Роксолана [Павло Архипович Загребельний] (fb2) читать постранично


 [Настройки текста]  [Cбросить фильтры]

ЗАГРЕБЕЛЬНИЙ ПАВЛО

Р О К С О Л А Н А

https://vk.com/with_books

Книга перша


ВОЗНЕСІННЯ

МОРЕ

О біле каміння серце посіту...

П. Тичина


Назвали його Чорним, бо чорна доля, і чорні душі на ньому, і діла теж чорні. Кара

Деніз — Чорне море.

На Чорному морі на білому камені Ясненький сокіл жалібно квилить-проквиляє.

Смутно себе має, на Чорне море спильна поглядає. Що на Чорному морю недобре ся

починає. Що на небі усі звізди потьмарило, Половину місяця в хмари вступило, А із низу

буйний вітер повіває, А по Чорному морю супротивна хвиля вставає...

Не вставала злоспротивна хвиля проти турецької кадриги1[1], море було тихе, вітер

починався щодня по заході сонця, дув цілу ніч з берега, але вода лиш злегка брижилася

від нього, на ранок залягала мертвота на водах і в повітрі, лиш по обіді війне свіжий

вітерець, повертає за сонцем, мовби женеться за ним, і вмирає надвечір разом із

сонцем.

Кадрига скрадалася уздовж берега, не відважуючись пускатися на широкий простір

цього переповненого водою великих слов'янських рік моря, непроглядного у глибинах,

таємничо-неприступного, чорного, як шайтан. Кара Деніз...

Три вітрила — одне червоне, два зелені — ледь напиналися. Кадригу гнали вперед

своїми веслами галерники. На двадцяти шести лавках по чотири гребці, голі до пояса,

бритоголові, забиті в кайдани, прикуті до товстезного ланцюга, що лежав змійовим

валом уздовж дна кадриги. Ні випростатися, ні змінити місце. Спали і їли позмінне на

своїх лавицях, хвилі били в них, сонце пекло, вітер рвав тіло, піт заливав очі, уздовж

помосту, прокладеного над галерниками, бігав з канчуком євнух-дотурнак — ключник,

схожий на старого вола, євнух, наділений силою теж ледве не волячою, у високій чалмі,

в розхристаному шовковому халаті,тряс жирними грудьми, кричав, аж пінився, підганяв

гребців, а вони й самі за кожним помахом весел, мовби кидаючи в прокляту воду не

лише весла, а й усю свою силу, видихали з себе дико, ненависно: «Г-гик! Р-рик! Г-гик! Р-

рик!»

Хоча й би синєє море розіграло, Хоча й би турецький корабель розірвало...

На демені-кормі напнуто від сонця й негоди прихисток із смугасто-білого з синім

єгипетського полотна. Старий Сінам-ага, страждаючи від хворощів, втомлено споглядає

шістьох вродливих чорнооких молодих жінок, скованих докупи за шиї. Всіх їх

заполонено, викрадено, у двох одібрано цицькових дитяток, усіх продано на

невільничому торзі в Кафі, майже нагих кинуто на кадригу (хай свіжий вітер Кара Денізу

золотить їхні молоді вабливі тіла), скуто залізом, щоб порятувати од відчаю і від

нечестивих спроб заподіяти собі смерть у хвилях. Кадрига скрадається понад берегами,

береться далі й далі на південь — до благословенних земель Анатолії, до Богазічі-

Босфору, до священного Стамбула, де цих молодих чужинок уже ждуть у солодких

гаремах. Сказано в поета:

«Бери частіше нову жону, щоб для тебе завжди тривала весна. Старий календар не

годиться для нового року». Спочивають втомлені метушнею і недосконалістю світу старі

очі Сінам-аги на гнучких білих тілах бранок. І хоч негоже правовірному споглядати

жіночу гріховну наготу, та хай втішаться бодай очі старого Сінам-аги подорожнім

видовищем слов'янських рабинь, коли вже тіло немічне. Сказано-бо: «Аллах хоче

полегшити вам; адже сотворений чоловік слабим».

Були чи й не були шість бранок для старого Сінам-аги, може, й узяв їх на кадригу хіба

що для спочинку очей своїх. Віз же до Стамбула, на славетний Бедестан, де продаються

найдорожчі раби під місяцем, молоде білотіле дівча з волоссям у золоті червонім, ніби у

1[1] Кадрига— галера.

вогні тогосвітнім, п'ятнадцятилітнє, зухвале, невпокорене і — о всемогутність аллаха

єдиного й милосердного — розсміяне та безжурне!

Дівча не скуте залізом, не прикуте ні до кадриги, ні до нещасних своїх подруг, не

світить воно нагим тілом, а завинуте дбайливо в шовки, щоб тіло його не втратило

ніжності, жилавий євнух-суданець, втаємничений у незбагненне мистецтво давнього

Мисру2[2], натирає дівча якимись пахощами, намащує, розчісує його золоті коси, а воно

то пустотливо підставляється під те чужинське пещення, то випручується і летить до

облавка кадриги, так ніби