Давнє й нове [Іван Якович Франко] (fb2) читать онлайн


 [Настройки текста]  [Cбросить фильтры]
  [Оглавление]

ПАРЕНЕТІКОН

БАГАЧ

1
Свічку пос­та­вив ти в церкві пе­ред об­ра­за­ми, ба­га­чу!
Добре зро­бив ти: ось бач - яр­ко та свічка го­рить.
Глянь, ось убо­гий до церк­ви прий­шов,
що йо­го ти пок­рив­див, -
Сплакав і важ­ко зітхнув - свічка по­гас­ла твоя!
2
Вбогому да­ток ти дав, о ба­га­чу, - се доб­ре зро­бив ти!
Глянь, он­де слу­ги твої, твоїх волів па­су­чи,
Потратували всю ни­ву убо­го­го тво­го сусіда,
Що че­рез крив­ди твої му­сить по жеб­рах іти!
Глупий! Ти бо­га зду­ри­ти га­даєш сим дат­ком мізер­ним,
Кпивда ж твоя, на­че грім, суп­ро­ти те­бе гри­мить!
3
Не мав ба­гач що ліпшо­го ро­би­ти,
Приобіцяв ца­реві дань пла­ти­ти.
Коли ба­гатст­во в ба­га­ча про­па­ло,
Цареві все віддай - і то­го ма­ло.
Обіцянка по­жер­ла всю ма­мо­ну,
В яр­мо зап­ряг­ши­ся, тяг­ни до ско­ну.

ХТО СЛА­ВУ СВІТУ ОСЯГ­НУВ...

Хто сла­ву світу осяг­нув
Аж по най­дальші межі,
Не раз бу­ва подібний він
До наг­лої по­жежі.
З су­хих де­рев роз­па­ле­на,
Вона ви­со­ко бу­ха,
Та швид­ко по­пе­лом сіда;
Так сла­ва наг­лая з'їда
Не тільки тіло, але й ду­ха.

ТАК ГО­ВО­РИТЬ СТА­РО­ДАВ­НЯ ПОВІСТЬ...

