Українські народні казки [Украинский фольклор] (fb2) читать онлайн

Казки про тварин

РУКАВИЧКА

Ішов дід лісом, а за ним бігла собачка, та й загубив дід рукавичку.

От біжить мишка, улізла в ту рукавичку та й каже:

- Тут я буду жити!

Коли це жабка плигає та й питає:

- А хто, хто в цій рукавичці?

- Мишка-шкряботушка. А ти хто?

- Жабка-скрекотушка. Пусти й мене?

- Іди!

От уже їх двоє. Коли біжить зайчик, прибіг до рука­вички та й питає:

- А хто, хто в цій рукавичці?

- Мишка-шкряботушка, жабка-скрекотушка. А ти хто?

- А я зайчик-побігайчик. Пустіть і мене!

- Іди!

От уже їх троє. Коли це біжить лисичка та до рукавички:

- А хто, хто в цій рукавичці?

- Мишка-шкряботушка, жабка-скрекотушка та зайчик-побігайчик. А ти хто?

- А я лисичка-сестричка. Пустіть і мене!

- Та йди!

Ото вже їх четверо сидить. Аж суне вовчик та й собі до рукавички, питається:

- А хто, хто в цій рукавичці?

- Мишка-шкряботушка, жабка-скрекотушка, зайчик-побігайчик та лисичка-сестричка. А ти хто?

- Та я вовчик-братик. Пустіть і мене!

- Та вже йди!

Уліз і той,- уже їх п’ятеро. Де не взявся,- біжить кабан:

- Хро-хро-хро! А хто, хто в цій рукавичці?

- Мишка-шкряботушка, жабка-скрекотушка, зайчик-побігайчик, лисичка-сестричка та вовчик-братик. А ти хто?

- Хро-хро-хро! А я кабан-іклан. Пустіть і мене!

- Оце лихо! Хто не набреде, та все в рукавичку! Куди ж ти тут улізеш?

- Та вже влізу,- пустіть!

- Та що вже з тобою робити,- йди!

Уліз і той. Уже їх шестеро, уже так їм тісно, що й нікуди. Коли це тріщать кущі, вилазить ведмідь та й собі до рукавички, реве й питається:

- А хто, хто в цій рукавичці?

- Мишка-шкряботушка, жабка-скрекотушка, зайчик-побігайчик, лисичка-сестричка, вовчик-братик та кабан-іклан. А ти хто?

- Гу-гу-гу! Як вас багато! А я ведмідь-набрід. Пу­стіть і мене!

- Куди ми тебе пустимо, коли й так тісно?

- Та якось будемо.

- Та вже йди, тільки скраєчку!

Уліз і ведмідь - семеро стало. Та так вже тісно, що рукавичка ось-ось розірветься.

Коли це дід оглядівся, - нема рукавички. Він тоді на­зад - шукати її, а собачка попереду побігла. Бігла, біг­ла, бачить - лежить рукавичка і ворушиться. Собачка тоді: "Гав-гав-гав!»

Вони як злякаються, як вирвуться з рукавички,- так усі й порозбігалися лісом.

Прийшов дід та й забрав рукавичку.

КОЛОБОК

Жили собі дід та баба, та такі убогі, що нічого в них нема. От раз дожились вже до того, що не стало у них і хліба - й їсти нічого. Дід і каже:

- Бабусю! Піди у хижку, назмітай у засіці борошен­ця та спечи мені колобок.

От баба так і зробила: витопила в печі, замісила яйцями борошно, що назмітала, спекла колобок і по­клала на вікні, щоб простиг. А він з вікна - та на призьбу, а з призьби - та на землю, та й побіг до­рогою.

Біжить та й біжить, а назустріч йому зайчик.

- Колобок,- каже,- колобок, я тебе з’їм!

А він каже:

- Не їж мене, зайчику-побігайчику, я тобі пісні за­співаю.

- Ану, якої?

Та й побіг. Біжить та й біжить,- зустрічає його вовк.

- Колобок, колобок, я тебе з’їм!

- Не їж мене, вовчику-братику, я тобі пісні заспіваю.

- Ану, якої?

Та й побіг. Знову біжить та й біжить,- зустрічає його ведмідь.

- Колобок, колобок, я тебе з’їм!

- Не їж мене, ведмедику-братику, я тобі пісні за­співаю.

- Ану!

Та й маху! Біжить та й біжить, зустрічається з ли­сичкою.

- Колобок, колобок, я тебе з’їм!

- Не їж мене, лисичко-сестричко, я тобі пісні за­співаю.

- Ану, якої?

- Ану-ну, ще заспівай! Сідай у мене на язиці, щоб мені чутніше було.

От він і сів та й давай співати:

А лисичка його - гам! Та й проковтнула.

ЦАП ТА БАРАН

Був собі чоловік та жінка, мали вони цапа й барана. І були ті цап та баран великі приятелі - куди цап, туди й баран: цап на город на капусту - і баран туди, цап у сад - і баран за ним.

- Ох, жінко,- каже чоловік,- проженімо ми цього барана й цапа, а то за ними ні сад, ні город не вдержиться.

- А забирайтесь, цапе й баране, собі абикуди, щоб вас не було у мене в дворі!

Скоро цап та баран теє зачули, зараз із двору майнули. Пошили собі торбу та й пішли.

Ідуть та ідуть. А посеред поля лежить вовча голова. От баран дужий, та не сміливий, а цап сміливий, та не дужий:

- Бери, баране, голову, бо ти дужий!

- Ох, бери ти, цапе, бо ти сміливий!

Узяли вдвох і вкинули в торбу.

Ідуть та ідуть, коли бачать - у полі горить вогонь.

- Ходімо туди, там переночуємо, щоб нас вовки не з'їли! Приходять туди, аж то три вовки кашу варять. Нічого робити. Вітаються:

- А здорові, молодці!

- Здорові! Здорові!..- зраділи вовки,- Ще каша не кипить - м'ясо буде з вас.

Тут цап злякавсь, а баран давно вже злякався. Цап надумавсь:

- А подай лишень, баране, оту вовчу голову!

Баран і несе.

- Та не цю, а подай більшу, - каже цап.

Баран знову цупить ту саму.

- Та подай ще більшу!

Тут уже вовки злякались; стали думати-гадати, як звідси втікати. «Бо це,- кажуть,- такі молодці, що з ними й голови збудешся,- бач, одну по одній вовчі голови тягають!» Один вовк і починає:

- Славна, братці, компанія, і каша гарно кипить, та нічим долить,- піду я по воду.

Як пішов вовк по воду: «Хай вам абищо, з вашою компанією!» А другий став його дожидати, думати-гадати, як би й собі відтіля втікати:

- Е, вражий син: пішов та й сидить, нічим каші долить; ось візьму я ломаку та прижену його, як собаку!

Як побіг, так і не вернувся. А третій сидів-сидів:

- Ось піду лишень я, так я їх прижену!

Як побіг, так і той рад, що втік. То тоді цап і каже до барана:

- Ох, нум, брате, скоріше хапатись, щоб нам оцю кашу поїсти та з куреня забратись.

Поїли швиденько, та тільки їх і бачили. А тим часом роздумавсь перший вовк:

- Е, чи не сором нам трьом та цапа й барана боятися! Ось ходімо, ми їх поїмо, вражих синів!

Прийшли, аж ті добре справлялись, давно вже од казана убрались, як побігли та на дуба забрались. Стали вовки думати-гадати, як би цапа та барана догнати.

Йшли, йшли і найшли їх на дубі. Цап сміливіший - ізліз аж на верх, а баран несміливий - то нижче.

- От лягай,- кажуть вовки ковтунуватому вовкові,- ти старший, то й ворожи, як нам їх добувати.

Ліг вовк догори ногами й почав ворожити. Баран на гіллі сидить та так дрижить! Не втримавсь, як упаде, та на вовка! Цап - сміливий, не став роздумувати, як закричить:

- Подай мені ворожбита!

