КулЛиб - Классная библиотека!
Всего книг - 389513 томов
Объем библиотеки - 497 Гб.
Всего авторов - 163641
Пользователей - 88389

Последние комментарии

Загрузка...

Впечатления

дохтор хто про Андерсон: Тау - ноль (Научная Фантастика)

Читал давно, но до сих пор отлично помню сюжет. Вначале книга может показаться скучной, но это только на первый взгляд. Отношение в команде на борту космического корабля, а главное, это конечно путешествие к конечной цели.
Роман заканчивается довольно удачно, так что продолжение и не напрашивалось. Много книг о покорении новых миров, но совсем мало о гибели вселенной. Так что здесь мысль была совсем в ином. Удачный роман Андерсона, масштабный, который заглядывает далеко в будущее.

Рейтинг: 0 ( 0 за, 0 против).
дохтор хто про Робертс: Матрица÷Перематрица (Юмористическая фантастика)

Поставил хорошо, но не идеально. Есть юмор, пускай и ниже пояса, и пускай довольно специфический, но все же... Несколько раз при прочтении даже посмеялся. У автора лёгкий язык, что в этой книге, что в остальных.

Рейтинг: 0 ( 0 за, 0 против).
дохтор хто про Бакстер: Эволюция (ЛП) (Научная Фантастика)

Книга просто шикарная. Начинается от древних времён, с динозавров, и заканчивается в далёком будущем, у самого конца Жаль, конечно, что такой литературы довольно мало.всего.

Рейтинг: 0 ( 0 за, 0 против).
time123 про Аратои: Новобранец (Фэнтези)

фуета

Рейтинг: 0 ( 0 за, 0 против).
Stribog73 про Иган: Рассказы (Научная Фантастика)

Добавлено еще три рассказа.

Рейтинг: 0 ( 0 за, 0 против).
Чукк про Curtin: Gray Snow (Триллер)

Тяжелая книга, без хэппи-енда. Отец семейства, приготовившись к апокалипсису, неожиданно оказывается в ситуации, когда надо кормить нелюбимого родственника и парня дочери.
Книга на английском.

Рейтинг: 0 ( 0 за, 0 против).
monahwar про Марков: Герцог (Космическая фантастика)

начало было интересно.середина скомкана а эта книга вааще отстой...

Рейтинг: 0 ( 0 за, 0 против).
загрузка...

Бойня номер п'ять (fb2)

- Бойня номер п'ять (пер. Петро Соколовський) 369K (скачать fb2) - Курт Воннегут

Использовать online-читалку "Книгочей 0.2" (Не работает в Internet Explorer)


Настройки текста:



Курт Воннегут. Бойня номер п'ять

БОЙНЯ НОМЕР П’ЯТЬ, АБО ХРЕСТОВИЙ ПОХІД ДІТЕЙ (службовий  танець  зі  смертю) 

Автор  —

КУРТ  ВОННЕГУТ  молодший,

американець  німецького  походження

в  четвертому  поколінні,

який  тепер  живе  в  добрих  умовах  на  мисі  Код

(і  забагато  палить)

і  який,  бувши  американським

піхотинцем-розвідником  нестройової  служби,

потрапив  у  полон,

був  свідком  бомбардування

німецького  міста  Дрезден,

колись  званого  Флоренцією-на-Ельбі,

і  вижив  для  того,  щоб  розповісти  про  це.

Цей  роман

мав  трохи  телеграфічно-шизофренічний  стиль,

яким  пишуть  на  планеті  Тральфамадор,

звідки  прилітають  літальні  тарілки.

МИР  ВАМ.


Мері О’Гар і Гергардові Мюллеру

присвячую


Ревуть воли й телята,
І мекає ягнятко.
Та Ісус малий не плаче —
Спокійне немовлятко.

Глава 1

Майже все це сталося насправді. Принаймні війну тут описано досить-таки правдиво. Чоловіка, якого я знав, і справді розстріляли в Дрездені за те, що він узяв чужого чайника. Інший мій знайомий і справді погрожував, що після війни через найнятих убивць розправиться зі своїми особистими ворогами. І так далі. Імена всі я позмінював.

Я й справді їздив до Дрездена на кошти фонду Гугенхейма (нехай його бог не забуває!) у 1967 році. Місто це дуже скидалось на Дайтон у штаті Огайо, тільки в ньому ще більше незабудованих ділянок. Певно, там у землі цілі тонни борошна з людських кісток.

Їздив я туди зі своїм фронтовим приятелем Бернардом В. О'Гаром, і ми потоваришували з водієм таксі, котрий завіз нас у ту бойню, де нас було позамикано на ніч як військовополонених. Звали його Гергард Мюллер. Він розповів нам, що якийсь час перебував у полоні в американців. Ми спитали, як живеться за комуністів, і він відповів, що спершу було кепсько, бо доводилося тяжко працювати, сутужно було з житлом, харчами й одежею. Але тепер значно покращало. Він мешкає у затишній невеличкій квартирі, його дочка здобуває чудову освіту. Мати його згоріла під час бомбардування Дрездена. Бува й таке. На Різдво він прислав О’Гарові листівку, і в ній було написано:

«Бажаю Вам і Вашій родині, а також Вашому приятелеві веселого Різдва й щасливого Нового року і маю надію ще зустрітись у мирному й вільному світі, в моєму таксі, якщо доля судитиме».

Мені це дуже подобається: «Якщо доля судитиме».

І признаватись не хочеться, скільки ця триклята книжка забрала в мене грошей, нервів і часу. Коли я двадцять три роки тому повернувся з другої світової війни, мені здавалося, що нема легшого написати книжку про зруйнування Дрездена: адже досить переповісти те, що бачив на власні очі. І ще мені здавалося, що то буде шедевр або принаймні вона принесе мені купу грошви, бо ж тема неабияка.

Але щось небагато слів я знаходив про Дрезден — в усякому разі замало для книжки. Та й тепер я маю їх не більше, дарма що сам уже зробився старим шкарбуном зі своїми спогадами, витребеньками й дорослими синами.

Я думаю, які марні були мої спогади про те місто і все-таки як спонукало мене написати про нього. Мені приходить на згадку давній жартівливий віршик:

Жив хлопець з гарним інструментом у Стамбулі
І врешті став до нього промовлять:
«Багатства через тебе я позбувся,
Від слабості в дугу зігнувся,
А ти не можеш і піпі справлять!»
І ще мені згадується пісенька:
Зовуть мене Йон Йонсоном,
Живу я у Вісконсіні,
Працюю тут на тартаку.
А коли хто мене питає,
То так тому відповідаю:
Зовуть мене Йон Йонсоном,
Живу я у Вісконсіні…
І так далі без кінця.

За всі ці роки мене не раз питали, над чим я працюю, і я звичайно відповідав, що здебільшого над книжкою про Дрезден.

Так я відповів і Гаррісові Стару з кіностудії, а він звів брови й запитав:

— Це антивоєнна книжка?

— Так, — відповів я. — Либонь, що так.

— А ви знаєте, як я кажу людям, коли чую, що вони пишуть антивоєнні книжки?

— Не знаю. Як же ви їм кажете?

— Я кажу: «А чого б вам замість цього не писати антильодовикові книжки?»

Певна річ, він хотів цим сказати, що війни будуть завжди і що зупинити їх не легше, ніж зупинити льодовики. Я теж такої думки.

Та навіть якби війни не сунули на нас, як льодовики, все одно б лишалася ще прадавня звичайна смерть.

Коли я був трохи молодший і працював над оцією книжкою про Дрезден, то звернувся до свого фронтового товариша Бернарда В. О’Гара, чи не можна якось завітати до нього. Він став окружним прокурором у Пенсільванії. Я став письменником на мисі Код. На війні ми були рядовими в піхоті, розвідниками. І ніколи не тішили себе надією, що після війни добре зароблятимемо, однак життя склалося в нас зовсім не погано.

Відшукати його я попросив телефонну компанію Белла. А там знають свою справу. Інколи ночами у мене трапляються такі напади, зв’язані з алкоголем і телефоном. Я напиваюсь, а дружина забирається в іншу кімнату, бо від мене відгонить гірчичним газом і трояндами. Тоді я поважно й чемно прошу телефоністку з'єднати мене з кимось із друзів, кого я не бачив роками.

Так я відшукав і О’Гара. Він коротун, а я високий. На війні нас називали Пат і Паташон. Ми разом опинилися в полоні. Я сказав йому по телефону, хто я такий. Він зразу повірив. Він ще не спав. Щось читав. Усі інші вже спали.

— Послухай, — мовив я. — Я пишу книжку про Дрезден. І мені треба, щоб хтось допоміг мені дещо згадати. Не заперечуєш, якщо я навідаюсь до тебе, і ми вип'ємо, поговоримо, згадаємо минуле?

Особливого запалу він не виявив, тільки сказав, що пам'ятає дуже мало, але щоб я все-таки приїхав.

— Я гадаю, що за кульмінацію книжки буде розстріл бідолашного старого Едгара Дербі,— сказав я. — Подумати тільки! Все місто палає, гинуть тисячі людей, а цього солдата-американця заарештовують серед руїн за те, що він узяв чайника. Польовий суд, усе як годиться, а тоді розстріл.

— Умгу, — буркнув О’Гар.

— Адже це кульмінаційний момент?

— Я на цьому не розуміюся, — відповів він. — Це твій фах, а не мій.

Наламавши руку на всіляких кульмінаційних моментах, зав’язках, характеристиках, діалогах, напружених сценах і конфліктах, я безліч разів накидав плани цієї дрезденської книжки. Найкращий з них, в усякому разі найкрасивіший, у мене вийшов на рулоні шпалер.

Я взяв у дочки олівці й кожному героєві надав іншого кольору. З одного кінця шпалер був початок книжки, з другого — кінець, а те, що було посередині, становило її середину. Синя лінія сходилася з червоною, потім із жовтою, а далі жовта лінія уривалась, бо герой, якого вона зображала, гинув. І так далі. Зруйнування Дрездена зображалося вертикальною смужкою оранжевих хрестиків, і всі лінії, що вціліли, проходили через цю смужку й виходили з протилежного кінця.

Всі ці лінії втикалися в бурячище над Ельбою поблизу міста Галле. Падав дощ. Війна в Європі вже кілька тижнів як скінчилася. Нас вишикували російські солдати. Було нас там тисячі — англійців, американців, голландців, бельгійців, французів, канадців, південноафриканців, новозеландців, австралійців — усіх тих, що переставали бути військовополоненими.

По другий бік поля стояли тисячі росіян, поляків, югославів і так далі під охороною американських солдатів. Там на дощі й провадився обмін — одного за одного. Ми з О’Гаром і ще багато хто вилізли на американську вантажну машину. О’Гар не мав ніяких сумнівів. Майже всі інші мали. У мене була парадна шабля офіцера люфтвафе, — вона збереглась і досі. Відчайдух недоросток, якого я називаю в цій книжці Поль Лаззаро, теж американець, мав при собі цілу кварту діамантів, смарагдів, рубінів і таке інше. Це він позбирав у дрезденських підвалах з убитих. Бува й таке.

Йолоп англієць, що десь позбувся зубів, віз свій сувенір у парусиновій торбі. Торбу він поклав мені на черевик. Щохвилини він зазирав у ту торбу, а тоді поводив очима й витягував худу шию, силкуючись перехопити чийсь заздрісний погляд. І раз у раз стукав торбою мене по нозі.

Я гадав, що це ненавмисне. Але помилявся. Йому страх кортіло показати кому-небудь свій скарб, і він вирішив, що я заслуговую на довіру. Він глянув мені в очі, підморгнув і розкрив торбу. Там була гіпсова модель Ейфелевої вежі, вся позолочена. А всередині було встановлено годинник.

— Оце краса! — вигукнув він.

Нас переправили літаками до Франції, у табір відпочинку, де нам давали молочні коктейлі з шоколадом та різний поживний харч, щоб ми взялися молоденьким жирком. А потім нас відправили додому, і я одружився на гарненькій дівчині, яка теж надбала молоденького жирку.

І в нас з'явилися діти.

Досі вони всі вже повиростали, а я зробився старим шкарбуном зі своїми спогадами й улюбленими витребеньками. Зовуть мене Йоном Йонсоном, живу я у Вісконсин, працюю тут собі на тартаку.

Іноді пізно вночі, коли дружина вже спить, я пробую додзвонитися до котроїсь із давніх своїх приятельок.

— Чи не могли б ви дати мені номер телефону місіс такої-то? Вона живе, здається, там і там. Будь ласка.

— Пробачте, сер, але такого абонента у нас немає.

— Спасибі. І за це спасибі.

Я випускаю нашого собаку погуляти, а тоді впускаю назад, і ми розмовляємо собі помалу. Я йому показую, як я його люблю, а він показує, як любить мене. Запах гірчичного газу й троянд зовсім йому не вадить.

— Ти добрий собацюра, Сенді,— кажу я йому. — Ти знаєш це? Ти молодець, Сенді.

Іноді я вмикаю радіо і слухаю які завгодно, тільки не музичні передачі з Бостона чи Нью-Йорка. Коли я трохи напідпитку, музики в записах я просто не терплю.

Рано чи пізно я лягаю спати, і дружина питає, котра година. їй неодмінно треба це знати. Буває, я не знаю і тоді відказую:

— Спитай мене, а я — тебе!

Деколи я думаю про свою освіту. Якийсь час після другої світової війни я навчався в Чікагському університеті. Був студентом факультету антропології. Тоді нас учили, що між людьми немає абсолютно ніякої різниці. Можливо, вони й досі цього вчать.

І ще вони вчили, що немає людей дивних, бридких або лихих.

Незадовго до смерті мій батько сказав мені:

— А ти знаєш, у тебе нема жодного оповідання, де героєм був би негідник.

Я відповів йому, що цього, як і дечого іншого, навчено мене в університеті.

Навчаючись на антрополога, я водночас працював поліційним репортером у славнозвісному Чікагському бюро міських новин. За двадцять вісім доларів на тиждень. Одного разу мене перевели з нічної зміни в денну, і я мусив відробити шістнадцять годин підряд. Фінансували нас усі міські газети, а також Ассошіейтед Прес, Юнайтед Прес і таке інше. А ми діставали інформацію з судів, поліційних дільниць, пожежної охорони, берегової охорони на озері Мічіган тощо. З тими закладами, які нас фінансували, ми підтримували зв’язок з допомогою пневматичних труб, прокладених під вулицями Чікаго.

Репортери по телефону передавали новини журналістам, які сиділи з навушниками і розмножували цю інформацію на мімеографах. Тоді відбитки вкладали в мідні, вистелені оксамитом патрони, і пневматичні труби поглинали їх. Найзапеклішими репортерами й журналістами були жінки, які замінили чоловіків, забраних на війну.

От одній з таких бісових дівчат і довелося мені передавати свою першу інформацію. Вона була про молодого учасника війни, що влаштувався ліфтером на старомодному ліфті в якійсь конторі. Вхід до кабіни на першому поверсі був оздоблений нитками залізного плюща, який обсновував гратчасті двері. На одній із залізннх галузок красувалися ще залізні голуб і голубка.

Ветеран вирішив спустити ліфт у підвал; він увійшов у кабіну і рушив униз, але шлюбною обручкою зачепився за одну з прикрас. Отож підлога вислизнула йому з-під ніг, він повис у повітрі, а стеля кабіни роздушила його. Бува й таке.

Я виклав телефоном цю пригоду, і жінка, яка мала занотувати мою інформацію, спитала:

— А що каже його дружина?

— Вона ще не знає,— відповів я. — Це щойно сталося.

— Подзвоніть їй, нам треба знати, що вона скаже.

— Що??

— Назвіться капітаном Фінном з поліції. Скажіть, що у вас неприємна новина. Поясніть їй, в чому справа, і почуєте, як вона зреагує.

Я так і зробив. Вона зреагувала, як і слід було сподіватись. Що у них дитина. І так далі.

Коли я повернувся в контору, та сама журналістка спитала мене — вже просто так, з цікавості,— як виглядав хлопчина після того, як його розтовкло.

Я сказав їй.

— А вам було неприємно? — запитала вона, жуючи шоколадну цукерку «Три мушкетери».

— Чого б то, Ненсі? — відповів я. — На війні я й не таке бачив.

Я вже тоді заходжувався коло цієї самої книжки про Дрезден. У той час в Америці цей наліт зовсім не здавався чимось особливим. Мало хто знав, наскільки то було жахливіше, ніж, скажімо, Хіросіма. Я теж не знав. Цій справі не надавали великого розголосу.

Якось мені випало розповісти на вечірці одному професорові з Чікагського університету про бомбардування, яке я пережив, і про книжку, що маю написати. Він був членом так званого Комітету громадської думки. І почав розповідати мені про концтабори, про те, як німці робили мило й свічки з жиру забитих євреїв і так далі.

Я міг відповісти лише одне:

— Я знаю. Знаю. Знаю.

Звісно, друга світова війна зробила всіх менш чулими. А я став працювати у відділі реклами компанії «Дженерал електрік» у містечку Скенектаді штат Нью-Йорк, і добровільно вступив до пожежної команди в селищі Альплос, де я придбав свій перший будинок. Сподіваюсь, що вже більше не спіткаю такої нечулої людини, як мій тодішній начальник. Раніше він був підполковником і служив у відділі реклами в Балтіморі, а за часів мого перебування в Скенектаді прилучився до голландської реформістської церкви, яка теж не відзначається особливою чулістю.

Він завів собі звичку інколи глузливо запитувати, чого мені не дали офіцерського звання, так, ніби я вчинив якийсь злочин.

Ми з дружиною вже скинули молодий жирок. То були наші худі літа. І товаришували ми теж з худими ветеранами та їхніми худими дружинами. Як на мене, найсимпатичніші ветерани в Скенектаді, найдобріші й найвеселіші серед них ті, що справді понюхали пороху. І вони ж ненавиділи війну, як ніхто.

Я звернувся до штабу військово-повітряних сил з проханням повідомити деталі нальоту на Дрезден: з чийого наказу це було здійснено, скільки літаків брало участь у бомбардуванні, яка була в ньому потреба, що воно дало і так далі. Мені відповів урядовець, котрий, як і я, мав своїм обов'язком підтримувати зовнішні зв'язки установи. Він написав, що, на жаль, всі дані з цього питання й досі лишаються засекречені.

Я вголос прочитав його листа своїй дружині й сказав:

— Засекречені? Господи, але ж від кого?!

Тоді ми вважали себе прихильниками Всесвітньої федерації. Не знаю, ким ми зробились тепер. Хіба що телефонними дзвонарями. Бо ми страшенно багато телефонуємо вночі, в усякому разі я.

Через кілька тижнів після телефонної розмови з фронтовим приятелем Бернардом В. О’Гаром я таки з'їздив до нього. Це було приблизно у 1964 році — одне слово, в останній рік Нью-Йоркської всесвітньої виставки.

Eheu, fugaces labuntur anni[1].

Зовуть мене Йон Йонсоном. Жив собі хлопець з інструментом у Стамбулі.

З собою я взяв двох дівчаток — дочку Ненні та її найкращу подружку Елісон Мітчел. Обидві ще ніколи не виїжджали з мису Код. Коли ми побачили річку, треба було зупинитись, щоб вони могли постояти й помріяти над водою. Вони ніколи ще не бачили води в такому довгому, вузькому й несолоному вигляді. Річка називалася Гудзон. У ній плавали коропи, й ми бачили їх. Здоровезні рибини, як атомні підводні човни.

Крім того, ми бачили водоспади — потоки, що зривалися з бескеття в долину Делавару. Раз у раз треба було зупинятись і дивитися на якусь дивину. А потім наставав час рушати, знову рушати. Дівчатка були у вечірніх білих сукнях і вечірніх чорних туфлях, щоб кожен відразу бачив, які вони гарні. «Час рушати, дівчатка», — казав я. І ми їхали далі.

Так зайшло сонце, ми повечеряли в італійському ресторанчику, а тоді я постукав у парадні двері чудового кам'яного будинку Бернарда В. О’Гара. В руці я тримав пляшку ірландського віскі — наче дзвінок, яким скликають на обід.

Я познайомився з його симпатичною дружиною, Мері, якій присвячую книжку. А ще я присвячую її Гергардові Мюллеру, дрезденському таксистові. Мері О’Гар вивчилася на медичну сестру, робота, кращої за яку для жінки й не придумаєш.

Мері захоплено зустріла двох дівчаток, яких я привіз, і разом зі своїми дітьми відіслала їх нагору гратись і дивитися телевізор. Аж коли вона відправила дітвору, я відчув, що їй щось не подобається — чи то я сам, чи щось, пов'язане з цим вечором. Вона була чемна, але холодна.

— Так у вас тут мило й затишно, — сказав я, і цілком щиро.

— Я приготувала місце, де ви зможете поговорити й ніхто вам не буде заважати, — сказала вона.

— Чудово, — відказав я і уявив собі два шкіряних крісла біля каміна в кімнаті з дерев'яними панелями, де двоє старих солдатів можуть випити й погомоніти. Але вона відвела нас на кухню. Два стільці з прямою спинкою вона приставила до кухонного столу з білою порцеляновою стільницею, і відбите від неї світло двохсотваттової лампи над головою різало очі. Мері підготувала нам операційну. На стіл вона поставила тільки одну склянку — для мене. І пояснила, що О’Гар ще з війни не терпить спиртного.

Отож ми посідали за стіл. О’Гар почував себе ніяково, але не хотів пояснити, в чому річ. Я ж не міг второпати, чим так розсердив Мері. Я людина сімейна, одружувався тільки раз, не впивався. І на війні нічого поганого її чоловікові не заподіяв.

Вона налила собі кока-коли, страшенно гучно висипавши лід з морозильника в умивальник з нержавіючої сталі. Потім вийшла з кухні, але й там не могла заспокоїтись. Снувала по всьому будинку, хряпала дверима, навіть пересовувала меблі, щоб дати вихід своєму гніву.

Я спитав О’Гара, може, я щось не так сказав чи зробив, і вона сердиться.

— Ет, пусте, — відповів він. — Не зважай. То не через тебе.

Я був удячний йому за ці слова. Тільки він збрехав. Бо це було таки через мене, та ще й як.

І все ж ми спробували не звертати уваги на Мері й вирішили згадати щось із війни. Я хильнув трошки тієї рідини, що приніс із собою. Час від часу ми то пирхали, то всміхалися, немов пригадували якісь кумедні випадки з часів війни, хоч насправді нічого путнього не йшло в голову. О’Гар згадав одного хлопця, який забрався у винний склад у Дрездені ще до бомбардування, і його потім нам довелося везти додому на тачці. Занадто банальна історія, щоб тулити її в книжку. Мені запам'ятались двоє російських солдатів. Вони везли повну підводу годинників, були веселі й задоволені. І смалили здоровенні самокрутки з газет.

Оце й усе, на що ми спромоглися, а Мері все не вгавала. Нарешті вона знов зайшла на кухню випити кока-коли. Витягла з холодильника ще одну морозилку з льодом і без ніякої потреби торохнула лід в умивальник.

Потім Мері обернулась, щоб я побачив, яка вона сердита і що сердита саме на мене. Подумки вона весь час розмовляла з собою, отож те, що сказала вголос, було тільки уривком з куди довшого монологу.

— Та ви ж були ще діти! — вигукнула вона.

— Що? — перепитав я.

— Та ви ж тоді були ще діти, такі самі, як і оті нагорі!

Я кивнув головою; справді, ми були на війні нетямущі підлітки, мало не діти.

— Але ж ви так не напишете?

Це було не запитання — це було обвинувачення.

— Я… я не знаю, — промовив я.

— А от я знаю, — заявила вона. — Ви вдасте, що були не дітьми, а вже дорослими, і в кіно вас гратимуть Френки Сінатри та Джони Уейни й усілякі знаменитості, ці брудні, закохані у війну старигани. І війна буде здаватись такою чудовою, що війни підуть одна за одною. А воювати пошлють дітей, таких, як нагорі.

Аж тоді я зрозумів. Вона лютилась на війну. Вона не хотіла, щоб її діти, щоб будь-чиї діти гинули на війні. Думала, що книжки й кінофільми теж до певної міри сприяють війні.

Отож я підніс угору праву руку й присягнув їй.

— Мері,— сказав я, — я не знаю, чи коли-небудь докінчу свою книжку. Досі я вже написав тисяч п’ять сторінок і всі їх викинув. Але якщо мені судилося докінчити її, даю вам слово честі, що в ній не буде ролі ні для Френка Сінатри, ні для Джона Уейна. І знаєте що, — додав я, — я назву її «Хрестовий похід дітей».

Відтоді Мері стала моїм другом.

Ми з О’Гаром облишили спогади, перейшли до вітальні й заговорили про інше. Нам кортіло дізнатись докладніше про справжній хрестовий похід дітей, і О’Гар дістав книжку під назвою «Дивовижні масові засліплення і шаленство натовпів», автором якої був такий собі Чарлз Макей, доктор філософії. Видали книжку вперше в Лондоні 1841 року.

Макей був невисокої думки про всі хрестові походи. Тільки хрестовий похід дітей, як на нього, виглядав трохи похмуріше, ніж десять хрестових походів дорослих. О’Гар прочитав уголос цей чудовий уривок:

«Історики з усією поважністю заявляють, що хрестоносці були темні й дикі люди, що керувалися вони неприхованим святенництвом і що шлях їхній був залитий кров'ю та слізьми. Автори ж романів приписують їм побожність, героїзм і з усім можливим запалом та піднесеністю змальовують їхні чесноти, великодушність, ту невмирущу славу, яку вони заслужили, і ті великі послуги, які вони зробили християнству».

А далі О’Гар прочитав таке:

«Який же був кінцевий результат усього? Європа втратила неоціненні скарби, полягло два мільйони її синів, а купка сварливих лицарів на якихось сотню років оволоділа Палестиною», Макей розповідає нам, що хрестовий похід почався 1213 року, коли двом ченцям спало на думку зібрати юрмища дітей у Німеччині й Франції і продати їх у Північній Африці в рабство. Зголосилося тридцять тисяч дітей, думаючи, що вони поїдуть до Палестини. «То були, звісно, бездомні, неприкаяні діти, яких завжди вистачало по великих містах, — пише Макей, — діти, які виросли в розбещеності й зухвальстві і були ладні на все».

Папа Інокентій Третій теж гадав, що вони йдуть до Палестини, і в захваті вигукнув: «Ці діти пробудилися, коли ми ще спимо!»

Більшість дітей посадили в Марселі на кораблі й приблизно половина їх загинула при штормах. Решта прибула до Північної Африки, де їх продали в рабство.

Через непорозуміння частина дітей зібралася в Генуї, де на них не чекали ніякі рабовласницькі судна. Там добрі люди їх нагодували, приголубили й розпитали, дали їм трохи грошей і чимало порад і відправили назад на батьківщину.

— Слава добрим людям з Генуї,— сказала Мері О’Гар.

Мене поклали спати в одній з дитячих спалень. На нічному столику О’Гар поклав для мене книжку, що називалася «Дрезден. Історія, театри і галерея». Авторка — Мері Ендел. Книжка вийшла в 1908 році, і передмова її починалася словами:

«Сподіваємось, що ця невеличка книжечка стане читачеві в пригоді. У ній ми спробували дати англомовній публіці широкий погляд на Дрезден, пояснити, як це місто набуло свого теперішнього архітектурного вигляду, як розквітла в ньому — завдяки генієві кількох чоловіків — музична культура, а також звернути увагу читача на деякі безсмертні витвори мистецтва, які приваблюють до Дрезденської галереї тих, хто шукає глибоких вражень».

Потім я прочитав дещо з історії:

«У 1760 році Дрезден обложили пруссаки. П’ятнадцятого липня розпочався артилерійський обстріл. Картинна галерея загорілась. Більшість картин перенесли в Кенігсштайн, але деякі дуже постраждали від осколків гарматних ядер, особливо «Хрещення Христа» роботи Франсіа. Полум’я перекинулось на величну вежу Христової церкви — з цієї вежі вдень і вночі стежили за пересуванням ворога. Пізніше вона завалилась. Разючий контраст до сумної долі Христової церкви становила церква Пресвятої діви, яка стояла незрушно: від вигинів її кам’яного опуклого купола прусські ядра відскакували, мов дощові краплини. Кінець кінцем Фрідріх мусив зняти облогу, бо прийшла звістка про падіння Глатца, одного з основних його недавніх завоювань. «Ми повинні відступити в Сілезію, щоб не втратити всього», — сказав він.

Дрезден був зруйнований до невпізнання. Ці сумовиті руйновища застав ще Гете, коли юним студентом відвідав місто: «З купола бані церкви Пресвятої діви я побачив ці гіркі руїни, розкидані серед чудово розпланованого міста; тоді ще церковний служник похвалився переді мною мистецтвом будівничого, котрий про всяк випадок зміцнив церкву й купол її проти вогню гармат. Потім добрий служник показав мені на довколишні руїни і сказав задумливо й коротко: «Це все заподіяв ворог».

Наступного року я і двоє дівчаток перебралися через річку Делавар якраз там, де через неї переходив Джордж Вашингтон. Ми поїхали в Нью-Йорк на Всесвітню виставку, побачили там, як виглядало минуле згідно з автомобільною компанією Форда і Уолтом Діснеєм і як виглядатиме майбутнє згідно з «Дженерал моторс».

А я запитав сам себе про теперішнє: яке воно завширшки, і яке завглибшки, і скільки з нього припало мені.

Кілька років після цього я вів семінар у знаменитій студії художнього слова при Айовському університеті. Там я мав неймовірну дивну халепу, але якось з неї виборсався. Заняття відбувалися надвечірньої пори. У першу половину дня я писав, і турбувати мене не дозволялося. Я працював над своєю славнозвісною книжкою про Дрезден.

А десь під цей час один доброзичливий чолов’яга на ім’я Сеймур Лоренс уклав зі мною угоду на три книжки, і я сказав тоді:

— Гаразд, першою з цих трьох книжок буде моя славнозвісна книжка про Дрезден.

Друзі Сеймура Лоренса називають його просто Семом. Отож я кажу тепер Семові:

— Семе, ось ця книжка! Вона така коротка, безладна й хаотична, Семе, бо ж що розумного скажеш про різанину? Всі повинні бути мертві, ніхто з убитих ніколи нічого не промовить і нічого не захоче. Велика тиша повинна залягти після різанини, і так воно й буває, от хіба що птахи її порушують.

А що птахи скажуть? Все, що можна сказати про різанину: «Ф’юїть».

Я наказав своїм синам нізащо в світі не брати участі в різанинах, не радіти й не тішитись, почувши звістку про те, що ворогів вирізано.

А ще я наказав їм ніколи не працювати в тих компаніях, які виробляють знаряддя для різанини, і виявляти зневагу до тих людей, хто вважає, ніби нам потрібні такі знаряддя.

Як уже згадувалось, недавно я і мій приятель О’Гар їздили до Дрездена. Ми сміялися до впаду і в Гамбурзі, і в Західному Берліні, і в Східному Берліні, і у Відні, й у Зальцбурзі, і в Хельсінкі, а також в Ленінграді. Це мені дуже знадобилось, бо я на власні очі побачив тло тих вигаданих оповідань, які мені колись випаде написати. Одне з них називатиметься «Російське барокко», інше — «Цілуватися заборонена», а ще інше — «Доларовий бар», ще інше — «Якщо доля так судитиме» і так далі.

І так далі.

Літак «Люфтганзи» мав летіти з Філадельфії через Бостон у Франкфурт. О’Гар мав сісти в Філадельфії, я — у Бостоні, і так ми разом полетіли б далі. Але Бостон посадки не дозволив, і літак полетів прямо з Філадельфії у Франкфурт. А я лишився непасажиром у бостонському тумані, і «Люфтганза» посадовила мене в автобус разом з іншими непасажирами й відвезла до мотелю на неночівлю.

Час зупинився. Хтось бавився з годинниками, і не тільки з настінними, але й з наручними. Секундна стрілка на моєму годиннику смикалась раз, і минав цілий рік, поки вона смикалась удруге.

І нічого я не міг з цим удіяти. Як землянин, я мусив покладатись на те, що кажуть годинники та ще календарі.

Зі мною були дві книжки, що їх я збирався читати в літаку. Одна була поетичною збіркою «Слова на вітер» Теодора Ретке, і ось що я там знайшов:

Пробуджуюсь повільно — щоб заснути,

Шукаю долі — де страху немає.

Учусь іти, куди мій шлях прослався.

Друга книжка — дослідження Еріки Островської «Селін та його світобачення». Селін був хоробрим французьким солдатом за першої світової війни, поки йому розтрощило черепа. Після цього він не міг спати, у голові в нього повсякчас гуло. Він став лікарем, удень лікував бідних людей, а ночами писав свої гротески. Це його слова, що мистецтво неможливе без танцю зі смертю.

«Істина — це смерть, — писав він. — Я вміло боровся зі смертю, поки міг… Танцював з нею, кружляв, оздобляв її квітами… прикрашував стрічками, лоскотав її…»

Думка про час не давала йому спокою. Міс Островська нагадала мені разючу сцену зі «Смерті на виплат», в якій Селін хоче затримати рух вуличної юрби й вигукує на папері: «Зупиніть їх… не дайте їм більше рухатись… Заморозьте їх… раз і назавжди!.. Щоб вони більше не зникали!»

Я пошукав у біблії, що лежала на столику в моєму номері, розповідей про великі руйнування. «Сонце зійшло над землею, і Лот прийшов у Сігор, — читав я. — Тоді Господь пролив з неба на Содом і Гоморру сірку й вогонь. І знищив ці міста, і весь край довкіл, і всіх мешканців тих міст, і все, що росло на землі».

Бува й таке.

В обох тих містах, як це добре відомо, жили зіпсуті люди. Без них світ став кращим.

І дружині Лота, звісно, було наказано не оглядатись туди, де були всі ці люди і їхні оселі. Але вона таки оглянулась, і я люблю її за це, бо це було страшенно по-людському.

А вона перетворилась на соляний стовп. Бува й таке.

Люди не повинні оглядатись назад. Я принаймні більше не збираюсь цього робити.

Тепер я скінчив свою книжку про війну. Наступна буде про смішне.

А ця книжка невдала, їй судилося бути невдалою, бо написав її соляний стовп. Вона починається так:

«Слухайте:

Біллі Пілігрим випав із часу».

А закінчується так:

«Ф’юїть?»

Глава 2

Слухайте:

Біллі Пілігрим випав із часу.

Він заснув підстаркуватим удівцем, а прокинувся в день весілля. Він увійшов одними дверима в 1955 році, а вийшов другими в 1941-му. Потім вернувся цими самими дверима й опинився в 1963 році. Він каже, що багато разів бачив і своє народження, і смерть, і вряди-годи потрапляв до інших подій, що лежать між народженням і смертю.

Він так каже.

Час шарпав його то туди, то сюди, і він зовсім безвладний супроти цих змін, та й не завжди вони приємні. Він каже, що живе в постійному напруженні, мов актор, що часто грає різні ролі, бо ніколи не знав, яку частину свого життя йому зараз випаде зіграти.

Біллі народився 1922 року в Іліумі, штат Нью-Йорк, і був єдиною дитиною в родині тамтешнього перукаря. Він був недоладним хлоп’ям і виріс на недоладного юнака — високого й слабосилого, обрисами схожого на пляшку з-під кока-коли. Середню школу він закінчив одним з кращих учнів класу і провчився один семестр на іліумських вечірніх курсах оптиків. Потім його призвали до війська, бо йшла друга світова війна. Його батько загинув під час війни від нещасливої пригоди на полюванні. Бува й таке.

Біллі служив у піхотній частині в Європі й потрапив до німецького полону. Після демобілізації в 1945 році він знову пішов на іліумські оптометричні курси. На останньому році навчання заручився з дочкою засновника і власника курсів, а тоді заслаб на легкий нервовий розлад.

Його поклали у військовий госпіталь поблизу Лейк-Плесіда, лікували електрошоком і незабаром виписали. Він одружився з нареченою, закінчив курси і за допомогою тестя пристав до діла. Іліум напрочуд вигідне місце для оптиків, бо там містяться підприємства сталеливарної компанії. Кожний, хто працює на цих підприємствах, зобов’язаний мати пару захисних окулярів і носити їх у виробничих цехах. В Іліумі компанія має шістдесят вісім тисяч робітників. Отже, є потреба у величезній кількості лінз і оправ.

Найвигідніше — це оправи.

Біллі розбагатів. Він мав двох дітей, Барбару й Роберта. З часом Барбара вийшла заміж, теж за оптика, і Біллі допоміг зятеві влаштуватись. З Робертом було чимало неприємностей у школі, але потім він вступив до знаменитих «зелених беретів». Він вирівнявся, став гарним юнаком і подався воювати у В’єтнам.

На початку 1968 року група оптиків, серед них і Біллі, найняла спеціальний літак для перельоту з Іліума до Монреаля, де мав відбутися міжнародний конкурс оптиків. Літак розбився об гору Шугарбуш у штаті Вермонт. Усі загинули, крім Біллі. Бува й таке.

Поки Біллі одужував у одній з вермонтських лікарень, його дружина померла від випадкового отруєння чадним газом. Бува й таке.

Повернувшись нарешті додому в Іліум після тієї авіакатастрофи, Біллі якийсь час поводився цілком спокійно. На маківці голови у нього був страшний шрам. Практику він облишив. Хатнє господарство вела економка. Майже щодня його відвідувала дочка.

