Злочинця викривають зорі [Г Л Фальберг] (fb2) читать онлайн

Г.Л. Фальберг ЗЛОЧИНЦЯ ВИКРИВАЮТЬ ЗОРІ

^©   _{http://kompas.co.ua  — україномовна пригодницька література}

_{Художнє оформлення і малюнки Г. МАЛАКОВА}

1

Елегантний чорний лімузин уповільнив хід, завернув праворуч на Марієнстраде і зупинився, тихенько похуркуючи, перед магазином випадкових речей. Веселе червонозолоте осіннє сонце заливало все навкруги світлом і теплом; своїми пестощами воно ніби хотіло відвернути думку про близьку вже холодну й спустошливу північну зиму і зберегти у людей веселий, життєрадісний настрій.

Фасади деяких будинків були знизу доверху повиті диким виноградом. Літо, минаючи, пофарбувало його листя в пурпурний колір, і тепер воно ніби палало на сонці. Навіть у цьому районі великого міста осіння симфонія фарб, ця прекрасно-журлива мелодія прощання з літом, примушувала заклопотаних людей піднімати голови і задумливо вдивлятися в глибоку й чисту блакить неба. Коли тут до запахів гавані — запахів водорості, риби, машинного масла й смоли — домішувався дим з камінів Старого міста або з приміських городів сюди доносився своєрідний запах спалюваного картоплиння, це означало, що літо вже минуло і треба готуватися до зими.

Все навколо дихало ласкою і добротою, і тиха щира радість струмилася з усіх закутків, провулків і з людських облич. Все це нагадувало скоріш якесь ідилічне містечко, а не старий район міста з портом світового значення.

Внизу, на воді каналу, що, мінячись і виблискуючи на сонці, злегенька брижилась під легким подихом південного вітру, ліниво й незграбно погойдувалися довгі темні човни, мов овальні плями на дзеркальній сріблястій поверхні. На деяких з них, наче вимпели, розвівалася різнобарвна білизна. З протилежного берега каналу долинав дитячий гамір.

Захлопнувши дверцята машини, водій попрямував до магазина. Там він опинився серед згромадження товарів, що надпливли сюди через моря й океани з усіх країн світу і були пов'язані з долею різних людей. На мелодійний звук дверного дзвоника з бокової ніші вийшов хазяїн.

— Чого пан бажають? — спитав він водія, середнього на зріст чоловіка з своєрідно смуглявим обличчям.

Почувши ці слова, той відвернувся од вішалок з старим одягом, що стояли посередині приміщення, ковзнув поглядом по розвішаній зброї, по керамічних і шкіряних виробах, прикрасах, масках та картинах і нарешті спинився на власникові цих різноманітних і рідкісних речей.

— Шукаю тепле пальто на зиму… Для їзди в автомобілі, — додав він після короткої паузи, пояснюючи свій намір.

— Будь ласка! Чи не хочете оглянути ось оці пальта? — Торговець показав на одну з великих гардеробних вішалок і підійшов до неї.

У приміщенні було небагато вікон, а тому ясний осінній день тут мало відчувався. Численні полиці та вішалки не пускали сюди світла ззовні. По кутках і нішах крилися сутінки. Разом з затхлим запахом старого одягу все це створювало незвичайно гнітючу атмосферу, що не могла не вплинути на шофера.

Торговець відсунув набік декілька пальт і повісив наперед коричньове шкіряне пальто. При цьому водій побачив вузькі і довгі, з восковими жовтими пальцями руки хазяїна, які різко відрізнялися від його власних міцних і смуглявих рук. Він мигцем глянув на шкіряне пальто і заперечливо хитнув головою.

— Тільки не шкіряне, мова може йти лише про пальто з матерії.

— Будь ласка, як пан бажають! — заметушився торговець і вже підхопив інше пальто.

«Вибір і справді великий», подумав покупець, швидко перебігаючи поглядом по довгому ряду розвішаного одягу.

Йому показали тепло коричньове касторове пальто. Ціна була не дуже висока. Він надів його, приміряв. Знімаючи пальто, сказав:

— Гаразд, беру.

Торговець потер свої бліді руки, начебто його морозило, потім узяв пальто і підійшов з ним до прилавка. Водій витяг бумажник; при цьому він мимохідь ще раз глянув на розвішаний одяг і раптом вп'явся поглядом в елегантне сине драпове пальто. Мов зачарований, він підійшов ближче, нерішуче тримаючи бумажник у руці. Похапцем одвернув полу пальта, побачив коштовну шовкову підкладку, нахилився трохи до неї і подивився на золоті літери, якими була вишита назва фірми: «І. Проскій, Варшава». Пальто було пошито у Польщі. Глянувши скоса на власника магазини і впевнившись, що той зайнятий упаковкою, водій обережно і нерішуче обмацав кишені пальта. З внутрішньої кишені він витяг зібганий і, очевидно, списаний клаптик паперу і сховав його у себе. Потім повільно обернувся. Обличчя його здавалось тепер блідим і кістлявим. Ледве розтуляючи рота, він видавив:

— А скільки коштує ось це синє пальто?

— Оте? Недешево — чудовий драп, до того ж мало ношене, — відкачав торговець, на мить підвівши очі. Не помічаючи динної аміни на обличчі спою клієнта, він і далі старанно зав'язував пакет.

— Дивно якось, навіщо люди продають такі речі, — вів далі шофер. — Мабуть, якийсь літній чоловік продав його, правда ж?

Він вичікувально нахилив голову вперед, ніби чатуючи на відповідь.

— Та де там! Помиляєтеся. Пальто це продав мені кілька днів тому простий матрос, — заперечив торговець і, підвівши голову, передав шоферові через прилавок пакет. Сплачуючи гроші, той спитав між іншим, ніби завершуючи тему:

— Це був ваш знайомий?

Власник магазина на мить наче заціпенів, потім рвучко підвів голову й здивовано глянув на покупця.

— У моєму магазині не заведено питати прізвища клієнтів! А чому вас це цікавить?

Він промовив це, недовірливо примруживши очі, готовий захищатися. Потім звичним рухом висунув шухляду каси і дав шоферові здачу. Той узяв гроші й, удаючи байдужого, сказав:

— Просто дивно, що звичайний матрос продає таке коштовне пальто.

— Авжеж, маєте рацію, але про все, що нас дивує, не напитаєшся. — Хазяїн магазина був явно задоволений з того, що питання про синє драпове пальто, очевидно, більше не цікавило його клієнта.

Шофер невиразно хмикнув і повернувся до дверей. Якусь мить здавалося, ніби він хоче щось додати, бо ще раз нерішуче обернувся до крамаря, але потім тільки торкнувся рукою кашкета й пішов з магазина.

З непроникливим обличчям торговець вклонився клієнтові і, коли той вийшов, зачинив за ним двері.

Надворі все змінилося. На горизонті громадилися важкі, сірі грозові хмари, швидко й загрозливо насуваючись на сонце. Гнітила задуха, і вода в каналі нагадувала розтоплений свинець. Її темний потік, тихо й одноманітно булькаючи, навівав сум. Сонце сховалося, і все навкруги знову набуло буденного вигляду. Сірим і похмурим від злиднів і старості був портовий квартал. Перші поодинокі краплі дощу падали і розбивалися на блискучій лакованій поверхні автомашини.

Швидкими кроками шофер підійшов до машини, рвонув дверцята, кинув пакет на заднє сидіння і сів за руль. Заревів мотор. Водій круто завернув у вулицю ліворуч. Великий чорний лімузин швидко ковзнув вздовж вулиці. Шофер вправно вів машину крізь плетиво зигзагоподібних завулків гавані і нарешті досягнув магістралі, по якій помчав, переганяючи інші автомобілі. Наблизилися тихі квартали вілл; він завернув ще разів зо два і різко зупинив машину перед кованою залізною брамою, за якою в садку, захований у зелені дерев, стояв будинок.

2

Різкий, поривчастий вітер мчав з моря по вулицях міста, стогнав і завивав, вириваючись із-за будинків, свистів і вищав, огинаючи фронтони. Постукувала черепиця, і віконниці одбивали такт цієї пекельної нічної симфонії. Тьмяний, забризканий дощем вуличний ліхтар скрипів, колихаючись на іржавому дроті над калюжею, по якій штормовий вітер одну за одною гнав хвилі, що під ударами густих крапель дощу здригалися, розходячись у вуличному болоті. Крізь завісу дощу в напівтемряві виступали розпливчасті контури будинків і пакгаузів. Скрізь по кутках крилися підозрілі чорні тіні.

Цієї бурхливої ночі вулиця біля Західної набережної, яка взагалі мала сумнівну славу, справляла те більш похмуре і моторошне враження. Тільки зрідка видно було перехожих, які наважилися вийти на слизький брук вулиці; буря шарпала й штовхала їх у всі боки й поливала дощем. Незабаром зник і останній з них, поглинутий темрявою, він ніби розчинився в туманній завісі дощу. І знову було чути тільки, як скрипить ліхтар та періщить дощ по дощатих стінах довжелезного складу. Ця будівля тягнулася аж до рогу вулиці. Навпроти неї стояли старі похилені двоповерхові будники, навіть при неясному й нерівному світлі вуличного ліхтаря можна було помітити їх жалюгідний стан. Чорні очиці вікон дивилися мертво й порожньо, тільки ліворуч унизу слабке світло просочувалося крізь шпарки в дверях. Крізь забруднені й побиті шибки сусіднього будинку пробивалося жовте сяйво.

Темні ворота відчинилися, з них вийшли дві сірі постаті і спинилися в під'їзді, куди не досягав дощ. Ворота за ними з скрипом зачинилися. Світло вуличного ліхтаря скоса падало на постаті невідомих, але їх обличчя ховалися під низько насунутими кашкетами.

Вітер свистів. Здалеку доносився глухий рев моря. Дощ трохи вщух, і обоє хотіли вже вийти з під'їзду, коли праворуч у темряві почулися кроки. Невідомі безшумно метнулися назад в непроглядну тінь під'їзду.

Кроки наблизились, і в світлі ліхтаря з'явилася молода жінка, що кудись поспішала цим страхітливим провулком. Струнка, закутана в мокрий плащ з капюшоном, вона швидко йшла серединою вулиці, обминаючи калюжі.

Дві постаті виринули з темного під'їзду і пішли слідом за нею. Спочатку буря заглушувала їх стримані кроки, але коли вони майже наздогнали свою жертву, дівчина, здригнувшись, злякано обернулася. Відчувши недобре, вона хутко перебігла на протилежний бік вулиці і в перший момент уникла рук своїх переслідувачів. Проте її крик про допомогу поглинули буря й дощ. Дівчина крикнула ще раз і спробувала втекти, але суб'єкти наздогнали її, і почалася нерівна боротьба.

Одразу ж було видно, що не так легко двом чоловікам упоратися з дівчиною. Вона була спритна й гнучка, до того ж відчайдушна мужність подвоювала її сили. Однак двох вона не могла здолати. Та саме в цей момент в темному провулку почулись чиїсь поспішні кроки. Голосно гукаючи, наближався якийсь чоловік. Дівчина, ще раз напруживши сили, вирвалась і побігла в темряву на голос незнайомого. Невідомі з прокльонами погналися за нею. Втікачка спіткнулася і впала. Обидва переслідувачі вже нахилилися над жінкою і хотіли потягти її з собою, як підбіг незнайомий. У темряві ночі його постать здавалася надмірно великою й загрозливою. Яскраво блиснув промінь кишенькового ліхтарика — і обидва напасники, засліплені, кинулися в темряву, яка одразу ж поглинула їх. Тепер світло ліхтарика падало на постать дівчини, яка нерухомо лежала з закритими очима на брудній портовій вулиці.

— Проклята наволоч! Невже я спізнився?

Невідомий люто заскреготав зубами, озирнувся, шукаючи допомоги, й підняв безживне тіло.

— А може, вона лише знепритомніла, — пробурмотів він сам до себе, напружено розмірковуючи, що ж робити далі. На його дужих руках лежало худеньке тіло непритомної незнайомки. З її плеча навскіс звисав плащ: під час нападу кілька ґудзиків було відірвано.

«Хто вона?» думав він, відчуваючи тепло її тіла. На ній було плаття з м'якої, гладкої матерії, його охопило дивне почуття радості і водночас невпевненості. Він міцніше притиснув її до себе й напружено вдивлявся в темряву. Проте було видно тільки чорні силуети будинків, було чути тільки, як свистів вітер і скрипів, гойдаючись, ліхтар.

Він повернув назад, великими, твердими кроками пройшов вуличку і вийшов на широку, досить людну площу. Зітхнувши з почуттям безпеки, невідомий уповільнив кроки і спинився під освітленими вікнами якоїсь портової пивнички. Тут він обережно повернув обличчя дівчини до світла. Червона смуга йшла від лівої брови вгору навскіс до темного волосся, що злнплося від крові. З-під блідих напіврозтулених губ видно було низку прекрасних зубів. Навіть у такому стані обличчя незнайомки приваблювало своєю небуденною красою. Сповнений внутрішнього збудження, чоловік питав себе, що саме могло привести цю дівчину вночі в той страхітливий портовий провулок. І все ж її принадна зовнішність справила на невідомого сильне враження. Поряд із жалістю його охопило тепле почуття прихильності; серце забилося частіше.

В цей момент двері пивнички розчинилися навстіж. Дихнуло пивними випарами і тютюновим димом. П'яний спів і верескливі жіночі голоси вивели невідомого із задуми. Лише тепер він зрозумів, що вся ця пригода може стати для нього небезпечною. Тому, коли якийсь п'яний матрос з'явився в освітленому отворі дверей, він міцніше обхопив свою ношу і швидко рушив далі, поспішно міркуючи, де б знайти лікаря. Він проминув кілька бічних завулків, що нагадували темпі, страхітливі ущелини, і, дійшовши до кінця вулиці, де освітлення було краще, побачив на дверях дощечку, на якій чорним по білому було написано:

«Ф. Кубе, лікар-практик та акушер»

Незнайомий зупинився і глянув на фасад будинку. Але там небагато можна було побачити. Будинок здавався дещо не таким занедбаним, як сусідні. Чоловік безпорадно глянув на бліде обличчя дівчини, потім угору на темні вікна і нарешті зупинив спій погляд на старомодній ручці дзвоника коло дощечки з написом. Не випускаючи своєї ноші з рук, він рішуче шарпнув за погнуту латунну ручку. В нічній тиші різко пролунав хрипкий дзвінок.

Але минуло чимало часу, поки вікно верхнього поверху розчинилося і хтось, покашлюючи, грубо спитав:

— Чого вам треба? Може, ви думаєте, що в мене немає іншого діла, як тільки морочитися щоночі з п'яними дівками?

Це було сказано досить непривітним і вкрай байдужим тоном. Якусь мить невідомий стояв вражений і розгублений. Але йому не лишалося нічого іншого, як гукнути трохи голосніше й різкіше, ніж звичайно:

— Скоріше відчиняйте! На цю даму напали якісь хулігани й, очевидно, тяжко поранили її — вона непритомна!

— Знаю, знаю. Завжди на них нападають, ранять їх, ваших бідних дівчат… Але в мене тут не благодійний госпіталь. Ідіть собі і дайте мені спокій!

— А я вимагаю, щоб ви негайно відчинили і подали допомогу! — енергійно, тоном наказу гукнув невідомий і вже спокійніше додав: — Звичайно, я негайно заплачу за ваші турботи.

— Заждіть, я зараз вийду!

Легенько клацнувши, вікно зачинилося. Пройшло кілька хвилин, і всередині будинку почулися кроки. Сходи рипіли, хтось, човгаючи ногами, наближався до дверей. Жовтаве світло, мигтячи, тьмяно блимнуло крізь шибки над дверима. Повернувся ключ; щось заскреготіло, мабуть, відсували важкий засув. Нарешті двері повільно відчинилися.

Невідомий на мить завагався, щось схоже на почуття страху охопило його. Непривітний голос лікаря, горезвісний район біля гавані, неосвітлений будинок — усе це тримало його в напруженні, в готовності до захисту. В неясному світлі передпокою він недовірливо розглядав худорляву постать лікаря у купальному халаті, в старих повстяних пантофлях на ногах. Лікар трохи витягнув голову наперед, його темні очі занепокоєно дивилися з-під голих червонуватих повік на чорну, як ніч, вулицю. Обличчя його було сухорляве і вкрите зморшками.

— Заходьте, будь ласка!

Перш ніж розчинити двері навстіж, лікар ще раз допитливо оглянув незнайомого з дівчиною на руках і вже тоді, шкутильгаючи, відступив набік.

— Що трапилось? — коротко запитав старий.

Проте невідомий нічого не відповів; він мовчки кивнув головою, вказуючи на непритомну. Лікар байдуже знизав плечима, старанно замкнув двері і пішов по викладеному великими кам'яними плитами коридору вперед. Тхнуло чимось солодким, неприємним. Лікар відчинив двері ліворуч, і одразу ж з кімнати в коридор упало яскраве світло.

Невідомий мовчки пройшов за лікарем до його кабінету. Старий вказав на потрісканий шкіряний диван у кутку:

— Покладіть даму туди!

Поки незнайомець обережно вкладав дівчину на диван, лікар підкотив скляний столик із шприцами та іншим інструментом і ввімкнув лампу, що висіла над диваном.

Рятівник обережно повернув обличчя дівчини до світла. Вона тихо застогнала і, відкривши на мить очі, зразу ж заплющила їх знову, засліплена сяйвом лампи. Кров усе ще сочилася з рани на лобі у мокре від дощу, трохи хвилясте волосся. Тонкі руки дівчини неспокійно, ніби шукаючи чогось, обмацували диван. Незнайомець обережно взяв їх у свої руки. Старий лікар поклав голову пораненої трохи вище, уважно роздивився рану і, покашлюючи й скоса поглядаючи на незнайомого, вимовив:

— На цей раз усе обійшлось благополучно!

Рятівник полегшено зітхнув. Погляд його, досі запитливо скерований на лікаря, тепер зацікавлено зосередився на дівчині.

«Вона, власне, й не вродлива, — подумав він, — але що робить це ніжно вирізьблене обличчя таким привабливим? Інтелект? Жіноча принадність? Ні, це просто незвичайна гармонія рис!»

Він трохи зніяковів, спіймавши себе на тому, що, спостерігаючи обличчя дівчини, відчув якусь ніжність і теплоту.

Лікар випростався і сказав:

— Ну, рану я промив! Тепер ще сюди накладу пов'язку і тоді…

Незнайомець перебив його:

— Чи зможе вона потім піти сама додому? — І, не чекаючи на відповіді, старого, пояснив: — Я дами цієї не знаю і, на жаль, не зможу довше затримуватись.

Старий різко схилив голову набік. Він скидався тепер на яструба, що чатує на здобич: голий череп, гачкуватий ніс, сторожкі очі хижого птаха.

— Ні, йти вона не зможе, вам доведеться заплатити за машину, — сказав він з іронією.

Не звертаючи уваги на цей тон, незнайомий вийняв бумажник і коротко запитав:

— А скільки належить вам за послуги?

Лікар повернувся до письмового стола, на якому безладно лежали бланки для рецептів, порожні коробки з-під ампул, книжки. Поряд стояла до краю наповнена попільничка, якісь пляшки та баночки з мазями.

Не моргнувши оком, лікар назвав досить високу суму і, ніби пояснюючи, додав:

— Зважте, що це нічна такса! А тут і вдень наробишся!

При цих словах на обличчі незнайомця на якусь мить з'явилася зневажлива посмішка. Мовчки він поклав потрібну суму на стіл, застебнув плащ і пішов до дверей. Виходячи, ніби прощаючись, ще раз поглянув на ніжну постать дівчини, що лежала на шкіряному дивані. Старий залишався біля столу, щось прибираючи на ньому, поки не почув, як клацнули вихідні двері. Аж тоді, човгаючи пантофлями, він пішов замикати.

Вийшовши з будинку, незнайомець зупинився і підняв комір плаща. Дощ уже перестав. Крізь світле клоччя хмар, які гнав сильний вітер, визирав сріблястий місяць.

Незнайомець глянув на світний циферблат ручного годинника і, вражений, тихо сказав:

— От тобі й маєш! Уже так пізно!

Не оглядаючись, він хутко попрямував тією самою дорогою назад — повз матроську пивничку, вулицею, що вела до Західної набережної. Проходячи те місце, де невідомі напали на дівчину, він мимоволі уповільнив кроки. Але на вулиці було безлюдно й тихо. Незнайомець попрямував далі і після недовгих роздумів звернув у вузьку бічну вулицю з старими двоповерховими дерев'яними будинками. Пахло риб'ячим жиром, димом, кухонними покидьками. Тут жили переважно матроси і портові робітники.

Промінь кишенькового ліхтарика обмацував темні контури будинків. Вулиця жила своїм життям: там плакала дитина, там сварилися дорослі; до цього домішувалася ледве чутна мелодія якоїсь пісні; десь, завиваючи, гавкав собака.

Після недовгих пошуків незнайомець попрямував навскіс через вулицю до одного з будинків. На його стук вікно першого поверху прочинилось, і голос старої жінки запитав:

— Хто там?

— Я розшукую Клааса Стеена, чи не тут він живе?

— Тут, це мій син… А навіщо він вам?

— Мені треба з ним поговорити. Він дома?

Поки жінка в нерішучості роздумувала, по сходах загуркотіли чиїсь важкі кроки. Двері розчинилися, і в блідому світлі з'явилася кремезна чоловіча постать.

— Ви до мене? Заходьте, надворі холодно!

Погойдуючись, як звичайно ходять моряки, він пішов попереду, відчинив двері й пропустив туди гостя.

3

Жовте світло лампи переломлювалось у шліфованому кришталі келихів з вином, маленькими золотистими кружальцями падало на сніжнобілу скатерть, променистими зайчиками грайливо шугало туди й сюди. Наче перлина, м'яким матовим сяйвом виблискувала чашка з чаєм. Нічого різкого не було в її обрисах, як і у випещеній руці, що тримала її. Ця рука належала відомому хірургові доктору Бергеру, який, трохи схилившись наперед, сидів у зручному кріслі. Світло високої лампи, що стояла поруч, кидало свій відблиск на рівно зачесане назад волосся доктора, іскрилося в скельцях його рогових окулярів.

— А чому це так запізнюється Тербовен?

З цим запитанням доктор Бергер звернувся до хазяїна, адвоката Яна Гофстраата, який теж сидів у глибокому кріслі й відсутнім поглядом дивився на дим, що підіймався від його люльки. Адвокат не поспішав з відповіддю, він замислено стежив, як сірий дим з його люльки плив ніжними хмарками, то піднімався, то опускався, то враз ставав прозорим, потрапивши у світле коло настільної лампи, линув далі і нарешті змішувався з тонким синюватим димком сигарети. Її курив третій з цього товариства, що зібралося коло маленького вишуканого курильного столика в кабінеті Гофстраата, — редактор Рене Роньяр.

Роньяр був француз південного типу, темноволосий, жвавий, дотепний. Поруч з високою фігурою лікаря та кремезною постаттю адвоката він здавався тендітним.

Замість Гофстраата відповів Роньяр:

— Мабуть, щось сталося. Коли я сьогодні подзвонив до нього, він був якось дивно схвильований, а з Петером це трапляється нечасто.

Гофстраат відпив маленький ковток вина, благоговійно смакуючи його, і, повільно ставлячи келих на стіл, сказав:

— Цілком слушно. Я нічого не можу додати до цього. Почекаймо, поки він сам буде тут. Справа надто важлива, і він хотів би порадитися з нами.

Обличчя Гофстраата було, як завжди, спокійне і непроникне. Вираз його можна було б назвати байдужим, якби не жваві сірі очі.

— В якій же справі потрібна йому наша порада? — спитав доктор Бергер.

— Можу тільки сказати, що йдеться про його батька.

Троє друзів замислено мовчали. Гофстраат не хотів, очевидно, говорити більше, ніж сказав, а може, і справді нічого більше не знав. Він спокійно вибив свою люльку об попільничку.

Зацікавлений Роньяр допитувався:

— Він натрапив на новий слід? Є нові дані?

У відповідь адвокат знизав плечима.

— Не знаю. Ось почуємо від нього самого.

— Треба сподіватись, що він принесе добрі вісті, — висловив свою думку Бергер.

Роньяр, весело посміхаючись, взявся за свій келих і сказав ніби між іншим:

— Навіщо замовчувати, любий Гофстраате? Адже це не секрет, що доктор Нево має певні наміри…

Бергер з зацікавленням перебив:

— Наміри? Які наміри?

Але на Гофстраата ці запитання не справили, здавалося, великого враження. Він спокійно сказав:

— Ну то й що з того? — Його сірі очі запитливо дивилися на редактора.

Той, пильно вдивляючись у спій келих, випив вина, елегантно струснув попіл з сигарети і тоді відповів не жваво, як завжди, а розтягуючи слова:

— Я навряд чи помиляюся. Відтоді, як він перейняв наукову спадщину професора, він намагається стати спадкоємцем і щодо пані Тербовен.

— Мене це не дивує, але вирішує не намагання, а успіх, — майже байдуже сказав Гофстраат.

— Не будьте таким упевненим, Гофстраате, ви ж, як спеціаліст у шлюборозвідних справах, добре знаєте жінок! — з іронією сказав редактор.

Бергер обурився.

— Ви ж знаєте пані Тербовен — хіба можна… та як ви можете таке твердити?

— Я нічого не тверджу. Просто ми, журналісти, добре поінформовані люди..

Тепер дійшла черга до Гофстраата відповісти насмішкувато:

— Ви, любий Роньяре, робите помилку, застосовуючи ваш прикрий досвід до кожної жінки.

Бергер додав:

— До того ж пані Тербовен не вдова, чоловік її тільки пропав безвісти. Правда ж, Гофстраате?

Адвокат ствердно кивнув головою.

Роньяр сидів мовчки. Він повільно відхилився на спинку крісла, поклав ногу на ногу й нарешті багатозначно промовив:

— Ну, Нево, мабуть, знає це краще…

Бергер перевів здивований погляд на Гофстраата. Той спокійно дивився на нього.

Тоді доктор машинально схопив свої окуляри, старанно прочистив скельця і вимовив нарешті, щоб перервати неприємну тишу:

— Гофстраате, вам, як колишньому другові професора Тербовена, всі обставини відомі, мабуть, найкраще. Щодо мене, то я знаю, на жаль, небагато. Розкажіть-но!

— Так, але з чого ж почати? — Гофстраат запитливо підвів брови…

— Минуло вже шістнадцять місяців, як професор вирушив у подорож до Мексіки.

— І поки що всі розшуки не дали жодних наслідків, — додав Роньяр.

— Він наче крізь землю провалився.

— Що загалом привело вашого друга до думки організувати цю експедицію? Оскільки я знаю, він же був фізиком.

— Про мету його подорожі повідомлялося небагато. Відомо було тільки, що Тербовен хотів розкопувати вогнища стародавньої культури на Юкатані, — пояснив замість Гофстраата Роньяр.

Гофстраат кивнув головою.

— Так, цілком правильно! Професор був фізиком і очолював у місцевому університеті науково-дослідний інститут по вивченню космічних променів. Державні субсидії дали йому змогу проводити досліди великого масштабу — дні і ночі він просиджував біля своїх апаратів. І ось раптом його ім'я з'явилося в усіх газетах: Тербовен зробив значний винахід. Йому пощастило впіймати і зробити видимими промені, що кілька століть тому відбилися від землі у світовий простір. Сам професор, будучи надзвичайно скромною людиною, говорив про це дуже мало. Крім того, він мав, очевидно, всі підстави для того, щоб не публікувати результатів своїх досліджень.

Але потім інститут несподівано закрили. Нібито з міркувань заощадження коштів! Тербовен протестував, вказуючи на те, що його винахід відкриває нечувані перспективи перед історичною наукою, бо завдяки йому можна буде здобувати далеко точніші дослідні дані, ніж досі. Але нічого не допомогло. Уряд, очевидно, не зрозумів цінності цього винаходу.

Тоді Тербовен влаштував у своєму будинку на проїзді Вільгельмпарк невеличку власну дослідну лабораторію. Тут він продовжував свою працю разом з асистентом доктором Нево, що лишився вірним йому. Але робота не посувалася вперед так, як раніше, бо, певно, власних коштів професора невистачало.

Гофстраат замовк і, замислившись, заходився набивати свою люльку. Серед тиші, що запанувала після його розповіді, чути було, як за вікнами лютувала буря. Дощ барабанив у шибки вікон. Роньяр прислухався.

— Жахлива сьогодні погода!

В цей момент густим басом пробив великий годинник. Бергер подивився на циферблат:

— Що? Вже так пізно? А Петера Тербовена все ще немає!

— Дивно! — вирвалося у Гофстраата. — Зараз подзвоню до нього!

Він поклав люльку на попільничку і підійшов до телефону. Тихо продзижчав диск апарата. Гофстраат чекав з трубкою в руці. Бергер і Роньяр, сидячи в своїх кріслах, ясно чули серед тиші позивні гудки.

— В лабораторії його вже немає, — констатував адвокат і набрав інший номер. Через деякий час хтось відповів. Гофстраат назвав себе і зажадав пана Тербовена. Вислухавши відповідь, він подякував і поклав трубку.

— Пані Тербовен уже пішла спочивати, а Петера, кажуть, з самого обіду немає вдома.

— Дивна річ! Мабуть, трапилося щось несподіване, інакше він безперечно прийшов би, — сказав замислено адвокат, на його завжди спокійному обличчі на хвилину з'явився вираз нерішучості і занепокоєння.

Роньяр витягнув губи і присвиснув, як робив це завжди, коли передчував сенсацію. При цьому погляд його запитливо обмацував господаря.

— Навіщо відразу ж передбачати щось погане! — трохи сердито гукнув Бергер. — Не обов'язково ж має щось трапитися… Ідіть-но сюди, Гофстраате, і розповідайте, будь ласка, далі!

Гофстраат сів, осушив спій келих і тоді повів далі:

— Ви, звичайно, пригадуєте, як нас вразила звістка про від'їзд Тербовена.

Роньяр підхопив:

— За дорученням своєї газети я намагався тоді з'ясувати справжні причини, чому професор-фізик став раптом археологом. — Знизавши плечима, він додав — Нево й досі твердить, що не знає цих причин, хоча він був асистентом професора.

— Як би воно там не було, — перебив його Гофстраат, — а Тербовен відплив разом з Нево на судні голландсько-американської компанії з Роттердама через Гаванну до Веракрус. Там, у Веракрус, він розпочав підготовку до своєї експедиції. Для подорожі навколо півострова Юкатан — експедиція мала висадитися десь поблизу північного кордону Гондурасу — професор найняв моторний парусник, такий, які звичайно плавають у Карібському морі. Команду він підібрав різношерсту — кілька мексіканців, двоє мулатів і кок-китаєць. Неро знайшов у Веракрус штурмана; це був, між іншим, єдиний європеєць у складі експедиції, крім Тербовена і Нево. Приблизно через місяць, якраз наприкінці дощового періоду, підготовчі роботи були закінчені. Від'їзд затримався ще на кілька днів, бо Нево зміг дістати похідну радіостанцію, якої добивався професор, лише в Мехіко. Як тільки він з'явився з апаратом на судно, вони вирушили в дорогу. У Прогресо, головному порті півострова, стали на якір, бо Тербовену потрібен був дозвіл на археологічні дослідження, а його мав дати перший губернатор Юкатану, резиденція якого була в Меріді.

До столиці професор поїхав сам. Всупереч усяким сподіванням губернатор, що теж був науковцем, виявив великий інтерес до справи. Разом із дозволом професор дістав запевнення в дальшій допомозі. За кілька днів він був знову в Прогресо і вирушив у дальшу путь вздовж узбережжя. Вони обігнули мис Каточе і, взявши курс на південь, попливли понад східним берегом Юкатану. Нарешті, кілометрів за двісті на північ під кордону Гондурасу, вони досягли тихої бухти, що глибоко врізалася в суходіл; береги її поросли одвічним лісом. Звідси почався похід в глиб країни. Судно лишилося в бухті на якорі з двома мексіканцями на борту.

Тут Гофстраат обірвав розповідь і потягнув кілька разів з люльки, випустивши густі клуби диму. Потім додав, пояснюючи:

— Я тому так добре обізнаний з цими подробицями, що після таємничого зникнення професора на прохання його дружини докладно займався справою.

Роньяр люб'язно звернувся до доктора Бергера:

— Якщо ви цікавитесь, любий друже, я пришлю вам відповідні номери моєї газети з тодішніми репортерськими звітами. Там ще більше подробиць, ніж у тому, що ви зараз почули.

Після невеличкої паузи адвокат почав розповідати далі:

— Важким і стомливим був їхній шлях крізь дичавину на захід. Густі одвічні ліси з зарослями ліан і болотами змінювалися сухими степами, де росли кактуси. Просунувшись у глиб країни на кілометрів п'ятдесят, вони досягли мети — дійшли до руїн міста, що зовсім заросло незайманим лісом. Навіть мексіканський уряд нічого не знав про його існування. Є припущення, що під час своїх дослідів тут, у Європі, професор бачив це місто на екрані свого апарата в його первісному стані. Це було, мабуть, велике місто, де жило багато людей, стояли палаци. Можливо, що Тербовен бачив на екрані загибель міста і це раптом збудило в ньому інтерес до археології.

Зацікавлений доктор Бергер спитав:

— Чи не належало це місто до царства ацтеків?

Перш ніж Гофстраат встиг відповісти, Роньяр пояснив:

— Ні, доктор Нево вважає, що це місто набагато давніших часів. На його думку, тут мова може йти про першу столицю стародавнього царства Майя, яке було засноване ще в другому столітті нашої ори.

— Ви, любий Роньяро, здається, поінформовані доктором Нево краще за мене. Отож розповідайте далі. — І Гофстраат зручно відхилився на спинку свого крісла.

— Гаразд. Але розповісти лишилося небагато. У Тербовена був власний план, за яким розшукували й відкопували будівлі. Роботи посувалися вперед помалу, але професор, здавалося, був цілком задоволений з наслідків. І раптом сталося нещастя. Тербовен, що мав звичку ходити на розвідку руїн без супутників, одного дня не повернувся. Нево одразу ж організував розшуки, але вони виявилися марними. Професор наче крізь землю провалився. Не можна було знайти ні найменшого сліду. Через два місяці після цієї події його асистент подався назад до узбережжя. Без жодних перешкод він досягнув бухти. Зворотна путь ішла знову ж через Веракрус. Пізніше мексіканська адміністрація відновила розшуки, вжила всіх заходів, щоб хоч трохи вияснити цю таємничу історію. Але й заходи губернатора успіху не мали. В умовах одвічного лісу та клімату тих місць дальші розшуки здавалися безглуздям. Вважали, що професор Тербовен загинув. Нево повернувся сюди і продовжив роботу професора. Хоча пані Тербовен не вірила, що чоловік її справді помер, докторові Нево пощастило умовити її продати йому лабораторію.

— Але ж будинок ще належить пані Тербовен, — перебив Роньяра Бергер.

— Ні, вона продала й будинок.

— Трагічний кінець експедиції викликав певні фінансові труднощі, і пані Тербовен змушена була погодитися на цей продаж.

— А що сталося з винаходом професора? — поцікавився Бергер.

— Він перейшов до Нево, який продовжує вдосконалювати його.

— А хіба син не міг розробляти далі батьківський винахід? — запитав редактор. — Адже патент, певно, має величезну вартість!

— Петер Тербовен казав мені, що завершує свої власні роботи. Нево, як колишній асистент його батька, має право на свою частку в патенті, до того ж він один був у курсі всіх технічних даних винаходу. А нестача грошей, про яку я вже говорив, штовхала й Петера на те, щоб усе спродати Нево. — Гофстраат зробив паузу. — Петер Тербовен хоче після закінчення своїх робіт, можливо, уже в найближчі місяці поїхати до Мексіки на розшуки батька. Він вважає, що Нево тоді не все зробив, щоб знайти професора, і сподівається сам розгадати цю таємницю. Якби він прийшов був сьогодні, то розказав би все набагато краще й докладніше.

Гофстраат замовк. Він замислено повернувся до великого годинника, що рівномірно й глухо цокав у кімнаті.

— А час дуже пізній… — сказав він серед тиші, ні до кого, власне, не звертаючись. — Не думаю, що Петер ще прийде.

Всі мимоволі прислухалися, як за вікном лютувала буря і шуміли дерева в парку. Роньяр підвівся, Бергер, здавалося, теж вирішив іти додому, коли раптом задзвонив телефон. Усі троє швидко перезирнулися. Гофстраат узяв трубку. Бергер і Роньяр уважно стежили за ним. Нарешті адвокат поклав трубку.

— Говорив Петер Тербовен з автомата. Він має нові відомості, які зовсім в іншому світлі подають справу його батька. Більш нічого не сказав. Попросив вибачити йому, що не прийде.

4

— Отже, ви Клаас Стеен! — упевнився ще раз незнайомець, причинивши низенькі двері.

— Так, це я! А ви, мабуть, принесли мені гроші?

Незнайомий різко спинився посеред кімнати. Це запитання так його вразило, що він нічого не міг відповісти. Секунду він пильно вдивлявся у кремезну постать матроса. Стеен виплюнув тютюнову жвачку і похмуро пробурчав:

— Він же хотів прислати жінку.

Незнайомий намагався не викликати своєю поведінкою жодної підозри, бо ж тільки так можна було про щось дізнатися. Він невпевнено пробурмотів:

— Так, так… Але, бачте, інакше зробити не можна було. Скільки ви мали одержати?

— П'ятсот доларів! А ви, мабуть, хочете поторгуватися?

Сказавши це зухвалим тоном, матрос став перед незнайомим у задерикуватій позі.

Погляди обох зустрілись. Якось нерішуче гість занурив руку до кишені пальта і витяг звідти зібганого папірця. Мовчки він подав його Стеену, в той же час уважно стежачи за ним. Стеен узяв записку, кинув на неї швидкий погляд і поклав її з байдужим виразом обличчя на стіл. Це був розрахунок на боцмана Клааса Стеена, зроблений конторою пароплавства «Ред Стар Лайн» в Антверпені.

Здавалося, ніби Стеен чекав чогось подібного. Його червоне обличчя лишилося незворушним, і він нетерпляче промимрив:

— Ну, а як же з грішми?

Гість подавав йому папірець лівою рукою; в той же час його права рука ковзнула до кишені пальта і лишилась там. Він повільно відступив на кілька кроків назад.

— Ви помиляєтесь, грошей я вам не приніс. — І, з притиском вимовляючи кожне слово, загрозливо додав: — І мене не посилали сюди для того, щоб заплатити за ваше мовчання!

Стеен оторопіло мовчав. Роззявивши рота, він недовірливо дивився на незнайомця. Безпорадність цієї сильної, кремезної людини справляла дивне враження. Його рука, схожа на кігтисту лапу, механічно лягла на спинку стільця. Спантеличено дивлячись на свого гостя, моряк підтяг стільця ближче і, ніби намагаючись повернути собі самовладання, обома руками вчепився в його спинку. Весь його важкий корпус подався трохи наперед, кісточки мозолистих рук побіліли від напруги.

Впевнений тепер у своїх припущеннях, незнайомець сказав глузливо:

— А совість у вас, здається, не зовсім чиста!

Він випростався і запитав різко, наче ляснув батогом:

— Від кого ви повинні були одержати гроші? Ану кажіть!

З гарячковим напруженням стежив незнайомець за обличчям свого супротивника. Він одразу ж зрозумів, що своїм запитанням припустився помилки, бо матрос, очевидно, знову опанував себе. Він з презирством глянув на гостя і процідив крізь зуби:

— Ага! — Потім, похитуючи головою, подивився на розрахунок, що лежав на столі, і промимрив: — Та й дурний же я! — І звернувшись до незнайомого, різко й рішуче сказав: — Від мене ви ні про що не дізнаєтесь! Бо я й сам не знаю нічого!

Боязка оторопілість матроса змінилася на спокійну рішучість.

— Можна й примусити вас заговорити, — спробував залякати його гість.

— Для цього треба спочатку щось довести. А ви не знаєте нічого… Отож…

Незнайомий зрозумів, що не зумів скористатися зручною нагодою. Він рішуче попрямував до дверей, не спускаючи з Стеена очей.

— Ми ще побалакаємо з вами, Клаас Стеен!

Глузливо посміхаючись, матрос нерухомо стояв посеред кімнати. Лише коли на вибоїстому бруку темного портового провулка замовкли кроки відвідувача, кремезна постать матроса ожила.

Невідомий швидко йшов провулком, його думки кружляли навколо щойно пережитого. Збуджений і невдоволений невдачею, він напружено думав про те, як дізнатися, хто стоїть за спиною Стеена.

З глибокої задуми його вивів якийсь верескливий скрип. Незнайомий глянув угору і впізнав тьмяний ліхтар, що гойдався на іржавому дроті. Це вже втретє він опинився під його світлом. Раптом він зупинився. Здогад промайнув у його голові… Як сказав щойно Стеен? «Адже він хотів прислати жінку!»

Думки швидко снували в свідомості незнайомого, він розмірковував: «Адже Стеен чекав цю жінку, очевидно, саме сьогодні ввечері…» Блискавкою майнула догадка: «Це ж та сама жінка, яку я відніс до лікаря!» Гаряча хвиля вдарила йому в обличчя при ній думці. Ідучи далі, чоловік глянув на годинник і вирішив: «Зараз же все з'ясую».

Спантеличений, він роздумував: «Хто ж вона така і на кого працює?» Ним оволоділо двоїсте почуття: він був радий знову побачити цю жінку, але в той же час боявся зустріти в її особі ворога.

Знову опинився він перед будинком лікаря. На цей раз, не гаючи часу, шарпнув ручку дзвоника. Знову на весь будинок пролунав різкий, неприємний звук. Але вже через кілька секунд важкий засув відтягли зсередини, ключ завищав у замку, і яструбине обличчя старого з'явилося у вузькій щілині прочинених дверей.

— Впустіть мене, мені треба негайно поговорити з дамою.

Поки старий замикав двері, незнайомий поспішив, не чекаючи хазяїна, через коридор до кабінету. Тут усе було так, як близько дві години тому, тільки… дівчини не було. Вражений цим, незнайомий спинився.

— От тобі й на, а куди ж ділася дама? — Розчаровано він оглядався навколо… — Чому ж ви зразу не сказали, що вона пішла?

За самою його спиною стояв лікар. З глузливою посмішкою він подивився просто в очі своєму пізньому відвідувачеві, а тоді вже відповів:

— Непритомність її швидко минула. І так само швидко вона помітила, що у неї зникло 500 доларів! — Він трохи помовчав, а потім договорив: — Вона одразу ж хотіла бігти до поліції, щоб заявити про це.

«Тільки б не загубити її слід», блискавично промайнуло в голові незнайомого.

— До якого поліційного участку вона побігла?

Яструбина голова старого раптом так енергійно подалася вперед, що незнайомий мимоволі відсахнувся.

— Чи не вважаєте ви, що я, лікар, витяг ці гроші в непритомної?

Незнайомий оторопів; він нерішуче намагався заспокоїти розлютованого старого.

— Але ж чому… Я ж цього не…

Старий різким рухом руки перервав йому мову. Здавалося, ніби весь гнів, який зібрався в цій старій кволій людині через безцеремонність отаких нічних пацієнтів, тільки й чекав приводу, щоб зненацька вибухнути.

— Ваша дама твердить, що вона оборонялася і втекла з грошима. Хто ж тоді взяв її гроші? Ось до чого доводить добросердя… Вдираються сюди серед ночі… Хто ж міг узяти гроші, пане. Або ви, або я? Зрозуміло?! І ви ще нахабно питаєте про поліційний участок, до якого вона пішла! Я можу допомогти вам швидше зв'язатися з ним! Ось подзвоню, щоб вас забрали!

Старий кинувся до письмового столу, але, зробивши кілька кроків, загубив пантофлю.

По обличчю незнайомого промайнула посмішка.

— Цього тільки бракувало! Поводився як лицар, ніс вулицями знепритомнілу красуню аж сюди, а на подяку за це ще й за грати посадовлять, — пробурмотів він.

Незнайомець підбіг до дверей, рвонув їх і вибіг на вулицю. Темрява сусіднього провулка відразу ж поглинула його.

5

Доктор Нево сухо вклонився.

— Щиро вітаю вас у себе і дякую за інтерес, виявлений вами до моєї праці!

Потім з поклоном звернувся до пані Тербовен, яка сиділа ліворуч біля стола в зручному кріслі.

— Я дуже радий, що маю можливість продемонструвати вам завершення довгорічних робіт вашого чоловіка.

Звертаючись знову до всіх присутніх, Нево продовжив:

— Сьогодні я ознайомлю громадськість з новим винаходом, який дає змогу бачити те, що відбувалося колись в минулому.

Пані Тербовен дивилася на доктора Нево дещо несміливо й запитливо, обличчя її зашарілось, і вона нахилиласядо сина, що сидів поруч.

У цей же час Нево звернувся до Петера Тербовена:

— Вам, пане Тербовен, безперечно буде приємно побачити дослідницьку роботу вашого батька повністю закінченою.

Петер Тербовен вклонився на знак згоди, повернувся до матері і тихо сказав їй кілька слів.

— Я вважав своїм обов'язком запросити і вас, пане Гофстраат, на цю достопам'ятну годину, вас, давнього друга пана професора. А вас, пане Роньяр, прошу подбати про відповідну публікацію у вашій газеті.

Тепер залишилося привітати ще двох присутніх.

— Я переконаний в тому, — вів далі Нево, — що цей винахід можна буде застосувати в галузі всесвітньої історії і в географії, він зможе збудити там творчу думку і призвести до значних наслідків. Саме тому я запросив до участі в сьогоднішній першій демонстрації винаходу вас, пане професор Чехін з Європейського географічного товариства, і вас, пане професор Декер з Лейденського університету.

Після цього вступного слова промовець додав:

— Дозвольте мені спочатку дати короткі пояснення, які б полегшили вам розуміння наукової основи винаходу.

Колишній асистент професора неуважним рухом узяв олівець і почав грайливо крутити його поміж пальців. Масивна фігура доктора на фоні столи здавалася дуже високою. Йому можна було дати не більше як років сорок п'ять, проте пасма сивизни виднілися в світлому рудуватому волоссі. Дві глибоких зморшки, що протяглися вниз від куточків рота, надавали обличчю підстаркуватого вигляду і контрастували з усією виструнченою, підкреслено моложавою поставою Нево.

З самовдоволеною посмішкою він повів далі:

— Загальновідомим фізичним явищем є те, що кожний предмет лише тоді стає видимим, коли на нього надають світлові промені.

Це твердження, яке супроводив широкий жест, розвеселило редактора. «Хіба не міг Нево сказати просто: куди падає світло, там стає видно», подумав він. Проте наступні слова одразу ж примусили його посерйознішати.

— Світло, що падає на предмет, частково поглинається ним, скажімо, перетворюється на тепло, а частково відбивається, або, як кажуть, рефлектує. Чорні тіла поглинають багато світла і тому нагріваються сильніше, ніж білі предмети, які майже все світло відбивають. Це відбите світло потрапляє в наше око і робить предмет видимим для нас.

Підвищуючи голос, Нево продовжував:

— Мільйони років сонце посилає свої промені на поверхню землі, мільйони років земля відбиває це світло і посилає його назад у всесвіт. Мільйони років зображення земної поверхні, всіх географічних фактів, всіх історичних подій, всіх природних явищ випромінюються у світові простори. Мільйони років ці зображення подорожують у всесвіті.

Присутні, мов зачаровані, дивилися на Нево. Наочно і переконливо він пояснював явища, з якими всі вони, — за винятком доктора Тербовена, теж фізика, — ніколи в такій послідовності не знайомилися.

Роньяр не витримав і кинув репліку:

— Але ж всесвіт нескінченний, а світло розходиться надзвичайно швидко; як же ви хочете повернути назад ці промені?

Було помітно, що інші гості думали те ж саме. Доктор Нево сприйняв це запитання з посмішкою: очевидно, він чекав його.

— За останні роки, завдяки застосуванню велетенських телескопів, радарних установок та інфрапеленгаторів, розгадано чимало загадок всесвіту.

Він взяв у руку гумову кулю з кулак завбільшки, мабуть, приготовлену заздалегідь, підняв її вгору і сказав:

— Прошу, уявіть собі, що по цій кулі повзе мурашка. Для неї цей шлях нескінченний, а тимчасом куля в своїх вимірах обмежена. Отак і всесвіт є нескінченний і в той же час обмежений.

Це пояснення всіх приголомшило, проте не задовольнило. Незважаючи на це, присутні з напруженою увагою стежили за дальшим ходом думок фізика.

— В цьому нескінченному, а проте обмеженому всесвіті відбите від землі світло проходить за секунду відстань 300 000 кілометрів.

— Неймовірна цифра! — вигукнув Роньяр.

Нево, кивнувши головою, вів далі:

— За один рік це світло проходить у своїй нескінченній мандрівці по всесвіту приблизно 9,5 більйона кілометрів. Це і є, можливо, відома вам одиниця виміру світлового року. Я назву зараз вам деякі цифрові дані, що добре унаочнюють обсяг всесвіту. Світло потребує, наприклад, 5,5 голини, щоб досягти меж нашої сонячної системи, проте йому потрібно 35 000 років, щоб потрапити до середини Молочного Шляху — цієї великої спіральної туманності. Але інші нерухомі зорі віддалені від нас ще набагато більше. Найближча до нашої планети нерухома зоря — це видима у південній півкулі Альфа з сузір'я Центавра. Вона віддалена від нас приблизно на чотири світлових роки. Отже, її світло, що падає зараз на землю, випроменилося з неї чотири роки тому.