Вовки як схопилися, аж пил по дорозі закурився. А цап та баран пішли в поле, зробили курінь та й живуть там.

ТЕЛЯТКО, КАБАН, ПІВНИК, КАЧУР ТА ВОВКИ

Був собі дід та баба. Було в них голе телятко.

Каже баба:

- Завези, діду, в ліс.

Дід каже:

- Та лучче б викормили та зарізали б.

- Я не хочу, завези та й годі!

Завіз той дід те телятко голеньке. А холодно: осінь! І покинув його. Сам вернувся додому.

Пішло те голе телятко. Іде, йде. Доганяє його кабан:

- Драстуй, голе телятко!

- Драстуй, кабане!

- Куди ти йдеш?

- Куди очі, туди й шлях.

- Ходімо разом.

Ідуть, ідуть. Біжить і півень до них, доганяє:

- Голе телятко і кабан, підождіть!

Підождали.

- Драстуй, голе телятко!

- Драстуй, півнику!

- Куди ви йдете?

- Куди очі, туди й шлях.

- Ходімо разом.

- Ну, ходім.

Пішли вони: голе телятко, кабан і півник. Ідуть, ідуть, біжить качур:

- Голе телятко і кабан, і півник, підождіть! Підождали.

- Куди ви йдете?

- Куди очі, туди й шлях.

Ну, ходімо разом.

- Ходім.

Ідуть вони, йдуть. Скаче й шило:

- Голе телятко й кабан, і півник, і качур, підождіть!

Підождали.

- Куди ви йдете?

- Куди очі, туди й шлях.

- Ходімо разом.

Ідуть вони, йдуть. Зайшли вони в ліс. Холодно: осінь! Голе телятко замерзло й пішло до кабана. А той зарився у листя й лежить.

- Кабане, давай будем хатку робить.

- Я не хочу. Я зариюся ще лучче у листя та й буду лежать.

Пішло воно. Пішло до півника:

- Драстуй, півнику!

- Драстуй, голе телятко!

- Гайда, будем хатку робить.

- Я не хочу,- каже півник,- я на одній ніжці буду стоять, а голівку під крильце заховаю та й буду так і зимувать.

Пішло голе телятко до качура:

- Драстуй, качуре!

- Драстуй, голе телятко!

- Давай будем хатку робить.

- Я не хочу. Я на одній ніжці буду стоять, а другу буду під крильце ховать, і голівку буду під крильце ховать. І так буду й зимувать.

Пішло голе телятко. Пішло воно до шила:

- Драстуй, шило!

- Драстуй, голе телятко!

- Давай будем хатку робить.

- Не хочу я. Я заженуся в дуб по саму колодочку та так буду й стоять.

Пішло голе телятко, давай само робить хатку. Зро­било хатку, піч, двері. Почало топить: дров є багато в лісі. Топить воно один раз (а зима вже, холодно), бі­жить кабан:

- Голе телятко, одчини!

- А-a-a! А як я казало: «Хатку давай робить», ти не хотів!

- Одчини, бо я тобі хатку розрию!

Одчинило голе телятко. Живуть удвох. Біжить пів­ник:

- Голе телятко, одчини!

- А-а! Як я казало: «Хатку робить», то ти не хотів!..

- Одчини, бо я тобі хатку розкукурікаю!

Одчинило голе телятко. Уже вони втрьох. Біжить качур:

- Голе телятко, одчини!

- A-а! Як я казало, що хатку робить, то ти не хотів!..

- Одчини, бо я тобі хатку розкахкаю!

Думає голе телятко: «Наробить качур крику, при­біжать звірі, пропаду. Треба одчинить». Одчинило. То­плять вони. Ще скаче й шило:

- Голе телятко, одчини!

- А як я казало: «Хатку робить», то ти не хотіло!..

- Одчини, бо я тобі хатку розколю!

Одчинило. Уже вони усі зібрались...

От прийшло два вовки. Поставали вовки під дверима та й слухають: є добра мишоловка. Один каже:

- Лізь ти.

- Ні, ти йди вперед.

Поліз один. Як побачило голе телятко та кабан, та шило! Як пужне те голе телятко рогами, кабан зубами, а шило як заженеться у вовка по саму колодочку.

А півень кричить:

- Подай його сюди!

А качур кричить:

- Так! Так! Так!..

Насилу вирвався вовк ізвідти: і поколений, і погри­зений. Ще й півень кричить:

- Подайте його сюди!..

ПІВНИК І ДВОЄ МИШЕНЯТ

Жили собі двоє мишенят - Круть та Верть і півник Голосисте Горлечко. Мишенята, було, тільки й знають, що танцюють та співають. А півник удосвіта встане, всіх піснею збудить та й до роботи береться. Ото якось підмітав у дворі та й знайшов пшеничний колосок.

- Круть, Верть,- став гукати півник,- а гляньте-но, що я знайшов!

Поприбігали мишенята та й кажуть:

- Коли б це його обмолотити...

- А хто молотитиме? - питається півник.

- Не я! - одказує одне мишеня.

- Не я! - каже й друге мишеня.

- Я обмолочу,- каже до них півник. І взявся до роботи. А мишенята й далі граються.

От вже й обмолотив півник колосок та й знов гукає:

- Гей, Круть, гей, Верть, а йдіть гляньте, скільки зерна я намолотив!

Поприбігали мишенята.

- Треба,- кажуть,- зерно до млина однести та борошна намолоти.

- А хто понесе? - питає півник.

- Не я! - гукає Круть.

- Не я! - гукає Верть.

- Ну, то я однесу,- каже півник. Узяв на плечі мішок та й пішов.

А мишенята собі одно скачуть - у довгої лози граються. Прийшов півник додому, знов кличе мишенят:

- Гей, Круть, гей Верть! Я борошно приніс.

І поприбігали мишенята, пораділи:

- Ой півничку! Вже тепер тісто треба замісити та пиріжечків спекти.

- Хто ж міситиме? - питає півник. А мишенята й знов своє:

- Не я! - пищить Круть.- Не я! - пищить Верть.

Подумав, подумав півник та й каже:

- Доведеться мені, мабуть.

От замісив півник тісто, приніс дрова та й розпалив у печі. А як у печі нагоріло, посадив пиріжки.

Мишенята й собі діло мають: пісень співають, танцюють.

Аж ось і спеклися пиріжки, повиймав їх півник, виклав на столі.

А мишенята вже й тут. І гукати їх не треба.

- Ох, і голодний я! - каже Круть.

- А я який голодний! - каже Верть.

Та й посідали до столу. А півник і каже:

- Стривайте-но, стривайте! Ви мені перше скажіть, хто найшов колосок.

- Ти,- кажуть мишенята. А хто його обмолотив?

- Ти,- вже тихіше відказують Круть із Вертем.

- А тісто хто місив? Піч витопив? Пиріжків напік?

- Ти,- вже й зовсім нищечком кажуть мишенята.

- А що ж ви робили?

Що мали казати мишенята? Нічого. Стали вони тут вилазити з-за столу, а півник їх і не тримає. Хто ж отаких лінюхів пиріжками пригощатиме?

ЛИСИЦЯ ТА РАК

Біжить лисичка полем. Добігає до річки, аж дивить­ся - рак виліз з води на камінь та клешні точить, щоб гостріші були.

- Здоров був, раче! - каже йому лисичка.- З тим днем, що сьогодні! Це ти, мабуть, до косовиці готуєшся, що клешні об камінь гостриш?

Поздоровкався і рак та й каже:

- Я клешнями роблю те, що ти зубами; так треба, щоб гостріші були.

А лисичка тоді йому:

- Тепер я бачу, чого з тебе люди сміються, роз­казуючи, як ти сім літ по воду ходив, та й ту на порозі розлив! Як його ходити, коли на ногах зуби? Признай­ся, що таки правду люди говорять про тебе!