Коли це ні сіло ні впало Біллі поїхав до Нью-Йорка і взяв участь у вечірній радіопередачі-бесіді для тих, хто не спить. Біллі розповів про те, як він випав із часу. Крім того він заявив, що 1967 року його викрадала літальна тарілка, яка прибула з планети Тральфамадор. Він сказав, що його відвезли на ту планету і голяка виставляли у тамтешньому зоопарку. Там його спарували з іншою істотою з Землі, колишньою кінозіркою на ім’я Монтана Уайлдгек.

Якісь несплюхи з Іліума почули Біллі по радіо і один з них подзвонив його дочці. Барбара була прикро вражена. Вона з чоловіком поїхала до Нью-Йорка й привезла батька додому. Біллі лагідно, але рішуче доводив, що по радіо він говорив щиру правду. Він сказав, що тральфамадорці викрали його в той вечір, коли відбувалося доччине весілля. А його відсутності не помітили, мовляв, тому, що тральфамадорці скористалися своєрідним вигином часу, через що він міг пробути на Тральфамадорі цілі роки, які на землі становили б мізерну частку секунди.

Місяць минув без пригод, а тоді Біллі написав листа до іліумської «Ньюз лідер», в якому описував істот з Тральфамадору. Газета надрукувала листа.

У листі говорилося, що ті істоти мають два фути на зріст, що вони зелені і формою скидаються на от гумову штуку, якою водопровідники проштовхують воду в трубах. Присосками вони тримаються землі, а їхні напрочуд гнучкі прути звичайно спрямовані вгору і закінчуються маленькою ручкою з зеленим оком на долоні. Тральфамадорці — істоти доброзичливі, вони бачать у чотирьох вимірах і співчувають землянам, котрі спроможні бачити лише в трьох вимірах. Землянам у них є чого повчитися, особливо що стосується часу. В наступному листі Біллі обіцяв розповісти про деякі з тих див.

Коли з’явився друком перший лист, Біллі вже працював над другим. Цей другий лист починався так:

«Найголовніше, що я збагнув на Тральфамадорі,— що коли хтось помирає, то це тільки видимість. Бо в минулому він собі живісінький, отож вкрай нерозумно плакати на його похороні. Всі моменти минулого, теперішнього й майбутнього завжди існували, існують і існуватимуть. Тральфамадорці можуть бачити всі ці моменти так само, як ми бачимо, скажімо, пасмо Скелястих гір. Вони бачать, наскільки сталі всі ці моменти, і можуть вибирати собі той, який зараз їх цікавить. Це лише нам на Землі здається, нібито моменти йдуть один за одним, як намистина в разку, і що як момент минув, то вже назавжди.

Коли тральфамадорець бачить трупа, він вважає, що даної миті небіжчик у поганій формі, але що останній виглядає пречудово в багатьох інших моментах. Отож і я, коли тепер чую, що хтось помер, тільки знизую плечима й кажу те, що кажуть тральфамадорці про небіжчиків: «Бува й таке».

І так далі.

Біллі писав листа в напівпідвальній кімнаті свого порожнього будинку. В економки був вихідний. А в цій кімнаті стояла стара друкарська машинка, чисте страховисько. Вона важила стільки, що й акумуляторна батарея. Біллі було нелегко тягати її з місця на місце, отож він і друкував на ній у напівпідвалі, а не деінде.

Опалення в будинку не діяло, бо миша перегризла ізоляцію на проводі термостата. Температура впала до п’ятдесяти градусів за Фаренгейтом, але Біллі цього не помічав, хоч і не був тепло одягнений. Він сидів босий, у піжамі й халаті, дарма що вже вечоріло. Його босі ноги мали колір слонової кістки з синюватими жилами.

Однак серце Біллі пашіло ясним вогнем. Воно зігрівало його тому, що Біллі вірив, яку втіху принесе він багатьом людям, відкривши їм правду про час. Біля вхідних дверей безугавно теленчав дзвінок. Це прийшла дочка Біллі, Барбара. Нарешті вона відчинила двері своїм ключем і стала ходити по кімнатах у нього над головою, гукаючи: «Батьку! Тату, де ти?» І так далі. Біллі не озивався, і вона мало не зомліла, гадаючи, що зараз побачить його труп. І тоді заглянула в останнє місце, де можна було його шукати, тобто в напівпідвал.

— Чого ти не озивався, коли я гукала? — допитувалась Барбара, стоячи на порозі. В руках вона тримала газету, ту саму, в якій Біллі описував своїх друзів з Тральфамадору.

— Я не чув, — відповів Біллі.

Ролі зараз розподілялися так: Барбарі тільки двадцять один рік, і батька вона вважала вже немічним дідом, — хоч тому було лише сорок шість років, — немічним, бо той зазнав ушкодження мозку під час повітряної катастрофи. І ще вона вважала себе господинею в родині, бо їй довелося взяти на себе материн похорон, а потім шукати батькові економку й таке інше. Крім того, Барбара і її чоловік мусили вести грошові справи Біллі, і клопоти ці були досить значні, оскільки його вони мало цікавили. Взявши в юному віці таку відповідальність, вона зробилася вкрай в’їдливою особою. А Біллі навпаки, — не втрачаючи почуття власної гідності, намагався переконати Барбару й усіх інших, що він зовсім не немічний і що він присвятив себе куди благороднішому заняттю, ніж якісь там гроші.

На його думку, він тепер робив не що інше, як прописував душам землян лікувальні окуляри. Багато цих душ збилось на манівці й стало нещасними, бо не могли бачити так ясно, як бачили його маленькі зелені друзі з Тральфамадору.

— Не обманюй мене, батьку, — сказала Барбара. — Я добре знаю, що ти чув, коли я гукала.

Барбара з вигляду нічогенька дівчина, якби не її ноги, завгрубшки як ніжки старовинного рояля. Тепер вона зчинила бучу через батькового листа в газеті. Заявила, що він виставляє на глум і себе, і своїх близьких.

— Батьку, батьку, батьку!.. — напосідала вона. — Що нам з тобою робити? Невже ти хочеш, щоб ми відправили тебе туди, де й твоя мати?

Мати Біллі була ще жива. Вона лежала, прикута до ліжка, в будинку для перестарілих, що називався «Сосновий пагорб» і містився на околиці Іліума.

— Що тебе так зачепило в тому листі? — спробував дізнатися Біллі.

— Та ж це справжнє божевілля! Там нема й слова правди!

— Усе правда. — Біллі говорив зовсім спокійно, не те що обурена Барбара. Він ніколи не гнівався. У цьому він був чудова людина.

— Нема на світі планети Тральфамадор!

— Ти хочеш сказати, що її не видно з Землі,— зауважив Біллі.— Якщо вже на те, то й Землі з Тральфамадору не видно. Обидві планети занадто малі й занадто далеко одна від одної.

— Звідки ти взяв цю ідіотську назву, «Тральфамадор»?

— Так називають її істоти, що там живуть.

— Господи! — зойкнула Барбара й одвернулася від батька. Сплеснувши руками, вона виказала весь свій розпач. — Можна тобі поставити одне просте запитання?

— Звичайно.

— Чому ти ніколи не згадував про це до авіаційної катастрофи?

— Бо вважав, що надто рано.

І так далі.

Біллі каже, що вперше випав із часу в 1944 році, задовго до своєї подорожі на Тральфамадор. Тральфамадорці не мали нічого спільного з цією його пригодою. Вони тільки допомогли йому зрозуміти, що насправді відбувалося.

Вперше Біллі випав із часу під час другої світової війни, коли служив помічником капелана. В американській армії помічник капелана це, як правило, посміховище. Не становив винятку й Біллі. Він не був здатен заподіяти шкоду ворогові й допомогти другові. Коли по правді, то друзів він і не мав. Бувши служкою при священику, він не міг сподіватись ні підвищення, ні нагород, не носив при собі зброї і смиренно вірив у милосердя боже, що для більшості солдатів здавалося чистісіньким блазнюванням.

На маневрах у Південній Кароліні Біллі грав знайомі з дитинства гімни на чорному водонепроникному органчику. Інструмент мав тридцять дев’ять клавішів і дві педалі — vox humana і vox celesta[2]. Крім того, Біллі доручено було переносний вівтар — щось наче бруднувато-сіра валізка з висувними ніжками. Зсередини валіза була оббита темно-червоним плюшем, і на цьому полум’яному плюші спочивали полірований алюмінієвий хрест та біблія.

Вівтар і орган були вироблені на заводі пилососів у Камдені, штат Нью-Джерсі, що й засвідчувала етикетка фірми.

Одного разу на маневрах Біллі грав гімн «Господь — твердиня наша», музика Йоганна Себастіана Баха на слова Мартіна Лютера. Це було в неділю вранці. Біллі зі своїм капеланом зібрали на схилі каролінського пагорба з півсотні солдатів. Раптом з’явився спостерігач. Спостерігачів усюди було повно — вони визначали, хто умовно виграв чи програв бій, хто умовно лишився живий чи загинув.

Спостерігач приніс кумедну новину: солдатів на молитві умовно засік з повітря умовний супротивник, і тепер усі вони умовно вбиті. Умовні небіжчики зареготали і ревно заходились полуднувати.

Пригадавши цей випадок через багато років, Біллі був вражений, настільки вся пригода мала суто тральфамадорський характер: бути забитим і водночас їсти.

Перед кінцем маневрів Біллі дістав позачергову відпустку, бо його батька, перукаря в Іліумі, штат Нью-Йорк, застрелив приятель під час полювання на оленя. Бува й таке.

Коли Біллі повернувся з відпустки, його чекав наказ про відправку за океан. На нього надійшов запит з одного піхотного полку, який воював у Люксембурзі. їхнього помічника полкового капелана вбило. Бува й таке.

Біллі прибув до свого полку саме тоді, коли німці вже добивали полк у відомій битві при Булже. Біллі так і не встиг ні побачити капелана, якому мав допомагати, ні бодай одержати сталеву каску й військові чоботи. Це сталося в грудні 1944 року, під час останнього значного німецького наступу у війні.

Біллі врятувався, але, зачмелений, блукав тепер уже в глибокому тилу німців. Троє інших американців, менш зачмелених, дозволили Біллі брести за ними. Двоє з них були розвідники, а третій — протитанковий артилерист. Вони не мали ні їжі, ні карт. Уникаючи німців, вони дедалі заглиблювались у сільську тишу, харчувалися самим снігом.

Ішли вони вервечкою. Попереду розвідники — бувалі, гнучкі, спокійні. В них були гвинтівки. За ними ступав артилерист — незграбний і тупуватий, з автоматичним кольтом сорок п’ятого калібру в одній руці і ножакою — в другій.

Останнім — голіруч — ішов Біллі Пілігрим, понуро дожидаючи смерті. Вигляд у Біллі був недоладний: шість футів і три дюйми зростом, груди й плечі — як велика сірникова коробка. Він не мав ні каски, ні шинелі, ні зброї, ні чобіт. На ногах — дешеві цивільні туфлі, що їх він купив на батьків похорон. Одного каблука він збив і тепер ступав накульгуючи — вгору-вниз, вгору-вниз. Від цього мимовільного пританцьовування йому аж боліли суглоби.

На собі Біллі мав тонку польову куртку, сорочку й штани з грубої вовни, а під ними довгі підштаники, промоклі від поту. З усіх чотирьох він один був бородатий. Борода скуйовджена й щетиняста, подекуди з просивиною, хоч Біллі минув тільки двадцять один рік. Крім того, він уже починав лисіти, а його обличчя від вітру, холоду й надмірної натуги побуряковіло.

Він зовсім не був схожий на солдата. Він був схожий на забрьоханого фламінго.

На третій день їхніх блукань хтось іздалеку їх обстріляв — чотири постріли пролунали, коли вони переходили вузьку мощену дорогу. Перший постріл призначався для розвідників. Другий — для артилериста на ім’я Роланд Вірі.

Третя куля була для забрьоханого фламінго, котрий зупинився серед дороги, коли смертоносна бджола продзижчала біля самісінького вуха. Біллі з чемності застиг на місті, щоб стрілець міг вистрелити ще раз. Наскільки він розумів правила ведення війни, стрільцеві треба давати таку можливість. Наступна куля пролетіла майже за дюйм від коліна Біллі, наскільки можна було судити по звуку.

Роланд Вірі й розвідники вже безтурботно лежали в рові, і Вірі гарикнув на Біллі:

— Тікай з дороги, ти, так тебе і розтак!

Останні слова у 1944 році були новинкою в мові білих. Для Біллі, який доти сам ще ні разу нікого не «розтакував», ці слова прозвучали незвично, вагомо і справили належне враження. Він зійшов з дороги.

— Знов урятував тобі життя, ти, байстрюк чортів! — сказав Вірі, коли Біллі опинився в рові. Він раз у раз рятував Біллі життя, кленучи його, штурхаючи, лупцюючи, примушуючи рухатись. Така жорстокість була просто необхідна, бо Біллі нічогісінько не хотів робити для власного порятунку. Йому хотілось усе кпнути. Він змерз і зголоднів, став безпорадний і нетямущий. Він насилу розрізняв, коли спить, а коли ні, а на третій день йому було майже однаково, чи йде він, чи стоїть.

Він хотів тільки мати спокій.

— Йдіть без мене, хлопці,— без кінця приказував він.

Вірі на війні був таким самим новачком, як і Біллі. На фронт він теж прибув з поповненням. У складі гарматної обслуги він допоміг випустити один гнівний снаряд з п’ятдесятисемиміліметрової протитанкової гармати. Снаряд видав такий звук, наче це всемогутній дернув замком-блискавкою на своїй ширінці. Сніп вогню тридцяти футів завдовжки випалив і сніг, і рештки трави, лишивши на землі чорну стрілу, яка точно вказала німцям, де була протитанкова гармата. Снаряд поцілив не туди, куди треба.

А треба було поцілити в німецького «тигра». Танк повернув своє вісімдесятивосьмиміліметрове жерло, набачив стрілу на землі і пальнув. Убило всю гарматну обслугу, крім Вірі. Бува й таке.

Роланду Вірі було всього вісімнадцять років — добігало кінця його нещасливе дитинство, проведене головним чином у Піттсбурзі, штат Пенсільванія. Не любили його в тому місті. Не любили, бо був дурний, гладкий та підлий і від нього вічно тхнуло салом, хоч би як старанно він умивався. Хлопці завжди відшивали його від себе — ніхто в Піттсбурзі не хотів з ним водитись.

А Вірі терпіти не міг, коли його відшивали. Щоразу, коли це з ним траплялося, він знаходив когось іще дужче нехтуваного і починав увиватись біля нього, немов у них не знати яка дружба. А опісля знайде якийсь привід і відлупцює бідолашного хлопця до непам’яті.

Так уже в нього було заведено. Спершу нестямна, напівсексуальна, кровожерна приязнь, а тоді дике мордування колишнього приятеля. Цим своїм приятелям він розповідав про батькову колекцію рушниць, мечів, кайданів, тортурних знарядь і такого іншого. Батько Вірі, водопровідник, справді збирав такі речі і свою колекцію застрахував на чотири тисячі доларів. І він був не один. Він належав до великого клубу любителів збирати всякі такі речі.

Одного разу батько Вірі подарував своїй дружині справжній іспанський пристрій для ламання пальців, — щоб вона використовувала його як пресс-пап’є. Іншим разом він подарував їй настільну лампу, стояком якої була мініатюрна — в один фут завдовжки — копія знаменитої «залізної нюрнберзької діви». Справжня «залізна діва» — середньовічне знаряддя тортур, щось на взірець казана, обрисами подібного до жіночої постаті і зсередини нашпигованого цвяхами. На животі й грудях жінки містились дверцята на завісах. Суть пристрою полягала в тому, щоб злочинця увіпхнути всередину й повільно зачиняти дверцята. Два цвяхи були забиті на рівні очей. А внизу містився отвір, щоб стікала кров.

Бува й таке.

Вірі розповів Біллі Пілігримові про «залізну діву» і про отвір унизу, для чого він призначався. Розповів йому про кулі «дум-дум». Розповів про батьків пістолет системи Деріндера — він такий маленький, що його можна носити в жилетній кишеньці, а проте дірку в людині робить таку, що «крізь неї може вільно пролетіти кажан».

Вірі якось зневажливо запропонував Біллі побитися в заклад, що той не знає навіть про «рівчачки для крові». Біллі висловив здогад, що то отвір унизу «залізної діви», але помилився. «Рівчачком для крові», як довідався Біллі, називають неглибокий жолобок на багнеті або шаблі.

Вірі розповів Біллі про різні вигадливі тортури, відомі йому з книжок, кінофільмів чи радіо, і про ті вигадливі тортури, які придумав сам. Один з його винаходів був — просвердлити жертві вухо дантистовим свердликом. Вірі спитав Біллі, яка, на його думку, найжахливіша тортура. Біллі не знав. Правильна відповідь виявилася такою: «Зв’язати жертву й кинути в мурашник серед пустелі, розшолопав? Щоб він лежав горілиць, а ти змазуєш йому медом прутня й усе його хазяйство, зрізуєш повіки, щоб він весь час дивився просто на небо, поки здохне».

Бува й таке.

Лежачи тепер у рові з Біллі й розвідниками, Вірі підсунув Біллі під самий ніс свого ножаку. Це не була армійська зброя. Ножаку йому подарував батько. Тригранне лезо було десять дюймів завдовжки. Ручка мала вигляд кастета з кількох кілець, в які Вірі просував свої пухкі пальці. Та й кільця були не прості —вони їжачилися шпичками.

Вірі приклав шпички до обличчя Біллі й, стримуючи кровожерну жагу, провів йому по щоці.

— Шпигнути цим, га? Га-а-а? — допитувався він.

— Ні, не треба, — відповів Біллі.

— Ти знаєш, чому лезо тригранне?

— Ні.

— Щоб рана не гоїлась.

— А-а.

— Воно робить трикутну дірку в людині. Якщо штрикнеш звичайним ножем, робиться поріз, ясно? А поріз відразу закривається, ясно?

— Ясно.

— Лайно ти. Що ти в біса тямиш! І чого вас учать у тих ваших коледжах!

— Я не довго там пробув, — сказав Біллі. І це була правда. Він навчався якось півроку в коледжі, та й то, власне, не в коледжі, а на вечірніх оптичних курсах в Іліумі.

— Теж мені студент! — в’їдливо кинув Вірі.

Біллі знизав плечима.

— Життя тобі підсуне таке, чого в жодній книжці не вичитаєш, — сказав Вірі.— Ось побачиш.

Біллі нічого не відповів, — там, у рові, його не тягло на розмову. Підсвідомо, однак, підмивало сказати, що й він трохи розуміється на муках. Зрештою, йому все своє дитинство довелось день крізь день уранці й увечері споглядати жахливе видовище. У його дитячій кімнатці в Іліумі на стіні висіло моторошне розп’яття. У військового хірурга викликала б захват клінічна точність, з якою художник зобразив усі Христові рани — розріз від списа, рани від терня, дірки від залізних цвяхів. Христос у кімнаті Біллі помирав жахливою смертю. Його було страшенно жаль.

Бува й таке.

Біллі не був католиком, дарма що ріс під моторошним розп’яттям на стіні. Його батько не визнавав ніякої релігії. Мати була підмінним органістом і грала у церквах різних віросповідань. Біллі вона брала з собою і навчила його трохи грати. Вона казала, що пристане до однієї з церков, тільки-но переконається, яка з них краща.

Але так і не переконалася. Однак їй страшенно хотілося мати розп’яття, і вона таки купила його в крамничці сувенірів у Санта-Фе, коли їхня невеличка родина їздила на захід під час великої кризи. Як і багато інших американців, вона намагалася знайти сенс життя за допомогою різних речей, куплених у крамницях сувенірів.

Ось так розп’яття опинилося на стіні в кімнатці Біллі Пілігрима.

Обоє розвідників, погладжуючи приклади з горіхового дерева, прошепотіли, що час вибиратись. Минуло десять хвилин, а ніхто не приходив добити їх або переконатись, чи вони вбиті. Той, хто стріляв, напевне, був далеко й один.

Всі четверо виповзли з канави, і ніхто в них більше не стріляв. До лісу добирались плазом, немов здоровезні невдахи ссавці, якими вони, власне, й були. На узліссі попідводились і заквапились. Ліс був старий і темний, рівними рядами стояли сосни. Кущів не росло. Землю вкривав товстий шар незайманого снігу. Американцям не було іншого виходу, як лишати на снігу сліди — виразні, мов схема в підручнику бальних танців: крок, рух уперед, пауза; крок, рух уперед, пауза.

— Заткни пельку й не писни! — застеріг Роланд Вірі Біллі Пілігрима, коли вони йшли лісом. Вірі, низенький і гладкий, скидався на дивного іграшкового пузаня, вирядженого на війну.

На ньому було все військове обмундирування, яке йому видали, і все, прислане з дому: каска, ковпак під каску, вовняна домашня шапочка, шарф, рукавички, дві спідні сорочки — бавовняна й вовняна, вовняна верхня сорочка, светр, гімнастерка, куртка, шинеля, двоє підштаників — бавовняні й вовняні, вовняні штани, дві пари шкарпеток — бавовняні й вовняні, військові чоботи, протигаз, казанок і ложка з виделкою, аптечка, ніж, укривало, малий намет, плащ, біблія в непробивній палітурці, брошура під назвою «Знай ворога!», друга — під назвою «В ім’я чого ми боремось» і третя — розмовник з німецькими фразами в англійській транскрипції, щоб Вірі міг ставити німцям запитання такого типу, як-от: «Де ваш штаб?» і «Скільки у вас гармат?» — або ж казати їм: «Здавайтесь! Ваше становище безнадійне» і так далі.

Ще Вірі мав дерев’яну підставку — окопну подушечку та два міцних презервативи «виключно, щоб запобігти зараженню!», свисток, який він нікому не збирався показувати, поки не стане капралом. І до всього порнографічну листівку, яка зображала жінку, що намагалась злягтися з шотландським поні. Біллі Пілігримові довелось не раз милуватися цією листівкою.

Жінка й поні позували на тлі оксамитової завіси з китицями, обабіч якої красувались доричні колони. Перед однією з колон стояла пальма у вазоні. Листівка Вірі була копією першої порнографічної фотокартки в історії. Слово «фотографія» вперше прозвучало 1839 року, і саме цього року Луї Ж. М. Дагерр доповів Французькій академії, що під дією ртутних випарів можна проявити зображення на посрібленій металевій пластинці, яка покрита тонкою плівкою йодистого срібла.

А двома роками пізніше — 1841 року — Дагеррового помічника Андре Лефевра арештували в саду Тюїльрі за спробу збути якомусь панкові фотографію жінки з поні. До речі, Вірі свою листівку теж придбав у Тюїльрі. Лефевр твердив, що його фотокартка — це витвір мистецтва і що він мав на меті оживити грецьку міфологію. І додав, що колони та пальма підтверджують це.

Коли його спитали, який саме міф він хотів оживити, Лефевр відповів, що є тисячі таких міфів, в яких жінка — смертна, а поні — божество.

Його засудили на шість місяців ув’язнення. У тюрмі він помер від запалення легень. Бува й таке.

Біллі й розвідники були худорляві, Роланд Вірі мав сала предостатньо. Під своїми вовнами й бавовнами він був, немов розжарена грубка. Енергія так його розпирала, що він раз по раз ганяв поміж Біллі й розвідниками, передаючи ідіотські доручення, з якими його ніхто не посилав і яких ніхто не мав охоти вислуховувати. А що з них чотирьох він найбільше метушився, йому почало здаватись, ніби він уже старший між ними.

Він був так закутаний і так розпарився, що втратив відчуття небезпеки. Навколишній світ він бачив лише в межах вузької щілини між краєчком каски й домашнім шарфом, що закривав його дитяче обличчя до перенісся. Йому було затишно під усім цим, і Вірі став уявляти собі, як він уже повернувся з війни додому, цілий і здоровий, і розповідає батькам та сестрі воєнну пригоду, — хоч насправді воєнна пригода усе ще тривала.

У версії Вірі ця пригода мала такий вигляд: німці повели шалену атаку, і Вірі зі своїми хлопцями-артилеристами бились, як леви, поки не полягли всі, крім нього самого. Бува й таке. Потім Вірі спіткав двох розвідників, вони заприятелювали й вирішили пробиватись до своїх. Іти треба було форсованим маршем. І щоб їм світу більше не побачити, якщо вони здадуться! Вони потиснули один одному руки й назвали себе «трьома мушкетерами».

А тоді де не взявся на їхню голову недоук, такий слабак, що якого дідька його взяли в армію, і попросився з ними. Без гвинтівки, без ножа. Навіть каски чи шапки й то не було. І ходити не вмів по-людському, а весь час дибуляв угору-вниз, угору-вниз, що сказитись можна, і цим відкривав їх ворогові! Жалюгідне створіння. «Три мушкетери» всю дорогу і штовхали, й несли, й волокли того недоука, поки не добулися до своїх. Оце так виглядала ця історія в уяві Вірі. Вони врятували шкуру тому холерному ідіотові.

А насправді Вірі тим часом вертався власним слідом побачити, чого це застряв Біллі. Розвідникам він сказав, щоб почекали, доки він сходить по того недоука. Коли Вірі проходив під низько навислою гілкою, вона з голосним дзенькотом стукнула його по касці. Він цього не почув. Десь загавкав здоровенний пес. Він не почув і цього. В його голові саме сягала кульмінація військової пригоди. Офіцер поздоровляв «трьох мушкетерів», обіцяючи представити їх до нагороди бронзовою зіркою.

«Чи не можу я ще чимось прислужитись вам, хлопці?» — запитав офіцер.

«Так, сер, — відповів один з розвідників. — Ми б хотіли бути разом до самого кінця війни. Чи не могли б ви, сер, так зробити, щоб ніхто не розлучав «трьох мушкетерів»?»

Біллі Пілігрим зупинився в лісі. Заплющивши очі, він прихилився до дерева. Голова закинута назад, ніздрі роздималися. Він був схожий на поета в Парфеноні.

Це вперше він випав з часу. Свідомість Біллі велично пропливала через усю дугу його життя й до смерті, що світилася фіолетовою барвою. Там нікого і нічого більше не було. Тільки фіолетове світло і гул.

А потім Біллі вернувся назад у життя і далі аж до пори перед власним народженням, коли було червоне світло й плюскітливі звуки. Тоді знов політ у життя і — зупинка. Він був маленьким хлопчиком і стояв під душем поряд зі своїм волохатим батьком в іліумському клубі християнської асоціації молодих людей. З плавального басейну неподалік доносився запах хлору, чути було скрип дощок на вишці.

Малого Біллі пройняло жахом, коли він почув від батька, що той навчатиме його плавати за методом «тони або пливи». Батько збирався кинути його у воду в найглибшому місці, а там уже Біллі хоч-не-хоч муситиме поплисти.

Це нагадувало екзекуцію. Біллі просто закам’янів, коли батько ніс його на руках з душової до басейну. Очі у нього були заплющені. А коли розплющив їх, то лежав на дні басейну, а навкруги бриніла чудова музика. Він втратив свідомість, але музика не припинялась. Біллі невиразно відчув, що хтось його рятує. Це йому зовсім не сподобалось.

Звідти Біллі перенісся в 1965 рік. Він мав сорок один рік і саме відвідував свою старезну матір, яку місяць тому влаштував у будинку для перестарілих «Сосновий пагорб». Вона заслабла на запалення легень, і думали, що їй уже не оклигати. Але вона прожила опісля ще багато років.

Голос у неї майже зовсім пропав, і Біллі мусив прикладати вухо майже впритул до її безкровних губ. Очевидно, вона хотіла сказати щось дуже важливе.

— Як… — почала вона і затнулася, бо була надто втомлена. І сподівалася, що їй не доведеться докінчувати речення, що Біллі сам здогадається.

Але Біллі не мав найменшого уявлення, що вона хоче сказати.

— Що «як», мамо? — запитав він.

Вона насилу перевела подих, на очах у неї виступили сльози. Зібравши рештки сил з усього свого знеможеного тіла — від пальців рук і до самих п’ят — вона врешті спромоглась прошепотіти все речення:

— Як це я стала така стара?

Престара його мати впала в напівдрімоту і симпатична сестра провела Біллі з кімнати. Коли він вийшов у коридор, там саме провозили тіло якогось старого, накрите простирадлом. Цей чоловік свого часу був славнозвісним марафонським бігуном. Бува й таке. До речі, все це сталося ще до того, як Біллі розбило голову в авіакатастрофі, і ще до того, як він став так охоче розводитись про літальні тарілки й подорожі в часі.

Біллі сів у приймальні. Тоді він ще не був удівцем. Під сидінням крісла він відчув щось тверде. Коли він сягнув туди рукою, там виявилась книжка під назвою «Страта рядового Словіка», автор Вільям Бредфорд Гюї. Це була правдива розповідь про страту рядового Едді Д. Словіка, № 36896415, - єдиного американського солдата, розстріляного за боягузтво з часів громадянської війни. Бува й таке.

Біллі прочитав думку одного з членів суду в справі Словіка, що закінчувалась словами:

«Він кинув прямий виклик державній владі, і майбутнє дисципліни тепер залежить від рішучої відповіді на цей виклик. Якщо страта може бути карою за дезертирство, її тут треба застосувати не як міру покарання і не як відплату, а як засіб підтримати дисципліну, що становить єдину запоруку успіху армії в боротьбі з ворогом. У цій справі ніякого клопотання про помилування не надходило, та й навіщо тут взагалі клопотатись».

Бува й таке.

Біллі кліпнув очима в 1965 році і враз опинився в 1958-му. Він був на бенкеті в честь команди підліткової ліги, в якій грав його син Роберт. Промовляв тренер, що звікував парубком. Від розчулення він ледве міг говорити.

— їй же богу, — сказав він, — я мав би за честь подавати воду цим хлопцям.

Потім Біллі кліпнув очима в 1958 році і враз опинився в 1961-му. Був переддень Нового року, і Біллі ганебно упився на вечірці, де всі були оптиками або дружинами оптиків.

Звичайно Біллі пив мало, бо після війни слабував на шлунок, але цього разу, безперечно, перебрав міру і зраджував свою дружину Валенсію, вперше й востаннє в житті. Він якимось чином умовив одну даму зійти з ним у пральню й сісти на газову сушарку, до речі кажучи, — ввімкнуту.

Дама теж була п'яна і допомагала Біллі стягнути з себе пояс для панчіх.

— А що ви хотіли мені сказати? — запитала вона.

— Все гаразд, — відповів Біллі. Він і справді думав, що все гаразд. Імені дами він так і не міг пригадати.

— А чому вас називають «Біллі», а не «Вільям»?

— З ділових міркувань, — пояснив Біллі.

То була правда. Тесть Біллі, власник іліумських оптичних курсів, що допоміг йому влаштуватись, був генієм своєї справи. Він порадив Біллі заохочувати людей, щоб зверталися до нього просто «Біллі» — так ім’я швидше западе їм у пам’ять. Крім того, це буде чимось незвичним, бо жоден дорослий в окрузі не називається «Біллі». І крім того, люди відразу заприятелюють з ним.

На тій же таки вечірці розігралась жахлива сцена, присутні обурювалися вчинком Біллі і тієї дами, і зрештою Біллі опинився у своїй машині, силкуючись знайти кермо.

Найголовнішим зараз було знайти кермо. Спершу Біллі наосліп вимахував руками, сподіваючись випадково на нього натрапити. Коли нічого не вийшло, він став діяти методично, щоб кермо вже ніяк не могло сховатися від нього. Він щільно притиснувся до лівих дверцят і обшукав кожен дюйм простору перед собою. Не знайшовши керма, він пересунувся на шість дюймів і повторив операцію. Він уже стукнувся об праві дверцята, але керма, на превеликий подив, не виявив. І вирішив, що кермо вкрадено. Обурений цим, він тут-таки й заснув.

А керма він не знайшов тому, що шукав його на задньому сидінні.

Хтось шарпав Біллі, розбуркуючи його зі сну. Він усе ще був п’яний, усе ще обурений, що хтось вкрав у нього кермо. Але прокинувся він у другій світовій війні, в німецькому тилу. Розбуркував його Роланд Вірі, взявши за барки. Він стукнув ним об дерево, потім відтягнув убік і штурхнув у тому напрямку, куди треба було йти.

Біллі зупинився й похитав головою.

— Ідіть самі,— промовив він.

— Що?

— Ідіть без мене, хлопці. Зі мною все гаразд.

— Ти що?

— Нічого, я в нормі.

— От же ж ідіот! Не терплю таких, — сказав Вірі крізь п’ять шарів вологого домашнього шарфа. Біллі ні разу не бачив обличчя Вірі, Коли він спробував уявити його, воно видалось схожим на жабу в акваріумі.

Копняками й штурханами Вірі проволік Біллі з чверть милі. Розвідники чекали їх, стоячи на кризі між берегів замерзлої річечки. Вони вже чули собачий гавкіт. Чули людські голоси — так перегукуються мисливці, коли добре знають, де їхня здобич.

Береги річечки були досить круті, щоб розвідники могли стояти, не виказуючи себе. Біллі кумедно зсунувся схилом берега. За ним спустився Вірі, дзенькаючи й брязкаючи, увесь розіпрілий.

— Ось він, хлопці,— сказав Вірі.— Не хоче жити, але де він дінеться! Коли виберемося звідси, тоді до нього дійде, що життя йому врятували «три мушкетери».

Розвідники оце вперше почули, що Вірі називає себе і їх двох «трьома мушкетерами».

А Біллі Пілігримові там, у річищі замерзлої річечки, здавалося, що його тіло безболісно перетворюється на пару. Якби йому хоч хвильку спокою, думав Біллі, з ним би вже ніхто не мав клопоту. Він перетворився б на пару й тихенько підносився до вершечків дерев.

Десь оддалік знову загавкав пес. На тлі страху, луни й зимової тиші той гавкіт прозвучав як бамкання здоровенного бронзового гонга.

Вісімнадцятирічний Роланд Вірі втиснувся між двох розвідників і поклав їм на плечі важкі руки.

— То що ж тепер робитимуть «три мушкетери»?

У Біллі Пілігрима почалися пречудові галюцинації. На ньому були сухі й теплі білі вовняні шкарпетки, і він ковзався по підлозі бальної зали. Йому аплодували тисячі людей. Це не була подорож у часі. Нічого подібного ніколи не було й не могло бути. Це було передсмертне марення молодого хлопця в туфлях, повних снігу.

Один з розвідників похилив голову й сплюнув. Другий зробив те саме. Вони придивлялись, яке нікчемно мізерне значення для снігу та історії мають їхні плювки. Обидва розвідники були дрібні й спритні. Вони вже не раз бували в німецькому тилу, живучи, як лісові звірі, від хвилини до хвилини, пройняті рятівним жахом і думаючи не головою, а спинним мозком.

Вони випручались із палких обіймів Вірі. І сказали Вірі, що їм обом з Біллі краще б пошукати, кому здатись. Чекати їх більше розвідники не збирались.

І вони покинули Вірі й Біллі в річищі.

Біллі Пілігрим й далі ковзався у своїх вовняних шкарпетках, виробляючи різні фігури, що їх більшість людей визнала б неможливими, — він кружляв, застигав на місці й так далі. Оплески не вщухали, але характер їх змінився, коли замість галюцинацій він знову вирушив подорожувати в часі.

Біллі перестав ковзатись — він уже стояв на естраді в китайському ресторані Іліума, штат Нью-Йорк, осінньої днини 1957 року. Йому стоячи аплодували члени Клубу левів. Його щойно обрали президентом клубу і йому надали слово. Але він заціпенів від страху, подумавши, що це ж сталася жахлива помилка. Всі ці заможні, статечні люди зараз переконаються, що обрали жалюгідного телепня. Вони почують його пискливий голос, який мав ще за війни. Він сковтнув слину, відчуваючи, що в нього замість голосових зв’язок пискавка, вирізана з верби. А найгірше — йому не було що сказати. Присутні стихли. Всі розчервонілися й засяяли.

Біллі розтулив рота, й почувся глибокий звучний тембр. Він бездоганно володів голосом, що виповідав дотепи, від яких зала бралась за животи. Голос споважнів, тоді знов кинув жарт і скінчив ноткою покори. Пояснювалось це чудо тим, що Біллі пройшов курс ораторського мистецтва.

А потім він знову опинився в замерзлому річищі, Роланд Вірі вибивав з нього останній дух.

Вірі долав праведний гнів. Його ще раз знехтували. Він засунув пістолет у кобуру, ніж встромив у піхви. Оте тригранчасте лезо з жолобками для стоку крові на всіх трьох гранях. І заходився несамовито трясти Біллі, аж у того торохтіли кістки, а тоді хряснув ним об крутий берег.

Вірі галасував і скімлив крізь кілька шарів свого шарфа, присланого з дому. Він щось белькотів про жертви, принесені заради Біллі. Розводився про святобливість і героїзм «трьох мушкетерів», в найяскравіших барвах змальовував їхні чесноту й великодушність, ту безсмертну славу, якою вони вкрили себе, і ті неоціненні послуги, які вони зробили християнству.

Вірі гадав, що ця мужня військова одиниця розвалилася виключно через Біллі, і той мав за це заплатити. Вірі зацідив йому кулаком у щелепу і звалив на покриту снігом кригу річечки. Біллі впав навкарачки, а Вірі дав копняка під ребра й перевернув його на бік. Біллі силкувався скрутитися в клубок.

— Таким, як ти, в армії не місце! — виголосив Вірі.

У Біллі мимохіть вихопились якісь судомні звуки, дуже подібні до сміху.

— Тобі ще смішки, ге? — здивувався Вірі.

Він обійшов Біллі ззаду. Куртка, верхня й спідня сорочки у Біллі під час цієї шарпанини задерлись мало не до пліч, спина оголилася. За кілька дюймів від солдатських чобіт Вірі випиналися жалюгідні хребці Біллі.

