На далеких берегах [Імран Ашум-огли Касумов] (fb2) читать онлайн

І. Касумов, Г. Сеїдбейлі НА ДАЛЕКИХ БЕРЕГАХ Повість

^©   _{http://kompas.co.ua  — україномовна пригодницька література}

_{Художнє оформлення О. Л. ГУБОВА}

_{Переклад М. СИДОРЕНКА}

_{Переклад здійснено за виданням: И. Касумов, Г. Сеидбейли. На дальних берегах. Повесть. Издательство ЦК ВЛКСМ «Молодая гвардия», 1954.}

Пам'яті славного сина азербайджанського народу Мехті Гусейн-заде присвячується ця книга.

Автори.

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

Одного зимового дня в неділю вулицями Трієста плентався дідусь з пом'ятим відром і квачем у руках, його давно не голене обличчя було чорне чи то від бруду, чи від загару й мало флегматичний вираз. Чалапаючи в подертих черевиках по сніговій сльоті, старий звернув на вулицю Святого Якоба в робітничому кварталі і, облюбувавши один з мурів, зупинився перед ним; опустив квач у відро, обмазав клеєм вологе каміння й наліпив на ньому оголошення, в якому італійською і німецькою мовами сповіщалося мешканців Трієста про те, що за спіймання партизана під кличкою Михайло встановлюється грошова винагорода в сто тисяч німецьких марок.

Біля оголошення зібрався натовп, залунали здивовані вигуки:

— Сто тисяч! Ого!..

— Так, чималенько…

— Ну й молодець же цей Михайло!

— Сто тисяч на вулиці не валяються. Мабуть, він залив їм за шкуру сала.

— Бач, як розщедрились!

Старий окинув усіх байдужим поглядом і рушив далі. Оголошення з'явилися на кожній вулиці; вони були на оградах, на стовбурах дерев, на стінах міських будинків і на ґратчастих огорожах скверів, на вітринах спустілих магазинів і на вікнах поодиноких трамваїв, у порту і навіть серед руїн стародавнього амфітеатру.

Трієстинці читали оголошення і намагались уявити зовнішність таємничого Михайла. Хто він? Звідки? Який із себе? Прикмети, вказані в оголошеннях, були скупі й непевні: «вищий ніж середнього зросту, смаглявий, широкоплечий, припухлі повіки, чорні очі, підборіддя з невеликою ямкою…»

Подекуди оголошення висіли поряд з німецькими воєнними зведеннями, в яких повідомлялося про наступ гітлерівців на Східному фронті, перелічувались захоплені ними міста. А оголошення красномовно свідчило про фальшивість благополуччя, розрекламованого в німецьких зведеннях.

Перед афішним стендом зупинилося двоє прохожих: невисокий чоловік із стомленим обличчям і худий, сутулуватий дідусь. Старий перебіг очима оголошення й посміхнувся:

— М-м… Як ви думаєте, коли націсти… гм… мають такі успіхи на Східному фронті, то чого ж їх лякає жменька партизанів? Ба навіть один цей Михайло?

Чоловік знизав плечима й у тон співбесідникові зауважив:

— Справді, люди вже не знають, чому й вірити: чи їхнім зведенням, чи оголошенням… А от по радіо я чув, що росіяни громлять німців…

Дідусь сторожко озирнувся й прошепотів своєму співбесідникові:

— Чому вірити, кажете?.. Та ось у містечку Сюзанна, де минулого тижня зупинялася на відпочинок дивізія СС, був висаджений у повітря націстський кінотеатр. Кажуть, годин вісім підряд вивозили трупи гітлерівців… Хай-но хтось не повірить цьому…

— Робота Михайла! — чи то з радістю, чи з острахом вигукнув чоловік і знову звів погляд на оголошення. — Та хіба ж знайдеш його за цими прикметами!

— А вам дуже кортить знайти його? — насторожено спитав дідусь.

Чоловік посміхнувся:

— Дуже. — І вже зовсім пошепки додав: — Мені хочеться потиснути йому руку.

До одного з оголошень підійшов чепуристий німецький офіцер з шкіряною сумкою, перекинутою через плече.

Відгорнувши полу шинелі, він вийняв з бокової кишені записну книжку і заходився неквапливо списувати з оголошення прикмети партизана.

— Хочете заробити сто тисяч, пане обер-лейтенант? — пролунав позад нього насмішкуватий голос.

— А чому б і не заробити, лейтенанте, — спокійно, не повертаючи голови, відповів обер-лейтенант. Він закрив книжку, сховав її в кишеню і тільки після цього обернувся до худого, цибатого, як журавель, офіцера, що підійшов до нього.

Той пробубонів здивовано:

— Пробачте, пане обер-лейтенант, як ви дізналися про мій чин?

Обер-лейтенант самовдоволено посміхнувся.

— Тут, — він окинув поглядом вулицю, — треба вміти бачити й спиною. Врахуйте це!

Подив не зійшов з обличчя лейтенанта: він не догадувався, що обер-лейтенант помітив відображення його погонів на лискучому чорному мармурі тумби з оголошенням. Розгублено промимривши «хайль Гітлер», цибатий німець подався геть.

Обер-лейтенант поглянув йому вслід з посмішкою.

Це був плечистий, вищий ніж середнього зросту, кремезний чолов'яга років двадцяти п'яти. Смагляве обличчя, ледь припухлі повіки над чорними очима, ямочка на підборідді відповідали описаним в оголошенні прикметам; і коли б не гордовитий вираз обличчя, що робив його непривабливим, багато хто позирав би на обер-лейтенанта з підозрою.

Обер-лейтенант позіхнув і поглянув навкруги.

Звідси видно було набережну, вимощену гранітними плитами. Пароплави повтикалися носами в берег. Військові транспорти наїжилися задраними вгору жерлами гармат, дулами кулеметів.

Химерними й якимись ефірними здавалися оддалік губернаторський будинок і готель «Екзельціор», що височіли на березі моря.

Стояла напрочуд тепла для січня погода… Небо було по-зимовому білясте, але прозоре; сонце щедро сипало своє проміння на місто, що велетенським серпом вигиналося вздовж берега моря, на будинки, палаци, церкви, музеї, готелі, на корпуси машинобудівних заводів, ткацьких фабрик, розташованих на околицях, на пароплави в бухті, на фунікулер, який з'єднував центр з передмістям Опчина, що розкинулося трохи вище, ніж саме місто, біля підніжжя гір…

Там шастав угору і вниз крихітний, ніби іграшковий/ трамвайчик салатового кольору.

Серед будівель впадала в очі безладна мішанина архітектурних стилів різних епох — романські капітелі, готичні вежі, візантійські арки мирно уживалися з стародавньохристиянською базилікою, конструктивістським нагромадженням бетонно-скляних кубів.

Обер-лейтенант поглянув на годинник і, видно, не знаючи, як згаяти час, повільно перейшов майдан.

Повз нього прокрокував есесівський патруль, прогуркотів грузовик, переповнений виснаженими, стомленими робітниками, яких охороняли два італійських солдати, продріботіла сухорлява черниця в чорному, наглухо застебнутому одінні й чепці. Перед продовольчою крамничкою стояла довжелезна черга жінок. Селяни в запиленому одязі пленталися по тротуару, вдивляючись у номери будинків. Кілька лакованих фіатів чекали своїх господарів біля під'їзду великого особняка.

Невдовзі обер-лейтенант опинився в робітничому кварталі міста. Будинки й маленькі трактирчики вимурувані тут з місцевого каменю: дерево в Трієсті ціниться як золото. Брук покритий тонким шаром стоптаного снігу, що вже підтанув…

Була неділя, та особливого пожвавлення в місті не відчувалося, тільки з трактирів лунали гучні, збуджені голоси. Крізь жалюзі з очерету або металевих ланцюжків, що заміняли в трактирах двері, видно було чорні, побризкані водою долівки й нічим не застелені столи, біля яких товпилися похмурі робітники.

Вулицею, гупаючи кованими чобітьми, промарширував взвод гітлерівців, і знову запанувала тиша.

Ближче до базару було й гомінливіше і людніше.

Десятки рук простяглися до обер-лейтенанта;. перед його очима замелькали козли і слони, майстерно вирізані з дерева; барельєфи, вирізьблені на велетенських, завбільшки з долоню, пробках; здебільшого це були зображення гладкого червононосого чоловіка з пивним кухлем біля витягнутих губів…

Обер-лейтенант вийшов до центра міста.

Весною і влітку місто мало, напевне, більш привабливий вигляд: тішила зір розкішна зелень акацій і каштанів, що росли на вулицях; на майданах і бульварах, у скверах велично пишалися пальми. Тепер же вони поблякли й не скрашували одноманітного міського пейзажу.

Та не тільки почорнілі будинки й пальми надавали місту похмурого, сумовитого вигляду.

Місто — це передусім люди. А люди брели вузькими тротуарами, похнюпивши голови, невеселі, заклопотані.

На всьому лежало важке, похмуре тавро окупації.

Асфальт змережаний зморшками — це сліди важких гусениць танків, що без упину повзали по місту.

Провели під конвоєм робітників, які поверталися з заводів.

На віа дель Акведотто погойдуються на деревах повішені. В одного сорочка в крові, а вірьовка — уся в вузлах: мабуть, кілька разів рвалася, коли вішали бідолашного.

Обер-лейтенантові надокучило блукати містом.

Біля палацу Револьтелло есесівці під наглядом кількох офіцерів проворно вантажили на двотомні автомашини картини з міського художнього музею. Смагляве обличчя обер-лейтенанта трохи пожвавішало.

Підійшовши до жебрака-музики, що стояв із скрипкою біля входу в музей, він спитав каліченою італійською мовою:

— Як пройти до Сан-Джусто?

Жебрак підвів сиву патлату голову й показав рукою:

— Прямо!

Обер-лейтенант пішов прямо.

І ось він у соборі Сан-Джусто, перед образом богоматері з немовлям на руках; вона сидить на троні між двома архангелами.

Офіцер довго не міг одірвати погляду від чудового витвору стародавнього мистецтва. Мов зачарований, дивився він на нього, то відступаючи на кілька кроків, то знову наближаючись. Навіть поторкав пальцем прекрасну візантійську мозаїку, якою було декороване основне зображення. Вираз обличчя в офіцера був тепер не пихатий і відразливий, а натхненний, юний. В очах світилося непідробне, палке захоплення, губи беззвучно ворушилися, і, дивлячись на нього збоку, можна було подумати, що він дуже побожний і шепоче зараз слова молитви. Та це були слова захоплення і вдячності, які завжди викликає у вразливих людей високе поетичне мистецтво.

Нарешті офіцер піймав себе на тому, що надто довго затримався біля образа богоматері. Він озирнувся. Людей у соборі було небагато: кілька гуляючих, байдужих до всього німецьких унтерів, опасистий дідусь з парасолькою, двоє переляканих дівчаток, що намагалися не потрапляти на очі солдатам, і маленький, із зморщеним, як волоський горіх, лицем священик. Воротар — літній, з хворобливо-жовтим кольором шкіри і рідкими пасмами довгого волосся — здивовано поглядав на ошатно зодягненого німецького офіцера. За останні роки це був, мабуть, перший відвідувач собору, який виявив такий палкий інтерес до мистецтва, коли не зважати на старого священика, що вже двічі заходив сюди.

Офіцер підійшов до священика і схилив голову, просячи благословення. Священик перехрестив його, і між ними почалася не зовсім звичайна розмова.

— Ви теж любите скульптуру й живопис, святий отче? — спитав офіцер у священика.

— Теж?.. Гм… Мені здається, що ви приємніше провели б час у зольдатенхаймі на віа Гегга.

— Я чув святий отче, про цей дім. О котрій годині найзручніше завітати туди?

— О другій годині дня: там ваші в цей час обідають.

— Дякую вам.

За кілька хвилин німецький обер-лейтенант стояв уже на розі вулиці Гегга, біля невеличкої перукарні: видно було, що він чекав когось.

Вулицею йшов загін гітлерівської фельджандармерії — близько двадцяти чоловік, у касках і з галунами на грудях. Вони зупиняли всіх військових, перевіряли в них документи.

Однак обер-лейтенант не звернув особливої уваги на жандармів, що наближалися до нього. Його погляд був прикутий до довгоногого німецького солдата, який крокував тротуаром напроти. В одній руці солдат ніс важку офіцерську сумку, другою обіймав за плечі тендітну гарненьку дівчину-італійку з чорним кучерявим волоссям.

Веснянкуватий, білявий, з вицвілими бровами й голубими очима, солдат на вигляд був зовсім хлопчиськом: щонайбільше років дев'ятнадцяти-двадцяти. Солдат був на сьомому небі — він розкотисто реготав, пригортав до себе італійку й шепотів їй на вухо щось таке, від чого дівчина здригалась і мерзлякувато куталася в шаль.

На губах обер-лейтенанта заграла зловтішна посмішка.

Солдат ішов назустріч жандармам. Та йому не вдалося дійти до них: він нахопився на обер-лейтенанта, що наче з-під землі виріс перед ним.

Солдат винувато закліпав очима і машинально виструнчився. Та було вже пізно. Офіцер вибухнув такою приголомшливою лайкою, що навіть бувалі жандарми перезирнулися й нерішуче зупинилися віддалік.

Як тільки не шпетив офіцер невдаху-солдата! Він обзивав його свинею, мерзотником і пройдисвітом, який, аніскільки не турбуючись про свого начальника, змушує його цілісінькі дві години шукати себе по місту. Якщо вірити офіцерові, солдат тільки те й робить, що волочиться по всіх трієстинських вертепах; його завжди бачать п'яним у товаристві повій; він — негідник і падлюка, якого тільки ляпасами можна примусити виконувати свій обов'язок денщика.

Офіцер з погрозою ступив до дівчини, та метнулася до стіни й чкурнула в найближчий провулок.

У солдата сіпалась ліва щока; він дуже заїкався, намагаючись щось сказати, але нова злива проклять примусила його облишити безнадійні спроби виправдатися.

— Годі сіпати щокою, ідіот! — репетував офіцер. — Я певен, що тебе не на полі бою контузило, а вперіщили пивним кухлем у корчмі! І такого телепня я запросто звав Малюком — з поваги до його хреста, до його поранення, зрештою, до його батька! Хто б міг подумати, що в штурмбанфюрера СС такий кретин-син? Виродок! Марш за мною!

У Малюка справді висів на грудях залізний хрест, який зовсім не пасував до його дурнуватого й жалюгідного вигляду.

Обурено відкопиливши губи ї навіть не обернувшись у бік жандармів, офіцер пішов уперед. Слідом за ним, закинувши через плече сумку, поплентався й денщик.

Начальник загону фельджандармерії в роздумі почухав мізинцем перенісся. Щось надто вже тверді закінчення слів у мові цього обер-лейтенанта, але, власне кажучи, йому й необов'язково бути уродженцем Баварії чи Померанії. Скільки зараз в армії німців із Судет, Угорщини, Ельзасу, Польщі. І не німців — самих тільки перекладачів або, скажімо, легіонерів, як мух на медяному папері. Нещодавно затримав чорнявого слинтяя, двох слів по-німецьки зв'язати не може, булькає щось у нього в горлі замість слів. Затримав, а він, виявилося, неабияке цабе — наслідник турецького паші, закінчив військову школу в Берліні, тепер перекладач при вищому командуванні. І чого він тут вештається, сидів би собі дома в Стамбулі чи Анкарі. Дідько його знає, зупиниш у гарячу хвилину такого офіцера, а він і на тебе почне горлати. Не всякий обер-лейтенант дозволить собі назвати виродком сина штурмбанфюрера.

Жандарм перестав чухати перенісся і, зупинивши двох солдатів, які йшли з валізками в напрямі вокзалу, сердито зажадав від них перепустки.

А обер-лейтенант з денщиком підійшли до старовинного п'ятиповерхового будинку, його красою і розкішшю колись пишалися усі мешканці цієї вулиці; приїжджим вони так пояснювали, де живуть: «Віа Гегга? Вам треба пройти за ріг і повернути ліворуч… Ви одразу побачите п'ятиповерховий будинок — дуже красивий. Через три будинки від нього перейдете вулицю… Там ми й живемо». А тепер старожили віа Гегга намагалися навіть не дивитися на цей будинок. Він мав назву: «Дойче зольдатенхайм», і мешканці вулиці вважали його найпаскуднішим закутком міста. «Ех, краще б його зовсім не було!» бідкалися бабусі, немовби цей будинок і привів німців у Трієст.

Коли обер-лейтенант і його білявий супутник увійшли в «Дойче зольдатенхайм», літня словенка, яка шкандибала тротуаром, подивилася їм услід зеленуватими сльозливими очима і непомітно плюнула в їхній бік. «Бодай він провалився, цей дім, щоб він завалився на вас, клятих! Коли б не ви, вбивці, мій би Митрій залишився живим!»

З невеличкого вестибюля, такого чистого, що аж блищав, нагору ведуть широкі сходи з позолоченими поручнями. Колони з голубуватого мармуру здаються прозорими, невагомими. Сліпуче сяють велетенські люстри. Звідкись линуть звуки музики і чути шипіння заграної патефонної пластинки. Пахне кухнею. Присадкуватий офіцер, скинувши шинель, пробує дотягнутися до високої вішалки. Повз нього йдуть — навіть не йдуть, а майже біжать — офіціантки в накрохмалених фартухах і мереживних чепцях. Усі вони німкені. В цей дім можуть увійти тільки німці. Присадкуватий офіцер затримує офіціантку, жартома бере її за підборіддя. На обличчі офіціантки терпляча завчена посмішка.

Обер-лейтенант і Малюк зупинилися біля навстіж розчинених дверей першого залу — їдальні для солдатів і нижніх чинів. Тут ще тільки починали збиратися на обід. Кілька солдатів, оточивши патефон, лупали очима на пластинку, наче вони й справді могли побачити красуню, що виспівувала жартівливу пісеньку.

— А вийди-но до нас, фрейлейн! — сказав один із солдатів, а решта вибухнули реготом. Раптом вони помітили, що на них пильно дивляться з-під припухлих повік чорні очі обер-лейтенанта. Солдати завмерли, виструнчились.

Погляд обер-лейтенанта недбало ковзнув по залу, по акуратно застелених столах, по стіні, до якої була приставлена зброя.

Обличчя офіцера було непроникне, холодне, суворе. Солдати не сміли поворухнутися. Вони стояли виструнчені доти, поки обер-лейтенант, повернувшись, не пішов до сходів, що вели нагору. Малюк підморгнув солдатам і подався за офіцером.

На другому поверсі офіцер затримався, окинув поглядом порожній холл, потім зиркнув на Малюка. Малюк мовчки пішов до дивана, що стояв у кутку, на ходу вийняв з нагрудної кишені олівець, у задумі погриз його кінчик, потім витяг із сумки пакунок і поклав у нього олівець. Він повернувся до обер-лейтенанта уже без пакунка, і обидва почали підніматися вище.

На третьому поверсі також панувала тиша. Вхід до залу був щільно завішений важкими темнокоричньовими портьєрами. Обер-лейтенант розсунув їх недбалим жестом.

Сонячний промінь, що пробивався в зал крізь зашторена вінка, освітлював щедро і строго сервіровані столи, кришталеві вази на них і позбавлені смаку старовинні, виконані олією, портрети на стінах. Обер-лейтенант затримав свій погляд на єдиній, вартій уваги картині — славетній гравюрі Дюрера «Голова дівчинки», ширше розсунув портьєри і ввійшов до залу.

Проходячи поміж столами, офіцер уважно вивчав сервіровку, наче хотів переконатися, чи добре все приготовано до обіду. Він помацав пальцем вкладені в склянку салфетки з гофрованого паперу, і губи його на мить затремтіли в пустотливій посмішці.

— Малюк, — голосно гукнув він. — Мені не подобаються ці салфетки. Вони якісь шершаві.

Малюк здивовано роззявив рота, але офіцер сам підійшов до нього й витяг з його сумки чималу пачку паперу.

Вони швидко замінили салфетки на всіх столах і залишили зал, наглухо зсунувши важкі портьєри.

— Тобі не треба помити руки перед обідом, Малюк?

Солдат хитнув головою. Його щока вже не сіпалася.

— Здається, в кінці коридора, — сказав обер-лейтенант.

В кінці коридора на одних з дверей висіла табличка з написом: «Тільки для офіцерів».

Обер-лейтенант і Малюк посторонилися, пропускаючи сухорлявого, сутулого есесівського майора, який виходив з убиральні; вони козирнули йому і зникли за дверима.

Майор хотів було затримати солдата й нагадати йому про напис на табличці, але роздумав: надто багато в нього, Отто фон-Шульца, справ у цьому паскудному місті, щоб витрачати дорогоцінний час на розмови про дисципліну. Та й, кінець кінцем, що він таке зробив, цей білявий солдат? Буває й гірше… Ось, приміром, учора, вперше виїхавши до міста, він побачив двох солдатів, які розмовляли на розі вулиці з кількома мешканцями. Фон-Шульц зупинив машину: «Ви з якої частини?» — «З окремого гірсько-стрілецького батальйону. Патрулюємо». — «Про що розмовляєте?» — «Та ось — Ганс — покрівельник за професією; от і вирішив розпитати, як у них тут виготовляють кольорову черепицю». — «А ви теж покрівельник?» — «Ні, я настройщик роялів».

Довелося на добу відправити на гауптвахту і покрівельника, і настройщика, щоб знали надалі, як треба нести патрульну службу. А скільки зараз в армії таких, як вони! Але не час переучувати цей тупий набрід: ходять, стріляють, здихають — і гаразд. Фон-Шульцу треба берегти себе для більш серйозної місії.

Майор увійшов до залу з низькою стелею. Біля стойки кілька офіцерів дудлили перед обідом вермут.

Біля входу на балкон стояв старий полковник з темночервоною шиєю і неприродно випнутими грудьми. Він акуратно обрізав маленькими ножицями кінчик сигари.

Шульц вийняв запальничку й підніс до сигари вогонь.

— Дякую, — буркнув полковник.

Він цінував вияв поштивості до себе в будь-якій формі й від будь-кого. Щоправда, полковник недолюблював поліцаїв, а охоронні частини, до яких, судячи з нашивок, належав цей майор, були, на думку полковника, поліційними частинами. Та поштивість завжди приємна…

Він пильніше подивився на майора. Брови його трішечки підвелися вгору:

— Фон-Шульц?..

Шульц легенько, з гідністю, вклонився.

— Гм… — посміхнувся полковник. — Я пам'ятаю вас ще безвусим кадетом. Ми бачилися, якщо не помиляюсь, у маєтку вашого батька. Зорова пам'ять рідко коли зраджує мене.

Шульц іще раз легенько вклонився: так, усе це цілком можливо.

— Давно в Трієсті? — поцікавився полковник.

— Тільки що прибув.

— З надзвичайними повноваженнями?

— Ні, всього-на-всього спеціальним помічником начальника гестапо по знешкодженню партизанів у окрузі.

— Що ж, бажаю успіху! — полковник милостиво поплескав його по плечу й додав без всякого зв'язку: — А ваш покійний батько був прекрасний генерал, гм… прекрасний!

Полковник заклав великого пальця за борт кітеля й відійшов до стойки.

В тому, що полковник згадав про фон-Шульца-батька, якого він добре знав, нічого поганого, звичайно, не було. Проте мимохіть зроблений натяк страшенно розізлив Шульца-сина. Він зрозумів, що полковник не так хотів засвідчити повагу до небіжчика, як висловити жаль, — хай прихований, — що фон-Шульц, нащадок старовинного пруського роду, віддав перевагу поліцейській кар'єрі перед військовою…

Шульц зараз охоче б вилаявся вголос.

З тупими і чванливими вояками на зразок полковника йому доводилося стикатися досить часто. Такі вояки переконані, що вони є тією віссю, навколо якої повинен обертатися світ, і являють собою добірну касту, яка збагнула вищу премудрість: штурм, обходи, атаки, «кліщі»…

Густав фон-Шульц, його батько, у свій час був гідним представником цієї касти. Він пишався тим, що в п'ятдесят п'ять років зумів зберегти юнацьку поставу; спав у кабінеті на вузенькому похідному ліжку, взимку і влітку приймав холодний душ і не носив з собою записної книжки: кожну дрібницю пам'ятав.

У їхньому маєтку в північній Прусії на десяти тисячах акрів не було жодного необробленого сантиметра землі, а в холодних і незатишних кімнатах будинку — жодної плямочки на повоскованому паркеті.

Генерал одружився з Ельзою фон-Гаузен, яка влаштовувала його у всіх відношеннях: і знатністю, і зростом, і педантичністю. Ельза народила йому трьох дітей — сина і двох дочок — саме стільки, скільки йому й хотілося.

Він примушував і Отто приймати ранком душ, боляче бив його ребром долоні по спині, коли той зсутулювався, монотонно читав синові вголос праці Клаузевіца і намагався прищепити йому думку, що історія не знає видатніших людей, ніж Фрідріх Перший, Бісмарк, Мольтке.

— Німеччині повинна належати вся планета! — вигукував генерал скрипучим голосом з будь-якого приводу, а часто й без приводу.

Його дивізію дуже пошарпали в Польщі, під Седаном, у Росії.

Чим же він закінчив? У день відречення кайзера генерал перемінив білизну, поголився і в своєму кабінеті всадив собі кулю в скроню.

Отто був не від того, щоб послатися іноді на своє генеалогічне дерево, але тільки тоді, коли це було вигідно.

На вигодах же він розумівся значно краще за свого батечка. Він не був спесивим, не фиркав ображено, як деякі, коли до влади в Німеччині прийшов істеричний і зухвалий єфрейтор. Ображатися тут не було чого — у нього з єфрейтором була спільна мета, спільні інтереси, а на походження, кінець кінцем, плювати. Не ті часи настали: тепер понад усе поважалася сила.

Молодший фон-Шульц продав родовий маєток, а гроші вклав у круппівський концерн. — і вигідно й мороки менше.

Він вступив до націонал-соціалістичної партії, і відтоді з ним почали вітатися першими й старі військові, навіть такі, що мали набагато вищий чин, ніж у нього.

Отто пішов угору. І, до речі, він успішно дотримувався батьківських заповітів — справа тут, звичайно, не в холодному душі і не в ході…

Батечко хотів бачити сина наполегливим? То ж саме наполегливість і впертість дозволяють Отто виконувати на окупованій території найважчі завдання. Треба сподіватися, що він не осоромиться і в цьому Трієсті, навколо якого нишпорять партизани.

Батечко прагнув загартувати своє чадо? Чадо може похвалитися своїм гартом. Він особисто керував розстрілами жителів міст і сіл на Україні, примушував солдатів роздягати трупи, відрізував коси в жінок, а вранці розглядав одежу, дитячі сорочечки, туфлі, костюми, годинники, прикраси з таким виглядом, ніби він стояв перед вітриною універсального магазина.

Батечко вчив його акуратності? Будь ласка. Хіба ж не Отто належить ідея «камери знищення», яку нині застосовують у багатьох концентраційних таборах: ложе для тіла, автоматичний ніж, жолоби для стоку крові. Знайдіть-но що-небудь, зроблене акуратніше!

Генерал добивався, щоб Отто став великою людиною? Що ж, становище людини в суспільстві визначається не кількістю зірок на погонах. Отто вміє орієнтуватися в обстановці і заздалегідь угадувати, на чиєму боці сила. Можливо, завтра чаша терезів переважить не на користь істеричного єфрейтора. Дарма — знайдуться нові сильні люди, з якими йому буде по дорозі…

Наближалася обідня пора.

Офіцери почали переходити до великого залу.

Коли масивний годинник, схований у різьбленій коробці з чорного горіхового дерева, показав дві години, старші чини з німецькою акуратністю і пунктуальністю зайняли свої місця за столами. Заграв невеликий оркестр, забігали офіціантки, заскрипіли стільці, посипалися стримані жарти.

В цей час до залу ввійшли обер-лейтенант і солдат. Офіцер був уже без сумки. Побачивши за одним з найближчих столів вільні місця, обер-лейтенант зробив знак денщикові йти за ним. Вони посідали за стіл. Важка сумка заважала солдатові. Він зняв її з плечей, сховав під стіл і зручніше вмостився на стільці.

— Тут зал для офіцерів, — зауважила сухорлява офіціантка, підійшовши до нього. — Вам — треба зійти на нижній поверх.

— Хай це вирішують самі офіцери, — чемно, але сухо промовив обер-лейтенант.

— Встати! — зненацька пролунав за їхньою спиною пронизливий окрик.

Малюк здригнувся і схопився з місця з такою швидкістю, що важкий стілець, на якому він сидів, гепнувся на підлогу. Багато офіцерів обернулися на шум.

Обер-лейтенант спроквола підвівся і спокійно дивився на високого капітана з випещеним обличчям, з блискучим, немов лаковані туфлі, густо змащеним бріоліном волоссям.

— Як ти посмів прийти сюди?! — несамовито заверещав капітан.

Малюк зблід; у нього почала сіпатися права щока і скривився рот.

— Що?! — знову крикнув капітан, наступаючи на нього. — Ти ще й кривляєшся?

— Пане капітан, — тихо і стримано сказав обер-лейтенант, затуливши собою Малюка. — Я розумію, щока, яка сіпається, — невелика окраса для солдата, якого нещодавно вітав сам рейхсмаршал. Прошу познайомитись, його звати просто Малюк.

— Не розумію! — капітан окинув обер-лейтенанта гордовитим поглядом.

— Малюк врятував мені життя, — вів далі обер-лейтенант. — Коли в повітрі просвистів російський снаряд, він затулив мене своїм тілом. Сам він дістав контузію. Це справжній герой!

— Але це ще не є підставою для того, щоб він сунув свого носа в наші тарілки. Він урятував вам життя? Так ви можете пригостити його в першому-ліпшому трактирі у себе на батьківщині!

Цим капітан, очевидно, хотів сказати, що, судячи з вимови цього офіцера, вони народилися в різних країнах. Капітан підсунув стільця й сів за їхній стіл. Обер-лейтенант поглянув на Малюка, посміхнувся і сказав, поплескавши його по плечі:

— Що ж. Малюк, доведеться тобі, мабуть, залишити нас і спуститися нижче… Ходімо, ходімо. Я влаштую тебе внизу. Боюсь, щоб тебе й там не обидили. Я зараз повернуся, пане капітан.

Капітан промовчав. Коли обер-лейтенант і солдат вийшли з залу, він голосно звернувся до старого, обвішаного хрестами полковника, що сидів за сусіднім столом:

— Як вам подобається цей вискочка?!

— Треба б поговорити з ним, — зауважив полковник. — Після обіду я це зроблю.

— О ні, дозвольте мені самому. Я вже зіпсую йому апетит.

Вони простягнули руки до салфеток, які вклав у склянки Малюк.

І раптом в залі зчинився переполох… Старий полковник помітив, що на його салфетці щось написано… Він розправив зім'ятий папір, начепив окуляри, перебіг написане очима. Потім різко, так, щоб усі почули, наказав:

— Переглянути салфетки на столах!

Музика обірвалася. Зашелестів папір. І кожен, хто був у залі, прочитав на своїй салфетці три слова: «Смерть за смерть!» і внизу підпис: «Народні месники».

Шульц (він щойно ввійшов до залу) взяв салфетку і відчув, як поза шкірою в нього пробіг морозець. «Ого! Вони й сюди пробралися!..»

— Директора! — зарепетував хтось несамовито.

— Зачинити двері, нікого не випускати! — вигукнув полковник.

У залі з'явився смертельно наляканий, круглий, як м'яч, маленький італієць з обрезклим обличчям. Він тільки перелякано запитував:

— Що? Що? Що?..

Прибігли солдати. Прибігли офіціантки. Збіглася вся прислуга «Дойче зольдатенхайм»…

Двері будинку зачинили, поставивши біля них фельджандармів.

Німці підозріливо поглядали один на одного. Почався обшук. Гітлерівців було багато, вони ледве вміщались у велетенському залі…

* * *

А вулиці Трієста жили в цю пору звичайним для військового часу життям.

Міський трамвай поволі повз угору. Серед пасажирів був обер-лейтенант і його супутник — білявий Малюк.

Трамвай зупинився, і вони пішли до виходу. Пасажири, посторонившись, дали їм дорогу. Коли повз людей ішов німецький солдат або офіцер, їхні обличчя немов кам'яніли.

Офіцер і Малюк відходили од трамвайних ліній, піднімаючись усе вище й вище, до мальовничих жовтих скель, які колись омивалися хвилями Адріатичного моря.

Зліва відкривався вид на долину. В долині темніли виноградники. Охайні будиночки здавалися звідси зовсім крихітними. А за будинками — скелясті гори, шпилі яких покриті обрідними соснами.

Містечко називалося Опчиною.

Обер-лейтенант і солдат зупинилися біля великої стрімкої скелі.

— Ось що, Васю, — стиха заговорив обер-лейтенант, звертаючись до Малюка. — Що це ти й справді надумався ходити по місту, обнявшись з Анжелікою?

Вася пустотливо посміхнувся:

— Так роблять усі німці.

— Не треба, Васю. Це може викликати в місцевих мешканців неприязнь до Анжеліки. А потім — Анжеліка дуже вродлива, іншим солдатам захочеться наслідувати твій приклад.

Обличчя у Васі стало серйозним, вицвілі брови насупились.

— Гаразд, — сказав хлопець. — Коли так треба, я більше не обніматиму Анжеліку.

«Ще зовсім хлопчисько!» подумав обер-лейтенант. Він вийняв з кишені годинник і глянув на циферблат.

— Дивно… Що б це мало означати?

— А скільки минуло часу?

— Тридцять одна хвилина.

— Треба тридцять.

Вони стривожено перезирнулися.

— Васю! — раптом почувся ззаду гарячий шепіт.

Обидва озирнулися на голос. Неподалік од них стояла схвильована Анжеліка. Щоки її палали. В цю мить вона була прекрасна, як ніколи, — так принаймні здавалося Васі.

— Ну як? — підійшовши до них, спитала Анжеліка.

Обер-лейтенант знову глянув на свій кишеньковий годинник.

— Скільки? — спитав Вася.

— Тридцять три хвилини, — похмуро сказав обер-лейтенант.

Лице Анжеліки потемніло. Вона запитливо позирала то на Васю, то на офіцера.

— Нічого не розумію, — сказав обер-лейтенант. — Ти добре роздавив капсуль у вбиральні?

— Так… тридцятихвилинний… і вклав детонатор у вибухівку…

— Так у чому ж справа? — нетерпляче вигукнула Анжеліка.

— Може, вони звернули увагу на сумку, залишену під столом? — спитав Вася.

— Навряд. Крім того, інші ж порції вибухівки не під столом, а у вбиральні, під диваном, на другому поверсі, за радіатором.

Він не закінчив фрази… До них донісся глухий вибух, подібний до далекого залпу гармат. Усі троє поглянули вниз, у той бік, де розкинулося місто. В районі вулиці Гегга Піднявся стовп жовтуватого диму. Дим почорнів і повільно почав застилати місто. Здавалося, хтось накинув на вулиці зловісне покривало.

— Віва! — дзвінко вигукнула Анжеліка.

Дим, змішаний з пилюкою, поступово розсіювався…

Анжеліка посміхнулася і, стишивши голос, сказала пошепки, ніби відкривала друзям заповітну таємницю:

— А знаєте, товаришу Михайло, як називають вас місцеві жителі? Своїм Спартаком…

Із-за найближчих скель зненацька вигулькнула кремезна постать у сірому пальті і м'якому капелюсі. Одним стрибком вона опинилася біля трьох друзів і потягнула їх за велику прямовисну скелю.

Повз те місце, де вони щойно стояли, важко гупаючи чобітьми, пройшов німецький патруль.

Коли патруль зник, незнайомий обернувся до Михайла й сказав каліченою російською мовою:

— Треба бути трохи обережнішим, хлопче, коли висаджуєш у повітря будинки.

Михайло рвучко випростався.

— Не розумію, — зухвало сказав він добірною німецькою мовою, дивлячись прямо в сірі очі незнайомого.

— У нас немає часу для суперечок, — посміхнувся той. — Я маю сказати вам щось важливе.

Михайло мовчки вивчав поглядом незнайомого.

Той нерішуче поглянув на Васю й Анжеліку. Подивився на них і Михайло. Вася й Анжеліка мовчки відійшли вбік.

— Передайте в штаб бригади, — конфіденціальним тоном сказав незнайомий, — що сьогодні наш літак не з'явиться над висотою сім. І призначте мені час нової зустрічі.

Михайло дивився на незнайомого, стараючись не пропустити жодного його слова. Той пошарив у кишенях і, діставши сигарети, запалив. Михайло помітив, що сигарети були італійські, на коробці намальовано олівцем жіночі ніжки. А втім, зараз це не мало ніякого значення. Далеко важливішим було те, що незнайомий звідкись знав Михайла, знав навіть і те, що сьогодні над висотою сім мав з'явитися літак.

— Яка ж ваша відповідь? — посміхаючись спитав незнайомий.

— Ніякої, — відказав Михайло.

— Не довіряєте? — сумовито зітхнув незнайомий. — Шкода, так союзники не роблять. Ви ж із Росії?

Михайло і на цей раз промовчав і теж запалив сигарету. Він зволікав, щоб обміркувати все як слід.

— Що ж, тоді прощавайте, — приязно посміхнувся до нього незнайомий, — доведеться, очевидно, діяти через інших. Бажаю нових удач!

Він махнув рукою, повернувся і зібрався йти. Та не встиг зробити й кількох кроків, як Михайло погукав його:

— Стійте!

Незнайомий зупинився. Михайло рішуче промовив:

— Нічого я переказувати не буду. І нікуди ви не підете, вам доведеться разом зі мною піти в штаб. Дорога далека, веселіше буде.

Це був рискований крок. Невідомо було, хто цей сіроокий. Але Михайло вирішив рискнути. Якщо це друг, тоді все гаразд. А коли ворог… Та хіба ж Михайлові боятися ворога! Він уже звик зустрічатися з ворогами віч-на-віч, і ці зустрічі не лякали Михайла, тільки змушували його гаряче серце битися дужче і схвильованіше.

Пропозиція Михайла примусила незнайомого замислитись. Потім він весело поплескав Михайла по плечу:

— Ну що ж! Це непогано придумано… Ні, ви таки справді подобаєтесь мені!.. Присягаюся честю, у нас, у Штатах, вас мали б за національного героя, і Голлівуд присвятив би кожному вашому подвигу цілий фільм!

Коли вони, дружньо розмовляючи, вийшли з-за стрімкої скелі, Вася й Анжеліка здивовано перезирнулися.

* * *

Там, де раніше височіла будівля «Дойче зольдатенхайм», зараз диміли руїни, і серед них, витягуючи з-під руїн трупи, копошилися німецькі й італійські солдати.

Гудки численних машин, виття сирен санітарних карет, істеричні вигуки есесівців, плач дітей і жінок (есесівці повиганяли на вулицю з навколишніх будинків усіх мешканців), порох, який ще не встиг улягтися і від якого всі кашляли й чхали, — усе це являло собою картину хаосу. Серед каміння і почорнілих балок гасав начальник загону фельджандармерії. Він підняв з землі саморобний солдатський портсигар із плексигласу. Всередині портсигара лежав учетверо згорнутий папірець. Начальник розгорнув його, прочитав грізне: «Смерть за смерть!», і його грубувате, ніби висічене з каменю, обличчя зблідло; лякало те, що цю листівку німецький солдат вважав за потрібне непомітно сховати в кишеню. Навіщо вона йому знадобилася? Потай читати іншим солдатам? Він здригнувся, потім за звичкою простягнув руку до перенісся.

Солдати помітили раптом серед руїн чиїсь руки, які гарячково хапалися за обгорілу, ще теплу балку. Насилу вдалося їм витягти з-під балки офіцера, що лишився живий. Це був Отто фон-Шульц. Він довго не міг опритомніти, а потім щось люто вигукнув; почувши його голос, до офіцера прожогом кинулося кілька есесівців. Поки вони обтрушували Шульца, той страшенно чортихався і відпихав їх од себе, начебто це вони винні в тому, що трапилося.

За хвилину до них під'їхала легкова автомашина, і перед Шульцом виструнчилися з переляканими обличчями ще два есесівці й молодий лікар.

— Царице небесна! — здивовано вигукнув лікар, на ходу оглянувши Шульца. — На вас жодної дряпини! — Він полегшено зітхнув і запропонував Шульцу: — Вам потрібен спокій, пане майор. Усе обійшлося так вдало, що краще й придумати важко… І вам потрібен тільки повний спокій. Дозвольте, я відвезу вас…

Але Шульц відсторонив своїх підлеглих і подався пішки. Після хвилинного замішання за ним пішли й есесівці.

Спочатку Шульц ішов дуже швидко, ніби хотів когось наздогнати, спіймати… Очі його налилися кров'ю, лице пашіло гнівом. Він вдивлявся в кожного перехожого, зупинявся і до болю силкувався пригадати, чи не схожий він на когось із тих, кого Шульц бачив сьогодні в їдальні? Один із тих, що обідав разом з ним, був партизаном. Може, Михайло? Може бути! І Шульц, досвідчений гестапівець, нічого не помітив! Під самісіньким його носом була вчинена зухвала диверсія, а злочинець безкарно вислизнув і, мабуть, зараз розгулює по місту, наче й не було нічого.

Повз Шульца мчали автомашини з трупами солдатів і офіцерів. Шульц ішов дедалі повільніше, і вулиці, по яких він проходив, миттю оточували есесівці. Усіх, хто викликав хоч найменшу підозру, хапали і тягли в гестапо.

Багато хто прикметами виявлявся схожим на Михайла, і навіть з десяток «Михайлів» були кинуті в гестапівську катівню.

Шульц ні в що не втручався, він мовчки брів тротуаром… Його охороні з есесівців здалося навіть, що їх начальник з'їхав з глузду. Та Шульц поринув хоч і в похмурі, але тверезі роздуми… В перші хвилини йому хотілося геть усе перевернути в Трієсті: розстрілювати, палити, руйнувати. Але потім він охолонув трохи, і в серце почав заповзати страх… «Важко доведеться мені в цьому місті, — вирішив він і одразу ж спитав себе: — А де тепер живеться спокійно?.. Адже так усюди. Кляті партизани! Рейди, наскоки, диверсії, вибухи — чого доброго, вони ще спробують штурмувати місто! Від них можна цього ждати коли завгодно. Адже це не війська янкі і бриттів. Ті тупцюються на італійському півдні — добре, що клімат там м'якший, ніж тут, — і не думають зрушити з місця. Їх командуючі вважають за краще влаштовувати прес-конференції, фотографуватися у фас і в профіль, а не штурмувати такий стратегічно важливий центр, як Трієст, або висаджувати десанти біля Марселя чи Булоні. Ні, янкі і бритти поводяться так, що краще й не треба… Інша справа на Сході… б-рр! Страшно згадати… У Шульца по спині пробіг огидний морозець. Перед його очима на мить постала картина, яку він бачив під час недавньої поїздки в Білорусію, під Барановичі: валяються на боку підбиті, спалені, понівечені танки із свастикою й написами «Берлін-Баку-Бомбей», а поле усіяне трупами солдатів і офіцерів з добірних дивізій фюрера. Б-рр!.. Препаскудне місто Трієст, але в ньому все-таки краще…»

На очі йому потрапило оголошення про Михайла. Треба буде підвищити суму винагороди за голову партизанського розвідника. Хоча навряд чи це врятує становище. Потрібні крутіші заходи. Партизани — це грізна сила, але що вони варті без росіян? Росіяни вперто просуваються до своїх кордонів, отже, дедалі ближче підходять до Німеччини, до Європи. Ось у чому основне лихо. Треба бути передбачливим… І це розуміє не тільки Шульц. По дорозі сюди він зупинявся у Франкфурті в Рольфа фон-Гаузена, материного небожа. Рольф дуже близький до самого Герінга… І, знаючи, що Отто ВМІЄ тримати язика за зубами, він бовкнув, ніби Герінг зустрічався в своєму мисливському замку з американськими банкірами. Це не вигадка. ІІІульц знає, що й у ставці пробували вести переговори з союзниками. Власне, це тільки й може врятувати третю імперію, Гітлера, Круппа і… Шульца. Непогано було б, коли б Шульцу пощастило тут налагодити зв'язки з англійськими або американськими розвідниками. Краще, мабуть, з американцями — це більш діловий народ, з ними легше домовитись. А домовившись, легше буде боротися з партизанами. Інакше — важко. Дуже важко. Підвищити ж винагороду за голову Михайла все-таки слід…

Не минуло й години, як у Трієсті все стихло, заспокоїлось. Люди звикли до вибухів. У повітря висаджувалися тільки ті будинки, які займали гітлерівці, і мирному населенню нічого було боятися. Люди раділи з кожного нового вибуху; та їм доводилося приховувати свою радість, і після вибухів вони старалися не потрапляти на очі фашистам. Тільки трієстинські діти лишалися невгомонними: вони залазили на дахи будинків, і звідти лунали їхні радісні вигуки. А коли гітлерівці пробували їх ловити, вони втікали, спритно стрибаючи з даху на дах.

Життя в місті ввійшло в звичайну колію. Десь тирликали на губній гармошці… З підвальних кафешантанів доносились голоси п'яних фашистів. Голодні, худющі собаки, сполохані нещодавнім вибухом, знову зібралися біля крамниці м'ясника, де, доречі, рідко коли бувало м'ясо. Біля напівзруйнованого кам'яного будиночка розсілася зі своїми заяложеними картами стара ворожка. Підлітки-газетярі підбирали на вулицях кинуті городянами газети й старалися перепродати їх. Побачивши на вулиці есесівців, вони миттю розбігалися, хто куди…

Шульц ішов далі вулицями Трієста. В голові все ще шуміло після вибуху; його нудило. Зрозумівши безцільність своєї «прогулянки», Шульц вирішив, нарешті, відпочити й повернув у напрямі гестапо. По дорозі він зустрів двох солдатів — тих самих, які вчора мирно розмовляли з трієстинцями. Коли б не головний біль і нудота, він і на цей раз зігнав би на них свою злість.

Помітивши Шульца, солдати мерщій звернули в провулок, забрукований крупним білим булижником. Брук посередині здибився і здавався горбатим. Звідкись здалека долинала музика.

— Рояль, — голосно сказав перший солдат. — Дивно чути тут рояль, Еріх…

— Ні, Ганс, це клавесин, — уточнив Еріх, — «Місячна соната» Бетховена.

Ганс не сперечався: Еріх музикант, йому видніше. Вони прислухалися, намагаючись угадати: де ж це грають? Еріх прочинив скособочену хвіртку, й солдати увійшли в двір. У глибині вузького, посипаного дрібним гравієм дворика стояв маленький закурений будиночок з підсліпуватими віконцями.

З цього будиночка й долинали звуки музики.

Еріх ступив до ґанку.

— Чого ти туди? — спитав Ганс, який намагався не відстати від приятеля.

— Та просто так… — пробубонів Еріх. — Розумієш, інструмент у них розстроєний.

Ганс не дочув сказаного Еріхом, але подався слідом за ним.

За хвилину вони стояли, переступаючи з ноги на ногу, перед сторопілою білявою молодою жінкою в напівтемній, майже порожній, обклеєній дешевими бузковими шпалерами кімнатці, невигадливу обстановку якої становили залізна грубка з сріблястою вигнутою трубою, виведеною через кватирку, скриня, застелена старим, вицвілим килимом, мідний кофейник на столі та клавесин у кутку.

— Це ви грали? — поцікавився Еріх.

— Я… А хіба що, не можна?.. Я не буду, коли це заборонено, — злякано пробелькотіла жінка.

Чого прийшли до неї ці солдати? Ех, яку ж вона дурницю зробила, надумавшись сісти за клавесин і хоч трохи розігнати тугу!

Погано доводиться тим, чий поріг переступила нога фашистського солдата. І хто захистить її, самотню, полохливу жінку, яка колись сяк-так перебивалася уроками музики в приватних домах, а тепер зовсім розгубилася, не знаючи, де їй приткнутися в цьому зловісному, похмурому місті?

Вона завмерла біля столу, думаючи, що ж їй робити, і з острахом чекала, що буде далі.

— У вас розстроєний клавесин, — пробурчав один із солдатів.

— Так… — ледве чутно прошепотіла жінка.

І раптом сталося таке, в що жінка ніяк не могла повірити навіть після того, коли солдати пішли.

Один із них сів на скриню, а другий, передавши йому автомат, підійшов до клавесина, кількома спритними рухами зняв кришку і розібрав деку.

— І надовго це? <— спитав Ганс, що вмостився на скрині.

— Ні, я швиденько, — заклопотано промовив Еріх. — У вас є щітка? — звернувся він до жінки.

— Пошукаю… Зараз пошукаю… — промовила та з покірною готовністю.

Жінка принесла щітку, якою звичайно чистила капелюшок.

Еріх заходився вичищати пил з інструмента, взяв два-три акорди, спробував педаль.

Ганс поглядав на нього з неприхованою цікавістю, але й без особливого здивування.

Обвітрені руки Еріха, грубі, зашкарублі, зараз ніби пурхали в повітрі, над жвавими й розумними очима розправлялися завжди насуплені брови.

Еріх був мастак своєї справи. Він підтягував струни, попускав їх, злегка доторкався до них, водив туди й сюди вказівним пальцем.

Жінка ніяк не могла отямитися.

Еріх зібрав деку, пригвинтив кришку і присунув до себе стілець.

З клавесина знову полилися ніжні звуки.

Еріх виконав заключну частину «Місячної сонати», опустив кришку і задоволено промовив:

— Тепер добре.

Ганс незграбно підвівся з скрині і впустив на підлогу автомат. Лункий стук примусив обох здригнутися.

Еріх підняв зброю, і, не сказавши більше ні слова, солдати поспіхом вийшли на вулицю.

Жінка кинулась була навздогін, потім повернулася до кімнати й знесилено опустилася на скриню. Вона так нічого й не зрозуміла…

Тим часом Еріх і Ганс зачинили за собою хвіртку й пішли бруком.

— Ти пробач, Ганс, — промовив, нарешті, Еріх. — Руки знудьгувалися по справі — не міг стриматись.

— Розумію, друже, — відповів Ганс. — Ти лагодив інструмент, а я… я уявляв тим часом, що сиджу високо-високо на даху й вигинаю лист заліза, стукаю по ньому дерев'яним молотком… Я дуже добре розумію тебе!

* * *

Михайло з своїми друзями й гостем, діждавшись сутінків, вийшли з міста. Їм треба було перейти через залізничне полотно. Довелося довго чекати Анжеліку, яка пішла вперед, щоб перевірити, чи не загрожує їм небезпека.

Нарешті почулося рипіння підмерзлого снігу. Анжеліка мовчки смикнула Васю за рукав, і всі пішли слідом за нею. Переходячи через рейки, вони помітили, як вдалині блиснули й одразу ж пірнули в темряву ліхтарі охоронників.

Михайло пробував з'ясувати, хто ж такий його гість, але той, ввічливо уникаючи запитань, сказав, що на запитання все одно доведеться відповідати в бригаді й нема чого робити це двічі. Сам він теж ні про що не розпитував.

За якихось дві години подорожани почули ліниве гавкання собак; воно ставало дедалі голоснішим; заблимали тьмяні вогники. Ще через півгодини вони петляли вже завулками містечка Просек.

Михайло зупинився біля похиленої хатини, до якої був прибудований надміру великий сарай. Анжеліка тихо постукала в, замерзлу шибку, і за хвилину двері відчинив чоловік у довгому кожусі наопашки. Він спросоння чухмарився на порозі.

— Це ми, — хрипло шепнув Вася.

Господар перехрестився.

— Слава богу! Всі живі-здорові?

— Усі, — весело обізвався Вася.

Господар зійшов з ґанку, обійшов хатину й відчинив двері сарая, які при цьому жалібно рипнули. Він стиха вилаявся. Усі, крім Михайла й селянина, ввійшли до сарая.

— Ну що? — пошепки спитав Михайло.

— Вони були тут, — так само пошепки відповів селянин.

— Ну?

— Обнишпорили всі оселі. Нікого не знайшли; тільки забрали в сусіди корову…

— Дарма, — підбадьорив його Михайло, — ось закінчиться війна…

— З вами — гість? — перебив його господар.

— Та ніби так, — хитнув головою Михайло. — Ну, йдіть відпочивати.

— Я не спатиму, — твердо відказав господар, — на добраніч. — І він причинив двері.

Михайло чиркнув сірника. В глибині сарая на купі осіннього листя Вася лаштувався на ніч. Гість спантеличено позирав довкола, шукаючи зручнішого місця, але не знайшов і теж умостився на листі.

Над їхніми головами було куряче сідало. Кури, стривожені появою людей, неспокійно кудкудакали. Анжеліка, закутавшись у Васину шинель, носила оберемки листя з найдальшого кутка сарая. Сірник потух. Михайло запалив новий і освітив лице Анжеліки, що проходила повз нього. Волосся дівчини було вкрите інеєм — вона здавалася сивою.

— Анжеліко… — тихо промовив Михайло.

Анжеліка поглянула на нього.

— Ти дуже стомилась. Іди в хату. Ми зробимо все самі.

Вона облизнула посинілі від холоду губи й слухняно кивнула головою.

Догорів і другий сірник.

Анжеліка прислухалась до кроків Михайла, — він пішов у найдальший куток, і вогник спалахнув тепер там. Дівчина не бачила Михайлового обличчя, зате помітила, як ніжно дивиться на неї Вася. Вона посміхнулась йому і вийшла, щільно причинивши за собою двері.

Михайло ліг між Васею й гостем. Потух третій сірник, і в сараї стало темно.

Вася й Михайло спали по черзі: вони домовилися стежити за гостем. Американець ще довго перевертався з боку на бік на листі…

Незабаром Вася розбудив усіх: час вирушати.

Господар приніс їм гарячого молока й маленьких коржиків з кукурудзяного борошна. Михайло подякував, і вони вийшли з сарая.

Тумани… тумани., тумани… Світ ніби заснув під густим білим покривалом. І все-таки вгадується настання ранку. Туман набирає то світлосірого, то сизого відтінку. Ось проглянули крізь нього гірські пасма, вкриті засніженими сосновими лісами. І здається, що поволі, знехотя прокидається могутній велетень, скидає з себе важке покривало, потягається. Гірськими схилами, ліниво звиваючись, повзуть останні віхті туману… Здалека доноситься мукання корови, скрип коліс…

Дорога в гори ставала дедалі важчою. Подорожанам довелося стишити ходу. Анжеліка ступала попереду, часто сковзаючись на вузькій засніженій стежині, і Вася, що йшов за нею, підтримував її. Позаду всіх брів Михайло. Люди пірнали в туман і знову вибиралися з нього. Перед ними відкривався характерний для трієстинського узбережжя пейзаж: скелясті гори, на них — сосни й ялини і лише подекуди — дика вишня та блідорожеві кущі тернику, який зберіг своє листя ще з осені. То тут, то там спурхували сполохані появою людей дятли; стрибали з гілки на гілку білки.

Далеко-далеко внизу сіріли шахти Ідрії. Їх охороняли італійські солдати, а руду з шахт вивозили гітлерівці. Попереду замріло село Штейнал. Воно було оточене жовтими скелями, що стирчали з-під снігу, і здалека нагадувало фортецю на гірській верховині… Подорожні, минувши Штейнал, перейшли на інший шлях. Михайло запропонував зробити привал. Притрієстинська долина Віпаво лишилася далеко позаду.

За півгодини вони знову вирушили в дорогу. Знову гори, знову села. Деякі — з чотирьох-п'яти хат. Верховинці тепло зустрічали Михайла і його супутників, виносили їм гаряче молоко, частували палентою з кукурудзяного борошна, вареною козлятиною. В Трієсті говорили італійською мовою, а тут — тільки словенською. Гірські села були розташовані звичайно обабіч єдиної стежки, що проходила в горах, і мали, таким чином, тільки один вхід і один вихід.

За якимсь поворотом подорожні зустріли захекану, перелякану дівчину, — кремезну, низеньку на зріст сербіянку. Вона розповіла їм, що гітлерівці, шукаючи партизанів, вдерлися в село Терново й підпалили кілька хат. Дівчина простягнула руку вперед, і Михайло побачив за деревами відблиски полум'я, що пробивалося крізь туман. Туман був тут не сірий, а багряний. Проте гітлерівці шукали партизанів не там, де треба. Один з підрозділів третьої партизанської бригади діяв у цей час поблизу Ідрії. Михайло дізнався потім у штабі, що дії партизанів були успішні, хоча не обійшлося без втрат.

Васі й Анжеліці Михайло звелів залишатися в селі Плава. Коли Михайло з своїм гостем підходив до штабу, уже сутеніло і в небі заблимали перші великі, холодні зорі.

* * *

Штаб ударної бригади партизанського корпусу імені Гарібальді містився в покинутій заміській віллі, яка раніше належала багатому трієстинському фабрикантові. Вілла була розташована за сімдесят кілометрів од міста, на високій горі, густо порослій соснами.

У корпус входило кілька бригад і окремих загонів, яві істотно відрізнялися один від одного: в одному з загонів ледве набралося тридцять чоловік, тоді як в іншому їх було понад сто. Одна з бригад являла собою батальйон партизанів-стрільців, а інша вже нагадувала більш-менш регулярне з'єднання, мала навіть артилерію. Різнорідний був і склад частин: італійці, словаки, угорці, росіяни, болгари, французи — кого тільки тут не зустрінеш!

Штаб ударної бригади оточувала мережа партизанських дозорів і заслонів; вони контролювали всі шляхи в гори. Особливо ретельно охороняли майже непомітну стежечку, що вузькою стрічкою звивалася по одному з схилів гори. Це була стежка, яка зв'язувала штаб з головними силами бригади, схованими в сусідньому лісі.

Був вечір; у камінах вілли палав вогонь; на триногах, поставлених усередині камінів, висіли чайники й партизанські котелки. Полум'я кидало навколо тремтливі відблиски; химерні тіні танцювали на стінах з ліпним оздобленням, на розкішно розмальованих стелях.

Тьмяно блимали свічки по кутках залів і на сходах; то тут, то там спалахувало проміння кишенькових ліхтариків, вогники цигарок.

Скрізь: на ліжках, диванах, столах, підвіконнях, у кріслах і прямо на підлозі — спали міцним сном партизани, які щойно повернулися з важкого завдання. Вони спали не роздягаючись, у ватниках або шкіряних куртках, плащах, шинелях чи в селянських каптанах, у піджаках і в модних пальтах, поклавши коло себе автомати й гвинтівки.

Ті, хто не спав, чистили зброю, прасували або латали одяг, пили чай, голилися. І робили все це безшумно, так, щоб не потривожити сон товаришів.

На широкій кушетці лежав непритомний поранений дідусь. Біля нього метушилися кілька дівчат-санітарок і лікар у білосніжному халаті.

Зненацька прочинилися двері, і хтось вигукнув:

— Михайло повернувся!

Усе в віллі заворушилося: новина передавалася з залу в зал, з кімнати в кімнату, із сходів на сходи.

І за мить партизани вже тисли Михайлові руки, плескали його по плечу.

Він уже встиг скинути з себе німецький мундир і стояв на мармурових сходах у шерстяному світері, який щільно облягав його широкі груди; заклавши руки в кишені штанів, він ніяково посміхався.

— А в нас гість, — кивнув Михайло в бік чоловіка в м'якому капелюсі, що самотньо стояв біля дверей. — Приймайте як годиться.

Михайло трохи піднявся по сходах і на ходу шепнув підлітку, що аж тонув у високих мисливських чоботях, з маузером біля пояса:

— Гостеві — особлива шана, Сільвіо!

Це значило, що гість не з простих, і до нього слід ставитись чемно і водночас обережно.

Підліток, не сказавши ні слова, почав спускатися вниз і приєднався до партизанів, які тісним колом обступили гостя.

Михайло перейшов коридор і відчинив двері однієї з кімнат.

Із-за столу, освітленого стеариновими свічками і заваленого паперами та картами, назустріч Михайлові підвівся повновидий чоловік років під сорок, з відкритим чолом і розумними, добрими очима.

— Можна, товаришу полковник? — дзвінко крикнув Михайло.

Полковник не відповів. Радісно посміхаючись, він ступив до Михайла, витер губи тильною стороною долоні, поцілував його в одну щоку, потім у другу й, міцно обнявши за плечі, притиснув до себе.

— Молодець, Мехті! — промовив він.

Мехті, схвильований і збентежений, потягся до полковника й ще раз обнявся з ним. Вони підійшли до стола.

— Здоровий, бадьорий, веселий? — тепло спитав полковник, вдивляючись в обличчя Мехті.

— Все в порядку, Сергію Миколайовичу.

— Ще б пак! Шістсот тридцять офіцерів і солдатів з одного маху! — Сергій Миколайович кивнув на вузький аркуш паперу, що білів на столі, на ньому було записано повідомлення керівника трієстинського підпілля товариша П. — З усієї погані, що об'їдалася в зольдатенхаймі, зосталися живими лише кілька чоловік. Сідай.

Михайло сів.

— Сьогодні в Трієсті висадять у повітря готель для гітлерівських офіцерів, а в порту спалять танкер. І все буде зроблено так, щоб гітлерівці прийшли до висновку, що це теж справа Михайлових рук… До речі, їм важко повірити, що на такі подвиги у нас багато хто здатний… То й хай собі думають, що в Трієсті орудуєш тільки ти один.

— А навіщо потрібно, щоб вони так думали?

— Розумієш, Мехті, міфічного Михайла важче вистежити, впізнати, схопити… А де Вася?

— Вася переховується у селі Плава. Він чекатиме мене в п'ятницю: ми з ним підемо на нове завдання.

— Хай перебирається сюди. Після переполоху, який ви вчинили в місті, вам не можна показуватись там хоча б з місяць.

— Можна, Сергію Миколайовичу! — запротестував Михайло. — Ми обидва одягнемо солдатську форму і будемо такими ото, трохи напідпитку, веселенькими солдатиками. У Васі, звичайно, щока вже не сіпатиметься, — Мехті посміхнувся. — До того ж мені вдалося сьогодні поблукати по всьому місту, і я уявляю обстановку вже не з карт і розмов…

— Не можна, Мехті, — лагідно, але рішуче повторив Сергій Миколайович. — Скільки ролей за такий короткий час! Селянський хлопець, єфрейтор, обер-лейтенант, а тепер ось — солдат напідпитку… Закінчиться війна, роз'їдемося ми з тобою по домівках і, боюся, станеш ти не художником, а артистом, — пожартував полковник.

— Ні, — запалюючи цигарку, серйозно відповів Мехті, — живопису я не покину, Сергію Миколайовичу. Ось учора не втерпів, зайшов у Сан-Джусто. І, повірте, я міг би простояти там цілий день!

— Невже цілий день?

— Правда, Сергію Миколайовичу!

— Гаразд, вірю, хоч ти й любиш перебільшувати… Командира бачив?

— Бачив. Він з начальником штабу перевіряв пост, а ми саме проходили повз них. Я ж не сам прийшов, Сергію Миколайовичу.

— А з ким же?

— Чи то з англійцем, чи то з американцем.

Мехті присунув свого стільця ближче до полковника і в кількох словах розповів йому про зустріч з незнайомим і про своє рішення привести його сюди.

— Та-ак… — Сергій Миколайович замислився. — Скажи, Мехті, а навіщо ти, — власне кажучи, привів його до нас?

— Адже риск невеликий, Сергію Миколайовичу. Якщо він і справді від союзників, то чого ж боятися? А коли ворог, то він же тепер у наших руках.

— А міг би й утекти? Це тобі не спадало на думку?.. Розправився б з вами, а тоді з точними даними про наші явки, з нашими паролями повернувся б назад, до німців. І на нас би петлю накинули.

Мехті сидів насупившись і мало не до крові закусив губу.

— Ви ж зупинялися в наших людей, ішли нашими таємними стежками?..

— Звичайно…

Обидва помовчали. Потім Мехті поволі підвів голову, твердо сказав:

— Ви маєте рацію, Сергію Миколайовичу. Я зробив велику помилку.

Полковник відкинувся на спинку стільця і посміхнувся:

— Та ні ж, Мехті. В тім-то й справа, що ніякої помилки ти не зробив. Це добре, що ти привів сюди незнайомого. І ти міг би сказати мені: дорогий товаришу полковник, даремно ви до мене прискіпуєтесь. Чоловік цей знав, де ми повинні були проходити. Відомо було йому і про вибух. Від німців він не міг про це дізнатися: навряд чи вони дозволили б мені висадити в повітря зольдатенхайм. Значить, він одержав відомості від когось із наших, йому неважко було б дізнатися і про багато чого іншого. Отже, при бажанні він все одно знайшов би до нас дорогу. Коли б я відпустив його — ще невідомо, що було б!.. Далі. Навряд чи він працює на німців, інакше б виказав мене їм, можливості в нього були. Ось що ти міг би сказати мені, Мехті. А може, і ще що-небудь. Але ти не сказав цього…

— Мені все це й на думку не спадало…

— Тому, що ти діяв без роздуму. А це якраз і погано, Мехті!

— То, виходить, ви навмисне мене випробовували?

— А ти ж як думав? Я з твоєї розповіді одразу збагнув: ти дуже задоволений своєю пригодою. І це не вперше, Мехті… Я вже давно помітив: чим більша небезпека, тим дужче ти радієш! Кров грає, чи що, Мехті?.. Але ж може статися, що, сміливо пішовши назустріч небезпеці, ти поставиш під удар не тільки себе, а й інших! Пам'ятаєш історію з вартовим?

— Хто давнє пом'яне — того лихо не мине, Сергію Миколайовичу, — спробував відбутися жартом Мехті.

— Але ж доводиться згадувати, коли ти сам про це забув.

Ні, Мехті добре все пам'ятав. Він проходив тоді мимо поста і скинув у річку німецького вартового, який заснув. Дізнавшись про це, полковник викликав Мехті до себе, суворо й серйозно пояснив йому, що захоплюватись властиво молодим дівчатам, а Мехті всі чомусь (полковник так і сказав: «чомусь») вважають досвідченим розвідником. Він повинен був подумати про те, що німці могли б помітити зникнення вартового, зчинили б переполох, і Мехті не вдалося б висадити в повітря казарму. Сергій Миколайович говорив спокійно, стримано, а Мехті хотілося, щоб полковник нагримав на нього. Він пробував виправдуватись: невже Сергію Миколайовичу шкода, що на одного фашиста поменшало?

— Усіх фашистів тобі самому все одно не винищити, Мехті, — сказав тоді полковник. — Ти повинен дбати про інше: про успішне виконання завдання.

Ні, Мехті нічого не забув. Не забув він і того, що казарма все-таки була висаджена в повітря. Та як висаджена! Від неї, як-то кажуть, лишилися тільки ріжки та ніжки.

— А пам'ятаєш, — вів далі Сергій Миколайович, — як хвацько вдерлися ви з Анжелікою в село, почувши, що хтось кричить на майдані?..

— Але мені здалося…

— Я знаю, що тобі здалося, Мехті. Проте, коли б там навіть когось і страчували, ви його все одно не врятували б. А самі потрапили б у пазури гітлерівців.

— Сергію Миколайовичу, — почав благати Мехті, — та що це ви все про погане згадуєте! Виходить, я тільки тим і займаюся, що роблю необачні вчинки? А пригадуєте, коли ми визволяли наших із табору, — хіба я зробив хоч один хибний крок?.. — У Мехті загорілись очі. — Ех і важко ж було мені стриматись! Але я стримався.

— Ну от, уже й образився, — засміявся полковник. — Ти, Мехті, як ваш бакинський бензин: піднеси сірника — спалахне! Табір — це було добре. Дуже добре! Та в тебе ж тільки коли-не-коли буває інакше. Але все-таки буває! А цього не повинно бути!.. Ти — розвідник, Мехті. Ти за багато що відповідаєш. І ти зобов'язаний зважувати кожен свій крок, десятки разів перевіряти кожне своє рішення. Риск? Так! Але риск усвідомлений. А зараз треба бути особливо обережним. Адже не випадково Ферреро видав наказ про необхідність подвоїти обережність і пильність. І ще зрозумій, Мехті: ти представляєш тут нашу країну. На тебе рівняються інші. Будь же таким, яким вони хочуть тебе бачити…

Полковник підвівся з стільця, підійшов до Мехті, поклав йому руки на плечі:

— Отаке-то, мій любий Мехті, — і з жартівливим докором додав: — Отаке-то, гаряча ти голово…

Мехті мовчав. З незвичайною виразністю постала перед ним історія з листівками в «Дойче зольдатенхайм». Навіщо йому потрібно було міняти салфетки на столах? Васі він міг би сказати, що, мовляв, листівки треба було підкинути, щоб учинити переполох і відвернути увагу гітлерівців. Але хіба ж цією думкою, чіткою й тверезою, керувався Мехті в ту мить, коли наказав Васі дістати з сумки листівки? Мехті вперто не хотів признатися навіть самому собі, але голос із глибини його душі наполегливо говорив, що він, власне, в цей момент повівся, як пустотливий хлопчисько: ось візьму й викину коника, щоб він приголомшив зухвалістю весь цей набрід! І коли б зараз полковник спитав про ту історію, у нього не знайшлося б слів довести свою правоту. На щастя, полковник мовчав.

Двері в цей час відчинилися, і до кімнати ввійшли командир бригади Луїджі Ферреро — невисокий чоловік з великими мозолястими руками, з розкішними сивуватими вусами, кінчики яких звисали до самого підборіддя, — і начальник штабу бригади Карранті, теж італієць, рухливий, енергійний, а коли треба — спокійний і розважливий, людина, яка заслужила загальну повагу своєю невтомністю й прекрасним знанням штабної справи.

Ферреро привітався з полковником і звернувся до Мехті:

— Хто це з тобою прийшов сьогодні, Михайле?

Мехті почервонів:

— Я й сам добре по знаю… Каже, що від союзників. Вони просили переказати, що скинуть вибухівку тільки післязавтра.

Ферреро зітхнув і, покусуючи кінчики своїх довгих вусів, заходив по кімнаті. Потім звів на Сергія Миколайовича заклопотані очі і тихо сказав:

— До речі… мало не забув… Там Маркос з хлопцями йде на завдання. Ти не хочеш поговорити з ними?

Полковник хитнув головою, поправив на собі гімнастьорку і вийшов.

Ферреро підсунув стільця й сів. Карранті й собі сів.

— От бачиш, Михайле, — почав Ферреро, — минулого місяця ми сиділи без продовольства, а нам з британського літака скинули медикаменти. Ось ще подивись, — він показав на кулемет біля стіни, — позавчора скинули десять кулеметів найновішої конструкції. Але… жодного патрона до них, — Він набив тютюном люльку, запалив. — Виявляється, і вибухівку скинуть не сьогодні, а післязавтра. А німецькі ешелони пройдуть завтра. Ось які, братухо, справи…

Помовчали.

— А чи не допитати нам цього англійця… чи, може, американця? — запропонував Карранті.

— Американця! — твердо сказав Сергій Миколайович, повернувшись до кімнати і щільно причиняючи за собою двері. На його обличчі різко окреслились вилиці, і під ними заходили тугі жовна, що з ним завжди траплялося, коли він дуже хвилювався. — Я його знаю.

Він підійшов до стола й сів на своє місце.

— Звідки ти його знаєш, полковнику? — недовірливо спитав Ферреро.

— Я його бачив у концтаборі, з якого мені вдалося втекти сюди, до вас… А він приїжджав у табір, щоб вивезти звідти американців.

Мехті схопився з стільця.

— Здорово! — мимохіть вирвалось у нього.

— Сідай, сідай! — добродушно посміхнувся Ферреро. — Як же ти міг запам'ятати його, полковнику?

— О, я його добре запам'ятав! — вперто сказав Сергій Миколайович. — Він приїхав з папером із гестапо й вивіз із табору всіх американців, крім негрів.

Карранті звів брови: — Це погано, що він покинув негрів… Але ж погодьтесь, що він зробив сміливий крок, забравшись у націстський концтабір?

— На цей крок можна було піти лише при одній умові, — полковник виждав трохи і чітко, виразно промовив: — При умові міцного зв'язку з керівниками гестапо! Я валявся поранений, він схилився наді мною, і я запам'ятав його обличчя — сірі очі, холодний, байдужий погляд.

— Ну, ти міг і помилитись! — зауважив Ферреро. — Ти ж сам кажеш, що був поранений, лежав у гарячці…

— Ні, помилки тут не може бути. Я переконаний, що це він!

Ферреро енергійно запихкав люлькою.

— Що ж, цілком можливо, — погодився Карранті. — Ви думаєте, що він і сюди прийшов з наміром…

— Треба розгадати його наміри! — твердо сказав Сергій Миколайович. — Треба стежити за ним і зіставляти всі одержані від нього відомості й факти, з якими ми стикатимемося. Справа, здається, складніша, ніж ми думаємо. Ось вам перші відомості: вибухівку скинуть післязавтра, а гітлерівські ешелони пройдуть завтра…

— Ай справді має рацію мій заступник, — сказав Ферреро.