- Може, колись теє й правдою було, та тепер брех­нею стало! Ось коли хочеш, то давай побіжим навви­передки. Я тобі ще на один скок уперед ходу дам. Бі­жим до тієї осички, що стоїть онде на узліссі.

- Як так, то й так,- каже лисиця.

Повернулась до лісу, стала на один скок уперед проти рака та й дожидає, коли той звелить бігти. А рак, учепившись клешнями за лисиччиного хвоста, підібгав усі вісім своїх ніг та й гукнув:

- Но!

От лисичка і подалась вподовж поля. Добігає до осики, повернулась, щоб поділитись, де той рак чим­чикує, аж чує позад себе:

- Та й забарилась ти, лисичко! Я вже і на осику лазив, усе визирав, чи скоро ти прибіжиш.

Дуже здивувалась лисичка, аж рота роззявила:

- Чи то ж видано! - каже.

І більш не сміялася з рака.

ЛИСИЧКА-СУДДЯ

Двоє котиків веселих добули собі хитро-мудро гру­дочку сиру. Одбігли з ним подалі й почали радитися, як його краще поділитися. Та ще й поділитися так, щоб не було кривди ні тому, ні тому,- щоб якраз по правді рівнесенько розділити.

Один котик і каже:

- Давай поділимо отак, упоперек!

А другий каже:

- Ні, розділимо краще вздовж!

Отак і сперечаються. Коли це біжить лисичка. Поба­чила вона котиків, угледіла грудочку сиру, зупинилася та й питає:

- А що тут у вас таке? Про що сперечаєтеся?

- Так і так,- розказують котики,- ось не знаємо, як нам краще поділити грудочку сиру.

- Е,- каже лисичка,- це можна дуже добре зро­бити! Ось дайте, я вам поділю!

Котики й оддали їй грудочку сиру, щоб вона розді­лила. Лисичка переломила грудочку сиру надвоє, а далі й каже:

- Ні, оцей шматочок - більший, треба порів­няти!

Та й над’їла один шматочок.

- А тепер,- каже,- оцей більший, треба його трішки підрівняти, щоб по правді було! Не можна ж, щоб котромусь із вас кривда була!

І знов над’їла. Та так рівняла, рівняла,- то той шматочок над’їсть, то той,- поки стало два зовсім ма­леньких шматочки.

- Ну,- каже лисичка,- оце ж маєте тепер уже зов­сім однаковісінькі шматочки, хоч і на важницю покла­діть!

- Ну, добре,- кажуть котики,- але ж ти бага­то нашого сиру з’їла! За що ти стільки нашого добра взяла?

- Як - за віщо?! - одказала лисичка.- А я ж вас поділила!

ЛИСИЧКА-СЕСТРИЧКА І ВОВК-ПАНІБРАТ

Були собі дід та баба. От раз у неділю баба спекла пиріжків з маком, повибирала їх, поскладала в миску та й поставила на віконці, щоб прохололи. А лисичка бігла повз хатку та так нюхає носом; коли чує - пиріжки пахнуть. Підкралась до вікна тихенько, вхопила пиріжок моторненько та й подалась. Вибігла на поле, сіла, виїла мачок із пиріжка, а туди напхала сміттячка, стулила його та й біжить.

От біжить, а хлопці товар женуть.

- Здорові були, хлопці!

- Здорова, здорова, лисичко-сестричко!

- Проміняйте мені бичка-третячка за маковий пиріжок!

- Де ж таки - бичка за пиріжок.

- Та він такий солодкий, що аж-аж-аж!..

Таки знайшла одного,- проміняв.

- Глядіть же,- каже,- хлопці, не їжте пиріжка, аж поки я зайду в ліс!

Та й побігла і бичка гоном погнала.

Ті підождали, поки вона сховалась у лісі, тоді до пиріжка,- аж там сміттячко...

А лисичка тим часом пригнала бичка у ліс, прив'язала його до дуба, а сама пішла рубати дерево на саночки.-Рубає та й приказує :

- Рубайся, деревце, криве й праве! Рубайся, деревце, криве й праве!

Нарубала дерева, зробила саночки, запрягла бичка, сіла та й їде. Аж біжить вовк-панібрат.

- Здорова була, лисичко-сестричко!

- Здоров, вовчику-братику!

- А де це ти взяла бичка-третячка та саночки?

- От, де ж там! Бичка заробила, саночки зробила та й їду.

- Ну то підвези ж і мене!

- Куди я тебе візьму? Ти мені саночки поламаєш!

- Ні, не поламаю, я тільки одну лапку покладу.

- Та клади вже, ніде тебе діти.

От вовк і поклав лапку. Від'їхали трохи, вовк і каже:

- Покладу я, лисичко-сестричко, і другу лапку.

- Е, вовчику-братику, ти мені санки поламаєш!

- Ні, не поламаю.

- Ну, клади!

Вовк і поклав. Їдуть, їдуть, коли це - трісь!

- Ой, лишенько,- каже лисичка,- санки тріщать!- Та ні, лисичко, то в мене кісточка хруснула.

Ну, дарма,- їдуть... А вовчик знову:

- Покладу я, лисичко-сестричко, і третю лапку.

- Та де ти її кластимеш? Тати мені зовсім санки поламаєш! Та ні, чого б вони ламалися?

- Та вже клади!

Тільки поклав, а саночки знову - трісь-трісь!

- Ей, вовчику, саночки тріщать! Злазь, бо поламаєш!

- Та де там вони тріщать! Що ж бо ти, лисичко-сестричко, вигадуєш? То я горішок розкусив.

- Дай же й мені!

- Так останній.

Проїхали ще трохи.

- Ой лисичко-сестричко, сяду я й увесь!

- Та куди ти сядеш? Тут ніде тобі й сідати!

- Та я зібгаюсь так, що поміщусь.

- Та ти мені санки зовсім поламаєш! Чим же я тоді дровець привезу?

- От-таки, чого я поламаю? Я легенький. Сяду я, лисичко-сестричко, бо притомивсь. Я помаленьку.

- Та вже сідай.

От він вліз зовсім у саночки, та тільки сів, а санки - трісь-трісь-трісь! Так і розсипались.

Давай тоді його лисичка лаяти:

- А щоб тобі добра не було, капосний вовцюгане! Що це ти мені наробив!

Лаяла його, лаяла, а тоді:

- Іди ж тепер та рубай дерево на санчата!

- Як же його рубати, лисичко-сестричко, коли я не вмію і не знаю, якого треба дерева?

- А, капосний вовцюгане! Як санчата ламати, так знав, а дерево рубати, то й ні! Кажи: «Рубайся, деревце, криве й праве! Рубайся, деревце, криве й праве!»

Пішов вовк. От увійшов він у ліс та й почав:

- Рубайся, дерево, криве й криве! Рубайся, дерево, криве й криве!

Нарубав, тягне до лисички. Глянула та, аж воно таке корячкувате, що й на полицю в плуг не вибереш, не то на полозок. Давай вона його знову лаяти:

- Нащо ж ти такого нарубав!

- Коли воно таке рубається!

- А чом же ти не казав так, як я тобі веліла?

- Ні, я так саме й казав: «Рубайся, дерево, криве й криве!»

- Ну і дурний же ти який і до того недотепний! Сиди ж тут, бичка погляди, а я сама піду нарубаю!

Пішла вона.

А вовк сидить сам собі, та так йому хочеться їсти! Почав він перекидати, що було в санчатах,- ні, нема ніде нічого. Думав, думав та й надумав: «З'їм бичка та й утечу!»

Приходить лисичка...

- Ну, стривай, вовцюгане! Я ж тобі це згадаю!

Та й побігла шляхом. Біжить, коли це іде валка запізнілих чумаків з рибою.