Вірі одвів праву ногу назад, цілячись у спинний хребет, у ту трубку, по якій проходило багато таких важливих для Біллі дротиків. Вірі намірявся перебити цю трубку.

Але в цю мить він завважив, що в нього є глядачі. З високого берега на річище дивились п’ятеро німецьких солдатів з собакою-шукачем на повідку. В голубих очах солдатів прозирала суто цивільна допитливість: чому це один американець хоче порішити іншого так далеко від батьківщини і чому жертва сміється?

Глава 3

Німці з собакою здійснювали військову операцію, назва якої не потребує пояснень. Подібні акції рідко описуються в подробицях, але сама її назва в газеті чи в історичному дослідженні викликає у багатьох прихильників війни своєрідне сексуальне задоволення. В уяві таких любителів бойовиськ це напрочуд спокійна любовна гра після оргазму перемоги. Називається вона — прочісування.

Собака, що гавкіт її лунав так люто серед зимових просторів, була німецькою вівчаркою-сукою. Вона вся тремтіла, підібгавши хвоста під ноги. Цього ранку її взяли на часину у фермера. Вона ще ніколи не воювала. Не мала й уявлення, на кого її нацькують. Звали її Принцесою.

Двоє німців були майже підлітки. Двоє інших — старигани, слиняві й беззубі, як коропи. Це були запасники, що їх абияк озброїли і обмундирували, знявши форму з недавно вбитих стройових солдатів. Бува й таке. Вони були селяни з-за поблизької прикордонної смуги.

Командиром їхнім був середнього віку капрал — з червоними очима, худорлявий, цупкий, як пересохле м’ясо, зневірений у війні. Він був чотири рази поранений — щоразу, підлатавши, його знову кидали на фронт. З нього був добрий солдат, але при нагоді він був ладен будь-кому здатися. Його криві ноги були взуті в золотаві кавалерійські чоботи, які він стягнув на російському фронті з мертвого угорського полковника. Бува й таке.

Ці чоботи — то було майже все, що він мав на цьому світі. Вони були його домівкою. Справжній анекдот: одного разу якийсь новобранець усе приглядався, як він натирає ці золотаві чоботи. Капрал підсунув чобота йому під ніс і сказав: «Коли добре придивишся, то побачиш Адама і Єву».

Біллі Пілігрим не чув цього анекдота. Але лежачи на чорній кризі, він втупився в полиск капралових чобіт і побачив в їхній золотавій глибині Адама і Єву. Голих-голісіньких. Вони були такі невинні, такі беззахисні і так силкувалися пристойно поводитись. Біллі Пілігрим любив їх.

Поруч із золотавими чобітьми стояла пара ніг у якомусь дранті. Це дрантя було перев’язане навхрест ганчір’яними шворками, на яких трималися дерев’яні черевики. Біллі глянув на їх власника: то був білявий ангел, п’ятнадцятирічний хлопчина.

Хлопчина був гарний, як Єва.

Цей молодий хлопчина, гермафродит небесний, допоміг Біллі звестись на ноги. Підійшли й решта німців, обтрусили з Біллі сніг і обшукали, чи нема при ньому зброї. Ніякої зброї не виявилось. Найнебезпечніше, що у нього знайшли, то це дводюймовий огризок олівця.

Здалеку пролунали два спокійні постріли. Стріляли з німецьких гвинтівок. Так було розстріляно двох розвідників, які покинули Біллі й Вірі. Вони лежали в засідці, коли ззаду до них підійшли німці й застрелили. Тепер вони помирали на снігу, нічого не відчуваючи, і сніг під ними ставав малиновим. Бува й таке. Отже, Роланд Вірі лишився останнім з «трьох мушкетерів».

Вірі, що стояв з вибалушеними від страху очима, теж роззброювали. Його пістолет капрал віддав вродливому хлопчині. Капрал прийшов у захват від лютого ножа Вірі і сказав по-німецькому, що Вірі, певно, залюбки проштрикнув би цим ножем його, роздер йому обличчя гостряками кастета, розтяв йому живота чи горло. Капрал не знав англійської мови, а Біллі й Вірі не розуміли німецької.

— Гарненька в тебе цяцька, — сказав капрал, звертаючись до Вірі, і передав ножа одному зі стариганів. — Хіба ж не ладна, га?

Капрал шарпнув шинелю й куртку у Вірі. Мідні гудзики відлетіли, мов кукурудзяні зернятка. Капрал поліз рукою за пазуху Вірі, немов хотів вирвати його живе серце, але натомість витяг куленепробивну біблію.

Куленепробивна біблія — це така маленька біблія, що вміщується у солдатській нагрудній кишені. У неї сталева палітурка.

В кишені штанів у Вірі капрал знайшов сороміцьку фотокартку — жінку з поні.

— Щасливець поні, хіба ні? — сказав він. — Еге? М-ммм? Хочеш на місце цього поні? — Він простяг листівку другому старому. — Військовий трофей! Твій, твій, тобі пощастило.

Потім капрал наказав Вірі сісти на сніг і скинути чоботи, які він віддав гарненькому хлопчині. А Вірі одержав хлопцеві ступаки. Отак Вірі й Біллі позбулися порядного солдатського взуття, а йти їм треба було довгі милі — Вірі стукав своїми дерев’яними ступаками, а Біллі шкутильгав угору-вниз, угору-вниз, час від часу натикаючись на Вірі.

— Вибач, — казав тоді Біллі або ж: — Перепрошую.

Нарешті вони дісталися до кам’яної будівлі на роздоріжжі, де містився збірний пункт для військовополонених. Біллі й Вірі впустили всередину, де було тепло й димно. У пічці сичав і потріскував вогонь. За дрова правили меблі. Прислонившись спинами до стіни, на підлозі сиділо зо два десятки американців, втуплених у полум’я, і думали про те, про що можна було думати, тобто ні про що.

Ніхто не розмовляв. Ніхто не знав ніякої цікавої воєнної пригоди.

Біллі й Вірі знайшли вільне місце, і Біллі заснув, схиливши голову на плече якомусь капітанові, котрий не заперечував проти цього. Капітан був особою духовною, рабином. Його було поранено в руку.

Біллі не перенісся в інший час, розплющив очі й побачив перед собою зелені скляні очі механічної сови. Сова звисала головою вниз із прута з нержавіючої сталі. Це був оптометр у кабінеті Біллі в Іліумі. Оптометр — це прилад, яким перевіряють зір, щоб виписати окуляри.

Біллі заснув під час огляду пацієнтки, яка сиділа в кріслі по другий бік сови. Він і раніше засинав на роботі. Спершу то було кумедно, але тепер Біллі починав тривожитись за свій глузд. Він силкувався пригадати, скільки йому років, але не міг. Силкувався пригадати, який тепер рік — і теж марно.

— Докторе, — обережно озвалася пацієнтка.

— Гм? — відповів він.

— Ви чогось так умовкли.

— Я перепрошую.

— Ви щось говорили і раптом умовкли.

— Умгу.

— Ви побачили щось страшне?

— Страшне?

— Це так погано у мене з очима?

— Ні, ні,— відповів Біллі, якого знов долала дрімота. — З вашими очима все гаразд. Вам тільки треба окуляри для читання.

І він попросив її пройти через коридор в інший кабінет, де був широкий вибір оправ.

Коли вона вийшла, Біллі розсунув фіранки. Але від цього йому не стало видніше, що робиться довкола. Вікно ще було запнуте шторою, і Біллі з шумом підняв її. В кімнату ввірвалось яскраве сонячне світло. Надворі стояли тисячі автомашин, виблискуючи на величезному озері чорного асфальту. Заклад Біллі містився в приміському торговельному центрі,

Під самим вікном стояв його «кадилак» — «ельдорадо куп де віль». Він прочитав наліпки на автомобільному буфері. «Відвідайте каньйон Озебл!» — волала одна. «Підтримуйте свою поліцію!» — закликала друга. А на третій було: «Перешкодьте Ерлові Уоррену!» Дві останні наліпки подарував Біллі тесть, член товариства Джона Берча. На реєстраційній табличці значилось: «1967»; отже, Біллі було сорок три роки. Він запитав себе: «А куди ж поділися інші роки?»

Біллі глянув на свій письмовий стіл. На столі лежав «Оптичний огляд», розгорнутий на редакційній статті. Біллі почав її читати, злегка ворушачи губами.

«Події 1968 року визначать долю європейських оптиків принаймні на півстоліття, — читав Біллі.— З таким застереженням виступив Жан Тіріарт, секретар Спілки бельгійських оптиків, наполягаючи на необхідності утворити Європейське товариство оптиків. Треба вибирати, заявив він: або піднести престиж професії оптиків, або до 1971 року її буде зведено до ролі звичайних продавців окулярів».

Біллі Пілігрим силкувався читати уважно.

Зненацька завила сирена, до смерті налякавши його. Він щохвилини сподівався початку третьої світової війни. А сирена просто вістувала полудень. І містилася на пожежній вишці через дорогу від контори Біллі.

Біллі заплющив очі. Коли він розплющив їх, то знову опинився у другій світовій війні. Голова його була схилена на плече пораненого рабина. Німець штурхав його ногою, щоб він вставав, бо пора вже було рушати.

Американців, серед них і Біллі, вишикували біля будинку в жалюгідну колону.

Там був і фотограф — німецький військовий кореспондент з лейкою. Він сфотографував ноги Біллі й Шаланда Вірі. Цей знімок через два дні обійшов усю німецьку пресу, як підбадьорливе свідчення того, наскільки убого екіпіровано хвалену своїм багатством американську армію.

Фотограф потребував, однак, чогось більш вражаючого, от хоч би узяття в полон. Отож варта розіграла для нього сцену. Біллі заштовхали в кущі. А коли він виліз звідти з дурнуватим усміхом на обличчі, солдати погрозливо спрямували на нього автомати, немов брали його в полон.

Усмішка Біллі, коли він виліз із кущів, була не менш своєрідна, як і усмішка Монни Лізи, бо він перетинав пішки Німеччину в 1944 році й водночас вів свій «кадилак» у 1967-му. Потім Німеччина розвіялась, і лишився ясний і погожий 1967 рік, вільний від нашарувань будь-якого іншого часу. Біллі їхав на сніданок у Клуб левів. Стояла серпнева спека, але машина Біллі була кондиційована. Світлофор зупинив його серед ісламського гетто для чорних. Люди, які там мешкали, так ненавиділи своє гетто, що місяць тому спалили його мало не дощенту. Це було все, що вони мали, але вони і те знищили. Цей район нагадував Біллі міста, де він побував у війну. Бордюри і тротуари в багатьох місцях були понівечені танками й тягачами національної гвардії.

«Брат по крові» — було написано рожевою фарбою на стіні зруйнованої бакалійної крамниці.

У вікно машини Біллі хтось постукав. Це був негр. Він хотів щось сказати. Загорілось зелене світло, і Біллі зробив найпростіше: рушив далі.

Зараз Біллі проїжджав ще більш спустошеною вулицею. Вона скидалася на Дрезден після бомбардування, на поверхню Місяця. Десь серед цієї пустки колись стояв будинок, в якому Біллі виріс. Район підлягав перебудові. Незабаром тут мали вирості? новий адміністративний центр Іліума, Мистецький павільйон, басейн «Мирний» і квартали розкішних жилих кам’яниць.

Біллі Пілігрима все це влаштовувало.

Промовець у Клубі левів був майор морської піхоти. Він сказав, що американцям у В’єтнамі лишається або боротися до перемоги, або доки комуністи не зрозуміють, що не можна накидати свій спосіб життя малорозвиненим країнам. Майорові довелося побувати там у службових справах. Він розповів багато жахливого й дивовижного, що там бачив. Майор обстоював посилення бомбардувань, казав, що бомбами слід загнати Північний В’єтнам назад у кам’яний вік, якщо той не хоче прислухатись до голосу розуму.

Біллі не збирався заперечувати проти бомбардувань Північного В’єтнаму і не здригався на згадку про страхітливі наслідки бомбардування, свідком якого був сам. Він просто сидів і снідав у Клубі левів, де колись був головою.

На стіні в кабінеті Біллі висіла оправлена в рамку молитва, що додавала йому снаги жити, хоч радості в житті він не знаходив. Не один з пацієнтів, хто бачив цю молитву на стіні у Біллі, опісля казав йому, що вона наснажувала їх. Ось та молитва:

«Боже, даруй мені спокій душі,

Щоб миритися з тим,

Чого я не можу змінити.

Мужність, щоб змінювати те,

Що я можу змінити,

І мудрість, щоб завжди Вбачати різницю».

Серед речей, що їх Біллі Пілігрим не міг змінити, були минуле, теперішнє і майбутнє.

У цю хвилину його знайомили з майором морської піхоти. Той, хто відрекомендовував Біллі, сказав, що він ветеран війни, що в нього є син, сержант «зелених беретів» у В’єтнамі.

Майор сказав Біллі, що «зелені берети» роблять велику справу і що він повинен пишатися своїм сином.

— А я й пишаюся. Аякже, — відповів Біллі.

Біллі подався додому — подрімати після сніданку. Лікар велів йому неодмінно вдень спати, сподіваючись таким чином зцілити Біллі від однієї невеличкої недуги: вряди-годи Біллі без усякої видимої причини заходився плачем. Ніхто ніколи не бачив Біллі в такому стані, про це знав лише лікар. Біллі плакав зовсім тихенько і сльозами не заливався.

В Іліумі Біллі мав гарненький будиночок у колоніальному стилі. Він був багатий, як Крез, — він зроду-віку не сподівався, що доскочить такого, навіть за мільйон років. У торговельному центрі від закладу Біллі працювало ще п’ятеро оптиків, і за рік він мав понад шістдесят тисяч доларів чистого прибутку. Окрім того, йому належала п’ята частка нового готелю «Святковий» на шосе № 54 і півпайки в трьох кіосках, що торгували «холодними ласощами» — так називався різновид мороженого крему. Вони були такі самі приємні на смак, як і морозиво, але не такі тверді й пекуче холодні.

Вдома нікого не було. Його дочка Барбара збиралася заміж, і вони з матір’ю поїхали в місто вибрати зразки кришталю і срібла на весілля. Так мовилося в записці, залишеній на столі в кухні. Служниці в домі не було. Охочих найматися тепер просто не знаходилося. Собаки у Біллі теж не водилося.

Колись був пес Спот, але здох. Бува й таке. Біллі дуже любив Спота, а Спот його.

Біллі піднявся застеленими килимом сходами в свою й дружинину спальню. Стіни в ній були покриті шпалерами в квіточки. Стояло двоспальне ліжко, а на столику поряд — радіогодинник. На цьому ж столику були кнопка електричної ковдри та вимикач слабенького вібратора, прикріпленого до пружин матраца. Називався вібратор — «чарівні пальці». Це теж порадив лікар.

Біллі зняв свої трифокальні окуляри, піджак, краватку й туфлі, опустив штори на вікні, затягнув портьєри і ліг на застелене ліжко.

Але сон не йшов. Натомість прийшли сльози. Вони крапали. Біллі ввімкнув «чарівні пальці», і поки він плакав, його колисало.

Задзеленчав дзвінок. Біллі підвівся з ліжка й виглянув крізь вікно на парадні двері,— може, то хтось такий, кому треба відчинити. Там стояв каліка, що тіпався в просторі так само, як Біллі Пілігрим у часі. Він те й робив, що конвульсивно сіпався і раз у раз міняв вираз обличчя, ніби наслідуючи всяких знаменитих кінозірок.

Другий каліка дзвонив через вулицю напроти. Той стояв на милицях. У нього була тільки одна нога. Він був такий затиснений між милицями, що плечі затуляли йому вуха.

Біллі знав, чим займаються двоє калік: вони вициганюють передплату на журнали, яких ніхто не збирався видавати. Люди, співчуваючи калікам, платять гроші. Біллі чув про це ошуканство тижнів зо два тому в Клубі левів від одного добродія з Бюро сприяння підприємству. Той добродій заявив, що коли хто де побачить калік за роботою, то повинен негайно викликати поліцію.

Біллі глянув уздовж вулиці й побачив за півквартала далі новенький б’юїк «рів’єра». У машині сидів якийсь чоловік. Біллі здогадався, що він і найняв калік. Біллі все плакав, дивлячись на калік та на їхнього хазяїна. А дзвінок на парадних дверях дзеленькотів мов скажений.

Біллі заплющив очі й розплющив їх знову. Він не плакав, але тепер знову опинився в Люксембурзі, в колоні разом з багатьма іншими полоненими. Від зимового вітру на очах виступали сльози.

Відколи Біллі штовхнули в кущі для того, щоб сфотографувати його, він бачив вогні святого Ельма, таке собі електричне сяйво над головами своїх товаришів і конвоїрів. Сяйво стояло також над коронами дерев і над дахами люксембурзьких будинків. Це було прегарно.

Біллі простував, заклавши руки за голову, як і інші американці. Він весь час накульгував — угору-вниз, угору-вниз. Раз він знову мимохіть налетів на Роланда Вірі.

— Перепрошую, — сказав Біллі.

Очі того теж сльозилися. Вірі плакав через пекучий біль у ногах. Дерев’яні ступаки робили з його ніг кривавий пудинг.

На кожному перехресті до групи Біллі приєднувалися все нові американці, з руками, закладеними за голову, огорнуту сяйвом. Біллі усміхався їм усім. Вони йшли з гори в долину, як ото тече вода, і зрештою влилися в головне шосе. Долиною пливла ціла Міссісіпі зганьблених американців. Десятки тисяч їх сунули на схід, заклавши руки за голови. Вони зітхали й стогнали.

Біллі та його група влилися в цю ріку приниження. Надвечір з-за хмар виглянуло сонце. Не вся дорога дісталася американцям, бо в протилежному напрямку, на захід, машини везли нею на фронт німецькі резерви. Солдати були люті, обвітрені, зарослі. Зуби їхні скидалися на клавіші фортепіано.

Вони були обвішані автоматними патронташами, палили сигари й жлуктили спиртне. По-вовчому пожадливо наминали ковбасу, а зроговілими долонями поплескували ручні гранати.

Один солдат у чорній уніформі влаштовував собі п’яницький бенкет, зухвало розвалившись на башті танка. Він плював в американців. Попавши плювком на плече Роланду Вірі, він за одним заходом забезпечив його слиною, кров’янкою, тютюновим соком і шнапсом.

Все цієї надвечірньої пори вражало Біллі. Так багато можна було побачити — бетонні надовби, ніби драконові зуби, різні знаряддя для вбивств, мерців з босими посинілими ногами. Бува й таке.

Накульгуючи вгору-вниз, вгору-вниз, Біллі лагідно поглянув на ясно-зелений селянський будинок, поцяткований кулеметними чергами. В перехняблених дверях стояв німецький полковник. З ним була нафарбована хвойда.

Біллі наштовхнувся на плече Вірі, і той, схлипуючи, прокричав:

— Не налазь! Не налазь!

Вони піднімалися пологим схилом. Коли досягли вершини пагорба, Люксембург уже лишився позаду. Вони опинились у Німеччині.

На кордоні стояла кінокамера, щоб увічнити таку нечувану перемогу. Коли проходили Біллі й Вірі, на камеру спиралося двоє цивільних у ведмежих шубах. Плівка у них давно скінчилася.

Один з них на мить навів камеру на Біллі, а тоді одвернув убік; вдалині курилось маленьке пасмо диму. Там ішов бій, помирали люди. Бува й таке.

Потім зайшло сонце, і Біллі докульгав до залізниці. На коліях стояли нескінченні ряди телятників. У них прибули на фронт резерви. А тепер мали одвезти полонених у глиб Німеччини.

Несамовито метляли прожекторні промені.

Німці розподіляли полонених відповідно до звань. Сержантів до сержантів, майорів до майорів і так далі. Цілий гурт полковників зупинився коло Біллі. Один з них мав двостороннє запалення легенів. Його била лихоманка, земля пливла йому перед очима. Залізнична колія то підносилась угору, то опадала перед полковником, і він силкувався встояти на ногах, втупивши погляд у Біллі.

Полковник довго кашляв, а тоді спитав Біллі:

— Ти не з моїх хлопців?

Цей полковник втратив увесь свій полк, майже чотири з половиною тисячі чоловік — більшість із них майже діти. Біллі не відповів на безглузде запитання.

— З якої ти частини? — запитав полковник.

І все кашляв, кашляв. При кожному вдихові легені його шурхотіли, немов цигарковий папір.

Біллі не міг пригадати, з якої він частини.

— Не з чотириста п’ятдесят першого?

— Чотириста п’ятдесят першого чого? — перепитав Біллі.

Запала мовчанка.

— Піхотного полку, — нарешті спромігся на слово полковник.

— А-а, — протяг Біллі Пілігрим.

Знову запала довга мовчанка. Полковник умирав просто на очах, осідаючи там, де й стояв. І раптом він хрипкувато закричав:

— Це я, хлопці! Я, Шалений Боб! — Він усе життя хотів, щоб солдати називали його: «Шалений Боб».

Жоден з тих, хто міг чути ці слова, не був насправді з його полку, окрім Роланда Вірі, але той не слухав полковника. У нього був свій клопіт — пекучий біль у ногах.

А полковникові ввижалося, ніби це він востаннє промовляє до свого улюбленого війська, і він казав солдатам, що їм нічого соромитися, бо онде скільки в полі забитих німців, які молили бога не зводити їх з чотириста п’ятдесят першим. Він пообіцяв, що після війни збере весь свій полк у рідному містечку Коді, штат Вайомінг. І пообіцяв засмажити цілих телят на рожні.

І весь цей час не відводив пильного погляду від Біллі. Від його мови в голові бідолашного Біллі аж гуло.

— Нехай Господь вас не покине, хлопці! — сказав він, і ці слова віддалися луною в голові Біллі. А тоді додав: — Якщо вам випаде побувати в Коді, штат Вайомінг, ви тільки спитайте Шаленого Боба!

Я був там. Був там і мій товариш з війни Бернард В. О’Гар.

Біллі Пілігрима заштовхали в товарний вагон разом з багатьма іншими рядовими. Його й Роланда Вірі розлучили. Вірі опинився в іншому вагоні того самого товарняка.

По кутках вагонів під дахом були вузенькі вентиляційні віконця. Біллі став під одним з них, а коли юрба почала налягати, виліз трохи вище на укісний брус, щоб було більше місця. Завдяки цьому його очі опинилися нарівні з віконечком, і він міг бачити сусідній поїзд ярдів за десять збоку.

Німці голубою крейдою писали на вагонах число осіб у кожному, їхнє звання, національність, дату завантаження. Інші німці закріпляли на дверях засуви дротом, цвяхами й усяким залізяччям. Біллі чути було, як писали й на його вагоні, але хто, він не міг бачити.

Більшість солдатів у вагоні Біллі були молоді хлопці, мало не підлітки. Однак у куток поруч забрався колишній волоцюга років сорока.

— Я бував і голодніший, ніж зараз, — мовив волоцюга Біллі.— І бачив куди гірші місця, ніж оце. Тут не так уже й кепсько.

Чоловік з вагона напроти гукнув у віконечко, що в них тільки-но помер один. Бува й таке. Четверо конвоїрів почули його. Новина їх анітрохи не схвилювала.

— Я, я, — сонно закивав один головою. — Я, я.

Конвоїри й не збиралися забирати небіжчика. Натомість вони відчинили сусідній вагон, і Біллі Пілігрима аж зачарувало побачене. То був наче рай. Горіли свічки, на ліжках чисті подушки й укривала. На залізній пічці парував кавник. Стояв там стіл, а на ньому пляшка вина, буханець хліба й ковбаса. І ще були чотири тарілки супу.

На стінах висіли зображення замків, озер та гарних дівчат. То був дім на колесах залізничного конвою, людей, робота яких полягала в довічній охороні транспортованих вантажів. Четверо конвоїрів забралися всередину й зачинили двері.

Згодом вони вийшли, покурюючи сигарети й вдоволено розмовляючи тихішою й лагідною німецькою мовою. Один з них помітив Біллі у віконечку й доброзичливо погрозив йому пальцем — мовляв, шануйся, хлопче.

Американці у вагоні напроти знову гукнули конвоїрам, що в них померлий. Ті витягли зі свого затишного вагона носилки, відімкнули вагон з небіжчиком і ввійшли всередину. В тому вагоні було зовсім не тісно. Там було тільки шість живих полковників — і один неживий.

Німці винесли труп. Небіжчиком виявився Шалений Боб. Бува й таке.

Вночі деякі паровози почали обмінюватись гудками, а тоді рушати. Паровоз і останній вагон кожного ешелону були позначені смугастими оранжево-чорними прапорцями, щоб ворожа авіація бачила, що поїзд везе полонених і, отже, не підлягає бомбардуванню.

Війна добігала кінця. Паровози почали рушати на схід в останні дні грудня, а війна мала скінчитись у травні. Всі німецькі табори були переповнені, не було ні їжі, щоб полонених годувати, ні палива, щоб їх обігрівати. А нові бранці прибували й прибували.

Ешелон Біллі, найдовший з усіх, стояв ще два дні.

— Тут не так і погано, — звернувся другого дня волоцюга до Біллі.— Тут зовсім нічого.

Біллі виглянув у віконце. Колії порожнювали, якщо не рахувати на бічній вітці оддалік санітарного поїзда з червоним хрестом. Санітарний паровоз дав гудок. Паровоз ешелону Біллі відповів йому. Вони ніби повітались один з одним.

Хоч ешелон Біллі довго не вирушав, вагони лишалися наглухо замкнуті. Нікому не дозволялося зійти, поки ешелон не прибуде до пункту призначення. Для конвоїрів, що походжали взад-вперед, ешелон став цільним організмом, який їв, пив, виділяв екскременти й сечу через віконця. Через ті ж віконця він розмовляв, а іноді й здіймав крик. Усередину йшли вода, чорний хліб, ковбаса й сир, а назовні — кал, сеча і мова.

Людські істоти у вагонах випорожнялися в сталеві каски, передавали їх тим, хто ближче до віконець, і ті вже виливали вміст. Біллі був за виливача. Крім того, людські істоти передавали казанки, що їх конвоїри наповнювали водою. Коли надходила їжа, людські істоти ставали тихі, довірливі й прекрасні. їжу ділили на всіх.

Людські істоти у вагонах стояли й лежали по черзі. Ноги тих, що стояли, були наче стовпи, вбиті в теплу, ворухку, смердючу й зітхаючу землю. Та дивна земля складалася з мозаїки сплячих людських тіл, притулених одне до одного, як ложки в коробці.

Нарешті поїзд повільно рушив на схід.

Десь там святкували Різдво. Біллі Пілігрим Різдвяної ночі лежав, притулившись до волоцюги, як ложка до ложки. Так він заснув і перенісся в часі у 1967 рік, до того вечора, коли його викрала літальна тарілка з Тральфамадору.

Глава 4

Після доччиного весільного вечора Біллі Пілігрим ніяк не міг заснути. Йому було сорок чотири роки. Весілля влаштували в яскравому смугастому наметі в садку за будинком Біллі. Смуги були оранжеві й чорні.

Біллі і його дружина Валенсія лежали в своєму подвійному ліжку, притулені одне до одного, як ложки в коробці. їх заколисували «чарівні пальці». Власне, Валенсію й не треба було заколисувати. Вона хропла на весь дім, як електропилка. Бідолашна жінка вже не мала ні матки, ні яєчників. їх видалив знайомий хірург — один із співвласників Біллі по готелю «Святковий».

Місяць стояв уповні.

При його світлі Біллі підвівся з ліжка. Йому здавалося, що він сам примарний і світлистий, неначе завинутий у прохолодне хутро, наелектризоване статичною електрикою. Він глянув на свої босі ноги. Ноги були жовті, з синіми жилами.

Чалапаючи босоніж, Біллі піднявся сходами в коридор другого поверху, знаючи, що незабаром його викраде літальна тарілка. Коридор був помережаний пасмами темряви й місячного світла, мов шкіра зебри. Місячне світло падало в коридор через відчинені двері спорожнілих кімнат обох дітей Біллі, які тепер уже перестали бути дітьми. Вони пішли назавжди. Рухами Біллі керували страх і брак страху. Страх казав йому, коли зупинятись, брак страху казав, коли ступати знову. Він зупинився.

Біллі увійшов у доччину кімнату. Шухляди були повисовувані, шафа стояла порожня. Посеред кімнати лежала купа речей, яких вона не змогла взяти з собою у весільну подорож. У неї був власний телефонний апарат марки «принцеса» — він стояв на підвіконні біля її ліжка і тьмяно блимав до Біллі. Потім задзвонив.

Біллі взяв трубку. То був якийсь п'яний. Біллі майже чув, як від нього несло перегаром — гірчичним газом і трояндами. Набрав не той номер. Біллі поклав трубку. На підвіконні пляшка лимонаду. Етикетка на пляшці похвалялася, що напій не містить ніяких поживних речовин.

Біллі спустився вниз, ступаючи своїми жовтими стопами з синіми жилами. У кухні місячне світло привернуло його увагу до напівпорожньої пляшки шампанського на кухонному столі — все, що залишилось від бенкету під наметом. Хтось знов її закоркував, пляшка немов казала: «Допий мене».

І Біллі витяг пальцями корок. З пляшки не бахнуло. Шампанське видихалося. Бува й таке.

Біллі глянув на годинник на газовій плитці. Йому треба було якось убити годину, що лишалася до прибуття літальної тарілки. Він увійшов у вітальню, розмахуючи пляшкою, ніби дзвіночком, що скликає на обід, і ввімкнув телевізор. Трохи відірвавшись від часу, він продивився останній військовий фільм від кінця до початку, а тоді від початку до кінця. Це був фільм про американських бомбардувальників у другій світовій війні, про те, які доблесні екіпажі водили літаки. Коли Біллі дивився картину від кінця до початку, вона розгорталася таким чином:

Продірявлені американські літаки з пораненими і вбитими задом наперед злетіли в повітря з аеродромів в Англії. Над Францією до них задом наперед підлетіло кілька німецьких винищувачів і стали всмоктувати кулі й осколки бомб з інших літаків і тіл льотчиків. Те ж саме вони зробили і з розбитими американськими бомбардувальниками на землі, і ті задом наперед знялися в повітря, щоб приєднатися до своїх ланок.

Ланки полетіли задом наперед над палаючим німецьким містом. Бомбардувальники розкрили бомбові люки і силою якогось чудодійного магнетизму погасили полум’я, зібрали його в сталеві циліндри бомб і підняли ці бомби в нутро літаків. Там бомби уклалися рівненькими рядами. Німці внизу мали свої чудодійні знаряддя — довгі сталеві труби. За їх допомогою вони всмоктали металеві уламки з людей і літаків. Однак ще лишалося кілька поранених американців, і деякі американські бомбардувальники були ще серйозно пошкоджені. Зате над Францією до них підлетіли німецькі винищувачі, котрі всіх і все зробили знову як новенькими.

Коли бомбардувальники повернулися на базу, сталеві циліндри з них вивантажили і відправили назад до Сполучених Штатів, де заводи працювали день і ніч, демонтуючи циліндри і розбираючи їхній небезпечний вміст на мінерали. Зворушливо, що цю роботу виконували переважно жінки. Потім мінерали розсилали спеціалістам у різні райони, де ті мали закопати їх у землю, і то так хитро, щоб вони вже нікому й ніколи не могли заподіяти шкоди.

Американські льотчики скинули свої уніформи й знову стали старшокласниками. А Гітлер, певно, перетворився на немовля, — це вже Біллі додумав, такого в кіно не було. Біллі просто розвивав далі ідею. Всі перетворилися на немовлят, і все людство без винятку заходилось біологічно співпрацювати, щоб привести до появи двох досконалих істот, Адама і Єви, — так уявив собі це Біллі.

Біллі продивився військовий фільм від кінця до початку, потім навпаки, і вже пора було йти надвір зустрічати літальну тарілку. Отож він вийшов з дому, толочучи жовтими стопами вологу салату клумб. Він зупинився й відсьорбнув ковток перестоялого шампанського. На смак воно було ніби якась рецептурна юшка. Вгору Біллі погляду не підводив, хоча знав, що там уже є тральфамадорська літальна тарілка. Він і так скоро її побачить, і зсередини, і ззовні, побачить, звідки вона прилетіла, — скоро вже.

Згори він почув якийсь скрик, так наче співуче ухнула сова. Але то була ніяка не сова. То була літальна тарілка з Тральфамадору, яка подорожувала водночас і в просторі, і в часі, через що Біллі Пілігримові здалося, ніби вона раптом з’явилася нізвідки. Десь загавкав здоровенний собака.

Тарілка була сто футів у діаметрі і навколо по обідку мала ілюмінатори. З цих ілюмінаторів лилося пульсуюче пурпурове світло. Єдиний звук, що видала літальна тарілка, скидався на совиний скрик. Тарілка зависла над Біллі, і його огорнув сніп пульсуючого пурпурового світла. Потім почувся звук немов поцілунку, і на дні тарілки розчинився герметичний люк. З люка звійнулась униз драбина, оздоблена дрібненькими цятками світла, ніби карусель.

Промениста рушниця, націлена в Біллі з ілюмінатора, паралізувала йому волю. Він відчув, що повинен вхопитися за нижній щабель гнучкої драбини; він так і зробив. Щабель був наелектризований, і долоні Біллі просто прикипіли до драбини. Разом з драбиною його втягло в нижній отвір, і люк автоматично зачинився. Тільки тоді драбина, накручена на колеса в тарілці, відпустила його. І мозок його знову почав діяти.

Всередині в люці були два вічка, і звідти дивилися чиїсь жовті очі. На стіні висів гучномовець. Тральфамадорці не мали голосових зв’язок, спілкувалися вони телепатичним шляхом. З Біллі вони могли розмовляти за допомогою комп’ютера і своєрідного електричного органу, який умів передавати всі звуки земної мови.

— Вітаємо вас на своєму борту, містере Пілігрим, — сказав гучномовець. — Маєте якісь запитання?

Біллі облизав губи, подумав хвильку, а тоді запитав:

— Чому саме я?

— Це суто земне запитання, містере Пілігрим. Чому саме ви! А чому саме ми, як на те пішло? Чому взагалі будь-що? Тому що цей момент просто є. Ви коли-небудь бачили комах, застиглих у бурштині?

— Бачив.

Біллі навіть мав у кабінеті прес-пап’є зі шматка відшліфованого бурштину з трьома комашинами всередині.

— Отак ми всі, містере Пілігрим, застигли в бурштині даної хвилини. Такої речі, як «чому», не існує.

Тральфамадорці приспали Біллі, додавши чогось снотворного до повітря, яким він дихав. Його перенесли в кабіну й прив’язали до жовтої канапи, поцупленої на Землі зі складу одного універсального магазину. Багажна частина тарілки була вщерть наповнена всіляким краденим добром, що мало опісля придатися для обладнання штучної оселі Біллі у тральфамадорському зоопарку.

Страшенне прискорення тарілки при відльоті її від Землі скрутило сонне тіло Біллі, спотворило йому лице, викинуло його з часу й перенесло назад на війну.

Коли він прийшов до пам’яті, то був уже не на літальній тарілці, а знов у товарняку, що їхав через Німеччину.

В телятнику одні вставали з підлоги, інші натомість лягали. Біллі теж схотів лягти. Заснути — то було б так чудово! Всередині панувала чорна темінь, надворі теж. Здавалося, вагон рухався зі швидкістю милі зо дві на годину. І жодного разу не перевищив цієї швидкості. Минав довгий час поміж клацанням коліс по рейках — від стику до стику. Клац, і минав рік, і знову чулося — клац.

Ешелон часто зупинявся і пропускав насправді важливі ешелони, що проносилися з гуркотом і свистом. Крім того, ешелон зупинявся на запасних коліях біля таборів, щоразу залишаючи по кілька вагонів. Він повз через Німеччину і ставав усе коротшим і коротшим.

Біллі почав повільно опускатись на підлогу, тримаючись за діагональний брус у кінці вагона, щоб здаватись мало не пушинкою для тих, поміж кого хотів утиснутись. Він знав, що, вкладаючись, повинен бути майже безтілесним. Він забув, чому так треба, але зараз же йому нагадали.

— Пілігриме, — озвався той, біля кого він збирався вмоститись. — Це ти?

Біллі нічого не відповів, тільки обережно ліг і заплющив очі.

— Хай тобі чорт! — не вгавав той самий чоловік. — Це ти чи ні? — Він підвівся і обмацав Біллі.— А-а, таки ти. Вимітайся звідси!

Тепер сів і Біллі — його, бідолаху, мало не брав плач.

— Вимітайся! Я хочу спати!

— Заткнись! — приєднався іще чийсь голос.

— Не заткнуся, поки Пілігрим не забереться.

І Біллі мусив звестися на ноги й знову вчепитися за брус.

— А де ж мені спати? — несміливо спитав він.

— Тільки не біля мене.

— І не біля мене, — сказав хтось інший. — Ти, сучий сину, верещиш. І хвицаєш ногами.

— Я?

— Ти, ти, хто ж іще! І скімлиш.

— Я скімлю?!

— Ушивайся звідси, Пілігриме!

З усіх кутків на Біллі посипались їдучі мадригали. Здавалося, майже кожен міг розповісти про муки, що їх завдавав уві сні своїм сусідам Біллі Пілігрим. І кожен радив Біллі Пілігримові вшиватись якомога далі.

Отож Біллі мусив або спати стоячи, або зовсім не спати. І їжу тепер у віконний проріз не подавали, а дні й ночі ставали дедалі холодніші.

