Хрестини [Іван Семенович Нечуй-Левицький] (fb2) читать онлайн


 [Настройки текста]  [Cбросить фильтры]

***

Терешко Пізнюр був чо­ловік за­мож­ний. Йо­го зна­ли по всій око­лиці, бо він був пе­редніше п'ять год во­лос­ним стар­ши­ною. За ті п'ять год він над­бав уся­ко­го над­бан­ня: пос­та­вив собі но­ву чи­ма­лу ха­ту, ще й при­ку­пив кільки де­ся­тин по­ля з за­пас­ної землі. По­ля в йо­го бу­ло чи­ма­ло. Са­ди­ба йо­го роз­ки­ну­ла­ся з не­ве­лич­ко­го при­гор­ка на­низ до са­мої Росі. По­над бе­ре­гом розс­те­ля­ла­ся дов­га ле­ва­да на зе­ле­них лу­ках. Бу­ли в йо­го й пок­ладні гроші, він пок­лав їх в по­зич­ко­ву ка­су при пош­товій кон­торі в Кор­суні.

Терешкові вже бу­ло більше як шістде­сят год, але він був ви­со­кий на зріст, кре­мез­ний, здо­ро­вий, хоч і був су­хор­ля­вий та тон­кий. Йо­го жінка Мар­та бу­ла ба­га­то мо­лод­ша од йо­го, але все хво­ро­би­ла­ся на гру­ди і час­то нез­ду­жа­ла; во­на бу­ла не­ве­лич­ка на зріст, якась ут­ла і сла­бо­ви­та зро­ду.

Терешко вже од­дав заміж доч­ку й оже­нив стар­шо­го си­на Пет­ра. Пет­ро не схотів жить у старій опрічній, чи надвірній ха­тині. Батько одрізнив йо­го й вид­во­рив; ку­пив йо­му грунт за се­лом, за ца­ри­ною і пос­та­вив на йо­му ха­ту. Мен­ший син На­ум ще па­руб­ку­вав. Старій ма­тері вже бу­ло важ­ко по­ра­ти­ся навіть ко­ло печі в хаті, не то що ро­бить ро­бо­ту на го­роді, веш­та­ти­ся по дворі і до ко­мо­ри, і до овець; навіть бу­ло важ­ко доїть ко­ро­ву. Во­на не раз і не два вже на­тя­ка­ла На­умові, щоб він брав мо­ло­ду невістку для неї на поміч. Але син все чо­гось не­на­че отя­гу­вав­ся та одк­ла­дав на­далі цю спра­ву, не­на­че хотів на­гу­ля­ти­ся дос­хо­чу на ву­лиці та на досвітках з дівча­та­ми.

Раз якось вес­ною, в неділю після обіду ма­ти за­ве­ла роз­мо­ву з си­ном:

- І ко­ли ти, На­уме, оже­ниш­ся? - ска­за­ла во­на, при­би­ра­ючи з сто­ла мис­ки та по­лу­мис­ки. - Он ди­вись, твої пе­ре­вес­ни­ки сли­ве усі по­же­ни­ли­ся, а ти все па­руб­куєш. Мо­же, я зас­лаб­ну та й ум­ру, то не до­ве­деться мені й по­ба­чи­ти твоєї жінки.

- Ото яке пак ди­во моя жінка! Хіба ж вар­то жу­ри­ти­ся, що ви не по­ба­чи­те моєї жінки? - обізвав­ся син.

- Чи вар­то, чи не вар­то, а ма­тері, бач, все-та­ки бу­ло б ціка­во й приємно по­ба­чи­ти за жи­вот­тя жінку сво­го си­на, - ска­зав ста­рий Те­реш­ко.

- Якби ти взяв мені невістку, то я б оце не при­би­ра­ла б із сто­ла і не ми­ла б оцього по­су­ду. Цю ро­бо­ту по­ро­би­ла б твоя мо­ло­денька та про­вор­ненька жінка. А я б оце сіла собі або й ляг­ла б на причілку або в са­доч­ку-хо­ло­доч­ку та й од­по­чи­ва­ла б. Ти ж ба­чиш, як ме­не ізв'яли­ла, ізсу­ши­ла ро­бо­та. Як на­хи­лю­ся ко­ло но­чов над оцим по­су­дом або як розігну­ся, то в ме­не аж кістки лу­щать та то­рох­тять, - ска­за­ла ма­ти.

- От! то­рох­тять! Ще що ви­га­дай­те. Я ні ра­зу не чув, щоб у вас ко­ли кістки то­рохтіли за ро­бо­тою, - ска­зав ве­се­лий та охо­чий до жартів На­ум.

- Не чув, бо, ма­буть, ти не чут­кий на ву­хо вдав­ся. А от я то не раз і справді чув, як у твоєї ма­тері лу­щать кістки за ро­бо­тою, як во­на ка­чає со­роч­ки та гам­се­лить руб­лем по ка­чалці.

- Коли вже в вас, ма­мо, то­рох­тять кістки, то я… - по­чав ог­ри­за­ти­ся син і засміявся.

