Тінь [Євген Жердій] (fb2) читать онлайн

Євген Жердій Тінь Детективний роман

Пролог

Коли сидиш у камері, найнестерпніше — це нудьга. Усього лиш кілька днів, а я вже ледь не дряпаюсь по стінах. На цьому тлі незворушність й цілковито пофігістський стан Кешки — мого сусіда згори по камері — просто вражає. І, коли чесно, починає дратувати. Кешка в подібній обстановці не вперше, можна сказати, виріс на зоні, і ця камера попереднього утримання для нього, либонь, рідніша, ніж для мене редакція рідної газети. Але все-таки в моїй голові ніяк не вкладається, як можна годинами лежати на дерев’яних нарах, втупившись у стелю, витріщатися на неї без жодного сенсу. Може, він про щось міркує? Ні, не схоже. З такою пикою… А може, медитує? Ну, це для нього занадто тонке поняття. Напевно, він навіть не знає значення цього слова.

— Розслабся, Ігорьок, — який вже раз мовив Кешка. — Не квась мозок й лови кайф. На зоні так не відтягнешся, на зоні потрібно бути завжди насторожі, бо… — тут він захекав, що, як я встиг зрозуміти, мало означати сміх. Навіть не можу собі уявити, якого кольору в нього прокопчені тютюном та коноплею легені. А він молодший за мене — швидше за все Кешці нема ще й двадцяти. — Не довго й півничком стати. Хе-хе.

— Із власного досвіду знаєш? — не витримавши, роздратовано ляпнув я, хоча до цього усі п’ять днів, проведених у камері, намагався стримуватися і не зачіпати його. Не то, щоб я вельми його боявся, просто не люблю з’ясовувати стосунки за допомогою кулаків, всі ці бикування і інші «чоловічі розваги».

— Ах, ти ж, сука! — Кешка почав підводитись з нар, скорчивши при цьому гидку міну. — Ти ще зони не нюхав, а вже мене півнем…

— Спокійно, — я повернувся до нього обличчям, виставивши перед собою долоні. Впершись ліктями в металеві двері, гостро відчув замкнутість нашої камери. Роздратування змішалося із тривогою щодо майбутньої бійки, і шлунок легенько стиснувся. — Я нічого такого не мав на увазі, просто… — ех, як завжди в моменти небезпеки, мій мозок став пасувати, і не захотів вигадувати, що сказати або, точніше, збрехати, щоб викрутитися з цієї ситуації.

— Та за такий базар, я тебе…як сисунця…за яйця, й мамка рідна не впізнає, — Кешка повільно наближався, і вираз його обличчя промовисто свідчив, що він вельми образився. Товсті губи дрібно тремтіли. Мабуть, я ненароком потрапив у ціль, а Кешка, звичайно ж, не пишався даним фактом своєї біографії. — За базар відповідати потрібно, зона тебе навчить… Ти в мене соплі будеш жерти, падла!

Кешка наблизився на відстань свого вихлопу, і я отримав нагоду відчути всю приємність його гнилого подиху. Нерви напружилися, не витримали… і я реготнув. Спочатку неголосно й коротко, але, побачивши здивування й розгубленість на обличчі співкамерника, заіржав так, що почали резонувати стіни. Я реготав, зігнувшись ледь не до підлоги, і не міг зупинитися. Не знаю навіть, від чого саме. Швидше за все, моя нервова система останнім часом трохи зносилася і тепер не зуміла адекватно зреагувати на гостру ситуацію. А геть спантеличений Кешка відступив. Потім нерішуче посміхнувся й, нарешті, мій сміх заразив і його. Глянувши на його кашляючу пику, очманілі очі, я зареготав ще дужче. Даремно він почав сміятися, краще б дав мені у писок, утім, хтозна, чи це мене б зупинило. Через хвилину Кешка заспокоївся, а я все ще продовжував іржати. Його обличчя знову набуло стурбованого виразу; він відступив ще далі й сів на свої нари. Можливо, намагався тепер вирішити, наскільки погано в мене з головою, і які, в зв’язку з цим, будуть наслідки для нього.

Мент загаратав гумовою палицею по гратах, що закривали невелике віконце у дверях. Моя істерика стала помалу вгасати, і я зрозумів, що лежу на бетонній підлозі. Коли через якийсь час я заспокоївся й підвівся з підлоги, розмазуючи соплі по обличчі, мент — здоровий товстий дядько — співчутливо поцікавився:

— Може, тобі дати чого? Цукерочку посмоктати? М’ятної хочеш?

— Ні, дякую, — відмовився я. — Як-небудь сам упораюся.

— Як знаєш. Але припиняй цю херню. Негарно якось.

Я завалився на свої нари й заплющив очі. Мент похитав головою й пішов — за свою кар’єру він бачив і не таке. Невелика істерика в ув’язненого — це, якщо поміркувати, навіть непогано, адже означає, що людина ще не до кінця втрачена для суспільства. Якщо, звичайно, не божевільна…

Коли я вже лежав на твердих нарах, мене поступово став охоплювати розпач. У свої двадцять шість я встиг потрапити до КПЗ, і тепер не мав ні найменших ілюзій щодо подальшої своєї долі. Мене посадять. Посадять надовго до темної вогкої камери, або до темної і паркої, звісно без кондиціонера й інших зручностей. По спині пробігли мурашки, коли я все це собі уявив, до найменших деталей. У кращому випадку опинюсь на волі достроково років, нехай, через десять. На менше я й не розраховував: не відпустять же вони засудженого за подвійне вбивство раніше. Цікаво, чи вийду я на волю взагалі, або це лише мрія? Швидше за все, мені світить доля Кешки, і, швидше за все, я не забажаю з цим миритися, а з моїми, не такими вже й великими габаритами, це може привести до… могили. Знову по спині протопталися мурашки. Липка холодна й темна могила, а на дні, в калюжі дощової води, моє голе тіло. Я не можу поворухнутися. Лише очі скажено обертаються й кліпають від холодного дрібного дощу, що до них потрапляє. Шар глини повільно відокремився від стінки, і вона, впавши, засипала ноги. Я не відчув нічого й від цього лише злякався ще більше.

Спочатку я побачив тінь. Дуже слабку й розмиту на краю моєї могили. Потім голову. Ще до того, як упізнав, я вже точно знав, хто саме прийшов до мене в останню хвилину життя. Він підійшов ближче, і я зрозумів, що тепер у нього є ноги. Він витягнув одну, показуючи мені, наче вихвалявся обновою, і посміхнувся.

— Як тобі? По-моєму — непогано. — На його зморшкуватому старечому лиці з гачкуватим носом і білястими очима з’явилось щось подібне до співчуття. — Тобі не пощастило. Таким як ти ніколи не щастить. А я ж попереджав, пропонував вихід.

Я спробував щось сказати, хоча б принаймні послати його, але губи лише легенько затремтіли, а в горлі щось забулькало. Чоловік посміхнувся й підсунув до себе лопату.

— Щось ти нині небалакучий сьогодні. — Чоловік-тінь підвівся, спираючись на заступ. — Давай кінчати з нашою мокрою справою.

Серце в моїх грудях товклося, ніби переляканий горобець, що вперше потрапив до клітки. Витріщивши очі й напружившись, я спробував підвестися… але не зміг підняти навіть голови. Сльози безсилля потекли по брудних щоках, змішуючись з дощовою водою.

— Тепер ти зрозумів, що програв? — спокійно, але з якоюсь злістю, вимовив старий, набираючи в лопату землі. — Мене не можна перемогти, а ти лише звільнив мене.

— Н-на т-тому с-світі!…через силу вичавив я усю лють, на яку був лиш здатний.

Очі Тіні злісно примружилися, зуби скреготнули.

— Прощавай! — і він кинув лопату землі просто мені на голову…

Я розплющив очі, втупившись у стелю камери, й повільно почав приходити до тями, заспокоюючи серце, що скажено калатало, відчуваючи, як уповільнюється подих. Руки тремтіли, і я з радістю стиснув слухняні тепер долоні.

— Чого ти там вовтузишся? — мляво поцікавився Кешка.

Я не відповів. Усе думав, чому це Тінь у вісні був таким схожим на свого батька-привида, адже сам він не був старим. Маячня. І це ще один доказ того, що це був лише сон, а Тінь таки зник. Через секунду в коридорі почулися кроки, а ще через мить замок відкрився, і заскреготали, відчиняючись, двері. Невже петлі так важко змазати, або, може, це традиційний елемент в’язниці, такий же невід’ємний від її образу, як і тверді нари? Може, їх навіть спеціально роблять скрипучими, задля більшого ефекту? Я скосив очі на мента й зрозумів, що той прийшов за мною.

— Вставай, Байдо, до тебе відвідувач. Мордою до стіни, руки за спину.

— Хто відвідувач? — поцікавився я, встаючи коло стіни.

— Олена Вишнякова. Баба твоя?

Питання я пропустив мимо вух. Цікаво, навіщо вона прийшла? Приємно звичайно, але все-таки…

Тінь

За вікном був осінній київський ранок. Стаття, що дивилася на мене з екрану монітора, повільно наближалась до свого логічного завершення. Причин такої повільності було декілька, а точніше — дві.

Перша — це те, що писав я абсолютну нісенітницю. Я звичайно розумію, що більш-менш достовірною інформацією наповнити сторінки нашої газети, з гучною назвою «ПОГЛЯД ЗСЕРЕДИНИ», було практично неможливо, але як же це все набридло! Набридло сидіти й вигадувати усіляку нісенітницю про перевертнів, інопланетян та привидів. Набридло запевняти читачів, що це все чистісінька правда. Загалом, усе набридло. Мабуть, вже прийшов час замислитись, як би змінити місце праці, однак, як і завжди, лінь не дозволяла загострити увагу на цій проблемі. До того ж зарплатня мене наразі влаштовувала. Ех, сидіти мені тут ще не один рік!

Друга причина сиділа навпроти, і звали її Катериною. Ця, аж занадто симпатична, золотоволоса практикантка працювала в нас у відділі вже тиждень, і упродовж цього часу не лише я постійно витріщався на неї, збиваючись із робочого ритму. Ну, хто їй сказав, що, йдучи на роботу, потрібно надягати міні-спідницю й коротесенький топік, більш схожий на бюстгальтер, наносити яскравий макіяж і душитися так, що навіть Славик, який сидить у найдальшому кутку кімнати, зумів би без особливих зусиль визначити марку парфумів. Якби розумівся на цьому, певна річ. А мені було найважче серед усіх: я був неодружений, сидів з нею віч-на-віч, або майже віч-на-віч — між нами були лише два монітори, через які вона зрідка стріляла в мене зацікавленим поглядом.

Ну, от — знову я збився з думки. Про що це я писав?… Ах, так, про рибок-людожерів, що оселилися в невеликій річечці, недалеко від нашого міста. Насправді ніяких рибок не існувало, а стаття була висмоктана з пальця. Точніше не з пальця, а з того факту, що якийсь мужик знайшов свою корову мертвою в тій самій річці. Знайшов він її далеко не відразу й тому цілком зрозуміло, що корівка була вже далеко не в найкращому стані. Крім того, у неї була відсутня певна частина тіла, а над тією, що залишилась, неабияк попрацювали раки. Швидше за все, корову, яка мирно паслася біля річки, забили зловмисники заради м’яса. Що змогли, віднесли до базару, а ту частину, що залишилася, кинули до річки, щоб хазяїн не відразу її знайшов та вчасно не звернувся до міліції. Близько року тому, приблизно в цьому ж районі, у річці виловили невпізнаний труп чоловіка, теж об’їдений раками. От і всі факти, на підставі яких я мав стулити моторошну історію про рибок-людожерів. Шеф, щоправда, наполягав на русалках, але мені вдалося його переконати в тому, що невиправдано велика кількість відверто неправдоподібних історій може зашкодити репутації газети, і ми зійшлись на піраніях. З іншого боку, репутації газети не могло зашкодити нічого — її купували не для того, щоб знайти корисну інформацію, а задля цікавих історій, здатних полоскотати нерви не гірше ніж страшилки та трилери.

— Зайди до мене, — сказав начальник, непомітно підкравшись ззаду. Я аж підстрибнув на стільці від несподіванки. — Закінчуєш?

— Так, сьогодні дам роздруківку, — відповів я, підводячись і йдучи за начальником до його кабінету.

— Добре, не затягуй із цим. Ти мені потрібний в іншому місці.

— Чому я?! — обурився я, передчуваючи відрядження. — Я востаннє їздив, і перед цим теж.

— Передостаннього разу їздив Андрій. І взагалі, ти неодружений, дітей тобі не годувати, із садка не забирати, — оголосив вердикт Сергій Іванович. Він сів у своє розкішне, порівняно з нашими журналістськими, крісло, і я приречено впав навпроти.

На стіні, за спиною начальника, висіло величезне дзеркало, яке не раз допомагало мені скоригувати відповідний до ситуації вираз обличчя. От і зараз я за звичкою глянув на своє відображення. Метр вісімдесят п’ять, худорлявий, з неголеною, втім, доволі симпатичною пикою, обрамленою довгими чорними патлами, що рівномірно спадали дрібними природними хвилями до самих плечей. Волоссям я пишався особливо. Гладка, як яйце, голова начальника, що потилицею відображалася в дзеркалі, різко контрастувала з моєю.

— Якби хтось за власним бажанням, тоді інша річ, а так…

— А Віктор Михайлович? У нього діти дорослі, — надія ніяк не хотіла полишати мене, зігріваючи душу ледь тліючими жаринками.

— Віктор Михайлович через два дні йде у відпустку.

— До речі, щодо відпустки…

— Закінчиш тему, що я тобі дам, і можеш просити все, що завгодно, — доброзичливо пообіцяв начальник тоном Діда Мороза, що обіцяє подарунки тим дітям, які розкажуть віршик.

— А…

— Зарплати не проси, — квапливо попередив Сергій Іванович.

Я натужно, з болем у голосі, зітхнув, намагаючись не переграти, але й показати, як мені важко.

— Що за тема? — приречено махнув я рукою.

— Поїдеш у село Лазеньки…

— Н-ні! Тільки не село! Все що завгодно, тільки не село.

— Припини, будь ласка, — скривився начальник. — Може, впораєшся за день й повернешся назад. Машину візьмеш службову. І загалом, не дрейф.

— Ну, й що там, у цьому селі?

— Телефонував чолов’яга, якийсь — Дмитро Васильович Тишечко. Сказав, що біля села бачив перевертня. Дуже мальовничо його описав. І дуже я б сказав… правдоподібно. Каже, що той його майже наздогнав, але недалеко від села ніби розчинився в повітрі.

— Він що, шизик?

— Не знаю, але поїхати варто. Навіть, якщо нічого не вийде…

— Постривайте, — перебив я, тому що в голові щось спливло. Щось пов’язане із цим селом. Чи то читав, чи то по телевізору бачив. — Як називається це село, кажете?…

— Лазеньки, а що?

— Щось у пам’яті крутиться, здається, пов’язане із цим селом.

— Село як село, психушка поруч…

— Во! Я ж казав — він псих.

— Навряд чи, — заперечив Сергій Іванович. — Це його син — псих, лікується в тій клініці. Від сина Тишечко й вертався того разу. Було пізно, і він натрапив на перевертня.

— Угу, вночі ж ні фіга не видно. Вовка зустрів або пса приблудного, то й перелякався.

— Ти так просто до цього не стався. Усяке буває. Якось я тобі розкажу кілька історій, та й Віктор Михайлович може понарозповідати… як вип’є — у нього стаж великий, але траплялися цікаві випадки, траплялися.

— Однак, перевертнів ніхто з вас не бачив? — не без сарказму уточнив я.

— Ні. Але ще раз повторюю: будь обережний там, — якби не цілком серйозний голос начальника, я б вирішив, що він жартує.

— Добре, — відмахнувся я, — що ще?

— Ось на цьому листку, — Сергій Іванович простягнув аркуш, — всі дані: адреса, ім’я, телефон. Не пізніше, ніж завтра зранку, вирушиш. Гроші отримаєш у касі, ключі від машини сам знаєш, де. Це все.

— Тоді я пішов.

Я підвівся, не забувши покректати, і повільно рушив, картинно тягнучи одну ногу, на своє місце. Сьогодні був четвер, і, якщо я не впораюся за один день, про вихідні доведеться забути. Треба ж, щоб так пощастило!

Повернувшись у відділ, я важко упав на своє місце.

— Прочуханка? — співчутливо поцікавився Славко, наймолодший, якщо не враховувати Катерини, співробітник нашого відділу, але на відміну від мене — зараза — одружений. Йому доволі часто діставалося від начальника, бо працювати як слід він ще не вмів, та й не мав особливого бажання.

— Гірше, — буркнув я, — відрядження.

— Що цього разу? — устряв у розмову тридцяти дворічний Дмитрик. Найамбітніший наш писака.

— Перевертень, — сказав я, помітивши, як Катруся швидко кинула на мене зацікавлений погляд. Я відчув щось на кшталт гордості. — Трохи якогось мужика не зжер. Поїду, розберуся.

Дмитрик лише фиркнув, а Віктор Михайлович здивував мене, коли мимоволі повторив слова начальника:

— Ти там пообережніше, усяке буває.

— У мене ще не було, — заперечив я. — Боюся, що нечисть мене боїться, а інопланетяни облітають стороною.

— Не тільки нечисті слід боятися, — вимовив Михайлович.

— Саме так, — показав через комп свою лисину, а заодно й кругле обличчя, ще один мій колега, Андрій. — Люди часом гірше всякої погані й інопланетян разом узятих бувають.

Андрій знав, про що говорив. Він саме працював над статтею про маніяка-людожера, і стаття була геть невеселою, та й без жодних вигадок.

— Може, там псих перевертнем прикидається, — продовжив він. — А це однаково, що справжній перевертень. Можеш мені вірити, я знаю, про що кажу.

— Було б непогано, — сказав я.

— Може, й непогано, зате небезпечно, — застеріг Михайлович. — Май на увазі, я тебе попередив.

— Розберуся, — легко сказав я, а по серці раптом щось шкрябнуло. Легенько так, однак, неприємно.

***

Майбутні вихідні змусили мене піти на справжній подвиг. Я відправився у відрядження в четвер звечора, вирішивши, що краще не поспати одну ніч, ніж пожертвувати хоча б днем вихідних. От такий з мене халявщик.

Судячи з карти, до Лазеньок я мав під’їхати на світанку, приблизно о четвертій годині. Так що, до зустрічі зі свідком, який бачив перевертня, встигав ще трохи поспати. А тим часом, женучи на службовій дев’ятці на пристойній, як на ніч, швидкості, намагався не відволікатися й уважно стежити за дорогою. Дуже рідко назустріч пролітали такі ж, як і я, нічні пташечки. Я повільно, проте неухильно, засинав. Навіть радіо, увімкнене ледь не на повну гучність, не допомагало. У пам’яті час від часу спливали страшні історії про те, як люди засинали за кермом і прокидалися вже на тім світі. Це трохи збуджувало. А я ж навіть не знав, на що здатний — в ніч поїхав уперше. Радіо захрипіло, втративши сигнал. Я вилаявся й вирубив магнітолу — краще спокійно вмерти, ніж слухати ці космічні звуки. З бардачка дістав касету, першу, що трапилася, втулив її в магнітолу, і в салоні голосно зазвучала рокерська музня. Те, що треба.

Дівчина із витягненою в бік дороги рукою стрімко пролетіла праворуч. Через кілька секунд я раптом зрозумів, що то була не статуя, і вдарив по гальмам. На бортовому електронному годиннику світилися цифри 12.02 — напрочуд не найліпший час голосувати на дорозі… І підбирати попутників, до речі, теж. Через заднє скло я нікого не зміг роздивитися. І не дивно — за десять метрів від машини нічого взагалі не було видно. Ніч була темною, небо затягло вересневими хмарами, і на ньому не виднілось жодної зірочки, навіть місяць не просвічував крізь завісу хмар, а фари перед виїздом я не протер — світло погано проходило крізь шар пилу, накопичений моїми попередниками. Я дав задній хід, у будь-який момент готовий увімкнути першу швидкість, коли виявиться, що дівчина не одна… або негарна… або ще щось.

— А ось і ти, — я зупинився в п’яти метрах від дівчини, не поспішаючи відчиняти дверцят. Тільки заглушив звук магнітоли до ледь чутного.

Дівчина стояла на узбіччі сама й через секунду нерішуче пішла до машини. При цьому жодного разу не озирнулася, що вельми тішило. Я дотягся і опустив шибку на вікні справа, і через секунду вона нахилилася, заглянувши в салон. Зовсім ще юна, симпатична. Швидше за все, студентка. Цікаво, що вона робить опівночі на узбіччі дороги.

— Добрий вечір, — привіталася вона. — Ви мене не підкинете… ну, хоча б до найближчого населеного пункту?

Туго міркуючи, я спробував згадати, який в нас за найближчий населений пункт, але так і не зміг. Але ж тільки недавно тримав у руках мапу, прокладаючи маршрут до Лазеньок.

— Це до якого? — здався я. — Я не дуже добре тут орієнтуюся.

— Олександрівка.

— А, так, — здається пригадав я. — Сідай.

Після того, як я набрав швидкість, вона поцікавилася:

— А куди ви їдете? Може, мене й далі підкинете?

— А куди тобі? — у свою чергу поставив запитання я.

— Мені до Лазеньок терміново потрібно… але ви, хтозна. Хоча б…

— Не «хтозна». — Я замовчав, намагаючись осмислити, чи можна випадково зустріти опівночі попутницю, якій потрібно туди ж, куди й мені. А до Лазеньок ще не менш, ніж дві з половиною години. Вона теж мовчала, з надією дивлячись на мене. — Мені теж туди.

— Як добре! Як мені пощастило! — вона навіть застрибала на сидінні, мало не заплескавши в долоні. — А я думала, що не встигну. Я й так не встигаю, але раптом не відмовлять у місці. Стільки домагалася, й от… ледве не спізнилася. Спасибі вам велике.

— Давай на «ти», — ніколи не любив, щоб мені викали, особливо симпатичні молоді дівчата. — То ти на роботу їдеш?

— Так — домоглася, щоб дали місце в псих… ну, в клініці психіатричній. Там приватна стоїть. Відразу після універа туди взяли, а я по дурості ледве все не зіпсувала. Мені потрібно було туди ще вчора приїхати, влаштуватися, а я… Завтра, точніше вже сьогодні, перший робочий день.

— Ясно. А чому в таку глушину? Найближче місто за сорок кілометрів, а Лазеньки…, наскільки я розумію, не те місце, де хотілося б робити кар’єру.

— Зате там приватна клініка, передові методики. Та й зарплату не порівняти з державною лікарнею. Це, якщо чесно, зовсім не той рівень.

— Що, така крута лікарня? — здивувався я. — Навіть таке вже є в Україні?

— Звичайно. А де, по-твоєму, лікуються бізнесмени та їхні родичі, усякі політики?

— За кордоном, — упевнено відповів я.

— Хтось за кордоном, а хтось і тут.

— Тобі видніше, — не став сперечатися я. — То як ти потрапила на дорогу? Поблизу ж ні фіга немає.

— Є, — заперечила вона. — Моє рідне село. Десь за шість-сім кілометрів від того місця, де ти мене підібрав. Шушино називається.

— Не чув.

Ми трохи помовчали, потім я опам’ятався:

— Так, їхати нам ще довго. По-перше, давай знайомитися. Я — Ігор.

— Олена.

— Крім того, — продовжив я, — я сьогодні рано встав, і тепер жахливо хочу спати. Сама розумієш, коли засну, то до Лазеньок ми в цьому житті не доїдемо.

— Який жах, — зобразила переляк Олена.

— Ага. Отже, наші життя у твоїх руках.

— Обіцяю, що зроблю все можливе.

Олена виявилася балакучою дівчиною й протягом кількох годин не змовкала й не дозволяла цього зробити й мені. Але, зрештою, і вона втомилася. До Лазеньок залишалося майже нічого, і я не став її будити й нагадувати про дану обіцянку. Крім того, вона так гарно виглядала уві сні. Тільки тепер я добре її роздивився. Брюнетка з витонченими рисами обличчя й високим чолом. Тоненька фігурка, не дуже висока, але й не дуже низька. Просто, але зі смаком одягнена. Саме такі мені найбільш подобалися. І чому я досі ще нежонатий?

Просто під вказівником, що позначав початок Лазеньок, був вказівник на клініку. Я слухняно повернув праворуч, і машина плавно покотила гарною, новою дорогою — мабуть, справи клініки дійсно йшли непогано. Через мить обабіч замигтіли дерева — ми в’їхали в парк або лісочок.

Олена мирно посапувала, схиливши голову в мій бік. Незабаром доведеться її будити, а самому шукати місце, де б зупинитися й влаштуватися в машині на нічліг. Так, посплю я, як мінімум, до десятої годин, або до одинадцятої. Очі знову почали злипатися, у голові давно стояв густий туман. У світлі фар, прямо перед машиною, з’явилася біла людська постать. Вона стояла до мене в профіль, начебто не помічаючи машини, що мчала на неї. Я інстинктивно вивернув кермо вліво, одночасно тиснучи на педаль гальма, коли між нами залишалося не більше десяти метрів — все-таки зреагував я не дуже швидко. Машина небезпечно завалюється на правий бік, нестерпно повільно з’їжджаючи з траєкторії. Я розумію, що не встигаю… трішечки, але все ж не встигаю.

…П’ять метрів.

Її голова різко повертається до мене й розмиті невизначені риси неправдоподібно білого старого обличчя, обрамлені таким же білим волоссям, намертво відбиваються у мене в свідомості. Я стискаю повіки, нездатний дивитися в ці злі очі, що пронизують душу до самого споду.

…Зараз буде поштовх.

Гальма верещать, ніби порося, яке живцем засмажують на рожні. Я вивертаю кермо вправо, сподіваючись, що до дерев на лівому узбіччі ще далеко. Машина розвертається боком і, через кілька довгих секунд руху юзом, оглушливо скрегочучи шинами, зупиняється. Олена падає на мої коліна, злякано і, якось нерішуче, скрикує.

Через кілька секунд я наважуюся подивитися на дорогу. Я повинен був її збити, але поштовху не відчув. Очі нічого не бачать. На дорозі нікого не видно. Шлунок стискується одночасно з мочовим пузирем, коли я усвідомлюю, що якщо її не видно на дорозі, то вона… Можливо, далі — світло фар охоплює лише маленьку ділянку дороги, інше губиться уві тьмі.

— Що трапилось? — Олена повільно, з острахом, виправляється на сидінні, інстинктивно поправляючи руками волосся.

— Здається, я когось збив, — непевно відповів я.

Відстебнувшись, я вийшов з машини й обережно пішов по дорозі назад. Тиша навколо була наче в склепі, якщо не вважати на звук працюючого двигуна. Я відійшов метрів на сто, перш, ніж зрозумів, що так далеко це статися не могло. По дорозі назад до машини я пройшов правим узбіччям, уважно вдивляючись у темряву. Навколо й далі було тихо.

— Ну, що? — запитала Лена.

— Нічого, — я нічого не розумів, однак почав потроху приходити до тями. — Може, здалося…

— Що?!

— Не знаю! Я на когось їхав. Вона стояла прямо на дорозі… Я намагався об’їхати, але не встигав. А тепер нікого немає.

— Ти точно її бачив? — с сумнівом запитала Лена, виходячи з машини.

— Я й дотепер її бачу, — сказав я щиру правду.

— Але ти чув звук удару?

Я побіг до машини й, нагнувшись, уважно оглянув весь передок. Жодної свіжої подряпини. Заставив себе опуститися на коліна і подивився під машину — нікого.

— Нічого не розумію, — я підвівся й сів в машину на своє місце.

— Це я винна, — зніяковіло заявила Олена. — Заснула, а обіцяла тебе розважати. Добре, що не трапилось нічого такого.

— Так, — образ сивої жінки повільно залишав свідомість, залишаючи після себе лише нематеріальний неприємний осад. — Не вини себе, я ж міг тебе розбудити, але не зробив цього. Тепер буду знати, на що здатна моя свідомість. Добре, поїхали.

— А де ми? — запитала дівчини, сідаючи на місце.

— Майже приїхали.

— До Лазеньок?

— До клініки твоєї. До Лазеньок я не доїхав, звернув раніше.

— Дякую.

— Немає за що.

Я висадив її біля воріт, передавши з рук в руки охоронцеві, що вийшов з кабінки. Ми швидко попрощалися, і, розвернувши машину, я повільно попрямував назад до перехрестя. Проїжджаючи злощасну ділянку дороги, сповільнив хід машини й ще раз уважно оглянув все навколо. Але крім чорних смуг від шин на асфальті нічого підозрілого не побачив. Недавня подія залишила досить неприємний осад на душі, втім, я змусив себе звернути перед перехрестям до лісу, щоб влаштуватися на нічліг. Не привида ж я бачив, зрештою. Хоча… Ні — нісенітниці це все!

***

Проспав я напрочуд спокійно й довго. Ледве не проспавши собою ж встановлений час. Але незручність нічлігу в машині все-таки зробила свою чорну справу, і, змерзлий, з болем у шиї та спині, я нарешті прийшов до тями. Розплющив очі, й здригнувся — на капоті, вкритому краплями роси, лежала біла стрічечка. Через кілька секунд я вирішив для початку роздивитись ситуацію навкруги безпосередньо з машини. Як і слід було сподіватися, нікого й нічого підозрілого не виявив. Ні живих, ні мертвих. У всякому випадку, в радіусі тридцяти метрів. Далі перспектива зникала в ранковому тумані й за стовбурами дерев.

— Виходити або не виходити — ось у чому питання, — пробурмотів я собі під ніс банальність лише для того, щоб розвіяти димку нереальності, що повільно почала мене охоплювати.

Зрештою журналістська й людська гордість узяли гору над страхом, і я обережно вийшов з машини. Ще раз озирнувшись, про всякий випадок, я підійшов до капота й простягнув руку до клаптика тканини. Нічого незвичайного, тканина як тканина: легка й нещільна, з обірваними краями. Швидше за все, раніше була частиною якої-небудь оборки на сукні. Покрутивши її перед очами й навіть понюхавши, я гмикнув і запхав клаптик до кишені. Про всяк випадок.

В’їжджаючи у село, я раптом згадав, що забув взяти із собою чого-небудь поїсти. Збирався хутко, і їжа якось геть вилетіла в мене з голови. Одна надія на гостинність господаря. Як його? А — Дмитро Васильович. А прізвище забув: чи то Кишечко, чи Тисечко. Чорт із ним, із прізвищем, головне, щоб нагодував.

Знайти будинок Дмитра Васильовича було доволі легко. Тільки один раз запитав перехожого, де потрібна мені вулиця, а далі проблем не було. Село виявилося невеликим, і заблукати в ньому не змогла б навіть дитина. Господарство Дмитра Васильовича нічим особливим не вирізнялося з-поміж інших: невеликий одноповерховий будиночок з верандою, літня кухня навпроти, та сарай. Подвір’ям діловито гуляли кури, а кудлатий пес породи «сільська подвірна голосиста» миттю повідомив господаря про гостя. Господар, років п’ятдесяти-п’ятдесяти п’яти, худорлявий, із волоссям, що почало сивіти, й темним, засмаглим на сонці, лицем, з’явився так швидко, начебто цілий ранок мене чекав.

— Ти з газети? — гукнув він, підходячи до воріт, біля яких я стояв.

— Так. А ви Дмитро Васильович гм… шечко?

— Той самий. Ну, що ж, заходь Машину можеш залишити, де стоїть, ніхто її не чіпатиме, — він відчинив хвіртку, що примостилася біля самих воріт зліва, і, запрошуючи, махнув рукою. — Зайдемо в будинок, а то пес не заспокоїться.

«Голосистий» нібито почув останні слова хазяїна й почав гавкати ще з більшим ентузіазмом. Навіть коли двері будинку захлопнулися за моєю спиною, псина ще довго продовжувала надриватися, очевидно насолоджуючись своїм незрівнянним гавканням.

— Я не думав, що так рано, — сказав хазяїн, проходячи до кімнати з телевізором, що мабуть виконувала функції вітальні. — Думав, біля вечора, а то й завтра ранком. Господиня, дружина моя, Настуся, навіть поїсти нічого не приготувала.

— Що, зовсім нічого? — запитав я якомога байдужіше.

— Ну, щось найдеться, звичайно, — все зрозумівши посміхнувся він.

Дмитро Васильович зупинився й уважно подивився на мене. Потім розвернувся й пішов до іншої кімнати. Я мовчки рушив за ним. Через хвилину вже сидів за столом на кухні і наминав хліб з повидлом, запиваючи його незбираним сільським молоком. Дмитро Васильович теж не збирався даремно гаяти час, й відразу заходився розповідати свою історію.

— Як я вже повідомляв вашому редактору, цієї, як її, вашої газети…

— «Погляд зсередини», — нагадав я.

— Ага. Отож, я й кажу: син мій у тій клініці лікується. Вона, клініка, не для простих людей, але місцевих вона зобов’язалася безкоштовно лікувати. Без цього ми не дали б дозволу її побудувати біля нашого села. Психи все ж таки, хтозна що може трапитися.

— Ну, звісно, — поквапив я його.

— То я й кажу, сина провідати йшов. Пішки, ясна річ, мотоцикл у гаражі стоїть, руки все не доходять. Та й недалечко йти. Коли вертався — темно вже було.

— Зовсім темно? — уточнив я.

— Спершу не дуже. Коли почув за собою якийсь шум, ще виднілося. Поганенько, але роздивитись щось було можна. Я відразу подумав, що за мною хтось іде. Людина якась. Обернувся — нікого. Іду далі, знову щось за мною йде. Прикинув собі — не людина, а звір якийсь, людина начебто так не ходить. Знову повернувся, і знову — нічого. Отут мені стало лячно. Я дав ходу, а воно не відстає й не показується. Зважився я та й озвався, зупинився й кричу до лісу. А воно затихло, й нічого не відповідає.

— Так ви ж говорили, що то не людина була, — здивувався я.

— А чорт його знає, може, й не звір, а людина — я ж не знав тоді, — знизав плечима Дмитро Васильович. — А якщо й звір, то голосу має боятися. Якщо не зовсім ручний… Власне кажучи, спробував я втекти, а воно за мною біжить — чути добре як через кущі ломиться. І доганяти почало. Обернувся на бігу, дивлюсь: звірюка якась біжить. Здорова як вовчисько… а може, й більша, ні — точно більша.

— Так, може, це він і був — вовк? Стемніло, напевно, на той час.

— Стемніти стемніло, але ось вовки так не кричать, — Васильович навіть лицем перемінився. Видно було, що він нервує, і тоді перелякався добряче. — Якби не бачив звіра своїми очима, то вирішив би, що людина кричить. Хвора звичайно, але людина. Але я ж бачив… звір то був, звір. А ще це самогубство.

— Яке ще самогубство? — я ледве не підстрибнув від несподіванки — невже тут справді щось було?

— Один працівник тієї самої клініки наклав на себе руки, і ще начебто хтось збожеволів, якась лікарка. Може, й не наклав, але мені саме так сказали. А що там у них насправді трапилося, один Бог знає. Самі ж бо правди не скажуть, якщо не з руки їм ця правда, а сховати нічого не варто.

— І давно це трапилось?

— У тому й річ, що недавно, — Дмитро Васильович приречено махнув рукою. — Одне за другим: відразу охоронець помер, потім, через тиждень, лікарка звихнулася. Здоровий такий чолов’яга. Як саме помер, мені не сказали. Але здається мені, що нечисто там, особливо після того, як я перевертня побачив. Як тепер до сина ходити, ніяк не второпаю. Лячно, а мотоцикл… Ех!

— Хочете, підкину. Однаково туди сьогодні поїду, — запропонував я.

— Чого ж не поїхати? Тільки коли дружина моя повернеться, гаразд?

— Без проблем, — погодився я. — Разом поїдемо. Заодно покажете, де вас цей перевертень ледве не наздогнав. До речі, не наздогнав же? Ледачий якийсь трапився.

— Та ж я встиг до села добігти. Подекуди в нас світло горіло, от тварина й відступила. Не любить, видно, людні місця.

— Пощастило, виходить?

— Пощастило, — погодився Дмитро Васильович.

***

Перед тим, як вирушити до клініки, я подзвонив редактору й повідомив про те, що тут трапилось, і що я збираюся довідатися детальніше про самогубство в клініці й про лікарку, що з’їхала з глузду в лікарні. Якби Сергій Іванович став заперечувати проти відвідування клініки, на що в глибині душі я все-таки сподівався, і сказав би, що я занадто нафантазував щодо самогубства, я б його послухав. Але не судилося. Ідея начальникові сподобалася, і я одержав чіткі інструкції й повну його підтримку.

— Я йшов через ліс, — розповідав Дмитро Васильович, коли ми втрьох — його дружина теж не відмовилася від зручної нагоди провідати сина — їхали до клініки. — Там є стежка, і виходить трішки ближче, ніж дорогою. Хоча, коли дощі йдуть, то пройти там, що подвиг зробити — так розмиває. А після того випадку з перевертнем — ще й лячно.

— Ви кому-небудь ще розповідали про той випадок? — поцікавився я.

— Ні, звичайно, — фиркнув Васильович. — Засміють — люди такі. Тільки дружині, й усе. — Анастасія Федорівна кивнула, сидячи позаду. — Якби хто був зі мною та все бачив — то інша річ, а так… Я й до газети дзвонити відразу не хотів.

— Чого ж передумали?

— Не знаю. Швидше за все, схотілося переконатися, у тім, що не збожеволів. І не тому, що я сумніваюсь у тому, що бачив і чув, але якось не… — він запнувся, не знайшовши потрібних слів.

— Я вас зрозумів, можете не пояснювати. До речі, ми вже під’їжджаємо.

Територія клініки була оточена ґратчастим декоративним парканом дуже пристойної висоти. Угорі огорожа плавно загиналася в обидва боки на дев’яносто градусів, що мало істотно завадити можливість перелазу її з обох боків. Я, наприклад, переборов би цю перешкоду досить легко, але літня людина, або не вельми спортивна, при спробі подолати ці завитки зіткнулася б з певними, навіть значними, проблемами. Далі, до самого будинку клініки, на території розташовувався парк, що вражав своєю незвичною доглянутістю. Із просторими галявинами, навіть у цю пору покритими підстриженою зеленою травою, і невеликими гаями, що переважно складалися з беріз та різних вічнозелених. Уздовж пішохідних і нечастих автомобільних доріжок тяглися стрічки підстрижених чагарників, а по всій території розташовувалися безліч лавок і альтанок. Білосніжний двоповерховий будинок клініки гармонійно вписувався в навколишню ідилію, вирізняючись гарним лаконічним дизайном. Загалом, ідеальна клініка європейського рівня куди я й сам не відмовився б лягти щоб відпочити від важких буднів реальності. Тоді я ще не знав, наскільки ці думки виявляться пророчими.

Я припаркував дев’ятку на узбіччі, біля зачинених воріт і подивився на Дмитра Васильовича.

— Хочу попросити, щоб представили мене, як товариша сина. Інакше мене напевно зразу пошлють куди подалі. Мені необхідно зустрітися й переговорити з головним лікарем або директором клініки — не знаю, хто в них тут головний. Якщо назвусь журналістом, та ще такої газети, — я хмикнув, виразно уявивши, що мене в цьому випадку очікує, — нічого не вийде, мене не пропустять навіть на територію клініки. Ви не проти?

— Нема проблем, — відповів Васильович. — А за головного в них головлікар. Директор клініки тут буває рідко, я його не бачив жодного разу. Але ти навряд чи чого-небудь дізнаєшся від цієї баби.

— Від якої баби? — не зрозумів я.

— Від головлікаря. Баба вона принципова, в найгіршому, яке тільки може бути, значенні цього слова. До того ж дуже високої думки про себе, як про фахівця.

— Дякую, що попередили, але я однаково спробую.

— І то правда.

Охоронець, що сидів у будці у воріт, пропустив нас досить швидко. Лише зробив короткий дзвінок, після чого повідомив координати пацієнта, що нас цікавив. Потім втративши до нас будь-який інтерес, продовжив далі дивитися телевізор. Перед входом до будівлі клініки ми розлучилися: Дмитро Васильович із дружиною зібралися до парку шукати сина, а я вирушив на пошуки кабінету головлікаря, по дорозі складаючи правдоподібну історію. Довго шукати не довелося. Я зайшов через парадний вхід, перетнув просторий хол і, впершись у сходи, що вели на другий поверх, не довго думаючи, повернув ліворуч. Можна було звернути ще праворуч або піти прямо, обігнувши сходи з будь-якої сторони, що сподобалася, але саме в цей момент піти ліворуч мені здалося найбільш правильним рішенням. І інтуїція мене не підвела. Не дійшовши до кінця недовгого коридору, на других дверях ліворуч я побачив табличку з написом, котра повідомляла, що це є вотчина головлікаря. Двері майже повністю були оббиті чимось м’яким на кшталт поролона, обтягнутим шкірою, тому стукати я не став, а відразу потягнув за ручку. Опинившись у невеликому кабінеті, я акуратно прикрив за собою двері й повернувся до літньої жінки, що сиділа за столом навпроти вхідних дверей. Ліворуч були ще одні двері з іменною табличкою: «головлікар Тетяна Андріївна Волочай», — тому я відразу зрозумів, що мене очікує нелегкий бій із секретаркою. Вона вмить відірвалася від екрану комп’ютера, стрельнула в мою сторону оцінюючим поглядом з-під дорогих, але, на мою думку, завеликих окулярів, і, опустивши очі і продовживши свою роботу, поцікавилася:

— Ви домовлялися про зустріч?

Зараз від того, як і що я буду брехати (а брехати доведеться обов’язково), залежало все. Тому треба було обрати правильну лінію поведінки, й при цьому зробити настільки чесне обличчя, наскільки це взагалі можливо. Усе-таки цікаво, чи швидко мене виставлять за межі території клініки, якщо я скажу правду?…

— Здрастуйте, — я із журналу «Здоров’я». Насправді мені не призначена зустріч, але тільки тому, що редакція вирішила, що буде краще, якщо я відвідаю вашу прекрасну клініку без попереднього повідомлення. Щоб побачити й потім описати вашу установу, так би мовити, в робочому порядку, без усіляких прикрас. Маю надію, що шановна Тетяна Андріївна пробачить мене й нашу редакцію за це зухвальство і знайде можливість зустрітися зі мною й поговорити. Сподіваюсь, вона не дуже зайнята.

— Що ви конкретно хочете? — поцікавилася секретарка рівним голосом, остаточно перевівши свою увагу з комп’ютера на мене.

— Для початку я б хотів взяти інтерв’ю у Тетяни Андріївни. А далі, якщо вона не буде заперечувати й нічого не перешкодить, то я б хотів пройтися по клініці. Невелика екскурсія по такому передовому у своїй галузі закладу була б для наших читачів дуже цікавою.

— «Здоров’я» — адже це російське видання?

— Я представляю українську філію, — швидко відповів я.

— Ви, напевно, в курсі, що наш заклад є закритим. Ми дорожимо конфіденційністю й безпекою наших клієнтів, тому те, як ви сюди потрапили, не дуже сподобається Тетяні Андріївні. Але все-таки, коли те, що ви сказали — правда, то у вас є шанс зустрітися з нею. Інакше, — вона розвела руками, — будете мати великі проблеми.

— Давайте я зв’яжуся з редактором, — я поліз у кишеню за телефоном. — У редакції усе підтвердять.

Секретарка незворушно взяла трубку свого телефону й запитливо подивилася на мене. Мені нічого не залишалося, як продиктувати номер телефону редакції й сподіватися, що Сергій Іванович міркує швидко і не спалить мене. Зрештою, йому не вперше.

Двері ліворуч від мене розчинилися і з кабінету вийшла жінка років п’ятдесяти п’яти. Висока, непогано виглядає, як на свій вік, не лікар — а прямо бізнес-вумен. На жаль, зовні вона належала до того ж типу холодних інтелігенток, що і її секретарка.

— Хто це, Машо? — вона оцінююче пройшлася по моїй фігурі поглядом, не пропустивши, як мені здалося, жодної деталі.

— Зараз довідаюся.

Через секунду вона сказала в трубку:

— Добрий день, я хотіла б довідатися: чи посилали ви в клініку «Нове Світло» вашого співробітника?

Кілька секунд, протягом яких редактор щось їй відповідав, я обливався холодним потом, міркуючи, а чи уточнить Маша назву видання. Бос же не міг знати, що я тут набрехав. Залишалося лише покладатися на його великий досвід в галузі вішання локшини на вуха. Як виявилося, досвіду в нього не забракло, тому що незабаром секретарка попрощалася зі співрозмовником й, повісивши трубку, уже менш скептично подивилася на мене.

— Ну, то хто цей парубок? — нагадала про свою присутність головлікар.

— Ігор Байда, — відповіла секретарка Маша. — Журналіст журналу «Здоров’я».

— Українська редакція, — вставив я, переводячи подих. — І прибув до вас, щоб ознайомити наших читачів з вашою клінікою. Та насамперед взяти у вас інтерв’ю.

— Ну, що ж, — вона суто по-жіночому поправила волосся, — чому б і ні. Проходьте в мій кабінет.

Так я потрапив у серце цієї доблесної установи. Треба сказати, що за рівнем комфорту й устаткування кабінет головлікаря гармоніював із самою клінікою. Меблі із горіха, комп’ютер з ЖК-дисплеєм, і взагалі було присутнє все, що називають «євроремонтом» — власне, що я й повинен був побачити. Кого ж вони тут лікують? Втім, і звичайними пацієнтами вони не цуралися, так що мені нема чого чіплятися. Була б це Європа, я б і в думках не писнув нічого проти. А такий контраст… викликав певні думки.

Інтерв’ю з Тетяною Андріївною не зайняло багато часу. І з’ясував я, взагалі ж, цілком банальні речі. Народилася, вчилася, працювала. Потім запропонували очолити цю клініку для, як вона висловилася, ВІП-персон. Звичайно, вона погодилася.

Після інтерв’ю ми вирушили з нею на екскурсію по клініці. Великийдвоповерховий будинок, окремі й групові палати з телевізорами та зручними меблями — причепитися ні до чого. Пацієнти в основному спокійні й пересуваються теж, здебільшого, де хочуть і без супроводу. Деякі палати були, щоправда, зачинені — у них утримувалися пацієнти, яких краще обмежувати в контактах із суспільством. Але таких було зовсім мало.

— Мені стало відомо, що у вас збожеволіла одна із співробітниць, — ніби між іншим запитав я.

— Не знаю, що вам стало відомо, але це зовсім не підлягає обговоренню, — відрізала Тетяна Андріївна строгим голосом.

— А між нами?

— Це не підлягає обговоренню. Але щоб ви заспокоїлися, можу сказати, що співробітниця вже на стадії видужання, й незабаром повернеться до виконання своїх попередніх обов’язків.

— Дякую за відповідь.

Ми верталися на перший поверх, і я помітив, що під сходами є двері.

— У вас є ще й підземний поверх? — Я зупинився й витягнув руку, всім своїм видом показуючи, що хотів би відвідати і його.

— Там зовсім немає чого дивитися.

— Але що там? Секретні лабораторії, де проводяться незаконні досвіди, — спробував я пожартувати, але це не зворушило мою супутницю. Могла б для ввічливості й посміхнутися.

— У кожній медичної установи є свої підсобні приміщення. Саме там вони й розміщені.

— І морг, напевно, — припустив я.

Чесно кажучи, мені вже набридло вдавати з себе журналіста мирного видання «Здоров’я». Не для того я потрапив сюди, щоб пройтися по клініці, розглядаючи її, й відкриваючи де треба рота від подиву й захвату. Найголовнішого я не з’ясував: що ж тут насправді відбувається. Звичайно, одне самогубство й одне невелике божевілля — це ще не бозна-що. А що, коли… Моя газета саме з цього: «а що коли», — й жила. Звичайно, більша частина того, що друкувалося в ній — це стовідсоткові вигадки, а частина, що залишилася, квітла перебільшеннями й непідтвердженими фактами, та все ж зустрічалися й цікаві теми. На жаль, далеко не кожний наш писака міг ними похвалитися, і я теж належав до цього кола. Тим більше мені хотілося розкопати щось дійсно варте того, аби помістити його на сторінках «Погляду зсередини».

— Ні, моргу в нас немає, — після тривалої паузи відповіла Тетяна Андріївна. Якось недобре вона на мене при цьому подивилася. — До чого це ви, юначе, хилите?

— Люди кажуть, що у вас тут різні негаразди. Співробітниця збожеволіла, а інший працівник вашої клініки вчинив самогубство. Це мені теж написати у своєму журналі?

— Ви не із «Здоров’я», — зміркувала Тетяна Андріївна.

— Так, це правда, — не став заперечувати я і навіть відчув полегшення, ніби скинув з себе тяжку ношу. Зараз мені потрібно було витягнути з неї інформацію і не відпускати, тиснучи до останку, не даючи змоги зібратися. А от про «Погляд зсередини» краще зараз не заїкатися. Досвід, хоч і невеликий, давно показав, що ця назва дуже негативно діє на певний сорт людей, до числа яких безперечно належала моя співбесідниця. — Але я справді журналіст, і наша газета виходить великим накладом. У ваших інтересах розповісти мені правду про те, що у вас трапилось. Інакше я напишу те, що вважатиму за потрібне. Повірте, краще розповісти правду.

Звичайно це діяло, але не в цьому випадку. Ми стояли коло сходів одне навпроти одного, обмінюючись прискіпливими поглядами — це теж було частиною психологічної гри — і я зі стурбованістю спостерігав, як її права рука повільно тягнеться у напрямку вхідних дверей. Я здався першим опустив погляд, потім перевів його на її вказівний палець із довгим лакованим червоним нігтем, що вказував на двері. Чомусь здалося, що вона от-от накинеться на мене, й цей довгий ніготь, з легкістю проткнувши око, досягне мозку й… Якась маячня в голову лізе!

— Я простежу, щоб вас вивели за територію клініки, — з ледь стримуваною люттю в голосі вимовила Тетяна Андріївна.

— Можете не турбуватися, — зітхнув я і поплентався у зазначеному напрямку.

Похвально, що вона більше нічого не додала. А я вийшов і, як і обіцяв, прямим ходом попрямував до своєї машини, по дорозі міркуючи, що скажу редактору. Звичайно, він не зрадіє. Але що я ще міг зробити? Якщо людина принципово не хоче чогось говорити, то вона цього й не скаже.

— Це я, — сказав я в трубку, коли зручно влаштувався на сидінні робочої дев’ятки.

— Ну, як? — весело відгукнувся Сергій Іванович. Напевно, сподівався на гарний результат.

— Шампанське поки пити зарано, — буркнув я.

— Виходить, не вийшло, — констатував він усе тим же голосом. — Не переживай. У тебе залишився перевертень, а там придумаємо ще щось.

— Що тут придумаєш? Хіба що пробратися туди вночі потай. Але ж всередину будинку, швидше за все, не потрапиш. А якщо мене упіймають, то самі розумієте, де я проведу кілька наступних місяців або років.

— У мене є цікавіша думка.

— Яка?

— Потім скажу, коли повернешся. Зосередься зараз на цьому перевертні, — навів туману редактор.

— Так точно.

— Буду чекати дзвінка.

Ми попрощалися. Через десять хвилин надійшли мої попутники, і ми разом повернулися до них додому. Вирішено було вирушити до лісу увечері. Як всім відомо, перевертні удень по лісах не вештаються, лякаючи мирних жителів, а роблять свою, неугодну Богу справу, винятково після заходу сонця. Так це було, чи не так, у нашому випадку, я сказати не міг, але чомусь не вірилося, що вдень ми щось би виявили.

***

Добряче повечерявши, ми з Дмитром Васильовичем без зайвих розмов вирушили до лісу. Про всяк випадок взяли із собою по здоровенному ножу, з тих, котрими звичайно обробляють м’ясо, а Дмитро Васильович ще прихопив невелику сокирку. На відміну від мене, він був похмурий і зосереджений. Було помітно, що нашу нічну прогулянку він сприймає дуже серйозно, і навіть я мимоволі став ставитися до нашої прогулянки серйозніше. До лісу ми під’їхали на машині, а далі планували йти пішки до місця, де тієї нещасливої ночі Дмитро Васильович, за його словами, зумів відірватися від звіра. Дмитро Васильович прихопив ліхтарик — на жаль, знайшовся тільки один — і, замкнувши машину, ми пішли в ліс.

Коли ми опинилися під склепінням дерев, вже геть стемніло, а в хащах було взагалі, як у печері. Місяць, на лихо, зник за хмарою: залишалося тільки сподіватися, що не за великою. Тільки тепер я згадав той випадок на дорозі, коли ледве не розбив машину й себе з Оленою. Не вчасно, до речі, згадав. Пальці раз у раз несвідомо намацували руків’я мясницького ножа, до купи ще й хотілося спати.

Через якийсь час місяць визирнув з-за хмари, і відразу ж стало веселіше, хоча ліхтарика ніхто вимикати не збирався. Так ми і йшли, продираючись через чагарник, що, раз у раз загороджував нам дорогу — природа щосили намагалася поглинути неприємну їй стежинку. Непомітно ми вийшли до огорожі. Територія клініки була тьмяно освітлена розкиданими по парку ліхтарями. Ідилія, та й годі. Які ще перевертні?

— Навіть не знаю, радіти нам чи ні, — сказав я.

— Мені навіть незручно, — зізнався Дмитро Васильович. — Тепер виходить, що я збрехав, і ніякого звіра немає.

— А ви хіба сумніваєтесь?

Васильович подивився на мене з осудом у погляді, й відповів:

— Я ще не збожеволів. І якщо бачив щось, то бачив. Навіть якщо мене ніхто слухати не стане — для мене це нічого не змінить.

Чомусь я йому вірив, може не до кінця, але принаймні хотів вірити. Дійсно, на божевільного він зовсім не скидався. Міг, звичайно, прибрехати з тільки йому відомих причин, та все-таки хотілося вірити.

Ми пройшлися уздовж огорожі до самих воріт, потім повернули назад. У навколишньому лісі було, як і раніше, тихо й спокійно. За мовчазною згодою повернули назад до машини.

— Напевно, він сьогодні відсипається. Зжер когось учора, а сьогодні лінь з барлоги вилазити, — спробував пожартувати я, але на це Васильович тільки ображено, здається, засопів, тому я поквапився заткнутися.

І добре зробив…

Повну тишу, що оточувала нас немов кокон із вати, до цього моменту, порушували тільки звуки наших кроків та звичні звуки ночі. Не знаю, скільки я пройшов — а йшов я слідом за Васильовичем, — слухаючи ці самі звуки кроків та спів цвіркунів, поки не зрозумів, що ми не самі. Васильович йшов, поки ні про що не підозрюючи і дивлячись вперед і по сторонах, віддавши тил під мій повний контроль. Напевно, мої молоді вуха виявилися більш чутливими.

Тук, чирк, тук, хляп… — чулися наші кроки. Тихенько зашелестіло листя в мене за спиною, начебто його хтось або щось зачепило. Потім знову тиша, що переривалась лише нашими кроками й цими довбаними цвіркунами, які не давали як слід розчути слабкий звук. Я обережно обернувся, але, звичайно ж, нічого не побачив. Світла від місяця, що знаходився майже в повній фазі, було на жаль недостатньо, щоб роздивитися якісь деталі в цьому хаосі кущів і стовбурів.

— Ви нічого не чули? — запитав я, спробувавши додати голосу буденний тон, хоча в самого на серці вже шкреблося.

— Начебто ні.

— Напевно, почулося.

Через кілька секунд за нашими спинами тріснула гілка. Васильович різко розвернувся, спрямувавши ліхтарик у той бік. У лівій руці він затис ножа. І коли тільки встиг вихопити? Ми вдивлялися в простір, освітлений променем ліхтаря, кілька секунд. Ні звіра, ні людини не побачили. Однак згодом почувся неясний шум збоку від стежки. Промінь світла, спрямований в той бік, зміг безсило вихопити лише гілки.

— Дочекалися, — прокоментував Дмитро Васильович. У його голосі виразно відчувався страх.

Я із запізненням витяг ніж. Невже дійсно за нами спостерігав перевертень? А може, просто якийсь бездомний собака стежив за нами, не наважуючись наблизитися. Які в біса перевертні, про що я взагалі думаю? Навіть, якщо і є на світі щось незрозуміле й потойбічне, то воно старанно обходить мене стороною. Я занадто реаліст, щоб перевертні, духи, примари й інопланетяни ось так просто підходили до моєї твердолобої особи.

Із темряви долинуло гарчання. Самовдоволене і впевнене.

— Ходімо звідціля, — прошепотів Васильович, і сам боком почав повільно відходити.

Я пішов за ним. Волосся на голові заворушилося, але сторчма так і не встало — напевно, занадто важке. І зовсім мене добив наступний звук, що дійшов до нас із темряви: ніби здорова псина або вовк спробувала засміятися, але з цього однак нічого не вийшло. Може, мені це сниться?

Ми йшли і йшли. Переслідувач, ким би він не був, не поспішав показуватися, тільки зрідка нагадував про свою присутність то гарчанням, то просто хрускотом і шурхотінням. До машини лишалося пройти не так вже й багато, а ми ще не побачили переслідувача. Якщо так піде й далі, то мені зовсім не буде про що розповісти редактору. «А що ти бачив?», — запитає він у мене. І що я йому відповім? Нічого. З іншого боку, мені зовсім не кортіло йти ловити цю звірюку. Судячи з гарчання — це не яка-небудь сільська шавка, що зірвалася з прогнилої мотузки.

Мої вагання розв’язалися самі собою. Коли до машини залишалося пройти якихось п’ятдесят метрів, звір, не ховаючись, із шумом рвонув на нас через зарості. Тепер я зрозумів, що мав на увазі Дмитро Васильович, коли описував лемент цього виплодка пекла. Якщо до цього моменту ще можна було б думати, що нас переслідує собака або вовк, то тепер сумніви розвіялися самі собою. Істеричний, з виразними нотками божевілля, напівкрик-напіврев, що переходить у вереск. Ми побігли наче олімпійці, для яких перемога дорівнювалась життю.

Спочатку я побачив очі: величезні, яскраві, жовтогарячі. Потім з кущів на мене вилетіло велике тіло. Я тільки й встиг, що обернутися обличчям до небезпеки й пригнутися, невміло піднявши над головою руки із затиснутим у них ножем, щоб захистити голову. Тварина зі скаженою швидкістю, ніби ураган, пролетіла наді мною, збивши з ніг. Я впав на землю й врізався спиною в якийсь кущ. Звір приземлився значно далі. Не втрачаючи дорогоцінних секунд, я зірвався на ноги й побіг до машини.

— Двері не відкриваються! — закричав Васильович. Він стояв біля дверей дев’ятки й нервово смикав за ручку.

Звичайно, вони не відкриваються. На бігу я відшукав у кишені брелок й натиснув кнопку розблокування дверей. Дев’ятка змигнула фарами й, коротко пискнувши, підтвердила розблокування. За спиною знову почувся шум, але ми до цього моменту були майже в безпеці. Я перестрибнув через капот і миттю опинився в салоні. Двигун, здавалося, заводився цілу вічність, хоча насправді я рвонув з місця через чотири-п’ять секунд після того, як потрапив до салону. Газ у підлогу, двигун реве, колеса викидають з-під днища жмені землі… ми їдемо!

Удар — і на нас посипалося скло з розбитого бічного вікна, з боку пасажира. Я кинув оком вправо й побачив жахливу морду, що стирчала із дірки у склі. Бліда людська шкіра, палаючі божевільною ненавистю жовтогарячі очі, й здоровенні жовті зуби, що стирчали із широко роззявленої пащі. Це був не собака, не вовк, і навіть не людина, а щось зовсім інше, більше схоже на людиноподібну мавпу або якогось невідомого людського мутанта — створеного в секретній лабораторії послідовниками доктора Франкенштейна. Крім голови я нічого не зміг розгледіти та й, насправді, було геть не до того.

Дмитро Васильович щосили вдарив рукою, у якій був затиснутий ніж. Потрапив у морду, накресливши тонку криваву смужку від носа до вуха. Звір істерично заревів, бризкаючи на нас слиною, і його голова вислизнула з машини назовні. Пролунав сильний удар по корпусу машини. Більше він нас не доганяв і, стрибаючи нерівною дорогою, нещадно розбиваючи підвіску, ми помчали до рятівного села — осередку цивілізації. Лише зупинившись коло будинку Васильовича, ми змогли трохи отямитися.

— Ходімо до хати, — сказав Дмитро Васильович.

— Ага.

Ми вийшли, і я навіть не подумав про те, що в машині пробите скло й до неї тепер можна легко залізти. Було не до того. Вже в будинку, трохи зібравшись із думками, я набрав мобільний номер редактора. На дзвінок довго ніхто не відповідав.

— Так, — невдоволено відгукнувся Сергій Іванович.

— Це я.

— Це я вже зрозумів. Ти знаєш, котра зараз година?

— Ні, але зараз це не важливо. Я його бачив.

— Перевертня? — вже зовсім іншим голосом уточнив начальник.

— Так. Не знаю, що це було — перевертень або ще якась погань, але я його бачив.

— Як це ти не знаєш, якщо його бачив? Ти що, випив?

— Та як я можу знати, як виглядає перевертень?! — не витримав я. А ідея випити — непогана. — Я не фахівець із перевертнів! Бачив звірюку, вона, чорти б її взяли, ледве нас не зжерла! І головою в скло… ущент!

— Добре, добре, заспокойся. Ти маєш рацію, — визнав свою помилку начальник. — Тепер зберися з думками й усе розкажи.

Я розповів. А потім ми з Васильовичем таки випили.

Уранці я швидко зібрався — перекинувшись з господарями кількома словами — і вирушив до Києва, пообіцявши Дмитрові Васильовичеві лише, що обов’язково повернуся. І я сподівався, що не сам.

Проїжджаючи недалеко від того самого місця, де на нас учора напав перевертень, я з’їхав на узбіччя й зупинив машину. Ще десять хвилин назад моїм єдиним бажанням було якнайшвидше забратися із цього села та його околиць, й повернутися як мінімум із озброєною групою підтримки. Але тепер… Над головою світило не по-осінньому тепле сонце, весело цвірінькали пташки, і нічого не нагадувало про те, що трапилось учора вночі. Начебто нічого й не було. Я довго стояв, не знаючи, з чого почати, придивлявся.

— Якого біса?! — нарешті сказав я сам собі.

Я заглушив двигун і вийшов з машини, не наважуючись її закрити. Що я хотів зробити? Піти й переконатися, що вчорашній перевертень був насправді, а не привидівся нам зі страху? Але я знав, що він був — розбите скло й вм’ятина у дверцятах дев’ятки були достатнім підтвердженням, та й божевільним я себе наразі не вважав. Ні, перевертень був реальністю, навіть якщо це був не перевертень, а якийсь мутант. Я посміхнувся: навіть тепер мій мозок намагався знайти раціональне пояснення подіям, що сталися. Не перевертень — а мутант; не містика — а наукова фантастика. Що теж, зрештою, непогано. Для газети, звісно.

На підлозі в салоні валявся ніж. Той самий, з яким я вчора ходив до лісу. Забув віддати хазяїнові. Можливо, якби не цей ніж, то я б так і не зважився. Але я зважився, ще не знаючи, що хочу знайти. Сівши знову за кермо, я завів двигун і з’їхав з дороги, прямуючи до лісу. Серце тривожно калатало, і я від чував досить сильне збудження.

Зупинився я на тому самому місці, що й учора. На траві чітко відбилися сліди від коліс, зайвий раз підтверджуючи те, що події, які трапились минулою ночі, не були сном. Я вийшов і замкнув машину, посміхнувшись про себе: через вибите вікно в салон міг пролізти хто завгодно. Але нічого з цим вже не вдіяти. Я уважно оглянув місце вчорашньої сутички, знайшов трохи крапель крові на листі й невиразні сліди, по яких майже нічого не можна було зрозуміти. Це були не людські сліди, але й не вовчі. Хоча, якби людина ходила навшпиньки… у кожному разі це було найближче до правди. Я розвернувся до стежки, що вела у ліс, довго й прискіпливо її розглядаючи. Жодна гілка не поворухнулася, хіба що від вітру, жодного зайвого, підозрілого звуку. Поодиноке цвірінькання птахів, напевно, найкраще заспокоювало мою розхитану нервову систему. Я зважився.

У мене не було чіткого плану, коли я пішов стежкою до клініки. Я лише знав, що маю, або розвіяти власні сумніви, або їх підтвердити. Занадто все було зав’язано в один тугий і незрозумілий поки що клубок. Перевертень, привид на дорозі (чи був він взагалі), самогубство й божевілля. А в центрі усього? Клініка?

Завмираючи від кожного подуву вітру, часто озираючись і зупиняючись, щоб уважно оглянути заповнений стовбурами дерев простір, я непомітно підійшов до огорожі. За нею був парк, і по ньому вже прогулювалися ранні пацієнти. Чомусь саме вигляд цих людей, які мирно собі ходили, зміг мене остаточно заспокоїти. Поспостерігавши за ними лише пару хвилин, я вже не боявся, що за кожним другим стовбуром ховається монстр, нерви заспокоювалися, серце стало битися в нормальному ритмі, а голова заходилася аналізувати. Учора ми пройшлися із Дмитром Васильовичем вправо від стежки й дійшли до самих воріт. Тепер я пішов ліворуч. Я шукав зв’язок. Зв’язок перевертня із цією мирною клінікою. Я не знав, як цей зв’язок повинен виглядати, але був цілковито упевнений, що якщо його знайду, то відразу це зрозумію.

І я мав рацію.

Те, що я шукав, виявилося дірою — підкопом під огорожею. Я довго дивився на неї, поки зважився підійти ближче. Ще не до кінця вірячи в те, що це саме те, що шукаю, я став навколішки, щоб роздивитися докладніше.

— Я дикий індіанець-слідопит Чингачгук! — прошепотів я першу дурню, що спала на думку, коли побачив кров.

Нею був вимазаний нижній прут огорожі. Знизу, зовсім небагато, але цілком достатньо, щоб зрозуміти, що це кров. Я простягнув руку й торкнувся до неї. Так це була кров, що підсохла, коричневого кольору. Потім я відшукав ще кілька крапельок на землі. Саме тут тварина й пролізла, повертаючись у свій барліг, але підкоп виявився занадто вузьким, щоб не залишити слідів. У голові майнула думка зібрати трохи засохлої крові для аналізів — саме так би зробив який-небудь Фокс Малдер, та я лише посміхнувся. Я не Малдер, і навіть не агент ФБР, а звичайний журналіст бульварної газетки, а звичайні журналісти не проводять аналізів і прогалини у фактах заповнюють власною фантазією.

Справа була зроблена, і я, з чистим сумлінням та в доброму гуморі, пішов до машини. Бо тепер мав що сказати редактору.

***

Мені дали окрему кімнату, як і всім, хто міг оплатити не найдешевші послуги за лікування в клініці. Тим, хто лікувався безкоштовно, така розкіш була недоступна, але і їх не позбавили таких елементарних благ, як телевізор і холодильник. Якби ця клініка нічим не відрізнялася від існуючих державних, я б нізащо не погодився на пропозицію начальника. Та й зараз не зовсім розумів, як все-таки йому вдалося умовити мене на щось подібне.

Я заплющив очі, згадуючи нашу останню розмову. І навіщо він мені тоді це розповів? Міг би й потім… як-небудь, коли все це закінчиться…

— Я тобі якось обіцяв розповісти цікаві історії, пов’язані з нашою роботою, — почав тоді розмову Сергій Іванович, сьорбаючи пиво з величезної склянки.

Ми сиділи в кафе, що розташувалося навпроти нашої редакції, й пили пиво. Це було щось схоже на прощання. Я лягав у лікарню. Не знаю, як начальникові це вдалося, за які ниточки він потягнув, і як ці ниточки взагалі опинились в його руках, але факт залишався фактом — я одержав діагноз тимчасового невеликого психозу й завтра вирушав до Лазеньок, тепер вже як пацієнт.

— Обіцяли, — підтвердив я. Моя склянка була не такою великою, як у нього. Ніколи не розумів, навіщо вливати в себе стільки пива, а головне — як.

— У сімдесят п’ятому році я був пересічним журналістом невеликої газети. Одержав завдання, зовсім незначне й нецікаве. Село. Загалом, нічого цікавого.

— Якби це було так, то ви б не розповідали, — посміхнувся я.

— Але саме так все й було. Спочатку… — він зробив ковток і мрійливо примружився. — Потім все змінилося.

Ввечері я вирішив скупатися. Біля села була невелика річка з тихою глибокою затокою, густо вкритою ряскою. Звичайно, це — не найкращий час для купання восени, однак я зміг звільнитися тільки ввечері. Крім того, погода була тепла, і вода за день встигла добре прогрітися. Отож, я підійшов до води, передчуваючи втіху, роздягнувся. Я сказав, що люди говорили про цю затоку?

— Ні, — відгукнувся я.

— Ага. Подейкували, начебто в глибині цієї затоки, саме в затоці, а не в річці, що її живить, живе упирка-утоплениця. Русалка по-їхньому, західняцькому. Але я, звичайно ж, не повірив. У Радянському Союзі не було не тільки сексу, як ти знаєш, але й нечисті й чортівні. Я теж не був винятком і, як усі нормальні люди, не вірив ні в Бога, ні в чорта. Хоча у чорта мАбуть трохи вірив, але це не важливо. Так от, я зі спокійною душею поліз у воду. Глибина, треба сказати, була чималенькою. Я пірнав кілька разів, але так і не дістав до дна посередині затоки. Сонце стрімко сідало, треба було вилазити з води й вертатися до села. Я поплив до берега, і ось тут відчув, що хтось хапає мене за ногу. Причому — не зубами. Я опинився під водою, і якось зміг звільнитися зі слизьких рук і спливти. Як я тоді лаяв себе за те, що не повірив людям, які мене попереджали, і як лаяв їх, що не зупинили силоміць. Пізніше я довідався, що вже дуже давно ніхто не бачив цієї утоплениці, тому що тутешні люди старанно уникали місць поруч із затокою, худобину там не випасали й дітей не пускали. Я виявився для них отаким собі добровольцем, що повинен був визначити, чи є ще нечисть у їхньому ставку, чи вже перевелась. Отже, вона — ця утоплениця — кілька разів хапала мене за ноги, але мені щоразу вдавалося звільнитися й спливти. Потім я дістався берега, швидко виліз із води та, підхопивши одяг, кинувся геть. Проте щось мене зупинило. Зупинившись на безпечній відстані від ставка, я вдягнувся й пішов назад. Мені конче треба було це побачити.

І я побачив.

Вона чекала мене на тому самому місці, звідки я вибрався з води. Ряска ще не встигла стягтися й покрити поверхню води, після того, як я виліз на берег. Вона не рухалася й не спливала, обличчя її перебувало під самою поверхнею води, і вона, не кліпаючи, дивилася звідти на мене. Здається, навіть ледь посміхалася. Зовсім гола, з білою, трохи синюватою, шкірою, ледь набрякла, як мені здалося. Ми дивилися один на одного, напевно, хвилин п’ять, поки я не зрозумів, що повільно наближаюся до води. Сонце майже сіло, і вода тепер була зовсім чорною, але я все ще чітко бачив утоплену, її жадібні мертві очі й червоні губи на тлі синюшно-білої шкіри. Губи, беззвучно ворушачись, кликали мене. Звуку, звісно, не було, але я чітко відчув заклик. І побіг геть. Я біг і кричав, ціле село напевно чуло цей крик, і не міг зупинитися.

Сергій Іванович замовк.

— Це той випадок підказав вам створити «Погляд зсередини»? — запитав я.

— Так, — його очі ожили. — Спершу, після того випадку, я й чути не хотів ні про яке чортовиння, але через рік вже ставився до цього більш спокійно. А після перебудови, я більше не міг думати ні про що інше, ніж про ідею створити газету або, на крайній випадок, колонку, що розповідала б про подібні явища.

— Вам це вдалося, але навіщо ви розповіли мені про це саме зараз? — запитав я.

— Просто хочу, щоб ти був обережний, от і все.

…У двері постукали і я повернувся до реальності.

Я сів на ліжку й озвався, щоб заходили. Увійшла головлікар. Тільки її бракувало. Тепер доведеться прикидатися хворим і стежити за тим, що кажу. Але колись це мало статися — не могла ж вона проігнорувати те, що з’явився пацієнт, який ще тиждень тому намагався рознюхати конфіденційну інформацію про клініку. Тепер слід було готуватись до тривалої облоги.

— Як ви влаштувалися? — вона зачинила за собою двері, але не пройшла далі в кімнату, зупинившись біля порогу.

— Дякую, добре, — сказав я правду. У таких умовах, на мою думку, погано влаштуватися було б просто неможливо.

— Я не відвідала вас учора, мене не було в клініці, коли ви приїхали.

— Я не образився, — досить цинічно сказав я.

— Це стандартна практика в нашій клініці, — пояснила Тетяна Андріївна, — щоб пацієнти відчували турботу про своє здоров’я на найвищому рівні. Я читала ваш діагноз: психопатія збудженого типу.

— Хочете сказати, що я її зімітував? — у моєму голосі чітко відчувалося роздратування — це було саме те, що потрібно. Людина з розхитаною нервовою системою саме так і повинна була поводитися. — Щоб пролізти у вашу клініку, так? Га? Чому мовчите?!

— Заспокойтеся, нічого такого я не думаю, — спокійно вимовила вона.

— Як же, не думаєте, — вже більш спокійно вимовив я. — Усе ви думаєте.

— Ви прийняли ті таблетки, що вам приписав лікар?

— Аякже, — збрехав я. — Але щось непомітно, щоб від них була якась користь.

— Ніщо не допомагає одразу, — заперечила вона. — Але якщо ви будете дотримуватись усіх рекомендацій вашого лікаря, то неодмінно одужаєте. З вашим діагнозом у нас усі поправляються.

— Крім тих, хто божеволіє, й тих, хто кінчає життя самогубством, — буркнув я.

Тетяна Андріївна уважно подивилася на мене, але нічого не сказала. Мабуть, моє обличчя зараз виглядало саме так, як і повинно виглядати обличчя пацієнта з моїм діагнозом. Ну, що ж — я старався. Правда, розслаблюватися поки що було зарано.

— Ну, якщо у вас все добре, то я більше не буду вам заважати. Як-небудь ще побачимося.

Вона відкрила двері, і завмерла, начебто щось згадавши.

— До речі, якщо ви все-таки ще не розпрощалися з думкою, як ви висловилися, щось рознюхати, — сказала вона, демонстративно не повертаючи в мій бік голови, — То раджу про це забути. До зустрічі.

І швидко вийшла, до того, як я встиг щось на це відповісти. Насправді я так і не зрозумів, була це погроза, попередження або ж усього лише добра порада. Усі вони тут психи.

Напевно, вона попередила всіх лікарів, і насамперед, мого особистого, що на деякі теми зі мною говорити не варто. А якщо ще ні, то обов’язково це зробить. Усе це, звичайно, ускладнювало завдання, але я був до цього готовий. Я й не сподівався на просте розслідування, й лікуючий персонал клініки не стояв у моєму віртуальному списку інформаторів на першому місці. От обслуговуючий персонал — це вже краще. Ця публіка часто зовсім не проти побалакати й попліткувати. У тому числі, й з майже нормальним пацієнтом. Ще більш відвертими повинні бути самі пацієнти. Вони варяться в цьому казані дуже довго, а крім прогулянок по парку, що набили оскому, перегляду телевізора й невеликого числа ігор, які тут обов’язково повинні бути, розважитися більше нема чим. Час для них тече повільно й, позбавлені яскравих подій, будні обов’язково повинні виробити в них інтерес до всього незвичайного, що відбувається довкола. Я аніскілечки не вірив, що такі події, як самогубство й божевілля були приховані від пацієнтів настільки ретельно, що жоден з них нічого не знає. Звичайно, лікарі намагалися це зробити, але наскільки добре в них це вийшло, я мав незабаром з’ясувати. Найперспективнішим серед пацієнтів виглядав син Дмитра Васильовича — Андрій, що вже був у курсі мого розслідування. Велике спасибі за це Васильовичу. Ще я сподівався на Олену. Ту саму Олену, яку підкинув до клініки. Я розумів, що декількох годин, проведених разом, і невеликої послуги, зробленої мною, може виявитися недостатньо для встановлення більш-менш довірчих стосунків, але ж це можна виправити. І взагалі, хіба я маю вибір? Немає в мене вибору, і виходить, Олені просто судилось стати моїм найнадійнішим інформатором з кола медперсоналу.

Наступним відвідувачем виявилася мій персональний, ну, може, і не тільки мій, лікар. Звали її Галина Леонідівна, і було їй приблизно тридцять п’ять. Добра приємна жінка — на таких звичайно ніколи не ображаються, — трохи повненька, зовсім не на мій смак, але з приємним обличчям. Загалом, типова вчителька початкових класів, якби не уважні проникливі очі професійного психолога. Я ще вчора, коли ми познайомилися, зрозумів, що з нею теж доведеться бути насторожі.

— Як спалося? — поцікавилася вона.

— Чудово, — відповів я.

Чесно кажучи, до цього моменту я встиг поснідати й уже зібрався піти до парку на розвідку. Не хотів марнувати часу. Як би не було добре в цій психушці, але таке життя не для мене.

— Приємно чути. Я прийшла, щоб поговорити з вами й визначити режим, якого ви повинні дотримуватися.

— Що ж, валяйте, — погодився я. Із розвідкою в парку доведеться почекати.

Загалом, з того, що вона повідомила, виходило, що щоранку ми починали з «терапевтичної півгодинки» — так званої психологічної допомоги, покликаної допомогти мені розібратися в тих проблемах, які привели мене сюди. Тобто виявити причину і змусити повірити, що її не існує. Тут потрібно було бути особливо обережним, і грати переконливо. Вважається, що лікаря-професіонала практично неможливо обдурити, зімітувавши нервовий зрив або божевілля. Що ж, мені доведеться випробувати це твердження на собі. Потім майже весь день у моєму розпорядженні. Якщо не буде якихось додаткових процедур, потреба в яких може з’явитись в процесі лікування.