Вона впала серед шляху і ноги відкинула - притаїлась, мов нежива.

Чумаки зараз її й побачили:

- Дивіться, хлопці, яка здорова лисиця лежить!

Обступили її, перевертають. Треба взяти - дітям шапочки будуть. Кинули її на задній віз і знову рушили.

Ідуть попереду, а лисичка-сестричка бачить, що вони не дивляться, і давай кидати рибку з воза. Кидає та й кидає по рибці на шлях, усе кидає... Накидала багато та нишком і зіскочила з воза. Чумаки поїхали собі далі, а вона позбирала ту рибу, сіла та й їсть.

Зирк - аж вовк-панібрат біжить.

- Здорова була, лисичко-сестричко!

- Здоров!

- А що це ти робиш, лисичко-сестричко?

- Рибку їм.

- Дай же й мені!

- Отак! Я скільки морочилась, ловила та й віддай! Піди сам собі налови!

- Та як же я наловлю, коли не вмію? Хоч навчи, як її ловити!

- Та як же ловити? Піди до ополонки, встроми хвоста в ополонку і сиди тихенько та й приказуй: «Ловися, рибко, велика й маленька!» То вона й наловиться.

- Спасибі за науку!

Побіг вовк мерщій на річку та до ополонки, та хвіст в ополонку...

- Ловись,- каже,- рибко, велика та все велика! Ловись, рибко, велика та все велика! Ловись, рибко, велика та все все велика!

Не хочеться йому малої. А мороз надворі такий, що аж шкварчить! Лисичка ж бігає по березі та все:

- Мерзни, мерзни, вовчий хвосте! Мерзни, мерзни, вовчий хвосте!

А вовк:

- Що ти, лисичко-сестричко, кажеш?

- Та то ж і я кажу: ловися, рибко, велика й мала!

- Ану й я так: ловися, рибко, велика та все велика!

Ворухнув вовк хвостом - важко вже. А лисичка:

- Ото вже рибка почала чіплятися.

Трохи згодом:

- Ану, вовчику, тягни!

Вовк як потяг, а хвіст уже прикипів до ополонки,- не витягне. А вона його ще й лає:

- А, капосний вовцюгане, що ти наробив?! Бач, казав: «Ловися, рибко, велика та все велика»,- от велика начіплялася, тепер і не витягнеш. Треба ж тобі помочі дати,- побіжу покличу людей.

Та й майнула на село. Біжить селом та й гукає:

- Ідіть,люди, вовка бити! Ідіть, люди, вовка бити!

Як назбігалося людей!.. Хто з сокирою, хто з вилами, з ціпами, а баби з рогачами, з кочергами! Як почали вони того бідолаху вовка періщити!

А лисичка тим часом ускочила в одну хату,- нікого нема, хазяйка побігла на річку вовка бити і діжу незамішєну покинула. Вона взяла вимазала голову в тісто - та в поле... Коли дивиться - вовк насилу лізе,- добре дали йому, сердешному. Вона зараз-таки прикинулась хворою, тільки стогне. А вовк побачив її:

- А,- каже,- така ти! Наробила ти мені добра, що й хвоста збувся!

А вона:

- Ой вовчику-братику, хіба ж то я? Хіба ж ти не бачиш, що з мене й мозок тече,- так мене побили, що й голову провалили мені. Вовчику-братику, підвези мене!

- Та я й сам нездужаю!..

- Та в тебе ж тільки півхвоста нема, а мені й голову провалили. Ой-ой-ой, не дійду додому!..

- То сідай уже, що з тобою робити...

Вона залазить йому на спину, вмощується та так стогне.

Повіз її вовк. От вона їде та все приказує:

- Битий небиту везе! Битий небиту везе!

- Що ти там, лисичко-сестричко, кажеш?

- Та то я кажу: битий биту везе.

А сама знов нищечком:

- Битий небиту везе!

От довіз він її до хатки:

- Уставай, лисичко, доїхали!

Вона тоді плиг з вовка та:

- Битий небиту привіз! Битий небиту привіз!

Вовк до неї, хотів її зубами, а вона в хатку та й зачинилася. Не влізе вовк. А вона ще визирає у вікно та й дражнить:

- Битий небиту привіз!

Тупцявся вовк, тупцявся коло лисиччиної хатки - не влізе.

- Не клята ж лисичка?.. Отак піддурила!

Та й потяг додому.

А лисичка живе та курей ловить.

ПАН КОЦЬКИЙ

В одного чоловіка був кіт старий, що вже не здужав і мишей ловити. От хазяїн його взяв та й вивіз у ліс, думає: «Нащо він мені здався, тільки дурно буду годувати,- нехай в лісі ходить». Покинув його, а сам поїхав. Коли це приходить до кота лисичка та й питає його:

- Що ти таке?

А він каже:

- Я - пан Коцький.

Лисичка каже:

- Будь ти мені за чоловіка, а я тобі за жінку буду.

Він і згодився. Веде його лисичка до своєї хати - та так уже йому годить: уловить де курочку, то сама не їсть, а йому принесе.

От якось зайчик побачив лисичку та й каже їй:

- Лисичко-сестричко, прийду я до тебе на досвітки.

А вона йому:

- Є у мене тепер пан Коцький, то він тебе розірве!

Заєць розказав за пана Коцького вовкові, ведмедеві, дикому кабанові. Зійшлися вони докупи, стали думати: як би побачити пана Коцького, - та й кажуть:

- А зготуймо обід!

І взялись міркувати, кому по що йти. Вовк каже:

- Я піду по м'ясо, щоб було що в борщ.

Дикий кабан каже:

- А я піду по буряки та картоплю.

Ведмідь:

- А я меду принесу на закуску.

Заєць:

- А я капусти.

От роздобули всього, почали обід варити. Як зварили, стали радитись: кому йти кликати на обід пана Коцького.

Ведмідь каже:

- Я не підбіжу, як доведеться тікати.

Кабан:

- А я теж неповороткий.

Вовк:

- Я старий уже і трохи недобачаю.

Тільки зайчикові й приходиться. Побіг заєць до лисиччиної нори; коли це лисичка вибігає, дивиться, що зайчик стоїть на двох лапках біля хати, та й питає його:

- А чого ти прийшов?

- Просили вовк, ведмідь, дикий кабан і я прошу, щоб ти прийшла зі своїм паном Коцьким до нас на обід!

А вона йому:

- Я з ним прийду, але ви поховайтесь, бо він вас розірве.

Прибігає зайчик назад та й хвалиться:

- Ховайтесь, казала лисичка, бо він як прийде, то розірве нас!

Вони й почали ховатися: ведмідь лізе на дерево, вовк сідає за кущем, кабан заривається у хмиз, а зайчик лізе в кущ. Коли це веде лисичка свого пана Коцького. Доводить до стола, він побачив, що на столі м'яса багато, та й каже:

- Ма-у!.. Ма-у!.. Ма-у!..

А ті думають: «От, вражого батька син, ще йому мало! Це він і нас поїсть!»

І зліз пан Коцький на стіл і почав їсти, аж за вухами лящить. А як наївся, то так і простягсь за столі. А кабан лежав близько столу у хмизі, та якось комар і вкусив за хвіст, а він так хвостом і крутнув; кіт же думав, що то миша, та туди, та кабана за хвіст! Кабан як схопиться, та навтіки! Пан Коцький злякався кабана, скочив на дерево та й подерся туди, де ведмідь сидів. Ведмідь як побачив, що кіт лізе до нього, почав вище лізти по дереву, та до такого доліз, що й дерево не здержало,- так він додолу впав - гуп! - просто на вовка, мало не роздавив сердешного. Як схопляться вони, як дременуть, то тільки видко; а заєць і собі за ними - забіг не знать куди... А потім посходились та й кажуть:

- От, який малий, а тільки-тільки нас усіх не поїв!