На восьмий день сорокалітній волоцюга озвався до Біллі:

— Ще не так і погано. Я будь-де дам собі раду.

— Справді? — запитав Біллі.

На дев’ятий день волоцюга помер. Бува й таке. Останні його слова були:

— Гадаєш, тут погано? І зовсім не погано.

Цей дев’ятий день наче зурочили, бо тоді ж помер іще один чоловік. То був Роланд Вірі, і помер він від гангрени в покалічених ногах. Бува й таке.

Вірі в майже безнастанній маячні белькотів про «трьох мушкетерів», а коли відчув, що помирає, став переказувати різні доручення для своєї рідні у Піттсбурзі. Над усе, однак, він хотів, щоб за нього помстилися, і раз по раз повторював ім’я винуватця своєї загибелі. Всі у вагоні вивчили те ім’я напам’ять.

— Хто вбив мене? — питав Вірі.

Відповідь знали всі. І відповідали:

— Біллі Пілігрим.

Ось послухайте: десятого дня ввечері витягли творень, що на нього брали двері вагона, і двері відчинилися. Біллі Пілігрим примостився на попередньому брусі, наче розіп'явши сам себе й жовтувато-синьою, в синю жилку рукою вчепившись за край віконної пройми. Коли відчинили двері, Біллі закашлявся, а кашляючи, став випорожнюватись рідким лайном. Це підтверджувало третій закон руху матерії, згідно з теорією сера Ісаака Ньютона. Цей закон говорить, що кожній дії відповідає спрямована в протилежному напрямку протидія такої самої сили.

Закон цей використовується в ракетній техніці.

Ешелон прибув на бічну вітку біля табору, призначеного для знищення російських військовополонених.

Конвоїри совиними очима заглянули всередину вагона і щось заспокійливо загукали. Досі вони не мали діла з американцями, але загалом, безперечно, розуміли, що то за вантаж. Вони знали, що це, власне, текуча матерія, рух якої можна спрямовувати за допомогою світла й заспокійливих звуків. Стояла ніч.

Єдиним джерелом освітлення надворі була самотня лампочка на стовпі — високо й далеко. Повсюди панувала тиша, і тільки конвоїри туркотіли, мов голуби, щось примовляючи.

І текуча матерія попливла. Загусаючи в дверях вагонів, вона стікала на землю.

Біллі був передостанньою людською істотою в дверях вагона. Останньою був волоцюга. Волоцюга не міг текти, не міг виллятися з вагона. Він уже перестав бути текучою матерією. Він став каменем. Бува й таке.

Біллі не хотів падати з вагона на землю, бо він був щиро переконаний, що розіб’ється на друзки. Висісти йому допомогли конвоїри, не перестаючи при тому заспокійливо туркотіти. Вони поставили Біллі обличчям до поїзда. Яким мізерним здавався тепер поїзд!

Він складався з паровоза, тендера й трьох невеличких вагонів. Третій вагон — це був вартівницький рай на колесах. І знов у цьому раю стояв стіл, накритий для обіду.

Біля стовпа з лампочкою виднілося щось, наче три копиці сіна. Американців умовлянням та жартами спонукали підійти до тих копиць, що насправді виявилися чимось зовсім іншим. То були купи шинелей, знятих з померлих полонених. Бува й таке.

Конвоїри наполягали, щоб усі американці, які не мають шинелей, узяли собі по одній. Шинелі позмерзалися докупи, отож конвоїри підчеплювали багнетом якийсь комір або рукав, віддирали шинелю і вручали першому-ліпшому американцю. Шинелі були цупкі і від лежання на купі прибрали опуклої форми.

Біллі Пілігримові дісталася одежина така мала, зім’ята й замерзла, що скидалася на здоровенний чорний трикутний капелюх. На ній були якісь липучі плями — наче рудуваті патьоки чи засохле полуничне варення. До шинелі примерзло щось схоже на здохле кошлате звіря. Насправді то був хутряний комір.

Біллі напівсвідомо розглянувся на шинелі своїх сусідів. Шинелі мали або мідні гудзики, або якісь галуни, шнурки, номери, або нашивки, орли, місяці, чи зірочки. То все були солдатські шинелі. Тільки Біллі перепала одежина з цивільного небіжчика. Бува й таке.

Потім Біллі, як і решту бранців, підохотили рушати до табору, повз свій миршавий ешелон. Не було там ні тепла, ні живого сліду, а тільки безліч довгих, низьких і вузьких неосвітлених бараків.

Десь загавкав собака. Страх, луна і зимова тиша посилювали той гавкіт, і він гримотів, як удари великого бронзового гонга.

Біллі й решту американців лагідно заштовхували з одних воріт у другі, треті, й нарешті він побачив першого у своєму житті росіянина. Той був сам-самісінький серед ночі,— купа лахміття з округлим пласкуватим обличчям, яке світилося, ніби циферблат годинника.

Біллі пройшов від нього на відстані ярда. Розділяв їх колючий дріт. Росіянин не ворухнувся, не озвався, тільки заглянув Біллі просто в душу з довгожданою надією, немовби сподівався від нього доброї новини, — новини, якої він, можливо, і не второпає, але яка все одно буде доброю новиною.

Проходячи крізь одні ворота за одними, Біллі наче впав у непам’ять. Кінець кінцем він ввійшов у щось таке, що йому здалося схожим до тральфамадорської будівлі. Всередині та будівля була яскраво освітлена і викладена білою кахлею. Проте Біллі перебував таки на Землі, у табірній прожарці, через яку мусили проходить усі новачки полонені.

Біллі слухняно роздягся. На Тральфамадорі йому теж найперше сказали роздягтися.

Якийсь німець зміряв великим і вказівним пальцями м’язи правої руки Біллі і спитав у свого товариша, що то за армія посилає таких слабаків на фронт. Німці роздивлялися решту американців і тицяли пальцями на багатьох із них, майже таких же зачуханих, як і Біллі.

Одне із здоровіших тіл належало літньому американцеві — вчителеві середньої школи з Індіанаполіса. Звали його Едгар Дербі. Він їхав не в тому вагоні, де Біллі, а разом з Роландом Вірі, і той помирав на його руках. Бува й таке. Дербі було сорок чотири роки. І він мав уже сина в морській піхоті десь на тихоокеанському театрі війни.

Дербі, щоб потрапити в армію в такому віці, мусив вдатися до політичної протекції. В Індіанаполісі він викладав дисципліну, яка називалася «Сучасні проблеми західної цивілізації». Крім того, він був тренером тенісної команди й дуже дбав про своє тіло.

Син Дербі вижив у війні. Дербі ні. Його добре доглянуте тіло через шістдесят вісім днів продірявив кулями караульний взвод у Дрездені. Бува й таке.

У Біллі тіло не було найгіршим серед американців. Власником найгіршого тіла був викрадач автомобілів з Сісеро, штат Іллінойс, Поль Лаззаро. Він був дрібний на зріст і не тільки мав прогнилі кістки й зуби, а й бридотну шкіру. Все тіло його покривали плями завбільшки в десятицентові монети, бо на шкірі в нього раз у раз вискакували чиряки.

Лаззаро теж їхав разом з Роландом Вірі й присягся тому, що знайде спосіб і примусить Біллі Пілігрима заплатити за його смерть. Зараз він намагався вгадати, хто ж серед цих голих людських створінь — Біллі.

Голі американці поставали під душ уздовж кахляної стіни. Ніяких кранів не було. Вони могли тільки чекати, що буде далі. Дітородні органи в них зморщилися з холоду. Питання про продовження роду людського того вечора в програму не входило.

Невидима рука відкрутила десь головний кран. З душів окропом ллянув дощ. Це був вогонь, який не зігрівав. Він тільки лоскотав і поколював шкіру Біллі, не розтоплюючи криги в його довгому кістяку.

А одяг американців у цей час оброблявся отруйним газом. Воші, блощиці і всякі бактерії здихали мільярдами. Бува й таке.

Біллі перенісся в часі назад, у своє дитинство. Він немовля, яке щойно викупала мати. Вона сповила його в рушник і перенесла до рожевої кімнати, наповненої сонцем. Там розповила його, поклала на лоскітливому рушнику, посипала пудрою між ніжками, погралася з ним, поплескала по маленькому надутому животику, легесенько, плесь-плесь.

Біллі булькав сміхом і щось вуркотів.

А потім Біллі знову став дорослим — середнього віку оптиком — і грав у гольф спекотного недільного ранку. До церкви він перестав ходити, а в гольф грав з трьома іншими оптиками. Сімома ударами він вийшов на зелене поле, і тепер знов настала його черга гнати м’яча.

Біллі розрахованим ударом послав м’яча в ямку на відстані вісім футів. Коли він нахилився за м’ячем, сонце зайшло за хмару, і в Біллі на хвильку запаморочилася голова. Коли прийшов до тями, то вже був не на майданчику для гольфу, а лежав прив’язаний до жовтої канапи в білій камері літальної тарілки, яка мчала на Тральфамадор.

— Де я? — запитав Біллі.

— Ви застигли в іншому шматку бурштину, містере Пілігрим. Ми там, де ми й повинні бути в цю мить, — за триста мільйонів миль від Землі — і наближаємось до того витка часу, який доставить нас на Тральфамадор не за кілька сторіч, а за кілька годин.

— А як я… як я сюди потрапив?

— Це вам зміг би пояснити лише інший мешканець Землі. Земляни — надзвичайно охочі все пояснювати. Вони пояснюють, чому дана подія склалася так, а не інакше, і твердять, що можна спричинити одну подію і відвернути іншу. Але я — тральфамадорець і дивлюсь на час так, як ви, певно, дивитеся на пасмо Скелястих гір. Час — це є час, і він незмінний. Ось пригляньтеся уважніше до кожної хвилини, і ви переконаєтесь, що всі ми, як я вже казав, комашинки в бурштині.

— Ви так говорите, немов не вірите в свободу волі,— докинув Біллі Пілігрим.

— Якби я не віддав так багато часу вивченню землян, то й гадки б не мав, що таке «свобода волі», — відповів тральфамадорець. — Я побував на тридцять одній заселеній планеті і вивчив матеріали ще про сотню планет. І з усіх планет лише на Землі говорять про «свободу волі».

Глава 5

Біллі Пілігрим розповідає, що для тральфамадорців Всесвіт зовсім не безліч мерехтливих цяточок на небі. Вони бачать, де кожна зірка була й куди вона прямує, отож для них небо посноване поодинокими світними макаронинами. І люди для тральфамадорців не двоногі істоти. Тральфамадорці бачать їх величезними стоногами, що мають з одного кінця тулуба немовлячі ніжки, а з другого — ноги старечі. Так пояснює Біллі Пілігрим.

Дорогою на Тральфамадор Біллі попросив щось почитати. Викрадачі Біллі мали п’ять мільйонів земних книжок у вигляді мікрофільмів, але в кабіні Біллі ніяк було їх подати в читабельному вигляді. А із звичайних книжок у них була тільки одна-єдина англійською мовою, що її вони везли для тральфамадорського музею. То була «Долина ляльок» Жакліни Сюзан.

Біллі прочитав книжку й дійшов висновку, що місцями вона зовсім не погана. її герої, звичайно, бували коли зверху, а коли знизу, але Біллі набридло читати весь час про одне й те саме, і він спитав, чи нема в них ще чогось.

— У нас є тральфамадорські романи, але навряд чи ви їх зрозумієте, — почулося із гучномовця на стіні.

— То дайте мені хоч одного подивитися.

Йому їх подали кілька. Вони виявилися зовсім маленькі. Десяток з гаком таких ледве вистачило б на одну «Долину ляльок» з її вічним зверху-знизу, зверху-знизу.

Звісно, Біллі не вмів читати по-тральфамадорськи, але він хоч побачив, які ті книжки, — невеличкі групи знаків, а між ними зірочки. Біллі зауважив, що групи знаків скидаються на телеграми.

— Справді,— сказав голос.

— То це таки телеграми?

— У нас на Тральфамадорі телеграм не буває, але загалом ви вгадали: кожна вервечка знаків стисло повідомляє про якусь важливу подію чи ситуацію. Ми, тральфамадорці, читаємо ті повідомлення сукупно, а не по одному. Ці повідомлення особливо не пов’язані між собою, просто автор дбайливо добрав їх, щоб, сприймані водночас, вони створювали гарний, несподіваний і глибокий образ. У них нема ні початку, ні середини, ні кінця, нема напруженого сюжету, нема моралі, причин, наслідків. У наших книжках ми захоплюємось глибиною багатьох чарівних моментів життя, якщо їх оглядати одночасно.

Наступної миті літальна тарілка зробила виток у часі, і Біллі знову опинився в дитинстві. Йому дванадцять років, і він, трясучись зі страху, стоїть з батьком-матір’ю перед Великим каньйоном, на виступі Ясного Ангела. Невелика людська родина дивиться вниз, на дно каньйону в милю завглибшки.

— Оце так-так, — промовив батько Біллі й сміливо підбив носком черевика камінець у прірву. — Оце так.

Вони приїхали на це славнозвісне місце власного машиною і по дорозі сім разів проколювали шини.

— Таки варто було приїхати, — захоплено озвалася мати Біллі.— Ще й як варто!

Біллі ненавидів каньйон. Він був певен, що ось-ось упаде в ту безодню. Мати торкнула його за плече, і він надзюрив у штани.

Поряд стояли інші туристи, що теж заглядали в каньйон. Був тут і гід, який мав давати пояснення. Француз, котрий приїхав аж із Франції, каліченою англійською мовою поцікавився, чи багато самогубців стрибає в прірву.

— Звичайно, сер, — відповів гід. — У середньому троє на рік.

Бува й таке.

Біллі зробив коротеньку подорож у часі, такий собі невеликий стрибок у десять днів, — йому було тих самих дванадцять років, він і далі їхав з батьками через американський Захід.

Тепер вони були в Карлсбадській печері, і Біллі ревно молив бога, щоб той випустив його звідси цілим, поки не обвалилося склепіння.

Провідник пояснив, що цю печеру відкрив один ковбой, помітивши, як з-під землі вилетів цілий рій кажанів. Потім він сказав, що зараз погасить світло і що більшість присутніх, мабуть, уперше в житті опиниться в цілковитій темряві.

Світло погасло. Біллі навіть не тямив, живий він чи помер. Нараз ліворуч від нього промайнув привид. На привиді світилися якісь цифри. То батько Біллі вийняв з кишені годинника зі світним циферблатом.

Із суцільної пітьми Біллі перескочив у суцільне світло і знову опинився на війні, у тій самій прожарці. Душ скінчився. Невидима рука закрутила кран.

Коли Біллі дістав назад свою одежу, вона не стала чистішою, проте вся дрібна звірина, що в ній сиділа, загинула. Бува й таке. Його нове пальто відтануло й розм’якло. Воно було замале на Біллі. Пальто було з хутряним коміром і червоною шовковою підкладкою. Либонь, його пошили на якогось недоростка імпресаріо, зростом, як мавпа в катеринщика. Крім того, воно було від куль як решето.

Біллі вбрався і напнув на себе й це замале пальто. Воно відразу тріснуло на спині й у плечах, а рукави одлетіли, і це зробило його якоюсь подобою жилета з хутряним коміром. Пальто мало розширюватись у поясі, але Біллі цей розтруб припадав під пахвами. Німцям вигляд Біллі здався таким кумедним, як ні в кого за другу світову війну. Вони аж за животи бралися.

Полоненим наказали вишикуватись у колону по п’ятеро, а Біллі поставили правофланговим. Американці опинились надворі й знову пройшли через численні ворота. Голодні росіяни тепер траплялися часто — обличчя в них були, мов світні циферблати. Поверталися американці трохи жвавішими. Гарячий душ трохи додав їм духу. Нарешті вони дісталися до барака, де однорукий і одноокий капрал записав імена й номери кожного в грубу червону книгу. Тепер усіх законно визнали живими. До занесення їхніх імен і номерів у цю книгу вони вважалися зниклими безвісти і, ймовірно, вбитими. Бува й таке.

Поки американці чекали наказу рушати далі, в останньому ряду стався інцидент. Один з полонених буркнув щось, і воно не сподобалося конвоїрові, котрий знав по-англійському. Той витяг американця з шеренги і збив з ніг.

Американець отетерів з дива. Хитаючись, він звівся на рівні, спльовуючи кров. Два зуби в нього було вибито. Він не мав нічого лихого на думці, і йому навіть гадки не було, що конвоїр його почує та ще й зрозуміє.

— За віщо? — запитав він німця.

Конвоїр штурхонув його назад у колону.

— За віщо? А за віщо взагалі? — відказав він йому каліченою англійською мовою.

Коли Біллі Пілігрима вписали до табірного гросбуха, він одержав номер і металеву бирку з номером. Номери на бирках вибивав один в’язень-поляк. Потім він помер. Бува й таке.

Біллі наказали почепити бирку собі на шию разом з його американськими бирками. Він так і зробив. Бирка була наче солоний крекер, продірявлена всередині так, що здорова людина могла переломити її голіруч. Якби Біллі помер, чого не сталося, одна половина бирки лишилася б у нього на шиї, а другу прикріпили б над його могилою.

Коли трохи згодом у Дрездені розстріляли бідолашного Едгара Дербі, шкільного вчителя, лікар констатував смерть і власноручно переломив його бирку. Бува й таке.

Належним чином зареєстрованих і пронумерованих американців ще раз провели через низку воріт. За кілька днів їхні рідні довідаються через Міжнародний Червоний Хрест, що вони живі.

Поруч з Біллі йшов малий Поль Лаззаро, той, що обіцяв помститися за Роланда Вірі. Але зараз йому було не до помсти. Він думав лише про те, як страшенно болить живіт. Шлунок його зсохся до розміру волоського горіха. І ця скручена висохла торбинка боліла, як нарив.

За Лаззаро плентав приречений Едгар Дербі, начепивши собі на шию, мов намисто, американські й німецькі бирки. Він сподівався, що з огляду на вік і досвід його призначать капітаном і доручать командувати ротою. А він опинився цієї ночі десь під чехословацьким кордоном.

— Halt! — скомандував конвоїр.

Американці зупинились і завмерли на морозі. Навколишні бараки були точнісінько такі, як і безліч інших, повз які вони проходили. З тією тільки різницею, що в цих бараках були бляшані димарі, з яких шугали снопи іскор.

Один з конвоїрів постукав у двері.

Двері відчинилися. На волю вихопилося світло — зі швидкістю сто вісімдесят шість тисяч миль на секунду. Потім з барака вийшло з півсотні літніх англійців, співаючи арію з оперети «Пірати Пензансу»: «Гой-ля-ля! Гой-ля-ля! Наша йде братва!»

Ці дужі й рум'янолиці співаки були одними з перших англійців, що потрапили в полон під час другої світової війни. А тепер вони співали на честь чи не останніх полонених. Понад чотири роки вони не бачили ні жінки, ні дитини, ні навіть пташки. Навіть горобці обминали табір.

Всі англійці були офіцери. Кожен бодай раз пробував утекти з іншого табору. Тепер вони тут — мов острівець серед моря напівживих росіян.

Вони могли робити підкопи, скільки забажає душа. Все одно вони виходили на поверхню в межах ділянки, оточеної колючим дротом, де їх зустрічали охлялі, ледь живі росіяни, які не знали жодного слова по-англійському і не мали ні харчів, ні свіжих новин, ні власних планів утечі. Могли скільки завгодно придумувати, як заховатись у машині чи викрасти її,— все одно ніякі машини не заїжджали до їхньої зони. Могли скільки хоч симулювати хворобу — однаково їх нікуди не відправляли. Єдиною лікарнею для всього табору був барак на шість койок саме в англійській зоні.

Англійці були охайні, бадьорі, ситі й здорові. Співали вони на диво добре. Ще б пак, адже вони тренувалися день у день не один рік.

Так само регулярно вони тренувалися з тягарями й вижималися. Животи в них були як пральні дошки. М’язи на руках і ногах скидалися на гарматні ядра. Вони навчились майстерно грати в шашки, шахи, бридж, крибедж, доміно, більярд, пінг-понг, розв’язувати анаграми й шаради.

Що ж до запасів харчів, то вони були в числі найбагатших людей в Європі.79 Через канцелярську помилку на початку війни, коли до полонених ще доходили посилки, Червоний Хрест став посилати їм по п’ятсот посилок щомісяця замість п’ятдесяти. Англійці переховували харчі так хитро, що тепер, під кінець війни, в них зібралося три тонни цукру, тонна кави, тисяча сто фунтів шоколаду, сімсот фунтів тютюну, тисяча сімсот фунтів чаю, дві тонни борошна, тонна м’ясних консервів, тисяча двісті фунтів масла в бляшанках, тисяча шістсот фунтів консервованого сиру, вісімсот фунтів молочного порошку і дві тонни апельсинового джему.

Зберігали все це вони в комірчині без вікон. А щоб не забралися туди пацюки, приміщення було оббите розплесканими консервними бляшанками.

Німців вони просто зачарували, і ті вважали, що вони саме такі, якими й повинні бути англійці. Війна з ними здавалася чимось вишуканим, потрібним і цікавим. Тому німці й дозволили англійцям розселитися в чотирьох ба* раках, хоч їм вистачило б і одного. А в обмін на каву, шоколад і тютюн німці давали їм фарби, дошки, цвяхи й матерію, щоб упорядити все як годиться.

Англійці вже дванадцять годин як знали, що прибудуть американці. Доти до них ще ні разу не привозили гостей, отож вони завзято взялися за роботу: наче гостинні добрі ельфи, чистили, підмітали, варили, пекли, набивали сінники, накривали столи, готували для кожного гостя невеличкі подарунки.

І ось цієї зимової ночі вони вітали гостей співом. Вбрання їхнє просякло запахом учти, яку самі готували. Вбрані вони були у напіввійськовий, напівспортивний одяг. їх так захопила власна гостинність і майбутній бенкет, що вони навіть не приглянулись як слід до своїх гостей. їм здавалося, що їхній спів призначено для таких самих, як і вони, офіцерів, котрі щойно прибули з поля битви.

Англійці доброзичливо підштовхували американців до дверей барака, наповнюючи ніч чоловічими примовками й панібратськими жартами. Гостей вони називали «янкі», казали їм: «Молодці!», запевняли, що «Джеррі вже на ладан дихає» і таке інше.

Біллі Пілігримові не зовсім було ясно, хто такий «Джеррі».

Далі він сидів усередині, біля залізної, розпеченої до червоного плити. На ній кипіли десятки чайників. Деякі з них мали свистки. Там же красувався казан, повен золотавого супу. Суп був густий. На його поверхні з величною неквапністю, як на первісній магмі, надимались і лопали бульки під пожадливим поглядом Біллі Пілігрима.

Довгі столи було накрито для банкету. Проти кожного стільця стояла кварта, зроблена з бляшанки з-під сухого молока. Менша бляшанка правила за чашку. Вища й вужча — замінювала склянку. В кожній склянці було гаряче молоко.

Біля кожного місця лежали безпечна бритва, рушник, пачка лез для гоління, плитка шоколаду, дві сигари, мило, десяток сигарет, коробка сірників, олівець і свічка.

З усього цього тільки свічки й мило були німецького виробництва. Вони були моторошно подібні в своїй напівпрозорості. Англійці не могли цього знати, але свічки й мило були вироблені з жиру, натопленого з євреїв, циганів, комуністів та інших ворогів рейху.

Бува й таке.

Бенкетну залу освітлювали свічки. На столах громадилися купи свіжоспеченого білого хліба, кавалки масла, банки мармеладу. Стояли полумиски нарізаної консервованої яловичини. Суп, яєчню й гарячий пиріг з мармеладом мали подати пізніше.

А на другому кінці барака Біллі побачив рожеві арки з голубою завісою, здоровенний годинник, два золоті трони, відро й швабру. Це були декорації для художньої частини вечора — музичної версії «Попелюшки», найпопулярнішої казки всіх часів.

Біллі Пілігрим раптом загорівся, бо став занадто близько до розжареної пічки. Зайнявся край його куцого пальта. Вогонь був спокійний і терплячий — так, наче тліла трухлява.

Біллі подумав, чи нема тут десь телефону. Він хотів подзвонити матері, сказати їй, що він живий і здоровий.

Запала тиша. Здивовані англійці приглядалися до цих нечупар, що їх так гостинно повтягали всередину. Один з англійців помітив, що Біллі димить.

— Ти гориш, хлопче! — вигукнув англієць. Він відтяг Біллі від пічки й ударами долоні загасив вогонь.

Коли Біллі ані словом не зреагував на це, англієць запитав:

— Ти можеш говорити? Чуєш мене?

Біллі кивнув.

Допитливий англієць помацав його в кількох місцях.

— Боже милостивий, що вони з тобою зробили! Це не людина, а подертий паперовий змій. То ти справді американець? — запитав англієць.

— Так, — відповів Біллі.

— А яке в тебе звання?

— Рядовий.

— А де ж твої чоботи, хлопче?

— Не пам’ятаю.

— Це пальто в тебе для сміху, чи як?

— Не розумію.

— Де ти доп’яв таке?

Біллі довелося задуматись…

— Його мені дали, — сказав він нарешті.

— Хто, Джеррі?

— Який «Джеррі»?

— Ну, німці!

— Так.

Біллі не подобалися ці запитання. Вони надто виснажували.

— Ой ти, янкі, янкі,— зітхнув англієць. — Це ж не пальто, а глум.

— Як?

— Вони зробили це навмисне, щоб принизити тебе. Не можна до такого доходити.

Біллі Пілігрим зомлів.

Опритомнів він уже на стільці, оберненому до сцени. Вечерю він якось там поїв, а тепер сидів і дивився «Попелюшку». Якась частина його свідомості певний час уже розкошувала виставою, бо він реготав на все горло.

Жіночі ролі, звичайно, виконували чоловіки. Годинник щойно вибив опівніч, і Попелюшка забідкалась:

О боже мій, уже годинник б’є,
й повія-доля геть мене жене.

Біллі так втішився цим віршиком, що аж верещав від захвату. Верещав він і тоді, коли його переносили до барака, в якому містилася лікарня. Там стояло шість ліжок. Біллі був у тій лікарні єдиним пацієнтом.

Його поклали в ліжко, прив’язали і зробили укол морфію. Один з американців згодився посидіти при ньому. Цим добровольцем був Едгар Дербі, вчитель середньої школи, якого згодом мали розстріляти у Дрездені. Бува й таке.

Дербі сів на табуретці з трьома ніжками. Йому дали почитати книжку: «Червоний знак відваги» Стівена Крейна. Дербі знав цей роман. Тепер він читав його вдруге, поки Біллі поринав у морфійний рай.

Під дією морфію Біллі приснилися жирафи в садку. Вони прогулювались алеями, посипаними нарінком, інколи зупинялися, щоб дістати солодку грушу з дерева. Біллі теж був жирафою. Він їв грушу. Груша була тверда і ніяк не піддавалася його зубам. Врешті вона таки тріснула, обурено виділяючи сік.

Жирафи прийняли Біллі до свого гурту, як таке ж недоладно пристосоване створіння, що й самі. Дві жирафи стали обабіч і притулились до нього. Верхні губи у них були довгі й м’ясисті, і вони могли складатися, як пелюстки в квітках. Жирафи цілували Біллі тими губами. Були це самички кремового й лимонно-жовтого кольору. Вони мали ріжки, схожі на дверні клямки, покриті оксамитом.

Чому?

Над жираф’ячим садком залягла ніч, і Біллі спершу не бачив снів, а потім перенісся в часі. Прокинувся він, укритий з головою, у госпіталі для ветеранів війни у Лейк Плесід, штат Нью-Йорк, у відділенні для тихих нервовохворих. Було це навесні 1948 року, через три роки після війни.

Біллі виткнув голову з-під укривала. Вікна в палаті були відчинені. Надворі цвірінькали пташки. «Ф’юїть-фіть?» — спитала одна з них у Біллі. Сонце підбилося височенько. У палаті було ще двадцять дев’ятеро пацієнтів, але цієї погожої пори вони гуляли надворі. Пацієнти цього відділення могли вільно ходити, могли навіть їздити додому, коли мали охоту, — Біллі Пілігрим також. Сюди вони записалися добровільно, занепокоєні зовнішнім світом.

Біллі звернувся до лікарів у середині останнього року свого навчання в іліумській школі оптиків. Ніхто не підозрював, що він помалу божеволіє. Всі вважали, що вигляд у нього чудовий і поводиться він нормально. А тепер ось опинився у госпіталі, й лікарі визнали, що таки його правда: він потроху божеволіє.

Лікарі не вважали, що це якось пов’язане з війною. Вони були певні, що Біллі розклеївся тому, що його ще малим батько вкинув у глибоку воду басейну, а опісля ще завіз на край Великого каньйону.

Сусіднє ліжко було піхотного капітана на ім’я Бліот Розуотер. Тому набридло бути постійно п’яним, і він тут лікувався.

Цей Розуотер і познайомив Біллі з науково-фантастичною літературою, особливо з творчістю Кілгора Траута. Під ліжком у Розуотера була неймовірна колекція творів наукової фантастики у виданнях з м’якими палітурками. Він привіз їх до госпіталю у величезній валізі. Від його улюблених потріпаних книжок ішов запах на всю палату, як від фланелевої піжами, що її не змінюють місяць, або тушкованої баранини.

Невдовзі Кілгор Траут став найулюбленішим сучасним автором Біллі, а наукова фантастика — єдиним жанром літератури, який він міг читати.

Розуотер був удвічі розумніший за Біллі, але обидва вони однаково переживали однакову кризу. Для обох життя втратило сенс, почасти через бачене на війні. Розуотер, наприклад, застрелив чотирнадцятирічного пожежника, помилково прийнявши його за німецького солдата. Бува й таке. А Біллі бачив найбільшу в історії Європи бойню, тобто бомбардування Дрездена. І таке бува.

Тепер вони обидва силкувалися віднайти себе і своє місце у світі. І наукова фантастика напрочуд сприяла цьому.

Якось Розуотер сказав Біллі цікаву річ про одну книжку, яка не належала до наукової фантастики. Він сказав, що все, чого можна довідатись про життя, міститься в «Братах Карамазових» Федора Достоєвського.

— Але тепер цього вже замало, — додав Розуотер.

Іншого разу Біллі почув, як Розуотер каже психіатрові:

— Гадаю, вам скоро доведеться вигадати нову принадну брехню, а то люди зовсім втратять бажання жити.

На нічному столику Біллі стояв цілий натюрморт: дві таблетки, попільничка з трьома недокурками, вимазаними помадою, — один з них іще димів, — склянка з мінеральною водою. Вода була без газу. Бува й таке. Решта бульбашок і собі хотіла вибратися зі склянки. Вони поприставали до стінок склянки, неспроможні добутися на поверхню води.

Недокурків наробила мати Біллі, яка безперервно палила. Вона щойно вийшла до жіночого туалету, який містився біля відділення для колишніх активісток жіночих допоміжних служб в американській армії, які трохи зсунулися з глузду. Вона ось-ось мала вернутись.

Біллі знову укрився з головою. Він робив так щоразу, коли приходила мати. Стан його в ці години значно погіршувався. Не тому, що вона була бридка, мала нетовариську вдачу або що в неї пахло з рота. Ні, вона була симпатична, пересічна темно-русява біла жінка з середньою освітою.

її присутність виводила Біллі з рівноваги тільки тому, що вона була його матір’ю. Йому було соромно, він почував себе розгубленим і невдячним, — мати мала з ним стільки клопоту, дала йому життя й оберігала його в цім житті, а йому воно зовсім не подобалось.

Біллі чув, як повернувся Еліот Розуотер і ліг на ліжко. Про це довго перемовлялися пружини його ліжка. Розуотер був здоровань, хоч і не дуже сильний. Вигляд він мав такий, наче його нашвидкуруч зліпили із замазки.

Потім вернулася з туалету мати Біллі й сіла на стільці між ліжками Біллі та Розуотера. Розуотер тепло привітався з нею й запитав про її здоров’я. Почувши, що місіс Пілігрим почуває себе добре, він аж наче нетямився від захвату. Він проводив експеримент, який полягав у вияві гарячої симпатії кожному, кого зустріне. Йому здавалося, що завдяки цьому життя може стати приємнішим. Звертаючись до матері Біллі, він називав її «люба місіс». В порядку експерименту він і до кожного звертався: «любий».

— Настане день, — запевняла Розуотера мати Біллі,— коли я прийду сюди, а Біллі висуне голову з-під укривала, і знаєте, що скаже?

— Що ж він скаже, люба місіс Пілігрим?

— Скаже: «Як тобі ведеться, мамо?» — і всміхнеться. І ще скаже: «Я радий, що ти прийшла, мамо. Як ти поживаєш?»

— Може, саме сьогодні настав цей день?

— Я щовечора тільки про це молюся.

— Це дуже добре.

— Люди здивувалися б, якби довідались, як багато світ завдячує молитвам.

— Святі слова, люба місіс Пілігрим.

— А ваша мати часто вас відвідує?

— Моя мати померла, — відповів Розуотер.

Бува й таке.

— Дуже прикро.

— Але у неї було щасливе життя.

— Це хоч якась, та втіха.

— Справді.

— А ви знаєте, батько Біллі теж помер, — сказала мати Біллі.

Бува й таке.

— Хлопцеві треба мати батька.

Так і тягся без кінця цей дует набожної дами, яка уповає на силу молитви, і набожного здорованя, переповненого відлуннями любові.

— Він був найкращим студентом на своєму курсі, коли це сталося, — сказала мати Біллі.

— Може, він перевтомився, — висловив здогад Розуотер. В руках у нього була книжка, яку він хотів читати, але він був занадто вихованою людиною, щоб читати під час розмови, дарма що йому легко було давати вичерпні відповіді матері Біллі. Книжка називалася «Маніяки в четвертому вимірі», і написав її Кілгор Траут. То була розповідь про людей, розумові хвороби яких були невиліковні, оскільки причини їх крилися в четвертому вимірі і тривимірні земні лікарі не могли їх собі навіть уявити.

Розуотерові особливо сподобалося твердження Кілгора Траута, що упирі, вовкулаки, домовики, ангели і таке інше насправді існують, але в четвертому вимірі. Так само, підкреслював Траут, як і Уїльям Блейк, улюблений поет Розуотера. Так само, як небо і пекло.

— Він заручений з дуже багатою дівчиною, — мовила мати Біллі.

— Непогано, — відказав Розуотер. — Гроші часом вельми стають у пригоді.

— Авжеж, воно так.

— Справді.

— Бо коли мусиш рахуватися з кожним центом, тут не до жартів.

— Атож, людині треба мати трохи свободи.

— її батько — власник оптичної школи, в якій вчився Біллі. Крім того, він має шість лікарських кабінетів у нашій окрузі. І особистий літак. І віллу над озером Джордж.

— То гарне озеро.

Біллі так і заснув, укритий з головою. А коли прокинувся, то побачив, що лежить прив'язаний до ліжка в бараці для хворих. Він розплющив одне око й побачив бідолашного старого Едгара Дербі, що при свічці читав «Червоний знак відваги».

Біллі заплющив око, й перед ним постала сцена з майбутнього: бідолашний старий Едгар Дербі стоїть перед каральним взводом серед руїн Дрездена. У взводі було всього чотири чоловіка. Біллі чув, ніби в каральному взводі одному із солдатів звичайно дають гвинтівку з холостим набоєм; тепер він подумав, що на такий маленький взвод і після стількох років війни, певно, нікому не видають холостого набою.

Найстарший званням англієць прийшов поцікавитись, як почуває себе Біллі. Це був піхотний полковник, взятий у полон під Дюнкерком. Саме він дав Біллі морфію. У зоні лікаря не було, отож лікарські функції виконував цей полковник.

— Як там наш хворий? — запитав він Дербі.

— Лежить як колода.

— Але ще живий?

— Так.

— Це втішно: нічого не відчувати, а проте вважатися живим.

Дербі аж зараз схаменувся й понуро виструнчився.

— Ні, ні, прошу, сідайте. Коли на одного офіцера припадає лише двоє рядових, та й ті хворі,— за таких обставин, гадаю, можна обійтися і без церемоній.

Дербі й далі стояв струнко.

— Ви начебто старший віком. супроти інших? — промовив полковник.

Дербі пояснив, що йому сорок п’ять років, — отже, він був на два роки старший від полковника. Полковник докинув, що всі американці вже поголилися, крім них двох — Біллі й Дербі.

— Знаєте, — повів далі полковник, — нам тут нічого не лишалося, як уявити собі війну, й нам чомусь здавалося, що в ній беруть участь літні чоловіки. Ми забули, що на війнах б’ються діти. Коли я побачив їхні щойно поголені обличчя, мене взяв жах. «Боже мій, боже, — сказав я собі.— Це ж хрестовий похід дітей!»

Полковник спитав старого Дербі, як його взяли у полон, і Дербі розповів, що разом з сотнею інших переляканих солдатів опинився у невеличкому гайку. Бій тривав п’ять днів. А в той гайок солдатів загнали танки.

Дербі описав неймовірну штучну погоду, яку одні земляни часом створюють для інших землян, коли не хочуть, щоб інші земляни жили на світі. Снаряди з страшенним гуркотом вибухали поміж верховіття дерев і сипались на людей ножами, голками й бритвами. Ближче до землі гайок прошивали шматочки свинцю в мідних оболонках; вони пролітали зі швидкістю, що значно перевищувала швидкість звуку.

Багатьох поранило або вбило. Бува й таке.

Потім артобстріл припинився, і замаскований німець з мегафоном запропонував американцям скласти зброю і вийти з лісу, заклавши руки за голови, інакше обстріл почнеться знову і триватиме, доки не залишиться жодної живої душі.