Так го­во­рить ста­ро­дав­ня повість:
Жив раз чо­ловік бо­го­бо­яз­ний,
І той си­на мав од­ним од­но­го.
Випав го­лод лю­тий у тім краї,
І збіднів той муж бо­го­бо­яз­ний.
І ска­зав до сво­го си­на: "Си­ну,
Бачиш, як збідніли ми стра­шен­но
І не маємо з-за чо­го жи­ти.
Хочеш, я про­дам те­бе в не­во­лю,
Будеш ти жи­вий, і ми за те­бе
Візьмемо для се­бе на про­жи­ток".
Син ска­зав: "Ро­би як хо­чеш, та­ту".
От і взяв отець свой­ого си­на
І повів до од­но­го вельможі,
Взяв ціну за нього по угоді
І ска­зав до нього на про­щан­ня:
"Сину мій, з то­бою розс­та­юся,
Не по­ба­чи­мо­ся вже ніко­ли,
Ти прий­ми від ме­не на про­щан­ня
Сей один мій за­повіт батьківський:
Коли ви­па­де тобі до­ро­га,
І ти йти­меш поп­ри церк­ву бо­жу,
І в тій церкві бу­де служ­ба бо­жа,
Не ми­най ти церк­ви в жоднім разі
І достій, аж служ­ба закінчиться".
Се ска­зав­ши, він вер­нув до­до­му.
Син же, жи­ву­чи в то­го вельможі,
Не за­нед­бу­вав тих слів ніко­ли.
Так ми­ну­ло ча­су не більш ро­ку.
І от раз юнак той при­пад­ко­во
Здибав у якімось за­ка­мар­ку
Свою па­ню, а вельможі жінку,
В блу­додійстві із од­ним слу­гою.
Глипнув і відра­зу відсах­нув­ся,
Не ска­зав про се ніко­му й сло­ва,
Тільки га­ря­че мо­лив­ся бо­гу,
Щоб ся тай­на з уст йо­го не вий­шла.
Але пані в тій га­рячій хвилі
Бачила йо­го, і в неї в серці
Щось кольну­ло, мов жа­ло смер­тельне.
Швидко в неї зро­ди­ла­ся дум­ка
Згладити зо світу хлоп­ця то­го,
Що був свідком її блу­додійства.
В той сам день, зустрівши му­жа сво­го,
З жа­хом і га­дю­чи­ми сльоза­ми
Йому тай­ну ви­яв­ля стра­шен­ну,
Що не­дав­но куп­ле­ний не­вольник
Має намір па­на сво­го вби­ти,
Щоб доб­ром йо­го за­ба­гатіти.
Не відра­зу муж повірив то­му,
Та во­на не пе­рес­та­ла пер­ти,
Добираючи поз­нак фальши­вих,
Поки сер­це лю­дя­не та доб­ре
Підозріннями не на­пов­ни­ла
І три­во­гою не зат­руїла.
А тоді йо­му свій план чортівський
Піддала, і він прис­тав на нього.
Сам пішов до місце­во­го ка­та
І ска­зав йо­му та­кеє сло­во:
"Як приш­лю тобі слу­гу од­но­го,
Що віддасть тобі пла­ток чер­во­ний,
То візьми йо­го в таємне місце,
Голову зітни йо­му без сло­ва
І віддай її опісля то­му,
Хто прий­де за ним з об­ру­сом білим".
Не наз­вав вельмо­жа пе­ред ка­том
Ні од­но­го ймен­ня, ні дру­го­го,
Не ска­зав при­чи­ни, ні про­ви­ни,
Але знав, що кат спов­нить той на­каз.
Зараз дру­гий день уранці-ра­но
Він пок­ли­кав юна­ка до се­бе,
Передав йо­му пла­ток чер­во­ний
І післав йо­го відда­ти ка­ту.
Не підозріва­ючи нічо­го,
Хлопець взяв пла­ток і відда­лив­ся.
Та, про­хо­дя­чи побіля церк­ви,
Він по­чув, що служ­ба по­ча­ла­ся,
І, зга­дав­ши батько­ве про­щан­ня,
Увійшов у бо­жий дім і, став­ши
Між людьми, прис­лу­ху­вав­ся службі.
Але пані, у своїй па­латі,
Знаючи, що муж зро­бив, горіла
Нетерпливості ог­нем пе­кельним.
Переждала, мо­же, півго­ди­ни
І, не жду­чи на свой­ого му­жа,
Посила слу­гу, то­го са­мо­го,
Що з ним скри­то блуд гид­кий тво­ри­ла,
Щоб ішов до ка­та місце­во­го
І заніс йо­му об­рус сей білий.
Не підозріва­ючи нічо­го,
Той слу­га пішов, об­рус узяв­ши,
Хоч не в смак йо­му бу­ло по­сольство,
Бо не звик об­русів він но­си­ти.
Та про­хо­дя­чи побіля церк­ви,
Він по­ба­чив хлоп­ця в ній, яко­го
Знав з дво­ра; то­му, всту­пив­ши в цер­ков,
Запитав йо­го, що він тут ро­бить.
Відповів юнак на те пи­тан­ня:
"Отсе пан пос­лав ме­не до ка­та,
Щоб віддать от­сей пла­ток чер­во­ний,
Та я жду, по­ки скінчиться служ­ба".
"Дай мені той твій пла­ток чер­во­ний!
Бо й ме­не, бач, вис­ла­но до ка­та,
Щоб відда­ти сей об­рус ве­ли­кий.
На тобі йо­го, а я тим ча­сом
Занесу пла­ток, а ти по­то­му
Занесеш от­сей об­рус, бо жда­ти
Тут у церкві я не маю ча­су".
І, узяв­ши той пла­ток чер­во­ний,
Не підозріва­ючи нічо­го,
Він пішов до ка­та, й той без сло­ва
Взяв йо­го з со­бою до пив­ниці
І ме­чем відтяв йо­му відра­зу
Голову, про­ви­ни не пи­тав­ши.
А ко­ли за півго­ди­ни ча­су
Надійшов юнак з об­ру­сом білим,
Він, не мов­ля­чи йо­му ні сло­ва,
Обвинув ту го­ло­ву об­ру­сом
І віддав у ру­ки юна­кові
З тим, аби заніс її до па­на.
Як жах­ну­ли­ся вельмо­жа й пані,
Бачачи не­вольни­ка жи­во­го,
А в об­русі го­ло­ву там­то­го,
Що на­ду­жи­вав не­ма­ло ча­су
Панського довір'я із жо­ною;
Як кро­ва­ве се cвідоцт­во прав­ди
Швидко ви­яс­ни­ло все те діло,
Се не тре­ба дов­го повіда­ти.
Та од­но хіба ще тут до­да­ти,
Що йо­го не схо­ва­но у тайні,
А пішло во­но від то­го ча­су
Між людьми лу­ною го­лос­ною,
Як свідоцт­во то­го, що не­винність
Із най­тяж­чих проб ви­хо­дить ціло
І що зло­чин сам се­бе ка­рає.