- Смійся, смійся з ста­рої ма­тері. А як в те­бе ко­лись за ціпом лу­щи­ти­муть ру­ки на старість, тоді бу­де тобі не до смішків, - обізвав­ся батько, пе­ре­бив­ши йо­го роз­мовy й засміявся так, що в йо­го з-під вус блис­ну­ли усі ще білі, дрібні зу­би і не­на­че зве­се­ли­ли йо­го дов­гоб­ра­зе об­лич­чя й темні блис­кучі очі.

- Та ко­ли вже в вас, ма­мо, і справді лу­щать ру­ки за пра­цею, то те­пер я ска­жу вам, що я вже наг­лядів собі мо­ло­ду, ко­ли вже на те пішлось, - про­мо­вив син вже без смішків, якось по­важ­но.

- Невже! - аж крик­ну­ла ма­ти.

- Атож! А до­ки мені й справді бур­ла­ку­ва­ти. От і ма­ти­ме­те собі невістку.

- Тоді, ста­ра, заспіваєш пісні: «Ой най­му я най­мич­ку, са­ма ся­ду в запічку», - обізвав­ся Те­реш­ко з жар­том, бо ду­мав, що На­ум, зро­ду жар­тов­ли­вий на вда­чу, те­пер хо­че сміши­ти матір жар­та­ми.

- Не най­мич­ку-бо, та­ту, най­муть ма­ти, а ма­ти­муть мо­ло­деньку невісточ­ку, - ска­зав На­ум.

- Не бре­ши-бо! бо бре­хать і в бу­день гріх, а в неділю то й уд­воє або і втроє гріх, - ска­зав по­важ­но батько.

- Їй-богу, та­ту, я на­пи­тав собі мо­ло­ду. Мені здається, що во­на піде за ме­не заміж.

- Напитати мо­ло­ду­ху не шту­ка, але чи зго­див­ся вже ти з нею, чи так тільки за­ли­цяєшся до неї? - спи­та­ла ма­ти.

- Та ко­го ж це ти ду­маєш сва­та­ти, ко­ли ти прав­ду ка­жеш? - спи­тав батько.

- Хотину Струлівну, Пет­ро­ву доч­ку, - ска­зав син.

- Не помірку­вав­ши га­разд, заз­да­легідь ніко­ли не ро­би нічо­го наз­ря, за все своє жи­вот­тя, - ска­зав уже тро­хи ніби сер­ди­то ста­рий Те­реш­ко. - Пет­ро Струль бідний чо­ловік, як усі Струлі. Струлівна тобі зовсім не до па­ри, не рівня тобі.

Батько на­су­пив бро­ви, по­хи­лив го­ло­ву й за­ду­мав­ся. Він був гор­до­ви­тий.

- То що ж, що Хо­ти­на не з ба­га­то­го ро­ду. За­те ж во­на здо­ро­ва та чер­во­на, як ка­ли­на. Я пев­на в то­му, що в неї й на ста­рості літ не лу­ща­ти­муть ру­ки ко­ло важ­кої праці, як от у ме­не, ут­лої та ма­ло­си­лої. За­си­лай, си­ну, мерщій до Хо­ти­ни ста­ростів або хоч і за­раз! - ска­за­ла ве­се­ленько ма­ти.

- Я й ро­да­ти­ся не бу­ду з ти­ми Стру­ля­ми, як­би пак і справді оже­нив­ся в Стру­ля, - ска­зав гор­до­ви­то батько. - Нев­же в нас в містеч­ку не знай­деться для те­бе кра­щої й за­можнішої дівчи­ни? Не­хай її бе­ре хто дру­гий, а ти по­шу­кай іншої.

- Коли ж, та­ту, я її щи­ро по­ко­хав і во­на ме­не лю­бить. Іншої я й не хо­чу бра­ти. Як не візьму її, то ма­тері знов до­ве­деться дов­го ждать невістки, - вже без жартів і навіть по­важ­но ска­зав На­ум і за­мовк.

- От тобі на! І знай­де ж тобі якесь прид­бай­ло на отих за­рос­лянських ске­лях! Та там же та­ка бідно­та, що в їх і кішки не­ма в хаті, бо й го­ду­ва­ти її не­ма чим. Струлів го­род на ске­лях, ха­та стри­мить на скелі на чо­ло­поч­ку, не­на­че чор­но­гу­зя­че гніздо на клуні. При­ве­зе во­на тобі по­рож­ню скри­ню, - го­монів батько вже тро­хи сер­ди­то.

- Це прав­да: во­на при­ве­зе нам по­рож­ню скри­ню, бо Пет­ро дасть за нею те, про що співа­ють в пісні: «Дам то­го во­ла, що вдо­ма не­ма; дам ту ко­ро­ву, що десь у діброві, і ту кішеч­ку стри­бульку­ва­ту і свою доч­ку витрішку­ва­ту!» - го­во­ри­ла ма­ти. - Але Хо­ти­на на­томість при­не­се нам свої здо­рові ру­ки та такі працьовиті, що з ни­ми не­за­ба­ром мож­на бу­де спов­ни­ти Хо­ти­ни­ну скри­ню уся­ким доб­ром вщерть, аж під са­ме віко.