Мені довелося з’їсти таблетку. Хотів її залишити під язиком, але вона виявилася такою гидкою, що довелося запити водою, щоб не проблюватися. Але це теж не лихо — одна-дві таблетки на добу мені не зашкодять. Після першої «півгодинки», до речі, на зовсім сторонні теми, що затяглася на добру годину, я врешті став вільним, отримавши змогу зайнятися тим, ради чого сюди потрапив.

Найперше я пішов до кімнати Андрія. Вона була під сімнадцятим номером, і я без проблем швидко її знайшов. Але кімната виявилася замкненою, і на стукіт ніхто не поспішав відкривати. Пам’ятаючи, що при перших відвідинах клініки Андрія знайшли в парку, я попрямував туди. Довелося трохи поблукати. Парк був великий і зваблював до неспішних прогулянок, особливо, коли нема що робити. Я довго спостерігав за пацієнтами, що повільно пересувалися парком. Чим же їх напихали, щоб так плющило? У кожному разі, я після таблетки почував лише легку сонливість, та й усе.

На моє щастя Андрій не був повним психом. Чесно кажучи, я відразу подумав, що син Дмитра Васильовича дебіл. Не знаю, чому. Напевно, я завжди так «оптимістично» ставлюся до людей. Нічого не вдієш: я такий, який є. Але, на моє щастя, невеселі підозри не підтвердилися — Андрій не був дебілом, він був суїцидником. Дві спроби самогубства, остання з яких майже закінчилася успішно. Зовсім не страшний діагноз, особливо якщо врахувати, що максимум через тиждень його збиралися виписати. З таким можна було сміло мати справу, на що я й розраховував. Нарешті я побачив його на лаві, й легко впізнав, хоча бачив тільки по старій фотографії. Андрієві було двадцять п’ять, на два роки молодший за мене. Середньої статури, зі звичайним досить простакуватим, але недурним обличчям, й сумними, якимись втомленими, очима. Нормальний хлопець, і я був радий, що він незабаром виписується. Все-таки проводити кращі роки життя в психушці — це неправильно.

— Привіт, Андрію.

— Привіт, — відгукнувся той. — Ти — Ігор?

— Так.

— Вірю.

— Чому? — засміявшись, запитав я.

— Виглядаєш нормальним, — пояснив той. — Крім того, неважко запам’ятати всі ці сонні пики. Ти ще переконаєшся в цьому.

— Сподіваюся, що не встигну. Добре, давай про справи. Що ти знаєш про самогубство й ту лікарку, що збожеволіла? Твій батько говорив, що ця інформація не розійшлася далі персоналу лікарні, але, може бути, у тебе є якісь думки, або можливо, ходять якісь чутки. У нашій справі чутки — це майже факти.

— Твоя правда: офіційно нам нічого не повідомляли. Про самі події я довідався саме з чуток. Цікавився і в лікарів, але ті нічого не говорять. Правда, не заперечують… деякі. Більшість брешуть, звичайно, а деякі, видно найпорядніші, просто відмовчуються. Кажуть, що пацієнтам про це знати не обов’язково. І я з ними де в чому згідний.

— Але він зник? — уточнив я.

— Без сумніву. За офіційною версією Толика звільнили, але як я вже говорив, це стверджують не всі лікарі й персонал. Особливо, персонал.

— Ти що, був з ним знайомий?

— Як і з багатьма з обслуговуючого персоналу. Сам розумієш, з більшістю пацієнтів не хочеться спілкуватися, лікарі розмовляють із тобою, як з… пацієнтом, а обслуговуючий персонал ні те, ні се. Якщо людина нормальна, то до неї й ставляться, як до людини. Толик був охоронцем. Після чергової нічної зміни він більше не з’являвся.

— Ясно. — Я присів на лаву поруч із Андрієм. Насправді мені все ще нічого ясно не було. — Виходить, просто зник після нічної зміни, і більше ти його не бачив.

— Саме так.

— А звідки стало відомо про те, що він покінчив із собою?

Андрій посміхнувся й пояснив:

— Я припустив, що Толик насправді не звільнився, а помер. Після тієї ночі рано-вранці приїздила швидка, котру бачив дехто з пацієнтів. Зв’язати одне з іншим було не надто складно. Потім я розповів усе батькові, а він, як турботливий батько, що піклується про безпеку свого чада, прямо поцікавився в нашої Тетяни Андріївни. От вона й сказала батькові, що Толик покінчив із собою. Звичайно, мені про це знати було необов’язково, але батько не став замовчувати.

— А божевільна лікарка? — запитав я. — Вона ще тут?

— А куди вона дінеться, — здивувався Андрій. — Але я з нею після цього не розмовляв — не дуже добре з нею знайомий. І взагалі, божевільна лікарка… я намагаюся берегти свої нерви. До речі, вона десь тут у парку. Я її нещодавно бачив. Якщо хочеш із нею побалакати, можу показати.

— Хочу. Покажи.

Ми повільно пішли довкола будівлі клініки, вишукуючи очами потрібну пацієнтку, правда, я робив це лише за компанію, тому що не знав, як вона виглядає. Взагалі, неквапливість була домінуючою рисою відвідувачів парку: ніхто не бігав, і навіть не було нікого, хто б просто швидко йшов. Як фільм при уповільненому перегляді. Цікаво, скільки знадобиться часу, щоб я став таким же? Тепер же я терпляче йшов поруч із Андрієм, стримуючи свій діяльний характер.

Звичайно, парк, що оточував чималу будівлю клініки, теж був великим, але ми рухалися аж добрі півгодини, перш ніж Андрій витягнув руку, показуючи на жінку, що сиділа в білосніжній, класичних грецьких форм, альтанці. Сама. Це, як я помітив, було теж домінуючим в поведінці пацієнтів — вони не прагнули до спілкування із собі подібними, хоча траплялись і винятки.

— Це вона. Я навіть не можу тобі сказати, як її звати, так що… як-небудь сам.

— Добре. Що-небудь вигадаю, не вперше.

— Тоді я пішов, — Андрій махнув рукою кудись убік. — Побачимось.

— Звичайно, я від тебе так просто не відстану, — пообіцяв я й рушив убік жінки.

Вона була досить молодою, напевно, не більше тридцяти, хоча виразна втома на обличчі та зацькований погляд додавали їй ще років зо п’ять. Досить приємне, хоча й звичайне лице, блондинка, невисока й худенька. Щось не вірилося, що вона перебуває на шляху до одужання, як це стверджувала Тетяна Андріївна в нашу першу з нею зустріч. Або за мою відсутність щось встигло змінитися?

Я тихенько ввійшов до невеликої, три на три, альтанки, і так само тихенько присів на лаву навпроти жінки. Так ми й сиділи один навпроти іншого: я час від часу намагався упіймати її погляд, хоча вона не звертала на мою присутність абсолютно жодної уваги, погляд її застиг ніби направлений всередину. Через п’ять хвилин я почав впадати у відчай. Як можна познайомитися з людиною, якщо вона зовсім не звертає на тебе уваги? Але ж у моєму випадку потрібно було це зробити ненав’язливо, щоб моя зацікавленість у знайомстві не впадала в очі. Я не хотів казати їй відразу, що веду розслідування для газети. Вона, хоча й пацієнтка, але колишній лікар цієї клініки, так що обережність тут не буде зайвою.

— За що ви сидите? — кинув я навмання.

— Я невинна, — як не дивно, відразу ж відгукнулася вона, при цьому не дивлячись на мене і навіть не поворухнувшись.

Внутрішньо я зрадів.

— Ми всі невинні, — продовжив я.

— Не скажи, я знаю, що це зовсім не так.

— Звідки? Ми ж усі в одному човні.

Вона не відповіла, та я й не очікував, що все буде просто й легко. Через хвилину мовчання я продовжив спробу.

— Чомусь мені здається, що ти не зовсім вписуєшся в цю ідилію. У всякому разі, мені не захотілося ще до когось підійти.

Вона підняла на секунду очі, мляво глянувши на мене, й одразу відвела погляд.

— Тебе тут не було раніше.

— Я прибув тільки вчора ввечері.

— Ясно. І відразу прийнявся зваблювати симпатичних пацієнток?

— Чому зваблювати? — я додав до голосу скривджені нотки. — Просто нудно стало, вирішив з кимось познайомитися.

— Ти не тому сюди потрапив? — начебто не чуючи мене, запитала жінка.

— Чому? — не зрозумів я.

— Добре, можеш не відповідати. Проїхали. Я — Валя, — вона знову підняла на мене погляд і цього разу затримала на мені увагу рекордний від нашого знайомства час. — Тебе теж якось звати?

— Так у мене є ім’я. Мене звати… мене звати… Як же мене звати?

Перший раз за увесь час нашого знайомства її обличчя осяяла легка посмішка, й відразу стало видно, наскільки вона молода. Не знаю, що з нею трапилося, чому з лікаря вона перетворилася на пацієнтку, але ця подія мала бути чимось неординарним.

— Ігор, — я теж посміхнувся. Контакт почав налагоджуватися. Тепер головне не наробити помилок. — Незважаючи ні на що, приємно познайомитися.

— Мені теж. Більшість пацієнтів не настільки нормальні, як ти.

— Дякую за комплімент.

— Немає за що. Шкода, що вони досі набирають нових пацієнтів.

— А чому б і не набирати? — насторожився я, але на голосі це не відобразилося. — Ми ж гроші платимо.

— Ти не зрозумів, і не можеш зрозуміти, — тут вона потупилася, щось згадавши. Здавалось, ніби вона хоче щось сказати, проте… — Не звертай уваги на мої слова — це все мої фантазії. Забудь.

— Уже забув, — легко погодився я. — Може, пройдемося? Я бачив тенісний корт. Покажемо цим ледарям, що можна не тільки сидіти в парку й медитувати, осягаючи істину й прилучаючись до світового розуму.

— Я погано граю.

— Я не вмію взагалі. — Я встав і, взявши її за руку, легенько, хоча й наполегливо, потягнув, і Валентина піддалася. — Коли ще трапиться нагода пограти в теніс.

— Але май на увазі — я з тебе Сафина не зроблю.

— Ну, й не треба. Головне, покажи, в якій руці тримати ракетку і куди перекидати м’яча.

Мені знову вдалося викликати в неї посмішку, і ми попрямували до корту. Контакт був налагоджений. Тепер потрібно було не поспішаючи з’ясувати те, що мене цікавило. А цікавило мене багато що. Наприклад: чому цілком нормальна лікарка раптово божеволіє. Сталася б ця подія сама по собі, я б нею не зацікавився, хоча звичайно ця тема викликала б інтерес інших видань. Але божевілля на тлі самогубства й перевертня (якщо перевертня) — це зовсім інша справа. Це — наша історія. Історія, що попахує незаконними експериментами, втручанням неземного розуму, або ж навіть полтергейстом. Чим тут, власне, пахне — мені й треба було з’ясувати. Одне лише я знав напевно — це те, що, перебуваючи в цій клініці, не марную час, швидше за все, я в самому епіцентрі поки що незбагненних для мене подій.

У теніс, якщо це можна було назвати тенісом, ми грали до самого обіду. Непогано розважилися, і я навіть почав пишатися, що зумів зробити те, на що виявилися нездатними лікарі: та Валентина, що я зустрів ранком у парку й та, з якою я попрощався, йдучи на обід, — це були дві різних людини. Дивлячись їй услід, я тепер міг повірити, що ця пацієнтка дійсно видужує.

— От, чорт! — вилаявся я.

Бо так і не спитав номер її палати. Хотів наздогнати, коли побачив Галину Леонідівну, яка йшла до мене. Чого їй треба? Я вгамував у собі раптовий спалах роздратування й пішов їй назустріч.

— Мені потрібно було пограти в теніс, — повідомив я.

— Якщо це справді так, то я лише рада за вас, Ігорю. Ходімо, я вас проведу до палати, адже ви пам’ятаєте, що зараз час обіду.

— Не потрібно зі мною так поводитися, — із зайвою дратівливістю вимовив я. Варто нагадати, що я псих. — Я можу знайти свою кімнату й сам.

— Не хвилюйтеся. — Вона посміхнулася офіційною, втім, доброю й заспокійливою посмішкою. — Я не збираюся за вами постійно ходити, просто побачила й вирішила нагадати. Ви ж нова людина, а наш розклад доволі суворий.

Чи справді це було так, як вона говорила, чи ні, однозначно визначити було неможливо. Можливо, її поява була пов’язана з моїм знайомством із Валентиною. Я не мав сумніву, що й досі перебуваю у головлікаря під підозрою.

Із незалежним виглядом я попрямував до будинку клініки, відчуваючи потилицею, що Галина попри все не пішла за мною.

***

До вечора я гаяв час у своїй кімнаті, читаючи книжку. Моя лікарка Леонідівна зайшла ненадовго. Ми побалакали, видно, вона намагалася визначити, що за проблеми привели мене до такого стану душі й розуму, і я, як міг, підігрував їй, поскаржившись на нудну роботу, поганого начальника та невлаштоване особисте життя. Здається, зумів її переконати.

Після вечері вирушив до сімнадцятої палати. Андрій відчинив майже відразу, й після того, як я зайшов, замкнув за мною двері. Його кімната була чотиримісною — бюджетний варіант. Але сусідів наразі не було на місці.

— Може, зайдемо до мене? — запропонував я. — Правда, я ненадовго.

— У мене тільки один сусід і той зараз на процедурах, — відмахнувся Андрій. — Розповідай.

— Побалакав з нею. Навіть не стільки поговорив, скільки познайомився. Тепер у мене проблема.

— А я можу допомогти?

— Якщо знаєш, у якій палаті вона живе.

— Приблизно знаю, — замислено вимовив він, — але тобі доведеться вибирати між кількома дверима. Може, кращезавтра її знайдеш, так само, як і сьогодні?

— А якщо не знайду?

— Тоді післязавтра.

— Ні, — рішуче вимовив я. — Не хочу ризикувати, може, її завтра візьмуть та й випишуть. Показуй.

— Як хочеш.

Ми прийшли до того місця, де, як вважав Андрій, мешкала Валентина. Переді мною було четверо дверей, і я вирішував, куди постукати. Андрій стояв наприкінці коридору й тихенько підсміювався наді мною. На його місці я б теж сміявся. Утім, мені не було смішно.

Постукавши в перші двері, я не почув відповіді. Знизавши плечима, перейшов до наступних дверей, міркуючи по дорозі, яка ймовірність, що на стук хтось відповість. Цього разу відповів чоловічий голос, я вибачився, зіславшись на те, що помилився дверима, і пішов далі. За третіми дверима пролунав невиразний жіночий голос, що запрошував увійти. Я не був упевнений, що це голос Валентини, але увійшов. У кімнаті панувала напівтемрява — сонце за вікном майже сіло, а світло не було увімкнене — і я не відразу зрозумів, що дівчина, що сиділа на стільці коло ліжка, не Валентина.

— Вибачте, помилився дверима, — квапливо сказав я й потягнувся до клямки.

— Почекай! — ледве не крикнула вона. — Ти теж їх чуєш?

— Кого? — по спині неприємно поповзли мурашки. «Це всього лише божевільна», — сказав я собі, але від цього чомусь не полегшало.

— Їх. Вони в цих стінах, — вона обвела руками навколо. — Шепочуть. Вони живуть там. Невже не чуєш?

— Ні. Нікого не чу… — я запнувся, тому що… ні — здалося. Потім знову почув шерех, серце зупинилося й відразу ж знову застукало. Я полегшено зітхнув і посміхнувся. — Це миші.

— Звичайно, миші! — пирхнула дівчина. — То чуєш?

— Так, чую, — я продовжував посміхатись і не міг нічого із цим вдіяти. — Шарудять.

— Значить, я не божевільна. Так, я не божевільна? Ти теж чуєш — значить, я нормальна.

— Звичайно, нормальна, — погодився я. — І я нормальний, ми всі тут нормальні, нормальніших просто не буває.

— Я їм теж це кажу. Адже ми чуємо їх, усі чуємо. А вони не чують. Знову шарудить. Чуєш?

— Так.

— І я теж.

Дівчина прислухалася, подавшись уперед. Очі стали скляними, її більше не було зі мною. Я тихенько відчинив двері і вийшов. Залишилися тільки одні двері. Я озирнувся й зустрівся з питальним поглядом Андрія. І так само подивився на нього. Він зрозумів і мовчки показав на останні двері. Я погрозив йому пальцем: якщо й там її не буде, нехай нарікає на себе.

— Привіт, — сказав я, заходячи до залитої світлом кімнати. На вулиці майже стемніло. Вона стояла біля вікна, вдивляючись у темряву, але, коли з’явився я, обернулась до дверей. Погляд Валентини був таким же, як і зранку — зацькованим і водночас відстороненим.

— Ти! — вимовила вона з якоюсь надією. — Прийшов.

— Так.

Чорт! Зараз вона виглядала навіть гірше, ніж уранці. Не треба бути фахівцем, щоб зрозуміти, що в неї параноя, яку вона, однак, намагалася приховати.

— Можна? Я просто вирішив зайти побалакати перед сном.

— Заходь… ти вже увійшов, — погляд її весь час метушився, якусь мить затримуючись на мені, а потім знову тікав кудись убік. Як у маленької дитини, що зробила щось недозволене й тепер намагається це приховати, хоча й не вміє зовсім цього робити. — Сідай.

Я обвів поглядом невелику кімнату. Така ж, як і в мене: ліжко, стілець, столик, на якому стояв маленький телевізор, вбудована шафа. Я сів на краєчок ліжка, Валентина так і залишилася стояти коло вікна, учепившись обома долонями за підвіконня, начебто від цього підвіконня залежало її життя. У кімнаті зависло незручне мовчання. Навіщо я сюди прийшов? Щоб довідатися… що довідатися? Чорт, треба зосередитися.

Отже, у клініці та її околицях щось відбувається. Якийсь виродок, гаразд — назвемо його перевертнем, вештається довкола — це факт. Те, що він пов’язаний із клінікою, я вже переконався. Хто або що це, не знаю. Можливо, якийсь божевільний — пацієнт клініки, — вибирається із клініки або його відпускають. У голові сплив образ доктора Джекіла, що теж зійде за робочу версію, хоча й вельми фантастичну. Що ми маємо ще? Божевільну лікарку, у якої однозначно параноя. Чому вона збожеволіла? Саме так… чому?

— Ти виглядаєш гірше, ніж тоді, коли ми розлучились перед обідом, — почав я.

— А ти зовсім не схожий на божевільного, — вона, як і раніше, тільки мигцем дивилася на мене. — Навіщо ти тут? Ти ж не хворий.

— У мене нервовий зрив, — я наразі не мав наміру розкриватися. — Психопатія.

— Тоді ти дуже швидко її спекався. Їдь звідси.

— Чому? Мені тут непогано. Годують добре, можна гуляти по чудовому парку й ні про що не турбуватися. Може, я про таку відпустку усе життя мріяв. І взагалі, хто ти така, щоб судити про моє здоров’я! — я дозволив собі небагато підвищити голос, звикаючи до своєї ролі пацієнта.

— Я лікар, — зненацька зізналася вона. — Я працювала в цій лікарні. Донедавна, поки…

Вона заплющила очі й обхопила плечі руками, наче змерзла.

— Якщо хочеш, можеш розповісти мені. Може, я й не зрозумію всього, але обіцяю вислухати. Раптом полегшає.

— Ти справді… той, за кого себе видаєш?

Мені здалося, що в її голосі пролунала надія. Може, сказати? А якщо це зашкодить?

— Так, — збрехав я. Нехай правда поки почекає. — Якщо не хочеш розповісти…

— Я працювала в цій клініці, — перервала вона мене. Я аж зрадів — здається перша перемога. — З самого початку. П’ять років. І всі ці п’ять років я була гарним лікарем. Усе почалося, коли почала працювати з Ліндою. Вона була важкою пацієнткою… та й зараз. Утім, пусте. Як і всі лікарі, іноді залишалася в клініці на нічні чергування. Одного разу прокинулася від якогось шуму. Хтось плакав. Я вирішила, що це пацієнт і пішла на звук. Нікого не було. Я обійшла всі кімнати… незамкнені, звичайно, з яких пацієнти можуть уночі виходити. Десь мав бути охоронець, але тоді я не подумала про це. А плач не вгавав. Я ніяк не могла знайти його джерело. Він начебто був скрізь і ніде.

— Це була жінка, чоловік, або, може, дитина? — спробував я нагадати про власне існування, тому що Валентина від початку розповіді жодного разу не подивилася на мене. Її погляд зупинився на одній точці, десь на підлозі, і вона навіть перестала кліпати очима. Кісточки пальців, якими вона вхопилася за підвіконня, побіліли, обличчя напружилося, перетворившись на нерухому маску.

— Чоловік. — Вона так і не глянула на мене, невідривно дивлячись в одну точку. — Навіть спочатку не впізнала його голосу. Звичайно, я жодного разу не чула, як він плаче, але могла здогадатися, адже ми бачилися щодня, часто розмовляли, хоча й не були друзями. Тоді я зупинилася посеред коридору, не знаючи що робити, не знаючи де шукати, геть розгублена… Немов хтось сказав мені… але слів я не чула… я обернулася… швидко… лише головою й… згадала, побачивши його.

Валентина затулила обличчя руками, і по її тілу пройшла хвиля. Вона плакала, але якось беззвучно, про себе, лише тіло здригалося в приступі судоми. Я підхопився з ліжка й, підійшовши до неї, обійняв. Не говорив нічого, втім, цього й не було потрібно. Тепер я шкодував, що взагалі почав цю розмову, хоча й усвідомлював, що не міг її не почати. От і тепер обіймаючи її, я думав лише про те, що вона побачила, не зважуючись запитати її саму. Потім вона різко відсторонилася, істерики начебто й не було. Очі її були абсолютно сухими й збудженими. Так не буває.

— Це був Толик.

— Толик? — тупо повторив я, все ще обіймаючи її, не насмілюючись відпустити.

— Охоронець, що помер. Він був прозорий. І він плакав. Іноді замовкав, начебто хотів мені щось сказати, але з його губ не злетіло жодного слова. Він був таким, яким його знайшли: зі зламаною шиєю й великою раною на тій частині голови, якою вдарився об асфальт, упавши з даху.

Я зовсім заплутався. Мені не спадало жодної пристойної думки. Ну, як, скажіть, можна пов’язати перевертня із привидом загиблого охоронця? І все це накупу… Все-таки вона божевільна — привидів не існує. Але, якщо виходити тільки з такої логіки, то я зі своїм шефом нічим не кращі за неї — русалок і перевертнів теж не існує.

— Тепер я чую не тільки його, — продовжила вона, — ще декількох. А іноді й бачу. Дівчинку років семи, старого із простреленим тулубом, що набряк, вагітну жінку. Майже щоночі.

Вона замовчала й знову пригорнулася до мене. Так ми й простояли якийсь час. Я не знав, що робити. Чорт! Я навіть не знав, що думати. Даремно я прийшов до неї увечері, потрібно було б зранку. Тоді й голова працювала б краще. І в неї, і у мене.

— Якщо хочеш, я залишуся, поки ти не заснеш, — сам не знаю чому, запропонував я.

— Добре, я буду вдячна.

Коли вона заснула, ковтнувши таблетку снодійного, я пішов до себе. Андрій, як не дивно, дочекався мого повернення, хоча я, здається, перебував у кімнаті Валентини біля півтори години.

— Ну, що, довідався що-небудь варте уваги? — запитав він, коли я підійшов ближче. — Охоронець проходив й скоса подивився на мене, коли за другим разом робив обхід.

— Міг би й не чекати, — сказав я. — Я б тобі все зранку розповів. Не знаю, що взагалі можу розповісти. Начебто божевільна, втім, біс його знає.

— Усі ми трохи божевільні, — по-філософськи зауважив Андрій, і я не міг з ним не погодитися.

— Питання полягає в тому — наскільки.

Я розповів Андрію коротенько про все, що довідався, поки ми повільно йшли до його кімнати і загнав його в глухий кут, як і себе до цього. Потім, вирішивши, що ранок вечора мудріший, ми розійшлися по своїх кімнатах. Єдине, за чим я жалкував, це те, що тут не можна розжитися спиртним. Після всього, що я сьогодні почув, мені б це вельми знадобилось.

Крізь сон долинув слабкий звук. Спершу вона навіть не зрозуміла, що це відбулося не у сні. Але звук повторювався, підсилювався, потім знову затихав, повільно, але наполегливо, проникаючи крізь сон, як вода крізь камінь. І вона прокинулася, повільно розплющивши очі.

Спочатку Валентина просто дивилася на прозорі постаті, що оточували її ліжко, слухала їхній шепіт, по суті, нічого не сприймаючи. Але незабаром свідомість пробилася крізь дурман снодійного, й неминуче накрив жах, заповнюючи собою свідомість. Можна багато розмірковувати й переконливо доводити, що до всього можливо звикнути, але тільки не до цього. Коли зустрічаєшся з тим, що не може існувати в тім світі й просторі, у якому існує все живе й неживе, із тим, що свідомість ніколи не вважала існуючим, і на що ніяк не можна вплинути, то приходить жах. Приходить, заповнює усю свідомість, й залишається з тобою вже назавжди. Липкий, нав’язливий і хворобливий — він висмоктує з людини не лише волю й здоров’я, але й саму душу, перетворюючи її власника в клубок оголених нервів та первісних емоцій.

Валентина не закричала і навіть не поворухнулася. З власного досвіду знала, що це не допоможе. Від привидів не допомагало нічого. Вони не розуміли звернених до них слів, не відчували її страху… чи все-таки відчували? Іноді їй здавалося, що чим більше вона панікувала, тим потворнішими вони ставали. А іноді ставали майже реальними, майже відчутними. От і тепер якийсь привид, якого вона раніше не бачила, що не мав половини черепа, миттєво наблизився до неї, легко торкнувшись її обличчя немов щільним повітрям, і так само через мить відступив у темряву за спини інших. Вона все-таки не стрималася й закричала, але через пересохле горло звук вийшов тихий і зовсім жалюгідний. Задихавшись, Валентина закусила губу й заплакала. Ну, чому вони вибрали її? Чому не причепились до якогось пацієнта, одного із психів, яким належить бачити те, чого не бачать інші? Вона завжди була нормальною, і до цього моменту в неї не було навіть нервових зривів і депресивних станів, хоча таке було не дивиною серед людей її фаху. Чому вона?!

Наступні півгодини, а може, й цілу годину — час для Валентини перестав бути таким прямолінійним та рівномірним, як звичайно — вони кружляли біля її ліжка, по черзі, то повільно, то миттєво наближаючись до неї й відразу відходячи. Деякі торкалися її, деякі щось нерозбірливо шепотіли, інші не робили нічого, але кожний залишав після себе жах, що болючим рубцем мітив душу.

Защеміло серце.

Толик, охоронець, що недавно помер, який ще жодного разу не наблизився до неї за увесь час, виділився з юрби. Він був усе ще зі звернутою набік шиєю й розбитим обличчям. А ще він поступово ставав дедалі реальнішим. Коли він підійшов до ліжка й опустився на коліна, Валентина відчула, як її огорнув струмінь повітря, начебто від звичайної людини з плоті й крові.

— Чому? — скоріше пропищала, ніж сказала вона.

І тоді він відповів, зашептавши їй прямо у вухо. Нерозбірливо, але Валентина чула й розуміла кожне слово, і з кожною секундою її очі ставали все більшими й більшими. Це вже був не жах, а щось зовсім інше, чого не можуть відчувати люди. А якщо й відчувають, то воно залишається з ними назавжди, і з цим не живуть. Закричавши, тепер уже вголос, вона підхопилася з ліжка, схопила з тумбочки звичайний пластиковий гребінець і уткнула його ручкою собі в груди — прямісінько у серце.

У кімнаті було задушливо, як буває зазвичай тільки влітку, а не наприкінці вересня. Може бути, тому я й прокинувся посеред ночі і ніяк не міг заснути. Через якийсь час я зрозумів, що просто так заснути мені не вдасться. Встав, увімкнув настільну лампу й, взявши книгу, почав читати. Ще через якийсь час зрозумів, що не можу зосередитися на книзі. Рядки пробігали перед очима, але зміст прочитаного ледь доходив до моєї свідомості. Зі злістю я кинув книгу й підвівся. Це все через Валентину. Наша остання зустріч була не з вельми приємних, а ще й перед сном… а тепер ось маю. Роздратований, я підійшов до дверей, відчинив — у коридорі лампочки горіли одна через три, створюючи м’яке приглушене світло. Звичайно, уникнути неприємної розмови з охоронцем або лікарем, які чергують цією ночі, якщо хто-небудь з них помітить мене вночі в коридорі, було проблематично. Вийти вночі з будинку було взагалі неможливо: на вікнах ґрати, замки на яких відмикалися, напевно, лише коли спрацьовувала пожежна сигналізація, а ключі від вхідних дверей, звісно, не роздавали пацієнтам.

Наш другий поверх, на якому розташовувалася основна маса палат, як, зрештою, і перший, складався із широкого центрального коридору, що простягнувся на всю довжину будинку, та бічних коридорів, що відходили в обидва боки від нього, уздовж яких з кожної сторони розташовувалося по п’ять палат. Моя палата була в першому лівому коридорі, якщо лічити від фронту будинку, саме над кабінетом головлікаря. Цікаво, чи випадково це? Між першими й другими бічними коридорами у центральному знаходилися сходи, із двома прогонами.

Я вийшов у центральний коридор, попередньо оглянувши його із-за рогу, щоб не натрапити на охоронця. Пройшовся до другого кінця коридору. На стелі досить часто попадалися круглі пластикові заглушки. Таку заглушку я першого же дня помітив у своїй палаті. Вдоволено посміхнувся. Якби на місці кожної із заглушок стояла камера спостереження, то це істотно обмежило б мої перспективи для розвідки й розслідування в цілому. Але через причини, мені невідомі, камери стояли лише в деяких місцях першого поверху та ще, можливо, в окремих палатах. Швидше за все, збільшення кількості камер залежало від фінансових можливостей клініки, тому їх ставили лише в найнеобхідніших місцях, хоча розведення кабелів було по всьому будинку.

Надивившись через вікно на нічний парк, я розвернувся й пішов назад. Майнула думка зайти на перший поверх для розвідки, але я відкинув її. Спочатку потрібно було вдень пройтися й запам’ятати розташування всіх камер спостереження. Та й плану ніякого не було. Я майже звернув у свій коридор, коли почув приглушений жіночий крик. Завмер, прислухаючись, але крик не повторився. Я зупинився і невдовзі почув, як по першому поверху пробігла людина, через кілька секунд ще одна, здається легша. Щось відбувалося, і, щоб я здох, якщо воно було приємним.

Біля дверей палати Валентини я виявився третім. Охоронець чомусь забарився, шпортаючи ключем у замку, — двері, як на біду, не хотіли відчинятися. Чергова лікарка майже не звернула на мене уваги — те, що діялося за дверима, було важливіше. Коли охоронець, нарешті, зміг відчинити двері, до нас приєднався ще один лікар, чоловік. Усі троє кинулися до темної кімнати, недбало відтіснивши мене назад. Але коли спалахнуло світло, я навіть через їхні спини зміг роздивитися те, що сталося у палаті. Валентина в самій нічній сорочці лежала на спині на підлозі перед ліжком, а із грудей, в районі серця, стирчав пластиковий гребінець, ручка якого цілком увійшла в тіло. Груди й руки жінки були в крові, кров була й на підлозі, але зовсім небагато. Її обличчя… на ньому навік закарбувалась маска жаху. Напевно, я ніколи не бачив таких великих і зовсім круглих очей. І ще вона була сивою. Майже повністю.

***

Довго, дуже довго я блукав парком, спостерігаючи за пацієнтами, що неквапливо проходжалися. Бажання з кимось із них поговорити у мене не було. Вдивляючись у їхні обличчя, я не полишав кволої надія побачити спотворене свіжим шрамом лице, і тоді хоч щось стане зрозуміло, хоч над чимось зникне жирний знак питання, що завис над клінікою й околицями, наче дамоклів меч. Але, звичайно, нічого такого не трапилось, жоден пацієнт не мав на своєму обличчі свідчення тієї ночі.

А ще я видивлявся Олену.

Учора вночі відбулося щось страшне. Самогубство, як сказала чергова лікарка. Я не вірив у це. Як можна вчинити самогубство, застромивши собі в серце завужену, але все-таки тупу пластикову ручку гребінця? З якою силою потрібно вдарити? Наскільки бути божевільним, щоб вибрати саме таке знаряддя вбивства? Я не міг повірити, що вона була настільки божевільною, я не хотів у це вірити. Але факти, незважаючи на те, що я про все це думав, свідчили про інше. У кімнаті, крім неї, нікого не було, а двері були зачинені зсередини. Із вікна до кімнати теж ніхто не міг пробратися — там стояли ґрати. І все-таки я сумнівався.

Уночі мене досить грубо заштовхнули до моєї палати, і нічого, крім того, що побачив у найперший момент, я не довідався. Не міг оцінити, і це дуже мене непокоїло. А ще, я буду здивований, якщо найближчим часом не удостоюся аудієнції у головлікаря, з обов’язково неприємною розмовою. Так що тепер, гуляючи парком, я намагався не з’являтися перед вікнами Тетяни Андріївни, щоб часом не прискорити цієї події.

Нарешті, мені пощастило. Олена вийшла з корпусу клініки з якимось літнім пацієнтом, котрий досить нахабно й відверто витріщався на неї. Один з тих, хто платив за лікування зі своєї власної кишені, і, судячи з незалежного вигляду, не найбідніший. Саме такі звичайно на старість, маючи багато грошей, а разом з ними й можливостей, дозволяють собі так дивитися на молоденьких дівчат. Напевно, він вже оцінив екземпляр краси й молодості, що йшов поруч, навіть у удільних одиницях. Не хотів би я зараз опинитися на місці Олени — такого кривдити не можна, а якщо відмовити, то напевно образиться з усіма відповідними наслідками. Досить довго я стежив за ними — старигань все ніяк не відставав від дівчини. Його вдоволений вираз обличчя й писок, що не стулявся ні на мить, свідчив, що той, згадавши молодість, сипле численні компліменти на адресу своєї супутниці. Якби він не був засліплений тестостероном (і звідки він береться в такому віці?), то, як і я, побачив би, що всі вони пролітали повз ціль. А може, я помилявся. Може, йому взагалі однаково, слухає його Олена чи ні, а весь цей словесний понос покликаний лише створити деякий ореол порядності. Олена щось сказала старому, мило при цьому посміхаючись, і, махнувши рукою, пішла від нього геть. Дідуган викривився й показав середній палець її спині, кумедно, якось по-дитячому, і при цьому підстрибнув. Отаке, та в дідка вже цілий комплекс старечих болячок. Навіть гроші тут вже не допомагають — це рідко піддається лікуванню.

— Олено, — покликав я, виглядаючи з-за дерева, де ховався, бо перебував просто перед вікнами кабінету головлікаря. Вона явно мала намір повернутися до корпусу клініки. — Олено, я тут, підійди.

Вона побачила мене й, піднявши брови, пішла до мене.

— Ти що, знущаєшся наді мною? — запитала вона, підійшовши ближче й зупинившись. — Я дивилася твій діагноз — все не так погано.

— Я не тому… Не хочу показуватися на очі твоїй патронесі.

— Тетяні Андріївні, чи що?

— Так. Я вчора випадково був у перших рядах. Ти ж у курсі, що вчора вночі трапилось? Звичайно, ти повинна все знати.

— Ти хіба випадково?… — недовірливо почала Олена.

— Ну, розумієш, — виправдовуюся я, чи що? — безсоння, вийшов погуляти по коридору, а там це…Чесно — зовсім випадково вийшло.

— Добре, проїхали, — у її голосі все-таки залишились крихти недовіри. — Що ти від мене хочеш?

— Я хочу знати, що трапилось з Валентиною.

— То ти навіть знайомий з нею? І після цього я маю повірити?…

— Я повинен знати, що з нею трапилось, — твердо заявив я. — Я не вірю, що вона отак просто покінчила із собою.

— Вона була хворою, — заперечила дівчина.

— Не настільки. Я розмовляв з нею…

— І дійшов до висновку, що вона не могла? — Олена поблажливо посміхнулася. — Ти уявлення не маєш про психіатрію та психологію, а робиш якісь висновки. Залиш це професіоналам. А допомагати тобі в твоєму розслідуванні я не буду. І не тільки тому, що мене можуть звільнити, а мені б цього дуже не хотілося. Крім цього, я ще вірю в принцип медичної таємниці. Це правильно. Я не буду допомагати тобі очорнювати клініку за допомогою твоєї газети, вишукуючи неіснуючі таємниці. Не знаю, дійсно ти потрапив сюди законним шляхом, чи ні, але ставитися я до тебе буду тільки як до пацієнта, це все. Я доступно висловлюю?

— Цілком, — приречено відповів я і зітхнув.

Найбільш перспективне джерело інформації зникло в мене на очах. Звичайно, вона не знала всього, що знав я. Вона не бачила перевертня, не бачила уночі посередині дороги бабцю-привида, не бачила на власні очі гребінець, що стирчав із грудей Валентини. Вона, зрештою, була лікарем. Я навіть не міг розповісти усе те, що бачив і відчував — вона просто вирішить, що я дійсно божевільний. Це — особливості професії, і тут нічого не вдієш. Кожна професія змінює свідомість людини (або свідомість вибирає професію по собі) і із цим потрібно миритися. Те, що я приймав з легким опором, для Олени було справжньою фантастикою. Я визнав власну поразку.

— Ти хоч не скажеш, про нашу розмову комусь із колег? Можна сподіватися?

— Гаразд, — після невеликої паузи сказала Олена, і я повірив їй.

— Дякую.

— А ти припиниш шукати те, чого немає?

— Ні, — зізнався я. — І якщо в мене будуть факти, ти будеш першою, хто про них довідається.

— Псих, — незлобиво прокоментувала Олена.

— І якщо в тебе виникнуть якісь підозри, ти знаєш, де мене знайти. — Я м’яко посміхнувся. — І коли тобі просто стане нудно, то буду завжди радий допомогти.

— Благодійник, — саркастично сказала вона, але при цьому теж посміхнулася.

— Тоді бувай.

Я розвернувся й пішов кудись у парк. Мені потрібно було подумати й вирішити, що робити далі. Олена своєю принциповістю істотно зіпсувала мої плани, і тепер ці плани слід було коригувати. Через п’ятдесят метрів я раптом зупинився й, розвернувшись на дев’яносто градусів, пішов до огорожі. Підкоп, через який з території клініки — або все-таки на територію клініки? — вибирався в ліс перевертень, не довго довелося шукати Чомусь мені здавалося, що його більше немає, але я помилився. Не побачив тільки крові, хоча дощу з тих пір не було. Я на колінах усе облазив навколо підкопу, але так і не зміг знайти жодної крапельки. Мимохідь зробив ще одне, досить несподіване, відкриття: підкоп був занадто малий, щоб доросла людина могла вільно в нього пролізти. Навіть я, далеко не товстий, проліз би в нору лише з великими труднощами. Цікаво, одначе.

Ламаючи голову над неясними поки що фактами, я пішов до корпусу клініки. За воротами виднілася «швидка» і, здається міліцейський бобик. Я вибрав у парку, недалеко від воріт, лавку і, сівши, став чекати розвитку подій. Підходити до представників правоохоронних органів було б безглуздим та передчасним. Крім того, вони просто не захочуть розмовляти з клієнтом клініки. Незабаром з будинку двоє дужих санітарів винесли накриті білим простирадлом носилки, під якими вгадувалося тіло. Я дістав мобільник і набрав шефа.

— Є що сказати? — замість вітання запитав Сергій Іванович.

— Є, — відповів я й розповів про трагедію, що відбулася.

— Гм, — замислено буркнув Сергій Іванович. — Цікаво.

— Може, правда ваша, але з мого боку це все виглядає в трохи іншому світлі.

— Ти щось хочеш від мене?

— Я хочу, щоб у мене ззовні хтось був, — твердо сказав я. — Це необхідно як для справи, так і для моєї безпеки. Я не хочу виглядати параноїком, але поміркуйте самі: два трупи з незрозумілими мотивами самогубства, якийсь перевертень, в існуванні якого я сам встиг переконатися, — цього аж занадто, щоб у мене розігралася параноя. І цього цілком вистачить, щоб я не був повністю упевнений у своїй безпеці.

— Ти отримаєш людину.

— Коли?

— Як тільки він зможе приїхати, — у трубці зависла задумлива пауза. — Швидше за все, я відправлю туди Дмитра. Тебе це влаштовує?

— Цілком, — у мене навіть камінь із душі не те, щоб скотився, але помітно похитнувся. — Буду чекати.

— Завтра він буде в тебе. І ще, якщо кудись лізеш, то десять разів перед цим подумай. Мені не хочеться втрачати співробітників, а потім решту життя боротися з власним сумлінням. Якщо ситуація небезпечна — не лізь туди. Ти мене добре зрозумів?

— Я… вас не дуже добре чую.

— Ігоре! — загорлав у слухавку шеф. — Не корч з себе героя! Коли що, я з тебе шкуру здеру.

— До зустрічі. — І я натиснув відбій.

Машина «швидкої» від’їхала, залишився «бобик». Здається, усередині сидів лише один чоловік — за кермом. Цікаво, що зараз головлікар казала слідчому в своєму кабінеті. Цього мені вже не довідатися. Але, можливо, завтра із цим розбереться Дмитрик. Я на це сподівався — можливо, хоч він щось прояснить. Наразі ж для мене картинка не складалася. Геть не складалася.

Відразу після вечері, ближче до вечора, до мене в кімнату зайшов Андрій. У нього було таке обличчя, що відразу ставало ясно: до мене він прийшов не з порожньою головою. І навіть не з порожніми руками. У правій він тримав пакет і неважко було догадатися, що там було.

— Якщо я невчасно — можеш мене сміло посилати, — повідомив він, акуратно прикривши за собою двері. Замок він замкнув, отже, не думав, що я можу відмовити, і, таким чином, його репліка була чисто символічною.

— А що є привід? — замислено почухавши потилицю, більше для порядку поцікавився я. Хоча я досить байдуже ставився до спиртного, але зараз випив би без усяких приводів. Навіть не знаю, чому цю прекрасну ідею не реалізував я сам. Напевно, позначалося пристойне виховання.

— Є, — чомусь винувато відповів Андрій. Він виклав півлітрову пляшку на тумбочку біля ліжка. За горілкою з пакета потягнулися паличка копченої ковбаси й невеликий шматок сиру. — Батько передав, — пояснив Андрій. — Завтра я виписуюся. Сьогодні вранці довідався. Навіть не думав, що так швидко. Подзвонив батькові, і от… Не можна ж було отак з рідною лікарнею розлучатися, а ти, либонь, єдиний нормальний у радіусі п’яти кілометрів. Не з лікарями ж мені пити.

— І самому теж не можна, — погодився я. Із кожною секундою я усе більше й більше розумів, наскільки Андрій вчасно зайшов, тільки що слину не пускав. Звичайно, погано, що тепер я залишався тут один. Чи не через мене його так швидко виписали? Це питання було для мене важливим. — А склянки є?

— Є й склянки, — і він як добрий чарівник витяг з кишені штанів два пластикових стаканчика, вкладені один в інший.

— Тоді сідай, — я вказав на єдиний стілець, що знаходився в моїй невеликій кімнаті, а сам взявся відкривати літруху. — Заодно й про справу поговоримо.

— Що-небудь рознюхав? — з надією поцікавився Андрій, підсідаючи до тумбочки. — До речі, ножа немає, доведеться ковбасу й сир руками ламати. Сам розумієш, з ножами у дурці кепсько.

— Я багато чого рознюхав, але зрозуміти нічого не можу, — невесело посміхнувся я. — Хіба ти допоможеш, свіжою звивиною поворухнеш.

— Ну, не я, то разом розберемося. Не після першої, так після другої.

— Буду сподіватися. Ну, давай — за мозок. — Перша, як завжди, пішла добре, і ковбаска була смачною і жирною.

— Отже, що ми маємо, — почав я. — Напевно, краще почати із самого початку й нічого не пропускати. А ти слухай уважно, і, якщо помітиш у всьому цьому хоч якийсь сенс, то не мовчи. — Андрій кивнув, а я продовжив. — Спочатку був перевертень. Першим його бачив твій батько, на якого той напав. Перевертень напав на нього у лісі біля клініки. Після цього я їду сюди, щоб з’ясувати всі подробиці, і якщо чесно, ще й для того, щоб з’ясувати, а чи був перевертень насправді. Потім… — я нерішуче замовк, але алкоголь уже повільно почав проникати в кров і розсмоктуватися по тілу, і я вирішив, що потрібно розповісти всі дивні події, навіть якщо це… Наступного разу можу й не зважитися, — потім я ледве не розбився на машині, підвозячи вашу нову лікарку. Теж у цьому лісі, по дорозі до клініки.

— Не зрозумів, — вставив Андрій.

— Я побачив бабцю на дорозі. Вона виникла якось раптово, не уявляю коли, і об’їжджаючи її, я ледве не розбив машину. А старої так і не об’їхав. Принаймні, мені так тоді здалося. Зараз уже нічого не можу зрозуміти.

— Щось я знову не розумію…

— Її не було. Коли я вийшов з машини, щоб подивитися — її вже не було. Шукав усюди — нічого.

— Тобто, — зробив висновок Андрій, — ти бачив ніби привида. Уже цікавіше. Давай ще по одній.

Ми випили, друга пішла гірше, ніж перша, чого й слід було очікувати, але все-таки непогано.

— Тепер ми маємо ще й привидів, — погодився я. — Потім ми пішли із твоїм батьком у ліс ловити перевертня. Він сам нас мало не упіймав. У підсумку — кілька подряпин, покалічена машина й незаперечні докази його існування. Потім, коли вертався до Києва, з’ясував, що перевертень проникає на територію клініки через підкоп під парканом. Це все на тлі відомих нам подій у самій клініці, внаслідок яких є тепер вже два трупи. Крім того, Валентина стверджувала, що теж бачить примар. Тепер я починаю думати, що це дуже схоже на правду.

— Ще б пак, — погодився Андрій, виразно подивившись на пляшку.

— Начебто все.

— Не хотів би тебе засмучувати, — почав Андрій, — але це не все. Але спочатку давай ще за мозок — він тобі ще знадобиться.

— Що ще? — тупо перепитав я.

— Спочатку вип’ємо, — наполегливо повторив Андрій. І ми випили по третій. Потім він пояснив: — Напевно, це ще більше тебе заплутає, але в нас є ще й… а може, це нісенітниця. Просто так себе людина відчуває… Всі ми отут психи, розумієш…

— Говори, що ще за людина! — гаркнув, не витримавши, я.

— Сьогодні Матвійович — Ілля Матвійович — мій лікар розповів, що на нього напав інший його пацієнт. З тих, що в підвалі тримають.

— Кого в підвалі тримають?

— Небезпечних пацієнтів: маніяків, інших психів, — усіх тих, хто становить небезпеку для оточуючих, — пояснив Андрій. — Навіть не знаю, скільки їх там — практично їх ніколи не виводять. Але не думаю, що багато, все-таки приватна клініка.

— І що Матвійович?

— Його покусав один із цих. Прямо в шию. Матвійович сказав, що пацієнт маніяком був на волі, а став вампіром. Тобто — тепер думає, що він вампір. Подробиць не знаю, але старий ходить із товстою пов’язкою на шиї, а вниз, сказав, не спуститься й за подвійну плату.

— Так, ще й цього нам бракувало, — зітхнув я. — Виходить, тепер у нас є й вампір. Ти…

— Познайомлю завтра. Про тебе він вже знає. Мужик що треба, без комплексів, як в інших лікарів, і поговорити з ним зможеш нормально.

— Добре, тільки не виїжджай, поки не познайомиш.

— Гаразд.

Четвертий тост був за жінок. Після нього думати стало зовсім легко. І ідеї поперли, як то кажуть, ніби з діжки.

— Значить так, — підсумував я, — маємо цілу купу різного чортовиння. Завдання — зв’язати це в єдине ціле. Як на мене, це завдання має як мінімум два вирішення. Перше — всіх чортів придумали лікарі. Незаконні експерименти й таке інше. А друге… Сам скажеш?

— Друге — це чортів випустили з пекла, — не вагаючись видав Андрій. Чорт, як все-таки алкоголь зближує людей — саме до того ж висновку прийшов і я.

— Правильно, — похвалив я. — Питання тільки, хто? Тобі взагалі, який варіант більше подобається?

— Варіант чого?

— Вирішення!

— А… Друге більше схоже на правду. Все-таки примари й медицина, ну, якось вже занадто, я б сказав… — не знайшовши потрібних слів Андрій лише махнув рукою. — Та й на кого грішити? А психів у нас вистачає. Коли який-небудь шизик у чорнокнижники запишеться, то всяко може трапитися. Ех, зле тобі тут буде, важко.

— Нічого, прорвемося, — бадьоро сказав я. — А щодо психів я з тобою згодний. Потрібно серед них шукати.

— Я тебе не кину, — пообіцяв Андрій. — Можеш на мене розраховувати.

— Дякую.

Того вечора пляшку ми, здається, прикінчили. Андрій пішов до себе вже вночі, я мав намір його проводити, але в коридорі ми зустріли охоронця, і під його осудливим поглядом довелося вертатися до своєї кімнати. Напевно, вранці не минути скандалу, ну, й фіг з ним — нерви важливіші. А спав я тієї ночі міцно й без сновидінь, востаннє спокійно в цій клініці.

***

Зранку настрій мені таки підпсували. Спочатку Галина Леонідівна на черговому сеансі терапії висловила все, що вона думає про тих розумників, які зловживають спиртним у стінах цієї установи, замість того, щоб всі зусилля спрямовувати на одужання. І, здається, навіть почала сумніватися в тому, що лікування мені справді необхідне. Прямо, звичайно ж, вона цього не сказала, але по загальному враженню… Загалом, я й не думав протриматися довго в цьому плані — адже люди недаремно зарплату отримують і повинні зрештою все зрозуміти, проте надія, як завжди буває, не хотіла здаватися до кінця. Швидше за все, цей кінець був вже не за горами.

Трохи пізніше, коли я відірвався від свого лікаря й вийшов з кімнати, маючи намір розшукати Андрія, у коридорі до мене причепилася головлікар. Ця була ще більш прямолінійною й пригрозила у випадку повторного інциденту встановити в моїй кімнаті камеру спостереження. Це було, прямо скажемо, не зовсім те, про що я мріяв, тому я бадьоро й з каяттям кивав головою, час від часу підтакуючи в потрібних місцях і для більшого ефекту постійно витріщався чесним поглядом у її очі. Зрештою, Тетяна Андріївна замовкла й, стиснувши губи в кращих традиціях строгої шкільної вчительки, пішла. І як тільки вона зникла з моїх очей, спустившись на перший поверх, переді мною з’явився Андрій.

— Вибач, що через мене в таке лайно вляпався, — почав він.

— Не вибачайся, — замахав я руками. — Усе нормально. Учора ти мені допоміг розслабитися, а це дурниця, розсмокчеться.

— Ну, й добре, хоча ти пообережніше з ними. Їх не так вже й легко одурити.

— Якщо не неможливо, — невесело сказав я. — Так, ми йдемо знайомитися з… Як там його?…

— Ілля Матвійович. Звичайно, ходімо, я для цього сюди й прийшов, але, побачивши все це, вирішив не висуватися й перечекати.

У Іллі Матвійовича був власний кабінет, як зрештою, в усіх провідних лікарів, там ми й зустрілися. Невисокий літній чоловік з професорською борідкою й вусами із сивиною. Йому було біля шістдесяти. Окуляри в тонкій, здається, позолоченій, оправі, та стильний костюм довершували картину. Отакий собі практикуючий професор у якій-небудь західноєвропейській країні. Псував картину лише бинт, що огортав шию, служачи живим нагадуванням про те, що не тільки робота у всяких органах небезпечна й важка.

— Сідайте, — вказав він рукою на два крісла перед своїм столом. — Сподіваюся, вас ніхто не бачив?

— Ні, — чесно відповів я.

Ілля Матвійович підійшов до дверей, клацнув замком і повернувся за стіл. Зручно влаштувавшись у своєму кріслі, він подивився на мене й посміхнувся.

— Читав я, читав вашу газету. Брехні, звичайно, вистачає.

— Намагаємося, — у тон йому сказав я.

— Хоча й цікаві статейки читати доводилося.

— Ну, це не я писав.

— Що ж так?

— Я недавно там працюю. Тобто не те, щоб недавно, але не дуже давно. Якось не траплялося цікавих сюжетів. До цього моменту.

— Виходить, наша славна клініка вас заінтригувала?

— Ще й як, — підтвердив я. — Не знаю, чи маєте ви намір бути зі мною відвертим до кінця, але я надивився вже такого, що незабаром почну до церкви ходити. Як ваша шия — не болить?

Доктор відразу став серйозним. Рука його мимоволі сіпнулася до шиї, але він пересилив себе й поклав її назад на стіл.

— Якби я сам не бачив, що тут відбувається щось незрозуміле, то ми б з вами зараз не розмовляли. Звичайно, всі ці самогубства справа міліції, але я мало вірю, що вони можуть в нашому випадку нормально з усім розібратися.

— Виходить, ви вважаєте, що я зможу? — уточнив я.

— Це теж не факт.

— Про що ж ми з вами говоримо? Я от прямо вам кажу: мені потрібна від вас інформація. Інформація з перших вуст, правдива й об’єктивна. А ви, наскільки я можу зрозуміти, хочете переконатися в якихось своїх підозрах. Правду кажу?

— Який ви спритний, Ігоре, — хмикнув лікар. — Так, у мене є деякі підозри, але це всього лише підозри. Коли я довідався від Андрія, що в нашій клініці перебуває журналіст, та й ще такої газети, то вирішив, що з вами можна співробітничати. Але наразі я вам потрібний набагато більше, ніж ви мені.

— Коли я вам знадоблюся, то буде вже пізно.

— Не потрібно все драматизувати. Маємо два самогубства, і ніхто не знає причин, через які вони трапились.

— А ви знаєте, що Валентині ввижалися привиди? — з притиском спитав я. — Ви знаєте, що навколо клініки бродить якийсь виродок, що, зважаючи на все, є або пацієнтом, або піддослідним? І ви пропонуєте не драматизувати! А ваш вампір — це що, випадкове божевілля?

— Заспокойтеся, а то я вирішу, що ви дійсно хворий, хоча Андрій і запевняв мене, що це не так, — примирливо сказав Ілля Матвійович. — Я визнаю, що навколо діється щось не зовсім нормальне. Я знаю, що Валя бачила, як вона стверджувала, привидів. Я не знаю, чому наклав на себе руки Анатолій — міцний мужик зі стабільною нервовою системою. Але якби ви пропрацювали з моє, то вам би ці факти не здавалися б настільки однозначними. А що стосується вашого, як ви висловилися, виродка, то про це я взагалі уперше чую.

Я не став зволікати й просто виклав йому все те, що бачив. Його обличчя виглядало недовірливим, однак зацікавленим, і це було не більше й не менше, ніж я розраховував.

— Якщо хочете, можете поговорити з Дмитром Васильовичем, — закінчив я. — Він підтвердить усі мої слова.

— Я не казав, що не вірю.

— Але я бачу, що повністю ви не вірите. І, напевно, по-іншому бути й не може. Я лише хочу, щоб ви замислились над цим.

— Я можу, підтвердити, — уперше за весь час вступив у розмову Андрій, — що мій батько розповідав мені точно таку ж історію.

— У цьому й біда, — важко зітхнув Ілля Матвійович. По вираженню його обличчя було видно, що контраргументів він знайти не може, але професія й сформований світогляд не давали йому повірити мені просто на слово. А ще він чогось не договорював. — А ще цей пацієнт…

— Вампір, — підштовхнув я.

— Давайте поки не будемо чіпляти ярлики, — попросив лікар.

— На чому ж ми зупинилися?

— Як я вже говорив Андрієві, — почав Ілля Матвійович. — Я готовий співпрацювати. Якщо мені стане відоме щось, що зможе вас зацікавити, то можете на мене розраховувати.

— Виходить, вам нема чого повідомити? — Я все-таки сподівався, що він розповість про вампіра.

— Поки що ні, — твердо сказав лікар.

— Нехай, — погодився я й підвівся, збираючись іти. Потім до голови прийшла навіжена думка, і я поцікавився: — Ілля Матвійович, ви можете зробити для мене копію ваших ключів від клініки? Я обіцяю, що не буду лізти куди не слід, не повідомивши вас. — У цьому випадку я, звичайно ж, нахабно брехав, але нічого не вдієш — професія зобов’язує.

— Це виключено, — відрізав доктор, але через секунду пояснив. — Поки не почну вам довіряти. Крім того, якщо вам знадобиться куди-небудь, то я можу піти з вами.

— І на тім спасибі.

Ілля Матвійович підвівся і пішов відчиняти нам двері.

— Якщо щось знадобиться, я майже завжди у своєму кабінеті.

Він відхилив двері й визирнув у коридор. Задовольнившись оглядом, кивнув головою, запрошуючи до виходу.

— І не забувайте, Ігоре, про конспірацію. Про всяк випадок.

— І що ти про це думаєш? — поцікавився я в Андрія, коли ми відійшли на другий поверх на безпечну відстань від кабінетів.

— Що ти маєш на увазі? — не зрозумів той.

— Він буде зі мною співробітничати чи ні? Я не помітив з його боку глибокого співчуття й розуміння.

— Виходить, погано дивився, — заявив Андрій. — Повір, я знаю його набагато краще, ніж ти, і можу посперечатися, що все, що ти розповів, він сприйняв дуже серйозно. Більшого від нормальної людини очікувати було б нерозумно.

— Напевно, ти маєш рацію. У кожному разі, який-не-який, а союзник. А то я зовсім було вже скис, чекаючи твого від’їзду.

— Допоможеш зібратися?

Я кивнув, і ми вирушили до його кімнати.

Після того, як Андрій вибув з лікарні, я нудився у себе в кімнаті, чекаючи приїзду Дмитрика. По декілька разів прокручував у голові минулі події, намагаючись знайти в них логічний зв’язок, але крім того, до чого ми дійшли разом з Андрієм учора ввечері, нічого не міг додати. Потрібні були нові дані. Згадавши про нові дані, я спромігся на невеселу думку. Може бути, вона дозріла зарано, але була небезпідставною. Справа в тому, що перша людина, з якої я почав розкручувати цю історію, загинула. Андрія можна не враховувати, тому що він не був безпосередньо пов’язаний з подіями, що відбувалися. Олену теж, до того ж вона фактично відмовилася співпрацювати. Тепер же я познайомився з Іллею Матвійовичем. І тепер я не був упевнений, що доктор перебуває в безпеці. Хоча зарано я почав панікувати, либонь, зарано.

— Один-нуль на твою користь, — повідомив я в стелю, лежачи на ліжку.

До вечора я почав нервувати, але, як виявилося, дарма. Близько сьомої до мене прийшов відвідувач — Дмитро. Я наполіг, щоб ми пішли розмовляти у парк. Може, в мене розігралася параноя, але в кімнаті я не почував себе в цілковитій безпеці від чужих вух. А раптом вона дійсно прослуховується.

— Ну, розповідай, як тут справи, — накинувся на мене Дмитрик, коли ми влаштувалися на лаві у віддаленні від вікон кабінетів.

Сонце вже майже сіло, і я починав трохи жалкувати, що ми не залишилися в кімнаті.

Зібравшись із думками, я коротенько розповів останні події, зв’язані зі смертю Валентини. Звичайно, Дмитрик усе це знав від редактора,але завжди корисно послухати історію з перших вуст. Коли я закінчив, він запитав:

— Чого ти чекаєш від мене?

— Ти досвідченіший, ніж я, міг би й здогадатися, — огризнувся я.

— Ти тут головний, — посміхнувся Дмитрик. — Тобі й лопату в зуби.

Хотів би я так легко жартувати.

— Взагалі мені потрібний твій досвід — це по-перше. А що до практичних дій: я хотів би, щоб ти дізнався, що відомо міліції. У них же повинна бути своя думка про те, що тут відбувається. Можливо, вони провели аналіз тіл самогубців і зробили певні висновки.

— Я тебе зрозумів, — кивнув Дмитрик. — Подивлюся, що можна зробити. Із Дмитром Васильовичем я вже познайомився.

— Ти будеш мешкати у них?

— Ще не знаю, скоріш за все.

Ми помовчали.

— Ну, а що ти думаєш про все це? — поцікавився я.

— Поки що нічого конкретного. Звичайно, тут щось відбувається, але я підозрюю, що ми ще не швидко зрозуміємо, що саме.

— Я не маю наміру тут затримуватися надовго, — невдоволено повідомив я. — Це місце мене вже дістало.

— Так швидко? — здивувався Дмитрик. — Тримайся — може, це твоє найголовніше розслідування у кар’єрі.

— Можливо, ти маєш рацію, але, коли тут побудеш, кар’єра потрохи втрачає свою магічну привабливість!

— Не кричи, нас почують.

— А мені начхати. У мене відповідний діагноз, — заперечив я, але все ж став говорити тихіше.

— Пацієнти не дістають? — змінив тему Дмитрик.

— Ні. Вони спокійні. — Я посміхнувся. — Станеш тут буянити, після всього того, що нам згодовують.

— Ясно.

— У підвалі є якісь буйні. Їх навіть не випускають погуляти. Ось такі справи.

— Є ідеї, що тут відбувається? — знову перейшов до справи Дмитрик.

— Ми з Андрієм…

— З ким?

— Із сином Дмитра Васильовича, — пояснив я. — Отож, ми прийшли до висновку… не те щоб до висновку, просто єдине, що спало на думку — це дії чаклуна або сатаніста. Називай, як хочеш.

— Підозрюєш когось?

— Якби ж. Поки що жодних доказів.

— Не переживай, деякі розслідування в моїй кар’єрі тяглися місяцями, — «заспокоїв» мене Дмитрик.

Коли ми розходилися, вже повністю стемніло, і я не забув попередити його про перевертня й попросив не зупинятися, якщо по дорозі побачить що-небудь дивне. Дмитрик до поради поставився напрочуд серйозно, і принаймні про нього я майже перестав турбуватися. Було видно, що він ставиться до всього доволі тверезо й без іронії. Прощаючись із ним, я попросив:

— Наступного разу принеси чогось солоденького… і горілки. Про всяк випадок. А краще — коньяку.

Не знаючи, куди податися, я ще трохи посидів у темному парку, а тоді вирушив просто до Іллі Матвійовича.

Сьогодні він чергував уночі. Ілля давно обійшов своїх пацієнтів, яких у нього, як досвідченого лікаря, було чимало. Втім, цей факт не пригнічував літнього лікаря, тому що клініка оплачувала його працю прямо пропорційно до кількості пацієнтів, яких він лікував. І оплачувала непогано. Сидячи у своєму кабінеті, він згадував не такі вже й давні часи, коли працював в обласній психіатричній лікарні, отримуючи мізерну державну платню. Слава богу, цей час минув, і тепер хоч до пенсії можна було відчути себе людиною.

Не хотілося виходити, та Ілля вже почав відчувати приступ сонливості, а до ранку було ще дуже довго. Годинники показували всього 23.13.

— Чорт! — спохватився доктор, згадавши, про свою обіцянку Ігореві.

Він вийшов у коридор й, озираючись, рушив до вхідних дверей. Відчинивши їх своїм ключем, вийшов на вулицю. Курити ще не хотілося, але довелося: потрібно було зробити вигляд, що вийшов він не просто так. Над дверима висіла камера спостереження, і, якщо зараз на тому боці хтось дивиться на монітор, то бачить лише чергового доктора, що мирно курить, й нічого більше. Не викуривши й пів сигарети, Ілля викинув недопалок у сміттєвий бачок — адміністрація справді могла пишатися чистотою території довкола клініки — і пішов назад. У коридорі теж стояла камера, але перебувала вона на стелі біля сходів, обертаючись навколо своєї осі. Доктор повернувся до дверей, затуляючи їх собою, і зробив вигляд, що зачиняє. Тепер він міг із чистим сумлінням продовжувати своє чергування.

Десь біля другої години Ілля вийшов з кімнатки охоронця й пішов на обхід. Після двох страшних самогубств — а яке самогубство не страшне? — і лікарі, й охорона ставилися до обходів у нічний час дуже серйозно. От і тепер, коли настала його черга після Марини — медсестри, що теж чергувала цієї ночі, — він відразу ж пішов у коридор. Раніше він міг дозволити собі проспати ледь не всю ніч, а деякі співробітники, крім охоронців, як він знав, могли за цілу ніч жодного разу не вилізти з кабінету. Тоді це не вважалося таким великим гріхом, як тепер.

Відразу піднявшись на другий поверх, він уважно прислухався, підходячи до кожних дверей, за якими перебували пацієнти. За однією із дверей він почув дитячий плач. За дверима, як він знав, знаходилася палата чотирнадцятилітнього підлітка, що був одним із довгожителів клініки. Йому не судилось покинути її, якщо звичайно його батьки не збанкрутують, втративши змогу оплачувати чадове перебування в такому дорогому закладі. Хлопчик страждав олігофренією у найважчій формі. Ілля відкрив своїм ключем замкнені з метою безпеки двері й увійшов до темної кімнати. Клацнувши вимикачем, підійшов до підлітка й почав його заспокоювати. Справа ця була нелегкою й довелося витратити на пацієнта не менше ніж півгодини, але, зрештою, некрасиве обличчя хлопця набуло відчуженого й спокійного виразу. Звідки в нього цей досить великий свіжий рубець на щоці? Але хлопець не був його пацієнтом, а його лікар, напевно, із цим розібрався. Виходячи з кімнати, Ілля відчув різкий приступ сверблячки в ушкодженій шиї, покрутив головою й раптово зустрівся поглядом із хлопчиком. Той пильно, і, здавалося, з якоюсь незрозумілою жадібністю в погляді, дивився на нього, не кліпаючи. Ілля відвів погляд першим: по досвіду він знав, що перегледіти такого пацієнта, якщо тому спало таке на думку, нормальній людині практично неможливо, і займатися цим взагалі безглуздо. Почухавши шию, що все ще свербіла, він замкнув за собою двері й пішов далі. Погляд підлітка чомусь залишив неприємний осад у душі. «Напевно, старію», — вирішив Ілля.

Спустившись, на перший поверх, він попрямував до свого кабінету. Треба було розібрати деякі папери, щоб потім мати вільний час. Він зайшов до кабінету і взявся за роботу. Через півгодини все було зроблено, й Ілля вирішив трохи відпочити перед черговим обходом. Непомітно для себе він закуняв, сидячи в зручному кріслі, і коли зрозумів це й розплющив очі, то, глянувши на годинники, зрозумів, що минуло вже як мінімум півгодини. Незадоволений собою, він вийшов з кабінету, не забувши замкнути за собою двері, і попрямував до загальних палат. Не ступивши й двох кроків, завмер на місці. Двері, що ведуть у підвал, у якому перебували палати з особливими пацієнтами, або камери — як їх називали охоронці — виявились розчиненими навстіж. Згідно правил, у клініці такого бути не могло. Але було.

Шия засвербіла ще сильніше.

Не перестаючи чухати крізь бинти рану, Ілля наблизився до відчинених дверей. На шиї виступила червона пляма, котру він не міг бачити, але лікар, як і раніше, відчував сверблячку, що ставала дедалі сильнішою. Зупинившись біля дверей, доктор запхав руку до кишені й дістав в’язанку ключів. Потім із здивуванням на них подивився, не розуміючи, навіщо їх дістав. У голові була суцільна плутанина, і реальність проступала як крізь завісу. Було таке враження, начебто він випив спиртного або прийняв наркотик. Колись у студентські роки він ледь на них не присів, але вчасно отямився й знайшов у собі сили зав’язати. Зав’язав з першого разу й більше до них ніколи не повертався. Ключі він, як і раніше, тримав у руці, однак досі не міг зрозуміти, навіщо їх дістав. Піднявши погляд, і побачивши перед собою зачинені двері, вставив ключ і відімкнув замок.

Шия продовжувала свербіти, будячи якісь неприємні спогади, але які саме, він згадати не зміг. У голові була цілковита плутанина, що не дозволяла зосередитися на якійсь визначеній думці. Однак це не перешкодило йому підійти до одних дверей. Здається, він мав провести сеанс терапії. Так, саме так, для цього він сюди й прийшов.

Пальці намацали щось липке на шиї, але він не звернув на це увагу. Було щось важливіше, що слід було згадати, щось, що постійно виходило з поля його міркувань, і це щось здавалося дуже важливим. Думки постійно збивалися. Треба відвідати пацієнта…

Ілля з якимось хворобливим відчуттям у мозку повернув ключ у замку. Ще більше зусиль треба було, щоб змусити себе відчинити двері. Він заплющив очі, не бажаючи дивитися на те, що за ними. Але пацієнт не буде чекати, поки він отямиться.

— Валерію, я…

Він не зміг продовжити фразу, тому що розплющив очі й побачив його. Валерій з палаючими, налитими кров’ю, очима стояв посередині кімнати, його обличчя спотворилося від напруги, а рот хижо вишкірився, виставляючи напоказ два неприродно довгих верхніх ікла. У його очах не було нічого, крім нелюдського бажання. Це бажання нагадувало наркотичне, навіть було сильнішим. Воно було непереборним. Ілля раптом зрозумів, що не повинен залишатись в цій кімнаті, водночас відчуваючи страх, бо здатність міркувати стала повільно повертатися. Та наступної миті Валерій стрибнув через всю кімнату на доктора, повалив на підлогу, наче лев, що полює на антилопу, й присмоктався до шиї лікаря. Нарешті, він міг втамувати спрагу.

Ілля закричав.

Я вийшов з кімнати о дванадцятій. Доктор обіцяв відкрити двері клініки об одинадцятій годині, і я дуже сподівався, що йому нічого не завадило це зробити. Хоча в глибині душі мені хотілося, щоб двері виявилися замкненими. Я усвідомлював це, проте людина тим і відрізняється від тварини, що право вирішувати робити або не робити щось залишається за розумом, а не за інстинктами. Тваринам в цьому плані пощастило куди більше. Довго думав, замикати двері своєї кімнати чи ні. Але вирішив, що краще замкнути. Навряд чи виникне така ситуація, що доведеться терміново шукати притулку саме в своїй кімнаті, а от незамкнена кімната загрожувала мені незваними гостями. Через другий поверх я пробрався легко. Довелося лише уважно дивитися по боках і прислухатися, щоб не потрапити на очі черговому, але мені це вдалося без проблем. А от на першому поверсі подекуди стояли камери, і одна з них оберталася навпроти дверей. Іншою проблемою стала чергова медсестра. Мені не щастило. Можна було, звичайно, дочекатися обходу Іллі Матвійовича, але невідомо, коли це буде, тому я вирішив не чекати. Став рачки на сходах і, схиливши до сходинки голову, я дивився на перший поверх, одночасно стежачи за переміщенням медсестри й камери спостереження. Дочекався, коли жінка увійде в один з коридорів, і при цьому камера буде повернена в потрібну мені сторону, і рвонув до дверей. Підлога в коридорах була вистелена килимом, тому я майже не створював звуків. Коли дістався дверей, у мене залишалися лише лічені секунди, щоб відчинити двері, не потрапивши при цьому в кадр. Я смикнув за ручку, і… двері легко піддалися.

За сто метрів від мене, біля воріт, світилася кабінка охоронця. Я знав, що на території немає жодної камери, і спостереження за навколишньою клініку територією було цілком покладене на того охоронця при в’їзді. Я так само знав, що цей обов’язок не був першорядним, і припускав, що мало хто з охоронців захоче витикатися з теплого приміщення вночі. Але все-таки вартувало бути обережним — мало що. Давши звикнути очам до темряви, я вирушив зразу до підкопу під огорожею. Наближаючись туди, із завмираючим серцем я очікував нападу, тому завмирав від кожного шелесту й постійно крутив головою. Ніч була з мінливою хмарністю, але місяць майже повний, тому навкруги було трохи світліше, ніж звичайно. Добре і це.

Я ретельно дослідив підкоп, нічого нового не виявив, і пішов шукати місце для засідки. Облазивши прилеглі околиці, зупинився на дереві, за товстим стовбуром якого й улаштувався. Просидівши півгодини, я трохи заспокоївся. Кров перестала пульсувати у венах, волосся на голові вже не ставало сторчма від кожного подуву вітерця, і мене навіть почало хилити на сон. А навколо панували мир і спокій, навіть невеликий вітер почав стихати. Через годину вітер стих остаточно, а перевертня все не було. Може, він виліз раніше? Звичайно, таке цілком могло бути, і я навіть при найоптимістичніших прогнозах не відкидав подібного варіанту. Але в такому випадку я дочекаюся його повернення. А ще я міг помилятися, і перевертень — не пацієнт клініки. Чому я взагалі вирішив, що це людина? Через якийсь час я прийшов до невтішного висновку: шанс, що ця істота виявиться людиною, яка (смішно навіть подумати) перетворюється на монстра, лише віддалено схожого на людину, був дуже сумнівним. Я спробував уявити, як людина може так змінитися: на шкірі виростає шерсть, білки очей жовтіють, кістки починають міняти форму, а зуби й нігті рости… — нісенітниця! Або все-таки містика? Напевно, потрібно було побачити — і роздивитись, а не так, як минулого разу — цього монстра на власні очі, а ще краще помацати, щоб зрозуміти, що це таке.

Але монстр не з’являвся.

Минула друга година. Я не був певен, що зможу просидіти під деревом до самого ранку. А якщо цей виродок взагалі не щодня виходить у ліс? Або не входить. Почав було складати варіанти захоплення монстра — можна було, наприклад, спорудити якусь пастку — коли почув кроки. Я втиснувся у дерево, страх відразу ж повернувся, помножений удвічі. У мене був лише ніж, і я дуже добре пам’ятав, настільки сильним був перевертень у нашу першу зустріч. По зворотній стороні плеча потік струмок холодного поту, відчуття було таке, ніби це кров. А я все ще не бачив його.

А потім побачив… і з подивом вирячився на худого чоловіка, що наближався до підкопу з боку клініки. Через мить я зрозумів, що це підліток. Його обличчя, на жаль, приховувала темрява, але, судячи з фігури й зросту, це був саме підліток. І він прямував саме до того місця, де був підкоп під огорожею. У перший момент я навіть розгубився. Я не очікував побачити тут дитину. Чорт — я навіть не очікував побачити людину! І довго, як мені здавалося в той момент, думав, що ж мені робити. Логічніше за все було спробувати схопити його, поки він… не перетвориться в монстра? А якщо це зовсім не той, хто мені потрібний? Можна було простежити за ним: все-таки ця надто пізня прогулянка була надзвичайно підозрілою. А якщо це просто хворий хлопчик, що намагається втекти з лікарні? І саме я дав йому таку можливість.

Молодик уже встиг дійти до підкопу й тепер опустився навпочіпки, збираючись перелізти на той бік. Я встав і хрипким голосом тихо окликнув його:

— Ти куди це йдеш?

Молодик завмер на місці.

— Ти пацієнт? — про всяк випадок запитав я, хоча хто ще це міг бути? Хлопчик, як і раніше не рушав, лише трохи ворушився, але що саме він робить, я роздивитися не міг. — Давай я відведу тебе до лікарні. Ти чуєш мене? Агов!

Однаково він усе зіпсував, доведеться робити засідку наступної ночі. Я зробив крок до нього, але щось змусило мене зупинитися й міцніше стиснути ніж у руці. Може, це все-таки перевертень. Тоді йому варто було б у цей момент…

Хлопчик, як і раніше не міняючи пози, повільно повернув до мене голову, і я побачив, як поблискують в темряві його жовті очі. Коли він ішов сюди, я цього не бачив. Застигши на місці, я ще міцніше стис руків’я ножа. Ще трохи й пластикова ручка полізе крізь пальці, як масло.

— Н… н… на-віщо-о? — із зусиллям вимовив хлопець-перевертень і почав повільно розвертатися до мене.

Я бачив, що з ним щось відбувається — щось діялося з його тілом і обличчям, але що саме я роздивитися не міг, і, чесно говорячи, не хотів цього бачити. Цікаво, поки він ще не повністю перетворився, я зможу з ним упоратися?

— Не рухайся, — попередив я не своїм тремтячим голосом, почавши відступати назад.

— Н-н-не тре-еба б-б-бу-л-л… и-и-и, — голос перевертня зірвався на тваринне гарчання.

Я раптом зрозумів, що не зможу від нього втекти. Задом я бігав не дуже добре, особливо вночі, а повертатися спиною до монстра не хотілося. Тому я зробив те, чого сподіваюсь, перевертень від мене не очікував. Я побіг на нього.

А перевертень стрибнув на мене.

Страх додав мені незвичайної сили, і коли ми зустрілися, я умудрився з першого удару встромити в його груди ніж. По саме руків’я. Ікла голосно клацнули біля мого вуха — перевертень промахнувся. Він вчепився в мене з божевільною силою й повалив на землю. Я зумів схопити його лівою рукою за шию, намагаючись не дати йому дістати зубами до мене, права, як і раніше, стискала ручку ножа, лезо якого застрягло в тілі монстра. Витягти ніж я не міг — він був затиснутий між нашими тілами, та що там витягнути, я навіть зітхнути не міг, так сильно він мене здушив. Однак, крім цього він нічого не робив. А через якийсь час, коли я вже вирішив, що він не зупиниться, поки не задушить, або скоріше, задавить мене, він послабив тиск, а тоді й зовсім відпустив. Я скинув легке дитяче тіло без ознак життя із себе й, відкотившись убік, через силу зіп’явся на ноги. Груди сильно боліли — він ледве не зламав мені ребра. Трохи віддихавшись, я пішов до тіла. Звір не ворушився. Я штовхнув його носаком, і нічого не трапилось. Ще не до кінця вірячи в смерть, я перевернув його на спину, готовий, коли що застромити ніж у тіло, і зрозумівши, що той ворушитися не збирається, приклав долоню до мокрих від крові грудей. Серце не билося.