— Мабуть, що так, — погодився Карранті.

— Поки що допитай його. Гарненько допитай, — коротко наказав командир.

Карранті в ту ж мить вийшов з кімнати. Він не звик відкладати виконання наказів.

* * *

Пізньої ночі Карранті вивів у двір вілли людину в м'якому капелюсі й сірому пальті.

Вартові, що аж заклякли на морозі, пізнали начальника штабу, але він все-таки, як звичайно, шепнув їм пароль, зажадав відповіді і тільки після цього запропонував людині в капелюсі йти вперед.

Сам Карранті йшов позаду.

Стежка, якою вони пробиралися, вела до високої скелі. По дорозі зустрічалися нові вартові. Карранті знову називав пароль і повільно йшов далі.

— Можу я, нарешті, говорити? — тихо спитав чоловік у сірому пальті.

— Тепер можеш, — так само тихо відповів Карранті. — По-перше, як ти зустрівся з Михайлом?

— Ми одержали твоє повідомлення про те, що Михайло висадить у повітря зольдатенхайм. Порадилися з нашою ставкою й вирішили не заважати партизанам послати на той світ ще кілька сот німців. Для нас краще, коли і німці, і росіяни зазнають якнайбільших втрат!

— Це я знаю не гірше за тебе. Мене цікавить інше: як тобі вдалося протриматись у Трієсті?

— У мене німецький паспорт, — помовчавши, відповів Джон, — я інженер-геолог, прибув з Берліна, цікавлюсь шахтами Ідрії. Цілий день я крутився біля зольдатенхайма. Михайло з своїм напарником вийшов звідти надто швидко. Я не знав їх в обличчя — міг тільки догадуватись, що це вони. Коли б мене не попередили і коли б не оголошення німців — на прикмети, правда, вони не дуже-то щедрі, — я б не пізнав партизанів. Цей Михайло працює чудово! Я почав стежити за ними. Вони піднялися в Опчину, там зустрілися з якоюсь дівчиною. Тут я наважився підійти до них. А щодо довір'я… В цьому я не дуже переконаний. Коли ми ночували в сараї, мені здалося, що Михайло і його приятель спали по черзі… — Джон раптом зупинився і сторожко поглянув навкруги.

— Нас ніхто не чує, говори, — спокійно промовив Карранті.

— Чому ти не похвалиш мене?

— За що? Ти ніколи не відзначався особливою кмітливістю.

— Кинь жартувати, Чарлз.

— Я не жартую. Що тобі відомо про вибухівку?

— Вибухівка не буде скинута й післязавтра. Поїзди німців повинні ходити вільно. Бригаду слід завести в квадрат 11 — ти знайдеш його на карті, — там вона буде знищена німецькою, каральною дивізією. Командира прибери за всяку ціну. Сам постарайся пробратися в штаб корпусу. Ми повинні не пустити сюди росіян! Краще Гітлер, ніж комуністи!.. Дальші інструкції одержиш звичайним шляхом.

— Усе?

— Все! Дідько б його взяв, куди ми йдемо, далі ж урвище?!

— Повернись до мене, Джоне, — промовив Карранті.

Джон обернувся. Вони стояли під високою сосною, на самому краю скелі. З-за гори повільно викочувався блідий місяць.

— Тепер помолись, Джоне. Я мушу тебе розстріляти, — тихо сказав Карранті.

— Знову жартуєш, Чарлз… — почав було Джон, але Карранті уже звів пістолет.

Джон одразу знітився. Видно було, як у нього ослабли й задрижали ноги.

— Тебе пізнали, Джоне, — сказав Карранті. — А мені довелося докласти надто багато зусиль, щоб стати начальником штабу бригади…

— Але, може, ще можна втекти? — задихаючись, видавив з себе Джон.

— Не можна, — холодно сказав Карранті. — Тебе одразу ж схоплять. А я повинен бути поза всякою підозрою.

Джон озирався довкола, як зацькований звір.

— Ти ж порядний хлопець, Джоне… І ти прекрасно розумієш, що кожен день мого перебування тут вартий солідної пачки доларів. Я не можу позбутися їх, Джоне, — тоном проповідника процідив Карранті.

Джон кинувся до нього, та пролунав постріл, і тіло Джона покотилося в урвище…

До скелі прибігли двоє вартових.

Карранті не поспішаючи поклав пістолет у кобуру й застебнув її.

РОЗДІЛ ДРУГИЙ

Була пізня ніч. Сергій Миколайович обережно, щоб не розбудити бійців, пробирався по коридору, сердячись у душі на те, що його добре-таки поношені чоботи раптом почали так рипіти, ніби йому тільки вчора видали їх із складу авіачастини десь під Полтавою. Коли чоботи були ще зовсім новими, приятелі кепкували з нього, і молоді пілоти, ще здалека почувши їх рипіння, шепотіли один одному: «Це комісар». Він проходив, похмуро відповідаючи на їхні привітання, і так само, як і тепер, його сердило набридливе рипіння.

Прикривши рукою яскравий промінь ручного ліхтаря, Сергій Миколайович обережно переступив через ноги молодого партизана, що вклався впоперек коридора. Ледь помітна смужка світла попала на обличчя сплячих… «Не так, як. дома. А в кожного ж із них є свій дім… Або був… І в цього старого і в здорованя-болгарина, і у відчайдушного молодого смаглявого корсіканця Анрі Дюеза… У нього, здається, туберкульоз, бач, як бухикає. І завжди хворобливий рум'янець на щоках… А ось іще одна відчайдушна — чешка Лідія Планічка. Їй би зараз поратися на кухні у себе вдома, підігрівати вечерю чоловікові, а вона і в сні не розлучається з зброєю. Чоловіка вбили на минулому тижні під час нічного наскоку на німецьку казарму. Хорошою людиною був учитель Джузеппе. Лідія б'ється тепер і за себе й за чоловіка. До речі, Джузеппе говорив, що вони чекають малого. Та, очевидно, помилявся, поки що нічого не помітно».

Слова Джузеппе про первістка особливо глибоко запали в душу полковника. У полковника був дім, були дружина й син Петрик. «Петро Сергійович» — так називав він сина, коли той був семирічним пустуном. А тепер: Петрик…

Сергій Миколайович повернув ліворуч. Насилу пробравшись в кінець коридора, він нечутно прочинив двері і, ще й досі сердячись на свої чоботи, ввійшов до кімнати.

— Сергій Миколайович? — почувся тихий голос.

— Не спиш, Мехті? — так само тихо, трохи хриплувато, спитав Сергій Миколайович.

— Не спиться чогось.

Сергій Миколайович освітив кімнату ліхтарем. Це була одна з ванних кімнат на другому поверсі, з світлоголубими кафельними стінами і невеликим басейном посередині, який зараз вщерть був наповнений осіннім листям. На цій своєрідній м'якій перині любив відпочивати Мехті.

Надворі стояла зима, а в кімнаті від листя віяло осінню, — задумливою, тихою і трошки сумовитою.

Коли Мехті обернувся на світло, листя зашелестіло сухим, мертвотним шелестом. Підвівшись трохи і все ще мружачи очі від світла ліхтаря, Мехті дивився на Сергія Миколайовича. Той підійшов ближче, сів на край басейну і тільки після цього погасив ліхтар.

Стало темно. Тільки місячна пороша, що пробивалася скрізь розірвані хмари, сіялась через кругле вікно, яке робило кімнату схожою на каюту старовинного корабля.

— Не спиться, хоч ти що! — повторив Мехті. — Оце лежу й думаю про свою картину. Скоро почну її малювати.

— Що ж ти задумав намалювати?

— Закінчення війни, Сергію Миколайовичу. Вона буде дуже проста композиційно: наш солдат, що повертається з війни, і тріумфуюча земля навкруги. Але треба зробити картину добре, з настроєм, щоб, дивлячись на неї, можна було побачити й шляхи, пройдені нашими людьми, і те життя, що перервала війна і до якого люди тепер повертаються.

— А дуже важко намалювати таку картину?

— Дуже! Може й не під силу мені… Але малювати треба тільки так!.. Ось, уявіть собі, дивишся на маленьку картину, а перед тобою вся твоя країна, все твоє життя…

Мехті заговорив про батьківщину… І обидва замислилися.

Сергій Миколайович побачив свій Сибір, широку ріку напровесні, згадав перший комсомольський недільник на лісосплаві й Таню у шапці, у ватянці, з розчервонілими від холодного весняного вітру щоками.

«Таню!» — «Ні, ні, Сергійку, не люблю я вас… Не люблю». Вона боялася глянути йому в очі, і він не повірив їй, не повірив у те, що вона не любить… Ну й шибеником він тоді був! Як вітер, пробіг по брунатних колодах, що стрімко мчали хвилями, і за мить опинився посеред ріки! Він почав розчіплювати колоди, спрямовуючи ліс по течії і розбираючи затор, що утворився. Об колоду, на якій він стояв, з глухим стуком ударилась інша колода і мало не збила його з ніг. Він помчав разом з колодами вниз за течією. А Таня бігла берегом, бліда, перелякана, і кричала, аж поки не охрипла: «Сергійку! Сергійку!» Вона кинула йому багор, і Сергій зачепився ним за найближче дерево, яке росло на крутому березі майже горизонтально над водою. Колоди під його ногами закружляли і, вдарившись об берег, скинули його на пісок… І тут він побачив зовсім іншу Таню. Вона бігла до нього, спотикаючись, — кумедна, незграбна: ватяні штани заважали їй бігти. «Сергійку», уже тихим, тремтячим голосом промовила вона, охопивши його лице руками, ніби бажаючи переконатися, що все скінчилося гаразд, що він цілий і неушкоджений, — і заплакала. Вони повільно пішли берегом, проти течії і дивилися, як легко мчать по ріці тисячі величезних колод. Це був перший сплав для перших велетенських будов, які розпочала тоді молода Радянська країна. А навкруги — рідні простори… Світ був безмежно великий, і так вільно дихалось у ньому…

… А тим часом Мехті вчувався далекий, безладний перестук барабанів Хлопцеві було вісім чи дев'ять років, коли він став барабанщиком свого піонерського загону. Товариші з неприхованою заздрістю дивилися, як він гордо ступав попереду колони. Під час привалів хлоп'ята оточували його, він дозволяв їм доторкатися до свого барабана, а іноді й побарабанити.

В Баку дружною сім'єю жили азербайджанці, росіяни, вірмени, грузини. І в піонерському таборі діти, за традицією своїх батьків, міцно дружили між собою. Мехті, якому легко давалися мови, дуже швидко навчився говорити по-російському і знав чимало вірменських та грузинських слів. Він пишався з того, що, прийшовши додому, дивував своїх сестер новими словами, почутими і вивченими в загоні. Любив Мехті травневі свята, коли всі школярі йшли в нагірну частину Баку. Як радісно було дивитися звідти на місто, на синє море, на бухту Ілліча, що обростала все новими і новими нафтовими вишками. Подобалось Мехті чергувати біля прапора піонерського загону і салютувати, коли мимо проходили товариші. Він був серйозний, а разом з тим — запальний. Одного разу, коли учень старшого класу відняв у малюка сніданок, Мехті кинувся на здорованя з кулаками. Він лупцював кривдника по чім попало і щось кричав йому, а що — не можна було розібрати: від хвилювання Мехті почав навіть заїкатися. Цілий тиждень він прикладав до синця під оком свинцеву примочку й був похмурий, мовчазний. Мехті міг посваритися і з учителем. Якось один з учителів вигнав його з класу. Це було несправедливо. Мехті пішов до директора і наполегливо почав вимагати, щоб викладач визнав, що він неправий… Мехті завжди був нестримним. Він міг, забившись з ким-небудь об заклад, пролежати під палючим сонцем з півдня до вечора; а одного разу — це було на дачі в ІІовханах — долежався до того, що навіть його темнобронзова від загару шкіра взялася пухирями. Та він вдавав, що йому зовсім не боляче. «Гаряча голова!» говорили про нього друзі…

… Сергій Миколайович пригадав свою першу подорож, йому довелося тимчасово залишити робітфак і поїхати на Урал, на будівництво велетенського металургійного комбінату. Так робило багато комсомольців.

Будувалася вся країна…

… Це трапилося в міській купальні. Мехті чув, як сперечалися між собою дорослі хлопці: «Хто зможе вилізти на дах купальні і звідти кинутись у воду?» Він чекав: хто ж наважиться? Та ніхто не наважився, і тоді він сам видерся по драбині на дах купальні. Навіть третій трамплін, з якого не осмілювалися стрибати не тільки підлітки, а й дорослі, був далеко внизу під високим дахом купальні. Люди приймали тут сонячні ванни. Мехті стало моторошно, коли він побачив, що обрій наче здибився і море потекло похилою площиною. А десь під ним, куди він мав стрибати, не синіла, а, пінячись, чорніла безодня. Ще мить — і Мехті повернувся б назад. Та знизу на хлопця дивилися сотні очей. Шкільні друзі підбадьорювали його вигуками, вони раділи за нього; і друзів не можна було підводити… Не роздумуючи, Мехті розбігся і в легкому гарному стрибку — ластівкою — полетів униз… Вода зімкнулася над ним, бризок не було. Він виринув і почув схвальні вигуки і навіть оплески.

Може, це й був його перший подвиг?

… Таня й Сергій жили своїм скромним життям. Маленький дерев'яний будиночок, невеличкий город біля широкої річки, а навкруги — тайга. Хоч нелегко було працювати на будівництві й водночас учитися на робітфаці, їм все-таки доводилося займатися й побічними справами. Як, наприклад, міг Сергій не взяти участі в такій ось справі… Прислали до сусідів-рибалок першу моторку — розкішну, пофарбовану в ніжний оранжовий колір. Стоїть моторка, а користуватися нею не можна: ніхто не знає, як поводитися з цією моторкою, як керувати нею; крім того, з'ясувалося незабаром, що в неї несправний мотор. От і довелося Сергію Миколайовичу порпатися в ній весь вільний час, морочити голову, розбирати мотор, знову збирати. Таня спробувала було побурчати на чоловіка, але ж і вона часто робила так само: в сусідньому селі невистачало вчителів, і їй довелося взяти ще три класи в сільській школі, крім тих трьох, де вона навчала дітей географії.

— А як же інакше? — говорила вона. — Не можна ж залишати дітвору без учителя.

Нарешті Сергій на превелику радість усіх рибалок запустив вередливий мотор, але перед рибалками постала нова проблема: кому ж керувати човном? Довелося Сергієві сісти за стерно, поки його учень — високий на зріст, бородатий рибалка Тихін — не оволодів новим ремеслом…

… Мехті пригадав невеликий двоповерховий будинок на вулиці Касума Ізмайлова, де він жив. Коло будинку росла тендітна верба, а напроти височіла школа № 19, де він учився. Особливо любив Мехті свого вчителя Сулеймана Сані Ахундова — одного з азербайджанських письменників. Може, саме тому Мехті пристрасно полюбив літературу (занедбавши решту дисциплін — математику, хімію) і ще з дитинства почав писати вірші, власне віршовані казки: «Заєць проти вовка», «Півень-оповісник»… Та поетом він не став… Згадалися перші його малюнки в шкільній стінгазеті, де він був і редактором і художником: «Перша електричка з Баку до нафтопромислів», карикатура із зображенням лихого, страшного і разом з тим потворно-кумедного куркуля, який замахувався голоблею на перші колгоспи, «Перша азербайджанка-інженер на трибуні». Це були плакати і карикатури на злободенні теми, і все в них було «першим»: у ті часи країна тільки-но почала створювати перші колгоспи, інститути випускали перші сотні азербайджанок-інженерів, лікарів і агрономів. І Мехті був очевидцем цих подій… Померла мати. Мехті ще дужче прив'язався до тітки — старшої сестри покійного батька, дуже старої, але міцної й бадьорої жінки. Всі називали її бібі. Вона розповідала Мехті про подвиги його батька, про боротьбу з бандитизмом у перші роки Радянської влади; показувала іменні подарунки, одержані батьком за хоробрість.

Якось одного з учителів їхньої школи командирували в далекий гірський район Азербайджану і звідти його привезли мертвим. Люди розповідали, що вчителя вбили бандити, і Мехті наочно переконався: є вороги, вони не зупиняються перед убивствами… Наступного ж дня Мехті подав заяву в комсомол, та його не прийняли як малолітнього… Потім — художнє училище… Почалося нове життя. І зараз, лежачи на сухому осінньому листі, він пригадував одну з перших своїх робіт: тьмяне світло тюрми, в ній ув'язнено двадцять шість комісарів; яскравий промінь освітлює руку одного з комісарів, який виводить на сирій стіні слово: «Комунари»… Мехті, здається, удався цей груповий портрет полум'яних борців за волю. Перш ніж намалювати картину, він старанно вивчив усі матеріали й документи, пов'язані з підступним розстрілом бакинських комісарів озвірілими англійськими інтервентами. Мехті хотів, щоб глядач побачив перед собою вовче єство «цивілізаторів», які вдерлися в його рідну країну, мріючи прибрати до рук її багатства, відібрати в людей свободу і щастя. А скільки ще кривавих трагедій, скільки зрадництва й злочинів, пов'язаних з іменами англійських і американських імперіалістів, береже пам'ять народів! «Ми ніколи цього не забудемо», ніби говорив Мехті своєю картиною.

… Прощай, робітфак! «У нас буде син…», сказала Таня. Вона все бувало скаржиться, що опухають ноги, важко стало взувати туфлі. «Якщо буде син, назвемо його Петром», вирішив Сергій Миколайович.

… Мехті стояв перед комсомольцями і, дуже хвилюючись, розповідав свою біографію. Він говорив про піонерський загін, про свого батька, старого комуніста, якого він втратив дуже рано. Обіцяв, що постарається стати справжнім художником. Після нього виступив комсомолець Адігезалов і проголосив довжелезну проповідь. Він сказав, що Мехті повинен покінчити з «безшабашною впертістю». А Мехті, справді, навіть у піонерських іграхпідшукував для себе щось найнебезпечніше і найрискованіше, і вчинки його не завжди вкладалися в норми, приписувані старшим вожатим. Адігезалов говорив, що йому, Мехті, треба «категорично», «докорінно», «раз і назавжди» перебудуватися і стати таким, як і всі присутні, і, зокрема, як він, Адігезалов. Мехті не витримав, схопився з місця і палко заявив, що «перебудовуватись» не буде і що йому не хочеться бути схожим на Адігезалова, бо той «боягуз і телепень». Адігезалов зажадав доказів. Мехті навів їх. Збори затяглися. Кінець кінцем, Мехті прийняли до комсомолу, а перебудуватися запропонували Адігезалову.

… На карті країни з'явилися назви нових міст. Червона Армія розгромила японців біля озера Хасан. В ці дні Сергія Миколайовича прийняли у Військово-повітряну академію. Він і Таня з маленьким Петриком на руках проходили повз майдан Пушкіна в Москві. Петрик простягнув руку до різноколірних куль, якими торгував бородатий дідусь. Йому купили червону кулю. Скоро він випустив її, і куля піднялася високо в небо. Вона ставала дедалі меншою й меншою… Петрик заплакав, і йому обіцяли купити нову кулю.

«Ну й людей у Москві», думав Мехті, переходячи майдан біля Курського вокзалу. Дівчатка-підлітки, задерши голови, дивилися в небо. «Що трапилось?» — «Гляньте, он куля летить». Мехті також задер голову і наткнувся на молоду дівчину-мороженицю, яка дуже нагадувала собою зображення на старих цигаркових коробках «Южанка». «Пробачте, будь ласка». — «Е, дрібниці, візьміть ескімо». — «Не можу, руки зайняті». Важко було носитися з чемоданом і полотнами по довгих, багатолюдних вулицях Москви. «Ну й Москва!» Він зупинив таксі. У Москві з'явилися тоді перші «емки». «На Ленінградський вокзал, — сказав Мехті, — тільки покатайте мене трохи по місту». Незабаром вони подружили з шофером, той докладно розповідав юнакові про кожну площу, про пам'ятники Москви. Ось спуск Кузнецького мосту. Петровка… І тут Мехті здалося, що молодий шофер надто вже розхвалює свою «емку». І він заявив шоферу, що той їде зараз на бакинському бензині. Потім він з гордістю говорив про це й іншим шоферам, наче тільки тепер, коли Мехті побачив тисячі машин, він почав розуміти, як багато важить у житті країни його рідне місто… В Баку йому казали, що в Охотному ряду найбільша споруда — це Будинок спілок, та з ним, певне, жартували. Будинок спілок майже губився поряд з двома гігантами: готелем «Москва» та Будинком Раднаркому. А ось і Історичний музей, зубчаті стіни Кремля. Серце Мехті схвильовано билося… Перед ним були Красна площа, Мавзолей. «Зупиніться». — «Тут не можна зупинятися, — сказав шофер, — можете потім пройтися пішки». Треба було поспішати на вокзал, компостувати квиток, щоб сьогодні ж поїхати «Стрілою» в Ленінград, і Мехті з жалем відкинувся на спинку сидіння. Та за мить знову пожвавішав. Він побачив годинник Спаської вежі, собор Василія Блаженного, потім Москву-ріку… В Ленінграді Мехті зустрів одного з своїх бакинських товаришів і дуже зрадів цій зустрічі. Вони обидва готувалися складати екзамени до Ленінградського художнього інституту. Товариш його пройшов по конкурсу, а Мехті в інститут не потрапив. Цілу ніч він блукав з товаришем по місту, понад Невою, прислухаючись до глухих гудків пароплавів. Мехті йшов, похнюпивши голову, а товариш як міг заспокоював його, і тон у товариша був такий, наче він пробачався, ніби це з його вини Мехті не прийняли в інститут. Мехті соромно було повертатися в Баку ні з чим. У нього краялося серце, та він намагався триматися мужньо, йому хвалили факультет іноземних мов. Мехті вступив до Ленінградського педагогічного інституту іноземних мов, і уже в перший рік навчання дивував своїх учителів і професорів чистотою вимови. У нього ставало дедалі більше друзів; його вражали широта душі і простота товаришів-росіян. Вій багато дечому навчився у них. В інституті Мехті став редактором стінгазети «Лінгвіст», і частенько оформлені ним газети діставали перші премії на ленінградському огляді стінгазет… Усі вважали Мехті уже своїм, ленінградцем. Він акуратно відвідував зимовий басейн, і в одному з всесоюзних змагань з стрибків у воду ввійшов у першу десятку. Це було в Ленінграді, на вулиці Правди… Він часто відвідував музеї, Петергоф, Ермітаж, подовгу стояв перед великими витворами мистецтва. В глибині душі він затаїв мрію повернутися коли-небудь до живопису. З усіх дисциплін Мехті загалом встигав, і тільки з військової справи у нього були трійки. Він вважав, що може стати ким завгодно, тільки не військовим. Іноді Мехті на шкоду одній дисципліні захоплювався іншою. Своїми відповідями він викликав, наприклад, захоплення професора-історика, зате несподівано завдавав жалю професорові логіки. Проте до екзаменів він підтягувався і складав їх добре. Взимку Мехті ходив на лижах. Спочатку його вчила Женя, чорноволоса, надзвичайно мила дівчина, та вже через рік він сам почав учити її віртуозної лижної ходьби, водячи дівчину по таких кручах, що в неї перехоплювало подих. На той час він уже володів французькою, іспанською і німецькою мовами… Знову Москва. Море вогнів. Місто виросло; вулиці його стали ширшими, величнішими. Ніде життя не вирувало так, як у Москві! Мехті йшов знайомими вулицями і не пізнавав їх. По Охотному ряду вже не ходили трамваї, — тут плавно котилися тролейбуси. На одному з них, двоповерховому, він поїхав на Всесоюзну сільськогосподарську виставку, яка відкрилася зовсім недавно. Юнак захоплено дивився на чудові павільйони республік. Біля білоруського павільйону окремою купкою стояли іноземні кореспонденти.

«Гм, райський куточок влаштували, — морщачи носа і кривлячи губи, зауважив кореспондент, одягнений, незважаючи на спеку, в шкіряну куртку, вимережану «блискавками». — Та тільки чи скрізь у них так?» Він говорив по-французьки, але трохи з акцентом, його супутники посміхнулися. Мехті, що в цей час проходив повз них, почув останню фразу журналіста і мимохіть зупинився. Іноземці покликали його до себе. Мехті підійшов. Кореспондент у шкіряній куртці зміряв його поглядом. Мехті був у звичайній голубій тенісці, парусинових штанях і тапочках.

«Ви… ви», кореспондент з «блискавками» заклацав пальцями, шукаючи потрібного слова. «Говоріть по-французьки, я вас зрозумію», перебив його Мехті. «О! о! — здивовано вигукнув іноземець і спитав по-французьки: — Де ви навчилися французької мови?» — «В інституті». — «Чудово!» — «А що ж тут особливого?» добродушно посміхнувся Мехті. «Скажіть… Чи не відповіли б ви мені на кілька запитань?» — «Коли зможу, відповім». Кореспонденти повідкривали свої: блокноти. В цей час до Мехті підійшли двоє юнаків — українець і узбек у кольоровому халаті. Кореспондент у шкіряній куртці іронічно оглянув немудрий одяг Мехті й сказав щось своїм колегам по-англійськи. Мехті погано знав англійську мову, але з вимови кореспондента догадався, що це американець. «Скажіть… гм… що ви вважаєте головним у житті? Багатство? Успіх? Чи, можливо, — він посміхнувся, — роботу?» — «Головним у житті, — твердо відповів Мехті, — я вважаю ясність мети». — «Ясність мети? Що ж таке, по-вашому, ясність мети?» — спитав журналіст. «Як би це вам пояснити… — в очах Мехті майнув вогник завзяття. — Ми ось говоримо, що треба будувати нові міста, і на карті з'являється назва нового радянського міста. Ми кажемо: більше металу! — і випускаємо нові трактори, автомашини, верстати, турбіни. Ми говоримо про боротьбу за достаток продуктів і показуємо вам результати цієї боротьби… Оце і є ясність мети… Зрозуміло?» — «Н-не дуже», буркнув американець. «Шкода, — Мехті посміхнувся. — А втім, я так і думав, що ви цього не зрозумієте!» Кореспондент так і не занотував нічого в свій блокнот, а Мехті підхопив під руки узбека та українця і приєднався до гомінливого святкового людського потоку. «Що ти їм пояснював, друже?» — спитав українець. «Пояснював найпростіші речі, та, як видно, вони не зрозуміли або не захотіли зрозуміти». Вони зайшли в чайну біля павільйону Російської Федерації і весело пили там чай з бубликами…

…І ось 1941 рік. Війна… Таня з Петриком проводжали Сергія Миколайовича на фронт. Він був призначений комісаром в одне з авіаційних з'єднань. «За маму не турбуйся», голосно й поважно сказав Петрик. Багато хто озирнувся на його слова; серед проводжаючих пробігло пожвавлення. Таня посміхнулася крізь сльози…

… Військове училище в Тбілісі. Мехті приймали в партію. Він поклявся битися за Батьківщину до останньої краплі крові. Син комуніста, маленький барабанщик піонерського загону, художник, лінгвіст став воїном, комуністом, йому випало захищати честь і свободу своєї країни на Сталінградському фронті. Тут, на фронті, він особливо добре пізнав людей, — далеко від домівки, від сім'ї, від рідних, вони швидше сходилися один з одним. На фронті Мехті одержав від одного з бакинських друзів листа. Тричі перечитав його, сидячи в окопі. До нього підійшов політрук роти. Він хотів провести бесіду з бійцями, та люди поглухли від гуркоту гармат. Мехті віддав листа політрукові. І лист пішов гуляти по окопах, по ходах сполучень, по бліндажах. Друг Мехті писав, що він разом з групою геодезистів перебуває в центральній частині Азербайджану, п маленькому селищі Мінгечаур — вони ведуть перші розвідувальні роботи в місцях, де скоро почнеться будівництво велетенського гідровузла. Мета будівництва — оросити водами Кури посушливі степи, дати струм новим нафтовим промислам, фабрикам, заводам. Лист переходив з рук в руки, і обличчя бійців ясніли, загорялися посмішками. Навкруги громадились руїни, ішов запеклий бій, смерть витала над головами, — а народ, як завжди, думав про життя, про творчість. Він думав про майбутнє… А щоб завоювати майбутнє, треба було, не шкодуючи життя, битися за свою землю. І Мехті воював з люттю, запекло. Ненависть з особливою силою вибухнула в серці, коли він дізнався, що німці нещадно бомблять його улюблений Ленінград, що Петергоф перетворений на руїни, що бомба влучила в Ермітаж. Ленінградці незламною стіною стали на захист свого міста. І Мехті пишався ними, як найближчими людьми… В одному з запеклих боїв їхня частина потрапила в оточення. Мехті був тяжко поранений, але продовжував битися. Коли кільце фашистів остаточно зімкнулося і Мехті побачив їх за п'ять кроків од себе, він приставив до грудей дуло автомата і натиснув на курок… В очах у Мехті потемніло і стало тихо-тихо… Опритомнів Мехті в незнайомому приміщенні. Скрізь були німці. Він чув їхні чіткі кроки, різкі накази; чув зойки, стогін людей… Над ним схилилася жінка в чорній хустці, з блідим, змученим лицем. Вона приклала до його рани мокру ганчірку… «Де я?» спитав він хриплим і якимось чужим голосом, який долинав наче з-під землі. «Не можна… — прошепотіла жінка. — Тут погано, тут не можна… Тут треба тихо…» Вона говорила каліченою російською мовою. Згодом він довідався, що жінка ця — полька і що вони в концтаборі. «Отрути… роздобудь мені отрути…» просив Мехті, а вона весь час повторювала: «Не можна… не можна… Треба тихо…» Вій швидко видужував, і тепер його дедалі частіше водили на допити. На допитах Мехті заявляв, що після тяжкого поранення він втратив пам'ять. Він чудово володів німецькою мовою, у нього була чиста вимова, і фашисти помітили це. Мехті тримався з ними вільно, незалежно: він зневажав смерть і вважав, що заново народитися для такого життя, як зараз, у концтаборі, — це гірше ніж смерть. І він поводився зухвало, спокійно дивився смерті в очі. Фашистам не раз хотілося розрядити в нього свої пістолети. А він стояв перед ними спокійний, твердий, з кам'яним обличчям. Тоді німці різко змінили своє ставлення до нього… А потім…

— Про що ви думаєте, Сергію Миколайовичу? — спитав Мехті, підвівши голову.

— Про Москву… — замріяно промовив Сергій Миколайович. — Я ходив зараз по її вулицях… Зайшов на телеграф, — той, що на вулиці Горького, — одержати листа до запитання від Танюші й Петрика. Він, мабуть, уже вміє писати… Раніше присилав мені тільки малюнки. Дуже кумедні…

— А по Манежній не пройшлися, Сергію Миколайовичу? — жваво спитав Мехті. — Адже там зовсім близько до Кремля.

— Пройшовся, Мехті, і по Красній площі пройшовся… І заглянув у твою Третьяковку.

— А площу Пушкіна пам'ятаєте?

— Аякже! І Петровку, де завжди стільки людей!..

— І Садове кільце, — раптом сказали обидва разом і здивовано замовкли… Вся їхня неозора Батьківщина здавалася їм зараз обжитим, затишним будинком, у якому вони жили дружною, згуртованою сім'єю. Нескінченно великою і дорогою була їхня домівка, якій загрожувала зараз небезпека. Сергій Миколайович зітхнув: ні, не до ідилій нині! І, ніби думаючи вголос, сказав:

— А знаєш, Мехті… Боюсь я, що не зовсім вірно задумав ти свою картину. Ще немало труднощів на шляху твого солдата.

— Це так, але мій солдат з честю вийде з усіх випробувань! І побачить перед собою сонце — яскраве, сліпуче сонце!

Сергій Миколайович уважно подивився на Мехті. «Запальна, гаряча душа. Як і мільйони людей, ти мрієш про мир. Але не так-то просто дістається мир…»

А Мехті говорив, запалюючись дедалі більше:

— Наші вже наближаються до кордонів. Скоро закінчиться війна. Настане мирне життя, і світлий, широкий шлях простелиться перед моїм солдатом! Так же, Сергію Миколайовичу?

— Звісно, так, Мехті… Попереду — щастя. Та не таке воно легке й безхмарне, як ти уявляєш. — Обличчя полковника стало серйозним, суворим. — Не так усе просто, Мехті… Ти бачиш зараз тільки того ворога, який стоїть перед тобою. І тобі здається: знищиш його, і все буде добре! А ти зазирни далі, Мехті. Адже мистецтво — це і є «зазирати вперед», га?..

Мехті знизав плечима:

— А я й намагаюся зазирнути в майбутнє. І бачу все не в такому похмурому світлі, як ви.

— В похмурому?.. Ні. Я тільки хотів сказати, що не так-то все просто. — І, стишивши голос, полковник несподівано спитав: — А ти знаєш, Мехті, що Карранті розстріляв твого гостя?..

— Знаю… А за що?

— За те, що він запропонував мало не мільйон, якщо Карранті заведе нас у квадрат 11. Природно, що начальник штабу обізвав його мерзотником, і тоді той, переконавшись, що його плани провалилися, вирішив тікати. Він поранив Карранті чимось твердим. І Карранті пристрелив його. Так мені принаймні розповідав сам Карранті.

— Карранті серйозно поранений?

— Легко, в лоб. Але, коли б він поцілив трохи нижче, Карранті позбувся б ока.

— Я все-таки не розумію, — після хвилинної мовчанки промовив Мехті. — Навіщо Карранті знадобилося завести його так далеко?

— Я питав у нього про це.

— Ну й що ж?..

— Гість виявив бажання оглянути околиці штабу, щоб уточнити місце, куди літаки можуть скидати для нас вибухівку.

— Дивно… Вночі — уточняти місце, де має бути скинута вибухівка.

— І про це я запитував у нього. Він відповів, що ніч сьогодні місячна: усе видно. А гостеві було ніколи, він мав повернутися до своїх сьогодні ж уночі…

Запала мовчанка.

— А як щодо квадрата 11? — спитав Михайло.

— Ферреро одержав від товариша П. термінове повідомлення, що німці збираються послати в квадрат 11 каральну дивізію.

— Виходить, Карранті говорить правду?

— Виходить, так…

У кругле вікно кімнати заглядав місяць, — він немовби підслухував їхню розмову. Та ось насунули важкі хмари, і в кімнаті стало зовсім темно.

— Отже, — задумано промовив Мехті, — нам не скинуть вибухівку? А як же з німецькими ешелонами? Вони тепер проходитимуть вільно?

— Ні, Мехті. Вони не пройдуть. Товариш П. обіцяв до ранку прислати нам вибухівку.

Сергій Миколайович підвівся, збираючись іти.

— Я піду на операцію з вами, — рішуче сказав Мехті.

— Ти відпочиватимеш.

— Боїтеся, що зіпсую вам справу? — ображено посміхнувся.

— Ні, — просто сказав Сергій Миколайович. — Навіть не знаю, як тобі пояснити, але мені дуже хочеться, щоб ти залишався тут.

— Сергію Миколайовичу, — трохи згодом спитав Мехті. — У вас є сумніви щодо Карранті?

— Ні, — твердо відповів полковник. — Чоловіка прислали сюди не звідки-небудь, а з штабу корпусу.

— Тоді чого ж мені треба залишатися тут?

— Я ж сказав, Мехті, що навіть не знаю, як тобі пояснити… шосте почуття, чи що.

— Добре, залишаюсь, — знизав плечима Мехті.

— Це буде краще, — кивнув полковник. — Повторюю, що я не відчуваю недовір'я до Карранті, але випадок з американцем слід з'ясувати до кінця. Тут щось не те.

— А через це почуття Карранті образиться на мене, — пробурчав Мехті. — Він же знає, що ви завжди берете мене на великі операції, й одразу догадається, що. цього разу неспроста не взяли. Мехті на мить замислився.

— А втім… — він багатозначно посміхнувся. — Я поводитимусь дуже невміло, хай угадає, що я стежу за ним. Він обуриться, а обурившись, хоч-не-хоч, — муситиме розсіяти наші підозри.

Посміхнувся й Сергій Миколайович:

— Забив Михайлівський фонтан! Що ж, думка непогана, десь я читав… «Під час вибуху буває вогонь, а від вогню все видно».

— Зате, пропадай моя голівонько! Карранті на мене рік скоса поглядатиме.

— Ех, тільки б і горя… Але все-таки будь обережний, Мехті. Нам тут за кожною дрібницею треба дивитися за чотирьох. Обміркуй кілька рішень і приймай найкраще. Я розумію: твоя нинішня професія вимагає від тебе рішень швидких, часом блискавичних. Але пам'ятай, не помиляйся! Не заради себе, заради сотень людей, Мехті… А тепер на добраніч.

— На добраніч, товаришу полковник! Вірніше, щасливого ранку!

Сергій Миколайович пішов. Мехті поринув у роздуми. «Звичайно, полковник має рацію: не так усе просто. Я привів сіроокого. Він виявився ворогом. І ось він убитий, а я мушу стежити за начальником штабу. Даремно, мабуть… Карранті прислали сюди з корпусу, а там уже вибирали, звичайно, найкращого, найбільш надійного… Він досвідчений, старанний, скромний. Полковник, здається, схильний перебільшувати. Ось і картина моя йому не сподобалася… А хіба вона невірно задумана? Світ стомився од війни. Ми всі чекаємо її кінця: і Сергій Миколайович, і Ферреро, і я, і мій солдат… Скоро, скоро солдат повернеться додому — щасливий, радісний, з ясним, спокійним поглядом!.. Треба буде роздобути фарби… Хлопці обіцяли знайти найкращі!.. Так, час уже братися за картину…»

З цими думками Мехті заснув.

* * *

Світало. Усе навколо поринуло в густу, якусь драглисту голубінь.

Загін на чолі з Сергієм Миколайовичем спускався гірським схилом. На фоні неба й гір чітко вимальовувалися довгі темні силуети людей. Партизани, щоб не посковзнутися, обмотали взуття повстю. Вночі йшов сніг впереміжку з дощем, а на ранок ударив мороз, і йти в ожеледицю було дуже важко. Попереду пробиралися провідники. Вони попереджали по ланцюжку про небезпечні кручі і повороти.

В одному з пунктів загін Сергія Миколайовича одержав вибухівку, привезену туди ще вночі за розпорядженням товариша П.

Коли остаточно розтанула густа голубінь 1 стало видно вкриті снігом гори й легенькі рівні димки, що піднімалися до неба з димарів далеких сільських хаток, загублених серед засніжених сосон, загін уже йшов рівниною. Старики й підлітки, які, на перший погляд, випадково зустрічалися партизанам, повідомляли, що дорога далі безпечна.

Рейки залізничного полотна химерно звивалися навколо гір. По цій залізниці мав пройти німецький ешелон із солдатами, офіцерами та боєприпасами. Німці знали, що вся ця місцевість контролюється партизанами, і тому за графіком руху поїзди проходили тут лише вранці; партизани діяли звичайно під покровом ночі.

Сергій Миколайович поділив загін на кілька груп. Партизани розтягнулися далеко по рівнині й почали підготовку до вибуху. Треба було зробити так, щоб не вцілів жодний вагон, хоч ешелон і великий. В останній порції вибухівки був спеціальний детонатор, — колесо паровоза, наїхавши на нього, мало викликати перший потужний вибух, який передасться до наступних «порцій» вибухівки і так аж до останнього вагона.

Стояв мороз. Землю між шпалами не можна було вдовбати ні лопатами, ні кайлами. Доводилось працювати ломами. Робота посувалася повільно. Незважаючи на лютий холод, партизанам було жарко. Деякі з них поскидали з себе верхній одяг.

Нарешті промерзлий шар грунту був пройдений, і робота пішла швидше. Настрій у партизанів піднявся, посипалися жарти.

Серед партизанів були люди з. різними вдачами… Одні бурчали, ображалися на жарт, кинутий на їхню адресу, інші, більш винахідливі, й самі відповідали жартом. Сміялися потихеньку, щоб не зчиняти зайвого шуму.

Сергій Миколайович ішов полотном залізниці, уважно перевіряючи хід роботи. Він давав короткі вказівки й, тільки пересвідчившись, що тут усе гаразд, переходив до іншої групи.

До підходу поїзда лишалося хвилин п'ятнадцять-двадцять. Треба було ховатися, щоб німецькі спостерігачі не помітили партизанів з паровоза.

Сергій Миколайович наказав припинити роботи. Партизани швидко замаскували снігом розриту землю, зібрали інструменти ї зникли за поворотом дороги. Піднімаючись на гору, вони побачили крізь гілки дерев довжелезний состав, що поволі наближався до своєї загибелі. Партизани зупинилися і залягли в кущах.

Минуло ще кілька секунд…

Від вибуху здригнулися навколишні гори, його луна прокотилася аж до Трієста. Сергій Миколайович відчув, як земля задрижала під ногами.

Вагони охопило полум'я. Німці, що зосталися в живих, повистрибували з вагонів і почали випускати навмання довгі автоматні черги. Вибухи боєприпасів у вагонах примусили їх тікати в різні боки.

Один з солдатів, розгубившись, скотився вниз по насипу, прямо на Лідію Планічку, яка причаїлася в каналі. Наказу стріляти не було. Планічка відкинула рушницю і, схопивши збожеволілого німця, повалила його на землю. Ненависть, люта ненависть наддала їй сили. Дівчина придавила солдата до землі, і, хоч як той пручався, вирватися з її дужих і чіпких рук солдатові не вдалося.

Нарешті полковник, який весь цей час спокійно вичікував слушної хвилини, наказав відкрити по німцях вогонь.

* * *

Вранці Анжеліка, мерзлякувато кутаючись у велику картату хустку, гостинно запропоновану їй господинею, в якої вона ночувала, побігла вузькою гірською стежкою до будинків, розташованих трохи вище. Перестрибнувши через низьку лісу, біля будиночка, пофарбованого в темнозелений колір (це робило його непомітним серед сосон), Анжеліка зійшла на ґанок і постукала в двері. Її впустили в невелику кімнату, відведену для В асі. Господарями будинку були словени. Жінка середнього віку, відчинивши Анжеліці, лукаво посміхнулася до дівчини, яка так рано поспішала провідати її гостя.

Вася ще спав. Анжеліка тихенько сіла біля його ніг. Вася спав спокійно й безтурботно, як дитина.

«А все-таки він ще зовсім хлоп'я», подумала Анжеліка й, простягнувши руку, відкинула чуприну з Васьчиного лоба. З морозу руки в неї були холодні. Вася ліниво розплющив очі, побачив усміхнену Анжеліку, солодко потягнувся й сів на постелі.

— Ледар, — сказала Анжеліка.

— Ото ще, — Вася насупив вицвілі брови. — Не можна хоч раз у житті поспати досхочу.

— Ну, вставай, вставай, Васю.

Вася ще раз потягнувся, протер очі, позіхнув і раптом з дитячою безпосередністю вигукнув:

— А який я сон бачив, Анжеліко!.. Ніби я блукаю околицями Смоленська. Весна. І всюди цвітуть незабудки, ромашки, дзвіночки. Буйно цвітуть, весело!..

Увійшла господиня й покликала їх пити гаряче молоко.

В її кімнаті, біля невеличкого вікна, на потемнілій від часу лаві сидів гладенько виголений дідусь, в якому неважко було пізнати священика, що розмовляв з Михайлом у Трієсті. Він вирізував з дерева іграшкове козеня з кумедною борідкою. Кілька козенят були вже готові; старий вишикував їх на вузькому підвіконні. За весь час, поки Анжеліка і Вася були в цій кімнаті, старик не промовив жодного слова, — він тільки позирав на них час від часу, і по його губах пробігала ледь помітна лагідна й лукава посмішка.

Анжеліка знала, що священик був у великій пошані серед партизанів, що він приносить їм цінні відомості; знала також, що іноді він буває не священиком, а продавцем дерев'яних козенят, які відіграють неабияку роль у передачі важливих відомостей партизанам.

Коли б католицькі церковники узнали всю правду про цього лжесвященика, вони стерли б його на порошок. Та старий не журився: в душі він сподівався дожити до того дня, коли самого папу з усіма його нунціями й кардиналами повісять за покровительство й допомогу фашистським молодчикам.

Подякувавши господині, Вася й Анжеліка вийшли в двір. Вони вирішили трохи погуляти й незабаром опинилися на вузенькій гірській стежині. Кругом височіли гори, порослі обрідними соснами та ялинами. На брунатних кам'яних громадах подекуди клаптями тримався сніг. Круті урвища їжились колючими чагарниками. На схилах гір сиротливо тулилися крихітні неродючі нивки… Трохи нижче видно було села, кам'яні, переважно одноповерхові будинки були ніби приліплені один до одного: вони скупчилися на клаптях землі, наче старці, що накинулись на здобич. Ще нижче починався невеликий листяний ліс, який був зараз чорним: здавалося, по ньому промчав страшний, згубний ураган, обідрав з дерев листя, обвуглив стовбури… Десь під снігом дзюркотіла вода; місцеві жителі говорили про неї з благоговінням: «Наша річка». Люди жили тут надголодь: лише коли-не-коли можна було побачити хліб на столах у селян. Та й де йому тут рости?.. Всюди — камінь і камінь… Тільки на рівнинах зеленіли оливкові гаї, росли каштани й горіхи. Людей, які жили там, горяни вважали щасливими: восени у них бували чудові груші, волоські горіхи, каштани, яблука, навіть апельсини. А там далі, біля самого моря, люди рибалили й обмінювалися своїм уловом з сусідами.

В горах іноді траплялася маленька церковка або костьол, бозна-коли збудовані в цьому краї. Більшість церков була давним-давно забута, а в деяких правилося й зараз. Невеличкий дзвін, завбільшки як відро, дзвонив однотонно і якось надтріснуто.

Невибагливий, одноманітний тутешній пейзаж. Але люди, що живуть у горах, — добрі й мужні. Вони діляться з партизанами останнім шматком хліба і роблять це так, наче всього у них вдосталь: і кукурудзяного борошна, і вина, і м'яса… Та партизани рідко коли приймають їхні дарунки; кому-кому, а їм уже добре відомо, що являють собою ці місця…

— Я весь час думав, як же ви тут живете? — замислено сказав Вася. — Ні клаптя землі, тільки скелі.

Анжеліка сумно зітхнула:

— Так і живемо. Уявляєш, Васю, скільки треба докласти праці, щоб посадити тут садок або розвести маленький городик? Доводиться здалека, в мішках носити сюди землю. Мій дідусь наносив три тисячі мішків… Підірвався. А одного разу підкотила карета, і дідусеві наказали забиратися під чотири вітри: австрійський граф вирішив будувати на його ділянці замок… — Анжеліка широким жестом показала на околишні гори — Ось подивись, всюди замки і вілли іноземців! Природа не дала нам землі, а коли люди хочуть виправити помилку природи, намагаються вирвати в неї землю, — знаходяться «хазяї», жадібно накладають свою лапу на відвойовані в природи ниви. Вона подивилася на Васю:

— Мабуть, у вас багато землі, Васю?

— Багато! Нема їй ні кінця ні краю, Анжеліко!.. А головне: господарі — ми самі!

Анжеліка посміхнулася:

— Ти принаймні не схожий на господаря!

— А все-таки господар!

Вася замріяно зітхнув:

— Люблю я навесні пробігтися рідними полями. Бувало біжиш, а вітер шмагає тебе в обличчя. Стомишся, упадеш на землю. Лежиш у траві й дивишся на небо. А небо — глибоке-глибоке, і хмарки пливуть, немов крижини по ріці в льодохід… І весною пахне. Жуки дзижчать… І зненацька забринить над полем привільна пісня — така ж привільна, як самі поля, така ж глибока, як небо над ними! Російська пісня…

Чудове лице було в цей час у Васі. Воно й справді здавалося вродливим, хоч брів на ньому майже не було видно і виступали веснянки, й часто моргали великі, голубі очі у вінчику з світлих, волохатих вій. І одяг у Васі непоказний: звичайний ватник, а довга шия недбало обмотана дуже поношеним темним шерстяним шарфом у дрібний білий горошок, що нагадував Васині веснянки. Та обличчя його світилося таким чистим світлом, що зараз німці навряд чи прийняли б Васю за дурнуватого, білобрисого німецького солдатика.

— Васю, — промовила Анжеліка, — ти давно знайомий з Мехті?

— Звичайно, давно. Вже чотири місяці!

— А в мене таке враження, ніби ви з дитинства росли разом.

— Ми росли в одній країні.

Анжеліка розуміюче хитнула головою. Вони поволі піднімалися на гору.

— Він азербайджанець?

— Еге, з Баку.

Анжеліка задумалась. Хапаючись за навислі гілки сосен, вона мовчки піднімалася вище; Вася йшов слідом за нею.

— А які в них звичаї, Васю?

Вася посміхнувся:

— Судячи з Мехті, хороші.

— Мабуть… — сказала Анжеліка. — Він такий сміливий, і мені здається, що в нього добре серце.

Потім вона знову спитала:

— Так ви тільки чотири місяці як знайомі?

— Чотири.

— Ви дуже схожі один на одного, — сказала Анжеліка і одразу ж додала: — І… не схожі… Схожі тому, що обидва добрі, сміливі. А не схожі…

Анжеліці, очевидно, важко було пояснити, чим же вони не схожі, і дівчина замовкла.

Почувся глухий вибух, а трохи згодом — далека стрілянина.

— Що це? — насторожилась Анжеліка.

— Смерть за смерть! — серйозно і тихо промовив Вася.

— Звідки ти знаєш, що це наші?

— Мені Мехті ще вчора казав, що вони збираються висадити в повітря німецький ешелон. Я теж хотів піти, та він не взяв мене. Сказав «відпочинь».

— А Мехті з ними?

— Не знаю. Ти думаєш, з ним може щось трапитись?

Анжеліка сумно посміхнулася:

— Я ніколи не думаю про такі речі, Васю. Це може трапитися з усіма. Хіба кожен із нас, вирушаючи на завдання, не розуміє, що він грається з смертю?.. Скількох хороших людей немає вже серед нас?

— Он ти яка… — здивовано протяг Вася.

— Так, Васю, і я рада, що стала такою. Розумієш, як тяжко, коли дорога для тебе людина йде на важку операцію, ти сидиш, наче на голках, і повторюєш у думці: «Поки що живий… поки що живий…»

— І ти більше вже не думаєш так про кого-небудь… «поки що живий»?

Анжеліка відповіла не одразу:

— Я ж сказала тобі, що ні.

— Ти славна дівчина, Анжеліко.

— Ти теж славний, — тихо сказала Анжеліка. І ще тихше: — І Мехті славний.

— А чим же ми все-таки не схожі? — спитав Вася. Анжеліка обернулась до Васі і довго вдивлялася в нього, наче хотіла визначити, чим же не схожий він на Мехті.

Серце Анжеліки було переповнене тривожними почуттями. Вона сама не знала, чому раптом сказала, що ці два відважні хлопці чимось схожі один на одного. Мехті й Вася, Вася й Мехті — ці імена вимовлялися завжди разом, вони сприймались як одне ціле, і раптом Анжеліка розділила їх… Що ж змусило її зробити це?

Іноді Анжеліка йшла на завдання сама: до товариша П. або ще кудись. Повернувшись до загону, вона насамперед шукала очима Мехті, і, Коли погляди їхні зустрічалися, серце дівчини починало схвильовано битися. Мехті зустрічав її так само, як зустрічав усіх інших партизанів, що поверталися з завдання. З Анжелікою Мехті був завжди навіть суворіший, ніж з іншими… Та їй, здавалося, чогось іншого й не треба було: тільки б бачити його, як він розмовляє з товаришами, як він сміється, навіть як він їсть. Анжеліка думала, що всі повинні ходити, сміятися, їсти, жартувати так само, як Мехті. Чому? Вона боялася питати себе про це.

Якось Мехті роздобув аркуш хорошого паперу й покликав до себе Анжеліку.

— Сідай отут, на пеньку, — сказав він, — я тебе намалюю…

— А навіщо це? — збентежено спитала Анжеліка, і серце її неспокійно забилося.

— Не хочеш — я намалюю когось іншого.

Анжеліка опустилася на пеньок.

— Малюйте. А потім ви подаруєте мені портрет?

— Якщо добре вийде — подарую!

Мехті кинув на дівчину пильний, проникливий погляд.

Важко було Анжеліці витримати цей погляд. Вона вперше дивилася прямо йому в очі, — веселі, розумні, лагідні, — і їй здавалося, що вона тоне в них… Анжеліка одвернулася й розсміялась.

— Ну, годі, що за несерйозність! — сердито буркнув Мехті.

А Анжеліка й сама не розуміла, чому їй стало раптом смішно. Вона довго не могла заспокоїтись. Нарешті пересилила себе і глянула на Мехті великими, вологими од сміху і трохи зляканими очима…

— Ось так добре! Дуже добре! — пожвавішав Мехті.

І його руки почали проворно ходити по паперу, а очі наче питали про щось в Анжеліки; і, здавалося, Мехті заносив на папір відповіді, взяті з її очей… Ось він закінчить малювати, і замість себе вона побачить на папері багато-багато запитань і відповідей, од яких її не раз кидало в жар, і таких відповідей, які вона не вимовила б нізащо в світі, — тільки в її очах можна було прочитати їх… Якась тиха, мовчазна близькість встановилася між ними. Анжеліці хотілося, щоб Мехті малював її довго-довго…

Та робота над портретом наближалася до кінця, коли Мехті показав Анжеліці її портрет, вона була вражена: ну, як жива!.. А найбільше її здивувало те, що з паперу на неї дивилася не розгублена і полохлива Анжеліка, якою вона тільки-но була перед Мехті, а завзята, сильна, відважна!

Мехті намалював Анжеліку такою, яка вона була, коли ходила разом з ним на розвідку, на небезпечні операції… Іншої Анжеліки він у ній, здається, і не бачив! Він відобразив на портреті почуття, що їх мали до неї всі партизани бригади Ферреро. І Анжеліці стало соромно за свій недавній сміх, за ту розгубленість, яка оволоділа нею, коли вона опинилася віч-на-віч з Мехті. Треба бути тільки такою, як на цьому портреті!..

З Васею Анжеліка трималася простіше, ніж з Мехті. Вони дружили, як школярі, у них було багато спільного… З Васею вона відчувала себе зовсім юною, а з Мехті — дорослою. І ніяк не могла зрозуміти: що ж краще?

Так, Мехті й Вася здавалися їй не схожими один на одного. Та чи не тому, що вона ставилася до них неоднаково?.. Як пояснити все це Васі? І Анжеліка не відповіла на його запитання, а тільки задумано похитала головою:

— Не знаю, Васю, не знаю… Почулися чиїсь кроки, і між соснами показався худенький хлопчик. Він ще здалека помітив Васю й Анжеліку й підбіг до них.

— Чули? — захоплено вигукнув він, показуючи кудись рукою.

— Янко! — радісно скрикнула Анжеліка. — Ти був з ними?

— Ні, я був неподалік і все бачив. Ех, скільки німців полягло біля залізниці! А потім я втік.

— Чому ж ти втік? — спитав Вася.

Янко винувато закліпав очима й насупився.

— Полковник Сергій не дозволив мені ходити за ними, — пробурмотів він.

— А ти все-таки пішов? — з докором сказав Вася. — Малюк, а плутаєшся під ногами в дорослих…

Янко зміряв Васю з ніг до голови досить-таки зневажливим поглядом. Він, очевидно, не відчував особливої різниці між собою й Васею.

— Але ж і тебе вони не взяли з собою, — лукаво сказав хлопчик.

Вася й Анжеліка перезирнулися. Анжеліка взяла Янкові руки в свої і відчула, що вони холодні, як лід.

— Так от, — сказала дівчина, — зараз же біжи додому й зігрійся.

— Біжу, — обізвався Янко й, затримавшись на секунду, тихо попросив: — Ви тільки не кажіть полковникові, що я ходив за ними.

— А хіба вони проходитимуть тут? — спитала Анжеліка.

— Авжеж. Так не кажіть йому, добре? Вони будуть тут тільки через годину. Треба ж покружляти лісом, щоб замести сліди.

Коли Янко побіг, Вася сказав Анжеліці:

— Цей хлопчина знає надто багато для свого віку!

— Тут у нас тепер усі — дорослі…

— Ходімо назустріч загону, — запропонував Вася.

Анжеліка погодилась, і вони пішли в той бік, звідки прибіг Янко.

На самому шпилі гори височіла невелика церква. Мабуть, давно вже ніхто її не відвідував. Дзвони були зняті.

Щоб іще здалека помітити наближення загону, Вася й Анжеліка піднялися вузькими сходами на дзвіницю. Звідти відкривався вид на долину. Безліч стежок перехрещувались, збігали в гірські ліси. Важко було розібратися, куди вони ведуть! Загону ще не було видно.

Чекаючи на нього, Вася з Анжелікою сіли, звісивши ноги з холодного кам'яного бар'єра. Щоки в Анжеліки порожевіли від морозу; дівчина була зараз такою вродливою, що Вася не втримався й обняв її. Анжеліка не відштовхнула хлопця, але й не горнулася до нього.

— Васю, — попросила вона, — розкажи мені, як ви познайомилися з Мехті.

Коли б на місці Васі був хтось інший, може б він і прийняв свою руку з плечей дівчини, що сиділа поруч з ним і думала про іншого. Та Вася не бачив нічого поганого в тому, що вона спитала його про Мехті: хіба він сам не думав про свого друга?

Васі не раз доводилося розповідати одноліткам-партизанам історію свого знайомства з Мехті. Він поправив шапку, що з'їхала набік, і почав розповідати.

— Ось як це трапилось, Анжеліко. Мені було шістнадцять років, коли німці погнали мене в Німеччину.

— Це я знаю, ти мені розповідав. Потім ти втік, тебе знову піймали…

— Так… От пригнали, значить, нас сюди, в Трієст…

У Трієсті Вася і його товариші ремонтували залізничне полотно, мости. Це була єдина робота, яка подобалась Васі: не встигали вони відремонтувати міст — його знову висаджували в повітря! Працювалося, загалом, весело… А їсти було нічого. Хіба що жалісливі словенки підсунуть потай молока або коржик…

Одного разу повз Васю пройшла жінка і впустила на землю загорнутий у папір шматок пирога. Він покликав її, але жінка не оглянулась. Тоді хлопець зрозумів, що вона навмисне впустила пакунок. Він підняв його, розгорнув і хотів уже поділитися пирогом із сусідом, як до нього простяглася чиясь рука й вирвала пиріг. Це був німець, наглядач. А Васі так хотілося їсти!.. Хлопець помітив, що наглядач сховав відібраний пакунок до своєї речової сумки, і почав стежити за німцем. Той поклав сумку біля підніжка вагона, а сам пішов у вагон.

Вася тихенько підкрався до вагона, розстебнув сумку й вийняв свій пиріг. Та не встиг одійти від вагона, як побачив перед собою іншого німця — плечистого, смаглявого унтер-офіцера. Німець пильно дивився на юнака. І Вася зрозумів, що він загинув… Тепер його вб'ють, закатують… Унтер підійшов до хлопця й суворо наказав йому йти за ним. Вони відійшли кроків п'ятнадцять од залізничного полотна, й унтер звернувся до Васі добірною російською мовою:

— Як тебе звати, малюк?

— Вася, — здивовано відповів хлопець.

— Твоїх батьків убили німці? — спитав унтер.

Васиних батьків справді вбили німці, але чому унтер нагадав йому про це? Хлопець був збитий з пантелику. Унтера він бачив уперше, а той розмовляв з ним так, ніби виріс на Смоленщині, по сусідству з Васею. Він знав чимало подробиць з Васиного життя. Раптом унтер сказав тихо, проникливо:

— То як же ти можеш працювати на німців?!

Ех, і відповів би Вася йому! Він сказав би, що працює з задоволенням, бо партизани одразу ж висаджують у повітря все збудоване Васею і його товаришами, а заразом відправляють на той світ і німців. Та Вася мовчав і сторожки поглядав на унтера. Дивний це був німець. «А може, він усе це навмисне? Щоб я виказав себе?» подумав Вася і вирішив обмежитись запитанням:

— Мені можна йти працювати?

— Іди, — сухо сказав унтер-офіцер.

Вася пішов. Потім він довго роздумував, чи не готував йому унтер якусь пастку, і хтозна — може, завтра Васю повісять або розстріляють на очах у всіх, як це часто роблять з полоненими, коли вони відкрито протестують проти табірного режиму.

Та наступного дня їх знову повели на роботу, і знову до Васі підійшов унтер. Він непомітно підсунув хлопцеві хліб з маслом. Хлопець не взяв.

— Візьми, Васю, — сказав унтер.

Васі здалося, що голос його затремтів. Хлопець збентежився, узяв хліб і сховав його в кишеню.

— Ти не ховай, їж, — ласкаво сказав унтер. — А то знову однімуть.

Вася почав їсти. Унтер уважно дивився на нього з-під припухлих повік.

— Васю, а Смоленськ визволений, — тихо промовив унтер.

Васине серце знову закалатало.

— Тобі не хотілося б повернутися додому? — спитав унтер у юнака. І Вася відчув у його голосі щось своє, рідне. Ні, унтер не був схожий на німця. Та Вася все-таки поглядав на нього недовірливо.

— Ти їж, Васю, їж і слухай мене.

Вася хитнув головою.

— У вас є хороші хлопці?

У Васі мимохіть вихопилось:

— Є!

Було в цьому унтерові щось таке, що примушувало вірити йому. Погляд і голос якийсь особливий — ніби Вася не раз уже чув його. Рухи в унтера спокійні, впевнені, а лице вольове і також якесь знайоме. Бувають такі обличчя, які бачиш вперше, а здається, що ти знаєш цю людину давно. В очах унтера Вася читав тугу, близьку до його туги. Тугу за батьківщиною. Слова, голос, погляд унтера змушували Васю тягтися до нього швидше серцем, ніж розумом… Але форма, яку носив новий Васин знайомий, форма німецького унтера насторожувала…

І, вигукнувши: «Є!» Вася замовк, вирішивши, що сказав зайве.

— Ну гаразд, іди працюй, — спокійно мовив унтер.

Вася пішов, стривожений ще більше, ніж раніше. На третій день унтер знову з'явився. Цього разу Вася сам підійшов до нього, і вони одійшли далеко вбік. Унтер-офіцер старший чином за наглядача, і тому їм ніхто не заважав. До того ж, як дізнався згодом Вася, в унтера був документ, що засвідчував його службу в німецькій розвідці.

— Васю, — почав унтер, — я… — він ще раз пильно подивився на хлопця і вже сміливо сказав: — Я радянський.

— Це був Мехті! — стиха вигукнула Анжеліка.

— Так, це був він. І ти не уявляєш, Анжеліко, як мене схвилювало оте слово — радянський! У мене підкосилися коліна, я опустився на землю й заплакав. Не пам'ятаю, щоб я коли-небудь так плакав. Сльози котилися і котилися з моїх очей…

Унтер назвав своє справжнє ім'я і попросив Васю домовитися з іншими хлопцями, на яких можна було покластися. Він хотів допомогти їм втекти до місцевих партизанів…

Усі, з ким Вася домовився про втечу, до ранку й очей не зімкнули. Перед кожним із них поставала картина рідної землі. Хотілося тихенько заспівати! Та всі мовчали… Був листопад, розвиднялося пізно. Вони з нетерпінням чекали світанку. Нарешті розвиднілось. Уночі партизани висадили в повітря віадук через яр, і полонених повели туди. Унтер-офіцер прийшов до віадука. Вони побачили його ще здалека. Ось він підступив до наглядача, дістав з кишені якогось папірця й гордовито простяг йому. Наглядач перебіг очима папірець, потім обернувся до робітників. Вася зрозумів, що то був їх список. Наглядач почав вигукувати прізвища. Серед тих, кого зачитував наглядач, були тільки прізвища хлопців, про яких Вася говорив унтерові. Вони кидали роботу й підходили до наглядача. Потім їх вишикували, і наглядач, скрививши тонкі губи, сказав:

— Панунтер-офіцер поведе вас на іншу роботу. Працювати добре!

Унтер наказав робітникам іти за ним. На околиці міста він посадив їх у трамвайчик фунікулера. Трамвай привіз табірників в Опчину. Унтер-офіцер повів їх далі. Всю дорогу він мовчав. Мовчали й вони, іноді кидаючи один на одного тривожні, запитальні погляди.

Ось унтер-офіцер зупинився перед дівчиною, що сиділа на лавочці біля воріт. Дівчина, мабуть, когось чекала і знічев'я в'язала узорчаті шерстяні шкарпетки. Вона непомітно моргнула унтерові, й той пішов далі. Потім уже Вася не раз зустрічав таких дівчат по навколишніх селах і збагнув, що вони і сидять, і в'яжуть неспроста. Група опинилася перед невисоким, довгим муром. Унтер завів їх у двір. Тут, край глибокого урвища, стояв низенький будинок з плоским дахом… Мур був складений з великих кам'яних плит. Відчувалося, що й будинок, і мур простояли вже немало років. Крізь кам'яні плити муру пробивалася трава. Чорніла виноградна лоза без листя, густо переплетена між собою; вона утворювала над дворищем високий природний намет.

«Мабуть, влітку тут гарно», подумав Вася і раптом весь похолов. Він побачив у дворі кількох озброєних німців.

«Пастка», вирішив хлопець. Він ладен був учепитися унтерові в горло. Та унтер покликав когось, і з будинку вийшла до них стара словенка, яку звали Марта Кобиль. Вона привітно посміхнулася і, в свою чергу, крикнула комусь, щоб гостям принесли вина.

— Вільно, — сказав унтер.

Вони посідали в дворі на замшілому камінні. Дві дівчини винесли бочечку вина і роздали всім склянки й чашки. До втікачів підійшов унтер-офіцер з солдатами. Він підняв свою чашку з словами:

— Вип'ємо, друзі!

Вася підніс чашку до губів і прочитав на ній слова, виведені срібною фарбою: «Хай живе воля!»

Їх знову вишикували і повели далі. Впали сутінки. Попереду лежала залізнична колія, де легко можна було наткнутися на німецький патруль. Вони йшли тихо, затамувавши подих, і, нарешті, минули полотно. Дорога була довга… На околиці одного села зненацька пролунав різкий оклик:

— Стій!

Унтер-офіцер назвав пароль.

— Проходьте, товаришу Михайле, — почулося з темряви.

Вони прийшли в контрольований партизанами район. Тут їх нагодували; а вони, немов очманілі, довго не знаходили собі місця.

Усіх їх повели до штабу. Хлопці стали партизанами. З якою радістю пішли вони в перший бій! Яка ненависть палала в їхніх очах, коли вони висаджували в повітря бронемашини, танки, залізниці. Мехті був поруч з Васею, у хвилини небезпеки він затуляв хлопця своїм тілом. Вася ображався, йому хотілося бачити німців в обличчя. У нього була зброя, і він заприсягся вбити якнайбільше фашистів. Він мстився за батька, за матір, за всіх закатованих, замучених радянських людей…

Вася замовк.

— Розповідай же, Васю, — попросила Анжеліка.

О, Вася міг би ще багато дечого розповісти! Про те, як Мехті знищив турка в Трієсті за те, що він шпигував на користь німців. Про те, як він подав чергову легкову машину рудому майорові, спокійнісінько вивіз його з міста й здав партизанам і як майор тільки тут, у партизанів, второпав, хто сидів за рулем машини й куди його привезли. Міг розповісти Вася і про невдачі Мехті: як йому не вдалося пробратися в Орлик й одержати інструкції в підпільній явці, а це призвело до того, що зірвався план знищення колони гітлерівських грузовиків; як вони обидва переплутали дорогу, одірвалися від загону й почали, як було домовлено, перестрілку з патрулями, певні, що зараз вступить у бій і весь загін. А загін був у цей час зовсім в іншому місці. Ледве ноги винесли звідти. Та про колишні невдачі не хотілося розповідати.

— До речі, ось і загін, — посміхнувся Вася. Вони скочили на площадку дзвіниці і побігли вузенькими сходами вниз.

— А де Мехті? — схвильовано спитала Анжеліка, першою добігши до Сергія Миколайовича.

— Він у штабі. І ви там будете потрібні, — трохи задумано сказав полковник. І одразу ж додав: — Так, по-моєму, будете потрібні. Перед тим, як ви знову повернетеся в Трієст, треба дещо з'ясувати.

— А хіба щось трапилось? — затривожилась Анжеліка.

— Прийдемо — узнаємо.

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ

Йшло засідання штабу партизанського з'єднання. Карранті докладно говорив про те, що загонам, та й самому штабу з'єднання, треба частіше міняти дислокацію, щоб тим самим вводити німців в оману.

Карранті був блідий, раз по раз облизував кінчиком язика пересохлі губи, іноді, хворобливо морщачись, доторкувався до пов'язки на голові. Проте пальці його твердо тримали олівець, він діловито записував пропозиції командирів, своїм звичайним коротким і енергійним жестом осаджував надто балакучих, вставляв зауваження, давав поради.

Все, що він говорив, було слушним, потрібним, своєчасним. Та Ферреро коштувало великих зусиль нічим не видавати зростаючої неприязні до начальника штабу.

І чи не тому з'явилася ця неприязнь, що сам командир був цілковитою протилежністю Карранті?

Ферреро належав до категорії людей надзвичайно витриманих і мужніх, які можуть терпляче зносити всі тяжкі злигодні, фізичний чи душевний біль; таким людям не страшні ні голод, ні холод, ні сам дідько з пекла, але вони не звикли й не вміють приховувати своїх почуттів — краще їм руку відрубай, тільки дай на повний голос сказати, з чим вони згодні, а з чим ні.

Просто знайомих у Ферреро не було. Людей він ділив на друзів і ворогів; перших так само сильно й гаряче любив, як других ненавидів. Розмовляв Ферреро голосно, потискував руку друга так, що в того довго нили суглоби пальців, завжди з шумом посмоктував свою люльку, розкотисто реготав і довго не міг зупинитися, а коли його хто розсердить, то міг лютувати годинами.

В двадцять два роки, працюючи підручним слюсаря, Луїджі Ферреро помітив, що перед ним невідступно стоїть, навіть у сні, кругле, завжди усміхнене лице молоденької штамповщиці з сусіднього цеху. Він одружився з нею. Через три роки вона померла від сухот, лишивши йому сина, який тільки-но починав спинатися на ноги. Луїджі ридав на могилі, а вранці прийшов на завод з сивиною на скронях. На заводі ніхто не дбав про безпеку робітників, і якось одному калабрійському хлопчикові одірвало руку. Робітники припинили роботу. Коли страйк був придушений, одного з його призвідців, Ферреро, підручного слюсаря, вирішили звільнити з заводу. Дізнавшись про це, він розбив шибку в конторі й плюнув в обличчя управителю. Тоді його посадили на три місяці в тюрму. Там він пробув близько року: Ферреро тричі збільшували термін покарання за те, що він не переставав обзивати наглядачів мерзотниками і погрожував спалити тюрму.

Коли його випустили, він дізнався, що помер і син. Луїджі поїхав на інший завод, звідти його також невдовзі вигнали. Він перейшов ще на один завод, потім переїхав до іншого міста… І хоч у Ферреро почали сивіти уже й вуса, він і далі їздив у Турін, сидів на кладовищі біля могили дружини й сина.

Ферреро працював, недоїдав, обурювався, знову сидів у тюрмі. Ніде не було правди. До великої й справжньої правди привела його розмова з Пальміро Тольятті, яка відбулася на квартирі в одного з турінських робітників.

Вони розмовляли довго, і Луїджі закарбував у серці кожне слово Тольятті й міцно, на все життя, полюбив його самого.

Після цієї розмови Ферреро вступив до партії комуністів. Знову робота в Туріні, книги Леніна й Сталіна, підпілля, арешти, страйки, тюрми. Ферреро був у великій пошані в турінській комуністичній організації. Коли почалася війна, він очолив одне з народних з'єднань — ударну партизанську бригаду.

Він віддавав належне знанням і старанності Карранті, але не злюбив його з самого початку. Через кілька днів після прибуття Карранті, присланого в бригаду з штабу корпусу з чудовими рекомендаціями, стався випадок, що надовго запам'ятався Ферреро. Дозорний Дімо Крайнєв, національністю словен, заснув у лісі й проґавив групу фашистських альпійських стрільців. Стрільці оточили далекий пост, партизани відстрілювались, а потім з боєм пробилися крізь вороже кільце і неушкодженими добралися до розташування головних сил. Повернувся кружним шляхом і Крайнєв. Дізнавшись про те, що трапилося, Карранті посадив під арешт і Крайнєва, і ні в чому не винних партизанів, — останніх за те, що вони самовільно залишили пост. Ферреро обурило це рішення; він скасував наказ начштабу, випустив партизанів, а в Крайнєва відібрав зброю, два тижні протримав його під замком на стайні й випустив тільки після того, як знайшов йому місце, від якого всі відмахувалися, — роботу на партизанській кухні.

Карранті визнав, що згаряча прийняв неправильне рішення, але Ферреро побачив у його вчинку вияв несправедливості, а несправедливості він терпіти не міг.