Отож американці склали зброю й вийшли з лісу, заклавши руки за голови, бо вони хотіли жити, якщо можливо.

Біллі знову перенісся в часі у госпіталь для ветеранів війни. Він лежав, з головою залізши під укривало. В палаті було тихо.

— Моя мати вже пішла? — запитав Біллі.

— Пішла.

Біллі визирнув з-під укривала. На стільці для відвідувачів тепер сиділа його наречена. Звали її Валенсія Мербл. Валенсія була дочка власника іліумської оптичної школи. Вона була багата. І товста, як бочка, бо безперестанку щось їла. Вона й зараз їла, цим разом шоколадну цукерку «Три мушкетери». У неї були випуклі окуляри в строкатій оправі, поцяткованій фальшивими коштовностями. Блискові цих коштовностей відповідав блиск діаманту в її обручці, що був застрахований на тисячу вісімсот доларів. Біллі привіз його з Німеччини. То був військовий трофей.

Біллі не хотів одружуватись із бридкою Валенсією. Вона була однією із причин його хвороби. Він знав, що з’їжджає з глузду, коли почув сам себе, як він просить її руки, як просить взяти цю обручку з діамантом і стати його супутницею життя.

Біллі сказав їй: «Привіт», — а вона спитала, чи не хоче він шоколадки. Біллі відповів: «Ні, дякую».

Вона спитала, як він себе почуває, і Біллі відповів: «Дякую, значно краще». Вона сказала, що всі в оптичній школі жалкують, що він захворів, і сподіваються на його швидке одужання. І Біллі сказав: «Як побачиш їх, передай їм привіт».

Вона спитала, чи не треба йому щось принести, і Біллі відповів: «Ні. У мене є майже все, що потрібно».

— То, може, щось почитати? — спитала Валенсія.

— Поруч зі мною одна з найбільших приватних бібліотек у світі,— відповів Біллі, маючи на увазі Розуотерову колекцію наукової фантастики.

Розуотер саме читав на сусідньому ліжку, і Біллі втягнув його в розмову, поцікавившись, що він зараз читає.

Розуотер відповів, що «Євангеліє з космосу» Кілгора Траута. В романі розповідалося про прибульця з космосу, виглядом, до речі, дуже схожого на тральфамадорця. Прибулець із космосу не на жарт заходився вивчати християнство, щоб збагнути, якщо вдасться, чому християнам так легко бути жорстокими. Він дійшов висновку, що, принаймні почасти, до цього спричинилися композиційні недоладності у Новому завіті. Він гадав, що метою євангелія було навчити людей, між іншим, бути милосердними навіть до найниціших із ницих.

А насправді євангеліє навчало такого: перш ніж убити когось, переконайся, чи не має він впливових зв’язків. Бува й таке.

Недоладність у розповідях про Христа, казав прибулець із космосу, полягала в тому, що Христос, абиякий на вигляд, насправді був сином Наймогутнішої істоти у Всесвіті. Читачі знали про це від самого початку, і коли доходили до сцени розп’яття, то думали… Розуотер прочитав уголос:

— А нехай йому, вони ж збираються лінчувати не того, кого слід!

І в цієї думки знайшлась посестра: «Отже, є люди, яких треба лінчувати». Хто ці люди? Ті, які не мають впливових зв’язків. Бува й таке.

Прибулець із космосу дарував Землі нове євангеліє. У ньому Христос справді був нічим і кісткою в горлі багатьом, хто мав впливовіші зв’язки, ніж він. А проте він і далі проповідував оті чудові й загадкові речі, що їх виголошував у інших євангеліях.

Отож люди одного дня розважилися тим, що розіп’яли його на хресті, а хрест увіткнули в землю. Розпинателі вважали, що це не призведе до жодних наслідків. Читач теж мав схилитися до такої думки, бо в новому євангелії раз у раз наголошувалося, що Ісус був абихто.

І от зненацька — за хвилину перед тим, як цей «абихто» мав померти, — небеса розверзлися, вдарив грім і блиснула блискавиця. Почувся громоподібний голос бога. Бог заявив людям, що бере цього волоцюгу за свого сина, дарує йому на віки вічні силу й привілеї сина Творця Всесвіту. Бог сказав так: віднині його син каратиме жахливою карою кожного, хто збиткуватиметься з волоцюги без ніяких зв’язків!

Наречена Біллі скінчила цукерку «Три мушкетери» і взялася за «Молочний Шлях».

— Хай їм грець, тим книжкам! — сказав Розуотер, шпурляючи під ліжко ту з них, яку тримав у руках. — К бісу їх!

— Але ця начебто цікава, — промовила Валенсія.

— Господи, якби тільки Кілгор Траут умів писати! — вигукнув Розуотер. Він мав слушність: Кілгор Траут не вартий був уваги. Його проза — просто жахіття. Тільки думки в нього дечого варті.

— Здається, Траут ніколи й не виїжджав з Америки, — вів далі Розуотер. — Хай йому біс — пише весь час про землян, а вони всі в нього американці. Тоді як насправді американців на світі кіт наплакав.

— А де він живе? — поцікавилася Валенсія.

— Ніхто не знає,— відповів Розуотер. — Здається, ніхто, крім мене, ніколи й не чув про нього. Кожну його книжку видає інший видавець, і щоразу, коли я пишу до нього через видавця, лист повертається з повідомленням, що видавець збанкрутував.

Він перевів розмову на інше і поздоровив Валенсію з обручкою.

— Дякую, — відповіла вона і виставила палець, щоб Розуотер міг краще роздивитись обручку. — Біллі привіз цей діамант з війни.

— Оце й привабливе на війні,— сказав Розуотер. — Там кожному щось перепадає.

Щодо місцеперебування Кілгора Траута: він насправді жив в Іліумі, рідному місті Біллі, без друзів, зневажений усіма. Незабаром Біллі з ним зустрінеться.

— Біллі,— звернулася до нього Валенсія Мербл.

— Що?

— Може, порадимось, яке срібло нам брати?

— Давай.

— Я зупинилась на двох зразках — «Данський королівський» або «Витка троянда».

— «Витка троянда», — сказав Біллі.

— Але з цим не слід поспішати, — відказала вона. — Я хочу сказати, що треба вибирати на все життя.

Біллі придивився до фотографій зразків.

— Тоді «Данський королівський», — сказав він нарешті.

— «Місячний блиск» теж гарний.

— Справді,— погодився Біллі Пілігрим.

Біллі перенісся в часі до зоопарку на Тральфамадорі. Йому сорок чотири роки, і його виставили для оглядин під прозорим ковпаком. Біллі напівлежав на канапі, яка була йому ложем під час космічної подорожі. Він був голий. Тральфамадорцям цікаво було бачити його всього, все тіло. Довкола стояли тисячі їх з піднесеними вгору ручками, щоб краще розгледіти його своїми очицями. На Тральфамадорі Біллі перебував уже шість земних місяців. До глядачів він уже звик.

Про втечу годі було й думати. Атмосфера поза ковпаком складалася з ціаніду, а Земля була за 440120 000 000 000 000 миль.

У зоопарку Біллі показували в штучному земному антуражі. Більшість умеблювання було викрадено з універсального магазину в Айова-сіті, штат Айова. Стояв тут кольоровий телевізор і диван-ліжко. Біля дивана — столики з лампами й попільничками. Був домашній бар і дві табуретки. Іще невеличкий більярд. Всю підлогу, за винятком кухні й туалету, а також залізного люка посеред приміщення, вкривав золотистий килим. На столику перед диваном лежали розкладені віялом журнали.

Був тут і стереофонічний програвач. Він працював. Телевізор — ні. На екрані телевізора був приклеєний малюнок: ковбой убиває іншого ковбоя. Бува й таке.

Стін під ковпаком не було — Біллі не мав жодного затишного закутка, всюди він лишався на видноті. Пофарбована в салатове ванна теж була відкрита звідусіль. Біллі підвівся з канапи, пройшов до туалету й помочився. Натовп аж заревів від захвату.

Біллі почистив на Тральфамадорі зуби, вставив частину штучної щелепи й подався до кухні. Газова плитка, холодильник і посудомийка теж були салатового кольору. На дверцятах холодильника був малюнок — таким холодильник випускали з виробництва. На малюнку була зображена парочка з веселих дев’яностих років на велосипеді для двох осіб.

Біллі подивився на малюнок, силкуючись що-небудь подумати про цю парочку. На думку нічого не спадало. Очевидно, про них і нічого було думати.

Біллі добряче поснідав консервами. Потім помив чашку, тарілку, ніж, виделку, ложку й каструльку й поклав їх на місце. Після цього виконав вправи, яких навчився робити ще в армії,— стрибки, нахиляння до колін, присідання й повороти. Більшість тральфамадорців не мали звідки довідатись, що тіло і обличчя в Біллі не дуже гарні. їм він здавався взірцевим екземпляром. Це справило позитивне враження на Біллі, і він уперше в житті втішався власним тілом.

Виконавши вправи, Біллі сходив під душ і обрізав нігті на ногах. Він поголився, поприскав деодораном під пахвами, а зоопарковий гід на високій естраді довкола ковпака пояснював публіці, що Біллі робить і чому. Глядачів він інформував шляхом телепатії, просто стоячи там і посилаючи до них думкові хвилі. На підвищенні біля нього стояв невеличкий прилад з клавішами, за допомогою якого гід міг передавати Біллі запитання від публіки.

З гучномовця в телевізорі пролунало запитання:

— Добре вам тут ведеться?

— Майже так само добре, як і на Землі,— відповів Біллі. І це була правда.

На Тральфамадорі існувало п’ять статей, і кожна з них відігравала неабияку роль у створенні нової особистості. Для Біллі всі вони здавались однаковісінькі, бо їхні статеві відмінності виявлялися тільки в четвертому вимірі.

Однією з найбільших несподіванок, про яку Біллі довідався від тральфамадорців, були статі на Землі. Вони заявили, що їхні літальні тарілки відкрили на Землі щонайменше сім статей, без яких неможливе розмноження людей. Знову ж таки, Біллі не міг збагнути, яке відношення до появи дітей мають п’ять із цих семи статей, оскільки вони сексуально активні лише в четвертому вимірі.

Тральфамадорці пробували якось розтлумачити йому, що таке секс у невидимому вимірі. Вони сказали, що земних дітей не могло б бути без гомосексуалістів. Натомість без гомосексуалісток такі діти могли б бути. Не могло б бути дітей без участі жінок віком понад шістдесят п’ять років. З другого боку, чоловіки віком понад шістдесят п’ять років для цієї справи не потрібні. Не могло б бути немовлят без інших немовлят, які прожили тільки годину або й менше після народження. І так далі.

Для Біллі все це скидалось на маячню.

Але й тральфамадорцям багато з того, що казав Біллі, скидалось на маячню. Вони не могли взяти втямки, що таке час, як його розумів Біллі. Біллі втратив будь-яку надію пояснити це, отож гід мусив сам знаходити якесь пояснення.

Гід запропонував присутнім уявити собі, що ясної погожої днини вони дивляться через пустелю на гірське пасмо. Вони можуть дивитись на гірський шпиль, на птаха, на хмару, на скелю перед ними чи навіть униз на ущелину позад себе. А в цього бідолашного землянина голова навіки закута в сталеву кулю. В кулі є тільки один отвір, через який можна дивитись, та ще й до цього отвору прикріплено шестифутову трубку.

Це був тільки початок мук Біллі у гідовій інтерпретації. Далі він був начебто прив’язаний до сталевих граток, прикріплених до платформи на рейках, і він не міг ані повернути голови, ані доторкнутися до трубки. Другий кінець трубки лежав на двонозі, так само прикріплений до платформи. Все, що Біллі міг бачити, то це маленький просвіт в кінці трубки. Він не знав, що він на платформі, взагалі не знав нічого про незвичайність свого становища.

Платформа деколи посувалася повільно, деколи неймовірно швидко, часто зупинялась, то йшла угору, а то вниз, то робила повороти, а то рухалася прямо. Бідний Біллі міг бачити лише те, що було видно крізь отвір у трубці, і мусив казати сам собі: «Це життя».

Біллі остерігався, що тральфамадорців здивують і обурять війни та інші різновиди вбивств на Землі. Він гадав, що вони почнуть побоюватись, чи не призведе колись жорстокість землян, підсилена потужною зброєю, до знищення частини, а то й усього безневинного Всесвіту. В усякому разі, до таких думок привело його читання наукової фантастики.

Ніхто, однак, навіть і не заїкнувся про війни, поки цю тему не зачепив сам Біллі. Хтось із присутніх запитав через гіда, що з побаченого на Тральфамадорі найбільше вразило його.

— Те, що тральфамадорці живуть у мирі,— відповів Біллі.— Ви ж знаєте, я прибув із планети, де споконвіку точиться безглузда різанина. Я на власні очі бачив школярок, зварених живцем у водонапірній башті, і зробили це мої співвітчизники, які похвалялися, що борються зі злом. — (Це була правда. Біллі бачив зварені тіла у Дрездені). — У таборі я світив уночі свічками, зробленими з жиру людей, що їх замордували брати й батьки цих самих зварених школярок. Такого жахіття, як земляни, нема, мабуть, в усьому Всесвіті! Якщо вони ще не загрожують іншим планетам, то незабаром до цього дійде. Викажіть мені свій секрет, щоб я міг привезти його з собою на Землю і врятувати нас усіх. Як може планета жити у мирі?

Біллі відчув, що говорить пишномовно. Його збило з пантелику, коли він побачив, що тральфамадорці закривають очі долонями. З досвіду він знав, що це мало означати: він бовкнув дурницю.

— Ви… ви не могли б пояснити мені,— спантеличено звернувся він до гіда, — яку дурницю я зморозив?

— Ми знаємо, як загине Всесвіт, — відповів гід.

— І Земля тут ні при чому, — хіба тільки при тому, що й вона загине.

— То як же загине Всесвіт? — поцікавився Біллі.

— Ми висадимо його, випробовуючи нове пальне для наших літальних тарілок. Тральфамадорський пілот-випробовувач натисне стартову кнопку, і Всесвіт перестане існувати. Бува й таке.

— Якщо ви знаєте це, — запитав Біллі,— то чому не спробуєте запобігти катастрофі? Хіба ви не можете стримати того пілота, щоб не натискав кнопку?

— Він завжди натискав її і завжди натискатиме. Ми ніколи не стримували його й не будемо стримувати. Цей момент саме так і заплановано.

— Отже, — завагався Біллі,— марно думати, що на Землі пощастить запобігти війнам?

— Звичайно.

— Але ж на вашій планеті панує мир.

— Це зараз. А раніше і в нас бували війни, такі самі страшні, як ті, що їх ви бачили або читали про них. На це нема ради, ми просто на них не дивимось. Ми не помічаємо їх. Вічність ми проводимо, споглядаючи приємні хвилини, як оце сьогодні в зоопарку. Чи ж не чудова це хвилина?

— Чудова.

— Ви, земляни, теж могли б цього навчитись, якби дуже захотіли: зосереджуватись на приємних хвилинах і ігнорувати неприємні.

— Гм, — сказав Біллі Пілігрим.

Біллі заснув і майже відразу опинився в іншому часі, і досить приємному. Це була його шлюбна ніч із колишньою Валенсією Мербл. Півроку перед тим він вийшов з госпіталя для ветеранів війни і почував себе зовсім добре. Оптичну школу він скінчив третім із сорока семи слухачів свого курсу.

Тепер він лежав у ліжку з Валенсією, в чарівному будиночку на самому краю молу, на мисі Енн у Массачусетсі. За водою виднілися вогні Глюстера. Біллі саме стискав Валенсію. Завдяки цій дії з’явиться на світ Роберт Пілігрим, з яким вистачатиме клопоту в середній школі, але який згодом вилюдніє й стане одним із славнозвісних «зелених беретів».

Валенсія не була мандрівницею в часі, але уяву мала бурхливу. Коли Біллі стискав її, вона уявляла себе якоюсь знаменитістю. Вона була англійською королевою Єлизаветою Першою, а Біллі — чи не Христофором Колумбом.

Біллі видав звук, що нагадував рипіння заіржавілих завіс. Це він саме впорснув у Валенсію продукт своїх сім’яників, зробивши цим самим свій внесок у створення «зеленого берета». А втім, якщо вірити тральфамадорцям, «зелений берет» повинен був мати аж семеро батьків.

Потім Біллі скотився зі своєї тілистої дружини, яка весь час лежала з блаженним виразом на обличчі. Біллі заклав руки під голову і лежав, відчуваючи спинним хребтом край матраца. Тепер він став багачем, дістав винагороду за те, що одружився з дівчиною, якої при здоровому глузді не взяв би жоден чоловік. Тесть подарував йому нового б’юїка «родмастера», а також повністю електрифікований будинок і призначив його керувати своїм найбільш прибутковим закладом в Іліумі, де Біллі міг сподіватися щонайменше тридцяти тисяч доларів річного прибутку. Це вже було добре, адже батько Біллі був звичайним перукарем.

Як сказала мати Біллі: «Пілігрими вибиваються в люди».

їхній медовий місяць проходив у атмосфері гірко-солодкої таємничості бабиного літа в Новій Англії. В будинку молодят одна стіна напрочуд романтична — вся всуціль засклена і виходила на балкон над масною водою пристані.

Повз балкон, за яких тридцять футів від їхнього шлюбного ложа, з вуркотом і рипінням пройшла, чорніючи в темряві, зелено-оранжева баржа. Вона випливала в море, і в неї світилися тільки передні вогні. її порожні трюми гучно відлунювали, і пісня машин звучала голосно й басовито. Ця пісня віддалася луною на молу і докотилась до узголів’я ліжка молодят. І ліжко відлунювало її ще довго після того, як баржа зникла.

— Дякую, — озвалася нарешті Валенсія. Узголів’я ліжка бриніло тонким комариним дзижчанням.

— Нема за що.

— Було чудово.

— От і гаразд.

Валенсія почала схлипувати.

— Що сталося?

— Я така щаслива.

— Це добре.

— Я й не сподівалася, що хтось зі мною одружиться.

— Гм, — сказав Біллі Пілігрим.

— Заради тебе я почну худнути, — сказала вона.

— Що?

— Буду сидіти на дієті. Я хочу бути для тебе гарною.

— Ти мені й така подобаєшся^

— Справді?

— Справді,— відповів Біллі Пілігрим.

Завдяки подорожам у часі він досить грунтовно познайомився з перебігом свого подружнього життя і знав, що воно до кінця буде більш-менш стерпне.

А тепер повз їхнє подружнє ложе пропливала велика моторна яхта «Шехерезада». Пісня її машин звучала як дуже низька нота органа. Яхта світилася всіма вогнями.

На кормі біля борту стояло двоє вродливих молодят у вечірньому вбранні, закохані одне в одного, у свої мрії і в пінявий слід за яхтою. У них теж був медовий місяць. Звали їх Ланс Рамфорд — з Ньюпорта, штат Род-Айленд, і Сінтія, вроджена Лендрі, його молода дружина, дитяча любов Джона Ф. Кеннеді за часів, коли Джон і Сінтія жили в Гаяніс-Порті, штат Массачусетс.

Тут у наявності певний збіг обставин. Згодом Біллі Пілігрим лежатиме в госпіталі поруч з дядьком Рамфорда, професором Бертрамом Копландом Рамфордом з Гарвардського університету, офіційним істориком військово-повітряних сил Сполучених Штатів.

Коли двійко вродливих молодят пропливли, Валенсія почала розпитувати свого недоладно збудованого чоловіка про війну. Для недалекої землянки було простимо поєднати секс і славу з війною.

— Ти коли-небудь згадуєш війну? — поцікавилась вона, кладучи руку на його стегно.

— Іноді,— відповів Біллі Пілігрим.

— Часом я дивлюсь на тебе, — озвалась Валенсія, — і мені здається, що ти маєш повно таємниць.

— І зовсім ні,— відказав Біллі. Звичайно, це була брехня. Він нікому не розповідав про свої подорожі в часі, про Тральфамадор і таке інше.

— У тебе повинні бути якісь таємниці, пов'язані з війною. Може, й не таємниці, але щось таке, про що ти не хочеш розказувати.

— Ні, нема.

— Я пишаюся, що ти був солдатом. Ти це знаєш?

— Чудово.

— А там було страшно?

— Бувало.

У Біллі промайнула чудернацька думка і вразила його. Це ж була б добра епітафія для нього! Та й мені теж.

— А зараз ти б розповів мені про війну, якби я попросила? — запитала Валенсія.

Десь у маленькій закутині свого дебелого тіла вона вже компонувала майбутнього «зеленого берета».

— Тобі це здалося б схожим на сон. А чужі сни здебільшого не дуже цікаві.

— Я чула, як ти якось розказував батькові про німецький каральний взвод.

Валенсія мала на увазі страту бідолашного старого Едгара Дербі.

— Умгу.

— І вам довелось його ховати?

— Так.

— А перед тим, як його розстріляли, він бачив вас із лопатами?

— Бачив.

— І він сказав що-небудь?

— Ні.

— А він боявся?

— Його чимось напоїли. Він зробився якийсь посоловілий.

— І в нього на грудях була прикріплена мішень?

— Просто клапоть паперу, — сказав Біллі.

Він підвівся з ліжка, промовив: «Перепрошую», — і зник у темряві туалету. Шукаючи вимикача, він відчув шорстку стіну і нараз усвідомив, що знов опинився в 1944 році, і знов у бараці для хворих.

Світло в бараці погасло. Бідолашний старий Едгар Дербі заснув на сусідньому ліжку. Біллі підвівся і, мацаючи по стінах, став шукати виходу — йому страшенно захотілося відлити.

Раптом він намацав двері, вони відчинились, і він, заточуючись, вийшов у табірну ніч. Подорож у часі, а також морфій забили йому баки, і він наліз на загорожу з колючого дроту й у кількох місцях зачепився одягом. Біллі пробував якось виплутатись, але колючки не пускали його. Він став чудернацько пританцьовувати біля дроту, даремно шарпаючись то в один, то в другий бік.

Якийсь росіянин, що теж вийшов надвір через малу нужду, побачив, як по другий бік колючого дроту пританцьовує Біллі. Росіянин підступив ближче до чудного опудала й лагідно його спитав, з якої він країни. Опудало, не звертаючи на нього уваги, тупцялося собі далі. Тоді росіянин виплутав його з колючок, і опудало, ані словом не подякувавши, підтюпцем рушило в пітьму.

Росіянин помахав йому рукою й сказав «до побачення» по-російськи.

Біллі потягнувся до ширінки і став довго-довго змочувати землю серед табірної ночі. Потім абияк заправив штани і задумався над новим клопотом: звідки він прийшов і куди йому вертатись?

Десь із пітьми доносились розпачливі крики. Біллі навмання поволікся у тому напрямку. Дорогою він силкувався збагнути, яке це лихо примушує стількох людей голосити серед ночі.

Не відаючи того, Біллі наближався до задньої стінки нужника, що складався з перекладини, під якою стояло дванадцять відер. З трьох боків перекладину обступали стінки з різних дощок та розплющених бляшанок. Четвертий бік, відкритий, виходив на чорну, покриту толем стіну барака, в якому відбувся бенкет.

Біллі сунув уздовж стінки й дійшов до місця, де було видно недавно зроблений на чорній стіні барака напис. Слова було написано тією самою рожевою фарбою, що оживила декорації до «Попелюшки». Свідомість Біллі була ще затуманена, і йому здалося, ніби слова висять у повітрі, наче їх написано на прозорій завісі, яку до того ж оздоблювали прегарні сріблясті кружечки. Насправді це були головки цвяхів, якими прибили толь до стіни. Біллі не міг второпати, яка сила тримає в повітрі завісу, і подумав, що завіса чарівна, що крики розпачу — теж театр і що все це частина якогось невідомого йому релігійного обряду.

Напис був такий:

«Хай цей нужник залишиться такий чистий, який він був до ваших відвідин!»

Біллі заглянув до нужника. Зойки чулися звідти. Там було повно американців зі спущеними штаньми. Завдяки урочистому бенкету їхні животи перетворилися на вулкани. Відра були повні, деякі лежали перекинуті.

Найближчий до Біллі американець зойкав, що з нього вийшли геть усі нутрощі, крім мозку. За хвильку американець додав:

— О, і він уже пішов. — Американець мав на увазі свій мозок.

То був я. Так, саме я, автор цієї книжки.

Саме таким Біллі уявив собі пекло і непевною ходою рушив геть. Проминув трьох англійців, що звіддалік споглядали цю екскрементальну оргію. Вони бридливо застигли на місці.

— Застебни ширінку як слід, — сказав один із них Біллі.

Біллі застебнув. Ненароком він втрапив у двері барака для хворих. Він увійшов у ці двері й знову опинився у своєму медовому місяці на мисі Єни, на дорозі від туалету до ліжка, де лежала його дружина.

— Я знудьгувалася за тобою, — пожалілася Валенсія.

— А я за тобою, — відповів Біллі.

Біллі й Валенсія поснули, притулившись одне до одного, як ложки в коробці, і Біллі перенісся в часі назад, до того поїзда, в якому 1944 року він повертався з маневрів у Південній Кароліні на похорон батька. Він ще не бачив ні Європи, ні війни. І тоді ще ходили паровози.

Біллі треба було робити багато пересадок. Всі поїзди ледь повзли. У вагонах смерділо вугільним димом, пайковим тютюном і пайковим алкоголем, а також газами людей, що харчуються військовими продуктами. Сидіння були оббиті такою шорсткою тканиною, що Біллі ніяк не міг заснути. Міцний сон зморив його тільки тоді, коли до Іліума лишилося три години дороги. Розкинувши ноги, він спав у людному проході до вагона-ресторану.

В Іліумі його розбудив кондуктор. Біллі, похитуючись, вискочив із вагона зі своїм речовим мішком і став на платформі поруч з кондуктором, силкуючись прочуматися.

— Добре спалося, га? — запитав його кондуктор.

— Еге ж, — відповів Біллі.

— Ну й прутня ти маєш, хлопче, — сказав кондуктор.

О третій годині морфієвої ночі Біллі два здоровані англійці принесли до барака хворих ще одного пацієнта. То був недоросток. Звали його Поль Лаззаро, ряболикий викрадач автомобілів з Сісеро, штат Іллінойс. Його заскочили, коли він цупив сигарети з-під подушки в одного з англійців. Англієць спросоння зламав йому праву руку й до безпам’яті відлупцював.

Це був якраз один із тих англійців, що зараз принесли Поля Лаззаро. В нього була вогнисто-руда чуприна і не було брів. У «Попелюшці» він грав роль доброї феї. Тепер однією рукою він підтримував свою половину Лаззаро, а другою причинив за собою двері.

— Легенький, як курча, — сказав він.

За ноги Лаззаро тримав полковник, той самий, що дав Біллі заспокійливий укол.

«Добра фея» був водночас і злий, і зніяковілий.

— Якби знаття, що з нього таке курча, я б його легше лупив.

— Умгу.

«Добра фея» не приховував своєї відрази до американців.

— Слабаки, смердять і пхикають з жалю до себе. Банда брудних, злодійкуватих шмаркачів. Гірші, ніж ці росіяни.

— Справді, погань вони, — погодився полковник.

В цю мить увійшов німецький майор. Англійці були йому за близьких друзів. Він відвідував їх мало не щодня, грав з ними в різні ігри, розповідав їм про історію Німеччини, грав у них на піаніно, навчав розмовляти по-німецьки. Він часто казав їм, що якби не їхнє цивілізоване товариство, він би був збожеволів. Англійська мова його була бездоганна.

Він вибачився, що англійці мусять терпіти присутність американських солдатів. Він обіцяв, що ці незручності лише на кілька днів, бо американців невдовзі відправлять у Дрезден як дармову робочу силу. З собою він прихопив монографію, опубліковану німецькою Спілкою в’язничних працівників. То було дослідження про поведінку в Німеччині американських полонених. Написав його колишній американець, що доскочив високого становища в німецькому міністерстві пропаганди. Звати його Говард В. Кемпбел молодший. Згодом, коли його мали судити як військового злочинця, він повісився.

Бува й таке.

Поки англійський полковник вправляв зламану руку Лаззаро й готував гіпс, німецький майор переклав уголос уривки з дослідження Говарда В. Кемпбела молодшого. Кемпбел колись був досить відомим драматургом. Його праця починалася словами:

«Америка — найбагатша країна на землі, але народ її переважно бідний, і цим бідним американцям прищеплюють ненависть до самих себе. Американський гуморист Кін Габард каже: «Бути бідним — не ганьба, але недалеко від того». І справді: дарма що Америка — країна убогих, для американця бути убогим означає бути злочинцем. Традиції будь-якого іншого народу знають людей бідних, але надзвичайно мудрих і достойних, через що вони варті більшої пошани, ніж хтось можновладний і багатий. Серед американських бідняків таких легенд не існує. Американські бідняки самі глузують із себе і славословлять багатих. Навіть у найзанедбанішій кав’яренці, власник якої сам бідний, не дивина побачити написане на стіні жорстоке запитання: «Якщо ти такий розумний, то чому не багатий?» І ще там буде американський прапор завбільшки з дитячу долоньку, приклеєний до палички від льодяника і встромлений у касовий апарат».

Дехто твердив, що автор цього дослідження, родом зі Скенектаді, штат Нью-Йорк, мав найкращий показник інтелекту порівняно з рештою військових злочинців, засуджених до шибениці. Бува й таке.

«Американці, як і інші люди на світі, вірять у безліч явних вигадок, — говорилося далі в дослідженні.— Найшкідливішою брехнею є та, ніби кожному американцеві легко доробитися грошей. Вони не згодні, що гроші дістаються з великими труднощами, і той, хто їх не має, тільки ганьбить самого себе. Такий самоосуд становив неоціненну знахідку для багатіїв і можновладців, які могли завдяки цьому менше допомагати бідноті,— як у суспільному, так і в приватному плані,— ніж будь-який інший панівний клас, скажімо, від часів Наполеона.

Багато чого дала Америка світові, та найразючішим і безприкладним явищем є маса бідняків, позбавлених почуття власної гідності. Вони не люблять один одного, бо не люблять самі себе. Якщо це зрозуміти, то неприємна поведінка американських солдатів у німецьких таборах перестає бути загадковою».

Далі Говард В. Кемпбел молодший зупиняється на уніформі американських рядових у другій світовій війні.

«Будь-яка інша армія в історії, багата чи бідна, намагалася так одягнути навіть найостанніших своїх солдатів, щоб вони у власних очах і в очах інших мали вигляд досвідчених знавців, коли йшлося про пиятику, злягання, грабунок чи наглу смерть. І тільки американська армія посилає своїх рядових на битву і смерть у чомусь схожому до ділового костюма виразно з чужого плеча, у чомусь такому, що скидається на продезинфікований, але невипрасуваний дарунок якогось доброчинця, що, затуливши носа, роздає п’яницям одежу в міських нетрищах.

Коли гарно вбраний офіцер звертається до такого абияк вирядженого опудала, він шпетить його, як і повинен шпетити офіцер у кожній армії. Але свою зневагу цей офіцер не виявляє, як то в інших арміях, почасти «про людське око». Це в нього щира ненависть до бідняків, які за свою вбогість не можуть нікого винуватити, окрім самих себе.

Представника тюремної адміністрації, який уперше мав діло з полоненими американськими солдатами, відразу застерігали: не сподівайтесь братньої любові навіть між братами. Окремих індивідів ніщо не зв’язуватиме між собою. Кожен буде похнюпленою дитиною і звичайно сам собі зичитиме смерті».

Кемпбел розповідав, що німці винесли зі свого спілкування з американськими полоненими-солдатами. Як твердив Кемпбел, американців усі визнавали за найбільших скигліїв, за найменш здатних на братерські почуття й найбрудніших серед інших полонених. Вони були неспроможні на який-небудь спільний виступ у власних інтересах. Старших, обраних з їх числа, вони зневажали, не хотіли ні підкоритися їм, ні слухати їх, — мовляв, ті нічим не кращі од них, і нічого йому гнути кирпу.

І так далі. Біллі Пілігрим заснув і прокинувся вдівцем у своєму порожньому домі в Іліумі. Його дочка Барбара вичитувала йому за те, що він пише до газет такі безглузді листи.

— Ти чув, що я тобі сказала? — допитувалась Барбара.

Був знову 1968 рік.

— Звичайно, — відповідав Біллі крізь дрімоту.

— Якщо ти будеш поводитись, як дитина, нам, певно, доведеться й ставитись до тебе, як до дитини.

— Насправді станеться щось інше, — впевнено сказав Біллі.

— Це ми побачимо, що станеться. — Огрядна Барбара заклала руки під пахви. — Тут страшенно холодно. Опалення, може, не працює?

— Опалення?

— Пічка. Та штука в підвалі, що нагріває повітря в батареях. Щось вона наче не працює.

— Може, й ні.

— А тобі хіба не холодно?

— Не помічав.

— О боже, ти й справді дитина. Якщо ми залишимо тебе тут самого, ти задубієш і помреш з голоду.

І так далі. її це дуже збуджувало — в ім’я любові позбавляти його людської гідності.

Барбара викликала майстра і примусила Біллі лягти в ліжко, взявши в нього обіцянку лежати під електроукривалом, поки не полагодять опалення. Вона поставила регулятор на найвищу температуру, і незабаром у ліжку в Біллі зробилося гаряче, що хоч хліб печи.

Коли Барбара вийшла, хряснувши за собою дверима, Біллі перенісся в часі в зоопарк на Тральфамадор!. З Землі йому щойно доставили подругу до пари. То була Монтана Уайлдгек, кінозірка.

Монтана була під дією снотворного. Тральфамадорці в газових масках внесли її всередину, поклали на жовту канапу Біллі і вийшли через люк. Величезна юрба глядачів була в захопленні. Всі рекорди відвідування зоопарку були побиті. Кожному тральфамадорцеві кортіло побачити, які подружки у землян.

Монтана, звичайно, була гола, і Біллі теж. До речі, прутень у нього був дай боже. Ніколи не вгадаєш, коли й що стане в пригоді.

Повіки в Монтани затремтіли. Вії вона мала довгі, як вуса в жука.

— Де я? — запитала вона.

— Все гаразд, — лагідно відповів їй Біллі.— Будь ласка, не лякайтесь.

Під час подорожі з Землі Монтана була непритомна. Тральфамадорці не розмовляли з нею і не показувались їй. Останнє, що вона запам’ятала, — купальний басейн у Пальм-Спрінгсі, штат Каліфорнія, де вона засмагала на сонці. Монтана мала всього двадцять років. Шию її оповивав срібний ланцюжок, з якого звисав поміж грудьми медальйон у формі серця.

Підвівши голову, вона побачила навколо ковпака безліч тральфамадорців. Вони вітали її оплесками, швидко відкриваючи й закриваючи свої зелені ручки.

Монтана пронизливо заверещала.

Зелені ручки щільно закрилися, бо бачити жах, що охопив Монтану, таки не дуже приємно. Головний доглядач зоопарку наказав кранівникові, який стояв поруч, опустити над ковпаком темно-синє покривало, щоб утворити всередині подобу земної ночі. Справжня-бо ніч у зоопарку наставала всього на одну земну годину з кожних шістдесяти двох.

Біллі ввімкнув торшер. Світло падало тільки з одного джерела, рельєфно підкреслюючи барокково-грайливі форми тіла Монтани. Біллі це нагадало дивовижну архітектуру Дрездена перед бомбардуванням.

З часом Монтана полюбила Біллі Пілігрима й довірилась йому. Він не займав її, поки вона сама не натякнула, що хоче цього. Пробувши на Тральфамадорі годину, яка дорівнювала земному тижневі, вона сором’язливо спитала його, чи не хотів би він полежати з нею. Він виконав її прохання. Це було божественно.

Біллі перенісся у часі з цього розкішного ложа на своє ліжко в 1968 році. То було ліжко в його спальні в Іліумі, і електричне укривало працювало на повну потужність: Біллі сходив потом. Він невиразно пригадував, що це його дочка вклала його, наказавши лежати, поки полагодять опалення.

У двері постукали.

— Хто там? спитав Біллі.

— Це майстер.

— То й що?

— Вже працює. Гріє.

— Гаразд.

— Цс миша перегризла дротинку в термостаті.

— От чорт.

Біллі потяг носом. Від його гарячого ліжка відгонило цвіллю. У ліжку під ним було мокро після сну про Монтану Уайлдгек.

Наступного після цього розкішного сну дня Біллі вирішив повернутись до своєї контори в торговельному центрі.

Робота йшла, як звичайно, повним ходом: його помічники справлялися чудово. Прихід Біллі був для них несподіванкою, бо від його дочки вони чули, що він навряд чи ще практикуватиме.

Але Біллі хутко пройшов у свій кабінет і наказав запросити першого пацієнта. Ним виявився дванадцятирічний хлопчина з матір’ю вдовою. Вони були приїжджі, новенькі у місті. Біллі розпитав їх дещо і довідався, що хлопців батько загинув у В’єтнамі — під час славнозвісної п’ятиденної битви за висоту 875 біля Дакто. Бува й таке.

Перевіряючи зір хлопця, Біллі ні сіло ні впало став оповідати йому про свої пригоди на Тральфамадорі й запевнив сироту, що його батько й далі живе у певних моментах, свідком яких хлопець ще не раз буде в майбутньому.

— Втішно це знати, правда? — сказав Біллі.

Мати хлопця тихенько вийшла з кабінету й сказала реєстраторці, що Біллі, певно, схибнувся. Його відвезли додому. Дочка знову стала повторювати:

— Батьку, батьку, що ж нам з тобою робити?