- Хіба ж у нас ма­ло та­ких здо­ро­вих ру­чищ у дівчат на кут­ку, як у Хо­ти­ни? По­шу­кай доб­ре, то й на­ба­чиш десь ще більші ку­ла­ки, як у Струлівни.

- Та й Хо­ти­на, ма­мо, не витрішку­ва­та, хоч у Стру­ля кішка і справді стри­бульку­ва­та, бо ху­да, аж реб­ра зна­ти, - про­мо­вив На­ум.

Саме в той час в сіни всту­пи­ла Те­реш­ко­ва заміжня доч­ка Уля­на. Во­на по­чу­ла, що в хаті йде го­лос­на роз­мо­ва, схо­жа на зма­ган­ня та свар­ку, ста­ла під две­ри­ма та й по­ча­ла підслу­ху­ва­ти, ще й ву­хо при­ту­ли­ла до две­рей, щоб бу­ло чутніше. Во­на бу­ла ду­же ціка­ва й їй за­ма­ну­ло­ся підслу­ха­ти, чо­го-то зма­га­ються і тро­хи не ла­ються в хаті.

Уляна вда­ла­ся в батька: бу­ла ви­со­ка на зріст, тон­ка, рівна ста­ном, дов­гоб­ра­за й гост­ро­но­са. В неї вузьке ли­це бу­ло ніби зліпле­не з біло­го вос­ку, а на чис­то­му ви­со­ко­му чолі, не­на­че ма­ляр по­хап­цем мах­нув пенз­лем по лобі на один і на дру­гий бік, дві ду­же чорні бро­ви, од пе­ренісся густі й то­ненькі, а далі до висків - ши­рокі й ріденькі.

Уляна сіпну­ла двері й з'яви­ла­ся в хаті, не­на­че з землі ви­рос­ла, її взя­ла цікавість. Ко­ло по­ро­га во­на тро­хи не стик­ну­ла­ся ли­цем з бра­том На­умом, кот­рий са­ме тоді сто­яв ко­ло две­рей. На­ум був нез­ви­чай­но схо­жий на свою сест­ру Уля­ну: і ли­це в йо­го бу­ло дов­ге, тон­ке й біле, не­на­че зліпле­не з біло­го вос­ку, і чорні бро­ви не­на­че розвіялись на чолі ко­ло висків, і очі бу­ли так са­мо блис­кучі й темні, як і в йо­го сест­ри.

Уляна поз­до­ров­ка­ла­ся. Роз­мо­ва стих­ла од­ра­зу.

- Еге, це ви го­во­ри­ли про Струлівну Хо­ти­ну? Бо я де­що чу­ла під две­ри­ма, - спи­та­ла Уля­на.

- Та про Хо­ти­ну ж, - ска­за­ла ма­ти. - Наш На­ум оце хо­че до неї ста­ростів слать, але батько чо­гось спро­ти­вив­ся. Чо­мусь Струлі не при­па­да­ють йо­му до впо­до­би. А я ка­жу; хоч Струлі бідні, але в Хо­ти­ни здо­рові й міцні ру­ки, а нам до­кон­че тре­ба сва­та­ти ро­бочі ру­ки, а не скри­ню.

- А мені хо­четься сва­та­ти Хо­ти­ну. Я не вва­жаю на якусь там скри­ню та на міць в ру­ках чи в ку­ла­ках, - обізвав­ся На­ум.

- То й бе­ри Хо­ти­ну, ко­ли ти її впо­до­бав, - ска­за­ла Уля­на, сіда­ючи на ла­ву. - В неї діво­щи­ни не­ма, скри­ня в неї, мо­же, бу­де й не­пов­на, бо батьки її бідні і не ба­га­то над­ба­ли для неї уся­ко­го над­бан­ня. За­те ж у те­бе бу­де батьківщи­на, хва­ли­ти гос­по­да ми­ло­серд­но­го. Та­то да­дуть тобі й над­да­дуть. А що вже Хо­ти­на ро­бо­ча, то за це я вже доб­ре знаю, бо на ро­боті во­на всіх по­пе­ре­дить і ви­пе­ре­дить. Не спе­ре­чай­тесь, та­ту! Я ру­чу­ся за Хо­ти­ну, як са­ма за се­бе, бо во­на ж моя под­ру­га і я знаю її доб­ре ще змал­ку.

- Про ме­не, робіть, як хо­че­те. Про ме­не, не­хай На­ум і сва­тає Хо­ти­ну, тільки ті Струлі чо­мусь мені не спо­добні, якісь не­го­во­рючі та шорсткі, неп­ривітні, не­на­че гор­до­виті або сер­диті, чи що, - го­во­рив батько.