КІТ, КРІТ, КУРОЧКА ТА ЛИСИЦЯ

Жили собі разом кіт та кріт, та курочка. Кіт та кріт ходили на заробітки, а курочка залишалася дома. Вони як ідуть на заробітки та й наказують:

- Не виглядай, курочко, в віконце, а то тебе ли­сичка украде.

Пішли раз кіт та кріт на заробітки, а лисичка при­бігла під віконце та й каже:

Курочка одсунула віконце та й виглянула, а лисичка хап її за голівку та й понесла в свою хатку. А курочка дорогою і співає:

Кіт та кріт почули, прибігли та й одняли ку­рочку:

- Ми ж тобі казали, щоб ти не виглядала, а ти не послухала нас! Так дивись, не виглядай же! Ми тепер підем далеко і не почуєм, як ти нас кликатимеш.

На другий день кіт та кріт пішли, а лисичка знов при­бігла, сіла під віконце та й:

А курочка притаїлася та й мовчить. Тоді лисичка каже:

- О, яка ж бо ти, курочко, спесива!.. Уже розсерди­лась... Я тільки пожартувала.

Курочка виглянула, а та хап її за голівку та й по­несла у свою хатку. А курочка дорогою співає:

Кіт і кріт почули, прибігли і одняли курочку:

- Ми ж тобі казали, щоб ти не одчиняла віконця! Тепер ми підем ще далі, так хоч як будеш звати - не почуєм.

На третій день вони пішли на заробітки, а лисичка зараз і прибігла, сіла під віконце:

Курочка мовчить. Вона тоді вдруге заспівала та й каже:

- О, курочко, яка ж ти сердита! Я тільки пожарту­вала з тобою, а ти і розсердилася!.. Я зовсім не хотіла тебе їсти! Тепер тебе не буду й зачіпать...

Курочка виглянула, а вона її хап за голівку та й понесла у свою хатинку. Курочка дорогою і співає:

Не чуть. Вона вдруге заспівала:

Не чуть. Вона втретє заспівала:

Не чуть.

Лисичка принесла її додому та й заставила своїх до­чок піч топить та воду гріть, а курочку посадила на пічку.

Кіт та кріт прийшли додому - аж курочки нема, ли­сичка вкрала. Вони пішли в ліс, зробили скрипочку і дудочку, пошили шкіряний мішок та й пішли на лисич­чин двір, сіли та й грають:

А лисиччині дочки почули та й кажуть:

- Що се, мамо, грає? Ми підем послухаємо.

А лисичка каже найменшій:

- Піди подивись, та не барись, а то пора курочку різать.

Та вийшла.

- Музиканти мої, музиканти мої, заграйте мені!

А вони питають:

- А чи будеш танцювати?

- Буду.

Цок та й в лобок, та й у шкіряний мішок.

А лисичка чєкає-чекає - не йде дочка. Вона і посила другу:

- Оце як забарилась!.. Піди поклич. Пора курочку різать.

Та вийшла та й каже:

- Музиканти мої, музиканти мої, заграйте мені!

- А будеш танцювати?

- Буду.

Цок та й в лобок, та й у шкіряний мішок.

Лисичка посила третю дочку:

- Піди подивись, що вони там так забарились! Нехай ідуть скоріш. Пора курочку різать.

Та вийшла та й просить:

- Музиканти мої, музиканти мої, заграйте мені!

- Будеш танцювати?

- Буду.

Цок та й в лобок, та й у шкіряний мішок.

А лисичка, почекавши, бачить, що нема третьої доч­ки, посила четверту:

- Піди поклич їх. Ще вони там роблять?

Та вийшла та й каже:

- Музиканти мої, музиканти мої, заграйте мені!

- А будеш танцювати?

- Буду.

Цок та й в лобок, та й у шкіряний мішок.

А лисичка чекала-чекала та й каже:

- Що це вони там забарились? Піду сама покличу.

Вийшла:

- Музиканти мої, музиканти мої, заграйте мені!

- А будеш танцювати?

- Буду.

Цок та й в лобок, та й у шкіряний мішок.

Ввійшли в хатку, взяли курочку, принесли додому тепер разом поживають та добро наживають.

СОЛОМ'ЯНИЙ БИЧОК

Жив собі дід та баба. Дід служив на майдані майданником (майданний - робітник на заводі, на якому гонили смолу), а баба сиділа дома, мички пряла. І такі вони бідні - нічого не мають: що зароблять, то проїдять, та й нема. От баба й напалась на діда:

- Зроби та й зроби мені, діду, солом'яного бичка і осмоли його смолою.

- Що ти говориш? Навіщо тобі той бичок здався?

- Зроби, я вже знаю навіщо.

Дід - нічого робити - взяв зробив солом'яного бичка й осмолив його смолою.

Переночували. От на ранок баба набрала мичок і погнала солом'яного бичка пасти; сама сіла, пряде кужіль і приказує:

- Пасись, пасись, бичку, на травиці, поки я мички попряду! Пасись, пасись, бичку, на травиці, поки я мички попряду!

Доти пряла, поки й задрімала. Коли це з темного лісу, з великого бору біжить ведмідь з обдертим боком. Наскочив на бичка:

- Хто ти такий? - питає.- Скажи мені!

А бичок йому:

- Я бичок-третячок, з соломи зроблений, смолою за смолений.

Ведмідь каже:

- Коли ти солом'яний, смолою засмолений, то дай мені смоли, обідраний бік залатати!

Бичок нічого,- мовчить; ведмідь тоді його хап за бік, давай смолу віддирати. Віддирав, віддирав та й зав'яз зубами, ніяк і не вирве. Сіпав, сіпав - затяг того бичка хто знає куди!

От баба прокидається - аж бичка нема. «Ох, мені лихо велике! Де це мій бичок дівся? Мабуть, він уже додому пішов». Та мерщій днище та гребінь на плечі та додому. Коли дивиться - ведмідь у бору бичка тягає; вона до діда:

- Діду, діду! Бичок наш ведмедя піймав, іди його вбий!

Дід вискочив, віддер ведмедя, взяв і кинув його в погріб.

От на другий день, ще ні світ ні зоря, баба вже взяла кужіль і погнала на толоку бичка пасти. Сама сіла, пряде кужіль і приказує:

- Пасись, пасись, бичку, на травиці, поки я мички попряду! Пасись, пасись, бичку, на травиці, поки я мички попряду!

Доти пряла, поки й задрімала. Коли це з темного лісу, з великого бору вибігає сірий вовк та до бичка:

- Хто ти такий?

- Я бичок-третячок, з соломи зроблений, смолою засмолений!

- Коли ти смолою засмолений,- каже вовк,- то дай і мені смоли засмолити бік, а то собаки обідрали!

- Бери!

Вовк зараз до боку, хотів смоли віддерти. Дер, дер та зубами й зав'яз, що ніяк уже й не віддере: що хоче назад, то ніяк. Вовтузиться з тим бичком!

Прокидається баба - аж бичка й не видко. Вона й подумала: «Мабуть, мій бичок додому побрів»,- та й пішла; коли дивиться - у лісі вовк бичка тягає. Вона побігла, дідові сказала. Дід і вовчика у погріб вкинув.

Погнала баба і на третій день бичка пасти: сіла та й заснула. Аж біжить лисичка:

- Хто ти такий? - питає бичка.

- Я бичок-третячок, з соломи зроблений, смолою засмолений.

- Дай мені смоли, голубчику, прикласти до боку: капосні хорти трохи шкури не зняли!

- Бери!

Зав'язла й лисиця зубами в смолі, ніяк не вирветься. Баба й цього разу дідові сказала, дід вкинув у погріб і лисичку. А далі й зайчика-побігайчика отак упіймали.

От як назбиралось їх четверо, дід сів над лядою в льох та й давай гострити ножа. Ведмідь почув та й питає його:

- Діду, навіщо ти ножа гостриш?