Ферреро похмуро глянув у вікно. За вікном сіялася мжичка. Тонкий сніговий покрив, що лежав на землі, перетворився на слизьку ожеледицю. «Добре, що полковник Сергій примусив людей узяти з собою повсть», подумав Ферреро.

Карранті закінчив нараду.

Ферреро потиснув командирам руки, вийшов на ґанок і почав спускатися сходами вниз, у підвал, де зараз сортували й підраховували боєприпаси.

Карранті, стомлено потягнувшись, склав папери, вийшов у коридор і побрів до своєї кімнати.

Кімната, яку йому відвели, була простора, але захаращена всяким мотлохом І поламаними меблями. Біля вікна стояло акуратно прибране вузеньке ліжко, біля лівої стіни, поряд з каміном, — невеличкий письмовий стіл. Карранті старанно замкнув двері, сів за стіл, дістав з шухляди великий аркуш паперу.

«Нарешті можна взятися за справу», з полегшенням сказав він сам собі. Погриз кінчик ручки, потім квапливо почав писати:

«Я змушений був ліквідувати агента «23». Його пізнав росіянин, заступник командира бригади. Щоб цілком виправдати свій вчинок, довелося точно викласти командуванню бригади Ваші вказівки відносно квадрата 11. До речі, у партизанів чудово налагоджена розвідка, і командир бригади вже має відомості, що в квадрат 11 вступила каральна дивізія німців. Користуюсь нагодою повторити, що наці працюють грубо, і при такій роботі важко розраховувати на успіх.

Будь-якими засобами дайте їм знати: бригада буде виведена мною увечері 31 січня на північний захід від міста Горіціо, на рівнину, за п'ятнадцять кілометрів од залізничної станції. Не раніше полудня тридцять першого в зазначений район несподівано і абсолютно секретно мають бути перекинуті крупні німецькі частини, посилені артилерією і танками. Єдиний шанс на успіх — раптовість, його треба використати повністю.

Якщо неможливо буде попередити німців звичайним шляхом, передайте моє повідомлення розвідувальній службі, вони знайдуть інші способи. Ваш «9-й».

Тон листа був упевнений, але сам Карранті явно нервував. Закінчивши писати, він одкинувся на спинку стільця і провів язиком по гарячих губах. Стукало в скронях. Невеличка рана (він зідрав рукояткою ножа клаптик шкіри на лобі) все-таки давала себе знати. Зараз добре було б випити півсклянки коньяку і лягти спати. Та спати не можна. Думки Карранті зайняті одним: чи запідозрили партизани щось недобре із розстрілом цього дегенерата «двадцять третього», чи все обійшлося благополучно?

Так, почалася крупна гра, Чарлзу Беннету ще не доводилось робити таких рискованих ставок. Там, де росіяни, завжди небезпечно. Треба швидше відіслати листа. Націсти даремно стовбичитимуть у квадраті 11, і, чого доброго, начальство в Штатах вирішить, що Беннет зійшовся з партизанами. Вони можуть це подумати, можуть, — він уже добре вивчив їх за ці роки.

Що й казати, тяжкі часи… Люди бояться власної тіні: підозрюють один одного… Гангстери спокійно зламують вогнетривкі шафи, вбивають, грабують, злодії, не боячись, займаються своєю звичайною справою. І все це вважається нормальним явищем; це не загрожує людині небезпекою. Інша річ — горезвісна «червона небезпека». Верховоди Америки бачать її всюди. Вони можуть вбачати її й у вчинках Карранті. А він же посланий сюди саме для того, щоб перешкодити «червоній небезпеці» поширюватись… і хіба він не боровся проти неї з усіх сил? Хіба вона не лякає і його, Карранті?.. Вона загрожує позбавити його всіх тих «радощів життя», заради яких він терпляче зносить нинішні злигодні, пов'язані з небезпечною діяльністю розвідника: позбавити влади, авторитету, який він встиг зміцнити в вищих колах, і кругленької суми, що лежить в одному з нью-йоркських банків…

Треба швидше послати листа. Якщо Крайнєв передасть його інформаторові в село Сага, то завтра лист буде в Трієсті, а через кілька днів опиниться в руках адресата.

Карранті простягнув руку до куртки, що висіла на стіні, вийняв з її кишені невеличкий пістолет. Нігтем мізинця він підняв інкрустовану дерев'яну щічку на рукоятці: щічка впала на стіл. В рукоятку пістолета був вставлений мініатюрний фотоапарат, завбільшки з жіночий годинничок. Карранті наблизив пістолет до паперу.

Взявши в другу руку електричний ліхтарик, він натиснув кнопку, освітив аркуш і водночас клацнув затвором фотоапарата.

Діючи швидко і спритно, він дістав з шухляди стола пачку дешевих сигарет, дуже поширених по всій трієстинській окрузі, вийняв з апарата металеву касету з плівкою (не товщу і не довшу від шпильки), вклав її в одну з сигарет і старанно запечатав пачку.

Потім Карранті сховав сигарети в кишеню, зім'яв списаний аркуш паперу, спалив його в попільничці, розтер пальцями попіл і висипав його в камін.

Поки що все гаразд. Залишалося благополучно передати пачку Крайнєву — він сьогодні поїде по продукти…

Карранті цілком покладався на цей фокус з касетою. Світлочутливість мікроплівки настільки велика, що коли навіть відкриють касету при червоному світлі, — плівка все одно почорніє. Проявити її можна тільки в особливому розчині, рецепту якого тут ніхто не знає.

У двері постукали. Карранті відчинив.

Перед ним стояв Мехті — гладенько поголений, з зачесаним назад, ще трохи мокрим після миття волоссям, збуджений, з вогниками завзяття в чорних очах.

— Вас викликає командир, товаришу Карранті. Він у складі боєприпасів, — дзвінко сказав Мехті й зайшов до кімнати. На ньому був грубий шерстяний світер і байкові шаровари, що застібалися на ґудзик біля кісточок, трохи вище тупоносих шкіряних черевиків на товстій підошві. Михайло був підперезаний широким поясом, до стегна щільно прилягала маленька кобура з його любимим пістолетом — подарунком Ферреро за «язика», спійманого напередодні різдва.

«Язик» виявився балакучим, і бригада вчинила успішний наскок на казарми, переповнені п'яними гітлерівцями. Згадавши про це, Карранті поморщився.

— Лоб болить? — співчутливо спитав Мехті.

— Дрібниці, подряпина, — недбало махнув рукою Карранті й почав надівати куртку. — Ну, як відпочиваєш? — і собі спитав він.

— Наказано відпочивати, — з жалем знизав плечима Мехті, — от і ходжу цілий день, як неприкаяний.

— Накази треба виконувати, — з жартівливою серйозністю сказав Карранті.

Мехті мацав кишені шароварів, шукаючи цигарок.

— Хай йому дідько, забув перекласти цигарки з інших штанів.

— Можу почастувати, — посміхнувся Карранті.

Він поліз у кишеню своїх галіфе, де лежала пачка з плівкою, але одразу ж відсмикнув руку. Цей рух не лишився не поміченим для Мехті. З правої кишені Карранті вийняв іншу пачку.

Погляд Мехті на мить затримався на пачці, розмальованій жіночими ніжками… Це були сигарети американця, вбитого Карранті.

Карранті звів брови: він був надто досвідчений, щоб не помітити погляду Мехті. Пачка, очевидно, знайома розвідникові.

— Здається, неабияка погань, — промовив він.

Обидва запалили. Мехті лишався непроникним.

— Це сигарети твого гостя, — недбало сказав Карранті. — Він покинув їх на столі, коли я його допитував.

Мехті вийняв сигарету з рота й почав крутити її в руках.

— Може, отруєні? — з тривогою в голосі спитав він.

Карранті зареготав.

— Кури, кури, — поплескав він його по плечу. — Він їх сам курив. Влаштовуйся зручніше, он газети на столі. Як-не-як — свіжі, позавчорашні. Я скоро повернуся, разом пообідаємо.

Мехті хитнув головою, підійшов до столу, взяв газети. Карранті кинув на стіл сигарети, замкнув шухляду стола і вийшов.

Чуттям муштрованого собаки-шукача Карранті відчував, що Мехті неспроста залишили в штабі. Це був перший випадок, коли полковник Сергій ішов на операцію без свого молодого друга.

Карранті знайшов Ферреро в підвалі вілли, відповів на кілька запитань про витрату патронів і мін за минулий тиждень і повернувся назад.

Мехті сидів за столом і, попихкуючи сигаретою, водив пальцем по рядках італійської газети. Він навіть почервонів од натуги.

Стягуючи куртку, Карранті непомітно оглянув кімнату. Досить було йому одного побіжного погляду, щоб безпомилково визначити, що Мехті доручено стежити за кожним його кроком.

Все було на місці, але подушка на ліжку лежала трохи лівіше, ніж раніш, і ріжок простині вже не виступав з-під ковдри. Порожня папка, навмисне залишена ним на столі, була трохи зсунута з місця. На каміні лежали два томики Данте; паперова закладка валялася на підлозі.

Користуючись з відсутності Карранті, Мехті не пропустив нагоди обшарити кімнату. І — виказав себе… Отже, в командування бригади зародились якісь підозри. І Мехті повинен або підтвердити, або спростувати їх. Що ж, це дуже небезпечний молодик. Але він може безкарно висаджувати в повітря будинки й мости, безтурботно розгулювати по Трієсту й пошивати в дурні тупоголових націстів; його ж, Чарлза Беннета, одного з найдорожче оплачуваних агентів федерального розвідувального бюро, Мехті не вдасться пошити в дурні! Карранті вважав Мехті прозорливим і розумним розвідником, він не раз одверто захоплювався його сміливими й «чистими» операціями. Карранті не міг не бачити в Мехті достойного, сильного супротивника. Та перевага зараз була на боці Карранті. Він знав про Мехті майже все, Мехті не знав про нього нічого. До того ж Карранті був значно досвідченішим. «Мехті виховувався як розвідник, а не як контррозвідник, — міркував Карранті. — І йому нелегко буде зі мною… Він одчайдушно хоробрий, але надто наївний — цей молодик, який незграбно обшукує ліжка: і письмові столи».

Карранті сів на ліжко й стягнув з себе чобіт.

— Посковзнувся біля ґанку, тепер болить нога, — пояснив він.

— А ви попарте, кажуть, помагає, — порадив Мехті.

Коли Карранті повернувся, Мехті підвівся з-за стола.

— Байдуже, пройде й так. Та чого ти встав? Сідай, сідай. У вас у Баку буває така паскудна погода? — показав Карранті на вікно.

— У нас понад триста сонячних днів на рік, — зітхнув Мехті.

— А паленту у вас їдять?

Палента була місцевою селянською стравою, — кукурудзяне борошно грубого помелу заливали водою або молоком і кип'ятили. Залежно від достатку господаря, кашу заправляли маслом. Цією їжею не гребували й партизани бригади.

— Щось подібне є і в нас, — сказав Мехті, — тільки ми називаємо це хашіл, а молдавани готують цю страву по-своєму й називають її мамалигою.

— А загалом це одне й те ж: бурда! — весело сказав Карранті.

Час був виграний. Тепер він уже знав, що йому робити. Пачка сигарет і далі лежала на столі, і він вирішив удатися до свого. улюбленого прийому. Треба було збити противника з пантелику, виявивши до нього повне довір'я: відвернути його увагу дрібницями, загадати йому загадку, і поки він буде зайнятий нею, самому замітати сліди. Зараз: йому повинні допомогти сигарети. В кишені Карранті лежить пачка сигарет, в одній з яких схована касета. І коли вже сам Карранті заведе мову про те, що в сигаретах іноді ховають касети, то Мехті напевне заплутається: вирішить, що Карранті хоче відвернути його увагу цими нікчемними сигаретами, і, звичайно, Мехті й на думку не спаде, що тільки в сигаретах треба шукати докази, які його цікавлять. Карранті цього тільки й треба: наблизивши противника до істини, він тим самим віддалить його від неї. Карранті взяв зі столу сигарети.

— А знаєш, Михайле, — задумано промовив він, — після допиту я запропонував нашим хлопцям гарненько обшукати твого гостя, а про сигарети й не подумав.

— Про ці?

— В сигаретах частенько ховають надзвичайно цікаві відомості, — пояснив Карранті. — Нам у штабі армії траплялися такі речі.

Він дістав із ящика ручну лупу й уважно дослідив одну з сигарет, потім розім'яв її, висипав на стіл тютюн і перевірив кожну крихту.

— А ми вже скурили кілька! — забідкався Мехті.

— Так, поспішили, — хитнув головою Карранті.

Він зібрав із столу тютюн і клаптики паперу й викинув усе в камін.

— Страшного, звичайно, нічого нема, але треба було все-таки переглянути пачку, хоча б для заспокоєння совісті. Люблю акуратність.

Карранті поправив пов'язку на лобі. Мехті явно милувався начальником штабу.

— Який ви уважний до кожної дрібниці! — не втримавшись, захоплено сказав Мехті.

Карранті, як людина, що не любить лестощів і не звикла до них, пропустив його слова повз увагу.

— Ну що ж, попросимо, щоб нам принесли попоїсти. Заперечень нема? — але одразу ж, ніби спохватившись, Карранті в досаді клацнув пальцями. — Виявляється, зайва акуратність має і свої недоліки. Ми покришили всі сигарети й тепер залишилися без курива.

— Я принесу свої, — сказав Мехті.

— Що ж, неси, — погодився Карранті.

Мехті пішов був до дверей, але Карранті зупинив його.

— Власне кажучи, навіщо тобі зайвий раз бігати? — сказав він і почав узувати чобіт. — Ходімо на кухню, там пообідаєм, а заразом візьмемо й тютюну.

Пропозиція була цілком слушна, і Мехті стоячи терпеливо ждав, поки Карранті закінчить вовтузитися з чобітьми і накине на плечі куртку.

В кухні, що містилася майже поруч з кімнатою Карранті, оглушливо тріщали сирі дрова.

Над двома велетенськими котлами піднімалися клуби пари, яка приємно лоскотала ніздрі.

Кухар — худий, кістлявий, сварливий старик — покрикував на підлітка в мисливських чоботях. Це був Сільвіо. Він сьогодні чергував на кухні й ніяк не міг догодити кухареві. Старий був не в настрої: він скоріше погодився б готувати обід під гарматними пострілами, ніж під тріскотню цих сирих дров, що ніяк не хотіли розгорятися.

Карранті й Мехті сіли за неструганий стіл у кутку кухні.

— Дайте нам поїсти! — гукнув Карранті до кухаря.

Сільвіо, посковзнувшись на мокрій цементній підлозі, підбіг до другого стола, узяв з нього дві тарілки, ложки, кухлі і поставив їх перед начальником штабу й Мехті. Хлопчак сяяв од щастя: як приємно було зробити щось для начальника штабу і, особливо, для Михайла, безстрашного, дужого, доброго Михайла! Може, він запримітить його і в один прекрасний день візьме з собою. І він, Сільвіо, колишній мийник гаража у Флоренції, також зробить видатний подвиг: висадить у повітря будинок або знищить когось із фашистських верховодів… А потім, коли місто визволять, він почне ходити до школи, і всі знатимуть, що Сільвіо рискував собою… заради щастя народу. Розмріявшись, Сільвіо мало не розлив паленту, знову посковзнувшись на мокрій підлозі.

Карранті їв не поспішаючи, але з апетитом. Все йде, як по маслу. Двері, що ведуть з кухні в каптьорку, відчинені: значить, Крайнєв там. Тепер треба пройти до нього й віддати пачку.

Карранті не без потайного наміру всюди водив за собою Мехті. Він вирішив робити все на очах Мехті, щоб тим самим зняти з себе підозру, яка могла виникнути. «Найкраще ховатися в домі переслідувача».

— Хто в каптьорці? — звернувся він до Сільвіо, що стояв коло них і захоплено стежив за кожним рухом Мехті.

— Дімо Крайнєв, товаришу начальник штабу, — відрапортував Сільвіо.

Карранті поклав ложку, випив молоко. З кухля йому на груди впала синювата крапля. Він витер її долонею.

Мехті, бачачи, що начальник штабу збирається встати з-за столу, квапливо почав їсти.

— Не поспішай, їж, — сказав Карранті.

Він підвівся і, колупаючи в зубах сірником, зайшов до каптьорки. Дімо Крайнєв, який саме важив на ручному безміні мішечок із залишками борошна, обернувся на кроки.

Його голова була в борошні, й від того шорстке скуйовджене волосся здавалося сивим. Від вуха до підборіддя пролягав глибокий рваний шрам, два зуби спереду були вибиті. Він розповідав, що це сліди побоїв жорстокого і норовистого батька, дрібного землевласника з узбережжя, напівпоміщика, який смертним боєм бив дружину й синів за те, що не були вчасно подоєні кози чи заросла бур'яном грядка на городі.

Карранті вийняв з кишені пачку сигарет, подав її Крайнєву і голосно сказав:

— Мені дві пачки сигарет.

Крайнєв поклав подану йому пачку на лантух з борошном, а сам, ставши навшпиньки, узяв з полиці дві пачки сигарет.

Карранті спитав:

— Коли їдеш по продукти?

— Зараз поїду, — Крайнєв розуміюче вискалив у посмішці щербатий рот.

Карранті забрав у нього сигарети в таких самих пачках, яку він передав Крайнєву, і пішов до кухні.

Мехті вже закінчив обідати. Карранті віддав йому одну з пачок, відкрив свою, почастував кухаря і Сільвіо.

Сільвіо не курив. Але вирішивши, що справжній партизан-воїн не може не курити, також простягнув руку за сигаретою.

У дверях каптьорки показався Крайнєв.

Він сподівався, що Карранті почастує і його, та начальник штабу повернувся, збираючись піти. Тоді Мехті поліз по свою пачку, але Карранті зупинив його.

— Я йому дозволив узяти собі цілу пачку, — сміючись, сказав він.

Повернувшись до дверей каптьорки, він посварився на Крайнєва пальцем.

— Та, гляди, тільки одну!

Усе це було цілком природним. Запаси курива в бригаді кінчалися, і тютюн чи сигарети видавали тільки з дозволу командування бригади.

Крайнєв вдячно схилив свою скуйовджену голову і повернувся в каптьорку. Через відчинені двері Мехті побачив, як він узяв з лантуха пачку сигарет і, задоволений, сховав її до кишені.

Карранті й Мехті вийшли з кухні.

Біля дверей своєї кімнати Карранті зупинився.

— Ну, а тепер можна й поспати годинку. Мені як пораненому, а тобі як відпочиваючому, — посміхнувся він.

— Єсть спати! — весело відгукнувся Мехті.

— Коли повернеться полковник, я зберу в себе начальників постів, що змінилися. Прийдеш і ти…

— Єсть!

Мехті клацнув каблуками і почав підніматися сходами.

На площадці сходів було високе, від підлоги площадки до стелі, вікно. Кольорові шибки повибивані, й дощові краплі падали на площадку.

Мехті в роздумі зупинився. Звідси добре було видно увесь двір. Ось по двору, сковзаючись і лаючись, пройшов Ферреро з своїм ординарцем. Біля скособочених воріт стоїть вартовий; він підіткнув за пояс Поли шинелі й насунув на самого носа шкіряний картуз.

Крайнєв у брезентовому плащі виводить із конюшні старого мула; мул покірно йде до воза в кутку двору…

Мехті ніяк не може зосередитись. А зосередитись треба. Треба розміркувати, чи не сталося чогось нового за час зустрічі з Карранті. Вони зустрілися, сходили пообідати й розійшлися. І все? Начальник штабу поводився просто, невимушено. Причепитися поки що було ні до чого. Але він зробив один крок, який неприємно вразив Мехті: прикинувся, що не помітив, як рилися в його кімнаті. Він помітив, що рилися, — в цьому Мехті не мав сумніву — і… не скипів! Слід було чекати, що він почне бушувати, зчинить скандал, вимагатиме пояснень. Та Карранті вважав за краще промовчати. Може, й справді він нічого не помітив? Ні, не міг не помітити. «Я навмисне переклав папку, подушку, викинув на підлогу закладку з томика Данте. До речі, чи Карранті читав «Божественну комедію»? Чекай-но, чекай, не відвертати увагу! Отже, він усе, звичайно, помітив, але і взнаки не дав. Одне очко не на його користь… Одне очко. Воно може вирішити результат футбольного матчу, та не йому розв'язати питання, чи підозріло поводиться начальник штабу. Він людина вольова, можливо, помітив, що тут щось не так, але стримався, а при зустрічі з командиром спокійно зажадає пояснення, з якої речі надумалися його контролювати. Але неприємний осадок в душі й досі мучить Мехті, як печія… Уявімо протилежне: він усе помітив, але вирішив удавати, що все гаразд Виходить, він вбачає в моїй особі супротивника? Якщо так, то супротивника дурнуватого. Що ж було потім? Потім ми пішли обідати… Ні, до обіду Карранті розпотрошив пачку сигарет, сказавши перед тим, що в них іноді ховають шпигунські донесення. Може, й ховають. Але потрошити пачку все-таки не було потреби. Перестарався Карранті? Ще одне очко?.. Ні, я, здається, упереджений, а в такій справі потрібна цілковита об'єктивність, спокійна, пильна об'єктивність, з урахуванням кожної дрібниці, інакше справді пошиєшся в дурні.

Знову подвір'ям пройшов командир бригади.

Двоє хлопців почали носити дрова в будинок — догадалися все-таки прибрати їх з-під дощу.

З двору виїхав Крайнєв. Дурень, намагається скрутити під дощем цигарку, а в самого пачка сигарет в кишені. Знову збочую. Спокійніше, Мехті, спокійніше: не треба хвилюватися! Не забувай про поради полковника! Так, але як тут не хвилюватися, коли жодної вартої уваги дрібниці. Жодної! Зійшли вниз, пообідали, Карранті зайшов у каптьорку… Чекай-но! Тут треба перевірити себе.

Мехті в роздумі потер рукою підборіддя.

Раптом він відійшов од вікна, пройшов через зал, коридор, спустився іншими сходами вниз і вийшов на ґанок.

— Де командир? — спитав він у партизана, що ніс оберемок мокрих дров.

— У кухні обідає.

Партизан упустив важке поліно. Мехті підняв його, поклав собі на плече й бігом подався на кухню. Він кинув поліно біля плити й підійшов до столу, за яким сидів командир бригади.

— Добре, що прийшов, сідай, — зрадів Ферреро.

— Я вже обідав з Карранті, — сказав Мехті й відіслав підлітка в мисливських чоботях, що крутився біля столу. — Я до вас у справі.

Ферреро зрадів ще більше:

— Давай, давай. Полковника нема, так я собі місця не знаходжу. Коли якась справа — легше.

Мехті нахилився до командира:

— Я чув, що останнього тижня ви особисто вели облік продуктів і тютюну?

— Вів і веду. Навіть записую.

— Тоді дозвольте, товаришу командир, подивитися, скільки наявних пачок сигарет записано на сьогодні?

— Можу напам'ять сказати. Було двадцять, вранці після наради я наказав видати чотири командирам загонів.

— Три пачки недавно взяв Карранті для себе, для мене й для Крайнєва.

— От уже цьому роззяві не слід було давати. Куриво — як золото, — пробурчав Ферреро.

— Виходить, лишається всього тринадцять? Можна перевірити?

Ферреро заглянув у стривожені очі Мехті, — видно, недаремно він питає про це, — потім витер хустиною вуса і рот, затис у зубах порожню люльку, встав і наказав одімкнути двері каптьорки, на яких висів замок.

Старик-кухар одімкнув двері н повернувся до плити.

Мехті й Ферреро ввійшли в каптьорку. Мехті став навшпиньки і згріб з полиці всі пачки сигарет.

Їх було чотирнадцять.

— Все зрозуміло, — задоволено промовив він.

— Що тобі зрозуміло? — здивовано спитав Ферреро.

— Карранті узяв звідси дві пачки. А третю — ту, що він дав Крайнєву, — він приніс з собою. Крайнєв поклав її в кишеню й поїхав у Сагу по продукти, — суворо й багатозначно сказав Мехті.

Очі у Ферреро звузились.

— Перехопити! — не так питаючи, як ділячись прийнятим рішенням, промовив він.

— Нам треба знати, що він везе в цій пачці. Якщо…

Ферреро доказав за Мехті:

— Якщо там і нема нічого — Крайнєва під будь-яким приводом пошлемо відсиджуватися в одне з далеких сіл. Хай Карранті поки що не бачить його. Коли ж є, — очі Ферреро звузились ще більше, — тоді, справді, все зрозуміло!

Він посмоктав люльку, подумав:

— Давай-но я займуся цією справою. Сам залишайся біля Карранті. Де він?

— Відпочиває.

— А чого це ти так насупився, Михайле?

— Ох, важко мені буде з ним!

— Нічого, тримайся, Михайле!

В очах Мехті спалахнув гнів, рука стиснулась у кулак.

… Карранті справді відпочивав у своїй кімнаті. Він напівлежав на ліжку, підклавши під спину подушку, вкривши ноги ковдрою.

Доба минула вдало. Але він дуже стомився. Щось він швидко почав стомлюватись, Чарлз Беннет, якого у федеральному бюро називали не інакше, як «Беннетом із залізними тросами замість нервів». Гай-гай, перетираються й троси. Та спробуй-но доведи цим молодчикам із Нью-Йорка й Вашінгтона, що такого тягаря, який узяв на свої плечі Беннет, не витримає й залізничний міст! А втім, давно вже відомо, що ситий голодного не, розуміє. Побули б вони хоч один день у його шкурі…

Стемніло. Карранті засвітив свічку. Капнувши стеарином на край стільця, він приліпив її між попільничкою й термосом.

Добре лежати отак — простягшись, ні про що не думаючи… А Крайнєв скоро буде в Сазі. Доведеться ще тижнів два-три походити по лозу ножа. Де там ножа, — бритви. Треба завести бригаду в умовлене місце, а тоді можна буде перебратися і в спокійніший куточок!..

Карранті доторкнувся до пов'язки на лобі — садно трохи боліло. Він знову піймав себе на думці, що дорого заплатив би за склянку хорошого, витриманого коньяку. Ні, потім тріщатиме голова… А голову треба мати свіжу: завтра продовження поєдинку з самим собою, з кожним зустрічним, з Михайлом, з полковником, з Ферреро. Завтра знову треба буде їсти цю паленту, яка має стільки назв, але від цього не перестає бути гидким місивом з борошна, і пити козяче молоко, розведене водою. Завтра доведеться гаряче тиснути руку полковникові за те, що той зумів пустити під укіс папістський ешелон; закликати партизанів до пильності. Не забути б, до речі, ще раз нагадати Крайнєву, що скоро йому передадуть батьківські землі. Хай жде…

Карранті змінив позу. Зашелестіли газети, в безладді розкидані поверх ковдри. Він узяв одну з них.

В оголошенні на четвертій сторінці повідомлялося, що нагорода за голову Михайла підвищена до трьохсот тисяч марок. Цікаво, чи прочитав Михайло це оголошення? Мабуть, не прочитав: невистачило часу — треба було обшукувати кімнату. А папістам все-таки довелося накинути двісті тисяч. Пристойна сума, непогано було б її одержати. Адже так чи інакше, а ліквідувати цього сміливого, але ще не отесаного молодика можна буде тільки з його допомогою — з допомогою Беннета. Скільки ж він запросив би? Та не так уже й багато…

Карранті відкинув газету набік і, поправивши ковдру, заплющив очі.

Йому, Чарлзу Беннету, «номеру дев'ятому», завжди здавалося, що для його щастя треба не так уже й багато.

Двадцятидворічний Чарлз — студент Філадельфійського університету, завзятий гравець у бейсбол І не менш завзятий гультяй — відчув раптом непереборну відразу до щоденних лекцій з юриспруденції і страшенно нудних фоліантів у шафах університетської бібліотеки.

До нудоти набрид і дядьків дім: нудні розмови про вартість бичачих шкур на ринку (дядько торгував ними); потьмянілий портрет Авраама Лінкольна у вітальні й слізні ремствування на те, що жоден з нових президентів не схожий на нього; традиційний різдвяний пиріг і танці з навдивовижу дурними кузинами, що боялися всього на світі — привидів, автомобілів, холери, лимонаду з льодом і близького знайомства з молодими людьми на зразок Чарлза; бурхливі захоплення з приводу недавно купленої пральної машини; один долар, який він акуратно одержував щосуботи на кишенькові витрати.

Долара явно невистачало. Танцівниця з бару Клер Денсі починала вже розуміти, що не від доброго життя в одну суботу ходить він з нею в кіно, а в наступну — їздить у заміський дансинг, але ніколи не робить і того й іншого в один вечір. Клер уміла не тільки заразливо сміятися й носити спідниці, які підкреслювали крутість ії стегон, а любила подумати й про майбутнє. Вони сиділи поруч за круглим столом на веранді дансинга, посмоктували коктейль через соломинку або пили віскі з содовою, і Клер вголос мріяла про власний будиночок на схилі пагорба — обов'язково в Оклахомі або Вісконсіні. Вона уявляла собі цей будиночок до найменших подробиць: у ньому має бути не більше п'яти-шести кімнат, поліровані низькі меблі, строгий кабінет з друкарською машинкою й книжковими полицями, вбудованими в стіну, камін у вітальні, складений з простої цегли, і крісло перед ним; кухня з електричною плитою й електричним холодильником.

Чарлз також не відмовився б од будинку з каміном, з Клер і кабінетом, хоча він і не зовсім розумів, що йому робити в цьому кабінеті: він давно перестав відвідувати університет, і його вигнали звідти.

На долар в тиждень можна було купити тільки мідну дощечку, щоб прибити її на вхідних дверях будинку, але не сам будинок. Чарлз написав статтю про розквіт Філадельфії за останні роки й послав її в найбільшу газету. Статтю повернули назад, а з Чарлза здерли двадцять п'ять центів за поштові витрати.

Чарлз подався на конкурс, оголошений чи то свинячим, чи мануфактурним «королем». Щоб одержати приз, треба було до сьомого поту, в самих трусах, вибивати чечітку на льоду катка. Чарлз мужньо протанцював чотирнадцять годин підряд, але не міг угнатися за іншими; і приз дістався щасливчикові з помітним пузцем, що не завадило йому одначе протанцювати на льоду п'ятдесят шість годин.

Чарлз довго порівнював свої фотографії з фотографією Тайрона Пауера — зірки, яка тоді щойно сходила на голлівудівському небосхилі, і, вирішивши, що від цього порівняння жахнутися не можна, послав свої фотографії фірмі «Парамоунт». Йому відповіли, що в разі потреби його запросять як статиста.

Чарлз зажурився. Дядько, дізнавшись, що його вигнали з університету, припинив виплату єдиного долара на тиждень. Клер покинула Чарлза, вирішивши знайти кращу кандидатуру, — вона ніяк не могла відмовитися від думки про будиночок в Оклахомі. Над Беннетом збиралися хмари… Проте незабаром з'явилася надія… Бачачи, в якому скрутному становищі опинився Чарлз, кілька колишніх університетських товаришів запросили його в бар. Там його завели в підвал, зав'язали очі, потім вивели надвір і посадили в машину. Їхали довго. Кудись спускалися по крутих сходах. Коли Чарлзу дозволили відкрити очі, він побачив себе в сирому підземеллі; кіптяве світло факелів розливалося довкола, а перед Чарлзом сиділи люди в білих балахонах, напівмасках і гостроверхих ковпаках.

Його примусили вставати, сідати, виголошувати слова довжелезної присяги. Потім на очі йому знову наділи пов'язку, так само відвезли назад у бар і запропонували чекати. Чарлз вирішив, що з ним знічев'я недобре пожартували. Та ждати довелося недовго. Незабаром його повідомили, що він мусить виїхати на Південь.

Його чекала термінова робота: в конгрес обирали члена республіканської партії, і треба було забезпечити йому найбільшу кількість голосів. Чарлзу довелося підкуповувати людей, влаштовувати бійки й бешкети на виборчих дільницях, опускати в урни пачки фальшивих бюлетенів. Він перевершив самого себе, і республіканець став конгресменом, а Чарлз одержав першу солідну пачку доларів. Можна було спокійно повернутися додому.

Він купив квиток на поїзд, пообідав, пройшовся по набережній.

Вздовж обох берегів Міссісіпі засвітилися вогні неонових ламп. По ріці пливли схожі на велетенські черепахи старовинні пароплави з величезними колесами, вулицями мчали «каділлаки» і «паккарди». Біліли бунти бавовни коло пристаней. Метушилися високі негри…

Чарлз увійшов в одну з більярдних, де грали кілька плантаторів-бавовнярів. Пробувши у більярдній півгодини, він устиг дізнатися, що плантатори не дуже задоволені новим конгресменом — республіканець обмежився галасливою і досить абстрактною промовою та й поїхав у Вашінгтон, нічим так і не проявивши себе. Чарлз зрозумів, що треба зміцнювати його позиції. Він узяв квиток на вашінгтонський поїзд, зустрівся з конгресменом і повернувся в місто на березі Міссісіпі з оплаченою конгресменом спритною дівчинкою з будинку розпусти.

Наступного дня п'ять негрів «зробили спробу» серед білого дня по-звірячому зґвалтувати «білого ангелика», розлючений натовп лінчував усіх п'ятьох, а конгресмен виступив на сторінках багатьох газет з вимогою «тримати негрів на прив'язі». Плантатори задоволено потирали руки, а Чарлз одержав другу солідну пачку доларів.

У Філадельфії він дізнався, що Клер зустріла акціонера компанії бритвених лез, підтяжок та іншої дрібної галантереї, який мав два міських і три заміських будинки (але жодного в Оклахомі чи Вісконсіні), і поспішила віддати йому серце. Чарлз горював недовго: він купив будиночок і оселився в ньому з молодою господинею готелю Мег Перкінс, яка вміла сміятися ще розкотистіше, ніж Клер.

Незабаром він побачив, що доларові пачки мають неприємну властивість швидко танути; і представникові ку-клукс-кланівської організації, який несподівано відвідав Чарлза, навіть не довелося нагадувати про дану ним присягу. Чарлз виїхав у Детройт: там страйкували фордівські робітники. Вночі було вчинено наскок на будинок профспілок, де робітники одержували допомогу. Люди в білих халатах розгромили й підпалили будинок і роз'їхалися на машинах — поліція не перешкоджала їм.

— У міському готелі Чарлз одержав секретне доручення. Він лишився в Детройті. Коли монтер-комуніст Хевіленд повертався з нічного мітингу страйкарів, його вбили в темному провулку пострілом у потилицю. Хтось вивів на його пальті крейдою три літери «К». Так Беннет учинив перше вбивство.

Він забув про це в обіймах палкої Мег. Але про Беннета не забули. Влітку його запросили в Пентагон — військове міністерство — і запропонували їхати на Філіппіни.

На Філіппінах вибухло повстання, і Чарлзу зовсім не хотілося туди їхати. Тоді йому нагадали про вибори, негрів, комуніста-монтера.

Чарлз поїхав на Філіппіни. На островах з'ясувалося, що він потрібен приблизно для такої ж роботи, з якої починалася його діяльність на Півдні, але в значно більших масштабах. Треба було підкуповувати людей, провокувати сутички, організовувати вбивства ватажків повстанців. Чарлзу вдалося заслужити подяку.

Після повернення в Штати його поздоровили з одержанням звання майора й звільнили в запас.

Новоспечений майор секретної служби не повернувся в свій оклахомський будиночок, до Мег. Він поїхав у Флоріду, оселився в фешенебельному готелі, почав волочитися на пляжі за жінками й безпробудно пив, невиразно усвідомлюючи, що з тієї павутини, в яку він потрапив, уже не вирватись.

Незабаром його запросили на одну з віддалених вілл, що красувалася на березі океану.

Беннета зустрів лисіючий, з м'якими вкрадливими манерами чоловік. Довкола нього шанобливо стояли цивільні й військові, а він сидів весь час у кріслі, ніжно, потираючи круті поліровані підлокітники. Але й він шанобливо встав, коли в кімнату зайшов сухорлявий, горбоносий старик в окулярах і фраку.

Це був Стренг — один знаймогутніших уолл-стрітівських директорів.

Коло замкнулося. Чарлз і раніше догадувався про існування таємних зв'язків між Ку-клукс-кланом, розвідкою, Пентагоном. Він підозрював, що служить слугам… Тепер він зустрівся з одним із господарів, з одним із тих, на кого йому так хотілося бути схожим самому. Раніше Чарлзові здавалося, що він ненавидить багатіїв, магнатів, які прибрали до своїх рук усі багатства і не дають простим людям, на зразок Чарлза, пробитися в житті. Ще трохи — і деякі наївні агенти ФБР вважали б його «незадоволеним», «червоним». А він просто заздрив багатим — гострою, нестерпною заздрістю… Тим-то Беннет і обрав собі шлях, який привів його сюди… І тепер у нього, Беннета, були гроші, і чим більше їх було, тим відданіше й ревніше захищав він жменьку панів з Уолл-стріту. А навколо нього копошились інші беннети, дрібніші, які відстоювали його інтереси й потай сподівалися стати коли-небудь такими ж, як Чарлз… Беннет почував себе тепер стопроцентним американцем, і не тільки службовий обов'язок змушував його проводити політику, яку диктував Уолл-стріт. Він убивав, грабував, наживався, бо тільки це могло привести до «щастя» й «успіху», як він їх розумів.

Беннета цілу зиму вчили різноманітних речей — світських манер і влучної стрільби, десятків кодів і шифрів, умінню їсти устриці, прийомів джіу-джитсу.

Наступний рік він провів у Європі на Лазурному березі, в Каннах та Ніцці. Чарлз видавав себе за нащадка багатої американської сім'ї; разом з «дружиною» він приймав у себе французьких політичних діячів та італійських промисловців, грав у рулетку, влаштовував бали, а в Штати широким потоком ішла інформація, що стосувалася і Франції, й Італії, і всієї Центральної Європи. Чарлзу довелося за цей час задушити в машині француза-шофера, зарізати служницю, яка, прибираючи кабінет, знайшла в шухляді письмового стола креслення нового французького танка. І все-таки «курортну» діяльність Беннет вважав найкращим періодом у своєму житті.

Саме тоді він і відкрив рахунок у найсоліднішому з нью-йоркських банків.

Потім його відкликали в Штати, примусили зубрити німецьку мову і стрибати з парашутом.

У 1938 році Беннет уже був у Німеччині й здійснював зв'язок концернів Круппа та «І. Г. Фарбеніндустрі» з своїми хазяями.

Потім він побував у багатьох інших країнах…

За три роки Беннет посивів, але нерви його не їдали.

Вперше його нерви почали здавати тут, у горах. Хазяям Чарлза стало ясно, що росіяни все-таки виженуть націстів із своєї землі й рушать далі — визволяти інші народи. Росіян не можна було пускати на Захід. І Беннет пробрався до партизанів Адріатики. А тепер не знав — чи вибереться звідси? Найтяжчі дні в житті Беннета настали тоді, коли він зіткнувся з росіянами.

Беннет зціпив зуби. Не час розкисати, Чарлз!.. Треба взяти себе в руки. Справи не такі вже й кепські, як здається на перший погляд; у штабі армії, в корпусах і бригадах є свої люди; та й, кінець кінцем, йому поки що доводиться стикатися лише з таким молокососом, як Михайло; і він зуміє звідси вибратись, а коли вибереться, то, безсумнівно, тоді вже він сам сидітиме в Нью-Йорку, а в Європу посилатиме інших…

Карранті почув шум у дворі й поморщився. Очевидно, повернувся полковник Сергій. Треба одягатись.

Він скинув ковдру, взув чоботи й простягнув руку до куртки, що висіла на стіні.

Рука його застигла в повітрі.

Він почув знайоме, дратуюче скрипіння коліс. Так могли скрипіти тільки колеса підводи Дімо Крайнєва: цей скрип Карранті пізнав би серед скрипу сотень інших коліс!.. Кожного разу, коли Крайнєв повертався з Саги, Карранті догадувався про його повернення по скрипу.

Одначе, виглянувши у вікно Карранті не побачив серед партизанів, ще повернулися з завдання, ні підводи, ні Крайнєва. «Що це, приверзлося мені, чи що?» подумав він. Та ні, скрип долинув до нього досить виразно… Виходить, що Крайнєв зараз ховається… Але ховатися йому нема чого. Значить, Крайнєва ховають партизани. Ховають для того, щоб не видати Карранті. Бач, як вони тріумфують там внизу! Наче нічого особливого й не сталося! А потім вони прийдуть до нього, до Карранті, і почнеться те страшне, від чого важко вже буде відкрутитись… Карранті бачив перед собою гнівні, палаючі очі Ферреро, який ладен розшматувати його; і спокійний, і тим більш нещадний, погляд російського полковника… Звичайно, Карранті міг і помилитися… А якщо ні?.. Перевіряти свої здогади все одно було пізно. Карранті все ще дивився з вікна вниз. У світлі ліхтарів мелькали постаті партизанів. Ось простоволоса Лідія Планічка, лице її здається зараз відлитим із бронзи; ось полковник Сергій обнімається з Ферреро. Весь двір заповнений озброєними партизанами. Все — як завжди… І все-таки чуття навряд чи обманює його: він піймався. Знаменитий розвідник «номер дев'ятий» попався, як миша в мишоловку!..

Карранті зблід, у нього затремтіли й похололи руки. Ні… В наступну мить він уже накинув куртку, гарячково перевірив пістолети, схопив шапку.

Отже, зв'язкового перехопили, цілком можливо, його вже обшукали, і він усе розповів… Хай їм нічого не скаже плівка: досить і зізнань Крайнєва. Карранті мало не застогнав, наче від болю… Тричі проклятий Михайло з його посмішкою наївного молодика! Наївність не завадила йому перевірити кожен крок Беннета і пошити його в дурні, як найгіршого хлопчиська.

В чому ж він прорахувався? В тому, що поклався на Крайнєва, а той боягуз усе виказав?.. Ні, цей дурень Крайнєв тут ні до чого! Адже Крайнєв попався через необачність самого Беннета… Що ж він зробив необачного? Здається, нічого… Він тримався бездоганно. І все-таки щось було… Таке, що міг помітити тільки Мехті. Ось, ось у чому його основна помилка: він не врахував силу Михайла! Признатися, Беннет і досі не розумів, у чому ж його сила, у чому взагалі сила росіян? А втім, розмірковувати ніколи. Гра, здається, програна. Треба тікати…

Карранті вийшов у коридор.

З напівтемряви, з протилежного кінця коридора, виринув йому назустріч Мехті — збуджений, радісний.

… Ніколи не думав Мехті, що йому доведеться зіткнутися віч-на-віч з таким, як Карранті. Йому здавалося раніше (як це давно було!), що все його життя протече. спокійно, мирно, що він займатиметься живописом, малюватиме картини.

Почалася війна. Мехті, як і інші, пішов захищати свою рідну землю. Ясність мети, почуття обов'язку допомогли йому стати справжнім солдатом. Він не здригався, коли попереду вибухав ворожий снаряд; ішов на ворога, зціпивши зуби й ніби відчуваючи на собі погляди всіх радянських людей, в ім'я яких він і воював. Це робило його сильним. Сильнішим за смерть. Незборима сила відчувалася в ньому й тут, у Трієсті; він відчував її й зараз, коли йшов назустріч Карранті. Далеко від рідної землі Мехті виконував свій обов'язок перед батьківщиною. Оцього й не міг зрозуміти Карранті.

А Мехті знав: у ворога є люди, які заради грошей готові на все. Він бачив Карранті наскрізь. Він не знав тільки одного: хто платить Карранті, хто допоміг йому пробратися в бригаду?.. Очевидно, в штабі діяла ворожа рука. І вона простягалася до їхньої бригади, щоб перешкодити їй досягти перемоги. Та не все було зрозуміло Мехті. Для нього ворогами були німецькі фашисти, що напали на його землю. Проте навряд, щоб Карранті заслали до них німці. Орудуючи з таким розмахом, вони б давно уже були викриті. Хто ж тоді стоїть на шляху Мехті і його товаришів? Ворог, що прикидається другом?.. Та не так усе просто, Мехті. Не так усе безхмарно, як на твоїй картині…

Мехті йшов назустріч Карранті, і йому коштувало великих зусиль стриматися, щоб нічим не видати своїх почуттів. Він навіть примусив себе посміхатися, і тільки очі його були недобрі й темніші, ніж звичайно.

Карранті й Мехті порівнялися.

— Буде нарада? — дзвінко спитав Мехті.

— А полковник повернувся? — спитав його в свою чергу Карранті. Йому довелося зараз покликати на допомогу все своє самовладання.

— Кажуть, повернувся. Я йшов якраз униз, щоб побачитися з ним.

Карранті подивився в обличчя Мехті.

На губах Мехті грала посмішка, а погляд був допитливий, трохи гидливий, і в глибині його таїлась така ненависть, що Карранті до кінця зрозумів: він не помилився, вони все знають. Він посміхнувся через силу і якимсь напруженим голосом запропонував:

— Ходімо разом?

— Ходімо, — сказав Мехті, і Карранті відчув полегшення.

Вони пішли поруч. У коридорі не було нікого.

Карранті непомітно опустив руку в кишеню. І раптом він щосили штовхнув Мехті в бік. Мехті втримався на ногах, але Карранті встиг замахнутися правою рукою і всадив йому ніж між лопатки. Мехті безгучно відхилився до стіни й почав сповзати на підлогу…

Карранті схилився над ним. Не дихає… Тоді він круто повернувся, пробіг коридор, трохи не скотився вниз по бокових сходах і штовхнув двері, що вели до задніх прибудов вілли. А в цей час тишу розрізав різкий свист. Він доносився з коридора…

Перед Карранті виріс вартовий, який ходив звичайно біля сарая. Ще секунда — і він би не зміг уже втекти. Якимсь чудом Карранті встиг вихопити пістолет, не дивлячись, вистрілив у вартового й кинувся тікати стежкою, що вела в гори. Йому допомогли на цей раз кмітливість і лють звіра, що потрапив у пастку: сила його була силою, що її додає тільки відчай.

… Сергій Миколайович, Ферреро й ще кілька партизанів піднімалися сходами. Почувши свист, вони кинулися в коридор. Полковник перший побачив Мехті, який лежав у коридорі біля стіни, ослаблий, знесилений. Тепер йому вже зовсім легко було прикинутися мертвим…

— Перевірити всі виходи! — наказав Ферреро. — Обшукати скрізь!

Голос його був громовим, а Сергію Миколайовичу він здався тихим і далеким.

У коридорі засвітили світло. Полковник підняв з підлоги й притиснув до себе позбавлене ознак життя тіло Мехті. Підбіг лікар у білосніжному халаті, сестри.

Вони зупинилися перед Сергієм Миколайовичем. Лице полковника не було спотворене ні болем, ні стражданням, але він тримав Мехті так, як батько тримає вбитого сина, як брат тримає свого брата.

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ

Мехті — голий до пояса — лежав лицем униз на вузькому столі, покритому простинею.

Над столом висіла кругла гасова лампа, затінена картонним щитком. На високій табуретці, що стояла поряд, лежав розкритий чемоданчик з крокодилячої шкіри, наповнений хірургічними інструментами, що холодно поблискували; біля табуретки лежало дві полотняні сумки з вишитими на них хрестами; колись ці хрести були червоними, а тепер вилиняли і майже зливалися з кольором полотна.

В кутку кімнати, на розкішному круглому столику з химерно вигнутими ніжками, очевидно призначеному для інтимних чаювань господарів вілли, горіли голубуватим полум'ям кілька спиртівок, у нікельованих стерилізаторах булькала вода.

До стіни була прибита звичайнісінька кухонна полиця, заставлена в кілька рядів різноманітними банками, склянками, пакетами, бинтами, шприцами.

Партизанський лікар був цілком задоволений з цих вигод — не часто були в нього навіть такі: бригада жила неспокійним, кочовим життям… Здебільшого йому доводилося влаштовувати свій лікарський кабінет у глибокій вогкій землянці або дощаній сторожці лісника, а то й просто під деревами в лісі… Не раз прочищав він осколкову рану на черепі, ампутував кінцівки або витягував осколки розривних куль з живота в таких фантастично неймовірних умовах, що коли б лікар опинився в таких умовах у довоєнні роки, він не наважився б розрізати звичайнісінький чиряк. Лікар, на щастя, належав до тих непоправних оптимістів, які завжди вважають, що лихо не без добра: він ні на що не скаржився і спокійно занотовував у товсту конторську книгу найцікавіші випадки з своєї бурхливої медичної практики останніх років, потай сподіваючись, що коли буде покінчено з фашизмом, йому вдасться прочитати не одну цікаву лекцію перед товаришами по роботі або студентами.

Він не скаржився б і сьогодні, коли б йому не так заважали. Медсестра присунула Сергію Миколайовичу крісло, і з тієї хвилини, як Мехті поклали на стіл, полковник не залишав кімнати.

На підвіконні, обхопивши руками коліна, примостився Вася.

За дубовими дверима, що вели в сусідній зал, і за вікнами, що виходили в двір, товпилися партизани.

Щоправда, Сергій Миколайович сидів мовчки, проте лікар весь час відчував на собі його тривожний, вичікувальний погляд. Мовчав і Вася. Він тільки часто схоплювався з місця, поки лікар зашивав рану Мехті, а зараз у нього такий пригнічений вигляд, що хочеться нагримати на нього. Двері дубові, вікна щільно завішені, але все-таки було чути кроки, приглушені голоси, уривчастий шепіт… Усе це заважає: лікареві ніби стараються нагадати, що перед ним лежить їхній улюбленець — Михайло. Невже вони думають, що лікар менше, ніж вони, любить цього відважного юнака з чистою і ніжною душею? Знали б вони, як тяжко зараз лікареві. Кепські справи у Мехті. Дуже кепські. Він, очевидно, був насторожений, коли йшов з Карранті, і таки встиг вивернутися, удар вийшов ослаблений, проте ніж глибоко ввійшов у тіло між шостим і сьомим ребром. За весь час Мехті опритомнів лише один раз. Розплющив очі, прошепотів: «Болить…» і знову втратив свідомість….

— Підтримуйте серце! — похмуро кинув лікар.

Обидві сестри заметушилися біля пораненого. Лікар пройшов до столика з гнутими ніжками — коло нього на підлозі лежали світер, спідня сорочка, шаровари Мехті, усі в крові. Сестра уже встигла витягти з кишені потертий бумажник, з якого виглядав краєчок невеличкого фото в кров'яних плямах, ручку-самописку, сигарети й склала ці речі на підвіконні, поряд з поясом і пістолетом Мехті.

Лікар витер хусткою бумажник і фото. З фотографії дивився усміхнений Мехті — він стояв, обнявшись з двома юнаками, біля трампліна зимового плавального* басейну. «Прекрасне, натреноване, загартоване тіло», з захопленням подумав лікар.

Він відклав бумажник і підійшов до пораненого. Мехті зробили укол кофеїну й камфори, та він не поворухнувся, пульс ледве прощупувався, на лобі виступив рясний холодний піт.

Натренованому й загартованому тілу Мехті невистачало основного — крові.

Сергій Миколайович важко підвівся з стільця, повільно підійшов до лікаря.

— Кепсько? — пошепки спитав він.

Лікар непевно похитав головою.

— Ще укол! — сказав він сестрам і взяв полковника під руку. — Ходімо!

Вони вийшли.

Серед партизанів, що заповнили зал, запанувала тиша. Всі напружено, запитально дивилися на лікаря і полковника.

— Дивна річ, — вигукнув лікар. — Скільки років практикую, а ніяк не можу звикнути до запаху ліків, полковнику. Якщо часто не виходжу на свіже повітря, вночі обов'язково болить голова.

Партизани здивовано перезирнулися між собою, не знаючи, очевидно, як зрозуміти такі прозаїчні міркування лікаря. Хіба можна про це думати зараз, коли за дубовими дверима Михайло бореться з смертю! А що Михайло в небезпеці, вони знали, інакше не принесли б його, непритомного, в кімнату лікаря, полковник не лишався б там, а приєднався б до Ферреро й сотні партизанів, які прочісують кожен кущик довкола, шукаючи начальника штабу, не відмахнулася б від них сестра, що вибігла під час операції. Вона навіть змахнула на ходу зрадливу сльозу. Спитати? Але як спитати, коли лікар і полковник не хочуть навіть поглянути в їхній бік!

— Йому погано? — наполегливо повторив полковник.

— А командир не повернувся? — в свою чергу голосно спитав лікар.

— Ні, інакше він одразу прийшов би до вас, — нетерпляче сказав полковник і знову стиха додав: — Погано йому, питаю?

Вони ввійшли в будуар. Лікар зупинився. Тут нікого не було, і він чітко сказав:

— Йому погано. Втрата крові… Я б зробив вливання, але вчора ми витратили останній грам із запасів консервованої крові.

— Перелийте мою, — не задумуючись, запропонував полковник.

— А ви пам'ятаєте свою групу?

— Н-ні…

— В тім-то й справа. Групу Михайла я знаю, перша. І я повинен бути певен, що вливаю йому також першу. А лабораторії під руками нема. І нема консервованої крові.

— Донор знайдеться, — сказав полковник після паузи.

Він рішуче пішов у зал. Лікар хотів іти за ним, але помітив у напівтемряві дівчину, яка забилася в куток.

— Анжеліко! — здивовано гукнув він. — Що ти тут робиш?

— Я… — Анжеліка здригнулася. — Я… я нічого. Просто сиджу тут. Так, просто сиджу.

Сама того не помічаючи, вона заламувала пальці рук, кучері її були розпатлані, губи тремтіли…

— Я можу піти, якщо тут не можна… — квапливо промовила дівчина.

— Сиди, сиди, — сказав лікар.

Та Анжеліка пішла слідом за ним до залу. В залі полковник пояснював партизанам, що зібралися:

— Михайлові треба влити кров. Хто хоче віддати свою? Але тільки якщо в нього точно перша група!

— У мене перша! — радо подався вперед здоровань-болгарин у модному пальті, занадто вузькому, як на нього, підперезаний солдатським поясом.

— Чому ж це в тебе? — обурився Сільвіо. Він поправив кобуру свого маузера, що зсувалася набік. — У мене кров одразу скипається. Перший сорт!..

— Ну, знаєте, — перебив смаглявий Анрі Дюез, — коли вже на те пішло, то кров треба брати в мене. Ми обидва з півдня.

Але він одразу ж спохватився й замовк: безглуздо пропонувати кров, коли знаєш, що тебе підкошує туберкульоз.

— Кров буває різна й на півдні, — сварливо огризнувся худий старик-кухар. — Я старий, сама шкіра та кістки, зате кров у мене гаряча, нею тільки й живу!..

Сергій Миколайович, піднявши руку, зажадав припинити ці палкі суперечки.

— Тихше, товариші, — сказав лікар. — Полковник правильно каже: треба твердо знати групу своєї крові. Ви, наприклад, звідки знаєте? — звернувся він. до болгарина.

— Років за два до війни я лежав у лікарні, й мені робили аналіз.

— Отже, ви хворіли? А на яку хворобу?..

Та не встиг болгарин відповісти, як наперед виступив Вася — він щойно вийшов з кімнати і, почувши, про що йде мова, миттю опинився біля полковника:

— Сергію Миколайовичу! — благально вигукнув він і одразу ж почав засукувати рукав. — У мене брали кров німці. Консервували! Якраз перед… ну, перед тим, як нас забрав сюди Мехті. Я точно знаю: перша в мене!

— Ходімо! — наказав лікар і легенько штовхнув його вперед.

Супроводжувані полковником, вони пішли в кімнату, де лежав Мехті.

Принишклі партизани розступилися. Хоч-не-хоч, довелося примиритися з тим, що поталанило саме цьому юнакові.

— Спасибі вам, товариші, — тепло подякував партизанам Сергій Миколайович.

Вася нічого не чув. Раптом настало дивне заспокоєння. До цього він хвилювався, мучився від непевності. А тепер знав: він увійде до кімнати, його кров увіллють Мехті, і Мехті стане краще. Він засне, потім видужає, і вони знову будуть разом.

Вася навіть підбадьорливо хитнув головою Анжеліці, коли проходив повз неї.

Анжеліка була в такому стані, коли здається, що все бачиш мов крізь туман, погано чуєш, а насправді гостро відчуваєш, схоплюєш кожну дрібницю, і нема тільки сил зв'язати ці дрібниці докупи і сприйняти їх так, як сприймаєш звичайно.

Анжеліка повільно пройшла через зал, сіла на вузьку довгу лаву біля стіни… Думки плуталися. Саме тоді як вона йшла до лави, лікар, мабуть, уже почав переливати Мехті Васину кров. Вона добре знала лікаря ще по Трієсту, він працював в амбулаторії в порту, був неквапливий, а проте встигав робити все дуже швидко. Тепер слід чекати одужання. А що як Мехті стане ще гірше?.. Анжеліці здалося, що вона провалюється в каламутну, холодну безодню. І від цього стрімкого падіння у неї перехопило подих. Минуло ще кілька хвилин, і їй удалося опанувати себе. Вона всією істотою повставала проти думки, що може трапитися щось погане. Мехті повинен жити, він не може не жити!.. Він дивитиметься на неї своїми променистими, усміхненими очима з-під припухлих повік; обніме її дужою, впевненою рукою, притулиться щокою до її щоки. Але чому вона уявляє Мехті обов'язково поруч з собою, Мехті, який дарує їй ласкавий погляд, обнімає її?

Анжеліка не замислювалась над цим питанням, а коли б подумала про це, то злякалася б незнаного, владного почуття, яке бурхливо нахлинуло на неї.

Вона довго сиділа на лаві, зігнувшись і опустивши голову на руки.

Раптом хтось сів коло неї. Це був Вася, — вона й не помітила, як він підійшов до лави.

— Йому вже краще! — з полегшенням сказав Вася.

— Він опритомнів? — стрепенулася Анжеліка.

— Поки що ні, але пульс хороший, і дихає рівно. Лікар каже, що все буде гаразд….

Вася почував себе зараз так легко, що тіло стало невагомим; він зовсім не відчував ніг, взутих у важкі черевики, а коли махав руками, то йому здавалося, ніби він махає крилами. Та справжнє відчуття польоту прийшло до нього потім, через хвилину, коли Анжеліка обхопила його лице гарячими долонями й міцно поцілувала.

Вася поклав руку на плече дівчини, але не наважився відповісти їй тим самим. Він зажмурив очі й притис свою біляву голову до грудей Анжеліки.

Голова паморочилась — чи то від щастя, чи від кволості: він віддав багато крові… Солодка, незборима млість розморила Васю. Голова його поволі сповзла Анжеліці на коліна, і він заснув.

На паркетній підлозі з'явилися й почали поступово більшати дві видовжені тіні. Ось вони зникли й за мить виросли знову…

По спустілому залу розмірено ходили туди й сюди два чоловіки, і по їхніх спотворених тінях Анжеліка, звичайно, не могла визначити, що то командир бригади Ферреро й Сергій Миколайович.

Обидва — і Ферреро і його заступник — були стурбовані й похмурі.

— Я розподілив людей на десять груп, але жодна з них не знайшла й сліду Карранті. Мов крізь землю провалився! — розвів руками Ферреро.

— Він, мабуть, спустився вниз урвищем, — висловив припущення Сергій Миколайович.

— Очевидно. Але там ми також не знайшли ніяких слідів. Взагалі, так чи інакше, але цей мерзотник утік, — сердито закінчив Ферреро.

Одежа його була мокра, грязюка обліпила штани, чоботи, кожушок. Розкішний лівий вус Ферреро розкрутився, в куточку рота стирчала незмінна люлька.

На доброму й лагідному обличчі Сергія Миколайовича позначилися жовна.

— Мехті краще. Небезпека минула. Тепер треба відвернути небезпеку від бригади, — багатозначно сказав він.

— І це треба зробити сьогодні ж! Завтра Карранті з'явиться в Трієсті, і фашисти знатимуть про нас багато подробиць, відомих Тільки мені, тобі й начальникові штабу. Ех, негідник, потрапив би він до моїх рук!

Ферреро ніяк не міг заспокоїтись.

— Нічого не поробиш, треба звідси йти, — промовив Сергій Миколайович.

— Ходімо до карти, полковнику, — зітхнув Ферреро: — Треба йти в далекі ліси, міняти зв'язок, лінії постачання. Карранті ще заллє нам за шкуру сала. Вір моєму слову, полковнику!

— Вірю. Ходімо, — сказав полковник, його все ще не покидали глибокі роздуми.

Другого ж дня пізно ввечері лікареві довелося розпочати обладнання свого «медичного кабінету» в жалюгідному наметі, нашвидку зіп'ятому з соснових гілок і широких кусків прорезиненої палаткової тканини на краю невеличкої галявини, в суворому дрімучому лісі.

Роботи в нього було по зав'язку: після снігопаду, морозу, дощу несподівано настала відлига — льодяна кірка, що покривала землю, перетворилася в сльоту, і серед партизанів, які зробили три багатокілометрових переходи з короткими привалами прямо на голій землі, були простуджені. Чимало з них, звиклі до всіляких злигоднів і випробувань, трималися на ногах. Але кілька чоловік занедужали настільки серйозно, що потребували постільного режиму. Разом із хворими й пораненими, які ще до цього були під наглядом медичних працівників бригади, нові хворі утворили цілий похідний госпіталь. Госпіталь пересувався спочатку на грузовиках, повозках і навіть на спеціальній санітарній машині, захопленій у німців під час одного з рейдів; але Ферреро завів людей у такі непрохідні нетрі, що грузовики й санітарну машину довелося незабаром замаскувати й покинути в лісових хащах, а хворих покласти на саморобні носилки і нести на плечах. Тільки Мехті та ще двох-трьох партизанів, які були в дуже тяжкому стані, поклали на скрипучі вози, що їх повільно тягли мули.

На галявині стояла приземкувата мисливська халупка: в ній можна було розмістити чоловік десять, і Ферреро наказав негайно спорудити кілька наметів для хворих.

Сергій Миколайович дивувався з невичерпної енергії командира: громіздкий і шумний, Ферреро встигав розвідати місцевість і підбадьорити відсталих, перевірити пости й вислухати скарги кухаря, вивчити карту, розподілити патрони й подумати про хворих.

Полковник вирішив усе-таки хоч трохи відпочити: він ліг під деревом і закутався в бурку.

А командир накинувся на Сільвіо за те, що він сидить з Васею біля повозки й теревенить з Мехті, в той час як хворому треба спати. Потім Ферреро покликав ординарця й кудись із ним побіг.

Прокинувшись, Сергій Миколайович приєднався до партизанів, які ставили навколо мисливської халупи брезентові намети.

Ні шелесне вітрець. Повітря нерухоме, тепле, вологе. З гілок сосен падали важкі краплі. Під ногами чавкала грязюка. Непомітно, але вперто спускався туман; зблизька він не густий, ледве відчутний, а глянеш далі — і починає здаватися, що над табором висить велетенська ватяна ковдра, краї якої прямо перед тобою.

В надвечірній тиші чути лункі удари сокир по стовбурах сосен, мукання корови, неквапливу розмову людей.

Партизани лаштувалися отаборитися в лісі. Вони наносили в ями хмиз і ставили на вогнища триноги з чайниками, які ще вчора спочивали в мармурових камінах вілли; розправляли на землі голчасті віти й розстилали на них ковдри, копали землянки, торували крізь хащі стежки до схилу сусідньої гори, звідки добре було видно місцевість і де треба було розставити пости охорони.

В один з наметів, вистелений хвоєю, збирали продукти: лантухи з борошном і крупою, ящики з сіллю.

Поблизу димила похідна кухня, біля казанів порався сварливий кухар, який знову кляв сирі дрова, що ніяк не хотіли горіти.

Разом з бійцями копала землянку спітніла й розпалена Планічка.

— Як себе почуваєте? — спитав її Сергій Миколайович.

Планічка здригнулася.

— Дуже добре… Дуже… — пробурмотіла жінка.

Понад усе в світі вона боялася, що, помітивши її вагітність, у неї заберуть рушницю й відішлють у глухе далеке село. Вона полегшено зітхнула, коли полковник пішов.

Мимо пройшла Анжеліка з термосом: вона попросила у кухаря кип'ятку, щоб заварити чай для Мехті. Заваривши чай, Анжеліка підійшла до воза й дала Мехті кілька ковтків чаю з чорної пластмасової склянки.

— Спасибі, Анжеліко, — подякував Мехті. Голос у нього був ще дуже кволий.

Він лежав на боці, на м'якому матраці, покладеному на дно воза, і крізь криві щаблі, ніби з-за ґрат, дивився на Васю. Вася, підкорившись вимогам Ферреро, перестав розмовляти з Мехті, але лишився поблизу нього. Хлопець спутав розпряженого мула й годував його сіном, яке смикав з-під сидіння кучера.

Анжеліка вирішила ночувати з медсестрами й Планічкою і пішла в напрямі до наметів.

Мехті провів її довгим неуважним поглядом.

«Гарне, звучне у неї ім'я — Анжеліка! — подумав він. — І сама вона гарна, примітна.

Таких італійок малював Брюллов, і Мехті здавалося, що в житті їх не буває…

А втім, вони справді не такі… Анжеліка стріляє краще за будь-якого снайпера, майже не цілячись; коли треба, носить чоловічі штани, наче вона й народилася в них, а пройти може понад п'ятдесят кілометрів за добу… От тобі й тендітне створіння!»

Він задумливо потер підборіддя, заросле обрідною колючою щетиною. Чомусь пригадалося, як одного разу в Трієсті Анжеліка вліпила фашистському унтерові гучного ляпаса, коли той, заступивши дівчині дорогу, спробував поцілувати її. Та якого ляпаса! Унтер не втримався на ногах і впав на брук. Підвівшись, він хотів знову кинутись на неї, але Анжеліка стояла проти нього — горда, гнівна, готова до нової відсічі. Тут нагодився Мехті, одягнутий у форму німецького майора: він наказав патрульним, що прибігли на шум, взяти під арешт унтера, а дівчину повів з собою. Так відбулося його перше знайомство з Анжелікою.

Потім Мехті забрав її до партизанів. Та виявилося, що вона вже давно підтримує зв'язок з товаришем П., якому носила відомості про становище в Трієсті. Дівчина стала напарником Мехті. Розвідка була її стихією. Анжеліка зуміла заслужити пошану Мехті, й між ними зав'язалася міцна солдатська дружба — яка часто виникає на фронті між чоловіками. Стриману ніжність і увагу Анжеліки Мехті вважав за вияв саме цієї бойової дружби. Коли дівчина ходила з ним на завдання, він був суворий до неї й не балував похвалами. Мехті був з Анжелікою на «ти», як звик триматися з бійцями, коли бився в Сталінграді, а Анжеліка з ним — на «ви». Командир, який по-батьківському любив свого підлеглого й почував себе з ним вільно й просто, і підлеглий, який обожнював командира, весь час підкреслював свою повагу до нього — такими приблизно були їхні взаємини, і Мехті й не думав змінювати їх. Він взагалі не замислювався над цим. Думки його були зараз зайняті одним: гідно виконати свій обов'язок перед далекою батьківщиною… І це змушувало Анжеліку пройматися до нього ще більшою повагою. Вона вчилася в Мехті твердості, послідовності, цілеспрямованості. Щоправда, Мехті іноді, як казав полковник, «заривався», зопалу наражаючись на непотрібний риск. Але й ця безрозсудлива відвага була до серця Анжеліці.

Звичайно вони ходили разом вночі, і Мехті бачив, як світяться в темряві великі чорні очі Анжеліки. В руках у дівчини був пістолет, і коли б Мехті й Анжеліку затримали — вона б відстрілювалась разом з ним. Це був хороший, вірний, сміливий товариш!

Пізніше в бригаду прийшов Вася. Веселий, товариський, Вася швидко завоював симпатії партизанів і особливо Мехті. Вони подружили, та так, що й години не могли обійтися один без одного. Їх єднали спільні спогади, вони мріяли про повернення додому, будували плани на майбутнє.

Часто з'являтися в Трієсті з надто помітною своєю вродою Анжелікою ставало небезпечно. А Васю в німецькому мундирі важко було впізнати. Мехті взяв собі в напарники Васю, а Анжеліці довелося задовольнитися роллю зв'язкового — не менш небезпечною й відповідальною.

Для Мехті не було таємницею, що Вася, з властивою йому безпосередністю, впадає за Анжелікою. Хлопець часто обнімав її за плечі, щось шепотів їй на вухо, а вона мружила очі: її, видно, бентежила близькість його губів. Дружили вони якось красиво й ніжно і водночас кумедно, трохи по-школярському. Зворушливою була їхня турбота одне про одного, їх дитяча довірливість…

Анжеліка й Вася годинами просиджували на узліссі, жваво про щось розмовляючи… Іноді Мехті здавалося, що Анжеліка дивиться на нього трошки розгублено, ніби питає: «А можна так? Чи правильно я роблю?» Мехті тільки посміхався; він щиро милувався їхнім щастям.

Мехті відігнав од себе спогади й спробував заснути. Та сон не приходив. Мехті лежав з відкритими очима. Рана на спині нила, і він боявся поворухнутись. Скоріше б наставав ранок! Ранками він почував себе краще.

До Мехті підійшов Сергій Миколайович.

— Ну як, Мехті? — тихо й співчутливо спитав полковник.

— Усе гаразд, Сергію Миколайовичу. Можу вже робити невеликі прогулянки…

Сергій Миколайович простягнув руку до його голови, розпатлав йому чуб:

— Як же ти умудрився підставити свою спину під ніж?

— А дідько його знає… В чомусь, видно, проґавив. Тільки в чому ж?

— Ну, добре, добре, не роз'ятрюй себе. Хай це всім нам стане доброю наукою… На добраніч, Мехті.

— На добраніч, Сергію Миколайовичу. Бажаю вам побачити уві сні вашу Таню з Петриком…

— Дякую, — полковник посміхнувся. — Ну, спи, Мехті.

Сергій Миколайович пішов, а Мехті все не міг заснути. Він вирішив злізти з воза і спробувати, чи зможе ходити. Зараз, на щастя, темно, усі сплять, і ніхто не побачить, як він корчитиметься від болю.

Було запівніч. Аж ген, біля урвища, бовванів силует вартового, що ходив туди й сюди.

Перемагаючи біль, Мехті звівся на ноги. Якусь мить він постояв на місці, щоб передихнути. Ноги ослабли й були ніби якісь чужі. Мехті рушив уперед маленькими, обережними кроками. «Живучий!» подумав про себе. Чим далі, тим твердіше ступав. Навколо шумів ліс, чути було легеньке потріскування гілок, десь влаштовувалося на ночівлю лісове птаство. Мехті здалося, що хтось пильно дивиться на нього. Не обертаючись, він пішов далі поміж низькорослими соснами. Однак відчуття того, що за ним стежать чиїсь очі, не проходило. Мехті не витримав, оглянувся. Коло дикої розложистої яблуні стояла Анжеліка. Якусь секунду вони мовчки дивилися одне на одного.

— Чого ти не спиш, Анжеліко? — глухо спитав Мехті.

— Я встала провідати вас… Думала — може, вам щось треба. Ну, води… І злякалась, не заставши вас на возі. Хіба вам можна було вставати, Михайле? — з докором сказала дівчина.

— Тс-с, — Мехті приклав пальця до губів. — Тихо! — і пошепки наказав: — Ану, гайда спати!

— Я не маленька, — швидко підвівши голову, тихо відповіла Анжеліка, — я можу лягти й пізніше. А от вам не можна цього робити.

Вперше за весь час Анжеліка в розмові з ним виявила непокірність… І він відчув, що не може зараз ні наказати їй, ні примусити її підкоритися наказу.

— Добре, — погодився він, — іду… іду спати…

І Мехті повернув до воза.

— Може, допомогти вам? — спитала вона.

— Ні, — відповів Мехті. — Я сам… Я почуваю себе добре…

Дівчина довго дивилася йому вслід.

А він думав над її слонами: «Я не маленька». От тобі й Анжеліка! «Я не маленька…» Чому вона так сказала? Раніше вона у всьому корилася йому… І відчувала себе перед ним маленькою. А тепер?.. Мехті не розумів, що сталося з Анжелікою.

А вона стала непокірною тому, що кохала, і не знала, чи кохають її…

Вранці до воза, на якому лежав Мехті, підійшов Вася.

— Тобі не холодно? — спитав він, дбайливо поправляючи ковдру.

— Жарко, — невдоволено відповів Мехті. — Я завтра або післязавтра взагалі встану.

Вася швидко погодився з ним. Він знав, що є речі, сперечатися про які з Мехті однаково, що копати голкою колодязь, і вирішив змінити тему розмови:

— Куди це Сільвіо запропастився?

— Іду, йду! — обізвався Сільвіо.

Він ніс оберемок соснових гілок, йому допомагали Янко і ще два молоденьких партизани.

— Янко? — здивувався Вася. — Як ти сюди потрапив?

— Я давно вже тут, увесь перехід ішов у строю! — гордо сказав Янко.

— В строю?

— Еге ж, — підтвердив Янко. — Я пробрався до штабу, на старе місце, коли вже всі вирушили в дорогу. Мене побачив полковник і попросив стати в стрій.