СТРОФИ


1
Ті, що крізь по­мил­ки до прав­ди до­би­ва­ються,
Мудрецями на­зи­ва­ються;
А ті, що в своїх по­мил­ках угурні,
То справжні дурні.
2
Хто в добрій вірі жив, а в злих ділах,
Той був не­на­че без очей ли­це;
Хто в добрій вірі жив, а в злих ділах,
Той во­ду лив у збан, в якім роз­бив ден­це.
3
Як по­ло­ня­ник, що йо­го в не­во­лю
Ведуть, дум­ка­ми в рідний кут літає,
Так той, що чи­тан­ням кни­жок свя­тих за­ня­тий,
Все в царстві прав­ди і доб­ра ви­тає.
4
Вода, що дов­го ка­пає на камінь
І в ка­мені про­вер­чує діру,
Отак, хто кни­ги пра­ведні чи­тає,
З бо­ло­та бу­ден­ності вилітає,
З душі бру­до­ту й по­гань вимітає,
Що упо­доб­лює йо­го звіру.
5
Хоч хто муд­рий у житті, а письма не знає,
То він бу­де мов той пліт, що підпор не має.
Бо як пліт той без підпор вітер ва­лить ско­рий,
Так безг­ра­мот­ний па­де без знан­ня підпо­ри.
6
Цареву тай­ну бе­рег­ти по­ряд­но,
Бо зрад­ників ка­ра­ють без­по­щад­но;
Та сла­ву бо­жу тай­ною пок­ри­ти -
Се зло­чин, мов у зем­лю скарб за­ри­ти.
Карається не раз найгірш усіх,
Як неп­рос­ти­мий про­невірства гріх.
7
Хоч би ти попіл їв і зем­лю гриз,
А не поз­був­ся злос­ти,
То не зас­лу­жиш ти у пра­вед­них
Одного "бог да прос­ти!".
8
"Блаженний той, хто дба про ду­шу слуг своїх", -
Так ска­за­но в письмі свя­то­му.
Та го­ре то­му,
Хто ніби дба про ду­шу їх,
А тіло пра­цею надмірною втом­ляє,
Тілесним не­дос­тат­ком ос­корб­ляє.
9
Краще ма­леє над­бан­ня
З лас­кою бо­га на­бу­ти,
Як незлічен­не ба­гатст­во
Серед прок­лять за­гор­ну­ти.
10
В здо­ро­во­му тілі здо­ро­ва ду­ша,
Та час­то бу­ває не вар­та гро­ша.
В улом­но­му тілі бу­ває ду­ша,
Що кра­сою світ весь і бо­га втіша!

ВОЛЬНІ ВІРШІ

МНОГОНАДІЙНИЙ

Як ро­див­ся наш мно­го­надійний,
То прий­шли су­дильниці чо­ти­ри,
На вікна вар­цабі посіда­ли,
На ди­тя уваж­но пог­ляділи,
Залюбки поц­мо­ка­ли гу­ба­ми,
І гар­ненько за­жи­ли та­ба­ки,
І собі пок­ла­ли на коліна
Калитки свої нес­по­рож­нимі,
І роз­важ­но, шам­ка­ючи, звільна
Стали вик­ла­дать йо­му да­рун­ки.
П е р ш а
Ось я дам йо­му най­мен­ня льви­не.
Д р у г а
Ось я дам Адоніса по­до­бу.
Т р е т я
Ось я дам блис­кучі чорні очі.
Ч е т в е р т а
Я до­дам ще го­ло­сок но­со­вий.
П е р ш а
Ось я дам ора­торськую по­зу.
Д р у г а
Ось я дам відва­гу і зав­зят­тя.
Т р е т я
Я до­дам ще пильність тру­до­люб­ну.
Ч е т в е р т а
Я до­дам амбіцію без­меж­ну.
П е р ш а
Я дам жіноч­ку йо­му пре­гар­ну.
Д р у г а
Я зроб­лю ар­тис­том дра­ма­тич­ним.
Т р е т я
Я ре­дак­то­ром ще політич­ним.
Ч е т в е р т а
Я співцем вдо­дат­ку опе­ро­вим.
П е р ш а
Я ввіткну пе­ро кри­тич­не в ру­ки.
Д р у г а
Я штовх­ну по­езії пи­са­ти.
Т р е т я
Я дам премії йо­му за дра­ми.
Ч е т в е р т а
Я… та ні, сього вже за­ба­га­то
Для од­но­го. З то­го, що я ма­ла
Дать йо­му в ос­татнім по­да­рун­ку -
Таланту, - не дам йо­му ні дрібки.
Написано в році 1907, досі не дру­ко­ва­но.


Оглавление

  • ПАРЕНЕТІКОН
  •   БАГАЧ
  •   ХТО СЛА­ВУ СВІТУ ОСЯГ­НУВ...
  •   ТАК ГО­ВО­РИТЬ СТА­РО­ДАВ­НЯ ПОВІСТЬ...
  •   СТРОФИ
  • ВОЛЬНІ ВІРШІ
  •   МНОГОНАДІЙНИЙ