Глава 6

Слухайте:

Біллі Пілігрим каже, ніби він опинився в Дрездені, Німеччина, на другий день після того, як йому впорскнули морфій в британській зоні, що була посеред табору смерті для російських полонених. Цього січневого дня Біллі прокинувся на світанку. В маленькім бараці не було вікон, а моторошні свічки за ніч вигоріли. Світло всередину проникало тільки через дірочки у стінах та шпарини кепсько припасованих дверей. На одному ліжку хропів Поль Лаззаро з переламаною рукою, на другому — Едгар Дербі, шкільний учитель, якого незабаром мали розстріляти.

Біллі сів на ліжку. Він уявлення не мав, який зараз рік чи на якій він планеті. Та хай би як вона називалася, а на ній було холодно. Проте розбудив Біллі не холод. Якийсь тваринний магнетизм, ось що примушувало його тремтіти й викликало в ньому сверблячку. Всі м’язи страшенно боліли, немов після тяжкої муштри.

Цей тваринний магнетизм ішов звідкись із-поза нього. Якби Біллі довелося вгадувати джерело цього магнетизму, він сказав би, що на стіні позад нього головою вниз висить кажан.

Біллі пересунувся в кінець ліжка, перше ніж обернувся і глянув, що там таке. Він зовсім не хотів, щоб та звірюка скочила йому на лице, й видряпала очі, або відкусила його здорового носа. Тоді він обернувся. Джерело магнетизму й справді скидалося на кажана. Але це було пальто імпресаріо з хутряним коміром. Воно висіло на цвяху.

Біллі присунувся ближче до нього й, приглядаючись через плече, відчув, що магнетизм наростає. Потім він обернувся до пальта обличчям, став на ліжку навколішки й наважився доторкнутись до нього. Він силкувався з’ясувати, що ж саме породжує таке випромінювання.

Він знайшов два маленькі джерела, дві грудочки, зашиті в підкладці на відстані дюйма одна від одної. Перша формою нагадувала горошину, друга — мініатюрну підківку. Те випромінювання передало Біллі послання. У ньому говорилося, щоб він не дошукувався, що це за грудочки. Йому було дано пораду задовольнитися знанням того, що вони колись зроблять для нього чудо, якщо тільки він не наполягатиме, щоб вони розкрили перед ним свою природу. Біллі не заперечував. Він був вдячний. І радий.

Біллі задрімав і знову прокинувся в табірнім бараці для хворих. Сонце стояло високо. Знадвору чулися якісь голгофські звуки, і дужі чоловіки копали ями, щоб увіткнути щось дерев’яне у замерзлий грунт. Це англійці будували собі новий нужник. А старий вони залишили американцям, як і свій театр, — барак, в якому відбувався бенкет.

Через барак для хворих пройшло шестеро англійців, угинаючись під тягарем стола з накиданою на ньому купою матраців. Вони переносили це добро до жилих бараків, суміжних з лазаретом. За ними йшов ще один англієць, несучи свій матрац та мішень для стрільби.

Чоловік з мішенню і був тією «доброю феєю», що переламала руку малому Полеві Лаззаро. Він зупинився біля койки Лаззаро і спитав, як той себе почуває.

Лаззаро відповів йому, що після війни вб’є його.

— Невже?

— Ти припустився фатальної помилки, — сказав Лаззаро. — Кожен, хто займе мене, краще хай зразу вбиває, інакше я його вб’ю.

«Добра фея» трохи знався на вбиванні. Він подарував Лаззаро скупу посмішку.

— Я ще встигну тебе вбити, — сказав він, — якщо ти переконаєш мене, що це варто зробити.

— Іди ти к бісовій мамі.

— А ти думаєш, я не ходив? — відповів «добра фея».

«Добра фея» вийшов, поблажливо і втішено всміхаючись. Коли двері за ним зачинилися, Лаззаро пообіцяв Біллі й бідолашному старому Едгарові Дербі, що він помститься і що помста — це розкіш.

— Це розкіш, що на світі іншої такої нема, — сказав Лаззаро. — Кожен, хто пробує поставити мене раком, потім гірко кається. А я регочу, аж живіт надриваю. Мені наплювать, чи то хлоп, чи то баба. Навіть коли б сам президент Штатів захотів би поставити мене раком, я б і йому дав раду. Побачили б ви, що я зробив раз одній собацюрі.

— Собацюрі? — перепитав Біллі.

— Сучий син укусив мене. Тож я взяв шматок м’яса, витяг пружину з годинника й порізав її на дрібненькі кусочки. І кожен заточив, що став гострий, як бритва. Потім позастромляв їх у м’ясо й пішов туди, де був той пес на цепу. Він знову хотів мене куснути, А я кажу йому: «Ходи сюди, собацю, нумо дружити. Чого нам ворогувати? Я не божевільний». Він і повірив мені.

— Таки повірив?

— Я кинув йому той шматок м’яса. Він одним духом і проглитнув його. А я почекав хвилин десять. — Очі Лаззаро закліпали. — І у нього з пащеки пішла кров. Він почав скавуліти й качатися по землі, ніби ото ножики шпигали його ззовні, а не зсередини. Тоді спробував викусити собі нутрощі. А я собі регочу та кажу йому: «Оце правильно. Вирви, голубе, собі кишки. Це я сиджу там у тебе всередині з цими ножиками».

Бува й таке.

— Коли хто спитає вас, що найприємніше на світі,— додав Лаззаро, — то ви так і кажіть: помста.

Між іншим, коли пізніше було знищено Дрезден, Лаззаро зовсім не зрадів. Він нічого не має проти німців, сказав він. І додав, що любить розраховуватись зі своїми ворогами по одному за раз. Він пишався, що ніколи не заподіяв шкоди безневинному.

— Ніхто не потерпить від Лаззаро без причини, — сказав він.

У розмову вступив бідолашний старий Едгар Дербі, шкільний учитель. Він спитав Лаззаро, чи не думає він і «добру фею» нагодувати м’ясом з пружинкою.

— Лайно, — сказав Лаззаро.

— Він оно який здоровило, — сказав Дербі, хоч і сам, звичайно, був добрим здоровилом.

— Розміри тут ні до чого.

— Ти застрелиш його, чи як?

— Його за мене застрелять, — відказав Лаззаро. — Вернеться він після війни додому. Герой, де ж пак. Дамочки так і липнутимуть до нього. Він влаштується, мине кілька років. А тоді одного дня до нього постукають. Він відчинить двері, а там незнайомець. І той незнайомець спитає, чи він буде такий-то. «Так, я». Тоді незнайомець скаже: «Мене прислав Поль Лаззаро». І вихопить револьвера, й пах йому по яйцях. Потім ще дасть йому хвилинку подумати, хто такий Поль Лаззаро і як йому житиметься без яєць. Тоді пальне йому в черево й піде геть.

Бува й таке.

Лаззаро сказав, що можна будь-кого вбити, аби лиш мати тисячу доларів та ще на дорожні витрати. У нього в голові є вже цілий список, сказав він.

Дербі спитав, хто ж у цьому списку, і Лаззаро відповів:

— Ти краще сам з біса пильнуйся, щоб у нього не попасти. Просто не сердь мене, оце й усе. — Помовчавши, він додав: — І моїх друзів також.

— У тебе й друзі є? — поцікавився Дербі.

— На війні? — відказав Лаззаро. — Еге ж, був у мене друг і на війні. Він помер.

Бува й таке.

— Це дуже кепсько.

Очі Лаззаро знову зблиснули.

— Еге ж. Він був моїм друзякою у товарняку. Називався він Роланд Вірі, Вмер у мене на руках. — Лаззаро тицьнув на Біллі здоровою рукою. — Вмер через оцього паскудного йолопа. І я пообіцяв йому, що після війни цей паскуда ляже мені трупом.

Помахом руки Лаззаро відмів можливі заперечення з боку Біллі Пілігрима.

— Забудь про це, хлопче, — сказав він. — Втішайся життям, поки можеш. Нічого не станеться, може, п’ять, десять, п’ятнадцять, двадцять років. Але послухайся моєї ради: коли до тебе подзвонять, не виходь відчиняти, нехай вийде хтось інший.

Біллі Пілігрим каже, що він і справді помре саме так. Подорожуючи в часі, він не раз бачив власну смерть і описав її на магнітофонній плівці. Ця плівка, каже він, разом з його заповітом та іншими коштовностями лежить у сейфі іліумського національного торговельного банку.

«Я, Біллі Пілігрим, — так починається запис на плівці,— помру, помер і завжди помиратиму 13 лютого 1976 року».

На момент своєї смерті, каже Біллі, він виступатиме в Чікаго перед великим натовпом про літальні тарілки та справжню природу часу. Домівка його буде так само в Іліумі. Щоб дістатися до Чікаго, йому доведеться перетяти три державні кордони. Сполучені Штати будуть балканізовані, їх поділять на двадцять дрібних держав, щоб вони ніколи більше не загрожували світовому миру. На Чікаго розгнівані китайці скинуть водневу бомбу. Бува й таке. Опісля на тому місці збудують зовсім нове місто.

Біллі промовляє до багатолюдних зборів на бейсбольному стадіоні, покритому прозорим куполом. Позад нього вивішено державний прапор — зображення бика герфордської породи на зеленому тлі. Біллі заявляє, що за годину він помре. Він сміється з цього і заохочує натовп сміятися разом з ним.

— Надійшла пора мені померти, — каже він. — Багато років тому один чоловік пообіцяв мене вбити. Тепер він уже дід і живе неподалік звідси. Він почув у пресі про мій приїзд до вашого прекрасного міста. Він божевільний. Сьогодні ввечері він здійснить свою погрозу.

З натовпу чути обурені голоси, але Біллі Пілігрим стримує їх.

— Якщо ви протестуєте, якщо ви гадаєте, що смерть — це щось жахливе, тоді ви не зрозуміли й слова з того, що я вам казав. — І він закінчує промову тими самими словами, якими кінчав кожен свій виступ:

— Прощайте — привіт, прощайте — привіт.

Коли він сходить з трибуни, його оточує поліція. Вона тут для того, щоб боронити Біллі перед натиском популярності, Ніхто не погрожував його вбити від самого 1945 року. Полісмени пропонують і надалі лишатися при ньому. Вони висловлюють ревне бажання щільним кільцем стояти коло нього цілу ніч, тримаючи зброю напоготові.

— Ні, ні,— незворушно переконує їх Біллі.— Вам пора додому, до дружин і діток, а мені треба на якийсь час померти, а тоді знову ожити.

В цю мить високе чоло Біллі попадає на мушку далекобійної лазерної гвинтівки. Націлено гвинтівку з темної ложі для преси. Наступної миті Біллі вже мертвий. Бува й таке.

Ось так Біллі зазнає тимчасової смерті. Це просто бузкове світло й бриніння. Там більш нікого немає. Навіть Біллі Пілігрима.

Потім Біллі повертається назад у життя, аж у той день 1945 року, коли Лаззаро погрозився його вбити. Йому наказали вдягтись і забратися з барака для хворих, оскільки він уже видужав. Він, Лаззаро і бідолашний старий Едгар Дербі мають приєднатися до решти американців у театральному бараці. Там вони на вільних виборах таємним голосуванням оберуть собі старосту.

Біллі, Лаззаро і бідолашний старий Едгар Дербі йшли через табірне подвір’я до театрального барака. Біллі ніс своє куце пальто, засунувши в нього руки, наче в жіночу муфту. Він був головним блазнем у цій мимовільній пародії на знамениту давню картину «Герої 76-го року».

Едгар Дербі подумки складав листа додому, повідомляючи дружину, що він живий і здоровий, і просив не переживати, бо війна скоро скінчиться і він повернеться.

Лаззаро бурмотів собі під ніс про людей, яких він прикінчить після війни, про афери, які він робитиме, і про жінок, які спатимуть з ним, захочуть вони того чи ні. Якби він був вуличним псом, полісмен пристрелив би його й послав голову в лабораторію, щоб перевірити, чи він не скажений. Бува й таке.

Біля театрального барака вони побачили англійця, що каблуком робив у землі жолобок. Він позначав кордон між американською та англійською зонами подвір’я. Ні Біллі, ні Лаззаро, ні Дербі не треба було питати, що то за лінія. Цей символ їм був знайомий з дитинства.

Барак був встелений тілами американців, що притулились один до одного, як ложки у коробці. Більшість із них спала або ж дрімала. їхні випорожнені нутрощі аж торохтіли.

— Причини ці клятущі двері,— гукнув хтось Біллі.— Ти що, в хліву народився?

Біллі причинив двері, витяг руку зі своєї муфти й доторкнувся до пічки. Вона була холодна як лід. На сцені й досі стояли декорації до «Попелюшки». Голубі завіси все ще звисали з кричущо-рожевих арок. Там же стояли золоті трони й макет годинника, стрілки якого показували опівніч. Черевички Попелюшки, за які правили пофарбовані в срібне льотчицькі чоботи, валялись під одним із тронів.

Коли англійці роздавали укривала й матраци, Біллі, бідолашний старий Едгар Дербі й Лаззаро були в бараці для хворих, отож їм нічого не перепало. Тепер вони мусили усе це імпровізувати. Вільне місце лишилося тільки на сцені; вони туди й подалися — стягнули голубу завісу й улаштували собі кубельця.

Згорнувшись у своєму голубому кубельці, Біллі раптом побачив під троном срібні черевички Попелюшки.

І пригадав, що його туфлі геть збиті, що чоботи страх як потрібні. Йому була осоружна сама думка, щоб вилізти зі свого кубельця, але він присилував себе. Рачки підповз до льотчицьких чобіт, сів і приміряв їх.

Чоботи прийшлися на нього, як улиті. Біллі Пілігрим був тепер Попелюшкою, а Попелюшка — Біллі Пілігримом.

Тим часом найстарший за званням англієць читав лекцію про особисту гігієну, а потім відбулися вільні вибори. Десь так із половина американців любісінько собі спала протягом усієї цієї процедури. Англієць піднявся на сцену і, постукавши своєю тростиною об спинку трону, став гукати:

— Хлопці, чуєте, хлопці? Будь ласка, хвилинку уваги. — І так далі.

Про виживання англієць висловився так:

— Якщо ви перестанете дбати про свій зовнішній вигляд, вам довго не жити.

Він сказав, що бачив, як через це декілька чоловік померли.

— Вони перестали ходити випростані, тоді перестали голитися й умиватися, тоді перестали вставати з ліжка, тоді перестали розмовляти й, нарешті, померли. В такій поведінці тільки й втішного, що це дуже легкий і безболісний спосіб піти на той світ.

Бува й таке.

Англієць сказав, що коли його взяли в полон, він дав собі таку клятву й виконує її: двічі на день чистити зуби, щодня голитися, мити обличчя й руки перед їжею і після відвідин нужника, щодня чистити черевики, щоранку принаймні півгодини робити фізичні вправи, а потім іти оправлятись, часто дивитися в дзеркало, прискіпливо оцінюючи свою зовнішність, особливо щодо постави.

Біллі Пілігрим слухав усе це, лежачи в своєму кубельці. Він дивився не на обличчя англійцеві, а на його взуття.

— Заздрю я вам, хлопці,— сказав англієць.

Хтось засміявся. Біллі здивувався: що тут смішного?

— Ви, хлопці, сьогодні виїжджаєте в Дрезден — чудове місто, як мені казали. Ви не сидітимете, як ми. Ви будете там, де життя, де харчі, безперечно, матимете більше, ніж тут. Між нами кажучи, я вже п’ять років не бачив ні деревини, ні квітки, ні жінки, ні дитини, ні собаки, ні кицьки, жодного закладу не бачив, жодної людини, що робила б бодай яку корисну роботу. До речі, про бомбардування можете не переживати. Дрезден — відкрите місто. Воно незахищене і не має ні військової промисловості, ні будь-якого значного зосередження військ.

Десь під цей час старого бідолашного Едгара Дербі обрали старостою. Англієць зі сцени закликав американців висувати кандидатів, але ніхто нікого не висунув. Тоді він сам назвав кандидатуру — Дербі, схвально відзначивши його зрілий вік і великий досвід роботи з людьми. Оскільки інших кандидатур не було висунуто, список кандидатів закрили.

— Всі «за»?

Двоє чи троє озвалися:

— Атож.

Тоді бідолашний старий Дербі виголосив промову. Він подякував англійцеві за добру пораду і сказав, що збирається неухильно виконувати її. Висловив упевненість, що й решта американців зробить так само. Сказав, що найперший його обов’язок — домогтися, щоб кожен попри все повернувся додому.

— А дідька лисого не хоч? — пробурмотів Поль Лаззаро у своєму голубому кубельці.— І дідьків місяць можеш прихопити докупи.

Під полудень раптом потеплішало, розпогодилось. У двоколісних візках, що їх тягли росіяни, німці привезли суп і хліб. Англійці передали натуральної кави, цукру, мармеладу, сигарет і сигар. Двері театрального барака розчинили навстіж, щоб із двору надходило тепло.

Американці відчули себе значно краще. Вони вже були здатні затримувати в собі їжу. І ось настала пора від’їжджати до Дрездена. З англійської зони американці вийшли досить пристойно вишикувані. Біллі Пілігрим знову очолював парад. На ньому тепер були сріблясті чоботи, на руках муфта і шмат голубої завіси, що її він накинув собі на плечі як тогу. Біллі не встиг поголитись. Так само й бідолашний старий Едгар Дербі, що йшов поряд нього. Дербі подумки складав листа додому, і губи його безнастанно ворушилися:

«Дорога Маргеріт! Сьогодні ми виїжджаємо в Дрезден. Не переживай. Дрезден не бомбардуватимуть. Це відкрите місто. Ополудні у нас були вибори, і ти знаєш, кого?…»

І так далі.

Вони знову вийшли на табірну бічну колію залізниці. Сюди вони приїхали тільки в двох вагонах. А звідси вирушать значно комфортабельніше, аж у чотирьох. Вони побачили того самого мертвого волоцюгу. Замерзлий труп його лежав обік колії. Трохи підібгавши під себе ноги, волоцюга навіть у смертній позі намагався примоститись до інших, як ложка до ложок у коробці. Щоправда, тут не було до кого примоститися, хіба до повітря та до попелу. Хтось стягнув з нього чоботи, і його босі ноги були жовті з синіми жилами. Проте нічого дивного, адже він помер. Бува й таке.

Подорож до Дрездена скидалась на екскурсію. І тривала всього дві години. Досі запалі животи були наповнені. Крізь вентиляційні віконця у вагони соталося сонячне світло й лагідний вітерець. Англійці вділили їм чимало курива.

У Дрезден американці прибули о п’ятій годині. Двері телятників стояли навстіж, і в дверних рамах постало напрочуд мальовниче місто, що такого більшість американців не бачила зроду-віку.

Обрис міста на крайнебі був вигадливий і любосний, чарівний і недоладний, Біллі Пілігримові воно нагадало райський краєвид, знайомий з недільної школи.

Хтось позад нього у вагоні сказав:

— Країна Оз.

То був я. То я сказав. Доти я бачив одне-єдине місто — Індіанаполіс, штат Індіана.

Всі інші великі міста в Німеччині були нещадно розбомбардовані й спалені, а в Дрездені жодна шибка не тріснула. День у день розлягалось моторошне виття сирен, люди ховались по підвалах і слухали там радіо. Літаки щоразу летіли на інші міста: Лейпціг, Хемніц, Плауен тощо.

Бува й таке.

Парове опалення в Дрездені все ще весело шуміло. Дзенькотіли трамваї. Справно діяла телефонна мережа. Світло вмикалося й вимикалося, коли клацнути вимикачем. Працювали театри й ресторани, працював зоопарк. Основні підприємства міста виробляли ліки, харчові продукти й сигарети.

В цю пору люди саме поверталися з роботи додому. Вони були втомлені.

Восьмеро дрезденців переходили через сталеві макаронини залізничних колій. Вони були в нових уніформах. Вчора вони прийняли військову присягу. Це були хлопчаки і літні чоловіки, і двоє з них — інваліди війни, посічені російськими кулями. Вони мусили охороняти сотню полонених американців, привезених сюди на роботу. В одному взводі були дід і онук. Дід був архітектор.

Восьмеро цих дрезденців з похмурим виглядом підходили до товарних вагонів, що містили їхніх підопічних. Вони відчували, які з них жалюгідні й придуркуваті солдати. Один замість ноги мав справжній протез і був озброєний не тільки зарядженою гвинтівкою, а й тростиною. І все-таки від них сподівалися, що вони завоюють покору й повагу цих високих самовпевнених розбишак американців, свіженьких, із фронтової січі.

Та раптом вони побачили зарослого бородою Біллі Пілігрима в голубій тозі й сріблястих чоботях, з руками в муфті. Виглядав він щонайменше на шістдесятирічного. Поруч з Біллі плентав коротун Поль Лаззаро з переламаною рукою, — лють аж кипіла в ньому. Поруч з Лаззаро чапів бідолашний старий учитель, Едгар Дербі, до сумного сповнений патріотизму, літнього віку і уявної мудрості. І так далі.

Восьмеро блазнюватих дрезденців переконалися: ця сотня блазнюватих створінь справді американські вояки і щойно з фронту. Вони заусміхались, а тоді й зареготали. Страх їхній розвіявся, бо й чого їм боятися! Ці створіння ще більш калікуваті, ще більш придуркуваті, ніж вони самі. Таж це просто комедія!

Комедійна процесія вирушила із залізничної станції на вулиці Дрездена. Зіркою в ній був Біллі Пілігрим, позаяк він вів перед у параді. На тротуарах тисячі людей поверталися з роботи. Обличчя їхні були водянисті й безбарвні від харчування в останні два роки майже самою картоплею. Нічого приємного на вечір вони не сподівалися, окрім ясної погоди, і ось на тобі — таке лицедійство.

Біллі не помічав майже нікого з тих, хто витріщався на нього. Його зачарувала архітектура міста. Над вікнами плели гірлянди веселі амурчата. З розцяцькованих карнизів на Біллі позирали пустотливі фавни й голі німфи. Серед сувоїв, черепашок і бамбукових стеблин бавилися кам’яні мавпи.

Пам’ятаючи про майбутнє, Біллі знав, що за місяць це місто буде розбите вщент й спалене. Знав він і те, що більшість людей, які дивляться на них, незабаром загинуть.

Бува й таке.

Дорогою Біллі раз у раз ворушив руками в муфті. У тій теплій темряві його пальці хотіли з’ясувати, що то за дві маленькі грудочки в підкладці пальта куцого імпресаріо. Пучки пальців забралися в підкладку. Вони обмацали грудочки — одна як горошина, друга як підківка. В цю мить процесія зупинилась на людному перехресті. Світлофор загорівся червоним світлом.

На розі в першому ряді пішоходів стояв хірург, що цілий день робив операції. Хірург був цивільний, але мав військову поставу — він брав участь у двох світових війнах. Побачивши Біллі, він відчув себе ображеним, особливо, коли конвоїри сказали йому, що Біллі — американець. Йому здалося, що Біллі — гидкий кривляка, що Біллі добряче поморочився, поки оце так вирядився.

Хірург розмовляв по-англійському. Він звернувся до Біллі:

— Для вас, я бачу, війна — це щось украй кумедне.

Біллі непорозуміло глянув на нього, бо на мить забув, де він і як тут опинився. Він і не уявляв собі, що хтось може закинути йому блазнювання. Адже то доля так його вирядила — доля й благеньке бажання вижити.

— Ви хочете, щоб нам було смішно? — запитав хірург у Біллі.

Хірурга треба було якось заспокоїти. Біллі розгубився. Він хотів виявити своє дружнє ставлення, хотів чимось допомогти, але можливості його були обмежені. В пальцях він уже тримав ті дві речі з підкладки пальта. Біллі вирішив показати їх хірургові.

— Ви думали, нам буде приємно, коли з нас насміхатимуться? — вів далі хірург. — І ви горді тим, що отак репрезентуєте Америку?

Біллі витяг руку з муфти й тицьнув її хірургові під ніс. На долоні лежали діамант у два карати і половинка штучних щелеп. Ці осоружні щелепи були зроблені із срібла, перламутру й пластмаси. Біллі всміхнувся.

Процесія, накульгуючи, заточуючись і погойдуючись із боку на бік, дісталася до воріт дрезденської бойні й увійшла на подвір’я. Та різниця тепер не працювала, бо до того часу майже всю худобу в Німеччині встигли поїсти й виділити з себе люди, переважно військові. Бува й таке.

Американців провели до п'ятої числом будівлі на подвір’ї. То був одноповерховий бетонний блок з розсувними дверима в передній і задній стінах. Збудували його для свиней, що призначалися на заріз. Тепер він мав стати далекою від дому оселею для сотні полонених американців. Усередині в ньому були ліжка, дві пузаті пічки й кран. За ним був нужник, що складався з перекладини, під якою стояли відра.

Над дверима будівлі була велика цифра «п’ять». Перше ніж впустити американців усередину, один з конвоїрів, що знав англійську, сказав їм запам’ятати свою нехитру адресу на випадок, якщо вони заблукають у цьому великому місті. Адреса була така: «Schlachthof fünf». «Schlachthof» означає «бойня». «Fünf» це добре всім знайоме «п’ять».

Глава 7

Через двадцять п’ять років Біллі сів в Іліумі до спеціально замовленого літака. Він знав, що літак має розбитись, але нікому не обмовився про це, щоб не робити із себе посміховисько. Передбачалося, що літак доставить Біллі і ще двадцять вісім оптиків на конференцію у Монреаль.

Його дружина, Валенсія, лишилась в аеропорту, а тесть, Лайонел Мербл, сидів, прив’язавшись, у сусідньому кріслі.

Лайонел Мербл був машиною. Тральфамадорці, звичайно, кажуть, що машиною є кожна істота й рослина у Всесвіті. їм смішно, що так багато землян обурюється, коли їх хто-небудь назве машиною.

А на злітному полі машина на ім’я Валенсія Мербл Пілігрим їла шоколадну цукерку і махала на прощання рукою.

Літак піднявся в повітря без усяких пригод. Так складався цей момент. На борту літака був аматорський квартет, теж з оптиків. Вони називали себе «чобами», що означало «чотириокі байстрюки».

Коли літак був уже у повітрі, машина, що називалася тестем Біллі, попросила квартет заспівати його улюблену пісеньку. Вони знали, чого він хоче, і заспівали. Ось та пісенька:

Ой, сиджу я у в’язниці,
І болять мені сідниці —
Знала, стерво, де кусать!
Через ту брудну повію
Весь в лайні тепер по шию —
Трясця б її, таку мать!

Тесть Біллі аж задихався зі сміху і потім попросив квартет заспівати ще якусь із цих любих йому пісеньок польських емігрантів. Вони затягли пісеньку пенсільванських гірників, що починалася так:

В шахті робимо ми з Майком,
Живемо — не нарікаєм;
Щосуботи дають гроші,
Щонеділі ми гуляєм.

До речі, про людей з Польщі: Біллі днів за три після прибуття до Дрездена випадково бачив прилюдну страту одного поляка. На світанку Біллі разом з іншими полоненими йшов на роботу, коли перед входом на стадіон помітив шибеницю і невеликий гурт роззяв. Поляк той працював на фермі, і його повісили за інтимний зв’язок з німецькою жінкою.

Бува й таке.

Знаючи, що літак ось-ось розіб’ється, Біллі перенісся в часі назад, у 1944 рік. Він знову був у Люксембурзькому лісі з «трьома мушкетерами». Роланд Вірі трусив його й лупив головою об дерево. «Ви, хлопці, йдіть уже без мене», — казав Біллі Пілігрим.

Аматорський квартет на борту літака саме співав «Не йди, Неллі, поки сонце засяє», коли літак врізався у вершину гори Шугарбуш, штат Вермонт. Загинули всі, крім Біллі й другого пілота. Бува й таке.

Першими на місце аварії дісталися молоді австрійці, інструктори зі знаменитої гірськолижної станції біля підніжжя гори. Переходячи від тіла до тіла, вони по-німецькому перемовлялися між собою. На них були чорні вітрові маски з прорізами для очей і з червоними помпонами. Вони скидалися на фантомів або на білих людей, що задля сміху вирядилися неграми.

У Біллі тріснув череп, але свідомості він не втратив. Він не розумів, де опинився. Губи його ворушилися, і один з фантомів приклав до них вухо, щоб почути, можливо, передсмертні слова.

Біллі здалося, що фантом має якусь причетність до другої світової війни, і він прошепотів тому свою адресу: «Schlachthof fünf».

Біллі звозили з гори Шугарбуш на санках. Фантоми правили за допомогою мотузків і голосно гукали, щоб їм давали дорогу. Біля підніжжя гори санки зробили поворот навколо стовпів канатного підйомника з кріслами. Біллі дивився вгору на молодих людей в яскравих еластикових костюмах, і здоровезних черевиках, та випуклих захисних окулярах, що ніби повиростали у них з черепів, як вони погойдувалися в небі на своїх жовтих кріслах. Він подумав, що це, певно, нова химерна стадія другої світової війни. Але його це не обходило. Власне, майже ніщо на світі тепер його не обходило.

Біллі відвезли до невеликої приватної лікарні. З Бостона викликали відомого нейрохірурга, який три години оперував його. Після цього Біллі не опритомнював два дні й наснив чимало всякої всячини, дещо-таки правдиве. Правдивим було те, що він бачив, подорожуючи в часі.

Правдивим був його перший вечір у бойні. Він і бідолашний старий Едгар Дербі брудним проходом поміж порожніми перегородками для худоби штовхали перед собою двоколісний візок. Вони йшли до кухні по вечерю для своїх. Конвоював їх шістнадцятирічний німець на ім’я Вернер Глюк. Осі візка були змащені жиром здохлої худобини. Бува й таке.

Сонце щойно зайшло, і останній відблиск заграви падав на місто, що невисокими виступами оточувало буколічний світ порожньої різниці. Місто було затемнене, бо сподівалися бомбардування, отож Біллі не судилося побачити в Дрездені, як місто робить чи не найкраще з того, на що воно здатне після заходу сонця, — поволі, один за одним, запалює вогні.

Через Дрезден протікала широка річка, в якій відбивалися б ці вогні, і їхнє мерехтіння тоді виглядало б дуже гарно. Річка називалась Ельба.

Вернер Глюк, молодий конвоїр, був дрезденець. Він ще не бував у різниці і не знав, де тут кухня. Високий і тендітний, як і Біллі, він міг би зійти йому за молодшого брата. Вони й справді були далекі родичі, тільки про це так ніколи й не дізналися. Глюк тримав неймовірно важкий мушкет, однострільний музейний експонат з восьмигранчастою цівкою без нарізки в цівці. До мушкета Глюк пригвинтив багнет, що скидався на довгу в’язальну шпицю. Жолобків, щоб стікала кров, на ньому не було.

Глюк підвів конвойованих до будівлі, в якій, на його думку, могла міститися кухня, і відчинив розсувні двері. Але там була зовсім не кухня, а роздягальня поруч зі спільною лазнею, і в ній клубочилась пара. А в тій парі перебувало з тридцятеро роздягнених дівчат-підлітків, німкень, евакуйованих із Бреслау, який дуже постраждав від бомбардувань. Вони теж недавно прибули до Дрездена. У Дрездені аж кишіло біженців.

І ось ті дівчата стояли голі-голісінькі, як мати породила. А з дверей на них витріщилися Глюк, і Дербі, і Пілігрим — хлопчисько-солдат, бідолашний шкільний учитель і блазень у тозі й посріблених чоботях. Дівчата зчинили вереск. Вони затулялися руками, одверталися спинами й таке інше, від чого ставали ще привабливіші.

Вернер Глюк, який ще зроду не бачив голої жінки, причинив двері. Біллі теж ще не бачив. Тільки для Дербі тут не було ніякої дивини.

Коли ці троє телепнів знайшли кухню, в якій раніше готували сніданки для робітників бойні, всі уже розійшлися, крім однієї жінки, що нетерпляче їх дожидала. Війна зробила її вдовою. Бува й таке. Вона вже була в пальто й капелюшку, бо теж спішила додому, хоч її там ніхто й не чекав. її білі рукавички лежали на цинковому столі.

Для американців вона мала два здорових бідони супу. Суп грівся на ледь увімкнутій газовій плитці. Крім того, там ще лежали стоси буханців чорного хліба.

У Глюка вона спитала, чи не занадто він молодий для армії. Глюк погодився, що таки занадто молодий.

В Едгара Дербі вона спитала, чи не занадто він старий, щоб служити в армії. Дербі погодився: так, мовляв.

У Біллі Пілігрима вона спитала, на кого він схожий. Біллі відповів, що не знає. Він просто хотів нагрітися.

— Всі справжні солдати погинули, — мовила вона. Жінка казала правду. Бува й таке.

Інше правдиве видиво, яке Біллі намарилось, коли лежав у Вермонті, була робота, яку він і решта американців виконували в Дрездені того місяця перед зруйнуванням міста. Вони мили вікна, підмітали підлогу, чистили нужники, вкладали банки в картонні ящики, запаковували ці ящики на фабриці, що виробляла сироп на патоці, збагачений вітамінами та мінеральними солями. Призначався він для вагітних жінок.

На смак сироп був наче негустий мед, що відгонив гікоровим димом, і всі, хто працював на фабриці, цілий день потайки цупили його ложками. Вони не були вагітними жінками, але вітамінів та мінеральних солей потребували теж. У перший день роботи на фабриці Біллі не випало причаститися сиропом, як більшості американців.

Зате другого дня нагода трапилась. Ложок було понаховано по всій фабриці — за стінними полицями, в шухлядах, за радіаторами й так далі. Потаємні споживачі сиропу відразу ховали ці ложки, щойно хтось надходив, їсти сироп заборонялося.

Другого дня Біллі витирав за радіатором порох і знайшов ложку. За його спиною в чані холонув сироп. Бачити Біллі міг тільки бідолашний старий Едгар Дербі, який знадвору мив вікно. Ложка була столова. Біллі всунув її в чан і покрутив, щоб липуча маса обтягла всю ложку, а тоді встромив собі в рот.

За мить кожна клітина в тілі Біллі трепетала ревним захопленням і вдячністю.

У вікно несміливо постукали. То стукав Дербі, котрий усе бачив. Він теж хотів сиропу.

Біллі зачерпнув сиропу й для нього, відчинив вікно й встромив ложку прямо в розкритий рот Дербі. Ще мить, і на очах у того виступили сльози. Біллі зачинив вікно й сховав вимазану сиропом ложку. Хтось наближався.

Глава 8

За два дні до зруйнування Дрездена американців у бойні провідала дуже цікава людина. То був Говард В. Кемпбел молодший, американець, що став нацистом. Той самий Кемпбел, що написав монографію про жалюгідну поведінку американських військовополонених. Тепер він уже не провадив досліджень про полонених. До бойні він прибув вербувати людей у німецьку військову частину, до так званого «вільного американського корпусу». Кемпбел був творцем і командиром цього корпусу, що, як передбачалося, мав воювати тільки на російському фронті.

Кемпбел мав би звичайний вигляд, якби не чудна уніформа, яку сам і вигадав. На ньому був білий капелюх з широкими крисами і чорні ковбойські чоботи, оздоблені свастиками та зірочками. Тіло облягав комбінезон з жовтими лампасами від пахв аж до кісточок. На нашивках був профіль Авраама Лінкольна на блідо-зеленому тлі. На рукаві красувалася широка червона пов’язка з голубою свастикою в білому кружку.

Значення цієї пов’язки він саме і пояснював, стоячи у цементованому свинарнику.

Біллі Пілігрима діймала згага, бо він цілий день лизав паточний сироп. Через цю згагу очі застилало слізьми, і Кемпбел розпливався перед ним.

— Голубе — це американське небо, — казав Кемпбел. — Біле — це раса першопроходців, що освоїли континент, висушили болота, викорчували ліси, побудували дороги й мости. Червоне — це кров американських патріотів, так щедро пролита в минулому.

Кемпбелові слухачі куняли. Вони тяжко працювали на сиропній фабриці, потім на морозі довго йшли додому. Вони схудли, очі позападали. На шкірі почали з’являтися маленькі пухирці,— як і на губах, на горлі й у шлунках. Паточний сироп, який вони споживали на фабриці, містив лише деякі з вітамінів та мінералів, необхідні кожній людині.

Тепер Кемпбел обіцяв американцям їжу, біфштекс з картопляним пюре, підливу й пироги з м’ясом, якщо вони вступлять у «вільний американський корпус».

— А коли росіян розіб’ємо, — вів він далі,— вас репатріюють через Швейцарію.

Відповіді не було.

— Рано чи пізно вам доведеться воювати з комуністами, — сказав Кемпбел. — То чом би не покінчити з ними вже зараз?

І тут виявилося, що Кемпбел таки діждеться відповіді. Бідолашний старий Дербі, приречений шкільний учитель, якому лишилося так мало жити, насилу звівся на ноги, готуючись до хвилини, що мала бути чи не найкращою в його житті. В цій книжці обмаль героїв і драматичних зіткнень, бо більшість персонажів слабосилі, безвольні іграшки в руках вищих сил. Одна з найголовніших особливостей війни у тому й полягає, що люди втрачають віру в героїчне. Але старий Дербі в цю мить був героєм.

Поза його була така, як у пияка, що готується до бійки. Він нахилив голову й зціпив кулаки, ніби чекаючи сигналу встряти в бійку. Тоді скинув голову й назвав Кемпбела змією, але відразу ж поправився, сказавши, що змія не винна в тому, що вона змія, тоді як Кемпбела ніщо не змушує бути нею, що він гірший, ніж змія чи пацюк, гірший навіть за кровожерну блощицю.

Кемпбел усміхнувся.