Коли місяць показався через чергову хмару, я спробував розглянути те, що лежало на землі. А лежав там… точно, він уже прийняв свій людський вигляд, і тепер це був просто підліток який нічим, крім хіба що тупуватого виразу, не відрізняється від мільйонів інших. Мене ледве не охопила паніка. Я щойно вбив людину! І що мені тепер робити? Через п’ять хвилин я дістав з кишені куртки мобільник і набрав номер Дмитра. Той довго не озивався, воно й зрозуміло — уже за північ, але, зрештою, я почув на іншому кінці його голос.

— Що трапилося? — Його голос був навіть не роздратованим, і в ньому виразно відчувалися нотки стурбованості.

— Я його прикінчив, — без зайвих слів повідомив я.

— Не зрозумів, кого?

— Перевертня.

— Як… точно, він мертвий? Ти добре перевірив?

— Так. Серце не б’ється.

— А сам як?

— Живий.

— Це я зрозумів. Він тебе сильно пошарпав? Приїжджати самому чи з лікарями?

— Сам приїдь, — сказав я. — І що мені робити? Він же зараз абсолютно нормальний, нормальний підліток, пацієнт клініки, швидше за все. Здається, я навіть бачив його раніше.

— Нічого не роби, — сказав Дмитрик, а потім сам себе поправив: — Витягни його за межі клініки. Через ту діру, що виявив.

— Я саме там його й пришив. Добре.

— І чекай мене, я буду хвилин через п’ятнадцять-двадцять.

Я відразу прийнявся за роботу. Підтягнув тіло підлітка до огорожі й засунув його руками в діру. Потім довелося перелізти через огорожу самому й остаточно витягти тіло з території клініки. Крові, напевно, залишилося на землі чимало. На жаль, я не міг роздивитися її в темряві й не знав, що тут можна зробити. А робити щось доведеться, тому що вранці зникненням пацієнта зацікавляться його лікарі, і при пошуках виявлять чудовий кривавий слід. Я не знав, вийдуть вони на мене чи ні, але навіть таку можливість краще було б виключити. А ще ліпше позбутися тіла, та так, щоб його не знайшли.

Дмитро, як і обіцяв, приїхав хвилин через двадцять. Ми без зайвих слів взяли тіло й понесли його через ліс. Машину Дмитро залишив на узліссі. Ми завантажили мерця в багажник, перед тим засунувши в мішок.

— Давай ніж, — зажадав Дмитрик.

— У мене іншого немає, а раптом знадобиться…

— Я дам тобі свого.

Я віддав ніж, і Дмитрик сховав його в бардачок. Відтіля ж він дістав свій — звичайний, середнього розміру, в пластиковому чохлі — і віддав мені.

— Там напевно залишилася кров, — сказав Дмитрик. Я лише кивнув, перебуваючи у вкрай пригніченому настрої. — Я тобі дам ліхтарик і лопатку. Знімеш землю лопаткою разом із кров’ю, що увібралася, і все засунеш у пакет. Пакет я теж дам. Потім я все заберу, і будемо сподіватися, що місцеві міліціонери не мають навичок детективів.

— Вони можуть на мене вийти? Як ти думаєш?

— Якщо будеш нормально поводитися й не впадеш у істерику, то в кожному разі без тіла тебе не посадять. Навіть якщо ти й будеш під підозрою, не страшно.

— А може, все-таки… ні, — сам відмовився я від своєї думки, — до в’язниці я не хочу.

— А те, що це перевертень, ти не доведеш, — підтвердив Дмитрик. — Хіба що замість в’язниці загримиш до психушки на дуже тривалий час. Правда, тобі не звикати.

— Не смішно, — мляво огризнувся я.

— Добре, пішли працювати.

Я повернувся до місця трагедії й хвилин десять займався земляними роботами під пильним поглядом Дмитра. Кілька разів висвітлював ліхтариком ті й самі місця, боячись, що щось пропустив, поки Дмитрик, не гаркнув:

— Кінчай! У мене в машині труп лежить, а ти гальмуєш. Однаково, якщо із собаками будуть шукати, то це не допоможе, а без собак і так ніхто нічого не виявить.

Я був з ним трохи не згодний, але упокорився з тим, що на землі могли залишитися краплі. Ну, й грець з ними! Пакет я віддав Дмитрикові, і той відразу ж зник, кинувши на прощання, що вдень зв’яжеться. Я пішов до клініки.

Ще на підході до лікарні почув шум, що доносився зсередини. Потім мене ледве не засік охоронець. Він біг з боку кабінки при в’їзних воротах, прямуючи до будинку. Це було погано. А я, дурень, сподівався, що нічні пригоди вже скінчилися. Я втиснувся у стіну, й, почекавши, поки охоронець не зникне за дверима, припав до вікна, що виходило до холу.

— Щоб я здох, — застогнав я.

У холі, на дивані, оточений двома охоронцями й медсестрою, лежав Ілля Матвійович. Навіть із досить великої відстані я прекрасно бачив кров. Багато крові. І, як видно, вся вона належала докторові. У горлі застряг клубок: лікар був мертвий. Я відсахнувся від вікна, тому що камера на стелі, почала повертатися в мій бік. Їй було однаково, що відбувалося поруч; вона абсолютно байдуже крутилася й фіксувала події своїм скляним оком. Мені потрапляти в це око було ні до чого. Особливо, тепер. У цей момент найкраще було б опинитись у своїй кімнаті, але як туди проникнути, минаючи хол, я не уявляв. Довелося чекати. Часто заглядати у вікно я не став, лише один раз ризикнув це зробити й переконався, що доктор поки що живий. Це трішки додало мені оптимізму, хоча я й усвідомлював те, що його стан досить ненадійний. А ще я зрозумів, хто це з ним зробив — рана на шиї й відкриті двері у підвал приміщення вказували тільки на одну кандидатуру. Що ж, перевертень уже довипендрювався… Коли під’їхала швидка, мені довелося відступити вглиб парку. Я сховався за стіною з густих підрізаних кущів і відтіля спостерігав, як повз мене майнули охоронці з ношами та медсестра, прямуючи до машини, що чекала за воротами. Зненацька я зустрівся поглядом з доктором, коли його проносили повз мене. Його голова була повернена в мій бік, і сам він був при пам’яті. Вистачило одного погляду. Через пару секунд об землю щось брязнуло, і, коли люди з носилками вийшли за ворота, я блискавкою кинувся до того місця, підозрюючи, що саме залишив мені доктор. У темряві я не зміг розглянути предмет, але нишпорив по землі недовго й невдовзі мої долоні намацали холодний метал. Тепер у мене були ключі.

***

Удень у мене відбулася зустріч із Оленою. Випадковою її назвати було важко, тому що я знайшов собі найнепримітніший куточок в парку, намагаючись відпочити й прояснити мозок після вчорашніх подій, і не розраховував на компанію. За цим приємним заняттям мене й застала новоспечений доктор. Вона мовчки підсіла на мою лавку, і спершу здавалося, що починати розмову вона наміру не має (і я був би зовсім не проти), але потім таки зважилася.

— Я згодна, — вимовила вона без вступу.

— Тоді роздягайся, — посміхнувшись краєчком рота, запропонував я.

Вона обурено повернула до мене голову, але, зрозумівши, що я жартую, спокійно відповіла:

— Я згодна тобі допомагати у твоєму розслідуванні. Я не впевнена до кінця, що ти кажеш правду, але ці смерті… і останній випадок — це щось жахливе. Я не впевнена, але якщо… ти маєш рацію, то…

Як би я зрадів, почувши ці слова раніше! Наприклад, учора. Тепер же я прийняв тверде рішення й не збирався від нього відмовлятися — більше нікого не підставляти. Особливо її.

— Я навіть не знаю, що тобі сказати, — я, намагаючись, щоб голос звучав як найбільш непевно й у той же час чесно. — Загалом, я вже не впевнений, що ця справа має під собою щось специфічне. Адже я так дотепер і не зрозумів, звідки вітер дме, а це вже багато про що говорить.

— Але, Ігор! На Іллю Матвійовича напав учора його пацієнт! Звичайно, він був маніакально-депресивний, але такого з ним ніколи не траплялося. Я знаю, бо читала його історію хвороби. І це відразу після того, як одна з наших колег так жахливо наклала на себе руки.

— Не так давно ти стверджувала, що це цілком природно в її стані.

— І не відмовляюся від своїх слів, — не занадто, на мій погляд, упевнено заперечила вона. — Могла. І вчорашня подія могла цілком трапитись з природних причин, але два… ні, три, не зовсім з’ясованих випадки підряд — це вже занадто.

— Просто обставини, — філософськи заперечив я.

— Може бути. А якщо ні? Якщо ти не помилявся?

— Тоді я мав рацію.

— А ти щось збираєшся робити?

— Так. Я збираюся поспати.

— Не знущайся, будь ласка.

— Я справді не розумію, чому ти раптом вчепилася за мою пропозицію, — щиро сказав я. — А як же медична таємниця, про яку ти говорила? А як же твій страх втратити роботу?

— Я не збираюся себе компрометувати. Просто я подумала, що відповідно з силами та можливостями могла б допомогти тобі й собі розібратися в цій справі. Якщо виявиться, що ці події випадковість, буду лише рада.

— По-моєму, ти зараз просто сама не своя, після того, як довідалася про те, що трапилося з доктором.

— Звичайно, я сама не своя, — легко погодилася дівчина.

— І трохи перенапружуєшся, — я встав із лави, маючи намір піти. — Якщо я прийду до висновку, що у всій цій історії є що розслідувати, обов’язково тобі скажу. І дякую за бажання допомогти — я це оцінив.

Я встав і повільно рушив до будинку, але зупинився й, повернувшись до дівчини, що так і залишилась сидіти на лавці, буденним тоном поцікавився:

— А з доктором все в порядку? — По кислому й скривдженому виразу її обличчя зрозумів, що мої потуги увінчалися успіхом — вона більше сама не запропонує допомоги.

— Нормально.

— Він живий?

— Так.

Я невиразно гмикнув і швидко повернувся, щоб Олена не побачила, як мене втішила ця новина.

Опинившись у своїй кімнаті, я набрав по мобільному Дмитра. Я так і не повідомив йому про те, що трапилося з доктором, вирубався, тільки-но добрався до ліжка. Навіть одяг забув зняти. Чесно кажучи, не очікував від себе такого після всього, що трапилось, і цей факт зранку трохи мене налякав. А ще налякала Галина Леонідівна. Коли вона вранці постукала в двері моєї кімнати, я все ще спав, лежачи на ліжку в закривавленому одязі. Довелося змусити її понервувати і плести всіляку дурню, поки переодягався. Зате тепер я черговий раз довів, що не просто так потрапив до цього закладу.

Дмитрик довго не відповідав, а коли відповів, то сказав лише, що через п’ять хвилин передзвонить і перервав зв’язок. Передзвонив він не через п’ять і навіть не через десять хвилин, а через п’ятнадцять.

— Що в тебе? — відразу поцікавився він.

— Саме це я хотів запитати в тебе. А потім розповім, що трапилося в мене.

— Виходить, щось все-таки трапилося.

— Ти перший.

— Добре, — погодився Дмитрик. — Сміття я викинув в річку, будемо сподіватися, що спливе воно не швидко.

— Ти маєш на увазі… — Я перервався, тому що до мене із запізненням дійшло, що по мобільному дійсно варто бути обережним у таких справах.

— Саме це я й маю на увазі, — трохи роздратовано відгукнувся Дмитрик. — Не зміг придумати, що з ним робити й просто викинув. Візуально воно виглядало як звичайне сміття, а розкривати мішок і дивитися, що там усередині, не було можливості.

— Правильно. Навряд, чи ти виявив би якісь відхилення усередині, якщо зовні все нормально.

— От і я так вирішив.

— Ще що?

— Був у ментів, — повідомив Дмитрик. — Саме коли ти подзвонив, я ще був у них. Довелося їх трохи притиснути й розворушити, бо не хотіли говорити. — Я навіть не знав, чим можна притиснути співробітників правоохоронних органів. От що значить досвід у нашому ремеслі. — Вони ніяк не зв’язують два самогубства. Чесно кажучи, я не побачив у них жодного розумного слідчого й можу однозначно стверджувати, що нам вони нічим не допоможуть. Хіба що випадково.

— А якісь розтини вони робили? — зі слабкою надією запитав я.

— Робили. Патологоанатом провів усі належні в такому випадку дослідження, все-таки люди загинули в лікарні не від природних причин, але не виявив ні передозів, ні отрут, взагалі нічого підозрілого. До речі, патологоанатом начебто нормальний мужик, так що його висновкам можна довіряти.

— Ясно. Тепер моя черга. — Я розповів усе, що сталося вчора вночі з доктором після того, як він виїхав. Дмитрик не перебивав, лише поспівчував наприкінці й поскаржився на те, що тепер ми втратили важливого помічника. — Ти, напевно, уже здогадався, що я хочу попросити тебе знайти доктора й поговорити з ним про те, що трапилося вчора.

— Звичайно, я з ним поговорю. Знайти його, я думаю, не буде складно.

— Тебе можуть не пустити до нього, якщо він у поганому стані.

— Розберуся, — відмахнувся Дмитрик. — А ти чим маєш намір зайнятися?

— А в мене є ключі, — похвалився я. — Ілля Матвійович випадково або, якщо хочеш, не випадково впустив їх, коли його несли повз мене в машину швидкої.

— До підвалу поки що не лізь, — ледве не крикнув Дмитрик. — Я поговорю з доктором, а потім будемо вирішувати. Ти мене зрозумів?

— Зрозумів. Ну… не буду поки що туди лізти.

— Ще раз повторюю — не лізь, — вловивши невпевненість у моєму голосі, наказав Дмитрик. — Герої довго не живуть.

— Твоя правда, — погодився я й почув, як у трубці полегшено зітхнули. — Подзвони шефові, будь ласка, мені щось не хочеться.

— Добре.

— Ну, тоді відбій.

— Давай.

Ближче до вечора мене відвідав Андрій. Ми трохи побалакали й головне — він приніс із собою пляшку непоганої горілки. Сам я віддаю перевагу коньяку, але й на тім спасибі. Пляшка була успішно пронесена в мою кімнату, і за вечерею я заходився лікувати нерви. Оскільки цієї ночі я не збирався нічого затівати, то вирішив, що сто-двісті грамів для апетиту й замість снодійного мені не зашкодять. Але щось я не врахував… Після того, як вищезгадана доза була успішно поглинена, моє ставлення до майбутнього спокійного закінчення дня трохи змінилося не на користь останнього. У міру того, як алкоголь поступово всмоктувався в шлунку, я дедалі більше схилявся до думки, що просто заснути й спокійно проспати цілу ніч — не зовсім вірне рішення. Адже розслідування від цього не просунеться, а рухати його треба — мені клініка дедалі більше набридала. І спати не хотілося, напевно, організм вже встиг пристосуватися до нічних чергувань, до того ж я сьогодні пізно встав. Уважно подивившись на пляшку, начебто сам її вигляд міг підказати правильне рішення, я дійшов висновку, що початкове рішення проспати всю ніч не відповідає моїм інтересам і повинно бути відкориговане. На протилежне. Стало трошки лячно, але під впливом алкоголю цей страх тільки збуджував. До того ж, іншого разу я можу й не зважитися.

Об одинадцятій вечора я вимкнув телевізор і заходився збиратись. Спочатку я сходив у ванну, де в туалетному бачку зберігав ключі. Банально, але ефективно — випадково туди ніхто не полізе, хіба що ідіот. Потім повернувся до кімнати й заходився нишпорити очима в пошуках речей, які мені можуть знадобитися. Через якийсь час я зрозумів, що займаюся нісенітницею. Ні часнику, ні хрестика, ні святої води або ще чого-небудь, що, як стверджують, повинно допомагати проти вампірів, у мене звісно ж не було. Єдине, що я мав — це ніж, універсальний засіб проти живих і, навіть проти мертвих. І я дуже сумнівався, що осиковий кіл виявиться ефективнішим, аніж банальна сталь. Ніж я зберігав серед білизни, сподіваючись, що туди теж ніяка покоївка не зазиратиме з цікавості. Взявши ніж, я був повністю готовий. Чи не повністю? Прислухавшись до своїх відчуттів, швидко зрозумів, чого мені не вистачає — упевненості. За час, що минув після вечері, алкоголь встиг частково покинути тіло, і тепер довелося влити в себе ще сто грамів.

Як і напередодні, я обережно покинув свою кімнату, озираючись по сторонах і прислухаючись до шерехів. Як і напередодні, я без проблем спустився на перший поверх. Стояти довго перед закритими дверима, що ведуть до підвалу, було звісно приємно, але небезпечно. Тому я, хоч і не був абсолютно переконаний, що роблю правильно, до того ж останні сто грамів незвично сильно вдарили в голову (треба було закусити), проте швидко підібрав необхідний ключ і, відчинивши двері, пірнув усередину. Коли двері за спиною були зачинені, я обернувся й озирнувся довкола.

Я стояв у досить вузькому коридорі, перед облицьованими плиткою сходами, що спускалися донизу. Світло горіло всюди: і там, де я стояв, і внизу. Це було добре. Я повільно й безшумно спустився сходами вниз, побоюючись, що там може перебувати хтось із охорони або лікарів. Але в коридорі внизу нікого не виявилося. Порожній коридор метрів зо три шириною, уздовж лівої сторони якого тягнувся ряд металевих дверей з віконцями. Як і вся обстановка в клініці, тут теж було досить презентабельно. Я чомусь боявся побачити вогкий підвал з іржавими дверима, через які долинають істеричні крики. У підвалі було тихо. Навіть занадто тихо. Настав час подумати, що я буду робити, коли знайду вампіра. Я якось не подумав про це раніше, але як виглядає цей вампір, не міг собі уявити. От невдача. Залишалося сподіватися на інтуїцію. А коли побачу підходящу кандидатуру, то просто поцікавлюся: «Чи ви часом не вампір?» А він мені: «Так, я. Вас щось цікавить?» Я посміхнувся й підійшов до перших дверей. Не довго думаючи, відчинив зачинене віконце й заглянув усередину. У невеликому тьмяно освітленому приміщенні — десь як моя кімната — на ліжку мирно посапував хлопчик років десяти. До речі, з розплющеними очима.

— Чорт!

Я мимоволі сахнувся від віконця. Але швидко отямився й припав до нього знову. Не знаю навіщо. Швидше за все, просто із цікавості. Я знову глянув у віконце — хлопчик лежав у тій же позі й за всіма ознаками мав спати, але очі його були розплющені й, здавалося, дивилися просто на мене. Були нерухомі, не кліпали, начебто намальовані на повіках. Я навіть засумнівався в тому, що бачу саме те, що бачу. Груди його рівномірно підіймалися, як у людини, що спить. Хотілося гукнути його, перевірити, чи насправді він спить, аби переконатися, що це мені лише здається. А потім він, не відриваючи від мене погляду, перевернувся на живіт. Вийшло це в нього так, що голова залишилася нерухомою, а погляд тепер виявився спрямованим кудись за спину. На мене війнуло холодним протягом. Я охнув і відскочив від дверей, приголомшений побаченим. Серце нервово калатало в грудях, і я пожалкував, що затіяв цю вилазку. Те, що я побачив, було незрозумілим, але чи відбулося це насправді, чи в мене почалися галюцинації, я не знав. У голові, як і раніше, панував алкоголь, втім, думати це не дуже заважало, а взагалі я себе почував якось дивно. Я пішов до наступних дверей. І хоча оптимізм майже увесь пропав, бажання розібратися у всьому було ще сильним. Саме воно й змушувало мене діяти, незважаючи ні на що. Я відчинив віконце других дверей і з деяким острахом заглянув усередину. І не побачив нічого. Точніше, нікого. У кімнаті було таке ж розсіяне світло, як і в першій, ліжко стояло на тому ж місці й було розстелене, виглядаючи так, начебто його тільки що покинули. Однак, у кімнаті нікого не було, і я не міг второпати, куди подівся мешканець. Я став уважніше приглядатись: ширма, що приховувала туалет і душ була розсунута, і за нею однозначно нікого не було; простір під столом проглядався; єдине місце, що викликало в мене підозру — це під ліжком. Я підсунувся ближче до скла віконця, вперся у нього носом, намагаючись роздивитись краще, але це виявилося неможливим. Якась тінь лежала на підлозі кімнати прямо біля дверей. Я розвернув голову так, щоб мати можливість оглянути стелю й завмер… На стелі стояла жінка, майже гола, в спідній білизні, головою, як і повинно бути, в такому випадку, вниз. Її коротко стрижена голова була розташована саме над віконцем, до якого я припав, і, виявляється, що увесь той час, що я стояв тут, вона стояла там і спостерігала за мною. Губи її заворушилися, вимовляючи якісь слова, але я майже нічого не почув. А потім вона різко впала. Униз головою, як свічка, так і залишилася лежати на підлозі із зігнутою шиєю. На підлозі навколо її голови почала розтікатися калюжа крові. Я поспішно закрив віконце й вирішив, що з мене на сьогодні досить. Це просто якесь марення, немов я нажерся якоїсь гидоти, але це ж не так! Якийсь ритмічний стукіт привернув мою увагу. Готовий чкурнути звідси в будь-яку секунду, обливаючись холодним потом, я інстинктивно повернув голову у бік звуку. Стукіт не припинявся. Я відійшов на безпечну відстань від дверей — до протилежної стіни — і відразу ж зрозумів, що було джерелом стукоту. На одних дверях віконце було відкрите, і чиясь рука методично відбивала дріб по склу. Я зробив кілька кроків уздовж стіни, щоб роздивитися, що ж там, чорт забирай, відбувається. Я очікував чого завгодно. Стукіт припинився, замість руки до віконця припало обличчя. Не потрібно було бути занадто прозірливим, щоб зрозуміти, що в тій кімнаті перебував саме той, заради якого я прийшов у підвал. Блідуватий колір шкіри й два ікла говорили самі за себе. Очі вампіра якимось незрозумілим образом притягували погляд, і я відчув, як починають тремтіти вмить ослаблі коліна. Ентузіазм остаточно покинув мене, тепер я думав лише про те, чи дасть мені цей монстр піти, чи не омине доля Іллі Матвійовича.

— Відчини двері… — прошепотів вампір, і я якимось чином чудово його розчув. — Відчини…

Я ледве не піддався. Сіпнувся всім тілом, немов від судоми, але, пересиливши себе, розвернувся й побіг до виходу. За другими дверима я почув удар, потім ще один і ще, немов… — я знав, звідки він, і від цього холонула кров у жилах. За незачиненим віконцем перших дверей мене проводжав хлопчик. Обличчя його почало червоніти — напевно, він не міг дихати, і я навіть здогадувався чому. Тому, що хоча він і дивився на мене, пригорнувшись до скла чолом, але до дверей він притискався не грудьми й животом, а спиною! А в голові не переставав бриніти шепіт вампіра, свердлячи мозок: відчини… відчини… Перестрибуючи через три сходинки, я блискавично опинився коло дверей і швидко покинув підвал. Замкнувши двері, майже не ховаючись, кинувся до своєї кімнати, а коли потрапив до неї й замкнувся, то лише тоді відчув, що перебуваю у відносній безпеці. Почата пляшка горілки, як і раніше, стояла на столику, але пити чомусь більше не хотілося.

***

Дмитрик вийшов з готелю й попрямував до стоянки, де стояла його машина. Довелося трохи помарудитись, щоб обережно прослизнути між двома не найдешевшими іномарками, хазяї яких або були занадто неуважними, щоб нормально припаркуватися, чи занадто «розумними». Але Дмитро зміг вирулити своєю десяткою й нікого не зачепити, проклинаючи в душі таких водіїв і бажаючи конкретно цим двом потрапити в автомобільну пробку або ще краще в аварію. Пояснювалася подібна агресія просто: машину Дмитрик купив лише два тижні тому, а гроші збирав два роки.

До лікарні він дістався на одинадцяту. До реєстратури він підходив з недобрим передчуттям, але із упевненістю, що в кожному разі до доктора він потрапить, чого б йому це не коштувало. Дмитрик нахилився до прорізу у великому склі, що відокремлювало кімнату реєстрації від коридору й максимально приємним голосом поцікавився:

— Скажіть, будь ласка, Ілля Матвійович Торін у якій палаті знаходиться?

— У двадцять… а ви хто йому будете? — схаменулася жінка, відірвавшись від якихось списків.

— Я його сусід, — навмання збрехав Дмитрик. Міг, звичайно, назватися й близьким родичем, племінником або сином, але не наважився. Як виявилося, даремно.

— До нього можна пускати тільки членів родини, — заявила жінка тоном, що не допускає заперечень.

— Він у такому поганому стані?

— Напевно, раз надійшло таке розпорядження.

— Ясно. А аптека у вас тут є? Із самого ранку голова болить. Напевно, нервове.

— Далі по коридору, тоді праворуч, — послужливо підказала диспетчер і втратила до нього інтерес, зосередивши увагу на списку.

— Спасибі, — подякував Дмитрик і пішов у вказаному напрямку.

Звичайно, голова в нього не боліла й, щасливо минувши двері, за якими знаходилась аптека, він звернув на сходи. На другому поверсі Дмитрик швидко зорієнтувався, й незабаром перед ним постала проблема, яку із двадцяти кімнат вибрати. По поверсі ходили лікарі, і йому не хотілося привертати до себе уваги. Пройшовши уздовж всіх двадцяти номерів, він вибрав найбільш відповідний на його думку, на якому був напис «післяопераційна» і впевнено увійшов усередину. З іншої сторони до виходу наближався молодий доктор, якщо навіть не інтерн.

— Не підкажете, де лежить Ілля Матвійович Торін? — звернувся до нього Дмитрик.

— А ви йому?…

— Племінник, — швидко збрехав Дмитрик.

— Чесно кажучи, доктор заборонив пускати до нього усіх, крім найближчих родичів, — засумнівався інтерн.

— Я ненадовго.

— Добре, його стан вже цілком стабілізувався, — махнув рукою парубок. — Пройдіть до кінця кімнати біля вікна.

— Спасибі. Виходить, він уже поправляється?

— Уже сьогодні переведемо до загальної палати, — оптимістично заявив інтерн. — Тільки недовго, бо, як доктор помітить, буде гавкати… хоча не розумію, чесно кажучи, цих заборон.

— Я недовго, — ще раз запевнив Дмитро і вирушив у зазначеному напрямку.

Доктора він мигцем бачив у психушці, коли відвідував Ігоря, але пам’ятав погано й, підійшовши до лежачої літньої людини з м’ятою борідкою й забинтованою шиєю, про всяк випадок уточнив, хоча в цьому майже й не було необхідності:

— Ви Ілля Матвійович, якщо не помиляюся?

— Так, а ви?

Голос у доктора був слабким, і не просто слабким. Він був якимось приреченим.

— А я колега Ігоря Байди.

— А-а. А я думав, коли вже мене відвідають, — голос доктора трохи повеселішав. — Мушу визнати, що ви спрацювали не дуже оперативно. Що ж, давайтепоговоримо.

— У мене небагато часу, так що давайте будемо гранично лаконічними. Отже, що відбулося тією ночі? Я знаю, що вас покусав ваш пацієнт, але чому ви туди пішли вночі, і як він зміг вас так покалічити — це нам з Ігорем не зовсім зрозуміло.

— Чому я там виявився, сам не знаю, — винувато сказав Ілля Матвійович. — Я начебто побачив, що двері в підвал відчинені, і пішов перевірити, а потім уже зрозумів, що їх відмикаю. Мені здалося, що я повинен провести сеанс терапії. У голові все переплуталося, і я не міг зосередитися й логічно все осмислити й, зрештою, опинився в камері Валерія. А потім він напав на мене.

— Він виглядав, як вампір?

Ілля спочатку довго не відповідав, але серйозний тон Дмитра змусив його зізнатися.

— Так. Валерій виглядав як вампір. Я не знаю, як це пояснити, може бути, це тільки мені так здавалося. З огляду на те, що діялося з моєю головою, я не виключаю, що це було щось на зразок галюцинації. Дуже реальної галюцинації.

— А потім ця галюцинація на вас накинулася й ледве не вбила, — скептично додав Дмитро. — Ні, не обманюйте себе, Ілля. Навіть якщо у вас і були галюцинації, то не вони привели вас до операційної. Та-ак, що ви бачили, ми з’ясували. Залишилося з’ясувати, як це виглядало з боку людей, які вас урятували.

— Можете й не намагатися з ними поговорити.

— Але з вами я розмовляю.

— Я виняток, — запевнив доктор. — І потерпіла сторона. Хоча, справа ваша. До речі, Ігор знайшов ключі?

— Знайшов.

— Користуйтеся ними розумно. Бачите, що зі мною трапилось. Усе це далеко не іграшки.

— Повірте, ми ставимося до цього дуже серйозно. Добре, я ще зайду до вас, якщо не заперечуєте.

— Тримайте мене в курсі того, що відбувається. Якщо я швидко поправлюся, то допоможу чим зможу. З колегами, наприклад, поговорю, мене вони послухають.

— Домовилися, — пообіцяв Дмитро. — До зустрічі.

— Як вас звати? — спохватився доктор, коли Дмитро уже повернувся, щоб іти.

— Дмитро. Дмитро Соболєв.

Коли він вертався й проходив повз прийомну, жінка зиркнула в його сторону незадоволеним поглядом. Запам’ятала, зараза. Дмитрик швиденько минув її й попрямував до машини. Сівши в неї, набрав мобільний Ігоря.

— Привіт. Як у тебе справи? — запитав він, почувши привітання з іншого кінця.

— Нормально, — відповів Ігор. Голос у нього був втомлений. — Поговорив з доктором?

— А як же, — похвалився Дмитрик. — Але результат не дуже оптимістичний. Торін мало що зміг прояснити. Сказав, що того вечора на нього найшло щось таке, але чому пішов до цього Валерія, виразно пояснити не може, а потім вампір на нього напав. Результат ти знаєш.

— Як він його описує?

— Як вампіра, — невесело посміхнувся Дмитро. — Довгі зуби й усе таке.

— Ясно, — тихо видихнув Ігор у трубку.

— Щось трапилося? — насторожився Дмитро. — Ти часом не поліз до вампіра в камеру?

— Ні.

— Дивися в мене. Так, плани на сьогоднішню ніч. Якщо ти не проти, то давай до вампіра заглянемо сьогодні. Усе організувати прийдеться тобі, тож за тобою останнє слово. Вирішуй.

Абонент довго не відповідав, так що Дмитро ледве не вирішив, що зв’язок обірвався, й мигцем глянув на екран мобільного, щоб розвіяти сумніви. Потім Ігор, нарешті, заговорив:

— Сьогодні, то й сьогодні. Я все обміркую й тоді повідомлю, як тебе провести. Думаю, це не буде великою проблемою. У тебе більше немає новин?

— Немає. Ти там тримайся, Ігорю. Незабаром усе розплутаємо, і ти напишеш найгучнішу статтю за останні п’ять років.

— Яку прочитають, посміються й забудуть.

— Може, й так, — погодився Дмитрик. — Але це наша робота, й мені, наприклад, вона подобається.

— Мені вже не дуже.

— Ну, не хандри.

— Спробую. А тепер відбій. Мені ще потрібно подумати, як тебе сюди провести. Я зателефоную.

— Давай.

Я чекав Дмитра в кабінеті Іллі Матвійовича. Світла не вмикав з цілком зрозумілих причин, і в кімнаті панував гнітючий морок. Страху наганяв ще й повний місяць, що повільно рухався по небу з рідкими хмарами, кидаючи в кімнату тьмяні промені мертвого світла. Невеликі хмари раз у раз закривали його частково або цілком, і в атмосфері витав якийсь дух вампіризму та некромантії. Швидше за все, розігралася уява. Мої розхитані нерви вже не годилися ні на що, а всі ці препарати, якими мене напихали лікарі, на мою думку, тільки погіршували стан. Ідею проникнути в клініку через кабінет доктора, ключі від якого були в тій зв’язці, що «випадково» впустив доктор, підкинув Дмитрик, подзвонивши ввечері, коли не дочекався мого дзвінка. Правду кажучи, денним дзвінком він мене розбудив, тому що, як тільки ми з ним удень поговорили, я вирубався й проспав до обіду, а потім спав і після обіду. Наслідки безсонних ночей не минулися дармо. Зате зараз я себе почував практично нормально. Спати не хотілося, і страху майже не залишилось. Лише трохи стискало шлунок, і я дуже чуйно реагував на кожен шелест за вікном та кроки в коридорі, а так все нормально.

Не знаю, чому я не сказав Дмитру про те, що побував минулої ночі в підвалі. Ні — знаю. Тому що я боявся того, що бачив. Тому що, коли це все було насправді, то надто серйозно. Це було занадто для мене. І тому, що я не був насправді впевнений в побаченому, а визнавати себе психом не хотів. Загалом, я боявся наслідків, якими б вони не були. Легше все забути. А якщо сьогодні це повториться, то це побачу не тільки я — отоді й настане час вирішувати, свідком чого я став, або ким я став.

Дмитрик з’явився саме тоді, коли я вже зважився додзвонитися до нього й з’ясувати, в чому затримка. Якщо чесно, то він із графіку не вибився, з’явившись о другій годині ночі, але мені стало геть нестерпно чекати на нього в темному кабінеті. А ще цей клятий місяць.

Коли перед вікном з’явилася чорна людська постать, я ледь не закричав. А потім, упізнав Дмитра, й кинувся стрімголов відчиняти вікно. Як, все-таки добре бути не самому, відразу ж починаєш почувати себе нормальним!

— Як добрався? — для форми запитав я.

— Штани на дупі порвав, коли перелазив через цей ваш паркан, — повідомив Дмитрик. — Добре, що діра невелика.

— Уночі однаково не видно, — спробував я його заспокоїти.

— Ну, ти скажи мені, — не міг заспокоїтися Дмитрик, — навіщо будувати таку огорожу? Якщо хтось захоче перелізти, то його всі ці штучки зверху не зупинять. А потім, чоловік або зірветься, якщо фізична форма не відповідає його уявленням про неї, або благополучно перелізе, але при цьому порве штани на дупі. Правильно я кажу?

— Може бути, але повір — бабуся через такий паркан не полізе.

— Якщо збожеволіла, то полізе, — не погодився Дмитрик. Видно він сильно дорожив своїми штанами.

— Тихо, — прошепотів я, і ми затихли.

По коридорі хтось пройшовся, а потім почувся майже нечутний шум дверей, що відчинялися десь поруч. Видно, черговий доктор пройшов до свого кабінету. Тим краще для нас: принаймні, будемо точно знати, де перебуває один із чотирьох чергових.

— Ти щось чуєш? — прошепотів Дмитрик.

— Хтось зайшов до кабінету. — Мої вуха від довгого перебування в повній тиші набули непоганої чутливості. — Напевно, кращого моменту не виявиться.

— Почекай, — схопив мене за руку Дмитрик. — Давай ще послухаємо, може, він лише на хвильку забіг.

— Добре, але недовго, — погодився я.

— А ти взагалі усвідомлюєш, що те, чим ми зараз займаємося, носить дуже навіть підсудний характер?

— Знайшов, де нагадати, — пробурчав я, але зовсім не злякався. Лякатися й так було чого, а якесь дрібне правопорушення й гіпотетичне покарання, що загрожує за нього, зараз для мене було не страшнішим ніж укус комара. У зв’язку з такими думками в голову влізла ще одна непрохана, але цілком логічна, думка: як я міг до такого докотитися? Адже раніше для мене навіть нетривале відрядження було чимось неординарним. А тепер: психіатрична клініка, купа незрозумілих смертей, перевертні й вампіри. Адже навіть убивство хлопця-перевертня не надто довго мене мучило! Цього вечора я навіть жодного разу не згадав про нього. От лайно…до чого докотився. — Пішли, нема чого наганяти страху. Засічуть, так засічуть. Значить, доля така.

— Яким ти пофігістом став, одначе. Потрібно кінчати із цією справою якомога швидше.

— Я за. Ходімо.

Ми щасливо пробралися до дверей й, опинившись усередині підвалу, швидко зачинили їх за собою. І тут мені стало не по собі. Не те, щоб мене геть паралізував страх, але до болю хотілося все кинути й повернутися. Найліпше — до власної квартири, і більше не згадувати ні про які клініки, забити на роботу, й тижнями не виходити з кімнати. Голос Дмитрика трохи розвіяв приступ параної:

— Ти кілок із собою прихопив? — запитав він серйозно.

— Якось не подумав, — трохи охриплим голосом, віджартувався я. Або все-таки не жартував? От буде комедія, якщо вся ця нісенітниця про вампірів правда.

— І я не взяв, — задумливо вимовив Дмитрик. Може, і на нього щось найшло. А потім уже додав веселіше: — Зате олівець є. Як ти думаєш, із чого їх роблять?

— Думаю, що навіть осиковий олівець нам не допоможе. — Тут я недоречно згадав, як загинула Валентина, і додав: — Утім, може, й допоможе.

— Ну, тоді нам нема чого боятися, ходімо.

І ми пішли. Дмитрик перший, я за ним. Спустилися по сходах, стали в коридорі, уздовж якого тягнулися ряди дверей з віконцями, Дмитро нерішуче озирався. А я наставив вуха. Дивитися на віконця не було сили, тому я понуро стояв за Дмитриком, щоб той не бачив моїх вагань, і дивився тільки на нього або в підлогу. Як псих. Як справжній шизофренік. Ні, так не годиться, і, примусивши себе, я подивився на віконце перших дверей. Нічого. А на що я власне розраховував? Знову побачити почервоніле обличчя хлопчика, притиснуте до скла? Так. Саме це я думав побачити, але нічого подібного там не виявилося. І взагалі, навколо було тихо й спокійно. Я пройшовся поглядом по інших віконцях, які зміг розглянути під таким кутом, і знову нічого. Залишилося зробити тільки одне, і я із завмираючим серцем підійшов до перших дверей, заглянув усередину. Хлопчик, живий, лежав на своєму ліжку й мирно спав, згорнувшись калачиком. Цілком нормальний сплячий хлопчик. Я підійшов до других дверей, краєм ока помітивши, що Дмитрик пішов в кінець коридору, щоб почати обхід назустріч мені. Жінка теж була жива. І теж спала, що вона й повинна була робити серед ночі. Цілком нормальна жінка. Звичайно, нормальною вона не була, якщо згадати, де вона перебувала, однак уві сні виглядала дуже навіть нормальною. Мені полегшало й стало трохи сумно. Бо тепер я не знав, що трапилось минулої ночі. Галюцинації то були, чи правда.

— Ігорю, — неголосно покликав Дмитро. — Тут жінка каже, що її сусіда звати Валерій.

До мене тільки зараз дійшло, що він уже якийсь час із кимось тихо розмовляє.

— Наш?

— Швидше за все, — знизав плечима Дмитрик.

Я пішов до нього, саме до тих дверей, де бачив вампіра. По дорозі я помітив, що одне з віконець, від якого й відійшов Дмитрик, відчинене (я й не знав, що це можна зробити). Усередині хтось знаходився, та я не став туди заглядати і пішов до Дмитрика, що вже відчиняв сусіднє віконце.

— Спить, гад, — прокоментував він, зазирнувши усередину. — Агов, прокидайся. Вже ранок, настав час вставати.

Всередині щось пробурчали. Дмитро з наполегливістю єзуїта розбудив пацієнта, і незабаром той з’явився біля віконця. Я мимоволі напружився, побачивши бліде обличчя Валерія, на якому неприємно виділялися чорні провали очей. Чимось він, звичайно, нагадував того вампіра, якого я бачив вчора, але сказати напевно чи той це тип чи ні, я б не зміг. Обличчя розпливлося в усмішці, і вона теж була не з приємних. З такою усмішкою тільки в лісі дітей ґвалтувати, чим він, можливо, і займався. Цікаво, що ж натворили той хлопчик і жінка, яких я бачив?

Розмову повів Дмитро, що мене дуже втішило. Валерій виявився досить проникливим, відразу зметикувавши, що ми не лікарі. Довелося Дмитрові сказати, хто ми, бо той відмовлявся з нами балакати. Зате потім він розповів нам все. І те, що потрапив він сюди через те, що ґвалтував і вбивав дівчаток і дівчат, знаходячись в активній фазі свого маніакального синдрому. Останню свою жертву, дівчинку, він зґвалтував і трохи не вбив — не вбив лише тому, що тій вдалося утекти. Розказав і те, що знаходиться він тут вже півроку. Як не намагався Дмитро з’ясувати, чи вважає він себе вампіром, задаючи всілякі питання, той, судячи з усього, нічого про це не знав. Або майстерно морочив нам голову. Психом він, звичайно, був ще тим, але нам цього було мало.

— Ти щось знаєш про вампірів? — врешті-решт запитав Дмитро.

Мені здалося, що Валерій на мить розгубився. Але лише на мить, а потім його обличчя розпливлося в огидній усмішці, і він вимовив з погано поставленим сарказмом у голосі:

— Думаєте, що я зовсім того, так? Помиляєтеся. Я не псих. Так мені подобається вбивати і мучити, але це подобається всім. Інші лише приховують свої бажання, а я ні. Я вільний. А ви, вівці, так і помрете не відчувши що це таке: відбирати життя своїми власними руками, відчувати, як воно поволі покидає тіло жертви, і любити її за це. Ви не знаєте, що це найкраще в житті.

Дмитро зачинив віконце, приглушивши одкровення Валерія, що звідти долинали, і відійшов від дверей. Я слухняно пішов за ним.

— Або він нічого не знає, і справді не є вампіром, або добре це приховує, а в такому випадку нам теж нічого хорошого не світить, — прокоментував він. — Є пропозиції? Я нічого більше придумати не можу.

— Може, ще у когось запитаємо? Ця жінка, з якою ти спочатку розмовляв.

— Твоя черга.

— Вона нормальна? — боязко поцікавився я.

— Тут всі напрочуд нормальні, — відповів саркастично Дмитро.

— Ну, гаразд, — погодився я і підійшов до все ще відкритого сусіднього віконця.

Жінка, може навіть дівчина, сиділа на ліжку. Коли я з’явився, вона повернула до мене лице, і я здивувався, які в неї втомлені очі.

— Як вас звати? — почав я.

— Лі-інда, — протягнула вона.

Десь я вже чув це ім’я у зв’язку з клінікою, але не зміг одразу згадати.

— Я хотів поцікавитися, може, ти бачила щось дивне. Наприклад, вчора вночі.

— Та-ак, — знов протягнула вона.

Це вже нікуди не годилося. Якась вона була загальмована, навіть слова розтягувала, проте, я не втрачав надії й уточнив:

— Що саме ти бачила?

Дівчина встала і, наблизившись до віконця, дуже тихо щось сказала. Я не розібрав і наблизив обличчя. Яке ж у неї все-таки втомлене обличчя. Ніби вона тиждень не спала.

— Я бачу смерть і життя. Щось існує, чогось немає і ніколи не буде. Є лише бажання, щоб існувати.

— Не зрозумів, — пробурмотів я, намагаючись вловити бодай якийсь сенс в цій нісенітниці.

— Мені не можна спати, — прошепотіла вона. — Не можна спати.

— Чому? — підбадьорив я.

— Тому, що тоді може з’явитися він.

— Хто?

— У нього немає імені — його не встигли назвати. Він завжди тут, і ніколи його немає. Я хочу спати.

Лінда повернулася і, підійшовши до ліжка, почала роздягатись.

— Про кого ти кажеш? — я не хотів здаватися.

— Він не має імені. — Вона зняла халат і залишилася в самій спідній білизні. Мене вона, здавалося, зовсім не соромилася, мені ж стало трохи ніяково, неначе підглядав за нерозумною дитиною. — Йди, він може повернутися. Йди, або я покличу! Я не хочу — але так буде, і я нічого не можу зробити. Нічого. Нічого.

Лінда упірнула під ковдру і відразу ж втратила до мене інтерес. Я спробував покликати її, але, здається, вона вже заснула. Почухавши замислено потилицю — звичайно мені це допомагало думати, — я зачинив віконце і, обернувшись до Дмитра, знизав плечима. Той лише співчутливо посміхнувся, ніяк не прокоментувавши мою невдачу. Про всяк випадок ми пройшлися уздовж всіх камер, заглядаючи в кожну кімнату, але всі, хто там знаходився, спали і ми не стали їх будити. Довелося змиритися і повертатися.

***

Дівчина стояла на узбіччі. Було зовсім темно, близько одинадцятої вечора, і Артур, пожалівши її, зупинив свою Камрішу, як він ласкаво називав свою тойоту Камрі. Звичайно, це могла бути пастка, і де-небудь в кущах могли чекати її приятелі з ножами або навіть стволами, але Артур був надзвичайно міцним хлопцем і характер мав відповідний до свого тренованого тіла. І лише коли яскраво нафарбована голова дівчини просунулася в салон, він впевнився, що це не випадкова попутниця.

— Привіт, — грайливо привіталася вона. — Не нудно тобі їхати одному? Та ще вночі.

— Може, й нудно, — все ще не до кінця упевнений у своїх здогадах відповів Артур і запитально глянув на неї. Дівчина була симпатична і, якби не так яскраво нафарбувалася, то була б дуже навіть нічогенькою. Але у кожній професії є свої особливості, а ця ще ненайгірша.

— Як щодо активної компанії? Зі мною, повір, нудьгувати тобі не доведеться.

— Сідай.

Вона сіла поряд і невміло закрила за собою дверцята.

— Ну? — поквапив її Артур, не рушаючи з місця.

— Що просто тут? — якось невпевнено запитала вона. — Тут же траса, може, знайдемо спокійніше місце, я покажу.

Дівчина, судячи з поведінки і місця промислу, була новенькою в своїй справі. Цілком можливо, що досвідченіші колеги вигнали її з традиційних міських місць. Але Артур схилявся до іншої версії: швидше за все вона жила в Лазеньках, до яких він не доїхав декілька сотень метрів. Що ж, це навіть було непогано. Міськими жрицями любові, з якими він час від часу мав справу, він встиг розчаруватися. Чомусь йому постійно попадалися або наркоманки, або перефарбовані понад міри «бабці», що намагалися таким чином відтягнути наступаючий пенсійний вік, або малолітки, на обличчях яких читалася вся неприваблива їх доля. Тут же, на сидінні, сиділа «кров з молоком», хоч і розбавленим.

— Скільки?

— Традиційний — сто, оральний — сто двадцять, ана…

— Не треба, — швидко перервав її Артур. Ціни для траси були невисокими, проте, й не копійчаними, а це означало, що дівчина, як мінімум, не наркоманка і ще не розучилася себе цінувати. — Зупинимося на традиційному. Добре впораєшся, отримаєш сотню. А зараз показуй, де можна припаркуватися, а то справді на трасі якось незручно.

Артур зрушив машину і за вказівкою дівчини на найближчому повороті — перед самими Лазеньками — звернув на вузьку, але добротно заасфальтовану дорогу, що вела до лісу.

— Дорога тупикова, — пояснила дівчина, — і веде до елітної психлікарні, тому вночі тут ніхто не їздить.

— І ти там живеш? — запитав він.

— Н-ні.

— А що так невпевнено? — посміхнувся Артур.

— А-а. Я думала, що ти серйозно, — теж посміхнулася вона.

— Ні, несерйозно. Як тебе звати? — Артура звичайно не цікавили такі подробиці, але на цей раз щось найшло. Може, дівчина сподобалася, а може, просто захотілося хоч на деякий час уявити, що поряд не повія, а просто незнайомка.

— Даша, — просто відповіла та.

Не Олекса, не Лола або «просто Сексі», як видала одна з міських, а просто Даша. І Артуру це теж сподобалося.

— А я — Артур.

Машину він зупинив, коли вони майже під’їхали до лікарні. Даша зробила свою справу просто, але із смаком, і трохи відпочивши та чесно, як і обіцяв, розплатившись з дівчиною, він поїхав назад. Не дивлячись на те, що він тільки що займався сексом, очі почали наполегливо злипатися. Напевно, дався взнаки важкий день на роботі. Сьогодні пройшлося розгрібати купу проблем, пов’язаних з прийманням нового товару на складі, і він неабияк потріпав собі нерви. Потрібно було давно взяти собі помічника, але жадібність досі не дозволила цього зробити. Тепер же, при розширенні бізнесу, це було неминуче.

— Висадиш мене на повороті, — попросила Даша.

— Може, підвезти до будинку? — запропонував він, обернувшись до неї.

— Не треба, — похнюпилася та.

— А телефон даси?

— Сподобалося?

— Давай, не ламайся.

І тут задзвонила його мобілка. Артур на кілька секунд відвернувся від дороги, намацуючи трубку на поясі, а коли дістав і подивився на дорогу, було вже надто пізно. На самій середині дороги стояла стара. Артуру здалося, що вона якось аж надто тьмяно виділяється в яскравому світлі галогенових ламп автомобіля, але часу замислюватися над цим вже не було. Даша пронизливо закричала. Артур втиснув педаль гальма і трохи повернув кермо. Машина сіпнулася і пішла убік — добрі гальма й розумна електроніка не дали їй зірватися і піти юзом. А потім раптово з оглушливим гуркотом тріснули відразу двоє передніх шин. Жодна машина не змогла б в такій ситуації залишитися керованою, і Камрі не стала винятком, каменем полетівши з дороги просто на товсті стовбури дерев. Останнє, що встиг подумати Артур, перш ніж машина розвернулася боком, і дверцями водія влетіла в товсте дерево: — «Як могли тріснути відразу дві нові шини?!». А потім його непристебнуте тіло на швидкості сімдесят кілометрів на годину вдарилося об дверці машини, котрі в свою чергу зустрілися з стовбуром і неприродно вигнулися. Подушка, що вилетіла з керма, вже нічим допомогти не могла.

***

Я якось відразу зрозумів, що це сон. Іноді, коли спиш і бачиш чіткий сон, то не розумієш, що це сон. Але коли свідомість знаходиться на іншому рівні, десь між сном і дійсністю, з акцентом у бік сну, тоді можна зрозуміти, що спиш. Хоча від цього сон і не ставатиме менш реальним. І страшним.

Як часто буває уві сні, логіка подій, що відбувалися, була, м’яко кажучи, порушена. Спочатку я опинився в підвалі, хотів поговорити з Ліндою. Але дівчина спала. У підвалі не було світла, але все, що потрібно, я чудово бачив. Бачив її голе тіло, вкрите синцями, які, знав, вона зробила собі сама. Я стояв і спостерігав. Розумів, що це не зовсім красиво, але усвідомивши, що це сон, продовжував спостерігати. А потім відчув, що за спиною хтось стоїть. Мене охопило відчуття сорому. Я обернувся і побачив її.

Лінду.

Ця Лінда була одягнена в білий халат. Спочатку я не побачив, але коли вона подивилася на годинник, то рукав трохи сповз, і я побачив ті самі синці. Світло тепер вже заливало коридор, і від цього мертвого білого сяйва синці на білосніжній шкірі виділялися ще виразніше.

— Уже пізно для прогулянок, — сказала та Лінда, що була в халаті доктора, офіційним сухим голосом. — Вам потрібно лягати. Давайте, я вас проведу.

Я віджахнувся і раптом зрозумів, ні — не зрозумів, просто побачив, що під халатом на ній нічого немає. Медичний халат був весь подертий, з декількома великими дірками, через які було видно голе тіло — і там теж були синці, — і ще на халаті була кров. Зовсім небагато, всього декілька дрібних крапельок, немов халат побризкали кров’ю. Кров була не її. Не знаю чому, але я це знав.

— Я сам, — сказав я, задкуючи. — Я знайду вихід.

У цієї Лінди були холодні, навіть мертві очі. Вона впритул дивилася цими трупами на мене, а я старанно відводив погляд. Але кожного разу наші погляди зустрічалися, і мене вабило до них. Тут я зрозумів і опустив очі, втупившись у халат, що просвічував у найінтимніших місцях. Але це не допомогло мені відволіктися. І тут вона зачинила за мною двері, і до мене дійшло, що я раптом опинився в одній з палат у підвалі. Її обличчя, яке я міг бачити через віконце, мертві очі, як і раніше, нічого не виражали, але я знав, що Лінда завела мене сюди не просто так. Я здогадувався, в чиїй камері опинився, і чим більше цей здогад перетворювався на упевненість, тим сильніше я починав відчувати спиною зростаючу небезпеку. Тим більшою ставала паніка і…

Я прокинувся. Зітхнув з полегшенням, привітавши себе з кошмаром. Нечасто мені снилося щось подібне, а ось тепер на тобі: у всій своїй красі. Навколо було темно. Я дотягся до годинника, але як не вдивлявся, крутячи його і намагаючись у такий спосіб упіймати якесь світло з вікна, нічого не роздивився. Ну, чому тут немає якого-небудь світильника біля ліжка? Все-таки з деяких деталей дотепер було видно, наскільки клініка молода. Де-небудь у Європі такого б недоліка не могло бути. Ех, місцева ментальність!

Кинувши годинник на тумбочку, я встав і навпомацки поплентався до ванни. Увімкнувши в убиральні світло, я відчув, як нічний кошмар швидко покидає свідомість. Постоявши спочатку біля унітаза, а потім ретельно вмившись прохолодною водою, я відчув, що прийшов до норми. Обличчя в дзеркалі було моє, і, уважно вдивившись у віддзеркалення, я не знайшов в ньому жодних змін. Трохи повагавшись, вимкнув світло і пішов назад до ліжка. Пригадав, що так і не подивився, скільки ще залишилося спати, але не став ні повертатися, ні вмикати світло в кімнаті. Ліг на ліжко, укрившись ковдрою, і заплющив очі. Ні, якийсь незрозумілий неспокій все ж залишився. Невеликий, але це могло завадити нормально заснути. Темрява тиснула. Немов жива, вона оточувала мене непроникним коконом, ніби щось затівала. Пововтузившись, я насилу підібрав зручне положення, вмостившись на боці. А потім непомітно для себе почав засинати.

Щось майже безгучно вдарилося об подушку зовсім поруч з вухом. Я не зреагував. Потім звук повторився, і я змушений був прислухатися, випірнувши зі сну, що поступово наближався. Звук був зовсім тихий, але в тиші, що панувала довкола, виявився занадто виразним. Джерело знаходилося зовсім поряд з вухом, і, ще нічого не розуміючи, я простягнув долоню в той бік, на подушку. Майже відразу я намацав щось мокре. Якби це щось було ще й липким, то мене здуло б з ліжка, як пилососом, але, судячи з відчуттів, то була просто вода. Я повернув голову до стелі, силкуючись розгледіти хоч що-небудь. Очі поволі звикали до темряви, сприяло цьому ще й те, що починався світанок. А на стелі щось було. Важко було зрозуміти що, але воно трохи відрізнялося від зануреної в морок плоскої стелі, трохи виділялося на загальному її фоні. Неначе підвісна стеля провисала під тягарем води — саме це спало на думку в найперший момент. Але наскільки я знав, стеля в моїй кімнаті була твердою.

Воно поворушилося, і я миттю зірвався геть з ліжка. Ковдра трохи стримала мій порив, але я впорався дуже швидко. Опинившись на ногах, вологою від поту спиною я відчув рух повітря, не зупинився і навіть не обернувся — моєю метою були двері. Такі близькі і такі закриті. Ще не знаючи, що робитиму, коли добіжу до них, я відчайдушно рвонув, сподіваючись встигнути. Щось схопило мене за волосся — моє чудове довге волосся, хай йому біс! Ноги й тіло продовжували рухатися, а голова залишилася на місці, стримувана слонячим хватом, і, втративши опору, на мить зависнувши в повітрі, я спиною повалився на підлогу. Ззаду почулося гарчання. Не таке звіряче, як у хлопчика-перевертня, проте не менш моторошне. Тепер я зрозумів, що мають на увазі, кажучи, що відчувають небезпеку шкірою. Тільки я відчував її не тільки шкірою, а всім тілом, навіть печінкою, не кажучи вже про шлунок, котрий встиг згорнутися в грудочку. Пручаючись, я одним зусиллям вирвався з лап перевертня, залишивши йому жмут свого волосся. А потім голосно закричав, і в моєму крику були страх і відверта паніка, яких я вже більше не міг приховувати. Хотів крикнути «допоможіть», та, боюся, що звук, який вирвався з горла, був мало схожий на це слово. Зате гучно. Я висковзнув з чиїхось рук і, дотягнувшись до дверей, смикнув за ручку, одночасно повертаючи її. Замок клацнув і я, відчувши як чиясь жахливо сильна рука хапає мене за горло, почав в паніці відбиватися, завдаючи спочатку удари ліктями назад, потім обернувся до вампіра — або це він мене повернув? — у зовнішності Валерія, наскільки я зміг роздивитися в темряві, не залишилось нічого людського. Я спробував ударити кулаком в очі, що горіли божевільною спрагою, але він лише відмахнувся, і рука не досягла цілі. Потім вампір спробував припасти до моєї шиї, але якимось дивом я зумів ткнути пальцем в його око. Вампір заревів, і я раптом опинився в повітрі. Потім був страшний удар об стіну, й свідомість тієї ж миті полишила мене.

Прокинувся я далеко не відразу — в усякому разі, сонце вже яскраво заливало кімнату м’яким світлом — та то була не моя кімната. Розплющивши очі, я зрозумів, що знаходжуся в незнайомому приміщенні, лежу на одному з шести ліжок, що знаходилися в ній. Майже всі ліжка були порожні. Окрім мене в кімнаті була лише одна людина — огрядний чоловік, що лежав трохи віддалік. Він спав. Першою моєю думкою було: мене понизили в статусі і перевели до загальної палати. Можливо, газета вчасно не заплатила і… А потім я враз чітко згадав, що трапилось уночі, і все відразу стало ясно. Незрозумілим було лише те, скільки часу я знаходжуся в цьому лазареті. Я витягнув з-під ковдри руку й підніс до голови. Так і є — пов’язка. Це мене не тільки не засмутило, а навпаки — розвеселило. Все-таки у мене на небі є якийсь ангел-охоронець, якщо я досі живий. Трохи напружившись, я опинився у напівлежачій позі, зауваживши, що голова майже не турбує, відчувається лише невеликий тупий біль, і спершу кімната трохи покрутилась перед очима. Та я просто знищувач нечисті! Проте, коли я пригадав нічну подію, моя радість трохи згасла. Цього разу мені просто пощастило. Хлопчака ще можна було приписати на рахунок своїх здібностей, а цього монстра я не здолав би, як би мені цього ні хотілося. Просто вражає, наскільки сильним був гад. Він шпурнув мене через всю кімнату немов щеня, дивно, як же я все-таки залишився неушкодженим?

Через деякий час до палати зайшла не то медсестра, не то лікар. Побачивши, що я вже прийшов до тями, відразу підійшла до мого ліжка.

— Добридень, як ваша голова? — відразу поцікавилася вона, причому по тону я відразу здогадався, що це саме лікар, а не медсестра. Не паморочиться голова, не двоїться в очах? Можливо, відчуваєте нудоту?

— Ні, тільки трохи болить.

— Це нормально при вашому стані, — запевнила вона.

— Ви не могли б пояснити, у якому саме я стані?

— Ви пам’ятаєте, що з вами трапилось уночі?

— Навіть дуже добре, — запевнив я, відзначивши, що вона сказала «вночі». Не «минулої ночі», не «тієї ночі» — отже, я пролежав не так вже і довго. Навіть Дмитро ще не повинен був занепокоїтися. — То що з моєю головою?

— У вас струс, і кілька забиттів. Доведеться якийсь час за вами поспостерігати, щоб переконатися в тому, що струс не спричинив за собою наслідків, а так можна вважати, що ви практично здорові.

— Приємно чути.

— Зараз відпочивайте, — сказала лікар, — а увечері, якщо аналізи будуть добрі, зможете повернутися до своєї кімнати.

Мене трохи не пересмикнуло, але я швидко опанував себе. Як подумати логічно, то у всій клініці для мене тепер немає безпечного місця, якщо вампір проник до зачиненої кімнати, на вікнах якої висять грати. І справді, як це він туди потрапив? І взагалі, його спіймали чи ні? Чомусь я мало вірив у це.

Лікар вже прямувала до дверей, коли я зупинив її, запитавши:

— Вал… — я трохи не проговорився, видавши, що знаю, як звуть вампіра, і прикусив язика. — Того, хто напав на мене, спіймали?

Вона повільно обернулася, і я побачив легку усмішку співчуття на її обличчі.

— На вас ніхто не нападав, — м’яко, проте впевнено, сказала вона. — Уночі ви самі себе поранили. Ви не пам’ятаєте?

— Я сам? — по-дурному перепитав я. — Але як? Як я кинув себе на стіну?!

— Заспокойтеся, Галина Леонідівна вже все знає, і повірте, вживе всіх необхідних заходів, щоб подібного з вами надалі не траплялося.

— Сам, кажете?

— Так.

— Добре, — сперечатися абсолютно не хотілося. Як я міг переконати її? Псих! У душі все кипіло, але я лише спокійно вимовив: — Ви можете принести мій телефон? Він на тумбочці в моїй кімнаті.

— Я скажу Галині Леонідівні. Вона зараз до вас зайде, щоб поговорити про подальше лікування.

Вона пішла. А я ще довго не міг опам’ятатися. Не сподівався, що все так обернеться. Сам себе поранив? Що б вони сказали, якби знали, що я здоровий! Був ним, принаймні. Лайно! Як він виліз з підвалу? Сам він цього зробити, звичайно ж, ніяк не міг. Значить, хтось допоміг. Свідомо чи ні, але допоміг. А як потрапив до моєї кімнати? Це взагалі якась нісенітниця! Потрапити до зачиненої кімнати. Теоретично він, правда, міг її якось відімкнути. Якщо йому допомогли вибратися з підвалу, то він цілком міг узяти у цього «когось» і ключі. Швидше за все, так воно і було. Я навіть трохи заспокоївся, знайшовши хоч якесь логічне пояснення події. Одного не розумів, як і раніше: чи замішаний в цьому чортовинні персонал клініки або його частина, чи ні?

Як доктор і обіцяла, незабаром до мене зазирнула Галина Леонідівна. Принесла телефон — хоч на цьому спасибі, — і сівши на куточок мого ліжка і побіжно поцікавившись моїм самопочуттям (напевно вже все знала і так), почала допит.

— Розкажи, що вчора трапилось.

— Ви хочете знати, МОЮ версію? — не стримавшись, уїдливо уточнив я.

— Звичайно, — немов не помічаючи мого роздратування, відповіла вона.

І тут я виклав їй все, як було. Правда, Валерія таким, який він є в своєму нормальному вигляді, описувати не став, щоб знову не переконувати в моїй ненормальності, та й цікаво було подивитися на її обличчя, адже напевно вона впізнала Валерія по моєму опису. І вона справді була здивована. Однак, звичайно ж, намагалась це приховати. Бачив, що їй хочеться поставити якесь питання, однак вона нічого не спитала.

— Ніколи його не бачили? — безневинно, хоча з відчутним сарказмом, запитав я насамкінець. — Може, це пацієнт?

— Ні, не знаю такого.

Тут вона швидко зібралася йти і, пообіцявши ще зазирнути, вийшла. Либонь, до головлікаря. А я тим часом попросив принести мій телефон і подзвонив Дмитрові, щоб все розповісти. Той поспівчував і пообіцяв заїхати ближче до вечора. Це мене цілком влаштовувало, може, до вечора будуть ще якісь новини.

Вечеряв я вже у своїй кімнаті. Мав підстави вважати, що в кімнаті провели обшук. Напевно, турбувалися, як би я собі ще чимось не нашкодив. Ні ножа, ні ключів Іллі Матвійовича, які лежали під ванною, вони не виявили. А я спершу було навіть трохи злякався. Як виявилося, даремно. Мляво копирсаючись у їжі, з нетерпінням чекав приходу Дмитра. Їсти після всіх ліків, які мене примусили ковтнути, абсолютно не хотілося, до того ж я відчував сонливість і не знав, чи зможу довго протриматися, не заснувши. Якщо чого-небудь не придумати з цими пігулками, то з нічними вилазками можна зав’язувати. А без них розслідуванню — капець. Якщо чесно, то мені щораз менше хотілося займатися цією справою, але все-таки щось заважало моєму відступу. Можливо, усвідомлення того, що я в центрі хоча й незбагненних, однак важливих, подій, що міг би розкопати таке, про що ніхто ніколи не здогадувався. Не знаю.

Дмитро вже повідомив по телефону, що буде через десять хвилин, коли до кімнати постукали. Увійшла Олена.

— Привіт, — привіталася вона.

Я лише кивнув, лежачи на ліжку. Був і радий, і ні, що вона зайшла. Знову доведеться щось вигадувати, щоб не вплутувати її в розслідування. А думати було важко. Та що там думати, навіть не заснути зараз було для мене справжньою проблемою.

— Дізналася, що трапилося, і вирішила прийти.

— Нічого надприродного не трапилось.

— Так мені сказали. — Вона пройшла через кімнату і сіла на стілець біля вікна. — Уночі на тебе щось найшло, і ти почав себе калічити. У психіатрії такі випадки не рідкість.

— Ось бачиш.

— А може, все ж таки розповіси?

Ну, чому мені ніхто не повірив, окрім Олени? Окрім тієї людини, яку я ніяк не хотів вплутувати. І ось так завжди.

— Олено…

— Я знаю, чому ти не хочеш говорити, — швидко сказала вона. — Не так вже було й складно здогадатися. А я, дурна, тобі тоді повірила: «…нема нічого дивного, якщо щось виявлю, то обов’язково скажу». А потім до мене дійшло, що ти просто не хочеш мене вплутувати. Адже тоді загинули дві людини, і Ілля Матвійович ледь не помер. Із двома з них ти цілком міг спілкуватися. Скажи, вони тобі допомагали?

— Так, — здався я, переставши брехати. Якщо вже вона сама здогадалася, то темнити далі було марно і негарно. А можливо, я просто хотів, щоб вона була на моєму боці, щоб усе знала. — Я розмовляв з Валентиною, мені здалося, ніби вона щось знає, але не з’ясував нічого. Вона наклала на себе руки. А потім один пацієнт познайомив мене з Іллею Матвійовичем. Він був єдиним, кого стривожило те, що відбувається в клініці. Ось тільки у нього був цей пацієнт — вампір, і якось цей пацієнт вирішив убити свого доктора. У тебе немає пацієнтів — вампірів?

— У мене взагалі поки що немає пацієнтів. Я інтерн, якщо ти ще пам’ятаєш.

— Все одно. Я не хочу тебе вплутувати — це правда.

— Що сталося вночі?

Я довго мовчав. Олена вперто, не зводячи очей, дивилася на мене. Здаватися вона, видно, не бажала. Ну, як вона не розуміє, що це небезпечно, що це поганий спосіб самостверджуватися.

— Вампір, — вимовив я нарешті, причому так, ніби це все пояснювало.

— Той самий, що напав на доктора?

— Я інших тут не бачив.

— І… ти знаєш, хто це?

— Знаю. Ми з Дмитром розмовляли з ним.

— Це твій друг, який відвідує тебе? Розповідай далі, не темни. Бачу, нагодували тебе всілякою поганню, — додала вона, зауваживши мій стан.

— Я не знаю… говорити тобі чи ні, — я насилу збирав думки в єдине ціле, й ніяк не міг ні на щось зважитися. — Якщо скажу, то ти будеш в такій же небезпеці, як і я. А ти ж бачиш, що з цього виходить. Нам з Іллею Матвійовичем, можна сказати, пощастило.

— У такому разі я сама у це влізу, а оскільки нічого конкретно не знаю, то опинюся в ще більшій небезпеці.

— І навіщо це все тобі здалося?!

— А тобі?! — викрикнула вона у відповідь.

— Це моя робота!

— А це моя лікарня!

— Ти тут лише два тижні. Знайдеш іншу, — сказав я тихіше.

— А я не хочу іншої.

Якийсь час ми мовчали, дивлячись одне одному в очі. Я першим відвів погляд, ніколи не міг нікого перегледіти.

— Пообіцяй, що нікуди не лізтимеш без мого відома. Я розповім тобі все, що тут сталося, що знаю сам, але ти повинна мені це пообіцяти.

— Добре, обіцяю.

Хотілося б знати, чи збирається вона дотримуватися свого слова чи ні. Однак я розповів їй усе. Почав з того моменту, коли дізнався про перевертня, не промовчав і про те, що з ним трапилось. Олена трималася чудово, я навіть не чекав від дівчини такої витримки. До кінця розповіді прийшов Дмитро і, стоячи біля дверей, схвально мені кивав: дарма часу, мовляв, не втрачаєш, навіть в такому стані інформатора та співучасника знайшов. А я не став йому пояснювати, що ніколи з власного бажання не вплутав би Олену до цієї історії. Адже тоді він запитав би: чому? А що я міг йому відповісти? Коли сам не знав.

— Ну, і який діагноз ти йому можеш поставити? — весело поцікавився Діма, коли я нарешті закінчив.

— Здається, у вас обох дах поїхав, — серйозно заявила Олена.

— Це означає, що ти мені не повірила? — приреченим тоном запитав я. А ось Дмитру, судячи з обличчя, досі було весело. Щастить декому.

— Хотіла б не повірити.

— І що ж тебе стримує?

— Ілля Матвійович, — відповіла вона. — Адже тоді і він хворий. І цей, що стоїть біля дверей, й посміхається.

— До твого відома, я сьогодні, коли їхав сюди, бачив купу розбитого скла біля дороги, — сказав Дмитро, звертаючись до мене. — І одне дерево якось дуже сильно було пом’яте. Скляні слони в окрузі не водяться, тому я зробив висновок, що там сталася аварія. Я знаю, що ти теж трохи не розбився десь по дорозі. І якщо пам’ять мені не зраджує, ти тоді мало не угробив і цю молоду особу.

— Це тобі Андрій розповів? — зрозумів я.

— Та він. Отже, що ти думаєш про все це?

— Потрібно уточнити, чи була аварія. Якщо хтось вижив, то це вже зачіпка.

— Що означає: «хтось вижив»? — обурився Діма. Зовсім ти песимістом став. Ось завтра з ранку виясню.

— Не зазнавайся, — порадив я.

— Завтра побачиш. Якщо не подзвоню, то я загинув.

— Ти там обережніше їдь, — стурбовано сказала Олена. Мабуть, наш випадок сильно подіяв на неї. — Не жени.

— Я зрозумів, що там хтось розбився, — весело сказав Діма, — тому більш сорока кілометрів не їхав.

— Хитрий, — прокоментував я.

— Обережний, — уточнив Діма.

Вони ще трохи поговорили, але, помітивши, що я засинаю, поквапились покинути кімнату. А я забарикадував за ними двері, підставивши під ручку тумбочку під нахилом, й завалився спати.

***

Із ментовки Діма повертався трохи веселішим і разом с тим трохи сумним. Ситуація з аварією виявилася не безнадійною. На жаль, загинув водій, але його пасажирка виявилася живою, навіть не дуже сильно потерпіла. Зараз вона знаходилася в лікарні, в тій самій, де був і доктор Торін. До нього теж можна було забігти, навіть потрібно, але спочатку до дівчини.

Цього разу йому поталанило більш ніж при відвідинах доктора. Молода жінка, що сиділа в кімнатці реєстрації, без зайвих питань вказала йому палату, де знаходилася потерпіла. Варто було лише назватися хлопцем пацієнтки. Увійшовши до палати, Дмитро без проблем знайшов Дашу. Окрім неї в палаті більше не було молодих дівчат, та й лейтенант, з яким Діма спілкувався в міліції, дуже детально описав потерпілу. Підійшовши до ліжка, Дмитро підсунув до неї стілець і без дозволу сів.

— Добридень, — привітався він, дивлячись на відчужене обличчя Даші, яка лише мигцем й без інтересу подивилася на відвідувача і відвернулася, втупившись в стелю. — Я розумію, тобі зараз не до розмов, але я хотів би дізнатися, що трапилося. Я — колега Артура. Розумієш, я здогадуюся, що робив Артур з молодою дівчиною на тому місці, де відбулася аварія. Але повір — мене це абсолютно не обходить, проте хотілося б знати. Все-таки ми з ним не один рік знайомі. Ти мене розумієш?

— Я не знаю, що вам сказати, — тихим голосом, ледве не плачучи, вимовила Даша.

— Як все трапилось? Чому?

— На дорозі щось було. — Вона замовкла, нерішуче подивившись на Діму, і той підбадьорливо кивнув. Хтось стояв на дорозі. Я не змогла добре розглянути… просто на дорозі. Артур почав гальмувати і спробував об’їхати, але щось сталося… якийсь вибух, немов бомба, і нас, тобто машину, викинуло з дороги. Я намагалася йому допомогти, але Артур втратив свідомість. Тоді я узяла його мобільний і викликала швидку. Далі нічого не пам’ятаю, бо сама знепритомніла.

— А цей, що стояв на дорозі, ти більше його не бачила?

— Ні, але…

— Що, але?

— Я не впевнена, що…

— Говори, як є, — підбадьорив Дмитро.

— Мені здалося, що ми її збили.

— Жінку?

— Мені так здалося. Здається, вона була стара. — Вона нерішуче подивилася на мене. — Ви не знаєте, ми збили когось?

Можна було звичайно збрехати, щоб не заплутувати дівчину, але Дмитрик не був упевнений, що від тієї брехні їй стане краще. До того ж вона все одно потім дізнається.

— Ні, не збили. Принаймні, ні лікарі, ні міліціонери, що з’явилися трохи пізніше, нікого не виявили.

— Ясно, — сказала вона і закрила очі.

— Видужуй, — сказав Дмитро і встав. — Дякую, що розповіла.

Він вийшов з палати і попрямував в палату до доктора Торіна. Проте, там доктора не було. На щастя, сусід Торіна по ліжку був той самий.

— Його забрали до обласної, — сказав старий. — Вкардіологічне відділення. Щось там виявили з серцем і перевели.

— Давно?

— Сьогодні вранці й забрали. А ви не Соболєв?

— Соболєв, — ствердно кивнув Дмитро. — Він щось залишив для мене?

— Записку передав.

Старий понишпорив по столику і простягнув Дмитрові складений удвічі аркушик з блокнота. Той розгорнув листок, і, мигцем пробігши його очима, кивнув. Тепер він знав, де шукати Торіна. Правда, це не дуже могло йому допомогти в даний момент. Доктор заслаб зовсім невчасно, і тепер розраховувати на його активну допомогу було неможливо.

Я намагався відрадити Дмитра від нічної пригоди, але не зміг. Звичайно, він мав рацію щодо того, що саме вночі будуть найбільші шанси побачити дорожню примару, як ми стали називати ту істоту. Адже саме вночі й трапились обидва відомих нам випадки: мій, і нещодавній, внаслідок якого загинув водій. Я все це розумів, але не міг позбутися поганого передчуття. А ще я почав боятися. Все стало дуже реальним, щоб можна було відноситися до цього легко і невимушено. Єдине, на що я зміг умовити Дмитра — це взяти з собою Андрія. На щастя, той легко погодився. Ми домовилися, що він буде час від часу, а точніше не рідше ніж кожні півгодини, мені надзвонювати. Пару разів вже телефонував, повідомив, що нічого поки не виявили і збираються пройтися до лісу. Тепер закінчувався час чергового дзвінка.

Сьогодні я послідовно позбавлявся від пігулок, що проковтнув під наглядом Галини Леонідівни. Спочатку вранці, потім увечері. Не можу сказати, що це додало мені гарного настрою, але сонливості я уникнув. Навіть більше, я був напружений, як ніколи. Коли пройшли визначені півгодини, а Дмитро не подзвонив, мене вже добряче трусило. Я збирався дати йому ще хвилин п’ять. Ну, може, забув про час, може, напав на слід і тимчасово не міг подзвонити. Загалом, не хотів в його очах виглядати параноїком, але витримав лише пару хвилин. До голови лізли неприємні картини: вони обидва лежать в лісі, на сирій землі, не можуть рухатися, і щось ходить навколо них кругами, поступово наближаючись. А я сиджу і, наче дурень, чогось чекаю.

Я набрав Дмитрів мобільний, судомно стиснувши його в руці. Гудки розмірено та спокійно відбивали такт, ніби нічого не ставалося, ніби все було нормально і турбуватися нема про що. Дмитрик не відповідав.

Минула вже година — і нічого. Перші півгодини, вони їздили вперед-назад по дорозі, сподіваючись на зустріч з примарою. Нічого. Потім зупинилися біля місця аварії і почали чекати там. Ще півгодини — і знову нічого.

— Як ти ставишся до того, щоб трохи пройтися углиб лісу? — запитав Дмитро Андрія, що сидів на пасажирському місці.

— І що ти там збираєшся виявити? — З його тону було помітно, що ідея йому не дуже подобається.

— Просто не має сенсу сидіти тут і чекати. Як бачиш, гора не поспішає йти до Магомета. Крім того, машина нас у разі чого не врятує.

— Примари… вони можуть нам щось зробити? — невпевнено запитав Андрій.

— Не знаю. Але краще бути обережнішими.

— Здається, ти тільки що пропонував йти до лісу.

— А я не відмовляюся. Якщо не хочеш йти зі мною, то можеш залишитися. Заодно і підстрахуєш.

Андрій подивився за вікно, в темряву, скривився і відповів:

— Мабуть, я піду з тобою.

— Ось і добре. — Дмитро дістав мобільний і викликав Ігоря. — Ми йдемо до лісу. Графік — той самий. — Потім декілька секунд послухав те, що говорив Ігор і додав: — Не турбуйся, якщо щось трапиться — знатимеш, де нас шукати, я залишатиму білі позначки на деревах з балончика з фарбою. Спеціально для цього прихопив. Але не думаю, що тобі доведеться сьогодні виходити на вулицю. Надто вже все спокійно і жодної примари в окрузі. Гаразд, ми пішли.