- Щоб з тебе шкуру зняти та пошити з тієї шкури і собі й бабі кожухи.

- Ох, не ріж мене, дідусю, пусти краще на волю: я тобі багато меду принесу.

- Ну гляди! Тільки принеси...

Взяв та й випустив ведмедика. Далі сів над лядою, знов ножа гострить. Вовк його й питає:

- Діду! Навіщо ти ножа гостриш?

- Щоб з тебе шкуру зняти та на зиму теплу шапку пошити.

- Ой, не ріж мене, дідусю, я тобі за те цілу отару овечок прижену.

- Гляди ж, прижени!

І вовка дід випустив. Сидить далі та ще ножа гострить. Виткнула мордочку лисичка та й питає:

- Скажи мені, будь ласкавий, дідусю, навіщо ти ножа гостриш?

- У лисички,- каже дід,- гарна шкура на опушку й на комірець, хочу зняти.

- Ой, не знімай з мене, дідусю, шкури, я тобі й гусей, і курей принесу!

- Ну гляди! Принеси!

І лисичку дід пустив. Зостався один зайчик; дід і на того ножа гострить. Зайчик його питає: «Нащо?» А він і каже:

- У зайчика шкурка м'якенька, тепленька - будуть мені на зиму рукавички й капелюх.

- Ох, не ріж мене, дідусю,- я тобі стрічок, сережок, намиста доброго нанесу, тільки пусти на волю!

Пустив дід і його.

От переночували ніч, коли на ранок, ще ні світ ні зоря, аж - дер-дер! - щось до діда в двері. Баба прокинулась:

- Діду, діду! Щось до нас у двері шкряботить,- піди подивись!

Дід вийшов, коли то ведмідь цілий вулик меду приніс. Дід узяв мед, та тільки ліг, аж у двері знов - дер-дер! - повен двір овець вовк понагонив. А незабаром лисичка принесла курей, гусей - усякої птиці; зайчик понаносив стрічок, сережок, намиста доброго... І дід радий, і баба рада. Взяли вони попродали овечки та накупили волів, та став дід тими волами ходити чумакувати.

А бичок, як не стало вже треба, доти стояв на сонці, поки й розтанув.

КОЗА-ДЕРЕЗА

Були собі дід та баба. Поїхав дід у ярмарок та й купив собі козу.

Привіз її додому, а рано, на другий день, посилає дід старшого сина ту козу пасти.

Пас, пас хлопець її аж до вечора та й став гнати додому.

Тільки до воріт став догонити, а дід став на воротях у червоних чоботях та й питається:

- Кізонько моя мила, кізонько моя люба! Чи ти пила, чи ти

- Ні, дідусю, я й не пила, я й не їла: тільки бігла через місточок та вхопила кленовий листочок, тільки бігла через гребельку та вхопила водиці крапельку,- тільки пила, тільки й їла.

От дід розсердився на сина, що він погано худобу доглядає, та й прогнав його.

На другий день посилає другого сина - меншого. Пас, пас хлопець козу аж до вечора та й став гонити додому.

Тільки став до воріт догонити, а дід став на воротях у червоних чоботях та й питається:

- Кізонько моя мила, кізонько моя люба! Чи ти пила, чи ти їла?

- Ні, дідусю, я й не пила, я й не їла: тільки бігла через місточок та вхопила кленовий листочок, бігла через гребельку та вхопила водиці крапельку,- тільки пила, тільки й їла!

От дід і того сина прогнав.

На третій день посилає вже жінку.

От вона погнала козу, пасла весь день; ввечері стала догонити до двору, а дід уже стоїть на воротях у червоних чоботях та й питається:

- Кізонько моя мила, кізонько моя люба! Чи ти пила, чи ти їла?

- Ні, дідусю, я й не пила, я й не їла: тільки бігла через місточок, ухопила кленовий листочок, бігла через гребельку та вхопила водиці крапельку,- тільки пила, тільки й їла!

От той дід так уже розсердився, прогнав і бабу.

На четвертий день погнав він уже сам козу, пас увесь день, а ввечері погнав додому і тільки надігнав на дорогу, а сам навпростець пішов; став на воротях у червоних чоботях та й питається:

- Кізонько моя мила! Чи ти пила, чи ти їла?

- Ні, дідусю, я й не пила, я й не їла: бігла через місточок та вхопила кленовий листочок, бігла через гребельку, вхопила водиці крапельку,- тільки пила, тільки й їла!

От тоді дід розсердився, пішов до коваля, висталив ніж, став козу різати, а вона вирвалася та й утекла в ліс. У лісі бачить коза зайчикову хатку,- вона туди вбігла та й заховалась на печі.

От прибігає зайчик, коли чує хтось є в хатці. Зайчик і питається:

- А хто, хто в моїй хатці?

- А коза сидить на печі та й каже:

От зайчик злякався, вибіг із хатки, сів під дубком. Сидить та й плаче. Коли йде ведмідь та й питається:

- Чого ти, зайчику-побігайчику, плачеш?

- Як же мені,ведмедику, не плакати, коли в моїй хатці звір страшний сидить?

А ведмідь:

- От я його вижену!

Побіг до хатки:

- А хто, хто в зайчиковій хатці?

А коза з печі:

Ведмідь і злякався.

- Ні,- каже,- зайчику-побігайчику, не вижену - боюсь.

От ізнов пішов зайчик, сів під дубком та й плаче. Коли йде вовк і питається:

- А чого це ти, зайчику-побігайчику, плачеш?

- Як же мені, вовчику-братику, не плакати, коли в моїй хатці звір страшний сидить?

А вовк:

- От я його вижену!

- Де тобі його вигнати! Тут і ведмідь гнав, та не вигнав.

- Отже, вижену!

Побіг вовк до хатки та й питається:

- А хто, хто в зайчиковій хатці?

А коза з печі:

Вовк і злякався.

- Ні, - каже, - зайчику-побігайчику, не вижену - боюсь. Зайчик ізнов пішов, сів під дубком та й плаче. Коли біжить лисичка, побачила зайчика та й питається:

- А чого ти, зайчику-побігайчику, плачеш?

- Як же мені,лисичко-сестричко, не плакати, коли в моїй хатці страшний звір сидить?

А лисичка:

- От я його вижену!

- Де тобі, лисичко, його вигнати! Тут і ведмідьгнав - не вигнав, і вовк гнав, та не вигнав, а то ти!

- Отже, вижену!

Побігла лисичка до хати та:

- А хто, хто в зайчиковій хатці?

А коза з печі:

От лисичка теж злякалась.

- Ні,- каже,- зайчику-побігайчику, не вижену — боюсь.

Пішов зайчик, сів під дубком та й знову плаче.

Коли це лізе рак-неборак та й питається:

- Чого ти, зайчику-побігайчику, плачеш?

- Як же мені не плакати, коли в моїй хатці страшний звір сидить?

А рак:

- От я його вижену!

- Де тобі його вигнати! Тут ведмідь гнав, та не вигнав, і вовк гнав, та не вигнав, і лисиця гнала, та не вигнала, а то ти!

- Отже, вижену!

От поліз рак у хатку та й питається:

- А хто, хто в зайчиковій хатці?

А коза з печі:

А рак усе лізе та лізе, виліз на піч та:

Та як ущипне козу клешнями!.. Коза як замекає, та з печі, та з хати - побігла, тільки видно!

От зайчик радий, прийшов у хатку та так уже ракові дякує! Та й став жити в своїй хатці.

ЧОМУ ГУСИ МИЮТЬСЯ У ВОДІ, КОТИ - НА ПЕЧІ, А КУРИ ПОРПАЮТЬСЯ В ПОРОСІ

Жив раз давно-предавно чоловік, котрий мав кота, гусей та кури.

Як наступило літо й сонце добре припекло, гуси зібралися воду шукати. Ідуть, ідуть, ідуть. Зустріли курочку.