Роньяр, перебиваючи доповідача, спитав:

— Значить, цілком можливо, що ми бачимо, наприклад, якусь зірку, що насправді давно вже не існує, чи не так?

Нево відповів на це запитання ствердно і продовжував:

— Коли в Німеччині лютували селянські війни, тобто понад чотириста років тому, сузір'я Оріона випромінювало своє світло. Коли тисячі рабів будували велетенські піраміди Єгипту, зорі із Щита Собеського надсилали своє світло у всесвіт. Під час льодовикового періоду те саме робила туманність Андромеди. Інші зорі посилали своє світло в світові простори ще тоді, коли по землі повзали ящери, — і лише тепер це світло доходить до нас, на землю. Отже, при всіх умовах, воно промандрувало мільйони років!

Роньяр старанно робив нотатки.

— Відбите колись від землі у всесвіт світло згодом стає тим слабкіше, чим довше воно було в дорозі. І от, коли воно по багатьох роках вертається своїм покрученим шляхом на землю, воно вже таке слабке, що його не можна сприйняти людським зором. Потрібні гігантські підсилювачі, щоб це світло знову зробити видимим.

Доктор Нево перейшов до деталей самого винаходу:

— В своїх перших роботах професор займався побудовою приймальної установки і підсилювача для цих надзвичайно слабких променів. У той час на плоскому даху цього будинку була змонтована велика установка з угнутих дзеркал, що могла повертатися на всі сторони світу. Завдяки спеціально розташованим дзеркалам, видиме світло сонця, місяця та зірок усувається. Установкою можна керувати на відстані, з лабораторії, за допомогою електрики. Трохи згодом пощастило сконструювати спеціальний широкострічковий підсилювач для світлових променів, достатньо чутливий, щоб зробити видимим світло, яке мандрує вже 5–6 тисяч років. За допомогою найновішого підсилювача вдалося прийняти світло, яке відбилося від землі у всесвіт ще 20 000 років тому. Зображення ще давніших часів через сильну вібрацію підсилювача вийшли розпливчасті і тому непридатні для дослідження. Отже, щоб досліджувати геологічні епохи землі, що, як відомо, віддалені від нас на кілька мільйонів років, потрібен спеціальний підсилювач, який ще треба сконструювати. В сучасний момент рівень техніки, на жаль, ще не дозволяє виготовити такий підсилювач.

Нево знову зробив невелику паузу. Обидва університетські професори дивилися на нього, мов загіпнотизовані. Та й іншим гостям доповідь здавалася просто неймовірною. Тільки Петера Тербовена, видно, ніщо не зворушило; він байдуже дивився на підлогу. І лише наступні слова Нево примусили навіть його прислухатися.

— Зображення з найближчого минулого не фіксуються, бо світло, що перебігає по найкоротшій кривій, потребує приблизно років 800, щоб повернутися назад на землю. Отже, можна продемонструвати тільки те, що відбулося на землі, починаючи з 1200 року нашого літочислення і аж до старокам'яного віку і останнього льодовикового періоду.

Доповідач на якусь мить запнувся, і професор Декер, скориставшися з цього, запитав:

— Якщо я вас правильно зрозумів, пане Нево, то, скажімо, визвольну боротьбу у Фландрії в 1302 році побачити вже не можна?

— Так, цілком слушно. Підкреслюю ще раз: події від початку 13-го століття нашої ери і аж до нашого часу відтворити не можна!

Професор Декер кивнув головою, а Нево продовжував свій виклад.

— Особливі труднощі виникли в зв'язку з конструюванням континентальної візирної установки. Без неї було б неможливо добитися зображення якоїсь певної країни на екрані телевізійного апарата. Перший-ліпший відтинок земної поверхні можна збільшувати й зменшувати, просто покрутивши регулятор. Найбільша поверхня, яку нині може охопити апарат, відповідає площі північноамериканського континенту.

— Це просто неймовірно! — вигукнув приголомшений професор Чехін.

Нево задоволено посміхнувся.

— При цьому постає можливість простежити весь історичний розвиток країни на протязі тисячоліть. За кілька годин спостереження перед вами, як у фільмі, зробленому способом уповільненої зйомки, перебігають тисячоліття.

Тут дійшла черга до професора історії Декера висловлювати свій подив і захоплення.

А Роньяр і далі старанно записував. Тільки пані Тербовен лишалася спокійною і серйозною, як і її син, що якимсь відсутнім поглядом заглибився в щойно записаний рядок цифр. Нево закінчив свою доповідь і попросив гостей зайти з ним до лабораторії.

В лабораторії гостей приголомшили численні апарати ї розподільні дошки з вимірними приладами та контрольними лампочками. Тут чулося тихе басовите гудіння, тремтіли стрілки приладів, спалахували лампочки — все разом справляло враження чіткої роботи якогось велетенською електричного чуда техніки. На противагу цьому таємничому функціонуванню апаратів великий матовий екран телевізійного апарата впливав на відвідувачів заспокійливо. Навпроти нього заздалегідь були поставлені стільці.

Проробивши кілька вправних маніпуляцій на одній з розподільних дощок, колишній асистент професора Тербовена підійшов до пульта, що стояв посередині приміщення.

На телевізійному екрані, який тільки що був чистим, з'явилися хмаринки й плями дивовижної форми; вони повільно посувалися зліва направо і нарешті зупинилися на середині екрана у вигляді якихось розпливчастих контурів.

Усі мовчки чекали, що буде далі. Нарешті доктор Нево, обернувшись до пані Тербовен, сказав, що в найближчі секунди на екрані з'являться обриси півострова Юкатан. Потім, звертаючись уже до всіх інших гостей, додав:

— Ви побачите зараз ландшафт, міста й народи, що в свій час наштовхнули нашого шановного професора на думку поїхати на Юкатан і розпочати розкопки.

Сім пар очей напружено стежили за подіями на телевізійному екрані. Зображення помітно ставало чіткішим. Уже видно було численні бухти на узбережжі материка. На північному заході сріблястою стрічкою збігала до моря ріка. Ліворуч на екран крізь завісу туману помалу випливали Кордільєри. Здавалося, сонце освітлювало місцевість крізь розриви в хмарах.

Нево відійшов від пульта управління і став збоку біля екрана. Він указував олівцем на різні пункти зображення і давав пояснення. Потім окреслив якусь ділянку ландшафту на заході Юкатану.

— Цю частину країни зараз я покажу вам крупнішим планом. Саме в цій місцевості знаходиться місто, яке відкрив професор Тербовен.

Нево знову підійшов до пульта й кількома вправними рухами добився появи обіцяного зображення. Гості вражено спостерігали за тим, як центр зображення, збільшуючись, швидко наближався до них. Краї зображення, навпаки, розпливалися і, спотворені, зникали з екрана. Маленькі міста, які щойно були ледве помітними цяточками, збільшилися до ясних плям. Можна було ясно розгледіти геометрично розплановані вулиці. Окремі будівлі, що нагадували палаци, вирізнялися на фоні безлічі інших будинків.

Глядачі були так захоплені цією демонстрацією, що жоден з них не насмілився порушити тишу якимсь запитанням. Всіх опанувало моторошне почуття, ніби вони сидять у вагоні канатної гірської дороги і з шаленою швидкістю спускаються з високої гори вниз. Це враження підсилювалось гудінням апаратів у приміщенні. Тільки коли Нево повернув якийсь вимикач і цим стабілізував зображення на екрані, почуття блискавичного спуску на землю почало слабшати, гості з полегшенням зітхнули, ніби знову відчувши під ногами твердий грунт.

Серед одвічних лісів можна було добре розрізнити кілька досить великих міст. Доктор Нево перехилився через пульт і уважно оглянув зображення.

Не відриваючи погляду від екрана, професор Декер схвильовано сказав:

— Просто неймовірної Яке століття ми тут бачимо?

Нево спокійно прочитав вимірні дані на кількох шкалах і байдужим тоном відповів:

— Це — картина з 12-го століття нашої ери.

Не даючи дальших пояснень, Нево знову надав руху зображенню. Спочатку воно зробило поворот по колу, а потім повільно посунулося згори донизу вздовж кромки одвічного лісу, що ніби служила орієнтиром. Поступово в центрі зображення вималювалося велике місто. Вражали численні палаци, храми і піраміди, широкі вулиці, перетинаючись, ділили його на прямокутні квартали.

Тут Нево ще збільшив зображення самого міста, так, що воно заповнило собою майже весь екран. Тепер чітко видно було всі деталі.

Глядачі сиділи, мов зачаровані; напувала глибока тиша. Раптом Нево заговорив знову:

— Я показую вам тепер місто, яке було метою нашої експедиції і в якому безслідно зник шановний професор. — І одразу ж уточнив: — Вірніше, в руїнах цього міста; бо воно вже кілька століть як поховане під одвічним лісом.

Перш ніж інші гості усвідомили собі трагічність ситуації, папі Тербовен нестримно розридалася, закривши обличчя руками. Син любовно гладив її по голові і щось говорив стиха, очевидно намагаючись заспокоїш матір.

Нево замовк, погасив зображення і ввімкнув яскраве світло. Пані Тербовен встала і зажадала їхати додому. Підвівся й Петер.

Присутні тепло розпрощалися з матір'ю й сином. Нево пішов їх проводити. Інші все ще перебували під сильним враженням щойно пережитого. Гофстраат нахилився до Роньяра, який продовжував старанно щось записувані, і сказав:

— Це просто безтактно з боку Нево! І як він тільки міг ніби навмисно в присутності пані Тербовен показувати саме це місто!

Роньяр не встиг відповісти йому, як Нево вже повернувся. Професор Чехін звернувся до нього з проханням продемонструвати якусь європейську країну — Італію або Грецію.

Нево нерішуче обмацував ручки розподільної дошки. Трохи подумавши, він невпевнено пробурмотів:

— В цю годину Європу показати важко. Але я спробую!

Знову на екрані з'явилися хмаринки і плями. Часом поблискувала якась світла поверхня, очевидно океан. Схоже було на те, ніби зображення вкрите туманом. Здавалося, що Нево і справді мав рацію — його спроби лишалися безрезультатними.

Раптом на екрані з'явився архіпелаг — три острови: ліворуч один великий з вулканом, у центрі — маленький і праворуч ще один, трохи більший. На острові, що був крайнім зі сходу, можна було ясно розпізнати гору; особливо впадала в око велика морська бухта.

На якусь мить зображення стало зовсім чітким. І тут професор Декер побачив у бухті чотири кораблі. Зацікавившись, він нахилився вперед і напружено вдивлявся в зображення, що злегка миготіло на екрані.

— Та це ж фрегати! — раптом скрикнув він здивовано.

Доктор Нево, який саме схилився над пультом, щоб занотувати деякі покажчики, здригнувся. При цьому він штовхнув якусь ручку, і зображення зникло.

— Це зовсім неможливо! — поспішно зауважив він. — Ви помилились, апарат ніяк не може показати фрегати. В 1200 році таких суден ще не було, ви ж і самі це знаєте.

— Та, може, це й не так, — невпевнено сказав професор, спантеличений таким категоричним твердженням Нево. — В усякому разі це були чотири кораблі… Дивна річ, невже ж я так помилився? — Він замислено дивився кудись в одну точку.

Але Роньяр також бачив кораблі і втрутився в розмову:

— Безперечно, в бухті стояло чотири кораблі пізнішої конструкції!

Тоді Гофстраат спокійним тоном запропонував:

— Увімкніть, будь ласка, ще раз, пане Нево, тоді це спірне питання одразу з'ясується!

— На жаль, нічого не вийде, панове. Я необережно вимкнув апарат і пошкодив катодну лампу високої напруги. Дослід можна буде повторити лише згодом, коли я дістану нову лампу. Повірте мені, — наполегливо переконував Нево присутніх, — щодо кораблів, то ви, панове, безсумнівно, помилилися!

Роньяр і Декер запитливо перезирнулися, але нічого не відповіли. Професор Чехін швидкими штрихами щось малював у своєму блокноті. Щоб порушити неприємну мовчанку, Гофстраат підвівся й сказав:

— Не будемо сперечатись із-за дрібниць. Досі ще жодній людині не пощастило кинути погляд у минуле. Думаю, панове, що я висловлю і ваші думки, коли подякую панові Нево за його запрошення. Цей вечір стане для нас незабутнім, бо в цей вечір ви, пане Нево, продемонстрували громадськості чудовий винахід професора Тербовена. Цей винахід приверне до себе увагу всього світу!

Він потиснув руку фізикові, що неспокійно і збентежено оглядався навкруги, і попрощався. Інші зробили те ж саме.

6

В яскравому світлі сильних прожекторів жевріли великі золоті літери — назва судна. Вони чітко вирізнялися на велетенському корпусі корабля, який чорною потворою лежав на воді. За його стінами, що сягали висоти великою будинку, крилися незліченні коридори і сходи, застелені м'якими килимами, ресторанні зали з сервірованими столами, натерті до блиску танцювальні майданчики, концертні зали й салони для куріння.

У плавальному басейні, викладеному зеленими кахлями, завідувач купальні саме випробував в останній раз підводне освітлення. У торговельному пасажі, де квіти, декоративні тканини та рекламні пеонові вивіски виблискували всіма кольорами спектра, в цей час розпаковували і розставляли у вітринах дорогий модельний одяг, рідкісні хутра, ювелірні вироби, косметичні товари та інші красиві й коштовні речі. Скрізь панував енергійний, діловий настрій — у кухнях з великими холодильниками, в трюмах і машинних відділеннях. До радіорубки надходили вже перші радіограми, велися перші радіорозмови. Через дві години цей плавучий розкішний готель мав вирушити з порту. В череві цього океанського велетня почнуть працювати турбіни потужністю в кілька тисяч кінських сил, і його ніс розрізатиме хвилі Атлантичного океану.

Поривчастий вітер, холодний і різкий, шугав понад водою і високо піднімав прибій, що монотонно розбивався об стіну набережної. Трохи далі від причалу стояли два величезних буксири, що мали вивести велетня у відкрите море. Буксирні троси лежали поки що у воді.

Крани безупинно підіймали блискучі автомашини, які одна за одною хутко зникали в череві ненажерливого гіганта. По освітленому трапу безперервним потоком рухалися пасажири. Незважаючи на вітряну й холодну погоду, на пристані групами стояли люди. Останнє рукостискання, останній помах рукою! Прощальні вигуки заглушили звуки порту — людський гомін, гуркіт машин і шум моря.

Елегантний чорний лімузин повільно під'їхав до пристані, на мить потрапив у світле коло одного з численних прожекторів, прокотився кілька кроків далі і зупинився в напівтемряві. З автомашини вийшов чоловік. Високо піднятий комір синього драпового пальта і насунутий глибоко на лоб крислатий капелюх повністю закривали його обличчя. По ході можна було вгадати в ньому моряка. Тримаючи в одній руці маленький чемодан, він, не зупиняючись, швидко попрямував до трапа. Перш ніж зникнути в людському потоці, чоловік ще раз озирнувся. Але він не помітив уважного погляду спостережливих очей, які нерухомо й пильно дивилися на нього з-за кузова автомашини.

Чоловік у синьому пальті повільно посувався серед потоку пасажирів, що йшли по трапу на борт пароплава. Ось він вийшов з натовпу, підійшов до одного з стюардів і щось сказав йому. Стюард показав на протилежний бік. Там серед кількох пасажирів і послужливого суднового персоналу стояла висока, елегантно одягнена жінка.

Чоловік у синьому пальті протиснувся крізь потік пасажирів і підійшов до неї. Вклонившись, він сказав їй декілька слів; жінка кивнула головою і пішла з ним в середину пароплава.

7

— Між іншим, колего, я навіть можу вам сказати, які саме острови ми бачили на екрані.

Професор Докер здивовано глянув на свого співрозмовника.

— Як ви про це догадалися?

З цим запитанням він звернувся до професора Чехіна. Вони обидва сиділи в затишному буфеті готелю «Еспланада» за пляшкою бургундського.

Чехін відхилився на спинку крісла, поклав ногу на ногу і відповів, явно гордий своїм відкриттям:

— Зображення одразу ж здалося мені знайомим. Я був певний того, що ці острови мені доводилося вже бачити раніше, а по дорозі додому я пригадав, де саме. Удома я негайно перевірив своє припущення, і воно підтвердилось.

Він підняв келих і, дивлячись понад його вінцями на свого співбесідника, сказав:

— Вип'ємо за Робінзона, любий колего!

Професор Докер запитливо дивився на нього.

— Не розумію вас. Що спільного мають ці острови з Робінзоном?

— Навіть дуже багато! Бо це саме Робінзонові острови!

— Ви маєте на увазі архіпелаг Хуаи-Фернандес? — спитав недовірливо Декор.

— Безперечно! У мене є аерофотознімок цих островів, і він точно відповідає зображенню на екрані.

Ця новина, здавалось, надзвичайно схвилювала Докера, який нервово заходився протирати скельця окулярів; його короткозорі, трохи примружені очі уважно дивилися на колегу. Він нерішуче заперечив:

— Мені здається, що ви помиляєтесь…

— Ні в якому разі! Я цілком певний свого висновку! Йдеться про острови Мас-о-Фуера, Санта Клара та Мас-а-Тьєра!.. Може, ви вважаєте це неможливим тому, що доктор Нево, за його твердженням, не може демонструвати на екрані південні широти?

— Ні, не тому! — швидко відповів Декер. — Але ж ці острови відкрито значно пізніше; якщо не помиляюся, в 1563 році!

— Гм, а кораблі, які ми бачили? — запитав спроквола Чехін.

— Так, вони припливли до островів набагато пізніше!

— Дивна річ! — Чехін замислено похитав головою. — Адже Нево твердить, що може демонструвати події лише до 12-го століття включно.

— Ну, може, він і помиляється. Якщо ви не помилились щодо островів, то я можу вам сказати, який саме рік ми бачили! — додав Декер з тріумфом.

— Ну, ну! — з недовірою вигукнув Чехін. — Невже ви хочете точно встановити рік, виходячи тільки з типу суден? Це було б надто сміливо!

— Ні, зовсім ні, колего; але ж тільки один раз у цій бухті стояли чотири таких кораблі, а було це саме тоді, коли пірат Генрі Морган у 1675 році захопив там три іспанських фрегати.

— Ви маєте на увазі сера Генрі Моргана?

— Саме його. Пізніше в подяку за це йому дали в Англії дворянський титул і призначили губернатором Ямайки.

— І ви певні, що ніколи більше чотири фрегати не стояли разом на якорі в бухті цих островів?

— Звичайно. Раніше до цих островів рідко коли припливали судна — такі випадки загальновідомі, а тому я цілком певен цього.

Чехін підсунув до себе попільничку, збив попіл з погаслої сигари, не кваплячись, витяг запальничку і, коли полум'я її спалахнуло, посмоктуючи сигару, замислено сказав:

— Можете ви мені це пояснити? Адже доктор Нево категорично заперечує можливість демонструвати пізніші періоди нашої історії.

У відповідь Декер тільки знизав плечима.

— Незалежно від того, чи маємо ми з вами рацію, чи ні, безсумнівно, тут ідеться про чудовий винахід.

Чехін кивнув головою на знак згоди.

— Значення цього винаходу зараз важко навіть передбачити. Візьмімо декілька перших-ліпших актуальних історико-географічних проблем, що вже століттями лишаються загадками для людства. Тепер нарешті їх можна буде розв'язати. Подумайте хоча б про Атлантиду! Скільки вже було висунуто теорій про цей затонулий материк!

Професор Декер енергійно посмоктував сигару. Виникали такі спокусливі можливості, що несила було не думати про них. Чехін, очевидно, відчував те ж саме, бо захоплено вів далі:

— А острів Пасхи, шановний колего! Чи справді його заселили вихідці з Америки? І хто спорудив там ці таємничі статуї?

— Мене не дивує, — сказав Декер, — що професор Тербовен кинув професію фізика і став археологом. Голова йде обертом, коли подумаєш, які можливості для досліджень відкриває цей винахід! Адже безліч проблем чекає свого розв'язання!

— Так, бо ми по суті небагато знаємо про минуле, — приєднаної до думки Декера й Чехін.

— І як воно так сталося, що нам взагалі дуже мало відомо про історію землі? Чи це тому, що древні культури ще не досягли такого розвитку, щоб лишити нам якісь писемні пам'ятки?

Докер уважно дивився, як жеврів попіл його сигари й тонкий синюватий димок підіймався вгору. Не роздумуючи довго, він відповів Чехіну:

— Ні, це не так, колего! Не в тому справа! Я історик і можу вам сказати, що є чимало причин цьому. І одна з них — війни. Несамовита фурія-війна знищила багато чого, лишивши по собі тільки попіл. Згадайте про Трою! Шліман розкопав не менш як сім зруйнованих міст, що лежали одне на одному (а Дерпфельд твердить, що їх було навіть дев'ять), і тільки одне з них було гомерівською Троєю. Дев'ять разів вона була відбудована і знову зруйнована війнами так, що нічого не лишилося, крім обвуглених руїн, про історію яких ми майже нічого не знаємо!

— Цілком слушно! Але хіба й сама природа не стирає багатьох слідів? Узяти хоча б ту саму Трою: адже Шліман знайшов руїни першого міста під шаром землі завглибшки п'ятдесят метрів. Хіба ж землетруси, вибухи вулканів, поводі та інші природні катастрофи не мали вирішального руїнницького впливу?

— Звичайно! Сказане вами стосується і Атлантиди й острова Пасхи. Але про природні катастрофи, безперечно, збереглися звіти і записи, які були потім знищені війнами. Я маю на увазі, наприклад, велику бібліотеку Александрії, що була зруйнована пожежею війни в 48 році до нашої ери. Адже там, у цій бібліотеці, в тисячах папірусових згортків зберігалася історія стародавніх віків.

Професор Декер переконливо продовжував:

— Мир — ось чого потребує світ! Всі народи люблять його, всім він потрібен. Тільки він один може гарантувати людству збереження його історичних пам'яток. Тільки в мирний час може вільно розвиватись культура народу.

Чехін кивнув головою на знак згоди.

— Дуже бажано, щоб винахід Тербовена послужив у майбутньому науці. Тоді дослідницька робота набуде нечуваного розмаху і незмірно збагатить наші знання про минуле земної кулі. Звичайно, є небезпека, що певні впливові кола спробують привласнити собі цей винахід. Тоді, звичайно, наука не зможе скористатися з нього.

— Будемо сподіватися, що цього не трапиться! — закінчив свої міркування професор Декер і спокійно взявся за рештки бургундського.

Але Чехін замислено подивився кудись повз свого колегу і промовив, ніби сам до себе:

— Одної надії тут мало…

Проте професор Декер уже милувався прозорим бургундським, він підняв келих і тим вивів з задуми Чехіна. Келихи, цокнувшись, задзвеніли.

— Отже, за процвітання науки! — сказав Декер.

А Чехін додав:

— І за винахід професора Тербовена!

8

Через великі подвійні вікна, що сягали від підлоги аж до стелі і займали цілу стіну, падало скісне сонячне проміння. Сонце стояло десь далеко над обрієм, як велика жовточервона куля. Приймаючи світло з небозводу, море відбивало його ніжнозолотавими променями, що линули понад портом до тісно скупчених навколо нього хмарочосів, шпилі яких спалахували червоним жаром.

Високо вгорі, на карколомній височині, за вікном, яке нічим не відрізнялося від тисяч інших вікон, уже кілька хвилин стояв містер Маккормік і дивився вниз, де серед стрімких височенних стін вирувало життя великого міста. Сюди нагору ледве доносився клекіт і шум вуличного руху. Глухий гул, що підіймався з дна глибоких вулиць-колодязів, не міг проникнути крізь подвійні рами вікон. Незвичайна тища напувала в приміщенні, всю середину якого займав надмірно великий письмовий стіл. Решту обладнання кімнати становили невеличкий столик для куріння з чотирма кріслами навколо і кабінетний буфет.

Чоловік, то стояв біля вікна, був середній на зріст, одягнений у звичайний костюм, яких десятки висять у кожній крамниці готового одягу. Важко було визначити вік цього чоловіка, але йому, певно, ще не перейшло за шістдесят. Привертала увагу його голова з голим черепом і широким обличчям. Масивне підборіддя виступало наперед; вираз очей свідчив про енергійну вдачу чи навіть безпощадність їх господаря. Та хто з натовпу людей, на яких він споглядав униз із свого вікна, знав щось про нього! Тільки для дуже небагатьох ім'я Маккорміка пов'язувалося з певними уявленнями, і навряд чи хто-небудь знав особисто цього чоловіка, який зараз спокійно підійшов до письмового стола незвичайної форми.

Його ліва рука були паралізована і безсило звисала донизу. Підійшовши до крісла, що стояло в центрі півкола, утвореного столом, Маккормік сів. Вимикачі, кнопки, сигнальні лампи, мікрофон і мініатюрні гучномовці надавали цьому столу вигляд пульту управління в студії сучасної радіомовної станції. Кабінет також був обладнаний пневматичною поштою. Серед усього цього технічного устаткування широка папка для паперів виглядала якоюсь випадковою, сторонньою річчю.

Маккормік натиснув на кнопку, і на протилежній стіні спалахнуло кольорове зображення географічної карти, точніше — економічної карти з виробничими покажчиками, з даними про поклади руд і вугілля.

Кілька хвилин Маккормік дивився на карту примруженими очима, щось міркуючи. Потім рішуче натиснув на одну з кнопок. У ту ж мить біля мікрофона спалахнула червона контрольна лампа. Тоді він заговорив — коротко й уривчасто, голосом, що не зовсім пасував до цього розкішного приміщення з імпозантним письмовим столом; його інтонації нагадували мову портового кварталу там внизу, де кінчалися ряди хмарочосів.

— Негайно передати генералові Гонсалесу наші пропозиції! Пропоную цілковиту підтримку! Даю двадцять реактивних літаків! Умова: в разі успіху перевороту Гонсалес повинен договірно передати нам усі поклади урану. Крапка!

Тільки-но пролунало останнє слово, як спалахнула зелена лампа і гучномовець лаконічно повідомив:

— Все гаразд! Л-13 сповіщає: на об'єкті № 5 досягнуто мети!

Маккормік відкинувся в кріслі. По його обличчю промайнула брутальна посмішка. Недбайливим рухом руки він ввімкнув телевізор, і на стіні — там, де щойно було видно кольорову карту, — з'явилося зображення з метр завбільшки.

В цю мить розчинилися єдині в кімнаті двері, і на порозі зупинився елегантно одягнений чоловік середніх літ. За ним видно було товсту шкіряну обшивку других, зовнішніх дверей. Чоловік мовчки дивився на Маккорміка, аж поки той не відвернув голову від телевізійного зображення.

— Вам чого?

— Пробачте, що потурбував. Ідеться про об'єкт № 5. Може, слід попередити робітників другої дільниці?

Його голос звучав невпевнено.

Кущуваті брови Маккорміка загрозливо зійшлися докупи. Тоном, що не допускав ніяких заперечень, він гримнув на співрозмовника:

— Сто разів казав я вам, Мортоне: облиште ваші сентиментальні втручання до справ! Якщо ми попередимо робітників, у них виникне підозра до нас. — Він хитнув головою в напрямі великого вікна і вів далі:— Он там внизу щодня гине від вуличного руху більше людей, ніж проживає у всіх ваших жалюгідних робітничих бараках! Так? Отож і не будьте таким жалісливим.

Людина, яку назвали Мортоном, злегка вклонилася:

— Слухаю, містер Маккормік!

Двері безшумно зачинилися.

Пробурчавши щось собі під ніс, Маккормік знову повернувся до телевізійного зображення. На екрані, що блідо миготів при денному світлі, видно було велике нафтове поле з безліччю бурових вишок. Над ними ліниво пливли клуби чорного диму. Частина нафтового поля була охоплена полум'ям.

Маккормік:і задоволенням оглянув цю картину, потім вимкнув телевізор і гукнув у мікрофон:

— Прошу інформацію про європейський об'єкт № 11!

Відповідь знову ж таки надійшла з одного з гучномовців:

— Оуен чекає пароля. Гофстраат, очевидно, наш супротивник.

Маккормік якусь хвилину роздумував, потім почав щось собі занотовувати й одночасно дав своїм жорстоким голосом наказ:

— Оуену все підготувати до вильоту! Чекати нових вказівок! Дейзі без відома Оуена кинути проти Гофстраата! Крапка!

Тихо клацнувши, прилад автоматично вимкнувся. Маккормік одсунув свої записи і, зробивши кілька своєрідних незграбних рухів, підвівся. Спираючись на стіл, він повільно обійшов його і далі трохи швидше попрямував до крісел біля столика для куріння. Перш ніж сісти, він натиснув на кнопку, що майже непомітно була вмонтована в стіні. Одразу ж почулося тихе шарудіння. Частина стінної обшивки перед ним, мов жалюзі, розсунулася в обидва боки, відкривши велику скляну шибку.

Маккормік почав розглядати колекцію спроектованих на задню стінку шибки кольорових фото. Лише зліва вгорі було порожнє місце для знімків, що мали надійти пізніше. На фото були виключно красиві жінки, здебільшого зовсім роздягнені. Здавалося, всі знімки були зроблені без відома зображених осіб.

Маккормік зручно розлігся в кріслі. Погляд його шугав від одного фото до другого. Очевидно, його службовці охотилися і за інтимними фотознімками вродливих жінок. Серед них були кінозірки, а також і дружини відомих осіб.

Хрипкий дзвоник сполохав Маккорміка, який з посмішкою на устах заглибився був у свої спостереження.

Він негайно закрив цю своєрідну картинну галерею, пішов назад до столу і натиснув на одну з численних кнопок. Через потайні двері ввійшла молода секретарка, яка ніби щойно скочила з сторінок журналу мод.

Маккормік сидів, як і раніше, з нерухомим обличчям у кріслі біля письмового столу. Секретарка, це чудо косметики, посміхаючись, наче манекен, граціозно підійшла на високих каблуках ближче і доповіла:

— Міс Дейзі чекає в приймальні з матеріалами з Європи.

Шеф кивнув у бік столика для куріння і відповів:

— Нехай зайде сюди!

9

Тербовен поквапливо встав і пішов назустріч редакторові.

Той ішов, посміхаючись, по-хлопчачому розмахуючи капелюхом.

— Сьогодні я завітав до вас, так би мовити, в службових справах, — сказав він, хитрувато посміхаючись.

— Та що ви кажете? Чи не збираєтесь ви взяти в мене інтерв'ю? Але ж я не кінозірка і не мільйонер, та й не вбив нікого! Хіба може?..

— Набагато гірше, мій любий! Вами цікавляться!

Петер у відповідь засміявся:

— Та що ви говорите! — Потім уже серйозніше спитав: — А ви часом не помиляєтесь? Безперечно, якщо й цікавляться, то винаходом мого батька! Также?

— Помиляєтесь, любий друже!

З цими словами Роньяр увійшов до скромно обставленого кабінету Тербовена. Одну стіну займав величезний стелаж з книгами, біля другої стояло кілька великих шаф із скляними дверцями. В них на полицях, здавалося, безладно стояли апарати, лежали інструменти. Обстановку довершували письмовий стіл, кілька крісел та круглий столик. Для розкішних меблів Петеру Тербовену, мабуть, невистачало ні бажання, ні грошей. У цьому приміщенні все було просто, доцільно і добре пасувало до пожильця. Роньяр плюхнувся в крісло, взяв запропоновану йому сигарету, подякував, поклав ногу на ногу й очікувально втупився в Тербовена, ніби у того справді були для редактора якісь новини. Але Петер мовчки, злегка посміхаючись, сів навпроти нього і теж очікувально й запитливо подивився на редактора.

Та Роньяр і не збирався розпочинати розмову. Тоді Тербовен насмішкувато спитий:

— Що це з вами? Таким балакучим я вас ще не бачив!.. Може, не знаєте, з чого почати? Допомогти, чи що?

— Що ж, допомагайте! — сухо відповів Роньяр. — Для статті про вчорашній демонстраційний сеанс у доктора Нево мені потрібні ще різні дані. Ви ж знаєте, що я не фізик, а вся ця демонстрація пройшла надто швидко.

Редактор замовк і почав обома руками нервово шукав по кишенях свого костюма мундштук. Сигарету він тимчасом недбайливо пересунув у куточок рота.

— Я вам, розуміється, охоче допоможу, — запевнив його Тербовен і, трохи подумавши, додав: — Але чи не доцільніше було б спитати самого доктора Нево? Він на ваші запитання зможе відповісти значно краще, ніж я.

— Так, це правильно! Якби доктор Нево був дома, мені не довелося б їхати до вас. Я дзвонив до нього кілька разів, але ніхто не відповідає.

— Ну гаразд, — погодився Петер, простягаючи ноги поперед себе, — раз таке діло, то, очевидно, давати інформацію доведеться мені.

Але Роньяр, як видно, не поспішав з запитаннями. Загадково посміхаючись, він вставляв сигарету в нарешті знайдений мундштук і, здавалося, всю свою увагу приділив саме цьому заняттю. І лише через деякий час він сказав ніби між іншим:

— Шкода, що не довелося оглянути приймальну установку на даху; на жаль, було вже надто пізно для огляду.

— А що саме вас цікавить у цій установці? Ви хочете знати, який вигляд вона має, чи бажаєте мати точніші технічні дані? Кілька років тому я сам брав участь у конструюванні цієї установки і тому добре знаю її.

— Ну, от бачите! То ви ж, певно, більше в курсі справи, ніж сам Нево, — швидко підхопив редактор.

Петер заперечливо махнув рукою.

— Ні, ви не так мене зрозуміли. Доктор знає установку, звичайно, краще за мене, бо він її удосконалив.

Уважно вислухавши відповідь, редактор запитав:

— Отже, тоді, перед від'їздом вашого батька до Америки, установка була вже зовсім готова? Якщо я вас правильно зрозумів, доктор Нево добився лише кращого практичного застосування установки?

— Так воно приблизно й є! — підтвердив Тербовен.

— Скажіть, ваш батько взяв тоді патент на свій винахід? — допитувався Роньяр.

— Так, перш ніж їхати, він узяв патент на всю установку, але тепер і його колишній асистент теж має, як він каже, патент на цю ж саму установку.

— А ви обізнані з цим патентом?

— Дуже мало. Нево ніколи про це не говорив. Наскільки відомо, йдеться про вдосконалення наводжувальної апаратури.

Роньяр задоволено кивнув головою.

— А чому, власне, — спитав він, — ви самі не працювали далі над винаходом вашого батька?

Тербовен замислено дивився на носки своїх черевиків, і трохи згодом відповів:

— Раптове зникнення батька всіх нас приголомшило. Події розвивалися з блискавичною швидкістю, до Нево перейшов увесь будинок разом з лабораторією. З міркувань фінансового порядку я не міг тоді працювати над удосконаленням батькового винаходу.

— А докторові Нево грошей, здається, не бракує… Модно обставлена вілла, розкішна автомашина!

— Наскільки мені відомо, років півтора тому він дістав чималу спадщину.

— Он як? Це для мене новина, — невиразно пробурмотів Роньяр і вже голосніше додав: — Шкода, між іншим, що ви не добули до кінця вечора. Обидва професори попросили Нево навести апарат на інші країни. Ця демонстрація була надзвичайно цікава. В недільному додаткові до газети я докладно розповім про все це в спеціальній кореспонденції, про все, крім маленької розбіжності думок, що виникла наприкінці сеансу. Про це я, природно, не говоритиму.

— Що це за розбіжність? — здивовано запитав Петер.

— Ага, я ж усе забуваю, що ви не були до кінця! — Роньяр досадливо махнув рукою. — Пам'ять у мене останнім часом як решето, пробачте, будь ласка! Це була маленька суперечка, що навряд чи заслуговує на увагу… Доктор Нево і сам не помітив, як раптом на екрані з'явилися три острови. Він саме заглибився у свої таблиці, і тільки професор Чехін, що побачив у бухті одного з островів кілька кораблів, звернув на це його увагу.

— Ну то й що з того? Це ж цілком можлива річ! З цього й виникла суперечка?

— Авжеж. Засперечалися за ці кораблі, бо професор Чехін почав твердити, ніби він побачив чотири фрегати, — до речі, я їх теж бачив, — а Нево аж ніяк не припускав цієї можливості і обстоював ту думку, що апарат нібито не може продемонструвати епоху таких фрегатів, бо це вже пізніші часи.

— Тут Нево має рацію. Я сам якось робив обчислення і прийшов до висновку, що 12-е століття і справді найближчий час, який може показати прилад, — ствердив Петер. — А хіба він сам не бачив цих кораблів?

— У тому й справа, що не бачив! — вигукнув Роньяр.

— Це мені незрозуміло! Він же міг дати збільшене зображення кораблів, і спірне питання одразу з'ясувалося б!

— Звичайно! Але коли вражений професор Чехін скрикнув: «Та це ж фрегати!», Нево злякано підскочив і при цьому штовхнув рубильник, який одразу все й вимкнув. Через таке раптове вимкнення було пошкоджено важливу катодну лампу і довелося в той вечір відмовитися від дальших демонстрацій.

— Дивна річ. Нево й справді не пощастило!

Петер, замислившись, поволі взяв собі сигарету зі столика для куріння. Редактор мовчки стежив за ним, ніби чекаючи його дальших міркувань на цю тему.

— Одверто кажучи, — почав знову по невеличкій паузі Петер, — після вашої недавньої розмови я сподівався, що ви завітаєте до мене з приводу мого енцефалографа. Я тільки прошу не поширювати тієї інформації, що ви дістанете від мене. Ви поки що перший, кому я довіряю більш точні дані…

— Та чи ж розумієте ви, пане Тербовен, чого вимагаєте від мене? Ви хочете, щоб я, журналіст, замовчував цей новий, великий винахід!

— Підождіть ще якийсь час. Коли я закінчу досліди, ваша газета першою подасть інформацію, — пообіцяв Тербовен.

Роньяр розсміявся:

— Я теж так думаю!

Раптом він спитав, удаючи, ніби злякався:

— Сподіваюся, що ви не використовуєте мене зараз як піддослідного кролика, посадивши на свій страхітливий стілець, що читає чужі думки!

Петер намагався набрати серйозного вигляду, однак не зміг приховати хитруватої посмішки.

— Адже добровільно, — сказав він, — ви навряд чи погодилися б на такий дослід…

Жахнувшись, Роньяр скочив з крісла й заходився старанно оглядати його з усіх боків. Не помітивши нічого і посовавши крісло в різних напрямках по кімнаті, він знову сів і полегшено зітхнув.

Петер дивився на нього, сміючись, і під'юджував:

— Шерлок Холмс міг би вам тепер дещо закинути…

— Та що ви кажете? Хіба я чогось не догледів?

Роньяр задав це запитання дещо поквапливо, і воно прозвучало вже не жартівливо, а скоріше стривожено. Очевидно, він і справді побоювався, що його думки можуть бути прочитані. Проте сміх в очах Тербовена переконав його в тому, що все це тільки жарт, і він, явно зрадівши, почав хвалитися:

— Я одразу ж по вашому обличчю вгадав, що це несерйозно: адже я непоганий психолог.

— Ого!.. Припустимо, що з мене загалом кепський актор. Але ж коли я схочу, — вів даліПетер після короткої паузи, — то можу майстерно прикинутися і дуже просто обманути когось.

Усмішка зникла з обличчя Роньяра, він замислено подивився на Тербовена.

— Може й так, — розсудливо сказав він, — треба надалі бути обачливим, коли приходиш до вас. Тут уже не можна бути певним за свої думки.

10

— Тепер навіть у нас немає кінця-краю цим жалюгідним запитам і запитанням! — з люттю сказав чоловік. Жбурнувши зібгану газету на стіл, коло якого сиділо ще троє, він продовжив: — Ось у вчорашньому номері «Луїзіана Монітор» надруковано…

Блідий, вузьколиций чоловік з рідким і жовтим, як солома, волоссям почав читати роздратованим тоном:

— «…і ми не можемо поставитися байдуже до того, що сталося з островами і їхнім населенням. Хоча з часу цих випробувань минуло близько двох років, проте наше сумління вірних християн не має права на заспокоєння. Ми знову й знову повинні поставити питання: що сталося з жителями островів? Адже вони такі самі люди, як і ми…»

Читця перебило покашлювання людини, що сиділа зліва від нього.

— Сміховинні балачки! І ви надаєте цьому якогось значення, Стів?

Третій, огрядний чоловік невизначеного віку з глибокими зморшками навколо уст, якого в товаристві називали Алланом, незадоволено сказав:

— У всякому разі було тактичною помилкою робити досліди з водневою бомбою та з розпиленням кобальту якраз поблизу цього архіпелагу. Тепер усі вони дзявкають, усі ці гуманісти й апостоли людяності!

— Але ж саме в цьому й полягає значення даних експериментів, — відповів Стів. — Адже важливо було дізнатись, як саме радіоактивний кобальтовий туман впливає на людей і який час триває радіоактивність.

— Облишмо цю нікчемну суперечку, — сказав четвертий, що досі сидів мовчки. — Ми не могли заздалегідь передбачити масштаби цих вибухів. То яка користь тепер питати, куди ділися острови й люди? Ми вжили своїх заходів, і ніхто ні про що ніколи не дізнається. Через кілька років про це не залишиться й згадки.

— Ось саме в це я не вірю, — висловив свою думку вузьколиций. — По-перше, забагато людей, та й територія надто велика, щоб можна було все це просто й непомітно стерти з лиця землі, а по-друге…

— По-друге, — перебив його сусід, — ми зацікавлені в тому, щоб віра в християнську любов до ближнього лишалась непохитною. Ось про що треба думати!

На кілька секунд запанувала тиша. Крізь дорогі щільні штори денне світло ледве проникало в приміщення. В стелі розкішно обставленої клубної кімнати була майстерно вмонтована невидима освітлювальна система, що наповнювала приміщення своїм розсіяним світлом. На стінах, поруч з кількома дорогоцінними картинами старих європейських майстрів, висіли недоречні тут експресіоністські зображення американських промислових підприємств.

Товстун, пересунувши свою жувальну гумку з-за правої щоки під ліву, глибокодумно сказав:

— Справжня небезпека, панове, іде з іншого боку. — Він витяг з кишені «Балтімор Сандей Діспетч» і вів далі: — Химери деяких заскнілих науковців починають набирати неприємного характеру. Та ось послухайте самі, що пише якийсь доктор Клінток: «Винахід того професора, що пропав безвісти в Мексіці, треба вдосконалити й поставити на службу науці. За допомогою цього винаходу можна було б розв'язати і найновішу загадку, я маю на увазі зникнення два роки тому островів архіпелагу Какоме…»

Товстун підняв голову і додав серйозним тоном:

— Не можна недооцінювати серйозності ситуації, панове! — Його м'ясисте обличчя набрало при цих словах брутального виразу, що якось не пасував до зовнішності цієї людини. — Щоправда, це всього тільки жалюгідна газетка, а сам Клінток ще нікому не відомий; тим писакам ми можемо швидко затулити рота. Однак це мало нам допоможе, бо є ж ще інші країни, а часи тепер, панове, змінилися!

Він спинився на хвилинку і, кинувши пильний погляд на своїх співрозмовників, додав:

— Крім того, винахід знаходиться в країні, де широкі кола населення настроєні проти нас, не робімо собі ілюзій щодо цього!

— Апарат застосують проти нас, як це вже пропонує той ідіот Клінток, — діловим тоном зауважив Стів Дюпон.

— Цьому треба будь-що запобігти, і тому я дуже шкодую, що саме сьогодні немає Мака. Нам треба знати, на що ми можемо розраховувати. Така моя думка.

Дюпон кивнув головою на знак згоди. Нарешті висловив свою думку і Гарріс Морган, другий директор компанії «Коламбіа Дженерал Атомік», сухорлявий чолов'яга, що сидів поруч Дюпона.

— Мені взагалі незрозуміло, чому ця справа досі не завершена: адже Мак завжди діє без промаху. Того професора — як його там?.. Ну, це не має значення! — уже немає в живих. А значить, не так уже важко покінчити і з апаратом, Що ви скажете на це, Стів?

Стів зробив енергійним жест рукою і поспішно відказав:

— Це було б абсолютно неправильно! Прилад не можна знищувати. Навпаки! Його треба вдосконалити. Тут той Клінток має цілковиту рацію. Але вдосконалений прилад повинен служити нам, а не тим панам науковцям. Це основне! Нам потрібен такий апарат, бо тільки за його допомогою ми зможемо здобути відомості про розташування і обсяг нових промислових центрів, шахт і аеродромів у Центральній Азії. Ви розумієте, Гарріс?

Той тихо свиснув крізь зуби.

— А знаєте, про такі можливості я взагалі ще не подумав, — сказав він повільно, обводячи поглядом своїх співрозмовників. Здавалося, розмова тільки тепер дійшла до самої суті справи, бо всі четверо мовчки, але багатозначно дивилися один на одного.

Нарешті слово взяв четвертий з присутніх, що досі майже не брав участі в розмові. Хоч він і сидів, та видно було, що це чоловік невеличкий на зріст. Зате голова у нього була надмірно велика, вугласта. На майже зовсім лисому черепі стирчали поодинокі білі волосинки. З-під білих кущуватих брів очі дивилися на співрозмовників неприємним поглядом. Звертаючись до Стіва Дюпона, технічного директора і головного акціонера Американської Нафтової Компанії, він сказав діловим тоном:

— Не можна гаяти часу, тут кожна секунда важить. Чим скоріше ми заволодіємо винаходом, тим краще для нас. У цьому, я вважаю, ми одностайні, панове!

11

— Ось такі результати моїх пошуків, — закінчив свої пояснення Петер Тербовен.

Доктор Тербовен, Роньяр і доктор Бергер зібралися в затишній холостяцькій квартирі Гофстраата. Вони сиділи навколо маленького круглого столика і всі, за винятком доктора Бергера, що взагалі не курив, з насолодою посмоктували дорогі хазяйські сигари, а фізик у цей час розповідав про події останніх днів, які перешкодили йому взяти участь у попередній зустрічі друзів.

— Отже, інакше кажучи, невдача! — безцеремонно зробив свій висновок Роньяр.

— Назва підходяща. Однак я не втрачаю надії. Навпаки, більш ніж будь-коли я переконаний в тому, що мій батько став жертвою не нещасного випадку, а злочину.

— Я був переконаний у цьому з того моменту, коли одержав звістку про його таємниче зникнення, — промовив Гофстраат на загальне здивування всіх присутніх. — Але поки немає доказів злочину, тобто поки все побудовано більш-менш тільки на підозріннях, не варто твердити щось певне.

— Але робити дальші розшуки можна і необхідно! Тут треба повідомити поліцію, щоб вона пішла по старих слідах, — енергійно втрутився Бергер.

— Все так і зроблено, але поки що, на жаль, без жодних помітних наслідків. А втім, Альтман один з найбільш здібних наших криміналістів.

Засмучений доктор Тербовен якийсь час дивився на своїх друзів, потім сказав пригніченим тоном:

— Хіба ж не трагічно, що саме тепер, коли мій енцефалограф уже готовий, втрачено щойно знайдений слід?

— Як? Ваш прилад готовий, і ви нам про нього нічого не розповіли? — здивовано спитав лікар. — Як можна його застосувати в медицині? Розкажіть же нам хоч трохи про це!

— Бергер має рацію, — підтримав лікаря Гофстраат. — Давайте-но сюди нарешті вашу таємницю, щось дуже довго ви нас частували тільки обіцянками!

— А що спільного має новий апарат із тим слідом, на який ви були напали? — зацікавився Роньяр.

Засипаний запитаннями винахідник випростався у своєму кріслі, змушений кінець кінцем піти на поступки.

— Ну, добре! Оскільки я найближчими днями виступаю з цією роботою перед громадськістю, а крім того, хочу запропонувати прилад промисловості — бо ж надходить час, коли він даватиме прибуток, — то сьогодні зможу розповісти про нього трохи більше.

Звертаючись до редактора, він сказав, хитрувато посміхаючись:

— Таким чином, ви звільняєтесь від обіцянки мовчати. Адже вам це було дуже не до вподоби, правда?

— Що я чую? Ви знали таємницю і нам нічого не сказали? Оце так! — вигукнув адвокат з удаваним обуренням.

Редактор негайно ж підбий напад:

— Так, мій любий пане Гофстраат, вам це дивно! Журналіст може теж дещо знати і все ж мовчати!

На якусь мить адвоката збентежила ця двозначна відповідь. Проте він швидко оволодів собою і відказав:

— Може й так! Але це ненадовго, бо інакше ви напевно б луснули з нетерплячки!

Всі зареготали.

Петер Тербовен прийшов Роньярові на допомогу:

— Він, безперечно, не луснув би, бо знає лише те, що за допомогою апарата можна читати думки. А цей факт мав допомогти мені з'ясувати таємницю зникнення батька.

Всі дивилися на нього з зацікавленням. Адже це вперше за довгий час Тербовен тримайся не так замкнено, дещо одвертіше. Відтоді, як зник його батько, він завжди поводився стримано і сторожко. Про свої роботи ніколи не говорив. І тільки останні події, здавалося, викликали в ньому зміни. Він почав доповідати:

— Ви знаєте, що я, як і батько, вивчав фізику. Спочатку працював разом з ним над його проблемами, але потім якось натрапив на коротеньку наукову публікацію одного шведського дослідника. В тій роботі повідомлялося про найновіші відкриття в галузі вивчення струмів людського мозку. Власне кажучи, вчений знав про це дуже мало, але справа мене так зацікавила, що я кінець кінцем повністю присвятив себе цій галузі науки. Я почав збирати все, що було опубліковано про весь цей комплекс проблем. Виявився багатющий матеріал. Тут були, наприклад, дуже важливі роботи одного професора з Мінська; я їх простудіював. Це наштовхнуло мене на деякі дослідницькі дані, що були опубліковані в Японії. Вивчаючи всі ці роботи, я зав'язав обширне, але й морочливе листування з численними інститутами та дослідниками, розпочавши водночас і власні досліди. Листування і інші зв'язує мене дружніми відносинами з науковцями всього світу. Я, власне, нічого нового не відкрив. Енцефалографи існують уже давно, вони являють собою важливий допоміжний засіб у неврології, при діагностуванні захворювань мозку. Але думок вони не читають.