— Навіть попросив? Що ж він, по-твоєму, вирішив відкрити тут дитячий садок? — ущипливо спитав Вася.

— Їй-богу, попросив! — відказав Янко.

Вигляд у нього був гордий і незалежний. Очевидно, полковник, не знаючи, куди його подіти, справді дозволив йому приєднатися до партизанів.

Партизанське життя уявлялося Янкові захоплюючою книгою, сповненою надзвичайно цікавих казок, і йому дозарізу треба було вписати в цю книгу розділ про себе!

— Не з медом тобі тут буде, ох, не з медом! У тяжкі часи ти потрапив до нас, — суворо й поважно сказав Сільвіо, розкладаючи віти біля повозки. — Ану, збігай-но по окріп. Мерщій! — він подав свого кухля Янкові, й той побіг до кухні, а Сільвіо ще пішов по гілля.

По дорозі Янко побачив на пеньку зв'язаного Дімо Крайнєва. Його охороняв партизан з автоматом на грудях.

Скориставшись з того, що вартовий відвернувся, Янко розмахнувся й на ходу вдарив Крайнєва кухлем по потилиці.

— У, гад, — з ненавистю прошипів він.

Сільвіо, який ішов слідом за ним, помітив це. Коли вони поверталися, — Янко з повним кухлем, а Сільвіо з новим оберемком гілок, — Сільвіо суворо сказав:

— Лежачого не б'ють.

Янко й сам розумів, що зле вчинив, та хіба тут утримаєшся?

Вони йшли повз пеньок, на якому сидів Крайнєв. Сільвіо спіткнувся об його витягнуті ноги, розізлився й боляче копнув зрадника чоботом.

— Розсівся тут, негідник! — вилаявся він.

Янко посміхнувся в душі з непослідовності свого покровителя, але вдав, що не помітив.

Щождо Крайнєва, то він тільки вищирив у догідливій посмішці рідкі зуби. Боягузлива, підла душа, він згоден був, щоб йому плювали в лице, лили на голову помиї, вимазали всього дьогтем і виваляли в пір'ї, аби тільки лишили живим! В глибині душі плекав надію, що партизани простять йому: бо коли б його мали відправити на той світ, то не тягали б за собою, а порішили б тієї ж ночі, коли втік Карранті.

Сільвіо й Янко настелили біля воза гілля і влаштували собі розкішні постелі.

Сільвіо взяв кухоль у Янко, відсьорбнув трохи окропу і заходився розпалювати вогнище.

— Сідай, хлопці! Ось і наш новий дім! — з безтурботністю бувалого солдата промовив він.

Двоє молодих партизанів і Янко розташувалися на хвої.

— Тільки тихо, — попередив Вася. — Михайло, мабуть, заснув.

— Та ні, я не сплю, — обізвався з воза Мехті, — можете розмовляти.

Янко завовтузився на хвої.

— Васю, — стиха погукав він. — Я хотів спитати, Васю, а що таке дитячий садок?

— А ти хіба не знаєш?

— Ні, не чув.

— Ну, як би тобі сказати… Дитячий садок — це будинок для дітей. Перш ніж піти в школу, дітвора ходить у дитячий садок — бавляться там, учать вірші… гуляють з виховательками. Їдять… Одне слово, розвиваються.

— Не чув, — повторив Янко, чухаючи потилицю.

— Ви тут, брат, багато чого не чули! — сказав Вася. — А в нас у кожному селі є такі садки: у містах — сотні, а в Москві… У Москві, знаєш, дві тисячі таких садків. Дві тисячі п'ятнадцять!

Мехті мимохіть посміхнувся. Вася, звичайно, назвав кількість московських дитячих садків навмання, але майже не помилився.

— Дві тисячі п'ятнадцять? — присвиснув Сільвіо.

— А ти як думав?! На те вона й Москва.

Янко підвівся трохи на лікті:

— Мені батько розповідав про Москву… Велика вона!

— Велика?! — насмішкувато промовив Вася? — Скажи краще величезна! Там у нас є вулиця, як двадцять віа Гегга, разом узятих. З одного кінця в другий годинами їхатимеш на автомобілі. А метро в нас — і в казці таких палаців нема. Увійдеш — мармур, люстри, прикраси, сходи поліровані. Станеш на сходи, а вони тебе самі мчать униз: підійде поїзд — сідай і їдь собі, куди хочеш.

Мехті нерухомо лежав на возі, насилу стримуючи сміх. Він знав, що Вася жодного разу не був у Москві.

— От потрапити б туди, га? — замріяно промовив один з молодих партизанів.

— А ти був, Васю? — лукаво спитав Сільвіо. Вася зам'явся.

— Ні, не був, — зітхаючи, промовив він. — Не встиг, хлопці. Але ще буду!.. Ось закінчиться війна, поїду туди вчитися. На агронома!

— Обов'язково, Васю. Тепер уже скоро! — тепло сказав Мехті.

Один з молодих партизанів — горбоносий юнак — італієць — сумно похитав головою.

— А мені не вдасться вчитися… Грамоти я навчився, а далі — ніяк… Довелося працювати в кузні, братові допомагати, а потім брат помер, треба було годувати сестричок і матір. Мати хвора, сестрички зовсім малі.

Вася ступив крок до італійця й присів перед ним навпочіпки.

— Ти думаєш, що тільки тобі не доведеться вчитися? І Янко, й Сільвіо, і тисячі таких, як вони, залишаться ні з чим!

— Чому? — здивувався Сільвіо.

— І дитячих садків тут не буде, — вів далі Вася, — і взагалі ніякого життя!..

Він витримав паузу й сердито сказав:

— Ніякого життя не буде, поки ви не порозумнішаєте та не скинете з своєї шиї багатіїв, на зразок тих, що ми в них стояли у віллі. Бо й село, і земля — поміщицькі, а кузня, млин, лавка — куркульські… А у вас нічого нема!..

Ззаду нечутно підійшов Сергій Миколайович.

— Що тут робиться? — тихо спитав він, нахиляючись до Мехті.

— Вася проводить біля вогнища політбесіду з місцевою молоддю, — посміхаючись, шепнув Мехті.

— Он воно що! — полковник посміхнувся і звернувся до притихлих хлоп'ят: — Ви командира не бачили?

— Розшукати? — підхопився Сільвіо.

— Ні, вечеряйте — вечеря готова і на бокову! — наказав Сергій Миколайович. — А командира я сам знайду…

До воза підійшов Анрі Дюез.

— Здрастуй, Михайле… — збентежено промовив він і незграбно подав Мехті плаский ящичок. — Ми дізналися, що ти задумав малювати картину, ось — дістали фарби.

Мехті розкрив ящик — там лежали рядочком тюбики, пензлі, ванночки. Мехті навіть зажмурився від задоволення: такий чудовий був подарунок!

— Де ж це ви дістали? — спитав він, забувши навіть подякувати Дюезові.

Дюез приставив свого автомата до стовбура дерева і сів край воза.

— А йшов якось я з своїм загоном; бачу — дорогою бреде чоловік. Такий, знаєш, смаглявий і одягнений, як місцеві: потерте півпальто, порвані черевики, кольорові гетри. Ну, думаю, наш. Але не спускаю з нього очей. Ми саме мали висадити в повітря міст і надовго причаїлися в кущах. Чоловік іде собі прямо до мосту, я йому пошепки: «Стій!» Зупинився, озирається. Я вийшов з хлопцями з кущів, підійшов до нього… Придивляюся — ні, не наш. «Ти хто такий?» питаю. А він спокійнісінько собі: «Я німець», й ім'я своє назвав. Потім розповів, що десь у Монфольконі у нього є старенькі батьки, що він шукає затишного куточка, щоб там дочекатися кінця війни. Розповів, як він утік з фронту. Погано зараз доводиться гітлерівцям: багато хто втікає! За плечима в німця рюкзак. Ми, про всяк випадок, обшукали його ї знайшли в рюкзаку оцей ящик. Дивлюся — фарби. Я й подумав: а Михайло ж наш — художник, до того ж він зараз лежить хворий, скучає. Я хотів відняти фарби, але тут німець сказав, що позаду нас каральний загін гітлерівців і що через них йому довелося обійти гору. За хвилину приходить Сільвіо й теж говорить, що в тилу в пас гітлерівці. Тоді я вирішив не віднімати, а попросити у німця ці фарби. Спочатку він ні за що… Стали торгуватися. Видно було, що не хотілося йому продавати фарби, та гроші потрібці до зарізу. Ми, з гріхом пополам, наскребли по кишенях грошей ї віддали німцеві. Я розказав йому, як краще дістатися до Монфольконе. Німець подякував нам. Прощаючись, сказав: «Ці фарби належали знаменитому французькому імпресіоністу». Він і прізвище якесь назвав, тільки я не запам'ятав, — Дюез винувато поглянув на Мехті. — Перейшов німець через міст, спустився схилом гори, а через двадцять три хвилини на мосту злетів у повітря поїзд. Та це вже нецікаво. От і все.

Дюез сів на хвою, ближче до вогнища, роззув мокрі черевики й вийняв з кишені сухі шерстяні шкарпетки, щоб надіти їх. Коли він оголив ногу, Мехті побачив при світлі вогнища, що в Дюеза вирізана на нозі вся литка.

— Ви були поранені? — спитавВася.

— Ви ногу побачили? — засоромившись, сказав Дюез і спустив холошу. — Ні, не поранений. Це мене гадюка вкусила. Є така невеличка жовта гадюка в нас на Корсіці. Укус її — смертельний, треба одразу ж вирізати м'ясо навколо ураженого місця. Так я взяв ножа та й вирізав собі литку.

Мехті відкинувся на подушку… Добре, коли довкола тебе такі сильні люди! І соромно, що самому доводиться лежати…

Полковник знайшов командира там, де починалася стежка, що вела до далеких постів. Кілька партизанів, вправно орудуючи лопатами, копали біля стежки землянку. Інші вилізли на високу сосну і припасовували до її верховіття провід — сосна мала бути антеною для рації.

«Працюйте, працюйте, друзі! — в думках звернувся до них Сергій Миколайович. — Ех, коли б усе було гаразд і вдалося почути Москву!..»

Рація бригади працювала поганенько: радист був недосвідчений, щоразу виходили з ладу акумулятори, апаратура була пошкоджена через численні струси під час переїздів. Місцевий зв'язок ще сяк-так налагоджували, а голос Москви, який глушили ворожі станції, вдавалося почути лише вряди-годи. А полковникові та іншим партизанам хотілося слухати й слухати цей спокійний голос! Хай навіть не дуже радісні вісті, — все одно, з кожним словом, що долинало з Москви, стаєш сильнішим, впевненішим!.. Одного разу вони почули позивні Москви, і Мехті, тоді дуже втомлений, сказав, що з нього вмить злетіла втома.

— Голос Москви, друже мій, усьому світові бадьорість вселяє! — відповів йому Ферреро.

Зараз Ферреро в задумі сидів на круглому валуні. Біля нього стояла корова, прив'язана до стовбура крислатої ялини.

— Чого задумався, товаришу Ферреро? — підсівши до нього, спитав Сергій Миколайович.

— Думай не думай, легше не стає, — похмуро промовив командир.

На його чолі залягли глибокі зморшки.

Він підвівся, ступив до корови, погладив рукою її теплу гладеньку шию. Корова стояла сумирно, зрідка помахувала хвостом.

— Зв'язковий був під товариша П., — стиха промовив Ферреро.

Полковник присунувся до нього ближче.

— Я ж казав, що Карранті ще заллє нам за шкуру сала. Так воно й вийшло. Учора ж німці розгромили нашу явку в Опчині, повісили Марту Кобиль, нагрянули в робітничий квартал у Трієсті, в будинок металіста Іона Луки. Гестапівці схопили трьох надійних людей — самого Іона, Ігрежа, Соломку. В Плаву й Сагу послали по батальйону гітлерівців…

— Зрозуміло, — хитнув головою полковник. — Карранті знає, що ці села годують нас.

— Він і більше знає. Якщо навіть ці села ізольовані від нас, то нам ще можна дещо підкинути з Терново. Тому він і постарався, щоб туди послати італійський фашистський взвод.

— Теж зрозуміло. Оскільки не вдалося розправитися з нами ударом у спину, пробують заморити голодом. Не києм, то палицею, як кажуть у нас.

Ферреро гладив шию корови.

— Я виділив запас для хворих і поранених і повідомив, що для всіх нас вистачить їжі на два дні, — похмуро вимовив він. — Зменшимо раціон втроє. Вистачить на шість днів. На сьомий день можна з'їсти корівчину, а курити висушений мох. Восьмий день і всі наступні — тільки курити мох.

— Перспектива не з радісних!

— Може, ще двох мулів з'їсти? — чи то жартома, чи серйозно сказав Ферреро. — Ех, попався б мені цей Карранті!

— Не вішай носа, командире, може ще й попадеться! — підбадьорив його полковник.

До Ферреро підскочив з ліхтарем Анрі Дюез, хотів щось сказати, та напад хриплого кашлю не дав йому вимовити й слова. Бухикаючи, він показав рукою на стежку й спрямував туди світло ліхтаря.

До валуна довгим ланцюжком піднімалися дівчата. Вони вийшли з туману — усі, як на підбір, високі й стрункі, в темному й світлому одязі, з кошиками й пакунками в руках, з глечиками на плечах. Це селянки несли продукти партизанам.

Перша з дівчат, з родимкою біля рота, зняла з голови кошик.

— Звідки ви? — спитав Ферреро.

— З Граніка, — відповіла дівчина. — Попетляли, поки знайшли вас… Далеко ж ви тепер забилися.

Гранік — маленьке бідне селище, що загубилося високо в горах.

Дівчина збентежено додала:

— Даруйте вже, збирали, що в кого є.

— Що ж, як кажуть, чим багат, тим і рад, — привітно обізвався полковник.

У Ферреро різкіше прорізалися зморшки на чолі.

Він знав, що селянам у Граніку доводиться скрутно — порізана вся худоба, захована від фашистських інтендантів, і вони перебиваються з хліба на воду, щоб сяк-так дотягти до літа.

Ферреро заглянув у кошик. В ньому були качани кукурудзи. Покликав до себе іншу дівчину, з глечиком.

— Цей кошик з кукурудзою та ще глечик з вином ми візьмемо для поранених. А решту — вам доведеться нести назад.

— Як назад? Чому? — загомоніли дівчата.

— У нас багато продуктів, — м'яко сказав Ферреро, — дуже багато…

— А ми петляли, петляли, — розгублено пролепетала дівчина з родимкою.

— Ну, дарма… добре ще, що не потрапили в лапи фашистів! Німців кругом аж кишить. — Ферреро посміхнувся лагідною посмішкою. — А молодці все-таки!.. Велике вам спасибі!

— Як же нам тепер нести все це назад? — у голосі дівчини бриніло здивування.

— А ось поп'єте чаю, відпочинете: хто-небудь із наших піде з вами, виведе вас у безпечні місця, — сказав Ферреро. — Загалом, не радив би вам виходити з селища: тільки побільшає ворожих заслонів!

І Ферреро, даючи зрозуміти, що розмова закінчена, вклонився дівчатам і пішов разом з полковником.

— Чи правильно я зробив, полковнику? — спитав він Сергія Миколайовича, коли вони були вже біля табірних наметів.

— Правильно, командире! — твердо сказав полковник.

Ферреро побачив Дімо Крайнєва: йому розв'язали руки, він сидів на пеньку й уминав якусь страву з алюмінійового котелка.

— А цього мерзотника я годувати більше не буду. Досить! — зненацька скипів Ферреро.

— До суду треба годувати, — суворо сказав полковник.

— Я й хотів сказати, що треба швидше його судити! — уточнив Ферреро.

— Судитимемо, — хитнув головою Сергій Миколайович.

Мехті й Вася ішли лісовою стежкою.

День був погожий; вранішній туман розсіявся. Можна було навіть неозброєним оком розгледіти кожне деревце на далеких гірських схилах…

Чим нижче спускалася дорога, тим густішим був ліс. Поміж листяними деревами височіли кипариси; гаї благородного лавру й дикої вишні чергувалися з велетенськими горіховими деревами; неначе гігантські птахи, розкинули вони свої великі незграбні гілки, під якими, мов під крилами, тулилися маленькі зелені маслинові дерева. Незабаром усе тут оживе, зазеленіє, зацвіте…

Вася обережно підтримував товариша, допомагав йому йти вперед. Мехті не відмовлявся від допомоги, бо розумів, що піднявся надто рано, і лікар мав рацію, коли настійливо вимагав від нього: лежати, лежати й лежати!

Проте Мехті встав, ї на доказ того, що він остаточно видужав, спробував навіть погуляти по лісі, навколо галявини. Слід сказати, що в нього не було впертого бажання якнайшвидше покінчити з остогидлим «постільним режимом» і пустотливої бравади (дивіться, мовляв, який я!), Мехті квапився повернутися до своїх товаришів. Після недавніх подій він особливо глибоко усвідомив значення дисципліни. Та іншими, серйознішими міркуваннями керувався Мехті, коли задумав залишити воза: бригада голодувала (на день видавали кілька ложок юшки з борошна й необмежену кількість окропу на душу); а оскільки Мехті перебував на становищі хворого, то хотів він цього чи ні, йому виписували й видавали вдосталь їжі з недоторканного запасу продуктів. З цим Мехті миритися не міг і сьогодні остаточно залишив госпітальну постіль.

— А вже справжня весна, Мехті, — весь порожевівши від збудження, вигукнув Вася.

У Мехті жадібно ворухнулися ніздрі:

— Еге ж, весною пахне.

— Ну й погода тут! — засміявся Вася. — Зима в розпалі, і раптом — бах! — настає весна!

— Ну, до весни ще далеко, — сказав спроквола Мехті. — Це, знаєш, партизанський рейд, несподіваний напад — наскок весни. А там знову зима візьме своє. Весна з нею поки що даремно змагається.

— Так уже й даремно! — усумнився Вася. — Ще два-три таких наскоки — і зими наче й не було!

— І це правда, — посміхнувся Мехті.

А довкола й справді буяла весна: щедро обмиті недавніми дощами сосни весело задерли вгору свої темнозелені голови. Пробившись крізь густе гілля, на іржавих, волохатих стовбурах танцювали жовті плями — сонячні зайчики. Сніг геть чисто розтанув, і на темній мокрій землі смарагдовими острівцями зазеленіла молоденька травичка. Стежку перетинав прозорий і бистрий струмок, що дзюркотів невгаваючи. Ліс був наповнений терпкими запахами — свіжими і якимись бентежними…

Мехті й Вася звернули вбік і вийшли на вузьку просіку, що утворилася тут після того, як партизани повирубували дерева для своїх потреб.

На просіці було людно. Понад сто партизанів сиділи, лежали чи стояли, спершись на рушниці, навколо пенька, на якому, скоцюрбившись, чекав своєї долі Дімо Крайнєв.

Поряд з ним на розісланій шинелі влаштувався ординарець Ферреро з клейончатою папкою й олівцем у руках.

Сам Ферреро стояв трохи оддалік і розмовляв з Сергієм Миколайовичем, на плечі якого була накинута повстяна бурка.

Побачивши Мехті й Васю, Ферреро жестами показав їм, щоб вони сіли ближче.

Партизани розступилися, пропускаючи їх уперед. Кілька чоловік підвелося, щоб дати їм місце біля самого пенька, де сидів Крайнєв.

Помітивши рух серед тих, що зібралися, Крайнєв підвів голову і поглянув спідлоба на Мехті. Вигляд у Крайнєва був пом'ятий, приголомшений, одначе зрадник спробував жалісливо посміхнутися до Мехті.

Мехті одвернувся, а Вася, суворо насупивши брови, стиснув пальці й непомітно показав Крайнєву кулака.

Зненацька Крайнєв стрепенувся — Ферреро вийшов на. середину півкола, утвореного партизанами, і без усякої передмови сказав:

— Головою трибуналу був у нас Лоренцо. Його, як вам відомо, убили позавчора, під час вилазки в Сагу. Поки нового голови немає, я за нього, як командир. Секретар є, отже, все гаразд. Може, в кого є інші пропозиції?

Але всі були згодні з командиром.

Сонце підбилося високо. Сергій Миколайович вийшов з-під сосни, яка не давала вже тіні, і, відкинувши поли бурки, сів на грубо збиту табуретку, що стояла недалеко від підсудного. Полковник з насолодою підставив обличчя теплим сонячним променям — воно було в нього зараз добре, лагідне, і Крайнєв зрадів, побачивши його таким.

Ферреро сховав до кишені люльку, витер губи й вуса фуляровою картатою хусточкою.

— Справа вам відома, — промовив він без напруження, але так, що голос його покотився по всій просіці. — Начальником штабу бригади був у нас фашистський молодчик. А це — його прихвостень! Він сам зізнався, що продавсь ворогові, передавав через ворожих зв'язкових по селах секретні відомості. Начальник штабу втік. Зв'язкового захопити також не вдалося — в Сазі стоїть німецький батальйон. У наших руках поки що одна ця гадина. Вирішуйте, товариші, самі, що з ним робити.

Ферреро знову витер хусточкою вуса. Багато говорити він не любив.

— Я скажу! — чітко вимовив Дюез. Прозорими, наче восковими, пальцями, він поправив на голові берет. — Я скажу… Його треба знищити: байдуже як — розстріляти чи повісити. Таким, як він, ми оголосили вендету. Вендета не знає пощади, а в нас велика вендета!

Багато хто не знав, що таке вендета, і сусіди пояснили їм, що це кривава родова помста; та, говорячи про велику вендету, Дюез мав на увазі відплату народу своїм ворогам. Секретар швидко записував олівцем у клейончатім зошиті.

Крайнєв сидів, як і раніше, з покірним виглядом. Сергій Миколайович дивився на сонце, Мехті креслив на землі тупим носком черевика химерні фігури.

— Закінчив, товаришу? Тоді я скажу, — промовив літній, бородатий селянин-словен. Він передав рушницю сусідові, вийшов на середину півкола. — Розстріляти недовго. Натиснув курок, і нема людини. А треба спочатку все-таки розібратися, що це за людина. Я — син селянина; може, я чогось не розумію — де там мені, я все життя ходив зігнутим, тільки зараз випростався і взяв до рук рушницю. І коли я взяв рушницю, то зустрівся з Крайнєвим. І розповів він мені про своє життя: він теж син селянина; били його, ламали, гнули, а розуму не вчили. От чоловік з дурного розуму й піддався ворогові…

— Коротше! — невдоволено крикнув молодий горбоносий партизан.

— Можу й коротше, — з гідністю, неквапливо відповів бородатий селянин. — Зізнався він — значить, половину вини спокутував. Тепер треба послати його на найтяжчу справу, хай у бою загладить свою вину.

Селянин хотів ще щось додати, але, побачивши, що руку підняв здоровань-болгарин у хутряному пальті, відійшов убік.

— По-моєму, це буде справедливо, — скоромовкою випалив болгарин, — недарма нас і скликав сюди командир. Ми називаємо себе воїнами справедливості. То покажімо ж свою справедливість на цьому суді. Крайнєв винен, хай спокутує вину власною кров'ю!

— Він спокутує!.. Тільки не своєю кров'ю, а твоєю!..

— Звісно, знову зрадить!.. Пошкодуємо тоді за наше милосердя!..

— Що тут довго говорити — кусок свинцю в лоб, і справі кінець!..

— Дозвольте, товаришу командир! — підвівся рудий Маркос Дабі, командир роти угорців. За поясом у нього поблискували два пістолети з перламутровими рукоятками. — Ми не раз розстрілювали в бригаді зрадників і запроданців… Покажемо себе на цей раз милосердними. Допоможемо йому знайти дорогу до істини!

— Його не до істини, а до фашистів тягне!..

Сергій Миколайович підвівся з табуретки, шарпнув бурку, що сповзла з плеча.

— Тихше! Говоритиме полковник! — прогримів Ферреро.

Вася штовхнув Мехті в бік.

Крайнєв неспокійно засовався на пеньку: зараз усе вирішиться… На просіці запанувала болісна, мертва тиша. Болгарин кашлянув; його одразу ж осадив сусід: полковника поважали й слухали, боячись пропустити й слово.

— Тут закликали до гуманності, — тихо почав полковник. — Я розповім вам про один випадок, який трапився колись у моїй країні. Багато хто з вас чув про Горького, або, можливо, бачили його — він довго жив на Капрі в Сорренто. Це був великий гуманіст… Коли у нас відбулася революція й до влади прийшов народ, Горький почув, що в Москві збираються розстріляти велику групу саботажників і спекулянтів. Горький вважав це не гуманним і пішов заступитися за них до Леніна, якого знав як найбільшого людинолюбця в світі. Ленін відмовився їх помилувати. І Горький був у відчаї. А потім він побачив знесилених голодом москвичів, побачив людей, які непритомніли від виснаження, але відносили останнє борошно в дитбудинки; побачив робітників, які не їли по три доби, але привозили в столицю ешелони хліба, побачив, що й сам Ленін жив шматочком хліба в день. Люди поводились, як справжні герої, ліквідуючи шкоду, заподіяну столиці саботажниками й спекулянтами. І Горькому стало ясно,» що Ленін, підписуючи наказ про розстріл негідників, які наживалися на горі народному, більше любив народ, ніж він, Горький. У Леніна нам і треба вчитися гуманізму…

Стояла така ж болісна тиша як і на початку виступу Сергія Миколайовича, але Крайнєв зрозумів, що його доля вирішена.

Велетенський жовтий диск сонця ховався за далекі гори.

Партизани вже розійшлися. День згасав, сутеніло.

Це був один із тих днів, коли радянський солдат, підтикавши поли сірої шинелі, під гуркіт «катюш», гнав гітлерівців все далі на захід.

Гітлер кричав, тупотів ногами, усував командуючих, загрожував пустити в хід нову, досі невідому зброю, але навіть найфанатичніші його прихильники бачили примару близького вже кінця.

Радянське командування наполягало, щоб американці й англійці посилили допомогу партизанським з'єднанням, які діяли в центральній Європі, в тилу ворога, — союзники скидали з літаків велику кількість зброї, боєприпасів і їжі… але саме в тих місцях, де партизанів не було! Мало того, союзники і їхня розвідка робили все можливе, щоб не дати партизанському рухові в Європі розгорнутися на повну силу.

Ні Ферреро, ні Сергій Миколайович, ні Мехті, ні сотні й тисячі інших партизанів не знали про цю зраду. Та вони відчували, що для них настають важкі часи…

Дедалі частіше замислювався Мехті над становищем, у яке потрапила бригада. З тривогою дивився він на змарнілі обличчя своїх товаришів. Адже за них відповідає й він, Мехті, партизан, на якого покладена відповідальна місія розвідника.

Мехті злапалося, що він багато чого не розумів досі. Може, тому, що він, як казав полковник, бачив тільки того ворога, який стояв перед ним?.. Чи тому, що він надто запальний, гарячий, і це заважало йому тверезо розібратися в подіях? Але хіба це так погано — вірити в добро і щастя, в себе і в людей?.. Цією вірою Мехті запалить і погляд свого солдата, тріумфуючого, щасливого: адже він повертається додому! Незабаром повернеться додому й Мехті: не вічно ж йому бути розвідником! Він — художник, його покликання — малювати картини, а не висаджувати в повітря мости…

Сьогодні Мехті з особливою силою засумував за улюбленою справою, за домівкою. Коли він, повертаючись до свого воза, проходив повз землянку радиста, до його слуху долинула музика, і, почувши її, Мехті навіть зблід. З Москви передавали азербайджанські пісні… Мехті прикипів на місці, міцно стиснув Васин лікоть… Погляд його став неуважним. Він бачив зараз перед собою рідне Баку, залите сонцем, притихле море. Неначе з туману, випливли перед його очима обличчя сестер, бібі…

«Скажи, скажи, кого ж ти любиш?» питав хор дівчат.

Вася здивовано глянув на схвильованого друга:

— Що з тобою, Мехті?

— Тихше, Васю! Чуєш? Це наша пісня… Чекай-но, як же вона зветься?

Мелодія була дуже знайома, але Мехті ніяк не міг пригадати: де він уже чув її? Та ось він спіймав слово «Нергіз» і, заспокоївшись, посміхнувся, ніби знайшов, нарешті, те, що мало не згубив. Виконувались хор дівчат і арія Нергіз з опери «Нергіз».

Після перерви московський диктор почав читати листи з фронту. Солдатські листи дихали вірою в недалеку перемогу, і Мехті знову згадав про свою картину. Мабуть, час уже братися до праці.

Наступного дня Мехті почав майструвати підрамник для полотна, йому допомагали Анжеліка й Вася. Анжеліка відрізала великий шмат з палаткової тканини й тепер старанно штопала дірку, пробиту колись кулею. Вася розпилював дошку й крадькома стежив за Анжелікою.

— Скажи, Мехті… Що ти думаєш про Анжеліку? — тихо спитав він у Мехті.

— Я досі ні в чому не потурав їй. Мені завжди, навіть у найтяжчі хвилини, здавалося, що поруч зі мною чоловік.

А Вася все допитувався:

— Але все-таки вона дівчина… Хіба можна таку вродливу, таку… ну, я не знаходжу слів сказати, яка це дівчина… Мені й на думку не спадало порівнювати Анжеліку з чоловіком… Я завжди бачив у ній дівчину, Анжеліку. Хіба можна порівняти її з тобою або зі мною?

Мехті, який стругав дошку для рами, поглянув на дівчину й так само тихо відповів:

— Є в нас прислів'я, Васю: «1 в орла і в орлиці — вдача орлина!»

— Хороше прислів'я, — задумливо сказав Вася.

Нарешті все було готове. Залишилося тільки натягнути полотно на підрамник і заґрунтувати його. Мехті з задоволенням думав, про той час, коли він покладе на полотно перший мазок. Знайоме нетерпіння оволоділо ним.

РОЗДІЛ П'ЯТИЙ

Сонце давно вже сховалося за гірськими пасмами Опчини. Небо було світлоголубим; подекуди холонули жовтуватофіолетові хмарини, схожі на розчесану шерсть. На землю опускався свинцевий присмерк.

Увечері віа Фортуна здавалася особливо потворною.

Коли зовсім стемніло, з приморської сторони на віа Фортуна — «Вулицю щастя», перетворену гітлерівцями на вулицю будинків розпусти, — звернув кремезний чолов'яга. Він поволі, ніби навпомацки, добрався до темного під'їзду будинку на розі, зупинився, сторожко озирнувся в темряві, і рука його протяглася до дзвінка. За дверима почулися квапливі кроки; двері відчинилися, з-за них виглянула молоденька покоївка. Вона привітно посміхнулася:

— Заходьте, синьйоре. Ви без синьйорини?

— Так, я сам.

— Запросити когось? Чи — наркотики?..

— Ні, мені нічого не треба. Я в справах. Де господар?

— Зараз вийде.

По сходах, що півколом вели на другий поверх, уже спускався підстаркуватий чоловік в узорчатому, добре приношеному халаті з дорогої парчі.

Примруживши короткозорі очі, він ще здалека спробував угадати: хто до нього завітав? Підійшовши ближче, господар будинку Мазеллі, який здавав мебльовані кімнати, почав розглядати гостя ще безцеремонніше.

— Чим я можу бути корисним синьйору? — спитав Мазеллі.

— Мене цікавить, чи є в цьому домі людина, яка б уміла управляти яхтою? — недбало спитав Карранті. Це був пароль.

Мазеллі не відповів. І далі вивчаючи поглядом гостя, він хитнув головою, чемно потис йому руку.

— Хто це вас так прикрасив? — показав він на рубець, що вже гоївся на лобі гостя.

— Я сам.

— Он як!

— Так. Але я стомлений. Можна мені спочатку відпочити? — сказав Карранті.

— Ходімте, я покажу вам вашу кімнату. Мазеллі лагідно взяв гостя під руку й викликав покоївку. Та не забарилася.

— Слухаю, синьйоре!

— Кави чи коньяку? Не поскуплюсь на «Мартель»! — запропонував Мазеллі.

Карранті пригадав, як хотілося йому коньяку тоді, на віллі…

— Кави, — коротко сказав він.

— Кави! — Мазеллі відпустив покоївку й звернувся до Карранті: — Мене вже попередили про ваш прихід. Якщо я правильно зрозумів, ви хочете зустрітися з ним завтра?

— Так! І перед такими зустрічами краще не пити.

Вони зійшли на другий поверх, і Мазеллі ввів Карранті в кімнату, в кінці коридора. Це була звичайна кімната, мебльована у французькому стилі. На стіні висіла копія з картини Буше «Венера й Вулкан». Тільки в оригіналі над Вулканом, який освідчується Венері, витають купідони, благословляючи їхнє кохання, а в копії зникли й купідони, і сріблястість кольорової гами, і тонкі відтінки. Копіювальник наклав на полотно грубі солоденькі фарби, і під його пензлем сцена кохання перетворилася в сцену розпусти.

За кавою Мазеллі розповів Карранті кілька смішних анекдотів, та вони не розвеселили Карранті. Тоді Мазеллі зрозумів, що гостеві кортить поговорити про невідкладні справи. Мазеллі одразу став серйозним. Розмовляли недовго. Карранті хотілося добре виспатись перед наступною ранковою зустріччю.

Тільки-но Мазеллі пішов, Карранті щільно зачинив за ним двері й старанно перевірив замок. «А втім, чого я боюся? — розсердився він на себе. — Невже вони мене й тут знайдуть? Усе нерви, нерви… А вдало вийшло з Михайлом! Після такого удару не виживе й найживучіший!.. Коли я виходив, Михайло вже не дихав. Та залишилися інші, залишився клятий російський полковник, дідько б його взяв! Хто це, до речі, свистів тоді в коридорі? Ет, нерви все це, нерви!.. Даремно я відмовився од коньяку…»

Карранті хотів був лягти поспати, та в коридорі почувся шум. Він прислухався… Стояла тиша, але й вона тривожила Карранті. Він підійшов до дверей, знову поторгав замок… Йому здалося, що замок ненадійний. Хто його знає, на що здатний цей Мазеллі. Візьме та й викаже його партизанам…

«Ні, я зовсім розклеївся», подумав Карранті.

Він усе-таки взяв стільця й припасував його до дверної ручки так, щоб двері важче було відчинити. Потім вийняв з кишені пістолет і сховав його під подушку.

Вранці до Карранті повернулася звичайна бадьорість: він відчув себе готовим до будь-якої діяльності — дипломатичної і шпигунської, кримінальної і комерційної… Так, і комерційної, бо в нього уже виник план — зіграти на смерті Михайла. Він поки що вирішив приховати цю смерть… Насамперед, Карранті боявся, що німці, коли він розповість їм про вбивство Михайла, можуть просто не повірити йому: доказів у Карранті поки що не було. До того ж, виждати було й вигідніше, — Карранті був певен, що сума, призначена за голову Михайла, дедалі зростатиме й зростатиме: усі серйозні диверсійні акти партизанів у Трієсті німці, як і раніше, пов'язуватимуть з його ім'ям. Треба вибрати слушний момент і тоді пред'явити німцям більший рахунок.

У двері постукали, Карранті підійшов, вийняв з дверної ручки стільця, поставив його на місце й відчинив двері.

Це була покоївка.

Коли вона прибрала в кімнаті й збиралася вже йти, у дверях з'явився Мазеллі.

— Мерщій! — наказав він покоївці. — Накрий-но стіл на трьох!

— Ні, — зупинив його Карранті, —на двох.

— Я вам не заважатиму. А мої поради можуть знадобитися.

— Я дуже ціную ваші поради, проте мені не хотілося б вплутувати вас у цю справу.

— То як накажуть синьйори? — спитала покоївка. — На двох чи на трьох?

— На двох, — похмуро сказав Мазеллі.

Покоївка пішла.

Через деякий час з вестибюля донісся розгублений жіночий голос. Рука Карранті машинально опустилася в кишеню. «Партизани!» майнула в нього думка. Помітивши, що Мазеллі спокійний, він насторожився ще більше.

— Що за гамір? — спитай він.

Мазеллі байдуже розглядав потерту обшивку на стільці. Гамір внизу наростав.

— Що це значить? — закричав раптом Карранті верескливим, якимсь чужим голосом.

Мазеллі спідлоба поглянув на зблідлого Карранті й посміхнувся.

— Ви погано спали цієї ночі, — зауважив він. — Візьміть себе в руки. Ось вам моя перша порада.

— Я не потребую ваших порад. Мені треба знати, що це за гамір?

Мазеллі не відповів і пішов, залишивши Карранті в цілковитому замішанні. Карранті знав про чимало темних справ Мазеллі. Він, звичайно, був значно страшнішим за тих головорізів, з якими Карранті зустрічався в марсельському порту і в Ніцці, одержуючи від них ті чи інші відомості. Мазеллі був мерзотником американської виучки. Він продавався всім, хто добре платив. Хто ж зараз платить більше, ніж Америка?…

Мазеллі вийшов на площадку й побачив згори, що двоє есесівців обнишпорюють кожен закуток вестибюля.

— Все в порядку, панове! — крикнув він униз. — Прошу оглянути ще кімнати першого поверху, а потім піднятися на другий, там теж є кімнати.

Есесівці недовірливо подивились на Мазеллі і, повозившись ще трохи на нижньому поверсі, пішли за Мазеллі нагору.

Коли нарешті було встановлено, що місце для зустрічі цілком безпечне, один з німців подався з рапортом до свого начальника.

Буквально через кілька хвилин до під'їзду м'яко підкотив автомобіль, у вестибюль в супроводі ад'ютанта ввійшов майор фон-Шульц. Мазеллі мовчки провів майора до Карранті.

Карранті стояв посеред кімнати, як і раніше тримаючи руку в кишені.

Німець зайшов до кімнати. Вслід за ним — Мазеллі. Якусь мить Карранті й майор стояли мовчки, уважно вивчаючи один одного. Карранті — дебеліший, ширший у плечах. Майор худий, і все в його обличчі свідчило про дратівливу й запальну вдачу. На вигляд йому було років сорок. Тримався він з гідністю, проте Карранті одразу ж відчув, що перевага не на боці німця. Вони стояли, як два наїжені пси, що приглядалися один до одного, ладні або зчепитися, або байдуже розійтись.

— Знайомтесь, панове, — запропонував Мазеллі.

Вони мовчки потиснули один одному руки. Імен своїх не називали.

Карранті багатозначно поглянув на Мазеллі. Той явно неохоче повернувся й повільно вийшов з кімнати.

— Прошу сідати, — запросив Карранті.

— Що ви збираєтесь запропонувати мені, пане Карранті? — спитав Шульц, перший порушивши мовчанку.

Шульц був дуже схвильований цією зустріччю, якої він давно шукав. Проте він намагався триматися так, ніби зустріч цікавить більше американця, а не його, Шульца. Карранті без особливих труднощів догадався, що Шульц багато чого чекає від їхнього побачення і що пиха його удавана. Треба було вибрати зручну хвилину, щоб змусити націста капітулювати повністю. Поки що ж Карранті ніби провадив розвідку, намацуючи слабкі сторони супротивника.

— Мені відомо, які важливі події змусили командування перевести вас у Трієст, — зауважив Карранті. Це не здивувало майора: такий, як Карранті (Шульца повідомили, що це один з відомих агентів Федерального бюро), міг знати багато дечого…

— Що ви можете запропонувати? — повторив Шульц.

— Деякі послуги.

— І що ви зажадаєте від нас за ці послуги?

— Нічого.

«Ідіот, — посміхнувся про себе Мазеллі. Він сидів біля каміна, всередині якого був умонтований диктофон, і чув усе так добре, ніби стояв поруч з тими, що розмовляли. — Навіть собі нічого не запросив. Дармові послуги — і коли, в який момент? Тоді, як німці готові на будь-які умови!..» Мазеллі так і не розкусив, що являє собою американець. Незважаючи на досвідченість (приятелі називали його «старим вовком»), йому важко було за один день розгадати Карранті. Поки що в нього створилося враження, що це самовпевнений пустомолот. Янкі, який намагається звичайно вичавити гроші навіть з гарної погоди, — і раптом нічого не вимагає за свої послуги!

Сам Мазеллі вів у Трієсті подвійну гру: він займався дрібним шпигунством і однаково служив і німцям, і союзникам. Складніші інтриги були йому не під силу.

Розмова нагорі тривала:

— А чи не здається вам, що ви стали надто добрі до Німеччини?

— Це правда, — підтвердив Карранті. — Нам і без вас є на кого злитись. У нас з вами спільний ворог. Росіяни уже рвуться в Європу.

Шульц рвучко підвівся й роздратовано вигукнув:

— Запізно ви це зрозуміли, пане… Пробачте, я не знаю вашого справжнього імені.

— Карранті, — багатозначно вимовив той. — Проте ім'я моє зараз ні до чого. І давайте розмовляти спокійно. Ще не все втрачено.

— Для кого?

— Ну, хоча б особисто для вас.

— Мене цікавить доля Німеччини!

Карранті знизав плечима й посміхнувся:

— Хіба доля Німеччини не вирішена?

— Ви не смієте! — зашипів майор і ступив крок до Карранті. Той звів на нього насмішкуватий погляд і, як і раніше, спокійно промовив:

— Ми могли б подружити з вами, коли б Німеччина навіть і програла війну.

— Досить знущатися! — з холодною люттю сказав Шульц. — Ви забули, що перебуваєте в моїх руках! Я вас заарештую й катуватиму доти, поки не виб'ю з вас усю вашу… всю вашу пиху!

І в цю мить двоє людей голосно зареготали: Карранті тут, у кімнаті, а Мазеллі внизу, біля каміна.

Обличчя Шульца перекосилося від люті. Його дратувало нахабство американця. Він мовчки пішов до дверей. Ні, їм не домовитись! Та не встиг він узятися за ручку, як позад нього пролунав владний голос Карранті:

— Стійте!

Це був наказ. Наказ сильного. Шульц згадав про росіян, які наступали на сході, про десятки тисяч дерев'яних хрестів над могилами гітлерівських солдатів і офіцерів, про вибухи в Трієсті… Він зупинився.

— Ви не вмієте належно поводитись! — сказав Карранті. — Сідайте!

Шульц почекав трохи, а потім мовчки сів за стіл.

— Слухайте, Шульц, час уже покінчити з цією грою в піжмурки. Розплющіть очі й погляньте навкруги. Ми свідки страшного нашестя комуністів. Вони — всюди, у всіх партизанських загонах! І вони можуть незабаром прийти до влади… Чи думали ви коли-небудь про своє майбутнє?

Шульц нерішуче поглянув на Карранті.

— Перш ніж говорити про справу, я хотів би переконатися у вашій щирості.

— Ви молодчина, Шульц, — похвалив його Карранті. — Не вірите на слово? Ну що ж! Тоді для вас корисно буде дізнатися, що це я порадив вам не посилати каральний загін у квадрат 11. Це, за моїми даними, переданими вам, ви ліквідували пункти зв'язку партизанів у Плаві й Сазі, завдяки моєму списку були знищені явочні пункти партизанів у Трієсті й схоплені Вілла Скіпа, Олександр Ніколич, Марта Кобиль та ще троє з робітничих кварталів. Нарешті, вам мають бути знайомі букви, якими я підписувався: «А-А». Ну, переконалися, що ми не вороги, а союзники?..

— Так… Що ж, тоді — ближче до справи.

— Слухайте ж…

І між Карранті й Шульцем зав'язалася ділова розмова. Пси не зчепилися і не розійшлися байдуже. Сталося інше. Два спільники домовлялися — два пси ділили здобич…

«… Хай йому дідько, цей Карранті загрібає великі гроші, — думав тимчасом Мазеллі, прислухаючись до розмови німця з американцем. — З ним треба бути насторожі», й на мить Мазеллі уявив собі Карранті з перерізаним горлом. Вбити його міг і сам Мазеллі і хто-небудь з численних ватаг, що підлягали йому. Але що це дасть? Чи зможе він сам упоратися з справами, якими орудує цей материй авантюрист? Мазеллі міг вбивати, грабувати, перевозити контрабандні товари, продавати таємниці, навіть командувати піратськими шхунами, але вирішувати долю країн… Ні, це не для. нього!..

Почувши в коридорі кроки, Мазеллі мерщій вимкнув диктофон. На порозі стояв німець — з тих, що прийшли з Шульцем.

— Мені здалося, що ви з кимось розмовляєте, — підозріливо оглядаючи кімнату, сказав есесівець.

— Я люблю читати вголос «Фауста», — відповів Мазеллі, показуючи на розкриту книгу, що лежала на маленькому столику. Есесівець заглянув у книгу, прочитав: «Зупинися, мить, ти прекрасна!»

— Киньте цей мотлох у камін, — порадив він. — До речі, чому ви сидите в холоді?

— Я тут буваю тільки тоді, коли хочеться трохи почитати. Тут тихше… А решту часу я проводжу в іншій кімнаті, — охоче пояснив Мазеллі.

Есесівець сердито буркнув щось і пішов. Коли його кроки зовсім затихли, Мазеллі знову увімкнув диктофон.

Під кінець бесіди Карранті попросив Шульца видати йому перепустку.

— Перепустку? — здивувався Шульц.

— Так, ту оранжову картку, яка править у вас за перепустку.

Шульц допитливо поглянув на Карранті. Звідки він знає про цю перепустку? Але не видавати йому гестапівського документа не було підстав. Шульц вийняв з бокової кишені оранжовнй бланк і, подумавши, вписав туди ім'я Карранті.

— До речі, — спитав він в американця, — що ви думаєте про Михайла? Чи можна, нарешті, позбутися його візитів у Трієст?

— Михайло надто небезпечний ворог. Він користується великою популярністю в місцевого населення, — після паузи відповів Карранті, — і мені здається, ви надто мало обіцяєте за його голову… Слід хоча б подвоїти суму.

— Так, мабуть, ви маєте рацію. Грошей тут жалкувати не доводиться.

Вони спустились у вестибюль, де ад'ютант відрапортував своєму начальникові, що за час, який минув, у домі нічого не трапилось, коли не рахувати того, що господар уголос читав «Фауста».

Шульц не надав цьому особливого значення і, попрощавшись з Карранті, пішов. Та Карранті здалося, що справа тут підозріла… Навряд, щоб Мазеллі відчував особливу любов до літератури. Очевидно, за цим читанням, як і за всім, що робив Мазеллі, криється якась каверза. Ще в Штатах Карранті ознайомили з характеристикою цього пройди: його улюбленим заняттям була торгівля секретами. Продавав він їх без розбору, кому завгодно, аби платили. З ним треба бути обережнішим… А найкраще — зовсім не бути з ним.

Цього ранку в місті дув норд-ост, якого так бояться в Трієсті. Жінки, закутавшись у шалі, вибігали на вулицю і заганяли своїх дітей до хати.

Городяни поспішали сховатись од вітру. Раніше від усіх спустіли вулиці північно-східної, портової частини міста. Притулком для людей були тут поганенькі дешеві трактири; вони не вміщали бажаючих потрапити сюди. Люди сідали на підлогу, щільно притискуючись один до одного, і ждали, поки вщухне вітер… У торговій частині міста дедалі частіше можна було почути дзенькіт розбитих шибок. Патрульні ховалися в підворіттях. Безлюдними вулицями коли-не-коли проїжджали грузовики, покриті тентами. Місто, здавалося, стогнало під ударами вітру. В будинках грюкали й скрипіли двері. Вили телеграфні проводи. Вітер дужчав з кожною хвилиною. Він гасав ї над прибережною рівниною, піднімаючи над морем водяну пилюку, і слабшав лише біля підніжжя гір, а ще далі, поміж хребтів, вщухав зовсім…

У горах переховувалися партизани, без їжі, без води, без тепла і постійного зв'язку. Почалася відлига, гірські стежки стали слизькими, небезпечні кручі — непрохідними.

Вичерпався останній мішок борошна, з'їли єдину корову, люди курили мох. Курили навіть не курці. Якось, три дні тому, Сільвіо приніс убитого фазана. Стріляти партизанам не дозволялося. Юнак убив птаха каменем. Крихітні шматочки фазана були роздані лише хворим; але й кожен з них старався поділитися своєю часткою з товаришами. Сільвіо часто ходив тепер з Васею на полювання, беручи з собою наспіх вирізані рогатки. Партизани при найменшому шарудінні здригалися і звертали погляд на гілки дерев. Але удача з фазаном не повторилася. Зате в бригаді любили жартувати:

— Ей, Анрі, поспішай, проґавиш!

— Цього? Ні, мені його пір'я не подобається, — відповідав Дюез, відвертаючись од високого дерева. — Я люблю фазана з пурпуровим хвостом і чубком на голові.

— Чи ти ба, який вибагливий!

— Такий уже вдався… Не люблю міняти смаки.

— Смак у тебе непоганий!

— Те ж саме сказала мені красуня Розіта, коли у суботу ввечері, повертаючись у село, я поцілував її й запропонував стати моєю дружиною. Вона не відповіла мені «так», а шепнула: «Знаєш, Анрі, у тебе непоганий смак».

Всі дружно сміялися, забувши про голод і спрагу.

Десь ополудні вартові помітили крихітну постать людини, що видиралася на гору. Вона не пішла звичайною стежкою, а зникла в лісі. Скоро невідомий показався на вузькій, мало кому відомій гірській стежечці, вийняв велику білу хустку, витер нею обличчя. Це був умовний знак: вартові переконалися, що людина своя. Незнайомий виявився старим священиком. Дозорці оточили його, та старик, не відповідаючи на розпитування, мовчки пішов до намету, де був командир.

Ферреро й Сергію Миколайовичу старий розповів, що йому вдалося пролізти до трієстинського промисловця — італійця Ернесто Росселіні. Старий попросив його виділити для партизанів, серед яких були тяжкопоранені, кілька обозів продовольства й натякнув, що інакше партизани зацікавляться Росселіні більше, ніж йому хотілося б. Росселіні перелякався, але не наважився зачепити священика й відпустив його додому. Проте допомогти партизанам відмовився. Старий розповів також, що в Трієсті дме північний вітер і вулиці обезлюдніли. Він пройшов важкий шлях, бачив спалені дотла села, повішених селян. Скрізь голод. Коли старий показав на карті місця, де зараз перебувають каральні загони німців, Ферреро схопився на ноги й рішуче промовив:

— Вони в наших руках!

Сергій Миколайович схилився над картою — він знав цю місцевість не так добре, як Ферреро.

— Поясніть, Луїджі, — попросив полковник.

Ферреро назвав чотири висоти й улоговину між ними: там і засіли німці. Правда, вони були прекрасно озброєні й зуміли переправити сюди шість бронемашин, та все-таки Ферреро впевнено сказав:

— Вони самі лізуть у пащу лева!

Тоді Сергій Миколайович запропонував, негайно зосередивши сили, напасти на німців з чотирьох боків. Успіх мала забезпечити раптовість нападу. В результаті цієї операції партизани знову могли взяти під свій контроль навколишні села, до того ж захопили б у ворога боєприпаси. Деталі операції треба було обміркувати з начальниками загонів. Вирішено було також зробити вибух у місті й за всяку ціну «добути» й привести до партизанів промисловця Ернесто Росселіні.

Ферреро розшукав Мехті.

— Ось що, Мехті, — сказав Ферреро, відкликавши його вбік. — Треба зробити візит у Трієст… Є важливі доручення.

— Слухаю, товаришу командир.

— Пам'ятаєш, ти розповідав, що на віа Фортуна фашисти відкрили великий будинок розпусти?

— Так, це справжній промисловий комбінат. Справа там поставлена на широку ногу.

— Так от, треба знищити цей «комбінат». Висадити його в повітря. Це пропозиція товариша П.

Мехті звичайно з ентузіазмом брався за доручення, які пропонував товариш П. Але зараз він з сумнівом похитав головою.

— Там же жінки, товаришу командир. І потім — це не військовий об'єкт.

Ферреро посмоктав порожню люльку:

— Знаю. Все знаю. І розумію тебе. Але ми маємо точні відомості про цей будинок. Усі жінки, що живуть там, працюють на гестапо; це головним чином агенти націстів… Ранками, переодягнувшись, вони вештаються по робітничих кварталах, прислухаються до того, що говорять прості мешканці міста, прикидаються співчуваючими. Деякі з них зуміли навіть пробратися на заводи. А вечорами вони обслуговують у «комбінаті» фашистів, і ніхто в місті не знає, що там відбувається, оскільки вхід у цей будинок дозволений тільки гітлерівцям. Обслуговують у подвійному значенні. Розумієш? Побіжно вони стежать за своїми ж, за німцями. І коли з'ясовується, що який-небудь солдат втратив бойовий дух і не бажає більше воювати, він несподівано зникає. В цьому будинку щовечора буває близько чотирьохсот-п'ятисот гітлерівців. Це також слід врахувати. Тепер тобі зрозуміло, чому ми вирішили знищити «комбінат»?

— Зрозуміло, товаришу командир, — твердо сказав Мехті. — Завдання буде виконано.

— От і чудово!..

З якою радістю і готовністю зустріли партизани звістку про наступну бойову операцію! І який щасливий був Сільвіо, коли Мехті підкликав хлопця й запропонував супроводжувати його, Мехті, до міста.

Сільвіо був колись мийником у гаражі одного з багатіїв Трієста: він витирав машини й заправляв їх бензином. Тільки зрідка дозволяли йому після невеликого ремонту випробувати машину… Тоді він сідав за руль і кружляв майданом, що був поблизу… Хоч як він рвався на шоферську роботу — його до неї не допускали. Лише в партизанському загоні Сільвіо довелося одного разу продемонструвати своє вміння водія перед товаришами; і ті захоплювалися вправністю Сільвіо, який промчав небезпечними гірськими кручами. А ось тепер він повинен везти до міста Мехті, разом з ним брати участь у бойовій операції. Сільвіо забув про голод, що мучив його, про всі труднощі й злигодні, які випали на його долю протягом короткого життя. Стоячи на скелі, Сільвіо дивився на високі гори, на блакитне небо, і йому здавалося, що він вищий і дужчий за ці гори. У Франції його називали б Гаврошем… Тут він — Сільвіо.

Група, очолювана Мехті, складалася з чотирьох чоловік: його самого, Васі, Анжеліки й Сільвіо. Вони мали прийти до товариша П., одержати необхідні документи, інструкції й вирушити в Трієст.

Мехті тепло попрощався з партизанами. Ті побажали їм удачі.

До підніжжя Жовтої гори група йшла з загоном, потім звернула вбік. Полковник довго проводжав Мехті поглядом. Потім поквапив свій загін. Сергій Миколайович перестрибував через слизьке каміння, і йому здавалося, що він стрибає через колоди, що стрімко пливуть по ріці. А берегом, десь позаду, біжить Таня, він чує її уривчасте дихання, вона злякано кричить йому вслід: «Сергійку! Сергійку!» А йому легко, хороше, не страшно…

В який раз уже йшов Мехті в Трієст — у місто, де на кожному кроці чигала на нього смерть.

Багато разів йомудовелося називати паролі, багато вони залишили позад себе постів, поки добралися до нового явочного пункту товариша П. Тут їм видали документи й одяг.

Васю вразило те, як змінилася Анжеліка. Вона стояла перед ним у темному дорогому довгому платті, в накинутій на плечі пелерині з чорнобурих лисиць, у білих рукавичках. Голову її прикрашала модна зачіска. У своєму новому вбранні вона здавалася Васі чужою, далекою, холодною. Ех, якою близькою й рідною робило Анжеліку її звичайне плаття в зелену клітку, штопане й перештопане, поблякле від частого прання.

Мехті, як завжди, узяв з собою дві офіцерські сумки з вибухівкою. Товариш П. передав Сільвіо машину «фаетон» з відкидним верхом і малопотужним двоциліндровим мотором.

Коли все було старанно перевірено, Мехті вирішив, що можна їхати далі.

Дорога була вибоїста, колеса буксували, але Сільвіо впевнено вів машину. Поруч з ним у формі майора сидів Мехті, на задньому сидінні — Вася й Анжеліка. В машині було томно. Вася мовчав… Він не знав, про що йому говорити з новою Анжелікою. А вона відчувала це й посміхалася від самої згадки про те, скільки їй довелося переміряти платтів і прикрас, як ретельно підшукували їй кольори для манікюру, як учила її стара жінка подавати руку для поцілунку. А ця зачіска! Ні, вона ні за що в світі не носила б таких зачісок! Ох і важко ж бути світською дамою!..

Коли машина вихопилась на рівнину, на пасажирів повіяло морем. Чим ближче вони під'їжджали до Трієста, тим дужчим ставав вітер. Ось, нарешті, й Трієст. Сільвіо знав усі ходи й виходи в цьому місті: тут він народився й виріс. Мехті наказав йому об'їхати Сан-Джусто. Вони вскочили в один із дворів і вибралися звідти через пролом у стіні.

Особняк Ернесто Росселіні в сутінках важко було відрізнити від громіздких будинків, що оточували його. Біля входу в особняк стояли італійські солдати.

Сільвіо вів машину на граничній швидкості й різко загальмував біля під'їзду. Солдати освітили машину. З неї вискочив на брук молодий німець, обійшов машину й відчинив дверцята з боку тротуару. На цей раз перед солдатами з'явилася вродлива молода дама в розкішному одязі. Ніби не помічаючи солдатів, вона рішуче пішла до парадних дверей. Солдати заступили їй дорогу.

Відкинувши гарненьку голівку, Анжеліка здивовано зупинилася перед ними. Солдати зажадали від неї документа. Анжеліка дістала з муфти посвідчення й недбало подала його солдатам.

— Синьйора Фраскіні, — прочитав один із солдатів.

— Із Венеції, — не дивлячись на нього, кинула Анжеліка.

Солдат недовірливо подивився скоса на Анжеліку:

— Ви рідня синьйору Фраскіні?

— Так.

— Але ж уся Італія знає, — втрутився інший солдат, — що у старого Фраскіні нема ні дітей, ні племінниць!

Обличчя першого раптом проясніло:

— Чекай-но! Може, ви нова дружина синьйора Фраскіні?

Анжеліка тільки презирливо жмурилась: не пояснювати ж їй солдатам, хто вона така! І це переконало їх; вони вирішили, що побоюватись, здається, немає чого: перед ними одна з тих представниць «вищої касти», яких їм часто доводилося бачити, але які ніколи з ними не розмовляли.

— Пробачте, синьйоро, — сказав солдат, що перевіряв у неї документи. — Але ми виконуємо свій обов'язок. У Трієсті дуже неспокійно.

Другий солдат був, очевидно, менш довірливий:

— А хто в машині? — спитав він.

Налетів вітер і рвонув з плечей Анжеліки пелерину, вона поправила її і недбало сказала:

— Вони супроводжують мене.

Солдати підійшли до машини і, прочинивши трохи дверцята (щільно притиснуті вітром, вони насилу відчинилися), заглянули всередину.

— Хайль! — байдуже і трохи стомлено сказав Мехті.

— Хайль! — вигукнули італійці, виструнчившись перед німецьким майором.

Майор позіхнув, потер рукою підборіддя. Солдати повернулися до Анжеліки й подзвонили. Двері відчинив сухорлявий дідусь. Він пропустив Анжеліку в передпокій.

— Проведіть мене до синьйора Росселіні, — сказала Анжеліка.

— Синьйора Росселіні нема дома. Я його секретар. Що переказати синьйору?..

Те, що її міг зустріти лише старезний секретар Росселіні, для Анжеліки не було несподіванкою. У товариша П. Їй розповіли, що промисловець у кожній людині підозрював партизана і нещодавно звільнив усіх своїх слуг, залишивши при собі тільки покоївку та відданого секретаря, що багато років прослужив у нього й тепер ніс усі турботи по охороні дому.

— Шкода, шкода! — розчаровано сказала спроквола Анжеліка. — А пізніше я зможу побачитись із синьйором Росселіні?

Секретар зам'явся.

— Бачте, — пояснила Анжеліка. — Мій чоловік занедужав…

— Ваш чоловік?

— Так, синьйор Фраскіні.

Секретар здивовано звів брови; улеслива посмішка з'явилася на його обличчі.

— О, вітаю пас, синьйоро! Ви — иайщасливіша жінка Венеції!

— Вітаєте? З тим, що мій чоловік захворів?..

— Даруйте, синьйоро… Я не те хотів сказати… Але бути дружиною такого чоловіка…

— Ах, я так боюся за нього! — сумовито зітхнула Анжеліка.

Секретаря однак важко було обдурити: він піймав у її голосі не стільки тривогу за чоловіка, скільки гордість, що вона — дружина самого Фраскіні!

— Через годину, — пообіцяв, нарешті, секретар, — ви зможете побачитися з синьйором Росселіні. А поки що, може, синьйора підніметься нагору і відпочине з дороги?

— О ні… — покрутила головою Анжеліка («Цікаво, як у них тут заведено? Чи треба дякувати секретареві?»). — Я краще поїду поки що містом: може, це мене розважить. Адже я тут вперше. За годину я повернуся і тоді розповім синьйору Росселіні, який у нього люб'язний секретар.

Коли машина від'їхала від будинку Росселіні, Анжеліка стомлено відкинулась на спинку сидіння і з полегшенням зітхнула:

— Ох, як важко! Як важко з ними розмовляти!

— Дарма, — підбадьорив її Мехті. — Я чув, як ти вела з цим дідусем світську розмову.

— Ну й як?

— Розумниця! — похвалив Мехті. І Анжеліка відчула себе щасливою.

— А знаєте, — спитала раптом вона, — чому я так сміливо тримаюся з ними?

— Чому?

— Тому, що… Тому, що поруч зі мною Михайло.

Мехті здивовано глянув на дівчину, але нічого не сказав. Тоді Анжеліка обернулася до Васі, який мовчки прислухався до їхньої бесіди.

— Васю, чи до лиця мені це вбрання?

— Не знаю, — покрутив головою Вася. — Росселіні принаймні буде в захопленні від тебе! Так що тримайся впевненіше.

Сільвіо питально поглянув на Мехті:

— Куди ми тепер їдемо?

— Тут є яка-небудь дорога на Опчину?

— Треба піднятися з того кінця…

— А зможе твоя шкапа взяти такий крутий узвіз? — спитав Вася.

— Хтозна.

— Все одно їдьмо! — вирішив Мехті. — Нам не можна вчотирьох залишатися в місті.

Сільвіо круто повернув руль.

Вони їхали, не вмикаючи фар. Сільвіо пам'ятав тут кожен камінь, кожну яму. Вітер, здавалося, підштовхував машину ззаду.

— Ого, як розбушувався! — вигукнув Сільвіо. — Мабуть, балів десять, не менше.

— Менше, — твердо відказав Мехті.

— Я ще не пам'ятаю, щоб у Трієсті дув такий вітер.

— У нас у Баку бувають дужчі.

— Мабуть, і дихати не можна?

— Ні, чому ж, люди навіть працюють. Навіть у морі працюють.

— А що вони там роблять? — здивувалась Анжеліка.

— Нафту добувають. Коли я від'їжджав, на морі вже стояли перші вишки.

Якби все це розповідав хтось інший, а не Мехті, ні Сільвіо, ні Анжеліка ніколи йому не повірили б.

Дорога вела нагору. Вона йшла прямо, але була крутою, і Сільвіо довелося вести машину зигзагами. Десь біля самої Опчини мотор заглух, але Сільвіо встиг поставити машину впоперек дороги.

— Треба підштовхнути її, — сказав він. — Бо сповзе. Усі вилізли з машини.

— Ти відійди вбік, Анжеліко, — сказав Мехті, — забруднишся.

Машина була легка, і троє чоловіків без особливих труднощів виштовхали її на положистий майданчик.

— Може, сходимо до хати Марти Кобиль? — запропонував Мехті. — Вона тут недалеко.

Сільвіо з Васею лишилися біля машини й заходилися порпатись у моторі, а Мехті з Анжелікою пішли до хати, в якій вони частенько бували і де їх завжди зустрічали тепло, гостинно. Для кожного по-своєму була дорога ця хата! Мехті встановив тут зв'язок з Ферреро, Анжеліка ближче познайомилася з Мехті, Вася зрозумів тут, що він на волі. Господиня дому, весела, привітна жінка, жила тут з двома дочками, щиро відданими справі, якій присвятила себе мати. Їх було троє, але завжди здавалося, що в хаті повнісінько людей: і Марта, і її дочки повсякчас гомоніли, порались, гасали сюди-туди. Де то зараз обидві дівчини!

Мехті зайшов усередину й зупинився, спіткнувшись об щось тверде. Було дуже темно. Він нагнувся; рука намацала потрощений стіл…

— Що з вами? — спитала Анжеліка.

— Будь обережна.

— Я нічого не бачу.

— Дай мені руку.

Анжеліка подала руку, Мехті намацав її в темряві й відчув, що рука дівчини тремтить. Анжеліка любила Марту Кобиль.

Дужий порив вітру шарпнув двері хатини, вони жалібно скрипнули й розчинилися навстіж. Анжеліка злякано притулилася до Мехті. Вони почекали: може, хто-небудь зайде. Ні, тихо… Тільки вітер сумовито зітхав.

До воріт під'їхала машина; Сільвіо увімкнув фари, і при їхньому синюватому світлі стало видно, який погром учинили тут фашисти.

Ненависть кипіла в серці Мехті. Йому вже розповідали, що Марту Кобиль гітлерівці повісили в Опчині.

— Сільвіо, — сказав він, — постав машину тут, у дворі.

— А не рисковано? Може, за будинком стежать.

— Від хати майже нічого не залишилось. Німцям і на думку не спаде, що ми можемо тут ховатися. Вони впевнені, що ми тепер за кілометр обходитимемо цей будинок! Васю, — звернувся Мехті до свого друга, — візьми сумки. А ти, Анжеліко, залишишся тут з Сільвіо. Ми хутко повернемось.

— Куди ви йдете? — затривожилась Анжеліка.

— На віа Фортуна.

Віа Фортуна була безлюдною, тільки ряди кольорових ліхтарів свідчили про те, що вона живе бурхливим життям. Вулиця мовчала, але за дверима її будинків відбувалися сотні зрад, готувалися сотні змов.

Проминувши три будинки, друзі ввійшли в четвертий, найбільший. Це й був «комбінат».

У передпокої сиділа висока підсліпувата жінка. Вона вручила їм «прейскурант». Вибір був чималий. Мехті й Вася зайшли до залу. Оркестр грав повільний блюз «Як мрії». Несло нудотними пахощами парфумів, губної помади.

В залі зібралося вже чимало народу. Багато хто з солдатів встигли облюбувати собі жінок і кудись зникли разом з ними. Відвідувачі прибували й прибували.

Через зал пройшов господар дому. Він вів за собою дівчину років тринадцяти-чотирнадцяти. Дівчина злякано щулилась і не знала, куди подіти голі руки.

Мехті не міг одірвати від неї погляду. Розвідник болісно пригадував, де він бачив її до цього. А пригадавши, ледве стримався, щоб не закричати. Мехті зустрічав дівчину в металіста Олександра Ніколича. Вони сиділи в маленькій темній кімнатці, Ніколич розповідав про внутрішнє розпланування німецької казарми. Через скло дверей, що з'єднували кімнати, Мехті побачив профіль незнайомої дівчинки. «Хто така?» сторожко спитав він у металіста. «Це моя дочка!» з гордістю сказав Ніколич. Металіст помер під тортурами, а дочка його потрапила сюди… «Добре, що дівчинка не знає нас», подумав Мехті. Коли господар, з яким розвідник встиг уже познайомитися, підійшов до партизанів, Мехті зупинив його.

— Слухай-но, голубе! Продай мені цю дівчину!

— Як? — здивувався господар. — Назовсім?

— Так, назовсім.

— Бачте, — зам'явся господар. — Ми не практикуємо таких речей. До того ж — ми самі щойно одержали її. Дівчину треба ще виховувати…

— Я думаю, що зумію виховати її й без вас! — сказав Мехті. — А вас можу запевнити, що ви скривджені не будете. Ну, як?

Господар боязко озирнувся, одвів майора вбік і пошепки сказав йому, що він продасть дівчину, — хай тільки майор не скупиться.

— Добре, я заплачу скільки треба.

— Я ж багато чим рискую…

— Гаразд, гаразд!

Господар повеселів.

— Якщо синьйор хоче, дівчина одягне своє плаття, — додав він, вирішивши заробити й на одязі, виданому їй у буднику.

— Добре, хай переодягнеться, — погодився майор. — Але мерщій!

— Зачекайте в сусідній кімнаті. Там вас ніхто не турбуватиме.

Мехті й Вася перейшли в порожню кімнату, суміжну з залом.

— Пора, — сказав Мехті.

— Почнемо? — коротко спитав Вася.

— Час.

Вони повиймали палички з толу й роздавили капсулі детонаторів. З коридора вже доносилися кроки господаря й дівчини, які поверталися до них. Вася квапливо засунув сумки під великий диван.

Господар увів до кімнати дівчину. Вона дивилася на офіцера переляканими очима. Дівчина ніби не знала, що для неї краще: залишитися тут чи йти за військовими? Вона не мала ніякісінького уявлення про те, навіщо її тримали досі в цьому будинку. Вася взяв її за руку й повів за собою.

Коли вони проходили передпокоєм, в якому було повно нових відвідувачів, усі здивовано втупилися в них. Проте ніхто не посмів втрутитись, — офіцер мав високий чин.

На вулиці Мехті пошепки сказав дівчині:

— Тільки не кричи. І, будь ласка, заспокойся, ми не скривдимо тебе.

— Відпустіть мене! — благала дівчинка. — Я не кричатиму, я буду зовсім тиха…

— Люба, хороша моя дівчинко, — ласкаво сказав Мехті. Він пригорнув її до себе. — Куди ж я тебе відпущу? Адже вони знову найдуть тебе!

— Я сховаюсь, — умовляла дівчина, чіпляючись за рукав Мехті. — Відпустіть, відпустіть мене!

Мехті відчув, що дівчина тремтить, мов у лихоманці. Ходімо швидше! — сказав він уривчастим голосом, обернувшись до Васі. © http://kompas.co.ua

І Вася зрозумів, як важко й боляче Мехті за дівчину. Він пригадав, коли Мехті вперше сказав йому: «Васю, я радянський».

Вітер шаленів, як і раніше. Вулиці були безлюдні. Тільки, коли-не-коли гуркочучи, мчали патрульні машини, тоді Мехті й Вася ховалися в підворіття будинків.

Біля одного з будинків робітничого кварталу дівчина вирвалася од них і кинулася до дверей, хрест-навхрест забитих дошками.

— Тату! — закричала вона, відчайдушно стукаючи кулаками в двері. — Тату!

Це був її дім.

Мехті підійшов до неї і тихенько сказав:

— Ходімо, дівчинко… Його немає дома…

Дівчина недовірливо відвела його руку, скочила через розбите вікно в кімнату й зникла в темряві.

— Тату! — гукала вона.

— Васю, — стиха попросив Мехті. — Витягни її як-небудь звідти.

Вася поліз у кімнату й насилу вивів дівчину з будинку.

— Відпустіть, відпустіть! — просила дівчина. — Це наш дім, я підожду тата, він прийде. Ось його люлька, він забув її дома, відпустіть…

— Мерщій! — наказав Мехті Васі. І, взявши дівчину з обох боків за руки, вони вийшли на околицю міста й подалися в напрямі Опчини.

Хоч як заспокоював її дорогою Мехті, хоч як намагався запевнити, що він друг її батька, перелякана дівчина весь час плакала й виривалася з рук. І тільки в Опчині, в хаті Марти Кобиль, вона трохи заспокоїлась, побачивши Анжеліку, яка часто бувала в них.

Анжеліка посадила її поруч з собою в машину, і вони знову поїхали до міста. Дівчина перестала плакати. Вона потихеньку спитала в Анжеліки, хто такий цей майор.

— Це Михайло.

— Михайло? — недовірливо перепитала дівчина.

— Так, це він.

— Михайло! — Вона вимовила це слово так ніжно, як вимовляла слово «тато». — А мене звати Вірою.

— Тихо, Віро, — пошепки сказала Анжеліка, — мовчи.

— Добре, — покірно згодилась дівчина.

Машина зупинилася біля особняка Ернесто Росселіні.

— Синьйор Росселіні чекає вас нагорі, — люб'язно сказав Анжеліці секретар.

Анжеліку заздалегідь ознайомили з розташуванням кімнат, вона знала про всі ходи й виходи в цьому особняку; та, звичайно, удала, що нічого не знає, і попросила секретаря провести її.

«Це головні сходи, — Відзначала про себе Анжеліка, ніби перевіряючи вірогідність даних, що їх передали їй від товариша П. — Зараз треба повернути ліворуч, потім прямо, пройти через площадку, тут мають бути позолочені бра. Ось вони. Тепер треба праворуч. Але чому він повернув ліворуч? Значить, Росселіні прийме мене у вітальні. Там також є телефон. Ось різьблені двері, зараз я ввійду до наріжної кімнати і побачу Росселіні, чепуристого старого, середнього зросту, з пофарбованими вусами. В окулярах він зараз чи без окулярів? Якщо секретар сказав йому, що дружина Фраскіні молода, то, мабуть, без окулярів. Так він видає трохи молодшим. Здається, вікна цієї кімнати виходять прямо на вулицю».