- Куди йдете, гуси?

- Шукаємо воду, бо велика спрагота.

- І я йду з вами,- каже курочка, бо ж і її сонце пригріло й дуже тепло їй вчинилося, що аж рот роззявила...

- Ну, ходи з нами.

Ідуть, ідуть, ідуть.

Зустріли кота.

- Куди йдете? - питає кіт.

- Шукаємо воду.

- І я з вами піду, добре?

- Ходи.

Ідуть, ідуть, ідуть. Нарешті побачили озеро. Гуси знялися на крила й полетіли у воду. Плавають, купаються, й так їм добре, що аж гогочуть.

Курочка й кіт стали на березі й дивляться. Сонце парить. Дуже хотіли б залізти у воду, але бояться... Аж ось помітили у воді таких, як вони, кота й курочку.

- Ну, коли вони не бояться, то чого нам боятися?

І поскакали у воду... Але нараз почали тонути. Лиш з бідою вибралися на берег.

Кіт глянув на озеро, й так йому недобре вчинилося, що аж затрясся, втерся лапками та й каже:

- Не буду я більше такий дурний, щоб лізти у воду. Помиюся я й на печі.

А курочка собі:

- І я не буду дурна лізти більше у воду. Ліпше попорпаюся у попелі.

При цьому зібралися і йдуть додому. Курочка скочила в купу пороху й од радості замахала крилами.

- Се моя купіль! Сто раз ліпша, як вода!

А кіт шмигнув до хижі, скочив на піч, замурчав і почав лапками митися.

- Не проміняю я піч на озеро. На печі не треба плавати.

І від того часу гуси купаються у воді, коти миються на печі, а кури порпаються в поросі.

А хто не вірить, най перевірить!

ХВАЛЬКУВАТА МУХА

Раз тягнули чотири волики тяженький плуг вечором з поля додому. Тягнуть вони, тягнуть; аж надлітає уперта муха, сідає собі поважно на ріг одного вола і їде з ним помаленьку. Надлітає тим часом друга муха і питає ту, що сидить на розі вола:

- А ти звідки їдеш, сестро?

- З поля,- відповідає та,- цілий день орала з волами, аби люди мали хлібця досить!

Що варт такий чоловік, котрий чужою працею хвалиться?..

РАКОВА СКОРА РОБОТА

Колись іще, як дріжжі були такі ріденькі, як водичка, так рак пішов по дріжжі і ходив сім літ. От прийшов він додому, став через поріг перелазить, упав і глечик з дріжжами розбив та й каже:

- Скора робота, так нагла смерть!

ХИТРИЙ ПІВЕНЬ

Півень, тріпочучи крилами, злетів на пліт і почав на все горло кукурікати. З сусіднього лісочка підкралася лисичка.

- День добрий! - гукнула вона.- Почула, як ти гарно кукурікаєш. Чудовий у тебе голос. Тільки не знаю, чи вмієш ти так співати, як співав твій батько.

- А як же співав мій батько?

- Він на одній нозі ходив по плоту і, заплющивши одне око, так гарно кукурікав, що й ну...

- І я зможу! - сказав півень, випрямився, заплющив око і почав кукурікати.

- А чи зможеш ти стояти на одній нозі і, заплющивши очі, співати?

- Зможу! - крикнув півень.

Та тільки заплющив він очі, як лисиця підскочила і схопила його.

Понесла лисиця його в ліс і хотіла вже з’їсти, а він і каже:

- Твоя мати не так робила!

- А як же вона робила? - спитала лисиця.

- Схопивши півня, вона, перш ніж розірвати його, мала звичку співати.

- Я вся вдалася в матір! - промовила лисиця.

Заплющивши очі, вона почала щось шепотіти.

Півень тільки цього й чекав: змахнув крилами, злетів і сів на дерево.

- Ось тобі й маєш, півень мене перехитрив,- облизавшись, промовила лисиця, зітхнула і голодна подалася в ліс.

ЛИСИЧКА ТА ЖУРАВЕЛЬ

Були собі лисичка й журавель. Ото й зустрілися якось у лісі. Та такі стали приятелі!

Кличе лисичка журавля до себе в гості:

- Приходь,- каже,- журавлику, приходь, лебедику! Я для тебе - як для себе.

От приходить журавель на ласкаві запросини.

А лисичка наварила кашки з молоком, розмазала по тарілці та й припрошує:

- Призволяйся, журавлику, призволяйся, лебедику!

Журавель до кашки - стукав, стукав дзьобом по тарілці - нічого не вхопить.

А лисичка як узялася до страви - лизь та лизь гарненько язиком, поки сама всю кашу чисто вилизькала.

Вилизькала та до журавля:

- Вибачай, журавлику,- що мала, тим тебе й приймала, а більше нема нічого.

- То спасибі ж,- мовить журавель.- Приходь же, лисичко, тепер ти до мене в гості.

- А прийду, журавлику, прийду, лебедику!

На тому й розійшлися.

От уже лисичка йде до журавля в гостину. А журавель наварив такої-то смачної страви: узяв і м’яса, й картопельки, й бурячків - усього-всього, покришив дрібненько, склав у глечичок з вузькою шийкою та й каже:

- Призволяйся, люба приятелько, не соромся!

От лисичка до глечика - голова не влазить! Вона сюди, вона туди, вона й боком, і лапкою, і навстоячки, і зазирати, й нюшити... Нічого не вдіє!

А журавель не гуляє: все дзьобом у глечик, усе в глечик. Помаленьку-помаленьку - та й поїв, що наварив. А тоді й каже:

- Оце ж,- каже,- вибачай, лисуню, що мав, то тим і приймав. Та вже більше нічого не маю на гостину.

Ох і розгнівилася ж лисичка! Так розсердилася, що й подякувать забула, як годиться, чемним бувши.

Так-то їй журавлева гостина до смаку припала!

Та від того часу й не приятелює з журавлями.

ЛИСИЧКА, ТИКОВКА, СКРИПКА ТА КАПКАН

Їхав чоловік дорогою та й загубив тиковку. Лежить вона проти вітру та й гуде.

Аж біжить лисичка.

- Бач,- каже,- реве, хоче ще злякати! От я тебе утоплю!

Ухватила її за мотузочку, почепила на шию і подалась до річки. Стала тиковку топити, а та набирається води та булькотить.

- Іч,- каже,- ще і проситься! І не просись, бо не пущу!

От як тиковка вже набралась води та й лисичку тягне у воду.

- Бач, яка,- каже.- То просилась, а це шуткує. Пусти-бо!

Насилу вона вирвалась.

От біжить, аж лежить на дорозі скрипка та на вітрі і гуде потихеньку.

- Бач,- каже лисичка,- ангельський голосочок, так чортова думка.

Та й обмина її.

Біжить далі; аж чоловік капкани розставив.

- Бач,- каже,- які хитрощі-мудрощі! Хіба вже на їх і сісти не можна.

Тільки сіла, а капкан її за хвіст.

- Бач, яке,- каже,- ще й держе!

Аж ось до тих капканів і хазяїн іде.

- Дивись, ще, може, і бить буде!

А той чоловік узяв її та й забрав.

ЯК ЗАЄЦЬ ОШУКАВ ВЕДМЕДЯ

Був собі в одному лісі ведмідь. Та такий дужий та лютий!.. Піде було по лісі і душить та роздирає все, що здибає.

Ліс був великий, і звірини в ньому багато, та проте страх пішов на всіх. Адже так і року не мине, а в цілому лісі душі живої не лишиться, коли бурмило буде так господарювати.

Рада в раду, присудили звірі вислати до ведмедя посланців і сказати йому: «Вельможний пане ведмедю! Що ти так знущаєшся? Одного з’їси, а десятьох із злості роздереш і покинеш!.. Адже так до року, то й душі живої в лісі не стане. Ліпше ти ось що зроби: сиди собі спокійно в своїй гаврі, а ми тобі будемо щодня присилати одного з-поміж нас, щоб ти його з’їв».