Вони узяли по ліхтарику й рушили до лісу. Було вогко й від цього ще холодніше, ніж насправді. З дерев раз у раз капало. Добре, якщо не за комір. Ніч виявилася на диво паскудною, і Дмитро вже почав шкодувати, що подався до лісу саме цієї ночі. Втішало лише те, що восени сподіватись на щось краще було б просто наївно. Незабаром листопад, і ночі ставатимуть дедалі холоднішими.

— Якщо хмари не розійдуться, то в такій темряві ми нічого не знайдемо, — відізвався Андрій, котрий йшов позаду Дмитра.

У лісі справді було темно, хоча дерева і не росли дуже вже густо. Дмитро старанно робив позначки на стовбурах, навіть не стільки для Ігоря, скільки для себе, щоб потім без проблем знайти дорогу назад. Але навіть білої фарби в такій темряві майже не було видно.

— А що ти сподівався знайти? — насмішкувато запитав Дмитро.

— Ну, як же — примару.

— Не думаю, що це буде саме так, як ти собі уявляєш. Швидше вже вона знайде нас, якщо взагалі вся ця затія не нісенітниця.

— Не скажу, що сильно турбуватимуся в цьому випадку, повідомив Андрій. — До речі, хмари розійшлися.

І справді, поглянувши на небо, Діма побачив, що на половині неба вже світяться зірки і ось-ось з’явиться місяць. Стало трохи веселіше. І світліше.

Віддалік, де темряву вже не прорізали промені ліхтариків, щось промайнуло. Діма побачив це і зупинився. Андрій трохи не налетів ззаду і чортихнувся.

— Здається, я щось бачив, — повідомив Діма. — Там, — він протягнув руку, вказуючи напрям, — між деревами.

— Там же темно, як ти міг щось побачити?

— Ходімо, подивимося.

І не чекаючи Андрія, він пішов у вказаному напрямі. Як і слід було сподіватись, на місці вони нічого не виявили. Автоматично поставивши велику мітку, Діма став озиратися. Спочатку він нічого особливого не побачив, промінь ліхтарика вихоплював лише вологі стовбури. А потім виразно відчув чужий погляд. Навіть у потилиці засвербіло. Андрій мабуть теж щось відчув, оскільки почав нервово озиратися. Саме він першим і побачив її.

— Дивися, — сказав він не своїм голосом.

Знову на віддалі, так що нормально нічого не можна було розгледіти, з’явилася постать. Неначе відчувши, що її помітили, вона зупинилася і обернулася лицем до них. На тлі темряви її практично нічого не виділяло, лише якесь тьмяне фосфорне світло. Але не воно дозволяло чітко зафіксувати примарну постать. Було ще щось, чого не можна описати, однак цілком реальне.

— Давай підійдемо ближче, — запропонував Дмитро. Він начебто нічого і не боявся, але насправді це було не так. — Здається, вона не виявляє агресії.

— Я проти. Через неї вже загинула одна людина.

— Не психуй. Ходімо.

Дмитро вирушив першим й Андрію нічого не залишалося, як піти за ним. А примара при їхньому наближенні, почала віддалятися. До цього моменту вони вже встигли пройти половину відстані, що їх розділяла, й могли достатньо чітко ідентифікувати постать візуально. Це була стара, одягнена в щось схоже на плащ. Ліхтарики вже насилу досягали до неї, втім, користі з цього було небагато, оскільки світло не відбивалось, а вільно проходило крізь неї.

— Вона ніби хоче нас кудись привести, — шепнув Дмитро. — Просто класика якась.

— А я не впевнений, що нам обов’язково там бути, — в голосі Андрія виразно відчувалися нотки страху. Ти позначки ставиш?

— От чорт, забув! — похопився Дмитро і намалював великий хрест на найближчому дереві. Автоматично він подивився на годинник — до дзвінка залишалося якихось п’ять-шість хвилин. Тепер буде, що сказати Ігорю. Справжня, хай йому біс, примара!

Вони ще рухалися за привидом якийсь час, а потім той раптом зупинився, повернувшись до них спиною. Від несподіванки вони теж зупинилися. Потім Дмитро зважився і почав поволі наближатися.

— Ти поки що не підходь, стій тут, — попередив він Андрія.

Щораз ближче і ближче підходив Дмитро до примари. Та стояла, якщо можна так сказати про примару, абсолютно нерухомо. Немов камінь. Постать здавалась зовсім реальною, якби не була напівпрозорою, і ще це бліде мертве сяйво, яке при наближенні ставало все менш помітним. Усе, на що зважився Дмитро, це підійти на відстань п’яти-шести метрів. Навіть його нервів не вистачило на більше. Раптом щось змінилося. Придивившись, Діма зрозумів, що на тому місці, де у примари була потилиця, проступало, саме проступало, лице. І це було не обличчя старої. Воно чимось нагадувало її, однак це було чоловіче обличчя. У свідомості Дмитра почала поволі наростати паніка. Він не розумів, звідки вона узялася, але зараз це було не головне. Дмитро почав задкувати, нездатний повернутися до примари спиною.

— Що воно робить? — гучним шепотом запитав Андрій. Мабуть, він теж щось відчув, тому що голос його був зовсім вже жалюгідний.

— Тікаймо звідси!

І як тільки Дмитро прокричав ці слова, примара з величезною швидкістю почала наближатися до нього. Вона пролетіла крізь тіло, і в Дмитра перехопило подих. Немов крізь нього пройшов холодний вітер, заразом викачавши всю енергію і заморозивши все всередині. За спиною почувся крик — Андрію теж дісталося. Дмитро спіткнувся, але зміг зберегти рівновагу. Йому не вистачало кисню, і він судомно хапав ротом повітря, наповнюючи ним легені, наче заповнені крижаною водою. Він примусив працювати тремтячі від раптової слабкості м’язи й повернувся, маючи намір допомогти Андрію. Той лежав на землі, і лише кволо крутив головою, намагаючись знайти поглядом примару. Діма пішов було до нього, але, не зробивши й кількох кроків, побачив примару, яка стрімко наближалася до нього. Другого зіткнення він вже не витримав. М’язи розслабилися, в голові залишилася лише порожнеча, і не відчуваючи більше свого тіла, він, як мертвий, впав на землю. Удару головою об лежачий на землі камінь вже не відчув, провалившись в небуття.

Із кишені пролунала трель телефону. Ще і ще. Потім припинилася, і над лісом повисла мертва тиша.

Добре вивченим шляхом, через кабінет Іллі Матвійовича, я пробрався до парку, а потім через підкоп під огорожею вийшов за територію клініки.

Якщо чесно, то мені було не зовсім зрозуміло, чому після зникнення хлопчика-перевертня, який був пацієнтом клініки, не почалися активні його пошуки. Може, навіть його взагалі не шукали, адже не міг же я пропустити таку подію. Треба буде при нагоді поцікавитися у Олени. Минулого разу я погано міркував, от і забув.

Як тільки я опинився поза територією, спробував додзвонитися до Дмитра ще раз. Безрезультатно: виклик йшов, але ніхто не відповідав. Мені було страшно, і з кожною хвилиною ставало все страшніше. Я чітко розумів, що коли двоє людей не змогли справитися з ситуацією, то я, майже напевно, нічим допомогти їм не зможу. Та ще й себе підставлю. Але просто кинути їх не міг. Я вийшов на дорогу і побіг, витріщаючи очі на всі боки, чекаючи будь-яких несподіванок. Я біг і думав: що робитиму, якщо побачу щось? І не знаходив відповіді. Спершу думав, що просто відступлю, адже, коли марно загину, жодної користі з цього не буде А потім в серці прокинулася лють, і вона не те, щоб задавила собою страх, але добряче його притовкла.

Машину я побачив, коли не встиг ще дуже захекатися і втомитися. Звичайно, вона була порожньою. Це я зрозумів ще здалеку, перейшов на крок і став поволі обережно наближатися. Раз у раз я крутив головою, прислухаючись до кожного шелесту. Погода мені сприяла — вітру практично не було, і стояла тиша наче у склепі. Звук своїх кроків я чув дуже виразно, і був упевнений, що почую і наближення чужака. Біда була лише в тому, що духи або примари по ідеї взагалі безтілесні, а значить, їхнього наближення я почути не зможу. Зате побачу… напевно. Хоча основна частина неба і була чистою від хмар, але все-таки справа була вночі, й розвидниться ще дуже нескоро.

«Десятка» Дмитра виявилася замкнутою. Ще б він не замкнув свою нову машину. У мене не було з собою ні ліхтарика, ні взагалі нічого, лише мобільник. Була думка узяти ніж, та не взяв. Навіщо він мені — привидів різати? Я ще раз спробував додзвонитися до Дмитра, відчайдушно сподіваючись, що не доведеться лізти в темний ліс. І знову — безрезультатно. І навіть трелі його телефону не було чути, одна надія, що він не поставив його на вібрацію. Проклинаючи в душі усе на світі і Дмитрика особливо, я почав шукати позначки. Знайшовши першу, заглибився в гущавину в інтуїтивному напрямі, шукаючи очима другу. Так просуваючись від однієї мітки до іншої, і витрачаючи на їх пошуки, як мені здавалося, величезну кількість часу, я поступово заглиблювався в ліс. А потім, після того, як відійшов від дороги на пристойну відстань, я не знайшов чергової мітки. Кружляв навколо останньої, поступово розширюючи коло, але не наважуючись відходити дуже далеко, і нічого! Промайнула думка, що це пастка, але ніякої видимої небезпеки видно не було. І, як і раніше, було тихо.

Просто якась нереальна тиша панувала навколо. Мертва.

Чомусь такі, здавалося б неприємні, асоціації, заспокоїли мене. І тут же в голові визріла непогана думка. Навіть не визріла, а прийшла ззовні, хоча це вже шизофренія так думати. Я знову дістав з кишені мобільник і подзвонив на трубу Дмитра. Віддалік, тихо, але виразно, прозвучав знайомий сигнал. Я навіть не дуже здивувався, хоча й зрадів. Рухаючись на звук, я наближався до телефону. По дорозі помітив мітку на дереві. Кружляючи навколо попередньої, я майже дійшов до неї — не вистачило дійти якихось двох-трьох метрів. Навіть прикро стало. Спершу наткнувся на Андрія. Буквально наткнувся, трохи не перечепившись об лежаче тіло. Поряд лежав увімкнений ліхтарик. Я опустився коло Андрія, побоюючись, що трапилося найгірше, але він почав ворушитися ще раніше, ніж я встиг намацати пульс і перевірити, чи він дихає. Який він був холодний! Я озирнувся, і метрів за тридцять помітив ще щось, що нагадувало лежачу на землі людину. Недалеко світив убік ще один ліхтарик, і звідти ж лунала мелодія телефону, підтверджуючи зроблене припущення.

— Ти живий? — запитав я, намагаючись посадити Андрія, притуливши спиною до стовбура. Насилу мені це вдалося. Тіло його було якимсь безвольним, немов паралізованим, хоча я і бачив, що це не так. — Я тебе залишу на секунду.

— М-м-ммм, — вимовив Андрій, намагаючись щось сказати, але нічого у нього не вийшло.

— Я зараз, — пообіцяв я і побіг до підозрілого горбика.

Горбиком дійсно виявився Дмитром. Цей був зовсім поганий. Я намагався його розворушити, але нічого не вийшло — Дмитро не приходив до тями. Але він дихав, хоч і був таким же холодним, як і Андрій. Замислюватися про причини було не на часі, і я, зваливши його безвольне тіло собі на спину, поспішив до Андрія. На мій подив, Андрій уже намагався звестися на ноги. З моєю допомогою у нього це сяк-так вийшло.

— М-м-атір т-тво-ою, — насилу протягнув він, показуючи рукою в той бік, звідки я приніс Дмитра. — Вон-на там щ-щ-ще…

Мені не дуже хотілося дивитися в той бік, але це вийшло автоматично. Воно стояло там, між деревами. Я не міг побачити в темряві на такій відстані, він це чи вона, та хіба не все одно. Це щось було не стільки помітно на тлі темряви, як вгадувалося якимось шостим відчуттям, але від цього ставало не менш виразним. І ще воно випромінювало ледь помітне оку фосфорне світіння. Примара стояла нерухомо, й було незрозуміло, дивиться вона у наш бік, чи ні. Хоча ні, дивилася, спостерігала. Це підказало мені те саме шосте відчуття. Дивилася з байдужістю, але уважно, неначе чекаючи від нас чогось.

— Пішли, — прошепотів я Андрію і, схопивши його за куртку, не обертаючись, поволік до дороги.

Якби я обернувся, якби ще раз подивився на неї, відчув цей чужий байдуже-зацікавлений погляд, я б запанікував. І я був майже упевнений, що примара відчула б це, а тоді б напала, як нападає хижа тварина, відчувши страх жертви. Але я не обернувся. До самої дороги.

Тільки сівши за кермо, я зрозумів, як втомився. Ноги трусилися, і з першого разу я не зміг рушити авто. Правильно було б заспокоїтися і лише потім почати рух, але це було понад мої сили. Я далі відчував чужий погляд і не тільки в потилицю. Цей погляд був абсолютно чужим. Та й по-іншому бути не могло, адже він був мертвий. Мертвий, і водночас — розумний.

— Т-ти т-теж-ж ц-це відчуваєш? — досі заїкаючись, запитав Андрій. Він примостився на задньому сидінні, і тепер його трусило так само, як і мене.

— Відчуваю.

Це ставало нестерпно. Здавалося б, відчуття не дуже сильне, але настільки чуже всьому, до чого я звик, що просто випиналося Ейфелевою вежею на тлі решти відчуттів.

Ми повернули голови одночасно — я та Андрій, й побачили його. Або її? Примара наближалася до машини, виходячи з лісу. Неквапливо, навіть повільно, але все одно я знову відчув жах.

— П-п-п… — спробував щось сказати Андрій, але так і не зміг.

Я натиснув на газ, втопивши його в підлогу, плавно, але швидко, відпускаючи зчеплення, і машина, буксуючи по вологій землі колесами, почала швидко набирати швидкість.

Як мені не хотілося, але треба було повертатися до клініки. Дмитро швидко приходив до норми, і я більше не турбувався за його здоров’я. Він навіть запропонував було відвезти мене назад, але його пропозицію було бурхливо знехтувано всіма, хто знаходився зараз в будинку Дмитра Васильовича. Вирішили, що відвезе мене сам Дмитро Васильович, який, на щастя, умів водити машину і мав права, правда, на вантажівку. Для компанії ми взяли з собою Андрія, який до цього часу встиг помітно отямитися і навіть перестав заїкатися. Андрій з Дмитром встигли у всіх подробицях розповісти, що з ними трапилося, і я тепер дуже добре розумів Андрія, який відразу після події почав заїкатися. А ще я дуже радів, що це сталося не зі мною. Тоді б я точно не зміг повернутися до лікарні. На відміну від Дмитра, який і не думав кидати розслідування після всього, що пережив, я все частіше починав замислюватися, наскільки це все мені потрібно. Цікаво, якби не ця твердолобість товариша, чи я б повернувся до клініки? На це питання зараз не можна було відповісти.

По дорозі назад примара на нашому шляху не з’явилася. Я чомусь думав, що вона стоятиме на тому ж місці, чекаючи нашого повернення, а потім… щось зробить. Що саме я не знав — фантазії моєї просто не вистачало, або мозок відмовлявся малювати можливі картини, просто заблокувавши всі думки в цьому напрямі. Але факт залишався фактом: наша машина без проблем подолала найскладнішу ділянку шляху і так само доїхала майже до самої клініки. Там ми розпрощалися, і я вже втоптаною стежкою пробрався на територію клініки. Потім подзвонив на трубу Дмитра, повідомив, що все нормально і їм можна вертатися. Вони повинні були ще раз подолати місце концентрації полтергейсту і, як тільки доберуться до села, Дмитро зв’яжеться зі мною. Так ми домовилися. І лише після цього я зможу спокійно заснути цієї ночі.

Так я думав.

Коли після дзвінка я попрямував до кабінету доктора, мені навіть на думку не спадало нічого поганого. Непомітно пробратися до своєї кімнати, не наткнувшись ні на одного з чергових, роздягтися, прийняти душ і завалитися спати. Проте, що це? Рухаючись до вікна кабінету Іллі Матвійовича, я зауважив, що вікно кабінету головлікаря трохи відчинене. Спочатку я вирішив не звертати на це уваги. Ну, і що, як відчинено? Забули зачинити, залишили на ніч провітрювати. Ну, і гаразд. Але ж ні! Вже було поставивши ногу на підвіконня кабінету доктора, я зупинився і подумав. Як часто вікно головлікаря залишається відкритим? Залишає вона його відкритим свідомо? Ні! Замикаючи двері кабінету, було б дуже нелогічно залишати відчиненим вікно, на якому немає грат. Адже ключа від цього кабінету не було, мабуть, ні у кого. У кожному разі, у зв’язці Іллі Матвійовича він був відсутній. От так: хочеш не хочеш, а вибору у мене немає.

Я прибрав ногу з підвіконня і прикрив вікно. Потім підійшов до вікна кабінету Тетяни Андріївни, яке було через одне від мого. Детальний огляд привів мене до висновку, що, якщо це не пастка, то мені неймовірно пощастило. Я легко відчинив пластикове вікно і, лише на мить завагавшись, поліз до кабінету. Вікно затуляли товсті штори, і це теж було мені на руку. Можна було засвітити настільну лампу, заздалегідь заретушувавши її чимось, і світла майже напевно не буде видно з вулиці. А з коридору й поготів. За дверима, як я пам’ятав, знаходилася приймальня, де розташовувався стіл секретарки. Двері прикривалися щільно, і навіть, якщо хтось увійде до приймальні, то слабкого світла в кабінеті не побачить, і у мене буде час змитися. Оцінивши обстановку, я вже спокійніше почав думати, навіщо ж сюди заліз.

— Щоб додати собі проблем, — тихенько прокоментував я і підійшов до столу біля вікна.

Навпроти столу, біля протилежної стіни, стояла велика шафа з висувними шухлядами. Видно — то був архів, або щось на кшталт цього. Але відразу підійти до нього я не зважився, таким він був величезним. Стіл з цієї точки зору мав більше переваг. Я всівся за стіл в розкішне крісло і швидко, хоча й уважно, почав перебирати всі папери, що були на столі і всередині нього. На цю невдячну роботу витратив майже цілу годину. І нічого! Тобто нічого, що могло б мене зацікавити. Якісь рахунки, списки всякої всячини, чернетки, книги по психології і психіатрії і навіть декілька фотографій рідних. Подумки нарікаючи на те, що витратив купу часу, я встав із стільця і підійшов до шафи. Я відразу не помітив, що на кожній шухляді були маленькі букви. Як в бібліотеці. По-перше, в декількох ящиках не виявилося нічого. Зате потім, під буквами д-е я надибав кілька іменних тек. Швидко проглянувши одну з них, я переконався, що це історія хвороби пацієнта Донченка. Акуратно прикривши ящик, я почав міркувати, що ж робити далі. Методично перебирати всі теки в пошуку чогось, що буде мені цікавим, було б надто довго, і я навряд чи встигну до ранку. Якби тут була Олена, вона б могла пришвидшити цей процес. Але її тут не було. Я ще раз пройшовся уздовж шафи, уважно розглядаючи написи на шухлядах. Промайнула думка подивитися свою справу, але раціоналізм переміг цікавість. Ось воно! Не всі шухляди були помічені буквами алфавіту, на декількох не було написів взагалі, а на інших були інші написи. Один з ящиків, помічений написом «повн. стац.», привернув мою увагу. Сподіваючись знайти там теки тих пацієнтів, що перебувають в підвальному приміщенні, я почав перебирати їх. Всього їх були п’ять. Це вже було щось — саме стільки пацієнтів знаходилося в підвалі. Окрім Валерія, хлопчика із викрученою головою, тієї жінки, що уміє стояти на стелі, і Лінди там, як я пам’ятав, був ще один непримітний пацієнт років шістдесяти.

Валерій Іванович Степаненко. Здається, наш вампір. Я згріб всі справи і пішов до столу. Там я узяв кілька відривних аркушиків для записок і ручку, щоб законспектувати деякі факти і не покладатися на свою ненадійну пам’ять. Отже, народився в 69-му, в місті такому-то, вчився, працював. Це все я мигцем переглянув і дещо законспектував. Далі діагноз: приступообразно-прогредієнтна шизофренія (депресивні і маніакальні стани). Хто б міг подумати… Я швидко проглянув всі його гріхи, все співпадало з тим, що він розповів нам в підвалі. Загалом, нормальний псих, місце яким саме там, де Валерій зараз і знаходився.

Далі хлопчик. Олександр Віталійович Косой. Я б навіть сказав кривий, або кривошиїй. Теж десь колись народився. Діагноз: Рекурентна (поворотна), періодична шизофренія (з маніакальною симптоматикою). Поки що нікого не убив, окрім кішок. Вчасно спохватилися.

Галина Сергіївна Померх. 65-й рік народження. Діагноз: гебефренічна шизофренія (параноїдна шизофренія). Могли б в підвал і не засовувати. Хоча хто її знає, цю шизофренію — лікарям видніше.

Дмитро Андрійович Білий. 46-рік народження. Діагноз той же, що й у хлопчака. Список гріхів невеликий, але характерний.

Останньою в моєму списку була Лінда Тимофіївна Товстун. Ось тут і починалося найнезрозуміліше і найцікавіше. Єдине, що було про неї написано — це діагноз. Гебефренічна шизофренія. Як багато на світі цих шизофреній. Ця своєю назвою мені взагалі нічого не говорила. Місце народження не вказане, рік народження теж, переведена в клініку з Олександрійської міської психіатричної клініки. І то цей факт стояв зі знаком питання. Що б це означало? Я ось не знав, що в сусідньому місті є ще одна психлікарня. Хоча ні, вже немає. Далі писали: «документи знищені при пожежі, що знищила клініку». Ось воно що. Виходить, що ніхто її після знищення документів при пожежі не визнав. Цікаво, що вона теж в підвалі. Навіщо? Судячи з перебігу хвороби, великої потреби в цьому, на мою думку, не було.

За дверима почувся шум. А потім два голоси: жіночий і чоловічий. Вони про щось шепотілися. Я ледь не запанікував. Вимкнув настільну лампу, зібрав всі теки і засунув свої замітки в кишеню. Прислухався, сподіваючись, що вони не збираються відвідувати цей кабінет. Чорт! У замку почулося клацання, і я упірнув під стіл разом з теками. До вікна я вже не встигав. Невже вони мене засікли? От невезуха!

— Якщо вона дізнається, то просто душитиме нас, — засміялася молода, судячи з голосу, жінка.

— Якщо не скажеш, то ніхто не дізнається, — відповів чоловік. — А ти не скажеш, — він гмикнув, — а це значить, ризику ніякого.

— У тебе завжди все просто і жодних проблем, — дорікнула жінка. — А я боюся.

— Не бійся.

Пролунало гучне цмокання, і я зрозумів, що моє вбивство наразі відкладається. Якщо вони не надумають, звичайно, зайнятися цим за столом начальника. А в тому, що вони саме для цього зайшли в кабінет головлікаря, я не сумнівався. Якщо у мене і були якісь сумніви, то вони розвіялися відразу ж, як я почув, що вони завалилися на диван, що стояв в кабінеті. Звідти вони не могли мене побачити, якщо не видам себе сам.

Спочатку вони займалися сексом на дивані, і я був у відносній безпеці. Потім самоявлений мачо заявив:

— Давай на столі.

Через декілька секунд стіл затремтів, і я зрозумів, що він виконав своє бажання. Стіл почав рівномірно розгойдуватися. І навіть зрушуватись з місця! От, дурень! Я почав відповзати разом із столом.

— Тут незручно, любий, — це вже був жіночий голос. — Давай повернемося на диван. І дивися, що ти наробив.

Стіл здригнувся і почав рухатися на попереднє місце. Я разом з ним. Потім над головою зашаруділи папери, але довго наводити порядок мачо не став і незабаром з боку дивана знов донісся ритмічний характерний шум. На мій превеликий жаль, одного разу парочці не вистачило. Вони зробили це двічі, хоча мачо наполягав і на третьому. Крапку поставила жінка, нагадавши, що їй треба завершити обхід. І вони ретирувалися. Я виліз з-під столу й нарешті зітхнув з полегшенням. Швидко повернув теки на місце, поправив папери на столі — мачо, звичайно ж, не вельми старався, наводячи там лад, дурень, та й світло вони, звичайно, не вмикали. Було не до того.

Коли я виліз з вікна кабінету головлікаря, небо вже почало сіріти. Треба було поспішати. Проте не вийшло. До своєї кімнати я зміг потрапити тільки через півгодини. То на охоронця трохи не наткнувся, то на медсестру. Але як би там не було, я все-таки пробрався до кімнати і, не забувши забарикадувати двері, упав на ліжко.

***

Якщо чесно, то горілка мені вже добряче набридла. Я ніколи не був прихильником цього улюбленого в нашій, та і не тільки в нашій, країні напою. І ніколи не розумів укоріненої думки про те, що горілка чистий і тому безпечний продукт, а ось, наприклад, коньяк начебто пахне блощицями та й голова від нього болить. У мене не болить. А клопами пахне не коньяк, а «коньяк» — та ж горілка, звичайно найпаршивіша, а то і паленка, з додаванням в кращому разі чаю, а в гіршому — взагалі незрозуміло яких інгредієнтів. Не був я згоден і з частково справедливим твердженням, що змішувати алкогольні напої не слід ні в жодному разі. Горілку з пивом — згоден. Але як же у такому разі бути з різноманітними коктейлями? Ігнорувати? Безглуздо. Я ось частенько любив почати з коньяку, а закінчити вином. Звичайно, все повинно бути пристойної якості. І звичайно, не приймати більше, ніж рекомендує медицина. Ну, гаразд — не більше п’яти медичних норм.

Саме тому я з таким інтересом і надією спостерігав за рукою Дмитра, що тільки-но занурилась у пакет. Ну ось! Явно не Андрій купував, видно руку столичного інтелігента. Дмитрик поставив невелику пляшку коньяку на столик і поліз знову в пакет за закускою.

— Це що? — якось невпевнено запитав Андрій, що вже встиг вмоститися за стіл, роль якого виконувала тумбочка. За магічними приготуваннями Дмитрика він спостерігав з не меншим інтересом, ніж я.

— Я дві узяв. Окрім Шустова нічого не було, так що не ображайтеся, — відповів Дмитро, викладаючи на стіл ковбасу і сир, а за ними якийсь консервований салат.

— Нормально, — підтримав я.

Андрій ще трохи покрутив носом, видно, стереотипи в ньому були сильні, але надовго його не вистачило. Ми порізали і розклали традиційну закуску по пластикових тарілочках, Дмитро, як старший, розлив по пластикових скляночках коньяк, і підняв свою:

— Ну — за моральну стійкість, — проголосив він.

Коньяк, як з’ясувалося, був цілком нічого. У кожному разі не палений «Борисфен» — ходяча антиреклама всім коньякам.

— Шефу розповів приємні новини? — поцікавився я, закушуючи ковбаскою. Погляд раз у раз зупинявся на вікні. Вечоріло.

— Не шкодуючи фарб, — посміхнувся Діма. — Він спочатку вирішив, що я вже прийняв, та я зумів його переконати. Начебто.

— Цікава у вас робота, — висловився Андрій. Цікаво, коли він дійшов цього висновку? Ще вчора він готовий був проклинати той день, коли дізнався про мене і газету. Швидко відновився, або просто бундучиться. Зі всіх нас він сприйняв подію з примарою, на мій погляд, найважче. — І завжди так?

Відповів Діма, оскільки я сам був ще новачком в газеті. Ця справа була моєю першою серйозною роботою.

— Досить рідко. Якщо чесно, то це і добре. Якби кожна стаття нашої газети ґрунтувалася на чомусь подібному, то всі просто б розбіглися. Як ти сам встиг переконатися, екстремальні розслідування не дуже надихають наших людей.

— Так — трохи впливають на нервову систему, — погодився я.

— Так-так, — підтримав він.

— Ну, слава богу, — з явним полегшенням зітхнув Андрій. — Я вже почав серйозно побоюватися. Тут тобі привиди, там ще щось. Тепер і в банальних речах всіляке чортовиння увижатиметься.

— А ось це правильно, — сказав Діма. — Ось, наприклад, зі всіма було таке: щось-небудь шукаєш — дрібне щось — кілька разів проглядаєш одні й ті ж місця, а немає чортівні. А потім бац — і знаходиш. Там знаходиш, де кілька разів дивився. Нормальна людина зниже плечима і забуде, але ж ні: тут не обійшлося простою випадковістю або неуважністю.

— Ну, і…? — поквапив Андрій. Мені теж було цікаво, я на цю тему нічого не знав і навіть серйозно ніколи не замислювався.

— Наш Віктор Михайлович працював над цією темою ще кілька років тому, — продовжив Діма. При цьому він не забув про коньяк, почавши наповнювати наші ємності. — І так нічого конкретного не з’ясував. Написав, звичайно, пристойну і цікаву статтю з купою недомовок та з нічим не обґрунтованими висновками. Але головний і, мабуть, єдино достовірний висновок він зробив: це не випадковість і не результат неуважності. Дрібні речі дійсно іноді пропадають. А причини можуть бути самими різними — від шкідливих духів, яких ми не бачимо, оскільки вони цього не хочуть, до локальних викривлень простору.

— Здогадуюсь, що другий висновок був йому більше до душі, — сказав я. Віктор Михайлович був нашим головним фахівцем з інопланетян та всіляких НЛО. Наскільки я знав, чортовиння його взагалі не дуже цікавило.

— Можливо, — гмикнув Діма. — Я не питав.

Ми випили по другій, цього разу обійшовшись без тосту. Ось чого у спиртного не віднімеш, так це його здатності лікувати розхитані нерви. При депресіях це отрута, а якщо робота дістала постійним клопотом або… примара налякала до підґузників, то це саме те, що потрібно. Спалив декілька зайвих нервових клітин, і відразу відчуваєш, як нерви, заспокоюються, напруга просто зникає разом з тими нервовими клітинами. Як зараз.

— Що тепер будемо робити? — поставив я загальне питання, повертаючи розмову в робоче русло. — Пропозиції, нові версії є?

— Ядерним зарядом по лісу, — серйозним тоном запропонував Андрій. — Невеликим тактичним ядерним зарядом.

— Відставити ядерний заряд, — відрізав Дмитрик. — Не факт, що допоможе. А якщо серйозно, то мені все це нагадує якусь… ретельно задуману виставу. А ми граємо в цій, незрозуміло ким або чим поставленій, виставі, навіть про це не здогадуючись. Але це так… лірика.

— Найсумніше, що коли ми не зрозуміємо нічого, — підтримав я задумливо, — то з нами трапиться саме те, що задумав режисер.

— Щось ви зафантазувалися, хлоп’ята, — усміхнувся Андрій. — Може, вам вже не наливати?

Дмитрик мовчки розлив залишки коньяку по склянках і поставив на столик другу пляшку. Випили по третій. Я почав відчувати, як повертається робоча форма.

— Ми маємо перевертня, вампіра, привидів, — перерахував я. — Що це нам дає?

— Нічого конкретного, — відповів Дмитро. — Розумієш, всі достовірні випадки, які розслідувала наша газета, мали під собою щось одне. І відповідно, від цього завжди танцювали. Якщо був зв’язок з потойбічним світом, намагалися знайти причину появи полтергейсту. Якщо розслідували появу НЛО, то теж знали, від чого відштовхуватися. Дуже часто розслідування закінчувалися констатацією факту: це було, а зараз цього немає. А що у нас тут? Вінегрет!

— Тобто, все-таки любителі-чорнокнижники? — припустив я.

— Це найбільше підходить, судячи з фактів, — погодився Дмитро.

— Ні фіга собі любителі! — обурився Андрій. — Ви зовсім вже… — що «вже» він так і не пояснив. — Я вважаю, що треба танцювати від привида в лісі. Якийсь він дивний — спочатку стара, потім став дідом. Я такого навіть у фільмах не бачив. А може тут, ну, типу вирва інферно.

— Яка вирва? — не зрозумів Дмитро.

— Це у Лук’яненка, в «Нічному дозорі», — пояснив я. Дмитрик не був шанувальником фантастики та екшнів, вважаючи, що і в справжньому житті йому вистачало всього цього. На відміну від мене.

— На зразок аномальної зони, — швидко зміркував Дмитро. — Може і таке бути. Теж підходить під наш випадок. А може, якийсь лікар захоплюється магією і експериментує на хворих.

— До речі, я вчора відвідав кабінет головлікаря, — пригадав я. — Трохи там понишпорив.

— Що ж ти раніше не сказав?! — обурився він. Щось знайшов конкретне?

Я детально розповів, як потрапив до кабінету, і що там встиг переглянути. Поки я розповідав, ми встигли почати другу пляшку коньяку. Розповідь потекла плавно і легко. Судячи з перебільшено сконцентрованих і серйозних осіб Дмитра та Андрія, коньяк благотворно вплинув не лише на мене. Андрій настільки гармонійно увійшов у роль молодого, але перспективного детектива, що тепер був схожий на молодого Джеймса Бонда.

— Нічого цікавого на вампіра, — розчаровано висловився Дмитро. — Як і на інших. А цю Лінду потрібно перевірити. Волоцюга вона чи що?

— А я ось чого не втулю, — задумливо сказав Андрій, — ніякої психіатричної лікарні в Олександрійську немає. Я б знав.

— Це точно, — погодився я. — Лежав би ти тут, якби там була державна клініка.

— Тобто, немає такої клініки? — вже без надії запитав Дмитро.

— Ні, — упевнено відповів Андрій.

— Ось і обірвалася ниточка. — Дмитро розлив залишки коньяку. — Хоча, чи була там ниточка. І взагалі, дивно якось.

Ми допили коньяк, і почали планувати подальші дії. Дмитро хотів з’їздити до доктора, поговорити, з’ясувати про Лінду. Андрій викликався допомогти в селі. Якщо неподалік від Лазеньок мешкала агресивна примара, то, можливо, причиною її появи був хтось з тих, хто мешкав у селі. Зазвичай, таке траплялось: нерозкритий злочин, нещасна любов з подальшим самогубством. Хоча я б не став на це дуже розраховувати. Загалом, Андрій погодився стати нашим позаштатним співробітником. Може, його взяти до газети на постійну роботу? Треба буде поцікавитися його думкою, після того, як все закінчиться. А мені нічого не залишалося, тільки чекати розвитку подій, спостерігати за оточуючими, підозрювати всіх і кожного. Та сподіватися, що я при цьому залишатимусь мисливцем, а не живцем. Сподіватися і розуміти, що хочеш-не-хочеш, а живцем я уже став. Кожен, хто перебував у клініці, окрім того, хто все це затіяв, був живцем. Потенційним живцем.

Проводжав я товаришів з деяким побоюванням. Набралися ми добряче, а Дмитрові ще треба було вести машину. Дорога вночі через ліс і так була небезпечною сама по собі, а ще коли під градусом. Добре хоч, що по ній ніхто ночами не їздив.

— Як же твоя нова машина? — запитав я, коли вони вже сіли в неї.

— Буду поволі їхати, — сказав Дмитро. — Звичайно, потрібно було взяти службову, але, якось не вийшло. Та ти не бійся, якщо примара нас не схопить, по приїзді зателефоную.

— А якщо схопить, то я всіх ментів сюди викличу, — пообіцяв я.

— Дивися, на очі черговому лікарю не потрапляй, напучував Андрій. — А то наступного разу ми тебе лікувати кефіром будемо, усе, що міцніше, просто заберуть.

Я кивнув і пішов назад. А машина поволі й дуже обережно покотилась дорогою. Щасливо діставшись до своєї кімнати — встиг саме вчасно до комендантської години, — я забарикадувався й почав чекати дзвінка. Пройшло всього декілька хвилин, не більше десяти, а я встиг розхвилюватися. Все-таки повністю я до норми не прийшов. Необхідні були ще повторні курси, а там і до алкоголізму недалеко. Гаразд, закінчимо цю справу, влаштую собі тривалу відпустку, а якщо шеф буде проти — порву його на частини, закопаю в якому-небудь фікусі і все одно вирвуся у відпустку. Місяця на два.

Дзвінка я дочекався, мужики доїхали нормально, навіть привида не бачили. З полегшенням я роздягнувся, заліз під ковдру і заплющив очі. Світ навколо закрутився, і незабаром я опинився вже зовсім в іншому. І що вигідно відрізняло його від нашого, так це те, що все в ньому було несправжнім. І що б не трапилося, я завжди міг розплющити очі, втупитися у темряву або залитий слабким вранішнім світлом простір і сказати: це всього лише сон. Це — сон.

Вона прокинулася від невеликого болю. Скосила очі і побачила голку, що стирчить з руки, і медсестру, що схилилася над нею.

— Що це? — слабким голосом запитала вона, ще не до кінця прокинувшись.

Медсестра не відповіла. Її зосереджене лице немов застигло, а увага була зосереджена тільки на шприці, немов окрім цього шприца в світі більше нічого не існувало. Це було ненормально і жінка почала хвилюватись. Прозора рідина повністю зникла у її вені.

— Що ви мені вкололи? — зробила вона ще одну спробу звернути на себе увагу дивної медсестри. Втім, вона вже майже не сподівалася на це.

Ще не розуміючи того, що відбувається, вона вже знала, що це погано. Щось мало статися, щось недобре, і її власна смерть була б навіть не найгіршим варіантом. Це було б зрозуміло і звично…

Медсестра повернулася, вийшла з палати, забравши з собою злощасний шприц, потім клацнув замок. Погляд медсестри, як і раніше, був нерухомий. Через декілька хвилин, після її відходу, жінка відчула дію ліків. Вона не заснула, ні, але свідомість кудись рухалась, розосередилася, розслабилася. Вона ще усвідомлювала, що відбувається і могла контролювати своє тіло і розум, але з кожною секундою це ставало дедалі непотрібнішим, і це було так важко. Нарешті вона зрозуміла, що відбувається. Самотня сльозинка скотилася по щоці і крапнула на подушку. Потім її розум грубо відіпхнули кудись убік.

— Привіт, — сказала вона в порожнечу своєї невеликої палати.

Я був на вулиці. Вийшов з головного входу, здається. Ну, тоді мене повинні були помітити охоронці, незабаром вони з’являться тут. Треба бігти. І я побіг. Великими стрибками перетинаючи парк, одним махом перескакуючи через кущі, я швидко опинився біля огорожі і побіг уздовж неї. Десь повинен бути підкоп. Я точно це знав, хоч і не пам’ятав, звідки йшло це знання.

Ось він!

Я обнюхав його. Чужий запах. Не дуже сильний, вже достатньо давній, але тепер це мій підкоп. Я помочився на огорожу і на землю. Порядок. А потім швидко проліз під огорожею і, не зупиняючись, побіг до лісу. Тільки зараз я відчув запахи. Цілий букет таких знайомих і таких нових запахів, красу яких зміг відчути тільки зараз. Ніколи раніше я не міг так чітко відрізнити запах одного дерева від іншого. І хоча я не пам’ятав, як називаються ці дерева і трави, від цього все ставало тільки правильнішим. Навіщо назви, навіщо слова, якщо є щось більше — свобода і дійсне розуміння суті. Я зупинився і завив, спробувавши вкласти в це завивання всі ті відчуття, що переповнювали мою душу.

Заєць був десь поряд. Я вже відчував його запах, але не бачив і не чув його. Вітерець подув в мою сторону, і я точно визначив напрям. Я навіть міг приблизно оцінити відстань до звіра. Крадькома почав наближатися до того місця, де він зачаївся. Коли я вже був за кілька метрів від нього, заєць зірвався і побіг. Я побіг за ним. Ще ніколи я так не бігав: так швидко і так легко. Але це не перешкодило звіру бігти ще швидше, і, врешті-решт, він відірвався від мене настільки, що переслідування втратило сенс. Я ще якийсь час біг за ним, без надії наздогнати, просто задля самого процесу гонитви. Це збуджувало, розганяло кров і наповнювало м’язи і мозок хижим збудженням, примушуючи бігти швидше і швидше. Не зупинятися.

Незабаром запах зайця послаб настільки, що перестав мене збуджувати, і я зупинився. Довелося трохи побігати навколо, щоб зрозуміти, куди рухатися, аби повернутися назад. Та я швидко зорієнтувався, встановив напрям і побіг назад. Не можна було занадто віддалятися від клініки — це було небезпечно. У чому полягала ця небезпека, я не знав — це було щось схоже на інстинкт, — але я твердо знав, що небезпека реальна. Наближаючись до підкопу під огорожею, я відчув ще один запах. Він збуджував мене не менш сильно, ніж запах зайця, але будив зовсім не ті відчуття. Проте, не менш сильні. Тільки інші.

Я прислухався, в надії визначити напрямок джерела запаху, оскільки вітру майже не було, і напрям розпливався. Але, окрім звичайних звуків осіннього нічного лісу, нічого не почув. А запах був. Слабкий, але постійний, ваблячий. Він примушував моє тіло тремтіти в передчутті, а десь внизу живота розтікалося приємне тепло. Я пішов в приблизно вибраному напрямку й, не пройшовши і декількох метрів, почув ледь помітний звук. Шелест листя. Але цей шелест сказав мені більше, ніж могли б сказати майже забуті слова. Вона бавилась зі мною. Вона не могла не відчувати мій запах, і не поспішала тікати, отже, просто бавилась. Що ж, пограємо.

Я почав наближатися, обходячи її з навітряного боку, щоб вона не змогла відчути мого наближення до останнього моменту. Правда, вітру то майже і не було. Як не старався, але то гілочка трісне, то сухе листя зашарудить під ногою — я майже був упевнений, що вона знає не тільки те, що я наближаюся, але і те, де зараз знаходжуся. Але не йшла геть. Запах, як і раніше, долинав з одного місця, не віддалявся і навіть не зміщувався. І ось, коли я вже повинен був вийти на неї, почув напівгавкіт-напіввищання — вона явно надімною насміхалася. Тихенько так. І раптом почала тікати. Ліс відразу вибухнув цілою гаммою звуків. Звуків гонитви. Це ще більше роздражнило мене, і я кинувся за нею. Але відразу ж почав відставати. Петляючи між стовбурами, я не міг набрати доброї швидкості, раз у раз зачіпляючись за стовбури і залишаючи на них клапті шерсті. І злився через це. А злість породжувала збудження, збудження наповнювало моє тіло силою, а сила дарувала свободу! Я летів крізь ліс так швидко, як ніколи до того, зачіпав стовбури і гілки, майже не помічаючи цього. Була тільки гонитва і свобода і більше нічого. Увесь світ — це гонитва.

Вона повернула і побігла назад, видно, так само, як і я, відчувала необхідність триматися поблизу клініки. Це зіграло мені на руку. Я просто встав у неї на шляху і почав чекати, наповнений збудженням, і майже нічого не тямлячи. Вона налетіла на мене, майже не зменшивши швидкості. Притиснула до землі і вкусила за вухо. Не сильно — граючись. Ми покотилися по землі, кусаючись і повискуючи. У ночі я бачив достатньо, щоб добре роздивитися її красиві зелені очі, чорний ніс, коричневу шерсть, що покривала її майже всю, і червону порожнину її пащі, заповнену гострими міцними зубами. У глибині свідомості щось здригнулося. Щось закричало, обдавши мозок жахом, але так кволо, неначе здалеку. Я хотів прислухатися до цього крику, так підказував мені інстинкт, а інстинкту слід було довіряти, але коричнева бестія не дала мені цього зробити. У наступну мить я вже припав до неї ззаду, і ми злилися в єдине ціле. Наше єднання було настільки диким і неприборканим, що не могло тривати довго, але цей час здався мені майже вічністю. Не тому, що час затягнувся, а тому, що воно перестало існувати взагалі. Залишився лише ліс, залишилася вона, і наша спільна пристрасть. Дика і неприборкана, як сама природа. У цю мить нас не могло зупинити ніщо, навіть смерть була над нами не владна. Якби у мене зараз зупинилося серце, я все одно б продовжив рухатися, тому що пік був близький і лише після того, як цей пік минеться, я зміг би дозволити собі померти. Але серце гупало, заглушуючи собою звуки лісу, легені наповнювалися повітрям, і я рухався, вганяючи невгамовну плоть все глибше і глибше в неї. І я вищав разом з нею. Крик обірвався лише тоді, коли ми досягли піку і, все ще не роз’єднуючись, тремтячи всім тілом, насолоджувалися одне одним.

І тут я збагнув, що це не сон!

Я завжди, ЗАВЖДИ прокидався, коли відчував уві сні оргазм! Мозок неначе увімкнули, але не повністю. Я зрозумів, що відбувається щось неприродне, але відчував це лише якоюсь невеликою своєю частиною. Одна частина мене все ще насолоджувалася, притиснувши до себе цю… це чудовисько, а друга, усвідомивши, що до сну те, що відбувається, не має жодного стосунку, почала поволі брати контроль над тілом. Страх ще по справжньому не прийшов. Дуже сильними були попередні емоції, і страх тільки підкрадався, ще не знаючи, з якого боку підступити. Я відсторонився від неї і спробував встати. І не зміг. Страх зробив маленький обережний крок до серця. Вона повернула до мене свою морду. Паща була широко розкрита і з білих зубів текла слина. Вона відчула зміну в моїй поведінці, але ще не зрозуміла, що стало цьому причиною. Я відсторонився, а вона зрозуміла це по-своєму і, стрибнувши до мене, лизнула в обличчя. Запахом свіжої крові дихнула мені прямо в ніздрі. Страх зробив ще один крок до серця. Я заревів і відштовхнув її від себе. Став рачки, тому що на ноги зіп’ястися все ще не міг. Потрібно було бігти, бігти назад. А вона стояла на шляху, все ще не розуміючи причин моєї поведінки. Тоді я просто стрибнув на неї, збив з ніг, і побіг, Залишивши позаду було ображене скиглення.

Я біг, з кожним кроком усвідомлюючи весь неймовірний жах того, що відбулося. Я біг, і з кожним стрибком це ставало все важче і важче, покриваючи серце кіркою льоду. Біг, доки не спіткнувся і не впав, перекидаючись і дряпаючи шкіру.

Шкіру?

Я поглянув на руку — вона була моєю. За спиною пролунало завивання. Таке завивання я вже чув — завивання полюючого перевертня. Я схопився на ноги і понісся до підкопу, на моє щастя до нього залишилося кілька метрів. Не знаю як, але мені вдалося добігти до нього швидше, ніж вона змогла мене наздогнати. Я був абсолютно голим і дуже чітко уявляв собі, чим обернеться наша пряма сутичка. Крізь підкоп я пролетів швидко, майже як тюлень упірнає в ополонку, встигнувши відзначити лише те, що він став істотно більшим. А перевертень залишилася в лісі. З невідомої мені причини вона не стала мене переслідувати на території клініки. Може, вже встигла втамувати свою кровожерливість, загризши якого-небудь звіра ще до того, як ми зустрілися, а може, зіграло те, що ми з нею… Не знаю. І навіть не хочу знати.

Дмитро припаркував машину досить далеко від обласної лікарні, і цей факт ніяк не міг підняти вже зіпсований зранку настрій. Боліла голова, хоча й випили не так вже багато. Бувало, що пив і більше, та й продукт був далеко не найякіснішим, але голова на ранок була майже як огірочок. Тепер же, як на зло, тріщала. Грішити на коньяк можна було скільки завгодно, але, швидше за все, справа була не в ньому. Просто так вийшло — іноді болить, а іноді — ні. Положення Сонця і зірок, або магнітна буря, й таке інше.

У палату його пустили без проблем. Це було дуже до речі, до того ж вказувало на те, що Торін почуває себе нормально. Якщо чесно, то Дмитро не вельми б здивувався, якби його повідомили, що доктор Торін, на превеликий жаль, помер цієї ночі. Це було б навіть логічним продовженням дня. Але, як би там не було, він з доктором зустрівся без проблем.

— А — Соболєв, — голос Іллі Матвійовича був на диво бадьорим. Він махнув рукою, вказуючи на стілець, що стояв поряд з його ліжком.

Дмитро пройшов до ліжка доктора і з полегшенням сів на стілець. Цього разу палата Торіна була одиночною — мабуть, зарплата йому це дозволяла. І це було до речі. Хоч шепотітися не було необхідності.

— Доброго ранку, — привітався Дмитро.

— І вам того ж.

— Непогано було б, — скривився Дмитро.

— Погані новини? — насторожився Ілля.

— Я б не сказав, що погані. Дещо трапилось, але… просто макітра тріщить. У вас немає чогось: морфіну, ЛСД або хоч би травички? Хоча ні, конопель не треба.

— А анальгін підійде? — Ілля досить важко нахилився до тумбочки і, трохи попорпавшись в купі пігулок та іншого дріб’язку, відірвав одну і простягнув Дмитрові. — Повинно допомогти, морфіну мені не дають. — Коли той проковтнув пігулку, навіть не попросивши запити, Торін продовжив: — А зараз розповідайте, що у вас там трапилось.

Дмитро коротко розповів, як вони ходили вистежувати примару. Потім доктор почав уточнювати, і довелося фактично розповідати все заново. Коли цікавість Іллі Матвійовича була задоволена, Дмитро нарешті дістав можливість отримати відповіді на питання, котрі його цікавлять сюди й привели.

— Тепер я хотів би дізнатися дещо у вас.

— Чим зможу, — люб’язно погодився Ілля Матвійович.

— Мене цікавить пацієнтка Лінда Товстун. Що ви можете про неї розповісти?

— Гм. А що вас цікавить?

— Нам з Ігорем незрозуміла її таємнича поява в клініці. Це по-перше. А по-друге — чому вона знаходиться в підвалі?

— Мене теж цікавить її таємнича поява, — спокійно заявив доктор. — Як і решту моїх колег. Я не був її лікуючим лікарем, але все-таки дещо сказати можу. З’явилася вона практично відразу після відкриття клініки, а відбулося це близько двох років тому. Документів при ній ніяких не було. Спочатку вирішили, що це просто волоцюга, але швидко з’ясувалося, що вона ще й божевільна.

— Гібефренічна шизофренія, — кивнув Дмитро.

— Це той діагноз, який їй поставили в нашій клініці. Вам слід знати, лише те, що це вроджена шизофренія без явних ознак прояснення свідомості, що буває при інших видах шизофреній. Не лікується, на жаль.

— Вона прийшла удень або вночі, сама чи ні?

— Сама прийшла, — покивав Ілля Матвійович. — Здається надвечір. Довелося узяти її, не кидати ж. Звернулися до міліції, а там глухо. Хоча, якби захотіли, то щось би розкопали, але у нас така міліція…

— Що відомо про її минуле?

— Та нічого. Вона сказала, що лікувалася в олександрійській клініці, але наскільки я знаю, та клініка згоріла десь років двадцять п’ять-тридцять тому. Точно не знаю, я тоді в Дніпропетровську працював. До речі, лікувати її узялася Божко Валентина Сергіївна, царство їй небесне.

— Та сама, що наклала на себе руки? — зацікавився Діма.

— Так, вона. Більше я нічого про цю пацієнтку не знаю. Чому Лінда опинилася в спецприміщенні — теж. З таким діагнозом… не можу сказати — це у Валентини треба було питати, але тепер вже не дізнаєшся. А ще Тетяна Андріївна повинна бути в курсі. Хоча, наскільки я її знаю, вам не вдасться від неї чого-небудь добитися. Навіть я вам в цьому не зможу допомогти, як би не хотів. Навіть не знаю, чим ще можу допомогти.

— Ви і так допомогли, — запевнив Дмитро. — І на цьому спасибі.

— А у вас якісь підозри щодо цієї пацієнтки?

— Ми з Ігорем, як в класичних детективах, підозрюємо всіх, — невесело гмикнув Дмитрик. — Лінда потрапила в поле зору Ігоря, дуже вже дивна у неї справа.

Ілля Матвійович докірливо похитав головою, але ніяк цю заяву не прокоментував, давно змирившись з неминучим.

— А-а ви не можете?… Можливо, знаєте пацієнта або пацієнтку, які б поводилися не зовсім нормально, — Дмитро зміркував, що ляпнув дурницю й додав: — нестандартно для свого діагнозу. Або, можливо, знаєте, що хтось з пацієнтів захоплюється або захоплювався окультизмом?

Доктор довго думав. Хвилини три, мабуть. Діма навіть вирішив вже нагадати про своє існування, коли Ілля Матвійович, нарешті, відкинувся на подушку і відповів:

— Серед моїх таких точно немає. А серед інших, окрім Лінди, мабуть, нічого дивного я за пацієнтами не спостерігав і не знаю. Та й Лінда, до того, як ви нею зацікавилися, жодних поганих думок у мене не викликала. Про Валерія ви й самі знаєте. Ех-х, навіть не знаю. Поганий з мене помічник, еге ж?

— Не наговорюйте на себе, а то в рай потрапите.

— Вважаєте, що вже час?

Діма пригадав, де знаходиться, і винувато подивився на Іллю: той хитро посміхався, зовсім не образившись.

До ранку я так і не заснув. Навіть, якби у мене і виникло таке бажання, то я зробив би все, щоб його придушити. Якби було треба, бився б головою об стіну, але не заснув би. Але вночі спати мені не хотілося. Повернувшись до своєї кімнати, я довго сидів на ліжку, охопивши коліна руками — абсолютно не властива мені поза. У голові циркулювало одне питання: що відбулося? Це була одна-єдина думка, але вона була настільки сильною, що поглинала собою всі інші. І відповіді на це питання не було. Точніше та, що була, мене не влаштовувала. Вона настільки мене не влаштовувала, що просто не могла остаточно сформуватися в моїй голові. Як тільки свідомість починала зупинятися на тій єдиній відповіді, яка могла бути правдою, найочевиднішій відповіді, думки плуталися, і мозок починав знову шукати відповідь.

Що трапилось?

Так минув якийсь час. Не знаю скільки, але доволі багато. Коли я прокинувся, ще не повністю, і як сомнамбула поплентався до ванної кімнати, вже починало розвиднятися. У ванні я пустив гарячу воду і відразу заліз — одягнутися я так і не спромігся. У клініці, як я знав, не у всіх кімнатах були ванни. Задля безпеки важких хворих, які, чого доброго, могли там і втопитися. Наприклад, в багатомісній палаті, де жив Андрій, ванни не було, там стояв лише душ. А ось в моїй кімнаті ванна була. Можна було запросто лягти під воду, затримати на якийсь час дихання, а потім повільно випустити повітря… Я зупинився на цій думці занадто довго, щоб можна було назвати її несерйозною. Але топитися не став. І як тільки прийшов до такого рішення, заплакав. Тихо і болісно. І не міг зупинитися, тому що більше не міг заперечувати очевидне. Прийняв те, чого не міг прийняти без того, щоб не збожеволіти. Але свідомість виявилася дуже міцною для такого простого виходу, і все ще чіплялася за об’єктивну реальність. Як же це, виявляється, боляче!

Непомітно настав ранок. Вода у ванні вже встигла вистигнути, і час було вилазити. Крім того, я підозрював, що скоро принесуть сніданок, і не міг допустити, щоб мене застали в такому стані. Адже в цьому випадку потрібно буде пояснювати, що зі мною відбувається. І я змушений буду брехати, а щоб натурально брехати, потрібно думати, однак думати я ще не міг. У кожному разі треба привести себе до тями. Я виліз із ванни й подивився в дзеркало, що висіло над раковиною. Обличчя виглядало жахливо: червоні від сліз, якісь приречені очі, змарніле обличчя заросло п’яти міліметровою щетиною, на голові і на тілі подряпини — таким жалюгідним я себе ще ніколи не бачив. Все ж таки доведеться щось брехати. Я витерся і поплентався в кімнату одягатися. Того одягу, що, власне, складався з одних трусів, що були на мені вчора, коли я лягав спати, я не виявив. Але цей факт був не найстрашнішим в нічній події.

Я все ще лежав на ліжку, втупившись нерухомим поглядом в стіну, і намагаючись ні про що не думати, коли до кімнату постукали, і зайшла медсестра з сніданком. До цього моменту я встиг прибрати барикаду від дверей і одягнутися, тому вона не могла бачити моє покрите подряпинами тіло. Тільки лице. І вона помітила, підозріло глянувши на мене. Без сумніву цей факт незабаром стане відомим Галині Леонідівні. А я ще не придумав, що їй набрехати. Медсестра мовчки поставила тацю з їжею й пішла. Проте, спокійно поїсти мені не дали. А апетит, на диво, у мене був.

— Привіт, — сказала Олена, перехопивши двері, що майже зачинилися, у медсестри. Її привітна усмішка швидко зійшла — вистачило лише одного погляду на моє обличчя. Невже так помітно? Хоча, я ж бачив себе. — Живий?

Олена прикрила за собою двері, підійшла до ліжка, не наважуючись сісти. Її увага до мого фейсу трохи дратувала. І це пішло мені на користь — хоч трохи розворушило мій загальмований мозок.

— Доброго ранку, — не без сарказму мовив я. Як дивно: варто було з’явитися знайомій людині, як я відразу почав повертатися до нормального стану, стаючи самим собою. Чого втупилася, не бачила ніколи подряпаної пики?

Вона нарешті сіла на ліжко поряд зі мною, а я підсунув столик ближче і взявся за їжу. Апетит був скажений.

— Ти забув, про що ми домовлялися?

— Про що?

— Ти обіцяв, що триматимеш мене в курсі подій, що відбуваються, — здається, в її голосі чулася образа. Ні, справді була. — А зараз вдаєш, що нічого не трапилось. У ванні жорстким рушником подряпався? Або невдало поголився? Хоча ні — з такою щетиною. Чого мовчиш?

— Думаю, з чого почати, — сказав я.

— З початку.

— Добре. — Я набив рот макаронами, ретельно, не поспішаючи, прожував і лише потім продовжив: — Я бачив ще одного перевертня. Вночі. Не питай, навіщо я поліз вночі до лісу. То була жінка.

— Як це ти визначив, і взагалі, навіщо поліз туди? — Олена ніби не чула, що я сказав.

Довелося знову взятися за їжу. Коли я вирішив, що зібрався з думками, то відповів:

— Вийшов, тому що мені здалося, ніби я щось побачив. У парку. Але не зміг розгледіти, ну, й вирішив вийти і подивитися. Я не збирався далеко відходити від клініки, але, загалом, опинився у лісі, і там вона напала на мене.

— Дурень, — прокоментувала вона. — Ніхто навіть не знав би, де тебе шукати.

Я дурнувато посміхнувся, підтверджуючи зроблений висновок.

— А чому ти вважаєш, що це жінка?

— По багатьох ознаках. Голос, чи риси… морди, і груди, якщо це можна так назвати. Я не помилився, можеш бути упевнена.

— Значить, жінка. Я придивлюся до пацієнток.

Я кивнув на знак схвалення.

— Персонал теж не можна відкидати. Під підозрою всі, хто має подряпини. Приблизно як у мене. Я біг через ліс і подряпався, вона теж могла одержати декілька. Крім того, можливо, помітиш щось дивне. Ти все-таки психолог.

— Я зрозуміла, — кивнула Олена. Трохи помовчала, поки я їв, а потім додала: — Не подобається мені твоє обличчя.

— Важке життя настало, — спробував я відбутися жартом. — Вирішив, що коли це все закінчиться, візьму відпустку як мінімум на два місяці.

— І поїдеш на Канари.

— Швидше полечу. Ех, не вистачить грошей на Канари.

— Тоді до Криму.

— Напевно, вже пізно. Тобто холодно вже туди їхати. Гаразд, поміркую потім.

— Придумав, що скажеш Галині Леонідівні?

— Ні, — чесно сказав я. — Але що-небудь придумаю. І взагалі, адже я псих. Мені й покалічитися можна.

— Тоді тобі зроблять лоботомію, — погрозила Олена.

— Не страшно — до мозку не дістануть. А поголитися все-таки доведеться.

— Може, тебе припудрити? — запропонувала Олена.

Пропозиція, звичайно, не була позбавлена раціональності, адже вона могла приховати деякі огріхи моєї теперішньої зовнішності, але як нормальний мужик, я поставився до неї із зрозумілою часткою скептицизму. Мабуть, на обличчі це відобразилося достатньо явно.

— Помітно не буде, — правильно зрозуміла мене Олена. Зате ти зможеш уникнути лоботомії. Ну, як — згоден?

Я пробурмотів щось невиразне. Олена зрозуміла це по-своєму і, сказавши, що зараз повернеться, вибігла з кімнати. А я отримав нагоду знову зібратися з думками й поголитися. Думки вже ганяли в голові майже як раніше. Приблизно, як на ранок після порядної пиятики. Нічна подія вже встигла трохи потьмяніти, а позбувшись фарб, вже не здавалася такою вражаюче реальною. Я майже був упевнений, що незабаром взагалі перестану сприймати її як реальність. Залишиться лише сон, в якому мені снилося, ніби я став перевертнем. А сон ніколи довго не лякає, він блякне і, врешті-решт, забувається. І це буде сном до тих пір, поки «сон» не повториться. Я дуже сподівався, і готовий був піти на які завгодно жертви, щоб цього не сталося.

У обід подзвонив Діма. До цього моменту я вже встиг відійти від нічної події настільки, що почав сумніватися у власній ненормальності. І навіть перестав думати про останній сеанс, вірніше сказати, допит, який влаштувала мені Галина Леонідівна. Якою ж уїдливою бабою вона виявилася! Все хотіла навідними питаннями заплутати мене, а потім зловити на брехні. Не знаю — здається, я все ж таки гідно відбив її наступ. Звичайно, вона щось підозрює, але напевно не те, що було насправді. І прямо звинуватити мене в брехні вона теж не могла. Я розповів їй історію про те, як вчора впав в кущі, злякавшись пацієнта, який проходив поруч. Мені нібито привиділося, що цей пацієнт, ну, щось подібне до… перевертня. Леонідівна лише гмикнула. Я не міг відкидати того, що у всьому цьому чортовинні замішані люди з персоналу клініки. Але по її реакції на свою розповідь нічого не зміг визначити. Та все ж я вважав дуже підозрілим те, що події, котрі відбувалися в клініці та її околицях, ігноруються керівництвом і лікарями клініки.

— Привіт, як справи? — пролунав в трубці голос Дмитрика.

— Так собі, — сказав я.

— Я був у Торіна. Отже, слухай, що я довідався. Лінда з’явилася в клініці на самому початку її заснування, десь два роки тому. Прийшла надвечір сама. Нічого про неї дізнатися не вдалося, а оскільки вона виявилася божевільною, її залишили в клініці. А лікувала її, або швидше спостерігала, оскільки її випадок не лікується, наша знайома, Божко Валентина.

— Весело. — Здається, Валентина говорила мені про це, але я тоді не звернув на це увагу. А треба було! — Вона згадувала про якогось брата, — пригадав я.

— Цього не чув. Кажу, нічого про неї не відомо. Лише діагноз. У нашому випадку ідеальна кандидатура для підозр. Звалити на неї можна все що завгодно. Але…

— Важко повірити, що все це організувала вона, — закінчив я.

— Так. І ця примара в лісі. Ти знаєш, адже все указує на звичайний причинний полтергейст. Просто класика. Тільки, як це пов’язано з клінікою? Ось що важливо.

— Клініка просто близько до місця концентрації полтергейсту, це й зачіпає її найбільше.

— Можливо, — погодився Діма. — Але надто вже свідомо. Адже на дорозі все просто. Знову ж таки класика: перед машиною з’являється примара цієї старої, або, біс його знає, кого, з якоюсь певною метою. Все повторюється, немов записане на плівку. Класика, одним словом.

— А тут не класика.

— Навіть і не пахне. Немов хтось свідомо всім цим керує.

Мені нестерпно захотілося розповісти про те, що трапилось зі мною вночі. Це була вже точно не класика — я це відчув на своїй шкурі.

— Адже ти знаєш, — продовжував тим часом Дмитрик, Полтергейст — це статичне явище. Майже завжди. Часи чаклунів і відьом пройшли як мінімум два сторіччя тому. Залишилися, звичайно, якісь бабці, але, наскільки мені відомо, вони не займаються нічим подібним. Та ще, можливо, десь в Африці щось залишилось.

— То ти здаєшся?

— Та ти що?! — обурився Дмитро. — Ми обов’язково розплутаємо цю справу. Про таке я раніше міг лише мріяти.

Я не був таким оптимістичним, але висловлювати власну думку не став. Можливо, він справді доведе цю справу до кінця.

— Я, напевно… — почав я. — Гадаю, пора мені видужувати. — Ця думка з’явилась щойно, але це було саме те, що давно зріло в моїй підсвідомості. Я лише до певного часу пригнічував в собі бажання дистанціюватися від розслідування. А зараз зрозумів, наскільки це буде правильним. Особливо, після нових подій. Досить! Я не герой і не хочу ним бути! — Я більше не можу тут залишатися. Розумію, що це може перешкодити розслідуванню, але мені це вже не так важливо. Вибач.

— Перестань, — сказав Діма. — Видужуєш, то й видужуй. Це твоя шкіра, й тобі вирішувати, як її використовувати. І я тебе цілком розумію, так що можеш не переживати і не пускати соплі.

— Дякую, що підтримав, — саркастично сказав я.

— Нема за що. Ну, тоді я зв’яжуся з босом, і ми все організуємо.

Як мені стало легко після цих слів! Останній раз я відчував щось схоже, коли здав першу сесію в університеті. Але тепер це було у декілька разів сильніше. Цю ніч я якось переживу. Не спатиму, і нічого не трапиться. А завтра…

— Завтра зможете витягнути? — здається, в моєму голосі було дуже багато надії. Як би Дмитро чого не запідозрив.

— Думаю, так. Ти остаточно вирішив?

— Угу.

— Тоді вважай, що вже все готово. До речі, трохи не забув. Ілля Матвійович говорить, що ця Лінда стверджувала, нібито раніше лікувалася в Олександрійській клініці.

— Це і в її справі вказано, — пригадав я.

— І ще Ілля Матвійович говорить, що цієї клініки вже тридцять років, як не існує.

— Ну, і…?

— Думав довідатися про неї детальніше. Але тепер доведеться вже разом. У мене все. Якщо у тебе немає новин, давай прощатися, а то шеф мене приб’є за такі витрати на телефон.

— Тримай мене в курсі мого звільнення.

— Не сумнівайся.

Ближче до вечора подзвонив Андрій і радісним голосом заявив:

— Я натрапив на слід!

— Який ще слід? — Його дзвінок розбудив мене. Безсонна ніч — майже безсонна — і велике нервове потрясіння сильно втомили мою нервову систему. Мені потрібно було поспати, а вночі я присягнувся цього не робити. Я не зовсім добре розумів, чому вдень спати можна, а вночі ні, але, судячи з усього, так воно і було. — Поясни детальніше, а то я щось не втямлю.

— Ти що, випив?

— Ні, я не пив. Я спав.

— Зроблю вигляд, що повірив. Значить так. Почав я помаленьку розпитувати про те, про се. І нічого відповідного під наш випадок. Ну, ти ж або Дмитро казали: трагедія, може, якась в селі трапилася, ось і примара тепер неприкаяною бродить. Так мені такого понарозповідали: у тих якийсь родич втопився ще під час війни через дівчину, у інших майже всю сім’ю фашисти вирізали, у третіх ще яка-небудь трагедія. Загалом, мало не в кожній сім’ї в нашому селі є якась сімейна трагедія. Я навіть оптимізм втратив.

— Бачу, що ненадовго, — устряв я.

— Так і є. Ось що я з’ясував: кожен в селі у кого є худобина, яку треба випасати, знає, що біля лісу, що оточує клініку, худобина не пасеться. Круто, правда? У нас самих травоїдних зроду не було. Правда, я запитав у батька, і він підтвердив, що теж знає цей факт.

— Так, перевертнів чують, — припустив я.

— А коли по-твоєму з’явилися перевертні?

— Звідки я знаю.

— А я стверджую, що першого, а, може, і єдиного, бачив мій батько. А раніше їх не було.

— Ти хочеш сказати, що корови не пасуться в цих місцях віддавна?

— Дуже давно! — з ентузіазмом підтвердив Андрій. — Так давно, що ніхто не може сказати точно, коли це почалося.

— Ну, а приблизно?

— Усе що вони можуть сказати, то це те, що цього не було років двадцять-сорок тому. Точніше сказати не можуть.

— Ясно.

— Що тобі ясно?

— А те, що дуже ймовірно, що наша історія лише побічно зав’язана на клініці, її побудували лише недавно. Тобто кінці треба шукати не тут.

— Виходить, що так, — погодився Андрій. По голосу було чутно, що він дуже задоволений собою.

— Значить, мені тим більше нічого робити в клініці. Я вже говорив Дмитрові: я виписуюся.

— З одужанням.

— Дякую. То зателефонуй Дмитрові й розкажи йому те, що розповів мені. І поки що — вільний.

— Слухаюсь, шефе. А коли виписка?

— Сподіваюся, що завтра.

— Треба буде це обмити, а то ще повернешся. Та й обмізкувати нові факти не зашкодить.

— Обмізкуємо. Там Дмитро теж дещо нарив, він тобі розповість.

— Ну, тоді я готуватимуся.

— Коньяк бери. Або на крайняк хорошу горілку, — попросив я.

— Розорите ви мене.

— Контора компенсує.

— У такому разі — коньяк, — пообіцяв Андрій, і ми попрощалися.

***

Довелося сильно вдарити себе долонею по обличчю. Це трохи допомогло. Мій нинішній стан викликав у мене деяке побоювання і подив. Начебто спати сильно не хотілося, очі не злипалися і не треба було вставляти під повіки сірники, однак я все одно встиг задрімати. Навіть не знаю, як це трапилось. Ще секунду тому читав книгу, лежачи одягненим на ліжку, і ось тепер прокинувся. Це вже починало насторожувати. Було таке враження, що моя свідомість просто відключалася. Або хтось її відключав. Але це вже дещо параноїдальні думки.

Я кинув книгу на ліжко і, підхопившись, став вештатись по кімнаті. На жаль, це заняття не могло продовжуватися нескінченно, хоч й давало змогу не заснути. Потоптавши килимок з півгодинки, я знову сів на ліжко. Моя рішучість протриматися без сну цілу ніч нікуди не зникла, можливо, навіть зросла, проте я вирішив не вдаватися до крайніх заходів і не блукати всю ніч по кімнаті. Ось якщо відчую, що знову засинаю — тоді встану. Я узяв книгу і спробував знову читати. Думки в голові плуталися, читати було важко, нерідко доводилося перечитувати одне і те ж по два-три рази. Але я вірив, що припильную знову цей момент — момент засинання. Я вірив… вірив… ві…

Коли я прокинувся знову, то зрозумів, що щось трапилось. Це було не раціональне відчуття, яке можна об’єктивно перевірити і переконатися в тому, що підсвідомість тебе не одурює, а щось абсолютно непіддатливе розумінню. Я просто відчував… щось.

Я лежав на ліжку, звісивши ноги на підлогу, книга лежала поряд. Цього разу я не став відразу схоплюватися, бігати по кімнаті і завдавати собі ляпасів. Я хотів зрозуміти, що змінилося. Що я відчуваю. І тут з боку вікна почулися заглушені склопакетом завивання. Знайомі і майже рідні. А ще я зрозумів, що відчуваю чужу присутність. Там, звідки пролунало завивання. Так, я відчував її. Ось тепер я схопився!

І побіг до вікна.

Втупився у темряву, вирячивши очі. Незримий компас в моїй голові безпомилково указував напрям, куди потрібно дивитися. Але побачити її і перевірити точність компасу я не зміг. Я схопився за комір футболки і отямився лише тоді, коли тканина почала тріщати, протестуючи проти такого з нею поводження. Нестерпно хотілося скинути з себе одяг і йти на цей поклик. Але я зупинив себе і відразу відчув, що трохи відпустило. І як тільки людські відчуття повернулися до мене, разом із здатністю думати і аналізувати, до мене знов повернувся страх. Багато хто стверджує, що у цього відчуття є межа, після якої страх зникає, згорівши у своєму власному вогні. Може, вони і не брешуть. Тоді я ще не досяг своєї межі. Тому що мій страх не відпустив, хоча його можна було вже відчути, варто було лише простягнути руку і доторкнутися.

Я знов перетворювався.

Я відійшов від вікна й опустився на килим, щоб вона не могла бачити мене з вулиці. Але, здається, це не допомогло. Допомогло інше — просте усвідомлення того, що я можу чинити опір. Варто було лише зрозуміти як. Навіть зараз я відчував її заклик, відчував бажання скинути одяг і, звільнившись разом з ним від всього, що прийнято називати цивілізацією, кинутися в ліс, погнатися за жертвою, а наздогнавши, душити і рвати, рвати зубами податливу плоть, відчуваючи гарячу кров на губах.

— Ні!

Зовнішня сила, яка хотіла мене підпорядкувати, мала іншу думку, та я відчував, що наразі перемога за мною. Я міг себе контролювати. Подивившись на руки, я не помітив жодних змін, але це мене не задовольнило, і я не підводячись, на колінах, поліз до ванної кімнати. Там увімкнув світло і наблизився до дзеркала. Жодних змін. Зовні, принаймні. Десь в глибині свідомості я не переставав відчувати щось тваринне, не в змозі придушити його повністю. І найстрашніше, що це тваринне було моїм власним. Так — підсиленим у сотні разів, але моїм — я відчував це. Все-таки люди ще не так далеко відійшли від тварин, щоб у найцивілізованішого з них не залишилося в засіках свідомості або підсвідомості чогось тваринного. А я був далекий від думки, що перебуваю в перших рядах тих представників людськості, котрі очолюють драбину цивілізації. І це хтось використовував. Чи могла це бути вона? Могла, але я не був упевнений, чи вона не така ж жертва, як і я. Але хто?!

Ось тепер мені зовсім не хотілося спати. Навпаки, було бажання рухатися, щось робити. Потрібно було повертатися до кімнати, але не зміг. У ванні завивання, що повторювалися час від часу, були майже не чутні, і це допомагало тримати себе в руках. Я ще раз поглянув в дзеркало, і мені здалося, що на обличчі стало більше волосся. Із завмерлим серцем придивився трохи краще, і мана щезла. Стояти і дивитися в дзеркало, чекаючи змін, було нестерпно. Я відвернувся, сів просто на підлозі, спершись спиною об ванну. Потрібно було зосередитися на тому людському, якого в мені було значно більше, ніж тваринного, і не дозволити останньому узяти гору. До цього моменту я вже трохи освоївся з тим дивним станом, в якому знаходився, і тепер чітко відрізняв свої рідні відчуття і думки від тих, які були посилені, а то і привнесені ззовні. І міг контролювати себе. Єдине, чого не міг зрозуміти досі — це хто або що впливає на мене. Здається, я відчував чужу присутність, крім того заклику з боку жінки-перевертня, який нікуди не пропав, а лише перемістився в свідомості на другий план. Чужа невідома присутність була на межі сприйняття, але чим більше я намагався виділити її з оберемка відчуттів, що затоплювали мене зараз, тим більше переконувався, що це не щось з моєї уяви — воно існувало. Але так невиразно, що я не міг його чітко позиціонувати. Це водночас лякало і втішало…

Не знаю точно, скільки я просидів у ванні, час минав не так як завжди — він немов би перестав існувати. Може бути півгодини, а може, навіть дві. Але це не було головним. Головним було те, що я навчився контролювати процес перетворення. Так, тепер я не боявся, або не так сильно боявся, цього слова. Але варто було лише на мить послабити свій контроль, як мене захлисне. Я це розумів навіть не стільки свідомістю, скільки підсвідомістю. У якийсь момент зрозумів, що завивання більше не доносяться з вулиці. Та й заклик майже пропав. Ще не вірячи в те, що сталося, я поволі підвівся. Виходити з ванної кімнати було страшно. Я й не збирався цього робити. Але на твердій підлозі сидіти було незручно. Потрібно було зайти до кімнати, взяти подушку, а потім повернутися і, влаштувавшись з необхідним комфортом, дочекатися ранку. Я міг це зробити. Відчинивши двері, я просунув голову в кімнату і переконався, що за вікном, як і раніш, ніч і нічого не видно. У кімнаті теж все було спокійно. Це підбадьорило мене, і я швидким кроком попрямував до ліжка. Схопив подушку і розвернувся, щоб повернутися до ванни. І завмер.

Тому, що вона дивилася на мене.

Жінка-перевертень якимсь чином звисала зовні на стіні, і її потворна напівлюдська, напівмавп’яча і трохи вовча голова і руки, суцільно покриті шерстю, знаходилися трохи вище за рівень підвіконня. Припавши до скла, вона вдивлялася цілком людськими очима досередини. Наші очі зустрілися, і я відчув, як волосся на голові встає дибки. Раптово я втратив весь свій самоконтроль. Я жахливо боявся її погляду, і єдине, що могло мене заспокоїти — це перетворення. Це було так… правильно, так… хотілося цього, що я майже розчинився в цьому бажанні.

— Ні! — чи мені здалося, чи мій голос дійсно став глибший?

Це не допомогло — тварюка, як і раніше, продовжувала висіти над вікном і дивитися на мене. У очах було очікування чогось. Таке непохитне, таке фундаментальне.

— Ні! — повторив я. — Забирайся!

Здається, її трохи пройняло. З’явилася якась невпевненість в очах. Цікаво, чи зможе вона проламати металеві грати на вікні і дістатися до мене. На підставі свого особистого досвіду я здогадувався, що навіть перевертню це не під силу.

Я поволі обернувся і, притискаючи подушку до грудей, немов вона могла мене захистити, пішов до ванної. Як в тумані, але все ще контролюючи себе.

І тут світло раптово згасло. Відразу в кімнаті і у ванній. Лише на секунду-дві, а потім загорілося знов, але тепер лампочки горіли нестабільно і на половину тієї яскравості, що раніш, немов при малій напрузі в мережі. І одночасно з цим я відчув присутність. Того, що я ніяк не міг локалізувати до цього моменту. Тепер я міг це зробити, але, як і раніше, не міг навіть приблизно визначити характер цієї… істоти?