Уляна по­сиділа тро­хи, по­ба­ла­ка­ла й пішла з ха­ти. В неї бу­ла дум­ка за­раз-та­ки забігти до Хо­ти­ни й по­да­ти їй приємну звістку. Але На­ум на ра­до­щах й Уля­ну ви­пе­ре­див. Він бігцем побіг на За­рос­ся та прос­то до Пет­ра Стру­ля, до Хо­ти­ни. Йо­му хотіло­ся по­да­ти звістку своїй милій, що од батька й ма­тері ніякої при­ти­чи­ни вже не бу­де в сва­танні. Він пе­ребіг міст на Росі, але не пішов уз­во­зом на го­ру та ву­ли­цею, а поп­рос­ту­вав навп­рос­тець сте­жеч­кою по­над Рос­сю попід ске­ля­ми, вид­ря­пав­ся між ске­ля­ми на го­ру, де на су­куп­них го­ро­дах, над са­ми­ми ви­со­ки­ми ске­ля­ми, зви­чай­но зби­ра­ли­ся влітку дівча­та на ву­ли­цю, а вес­ною там бу­ло їх ігри­ще, де во­ни співа­ли вес­ня­нок та гра­ли в жельма­на, в ко­та й миш­ки та ящу­ра.

Наум вибіг на го­ру і за­раз вглядів ку­пу дівчат са­ме про­ти струлівських хат. Дівча­та гра­ли в ко­та та миш­ки і співа­ли так го­лос­но, аж об­ляс­ки йшли поміж ске­ля­ми. На­ум ки­нув­ся про­тов­пом поміж дівчат і розірвав кру­жок. Хо­ти­на сто­яла в круж­ку, бо гра­ла миш­ку. Дівча­та пе­рес­та­ли співать, підня­ли га­лас та ґвалт і не да­ва­ли миш­ки ко­тові в ру­ки. Але кіт без со­ро­му вхо­пив Хо­ти­ну за ру­ку, вимк­нув її з ряд­ка, побіг до сад­ка й си­лою сли­ве по­волік за со­бою Хо­ти­ну.

- Оддай нам миш­ку! Шуліко! Навіже­ний! вер­ни нам миш­ку! - гу­ка­ли дівча­та і ки­ну­лись за ним навз­догінці.

- Чорта з два! не вер­ну, а оце піду та за­ки­ну миш­ку в клітку, щоб не то­чи­ла батько­вих засіків та не збав­ля­ла пашні! - гу­кав з-під груші На­ум.

Дівчата вга­му­ва­ли­ся й обібра­ли за миш­ку Хо­ти­ни­ну мен­шу сест­ру.

- Хотино! я це го­во­рив з батька­ми за те­бе. Ма­ти од­ра­зу зго­ди­ла­ся, щоб я те­бе сва­тав, але батько мій упер­тий та нез­дат­ли­вий: дов­го пе­ре­чив­ся зо мною. Та вже якось сест­ра Уля­на ви­пад­ком зай­шла до нас і на­тур­ка­ла батькові ву­ха, так що й він та­ки здав­ся. Че­рез тиж­день жди ме­не з ста­рос­та­ми.

Хотина по­чер­воніла, її рум'яні, круглі, мов яб­лу­ка, що­ки аж пашіли, гострі, чорні очі заб­ли­ща­ли.

- Про ме­не, при­ходь з ста­рос­та­ми. Мій батько не з та­ких упер­тих, як твій, а ма­ти вчи­нить так, як моя во­ля во­ли­ти­ме.

Вона прос­тяг­ла ру­ку до гілки, од­ло­ми­ла з вишні ма­леньку гілляч­ку, що вже роз­пу­ку­ва­ла­ся і роз­гор­та­ла на­буб­нявілі бруньки, і по­ча­ла об­щи­пу­ва­ти їх по­ма­леньку. Во­на за­со­ро­ми­ла­ся і спус­ти­ла очі до­до­лу.

- Ходім до гур­ту, а то дівча­та піднімуть ме­не на сміх, - ска­за­ла Хо­ти­на і чкур­ну­ла з-під ви­шень до гур­ту, не­на­че опу­ка по­ко­ти­ла­ся по мо­ло­денькій траві.

Наум пішов че­рез са­док і пе­реліз че­рез пе­ре­лаз на ву­ли­цю. Він вглядів сест­ру, кот­ра пря­му­ва­ла до Стру­ле­вих воріт.

- А ти вже й тут! - ска­за­ла Уля­на й з ди­ва аж очі ви­ря­чи­ла. - Це ж я дур­но ми­ка­юся не в своє діло.

- А ти ж ду­ма­ла як? Ти, ма­буть, ішла взво­зом, а я хутчій чкур­нув навп­рос­тець бе­ре­гом та й в од­ну мить опи­нив­ся осьдеч­ки. Хто щи­ро лю­бить, той усіх ви­пе­ре­дить. Вже я й оповістив Хо­тині, що на тім тижні прий­ду до неї з ста­рос­та­ми. Не­хай шви­денько го­тує руш­ни­ки.

