Давнє й нове [Іван Якович Франко] (fb2) читать постранично


 [Настройки текста]  [Cбросить фильтры]

ПАРЕНЕТІКОН

БАГАЧ

1
Свічку пос­та­вив ти в церкві пе­ред об­ра­за­ми, ба­га­чу!
Добре зро­бив ти: ось бач - яр­ко та свічка го­рить.
Глянь, ось убо­гий до церк­ви прий­шов,
що йо­го ти пок­рив­див, -
Сплакав і важ­ко зітхнув - свічка по­гас­ла твоя!
2
Вбогому да­ток ти дав, о ба­га­чу, - се доб­ре зро­бив ти!
Глянь, он­де слу­ги твої, твоїх волів па­су­чи,
Потратували всю ни­ву убо­го­го тво­го сусіда,
Що че­рез крив­ди твої му­сить по жеб­рах іти!
Глупий! Ти бо­га зду­ри­ти га­даєш сим дат­ком мізер­ним,
Кпивда ж твоя, на­че грім, суп­ро­ти те­бе гри­мить!
3
Не мав ба­гач що ліпшо­го ро­би­ти,
Приобіцяв ца­реві дань пла­ти­ти.
Коли ба­гатст­во в ба­га­ча про­па­ло,
Цареві все віддай - і то­го ма­ло.
Обіцянка по­жер­ла всю ма­мо­ну,
В яр­мо зап­ряг­ши­ся, тяг­ни до ско­ну.

ХТО СЛА­ВУ СВІТУ ОСЯГ­НУВ...

Хто сла­ву світу осяг­нув
Аж по най­дальші межі,
Не раз бу­ва подібний він
До наг­лої по­жежі.
З су­хих де­рев роз­па­ле­на,
Вона ви­со­ко бу­ха,
Та швид­ко по­пе­лом сіда;
Так сла­ва наг­лая з'їда
Не тільки тіло, але й ду­ха.

ТАК ГО­ВО­РИТЬ СТА­РО­ДАВ­НЯ ПОВІСТЬ...

Так го­во­рить ста­ро­дав­ня повість:
Жив раз чо­ловік бо­го­бо­яз­ний,
І той си­на мав од­ним од­но­го.
Випав го­лод лю­тий у тім краї,
І збіднів той муж бо­го­бо­яз­ний.
І ска­зав до сво­го си­на: "Си­ну,
Бачиш, як збідніли ми стра­шен­но
І не маємо з-за чо­го жи­ти.
Хочеш, я про­дам те­бе в не­во­лю,
Будеш ти жи­вий, і ми за те­бе
Візьмемо для се­бе на про­жи­ток".
Син ска­зав: "Ро­би як хо­чеш, та­ту".
От і взяв отець свой­ого си­на
І повів до од­но­го вельможі,
Взяв ціну за нього по угоді
І ска­зав до нього на про­щан­ня:
"Сину мій, з то­бою розс­та­юся,
Не по­ба­чи­мо­ся вже ніко­ли,
Ти прий­ми від ме­не на про­щан­ня
Сей один мій за­повіт батьківський:
Коли ви­па­де тобі до­ро­га,
І ти йти­меш поп­ри церк­ву бо­жу,
І в тій церкві бу­де служ­ба бо­жа,
Не ми­най ти церк­ви в жоднім разі
І достій, аж служ­ба закінчиться".
Се ска­зав­ши, він вер­нув до­до­му.
Син же, жи­ву­чи в то­го вельможі,
Не за­нед­бу­вав тих слів ніко­ли.
Так ми­ну­ло ча­су не більш ро­ку.
І от раз юнак той при­пад­ко­во
Здибав у якімось за­ка­мар­ку
Свою па­ню, а вельможі жінку,
В блу­додійстві із од­ним слу­гою.
Глипнув і відра­зу відсах­нув­ся,
Не ска­зав про се ніко­му й сло­ва,
Тільки га­ря­че мо­лив­ся бо­гу,
Щоб ся тай­на з уст йо­го не вий­шла.
Але пані в тій га­рячій хвилі
Бачила йо­го, і в неї в серці
Щось кольну­ло, мов жа­ло смер­тельне.
Швидко в неї зро­ди­ла­ся дум­ка
Згладити зо світу хлоп­ця то­го,
Що був свідком її блу­додійства.
В той сам день, зустрівши му­жа сво­го,
З жа­хом і га­дю­чи­ми сльоза­ми
Йому тай­ну ви­яв­ля стра­шен­ну,
Що не­дав­но куп­ле­ний не­вольник
Має намір па­на сво­го вби­ти,
Щоб доб­ром йо­го за­ба­гатіти.
Не відра­зу муж повірив то­му,
Та во­на не пе­рес­та­ла пер­ти,
Добираючи поз­нак фальши­вих,
Поки сер­це лю­дя­не та доб­ре
Підозріннями не на­пов­ни­ла
І три­во­гою не зат­руїла.
А тоді йо­му свій план чортівський
Піддала, і він прис­тав на нього.
Сам пішов до місце­во­го ка­та
І ска­зав йо­му та­кеє сло­во:
"Як приш­лю тобі слу­гу од­но­го,
Що віддасть тобі пла­ток чер­во­ний,
То візьми йо­го в таємне місце,
Голову зітни йо­му без сло­ва
І віддай її опісля то­му,
Хто прий­де за ним з об­ру­сом білим".
Не наз­вав вельмо­жа пе­ред ка­том
Ні од­но­го ймен­ня, ні дру­го­го,
Не ска­зав при­чи­ни, ні про­ви­ни,
Але знав, що кат спов­нить той на­каз.
Зараз дру­гий день уранці-ра­но
Він пок­ли­кав юна­ка до