Петер Тербовен зробив паузу і замислено сперся на спинку крісла, машинально відкинувши руками волосся назад, ніби хотів відігнати якийсь неприємний спогад.

— У той час як роботи мого батька невдовзі дали конкретні результати, що досі вважалися неможливими, у мене нічого не виходило. Наче хто заворожив, я не міг рушити з місця. Нарешті якось вночі мені вдався один експеримент. Він був побудований на зовсім інших принципах, ніж ті, що я поклав в основу всіх попередніх моїх дослідів. Власне кажучи, я й не сподівався досягти таким чином значних результатів. Але тут виявилося, що мозкові хвилі мають зовсім іншу природу, ніж це досі вважали. Мої попередні досліди, власне, тому нічого й не давали, що були побудовані на невірних припущеннях. Пізніше протягом відносно короткого часу мені пощастило виміряти мозкові струми, за допомогою осцилографа зробити їх видимими і записати на магнітофонну стрічку. Це було з рік тому. Робота апарата, коротко кажучи, побудована так: те, що людина думає, приймає певна установка, яка може бути непомітно вмонтована в крісло, і передає на стрічку магнітофона. Все це проходить непомітно для даної особи.

— Щиро дякую за цю вказівку, — вигукнув раптом Роньяр. — Я мало не став жертвою такого крісла, — додав він, пояснюючи свою думку.

Гофстраат категорично заявив:

— Не скоро ми знову до вас завітаємо, Тербовен. Моторошно робиться, коли подумаєш, що…

Не встиг адвокат закінчити речення, як його перебив збуджений доктор Бергер:

— Тепер відкриваються нечувані можливості для нас, медиків, допомагати нашим пацієнтам! Ми підслуховуємо невисловлене і таким чином зможемо обходити гальмувальні процеси хворих!

Навіть адвокат, завжди зразково спокійний, розхвилювався:

— Несподівані перспективи для юстиції! Треба створювати нові закони, які б ураховували всі ці можливості. Для криміналістів цей винахід — неоціненна допомога!

— Заждіть, панове! Ви ще всього не знаєте, — перебив збуджені репліки Тербовен.

— Почути сприйняті думки за допомогою гучномовця неможливо, не виходить! Їх можна тільки випромінювати за допомогою спеціального передавача у мозок іншої особи, яка при цьому впадає в своєрідний гіпноз. У такому стані їй нав'язуються чужі думки. Вона нездатна формувати власні думки і сприймає випромінювані в її мозок думки, як свої.

Роньяр зірвався з місця і закричав:

— Чудово! Найліпший винахід усіх часів! Нечувані можливості викривати інтриги жінок!

— Ну, звичайно! Ви вже знову вчепилися за свою улюблену тему! — гукнув Бергер. — Краще сядьте і побережіть свої нерви!

— Дуже просто! Припустімо, що ваша приятелька…

Бергер перебив його:

— Ви завжди до інших підходите з своєю міркою! Але ж вам добре відомо, що я одружений!

Роньяр грайливо зауважив:

— Чому це вас так дратує, любий Бергер? Адже одне не виключає другого!..

— Стійте, стійте! — втрутився Гофстраат. — Бо це вже належить до мого фаху і дає привід до обгрунтованого розлучення.

Але тільки-но Роньяр почув щось про розлучення, як зараз же закричав:

— Ах, шкода, якби тоді вже існував апарат Тербовена, то мій шлюборозлучний процес був би дуже веселий!

— Та перестаньте, Роньяре! Ви справді невиправні, — перебив його Бергер. І, звертаючись до Тербовена, запитав: — Якого зовнішнього виразу набирає цей гіпнотичний стан? Чи це як при справжньому гіпнозі, коли людина потім нічого не може пригадати?

— Ні, вона точно знає, що це не її власні думки. Але вона не може не піддатися примусу і при цьому відчуває навіть часом деякий фізичний біль.

Тербовену було радісно тепер, після довгого очікування, поговорити в тісному дружньому колі про свій винахід. Він почав пояснювати далі:

— Людина не може негайно ж висловити нав'язані їй думки, бо вона впадає в стан, подібний до сну, в якому відчуває підсвідомо. Вона сприймає лише ті чужі думки, що їх надсилає апарат; її власні збудження, що виникають у великих півкулях мозку, в цей час вимкнені. Робота пам'яті в такий спосіб посилюється. Коли енцефалограф вимикають, то відповідна особа відчуває, ніби вона про все це сама думала і нічого не забула.

Доктор Бергер перебив його:

— Отже, безпосередня передача, згідно з вашим поясненням, неможлива. Тим самим цей стан відрізняється від сомнамбулічного стану гіпнозу, де загіпнотизований може негайно ж відповідати на запитання.

— Цілком слушно, — відповів Тербовен. — Крім того, інтервал між сприйманням і відтворенням зумовлений ще й технічними процесами. Стрічку магнітофона треба ще перемотати, перш ніж випромінювання буде скеровано на іншу особу.

Роньяр запитав з інтересом, але скептичним тоном:

— Скажіть-но, Тербовен, чи вдалося вам здобути піддослідних людей для цієї делікатної справи?

— Звичайно. Але я був заінтересований у тому, щоб якомога менше людей були обізнані з моєю роботою. Та навіть і незалежно від цього спонукати когось до участі в таких експериментах небезпечна справа.

— Ще б пак! Я в усякому разі не погодився б, — сказав редактор рішучим тоном і запитливо глянув на Бергера та Гофстраата, ніби чекаючи їхньої підтримки.

— Взагалі небагато людей добровільно погодиться на те, щоб над ними експериментували. Справжня цінність винаходу, — висловив свою думку Гофстраат, — саме й полягає в тому, щоб сприймати думки без відома відповідної особи. — Подумавши трохи, він додав:

— Я собі прекрасно уявляю ось що: коли певним особам сказати, що їхні думки фіксуватимуться, то вони сконцентрують їх на певних небагатьох об'єктах.

— Але це не так просто, — з притиском відказав Петер. — Я робив спроби; насправді дуже важко зосередитись на одній якійсь думці, а взагалі ні про що не думати майже неможливо.

Бергер був іншої думки:

— І все ж таки можна протягом кількох хвилин думати одне й те саме.

Тут Роньяр зареготався:

— Хвилин?! Протягом кількох годин можна думати про одне й те саме! Була в мене якось приятелька, то вона — я можу заприсягнутися! — могла годинами думати ні про що інше, як тільки: «Мені потрібна синя вечірня сукня!.. І брильянтові сережки!»

Хірург сердито пробурмотів:

— Знову якась ваша приятелька!.. Одначе я тої думки, що для сучасної людини великого міста неможливо сконцентруватися на одній якійсь певній думці. Тут потрібне систематичне тренування, подібне до вправ індійських факірів.

12

Вечірні голубі тіні теплого осіннього дня повільно спускалися над морем будівель старого портового міста. Уже спалахували різнобарвні, миготливі вогні реклам. Поодинокі вітрини на головній торговельній магістралі міста були вже освітлені, широкі потоки світла лилися з них у сутінки вулиці. Вечірній потік перехожих темними силуетами посувався повз освітлені магазини. По дзеркальному асфальту одна за одною майже безшумно линули автомашини з вимкненими фарами.

Петер Тербовен пробирався крізь людський вир, не звертаючи уваги на бурхливе життя великого міста навколо нього. Він прямував до Старого міста, й коли добрався туди, вже зовсім стемніло: Поблизу широкого моста через канал звернув направо, на Марієнстраде.

Мляво струмилася темна вода каналу. Крізь легку вуаль туману в ній відбивалися червоні і сині вогні світлової реклами. Галасливий вуличний рух тут потроху стихав, нечисленні ліхтарі тьмяно освітлювали вулицю, що поринула в темряву й тишу. Будинки й дерева кидали на брук візерунки тіней.

Людей тут майже не було. Порівняно з жвавим рухом у ділових кварталах, тут усе здавалося самотнім і покинутим. Тільки один єдиний чоловік щойно вийшов з будинку, і Петер мимоволі звернув на нього увагу. Зробивши кілька кроків, незнайомий перейшов навскіс на другий бік вулиці, до моста через канал. Петер, вражений, зупинився в тіні якогось дерева. У постаті цього перехожого щось здалося йому знайомим. Де він уже бачив цю ходу? З наростаючим зацікавленням Петер дивився вслід незнайомому, що поспішав до моста.

Ось чоловік вийшов на залиту світлом головну вулицю. Петер впізнав його; це був Гофстраат. Але перш ніж він встиг гукнути його, адвокат опинився на мосту через канал і зник у юрбі.

Тербовен пішов далі і вже через кілька кроків на свій подив переконався, що його приятель, очевидно, вийшов на вулицю з магазина, до якого прямував і він сам. Це був магазин випадкових та антикварних речей І. Леві.

Уже взявшись за ручку дверей, Тербовен на хвилинку затримався, роздумуючи: в якій справі міг заходити сюди адвокат?

Літній чоловік за прилавком магазина поцікавився, чого бажає покупець. Торговець говорив ніби надтріснутим голосом з безсумнівно іноземним акцентом.

Тербовен нашвидку окинув поглядом приміщення і показав на костюми та пальта, що висіли довгими рядами на вішалках.

— Мені потрібне пальто!

— Будь ласка! Може, що-небудь собі підберете.

Петер повернувся до вішалок. Старанно оглянув безладно розвішаний одяг і з розчаруванням констатував: того, що він шукав, уже не було.

— Це й усі ваші пальта? Чи, може, у вас є ще й інші? — запитав він.

Хазяїн заперечив, але витяг ще одне гарне коричньове пальто. Проте Петер енергійним жестом відмахнувся від нього.

Якусь мить Леві дивився на нього запитливо й нерішуче. Потім повісив пальто назад на вішалку і сказав:

— Нічого іншого показати вам, на жаль, не можу.

— Шкода! — відповів Петер і, вже повернувшись до дверей, між іншим сказав: — До речі, це у вас тільки що був адвокат Гофстраат?

Він удавав байдужого, проте уважно чекав на відповідь.

Старий здивовано повернув голову й кинув на клієнта швидкий погляд, але з відповіддю не поспішав. Він поволі переставляв з місця на місце якісь вішалки і, все ще пораючись біля свого краму, нарешті сказав:

— Ні, це ви помилилися! До мене заходив мій старий приятель, колега… А того пана, що ви назвали, я й не знаю.

Відповідь спантеличила Тербовена. «Бреше старий, — подумав він. — Чи, може, я помилився? Але я ніяк не міг обізнатися».

Раптом він рішуче обернувся, підійшов до вішалок, впритул підступив до оторопілого старого і якимсь чужим, жорстким голосом запитав:

— Нещодавно у вас тут висіло добре синє драпове пальто. Воно продане?

Обличчя старого зразу набрало ввічливого виразу, і він прислужливо відповів:

— Цілком правильно, я пригадую! Те пальто висіло тут дуже недовго, я його скоро продав. На жаль, його вже не дістанеш, — додав він, приязно посміхаючись.

Але покупець не вдовольнився цим і спитав далі:

— А ви часом не знаєте, хто його купив?

При цьому запитанні погляд Тербовена просто вп'явся в торговця.

Петеру здалося, ніби по обличчю старого ковзнула легенька посмішка. Але коли той заговорив, його обличчя виражало вже тільки звичайну люб'язність торговця.

— Ні, про це в мене жодних відомостей, на жаль, немає. Покупця я не знаю. Пригадую тільки, що цей пан під'їхав на великому чорному лімузині, — докінчив він, спокійно дивлячись Петерові в очі.

Молодий чоловік не кваплячись попрямував до дверей і, натягуючи рукавичку, невдоволено похитав головою. «Чи старий знову збрехав, чи сказав на цей раз правду?»

Його роздуми перервав голос власника магазина:

— Між іншим, ви не перший розпитуєте про це пальто. Незабаром після того, як я його продав, приходив якийсь, пан і поставив мені таке саме запитання.

Петер, зацікавлений, обернувся, проте торговець не сказав більш нічого; Тербовен подякував за інформацію і, попрощавшись з хазяїном, вийшов.

Тимчасом вузенька вулиця біля каналу стала ще безлюднішою. Та ледве Петер пройшов кілька кроків, як зліва, з темного під'їзду, до нього, заточуючись, попрямував якийсь п'яний суб'єкт. Щоб дати йому дорогу, Петер ступив на брук. Але п'яний також змінив напрям і пішов прямо на нього. Розставивши ноги, він заступив Петерові шлях. Матроський кашкет з'їхав йому на лоб; ледве ворушачи язиком, він пробелькотів:

— Вогню, пане! Вогню!

При цьому він показав Тербовену сигарету і потім узяв її в рот.

Петер неохоче поліз у кишеню, щоб якнайшвидше позбутися цього неприємного суб'єкта.

Запальничка клацнула, і її червонуватожовтий вогник, спалахнувши, слабо освітив обличчя під збитим набакир кашкетом. Петер побачив спрямований на нього сторожкий погляд цілком тверезої й свідомої у своїх вчинках людини, і в ту ж мить сильний удар кулаком обрушився на нього, напасник схопив його руку, що тримала запальничку, і грубо викрутив за спину.

Перш ніж Тербовен встиг отямитись, невідомий з силою штовхнув його поперед себе туди, де мурована облямівка каналу прямовисно спадала до чорної води.

Коли до обриву лишалось якихось кілька кроків, Петер почав оборонятися з одчайдушною мужністю. Напруживши всі сили, він опирався зусиллям невідомого, який штовхав його вперед. Петерові вдалося добре пхнути свого противника ногою в голінку. На якусь долю секунди залізне кільце на руці Петера ослабло. З блискавичною швидкістю він крутнувся вбік і одним ривком визволився з рук невідомого. При цьому напасник спіткнувся об Петерову ногу, вхопився за неї, і обидва впали на землю.

Майже одночасно вони, важко дихаючи, підвелися на ноги. Суб'єкт у морському кашкеті збагнув, що він проґавив сприятливий момент. Тепер він стояв пригнувшись, готовий кожну мить кинутися на свою жертву. Здавалося, невдача так розлютувала його, що він втратив самовладання.

Раптом прямо йому в обличчя вдарив яскравий промінь Петерового ліхтарика. Осліплений, він на якусь мить примружив очі і, ніби захищаючись, підняв обидві руки вгору. Потім кинувся тікати. Невдовзі його кроки завмерли десь у темряві вулиці.

Петер опустив свій ліхтарик донизу. У світлому колі, що шугало по брукові, блиснула запальничка. Нахилившись, щоб підняти її, він побачив поруч з нею якусь жовту картку. Тербовен сховав і те й друге в кишеню і швидко попрямував до яскраво освітленого мосту.

Вже вдома він уважніше роздивився картку — то був квиток третього класу на пароплав компанії «Ред Стар Лайн», що мав відпливти до Веракрус в Мексіці.

Петер Тербовен вирішив довідатися через агентуру пароплавної суднової компанії про власника цього квитка.

13

— Ось тут, як бачите, розрахунки нашої найновішої астрорадарної установки!

Доктор Фельзенштейн, керівник астрофізичного інституту, показав Петеру Тербовену розгорнуті на письмовому столі креслення модернізованого ехолота високої частотності.

— Як вам відомо, перші виміри за допомогою ехолота, що були проведені багато років тому, точно визначили відстань між Землею і Місяцем. Від тодішньої, ще дуже недосконалої установки і до цього сучасного приладу пройдено довгий і нелегкий шлях. У цьому ви можете мені повірити, — додав дещо гордовито доктор Фельзенштейн. — За допомогою цього чудо-приладу і нових інфрапеленгових апаратів ми змогли цілком точно виявити і виміряти великі темні зорі.

Розглянувши з зацікавленням і знанням справи схеми та розрахунки, Петер Тербовен сів на стілець і запитав:

— Шановний докторе, ви ще не опублікували цих точних результатів ваших вимірювань? Крім фізичних журналів, я читаю ще й астрономічні, але там досі нічого про це не писали.

Фельзенштейн, який сів напроти Тербовена, повернув до нього обличчя з незвичайно довгим носом.

— Тут ви маєте цілковиту рацію, шановний колего! Досі про це нічого не опубліковано, — і, засміявшись, додав: — Віднині ви належите до тих небагатьох обраних, які в тій чи іншій мірі обізнані з роботою нашого інституту.

— Дуже вдячний вам за інформацію. Мій візит до вас має свою особливу причину, про яку я поки що не хотів би говорити.

Лукаво примруживши очі за блискучими скельцями окулярів, доктор Фельзенштейн зауважив:

— Сподіваюся, ви не збираєтесь конкурувати з нами!

Петер, посміхаючись, заперечливо хитнув головою.

— Не турбуйтесь! Адже в мене є тепер ще й додаткова спеціальність — я став Шерлоком Холмсом; тому мене цікавлять темні особи і темні зорі.

— Хм, справді темна справа, шановний Тербовен! Якщо мої зорі можуть стати вам у пригоді, я охоче розповідатиму далі.

Ми знаємо в наші часи три різних групи нерухомих зір: по-перше, ті, що світять яскравим світлом, по-друге, радіоактивні темні зорі, що надсилають радіохвилі, — ці зорі були відкриті вже тоді, коли провадились перші радарні виміри в напрямку до місяця; по-третє, темні зорі, які надсилають тільки інфрачервоні промені. Відстань до цих нових зір та їх величина відомі лише небагатьом. Тільки співробітники інституту та кілька сторонніх колег — до них належить, між іншим, і колишній асистент вашого батька, доктор Нево — обізнані з цими даними.

Без будь-якої видимої причини Петер Тербовен раптом схопився з місця і кілька разів пройшовся перед Фельзенштейном, що здивовано поглянув на нього. Нарешті він зупинився перед ним і спитав:

— А яка віддаль цих зір від землі?

Керівник інституту поклав ногу на ногу й відповів:

— Коли за допомогою радарної установки ми виміряли відстані до обох крайніх планет нашої сонячної системи, тобто до Нептуна та Плутона, і визначили його цифрами порядку п'яти-шести мільярдів кілометрів, то ми гадали, що досягли межі можливого в наші часи.

Він зробив невелику паузу.

— Тому ви можете уявити собі наше здивування, коли одної ночі доктор Мюллер з нашого інституту відкрив зорю, про існування якої ніхто нічого не знав, тому що вона темна. Вона не сяє, проте, як ми дізналися за допомогою інфрапеленгатора, випромінює інфрачервоні промені і тепло. Тепер ми знаємо, що таких зір є чимало. Вони знаходяться на найрізноманітніших відстанях од Землі, і деякі з них багато більші за наше сонце.

Тербовен перебив його запитанням:

— Яка відстань до найближчої темної зірки?

Фельзенштейн відповів:

— Найближча знаходиться в сузір'ї Оріона і віддалена від нас на дві третини світлового року, отже, вона далеко за межами нашої планетної системи.

Схвильований Тербовен почав підраховувати:

— Як ви сказали? Дві третини світлового року? Та це ж вісім місяців!

Фельзенштейн був здивований.

— Звичайно! А що ж у цьому особливого?

— Разом це становить шістнадцять місяців, — впевнено рахував Петер далі.

Керівник інституту похитав головою.

— Що ви, там підраховуєте?

— Ну от, дуже просто! Світло проходить від землі до вашої темної зірки за вісім місяців і на зворотний шлях потребує теж вісім місяців. А разом — шістнадцять місяців.

Фельзенштейн дивився на нього, нічого не розуміючи:

— Що ви там затіваєте? Хочете виміряти зірку за допомогою радарної установки? Ну, то бажаю успіху! Тоді можете чекати шістнадцять місяців, поки одержите результати.

Петер Тербовен дивився відсутнім поглядом кудись повз астронома, а коли його серйозний погляд з далини повернувся до дійсності, він сказав, якось незвичайно підкреслюючи слова:

— Це ж саме минає шістнадцятий місяць!

— Ви сьогодні говорите загадками! — сказав Фельзенштейн, потім в'їдливо додав: — Ви себе погано почуваєте? Може, вам чимсь допомогти? Може, дати таблетку?..

Але гість, не прийнявши жартівливого тону, цілком серйозно підхопив:

— Так, ви можете мені допомогти. Дайте мені, будь ласка, точні координати вашої темної зірки з Оріона!

— Любий друже, вас зрозуміти стає все важче. І все ж я охоче назву вам ці дані.

Фельзенштейн поволі, ніби роздумуючи, взяв свій блокнот і назвав кілька цифр, які його гість одразу ж записав.

— Ви так і не хочете розповісти мені, що задумали? — з притиском запитав Фельзенштейн, ховаючи блокнот у кишеню.

Тільки-но він сказав це, як Тербовен нетерпляче глянув на свій наручний годинник і відповів:

— Пробачте, будь ласка! Про це я вам колись згодом розповім. Тепер мушу йти.

Він поспішно попрощався, відмовившись від послуг господаря, що зібрався був його проводжати.

Похитуючи головою, керівник інституту дивився йому вслід. Коли двері за гостем зачинилися, він пробурмотів собі під ніс:

— Дивак якийсь! Раптом згадав, що йому ніколи…

Фельзенштейн заходився обома руками виловлювати з своїх кишень сигарету. За старою звичкою він клав їх у кишені врозсип. Нарешті видобув якусь зігнуту і наполовину порожню сигарету, покрутив її, розрівнюючи між пальцями, і пробурмотів:

— А як він змінився!..

14

У сусідньому парку під осіннім вітром шуміли дерева. Час від часу стукотіла віконниця. Давно вже замовкли всі денні звуки, тільки вітер завивав і свистів у нічній тиші. З центра міста вітер доніс два глухих неясних удари — дзвонили в церкві Святої Тройці. З вулиці почулося приглушене гудіння автомашини і одразу ж стихло.

Будинок і парк були залиті блідим світлом місяця. Раз у раз на його блискучий і майже ще зовсім круглий диск набігали темні хмарини, і годі все поринало в темряву. Як відшліфовані діаманти, іскрилися на оксамитовому нічному небі незліченні зорі. Найпрекрасніше сузір'я зимовою неба — Оріон — яскраво й велично сяяло з небосхилу.

На посипаній гравієм доріжці, що вела до будинку, зашаруділи легенькі кроки. Якийсь чоловік у сірому плащі обережно, ховаючись у тіні дерев, пробирався до будинку. З-під глибоко насунутого на лоб капелюха визирали сторожкі очі. Піднятий і застебнутий комір закривав нижню половину обличчя. Повільно, уникаючи будь-якого шуму, чоловік наблизився, пройшов біля сходів парадних дверей і завернув за будинок.

Тут, на задній стіні будинку, поруч з дверима, що вели в підвал, висіла вузенька залізна драбина. Вона сягала аж до плоского даху з залізною балюстрадою. Чоловік, мабуть, добре знав це місце, бо впевнено вхопився за щаблі і почав підніматися по драбині. Вітер забирався йому під плащ, надимав його і заважав лізти вгору. Але він щабель за щаблем просувався вище й вище і нарешті добрався до самого даху. Перш ніж на нього ступити, уважно оглянув площадку, що лежала перед ним у сяйві місяця. Ліворуч, ближче до краю, виднівся комин. Просто перед ним височіла надбудова з дверима. Праворуч, посередині звичайно порожнього плоского даху, стояла якась велика установка, дбайливо вкрита брезентом.

На даху не було нікого; двері надбудови були зачинені.

Чоловік швидко піднявся на останні щаблі й відімкнув ключем замок на ґратчастих дверцях балюстради.

Давно вже, мабуть, не ходили через ці двері, бо вони насилу, з легким скрипом відчинились.

Невідомий зупинився на мить, прислухаючись, але скрізь було тихо. Він безшумно підійшов до оригінальної, закутаної з усіх боків установки, змонтованої на міцному бетонному цоколі. Вся ця конструкція під брезентовим покривалом скидалася на голову велетенської допотопної потвори. Коли темні тіні хмарин набігали на неї, вона, здавалось, рухалася, ніби якась примара.

Чоловік швидко розрізав мотузки, якими був закріплений чохол, і розкрив прилад.

Тепер цей прилад скидався на великий прожектор, рухомо закріплений між двома сталевими стояками. Передній отвір, закритий не скляною лінзою, як у прожекторів, а чорним дзеркальним диском, був скерований на північну частину неба.

Незнайомець так близько підійшов до приладу, що злився з його тінню. Невдовзі почувся брязкіт металу, ніби куском сталі били об сталь.

Одна за одною спливали хвилини; в нічній тиші тільки й чути було, як постукує інструмент в руках невідомого, що порався коло приладу.

Нарешті товстий чорний диск перед отвором зсунувся з місця. Невідомий відкинув його набік, як кришку. Вона виблискувала, наче шліфований агат. Невідомий обережно оглянув її внутрішню сторону. Потім повернув кришку так, що місячне сяйво впало на неї. Виявилося, що це товста лінза з темночервоного скла — місяць світився крізь неї, наче рубінова куля.

Невже тільки заради цього невідомий ішов на таку рисковану нічну прогулянку?

Не гаючи більше ні секунди, він повернув лінзу на своє місце й почав поспішно пригвинчувати її. Тут у нього з рук випав гайковий ключ і з брязкотом ударився об бетонну площадку. Невідомий злякано здригнувся і, безшумно ковзнувши в тінь, став чекати. Проте в будинку, як і досі, було тихо. Тільки дерева в парку шуміли, порушуючи нічну тишу.

Тоді чоловік швидко пішов по даху назад до пожежної драбини. Дверцята все ще були відчинені. Коли він обернувся, щоб злізти по драбині, його погляд упав на надбудову. Її двері, ще недавно замкнені, тепер були навстіж відчинені і зяяли чорним проваллям. Невідомий на мить заціпенів, потім хутко спустився по драбині вниз, навіть не замкнувши дверцят.

Шурхіт поквапливих кроків і тріск сухих сучків під ногами заглушив шум вітру. Незабаром під'їхала автомашина, що, певно, чекала невідомого біля стіни парку.

15

Блискучі скляні двері з великими золотими літерами не знали спокою. Не встигали вони причинитися, як зовні їх знову штовхали.

Доктор Тербовен обвів нерішучим поглядом цілий ряд віконець і попрямував до найближчого. Замість відповіді на запитання, службовець приязно посміхнувся й відіслав його до віконця № 6.

Проходячи через довжелезну залу, Петер мимоволі уповільнив ходу, бо якраз перед віконцем № 6 жваво розмовляла якась дама. Наблизившись, він зміг розгледіти її зовнішність, що мимоволі впадала в око. Руде, з металевим відблиском волосся м'якими хвилями спадало на плечі. Ця аж надто елегантна зачіска не зовсім пасувала до спортивного пальта і черевиків на низьких підборах.

Петер почув, як службовець бюро подорожей сказав дамі:

— Само собою зрозуміло! Буде зроблено!

Дама подякувала густим, звучним голосом і обернулася, щоб іти. Петер на мить зустрвся з поглядом її блискучих, сірозелених, як у кішки, очей.

Він, мов зачарований, дивився, як вона пружними кроками виходила з приміщення. «Яка ж красуня, — подумав він, — звідки вона взялася тут?»

Коли дама зникла за скляними дверима, Тербовен обернувся до віконечка і побачив, що за ним спостерігали. Службовець співчутливо й дещо іронічно посміхався до нього. Петер і собі посміхнувся:

— Небезпечно гарна! Чужоземка?

— На жаль, не можу вам сказати, — відповів службовець, з виглядом людини, яка добре розуміє все, що тільки-но відбулося.

Тимчасом Петер Тербовен витяг з кишені квиток до Веракрус, який він знайшов після сутички на набережній.

— Скажіть, будь ласка, цей квиток був куплений у вас?

З цими словами він подав службовцю свою знахідку. Молодий чоловік перевірив квиток і відповів ствердно.

— Я знайшов його на вулиці, — вів далі Петер, — чи не могли б ви глянути, кому він належить?

— Одну хвилиночку!

Молодий чоловік послужливо розшукав якийсь список.

— Ми реєструємо прізвище кожного, хто купує квиток на пароплав чи на літак. Вам відомо, що ви маєте право претендувати на винагороду за знахідку?

— Знаю, знаю! — коротко відповів Петер і почастував молодого чоловіка сигаретою, яку той, подякувавши, одклав набік.

Досвідчені очі і пальці службовця забігали по шпальтах списків.

— Ось! Номер 506, Веракрус! — раптом вигукнув він. — Квиток належить пану Майєру з Мюнхена! Фріц Майєр, — доповнив він інформацію.

Тербовен запитливо глянув на нього.

— Точної адреси дати, на жаль, не можу, бо ми її від наших клієнтів не вимагаємо, — сказав службовець співчутливо.

— Шкода! А з такими відомостями багато не зробиш.

— Дайте нам вашу адресу, — порадив службовець, — щоб ми могли послати до вас пана Майєра.

Петер подякував, але заперечливо махнув рукою.

— Нате вам квиток! Так буде простіше!

— Будь ласка, як хочете! — погодився молодий чоловік.

Застібаючи пальто, Петер сказав:

— Передайте панові Майєру: людина, що знайшла квитка, бажає йому щасливої дороги!

— Я передам.

Виходячи, Петер вирішив піти ще до комісара Альтмана.

«Може, він довідається, хто криється за прізвищем Майєр», думав він.

16

Знявши в передпокої пальто, Гофстраат пройшов за пані Тербовен до кімнати.

— Ви, мабуть, були здивовані моїм запрошенням, — розпочали господиня розмову й запропонувала адвокатові сісти.

Той зручно влаштувався в кріслі і сказав:

— У вас, очевидно, були на те причини, коли ви хотіли, щоб я нічого не говорив Петеру про ваше запрошення.

— Так, я б не хотіла, щоб ця не зовсім приємна для мене справа відволікала сина від роботи.

Гофстраат спокійно дивився на пані Тербовен, чекаючи дальших пояснень. Від нього не могла сховатися стурбованість на її обличчі. Вагаючись, вона шукала підходящих слів, щоб викласти йому своє прохання.

Адвокат полегшив їй цю справу:

— Ви знаєте, що я завжди до ваших послуг. Якщо я зможу допомогти, то охоче це зроблю.

— Знаю, — відповіла вона, і легенька усмішка ковзнула по її обличчю. — І я дуже вдячна вам за це.

Раптом пані Тербовен підвелася, вийняла з шухляди комода плоский, обтягнутий брунатним сап'яном футляр і, розкривши його, подала адвокатові.

Здивований адвокат побачив чудове намисто з великих, тьмяно виблискуючих перлин. Дорогоцінна оздоба переливалася дивовижним сяйвом. Вартість намиста була дуже висока це одразу ж стало ясно Гофстраатові.

— Коштовна річ, — сказав він у захопленні й запитливо поглянув на дружину свого приятеля, що знову зайняла своє місце напроти нього.

— Це — шлюбний подарунок мого чоловіка, — тихо вимовила вона, — ще його мати носила це намисто.

Адвокат обережно взяв оздобу з синьої оксамитової подушечки і потримав її в руці.

— Перлини рідкісної краси й величини, — дав він свою оцінку і раптом опустив руку з намистом. — Невже ви хочете?..

Пані Тербовен кивнула головою.

— Так, я хочу його продати!

Гість майже з обуренням поклав низку назад у футляр. Якийсь час він замислено вертів у руках відкриту шкіряну скриньку, милуючись мінливим блиском перлин. Нарешті спитав, не зводячи очей з дорогоцінного намиста:

— Невже це необхідно?

— На жаль, так, — відповіла жінка.

— А Петер? — поцікавився Гофстраат.

— Він не повинен знати про це. В усякому разі, поки що — ні. Його роботи забрали багато часу і грошей. Тепер, коли він досягнув мети, не можна допустити, щоб міркування фінансового порядку змусили його поквапливо і невигідно продати свій винахід.

Адвокат замислено дивився на пані Тербовен. Незважаючи на горе, що спіткало її з втратою чоловіка, вона й на секунду не переставала дбати про добробут сина.

— До того ж Петер має намір в найближчі місяці виїхати на Юкатан, щоб особисто зайнятися розшуками.

Гофстраат кивнув головою.

— Так, він про це казав.

— Ця подорож триватиме, можливо, кілька місяців і коштуватиме багато грошей, — сказала, ніби завершуючи розмову, пані Тербовен.

Її гість знову задивився на перли, що лежали перед ним на столі у відкритому шкіряному футлярі. Ніби ще вагаючись, він спитав:

— Чи не натякав ваш чоловік в одному з своїх листів з Мексіки на коштовні знахідки?

— Так. Він справді про це писав, — жваво відповіла пані Тербовен. — Але я ніколи нічого з цих знахідок не бачила! Згодом я питала пана Нево про знахідки, та, на жаль, він теж нічого про це не знає. На його думку, мій чоловік мав на увазі цінність розкопок в цілому.

— Взагалі це можливо, — відказав Гофстраат. — А у вас часом не зберігся той лист, у якому ваш чоловік робив ці натяки?

— Звичайно! Хочете його побачити?

Не чекаючи відповіді, пані Тербовен підвелась і відкрила великий бювар.

— Це повинно бути в п'ятому або шостому листі з тих, які він надіслав з міста руїн. — Вона витягла з пачки два листи.

Адвокат відкинувся на спинку крісла і, очікуючи, мовчки дивився, як господиня розгорнула одного листа і швидко пробігала його очима.

— Це він і є, — сказала вона, подаючи лист гостеві. — Бачте, ось тут унизу він пише…

Вона показала місце на аркушику паперу, і Гофстраат почав читати:

— «… перевершують моїнайсміливіші сподівання. Фотоматеріалів у мене вже мало. Проявляти тут майже неможливо — дуже жарко. Тому Нево надсилає плівки до Нью-Йорка, там їх проявляють і закріплюють. Серед знімків є фото дуже цінних знахідок. Вони привернуть до себе увагу фахівців. Завтра ми починаємо розкопки великої східної брами. Ми…»

Адвокат поклав листа.

— Гм… Це можна тлумачити по-різному. Тут неясно, що він, власне, розуміє під «цінними знахідками». Вам відомо, де зараз знімки, про які йде мова в цьому листі?

— Знімки всі тут у нас. Повернувшись сюди, пан Нево передав їх нам. Вірніше, — поправилася папі Тербовен, — тепер вони на експертизі в Парижі.

— Шкода, — протягнув Гофстраат, — може б…

Пані Тербовен перебила його.

— Ми з Петером переглянули знімки; це фотографії решток будівель, стін, тесаного каміння, кілька знімків їхнього табору з наметів. І більш нічого!

— Скільки там плівки?

— Разом дванадцять котушок, по тридцять шість знімків на кожній, — не роздумуючи відповіла пані Тербовен.

— А плівки пронумеровані вашим чоловіком?

— Ні.

Адвокат віддав листа і одразу ж змінив тему.

— То ви хочете, щоб я продав намисто?

— Так, я хотіла просити вас про це! Мені самій нелегко йти з цим намистом до ювеліра, а вам, безперечно, було б зручніше зробити це, — сказала пані, затинаючись і ніби перепрошуючи.

Гофстраат кивнув головою на знак згоди.

— Завтра ж я зможу повідомити вас, скільки коштує намисто. Я знаю одного дуже доброго фахівця. Можливо, що він і купить ці перли.

Адвокат глянув на годинник і підвівся.

— Пробачте, будь ласка, але мені тепер треба йти, бо сьогодні ввечері у мене гості. Серед них і Петер…

Пані Тербовен теж встала і, перебиваючи його, сказала:

— Мій син говорив про це. Але він просив мене подзвонити до вас і вибачитися перед вами. У нього якась невідкладна справа.

— Дуже, дуже шкода, — сказав на це Гофстраат і вийшов.

В передпокої пані Тербовен передала йому футляр з перловим намистом. Адвокат, не кажучи ні слова, засунув його у внутрішню кишеню пальта. Прощаючись, він додав:

— Як старий друг вашого чоловіка, я охоче вам допоможу. Можете цілком покластися на мене!

17

В передпокої пролунав дзвоник.

— Але ж сьогодні Роньяр примусив чекати себе! — сказав Гофстраат і пішов відчиняти двері. Доктор Нево, не підводячись з крісла, вимкнув телевізор і ввімкнув настільну лампу. На свій подив, він почув, крім голосу господаря й очікуваного гостя, ще й низький мелодійний жіночий сміх. Все це приглушено долинало з-за дверей.

«Чому це Гофстраат не попередив, що сьогодні ввечері він чекає ще й даму?» подумав собі Нево й знічев'я закурив сигарету. Коли прочинилися двері, Нево ледве спромігся приховати своє здивування.

В супроводі обох приятелів у кімнату ввійшла напрочуд вродлива жінка.

— Оце так сюрприз! — вигукнув Гофстраат, причиняючи за собою двері, і звернувся до своїх щойно прибулих гостей:

— Знайомити будете ви, любий Роньяре, бо я ніяк не можу отямитись від такої несподіванки.

Доктор Нево, все ще здивований і трохи збентежений, швидко загасив у попільничці свою тільки-но запалену сигарету й підвівся..

Властивим йому жвавим тоном редактор відрекомендував:

— Дозвольте познайомити: пан доктор Нево, мадмуазель Бельмонт, моя нова співробітниця.

Навіть господар забув свою звичайну стриманість і фамільярно поплескав приятеля по плечах.

— Справді, любий Роньяре, це була чудова ідея з вашого боку — привести з собою сьогодні ввечері мадмуазель Бельмонт!

Ніби у відповідь на всі ці радісні привітання Бельмонт з чарівною посмішкою подала руку докторові.

— Я вже багато про вас чула, пане докторе, і дуже рада познайомитися тепер з вами.

Нево не міг одірвати погляду від її обличчя.

— Ну, сподіватимемось, що ви не робили собі ілюзій щодо нашої холостяцької вечірки — це ж нудьга смертельна!

Супутниця Роньяра засміялася і блиснула на Гофстраата своїми сірозеленими очима.

— Я думаю, що справлюся з трьома заскнілими холостяками! Але чому б нам не сісти?

Адвокат вправно присунув їй крісло, з таким розрахунком, щоб гостя сіла якраз напроти нього.

Нево крадькома розглядав її руде волосся, що великими м'якими хвилями спадало на ніжнобілі оголені плечі.

Гофстраат теж замилувався принадною зовнішністю жінки і не помітив, що Роньяр безпорадно тримає в руках свій фотоапарат.

— Любий пане Гофстраат! Звільніть же вашого приятеля від фотоапарата! Бідолашний не знає, куди з ним подітись!

— Що це ви задумали? Хочете увіковічити нашу затишну вечірку на фото? — сказав Нево.

— Ні, — відповів Роньяр, що раптом став на диво небалакучим. — Це — спеціальний апарат, він належить Петеру Тербовену. Хотів його сьогодні повернути.

— Шкода, що це спеціальний прилад, — галантно зауважив господар, — бо ж рідко трапляється така нагода — зробити знімки вродливої жінки.

— Я б тоді я охотою проявив плівку у себе в лабораторії і збільшив би знімки, — додав Нево.

— Та невже, пане Нево! Відколи це ви самі все це робите? — Гофстраат пильно подивився на нього. — Адже ви звичайно всі ваші фотороботи доручали Вільямсу з Брукліна.

Обличчя вченого, на якому тільки що грала люб'язна посмішка, враз ніби закам'яніло. Він пильно подивився на адвоката крізь трохи примружені повіки й іронічно зауважив:

— Цього більше не потребую, пане Гофстраат!

Бельмонт з великою увагою стежила за цим діалогом. Замислено й пильно дивилися її прекрасні очі на Нево, який спокійно запалював нову сигарету.

Нево відчув допитливий погляд жінки. На секунду їхні погляди зустрілися. І тільки коли догораючий сірник почав припікати пальці, Нево отямився.

Гофстраат так і не відповів на глузливе зауваження Нево. Він взяв у редактора фотоапарат, щоб віднести його до передпокою. Раптом задзвонив телефон.

Адвокат пройшов до кабінету; великі подвійні двері він причинив за собою не зовсім щільно. Обмінявшись з своїм співрозмовником кількома реченнями, він поклав трубку і повернувся до гостей.

— Тербовен? — спитав Роньяр.

— Ні, це один з моїх клієнтів. Завтра я веду процес…

Лю Бельмонт звернулась до Гофстраата, що саме сідав напроти неї:

— Ваша професія, мабуть, страшенно цікава! Як би мені хотілося побувати на такому процесі! Адже про такі речі можна прочитати тільки в детективних романах!

— Ну, люба колего, тоді продовжуйте й надалі спокійно читати детективні романи, — в'їдливо зауважив Роньяр. — Бо ж наш адвокат веде тільки шлюборозлучні процеси. Я принаймні волію читати детектив, аніж годинами стирчати на якомусь процесі.

Нево почав жваво заперечувати:

— І як вам тільки може подобатися така халтура! В цих романах завжди перемагає так зване «добро». А що таке взагалі «добро» і «зло»? Я вважаю, що добро і зло — це одне й те саме явище, яке тільки розглядають з різних боків. Що одному йде на користь, те іншому шкодить. Отак воно йдеться на світі!

Гофстраат з осудом глянув на Нево.

— Ви обстоюєте дуже небезпечний погляд; виходить, що немає ні справедливості, ні несправедливості, і кожна підлота — дозволена. Світом не може керувати егоїзм, а тільки колектив, його благо, його закони.

Бельмонт надула губи:

— Оце вже справді нудно, панове!

Але Роньяр, не звертаючи уваги, продовжував почату розмову:

— Я вважаю, що добрий детективний роман може бути справжнім джерелом психологічних спостережень.

— Ну, якщо ви гарний психолог, — звернулася Лю Бельмонт до Роньяра, — то ви повинні б догадатись, чого мені зараз хочеться.

При ньому вона лукаво глянула на Гофстраата. Нево, розсміявшись, зауважив:

— Важко догадатись, чого хочеться гарній жінці!

Роньяр, ніби розсердившись, сказав:

— Ніколи не знаєш, що думає жінка.

— Невже й справді трудно догадатись? — Лю Бельмонт засміялася, глянувши при цьому на адвоката. — Я б хотіла послухати танцювальну музику! Ваша радіола справна, пане Гофстраат?

Адвокат охоче підвівся.

— Ваше бажання буде негайно ж виконане!

Він підійшов до радіоли і, недовго вибираючи, поставив якусь пластинку. При перших же звуках аргентінського танго адвокат з легким поклоном звернувся до гості:

— Дозвольте запросити вас, мадмуазель Бельмонт!

Тоді Нево вигукнув, удаючи обуреного:

— Стійте! Я протестую! Я за те, щоб дама сама вибрала партнера!

— Але ж, пане Нево, ви самі бачите, що мадмуазель Бельмонт уже вибрала! — відбив цю атаку Гофстраат і почав танцювати з прекрасною партнеркою.

Нево і Роньярові залишилися ролі глядачів.

У цей час знову задзвонив телефон.

Роньяр схопився з місця і пішов до сусідньої кімнати. Повернувшись, він сказав Гофстраатові:

— Це дзвонили мені. Дуже жалкую, але мушу вас покинути. Справа невідкладна.

— Шкода, — сказав Гофстраат.

— Не турбуйтеся, мадмуазель Бельмонт я відвезу додому у власній машині, — запропонував послуги доктор Нево. — Адже редактори — раби своєї професії.

Лю Бельмонт глянула на маленький ручний годинник.

— І мені вже час їхати! Я охоче приймаю вашу люб'язну пропозицію, пане Нево.

— Ну от і добре! — радо вигукнув Роньяр. — Значить, і це питання з'ясувалося!

18

На сходи, що вели до верхнього поверху, крізь вікна падав слабкий відсвіт ясної зоряної ночі. На східцях лежали м'які килими. Глибока тиша панувала в будинку. З квартири домоуправителя, що містилася на першому поверсі, теж не було чути ні звуку. На затіненому підйомі сходів важко було що-небудь розгледіти.

В темряві з'явився якийсь чоловік, що беззвучно і обережно підіймався навпомацки по сходах. Дійшовши до верхньої площадки, він зупинився й прислухався. Тиша. Незнайомець зробив кілька кроків, легенько, без будь-якого шуму натиснув на ручку дверей і почав поступово, сантиметр за сантиметром, прочиняти їх.

У приміщенні, до якого він увійшов, було ще темніше, ніж на сходах, бо вікна тут були позавішані. Стиха цокав годинник. М'які килими глушили кожен звук; чоловік пішов швидкими кроками, так, наче він давно знав цю кімнату.

Він знову зупинився, прислухаючись. До його вух долинув якийсь дивний звук: тихе, рівномірне капання. Що б це могло бути? У смужці різкого світла від кишенькового ліхтарика блиснув водопровідний кран над раковиною. Наче рука якогось привиду, промінь обмацав меблі спальні і нарешті спинився на дверях великої, вбудованої в стіну шафи для одягу.

З темряви в смугу світла простяглася рука в коричньовій шкіряній рукавичці і обережно повернула ключ. Двері, немов опираючись, заскрипіли. Ліхтарик одразу ж погас і спалахнув лише через кілька хвилин.

Потім рука занурилась у глиб шафи, де висіли костюми, й відсунула вбік кілька вішалок. Стало видно кусок задньої стінки шафи, а на ній — кілька вимикачів і автоматичних запобіжників. Незнайомець покопирсався в запобіжниках, замкнув шафу і вийшов із спальні, обережно причинивши за собою двері.

В передпокої він підійшов до бічних дверей. Почувся звук тертя металу об метал, потім приглушено клацнув замок — двері повільно й беззвучно відчинилися. Чоловік обережно протиснувся в кімнату. Тут було трохи світліше. Крізь широкі вікна заглядав вузький сріблястий сери місяця. Неясно виступали контури предметів, що були в кімнаті. Просто проти дверей можна було чітко розпізнати обриси якогось великого апарата.

Таємничий відвідувач причинив за собою двері й замкнув їх. Вузенька смужка світла з його ліхтарика шугала по кімнаті, зеленим фосфоричним блиском спалахнув великий телевізійний екран; потім у промінь світла потрапив телефонний апарат. Рука в шкіряній рукавичці вхопилася за трубку й підняла її. Тихо прозвучали позивні. Невідомий набрав номер і вимкнув ліхтарик. Йому хтось відповів. Невідомий заговорив. Він сказав лише кілька слів; голос його прозвучав якось глухо, очевидно, мікрофон був прикритий рукою…

Запанувала тиша; на мить спалахнув ліхтарик. Чоловік пройшов у глиб кімнати. Раптом його нога наштовхнулась на якийсь твердий предмет. Щось загуркотіло. Знову засвітилася лампа. Незнайомий побачив перед собою великий ящик без кришки, заповнений пакувальним матеріалом. Уздовж стіни стояло ще кілька ящиків.

Промінь ліхтарика обмацав зовнішній бік ящика. На світлій деревині великими чорними літерами було витаврувано місце призначення «Нью-Йорк».

— Так я й думав, — пробурмотів тихенько невідомий. Він ще раз скерував свій ліхтарик на апарати і розподільні щити. Ознак демонтажу не було помітно.

Невідомий швидко подався назад до дверей. У світлі ліхтарика на внутрішній стороні дверей справа і зліва виднілися чорні скляні пластинки.

Кілька секунд промінь ліхтарика світив на них.

— Непогана штука, така сигнальна установка з інфрапроменями! Особливо коли сам її змонтував!

Глузливо посміхнувшись, нічний відвідувач зник на сходах, що вели вниз.

19

— Я вам ще не сказав, що сьогодні надвечір чекаю доктора Нево. Він попередив, що зайде. — Петер Тербовен глянув на годинника. — Скоро буде.

— Ну, то я не заважатиму вам, — сказав Гофстраат, встаючи. — Значить, я добре зробив, зайшовши насамперед до вашої матері, адже я припускаю, що Нево прийде саме до неї.

— Ні, залишіться краще тут, — заперечив Петер. — По телефону він мені сказав, що має намір найближчим часом поїхати на кілька тижнів до Америки. А чи має він намір відвідати матір — про це я нічого не знаю.

— Що? Це для мене новина! Учора ввечері він не обмовився про це й словом, — відповів здивований адвокат. — А Нево не казав вам про причини своєї подорожі?

— Ні, але почекаємо, тоді самі побачимо!

Під час розмови обидва приятелі підійшли до широкого вікна. Був осінній вітряний день. На терасі вітер грався зів'ялим листям дерев. Дерен давно вже втратив свій свіжий зелений колір, декоративні кущі вздовж посипаної гравієм доріжки, що вела до садової брами, погойдували голим гіллям.

— А ось і він! — гукнув Петер, показавши в вікно.

Його приятель побіжно глянув на вулицю і сказав, наче в глибокій задумі:

— Які ж це важливі справи змусили його самого сюди приплентатись?

Петер Тербовен замислено знизав плечима й пішов назустріч гостеві. Через кілька хвилин він увійшов до кімнати в супроводі доктора Нево. Вітаючись, Гофстраат запитав прибулого, чи щасливо він учора доїхав додому.

— Мадмуазель Бельмонт я чесно завіз аж до самих її дверей, — відповів фізик. При цьому він, очевидно, не зрозумів, що запитання стосувалося, власне, його, а не Бельмонт.

«Бельмонт? — подумав Петер. — Цього імені я ще не чув. Треба дізнатися про неї в Гофстраата».