Воно було у ванній.

Воно пригнічувало волю. Пригнічувала розум. І я зрозумів, що саме воно — центр всіх подій, що відбуваються довкола. Просто тому, що воно було настільки сильним. І чужим. Нез’ясовним. Тьмяне світло спочатку не дало мені побачити це, а може, його просто не було фізично там, звідки виходив могутній потік чужої присутності. Але через секунду я зрозумів, що дивлюся прямо на нього. Щось темне, без чітких меж, що формою нагадувало людський силует, знаходилося на стелі, притиснувшись до неї. Було таке враження, ніби це просто тінь, але об’ємних тіней не буває. Воно поволі пересувалося в мою сторону, немов хижак, котрий готується напасти на жертву. Жертвою міг бути тільки я. А ще від істоти виходив могутній уявний потік… роздратування. Немов мій опір перетворенню на перевертня розчарував цю істоту. Це було єдине, що мені було зрозуміле у ньому. І я розчарував його ще раз.

Кинувши подушку в його напрямі, навіть не глянувши, до чого це привело, я кинувся до вихідних дверей. Як і раніше, вони були забарикадовані стільцем, підсуненим під ручку. Стілець полетів за спину так само, як і подушка до цього. Я дуже боявся, що не встигну вибігти, майже не сподівався на це, але чомусь, коли я опинився в коридорі, істота з кошмарів ще не висіла у мене на спині. У мене був передшоковий стан. Навіть присутність чужого ворожого розуму перестала досягати свідомості. Єдиною думкою було тікати.

До кімнати відпочинку охорони і молодшого медичного персоналу, що знаходиться на першому поверсі, я добіг на автоматі, нічого не помічаючи по дорозі. Розкрив двері і влетів всередину. Всередині були всі чергові: два міцні охоронці, жінка лікар і медсестра. Сказати, що вони здивувалися, побачивши мене — не сказати нічого. Вони просто заціпеніли. А я зачинив за собою двері і притиснувся до них спиною.

— Д… и-и… там! — насилу вимовив я. Слова ніяк не хотіли складатися в членороздільні фрази. — Вон-но переслідує м-мене.

— Спокійно, — вимовив один з охоронців, що стояв найближче до мене. Всі вони швидко зорієнтувалися і тепер, видно, готові були діяти по стандартній схемі. — Тобі вже нічого не загрожує. Ми тебе захистимо.

— Не розумієте, — запротестував я. — Воно там. На моєму вікні висить перевертень, а у ванні цей… це… тнь.

І тут я зрозумів, що все безглуздо. Що б я не говорив, вони не повірять. Єдиний вихід — це показати їм, щоб вони побачили все своїми очима. Два охоронці вже почали наближатися до мене з цілком визначеними і зрозумілими намірами. Я відступив від дверей і одним махом розчинив їх. Я знав, що побачу, оскільки дотепер відчував його присутність і міг з точністю визначити, де воно знаходиться. І жива тінь дійсно була за дверима. Я кинувся через всю кімнату повз охоронців до протилежної стіни і там розвернувся. Я чекав, що тепер вони, побачивши істоту, що мене переслідує, все зрозуміють, але вони, як і раніше, дивилися лише на мене. Вони не бачили! А монстр, за спинами охоронців, котрі в цей час наближалися до мене, почав наближатися і сам. Його нечіткі контури, як і раніше, найбільше нагадували людські, хоча й були позбавлені будь-яких індивідуальних рис, не було навіть очей. Це просто була тривимірна тінь. І ця тінь людини повзла до мене, притиснувшись до підлоги.

Страх додав мені сили. Я кинувся до дверей, знов через охоронців, що були тепер майже коло мене, сподіваючись, що прорвуся. Але це виявилося непосильним завданням. Один з охоронців схопив мене і повалив на підлогу. Тінь все ще наближалася. Вона була дуже близько. Я почав наносити охоронцю, котрий притиснув мене до підлоги, хаотичні удари і зміг би вирватися, якби не встиг його напарник. Здається, я добряче їх пошарпав, в усякому разі, у одного з них я встиг помітити кров на обличчі, яка текла з розбитої губи. Наприкінці сутички один з них, я навіть не побачив хто, втративши віру в гуманність, завдав мені сильного удару в скроню, і я занурився в рятівну темряву.

— Тобто ви стверджуєте, що Ігор Байда, ваш пацієнт і наш колега, вчора вночі напав на співробітників клініки, знаходячись в збудженому стані? — сказав Сергій Іванович.

Разом з Дмитром вони сиділи в кабінеті директора клініки і, за сумісництвом, головлікаря Тетяни Андріївни. При розмові Сергій Іванович впритул дивився в очі Тетяни Андріївни, а та в свою чергу впритул дивилася на нього, не бажаючи втрачати ініціативу навіть в такій дрібниці. Дмитро на собі відчув силу погляду шефа, який той частенько застосовував на підлеглих при особливо відповідальних розмовах. Особисто його цей погляд завжди бентежив, хоча навряд чи це було помітно зі сторони. І під цим поглядом Дмитру дуже важко було брехати — він, немов рентген, просвічував наскрізь. Звичайно, це була всього лише ілюзія, але діяла вона виключно добре і безвідмовно. Тепер же Сергій Іванович зіткнувся з гідним суперником, який не тільки відразу зміркував, що до чого, але й успішно протистояв психологічному тиску. Правда, Сергія Івановича це зовсім не збентежило, і він продовжував тиснути, сподіваючись на перемогу, просто змором, чи просто від вродженої впертості.

— Саме так, — підтвердила Тетяна Андріївна. — І як я вже пояснила вам по телефону, — це вона вимовила з легким натиском, прозоро натякаючи співбесідникам, що вважає цю розмову марною тратою її дорогоцінного часу, — пацієнт Ігор Байда не може покинути клініку доти, доки нам не стануть відомі причини раптового погіршення його стану. Це правило залізне і обговоренню не підлягає.

— Навіть якщо газета відмовиться фінансувати його лікування? — уточнив редактор «Погляду зсередини».

— Навіть в цьому випадку. Клініка візьме ці витрати на себе.

— Але ж ви розумієте, що ми не залишимо це просто так? — устряв до розмови Дмитро. — чи не буде краще піти на компроміс і вважати подію прикрим непорозумінням?

— Якщо ви маєте намір вирішувати цю проблему через суд, то це ваша справа, — відрізала Тетяна Андріївна, перевівши погляд на Дмитра, і, як йому здалося, з полегшенням. — Але врахуйте, що в цьому випадку суд буде на боці клініки, оскільки ми нічого не порушуємо. Якби випадок не був би таким серйозним, то, повірте, я б з радістю його зам’яла на нашу спільну втіху. Але в інциденті постраждали два наші співробітники. Одному з них буде потрібно оперативне втручання і дуже може бути, що навіть в цьому випадку повністю зір на одне око йому не повернуть. Тому наше рішення більш глибоко дослідити причини, що спонукали пацієнта до таких агресивних дій, цілком узгоджується і з логікою, і з законом. У Ігоря Байди може бути серйозне прогресуюче порушення психіки, і він становить небезпеку для оточуючих.

Дмитрові дуже хотілося сказати їй про те, що до того, як Ігор потрапив в клініку, він був абсолютно нормальним, але не міг. Ще в машині, коли вони їхали в клініку, вони домовилися, що про це не варто навіть заїкатися. Тому що це пахло великим скандалом, і якщо цей факт спливе, то на газеті і кар’єрі осіб, що безпосередньо брали участь в афері, можна буде ставити жирний-прежирний хрест. Це, якщо не говорити про величезні грошові компенсації, які неодмінно здере клініка. Та й невідомо ще, чи допоможе це Ігорю.

— Ми можемо зараз з ним побачитися? — поцікавився Сергій Іванович.

— Ви прийняли правильне рішення, — прихильно прийняла капітуляцію головлікар. — Повірте, ми бажаємо Ігореві тільки добра. Раптове погіршення його стану викликає подив і у нас, і ми зробимо все можливе, щоб допомогти йому.

«Ще б не викликало здивування, — подумав Діма. — Це друге раптове божевілля в їхній хваленій клініці, і на руках потенційний самогубець».

— Ми можемо побачитися з Ігорем? — терпляче повторив Сергій Іванович.

— Я б цього не хотіла. Кажу це, як лікар. Зрозумійте, Ігор пережив сильний напад, і тепер йому потрібен повний спокій.

— Газета, як і раніше, фінансуватиме його лікування і ніяк не перешкоджатиме, — зауважив Сергій Іванович.

— Я звичайно рада це чути, але ви ж розумієте, що це не причина.

— Та все ж. Я обіцяю, що ми не будемо його стомлювати.

Головлікар ще трохи поманіжилася, але було видно, що останні аргументи співрозмовника подіяли на неї найсприятливішим чином.

— Добре, — нарешті вимовила вона. — Якщо недовго і під наглядом його лікуючого лікаря, то я можу вам дозволити побачення.

— Тоді давайте не гаяти часу, — Сергій Іванович встав з крісла, змушуючи Тетяну Андріївну поквапитися.

Тільки один раз я прокинувся до того, як мене накачали заспокійливими препаратами. Вже в підвалі. У одній з його невеликих кімнат з віконцями. Я зрозумів, що знаходжуся в підвалі навіть раніше, ніж зміг роздивитися. Тільки розплющив очі, і відчув. Я, як і раніше, відчував Тінь — так я його охрестив. Його присутність була розмитою і не позиціонувалася, що звичайно трохи втішало, але разом з цим відчуття було чітким і сильним. А це вже не тішило.

Тоді я встиг лише зрозуміти, що лежу на ліжку, загорнений в щось, що потім визначив, як гамівну сорочку. Ліки мені встигли ввести, і вони вже старанно взялися за роботу, пригнічуючи розум і швидко впроваджуючи мене в глибокийсон. Хтось з лікарів ще знаходився в кімнаті, коли я остаточно здався на волю ліків і провалився в нікуди.

…я стояв посеред абсолютно рівної пустелі. Навколо, наскільки міг сягнути погляд, не було нічого, окрім каміння, піску і випаленої трави. І все це було забарвлено в неприродний яскраво-червоний колір. Я підняв погляд догори і глянув на сліпуче світило. Сонцем його назвати язик не повертався, оскільки саме воно давало навколишньому оточенню цей ненормальний колір. І хоча світило воно яскраво, але мозок старанно фільтрував це неприродне світло, і мені здавалося, що воно не дуже яскраве, ніби в слабких сутінках.

Я знав, що зараз сплю.

Я знав, але навколишнє оточення здавалося настільки реальним, що я мимоволі відчував, що все навколо і є тією самою реальністю. Напевно, все це було побічною дією тих ліків, якими мене напхали. Таке пояснення трохи заспокоювало.

А навколо не було нічого. Якось я чув, що люди, які систематично приймають ЛСД, перебуваючи під впливом галюцинацій, проживали за їхніми суб’єктивними відчуттями роки життя, хоча насправді минали лише години. Мене такий розклад не влаштовував. І я вирішив, що необхідно кінчати з цим божевіллям. Прийняти рішення виявилося незмірно легше, ніж його виконати. Навколо був якийсь невідомий світ, реальний до болю в серці, і як я не прагнув зрозуміти, як же його позбутися, на думку вперто нічого не спадало. Тоді я вирішив, що необхідний який-небудь стрес. Це напевно подіє. Завжди, коли я раніше уві сні переживав що-небудь стресове, то прокидався. Звичайно, зараз був не простий сон, і я це розумів, однак вірив, що і цього разу спрацює. Ухваливши рішення, я знайшов достатньо великий камінь і, опустившись перед ним на коліна і відганяючи погані думки, з розмаху приклався об нього лобом. Ніколи б не подумав, що уві сні можна відчувати такий біль!!! Я закричав і притиснув долоні до розбитого в кров лоба, скрутившись в калачик на землі. Коли перший напад болю пройшов, перетворившись на цілком стерпну пульсацію, я сів, затискаючи однією долонею чоло. Відчував, як швидко росте гуля. Кров ніяк не бажала згортатися, знаходячи собі шляхи між пальців і капаючи на випалену землю. Я сів і через деякий час почав озиратися. Спроби повернутися в реальність поки що відкладалися. Ця псевдореальність виявилася настільки реальною, що боротися з нею було марно і до того ж шкідливо для здоров’я. Навколо була пустеля. Без горбків і заглибин. Рівна, як футбольне поле, але на відміну від останнього, без приємної для ока зеленої трави, і значно більша. Власне, простягалася ця яскраво-червона прасувальна дошка до самого обрію, який в свою чергу був не далі і не ближче ніж той, який я пам’ятав. Через деякий час я зрозумів, що в спину мені дмухає несильний слабкий вітерець. Раніше його не було. Це був немов знак і напрям, куди слід було рухатися. Я встав і, підставивши спину вітру, спочатку поволі, а потім все швидше почав йти. Незважаючи на вітерець, стало жарко, і піт лив з мене градом. Але я йшов, не зменшуючи темпу. Дуже поволі для цієї нескінченної пустелі, зате наполегливо. Навіть не знаю, звідки виходило це завзяття, але воно заповнило собою більшу частину свідомості, і я підкорявся йому. Що мені ще залишалося робити в цьому ірраціональному світі, що існує тільки в моїй голові? Що, окрім, як підкорятися такому ж ірраціональному, як і все навколо, і безглуздо йти за вітром? І сподіватися, що це кудись приведе.

Я знесилів навіть раніше, ніж гадав, не протримавшись навіть і половини дня. Може, це все ж таки не сон? Хіба можна уві сні втомитися? Я виснажився і впав знесилено на пісок і каміння. Дуже реально… дуже. У горлі пересохло все, що могло там пересохнути, язик перетворився на якесь чужорідне утворення. Дихання виривалося зі свистом з висхлої горлянки, немов з вентиляційної труби. Надія геть покинула мене. На початку шляху я вирішив, що підсвідома упевненість в правильності вибраного напряму приведе мене бодай до чогось, але пустеля виявилася дуже величезною, щоб людина могла її подолати ось так без води і їжі. Здавалося, що я стою на місці, хоча знав, що подолав з десяток кілометрів. Навколо не змінилося нічого.

І хоча підсвідома упевненість в тому, що мета десь там, куди дме цей неприродно рівний вітер, нікуди не зникла, я впав і вже не збирався підводитись. Краще померти спокійно, вирішив я, ніж йти і мучити себе ще хоч трохи. Так я і заснув в цьому яскраво-червоному світі, в пустелі, над якою нещадно палило червоне світило, повністю знесилівши. Заснув уві сні, і тепер це мені не здавалося таким вже дивним.

Прокинувся я вже в нормальному світі. Правда, в його нормальності я останнім часом міг кілька разів засумніватися, але це був мій рідний світ з його перевертнями та вампірами. Гамівна сорочка, як і раніше, сковувала мені руки, і я звісно знаходився там, де мене залишили вчора вночі: в одній з камер підвалу. Єдина зміна, яка відбулася з тих пір — це зникло відчуття присутності Тіні. Більше я не відчував взагалі нічого. Тільки біль в лобі. Я не пам’ятав, чи одержав по чолі вночі в колотнечі з охоронцями, або це було наслідком сну. Друге тепер не здавалося нереальним. Мені тепер ніщо не здавалося фантастичним і нереальним.

Замок тихенько клацнув і двері до кімнати відчинилися. Чомусь я лежав лицем в протилежний бік, хоча узголів’я ліжка, так само, як і у всіх палатах в підвалі, було з протилежної сторони, тому щоб побачити тих, що увійшли у палату, довелося задерти голову.

— Привіт, Ігорку, — мовив Дмитро. За його спиною був шеф, а за ним ще хтось в білому халаті. Я трохи не розплакався.

— Як здоров’я? — замість вітання поцікавився Сергій Іванович.

У обох на обличчі був такий вираз, немов вони мене зрадили, а зараз додатково прийшли ховати живцем. Особливо невластиве це було для начальника. Якщо чесно, то такого каяття на його обличчі я не бачив ніколи. Навіть стало його трохи шкода.

— Бувало і краще, — відгукнувся я.

І сказавши це, я відчув, наскільки мав рацію. Заболіло відразу все. Уночі не тільки я добре попрацював руками і ногами. Нижня губа боліла і розпухла, боліли ребра і руки, чомусь куприк, саднив і лоб. А ще було жахливо незручно в гамівній сорочці. Як на зло почало свербіти відразу в декількох місцях. Поки відвідувачі розміщувалися в кімнаті, ніяково штовхаючись й уникаючи дивитися мені в очі, я подивився на фігуру в білому. Це виявилася Галина Леонідівна.

— Скільки ще ви триматимете мене в цих бинтах? — вимовив я якомога спокійніше. — У мене все тіло свербить і руки затерпли.

— Дійсно, — підтримав мене Сергій Іванович, — в цьому що, є потреба?

— Судячи з усього, вже немає, — трохи вагаючись, озвалась Галина Леонідівна. Швидше за все, їй не давали на цю тему жодних вказівок.

Шеф, запрошуючи, махнув рукою, разом з Дмитром вони відступили, звільняючи прохід для лікаря. Через хвилину я був вільний. І відразу почав чухатися. Відвідувачі ввічливо чекали, і, лише коли я закінчив, почали розмову. Галина Леонідівна залишилася біля входу, так що їй не було потреби прислухатися, щоби бути в курсі розмови.

— Тебе ще якийсь час потримають в клініці, — повідомив убивчу новину Сергій Іванович. Це було логічно і очікувано, якби я встиг подумати на цю тему. Але у мене не було такої нагоди, тому новина виявилася дуже неприємною. — Вчорашня подія вимагає саме такого рішення. Ти повинен розуміти.

— Я розумію, — після тривалої паузи вичавив я з себе.

— Ось і добре.

На обличчі шефа можна було прочитати абсолютно протилежне тому, що він говорив, але що саме, я не розумів. Взагалі мої засмучені відчуття зараз були поганими помічниками. Галина Леонідівна все стояла і стояла в дверях. Видно, йти вона не збиралася. Якби ця проста на вигляд, але, як я встиг переконатися, зовсім не проста насправді, жінка могла бачити обличчя Сергія Івановича, то вона зробила б абсолютно однозначні висновки. Але, швидше за все, теж не зрозуміла б, що саме зараз крутиться в голові мого шефа.

Сергій Іванович обернувся до Галини і попросив:

— Ми можемо залишитися з Ігорем наодинці?

— Ви можете усе говорити при мені, — прихильно відрізала та.

— Я б не хотів з вами сперечатися, — сказав шеф із залізними нотками в голосі, — тому буде краще, якщо ви підете на компроміс. Повірте, те, про що ми говоритимемо, вас абсолютно не стосується. Навіть враховуючи, що ви — його лікар.

Так, шеф міг поставити на місце кого завгодно. І навіть якщо у Галини Леонідівни була інша думка з приводу того, що її стосується, а що ні, і гадаю, що саме так і було, то вона притримала її при собі. І відійшла далі від дверей, які не поквапилась зачинити. Видно, ще сподівалася щось почути. Сергій Іванович з Дмитром сіли на ліжко по обидва боки від мене, і шеф неголосно почав:

— Ми обов’язково витягнемо тебе звідси. Ще не знаю як, але витягнемо.

— Лише б не було запізно, — відгукнувся я тихим голосом, що ледь не зривався. Повідомлення мене втішило, та я розумів, наскільки непросто це буде провернути.

— Якщо не вийде законними методами, то… це врешті не в’язниця, — прошепотів Дмитро. — Що-небудь обов’язково придумаємо.

— А зараз розкажи, що трапилося, — попросив Сергій Іванович. — Їхню точку зору ми вже знаємо.

— Напевно, вони вирішили, що у мене був напад.

— Найгірше те, — сказав Дмитро, — що ти покалічив охоронців, тому все набагато серйозніше, ніж могло б бути. Вони дуже хочуть обстежити тебе за повною програмою, і тут ми не можемо нічого зробити.

Мій настрій впав ще на декілька поверхів вниз, і якщо раніше він знаходився на напівпідвальному рівні, то тепер опинився десь в глибокій ямі, а то і в шахті.

— Я не дуже добре це пам’ятаю, — сказав я.

— Не переймайся і тримайся, — підбадьорив шеф. — Ми невдовзі тебе витягнемо. Обіцяю.

— Гаразд. Ви хотіли знати, що трапилось, ну, то слухайте. — І я детально розповів усе, чому став свідком. Без замовчувань і оздоб. Час минув, тепер слід було перестати боятися, що мене можуть прийняти за психа, і діяти разом. Я розповів, як став перетворюватися на перевертня, як цього разу вирішив протриматися до ранку і майже зміг це зробити. Розповів, що бачив цієї ночі і те, чому опинився в кімнаті з черговим персоналом. Єдине, чого не розповів — це про сон, але сон вже не здавався таким реальним, і я вирішив не заплутувати ситуацію ще більше. Під час розповіді я дивився в підлогу, а коли підняв голову і зустрівся поглядом з шефом, побачив біль в його очах. А ще я побачив те, що недарма розкрився — за психа мене приймати ніхто не збирався.

— Який же ти дурень! — не витримав Дмитро. — Чого ж ти мовчав?

— Тихіше, — попередив Сергій Іванович. А потім запитав у мене: — Тоді, коли ти був перевертнем, ти виходив через кабінет Торіна чи через головний вхід?

— Через головний… чорт — означає вони…

— Можливо, і замішані, а може, і ні, — відповів шеф.

— Але камера на стелі.

— На неї у цей момент міг ніхто не дивитися, — пояснив шеф. — Якщо тебе змогли узяти під контроль й інших теж, то не факт, що персонал клініки діє за власною ініціативою. У кожному разі, вночі, коли все і відбувається.

— Цього я теж не можу зрозуміти.

— Не тільки ти, — сказав Дмитро. — Це поки що абсолютно невідомий чинник.

— Що мені робити? — запитав я. — Якщо ви не витягнете мене до ночі, — я невесело усміхнувся, — то я переконаний: щось трапиться. Пам’ятаєте Валентину? Я впевнений, що за неї узялися тоді так, як зараз за мене. Тепер її немає.

— Вона сама себе вбила. Пам’ятай про це, — нагадав шеф. — Ще невідомо, що сталося б, якби вона не зробила цього. А ти цього не зробиш.

— Я вже не так упевнений в цьому. Можливо, для неї то був найкращий вихід.

— Ти повинен триматися, — наполягав шеф.

— А ще той перший охоронець. Не думаю, що він був таким вже слабким.

— Ти ще не збираєшся кінчати з життям, — мовив Дмитро, — а пережив вже достатньо.

— Дякую, що вірите в мене. Отже, що мені робити? Припустимо, я переживу цю ніч.

— Я дізнаюся, чи можна законним способом перевести тебе до іншої клініки, — пообіцяв Сергій Іванович. — Якщо так, то сьогодні-завтра ти будеш з нами, якщо ні, то найпізніше завтра ми спробуємо тебе витягнути. Ключі від підвалу в твоїй кімнаті?

— Під ванною.

— Добре. Залишилося придумати, як пробратися туди.

— Через кабінети лікарів — на них немає грат, — підказав я.

— Ось бачиш, все набагато легше, ніж я гадав.

— Це доведеться робити вночі, а вночі… самі знаєте, — нагадав я, а Дмитрик ствердно кивнув.

— Ми візьмемо зброю, — твердо сказав шеф.

Як все-таки мало я знав шефа. Його нітрохи не лякали жодні проблеми, навіть перспектива озброєного проникнення в клініку. Правда, якщо врахувати, що на кону моє життя, то на тлі цього решта проблем просто перестає існувати.

— Я протримаюся, — пообіцяв я. — Врешті-решт, що зі мною ще може статися, крім того, що вже сталося.

— Молодець, — похвалив шеф.

— Я постійно чергуватиму біля клініки, — пообіцяв Дмитро. — Коли що — я поряд.

Коли вони пішли, я знову почав непокоїтись. Одна справа — вдавати з себе героя, коли хтось поруч, і зовсім інша — коли залишаєшся з своїми проблемами сам на сам. І те, що Дмитро буде зовсім поряд, не надто мене заспокоювало. Як може заспокоїти той факт, що у разі моєї загибелі він зможе відразу про це дізнатися. Ну, хоч тіло не пропаде…

Це повторилось знову. Я заснув і бачив той самий сон. Цього разу мене накачали ліками не так кардинально, як минулої ночі, і грішити на хімію було вже не так легко. Але іншого на думку не спадало, й доводилося переконувати себе в тому, що це саме ліки викликають у мене такі галюцинації. Саме так — галюцинації і не більше. Це було краще, ніж визнати в тому, що відбувається, чинники потойбічного характеру. Я був радий, що хоча б невеликий шанс залишався на користь того, що ці сни не пов’язані з містичними подіями, які відбуваються в клініці, це мене втішало. Бо в іншому випадку довелося б визнавати, що сон — це не зовсім сон, а що саме — невідомо.

Я лежав на камінні, ледь присипаному піском. Навколо була та сама нескінченна плоска, наскільки я міг бачити, пустеля. Можливо, я навіть опинився в тому самому місці, де закінчився перший сон. Хоча точно сказати було абсолютно неможливо, настільки все виглядало одноманітним. Я звівся на ноги, озирнувся. Нічого. А потім подув вітер. Як і тоді. Якщо першого разу я пішов за вітром лише тому, що так було легше вибрати напрям і ще тому, що так підказувала мені моя інтуїція, то тепер це було більше, ніж інтуїція. Тепер це був прямий наказ: йти за вітром. Хтось або щось керувало вітром, і я не міг знати його, навіть не здогадувався, але іншого шляху, як підкорятися, не бачив. Можна було залишитися на місці і чекати. Чого? Але це було не для мене.

І я пішов, підставивши спину рівному, немов штучному, вітру, а голову пекучому яскраво-червоному світилу. Так я пройшов кілометрів десять. Втомився, хоча це було більш ніж дивно для сну. Сів черговий раз відпочити, але так до ладу й не відпочив. Тьху, навіть птахів немає, навіть ящірок! І жодного натяку на воду. Можливо, якщо вирити достатньо глибоку яму, то можна буде дістатися до води. Але чим це зробити? Не руками ж. Я не без остраху думав про те, що закінчиться цей сон так само, як і перший. І це не було добре. Це було гірше нікуди, тому що реальність того тих подій, що відбувалися, була, як і раніше, невіддільною від самої реальності. Ця думка наштовхнула мене на зовсім вже шизофренічну: а наскільки справжня реальність, в якій ми ні на мить не сумніваємося, насправді є такою незаперечною? На цій думці я припинив свої роздуми і підвівся з піску, маючи намір продовжити свій шлях в нікуди.

І відразу ж побачив… хрест.

Раніше його не було. Майже просто у мене на шляху. Як знак. Я просто не міг його не побачити поки йшов, хоча до нього і було ще далеко, і видно його було нечітко, та все ж я не міг не помітити хреста на тлі абсолютно одноманітного краєвиду. Отже, його там і не було. Уві сні як уві сні — я навіть трохи повеселів. Поволі наближаючись до хреста, я поступово починав розрізняти деталі. Виявилось, що це був не просто хрест, точніше не один лише хрест — на ньому висіло ще щось. Ще задовго до того, як зміг розглянути подробиці, я вже не сумнівався, що саме висіло на хресті. А точніше було розіпнуто на ньому. Так — це була людина. Найцікавіше відкриття мене чекало, коли я наблизився до хреста метрів на двадцять. Чоловік, одягнений в жалюгідне лахміття, котрого я, спершу було, прийняв за мертвого, підняв голову. Років тридцяти, з рідкою, але довгою неохайною бородою і вусами на змарнілому обличчі, худорлявий, загалом — а-ля Ісус Христос. Він поглянув у мій бік і хриплим голосом вимовив:

— Довго ж ти добирався, козел.

Я трохи сторопів, як від того факту, що розіп’ятий виявився живим, так і від того, як він почав розмову. Руки і ноги його були безжально прибиті цвяхами, причому мені здалося, що іржавими — хоча це цілком могла бути і засохла кров — і додатково прив’язані до квадратних балок хреста. Цікаво, звідки в пустелі дерево?

— Не зрозумів, — не менш скрипучим голосом вимовив я. Горлянка геть пересохла. — Хто ти?

— А тобі не все одно? — усміхнувся «Ісус», примудрившись при цьому хитро посміхнутися потрісканими губами. Судячи з того, що з ним відбулося, він повинен був перебувати далеко не в найкращому настрої і стані, але розмовляв бадьоро, хоч і хрипло. — Ти що, зовсім нічого не розумієш?

— Абсолютно. А ти, мабуть, місцевий?

— Місцевіше нікуди, — тут він закашлявся, що повинно було означати сміх.

— Давно висиш?

— Вічність.

— Давно. А хто тебе так?

— Кому треба, той і почепив — пояснив розіпнутий. — Сам здогадаєшся, якщо не дурень.

Я не здогадався, але признаватися не став.

— Може, зняти тебе?

— Не тобі мене знімати. Ох, бачу, зовсім ти темний. Нічого не тямиш. Може, пояснити тобі, що до чого? Або йди далі, дивись, кудись і вийдеш.

— Куди?

— Дізнаєшся.

— Що ти все загадками говориш?! — не витримав я. Висиш сам, як дурень, і всяку… херню несеш. Давай викладай, що це за чортовиння навколо! Де я?! І чому?!

— Який ти нервовий. Сонце напекло, чи що? — незворушно поцікавився розіпнутий.

Тут я не витримав і вмазав кулаком по основі хреста. Яким би не був сильний удар, але такого ефекту я не очікував: хрест похитнувся і почав повільно хилитися. Виявляється, стояв він просто на землі. І тепер почав падати. Я відстрибнув від гріха подалі і зі страхом почав чекати, поки споруда звалиться. Хрест був важким, і тримати або пом’якшити його падіння я ніяк не міг, тому робити нічого не став.

— Я ж не сказав! — раптом прохрипів мужик. — Ти повинен дістатися до нього. Коли добере…

Тут хрест досяг поверхні землі, але замість того, щоб ударитися об неї, він, як у воду, провалився кудись углиб, піднявши в повітря хмару пилу, і зник з моїх очей. Приголомшений, я стояв на краю воронки, що утворилася в ґрунті, на дні якої не було зовсім нічого, і ніяк не міг зрозуміти, що ж відбулося. А потім обережно зробив крок ближче. Нога провалилася в пісок, немов там нічого і не було, я не втримав рівноваги — дуже був ослаблений переходом — і, безглуздо махаючи руками, провалився слідом за хрестом.

І прокинувся.

Двері авто, навпроти місця, водія, відкрилися, у машину сів Дмитро. На іншому передньому сидінні сидів Сергій Іванович, а на задньому розмістився Андрій.

— Чого так довго, були проблеми? — стурбовано поцікавився редактор газети «Погляд зсередини».

— Ні, проблем не було. Просто був обережним. Можна йти спокійно. Ну, наскільки це взагалі можливо. Охоронець в своїй кабінці біля воріт, парк порожній.

— Тоді не зволікайте, — порадив Сергій Іванович. Чекатимете — почнете нервувати.

Спочатку Дмитро із шефом вирішили, що вони підуть до клініки тільки удвох. Це коли з’ясувалося, що витягнути Ігоря законними методами в короткі терміни абсолютно нереально. Але коли вже їхали сюди, довелося терміново міняти план: Андрій, якого вони узяли для того, щоб прикрити тили, навідріз відмовився залишатися в машині посеред нічного лісу сам. Може, це було і краще — Сергій Іванович хоч і виглядав по-молодецьки, але цапком, як в молодості, вже не стрибав.

— Тоді, як домовилися, — сказав Дмитро.

Шеф кивнув, і молоді хлопці, вибравшись з машини, попрямували у бік клініки. З собою вони узяли все необхідне: ліхтарики, ножі, склоріз і особистий пістолет редактора. Звичайно, пістолетом користуватися було украй небажано, але, розуміючи це, все одно вирішили його узяти. Ситуація обіцяла бути украй небезпечною. Через огорожу вони перемахнули без проблем, ніяких подій не трапилося і в парку. Але, не дивлячись на такий спокій, вони ні на мить не дозволяли собі розслабитися і відволіктись — бо дуже добре розуміли, чим це може для них обернутися.

— Зачинене, — посмикавши вікно, вимовив Андрій. — Доведеться різати.

Без зайвих роздумів Андрій дістав склоріз і діловито приступив до роботи. Робив він всі необхідні дії упевнено і із знанням, тому через пару хвилин все було готово, і обидва скла однокамерного склопакета акуратно і майже без шуму перемістилися з вікна на вулицю, зайнявши місце біля стіни. Дмитро першим заліз до кабінету Іллі Матвійовича і відразу попрямував до дверей. Там він почекав Андрія, заразом прислухавшись до того, що відбувається за дверима, нічого не почув і, кивнувши Андрію, що підійшов, відчинив двері, а потім, швидко озирнувшись, вийшов у коридор. Вони швидко пробралися на другий поверх і навшпиньки підбігли до дверей. Поки що проблем не було, але чомусь Дмитро не сумнівався, що вони обов’язково виникнуть. Питання тільки: коли і звідки їх чекати? Може, навіть зараз. Дмитро дістав простеньку саморобну відмичку і, ставши на коліна і підсвічуючи ліхтариком, засунув її в замкову шпарину. Він не був цілком упевнений, що замок вдасться відчинити, проте замки на дверях палат стояли простенькі. Довелося трохи помарудитись. Залізяка довго не піддавалася, позначалася нервова напруга і брак досвіду. Перед самим від’їздом Сергій Іванович, який і сам не був завзятим ведмежатником, хоч і мав певний досвід в цій справі, примусив Дмитра потренуватися з відмичкою, і вони досягли певних успіхів. Але до того, моменту, коли пролунало виразне клацання, чоловік не знав, чи у нього вийде.

Потрапивши до палати і замкнувши за собою двері, вони, не змовляючись, присіли на ліжко, і в просторі повисло полегшене дружне зітхання.

— Пів справи позаду, — тихо вимовив Андрій.

— Я б так не сказав. Залишилося найскладніше.

— З ключем — це не ще найстрашніше.

— Я не про те, — сказав Дмитро. — Не думаю, що нам дадуть так-от просто зробити те, що ми хочемо. Тільки не питай, що я маю на увазі — я сам не знаю.

— Я тебе зрозумів, — кивнув Андрій. — Але хотілося б вірити в диво. А чом би й ні?

На це Дмитрові не було що сказати, і, вирішивши не затягувати більше, він попрямував до ванної. Там він знову встав на коліна і засунув руку під ванну. Десь там, за словами Ігоря, повинні бути ключі. Десь зовсім поряд. Рука намацала щось… м’яке, кашоподібне. Діма мимоволі скривився, і відразу ж відчув запах. Запах лайна. Він відсмикнув руку і посвітив… так і є — лайно. Звідки, і що взагалі відбувається?! Чомусь в глибині Діминої душі ворухнувся черв’ячок страху і невпевненості. Це був відгук на незрозуміле, який розпрямив пружину, що весь вечір і ніч поволі стискалася в передчутті невідомої небезпеки. І тепер вона трохи розпрямилася.

— Що там? — запитав Андрій, котрий стояв за спиною. Голос у нього був стурбований.

— Лайно.

— Що? — невпевнено перепитав Андрій. — Здається, зараз не найліпший час.

— Там купа лайна, — роздратовано сказав Дмитро і, вставши з колін, відкрутив кран і схилився над раковиною.

— А ключі?

— Подивися сам, я не знайшов. Тільки обережніше.

Андрій занадто поспішно опустився на коліна і направив ліхтарик під ванну.

— Фу, блядь — в натурі лайно, — вимовив він через мить. — А ключів я не бачу. — А через деякий час додав: — Немає тут ключів. Хіба що в цій купі.

— Я б не здивувався, — Дмитро витер руки і теж опустився на коліна. — Треба чимось її розколупати чи що.

— Але це ж божевілля!

— Божевілля, — погодився Дмитро.

За їх спинами пролунав якийсь ледве чутний шум. Ніби хтось швидко перебіг через кімнату. Вони швидко розвернулися, трохи не зіткнувшись головами, але в темній кімнаті, котра прорізалася лише світлом їх ліхтариків, нікого не було.

— Я перевірю, — сказав Дмитро і, вставши з підлоги, поволі пішов до кімнати.

У кімнаті нікого не було. Принаймні, він нікого не зміг побачити, хоча не був певний, що на цьому можна заспокоїтися. Навіть навпаки — в їхній ситуації це могло бути зле. Пружина в душі все розпростувалась і розпростувалась — підсвідомості не потрібно було бачити небезпеку, досить було її відчувати. І хоча підсвідомість часто грала з розумом у власні ігри, і Дмитро про це добре знав, але в даний момент схильний був до неї прислухатися.

— Нікого, — повідомив він Андрія, дістаючи пістолет, і, прикривши його долонею, щоб заглушити клацання, зняв його із запобіжника і пересмикнув затвор. — Продовжуй шукати ключ.

— Божевілля якесь, — повторив Андрій, але схилився і почав розгрібати купу лайна ліхтариком, обернутим у рушник. Більше було нічим.

Коли купа була повністю розворушена — смерділа при цьому вона так, що хоч протигаз надягай — Андрій так нічого і не виявив. Відчувши спиною погляд, він обернувся, щоб повідомити цей сумний факт Дмитрові, але того поряд не виявилося. Андрій обернувся назад і провів ліхтариком уздовж всього простору під ванною, просто для того, щоб позбутися останніх сумнівів. Ключів не було. А погляд в спину не відпускав, і був настільки виразним, що… Тихий сміх за спиною, і Андрій швидко обернувся, підскочивши і вдарившись при цьому ванни головою об край ванни. Нікого.

— Це ти? — Голос Андрія затремтів. Ні, він був не таким вже і боягузом, але голос в моменти хвилювання завжди підводив першим.

— Що я? — В дверному отворі з’явився Дмитро з пістолетом в опущеній правій руці. — Немає ключів?

— Ні, нема.

— Чорт! Що будемо робити? Без ключа ми двері не відчинимо. На відмичку не сподіваюся, там замок капітальний.

— Це так, — погодився Андрій. — Може, дістати інші? Звичайно, ми на це не розраховували, але раз така справа.

— Це ти бойовиків надивився, — прокоментував Дмитро. — Як ти собі це уявляєш?

— Ну, ще ніяк, але… адже щось треба робити.

Дмитро краєм ока, що традиційно чутливіший ніж центр, помітив рух в кімнаті і різко розвернувся в тому напрямі, готовий стріляти без вагань у що завгодно. Палець вже витиснув вільний хід спускового гачка, але стріляти не було в кого. Кімната, як і раніше, була порожня. Андрій у цей момент відчув новий напад «погляду в спину».

— Нічого, — сказав Дмитрик, поволі опускаючи пістолет.

— Ти теж це відчуваєш?

— Що?

— Неначе хтось дивиться, — пояснив Андрій.

— Так, щось є, — через деякий час погодився Діма. — Я дзвоню Івановичу.

— Дай мені пістолет, — попросив Андрій. Діма, повагавшись, віддав — третьої руки у нього не було.

— Тільки обережніше, — і вже в трубку сказав: — Це я. Ключа немає. Під ванною виявили купу лайна… у ній теж нічого. І взагалі, щось дивне відбувається. Здається, нас щось пасе, але поки, здається, нічого не бачили.

— Здається, або не бачили? — уточнив шеф.

— Нічого конкретного.

Якийсь час Дмитро чекав, притиснувши трубку до вуха. Сергій Іванович міркував швидко, але і йому був потрібен якийсь час, щоб подумати.

— Йдіть, — нарешті процідив шеф.

— Ви впевнені? — перепитав Діма. — Андрій тут пропонує добути ключі радикальнішим методом.

— Ні, жодної самодіяльності, — відрізав Сергій Іванович. — Повертайтеся.

— Зрозумів.

Дмитро відключився. Андрію говорити рішення начальника не було потреби — в кімнаті було настільки тихо, що Андрій чув голос з мобільного і так.

— Ми повернемося, — сказав він, швидше для себе, ніж для Андрія. — Обов’язково повернемося.

Пролунав сміх. Цього разу його почули обидва і закрутили головами, намагаючись визначити джерело. Але так нікого і не побачили. Довелося повертатися ні з чим. Йшли обережно і тим же шляхом, яким добралися сюди. Нічого незвичайного більше не відбувалося: ні звуків з порожнечі, ні підозрілих тіней, ні руху. Нічого, і це одночасно і заспокоювало, і напружувало. Залежно від того, оптимістичний або песимістичний настрій панував в головах в даний момент. Обом хотілося вірити, що це місце їх відпустило, адже вони відмовилися від подальших дій по звільненню Ігоря — вони пішли.

І коли Дмитру і Андрію вдалося вибратися з вікна кабінету Іллі Матвійовича, то обидва схилялися до думки, що їм вдасться вийти без проблем.

— Здається, — вимовив Андрій, — я вже нічого не відчуваю.

— Чиєїсь присутності?

— Так.

І в цей самий момент на голову Андрію, який йшов весь час другим, і тепер знаходився ближчим до будівлі, впало тіло. Удар був настільки сильним, що Андрій, навіть не встигнувши нічого зрозуміти, просто розпластався на землі, трохи знепритомнівши від удару. Та в наступний момент він відчув біль в шиї і закричав.

Коли Дмитро розвернувся, то спочатку не зрозумів, що саме впало на спину товариша. Пістолет він у Андрія забрав ще в палаті, і тепер не особливо роздумуючи про наслідки, направив його в людиноподібну фігуру. Проте стріляти не став — істота щільно припала до спини Андрія, а Дмитро не був настільки добре упевнений в своїх навичках снайпера, щоб палити без роздумів. І лише коли істота, в якій можна було б визнати людину, якби не тихе гарчання, яке вона видавала, пригорнулася до шиї Андрія, зважився. Він сів і, опустивши пістолет на рівень спини вампіра і, не надто замислюючись над тим, що б сказали про такий спосіб ведення вогню з пістолета досвідчені стрільці, натиснув на спусковий гачок.

Вампір заревів і сів на спині Андрія, затискаючи рану в плечі рукою. Тепер Дмитру було добре видно його обличчя — обличчя Валерія. Воно трохи спотворилося від болю, очі були дивного кольору, і з розкритої пащі стирчали довгі ікла, але безперечно це був він. Дмитро направив пістолет на вампіра знову, майже відразу ж вистрелив, проте цього разу не влучив — Валерій миттю відхилився убік, вражаюче швидко, аж не вірилося. Куля промайнула в порожнечі і застрягла десь в стіні будівлі. Після такого вражаючого стрибка, вампір відбіг ще на декілька метрів і зупинився, вирячившись на жертви, що стали небезпечними. Можливо, він роздумував, чи залишилися ще заряди в пістолеті, і чи можна повторити спробу. Дмитро схопив зброю обома руками і вистрелив у вампіра знову, розвіявши всі його сумніви. Проте, знову не потрапив. Вампір вирішив не ризикувати і кинувся геть. Дмитро вистрелив ще без особливої надії, лише для того, щоб очистити сумління, але той, як і раніше, наче знав, у який момент потрібно припасти до землі або ж відскочити убік, щоб не потрапити під кулю.

— Ти живий? — кинув він Андрію, котрий в цей момент намагався підвестися.

— Шия, чорт!

— Давай допоможу.

Дмитро підставив Андрію плече, і вони побігли до огорожі. Тепер залишилося познайомитися лише з перевертнем, але перевертня вони цієї ночі так і не побачили. Коли вони добігли до машини, двигун її вже щосили працював. Залишилося лише упірнути всередину і машина помчала, швидко віддаляючись від чортової клініки з її примарами і нечистю. Ніби на завершення «вдалого» дня, на дорозі вони знов зустріли примару старої. Проте, чи то реакція у Сергія Івановича була вже не та, що в молодості, чи то нерви міцні, але кермо в його руках навіть не здригнулось — машина промайнула крізь примару немов її і не було. І це виявилося немов межею, проїхавши яку, знов повертаєшся до звичного нормального світу.

Я розплющив очі і відразу відчув чужу присутність. Якесь, чи то шосте, чи ще якесь, незареєстроване в офіційному реєстрі людських почуттів, відчуття абсолютно виразно говорило мені, що біля дверей хтось стоїть. Якщо врахувати, що здібності ось так відчувати людину, не бачачи її, я ніколи за собою не помічав (ну, окрім останнього часу), то стає зрозуміло, чому моє серце миттєво зреагувало на цю подію, підвищивши частоту своїх скорочень до хворобливих. Я закрив очі, але нічого не змінилося. Хотілося б просто перечекати, не робити нічого, і можливо… але це було самообманом, і я це добре розумів. Усього лише одна ніч, яку необхідно пережити — ось про що потрібно думати. А потім я назавжди покину це місце і більше ніколи не повернуся. Одна ніч.

Я сів на ліжку й поволі повернув голову у бік дверей. Напевно, якби це був Тінь, що так сильно налякав мене і призвів до таких сумних наслідків, то, як би я не кріпився, як би не намагався байдуже зустріти його, мені б це не вдалося. Але це був не він — це було щось інше. Світло в коридорі підвалу ніколи не вимикалося, а в самих кімнатах на ніч воно лише приглушувалося, і кімната занурювалася в напівтемряву, але я все одно збагнув не відразу, що або хто стоїть в кімнаті перед дверима. Лише трохи придивившись до напівпрозорої фігури, я зрозумів, що переді мною Валентина. Точніше не вона, а її привид, дух або щось, що прийняло її форму. Вона стояла нерухомо, і погляд був спрямований просто перед собою в простір, начебто моя присутність її абсолютно не цікавила. Проте розраховувати на це, і таким чином дурити себе, я не став. Відчув якесь полегшення, змішане з цікавістю. Навіть зараз це відчуття змогло знайти собі дорогу у хащах моєї свідомості, хоча таке мені й на думку не спадало. Валентина, яка щось знала за життя, тепер стояла переді мною і напевно могла повідомити щось важливе… якщо тільки могла це зробити. Чи не для цього вона взагалі тут?

Я встав з ліжка і на тремтячих ногах пройшов до центру кімнати, вставши, таким чином, віч-на-віч з примарою. Стояти напроти того, хто помер, виявилося справою не з приємних. А Валентина, як і раніше, не дивилася на мене. Звичайно, її погляд був спрямований у мій бік, але наче крізь мене. Кудись туди, куди живі дивитися не можуть. Щось я зовсім себе залякую… Раптом, абсолютно нерухома до цього фігура, кивнула головою, немов погоджуючись з кимось, кого я не бачив, і потім сфокусувала погляд на мені. Це виявилося не дуже приємно, але саме цього я хотів.

— Ну, поговоримо? — спробував пожартувати я, намагаючись жартівливим тоном загнати всередину свідомості страх. — Пригостити тебе нічим, вибачай.

Вона відкрила рота, збираючись щось сказати, але її губи лише беззвучно заворушилися.

— Увімкніть перший мікрофон. — пробубонів я. — Я не чую тебе.

Вона ніби зрозуміла, припинила беззвучний монолог, й підійшла ближче. Я мимоволі почав відступати, доки не уперся спиною в стіну. От і все, далі нікуди. А вона все наближалася і наближалася, немов не помічаючи мого страху. Наближалася до тих пір, поки не підійшла до мене впритул. До цього моменту я вже не був в змозі дивитися просто на неї, в її очі, і дивився кудись убік, однак очей не заплющував, щоб не пропустити чогось важливого. Наблизившись, вона вимовила прямо у вухо, дуже тихо, але чітко:

— Ти в його крузі. Якщо хочеш жити — біжи, він не може контролюва…

Голос урвався, і я не відразу зрозумів, що її більше немає поряд. Примара Валентини зникла. Волосся помалу почало повертатися на місце.

— Хто?! Навіщо?! — крикнув я в порожню кімнату. Я все ще сподівався, що Валентина повернеться.

— А ти сам поворуши мізками, може, щось і придумаєш, — пролунав виразний чоловічий голос. Знайомий голос.

Валерій стояв за дверима, і його обличчя, видне через віконце, було точнісінько таким, яким я його побачив вперше — вампір вампіром.

— Як же тебе перекосило, — сказав я. Здається, цієї ночі мене вже нічого не могло здивувати, та й боятися став значно менше. Напевно, скінчився увесь запас адреналіну, і померла більшість нервових клітин в мозку, що відповідали за страх. — Важка ніч? Невдале полювання?

— Зараз ти у мене пожартуєш, — погрозив Валерій.

— І що ж ти зробиш? — сказав і зрозумів, що не маю рації уяви, як вампір спромігся вийти зі своєї кімнати. Так чому ж він не міг так само увійти до моєї?

Я рвонувся до дверей і вдарив по ним плечем, котрі вже почали відчинятись. Двері закрилися, проте я не міг відчувати себе в безпеці, дуже добре пам’ятаючи нашу минулу сутичку, з якої я вийшов далеко не переможцем. Паніка заповнила свідомість, і вона ж дала мені сили протриматися ще якийсь час. Я стримував двері, бачив роздратоване обличчя вампіра, що притиснулося до скла віконця, який мабуть не чекав такого наполегливого опору, і намагався зміркувати, що ж зробити, аби пережити цю ніч. І нічого не міг придумати, окрім як просто банально закричати, закликаючи про допомогу. Напевно, мій голос не міг проникнути за межі підвалу, але хотілося вірити, що це не так. Що поблизу знайдеться черговий, бажано, щоб це був Арнольд Шварценегер, або на край Ван Дамм, у яких був невеликий шанс справитися з вампіром. Але ні того, ні іншого поряд не опинилося. Я почав слабіти, і двері тут же піддалися під натиском вампіра. А потім Валерій люто загарчав, і я буквально відлетів, й опинився на підлозі відкинутий відчинившимися дверима.

— Що я говорив, а? — прошипів Валерій. — Ти залишишся тут і здохнеш тут. І ніхто не зможе перешкодити. Ні ти, ні твої друзі, або хто вони там тобі. Ні, навіть ця твоя баба. Всі будете з нами, а якщо не з нами, то просто здохнете.

Після цього він накинувся на мене, і після ганебно недовгого опору з мого боку, зміг повністю мене знерухомити, та так, що я навіть зітхнути не міг, і припав до шиї. Здається, навіть забулькало. І морок черговий раз поглинув мене зі всіма потрухами.

Я не протримався. Я програв.

***

Рано-вранці Дмитро вирушив до клініки відвідати Ігоря. Підходив він з деяким острахом, не будучи впевненим, що нічний інцидент не пов’яжуть з Ігорем, а, отже, й з ним. З іншого боку, ніяких слідів вони з Андрієм не залишили. До кабінету Іллі Матвійовича міг пробратися хто завгодно, а кімнату Ігоря вони, йдучи, замкнули і своїх слідів в ній не залишили. Отже, побоюватися ніби як особливого приводу і не було. Діма боявся, що біля клініки чергуватиме машина міліції, але її теж не було видно. Ні за територією, ні всередині. Ось це вже було дивно, оскільки не надати значення нічним пострілам та явним ознакам проникнення в один з кабінетів, вважав він, нормальні люди в нормальній ситуації не могли. Проте, то був факт. Захотілося піти й перевірити вікно кабінету, через який вони проникли всередину, однак Дмитро не наважився. А ще хотілося глянути на Валерія. Те, що вночі він влучив у вампіра — було незаперечним фактом. Але знову ж таки ніяких слідів міліції. Дивно, дуже дивно. І підозріло.

Вранці я розплющив очі і трохи не розреготався. Не розреготався лише тому, що був дуже слабким. А привід був: цього ранку, на мою думку, я не повинен був прокинутися, а повинен був лежати без жодних ознак життя, холодним трупом. Але я був живий. Груди здіймалися, наповнюючи легені повітрям, по всьому тілу, як я вже сказав, розлилася жахлива слабкість, і боліла шия. Правда, не сильно, тому що я майже її не відчував. Через хвилину я зрозумів, що лежу роздягнений в ліжку. Валерій, після того, як висмоктав мою кров, роздягнув мене, вклав безвольне тіло в ліжко, і навіть накрив ковдрою. От виродок.

У той час, як я остаточно переконався, що вмирати наразі не буду, віконце на дверях розкрилося, і в ньому показалася морда одного з плечистих медбратів.

— Живий? Сніданок бери, — він просунув тацю в спеціальний отвір під віконцем.

Я здригнувся, насилу піднявся з ліжка й почвалав до дверей. Їсти хотілося страшенно. На півдорозі я зупинився і, обернувшись, втупився у ліжко. Нічого. Навіть крапельки крові не було видно на білосніжній постілі. На підлозі було так само чисто. Немов все мені тільки приснилося. Або вампір був великим чистьохою.

— Братимеш чи ні? — роздратовано запитав медбрат. З тих пір, як я покалічив декого з персоналу, всі інші з молодшої ланки, ставилися до мене не найкращим чином. Звичайно, коли поряд не було когось з лікарів.

— Не надірвешся, — огризнувся я, беручи тацю зі сніданком.

Хотів запитати його, що у мене з шиєю, але молодець швидко зачинив віконце і отвір для подачі їжі й пішов. Здається, він навіть не помітив в якому я стані. А хвилин через п’ять віконце відкрилося знову, і в ньому з’явилося обличчя Галини Леонідівни.

— До тебе відвідувач, прийматимеш?

— Звичайно!

Двері відчинилися, і увійшов Дмитро. Як я радий був його бачити! Навіть сльози на очі навернулися, але мабуть через зневоднення організму жодна сльозинка так і не пролилася, благополучно втягнувшись назад. Галина Леонідівна зачинила за нами двері, залишившись в коридорі. І за це я був їй вдячний.

— Виглядаєш жахливо, — сівши поряд на ліжко сказав Дмитро. — Що сталося?

— Зустрівся з нашим знайомим, Валерієм. Ти його, до речі, не бачив?

— Бачив гівнюка, — скривився Дмитрик, — коли сюди йшов. Так і дірявив мене поглядом, і ще чомусь посміхався. Ми його учора підстрелили, але як виявилося, йому цього замало. Як він тебе дістав?

— Просто увійшов. Я намагався тримати двері, але не зміг. Завалив мене як курча. Думав що кінець, а ж ні. Може, він зі мною грається?

— Хтозна.

— Я тобі розповідав про свої сни?

— Ні. Щось цікаве?

Я розповів про обидва сни, а заразом і про те, що трапилось уночі. Про дух Валентини, і про те, що вона хотіла мені щось сказати.

— Якщо не витягнете мене сьогодні, можете відразу ховати, — закінчив я. — Навряд чи я витримаю ще одні відвідини вампіра. Та й не думаю, що зі мною й далі гратимуться.

— Покажи шию, — попросив Дмитрик. — Так, синець пристойний, але ранки майже не видно. Житимеш.

Зітхнувши, Дмитро в подробицях розповів про те, як вони пробралися вчора уночі до клініки, і що з цього вийшло.

— А сьогодні немов нічого і не було. Ні міліції, ні х…, — продовжив він. — А цей живий, ще й посміхається. Я точно бачив, що влучив в нього, і добряче влучив, а він після цього ще й до тебе пішов. Нічого не розумію.

— Не виглядав він пораненим, — сказав я. — Можливо, трошки і… але з раною від кулі… Лайно.

— Але ти не дуже переживай, ми тут дещо з Івановичем придумали, якщо вийде вийдеш з підвалу ще вдень, а там, як поталанить. — І він протягнув мені з десяток пігулок. — Після обіду приймеш відразу всі. Після цього тебе нудитиме, температура підніметься, тоді скажеш комусь з персоналу, що тобі фігово. При твоєму стані і після цих пігулок тебе точно заберуть до лазарету. Звичайно, метод не з приємних, але іншого придумати не змогли. До вечора, має полегшати. А там як зможеш, так і вибирайся. Не звертай уваги, якщо засічуть камери, це вже не матиме значення. Машина стоятиме недалеко від виїзду з території, а ми з Андрієм,швидше за все, будемо в парку. Якщо нічого не завадить. А якщо перешкодить, то в пістолеті ще залишилися кулі, а вампіри, як виявилось, не тільки срібла бояться, але і свинцю… Принаймні, це його зупинить на деякий час. Зрозумів?

Я кивнув, ховаючи пігулки під матрац. Настрій одразу покращав. Тепер у мене був реальний шанс. Звичайно, погано, що ключів не виявилося на місці, але головне не спосіб як вибратися, головне — сам факт.

— Не знаю, — Дмитро дістав із-за пазухи ніж, — знадобиться тобі це чи ні. Якщо все піде нормально, то в лазарет ти його все одно не пронесеш, але краще візьми.

Я узяв і поклав його просто під ліжко. Звідти, мені здалося, буде простіше дістати.

— Ну, от і все, — підсумував Дмитрик. — Треба йти.

— З Андрієм все нормально? — спитав я.

— А з тобою? — питанням відповів він.

Не хотілося відпускати Дмитрика, але вдіяти я нічого не міг. І він пішов.

До обіду зі мною встигла поговорити Галина Леонідівна. Мучила мене питаннями про те, що трапилося тієї ночі, коли я напав на персонал. Десь години дві-три. Так нічого і не второпала, здається, образилася і пішла. Не встиг я перевести подих, як вона повернулася.

— Вставай з ліжка, — наказала вона, заходячи до кімнати разом з тим же плечистим молодцем-медбратом.

Я підкорився, передчуваючи щось неприємне, і воно справдилось. Молодець почав оглядати ліжко з явним наміром щось там знайти. Як вони дізналися, я навіть не міг собі уявити. Перед очима все поплило, я ще відчував слабкість, хоч і не таку сильну, як вранці. А потім охоронець знайшов пігулки.

— Як добре, що я про це подумала, — весело, і з усвідомленням своєї виняткової проникливості, сказала Галина. — Так, потрібно переглянути ці ваші зустрічі. Я зараз же повідомлю про це Тетяні Андріївні.

Тут би мені помовчати та, зробивши безневинні очі, здивовано розвести руками, але я не зміг. Звичайно, якщо взяти до уваги все те, що я пережив, то моя подальша поведінка не була такою вже дивною, але вони нічого не знали. І для обох мій вибух сказу, боюся, видався не більше і не менше, ніж черговим нападом божевілля. Я кинувся спочатку на Галину, що стояла ближче, збивши її з ніг просто своїм тілом, а далі, не зменшуючи швидкості, навалився на плечистого. Напевно, якби навіть я не був так знесилений кровопусканням, то мав би не дуже багато шансів з ним упоратися, а з цим шансів не залишалося зовсім. І в цьому я переконався відразу ж. Збити з ніг молодця я не зміг, зав’язалася коротка колотнеча, в результаті якої він мене повалив на підлогу і через мить я був повністю знерухомлений.

— Я принесу гамівну сорочку, — сказала лікарка, підводячись.

— І покличте ще кого-небудь, — попросив пихкаючи від натуги медбрат… а то я сам не впораюся. Занадто він буйний.

Настала ніч. Після того, як я поїв під наглядом вже іншого медпрацівника — трохи менш плечистого, ніж той, що сповив мене вранці — мене знову загорнули, немов мумію, в міцну добротну сорочку. Як пояснили, для моєї ж безпеки. Уночі я міг себе поранити, зазнавши чергового нападу люті, а поряд могло нікого не виявитися. Ось тільки одного вони не врахували: після вампіра у мене не вистачить сил для того, що б заподіяти собі хоч якусь шкоду. Це в кращому разі, в гіршому ж від мене залишиться лише шкірка. У власне везіння, чи невразливість, я вже не вірив, як колись, не дивлячись на те, що встиг якимось дивом уникнути загибелі кілька разів. Тут я задумався і підрахував, скільки ж разів насправді стояв на краю могили, але так і не зробив останнього до неї кроку. Виходило, що п’ять разів я мав всі шанси потрапити туди, куди ніхто з власної волі потрапляти не хоче, але у той чи інший спосіб уникав загибелі. Дивно. Ніби щось або хтось мене захищає. Звичайно, кожен випадок мого порятунку можна було пояснити і цілком раціональними фактами, але п’ять разів… Це наводило на певні роздуми, або, коли точніше, на невизначені, оскільки пояснити все це я поки був не в змозі. Можливо, цієї ночі моя везучість скінчиться. Якщо вампір Валерій відвідає мене, то чинити опір я просто не зможу. Спочатку я вирішив спробувати звільнитися від пут: посовався на ліжку, намагаючись витягнути руки з рукавів або хоч би ослабити натягнення, потім намагався протерти тканину об стіну і кути ліжка, — все марно. Може, за два-три дні я б і досяг успіху, але у мене були лише лічені години, і я покинув цю марну справу. Довелося змиритися, і не можу сказати, що, врешті-решт, в цьому не досяг успіху. Принаймні, коли до кімнати зайшов Валерій, то я зміг навіть кволо посміхнутися… хоча при цьому тремтів, як двигун на холостих оборотах. Валерій виглядав так само, як минулої ночі: бліда, навіть синюшна шкіра, жовтуваті очі, що палають від «невтамованого голоду», відкопилена від верхніх ікол губа. Яка ж сила могла це зробити зі звичайною, загалом, людиною? Це було незбагненно, це було нереально, якби я не бачив цього на власні очі. І хоча я знаходився в психіатричній клініці, й усвідомлював те, що останнім часом моє психічне здоров’я встигло помітно похитнутися, але своїм очам і відчуттям цілком довіряв. Можливо, не так беззастережно, як колись, але все таки достатньо, щоб зрозуміти, що я абсолютно нічого не розумію.

— Привіт, Валерію, — тихо, контролюючи голос, щоб не затремтів, привітався я.

— Доброї ночі, — ввічливо, з сарказмом, відгукнувся він, зупинившись у мене в ногах.

Мої ноги хоч і не були зв’язані, але одна з них, права, була прив’язана до ніжки ліжка. Знову ж таки для моєї власної безпеки. Ну, наприклад, я міг спробувати втопитися в туалеті, або розбити голову, розбігшись від однієї стіни до іншої. А щодо іншого — я в абсолютній безпеці.

— Прийшов поговорити? — поцікавився я з не меншим сарказмом. — Як я тебе розумію! Цілими днями сидиш тут в підвалі, розваг ніяких, навіть до парку прогулятися і то не можна. Не те, що нагорі. Там цілком інше життя. Але що я тобі розповідаю, адже ти і сам там буваєш. Правда, тільки ночами. Це мені не зовсім зрозуміло, адже вдень набагато цікавіше. І взагалі, може, розповіси, як тобі вдається виходити. Я теж не проти. Як бачиш, ми тепер з тобою, образно кажучи, в одному човні, так що повинні допомагати один одному. Що скажеш?

— Нічого.

— Це чому ж? — я навіть трохи сторопів. Що ж я дарма стараюся? — Раз прийшов, то давай поговоримо. Давай відверто, а? — Валерій нічого не відповів, так і стояв, коло ліжка, нерозуміюче дивлячись на мене. Ніби не вирішив ще, що зі мною робити. Або взагалі не знає, навіщо сюди прийшов. Якщо так, то гріх не скористатися ситуацією, все одно іншого варіанту у мене немає. — Я знаю, що в клініці відбувається щось, про що я не повинен знати. І знаю, що ти теж знаєш про те, що я це знаю. Я не приховую, що приїхав сюди саме для того, щоб зрозуміти, що тут відбувається. Я достатньо відвертий?

— Не знаю.

— Тебе прислав… він? Ну, я маю на увазі. Я його називаю Тінь. Він хоче зупинити мене?

— Ти сам не знаєш, наскільки дурний! — Ого — навіть емоції пішли! — Якби ти не чинив опору, якби підкорявся, то отримав би все, про що тільки може мріяти нормальна людина.

— Кому підкорявся? — тут же запитав я.

— Ти сам знаєш. Називай його, як і раніше, Тінь.

— А ти сам знаєш, хто він насправді?

— Заткни пельку! — гаркнув вампір, і я поспішив заткнутися. — Я намагаюся пояснити, від чого ти відмовився, а ти… Загалом, багато знатимеш — не довго проживеш. Адже ти один раз вже перетворився, став вільним, то чому ж дотепер не з нами?

— Напевно, не зрозумів, що трапилося. — Хотілося запитати: з ким «з вами», але не ризикнув. Вампір був явно на грані, і не треба було його дарма дратувати. — Напевно, злякався.

— Злякався, — передражнив Валерій. — Що ти за мужик такий?

Питання було явно риторичне, і я не став відповідати.

— Він наблизив тебе, — продовжив Валерій, — показав, як може виглядати світ з іншого, незрівнянно кращого боку, а ти взяв і зрадив його. Усіх нас зрадив!

— Вибач, так вийшло.

— Тьху, дурень. Навіть вбивати тебе нецікаво.

— Може, ти поясниш мені, тоді я краще розумітиму і…

— Ні! Або ти прийдеш сам, або ти помреш. Ця єдина умова, і лише тобі вибирати. У тебе буде шанс вибрати. Напевно. І знай: у тебе більше немає варіантів: або смерть, або з нами. Третього не дано.

— У мене є час обміркувати?

— Він ще хоче подумати, — навіть скривився Валерій. — Ти все-таки рідкісний дурень. Тобі вибирати між смертю і життям, причому набагато повноціннішим, ніж зараз, а ти не можеш вирішити, що обрати. Я навіть не знаю, як це можна назвати. Краще б ти здох раніше.

— Та все ж?

— У тебе буде шанс. Невеликий, але буде, і буде час подумати, скористуватися ним чи ні.

— Спасибі.

Вампір лише фиркнув. А потім раптом невловимо швидким рухом опинився поряд зі мною, так, що наші носи трохи не стикнулися. Я зіщулився, як міг, і перестав дихати, втупившись в його божевільні нелюдські очі. Здається, мені все-таки не поталанило.

— Ти слабак, — дихнув він прямо мені в обличчя гарячим диханням. — І ти помреш. Тому, що ти слабак. Я вип’ю твою кров, всю до останньої краплі, а разом з нею і твою душу, твою дріб’язкову слабку душу. Думай.

А потім він залишив мене. Зачинив за собою двері моєї кімнати — навіть не можу уявити, яким чином, я почув лише як клацнуло — і пішов. Я знову почав дихати. Знову мені пощастило. Хоч і не надовго, всього лише на час, але як я радів. І водночас ні, тому що, якби він убив мене, то все це припинилося, а так я знову живу, і знову чекаю смерті. Але все таки поки живу, є надія. Не на щасливий випадок, це було б занадто для одного життя, а на друзів. Тепер у них є шанс мене витягнути. Вони просто зобов’язані це зробити, особливо шеф, завдяки якому я й опинився тут. Нічого не хочу слухати про те, що він не винен, що це випадковість. Я не винен, а всі інші винні! Я заслужив право так думати, і нічого не хочу слухати.

Цікаво, цього разу я з’явився не в пустелі, а в якійсь могилі. Наді мною як і раніше було все те ж яскраво-червоне небо, але я лежав в ямі. Спочатку мені здалося, що це могила, але, роздивившись, я зрозумів, що стінки дуже неправильної форми для могили, та й дуже вона велика. А потім я помітив цю нору. До мене нарешті дійшло, що я з’явився в цьому світі саме там, де закінчив подорож минулого разу. Я провалився і тепер опинився під пустелею, присипаний землею, піском і каменями. Нічого не боліло, і це було єдиним приємним фактом чергового сну. Якісь неправильні ці сни. Таке не повинно снитися, адже я не приймав наркотиків або інших препаратів, які могли викликати такі галюцинації. Першого разу згоден — таке могло трапитися. Тоді мене здорово накачали, а другий раз, і тепер… щось не клеїться все це з логікою. Я встав, недбало обтрусився і подивився вгору. Може, я і зміг би вибратися нагору, якби не було іншого виходу. До верхнього краю ями було метрів зо три, не більше, і хоча стінки були майже прямовисними і сипкими, думаю, я зміг би руками зробити сходинки і вибратися з ями. Але навіщо? Що я робитиму знову в пустелі? Я розвернувся і швидко знайшов ту нору, яку бачив, коли тільки-но прокинувся. Виглядала вона не дуже, але той мужик, що впав до ями переді мною, врешті-решт, кудись подівся. Разом зі своїм хрестом. Знову невдача. Ну, й чорт зі всім, це мій сон, і все повинно бути так, як мені треба.

Дірка в землі, що притулилася між стіною ями і дном, була невеликого діаметру, якраз, щоб можна було пролізти людині. Я став на коліна і просунув голову всередину темної дірки, з якої до того ж тхнуло чимось нудотним, залишаючи в роті неприємний присмак, ніби з’їв щось несвіже. Опущена в нору рука наткнулася на стіни короткого тунелю, який різко вигинався вниз, у порожнечу. Як я не пробував, але дістати рукою нижче я не зміг. Тоді я виліз назовні, підібрав камінь більше і кинув в нору. Камінь швидко досяг дна, глухо ударившись об щось тверде. За моїм припущенням виходило, що глибина зовсім невелика — метрів два-три. Це було ще нічого. Залишалося відкритим лише питання: чи буде там внизу прохід куди-небудь, або, спустившись, я опинюся в пастці? Було нелегко зважитися, та я це зробив. Відкинув логіку й страх, і з думкою, що все це все одно не більше, ніж божевільний сон, який рано чи пізно скінчиться, як раніше закінчувалися ці дивні сни, ногами вперед поліз в дірку. Невелике падіння з обдиранням шкіри об гострі камені стінок нори завершилося, ледве почавшись, навіть серце не встигло як слід прихопити. Я вдарився ногами об тверду поверхню, не втримався і впав, спиною та потилицею приклавшись об ту стіну, що знаходилася поряд. Коли опам’ятався — який же це паскудний натуральний сон — то перше, що побачив — це світло. Дуже слабке, але помітне завдяки тому, що в довкола мене було зовсім темно. Виходило воно лише з одного боку, тому я не став сушити голову й відразу пішов на нього, тримаючись стіни ліворуч. Ця не то печера, не то шахта, була видовбана в якійсь пористій твердій породі. Я йшов і йшов вперед. Світла ставало дедалі більше, й незабаром я вже міг побачити, де опинився. Я знаходився в катакомбах, або в покинутій шахті, але швидше в катакомбах, оскільки абсолютно не уявляв, що тут можна здобувати. Не цей же крихкий камінь, в якому й були видовбані катакомби. Світло виходило звідусіль і водночас нізвідки. Немов воно було газом, який просто плив тунелем мені назустріч. У будь-якому випадку, джерел я не бачив. І ще це світло, немов підтверджуючи мою теорію, було неоднорідним. Десь ставало світлішим, але варто було трохи пройти і знову темніло. Жодної закономірності. Світла навіть в найбільш освітлених місцях було замало, хоч і достатньо для того, щоб нормально контролювати ситуацію і орієнтуватися. Повсюди витав цей дивний запах тліну, але я майже не помічав його, швидко звикнувши.

Так я пройшов, напевно, з кілометр. Світла більше не стало, навколо була легка напівтемрява. Я підійшов до першого розгалуження. Загалом, нічого особливого — такий же тунель, як і той, по якому я йшов дотепер. Такий же порожній. Повернувши до нього, я нічого б не виграв, а тому пішов прямо.

— Новачок?

Я підстрибнув і обернувся, як ошпарений. Позаду не було нікого. Довелося повернутися на декілька кроків назад і обережно заглянути в інший тунель. Зліва біля стіни, безтурботно привалившись до неї, просто на кам’яній підлозі напівлежав чоловік, наче хамелеон, злившись з оточенням. Він був в лахмітті і дуже нагадував ту людину, яка висіла розіпнутою на хресті в пустелі. Я підійшов ближче, але так і не зміг зрозуміти чи це він — якщо я одягнуся так само і відрощу таку ж бороду, то теж стану його братом-близнюком.

— Це ти сказав? — Нічого розумнішого я придумати не встиг.

— Що?

— Неважливо, — відмахнувся я. — Ти хто?

— Вася, — відгукнувся мужик і усміхнувся.

— Ми вже зустрічалися?

— Навряд.

— Ти це… що це за місце?

— Ти що, на сонці перегрівся? Кажуть, воно випалює все, навіть мізки.

— Ні, не перегрівся. І мізки мої в порядку. Що це за місце, питаю?

— Місце як місце. А ти що, думав, до раю потрапив. Точно новенький.

— Ти мені голову не мороч, — починав злитися я. — Відповідай на питання. Я вже третій раз сюди потрапляю, і мені дуже цікаво знати, де. Отже, якщо ти поворушиш мізками і відповіси де я, то зробиш мені велику послугу. Мужик якось дивно почав на мене дивитися. Я не зрозумів, на що він так відреагував, але він навіть підібрався, немов готуючись втекти. — Поки не відповіси, нікуди тебе не відпущу.

— А не пішов би ти в дупу, — сердито відповів Вася. — Кажеш, третій раз?

— Так, а що? Вже утретє бачу цей клятий сон. І не можу прокинутися, поки мене не приб’є.

Мені здалося, що мужик щось дуже хоче запитати, але він так і не наважився.

— Ну, то розбий собі голову ще раз, — сказав Вася, і злості в його голосі, здавалося, побільшало. — Може, повернешся. А зараз відвали, — він підвівся, маючи намір піти, — ніколи мені тут з тобою розмовляти.

Я схопив його за плече, яке ж воно кістляве, але той вивернувся і побіг. Я за ним.

— Якщо наздожену, тобі ж гірше буде! — закричав я, але мужик тільки розсміявся. — Ну, що тобі, важко сказати?!

— Та пішов ти!

Це було останнє, що я почув від Васі. Після цих слів він так чкурнув, що у мене аж очі на лоба полізли. А здавався таким худим і немічним. Найнеприємніше сталося тоді, коли він добіг до ще одного перехрестя. До того моменту він встиг порядно відірватися, метрів на тридцять, але коли я повернув за ним, то все ж таки очікував його побачити, але Васі не було. Я пробіг ще декілька метрів за інерцією і зупинився. Зник мужик, немов розсмоктався! І чого він злякався, і чи злякався? На цей раз сон був зовсім вже дивним. Я думав, що нарешті щось дізнаюся, якщо тут взагалі є що дізнаватися. У всіх цих снах взагалі могло не бути жодного сенсу, адже я досі не розумів причин того, що відбувається. І ось результат. Нульовий.

І я знову на роздоріжжі. Довго ворожити, куди піти, я не збирався і вибрав той рукав, на який звернув, наздоганяючи Васю. Напрям як напрям, не гірший за інший. Йшов довго, мій внутрішній хронометр встиг за цей час збитись з ритму, а навколо зовсім нічого не відбувалося. Навіть не траплялось відгалужень цього рукава, просто якась довга кишка, якій не було краю. Втішало лише те, що світло, як і раніше, текло тунелем, і я запитував себе: чому цього світла не було в тій ділянці, де я з’явився? Можливо, не долинуло? Маячня якась.

Дрібний перестук за спиною.

— Я знаю, куди тобі йти, — пролунав за спиною якийсь неприємний скреготливий голос.

Я вмить обернувся і вирячився на абсолютно химерне створіння, яке незбагненним змогло непомітно наблизитися до мене. Скільки ж воно йшло за мною? Диво було явно не нашої природи: щось на кшталт мавпи, розміром з шимпанзе, покритої довгою, але надзвичайно рідкою, шерстю жовтого кольору. На деяких ділянках тіла шерсть була зовсім відсутня, ніби істота линяла. Голова, проте, виглядала більш інтелектуальною, ніж у наших молодших сусідів по еволюційній драбині, але разом з тим огидно. Істота мала великі очі, що в даний момент були напівзаплющені, немов невеликої кількості світла, що оточувало нас, було для нього забагато, досить великі загострені догори вуха, задертий дрібний ніс, як у кажана, великий рот і рожева шкіра. Крім того, позаду істоти метлявся хвіст з пензликом на кінці. Якесь пекельне створіння. Єдине, що мене втішало — це порівняно невеликі розміри істоти, яка до того ж була страшенно худою. Схоже, в тутешніх краях з їжею кепсько.

— Що ти сказав? — перепитав я.

— Я проведу тебе туди, куди тобі потрібно, — промовила істота.

— А ти, виходить, знаєш, куди мені треба. Я ось сам не знаю, а ти знаєш.

— Так і є — знаю.

— А просто сказати?

— Не можна.

— А якщо я наполягатиму?

— Можеш спробувати.

Рот істоти розтягнувся в бридкій усмішці, відкривши моєму погляду ряд гострих довгих зубів. Тут я почав сумніватися, що вибрав правильну лінію поведінки. Треба якось делікатніше, чи що.

— Ну, гаразд, — погодився я. — Припустимо, ти можеш мене провести туди, куди мені треба. Але спочатку скажи, що це за місце. Я маю на увазі, усе це: планету, пустелю над нами, цю штольню.

— Там тобі все пояснять.

— Знову не можна?

— Не можна.

— А хто не дозволяє?

— Не тримай мене за дурня. Якщо йтимеш за мною — йди, не будеш — можеш сам шукати. Тільки я тобі не раджу — без провідника ти можеш блукати тут вічність.

Робити було нічого, довелося погоджуватися.

— Веди. Як тебе звати то?

— Номедя. Тримайся за мною і не звертай уваги на те, що оточує, наскільки б екзотичним тобі це не здавалося, Ігоре.

Від банального питання: звідки тобі відоме моє ім’я? — я зміг утриматися, лише гмикнув. Думаю, Номедя — що за ім’я таке нескладне — на нього і не відповів би. Довелося йти за цим виродком — пересувався він, до речі, дивною вихляючою ходою на задніх лапах, які закінчувалися копитцями, — і сподіватися, що його наміри не розходяться із словами. Надія була кволою, десь п’ятдесят на п’ятдесят, але кращого виходу я не бачив, довелося миритися і з таким розкладом.