Старий відчинив двері й пропустив Анжеліку вперед. Вона побачила Росселіні. Він був в окулярах і допитливо дивився на гостю. Це не сподобалось Анжеліці. Та вона вдала, що не помічає прихованої підозри в погляді Росселіні, й вигукнула з докором:

— Ах, синьйоре Росселіні, як довго ви змушуєте чекати себе!

Росселіні поцілував Анжеліці руку. Зберігаючи деяку настороженість, він посміхнувся їй і запросив до маленького круглого столика, на якому стояла ваза з печивом і графин з вином.

— Що з П'єтро? — пильно дивлячись на Анжеліку, спитав Росселіні, коли вони сіли за стіл.

— О, я так засмучена!.. Не минуло й п'ятнадцяти днів після нашого весілля, як бідолашний П'єтро зліг.

— Не дивно, — спокійно вимовив Росселіні.

— Як ви сказали?

— Я кажу — не дивно, що ваш чоловік занедужав. Вік!.. Кгм… скільки це йому стукнуло минулої весни?

Анжеліка, звичайно, знала, скільки старому років, але, зрозумівши, що Росселіні влаштовує їй щось на зразок допиту, вирішила не відповідати.

— А я, правду кажучи, не цікавилась його віком, — вона почервоніла: дружину Фраскіні мало збентежити нагадування про різницю в їхніх роках.

— Он як? — стримано посміхнувся Росселіні, наливаючи вина в бокали. — Ну що ж, вип'ємо за здоров'я мого друга. — Він підняв свій бокал і, почекавши трохи, додав: — І вашого чоловіка… Звичайно, передусім я мав підняти бокал за ваше здоров'я, синьйоро, та хвороба П'єтро змушує мене порушити звичай.

Він ковтнув трохи вина. Гостя справила на господаря приємне враження: вона була і граціозна, і якось мило наївна… Молодість!..

— До речі, яка в нього хвороба? — знову спитав Росселіні, хоча прекрасно пам'ятав, що старий завжди скаржився йому на печінку.

— П'єтро каже — ви з ним друзі в нещасті. У нього щось з печінкою. — Анжеліка посміхнулася. — Він навіть пожартував якось: «Кожного разу, коли мене мучить печінка, я згадую Ернесто».

Ернесто Росселіні скинув окуляри. Здається, він починав вірити, що перед ним справжня дружина Фраскіні. Він навіть зітхнув з полегшенням. І одразу ж спохватився: треба негайно виправитись: адже він поводився так, що дружина Фраскіні могла образитись. А цього не можна було допустити. Фраскіні все-таки фінансовий король, магнат, мільйонер, «персона грата», а Росселіні живе всього-на-всього з двох заводиків на узбережжі та з невеликих поставок продовольства. Щоправда, Фраскіні іноді щиро дивувався спритності й далекоглядності Росселіні, а проте — хіба їх можна порівнювати?

— Вітаю вас, синьйоро, з таким чоловіком, як П'єтро, — палко вигукнув він, піднімаючи свій бокал. — А його мені хотілося б привітати з такою дружиною.

— Дякую… У П'єтро, до речі, є до вас одна справа. Він нікому не хоче довіритися, крім вас. Справа, як він каже, вигідна; тільки я нічого не зрозуміла. Ваші справи для нас, жінок, завжди залишаться незбагненними! — Анжеліка весело розсміялась. А потім зненацька спохватилася: — Свята Марія! Я, здається, остаточне втратила розум!

— Що трапилося? — занепокоївся Росселіні.

— Я зовсім забула познайомити вас із своїм братом. Він у машині. Знаєте, він тепер служить у німецькій армії й дістав досить солідний чин — майора!..

— О, це непростимо з вашого боку, синьйоро, тримати на вулиці майора німецької армії. — Росселіні протягнув руку до стіни й подзвонив.

— Ви навіть не уявляєте, який він гарний у німецькій формі!

— Ми, італійці, повинні пишатися вашим братом, синьйоро Фраскіні. — Росселіні приклав руку до грудей. — Велика честь для італійця — служити в німецькій армії!

— І знаєте, — по секрету, не без хвастощів сказала Анжеліка, — ад'ютант у брата, хоч і простий солдат, зате справжній німець, чистокровний арієць.

До кімнати ввійшов секретар.

— Запросіть сюди синьйора… — Росселіні обернувся до Анжеліки.

— Антоніо. Він ще надто молодий. Просто Антоніо.

— … синьйора Антоніо і його ад'ютанта.

— Ага, ще ось що. Скажіть шоферові, щоб він поставив машину в дворі, — попросила Анжеліка секретаря. — На вулиці страшенний вітер.

Секретар питально поглянув на господаря.

— Відчини ворота! — коротко наказав Росселіні.

Усе йшло якнайкраще. Сільвіо з машиною заїхав у двір особняка. Васю й Мехті запросили до господи. Майор не захотів узяти з собою ад'ютанта й лишив його внизу.

Коли майор увійшов до кімнати, Росселіні підвівся й рушив йому назустріч.

— Хайль! — несподівано вигукнув Мехті замість звичайного італійського привітання.

Та Росселіні це не збентежило. Він браво викинув уперед руку. Не збентежило й те, що майор знехтував своєю рідною мовою і заговорив з ним по-німецьки (Мехті недосконало володів італійською мовою). Бажаючи продемонструвати перед майором, який онімечився, свою відданість третій імперії, Росселіні в розмові натякнув, що всі поставки він виконує своєчасно, і повідомив також, що зумів навести порядок на двох заводах. Потім він висловив упевненість, що найближчим часом почнеться новий наступ німецької армії по всьому фронту, особливо в Росії.

— І я сподіваюсь, що в наступних боях синьйор Антоніо доведе фюреру, наскільки віддані йому італійці! — з запалом сказав Росселіні.

— Звичайно! — сухо відповів майор.

А внизу тим часом відбувалося таке. Вася поводився, як справжній есесівець, і виявляв скрупульозну пильність, дбаючу про безпеку свого начальника. Він скрізь сунув носа, наказав секретареві впустити в дім Сільвіо, щоб той трохи зігрівся. Вася, немилосердно калічачи італійські слова, насилу пояснив старому, чого від нього хочуть. При цьому щока його сіпалась, а сам він заїкався й виводив з терпцю дратівливого, жовчного старика.

Після появи Сільвіо секретареві Росселіні стало легше: Сільвіо виявився прекрасним перекладачем, і старик був радий хоча б з того, що тепер він усе розумів. Він не міг збагнути тільки одного: чому молодий німець раптом приставив до його потилиці дуло свого браунінга. Не наважуючись озирнутися, старий кинув благальний погляд на Сільвіо. Сільвіо порадив йому поводитися тихо і дохідливо пояснив, що німець вимагає ключі від чорного ходу й воріт. Секретар одразу ж поліз до кишені, та не встиг витягти руку, як Сільвіо підскочив, схопив його за кисть. Секретар був обеззброєний. Мініатюрний пістолет, що його Сільвіо вийняв з кишені секретаря, припав до душі юному партизанові.

— Ключі! — наказав він.

Секретар розумів, що з цими жовторотими хлоп'ятами жарти погані. Старший і більш досвідчений грабіжник, може, й не наважився б пустити йому кулю в потилицю, щоб не зчинити шуму, а хлопчаки в цих тонкощах не розуміються. Вони з будь-якого приводу раді натиснути на курок. Чинити опір було безглуздо.

Як і решта його супутників, Сільвіо добре знав розташування кімнат. Він легко знайшов кімнату покоївки і, показавши жінці пістолет, попросив її не галасувати. Та це на неї однак не вплинуло.

— Ах ти, бандюго, — обурено і якось здивовано ска зала покоївка. — Як ти сюди потрапив? Геть звідси!..

Сільвіо стиснув губи й повільно підняв свій пістолет.

— Боже праведний! — зойкнула жінка й хотіла вискочити з кімнати, спіткнулась об ногу, підставлену Сільвіо, й гепнулася на підлогу.

Сільвіо заткнув їй рот промасленою паклею й міцно зв'язав руки та ноги. Потім насилу підняв її і поклав у кутку кімнати. Виходячи, Сільвіо сказав:

— Та ти не бійся, я нічого у вас не вкраду. І зовсім я не бандит.

І він поквапився вниз, допомагати Васі.

Коли секретар побачив у руках Сільвіо вірьовку, він зрозумів, що йому ніщо не загрожує, і втихомирився.

Віддавши «бандитам» потрібні їм ключі, секретар спокійнісінько дав себе зв'язати.

Все обійшлося гаразд, і Сільвіо почував себе героєм дня. Він готовий був зараз на будь-який подвиг! Правду кажучи, йому навіть хотілося, щоб вони натрапили на небезпеку. Отоді Сільвіо показав би Мехті, на що він здатний!

А в кімнаті, де сидів Росселіні з гостями, пролунав у цей час телефонний дзвінок. Майор різко змінився на обличчі. Не встиг Росселіні підійти до телефону, як майор дав відбій і одразу ж вимкнув телефон. Синьйора Фраскіні підвелася.

— Все! — напружено сказав Мехті.

— Пробачте, — розгублено звернувся до нього Росселіні. — Але ж мені можуть подзвонити в дуже важливих справах.

Оглушливий вибух струсонув будинок, заглушив слова Росселіні. Він побачив у вікно велетенську заграву, що піднялася в районі віа Фортуна.

Росселіні повернув голову, обличчя його стало блідим. Майор дивився в вічі італійця; в руках він стискав пістолет. Росселіні швидко перевів погляд на Анжеліку. Зараз вона вже не була схожа на молоду світську даму. Так, як вона, дивилися на нього робітниці в кожному цеху його заводу, — поглядом, сповненим ненависті.

— Скільки? — спитав Росселіні.

Не діставши відповіді, він сам назвав суму. Майор мовчав. Тоді Росселіні підвищив суму з тисячі лір до півмільйона, а потім і до мільйона.

У відповідь йому запропонували підняти трубку і подзвонити управителеві. Він мав повідомити про свій терміновий від'їзд до Венеції.

Мехті увімкнув телефон і простягнув Росселіні трубку.

— Але мені не треба до Венеції! — запротестував Росселіні.

Мехті підняв пістолет.

Росселіні сів, узяв трубку і, виждавши трохи, почав набирати номер.

— Стійте! — зупинив його Мехті. — Ви не те набираєте.

Узявши в нього трубку, Мехті сам набрав потрібний номер.

— Говоріть!

І Росселіні, не зводячи переляканих очей з дула пістолета, повідомив управителя про свій терміновий від'їзд. Скоряючись новому наказу, він додав, що підписав деякі документи, по яких слід видати продовольство в першу чергу.

Коли телефонна розмова була закінчена, Росселіні, позеленілий від страху, обернувся до Мехті.

— Я викопав ваш наказ. Що ви тепер збираєтесь зі мною робити?

— Це залежить від того, як ви поводитиметесь. Росселіні покірно підвівся:

— Що. від мене вимагається?

— Насамперед одімкніть сейф.

— Сейф у мене в кабінеті.

— Я проведу вас туди.

У коридорі Росселіні повернув до кімнати покоївки.

— Назад! — владно окликнув його Мехті. Йому вривався терпець. — Перестаньте корчити дурня. Ось ваш кабінет.

Анжеліка не лишила в сейфі жодного аркушика паперу, все забрала з собою.

— Що ще? — ослаблим голосом спитав Росселіні. Він зовсім розкис.

— А тепер дозвольте зв'язати вас, — лагідно сказав Мехті.

Росселіні безсило опустився на диван. Вони підняли його, зв'язаного, зійшли вниз і вийшли через чорний хід у двір, замкнувши на замки всі двері зсередини, щоб у дім не можна було пробратися. В машині було тіснувато, і зв'язаного Росселіні довелося покласти між переднім та заднім сидінням.

Мехті сам відчинив ворота. За ними нікого не було. Почувши вибух, солдати пішли за ріг.

Сільвіо вивів машину з двору і звернув ліворуч, на бруківку. Позаду, над містом, стояла зловісна заграва.

Незабаром місто потонуло в пітьмі. Попереду вгадувались обриси гірських верховин.

Секретні документи Росселіні Мехті вручив зв'язковому товариша П., а самого Росселіні вирішено було відвезти до партизанів, попередньо взявши в нього підписані наряди на кілька машин продовольства з далеких ферм. Наряди були підписані на ім'я начальника німецької каральної частини. Від зв'язкового Мехті і його супутники дізналися, що частина ця розгромлена, і тепер дороги знову перебувають під контролем партизанів. Давно вже друзі не раділи так, як цієї ночі!

Донька Олександра Ніколича захотіла піти з ними. Вона з запалом розповідала про те, що вміє робити:

— Я пратиму, варитиму… Я все можу!

Її вирішили взяти з собою в гори, до партизанів.

Перший, хто зустрів Мехті в бригаді, був Сергій Миколайович. І, як звичайно, по всьому загону передавалася звістка: Михайло повернувся, Михайло тут!

«Так ось він який! — похмуро думав Росселіні, дивлячись на Мехті, зовсім не схожого на того, яким він був лише кілька годин тому. — Зовсім хлопчисько! Бач, як червоніє, коли його хвалять! А я ж так тремтів перед ним… Здатися такому простакові — от йолоп! А тепер усьому кінець. Живим мені звідси не вибратись!»

Росселіні не помилився. Після суду, на якому його звинуватили в прислужництві німцям і в зраді батьківщині, Росселіні повісили.

Наступного дня в заздалегідь обране село прибув цілий караван машин з продовольством. Звільненими дорогами до партизанів ішли селяни з кошиками на головах, глеками, великими пакунками.

РОЗДІЛ ШОСТИЙ

Запона, що прикривала вхід, була відхилена, і в намет падало світло.

Ферреро й Сергій Миколайович сиділи один проти одного за гарним письмовим столиком, застеленим тоненьким малиновим сукном. Стіл був розкладний; партизани, що відали господарством бригади, ухитрилися вмостити його на одному з возів, перед тим як покинути віллу трієстинського фабриканта, де раніше був штаб.

У командира останнім часом почав псуватися зір, і він тепер писав в окулярах, почеплених на самий кінчик носа. Скельця були підібрані наспіх, і командир під час роботи мусив надівати окуляри так, щоб, схиляючись над паперами, дивитися крізь скельця, а підводячи голову, — поверх окулярів.

Тричі підкресливши одну з цифр, Ферреро похмуро глянув на полковника, чекаючи, поки той закінчить свої підрахунки.

Коли б хто-небудь побачив Ферреро в цю мить, то, очевидно, вирішив би, що перед ним мирний, уже старіючий бухгалтер, який усе життя просидів за товстими конторськими книгами, а не один з найсміливіших і найрішучіших командирів найиебезпечнішого для фашистів партизанського з'єднання.

— Скінчив, полковнику? — нетерпляче спитав Ферреро.

— Зараз кінчаю… А ти?

— У мене вже все. Не пропустив жодного рапорта, жодного зведення.

— І що ж виходить?

— А виходить ось що, — Ферреро нахилив голову, щоб бачити цифри на папері крізь скельця окулярів. — Втрачено сто дванадцять чоловік, не рахуючи захоплених фашистами зв'язкових і розвідників. З них сто п'ять убито в бою, сім пропало безвісти. П'ятдесят сім поранено, тридцять два хворі. І окремий рахунок: двох розстріляли за боягузтво, одного повісили за зраду, один утік, трьох посаджено під арешт.

Старий Ферреро вимовив це дуже засмученим голосом.

— А в мене так, — сказав Сергій Миколайович, — приблизно, звичайно. Шістсот тридцять фашистів загинуло під час висадження в повітря зольдатенхайма, триста — в казармах, шістсот п'ятдесят — на залізницях, триста вісімдесят — за інших різних обставин… Виходить тисяча дев'ятсот з лишком… Загалом — дві тисячі… Таким чином, протягом останнього місяця ми знищили десять націстів на одного нашого бійця.

— Непогано, — похмуро буркнув Ферреро.

— Так, непогано, коли забути про те, що немає вже з нами двохсот наших людей! Людей, командире! — стиха промовив Сергій Миколайович.

Ферреро зняв окуляри, потер пальцями повіки.

— Ось про це я й думаю, полковнику… — також незвичайно тихо сказав він. — Я не дитина, бачив у житті багато дечого… Але для мене немає нічого страшнішого, ніж робити подібні підсумки. Двісті чоловік за місяць, полковнику!

— І в кожного з них є мати, діти, дружина або наречена… — сказав полковник. — Кожен забрав з собою цілий світ!..

Запала мовчанка. Сергій Миколайович підвівся, зробив кілька кроків по намету.

— Є ще один бік у цієї страшної бухгалтерії, — раптом обернувся він до Ферреро. — Двісті чоловік становлять п'ять процентів головних сил нашої бригади, а дві тисячі фашистів становитимуть мабуть чи не п'яту частку процента однієї, тільки європейської армії Гітлера і його прихвоснів!

Ферреро й собі встав і підійшов до полковника.

— Я так розумію, полковнику. На великі проценти зменшує сили папістів тільки Росія!

— Авжеж, і замість того, щоб допомогти їй довести цей розгром до кінця, хай навіть так, як допомагаємо ми — десятими, сотими частками процентів, — союзники тупцюють на півдні Італії, залишаються бездіяльними у Франції!

— От цього вже я ніяк не розумію! В кімнату вбіг ординарець Ферреро.

— Нас покидає група угорців, чоловік двадцять, — з тривогою в голосі доповів він.

— Як це покидає? — скоріше з недовірою, ніж із здивуванням спитав Ферреро.

— Додому!

— Що значить додому?

— Додому, до себе, в Угорщину!

Ферреро, не обертаючись, махнув рукою Сергієві Миколайовичу, щоб він лишався, і розгонистими кроками вийшов з намету.

За хатиною лісника Ферреро побачив групу угорців з рюкзаками за плечима, з сумками й клуночками в руках. Проти угорців спиною до хатини стояв Мехті. Він у чомусь палко переконував угорців. Біля стіни хатини акуратними пірамідками височіли гвинтівки й автомати; на землі лежали патронташі, пістолети, гранати.

— Що за маскарад? — загримів Ферреро, підходячи ближче.

Мехті виструнчився перед командиром:

— Угорські товариші вирішили залишити бригаду й пробиратися додому!

Відчувалося, що Мехті докладає всіх зусиль, щоб здаватися зібраним і спокійним.

— Тікати додому? — хрипко вимовив Ферреро. — Та чи розумієте ви, що за дезертирство кожному з вас загрожує розстріл ось біля цієї стіни?

Розгніваний, з блискучими очима, він грізно наступав на мовчазних угорців, поки не опинився віч-на-віч з командиром загону Маркосом Дабі.

У Дабі з-під збитої набакир шапки спадав на лоб вогненномідний чуб.

У бригаді добре знали Маркоса — найкращого партизанського снайпера, запального й норовистого, але самовіддано хороброго. Потомственний батрак, він на початку війни гнув спину в маєтку одного з нащадків сім'ї Естергазі — найбагатших угорських феодалів. Щоб не йти на фронт, Маркос відрубав собі сокирою два пальні на праній руці. Це врятувало його від призову в армію, але йому ще довго довелося морити себе каторжною працею в стайнях і хлівах поміщика, який постачав провіантом гітлерівські війська. Потім Маркос почув про партизанів, що діяли біля берегів Адріатичного моря. Разом з іншими батраками він захопив родові мисливські рушниці й старовинні пістолі поміщика і втік до лісу, а згодом пробрався до партизанів. У Маркоса було несхибне око й серце, переповнене ненавистю до ворога, і незабаром слава про нього пішла по всіх загонах бригади. За короткий строк він був двічі поранений у груди навиліт, та це не заважало йому добровільно напрошуватися на найтяжчі, найнебезпечніші операції.

Знаючи вдачу Маркоса, Ферреро чекав бурхливої розмови чи палкого протесту. Спокійний тон угорця вразив його.

— Чого ви кричите, командире? — глухим від печалі голосом, докірливо сказав Маркос. — Хіба ми тікаємо? Ми йдемо чесно, здаємо зброю. Тільки ось ці речі я залишу при собі. Я їх сам приніс. — Він показав на кремінні пістолети, ручки яких, оздоблені перламутром, виглядали у нього з-за пояса.

— Що… що це? Виходить, ви одверто заявляєте, що злякалися? — здивувався Ферреро.

— Серед нас немає боягузів. Але зоставатися тут нам більше не можна.

Ферреро знову скипів.

— Та ви що, збожеволіли, дідько б вас ухопив? — крикнув він, звертаючись до всіх угорців.

— Ми йдемо, щоб нас не знищили, — відповів за них Маркос.

— Товаришу командир, — втрутився Мехті, — їм хтось сказав, що в одній з партизанських частин минулого тижня таємно розстріляли угорців.

— І нічого розумнішого вони не могли придумати? — перебив його Ферреро.

— Ми не придумали цього, — відказав Маркос. — Нам приніс цю звістку Шандор Д'єрдь, він ніколи не брехав і може підтвердити свої слова, якщо не помер.

Ще вранці дозорні підібрали на стежці тяжко пораненого незнайомого партизана-угорця. Згадавши про це, Ферреро кинувся до хатини. У вузеньких сінях лікар мив руки в емальованому тазі.

— Я хочу поговорити з пораненим, якого привезли вранці, — сказав Ферреро.

— Пізно, він уже при смерті, — похитав головою лікар.

Він зняв з гвіздка рушник і витер руки.

— До нього більше не поверталася свідомість? — квапливо спитав Ферреро.

— Двічі був опритомнів. Тому й збирався йти до вас.

— Що він говорив?

Лікар нахилився до вуха командира й пошепки сказав:

— Його звати Шандор Д'єрдь. Він говорив, що до них прийшов якийсь загін, вивіз на грузовиках усіх угорців з їхньої частини й розстріляв у глухій ущелині. Сам Д'єрдь був поранений, відповз убік і чув, що загін, який розстріляв їх, збирається йти далі…

— Куди далі?

— В інші частини, виконувати наказ про розстріл угорців.

— Чий наказ?

Лікар ще ближче подався до Ферреро:

— Із штабу корпусу, — прошепотів він.

Ферреро так здавив лікареві руку, що той тихо зойкнув від болю.

— Хто чув про це? — дивлячись у вічі лікареві, промовив Ферреро.

— Тільки я. Поранений над силу вимовляв слова. Я більше вгадував їх по руху губів…

— І ви забули. Його слова! — владно й колюче сказав Ферреро.

Він відпустив руку сторопілого лікаря й мерщій пішов до угорців.

Розмовляв він з ними тепер спокійно, навіть ласкаво.

— Слухайте, хлопці, у нас же спільний ворог, спільна мета…

Угорці слухали насторожено, з недовірою.

— І хіба не побратала нас кров, пролита нами? Тебе, Маркос, — зі мною, мене — з Михайлом, Михайла — з тобою?

Ферреро замовк, обвів угорців допитливим поглядом.

— У корпусі, друзі, діє ворожа рука. Та сама, що підіслала мені начальника штабу — зрадника, а тепер піднялася на наше братерство. Але від ворожої руки чогось іншого й не жди. Разом з вами намагатимемося знешкодити її.

Ферреро підкликав до себе Мехті й Маркоса і, коли вони підійшли до нього, зненацька обняв їх за плечі:

— А ось тим, що ви повірили, ніби можна розбити кров'ю скріплене братерство Ферреро, Маркоса, Михайла, — цим ви дуже образили мене.

Угорці захвилювалися. А командир бригади, простий, суворий, справедливий, стояв перед ними й чекав, що вони скажуть.

Мехті ступив крок до угорців, йому важко було говорити, бо доводилося говорити про себе.

— Ось що, друзі, — сказав він. — Що б ви подумали про мене, коли б я, оклигавши від рани, заподіяної мені зрадником, покинув своїх товаришів? Подумали б, що Михайло — боягуз, що Михайло змалодушничав.

До Мехті підійшов один з угорців — вихрастий молодий хлопець:

— А чи знаєш ти, що я одного разу сам одстрілювався від п'ятдесяти фашистів? І тримався доти, поки не порішив усіх?

— Усі знають про це, — сказав Мехті.

— Отож. Та й інші наші хлопці не відсиджувались по землянках! — запально вів далі угорець.

— І це правда, — погодився Мехті.

Ферреро уважно слухав їхню розмову.

— Але що ж нам лишається робити, коли в партизанських бригадах розстрілюють наших братів?

— Командир, по-моєму, сказав уже, що це ворог намагається розбити наше братерство. Наш обов'язок не відступати перед ворогом, а викрити його й знищити!

Молодий угорець задумався і спитав:

— А що б ви зробили, якби раптом ні з того ні з сього хтось почав розстрілювати руських?

Ферреро вичікувально поглянув на Мехті.

— По-перше, — відповів Мехті, — я не певен, що ті, хто розстрілює угорців, не розстрілюють зараз і руських. А по-друге… Ось послухай… Я був ще хлопчиком, коли в нас почали створювати перші колгоспи. Нелегко було тоді Радянській владі. Куркулі зрозуміли, що їм кінець, і зовсім озвіріли! Вони стріляли в тих, хто вирішив жити по-новому!.. Та радянські люди не злякалися, не спасували перед труднощами: вони стали тільки прозорливіші, пильніші й безпощадніші. І зуміли очистити країну від ворожої нечисті. Боротьба до переможного кінця! До останньої краплі крові. Тільки так!..

Слова Мехті пролупали, як сувора присяга. До нього підійшов схвильований Ферреро; йому, мабуть, багато дечого хотілося сказати Мехті, але він тільки мовчки обняв його.

Маркос Дабі, дивлячись прямо в очі командирові, сказав:

— Прости нас, командире. Ми погарячилися. Прости.

Ферреро посміхнувся. Пролунали глухі голоси:

— Не треба обижатися, командире.

— Тобі віримо.

— Не про тебе йшла мова…

Заглушивши голоси угорців, Ферреро різко скомандував:

— Ну, коли так… Розібрати зброю! Мехті підійшов до стіни, нагнувся, узяв з піраміди карабін і подав його Маркосу.

— Візьми, — лагідно сказав він.

Маркос рішуче простягнув руку і, взявши карабін, поцілував його ложе.

Угорці стрепенулися. Мехті почав розбирати піраміду, вручаючи кожному з угорців його зброю, патронташ, сумку. Рухи його були проворні, легкі, веселі.

— Ось так, — задоволено крякнув Ферреро. — 1 щоб я бачив це востаннє!

Коли він повернувся до намету, Сергій Миколайович усе ще сидів над аркушами паперу.

Ферреро сперся руками на стіл і нагнувся до полковника.

— В сусідніх частинах розстріляли угорців, — майже пошепки сказав він.

Полковник мимохіть подався вперед:

— Хто розстріляв?

— Вказівки виходили із штабу корпусу. Завелась там, мабуть, якась нечисть. Ми воюємо, а вони…

Полковник сидів нерухомо, навіть затаїв подих. Після довгих роздумів він сказав:

— Треба з'ясувати, чиїх рук це справа!

— А як?

— Гм… — полковник підвівся з місця. — Ну що ж, воюватимемо далі. А з'ясувати — все-таки з'ясуємо…

Важкою, недоброю була звістка, що її приніс під кінець свого життя угорський юнак Шандор Д'єрдь… Однак нових підтверджень цієї звістки, на щастя, не було. Незабаром радисти прийняли по рації наказ штабу вчинити наскок на віддалену залізницю. Потім прийшла вимога передати звичайні відомості про втрати й наявність боєприпасів.

Нічого особливо тривожного ефір не приносив, а зв'язку з іншими частинами не було: бригада вже довгий час діяла ізольовано й самостійно.

На долю Мехті часто випадали тепер хвилини відпочинку, і він почав працювати над ескізами до картини.

Для роботи він вибирав затишний куточок на краю скелі, з якої добре було видно і галявину з біліючими на ній наметами, і стежки, що губилися в лісових хащах. Він приходив сюди звичайно вранці, сідав на камінь, нашвидку робив в альбомі зарисовки, спересердя перекреслював їх, знову брався за олівець або вугілля, а потім усе це відкладав на бік і думав, думав…

Деталі картини вимальовувалися ще неясно. То Мехті уявлялась весна: тане сніг, в небі пливуть пухнасті хмарини; то осінь — золота, прозора; то літо — з полотна маєповіяти сонячною теплінню, пахощами польових квітів… По-різному уявляв Мехті й солдата. Ось він іде прямо на глядача, втомлений, щасливий, з ранцем через плече… Ось присів відпочити на пеньку. Ось лежить у високій траві, поклавши біля себе ранець, закинувши руки за голову… А поблизу — покремсаний ворожий танк… В одному з варіантів — дівчата в яскравих, квітчастих платтях виносили солдатові воду.

Незмінною лишалася «тільки тема картини: солдат повертається після війни додому.

Іноді на скелю прибігав Вася. Він дивився через плече Мехті на малюнок і статечно казав:

— Здорово!

А Мехті видирав з альбома аркуш з малюнком, м'яв його й кидав геть.

Кінець кінцем, Вася; щоб не завдавати собі жалю, перестав заглядати в альбом, а, проходячи повз полотно, на якому ще нічого не було, докірливо насуплювався. Авторитет Мехті, як художника, явно починав хитатися…

Приходила й Анжеліка. Вона рідко коли заглядала в альбом, їй було байдуже, що малює Мехті. Вмостившись віддалік на поваленій сосні, дівчина стежила, як нервово рухається рука Мехті, як змінюється його обличчя… Перед нею був такий Мехті, якого Анжеліка досі майже не знала. Очі його, коли він підводив їх од альбома, ставали темними від незрозумілого їй замішання. Погляд Мехті з уважного, допитливого ставав неуважним, задумливим, а потім загорявся зненацька вогнем натхнення.

Мехті, нарешті, вирішив намалювати дорогу, що простяглася в світлу, прозору далечінь… Щойно пройшла гроза, та небо вже очистилося від хмар; колір у нього м'який, блакитний. На землі, наче самоцвіти, переливаються барвами калюжки. Ліворуч від дороги височить струнка тополя. Одна з гілок, підрізана осколком снаряда, звисла донизу, але на ній весело розпушилося листя. Вона дихає, живе!.. А довкола зелені, неозорі поля. Тут і там прозирають крізь густу зелень яскравочервоні маки, білі ромашки.

Дорогою йде радянський солдат — високий, плечистий, — іде нестройовим, вільним кроком. Солдат здобув перемогу і прямує додому. До рідного села ще далеко: звідси йому видно хати під червоною черепицею, цвітуть сади, сонце блищить на білих вітах, як на сніжинках… Солдат щасливо мружиться… Він ніби прислухається до якоїсь неповторно-прекрасної пісні…

Мехті так виразно бачив свого солдата, що йому, здавалося, неважко було перенести цей образ на полотно. Він приготував фарби, пензлі. На полотно лягли перші мазки.

Вася вже тут, як уродився, — наче він вичікував, коли Мехті візьметься, нарешті, за пензель. Дивлячись, як Мехті видавлює з тюбиків фарбу, Вася спитав:

— Яка це фарба?

— Це? Білило. А ось це — ультрамарин.

— А ця як називається?

— Берлінська лазур. Не заважай, Васю!

— Кгм… Берлінська?..

Вася відійшов убік, а Мехті почав змішувати ультрамарин з білилом, щоб на полотні заголубіло небо. Та небу не випало заголубіти. Мехті зробив ще кілька мазків, а потім, спохмурнівши, несподівано кинув пензель в ящик і змив фарби з полотна.

— Знову? — сумовито зітхнув Вася.

Мехті не відповів…

Васі що? йому здається, що малювати картину проста справа: поводив пензлем, і картина готова. А Мехті не тільки малює картину… Своєю картиною він повинен відповісти на питання, що мучать його. А питань цих ставало дедалі більше. Випадок з угорцями не сходив з думки. Хтось же розстрілює їх… Хтось же заслав у їхній штаб ворога — Карранті… Підозріло часто почала помилятися авіація союзників… Його солдатові перешкоджають повернутися додому! Навіть не віриться: розстріляні угорці…

Мехті стримував себе: до чого тут картина? Начебто ні до чого. Але ж його солдат — свідок усіх цих подій. Отже, їм місце в картині Мехті. Тільки як усе це показати?.. Відмовлятись од задуманої ним теми й образів Мехті не хотілося…

І він знову брався за альбом.

Над альбомом і застав свого друга Вася одного теплого безхмарного ранку.

Через Васине плече був перекинутий кошлатий рушник, під пахвою він тримав пакунок, з якого виглядав краєчок мочалки.

— Ти що це, знову в струмку надумався купатись? — скоса глянув на нього Мехті. — Дивись, це скінчиться запаленням легенів!

— Чого ж у струмку? — поважно відповів Вася. — Лазню збудували, сьогодні урочисте відкриття!

Лазня була для партизанів пекучою «проблемою». Звичайно їм доводилося купатися наспіх, повертаючись із завдання, в якомусь лісі; найчастіше ж, нагрівши відро води, вони сполоскувались біля землянки або ж, як Вася, на власний страх і риск купалися в крижаному струмку.

— Де збудували? Чи не в Трієсті? — насмішкувато спитав Мехті.

— Необов'язково в Трієсті! У Трієсті ми, як і годиться, влаштовуємо лазню фашистським негідникам… Та й навряд чи я поткнувся б туди з самим рушником…

Мехті відмахнувся:

— Уже замолов! Не мороч голови: заважаєш працювати.

— Та їй-богу ж, лазня! — заволав Вася. — Ходімо!

Мехті кинув пензель у ящик і витер ганчіркою руки.

— Ходім, ходім, — квапив Вася. — Сільвіо прибере все, я йому вже сказав. Ох і попаримося!

— А ти не обманюєш, Васю?

— Та ніж-бо! Ось спустимося вниз, проминемо крутояр, а за ним цей… грот…

— І в гроті лазня?

— Та ще й яка! Випросили в кухаря казан, вкотили його в грот, вмурували, зробили димохід…

Вася відірвав од присадкуватої сосни кілька гілок. Мехті мимохіть прискорив ходу.

— Молодці хлопці!

— От тільки димохід поганий, — поскаржився Вася. — Диму в лазні більше, ніж пари… Зате жарота!.. Піп перший поліз, а назад його за ноги витягли. Думали, вже каюк, аж ні, оклигав на свіжому повітрі!

Маленький священик з мокрою, скуйовдженою бородою все ще сидів біля грота. Навколо нього юрмилися партизани.

— Привіт святому отцю! — підходячи, крикнув Мехті. — Не сподобалась лазня?

— Це не лазня, — відрізав старий.

— А що ж це таке? — з запалом спитав Вася.

— Та сама геєна вогненна, яку уготовив нам Ватікан на тім світі! — зажурено, під загальний регіт вимовив священик. — І нікому не раджу лізти в це пекло, доки не потягнуть туди силоміць.

— А ми невіруючі, товаришу священик! — пустотливо вигукнув Мехті, стягаючи з себе світер. Вони з Васею швидко роздяглись і в самих трусах побігли в грот.

Грот — вузький, з низеньким склепінням — і справді міг зійти за один з варіантів страшного пекла.

В кутку грота зроблено піч і в неї вмуровано велетенський казан пересувної солдатської кухні. В печі з тріском і сичанням горіли гілки ялини, язики полум'я лизали боки казана. Казан дрижав, загрожуючи в першу-ліпшу хвилину вибухнути.

Від спеки, диму й пари нічим було дихати.

Проте картина пекла здалася б священикові значно повнішою, коли б він рискнув зазирнути сюди ще раз. В «геєні вогненній» була тепер ще одна її невід'ємна деталь: чорти, що стрибали й галасували.

— Ех, люблю! Подих перехоплює! — кричав Вася, розтираючи мочалкою тіло. — Давай додамо!

— Давай!

Ніжкою табуретки Вася виковиряв з печі великий розжарений каміні). Потім він зачерпнув тазом води, що кипіла в казані, і вилив її на камінь. Стовп гарячої пари шугонув угору; пара заповнила весь грот.

— Хороше! — схвально вигукнув Мехті.

А Вася вже несамовито шмагав себе сосновою гілкою, весь звиваючись після кожного удару.

— Обережно, — занепокоївся Мехті. — Це тобі не береза, до крові обдерешся!

— А ти коли-небудь сидів з березовим віником на лавці? — поцікавився Вася.

— На самій верхній, ще й не раз!

— А як потім щодо холодного кваску?

— І квас пив.

Мехті облив себе гарячою водою.

— Гарно, — знову вигукнув він, — душа добрішає… Він ще раз облився водою і, остаточно розпустувавшись, урочисто продекламував:

— Кінець «Мийдодіра»! — вигукнув Вася. — Ти ще пам'ятаєш?

— А хіба це давно було? — відповів Мехті.

І Вася не міг не погодитись, що, власне кажучи, ще зовсім недавно Мехті так само, як і він, Вася, читав по складах і вчив напам'ять дитячі вірші.

— Ніби це було вчора, як я з сусідом у лазню ходив, — сказав Мехті.

— Чому з сусідом?

— Я вважав себе вже дорослим, — сім років, з тіткою ходити соромився, от і водив мене в лазню сусід.

— А у вас лазні теж з парною, з віником?

— Ні…

І хоча навряд чи можна було придумати менш підходяще місце для спогадів, Мехті, не забуваючи посилено розтирати себе мочалкою, розповів Васі про те, як вони з сусідом ходили в невеличку лазню на вулиці Касума Ізмайлова, поряд з їхнім будинком.

Весь передбанник там був розмальований олійною фарбою. Маленькому Мехті дуже хотілося ближче подивитися на химерні узори і навіть помацати їх руками, але він, зітхаючи, тамував це бажання і, стараючись у всьому наслідувати старших, спроквола роздягався, обкручував навколо стегон вузеньке червоне простирадло і йшов усередину. Банщик тер його «кісою» — шерстяною рукавицею, і Мехті було незрозуміло, чому він посміхається, коли під рукавицею З'являються коточки бруду. Потім банщик кидав шмат мила в мокрий полотняний мішечок, дув у нього, з'являлася легенька хмарка мильної піни.

Скільки не пробував Мехті сам видути так багато легенької ажурної піни — нічого не виходило, а митися нею було так приємно!

Червоний, розімлілий, виходив він поперед сусіда в передбанник і сідав на лавку. Банщик хлюпав йому на ноги теплу воду, і тільки після цього Мехті ставав ногами на лаву й починав витиратися.

Відпочивши і з'ївши яблуко, особливо смачне й холодне після жаркої лазні, вони йшли додому.

Дома бібі урочисто оголошувала, що «мужчина повернувся з лазні», і подавала йому чаю.

І Мехті статечно, з усвідомленням своєї гідності, починав чаювати.

Було це зовсім недавно, наче вчора…

В цей час Вася так тернув Михайлову спину мочалкою, що той попросив його бути обережнішим — рубець від рани на спині при різкому доторку до нього ще болів… І те, що розповів Михайло, раптом здалося обом і страшенно далеким, і безмежно дорогим.

Мехті й Вася замовкли: треба було закінчувати це надто вже тривале купання.

Зненацька почувся сильний гуркіт.

— Казан? — оглянувся Вася.

— Це знадвору, — сказав Мехті.

Вони змили з себе мило й кинулись до виходу, біля якого лежав їхній одяг.

Виглянувши, Мехті побачив, що перед входом у грот уже не було нікого. Звідкись згори долинало хрипле ревіння: в гроті воно сприймалося, як оглушливий гуркіт. Мехті задер голову до неба.

Над лісом, погойдуючи крилами, повільно кружляв літак. Він летів низько, майже торкаючись верховіття дерев.

— «Бостон», американський бомбардувальник, — визначив Вася.

Мехті кивнув головою.

— Вимушена посадка. Шукає місця.

Вони похапцем одяглися, стежачи за бомбардувальником, що кружляв над лісом. Літак зайшов ще на одне коло, потім шугонув угору, зробив розворот і з виключеним мотором пішов на посадку.

— Просіку помітив. Хоче туди сісти, — догадався Вася. Вони побігли стежкою, що вела до просіки.

Це було те саме місце, де судили Крайнєва. Коли Мехті й Вася дісталися до просіки, літак був уже на землі. Велетенський і незграбний, він лежав на боці з піднятим крилом і задертим носом.

Біля літака метушилися партизани, і серед них всюдисущий Сільвіо, який нарешті розпрощався з» мисливськими чобітьми і взув легенькі густи — щось середнє між сандалями й спортивними бігунцями…

— Амортизатори слабкі, — стурбовано повторював хлопець з виглядом людини, що все життя мала справу з авіаційною технікою.

За вікнами кабіни управління видно було постать льотчика. Він одчайдушно жестикулював, показуючи на засувку гаргрота, але партизани, не розуміючи його жестів, і собі відповідали малозрозумілою жестикуляцією. Сільвіо, чіпляючись за перекладини зламаного шасі, підтягнувся, видерся на площину, підійшов до гаргрота й дав знак льотчикові, щоб той вийшов назовні. Льотчик знову показав на засувку.

— Злазь, Сільвіо, — сказав Сергій Миколайович, який щойно підійшов.

Сільвіо зліз.

— Засувку заїло… І запасний вихід теж, — з професіональною діловитістю пробубонів полковник.

До просіки підходили й підходили партизани.

Сергій Миколайович виліз на площину і легким рухом руки підняв стальну кришку кабіни управління.

В розчинених дверях показався штурман, який привітно посміхався. Він посторонився, пропустив поперед себе льотчика і слідом за ним спустився на землю.

У льотчика, високого кістлявого здорованя з лисіючою головою, строкатіли на грудях орденські стрічки. Він присів двічі (видно, потерпли ноги), поглянув на крило, буркнув щось до штурмана й спокійно пішов до партизанів.

— Хелло, — він приклав два пальці до скроні. — Арчібальд Мільтон, кептен.

— Полковник Любимов, заступник командира партизанської бригади, — відрекомендувався Сергій Миколайович. Мехті, який розумів англійську мову, але погано розмовляв нею, зохотився перекладати і, насилу підбираючи слова, повторив сказане полковником по-англійському.

— Йєс, — не приховуючи здивування, промовив льотчик.

Він ткнув пальцем у бік штурмана, що копирсався біля літака.

— Мак Джойс, штурман, чорний.

Мехті переклав, що штурман — негр. Сергій Миколайович встиг у таборі добре вивчити звичаї американців, і все-таки його покоробило від слів льотчика, який вважав за потрібне одразу ж підкреслити расову приналежність свого штурмана.

Невдовзі до них підійшов Мак з сумкою в руках. Полковник і Мехті тепло привіталися з штурманом. У Мака була молочнобіла шкіра, світлі очі, тонкий, з горбинкою ніс, і Сергій Миколайович навіть усумнився, чи так переклав слова льотчика Мехті. Лише згодом він дізнався, що прабабуся у Мака негритянка, дід напівнегр, у батькові була четверта частина негритянської крові, а для Мака виявилося досить і «восьмушки», щоб уповні випити келих гіркоти, який випав у його країні на долю негрів. І в списках мешканців Лос-Анжелоса, і в списках особового складу авіаційних сил Сполучених Штатів до його прізвища неодмінно додавали коротеньке слово «чорний».

Чорні, до речі, були зараз потрібні правителям Штатів, і йому, Маку, дали навіть медаль, стрічка якої світліла над його лівою нагрудною кишенею.

Мільтон пояснив, що в них зіпсувався маслопровід, і коли б він не посадив літак, то вони згоріли б у повітрі. Сергій Миколайович ввічливо висловив радість з приводу того, що льотчики залишилися живими й неушкодженими, і жаль, що літак дуже понівечило. Після цього він запросив льотчиків до командирського намету, нап'ятого на галявині, до якої було п'ятнадцять хвилин ходу.

На галявині в цей час було небагатолюдно. Партизани одного з загонів, розташувавшись біля входу в землянку, чистили зброю. Біля похідних кухонь була звичайна метушня. Санітари розвішували на гілках дерев випрані простині й бинти.

Сергій Миколайович пропустив своїх гостей до намету й послав ординарця на один з віддалених аванпостів по Ферреро. Потім він приєднався до льотчиків, і в наметі відбулася розмова, яка несподівано пролила світло на чимало підозр Сергія Миколайовича.

Частуючи гостей чаєм, полковник спитав, звідки й куди летів літак. Мільтон відповів, що вони базуються на півдні Італії, а зараз поверталися додому після виконання чергового завдання.

— Якого ж, коли не таємниця? — поцікавився полковник.

— О, від вас ми не маємо таємниць! Ми скинули боєприпаси партизанській бригаді Ферреро.

Полковник здивовано звів брови:

— Але ми не бачили ніяких боєприпасів!

— А хіба вони були призначені вам? — відказав Мільтон. — Я ж сказав: ми скинули їх бригаді Ферреро. Вона знаходиться за двісті кілометрів на південний схід од вас.

Він тицьнув пальцем у карту, що лежала на письмовому столі Ферреро.

— Але ж бригада Ферреро тут! Це ми. А за двісті кілометрів на південний схід дислокуються німецькі частини, — гостро сказав Сергій Миколайович.

Мільтон флегматично знизав плечима:

— Очевидно, наше командування помилилося. Воно й не дивно — ви весь час метаєтеся з місця на місце.

— Щось надто вже часто ви помиляєтесь, — зауважив полковник.

Можливо, розмова на цьому й припинилася б, коли б до неї не встряв Мак Джойс.

— Це не помилка! — збліднувши від хвилювання, сказав він.

Мільтон кинув на нього спідлоба погрозливий, лихий погляд. Та стримати Джойса було вже неможливо. Він розповів про все, що знав і над чим замислювався останнім часом.

Штурмана багато що дивувало, коли він літав бомбити промислові об'єкти на території націстської Німеччини. Тричі його літаку доводилося опускатися досить низько, і тричі він помічав, що бомби падали не на завод чи копальню, а на села, на жилі квартали міст. Спочатку він думав, що йому дають неточні координати. Але потім переконався, що це робиться навмисно.

Майор Джеффері посмів сказати про це відверто. Того ж дня він таємниче зник із частини. Потім частину перебазували в Італію, і тут повторюється те ж саме. Мак поліз у свою сумку й дістав звідти целулоїдний прямокутник — карту маршруту.

— Тут зазначено, куди ми повинні були скинути вантаж!

Мільтон ладен був задавити штурмана, та єдине, що лишалося йому робити, — це спокійно сидіти на стільці й чекати розв'язки. Л Джойс, очевидно, вже прийняв для себе якесь рішення і не звертав уваги на знаки Мільтон а.

Мехті перекладав його слова й ніяк не міг позбутися відчуття, що йому знову всадили ножа в спину. Таке відчуття було й у Сергія Миколайовича, але він сприйняв слова Мака спокійніше, бо вже й раніше багато про що догадувався…

Блідий, схвильований Джойс говорив, зважуючи кожне слово.

— Я йшов на війну бити націстів. А в нас це декого не влаштовує. Мені з ними не по дорозі. Я залишуся з вами, — закінчив він.

Щиро подякувавши штурманові, Сергій Миколайович обіцяв поговорити з командиром, щоб його прийняли в бригаду, а Мільтону ввічливо запропонував дожидати в одному з сіл, контрольованому партизанами, повітряної або наземної оказії, і йому допоможуть повернутися в частину.

Спокійно (навіть Сергій Миколайович не сподівався від нього такого спокою) поставився до повідомлення американського штурмана Ферреро, що прибув незабаром після того, як льотчиків повели відпочивати.

Він витер хусткою лоба, помовчав, посмоктав порожню люльку і сховав її в кишеню.

— Нічого не поробиш… Імперіалісти! — розвів він руками.

І фраза ця прозвучала в нього якось по-особливому просто й переконливо: її вимовила людина, яка віддала боротьбі з імперіалістами все своє життя.

Найбільше був пригнічений Мехті. Він стояв у кутку намету, схрестивши на грудях руки й похмуро опустивши голову.

— Я був під Сталінградом, у Польщі, в Австрії, тут… — спроквола, ніби пригадуючи щось, сказав Мехті. — Страшно бувало… Але водночас і просто: на нас ішли фашисти, і треба було їх розбити, щоб на землі знову настав мир… А над землею, виявляється, нависла нова тінь… І все значно складніше, ніж я думав!

— Так, Мехті, нам намагаються перешкоджати, — сказав Сергій Миколайович.

— Але ж це союзники! Ми рятуємо їхні країни від Гітлера!..

— І народи будуть вдячні нам за це. А їхні правителі — ніколи.

Запона при вході в намет відхилилася, увійшов ординарець, чітко відрапортував:

— Зв'язковий з Трієста!

Це була Анжеліка, яку понад тиждень тому послали в Опчину. Вона привезла листа від групи товариша П.

Ферреро узяв в Анжеліки маленького конверта й відпустив її. Біля входу в намет дівчину нетерпляче ждав Вася.

Ферреро надів окуляри, витяг з конверта листа і перебіг його очима. Міфічний брат Анжеліки нудно розповідав про те, як він працює на тартаку; просив доглянути козу, прислати йому святкову сорочку. Розшифрувавши і прочитавши листа, Ферреро кинув його на стіл.

— Що пише товариш П.? — спитав Сергій Миколайович.

— Що Карранті й Чарлз Беннет, агент Федерального бюро розслідувань — одна й та ж особа.

Мехті ступив крок уперед. Сергій Миколайович посміхнувся:

— Одне до одного…

— Карранті — Чарлз Беннет! — повторив Ферреро, і йому стало ясним те, в чому навіть самому собі було боляче признатися. — його прислали до нас із штабу корпусу. Отже, угорців розстрілювала рука тієї ж людини, яка прислала Карранті…

— Але ж Карранті — американський розвідник, — суворо сказав Мехті.

Сергій Миколайович покрутив у руках целулоїдний прямокутник, що його залишив штурман Мак Джойс.

— Цікаво, що тут на карті помічений і потім закреслений саме квадрат 11.

Вася й Анжеліка знайшли Мехті на скелі. Як і раніше, перед ним стояло полотно, поруч лежав ящик з фарбами і пензлями. У Васі був піднесений настрій. Анжеліка знову біля нього!

— Усе малюєш? — посміхнувся Вася.

— І малюватиму! — вперто сказав Мехті.

— Коли ж ви її закінчите? — спитала Анжеліка.

— Мабуть, після того, як розпочне, — ущипливо промовив Вася.

— Скоро, Анжеліко, — серйозно відповів Мехті. — Тепер уже скоро. Для мене багато дечого стало ясним…

Так, задум його поступово набирав дедалі чіткішої, конкретнішої форми. Загалом усе повинно залишитися так, як він задумав: його солдат щасливий, що, перемігши, повертається додому. Та це щастя зрілої, загартованої в боях людини, яка багато що зрозуміла. Адже він був весь час поруч Мехті. Разом з ним бив гітлерівців. Разом з ним замислювався над подіями, що відбувалися навколо. Разом з ним мужнів — і думкою й серцем. Він, цей солдат, знав і про Чарлза Беннета, знав, що ті, хто підіслав Беннета, і надалі перешкоджатимуть людям будувати своє щастя. І треба бути готовим захищати це щастя, вистраждане, здобуте трудом і кров'ю. Солдат у Мехті впевнений у собі. Впевнений у майбутньому. Це завдяки йому на землі настав мир. Він ще в дорозі. Рідного села не видно. На небі клапті хмар, свинцевих, чорних. Дме вітер, напинаючи плащ-палатку солдата. Тремтить листя тополі. Земля темна, тверда. Нивами котяться хвилі, наче піниться море. Впевнено долаючи опір вітру, широко ступаючи, йде солдат. В його очах сувора рішучість. Вій міцно притискує до грудей свій автомат. Він крокує в напрямі світла — до сонця, що піднімається на сході. Він ніби прислухається до чогось тривожного, — могутній, готовий зустріти грудьми будь-які небезпеки на своєму шляху.

Не повинно бути ніяких зовнішніх ефектів. Хай усе буде природно, просто… Щоб не пишність була, а міць, сила!.. Так, тільки так…

На полотні народжується життя, яким його знав і розумів радянський солдат Мехті.

Ферреро і Сергій Миколайович походжали по галявині, коли до них підійшов ординарець і повідомив, що радист одержав шифровку: командира терміново викликають у штаб корпусу.

Полковник і Ферреро псрезирнулись. Що б це могло означати? Після останніх подій цеп виклик здавався підозрілим.

— Треба готуватися, — промовив, нарешті, Ферреро.

Сергій Миколайович знаком відіслав ординарця і, взявши Ферреро під лікоть, пішов з ним до намету, де був розташований штаб бригади.

— Ти залишишся замість мене, — похмуро сказав Ферреро.

Сергій Миколайович посміхнувся:

— Ти так кажеш, наче йдеш на смерть.

Погляд Ферреро був сумний і водночас рішучий:

— Ось що, Сергію. Якщо я не повернуся…

Полковник не дав йому закінчити. Неквапливо, ніби розмірковуючи вголос, він сказав:

— Все йшло добре… Була бригада, були сміливі, відважні люди в цій бригаді; вони прославили свої імена. І був у цих людей командир. Усі вважали його мудрим, прозорливим і сміливим… Та раптом виявилося, що він наївний, як хлопчисько.

— Я викопую наказ, Сергію, — з образою в голосі відповів Ферреро.

Сергій Миколайович глянув йому прямо в очі:

— Але ж ти знаєш, що, може, не повернешся назад.

— Я не з боягузів!

Він надів свій кітель, перезув чоботи й пішов до виходу. Полковник заступив йому дорогу:

— Слухай, Луїджі. Ніхто не сумнівається в твоїй хоробрості. Але те, що ти збираєшся робити, безглуздо! Адже ми навіть не знаємо, хто тебе викликав!

— То мені й випадає нагода дізнатися! — вперто сказав Ферреро. — Я хочу з'ясувати, хто прислав до мене Карранті, хто розстрілює угорців і чому сусідні бригади починають втрачати з нами зв'язок. А крім того, мені не хочеться, щоб у штабі думали, що Луїджі Ферреро боягуз. Прощай, Сергію. Бережи себе…

Ферреро подав полковникові руку. Але той, здавалося, не помітив її. Він стояв, загородивши вихід: його кошлаті брови сердито звисали над потемнілими очима.

— Ось що, Луїджі, — рішуче сказав полковник. — Роби, що хочеш, але я тебе не відпущу! Так, не відпущу! В усякому разі, доти, поки все не з'ясується.

— А я не підкоряюсь тобі! Поки що я командир. І я наказую, товаришу Любимов, пропустити мене!

— А я говорю з тобою, як комуніст з комуністом, товаришу Ферреро, — в тон йому відповів Сергій Миколайович. — Нікуди ти не підеш з бригади!.. Сотні людей ввірили тобі спою долю. Ти їхній командир, тебе люблять, тобі вірять. І ти не маєш права рискувати своїм життям!

Ферреро посміхнувся і вже спокійно спитав:

— Битися будемо, чи як?

Сергій Миколайович поглянув на нього з любов'ю й докором:

— Луїджі, Луїджі!.. Ти мусиш залишитися. Розумієш, мусиш. І ми разом з тобою й далі робитимемо те, що робили досі. Незважаючи ні на які підступи!

Ферреро мовчав; потім вплівся рукою в чуприну Сергія Миколайовича, притягнув його до себе й поцілував. Очі його були вологими.

І вони знову робили рейди, брали участь у жорстоких сутичках з ворогом, дбали про поранених, добували боєприпаси і продовольство, а питання про те, хто орудує в штабі корпусу, лишалося відкритим. В той час ні Сергій Миколайович, ні Ферреро не розуміли, якою це було небезпечною помилкою, але кругом ішли бої, їх захльостували дедалі нові й нові турботи, — вони були бійцями.

Траплялися іноді перепочинки, і полковника знову охоплювала тривога. Його так і поривало залишити бригаду, самому піти в штаб корпусу, розібратися в усьому з товаришами й викрити ворога, що окопався там. Адже люди, які взяли в руки зброю, довірили свою долю тим, хто сидить у штабі партизанського корпусу. Йдеться ж про їх долю. «Треба, неодмінно треба добратися туди», думав Сергій Миколайович. Але зав'язувалися нові бої, які знов одвертали його від цих думок.

РОЗДІЛ СЬОМИЙ

З того часу як Карранті оселився на віа Фортуна, в домі Мазеллі сталися деякі зміни.

По-перше, Мазеллі з обережності зняв усі свої диктофони і вже нічого як спід не знав про справи Карранті, якщо, звичайно, Карранті сам не вважав за потрібне інформувати його. По-друге, хоч Мазеллі й намагався триматися незалежно, йому все-таки дедалі частіше й частіше доводилося звітувати перед Карранті про свої справи.

Все ж інше було по-старому. Агенти, які прибули в розпорядження Карранті, давали йому найрізноманітніші відомості як про партизанів, так і про німців. У Мазеллі й далі приймали вечірніх відвідувачів, і далі здавали їм умебльовані кімнати.

Мазеллі чудово розумів, чому Карранті й досі не запропонував йому «прикрити лавочку». Відмовитись приймати клієнтів — значило б викликати їхню гостру цікавість. Про те, що заклад несподівано закрився, могли б почути й особи, яким дуже кортіло дізнатися, де оселився Карранті. Так чи інакше, на дім упала б підозра.

Мазеллі вирішив зіграти на цьому. Якось одного разу, зайшовши до Карранті повечеряти, він зітхаючи заявив йому, що хоче закрити свій заклад. Мазеллі точно розрахував удар. Він був переконаний: Карранті почне доводити йому (і матиме цілковиту рацію), що все повинно лишатися так, як воно є. А він, Мазеллі, поламається трохи, а потім дасть американцеві «умовити» себе, піде на поступки, зайвий раз виявивши відданість і послужливість: тільки так він і міг втертися в довір'я до Карранті, а потім влізти і в кишеню. Мазеллі сподівався увірвати хоч дещицю з тих грошей, які дістаються заповзятливому янкі. Він був не проти того, щоб взагалі позбутися американця і прикарманити всі його гроші. Та це було небезпечно: заріжеш його, а потім не обберешся клопоту.

Вислухавши Мазеллі, Карранті ковтнув трохи віскі й відставив чарку.

— Закрити? А навіщо, власне кажучи, вам це потрібно?

— Самі знаєте: вечорами в нас гамір, метушня.

Карранті пильно подивився на Мазеллі:

— Але ж терпіли ви цей гамір досі? І метушня вам, здається, не заважала?

— Так, але ж тоді не було вас. Ви в місті людина нова. І я зобов'язаний оберігати вас від усяких випадковостей.

— Ах, он воно що?! — протяг Карранті. — Ви, значить, дбаєте про мене?.. Що ж, я дуже вдячний вам.

Карранті багатозначно посміхнувся, дивлячись прямо в очі Мазеллі. А Мазеллі, побачивши цю посмішку, відчув гостре бажання швирнути йому в голову пляшку, що стояла на столі.

— А це не вдарить вас по кишені? — співчутливо поцікавився Карранті.

— Можливо.

— І ви ладні піти на жертву? Цікаво, чим же це я заслужив таку любов…

— Та воно ж і для мене зайвий клопіт держати ці кімнати! — Мазеллі зітхнув. — А клопоту й без того багато.

Карранті підвівся з місця, пройшовся по кімнаті.

— Ну то й що ж! — обернувшись до Мазеллі, рішуче сказав він. — Закривайте свій храм!

Мазеллі сторопів од несподіванки. Чого-чого, а цього він ніяк не чекав! І надала йому лиха година почати цю розмову. Він же знає, з ким має справу! А тепер ось викручуйся, як хочеш. Відступити, поки не пізно? Та це значить видати себе американцеві з головою. Закрити заклад? Це ще гірше. Сказати, що він «пожартував»? Гм… добрі жарти.

Американець, посміхаючись, дивився на Мазеллі. Той підвівся з місця, похмуро буркнув:

— Гм… я ще подумаю, — і пішов до дверей.

* * *

Коли б Мазеллі бачив, яким поглядом провів його Беннет, йому напевне стало б не по собі.

Мазеллі здавався Беннету небезпечною і ненадійною людиною. Перші невиразні підозри виникли в Беннета ще тоді, коли Мазеллі запропонував влаштувати. Йому зустріч з Шульцом. Коли Беннет спитав у Мазеллі, як йому вдалося це зробити, Мазеллі почав викручуватись. Беннет, звичайно, не міг знати, що Мазеллі «слуга двох панів», але. він догадався, що тут діло нечисте… Не сподобалось Беннету й те, що Мазеллі скрізь суне свого носа, намагається «запастися» секретами… «Торговець секретами»… Представник найбільшого розвідувального тресту, Беннет вважав, що Мазеллі працює часом грубо, кустарно, розмінюється на дрібниці. Тільки остання розумова чого варта! А хто знає, на які ще витівки здатний Мазеллі?.. Від нього в першу-ліпшу хвилину так і чекай каверзи. Ні, він явно непридатний для серйозної, крупної гри і тільки плутається під ногами в Беннета. Небезпечний, ненадійний компаньйон!

Роздуми Беннета обірвав умовний стук у двері. І незабаром перед Беннетом з'явилася людина, прихід якої вирішив дуже багато, в тому числі й долю^ Мазеллі.

Це був високий, широкоплечий чолов'яга, йому, мабуть, не було й тридцяти років, але старомодне пенсне робило його старим, і він видавав на всі сорок. Рухи в нього обережні, вкрадливі, та за цією вкрадливістю вгадувались і сила, і спритність. Очі були неприємними: очі хитрої, а не розумної людини. Беннет навіть подумав з сумнівом, чи зможе він виконати доручення, яке на нього покладалося.

Чоловік скинув капелюх, і чорне, неслухняне волосся впало йому на лоба. Карранті запросив гостя сісти й сам опустився в крісло.

— Мене попередили, — почав Карранті, — що я маю передати вам деякі відомості. Які ж саме?..

— Все, що ви знаєте про партизанів.

— Ну, багато що ви побачите на місцях. До речі, коли ви збираєтесь піти в бригаду?

— Чим швидше, тим краще. Мене не кваплять. Ви ж знаєте: наших там не лишилося…

— Гм… Даруйте, як мені вас називати?

— Зденеком. Просто Зденеком. Мені треба звикати до цього імені.

— Вас добре проінструктували?

— Я чекаю ваших порад.

— Так ось, пане Зденек…

Розповідаючи Зденеку про те, де йому приблизно треба шукати зараз третю бригаду, яка подалася, за останніми даними, в ліси, і як триматися з партизанами, Карранті водночас уважно розглядав його обличчя. Воно мінялося на очах, ніби ця людина вже уявляла собі, що перебуває не з Карранті, а серед партизанів. «Непогана виучка! — схвально подумав Карранті. — Цінний матеріал! Щось на зразок пластиліну: ліпи з нього, що хочеш… Такий на все піде, все зуміє… Не дуже, правда, розумний… Свого «я» в нього нема… Та байдуже. Те, що йому доручають, він робить, як видно, дуже добре!»

Зденек вийняв з кишені акуратно складену носову хусточку і, знявши пенсне, почав витирати запітнілі скельця.

Карранті сторопіло замовк…

Без пенсне в агента був зовсім інший вигляд. Високо підняті брови, чорні очі, трохи припухлі повіки… Коли б не волосся на лобі, то Зденека легко можна було б вважати за Михайла…

Рука Карранті намацала в кишені пістолет. Не пропускаючи жодного руху цієї людини, він трохи підвівся. Підвівся й Зденек.

— Що з вами? — сторожко спитав він, помітивши, як зблід Карранті.

— Ви не Зденек, — глухо процідив Карранті.

— Так, я не Зденек, — спокійно відповів співбесідник.

Ще ніколи в своєму житті Карранті не відчував такого страху, який він відчував перед Михайлом. Навіть перед мертвим Михайлом, бо він був переконаний, що убив його. Був перекопаний і водночас чомусь чекав його, нещадного і мстивого. Ось і зараз, чітко уявляючи собі, що ця людина не може бути Михайлом, Карранті мимохіть стискував у руці пістолет і ніяк не міг оволодіти собою.

— Хто ви? — крикнув Карранті.

— Я ж вам сказав, що мушу звикати до прізвища Зденек, — як і раніше спокійно відповів йому прибулий і спитав — Мене цікавить, чи знайдеться в цьому домі людина, яка вміє управляти яхтою?

Це був пароль. Карранті випустив свій пістолет і заспокоївся.

Зденек посміхнувся.

— Сідайте, — вже іншим голосом запропонував Карранті й сам опустився в крісло.

У Карранті раптом майнула думка, що цю людину можна легко видати за Михайла, оголосивши про це по всьому Трієсту, щоб місцеве населення наочно переконалося в його загибелі, і тим самим зламати волю простого люду і в Трієсті, і в його околицях. Це була путяща ідея.

— Послухайте-но, пане Зденек. Я ще нікому не говорив цього… А вам… вам, мабуть, скажу. Тільки слухайте уважно.

Зденек насторожився і надів пенсне.

— Зніміть-но цю річ, — поморщився Карранті, ніби пенсне заважало йому говорити. Нічого не розуміючи, Зденек зняв пенсне. Карранті взяв його з рук агента і відклав убік, визначивши досвідченим оком, що скельця пенсне звичайні.

— Вам, очевидно, доручили зайнятися й Михайлом? — спитав Карранті.

— Так. Самі німці ніяк не можуть його піймати, доводиться працювати за них нам!

— Так ось, — Карранті трохи подався вперед у своєму кріслі: — Михайла вже нема на світі!

У Зденека здивовано підвелися брови:

— А мені казали, що Михайло живий!

— Це застарілі відомості. Справа в тому, що я ще не повідомив наших про смерть Михайла.

Зденек недовірливо покрутив головою:

— А вибух на віа Фортуна?… А таємниче зникнення Росселіні?.. Кажуть, секретар дав свідчення, які підтверджують, що Росселіні викрав саме Михайло! Риси обличчя, повадки — все його!

— Ну, хіба мало людей можуть бути схожими на Михайла! До речі, й ви на нього схожі. А я сам, сам бачив, як Михайло віддав богові душу! Оцією рукою, — Карранті повільно, з напруженням стиснув у кулак свою сильну долоню, — я сам усадив йому ножа між лопатки. Після цього я й утік од партизанів… — він одкинувся на спинку крісла й глянув прямо в очі Зденекові. — Тепер вірите?

— Так чому ж ви нікому не сказали про це?.. Адже націсти добре заплатять за його голову!

— А чим я доведу, що Михайло мертвий?.. Партизани уперто приховують його смерть і продовжують диверсії в Трієсті! Бачите, навіть ви взяли під сумнів мої слова! — Карранті встав, підійшов до Зденека й поклав йому руку на плече — А двісті п'ятдесят тисяч — непогані гроші!.. Коли є голова на плечах, то з ними можна багато чого зробити.

— Чому двісті п'ятдесят тисяч, коли націсти обіцяють удвоє більше? — здивовано спитав Зденек.

Карранті дружньо поплескав його по плечі:

— Я готовий поділитися з вами, дорогий колего!

Зденек схвильовано стиснув ручки крісла.

— Що ви хочете цим сказати?

— Ви коли-небудь грали в любительських спектаклях?

— Ні.

— Тим краще, значить, у вас ще не зіпсований смак. Чи могли б ви на один день стати Михайлом? Слово честі, ви дуже схожі на нього. Адже мені легко встановити цю схожість: я знаю Михайла.

— А що я маю робити? — не зводячи очей з Карранті, видавив Зденек.

— В основному все робитиму я. Ви повинні тільки точно виконувати те, що я вам скажу.

— Що ж робитимете ви?

— Я видам вас націстам.

Зденек насилу перевів подих, хотів запротестувати, але передумав і спитав:

— Як же ви це зробите?..

— Дуже просто. Ви будете йти… ну, припустімо, берегом моря. Я вистежу вас і повідомлю націстів. Для більшої ймовірності вам треба буде… так, ви кого-небудь уб'єте. Потім вас схоплять.

— Навряд чи так легко схопити Михайла! — посміхнувся Зденек. Він починав уже входити в роль.

— Я приведу з собою цілий взвод. Вас це влаштовує?

— Треба стріляти і по наці?

Карранті знову сів у крісло, потарабанив пальцями по столі:

— Ви, звичайно, розумієте, що справа, яку ми затіваємо, зв'язана з великим риском?

— Крім голого риску, я поки що нічого не бачу!

— Постараюсь переконати вас у реальності свого плану. Але для того, щоб здійснити його, треба мати міцні нерви.

— Нерви в мене ідеальні! — самовдоволено посміхнувся Зденек.

— Вірю. Отже, вважатимемо, що ви вже в гестапо.

Зденек слухав, намагаючись не пропустити жодного слова.

— Ви вже знаєте від мене дещо про третю бригаду. Я дам вам додаткові відомості про кожного з партизанів: хто і звідки прийшов, у кого яка вдача. Націсти захочуть вас катувати. Та ви зробите вигляд, що вважаєте гру програною, і погодитеся про все розповісти їм. Коли вони передадуть мені повідомлені вами факти на перевірку, я підтверджу їх достовірність…

— Поки що все гладенько. Тільки навряд чи німці повірять, що Михайло може змалодушничати.

— Я доведу їм, що може. У всякому разі катувати я вас не дам. Тепер далі… Пересвідчившись, що в їхніх руках Михайло, вони винесуть вам смертний вирок. — Карранті пильно глянув на Зденека, та жоден мускул не здригнувся на лиці агента. Це сподобалося Карранті.

— На одній з міських вулиць встановлять шибеницю; потім націсти позганяють на площу всіх мешканців, щоб ті на власні очі побачили, як страчують їхнього улюбленого Михайла. Але страти не буде. Тільки-но прочитають вирок, під'їде есесівський офіцер і повідомить, що одержано наказ відіслати Михайла в Німеччину. Вас поведуть назад у гестапо… А там уже я заберу вас до себе.

— А потім… мені можна буде йти до партизанів.

— Все це я беру на себе.

В очах Зденека раптом майнув сумнів:

— А коли ваш план не вдасться? І націсти все-таки повісять мене?

— Це виключено, колего, — посміхнувся Карранті, — відчуваю, що ваші ідеальні нерви починають здавати…

— Це не нерви, — покрутив головою Зденек, — це просто здоровий глузд.

— Ну що ж, звернімося до голосу розуму. Ви звичайно, розумієте, що я не зміг би довго протриматися в місті, не маючи міцних зв'язків з націстами?..

— Мабуть…

— Вам, очевидно, відомо також, що ряд операцій проти партизанів я здійснюю руками націстів.

Зденек хитнув головою.

— А головне, — начальник тутешнього гестапо Шульц у мене в руках! І він зробить усе, що я зажадаю від нього. Я мушу сказати йому, наприклад, що ви потрібні нашій розвідці. Певен, що він піде на це.

Зденек усе ще вагався, але Карранті бачив, що його вже вдалося переконати.

— Ще одне_ запитання. Останнє, — Зденек допитливо глянув на Карранті. — А чим ви гарантуєте, що не покинете мене напризволяще? Кінець кінцем, яке вам до мене діло: ну, повісять — і повісять!

Карранті вдав, що це питання дуже образило його.

— Коли б я захотів видати ваш труп за труп Михайла, то я б просто застрелив вас у цій кімнаті. Хіба це так важко? Не сумніваюся, що й у вас щодо цього є деякий досвід. Але я гарантую вам життя, бо я відповідаю за нього. Ще одна гарантія: я, а не Шульц, ми, американці, а не німці господарі тут, хоча зовні все нібито інакше. А раз ви досі живі, це лише означає, що я не хочу вашої смерті. Для вас це ясно, пане Зденек? Я не хочу вашої смерті…

Карранті дуже спокійно, навіть методично пояснював Зденеку, що той у його руках і що він, Карранті, міг би вбити його й видати за Михайла, який нібито прийшов розквитатися з ним. До речі, він, Карранті, міг би за одним заходом порішити й з Мазеллі, звинувативши його в тому, що він впустив до нього Михайла й робив спробу допомогти партизанському розвідникові. Карранті говорив, логічно розвиваючи свої думки: він відповідає за життя Зденека, і тому, щоб одержати від німців нагороду, їм обом доведеться затіяти цей маскарад із спійманням Михайла.

— Їй-богу, ви наївна людина! Вас повісять, а мене спитають, де Зденек, якого ми вам послали? Я ж відповідаю за вас головою! Ми зв'язані з вами одним мотузочком! То як? По руках?

Йому вдалося розвіяти сумніви Зденека, який вирішив, що справа тут не в грошах, бо двісті п'ятдесят тисяч марок надто мізерна сума для такого кита, як Чарлз Беннет, і, звичайно, вся ця історія має для Карранті в першу чергу політичне значення: Карранті хотів зломити волю місцевого населення, розвіяти міф про легендарного Михайла, щождо суми, призначеної за голову Михайла, то яка ж рація Карранті відмовлятися від неї, коли ці гроші валяються на вулиці, і їх треба тільки підняти, щоб покласти в кишеню.

Кінець кінцем, Зденек здався, і Карранті запропонував йому прорепетирувати сцену допиту.

— Прекрасно! — вигукнув він, коли «допит» був закінчений, — так само тримайтеся і в гестапо.

— Коли ж ми приступимо до справи? — спитав Зденек.