- То про­си ж ме­не в світил­ки! - ска­за­ла Уля­на. - В ме­не є шма­ток яро­го вос­ку. Та гар­ний же віск, та жов­тий, як жов­ток! Зсу­чу трійцю зад­ля те­бе, як на ор­дань. І ва­сильки в ме­не є й досі, за­ти­кані за об­ра­зи. Тільки заз­да­легідь ви­те­ши мені ша­бельку, щоб затк­нуть із свічка­ми в пу­чок ва­сильків, бо мій чо­ловік та­кий тес­ля, що не­зу­гар­ний до ла­ду й кілка за­те­са­ти. Посвічу я тобі на стежці до Хо­ти­ни, - ле­пе­та­ла Уля­на, вер­та­ючи­ся до­до­му по­руч з бра­том.

- Прошу, сест­ро, за світил­ку, - ска­зав він і здійняв шап­ку, ще в жар­ти низько пок­ло­нив­ся…

- А ти, сест­ро, за­ходь до нас та все тур­кай батькові на ву­хо про Хо­ти­ну. Бабський язи­чок, мо­же, на­тур­кає й моє весілля, - ка­зав На­ум, про­ща­ючи­ся з сест­рою.

Але не так Уля­на, як са­ма ма­ти на­тур­ка­ла ву­ха ста­ро­му Те­реш­кові. Вес­на то­го ро­ку бу­ла ран­ня й теп­ла. Вже був час ко­па­ти ого­род, са­ди­ти та сіяти ого­ро­ди­ну. Невістка ста­ла б у при­годі, бо ро­бо­ти бу­ло ба­га­то. Ого­род бyв чи­ма­лий. На­ум і не га­яв­ся: пішов з ста­рос­та­ми до Стру­ля і Хо­ти­на по­да­ва­ла руш­ни­ки за На­ума, а че­рез тиж­день в оселі Пет­ра Стру­ля за­гу­ло й заб­ряж­ча­ло ре­ше­то, заг­ра­ли дві скрип­ки і Хо­ти­на сіла на по­сад, а стіл обсіли мо­лоді друж­ки. Стру­ле­ва ха­та бу­ла не та­ка вже ма­ла, як сміявся ба­га­тир Те­реш­ко, і зовсім-та­ки не бу­ла схо­жа на чор­но­гу­зя­че гніздо на клуні. У двох братів Струлів ха­та бу­ла су­куп­на, і че­рез сіни в про­тивній хаті жив Петрів брат, Ха­ри­тон. Ха­та бу­ла тільки ста­ра й низька. На убо­ге весілля зійшло­ся не­ба­га­то лю­дей. Тільки од­но­му ба­га­то­му Те­реш­кові бу­ло тісно. За­те ж дру­го­го дня, як мо­ло­ду при­вез­ли до Те­реш­ка, в Те­реш­ковій прос­торній хаті зак­ле­котіло справжнє весілля. Гу­ля­ли три дні й ви­пи­ли чи­ма­ло відер горілки. Му­зи­ки три дні гра­ли без упи­ну: сваш­ки та світил­ки з мо­ло­ди­ця­ми три дні тан­цю­ва­ли та співа­ли. На весіллі був сам во­лос­ний стар­ши­на, ба­га­тир на всю гу­бу, Ва­силь Но­во­хацький, пи­сар з пи­сар­шею, вчи­тель з жінкою і навіть кільки знай­омих панків та підпанків з са­харні та з пит­ля.

Після весілля як облічив Те­реш­ко, скільки вит­ра­тив гро­шей, то аж цмак­нув, а жінка вхо­пи­ла­ся ру­ка­ми за го­ло­ву.

- Нічого - те, ста­рий, нічо­го! За­те ж маю невісточ­ку по своїй впо­добі. Хо­ти­на так пад­кує ко­ло ха­зяй­ст­ва, що твої гроші швид­ко вер­нуться в скри­ню. Хто дбає, той й має, - го­во­ри­ла жінка.

Хотина й справді пад­ку­ва­ла ко­ло ха­зяй­ст­ва. Старій ма­тері не до­ве­ло­ся ко­па­ти гря­док на го­роді. Хо­ти­на за два дні ско­па­ла ввесь ого­род, зас­ко­ро­ди­ла гряд­ки, а потім увійшла в ха­ту і ска­за­ла свек­русі:

- От те­пер, ма­мо, хоч і за­раз сійте насіння! Со­неч­ко припікає доб­ре. А як теп­ло вни­ка­ти­ме в пух­ку зем­лю, то й швид­ко ви­су­шить гряд­ки.

- Розумна ти вда­ла­ся, моя ди­ти­но! Од­же ти й прав­ду ка­жеш. Ходім за­раз сіяти ци­бу­лю та бу­ря­ки, а со­яш­ни­ки по­са­диш аж смер­ком, щоб го­робці не ба­чи­ли та не спи­ва­ли насіння в со­яш­ни­ках, - го­во­ри­ла ма­ти, дос­та­ючи з скрині тор­бин­ки з уся­ки­ми насіння­ми.

- Як моя ма­ти сіє ци­бу­лю та час­ник, то все присідає, щоб ци­бу­ля бу­ла та­ка завбільшки, як ку­лак, - ска­за­ла Хо­ти­на.