Якось відразу уздовж нашого шляху почали часто траплятися всілякі повороти, відгалуження і перехрестя. Провідник часто повертав і незабаром я геть втратив орієнтацію. Мені здавалося, що ми рухаємося по абсолютно хаотичній траєкторії, повертаємо дуже часто на той шлях, що паралельний тому, по якому йшли тільки кілька хвилин тому. Пару разів на нашому шляху зустрічалися люди, але поговорити не вдавалося, провідник, побачивши їх, лише пришвидшував ходу, і доводилося з цим миритися. Миритися доводилося і з тим, що Номедя нічого не говорив, відповідаючи на всі мої спроби заговорити тільки фразами типу: «там тобі всі пояснять» або «не можна казати». Я швидко припинив спроби його розговорити і просто йшов слідом, розглядаючи те, що нас оточувало. Ми вийшли в щось подібне до великого приміщення з високою стелею, і тут мене обдало жаром. Не тому, що змінилася температура повітря, а тому, що я побачив. На стінах, прямо в них. тобто злившись з ними в найнеймовірніших поєднаннях висіли люди. Живі люди — дехто з них вельми активно ворушився. Їх голі тіла зливалися з каменем абсолютно фантастичним чином, залишаючи на волі більшу або меншу частину тіла. Я зупинився, поглинутий цим жахливим видовищем. Деякі з людей стогнали, деякі, здавалося, абсолютно спокійно спілкувалися з своїми сусідами, але всі без виключення обличчя носили відбиток страждання. Я подивився вгору — люди висіли навіть на стелі. Цим було дійсно нестерпно. На мій лоб крапнуло. Я витер рідину долонею і подивився на неї. Це була кров. Прямо наді мною висіла зовсім юна дівчина, камінь поглинув її ноги по стегна і одну долоню. Очі дівчини, наскільки я міг розглянути, були розплющені, але без зіниць. Вона була без свідомості, а може і мертва. Скільки людей можуть витримати ось так, догори ногами, до того моменту, поки тиск крові в голові не зробить свою справу, і кров не вирветься з судин?

— Що це? — запитав я, звертаючись до провідника, але обернувшись зрозумів, що його вже немає в залі.

У повітрі витали страх, страждання і приреченість. Це відчувалось навіть фізично. Це неймовірне поєднання відчуттів торкалося шкіри обличчя, поволі й підступно проникаючи всередину під черепну коробку, далі в мозок, просочуючи і отруюючи його. Це було жахливо. Я не витримав і побіг. Пробігаючи крізь вихід гроту, мене міцно схопила рука, настільки міцно, що я не зміг нормально вирватися і впав на підлогу. Добре, що за межами зали. Далі був коридор, такий же, як і раніше, я встав і побіг далі, й біг до тих пір, поки не наздогнав Номедю, що спокійно сидів на підлозі.

— Намилувався? — спокійно запитав Номедя.

— Що це було? — задихаючись, видихнув я.

— Ти сам бачив.

— Але чому?!

— Тому що хочуть спокутування. Мазохісти, напевно, — пояснив Номедя.

— Це що — Пекло?

Номедя мовчав. Чому, я не міг зрозуміти, але він мовчав, і я бачив по його очах, що більше він мені нічого не скаже. Невже я не помилився? А навіть якщо і так, то що? Невелика різниця, якщо все це все одно не більш ніж сон. Ну, може, і більше, ніж сон, але все одно сон. У цьому я встиг переконатися, і сумнівів у мене ніяких не виникало. Залишалися питання типу: чому все так, як є, а не так, як звичайно, — але це було вже не так важливо.

— А ти? — запитав я.

— А я не мазохіст, — просто сказав Номедя.

— Ясно, — відповів я, хоча ясного тут нічого не було.

Номедя мовчки розвернувся і пішов далі, мені довелося йти за ним. Коли ми проходили мимо чергового чоловіка, загорнутого в лахміття у закуті, я помітив у його погляді, спрямованому на мене, щось схоже на співчуття і попередження. Номедя люто зиркнув на чоловіка, і той квапливо відвернувся. Що саме хотів сказати мені його погляд, я звичайно не зрозумів, але раптом усвідомив, що занадто довірливо йду за своїм провідником. Далі я почав уважніше стежити за тим, куди ми йдемо, і що при цьому робить мій провідник. Напевно, якби він дійсно хоч раз зробив хоч би щось, що можна було розглядати, як дії спрямовані проти мене, то я б щось запідозрив і вжив би якихось заходів. Схопив би його за петельку, дав би в пику й, схопивши за горло, почав витрушувати з його червоної голови відомості, що цікавлять мене, але він просто йшов. Йшов до тих пір, поки ми не вийшли до наступного, досить великого, гроту. Тут я вперше за весь наш тривалий перехід побачив таких істот, як і сам Номедя. Не встиг я схаменутися, як вони закрили два проходи, через які можна було вибратися з гроту. Справа були ще два виходи, але грот перетинала, ділячи його на дві нерівномірні за площею частини, «річка», метрів п’ять-шість вширшки. Текла в ній рідина, що лише віддалено нагадувала воду, і тхнула вона вельми неприємно. Коли я зрозумів, що виходи надійно заблоковані і розклад явно мені не на користь — червоних було шестеро, враховуючи Номедю — то довелося вдатися до дипломатії.

— Я так розумію, ми досягли мети нашого шляху. Що ж, хочеться знати, що ви задумали.

— Ти вже здогадуєшся, де знаходишся, — почав Номедя, він стояв ближче за всіх до мене. — Ти здогадуєшся правильно. А зараз ми зробимо так, щоб ти тут і залишився.

— Мені здається, я не ваш клієнт, та й рано мені. — Голос почав тремтіти, хоч я намагався не хвилюватися. — Може, обговоримо цей момент?

Червоні дружно розсміялися, але мені від цього легше не стало. Навіть навпаки, їх мерзотні усмішки і хижі погляди викликали в моїй уяві найгірші перспективи, жахливі муки та випробування, що чекали на мене. Звичайно ж, це була лише моя обмежена в цьому плані уява, натомість реальність могла виявитись набагато жахливішою. Краєм ока я помітив рух справа і різко повернув голову. На тому боці стояла людська істота. У цьому не було б нічого позитивного, якби в істоті я не впізнав Лінду. Так, по той бік «річки» стояла Лінда! Причому виглядала вона не нещасною обідранкою, як решта людей, зустрінутих мною дотепер, а цілком нормально. А червоні немов би й не помітили її, хоча за логікою мали б простежити за моїм поглядом. І вони простежили, згодом, але… не звернули на дівчину жодної уваги. Знизавши плечима, немов її там і не було, Номедя поволі пішов у мій бік. Що ж він мав намір зробити, я так і не дізнався, тому що кинувся до річки і, встигнувши добре розігнатись, стрибнув. Колись в школі я, пам’ятаю, стрибав, здається, на три метри, в університеті близько чотирьох, тепер я стрибнув навіть далі, але цього виявилося недостатньо. Я вмить занурився з головою в каламутну і густу речовину, немов кисіль, не діставши до протилежного берега руками, зовсім трохи. А «річка» виявилася глибокою і… теплою, ніби живою. Було таке відчуття, ніби я занурився у стравохід або у судину з кров’ю якоїсь величезної істоти. Свідомість відразу ж охопила паніка, але чиїсь руки схопили мої і зупинили від подальшого занурення. Я стис чужі долоні з такою силою, що мабуть це було не дуже приємно моєму рятівнику. А точніше — рятівниці. З рідини я вилазив поволі. Вона обволікала тіло, чіпляючись за все, що тільки могла, і намагалась засмоктати в себе. Коли моя голова опинилася над поверхнею, я спробував розплющити очі, але таким же чином можна було б розплющити очі в каструлі киселю — праве око я ще зміг розліпити, але тільки для того, щоб відчути всю красу попадання рідини в око, й заплющити знову. Проте, які сильні руки у Лінди! Вона витягнула мене досить швидко, хоча я пам’ятав, що дівчина була тендітною і не могла мати таку силу. Що тут скажеш — сон, а в ньому свої закони і порядки. Такі думки додали мені небагато хоробрості. Опинившись на твердій поверхні, я, стоячи на колінах, почав посилено очищати лице й, особливо, очі від смердючого слизу. Коли я протер їх настільки, щоб розплющити, то збагнув, що поряд вже немає нікого. На іншому березі, як і раніше, знаходилися червоні, але повторювати мій відчайдушний стрибок вони, видно, не збиралися, а на цьому боці я залишився сам. От лайно! А я ж міг поставити їй стільки питань. Тепер знову невідомість, знову кудись йти, когось шукати. Може стрибнути назад в рідину і, задихнувшись, прокинутися, як це вже було в минулі рази? Ні, ні за що! Краще вже розбити голову об стіну. Але і цього робити поки що не хотілося — відчай ще не настільки заволодів моєю свідомістю, щоб зуміти пересилити інстинкт самозбереження. І я, обтрусившись як зміг, пішов далі. На відміну від всіх пройдених мною тунелів цей був набагато менший. За шириною такий, що ледве розминулися б дві людини середньої статури, а до стелі можна було дотягнутися рукою. З іншого боку тунель нічим не відрізнявся від інших, так що особливого вибору не було. Настрій став ще паскуднішим: одяг неприємно липнув до тіла, від підсихаючого слизу несло, як від відра з помиями, а вузький тунель пробуджував у свідомості клаустрофобію. Що я взагалі роблю? Якийсь тунель, червоні виродки, що вельми нагадують бісів, та й уся ця пекельна обстановка — це сон шизофреніка, а не нормальної людини. Напевно, моя майбутня відпустка (сподіваюсь, я її дочекаюся) не обмежиться лише просиджуванням за телевізором, комп’ютерними іграми і походами по бабах, швидше за все до цього списку доведеться додати відвідини психіатра. Врешті-решт, у Сергія Івановича є знайомий психіатр, який зліпив для мене діагноз, щоб запхати до цієї клініки. А Сергій Іванович переді мною у величезному боргу.

От лайно! Я пройшов тунелем від сили метрів п’ятсот, і ось він закінчився. Попереду було… що саме там було, я зміг роздивитись тільки коли підійшов до самого краю. Інстинкт і негативний попередній досвід (не знаю, хто з них перший) примусили мене спершу відскочити. Лише, коли я ліг на живіт, то зміг підповзти до краю. Переді мною був величезний грот з чорним озером посередині, над яким здіймалася пара, і де, наскільки я міг роздивитися, плавало кілька людських тіл, що звивалися в корчах. Без жодного звуку. Грот розташовувався метрів на три нижче від рівня тунелю, в якому знаходився я, а зверху нависали величезні сталактити, яких я тут більше ніде не зустрічав. І все це було залито червонуватим світлом — краса, та і годі. Але не сталактити й озеро з людьми, що корчились в німому мовчанні, привернули мою увагу й змусили відскочити, а дві інші постаті, що були так близько до мене, що я навіть міг чути їхню розмову. Причому одна постать могла викликати лише співчуття — це був безногий чоловік, що лежав на долівці, піднявши лише голову і плечі, спираючись на руки; а інша — страх, і це було щонайменше дуже дивно, оскільки другим був хлопчак років тринадцяти. Одягнений він був в сірий двобортний костюм: такі звичайно носять у школі.

— Що я маю зробити, щоб це заслужити? — запитав безногий, дивлячись на неправильного хлопчика собачими очима. За допомогою рук він трохи підповз до хлопчака, залишивши на підлозі грота дві розмазані криваві смуги. — Мені потрібне це. Я зроблю все, що ти захочеш. Повір, ти не розчаруєшся в мені.

— Тобто, я повинен тобі повірити? — з іронією в голосі вимовив хлопчак.

— Ну, ти ж знаєш, що я зроблю все, що зможу. — Безногий ще трошки підповз до хлопця і спробував лизнути його ногу. Хлопчак якось беззлобно вдарив чоловіка цією ногою, і той, вискнувши, немов скривджений собака, відскочив. — Я все зроблю, усе, усе!

— Я знаю.

— Можу я принаймні сподіватися?…

— Сподіватися ти можеш завжди, — усміхнувся хлопчак. Що ж, може, ти щось і зробиш.

— Усе, що захочеш, Повелителю.

— У будь-якому випадку, трошки мене розважиш. Ти отримаєш те, що хочеш.

— А що я маю для тебе зробити? — Чоловік аж засяяв. Спробував стати при цьому на неіснуючі ноги, сперся на кукси, що кровоточили, зморщився від болю, і знову ліг на живіт, як і раніше не зводячи відданих очей з хлопчиська.

— Не турбуйся, своє я завжди візьму.

— Я не сумніваюся, Повелителю. У вас я ніколи…

— Заткнися, — різко обірвав його хлопчик.

Якийсь час, вони обидва не рухалися. Безногий лежав, опустивши очі до підлоги, хлопчак застиглим поглядом дивився в порожнечу, ніби прислухаючись до чогось. Мені навіть здалося, що він якось відчув мою присутність, хоча навіть не дивився у мій бік. Потім знову повернувся до безногого, і я зітхнув спокійніше.

— Тоді не втрачатимемо часу, я повертаю тебе зараз же. Що скажеш?

— Я… це… я радий, Повелителю. Я дуже радий, і дуже вдячний. Ваша щедрість не знає меж, ваша мудрість…

— Який же ти все-таки тупий, — відмахнувся хлопчак. Повертайся.

І на моїх очах мужик почав танути. Спочатку він перетворився на прозорий силует, який бліднув і бліднув, доки не став практично невиразним на тлі кам’яної підлоги, а потім… різко потемнів. У мене защеміло в грудях, тому що перед тим, як той повністю зник, я упізнав в ньому Тінь. Він зник майже відразу ж, я бачив його всього лише мить, але сумнівів у мене не було — це був Тінь.

Хлопчик ще якийсь час стояв на місці, просто дивлячись в порожнечу. Потім розвернувся до мене спиною і зробив декілька кроків у бік одного з виходів з гроту. І раптом зупинився.

— Ти довго ще там ховатимешся? — сказав, не повертаючись до мене. Окрім мене і начебто живих тіл в озері більше нікого не було. Само собою, я нічого не відповів, лише тісніше припав до кам’яної підлоги. — Можемо пограти в схованки. Якщо я тебе знайду, то ти залишишся тут. Хоча ні, це дуже просто і нецікаво. А навіщо нам просто?

Потім він зник. Різко і без якихось спецефектів. Зник і все. А потім я почув його голос зовсім поряд… за моєю спиною.

— Я тебе знайшов!

Я підскочив на місці і стрибнув в грот. Стрибок був незапланований, тому незграбний. Я приземлився не тільки на ноги, а й на руки, не утримав рівноваги і покотився по кам’яній підлозі. Коли зміг встати на ноги і розвернутися, то хлопчик був вже переді мною. Маленький, ледве діставав мені до грудей, з симпатичним лицем, на якому сяяла самовдоволена усмішка, таким він мене майже не лякав, якби не очі. Якщо вірити вислову, що очі — дзеркало душі, то у хлопчика, який стояв переді мною, цієї душі не було зовсім. Або вона була іншою, ніж у людей, замість традиційних райдужки, зіниці і білка відповідних кольорів, на мене втупилося щось хаотичне і різнобарвне, причому колірна гамма була переважно жовтою, чорною і червоною, і все це постійно хаотично мінялося, створюючи страшне відчуття того, що на тебе дивиться сам Хаос. Саме так — Хаос, тому що іншу назву важко було підібрати.

— Будеш і далі від мене бігати?

— Ні, не буду, — як міг, впевненіше вимовив я.

— Це правильно.

— Слухай, ти хто такий?

— А ти не зрозумів?

— Ти завжди так неввічливо звертаєшся до старших, — спробував натиснути я, одночасно розуміючи абсолютну жалюгідність цієї спроби натиснути на хлопця. Але ж спробувати ніколи не завадить.

— Н-да. Тупіє людство, — прокоментував хлопчак.

— Це твоя відповідь?

— Це факт.

— А не пішов би ти. — Тут я спробував штовхнути його ногою, колись у мене це непогано виходило, але нога чомусь не послухалася.

— Це ти дарма.

— А ти не зазнавайся, — я спробував дістати його кулаком, але рука раптово теж перестала слухатися. Я завмер… як дурень.

— Може, спробуєш лівою? — І він повернув голову, підставивши під удар праву частину обличчя. — Давай, поки я не передумав.

Ліва послухалася вмить, і я, не зрозумівши підступу, з розмаху вліпив кулаком в його око. Рука пройшла навиліт і застрягла в голові хлопчака. Око я продавив крізь всю голову, і тепер воно, підстрибуючи, наче гумовий м’ячик, покотилося по підлозі. Я остовпів.

— Ну, що полегшало? Я ж казав, треба лівою.

Я закричав і спробував витягнути руку з голови, але замість того, щоб вийти, рука просто відламалася в лікті, і я з жахом втупився на куксу. Болю не було. Другий шматок руки, як і раніше, стирчав в голові хлопчака. А потім той шматок почав сіріти і обсипатися пилом, залишаючи після себе лише порожню дірку в голові, з якої тут же хлинула кров. Ситуація була настільки безглуздою, що я навіть перестав кричати.

— Ти б подивився на себе в дзеркало, — порадив хлопчак, кров при цьому затікала навіть у його рот. — Паскудно виглядаєш.

Швидше за все, так воно і було, але заглядати в дзеркало мені зовсім не хотілося. Моя ліва, тепер вже кукса, теж почала сіріти. Процес почався з самого кінчика і швидко почав розповсюджуватися вгору до плеча. Коли я посірів повністю, то кукса вже обсипалася пилом. Я відчував, як розпадаюся. Без болю, хоча біль не зробив би цей процес страшнішим. Згодом мої ноги переламалися, тіло впало на підлогу і розбилося на великі шматки. Я знаходився в свідомості до тих пір, поки не перетворився на пил, і лише потім свідомість затьмарилась, але раптом спалахнула знову.

…літак горить. Кабіна в диму, він заважає мені бачити куди я лечу, але це вже не має значення. Я над ворожою територією, і до бази не дотягну при будь-якому розкладі. Жахливо болить права рука, хоча куля зачепила її лише по дотичній. Напевно, це від страху. Доведеться стрибати, але я навіть не знаю з якої висоти, а стрибати в невідомість страшно. Ще страшніше вмирати, отже, доведеться таки стрибати, сподіваючись на диво. Двигун винищувача ще працює, але це не надовго — без масла його заклинить в лічені секунди. Тому потрібно поспішати. Та ще цей їдкий дим, що роз’їдає очі. Тепер я взагалі нічого не бачу, тому що не можу розплющити очі. Скоро не зможу і дихати. Рука навпомацки знаходить замок, тіло ще не впало в паніку і діє на автоматі. Це —добре. Двигун чхнув один раз, другий, і замовк. Повисла тиша, яка порушувалася лише свистом вітру. Ніс літака відразу ж почав хилитися вниз — швидкість і до цього була ніякою. Тепер потрібно діяти гранично швидко, але без паніки. Замок клацає, і в щілину, що утворилася, тут же зі свистом влітає свіже холодне повітря. Як добре! Але потрібно діяти. Я намацую за сидінням мішок з парашутом… ніс літака нахиляється з кожною секундою дедалі більше, а я просто фізично відчуваю, як зменшується з кожним градусом мій нещасний шанс вижити. Швидко і абияк закріплюю мішок за спиною і, штовхнувши важкий шматок скла над головою, роблю сильний рух вгору і убік, й опиняюся в невагомості. Якийсь час я безладно кружляю в повітрі, намагаючись розгледіти очима, котрі в цей час безбожно сльозяться, землю. Інстинкт підказує, що парашут розкривати зараз небезпечно, потрібно дочекатися, поки я стабілізуюся в повітрі. І я чекаю, затиснувши в кулаці кільце. Лунає вибух, я чую його навіть крізь свист вітру, але не роблю жодних висновків, і одночасно мені вдається побачити землю… як вона близько! Я смикаю за кільце, не чекаючи, поки прийму нормальне положення, сподіваючись, що ще не пізно. Так сподівається божевільний, тому що вже занадто пізно. У мене невеликий досвід стрибків, це зрозуміло навіть мені. Парашут з шумом виходить з мішка, дуже поволі, ніби неохоче. І я заспокоююся.

«Пробач, мамо, пробач, Людмило — я не повернуся».

Коли лямки парашута смикають мене за плечі, до поверхні Землі залишається метрів три. Удар. Темрява.

…м’ясо ще не достатньо просмажилося, і я підкидаю до вогню товсту гілляку, спостерігаючи, як пелюстки полум’я поволі і боязко починають його облизувати. Іноді мені здається, що вогонь живий. Його звички деколи такі схожі з людськими. Коли гілляка займається, я повільно встаю, відчуваючи біль в попереку, і йду до виходу з печери, щоб помочитися. Я хоч і старий, але ще поважаю себе, не роблю в житлі відхоже місце. Коли повертаюся і сідаю на колишнє місце перед багаттям, спостерігаючи, як м’ясо покривається зажаристою скориночкою, у пам’яті спливають приємні спогади про молодість. Так, колись я був сильним воїном. Таким сильним, що переміг старого вождя, який був ще в самому соку, і став вождем сам. Кілька разів я бився з суперниками на моє місце, і довгих двадцять зим мені вдавалося перемогти і поласувати їх серцями. Напевно, я був найстарішим вождем в околиці. Але і мій час повинен був колись закінчитися, хоча, якби не цей біль в спині, я, напевно, переміг би того молодика. Минув рік, а я пам’ятаю ту останню битву. Я майже переміг його, був упевнений в цьому, яким би це комусь не здавалося неймовірним, але в спині стрельнуло, і я опинився розпростертим на землі, а наді мною навис претендент з ножем. Напевно, він зрозумів, чим зобов’язаний своїй перемозі, а може, просто поважав мене як вождя, тому не вбив, як того вимушували правила поєдинку і не з’їв мого серця. І ніхто не насмілився суперечити новому вождю в його праві розпоряджатися моїм життям. А може, не захотіли — я був гарним вождем. Деякі ще пам’ятали попереднього, а ті, хто не пам’ятав, чули це від старших. Мені довелося піти. Важко бути старим і самотнім, але якось даю собі раду. Знайшов цю покинуту печеру і з тих пір живу тут. Чи довго?

Перед тим, як я побачив його, відчув запах. Навіть крізь пахощі диму і смаженого м’яса. А потім в отворі печери з’явилася кудлата морда величезного ведмедя. Спочатку я сподівався, що він просто не зможе пролізти в порівняно невеликий отвір печери, або злякається вогню і не піде далі. Марно. Він тільки недавно виліз з барлоги, де зимував, і тепер голод штовхав його на таке, чого старий ведмідь не зробив би влітку чи восени. Я відступив до самого кінця невеликої печери і підняв спис, що там валявся, зі звичайним кам’яним накінечником. Навряд чи він мені сильно допоможе, але просто так здатися я не міг. Серце шалено калатало, а я все міцніше стискав в руках списа, спостерігаючи, як бура смерть поволі наближається до мене. Ведмідь наступив на багаття, і заревів від болю, розкидаючи догоряючі вуглини. Мене майже оглушило, по шкірі пробігли мурашки, волосся стало сторчма не лише на голові, а в печері повисло смердюче ведмедяче дихання. А потім він кинувся на мене. Коли величезні щелепи стулилися на моєму плечі, я ще встиг зрозуміти, що зміг насадити його на списа. Все-таки я й досі був гарним воїном.

…коли я побачив їх, то зрозумів, що розвідка спрацювала украй погано. Перед нами повинна була бути якась жменька сарацинів, а не дві сотні як мінімум. Думка про підкріплення згасла так само швидко, як і з’явилася. Швидше за все, доведеться битися тією сотнею, що є. Я подивився на командира й побачив на його обличчі тільки рішучість. І якого біса я взагалі пішов під його знамено? Звичайно, він був хоробрим лицарем, але скільки таких хоробрих і завзятих було ще, а мене понесло до найпобожнішого. Під час минулого набігу на табір сарацинів, ми навіть не змогли нормально відпочити і розважитися з дівчатами. Він наказав убити всіх. Навіть дітей і людей похилого віку, не кажучи вже про дівчат та дорослих чоловіків. А ми, до речі, вже два роки вештаємося пустелею. Останній раз я зміг задовольнити свою плоть десь півроку тому, якраз перед тим, як податися під знамена сера Томаса. Гаразд, про плотське потім, зараз треба думати про те, як вижити.

Щось мені підказувало, що на цей раз буде непереливки, й чимало родин не дочекаються своїх молодших синів. Перед нами у звичайному своєму безладному строю стояли вершники на конях і верблюдах. Причому верблюдів було більше, а я щепам’ятав, настільки небезпечним може бути вершник на верблюді. Погано, геть погано.

— Лицарі! — заревів басом сер Томас і підняв меч над головою. — В ім’я Господа нашого і з благословення Його, вперед!

І першим помчав в наступ на сарацинів. Іншим, як завжди, довелося його наздоганяти, щоб не показати себе боягузами. Колись він нас всіх заведе до пекла.

Я врізався в розріджений стрій на величезній швидкості і відразу ж розрубав шию якомусь коневі. Брудно, звичайно, але нічого виродкам ховатися за тварину. У животі різко кольнуло. Кінь мій продовжував бігти, а я раптом почав слабнути; навіть утриматися на скакуні було тепер важко. Коли я опустив голову, то побачив руків’я, що стирчало між пластин. Таки обдурив падлюка. На землю я упав ще при пам’яті й майже втратив її, ударившись всією масою заліза об ґрунт. Ще якийсь час міг спостерігати, як б’ються два загони, але вже не міг зрозуміти чому… а потім я заснув…

Великий вдих і легені наповнилися палючим повітрям. Було страшно, тому що я не відчував власного тіла. Лише жар. Я часто й глибоко почав дихати, відчуваючи, як кров наповнюється киснем. У голові панував повний хаос, що залишився після сну, але він помалу поступово згасав, поступаючись місцем раціональним думкам. Моїм думкам. Я все-таки прокинувся.

Я спробував поворушити ногою, і зміг трошки зігнути, хоча майже не відчував. Це було добре. А потім прийшов біль. Безліч маленьких невидимих голочок разом доторкнулися до моєї шкіри по всьому тілу. Коли раніше уві сні я бувало відлежував собі руку, то завжди відходив важко, але те, що я відчував зараз — було справжнім пеклом. Але через деякий час все пройшло. Дихання заспокоїлося, а голки, що скололи все тіло, зникли, так і не з’явившись в реальному світі. Я зрозумів причину свого стану, але від цього не стало легше, навпаки — страшно. Пізніше повернулась здатність міркувати, і я спробував пригадати, що бачив уві сні, і запам’ятати. Але коли я почав вибудовувати доладну раціональну картину подій, то швидко заплутався. Якщо припустити те, що я бачив не просто картинки, а клаптики своїх минулих життів, то… потрібно було прийняти і те, що до цього я побував в Пеклі. А той хлопчик… Вірити у це якось зовсім вже не хотілося. І до того ж Лінда… або це всього лише моя фантазія. Але у такому разі, хто мене витягнув з тієї річки? Одне велике, навіть величезне МАРЕННЯ! Питання вірити або не вірити в те, чому я ставав свідком ніколи не стояло переді мною, я просто вірив фактам, а те, що не було фактом, просто відкидав. А зараз я став свідком чогось нелогічного, і виникла дилема: вірити в те, що бачив уві сні, чи все таки ні? Це був, звичайно ж сон, але якщо взяти до уваги те, де я знаходився і те, як я прокинувся, то питання ставало зовсім непростим. У цих роздумах минув час до самого ранку. Ні до чого конкретного я так і не прийшов.

***

Дмитро з кам’яним виразом на обличчі, мовчки розвернувся і вийшов з кабінету. Секретарка провела його поглядом строгої вчительки — швидше за все вона була в курсі розмови, що відбулася за стінкою. Нічого не вийшло! Навіть навпаки, вони з Сергієм Івановичем тільки зіпсували стосунки з головлікарем і, крім проблем та додаткових труднощів, не отримали взамін нічого. Хотілося кричати і бити кулаками об стіну, але Дмитро лише мовчки і з незворушним лицем пішов до виходу. Сьогодні, та і взагалі найближчим часом, вони не зможуть відвідати Ігоря, хоч би як хотіли. Дмитрик навіть десь розумів Тетяну Андріївну, із її точки зору вона вчинила логічно й правильно, піклуючись про здоров’я пацієнта.

Вирішення проблеми знайшло його біля виходу з клініки — принаймні, Дмитрові хотілося думати, що це те саме рішення. Він навіть завмер, постоявши якийсь час, притримуючи рукою відчинені двері, міркуючи тим часом, як найкраще здійснити задумане. Рішення прийшло само собою, в буквальному розумінні цього слова, у вигляді Олени, яка йшла до виходу з парку. Діма зачинив нарешті двері і пішов назустріч. Проходячи повз дівчину, він легенько махнув головою, показуючи, щоб та йшла за ним, і, не обертаючись, пішов до парку. Довелося трохи пройтися, щоб зійти з лінії огляду вікон кабінетів лікарів, і лише потім він зупинився за групкою дерев й обернувся. Олени не було. Це могло означати все що завгодно, тому він почав чекати. Вона з’явилася хвилин через п’ять, та ще й з протилежного боку.

— Це зараз в медичних університетах навчають прийомів конспірації або згадався досвід гуртка юного розвідника? — замість вітання запитав Дмитро.

— Життя і не такому навчить, — незлобно огризнулася Олена. — Чого хотів? Кажи швидко, я на роботі.

— Напевно, ти ще не знаєш. Вони знайшли в Ігоря пігулки, які ми йому підсунули, щоб його поплющило, і він потрапив до лазарету. Ні фіга не вийшло. Не знаю, як вони здогадалися, але відразу ж після мого відходу був влаштований обшук і вони знайшли пігулки. Добре, хоч ніж не знайшли.

— Н-да. Гірше не придумаєш.

— Придумаєш — якщо б знайшли ніж, було б ще гірше.

— Тебе напевно тепер не пускають до нього?

— Так. Тому я покликав тебе. Ти можеш передати йому пігулки.

— Навіть не питаєш, чи захочу? Отак просто зможу, і все?

— У будь-якому випадку, у тебе більше шансів, ніж у нас.

— Давай пігулки, — недовго вагаючись, зважилася Олена. — Спробую якось підсипати в їжу. Багато їх потрібно?

— Штук десять-п’ятнадцять, може, бути двадцять, щоб не сильно його труїти. Ні, двадцять, мабуть, забагато.

— Ну, і куди я стільки запхну?

— Ну, ти ж розумна дівчинка — прояви кмітливість. Чому вас там в університетах зараз навчають?

— Лікувати навчають.

— Гаразд, потім повідомиш нас, як все обійшлося чи не обійшлося. Наша машина постійно чергує в лісі, недалеко від виїзду. — Дмитро віддав упаковку пігулок і додав: — Мобільник у тебе є?

— Є.

Вони обмінялися номерами, і Олена швидко пішла. Дмитро теж не став затримуватися, лише трохи почекав. Не тому, що був упевнений, що так треба, а мабуть тому, що увійшов у роль.

— Ну, що?! — одночасно запитали Андрій і Сергій Іванович, коли Діма сів в машину.

— Погано. Вони знайшли пігулки, і тепер нам вхід до нього заборонений.

— А ніж? — запитав редактор.

— Про ніж Волочай нічого не говорила.

— Ну, хоч так, — зітхнув Сергій Іванович.

— Це ще не все, — скривився Діма. — Ігор під час обшуку трохи перехвилювався, і його на всю ніч зашили в сорочку.

— От дурень, — прокоментував редактор.

— Подивився б я на вас, — заступився за товариша Андрій. — Це вам не на курорті відпочивати.

— Гаразд-гаразд, я все розумію, — підняв руки Сергій Іванович. — Прикро тільки. Що тепер будемо робити?

— А я все вже зробив, — похвалився Діма.

— Не зрозумів, — вимовив шеф.

— Пігулки, що залишилися, Олені віддав. У неї є непоганий шанс їх передати Ігорю, засуне в обід, наприклад. Кухня-то в них не закритий об’єкт.

Сергій Іванович важко подивився на Діму, в очах читалася суміш схвалення та осуду, як би це не здавалося несумісним. У Сергія Івановича взагалі було в запасі чимало промовистих поглядів.

— Ти розумієш, яка на тобі тепер відповідальність? — вимовив він. — Якщо з дівчиною що-небудь трапиться, вся провина ляже на тебе.

— Ну, не вся — вам теж залишиться. А що я мав робити?! Чекати, поки Ігоря не стане, і готувати місце на цвинтарі? У нас же самих руки зв’язані!

— Та знаю, просто хочу, щоб ти розумів всю відповідальність, — спокійно мовив Сергій Іванович.

— Спасибі, що зволили пояснити, а то я вже було, розслабився, — уїдливо відказав Діма.

Якби в мою палату (або камеру) зараз зайшов хтось з лікарів, то він би дуже здивувався. А причина, через яку пацієнт не спав, полягала в тому, що всю дозу транквілізаторів я благополучно виблював. До того ж перебував у надзвичайно збудженому стані, адже знову наставала ніч. Непроста ніч, втім, такими були практично всі ночі, проведені мною в клініці. Але ця була особливою. Почнемо з того, що сьогодні прийде Валерій, і мабуть буде мене вбивати. Тому що на його питання я відповім «ні». Мені доведеться убити його. Або померти. Померти буде дуже образливо, тому що після цієї ночі я сподівався розпрощатися з клінікою. Але ймовірність смерті була дуже великою. А ще я мав пігулки. Хтось, і, швидше за все, то була Олена, нафарширував ними булочки, які мені разом з рештою їжі подали на вечерю. Ех, якби це було в обід! Тоді б всього цього не було. Спершу я не звернув уваги на ці дві рятівні булочки, які відклав на потім, оскільки збирався підкріпитися після того, як звільню свій шлунок від непотрібних препаратів — цієї ночі мені не можна було спати, я хотів жити. А потім, коли я, нарешті, взявся за булочки, то з’ясувалося, що разом із смачним повидлом всередині знаходяться з десяток злиплих маленьких пігулок в кожній. Не треба бути провидцем, аби зрозуміти, що це за пігулки. Та було вже пізно. Настала ніч. І все-таки я мав шанс, і дуже сподівався на цей шансі. Напевно, у мене буде тільки одна спроба штрикнути його ножем, і від цієї думки мене просто лихоманило. Усього один удар, від якого залежало моє життя.

Коли годину потому замок моїх дверей м’яко клацнув, і двері відчинилися, пропускаючи вампіра, я знаходився вже в такому заведеному стані, що якби зараз зміряли рівень адреналіну в крові, то він виявився б рекордним. Ніж я заховав в кишеню штанів, права рука так і норовила схопити рятівне руків’я… Вампір зупинився посеред кімнати і, схрестивши руки на грудях, запитав:

— Тільки не кажи, що тобі треба ще подумати.

Я промовчав, боячись, що мій тремтячий голос лише розсмішить Валерія.

— Уже непогано, — зробив висновок Валерій. — Отже, рішення ти ухвалив. Може, я сам вгадаю? — Мабуть, у вампіра цієї ночі був гарний настрій. Він примружився й уважно подивився на мене. — Так, так. На обличчі явні ознаки надмірного збудження — це природно. Пам’ятаю, я теж першого разу дуже хвилювався, навіть спочатку вирішив, що остаточно звихнувся й думав про зовсім вже недостойні речі. Але, як бачиш, пройшло. Так що ж ти вирішив, ніяк не зрозумію. Моргнув би чи що.

Я слухняно моргнув, вампір скривився.

— Я не буквально. Гаразд, я звичайно здогадуюся, що нормальна людина при виборі жити або не жити вибере перше, але, як розумієш, від тебе потрібна не просто згода. — Вампір наблизився і всівся поряд, зліва від мене. Позиція для удару була не найперспективнішою. Давай витри соплі, зберися і скажи: «так, я згоден бути з вами, віддаю свою душу і тіло». Це набагато легше зробити, ніж тобі здається, повір мені. А потім все буде зроблено і без тебе. Кажи.

Щось застрягло у мене в горлі. Виявляється, від мене була потрібна навіть згода. Коли мене силоміць, не спитавши, перетворювали на перевертня, ніхто навіть не заїкнувся про згоду. Але я виявився дуже міцним, дуже непохитним, і не піддався. Тепер Тіні потрібна була моя згода і, швидше за все, ці слова, злетівши з моїх губ, будуть не просто словами, а… Чим? Угодою з дияволом? Або радше з його слугою?

— А якщо не скажу, ти мене уб’єш, — вимовив я.

— Ти дуже здогадливий. І розчаровуєш мене. Які ще можуть бути вагання? Невже ти хочеш померти?

— Ні.

— Тоді скажи.

Вампір наблизив голову до мене, немов хотів краще розчути, губи його вискалилися, оголяючи ікла. Які ж вони великі! Я зважився.

— Ні.

Вампір загарчав і кинувся на мене, а я… на нього. Щось рвонуло шкіру на шиї, спалах болю обпалив мозок. Рука дуже поволі, плутаючись в складках одягу, проникає в кишеню і затискає ручку ножа. Вампір валить мене на підлогу, вмостившись зверху, його обличчя червоніє і тепер дуже віддалено нагадує людину по імені Валерій. Ікла, здається, стали ще більшими, збільшилися і інші зуби, і обличчя тепер нагадує морду скаженого пса, що вишкірився. Він опускається на мене з єдиною метою — вбити, розірвати зубами артерію на шиї і висмоктати з неї все життя. Я, нарешті, дістаю ніж. Тварюка навалюється на мене і завмирає, так і не припавши зубами до шиї удруге. У очах читається подив, і не дивно — мій ніж увійшов прямо між ребер. Як там пишуть в страшилках: часник, розп’яття, срібло і осиковий кіл? Нісенітниця! Звичайна кухонна сталь в серце, і жодний вампір такого не переживе. Тут я вчасно пригадав про те, що Валерій вже одержував кулю в плече, від якої дуже швидко відійшов, і різко скинувши приголомшену тварюку з себе, схопився на ноги, затискаючи в руці скривавлений ніж.

Потрібно було його добити, але моє виховання навіть зараз чинило цьому шалений опір. Адже двері були відчинені, можна було докінчити гада і, забравши у нього ключі, якщо він їх взагалі мав, забути про пігулки і піти прямо зараз. Але ні, я стояв, як телепень і дочекався. Вампір швидко схопився з підлоги і, залишаючи за собою криваві краплі крові, кинувся до дверей, й вискочив з палати. Тут і я опам’ятався і кинувся до все ще відкритих дверей. Двері почали зачинятися. Якби це відбувалося не так швидко, то можна було б послатися на протяг, а так довелося визнати, що вони зачиняються, бо їх хтось зачиняє. Я схопився за ручку дверей, намагаючись втримати, вона піддалася, а потім… я побачив у віконці Тінь, і відсахнувся. Замок клацнув, ніби грюкнуло віко труни. Але це було не так. Якийсь час я з острахом позирав у бік дверей, але Тінь так більше і не з’явився. Потім підвівся і почав крокувати по закривавленій кімнаті, намагаючись зібратися з думками. Я вбив або серйозно поранив вампіра, але вдень це буде вже не вампір, а пацієнт Валерій. Чим це обернеться для мене, я не знав. Залишалося сподіватися на те, що все саме по собі владнається, як було досі. У цьому я остаточно переконався тоді, коли помітив, що кров починає зникати, ніби випаровується. Через деякий час вона зникла зовсім, навіть на моєму ножі не залишилося ніяких слідів. Тінь подбав про все сам. Я не знав, що він може зробити з пораненим Валерієм, але був майже упевнений, що вранці ніхто й не заїкнеться про те, що з одним з пацієнтів щось трапилось. Врешті-решт, зник же той хлопчик-перевертень і нічого: здається, забули про нього і все.

Під ранок я прийняв пігулки.

А потім заснув і проспав без сновидінь до сніданку.

***

Власне спати мені зовсім і не хотілося. Пігулки зробили свою чорну справу і мене почало плющити. Здається медбрат, який приносив їжу, це помітив. Але, напевно, був зовсім не проти, щоб я помучився. Добре я їх встиг дістати, тільки ось легше від цього, ну, ніяк не ставало. Цей гад ще раз приходив, десь годину по тому, подивився на неторкану їжу, забрав посуд, помилувався моїм вкритим потом обличчя, гмикнув, як мені здалося, зловтішно й пішов. Нічого підозрілого в моїй кімнаті він не помітив. Я б теж не помітив. До ранку кров, щедро вилита на підлогу вампіром, повністю випарувалася, а інших слідів побоїща більше не було. Гірше було інше — не було жодних натяків на те, що з Валерієм трапилось лихо. На мою думку, він мав здохнути, але навколо була тиша. Ніхто не кричав, не кликав на допомогу і взагалі не було зовсім ніякої паніки, яка безумовно виникла б, якби в кімнаті Валерія лежало його мертве тіло. Чи навіть поранене. Що ж тут відбувається?

Здається, я таки об’ївся цих пігулок. Коли прийшли лікарі, щоб подивитися на мій стан — медбрат все ж таки доповів, що в підвалі загинається пацієнт — я встиг виблювати усе, що було в шлунку, мене сильно трусило, піднялася температура і, загалом, було дуже погано. Незабаром мене забрали. Ніж я залишив під матрацем, і при першому ж обшуку його без особливих труднощів знайдуть. Хотілося сподіватися, що влаштовувати його ніхто поки що не збирається. Мене відвели до лазарету.

Ставало все гірше і гірше. Я було вже почав жалкувати про те, що погодився на цей варіант, а потім пригадав Валерія і змирився. Все ж краще, ніж перспектива, яка мене очікувала. Навіть здохнути і то краще. Як же мені було зле! Спочатку ми планували зробити втечу вдень. Уночі що-небудь планувати було нереально. Але хтось нагорі очевидно вельми мене недолюблював. Мало того, що цілий день я валявся абсолютно ніякий, здатний хіба що тихенько стогнати в подушку в той рідкий час, коли не спав, так ще цілий день біля мене чергував охоронець. Цим отруєнням я, здається, нікого не обдурив. Лікарі спершу, коли доставили мене в лазарет, допитувалися, що я зжер, але швидко зрозуміли, що пацієнт нічого їм не скаже. Та навіть якби я хотів, не сказав би — назви я не знав. Один раз заходила Олена, ніби у справах, але нічим допомогти не могла. Подивилася на охоронця, сумно зітхнула — видно, мучило сумління — і пішла. До вечора мені стало краще. Промитий шлунок вимагав їжі, вечерю я проковтнув одним махом, навіть не виблював. Можна було йти, ось тільки охоронець… Разом з темрявою до мене навідалися злість і страх. Дивне поєднання відчуттів. Але наразі я був ще дуже слабкий, щоб здолати охоронця, й дуже добре це розумів. Так і лежав, зціпивши зуби і заховавши голову під ковдру. Чекав. Не знаю чого, просто свого шансу. Десь там за стіною сиділи в машині Сергій Іванович, Дмитро та Андрій. Чекали, коли я зможу вибратися. Можливо, з ними була і Олена. А я дивився з-під ковдри на чергового охоронця, що сидів в кріслі, читаючи якийсь чоловічий журнал, і чекав свого шансу, чекав… чекав… чекав. На вікнах були грати, тому виходити потрібно було через двері, потім по коридору в хол, а потім на вихід і бігти. Поки підніметься тривога, я встигну відірватися, а там машина — і свобода. А цей гад усе сидів і читав, без жодного натяку на сон. Ковтають вони щось, чи як? Окрім нас двох в лазареті нікого не було.

— Цікаве щось читаєш? — спробував зав’язати я бесіду.

— Угу, — промукав без ентузіазму охоронець.

— Даси мені, коли прочитаєш? Щось не спиться.

— Ні.

— Ну, що тобі шкода?

— Слухай, дурню! — злобно гаркнув охоронець. — Ти мені зовсім не подобаєшся, і розмовляти я з тобою бажання не маю! Не спиться — порахуй до ста, не допоможе до тисячі. А мене не чіпай. Зрозумів?!

— Зрозумів, що ж тут незрозумілого.

— Ось і добре! Заткнися і не варнякай!

Я заткнувся. Час від часу мене відвідувала лікар, щоб перевірити мій стан, і кожного разу я вдавав, що мені гірше, ніж насправді. Час йшов, а шансу все не було. А потім мені раптом стало зовсім добре. Спочатку я вирішив, що просто пройшла дія препарату. До цього моменту нічого ненормального не відбувалося, і я навіть якось встиг заспокоїтися і, не те, що забув про Тінь та всіх його посіпак, просто деякий час про них не думав. Охоронець, що мирно сидів в кріслі біля дверей, ще більше умиротворював картину. Але, звичайно ж, ця ідилія не могла продовжуватися всю ніч.

На мене найшло непомітно і так само сильно, як тієї ночі, коли я вперше здолав своє перетворення. Тоді я був готовий до цього, чинив опір, а зараз навіть не відразу зрозумів, що відбувається. Просто спочатку стало легко і добре. Я лежав і насолоджувався, поступово входячи в стан отупіння, одночасно відчуваючи, як всі відчуття загострюються. Це мене і згубило. Коли я зрозумів, що перетворююся, то було вже пізно. Я лежав під ковдрою і повністю був прихований від очей охоронця. Той, як і раніше, читав свій журнал, зрідка кидаючи на мене неуважний погляд. Дедалі рідше і рідше. Напевно, вирішив, що пацієнт заснув. А я тим часом усією шкірою відчував, як обростаю шерстю, щелепи зводило судомою… я чинив опір, але єдине що міг — це зберігати залишки своєї свідомості, і не дати чомусь чужому і одночасно своєму, рідному, прорватися назовні й заволодіти мною цілком. Я відчував, що ця битва поки що на мою користь. Ось тільки я, як і раніше, продовжував змінюватися, й не міг цього зупинити.

«Припини чинити опір, змирися», — почув я в своїй голові.

«Йди до біса!» — подумки огризнувся я.

«Я в нього вже був, і ти це знаєш».

«Ось туди і повертайся!»

«Тільки з тобою», — пролунало в голові, і Тінь засміявся.

«Навіщо я тобі?»

«Дізнаєшся, коли треба».

«Я йду».

«Спробуй», — і знову сміх, цього разу зловтішний, ніби на щось натякає.

— Встань з крісла і відійди, — вимовив я хрипким голосом, не вилазячи з-під ковдри.

— Що-о?

— Я сказав… відій-ди від двер-рей!

Як же важко було говорити, думки плуталися, з кожною хвилиною мені ставало все важче будувати фрази. У глибині свідомості зріло щось тваринне, готове вирватися назовні, якщо лишень на мить відпустити контроль, але я здається ще тримався. Якщо зараз цей гівнюк почне качати права й підійде, щоб з’ясувати стосунки, я можу… не стриматися. Я вже зараз ледве стримуюся, щоб не накинутися на нього і не почати рвати зубами його плоть, упиваючись гарячою кров’ю… Стоп! Я ЛЮДИНА, біс би мене побрав!

— Я с-ськазав… віді-ійди-и від двере-ей! — загарчав я, поволі вилазячи з-під ковдри. Потрібно було робити все повільно, контролювати кожен крок, кожну думку. Тільки так, щоб не переступити межу, за якою мене вже не буде.

Охоронець так і не встав, застигнувши наче кам’яний стовп, з широко розплющеними очима. Рот його теж розтулився в німому питанні, але так і не вимовив ні звуку. Я мало не відчував, як поволі рухаються його думки, котрі знаходяться в шоковому стані, як він намагається зрозуміти, що відбувається, і не може. Ця повільність врятувала йому життя. Я кинувся геть до дверей, по дорозі збивши охоронця і, замість відчинити двері, просто вибив їх плечем, випавши в коридор. Потім побіг в хол, потім… у холі знаходилася лікар. Та, що лікувала мене від отруєння.

«Убий!» — промайнув в голові наказ.

Я розвернувся й побачив того, хто віддав цей наказ. Тінь стояв у мене за спиною в якихось п’яти метрах і, як мені здалося, напружено стежив за тим, що відбувається. Кров припливла до голови, і я мало не послухався, настільки це було правильним, так хотілося розірвати комусь горлянку. Жінка, нарешті, закричала, так голосно, що заклало вуха, що стали тепер неймовірно чутливими. Я кинувся на вулицю і побіг. Як же важко бігти на двох! Хотілося опуститися навкарачки і мчати як вітер, та що там вітер — швидше за вітер! Я біг на двох, не бажаючи здаватися навіть в такій дрібниці, і відчував, що він наздоганяє мене, тисне. Через огорожу перемахнув, майже її не помітивши, й опинився в лісі. Треба бігти до своїх, і я побіг. Впав, перечепившись об якусь гілляку, і більше не зміг встати, не зміг себе переламати, побіг далі на чотирьох. Ось і машина, в ній троє, Дмитро кудись відлучився, напевно, чергує біля огорожі. Запах духів Олени, дуже слабкий, я відчув з відстані тридцяти метрів. Ну, ось, я майже на волі. Чому у них такі круглі очі? Я підбігав все ближче і ближче, почав відчувати їх запах — запах здобичі, запах м’яса, запах страху. Сергій Іванович підняв руку, в якій був затиснутий пістолет.

«Убий! Вони хочуть убити тебе — убий першим або помреш!»

— Ц-це… я-я-я-а, — викашлянув я насилу. Пістолет почав опускатися, але страх в очах залишився. Страх жертви.

Десь близько пролунав тупіт, а потім Дмитро прокричав:

— Ігоре! Ігоре, тримайся! Ти впізнаєш нас? Це ж ми.

Я хотів сказати «так», але вийшов всього лише рик. Хотілося їсти. Дмитро тим часом підбіг майже впритул і зупинився. Від нього пахло потом, який будив в мені мисливця. Я стояв і кріпився, намагався пригадати, як бути людиною, але в голові був лише звір. Запах Дмитра дратував. Він протягнув руку і перше, що підказав інстинкт — схопити її зубами. Я ледь стримався.

— Усе добре, — сказав Дмитро. — Ми зараз підемо звідси, і все буде добре. Ми — друзі. Пригадай, хто ти. Ти — Ігор. Думай.

Із машини вилізла Олена. На такій близькій відстані я навіть крізь запах духів міг насолодитися її справжнім запахом. Вона пахла набагато приємніше, ніж Дмитро. До очманіння приємно. Як же я хочу їсти.

— Ігоре, — мовила самка, — спробуй думати. Скажи, хто я. Ну, скажи.

Я насилу зрозумів, що вона хотіла від мене, але бажання говорити не було. Я просто дивився на її тіло, приховане одягом, відкриту шию, насолоджувався запахом. Вона зрозуміла, що говорити я не збираюся.

— Потрібно забрати його подалі звідси, — вимовив Дмитро — За лісом нічого не трапляється — мабуть там вже не діє влада цього місця, повинен же і він стати людиною.

Самка боязко підійшла ближче і простягнула руку, маючи намір доторкнутися до мене. Я не втримався і лизнув руку, самка вискнула і відстрибнула назад.

«Хапай!»

Я кинувся на неї, маючи намір схопити за руку і повалити на землю. І в останню мить стулив пащу, зціпив до болю зуби… ударившись об руку носом, зачепив її плечем, збивши з ніг і, торкнувшись лапами землі, відбіг на безпечну відстань, і зупинився, тремтячи всім тілом, боязко покосився на пістолет, затиснутий в руці одного з чоловіків. Пістолет знову був націлений на мене, але в очах людини була невпевненість.

— Усе нормально, — виставив вперед руки Дмитро і зробив крок назустріч мені. — Ти тільки тримайся. Ти — Ігор. Зараз ми разом підемо звідси.

Поза людини вселяла острах, але я не міг зрозуміти, хоче той на мене напасти чи ні. Із землі підвелась самка й боязко відступила. Страх. Як він збуджує! За спинами цих двох людей я помітив нерухому фігуру. Вона була практично невидима в темряві, складаючись з ще більшої темряви, але своїм загостреним зором, я міг виділити її. А ще очі — єдине ледь світле місце, на тлі чорноти. Він хотів, щоб я щось зробив.

«Убий їх», — спіймав я думку Тіні. І ці осмислені слова, насильно утовкмачені в мою голову, розбудили в мені майже згаслий розум. Я пригадав, хто я.

«Ні», — відповів я і, розвернувшись, побіг геть. На мене тисла чужа воля, але я біг далі. Відчував, що більше не можу, і все одно біг, вхопившись за єдину думку: я людина. Я біг, розтинаючи кущі, що боляче шмагали по тілу, але біль лише глушив те, що я не хотів, щоб вирвалося назовні. Біг, розуміючи, що найменша зміна може дати поштовх, і я втрачу те людське, що випадково прокинулося в мені. Біг, поки не почав спотикатися, тоді встав на дві лапи і побіг знову.

Ближче до ранку мене знайшли. Я розплющив очі, не розуміючи, як опинився в придорожній канаві весь покритий багнюкою, подряпаний. У руці я стискав опале листя, так сильно, немов від цього залежало моє життя. На мене дивився шеф, пістолет мирно лежав у його кишені.

***

Я підійшов до дверей нашого відділу і зупинився, прислухаючись до своїх відчуттів, а заразом і до того, що говорили колеги. Базікали вони, як завжди голосно і багато. Швидше за все, базікання йшло давно, і поточна тема піднімалася не вперше.

— Що ви мені нісенітниці розповідаєте, — обуреним голосом сказала Катерина. — Не міг він так сильно змінитися. Може, ви там всі понапивались чи обкурилися?

— Ні — я кажу те, що бачив, — це вже був голос Дмитра. — Саме так він і виглядав. Я сам відразу не повірив, що це він, але…

— Тільки-но говорив, що зрозумів все відразу, — глузливо уточнив Славко.

— По часу можна сказати відразу, а якщо по суб’єктивних відчуттях…

— Він виправдовується, — викривальним тоном сказала Катя. — Якби все було так, як він розповідає, то б не збивався.

— Так, щось тут нечисто, — підтримав Славко.

— Та нічого я не вигадую! Були б на моєму місці, я б ще на вас подивився. Ось у шефа запитайте, чи і йому не довіряєте?

— Гаразд, віримо, ми віримо, — донісся сварливий голос Андрія. — Тільки попрацювати дайте, у мене ж горить. Задовбали вже. Скільки можна обговорювати, це ж ваш колега, врешті-решт.

— А я нічого поганого не, кажу — відказав Дмитро. Що було — те і розповідаю. Тільки не говори, що самому не цікаво.

— Десятий раз одне і те ж.

— Не десятий, а… третій, — уточнив Дмитро. — Та я й не сам почав — це все вона.

— А що я? Я просто розібратися хочу: дурите ви мене чи ні.

Я не зміг протриматися й тижня. Як я мріяв про відпустку! Залягти на дивані, тупо дивитися телевізор, жерти, спати до обіду і ні про що не думати. Тупіти, одним словом. Все-таки заслужив. Перший день чесно тупів. Наступного дня прокинувся о третій годині… дня. Поїв, увімкнув телевізор і спробував розслабитися. І пішов же процес… та наступної ночі приснився сон. Нічого схожого на ті сни в клініці, зовсім несхоже, просто приснилася клініка, Тінь, ми розмовляли. На ранок сон вивітрився з голови, залишився лише слабкий осад. Цей осад дошкуляв мені весь день, розростаючись в голові з кожним часом. Я більше не міг розслабитися, просто думав про клініку, й нічого не міг з собою вдіяти. Вранці я пішов на роботу.

Я узявся за ручку і увійшов до кімнати. Розмови відразу припинилися, як обрізало.

— Привіт усім, — привітався я, охопивши одним поглядом відразу всіх і нікого окремо. Моєю метою був кабінет шефа — туди я швиденько попрямував, не бажаючи давати їм приводу розпитувати і співчувати. Ех, які ж вони стали чужі за цей короткий час! Всі, окрім Дмитрика. Наче не бачив їх цілий рік.

— Ти ж у відпустці, — вигукнув Дмитро й пішов назустріч з простягнутою рукою.

— У відпустці, — підтвердив я, відповідаючи на потиск.

— До шефа? — здогадався він.

— Так. Тему ти кінчаєш?

— Звичайно.

— Я мав на увазі, сам? — уточнив я, зрозумівши дурість свого питання.

— Поки що сам, а там, може, Славка прихоплю.

— Зрозуміло, тоді, напевно, і ти зі мною зайди. Він у себе?

— У себе.

— Ану, у відпустку марш! — крикнув з свого місця Андрій. Він взагалі неохоче піднімався із стільця, з його то комплекцією. — На тобі живого місця немає.

— Почекає, — відмахнувся я, нервово посміхаючись.

— Катерино, ну, хоч ти скажи! — не вгамовувався Андрій.

Я схопив Дмитра за руку і майже силою поволік до кабінету шефа, не чекаючи поки Катерина придумає що сказати. Зачинивши за собою двері, я відчув полегшення. Сергій Іванович підняв свою лису голову і втупився у мене твердим поглядом, що не обіцяв нічого доброго.

— З’явився.

— Я хочу продовжити розслідування, — без зайвих слів заявив я.

— А у відпустку, значить, вже не хочеш?

— Не можу я сидіти й нічого не робити, поки тут Дмитро розгрібає все лайно.

— Ти бачив себе у дзеркалі? — поцікавився шеф.

Я підняв очі й витріщився на своє відображення в дзеркалі за спиною шефа. Запалі щоки, подряпана пика, темні круги навколо напівбожевільних очей. Добре, хоч поголився.

— Ну, то й що? — якомога впевненіше заявив я, дивлячись на нього. — Я хочу повернутися.

— А я не дозволяю, — твердо сказав Сергій Іванович.

— Але, це ж моє розслідування.

— Ну, і що? Поки не прийдеш до тями — жодних розслідувань. І не треба мені розповідати, що ця стаття для тебе дуже важлива.

Чесно кажучи, шеф тут повністю мав рацію, однак я не хотів цього визнавати. І якщо вже зовсім чесно, то я навіть сам не зовсім розумів, навіщо мені все це. Просто здавалося, що так треба, що саме я повинен все розплутати, що без мене нічого не вийде або вийде, але не так, як потрібно. Загалом, дурив сам себе, намагаючись хоч якось пояснити те, чому для мене так важливо розкрити таємницю Тіні. Здається, мене просто зациклило на Тіні.

— Не дозволите — я почну діяти самостійно, — погрозив я.

— Ми ж тебе так і не зводили до психіатра, — задумливо вимовив шеф, уважно мене розглядаючи. — А мабуть, треба.

— Це означає відмову?

Дмитро за моєю спиною ввічливо кашлянув.

— Не поспішай, — відповів шеф. — Дмитро все одно буде головним, не можу я поставити на місце провідного журналіста неврівноваженого співробітника. Що робити з твоєю відпусткою?

— Перенесіть.

— Гаразд. Щось ще?

— Хотілося б почути останні новини.

— Це ви з Дмитром обговорите самостійно. Я тобі все ж таки раджу сходити до лікаря. Пережив ти багато чого, а підстрахуватися не завадить.

Я чудово розумів шефа — якщо піду до лікаря, той обов’язково знайде до чого прискіпатися, випише лікарняний, і накрилось моє розслідування. І, до речі, не помилиться — мені дійсно потрібно було б підлікуватися або, на крайній випадок, просто відпочити, але потім… Може, шеф це розумів, а може, просто не захотів зараз зі мною сперечатися, адже я дійсно міг сам полізти в пащу до диявола, а потім він же буде крайнім.

Коли ми вийшли з кабінету, в середовищі колег знову повисло мовчання. Мені це добряче набридло, і я зупинився, втупившись на них. Усі старанно і, як їм здавалося, природно, не звертали на мене увагу, зробивши вигляд, ніби чимось зайняті.

— Що?! — поставив я загальне питання.

— Не звертай уваги, — сказав Дмитро, поплескавши мене по плечу. — Не щодня в редакцію потрапляє перевертень, ось і напружені трохи. Незабаром звикнуть, і все буде гаразд.

Це, здається, подіяло, усі трохи розслабилися, вже не так старанно ховаючи очі. Я не витримав і загарчав — для повноти картини. Хтось нервово гмикнув.

Ми зупинилися біля місцевої бібліотеки і, вийшовши з машини, стали прискіпливо оглядати цю невибагливу будівлю на два поверхи. Звичайно, місто Олександрійськ було не дуже великим, але все таки хотілося сподіватися на краще. Врешті-решт, по будівлі не судять, всередині могла опинитися цілком пристойна бібліотека з великими і, що важливо, давніми фондами періодичних видань. Рочків зо двадцять нас би цілком влаштувало. На думку доктора Торіна десь в ті далекі часи і згоріла місцева психіатрична клініка, в якій проходила лікування Лінда Тимофіївна Товстун, за її словами. Цей факт, м’яко кажучи, ставили під сумнів усі лікарі тієї клініки, в якій Лінда перебувала на даний момент, і сам Торін не був винятком. Дуже вже давно згоріла клініка, і тому стояло велике питання: де Лінда Товстун знаходилася усі двадцять років, поки не прийшла в клініку під Лазеньками і, чому за цей час не постаріла? Я дуже сподівався, що ми зможемо це з’ясувати, а наразі потрібно було дізнатись бодай щось про Лінду. Тутешня бібліотека, як ми обидва сподівалися, мала б нам у цьому допомогти. Інакше доведеться роздобути місцевий телефонний довідник і сподіватися, що в місті є хоч одна людина на прізвище Товстун, яка щось знає про Лінду Товстун, можливо, родичку. Цей шлях був пов’язаний з безліччю підводних каменів починаючи від простого небажання розмовляти з якимись журналюгами (звичайно, тут можна було щось придумати і не говорити про те, хто ми насправді) і кінчаючи тим, що наша Лінда могла бути й не місцевою. Найстрашніше, на мій погляд, буде тоді, коли ми з’ясуємо, що Лінда до нашої історії не має жодного стосунку. Але ж з чогось, або когось, потрібно було починати.

— Якщо так стоятимемо, то нічого і не дізнаємося, абсолютно справедливо, — зауважив Дмитро й, так і не прибравши кислого виразу з обличчя, попрямував до входу.

Заплативши необхідну суму, ми поспішили спантеличити бібліотекарку, і з завмиранням серця стали чекати результату. Вже те, що вона відразу ж нас не послала, було хорошою ознакою. Через десять хвилин немолода жінка повернулася і доповіла:

— За вказаний вами період є «Наш регіон» і «Вісті Олександрійська». Це з місцевих, якщо хочете…

— Ні, вистачить місцевих, — швидко запевнив Дмитро. — Беремо ці.

— Усе-е?! — У бідної жінки навіть окуляри сповзли на ніс.

— Думаю, — запропонував я, — поки що вистачить і «Вістей». Вам допомогти?

— Було б непогано, — почала опам’ятовуватися бібліотекарка. Ходіть зі мною.

Газет виявилося дійсно забагато — більше двох сотень. Ми почали з середини вибраного нами п’ятирічного періоду і пішли в різні боки: я вперед, Дмитро — назад. Робота мала бути нудною і монотонною, і я дуже зрадів, коли вона не сильно затягнулася. Замітку знайшов Дмитро, і була вона в газеті майже двадцятидвохрічної давнини.

«Як ми вже повідомляли, 20-го червня сталася пожежа в приміщенні міської психіатричної лікарні, в результаті якої згоріла вся будівля. При пожежі загинули пацієнти лікарні, котрі майже всі знаходилися в будівлі, та лікарі. Трагічний фінал був наслідком намертво приварених до вікон ґрат всупереч правилам пожежної безпеки. Відповідальні, без сумніву, понесуть належне покарання, як і належить нашій справедливій радянській країні. Із лікарів, що чергували тієї нещасливої ночі, живою залишилася лише одна — Анастасія Анатоліївна Хмельова, яка в даний момент вже дала свідчення міліції і перебуває в опіковому центрі на лікуванні, оскільки теж потерпіла, отримавши опіки третього ступеня. Правоохоронні органи не дають жодних розширених коментарів по даному інциденту, але наполягають на тому, що підпал клініки був навмисним. Список жертв трагедії…».

— Я бачив ще одну замітку, — сказав Дмитро і почав ритися у вже відкладених газетах. — Спочатку я не надав їй значення, але тепер. Ось вона.

«Нам вдалося з’ясувати, що Анастасія Анатоліївна Хмельова успішно проходить курс лікування в опіковому центрі, але поговорити з нею про інцидент нам не вдалося. Єдине, що вдалося з’ясувати: Хмельова, що пережила під час пожежі сильний стрес, знаходиться під спостереженням у психіатра, який заборонив нам поспілкуватися».

— От і все, — констатував Дмитро.

— А Лінда в списку, — сказав я похмуро і в той же час торжествуючи.

— У якому?… а в цьому. Дійсно є така, хоча це може бути й не вона.

— Ти хоч сам в це віриш?

— Просто констатую факт.

— Це — вона, — переконано заявив я. Діма не став заперечувати, але все таки скептично гмикнув, а по очах було видно, що він теж вірить. Проте нам потрібні були факти. — Вона, звичайно, могла прочитати цю замітку й пізніше прибрати чуже ім’я. Через двадцять років. Але я б дав їй двадцять шість-тридцять років, що означає, тоді їй було максимум вісім. Читати вона тоді без сумніву могла, але все-таки…

— Припустимо, це вона. Якщо це так, то наша Лінда — труп, причому, не першої свіжості. Це тебе влаштовує?

— Я ж тобі розповідав свій останній сон. Вона там була.

— Твої сни — це взагалі щось неймовірне і мало узгоджується з логікою. Але все таки припустимо.

— Тоді вона… ожила… колись. Прийшла до цієї клініки, і ми маємо те, що маємо. А ще це означає те, що Лінда — ключ до цієї історії, з чим тебе й вітаю. Питання тільки в тому, як вона пов’язана з Тінню. Здається, сама вона намагалася нам допомогти, а мені — це точно.

— Вона говорила про якогось брата.

— У світлі всіх обставин я теж схильний вважати, що це не було з її сторони маячнею, — погодився я. — Шкода, що ми тоді не поговорили. Могли б уберегти себе від багатьох проблем, а то й відразу все зрозуміти.

— Що вже тепер жаліти. Потрібно працювати. Так, перше, що потрібно зробити — це розшукати цю Хмельову, і з’ясувати, що тоді відбулося в лікарні. Друге — знайти родичів Лінди і розпитати у них про всі обставини її хвороби — щось тут нечисте. А може, це перше, а те друге.

— Робитимемо паралельно, — запропонував я. — Швидше буде.

— Згоден, — підтримав Дмитро. — Що обираєш?

— Родичів. Як знайти Хмельову, абсолютно не уявляю.

— Коли знайду, розповім. — Дмитрик не мав жодних сумнівів в успіху, і я укотре йому позаздрив. — Сам будеш видзвонювати прізвище по довіднику?

— Це найшвидше, бо наразі іншого виходу не бачу.

— Тоді збираємо газети — і вперед.

Як я й підозрював, Дмитро впорався зі своїм завданням швидше за мене. Підключив до проблеми редактора, а той в свою чергу знайомого психіатра — того самого, який зробив мені липовий діагноз, — а він швидко промоніторив всі психіатричні клініки країни, в одній з яких і знайшлася Хмельова. У сусідньому місті. Ми захопили доктора і попрямували туди. Двадцять років в психлікарні — це наводило на деякі роздуми, на жаль, не дуже обнадійливі. Але все виявилося не так погано, як ми чекали. Анастасія Хмельова, як нам сказали, коли ми приїхали до лікарні, була пацієнткою і водночас працювала медсестрою. Людину, що має серйозні відхилення в психіці, навряд чи б поставили на цю посаду. Хмельова ж, як нам пояснили, навіть не лікувалася в стаціонарі, а всього лише стояла на обліку — отже, у нас з’явився реальний шанс вияснити щось про Лінду, тільки б жінка не вперлася і нас не послала. Адміністрація клініки легко пішла нам назустріч, влаштувавши побачення в одній з порожніх кімнат лікарні.

— Про що ви хочете зі мною поговорити? — запитала повна жінка років п’ятдесяти п’яти. — Мені сказали, що ви журналісти, але я не розумію, чим могла вас так зацікавити.

Ми представилися й повідомили, яку газету представляємо. Очі жінки відразу посмутніли, хоча вона сказала, що не чула про таку газету.

— Ви, напевно, здогадуєтеся, про що ми хотіли б поговорити? — почав Дмитро.

— Ні, не здогадуюся, — відповіла вона і на мить опустила очі.

— Взагалі-то ми намагаємося добути інформацію про одну пацієнтку психіатричної лікарні, в якій ви працювали двадцять два роки тому. Її звуть Лінда Тимофіївна Товстун. Вам недобре? — спохопився Дмитро, бо жінка з болем прикрила очі, і куточки її губ поповзли вниз.

Потім вона встала і поволі пішла до виходу. Дмитро зірвався з стільця, але тільки й міг, що розгублено провести її поглядом. Ми з Дмитром заговорили разом:

— Ми всього лише хочемо з’ясувати, хто вона і як опинилася в тій лікарні, — сказав мій товариш.

— Пожежа трапилася через неї, адже так? — запитав я, помічаючи краєм ока, як наш доктор докірливо подивився на мене. Але, здається, саме моє питання привернуло її увагу, і жінка, так і не дійшовши до дверей, зупинилася, трохи повернувши голову в мою сторону. Я поспішив закріпити успіх і додав: — Хтось з лікарів хотів позбутися Лінди Товстун, адже так? І ви знаєте, хто це був і чому це зробив.

Після довгої паузи Анастасія, так і не обернувшись до нас, мовила:

— Я не хочу говорити на цю тему. Це було давно, і хай залишається у минулому. Вибачте, що нічим не змогла вам допомогти.

І знову попрямувала до дверей. Уже коли вона узялася за ручку, я взяв і добив її останнім аргументом, справедливо вважаючи, що гірше вже не буде.

— Лінда зараз проходить лікування в іншій клініці.

Анастасія зачинила двері й, обернувшись до мене, подивилася просто в очі. Ось тепер я вірив, що вона не зовсім нормальна — такий погляд міг належати тільки людині з травмованою психікою. А потім вона посміхнулася, погляд потеплів, але, як і раніше, залишався трохи божевільним.

— Хочете розіграти стару хвору жінку, спробувати залякати її, щоб вона розбалакалася і наговорила усілякої божевільної нісенітниці, а потім напишете чергову цікаву історію, в якій буде лише дрібка правди. Про схибнуту стару. І хай всім буде страшно. Не знаю, що вам вдалося дізнатися про ту пацієнтку, і що ви хочете витягнути з мене, але Лінда давно мертва, і хай там і залишається. Від цього всім буде тільки краще, повірте мені. Але говорити на цю тему я не буду.

— Вони кажуть правду, — уперше за весь час озвався доктор Кийко. — Я — лікар, як вам відомо, і вас не одурюватиму. Товстун на даний момент знаходиться в приватній психіатричній клініці поблизу села Лазеньки.

— Лінда померла, я сама була свідком, — вимовила Анастасія. Очі її знову стали переляканими, й посміхатися вона перестала. — Вас просто купили, і тепер ви брешете.

— І ви, ставши свідком того, як пацієнтка живцем згорає у вогні, не спробували її врятувати? — запитав я.

— Я намагалася врятуватисебе!

— А я думаю, що ви не хотіли рятувати Лінду. Я стверджую, що хтось підпалив лікарню, і у цієї людини були на це вагомі підстави, про які було відомо і вам. І причиною всього була Лінда. Ось тільки ніяк не зрозумію, навіщо було жертвувати іншими пацієнтами.

— Ніхто ними не жертвував, вони самі… — Хмельова різко обірвала себе, зрозумівши, що сказала зайве, перелякано подивилася на доктора.

Видно, наш доктор вселяв їй певний острах. Якщо врахувати, що її душевна рівновага похитнулась в результаті подій двадцятирічної давнини, то, ясна річ, що згадувати все це у присутності психіатра — справа небезпечна.

— Ви хочете, щоб це повторилося знов? — запитав я. — Я був у тій клініці, де зараз знаходиться жінка, яка називає себе Ліндою Товстун. Я перебував там як пацієнт і встиг багато чого пережити, тому не думаю, що ви можете повідомити щось таке, що примусить мене скептично усміхнутися. Якщо вам заважає присутність доктора, то він може не бути присутнім при нашій розмові. — Доктор згідно кивнув. Хмельова все ще вагалася, тому я додав: — Для того, щоб ви не сумнівалися, брешу я вам чи ні, я розповім вам мою історію. Думаю, в наших розповідях буде багато спільного. Ну як, ви згодні вислухати мене?

— Якщо так, то я… але доктор хай вийде, — зважилася вона.

Я розповів коротко все. Полегшену історію без зайвої драматичності і зайвих подробиць — тих, які важко розповідати навіть близькій людині. Але все-таки історія вийшла страшна, така, що викликає довіру — звісно, в тих, хто в курсі подій. На деяких місцях вона просила зупинитись докладніше, й мені доводилося це робити, хоча особливого завзяття я при цьому не випромінював, і жінка скоро перестала мене мучити. Я страждав від хворобливих спогадів і говорив, опустивши очі. Наприкінці вона спитала:

— Як же ти не збожеволів?

Я лише знизав плечима. Що я міг сказати? Що у мене є сумніви з цього приводу; що тепер я більше не можу просто жити, знаючи, що десь залишилася незавершена справа; сказати, що постійно чекаю, коли Тінь дістане мене знову, і через це ні на мить не можу повністю розслабитися? Я звичайно міг, але поряд сидів Дмитро — йому це не сподобається. Він міг мене не зрозуміти… або зрозуміти абсолютно правильно, і це було б, мабуть, гірше.

— Тепер ви, — сказав я. — Я свою частину розповів.

Жінка якось вся поникла, опустила голову, але я відчував і бачив по очах, що їй не тільки зробилося важко, але водночас в її стані з’явилась полегкість. Як у людини, що тривалий час приховувала в собі важке переживання, не маючи можливості нікому повністю розкритися, і не бажаючи розколупувати цю стару рану. Але, проте, вона не примусила нас чекати. І почала розповідати.

Лінда з’явилася в лікарні, де у той час працювала Анастасія, ще підлітком. Її привели батьки, стурбовані не зовсім нормальною поведінкою дівчини. Лікарі констатували роздвоєння особистості. Анастасія не була лікуючим лікарем дівчинки, тому подробиць розповісти не змогла, але і це вже було щось. Дівчинку помістили в стаціонар, пролікували з рік і відпустили додому. Дівчинку вважали видужалою, але, як і належить, знаходилася під спостереженням й регулярно проходила обстеження в цій же лікарні. Сім’я була місцевою, але, звичайно ж, Анастасія не знала адреси. А хотілося все і відразу — не вийшло… як завжди.

Якийсь час все було добре, Лінда кілька років підряд успішно проходила річні перевірки, і рідні теж пильнували за нею. А потім, раптово, новий рецидив. Знову шизофренія і роздвоєння особи, знову стаціонар. Ось тоді і почалися дивні події. То один співробітник раптово вмирає підозрілою смертю, то відразу група пацієнтів, що вважалися стабільними, стають на вуха і починають розповідати всілякі страшні історії. Сама Анастасія була далеко не першою, хто звернув увагу на всі ці дивні речі. А однією з найспостережливіших виявилася її подруга — лікар Лінди. Невідомо як, але вона пов’язала все, що відбувалося, саме зі своєю пацієнткою і збиралася все це довести, за що активно і взялася. Настільки активно, що через деякий час ледь сама не стала пацієнткою лікарні — у неї трапився нервовий зрив. На той час вже багато лікарів відзначали дивні речі, що відбувалися в клініці, а сама Анастасія стала свідком декількох божевіль серед персоналу і дивної поведінки самих пацієнтів.

— Вони немов знали щось, чого не знали ми, — говорила вона, — постійно натякаючи на це і при цьому не кажучи нічого конкретного. Їм ніби подобалося водити нас за ніс, і вдача багатьох пацієнтів, що змінилися, стала просто огидною.

— Це відбувалося тільки вночі? — запитав я.

— Спочатку тільки вночі. А потім почало траплятися і вдень. — Тут вона невесело усміхнулася. — Марія, та сама моя подруга, яка лікувала Лінду, дуже просто зрозуміла причину того, що часто все незрозуміле відбувалося ночами, але тоді вже не можна було чогось змінити. Було ухвалене рішення лікувати Лінду гіпоглікемічною комою, і, не підозрюючи про фатальну помилку, це лікування почали. Лінда заснула, і все перекинулося з ніг на голову. Ні, все стало ясно не першого дня — другого. Ви, напевно, не знаєте: при пожежі згоріли всі лікарі, окрім мене, і майже всі пацієнти. А трапилося це тому, що коли на другий день прийшов час йти з роботи, раптом всі, усі без винятку лікарі та інші працівники, відмовилися це зробити. Я теж. Здавалося, що… не знаю, просто так здавалося правильним. Ми всі втратили контроль над собою, ми були немов уві сні. А потім Маша прокинулася і змогла розтермосити мене. На той час вона була вже на межі, ще трохи і втратила б над собою контроль. Вона змогла мене переконати вірити їй, і ми зробили це. Спочатку хотіли просто вбити її — нещасний випадок, причиною якого повинні були стати неякісний інсулін, або передозування. Але ми не змогли. Коли ми пробралися в палату, вона стояла там. Вона, як і раніше, перебувала в комі, але при цьому стояла… ходила і… контролювала все і всіх. Але тільки це вже була не вона. А поряд сиділи дві тварюки. Схожі на тих, що ти описував, але не зовсім, вони більше нагадували людей. У одному з них я впізнала свого пацієнта. Славний був хлопець. Вони побігли на нас, але Маша прихопила з собою сокиру, а я ніж — ми не хотіли його застосовувати, але нам було дуже страшно ходити беззбройними серед всіх цих божевільних. Здається, вони навіть не дуже хотіли нас убити, просто розважалися, і нам вдалося втекти. Тоді Машка знайшла бензин, ми залили його в каністри і облили всю лікарню. Те, на що перетворилася Лінда, а точніше її «друге я», як стверджувала Маша, схопилося занадто пізно. Коли ми підпалили… — Анастасія надовго затнулася, дивлячись в нікуди.

— Далі можете не говорити, — м’яко сказав Діма. Далі ми знаємо.

— Вони всі. — ніби не чуючи нічого, продовжила жінка. — Хтось кинувся гасити вогонь… своїми тілами, не звертаючи ніякої уваги на біль. Хтось кинувся на нас. Машу просто загризли на моїх очах. А потім розірвали… серед них були наші колеги… друзі. Мене теж хотіли, але не змогли. Я бачила, як Лінда ходила серед них, а потім пролунав вибух, здається, загорівся газ, і її накрило вогненною кулею. Вогонь убив її і те, що було в ній — диявола.