— Одразу ж. Відкладати — значить рискувати. Вас може хто-небудь побачити.

Зденек підвівся, усім своїм виглядом він виражав готовність.

— З чого почнемо?

— По-перше, вам треба буде змінити зачіску. У вас погане волосся, спробуйте помастити його вазеліном…

І зачешіть назад; лоб має бути відкритим. Ви все знайдете у ванній кімнаті. Потім Мазеллі підшукає для вас німецьку форму. Михайло любив появлятися в Трієсті, вдаючи з себе німця. До речі, а зброя у вас якої системи?

— Парабелум.

— Зійде… Ну, а по-третє, я доручу синьйорові Мазеллі негайно провести вас у порт, скажу йому, що вас цікавлять військові кораблі німців. Він не знає, для чого васприслали до мене.

— А якщо ми наткнемось на фельджандармерію і я не встигну порішити старого?

— З Мазеллі ви можете почувати себе цілком безпечно, — його ніхто не зачепить.

— Коли треба буде стріляти?

— Щоб краще роздивитись порт, ви вийдете за місто й підніметесь на височину… Там ми і знайдемо вас. Стріляйте, тільки-но почуєте наші кроки.

— Мені можна пройти до ванної кімнати? — спитав Зденек.

— Так, будь ласка. Я піду по Мазеллі.

Хвилин через тридцять Зденек у формі німецького офіцера йшов разом з Мазеллі глухими вулицями Трієста.

Старий ледве встигав за Зденеком. Щоб не відстати зід агента, йому доводилося дріботіти за ним по-півнячому, вистрибом. Усю дорогу агент мовчав, не помічаючи Мазеллі. З тих пір як оселився цей американець, з ним, Мазеллі, взагалі перестали рахуватися. Ех, з яким задоволенням прибрав би він Беннета з своєї дороги!

— Поспішайте, синьйоре, поспішайте, — на ходу кинув Зденек. — Час не жде.

— Минулося моє, — уривано зітхнув Мазеллі. — Не ті вже літа в мене, щоб бігати вулицями.

Одначе він прискорив ходу.

В портовій частині міста було безлюдно. Тільки біля гранітного пірса, де в ряд стояли носами до берега військові пароплави, спроквола, ліниво походжали вартові. Берегова охорона… На майдані з'явився чоловік у цивільному. Він підійшов до вартових, фамільярно кивнув їм:

— Як справи, хлопці?

— Та ніби нічого, — відповів високий німець, — вибухів нема, день погожий…

З моря дув теплий вітрець.

Чоловік у цивільному озирнувся і, ставши одразу серйозним, сказав:

— Ось що, хлопці. Я помітив зараз на березі двох підозрілих. Треба їх узяти.

Високий німець посміхнувся:

— Підозрілих тут повне місто!

— Я знаю, що кажу! — твердо вимовив чоловік у цивільному. — Їх треба схопити. Здається, це чимала здобич.

Рябий німець, який, видно, очолював охорону, спитав:

— А чому ми повинні вам вірити?

Карранті — це був він — подав рябому оранжову перепустку, видану йому Шульцом. Німці одразу виструнчились.

— Де вони? — коротко спитав рябий.

— Я проведу вас…

… У Мазеллі був жалюгідний вигляд, коли він видирався на високий пагорб, звідки добре було видно бухту. Він ішов уперед, але раз у раз втрачав рівновагу, задкував, і тоді Зденек підштовхував його. Нарешті Мазеллі, важко відсапуючись, зупинився:

— Може, ви зійдете на гору без мене, а я зачекаю вас унизу?

— Ні, синьйоре, мені потрібні будуть ваші пояснення, — похмуро кинув агент.

Мазеллі знову почав дертися вгору. В цей час унизу загупали чиїсь кроки. Почувши їх, Зденек вийняв з кишені парабелум, не поспішаючи звів його, прицілився і випустив у потилицю Мазеллі одну за одною дві кулі. Той по інерції ступив уперед, до шпиля пагорба, на соту частку секунди завмер, ніби роздумуючи, чи стояти, чи зробити ще один крок, і ниць упав на землю.

Підбігши до нього, Зденек для певності всадив у труп ще кілька куль. Але тут підоспіла берегова охорона, і Зденек почув різкий голос Карранті: «Взяти!» Вія оглянувся на голос. Обличчя Зденека взялося гнівом і здивуванням:

— Так ось він де, зрадник! — І, продовжуючи гру, Зденек плюнув Карранті в обличчя. Все йшло як по писаному. От тільки з плювком Зденек переборщив… Карранті поморщився.

Зденек спробував відстрілюватись, та виявилося, що магазин його пістолета порожній. Тоді він у відчаї швиргонув пістолет у солдата, який кинувся на нього. Важкий парабелум влучив націстові в перенісся; солдат застогнав і повалився. Але хтось одразу ж оглушив Зденека прикладом автомата; він, охнувши, схопився за голову… «Що ж, — майнула думка, — Карранті робить усе як слід… Одначе нелегко грати роль Михайла».

В гестапо Карранті пізнав у затриманому Михайла й домовився з Шульцом, що той принесе йому протокол допиту. Зденека хутко привели до пам'яті, й він почав поводитися так, як учив його Карранті.

Стомлений кровопролитною війною, байдужий до всього на світі, зрозумівши, що партизани протримаються недовго, що дальший опір безглуздий, мнимий Михайло розкрив націстам усе, що знав, про партизанів. При цьому він тримався мужньо, з гідністю, не як зрадник, а як лицар, що визнав себе переможеним.

Націстів його поведінка явно спантеличила: не цього чекали вони під Михайла. І Шульц, прийшовши до Карранті, під час їхньої розмови тримався дуже насторожено.

Ознайомившись з свідченнями заарештованого, Карранті авторитетно заявив, що всі вони відповідають істині.

— А ви певні, пане Карранті, що цей суб'єкт і є Михайло? — спитав Шульц.

— Ви думаєте, що я вас обманюю? — з погрозою в голосі вимовив Карранті.

— О, ні… Але ви могли помилитися…

— Ви прекрасно розумієте, що помилитися я не міг. Я добре знаю Михайла. Це він.

— А я собі не таким його уявляв, — з сумнівом покрутив головою Шульц. — Найбільше дивує те, що він вважає справу партизанів програною!.. І це в той час, коли російська армія здобуває на сході перемоги!.. — Шульц спохватився й додав: — Тимчасові, звісно, ми ще відкинемо їх далеко назад…

— А чому ви думаєте, що Михайло цього не відчуває?

— Тому, що всі росіяни — фанатики… Вони й воюють, як фанатики. І Михайло б не здався нам живим. — Шульц помовчав: — Та ви тільки погляньте йому в очі. Це ж очі злочинця, а не героя!

Карранті посміхнувся:

— А хіба для вас він не злочинець?

— Ну-у… злочинець.

— Тим-то його очі й не подобаються вам.

— Але ж я вмію бути об'єктивним…

— Ні, ви не хочете бути об'єктивним! — відказав Карранті. — А з точки зору міської голоти, він — герой, і в нього гарні чорні очі…

Розмова Шульца й Беннета нагадувала своєрідний торг; Беннет пробував підсунути начальникові гестапо підгнилий товар, а той вагався: чи варто йому платити за цей товар ту високу ціну, яка була встановлена німцями, чи розумнішим буде відмовитись од нього.

— Мене цікавить ще одне питання, — закурюючи і пропонуючи сигарету Карранті, заговорив Шульц, — як Мазеллі зустрівся з Михайлом?

— Мазеллі?..

— Так, Мазеллі… Мене бентежить усе це тому, що Мазеллі… кгм… наш агент.

— А що на це питання відповів вам заарештований? — нічим не виказуючи свого здивування, спитав Карранті.

— Відповів дивно… Нібито партизани одержували від Мазеллі необхідні відомості…

— Що ж у цьому дивного?

Дивне те, що покійний Мазеллі працював на партизанів….

— А ви певні, що він не працював на них?

— Абсолютно певен.

— Підстави?..

— Він особисто виказував нам агентів партизанів.

— Про це знали партизани?

— Про те, що їхні агенти схоплені гестапо?

— Ні, про те, що їхніх агентів виказує в Трієсті Мазеллі?

— Не знаю.

— Так ось: коли б партизани знали що Мазеллі видає їхніх агентів, то його давно не було б у живих… Зачекайте-но… Ми, здається, натрапили на вірний слід…

Ну звичайно! Партизани могли дізнатися, що Мазеллі веде подвійну гру, і вирішили покінчити з ним. Ви ж знаєте, як вони поводяться із зрадниками.

— Невже ви серйозно думаєте, що Мазеллі був заодно з партизанами під самим моїм носом?

— А чого б і ні?.. Старий, видно, працював чисто… — недовір'я не зникло з обличчя Шульца й тоді, коли Карранті, підійшовши до нього, тихенько сказав:

— Мені доводиться відкрити вам один секрет… Мазеллі вів потаємну гру!..

— Яку ж іще? — вигукнув Шульц. Він відчував себе остаточно збитим з пантелику.

— Ви, звичайно, не могли знати, що Мазеллі є резидентом американської розвідки в Трієсті.

— Цього не може бути!

— Може. А інакше, як би я опинився в нього?.. Ви над цим не подумали?..

— Хай йому дідько! Чекайте-но: а він знав, що партизани розшукують вас?

— Мабуть, знав.

— Але чому ж тоді він не передав партизанам, що ви перебуваєте в нього?

— Не знаю… Очевидно, з тієї простої причини, що він особисто відповідав за моє життя. Адже він працював і на нас…

— А ви догадувалися, що він зв'язаний з партизанами?..

— Деякі здогади, звичайно, були. Але старий умів замітати сліди.

Шульц замислився. Доводи Карранті були вагомі. Та й не буде ж він обманювати їх! Хіба ж не він виказав їм Марту Кобилі, Ніколича та багатьох інших агентів партизанів? Це досвідчений розвідник, на нього можна покластися.

Треба буде, до речі, допитатися в Михайла, чому він убив Мазеллі? Поки що він відповідає на це питання плутано.

— Гм… — Шульц знизав плечима, — усе підозріло збігається!

— А чому це вас так хвилює?

— Чому?.. Бачте, мені в цьому місті багатьох доводиться допитувати. Але навіть під тортурами вони не виказували своїх спільників. Вони мовчки здихали. Найбезстрашнішим у них вважався Михайло. І раптом він узяв та й розкрив нам усі свої карти.

— Коли я був у бригаді, — неквапливо почав Карранті, спокійно поплескуючи долонею по підлокітнику крісла, — то чув там одне досить дотепне російське прислів'я: «Страх має великі очі». І зараз, слухаючи, як ви вихваляєте Михайла, я згадав це прислів'я… Чому ви так боїтеся його? І навіть зводите в ранг легендарних героїв. Адже він, по суті, тільки те й робив, що пробирався в будинки, зайняті німцями, залишав там вибухівку і безкарно втікав. Йому щастило не тільки тому, що він сміливий і невловимий, але й тому, що ви погано працюєте. Ви перебільшуєте його хоробрість і силу. А такі, здебільшого, й розкисають при першому ж провалі. Не він сам налякав вас, а гуркіт вибухів у Трієсті. Ви кажете, що росіяни фанатики? Так. Але ж не всі? І чому б Михайлові не визнати дальшу боротьбу безнадійною… Від російської армії вони ізольовані. А в партизанському з'єднанні в них немало ворогів, їм доводиться боротися на два фронти. А це вимотує.

— Але ж він знає, що його повісять.

— А йому тепер байдуже. Взагалі робіть з ним, що завгодно. Я більше не вмовлятиму вас.

Шульц підвівся з місця. Що ж, Карранті по-своєму має рацію. Чи не занадто вони й справді роздули всю цю історію з Михайлом?.. Адже це правда, що досі гестапо працювало вкрай погано.

Зараз же Шульцу траплялася пагода довести, що гестапівці не сидять склавши руки. Кінець кінцем, ким би не був спійманий ними Михайло, Шульц, повісивши його, нічого не втрачає. Навпаки, цією стратою він зламає дух міської голоти. Пора вже, нарешті, розвіяти міф про невловимого партизана!

На всякий випадок Шульц, виходячи, спитав:

— А що, як ми завербуємо Михайла?

— Навіщо?.. Все, що могли, ви з нього витягли. А посилати його знову до партизанів небезпечно. Вони зрозуміють.

Страта Михайла була призначена на наступний день, о дванадцятій годині, на майдані віа Гранде.

Ще зранку націсти заходилися зганяти на майдан усіх мешканців міста. Незабаром весь майдан був заповнений. Дахи будинків обліпили хлопчаки, одягнуті в мальовниче лахміття.

Шибениця, споруджена на високому помості, щоб усі бачили, як відбудеться страта, була оточена двома рядами есесівців: вони стояли лицем до натовпу, тримаючи автомати напоготові.

В цей день у місті було подвоєно патрулі. Трієст, за висловом Шульца, «замкнули на замок», щоб партизани не змогли перешкодити страті.

Без п'яти хвилин дванадцять на майдан з гуркотом в'їхало кілька автомашин, з яких висипали озброєні солдати; розштовхуючи людей прикладами автоматів, вони проклали в натовпі довгий, вузький коридор, по якому пройшли спочатку гестапівці, потім Шульц у супроводі ад'ютанта й, нарешті, заарештований. Він ішов повільно, гордо звівши голову. Побачивши його, натовп подався був уперед, але, наткнувшись на есесівський заслон, знову відкотився, схвильовано загув…

«Скоріше б кінчалася ця комедія», гидливо подумав Зденек, позираючи на людей, прислухаючись до їхніх співчутливих голосів… Зненацька небо над майданом забіліло від листівок: вони кружляли в повітрі, плавно опускалися на натовп. Один з гестапівців, що йшов поруч з Михайлом, схопив листівку, розгорнув її. Зденек з цікавістю заглянув краєчком ока в листівку. «Не бійся, Михайле!» прочитав він.

Кілька листівок передали Шульцу. Він перебіг очима написи, придумані хлопчаками: «Ми тебе не забудемо, Михайле!», «Хай живе Михайло!», «Ми будемо такими, як ти!»

Шульц позеленів од люті.

— Стріляйте! — вигукнув він, тупаючи ногами. — Стріляйте в цих шибеників!

Гестапівці дали по дахах кілька черг з автоматів. З дахів доносилися свист і лайка хлопчаків, хтось пронизливо крикнув, цей крик змішався з криками людей, що були на майдані. Натовп захвилювався, жінки кинулися в під'їзди навколишніх будинків… Хлопців з дахів наче вітром здуло. Лише біля однієї з ринв повисла вниз тоненька мертва дитяча рука.

Зденек лишався байдужим до всього, що відбувалося довкола. «Швидше б кінець», знову подумав він, наближаючись до шибениці, його підштовхнули ззаду, і він зійшов на поміст. «Усе йде, як задумано… Зараз мені зв'яжуть руки…» йому зв'язали руки.

«Отже… Залишається тільки зачитати вирок… І все!» Зачитали вирок.

«Тепер усе гаразд… Ах так, мені ж потрібно ще_ піднятися на цю високу табуретку… Ну от, ритуал закінчено повністю… я, здається, поводився не так уже й погано… Зараз он з-за того будинку виїде машина… ні, мабуть, мотоцикл… З нього зійде есесівець, вручить Шульцові депешу, і я врятований… Швидше б закінчувалася ця безглузда комедія! Огидно бачити очі цих людей, сповнених скорботи й співчуття!.. Перестріляти б їх усіх! Усі вони заодно з Михайлом. Ну та я запам'ятаю їх… Запам'ятаю!»

Тут він помітив, що один з гестапівців, довготелесий, з засученими рукавами, що оголювали волохаті руки, підносить до його голови зашморг.

«Що це? — захвилювався Зденек, з тривогою позираючи довкола. — Про це ми не домовлялися. Навіщо це їм знадобилося? Для повноти ефекту? Ні, тут щось не те! Де ж ця людина, чому вона не приїжджає? Ідіоти, чого вони зарепетували! Можна подумати, що мене й справді… Чекайте ж!»

У Зденека від жаху побільшали очі, він хотів крикнути щось, але довготелесий гестапівець, накинувши на нього петлю, спітнілою долонею затиснув Зденеку рот. Шульц махнув рукою, з-під ніг Зденека вирвали табуретку, й тієї ж миті в місті пролунав оглушливий вибух такої сили, що люди на площі відчули, як здригнулася під їхніми ногами земля. Задзвеніли сотні шибок, що повилітали від могутньої вибухової хвилі. Спочатку ніхто не міг зрозуміти, де саме стався вибух, і натовп на мить завмер, а потім хлинув у напрямі до фашистської казарми. Майдан спустів. Тільки труп Зденека погойдувався під охороною двох есесівців. Решта націстів, змішавшись з натовпом, кинулися до місця вибуху.

Карранті був розлютований нахабством партизанів. Серед білого дня під самим носом у гітлерівців висадити в повітря велетенську казарму! Це був нечувано зухвалий виклик!

Цей вибух дуже пошкодив і Шульцу — «міф» про Михайла жив і далі.

Треба сказати, що Шульц після довгих роздумів остаточно прийшов до висновку, що вішає не знаменитого партизанського розвідника, ім'я якого гримить по всьому Адріатичному узбережжю.

Щоправда, багато дечого говорило про те, що вони повісили людину, яка мала відношення до партизанів. Слова повішеного, що він їх викрикнув Карранті перед тим, як його схопили, і про які охоронники доповіли як про «загадкові», для Шульца зовсім не були загадковими і лише підтверджували, що перед ним особа, яка знала Карранті по бригаді. Досить правдоподібно пояснив затриманий наприкінці допиту й причини, через які він стріляв у Мазеллі: він сказав, що дістав наказ із штабу бригади розстріляти італійця за зраду, зустрівся з ним у торговельному кварталі й попросив старого провести його у військовий порт.

Може, це був звичайний партизан, який видав себе за Михайла? Ні, навряд… Тут явна, хоча й не зовсім зрозуміла, підтасовка карт. Та не будеш же говорити про свої сумніви Карранті — американському розвідникові, який встиг уже обвести Шульца навколо пальця. Росіяни перемагали на сході; союзники, налякані російським наступом, загрожували з заходу; ось-ось відкриється другий фронт. З Карранті доводилося жити в згоді.

Після довгих роздумів Шульц заспокоїв себе тим, що за всяких обставин страта відіграє позитивну роль — населення міста буде приголомшене мнимою загибеллю Михайла.

І ось вибух зірвав задум Шульца…

Карранті перебрався в розкішні покої Мазеллі. Тепер у всіх кімнатах, особливо у вітальні, стало просторо, і вона більше не нагадувала комісійну крамницю, захаращену всілякими рідкісними речами, а стала схожою на дорогий номер готелю в південних штатах Америки.

Вечірні відвідини клієнтів і «вечори кохання» в будинку Мазеллі припинилися. Це не викликало здивування: не стало господаря.

Карранті вирішив залишити при собі лише покоївку Анну. Вона, як пересвідчився американець, уміла тримати язик за зубами й, крім того, знала, кого впускати до нього, а кому не відчиняти дверей.

Вдало проведена операція дала Карранті чималі гроші. Він відчув себе вільніше. Справи його посувалися добре.

Якось уночі в приймальні різко задеренчав дзвінок. Карранті викликав до себе Анну.

— Поглянь-но, хто там, — наказав він.

Дзвонили не так, як звичайно. «Хто ж це може бути?» в тривозі подумав Карранті. Анна в туфлях на босу ногу пробігла по коридору; лунко стукаючи каблуками по холодних мармурових сходинах, вона спустилася вниз і, добігши до дверей, злякано спитала:

— Хто там? Що вам потрібно?

Замість відповіді, у вузеньку щілину, яка служила для передачі листів, всунули маленький конверт. Покоївка була так налякана, що спочатку не наважилася на віть доторкнутися до нього. Та потім, зібравшись з духом, простягла руку, схопила конверт і побігла назад, до Карранті.

Він встиг уже одягтися і перехопив покоївку в вітальні.

— Що? — спитав коротко.

Жінка мовчки подала йому конверт. Карранті вихопив конверт з її рук, розпечатав, прочитав записку. Лице в нього зблідло, він закусив верхню губу.

— Я повинен піти, — промовив Карранті. — Може статися, що я повернусь дуже пізно. Двері нікому не відчиняй.

Карранті вийшов через чорний хід. Опинившись на вулиці, він повернув праворуч і квапливо подався нагору по віа Фортуна.

Добравшись до північної частини міста, Карранті зупинився біля довгого одноповерхового цегляного будинку, що правив колись, очевидно, за продовольчий склад, вийняв свій портсигар і закурив сигарету. З темряви вийшов молодий чолов'яга в чорному лискучому дощовику.

— Чого це вам не спиться вночі? — спитав він по-німецьки.

— Страждаю безсонням! — по-англійськи відповів Карранті.

— Все гаразд! — посміхнувся молодий чоловік, також перейшовши на англійську мову. — Ходімо.

Вони звернули за ріг. Молодий чоловік штовхнув плечем масивні старі ворота. В занедбаному саду стояв темного кольору лімузин.

— Сідайте, — запропонував чолов'яга. — І пробачте, що сам не зайшов до вас: у вас могли бути сторонні.

Ледве встиг Карранті влізти в машину, як вона рвонулася вперед. Виїхавши на вулицю, машина помчала не по шосе, а путівцем. Німці ним ніколи не їздили, тому він не контролювався партизанами. Дорога вела в напрямі Італії. Молодого чоловіка, що так хвацько керував машиною, Карранті не знав і вирішив не встрявати в розмову з ним. Дорога видалась йому довгою і втомлюючою.

Вдалині, збоку, мигтіли обриси одноповерхових кам'яних будинків з пласкими дахами; вони зникали, і знову тяглися пустинні пагорби… Так вони їхали близько двох годин. На розвилці доріг їх зупинив італійський патруль. Молодий чоловік назвав пароль, і італійці пропустили машину. Дорога стала нерівною, але молодий чоловік вів машину так само швидко. Стрілка спідометра тремтіла, наближаючись до сорока миль. Невдовзі почався узвіз, а ще за годину з чвертю машина стрімко помчала вниз. Вітер свистів у вухах Карранті. Тримаючись обома руками за спинку переднього сидіння, Карранті напружено дивився на дорогу. Попереду замерехтів вогник. Машина різко загальмувала за два метри від шлагбаума. Знову до них підійшли італійці, і знову молодий чоловік назвав той же пароль. Переїхавши через залізничне полотно, вони вихопились на гладенький, вторований шлях. Стрілка спідометра міцно закріпилася на 70 милях. Погода стояла тиха, а за вікнами машини, здавалося, свистів і шаленів вітер. Промайнули будинки. Було таке відчуття, ніби машина просувається велетенськими, але в той же час плавними стрибками. Ось вона пірнула поміж двох прямовисних скель і вихопилась на пустинний берег моря. Водій зменшив швидкість, і машина підкотила майже до самої води. Молодий чоловік квапливо вийшов з машини.

— Прошу за мною!

Біля самого берега погойдувався на хвилях торпедний катер, на якому їх чекали два матроси в американській формі. Молодий чоловік спритно скочив на борт катера і простяг руку Карранті. Але той не прийняв руки: він теж умів стрибати.

Карранті стримано привітався з матросами. До стерна катера став його провідник. Заторохтів мотор, катер полинув по невеличких хвилях. Ніс катера здибився, Карранті обдало бризками солоної морської води.

— Тримайтесь! — крізь рев мотора крикнув до нього стерничий.

«Непогано вишколений! Даремно тільки хизується, — подумав Карранті, придивляючись до свого супутника. Він, очевидно, пройшов ту саму школу, що й Карранті. — Мабуть, уміє надвлучно стріляти й носити фрак…

Цікаво, як би він тримався, коли б йому довелося зіткнутися з Михайлом?»

Коли вони від'їхали далеко від берега, молодий чоловік вимкнув мотор. Ніс катера нахилився і торкнувся води. Поблизу почувся дзвін, і катер повернув туди.

Незабаром Карранті побачив горб підводного човна, що виступав із води.

— Прийміть на борт! — вигукнув провідник. Він знову першим опинився на борту, знову простяг Карранті руку, та Карранті й на цей раз обійшовся без його допомоги.

— Прошу вниз! — зупинившись біля піднятого ковпака люка, сказав провідник. Карранті почав сходити вниз по вертикальному трапу. Провідник фамільярно гукнув йому вслід:

— Бажаю удачі!

Карранті йшов коридорами човна, й матроси, на мить одірвавшись від своїх справ, проводжали його цікавими поглядами. Адже це через нього їм довелося зробити небезпечну вилазку, припливти сюди з самого півдня Італії…

Пробираючись до кают-компанії, Карранті виразно пригадав віллу у Флоріді. Тоді Карранті зрозумів, що він уже не належить сам собі… Таке ж саме почуття оволоділо ним і зараз.

Ось і двері кают-компанії. Карранті зупинився, постукав, йому відчинив сам капітан. Та Карранті не звернув на нього уваги. Погляд його зупинився на огрядному чоловікові, який погойдувався в плетеному кріслі-качалці. Чоловік був у світлому костюмі. Груди й лице його закривала газета, яку він читав, і Карранті бачив лише широкі штани, світлі легкі туфлі й тонкі шкарпетки в дрібну зірочку. Капітан вийшов і причинив за собою двері. Карранті й далі стояв нерухомо, чекаючи на запрошення.

— Сідайте! — почув він низький дзвінкий голос.

Карранті мовчки підійшов до столу, на якому стояли сифон з содовою водою і недопита пляшка віскі, й сів напроти огрядного чоловіка. Той склав газету, кинув її на розкладний диван. Тільки тепер Карранті розгледів його лице. Він швидко встав і шанобливо виструнчився перед товстуном у качалці. Це був один із видатних радників «шістдесяти сімей», Гаррі Стоун. На Уолл-стріті всі називали його «людиною, яка робить погоду», або «бюро погоди». Ліва частина обличчя Стоуна була паралізована, глибока зморшка викривляла лівий куток великого рота, що надавало обличчю виразу гидливості.

— Сідайте ж! — знову пролунав його голос.

Карранті сів.

Стоун перестав погойдуватись, подався вперед і сперся руками на стіл. Він дивився на Карранті так, ніби хотів як слід розгледіти не тільки його обличчя, а й душу.

— Ви знаєте, чого я вирушив у цю подорож? — спитав він.

— Ні, шеф.

— То знайте: для того, щоб зустрітися тут з вами, мені довелося обігнути весь італійський чобіт!

— Так, шеф.

— І сподіваюсь, ви розумієте, наскільки серйозні справи, що змусили мене…

— Так, шеф.

— Ось що, Чарлз. Нас цікавить доля Трієста…

— Розумію, шеф.

— Ні, Чарлз, — байдуже і ніби стомлено махнув рукою Стоун. — Ви цього не розумієте! Не заважайте мені говорити, слухайте уважно… Колись ви дивилися на речі значно ширше, ніж тепер. Та, очевидно, обстановка в Трієсті впливає на вас несприятливо. Слухайте, Чарлз. Нам не можна втрачати Трієст. Втрачаючи його, ми втрачаємо велику військово-морську базу.

— В Трієсті дуже важко працювати, шеф.

— Тому-то ми й послали туди саме вас, Чарлз.

— Дякую, сер.

— Рано дякувати, голубе. Ви не виправдали нашого довір'я, — несподівано сказав Стоун.

Карранті схопився.

— Сідайте!

Стоун вийняв з бокової кишені газету й подав її Карранті:

— Що все це значить?

Карранті мовчки розгорнув газету. Це був номер «Іль Пікколо», де під галасливим заголовком докладно, з фотоілюстраціями розписувалась історія смерті Мазеллі й спіймання Михайла.

— Скільки ви заробили на цій комедії? — презирливо поморщившись, спитав Стоун.

— За голову Михайла було обіцяно п'ятсот тисяч марок.

— Але ж ви самі не вірите, що повішений — Михайло.

— У мене є підстави…

— А в мене немає ніяких підстав, — перебив його Стоун. — Ви повісили нашого агента Зденека, заспокоїли цим націстів і дали можливість справжньому Михайлові безкарно господарювати в місті. Пожалували й накоїли лиха!..

— Це не зовсім так. Вам, сер, я можу розповісти все…

— Зобов'язані, — похмуро буркнув Стоун.

— Коли я побачив Зденека, я вирішив скористатися з того, що він схожий на горезвісного Михайла.

— А це доконче було потрібно?

— Страта Михайла мала залякати міське населення, зламати, підірвати його дух. А справжнього Михайла нам нічого боятися. Він убитий.

— Дурниці.

— Але ж я сам його вбив!

— То якого ж ви дідька мовчали раніше? Дурниці, Чарлз, усе це дурниці. Я, може, й повірив би вам, коли б вибухи в Трієсті припинилися. Але ж вони все ще лунають. Михайло живий, він діє! Справа однак не тільки в Михайлові, Чарлз. Захопившись дрібницями, ви забули про нашу основну мету! Те, що відбувається зараз на сході, Чарлз, це тільки гра в війну. Через рік ця гра благополучно скінчиться, і ми почнемо готуватися до справжньої війни, яка й вирішить долю планети. А для того, щоб майбутня війна закінчилася на нашу користь, нам треба створити цілі сузір'я військових баз. Однією з найважливіших баз є Трієст.

Стоун помовчав.

— Тепер, сподіваюсь, ви розумієте, що час уже облишити дрібні інтрижки, якими ви займаєтесь у Трієсті, і почати по-справжньому діяти. Чиїм би не був Трієст, він повинен бути нашим. Підкуповуйте всіх, кого тільки можна. І не забувайте, що ваші американські покровителі встократ багатші, ніж ті, хто заплатив вам гроші за голову нікчемного пройдисвіта. Ви можете розраховувати на нашу щедрість, але пам'ятайте, що ми не любимо кидати долари на вітер. Ви зрозуміли мене, Чарлз?

— Так, сер.

— Висновок з цього?..

— Не зариватися.

Стоун спідлоба схвально поглянув на Карранті, але сказав з попередньою суворістю:

— Це вже, до речі, не перший агент, якого ви відправляєте на той світ. Пригадайте історію з «номером двадцять третім». Цього всього досить, щоб посваритися з вами. Ви уявляєте, звичайно, чим це вам загрожує? — Стоун раптом посміхнувся. — Але, відверто кажучи, мені подобається, що ви вмієте робити гроші. Правда, коли б я зараз не збільшив утроє вам гонорар, то не був би певен, що ви працюватимете на нас, а не на себе. Вчинки свої треба вміти виправдувати, голубе, тому що боротьба за гроші має свої закони, і закони ці вимагають принаймні ілюзії безкорисливості. Чого, крім грошей, досягли ви цією бутафорською стратою? Ви хотіли позбутися Михайла, ви вішаєте мнимого Михайла, щоб зламати дух голоти, яка все ще бореться, а голота не вірить вам, бо Михайло і далі висаджує в повітря будинки. Та коли навіть і не Михайло — хіба не все одно… Розмаху побільше, розмаху!.. Не забувайте, що в партизанських штабах є наші люди. А втім, це для вас не новина… Вам потрібні зараз гроші, Чарлз?

— Ні, шеф.

— Ви задоволені ІІІульцом?

— Він бездарний.

— Гаразд, я подбаю, щоб у Трієст послали дивізію відбірних націстів для боротьби з партизанами. Це трохи полегшить вашу роботу.

— Дякую, шеф.

— Як обслуговують вас наші агенти?

— Не нарікаю, шеф.

— Ви знайдете дорогу назад у Трієст?

— Так, шеф.

— Бажаю удачі! — сказав Стоун, підводячись з плетеної качалки.

— Дякую, шеф. Вважайте, що Трієст у вашій кишені!

— Амінь! — посміхнувся, нарешті, Стоун.

Прощаючись, він удостоїв Карранті рукостискання. Коли Карранті вийшов на борт підводного човна, починало розвиднятися.

— Підвезти вас? — запропонував уже знайомий йому провідник.

— Дякую, — гордовито посміхнувся Карранті, — я сам.

Скочивши в катер, він став до стерна і, зачекавши, поки матроси віддадуть кінці, включив мотор. Катер рвонувся вперед, мов розлючений гусак, що, розправивши крила, напівбіжить, напівлетить по воді… Раптом Карранті побачив, що від берега одірвався ще один катер і помчав, полетів хвилями їм назустріч… Карранті трохи зменшив швидкість, щоб розгледіти, хто ще прибув до Стоуна… Та зустрічний катер майнув з такою швидкістю, що Карранті ледве встиг помітити двох пасажирів, одягнених чи то в німецьку, чи в італійську військову форму. «Зараз Стоун, — з посмішкою подумав Карранті, — створить для них ілюзію безкорисливості. Ну, звичайно ж, він приїхав сюди не тільки для того, щоб зустрітися зі мною! Було б смішно, коли б Стоун тільки з-за мене обігнув італійський чобіт! Ні, тут справа серйозніша…»

Діставшись до берега, Карранті сів за кермо лімузина, що чекав його, й опівдні приїхав у Трієст. Машину він завів прямо в двір свого будинку і, як завжди, піднявся нагору через чорний хід.

Перше, що йому хотілося, — це відпочити, а потім уже почати діяти.

РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ

Земля одягала своє весняне вбрання, подібне до святкового вбрання злидаря, сотні разів праного, із слідами ретельного прасування…

Вдень стояла спека; а зараз тіні стали м'якими, сонце неначе прохололо; його лагідне, тепле проміння падало навскіс, спокійно освітлюючи обрідні, та все-таки по-весняному свіжі пагінці кущів. На схилі гори сільська молодь, розділившись на пари, танцювала болгарський танець. Вітер то відносив десь звуки старого акордеона, то вони долинали знову. Музикант, очевидно, був самоуком, він безбожно перебріхував мелодію. Але молодь не звертала на те уваги, їй хотілося танцювати. Дівчата були в яскравому барвистому одязі, а юнаки в світлих вишитих сорочках.

Мехті, діставши чергове завдання, пішов із своїми друзями в Трієст. Він затримався на мить, поглянув у далечінь. На фоні мовчазних зелених ялин чітко окреслювались крихітні постаті танцюючих. Мехті хотів покликати Васю й Анжеліку, що далеко відстали од нього, але передумав.

Щоб не привертати до себе уваги каральних загонів, які гасали повсюди, Мехті вирядився в костюм мандрівного художника, прихопив з собою етюдник. У призначеному місці він мав залишити все це і, переодягнувшись, іти в Трієст.

З-за пагорба виглянула уся в цвіту лісова яблуня, — вона самотньо росла серед молодих дубів, на гілках яких уже з'явилися перші крихітні блідозелені листочки. Мехті замилувався ніжними переливами барв… У яблуні перехід від білого кольору до світлорожевого майже не помітний, і, можливо, тому пелюстки здаються ефірними… Мехті постояв мить, зітхнув: треба було йти далі.

А Вася й Анжеліка весело гомоніли всю дорогу, сміялися, потім почали сперечатися: хто безпомилково визначить, яке дерево цвіте попереду. Тричі виграла Анжеліка, разів десять — Вася.

— Яблуня! Дика яблуня! — вигукнула Анжеліка й кинулася бігти вперед.

Вона бігла легко, але Вася не відставав од неї. Хлопець не гірше ніж Анжеліка навчився видиратися на гори. Ось він уже поруч з нею, простягає до неї руку, але вона вислизає від нього. Щоки в обох розчервонілися, очі горять… Вони зупиняються в кущах ялівцю. Перед ними хирляве невисоке дерево.

— Знову помилилася! — посміхається Вася і з виглядом знавця хитає головою. — Це не яблуня, а звичайнісінька груша. До того ж дика.

— Але чому груша? — протестує Анжеліка. — Я не згодна; це яблуня.

— Від того, що ти не згодна, яблука на ній все одно не виростуть! А виростуть груші — дрібні, кислі, справжнісінькі дикі груші! Бачиш, які квіти? Наче у вишні — білі, з дрібними пелюстками; і гілки сукуватіші, ніж у яблуні.

Анжеліка мовчить. Нарешті, зазнавши чергової поразки, весело заявляє.

— Ти справжній спеціаліст, Васю! Тобі б агрономом бути, — вона дивиться вперед на дорогу й квапить свого товариша. — Ходімо, Васю.

— Васильку, а не Васю! — посміхаючись, поправляє Вася і прискорює ходу.

Вздовж дороги ростуть горіхові дерева, стрункі, пишні каштани. Мехті не траплялося раніше бачити, як цвіте каштан. Він зупинився під крислатим деревом, подивився вгору. Ось хто по-справжньому святкував весну. Поміж молодим, лапатим листям біліла сила-силенна квіток. Вони були схожі на білі точені свічки. Каштан гордо пишався серед маслин і благородних лаврів.

З гір упали на землю довгі тіні. Замерехтіли перші зорі, і чим густішим ставав морок, тим яскравіше вирізнялися вони на чистому, безхмарному небі. Зорі висіли низько над землею. Здавалося, що варто лише видертись на шпиль гори і дістанеш он ту, крайню зірку…

— Знаєш, Анжеліко… — сказав Вася. — Після того, як у мене взяли кров для Мехті, я відчув себе щасливим… А ти зробила мене остаточно щасливим!

Анжеліка мовчала, напружено вдивляючись уперед: вона боялася випустити з поля зору силует Мехті, що маячив попереду. Та Мехті незабаром зник у густіючих сутінках. Анжеліка обернулася до Васі:

— Васю… не треба про це. Тобі просто здалося…

Проте Васю можна було переконати в чому завгодно, але не в тому, що Анжеліка не кохає його. Надто вже тісно переплелися їхні долі.

— Ти ж любиш мене, Анжеліко?

— Не говори так! — благала дівчина.

— Ні, говоритиму! Я не хочу, щоб ти мучилась. Я й сам втратив розум!..

А Анжеліку мучило саме те, що Вася нічого не хотів зрозуміти! Звичайно, він дорогий Анжеліці, так само дорогий, як і Михайло. І коли б з Васею щось трапилося, вона, мабуть, померла б з горя. Та це зовсім не те, про що він мріє. Однак Анжеліка не могла пояснити цього Васі й лише зітхнула. А Вася говорив тихо, натхненно:

— Пам'ятаю, коли я був піонером, ми влітку кожного дня ходили з хлопцями в ліс. А який ліс, Анжеліко! Там у нас була гойдалка, висока-висока. Бувало відштовхнешся з усієї сили й шугонеш під саме небо! А коли летиш униз, то здається, що під ногами нема ніякої опори! Мелькають дерева, а ти летиш, летиш, аж серце тьохкає! Ковзне над землею гойдалка, шугоне вгору, застигне на мить. Земля десь далеко внизу. Спокійно пасеться худоба. Потім знову летиш униз, і знову тьохкає серце! — Вася зачекав трохи й майже пошепки додав: — Так само тьохкає серце, коли я бачу тебе, Анжеліко. Сто разів на день побачу — сто разів тьохне. А в тебе… теж?

— Васю, — тихо, майже благально сказала Анжеліка. — Не треба про це. Війна ж, Васю!

— То й хай собі війна! Ми ж люди, Анжеліко! Ось порішимо фашистів і одружимося. Звичайно, для цього потрібно спочатку залишитися живими. Та навіть якщо й помремо… Прикро ж померти, не знаючи, що тебе кохають!

А Анжеліка раптом виразно уявила собі вулиці Трієста, де за кожним рогом чигає на них смерть. 1 вона, й Вася не раз бачили закатованих, повішених німцями людей. Вася знає, що його жде. І все-таки він рветься в бій. Сміливий, відвертий, чистосердечний юнак! І кохає він чисто й трохи наївно. Як він сказав? «Мелькають дерева, а ти летиш, летиш, аж серце тьохкає…» І він же не просить кохання, а просто вірить у нього, як вірить у все хороше, світле, як вірить у перемогу. Вася, Вася, він увесь як привільна російська пісня, така задушевна, людяна… Й Анжеліка любить слухати цю пісню. Та чи любить вона Васю?.. Ні, Анжеліка не може назвати коханням свої відносини з ним. Вася сказав їй, що кохає, але ніяким новим почуттям до нього не сповнилось її серце. Більше того, Вася говорив, а вона тільки й думала про те, що за кілька кроків од неї, попереду, йде людина, при згадці про яку серце її завжди захлюпує тепла хвиля. Та не варто про це думати. Їхнє життя суворе — ось і зараз перед очима стоять ці гори, шибениці в містах, дула автоматів. Смерть… смерть. Серце стискається, стискається… Острах за друзів, за себе! А ти нічим не виказуєш свого остраху, сміливо йдеш уперед, і поруч з тобою — Друг… Вася — друг. На кожному кроці на нього чигає смерть. І поки смерть поруч, Васі не треба знати, що йому не відповідають таким же коханням. Хай він залишається впевнений у своєму щасті, і хай окриляє його ця любов… Попереду ще стільки боїв.

Вона ласкаво взяла Васю під руку, навіть не усвідомлюючи всієї величі щойно прийнятого нею рішення.

Мехті, чекаючи своїх товаришів, сидів на камені й закаблуком неоковирного черевика копирсав землю. Поглянувши на Анжеліку й Васю, він трохи спохмурнів. Щось не сподобалося йому в їх настрої, — якісь незвичайні вони…

— Ви знаєте, чого ми йдемо в Трієст? — спитав Мехті.

— Аякже! Висадити в повітря кінотеатр… — здивовано промовив Вася.

— На кожній вулиці Трієста на нас чигають пастки, засідки…

— Ну то й що, хіба нам первина?

Ні, настрій був звичайний; можна йти далі.

Вони дійшли до села на узбережжі й постукали в хатину. зв'язкового, де мали переночувати, а наступного дня, одержавши німецьке обмундирування, вирушити в дорогу.

Мехті й Вася вирішили спати в сараї, на купі соломи, а Анжеліка в хаті, з господинею, яка й була зв'язковим підпілля, керованого товаришем П.

Господиня принесла в череп'яній мисці холодну козлятину. Мехті з апетитом з'їв свій шматок, хоча м'ясо виявилося несолоним: у хаті не було солі. В них, у Баку, звикли до баранини; козлятину не любили. А зараз Мехті міг би з'їсти аж три шматки і хоч би що! Все, все інакше на війні. Походжає собі, наче й не було нічого, корсіканець Дюез, а в мирний час він не вставав би з лікарняного ліжка. У Ферреро хворе серце, він носить з собою склянку з нітрогліцерином, а ніхто про це й не знає. Та й сам він за справами забуває про своє серце.

Людина не може відчувати два болі одночасно, на менший біль вона не звертає уваги.

Мехті був дуже стомлений і швидко заснув. А Вася й Анжеліка довго ще стояли біля дверей сарая.

Кінотеатр вміщав близько восьмисот чоловік. Німці щодня, для підтримки в солдатів і офіцерів бойового духу, демонстрували їм фільми, в яких розповідалося про «непереможність» німецької армії.

Анжеліка мала дізнатися в місті, коли почнеться сеанс (він призначався кожного дня в різний час, але завжди надвечір), і повідомити про це своїм товаришам. Вирішили ввійти в місто з різних кінців: Анжеліка з півночі (там якраз був кінотеатр), а Мехті й Вася з півдня; вони домовилися, що почекають Анжеліку на набережній, у парадному одного з будинків.

Недалеко від міста попрощалися.

— До зустрічі! — махнула рукою Анжеліка й повернулася, щоб піти.

— Анжеліко! — стиха гукнув її Вася. Мехті з делікатності підійшов убік. Анжеліка ступила до Васі.

— Бережи себе! — сказала вона голосно, так, щоб і Мехті чув її слова: адже вони призначалися й для нього.

— Будь і ти обережною, Анжеліко.

— До скорої зустрічі, Васю!

Анжеліці хотілося сказати кілька слів і Мехті, та вона не наважилась. Вася посміхнувся до дівчини:

— Чекатиму тебе, Анжеліко!

… За півгодини Анжеліка вже наближалася до одноповерхового будинку, схожого на величезний барак. З темряви долинав сміх і вереск жінок, що примостилися перед кінотеатром на похапцем збитих лавочках.

— Ей, панянко! — покликав хтось Анжеліку. — Підійди-но до мене!

Анжеліка підійшла до розмальованої, напахченої жінки, яка томно розсілася на лавці. Очі в жінки були трохи приплющені, зіниці здавалися засклілими… «Наркоманка, чи що?» з неприязню подумала Анжеліка. Змірявши Анжеліку поглядом, жінка запропонувала:

— Хочеш, я познайомлю тебе з одним офіцером? Красень! Гроші пополам.

— А він не грубий? — спитала Анжеліка.

— А це залежатиме від тебе, — зауважила зводниця. — А ти сама звідки?

— З хімічного заводу.

— Підійде.

— Гаразд, я згодна, — сказала Анжеліка.

— Тоді зачекай тут, він зараз прийде.

— Ні, я маю попередити домашніх, що забарюся. Побіжу.

— Ей, люба, — крикнула їй услід жінка. — Повертайся скоріше: через півгодини сеанс!

«Через півгодини, виходить, пів на восьму», вирішила Анжеліка.

Уже підходячи до набережної, вона почула чийсь крик, тупіт підкованих чобіт. Вулиця була оточена. Фашисти, хто в цивільному, хто у військовій формі, зупиняли кожного зустрічного, перевіряли документи. Це була вже четверта облава сьогодні.

Незабаром затримали й Анжеліку. Солдати підвели її до чоловіка в цивільному.

— Пустіть, — вирвалася вона від солдатів, — я з хімічного, зараз зміна.

— Документи! — коротко зажадав цивільний.

Анжеліка дістала з рукава документ, подала йому.

— Пропустіть, — кинув цивільний. Поминувши ще три цепи, Анжеліка відчула себе в— безпеці. Та замість того, щоб повернути до заводу, вона поквапилась до набережної. Це було грубою, непростимою помилкою. За Анжелікою стежили.

Перейшовши вулицю, дівчина оглянулась і побачила позад себе двох чоловіків. Анжеліка уповільнила крок і ще раз крадькома оглянулась. Один з них ішов уже тим самим боком вулиці, що й вона. Потім він звернув у провулок і зник. Зник і другий. Анжеліка зупинилася. Було ясно: за нею стежать. Що ж робити? Знову перейти вулицю — значить виказати себе. Іти далі — значить виказати і себе й товаришів. Анжеліка повернула назад. Вона була впевнена, що її одразу ж зупинять. Так і сталося. Ледве вона дійшла до провулка, як перед нею, наче з-під землі, виросли постаті чоловіків, що їх вона запримітила раніше.

— Одну хвилинку.

Анжеліка зупинилась, вдаючи здивовану:

— Що треба синьйорам?

— Нам треба, щоб ви продовжували свою прогулянку, — дивлячись Анжеліці в вічі, промовив уже знайомий їй чоловік у цивільному, той самий, що перевіряв у неї документи.

— Я й продовжую, — посміхнулася Анжеліка.

— Ні, ви повернули назад. До цього ви йшли в напрямі набережної.

— Синьйори помиляються, мені треба до хімічного заводу.

— Чому ж тоді ви йшли в зворотному напрямі?

— Хотіла подихати морським повітрям.

— Але ж ви поспішали на завод! Скоро зміна! — просичав чоловік у цивільному, якому вже терпець уривався.

— Так, але в мене було вільних хвилин п'ять. Погода сьогодні чудова, а на заводі в нас душно від цієї хімії. Ой, зараз буде гудок!

Справді, пролунав глухий, протяжний гудок.

— Ну ось і гудок! — забідкалась Анжеліка. — А я тут заговорилася з вами. — І дівчина кинулась бігти до заводу.

Коли вона добігла до середини вулиці, дорогу їй загородили есесівці. Анжеліка зупинилася, озирнулась. Вона була оточена.

— Що тут коїться? — спитав у начальника патруля кремезний чоловік, теж у цивільному, який щойно підійшов і показав маленький оранжовий прямокутник.

— Та ось якась дівчина з хімічного заводу. З документами в неї гаразд, а поводиться дивно.

— Покажіть її мені!

Анжеліку схопили, вона почала відбиватися, кричати, щоб її відпустили, що за спізнення її можуть звільнити.

— Освітіть! — попросив кремезний. І Анжеліка замало не крикнула, побачивши зовсім близько від себе обличчя Карранті.

Карранті відійшов убік, покликав до себе начальника патруля.

— Куди вона йшла? — спитав він.

— У напрямі набережної.

— Чому ж ви не стежили за нею до кінця?

— Вона повернулася з півдороги.

— Промах! — люто процідив Карранті. — Ви напали на справжній слід і видали себе! Це відома партизанка-розвідниця. Вам знайоме ім'я Анжеліки?

— Що? — вихопилось у начальника патруля. — Це вона? Ви впевнені в цьому?

— Краще, ніж дивуватися, постарайтеся негайно виправити свою помилку. Зараз же оточіть увесь квартал набережну. Проведіть її туди, викручуйте руки, ламайте кістки, щоб вона репетувала на весь квартал! Може ті, до кого вона йшла, спробують урятувати її. У всякому разі, вони десь у цьому районі. І не повинні втекти від нас!

Стоячи біля круглого вікна сходів на другому поверсі, Мехті й Вася дивилися на вулицю, уважно прислухаючись до кожного шурхоту. Вони помітно хвилювалися.

Півгодини тому ще видно було щогли кораблів на рейді, темні площадки пристаней; видно було, як диміли труби пароплавів, у густих сутінках сріблилися невеликі хвилі.

Тепер усе потонуло у вечірній імлі. Тільки по тихому сплеску прибою відчувалося, що море близько.

— Уже зовсім темно, — не відриваючи погляду од вулиці, шепнув Вася.

Мехті мовчав.

Зненацька почувся гуркіт автомашин. Через кілька секунд світло синіх фар упало на приморський» майдан. З машин зіскакували солдати і розбігалися вздовж набережної; чути було короткі накази. До майдану під'їжджали все нові машини.

— Що це означає? — з тривогою спитав Вася.

— Це, здається, за нами, — протягом відповів Мехті.

Брук і стіни весь час обмацували сині промені.

Вася відчув, що в нього ослабли коліна. Серце обірвалося. Ні, не за себе, він боявся за Анжеліку! Невже її схопили? «Вона спритна, винахідлива… Ні, не може бути, щоб Анжеліка… Але чому ж тоді ця облава?..»

За вікном розлігся, завмираючи, пронизливий крик. Вася відсахнувся од вікна:

— Анжеліка!

Земля захиталася під його ногами. Злетівши вгору, обірвалася висока гойдалка, і він падав, падав із страшної висоти, і перед його очима мелькали шибениці… дула автоматів…

Новий крик Анжеліки повернув Васю до дійсності. Він притиснув до грудей автомат і кинувся по сходах вниз.

Та Мехті виявився прудкіший за нього. Він схопив Васю за плечі й потяг нагору. Між ними зав'язалася боротьба.

— Пусти, пусти, Мехті! Вони ж уб'ють її! Пусти! — хрипів Вася, силкуючись вирватися з дужих рук Мехті. Та Мехті, здавалося, нічого не чув.

Втягнувши Васю на площадку, Мехті зупинився.

— Анжеліко! Анжеліко! — у відчаї вигукнув Вася. Мехті затис йому рукою рота і сказав глухим, якимось не своїм голосом:

— Якщо ти не замовкнеш… то не знаю, що я з тобою зроблю! Ти що, хочеш, щоб і тебе вбили?

Крик Анжеліки звучав дедалі відчайдушніше, він лунав зовсім поруч.

— Хай убивають! — мало не плачучи, прошепотів Вася. — Перш ніж вони уб'ють мене, я встигну покласти чоловік двадцять! А схоплять — буду разом з Анжелікою! Відпусти, Мехті, благаю тебе…

Вася не доказав, раптом похитнувся і в знемозі притулився до стіни.

Мехті відчував, що сили зраджують і йому. Він знав, які муки доводиться терпіти Анжеліці.

Коли б це раніше, Мехті, мабуть, не втримався б, вихопив би пістолет, вибіг на вулицю і спробував би зробити неможливе: вирвати Анжеліку з лап гітлерівців. І так було б встократ легше, ніж стояти бездіяльним біля вікна й слухати, як кричить Анжеліка. Та Мехті розумів: гітлерівці того тільки й ждуть: адже вони на те й розраховують, що партизани не витримають, кинуться на виручку товаришці — прямо під фашистські кулі! Ні! Стій тут, Мехті. Ти ж сильніший і розумніший за них… Анжеліку ти все одно не врятуєш, а інших поставиш під удар: фашисти вийдуть з кіно неушкодженими, і, хто знає, скільки добрих, чесних людей загине від їхніх рук. «Насамперед ти повинен дбати про успішне виконання завдань», пригадалися Мехті слова полковника. В ім'я обов'язку ти мусиш перемогти самого себе, Мехті.

Нахилившись над Васею, Мехті поторсав його за плече:

— Васю, друже, опам'ятайся! Опам'ятайся, Васю! Нам не можна більше лишатися тут. Васю, ти чуєш? Вставай!

Вася чув голос Мехті наче крізь сон. Він дивився на нього каламутними очима. Свідомість поволі приходила до нього.

— Вставай! — уже наказав Мехті. — Вставай, Васю. треба йти звідси.

І тут до них знову донісся голос Анжеліки.

— Відпустіть мене! — кричала вона з останніх сил. — Моя зміна починається! Моя зміна починається, мені треба поспішати! Відпустіть, ви чуєте?

Анжеліка давала їм знати: сеанс в кінотеатрі починається, поспішайте!..

— Спасибі, Анжеліко, ми чуємо тебе, — тремтячим голосом сказав Мехті й обернувся до Васі: — Ти чуєш, Васю, вона нагадує нам про наш обов'язок. Ми повинні висадити в повітря кінотеатр! Ти чуєш, Анжеліка кличе нас!

Так, Вася чув кожне слово Анжеліки. Він поволі поправив свій пояс, хрипло сказав:

— Ходімо!

Було ясно, що Анжеліка, сама того не бажаючи, привела німців на набережну. І треба було негайно вислизнути з цієї пастки.

— Чого ж ти ждеш? — нетерпляче вигукнув Вася. — Мерщій туди, до кінотеатру!

— Так… Якщо вдасться, — думаючи про те, як їм вийти звідси, сказав Мехті.

Зовні він здавався спокійним, але думка його працювала з гарячковою швидкістю. Перш ніж вибрати це парадне, він уважно вивчив усі ходи й виходи з нього. Це був великий будинок, з виходами на різні вулиці, з кількома парадними під'їздами. Але ж оточено весь квартал, і дороги закриті з усіх боків. Єдине, що допомагало їм, — це темрява й німецька форма, яка була на обох.

Мехті підійшов до вікна й поглянув на майдан. На ньому було повно-повнісінько німців. Вони заходили у всі парадні й ворота, витягали звідти людей. Люди не розуміли, чому їх хапають і перевіряють у них документи; вони кричали, лаялись. На майдані зчинилося неймовірне сум'яття. Мехті побачив, що німці підходять до будинку, де ховалися вони з Васею. Він ніби тільки цього й чекав.

— Ходімо, Васю. Мерщій! — квапив він. — Нам треба загубитися серед солдатів. Розумієш? Нібито ми разом з ними шукаємо партизанів.

— Зрозуміло.

Розчинивши навстіж парадні двері, вони вибігли на вулицю. Назустріч їм кинулося троє есесівців. Есесівці були явно спантеличені: коли ж ці двоє встигли заскочити в під'їзд, у який ще наче ніхто не входив?

— Мерщій на горище! — скомандував Мехті. — І візьміть більше людей, виламати двері!

Він повторив цей наказ кільком есесівцям, і за мить близько п'ятнадцяти гітлерівців уже бігли на сьомий поверх до горища.

Вася озирався довкола, шукаючи очима Анжеліку, та Мехті сильно стусонув його в бік.

— Вперед і ліворуч, — шепнув він. — Там більше німців.

Вася йшов машинально; думки плуталися в його голові. В цьому натовпі є й Анжеліка… Її катують. А він, Вася, знає про це і все-таки залишає її на поталу цим звірам.

— Ліворуч, ліворуч! — ще раз нагадав йому Мехті.

Він бачив, що з Васею коїлося щось недобре й тому був ще більше напружений. Ліворуч від них, праворуч, попереду й ззаду снували німці. Мехті спритно лавірував між ними, поступово посуваючись уперед. Якщо їм вдасться минути й ось цей ріг, то вони забіжать у двір будинку, що навпроти, і зможуть вийти через інші ворота за кільце облави.

Не доходячи кроків з двадцять до рогу, Мехті раптом став як укопаний. На розі, в блідому світлі фар, стояв Карранті. Він щось наказував двом націстам.

— Назад! — тихо наказав Мехті. — Ні, вже пізно Він помітив нас. Бачиш — кличе. Треба йти до нього і. порівнявшись, стріляти. Тільки б не промахнутися!.. А за Анжеліку, Васю, не ображайся. Я не міг зробити інакше.

Вася дивився прямо в лице Карранті.

— Ходімо! — сказав Мехті.

Вони йшли швидко, так, як і всі навколо них. Лишилося сім-вісім кроків…

— Я не можу більше! — крізь зуби процідив Вася.

— Почекай.

— Ну! Тепер можна?

— Ще трохи.

Вася добре бачить лице Карранті, який, чекаючи на них, дивиться чомусь убік.

— Чого ж ти зволікаєш, Мехті?

Але тут сталося щось несподіване. Коли вони порівнялися з Карранті, той обернувся до них і люто загорлав:

— Чого ви плентаєтесь! Так ви й черепаху не наздоженете! Мерщій ліворуч, у третій під'їзд!

Карранті, не пізнавши їх у темряві, прийняв за своїх, і це врятувало йому життя, а Мехті й Васі дало можливість, увійшовши в під'їзд, вибігти звідти в двір… Шлях був вільний.

Розвідники розуміли, що врятувалися чудом. І вони, і Карранті. Так уже трапилось. Карранті шукав їх, вони давно шукали Карранті і все ніяк не могли натрапити на його слід… А ось зустрілися — довелося розійтись. До нової зустрічі…

Вася зрозумів, що тільки Карранті міг пізнати й виказать Анжеліку німцям, і зараз уже мріяв про цю нову зустріч, шкодуючи в глибині душі, що поруч був сьогодні Мехті. Коли б не Мехті, він давно б розрядив свого автомата в американця, якого ненавидів зараз понад усе на світі.

Ненависть заслоняла від Васі все, що було навколо нього, і він не пам'ятав, як Мехті вивів його в тихий вузький провулок.

Мехті й Вася увійшли до залу кінотеатру, коли сеанс уже почався. На екрані армія третьої імперії переходила лінію Мажіно.

Мехті й Вася мали обов'язково сісти в різних кінцях залу, щоб залишена ними вибухівка могла висадити в повітря весь кінотеатр. Однак нещастя з Анжелікою вибило з колії й Мехті. На цей раз йому зрадило звичайне вміння блискавично орієнтуватися в обстановці, холоднокровно враховувати кожну дрібницю.

Більшість місць у залі була зайнята, й Мехті з Васею машинально почали пробиратися до задніх рядів. Очі їхні не звикли до темряви, вони йшли навпомацки, штовхаючи солдатів, наступаючи їм на ноги. Звідусіль чути було шикання. Мехті й Вася йшли наче над безоднею.

Нарешті вони намацали вільні стільці. Мехті потягнув Васю за рукав, і обидва сіли. Мехті штовхнув Васю ліктем, і вони майже одночасно роздавили капсулі детонаторів у кишенях. Потім зняли свої сумки і, щоб було зручніше сидіти, сховали їх під стільці, на яких сиділи.

Тепер можна було глянути на екран.

Демонструвався фашистський фільм «Розгром Європи». Небо аж кишіло «мессершміттами», все живе на землі гинуло під гусеницями танків з чорною свастикою й білими черепами, будинки перетворювалися в руїни, морем пливли численні військові кораблі. Війна йшла і під водою — німецькі морські пірати, псі один в один, здоровенні, з традиційними довгими бородами, торпедували французьку ескадру, й велетенські стовпи води підіймалися там, де секунду тому був корабель.

Це вражаюче видовище мало вселити віру в «надлюдську» силу гітлерівців.

У вагоні, в Комп'єнському лісі, розігрувалась комедія капітуляції Франції. Гітлер задоволено потирав руки. І знову змінювалися кадри, демонструючи перемогу за перемогою…

Але німці, що були в залі, байдуже дивилися на екран: усе це давним-давно минуло й уже не повториться…

А Васі й тут не сиділося… Жадоба помсти пекла його… Так і кортіло пустити автоматну чергу в голови фашистів, що сиділи перед ним. «Коли б не Мехті, коли б тільки не Мехті…» Про себе йому байдуже, але не міг же він допустити, щоб постраждав Мехті! Це єдине^ що стримувало Васю.

А з екрана гриміли гармати, вили міномети, ревіли «мессершмітти», які з бриючого польоту обстрілювали мирних людей… Взято Чехословаччину, фашисти тріумфально просувалися до кордонів Польщі. Все схилялося перед їхньою могутністю.

На екрані — сцена розстрілу жінок і старих.

Крупним планом показано обличчя солдатів: це «національні герої».

— Це я! Це я! — зненацька крикнув один із солдатів, що сиділи в залі. — Ви бачили? Це був я!

Та ніхто не обізвався, ніхто не похвалив його… Все це було в минулому, в далекому минулому.

Мабуть, багато кого з сьогоднішніх глядачів можна було побачити на екрані, але вони вже не галасували «це я», як той бовдур, що тільки дратував усіх своїм криком. Солдати передчували біду, що насувалася на них, і їх турбувала вже не доля націстської Німеччини, а своя власна. Їм хотілося б забути про все, що дивилося на них з екрана, — це зараз зовсім не підносило їх бойового духу, а навпаки, лякало їх, ставало нещадним обвинуваченням проти них.

— А це довгов'язий Курт! — звернувся Мехті до Васі так, щоб могли почути їхні сусіди. — Я його знаю. Я вже бачив цей фільм.

Вася не озивався. До вибуху лишалося хвилин дванадцять.

— Так, це він. Я бачив цю картину, — ще голосніше повторив Мехті, штовхнувши Васю. Та Вася був зараз до всього байдужий. У вухах його весь час звучав крик Анжеліки. Йому здавалося, що крик цей звучить і з екрана, крізь гуркіт танків і рев літаків.

— Так, я бачу цю картину уже втретє, — і Мехті, підвівшись з місця, потягнув за собою Васю.

Знову звідусіль зашикали: тіні Мехті й Васі лягли на екран. Незабаром тіні зникли…

Вася й Мехті квапилися відійти якнайдалі. Вони йшли тією ж дорогою, якою прийшла сюди Анжеліка.

На перехресті, в середніх кварталах міста, розвідники уповільнили крок.

«Анжеліко, рідна!.. Ти почуєш, ти почуєш наш голос! І взнаєш, що ми живі, що ми, мстимо за тебе!» думав Вася, дивлячись на місто.

— Уже час, — сказав Мехті.

І одразу ж пролупав гуркіт вибуху.

Мехті не знав, то ланцюг сьогоднішніх невдач ще не закінчився — вибухівку вони лишили в одному місці залу, і вибух зруйнував бокову стіну приміщення, поховавши під нею лише невелику частину глядачів. Більшість же гітлерівців уціліли і зараз, озвірівши від люті, шаленіли й металися навколо зруйнованої стіни. А за кілька хвилин вулиці Трієста знову освітило синє, стрибаюче світло фар, і всі дороги, що вели з міста, закишіли мотоциклістами.

Однак Мехті й Вася були вже далеко. Вони простували пагорбами, куди мотоциклісти не могли піднятися.

Бігти було важко, розвідники спотикалися об груддя, кущі, каміння, падали, знову підводились, повзли…

І все-таки фашистам вдалося натрапити на слід розвідників.

Тільки-но вони минули покинуту каменоломню, як почули валування собак, яких пустили по їхньому сліду. Незабаром позаду гримнули перші постріли. Німці стріляли навмання, та одна з випадкових куль влучила Васі в ногу, зірвала ніготь з великого пальця. В чоботі захлюпала кров. Помітивши, що Вася дуже кульгає, Мехті зупинився:

— Що з тобою?

— Дрібниці. Палець.

Але Вася відчув, що більше не може бігти.

Гавкання собак чути було дедалі ближче. Ось вони з'явилися на сусідньому пагорбі… Це були два розлючених доберман-пінчери, які з хрипінням рвалися з цепів.

— Лягай, Васю! — крикнув Мехті й сам упав на землю. — Треба спочатку знищити собак, а то вони зіпсують усю справу!.. Гляди ж, не промахнись!

Два постріли злилися в один. Несамовито заскавчали шукачі… Німці, не припиняючи стрілянини, кинулися до пагорба, на якому сховалися розвідники.

Кілька куль відскочило рикошетом від великого каменя, що лежав поряд з Мехті й Васею. Незабаром розвідники помітили в темряві силуети багатьох солдатів, що швидко повзли пагорбом угору. Мехті подивився навкруги: позаду круча, схили якої поросли карликовими соснами, ліворуч починався підйом у гори; там в'юнився вузенький путівець.

На путівці німці наздогнали б їх дуже швидко, а кручу Вася, мабуть, не здолає.

— Васю, — пошепки сказав Мехті, — візьми мій пістолет, а мені дай свій автомат.

— Що ти збираєшся робити? — сторожко спитав Вася, передаючи йому зброю.

— Слухай мене, Васю. Ліворуч від нас путівець. Бачиш?

— Бачу.

— Так ось: я затримаю їх тут хвилин на п'ятнадцять, а ти за цей час повинен встигнути відійти якомога далі. Якщо я не наздожену тебе, ти не жди, а постарайся добратися до табору.

— Ні! — твердо сказав Вася.

— Васю, у нас лічені секунди! Ти думаєш, я так легко дамся їм у руки? Я спущуся по кручі. Навряд чи хтось із них осмілиться кинутись туди за мною!

— Не піду, Мехті!

— Васю, якщо ти зостанешся, ми загинемо обидва. А так — обидва врятуємось! Негайно ж іди в табір. Виконуй наказ! Ну!

Вася пішов, раз по раз оглядаючись, а Мехті відкрив швидкий вогонь. Він давав з автомата коротку чергу й одразу ж міняв місце. Так, не дозволяючи німцям наблизитись, Мехті поступово рачкував до краю кручі. Ось ноги його звисли над урвищем; Мехті підтягнув їх. Голову він сховав за кам'яною брилою. В Мехті полетіли гранати. Та кам'яна брила надійно захищала його спереду, і лише кам'яні скалки дощем сипалися на Мехті. Позад нього гранати не вибухали, а коли й вибухали, то десь далеко внизу: вони не могли завдати йому ніякої шкоди.

Мехті давно міг би сховатися від німців, скотившись униз по кручі, але він не переставав думати про Васю: чим довше він затримуватиме фашистів, тим далі відійде Вася…

Вася відходив путівцем. Спочатку він біг, забувши навіть про біль у нозі. Потроху нога почала дерев'яніти, й Вася пішов повільніше. Він часто зупинявся, прислухаючись до далекої стрілянини. «Чого ж він не тікає?» з тривогою подумав хлопець.

Йому страшенно хотілося повернутися назад, до Мехті, але Мехті мав рацію: удвох вони не змогли б утекти від німців. І все-таки як він міг залишити друга самого? Вася, мабуть, повернувся б назад, коли б гострий біль, що пронизував ногу, не змусив його сісти на землю. Він поповз у напрямі лісу. Стрілянина не вщухала ще кілька хвилин, а потім настала тиша…

… Зрозумівши, що по них уже не стріляють, німці зачекали кілька хвилин і почали обережно підповзати до каменя, з-за якого щойно гриміли постріли.

Однак ні за цим, ні за іншим каменем вони нікого не знайшли. Залишалося вважати, що вони зробили свою справу: дорога звідси була тільки одна — в кручу, а коли б навіть кіт зірвався з цієї кручі, то й він не лишився б живим.

Все-таки німці порадились і вирішили дочекатися світанку, щоб, спустившись в урвище, підібрати трупи й доставити їх у Трієст.

Але трупів вони не знайшли.

Вася зміг дістатися до штабу бригади тільки пізно ввечері, та й то лише за допомогою місцевих селян.

Поки лікар промивав його рану, хлопець досить плутано розповідав Сергієві Миколайовичу і Ферреро, які стояли у нього в головах, про все, що трапилося з ними.

Вася був стомлений і вимучений, та причиною цього був не біль у нозі, а все пережите за ці два дні. З ним не було Анжеліки, яку він покинув у руках німців, не було Мехті.

Все це скидалося на жахливий, безглуздий сон, і Васі хотілося прокинутись, одігнати від себе страхітливий кошмар… Одначе кошмар цей був дійсністю, і від нього не сховатися, не втекти.

Вася зліг. Потім він почав вигукувати щось незрозуміле, і весь час торочив, що він не хотів кидати Мехті, не хотів!..

— У нього гарячка, — сказав лікар Сергієві Миколайовичу й Ферреро.

— Добре, що йому не розповіли про невдачу з кінотеатром…

— Так, помилка за помилкою… — з гіркотою прошепотів полковник.

Він постояв трохи, похнюпивши голову, але одразу ж, ніби пригадавши щось, випростався і вже звичайним голосом, до якого так усі звикли в бригаді, звернувся до Ферреро:

— Треба негайно послати людей на розшуки Мехті. Я піду з ними.

— Ні, полковнику, тут потрібна людина, яка знає кожен камінь. З ними піду я. А ти, про всяк випадок, лишайся тут, — заперечив Ферреро.

Сергій Миколайович відповів не одразу, йому важко було залишатися, і, відверто кажучи, здавалося, що сам він зробить це краще, ніж будь-хто інший, але Ферреро справді знав тут кожен горбочок.

— Ви ось що… — намагаючись стримати хвилювання, заговорив, нарешті, Сергій Миколайович. — Ви пошукайте як слід… Коли ж не знайдете, то зв'яжіться з товаришем П., — хай він розвідає про долю Михайла й Анжеліки. Ох, чи не накоїв він бува чого, гаряча голова!..

— Я все зроблю, — хитнув головою Ферреро.

Через десять хвилин велика група озброєних партизанів спускалася гірським плаєм. Їх вів Ферреро.

Іти виявилося важче, ніж він думав. Скрізь були німці, і доводилося раз у раз звертати вбік, заглиблюватися в ліс. Насилу дісталися вони до кручі, де Мехті нещодавно вів нерівний бій з фашистами. Ґудзики від солдатських шинелей, пробиті кулями каски — все говорило про те, що Мехті знищив чимало фашистів. Земля біля кручі була вкрита осколками гранат і каміння.

«Так, важко йому було, дуже важко», думав кожен.

До Ферреро підійшов здоровань-болгарин.

— Там, внизу, сліди німецьких чобіт, — сказав він.

Ферреро пожвавішав.

— А Михайло теж був у німецьких чоботях!

— Там багато слідів, — похмуро сказав болгарин.

Гілки карликових сосен були понівечені: хтось хапався за них, скочуючись вниз по схилу…

Ферреро велів обнишпорити весь яр. Та ось партизани побачили Сільвіо, що видирався до них. Судячи з того, як він поспішав, відчувалося, що в юнака важливі новини, його ще вночі послали до селянки-зв'язкової, у якої ночувала група Мехті перед тим, як іти в Трієст.

— Що? — нетерпляче спитав Ферреро, коли Сільвіо, засапавшись, зупинився перед ним.

— Живий… живий Михайло! — радісно вигукнув Сільвіо. — ^— Він був там, переодягся, узяв свій етюдник і одразу ж пішов.

— Куди пішов? — перебив його Ферреро.

— Як не куди? До нас у табір.

— Але ж у нас його немає!

Партизани спантеличено перезирнулися. Хтось висловив здогад:

— А що як Михайло у німців? Він же міг не знати, що кругом німці!

Командир промовчав.

Дальші розшуки нічого не дали. Ферреро був невтомний, він посилав партизанів по одному, по два в зайняті німцями села: могло ж статися, що Михайло прийняв новий бій і був тяжко поранений. І щоразу, коли послані повертались із звісткою, що Михайла немає в селі і ідо селяни не чули, щоб його схопили німці, Ферреро в душі радів: для нього було б жорстоким ударом, коли б Мехті потрапив до рук німців.

Понад добу шукали партизани Михайла. Люди не стуляли очей: вони забиралися в саме лігво ворога, всякими способами добували відомості про товариша. Особливо старався Сільвіо. Проте розшуки нічого не дали.

Після недовгих роздумів Ферреро прийшов до висновку: треба послати людей в Трієст, побачитися з членами трієстинського підпілля, поновити місця явок, зв'язок, а заразом знайти сліди Мехті й дізнатися про долю Анжеліки. Все це міг зробити або ж він сам, або його заступник. Було вирішено, що в Трієст піде полковник, а з ним Анрі Дюез.