Вони сіли у великі крісла. Петер з зацікавленням розпитував доктора Нево про його працю. Та перш ніж колишній асистент його батька встиг відповісти, заговорив Гофстраат:

— Стаття Роньяра про ваші досягнення викликала загальне зацікавлення. Багато газет підхопили цю тему. Думаю, що вам відбою немає від репортерів і взагалі від допитливої публіки…

— І так, і ні, — відповів Нево, задоволено посміхаючись. — Цікавих є багато, це ви правду сказали. Але мене вони, щоправда, не дуже переобтяжують, бо я наказав своїй асистентці не давити ніякої дальшої інформації. Поки що я не маю на меті розкривати більше подробиць, ніж в інформації, даній панові Роньяру.

— А чому? — спитав здивовано Гофстраат.

— Бачите… — відповів, відкашлюючись, Нево. — Тепер саме час перейти до причини мого візиту. За два тижні я виїжджаю до Сполучених Штатів. Там справи затримають мене, очевидно, місяців на шість-сім.

На хвилину Нево замовк, уважно стежачи за обома своїми співрозмовниками. Потім заговорив далі:

— Тільки повернувшись назад, я передам громадськості дальші технічні дані. Маю намір зробити в Сполучених Штатах заявки на різні патенти. Нехай вони, ці патенти, захищають винахід і там, за кордоном.

— Виходить, що ви свої роботи повністю завершили? — з зацікавленням спитав Петер.

— Так, залишилися тільки деякі дрібниці, але їх можна доробити й пізніше.

Гофстраат поцікавився, чи Нево їде сам, чи з асистенткою.

— На жаль, її треба брати з собою! Там на мене чекає стільки роботи, що без помічників діло не піде.

— А чого це «на жаль»? — весело запитав Гофстраат. — Хіба ваша асистентка така бридка?

Нево розреготався.

— Якраз навпаки! Норріс гарненька і навіть дуже! Щоправда, мені вона не до смаку.

— Гм, — хмикнув Гофстраат і примружив одне око, — як лисиці виноград, га?

Нево сердито одмахнувся.

— Та де там, вона з тих жінок, що знають тільки свою роботу, з такими просто нудно.

— Ах, он як! — удавано серйозно зауважив Гофстраат.

— Тоді це — чудова робоча сила, — сухо констатував Петер.

Нево кивнув на знак згоди.

— Вона й справді прекрасний працівник, але дивна річ: скільки б жінки не вчилися, вони часто не розуміють найпростіших і звичайнісіньких речей!

— Що ви? Невже такі погані справи? — під'юджував адвокат. Він, очевидячки, мав намір трохи позлити Нево.

— А може, так воно й краще, — глибокодумно зауважив Петер.

— Може й так, — продовжував Нево. — Мені, в усякому разі, більше до вподоби такі дівчата, що не думають про себе занадто багато.

— Ну, правильно, адже вам подобаються більше зрілі, літні жінки, — сказав Гофстраат.

Тербовен здивовано поглянув на обличчя адвоката. Але воно, як і завжди, було спокійним і замкнутим. Тоді Петер перевів погляд на Нево. На того цей натяк, здавалося, не справив ні найменшого враження, бо він спокійно запитав:

— Ого! А звідки вам це відомо? — і з іронією додав — Знаєте, пане Гофстраат, не слід усіх міряти на свій аршин!

Але й адвокат не поліз за словом у кишеню:

— Звідки відомо? Ви забули, що ми в гостях не у кого іншого, як у пана Тербовена.

Нево спантеличено дивився на Петера.

— Нічого не розумію! Що ви хочете цим сказати?

Тербовен перевів здивований погляд з одного на другого і розгублено вимовив:

— Я теж нічого не розумію…

Розсміявшись, Гофстраат пояснив нарешті загадку.

— Стривайте, стривайте! Адже ви, шановний Тербовен, маєте апарат, що читає думки!

— Та й справді! — Петер жваво звернувся до Нево. — Дозвольте, пане Нево, продемонструвати вам мій енцефалограф!

Обличчя Нево виражало величезне здивування.

— Як? То й ви теж завершили свої роботи?

— Звичайно! Адже це й так тривало досить довго…

Нево нерішуче глянув на годинник.

— Власне кажучи, — вимовив він трохи збентежено, — я хотів тільки дуже коротко….

— На кілька хвилин ви ще можете залишитися… — почав умовляти його Гофстраат.

Петер засміявся і жестом запросив гостей до свого робочого кабінету.

— Прошу, панове!

Пропускаючи поперед себе гостей, Петер звернувся до Нево люб'язним тоном.

— Сьогодні моя черга продемонструвати вам дещо!

Нево вимушено посміхнувся і з зацікавленням озирнувся навколо.

Щодо Гофстраата, то він у цій кімнаті бував і раніше. Йому були знайомі і широка книжкова полиця, що займала цілу стіну, і шафи з скляними дверцятами, і вся інша скромна обстановка. Не чекаючи запрошення, він зразу ж сів у крісло і поклав ногу на ногу. Обличчя його ніби говорило: «Ну, прошу, я готовий».

Петер запросив і Нево сісти; він підсунув до нього крісло й показав на апарат, що стояв на столі в кутку кімнати. Цей прилад зовнішньо нічим не відрізнявся від звичайного магнітофона. Під столом стояло кілька підсилювачів. Установка була, очевидно, готова до роботи, бо тільки Петер натиснув на кнопку, диски з стрічками почали крутитись. У кімнаті запанувала тиша. Доктор Нево з напруженою увагою стежив за рухами Петера.

Перевіривши ще раз прилад, доктор Тербовен повільно обернувся і сказав ніби жартома, хоч очі його дивилися цілком серйозно:

— Те, що ви зараз думаєте, пане Нево, не є більше вашою власністю… Ви…

Нево миттю зірвався з місця, обернувся і почав оглядати крісло, в якому тільки-но сидів. І тут він побачив те, чого, сідаючи, не помітив, а саме: дві металеві пластинки своєрідної форми, симетрично розташовані на старомодній спинці крісла.

Нево навіть не дав Петерові договорити. Він злякано й сердито заторохтів:

— Я не дозволю так жартувати з собою, пане Тербовен. Це ж справжній напад зненацька!

Гофстраат пильно оглянув непомітно вмонтовані в спинку крісла електроди і схвальним тоном промурмотів:

— Нічого не скажеш, дуже добре зроблено!

Цілком спокійно, з посмішкою на обличчі Петер умовляв Нево:

— Але ж прошу, пане Нево! Це ж зовсім безневинна справа! І чого тільки ви так схвилювалися? — Із прихованою іронією продовжував: — Бачте, коли б я хотів вас захопити зненацька, то не попередив би вас заздалегідь. Отже, будь ласка! — Жестом указавши на крісло, він попросив Нево знову сісти в нього на час експерименту.

Проте Нево все ще нервував, його обличчя почервоніло від гніву. Він нерішуче стояв перед кріслом.

— Читання думок можна випробувати лише на власній голові, — заходився вмовляти його і Гофстраат. — Інакше як ви встановите тотожність ваших думок з тим, що зафіксував апарат?

— Та це ж і не боляче, — уже безцеремонно почав кепкувати Петер.

— Ні в якому разі!

Голос Нево прозвучав твердо, рішуче, Він сів у інше крісло біля маленького столика посередині кімнати.

— Сідайте-но ви в те крісло! — з викликом звернувся він до Гофстраата.

Обличчя Нево якось дивно змінилося. З червоного воно стало блідим.

Прищуливши очі, він сердито процідив крізь зуби:

— Я принципіально не хочу бути піддослідним кроликом для інших!

Не встиг він ще договорити, як Гофстраат мовчки встав і спокійненько пересів на місце, якого з таким страхом уникав Нево. Він глянув на годинник і звернувся до винахідника апарата:

— На десять хвилин я до ваших послуг. Прошу, можна починати!

Після відмовлення Нево Петер вимкнув прилад. Тепер він ще раз натиснув на кнопку. І знову обидва великі диски з приймальною плівкою почали крутитися.

В цій ситуації Нево почував себе неприємно посоромленим. Непевним поглядом він стежив за рухами Петера. Чути було тільки тихеньке гудіння апаратів. Усі троє почували себе якось незручно й мовчали.

Відсутній погляд Гофстраата зосередився на столі, що стояв посередині кімнати. Його мозок, очевидно, працював з великим напруженням, трохи насуплені брови свідчили про незвичайну внутрішню зосередженість.

Петер стояв біля енцефалографа й уважно спостерігав за Гофстраатом, тримаючи ліву руку на кнопці вимикача.

Нево нервово совався на своєму кріслі туди й сюди. Щосекунди він поглядав на годинник — експеримент тривав уже шість хвилин.

Погляд Нево затримувався то на Гофстрааті, то на Тербовені. Його права рука лежала на столі, нервово постукуючи пальцями, але він був так схвильований, що й не помічав нього.

На підмізинному пальні у нього виблискував золотий перстень дивовижної форми: змія, що кусає сама себе за хвіст; замість очей у гадюки були два блискучі смарагди.

Тривожне постукування вивело Гофстраата з глибокої задуми; він кинув погляд на руку доктора Нево і, наче заворожений, задивився на оригінальний перстень.

В цей момент Петер вимкнув апарат і, знову обернувшись до установки, констатував:

— Десять хвилин минуло!

Гофстраат підвівся й пішов на своє місце.

— Зараз я перемотаю стрічку. А тоді можна продовжити, — сказав Тербовен.

— Завтра мені треба добитися важливого рішення на процесі, — пояснив Гофстраат і плюхнувся в крісло, — тому я на спробу тільки-но виголосив у думці свою захисну промову.

Потім він звернувся до Нево:

— Ну, пане Нево, тепер ви вже, певно, не будете більше пручатися, коли пан Тербовен впромінюватиме вам мою натхненну промову, яку я виголосив у думці.

Нево не міг більше вдавати ображеного.

— Ну, гаразд, — сказав він дещо вимушено, сідаючи в крісло, якого перед тим з таким страхом уникав.

Спалахнула червона сигнальна лампочка.

Прилад був тепер увімкнений так, що сприйняті думки можна було випромінювати на чий-небудь людський мозок.

— Як це робиться? Чи випромінювання відбувається знову ж через ті самі електроди? — поцікавився Гофстраат.

— Так! Нічого не міняється.

Пояснюючи, винахідник говорив далі:

— Власні думки людини непомітно перекриваються думками зі стрічки. Стан подібний до гіпнозу.

— Справді небезпечна річ! Просто спокушає до зловживань! — зауважив Нево.

— Ні, це не так, — заперечив Петер. — Загіпнотизований не дасть використати себе для злочину. Адже наказ гіпнотизера вчинити вбивство не був би виконаний. Те саме й тут.

— Це мене до певної міри заспокоює. — Нево вимушено засміявся. — Ну от, вмикайте, я готовий сприймати.

Петер почав возитися коло вимикачів, червона лампа погасла, замість неї спалахнула зелена. Знову почулося одноманітне гудіння приладів. Нево відкинувся в кріслі і заплющив очі.

Гофстраат мовчав, внутрішнє зосередження під час досліду дуже» виснажило його. Спершись підборіддям на руки, він замислено дивився на Нево, що непорушно сидів у кріслі.

Повільно спливали хвилини. Виток за витком розмотувалася плівка.

На обличчі Нево не здригнувся жоден мускул; він сидів нерухомо, наче уві сні.

Петер з годинником у руках контролював перебіг часу. Нарешті його рука посунулася до вимикача. Почулося легеньке клацання, гудіння завмерло, плівка перестала крутитися.

Петер підійшов до Нево, який усе ще сидів нерухомо з закритими очима, й легенько провів йому рукою по лобі:

— Експеримент закінчено, пане Нево!

Нево розплющив очі. Погляд його зустрівся з поглядом Тербовена, і він поволі повернувся до дійсності. Здивовано оглядаючись навколо, він побачив адвоката і злякано здригнувся.

Тепер Нево напружував усі сили, щоб не виказати свого хвилювання. Нарешті з великими труднощами, голосом, якого не можна було впізнати, вимовив:

— Це — небезпечна річ!

А через хвилину він долав:

— До речі, прекрасна промова, пане Гофстраат! — Впевненість поступово поверталася до нього. — Ви, здається, маєте справу з дуже делікатними речами, — сказав він, виразно підморгнувши.

— Ну, як воно було? — спитав Петер, зацікавлено дивлячись на нього.

— Та як вам сказати… Власні думки наче вітром здуло, власна воля цілком вимкнена.

Петер кивнув головою і знову спитав:

— Адже ви сприймали думки папа Гофстраата, як свої власні?

— Так, лише тоді, коли ви мене розбудили, я усвідомив, що це було не моє власне мислення. Сприймаючи думки, я ніби сам був адвокатом, що виголошує промову. — І Нево здивовано похитав головою.

— Це, мабуть, дуже своєрідне відчуття, — сказав Гофстраат, — бо ж ви зовсім не юрист, а відчували, ніби виголошуєте захисну промову.

Нево зніяковів, але хитнув головою на знак згоди. Петер зробив кілька кроків у напрямі до дверей.

— Ходімо знову до тієї кімнати, там затишніше.

— До того ж там немає ваших страхітливих крісел, — додав Нево, його настрій поволі поліпшувався.

Коли вони сіли, Нево почав коментувати зауваження адвоката:

— Мені, звичайно, незнайоме все те, про що ви згадували в своїй промові, пане Гофстраат. А проте я все це відчував не як чуже, бо ж власні думки були цілковито вимкнені.

Гофстраат звернувся до Петера, який з інтересом прислухався до слів Нево.

— А чи можна за допомогою найсильнішої концентрації власної сили волі опиратися такому навіюванню?

— Ні, це зовсім неможливо. Передача йде з такою силою, що людська воля в усіх випадках буде паралізована.

— Цілковита протилежність гіпнозу! — зауважив Нево. — Адже при гіпнозі сильна воля може успішно чинити опір.

— У цьому полягають, на мою думку, великі можливості застосування приладу в майбутньому, — сказав Гофстраат.

Нево запитливо глянув на нього, і Гофстраат пояснив:

— Я маю на увазі застосування його в медицині. Адже так можна робити надзвичайно сильне навіювання. Чи не можна буде таким способом лікувати навіть божевільних, що страждають від нав'язливих ідей?

— Та й справді! А я про це й не подумав!

Усе ще перебуваючи під глибоким враженням від пережитого, Нево подивився на господаря:

— Ви зробили велике відкриття, пане Тербовен! Прийміть мою глибоку пошану!

— Сподіватимемось, що мені пощастить більше, ніж батькові з його винаходом!

— А чого б це вам не пощастило? Бажаю вам найкращого успіху! — Сказавши це, Нево нервово поглянув на свій годинник. — Ого, як уже пізно! Я мушу йти!

Він попрощався. Незабаром після того пішов і Гофстраат. Петер провів його на вулицю.

Повернувшись до кімнати, Тербовен нахилився над кріслом, де щойно сидів Нево. Обережно провів рукою вздовж спинки крісла, почулося клацання металу. Частина спинки беззвучно зсунулася набік, під нею виднілися металеві деталі.

В цей час контури чоловічої постаті наблизилися зовні до вікна. На терасі стояв Гофстраат і заглядав крізь шибки до кімнати. Потім беззвучно і непомітно він зник у тьмяних сутінках осіннього надвечір'я.

20

— Дозвольте відрекомендуватись, пане Гофстраат! Мене звуть Кеннеді, Джон Кеннеді.

Адвокат підвівся з крісла у вестибюлі, де він чекав прийому. Перед ним стояв елегантно одягнений молодий чоловік і ввічливо запрошував його до свого кабінету.

Перш ніж зайти, адвокат на якусь мить завагався. На ньому було темне зимове пальто, в руці — капелюх. Молодий чоловік провів відвідувача у свій зі смаком умебльований кабінет. Тільки тут Гофстраат несміливо запитав:

— Я так і не знаю, чого ви, власне, від мене хочете?

Його зразу же дуже ввічливо перервали:

— Мушу просити пробачення, пане Гофстраат, від свого імені і від імені пана статс-секретаря. На превеликий жаль, його в останній момент викликали на термінову нараду.

Гофстраат вертів у руках свого капелюха.

— Я не знайомий з паном статс-секретарем де-Хаасом, отже, я не знаю…

Усміхнувшись, Кеннеді зробив заперечливий жест рукою, а потім допоміг адвокатові зняти пальто. Нарешті вони сіли за маленький столик, що стояв біля великого вікна, з якого можна було бачити всю Віллемсграхт аж до церкви Милих Жінок, до місця, де починається великий залізний висячий міст. Елегантний молодий чоловік продовжив розмову:

— Пап статс-секретар доручив мені поговорити з вами від його імені про одну справу, просити, так би мовити, вашої поради…

Гофстраат уважно подивився на нього. На обличчі Кеннеді блукала люб'язна посмішка. Вона не зовсім в'язалася з холодним критичним поглядом, яким той крізь скельця окулярів допитливо дивився на адвоката. Тепер молодий чоловік замовк і грайливо ворушив тонкими пальцями рук, очевидно, не знаючи, що йому говорити далі.

Адвокат прийшов йому на допомогу:

— Мені це дуже дивно, бо я справді не можу собі уявити, в якій справі ви могли б потребувати моєї поради. Адже моя практика обмежується…

— О пане Гофстраат, — перебив його Кеннеді, — не применшуйте своїх здібностей і можливостей. Нам добре відомо, що у вас не тільки добра голова, але й…

Адвокат жестом зупинив його.

— Але ж, пане Гофстраат, дайте мені спокійно договорити. Пан статс-секретар до того ж особливо цінує в вас людину, на яку можна цілком звіритися.

Гофстраат здивовано підвів очі. Спантеличений цими лестощами, він розмірковував, що йому можуть тепер запропонувати.

— Ми знаємо, що ви чимало зробили для нашої країни, так би мовити, як патріот, розумієте?

Гофстраата це не зворушило. Не змінюючи виразу обличчя, він заперечливо похитав головою.

— Ні, на жаль, не розумію. Ніяк не можу догадатися, чим я заслужив таку похвалу.

Кеннеді збентежено покашлював, йому, видно, заважало те, що його улесливі слова не справили на адвоката відповідного враження.

— Так от, — продовжував він, — нам рекомендували вас як радника в правових справах.

Допитливий погляд сірих очей ковзнув по обличчю Гофстраата.

— Я хочу, щоб ви мене правильно зрозуміли: ви, звичайно, й надалі матимете свою приватну практику. І тільки час від часу ми проситимемо вас дати свій висновок у тій чи іншій справі, само собою зрозуміло, за відповідний гонорар.

Молодий чоловік замовк і чекав, спостерігаючи, як вплинуть його слова на адвоката.

Проте адвокат мовчки дивився в вікно. Вдалині височіли два гостроверхі церковні шпилі, по свинцево-сірому небу пливли густі хмари. Звук корабельної сирени прорізав тишу.

Гофстраат знову обернувся до молодого чоловіка, який все ще уважно дивився на нього.

— Ви чекаєте зараз же остаточної відповіді від мене, пане Кеннеді?

— Та що ви, пане Гофстраат, — заперечив той, — я маю доручення тільки викласти вам цю пропозицію і поки що нічого більше. Само собою зрозуміло, ви не можете негайно сказати мені «так» чи «ні». Та цього й не треба.

Гофстраат замислився, на чолі у нього лягла зморшка. Вся ця пропозиція здавалася йому недосить умотивованою і тому особливо дивувала його.

Кеннеді, певно, відчув його сумнів, бо зараз же пояснив:

— Бачите, пане Гофстраат, ви ж відомий адвокат і, я певен, маєте великий досвід у всіх галузях. Такі люди потрібні урядові, бо ж часто постають проблеми, яких ми не можемо розв'язати без поради і допомоги фахівців. Ось, наприклад, ця огидна афера з брильянтовим демпінгом. Не знаю, чи чули ви вже про неї?

Адвокат заперечив. Справа потроху почала цікавити його, бо йшлося, нарешті, про конкретні речі.

— На нашій брильянтовій біржі цілком несподівано з'явилась непомірно велика кількість катастрофічно дешевих брильянтових напівфабрикатів. Дійшло до того, що «Де Беерс Компані», здається, вже не має змоги тримати ціни на певному рівні. За попередніми підрахунками в разі демпінгу ми зазнаємо неймовірних збитків, бо всі запаси брильянтів на наших великих і малих промислових підприємствах, а також і в торгівлі знеціняться принаймні на п'ятдесят процентів.

Кеннеді зробив паузу, щоб подивитися, як реагуватиме на все це його співрозмовник.

Але адвокат, не роздумуючи довго, сказав:

— Мені не зовсім зрозуміло, звідки взялися ці брильянти. Відколи це брильянти продаються цілими центнерами, як вугільні брикети або картопля?

Кеннеді покашлював, граючи срібним олівцем, якого він вийняв з кишені піджака.

— Я не кажу, що це вже так і є, пане Гофстраат. Але є чимало торговців і компаній, які могли б запропонувати таку кількість брильянтів. Крім тою, у нас вільна торгівля, ми не можемо так просто заборонити продавцеві пропонувати свій крам…

Гофстраат допитливо подивився на молодого чоловіка і, подумавши, сказав:

— Це або «Де Беерс Компані» або ж «Даймонд Байінг Синдикат», бо тільки одна з названих компаній має змогу створити на біржі таку ситуацію. Це навіть мені ясно, хоч я й не дуже розуміюсь на торгівлі брильянтами!

Кеннеді уважно вислухав його і, дивлячись кудись повз адвоката, промовив:

— От бачите, ми ж не схибили, припустивши, що ви — саме та людина, яка нам потрібна! Виявляється, ви розумієтесь на цій справі.

Гофстраат засміявся:

— Облиште-бо, прошу вас! Хто ж у нашій країні не знає, що мало не всю світову торгівлю брильянтами контролюють виключно ці дві компанії!

Кеннеді не піддавався.

— І «Даймонд Байінг Синдикат» тепер, на жаль, не може витримати такої конкуренції. Ми вже вели з ними про це переговори. Ми справді перебуваємо в такому скрутному становищі, що голова йде обертом, пане Гофстраат. Шкода тільки, що від цього може потерпіти вся наша країна, розумієте?

Гофстраат уважно розглядав носки своїх черевиків і розмірковував. Через деякий час він підвів очі і глянув просто в обличчя Кеннеді.

— Не можу собі уявити, чим я можу допомогти вам у цій справі.

Тепер уже Кеннеді виявив зацікавлення до носків своїх черевиків. Не дивлячись на адвоката, він спроквола відповів:

— Ви, можливо, зумієте нам допомогти більше, ніж думаєте.

— Ну, тоді дуже цікаво, як саме, — з іронією сказав Гофстраат.

Кеннеді пояснив:

— Наплив брильянтів негайно припиниться — це нам твердо гарантували, — якщо цим людям буде продано апарат професора Тербовена.

Гофстраат рвучко випростався. Цього він ніяк не чекав. По обличчю видно було, що пропозиція приголомшила його.

«Нарешті, — подумав він, — мені стало ясно, до чого все ведеться».

Кеннеді не спускав з нього очей, тому адвокат знову надав своєму обличчю виразу байдужості.

Заступник статс-секретаря продовжував обережно прощупувати його.

— Ви як колишній друг професора і тепер ще маєте великий вплив на його дружину та сина, ми це знаємо, — підкреслив Кеннеді, — ось тому ви й могли б багато чого зробити в цій справі.

Гофстраат поклав ногу на ногу й допитливо подивився молодому чоловікові в очі.

— Отже, наскільки я зрозумів, ви схвалили б такий продаж?

— Та звичайно ж, пане Гофстраат! Бачте, цей продаж не тільки усунув би загрозу демпінгу, але й збагатив би країну. А ми, уряд, не можемо поставитись до цього байдуже. Адже й ви погоджуєтесь зі мною, правда?

Замість відповіді і відвідувач продовжував допікати чиновника своїми запитаннями:

— Значить, винахід піде за кордон?

Очевидно, все ще чекаючи на відповідь, Кеннеді кивнув. Проте Гофстраат продовжував говорити ніби з самим собою:

— Це якась дивна компанія по торгівлі брильянтами, якщо вона цікавиться апаратом Тербовена! Ви не згодні зі мною? — звернувся він до заступника статс-секретаря де-Хааса.

Той зневажливо махнув рукою.

— Нас це не повинно турбувати, пане Гофстраат. Однаково ми не можемо встановити, хто, власне, ті люди. Та нам до них і байдуже, Головне те, що ми виліземо з цієї халепи!

Кеннеді вийняв срібний портсигар з ароматизованими американськими віргінськими сигаретами і, розкривши його, простягнув адвокатові.

Подякувавши, Гофстраат підмовився.

— Дозвольте мені, будь ласка, запалити свою сигару…

Минуло кілька хвилин; обидва співрозмовники думали кожен про своє. Лише розкуривши сигару і випустивши кілька густих клубів синьою диму, Гофстраат відновив перервану розмову.

— Чи відомо вам взагалі, яку вартість має винахід Тербовена?

Кеннеді знизав плечима.

— Яка б вона велика не була, ці люди, я думаю, сплатять належну ціну.

Адвокат нічого не відповів; стежачи поглядом за щойно випущеним кільцем диму, він сказав:

— До речі, вам мусить бути відомо, що прилад уже не є власністю Тербовена. Він належить одному докторові на прізвище Нево, колишньому асистентові професора.

— Цілком слушно, пане Гофстраат, усе це нам відомо. Я певний того, що пан Нево погодиться на продаж. Була б запропонована відповідна сума! Однак ми знаємо й дещо більше. Продаж винаходу панові Нево відбувся, на жаль, при одному застереженні, а саме: винахід не може бути переданий за кордон. Бачте, це й є вирішальним пунктом у всій справі.

— Гм, і я повинен знайти спосіб, як обійти це юридичне застереження? Правильно я вас зрозумів?

Кеннеді не поспішав з відповіддю.

— Не зовсім так, пане Гофстраат, — сказав він трохи згодом, — обійти застереження, на нашу думку, було б надто рисковано. Довелося б розворушити багато дечого, що вже припало порохом, не кажучи про те, що так ми б завдали багато неприємностей сім'ї Тербовена. Цього ми від вас не вимагаємо, бо знаємо, які дружні стосунки у вас з удовою і сином професора.

— Ви помиляєтесь, пане Кеннеді, вона ще не вдова, — поправив його Гофстраат. — Професор лише пропав безвісти, але чи помер він — ще остаточно не встановлено.

— Так, тут ви маєте рацію. Та невже ви самі ще вірите в повернення цього бідолашного винахідника?

Обличчя Кеннеді виражало безнадійний сумнів.

— Я віритиму доти, доки не буду переконаний в протилежному, а цього ще не сталося, — впевнено і твердо відповів адвокат.

— Ну, звичайно, — поспішав запевнити Кеннеді, — для вас як для адвоката і, крім того, як для друга… Одначе повернемось до вашого попереднього запитання… Отже, про те, щоб якось обійти юридичне застереження через цілу низку причин не можна й думати. Громадськість неминуче прийшла б у цьому випадку до неправильного висновку, ніби нашу країну якось обдурено. Але ж ідеться якраз про зовсім протилежне. Це має бути зроблено на благо нашому народові.

Кеннеді помітив, що при останніх його словах по обличчю адвоката промайнула іронічна посмішка. Але за мить Гофстраат знову чемно слухав молодого чоловіка.

— До того ж ми цілком випадково дізналися, що сім'я Тербовена нині зазнає фінансових труднощів. — Кеннеді запнувся і допитливо глянув на Гофстраата. Але побачивши, що той спокійно попихкує сигарою, він продовжив:

— Тому було б прямо-таки щастям, якби вони в такий спосіб позбулися всяких турбот.

— А Тербовени повинні були б вам ще й подякувати за те, що дістали гроші від ваших загадкових торговців брильянтами, — саркастично зауважив адвокат.

— Я просив би вас, пане Гофстраат… — сказав Кеннеді з докором, — це не мої торговці брильянтами. І я хотів би тут-таки цілком недвозначно підкреслити: якщо ми втручаємося в справу, то робимо це зовсім безкорисливо, прагнучи тільки не допустити нашу національну економіку до збитків. І я вас прошу, пане Гофстраат, давайте не будемо випускати цього з уваги!

— О, ні в якому разі, пане Кеннеді. — В голосі адвоката забринів пафос. — Саме про це я й не забуваю ні на секунду!

Його співрозмовник був досить розумний, щоб відчути в цій репліці глузування, Бажаючи виграти час, знову запалив сигарету. Тимчасом друг професора Тербовена продовжував:

— Хіба немає інших можливостей запобігти цьому демпінгові? Я, правда, не економіст, але гадаю, що можна було б якось більш простіше відвернути замах — інакше я не можу й назвати весь цей маневр — на нашу економіку! Бо хто ж вам гарантує, що вже, скажімо, післязавтра такий демпінг знову не трапиться в цій самій або в зовсім іншій галузі? Що ви тоді робитимете? Не можемо ж ми дозволяти загарбати в такий спосіб наші винаходи і патенти!

Кеннеді роздратовано перебив його:

— Як ви можете говорити про загарбання, коли знаєте, що за все це добре, навіть дуже добре заплатять!

Гофстраат розсміявся:

— Вартість винаходу важко навіть обчислити. Отже, тільки з цієї одної причини не можна говорити про дуже добру оплату. Але давайте повернемось до інших, нормальних можливостей, що їх має національна економіка для захисту проти таких афер.

Кеннеді з незадоволенням, що все зростало, стежив за непередбаченим поворотом у розмові. Але зрештою не можна було перешкодити цій літній людині висловлювати свої думки. З похмурим виглядом він усе частіше випускав із рота світлий дим сигарети, солодкуватий запах якої розходився по кімнаті.

Гофстраат неухильно вів далі:

— Хто нам завадить відвернути цей наплив брильянтів з комерційного шляху, спрямувати його по лінії державної зовнішньої торгівлі, яка відверне демпінг назад, за кордон, хоча б і до США? Адже й там є біржі, адже й там торгують брильянтами.

— Помиляєтесь, — перервав його Кеннеді. — Там брильянтами не торгують, там можна щонайбільше збити ціну на акції брильянтових синдикатів. Однак усе це зовсім неможливе. Ми найкрупніші покупці брильянтових напівфабрикатів, бо у нас вони обробляються, шліфуються. Отже, ваша пропозиція припинити продаж брильянтів на біржі — нездійсненна.

Та Гофстраата це не переконало.

— Значить, уряд сам повинен скуповувати брильянти, а потім зробити те саме, що звичайно в таких випадках роблять синдикати, тобто обмежувати їх надходження на ринок, щоб зберегти стабільні і навіть високі ціни. Міністр фінансів зміг би при цьому ще й викроїти гроші для бюджету, бо розрив між продажною і купівельною цінами пішов би йому на користь.

Скельця окулярів Кеннеді неприязно поблискували на Гофстраата. Він роздратовано спитав:

— А чому ви вважаєте неможливим значно простіший вихід, а саме — продаж апарата?

Адвокат опустив руку з сигарою і подивився заступникові статс-секретаря просто у вічі.

— Бо, як патріот і друг професора, я не можу допустити, щоб цей винахід, який має колосальне значення для нашої країни, був переданий за кордон, потрапив би до невідомих нам рук і, очевидно, не до рук безкорисливих людей науки!

Після цих слів у кімнаті запанувала тиша… Кеннеді глянув на Гофстраата і різко спитав:

— І це ваша незмінна позиція?

Гофстраат ствердно кивнув головою:

— Цілком правильно, це моя незмінна думка. Мене тільки дивує, що ви як представник уряду не схвалюєте, очевидно, такої позиції.

Молодий чоловік раптом підвівся. Від його люб'язності, виявленої на початку розмови, не лишилось і сліду.

— В такому разі нам недоцільно вести дальші переговори, пане Гофстраат. Проте я не можу не сказати вам, що ми дуже добре поінформовані. Кажуть, що є адвокати, які грають подвійну роль!

Гофстраат і собі підвівся. З глузливою посмішкою в куточках уст він злегка вклонився.

— Я цілком задоволений, пане Кеннеді! Передайте, будь ласка, панові статс-секретареві мою щиру подяку за цю повчальну бесіду.

Кеннеді, стиснувши губи, стояв коло письмового столу і дзвоником викликав секретарку. Він не відповів нічого. Тільки-но адвокат надів пальто, як до кімнати ввійшла молода жінка, щоб провести його до виходу.

У дверях адвокат ще раз обернувся і сказав:

— До речі, пане Кеннеді, ви говорили про подвійні ролі. Ви, здається, фахівець у цих справах, правда?

Він не чекав відповіді. Коло дверей вестибюля гарненька секретарка з привітно-байдужим обличчям попрощалася з ним.

Опинившись нарешті на вулиці і перевівши дух, Гофстраат вирішив випити келих вина у «Марше». Це була відома винарня у бічній вулиці, недалеко звідси. Адвокат відчував потребу спокійно продумати все, що він тільки-но почув.

На розі цієї бічної вулиці стояла телефонна кабіна. Гофстраат був уже пройшов повз неї, коли щось спало йому раптом на думку. Він повернувся назад і ввійшов у скляну будочку.

Розмова по телефону тривала досить довго.

Тимчасом до бічної вулиці під'їхав чорний лімузин старої конструкції з чотирма дверцятами й зупинився на відстані кількох метрів від телефонної будки. З машини ніхто не виходив.

Нарешті двері будки клацнули, і Гофстраат швидкими кроками пішов уздовж бічної вулиці, де, на відміну від головної магістралі, не було майже ніякого руху. Незабаром він перейшов на другий бік вулички і наблизився до винарні, над дверима якої світилося скляне синьо-зелене гроно винограду.

За кілька хвилин туди під'їхав чорний лімузин і зупинився біля тротуару напроти ресторану. Два чоловіки вийшли з машини і теж зникли у винарні.

Гофстраат сів у тихому куточку, м'яко освітленому жовтуватим сяйвом красивої стінної лампи. В затишній винарні були приємні сутінки — тюльові гардини затримували денне світло, що пробивалося крізь вікна. Важкі різьблені дубові столи і стільці добре пасували кольором і формою до брунатного дерев'яного плафона і стін, оздоблених подекуди справжніми французькими гобеленами.

Адвокат зовсім не помітив обох відвідувачів, що прийшли слідом за ним, бо вони сіли за стіл біля самісінького входу. Думки Гофстраата все ще були зайняті пропозиціями Кеннеді.

Обслужили адвоката швидко й безшумно; кельнер вправно налив йому білого бордо з кришталевої карафки; вино в келиху виблискувало золотистим сяйвом.

Гофстраат, глибоко замислившись, запалив сигару. Він був задоволений собою, а результат бесіди, мабуть, не дуже його турбував. Тільки завуальована погроза Кеннеді, натяк на подвійну роль заслуговували, як йому здавалося, на увагу. Цей молодий чоловік, що виявився новим противником, очевидно, знав більше, ніж треба.

Сильне напруження розумових сил поступилося місцем перед спокійною розрядкою. За келихом охолодженого бордо і з доброю сигарою життя завжди здається привітнішим.

Продумавши все грунтовно, адвокат Гофстраат вирішив нічого не казати Петеру Тербовену. Він не вірив, що Кеннеді і надалі намагатиметься здійснити свої наміри. Зрештою він уже дістав недвозначну відмову.

А час ішов. Кельнер уже давно спустив щільні коричньові штори на вікнах, а ті двоє з чорного лімузина все ще сиділи за маленьким столиком біля дверей.

Нарешті Гофстраат покликав кельнера і розплатився. Поки кельнер допоміг йому одягти пальто, ті двоє раптом швидко залишили ресторан.

Тільки тепер, проходячи поміж столами до виходу, Гофстраат помітив, що у винарні за цей час зібралося чимало відвідувачів.

Перед самим виходом обер-кельнер, що стояв біля дверей, низько вклонився Гофстраатові, побажавши йому на добраніч. Гофстраат подякував і вийшов на вулицю, де вже зовсім завечоріло. Над входом сяяло синьо-зелене гроно. Вечір був сирий, мрячило. Поволі нависав туман, крізь який ледве пробивалося світло. В цю пору року часто бувають тумани, бо вологе і все ще тепле морське повітря стикається з уже по-зимовому холодними повітряними масами континенту.

Лімузин трохи від'їхав назад, він уже не стояв проти входу в ресторан. З невиключеним мотором машина зупинилася трохи збоку, в напрямі до головної магістралі, в найтемнішому місці вулиці.

Гофстраат підняв комір пальта і пішов тим самим шляхом, яким прийшов сюди. Коли він порівнявся з лімузином, звідти вискочили два чоловіки, вдарили Гофстраата ззаду по голові і похапцем втягли в машину. Заревів мотор, автомашина помчала. Не минуло й кількох секунд, як на цьому місці вже з'явилися нові перехожі, які й не підозрівали про те, що тут тільки що був такий підступний напад.

Трохи згодом велика автомашина з недозволеною швидкістю перетяла Хендріксплац і завернула на Докстраде, що везе до гаван. Але тут-таки в густому тумані вона врізалася в вантажну машину, що без сигнальних вогнів стояла на розі вулиці На гучний тріск миттю збіглися перехожі й обступили потерпілі машини.

Лімузин повністю вгруз у вантажну машину; його передок був розбитий дощенту.

З легкової машини поквапливо вилізла людина і почала оглядати пошкодження. В цей момент до місця аварії наблизилися два яскравих прожектори. Хтось гукнув:

— Поліція! Патрульна машина!

Тут з легкової машини вискочили ще два чоловіки і непомітно зникли в натовпі, що обступив машини.

Прожектор поліцейського автомобіля освітив місце аварії. Машина мала жахливий вигляд. Усі вікна були розбиті, передні колеса застрягли під кузовом вантажної машини. Тхнуло бензином, певно, був пошкоджений бензобак або порваний бензопровід.

Поліція відтіснила натовп і спитала про водія. Ніхто не відгукнувся.

Нарешті чийсь жіночий голос вигукнув:

— З машини вилізли три чоловіки, я бачила дуже добре.

Але тих уже не було й сліду.

В цей час один з поліцейських помітив у лімузині людину, що непритомна лежала на дні кузова перед заднім сидінням. Він присвітив ліхтариком і побачив чоловіка в темному пальті.

Трохи пізніше непритомного забрала карета швидкої допомоги.

Наступного дня в відомій щоденній газеті «Ньюве Курант» з'явилася така замітка:

«Таємнича автомобільна катастрофа

Учора ввечері легковий автомобіль наїхав на вантажну машину, що без сигнальних вогнів стояла поблизу Хендріксплаца. Поліція, що негайно прибула на місце аварії, знайшла в легковій машині непритомного чоловіка, якого відвезли до лікарні св. Анни. За свідченням очевидців, зараз же після аварії з легкової машини вийшли три чоловіки, які досі не з'явилися до поліції. Як показало слідство, легкова машина належить фірмі автопрокату. За шість годин до катастрофи машину на два дні найняв якийсь чоловік. Як виявилось пізніше, цей чоловік пред'явив підроблені документи. Поліція просить інших свідків катастрофи надсилати відомості, які допомогли б з'ясувати цю справу, до управління поліції, відділ III, кімната 112».

Увечері того самого дня пан Роньяр відвідав адвоката Гофстраата в його квартирі на околиці міста. Цього разу редактор був, здавалося, ще допитливіший, ніж звичайно, і навмисно зовсім не помічав кепського настрою господаря.

Роньяра дуже зацікавила стаття у вечірньому випуску газети «Хет Фольк». Він тримав у руках примірник цієї газети, що тільки-но вийшов з ротаційної машини і ще пахнув друкарською фарбою.

— Ви вже читали, що тут написано про вчорашню автомобільну катастрофу? — спитав він Гофстраата.

Не слухаючи його, адвокат неуважно перекладав якісь документи з одного боку письмового стола на другий, ніби даючи гостеві зрозуміти, що той своїм візитом потурбував його за роботою. Він кинув погляд на редактора і відповів заперечливо Роньяр зручно вмостився в крісло, не звертаючи уваги на те, що господар усе ще стояв.

Журналіст чекав сенсації.

— Я зараз прочитаю, — заявив він упевненим тоном, вдаючи, ніби Гофстраат попросив його про це. — Ну, де ж воно тут? — Роньяр похапцем перекидав сторінки великої газети, немилосердно бгаючи її. — Ага, ось!

Гофстраат кинув незадоволений погляд на свого галасливого гостя, але той уже почав читати:

— «Людина, яку нібито було поранено при вчорашній автомобільній катастрофі і привезено до лікарні св… Анни, через кілька годин, досі не відомо як, зникла звідти. Одна жінка, що випадково була свідком того, як непритомного привезли до лікарні, заявила, ніби в особі пораненого впізнала відомого адвоката нашого міста. За свідченням палатного лікаря доктора Нора, пацієнт, що зник, потерпів не під час автомобільної катастрофи. Як гадають, невідомого ще до аварії вдарили якимсь предметом по голові так, що він знепритомнів. Чи не час нашій поліції діяти активніше, ніж досі? Ця нова пригода досить неприємно нагадує жахливу атмосферу Чікаго».

Роньяр знову згорнув газету й очікувально дивився на адвоката. Але той удав, ніби ніяк не може знайти якусь конче потрібну річ; він порпався в шухляді свого письмового столу з таким виглядом, наче все це його зовсім не цікавило. А оскільки редактор і далі мовчав, то він якось непевно підвів очі й не дуже люб'язно запитав:

— Ну, то й що ж?

Роньяр цього не чекав і, спантеличений, пробурмотів:

— Чи не знаєте ви ще чогось про цю людину, яка є нібито відомим адвокатом? Адже це повинен бути один з ваших колег?

Гофстраат похитав головою:

— Не мию ніякого уявлення! У нас тут стільки відомих адвокатів…

Розчаровано махнувши рукою, Роньяр засунув газету до кишені пальта.

— А я думав, що саме тут про щось дізнаюсь, але виходить — марна справа…

Тут досі похмуре обличчя Гофстраата просвітліло, і на ньому з'явилася посмішка. Він схопив коробку з сигарами, що стояла перед ним на письмовому столі, і простягнув її Роньярові.

— Ось запаліть сигару, щоб скоріше забути про ваше розчарування.

21

Вітер струшував з дерев останнє листя. Голі віти, немов омертвілі, стирчали в холодній вечірній імлі. На мостовій і на тротуарах у пилюці жовтими, червоними і рудими плямами лежало різнобарвне листя. Час від часу поривчастий вітер великою незримою мітлою зривав його з землі, і тоді воно шелестіло, крутилося в повітрі й збивалося докупи, поки новий порив вітру знову не розганяв його.

Петер підійшов до вуличного ліхтаря і глянув на годинник. Було 19 годин. Він круто повернув через мостову на другий бік вулиці і зразу ж поспішив убік — в густу тінь паркана.

В саду за парканом почулися голоси. Розмовляли чоловік і жінка. Потім недалеко від вуличного ліхтаря заскрипіли залізні ворота. Співрозмовники вийшли на тротуар і попрямували до невеличкого спортивного автомобіля, що стояв під ліхтарем.

Коли вони, постоявши біля машини, розпрощалися, дама обернулась, і яскраве світло ліхтаря впало на її обличчя. Петер впізнав її. В ту ж мить у його голові промайнула коротка сцена біля квиткової каси. Це була та сама дама з яскраворудим волоссям і блискучими зеленими очима.

Вона сіла за руль. Кілька жартівливих слів на прощання.

— До побачення, мадмуазель Бельмонт! — почув Петер.

Чоловік захлопнув дверцята автомобіля.

Коли машина, набираючи швидкість, проїжджала повз Тербовена, він ледве встиг прочитати її номер.

«Отже, це Бельмонт», подумав він.

Лунко клацнувши замком, ворота зачинилися. Чути було, як бряжчала низка ключів. На посипаній гравієм доріжці віддалялися квапливі кроки; потім грюкнули двері будинку.

Петер вийшов на світло ліхтаря й записав номер машини, поставивши біля нього жирним шрифтом знак запитання.

Потім швидкими кроками підійшов до воріт садиби й уважно подивився у напрямі будинку. Нічого підозрілого не помітив. На вулиці теж не видно було жодної живої душі. Тільки шелестіння листя порушувало тишу.

Сильним ривком Тербовен зіпнувся на ворота, перемахнув через них і обережно спустився на землю. Якусь мить він, подавшись уперед, напружено прислухався, потім, тихо крадучись, попрямував до будинку. Біля декоративної сосни він зупинився й поглянув угору на вікно.

На першому поверсі світилося двоє вікон. На розквітчані гардини час від часу падала тінь людини. Повільно спливав час.

Нарешті світло погасло; на короткий час воно блиснуло у вікнах клітки сходів і знову зникло. Потім в темний палісадник упали широкі смуги світла з вікон другого поверху.

Коли Тербовен вийшов з-під сосни, в цих вікнах уже спустили завіси.

Він перескочив через кілька східців і опинився біля дверей. Потім було чути, як відчиняються двері, і за якусь мить Петер крізь темний отвір безшумно проник у будинок.

Блискуча дверна ручка повільно повернулася вниз і зупинилась. Двері безшумно прочинились. Якусь мить зяяла лише темна щілина з долоню завширшки, потім двері швидко розчинилися навстіж.

У темному отворі стояв Петер Тербовен.

— Добрий вечір, пане Нево!

Доктор рвучко обернувся на голос; безмежне здивування було на його обличчі. Широко розплющеними очима він дивився на непрошеного гостя, ніби то був якийсь привид; з несподіванки йому відібрало мову.

Поверх елегантного костюма на Нево був білий робочий халат, який він не встиг застебнути. На підлозі купами лежали тонкі дерев'яні стружки і гофрований картон. В кутку кімнати стояв великий порожній ящик. Нево заплющив і знову розплющив очі, але Петер усе ще стояв біля входу; тепер він, не повертаючись, однією рукою причиняв за собою двері, його іронічна посмішка і підкреслено спокійні рухи не віщували нічого доброго.

— Як ви потрапили сюди? — спромігся нарешті сказати Нево.

— Ви ж самі бачите: через оці двері! — глузливо, проте спокійно відповів Петер.

— Що вам треба від мене? Це нахабство — вдиратися в чужий дім!

Непрошений гість мовчав. Нево, ніби в лихоманці, нервово застібав ґудзики халата і, щось розмірковуючи, скоса поглядав на телефон, що стояв на столику біля дверей.

Тербовен помітив ці погляди.

— Спізнилися, пане Нево! Я знав про цей апарат і подбав про те, щоб він не заважав нам.

— Це нечуване зухвальство! — Обличчя застуканого зненацька доктора пополотніло. Майже заїкаючись, він видушив з себе: — Що це значить? Негайно залиште мій дім! Я не потерплю такого зухвальства! Не хочу мати нічого спільного з зломщиками!

— А мені це байдуже!

Тербовен крок за кроком просувався вперед по кімнаті, тримаючи праву руку в кишені плаща.

Нево повільно відступав назад. Як видно, він хотів загородитися столом від цього страшного відвідувача.

— Пане доктор Нево, я звинувачую вас в убивстві мого батька! Ви…

— Ви повинні спершу довести це! — пронизливим голосом перебив Нево. — Ви, мабуть, божевільний! — Його обличчя перекривилося.

— Ви самі дасте потрібні докази, пане Нево! — твердо й упевнено сказав Тербовен.

Нево зайшовся гучним фальшивим реготом:

— Та це ж просто сміх! Чи ви не п'яний часом?

Його глузливі слова шипіли, а очі, сховані під виблискуючими в електричному світлі окулярами, горіли ненавистю до сина свого колишнього начальника.

Петер стояв біля самого столу посеред кімнати.

— Скоро ви засмієтесь на кутні, пане Нево! Яким би вправним артистом ви не були, вам уже ніщо не допоможе. Вас уже зрадили ваші власні думки. Щоб ви знали: у мене двоє крісел з апаратом, що реєструє чужі думки, і в одному і них ви вже сиділи під експериментом.

Колишній асистент здригнувся. Присуваючи до себе крісло, він на якусь мить не міг приховати тремтіння рук. Потім сів, міцно схопившись за бильця, і впився в Тербовена ненавидячим поглядом.

— Ви негідник! Що за брудний наклеп ви зводите на мене?

Але у відповідь на лайку Петер тільки сміявся.

— Наклеп? А погляньте-но на перстень, що у вас на руці, і пригадайте, де ви його взяли!

Нево, як несамовитий, підскочив у кріслі й закричав пронизливим уриваним голосом:

— Геть! Негайно забирайтеся звідси!

Його обличчя скривилося, на лобі набухли жили.

Від цього вибуху Тербовен інстинктивно відступив на крок назад. Високо підвівши голову, він зміряв колишнього асистента свого батька холодним, рішучим поглядом:

— Я бачу, що так ми нічого не досягнемо!

— В цьому ви маєте рацію! — відповів Нево з гнівним виразом обличчя.

Раптом ним оволодів незвичайний, але загрозливий спокій. Звичним рухом Нево поправив окуляри і, трохи примруживши очі, пильно подивився на Печера. Непомітно для Тербовена він просунув праву руку в кишеню свого білого халата.

— Або ви негайно залишите мій дім, або я скористаюсь своїм правом самооборони.

Говорячи це, він повільно вийняв руку з кишені. В світлі електричної лампи блиснув чорний ствол пістолета.

Але це вплинуло на Тербовена зовсім не так, як розраховував Нево. Одразу відчувши небезпеку, Петер одним стрибком кинувся вперед і, перш ніж противник підняв зброю, схопив його за руку. Нево скрикнув від болю й випустив пістолет. Недарма ж Петер Тербовен вивчав прийоми джіу-джітсу, а вправності йому ще ніколи не бракувало. Тепер у цьому впевнився і сам Нево.