Ось тут ми з Дмитром зрозуміли, чому вона досі знаходиться під наглядом у лікарні. Жінку затрусило, вона закотила очі й почала впадати в якийсь не зовсім зрозумілий мені стан. Дмитро схопився і вислизнув за двері. Я хотів наблизитися до жінки, та вона перелякано відсахнулася, а я так і залишився стояти посеред кімнати в повній нерішучості. Прибігли двоє лікарів з шприцом, і Дмитро, рішуче узявши мене за рукав, виволік за двері. Час було ретируватися, і ми поспішили це зробити.

— Ти помреш, — прошепотів хтось за спиною, коли ми швидко йшли по коридору, прямуючи до виходу.

Я здригнувся і обернувся, сподіваючись, що це не мені. Якийсь недоумкуватий немолодий мужик сидів на підлозі біля стіни, дивлячись прямо на мене. Коли я обернувся, він зробив перелякані очі й почав поволі вставати, ніби готуючись втекти в ту ж секунду, коли я бодай на міліметр наближуся до нього. Так і не вставши повністю, він завмер.

— Ти щось сказав? — не найдоброзичливішим голосом поцікавився я. За дверима лунали ридання і чулися звуки вовтузіння. Я почав злитися.

— Ти помреш, — повторив перелякано мужик.

— Коли? — не знайшов нічого розумного запитати я.

— Скоро.

— Завтра?

— Відстань від нього і підемо, — роздратовано кинув Дмитро.

Мужик, здається, почав і справді щось підраховувати — мій термін.

— Ну! — поквапив я, починаючи вірити у те, що той справді розуміє, що говорить.

— Тиждень… здається. Може… ні, або ще… так тиждень. А якщо, — тут у нього закотилися очі, і віщун зовсім заглибився в себе, продовжуючи ворушити губами і щось нечутно шепотіти.

— Так, підемо, — погодився я. — Це просто псих, щоб він язика собі відкусив.

Ми пішли до виходу, але в душі залишився неприємний холодок. Швидше за все, це був просто хворий, щось собі уявив — нічого особливого. Але чому зараз? Саме зараз.

Цілий день пролетів, як одна довга-предовга хвилина. То туди летіти, то там допомогти. Олена, нарешті, дочекалася, коли від неї відчепляться, і сховалася в спільній кімнаті для медсестер та молодшого медперсоналу. День добігав кінця, і у неї жевріла надія, що більше не доведеться працювати. Пацієнти починали стомлювати, якщо не висловитись конкретніше. Це було погано, але її безпосередня начальниця із цього приводу висловилася коротко і конкретно: «Нічого — звикнеш. А трохи пізніше благатимеш Бога, щоб послав хоч якогось цікавого психа». У начальниці теж був важкий день. А потім двері кімнати відчинилися, і перед очима постала сама начальниця.

— Віро Михайлівно, тільки не я! — Олена промовисто глянула на годинник, що висів над вхідними дверима: до кінця зміни залишалося всього лише сорок хвилин.

— Ти, Волкова, ти, — зловтішно сказала начальниця. — Підемо, так би мовити, осягати практику найпривабливіших способів лікування. Про гіпоглікемічну кому що-небудь знаєш?

— Звісно, — трохи не образилася Олена, в університеті вона була майже відмінницею, і Вірі Михайлівні це було чудово відомо. — Вам процитувати, чи своїми словами?

— Не варто. А будеш зазнаватися… ще що-небудь придумаю. Підемо, а то доведеться затриматися після зміни.

І вони пішли. Олена якось не здогадалася відразу запитати, кого піддаватимуть цій процедурі — вона ще погано знала хворих, і їй просто було не дуже цікаво, — але коли Віра підійшла до підвалу і почала відчиняти незамкнені двері, то їй стало цікаво. І страшно. Не те, щоб дуже, адже навколо було стільки колег, але розповідям Ігоря і його товаришів вона вірила до останнього слова — як не повіриш, коли бачиш перевертня, який ще недавно був досить симпатичним хлопцем. Тому серце защеміло від недоброго передчуття, а в колінах почала відчуватися легка слабкість і тремтіння.

— А кого лікуватимемо? — поцікавилася Олена, додавши голосу максимально байдужий тон.

— Є тут у нас одна… пацієнтка. Темна конячка.

— Як звати?

Вони почали спускатися по сходах і незабаром опинились в коридорі. Десь тут повинен був бути вампір Валерій. Ігор його тієї ночі сильно поранив, і Олені раптом дуже захотілося побачити цього вампіра, навіть страх не міг погасити цю нав’язливу цікавість. У коридорі вони були не самі. Тетяна Андріївна і ще одна лікарка, з найповажніших у клініці, стояли біля однієї з кімнат, двері якої були навстіж відчинені, і щось живо обговорювали. Коли Олена підійшла ближче, то зрозуміла, що обговорювали, загалом, ті речі, що повинні були обговорювати — методику лікування.

— Ліндою її звати, — відповіла Віра, заглядаючи до кімнати. — Вже прив’язали. Вона що, чинила опір?

— Не те, щоб сильно, але ти ж знаєш, — відповіла лікар, імені якої Олена не знала.

Віра кивнула.

— Ось привела співробітницю подивитися, як це виглядає живцем.

— Правильно, — в свою чергу кивнула лікар. — Ну, що, починатимемо?

— Давай, Ольго, — кинула Тетяна Андріївна і першою увійшла до кімнати.

У палаті пацієнтки стояло устаткування, яке повинне було стежити за станом пацієнтки під час коми. Стандартний набір в таких випадках — відзначила Олена. Як по підручнику.

— Не треба, — жалісним голосом пропищала пацієнтка.

Олена здригнулася. Відразу згадалося все, що відбувалося в клініці останнім часом. Вона уважно оглянула кімнату, щоб упевнитися, чи все нормально, але страх вже повернувся заволодів нею і тепер вже не бажав легко поступатися. Він немов одержав підживлення з невидимого джерела і тепер міг тільки рости, незважаючи на те, що вдень у клініці було, скоріш за все, безпечно. Олена гарячково почала згадувати, о якій годині стемніло вчора. Виходило, що трохи пізніше, після закінчення зміни. Це трохи підбадьорювало.

— Ви… повинні зрозуміти. Мені не можна.

Тепер уже в очах Лінди стояли сльози, готові у будь-який момент пролитися. Марно — сльозами вона нікого не могла розжалобити, хіба що Олену. Правда, Олена чомусь не поспішала перейматися жалем до пацієнтки, на неї починав серйозно тиснути страх. Настільки серйозно, що це могли помітити збоку, і вона щосили намагалася цього не допустити, цілком зосередившись на цій задачі. Причина страху була досі невідома, і Олена все ще сподівалася, що це просто відгомін почутого від Ігоря й пережитого тієї нещасливої ночі.

Лікарі метушилися біля пацієнтки, Олена намагалася стежити за їх діями і дистанціюватися від страху, а Лінда все голосила й голосила.

— Усе, ввела інсулін, — вимовила Ольга, і продемонструвала порожній шприц. — Тепер ти заснеш, — лагідно звернулася вона до пацієнтки. Лікарі взагалі, коли захочуть, можуть дуже ласкаво розмовляти зі своїми пацієнтами. Навіть Віра, яка частенько дозволяла собі грубувато говорити про пацієнтів, коли ті не могли її чути. — А коли прокинешся, то будеш майже здорова. Спи, дитинко, спи.

— Ні, не треба, — знову запхикала Лінда. Декілька великих сльозинок потекли по її щоках, намочивши подушку. Я вже спала. Мені не можна… трапилася пожежа, і всі померли. Я не хочу горіти — це боляче. А мій брат. Ви не бачите мого брата? Він злий. Він повернувся, і він дуже злий. Я засну. Я не зможу.

— Тут нікого немає, — упевнено вимовила Тетяна Андріївна. — Тільки ти і ми. Заспокойся, все буде добре. Коли ти прокинешся, почуватимеш себе набагато краще.

Здається, Лінда трохи заспокоїлася, в усякому разі, перестала говорити і просто тихо лила сльози. А Олена, як і раніше, відчувала тупе занепокоєння. Здавалося, ніби щось не так, що це десь на поверхні, але вона ніяк не могла зрозуміти, що ж її так турбує. У результаті вона вирішила не звертати уваги на свій страх і просто спостерігати за пацієнткою. Врешті-решт, вона прийшла сюди для того, щоб здобути деякий професійний досвід, і містиці доведеться потіснитися на користь роботи. Через півгодини Лінда почала засинати, очі її заплющились, а дихання уповільнилось.

— А зараз пограємо, — беззвучно сказала Лінда самими лише губами.

Ніхто з присутніх нічого не зрозумів.

Хот-доги і пляшка напою мирно лежали в пакеті, який час від часу вдаряв об мою ногу. Якщо так піде і далі, то нам нічого буде їсти. Мені не дуже-то й хотілося, а ось Дмитро міг образитися. Все одно зжере, але образиться, а потім придумає, як помститися. Я йшов і розмірковував. Виходило, що я таки схибив. Коли на моє стандартне питання: «Здрастуйте, я розшукую родичів померлої двадцять років тому Лінди Тимофіївни Товстун. Ви не одна з них»? — якась жінка після тривалої паузи нерішуче відповіла «Так», я трохи розгубився і… допустив помилку. Відразу здавалося, що я правильно роблю, розповідаючи, хто я насправді і навіщо розшукую цих самих родичів, але у результаті все зіпсував. Жінка просто повісила трубку, навіть не потрудившись мене послати. Це було погано, і Дмитро популярно пояснив, що він про мене думає. Довелося самим з’ясовувати адресу знайденого в телефонній книзі номеру і їхати шукати щастя на місці. Смішно. Спочатку, коли я тільки почав обдзвонювати телефонний довідник, то майже відразу наткнувся на якусь бабусю, яка стверджувала, що є матір’ю Лінди. Ми просто полетіли до неї. А насправді бабці просто захотілося поспілкуватися з журналістами. Вона сама жила в трикімнатній квартирі, і, мабуть, потихеньку там божеволіла, як це часто трапляється з людьми її віку. Напевно, вперше за своє життя, не знаходячись під дією стороннім впливом, я відчув таке сильне бажання когось придушити. Або зарізати, але обов’язково своїми руками, щоб відчувати, як ця ненависна істота, що прикинулася нешкідливою бабцею, корчиться під ними. Навіть Дмитро не відразу б відтягнув — його нерви теж за останній час трохи розхиталися. Не так, як мої, але пару разів по дорозі в Олександрійськ ми посварилися.

Я наблизився до машини і не виявив в ній товариша. Посмикав дверці — зачинено. Невже?… Я пішов до під’їзду. Вперше, коли ми після того нещасливого дзвінка приїхали до п’ятиповерхівки, в одній з квартир якої проживала Вероніка Тимофіївна Товстун (адже могла вийти заміж і змінити прізвище — поталанило, нічого не скажеш), жінка нам не відчинила. Сказала лише, що не хоче про це говорити, і замовкла. Ми, напевно, цілу годину простовбичили біля дверей, вмовляючи її відчинити двері й поговорити. Робили навіть спроби прозоро натякнути, що справа прийняла поганий оборот, і ми особисто в цьому зацікавлені. Врешті-решт, Дмитро узяв і ляпнув, що Лінда жива — здорова, і ми з нею недавно спілкувалися. За дверима почувся гуркіт, потім брязкіт розбитого посуду. І більш нічого. Ми зачепили її, але користі від цього виявилось мало. Врешті-решт, ми погрозили, що не поїдемо, поки не поговоримо з нею і повернулися до машини, влаштувалися в ній біля під’їзду і почали чекати. Тепер йшов другий день, вірніше, добігав до кінця. Єдине, що втішало — це відсутність міліції. Тобто, надія в нас ще не померла.

Не дійшовши до під’їзду, я зупинився — назустріч вибіг Дмитро.

— Нарешті ти повернувся! — збуджено закричав він, ніби я винен, що поблизу ніхто не продає хот-доги і булочки. — Швидше пішли, вона згодилася поговорити.

— Що ти їй зробив? — Стало трохи образливо, що Дмитро знову все зробив сам.

— Нічого. — Він схопив мене за куртку і поволік до під’їзду. — Вона вийшла, мабуть, за покупками, побачила машину, мене, і в неї почалася істерика. Я навіть не відразу зрозумів, що це вона, адже ми не бачили її. І тут вона повернула назад і махнула мені рукою: йди, мовляв, за мною.

Я й пішов. Вона ще нічого не говорить, тільки плаче. Я посидів поруч, спробував заспокоїти, але марно, то й за тобою пішов.

Ми дійшли до п’ятого поверху, Дмитро по-хазяйськи відчинив двері, і ми увійшли. Звичайна квартира середньої обшарпаності. Ми роззулися, і Дмитрик повів до однієї з кімнат. Усього їх було дві. Опинившись в залі, я відразу побачив на дивані жінку років сорока-сорока п’яти, що плакала. Коли вона відвела руки від обличчя, щоб подивитись на нас, я не зміг не відзначити її схожість з Ліндою. Це безумовно була сестра Лінди — божевільної, замкнутої в підвалі приватної клініки.

— Я думала, що він не в собі і марить перед смертю, вимовила вона крізь плач. — Як я могла повірити в таке? Як?!

Ми промовчали.

— А потім з’явилися ви. Вона правда… жива? Тільки, благаю, кажіть правду — я відчую, що ви брешете. Ну ж, не мовчіть!

— Вона виглядає живою, — відповів я, ретельно продумавши відповідь. — Я бачив її, і Дмитро також.

— Цього не може бути, — прошепотіла Віра. Проте по обличчю було видно, що вона мені все ж таки повірила.

— Ще недавно я б теж так думав, — сказав я. — Але я бачив її, розмовляв з нею, хоч і недовго і… я… Вона знаходиться в приватній клініці у села Лазеньки. Психіатричній клініці.

— Я не хочу її бачити, — перелякано вимовила Віра, ніби ми пропонували відвезти її до Лінди. І тут же поправилася: — Може, згодом.

— Я вас розумію, — устряв Діма. Це «я вас розумію» вийшло у нього настільки дружнім і дійсно розуміючим, що я вирішив поки не втручатися і дав вести розмову йому, кивнувши головою. — Наразі вам там нічого робити. Спочатку треба розібратися. Сподіваюся, ви нам допоможете.

— Звичайно, — кивнула Віра.

— Потрібно розібратися, чому ваша сестра — адже вона ваша сестра? — жінка слабо кивнула, — чому вона жива. Ми розмовляли з тією лікаркою, що вижила після пожежі в клініці, і знаємо, що Лінда загинула під час тієї пожежі. Але ми бачили її — це не дурний жарт, це правда.

Жінка раптово схопилася, вибігла з кімнати, залишивши нас в розгубленому очікуванні. З іншої кімнати почувся ледве чутний шум. Коли Віра повернулася, в її руках були декілька фотографій.

— Ця найсвіжіша, — протягнула вона одну з них мені, оскільки я знаходився ближче.

Я поглянув і обімлів, хоча, здавалося б, не повинен був. З фотографії дивилася Лінда, трохи молодша за ту Лінду, яку знав я, трохи більш жива, але, поза сумнівом, вона. Я зрозумів, що дотепер в глибині душі сподівався, що ми в чомусь помиляємося. Вампіри, перевертні, чортовиння, пекло — це, гаразд, проковтну… абияк, але дівчина, котра банально ожила… Здається, я черговий раз дуже чітко і остаточно зрозумів, настільки все реально. Ось ця молода дівчина, що дивиться на мене з фотографії, зробила все реальним, а я думав, що вже все усвідомив, навіть звик. Ні — ніколи я не зможу до цього звикнути. Не можна звикнути до того, чого не розумієш і не зможеш зрозуміти. Бо це — інша реальність.

Віра, остаточно знесилівши, кинула фотографії на журнальний столик — де їх тут же підхопив Дмитро і почав жадібно розглядати — і впала на диван. Вона почала розповідати майже відразу, навіть без наших спонукань. Та здавалося, що на нас вона взагалі не звертає уваги, лежачи із закритими очима абсолютно без руху. І говорила, говорила.

Лінда була старша за Віру на десять років. Народилася вона абсолютно нормальною, хоч і при досить незвичайних обставинах. Річ у тому, що повинні були народитися близнята, але на четвертому місяці мати захворіла грипом, і це позначилося на зародках — один просто перестав рости, а потім розсмоктався. Це було неймовірно, але це трапилося, лікарі так нічого і не змогли пояснити — так буває. Друга дитина вижила, і через належний час народилася Лінда. Приблизно до десяти років Лінда була нормальною дитиною, а потім раптово це почалося. Вірі тоді був всього рік, і вона не могла нічого пам’ятати, переповідаючи лише те, що чула від батьків. Лінда придумала собі брата, і батьки раз у раз помічали, як вона розмовляє з ним. Дівчинку повели до лікарів, ті констатували шизофренію й почали її лікувати. Коли лікарі вирішили, що це вдалося, Лінда повернулася в сім’ю. Але все виявилося не так просто. Віра розповідала, як, часто прокидаючись ночами, спостерігала блукаючу по кімнаті сестру. Лунатизм не дуже хвилював батьків, які були раді й з того, що старша дочка вилікувалася від шизофренії, в порівнянні з якою лунатизм був всього лише незвичайною особливістю дівчинки. Проте Віра часто лякалася цих особливостей блукань посеред ночі, особливо коли Лінда починала в такому стані говорити. Тоді вона зовсім не була схожа на себе, до того ж говорила про себе, як про хлопчика. Віра довгий час мовчала — сестра не хотіла повертатися до клініку і просила молодшу не казати про це нікому, — але одного разу не витримала і розповіла батькам про те, що відбувається ночами. Зі всіма подробицями. Тоді батьки повели Лінду на позачергове обстеження. Лікарі лише знизали плечима Лінда була повністю здорова, і під час обстеження, яке тривало місяць, жодного разу не страждала лунатизмом. Довелося змиритися і жити далі. Начебто життя увійшло в звичне русло. Поки не трапилося те, що трапилося. Якось уночі Віра прокинулася від шуму. Лінда ходила по кімнаті, як і безліч разів до цього. Вірі тоді було вже шістнадцять, Лінді двадцять два. Зараз Віра вже не пам’ятала, що вона сказала сестрі, але та неначе оскаженіла: накинулася на Віру, зриваючи з неї одяг і намагаючись банально зґвалтувати. До кімнати прибігли батьки, яких розбудив галас, і почали втихомирювати дочку, що наче сказилася. Наступного ж дня вони відвели Лінду до лікарні. Як і було перед тим, вона нічого не пам’ятала з того, що сталося вночі, але це вже не могло їй допомогти. Та й сама вона розуміла необхідність лікування. А потім через чотири роки, які Лінда провела в лікарні, трапилася та пожежа.

Я думав, що це все, але виявилось, що це тільки прелюдія до найголовнішого. Мати Лінди та Віри так і не змогла змиритися з втратою дочки. Їй здавалося, що це вона винна в тому, що Лінда загинула — адже саме вони з чоловіком віддали її до лікарні. Лінду поховали. Саме її, а не чиєсь тіло, яке прийняли за тіло Лінди. І до недавнього часу Віра вірила, що більше нічого не було, що в цій історії поставлено крапку — Лінда померла, Лінди більш немає. Сумно, але потрібно жити далі. Потім, не минуло й півроку, як, швидко згорівши від раку, померла мати. А лише місяць тому помер батько, котрий перед смертю встиг розповісти те, що Віра спочатку прийняла за передсмертні галюцинації. І лише коли прийшли ми і розповіли про те, що її сестра жива, Віра зрозуміла, що батько розповів перед смертю правду.

Темна історія зі смертю Лінди не закінчилася. Батько стверджував, що мати довго мучилася після смерті старшої дочки, а далі став помічати за нею щось дивне. Жінка стала пакунками купувати і серйозно вивчати окультні книги, і, коли її ніхто не міг бачити, здається, проводила ритуали, описані в цих книгах. Батько сказав, що двічі, рано повернувшись з роботи, заставав її в такому стані, коли дружина не реагувала ні на що, перебуваючи ніби в трансі. Дружина до цього часу через безперервний стрес вже не працювала і сиділа вдома. Поряд завжди лежала одна з її нових книг. Він викинув їх усі. Але нічого не припинилося, вичитаний з книги ритуал або заклинання пригнічена втратою дочки мати знала вже напам’ять. Одного разу вночі вона прокинулася і сказала чоловіку, що все виправила, і незабаром вони з Вірою зможуть в цьому переконатися. Виглядала вона тоді зовсім ненормальною, але до ранку опам’яталася, і цей інцидент майже забувся. Але не зовсім. Якось посеред ночі подзвонили у двері. Батько пішов відчиняти, дивуючись, хто це так пізно приплентався. Відчиняти двері він побоявся і запитав: «хто там»? У відповідь почув голос Лінди. Ось тоді він і пригадав те, що в стані напівмарення говорила дружина. Насилу він сказав, щоб дочка почекала, що він зараз відкриє. Пішов на кухню, дістав сокиру, якою часто рубав м’ясо, і відчинив. Перебуваючи в стані шоку, навіть не подивився на дочку, коли відчинив урешті двері — просто замахнувся і всадив сокиру їй поміж очей. Все відбулося настільки швидко й тихо, що ні сусіди, ні дружина з дочкою не прокинулися. Тільки потім він зміг оглянути те, що убив — це дійсно була його дочка, вся в землі і в крові, але без слідів, які залишив на ній вогонь. Він напевно не раз за своє життя замислювався над тим, чи правильно він тоді вчинив. Напевно кожного разу приходив до абсолютно протилежних висновків, але тоді вже нічого не можна було змінити. Батько Віри повернувся у квартиру, вимив сокиру, поставив її на місце, узяв ключі від своєї Волги і совок — лопати не знайшлося — і, завантаживши тіло дочки в багажник, поїхав ховати її удруге. Можна було поїхати на цвинтар і поховати у власній її ж труні, але йому було дуже страшно побачити місце, звідки вона вибралася. До того ж один раз вона вже змогла покинути те місце, не без допомоги матері, і батько розсудив, що зміна місця поховання не перешкодить. Він поїхав за місто до невеликого ліска, що ріс біля села Лазеньки. Там він вирив неглибоку яму — працювати совком було дуже незручно — і закопав тіло. Більше Лінда не з’являлася, а в матері незабаром виявився рак. Метастази вже потрапили в кров і лікарі нічим допомогти не змогли. Вона буквально висохла. Я пригадав стару-примару — якщо це не мати Лінди, то я так нічого й не зрозумів. Коли Віра замовкла, я попросив показати фотографію матері, саму останню. Віра принесла цілу купу і, вибравши одну, протягнула нам. Розглядаючи її разом з Дмитром, я переконався в своїй правоті. Звичайно, ця ще не стара жінка, що всміхалась на фотографії, була не надто схожа на примару з лісу, але якщо її зістарити, зробити худою, то…

— Це вона? — запитав я Дмитра. Він мав можливість ближче познайомитися з примарою.

— Я навіть не сумніваюся.

— Ви про що? — перелякано поцікавилася Віра. — Що ще? Що з моєю матір’ю? Вона, що?…

— Заспокойтеся, — перебивши, вимовив Дмитро, — ваша мати мертва. Мертвіша далі нікуди.

Віра заплакала, незрозуміло, від полегшення чи навпаки.

— Кажіть, — вимовила вона крізь сльози.

— Ми бачили її привида, — просто сказав Дмитро. Лише я знав, що для нього означали ці слова. — У тому самому лісі, де похована… тобто була похована ваша сестра.

Він простягнув мені фотографію, що узяв із загальної купи, я подивився на немолодого, якщо не сказати, старого, чоловіка. Напевно, це був батько Віри і Лінди, але навіщо Діма звернув увагу на його зображення, я ще не розумів.

— Коли примара напала на нас, — прошепотів він, — це був він. Ти ж пам’ятаєш, примара мінялася, друга особа дуже схожа на батька. Батька-вбивцю.

— Н-да, — тільки й зміг сказати я.

***

Ми подзвонили редактору і коротенько йому все розповіли. Влаштовувати нараду по телефону було незручно, тому домовилися, що приїдемо до Києва і на місці вирішимо, що робити далі. По спантеличеному голосу шефа я міг зробити один невтішний висновок: жодних думок в його розумній голові з приводу подальших дій не спостерігається. Наші з Дмитром голови були з ним солідарні. З’ясувати ми з’ясували, хоч і у загальних рисах, приблизну картину того, що відбувається, а що робити — це було велике питання. Взагалі-то ми були всього лише журналістами. Наша справа спостерігати і записувати, а не рятувати від чогось такого людство. Та й можливостей таких не було, якщо припустити, що подібне бажання у нас могло виникнути. Сумно, але, здається, ми потрапили в безвихідь. Офіційно заявити правоохоронним органам, чи персоналу клініки: «ось у вас тут мертва жінка в психіатричній клініці, і привиди на додачу — ціла родина, включаючи дитину, що не народилася, і яка тепер перетворює людей на різну гидоту», — ми не могли. У кращому випадку нас не зрозуміють, а в гіршому — замкнуть в цю ж клініку для з’ясування подробиць нашого стану. А в мене склалося стійке упередження проти психлікарень взагалі і цієї особливо. Залишався лише один вихід — вирішити проблему своїми силами, та так, щоб ніхто нічого не дізнався. Але чи захоче настільки влізати в цю справу шеф? Швидше за все, ні. Він звичайно хороший мужик, але, як я вже говорив, не рятувальник людства. А чи захочу я? Сам — однозначно ні! З мене досить. Швидше за все, ми просто спостерігатимемо за розвитком подій. Здалеку. У разі чого, втрутимося, якщо буде не дуже небезпечно, і все. Здається, я перегорів, пора знов у відпустку. Я зітхнув — в клініці залишалася Олена. Треба буде її попередити. Кар’єра кар’єрою, а життя дорожче.

Ми виїжджали за місто, був ранній ранок, попереду з’явився пост ДАІ. Вчора Віра прихильно запропонувала нам переночувати у неї, і ми пропозицію прийняли. Я підозрював, що прихильність її викликана небажанням залишатися самій в квартирі після всього того, що їй відкрилося, але для нас це не мало ніякого значення — їхати проти ночі до Києва не хотілося, а шукати готель було ліньки. Дмитро почав пригальмовувати — попереду зупинилися дві машини. Коли ми під’їхали, одна з машин вже встигла від’їхати. Попереду даїшник перевіряв документи у водія, ще один з автоматом стояв з протилежної сторони машини. Не подобався мені цей автоматник.

Попередня машина від’їхала, Дмитро спокійно під’їхав до даїшника і зупинився.

— Ваші права і техпаспорт, — вимовив даїшник і заглянув в салон.

Мені здалося, або він занадто довго затримав на мені погляд? Дмитро мовчки подав через вікно документи, даїшник випростався і почав їх роздивлятися. Напевно, в цей же самий час він очима сигналізував напарнику з автоматом, його обличчя було вище за рівень скла. Я якось встиг зовсім забути, що втік з психіатричної клініки, де мене вважали небезпечним хворим, що напав на представників персоналу. А дарма. Тепер-то в голові цей факт сплив, але було вже пізно. Автоматник швидким рухом зняв автомат із запобіжника і спрямував у вікно машини. Відстань була метрів три — промахнутися з такої відстані було нереально, інше питання, чи буде він стріляти. Другий даїшник, що перевіряв документи, відійшов на пару кроків від машини і якось навіть буденно вимовив:

— Приїхали, вилазимо з машини. Різких рухів не робити, руки тримати на видноті і, взагалі: Петро у нас нервовий, так що без фокусів.

Петро ніяк не був схожий на нервового, але перевіряти це навряд чи було варто. Цікаво, він дійсно стрілятиме або… швидше за все, по колесах, ми ж не терористи врешті-решт. Я подивився на Дмитра, той був напружений і явно виношував в голові якусь думку.

— А в чому власне справа? — спокійним голосом вимовив він, обернувшись до даїшника. Рука як би випадково зісковзнула з керма і опинилася в безпосередній близькості від важеля перемикання швидкостей.

Я гарячково міркував. У будь-якій іншій ситуації я б і не думав здійснювати протидію озброєному даїшнику, але зараз був особливий випадок. Ой, мамо, як я не хочу назад в клініку!

— Уся справа у вашому пасажирі. Я думаю вам теж це добре відомо, так що вас теж доведеться затримати.

Дмитро поволі потягнувся до важеля, автоматник націлювався на переднє колесо — він точно не збирався в нас стріляти, і на тому спасибі. Я зважився і, відкривши дверці, поліз назовні. Дмитро спробував мене затримати, але я лише відмахнувся.

— Мені якось по-особливому встати, — як не старався, а голос трохи тремтів, — або так пов’яжете?

— Як у фільмах показують, — відгукнувся автоматник. Говорив він теж спокійним голосом і на нервового аж ніяк не був схожим. — Спиною до мене, руки на дах, ноги ширше плечей. Зможеш?

— Спробую, — мовив я і зробив, як той сказав.

— Уперше? — співчутливо поцікавився автоматник.

Я кивнув.

— Головне, щоб не востаннє, — видав він сумнівну думку. Дотепник знайшовся.

Незабаром Дмитро став навпроти, докірливо і, водночас, з розумінням та полегшенням, дивлячись на мене. Чого було більше, я зрозуміти не міг. Так нас і пов’язали. Дмитра забрали кудись до відділка, а мене відразу посадили в службову дев’ятку і повезли до клініки.

Тетяна Андріївна узяла трубку телефону. Вислухавши співрозмовника, вона коротко підтвердила і поклала трубку. Ігоря Байду знайшли. Рано чи пізно це повинно було трапитися. Вона дотепер не могла зрозуміти, як тому вдалося вибратися. У кімнаті знаходився охоронець, який після того випадку раптово виявив бажання звільнитися. Причина була, дурніше не придумаєш: не впорався з ситуацією. Більше охоронець нічого пояснювати не побажав. Тиснути на нього можливості не було, а підозрювати в співучасті було дурницею — охоронця здорово пошарпало під час втечі Ігоря, навіть невеликий струс одержав. Так, потрібно перевірити стан Лінди і заодно повідомити приємну новину.

Тетяна швидко встала і пішла до лазарету. У лазареті постійно знаходилися двоє лікарів, які пильно стежили за станом пацієнтки, стежачи, щоб вона не вийшла з гіпоглікемічної коми. Двічі на добу лікарі змінювалися, не можна було допустити, щоб стомлені люди чогось не допильнували. Це заняття було найважливішим у клініці, і Тетяна навіть уявити собі не могла, що з ними всіма буде, якщо щось піде не так. Гірше просто нічого не могло бути. Вона сама мало не кожної години заходила в лазарет і перевіряла стан пацієнтки. А так все йшло, як належить, тільки додому не можна було йти. Нікому.

— Ну, як наша пацієнтка? — поцікавилася Тетяна, увійшовши до лазарету.

— Усе під контролем, — озвався хтось з лікарів. — Стан Лінди і плоду гарний.

— Говори, — сказала Лінда, ледве розкриваючи рота. Було таке враження, що говорить труп, але це нікого не бентежило. Всі знали — так і повинно бути, це нормально.

— У нас гарна новина, — посміхнулася Тетяна. — До нас повертається Ігор. Його вже везуть.

— Що ж — це дійсно хороша новина, — вимовила Лінда рівним голосом. — Звичайно, він вже не потрібен, але не в моїх правилах залишати незавершених справ.

— Вас повідомити, коли він прибуде?

— Я знатиму і сама. Можеш йти.

— Звичайно, відпочивайте.

— Дурна, я ніколи не відпочиваю, — роздратовано вимовили губи Лінди.

— Так, звичайно. Я більше не буду вам заважати. Піду готуватися зустрічати Ігоря.

У голові хаотично миготіли найрізноманітніші думки, але путніх не було зовсім. Я навіть не знав, наскільки сильно можу запанікувати. Якби ситуація була не такою, то, можливо, я і скористався б цією панікою і тими перевагами, які вона дає. Але я сидів на задньому сидінні міліційної дев’ятки, скутий наручниками, а спереду сиділи ті самі даїшники, що затримали нас з Дмитром. Автоматник ні на мить не розлучався зі своєю зброєю, тримаючи зброю на колінах. Чим ближче ми наближалися до клініки, тим більше хаосу було в моїй голові — необхідно було щось з цим робити, бо… Чомусь мені здавалося, що з’являтися в клініці мені не варто. Напевно це було всього лише плодом моєї гарячкової уяви, а не передчуттям, але все таки це у будь-якому випадку було недалеко від правди. Я намагався зосередитися на вирішенні проблеми, спробувавши на якийсь час дистанціюватися від неї, і це певною мірою вдалося. Заплющивши очі, щоб не бачити, як швидко ми рухаємося до клініки, я почав розмірковувати. Перший висновок, який можна було сміливо зробити: повертатися до клініки самому та ще й пацієнтом, що не здатний себе захистити, було б украй небажано. А це безпосередньо вело до необхідності вирішення того, як я можу це змінити. Перше що приходило в голову — ніяк. Але ж ні — завжди повинен бути хоч поганенький, але вихід. Чорт! Єдине, що я міг зробити… але це було вже занадто! Був би у мене вибір. Та все ж це занадто.

Я розплющив очі і зрозумів, що ми вже їдемо лісом. Навіть якби я не впізнав цієї дороги, по якій рухався не раз, то все одно не зміг би помилитися — ліс в окрузі був лише один. Довго ж я міркував. Водій глянув на мене через дзеркало заднього вигляду і покосився на напарника.

— А він спокійний, навіть не помітно, що буйний. Може, ми не того зловили, а, Петро?

Петро глянув на мене і суворо запитав:

— Ти точно Ігор Байда?

— Ні, — відповів я.

— Ну, й гаразд, — погодився Петя, — значить, ним будеш.

До цього я дійсно поводився спокійно і заслужив деякі поблажки. Наприклад, руки мені, перед тим, як посадити в машину, скували спереду. А ще мені не тикали постійно дулом автомата в обличчя.

Дерева мигтіли обабіч дороги, наближаючи неминуче. Чого я чекаю? Дива? Його напевно не буде.

Мої руки, немов подовжившись, злетіли над головою водія і опустилися, міцно охопивши його шию. Навколишній світ враз став нереальним, навіть мої руки немов би стали чужими, перетворившись на дві змії, двох удавів, що міцно охопили шию жертви. Це не я, це щось чуже. Я припав до спинки сидіння, водія, все сильніше і сильніше стискаючи шию даїшника. Як би часом його не убити. Петя спохопився надто пізно, щоб встигнути відразу мене зупинити, але все таки реакція і кмітливість у нього виявилися непоганими. Зрозумівши, що ситуація не та, щоб стріляти в мене з автомата, він повернувши калаш до себе передом, а до мене задом, цим самим задом і заїхав мені в голову. Добре, що я трохи ухилився, і приклад, не поціливши в скроню, лише ковзнув по черепі. Ухилившись, я автоматично смикнув за собою і водія, що був вже напівпридушений, досягнувши таким чином саме того, чого хотів із самого початку — машина сіпнулася і на повному ходу з’їхала з дороги на праве узбіччя. У небезпечній близькості замигтіли гілки дерев і чагарників. Я сіпнувся вперед й, діставшись до керма через голову водія, повернув його праворуч. Все б вдалося найгірше для ментів, але Петя знову не розгубився і, в свою чергу схопивши кермо, вивернув його назад. По корпусу гримнуло декілька несильних ударів, а потім один сильний. Мене кинуло вперед, і я трохи не зловив кермо переніссям, вчасно встигнувши виставити руки. Далі все трапилося дуже швидко і вже без моєї участі. Машина вискочила знову на дорогу і, зробивши декілька піруетів, з пронизливим вищанням шин, які нещадно стиралися об асфальт, зупинилася. Поки я опам’ятовувався, дорогоцінні секунди, коли я міг би скористатися ситуацією, вже закінчилися. Петя схопив мене за пояс і, з несподіваною навіть для його міцної фігури, силою, виволік мене з машини. Про мій комфорт він само собою не турбувався, швидше навіть навпаки, і по дорозі я встиг добре прикластися потилицею об дверний отвір. Добре, що він хоч покритий гумою. Перебуваючи в тому стані, який буває після добрячого удару по голові, я не відразу почав чинити опір, а коли трохи опам’ятався, Петя вже стояв наді мною з автоматом в руках.

— Навіть і не думай! — швидше навіть не пригрозив, а проінформував він.

Чесно кажучи, я все ж таки подумав, але Петро додав:

— Спочатку роздрібню ноги, а потім ще і прикладом додам.

Сказав він це таким тоном, ніби вже робив подібне, і не раз, тому вірилося. Без ніг мені ніяк. А якщо все ж таки?… Адже тоді мене повезуть до звичайної лікарні, а не в психушку. Я вже було зважився, коли Петро просто узяв і пальнув. Поряд з обличчям вибухнула фонтанчиками земля, в лице боляче вдарилися частинки ґрунту. Я насилу стримав свій сечовий міхур, котрий був готовий виконати свою природну функцію, і бажання підставляти яку-небудь частину тіла під кулі відразу зникло.

— Второпав?! — крикнув Петя.

— Авжеж! — Здається, я трохи оглухнув.

— Тоді підводься на ноги і йди допоможи Володі.

— Я в порядку, — пролунало десь ззаду. — От виродок, а я: «спокійний, нормальний хлопець». Якби знали… Давай я його перепакую, і далі пішки. Слухай, а якщо я його трохи повчу, як поводитися, ти нічого не побачиш? Адже треба хлопцеві мізки вставити, хто окрім нас.

І тут він підійшов на відстань викиду руки і легенько заїхав мені у щелепу — зірочки не посипалися, напевно їх в голові не залишилося, але все таки удар був відчутний. Я б легко відхилився, але Петя міцно тримав мене за руки, стоячи позаду. Мене охопила легка паніка — про рукоприкладні звички ментів я наслухався, як і будь-який інший житель нашої великої колишньої батьківщини — але ці хлоп’ята здається були ще нічого.

— Зрозумів? — поцікавився даїшник, що ударив мене, дивлячись на мене мало не доброзичливо, отаким повчально-зацікавленим поглядом.

Я кивнув. Стало навіть якось дивно, що все так швидко закінчилося, мимоволі чекав каверзи. А її не було. Петро розслабився івідпустив мене. Потім мені зняли наручники і зчепили руки вже за спиною. Я звичайно міг спробувати що-небудь зробити і, напевно, зробив би, якби відійшов до цього часу від удару та і від недавньої події — хоча, окрім як на нові синці, а бо й гірше, розраховувати було, мабуть, марно. Я стояв і хитався. Поки мене не перекували, а потім ми пішли пішки до клініки. Як же мало до неї залишилося. Мені здавалося, що ведуть мене на забій, відчуття було препоганим. А чому, власне, здавалося? Швидше за все, так і було, тільки ці, загалом, славні мужики про це не здогадувалися. Єдиний шанс був на те, що до вечора я зможу що-небудь придумати. Дурив себе, звісно, чудово це розуміючи, але не міг не сподіватися — така вже природа людини.

— Коли забиратимете мій труп, знайте: це саме ви мене сюди привели.

— Ще чого, ми трупами не займаємося, — фиркнув товстий даїшник.

— Це точно, — підтвердив Петро. — По трупах — це забійний відділ. Правда, Володю?

— Точно. Ось їм і скаржся.

— Все одно, мене там кінчать. Причому, найімовірніше, в збоченій формі. Нечисто там, в клініці.

— А ти голову в пісок, і не висовуйся, — порадив Петя не то серйозно, не то жартома. Звичайно, він не міг зрозуміти, куди я хилю. Напевно, за параноїка мене має. — так сіпатимешся, як зараз — тебе точно хтось приб’є.

— Ви не розумієте, — намагався я придумати переконливі слова. Такі, в які вони могли б повірити. Мене просто так уб’ють! Вони там на пацієнтах експериментують, а я знаю про це. Я не хворий, я журналіст.

— І працюєш під прикриттям! — немов його осяяло, вимовив Володя.

— Круто, — прорік Петя.

— Коли уб’ють, ви ще пригадаєте мої слова, — похмуро сказав я. Петя навіть якось задумливо глянув на мене, але нічого не сказав. — У них вже два трупи за останні два місяці. Та й хлопець якийсь пропав, — пригадав я про хлопчика-перевертня, якого зарізав. — Можете перевірити.

— Більше нам робити нічого, — відмахнувся Володя, окрім як шизоїдні твої думки вислуховувати і перевіряти.

А ось Петя промовчав, і в моїй душі зажевріла надія.

Наближаючись до клініки, я поволі став відчувати щось дивне. Ніби сонливість. Не те щоб дійсно хотілося спати, але увага розосередилась, стало важко міркувати, я нарешті трохи заспокоївся. Щось ще витало в повітрі, щось незриме, і майже невідчутне для відчуттів, щось на межі фантазій. Я заспокоївся?! Ми майже підійшли до воріт, коли я усвідомив цю думку. Я почав озиратися і прислухатися, але, звичайно ж, нічого не помітив і не почув. Просто зрозумів, що щось подібне вже відчував. Ні, не зовсім те, що зараз, але тим же шостим відчуттям. Це шосте відчуття залишається за межею людського розуміння до тих пір, поки не прокинеться, відреагувавши на зовнішній подразник. Може пройти життя, а воно так і не виявиться. А ось коли ситуація зажадає реакції, ви обов’язково познайомитеся з ним. Швидше за все, відразу навіть не зрозумієте, що вас турбує, не факт, що зрозумієте взагалі, тому що воно дуже абстрактне для розуму. Я б навіть припустив, що у різних людей воно виявляється по-різному. Цього не можна описати. І зараз воно прокинулося.

— Не спіть, — попередив я.

— Заткнися, — сказав Володя.

Ми підійшли до воріт.

— Ти чого такий нервовий? — зауважив мій стан Петро.

— А ти нічого не відчуваєш?

— Тільки втому. Дістав ти нас конкретно.

— Не позіхай і дивися на всі боки, — порадив я. Може, зараз почнеться.

Петро лише закотив очі, але я попередив. Навіть, якщо він не сприйняв моє попередження, то воно крутитиметься у нього в підсвідомості, і можливо це виявиться вирішальним. Я ж раптово заспокоївся, як солдат перед боєм, який знає, на що йде, і розуміє, що його життя залежить тільки від нього самого, від його реакції і розуму. Правильний солдат. Було приємно усвідомлювати, що можу себе правильно настроїти.

Але це трапилося вдень!!!

Звичайно, Лінда могла заснути і вдень, але раніше такого я не помічав. А ще я ніколи не помічав такого сильного сигналу свого шостого відчуття, коли не було безпосередньої загрози. Його можна було порівняти з тим, що я відчував в лісі, коли рятував Дмитра з Андрієм, але тоді я бачив примару, вона нападала на нас. Ще я щось подібне відчував, коли Тінь намагався перетворити мене на перевертня. Щось буде.

Даїшники пред’явили документи, і охоронець відчинив нам хвіртку. Навіть не запитав, чому ми йдемо пішки. Здається, цього разу я влипнув по самі помідори. Чому ж у мене таке відчуття, що я зможу справитися? Самообман або самозахист? Що власне одне і те ж. Не встигли ми підійти до входу будівлі, як звідти нам назустріч вийшли Тетяна Андріївна і Галина Леонідівна. Немов відчули, що ми наближаємося. Навіть якщо це було б так, я б цьому не здивувався.

— Ми вже й не сподівалися його знайти, — сказала, підійшовши, Тетяна Андріївна. — Гадаю, він не завдав вам неприємностей?

— Завдав, — похмуро відповів Володя. — Трохи не угробив нас ваш Ігор.

— Намагався втекти, і стався нещасний випадок — ми ледве не розбилися, — уточнив Петя.

— За машину тепер звітувати, якщо сильно пошарпало.

Невже він мене захищає? «Нещасний випадок» придумав. Ось Володимир відреагував на це, просто фиркнувши, але нічого не сказав. І на тому спасибі. Правда, що це мені дасть. У тому стані, в якому я скоро опинюсь, мені вже чим-небудь нашкодити буде проблематично.

— Дуже шкода, — сказала Тетяна Андріївна.

Жалю в її тоні я не помітив, може, тугий став на вухо. Зауважив лише якусь неприродну поведінку, немов переді мною розігрувався спектакль. Не так я собі уявляв своє повернення в клініку, з якої втік. Швидше вже повинні бути докірливі погляди, ретельно приховувана злість або, на край, добродушне картання. Я різко озирнувся, наче мені в спину хтось подивився, аж між лопатками засвербіло, але нікого позаду не було.

— Забирайте його, чи що, — сказав Володя і грубувато штовхнув мене до лікарів.

Ох, наскільки приємним мені показався цей поштовх, в порівнянні з тим, що мене чекало. Повернулася було знову паніка, але я швидко з нею впорався. Підозріло швидко, якщо виходити з того, що досі не придумав, як справитися з ситуацією, яка напевно приведе мене до загибелі. Може, нарешті, божеволію?

Мене повели в клініку. Зняли наручники і повели. Даїшники, звичайно, відразу здивувалися такій безпечності, адже навіть міцних санітарів не покликали, але Тетяна Андріївна запевнила, що все гаразд, і вони пішли. Поозирались, звичайно, поки за ворота не вийшли. Я теж не втримався і провів їх поглядом. Лікарі терпляче чекали, не квапили мене, немов хотіли подивитися, чи зроблю я якісь кардинальні дії. Мужики зникли із виду, я швидко, але уважно оглянув околиці, не особливо піклуючись, що це помітять, і визначити, про що я в цей час думаю, теж не складе проблем.

— Можеш, звичайно, спробувати, — сказала Галина Леонідівна.

— Але? — уточнив я.

— Марно, — відгукнулася вона.

— Чому? — тупо наполягав я. Як мені не подобалася їх упевненість. Я відчував, що навколо відбувається щось незбагненне, але невже я не зможу з цим впоратися?

— Ти ж не дурний, — вимовила Тетяна Андріївна. — Повинен розуміти, що нікуди ти від нас не подінешся. Тобі лікуватися потрібно, Ігоре.

Здається, даїшники повинні були відійти достатньо далеко. Я розвернувся і побіг до воріт. Охоронець не став полегшувати мені життя, і я не встиг — хвіртка, як і ворота, закривалася автоматично і швидко. Дивно, я знову почав відчувати страх. Напевно, через те, що, тікаючи, автоматично відчув себе жертвою, якою наразі і був. Я змінив напрямок і побіг уздовж огорожі. Охоронець було побіг услід, але швидко кинув це заняття і, як ні в чому ні бувало, спокійно пішов назад до своєї кабінки. Я продовжував бігти. Ніякої паніки, чи то занепокоєння із цього приводу довкола не спостерігалося, немов втеча пацієнта стала для них найзвичайнісінькою справою, на яку і уваги звертати не варто. Або всі посходили з розуму, або… Що саме мені належало дізнатися, коли я, відбігши на достатню, на мою думку, відстань, виліз на сам верх огорожі і почав спускатися з другого боку. Знайоме гарчання, зовсім поряд, примусило моє тіло завмерти. Скільки разів я чув цей звук, схожий одночасно і на гарчання вовка і на лютий рев людини, якщо уявити, що якійсь людині спаде в голову заревіти. Я озирнувся і побачив саме те, що чекав, тільки не в однині. Принаймні, я бачив поблизу двох перевертнів. Щось ще створювало шум в кущах на віддалі, ймовірно там був ще один. От чому вони були настільки впевнені, що я не втечу. Але ж це означає… А на що я міг сподіватися? Звичайно, лікарі вже беруть участь в тому, що тут відбувається, включаючи і перевертнів. Вони дивилися на мене, жадібно, заклично. Але цього разу заклик їх був не дружній, як до такого ж перевертня, як і вони самі (принаймні до колишнього) вони хотіли, щоб я спустився, щоб дав їм шанс мене зжерти. Перевертні могли й самі підійнятися на огорожу і шансів, якщо чесно, у мене не було проти них ніяких, але вони чекали, щоб я спустився сам, страждали, але чекали. Перебираючи тремтячими руками і ногами, я поліз вгору. Опинившись на території клініки, я востаннє поглянув на перевертнів і пішов назад до лікарів, що терпляче на мене чекали. Тільки зараз я зрозумів, що язик прилип до пересохлого піднебіння, і довелося неабияк напружитися, щоб без хрипу сказати:

— У вас там перевертні.

— Отямився нарешті, — немов і не почувши, що я сказав, мовила Тетяна Андріївна. — Підемо всередину, тобі потрібно ще з деким поговорити.

— Двоє або троє, — наполягав я, але, побачивши, що вони абсолютно не реагують на мої слова, покірно пішов з ними в клініку. — Куди ви мене ведете?

— О, це приголомшлива людина! — з ентузіазмом почала Галина Леонідівна. — Тобі теж буде цікаво з ним поспілкуватися. Він буде радий, що ти вирішив залишитись.

— Він?

— Ти прийняв правильне рішення, — продовжувала лікар.

— У нього є ім’я? — без особливої надії на відповідь запитав я. Здається, вони сприймали те, що відбувається не зовсім так, як я. Одна надія на те, що я сприймаю реальність, а не плід чиєїсь фантазії.

— Ім’я?… — раптом почала згадувати Галина Леонідівна. — Здається… та ні. Ти часом не знаєш, Таню? Я щось забула.

А Тетяна і не подумала відповідати. Я подивився на лікарку, щоб побачити її реакцію, але та вже забула про своє питання. Історія повторювалася. Психіатрична клініка, Лінда, двадцять років опісля, лише на других ролях інші актори.

— Це означає, буде Тінь, — збагнув я.

Мене відразу завели в лазарет. Я чекав побачити свого зітканого з темряви знайомця, але побачив лише Лінду. Вона лежала на ліжку, а поряд знаходилися двоє лікарів. Видно, вони стежили за її станом. Лінда була без свідомості. Проте я відчував, що увага її до моєї персони від цього ніяк не страждала. Немов двадцять п’ять років тому, як і розповідала лікарка, яка вижила. Що Тінь — це лише образ, примара, яка не в змозі нічого зробити самостійно. Я боявся Тіні, але Тінь не зробив для цього нічого, не заподіяв навіть болю, тільки страх, навіяний мені якимось чином. Страх — фікція. Усе зробила моя уява. Якби я зрозумів це раніше. Тепер я бачив фізичне вмістище Тіні — брата Лінди, що не народився, — що оволодів свідомістю Лінди і вселився в її тіло. Чому, як, навіщо? Я не знаю відповідей на ці питання. Переді мною лежала померла двадцять п’ять років тому дівчина. Двічі. Усвідомити до кінця цей факт я, на щастя, був не в змозі. Колись її оживила мати, ціною свого життя. Що оживило її і Тінь зараз, я не знав. Я навіть не був упевнений, що хочу це знати. Бо це вельми похитне мою віру в стабільність і реальність світу, якщо дізнатися хто. Краще не знати, тоді легше, тоді можна все списати на якісь невидиму матерію і якось жити далі.

— Привіт, Тінь.

Істота, що сильно нагадувала мертву, судячи з усього, дівчину Лінду, не видала ні звуку. Я почав побоюватися, що зробив неправильні висновки, а це означало якийсь новий невідомий чинник, це означало, що навіть те розуміння ситуації, яке я мав, і яке давало незначне уявне відчуття безпеки, розчинилося без сліду. Я навіть не ворушився. Вона теж. І не дивно — Лінда знаходилася чи то під впливом снодійного, чи то взагалі в гіпоглікемічній комі. Як тоді. Невже її дотепер практикують? Виходило, що так, тому що двоє лікарів, підключена до тіла крапельниця і ще якась фігня наводили на роздуми саме про кому.

— Що-небудь ще придумаєш дотепне? — тихо, але виразно в тій тиші, що обкутала кімнату, вимовила Лінда. Голос був її, наскільки я пам’ятав, але щось говорило мені, що говорить не вона. Здається, це було те саме шосте відчуття. — Або вже закінчив?

— Що тут скажеш? — трохи розгублено відгукнувся я.

— Тобі не цікаво, навіщо ти тут живий? — Відчуття було таке, ніби розмовляв труп. Губи майже не ворушилися, через що голос був трохи гугнявий, що лише додавало картині моторошності. Одне трохи втішало: мої підозри, схоже, збувалися.

— А ти скажеш?

— Скажу.

— Усе? — не повірив я.

Губи Лінди з помітною напругою розтягнулися у віддаленій подібності усмішки.

— Усе що захочеш, Ігоре. Адже ти журналіст, ти повинен уміти ставити питання. А я відповідатиму.

Щось не подобалася мені ця його відвертість, ох, не подобалася. З іншого боку, мені більше нічого не залишалося, як ставити питання.

— Як мені тебе називати? — поцікавився я.

— Ти не стій, як телепень, сідай поряд на ліжко. Я тебе не з’їм.

Я обережно наблизився і всівся напроти нього чи неї. Мимохідь зауважив, що четверо лікарів, котрі знаходилися в кімнаті, абсолютно не прислухаються до нашої розмови. Парочка, що залишилася біля дверей, здається, зовсім відключилася, втупившись в одну точку.

— Нам не перешкодять, — запевнив Тінь, «побачивши», куди я дивлюсь. — І клич мене так, як кликав. Це ім’я нічим не гірше за інші і в якійсь мірі відображає суть. Питай сміливіше.

Я розгубився. Ось воно, сидить прямо переді мною — причина всіх цих страшних подій, учасником яких я став, готовий розповісти те, що я намагався з’ясувати самостійно. І тепер я не можу зібратися. Та і чи треба мені знати правду, якщо донести її іншим однаково не зможу. Що ховається за його балакучістю: просто бажання розповісти про себе, хай і майбутньому небіжчику, або за цим стоїть щось більше?

— Що ти? — запитав я.

— Я не що, я хто! Ще одне таке питання, і ти помреш прямо після нього.

Я насилу ковтнув і продовжив:

— Ти брат-близнюк Лінди, що не народився?

— Цілком вірно. Радий, що це дійшло до тебе самостійно, поки що ти мене не розчаровуєш.

— Чому… навіщо ти живеш у ній?

— А чому живеш ти?

Я не відразу зрозумів, що питання не риторичне і забарився з відповіддю — шосте відчуття просигналило про небезпеку.

— Тому, що я народився. Як і всі.

— Я теж повинен був народитися, Ігоре. Але цього не сталося, а я хотів народитися і жити. Коли я повертався, пригадав, так завжди буває, — задумливо вимовив Тінь губами Лінди. — Пригадав усе, себе… і пригадав, як я хотів жити, виправити усе, почати спочатку, тому що… Гаразд — це вже деталі. Я не хотів вмирати, і я повернувся. Питай далі.

Я не став наполягати, хоча й підозрював, що Тіні є що розповісти. Наприклад, про те, як він опинився в пеклі.

— Ти ненавидів її? Свою сестру.

— А що, повинен був її любити?! Вона зжерла мене. Ще там — в утробі. Звичайно, я її ненавидів і зараз готовий убити суку, але сам бачиш, поки що не можу.

— А чим провинилися ті люди, яких ти підкоряв своїй волі ще тоді, двадцять років тому?

— У лікарні? Все дуже просто — вони хотіли мене вбити.

— Ти вже був мертвий.

— Ні — я живий. Ти нічого не знаєш. Я жив уривками, коли свідомість сестри занурювалася в сон, я жив. Навіть так було краще, ніж нічого. І ти не можеш мене звинувачувати. У лікарні я просто захищав себе, як міг.

— Ти перетворив їх на чудовиськ, ти бавився ними.

— Як зараз? — губи Лінди знову розтягнулися в страшній усмішці, ніби хтось натягував губи трупа невидимими ниточками. — Так це правда. Я міг, і я це робив. У тебе є якісь заперечення?

Здається, я мимоволі вимовив саме те, що було найближче до істини: Тінь просто бавився людьми. Тоді. А зараз? Адже неспроста я бачив ті сни?

— А потім вони знов убили мене, разом з улюбленою сестричкою, — продовжив Тінь. — Це хіба справедливо? Вони спалили це тіло, і мене разом з ним. Знаю, знаю, що ти запитаєш. А все дуже просто: моя мати віддала своє життя, обміняла його на життя дочки. Виявляється, є способи. А разом з Ліндою повернувся і я — наші життя надто переплелися, щоб могло бути по-іншому. І тут цей телепень з сокирою. Треба ж такому трапитися, власний батько зарубав. І я знову, чуєш, знову… Адже я хотів жити, дуже хотів. Я ж казав, як сильно. Батько! І я знову опинився в пеклі. Ти знаєш, що таке пекло? Ти хоч знаєш, що таке пробути там стільки, скільки пробув там я. Вічність! А так. — Тінь раптом заспокоївся. — Ти теж, можна сказати… причастився. Хе-хе. Це все вона, твоя дорогенька Лінда. Я тут абсолютно ні причому. Що мовчиш, скажи: сподобалося?

— Ні.

— Отож-бо й воно. Питай далі, я щось не відчуваю твого ентузіазму.

— Ти знову ожив. Разом з Ліндою.

— Це теж просто: життя було витрачено, щоб жили Лінда і я. Не просто витрачено. Напевно, здогадуєшся, яким чином або за допомогою кого мати зробила свій невеликий героїчний вчинок? А Він зміг цим скористатися — життя так і не було витрачено, а воно мало бути довгим, життя нашої матері.

— Значить, так просто.

— На перший погляд, так — просто, — погодився Тінь.

— І навіщо ти мені все це розповідаєш? До чого така відвертість, — запитав і затамував подих. Це питання було, мабуть, найважливішим. Для мене.

— Мені потрібні союзники, — просто сказав Тінь. — Не ті, яких ти бачиш — це вівці, а мені потрібні добровольці. Ті, хто буде повністю на моєму боці. Ти — ідеальна кандидатура. Якщо будеш зі мною, то житимеш, отримаєш усе, що забажаєш, з часом. Якщо відмовиш — помреш. Вирішуй.

— Отак зараз?

— Можеш подумати, скажімо, до наступного ранку. Я сьогодні добрий. Ти точно не хочеш відповісти відразу? Смерть — життя, пекло — свобода і влада на Землі. Ти плануєш вибрати перший варіант? Не думаю і не раджу.

— Та все ж мені необхідно трошки часу. — Про пекло, він напевно перебільшив, але його слова все ж таки мене неабияк налякали.

— Ти матимеш час. І врахуй: у разі відмови твоя смерть не буде приємною. Ти пам’ятаєш, як перетворювався на перевертня?

— Пам’ятаю, — прошепотів я.

— Вільний.

— А якщо я збрешу? — вимовив я встаючи.

— Не збрешеш — це неможливо. Ти зможеш переконатися, а поки що мусиш повірити мені на слово. Усе, вимітайся.

***

Усі збожеволіли. Я сховався у своїй кімнаті й спершу навіть не думав що-небудь робити. Просто було смішно про це думати після того, що побачив, і врешті я піддався цій спокусі — просто лежати і не думати, прислухаючись до своїх відчуттів, особливо, до шостого, щоб не пропустити момент. Добре, що цей стан тривав не дуже довго. Я прокинувся, і після цього постало інше завдання — дочекатися потрібного моменту, щоб почати діяти. У мене був час, якщо вірити словам Тіні, але це, якщо вірити, а якщо ні… Час немов би зупинився, іноді я навіть поглядав на годинник, щоб переконатися у протилежному, і кожного разу переконувався. Я не вірив в власний успіх. Не вірив, що зможу викрутитися, але це не означало, що я перестав сподіватися. Людина дивна істота. Коли розум підказує, що сподіватися нема на що, він одурює сам себе, не надає значення деяким чинникам, придумує неіснуюче — робить все, щоб тільки надія з’явилася, жила. І, напевно, це правильно, тому що без надії можна збожеволіти. Я ще тримався, бо вигадав собі надію, ретельно відшкрібав з неї лушпайки, не даючи потокам сумніву і просто об’єктивних фактів її розмити. Як хотілося викрутитися!

Не дочекавшись повного заходу сонця, я вийшов з кімнати і, озирнувшись — у полі зору нікого не виявилось, — пішов на перший поверх. Я відчував незриму й слабку присутність Тіні скрізь і постійно, настільки звикся зі своїм шостим відчуттям. Правда, я не знав, настільки незримою була ця присутність. І не вельми хотів знати. Я міг відразу сказати найбільш вірогідну відповідь, але ця відповідь могла втопити мою надію, тому я не дуже замислювався на цю тему. Як тільки я опинився в широкому коридорі, то побачив одного з перетворених мешканців клініки. Це нагадувало ніби гібрид людини з кішкою, хоча від людини в ньому було все-таки більше ніж від кішки, у тому числі й прямостояче положення — Тінь прогресував. Істота, що була, видно, раніше пацієнтом клініки, уважно дивилася за моїм пересування, і я ледь не захотів, щоб вона напала на мене і вбила. Так було б простіше. Але вона не рухалася, а я зробив вигляд, що не помічаю голодного виразу її очей, і пішов далі. Я всього лише йшов на кухню підкріпитися, всього лише йшов на кухню, всього лише…

На кухні нікого не було, я зачинив за собою двері, вийшло трохи голосніше, ніж треба, і притулився до них спиною. Серце скажено калатало, наче збиралось побити рекорд Гіннеса по кількості ударів в секунду та їх силі. Я бачив декілька чоловік, просто людей, поки йшов сюди. І всі з хворобливою цікавістю дивилися на мене. Навіть та дівчинка, що сиділа під стінкою і дивилася кудись, де могла дивитися тільки вона, спрямовуючи погляд своїм хворим на аутизм мозком, навіть вона скосила на мене одне око. Вони всі були зараз скуті волею Тіні, усі, окрім мене. Я був зайвим серед них, отака ракова клітина, яку слід було видалити. Вони нічого не робили, адже у мене був час. Я насилу віддихався і трохи заспокоївся, запізно усвідомивши, наскільки мені пощастило, що на кухні нікого не було. Може, це пастка, і Тінь легко читає мої думки, а тепер просто бавиться. Ні, потрібно гнати такі думки. На кухні був замок, і я замкнув двері. Потім швидко пройшовся уздовж столів і шаф, обзавівшись двома великими ножами. З такими прориватися через ліс було б веселіше. Правда, кінець був би один — самотня людина не зможе справитися з декількома тварюками одночасно, як би їй не щастило, та якою б тренованою та спритною вона не була. Щодо цього я не мав жодних ілюзій. Я міг з цілковитою впевненістю сказати, що зумію безперешкодно підійти до огорожі, вилізти на неї і навіть спуститися на землю з іншого боку, але потім мене просто порвуть на шматки. Я зміг в цьому переконатися і не бажав спростовувати очевидне. Узявши ножі однією рукою, я знайшов сірники і узяв пару коробок, розіпхавши по різних кишенях. Тепер слід було відчинити двері, щоб у разі чого не виникло поганих підозр, вагаючись, я все ж таки зробив це, кожної миті чекаючи, що до кухні увірветься компанія монстрів і з безглуздим криком «сюрприз!» — почне мене вбивати. У збоченій формі.

Нічого не сталося.

Я спіймав себе на думці, що жодного разу не бачив Олени. Чи зміг би її впізнати, якби вона перетворилася на одного з монстрів? А якщо піти далі — ким був… була та перша жінка-перевертень? Очі ніби були зелені. Десь я їх бачив. Я труснув головою, намагаючись привести себе до тями. Зелені очі — скільки ж я їх бачив за своє життя, звичайно, вони мені чиїсь нагадують.

Вікно на кухні не було закладено ґратами, і я без проблем потрапив надвір. Було холодно, та я майже не помічав цього. Крадькома, я поволі наближався до гаража. Один раз ледь не потрапив на очі якомусь недоробленому перевертню, що підстрибував у парку, намагаючись дістати гілку з дерева, після цього я впав на живіт і більше до самого гаража не вставав. Так і повз. Майже повністю стемніло, але я з власного досвіду знав, що на це краще не розраховувати — перевертні добре бачать вночі. А ще мають чудові нюх і слух. Про це теж слід було пам’ятати. Який же я самовпевнений дурень, адже можна було просто перерізати собі вени, і усьому кінець. Ні, поперся. І приперся. Біля самих воріт стояла Олена. Чи випадково? Хотілося вірити, що ні. Навіть у майже цілковитій темряві я легко упізнав її зі спини. Сам не знаю коли зміг так детально вивчити її спину і позу, в якій вона звичайно стояла, притулившись одним боком до стіни. Рука до судоми стиснула ручки ножів. Яка в біса випадковість — він спеціально поставив її сюди, знаючи, що я не зможу вбити Олену. Він знав! Усе знав!

До дідька!

Я випростався і стрибнув. Вона навіть не встигла обернутися й побачити, хто на неї напав. Здається, вона зовсім не зреагувала на шум за спиною. У голові запізніло промайнула думка: а що, коли вона не під контролем? Адже я свого часу зміг з ним впоратися. Дівчина впала, не видавши ні звуку. Як мішок з картоплею. Я швидко припав до неї і помацав голову. Кров, але, здається, нічого не зламав, череп був цілий. Я звичайно не фахівець, але підозрював, що від такого удару у неї напевно буде струс. Дай, Боже, щоб вона дожила, аби це відчути. Віддав би півжиття, щоб звільнитися самому лише струсом. Але нема кому. Я один і повинен рятувати світ і самого себе. Герой блін. Я заліз їй під куртку і намацав місце на грудях, де повинно було битися серце. Все гаразд. Уклавши Олену зручніше на траву, пішов до гаража. Двері були незамкнуті, немов сьогодні все було за мене, немов мені хтось допомагав. А що? Якщо є диявол, то чом би і Богу не виявитися реальністю? Правда, якщо пригадати про ті неподобства, що кояться у світі, то в Бога вірити стає дуже важко навіть у світлі нових фактів. Це на оптимістів. А я наразі себе до них не зараховував, тому слід було опиратися лишень на себе.

У гаражі я швиденько роззирнувся. Нестерпно захотілось влізти до мікроавтобуса і рвонути до чортової матері, якщо вона у нього є. Саме туди, тому що далі ніж за ворота проїхати буде неможливо — вони були занадто міцними, і розмазатися об них нічого не вартувало. Але про запас — цей варіант теж нічого. Я підійшов до дверей і впевнився, що не всі двері сьогодні переді мною відкриті. Що і слід було довести. У замку запалення, само собою, ключів теж не виявилось, пожежний план згинув, так до ладу і не оформившись. Я обійшов машину і встав, як заворожений, перед ВЕЛИКОЮ діжкою. Не каністра, на яку розраховував розжитися, а велика діжка стояла переді мною. Спершу я навіть розгубився, не знаючи, що тепер робити з цим скарбом. А потім мене наче струмом вдарило, я швидко знайшов дві каністри і почав гарячково наповнювати їх пальним. Здавалося, що кожна секунда на рахунку, і кожна наближала мене до викриття. Адже прийде час, і моїм зникненням зацікавляться: що там робить Ігор, який повинен сидіти (або лежати) і думати вступати йому в ряди Тінепоклонників чи прийняти мученицьку смерть? Не думаю, що їм знадобиться багато часу, аби мене розшукати.

Коли я проходив повз Олену, вона все ще була без свідомості. Якщо я приклався дуже сильно — совість мучитиме мене до кінця днів. Зараз совість мовчала, або шепотіла на вушко щось нерозбірливе, і я нічого не міг почути. Поки що віддалена перспектива була дуже абстрактною, а вірогідність загинути — занадто реальною, щоб звертати увагу на такі дрібниці як сумління. Я оминув її, або, точніше сказати, проповз, оскільки вчасно пригадав про перевертнів. І завмер. З цієї позиції я добре бачив парадний вхід клініки і те, що сиділо на козирку над ним, звісивши голі ноги вниз. Лампочка під карнизом світила, хоч і слабко, але достатньо, щоб розпізнати в істоті голу жінку. Може, я б так і не здивувався, побачивши на території психіатричної клініки голу людину, що сидить вночі на карнизі, хіба що здивувався б її загартованості — не зима, звичайно, але все ж, — але ця пані була вже не зовсім людиною. Я б сказав, що її нинішній образ найбільше нагадував мені гарпію.

Величезні крила з перетинками, що росли з рук, такі великі, що я не сумнівався в тому, що вони зможуть підняти їхню владарку в небо, постійно рухалися, то розправляючись, то припадаючи до тіла, немов їх владарка ніяк не могла повірити в таке диво, що виросло з її тіла. Я глитнув і, скориставшись тим, що жінка дуже захоплена процесом і не звертає на мене уваги, швидко поповз геть і незабаром опинився біля вікна з протилежного боку будівлі, через яку раніше потрапив надвір. Виліз на підвіконня і опинився на кухні. Час мчав, і мені потрібно було поспішати. Навіть зупинитися, передихнути, зібратися з думками не було ні бажання, ні змоги. Здавалося, що коли зупинюсь на хвилину, то відразу почую звуки погоні. Либонь, у мене починалася параноя. Крім того, якщо я хоч на мить замислюся над тим, що збираюся зробити і на кого здіймаю руку, то духу аби продовжити почате може просто забракнути. Тому на кухні я майже не затримався. Кинув один ніж, і, відкрутивши ніжку стільця, прихопив її з собою. Так ніби було правильніше. Два ножі — абсолютно ні до чого, та й вбивати я нікого не хотів… майже нікого, а бита у такому разі могла стати в пригоді. Ніж я застромив за пояс, безжально проткнув тканину в штанах відразу під смужкою пояса, висунувши назовні лезо, щоб ненароком не поранитися. І пішов.

За дверима нікого не було, хоча я був переконаний в протилежному. Мені й досі феноменально щастило і меж цьому щастю, здавалося, не було. Нести дві каністри та ніжку стільця було незручно, але нічого не вдієш. Все одно це не надовго. Я швидко подолав відстань, до дверей лазарету і, опустивши одну з каністр й ніжку на підлогу, взявся за справу. Підлогу від стіни до стіни і метрів по п’ять в кожен бік, стіну в районі дверей і самі двері я обробив швидко і практично безшумно, витративши на них всю каністру бензину. Потім підхопив другу каністру і ніжку від стільця і пішов до краю робочої області.

— Що ти робиш?!

Я обернувся — за спиною стояла одна з лікарок, вона щойно вийшла з одного з приміщень далі по коридору. Я не встиг відповісти, як вона вже встигла все зметикувати, і з диким виском побігла на мене. Усе почалося так швидко, що я навіть не встиг злякатися, кинув каністру за облиту зону, рукою, що звільнилася, поліз до кишені за сірниками, а правою, із затиснутою в ній ніжкою, не вагаючись заїхав в голову жінці. Та впала, збита могутнім ударом, але не знепритомніла і, лежачи на килимі, намагалася встати, приголомшено мотаючи головою. За дверима почувся шум. Я узяв відразу декілька сірників і, підпаливши їх, кинув на килим собі під ноги. Килим спалахнув вмить, і через пару секунд вся щедро оброблена ділянка зайнялася вогнем. Я встиг схопити за шкірку жінку і вибратися з вогню до того, як він розгорівся. Одяг на жінці встиг зажевріти, а сама вона, видно, так повністю і не змогла опам’ятатися. Довелося гасити її самому. Двері лазарету відкрилися, і крізь вогонь я побачив фігуру лікаря. Це був чоловік. Всередині повинен був бути ще, принаймні, один лікар, але їм я вже нічим не міг допомогти. Я вбивав їх, чудово це усвідомлюючи, разом з Ліндою, теж, по суті, не винною ні в чому. Я не міг вчинити по-іншому. Але я їх вбивав, тому що на вікнах були грати, і двері були єдиним виходом.

Чоловік зачинив двері, тому що вогонь почав проникати і до кімнати. Я відвернувся і, підхопивши під руки поранену жінку, яка й не збиралась чинити опір, побіг до виходу. Я зовсім забув про те, що на козирку над дверима сиділа гарпія, і пригадав про неї тільки тоді, коли, кинувши на землю жінку, розвернувся, щоб повернутися за каністрою і своєю надійною ніжкою від стільця. Розпроставши крила, гола жінка змахнула ними і широко — мабуть, для стійкості — розставивши ноги, зістрибнула з карниза і полетіла на мене. Від такої незвичайної картини я дещо розгубився і зміг відскочити убік лише в останню мить. Гарпія зуміла зачепити мене ногою, і трохи не вибила з мене дух, потрапивши в груди. Обличчя у неї було знайоме, з відбитком на ньому зловживань алкоголем, одна з приятельок або дружина якого-небудь бізнесмена, що не витримала «трудових» буднів. Таких тут було кілька. За спиною, на щастя, не дуже близько, десь за огорожею, пролунало злагоджене завивання і ревіння кількох горлянок. Я підвівся на ноги й побіг до відкритих дверей, озирнувшись лише раз, щоб побачити, як, незграбно борсаючись, із землі встає гарпія. Я виявився спритнішим і встиг закрити двері саме вчасно. Двері здригнулися від удару тіла, що налетіло на них, але витримали. Більше звідти нічого не було чутно, швидше за все, жінка відключилася. Яка, треба віддати їй належне, самопожертва.

Каністру і ніжку я дістав вже з вогню. Він жваво розгорався і перший поверх обволокло димом. Починалася паніка — звістка про пожежу почала швидко поширюватись клінікою, час від часу хтось скрикував, а найкмітливіші вже почали давати драла з охопленої полум’ям будівлі. Мимо пробігла людина-кішка, навіть не глянувши у мій бік. Розчахнувши двері, безцеремонно відпихаючи нерухоме тіло гарпії, вона помчала в ніч. Можу лише уявити, які інстинкти гнали її — тут Тінь трохи перестарався, додавши своїм творінням забагато тваринних інстинктів. Я кинув каністру, в якій вже не було великої потреби, вогонь і так чудово горів, а сам кинувся до дверей підвалу. Як би мені не хотілося закрити очі і не бачити всього, що повинно було відбутися по моїй волі, але совість вже міцно запустила свої кігті в душу, і я просто змушений був дати шанс врятуватися всім безневинним. Проте, безневинних у підвалі не виявилось, я оббіг всі кімнати і нікого не знайшов. Окрім трупа Валерія, що почав вже розкладатись. Дивлячись на його тіло, я не відчував жодних докорів сумління, радше навпаки — десь в душі трохи відпустило, як у людини, що з честю виконала свій обов’язок. Я вибрався з підвалу і крізь вогонь побіг на вулицю.

Спостерігаючи, як з будівлі, що горіла, вибігають люди, починав поволі усвідомлювати, що справу зроблено. Я зробив усе можливе, щоб позбутися нечисті, що проникла в світ людей, уникнувши зайвих жертв. Звичайно ті двоє, що зараз метушилися по лазарету із страхітливими криками і гарчанням, раз у раз намагаючись розсунути товсті лозини віконних ґрат, загинуть разом з Ліндою і Тінню. Як би я хотів їх врятувати! Навіть не ради них самих — задля самого себе, щоб не мучитися потім все життя, але я нічого не міг для них зробити. Що там діялося всередині, важко було уявити, але звуки звідти долинали просто жахливі. Я бачив цих істот — час від часу вони підбігали до вікна з глибини кімнати, що вже наповнилася густим димом. Здавалося, кожного разу вони були різними, хоча я знав, що їх там було лише двоє. Лінди я не бачив. З вікна на другому поверсі визирнуло обличчя Тетяни Андріївни. Божевільне, від раптового усвідомлення того, що трапилось з ними усіма. Навіть я перестав відчувати ментальну павутину Тіні, розвішану в просторі. Більше не було контролю, хоча ті, хто перетворився на чудовиськ, дотепер такими і залишалися. Жінка-гарпія прийшла до тями, з відчуженим поглядом змахнула крилами і полетіла кудись до лісу. А Тетяна Андріївна все стояла біля вікна і, здається, абсолютно не збиралася нікуди йти.

— Чорт! — вилаявся я і побіг до дверей.

Вогонь поширився уже на головний коридор. Назад я міг і не встигнути, але це нічого, вийду через кухню. Я злетів на другий поверх, побіг до того вікна в коридорі, крізь яке дивилася головлікар, але її там вже не було. Другий поверх тонув у диму, далі шести-семи метрів не можна було нічого розібрати. Я заметушився на місці, не знаючи, що робити: шукати збожеволілу жінку чи рятуватися самому. Упав на підлогу, ковтнув більш-менш чистішого повітря, і побачив чиїсь ноги в бічному коридорі. Ноги пересувалися від одних дверей до інших, я почув дитячий сміх. Ще цього бракувало. Я встав і побіг у той бік.

Адже я упізнав цей сміх. Із самого початку. Веселий і зухвалий водночас — сміх зіпсованої дитини, що усвідомлює свою вседозволеність. Тільки я не зміг відразу у всьому цьому сум’ятті все співставити в голові і зрозумів, тільки коли опинився біля хлопчика й зустрівся поглядом з його очима, в яких змішалися декілька кольорів в божевільному хаотичному танці, постійно змінюючись, підкоряючись незрозумілій мені логіці.

— Привіт! — весело сказав хлопчик зі сну, злобно посміхнувшись. — Ну й натворив ти тут!

Я позадкував. Рухи стали скутими, хоча я міг присягнутися, що він нічого для цього не робив. Просто стало настільки страшно, що я почав млявити. Я притулився спиною до протилежної стіни. Свідомість охопила паніка: бігти більше нікуди!!!

— Я ж казав, що ще побачимося. Та не сси так, Ігорю — потім побачимося. Чи ти думаєш, що тебе візьмуть в місце приємніше, ніж пекло? Ти мій, Ігорю. Весь мій.

Він почав наближатися, поволі і загрозливо.

— А може, просто зараз, а, Ігорку? Дуже ти напористий. Люблю таких, як ти. Ось і наш знайомий такий, а ти все одно його переграв. Але йти проти мене — це не для тебе. — Хлопчик підійшов впритул і опустив на моє плече руку. Засміявся, коли мої ноги, так заслабли, що не витримали, і я сповз по стінці на підлогу, опустившись перед ним на коліна. — Не такий вже ти й сміливий, як бачу. А ти ж ще не бачив мене по справжньому.