Багато чого хотів сказати Ферреро своєму заступникові, до якого звик за цей час, наче до рідного брата, і якого дуже полюбив. І ось вони прощалися. Мовчки стояли один перед одним. Ферреро дивився на полковника, немов бажаючи назавжди зберегти в пам'яті рідні риси його обличчя. По суті Сергієві ще не так і багато років. Сорок. Але як же він постарів за той час, що вони прожили разом. Сріблиться жорстка щетина на неголеному обличчі, мішки під уважними, трохи стомленими очима… Те саме думає полковник, мовчки прощаючись з своїм командиром. «Рано зістарівся ти, Луїджі. Що таке п'ятдесят років?.. Знаю, тобі дуже важко, друже мій. Мені теж важко… Прощай, Луїджі…»

Луїджі кусав сивого вуса, дивлячись услід Сергієві й Дюезу. Круто доводиться Луїджі. Нема Анжеліки. Кудись зник Мехті. Чи повернуться Сергій та Анрі?.. Ферреро стояв на дорозі, як могутній дуб з обрубаними гілками…

* * *

Південно-східною околицею Трієста йшло двоє людей. Обоє були в дуже поношених рибальських робах з грубого брезенту. Попереду, трохи накульгуючи, шкандибав сухорлявий рибалка з гостреньким і жовчним лицем, а за кілька кроків позаду, зігнувшись під вагою великого плетеного кошика, повного свіжих усачів, ішов його супутник. Одяг на них був ще мокрий і вкритий рибною лускою, від них тхнуло морем і рибою. Вони простували в напрямі ринку, а слідом за ними брели голодні коти. Той, що йшов попереду, був Анрі Дюез, за ним ступав Сергій Миколайович.

Все здавалося рожевим у промінні ранкового сонця. Сергій Миколайович понуро йшов за Дюезом, згинаючись під вагою своєї ноші. Попереду повільно повзла його тінь, а чоловікові здавалося, що то не його, а чужа… Він виразно чув своєрідний гомін міста й старався не оглядатися, коли мимо проходили патрулі. Він, Сергій Любимов, зараз рибалка, глухонімий…

З триповерхового облупленого будинку націсти вивели закривавленого чоловіка, він упав, Його потягли бруківкою до грузовика. Сергій Миколайович чув, як хрипів, стікаючи кров'ю, чоловік і як несамовито кричали троє його дітей — два хлопчики, років десяти й восьми, і дівчинка, трохи менша.

Та Сергій Миколайович не повинен чути цього, адже він глухонімий…

Троє гітлерівців залишились охороняти будинок, а решта, взявши свою напівживу жертву за ноги, кинули її в машину і поїхали вниз, до центра міста. Діти плачучи побігли за машиною. Той, що біг попереду, спіткнувся, з усього розгону вдарився об каміння бруку, крикнув од болю. Брат і сестра підвели його. Вони зупинились, дивлячись услід машині, що повезла їхнього батька. Навколо запала тиша, чути було лише схлипування дітей. Дівчинка раз по раз витирала брудною долонею сльози, розмазуючи їх по щоках.

Сергій Миколайович відчув, як заграли м'язи його рук, і піймав себе на-тому, що вій випростався, наче й не ніс на спині важкого кошика, повного риби. Дюез, мов нічого й не було, трохи накульгуючи, ішов собі, незворушно посмоктуючи глиняну люльку. Сергій Миколайович знову згорбився й почимчикував за товаришем, скоса поглядаючи на свою довгу тінь збоку.

Промчало кілька машин. Зненацька одна з них загальмувала біля Сергія Миколайовича.

— Стій! — вигукнув офіцер, що вийшов з кабіни грузовика. З кузова вискочило кілька есесівців-та італійських солдатів.

Сергій Миколайович не зупинився, але сильний удар прикладом автомата у бік змусив його похитнутися.

Дюез обернувся, побачив, що його товариша взяли в кільце, і, кульгаючи ще дужче, подибав до есесівців.

— Чим він завинив перед вами? — спитав він у офіцера, виймаючи з рота люльку й по-старечому відкопилюючи нижню губу.

Офіцер, очевидно, вважав нижчим своєї гідності давати йому відповідь. Обернувшись до свого сусіда, він спитав:

— Хто цей кульгавий?

— Присягаюсь головою, — рішуче сказав один з італійців, — що цей суб'єкт зовсім не кульгавий.

Дюез зрозумів, що не можна гаяти й секунди. Спокійно нагнувшись, він підняв ліву штанину, мовчки показуючи есесівцям ногу з вирізаною литкою, і почав байдуже, навіть з деяким задоволенням розповідати:

— Це мене гадюка вкусила. Є така невелика жовта гадючка у нас на Корсіці. Її укус — смертельний, треба одразу ж вирізати м'ясо, де вона вкусила. Так я взяв ножа й вирізав собі литку.

Офіцер поморщився.

— Що несеш? — спитав він Сергія Миколайовича. Той втупив нерозуміючий погляд в офіцера і, звичайно, не відповів.

— Що несеш, йолопе? — загорланив офіцер.

На цей раз Сергій Миколайович запитально поглянув на Дюеза, який відповів замість нього.

— Сьогодні нам поталанило:.. Ми несемо наш вилов на ринок. У кошику свіжа риба.

— Я питаю не тебе, а його.

— Він не відповість на ваше запитання, пане офіцер.

Офіцер вийняв пістолет з кобури:

— Хай спробує.

Сергій Миколайович мовчки дивився на офіцера, наче не розуміючи, чого від нього вимагають, а Дюез, махнувши рукою, безтурботно посміхнувся, ніби йому було зовсім байдуже, чи вб'ють його товариша, чи ні.

— Я його знаю з дитинства. Він за своє життя не вимовив ще жодного слова. Він народився глухонімим. Зате сіті тягне краще за нас усіх…

Офіцер знову обернувся до італійця:

— Може, тепер ти скажеш, що цей паршивець не глухонімий?

— Я, мовчу, — квапливо відповів той.

— Тоді я можу поспорити, що він прекрасно вміє говорити. Він зараз розповість нам, звідки йде, — куди поспішає, що збирається робити в Трієсті.

Наближалося тяжке випробування. Від недавнього удару прикладом у вухах Сергія Миколайовича гуло. Він не знав, чи покласти свою ношу на землю, чи й далі тримати її на спині… Есесівці з цікавістю дивилися на свого офіцера, який впритул підійшов до рибалки й прицілився йому в лоб.

— Лічитиму до трьох, — сказав він, — якщо не відповіси, підеш на той світ глухонімим. Зрозумів?

Та рибалка, очевидно, нічого не зрозумів. Він мовчав і неспокійно позирав на свого супутника, бачачи, що йому погрожують смертю.

— Раз, — сказав офіцер.

Сергій Миколайович дивився прямо в дуло наведеного на нього пістолета.

— Два!..

«Ех, Сергію, — майнула думка в полковника, — не в свої справи ти поліз…» У вухах гуло ще дужче. Він ясно бачив, як палець з лакованим нігтем ліг на курок, курок подавався туго…

— Він же глухонімий, пане офіцер, — знову пробурмотів Дюез, — од народження жодного слова не сказав… а сіті тягне краще за всіх…

— Три!..

Пролунав постріл. Дюез підстрибнув на місці, викликавши загальний регіт націстів. А Сергій Миколайович, не здригнувшись, і далі стояв собі, наче приріс до землі.

Постріл був провокаційний — стріляв у повітря есесівець, що стояв зліва. І скільки напруження, яка неймовірна зібраність потрібна була Сергієві Миколайовичу для того, щоб не почути цього пострілу. Відверто кажучи, він був готовий до гіршого. Адже міг вистрілити й сам офіцер. А йому треба було тільки мовчати. Мовчати й тим самим врятувати себе й свого товариша Дюеза, якому за ці кілька секунд теж довелося стільки пережити, що він вибухнув задушливим кашлем і відхаркнувся кров'ю. Потім настало полегшення. Гітлерівці перерили в кошику рибу, частину її висипали в кузов грузовика і відпустили їх.

До базару дійшли спокійно.

Дюез раптом виявився непоганим торговцем: він закликав покупців, набивав ціну, божився, лаявся. Сергій Миколайович спочатку з цікавістю дивився на дрібнички, що їх продавали довкола місцеві умільці, на пробки, перетворені у вигадливі фігурки, на дерев'яних козлів, мавп і слонів, на лахміття, яке винесли господині для обміну на продукти. Потім він і сам включився в торгівлю: сів на землю за прилавком, поставив поруч кошик. До нього підходили чомусь усі неквапливі покупці — сідали поруч, довго торгувалися, перебираючи усачів. Сергій Миколайович був тихим, терплячим, лише зрідка непомітно. вставляв фразу, другу. Довго стовбичив біля кошика старенький, поморщений священик. Ще довше сидів молодий парубчак, очевидно робітник. Кошик спорожнів. Можна було рушати назад. Нести порожній кошик стало легше, та на душі Сергія Миколайовича було, як і раніше, важко. Вони поверталися тими самими вулицями, якими йшли сюди. Знову попереду шкандибав Дюез, а за ним понуро брів його супутник.

В одному місці до них знову причепилися гітлерівці, але, очевидно, вони кудись поспішали, а тому тільки обнишпорили кошик і побігли далі.

«Так, нелегко буває Мехті кожного разу, коли він з'являється в Трієсті… Важко, дуже важко… і Мехті, і Васі, і бідолашній Анжеліці…» Тепер Сергій Миколайович розумів це дуже добре.

З явками і зв'язком удалося все налагодити, але відомості про Мехті й Анжеліку були далеко не втішні. Анжеліку тримали в гестапо, її катували. Гітлерівці написали в газеті, ніби вона зізналася в своїй причетності до партизанів, дала багато цінних відомостей. Коли Сергій Миколайович почув про це, він мимохіть посміхнувся. Анжеліці він вірив так само, як вірив собі… Шкода, дуже шкода цю сміливу, прекрасну дівчину, якій очевидно, доведеться померти від страшних тортурів гітлерівців… Щождо Мехті, то про нього в Трієсті нічого не було відомо. Полковникові вдалося тільки з'ясувати, що Мехті в Трієсті нема, і ніхто не знав, де він.

Добравшись додому, полковник і Дюез розповіли партизанам про Мехті й Анжеліку.

— Бідолашна дитина, — насупив густі брови здоровань-болгарин і скинув свою пом'яту шапку.

— Чого ви скидаєте шапку? — обурився Сільвіо. — Вона ще жива!

— Її катують… — над силу вимовив Дюез. Він помовчав, а потім рішуче сказав — Але гестапівці нічого не доб'ються від неї!..

Ферреро зблід, йому коштувало великих зусиль зберегти самовладання. Коли Вася сказав, що Анжеліку схопили, він спробував заспокоїти себе тим, що Вася в гарячці багато чого плутає і що насправді все інакше. Та повідомлення товариша П. підтвердило слова Васі, і Ферреро з болем зрозумів, що вони втратили одного з наймолодших і найкращих товаришів — Анжеліку, на яку він покладав стільки надій у майбутньому.

Її схопили і, мабуть, закатують…

А що з Михайлом? Загадку його таємничого зникнення треба було ще розгадати. І Ферреро й далі шукав би Михайла, коли б надзвичайні обставини не примусили його змінити свої плани.

Німці діяли дедалі активніше, займали нові села й шаленіли, вимагаючи від селян, щоб ті показали, де перебуває партизанська бригада.

Ферреро треба було негайно повертатися в штаб. Похмурі, пригнічені поверталися партизани з розшуків.

Навкруги буяла весна. Молоде листя світліло серед темнозеленої хвої сосен; поміж жовтих кам'яних скель зеленіла трава. В повітрі пурхали строкаті метелики, піднімалися до неба зграї птахів, стривожених появою людей. Було тепло; сонячне проміння сіялося крізь листя дерен, вимальовуючи по скелях химерні узори.

Та ні Ферреро, ні його люди не помічали нічого. Думки кожного були зайняті одним: чи живий Михайло?

«Чи живий Михайло?» Це саме питання в тисячний раз ставила перед собою і стара жінка, яку Мехті називав бібі.

Бібі близько сімдесяти літ. Обличчя у неї темне, густо обплетене зморшками. Коли б не тривога за Мехті, зморщок було б менше. Лише постава, як і раніше, залишалася гордою, — горе не зігнуло її.

Ось уже два роки, як вона не одержувала від Мехті листів. Старенька оббивала пороги військкоматів, просила зробити нові запити, але діставала ту саму відповідь: «Загинув безвісти».

Вона не втрачала надії. Дбайливо зберігала костюми Мехті, золотий годинник його батька. Берегла малюнки, альбоми, пензлі, мольберт — усе, чим дорожив Мехті. Вона берегла і пам'ять про його дитинство: дитячі штаненята, гаптовану золотом тюбетейку-аракчин.

Як швидко промайнуло дитинство Мехті. Він ріс без батька й матері. Стара бібі зробила все, щоб хлопчик не відчував себе самітним, і Мехті любив її так, як люблять матір. Час линув… З дитини Мехті виріс у вродливого, дужого хлопця. І ось… Його нема… І бібі здавалося, що світ спустів.

Стара не вірила повідомленням, що надходили до військкомату. Вона ходила по госпіталях: сяде біля постелі пораненого, поставить у вазочку квіти, поправить подушки, познайомиться з ним і почне розпитувати, чи не зустрічав він її Мехті. Вона любовно описувала зовнішність свого внука, його голос, ходу, вдачу і при цьому говорила тільки про хороше в ньому — поганого вона не пам'ятала.

Поранені запевняли її, що зустрічали багато таких хлопців, як Мехті. Вони навіть пригадували епізоди, в яких брав участь Мехті. А втім, вони нічого не вигадували, тільки замінювали ім'я товариша на ім'я Мехті… Часті розмови зблизили поранених з бібі, а сама вона знаходила в цих простих хлопцях багато спільного з її внуком.

Не було того дня, щоб бібі не відвідала своїх «синів», як вона їх називала. І поранені усією душею полюбили добру стару жінку.

Бібі вже знали в багатьох госпіталях. Вона плела бійцям рукавички, узорчаті шерстяні шкарпетки, світери, готувала азербайджанські солодощі, подовгу висиджувала біля тяжкопоранених, була з ними особливо, по-материнськи лагідна.

Її тепер часто можна було зустріти на вулицях Баку.

Вона завжди поспішала. Госпіталі були розкидані по різних кінцях міста, а бібі встигала побувати за день не в одному.

Коли поранений видужував і його посилали знову на фронт, бібі проводжала його. Прощаючись, не забувала нагадати, щоб він прислав їй звістку про Мехті, якщо десь зустрінеться з ним.

Найдужче полюбила вона пораненого гвардійця Сашу Казакова. Їй здавалося, що він більше за інших схожий на Мехті… «Тільки чуприна в Саші русява і очі сині…»

Коли Саша надів свою форму й прикріпив до гімнастьорки сержантські погони, бібі засумувала. Саша подав їй книгу.

— Візьміть, бібі. Це не тільки від мене. Це від усіх нас.

Бібі вміла читати. Вона прочитала на обкладинці слово: «Горький».

— Добре, — сказала стара.

— Ми ще побачимось, бібі…

— Приїжджай!.. Обов'язково приїжджай!

І Саша поїхав.

Повільно брела бібі з вокзалу. Ось вона повернула за ріг, пройшла по залитому сонцем проспекту Кірова, вийшла на бульвар, до самого берега моря. І згадала, що їй треба на Колодязну вулицю, де також був госпіталь. Не доходячи до госпіталя, вона зупинилася перепочити на розі вулиці Енгельса. Звідси відкривався вид на весь Баку, на кораблі в бухті, на далекі, повиті імлою корпуси заводів. Репродуктор бризнув дзюркотливою мелодією позивних. Зараз передадуть нові вісті з фронту. Бібі вирішила дочекатися повідомлення Радінформбюро. Вона розкрила подаровану Сашею книгу й побачила на титульній сторінці квапливий Сашин почерк. Пошукала в кишенях, у сумці. От лихо: забула дома окуляри! «Що ж він написав мені?» Бібі чомусь занепокоїлась.

— Донечко! Підійди-но сюди, — покликала вона школярку, що якраз проходила мимо.

Дівчинка підбігла до неї:

— Що таке, бабусю?

— Прочитай-но, що тут написано, — попросила бібі.

Дівчинка поглянула на книжку:

— Це Горький, бабусю, — пояснила вона. — Книга дуже велика, а мені ще в школу…

— Ти прочитай тільки те, що ось тут, збоку написано.

І дівчинка прочитала:

— «Прославимо жінку-матір, любов якої не знає перепон, груддю якої вигодувано весь світ. Усе прекрасне в людині від променів сонця й від молока матері, — ось що наповнює й нас любов'ю до життя. М. Горький».

Бібі не все зрозуміла в скоромовці дівчинки, але відчула, що це хороші слова.

Вона взяла книгу й пошепки сказала:

— Спасибі!

І не можна було зрозуміти, кому вона дякувала: дівчинці, Саші чи Горькому.

З репродуктора, що висів на стовпі, пролунав спокійний голос диктора, який сповіщав увесь світ про нову перемогу, про визволення нових міст.

Швидко підвівши голову, старенька дивилася поперед себе, на своє рідне місто, і їй здавалося, що це не місто, а жива людина, богатир, в якого сильні робочі руки, розумне суворе лице й кришталево чисте серце, як у її Мехті…

Якось уранці Ферреро вийшов з штабного намету. Як же він здивувався і зрадів, коли віч-на-віч зіткнувся з Мехті. Той стояв перед ним, як завжди, в світері, чисто поголений, з мокрим, гладенько причесаним назад волоссям.

Мехті розповів, що йому довелося гостювати в селі, захопленому націстами, в самого Шульца. А трапилося це так.

Після того як Мехті мало не чудом вибрався з глибокого яру, він пішов до зв'язкової, де був схований його одяг. Там він скинув німецьку форму, переодягся в темний поношений костюм і білу сорочку з широким відкладним не дуже чистим коміром. Господиня порадила Мехті бути обережним: уночі сюди заходили німці, очевидно когось шукали… Мехті щиро подякував їй і пішов.

У дорозі він був дуже обачливий; розпитував місцевих жителів, що співчували партизанам, чи були в них німці, а коли були, то в якому напрямі пішли. Проте німців піхто не бачив. Як потім виявилось, гітлерівцям пощастило н глупу ніч таємно пробратися в гори, де вони зайняли кілька сіл і перекрили всі дороги. Це був план Карранті. Він особисто консультував Шульца, як непомітніше провести операцію…

Про все це Мехті нічого не знав.

Він піднімався схилом гори. З гір тягло вранішньою прохолодою. В найближчому селі тривожно мукала корова, яку чомусь не виганяли пастись, мекали кози. В інший час Мехті відчув би в усьому цьому недобре. Але зараз звичайна настороженість зрадила його. Він міг думати тільки про одне: про Анжеліку, про Васю… Лице Анжеліки, як живе, стояло перед його очима. Вона дивилася на Мехті з докором, неначе питала: «Невже ви так і покинете мене в лабетах катів? Хіба я мало зробила для вас?..» Мехті пригадав, як весело вона бігала з Васею гірськими схилами, милувалася цвітінням дерев… Добра, юна, мужня Анжеліка!.. Навіть у найкритичнішу, найтяжчу хвилину свого життя дівчина думала про те, як виконати свій обов'язок перед товаришами. І вона зуміла повідомити їх, коли почнеться сеанс. Чому ж вони не вибігли назустріч фашистам, не відняли в них Анжеліку? Ні, вони нічого не змогли б зробити… Нічого… І тільки провалили б завдання. Анжеліка!.. В чому ж ти помилилася?.. Адже ти спритна й винахідлива; і скільки разів пошивала німців у дурні! І документ у тебе був справжній… Як же ти попалась?.. А-а, це Карранті! Це він усадив тобі ножа в спину!..

Тривожно, неспокійно було на душі в Мехті. Він почував себе так, наче його довго й жорстоко били… І не злічити — скільки вже ударів прийняло його серце!

Мехті йшов у напрямі Плави. Звично петляв стежками й нічого не бачив перед собою. Може, треба було б обрати іншу, безпечнішу дорогу. Та Мехті кортіло швидше дізнатися, що з Васею: Вася неодмінно повинен був пройти через Плаву. Як у нього нога?.. Чи дійшов він до своїх?

Там, де стежка ставала зовсім вузенькою і ялини росли густіше, Мехті почув оклик по-німецьки: — Стій! Руки вгору!

Не встиг Мехті опам'ятатися, як його оточили гітлерівці. Чинити опір було безглуздо.

У Плаві було повно фашистів. Ідучи під конвоєм гітлерівців повз будинки, Мехті непомітно зиркав на вікна: чи не вигляне хоч одне знайоме обличчя? Та всі вікна були наглухо забиті. Мехті не зустрів жодного знайомого. Може, це на краще: селяни стривожилися б, побачивши його в руках фашистів, і це могло б видати розвідника.

Конвоїри Мехті зупинилися біля будинку, який охоронявся есесівцями. В цьому будинку жила раніше Лідія Планічка, Мехті часто доводилося бувати тут. А тепер будинок зайнятий; мабуть, тут німецький штаб. Так воно й є. Мехті провели через одну з кімнат до іншої, і він опинився перед фон-Шульцом.

Шульц мовчки, кивком показав Мехті на стілець. Коли той сів, Шульц стомлено позіхнув. Щось у цьому волоцюзі викликало підозру, але Шульц був далекий від думки, що перед ним не хто інший, як Михайло. Шульц мав гострий, здатний логічно мислити розум, і він швидко переконав себе,що ніякого реального Михайла не існує — партизани вчиняють ту чи іншу диверсію, а потім приписують її одній особі. Звичайно, Шульц не намагався переконати в цьому своїх підлеглих. Нехай шукають і хапають усіх підозрілих — чим менше тих, хто не викликає довір'я, тим краще. При найменшій підозрі треба відправити на той світ і цього бродягу.

Вдаривши долонею об стіл, Шульц несподівано вигукнув:

— Михайло!

Мехті спроквола повернув голову до дверей: кого це там побачив гестапівець?..

Двоє гітлерівців, що сиділи в кімнаті разом з Шульцом, злякано схопилися з місць, тримаючи руки на кобурах пістолетів. Мехті перевів здивований погляд з дверей, в яких ніхто так і не з'явився, на Шульца.

— Це я тебе! Тебе! Ти — Михайло, — калічачи російські слова, сказав Шульц.

Мехті знизав плечима, промовив по-німецьки:

— Не розумію…

Шульц посміхнувся:

— Чекай-но, ми примусимо тебе зрозуміти!

Але в душі він трохи заспокоївся: занадто вже дурнуватий, розгублений вигляд у бродяги. Затримавши погляд на етюднику, що теліпався у Мехті збоку, Шульц зробив знак своїм помічникам забрати в затриманого підозрілий ящик. Помітивши, з якою нерішучістю вони наближаються до нього, Мехті добродушно посміхнувся, зняв з плеча етюдник і подав його гітлерівцям. Ті відсмикнули руки. Тоді Мехті поклав етюдник на стіл.

— Це все, що я маю, — сказав він; потім, ніби згадавши про щось, поліз до кишені, — і ось ще кілька лір!..

— Що в цьому ящику?

— Фарби, пензлі, палітра, — охоче перелічив Мехті.

— Перевірити! — наказав Шульц. Ящик відкрили. Там справді виявилися пензлі й фарби. Шульц любив ретельно все досліджувати. З кожного тюбика видавили фарбу й зробили аналіз. Нічого підозрілого не виявили: пензлі як пензлі, палітра як палітра, і фарби справжнісінькі.

— Як звати? — вигукнув Шульц.

— Жан… — злякано закліпавши очима, відповів Мехті.

— А прізвище Ренуар, правда ж? — засміявся гестапівець.

— О ні, Краус… Жан Краус… А Жан Ренуар — це знаменитий французький імпресіоніст…

— Ага, ти й це знаєш… Похвально… Хто ти, звідки?..

— Я народився в Парижі… На вулиці Комунарів… Будинок сім, дріб два. А кімната в півпідвалі…

— Одне слово брехні — і можеш вважати себе покійником! — холодно попередив Шульц, показавши на свій браунінг.

— Та ні ж, мосьє!.. Темний, вогкий півпідвал… Батько в мене був німець. Він, на жаль, рано помер. А мати — француженка. Вона намагалася виховати мене, як француза… З дитинства я захоплювався живописом… І ось блукаю тепер чужими дорогами: податися мені нікуди, мати загинула під час бомбування, а я…

Шульцу набридло, нарешті, патякання волоцюги, й він наказав відвести затриманого.

Мехті поталанило: поки він перебував у Шульца, в Трієсті, одночасно була висаджена в повітря казарма й підпалено склад з німецькою пропагандистською літературою. Ретельне розслідування показало, що обидві диверсії вчинені… тим самим всюдисущим Михайлом. Шульц знову байдуже зітхнув. Той самий Михайло в різних кінцях міста!.. Та ще один тут, під замком у нього… Хай їх усіх чорти вхоплять!

Зненацька гестапівця осяяла блискуча ідея. Адже не так уже й важко дізнатися про француза — чи той він, кого з себе вдає. Треба дати йому в руки пензель, і хай він намалює портрет Шульца!

У Шульца вистачить досвіду, щоб відрізнити пензель професіонала від руки любителя.

Мехті викликали до Шульца, той виявив бажання позувати художникові. Француз охоче погодився, але натякнув, що непогано було б, коли б йому заплатили: адже він з цього тільки й живе, мосьє офіцер повинен зрозуміти це… Шульц поблажливо посміхнувся: нахабство француза йому сподобалось. Такий далеко піде!..

— Плата залежатиме від якості роботи! Може, одержиш і гроші, а може й кулю в лоб.

Мехті, зітхнувши, розвів руками (він досить часто вдавався тут до цього жесту) і заходився поратися біля свого господарства. Змайструвати підрамник і натягнути полотно допомогли йому самі гітлерівці.

Мехті повернули етюдник, і він приступив до роботи. Але Мехті навіть уявити не міг, що вона виявиться такою трудною. Неймовірно трудною!..

Трудно було писати портрет, не роблячи ескізів, зарисовок. Мехті поспішав, і до того ж він знав, що мистецтво мандрівного художника полягає, насамперед, в експромтності. Трудно було ще й тому, що Мехті заважали: під час сеансів незмінно були присутніми обидва помічники Шульца, вони не зводили очей з Мехті; до кімнати раз по раз заходили офіцери, солдати вводили заарештованих (на щастя, серед них не було знайомих Мехті селян).

Та все це було справжніми дрібницями порівняно з тими труднощами, з якими довелося зіткнутися Мехті як радянському художникові.

Мехті міг намалювати картину краще чи гірше, більш чи менш досконало, але не міг одного: кривити перед собою душею, малювати неправду… Усім своїм життям, усіма традиціями, на які спирався сучасний живопис його країни, він був вихований правдивим художником, що своїми полотнами виражає своє ставлення до життя.

А ось тут зараз треба все інакше…

Коли Шульц став біля вікна, владно сперся рукою на стіл і, трохи підвівши важке підборіддя, повернув лице до художника, Мехті вже знав, як його треба малювати. Перед ним було лице розумного, хитрого, холоднокровного вбивці. Щоправда, зараз він нікого не катував, нікому не загрожував, ні в кого не стріляв, а стояв біля вікна з владним, трохи пихатим виразом обличчя, одягнений, спеціально на цей випадок, в акуратний, ретельно випрасуваний кітель, стояв у напруженій позі людини, яка не звикла позувати, і, проте, на полотні треба було показати його таким, щоб, поглянувши на картину, люди побачили, як він вішає, катує, розстрілює.

В грудях Мехті росла ненависть. Вона загрожувала підкорити собі рухи його пензля… Доводилося напружувати всі сили, щоб затамувати в собі порив натхнення. Було б безглуздям, пройшовши крізь такі випробування, виказати себе цією картиною!.. Тримайся ж, Мехті! Не давай волі своїм почуттям. Від цього надто багато залежить. Ти зараз не художник… Примусь себе збрехати, полестити…

Але як це трудно, як неймовірно трудно!..

Мехті відчув, що в нього тремтить рука. В кімнаті панувала напружена, нестерпна тиша…

… Під час першого сеансу помічники Шульца вирішили, що француз просто морочить їм голову. Окремі мазки, плями фарб не мали нічого спільного з обличчям їхнього начальника. Та ось, наче з туману, на полотні почали проступати риси владного, розумного обличчя. Під час перерв Шульц підходив до полотна, з цікавістю оглядав своє зображення, схвально ворушив бровами. Він відпочивав тепер не через кожні п'ять хвилин, а рідше.

Мехті працював з попереднім напруженням. Нарешті портрет був готовий. Загальний тон його вийшов трохи важким, суворим; але Шульца це повністю влаштовувало. Чи ти ба, пройдисвіт-француз зумів-таки схопити в його характері основне: ось цю владність, свідомість власної гідності, аристократизм… Ну, і трохи жорстокості!..

Портрет Шульцу сподобався. У нього не лишалося ні крихітки сумніву в тому, що перед ним вправний і, здається, цілком благонадійний професіональний живописець.

Шульц забрав портрет і тепер сам не знав, як йому бути з художником далі. Він спитав:

— Судячи з усього, ви не почуваєте відрази до грошей?

— О ні, мосьє! — палко вигукнув Мехті.

— Ви зароблятимете їх дуже мало, — сказав Шульц, простягаючи Мехті розкритий портсигар, — особливо зараз… Після війни ви, очевидно, зможете відкрити майстерню десь у нас у Данцігу або Кенігсберзі, і я ладен навіть забезпечити вас клієнтами…

— Але щоб відкрити майстерню, теж потрібні гроші, — зітхнув Мехті.

— Так, і навряд чи ви їх наскладаєте, бродяжачи по берегах Адріатики… А я можу… я можу допомогти вам відкрити майстерню.

Мехті вийняв з рота сигарету, вичікувально поглянув на Шульца, Шульц підсів до нього ближче.

Пропозиція Шульца зводилась до того, що Краус повинен був за плату, — за досить високу плату! — користуючись своїм вільним становищем мандрівного художника, перекинутись до партизанів. Там він може робити що завгодно: писати портрети партизанів, варити їм кашу, стояти на варті або брати участь у їхніх вилазках; на нього ж покладається тільки одне завдання: з'ясувати, чи існує реальний Михайло і, якщо такий існує, при нагоді заманити його або його напарника в будь-яке місце, де б його могли захопити німці.

Мехті погодився не одразу: він довго торгувався за ціну, погоджувався лише на німецькі марки й навідріз відмовлявся від італійських лір.

Відпускаючи його, Шульц наказав своїм помічникам зробити кілька компроментуючих знімків і пригрозив Мехті:

— Якщо ти, чого доброго, надумаєш раптом перекинутись на їхній бік — пощади не жди! Ми доберемо способу знайти тебе, де б ти не був!..

Уже виходячи від Шульца, Мехті повернувся знову й попросив, щоб йому, видали яку-небудь перепустку, — «інакше, мосьє, мене хапатиме кожен патруль!»

Шульц з болем в душі видав йому оранжовий прямокутник.

Перш ніж прийти в бригаду, Мехті довго петляв стежками, щоб збити з пантелику націстів, коли б вони здумали іти його слідом.

РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТИЙ

На час повернення Мехті Вася вже потроху одужував. Гарячка в нього минала, й одного разу, розплющивши ще затуманені очі, він побачив свого друга, який сидів, схилившись над ним.

— Мехті! — радісно прошепотів Вася, і вони обнялися так, наче не бачились довгі роки.

Мехті ні вдень ні вночі не відходив од Васі. Зовсім недавно Вася, наче сиділка, доглядав Мехті, а тепер Мехті няньчився з Васею. Коли Вася трохи зміцнів, Мехті почав супроводжувати друга в його коротких прогулянках. Не можна було без хвилювання дивитися, як бережно підтримував він Васю, коли той кульгаючи йшов до лужка, на сонечко, щоб погріти своє ослабле тіло.

Штаб бригади був зараз ще вище в горах; і, сидячи на камені, друзі дивилися вниз, у глибоку ущелину, звідки несло теплою вологою й пахощами молодої трави. Високі гори заслоняли їм світ. А як би їм хотілося побачити за похмурим громаддям квітучі далі рідної землі!..

— Зараз наші хлопці готуються до екзаменів. Мине ще два місяці, і — прощай, школо! Та яка там школа, я зараз був би вже на третьому курсі інституту! Якби не війна, звичайно…

І Вася згадав батька й матір, яких давно вже не було на світі. Пригадав і себе в роки війни, втечу з фашистської неволі, жорстокі сутички з гітлерівцями (скільки їх він уже знищив власними руками!), народжене в диму й полум'ї боїв перше палке кохання…

Відтоді як вони знову стрілися з Мехті, Вася жодного разу не вимовив ім'я Анжеліки. Це здивувало Мехті, та він мовчав, боячись роз'ятрити рану друга. І тільки питав себе: «Чому він не говорить про неї? Чому нічим не хоче поділитися зі мною? Може, я допоміг би йому в горі!»

Становище, в якому опинилася бригада, було дуже скрутне: німці контролювали всі дороги, що вели в Трієст, зв'язок з сусідніми партизанськими з'єднаннями ще не був налагоджений. Спроби місцевих селян пробратися до партизанів, щоб передати важливі відомості, в яких був зацікавлений штаб, зазнавали невдачі. Німці хапали їх і привселюдно розстрілювали.

В Трієсті й далі каламутив воду Карранті. Принагідно він брав участь у каральних операціях німців; Шульц рекомендував його німцям як свого нового агента, і це давало можливість Карранті розгорнути в місті широку діяльність: він підкуплював, залякував, укладав темні політичні угоди.

Останнім часом зовсім розперезалася фашистська газета «Іль-Пікколо». Вона щодня друкувала небилиці про перемоги гітлерівських армій на російському фронті про розгром німцями партизанських загонів і в тому числі цілої бригади з корпусу імені Гарібальді.

Треба було знищити друкарню фашистської газети.

Ферреро й Сергію Миколайовичу не хотілося знову посилати Мехті в Трієст, але довелося доручити це завдання йому — він краще за інших орієнтувався в центральній частині міста.

Минуло три тижні відтоді, як Мехті був «посланий» Шульцом до партизанів. Шульц говорив йому, що повернеться в Трієст через тиждень і там зачекає на свого агента. Проте Шульцу було, очевидно, не до агентів. Він окопався в Плаві й мав під своїм наглядом усі підступи до міста.

Це була боротьба на витримку. Партизани сиділи без продовольства й медикаментів, невистачало й боєприпасів. Але й націстам доводилося скрутно. Селяни ховали від них усе їстівне, а підвіз із міста був утруднений: у горах обози могли захопити партизани. Серед націстських карателів, що звикли до ситого життя в Трієсті, почалися хвороби. В солдатів кровоточили ясна, набрякали йоги.

Голодні, люті, вони вдиралися в хати селян і, не знайшовши там нічого, знищували все, що можна було знищити. Жінки, старики й діти залишали свої домівки й перебиралися в навколишні гори. Спустіло кілька селищ…

Із семи грузовиків з продовольством, відправлених з Трієста, до Шульца змогли прибути тільки три, а цього невистачало на всіх. В першу чергу годували офіцерів. Солдати ремствували… Хворі лишалися без догляду, на двадцятий день довелося поховати сім солдатів, а ще через два дні кількість померлих від хвороб збільшилась до тридцяти. Тоді Шульц вирішив зняти осаду й відступив назад у Трієст. Відступати німцям довелося з боями… Несподівані наскоки невеликих селянських загонів, що засіли в горах, завдавали відчутних втрат. Шульц увійшов у місто, не дорахувавшись двохсот солдатів.

І знову на гірських стежках, що вели до партизанів, з'явилися жінки з кошиками на головах. Звідусіль потяглися в бригаду групи селян: нове бойове поповнення.

Знову почали злітати в повітря залізничні мости, які фашисти встигли відбудувати під час облоги. Поїзди сходили з рейок; тунелі обвалювалися на голови гітлерівців. Виведені з ладу залізничні дільниці партизани брали під свій контроль і нав'язували бої ремонтним бригадам націстів.

Партизани перемелювали сили німців, нещадно громили карателів. Це були важкі бої, в яких і самі партизани зазнавали чималих втрат.

Найскладнішими операціями керував Ферреро й Сергій Миколайович.

Активність партизанів була настільки великою, що в Берліні спеціально обговорювалося становище на Адріатичному узбережжі. Вирішено було послати туди велике каральне з'єднання під командуванням одного з найпідліших убивць і катів, полковника Курта Гульбаха, який повинен був, нарешті, розгромити партизанів.

Партизани про це ще не знали. Встановивши свій контроль в околицях Трієста, вони готувалися до дій і в самому місті, маючи на увазі дві мети: деморалізувати гітлерівців і допомогти трієстинському підпіллю.

В штабі бригади розроблявся план наступних операцій. Тоді ж вирішено було вивести з ладу друкарню «Іль-Пікколо».

В години, коли Мехті йшов на засідання штабу, Вася, залишившись сам, поринав у роздуми… Рана на його нозі майже загоїлась, а проте він відчував біль, коли ходив більше, ніж звичайно. Вася всіляко приховував це від Мехті. Він знав, що в штабі йде розмова про Трієст, і боявся, що його через поранення не пошлють до міста.

Мехті, справді, хоч і розумів, що Вася прагне мерщій потрапити в Трієст, твердо вирішив не брати його з собою: хай поки що відпочине, поправиться. Ферреро порадив йому взяти напарником Сільвіо.

Дізнавшись про це, Вася пішов переживати образу на високу скелю, де колись мостили свої гнізда орли.

Спершу він сидів, обхопивши коліна руками і дивлячись у якусь точку поперед себе… Потім його увагу привернули Сільвіо й Віра Ніколич. Віра сиділа на пеньку. Сільвіо стояв поруч…

Вася давно вже помічав, що Сільвіо весь час крутиться біля Віри Ніколич. Коли вони з Мехті витягли її з «комбінату» на віа Фортуна, Віра на вигляд була ще зовсім підлітком, а зараз, хоч минуло не так уже й багато часу, стала вродливою дівчиною. Здавалося, вона, наче молодий пагінець дерева, чекала тільки весни, щоб розцвісти. Енергії в неї було аж надто багато: вона допомагала жінкам прати, куховарити, носила воду в коновках, ходила по хмиз, розпалювала багаття, латала білизну.

А Сільвіо зовсім не змінився: він, як і раніше, лишався вузькоплечим, смаглявим парубчаком, тільки рухи його стали більш впевненими та голос твердішим.

Вася бачить, що Сільвіо нахилився до Віри, щось шепоче їй. Віра слухає, щоки її рожевіють, вона ледь помітно хитає головою. Сільвіо бере сокиру, зникає за деревами. Віра з байдужим виглядом підводиться з пенька, обтрушує плаття, бере свою коновку і теж простує в хащі. Вона намагається йти не кваплячись, спроквола, та ноги не слухаються. Дівчина майже біжить. Трохи згодом із гущавини виходить і Віра й Сільвіо: за плечима в нього хмиз, у руках коновка з водою. Він звалює хмиз біля одного з наметів.

Вася пригадує день, коли він і Сільвіо вовтузилися з секретарем Росселіні. Спритно тоді Сільвіо зв'язав сварливу покоївку!.. Там він тримався як мужчина, а поруч з Вірою здається дитиною.

І ця дитина піде в Трієст з Мехті замість нього, Васі! Ні, треба негайно ж порозумітися з Мехті.

Коли Вася проходив повз Сільвіо, той погукав його:

— Поздоров мене, Васю, іду з Михайлом у Трієст висаджувати в повітря «Іль-Пікколо»!

Спохватившись, що для Васі ця новина не дуже приємна, Сільвіо співчутливо додав:

— А тобі треба трохи підлікуватися.

Сільвіо і здивувало й образило те, що Вася пройшов, не сказавши йому ні слова.

Мехті був зайнятий, — збирався в дорогу. На думку нетерплячого Сільвіо, він щось надто довго возився біля свого намету.

— А-а, Вася, — намагаючись не дивитися на юнака, що підійшов, сказав Мехті. — Як твоя нога?

— Хоч комаринську танцюй! — бадьоро вигукнув Вася, розуміючи, чому Мехті почав саме з цього запитання.

Мехті заклопотано вкладав у сумки вибухівку, ретельно перевіряв капсулі детонаторів.

— Слухай-но, Мехті… Хіба я був тобі поганим напарником? — ображено спитав Вася.

— Ти прекрасно знаєш, що я цього не думаю! — відповів Мехті, і далі пораючись біля вибухівки. — Але я не вірю, що ти можеш танцювати комаринську!

Вася не здавався:

— Але ж тобі соромно, Мехті! Ти навіть в очі мені не можеш дивитися!

Мехті випростався, обернувся до Васі й рішуче сказав.

— Не візьму я тебе з собою, Васю! — і лагідніше додав: — На цей раз не візьму.

— Але чому?..

— Сам знаєш!

— Комаринська?

— Ти ж поки що нездужаєш, Васю. І якщо ти сам про себе не хочеш турбуватися, мені доводиться взяти це на себе.

— А може, ти просто боїшся, що через мою незграбність ми потрапимо в лапи німців?

Мехті посміхнувся:

— Ні, я справді тільки про тебе турбуюсь. Відпочинь… Треба ж і іншим спробувати себе в ділі.

— Чого ж варта наша дружба, Мехті, — з болем сказав Вася, — коли тобі так легко замінити мене кимось іншим! Ти, очевидно, думаєш: ну що він робив, коли я брав його в Трієст? Носив сумки з вибухівкою, та й годі! А це може зробити кожний! Ні, Мехті, поруч з тобою йшов Василь, готовий в першу-ліпшу хвилину віддати за тебе життя! Тепер я шкодую, що мені не випала нагода довести тобі це!

Мехті мовчав, а Вася й далі палко переконував його.

— Ну, що з того, що я шкандибаю? Хіба мало тепер кульгавих німців! Адже для стороннього ока це не так уже й погано, коли я почну трохи шкандибати. Заїкаюсь же я, якщо це потрібно? Крім того, ми ж прийдемо до міста, коли вже стемніє… До речі, знаєш, мені одна людина якось казала: зорі вранці лягають спати. Ми з тобою, як зорі, ночами не спимо… Правда, гарно сказано?

— Так, — погодився Мехті. — Гарно. Хто це сказав?

Вася відповів не одразу. Він поглянув на друга очима, сповненими горя й гніву, і тремтячим голосом відповів:

— Вона…

— От у тому-то і вся справа, Васю! Я боюся брати тебе з собою! Боюся, що ти наробиш мені клопоту, — грубувато сказав Мехті, сам схвильований не менше ніж Вася.

— Ні, Мехті, ти погано знаєш мене! — похитав головою Вася. — Адже я розумію, яку велику справу ми робимо… Ми не тільки месники, — ми воюємо за волю, за хорошу, добру тишу в світі, яка буде порушуватись тільки привільними піснями — от як у нас на Смоленщині.

— Що ж мені робити з тобою, Васю? — наче міркуючи вголос, промовив Мехті, і Вася зрозумів, що він вагається.

— Як що робити? Взяти мене з собою, і все буде гаразд!

— Тобі буде дуже важко, Васю!

— А тобі легко? Сільвіо сміливий хлопець, я люблю його, але ж він не розвідник!

— І ти колись не був розвідником…

— Все одно! Скажи, з ким ти більше рискуєш? Зі мною чи з Сільвіо?

Мехті подумав про Сільвіо. Так, його можна одягти лише під італійця. Великі чорні очі з крупними зіницями, сповненими пустотливих іскорок, неслухняні кучері — все це зовсім не характерно для німців. А зручніше мати при собі денщика-німця: до нього менше чіплятимуться. І Васю в цьому відношенні навряд чи міг хтось замінити!

— Ну, а коли вже доведеться, — знову заговорив Вася, — то я їм влаштую таку комаринську, що довіку пам'ятатимуть!

До друзів підійшов Сільвіо, схвильований, увесь сяючий від щастя, сповнений палкої нетерплячки.

— Я готовий! — він виструнчився перед Мехті, випнув уперед груди. Мехті зміряв його оцінюючим поглядом. Ні, він зовсім не був схожий на бравого вояку!.. А надто довгий піджак ще більше підкреслював низький зріст Сільвіо.

Віддалік стояла Віра. І з того, як вона перебирала свій фартух, Мехті зрозумів: важко їй розлучатися з Сільвіо, до якого дівчина встигла вже звикнути.

— Доведеться тобі, Сільвіо, зачекати до іншого разу! — розвівши руками, сказав Мехті. — Сьогодні ти залишишся тут…

У Сільвіо витягнулося лице; від несподіванки він не міг вимовити жодного слова: язик наче прилип до піднебіння. Він перевів питальний погляд на Васю, але той тільки винувато посміхнувся у відповідь.

— Не горюй, Сільвіо! — спробував утішити його Мехті. — Коли-небудь я й тебе візьму з собою. А поки що іди до Віри: вона хоче щось тобі сказати.

Сільвіо мовчки повернувся й пішов.

Мехті бачив потім, як він сидів, похмуро втупившись в одну точку, а Віра, рада й щаслива, старалася розвеселити свого друга.

Васю й Мехті проводжав замало не цілий загін. Довго дивилися партизани вслід своїм улюбленцям. Постаті їхні ставали дедалі меншими й меншими і, нарешті, зникли за деревами.

Наступного дня друзі вже підходили до Трієста.

Смеркало… Мехті почув раптом зловісне каркання ворон: над невеликою ямою кружляла зграя галичі. Неясне передчуття стиснуло йому серце. Він пройшов ще трохи, потім зупинився, зняв з плеча речовий мішок і передав його Васі.

— Йди вперед, — сказав він, — я наздожену тебе.

Коли Мехті наблизився до ями, вороння зчинило несамовитий крик і, важко лопочучи крильми, піднялося в повітря й почало кружляти над Мехті.

В ямі були звалені трупи розстріляних гітлерівцями людей. Мехті скинув картуза… і раптом здригнувся всім тілом. Погляд його впав на подолок знайомої картатої спідниці. Увесь похолонувши, Мехті змусив себе ще раз подивитися в яму. Подолок картатої старенької спідниці, нога в бузковій панчішці… Сумнівів не могло бути…

Мехті здавалося, що він ось-ось знепритомніє. Анжеліка! Рідна, невтомна, завжди лагідна Анжеліка! Скільки разом з нею було пройдено доріг, скільки разів їм доводилося разом вириватися з обіймів смерті! Вириватися, щоб потім знову зустрітися з нею… І ось смерть виявилася дужчою… Мехті ступив уперед. Ще мить, і чоловік кинеться в яму. Оглянувшись, він побачив, що до нього йде Вася.

Мехті поквапився йому назустріч.

Нелюдських зусиль коштувало Мехті оволодіти собою. Та ще важче й болючіше було б йому, коли б він знав, яке почуття забрала з собою в могилу бідолашна Анжеліка. Воно бродило в її душі — невиразне, незбагненне, — і коли б Анжеліка лишилася живою, вона б знайшла назву цьому почуттю…

— Ходімо, Васю! — намагаючись говорити спокійно, гукнув Мехті. — Нам треба ще застати священика!

Та Вася не рушив з місця.

— Що там, у тій ямі? — спитав він, втупивши в Мехті допитливий, неспокійний погляд.

— Там трупи. Пригадуєш, вони лежали в ямі, коли ми проходили минулого разу? — відповів Мехті і взяв Васю за лікоть. Вася вирвався від нього.

— Я… ні, щось не пригадую! — прошепотів він і зробив крок до ями.

— Васю! — суворо погукав його Мехті. — Ти починаєш забувати, чого ми йдемо в Трієст!

— Гаразд, — сказав хлопець і повернув од ями.

Всю дорогу до міста Вася мовчав.

Коли вони ввійшли в кам'яну церкву на околиці міста, на них повіяло прохолодою. Під склепінчастими арками церкви, утопаючої в напівтемряві, Мехті зупинив Васю.

— Ти зостанешся тут, — тихо шепнув він, — будь уважним. Ліворуч від тебе двері, що ведуть у двір. А там можна вибратись через паркан. Коли нічого не трапиться, ми зустрінемося з тобою тут же. Стеж, хто сюди входить.

Вася хитнув головою. Мехті пішов у глиб церкви. Там горіла одна-однісінька свічка. В її нерівному вогнику погойдувалися тіні колон і арок, і, здавалося, що церква ось-ось завалиться. Над свічкою схилилася знайома постать поморщеного священика. Почувши кроки, він випростався.

— Добрий вечір, святий отче! — привітався Мехті.

— Добрий вечір, сину мій, — сумовито зітхнув священик.

— Що чувати в місті?

— Бідолашна Анжеліка! — не відповідаючи на запитання Мехті, з болем вигукнув старий. — Як мужньо вона зустріла смерть! Італія втратила кращу з своїх дочок.

Він замовк. Мовчав і Мехті. Потім Мехті стиха промовив:

— Я це знаю, святий отче. По дорозі сюди, метрів за п'ятсот на південь від міста, я бачив яму… Там багато трупів.

Священик похнюпився:

— Бідолашне дитя. Ми поховаємо її.

Мехті поглянув на годинник. Священик зрозумів, що час не жде, і заходився розповідати новини: в Трієст почали прибувати крупні сили націстів, ходять чутки, що це мало не ціла дивізія, призначена для розгрому партизанів; на вулицях безперервні облави. Карранті все ще не вдалося вистежити. Шульц зараз у місті й чекає приїзду якогось Гульбаха, щоб розпочати спільні дії по винищенню в горах третьої ударної партизанської бригади.

Священик провів Мехті й Васю до бокового входу й порадив їм іти до друкарні «Іль-Пікколо» по можливості через робітничі квартали.

— Тут ми розійдемося з вами, — сказав священик. — Ви підете ліворуч, а мені треба за місто. Я мушу виконати свій обов'язок.

Вася й Мехті пішли робітничим кварталом. Це був квартал трущоб. Тхнуло гнилими овочами, ерзац-милом, яким прали тут білизну. З підвальних вікон чути було крики немовлят. За напівзруйнованими огорожами висіли, схрещуючись, довгі вірьовки, на яких сушилося жалюгідне дрантя. Побачивши Мехті й Васю, люди зачиняли двері своїх халуп, а коли воші проходили, двері знову відчинялися.

Вечір був теплий, лагідний. Хороше в такий вечір вийти з темних комірчин, посидіти біля відчинених дверей. Та ніде нема спокою від гітлерівців.

Безпритульні діти порпались у пилюці. У Васі занило серце, він поліз був до кишені, намацав паперові гроші, але одразу ж почув суворе попередження Мехті.

— Не смій. За нами можуть стежити.

Та не встигли вони зробити й кілька кроків, як у них полетіло каміння. Одна з каменюк влучила Васі в плече. Вася обернувся, але дітвори вже не було.

Мехті посміхнувся:

— Що, добре перепало?

— За що це? — здивовано спитав Вася, потираючи забите місце.

— Ти що, забув? Їм не подобається наша форма.

— Ай справді, — засміявся Вася.

— Треба швидше вибиратися звідси! — квапив його Мехті.

Вони прискорили ходу.

Знову знайомі вулиці… Темно, дуже темно. Небо зоряне, а тут — нічого не видно. Та ось яскраво спалахнули промені ліхтарів. Вони з'явилися попереду, ззаду, з боків і почали наближатися до Васі й Мехті.

— Стій! — пролунав різкий оклик. — Ні з місця.

Рука Васі потягнулась до автомата, але Мехті осадив його.

— Спокійно!

Друзів тісним кільцем оточили фельджандарми.

— В чому справа? — спитав Мехті.

— Ану, подивимося, що в цього молодця в сумці, — посміхаючись, сказав начальник патруля — високий на зріст, з червоним, широким лицем, — і простягнув руку до речової сумки Васі.

— Не чіпайте його! — стримано, але владно промовив Мехті.

Начальник патруля ніби цього тільки й чекав. Він ступив крок назад, не відриваючи погляду від Мехті, і неквапливо поліз у кишеню.

Мехті напружено стежив за рукою начальника. Начальник вийняв хустку і, витираючи нею спітніле лице, урочисто заявив своїм:

— Вітаю вас, друзі, це партизани! Бач, і ходять нерозлучно, наче закохані!

Клацнули затвори десятка автоматів. Дула їх вперлися в спини Мехті й Васі.

— Що за комедія? — обурився Мехті.

— Комедія закінчилась, голубе! — вигукнув начальник патруля. — Уже закінчилась!..

— Я мушу попередити вас, пане начальник, — з погрозою в голосі заявив Мехті, — якщо ви негайно ж не припините ваших жартів, вам це не минеться. Врахуйте, у мене термінове завдання.

— О, це ми враховуємо! Ми навіть догадуємося, чиє завдання ви виконуєте!

— Боюсь, що не догадуєтесь, пане начальнику. — Мехті поліз у кишеню, вийняв звідти оранжовий картонний прямокутник і зловтішно сказав:

— Прошу!

Начальник вихопив з рук Мехті картонку, на його обличчі з'явився вираз такої розгубленості, що Вася трохи підбадьорився й прибрав незалежного, навіть трошки нахабного вигляду. В руці начальника була перепустка, видана самим Шульцом — помічником начальника міського гестапо.

Ця перепустка в умовах окупованого Трієста мала велику силу. Начальник патруля був приголомшений.

— Мене цікавить ще одне питання, — вже лагідніше сказав він, — якщо вже пан Шульц дав вам цю перепустку, він мав попередити вас про те, що з учорашнього дня за його ж секретним розпорядженням парні ходіння військових у Трієсті заборонені. Можна ходити втрьох, учотирьох, за п'ять чи шість кроків один від одного. А ви йшли плече в плече! До того ж зараз не рекомендується вештатися по місту з сумками!

— По-перше, — втрачаючи терпець, відповів Мехті, — я не був у місті цілих десять днів. Я перебував поза сферою впливу пана Шульца, і він не повідомив мене про свій секретний наказ. Я був… дідько б його забрав, це вас зовсім не стосується!.. А по-друге, припиніть же, нарешті, цю комедію!

— Ах, он воно що, — спало раптом на думку начальникові, — поза сферою впливу пана Шульца… розумію, розумію. Так би й сказали одразу.

Він подав Мехті перепустку й ввічливо пробачився:

— Прошу пробачення, пане…

— Це вам також не обов'язково знати, — не менш ввічливо сказав Мехті, забираючи перепустку. — Ви й так уже взнали більше, ніж треба було… Хайль Гітлер!

— Хайль! — в один голос відповіли німці.

Мехті в душі ще раз порадів з того, що догадався в свій час запастися оранжовою перепусткою. Такі перепустки Шульц видавав особисто і лише своїм агентам. Добре також, що всюди тепер зірвані оголошення з прикметами Михайла! Невже, до речі, вони серйозно вірять у те, що повісили Михайла?.. Ні, Шульц, здається, не вірить… Може, він усе це зумисне інсценізував, щоб приспати пильність партизанів?.. А сам видав таємний наказ… Треба сказати своїм, щоб вони нікого більше не посилали вдвох. Досить уже морочити німцям голови цими міфічними Михайлами. Небезпечно, можна вскочити в халепу. І не варто сьогодні тягати за собою Васю: адже їх весь час зупинятимуть патрулі. Справді, з кожним днем дедалі важче стає діяти в Трієсті. Надто багато пасток.

— Васю, — сказав Мехті, торгаючи друга за плече. — Ти не підеш зі мною далі.

— Мехті!..

— Тихше… Ти ж бачиш: нам небезпечно ходити вдвох. А що, коли трапляться догадливіші патрульні?.. Сам я якось викручусь. А з тобою — ні.

— Але ж я не можу відпустити тебе самого!

— Васю, — суворо сказав Мехті, — не змушуй мене шкодувати, що я взяв тебе в Трієст.

— Все 'дно, Мехті, я буду з тобою!..

— А я, тільки-но ми зустрінемося ще з одним патрулем, — твердо промовив Мехті, — пошлю тебе з якимось дорученням. Ти ж при німцях не будеш сперечатися?

— Добре!.. — зніченим голосом сказав Вася. — Я лишуся, але якщо тебе довго не буде…

— Гаразд, Васю, тоді можеш діяти на власний розсуд, — дозволив Мехті і, помітивши, як у Васі загорілися очі, посміхнувся: — Я бачу, тобі вже зараз хочеться, щоб мене довго не було. Ну, давай мою сумку.

— А досить буде однієї, Мехті?..

— Для того, щоб вивести з ладу «Іль-Пікколо», цілком досить. Тепер слухай, Васю… Чекай мене ось у цих воротях. Коли я повертатимусь — не виходь до мене, роздивись, чи не стежать за мною. Якщо ні — то доганяй. А як стежать — іди за ними. І після вибуху за всяку ціну постарайся зняти їх. Крайній вихід — стріляти! Можливо, що нам доведеться прийняти бій у місті. Ну, домовились?

— Скоріше, Мехті!..

— Гаразд, чекай.

Коли Мехті звернув на вулицю, де містилася редакція «Іль-Пікколо», він мимохіть стишив ходу. На нього чигала нова несподіванка: весь квартал був оточений есесівцями. Мехті хотів повернути назад, але помітив, що праворуч і ліворуч до нього наближаються есесівці. Вони йшли не поспішаючи, наче на прогулянці. Один помилковий рух міг погубити Мехті. За його спиною були ворота великого будинку. Мехті відчував на своїй спині колючі погляди ще кількох есесівців: із воріт за ним стежили. Мехті намацав у кишені рятівну перепустку.

— Що ви тут робите, пане офіцер? — спитав есесівець, який підійшов першим. — З якої частини?.. Куди йдете?..

«Що мені відповідати йому? — гарячково роздумував Мехті, — показати офіцерські документи?.. Але хто знає, що зараз тут відбувається. Почнуть перевіряти, з'ясовувати — тоді каюк. Може, зіграти перед ним роль Жана Крауса, що йде від партизанів?.. Ні, це їх остаточно спантеличить, вони не відчепляться. Краусом можна бути тільки з Шульцом. Єдина надія на перепустку. І нічого не стану пояснювати їм. А раптом вони не зважать на перепустку й вирішать перевірити, що в сумці?.. Ну, тоді — Краус».

— Е, та він, здається, не розуміє по-німецьки, — насмішкувато промовив хтось ззаду, — чи не росіянин це?..

— І сумка збоку!.. Присягаюсь, що в ній не рушник і не зубні щітки!

— Я вас питаю, пане офіцер, з якої ви частини? — суворіше повторив перший есесівець, у чині капітана. Він не зводив очей з сумки Мехті.

— А я не зобов'язаний доповідати вам, пане капітан, — сказав, нарешті, Мехті. — І прошу не затримувати мене. Я, відверто кажучи, дуже стомився…

— Он як?.. — глузливо посміхнувся капітан. — Ви, очевидно, здалека йдете?.. Не журіться, ми вас влаштуємо на відпочинок.

І коротко скомандував:

— Взяти!

Мехті озирнувся. Довкола суцільною стіною стояли есесівці.

— Коли б ви не пошкодували потім, капітане! — Мехті рвучко простягнув йому свою перепустку.

Капітан довго, уважно вивчав перепустку. Мехті чекав.

— Дива, — ледь чутно пробурмотів німець і спитав: — Звідки ж ви йдете?..

— Судячи з вашого чину й посади, ви повинні знати, що на такі запитання не відповідають.

Пояснення, очевидно, задовольнило капітана. Він підніс руку до козирка:

— Все в порядку! Можете йти далі.

Мехті відійшов уже досить далеко, коли, капітан раптом гукнув його:

— Одну хвилинку!

Мехті вдав, що не почув.

Позаду затупотіли кроки, і голос капітана пролунав уже наполегливіше:

— Зачекайте хвилинку!

Мехті зупинився, обернувся на голос. Капітан підійшов до нього з двома есесівцями:

— Я зовсім забув спитати вас, — посміхаючись, сказав капітан, — може, вам хотілося б побачитись із самим паном Шульцом, який підписав вашу перепустку? У вас же, мабуть, є про що розповісти йому?

Мехті зрозумів, що цього негідника йому не так легко позбутися.

— Я і йду до пана Шульца, — відповів Мехті.

— Тоді вам не доведеться далеко ходити. Пан Шульц зараз в «Іль-Пікколо».

Становище дедалі більше ускладнювалося. Мехті вирішив діяти напролом.

— В «Іль-Пікколо»? А я думав, що зможу застати його в гестапо. Я йшов саме туди.

— Не турбуйтеся, вас проведуть до пана Шульца, — капітан обернувся до есесівців, що стояли позад нього. — Проведіть пана офіцера в редакцію!

Мехті мовчки пішов за есесівцями. Так, добре, що він не взяв з собою Васю. Вася був би зараз на заваді. Ну й ускочив же він у халепу!.. Знову зустрітися з Шульцом! Що він йому скаже?.. А що як Шульц не сам, а з ним Карранті?.. Тоді… тоді він стрілятиме!

Ось і «Іль-Пікколо». Біля дверей охорона.

— Далі не проводити? — спитав один з есесівців.

— Не треба.

— Пропустіть пана офіцера! — наказав есесівець охороні. — Він до майора фон-Шульца!

Мехті ввійшов у прохідну й пішов довгим коридором з вогкуватими стінами. За стінами шуміли машини. Мехті не поспішав зустрічатися з Шульцом.

Якщо вже він потрапив в «Іль-Пікколо», треба до кінця використати сприятливу нагоду. В найгіршому випадку, коли Шульц застане його тут, він скаже, що шукав його і заблудив.

Назустріч Мехті пройшла людина в підтяжках, зігнута, наче знак питання. Мабуть, з редакції. Кашляє сухо, курить, жовчне обличчя.

Мехті зупинив його:

— Ви не скажете, де тут убиральня?

— Тільки за цим сюди й прийшли? — жовчно відповів «знак запитання» й пішов геть, бурмочучи щось під ніс. Повз нього процокала каблуками молода жінка з яскраво нафарбованими губами. Теж курить… Груди туго обтягнуті вузьким кольоровим джемпером.

— Пробачте, ви не скажете, де тут туалет?.. — незручно про це питати жінку, та нічого не поробиш.

— Хай синьйор пройде прямо, потім праворуч, потім ліворуч, — оглядаючи Мехті, пояснила жінка, — другі двері, — і додала, посміхнувшись: — Перші — жіночий, туди синьйорам не можна.

Мехті рушив напівтемним коридором. По дорозі він прикидав, куди краще закласти вибухівку. В цех йому навряд чи пощастить пробратися, та й руки там були б зв'язані. А тут — усе на виду. Вибухівку одразу ж помітять. Чекай-но!.. Що це за матове скло в стіні?.. А, це для пожежного шланга!.. Чудово! Тепер треба зайти до вбиральні, роздавити двадцятихвилинний капсуль. Так… Добре, що пожежний шланг недалеко звідси. Нікого, здається, не видно?.. От дідько, від цеху йде якийсь чоловік. Ні, затримався, розмовляє з кимось. Як би це непомітно дістати вибухівку?.. Є, дістав. Швиденько ткнув за скляну раму… Готово. Все!..

Мехті з полегшенням зітхнув, пішов коридором назад. Біля самих сходів, що ведуть до редакційних приміщень, зіткнувся з Шульцом.

Мабуть, Шульц розгубився більше, ніж Мехті. За клопотом останніх днів Шульц забув про француза, якого послав до партизанів.

— О!.. Пан Краус!.. От уже кого не сподівався побачити!..

— Але ж ми домовились, пане Шульц… Гроші, знаєте, на вулиці не валяються! — Мехті трохи нахабно посміхнувся.

— Як ви дізналися, що я тут?

— Потім, про це потім, пане Шульц! Зараз є важливіші справи.

Шульц здивовано оглянув Мехті:

— Чекайте-но, чому на вас німецька форма?

— Форму дали мені партизани, — Мехті знову посміхнувся. — Я ж із завданням, пане Шульц!

— Виходить, вам удалося втертися в довір'я до партизанів?

— Звичайно!.. Мені навіть довелося брати участь у деяких операціях по вибухах на залізницях!.. — Мехті затнувся, злякано подивився на Шульца, але той поспішив заспокоїти його:

— Це байдуже!.. Ви виманили в місто Михайла?

— Так. Одного з них.

Шульц витріщив на нього очі. Він так і думав, що Михайлів там цілий легіон.

— Як одного?

— Дуже просто, пане Шульц. У партизанів багато Михайлів.

— І… що ж — усі вони схожі один на одного?..

— О ні! Вони абсолютно різні. І звати їх по-різному. А коли їх посилають у місто, вони стають Михайлами.

— Нічого не розумію, — сказав Шульц, хоча він прекрасно все розумів, і француз тільки підтверджував його здогади. «Треба буде запросити сюди Карранті, хай у всьому цьому розбирається разом з ними!»

— Бачите, в чім справа, — пояснював тим часом Мехті, — вони хочуть, щоб по місту про Михайла ходили легенди. Ну, що він всюдисущий і таке інше… Діють Михайли загалом однаково. Хоча іноді й без напарників. А самі вони — різні. Тільки один з них трохи схожий на мене. З ним мене сюди й послали.

— Де ж він?.. Яке в нього завдання?

— Він повинен висадити в повітря «Іль-Пікколо», пане Шульц.

Шульц здригнувся.

— Вигадки!

— Ви переконаєтесь, що я кажу правду, пане Шульц. Я приведу до вас Михайла.

— Чому ж ви не притягли його зараз?..

— Михайло пронюхав, що «Іль-Пікколо» оточена есесівцями. Я пробував переконати його, що це не так, але нічого не вийшло. Ледве вдалося умовити, щоб він послав мене з'ясувати обстановку. Він чекає мене в умовленому місці.

— Де? — з нетерпінням спитав Шульц.

— Не робіть помилки, пане Шульц! Якщо ви пошлете по нього своїх, усе буде зіпсоване. Втекти йому неважко: він знає тут усі ходи й виходи!.. А я… я приведу його прямо вам у руки. Риску ж менше, правда?..

Мехті поглянув на свого годинника. До вибуху лишалося десять хвилин.

— Я мушу поспішати, пане Шульц! Ми домовилися з Михайлом зустрітись рівно о десятій! Якщо я до цього часу не повернуся, — він вирішить, що мене схопили, і тоді все загинуло! Плакали мої грошики!

— Що ви пропонуєте?

— Насамперед — очистити квартал від охорони. Хай усі ввійдуть сюди й підстерігають його тут. У нього посвідчення військового кореспондента.

Шульц пильно подивився на Мехті й кинув через плече:

— Макс!

До нього підбіг високий чепуристий офіцер.

— Чого зволите, пане майор?..

— Негайно зніміть усю охорону. Всім увійти сюди. Офіцерів і молодших офіцерів до мене!

— Слухаю!

Коли Макс пішов, Шульц знову повернувся до Мехті. На обличчі в нього з'явився хижий вираз:

— А що, пане Краус, як ви обдурите мене?.. Може, ви вже продалися партизанам, га?..

— Пане Шульц! — з відчаєм у голосі сказав Мехті. — В нашому розпорядженні лише сім хвилин! Подумайте ж, коли б я хотів обдурити вас, мені нічого було б приходити сюди!..

— Це так… А що це у вас у сумці?..

— Перевірте: вона порожня. Вибухів у місті мені поки що не довіряють.

— Що ж ви повинні були робити?

— Відвертати увагу!.. Розумієте?.. Знову ж ця гра в кількох Михайлів. Один в одному місці, другий в іншому.

До них підійшли офіцери. Шульц розставив людей по друкарні. Машина гестапо запрацювала на повний хід.

Шульц розумів, що він нічого не втрачає, якщо навіть цей француз і обдурює його. Втекти йому не вдасться: за ним стежитимуть.

— Макс! — знову покликав Шульц. — Майдан вільний?

— Так, пане майор!

— Гаразд. А тепер негайно йдіть на віа Фортуна. Ви знаєте по кого. Він нам може знадобитись.

«Невже по Карранті? подумав Мехті. — От було б добре, коли б він приїхав сюди до вибуху!..» Шульц звернувся до Мехті:

— Ідіть!

Неймовірних зусиль коштувало Мехтів цю хвилину приховати свою радість і хвилювання та прибрати діловитого, заклопотаного вигляду. Він вийшов на спустілий майдан і квапливо попростував темною вулицею.

… У друкарні стояла напружена тиша. Машини були зупинені. Передбачливий Шульц затримав випуск чергового номера газети і звелів лишити полосу для повідомлення про те, що спіймано партизанського розвідника.

Передбачливість Шульца сягала ще далі. Він послав слідом за «французом» двох есесівців, суворо наказавши їм не спускати з нього очей, але так, щоб француз навіть не підозрівав про це.

Шульц був помітно збуджений.

І раптом усе розсипалося на порох.

Карранті, який виявився ще більше підозріливим, терміново подзвонив Шульцу й порадив якнайшвидше залишити друкарню. Він говорив так переконливо, що Шульц мовчки застиг з телефонною трубкою в руці. А опам'ятавшись, вилаяв себе ідіотом і, забувши дати розпорядження про обшук друкарні, перший кинувся тікати довгим коридором до виходу.

Вибух застав Шульца в прохідній. Порівняно з тими, хто лишився в друкарні, він відбувся легко: йому відірвало праву ногу.

… Стоячи в підворітті, Вася бачив, як мимо поквапливо пройшов Мехті. Через кілька секунд у тому ж напрямі подалися два есесівці. Вася вийшов з підворіття і попростував за ними. Есесівці вже наздоганяли Мехті, коли пролунали постріли Васі. Обидва німці впали.

Схопивши автомат убитого, Вася кинувся бігти в тому напрямі, куди пішов Мехті. Повз нього просвистіли дві кулі і з дзенькотом врізалися у вікна будинку навпроти. Вася впав на тротуар і поповз. І тут чиясь дужа рука схопила його за комір шинелі, підняла, потягла за собою в підворіття з високою аркою.

— Живий? — почувся гарячий шепіт Мехті.

— Живий! — відповів Вася.

— Мерщій за мною, не відставай! Що це ти тягнеш?

— Автомат… Тобі…

Мехті взяв із рук Васі автомат, і обидва побігли через прохідний двір до воріт, що виходили на іншу вулицю. Позаду гриміли постріли. Лишатися в дворі не можна було. Але не можна було й вибігти на вулицю: по ній мчали на мотоциклах гітлерівці. Вулиця була вузька, і мотоциклістам доводилось їхати один за одним. Вася й Мехті влипли в стіну поруч з ворітьми. Мотоциклістам, здавалося, не буде кінця-краю. А в дворі вже з'явилася група гестапівців. Треба було щось робити. Коли мимо проїжджав останній мотоцикл, Вася вискочив на вулицю, скочив на мотоцикліста, підім'яв його під себе і кинув на брук: мотоцикл зробив крутий поворот і став упоперек вулиці. Все це було справою однієї секунди. Біля мотоцикла зав'язалася відчайдушна боротьба. Мехті поквапився на допомогу Васі. Пострілом в упор він порішив гітлерівця.

— В коляску! — крикнув Мехті Васі. Сам він скочив у сідло, схопився за руль, натиснув ножну педаль. Заторохтів, забухикав мотор. Відштовхнувши труп німця, Мехті розвернув мотоцикл і включив швидкість. Решта мотоциклістів, почувши постріли, повернули назад і кинулись слідом за партизанами. З воріт, звідки нещодавно вибігли Мехті й Вася, по них почали стріляти гестапівці.

Вася зручніше вмостився в колясці й у відповідь відкрив огонь по націстах. Різкий, дошкульний вітер шмагав Мехті в обличчя. Одна з ворожих куль збила з нього картуза, швиргонувши його в коляску мотоцикла.

Мехті виїхав на дорогу, що вела в Опчину: цією дорогою віз їх одного разу Сільвіо. Націстам, очевидно, було наказано піймати партизанів живцем: вони стріляли в колеса мотоцикла. Вася перестав відстрілюватись: треба було берегти патрони…

Ось промелькнув ліворуч знайомий будинок Марти Кобиль, і раптом зовсім стемніло. Тунель!.. Коли вони вирвалися з тунелю, далеко попереду замиготіли фари мотоциклів і грузовиків. Партизанів обходили… Не довго думаючи, Мехті круто повернув праворуч (там був крутий спуск до виноградників), і вони полетіли вниз… Саме полетіли. Колеса мотоцикла іноді ледве торкалися землі; вони підстрибували, знову опускалися на вузьку кам'янисту стежку… Найменша необережність, і мотоцикл зірвався б у безодню. Мехті доводилося гальмувати. Папісти, залишивши нагорі свої мотоцикли, спускалися вниз і вже наздоганяли партизанів.

— Мехті! — вигукнув Вася. — Треба стрибати. Вони вже близько.

— Не можна, Васю! Постарайся затримати їх! Нам би тільки проскочити через виноградники, а там дорога трохи краща.

Вася почав стріляти, серед фашистів зчинилася паніка. Кілька солдатів зірвалося в безодню; деякі почали видиратися на гору; а більшість залягла в нерішучості, не знаючи, переслідувати їм партизанів, чи повернутися назад… Але і в партизанів сталася затримка. Мотоцикл наскочив на велетенський камінь; фара розбилася, мотор заглух, і поки Мехті пробував завести його, націсти опам'яталися і знову кинулись навздогінці за партизанами.