Дербі зворушливо заговорив про американську форму врядування, що гарантує всім свободу, справедливість, рівні можливості й чесну гру. Він сказав, що серед них не знайдеться жодного, хто б залюбки не віддав життя за ці ідеали.

Він говорив про братерство американського й російського народів, про те, що ці два народи знищать нацистську чуму, яка хоче заразити увесь світ.

У цю мить тужливо завили сирени.

Американці, їхня варта і Кемпбел знайшли сховок у лункому склепі для зберігання м’яса, видовбаному в суцільній скелі під різницею. Туди вели залізні сходи з залізними дверима вгорі й унизу.

У склепі на залізних гаках висіло кілька волячих, баранячих, свинячих і кінських туш. Бува й таке. Крім того, у склепі були ще тисячі порожніх гаків. Панував там природний холод, ніяких холодильних установок не було. Горіли свічки. Склеп був побілений і відгонив карболкою. Уздовж однієї стіни стояли лавки. Перше ніж сісти, американці позмітали з них пластівці вапна.

Говард В. Кемпбел молодший, як і вартові, лишився стояти. І розмовляв з ними бездоганною німецькою мовою. Свого часу він написав цією мовою чимало популярних п’єс та віршів і був одружений зі славетною німецькою актрисою Резі Норт. Тепер вона була мертва, її вбито під час концерту перед військовою частиною в Криму. Бува й таке.

Цього вечора нічого не сталося. Сто тридцять тисяч людей у Дрездені мали померти наступного вечора. Бува й таке. Біллі задрімав у склепі для м’яса. Він знову слово в слово, порух за порухом повторював ту саму суперечку з дочкою, якою почалася ця книжка.

— Батьку, — сказала вона. — Що нам з тобою робити? — І так далі,— Ти знаєш, кого б я хотіла вбити? — запитала вона.

— Кого ж?

— А цього Кілгора Траута.

Кілгор Траут, звичайно, був і лишився письменником-фантастом. Біллі не тільки прочитав десятки книжок Траута, він ще й заприятелював із ним, наскільки взагалі будь-хто міг стати приятелем Траута, людини вельми похмурої.

Траут живе, винаймаючи собі підвал у Іліумі, милі за дві від гарненького білого будиночка Біллі. Він і сам до пуття не знає, скільки написав книжок — десь так сім з половиною десятків. Жодна з них не принесла йому грошей. На прожиття Траут заробляє тим, що служить у відділі розповсюдження «Іліум газет», де він старший над хлопчаками — носіями газет, залякуючи цих дітлахів, лестячи їм і обдурюючи їх.

Біллі познайомився з ним 1964 року. Він саме проїжджав у своєму «кадилаку» якимось іліумським провулком, коли це дорогу йому перегородили десятки хлопців із велосипедами. У них були збори. Промовляв якийсь бородань. Він і сам боявся, і залякував їх, і, як здавалося, непогано справлявся зі своїми обов’язками. Траутові тоді було шістдесят два роки. Він говорив дітлахам, що, слід, мовляв, жвавіше ворушитися, що треба кожному передплатникові накинути й цей смердючий недільний додаток. Він сказав, що хто за два місяці збере найбільше недільних передплатників, тому на тиждень дадуть безплатну путівку на цей самий смердючий «Мартас Віньярд»…

І так далі.

Один з хлопчаків-газетярів насправді була дівчинка. Вона вся загорілася ідеєю.

Параноїдне Траутове обличчя здалося Біллі напрочуд знайомим, він безліч разів бачив його на палітурках книжок. Але, несподівано зустрівши в провулку рідного міста, він ніяк не міг пригадати, звідки його знає. Біллі подумав, чи не бачив він часом цього придуркуватого пророка десь у Дрездені; на військовополоненого Траут таки скидався.

В цю мить піднесла руку дівчинка-газетярка.

— Містере Траут, — сказала вона. — А як я переможу, можна мені й сестру з собою взяти?

— А дзуськи! — відповів Кілгор Траут. — Ти думаєш, гроші на деревах ростуть?

Траут, до речі, написав був книжку про грошове дерево. За листя на ньому правили двадцятидоларові банкноти. Квітками були облігації державної позики, а плодами — діаманти. До дерева тягнулися люди, вони вбивали одне одного під стовбуром, цим самим чудово удобрюючи грунт.

Бува й таке.

Біллі Пілігрим зупинив машину й став чекати, поки скінчаться збори. Нарешті хлопці роз’їхалися, лишився тільки один хлопець, якого Траутові треба було укоськати. Цей хлопчина хотів кидати роботу, бо вона тяжка, забирає багато часу, а платня мала. Траутові це аж ніяк не підходило: якби хлопець і справді кинув роботу, йому довелося б самому розносити газети, поки знайде на його місце іншого.

— Хто ти такий? — глузливо звернувся Траут до хлопця. — Подумаєш, велике цабе!

Так, до речі, називалася ще одна Траутова книжка — «Велике Цабе». У ній розповідалося про одного робота, в якого погано пахло з рота, але потім він став загальним улюбленцем, коли вилікувався від цієї вади. Та найприкметніше в цьому романі, написаному 1932 року, було те, що в ньому передбачалося широке застосування драглистого бензину для спалювання людей.

Цю речовину скидали з літаків роботи — вони-бо не мали ні сумління, ні таких струмів, які дозволили б їм уявити, що від цього зазнають на землі люди.

Головний Траутів робот з вигляду був як людина, він умів розмовляти, танцювати й так далі, і навіть гуляти з дівчатами. І ніхто не дорікав йому, що от він скидає на людей драглистий бензин. Йому не могли простити лише того, що у нього погано пахло з рота. Але коли він вилікувався від цього, люди прийняли його до свого товариства.

Траут даремно переконував хлопця не кидати роботи. Він згадав йому про всіх мільйонерів, які починали з рознощиків газет, але хлопець йому відповів:

— Хм, але, щоб мене чорти вхопили, коли вони вже через тиждень не кидали цієї паскудної роботи?

І хлопець залишив Траутові біля ніг сумку з газетами, поклавши зверху зошит з адресами передплатників. Тепер Траут мусив рознести ці газети. А в нього не було машини, не було навіть велосипеда, і він страшенно боявся собак.

Десь загавкав здоровий пес.

Коли Траут понуро завдав сумку на плечі, до нього наблизився Біллі Пілігрим.

— Містер Траут?

— Прошу?

— Ви… містер Траут?

— Так. — Траут гадав, що Біллі прийшов скаржитись на погану доставку газет. Він не думав про себе, як про письменника, з тієї простої причини, що світ ні разу не дав йому нагоди так про себе подумати.

— Це ви… письменник? — запитав Біллі.

— Хто такий?

Біллі був певний, що помилився.

— Є такий письменник Кілгор Траут.

— Справді? — Траут був спантеличений.

— Ви ніколи не чули про нього?

Траут похитав головою.

— Ніхто, ніхто ніколи про нього не чув.

Біллі допоміг Траутові рознести газети, підвозячи його своїм «кадилаком» від будинку до будинку. Він узяв на себе основне — знаходив будинки, перевіряв за списком. Траут був сам не свій, бо ще ніколи досі не зустрічав людини, яка б зачитувалася його книжками, та ще й так захоплено, як Біллі.

Траут сказав йому, що він ніколи не бачив ні реклами на свої книжки, ні рецензій, ні навіть самих книжок у продажу.

— Усі ці роки, — сказав він, — я розчиняв вікно й кохав світ.

— Але ж ви, певно, одержували листи, — докинув Біллі.— Я от сам не раз збирався написати.

Траут підніс угору пальця:

— Одного листа!

— Від якогось ентузіаста?

— Ні, від божевільного. Він писав, що мене треба поставити президентом світу.

Виявилося, що автором цього листа був Бліот Розуотер, приятель Біллі по госпіталю для ветеранів війни поблизу Лейк-Плесід. Біллі розповів Траутові про Розуотера.

— Господи, а я думав, що то чотирнадцятирічний хлопчисько, — сказав Траут.

— Ні, дорослий чоловік, він був капітаном на війні.

— А пише, як чотирнадцятирічний хлопчисько, — сказав Кілгор Траут.

Біллі запросив Траута на вісімнадцяту річницю свого весілля, до якої лишалося два дні. А зараз вечір був саме в розпалі.

Траут в їдальні у домі Біллі завзято наминав сандвічі. З набитим філадельфійським вершковим сиром й лососячою ікрою ротом, він розмовляв з дружиною одного оптика. За винятком Траута всі присутні на вечорі мали якесь відношення до оптики. Без окулярів теж більше нікого не було, крім нього. Він був у центрі загальної уваги. Кожному лестило, що на вечорі присутній справжній письменник, дарма що ніхто не читав його творів.

Траут розмовляв з Меггі Уайт, яка зреклася посади помічника зубного лікаря заради того, щоб стати дружиною оптика. Вона була дуже гарненька. Остання книжка, яку вона читала, називалася «Айвенго».

Біллі Пілігрим стояв неподалік і слухав. Пучками пальців він щось мацав у кишені. То був подарунок — придбаний для дружини, — біла оксамитова коробочка з сапфіровим перснем. Перстень коштував вісімсот доларів.

Прояви шанобливої уваги, хоч які вони були бездумні й профанські, п’янили Траута як маріхуана. Він був щасливий, балакучий і зухвалий.

— Боюся, що я читаю куди менше, ніж слід, — сказала Меггі.

— Кожен з нас чогось боїться, — відповідав Траут. — Я от, скажімо, боюся раку, пацюків і доберман-пінчерів.

— Я, на жаль, не знаю, отож доведеться у вас спитати, — сказала Меггі.— Яка з ваших книжок найвідоміша?

— Та, що про похорон славетного французького шеф-кухаря.

— Це, певно, дуже цікаво!

— На похорони з’їхалися найкращі кухарі з усього світу. Церемонія була чудова, — придумував на ходу Траут. — Перш ніж закрити віко труни, траурний кортеж посипає небіжчика петрушкою і перцем.

Бува й таке.

— А таке насправді було? — спитала Меггі Уайт. Розумом вона не відзначалася, але всім своїм виглядом ніби закликала чоловіків робити з нею дітей. Щойно чоловік гляне на неї, як йому відразу кортить нажити з нею купу немовлят. Проте вона ще не мала навіть однієї дитини, бо була за контроль над народжуваністю.

— Звичайно, — відповів Траут. — Якби я написав щось таке, чого не було насправді, і спробував його продати, мене посадили б у тюрму, бо це шахрайство.

Меггі повірила йому.

— Я ніколи про це не думала.

— А ви подумайте.

— Це наче реклама. У рекламі, щоб не мати неприємностей, мусиш казати правду.

— Точно. Той самий кодекс.

— А ви можете й нас описати в якійсь книжці?

— В книжках я описую все, з чим стикаюся у житті.

— Тоді мені треба зважити на свої слова!

— Безперечно. І не тільки я один вас чую. Господь теж чує. І судного дня він пригадає вам усе, що ви сказали й зробили. Коли виявиться, що все це лихе, а не добре, буде і вам лихо — горітимете ви у вічному вогні. І повік буде вам боляче.

Бідолашна Меггі аж посіріла. Вона й у це повірила, і її пройняло жахом.

А Кілгор Траут гучно зареготав. Лососяча ікринка вилетіла у нього з рота й упала Меггі в декольте.

Один з оптиків попросив слова. Він виголосив тост на честь Біллі й Валенсії, що відзначали роковини свого весілля. Згідно з програмою, аматорський квартет оптиків — «чобів» — співав, гості пили, а Біллі з Валенсією, сяючи, обнялися. Очі в усіх заблищали. Пісенька називалась «Моя братва».

«Де братва моя поділась, — співалося в пісеньці,— скільки літ уже і зим». І так далі. А потім: «Тож навік прощай, кохана; друже, також прощавай». І так далі.

Біллі несподівано відчув, що пісенька, й усе це засмутило його. В нього ніколи не було ні братви, ні друзів, ні коханих, а проте в ньому прокинулась туга за ними, коли квартет поволі й болісно експериментував з акордами — спершу навмисне сумні, тоді сумніші й нестерпно сумні, потім нараз акорд до неможливого ніжний і знову кілька сумних акордів. Ці мінливі акорди проймали Біллі до самої глибини душі. В роті він відчув присмак лимонаду, а обличчя якось негарно скривилося, ніби його тіло й справді піддавали тортурам.

Вигляд у Біллі був такий незвичний, що коли пісенька скінчилась, дехто з гостей занепокоївся. Вони побоювались, що в нього серцевий напад, а Біллі ще й підтвердив це тим, що безвладно осів у крісло.

Запала мовчанка.

— О боже, — сказала Валенсія, нахиляючись над чоловіком, — Біллі, що з тобою?

— Нічого.

— Ти ж такий страшний!

— Ні-ні, зі мною все гаразд.

І це була правда, він тільки не міг збагнути, чому пісенька так дивно вплинула на нього. Багато років він вважав, що знає себе як облупленого. Аж ось виявилось, що в ньому криється якась надзвичайна таємниця, а він навіть не здогадується, що воно таке.

Бачачи, що обличчя Біллі порожевіло, а на устах з’явилась усмішка, гості почали відходити від нього. При ньому лишилися тільки Валенсія і Кілгор Траут, який зацікавлено дивився на Біллі.

— У тебе був такий вигляд, ніби ти побачив привида, — сказала Валенсія.

— Ні,— відповів Біллі.

Він не бачив нічого, крім того, що насправді було перед ним — обличчя чотирьох співаків, чотирьох звичайних людей з коров’ячими очима, що бездумно тягли то ніжні, то сумні акорди.

— Якщо дозволите, я висловлю свій здогад? — озвався Кілгор Траут. — Ви заглянули у вікно часу.

— В яке вікно? — спитала Валенсія.

— Він раптом побачив минуле або майбутнє. Я вгадав?

— Ні,— відповів Біллі.

Він підвівся, потягся рукою в кишеню й намацав коробочку з перснем, тоді дістав її і з відсутнім виразом подав Валенсії. Біллі збирався вручити дарунок Валенсії, щойно скінчать співати, щоб усі бачили. А тепер свідком був тільки Кілгор Траут.

— Це мені? — запитала Валенсія.

— Так.

— О боже, — сказала Валенсія. Потім повторила ці слова голосніше, щоб усі почули. Гості оточили її, і вона розкрила коробочку, мало не скрикнувши, коли побачила всередині сапфір із зірочкою. — О боже, — повторила вона знову. Тоді дзвінко чоломкнула Біллі. І додала: — Дякую тобі, дякую, дякую.

Заговорили про те, які чарівні коштовності дарував Біллі Валенсії всі ці роки.

— Господи, — сказала Меггі Уайт, — вона ж дістала такий діамант, який тільки в кіно й побачиш!

Вона мала на увазі той діамант, що Біллі привіз із війни.

Між іншим, іграшковий протезик, який він також знайшов у тому куцому пальтечку імпресаріо, лежав у Біллі в шафі, в коробці з запонками. Біллі мав чудову колекцію запонок. У родині призвичаїлись дарувати йому запонки на кожен день народження. Ось і тепер він носив такі подаровані запонки, що коштували понад сто доларів. їх зробили із старовинних римських монет. Нагорі, у шафі, в нього були запонки у вигляді коліщаток рулетки — і справді крутилися, інша пара запонок складалася одна із справжнього термометра, а друга із справжнього компаса.

Біллі ходив поміж гостей зовні цілком нормальний. Кілгор Траут волікся за ним, мов тінь, — йому кортіло дізнатися, що ж Біллі відчував чи бачив. Адже в більшості Траутових романів йшлося про складки часу, понадчуттєве сприймання й такі інші дивовижні речі. Траут вірив у них і ревно шукав доказів, що підтверджували б їхнє існування.

— А ви ніколи не клали на підлогу великого дзеркала і не ставили на нього собаку? — запитав Траут у Біллі.

— Ні.

— Собака гляне вниз і раптом бачить, що під ним нічого немає. Йому здається, ніби він стоїть у повітрі. І він тоді як стрибне!

— Справді?

— Оце такий був у вас вигляд — немовби ви раптом побачили, що зависли в повітрі.

Аматорський квартет знову заспівав, і Біллі знову відчув зворушення. Відчуття його, поза всяким сумнівом, було пов’язане з цими чотирма чоловіками, а не з їхньою піснею.

А співали вони, терзаючи душу Біллі, ось що:

Бавовна — десять центів,
А м’ясо — сорок п’ять.
Куди вже бідоласі
Смачне щось пожувать.
Зліпив хлівець я добрий
І ще й пофарбував.
Та блискавка спалила,
Даремно будував…
А прийде час — податків
Немає чим платить…

І так далі.

Біллі в своєму гарному білому будиночку втік до себе нагору.

Траут теж подався б за ним слідком, але Біллі сказав йому не йти. Біллі ввійшов у темну ванну і замкнувся. Світла він не вмикав. Проте незабаром відчув, що у ванні є ще хтось. То був його син.

— Це ти, тату? — спитав син із темряви.

Робертові, майбутньому «зеленому беретові», тоді було сімнадцять років. Біллі любив його, але знав про нього не дуже багато. Проте здогадувався, що про Роберта, власне, не дуже треба й знати.

Біллі ввімкнув світло. Роберт сидів на унітазі, спустивши піжамні штани. Через плече у нього висіла електрична гітара, що її він сьогодні купив. Він ще не грав на ній, та й, правду кажучи, так ніколи й не навчився грати. Гітара була перламутрово-рожевого кольору.

— Здоров, сину, — привітався Біллі Пілігрим.

Біллі пішов у свою спальню, хоча внизу сиділи гості, яких треба було розважати. Він ліг на ліжко й увімкнув «чарівні пальці». Матрац почав вібрувати і наполохав під ліжком собаку, якого звали Спот. Добряга Спот тоді ще був живий. Вилізши з-під ліжка, пес уклався в кутку кімнати.

Біллі силкувався збагнути, чому цей квартет так на нього вплинув і нараз йому сяйнула асоціація з однією давньою подією. Цього разу Біллі не мандрував у часі. Він просто пригадав собі, наче крізь млу, ось таке.

Тієї ночі, коли зруйнували Дрезден, він був у склепі для зберігання м’яса. Згори долинали такі звуки, наче ступав якийсь велетень. То падали бомби великої вибухової сили. Велетень усе гупав і гупав ногами. Склеп був безпечним сховищем, тільки час від часу сипалося вапно із склепіння. Всередині були лише американці, четверо конвоїрів та ще скількись м’ясних туш, більш нікого. Решта вартових ще до нальоту подалися до затишку своїх дрезденських домівок. Зараз вони гинули разом з родинами.

Бува й таке.

Дівчата, що їх Біллі бачив голими, теж усі погинули — вони були в куди мілкішому сховищі в іншій частині бойні.

Бува й таке.

Котрийсь із конвоїрів вряди-годи піднімався сходами глянути, що там нагорі, і, повернувшись, пошепки ділився враженнями з іншими конвоїрами. Угорі вирувала вогняна буря. Дрезден став суцільним величезним вогнищем. Полум’я пожирало все органічне, все, що могло горіти.

Безпечно вийти зі сховища не можна було аж до полудня наступного дня. Коли американці з конвоїрами вийшли назовні, небо застилав густий чорний дим, сонце скидалося на маленьку розгнівану цяточку. Дрезден нагадував Місяць — ніде нічого, крім мінеральних речовин. Каміння було гаряче. Всі, хто був поблизу, загинули.

Бува й таке.

Конвоїри збилися в купу, розглядаючись довкола себе. їхні обличчя мінилися, і жоден не озивався, хоч роти в них раз у раз розтулялися. Вони скидалися на німий фільм про той аматорський квартет оптиків.

— Тож навік прощай, кохана, — неначе співали вони, — друже, також прощавай.

— Розкажи мені щось, — попросила якось Біллі Монтана Уайлдгек у тральфамадорському зоопарку. Вони лежали поруч на ліжку і тішилися самотою: ковпак покривала завіса. Монтана була на шостому місяці вагітності; рожева, з великим животом, вона знічев’я вимагала від Біллі невеличких послуг. Послати його по морозиво чи суниці вона не могла, бо атмосфера поза ковпаком складалася з ціаніду, а до найближчих суниць та морозива була відстань у мільйони світлових років.

Зате вона могла послати його до холодильника, оздобленого веселою парочкою на велосипеді, або ж, як от зараз, попросити:

— Біллі, любий, розкажи мені щось.

— Дрезден було знищено в ніч на 13 лютого 1945 року, — почав Біллі Пілігрим. — А на другий день ми вийшли зі свого сховища.

Він розповів Монтані про чотирьох конвоїрів, які, вражені побаченим і горем, нагадували аматорський квартет оптиків. Розповів про бойню, в якій зникла вся огорожа, зникли дахи й вікна будівель, розповів про те, як повсюди валялися ніби обвуглені поліняки. То були люди, що їх захопила вогняна буря. Бува й таке.

Біллі розповів їй, що сталося з будинками, які скелями зводилися навколо бойні: від них лишилося руйновище. Що в них було дерев’яного, те пожер вогонь, каміння ж і цегла розсипалися й перетворились на невисокі мальовничі пагорби.

— Достоту, як на Місяці,— сказав Біллі Пілігрим.

Конвоїри наказали американцям стати в колону по чотири, що ті й зробили, тоді повели їх назад до свинарника, де було їхнє житло. Стіни свинарника вціліли, проте вікон і даху не лишилося, а всередині був тільки попіл та шматки перетопленого скла. Кожен розумів, що тут немає ні їжі, ні води, і якщо ті, хто вижив, хочуть врятуватися, то треба перебратися, пагорб по пагорбу, через усю місячну поверхню.

Вони так і зробили.

Пагорби тільки здавалися пологими. Люди, які видиралися на них, побачили, що вони оманливі й підступні — гарячі на дотик, нестійкі, вони при першому ж необережному кроці могли осипатись і злягтися щільніше й нижче.

Під час цієї подорожі по Місяцю майже ніхто не озивався. Та й що тут скажеш. Одне не викликало сумніву: геть усі в місті, хоч хай хто, мабуть, мертві, і якщо хто-небудь тут рухався, то він порушував задум. На Місяці людей не повинно бути.

З диму вихопилися американські винищувачі, щоб пересвідчитись, чи нічого не рухається. Вони побачили Біллі й решту колони і обстріляли їх з кулемета, але ні в кого не влучили. Потім літаки побачили ще інших людей, що рухалися понад річкою. їх теж обстріляли й декого вбили. Бува й таке.

Це робилося, щоб прискорити кінець війни.

Розповідь Біллі якось дивно скінчилася на передмісті, що його обминули вибухи й пожежа. Смерком конвоїри й американці дісталися до відкритого готельчика. Горіли свічки, внизу в трьох камінах палахкотів вогонь. На можливих відвідувачів чекали порожні столи й стільці, а нагорі — застелені ліжка.

Вели готельчик сліпий господар і його зряча дружина, що готувала їжу, а також дві молоденькі дочки, що були за офіціанток і покоївок. Уся родина знала, що Дрезден загинув. Зрячі мати й дочки бачили, як вогонь пожирав місто, і розуміли, що вони опинилися край пустелі. А проте так само відчинили свій заклад, перетерли склянки, позаводили годинники, розтопили в камінах і чекали, що хтось прийде.

Проте біженців з Дрездена щось не було видно. Годинники цокали, вогонь потріскував, прозорі свічки скапували. Аж ось почувся стукіт у двері й на порозі постали четверо конвоїрів та сотня американців-полонених.

Власник готелю запитав конвоїрів, чи вони не з міста.

— Так, з міста.

— А ще йдуть звідти люди?

І конвоїри відповіли, що на тяжкій дорозі, яку вони пройшли, їм не трапилося жодної живої душі.

Сліпий господар сказав, що американці можуть переночувати в стайні, дав їм супу, ерзац-кави й трохи пива. Опісля він підійшов до стайні послухати, як вони вмощуються на соломі.

— Добраніч, американці,— сказав він по-німецькому. — Спіть спокійно.

Глава 9

Ось як Біллі Пілігрим втратив свою дружину Валенсію.

Після аварії літака на горі Шугарбуш він лежав непритомний у вермонтській лікарні, а Валенсія, почувши про катастрофу, помчала до нього з Іліума в родинному «кадилаку» «ельдорадо куп де віль». Валенсія була в нестямі, бо їй відверто сказали, що Біллі може померти, а якщо й виживе, то буде калікою.

Валенсія обожнювала Біллі. Сидячи за кермом, вона так плакала й голосила, що прогавила потрібний поворот з автостради, і коли натисла на гальмо, ззаду врізався «мерседес». Нікого, дякувати богу, не поранило, бо ті, хто вів машини, мали на собі «пояси безпеки». Дякувати богу, дякувати богу. «Мерседес» розбив собі тільки одну фару, зате задня частина «кадилака» прибрала вигляду, про який ремонтник може тільки мріяти. Багажник і задні крила геть зім’ялися. Роззявлений багажник нагадував рот сільського кретина, який саме пояснює, що він нічого ні в чому не тямить. Крила наче знизували плечима, буфер скидався на задерту вгору стрілу крана. «Рігена — президентом!» — закликала наліпка на бампері. Заднє скло було посмуговане тріщинами. Уся вихлопна система воралася в землю.

Водій «мерседеса» виліз з машини й підійшов до Валенсії довідатись, чи з нею все гаразд. Вона щось нестямно забелькотіла про Біллі й про аварію літака, а потім рвонула з місця і в недозволеному місці звернула з дороги, залишивши на землі всю вихлопну систему «кадилака».

Коли вона під’їхала до лікарні, всі кинулися до вікон, бо з вулиці долинуло ревище. «Кадилак» без обох глушителів ревів, наче важкий бомбардувальник, що приземлюється на одному крилі й молитві. Валенсія вимкнула мотор і безвладно навалилась на кермо, натиснувши тілом на клаксон. З будинку вибігли лікар і сиділка довідатися, що сталось. Бідолашна Валенсія знепритомніла, отруївшись вихлопними газами. І вся посиніла, як небо.

Через годину вона померла. Бува й таке.

Біллі нічого про це не знав. Він марив собі, мандрував у часі й таке інше. У лікарні було стільки пацієнтів, що Біллі не виділили окремої палати, а помістили в одній кімнаті з гарвардським професором історії на ім’я Бертрам Коупленд Рамфорд. Бачити Біллі Рамфорд не бачив, оскільки Біллі оточували білі полотняні ширми на гумових кільцях. Зате чути його, коли той час від часу розмовляв сам із собою, він міг.

Ліва нога Рамфорда була в гіпсі. Він зламав її, коли катався на лижах. Йому було вже сімдесят років, але тілом і душею почував себе вдвічі молодшим. Він саме проводив медовий місяць зі своєю п’ятою дружиною, коли трапилася ця прикра пригода. Дружину його звали Лілі, і було їй двадцять три роки.

Приблизно в той же час, коли було констатовано смерть бідолашної Валенсії, Лілі ввійшла в палату Біллі та Рамфорда з купою книжок під пахвою: Рамфорд посилав її по них у Бостон. Він працював над однотомною історією військово-повітряних сил США у другій світовій війні. Книжки були про бомбардування і повітряні бої, які сталися ще до того, як Лілі народилася на світ.

— Ви, хлопці, далі йдіть без мене, — саме марив Біллі Пілігрим, коли увійшла гарненька крихітка Лілі.

Коли Рамфорд уперше побачив її і вирішив узяти собі за дружину, вона не мала певних занять. З середньої школи її вигнали. Показник її інтелекту становив лише 103.

— Він мене лякає,— прошепотіла вона чоловікові про Біллі Пілігрима.

— А мені він настобісів по саме нікуди! — відповів Рамфорд басом. — Уві сні те й робить, що здається, складає зброю, вибачається і просить дати йому спокій.

Рамфорд був відставний бригадний генерал військово-повітряних сил, офіційний історик військово-повітряних сил, повноправний професор, автор двадцяти шести книжок, мультимільйонер від народження і один з найкращих яхтсменів у світі. Найпопулярніша його книжка була про статеве життя і фізичні вправи для чоловіків віком понад шістдесят п’ять років. Щойно він процитував Теодора Рузвельта, на якого був дуже схожий:

— «Я зумів би навіть з банана вирізати кращу людину!»

Серед іншого, що Рамфорд наказав Ділі привезти йому з Бостона, був і виступ президента Гаррі С. Трумена про атомну бомбу, скинену на Хіросіму. Ділі дістала ксерокопію цієї заяви, і Рамфорд спитав, чи вона її читала.

— Ні.— Ділі не дуже добре вміла читати, і це була одна з причин, чому вона вибула із школи.

Рамфорд наказав ій сісти й прочитати Труменову заяву. Він не знав, що вона ледве вміє читати. Він взагалі майже нічого про неї не знав, окрім того, що вона — ще один доказ його надлюдської снаги.

Отож Ділі сіла й удала, ніби читає Труменову заяву, в якій говорилося таке:

«Шістнадцять годин тому американський літак скинув одну бомбу на Хіросіму, важливу японську військову базу. Потужність цієї бомби більше ніж 20 000 тонн тротилу. її вибухова сила більше ніж у дві тисячі разів перевищує вибухову силу британського «Великого шолому» — найпотужнішої досі бомби в історії воєн.

Японці розпочали цю війну повітряним нападом на Перл-Харбор. Тепер їм відплачено сторицею. І це ще не все. Поява такої бомби означає небувале посилення дедалі більшої могутності наших військових сил. На виробництві перебувають нові бомби такого самого типу, провадиться підготовка до виробництва ще потужніших бомб.

Це атомна бомба. І це означає, що опановано основну енергію всесвіту. Проти тих, хто розв’язав війну на Далекому Сході, використано ту енергію, якою живиться сонце.

Перед 1939 роком науковці вважали теоретично можливим визволення атомної енергії. Однак ніхто не знав, як це зробити на ділі. У 1942 році ми довідалися, що німці гарячково шукають спосіб використати атомну енергію для підсилення своєї воєнної машини, за допомогою якої вони сподівалися завоювати весь світ. Але їм не пощастило. Ми мусимо дякувати провидінню за те, що німці спромоглися виробляти ФАУ-1 і ФАУ-2 занадто пізно й у невеликій кількості, а ще більше за те, що німці не створили атомної бомби.

Битва лабораторій була для нас не менш важлива й небезпечна, ніж битва у повітрі, на суші й на морі, але ми виграли цю битву так само, як виграли й усі інші битви.

Тепер ми маємо можливість швидко й остаточно знищити будь-який промисловий заклад японців, хоч хай де на поверхні землі він розташований, — сказав Гаррі Трумен. — Ми знищимо їхні доки, їхні фабрики, їхні комунікації. Поза всяким сумнівом, ми повністю знищимо японський військовий потенціал. Це збереже…»

І так далі.

Одна з книжок, які привезла Рамфордові Лілі, називалася «Знищення Дрездена»; написав її англієць Девід Ірвінг. Це було американське видання, випущене 1964 року видавництвом «Голт, Райнгарт і Уїнстон». З цієї книжки Рамфордові потрібні були фрагменти двох передмов пера його друзів Айри С. Ікера, відставного генерал-лейтенанта американських ВПС, і британського маршала авіації сера Роберта Сондбі, кавалера численних військових відзнак.

«Мені важко зрозуміти тих англійців і американців, які розчулюються над жертвами серед цивільного населення противника, але яких не зворушує доля наших хоробрих воїнів, що загинули в боротьбі проти жорстокого ворога, — зокрема писав його друг генерал Ікер. — Містерові Ірвінгу, коли він змальовує моторошну картину знищення цивільного населення у Дрездені, гадаю, не завадило б пригадати, що в той же час ФАУ-1 і ФАУ-2 падали на Англію і вбивали всіх цивільних підряд — чоловіків, жінок і дітей, задля чого ці снаряди і були спроектовані й послані. Не завадило б, крім того, пам’ятати про Бухенвальд та Ковентрі».

Передмова Ікера закінчувалася словами:

«Я глибоко жалкую, що при нальоті британських й американських бомбардувальників на Дрезден загинуло 135 тисяч чоловік, але я пам’ятаю, хто розпочав останню війну, і жалкую ще більше, що союзникам довелося втратити понад 5 мільйонів чоловік, які полягли в ім’я того, щоб остаточно розбити й зітерти з лиця землі нацизм».

Бува й таке.

А маршал авіації Сондбі писав між іншим:

«Ніхто не буде заперечувати, що бомбардування Дрездена було великою трагедією. А прочитавши цю книжку, мало хто повірить, що воно було необхідне з військових міркувань. Це було одно з тих прикрих нещасть, які іноді трапляються у військовий час, спричинені нещасливим збігом обставин. Ті, хто санкціонував акцію, не були лихі чи жорстокі, хоча, можливо, вони перебували занадто далеко від суворої реальності війни, щоб усвідомити всю жахливу руйнівну силу повітряного бомбардування навесні 1945 року.

Поборники ядерного роззброєння, здається, вірять, що коли вони досягнуть своєї мети, то війна стане чимось терпимим і порядним. їм би не завадило прочитати цю книжку й замислитись над долею Дрездена, в якому 135 000 чоловік загинуло внаслідок повітряного нальоту з традиційною зброєю. Вночі на 9 березня 1945 року наліт на Токіо американських важких бомбардувальників, які скинули запалювальні й фугасні бомби, призвів до загибелі 83 793 чоловік. Атомна бомба, скинута на Хіросіму, вбила 71 379 чоловік».

Бува й таке.

— Якщо вас коли-небудь занесе у Коді, штат Вайомінг, — промовив Біллі Пілігрим за білою полотняною ширмою, — ви тільки спитайте Шаленого Боба.

Лілі Рамфорд здригнулась і знову вдала, ніби читає заяву Гаррі Трумена.

Того самого дня, трохи пізніше, прийшла Барбара, дочка Біллі, вся нашпигована заспокійливими засобами. Очі в неї були такі ж склисті, як і в бідолашного старого Едгара Дербі перед тим, як його розстріляли в Дрездені. Лікарі надавали їй таблеток, щоб вона могла якось функціонувати, хоч її батько розбився, а мати померла.

Бува й таке.

Разом з Барбарою ввійшли лікар і няня. Брат Барбари, Роберт, летів додому просто з центру воєнних дій у В’єтнамі.

— Тату, — нерішуче погукала вона. — Тату!..

Але Біллі був аж за десять років від неї, у 1958 році, і саме перевіряв зір якогось монголовидого хлопчика-ідіота, щоб прописати йому окуляри. Мати ідіота була там-таки, вона виступала в ролі перекладачки.

— Скільки цяточок ти бачиш? — запитав Біллі ідіота.

А потім Біллі перенісся в той час, коли йому було шістнадцять років і він сидів у приймальні в лікаря. У нього був нарив на пальці. Крім нього, там був ще один пацієнт — старий дідок. Старого діймали гази. Він голосно виділяв їх, а тоді гикав.

— Пробачте, — сказав він Біллі. І знову повторив те саме. — О боже, — сказав він. — Я здогадувався, що старість — це кепська штука. — Він похитав головою. — Але ніколи не думав, щоб аж така кепська!

Біллі Пілігрим розплющив очі у вермонтському госпіталі і не відразу втямив, де він. На нього дивився його син Роберт. Він був в уніформі славетних «зелених беретів»[3]. Русява чуприна Роберта була коротко підстрижена. Чепурний і стрункий, він був нагороджений «пурпуровим серцем», срібною зіркою і бронзовою зіркою з двома стяжками.

Це був той самий хлопець, якого вигнали зі школи, який у шістнадцять років став пияком, який водився зі зграєю розбещених підлітків, якого один раз заарештували за сплюндрування сотень надгробків на католицькому кладовищі. Тепер він вирівнявся. Він мав чудову поставу, чоботи його блищали, штани ретельно випрасувані, і він командував людьми.

— Тату!

Біллі Пілігрим знову заплющив очі.

Біллі не зміг бути присутнім на похороні дружини, бо лежав ще надто слабкий. Проте він був при пам’яті, коли Валенсію опускали в могилу в Іліумі. Відтоді як до нього повернулася свідомість, він рідко озивався; почувши про смерть Валенсії, про повернення Роберта з війни й таке інше, він майже ніяк на це не зреагував, отож навколишнім почало здаватися, що він і справді веде якесь рослинне існування. Поговорювали навіть, щоб пізніше зробити йому операцію, яка могла б поліпшити кровообіг у його мозку.

Насправді ця відособленість Біллі була просто ширмою, за якою його розум розгорнув гарячкову діяльність. Біллі подумки готував листи й лекції про літальні тарілки, про малозначимість смерті, про справжню природу часу.

Біллі міг чути, як професор Рамфорд казав про нього страхітливі речі, гадаючи, що Біллі зовсім зсунувся з глузду.

— Чому не дадуть йому померти? — запитував він Лілі.

— Не знаю, — відповідала вона.

— Це ж уже не людина. Лікарі повинні мати діло з людьми. А його треба було б передати ветеринарові чи садівникові: вони б знали, що з ним зробити. Ти тільки глянь на нього! І це, на думку медицини, життя! А життя ж прекрасне, чи не так?

— Не знаю, — відповідала Лілі.

Якось Рамфорд розмовляв з Лілі про бомбардування Дрездена, і Біллі усе чув. Рамфорд мав мороку з тим Дрезденом. Його однотомна історія військово-повітряних сил у другій світовій війні планувалась як популярний виклад двадцятисемитомної «Офіційної історії військово-повітряних сил у другій світовій війні». Але справа в тому, що в цих двадцяти семи томах про наліт на Дрезден майже не згадувалось, дарма що операція мала приголомшливий успіх. Розміри цього успіху протягом багатьох років після війни тримали в таємниці — в таємниці від американського народу. Бо для німців це, звичайно, не було таємницею, як і для росіян, які після війни зайняли Дрезден.