- Сій вже ти ци­бу­лю та присідай, бо мені важ­ко присідать: в ме­не вже бо­лять крижі.

Вони засіяли го­род в од­ну мить, а дру­го­го дня за­хо­ди­ли­ся са­ди­ти кар­топ­лю. Батько з На­умом тим ча­сом засіва­ли в ле­ваді ко­ноп­ли­ще, де завж­ди сіяли ко­ноплі на ни­зині. Ко­ло го­ро­ду впо­ра­ли­ся швид­ко. Ста­ра ма­ти не мог­ла нах­ва­ли­ти­ся своєю невісткою.

- А що, ста­рий! не ка­за­ла я прав­ду? Хоч моя невістка і струлівсько­го неп­ривітно­го код­ла, як ти ка­жеш, але во­на працьови­та і врод­ли­ва, хоч не­на­че й неп­ривітна на взір. Го­во­рить товс­тим го­ло­сом, не­на­че сер­диться, і рідко ко­ли осміхнеться, але во­на не ли­ха й по­мир­ли­ва: я ніко­ли й ли­хо­го сло­ва не чу­ла од неї.

Настали жни­ва. Усі пішли на ро­бо­ту в по­ле. Як тільки сон­це ста­ва­ло на вечірньому прузі, ма­ти од­си­ла­ла невістку до­до­му ва­ри­ти ве­че­рю. При­хо­ди­ли з по­ля, - ве­че­ря вже бу­ла го­то­ва. Ста­ра ма­ти вже не по­ра­ла­ся ко­ло печі, од­по­чи­ва­ла, си­дя­чи на лаві, і сіда­ла за стіл за го­то­ву ве­че­рю. Во­се­ни Хо­ти­на по­би­ла й потіпа­ла на би­тельні ко­ноплі: ма­тері не тре­ба бу­ло ні би­ти, ні тер­ти ко­но­пель на тер­ниці. За пи­липівку до різдва во­ни вдвох нап­ря­ли півмітків на цілу ос­но­ву, хоч тоді невістка вже за­вагітніла.

Після різдва в неділю Хо­ти­на, як вагітна мо­ло­ди­ця, од­говіла­ся пе­ред ро­ди­вом, а після ор­дані во­на об­ро­ди­ни­ла­ся. Ро­ди­во бу­ло не важ­ке. Ма­ти пок­ла­ла Хо­ти­ну в кімнаті на своєму ліжку на двох по­душ­ках. На ро­ди­во зап­ро­си­ли ба­бу-бран­ку, про­вор­ну Ївгу Ма­ка­ре­вич­ку, кот­ра ба­бу­ва­ла не тільки в мо­ло­диць, але й по па­нах на са­харні та на су­конній фаб­риці. Те­реш­ко зап­ро­сив у ку­ми во­лос­но­го стар­ши­ну Но­во­хацько­го та вчи­те­ле­ву жінку. На хрес­ти­ни зійшло­ся чи­ма­ло ха­зяїнів, та все ба­га­тирів. Прий­шло й два підпан­ки з са­харні з своїми жінка­ми шлях­тян­ка­ми. Те­реш­ко­ва ха­та бу­ла здо­ро­ва, хоч ко­нем гу­ляй, як ка­жуть на селі. Бу­ло де помісти­ти­ся, хоч гос­тей нас­хо­ди­ло­ся ба­га­то.

Молодиці по­ра­лись ко­ло печі, гріли ок­ро­пи на купіль. Те­ре­щи­ха го­ту­ва­ла ба­га­ту за­кус­ку. Те­реш­ко по­на­ли­вав пляш­ки горілки, на­то­чив кілька пля­шок на­лив­ки. В хаті веш­та­ли­ся лю­ди, по­ра­ли­ся мо­ло­диці ко­ло печі, не­на­че в хре­щи­ка гра­ли в прос­торній хаті. Усім бу­ла ро­бо­та.

- Але де ж оце нам пос­та­ви­ти шап­лик для ку­пе­лю? - спи­та­лась в ба­би Те­ре­щи­ха.

- Кімната ду­же вузька та тісна: там не­ма де й по­вер­ну­ти­ся. А тут у хаті веш­та­ються лю­ди. Не мож­на ж та­ки при лю­дях роз­дя­га­ти мо­ло­ди­цю та са­жать в купіль, - да­ва­ла ра­ду ба­ба Ма­ка­ре­вич­ка.

- Авжеж не мож­на. Де ж та­ки роз­дя­га­ти мо­ло­ди­цю при лю­дях, - го­во­ри­ли мо­ло­диці до ха­зяй­ки.

- А купіль до­кон­че тре­ба зро­би­ти, бо так за­кон ве­лить, - обізва­ла­ся ба­ба-бран­ка. - Те­пер над­ворі од­ли­га, над­ворі по­тепліша­ло так, що мож­на в одній со­рочці хо­дить по дворі. Пос­та­ви­мо шап­лик у сінях не під бов­ду­ром та й по­са­ди­мо в купіль Хо­ти­ну. Лю­ди по сінях не веш­та­ються, то й ніхто не ди­ви­ти­меться, - ра­ди­ла ве­ли­ко­ро­зум­на ба­ба Ївга.