Приголомшений, він побачив свою зброю в руці Тербовена, який в ту ж мить випростався перед ним.

Ситуація змінилася. Петер зрозумів, що його супротивник не зупиниться перед вбивством, і ним оволоділо почуття безпощадної рішучості. Він мусить викрити вбивцю батька, навіть якщо для цього доведеться вдатися до насильства. Чорне дуло пістолета дивилося на Нево, який, здавалося, був більше приголомшений, ніж наляканий.

— Нево, облиште свою гру! Я вчасно захопив вас — вам не вдалося втекти з апаратурою до Америки.

Той злякано відступив назад. Але одразу ж оволодів собою й сказав глузливо:

— Не робіть з себе посміховища, Тербовен! Заберіть геть оту небезпечну залізяку! — Він зовсім спокійно сів знову в крісло й упевнено продовжував: — А що я роблю з своїми приладами, вас це анітрохи не обходить! — Потім кивнув на пістолет і загрозливо додав — А про це ви ще пожалкуєте!

— Попереджаю вас, Нево, — холодно й непохитно відповів йому Петер, — я не зупинюсь ні перед чим; якщо ви знову щось затієте, я негайно стрілятиму!

— Хотів би я все ж таки знати: що ви хочете від мене? — зухвало посміхнувся Нево. © http://kompas.co.ua

— Саме про це я й хочу вам сказати, — спокійно, але рішуче відповів Петер, опускаючи вниз пістолет. — З допомогою цього апарата, що, як я бачу, ще не демонтований, зараз ви продемонструєте мені останні події в руїнах старовинного міста. Ви самі покажете мені, що сталося з моїм батьком.

— Комедія та й годі! — в'їдливо прошипів Нево. — Що ви собі вигадали? Вам добре відомо, що цей прилад не може відтворити подій, які сталися недавно.

— Та що ви кажете? — глузував Петер. — З нових часів ваш прилад, певно, показує лише кораблі?

Вражений такою обізнаністю Тербовена, колишній асистент відсахнувся і, примруживши очі, зміряв його допитливим поглядом.

— Я допоможу вам пригадати, пане доктор Нево, — продовжував непрошений гість тим же глузливим тоном. — У вас є додатковий пристрій до апарата, і з його допомогою ви маєте змогу продемонструвати події ближчих до нас часів. Інфрачервоні промені, що відбиваються від великих темних зірок, ви приймаєте через інфрачервоний фільтр. Це і є ті промені, що в свій час відбилися від землі і несуть у собі картину всіх земних подій минулого. Отже, ви можете показати і те, що сталося з моїм батьком в руїнах старовинного міста шістнадцять місяців тому.

Припертий до стіни Нево обхопив руками бильця крісла так міцно, що в нього на пальцях побіліли суглоби; і коли Пітер замовк, він, мов ужалений, скочив з крісла й засичав гадюкою:

— Ваші відомості, вельмишановний пане, нічого вам не допоможуть! Прилад не працює через брак однієї важливої катодної лампи.

Петер інстинктивно відступив на кілька кроків назад, не зводячи очей з противника. Нево вже почував себе переможцем: він визивно дивився на сина професора.

Але не так-то легко було позбутися людини, яка рішилася на все.

— Годі морочити мені голову різними вигадками! — грубо крикнув Петер на Нево і знову підняв револьвер. — Вибирайте одно з двох: або ви вмикаєте апарат, або… я застрелю вас на місці!

В кімнаті запанувала загрозлива тиша.

Нево зблід і повільно подався назад. В очах Тербовена світилася рішучість людини, готової на все. Як засуджений на смерть, Нево прихилився до стіни.

Але й тепер він ще сподівався викрутитися.

— Так на що ж я повинен настроїти установку? — спитав він, удаючи з себе простачка.

— Ви самі добре знаєте, яку зірку я маю на увазі. Наведіть приймальну установку на Оріон! Ось! — швидким рухом лівої руки він кинув картку. — Тут точні його координати!

Нево машинально схопив папірець і розгублено дивився на нього. Так минуло кілька секунд. Петер чекав.

На лобі у Нево, там, де починалося волосся, заблищали дрібні краплинки поту. Він важко зітхнув.

Нарешті він повернувся до пульта управління і ввімкнув апарат. Кожен його рух виявляв обурення й протест.

Тербовен не сходив зі свого місця. Мовчазний і грізний, стояв він за спиною противника, підозріло спостерігаючи його дії.

Екран замиготів. Поступово з туманних і світлих плям утворилася невиразна картина. Нево взявся за вимикач і погасив верхнє світло. Одразу ж зображення на екрані стало контрастним, чітким. Петер побачив велику морську затоку, що вигляділа, як рельєфна карта. Праворуч на зображенні, немов великий палець руки, далеко в море виступала Флоріда. Ліворуч на екран випливав півострів Юкатан.

В синюватобілому світлі екрана обличчя доктора Нево нагадувало маску мерця. Над гострими вилицями напнулася блідосіра шкіра. Він нерухомим поглядом втупився в екран, крутячи правою рукою регулятор настройки.

Мексіканська затока зникла, і на її місці з'явився півострів Юкатан. Він розростався, доки не заповнив увесь екран. Все чіткіше виділялися окремі деталі, У Петера було таке враження, ніби він розглядає землю з літака. Зображення весь час наближалось. Тепер уже було видно величезний тропічний незайманий ліс з деревами-велетнями.

Раптом одвічний ліс, який наче килим застилав землю, почав рідшати. Серед руїн, частково вкритих заростями, височіла величезна східчата піраміда. Вона була майже в центрі ясно видимого колишнього міського парку. Рядом з пірамідою, біля її підніжжя, стрічкою пролягла через заросле поле руїн майже зовсім чиста смута. На околиці, де колишня вулиця губилася в незайманому лісі, було видно якусь маленьку світлу пляму.

Петер наказав Нево настроїти на ту білу пляму і збільшити зображення.

Той беззаперечно підкорився.

Пляма все росла й росла, і через певний час можна було розгледіти великий намет, що стояв поблизу якоїсь своєрідної споруди. Зображення все збільшувалось, і Петер впізнав арку воріт, яку він бачив на одному з батькових фотознімків.

Біля намету рухалася людина.

У Петера завмерло серце. Від хвилювання йому перехопило дух. Його передчуття підтвердилось: то був його батько. Хоч у нього на голові була крислата панама, а на очах темні окуляри, Петер впізнав його знайомі рухи і жести.

Через рештки зруйнованого муру професор видерся на арку і став поратися біля фотоапарата, установленого там на штативі.

Мов зачарований, Петер вдивляйся в екран, витягши голову наперед. У нього почали боліти очі. Він провів лівою рукою по очах і в ту ж мить подумав: «Батько фотографував цю арку всього за кілька днів до того, як зник, але такий же самий час потрібний і для променів, що повертаються з світових просторів. Прокляття! Отже, я зможу довести злочин Нево лише через кілька днів, бо тільки тоді цей прилад покаже загадковий кінець».

Швидко прийнявши рішення, він наказав Нево знову навести фокус на намет, йому хотілося побачити, що в цей час робив асистент його батька.

А ось і він — стоїть біля самого намету. Перед ним, на розкладному столі, лежать різні речі. Спершу Петер не міг розглядіти їх. Проте, коли Нево взяв один з предметів, він побачив, що то була старовинна індійська статуетка.

Раптом, коли асистент почав повертати її в руках, на її поверхні переломилися сонячні промені і вона яскраво заблищала; без сумніву, то було чисте золото.

Вражений побаченим, Петер уже одкрив рота, щоб спитати Нево про цю знахідку, як раптом відчув дужий удар знизу в підборіддя. Напасник відскочив назад і миттю вимкнув апарат.

Петер помітив лише, як поступово бліднуло зображення на екрані. Він ледве витримав силу удару. А коли отямився, було вже пізно.

Поки він знайшов у темряві вимикач, Нево зник. Якусь мить ще було чути кроки, що поспішно віддалялися, потім на сходах усе стихло.

Петер обвів поглядом апаратуру, що стояла перед ним, інструменти, вимикач і регулятор. Тепер він знав, як працює додаткова апаратура і як нею користуватися. Навіть втеча Нево нічого в цьому не змінювала.

22

— Щиро дякую, — сказав поліцейський комісар Альтман і знову поклав трубку. — Тепер, пане Тербовен, ми знаємо, з чим маємо справу!

З цими словами він повернувся до Петера, що стояв у кабінеті Альтмана біля вікна й неуважно дивився на жвавий вуличний рух.

Той обернувся й сказав, вибачаючись:

— Я дуже шкодую, пане Альтман, що змушений був сьогодні двічі потурбувати вас. Але ж ви самі знаєте, як це важливо для мене.

Він підійшов до письмового стола і сперся на нього обома руками.

— Та що ви, це ж само собою розуміється, — заспокоїв його комісар і продовжував далі: — Сьогодні, десь близько четвертої години ранку, Нево екстреним літаком вилетів до Америки. — Він глянув на свій ручний годинник і докінчив: — Зараз він уже, певно, приземлився десь у Сполучених Штатах.

— Значить, вислизнув! — розчаровано констатував Петер і, помовчавши, додав: — І ви не можете вжити ніяких заходів?

Комісар співчутливо знизав плечима й відповів:

— На жаль, наші можливості обмежені. Як його повернеш звідти назад? О, якби він не втік, то тепер ми могли б заарештувати його за замах на вбивство!

Глибоко зітхнувши, Петер пригладив волосся.

— І знову нічого не поробиш! Просто руки опускаються!..

Альтман кивнув:

— Я охоче допоміг би вам, і зроблю все, що тільки можна. Я підготую радіограму своїм американським колегам і попрошу їх стежити за Нево. Але не дуже сподівайтесь на це, пане Тербовен. Мій досвід свідчить, що такий захід дасть мало користі. Крім того, ми не знаємо, хто він такий насправді, цей Нево.

Петер здивовано звів брови й спитав:

— Як це розуміти?

— А дуже просто! Цілком можливо, що людина, яку ми розшукуємо, діяла не на власний розсуд.

— Ви так думаєте?

У відповідь на це запитання Петера на обличчі Альтмана промайнула весела посмішка. Він відкашлявся і тоді вже пояснив:

— Іноді трапляються такі людці, за якими криється більше, ніж ми підозріваємо!

Це змусило Петера замислитись. Нарешті він сказав:

— Може, й так, але і це мені не може допомогти.

Він подав комісарові руку через письмовий стіл і попрощався з ним.

— Дуже вдячний вам за ваші турботи, пане Альтман!

Той підвівся.

— Якщо у нас буде щось нове, я подзвоню вам!

— Гаразд! — сказав Петер, виходячи з кабінету.

Через кілька хвилин Петер Тербовен на своєму невеличкому спортивному автомобілі спритно пробирався через центр міста, де в цю пору вечора завжди був досить жвавий вуличний рух.

За останнім світлофором вулиця була вільніша. До квартири Гофстраата лишалося ще кілька кілометрів.

Мимоволі думки Петера все ще кружляли навколо подій і пригод останнього дня. При цьому він знов і знов повертався до одного й того ж питання, що не давало йому спокою: яку, власне, роль відіграє у всьому цьому Гофстраат?

Непомітно для себе Петер значно зменшив швидкість, його весь час мучили роздуми. «З допомогою енцефалографа я дізнався, що Гофстраат — противник Нево. Але як він ставиться до мене?»

Перед ним знову постала в уяві пустинна Марієнстраде, й адвокат, що виходив з магазина випадкових речей. «Чому Леві заперечував? Невже адвокат грає подвійну роль?»

Тербовен уже добрався до мети і зупинив машину, а в голові усе ще тіснилися думки і здогади. Нарешті Петер прийшов до висновку, що його приятель досі добре вмів триматися в тіні.

Все ще замислений, він натиснув до блиску начищену кнопку дзвінка. В клітці сходів спалахнуло світло. З дверного телефону почувся голос Гофстраата: «Хто там?»

Назвавши себе, Петер подумав, що йому краще не говорити про викриття Нево: роздуми зробили його недовірливим.

Гофстраат сам підійшов до дверей і весело привітав Тербовена:

— О, кого я бачу! Мені сьогодні везе на цікаві візити! Заходьте!

— Я сподівався застати вас самого. Не хотілось би заважати вам, — стримано відповів Петер.

Господар, посміхаючись, подав йому праву руку.

— Нікуди ви не підете, вам не вдасться втекти, як це зробив мій попередній відвідувач!

Проте його молодий гість був так поглинутий власними думками, що не прийняв до уваги це жартівливе зауваження. Замість того, він раптом випалив:

— Отже, це був Нево, у мене є докази! Минулої ночі я викрив його, але він втік.

Простягнута рука Гофстраата опустилася. Однак він, не виказуючи ніякого здивування, діловито спитав:

— І куди він втік?

Петера це збентежило.

— В Америку! Вас це, здається, зовсім не вразило.

— Заходьте, любий друже, заходьте, — запрошував його адвокат. — Такі речі краще обговорювати сидячи в зручних кріслах! Ви вгадали, — продовжував він, коли вони ввійшли в кімнату, — мене справді не вразила ця новина, бо я з самого початку підозрівав Нево.

— А чому ж ви тільки тепер говорите мені про це? — з докором спитав Петер.

— У мене були свої причини, пане Тербовен. Шкода, що ви так поспішили. Найближчими днями Нево був би заарештований, а так він зумів вислизнути.

— Цього я не розумію, — здивовано промовив Петер. — Комісар Альтман про це мені нічого не сказав. — Потім додав: — А звідки знаєте про це ви?

— Почекайте ще трохи, пане Тербовен, і не забувайте: я був добрим другом вашого батька!

Петер невпевнено й допитливо дивився на адвоката. Ця відповідь не задовольнила його, тому він похитав головою й сказав:

— Все це таке туманне, пане Гофстраат.

— Правда, ви влучили в саму точку, шановний друже! Це саме я подумав, коли сьогодні вночі хотіли очистити мій письмовий стіл.

Тербовен здивовано звів очі:

— Як? До вас вдиралися?

— Ні, це була більш романтична пригода. Зараз я вам розповім.

Адвокат зробив невеличку паузу і потім продовжував:

— Учора ввечері, десь близько десятої години, до мене, старого холостяка, раптом завітала дама. Спокуслива й розмальована, як завжди, на порозі мого дому з'явилася Бельмонт.

Побачивши, що його гість при цьому імені насторожився, він перервав розповідь і спитав:

— До речі, ви знаєте Лю Бельмонт, що удає з себе журналістку?

— Бельмонт? Вона була вчора і в Нево. Я бачив, як вона виходила від нього.

— Он як! — вигукнув вражений Гофстраат і присвиснув. — Так ось у чому тут справа! Тепер мені дещо прояснилося.

Побачивши по виразу обличчя Петера, що той нічого не второпав, він продовжив свою розповідь:

— Слухайте уважно, любий друже: тут починається найцікавіше! Красуня Лю виступила в ролі спокусниці, їй неодмінно треба було витягти мене на нічну прогулянку. Ви не заздрите мені? — весело підсміювався він.

Однак Петера цікавило, що було далі.

— А я, старий дурень, надзвичайно захопився цією ідеєю і попросив почекати її тут, в кабінеті, поки я переодягнуся. З усією властивою мені галантністю я ще подбав про те, щоб у неї були сигарети й поставив їй пляшку свого улюбленого вермута «Цінцано».

— Це щось та значить! — іронічно зауважив Петер.

Гофстраат усміхнувся.

— Так, але що ж робить ця бісова баба? Поки я переодягався, вона заходилась обшукувати мій письмовий стіл.

— Та не може бути! — здивувався Тербовен.

— На щастя, я вже ввімкнув сигнальний пристрій до свого письмового стола. І він своєчасно сповістив мене в спальні про діяльність прекрасної гості.

— Ну, а далі? — з напруженою цікавістю спитав Петер.

— Я саме надів сорочку й збирався вскочити в штани, як задзижчав сигнал. І тут я, як був, наче індієць, підкрався сюди.

— Як? Без штанів? — зареготав гість.

— Звичайно! Я потихеньку відчинив оці двері й почав підглядати. Але вона помітила це й миттю кинулась від стола в сусідню кімнату. На жаль, у коридорі на вішалці не було жодного мого пальта, і я побіг назад у спальню, щоб надіти штани. Вона скористалася цим і в ту ж мить зникла.

— Ну й оказія! — пирснув зо сміху Петер. — Ну, а вона що-небудь прихопила з собою?

— Ні, не встигла, я вчасно наскочив.

Петер розсміявся:

— Уявляю, який у вас був вигляд без штанів. Не дивно, що Бельмонт кинулась навтікача.

Адвокат теж сміявся:

— Шановний Тербовен, повірте мені: жінок типу Бельмонт таким виглядом не збентежиш!

В цю мить двері розчинилися навстіж і пролунав чийсь голос:

— Добрий вечір, панове! Я не потурбував вас?

Господар і гість, здригнувшись, повернулися на голос і, вражені, побачили пана Роньяра, що в береті й спортивному плащі стояв у коридорі, здивовано озираючись навколо.

— Що тут сталося? Чому всі двері незамкнені?

Меткий, як завжди, редактор, не чекаючи запрошення, попрямував до найближчого крісла і, знесилений, впав у нього. Стомленим рухом руки він скинув з голови берет і простогнав:

— Які примхливі жінки! Від цього всі нещастя!

Гофстраат і Тербовен багатозначно переморгнулись.

Адвокат, ніби нічого не розуміючи, спитав:

— Що трапилось? Ви зовсім пригнічені, шановний Роньяр.

— А що ж тут поробиш! — збуджено вигукнув редактор. — Не сказавши ні слова, вона сіла та й поїхала. Я навіть не знаю куди.

— Хто поїхав? Про кого це ви говорите? — здивовано дивився на нього Тербовен.

— Ну, звичайно, моя нова співробітниця, Лю Бельмонт! Сьогодні вночі вона стрімголов зібрала свої чемодани й зникла безслідно.

Гофстраат відкашлявся.

— Гм… між іншим, ваша мила співробітниця вчора ввечері завітала до мене. Це був досить цікавий візит, — докінчив він, тихенько посміхаючись.

Якусь мить редактор був так спантеличений, що тільки переводив здивований погляд то на одного, то на другого.

— Не можу збагнути: що їй треба було від вас?

Господар удав, ніби й сам здивований:

— Ну, як ви гадаєте, пане Роньяр, що треба молодій вродливій дамі від холостяка?

— Ах, ось у чому справа! — З ображеним виразом обличчя Роньяр підвівся з крісла.

Тоді втрутився Тербовен.

— Ну, годі, досить цієї жорстокої гри! Годі мучити бідолаху, він і без того багато перестраждав!

Редактор, вагаючись, стояв посеред кімнати й запитливим поглядом обводив обох друзів.

— Ну, сідайте, Роньяре! Від жіночої зради ще ніхто не вмер, — заспокійливо втішав його Гофстраат. — Якщо ця Бельмонт, крім вашого серця, не захопила з собою чогось іншого, то ви повинні вважати себе щасливим.

Видко було, що Роньяр так нічого й не второпав, проте він все ж таки знову сів на своє місце. Тоді адвокат розповів йому про події останньої ночі. Коли він закінчив, Петер доповнив розповідь.

Редактор притих, а коли Тербовен замовк, він задумливо промовив:

— Хто б міг таке подумати! Так, виходить, Нево і Бельмонт діяли заодно. Я, осел, тішив себе думкою, що ця красуня Лю цікавиться мною, а виявляється, в центрі уваги були ви, пане Тербовен!

Глибоко зітхнувши, господар відкинувся в своєму кріслі.

— Добре, що обоє вони видали себе. Мені здається, що всі ми уникли великої небезпеки.

Петер ствердно кивнув і сказав:

— Я прийшов сюди, щоб порадитися з вами, як нам краще підійти до справи: цілком можливо, що найближчими днями проясниться таємниця зникнення мого батька, тому я хотів би просити у вас допомоги.

Адвокат, ніби захищаючись, підняв руки, але його обличчя при цьому сміялося.

— Насамперед я голодний, як собака. А ви хіба вже щось їли?

Зітхнувши, Роньяр відповів:

— Цілісінький день мені ніщо не йшло на душу, але тепер я ладен підтримати вас.

— Ну от! — вигукнув господар і підвівся з крісла. — На жаль, моя економка сьогодні з половини дня вихідна. Тому я пропоную зараз усім трьом іти в кухню й подивитися, чи не знайдемо там чогось їстівного. Згода?

Вони всі разом вийшли з кабінету. Заглянувши туди-сюди, Гофстраат знайшов кошик з яйцями. Всі погодилися на яєчню з шинкою. Тербовен запропонував поділ праці: Роньяр мав кип'ятити чай і накривати на стіл; Петер — готувати бутерброди, а Гофстраат уже торохтів великою сковородкою, на яку збирався розбивати яйця. Він надів кухонний фартух і метушився, як справжній кухар.

Під впливом веселого настрою Гофстраата обидва гості гаряче взялися за діло. А за вечерею стало вже зовсім шумно й весело.

Наситившись, задоволені своїм господарюванням, друзі залишили по собі спустошене поле битви.

Тримаючи в руках три келихи, Гофстраат підморгнув Петеру:

— За чарочкою «Цінцано» краще обговорювати справи.

При цьому він поставив на стіл розпечатану пляшку вермуту. Наповнивши келихи, він звернувся до редактора:

— Коли добре поїси, то весь світ здається кращим. Правда ж, пане Роньяр?

Той давно вже переборов своє гірке розчарування.

— А правда! Однак давайте тепер подумаємо, як ми зможемо допомогти Тербовену.

Всі троє задумливо дивилися один на одного. Нарешті Петер Тербовен заговорив сам:

— З учорашнього вечора мені стало відомо, чому Нево усунув мого батька. Не знаю, чи пам'ятаєте ви, що мій батько в одному з своїх листів писав про дорогоцінні знахідки.

— Звичайно, і навіть цілком точно! — зауважив Гофстраат, а Роньяр додав:

— Але Нево твердив, ніби то були лише цінні археологічні знахідки — руїни палаців, тріумфальних воріт, піраміди. Він говорив, що ваш батько ніякого золотого скарбу не знайшов.

— І це була брехня! — схвильовано вигукнув Петер. — Учора ввечері він накинувся на мене в той самий момент, коли я побачив на екрані, як він стояв перед наметом з блискучою староіндійською статуеткою в руках. Очевидно, мій батько викопав золотий скарб, яким хотів заволодіти асистент. Ось чому повинен був зникнути мій батько!.. Так, я думаю, треба підходити до цієї таємниці.

Його очі блищали.

— У мене ще тоді виникла підозра, — сказав Гофстраат. — Ви ж пам'ятаєте, пане Тербовен, що під час випробування вашого нового приладу у Нево на пальці був рідкісний перстень у формі змії.

— Пригадую.

Адвокат продовжував:

— Перстень не європейської роботи, саме це мене й вразило. Він міг бути ліпне дорогоцінною знахідкою.

— Можливо, тут ви маєте рацію, — погодився з ним Петер. — Проте цей перстень лише підтверджує підозру, яка виникла у мене ще до того, бо я вже раніше напав на слід Нево.

— Що навело вас на цей слід? — поцікавився Гофстраат.

— Власне, ви, пане Роньяр. Саме ви розповіли мені про невдачу Нево, коли він того пам'ятного вечора раптом показав на екрані телевізора чотири фрегати.

— Ага! Значить, у мене ще тоді було правильне передчуття! — зрадів редактор.

— А чи не напали ви на цей слід ще раніше? — закинув питання Гофстраат.

Петер ствердно кивнув:

— Правильно! Але буде краще, якщо я розповім усе по порядку. Почалося з того, що наш колишній двірник і шофер Фельбі в одному магазині випадкових речей у Старому місті побачив синє пальто мого батька. Спершу він навіть не повірив своїм очам, потім придивився ближче. У внутрішній кишені він знайшов розрахунковий лист якогось боцмана на прізвище Стеен. Він негайно приніс цей папірець мені, і незабаром я вже знав, де шукати цього Стеена.

З той же день я пішов у портові квартали, на Західну набережну, щоб детальніше розвідати все про Стеена. Це було в той самий непогожий вечір, коли ми тут домовилися з вами про зустріч. Ви, певно, пригадуєте? Я ще тоді подзвонив вам по телефону, пане Гофстраат. Саме тоді зі мною трапилась хвилююча пригода. На темній вулиці, що веде до Західної набережної, я почув чиєсь «рятуйте!» і встиг своєчасно, щоб запобігти гіршому. Два негідники відпустили свою жертву, і я знайшов молоду жінку, що непритомна лежала на вулиці.

— Непритомних дівчат, мабуть, можна нерідко зустріти в портових кварталах! — іронічно посміхаючись, кинув редактор.

— Можливо! Але напад на цю дівчину справді пов'язаний з особливими обставинами.

І Тербовен розповів про свою небезпечну, протебезрезультатну пригоду в ту горобину ніч.

— І все виявилось марним, — закінчив він. — Однак пізніше ви дали мені нову зачіпку з цією історією про фрегати. Спершу я гадав, що ви помилилися, пане Роньяр, бо, оскільки я знав, прилад мого батька справді не міг показувати події з нових часів. Але потім я пригадав одну розмову з батьком кілька років тому. Мова йшла про те, як знову прийняти світло, що в свій час відбилося від Землі. Крім тих можливостей, яких мій батько вже досягнув, він назвав ще одну. На його думку, великі зірки повинні відбивати світло, і тому воно знову повертається на Землю. В такому разі час руху світла в обидва боки значно скорочується і, таким чином, можна було б побачити події недавнього минулого. На жаль, ця спроба не вдалася, бо ті зірки самі світяться і своїм світлом перекривають слабкі промені Землі. «О, якби існували великі так звані нерухомі зорі без власного світла…» сказав тоді мій батько. Я ніяк не міг викинути з голови цих слів, бо десь читав, що темні зірки справді існують. Тому я вирішив розшукати одного свого колишнього друга студентських років, який тепер керує астрономічним інститутом. Він підтвердив моє припущення й серед інших найближчих до Землі зірок назвав одну темну зірку, яка посилає інфрачервоні промені. Вона знаходиться в сузір'ї Оріона, і… уявіть собі моє здивування, коли я почув, що вона віддалена від нас всього на дві третини світлового року!

— Не розумію! Що вас могло тут здивувати? — нічого не розуміючи, спитав Роньяр.

— Як же ви не розумієте? Дні третини року потрібно для світла, щоб дійти туди, і літну дві третини для зворотного шляху до Землі — разом чотири третини світлового року або шістнадцять місяців.

— Шістнадцять місяців? — протяжно повторив Гофстраат. — Стривайте! Та саме ж шістнадцять місяців тому ваш батько…

— Правильно, саме тому я повинен був якомога швидше добути для себе певні відомості, — перебиваючи його, підтвердив Петер. — Мені треба було пересвідчитися, чи Нево зробив до апарата додатковий пристрій для уловлювання інфрачервоних променів. Якщо так, тоді найближчими днями я міг зважитись на дальший крок. Тому якось я вибрався на дах його будинку, щоб оглянути приймальний прилад. Моє припущення підтвердилось: на великому приймальному дзеркалі виявився темночервоний інфрафільтр. Щоб упевнитись остаточно, мені залишилося ще оглянути апаратуру в лабораторії. Уже на другий вечір нагодився слушний для цього випадок, бо ви, пане Гофстраат, запросили нас усіх, у тому числі й Нево, до себе на маленьку вечірку.

— Пригадую, — усміхнувшись, скачав адвокат. — Ви подзвонили з лабораторії, бажаючи пересвідчитись, що Нево сидить у мене.

— Так ось що виявляється, — перебив його Роньяр сміючись. — Ви шахрай! Ви вдали, ніби до вас подзвонив якийсь клієнт у справі розлучення.

— В таких випадках обман дозволяється, — захищаючись мовив адвокат і знову повернувся до розповідача.

— Оглянути апаратуру мені не вдалося, бо я мало не впав, наштовхнувшись на великий ящик, який стояв перед пультом управління. Тут я збагнув, що треба поспішати: щасливий власник цієї апаратури збирався накивати п'ятами й забрати все з собою до Америки.

І справді, він уже на другий день зайшов до мене. Та ви, пане Гофстраат, були при тому, як він розповідав про свій намір з'їздити до США. Тим самим він хотів показати, ніби йшлося про звичайнісіньку поїздку, але мій енцефалограф викрив його.

— Правда, — тихо сказав Гофстраат.

Петер кинув на нього здивований погляд, однак продовжував далі:

— Учора ввечері я примусив Нево настроїти прилад на темну зірку Оріона, і телевізор справді-таки показав експедицію.

— Просто неймовірно, — вирвалось у Гофстраата.

Роньяр задоволено посміхнувся, ніби хотів сказати: «Я ж справді не помилився тоді з цими чотирма фрегатами!».

Тербовен продовжував:

— Після того, що я побачив учора на екрані, апарат, можливо, завтра або щонайпізніше післязавтра покаже кінець експедиції. Коли б я хоч трохи загаявся й не втрутився в справу своєчасно, було б пізно. Зірка найближчим часом допоможе нам викрити злочинця. І якщо ми пропустимо момент, тоді, при певних умовах, апарат покаже ці події лише через кілька століть. Тепер ви зрозуміли, пане Гофстраат, чому я діяв самостійно?

Адвокат, який весь час напружено слухав Петера, кивнув головою:

— Тепер усе виглядає зовсім інакше. Це був єдино правильний шлях.

Петер знову зосередився й повів далі:

— З сьогоднішнього ранку апарат працює безперервно. Наглядати за ним люб'язно погодився один асистент з університету. За експедицією весь час стежать, і якщо апарат витримає, ми вже незабаром дізнаємось, куди подівся мій батько. Вас обох, як своїх друзів, я просив би стати свідками цього моменту і завтра зранку бути зі мною біля апарата.

— Та це ж само собою зрозуміло! — в один голос запевнили його Гофстраат і Роньяр.

Задзвонив телефон. Адвокат зняв трубку й потім передав Петеру:

— Це вам, пане Тербовен. Вас просить комісар Альтман.

Сказавши лише кілька схвильованих слів, Петер спішно поклав трубку й знервований скочив з місця.

— Я повинен негайно йти туди. Тільки що Альтман повідомив мене, що під лабораторію Нево була спроба підкласти вибухівку.

— Що-небудь недобре скоїлось там? — спитав Роньяр.

— Ні, замах не вдався — його своєчасно розкрили.

Гофстраат також схопити з місця й запропонував:

— Ходімо, поїдемо туди всі разом!

23

— Введіть, будь ласка, того чоловіка в цю кімнату, — гукнув комісар Альтман до когось вниз, у клітку сходів. Він стояв у коридорі біля відчинених дверей лабораторії. — Домоуправитель також хай зайде сюди, — додав комісар і зайшов до протилежної кімнати. Це був невеличкий, але комфортабельно обставлений кабінет колишнього господаря.

В супроводі двох агентів кримінальної поліції ввійшла людина, одягнена в комбінезон, Це був кремезний присадкуватий чоловік. Прикутий до одного з агентів тонким сталевим ланцюжком, він, потупивши очі в підлогу, неохоче йшов за ним.

Слідом за цими трьома з'явився схвильований домоуправитель — без піджака і в кімнатних туфлях. Як видно, він не встиг навіть одягнутися.

— Підійдіть ближче! — наказав комісар арештованому.

До домоуправителя він промовив привітно:

— Прошу, сідайте, тут вистачить місця для всіх.

— Ви попередили Бронка? Як тільки прийде пан Тербовен, він повинен впустити його сюди! — звернувся комісар до одного з агентів.

Той відповів ствердно.

— Ну що ж, в такому разі можна й починати.

Цілком спокійний, Альтман запалив сигару і після кількох глибоких затяжок звернув свій погляд на домоуправителя, який усе ще скромно стояв біля дверей. Це був літній чоловік з відкритим, симпатичним обличчям.

— А ви не помиляєтесь, пане Якобс? Чи справді ця людина — шофер доктора Нево? — почав він допит.

— Та я ж його знаю. Це він і є, пане кримінальний комісар!

— Коли доктор Нево взяв його до себе на роботу?

— Цього мені довго не доведеться пригадувати, пане комісар: пан доктор привіз його тоді з собою.

— А з якого часу ви тут?

— Я прибув сюди на два тижні раніше і в цей час обставляв будинок, — відповів Якобс і досить невимушено продовжував — У мене мало спільного було з ним. Його важко було розкусити — він більше мовчав, але доктор Нево, здається, цінував його.

Шофер уколов його злим поглядом. У шофера було широке обличчя, низький лоб і кущуваті брови, що майже зрослися.

— Гм, а ви знаєте його прізвище? — запитав далі Альтман.

— Я тільки й знаю, що доктор називав його Білл. А як його повне ім'я — так і не знаю. Та мене це й не цікавило, пане комісар.

— Гаразд, пане Якобс, ви можете йти! Якщо ще будете потрібні, я звелю покликати вас.

Альтман почав розглядати арештованого, що похмуро дивився кудись убік.

— Ну, як вас звати?

— Ви ж тільки що чули, — не вагаючись огризнувся той.

— Значить, у вас зовсім немає прізвища?

Відповіді не було. Заарештований, ніби нудьгуючи, оглядав кімнату.

В своїй фаховій практиці комісар звик до всякого, і його не так-то легко було вивести з рівноваги.

— То, може, ви скажете мені, хто дав вам це завдання?

Він уважно спостерігав за чоловіком у синьому комбінезоні. В кімнаті було тихо, тільки олівець Альтмана рівномірно постукував по столу. Злочинець вперто мовчав, удаючи, ніби його зовсім ніщо не цікавить.

Альтман дав йому час подумати. Нарешті комісар суворим тоном сказав:

— Якщо ви й надалі гратимете роль німого, ви тільки погіршите своє становище. Подумайте про це!

Через деякий час він знову спитав:

— Де ви взяли портфель з вибухівкою?

Але відповіді не було. Незабаром у двері хтось постукав, і на порозі з'явився новий агент.

— Що там, Бронк?

— Пан Тербовен чекає внизу. З ним ще двоє — редактор Роньяр і пан Гофстраат. Привести їх сюди?

— Пропустіть їх сюди; так чи інакше ми вже скінчили.

Комісар ще раз суворо глянув на арештованого.

— Ну добре. Якщо ви не хочете говорити, ми дамо вам можливість подумати.

Звертаючись до своїх підлеглих, він кивнув головою на двері й наказав:

— Одведіть його в управління поліції до інспектора Kappe, хай він зніме відбиток пальців і перевірить в архівах!

В цю мить у відчинені двері ввійшов Тербовен. За ним показалися Гофстраат і Роньяр.

Поліцейські з арештованим відступили вбік.

— Добрий вечір, пане Альтман! Отже, сьогодні ми з вами зустрічаємося втретє!

Петер здивовано зупинився. Його погляд упав на арештованого. Зацікавлений, він підступив до нього ближче.

— О, а це хто тут у вас? — вражено спитав він, допитливим поглядом вивчаючи риси обличчя незнайомця: де він його бачив?

Альтман встав і підійшов ближче.

— Це шофер Нево. Ви його знаєте?

Він привітався з прибулими, і Роньяр одразу ж запитав:

— Це і є винуватець замаху?

Петер обернувся і глянув на комісара:

— Я впізнаю його. Це мій знайомий по Марієнстраде, що хотів скинути мене в канал.

— Так, так, — сказав здивовано комісар, — спритного молодчика ми спіймали.

В його голосі відчувалося задоволення. Він кивнув поліцейським, і ті вивели шофера. Проходячи повз адвоката, арештований зустрівся з ним поглядом і раптом здригнувся.

— Бронк! — покликав комісар. — Будь ласка, принесіть сюди той підривний заряд! Але будьте обережні.

Той вийшов і повернувся з великим коричньовим портфелем, з якого звисав ізольований дріт. Він поклав портфель своєму начальникові на письмовий стіл.

— Давайте роздивимось ближче цю бомбочку, — звернувся Альтман до присутніх.

Зацікавившись, Тербовен узяв дротинку, що звисала з портфеля, і сказав задумливо:

— Це схоже на антену…

Комісар запитливо глянув на нього. Тимчасом Петер відкрив портфель і обережно вийняв звідти велику важку бляшанку.

— Дивіться, я вгадав! — вигукнув він, показуючи на трубчастий ізолятор, через який була введена дротинка. — Антена!

Комісар інстинктивно відступив назад.

— От тобі й маєш! Та цю машинку можна пустити в хід по радіо, і вона може вибухнути кожну мить!

— Швидше за діло! — гукнув Петер. — Треба негайно вивести з ладу приймач!

Збігавши в лабораторію, він приніс викрутку, миттю вивернув кілька гвинтиків і зняв кришку бляшанки. Зацікавлені присутні знову підійшли ближче й нахилились над коробкою. Петер одним спритним рухом вирвав звідти маленьку батарейку.

— От так, тепер нема нічого небезпечного. Приймач уже не працює.

Мимоволі всі полегшено зітхнули. Петер показував пальцем всередину коробки й пояснював:

— Бачите, ось тут зліва — приймач. Він приводить в рух запальник. А оце, на обох кінцях вилки, вибуховий заряд.

— Оці два кусочки і є вибухівка? — спитав здивований редактор.

Усміхнувшись, Петер підвів голову:

— Ви не помиляєтесь, пане Роньяр! Якщо ці два кусочки зійдуться докупи, від вас нічого не лишиться.

Тепер, коли небезпека була усунута, всі знову повеселішали. В кімнаті, перебиваючи один одного, лунали голоси:

— То ця речовина, певно, уран?

— Що це таке, не дослідивши, сказати важко. Але немає сумніву, що це атомний заряд.

— Ото був би вибух так вибух!

— Від цього будинку мало що залишилося б!

Альтман перший подумав про те, щоб продовжити розслідування.

— Тепер лишилося ще знайти передавач, який мав привести в дію цю бомбу.

Роньяр якусь мить пильно вдивлявся йому в обличчя і раптом вигукнув:

— В автомашині!

Комісар збагнув не одразу.

— В машині Нево! Адже той суб'єкт був його шофером. Я готовий побитися об заклад, що машина стоїть десь тут поблизу.

— Шановний Роньяр, ви просто другий Шерлок Холмс! — іронічно зауважив Гофстраат.

— Без жартів, панове, — підтримав редактора Альтман. — Можливо, так воно і є, як гадає пан Роньяр.

— Великий чорний лімузин, — запально продовжував редактор, — американського виробництва, марки «Лінкольн».

— Ми зараз це з'ясуємо! — Комісар зняв телефонну трубку і дав вказівку розшукати машину. Знову поклавши трубку, він звернувся до Петера:

— Я дав розпорядження охороняти будинок і надалі. Цілком можливо, що ще будуть спроби вивести з ладу телевізійний апарат.

Петер запросив присутніх зайти з ним до лабораторії. Комісар зупинився перед багажними ящиками, що були вже виставлені в коридор.

— Між іншим, пане Тербовен, на ящиках стоїть напис «Нью-Йорк». Але ж той квиток на пароплав, що тоді загубив шофер Нево, був до Веракрус?

Петер підтвердив.

— Так от я й думаю, — продовжував Альтман. — Від Веракрус недалеко до Юкатану. Може, шофер мав якесь доручення на Юкатані? — Подумавши якусь мить, він перевів погляд на Петера: — Скажіть, хто знав про те, що ви збираєтесь поїхати на Юкатан?

— Ви вважаєте… — здивовано підвів брови Петер.

Альтман кивнув і, заходячи в лабораторію, додав:

— Але ж ви могли мати такий намір.

Гофстраат і Роньяр уже завели розмову з асистентом університету доктором Бальє і двома його помічниками. Петер підійшов до них. На телевізійному екрані чітко вимальовувались руїни міста в незайманому лісі.

— Ну, що тут видно, шановний колего?

— Пан професор саме працює біля однієї великої споруди. Кілька робітників допомагають йому. А доктор Нево он там, біля намету, — відповів Бальє і вказав олівцем на людину в білому тропічному костюмі, що сиділа за похідним столиком біля намету.

Роньяр нахилився вперед, щоб краще розгледіти:

— Там дуже важко впізнати людей; вони занадто маленькі.

Бальє повернувся до нього:

— Як тільки професор і його асистент сходяться докупи, я збільшую зображення, щоб краще було видно деталі. А так я не випускаю з поля зору і пана професора і доктора Нево.

— Чи думав колись ваш батько про те, — задумливо сказав Гофстраат, — що нам доведеться з допомогою його апарата розшукувати його самого в цих одвічних лісах Центральної Америки, намагаючись дізнатися, яка доля спіткала його.

Всі, замислившись, дивилися на мерехтливе зображення на екрані телевізора.

Син винахідника трохи стурбовано промовив:

— Сподіватимемось, що апарат витримає. Тоді завтра чи післязавтра все з'ясується.

Доктор Бальє обернувся до нього:

— Шановний колего, у мене є ще одне запитання: коли зник ваш батько — вдень чи вночі?

— Мій батько пішов у руїни й не повернувся звідти. І тільки ввечері його почали розшукувати.

24

За скляними стінками ліфта, що мчався вгору, шугали світлі, невиразні тіні. Одягнений в темносиній формений костюм бой монотонно викрикував номери поверхів. Зараз він зупинився на двадцятому. Ввійшов мулат у старомодному, жорсткому чорному капелюсі овальної форми. Ліфт знову рушив і помчав наверх. Яскраво освітлений номер поверху ковзнув униз.

Крім боя і нового пасажира, в ліфті ще стояла дама в чорній хутряній шубі, якийсь чоловік у потертому піджаку, з старим портфелем у руках, певно канцелярський службовець, і ще один чоловік, що, заглибившись у свої думки, втупився очима в одну точку. В останній момент — бой уже поклав руку на вимикач — він вийшов на тридцятому поверсі. Виходячи, невиразно пробурчав щось, ніби «вибачаюсь».

Тепер він стояв у довгому коридорі. Позаду нього ліфт безшумно полинув наверх. Лише час від часу чути було, як на зупинках клацають його двері.

Незнайомець повільно підійшов до непрозорих скляних дверей, на яких золотими літерами було написано: «Банкірський дім Мортона і К°», а нижче дрібнішим шрифтом — «Директор».

Взявшись за блискучу металеву ручку дверей, він постояв секунду в нерішучості: ввійти чи ні? Нарешті ривком натиснув ручку вниз, ввійшов у модно обставлене конторське приміщення і, не вагаючись, попрямував далі.

Тут було тихо і спокійно. Відвідувач підійшов до одною відчиненого віконця і тихенько щось сказав. Службовець за скляною перегородкою кивнув головою й натиснув на кнопку.

— Будь ласка, — сказав він клієнтові, який на це запрошення повернувся до протилежних дверей.

На дверях висіла металева табличка з написом «Приймальна».

За письмовим столом сиділа молода жінка з темно-червоними губами, довгими чорними віями і смуглявим обличчям. Вона, здавалося, була поглинута тим, що робила собі манікюр. Коли відчинилися двері, жінка, не поспішаючи, відклала набік футляр з крокодилячої шкіри й підвела очі. На її обличчі з'явилася радісна посмішка.

— О, яка несподіванка — пап Нево в Нью-Йорку!

Вона встала й вийшла з-за столу. Гість змусив себе до привітної посмішки й замахав руками:

— Будь ласка, тільки не Нево! Ти ж знаєш!

Вона грайливо надула свої гарненькі червоні губки:

— Ти, видно, не дуже радий нашому побаченню.

Стомленим рухом Нево зняв капелюх, провів рукою по волоссю й вимушено запевнив:

— Ну що ти, звичайно, радий!

Вітаючись, він дивився кудись повз неї.

Нево навіть не звернув уваги на її привабливу зовнішність: стрункі ноги в надзвичайно тонких панчохах і в босоніжках на високих каблуках, вузьку спідницю з довгим розрізом і білу прозору блузку з глибоким декольте.

Жінка докірливо дивилася на нього своїми великими темними очима:

— Що з тобою? Тебе ніби підмінили.

Він підкреслено довго розстібав плащ, потім невпевнено відповів:

— Нічого особливого. Просто у мене було багато неприємностей.

Вона похитала головою, потім пройшла до столика для куріння, навколо якого стояло кілька крісел, і помахом руки запросила його з собою.

— Іди сюди, сядь хоч посидь! Ти ж, певно, хочеш зайти до боса?

Нево кивнув головою й сів. Вона в^яла з письмового стола срібний портсигар і подала йому:

— Наш старий сорт.

Нево саме зняв окуляри і протирав їх носовою хусточкою. Характерним для короткозорих поглядом він націлився на портсигар і взяв сигарету. Жінка сіла в крісло напроти, поклала ногу на ногу й почала уважно розглядати його.

Удаючи, ніби змушений спочатку відпочити, Нево глибокими затяжками вдихав дим сигарети, його погляд упав на довгі стрункі ноги, які збудили інтимні спогади.

По обличчю секретарки ковзнула посмішка.

— Тобі доведеться трохи почекати і поки що задовольнитися моїм співтовариством, — усміхнулась вона до Нево. — У боса зараз відвідувач.

— Тим краще, — відповів доктор, глянувши жінці прямо в обличчя, — бо я вже скучив без тебе.

Секретарка знову надула губки:

— Так я тобі й повірю. Хвилину тому цього не видно було — таку міну скорчив!

Нево трохи вимушено засміявся:

— Все клопоти, клопоти!

— Які вже в тебе можуть бути клопоти, — секретарка лукаво кивнула в бік лівої руки Нево, — адже ти й досі не одружений — звідки їм узятися?

На письмовому столі спалахнула червона лампа. Секретарка швидко встала і взяла телефонну трубку. Нево здалеку почув енергійний голос, що уривчастими фразами давав якісь розпорядження. Секретарка записувала, потім сказала в телефон:

— Пан Оуен^[1] хоче зайти до вас.

Нево очікувально стежив за її обличчям. Секретарка поклала трубку й пустотливо глянула на нього:

— Прошу, пане… Оуен!

З цими словами вона підійшли до замаскованих у стіні дверей, які в цю мить відчинилися. Нево теж встав, квапливо погасив у попільничці сигарету й пішов слідом за секретаркою.

Коли двері за спиною Нево причинилися, Маккормік повернув свій широкий голий череп і глянув на прибулого холодними сірими очима.

Нево зупинився посеред кабінету і якимсь глухим голосом сказав:

— Мені не все вдалося. Трохи не пощастило…

— «Не пощастило», — глузливо перекривив його Маккормік і зразу ж нестримно закричав: — Нездара ви — от у чому вся причина!

Обличчя Нево налилося кров'ю, і він роздратовано відповів:

— Якщо ви так упевнені в цьому, то навіщо ж ви тоді посилали мене туди?

Начальник на це нічого не сказав, лише гнівно витріщився на нього.

— Ви принаймні хоч можете зробити копію такого апарата? — нарешті нетерпляче спитав він.

Нево якось неясно посміхнувся й, натискуючи на кожне слово, відповів:

— Нездари, звичайно, не можуть скопіювати апарата.

У Маккорміка на обличчі не здригнувся жодний мускул; він дивився скам'янілим поглядом поперед себе, немов сфінкс. Минали хвилини. Зла посмішка на обличчі Нево перетворилася на судорожну гримасу; сам він був схожий на кролика, загіпнотизованого поглядом удава. Після довгої мовчанки, яка здалася Нево вічністю, почувся грубий, переконуючий голос боса:

— Після всіх ваших промахів, містер Оуен, не робіть ще гіршого. Ви ж добре знаєте, як далеко сягає наша рука.

Обличчя Нево пожвавішало.

— Винахід професора Тербовена вже не існує. Я єдиний у світі знаю цей апарат.

Голос Маккорміка звучав майже байдуже, коли він відповів:

— Ваше щастя, що ви хоч чогось та добилися. До речі, ми не дозволимо шантажувати нас. Коли ви почнете конструювати апарат?

— Я можу спробувати, — непевно сказав Нево. — А чи що вийде, — це повністю залежатиме від деяких обставин.

Директор звів докупи свої кущуваті білі брови й сказав з притиском:

— Мені здається, що досі у вас не було підстав скаржитися на платню.

Нево знизав плечима:

— Але ж можливо, що мені хтось запропонує більше.

Маккормік пильно подивився йому в вічі, потім натиснув на кнопку й сказав зневажливо:

— Ну, як знаєте! Ви ще почуєте про мене! — Він кивком голови вказав на двері, що в цю мить відчинялися, й відпустив відвідувача, не сказавши більше ні слова.

В приймальні секретарка вже чекала на Нево. Розгублений, з червоним обличчям, він стояв перед нею, неспроможний толком відповісти на запитання.

— Ти посварився з босом! — прямо сказала жінка.

Нево зміряв її допитливим поглядом:

— Це… дивлячись як розглядати справу! — І тут же спитав вимогливо: — Як у тебе сьогодні вечір? Щось маєш на увазі?

Обличчя секретарки, ще хвилину тому задумливе і серйозне, раптом прояснилось.

— А я вже думала, що ти все-все забув.

— В тому ж самому ресторані, що на розі? — наполягав Нево.

Вона кивнула:

— О восьмій вечора.

Вже надівши капелюха і відчинивши двері, Нево обернувся ще раз і гукнув:

— Домовились! О восьмій вечора в «Розетті»!

І знову Нево стояв у ліфті. Знову бой так само монотонно називав поверхи. Ліфт швидко мчав униз, і, наче в калейдоскопі, мимо пролітали світлі плями поверхів. Нарешті зупинилися на першому поверсі.

Разом з Нево ще кілька чоловік вийшло з ліфта, і всі за мить зникли в людському вирі. Нево звернув ліворуч, щоб скористатися боковим виходом. І тут його покликали:

— Та це ж пан Нево! Ви тут?