— Американці довідалися про Дрезден тільки через двадцять три роки після нальоту, — сказав Рамфорд. — Тепер багато хто з них знає, що то було куди гірше Хіросіми. Отож мені доведеться дещо зачепити цю тему в своїй книжці. Це буде щось зовсім нове про військово-повітряні сили.

— А чому так довго тримали це в таємниці? — запитала Лілі.

— Бо боялися, що знайдуться жалісливці, яким ця операція видасться не такою вже й славною, — відповів Рамфорд.

Тут цілком вчасно втрутився Біллі Пілігрим.

— Я там був, — докинув він.

Рамфорд так довго вважав Біллі за відразливого недолюдка, якому краще б сконати, що тепер не сприймав його слів всерйоз. Коли Біллі заговорив виразним голосом і доречно, для Рамфорда це прозвучало наче якась чужоземна мова, що її не варто й вивчати.

— Що він сказав? — запитав Рамфорд.

Ділі виступила в ролі перекладачки.

— Він сказав, що був там, — пояснила вона.

— Де «там»?

— Не знаю, — відповіла Ділі.— Де ви були? — запитала вона Біллі.

— У Дрездені,— пояснив Біллі.

— У Дрездені,— переклала Ділі Рамфордові.

— Він просто повторює наші слова, — сказав Рамфорд.

— О! — сказала Ділі.

— У нього, певно, ехолалія.

— О!

Ехолалія — це хвороба мозку, при якій хворий відразу повторює все, що почув від здорових людей. У Біллі зовсім не було цієї недуги. Просто Рамфорда більше влаштовувало, щоб у Біллі вона була. Рамфорд мислив по-військовому: невигідна особа, що їй з практичних міркувань ревно бажаєш смерті, мусить мати якусь відразливу хворобу.

Рамфорд годинами втовкмачував няням і лікареві, що у Біллі ехолалія. З Біллі провели кілька експериментів. Лікарі й няні намагалися спровокувати Біллі, щоб повторив що-небудь, але він як затявся.

— Це він зараз такий, — спересердя кинув Рамфорд, — А тільки ви за двері, знову почне.

Ніхто не сприймав усерйоз Рамфордового діагнозу. Персонал госпіталю вважав його зловредним стариганом, пихатим і жорстоким. Він не проминав нагоди докинути, що хворі люди заслуговують смерті, в той час як персонал дотримувався думки, що хворим людям треба якомога більше допомагати, що ніхто не повинен умирати.

У цьому госпіталі Біллі пережив стан, характерний для людей, які на війні були пішаками: він намагався переконати навмисне глухого й сліпого супротивника, що його, рядового, варто чути й бачити. Він мовчав, поки ввечері погасили світло, і потім ще досить довго мовчав, коли не було вже чого повторювати, і аж тоді озвався до Рамфорда:

— Я був у Дрездені під час бомбардування. Я був у полоні.

Рамфорд нетерпляче зітхнув.

— Слово честі! Ви не вірите мені?

— І ми повинні про це зараз говорити? — відказав Рамфорд. Він чув, але не вірив.

— Взагалі, про це не слід говорити, — сказав Біллі.— Я просто хотів, щоб ви знали, що я там був.

Того вечора про Дрезден більше не говорили, і Біллі, заплющивши очі, перенісся у травневу надвечірню пору за два дні після закінчення другої світової війни в Європі. Біллі й ще п’ятеро полонених американців їхали в зеленому фургоні, що обрисами нагадував труну. Цього фургона з двома запряженими кіньми вони знайшли на околиці Дрездена. Коні розмірено поцокували копитами на вузеньких проїздах, розчищених серед руїн, ніби на поверхні Місяця. Вони їхали до бойні по військові трофеї. Біллі пригадав змалку знайоме вранішнє цокання копит молочаревого коня в Іліумі.

Біллі сидів усередині тряскої труни. Голова його була відкинута назад, ніздрі роздималися. Йому було тепло й приємно. У фургоні лежали харчі й вино, а також фотоапарат, колекція поштових марок, опудало сови й камінний годинник, який приводився в дію зміною атмосферного тиску. Американці ходили по спорожнілих будинках на околиці міста, де вони були полоненими, і понабирали всього цього, та й ще багато чого.

Власники будинків повтікали, налякані чутками про наближення росіян, які, мовляв, убивають, грабують, гвалтують і палять.

Але росіяни ще не прийшли, навіть через два дні після кінця війни. Серед руїн панував мир. Дорогою до бойні Біллі побачив тільки одну живу душу — дідка з дитячою коляскою. В колясці були горнятка, чашки, каркас парасольки та інший мотлох, який він познаходив.

Біля бойні Біллі зостався в фургоні, ніжачись на сонці, а решта пішли по трофеї. Пізніше від тральфамадорців Біллі почує пораду зосереджуватись на щасливих хвилинах життя, а нещасливими нехтувати, сприймати лише гарне, над яким вічність безвладна. Якби такий вибір був для Біллі можливий, він би, напевно, визнав це дрімання у фургоні під сонцем за найщасливіші хвилини свого життя.

Дрімав Біллі Пілігрим при зброї, що було вперше відтоді, як його забрали до війська. Його товариші наполягли, щоб він роздобув собі зброю, бо ж мало яких хижаків можна зустріти на поверхні Місяця — диких собак, зграї пацюків, що розжиріли на трупах, божевільних і вбивць, що вирвалися на волю, солдатів, що вбиватимуть доти, доки їх самих уб’ють.

За поясом Біллі стирчав здоровенний кавалерійський пістолет, реліквія ще з часів першої світової війни. Пістолет мав кільце в рукоятці і заряджати його треба було кулями завбільшки з дроздяче яйце. Біллі знайшов його в одному будинку на нічному столику. То була характерна ознака кінця війни; кожен, кому не ліньки, міг роздобути собі зброю — вона валялася повсюди. У Біллі був і кортик — парадна зброя офіцера люфтвафе. Руків’я його оздоблював орел з розкритим дзьобом, що дивився вниз і тримав у кігтях свастику. Кортик був встромлений у телеграфний стовп, і Біллі витягнув його звідти, коли фургон проїжджав повз той стовп.

З дрімоти Біллі вихопили голоси чоловіка й жінки, які щось жалісливо говорили по-німецьки. Вони щиро комусь співчували. Перше ніж Біллі розплющив очі, йому подумалося, що, певно, так жалісливо промовляли друзі Ісуса, коли знімали з хреста його понівечене тіло. Бува й таке.

Біллі розплющив очі. Біля фургона стояли літні чоловік і жінка, й чуло промовляли до коней. Вони помітили те, що американці пропустили повз увагу: губи в коней покалічені мундштуками, що аж проступила кров, копита їхні збиті, й кожен крок для них мука, і коні скаженіють від спраги. Американці ставилися до свого гужового транспорту як до нечутливого, шестициліндрового «шевроле».

Обоє кінських співчувальників пройшли вздовж фургона й докірливо подивилися на Біллі, на Біллі Пілігрима, такого довгов’язого, слабосилого й кумедного в своїй голубій тозі й сріблястих чоботях. Вони не боялися його. Та й узагалі нічого не боялись. Обоє були лікарі, акушери, і приймали пологи, поки не погоріли всі лікарні. Тепер вони прогулювались неподалік того місця, де колись стояла їхня оселя.

Впадала в око якась лагідна врода жінки, шкіра її стала напівпрозора від тривалого харчування картоплею. На чоловікові був діловий костюм, краватка й таке інше. Через ту картоплю і він світив ребрами. На зріст, як і Біллі; носив трифокальні окуляри в сталевій оправі. Це подружжя, що все життя мало справу з немовлятами, не спромоглося спородити собі подібних, хоч ніщо їм не заважало. Це цікавий коментар до питання про продовження роду людського.

Удвох вони знали дев’ять мов. До Біллі вони спершу звернулись по-польському, бо він був вбраний так чудернацько, а бідолашні поляки були мимовільним об’єктом для жартів у другій світовій війні.

Біллі спитав їх по-англійському, чого їм треба, і вони відразу так вичитали йому тією ж мовою, що Біллі мусив злізти з фургона й поглянути на коней. Побачивши, в якому жалюгідному стані його гужовий транспорт, він розплакався. Уперше на війні.

Пізніше, ставши вже літнього віку оптиком, він не раз плакатиме, але нишком, щоб ніхто не бачив, і без голосного скимління.

Ось чому за епіграф до цієї книжки взято чотири рядки зі славетної колядки. Вголос Біллі плакав дуже рідко, хоч часто бачив таке, від чого поривало на плач, і принаймні цим він скидався на колядкового Христа:

Ревуть воли й телята,
І мекає ягнятко.
Та Ісус малий не плаче —
Спокійне немовлятко.

Біллі перенісся в часі у вермонтський госпіталь. Скінчився сніданок, посуд прибрали, і професор Рамфорд з важким серцем почав визнавати Біллі за людську істоту. Він нецеремонно розпитав Біллі й пересвідчився, що той справді був у Дрездені. Він поцікавився, на що воно все було схоже, і Біллі розповів йому про коней і про подружжя, що відпочивало на Місяці.

Історія з кіньми скінчилася так: Біллі з допомогою лікарів розпряг коней, але ті не хотіли рушати з місця — надто вже вони позбивали ноги. А тоді над’їхали на мотоциклах росіяни і забрали всіх, крім коней.

Через два дні Біллі передали американцям, які відправили його на батьківщину тихохідним вантажним судном, що називалося «Лукреція А. Мотт». Лукреція А. Мотт була знаменитою американською суфражисткою. Вона давно померла. Бува й таке.

— Так було треба, — мовив Рамфорд до Біллі, маючи на увазі зруйнування Дрездена.

— Я знаю, — відповів Біллі.

— Це війна.

— Я знаю. І не нарікаю.

— На землі, мабуть, було пекло.

— Так, пекло, — погодився Біллі Пілігрим.

— Треба співчувати людям, яким довелося це робити.

— Я їм співчуваю.

— Ви там на землі, певно, не знали, що й думати.

— Все було нормально, — відповів Біллі.— Все нормально. Кожен робить те, що має робити. Я навчився цього на Тральфамадорі.

Того самого дня, але трохи пізніше, дочка Біллі Пілігрима забрала його додому, вклала в ліжко й увімкнула «чарівні пальці». Доглядати Біллі мала сиділка. Лікарі заборонили йому працювати й навіть виходити надвір — поки що принаймні. Він перебував під наглядом.

Але Біллі крадькома вишмигнув з дому, коли сиділка десь одвернулася, і поїхав у Нью-Йорк, де сподівався виступити по телебаченню. Він хотів розповісти світові про те, що дізнався на Тральфамадорі.

У Нью-Йорку Біллі Пілігрим зупинився в готелі «Ройялтон» на 44-й вулиці. Випадково йому дали той номер, в якому колись мешкав Джордж Жан Натан, критик і видавець. Натан, згідно з земним поняттям часу, помер 1958 року. Згідно ж із тральфамадорським поняттям, Натан, звичайно, досі ще десь живий і буде живий завжди.

Номер був невеликий і простий, єдине тільки, що він містився на найвищому поверсі і засклені двері з кімнати виходили на балкон, такий самий завбільшки, як і кімната. А за поруччям балкона відкривалась просторінь над 44-ю вулицею. Біллі перехилився через поруччя й подивився на людей, що рухалися унизу і скидалися на ворухливі дрібненькі ножиці. Це було так кумедно.

Вечір видався прохолодний, і невдовзі Біллі повернувся в кімнату й причинив балконні двері. Ті двері нагадали йому медовий місяць. В їхньому любовному гніздечку на мисі Енн теж були такі засклені двері — вони й досі є і будуть завжди.

Біллі ввімкнув телевізор і став клацати перемикачем: він шукав програми, в якій би міг виступити. Але для програм, в яких люди можуть висловлювати свої думки, було ще зарано. Був лише початок дев’ятої, отож по телебаченню показували тільки всякі дурниці і вбивства. Бува й таке.

Біллі вийшов з номера, спустився повільним ліфтом, пройшов до площі Таймс і заглянув у вітрину якоїсь зачуханої книгарні. На вітрині стояли сотні книжок про статеві стосунки, збочення і вбивства, путівник по Нью-Йорку і модель статуї Свободи з термометром. Крім того, там лежали чотири романи приятеля Біллі — Кілгора Траута — в дешевих виданнях, загиджені мухами й притрушені сажею.

Тим часом на будинку за спиною Біллі неонова стрічка повідомляла новини дня, і вітрина відбивала ті новини. В них ішлося про владу, спорт, гнів і смерть. Бува й таке.

Біллі зайшов у книгарню.

Напис усередині застерігав, що до приміщення в глибині книгарні дозволено входити тільки дорослим. Там крізь шпарку можна було подивитися кінокадри з голими дівчатами та хлопцями. Одна хвилина перегляду коштувала двадцять п’ять центів. Там ще продавалися фотографії голих молодих людей; їх можна було купити і взяти додому. Ці знімки мали більш тральфамадорський вигляд, ніж кіноплівка: їх можна було роздивлятись, коли й скільки хочеш, і вони ніколи не змінювались. Мине двадцять років, а ці дівчата так само будуть молоді, так само всміхатимуться й умліватимуть з насолоди або просто дурнувато лежатимуть, широко розкинувши ноги. Деякі з них їли тягучки або банани. Вони так само їстимуть їх і в майбутньому. І в молодих хлопців так само набрякатиме те, що дав їм батько, і так само напинатимуться їхні м’язи, немов гарматні ядра.

Але Біллі та частина книгарні не спокушала, його привабили романи Кілгора Траута на вітрині. Назви їх були для нього незнайомі, принаймні так здалося. Він розгорнув один з них. Це ніби не порушувало правил: кожен у книгарні щось переглядав. Книжка називалася «Велика дошка». Біллі пробіг кілька абзаців і пригадав, що багато років тому у військовому госпіталі вже читав це. У книжці розповідалося про земних чоловіка й жінку, що їх викрали прибульці з космосу й виставили на оглядини в зоопарку планети Циркон-212.

У своєму приміщенні в зоопарку герої роману мали на всю стіну табло, яке показувало біржові ціни й вартість акцій, а телеграфний апарат і телефон нібито зв’язували їх з біржею на Землі. планетяни Циркону-212 сказали своїм бранцям, що вони, цирконці, вклали на Землі на їхнє ім’я мільйон доларів і що тепер тільки від їхнього уміння залежить, чи будуть вони казково багаті, коли повернуться на Землю.

Телефон, велике табло і телеграфний апарат були, звичайно, вигадкою. А зроблено це було для того, щоб земляни в тому зоопарку поводилися перед глядачами природніше: щоб вони підстрибували й раділи, хихотіли чи хнюпились, щоб рвали на собі волосся, вражені величезними збитками, або тішились, як немовлята на руках у матері.

Земляни чудово записували курс акцій. Так, звичайно, і було заплановано. Потім до цього домішалась і релігія. Телеграфний апарат нагадав землянам, що президент Сполучених Штатів оголосив національний «тиждень молитви» і що кожен повинен відмолитись. Перед тим у землян цілий тиждень були невдачі на біржі — зазнали невеликих збитків на оливковій олії. Отож вони ревно заходилися молитись.

І це подіяло. Ціни на оливкову олію пішли вгору.

У другій книжці Кілгора Траута йшлося про чоловіка, який винайшов машину часу, щоб перенестися в минуле й побачити Христа. Машина не підвела, і він побачив Христа ще дванадцятирічним хлопцем, коли той навчався в Йосифа теслярського ремесла.

В їхню майстерню прийшли два римські солдати з накресленим на папірусі планом технічної споруди, яку їм треба було на ранок мати готовою. То був хрест, призначений для страти одного заколотника.

Ісус із Йосифом виконали замовлення. Вони були раді, що дістали роботу. І заколотника розіп’яли на тому хресті.

Бува й таке.

Хазяйнували в книгарні п’ятеро схожих, мов близнята, невисоких лисих добродіїв, що слинили в зубах незапалені сигари. Вони ніколи не усміхались і тільки сиділи на своїх високих табуретах. Цим паперово-целюлозним борделем вони заробляли собі на прожиття. їх самих це не збуджувало, як і Біллі Пілігрима. Всіх інших — навпаки. Чудний це був магазин, усе про любов та про дітей.

Вряди-годи продавці нагадували тому чи іншому відвідувачеві, щоб він або купував, або вимітався геть, бо нічого без кінця глипати й мацати руками. А декотрі з відвідувачів дивились один на одного, а не на крам.

Один продавець підійшов до Біллі й сказав, що справжній крам у глибині приміщення, що книжки, які Біллі проглядає, про людське око.

— Це не те, що вам потрібно, запевняю! — сказав він Біллі.— Те, що вам треба, далі.

Біллі ступив кілька кроків до приміщення для дорослих. Зробив він так із ввічливості, прихопивши і Траутову книжку про Христа й машину часу.

Мандрівник у часі з роману Траута задався перевірити, чи справді Христос помер на хресті, чи його зняли ще живим, і, отже, він просто живе собі далі. Герой книжки взяв із собою стетоскоп.

Біллі заглянув у кінець роману, де герой змішався з натовпом, що знімав Ісуса з хреста. Вбраний по-тодішньому, мандрівник у часі першим видерся драбиною, прихилився до Христового тіла і нишком, щоб ніхто не помітив, приставив стетоскоп.

З висохлої грудної порожнини не чулося ані звуку. Син божий був мертвий-мертвісінький.

Бува й таке.

Мандрівник у часі, якого звали Ланс Корвін, примудрився також зміряти зріст Христа, але зважити його вже не пощастило. На зріст Христос мав п’ять футів і три з половиною дюйми.

До Біллі підійшов другий продавець і спитав, чи він збирається купувати книжку, і Біллі відповів, що так, він хоче її купити. Біллі стояв біля полиці дешевих книжок про статеві збочення від давнього Єгипту й до наших днів і таке інше, а продавець думав, що він переглядає одну з тих книжок. Продавець вжахнувся, коли побачив, що за книжка в руках у Біллі.

— А нехай йому, де ви таке запопали? — сказав він і пішов розповісти іншим продавцям про дурнуватого, що хоче купити книжку з вітрини. Ті вже придивлялись до Біллі. Він і їм видався підозрілим.

Чекаючи на здачу, Біллі зауважив поряд купу старих журналів з зображенням жінок. Глянувши краєчком ока на один з них, він прочитав на обкладинці заголовок: «Де насправді поділася Монтана Уайлдгек?»

Біллі прочитав ту статтю. Він-бо знав, де насправді поділася Монтана: вона була на Тральфамадорі, доглядала там маля, але журнал, який називався «Нічні киці», висловив здогад, що вона лежить у цементній домовині на глибині двісті футів у бухті Сан-Педро.

Бува й таке.

Біллі стало смішно. Для цього журналу, що мав еротично збуджувати самотніх чоловіків, історія про Монтану була тільки приводом, щоб умістити добірку кадрів з сороміцьких фільмів, у яких вона знімалася ще дівчам. Біллі не захотів їх дивитися. Зрештою, то було абищо — тільки сажа й крейда. Так і будь-кого можна зобразити.

Біллі знову попросили пройти в глибину приміщення, і цього разу він не огинався. Якийсь м’якуватий моряк відійшов від кіноавтомата, коли плівка все ще крутилася. Білі заглянув у вічко і побачив Монтану Уайлдгек, коли та саме лежала на ліжку й чистила банан. Автомат вимкнувся. Біллі не хотів дивитись, що станеться потім, і продавець порадив йому пройти далі, де під прилавком є справді гострі лакоминки для знавців.

Біллі трохи зацікавило, що ж вони там можуть приховувати. Продавець захихотів і показав йому. То була фотографія жінки й шотландського поні, які силкувалися здійснити статевий акт між двома доричними колонами на тлі оксамитових гардин, оздоблених помпончиками.

Цього вечора на телестудію Біллі не потрапив. Натомість він узяв участь в диспуті, влаштованому на радіо. Поруч з готелем Біллі була радіостудія. Біллі побачив напис над дверима і ввійшов. Ліфтом піднявся до студії, де вже чекали інші люди, поки їх впустять. То все були літературні критики. Вони визнали Біллі за одного зі своїх колег. Мав відбутися диспут на тему, існує роман чи вже вимер. Бува й таке.

Біллі разом з усіма сів за золотистим дубовим столом, де перед кожним стояв мікрофон. Ведучий запитав його ім’я і від якого він часопису. Біллі сказав, що від «Іліум газет». Він був схвильований і щасливий.

— Якщо вас занесе у Коді, штат Вайомінг, — сказав він сам до себе, — ви тільки спитайте Шаленого Боба.

Біллі першим підніс руку, але зразу говорити йому не дали. Поки що виступали інші. Перший критик сказав, що саме пора хоронити роман, коли вже один вірджінець дійшов до того, що через сто років після поразки південців написав нову «Хатину дядька Тома». Інший заявив, що люди тепер відучилися так читати, щоб відтворювати в уяві друковані сторінки, отож авторам доводиться брати приклад з Нормана Мейлера, котрий привселюдно здійснює те, що напише. Ведучий попрохав критиків висловити свою думку про завдання роману в сучасному суспільстві. Один критик сформулював його так: «Додавати барвистості приміщенню, в якому чисто-білі стіни»; другий — «Майстерно змальовувати марнотратство»; третій — «Навчати дружин дрібних службовців, що треба купувати і як поводитись у французьких ресторанах».

Тоді надали слово Біллі. Він одразу чудово поставленим голосом почав розповідати про літальні тарілки, про Монтану Уайлдгек і таке інше.

Скориставшися з перерви для реклами, Біллі культурно випровадили зі студії. Він повернувся до готелю, вкинув двадцять п’ять центів в автомат «чарівні пальці» й ліг спати. Вві сні він перенісся на Тральфамадор.

— Знов подорожував у часі? — запитала Монтана. Був штучний вечір: Монтана годувала немовля.

— Гм? — перепитав Біллі.

— Ти знов подорожував у часі. Я відразу бачу.

— Умгу.

— Де ти був цього разу? Адже не на війні.

— У Нью-Йорку.

— А, Здорове Яблуко.

— Гм?

— Це так колись називали Нью-Йорк.

— А-а.

— Бачив якісь п’єси чи кіно?

— Ні. Я пройшов через площу Таймс і купив книжку Кілгора Траута.

— Ото щастя! — Вона не поділяла його захоплення.

І докинув знічев’я, що бачив кілька кадрів з сороміцьких фільмів, в яких вона знімалась. Вона зреагувала на ці слова так само знічев’я. Відповідь її була по-тральфамадорському безтурботна:

— Атож… А я чула про те, як ти воював, яким ти там був блазнем. І про того вчителя, якого розстріляли. Той розстріл — справжнє сороміцтво!

Вона дала немовляті другу грудь — даний момент був так побудований, що вона мусила це зробити.

— Вони знов бавляться з годинниками, — сказала Монтана, підводячись, щоб покласти немовля у колиску.

Вона мала на увазі їхніх доглядачів, що пускали електричні годинники під банею то швидше, то повільніше, то знову швидше, спостерігаючи в шпарини, як при цьому поводиться невелика родина землян.

На шиї у Монтани блищав срібний ланцюжок, з якого звисав між грудьми медальйон з фотокарткою її матері-алкоголічки, — то було абищо, тільки сажа й крейда. На такій фотокартці можна зобразити будь-кого. На медальйоні були вигравірувані слова:

«Боже, даруй мені спокій душі, щоб миритися з тим, чого я не можу змінити, мужність, щоб змінювати те, що я можу змінити, і мудрість — завжди бачити різницю».

Глава 10

Дача Роберта Кеннеді міститься за вісім миль від того будинку, в якому я живу цілий рік. І ось два дні тому на Роберта Кеннеді вчинено замах. Минулої ночі він помер. Бува й таке.

Місяць тому вчинено замах на Мартіна Лютера Кінга. Він теж помер. Бува й таке.

І щодня уряд моєї країни дав мені звіт про трупи, наслідок застосувань військової науки у В’єтнамі. Бува й таке.

Мій батько помер давно — природною смертю. Бува й таке. Він був симпатяга і полюбляв збирати рушниці. Він залишив їх мені у спадок. Тепер їх їсть іржа.

На Тральфамадорі, каже Біллі Пілігрим, не дуже цікавляться Ісусом Христом. Із землян найбільшу увагу тральфамадорців привертає особа Чарльза Дарвіна, котрий учив, що хто помирає, той таки повинен померти, і що від трупів своя користь. Бува й таке.

Та сама ідея закладена і в романі «Велика дошка» Кілгора Траута. Істоти з літальної тарілки, які викрали героя, розпитують у нього про Дарвіна. І про гольф.

Якщо те, що Біллі довідався від тральфамадорців, правда, — тобто що ми всі житимемо вічно, хоч би часом здавались не знати якими мертвими, — то мене це не дуже тішить. А проте, якщо мені судилося провести вічність, перебуваючи то в одних, то в інших моментах, я вдячний долі, бо так багато цих моментів були гарні.

Одним із найгарніших моментів, які я пережив останнім часом, була подорож до Дрездена разом з давнім приятелем із війни О’Гаром.

Ми вилетіли зі Східного Берліна літаком угорської авіакомпанії. У пілота були рівненькі вуса. Він нагадував Адольфа Менжу, Поки літак заправляли пальним, він посмоктував гаванську сигару. Коли літак підіймався в повітря, ніхто нам не нагадав, щоб ми пристебнули пояси.

У польоті молодий стюард подав нам житній хліб, салямі, масло, сир і біле вино. Відкидний столик переді мною не відкривався. Стюард пішов у службовий відсік і повернувся з відкривачкою для консервів. Нею він і відкрив столик.

У літаку було ще шестеро пасажирів, вони розмовляли різними мовами. Для них це теж була приємна пора. Внизу лежала Східна Німеччина, всюди мерехтіли вогні. Я уявив собі, що б то було, якби на ці вогні, на ці села, містечка й міста скинути бомби.

О’Гар і я ніколи не сподівалися, що доробимось грошей, а проте нам добряче-таки поталанило.

— Якщо ви будете у Коді, штат Вайомінг, — знічев’я сказав я йому, — ви тільки запитайте Шаленого Боба.

О’Гар мав із собою невелику записну книжку, в кінці якої були надруковані поштові тарифи, протяжність авіаліній, висота знаменитих гір та інші важливі дані про світ. Шукаючи інформації про кількість населення Дрездена, якої у записній книжці не виявилося, він натрапив на ось таке, що й дав мені прочитати:

«У світі щодня народжується в середньому 324 000 немовлят. Протягом цього самого дня в середньому 10 000 чоловік помирає з голоду або недоїдання». Бува й таке. «Крім того, 123 000 чоловік помирають з інших причин». Бува й таке. Отже, щоденний приріст населення в світі становить 191 000 чоловік. Демографи передбачають, що до 2000 року населення земної кулі подвоїться і досягне 7 000 000 000 чоловік».

— І всі захочуть жити по-людськи, — сказав я.

— Мабуть, — погодився О’Гар.

Біллі Пілігрим тим часом переносився назад у Дрезден, але не в теперішній. Він повернувся у 1945 рік, на третій день після зруйнування міста. Біллі й інші йшли під конвоєм до руїн. Був там і я. О’Гар теж. Останні дві ночі ми провели у стайні сліпого власника заїзду, де нас і знайшло начальство. Нам сказали, що робити: треба було по сусідах позичити кайла, лопати, ломи й тачки і з цим причандаллям дістатися до певного місця серед руїн, де ми будемо працювати.

На основних шляхах, що вели до руїн, стояли загорожі. Цивільних німців далі не пускали. Досліджувати поверхню Місяця їм не дозволялося.

Цього ранку в певному місці в Дрездені зібрали полонених з багатьох країн. Було вирішено, що саме тут почнуться розкопки трупів. І розкопки почалися.

Біллі опинився поруч з маорійцем, що потрапив у полон під Тобруком. Маорієць мав шоколадно-брунатну шкіру. На лобі й щоках у нього було витатуйовано спіральні обводи. Біллі й маорієць вкопувалися в безживну й безнадійну місячну щебінку. Поверхня Місяця ще не злежалась як слід, і раз у раз виникали зсуви.

Копали одночасно в різних місцях. Ніхто спочатку не знав, де що знайдеться. Ями ці здебільшого нікуди не вели — копачі натикалися або на бруківку, або на такі здоровенні брили, що їх годі хоча б зрушити з місця. Техніки ніякої не було. Навіть коні, мули чи воли неспроможні були рухатись по місячній поверхні.

Біллі й маорієць разом з іншими, що допомагали їм у тих розкопках, натрапили кінець кінцем на заслін із дощок, за яким два кам’яні уламки, впершись один в одного, утворювали якусь подобу ніші. В заслоні пробили отвір, і відкрився вхід до темної печери.

Німецький солдат з ліхтариком спустився в ту темряву і довго не повертався. Вийшовши, нарешті, він доповів старшому над краєм ями, що там десятки трупів. Вони сидять на лавах, цілі-цілісінькі.

Бува й таке.

Старшин наказав розширити отвір і спустити вниз драбину, щоб можна було витягати трупи. Так відкрилася в Дрездені перша копальня трупів.

Одна за одною з’явилися сотні таких копалень. Спершу мертві тіла не поширювали неприємного запаху, вони були наче воскові фігури з музею. Але згодом трупи почали розкладатися, відгонячи гірчичним газом і трояндами. Бува й таке.

Маорієць, з яким працював Біллі, помер від надмірного блювання: йому наказали зійти в цей сморід і працювати. Він блював без кінця і виблював собі всі нутрощі. Бува й таке.

Тоді розробили нову технологію. Трупів уже не витягали, солдати спалювали їх вогнеметами на місці. Солдати стояли назовні, а всередину пускали тільки вогонь.

Десь під цю пору бідолашного старого Едгара Дербі застукали з чайником, узятим у катакомбах. Його арештували, звинуватили в грабежі й розстріляли. Бува й таке.

А тим часом настала весна. Копальні трупів позакривали. Усіх солдатів позабирали битися проти росіян. Жінки й діти копали окопи на околицях Дрездена. Біллі та інших полонених замкнули в стайні в передмісті. І ось одного ранку вони побачили, що двері стайні незамкнені. Друга світова війна в Європі скінчилася.

Біллі й решта полонених висипали на затінену вулицю. На деревах розпускалося листя. Ніде не було ніякого руху, ніякого транспорту. Стояв тільки фургон з двома кіньми, полишений на дорозі. Фургон був зелений і нагадував труну.

Щебетали пташки.

Одна пташка озвалася до Біллі Пілігрима:

— Ф’юїть-фіть?

КУРТ ВОННЕГУТ — ФАНТАСТ І САТИРИК

Курт Воннегут народився 11 листопада 1922 року в Індіанаполісі (штат Індіана) у родині архітектора. Два роки він навчався в Корнелському університеті, а потім пішов у армію — пішов не лише з громадянського обов’язку, а й покликаний власними антифашистськими переконаннями. На фронті Курт був розвідником-піхотинцем, потрапив у німецький полон, де й став мимовільним — і одним з небагатьох уцілілих — свідком бомбардування Дрездена американською авіацією 13 лютого 1945 року. Після війни він деякий час працював репортером, а опісля — у відділі зовнішніх зв’язків однієї з великих фірм, поки не перейшов па становище «вільного художника».

Дебютував Воннегут у 1949 р. науково-фантастичними оповіданнями. Згодом він опублікував — окрім новелістичної збірки та двох п’єс — сім романів: «Механічне піаніно» (1952), «Сирени з Титану» (1959), «Ніч-мати» (1961), «Колиска для кота» (1963), «Хай благословить вас господь, містере Розуотер» (1966), «Бойня номер п’ять» (1969), «Сніданок для чемпіонів» (1973). Майже всі твори Воннегута перекладено багатьма мовами, а нещодавно зацікавилися його романами й кіномитці: так, кілька років тому в СІЛА було здійснено вдалу, як відзначала преса, екранізацію «Бойні номер п’ять».

Довгі роки американська критика не помічала Воннегута, залічуючи його до рядових постачальників фантастично-утопічного чтива, розрахованого на невибагливі смаки широкої публіки. Аж під кінець 60-х років захоплення американської — студентської переважно — молоді творами Воннегута змусило й авторів «солідних» журнальних рецензій та оглядів зацікавитись його творчістю. До нього прийшло визнання, він став модним і загальновизнаним.

Нині Воннегут належить до найпопулярніших американських письменників, а Грехем Грін, наприклад, взагалі вважає його одним із найвидатніших майстрів слова у сучасній Америці. Більшість романів Воннегута мають чітко виражений характер соціальної фантастики, і в розвитку цього жанру письменник посідає чільне місце в усій американській літературі. Твори К. Воннегута визначаються наявністю гострого гротеску й сарказму, вони насичені дошкульною іронією, а крізь глузливий сміх часто проступає глибоке обурення й гнів. Антигуманна сутність капіталізму Сполучених Штатів не раз була об’єктом зображення й осуду демократичних художників, але в творах Воннегута (як і в творах його сучасників Р. П. Уоррена, В. Стайрона, С. Беллоу, Дж. Оутс та інших) відчутно помітні симптоми «тотальної» духовної кризи, що охопила цю одну з найбагатших країн світу.

В «Механічному піаніно» і частково в «Сніданку для чемпіонів» — це моральне виродження суспільних верхів, «деіндивідуалізація» людини, перетворення її на бездумне коліща у виробничому апараті. В «Колисці для кота» — це деградація представників науки, готових в інтересах великого бізнесу творити винаходи, які загрожують загибеллю всьому людству. В «Хай благословить вас господь…» — це всевладдя обмежених корисливих людей в американському «хворому суспільстві». «Американське класове суспільство, — наголошує автор в цьому романі,— система жорстока й безглузда, цілком непридатна, зайва й позбавлена почуття гумору».

Фантастика для Воннегута — це не просто форма вияву суспільного застереження про ті небезпечні наслідки, до яких може призвести послідовний розвиток панівних тенденцій американської дійсності, а й своєрідний заклик до активної протидії цим зловісним антилюдським тенденціям. І навіть там, де елемент фантастики й вигадки зведений до мінімуму, де торжествує нещадний реалізм буденності (як от у «Сніданку для чемпіонів»), — ця сама банальна буденність американської дійсності постає як щось безглузде й непотрібне, як щось протипоказане здоровому людському глуздові.

Чи не найрельєфніше ця риса творчого й ідейного світобачення Воннегута проявилася в одному з найхимерніших за композицією його романів — у «Бойні номер п’ять». Тут наявний увесь комплекс характерних для науково-фантастичної літератури аксесуарів: мандри в часі й просторі, силуети прибульців з космосу, переплетення суворо реалістичних епізодів зі сценами чисто ексцентричними і навіть бурлескними. Але цей жанровий антураж служить письменникові для критики дуже земних і реальних об’єктів: фашизму і вояччини, духовного маразму капіталізму в середині й на схилі XX століття.

Герой цього роману Біллі. Пілігрим родом з того самого провінційного американського містечка Іліум у штаті Нью-Йорк, яке фігурує і в творах «Ніч-мати» та «Колиска для кота». До речі, і деякі з персонажів «Бойні номер п’ять» не вперше зустрічаються читачеві: так, Говард Кемпбел виступає як центральна дійова особа у романі «Ніч-мати», а Еліот Розуотер — у романі «Хай благословить вас господь, містере Розуотер». Зі знайомим нам по «Бойні номер п’ять» автором фантастичних романів Кілгором Траутом ми знову стикаємось у «Сніданку для чемпіонів». Це неодноразове звертання до тих самих героїв, прив’язування дії до того самого середовища, очевидно, свідчить про намір письменника створити своєрідний епічний цикл. При цьому підкреслена звичайність характерів та життєвої філософії мешканців Іліума робить це містечко у певному розумінні символом американського способу життя наших днів — з усіма його закоренілими вадами й нерозв’язаними суспільними проблемами.

Варварське бомбардування американцями Дрездена наприкінці другої світової війни, мало не напередодні визволення міста радянськими військами, письменник використав як вихідний пункт для низки гротескних і химерних пригод, які в своїй сукупності приводять нас до критичних висновків про дійсність сьогоденної Америки і всього капіталістичного світу. Сувора й нещадна сатира К. Воннегута водночас гуманістична у своїй органічній суті, бо її відзначає бажання служити добру й справедливості, служити людям.

І ще характерне для творчості Воннегута: актуальність його художницького мислення, щирість перед читачем і довіра до нього. Стиль його, незважаючи на всю ексцентрику й буфонадність, — прозорий і відкритий, він весь перед читачем. Таким є Курт Воннегут — письменник, якому не можна не вірити.

П. Соколовський

Примітки

1

На жаль, минають швидкоплинні роки (лат.).

(обратно)

2

Голос людський і голос небесний (лат.).

(обратно)

3

Розвідувально-диверсійні підрозділи американської армії, що відзначилися нечуваною жорстокістю під час війни у В’єтнамі.

(обратно)

Оглавление

  • Курт Воннегут. Бойня номер п'ять
  •   БОЙНЯ НОМЕР П’ЯТЬ, АБО ХРЕСТОВИЙ ПОХІД ДІТЕЙ (службовий  танець  зі  смертю) 
  •   Глава 1
  •   Глава 2
  •   Глава 3
  •   Глава 4
  •   Глава 5
  •   Глава 6
  •   Глава 7
  •   Глава 8
  •   Глава 9
  •   Глава 10
  • КУРТ ВОННЕГУТ — ФАНТАСТ І САТИРИК


  • загрузка...