- Одже ж ба­ба доб­ре ра­дять, - обізва­ли­ся мо­ло­диці. - Справді, в сінях бу­де най­кра­ще пос­та­ви­ти шап­лик: бу­де за очи­ма. Зійдуться гості на хрес­ти­ни, ся­дуть за стіл, то й ніхто не ри­па­ти­меться.

- А в хаті гар­ми­дер, веш­тан­ня. Над­ворі теплісінько, зовсім од­лиг­ло, аж з стріх во­да ка­па, аж дзюр­ком дзюр­чить. Ось я ки­ну в жар два ка­мені, то як доб­ре роз­пе­чуться, то вкиньте в купіль, щоб мен­ше ок­ропів гріти, - на­пу­тю­ва­ла Ївга мо­ло­диць.

- Як по­не­суть ди­ти­ну до хрес­та, то ми за­раз по­са­ди­мо по­роділлю в купіль. А по­ки ку­ма вер­нуться, то ми й ску­паємо й вве­де­мо Хо­ти­ну в кімна­ту, - ра­ди­ла од­на ба­ба.

Під вікна­ми за­ма­нячіла ви­со­ка пос­тать в чорній шапці. Рип­ну­ли двері. В ха­ту ввійшов кум Но­во­хацький, чор­ня­вий та пос­тав­ний кра­сунь, в синьому су­кон­но­му жу­пані, підпе­ре­за­ний зе­ле­ним ши­ро­ким по­ясом. Він поз­до­ров­кав­ся з ха­зяїном та з гістьми, по­дав ру­ку Те­реш­кові й На­умові і поз­до­ро­вив їх.

- А де ж ку­ма? - спи­тав він На­ума.

- Учительша ска­за­ла, що за­раз прий­де; пішла в крам­ни­цю на­би­ра­ти на криж­мо, - обізвав­ся На­ум.

Незабаром прий­шла й ку­ма, ски­ну­ла пальто й сіла на стільці ко­ло зас­те­ле­но­го білою ска­тер­тю сто­ла. Во­на бу­ла доч­ка зви­но­го­родсько­го уря­дов­ця і зовсім ски­ну­ла­ся на го­ро­дянську панію. Її яс­на сук­ня ду­же ки­да­лась у вічі своїм ярим кольором се­ред сви­ток та юбок на мо­ло­ди­цях та ба­бах.

- Давайте ж, Ївго, мерщій ди­ти­ну, бо пе­че­ня пе­рес­ма­житься, до­ки ох­рес­тять ди­ти­ну. Час би вже й купіль лаш­ту­ва­ти.

Баба Ївга опо­ря­ди­ла ди­ти­ну, доб­ре за­ку­та­ла в пе­люш­ки, ви­нес­ла з кімна­ти і по­да­ла кумі. Ку­ма вста­ла, одяг­ла пальто й за­ку­та­ла по­лою ди­ти­ну. Ди­ти­на пис­ну­ла й за­мовк­ла. Ку­ми пе­рех­рес­ти­ли­ся пе­ред об­ра­за­ми й вий­шли з ха­ти.

Як тільки ку­ми вий­шли з ха­ти, мо­ло­диці зво­ру­ши­ли­ся, не­на­че розд­ра­то­вані бджо­ли в ули­ку. Пос­та­ви­ли шап­лик в сінях під бов­ду­ром, по­ча­ли ви­со­ву­ва­ти з печі ок­ро­пи, од­чи­ни­ли хатні двері, но­си­ли й ви­ли­ва­ли ок­роп в шап­лик, ли­ли відра­ми з діжки хо­лод­ну во­ду і вки­ну­ли два роз­пе­чені ка­мені, ще й роз­пе­че­ну, аж чер­во­ну, залізя­ку. Па­ра пішла по всіх сінях і вда­ри­ла в ха­ту в од­чи­нені двері. Хо­ти­ну ви­ве­ли в сіни, роз­дяг­ли й по­са­ди­ли в купіль.