До місця переслідування підоспіли грузовики з автоматниками. Гітлерівці з криком побігли вниз. Підпустивши їх ближче, Вася знову відкрив огонь із свого автомата, і в цей час коляска мотоцикла рвонулася вперед.

— Молодець, Васю! — радісно вигукнув Мехті. — Тримайся міцніше!

Мехті вів. мотоцикл наосліп, без світла. Вони в'їхали уже в виноградники. Дорога тут була грузькою. Почався узвіз…

На горі з'явився грузовик з прожектором. Могутній, сліпучий промінь розпанахав пітьму, швидко намацав самотній мотоцикл, що піднімався схилом високого пагорба. Тепер мотоцикл був на виду в німців; вони почали без пострілів оточувати партизанів. Вася, засліплений світлом прожектора, тимчасово припинив стрільбу. Мехті ж стало легше вести мотоцикл: дорога була яскраво освітлена. Однак грузька дорога не дозволяла розвинути швидкість. Націсти були зовсім близько…

— Стріляй, Васю! — крикнув Мехті.

— Я нічого не бачу! — мало не простогнав Вася.

І раптом він помітив збоку цибатого, довгорукого німця. Той біг майже поруч з мотоциклом і хотів уже стягнути Мехті з сідла.

— Мехті! — крикнув Вася і вперіщив німця прикладом свого автомата з такою силою, що замало сам не вилетів з коляски.

Ще хвилина, й кільце облави зімкнулося б перед партизанами. Тоді загибель була б неминучою… Та ось дорога стала твердішою; виноградники лишилися позаду. Набираючи швидкість, мотоцикл стрімко помчав пагорбом угору. Крики переслідувачів віддалялися; німців уже не було видно. І незабаром, після першого ж повороту, мотоцикл став недосяжний для прожектора. Мехті знову повів мотоцикл навмання, наосліп, але вже на граничній швидкості. Оглушливо ревів мотор.

Зненацька на них почала насуватися з темряви якась чорна маса. Звернути не можна було — вони б полетіли тоді вниз, в ущелину. Мехті пробував гальмувати, але гальма відмовили. Та й яка користь гальмувати при такій швидкості!..

— Стрибай, Васю! — крикнув Мехті.

Але ні Вася, ні він сам не встигли зіскочити. Мотоцикл на повному ходу ввірвався у величезну печеру і врізався в один із бокових виступів. Мехті й Васю кинуло в різні боки. Біля самого входу склепіння печери обвалилося; на Васю й Мехті посипалися зверху пісок, каміння, щебінь…

Мехті впав долілиць; ложе автомата, що висів на шиї, вперлося йому в груди, Мехті перехопило подих. Падіння оглушило юнака, і він не пам'ятав, скільки часу пролежав нерухомо. Свідомість, що, здавалося, жила не в ньому самому, а якось окремо, підказала йому: кінець! Усе в ньому наче заклякло… І здавалося, що він у такому стані вже давно, хоч насправді цей стан тривав лише одну мить. Мехті почув глухий тупіт ніг: сюди бігли націсти… Треба було підвестись, за всяку ціну підвестись і зупинити їх. Вася! Де ж Вася?

Мехті встав, обтрусив з себе пісок. Темно, хоч в око стрель. Він покликав свого друга:

— Васю, де ти? Вони йдуть сюди, ти чуєш?

Він спіткнувся об щось і мало не впав. Це був мотоцикл, що лежав на боці, упоперек входу в печеру. Вася не обзивався. Мехті подався в глиб печери. Вона ставала дедалі вужчою. Та ось стіни її знову роздалися вшир. Очевидно, печера мала другий вихід…

«Невже ж Вася втік?» подумав Мехті, але притьмом одігнав від себе цю думку. Ні, він десь тут, поблизу, і Мехті не піде, доки не розшукає Васю! У цій печері він прийме бій і боротиметься до останньої хвилини. Тримаючи напоготові автомат, Мехті повернувся до входу.

Крики націстів лунали дедалі голосніше, ближче…

— Васю, Васю! — гукав Мехті.

— Мехті, — почув він раптом кволий голос, що долинав, здавалося, з глибокого колодязя. Мехті кинувся на голос друга. Вася насилу вибрався з-під щебеню. При падінні його оглушило дужче, ніж Мехті; але крики друга й лемент фашистів допомогли Васі опритомніти. Біля входу в печеру уже танцювали яскраві промені ворожих ліхтарів.

Мехті з автоматом примостився за перевернутим мотоциклом. Вася пошарив обома руками кругом себе, знайшов свій автомат і приєднався до друга. Ліхтарі гітлерівців робили їх зручною мішенню. Втративши трьох чоловік, переслідувачі відступили. Після короткої наради вони вирішили послати чоловік з п'ять в обхід печери (по краю урвища, рядом зі скелею, в якій була печера, петляла вузька кам'яниста стежка), решта ж пішли в лобову атаку. Новий наказ: «Узяти партизанів живими або мертвими!» зробив папістів більш рішучими.

Як правило, Вася завжди приберігав під шинелею чотири або п'ять гранат. На цей же раз була тільки одна.

Помітивши солдатів, що бігли до печери, Вася зняв з пояса гранату.

— Дивись, Мехті! — вигукнув він. — Зараз вони в мене закрутяться, як мухи в окропі!

Підпустивши німців зовсім близько, Вася щосили кинув гранату.

Два німці впали, решта повернули назад. А один по інерції вскочив до печери і, зрозумівши, що сам лізе до рук партизанів, несамовито зарепетував і кинувся геть із печери.

Третій штурм почався з ураганного вогню. Вася й Мехті відповіли скупими чергами з своїх автоматів. Німці знову відступили. Цей третій штурм обійшовся їм ще дорожче, ніж два перших, і солдати нізащо не хотіли йти в атаку. Ніщо на них не впливало: ні погрози офіцера, ні навіть те, що він пристрелив одного з солдатів, який рішуче відмовився бігти до печери. Німці вже встигли охрестити цю печеру «печерою смерті».

Та ось прогримів глухий постріл, і яскрава ракета, розпанахавши пітьму ночі, викреслила в небі дугу: це п'ятеро гітлерівців, які пішли в тил партизанам, повідомляли — вони готові до наступу. Націсти, що з'юрмилися перед печерою, трохи підбадьорились і, несамовито горланячи, пішли на четвертий, рішучий штурм.

— Гранати в тебе зосталися? — спитав Мехті.

— Ні. Тільки автомат.

— Що ж! Триматимемось до останнього патрона!

Зненацька автомати заскрекотіли позад них. Кілька куль впилося в стіну: на Мехті посипався щебінь. Дві кулі пробили йому рукав гімнастьорки, одна з них — злегка подряпала руку трохи вище ліктя.

— Мехті! — крикнув Вася. — Вони ззаду!

Мехті підвівся, притиснувся до стіни. Він уже хотів було рушити назустріч націстам, що зайшли з тилу, як раптом почув пронизливий, наростаючий свист. Мехті здригнувся, відскочив у глиб печери. «Що це?.. Невже вони притягли з собою міномет?»

Та цей свист смертельно налякав і націстів, тих, що були біля входу.

— Назад! — крикнув один із них. — Вони висаджують у повітря печеру!

Націсти, давлячи й штовхаючи один одного, позадкували.

— Васю! — покликав Мехті.

— Бий їх, Мехті! — почув він у відповідь тріумфуючий голос Васі.

Мехті, стріляючи на бігу, кинувся до виходу і заліг там за великим каменем. Вася влучним вогнем відігнав папістів од входу. Однак двоє з них встигли сховатися:іа виступ і почали закидати печеру гранатами.

Мехті піднявся було, щоб підбігти до Васі, і в цей час випадкова куля, дряпнувши по щоці, обпекла йому вухо. Він знову заліг, взявся за автомат, але магазин виявився порожнім. Тоді Мехті вийняв пістолет, зробив кілька пострілів.

А біля входу в печеру і далі вибухали гранати. При спалахах вибухів Вася бачив на стінах печери оранжові, сині, жовті розводи: це мінеральні води, що просочувалися сюди протягом сотень років, так розмалювали печеру.

«Артилерійська підготовка» була закінчена, і німці знову хлинули до печери. Вася з сумом поглянув на свій автомат: кінець, відстрілявся!.. Притиснувшись до стіни в глибині печери, він приготувався до рукопашної сутички.

Перший націст, який прорвався до печери, не почувши пострілів, радісно зарепетував:

— За мною! — і хотів бігти далі, але наскочив на мотоцикл, і тут же на голову йому опустився приклад Васиного автомата.

У печері було темно, хоч в око стрель: націсти, боячись виявити себе, не світили ліхтариків і навпомацки брели вперед; і кожного, хто наближався до Васі, чекав страшний удар: Вася орудував автоматом, наче дрючком.

До Мехті доносилися стогони націстів і тріумфуючі вигуки Васі.

Ще один солдат спіткнувся об мотоцикл; падаючи, він учепився за Васю й вибив у нього з рук автомат. Вася схопив німця за горло й почав душити. Але тут оклигав один з оглушених Васею націстів. Він намацав свій автомат і пустив чергу в той куток печери, звідки чути було відгомін боротьби…

Вася, скоцюрбившись, схопився за живіт, відпустив німця… Той був уже мертвий: одна з куль потрапила прямо в нього.

Усе, що Вася робив потім, ішло вже від характеру (сили в нього більше не було). Вася усвідомлював, що це «останній і рішучий»; він переміг біль, підняв автомат німця, дав чергу, другу.

Німці, які лишилися живими, — а їх було мало, не більше чотирьох, — почувши постріли, кинулися навтіки з печери. Вони бігли не оглядаючись, думаючи тільки про те, як врятувати своє життя.

Вася нічого вже не пам'ятав, нічого не розумів… Він забув навіть, з якого боку йшли на нього німці, і замість того, щоб іти до Мехті, пошкандибав до виходу з печери. Спіткнувшись об чийсь труп, Вася впав і одразу ж поповз далі. Йому захотілося дихнути свіжим повітрям: всередині печери все пропахло порохом, кіптявою. Вася повз, перелазив через трупи, але не випускав з рук автомата, який тепер уже тільки заважав йому.

Мехті злякала тиша, що запала в печері.

— Васю! — гукнув він хриплим голосом.

Відповіді не було.

У Мехті вже ніхто не стріляв, і він, підвівшись, пішов до місця недавньої сутички. Всюди валялися мертві тіла. Мехті брів навпомацки, розшукуючи серед трупів Васю. Руки його стали липкими від крові. Ось поворухнувся хтось рядом з ним, застогнав… Мехті нагнувся над пораненим, обмацав його лице: великий з горбинкою ніс, вузький лоб, жорстке липке волосся… Мехті бридливо відсмикнув руку.

Ось і мотоцикл. Мехті поторгав його рукою: одна з камер була спущена, і Мехті зрозумів причину зловісного свисту. Він переступив через мотоцикл і побачив біля входу в печеру Васю, який сидів на землі.

— Васю! — радісно скрикнув він.

Та Вася мовчав… Він сидів у калюжі крові і тримав у руці автомат, ніби охороняв печеру.

Мехті схилився над ним. Очі у Васі були розплющені; в них застиг подив; Вася, здавалося, запитував поглядом: «Що ж це діється навколо?..»

— Ходімо звідси, Васю… — тихо, тремтячим голосом сказав Мехті. Вася сидів нерухомо, наче статуя. Мехті взяв його руку. Пульс бився ледве-ледве, а все-таки бився… У Васі ще жевріло життя. Та, обережно скинувши з Васі шинелю, Мехті зрозумів, що жити другові недовго. На Васі не було живого місця!

Не можна було гаяти й хвилини. Мехті зайшов у печеру, насилу відсунув убік мотоцикл і повернувся до Васі. Він підняв хлопця на спину і, спотикаючись об трупи, поніс його через печеру. Горбоносий націст голосно стогнав. Та Мехті навіть не оглянувся. Вибравшись з печери, він пішов гірською стежкою.

— Мехті… — почув він раптом кволий голос Васі.

— Васю! — зрадів Мехті. — Васю, я з тобою… Це я, Васю!..

Вася поворушив рукою; зачепив поранене вухо Мехті. Той мало не крикнув від болю.

— Мехті, — повторив Вася. Голос його був усе ще тихим-тихим, але в ньому забриніла радість: — Мехті…

— Тримайся, Васю! Тримайся! Ось скоро прийдемо у якесь село. Підлікуємо. Рана в тебе незначна. Ти просто стомився, Васю…

Голос друга додав Мехті сил і бадьорості. Ще недавно йому здавалося, що він не добереться живим до найближчого села. А тепер він знав: дійде, обов'язково дійде!..

— Мені боляче… — знову заговорив Вася.

— Нічого, Васю, потерпи ще трохи. Скоро проминемо перевал, а там уже й село.

Ніч кінчалася. Мехті поспішав. І раптом він завмер на місці… З-за скелі вийшли два німці, озброєні автоматами. Вони заступили Мехті дорогу. Важко було придумати щось більш образливе: після бою з цілим загоном — здатися двом німцям! Коли б не Вася, Мехті зчепився б з ними. Але Васю кидати не можна…

Мехті мовчки чекав, що робитимуть німці. І в той же час розмірковував: як зробити, щоб і самому не здатися в полон, і Васю не віддати їм на поталу.

Він озирнувся. Праворуч від нього — голі скелі, ліворуч — безодня.

Мехті почав повільно задкувати до безодні. Там, внизу, клубочився голубий туман… Мабуть, вони летітимуть вниз довго-довго. Тут дуже глибоко… Треба впасти так, щоб Вася був зверху. Ще один крок… Останній у житті…

— Товариш! — сказав один з німців.

— Товариш! — повторив другий.

Мехті зупинився й підвів голову. Що це — пастка?

— Не підходьте! — хрипло крикнув він.

Німці зрозуміли, що партизан їм не вірить. Вони поклали на стежку автомати й трохи відійшли назад. Мехті не знав, що й подумати.

— Ми не хочемо воювати проти вас! — сказав німець з єфрейторськими нашивками.

— Геть звідси! — твердо вимовив Мехті.

І вони пішли. Повернулися й пішли стежкою вниз, до гущавини, що зеленіла за скелею.

Мехті довго стежив за ними очима. Потім оглянувся назад і побачив, що внизу клубочився уже не голубий туман, а сірий. Тут було дуже глибоко. І Мехті жахнувся з свого нещодавнього рішення. Хоча, коли б це повторилося ще раз, навряд чи він прийняв би інше.

А німці сиділи в хащах, збентежені, зажурені, мовчазні. Нарешті один з них сказав:

— Байдуже, Еріх! На інше я й не чекав. Нам одразу не повірять. Не ображайся на них.

— Ні, все-таки не везе нам, Ганс, — поскаржився Еріх. — Адже ми скористалися з першого ж випадку, який нам випав! І образливо, коли тобі не вірять…

Звичайно, Ганс має рацію; адже дивно: бути в армії, яка сіє смерть, вогонь і руйнування, і вимагати, щоб тобі одразу так і повірили. Але хіба обидва вони (та й не тільки вони!) хотіли вбивати, руйнувати, палити? Хіба їм потрібна війна? Найтяжчим у житті Еріха був саме той день, коли його одягли в мишастого кольору шинелю і ткнули в руки автомат. В Еріха було таке відчуття, ніби його змусили зрадити все, чим він жив, що любив…

Його батько був простим токарем по дереву. І, як більшість людей, яким не довелося вчитись, він палко мріяв бачити свого сина вченим.

Старий токар пишався тим, що народився й живе у Веймарі — місті, де довго жив великий Вольфганг Гете; він знав напам'ять багато його віршів, а в неділю, одягнувшись у поношений чорний сюртук, надівши котелок, часто водив сина в концертний зал і показував йому орган, якого торкалися руки Баха.

Він подовгу затримувався біля пам'ятників на площах, осаджував Еріха, коли той голосно розмовляв у картинній галереї.

В Еріха була мрія, яка дорого обійшлася і його батькові, і йому_ самому. Батько, щоб дати синові музичну освіту, і вдень і вночі простоював за верстатом, який однотонно хурчав, а син, здобувши цю освіту, зрозумів, що гарного піаніста з нього не вийде.

Еріх добре засвоїв стару, мудру істину: «Краще бути хорошим вантажником, ніж поганим лікарем». І він став настройщиком роялів у рідному місті Веймарі.

Скільки роялів пройшло через його руки — деренчливих, зламаних, гундосячих, покритих білою емаллю, чорним лаком, зроблених з червоного дерева!

Він був щасливим, коли повертав їм молодість.

І люди любили Еріха, поважали його, і йому не соромно було дивитися в очі своєму батькові.

Сором за себе, сім'ю, друзів, за свою батьківщину охопив його тоді, коли він почув на вулицях тупіт і улюлюкання штурмовиків, а по радіо крики істеричного божевільного, коли в Німеччині почали спалювати на вогнищах книги, вбивати євреїв, вимагати, щоб люди вчили напам'ять маячню біснуватого з претензійною назвою «Моя боротьба». «Що ж буде далі?» з тривогою питав себе Еріх.

Еріх не був комуністом; росіян бачив уперше, про марксизм мав надто туманне уявлення. Та він був щирою, простою й чесною людиною. І йому здавалося образливим, що їм з Гансом не повірили… Еріх глибоко зітхнув. «Що то поробляє тепер цей поранений партизан?»

А Мехті рушив у дорогу.

Коли він проходив повз автомата, то хотів був узяти одного з них, але подумав, що зараз йому не під силу нести навіть зайву порошинку, і ногою зіпхнув автомати в безодню. Він ішов повільно, втомлено заточувався, зупинявся на кожному кроці й усе виразніше розумів, що далеко не зможе пройти… Нарешті ноги йому підломились, і він сів, обережно опустивши Васю на землю… Мехті не пам'ятав, скільки він сидів отак, у забутті: годину чи дві… Та ось він відчув, що за спиною в нього хтось стоїть. Розплющив очі, обернувся і знову побачив перед собою двох німців. Вони зручніше вкладали Васю на траві.

— А самі ви зможете йти? — співчутливо спитав один із них.

Мехті подивився на нього здивовано. Він поки що нічого не розумів.

— Ви не соромтеся, скажіть. Якщо вам важко йти, то ми понесемо вас по черзі на спині. А на руках нестимемо вашого товариша.

— Я піду сам, — сказав Мехті й спитав недовірливо: — Куди ви поведете нас?

— А ви скажіть, куди вам треба. Всю дорогу вони йшли мовчки.

Це була пора, коли природа насторожено чекає настання ранку. Небо вкривали хмари, але вдалині, на сході, воно починало світліти. Тепер Мехті міг краще розгледіти німців. Васю ніс високий кремезний німець, одягнений у солдатську форму. Другий, той що йшов позад Мехті, був трохи старший і нижчий на зріст. Лице худе, заклопотане, на комірі нашивки єфрейтора.

— Я не стріляв у вас! — сказав єфрейтор. — Ми були послані напасти на вас із тилу. Але ми не стріляли. Ні я, ні він! — єфрейтор кивнув у бік солдата: — Він хороший хлопець. Такі, як він, на сході переходять на бік росіян. А тут важко. Тут — до кого перейдеш?.. — він помовчав. — Мене звати Ганс Ріхтер, а його Еріх Золлінг. Я працював покрівельником, а Еріх — настройщик роялів.

На блідому, змученому обличчі Мехті з'явилася ледве помітна посмішка. Він задумано йшов вузенькою гірською стежиною…

— Я стомився… — раптом кволо промовив Вася.

Мехті здригнувся і звелів єфрейторові зупинитись. Вони обережно опустили Васю на молоду, вологу від роси траву.

— Я піду пошукаю де-небудь води, — сказав Еріх. Він узяв фляги — свою і товаришеву.

— Не барися! — попередив його Ганс.

Еріх пішов. А Ганс, примостившись трохи поодаль, дивився на Мехті й Васю і дивувався в душі з того, як зуміли ці двоє людей перемогти в єдиноборстві два десятки німецьких солдатів. Він пригадав, як вони спускалися на мотоциклі по крутому схилу, як тікали від сліпучого променя прожектора.

Ганс не розумів, про що говорить Мехті з Васею, з їхньої розмови він лише збагнув, що обидва вони — росіяни.

Коли Мехті повертався в бік Ганса, той якось винувато, співчутливо посміхався до нього.

Вася лежав з відкритими очима. Наче крізь тонкий, прозорий серпанок бачив він верховіття сосен, що впиралися в небо. До його зраненого, змарнілого обличчя, на якому запеклася кров, прилип пісок. А великі блакитні очі світилися жагою життя.

— Навіщо ти гримнув на мене там?.. — з докором сказав Вася. Він насилу вимовляв слова.

— Де, Васю?

— Там, біля ями… Коли ми йшли в Трієст…

«Він ніяк не може забути Анжеліки!» з сумовитим здивуванням подумав Мехті. А вголос сказав:

— Так треба було, Васю…

Вася поглянув на нього з таким докором, що Мехті не витримав:

— Прости мені, Васю.

— Коли ти на мене гримнув… я зрозумів… що вона там… — Вася замовк, потім спитав: — Як ти казав?.. «І в орла і в орлиці — вдача орлина»?.. — І знову замовк.

«Васю, Васю!» серцем гукав Мехті, а Вася все відходив од нього, відходив далеко-далеко, і його не можна було зупинити…

— Васю, послухай, — сказав Мехті, — я знаю: вона ж тебе любила…

Вася прислухався до слів Мехті, лице його ставало дедалі серйознішим, задумливішим.

Хмари на сході раптом розірвалися, і сонячне проміння бризнуло на галявину, ковзнуло по молодій траві, осяяло на ній тисячі крапель роси і яскраво освітило Васю.

Мехті завмер на мить і раптом відчайдушно крикнув:

— Васю!

Гори й ліси обізвалися печальною луною. Вася мовчав. Очі його були відкриті; потріскані губи трохи розтулилися, наче Вася хотів сказати щось дуже важливе, що збагнув тільки тепер…

У незручній позі — навпочіпки, витягнувши шию, стараючись не дихати, — сидів Мехті біля Васі. Над бровами в нього застигли краплі холодного поту.

Дивитися на нього — скривавленого, в подертому одязі, з мокрим, лискучим волоссям, що розсипалося по лобі, — було страшно. Ганс чекав, що ось він зараз підведеться і, гнівний, знавіснілий, кинеться на Ганса, підімне його під себе. Адже цього юнака вбили однополчани Ганса.

Підійшов Еріх з флягою води в руках. Мехті, не відриваючи погляду від Васі, почав повільно підводитися з землі. Розгублений Еріх хотів йому допомогти, але Мехті відштовхнув його. Фляга з глухим стуком упала на землю.

— Нема Васі, — прошепотів Мехті, ніби звертаючись до самого себе.

Він опустився на одне коліно, бережно обняв Васю однією рукою за плечі, а другою трохи вище колін і заточуючись випростався на весь зріст.

Еріх і Ганс підійшли до нього допомогти.

— Облиште! — сказав Мехті. І великими кроками, похитуючись, він пішов стежкою вперед. Ганс і Еріх нерішуче потупцювали на місці і попленталися слідом. Стежку перетинав бистрий струмок. Мехті перейшов його вбрід і, не дивлячись під ноги, рушив далі.

Ганс і Еріх ішли поруч з ним, обабіч.

Це була незвичайна процесія: беззбройний, зранений партизан, який ніс на руках тіло друга, і шанобливо ескортуючі його два ворожих солдати.

А день розгорявся дедалі яскравіше. Молодо зеленіла трава, щебетали пташки.

Мехті нічого не бачив і не чув.

Німці не насмілювалися запропонувати свою допомогу, хоча розуміли, що Мехті ледве тримався на ногах.

Неждано з-за повороту назустріч їм вигулькнули селянські дівчата — вони йшли одна за одною з кошиками й глечиками. Це були ті самі дівчата, які приносили колись партизанам останні крихти селянських запасів.

Попереду ступала висока, струнка дівчина з великою родимкою над губою. Побачивши німецьких солдатів і Мехті з Васею на руках, селянки злякано зупинилися. Дівчина з родимкою пізнала Мехті й Васю. Вона бачила обох у штабі бригади, а Вася кілька разів ночував у їхньому селі.

Мехті уже підійшов до селянок. Дівчина вагалася якусь мить, потім знаком покликала до себе подруг. Молоді селянки зупинили Мехті й узяли з його рук Васю.

Вони зробили це так владно й так ніжно, що Мехті не перечив — він покірно розняв руки, поглянув довкола бездумними невидячими очима і побрів услід за дівчатами. Мехті був у напівзабутті, і хоча йому тепер легше було йти, він ішов, як і раніше, заточуючись, спотикаючись… Цей стан, схожий на сон, тривав довго. Попереду рябіли плаття дівчат, легко погойдувалося на їхніх руках тіло Васі, поруч ішли Ганс і Еріх…

На околиці села їх зустрів натовп селян. Дівчата передали Васю селянам.

І знову Мехті похитуючись брів дорогою, а попереду колихалося тіло Васі: його несли вже не дівчата, а селянські парубки-верховинці, одні — в черевиках і грубих шерстяних шкарпетках, інші — в чобітках з нефарбованої шкіри.

У другому селищі, що складалося усього з кількох хат, Мехті напоїли холодною джерельною водою, посадили під деревом на скособоченому ослоні, йому щось говорили, та він не чув.

І знову вони йшли в гори. Мехті вів під руку незнайомий дідусь у кептарику.

Васю несли на марах уже попереду, він був умитий, причесаний, одягнений у чисту полотняну сорочку-вишиванку, взутий у нові черевики.

В селі, що приліпилося до голих скель, зробили привал. Біля Мехті весь час сидів той самий незнайомий дідусь і кілька парубків; чути було приглушені голоси. Він послушно випив кварту вина, чиїсь прохолодні руки перев'язали йому вухо, що кровоточило. А коли вони вийшли з села, Мехті побачив, що на грудях у Васі лежать великі білі квіти — подарунок землі, яка рано прокинулася від зимової сплячки.

Потім Вася лежав на землі; кругом нього було дуже багато людей; гримів рушничний залп; потрясаючи стиснутими кулаками, говорив Ферреро; він не витримав — одійшов і почав сякатись у величезну картату хустку. Говорили й інші: здоровань-болгарин, вогненнорудий Маркос у гостроверхій шапці, зсунутій на потилицю; негр Джойс — він зовсім не знав Васі і все-таки хвилювався, як ніколи раніше. Це було перше велике горе в його новому житті: загинув товариш по боротьбі…

Позад Мехті хтось, закурюючи, чиркнув сірника; Мехті обернувся: добре й лагідне обличчя Сергія Миколайовича було сумним; він гарячково затягувався цигаркою, його одутлі щоки трохи тремтіли.

Мехті сидів перед горбочком, устеленим хвоєю й квітами, а довкола височіло мовчазне камінне громаддя…

Не було ні болю, ні сліз, ні крику — порожньо в душі, порожньо навкруги…

Він помітив, що напроти нього, біля могилки, стоять заплакані Сільвіо й Віра.

— Нема Васі, — знову промовив Мехті, звертаючись сам до себе, і вперше за цей нескінченний день відчув, що йому важко дихати. Нестерпно закололо в грудях…

І разом з болем з глибини свідомості прийшла майже відчутна на дотик думка: в його жилах, примушуючи рухатись, битися наболіле серце, тече Васина кров.

Гаряча Васина кров!

І Мехті побачив перед собою не Віру й Сільвіо, а Васю з Анжелікою; а потім самого Васю у формі німецького солдата, Малюка з щокою, що сіпалася; а потім Васю, який допомагає йому йти лісом: Мехті ще кволий після поранення, а Вася, білявий, веснянкуватий, захоплено розмовляє з ним про те, що весна вже близько.

Тепер нема Васі, а є ось ця могилка.

Мехті беззвучно ридав біля маленького горбочка, устеленого хвоєю. Він не чув, як звідкись здалека долинув сюди протяжний стогін. Віра й Сільвіо занепокоїлися, але не рушили з місця — не можна було лишати Мехті самого. Стогін повторився: потім настала тиша.

Це стогнала чешка Лідія Планічка — під час похорону Васі вона відчула себе погано і зрозуміла, що настає хвилина, коли вона зможе назватися матір'ю. Планічка розшукала в натовпі медсестру і, опираючись на рушницю, як на ломаку, добралася до затишного куточка поміж скель.

І вона подарувала світові сина, а медсестра сповила його. Стогнання матері доносились до Васиної могили.

Віра підсіла ближче до принишклого, нерухомого Мехті.

Мехті пригадав, як тягнув її Вася за руку з «комбінату», а вона була перелякана, уся тремтіла… Недавно це було, а, здається, минули роки…

Тиша на землі. «Тиша має порушуватися тільки піснею», сказав якось Вася. І зараз було тихо-тихо… Та ні, це не та тиша, про яку мріяв він!..

Мехті встав із землі, постояв ще хвилинку біля могилки, потім спроквола побрів униз, до табору.

На галявині, біля одного з наметів, юрмилися партизани.

Лікар, галасливий, як завжди, кричав, вимагав, щоб Планічку негайно вклали спати, — вона щойно прийшла сюди, як і раніше, спираючись на рушницю, — змарніла, але вся якась сонячна.

Партизани з рук до рук передавали дитину, загорнуту в чистий рушник. Вони допитливо вдивлялися в личко людини, яка щойно народилася.

Показали його й Мехті. Він довго тримав на руках малюка, який появився на світ у той день, коли помер його побратим Вася, в ту годину, коли Васю поховали серед скель, на чужині.

Думали, яке ж йому дати ім'я. Одні пропонували назвати малюка Джузеппе, на честь загиблого батька, інші — Васею.

— Васею! — тихо сказала Планічка.

І, може, й досі живе десь хлопчик, у якого батько італієць, мати чешка, а ім'я російське…

РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ

Рани Мехті гоїлися швидко. Зажило вухо: лише маленька пов'язка на руці говорила про те, що руку вразила випадкова куля. І тільки ніяк не гоїлась інша, глибша рана: Мехті й далі сумував за другом; йому здавалося, що Вася забрав з собою частку його власного серця.

Він спробував забутися в роботі над картиною.

Мехті клав на полотно енергійні мазки, він працював швидко, майже до нестями. А потім довго, ні про що не думаючи, дивився на полотно. Працювати було важко.

Важко було працювати ще й тому, що Мехті вкладав у свій задум дедалі більший зміст.

Те, що він зображав на картині, було для нього вже не тільки світлою, дорогою мрією. Він «вистраждав» своє творіння у повному розумінні цього слова.

Бойові друзі Мехті ходили на завдання, а його не брали з собою. Він не ображався. Він ждав свого.

Штаб бригади розмістився тепер у невеличкому високогірному сільці Гранік, і Мехті працював у маленькому садочку перед глинобитною хатиною з пласким дахом. У садку росло лише кілька низеньких, миршавих деревець.

По даху хатини ходив вартовий.

Біля Мехті годинами просиджував Анрі Дюез — він кашляв ще дужче, ніж перед тим (весна — погана пора року для сухотних), але й слухати не хотів про те, щоб залишити бригаду.

Кулі його не брали, і Дюез був певен, що доживе до такого дня, який малював на своїй картині Мехті.

У Дюеза був фотоапарат. Він непомітно сфотографував Мехті за роботою і подарував йому фото. Подарував він фото й високій дівчині з родимкою над верхньою губою; вона жила в цьому селі й частенько заходила в садок, щоб мовчки, крадькома поглянути на славетного партизана з лагідними темними очима.

На фотографії Мехті сидів, трохи відкинувшись назад, з пензлем у руці, і дивився на полотно; до стегна його щільно прилягала кобура з улюбленим пістолетом; по даху ходив вартовий. Озброєний партизан, що займається на дозвіллі живописом, — це само по собі могло стати темою для хвилюючої картини.

Коли Дюез заводив розмову з Мехті, той відповідав коротко; Мехті подобався смаглявий корсіканець з його пристрасною, всепоглинаючою вірою в справедливість «великої вендети».

… У хатині прочинилося вікно.

— Мехті! Усі, хто там є, сюди! — схвильовано крикнув з вікна Сергій Миколайович.

Таким схвильованим його бачили рідко. Партизани, які були в садку, у тривозі побігли до хатини. Мехті вскочив до кімнати і завмер на порозі.

У побіленій горниці була встановлена потужна рація, нещодавно захоплена в німців. Обслуговувала її Лідія Планічка; і не тільки тому, що в неї виявились деякі знання в цій галузі, просто жінка могла тепер виконувати лише «спокійні» обов'язки при штабі.

Зараз вона була біля рації з дитиною на руках. Довкола сиділи й стояли кілька командирів загонів, Ферреро.

Сергій Миколайович приклав палець до губів. Здалека тихо, але досить виразно чути було позивні Москви.

У Мехті тенькнуло серце; він обережно притулився до одвірка.

Пролунав спокійний, дужий голос диктора: «Наказ Верховного Головнокомандуючого…»

У наказі говорилося про те, що радянські війська перейшли державний кордон і з боями вступили на територію Румунії й Чехословаччини. На відзначення здобутої перемоги Головнокомандуючий наказав дати в Москві артилерійський салют із двохсот сорока гармат…

Що після цього почало творитися в горниці! Ферреро цілував Сергія Миколайовича, Дюез танцював, Мехті обняв когось із партизанів. Планічка простягла вперед дитя, ніби для того, щоб і воно почуло голос.

… У Москві гримів салют, і його зірниці освітлювали чехословацькі и угорські міста, доки Марселя, лондонський Іст-Енд, турінські заводи, плоскогір'я Корсіки й загублене в горах селище Гранік.

Москва сповіщала світу про наближення перемоги; і всі прислухалися до її голосу.

Потім Мехті лежав у садку, в гамаку, зробленому з шинелі.

На табуретці поруч з ним сидів, стругаючи паличку, Сергій Миколайович.

— Тепер скоро, вже зовсім скоро, правда, Сергію Миколайовичу? — ледь чутно спитав Мехті.

— Тепер уже скоро, — не дивлячись на нього, сказав полковник. Він відкинув паличку, підняв голову: — Ти знаєш, Мехті, у мене весь час перед очима один куточок Москви: Охотний ряд, Олександрійський сад, Манеж… На розі натовп милується салютом. У натовпі Таня й Петрик… Петро ж тепер, мабуть, уже вищий за матір!

— А мені весь час здається, Сергію Миколайовичу, що варто вийти з цього натовпу, пройти Красну площу, і за нею — ну, за два кроки від Василія Блаженного, — починаються вже вулиці Баку…

Полковника викликав до себе командир бригади, потім до нього покликали й Мехті.

Штаб одержав два дуже важливі повідомлення. Перше обрадувало всіх, друге примусило замислитись.

— Ти мав рацію, — сказав полковник, коли прийшов Мехті. — Місцезнаходження Карранті уточнене.

— Віа Фортуна? — схвильовано спитав Мехті.

— Так, і в нас тепер є точна адреса.

— Сергію Миколайовичу, товаришу Ферреро! — Мехті не знаходив собі місця від хвилювання. — Пошліть мене в Трієст!

— Зажди-но, Мехті, зажди; справа значно складніша, ніж ти думаєш.

Та Мехті нічого не хотів слухати.

— Ви не думайте, що в мені говорить почуття помсти! Ні, я хочу убезпечити нашу бригаду від ворога, який надто багато знає про нас і надто заважає нам.

— Все це правильно, — перебив його Ферреро, — та справа в тому, що в нас є й інші, важливіші відомості.

— Я можу про них знати? — спитав Мехті.

— Йдеться про те — жити чи загинути нашій бригаді. Бачиш, Мехті, ці два німці, що перейшли до нас, виявляється, сказали правду. І старик-священик недаремно говорив тобі про скупчення німців у Трієсті. Завтра під прикриттям ночі гірськострілецька дивізія націстів під командуванням полковника Гульбаха піде в гори. Вони вирішили спалювати села, розстрілювати населення, прочісувати ліси…

— У них це називається створювати мертву зону, — сказав Мехті.

— Так, їхня мета утворити зону пустелі. І знищити нашу бригаду, — промовив полковник. — А нас надто мало для того, щоб ми могли боротися проти цілої дивізії озброєних до зубів фашистів. Назад дороги також нема.

— Виходить, з Карранті поки що зачекати?

— Ні в якому разі! — вигукнув Сергій Миколайович. — Є підозра, що Гульбаха таємно консультуватиме саме Карранті. — Сергій Миколайович поклав руку на плече Мехті. — Бачиш, друже мій, ми знаємо, що тобі вже не можна показуватися в Трієсті. Але план, який ми розробили з Ферреро, здатний розгадати тільки Карранті, і цей негідник може дуже нашкодити нам!

Мехті посміхнувся:

— Ви говорите зі мною так, наче я не знаю, наскільки важливо прибрати з нашої дороги Карранті!

Мехті розумів, що це найнебезпечніше з усіх доручень, які йому доводилося будь-коли виконувати. Розуміли це й усі інші. Після деякої мовчанки Ферреро запропонував:

— Почнемо обговорення нашого плану!

Через п'ять хвилин у штабі зібралися командири загонів, серед них і Анрі Дюез. Здоровань-болгарин, стисло охарактеризувавши важке становище, що створилося, надав слово Сергієві Миколайовичу, і той почав викладати свій план, завдяки якому можна перешкодити фашистам проникнути в гори.

План Сергія Миколайовича був простим і сміливим і вимагав як від кожного командира, так і від кожного бійця винахідливості, відваги, мужності. Він зводився ось до чого: двісті партизанів під командуванням командирів, що зібралися тут, повинні піти на околиці Трієста, їх завдання — замінувати всі дороги, що ведуть у гори, озброїти трофейною зброєю селян, які співчувають партизанам. Партизани візьмуть з собою чотири польових гармати, п'ятнадцять крупнокаліберних кулеметів і чотири бронемашини, захоплені раніше в націстів і сховані в лісі. Бронемашини й зброю треба старанно замаскувати на підступах до Трієста й запримітити місце, де вони будуть сховані. Після цього партизани кружним шляхом проберуться в Опчину.

Пропустивши вперед основні сили каральної експедиції, вони зайдуть їм у тил і за сигналом відкриють ураганний вогонь з гармат, мінометів, увірвуться в лави фашистів на бронемашинах, загалом зроблять усе, щоб приголомшити їх, створити у фашистів враження, що вони потрапили в мішок. Частина партизанів повинна непомітно пройти з Опчини в робітничі квартали міста й там чекати сигналу.

Одночасно з ударом у спину такого самого удару буде завдано фашистам з фронту. Коли ж вони все-таки спробують прорватися вперед, то під ними почне рватися замінована земля, і вороги розгубляться, не знатимуть, куди спрямувати головний удар. Поки догадаються, що в тилу в них всього тільки двісті чоловік, вони встигнуть уже зазнати великих втрат. Партизанам треба розбитись на невеликі загони, по десять-п'ятнадцять бійців. План наступу в гори у німців суворо засекречений. І завдяки своїй звичайній самовпевненості, вони переконані, що про цей план ніхто не може знати, і не вживають особливих заходів обережності. Тому основну ставку треба робити на несподіваність. Сигнал до виступу буде дано ракетою. Позиції, зайняті партизанами в тилу ворога, треба міняти залежно від розстановки сил фашистів і того порядку, в якому вони просуватимуться.

У цій операції беруть участь тільки добровольці: тут потрібна особлива витримка, холоднокровність і безстрашність.

Уточнивши по карті завдання кожного командира й позицію, яку він повинен зайняти в тилу ворога, а також можливі напрямки, в яких доведеться наступати або відступати, Сергій Миколайович відпустив їх. У таборі було оголошено бойову тривогу.

За годину загін з двохсот партизанів був готовий до виконання найскладнішої операції. Сільвіо доповів Ферреро про те, що всі бронемашини перевірені і приведені в порядок. Сам він мав повести одну з них.

Уперед пішли розвідники, а разом з ними й Мехті. Вони піднімали своїх людей по селах і селищах, і люди, одержавши від партизанської частини зброю, займали гірські плаї, допомагали партизанам мінувати дороги.

Фашистські карателі мали залишити Трієст і розпочати свої операції наступного дня о дванадцятій годині ночі. О десятій вечора партизани були вже під Трієстом і, замаскувавши гармати й бронемашини в ярах та покинутих сараях, пішли кружним шляхом на Опчину. Збір було призначено у дворі будинку Марти Кобиль. Звідси чоловік п'ятдесят, по одному, пробралися до міста. Зв'язковий, трієстинський токар, найближчий сподвижник товариша П., розмістив партизанів у робітничих кварталах.

Цієї ночі в Трієсті було незвичайно тихо. Патрулі повільно походжали по робітничих кварталах, але нікого не зустрічали. Здавалося, що місто вимерло. Але так тільки здавалося. На його західній околиці шикувалися в цей час батальйони фашистів, заправлялись машини, мотоцикли.Дивізія чекала сигналу наступу.

А вулицями Трієста, тулячись до стін будинків, поквапливо йшли підлітки, прямуючи до собору Сан-Джусто. Почалося це так: один з хлопчаків, косоокий Маріо, почув, як хтось стиха постукав у двері їхнього будинку. Батько його, схопившись з постелі, відчинив двері. Хлопчик потихеньку підкрався до дверей, що вели в кімнату батьків, і припав вухом до замкової щілини. Маріо мало що зрозумів із слів гостя й батька, та одне було ясно: заварювалася якась каша. Обов'язок дружби змушував хлопчика негайно повідомити про це своїх товаришів… І ось почалися перебіжки з вулиці на вулицю, з квартала в квартал. Хлоп'ята вирішили вилізти на дзвіницю Сан-Джусто, звідки видно весь Трієст, паче на долоні, і з неї спостерігати за тим, що діятиметься в місті.

Рівно опівночі Мехті вийшов з будинку Марти Кобиль. Через плече в нього була перекинута сумка з двома порціями вибухівки. Вперше він ішов виконувати завдання сам, без напарника.

Спускаючись у місто, Мехті почув шум машин, танків, мотоциклів і тупіт сотень кованих чобіт. «Почалося», подумав він і прискорив ходу.

У Карранті цієї ночі був піднесений настрій. Щойно по телефону він побажав полковникові Гульбаху щасливої дороги, ще раз пообіцяв йому свою допомогу в разі потреби і попросив повідомляти його про хід операції. На карті Гульбаха були позначені всі потаємні стежки, і він досить виразно уявляв собі можливі позиції партизанів.

«Нарешті з партизанами буде покінчено!» радів Карранті. Він вирішив сьогодні не спати, а чекати повідомлень про перші успіхи дивізії Гульбаха: йому мали дзвонити по телефону. Щоб не нудьгувати, Карранті ввімкнув радіолу.

… Партизани вийшли з своїх схованок і почали займати позиції.

В гестапо, в есесівських частинах, що лишалися в Трієсті, панувало пожвавлення. Німці раділи не менше за Карранті: кінець партизанам, тепер можна буде хоч трохи відпочити від тривог. По місту блукали п'яні гітлерівці.

О пів на першу ночі на вулицях Трієста можна було почути улюблену пісеньку фашистів — «Лілі Марлен».

… Мехті вирішив скоротити дорогу й дістатися до віа Фортуна через прохідні двори.

Хвилин через десять він уже розшукував на цій вулиці будинок Мазеллі. Почувши кроки жандармів, що йшли в ногу, Мехті зупинився і ввійшов у перші, що трапилися, двері, над якими горіли червоні ліхтарі. Всередині, крім кількох п'яних націстів, нікого не було. До Мехті підійшов господар закладу, догідливо посміхаючись, сказав:

— Синьйор, сьогодні є повна гарантія, що вибухів не буде. А дівчата наші нудьгують… Прошу…

— Я не сам, — відповів Мехті, прислухаючись до тупоту загону фельджандармерії, що крокував вулицею. — Нас ціла ватага.

— Де ж вони? — зрадів господар.

— Я маю піти по них, вони послали мене дізнатися, чи можна у вас добре повеселитись.

— Ну, звичайно! — вигукнув господар. — Тут лише два клієнти, цей третій не йде в рахунок, — він показав на італійського унтера, що розвалився на дивані: унтер був п'яний як дим.

— Тоді я піду по своїх.

— Поспішайте! — крикнув услід господар. — А то мої дівчата помруть з нудьги!

Вийшовши на вулицю, Мехті озирнувся і пішов по віа Фортуна. Незабаром він побачив зруйнований будинок, огороджений високим парканом. Це був той самий «комбінат», що його він разом з Васею недавно висадив у повітря. На паркані висіли афіші з зображенням напівголих жінок, клапті оголошень.

«Так… Через два будинки буде той, де ховається Карранті», відзначив Мехті.

І ось, нарешті, будинок, який так довго розшукували партизани. Темно, тихо… І здається, ніби будинок висічений з велетенського цілого каменю. Мехті підійшов до масивних дверей під'їзду. Кнопка дзвінка повинна бути зліва. Він намацав її. Треба дати три коротких і один протяжний дзвінок. Мехті рішуче натиснув на кнопку. Зараз він боявся тільки одного: а що як Карранті нема дома. Але ж і з німцями Карранті не міг бути, йому не можна було розкривати ту роль, яку він відігравав у наступній операції. Партизани це розуміли.

За дверима почулися легкі кроки, клацнув замок, і в дверях показалося обличчя покоївки Анни. Покоївка хотіла була спитати незнайомого, що йому потрібно, та Мехті не дав їй опам'ятатися. Він затис покоївці рота і ввійшов усередину. Все інше було справою кількох секунд; Мехті зв'язав покоївці руки й ноги, запхнув їй у рот кляп, прив'язав її до поручнів сходів і, зачинивши двері, пішов нагору. Повільно, дуже обережно, тримаючи напоготові пістолет, ступав Мехті по коридору. На цей раз не можна було дозволити американцеві випередити себе…

… У вітальні гула радіола, світло кришталевої люстри пломеніло у двох великих дзеркалах. Насвистуючи американську військову пісеньку «Посміхайтесь», Карранті укладав в автоматичний програвач радіоли недавно одержані з Америки пластинки. Першою він пустив пластинку з «буггі-вуггі», задоволений, підвів від радіоли гладенько причесану голову й завмер на місці.

Ліворуч від радіоли було вбудоване в стіну велике, облямоване витієватою рамою дзеркало, і звідти дивилася на Карранті людина в німецькій формі. Погляд її чорних очей був рішучий і нещадний.

Карранті був так приголомшений, що не одразу навіть повернувся до людини, яка стояла за його спиною. Кілька секунд вони дивилися один на одного в дзеркало. Потім тонкі губи Карранті скривилися, рука простяглася до тумбочки, на якій лежав пістолет, і зависла в повітрі: Карранті згадав, що Михайло стріляв несхибно.

Мідна труба джазу взяла пронизливо високу ноту й довго тягла її в той час, як барабан вигупував шалені такти.

Карранті обернувся до Мехті, жалюгідна посмішка розповзлася по його обличчю.

— Ти… ти не повинен убивати мене, Михайле!.. Я тобі розповім зараз усе…

— Ні, Карранті, — покрутив головою Мехті. — Нам нема про що говорити з вами. Все ясно. Ви прикидалися другом. І ви зрадили нас. Я думав, що ви зустрінете смерть більш мужньо.

Він повільно ступав до Карранті, а той відходив і притиснувся до радіоли. Струмочки поту текли по його щоках, він був блідий, але намагався не показувати свого страху.

— Але я… я американець! — вигукнув він.

— Цього я не знаю, — сухо відповів Мехті.

Не відриваючи очей від Мехті, який повільно насувався на нього, Карранті гарячково шарив рукою по тумбочці, але пістолета не знаходив.

— Слухай, Михайле, я… я… зібрав мільйон… цілий мільйон!.. Це безглуздо… безглуздо…

Мехті підійшов до нього зовсім близько, і в його очах, які стільки бачили за останній час і трагічного, і високого, і мерзенного, Чарлз Беннет прочитав свій смертний вирок.

Він стояв, озираючись, наче зацькований звір, і раптом з диким, нелюдським криком рвонувся з місця і стрибнув на Мехті. Мехті, який намагався уникнути зайвого шуму, на це тільки й чекав. Один за одним глухо пролунали два постріли. Мехті розстріляв ворога в упор.

Беннет упав на Мехті, почав повільно сповзати вниз, повалився, скорчившись біля його ніг. Кулі влучили йому в груди й живіт.

Мехті перевернув ворога ногою, поглянув на його лице. Беннет лежав у калюжі крові, але був ще живий. Це були останні секунди життя — від двох таких пострілів помирають навіть люди «з залізними тросами замість нервів». У кімнаті чути було звуки «буггі-вуггі»; з радіоли лунали верещання, свист, тріск; гугняво реготав саксофон.

Мехті обернувся й пішов.

А джаз і далі шаленів, і під його музику помирав Чарлз Беннет. Він на мить опритомнів. «Так, — думав ^Беннет. — Я нічого не міг вдіяти з ним! Він повинен був прийти… Все одно, рано чи пізно, він повинен був прийти! Ось він і прийшов… І все сталося так просто й безглуздо».

Беннет відчував, що Михайло сильніший за нього, а в чому його сила — так і не міг збагнути.

Він почав кричати, кликати на допомогу, але через тріскотню джазу голосу його не було чути. Пробував підвестися — не міг. «Швидше б закінчувалася ця музика, — беззвучно шепотів він. — Може, ще прийде Анна? Може, мене врятують? Швидше б закінчувалася ця музика!»

Та музика не закінчувалась, пластинки автоматично замінювалися одна одною, в програвачі радіоли ще залишалося десять незіграних пластинок. Ніколи не думав Беннет, що помиратиме під таку музику. І коли він зрозумів, що надходить кінець, в його свідомості, наче на екрані, пройшло все його життя: Ніцца, лінчування негра, ніж у спину Михайла, повішена Марта Кобиль, закатована Анжеліка, пристрелений Мазеллі, долари, молодий американець, що розвиває на своєму авто карколомну швидкість, голос Стоуна, голос шістдесяти сімей Уолл-стріту!.. Кадри мерехтіли в супроводі джазу, що несамовито верещав, стогнав, іржав, і Чарлзу Беннету раптом стало прикро, що він помирає, а ця музика залишається.

… Мундир Мехті був весь у крові. Та Мехті не звертав на це уваги. Він спустився сходами, затримався біля зв'язаної Анни. Задихаючись у муках, вона вся позеленіла.

Мехті вийняв з її рота кляп.

— Що там робиться? — спитала на смерть перелякана покоївка.

— Хіба ви не чуєте? — стомлено посміхнувся Мехті. — Грає музика… — І знову заткнув її рота кляпом.

Анна з жахом дивилася, як він пішов.

А Мехті, зачинивши двері цього будинку, — двері, що, здавалося, вели в інший, мерзенний, ворожий йому світ, — згадав чомусь про Анжеліку, про Ферреро, про багатьох чесних італійців, які живуть там, у горах, які в тріскучі морози спали поруч з ним на снігу, ділили останні крихти кукурудзяного хліба й помирали в боях за свободу, за хороше, чесне життя… Він любив їх і вважав своїми братами…

Тримаючи пістолет напоготові, але не виймаючи його з кишені, Мехті перейшов вулицю і шугнув у темний двір. Втікати через прохідні двори — було його улюбленим прийомом.

… Невдовзі хлоп'ята, що засіли на дзвіниці Сан-Джусто, побачили, як неподалік спалахнула ракета. В околицях Трієста загуркотіли гармати, міномети. А за хвилину їм стали вторувати тривожні сирени грузовиків, що мчали трієстинськими вулицями до міських околиць. У грузовиках сиділи есесівці.

Коли Мехті почув гудки і шум машин, він сховався у підворітті.

Націсти, зайшовши в тил партизанам, могли відтягти на себе значні їхні сили, і Мехті вирішив хоч чим-небудь допомогти бойовим друзям. Миттю розрахувавши час, за який до нього повинні наблизитися грузовики, він вийняв з сумки вибухівку й роздавив п'ятихвилинний капсуль детонатора. Через чотири хвилини з-за рогу показалися машини. Це був великий риск з боку Мехті; він міг неправильно розрахувати час, або вибух, як це траплялося іноді, міг настати раніше, ніж слід було чекати. Треба було мати справді залізну витримку, щоб ждати наближення машин, коли до вибуху лишалася тільки хвилина. Ось і перша машина, зараз вона промайне повз ворота. Вибравши мить, Мехті жбурнув вибухівку в кузов машини й сховався в темряві…

Вибухівка впала прямо на голови націстів, вони перелякано шарахнулись до бортів, і одразу ж сильний вибух розметав машину на тріски. Вибуховою хвилею перевернуло другу машину, а вона перегородила дорогу решті. Націсти висипали з машин і побігли у ворота, на які показували поранені есесівці, що бачили, звідки було кинуто вибухівку.

Мехті стрімголов біг вулицею вниз. Повернувши ліворуч, він угледів двох фельджандармів, що бігли до нього. Дорога назад була закрита. Мехті подався їм назустріч. Ні він, ні жандарми не стріляли. Коли віддаль між ними зменшилась до дванадцяти кроків, Мехті з розгону впав на тротуар, і автоматні черги жандармів пройшли високо над ним. Мехті вистрілив двічі підряд; один із жандармів упав лицем уперед, а другий присів біля стіни й скопав сидячи. Підвівшись, Мехті знову кинувся бігти, на ходу вихопив автомат у жандарма, що впав біля стіни.

Не встиг Мехті добігти до кінця вулиці, як позад нього загриміли постріли. Мехті побіг швидше; незабаром він вирвався за місто й, переслідуваний гітлерівцями, подався в напрямі села Великий Діл.

— Це був Михайло! — захоплено сказав косоокий Маріо своєму товаришеві, одягнутому в таке саме мальовниче лахміття, як і він, і чомусь прозваному хлопчаками «тененте» — лейтенантом.

… А на східних околицях Трієста зав'язався жорстокий бій.

Перші ж гарматні постріли розладнали лави дивізії Гульбаха. Націсти, сторопілі від несподіванки, спочатку не могли зрозуміти, звідки по них б'ють із гармат. А потім вирішили: не з Трієста ж їх атакують!.. І почали займати позиції, щоб дати відсіч партизанам, які, на їх думку, наступали з гір, та не встигли націсти приготувати гармати, як по них знову вдарили з гармат і мінометів. Один із снарядів влучив у грузовик з боєприпасами, і багато гітлерівців поплатилося життям… Гульбаху стало ясно, що партизанам добре було видно їхні позиції, і він наказав тимчасово відступити до Трієста. Карранті, правда, говорив йому, що партизанів у горах не так багато, та лізти на рожен не варт: коли вже вони осмілились виступити проти дивізії Гульбаха — виходить, на щось розраховують!

Націсти відступили, і тут повною мірою почалося здійснення плану Сергія Миколайовича. Підпустивши гітлерівців якнайближче, партизани, зосереджені в передмістях Трієста, ринулись в атаку. Невеличкими групами вони вривалися з різних боків у лави націстів, одразу ж відступали й нападали знову. Дії партизанів підтримував безперервний вогонь гармат і мінометів.

У центрі відважно бився загін Анрі Дюеза: партизани закидали націстів гранатами. На одному з флангів косив гітлерівців з автоматів загін здорованя-болгарина. Сільвіо гасав серед німців на своєму броньовику, збивав їх з ніг, давив, розстрілював. Зробивши свою справу, він зникав, а потім знову з'являвся в іншому місці.

Кінець кінцем у націстів створилося враження, що противник кинув проти них великі сили. А партизанів було всього двісті чоловік, двісті сміливих борців за волю!

Гульбах, нарешті, збагнув, що гармати б'ють по них лише з боку Трієста. Перше, що спало йому на думку, — це те, що Карранті зрадив їх: постарався зробити так, щоб німці вивели з міста свої війська, і відкрив Трієст для союзників, які висадили десант. Дивізії було дано наказ відійти в напрямі гір і там укріпитися: діставши перепочинок, легше буде розібратися, що відбувається в тилу дивізії. Та відступ до гір не дав німцям нічого доброго. Танки, наскочивши на міни, підірвалися; дороги під ногами фашистів здибилися від вибухів. З трієстинських передмість і далі били гармати й міномети; загриміли постріли й з боку гір.

Розлючений Гульбах наказав своєму авангарду повернути далекобійні гармати на Трієст.

Коли гармати Гульбаха почали бити по Трієсту, Ферреро віддав загонам наказ припинити вогонь і непомітно відійти. Завдання було виконане: карателів розгромлено. Дорогою ціною заплатили партизани за перемогу: з двохсот чоловік Анрі Дюез і здоровань-болгарин привели в бригаду тільки сорок. Та основні сили бригаді вдалося зберегти.

… Трохи згодом Гульбах з недобитками своєї дивізії, не зустрівши ніякого опору, ввійшов у Трієст і побачив, що місто в руках… у гітлерівців! Гітлерівці, які сиділи в місті, також були приголомшені, дізнавшись, що по Трієсту била німецька ж артилерія!

Гульбах насамперед послав по Карранті. Йому доповіли, що Карранті вбитий. Покоївка, коли її розв'язали, розповіла про таємничий нічний візит. З'ясувалося, що незабаром після цього неподалік від віа Фортуна хтось кинув вибухівку в грузовик з націстами. За всіма прикметами, в обох випадках діяла та сама людина. Пригадали німці й нещодавній вибух в «Іль-Пікколо» і бій у печері…

Гульбах на допомогу тим, що вже переслідували Мехті, послав підкріплення.

Довгий і важкий шлях пройшов Мехті, перш ніж дістався до села Великий Діл.

По дорозі він зумів заплутати сліди й, поки націсти кружляли десь, вирішив хоч трохи перепочити, набратися сил. А потім знову в дорогу. Усе село було на ногах: сюди доносився гуркіт далекого бою. Селяни привітно зустріли Мехті, одразу ж збагнувши, що це партизан.

Мехті спав як убитий, а селяни стежили за дорогами. Не минуло й півгодини, як до будинку, де відпочивав партизан, прибігла засапана дівчина й попередила, що німці оточують село. Селяни розбудили Мехті й вивели його на дорогу, що вела в село Вітовле.

Знову Мехті тікав від ворога… Ноги вже не слухались; він часто спотикався об каміння, падав, знову вставав і йшов не оглядаючись. Він смертельно стомився.

Є ж межа того, що може витримати людина!.. Кожна поява Мехті в Трієсті була подвигом, а з'являвся він там не один раз. Скільки разів вривався він у лігво ворога, робив, здавалося, неймовірне й кінець кінцем втікав.

Тікав він і зараз — стомлений, змучений, ледве тримаючись на ногах. «Тільки б трохи відпочити; хоча б краплинку відпочити!»

Попереду в передранкових променях сонця показалося село Вітовле. Тут Мехті доводилося частенько ночувати. Дуже кульгаючи, спираючись на автомат, він увійшов у село. Селяни пізнали його, сховали, перев'язали йому рани.

Через дві години село оточили гітлерівці. Вони перекрили всі дороги, підтягли до села артилерію. Гітлерівці не забули бій у печері і вже не уявляли собі бою проти одного партизана інакше, як з допомогою артилерії.

Мехті прокинувся від шуму на вулиці. Він визирнув з віконечка на горищі й побачив, що націсти зганяють селян на сільський майдан. Майдан був недалеко від будинку, в якому ховався Мехті.

Націсти виганяли з хат і жінок з дітьми, і старих, і навіть хворих. Дворові пси, гавкаючи, кидалися на солдатів; гітлерівці стріляли в них. Селян вони били прикладами. Та ніхто не стогнав, не кричав. Кричали тільки націсти, селяни ж ішли на майдан мовчки. Вони мовчали й тоді, коли німці, зібравши людей на майдані, запропонували їм показати хату, де ховається партизан. Зрадників серед селян не було. Тоді гітлерівці пригрозили селянам підпалити село й знищити всіх жителів разом з дітьми й старими. Люди стояли мовчки, дивлячись прямо в очі націстам.

І Мехті зрозумів, що гітлерівці готові виконати свою погрозу. Він побачив, як запалали перші хати, побачив, як націсти збираються стріляти в селян, що стояли на майдані…

На обличчі Мехті різкіше окреслились вилиці; він зняв свій автомат. Ризикувати життям ні в чому не винних людей Мехті не міг…

Довга автоматна черга повалила кількох націстів. Це врятувало село і його мужніх людей.

Відкривши вогонь, Мехті тим самим виказав себе. Тріумфуючи, націсти з криком кинулись до хати.

«Тепер, мабуть, кінець», подумав Мехті.

На горище були наведені жерла гармат.

— Здавайтеся! — крикнув есесівський капітан. — Тоді не стрілятимемо!

Мехті не відповів йому.

— Опір безглуздий! Здавайтеся!

Мехті мовчав. Він у думках прощався з усім, що було для нього дорогим. Міста й люди оживали перед його очима. Рідні, улюблені міста! Баку. Вулиця Касума Ізмайлова, де він провів своє дитинство, художнє училище… Москва — він, здавалося, почув бій годинника Спаської вежі! Ленінград. Нева. Дзюркотять прозорі водограї в Петергофі… Красень Тбілісі, Героїчний Сталінград… Велика, неосяжна Росія!.. Рідні, любимі люди… Стриманий, добрий Сергій Миколайович. Вася! Рідний Вася! І бібі, яка викохала його… Мехті ввижалося, що вона гладила його по голові загрубілою старечою рукою і стиха говорила: «Сину мій… Мехті… Таким я й хотіла тебе виростити… Тільки таким».

Націсти чекали, що відповість їм партизан.

Відповіді не було.

Тоді есесівський капітан, покликавши одного з місцевих стариків, наказав йому ввійти в хату і передати партизану, що коли він здасться, націсти обіцяють подарувати йому життя, коли ж чинитиме опір, то по ньому битимуть із гармат… На роздуми йому дається п'ять хвилин.

Старий мовчки пішов до хати, ввійшов у неї, виліз на горище. Це був його дім. Мехті не раз переховувався в ньому. Підійшовши до Мехті, старий з зажуреним виглядом мовчки зупинився перед ним.

— Що з тобою, Тінті? — тихо спитав Мехті.

— Важко мені, синку…

— Кажи, — посміхнувся Мехті. — З чим вони послали тебе?

— III, я не скажу тобі того, що вони веліли переказати! — вигукнув старий.

— Спасибі, Тінті!

— Навіщо ти відкрився їм? — з докором спитав старий…

— Так треба було, Тінті…

— Адже вони просто залякували нас… Звідки їм знати, що ти тут?

— Це «залякування» дорого обійшлося б вам, Тінті…

Старий по-батьківськи ніжно й ласкаво поглянув на Мехті, потім сказав:

— Через чотири хвилини вони почнуть бити з гармат….

— Мені шкода твоєї хати, Тінті.

— На місці цього будинку ми посадимо багато квітів, — насилу стримуючи сльози, сказав старий, — і поставимо пам'ятник радянському воїну Михайлу… І наші діти, і діти наших дітей з покоління в покоління розповідатимуть про тебе казки-бувальщини…

— Прощавай, Тінті, ви чесні люди… Дорожіть же своєю честю, бережіть її: попереду ще багато суворих випробувань.

— Ми пам'ятатимемо про тебе, Михайле.

— Прощавай, Тінті!

Старий не поспішав залишати дім.

— Іди, Тінті! — квапив його Мехті. — Зостається одна хвилина!..

Тінті неохоче пішов. Він спускався вниз повільно, не поспішаючи.

— Скоріше, Тінті! — крикнув Мехті, помітивши, що націсти готуються до обстрілу горища.

До Тінті, коли він вийшов із хати, підскочив есесівський капітан.

— Ну що? — з нетерпінням спитав він, показуючи старому на годинник. — Час минув!

— Він це знає, — коротко відповів старий.

Капітан заскреготів зубами.

— Вогонь! — наказав він.

Як тільки націсти почали обстріл горища, в них полетіли гранати. Націсти сховалися за будинками. Вони знали, що гранат і патронів у партизана вистачить ненадовго. Та й Мехті розумів, на що розраховують націсти, вичікував, поки вони розпочнуть нову атаку. Тричі пробували націсти підступитися до будинку і тричі, залишивши на майдані трупи, відходили назад.

Та незабаром їм удалося вдертися в дім. Мехті почув їхні крики й, коли вони збігли на сходи, кинув униз останні дві гранати. Націсти разом зі сходами покотилися вниз. І в цей час куля впилася в ліве плече Мехті, роздробила кістку… Стікаючи кров'ю, він і далі відстрілювався. Незабаром закінчилися патрони, й автомат замовк. Тоді Мехті згадав про пістолет і насилу витяг його з кишені. В магазині пістолета було лише чотири патрони. «Один із них — мій!» вирішив Мехті. Він випустив у гітлерівців три кулі, й жодна не пропала марно.

«От і все, — сказав Мехті сам до себе. — Тепер пора…»

Раптом погляд його зупинився на сумці, яка лежала поряд з ним. І як це він міг забути про неї! Адже в машину він кинув лише один заряд, а другий тут, у сумці! Мехті вийняв з кишені детонатори, розшукав серед них десятихвилинний, роздавив зубами капсуль і відсунув сумку до входу на горище…

Пора… Мехті перевірив пістолет. Залишався тільки один патрон. Ліва рука вже не діяла. Мехті відчував, як по ній ллється кров… Націсти не припиняли вогню. Мехті заплющив очі й повільно підвів дуло пістолета до серця…

Навдивовижу чітко пригадався йому останній бій під Сталінградом і те, як він вистрілив у себе, щоб не здатися живим у руки німців. Тоді куля проминула серце, і він вижив… Після цього його пробували вбивати інші; а він усе жив. Жив і боровся. Такі, як Мехті, народжені, очевидно, для того, щоб жити!.. Так, жити… Але жити, зберігаючи свою честь! «Коли б не схибити… — з острахом подумав Мехті, — коли б не схибити!..»

Усе в ньому опиралося думці про смерть. Померти зараз, коли залишилося зробити кілька кроків по шляху боротьби, щоб мати право повернутися додому, як повертається солдат на його картині! Померти, коли стільки картин ще не намальовано, коли стільки ще не зроблено, коли треба відстоювати перемогу, яка так тяжко дісталася! Усім своїм єством Мехті відкидав думку про смерть.

Короткий рішучий рух пальця — і на цей раз він не промахнувся… Тіло його перегнулося через перекладину вікна на горищі, і в нього впилися десятки куль. Пронизливо закричали жінки Вітовле; ахнули чоловіки, а націсти, галасуючи, кинулись до будинку… Вони розшукали драбину, і першим зліз на горище капітан. Ще не дійшовши до тіла Мехті, він з торжествуючим реготом почив стріляти в розвідника. На горищі зібралося близько сорока гітлерівців; їм кортіло зблизька подивитись на партизана, який останнім часом завдав німцям стільки клопоту. Вони з жадібною цікавістю роздивлялися Мехті… Нічого незвичайного… Такий самий, як і багато інших партизанів.

— Стріляйте, стріляйте! — репетував, регочучи, капітан, і вже десятки куль зрешетили тіло Мехті. Та він не відчував болю. Обличчя його було спокійним і грізним!.. Навіть мертве — воно лякало гітлерівців, і ті стріляли, стріляли в Мехті, радіючи, що він не може їм відповісти. Пробите кулями тіло Мехті поступово сповзало з вікна вниз і, нарешті, важко впало на вулицю. І водночас громовий вибух потряс повітря. Націстам не вдалося вибратися з горища живими: усі до одного вони були поховані в охоплених вогнем руїнах.

Мехті мстив. Він мстив навіть мертвий.

І націсти, що зосталися живими, злякані побігли дорогою, яка привела їх сюди, в село, де будинки самі висаджуються в повітря! Вони бігли не оглядаючись, і їм здавалося, що під їхніми ногами ось-ось злетить у повітря земля, як висаджувалися в повітря казарми, де вони жили, ресторани, де вони обідали, кінотеатри, казіно, в яких вони розважалися. Мерщій би винести звідси свої голови!

А в цей час діти й жінки, юнаки й старі — всі мешканці села Вітовле прощалися з тілом Мехті.

— Він сказав, — стиха почав старий Тінті, обернувшись до народу, — що ми чесні люди. Він сказав, щоб ми дорожили своєю честю, берегли її. Він сказав, що попереду ще багато суворих випробувань…

І мешканці Вітовле поклялися зберегти пам'ять про Михайла назавжди.

Мехті поховали біля підніжжя високого мальовничого пагорба. І люди день і ніч стерегли могилу уславленого героя.

На могилу Михайла приходили селяни з інших сіл і селищ; прийшли дівчата з села Гранік, поклали на свіжий горбочок квіти-братки. Росла й росла над могилою гора живих квітів. А люди йшли і йшли…

Стояв погожий квітневий день; на полі учбового аеродрому, серед неозорих українських степів один за одним сідали легкі учбові літаки з червоними зірками на крилах.

Неподалік від аеродрому тиснулись збірні будиночки з черепичними дахами, пофарбованими у веселі блакитні кольори. Тут розмістився один із спортивних авіаційних клубів, яких так багато в найрізноманітніших куточках радянської землі. Сьогодні сюди приїхав на зустріч з молодими пілотами полковник авіації Сергій Миколайович Любимов.

Пілоти — засмаглі чубаті хлопці — добре знали про те, який важкий і славний шлях пройшов полковник.

Прохолодного вечора, що прийшов на зміну денній спеці, пілоти умовили Сергія Миколайовича розповісти їм що-небудь із пережитого.

І, сидячи з ними в їдальні, полковник розповів їм про те, як жив і загинув партизан Михайло, через які випробування пройшов він, які подвиги зробив у тилу гітлерівців, як вдумливо намагався розібратись у величних подіях того часу, як малював картину, як воював в ім'я того, щоб люди могли будувати міста, насаджувати сади, писати книги, викохувати дітей.

І всім здавалося в цей вечір, що Мехті незримо присутній тут, серед льотчиків аероклубу…

А вулицями Праги йшла Лідія Планічка. Вона вела з школи свого сина Василя, який народився в партизанській бригаді на Адріатичному узбережжі.

Бруком крокував піонерський загін. І Лідія розповідала синові про радянську людину, яка наклала головою в бою за те, щоб і її Вася міг стати піонером.

Уже піонерами застав своїх дітей вогненнорудий Маркос Дабі, який повернувся в нову Угорщину після довгих митарств по таборах для переміщених осіб.

Він став головою крупного сільського кооперативу, який володів землями, що належали раніше нащадку сім'ї Естергазі. У колишній садибі Естергазі, на стіні парадної зали, Дабі повісив ті два кремінних пістолети, з якими він починав битву за нове, світле життя.

Розповідаючи про цю битву, він часто згадував ім'я Михайла. Справжнє його ім'я — Мехті Гусейн-заде — Маркос Дабі вимовляв неправильно, але це не перешкоджало селянам слухати його, затамувавши подих.

Сотням тисяч людей розповідав Луїджі Ферреро на сторінках італійських прогресивних газет про тих людей, якими командував він у дні смертельної сутички з фашизмом, про тих відважних партизанів, яких потім в Італії кинули до в'язниць або злочинно розстріляли в оливкових гаях біля Неаполя і за міською смугою Рима.

Ферреро розповідав людям і про Михайла, про те, що партизани перенесли його останки й поховали біля містечка Чеповані, віддали йому останню шану й оголосили день його похорону траурним днем.

Поблизу Чеповані й тепер височить камінь з висіченим на ньому написом:

«Спи, наш любимий Мехті, славний сину азербайджанського народу! Твій подвиг в ім'я свободи назавжди залишиться в серцях твоїх друзів».

Так, люди не забудуть Мехті: він загинув, щоб вони жили, щоб буйно квітла земля!..

До останнього подиху ждала Мехті стара бібі — вона так і померла, вірячи, що він живий. Сестри, товариші Мехті по школі, його друзі завжди говорили їй про нього, як про живого, так, начебто його з дня на день, з години на годину можна чекати додому.

Вони, власне, й не обманювали стару бібі: для них Мехті живий — живий у своєму невмирущому подвигу.

Довго пам'ятатимуть Мехті й вороги! Не забуде його й капітан Мільтон, — він тепер, очевидно, має вищий чин, і за його наказом руйнуються в тій же Італії чи Франції села, щоб звільнилось місце для військових аеродромів. Не забуде його й Шульц. Те, що в нього немає ноги, не заважає йому розвивати гарячкову діяльність по відродженню «вермахту», і він, очевидно, втихомириться тільки тоді, коли позбудеться й голови.

Б'ючись далеко від рідної землі, на далеких адріатичних берегах, Мехті не зміг закінчити свою картину. Проте ворогам Мехті було б корисно поглянути на цю незакінчену картину: на ній зображено могутнього радянського солдата, який, здобувши власною кров'ю перемогу, йде назустріч сонцю на сході. Навкруги — весняна, радісна, тріумфуюча рідна земля, солдат щасливий, та водночас і насторожений і пильний — горе тому, хто спробує зазіхнути на його щастя.

Оглавление

І. Касумов, Г. Сеїдбейлі НА ДАЛЕКИХ БЕРЕГАХ Повість

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

РОЗДІЛ ДРУГИЙ

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ

РОЗДІЛ П'ЯТИЙ

РОЗДІЛ ШОСТИЙ

РОЗДІЛ СЬОМИЙ

РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ

РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТИЙ

РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