Відірваний під своїх дум, він оглянувся навколо і в ту ж мить злякано здригнувся. Потім квапливим рухом трошки підняв капелюха і зразу ж знову поспішив насунути його на лоб. Йому хотілося якомога швидше зникнути в натовпі, однак той самий голос знову покликав його:

— Пане Нево! Та ви що, не впізнаєте мене?

Нево зупинився і вдав, ніби приємно вражений:

— Мадмуазель Бельмонт? — Але остаточно позбутися стурбованого виразу обличчя не міг.

— Що ж вас привело в Нью-Йорк? Хіба ви можете взагалі розстатися з своєю роботою?

Нево відбувся кількома нічого не значущими словами. В його голові вихором закружляли думки: «Чи вона часом не переслідує мене? Чому вона, мов навмисне, опинилася тут?»

Рудоволоса красуня стримано мовчала. Раптом вона спитала:

— Ви вже давно тут?

Нево полегшено зітхнув: здається, вона нічого не знає. Обережно підбираючи слова, відповів:

— Та так, уже кілька днів.

При цьому від його уважних очей не уникло те, що й вона ніби відчула якесь полегшення. Тривожне напруження, що було заполонило його, змінилося цікавістю, яка дедалі зростала.

Нево пригадав вечір у Гофстраата. Справді, ця жінка — спокуслива красуня. Недарма ж після візиту Лю Бельмонт у нього зароїлися певні плани.

Бельмонт мовчки дивилась на Нево. Вона помітила зміну виразу його обличчя й задоволено посміхнулась.

— Сподіваюсь, ви не повернетесь негайно до старої Європи?

— Не так швидко, щоб ми не встигли відсвяткувати побачення, — відповів Нево.

— О, це було б чудово! — радісно вигукнула красуня.

Домовились. зустрітися на другий день у неї в готелі.

25

Доктор Бальє, блідий від безсонної ночі, стояв перед телевізором.

— Ви б хоч трошечки поспали, поки ми тут, — запропонував Петер Тербовен.

— Все в порядку, — сказав асистент. — Уже шість годин, як зображення знову стало ясним. Але я б хотів лишитися тут.

Петер серйозно поглянув на нього:

— І все ж буде краще, шановний Бальє, якщо ви відпочинете. Ідіть в кімнату на антресолі, там є канапа.

— Та ще ж точно не відомо, що сьогодні ми побачимо те, чого чекаємо! — почувся з-за відчинених дверей лабораторії голос. Роньяра, який тільки що прийшов разом з Тербовеном і в цей час вішав свій плащ у коридорі.

Петер ствердно кивнув:

— Звичайно, це може статися і завтра. Точно сказати не можна.

— Ну, то ви розбудите мене, якщо треба буде, — сказав Бальє і пішов униз.

— Гофстраат буде лише за півгодини, — повідомив Роньяр, заходячи до лабораторії. — Він дзвонив мені кілька хвилин тому.

Петер став перед екраном, розглядаючи руїни. У верхньому лівому кутку екрана стояв намет. Перед ним рухалися людські постаті. То були робітники, які, видно, прийшли до професора за вказівками. Нево ніде не видно було. Мабуть, він ще не вийшов з намету.

Роньяр присунув собі крісло й вийняв з кишені блокнот.

— Думаю, ви нічого не матимете проти, якщо я належно висвітлю цю достопам'ятну годину в своїй газеті.

Петер обернувся до нього:

— Сподіватимемось, пане Роньяр, що цей прилад допоможе нам розгадати таємницю.

Вони мовчки дивилися один на одного. Нарешті Петер, схиливши голову, промовив:

— Не моя остання надія!

Редактор кивнув і перевів погляд на зображення, що тьмяно миготіло на екрані. Тимчасом уже з'явився і Нево. Професор з одним робітником пішов кудись у руїни. Нево з іншим залишився на місці.

Тільки-но редактор зібрався спотворити аркушики блокнота своїми пресловутими ієрогліфами, як раптом внизу в вестибюлі щось ухнуло — почувся такий звук, ніби хтось дунув у велику трубу. Стривожений Роньяр рвучко підвів голову, проте Петер уже кількома кроками досяг дверей. Редактор побіг слідом за ним. Коли вони перехилилися через поручні сходів, внизу навстіж відчинилися двері і звідти вискочив Бальє. Він ледве не наштовхнувся на Гофстраата, який в капелюсі й плащі досить спокійно наближався до сходів.

— Що тут трапилося? Ви чули цей звук? — Асистент трусив адвоката за плечі.

— Що саме?

— Ну, ви чули цей гучний вибух?

Якусь мить адвокат оторопіло дивився на доктора Бальє, потім незвичним для нього голосом невпевнено й боязко сказав:

— Прошу пробачення, пане Бальє, у мене жахливий нежить…

— Так то ви чхнули?..

Гофстраат тільки кивнув головою.

Бальє вибухнув таким нестримним сміхом, що ті двоє нагорі мимоволі теж зареготали. Пирскаючи від сміху, доктор насилу вимовив:

— А я вже подумав, що вибухнула друга атомна бомба.

Гофстраат трохи знітився. Підіймаючись вгору по сходах, він сказав, захищаючись:

— Тільки нездорова людина може не захворіти в таку погоду на нежить.

Усе ще сміючись, Бальє повернувся в свою кімнату. Весело привітавшись з Тербовеном і Роньяром, адвокат грунтовно прочистив свого носа.

— Видно, у всіх вас нікудишні нерви, — зауважив він.

Всі троє попрямували до лабораторії. Роньяр звернувся до адвоката:

— Ну, знаєте, такою трубою ви можете навіть мертвого…

Він раптом замовк, бо Петер, побачивши темний чотирикутник екрана, схвильовано скрикнув:

— О, прокляття! Прилад не працює!

В той час як обидва друга приголомшені стояли посеред кімнати, Петер стрибком кинувся до апарата. Він окинув поглядом контрольні лампи й вимірювальні прилади, потім полегшено перевів подих і сказав:

— Це тільки регулятор напруги. Він і раніше не раз заклинювався.

Не гаючи часу, Петер підняв захисний ковпак і натиснув на якір. У ту ж мить на пульті управління щось тріснуло і знову почулося рівномірне гудіння трансформаторів. Стрілки приладів поволі повзли вгору.

Роньяр і адвокат підійшли ближче.

— Ну й перелякався ж я, — мовив редактор.

— Коли б хоч не телевізійна трубка… — з сумнівом сказав Гофстраат.

Петер похитав головою:

— Ні, вона вже світліє.

І справді, тепер уже на екрані з'явилися світлі плями, з яких поступово утворювалось зображення. Присутні знову побачили руїни й намет.

Тербовен полегшено зітхнув.

— Я поставлю перемичку на регулятор — коливання напруги не такі вже й значні. А то, чого доброго, знову підведе нас.

Він вийшов у бокову кімнату, де містилась невеличка майстерня.

Роньяр показав адвокатові на екран:

— Бачите, професор відіслав робітника. Він лишився один.

Професор Тербовен стояв перед досить високим і товстим муром, на якому зверху буйно розрісся чагарник. Очевидно, професор хотів зміряти мур, бо в його руках була довга рулетка.

Петер повернувся в лабораторію. В одній руці у нього була викрутка й кусок дроту, а в другій — клаптик паперу, який він передав Гофстраату.

— Ось нате почитайте! Це я там знайшов. Телеграма для Нево… З Веракрус.

Він очікувально дивився на адвоката. Той передав папірець Роньяру й сказав:

— Телеграма прибула кілька днів тому. Але хто такий Норріс?

— Гм, хто ж такий Норріс? — запитав і редактор, опустивши руку з телеграмою.

— Цей Норріс пише «ми» — отже, туди прибуло кілька осіб, — констатував Петер.

Гофстраат задумливо дивився на телеграму:

— Я вже колись чув це ім'я. Не можу тільки пригадати де.

— Мені здається, що я теж чув. Можливо, ми ще пригадаємо.

Петер нахилився над приладом і закріпив кінці дротинки в двох клемах регулятора напруги.

Роньяр знову почав щось записувати в блокнот.

— Треба передати телеграму комісарові Альтману. Раптом адвокат, який весь час дивився на екран, обернувся:

— Здається, ваш батько щось викопує.

Петер підвів голову й негайно збільшив зображення. Тепер стало видно все до деталей.

Справді! Професор Тербовен вийняв з муру великий камінь, на місці якого зяяла тепер темна діра.

— Дивно, що цю роботу ваш батько виконує сам, — зауважив редактор, — Чому він знову відіслав робітника?

Петер відповів не одразу. Він напружено стежив за подіями на екрані і нарешті сказав:

— Я можу пояснити це лише тим, що він не хотів мати жодного свідка.

— Але ж у такому разі він повинен був знати заздалегідь, що він знайде, — докинув своє слово Роньяр.

— Уся його поведінка і особливо вимірювання рулеткою підтверджують вашу думку, — відповів Гофстраат.

— Як би це не здавалося неймовірним, — знову почав Петер, — мій батько з допомогою цього апарата заглянув на багато століть у минуле; він бачив місто, коли воно ще жило повнокровним життям, і мав можливість спостерігати діяльність людей. Очевидно, він побачив і такі речі, з яких переконався, що неодмінно знайде скарб.

Петер замовк, намагаючись зробити зображення яснішим. В останні хвилини екран ставав дедалі темнішим. Не маючи змоги пояснити де, Петер нервував.

— Ваш батько щось знайшов! — раптом схвильовано вигукнув редактор.

Але зображення потемнішало настільки, що вже не можна було розглядіти, що саме професор Тербовен витяг з отвору в стіні.

В той час як Роньяр і Гофстраат, подавшись уперед, напружено вдивлялись в екран, стривожений Петер перевіряв вимірювальні прилади.

Раптовий вигук Роньяра змусив його знову повернутися до екрана. На мить руїни яскраво освітилися, але одразу ж знову потонули в темряві.

І знову короткий спалах.

Гофстраат невпевнено спитав:

— Може, це гроза?

— Правильно! — полегшено вигукнув Петер, зрадівши, що в приладі ніяких вад немає.

Раз у раз спалахували блискавки, постать професора з'являлася лише на якусь частку секунди. Можна було зрозуміти, що він збирається залишити своє місце біля муру.

Тимчасом стало темно, як уночі.

Повільно спливав час. Гроза поступово слабшала, і коли вже блискавки перестали спалахувати, а зображення не світлішало, вони впевнилися, що в цей день їм більше нічого чекати: над містом руїн нависла ніч.

26

В елегантно обставленому ресторані лунала якась дика, але хвилююча музика. Пахло ароматними сигаретами й жіночими парфумами. На дзеркальній поверхні танцювальної площадки кілька пар рухалися під хрипкі звуки пісні, яку співав негр перед мікрофоном. Саксофон в руках мулата то завивав, то плакав, то сміявся. Майже всі столи були зайняті.

В той час, коли джаз пхикав свої синкопи, Нево протискувався між рядами, щоб зайняти місце в тихих бокових кімнатах великого ресторану-дансінга.

Ці кімнати були розкішно умебльовані, обслуговували тут краще. Вони призначалися спеціально для тих гостей, які бажали лишитися наодинці. Відвідувачі сиділи тут в кабінах-нішах, у м'яких, зручних кріслах за низенькими столиками.

Підійшов послужливий офіціант. Нево щось запитав його. Той кивнув і показав у глибину ресторану.

Джазову музику тут ледве було чути. За єдиним столиком сиділа секретарка Маккорміка й посміхалась до гостя. Нево галантно вклонився, подаючи їй маленький букетик червоних троянд.

З-під довгих чорних вій на нього вдячно дивилися великі очі. Вона лукаво спитала:

— Ну як ти, звик уже до Нью-Йорка, чи там було краще?

— Як ти можеш взагалі питати про це! Там, на мій смак, надто вже затхла атмосфера. Я радий, що знову повернувся сюди. — Нево полегшено зітхнув і сів.

Секретарка, посміхаючись, розглядала троянди. Відкривши перед нею свій золотий портсигар, Нево спитав:

— А що б ти хотіла випити?

Вона кивнула в бік пляшки, що стояла на столі, й підняла тонку, з лакованими нігтями руку, щоб узяти сигарету. Під м'яким скісним світлом оксамитова шкіра її руки здавалася золотистою. Погляд Нево упав на той матовий відблиск, ковзнув по красивих плечах до вирізу в блузці, де виглядали округлені груди.

— Сьогодні вранці до тебе не можна було підступитися, — сказала вона.

Нево дав їй припалити. Від маленького вогника запальнички на скельцях його окулярів спалахнули крихітні блискавки.

— Не розумію, як ти тільки можеш працювати у цього Маккорміка, — сказав він. — До речі, ти його знаєш ближче?

Жінка повільно, задумливо вдихнула дим сигарети і потім уже відповіла:

— Ніхто близько не знає його. — Раптом її голос зазвучав якось зовсім інакше: — Холодний він і безсердечний. Всі інтереси в грошах. За гроші досягає всього, чого захоче.

Нево уважно слухав її. Потім підняв келих і привітно запропонував:

— Давай вип'ємо за нашу зустріч!

Перш ніж узяти свій келих, жінка якийсь час дивилася на Нево. Не витримавши її погляду, він опустив очі й так, немов бажаючи відвернути подругу від неприємних думок, сказав:

— Від мене він більш нічого не доб'ється — я й без містера Маккорміка обійдусь!

Задзвенів кришталь келихів.

Коли секретарка Маккорміка знову поставила келих на стіл, її обличчя набрало серйозного виразу:

— Ти не повинен так легковажно дивитися на свою сьогоднішню суперечку з Маккорміком!

— А що? — здивувався він. — Ти щось знаєш про це?

Вона струснула попіл з своєї сигарети.

— Випадково я підслухала уривки розмови, яку бос мав з однією довіреною особою. Він забув вимкнути свій мікрофон.

— Яке це має відношення до мене? — нетерпляче спитав Нево.

— Безпосереднє, — промовила вона досить переконано. — За кожним твоїм кроком стежитимуть. Бос, як видно, страшенно розлютився на тебе. Ти, певно, дуже роздратував його.

Нево вимушено засміявся:

— А хоч би й так! Я вмію оборонятися.

Взявши келих, вона замислено дивилася крізь прозоре жовте вино.

— Я б на твоєму місці не говорила так упевнено!

— А, що там! Старий у моїх руках. Зрештою, тепер він залежить від мене, а не я від нього.

— Ой, помиляєшся, до Маккорміка і ти не підбереш ключів. Ти затіяв небезпечну гру.

— Е, пусте! — презирливо сказав Нево. — Доки я потрібен йому, нічого страшного не буде. А хто, власне, та довірена особа, яку він нацькував на мене?

Секретарка відповіла не одразу. Спершу допитливо подивилася йому в очі і, нарешті, трохи вагаючись, сказала:

— Це дуже красива особа.

— Ти ревнуєш? — Нево глузливо скривив обличчя.

— Що ти взяв собі в голову! Можливо, ти вже знаєш її.

— Ну, говори ж!

Дівчина якийсь час мовчала, роздумуючи, чи не сказала й без того чогось зайвого.

— Якщо бос дізнається, що я проговорилась, мені — кінець.

— Та від кого ж він дізнається? Ми з тобою повинні триматися одне одного! — не досить вміло спробував він переконати секретарку Маккорміка в своїй щирості.

Вона ще раз допитливо глянула на нього своїми великими очима:

— Це ти сказав так, для красного слівця. А ти коли-небудь дотримаєш свого слова? — І після невеличкої паузи додала: — Ти майже зовсім не писав мені звідти; я одержувала від тебе листи лише тоді, коли ти через мене хотів щось довідатись! Адже так! — енергійно підкреслила вона останні слова, коли помітила, що Нево хоче заперечити.

Трохи знітившись, Нево почав виправдовуватись тим, що у нього було багато роботи. Він узяв її руку й почав ніжно гладити.

— А чого б же я тут сидів з тобою?

Дівчина нічого не відповіла, тільки дивилася на нього.

— Отже, — голосом переможця продовжував він, — ти перейдеш до мене, як тільки я все влаштую. Ми втечемо звідси, поїдемо в Європу чи куди ти захочеш і. заживемо безтурботним життям. Грошей у мене досить!

Її скептичний настрій не проходив:

— Коли тебе отак послухаєш…

Нево підняв келих.

— Чи, може, хочеш навічно лишитися секретаркою Маккорміка? Він ніколи не одружиться з тобою. Як бос, він не потребує цього, навіть якщо…

— Мовчи! — поспішно перебила вона. — Ти зовсім нічого не знаєш! — Роздратована дівчина роздушила свою сигарету.

— Та знаю я цього Маккорміка, — презирливо зауважив Нево.

— Ти теж цяця! — секретарка блиснула очима.

Нево відхилився назад.

— Значить, ти все-таки ревнуєш! І це тепер, коли я її навіть не знаю. — Він очікувально глянув на неї.

— Ти тільки хочеш вивідати, хто вона така.

Нево одразу став серйозним:

— Я справді сподіваюсь, що ти скажеш мені це.

Минуло кілька хвилин. Секретарка не зводила з нього своїх допитливих очей.

— Це агентка Дейзі.

Нево спокійно подивився їй в очі.

— Не знаю такої.

— Але ж вона була з Європі.

Він знизав плечима й запитав:

— А як її ще звуть?

— Лю Бельмонт.

Нево знову поставив келих, навіть не пригубивши його. Він не міг приховати свого подиву.

— Лю Бельмонт? — повторив протяжно.

Вона кивнула:

— Значить, ти все ж таки знаєш її?

Нево замислився, вдивляючись у вогник сигарети, яку він тримав у руці, його гладко зачесане назад волосся яскраво блищало в світлі електричної лампи.

Секретарка повторила своє запитання:

— Ти знаєш її? Відповідай же!

Він підвів очі, удаючи, ніби забув її запитання і тепер пригадує.

— Я там познайомився з нею.

— Ти близько знаєш її? — Зміна в його поведінці не лишилася непомітною для неї.

— Ні-ні! — сказав Нево, затинаючись, і тут же зацікавлено спитав: — Яке завдання вона мала там, у Європі?

— Ти ж знаєш, що про такі речі мене не інформують, цим займається спеціальний відділ, — відказала вона.

— Гм, правда. Я забув.

Якусь мить Нево замислено дивився поперед себе, потім повернув голову до своєї партнерки й сказав уже іншим тоном:

— До неї тобі справді ревнувати не слід!

— Чому? — недовірливо спитала жінка.

— Вона так розпутно жила там!.. — Він погасив у попільничці свою сигарету. — Але, звичайно, не зі мною!

Нево підвівся і, злегенька вклонившись, запросив секретарку до танцю.

27

Доктор Бальє з допомогою одного студента встановив перед телевізором кіноапарат. Він запропонував зафіксувати події, пов'язані з зникненням професора, на кіноплівці.

Незважаючи на ранній час, усі вже були в лабораторії; стінний годинник на першому поверсі тільки що пробив вісім годин. Крізь підлогу глухо чулися його удари.

Редактор і адвокат сиділи поруч і вдвох стежили за ясним зображенням. Петер підключав електропроводку до кіноапарата. Поглянувши на екран телевізора, він зауважив:

— Після вчорашньої грози повітря стало чистішим. Сьогодні зображення значно ясніше й чіткіше, ніж було досі.

— Це якраз те, що треба для зйомки нашого фільму, — додав Бальє, вставляючи в кіноапарат плівку. — Зараз зробимо маленьку пробу, а тоді вже, про мене, хай і починається. — Він ще раз перевірив через рефлекторний візир чіткість зображення й натиснув на пускову кнопку.

Кіноапарат працював майже беззвучно. Асистент кілька секунд стежив за його роботою і, задоволений результатом, вимкнув. Помічник зайняв місце позаду кіноапарата, щоб у потрібний момент негайно ввімкнути його.

Бальє і Петер теж підсіли до редактора та адвоката. Тепер зображення намету на екрані було більше, ніж звичайно. Професор Тербовен і Нево стояли біля похідного столика, на якому лежала біла карта, очевидно, план зруйнованого міста. Вони, мабуть, щось обговорювали, бо професор час від часу показував на карту. Метрів за двадцять позаду них місцеві робітники розчищали вхідні ворота, що вели до якоїсь великої споруди. Деякі з них вирубували сокирами кущі й невеликі дерева. Інші розбирали купи щебеню перед воротами.

Самі ворота збереглися. Велетенська кам'яна брила лежалазверху над входом. Вона захищала ворота від руйнівного впливу лісової рослинності, дощу та вітру.

Через якийсь час Бальє повернув обличчя до Петера, що сидів поруч:

— Знаєте, пане Тербовен, мені неясно одне: що взагалі напоумило вашого батька організувати цю експедицію? Тут він зробив відкриття, яке перевершує всі досі відомі сподівання. І цю роботу він лишив напризволяще, проміняв її на поневіряння й небезпеку експедиції в тропіках! Хіба ваш батько, крім усього іншого, був ще й археологом?

Петер замислено дивився поперед себе.

— І так і не так, шановний Бальє! Звичайно, мій батько за своїм фахом — фізик, але не тільки фізик. — Він підвів голову й повернувся до колеги, який зацікавлено слухав його. — Не просто фізик, який нічим, крім своєї спеціальності, не цікавиться! Діапазон його знань досить широкий, і особливо цікавився він історією та політикою. Батько завжди говорив, що історію фальсифікують. Він вважав, що дослідження істориків не об'єктивні, бо самі історики перебувають у полоні поглядів свого стану, свого класу і своєї епохи.

Петер замовк, замислено дивлячись на екран. Потім повів далі:

— І от, нарешті, він зробив це відкриття — відкриття, яке дає змогу бачити минуле. Ви розумієте, що це означало для мого батька з його ідеями? Цілісінькі ночі він просиджував тут, не маючи сил одірватися від давно минулих часів, які показував йому цей апарат. Історія дедалі більше заважала йому займатися фізикою. Прилад потребував удосконалення, в ньому було ще багато недоліків. Апарат показував лише окремі частини північноамериканського континенту, відкритого нібито Колумбом у 1492 році. Але й це вже так захопило мого батька, що він майже не займався більше технічною стороною справи. Він прослідкував, як ще за незапам'ятних часів азіатські переселенці через Берінгову протоку невпинним потоком вливалися до Північної Америки. Він простежив за норманами, коли вони прибували з Гренландії й засновували свої колонії на Лабрадорі. Він бачив вікінгів, коли ті переправлялися через Гудзонову затоку і все глибше просувалися в глиб континенту. Він побачив стародавні індійські держави, яким ми навіть назви не знаємо.

Петер умів захоплююче розповідати. І тепер, у цю годину, коли всі вони сиділи тут, сподіваючись от-от стати свідками трагедії професора, йому хотілося без кінця розповідати про батька і про його роботу.

— І от одного дня звідкись появився цей доктор Нево. Моєму батькові він видався хорошим фахівцем. Кінець кінцем батько доручив йому всю справу технічного вдосконалення винаходу, яке він сам розробив теоретично. Те, що він бачив на цьому екрані, з часом цілком заполонило його. І от батько почав готуватися до експедиції в Мексіку, щоб зайнятись там розкопками стародавніх індійських міст. Він хотів перед усім світом довести правдивість своїх тверджень. У своєму винаході батько дедалі більше вбачав засіб для досягнення певної мети, а саме, удосконалення роботи вчених-істориків. Виключно цій меті мав служити його чудовий апарат.

В цю мить усі присутні побачили на екрані, що професор пішов кудись у руїни. Нево зайшов у намет.

Петер зменшив зображення, щоб можна було стежити одночасно і за асистентом і за професором, який віддалявся від намету.

— Він іде до того самого муру, біля якого працював учора, — сказав Роньяр.

Редактор мав рацію. Професор Тербовен зупинився біля темного отвору в мурі. Там усе ще стояли кирка і лопата, приставлені до кам'яної плити.

Раптом Гофстраат вигукнув:

— Дивіться, дивіться, он там Нево!

Насторожено оглядаючись навкруги, асистент вийшов з намету через задній вихід, очевидно, щоб не потрапити на очі робітникам. Звідси до густих зарослей чагарника було всього кілька кроків. Робітники не помітили його — вони саме прочищали вузький прохід до воріт.

Нево, пригнувшись, дуже повільно йшов по околиці руїн під прикриттям буйної порослі чагарника. Так він описав велике півколо.

— Якщо він і далі йтиме в тому ж напрямку, — схвильовано сказав Роньяр, — то він вийде просто до муру.

Нево з кожною секундою наближався до професора, який тим часом уже почав працювати, розширяючи отвір у стіні.

Асистент так близько підійшов до професора, що їх відділяло лише кілька метрів. Але між ними був густий чагарник. Професор, видно, і не підозрівав про те, що поблизу хтось є. Він спокійно продовжував працювати, повернувшись спиною до кущів.

Усі, хто сидів перед екраном, знали, що зараз трапиться щось жахливе. Кожен чув, як б'ється його серце. Петер мимоволі судорожно проковтнув слину. Він так напружено вдивлявся в мерехтливе зображення, що у нього почали боліти очі.

Бальє подав знак студентові: тихо задзижчав кіноапарат.

Пригинаючись, Нево підкрався ще ближче. В руках у нього була груба палиця. Професор так захопився роботою, що, здавалося, досі нічого не помічав.

Петер підвівся. Від хвилювання він не міг усидіти на місці.

Раптом Нево одним стрибком кинувся на професора, який несподівано обернувся. Нево з усієї сили вдарив його палицею. Професор поточився, хапаючи руками повітря, і, не знайшовши опори, як мертвий повалився на землю. Його капелюх з купи щебеню відкотився на кілька метрів униз і повис на кущі.

Якусь мить Нево очікувально дивився на професора, що лежав ниць перед ним. Потім узяв кирку і з шаленою швидкістю почав розширяти щілину між стіною й купою щебеню. За короткий час вона вже була досить широка й глибока, щоб у ній могло вміститися обм'якле тіло забитого.

Засипавши яму з професором щебенем, Нево приставив кирку і лопату до муру й подався в гущавину.

— Ах ти ж недолюдок! — у безсилому гніві заскреготав зубами Петер.

Він перший з присутніх вимовив ці кілька слів, притиснувши свої кулаки до покритого білим лаком металевого корпусу апарата. У нього потемніло в очах.

Бальє вже хотів подати знак вимкнути кіноапарат, як раптом Роньяр скрикнув, і всі знову підвели очі.

Що це? З гущавини кущів біля самої купи щебеню, де сталося вбивство, виткнувся індієць. Він просувався вперед так спритно, що при цьому не похитнулася жодна гілка. Мов сторожкий звір, індієць на мить зупинився і прислухався. Потім нахилився над ямою, в якій убивця поховав свою жертву, і голими руками почав розгрібати її, як собака розгрібає борсукову нору. Неймовірно швидко він вийняв тіло убитого з ями, приклав до нього вухо і почав прислухатися. Так минуло кілька секунд. Раптом індієць схопив лопату, швидко засипав яму і, не гаючись ні секунди, схопив тіло на плечі й поніс у непроглядні хащі одвічного лісу.

Тепер на екрані не видно було жодної живої душі. Самотньо стояли кирка й лопата біля муру стародавніх міських воріт, освітлені палючим тропічним сонцем Центральної Америки.

28

— Ви розумієте, в чому тут справа? Я просто збагнути не можу!

Комісар Альтман трохи підняв руки й безпорадно опустив їх.

— Це ж тепер треба розпочинати слідство. Я згораю від нетерпіння!

Він стояв з колегою біля дверей свого кабінету, де вони випадково зустрілися.

— Чи вдалося хоч з'ясувати, як прізвище цього шофера?

Альтман заперечив:

— Його тільки доставили в слідчу камеру і нічого не встигли добитись.

— У нього повинні бути покровителі, інакше втеча просто неможлива. Я так гадаю.

Це прозвучало, як докір. Альтман обійшов це неприємне питання. Невиразно хмикнувши, він удав, ніби струшує якусь порошинку з рукава свого піджака.

— Ну, та час покаже… Можливо, я зараз узнаю більше про це — мене викликає до себе старик. Мабуть, у справі шофера Нево.

— Може, він хоче доручити вам слідство. Адже досі ви займалися справою Нево.

Замість відповіді Альтман поглянув на годинник і сказав:

— О, пора. Треба йти, а то з самого початку буде прочуханка. Ви ж знаєте, який він!

Колега кивнув:

— На жаль, так, шановний Альтман!

Альтман нічого не відповів. Він стримано посміхнувся, і з тим вони розійшлись.

На дверях було написано: «Д-р Фріз, кримінальний радник».

Почувши скрипуче «можна», Альтман увійшов до кабінету свого начальника. За широким письмовим столом спиною до вікна сидів чоловік років п'ятдесяти. Побачивши Альтмана, він підвівся і, всупереч своїй звичці, приязно подав йому руку.

— Прошу, сідайте, колего Альтман!

У доктора Фріза було широке обличчя з випнутим підборіддям і незвичайно плоским носом. Коли б не дощечка на дверях його кабінету, можна було б подумати, що перед вами боксер. З еластичними, мов у спортсмена, рухами він анітрохи не був схожий на людину, яка більшість свого часу проводить за письмовим столом.

Альтман сів напроти й чекав. Доктор Фріз почав підшивати якісь папери і, не відриваючись від цього заняття, між іншим, спитав:

— Що ви можете сказати про втечу цього шофера?

Альтман вирішив бути якомога обережнішим.

— Нічого певного не можу сказати, бо я ще не знаю подробиць.

— Та, знаєте, про це багато й не скажеш. Як виявляється, наглядач зовсім не замикав камери. За це він, звичайно, ще відповість.

Це здивувало Альтмана. Доктор Фріз, як видно, закінчив підшивати папери і глянув прямо в обличчя своєму підлеглому.

— Можливо, що завдяки цій втечі ми уникли багатьох неприємностей.

Це прозвучало настільки загадково, що Альтман негайно спитав:

— Як це слід розуміти?

— Дуже просто, шановний колего: та людина — американський громадянин!

— Це для мене новина. Вперше чую, — Альтман був прямо-таки приголомшений.

— І все ж таки це факт, доведений факт. І, можливо, що нам довелося б просто передати його американцям, бо цей Нево теж американець, а бомбу, зрештою, було знайдено на його приватній ділянці. Ви взагалі цілком певні того, що вона могла вибухнути? Адже, кажуть, ніби її можна було привести в дію лише по радіо — так?

— Це мав установити шостий відділ. До речі, мене досі про це не поінформували, — відповів йому Альтман.

— Правда! Я потім подзвоню туди, — сказав кримінальний радник і, вийнявши хусточку, голосно прочистив носа.

Альтман чекав. Він розумів, що все це була лише підготовка до серйозної розмови; він знав свого начальника.

Фріз сховав хусточку в кишеню і, ніби між іншим, запитав:

— Що, власне, сталося з апаратом, про який іде мова?

Його підлеглий зробив вигляд, ніби нічого не второпав:

— Який апарат ви маєте на увазі?

— Ну, цей винахід професора Тербовена.

— А-а!.. Знаєте, я не інженер і мало розуміюсь на техніці. На жаль, тут мої пояснення вам мало що дадуть. Кажуть, це дуже складний прилад.

Начальник не відставав під нього:

— Але ж цей прилад, як і взагалі весь будинок, належав докторові Нево. Так же?

Альтман вдумливо подивився на нього, потім, не кваплячись, відповів:

— Про це я також недосить поінформований. Я тільки чув, ніби в договорі про купівлю-продаж є різні застереження, які показують, що цей продаж був не остаточний, умовний.

У нього весь час було таке враження, що сам Фріз добре поінформований про все, але хоче вивідати особисту думку й позицію свого підлеглого, якому було доручено вести слідство.

— То, виходить, цей будинок з усім, що в ньому є, в певному розумінні взагалі не має хазяїна? — тоном запитання констатував кримінальний радник.

— До цього часу про апаратуру піклувався пан Тербовен, а за будинком наглядає домоуправитель. Він усе ще на місці, — зауважив комісар.

— Ні, так не годиться, шановний Альтман! — посміхнувся Фріз. — Хоча речі колись і належали сім'ї Тербовенів, тепер пан доктор Тербовен ніякого відношення до будинку не має. Вам же це ясно, пане комісар Альтман?

Той не заперечував, тільки ніяково дивився на свого шефа. Кримінальний радник вів далі:

— Кімнати, в яких стоять ці прилади, ми опечатаємо! — Він зробив паузу. — Може, навіть буде краще, якщо ми візьмемо прилади під охорону, навіть перевеземо їх сюди, до нас.

— Навряд чи погодиться на це пан Тербовен. У мене склалося враження, ніби він знову вважає прилад власністю свого батька, — сказав Альтман.

Доктор Фріз насупив брови і раптом ні з того ні з сього різко зауважив:

— Взагалі, пане комісар Альтман, ви занадто вже піклуєтесь тут про інтереси сім'ї Тербовенів. Ми ще не знаємо, чим усе це скінчиться. Зрештою, Нево — американець, як вам відомо. Ми повинні бути строго нейтральними й об'єктивними, саме цього я і вимагаю від вас, колего!

Знаючи норов свого шефа, Альтман мовчав. Він очікував, що буде далі. І чекати йому довелося не довго.

— Чи належить цей прилад Тербовенам, чи ні, це ще буде з'ясовано, але ж сам професор ще не повернувся. Я зовсім не впевнений у тому, вельмишановний колего Альтман, що ми повинні передати прилад його синові, панові доктору Тербовену.

— А якщо повернеться професор?.. — спитав Альтман.

— Тоді, звичайно, прилад знову стане його власністю, але… в такому разі, природно, Тербовен повинен буде повернути Нево суму, за яку його дружина продала будинок і лабораторію.

— Нево навряд чи об'явиться, — з сумнівом сказав Альтман. — Він утік і замітатиме свої сліди.

— Але ж у нього в Америці можуть бути родичі, які заявлять про свої права на його власність.

Комісар задумливо кивнув. Тепер йому все було ясно.

Фріз підвівся:

— Та я запросив вас зовсім не заради цього питання, шановний колего. Навпаки, тут ідеться про нову справу, яку я хотів би передати вам. Слідство в справі картин, украдених з музею Рубенса, зайшло ь глухий кут. Між іншим, шановний Альтман, це справа, на якій ви можете висунутися?

— А як же справа Нево?

— Нею займеться колега Снетчер. Отже, скажіть там, щоб вам видали всі документи цієї справи з картинами! Бажаю вам всіляких успіхів!

Повернувшись від начальника, Альтман, на своє здивування, застав у себе в кабінеті редактора.

— Ну, пане Роньяр, ви напевно прийшли в справі цього шофера. Я вгадав?

Той засміявся:

— Ви, Альтман, справжній провидець!

— Провидець? — Комісар якось дивно повторив це слово. — Справді так, треба бути провидцем!

Роньяр уважно подивився на нього.

— У вас якась неприємність, любий друже? — спитав він через якийсь час, коли комісар, здавалося, безпорадно зупинився перед письмовим столом і, щось роздумуючи, став дивитись у вікно так, наче прислухався до власних слів.

Альтман нічого не відповів, сів за стіл і тільки розгублено дивився на редактора.

— Неприємність? — раптом повторив він. — Ні, пане Роньяр, з чого б їй бути у мене? — І в'їдливо посміхнувся: — Оце тільки-но я вийшов від свого начальника, пана доктора Фріза, який дав мені зрозуміти, що я надто суворо обійшовся з тим високошановним шофером. І більш нічого!

— І справу Нево, яку, на мій погляд, швидше можна назвати справою Тербовена, відібрали у вас! Правда ж? — доповнив його редактор.

Альтман пильно подивився на нього:

— Значить, і ви припускаєте, що за цією справою криється щось більше?

— Припускаю? Шановний Альтман, це не те слово. Я переконаний у тому, що з Америки вже надійшли претензії на цей винахід! Он звідки вітер віє!

Комісар не зводив очей зі свого гостя:

— А кримінальний радник Фріз?

Редактор зневажливо махнув рукою так, ніби викинув геть щось непотрібне:

— Знаєте, за гроші і, можливо, ще за перспективу підвищення по службі у нас можна добитися всього. Ось що я повинен вам сказати!

— В такому разі, пане Роньяр, нам треба бути насторожі! — серйозно відповів Альтман.

29

— Куди поділася ваша весела вдача? — спитав Нево. — Я вас такою ніколи не бачив. Таке враження, ніби вам не до смаку життя в Нью-Йорку.

Лю Бельмонт відхилилась на спинку крісла і, не відповідаючи, дивилась на стелю, уважно розглядала шліфовані чаші великої блискучої люстри, ніби шукала там відповіді на поставлене запитання.

Нево теж більш нічого не сказав. Тільки дивився на красиву струнку шию цієї жінки. Якесь дивне внутрішнє протиріччя сковувало його. «Вона — агентка Маккорміка і має завдання стежити за мною», весь час гризла його думка. Але коли дивився на неї, хотілося встати й пригорнути її.

Вона схилила голову, щоб не зустрітися з поглядом свого співбесідника.

— Ви коли-небудь мали неприємності в роботі? — І, не дочекавшись відповіді, додала: — У вас ще ніколи не було бажання кинути все?

— О, чому не було? Було, — погодився Нево, — та ще й зовсім недавно.

Тепер Бельмонт намагалася перехопити його погляд:

— Це було тоді, коли ми зустрілися?

Він кивнув:

— Так.

Жінка відірвала погляд від його обличчя.

— І як ви боретеся з такими настроями? — запитала Лю Бельмонт, дивлячись на руку Нево, де поблискував перстень у формі змії.

— В такі хвилини треба мати мужність перебороти свій настрій, — відповів Нево і підвів голову.

— Так, для цього потрібна мужність, — замислено підтвердила красуня.

— А хіба вам бракує мужності?

Зустрівшись поглядами, вони довго дивились одне одному, в очі. Губи Нево розтулились, і він тихо прошепотів:

— Дейзі Бельмонт.

Жінка злякано відсахнулась, її очі потемніли.

— Звідки вам відоме ім'я Дейзі?

При цьому Бельмонт знову перевела погляд на стелю і тому не помітила посмішки на його обличчі. Нарешті Нево сказав:

— Для мене Маккормік більше не існує. А ви не хочете порвати з ним?

Настало мовчання. Замислившись, Бельмонт поклала на стіл ключ від своєї кімнати, який до того нервово вертіла в руках.

— Значить, ви знаєте? — нарешті пробурмотіла вона.

— Так, і, на мою думку, це краще, — просто сказав Нево.

— Як я повинна розуміти вас? — Красуня запитливо дивилася йому в очі. Її обличчя виражало і сумнів і надію.

Нево трохи подався наперед:

— Що ж, може, я спершу повинен сказати, як багато ви для мене значите? — І, схопивши її руку, що все ще лежала на столі, прошепотів: — Лю Бельмонт.

Вона повільно звільнила руку і відхилилась на спинку крісла. Потім допитливо глянула йому в обличчя й, іронічно посміхнувшись, неголосно сказала:

— Хотіла б я знати, як ви все це собі уявляєте.

Нево пожадливо розглядав її. Погляд повзав по ній, обмацуючи її округлі груди, руки й обличчя.

Вона не зводила з нього своїх зелених, мов у кішки, очей.

— Я багатший, ніж ви думаєте, — з принадним тоном у голосі сказав Нево. — Моїх коштів вистачить для нас обох на все життя. Розкіш, вілла в Каліфорнії, подорожі, куди вам заманеться, — хіба це не приваблює вас?

По її обличчю ковзнула лукава посмішка:

— А що я повинна доповісти про це Маккорміку?

Нево серйозно сказав:

— Вам зовсім не треба ходити до нього!

— Ви так боїтесь? — грайливо сказала Бельмонт. Потім узяла свій келих шампанського: — То давайте вип'ємо за це!

Нево відчув, як його гарячою хвилею заливає щастя, його обличчя сяяло. Він чокнувся і під дзвін келихів наполегливо зажадав:

— Давайте на «ти»!

Бельмонт кивнула й тепло посміхнулась:

— Сподіватимемось, що ти не будеш розкаюватись! Я розпещена.

Він засміявся:

— Що ти хочеш мати? Модний автомобіль? Багате вбрання? Прикраси? Будь ласка, лише побажай!

— І я справді повинна повірити цьому?

— Я прошу тебе, — відповів він і вже серйозно додав: — Але ще місяців зо два тобі доведеться побути самій.

— Чому ж? — здивовано спитала красуня.

— Мені ще дещо треба влаштувати. Відпочивай, купуй, що заманеться! Завтра я подарую тобі хутряну шубу; я бачив на вітринах — є дуже гарні. Тут, в Нью-Йорку, справді холодніше, ніж у старій Європі.

Лю Бельмонт розцвіла. Здавалось, вона ніколи не була такою гарною.

— У мене в номері вже одна висить, я привезла з Парижа. Хочеш подивитися?

Нево кинув на неї закоханий погляд:

— Якщо дозволиш…

Вона мовчки кивнула головою.

Нево поманив пальцем кельнера:

— Прошу, принесіть ще одну пляшку шампанського в кімнату № 118. І два келихи! — гукнув він навздогін.

Бельмонт здивовано спитала:

— Звідки ти знаєш номер моєї кімнати?

Він мовчки показав на ключ від номера, встав і подав їй руку. Жінка щасливо усміхнулась і, вже вийшовши з вестибюля, злегенька пригорнулась до нього.

30

День у день стояла гнітюча спека, лише ночі приносили трохи свіжої прохолоди. Петер втішав себе хоч там, що він не постійний мешканець Мексіки. Вдень, коли сонце своїми полум'яними стрілами палило землю, він не міг займатися ніякими справами. Хоч-не-хоч, а доводилося призвичаюватись до місцевого розпорядку дня — відпочивати в ці години, додержувати сієсти^[2]. Лише ввечері миття знову просиналось, наповнюючи вулиці строкатим гамором.

Петер зупинився в готелі «Мацатлан», недалеко від гавані. Не довго шукав пристановища: на кілька днів, які він хотів провести у Веракрус, можна було дозволити собі цей дорогий готель, що в даних кліматичних умовах був досить-таки зручним для європейця. Правда, й ціни в ньому відповідали вигодам.

Місцеві власті зустріли Тербовена ввічливо й прихильно, і він був цілком певний того, що швидко зможе зібрати всі потрібні документи й рекомендації. Правда, всюди сумнівалися в успіху його спроб.

Петер розсудливо умовчував про те, як здобув дані про долю свого батька. Тут він додержувався наполегливої поради Гофстраата, який на прощання дуже просив його про це. І взагалі адвокат показав себе якнайкраще. За один лише день він зробив для подорожі Петера більше, ніж той сам міг досягнути за тиждень. А під кінець він ще порадив не думати про те, щоб схопити вбивцю, а навпаки — самому бути насторожі. Гофстраат побоювався, що Нево може спробувати заманити Петера в пастку.

Все це Петер продумав протягом останніх днів. Сам він не припускав, що колишній батьків асистент коли-небудь знову зустрінеться йому на дорозі.

Він стояв на балконі своєї кімнати, замислено дивлячись на метушню на площі перед готелем. Як і всюди в південних країнах, життя тут вирувало переважно на вулицях. Навколо численних торговців, у яких можна було купити найрізноманітніші товари від південних плодів до пишних галстуків, товпилися люди, одягнені здебільшого в барвисті костюми, які, власне, й визначали загальний колорит вулиці. Перед чужинцем поставала досить строката й рухлива картина.

Уже два дні Петер Тербовен був у Веракрус. Сьогодні вперше він мав трохи більше вільного часу, бо з частиною справ уже було покінчено. Через дві години мав одержати замовлені ним спеціальні карти Юкатану. А після цього Петер вирішив просто поблукати головними вулицями міста — подібно до тих, що вешталися там внизу, і для яких ця прогулянка була найважливішим заняттям протягом усього дня.

Велике багатство і надзвичайні злидні жили тут поряд. Цей контраст можна було спостерігати і в одязі людей, і в житлових будинках, і навіть у цілих районах міста. Поряд з представниками пануючого, вищого прошарку з їхньою надмірною, а іноді навіть химерною розкішшю, тут ледве животіли маси тубільного індійського населення і зубожілих, занепалих білих.

Погляд Петера безцільно блукав над рядами дерев на бульварі, під якими, виблискуючи хромом, стояли великі автомобілі. Повз них стомлений ішак тягнув двоколісний візок, на якому, ледве тримаючи віжки, куняв чоловік у крислатому сомбреро. Тут сходилися два світи, так несхожі один на одною: найсучасніший капіталізм і відсталість колишньої іспанської колоніальної імперії.

Раптом Петер помітив молоду жінку, що йшла прямо через площу до готелю.

— Та невже? — несподівано вихопилось у нього. — Не повіривши своїм очам, він почав придивлятися пильніше. — Так, це справді вона!

Вражений, Петер продовжував стежити за жінкою. Чим ближче вона підходила, тим більше закривав її обличчя капелюшок. Приваблива, струнка, вона впевнено прямувала до входу в готель.

Петер усумнився. «Неможливо! Як вона могла потрапити сюди?», вагаючись, питав сам себе.

Поринувши у власні думки, він ще раз поглянув на те місце перед входом в готель, де бачив її востаннє, як раптом задзвенів телефон, що стояв у нього в кімнаті на нічному столику.

Внутрішньо стривожений, Петер узяв трубку. Дзвонив портьє. Він повідомив Тербовена, що до нього прийшов відвідувач і просить його зійти вниз. У Петера забилося серце.

— Хто? — спитав він.

— З вами хоче поговорити одна дама. Вона не назвала свого прізвища.

— Зараз прийду!

Петер поклав трубку.

«А може, й не помилився?» збентежено подумав він і, сповнений надій, побіг сходами вниз.

Побачивши Петера в дверях, портьє показав йому крізь скляні двері в приймальну кімнату:

— Будь ласка, сеньйор, дама чекає на вас там, за столом праворуч.

Петер машинально подякував, зачинив двері й поглянув у тому напрямі, куди показав портьє.

«Вона, — радісно промайнуло в голові. Він побачив гарненький профіль. — Дівчина з Західної набережної». Ніби якесь видіння, в пам'яті постало бліде, безживне обличчя.

Коли Петер підійшов ближче, дівчина підвелася й ступила кілька кроків назустріч. Він усе ще не міг заспокоїтися: «Звідки вона знає мене?»

— Добрий день, пане Тербовен! Пробачте, якщо я потурбувала вас. Ви мене, мабуть, не знаєте. Моє прізвище Норріс. Я почула, що ви два дні тому прибули сюди пароплавом. Мені хотілося б поговорити з вами. Можете приділити мені кілька хвилин?

Приємно схвильований, Петер подав їй руку і пробелькотів кілька слів на привітання. Вона посміхнулась:

— Ви, як я бачу, трохи вражені.

Очі Петера засяяли радістю, він підтвердив:

— Та, мабуть, трохи є. Може, ми присядемо?

Дівчина продовжувала пояснювати:

— Я — асистентка доктора Нево.

Петер остовпів:

— Ви?

В голові блискавично промайнула думка: «В такому разі вона не знає мене як рятівника в кварталах гавані. А може, це симпатичне дівча з відкритим обличчям — спільниця вбивці?» Всю його радість як рукою зняло. Він сидів перед нею стриманий, ніби закляклий.

— Я ніколи не сподівався зустріти вас тут! Хіба доктор Нево теж тут?

— Ні! — поспішила відповісти дівчина.

Потім настала пауза; здавалося, їй важко було перейти до справи, з якою прийшла до Тербовена. Петер відхилився на спинку крісла й чекав, зосередивши всю свою увагу на обличчі гості:

«Шрам у неї на лобі вже ледве помітний, — думав він, — але як вона стиснула губи! Так, ніби їй неприємно сидіти тут зі мною».

Нарешті дівчина якось невпевнено проговорила:

— Я не знаю, як ви ставитесь до Нево. Тому мені нелегко розпочати розмову.

При цьому вона запитливо подивилась на Петера. Коли дівчина вимовляла ім'я колишнього асистента його батька, Петерові здалося, ніби на її обличчі відбилася зневага. Тербовену важливо було впевнитися, на чиєму боці ця дівчина, Не довго думаючи, він вирішив перевірити її. Повільно, чітко вимовляючи кожне слово, сказав:

— Нево — вбивця мого батька. Я маю докази.

Норріс, жахнувшись, схопилася з місця й розгублено дивилась на нього:

— Що?.. Вбив?..

Роздумуючи, опустили очі, ніби розглядала орнамент килима.

— У мене було таке підозріння, — тихо злетіло з її уст. — Знову підвела на Петера свої великі очі, потім сіла і так само тихо додала: — У мене завжди було передчуття, що тут щось не так.

Петер продовжував розглядати її. Його стриманість і непевність поступово зникали. Норріс відкинулась напад і вже голосніше сказала:

— І все ж ваше повідомлення вивело мене з рівноваги. А Нево заарештували?

— Ні, він встиг вислизнути.

Вона одразу ж запитала:

— То, може, ви його шукаєте тут?

— Нево втік до США, — відповів Петер.

— Він же американець, — сказала Норріс, — ви не знали?

Петера це здивувало; ні, він не знав. Розглядаючи нігті своїх пальців, запитав:

— Ви точно знаєте, що Нево й тепер громадянин Сполучених Штатів?

— Наскільки мені відомо, так! — відповіла вона. — У всякому разі Нево сам якось говорив про це.

Розмова обірвалась.

«Чого вона прийшла сюди?» думав Петер. Потім ввічливо звернувся до неї:

— Ви, може, щось хотіли спитати в мене?

— Так, — сказала Норріс, і на її обличчя лягла тінь. Вона дивилася на Петера сумними очима. — Але після того, що ви мені розповіли, у вас, я боюсь, може скластися неправильне уявлення про мене, коли ви взнаєте причину мого перебування тут.