Це було останнє, що я побачив перед тим, як зануритися в небуття. Лише на мить я побачив диявола в його справжній іпостасі, і це було настільки чужим, що свідомість не витримала і відключилася.

Коли прокинувся, то виявилось, що я лежу на землі, а голова знаходиться на колінах Тетяни Андріївни. Та посміхнулася, помітивши, що я прокинувся. Виглядала вона набагато краще, ніж тоді, коли я бачив її востаннє. Відповісти усмішкою я так і не зміг, бо, хоча образ диявола не відклався в пам’яті, але пережитий жах дотепер сковував свідомість пекучим холодним обручем. Тіло було наче з вати, але я швидко відновлювався. Недалеко горіла клініка, бігали пожежники, поливаючи її піною, але було ясно, що зберегти щось істотне їм не вдасться. Я домігся свого.

— А тепер хоч потоп, — сказав я.

— Що? — не зрозуміла лікар.

— Я зробив це.

— Знаю, але краще тримай це при собі.

***

Вона не пам’ятала, як вибралася з клініки. Вона не пам’ятала взагалі, що було перед тим. Останні дні в клініці теж мало відклалися в її пам’яті. Те, що вона пам’ятала по-справжньому — це пожежа, але вже в іншій клініці. Як вона опинилася в цій — було для неї загадкою, над якою, втім, вона майже не замислювалася.

Лінда по-справжньому прокинулася вже тоді, коли опинилася в лісі. Невиразно пам’ятала, як пройшла крізь натовп людей, які були чимось зайняті і постійно метушилися. Хтось міцно схопив її за руку, і якийсь час вони йшли разом, Лінда пам’ятала, що не хотіла з ним йти, але не чинила опору, знаючи, що не зможе упоратися з цим сильним чоловіком. А потім він її відпустив, щось прокричавши прямо у вухо, і зник. Лінда опинилася знову сама, сама серед людей, а потім тут, серед дерев. На ній була лише одна сорочка, а в нічному лісі було доволі холодно, вона мерзла, але якесь відчуття гнало її далі. Геть від людей, геть від догораючої клініки, яка на деякий час стала для неї рідним домом — це все повинно залишитися позаду, це небезпека і, можливо, навіть смерть. Вона пришвидшила ходу, далі побігла. Це допомагало не замерзнути. Іноді холодні краплі капали на її майже незахищене тіло, і Лінда здригалася від холоду і страху — на якусь мить їй здавалося, що хтось торкається до неї. Відчуття брехали, і вона нічого не могла з цим вдіяти, тільки змиритися. Потім вона відчула чиюсь присутність. Це повинно було її налякати або хоч би насторожити, але ця невидима присутність тільки заспокоювала. Їх було двоє. Лінда не бачила їх, та й не намагалася побачити, підсвідомо не бажаючи нічого бачити, окрім шляху, по якому бігла, але це не заважало визнати в цих двох — друзів. Може бути, навіть більш ніж друзів. Лінда посміхнулася, відчувши себе майже щасливою уперше за останні місяці.

— Льоха, дай я поведу, — вже не вперше попросив Пашка.

Вони їхали удвох на недавно вкраденій BMW трійці, і Льоха, як старший в їх невеликій банді, першим сів за кермо. Передбачалося, що вони вкрадуть машину і, вдосталь накатавшись, відженуть її до знайомих, які займалися розбиранням тачок і продажем запчастин. Але в місті Льоха, вчепившись в пухкий бублик руками і, вирячивши від почуттів, що його переповнювали, очі, тільки відмахувався від настирливого товариша. Вони виїхали за місто і гнали вже хвилин п’ятнадцять-двадцять, але Льоха все ще не давав Пашці сісти за кермо. Очі Льохи стали ще більші і поступово збільшувалися, залежно від того, як стрілка спідометра все далі відхилялася від позначки сто. Пашка починав підозрювати, що його товариш впав у якесь заціпеніння, таке іноді траплялося з ним. Льоха коловся значно довше самого Пашки, і це починало позначатися на його психічному стані. Перед тим, як йти на справу, вони традиційно заправилися невеликими дозами і тепер у Пашки були серйозні побоювання, що Льоха перебрав. Недарма ж він не сказав жодного слова після того, як сів за кермо. Хоча ні — одне він таки вимовив: «Круто»! — сказав Льоха, вперше добре притоптавши газ ще в місті.

— Ну, Льоха!

— Не скигли, — огризнувся той.

Це вже було щось, і сповнившись оптимізмом, Пашка почав з подвоєною силою:

— Льоха, не гальмуй! Дай мені покерувати, виродок ти недороблений! Ми ж разом цупили тачку, це несправедливо.

— Ну, — чи то погодився, чи то просто повідомив, що чує, Льоха.

— Якщо не даси… тоді я… ти будеш сам машини ганяти. На мене можеш не розраховувати.

— Так.

— Що, так! — вибухнув Пашка. Ще більше його злило те, що його самого доза майже не зачепила, і тепер отрута поволі виходила з крові, а Льоха перебував у стані, в якому не проти був опинитися і сам Пашка. — Давай кермо, мудило, або я за себе не відповідаю, сука!!!

Льоха повернув свої витріщені очі на місце, стріпнув лисою головою, що міцно трималася на товстій шиї, після чого став трохи більше нагадувати нормальну людину.

— Ну, гаразд, ща пригальмую і поміняємося.

На цьому Пашка навіть не знайшов, що сказати. Лише кивнув своєю не менш лисою головою, але на значно тоншій шиї. А потім побачив у вікні постать в білому, що наближалася з боку лісу, і закричав:

— Стій! Баби!

Слово «баби» спрацювало миттю, і машина, підкоряючись незосередженій але сильній, волі водія, на мить зірвавшись в занос, стала швидко зупинятися. Настільки швидко, що Пашка злетів з сидіння і добре приклався головою об вітрове скло, а грудьми об панель.

— Де баби?! — викрикнув Льоха, коли машина зупинилася. Він обернувся на сидінні і, примруживши очі, вдивлявся в темноту. — Ну, ти дурень, Пашка. Там же тільки одна.

— Може, і одна, — Пашка прийняв вертикальне положення і, чухаючи саднячу голову, теж обернувся назад. — А може, ще є.

— Так, десь точно є, — погодився той і почав здавати назад.

Якби вони не були під кайфом, якби був день, а не ніч, якби Льоха їхав прямо, а не зигзагами, то вони б напевно помітили набагато більше, ніж одну лише жінку. Вони б могли зауважити майже непомітну прозору фігуру, котра йшла позаду жінки. Примара раз у раз роздвоювалася, але, так і не розділившись до кінця, зливалася знов.

— Та вона майже гола! — втішившись закричав Льоха.

Він зупинив машину і випав на землю, швидко піднявся і, поклавши руку на дах, щоб тіло прибрало стійкеположення, крикнув:

— Дми сюди, лапочка! Ми тебе куди хочеш… підкинемо.

Жінка трохи повернула і тепер рухалася в їхній бік.

— Щось неважнецьки вона виглядає, — Вибравшись з салону, сказав Пашка.

— А тобі не по…й? Може, вона наркоманка.

— І то правда. Тоді все о’кей. І звідки вона така вилізла?

— Нащо тобі це знати. Головне, що вчасно.

— Це точно, — погодився Пашка і заіржав, передчуваючи, як вони розважаться з цією ціпочкою. Ніч ставала все більш вдалою.

Жінка або навіть дівчина без жодного слова полізла на заднє сидіння, її навіть не довелося запрошувати. Хлопці лише знизали плечима. Не встигла машина набрати швидкість, як дивна попутниця поринула в сон. Льоха, поступившись місцем за кермом Пашці, й пересівши на заднє сидіння до дівчини, так і не встиг дізнатися її ім’я. Він спробував розворушити попутницю — трахати сплячу йому показалося не таким прикольним, — але так і не досяг в цьому успіху. Кинувши даремне заняття, він поклав безвольне тіло уздовж сидіння і, нависнувши над сплячою дівчиною, почав її роздягати.

— Хочеш розважитися, хлопчику? — вимовила дівчина, не розплющуючи очей. — Ти запізнився.

Льоха сторопів, і в його затьмареному наркотиком мозку промайнув слабкий сигнал небезпеки.

— Хоча ні — твій дружок якраз тобі підійде.

— Що вона там лепече? — запитав Пашка і, обернувшись назад, зустрівся з осклянілими очима товариша.

Шеренга людей розтягнулася метрів на двадцять. Я йшов десь посередині, шеф замикав шеренгу справа, потім священик з Болгарії, а решта компанії рівномірно розосередилася уздовж цілої шеренги, зліва замикав Дмитрик. Тут були всі мої співробітники, навіть Катерина, а ще Андрій з батьком — вони теж мали право бути присутніми на службі. Катерина дотепер не звільнилася. До неї у нас у відділі було декілька жінок, одну я навіть застав, але жодна не витримала. Адже не кожний з нас вплутувався до по-справжньому серйозної справи. Такої, як зараз. Ми немов туристи рухалися по лісу, поступово наближаючись до того самого місця, де була похована Лінда. Саме була похована, оскільки ніхто з нас не знав, чи лежать її тлінні останки в старій неглибокій могилі дотепер. Я, наприклад, схилявся до думки, що могила порожня. Ми так напевно про це й не дізнаємося — нашою метою була не ексгумація, а проведення церковного обряду над покійними. Я не надто заглиблювався у тонкощі, але передбачалося, що наш священик повинен покласти край поневірянням душ матері і батька Лінди.

Над нами яскраво світило полуденне сонце — листопадовий день видався на диво сонячним і приємним, й лише завдяки цьому, та ще великій кількості людей, що йшли зі мною, я почував себе більш-менш у безпеці.

До цього моменту я остаточно ухвалив рішення знайти Лінду. Може, це було початком душевної хвороби, але я немов відчував, що можу її знайти. Ніби невидима ниточка зв’язувала тепер наші душі, і я навіть міг припустити, що саме це була за ниточка. Сергій Іванович твердо дав зрозуміти, що зупинятиме будь-які спроби з мого боку, спрямовані на продовження цієї справи. Лінда зникла, а ми були всього лише журналістами. Шефа можна було зрозуміти. І мене теж. Шеф не знав того, що знав я. Олена сказала це лише мені, а я подбав, щоб ніхто з наших нічого не дізнався. Це було дуже особисте, і воно тепер не давало мені забути про Лінду та її брата. Олена сказала, що Лінда була вагітна. Я навіть уточнив терміни, прикинув все в голові, і лише тоді все зрозумів. Хоча ні — я відразу зрозумів, недарма ж взагалі почав рахувати дні. Я зрозумів, ким була та жінка-перевертень, з якою я, будучи теж в шкурі звіра, провів час однієї осінньої ночі. Після цієї звістки я тиждень опам’ятовувався — Тінь повинен був з’явитися на світ, завдячуючи мені. Це було дуже особисте, а з особистими справами прийнято розбиратися самому. Звичайно, якби я все розповів, хоча б тому ж Дмитрові, з яким у мене після всього, що ми пережили, були чудові стосунки, то знайти Лінду можна було б набагато швидше. Але навіть йому я не зміг відкритися. Може, це й погано.

Ми досить приблизно уявляли собі, де може бути могила. Тоді, коли Андрій і Дмитро потрапили в пригоду з привидами, не було часу запам’ятовувати точне положення того місця, куди їх вивела примара. Проте, ми не встигли ми втомитися, як почувся дзвінкий голос Катерини. Черговий раз підтвердження, що новачкам везе.

— Я знайшла!

Ми збіглися до неї і дружно втупилися на щось, що приблизно нагадувало могилу.

— Чорт, — сказали Дмитро і Андрій одночасно.

— Немов собака порився, так? — припустив Славко.

— А що, вона не могла від дощу зіпсуватися? — обережно поцікавилася Катя.

— Могла, — меланхолійно відповів Сергій Іванович, але таким тоном, що всім стало ясно, що він насправді думає з цього приводу. — Давайте не втрачати часу. Владиславе, починай. Служба довга.

Цікаво, у нас що, своїх священиків, не знайшлося? Я так і не встиг запитати у шефа. Тепер доведеться слухати службу болгарською мовою. Коли всі приготування були закінчені: свічки розставлені і засвічені, освячене в церкві розп’яття поставлено недалеко від могили так, щоб обличчя Ісуса дивилося в її бік, а священик накинув ризи, — ми стали осторонь і почали спостерігати. Взагалі-то ми повинні були своїми молитвами допомагати процесу, але чомусь серед співробітників майже не виявилося тих, хто знав би хоч одну молитву. Окрім шефа і Віктора Михайловича: їх життя пошарпало більше, ніж нас й змусило вивчити напам’ять декілька охоронних молитов.

Так — рештків Лінди в могилі не виявилось, але примари її батька і матері вперто трималися цього місця. Болгарський священик почав читати молитву. На латині. Від цього зовсім стало нудно. У болгарській хоч деякі слова схожі на наші, можна було б уловити загальний зміст, а латинь. Латинь — це латинь. Окрім того, Владислав мав не надто приємний голос, а ще священик.

Спершу нічого не відбувалося. А потім, якось непомітно я відчув присутність чогось потойбічного. Тим самим шостим відчуттям. Треба сказати, що Діма відчув це перший, або зрозумів, що щось відчуває, оскільки крутити головою почав саме він, а я, побачивши, теж здогадався. Привиди були десь поряд, але побачити їх ніяк не вдавалося. Це дратувало. Я не знав, що може трапитися, і готував себе до всього. Зашепотіли Катерина зі Славою — видно, теж щось відчули. А примари все не було видно.

Голос Владислава, або правильніше сказати, отця Владислава став сильнішим. Він напевно зрозумів, що те, ради чого ми сюди приперлися, почалося. На обличчі його, проте, нічого не можна було розібрати; воно як було відчужене і зосереджене на самому початку служби, таким і залишалося. Витримка, треба сказати, у нього була чудова. Не те, що у мене. По внутрішній стороні одного, а потім іншого, плеча потекли цівки холодного поту, немов кров. Не знаю, як у інших, а у мене організм саме так реагував на специфічні й напружені ситуації. Стало задушливо. Повітря немов ущільнилося, щось не пригадаю я за собою такого. Додатково почало різати від сонця очі. Це вже нікуди не годилося. Я подивився на інших — тільки настороженість, і жодних явних ознак поганого самопочуття. Може, це наслідки стресу, пережитого недавно? Вони десь зовсім поряд. Я різко подивився убік — здалося, ніби щось побачив. Нічого. Струснув головою, але нічого не змінилося. Далі було важко дихати, сліпило очі, і навіть м’язи почали наливатися важкістю. Я, як і всі, сидів на землі, й тепер вирішив піднятися, в надії, що стане легше. А може, це все якісь лісові гази, може, болото поряд? Присутність примар ставала все виразнішою, немов натякаючи, що гази тут ні при чому. Здається, я навіть міг сказати, де вони мали знаходитися. Ось там, прямо переді мною, метрах в трьох-чотирьох, між мною і могилою. Я спробував встати, навіть почав рух… і побачив. Самотня постать проступала в просторі саме там, де я і чекав. Хоча вона була й одна, але я відчував якусь подвійність її природи. Мати і батько. Я бачив зараз тільки жінку. Простір звузився до одного метра, я звалився знову на землю, не бачачи нічого навколо окрім цієї виснаженої старої. Якщо знати передісторію, то можна було з упевненістю сказати, що ця жінка не така вже й стара, як виглядає. Напевно, вона виглядала такою, якою її застала смерть, рак швидко висмоктав із неї всі залишки молодості, а потім і життя. Я боявся. У постаті, що стояла переді мною, здавалось, не було агресії, але я все одно боявся. А потім я не зміг видихнути і все навколо потемніло…

…Біль! Щодня лише біль. Його нічим не можна заглушити, вже краще б це був тілесний біль.

Усе було готове. Залишилося лише зробити останній крок — і назад шляху не буде. Чому я вірю, що все відбудеться саме так, як описано в книгах? Чому я ні на мить не сумніваюся? Може, тому, що більше ні на що сподіватися. Але тоді чому я не боюся? Або все ж таки боюся? Напевно, я просто не знаю, що потрібне цього боятися, мене ніхто цьому не навчив. Я сиджу на підлозі, на килимі, у себе вдома. Можливо, не варто було поганити будинок цим, але часу, та й бажання вже немає. Потрібно поспішати, бо нічого не вийде, а це буде найстрашніше.

Я нахиляюся і тремтячими пальцями запалюю свічку. Як банально. Згадую визубрені напам’ять слова, готуюся їх вимовити. Раптово мене всю охоплює нерішучість. Що я роблю?! Проте я вимовляю першу фразу. Всього лише слова. І замовкаю. Нічого не відбулося. Я відчуваю полегшення, а слідом за ним підступає відчай. По обличчю течуть сльози, та я їх майже не помічаю. Заплющую очі і починаю знову. Проговорюю весь монолог.

Усього лише слова.

Тоді чому я так боюся розплющити очі? Попереду всього лише дзеркало. Велике дзеркало в повний зріст. Я розплющу очі й побачу своє віддзеркалення. Більше нічого. Я боюся. Я знаю. Я відчуваю.

Я розплющую очі.

Замість мого віддзеркалення в дзеркалі я бачу його. Я не можу на це дивитися, але дивлюся, не можу відірватися. Думок в голові більше немає. Я не знаю, навіщо сиджу гола на підлозі, чому переді мною стоїть свічка, я не знаю, як мене звати. Це все не важливо. Усе важливе переді мною. Немов десь зі сторони звучить мій голос, такий далекий. Стандартні слова, вивчені довгими ночами, вистраждані зраненою душею. Я пропоную йому себе, частину свого життя… і він погоджується. Легко й відразу…

…Я зітхнув, немов вперше — глибоко і ніяково. Немов саме життя увійшло до легенів, звідти по капілярах, венах і артеріях розтеклося тілом. Я знов почав відчувати своє тіло, але як і раніше, не бачу нічого окрім жінки.

— Я зробила помилку, — долинув до мене її голос. Тепер твоя черга.

— Почекай! — закричав я, але вона вже почала змінюватися.

Незабаром переді мною стояла прозора фігура старого. Я зустрівся з ним очима і більше не зміг відірвати погляду. Він наближався, поглинаючи мою увагу. Я хотів встати і не зміг. Стало боляче в грудях, і я зрозумів, що знову не можу дихати. Потрібно було щось зробити, якось його зупинити…

…Задзвонив дзвінок. Я прокинувся першим. Це і не дивно — дочка спала міцно, а дружина… дружина була нездорова. Спочатку я вирішую, що хтось просто помилився дверима. Чого сп’яну не буває. Годинник показує за північ, в такий час я нікого не чекаю. Заплющивши очі, вирішую спати далі.

Дзвінок знов задзвонив. Я здригнувся. Приємна трель посеред ночі в повній тиші будить якісь незрозумілі страхи. Я встаю і йду до дверей.

— Хто там? — додавши голосу потрібну твердість, строго питаю я.

— Це я, тату.

Світ перевертається догори ногами… кілька разів і знов приймає звичне положення. Чого не можна сказати про мене. Голова паморочиться, я хапаюся руками за двері, щоб не впасти, серце нерівно калатає і нестерпно болить, хоча я ніколи на нього не скаржився. Я відразу все розумію. Просто мозаїка склалася в голові, не залишивши місця сумнівам.

— Тату, відчини, я повернулася, — долинає із-за дверей приглушений, але від цього не менш знайомий голос.

— Зараз, дитинко. Зараз, — насилу вимовляю я хрипким голосом. На кухні десь є ніж і сокира. Мабуть, візьму сокиру. Так воно буде вірніше.

Я відчиняю двері і дивлюся на ту, яка повинна була бути мертвою. Вона посміхається. Я лише мить дивлюся на дочку, а потім в голові у неї вже стирчить сокира, немов і не я її туди уткнув. Вона падає, не видавши ні звуку. Усмішка так і не сходить з її обличчя, робиться лише якоюсь сумною. За життя вона часто була сумною. Її посмішка…

Що ж я наробив!…

…Ще одне зітхання, ще один ковток життя. Я знову опинився в лісі. Здається, хтось тряс мене за плече.

— Я зробив помилку, — сказав привид. Він був майже не помітний і з кожною секундою міг зникнути зовсім. — Ти — наступний.

— Що я повинен зробити? — Я звертався в порожнечу.

— Чого? — пролунав за спиною голос Сергія Івановича.

— Ви бачили їх? — запитав я.

— Звичайно, бачили, — відповів шеф, розвіявши мої сумніви.

— А… бачили, що вони показували, чули, що вони говорили?

— Мабуть, сьогодні боги говорили тільки з тобою, — пробурчав шеф. — Ти краще дихай, здається, все вже закінчилося.

— Налякав ти нас, Ігорку, — долинув до мене голос Дмитрика.

Я озирнувся — усі, крім священика, зібралися навколо й уважно мене роздивлялися.

— Усе гаразд, — сказав я, але нікого цим не обдурив.

***

Травневе сонечко починало добряче припікати. Мій брудний камуфляж вже не годився для такої погоди, треба змінити його на щось більш літнє. Я лежав на пагорбі, дивився в бінокль… загалом, як завжди. Ось вже три місяці, з тих пір, як знайшов Лінду, я регулярно спостерігав за дачним будиночком, в якому вона жила разом з якимсь молодим наркоманом. Я спостерігав і чекав. Іноді мені здавалося, що я божеволію або вже зійшов з розуму. Навіщо я це роблю? Але завжди знаходився аргумент на користь моїх дій. Я задавав собі питання: ти зможеш просто забути про Лінду? І завжди відповідь була одною: ні. Мене тягнув сюди наш вже кровний зв’язок з Тінню, нерозривний і незнищуваний, як нитка часу, і такий же невидимий.

Я був упевнений, що Тінь не помічає моєї присутності. Тоді, в клініці, у нього було безліч очей і вух, в тому числі і його власні. За час мого спостереження тут, я жодного разу не потрапив на очі його зомбованого наркомана. І самого Тіні я не бачив. Він причаївся, змінив тактику. Двічі він програвав, і тепер вирішив піти іншим шляхом — тихим. Якби не я, йому б вдалося зробити те, що він задумав, він би прийшов у наш світ, і я навіть не можу уявити, що б могло відбутися тоді. Ясно лише одне — нічого хорошого від нього чекати не доводитися. Але навіть не це примушувало мене спочатку довго шукати місце перебування Лінди, а потім терпляче вичікувати потрібний момент, на холоді, під дощем, а зараз — ще й під пекучим сонцем. Нічого, вже не довго залишилося.

Спочатку їх було двоє. Наркоманів. Якось незабаром після того, як я знайшов цю дачу і прийнявся регулярно за нею спостерігати, відбулася досить неприємна історія. Один з наркоманів, Худий, раптом вибіг з будиночка і побіг геть. Чомусь просто до мого лігва. Потім, за ним вибіг другий. Спочатку я вирішив, що це по мою душу, і схопив свою стареньку двостволку, виміняну неподалік у селі у старого на кілька пляшок горілки. Приготувався. А потім худий перечепився. Можливо, випадково, а може, і ні, але це не суттєво. Худий піднявся, але було вже пізно. Тільки коли я в бінокль побачив його перелякані очі, я зрозумів, що він прокинувся, позбувся влади Тіні. Товстий його наздогнав і з ходу всадив ніж в спину. Потрапив невдало, дуже низько і не дуже глибоко, рана виявилася не смертельною. Це не збентежило товстого, і він методично добив свого товариша десятком ударів ножа. Я не став дивитися до кінця.

Тіло він просто закопав під абрикосою. Зовсім не глибоко. Кілька разів його намагалися розкопати собаки, але товстий їх проганяв і відновлював могилу. Якби дачі були у вигіднішому місці, й більшість з них не були б покинутими, то таку дивну діяльність хто-небудь би помітив. Але Тінь недаремно вибрав саме це місце. Я підозрював, що і влітку тут буде не дуже людно. В усякому разі, весною я не спостерігав традиційного дачного паломництва, майже ніхто не стежив за своїм непотрібним тепер добром, і воно поволі заростало. Ідеальне місце. Кращим, мабуть, була б тільки зона відчуження поблизу Чорнобиля.

Я дуже довго шукав Лінду. Спочатку поєднував цю справу з роботою. Звичайно, це відображалося на роботі, але ніхто нічого не питав, вважаючи, що моя втома, і постійні відмови від колективного відпочинку на вихідні, пов’язані з тим, що я ще не відійшов від тієї історії. У чомусь вони, звичайно, мали рацію. Я купив стареньку «Таврію», і на вихідні методично прочісував район за районом, розпитував людей, перевіряв лікарні та клініки. Я вигадав досить правдоподібну історію про зниклу кохану і часто користувався нею, коли навідувався в правоохоронні органи. Паралельно читав газети, шукаючи в них щось, що могло бути пов’язано з Ліндою. У результаті, в одному з відділків міліції Олександрійська я дізнався про вкрадене BMW 3-ої серії, викрадачів — двох місцевих наркоманів, і те, що самої машини так і не знайшли. Я б і забув цей факт, про який дізнався випадково, але, коли в Новоселівці зустрівся з місцевим дільничним, то за допомогою усе тієї ж слізної історії про зниклу кохану, я його розговорив і дещо довідався. Про Лінду він нічого не міг сказати, але за чарочкою місцевої самогонки язик у нього розв’язався і крім довгого обговорення своїх численних родичів, які суцільно були алкашами і ледарями, та проблемних дітей, які саме знаходилися у важкому підлітковому віці, Володя розповів і про BMW. Бачив машину, давно вже. Таких в селі зроду не було. Виїхала у бік дач, а після цього час від часу до села звідтіля приходив то один, то інший, не з тутешніх, підозрілої зовнішності. Завжди пішки, тому стверджувати, що це вони проїздили тоді на BMW, дільничний не міг. Купували продукти і йшли, нікого не чіпали, і Володя їх не чіпав. Я перевірив і виявив те, що шукав. Боячись втратити слід, кинув роботу, сказавши, що захворів. Довелося вимкнути мобільник, оскільки хвороба затягнулася, і мені набридло відбріхуватись, відповідаючи на нескінченні дзвінки. Спочатку я вирішив на все начхати — просто застрелити Лінду без зайвих проблем. Виміняв двостволку. А потім не зміг. Довелося б убивати цих двох наркоманів, Лінду — і ніхто з них, по суті, не був ні в чому винен. А ще я сумнівався. Один раз Лінда вже ожила. Сокира нічим не краща і не гірша за свинець, але сокира вирішила проблему лише на якийсь час. Потрібно було провернути все по-іншому. Угода, згідно з якою одне життя взамін іншого, яке на додачу виявилося нерозривно пов’язаним з третім, — з цим я нічого не міг вдіяти. Але я міг обійти договір і збирався це зробити.

Наркомани забезпечували Лінду всім, що було необхідно. Тепер залишився один. За весь час, що я за ними спостерігав, Товстий встиг помітно скинути вагу — видно нелегке життя під владою Тіні. Мені навіть стало його трохи шкода. Адже й товариша він убив не по своїй волі.

Із будиночка хтось вийшов і я вмить схопив бінокль. Це був Товстий. Він вийшов з сумкою і цілеспрямованим кроком попрямував безліч разів уторованою дорогою до села. Нічого несподіваного в цьому не було — настав час. Покупки він здійснював регулярно раз на тиждень. Я схопив речі й пішов услід паралельною дорогою. Як я встиг переконатися, Лінда іноді виходила з будиночка і, прогулюючись по ділянці, уважно, як мені здавалося, роздивлялася довкола, коли Товстий здійснював традиційний марш до магазину. Він навчився дивитися її очима, коли Лінда спала — це було щось новеньке. Ці прогулянки можна було пояснювати як завгодно, але я сам схилявся до думки, що Лінда в цей час була не Ліндою. Не вірив я, що може бути по-іншому, не вірив, і моя хвора уява з цим погоджувалася цілком. Якби Лінда була сама собою, вона могла б втекти. Якою б божевільною вона не здавалась, однак не була в згоді з власним ненародженим братом, і напевно розуміла, що той збирається зробити. А ще мені було страшно залишатися там, коли Лінда так ходила. Я починав відчувати його присутність, дуже легко, але виразно. Тінь напевно відчував якось простір, і мені здавалося, що ось зараз за спиною пролунає його голос, я обернуся і побачу його примарний силует.

Я майже завжди супроводжував Товстого. І ніколи не намагався вступити з ним в контакт, ніколи навіть не підходив до нього достатньо близько, щоб той міг побачити мене і дізнатися про моє існування. Можна було звичайно спробувати, але я звик до нинішнього стану речей, і як це часто буває в таких випадках, рішення «контактного» питання зависло на невизначений час. Спиною я відчув чужий погляд, обернувся, але ні Тіні, ні Лінди, за спиною не було. Через декілька десятків метрів я вже нічого не відчував.

Я йшов, зрідка зупиняючись, щоб припасти до бінокля і переконатися, що Товстий йде все тією ж дорогою, і думав. Цікаво, що буде, якщо мене з цією здоровенною старою рушницею на плечі помітить хтось з рідкісних дачників? Швидше за все, нічого. А може, повідомлять дільничному, і той почне наводити лад. Якщо Володька зловить мене з рушницею, то в кращому разі відбере, в гіршому ж… Либонь треба дістати пляшку горілки, що лежала в моїй машині, і гарненько підлікувати нерви. Машина стояла не дуже далеко, схована в густій посадці в безпосередній близькості від дач, й ідея виглядала спокусливою. Проте, я не спокусився, і рушив далі.

Недалеко від Новоселівки я сховався в традиційному місці, в кущах, з наміром дочекатися повернення Товстого. Я майже ніколи не доходив до села, коли вистежував його. Це було зайве.

— От, чорт! — я пригадав, що останню пляшку встиг майже допити, і тепер там бовталася рідини хіба що на два пальці.

У горлі одразу пересохло — здається, я починаю спиватися. Цей факт нітрохи мене не збентежив — думати про здоров’я буду тоді, коли все закінчиться, і я залишуся живим. Не довго думаючи, я залишив двостволку і бінокль в кущах і пішов в село. Навіть якщо я зустрінуся з Товстим, то нічого страшного не станеться.

Коли він увійшов до села, я втратив його із кола зору.

Ось він — найближчий магазин, чи не єдиний в цьому невеликому селі. Я ступив на першу сходинку ґанку і побачив, як Товстий виходить з дверей. Наші очі, в всупереч моїй волі, зустрілися. Лише на секунду. Я тут же відвів погляд, зробивши його якомога байдужішим. Товстий пройшов мимо і, здавалося, не звернув на мене уваги. Тоді чому в мене було таке враження, ніби я помітив невиразну іскорку в його погляді, чому так б’ється серце, і холодний піт знову виступив на внутрішній стороні рук. Здається, біля прилавка я стояв цілу вічність, незрячим поглядом втупившись на нехитрі алкогольні напої, що стояли на полицях в достатку.

— Вас що-небудь цікавить? — не витримавши, поцікавилася продавець.

— Так, так, звичайно, е-е…

— Беріть «Смірноф» — він натуральний.

— Давайте, — погодився я, пригнічуючи нескромне бажання поцікавитися тим, що налито в інших пляшках.

Я швидко розплатився і, підхопивши пляшку, боязко пішов до виходу.

— А закуску? — не надто сподіваючись на дивного покупця, сказала навздогін продавець. Я навіть не озирнувся.

Вийшовши з магазину, я не побачив Товстого, але від цього не стало легше. Я вже проклинав ту мить, коли мені в голову прийшла думка піти за ним в село, трохи не викинув пляшки, але вчасно стримав негідний порив. Я вийшов з території села і пішов до кущів, де залишив рушницю і бінокль. Товстого видно не було, і це було незрозуміло — простір за селом проглядався на велику відстань, а він не міг далеко піти. Ходив він завжди тією самою дорогою. Швидше за все, Товстий ще в селі, можливо, пішов до іншого магазину, не знайшовши чого-небудь в цьому, врешті-решт йому могло знадобитися ще щось крім продуктів. Ну, і гаразд, я навіть почав заспокоюватися. Коли я дістався до своїх кущів і забрав речі, то зовсім заспокоївся. Випити, проте, було слід, але потім, увечері в машині, в якій я і ночував.

Спочатку я думав повернутися до того місця на пагорбі, з якого традиційно спостерігав за будиночком, в якому жили Лінда і наркоман. Але потім передумав і вирішив дочекатися Товстого на віддалі від того місця і, лише переконавшись, що він повертається, піти услід. Я зайшов на територію дач і сів на кам’яну підставу огорожі, щоб не світитися здалеку. Почав чекати.

— І що ти тут видивляєшся?

Я підстрибнув і, обернувшись на голос, який пролунав з території дачі, огорожу якої я так необережно вподобав, втупився на Товстого. Націлити на нього рушницю я не встигав — його пістолет вже дивився прямо на мою голову. До серця із запізненням почали просочуватись страх і відчуття прикрості. Чого було більше — думати про це я не мав часу.

— Ти не мовчи, мудак, — поквапив мене Товстий, поволі, але упевнено підходячи ближче, — а то я вирішу, що ти вже зажився.

— Не стріляй, — сказав я перше, що прийшло до голови.

— Ну, це не тобі вирішувати.

— Я ж тобі нічого не зробив. Я полюю тут, ось, — труснув я двостволкою. — Давай піду і забуду, що тебе бачив. Нормально?

— Ні, мудак, не нормально.

— Але, я ж тобі нічого не зробив! Давай вчинимо по-розумному. Я ж навіть не знаю, хто ти і не хочу знати.

— Я б тебе відпустив, але…

— Що, але? — не дочекавшись відповіді, з неприхованою надією запитав я.

— У Адама до тебе є претензії, — з мерзенною усмішкою відповів він.

— У кого?

— Адам — це він себе так називає. А тобі він, що — по-іншому назвався?

— Можливо, — тупо сказав я. Адам — пекло. Щось в цьому є. Здається, час темнити закінчився, час розкривати карти. Ось тільки розклад не на мою користь сторону, та й парочка джокерів у нього явно є. А я сподівався, що Товстий просто зомбі — такий, що н нічого гаразд не усвідомлює і не відповідає за свої дії. Здається, я помилився.

— Я не знаю ніякого Адама.

Товстий мовчав, з тупою цікавістю витріщившись на мене, немов бажаючи почути, що ще може сказати цей мудак.

— І що ми тепер робитимемо? — як я не намагався, а голос все ж таки трохи тремтів.

— А як ти думаєш? — мабуть вирішив познущатися Товстий.

— Тебе як звати?

— Льохою. Що ще скажеш?

— Ти, Льохо, мене не вбивай, — Товстий почав поволі наближатися до мене дугою, судячи зі всього маючи намір вийти з території ділянки через хвіртку. При цьому він не переставав бридко посміхатися. Я починав підозрювати, що Льоха був трохи контужений після зустрічі з Тінню, або Адамом, як він його називає, а може, й до того. — Давай краще побалакаємо, обговоримо те, що нас не влаштовує. Ми ж, врешті-решт, розумні люди, зможемо будь які проблеми вирішити, і не так радикально.

— Ти, блядь, не вийо…ся сука, і не пудри мені мізків, — повідомив роздратовано Льоха, й зупинився, так і не дійшовши до хвіртки.

Мабуть, одночасно говорити і ходити він був не в змозі, а якщо ще і думати при цьому… Положення його було досить-таки вигідним — між нами тепер знаходилася досить товста сітка огорожі під гострим кутом. Цікаво, яка вірогідність, що вистреливши з пістолета, куля не зрикошетить від сітки? Звичайно, він міг стрельнути і над сіткою… в голову.

— Якби хотів жити, то давно б погодився на те, що він пропонував. А ти що?! Пробздів! Ну, й гуляй тепер! Вільний! — він підняв пістолет, направивши його саме над решіткою.

— А ти? — намагаючись не виглядати на смерть переляканим, запитав я. Рука з рушницею під її чималою вагою вже давно почала тремтіти.

— Що, я? — трохи опустив пістолет Льоха.

— Ти погодився. І що?

— І то! Я тепер все можу. Кореш, дурень, задуплив конкретно. Я йому пояснював, я йому морду бив, просив його. А він: «Я занапащу душу, занапащу душу», — перекручуючи голос, процитував він свого покійного друга. — Так якого х…я вона йому здалася, ця душа?! І ти такий же. Мудак і слабак. Адже він тобі пропонував — ти відмовився, тоді чого від мене хочеш?

— Я хочу другого шансу, — тремтячим голосом вимовив я.

— А третього не хочеш?

— Мені досить і другого. Я передумав, я вже згоден. Краще з ним, ніж вмирати.

— Тут, я з тобою, мудак, згоден, шкода, що Пашка не зрозумів. Тугий він був зовсім, тугий… і дурень.

— А що він… що пропонував тобі? — намагаючись затягнути час, запитав я. Руку з рушницею я зовсім опустив, але Льоха неначе цього не помічав. Як погано міркує голова, і варіанти, варіанти в голові бігають, не даючи ні на одному зупинитися.

— Хто, Адам?

— Так, Адам.

— Що він пропонував? На х…й тобі це знати, якщо ти вже майже труп. Ти думаєш, що я тебе відпущу?

— Я хочу знати!

— О, як ти забазарив! Ну, так слухай: я… буду… правою… рукою… Адама — сина Сатани, — роздільно вимовив він. — А ти будеш…

Тут він вистрілив. Я навіть не встиг зреагувати, сіпнувся вже тоді, коли куля пролетіла над моєю головою, зрикошетивши, здається, об верхній край огорожі. Як би це не було неймовірно. Льоха, судячи з його спантеличеного вигляду, теж не чекав такого результату, навіть скосив здивовані очі на пістолет, немов ставлячи йому німе питання: чого це ти зробив, друже? Наступної миті, я пригнувся, щоб Товстому було незручно стріляти над огорожею, і ми практично одночасно вистрелили один в одного. Моя рушниця глухо бахнула, і крізь огорожу полетів дріб. У голові промайнула божевільна думка, що дріб може потрапити в кулю і зупинити її, але кулю зупинила не вона, а грати огорожі. Точніше, як і вперше, куля зрикошетила і знову навіть не зачепила мене. Льоха закричав, наповнюючи мою душу радістю і надією. У наступний момент супротивник вистрелив знову, але, мабуть, не цілячись — куля знов не вцілила в мене, я різко відсахнувся, одночасно намагаючись вибрати нормальну позицію для свого останнього пострілу. А Льоха, озвірівши від постійних промахів, видно, вирішив спустошити всю обойму. Одна з куль дістала мене, коли я черговий раз здійснював різкий маневр, намагаючись у такий спосіб уникнути попадання. Я впав, відчуваючи різкий біль в лівому передпліччі, готовий до того, що наступна куля стане для мене останньою. Але незабаром пістолет почав клацати, і я зрозумів, що і цього разу мені вдалося уникнути загибелі. Це було вже дивно. Хоча я був зовсім не проти. Настільки не проти, що на обличчі мимоволі, крізь біль, проступила усмішка. Я поглянув на пораненого супротивника, який скорчився на землі. Груди наркомана й соратника сина Сатани були скривавлені. Вмирати, проте, він не збирався, в усякому разі, не в даний момент, хоча помітно було, як важко він дихає. Не знаю, чи була у нього ще одна обойма, але діставати він її не поспішав. Втупившись ну мене озвірілими, і в той же час, загнаними очима, Льоха завмер в нерішучості. Я майже відчував, як в голові у нього бігають думки у пошуках виходу зі складної ситуації. Дуло моєї двостволки дивилося прямо на нього. Через грати, але це, видно, Льоху не сильно обнадіювало. І правильно. Я поволі випростався, не випускаючи його з прицілу, почав рухатися до хвіртки, вірніше до тієї дірки в огорожі, де вона колись була. Передпліччя жахливо боліло, аж тепер я починав це відчувати, права рука насилу тримала важку рушницю з необхідною для пострілу позицією і давно вже тремтіла від напруги. Адже у мене залишався лише один постріл, перезарядити двостволку я можу й не встигнути.

— Ну, що тепер мені з тобою робити? — поцікавився я, ставши у отворі, й притуливши руку з рушницею до стійки огорожі. Поставивши це питання, я сподівався, що Льоха знайде, що відповісти, тому що у мене не було конкретних думок із цього приводу, а те, що починала підказувати логіка, було зовсім вже не до душі.

— Давай розійдемося, — спалахнула в його очах надія. — адже ти сам пропонував. Зробимо вигляд, що ні хера не було, а?

— І ти повернешся до Тіні, до свого Адама, — роздумував я. — Підеш і розповіси йому все. Так?

— Ну, і що? Слухай, а якщо я присягнуся, що не повернуся до нього? Давай, а? Ти ж не хочеш мене вбивати.

— Не хочу, — погодився я. Кров вже накапала піді мною невелику калюжку, хотілося кудись залізти й заснути. Як же я втомився.

— Я тобі присягаюся! Я піду зовсім в інший бік і навіть не згадуватиму про Адама і про тебе, добре?

Я мовчав.

— Життя мені важливіше, ніж Адам і його справи, — додав Льоха. — А ти… роби з ним, що захочеш. Га?

Я кивнув і, опустивши рушницю дулом вниз, розвернувся і поволі пішов геть, заряджаючи її по дорозі. Навіть не вибираючи напряму. Просто йшов і слухав: коли він зробить це. Йшов, ні про що більше не думаючи, тому що думати було не можна. Хлопчик-перевертень, в цілому зовсім не винний в тому, що з ним трапилось; Валерій — винний по всіх пунктах, але чогось мені все одно іноді ставало ніяково, коли я згадував, що з ним зробив. Двоє лікарів, яких я навіть не знав — пляма на моїй совісті на ціле життя. Дуже я правильний для таких ігор. Дуже м’який. Пролунав шурхіт і неначе щось клацнуло. Серце стиснулося в передчутті небезпеки. Я майже з полегшенням розвернувся і, намагаючись не дивитись на постать, що рухалася в мій бік, навів рушницю і натиснув на гачок.

Постріл.

Постать впала і, сіпнувшись пару разів, завмерла. Я сфокусував погляд і пішов до Льохи. Лише б він був мертвий, лише б не довелося добивати!

Я щось зачепив ногою. Поглянув — так і є, пістолет. Він навіть не намагався його зарядити, у нього не було патронів, я стріляв в беззбройного. Утім, чи не все одно? «Ні, не все», — відповіло сумління, що як завжди прокинулася невчасно. Я просто рятував себе, хоча міг просто піти, сховатися від Тіні. Але я не хотів йти. Чи вірив я у те, що Тінь небезпечна для людей? Здається, це вже не важливо. Набагато важливіше для мене не це, важливіше те, що нас об’єднує, і те, що я цього не хочу. Не хочу до головного болю, до безумства. Можливо, я вже божевільний. Хтозна.

Я підійшов до нерухомого тіла, без особливого побоювання опустив двостволку на землю — дуже багато вже крові розтеклося з-під нього, — і перевернув на спину. Я не медик, але з першого погляду зрозумів, що Льоха мертвий. Одним наркоманом на світі стало менше. Ха-ха. Зробив діло — гуляй сміло. Сів недалеко від нього й, притулившись до стіни будиночка, заплющив очі й кудись провалився. Сном це назвати було не можна, але я явно відключився. Наполовину. Не знаю, скільки я так просидів, коли, опам’ятавшись, зміркував, що потрібно щось робити. З трупом, і з собою. Глянувши на свою руку, я переконався, що кров, якщо й не перестала, то, принаймні, уже не тече струмком. Перев’язати передпліччя не було чим, тому я просто роздягся, зняв майку, запхнув її в місці поранення під рукав, заткнувши, таким чином, рану. На якийсь час зійде. Із трупом проблема була серйозніша. До села було не так далеко, щоб там не почули пострілів. Скільки я так просидів, відключившись, не знаю, тому необхідно було виходити з найпесимістичних прогнозів. Треба розібратися з трупом негайно. Сподіватися, що менти не зможуть на мене вийти, було марною справою, той же Володька без проблем вирахує, з чиєї рушниці, найімовірніше, стріляли, а потім дізнається, в яких руках ця рушниця перебуває нині.

Який же він здоровий. Я спробував спочатку нести тіло, потім тягнути, але більш ніж метрів на сто мене не вистачило. Довелося залишити його під огорожею і бігти за «Таврією», сподіваючись, що за час моєї відсутності труп не втече. На щастя, цього не трапилося, а що найголовніше, труп лежав там, де я його і залишив. Чорт, скільки ж крові залишилося на землі! Я звалив його в багажник і поїхав до найближчої густої посадки. Думку просто втопити тіло в якому-небудь ставку я відкинув одразу — трупи мали дурну звичку спливати, що було мені абсолютно ні до чого. У багажнику в мене лежала лопата, тільки тепер зрозумів, чому її узяв. От і знадобилась. Коли, тіло було поховане, я, відчуваючи величезну втому, але з усвідомленням якісно виконаного обов’язку, поїхав назад.

На одного привида в цій місцині стало більше. На одного наркомана і, ймовірно, злочинця, і, напевно, рідкісного виродка — менше.

***

Годі, досить вилежуватися! Я рішуче встав із землі, судомно стискаючи в руці двостволку, і зробив крок до ділянки, котра мене цікавила. Зупинився — здавалось, що на цей крок всередині щось відгукнулося. Ні, начебто. Серце голосно калатає і щемить. Невже мене в мої роки схопить який-небудь серцевий напад. Буде дуже смішно. Володя, мент, службову машину якого я бачив недалеко від дач, дуже здивується, коли виявить моє мертве тіло недалеко від дачі, на території якої в гаражі стояв крадений BMW. А всередині він зможе виявити ще більше цікавого, та, швидше за все, про це він вже нікому не розповість. Мені страшенно не хотілося йти, але я змусив свої ноги слухатися і попрямував до дачі. У мене є рушниця, і, в крайньому випадку, я зможу нею скористатися. Іншого виходу просто немає. Або я заберу її звідси, поки на неї не наткнувся Володя, або її уб’ю.

У такі моменти навіть невіруючі просять Бога про допомогу. Я був саме з таких невіруючих. Спустившись з горба, швидко пішов до будиночка. Небо вже починало сіріти — день наближався до кінця. Як же мало у мене шансів, що вона не спатиме! Або це з мене такий песиміст? Ну, ось і дача. Покинута, як і майже усі тут. Навколо нікого. Під деревами причаїлися тіні й розібрати, чи є там щось, неможливо. У мене все-таки буде серцевий напад.

Я трохи постояв перед огорожею, постежив, поприсідав, намагаючись хоч що-небудь розглянути під деревами, так нічого і не побачивши, судомно зітхнув і пішов до хвіртки. Як на зло, хвіртка голосно заскрипіла, повідомляючи про мій прихід. Я виматюкав її… про себе і, стиснувши рушницю обома руками, пішов на ділянку. Якби хтось зараз мене налякав, то гарантовано одержав би у відповідь дріб. Палець на спусковому гачку так трусився, що я міг пальнути і без приводу.

На ділянці нікого не було. Тепер доведеться йти в будиночок, де, напевно, темно, бо віконниці зачинені, а вся електрика відрізана. Що ж, за цим я сюди і прийшов. А може, ну, його?

Двері виявились незамкненими. Я не знав внутрішнього планування, але, здається, там усього одна кімната, плюс, можливо, крихітна кухня, об’єднана з передпокоєм. Так і сталося. Штовхнувши двері ногою, я виставив перед собою дробовик і зробив крок всередину. Дотепер я нічого не відчув, шосте відчуття мовчало — це міг бути як мій успіх, так і хитрий обман з боку Тіні. Спочатку я нікого не побачив. Я стояв в невеликому передпокої, світло пробивалося від дверей до кімнату, проте освітлювало її не всю.

— Виходь, — тихо сказав я.

Заскрипіли старі пружини, почувся шерех і брязкіт, ніби зачепили каструлі і, через пару секунд в отворі показалася потворна людська фігура. Я відскочив назад на вулицю, натиснувши на спусковий гачок. Заклало вуха. Я відбіг трохи далі і, спрямувавши рушницю на дверний отвір, за яким нічого не можна було розгледіти через пороховий дим, почав чекати. Упевненості що я влучив, у мене не було. Що я бачив, теж не міг сказати. Якесь безглуздя.

— Виходь! — знову крикнув я.

Якийсь час нічого не відбувалося. Я тепер нічого не відчував і цьому традиційно були два пояснення — одне погане, а інше — гарне. Коли дим почав помалу розвіюватися, у отворі дверей з’явилася постать. Якби не бажання зберегти останній заряд, що знаходився в двостволці, я б вистрелив знову. А так змусив себе почекати.

Постать, так і не вийшовши з будиночка, нерішуче завмерла.

— Хто тут? — пролунав переляканий голос Лінди.

— Це я, виходь.

— Це ти стріляв?

— Я. І вистрелю ще, якщо ти не робитимеш того, що я скажу!

Лінда вийшла і зупинилася, не знаючи, що їй робити далі. І це була дійсно вона, тепер я вже не сумнівався. Ось герой — трохи не застрелив звичайну божевільну дівчину. Та ще й на восьмому місяці вагітності.

— Ти чому мені не сказала? — Я опустив рушницю вниз стовбуром і підійшов до неї.

— Про що?

— Не прикидайся, що не розумієш, — роздратовано сказав я. — Чому не сказала, що вагітна від мене?

— Не знаю. А як?

Я не знайшовся, що сказати, лише безсило знизав плечима.

— Він скоро повернеться?

— Льоха?

— Ні, твій брат. Льоха вже не повернеться, — повідомив я, відчуваючи при цьому навіть якусь гордість всередині. Все-таки всі ми за природою ще ті хижаки.

— Він був поганим, — повідомила Лінда. — Він хотів влади над людьми.

— Я знаю. То що з твоїм братом?

— Не знаю. Коли я засну… я тепер часто сплю.

— Збирайся, поїдемо звідси.

— А куди?

— Побачиш. У тебе є якісь речі?

— Ні. Раніше у мене були свої речі, а зараз ні. Мама вже не приходить.

— Тоді ходімо.

Я узяв її за руку й повів до машини. Володя запізнився. Коли ми зійшли на пагорб, то я саме роздивився людську постать, що наближалася до будиночка, котрий ми кинули. Швидше за все, це був він. Що ж, комусь пощастило. З такої відстані він не міг нас роздивитися, і я намагався запевнити себе в тому, що менти на мене не вийдуть. Могли, звичайно, але ж стрілянина — це ще не великий злочин, а труп вони можуть і не знайти. Напевно, тепер йому дадуть премію за знайдений BMW. Тільки не треба шукати нас, Володю, не треба.

***

Минуло два з половиною тижні.

Лінду я поселив в своїй однокімнатній квартирі. Весь цей час я згодовував їй кінські дози транквілізаторів, що не надто їй подобалось. Так було треба і, здається, мені вдалося їй це втовкмачити. Увесь цей час вона не спала, що не могло не позначитися на стані її здоров’я. Якщо чесно, то я теж майже не спав. Постійно боявся, що вона все ж таки засне, і тоді мені буде дуже погано. А Лінда, здавалося, звикла обходитися без сну. Вона дивилася телевізор, іноді читала, іноді я виводив її на вулицю прогулятися вночі, щоб не бачили сусіди. Вона поводилася дуже спокійно і тихо, не створюючи зайвих проблем. Як і належить… мертвій дівчині. Тільки зрідка вона будила мене, вночі, і говорила, що відчуває наближення сну. Тоді я робив усе, щоб цього не сталося.

Я знову пішов на роботу. Начальник, звичайно, побурчав, але було видно, що він радий мене бачити після моєї тривалої «депресії», на рахунок якої я списав свою тривалу відсутність. Я старанно вдавав, що у мене все нормально і життя ніби увійшло до звичної колії. Здається, непогано вдавав. У кожному разі, ніхто не чіплявся із запитаннями й не цікавився моїм здоров’ям. Іноді лише помічав косі погляди з боку Дмитра, але він теж мовчав.

Я прокинувся, відчуваючи, що не відпочив. Треба йти на роботу — сьогодні, здається, п’ятниця. І то добре. Один день, а потім вихідні, за які я хоч трохи зможу відпочити. Я обернувся і подивився на спину Лінди. Вона сиділа за комп’ютером і грала в якусь гру. Як же вона повинна себе почувати, коли я так розкис? За той невеликий час, що ми провели разом, я встиг до неї звикнути. Іноді мені здавалося, що ніяка вона не шизофренічка, а нормальна дівчина, просто трохи дивна. І мертва. Як я не старався, але так і не зміг примусити себе забути про те, що вона вже вмирала, причому двічі. Звикнути звик, але завжди про це пам’ятав. А іноді мені здавалося, що це не так вже й важливо.

— Прокинувся? — запитала вона, сидячи до мене спиною.

— Так. Їсти хочеш?

— Хочу.

Ось коли вона сиділа от так — спиною, — коли не було видно живота, і можна було уявити собі, що його взагалі немає, тоді мені ставало майже добре. Ось тільки в останні кілька днів я ловив себе на тому, що іноді несвідомо прислухаюся до себе, до свого шостого відчуття — щось існувало на межі підсвідомості, і я ніяк не міг визначити що. Спочатку я думав, що це мені просто здається, що я просто втомився та й нерви ні до біса. А потім, раптом зрозумів, що ні — просто підходив час. Ось і тепер, спостерігаючи за її спиною, я одночасно щось відчував. Чужий погляд, присутність чогось. Тінь або Адам, був поряд, можливо, навіть зовсім близько.

Я встав і, натягнувши штани, пішов на кухню готувати сніданок. Потім ми поїли, і я пішов до редакції, заздалегідь поцікавившись її самопочуттям і пообіцявши принести що-небудь цікаве почитати. День обіцяв біти звичайним.

На роботі я ніяк не міг зосередитися на статті. Звичайнісінька стаття, нічого складного — брехня і трошки правди. Ту статтю про клініку давно вже написав Дмитро, звичайно, де потрібно трохи підправив, а в цілому написав достатньо точно. Вийшло геть неправдоподібно, але цікаво. Якщо не знати, що це було насправді.

— От, чорт! — я відкинувся на стільці і втупився на майже порожню сторінку електронного документа.

— Що, непруха? — співчутливо поцікавився Славко тоном журналіста, що бачив у своєму житті майже все.

— У голові одна каша, — признався я.

— Піди прогуляйся, — порадив він. — Мені допомагає, та й ти ніби не мутант.

— А може це ти вже якийсь мутант? — спитав я, а про себе подумав, що мені допоможе хіба що гарний сон.

— Ні, я не мутант. Якби я був мутантом, у мене б були б якісь відхилення. Ти що-небудь бачиш?

— Ех, — махнув я рукою і встав із стільця, — усі ви мутанти.

— Ми тут самі, — повідомив Славко.

— Хіба? — Я уважно придивився до порожнього стільця Катерини і, вказавши на нього пальцем, запитав: — А це тоді хто сидить?

Тепер вже Славко махнув на мене рукою і, уткнувшись в монітор, продовжив строчити свою статтю. Судячи зі швидкості друку, головному редактору буде чим зайнятися цим вечором. Я прислухався до його поради і вийшов прогулятися… до туалету. Коли повертався, зрозумів, що мене так і не відпустило. Думки витали десь далеко, і я ніяк не міг зосередитися. Намагаючись відтягнути момент зустрічі з комп’ютером, в коридорі дістав мобільник і набрав свій домашній телефон. Все одно підходив час традиційного контрольного дзвінка, яких за день у мене було п’ять-шість. Зазвичай рівний голос Лінди, що долинав з трубки, мене гарно заспокоював. Незабаром доведеться узяти відгул на декілька днів за власний кошт — пологи на носі, а їх ніяк не можна було пропустити. Краще не відкладати в довгий ящик і сьогодні ж поговорити з шефом. Якось йому пояснити причину, мабуть, він не відмовить.

У трубці почулися довгі гудки. Я чекав.

Чекав.

Чекав.

Поки не зрозумів, що стою вже хвилини дві, а трубку так ніхто й не взяв. Іноді вона не відразу брала трубку, іноді. Але дві хвилини. Я простояв ще хвилини дві, вже розуміючи, що сподіватися нема на що. У голову лізли найнеприємніші варіанти: від того, що вона заснула, до того, що почалися пологи. Але ж я скільки разів говорив їй: «Якщо відчуєш, що почалося — відразу дзвони мені». Адже вона все розуміла, я бачив це по її очах. Тоді що?

— Ну, як — допомогло?

Я підняв очі на Славка, що рухався в мій бік, а точніше, в бік туалету.

— Лайно, — відповів я.

— Так погано?

— Повне лайно, — уточнив я абсолютно без виразу.

— Ну, тоді ти точно мутант, — зробив висновок він.

Я натиснув на кнопку відбою і побіг до виходу. Славко навздогін щось стурбовано прокричав. Підбігши до машини, я вже настільки був упевнений, що мої найгірші побоювання справджуються, що кілька разів впускав ключі, намагаючись відкрити дверцята. Десь з третього разу мені вдалося відімкнути машину, і незабаром я вже мчав до будинку, порушуючи всі мислимі і немислимі правила. Якби прокляття, що посилали мені навздогін інші водії, могли здійснитися, то я помер би на місці, так і не дізнавшись, що сталося вдома.

Я їхав зі швидкістю приблизно вісімдесят кілометрів на годину і раптом відчув, як стало важко дихати, а потім різко стиснуло в грудях. Усе тіло охопила слабкість, схожа на недорозвинений параліч. «Ось так і гинуть за кермом», — промайнуло в голові. Я застогнав, машину повело на стрічну смугу, я з останніх сил крутнув кермо правою рукою. Лівої майже не відчував — всі відчуття поглинав біль, що розтікався з грудей. Зрозумівши, що не зможу довго втримувати машину на прямій, я вдарив по гальмах і зупинився посеред дороги, ледь не виїхавши на зустрічну смугу. Ззаду почулися нервові гудки, але мені було не до них. Коли зупинився, стало трохи легше. Я глибоко дихав, марно намагаючись компенсувати цим недостатню роботу серця. Але все таки мені з кожною секундою ставало легше. Справа зупинилася шістка, і водій з почуттям поплескав по бічному склу моєї машини, висунувшись мало не наполовину зі своєї, й супроводжуючи цю дію добірним матом, з якого можна було б почерпнути як те, де він бачив таких водіїв, так і те, де на його думку їм місце. Місця були не найвіддаленіші — з тих, на яких звичайно сидять і які дозволяють комфортно реалізувати природні потреби. Побачивши моє, мабуть, вельми бліде, обличчя, він якось швидко осів, заткнувся і швидко помчав далі. І то правда — чужими проблемами собі голову краще не забивати. Міг би, звичайно, і швидку викликати, ну, та гаразд — ми не в Європі. Через п’ять хвилин я відчув, що знову можу їхати. Серце майже заспокоїлося, дихав я теж не з останніх сил, руки тремтіли, але кермо тримати вже міг. Усе ще відчувався біль в грудях і слабкість, причому мені здавалося, що сили тоненьким струмочком поволі покидають моє тіло. Або все ж таки не здавалося. Крім того, прокинулося шосте відчуття, що вже довгий час дрімало. Я не міг визначити, що воно мені намагалося сказати — це був не погляд в спину, не невідома загроза, хоча небезпека теж була присутня десь на периферії, і навіть не передчуття якоїсь події. Ні, те, що я відчував, було схоже хіба що на… зв’язок, відчуття злиття. Можна було скільки завгодно гадати, як це пов’язано з Тінню, але набагато ефективніше просто поїхати туди і все вияснити.

Чорт, а сили справді кудись витікали. Це було страшно. Щось нове в наших взаємостосунках з Тінню, а тому воно особливо лякало. До будинку залишилося не так вже далеко, кілометрів шість-сім. Що ж зі мною буде, якщо я під’їду до нього зовсім близько?

— Просто розтану, — припустив я і вже набагато повільніше поїхав до будинку.

Коли я опинився на місці, у мене почало двоїтися в очах. Я труснув головою — зір сфокусувався, але через декілька секунд знову почало двоїтися. Чорт з ним, бачити це мені не дуже заважало, так що впораюся! Я починав злитися, і це теж було добре. Ще трохи, і злість повністю заглушить страх. Як було б добре, але страх, що б я із цього приводу не думав, не бажав відпускати, вмостившись у найзручнішому місці в голові і звідти заправляючи всією рештою відчуттів.

Я випав з машини і, підійшовши до багажника, дістав звідти двостволку. Перевірив, особливо не ховаючись від випадкових перехожих, наявність в стовбурах зарядів, розіклав по кишенях останні чотири, які теж валялися в багажнику, дбайливо загорнені в поліетиленовий пакетик, і, закривши багажник, пішов до під’їзду. Біля самого входу до під’їзду очі зовсім перекосило, і, немов цього було мало, стрельнуло в серці. Я не утримав рівноваги і впав, наче якийсь алкаш, на ґанку, мальовниче розтягнувшись на повний зріст.

Попередження?

Усе одно! Я встав, насилу сфокусував погляд, притиснув тремтячими, слабіючими руками до грудей двостволку і увійшов до під’їзду. Швидко дістався до свого третього поверху і почав відкривати двері. Ключ ніяк не хотів встромлятись у замок. Невеликий біль в серці, немов хвилями, накочував і відпускав, накочував і…

— Хто там? — пролунав із-за дверей переляканий бабський голос.

— Я, — сторопіло відповів я. Підняв погляд вгору — так і є — тридцять друга, моя квартира. Та й двері мої. Але при чому тут якась бабця? Що за… — Відчиняй, бо рознесу замок!

— Пішов звідси, наркоман! — закричала бабця з-за моїх дверей. Загавкав собака.

— Ти мене не заплутаєш, виродок! Я заходжу!

— У мене собака, забирайся, а то гірше буде! — заволав Тінь баб’ячим голосом.

— Тобі ж гірше.

Я вистрелив, приставивши дуло майже впритул до замка, запізно подумавши: чого це у мене один замок на дверях? Адже були два. У під’їзді постріл пролунав аж занадто приголомшливо. Вуха різнув біль, замок вилетів з порядним шматком дверей на додачу. Десь далеко завищала бабця. Двері відчинилися, і я, наче в страшному сні, побачив лежачу на підлозі бабцю, що вхопилася за скривавлене стегно. Дрібний песик, підібравши хвоста, побіг до кімнати. Усе було б не так страшно, і навіть непогано, якби я, кинувши мигцем погляд на двері, не помітив, що квартира тепер вже не тридцять друга, а двадцять третя. Я закліпав — все одно двадцять третя! І бабця була справжнісінькою, я її не раз бачив, коли вона сиділа біля сусіднього під’їзду на лавці. Я кинув рушницю і кинувся до бабці. Та перелякано і дуже жваво для важкопораненої відскочила від мене, щось прокричавши і осінивши мене для чогось хрестом. Ні, не сильно зачепив, та й крові було зовсім небагато. Слава Богу.

Розвернувшись, я підхопив рушницю і кинувся вниз. На вулиці мене знову перекосило на обидва ока, але тепер я був до цього готовий. Тому перш ніж рушити далі, я ґрунтовно протер очі, і лише переконавшись, що бачу те, що бачу, пішов до сусіднього під’їзду. Якби знадобилося, я б і навпомацки дістався.

Біля під’їзду сидів сусідський доберман. Звичайно ласкавий і готовий лизнути навіть самого незнайомого перехожого, він вишкірився, і по всьому вигляду було видно, що пускати він мене не має наміру. Шкода. Я підняв двостволку і, намагаючись не дивитися в очі собаці, натиснув на спусковий гачок, рознісши йому голову. Вона хоч би не мучилася. Виправдання не найнадійніше, але інших у мене не було. Перезарядивши двостволку, я кинувся до під’їзду, ретельно відлічуючи свій третій поверх. Один раз збився, навіть не знаю як — усе, напевно, штучки Тіні, потім довго дивився на номер своєї квартири, поки не здогадався просто засунути ключ. Ключ провернувся.

Цікаво, чи скоро приїде міліція? І чи будуть вони розбиратися, що до чого, або відразу замочать маніяка з двостволкою?

Я відчинив двері й увійшов.

Спершу нічого не побачив. Усе було як завжди, і я на декілька секунд розгубився. А потім побачив на килимі в коридорі плями. Якого кольору розібрати точно з висоти мого зросту та ще й з вадами зору було неможливо. Я, наче в трансі, сів навпочіпки перед найближчою плямою і придивився. Плями були безумовно якщо не червоного, то вже точно рожевого кольору, і їх було багато. Майже безперервна смуга тягнулася з боку ванни до кімнати. Здається, я зрозумів, що це за чортівня, проте й досі сидів навпочіпки на підлозі, нічого не роблячи. У квартирі панувала абсолютна тиша. Я відчував, що втрачаю сили. За спиною — там, де знаходилися незачинені вхідні двері — почувся шум… Я трохи повільніше, ніж належить, повернувся, трохи не втративши при цьому рівновагу, і виставив перед собою рушницю. Зверху по сходах, до моєї квартири поволі спускалося щось, що нагадувало мого сусіда зверху. Навіть під час найстрашніших запоїв цей алкаш близько сорока років від народження виглядав набагато симпатичнішим, ніж те, що наближалося тепер. Звисаюча донизу, як у шарпея або мастіно, шкіра на обличчі надавала йому вигляду людини, яка обмінялася шкірою з якимось товстуном… або ж його самого роздули як м’ячик, а потім спустили. Видно, під одягом було те ж саме. Очі сусіда закривали звисаючі повіки, але я не сумнівався, що він не помилиться в напрямі. Яка збочена фантазія спонукала Тінь створити таке?!

Десь внизу грюкнули двері і почувся тупіт, і він стрімко наближався. Я нарешті прокинувся і кинувся до дверей. Хотів кинутися, але насилу зміг тільки доштовхнути власне тіло до дверей і впасти там на коліна. Сусід-алкаш вже простягав до мене руку. Мене почало нудити. Я майже зачинив двері, сусід встиг в останню мить їх затримати, і одночасно в під’їзді відчинилося ще кілька дверей, як знизу, так і зверху. Хтось впав, так що завібрувала підлога. Двері поволі відчинялися під натиском сусіда. Я був геть знесилений. У кімнаті щось нерозбірливо крикнула Лінда. У коридорі пролунав страшний крик. Хтось у відчаї крикнув: «Ні!» — здається не я один міг чинити опір. Щілина між косяком і дверима виросла до ширини мого тіла. Я вистрелив. Сусід із перебитими ногами, з якимсь булькаючим звуком, схожим на людський крик тільки, якщо маєш гарну уяву, упав. Добре, хоч не на мене. Я закрив двері одним відчайдушним рухом, майже не сподіваючись що встигну це зробити раніше, ніж молодик з першого поверху, що перетворився на якесь чудовисько, вкрите зроговілою шкірою, досягне дверей.

Я встиг. У двері гучно вдарилося тіло. Я клацнув замком, опинившись у відносній безпеці. Усього лише наодинці з Тінню. Насилу піднявшись на ноги — здригаючись кожного разу, як в двері билося чергове, а може, одне і те ж, тіло — спираючись на рушницю, я пішов в кімнату. І остовпів.

Маленьке, синюшне, покрите слизом, тіло новонародженого лежало в метрі від Лінди, що розкинула в різні боки скривавлені ноги. Дівчина не ворушилася, притулившись спиною до батареї біля протилежної стіни, очі її були заплющені. А ось новонароджений ворушився. І дуже жваво. Він щось робив, і одночасно поволі повз до Лінди, залишаючи на килимі плями слизу. Здається, він виліз з неї зовсім недавно. Немовля різко озирнулося на мене, у мене захватило дух. Він їв її!… З рота маленького монстра стирчала пуповина, і він жував її, поволі просуваючись до тіла Лінди. Шлунок не витримав і стиснувся в неконтрольованому спазмі. Я нахилився і проблювався, як заворожений продовжуючи спостерігати за цією огидною сценою. Малюк посміхнувся мені, зробив декілька швидких жувальних рухів, потім виплюнув пуповину і невміло, але цілком розбірливо радісно вимовив:

— Мені потрібна їжа!

Я нічого не відповів. Не тільки тому, що відповідати не мав наміру, а і тому, що просто не міг зітхнути. По тілу пробігли мурашки, потім хвилею накотила слабкість і я, не утримавшись на ногах, впав.

— І така теж, — вимовило немовля, підморгнувши. Почекай, закінчу з нею, а тоді займуся тобою.

Він вхопився за пуповину ротом і з божевільною швидкістю почав жувати, просуваючись до тіла Лінди ще прудкіше, ніж раніше.

Я вмирав.

У двері барабанили вже декілька тіл, чулися завивання і рев.

По підлозі в трьох метрах від мене повзло немовля — до матері йому залишилося зовсім трохи. Але зустріч їх буде не такою приємною, як це відбувається звичайно.

Лінда різко розплющила очі, погляд її був спрямований прямо на мене. Я майже нічого не бачив. Тільки її очі тонкою ниточкою з’єдналися з моїми. «Зупини!» — говорили вони. Я майже не відчував тіла. Груди сіпалися в спазматичних спробах наповнити легені повітрям. Це був кінець.

«Убий!»

Я зітхнув. Повітря влетіло в легені подібно до бомби, що розірвалася, подібно дощу, що випав в пустелі. Одне велике глибоке зітхання. А потім ще одне і ще, і ще…

«Убий!»

Двостволка була важкою, як надгробна плита.

Вхідні двері затріщали і з гуркотом випали. Почувся переможний рев кількох горлянок.

Я докрутив лежачу на підлозі двостволку у бік немовляти і швидко засунув один заряд. Якраз в дупу. І вистрілив. Немовля відлетіло до стінки, і, ударившись об неї, поряд з Ліндою, завмерло безформною купою, здивовано витріщивши на мене очі. А я дивився лише на Лінду. Дісталося і їй, хоч і значно менше, ніж Тіні. У повітрі повисла тиша. Я озирнувся — тварюки поволі відступали, невпевнено озираючись один на одного. Вони мінялися прямо на очах.

Сили швидко поверталися до мене. Я встав, відчуваючи мало не ейфорію, відкинув тепер уже непотрібну рушницю і наблизився до Лінди. Вона ще дихала, намагалася дивитися, але очі вже неслухняно закривалися. Я підхопив її скривавлене й навдивовижу легке тіло й пішов до виходу. Монстри кудись зникли, розчистивши прохід, тільки на сходовій клітці лежав сусід зверху і стогнав, вхопившись за ногу. Я зробив його інвалідом. Насилу тримаючись на ногах, я спустився до машини, посадив на переднє сидіння Лінду, абияк зафіксувавши її ременем і, оббігши машину, сів на місце водія.

— Я хочу спати, — ледве чутно прошепотіла Лінда, не розплющуючи очей.

— Уже скоро, — пообіцяв я, — але ще не засинай.

Двигун, немов відчуваючи покладену на нього відповідальність, завівся з півоберта, і я різко рушив. Десь поряд завила міліційна сирена, котра наближалася десь попереду. На виїзді я зустрівся з нею, зачепив злегка і ще більше втопив педаль газу. Менти на мить зупинилися, вражені таким нахабством і не знаючи, напевно, чи слід їм переслідувати мою машину, але покотили до мого під’їзду. Коли я подолав половину шляху до лікарні, за моєю машиною причепився хвіст. Спочатку одна патрульна машина, потім ще одна.

Я під’їхав до лікарні, і, вийшовши з машини, заволав у всю силу:

— Хто-небудь, допоможіть!

Побачивши, що до мене наближається доктор, що вийшов на крик з «швидкої», припаркованої поряд, я замовк. Правоохоронці, що було відстали, нарешті під’їхали і, висипавши з авто, побігли до мене, тримаючи пістолети напоготові. Доктор припав до Лінди. Двоє ментів схопили мене і, скрутивши руки, прим’яли до капота моєї машини. Я вивернув голову, запитав:

— Що з нею?!

Доктор похитав головою.

— Я питаю, що з нею?!

— Мертва, на жаль, — буркнув доктор і, вставши, приречено махнув рукою двом колегам, що наближалися до нас.

— Відкачуй! — прокричав я.

— Пізно — вона вже давно мертва.

Епілог

Я пройшов слідом за ментом до невеликої кімнат, де були стіл і два стільці, на одному з яких сиділа Олена. Як добре опинитися за межами камери. Або, можливо, мене не камера так обтяжувала, а сусідство Кешки. У будь-якому випадку, я хоч трохи, але розслабився. За спиною пролунав гуркіт металевих дверей, що закрилися майже повністю, зруйнувавши приємну ілюзію свободи. Вони все-таки навмисне роблять їх скрипучими. Голос за спиною попередив:

— У вас двадцять хвилин, після чого я нічого не знаю: дівчатка — направо, хлопчики — в камеру.

Я обернувся і через гратчасте віконце на дверях побачив лисину охоронця, який віддалявся, потім пішов до дівчини, що терпляче чекала. Коли я сів, незручно влаштувавшись на стільці зі скутими позаду руками, вона співчутливо запитала:

— Як ти?

— Непогано, — збрехав я. Насправді мені було погано, але хіба треба все це їй говорити?

Вона співчутливо кивнула.

— Я тобі нічого не принесла. Тут, напевно, погано годують, але наступного разу обов’язково що-небудь прихоплю. Зараз просто не було часу.

Чисто жіночий підхід. Але це ніяк не зменшувало моєї подяки за її занепокоєння. Тут дійсно годували кепсько. А мені ще звикати…

— Дякую, — буркнув я. Може, до наступного разу Кешку кудись переведуть — не хотілося ділитися з ним їжею, принесеною від щирого жіночого серця. А жлобитися теж недобре, негарно якось, та й не зрозуміє він мене. Кешку переведуть — іншого підселять. Ех, що я тут роблю? Може, відразу вішатись? Або втекти, досвід вже є.

— Може, ще чого-небудь треба? То ти скажи, — продовжила Олена.

— Ні, що ти можеш? Хіба що зашморг, але ти лікар, не принесеш. — Я поклав лікті на стіл і заховав обличчя в долоні. Волосся теж доведеться зрізати, краще налисо — може, у мене пика стане бандитською, хоча навряд чи. Чорт, не зможу я у в’язниці — або повішусь або втечу… швидше за все мене при цьому пристрелять, або спіймають, що ще гірше. Якби я хоч би провину за собою відчував, а так… Яка ж вона симпатична в цій білій міні-спідниці й топіку.

— Я не просто так прийшла.

Так, невже хоче ощасливити мене востаннє? Я не утримався і відверто впендюрився поглядом у виріз її блузи, показуючи, що я не дурень — зрозумів. Тільки б ніхто не зайшов.

— Ми тут подумали, Сергій Іванович хорошого адвоката найняв, і клініка також. Ти чого так дивишся, щось не так? — Вона поправила топік, і збентежено продовжила: — Адвокат до тебе завтра прийде. А поки що ти повинен коротко розповісти мені те, що трапилось останнім часом. Усе, що крім тебе нікому не відомо. Ми подумаємо, а потім виробимо лінію поведінки. Ти не турбуйся — Тетяна Андріївна говорить, що визнати тебе неосудним буде неважко. Отже, у тебе є шанс і непоганий.

Я трохи подумав, навіть від споглядання блузи відірвався, або вірніше від того, що вона приховувала, і сказав:

— Який ще шанс? Я людину замочив, вірніше півтори людини і признався… поки що в цій половинці, а ще двох покалічив, — я знизив голос до шепоту, — це якщо не рахувати тих двох в клініці та ще одного шизика. І того худого наркомана, що охороняв Лінду, на мене обов’язково повісять, і мені нічого не залишиться, як визнати очевидне. У кращому разі не пришиють мені хіба Лінди, хоча і її я поранив, але не серйозно… ти казала, що вона померла від серцевої недостатності. Так про які ще шанси ти говориш?

— Я не знаю, що там ще за наркоман, — трохи роздратованим голосом почала Олена, — але кількість злочинів тут ніякої ролі не грає. Якщо тебе визнають неосудним — а так, безумовно, і буде, тому що висновки Тетяни Іванівни і твого лікуючого лікаря будуть в цьому випадку вирішальними — то ти будеш визнаний таким, який не може відповідати за свої дії, і тебе відправлять на примусове лікування.

— Клініка згоріла, — сторопіло сказав я, ще побоюючись впустити в себе надію.

— До іншої ляжеш, — різко кинула Олена.

— До іншої, то й до іншої, — задумливо погодився я. Потім дозволив якийсь час думкам поганяти в голові і вимовив перші, по-справжньому свідомі, слова за цей клятий день:

— То я їм просто все розповім. Як було, так і розповім — будь-який психіатр після цього мене визнає неосудним.

— Може, й так, але краще, якщо ти розповіси усе спочатку мені, а потім ми всі разом подумаємо, що варто говорити, а про що треба промовчати. Якщо все зробимо так як треба, то дурка тобі забезпечена.

— Ніколи б не подумав, що буду такий радий повернутися туди знову. — І задумливо додав: — А звідти втекти набагато легше.

— Ніяких втеч, — строго погрозила Олена.

— Полікуєшся рік чи два, і, якщо все буде нормально, тебе випустять. А якщо втечеш, то так і бігатимеш все життя. Тобі це треба?

— А що ж ти відразу… — хотів сказати «про пиріжки почала», але вчасно стримався. Погодувати — це дуже особисте і, можна сказати, фундаментальне, в жіночій природі. А на такі речі краще не тиснути — собі ж гірше буде. — Неважливо. Я все зрозумів, усвідомив і починаю розповідати.

І я почав. Насилу вклався у відведений час, хоч і розповідав дуже стисло. Врешті-решт, Олена майже переконалася, що я дійсно не в собі, і в такому стані знаходжуся з тих пір, як втік з клініки. Коли прийшов охоронець, я посміхався. Він не зрозумів і скрушно похитав головою. От так я і посміхався, поки йшов до камери. Тільки там, зустрівшись з потворною фізіономією сусіда по камері, почав трохи відходити.

— Ти все-таки псих, — сказав охоронець і, зачинивши за мною двері, розвернувся і пішов.

— Так, я псих, — не став я сперечатися.

Жовтень 2004 — липень 2005

Оглавление

Пролог

Тінь

Епілог