Тим ча­сом Те­ре­щи­ха за­хо­ди­ла­ся пряг­ти пря­же­ню. Ско­во­ро­да шквар­ча­ла з вишк­вар­ка­ми. По хаті пішов важ­кий сморід од ско­во­ро­ди. На­ум кра­яв хліб на столі і скла­дав скиб­ки куп­ка­ми по ска­терті. Мо­ло­диці ста­ви­ли для стар­ши­ни тарілки, кла­ли ножі й ви­дельця. Усі по­ра­ли­ся, не­на­че кру­ти­ли­ся по хаті. Ба­ба Ївга ха­па­ла­ся ко­ло ку­пе­лю, бо їй ду­же за­ба­жа­ло­ся ви­пи­ти ча­рок зо дві горілки. Во­на аж об­ли­за­ла­ся, як по­чу­ла но­сом па­хощі пе­чені че­рез двері, бо звик­ла до та­ких пот­рав, ба­бу­ючи по па­нах. Мо­ло­диці ха­па­ли­ся ко­ло ку­пе­лю, щоб ску­па­ти Хо­ти­ну, до­ки вер­нуться ку­ми. Во­ни підве­ли по­роділлю з шап­ли­ка і не по­ве­ли її за­раз в кімна­ту, а по­ча­ли одя­га­ти її там-та­ки в сінях. До­ки надіва­ли на неї со­роч­ку, во­на змерз­ла. Мо­ло­диці одяг­ли її по­хап­цем й од­ве­ли бо­су в кімна­ти і вкри­ли теп­лим ба­вов­ня­ним Те­реш­ко­вим пок­ри­ва­лом, ще й на­ки­ну­ли звер­ху ко­жух. Хо­ти­на на­си­лу нагріла­ся. Повітря в сінях тяг­ло в бов­дур і зас­ту­ди­ло по­роділлю, бо са­ме в той час, як одя­га­ли Хо­ти­ну, вер­ну­ли­ся ку­ми й од­чи­ни­ли сінешні двері і Хо­ти­ну прой­няв про­ни­зу­ва­тий вітрець.

Старий Те­реш­ко про­сив кумів та гос­тей сіда­ти за стіл. Мо­ло­диці пос­та­ви­ли стра­ву. Ха­зяїн на­лив чар­ку горілки й ви­пив пе­редніше сам на привітан­ня до кумів та гос­тей. Потім він по­час­ту­вав ку­ма й ку­му й На­ума, поз­до­ро­вив­ши си­на й ба­жа­ючи щас­тя й здо­ров'я уну­кові. На хрес­ти­ни прий­шов і ста­рий дяк, а потім і вчи­тель. Гості їли, без­пе­рес­тан­ку пи­ли по чарці та ве­ли ве­се­лу роз­мо­ву. Во­ни сиділи й пи­ли до смер­ку і вже, як над­ворі по­ночіло, розійшли­ся до­до­му.

- Прошу ж вас, ку­ме й ку­мо, і вас милі гос­тоньки; при­ходьте до ме­не завт­ра на по­лу­день, щоб «по­лос­ка­ти по­ви­вач», пи­ти пох­рес­ти­ни, - про­сив Те­реш­ко своїх гос­тей.

Гості розійшли­ся. Зос­та­лась на ніч тільки ба­ба Ївга. Але опівночі Хо­ти­на не­на­че за­па­ли­ла­ся жа­ром. В неї по­ча­ла­ся га­ряч­ка. Во­на по­ча­ла сти­ха стог­на­ти. Те­ре­щи­ха стри­во­жи­ла­ся і не спа­ла цілу ніч. Ба­ба Ївга за­ду­ма­ла­ся й пох­ню­пи­ла го­ло­ву. А Хо­ти­на світом вже ле­жа­ла без пам'яті і все сти­ха про­мов­ля­ла щось за ди­ти­ну, за На­ума, за купіль, міша­ла На­ума й матір з купілем…

Другого дня кум з ку­мою і де­котрі гості прий­шли «по­лос­ка­ти по­ви­вач», цеб­то пох­ме­ля­ти­ся після хрес­тин. Хо­ти­на ле­жа­ла на лаві, нак­ри­та чор­ним сук­ном, з вос­ко­вим хрес­ти­ком в ру­ках. Дяк чи­тав псал­тир сип­ким го­ло­сом після вчо­рашнього бен­ке­ту. На­ум сто­яв, не­на­че при­шиб­ле­ний. А Хо­ти­ни­на ма­ти впа­ла на ру­ки своєї доч­ки і не­на­че за­мер­ла й зак­ляк­ла. Тільки бу­ло чу­ти ти­хе жалісне го­лосіння:

- Дочко моя, го­луб­ко моя! І ру­ченьки твої живі, і ли­ченько твоє жи­ве й рум'яне, тільки очиці твої мертві, вже не див­ляться на ме­не. Розп­лющ свої очі, по­ди­ви­ся на ме­не хоч раз. Ти не вмер­ла, ти жи­ва! Те­бе жив­цем пок­ла­ли на лаві, жив­цем пок­ла­дуть в до­мо­ви­ну. Доч­ко моя, го­луб­ко моя! на ко­го ж ти по­ки­даєш свою ма­леньку си­ро­ти­ну? Хто ж її го­ду­ва­ти­ме й дог­ля­да­ти­ме без те­бе? Встань же, моя го­луб­ко, та хоч по­го­дуй ди­ти­ну си­ро­ти­ну.

Струлиха вхо­пи­ла за ру­ки Хо­ти­ну і по­ча­ла її підво­ди­ти. Од наг­лої нес­подіва­ної смерті своєї доч­ки во­на не­на­че збо­же­воліла. Лю­ди прис­ту­пи­ли, взя­ли Стру­ли­ху попід ру­ки й од­ве­ли в кімна­ту.

1907 p.