Посміхнувшись, Петер підбадьорив її:

— Думаю, що цього не буде, мадмуазель Норріс. Можете спокійно продовжувати!

Вона кинула на нього теплий, вдячний погляд.

— Нево послав мене сюди заздалегідь. Він хотів приїхати трохи пізніше, і тоді я мала супроводжувати його в науковій експедиції.

Петер в ту ж мить перебив її:

— А куди мала вирушити ця експедиція?

— До Сан Хуан Батіста на Ріо Табаско.

— Он як! — здивувався Петер. — Адже Ріо Табаско межує з Юкатаном?

— Здається, так!

— А ви хіба самі приїхали до Веракрус? — поцікавився Петер.

— Ні, зі мною ще їхав моряк на прізвище Стеен, правда, в третьому класі.

— Так-так, — пробурмотів Петер.

Вона насторожилась:

— Ви знаєте цю людину?

— Та так, трохи, — ухильно відповів Петер. — Але, будь ласка, продовжуйте.

Норріс рада була, що нарешті трапилась нагода розповісти про все, що було у неї на душі.

— Так от я й сиджу тут ось уже рівно три тижні, а про Нево — ні слуху ні духу. Я просто в розпачі. — Після короткої паузи вона продовжувала: — Можете собі уявити мою радість, коли я почула, що останнім пароплавом сюди приїхали ви? Я розпитувала, де тільки могла, чому не приїжджає Нево. За тим я і до вас прийшла сьогодні, пане Тербовен… Правда, такої новини я не чекала! — з гіркотою докінчила вона.

Петер співчутливо дивився на неї:

— На жаль, це так; я б охоче привіз вам приємну звістку. Але так принаймні хоч прийшов кінець вашому нестерпному чеканню.

А через якийсь час він спитав її:

— Ну, а чим займається цей Стеен?

— А, Стеен… — зневажливо кинула вона. — Уже на пароплаві мені стало ясно, що це нікчемна людина. Він пив непомірно, і я вважала за краще навіть не бачитися з ним. А втім, я й досі не знаю, чому він їхав зі мною. Коли ми прибули до Веракрус, Стеен поселився в такому готелі, який не можна назвати інакше, як злодійське кубло. До речі, він добре знає Веракрус. У мене таке враження, ніби він раніше довгий час жив тут. Уже через кілька днів він лишився без грошей і прийшов до мене просити в борг.

— Сподіваюсь, ви йому нічого не дали?

— Звичайно, ні! Як я могла? Не дочекавшись Нево, я й без того з кожним днем дедалі більше турбувалася, чи вистачить мені одержаного авансу.

— Це ви правильно зробили! — погодився з нею Петер.

Він був радий, що вже тоді, коли врятував її, не помилився в ній і що вона справді виявилася відвертою і щирою.

— А що сталося з моряком? — спитав він потім.

— На жаль, цього я вам не можу сказати. Він більше не приходив до мене. — Вона полегшено зітхнула.

Настала пауза. Петер поглянув на свій ручний годинник.

-. Чи не прогулятись нам трошки по місту? У мене був такий намір ще до вашого приходу. Крім того, прогулянка створює кращі умови для бесіди. — При цьому він, мов хлопчина, променистими очима подивився на неї й додав жартома: — Я навіть не мріяв про те, що мені доведеться гуляти по Веракрус з такою гарною провідницею.

— Але ви на мене не особливо розраховуйте, — сміючись відповіла вона, — я дуже мало знаю це місто. В тому неприємному становищі, в яке я потрапила з вини Нево, у мене не було бажання гуляти по місту.

— Це цілком зрозуміло, — погодився Петер, відчиняючи перед нею скляні двері.

Проминувши чергового портьє, вони вийшли з готелю на площу. Норріс, здавалося, забула про всі свої клопоти.

— Я пропоную пройти по Авеню Жореса, там тінисті дерева.

Петер погодився. Він почував себе з нею цілком щасливим. Тепер його навіть не дратували галасливі й брудні вуличні хлопчаки.

Якийсь час ішли мовчки. Петер крадькома розглядав свою супутницю в профіль. Потім знову почав розмову:

— А що ж сказав Стеен, коли Нево не приїхав у призначений час?

— Стеен дуже лаявся й дико погрожував Нево. Тоді мені ці погрози нічого не говорили, а тепер я дещо розумію.

Говорячи це, чарівна провідниця Петера спритно пробиралася крізь людський вир, що заповнив площу Альбукерк.

Її цікавий супутник тимчасом спитав:

— А ви можете пригадати, що саме Стеен говорив тоді?

— Він говорив щось про ящики, про те, що він нібито добре знає, що в них запаковано. Якщо Нево покине його напризволяще, то він, мовляв, щось розповість мексіканському урядові. Оце й усе з того, що я запам'ятала.

«Ага, — подумав Петер, — значить, він у ящиках контрабандою вивіз із Мексіки золотий скарб. Але що він знову має намір робити на Юкатані і навіщо послав спочатку свою асистентку і Стеена?»

Вони йшли широким бульваром в тіні віковічних дерев. Петер поринув у свої думки. Нарешті чарівна супутниця звернулась до нього:

— Про себе я вже все вам розповіла. Але мені цікаво знати, як ви довідались про цей жахливий злочин. Може, ви розповісте?

— Добре, мадмуазель Норріс, я скажу вам про це в кількох словах.

І Петер задовольнив її прохання. Розповів про технічне удосконалення телевізора, про великі темні зорі, що відбивають світло. Вона слухала з захопленням. Щоправда, він нічого не сказав про попередні події, які збудили у нього підозру і потім посилили її. — Я нічого не знала про те, що додатково був виготовлений прилад для інфрачервоних променів, — сказала вона, коли Петер пояснював їй технічний бік справи. — Протягом останніх місяців я рідко бувала в лабораторії. Нево доручив мені оформити документацію на апаратуру в тій послідовності, в якій ваш батько поступово розвивав свій винахід. Я збирала креслення й розрахунки вашого батька, а потім систематизувала їх.

Петер зацікавлено слухав її.

— Ви закінчили цю роботу? — нетерпляче спитав він.

— Так, невдовзі перед від'їздом я передала їх Нево. Вони, очевидно, потрібні йому для того, щоб подати заявку на патент десь за кордоном.

Норріс змінила тему, повернувшись до вихідного пункту їхньої розмови:

— І вдосконалений прилад показав вам, як Нево вашого батька?..

— Так, — підтвердив Петер.

— Уявляю, які жахливі хвилини ви пережили тоді! — схвильовано сказала вона, зупиняючись.

— Але ми побачили й таке, чого не знає Нево, — розповідав Петер, — Ми побачили індійця, який через кілька хвилин після цього мерзотного злочину знову викопав мого батька й поніс кудись у лісові хащі.

— Це звучить майже неймовірно. А далі ви що-небудь побачили?

— На жаль, ні! — відповів Петер. — Але можливо, що мій батько був ще живий, інакше навіщо було тому індійцеві забирати його з собою.

— Очевидно, так, — трохи подумавши, сказала вона.

— Тепер вам повинно бути ясно, чому я тут, — сказав Петер на закінчення. — Найближчими днями я поїду далі, на Юкатан, і займусь розшуками свого батька. Головне — знайти того індійця! Це моє першочергове завдання.

Заглибившись кожен у свої думки, вони мовчки йшли вулицею. Йдучи поряд з Норріс, Петер не міг зрозуміти, чому вона так довго мовчить, і крадькома поглядав на неї збоку. Раптом дівчина зупинилася:

— Я хочу вам щось запропонувати…

— Прошу, — трохи здивовано сказав він.

— Візьміть мене з собою! Я сподіваюсь, що буду корисною у ваших розшуках. — І, ніби вибачаючись, Норріс якось невпевнено додала: — Однаково я вже тут, у Мексіці. Не заперечуєте? — Її розумні очі дивились на нього благально.

Це несподіване прохання обрадувало Петера. Звичайно, він не заперечував. Норріс лише висловила те, чого він сам палко бажав. Весь час. до того його хвилювала думка, як-то вона сприйме пропозицію поїхати разом. Петер схопив праву руку Норріс, уже простягнуту до нього, й міцно потиснув її.

— За щиру дружбу, мадмуазель Норріс!

Далі вони пішли пліч-о-пліч, як давно знайомі, добрі друзі.

Перед одним з багатьох кафе зупинилися. Між декоративною екзотичною рослинністю в зелених дерев'яних вазонах, під смугастими, біло-червоними тентами-грибками привабливо були розставлені маленькі столики. Крайні з них стояли майже на самому тротуарі.

— Сядемо? — заповзятливо спитав Петер, показуючи на вільний столик.

Норріс охоче погодилась, і незабаром перед ними вже стояли фарфорові чашечки з запашною чорною кавою, привезеною сюди з сусідньої Гватемали.

— А чи відомо вам взагалі, — раптом спитав Петер свою супутницю, — що я розшукую вас уже протягом кількох місяців?

При цьому він пустотливо скоса поглядав на Норріс і тріумфував, помітивши здивування на її обличчі.

— Як це? Не розумію. Ви розшукували мене? Може, в зв'язку з Нево?

Вона так стривожилась, що перестала розмішувати свою каву. Кожна риса її обличчя відображала збентеженість, а очі боязко і запитливо шукали його погляду.

— Чому ви сказали мені про це тільки тепер? — І вже енергійно вона додала: — Та говоріть же!

Але колишній її рятівник не збирався так швидко розкривати таємницю. Не поспішаючи, він вийняв свої сигарети і з незворушним виразом обличчя запропонував їй.

— Ні, дякую, я не курю. Але досить вам мучити мене, говоріть уже!

— Гм, — досить флегматично промурмотів Петер. — Це так швидко не поясниш, тут мені доведеться повернутися далеко назад.

Петер запалив сигарету і, затягнувшись разів зо три, почав:

— Власне кажучи, ми з вами давні знайомі. Саме я натрапив на вас тоді на одній з вулиць Західної набережної й одніс до лікаря.

Петер напружено чекав, яке враження справить на неї це відкриття.

Очі Норріс широко розкрилися від здивування:

— Як? Це були ви?

— Так, — просто відповів він, прямо дивлячись на неї.

Норріс втратила самовладання і не могла вимовити ні слова. Нарешті вона, вкрай збентежена, промурмотіла:

— Це для мене велика несподіванка. В такому разі я повинна хоч тепер подякувати вам за це. — Вона розгублено дивилася на нього.

— Ви, мабуть, до цього часу думали, що той самий незнайомець забрав у вас гроші. Правда ж?

Її вродливе обличчя зашарілося. Вона зніяковіло кивнула. Але одразу ж до неї повернувся дар мови.

— Я ж навіть підозрівати не могла, що ви… А тепер усе це виглядає зовсім інакше.

Карі очі Норріс випромінювали тепло, коли вона через стіл подала Петерові руку і сказала:

— Ви багато добра зробили для мене, пане Тербовен! Я дуже вдячна вам!

Не пускаючи її руки з своєї, Петер відповів:

— Я б нічого не мав проти того, щоб зробити те саме ще раз.

Вона не одразу зрозуміла, що він має на увазі. Потім її щоки густо почервоніли, й вона, обережно звільняючи свою руку, удавано обурено сказала:

— Ах так! Он що вам сподобалось!

Петер весело засміявся:

— Якби мені знову трапилась пагода, я з задоволенням поніс би вас ще далі, хоча ви й не легенька. Але будемо сподіватися, — уже серйозно закінчив він, — що з вами більш ніколи нічого такого не скоїться.

Під кінець вони обговорили свою майбутню спільну подорож. Петер ознайомив свою супутницю з усіма приготуваннями, які він зробив досі, і вона швидко ввійшла в свою нову роль.

Вперше після трагічного кінця експедиції свого батька молодий Тербовен був жвавий і пустотливий. Його настрій передався Норріс. Зустріч з земляком вона сприйняла, як визволення з заслання.

— У мене таке почуття, ніби мене всю ніч мучив жахливий кошмар, а тепер я прокинулась у ясний сонячний день.

Сонце вже сідало, наближалася ніч, а вони все ще сиділи в кафе на бульварі, серед чужих людей і чужої мови, але не помічали цього. Вони старанно розробляли плани й поміж ділом, як веселі діти, піддражнювали одне одного.

Раптом настала ніч: тут не буває тривалих присмерків, як у північних широтах.

Коли спалахнуло електричне світло, Норріс рішуче сказала:

— Ну, а тепер мені час уже повертатися й до готелю.

Він незадоволено зморщив носа:

— Обов'язково вже зараз? Нам ще так багато треба обговорити!

— Саме для цього у нас ще буде час завтра, — не задумуючись відповіла вона і встала.

— Я проведу вас, — сказав Петер.

У світлі електричних ліхтарів Авеню Жореса мала зовсім інший вигляд. І взагалі все місто вночі змінило своє обличчя. Всюди спалахували й переморгувалися різнокольорові світлові реклами — ціла симфонія барвистих вогнів.

— Куди міг подітися цей Стеен? — через якийсь час несподівано спитав Петер. — Може, варто було б розшукати його. Тепер він повинен бути схильним дещо розповісти про Нево.

— Ви що, хочете зараз іти знов у місто? — стривожено запитала Норріс. — В такий час небезпечно ходити в районі гавані. Я дуже прошу вас не робити цього!

Її супутник засміявся:

— Чого ви так боїтесь? Тут же немає Західної набережної.

— Ой, не говоріть так, — серйозно відповіла вона. — Портові міста всі однакові. Досі Стеен жив у матроській нічліжці Хозе Акіла, на вулиці Віго. Але краще буде, якщо ви сходите туди завтра, вдень! — І трохи тихше додала: — Завтра я могла б вам показати туди дорогу.

— Ах, навіщо вам турбуватись! Краще я піду до нього сам. Нехай би з кимсь іншим, а з ним я якось впораюсь!

Вона стурбовано дивилася на Петера; його поведінка не подобалась їй.

Дівчина розпрощалась перед яскраво освітленим порталом її готелю, домовившись перед тим про час і місце зустрічі на другий день. Петер дивився услід Норріс, аж поки вона не зникла в застеленому килимами вестибюлі готелю.

31

Якщо ви вже потрапили в район міста, що прилягає до гавані, то вам не доведеться довго шукати матроську нічліжку Хозе Акіла. Споруда така стара, що ніхто з мешканців цих провулків не знає, з якого часу вона там стоїть; до того ж ця нічліжка славнозвісна чи горезвісна — залежно від того, як дивитися на речі — від Ванкувера до Порте Аллегре.

Колись, в давні часи, це було досить-таки пристойне житло для моряків, які об'їздили всі моря. А тепер тут живуть, головним чином, елементи, що вже «сіли на мілину», або, як їх ще називають, «християнські мореплавателі», які знайшли собі тут сумнівний притулок.

Без особливих зусиль, лише питаючи перехожих, Петер добрався сюди. В міру того, як він просувався вздовж вулиці Віго, люди здавалися йому дедалі більш строкатими й чужими. До його ушей долинали звуки незнайомих мов.

Нарешті він дійшов до якоїсь довжелезної будівлі, що й мала бути тією нічліжкою, яку він шукав. Похмура й занедбана, вона стояла серед сучасних кам'яних будинків. Коли Петер увійшов туди, на нього повіяло затхлим запахом олії із рибних страв. Здавалося, це приміщення, недостатньо освітлене й без вентиляції, було наповнене смердючим диханням усього екзотичного портового міста. В сутінках хтось тулився біля якогось убогого стола.

«Мабуть, портьє», подумав Петер і спитав про Клааса Стеена.

Істота, що сиділа білястола, ледве поворухнулась і, трохи повернувши обличчя до Петера, якось неприємно закректала:

— Той голодранець проживає тут, містер. Там нагорі, аж під дахом, лежить на дошках, якщо він зараз дома. Адже він уже кілька тижнів не може заплатити за квартиру.

Петер розгледів зморшкувате коричньове обличчя, на якому світлі очиці бігали, мов у пацюка.

— Ви принесли йому гроші чи щось хочете від нього? — безцеремонно спитав швейцар.

Петер нічого не відповів, лише невдоволено глянув на старого.

Той зрозумів мовчанку так, що йому слід дещо пояснити:

— Уже кілька днів він водить мене за ніс: ось, мовляв, прийде хтось і принесе йому грошей. Може, це він про вас?

Тербовен повільно, чітко вимовляючи кожне слово, відповів:

— Це, звичайно, не про мене! Однак усе цілком залежить від самого Стеена. Можливо, що він і від мене матиме гроші.

Старий пожвавішав і зник у темряві коридора з спритністю, якої важко було чекати від нього. Петер почув, як у темряві різко пролунало чиєсь ім'я, і невдовзі після того швейцар з'явився знову, підштовхуючи поперед себе маленького хлопчика. З-під чорного, як смола, волосся, з блідого овального обличчя на Петера запитливо дивилося двоє великих, темних очей.

— Проведи цього містера до «Алігатора»! А сам негайно приходь сюди!

Старий повернувся до чужинця.

— Коли Стеену вдається десь поцупити кілька песо, він сидить в «Алігаторі» і негайно їх пропиває. Може, вам пощастить знайти його там!

Петер коротко подякував старому й попрямував до виходу. Хлопчик безшумно прошмигнув повз нього і вискочив на гомінку міжнародну вулицю розваг — вулицю «великих свобод» міста Веракрус.

— Буенос ночес, сеньйоре!^[3] — почув ще Петер голос старого, потім його підхопив людський потік вулиці.

Маленький провожатий спритно, мов ласка, маневрував крізь людський вир. Петерові навіть важко було устежити за ним очима. Крім того, йому ще треба було запам'ятати дорогу, щоб не заблудитись, йдучи назад.

Хлопчик повернув у бокову вуличку. Тут також на кожному кроці траплялися «місця розваг». Нарешті Петер побачив алігатор з кольорових неонових трубок, які то спалахували, то знову гасли над широким входом у нічний ресторан.

— Ось тут, сеньйоре! — сказав маленький провідник, вказуючи на розкішний фасад.

Петер знайшов у себе монетку й ткнув її в простягнуту до нього маленьку брудну руку.

Йому сподобався приємний голосок хлопчика; та коли Петер оглянувся, того вже й сліду не було: кинувши «велике спасибі, сеньйоре!», він зник у юрбі.

Спітнілий портьє атлетичної будови тіла, втиснутий в обшитий золотом парадний мундир, рвучко відчинив перед гостем блискучі скляні двері.

Тербовен ввійшов у великий зал з численними закутками й потаємними нішами. Там хмарою стояв тютюновий дим, змішаний з запахом дешевих духів і людського поту. Сміх, пронизливі крики і різномовний галас наповнювали приміщення.

На кілька секунд Петер зупинився біля входу, побіжно оглядаючи весь цей содом. Посеред залу було підвищення, схоже на ринг для боксу, правда, не огороджений канатами. На цьому помості танцювала негритянка, її добре розвинене і майже зовсім голе тіло здригалося в такт збудливої музики. Вигуки гостей розпалювали танцюристку, і її темпераментні рухи ставали дедалі бурхливішими. Збуджені обличчя глядачів-чоловіків відображали хтивість і сп'яніння. Під оплески й гикання п'яної публіки негритянка почала «танець живота».

Петер перевів погляд у правий сектор залу. В такому хаосі нелегко було знайти потрібну йому людину, якщо вона взагалі була там.

Блідий від безсоння, проте елегантно одягнений офіціант показав йому на маленький вільний столик у ніші.

Петер замовив карафку вина і з задоволенням відмітив, що його місце було досить вигідним. Звідси можна було окинути оком майже все приміщення. На столику стояв маленький білий телефонний апарат. На всіх настільних лампах здалеку видно було освітлені номери.

Не встиг Петер і огледітися, як офіціант уже приніс замовлене вино і послужливо спитав, чи не бажає Петер мати жіноче товариство.

Не заводячи довгої розмови на цю тему, Петер відмовився і знову зосередив усю свою увагу на тому, що відбувалося в залі.

Шквал схвальних вигуків пронісся над залом: танцюристка дійшла до кульмінаційного пункту свого номера, скинувши з себе решту і без того досить сумнівного одягу.

«Справжнє кубло розпусти», подумав Петер, переводячи погляд на ряди столів, у закутки для кохання. Більшість присутніх жінок, які, очевидно, займалися тут своїм сумнівним ремеслом, були скоріш голі, ніж одягнені. За сусіднім столом одна жінка сиділа на колінах у свого коханця й бокал за бокалом виливала йому у відкритий рот якусь темну рідину. З другого боку білява «дама з півсвіту», мов навіжена, заверещала, бо якийсь мужикуватий на вигляд, але одягнений за останньою американською модою парубійко ущипнув її за голе стегно.

Тимчасом танцюристка вже зійшла з помосту. Тепер навколо підвищення, на якому тільки-но тріумфувало «мистецтво» одвертого сексуалізму, напинали канати.

«Отже, це таки ринг для боксу, — подумав Петер. — Жаль, що не видно тих, які сидять за помостом».

Стеена він ще й досі не помітив. Моряками тут прямо-таки кишіло. Переважно це були уродженці Південної Америки, мексіканці, іспанці та мулати. Серед жінок траплялися й гарненькі, привабливої зовнішності, але їхні обличчя свідчили про розпусне життя.

Тепер на ринг у супроводі двох товстих жінок вийшов суб'єкт без піджака — очевидно, боксерський суддя. З вмонтованого в стіну репродуктора Петер почув якесь гучне, але нерозбірливе оголошення. Він тільки й зрозумів, що на рингу боротимуться дами Хуніта й Долорес. У цю мить до нього, заточуюсь, наблизився якийсь нахабний суб'єкт.

Тербовен підвів голову й побачив Стеена.

Похитуючись на нетвердих ногах, боцман стояв прямо перед ним. Незважаючи на сп'яніння, він одразу впізнав свого колишнього нічного гостя. Зло посміхаючись, він вп'явся в Петера бичачими очима.

Петер хутко підвівся й показав на один з вільних стільців, запрошуючи:

— Будь ласка, сідайте! Нам треба поговорити.

Той мовчки стояв. Схопившись руками за спинку стільця, він силкувався вдержатись на одному місці.

Інстинктивно відчувши неминучу небезпеку, Петер голосніше повторив запрошення, підкріпивши його вимогливим жестом, але сам також не сідав, зберігаючи свою позицію за столом.

Минуло кілька напружених секунд, поки колишній боцман відповів на запрошення Петера.

— Що ти від мене хочеш? Ти шпигун! — люто викрикнув він.

До цього часу всю увагу гостей, які сиділи недалеко-від них, притягувала боротьба жінок на рингу. Тепер же, коли пролунало слово «шпигун», ситуація одразу змінилася. За сусідніми столами всі миттю повернулись до них. Петер і Стеен раптом опинилися в центрі уваги публіки.

— Авжеж, він шпигун! — повторив п'яний боцман так голосно, що, напевно, всі почули.

Петерові здавалося, ніби він фізично відчуває на собі допитливі погляди присутніх. В одну мить навколо нього виросла стіна ворожнечі. Деякі зухвалі на вигляд чоловіки вже протискувалися до його столу, і попереду всіх — темношкірий хлопчина з фігурою справжнього атлета.

Петер блискавично збагнув: «Якщо всі вони проти мене, я пропав».

Він обвів очима стіну людей, що оточували його, шукаючи допомоги, але побачив лише мексіканців і мулатів. Стеен і він були єдиними європейцями.

— Сеньйори, він бреше! — нарешті відчайдушно вигукнув Петер до людей. — Цей тип, — показав він на Стеена, що стояв перед ним у юрбі, — співучасник злочину, вчиненого одним багатим янкі!

Велетень-мексіканець повернувся до Петера спиною й суворим поглядом змірив Стеена. По всьому видно було, що він тут користувався певним авторитетом, бо всі інші наслідували його приклад. Тепер Стеен опинився в невигідному становищі: недовірливі й жадібні до сенсацій погляди присутніх звернулися до нього.

Петер швидко повів далі:

— Сеньйори! Цей суб'єкт — негідник! Він допоміг вивезти контрабандою з Мексіки в США індійський золотий скарб!

Смілива спроба Петера викликати у присутніх патріотичні почуття виявилася вдалою, бо ледве він вимовив ці слова, як крізь натовп протиснувся присадкуватий, чорноволосий чоловік з безперечно індійськими рисами обличчя й підійшов до Стеена.

Хоча контрабанда для всіх присутніх тут сумнівних рицарів честі аж ніяк не була заняттям, що принижує їхню гідність, — усі вони в більшій чи меншій мірі займалися нею, — проте в них жевріла стара ненависть до тих іноземців, які викрадали скарби їхнього славетного минулого.

Лише один рябий од віспи мулат, заклавши руки в кишені штанів, ступив кілька кроків наперед і вигукнув глузливо:

— Ну так що ж? Оце й усе?

Петер повернувся до нього й спокійно відповів:

— Ні, це ще не все! При цьому вони з янкі ще й мого батька вбили.

Велетень-мексіканець, що, як видно, був тут верховодом, при цих словах знову повернувся до Петера.

Злісні наклепи Стеена потонули в шумі обурених вигуків присутніх.

Петер сміливо глянув в енергійне, правильної форми обличчя мексіканця. Той розкрив рота, блиснувши білосніжними зубами:

— Сеньйоре, ми віримо вам більше, ніж цьому жалюгідному псові!

Він зробив невелику паузу, уважно дивлячись на європейця. Потім злегенька похитнувся, ніби вклоняючись Петерові.

— Сподіваюсь, ви не заперечуватимете проти того, щоб ми придивилися ближче до цього суб'єкта. Нас зацікавило те, що ви тільки-но сказали нам.

Петер машинально кивнув головою. Цей раптовий поворот в подіях трохи спантеличив його. Він навіть не зрозумів толком, що, власне, хотів зробити цей своєрідний мексіканець.

А той з величним жестом повернувся до натовпу і, витягнувши руку, показав на Стеена:

— Цей тип своїми підозрілими розмовами вже давно привертає до себе нашу увагу. Це він шпигун!

Велетень підбурливо штовхнув у плече чорноволосого, який усе ще стояв перед п'яним боцманом:

— Ану, Хернан, дай йому по заслузі!

Миттю, ніби по команді, всі відступили під колишнього, боцмана. Той, мов зацькований звір, швидко озирнувся навколо, але про втечу нічого було й думати. Його сп'яніння на очах зникало, поступаючись місцем відчайдушній рішучості. Обличчя його враз похмурніло.

Чорноволосий мускулистий мексіканець відскочив на крок назад і гукнув англійською мовою:

— Ану, захищайся, брехун! Захищайся, якщо не хочеш, щоб на тебе дивилися, як на жалюгідного пса!

В цю мить хтось штовхнув Стеена в спину. Він поточився наперед до чорноволосого, що вже підстерігав його.

Блискавично зметнулася вгору стиснута в кулак рука індійця і, наче ковальським молотом, стукнула моряка прямо в широке, опухле обличчя.

Стеен поточився назад і, в свою чергу, ударив зверху вниз, як дроворуб. Але удар його був неточний і слабкий.

Пригнувшись, як пантера, мексіканець блискавично молотив його короткими стусанами, примовляючи за кожним ударом:

— Ось тобі… ось тобі… ось тобі!..

Стеен протверезився і, мов розлютований бик, накинувся на свого супротивника.

Чорноволосий чекав цієї атаки. З котячою спритністю він одскочив набік і, коли Стеен, промахнувшись, подався наперед, ребром долоні вдарив його під щелепу. Це був удар такої сили, що масивне тіло моряка захиталося від нього, з горла вирвався хрипкий стогін. Проте Стеен стояв, як стовбур. Він навіть несподівано так ударив чорноволосого в груди, що той відлетів на кілька кроків назад. Моряк, очевидно, був людиною незвичайної сили, але йому бракувало тієї спритності, якою відзначався його супротивник.

Вони знову стали один перед одним. У Стеена на обличчі вже видно було жахливі сліди ударів кулаком. Під очима набухли синяки, а опухле обличчя стало червоним, як варений рак. Мексиканець, навпаки, спокійно й холодно поглядав на свого противника, не пропускаючи жодної нагоди для нового удару.

Петером більше ніхто не цікавився. Від кулачних бійців його вже відділяла щільна людська стіна, бо сюди щохвилини стікалися від інших столів усе нові й нові глядачі, які з захопленням стежили за відчайдушним поєдинком.

Петер скористався цим зручним моментом. Пробираючись до вихідних дверей, він ще встиг побачити, як Стеен з заюшеним кров'ю обличчям гепнувся на підлогу. Одним стрибком Тербовен вискочив на вулицю. Йому повезло: прямо перед ним зупинилось таксі. Петер ще тільки зачиняв за собою дверцята, як машина вже рушила — досвідчений шофер одразу правильно оцінив ситуацію.

Петер полегшено зітхнув: бурхливий нічний содом вулиці Віго лишився позаду. Машина з великою швидкістю мчала його до готелю.

32

Свіжий зустрічний вітер задував під тент старомодного «Форда», пом'якшуючи гнітючу спеку, що білясто мерехтіла в повітрі над висохлою вапнистою землею.

Шофер, здавалося, вважав справою честі якомога швидше гнати машину по вибоях і пагорбках. На поворотах Петер і Норріс змушені були судорожно триматися, щоб не вилетіти з машини на кактуси й агави, які стіною росли по обидва боки цього, з дозволу сказати, шосе. Ніби покалічені гноми, стояли кактуси, загрозливо виставивши на всі боки свої неймовірно довгі й гострі мечі-колючки.

На туристському автомобілі Петер і його супутниця зробили важку подорож від західного узбережжя Юкатану через Сан-Антоніо вверх по Ріо-Мамантель. За підрахунками Петера й картами, які накреслив ще його батько, від містечка, в яке вони тепер їхали, порівняно легко можна було добратися до руїн міста, захованих в незайманому лісі. Треба було тільки зробити стомливий перехід через незнайому лісову місцевість.

Молодий Тербовен сподівався завербувати в містечку кількох тубільців, які зможуть супроводити його далі.

Знову водій на великій швидкості так круто повернув машину, що пасажирам у кузові здалося, ніби двоє коліс, не торкаючись землі, крутяться в повітрі. Раптом перед ними виринула вкрита листям хатка; зразу ж за нею виднілося ще кілька таких жител, які ховалися в тіні віковічних дерев-велетнів.

У відповідь на запитання Петера шофер кивнув, енергійно підтвердивши:

— Сі, сі,^[4] сеньйоре! Ми вже приїхали. Це і є Реалес.

— А тут є який-небудь готель? — допитувався Петер, розчаровано оглядаючи убогі хатки і стайні без стін.

Пропотілий наскрізь водій кивнув і, не зменшуючи швидкості, гнав машину далі, повз будиночки, яких ставало все більше.

Мексіканці в яскравих костюмах сиділи куняючи у холодку біля своїх хатин або під деревами, які були тут ще більшими й росли ще густіше.

Напівголі діти, зацікавлені, вибігали на вулицю, небезпечно близько підходячи до машини, що мчала по дорозі. Здичавілі на вигляд собаки, люто гавкаючи, гналися за нею. Пасажири раділи, що скоро вже зможуть вийти з цієї тряської таратайки.

Показались палісадники; тут населений пункт здавався більш цивілізованим; нарешті автомобіль зупинився перед досить великим, побіленим вапном кам'яним будинком з двома широкими тінистими верандами.

Добре вгодований креол в сліпучобілому костюмі зустрів їх так привітно і сердечно, ніби це були добрі друзі, яких тут давно чекали. Вони одержали дві кімнати в задній частині будинку поряд з терасою. Тут було напівтемно й не дуже жарко.

Коли Петер вийшов надвір, щоб простежити за вигрузкою вантажу, він побачив, на своє здивування, що перед готелем зібралася навколо машини ціла юрба цікавих людей. Вся їхня увага неподільно була поглинута рідкісною подією — приїздом двох іноземців; вони з завидним спокоєм витріщили очі на Петера, ніби чекали від нього чогось незвичайного.

— Нас чужинці відвідують нечасто, — посміхаючись, мовив симпатичний хазяїн готелю, що йшов слідом за Петером і бачив його здивування. — Ми живемо, так би мовити, на краю цивілізації. Тут починаються безмежні віковічні ліси, — продовжував балакучий хазяїн, широким театральним жестом указуючи на велетенські дерева, крони яких своїми розмірами нагадували циркові шатра.

Петер кивнув:

— Саме цей незайманий ліс і цікавить мене, тому я й приїхав сюди.

— Он як! — протяжно сказав щиро здивований хазяїн. — Такий незвичайний збіг обставин! Кілька днів тому сюди приїхав один американець, який теж хоче йти в той віковічний ліс!

Петера це зацікавило:

— Він поселився у вас?

— Ні! — хазяїн зробив рукою такий жест, ніби викинув щось непотрібне. — Американець зупинився на тому боці, у Перейри, хоча будинок Перейри невартий і половини мого.

— Той американець — ботанік? — допитувався Петер.

— На превеликий жаль, цього я вам не можу сказати. Люди, які зупиняються у Перейри, мене не цікавлять.

Тербовен вирішив на другий день з самого ранку розвідати все можливе про американця.

— Скажіть, будь ласка, чи можу я знайти тут кмітливу й порядну людину, яка знає ці ліси? — запитав він, змінюючи тему розмови.

— О, безперечно, у нас тут багато є таких, що добре орієнтуються в лісі і вже не раз водили туди іноземців. Наприклад, Карло Пендес, який завжди носить почту за Ріо-Пінто. І Нунес Оліва, напевно, погодився б супроводити вас.

— Мені потрібна людина, — продовжував Петер, — що знає місцевість у районі Ріо-Браво; це мета моєї подорожі.

— Звичайно, для вас найбільше підійшов би Моро Паручо, — задумливо промовив хазяїн. — Але цей індієць не з кожним піде.

Гість не зрозумів його.

— Так, з яким-небудь янкі, наприклад, Паручо не піде ні в якому разі. Американців він просто ненавидить. Але ж ви європеєць.

— А взагалі що за людина цей Паручо?

— Він тут найкраще знає ліси, що простяглися від Гондурасу до узбережжя Тихого океану. Разом з тим цей індієць найспритніший з мисливців, яких я коли-небудь зустрічав, його куля завжди влучає в ціль. — Хазяїн нахилився до Петера й пошепки продовжував: — Зовні він схожий на потомка тих древніх індійських родів, що побудували в лісах тепер уже зруйновані міста. Він…

У цю мить до них підійшла Норріс. Хазяїн перервав свою розповідь і сказав:

— Я пошлю туди Педро, щоб він спитав, чи Моро Паручо зараз в Реалес. Сьогодні ввечері я зможу сказати вам про це.

Він знову став послужливим, ніякого сліду від його попередньої чванливої таємничості не лишилося.

— Але переговори з ним ви повинні вести самі, — додав він під кінець.

— Дякую, — коротко відповів Петер, кивнувши головою.

Тербовен ще перед тим домовився з своєю супутницею вийти на першу прогулянку для ознайомлення з місцевістю, і тепер вона прийшла за ним. Під час спільної подорожі від Веракрус до Реалес Петер неодноразово мав нагоду пересвідчитися в тому, що в особі Норріс він знайшов корисну для своєї справи і надійну людину. З того пам'ятного дня у Веракрус Тербовену здавалося, що він переродився. Глибоке почуття щастя сповнювало Петера і тепер, коли він ішов поряд з дівчиною курними вулицями в супроводі галасливої юрби дітей, які йшли за ними від самого готелю.

— Я хочу зблизька роздивитися цих велетнів. — Норріс показала на узлісся, де, мов передовий загін, росли величезні поодинокі дерева.

Невдовзі вони вже стояли під густим зеленим листяним шатром. Лише де-не-де сонячні промені золотими краплями просочувались на землю. Коли над розпеченою землею проносився легенький вітрець, листя починало шелестіти й коливатися, і від цього зубчасті плями світла миготіли на сухому, потрісканому вапняковому грунті.

Петер показав на дерева:

— Це перші вісники одвічного лісу вітають нас. Крім того, вони мовчазні хранителі багатьох таємниць, — уже тихше додав він, замислившись.

За цими деревами справді починалася непроглядна зелень густого лісу. Кілька будинків Реалеса стояли в тіні гіллястих дерев-велетнів.

— Гляньте, наш ескорт рідшає, — сказав Петер своїй гарненькій супутниці, кивнувши в бік уже небагатьох дітей, що йшли за ними на певній відстані.

— Очевидно, ми вже мало цікавимо їх, — засміялася Норріс.

Тербовен ішов трохи збоку слідом за нею. Раптом прямо перед ними з колючого чагарника з шумом вилетів великий, гидкий птах — голошиїй гриф. Норріс злякано здригнулася — надто вже багато всього нового звалилося на неї за останні дні — інстинктивно відскочила назад і… потрапила прямо в обійми Петера.

Петер ще тримав дівчину в обіймах, коли позаду почулося якесь булькання чи хихикання. Вони здивовано обернулися й побачили усміхнені дитячі обличчя.

Петер і Норріс теж розсміялися і, тримаючись за руки, повернулися назад тією ж самою дорогою, якою ще недавно чемно йшли сюди.

Не встигли вони опам'ятатися, як вже знову стояли перед ввічливим хазяїном, що досить добре знав життя і одразу звернув увагу на сяючі обличчя своїх гостей. Ледве помітно посміхнувшись, як людина, що все розуміє, він повів їх в кінець веранди, де вже була приготована багата і смачна вечеря.

Фіолетова імла коротких вечірніх сутінків повисла над лісами; темні, таємничі контури дерев височіли тепер на фоні вогненночервоного неба. Петер і Норріс якийсь час пліч-о-пліч стояли на веранді зачаровані своєрідною красою чужого для них пейзажу.

Хазяїн побажав, гостям приємного апетиту і хотів уже делікатно піти від них, як раптом пригадав ще щось.

— Вам пощастило, сеньйоре, сьогодні ввечері Моро Паручо повертається з лісу. Ви ще встигнете поговорити з ним.

Петер одірвав свій погляд від фіолетової розпливчатої далини.

— Дуже вдячний за наше повідомлення. Я сьогодні ж сходжу до нього.

— І ще я довідався, що й той американець, який живе у Перейри, сьогодні збирається йти до Паручо, — додав говіркий хазяїн.

— От невдача! — розчаровано сказав Петер.

— Ні, ні, сеньйоре, — підбадьорив хазяїн. — Паручо, напевно, відмовить йому. Я ж вам уже казав, що він терпіти не може цих янкі. Проте я раджу вам піти до нього якомога раніше.

— Гаразд, — трохи подумавши, мовив Тербовен. — Де його шукати?

— Індієць живе в старенькому будиночку під самим лісом. Ви не заблудите, якщо підете вздовж тієї площі прямо до лісу. Я вже попередив його про ваш візит.

І послужливий хазяїн, вклонившись, вийшов з веранди.

33

Незнайомий солодкуватий запах наповнював душну пітьму ночі. Темрява зовсім не принесла прохолоди; сонячні промені протягом усього дня розжарювали вапняковий грунт, і спека тепер підіймалася вгору й висіла над землею. В повітрі пронизливо дзижчали москіти — пекельні мучителі людей і тварин.

Обливаючись потом, Петер не без задоволення помітив, що хазяїн так само страждає від спеки, хоча мусив би вже призвичаїтись до місцевого клімату. Люб'язно побажавши своєму гостеві «буенос ночес», хазяїн повернувся додому, а Петер вирушив у путь — до Паручо.

Пройшовши, велику площу, нерівномірно обрамлену кам'яними будівлями без вікон, Петер попрямував до лісу, як і порадив йому люб'язний хазяїн. У нього було таке враження, ніби життя тепер тільки прокидається від сну. Густа оксамитова темрява огортала все навкруги. Від будинків падали таємничі тіні. Ніч була наповнена якимись загадковими звуками — всюди щось шепотіло й шелестіло.

Спотикаючись на кожному кроці, Петер ішов, у гнітючій пітьмі, солодкий п'янкий запах екзотичних нічних квітів здавлював йому груди. Писк і пронизливі крики невідомих йому тварин ставали все голоснішими; він зрозумів, що наближається до лісу. Незнайомі моторошні звуки й окутана темрявою чужа місцевість, якої Петер досі ніколи не бачив, примушували серце битися частіше. Він стиснув руки в кулаки й, прислухаючись до кожного звуку, часто оглядався на ходу.

Нарешті Петер побачив слабий вогонь прямо надворі, хитке полум'я якого примарно освітлювало обідрану глинобитну стіну. Ця картина нагадувала театральну декорацію. «Може, це вже й є будинок Паручо?» подумав Петер, шукаючи дорогу до вогню. Раптом він почув голосну розмову. Притишивши ходу, Петер прислухався.

З хати, що стояла біля вогнища, долинув збуджений чоловічий голос. Він здався Петеру знайомим. Петер напружував свою пам'ять, намагаючись пригадати, де він чув цей голос. Пробираючись до хатини, де точилася суперечка, Петер все більше хвилювався. «Може, це з Паручо сперечається той американець, що зупинився у Перейри?» подумав він.

Тепер уже можна було чітко розрізнити два голоси: один — грубий і злий, другий — спокійний і глухий. Лише кілька метрів відділяло Петера від язичків полум'я, що здіймалися над багаттям, як глухий голос твердо й упевнено вигукнув:

— Я нікуди не поведу вбивцю! Я дуже добре вас знаю. Ідіть собі!

Тербовен зупинився, ніби вкопаний. Даремно його зір намагався проникнути в темряву біля вогню — мерехтливе полум'я сліпило. Раптом Петер здригнувся: прямо перед ним ляснув постріл, потім другий. Спалахи пострілів на якусь мить освітили густе листя заростей за хатою. Глухою луною постріли відгукнулися в лісі. Сполохані звірі і птахи відповіли на них зляканими, пронизливими криками.

Один з чоловіків з прокльонами вискочив з хати й помчався повз багаття, намагаючись сховатися в темряві ночі. За ним беззвучно, мов пантера, шугнула довга тінь і кинулась навздогін.

Те, що сталося потім, промайнуло дуже швидко. Петер ледве встиг простежити за подіями.

Втікач вистрілив ще кілька разів, але, здається, промахнувся, бо переслідувач нарешті наздогнав свою, жертву. Обидва повалилися на землю.

Не довго думаючи, Петер побіг туди, щоб розняти їх. Він уже міг розглядіти двох чоловіків, які борсалися на землі в запеклому поєдинку. При цьому не чути було жодного звуку, моторошною була їх мовчазна боротьба.

Не встиг ще Петер добігти до них, як пролунав відчайдушний зойк, пронизавши гаряче, мов у теплиці, повітря тропічної ночі.

Він підійшов до того місця, де на землі лежали дві людські постаті. Одна з них підвелася і мовчки стала перед Тербовеном, очевидно, чекаючи, що ж робитиме цей незнайомець, який так несподівано виринув з темряви.

Нічого не сказавши, Петер нахилився над чоловіком, що лежав на землі. Глянув йому в обличчя і, незважаючи на спотворені риси, впізнав Нево. В широко розплющених нерухомих очах, немов у дзеркалі, танцювали червоні вогники — відбиток полум'я вогнища. Нево був мертвий.

Петер не міг нічого як слід зрозуміти. Все промайнуло перед його очима, наче якесь нічне видіння. Однак почуття не обманювали, бо перед ним усе ще нерухомо стояв мексіканець. Навіть коли Петер випростався й, напружуючи зір, почав придивлятися до нього в темряві, той чоловік і не спробував тікати. Він стояв спиною до вогню, і обличчя його не можна було розглядіти.

Тербовен безпорадно перевів погляд знову на мертвого. І тут він побачив ніж, що по саму рукоятку стримів у грудях Нево.

В цю мить незнайомець запитав його так спокійно, ніби взагалі нічого й не сталося:

— Ви його знаєте?

— Знаю! Але звідки вам відомо, що він убивця? — запитав спантеличений Петер. В той же час в його голові промайнула думка: «Що треба було Нево ще раз в цьому лісі?»

Глибокий гортанний голос незнайомця вивів його з задуми:

— Ходімо до хатини. Ви ж ішли до мене?

«Це Паручо», подумав Петер. Спокійна й розсудлива поведінка індійця так вразила його, що він тільки й спромігся тихо, неясно відповісти:

— Так.

Обидва мовчки увійшли в хату. Гасова лампа освітила маленьке приміщення. На стінах висіли різні мисливські трофеї. Житло мало чистий і порядний вигляд. Паручо підсунув гостеві стілець.

Ідучи за Паручо до хати, Петер відчув якусь тривогу. Він мимоволі весь час думав про мертвого, який лише за кілька кроків від них лежав з ножем індійця в грудях. Тепер, нарешті, в світлі лампи Тербовен побачив обличчя Паручо. На нього спокійно, з цікавістю дивилося двоє широко відкритих чорних очей. Зовні цей чоловік мав швидше добродушний вигляд — ніщо не говорило про його хитру вдачу чи підступність. Розумне обличчя можна було назвати красивим. Усім зовнішнім виглядом Паручо викликав у Петера довір'я. Вони допитливо подивилися один на одного. Потім індієць сів і сказав:

— Перш ніж я відповім на ваше питання, скажіть мені: ви добре знаєте того, що лежить там, надворі?

Природна впевненість цієї простої людини здивувала Тербовена.

— Знаю, навіть дуже добре, знаю, що це злочинець. Він утік від мене в Європі. Але я не сподівався коли-небудь знову побачити його, — відповів Тербовен.

Кілька секунд Паручо не зводив свого погляду з обличчя Петера, ніби хотів прочитати на ньому, чи правду той каже.

— Чоловік, що там надворі, — індієць показав рукою на стіну кімнати, за якою лежав Нево, — прибив свого товариша. Я бачив на власні очі.

Від несподіванки Петер аж підскочив. Навіть коли б над головою вдарила блискавка, то й це не могло б так приголомшити його.

— Як? Ви бачили?..

На кілька секунд радість гарячою хвилею залила Петера: «А може, Паручо?..»

Але в той же час у нього тривожно забилося серце, і він тремтячим голосом запитав:

— А де той прибитий?

Сповнений жахливих передчуттів, молодий Тербовен шукав відповіді в правильних рисах обличчя Паручо. А той здивовано спостерігав за незвичайним хвилюванням чужинця, за його обличчям, на якому з'являвся то вираз радісної надії, то страху. Нарешті він, обережно відбираючи слова, сказав:

— Він… мертвий…

— Мертвий! — глухим голосом повторив страшне слово Петер і, наче вражений ударом, відкинувся назад, на спинку стільця.

В кімнаті запанувала гнітюча тиша. Одне єдине слово знищило всі надії Петера в той час, коли він уже вважав, що досягнув мети. Юнак відсутнім поглядом дивився крізь Паручо, крізь глинобитну стіну в темну ніч, і перед ним постали руїни стародавнього міста, місце огидного злочину. Якесь паралізуюче безсилля оволоділо ним.

— Так… Для людей він мертвий, — повторив Паручо.

Погляд Тербовена знову повернувся до дійсності.

У нього прокинулась… нова надія, і він спитав:

— Що це значить «мертвий для людей»?

Чорні очі індійця допитливо зупинилися на обличчі Петера. Але на запитання він не відповів.

— Ви його син?

— Так, — поспішно сказав Петер, — але як розуміти ваші слова «мертвий для людей»?

Паручо одвів погляд від Петера і став дивитися в темряву тропічної ночі. Ніби пригадуючи щось, він тихо почав говорити:

— Американець, що лежить надворі, прибив вашого батька. Я був свідком цього злочину. Лише кілька кроків одділяли мене від них обох.

Тербовен слухав, затамувавши подих.

— Вбивця закопав вашого батька і пішов геть, думаючи, що обійшлося без свідків. Але я все бачив, і в мене зародилася надія, що, можливо, той удар тільки оглушив вашого батька. Тому я знову відкопав його і пересвідчився в правильності свого припущення: він був ще живий.

Петер скочив з місця й скрикнув:

— Отже, він живий?.. Що ж сталося потім?

— Я забрав його з собою до своїх друзів, що живуть у лісі, і ми виходили його. Рана на голові загоїлась дуже швидко, але…

Тут Паручо зробив паузу, потім довго дивився на Петера і закінчив:

— … але від того удару він лишився розуму. Тепер ваш батько навіть не знає, хто він такий.

— Але живий! — радісно вигукнув Петер.

Паручо кивнув головою.

— Я передчував це. — Нестримна радість охопила Петера. — Ви повинні провести мене до батька! Згодні? — Тербовен кинувся до рятівника свого батька і схопив його за плечі.

— Він не впізнає вас, — поволі відповів житель лісів, співчутливо дивлячись на Петера своїми сумними очима.

— Коли батько побачить мене, до нього повернеться пам'ять! — Петер упевнено дивився на індійця.

Паручо з сумнівом знизав плечима і знову перевів погляд у темряву ночі.

— Можливо.

— Ми завтра ж підемо до нього, — наполягав Петер.

— Я повинен з'явитися в поліцію. — Індієць показав рукою в той бік, де лежав мертвий.

Ці слова повернули Петера до дійсності. Він уже не думав про Нево. Тепер він рвучко простягнув індійцеві свою руку:

— Я піду з вами. Я скажу про те, що він стріляв у вас.

Паручо вдячно потис юнакові руку. Вони стали друзями.

— Але ж він американець! — трохи занепокоєно мовив індієць.

Петер махнув рукою, розтинаючи долонею повітря, і сказав гнівно:

— Ну то й що ж? Він злочинець!

34

Ледве Петер переступив поріг своєї кімнати — він щойно вийшов від Норріс, яка доглядала його батька, — як задзвонив телефон.

Говорив портьє: якийсь сеньйор Гуліо, що назвав себе кореспондентом «Геральдо де Мексіко», хоче поговорити з паном Тербовеном.