Вислухав ведмідь тієї мови та й каже:

- Добре! Але пам’ятайте собі: як мене хоч одного дня одурите, то я вас усіх пороздираю!

Від того дня почали звірі день поза день ведмедеві одного з-поміж себе посилати. Почали кидати день у день жеребки: на кого впав, той і мусив іти до ведмедя...

Одного дня випав жеребок на зайця.

Перелякався бідний заєць так, що й не сказати!.. Та що було робити? Ходили другі, мусить і він. І не змагався. Тільки випросив собі годинку часу, щоб із жінкою, діточками попрощатися. Та поки жінку знайшов, поки всю свою сім’ю скликав, поки попрощались та наплакалися, та наобнімалися, то вже сонце геть з полудня звернуло.

Врешті прийшлося зайцеві рушати в дорогу.

Іде бідолаха до ведмежої гаври. Та не думайте, що йде заячим кроком-скоком, що біжить вітрові наздогін! Гай, гай! Тепер бідному зайцеві не до скоків. Іде нога поза ногу, іде та й постоює, та все рясні сльози витирає, та зітхає так, що аж лісом луна йде. Аж ось бачить: серед лісу криниця кам’яна, оцямрована, а внизу вода глибока.

Стає заєць над цямриною, заглядає вниз, а його сльози тільки кап-кап у воду. Та й зразу повеселішав і аж підскочив з радості. В його голові з'явилася щаслива думка: якби це йому й самому від смерті врятуватися і всіх звірів вибавити від цього лютого та безрозумного ведмедя.

І вже не плачучи і не зітхаючи, а щодуху біжучи, він поспішав до ведмежої гаври.

Було вже надвечір. Ведмідь весь день сидів у своїй гаврі та ждав, коли-то звірі пришлють йому когось на обід.

Ждав і не міг нікого діждатися. Голод почав йому до­кучати, і разом з голодом почала злість підступати під серце.

- Що ж це? - ревів ведмідь,- Що вони собі ду­мають? Чи забули про мене, чи, може, їм здається, що одною вороною я маю бути два дні ситий? О, прокляті звірі! Коли мені зараз не прийде від них страва, то кля­нуся буком і берестом, що завтра скоро світ рушу до лісу і повидушую все, що в ньому в живого? І одного хвоста не лишу!..

Та минала хвиля за хвилею, година за годиною, а страва не йшла.

Надвечір вже ведмідь не знав, що з собою зробити з голоду й лютості.

В такому настрою застав його заєць.

- Га, ти, помано, ти, хлистику, ти, гусяче повітря,- кричав на нього ведмідь.- Що ти собі думаєш, що так пізно приходиш? Та я тебе, такого комара, маю цілий день голодний ждати?..

Затремтів заєць, почувши ведмежий крик і люті ведмежі слова, та скоро отямився і, ставши на задніх лапках перед ведмедем, промовив, як міг, найчемніше:

- Вельможний пане! Не моя в тому вина, що так пізно приходжу. І звірів не можеш винуватити. Сьогодні, в день твоїх іменин, вони, ще вдосвіта зібравшися, по­слали для тебе нас чотирьох, і ми всі вітром пустилися до тебе, щоби ти, вельможний паночку, мав сьогодні доб­рий бал.

- Ну, і що ж? Чому ж так пізно приходиш і де там тих троє? - запитав ведмідь.

- Трапилася нам дуже погана пригода,- мовив заєць.- Міркуючи, що в тому лісі нема іншого пана, крім тебе, йдемо собі спокійнесенько стежкою; коли із кам'яного замку вискочив величезний ведмідь та й до нас: «Стійте!» - кричить. Ми стали. «Куди йдете?» Ми розповіли по правді. «Го, го,- крикнув він.- Нічого з того не буде! Це мій ліс, і я не дозволю, щоб ви своїм м’ясом годували якогось приблуду, що тут не має ні­якого права! Ви мої, і я беру вас собі на обід!» Почали ми проситися, благати, почали говорити, що нині твої іменини, і дуже негарно буде, коли ти в такий день лишишся без обіду. Та де тобі! Ані слухати не хоче. «Я тут пан,- кричить,- і я один маю на вас право! І ніхто мені тут не сміє втручатися!» І взяв нас усіх чотирьох до свого замку. Ледве-ледве я упросив його, щоб хоч мене одного пустив до тебе. Тепер, вельможний пане, сам поміркуй, чи ми винні в тому, що ти сьогодні з голоду намлівся і що тобі далі робити.

Почувши це, ведмідь аж увесь наїжачився. Вся його злість обернулась на того нового суперника, що так несподівано став йому на дорозі.

- Це ще який непотріб непотрібний посмів сюди вдертися! - ревів він, дряпаючи землю пазурами.- Гей, зайче, зараз веди мене до нього, нехай його розірву на дрібні шматочки!

- Вельможний пане,- мовив заєць.- Це дуже могучий пан, страшний такий.

- Що? Ти думаєш, що я буду його боятися? Зараз веди мене до нього, побачимо, хто буде дужчий!

- Вельможний пане, але він живе у кам’яному замку.

- Е, що там мені його замок! Веди мене до нього, вже я його дістану, хоч би він сховався на самий вершок найвищого дерева.

Попровадив заєць розлюченого ведмедя до криниці та й каже:

- Велика твоя сила! Бач, твій ворог як тільки побачив, що ти наближаєшся, зараз драпнув і сховався до свого замку.

- Де він? Де він? - кричав ведмідь, оглядаючись навкруги і не бачачи нікого.

- Ходи сюди і заглянь ось тут! - мовив заєць і підвів ведмедя до криниці.

Став ведмідь над цямриною, глянув униз - аж там справді ведмідь.

- Бачиш свого ворога,- мовив заєць,- як заглядає із свого укріплення?

- Я не я буду, коли його звідти не дістану! - мовив ведмідь і як не рикне з цілого ведмежого горла у криницю!

А з криниці як не відіб’ється його голос вдвоє сильніше, мов з величезної труби!

- Та так? - скрикнув ведмідь.- Ти мені ще грозиш? Чекай же, я тобі покажу!

Та за цим словом ведмідь бабах до криниці та й там потонув.

А заєць скочив щодуху до звірів і розповів їм, яким-то способом він змудрував ведмедя і вибавив їх усіх від тяжкого нещастя.

Не треба вам казати, яка радість запанувала в цілому лісі.

Оглавление

Казки про тварин

  РУКАВИЧКА

  КОЛОБОК

  ЦАП ТА БАРАН

  ТЕЛЯТКО, КАБАН, ПІВНИК, КАЧУР ТА ВОВКИ

  ПІВНИК І ДВОЄ МИШЕНЯТ

  ЛИСИЦЯ ТА РАК

  ЛИСИЧКА-СУДДЯ

  ЛИСИЧКА-СЕСТРИЧКА І ВОВК-ПАНІБРАТ

  ПАН КОЦЬКИЙ

  КІТ, КРІТ, КУРОЧКА ТА ЛИСИЦЯ

  СОЛОМ'ЯНИЙ БИЧОК

  КОЗА-ДЕРЕЗА

  ЧОМУ ГУСИ МИЮТЬСЯ У ВОДІ, КОТИ - НА ПЕЧІ, А КУРИ ПОРПАЮТЬСЯ В ПОРОСІ

  ХВАЛЬКУВАТА МУХА

  РАКОВА СКОРА РОБОТА

  ХИТРИЙ ПІВЕНЬ

  ЛИСИЧКА ТА ЖУРАВЕЛЬ

  ЛИСИЧКА, ТИКОВКА, СКРИПКА ТА КАПКАН

  ЯК ЗАЄЦЬ ОШУКАВ ВЕДМЕДЯ