— Знову кореспондент, — тихо пробурчав собі під ніс Петер і вже голосно сказав: — Я зараз зійду вниз. Нехай він почекає хвилиночку.

Повернувшись з Реалеса до Веракрус, вони жили в готелі «Мацатлан», де Петер зупинявся тоді, коли тільки приїхав у Мексіку. Власник готелю з великою пошаною зустрів їх; щирою радістю світилися обличчя обслуговуючого персоналу готелю, який з великим хвилюванням стежив за повідомленнями в газетах і знав усе про експедицію.

Ще по дорозі з Реалеса до Веракрус, в Сан-Антоніо, Петера атакували кореспонденти різних газет, і коли вони прибули сюди, їх поздоровляли всюди. Навіть представник міністерства внутрішніх справ і заступник бургомістра міста Веракрус прийшли з своїми поздоровленнями. Петер розумів, що завоював симпатії мексіканців своїм енергійним втручанням на користь Паручо, якого завдяки його свідченням було виправдано.

У вестибюлі до нього підійшов стрункий, старанно виголений чоловік. В елегантному світлому костюмі з натурального шовку, а не в чорному, які звичайно носять мексіканці, він був схожий на багатого європейця або американця.

Петер стримано привітався з цим елегантним паном.

— Якщо не помиляюсь, в Сан-Антоніо я вже давав інтерв'ю представникові «Геральдо», тобто одному з ваших колег.

Замість відповіді, сеньйор Гуліо запросив його сісти за один з столів.

Петер неохоче погодився на це. Потім кореспондент, посміхаючись, сказав:

— Звичайно, це мені відомо, пане Тербовен, і моя газета вже повідомила все варте уваги про вашу експедицію. Однак…

Тут він зробив паузу і з удаваним інтересом поглянув на вхідні двері, — мулат саме вносив великі чемодани якогось новоприбулого. У вестибюль проникло яскраве світло. Над площею Альбукерк нестерпно палило мексіканське сонце.

Кореспондент закінчив перервану фразу:

— Ми дуже хотіли б мати додаткові відомості про Паручо, я маю на увазі вбивцю доктора Нево. — Він знову глянув на Тербовена, як тому здалося, з неприхованою цікавістю.

— Ви, як видно, недосить добре поінформовані. Ви говорите про вбивцю Паручо. Якщо в усій цій справі і був убивця, то це — Нево!

Гуліо перевів погляд на великі крила вентилятора, що повільно оберталися горизонтально вгорі, під стелею.

— Ви не знаєте місцевих умов життя, пане Тербовен. А крім того, пан Нево був громадянином Сполучених Штатів.

— Що ви хочете цим сказати? Хіба, може, там усе міряють іншою міркою?

Кореспондент цинічно посміхнувся.

— Знаєте, Сполучені Штати і в Мексіці непохитно захищатимуть свої інтереси. В цьому ви можете не сумніватися!

Петер Тербовен глянув на кореспондента й підкреслено різко відповів:

— Ах, он як! І, значить, чесна людина має бути затаврована, як убивця лише тому, що вона не є громадянином Сполучених Штатів. Ну, звичайно, він же, крім того, тільки індієць, а всім відомо, як в Америці обходяться з цими людьми.

Гуліо продовжував посміхатися.

— Ви бачите речі в перекрученому вигляді, пане Тербовен. Уже давно минули ті часи, коли в Америці переслідували індійців. Ви дивитесь на ці речі упереджено, інакше ви були б змушені визнати, що у нас всі люди користуються однаковими правами.

Петер підвів голову. Тепер він зрозумів, з ким має справу. В очах молодого вченого блиснули глузливі іскорки.

— Ви говорите «у нас», пане Гуліо? Я думав, що ви кореспондент «Геральдо де Мексіко», а це, якщо я не помиляюсь, мексіканська газета, а не Сполучених Штатів!

Гуліо збентежено відкашлявся:

— Пробачте, я, мабуть, недосить ясно висловився, я…

Але Петер перебив його:

— Даремно ви удаєте з себе мексіканця; я догадуюсь, звідки ви з'явилися. Та послухайте, що я вам скажу. Ви щойно твердили, ніби я не знаю умов життя тут, у Мексіці. В цьому ви помиляєтесь. Варто лише розплющити очі, щоб досить виразно побачити, як непохитно — адже так ви сказали — як непохитно американці захищають тут свої інтереси. Але коли ви говорите про Америку, то ви свідомо помиляєтесь, бо насправді ви маєте на увазі лише своїх хазяїв, а вони ще не Америка. Хто вас прислав, я не знаю, проте мені ясно одно: ви не мексіканець і захищаєте зовсім не мексіканські інтереси, і якщо ви сподіваєтесь, що вам удасться з Паручо зробити вбивцю, а з Нево нещасного загиблого американця, то ви помиляєтесь.

Петер підвівся і вже хотів іти. Але Гуліо скочив з місця й заступив йому дорогу:

— Цілком правильно: ми будемо захищати свої інтереси і в справі Нево! Дружина Нево — головна спадкоємиця, отже, тепер їй належить будинок в Голландії, а також і апарат. Запам'ятайте це собі!

Такого Петер не чекав. Він раптом зупинився і якусь мить спантеличено дивився на мнимого кореспондента, що злісно вирячився на нього.

— Дружина Нево?

— Так, так, дружина Нево, — тріумфував Гуліо.

Раптом Петер голосно зареготав, на превелике здивування пана Гуліо.

— Так он куди ви гнете! — сміявся Петер.

Потім ступив до приголомшеного пана Гуліо, поплескав його по плечу і сказав так серйозно, що в того недавню упевненість як рукою зняло:

— Нічого з цього не вийде, добродію. Про це я вже сказав вам з самого початку. Ви погано поінформовані, а це вдвічі гірше для кореспондента. Ви ж хотіли, щоб я вважав вас за такого?

Петер відступив на крок і глузливим поглядом зміряв мнимого кореспондента, який тепер мовчав, ніби проковтнув язика. Потім додав:

— Щоб ви знали, шановний: існує договір про купівлю-продаж апарата. Там чорним по білому написано, що купівля стає недійсною з моменту повернення мого батька. От так, і прошу, пане Гуліо, не забувайте про це!

Не попрощавшись, Петер повернувся на каблуках, залишивши спантеличеного й безпорадного Гуліо у вестибюлі.

Все ще роздратований зухвалою погрозою пройдисвіта-кореспондента, Петер відчинив двері своєї кімнати. Здивований, він побачив там покоївку, яка, звичайно, прибирала кімнату тільки вранці.

«Дивно, — подумав він, — що їй ще треба тут?»

Дівчина явно збентежилась і, виходячи повз нього з номера, вільною англійською мовою пояснила, ніби лише принесла йому чистий рушник.

Петер кивнув, але коли за темношкірою дівчиною зачинилися двері, пригадав, що тільки сьогодні вранці йому замінили рушник..

Похитавши головою, він пішов через коридор у протилежну кімнату, щоб розповісти Евеліні Норріс про свою недавню пригоду з тим пройдою паном Гуліо.

Їм лишалося ще пройти митний контроль; через три години мав відпливати французький пароплав «Бретань», на якому Петер з батьком і Норріс виїжджали до Європи.

Готельний слуга вже виніс чемодани, а Евеліна вела професора, який, байдужий до всього, слухняно йшов за нею.

Посадка на пароплав затримувалась. Вони мали трохи почекати, бо до митниці була велика черга.

Багажу в них було небагато: великий чемодан Петера і два менших, що належали Евеліні Норріс. Новий одяг та інші речі, які Петер придбав для батька, вмістилися в спеціально купленому чемодані.

Петер ще раз переглянув свої папери: закордонні паспорти, квитки й офіціальні довідки, видані на ім'я батька мексіканськими органами влади.

Ховаючи все це в бокове відділення свого портфеля, він помітив ще згорнутий білий аркуш товстого паперу. Петер не міг пригадати, що це за папір, і тому вийняв його. На вигляд це була згорнута в кілька разів географічна карта. Зацікавившись, Петер розгорнув аркуш і здивувався: перед ним була зовсім незнайома фотокопія якоїсь карти. Погляд Петера упав на заголовок. Виявилось, що він тримає в руках таємний план мексіканського військового порту Веракрус.

Петер блискавично збагнув своє небезпечне становище, він зрозумів, чого в його кімнату заходила покоївка. Раптом стало жарко, на лобі крапельками виступив піт.

Швидко згорнувши план, Петер обережно оглянувся навкруги й пересвідчився, що за ним ніхто не стежить. Тільки Евеліна, мабуть, щось помітила, бо запитливо дивилася на нього зляканими очима.

Петер побачив поштову скриньку і полегшено зітхнув. Згорнута карта була завбільшки з великий конверт. Петер негайно вийняв автоматичну ручку і написав на карті:

Містеру Гуліо,

кореспондентові «Геральдо де Мексіко»,

місто Мехіко.

Без марки — їх у нього все одно не було — вкинув «лист» у скриньку. І коли карта, глухо стукнувши, упала на дно скриньки, Петерові наче камінь із серця звалився.

Евеліна Норріс мовчки здивовано дивилась на нього. Нарешті Петер повернувся до неї і прошепотів:

— Панові Гуліо!

Дівчина нічого не зрозуміла. А тут саме підійшла їхня черга на перевірку. Готельний слуга вже поклав чемодани на контрольний стіл, а Петер вийняв свої документи.

Службовець митниці, що перевіряв їхні паспорти, несподівано встав і почав шептатися з багажними контролерами. Петер перехопив їхні допитливі погляди і все зрозумів. Але тепер, коли він знав, що небезпечний план військового порту надійно лежить у поштовій скриньці, у нього навіть вистачило сил відповісти на ці погляди привітною посмішкою. Як він і передбачав, перевірка проводилась надзвичайно грунтовно і строго: промацували навіть костюм. Нарешті, черга дійшла і до професора. Коли ж нічого такого, що було заборонено мати з собою або за що треба було сплатити мито, не було знайдено, службовці стали привітнішими і, кінець кінцем, один з них приклав до паперів спасенну печатку.

Коли Петер вийшов з приміщення і легенький солонуватий вітер з моря повіяв йому в обличчя, безмежно радісно стало у нього на душі. Там стояв пароплав, що мав відвезти їх на батьківщину, а поряд з ним були батько, якого він знову знайшов, і наречена, що закохано й щасливо дивилась на нього. І від усвідомлення всього цього настрій Петера ставав ще радіснішим.

35

Ювелір — літній, сивий чоловік — зважував на долоні масивний на вигляд золотий браслет. Перед ним на блискучій скляній поверхні прилавка лежав другий, такий же самий.

Зсунувши свої окуляри в золотій оправі вгору, аж на лоба, ювелір почав розглядати дивний візерунок. Так минув певний час. Здавалося, старий зовсім забув, що перед ним стоїть гарненька, елегантна дама, чекаючи навідповідь.

— Так, — сказав нарешті старий, усе ще оглядаючи рідкісну річ, — значить, ви хочете продати обидва ці браслети?

Він знову встановив окуляри на місце і пильно подивився на даму в дорогій соболевій шубі, його допитливий погляд зустрівся з трохи непевним поглядом її сіро-зелених очей. Потім ювелір зітхнув, поклав браслет на прилавок поряд з іншим і зовсім не по-купецькому сказав:

— Вартість цих браслетів важко навіть визначити, бо їхня історична цінність набагато перевищує ціну золота, з якого вони виготовлені, а я, на жаль, можу заплатити лише за золото.

Бельмонт — це була вона — нічого не відповіла йому. Вона лише нервово перебирала пальцями свої рукавички. Не відриваючи погляду від браслетів, ювелір спитав її:

— Я не хочу бути надто цікавим, але оскільки ці браслети дуже й дуже стародавні, мені хотілося б знати, звідки вони у вас. Ми не могли б ви сказати мені про це?

Бельмонт машинально поправила локон, що впав їй на лоб, і відповіла своїм густим грудним голосом:

— Мій чоловік кілька років тому привіз їх з Юкатану.

Ювелір кивнув головою:

— Я так і думав, але… не знаю…

Він удруге зсунув окуляри на лоб й підніс один з браслетів до короткозорих очей. Знову минув деякий час, поки ювелір пильно оглянув з усіх боків цю старовинну й дорогоцінну оздобу.

Нарешті він показав на незвичайні фігурки звірів, вигравірувані вздовж усього золотого обруча.

— Таких фігурок я досі ніколи не бачив на знахідках старомексіканського періоду. На мою думку, ці браслети, мабуть, набагато давнішого походження.

— Може й так, — невпевнено відповіла власниця браслетів, — але я хочу збутися їх, бо вони принесли мені нещастя. Тому я хочу продати їх.

— Але в такому разі ви прийшли не туди, куди слід. Я можу заплатити вам лише частину справжньої вартості цих браслетів. Вам треба було запропонувати їх якомусь знавцеві, що колекціонує такі речі.

Бельмонт похмуро глянула на нього.

— Бачите, — продовжував він, — я людина чесна і тому звертаю вашу увагу на це; я ж не збираюсь одурити вас.

Ювелір замовк ізнову пильно подивився на неї. Лю Бельмонт злегка знизала плечима:

— Це дуже гарно з вашого боку, але у мене тут немає ніяких зв'язків і, крім того, це потребувало б надто багато часу. А мені негайно потрібні гроші.

Старий знов поклав браслет на скло.

— Може, я зміг би допомогти вам у цьому. У мене є знайомі люди, для яких було б просто щастям придбати такі речі. Я можу подзвонити, може…

Бельмонт заперечливо махнула рукою:

— Ні, я так довго не можу чекати. Для мене було б краще зараз продати ці браслети вам.

Ювелір ледве помітно посміхнувся.

— Ми не встигнемо навіть домовитись про ціну, як ця людина буде тут. Варто мені тільки сказати, що ви принесли, і покупець негайно приїде сюди.

Бельмонт пильно глянула на ювеліра. Але в його обличчі не було нічого такого, що могло б викликати підозру. Старий лише запитливо дивився на неї.

Помітивши вагання Бельмонт, ювелір вказав на крісло, що стояло навскіс за нею, і ввічливо запросив її сісти.

— Це не забере багато часу, я вас прошу.

Вона неохоче сіла.

Старий ювелір ще раз глянув на неї, а потім зник у задній частині свого досить просторого магазина.

З глибини магазина вийшла помічниця й заходилася щось переставляти на вітрині.

Знадвору глухо долинав вуличний шум; магазин містився на Фултонстріт — головній артерії Брукліна.

Лю Бельмонт взяла з столика якийсь журнал і почала неуважно перегортати його.

Минуло кілька хвилин, а ювелір не повертався. Це почало непокоїти відвідувачку, і вона мимоволі глянула на прилавок, де все ще лежали обидва її браслети.

В цю мить од вхідних дверей на підлогу впала тінь. Бельмонт повернула голову й побачила якогось чоловіка, що відчиняв важкі, оббиті міддю скляні двері. Вона швидко підвелася, кинулась до прилавка, схопила браслети й поспішно сховала їх у сумку. Але було вже пізно… Незнайомець встиг побачити все і, зупинившись позад неї, тихенько сказав:

— О, вкупі з Нево, мабуть, вигідно вершити справи.

Якусь мить Бельмонт була наче паралізована, але потім різко обернулася до нього. В її очах, як у розлюченої кішки, загрозливо блиснули іскри.

Навіть не зрушивши з місця, незнайомець додав:

— Я дозволяю собі нагадати вам про долю Гленн Девіс. Вона теж думала, що зуміє зрадити нас.

Чоловік тримав обидві руки в кишенях плаща. Тепер він дивився кудись убік, так, ніби йому до Бельмонт не було ніякого діла.

Лю Бельмонт прожогом кинулась до дверей. Коли ювелір повернувся, вона вже зникла.

Старий підбіг до вхідних дверей і розчаровано дивився крізь скляні шибки.

— Як же ви дозволили їй втекти! — звернувся він до незнайомця, який усе ще непорушно стояв на місці. — Ви ж з поліції? — додав він запитливо.

— Так, — відповів той і в свою чергу запитав: — Ви дзвонили в поліцію?

Ювелір схвильовано сплеснув руками:

— Так ви, значить, не той агент, що мав прийти сюди! Ну, тепер уже пізно! Вона втекла!

— А навіщо ви дзвонили? — поцікавився незнайомець.

Сивий ювелір знову зайшов за свій прилавок.

— Ця дама запропонувала мені два масивних золотих браслети, зовсім унікальні речі! На мою думку, вони могли бути лише викрадені з чиєїсь колекції. Вона дуже поспішала продати їх, навіть після того, як я попередив, що це для неї дуже невигідно. Такі надзвичайно коштовні речі вона хотіла продати за безцінь: за порівняно низьку ціну золота.

Він запнувся й поглянув на двері, в які входив новий відвідувач.

Той, що стояв у магазині, мимоволі обернувся.

— Ви тут, пане інспектор? — здивовано звернувся до нього новоприбулий.

Не відповідаючи на запитання, той, кого назвали інспектором, знову повернувся до ювеліра:

— Отже, ми вам дуже вдячні. Ми займемося цією справою. — Він приклав вказівний палець до крис свого капелюха, що зсунувся йому аж на потилицю.

Не сказавши більше ні слова, обидва незнайомці вийшли з ювелірного магазина, залишивши спантеличеного хазяїна. Похитавши головою, ювелір спершу подивився крізь скляні двері, потім — на свою помічницю:

— Ви що-небудь зрозуміли?

Продавщиця підійшла до нього і теж похитала головою:

— Нічогісінько! — А через якийсь час без будь-якого зв'язку з попереднім додала: — Хоч волосся у неї й пофарбоване, а шуба з справжнього хутра!

— Вас також сповістили? — спитав кримінальний агент інспектора вже на вулиці. — А куди ж поділася та дама, про яку йшла мова?

— Все в порядку, Морріс. Вам нема чого більше турбуватися про цю справу. Ми вже займаємось нею. Ту даму ми знаємо давно — це звичайна кишенькова злодійка. Вона від нас не втече! — тихо додав він.

36

В готелі «Ері» слуга ніс до виходу два великих чемодани. Недалеко від дверей він поставив їх на підлогу, щоб перепочити. Слуга не помічав, що чоловік, який досі стояв біля ложі портьє і переглядав газету, читає адресу на бирках біля чемоданів:

«Л. Бельмонт, Готель «Ла Салл», Центральний вокзал Чікаго».

За дві години через службовий хід з готелю вийшла чорнява дівчина, очевидно, служниця, з сумкою для покупок у руках і не оглядаючись пішла навскіс через вулицю в гастрономічний магазин. Мабуть, вона багато купувала, бо вийшла звідти тільки через добрих півгодини, але не пішла до готелю, а звернула на Фултонстріт.

А трохи пізніше знову той самий слуга готелю «Ері» вдруге ніс через вестибюль два чемодани. Якийсь новоприбулий попросив у нього вогню. Той поставив чемодани на підлогу, вийняв свою запальничку й клацнув нею.

— Важко, мабуть, вам?

Слуга, посміхаючись, відповів:

— Нічого. Я вже звик до цього.

— Куди ви їх відправляєте? — ніби між іншим спитав незнайомець, беручи в рот сигарету. — З такими чемоданами вирушати тільки за океан!

Служник непомітно здригнувся. Однак потім невимушено відповів:

— Це чемодани одного іспанця, який повертається до Нью-Орлеана.

Запалюючи сигарету, незнайомець пильно дивився через полум'я запальнички в обличчя служника. Потім зробив кілька глибоких затяжок і подякував за вогонь.

— Будь ласка! — сказав служник і, взявши чемодани, пішов до дверей.

Тут він ще раз повернув голову й тривожно поглянув на новоприбулого. Той стояв біля бюро реєстрації.

Приблизно в цей же час чорнява служниця дійшла до станції метро на Фултонстріт і сіла в поїзд, що попід Іст-Рівером ішов до Манхеттена. Поїзд був переповнений. Дівчина насилу протиснулась у вагон, поволі пробралася до сидінь і, стомлена, поставила на підлогу сумку для покупок, вийнявши перед тим з неї шкіряну дамську сумочку. Потім обережно, щоб ніхто не побачив, ногою посунула велику сумку під лаву. Ніхто не звернув уваги на неї. Поїзд метро гримів по рейках.

Біля Сіті Холл вона вийшла з метро і змішалася з натовпом Бродвею. За Вулвортбілдіпгом^[5] вона повернула направо і, прискорюючи кроки, попрямувала до гавані. Звідти на катері переправилась через Гудзон. Так вона перетнула Нью-Йорк і опинилася в Гобокені. Прямо перед нею стояв вокзал Пенсільванської залізниці — велика, показна будівля.

Поглянувши на ручний годинник, жінка майже побігла до вокзалу, раз у раз оглядаючись на ходу. Проте ніхто не звертав на неї уваги — кожен заклопотано поспішав своєю дорогою. Минувши довідкове бюро, навколо якого товпилися люди, вона зайшла за одну з великих тумб з розкладом руху поїздів. Ці схожі на колони тумби стояли вряд біля довгої стіни вокзалу. Читаючи розклад поїздів далекого слідування з Філадельфії до Нью-Орлеана, дівчина час від часу поглядала з-за колони в зал для пасажирів.

На вокзалі не вгавали гамір і штовханина. Пасажири цілими потоками рухалися туди й сюди, гриміли автокари з вантажем; сміх, вигуки, уривки розмов долинали до ушей дівчини. Знадвору, від перону, чулося приглушене гуркотіння поїздів. Якийсь обшарпаний хлопчисько протиснувся між колонами з розкладом поїздів і нахабно почав просити милостиню.

Трохи згодом вона підійшла до одного з віконець квиткової каси й купила квиток на швидкий поїзд до Філадельфії.

Нарешті локомотив протяжно засвистів, поволі почали обертатися колеса. Через відчинені вікна у вагони доносилися вигуки продавців газет.

Чорнява пасажирка зайняла місце біля вікна і читала газету, яка закривала її з головою. В купе не всі місця були зайняті. Лише двоє чоловіків сиділи напроти неї.

За вікном одноманітно мелькали сірі будинки великого міста. Поїзд з гуркотом проходив повз менші станції, на платформах яких, чекаючи приміських поїздів, стіною стояли люди. Потім у кам'яному морі будинків почали траплятися поодинокі зелені плями — самотні дерева, а іноді й невеличкі садки.

Чорнява дівчина з бруклінського готелю «Ері» запалила сигарету й непомітно подивилася при цьому на своїх супутників.

Прямо перед нею, теж біля вікна, безцеремонно розсівся хлопець років вісімнадцяти з густим ластовинням на обличчі. У нього через плече висіла плетена сумка, які раніше звичайно носили в південних штатах. Він, мабуть, їхав до своєї тітки на село. Коли хлопцеві здавалося, що дівчина не помічає його, він уважно розглядав її. Але зустрічаючись з поглядом її зелених кошачих очей, він миттю відвертався до вікна.

Трохи далі від цього молодого хлопця, але на тій же самій лаві сидів літній чоловік. Ще до того, як поїзд рушив, він почав копатися в якихось паперах і тепер уже наклав їх цілу купу біля себе на лаві. Час від часу він недогризком олівця робив на полях помітки. Поглинутий своїми заняттями, він зовсім не помічав молодої красуні, що сиділа перед ним.

Монотонно стукотіли по рейках колеса.

Через деякий час чорнява дівчина вийняла невеличке дзеркальце. Щоб було видніше, вона сіла на лаві навскіс, повернувши обличчя до вікна.

В цей час якийсь чоловік пройшов коридором у напрямі руху поїзда і, як можна було помітити, з цікавістю зазирнув у її купе. Побачивши раптом його в дзеркалі, дівчина здригнулася. Це був той самий, з ювелірного магазина! Паралізуючий жах охопив пасажирку. Вона навіть не наважувалась повернути голову. А чоловік пройшов собі далі, в передню частину вагона.

Кілька хвилин дівчина сиділа, ніби скам'яніла, повернувшись обличчям до вікна. Потім сховала дзеркальце і встала.

Поїзд уповільнив хід, наближаючись до великої станції.

Дівчина відчинила двері свого купе. Молодий хлопець, побачивши, що на її місці лишилася газета, взяв її і теж підвівся.

Коли пасажирка обережно визирнула з купе, щоб оглянути коридор, хлопець за її спиною сказав:

— Будь ласка, ви забули свою газету.

Вона злякано здригнулася. Обернувшись, гнівно блиснула на нього своїми очима, пробурмотіла «дякую» і взяла газету.

Хлопець розчаровано повернувся на своє місце. Він з таким радісним хвилюванням чекав від неї вдячної посмішки, а вийшло зовсім не так.

У коридорі було пусто. Пасажирка хутко попрямувала до заднього виходу. Тут теж нікого не було.

Завищали гальма, поїзд під'їхав до вокзалу станції Байонна. Крізь скляні шибки лівих дверей пагона дівчина побачила перон. Там було повно пасажирів, що вже схвильовано хапалися за свій багаж, готуючись до посадки. Дівчина ще на ходу відчинила протилежні двері й обережно ступила на підніжку. Коли поїзд зупинився, двері, клацнувши, зачинилися. В ту ж мить ліві двері розчинилися навстіж, і в них почали входити пасажири з Байонни.

Праворуч від швидкого поїзда стояв звичайний пасажирський поїзд. Чорнява пасажирка з шкіряною сумочкою непомітно зайшла в нього з недозволеного боку. Але тут вона помітила, що цей поїзд теж щойно прибув, Байонна була його кінцевою станцією; останні пасажири з своїм вантажем виходили з вагонів.

Вийшла й вона.

Через дві години дівчина знову сиділа в швидкому поїзді, з якого вийшла в Трентоні — на останній станції перед Філадельфією. Звідси вона на таксі поїхала в Філадельфійський аеропорт, де приземлялися літаки більшості американських авіаліній.

В одному кінці льотного поля стояли ангари, ремонтні майстерні й аеровокзал. На широкому фасаді ще здалеку видно було напис великими літерами: «Аеропорт Філадельфія».

Чорнява пасажирка в дешевому коричньовому пальті підійшла до віконця і спитала, коли буде літак до Нью-Орлеана.

— Тепер уже тільки завтра вранці, — почулася відповідь.

Зелені очі дівчини блищали сердито й розчаровано.

— І більш ніякої можливості немає?

— Через кілька хвилин одна машина вилітає до Мемфіса. Там можна зробити пересадку. Мемфіс має добрий зв'язок з Нью-Орлеаном.

Трохи подумавши, чорнява дівчина відкрила свою сумочку.

— Ну, добре, я беру одне місце.

Перш ніж приготувати квиток, молода жінка, що сиділа в касі, підняла голову й критично поглянула на скромну зовнішність пасажирки.

— Літак ніде не робить проміжних посадок. Цей маршрут недешевий.

Проте пасажирка біля каси нічого не чула: вона вже поспішно відраховувала гроші.

Як тільки вона ступила на борт літака, приставні сходи відкотили набік. Мотори вже давно прогрівалися, а тепер вони заревли, здійнявши ураганний вітер позаду літака. Зачинились двері, стюардеса дала пасажирам відповідні вказівки, і літак-велетень попрямував до стартової доріжки. Чотиримоторний повітряний корабель дальнього слідування поволі повернув проти вітру, пілот дав повний газ. Мотори заревіли ще гучніше, літак, набираючи швидкість, покотив по стартовій доріжці; промайнув вокзал, потім ангари й майстерні. Машина непомітно відірвалася від землі й полетіла.

Чорнява пасажирка сиділа в передньому ряду зліва й дивилась у вікно вниз на дахи будинків Філадельфії, що наче пливли під нею. Будинки ставали все меншими й меншими; вона побачила залізничний вокзал, по залізничній колії Нью-Йорк — Філадельфія, випускаючи густу хмару білого диму, повз, наче гусениця, поїзд.

До Мемфіса цілих півтори тисячі кілометрів, і літак мав покрити їх без посадки за короткий час. Чорнява пасажирка спробувала заснути. Ландшафт, що розстилався внизу, схожий на мозаїку з жовтих, зелених і коричньових фарб, зовсім не приваблював її.

Стюардеса розносила кану. Пасажири вже звикли до вібрації і монотонного шуму моторів і почали читати газети, дехто їв.

Але чорнява дівчина вже заплющила очі. Вона обхопила руками свою сумочку і в сні міцно притиснула її до себе.

І лише коли сонце вже стояло над хвилястим обрієм на заході і сяяло крізь червонуватофіолетову імлу над колишніми преріями Середнього Заходу, а внизу заблищала широка стрічка Міссісіпі, вона прокинулась.

Стюардеса запропонувала пасажирам пристебнутися поясами до сидінь. Літак ішов на посадку на аеродром Мемфіса.

Чорнявій пасажирці повезло: незабаром вона вже летіла іншим літаком до Нью-Орлеана і незадовго до півночі досягла своєї мети. Таксі доставило її в невеличкий старий готель поблизу гавані. Вивіска над входом, де колись було викарбуване золоте серце, вилиняла. Можна було розібрати лише слово «coeur»^[6] — сумні рештки від «Золотого серця Луїзіани».

На другий день вона прочитала в газеті «Геральдо де Мексіко», яку тут читають ще з тих часів, коли південні штати були іспанськими, що в мексиканському місті Реалесі зарізали якогось доктора Нево.

Опівдні, коли вона була відсутня, її кімнату в готелі обшукав якийсь чоловік, що відрекомендувався хазяїнові як кримінальний агент. Заляканий власник готелю не наважився повідомити про це дівчину, коли вона ввечері повернулася з міста.

Через кілька годин стривожені мешканці готелю викликали хазяїна. Вони твердили, ніби в одній з кімнат почули крик і плач. Молода жінка напівроздягнена лежала на своєму ліжку і корчилася від болю.

Подзвонили в госпіталь, і незабаром її забрала машина швидкої допомоги.

На другий день знову прийшов той самий чоловік і повідомив хазяїна, що та дівчина ще вночі померла в госпіталі і що він повинен конфіскувати її речі.

Бліда покоївка мовчки принесла шкіряну дамську сумочку й дешеве коричньове пальто.

Жінку поховали на кладовищі Сент-Луїс поряд з багатьма іншими невідомими.

37

Петер запросив усіх, хто турбувався про долю його батька. Роньяр сидів біля Евеліни Норріс. Жвавий, як завжди, він розважав її бесідою. В товаристві молодої дівчини редактор почував себе у рідній стихії.

Навпроти них сиділи доктор Бергер і Гофстраат. Лікар саме розповідав адвокатові про поки що негативні результати своїх зусиль щодо професора, якого він лікував весь час після повернення з Мексіки.

Господар вітав свого останнього гостя комісара Альтмана, який у своєму незмінному сухому стилі одразу ж запитав:

— Так що? Можна вже поздоровляти? — При цьому він, лукаво посміхаючись, поглянув на Норріс.

— З цим доведеться ще трохи почекати, — відповів Петер, сміючись. — Проте можете поздоровити мене з щасливими результатами експедиції.

— Маєте рацію, я, справді, зовсім не вірив у ваш успіх!

— Точно такої ж думки був і я, — втрутився Гофстраат, перериваючи розмову з доктором Бергером. — Коли сюди з Реалеса надійшла телеграма, ми всі без винятку оніміли від здивування.

— Що правда, то правда, — докинув своє слово і Роньяр.

— Коли б ви тільки бачили, що було, коли я тієї ночі повернувся від Паручо в готель, — почав розповідати Петер, обмінявшись щасливими поглядами з Евеліною, яка мовчки слухала розмову й, посміхаючись, кивала головою. — Ми просто не тямили себе від радощів. Тієї ж ночі ми підняли з ліжка телеграфіста й надіслали депешу. Такої серйозної за змістом телеграми той добрий чоловік, мабуть, ніколи в житті не посилав, — додав Петер, пригадуючи і знову переживаючи зворушливі й щасливі хвилини в ту душну й моторошну ніч на краю одвічного мексиканського лісу.

Його сяюче обличчя знову набрало серйозного вигляду, коли він вибачався за відсутність своєї матері.

— Мати тепер, звичайно, і щаслива і сумує в той же час. Вона ні на мить не залишає батька одного, але, на жаль, її зусилля поки що марні. І вже зовсім тихо сказав — Він так і досі не впізнає нікого з нас!

Після цих слів у кімнаті запанувала гнітюча тиша; всі, задумавшись, мовчали.

— Ми потім ще поговоримо про це, — упевнено сказав Бергер. — Мені прийшла и голову нова ідея, і я хочу запропонувати вам, пане Тербовен, один метод.

Петер кивнув головою, кинувши на лікаря вдячний погляд. Проте з виразу його обличчя видно було, що він уже зневірився в успіху справи.

Молодий Тербовен свідомо примусив себе більше не думати про це і знову звернувся до гостей:

— А Нево закінчив своє жалюгідне життя раніше, ніж ми могли подумати, причому так, що ніхто з нас і припустити не міг. Уже на другий день його без зайвих церемоній закопали на сільському кладовищі в Реалес. Ніхто, крім поліції, не пішов на похорон.

— А що сталося з тим індійцем, що заколов його? — поцікавився Роньяр.

— З мого свідчення і дальшого розслідування виявилося, що Паручо скористався правом захисту. Його виправдали. Згаявши на суд лише один день, ми пішки вирушили в незайманий ліс, до далекого індійського селища, куди цей лісовий мандрівник відніс мого батька. З великими труднощами ми на четвертий день добралися туди. Я ніколи не забуду тієї хвилини, коли побачив перед собою батька. Він сидів на лаві біля хатинки з листя і щось вирізував, на палиці.

Петер був так зворушений, що не міг навіть говорити. Якийсь час він закам'янілим поглядом дивився на стіл. У кімнаті панувала мертва тиша.

— Я був уже готовий радісно обняти батька, але потім, коли він підняв голову і його байдужий погляд ковзнув повз мене, мало не втратив самовладання. Коли я звернувся до нього: «Батьку мій!», він спочатку пильно подивився на мене, а потім знову зайнявся своєю роботою. Він не впізнавав мене. Якийсь камінь або дерево могли б зацікавити його більше, ніж я. Для мене це була страшна хвилина; я стояв безпорадний, не знаючи, що робити далі. Потім підійшов Паручо і відвів мого батька в хатинку.

Петер замовк. Лише після довгої паузи він докінчив:

— Зворотний шлях був для нас легший, ніж я сподівався. Мій батько безвільно йшов, куди його вели. Через п'ять днів ми знову прибули в Реалес, де Евеліна нетерпляче чекала нас.

Першим з гостей знову заговорив редактор:

— Мене цікавить ще тільки одне: я хотів би знати, що цього Нево знову погнало на Юкатан.

— Це завжди та сама сила, яка тягне злочинця до місця злочину, — лаконічно відповів комісар Альтман.

Проте Гофстраат похитав головою.

— Мені здається, що в даному разі істотну роль повинні відігравати й інші причини.

— І що ж ви припускаєте? — спитав Роньяр.

— Як знати? Можливо, він знав про існування інших скарбів, а може хотів забрати решту того, що знайдено раніше.

— Так, а куди він, власне, збирався? Знову в те ж саме місто руїн? — спитав Альтман.

Петер ствердно кивнув:

— Нево хотів примусити Паручо провести його до міста руїн. Він і не підозрівав, що має справу з свідком свого злочину. Так дійшло діло до сварки, кінець якої вам уже відомий.

— Давайте не будемо більше думати про нього! — вигукнула Евеліна Норріс. — Що було, те минуло.

Але Гофстраат благально підняв руки:

— Перш ніж ми закриємо справу Нево, ви повинні взнати ще дещо.

Всі з зацікавленням звернули до нього свої погляди, бо Гофстраат не мав звички привертати до себе загальну увагу.

Петер уважно чекав. Отже, він не помилявся у своєму передчутті про якусь загадкову роль свого друга у цій справі?

— Доктор Нево, — продовжував тимчасом Гофстраат, — зовсім був не Нево, а Оуен. Він просто перевернув своє прізвище.

— Що-о?

— А навіщо ж це?

— Оуен був агентом одного американського тресту і мав завдання або вивезти винахід професора Тербовена в Америку, або ж знищити його разом а винахідником.

— Та це ж просто неймовірно! — вигукнув Бергер, недовірливо захитавши головою.

Бергер був добрим лікарем, проте всім, що виходило за рамки його фаху, мало цікавився. Знайомі щиро співчували йому з цього приводу, бо відірваність Бергера від життя не відповідала духові часу. Йому здавалося, що все на світі влаштовано якнайкраще; «боротьбу за існування» він ще припускав у тваринному світі, а людськими проблемами вважав лише здоров'я і недуги. Хвороби, які не торкалися безпосередньо тіла людини, але від яких страждали цілі народи, були йому невідомі. Тому лікар і тепер здивувався, коли почув пояснення Гофстраата, які, правда, були новиною для всіх присутніх.

— Так, але ж звідки це вам відомо? — тільки й спромігся сказати Роньяр, почувши таку сенсацію. Тепер редактора більше цікавила роль, яку відігравав адвокат. Чиє завдання виконував Нево, він так чи інакше догадувався.

Гофстраат посміхнувся. Він охоче погодився відповісти на запитання Роньяра.

— Тільки хай це вас не дуже здивує. Як би неймовірно це не звучало, але саме я в певному розумінні був супротивником Нево!

Запанувала тиша. Бергер, нічого не розуміючи, здивовано підняв брови; Роньяр, Альтман і Петер чекали дальших подробиць.

— Моїм завданням було, — продовжував адвокат, — охороняти винахід, бо ті, чий наказ я виконував, розпізнали в особі Нево агента одного безпардонного американського тресту. На жаль, я не зміг запобігти замахові на життя професора. Я мав завдання охороняти прилад і тому не мав можливості поїхати на Юкатан.

— Я не міг би навіть подумати таке про вас, — бовкнув збитий з пантелику Бергер.

А Роньяр зацікавився так, як можуть зацікавитись лише редактори:

— А хто вам дав таке завдання?

Відповідати на це запитання Гофстраат вважав зайвим. Його обличчя одразу стало замкнутим.

— Є люди, для яких дуже важливо, щоб такі винаходи не використовувались в злочинних цілях. Вони хочуть, щоб винахід професора Тербовена був застосований на благо людства і для наукових досліджень. Завдання цих людей я й виконував.

Зворушений Петер встав, підійшов до адвоката й міцно потис йому руку:

— Я дуже вдячний вам. Одночасно я хотів би попросити у вас вибачення за те, що іноді у мене зароджувалось певне підозріння до вас. Але ж я навіть подумати не міг!..

— Облиште, пане Тербовен, — відповів Гофстраат, — ваша підозра була цілком виправдана. Однак у мене були зв'язані руки, я не мав права розкриватися перед вами.

— Це мені зрозуміло. — Петер випустив руку Гофстраата. — Проте я хотів би тепер просити вас і надалі лишитися другом нашої сім'ї…

— А чому повинно що-небудь змінитися? Сподіватимемось, що ваш батько швидко видужає!

Лікар більше не міг стриматися, щоб не висловити свою пропозицію:

— А що, шановний Тербовен, якби ми спробували лікувати вашого батька при допомозі енцефалографа?

— Справді, у нас же є ще одна можливість! — з захопленням вигукнув Петер. — Дивно, що ми раніше не додумалися до цього?

— Як ви собі це уявляєте, шановний Бергер? — спитав Роньяр.

Лікар розвинув свій план, і всі з великою увагою вислухали його.

— Ви говорили, що ніхто не зможе ухилитися від тих думок, які передає ваш енцефалограф. Так же?

Петер ствердно кивнув головою.

— Отже, є можливість навіяти вашому батькові цілком певні думки.

— Загіпнотизувати електрикою! — схвильовано докинув Гофстраат.

— Цілком правильно! Навіювані думки мають бути саме такими, щоб повернути вашому батькові ясну свідомість. Один з нас у думці повторюватиме ці думки, а ваш енцефалограф прийматиме їх. Це мають бути цілющі думки, наприклад, такі: «… Я — професор Тербовен!.. Я — професор Тербовен!.. Я професор Тербовен!..» Ці слова треба знов і знов втовкмачувати хворому в голову. Але вони повинні логічно розминатися й бути в безпосередньому зв'язку з його нинішнім оточенням.

Гофстраат обвів поглядом усіх присутніх по черзі:

— Я негайно віддаю себе в ваше розпорядження, хай енцефалограф знімає мої думки. Ми могли б одразу й почати. — І з посмішкою додав: — Я ж маю певний досвід у цьому.

— Домовились! — майже одночасно вигукнули Бергер і Петер.

Під час цієї бесіди, що почалася так жваво й захопила всіх присутніх, було вирішено вже наступного дня піддати професора Тербовена впливу енцефалографа.

38

Професор Тербовен, мов сонний, сидів у тому самому зручному кріслі, яке в свій час виявилося фатальним для Нево. В кімнаті стояла така тиша, що чути було навіть зовсім тихе дзижчання апарата. Біля увімкненого енцефалографа стояв син пацієнта.

Обличчя Петера виражало найвищий ступінь зосередженості; його рука охопила вимикач «читача думок».

Доктор Бергер стояв перед сонним професором, який сидів у кріслі, і поглядав то на годинник, то на обличчя свого друга, що колись було таким жвавим і натхненним, а тепер надзвичайно стомленим і спустошеним.

Повільно спливали хвилина за хвилиною. Ніхто не промовив жодного слова.

Від цієї спроби залежали всі надії Петера; у нього від напруження боліла голова.

Бергер, навпаки, з непорушним спокоєм спостерігав за ходом експерименту. Як часто він уже в ролі хірурга стояв отак біля людини й чекав наслідків великої боротьби між умінням лікаря і силою смерті!

Всі інші сиділи в сусідній кімнаті. Бергер суворо заборонив їм заходити сюди: під час експерименту вони б тільки заважали. Гості спочатку протестували, але тепер усі чекали за дверима і теж не промовили жодного слова.

Крім учасників експерименту, тут була присутня лише мати Петера. Вона тихо сиділа на стільці біля вікна, найбільше зацікавлена в успіху: адже це був її чоловік, батько її сина, — скромно сиділа й чекала. Тільки добрі очі жінки пильно вдивлялися в стомлене, розслаблене й, на жаль, на багато років постаріле, але таке рідне й близьке обличчя.

В той час, коли гіпнотизуючі думки, пропливаючи на звуковій плівці енцефалографа, нечутно для присутніх з незвичайною силою випромінювалися в хворий мозок пацієнта, знову і знову утворюючи фрази, що, мов накази, діяли на божевільні уявлення пацієнта, Петер і Бергер стежили за кожною зміною в виразі обличчя професора, один з тривожним напруженням, другий — спокійно, з професіональною цікавістю.

Нарешті на апараті спалахнула червона контрольна лампочка: стрічка закінчилась. Петер вимкнув апарат і поглянув на доктора Бергера.

Той ще раз подивився на годинник. Найближчі хвилини мали показати, чи вдався їхній дослід, чи батькові Петера й надалі животіти в умовах духовного потьмарення.

Пацієнт сидів непорушно; його, довгі руки безсило лежали на бильцях крісла.

Бергер нахилився над обличчям професора, який був ще сонний, і знову підвів голову, зустрівшись поглядом з Петером. Вони зрозуміли один одного без слів. Петер ствердно кивнув.

Настав вирішальний момент. Бергер лагідно провів рукою по волоссю професора; він розбудив його, знову покликав до дійсності.

З великим зусиллям, мов після глибокого наркозу, пацієнт розплющив очі. Спочатку він дивився прямо поперед себе, як дивляться в безмежну далину. Потім його відсутній погляд повернувся з небуття й набрав життєвого виразу. Професор здивовано обвів очима людей, що стояли перед ним. Якщо досі його запале, засмагле під тропічним сонцем обличчя було невиразне, майже нерухоме, як мумія, то тепер воно засяяло теплим світлом; хворий впізнавав знайомі обличчя, він повертався до життя.

Затамувавши подих, Петер очікувально дивився на батька.

Нарешті професор поворушив губами. Несміливо, наче й сам не вірячи тому, що говорить, тихо сказав:

— Петер.

Здивування і глибока щира радість звучали в цьому єдиному слові.

Раніш ніж Петер опам'ятався, пані Тербовен, радісно скрикнувши від щастя, кинулася до свого чоловіка й, обливаючись сльозами, обняла його.

Помітивши, що у нього теж ось-ось бризнуть сльози з очей, Петер, як хлопчисько, збентежено почав сякатися. Від безмежного щастя і радості він не знав, що й робити.

Тут до нього тихенько підійшов Бергер і, не говорячи жодного слова, потиснув йому обидві руки.

Петер лише спромігся мовчки кивнути йому. Потім лікар вийшов з кімнати, щоб покликати інших.

39

Закінчувався старий рік. За кілька днів наставав новий, а для професора Тербовена — початок нового життя. Вчений сидів дома у колі рідних та друзів і розповідав про Юкатан, про занепаде місто, про знайдений ним дорогоцінний скарб народності майя.

Його слухали дуже уважно. Було так тихо, що, коли професор замовкав, чулося ніжне цокання маленького стінного годинника.

Але його більш не приваблював украдений Нево золотий скарб.

— Облишмо те золото! Воно зробило з Нево вбивцю і його самого довело до смерті. А нам лишилася наука — служитимемо їй; адже, коли б не було її, я б не повернувся до вас, до життя.

В його очах проступили сльози. Всі зворушено слухали.

Тут Бергер підхопив останні слова Тербовена:

— Коли згадаєш про минуле, про те, як усе повернулось на краще, то хіба можна не повірити в існування долі? Складається враження, що існує якесь вище правосуддя. А насправді все відбулося цілком природно: перемогла наука.

— Телевізор, який дозволяє бачити минуле, ваш власний винахід, — сказав лікар, звертаючись до професора Тербовена, — допоміг повернути вас нам. А енцефалограф (при цьому всі звернули свої погляди на Петера, який з щасливим виразом обличчя сидів поруч з Евеліною), допоміг зцілити вас. І нам нема чого шукати захисту у вірі в якусь долю, ми повинні пишатися вами і вашим сином, завдячувати щасливим кінцем тільки вашим науковим подвигам.

Професор, посміхаючись, заперечив:

— Ну, шановний Бергер, нехай ви навіть маєте рацію, проте ми не можемо надто пишатися досягнутим. Ще так багато треба зробити. Скільки загадок ще треба розв'язати! Але ми не схильні сумувати, бо наше безсилля — це тільки неповне знання багатьох законів природи, в якій нічого немає незбагненного, а навпаки — все з математичною точністю відбувається відповідно до цих законів. Завдяки науці я повернувся до вас, до вашого світу. — І, ніби на сповіді, він ще додав: — Науці я хочу присвятити все своє життя.

Простота цієї урочистої обіцянки зворушила всіх присутніх. На кілька хвилин запанувала благоговійна тиша. Потім професор Тербовен перевів свій погляд на сина; щаслива посмішка розквітла на його обличчі. Він підвівся і сказав, звертаючись до своїх гостей:

— Я весь час говорю про себе, а тимчасом у мене є щось важливіше: у перший місяць нового року Евеліна і Петер одружуються. І всіх вас ми вже тепер сердечно запрошуємо на весілля.

Тут Гофстраат непомітно передав господині якусь річ. Вона здивовано взяла її й побачила, що то був футляр з низкою перлин.

Пані Тербовен запитливо поглянула на адвоката. Але той лише кивнув, показуючи головою на молодих. Вона зрозуміла. Нічого не сказавши, встала й наділа Евеліні, своїй майбутній невістці, коштовне намисто.

40

На дахах будинків Праги грають теплі сонячні промені. Від Градчан^[7] долинають передзвони, і у водах Влтави купаються відображення будов старого міста. Крізь розмальовані шибки верхніх вікон Карлового університету сонячні промені падають в Аудіторіум максимум, на темний дерев'яний паркет і старі коричньові лави, на яких сиділи незліченні покоління студентів.

У переповненому залі шум і гомін, як у вулику. Майже всіма європейськими і неєвропейськими мовами розмовляють делегати Генеральної сесії Європейського географічного товариства. Вони зібралися сюди з усіх країн: французи й італійці, поляки і румуни, англійці і індуси, бразільці і шведи. Біли вчених з Радянського Союзу зайняла місце німецька група, далі йдуть американці, а поряд з ними вчені Чехословаччини — представники країни, що так гостинно прийняла всіх делегатів. Уже давно це товариство перестало бути «виключно європейським». Його члени проживають у Сіднеї і в Шанхаї, в Ріо-де-Жанейро і в Хельсінкі, воно стало справді міжнародним. Президент товариства професор, доктор Григорі Оланеску з Бухарестського університету, надає слово професорові Чехіну, що сидів досі поряд з Гофстраатом і професором Тербовеном у передньому ряду.

Коли відомий вчений починає говорити, настає тиша, бо кожен з тих, хто сидить у залі, знає, що ця сесія присвячена великому відкриттю професора Тербовена і що Чехін зараз повідомить про боротьбу, яку наука повинна вести проти темних, підступних махінацій деяких капіталістичних трестів, щоб це відкриття й надалі служило на благо науки і миру.

Всі великі газети прислали в Прагу своїх спеціальних кореспондентів, а перед професором Чехіним на трибуні стоїть кілька мікрофонів: робота конференції транслюється празькою радіостанцією.

Зважуючи кожне слово, безстрасно і в той же час захоплююче розповідає професор Чехін про те, як безчесні люди з фінансових і промислових кіл намагалися прибрати відкриття до своїх рук.

— У тому, що це їм все ж не вдалося, — говорить він, підвищуючи голос, — велика заслуга члена нашого товариства, адвоката, доктора Гофстраата, який самовіддано став на захист доброї справи!

Хвиля оплесків прокотилася по залу, але Чехін уже продовжує говорити далі. Він розповідає також про Петера Тербовена, і знову чути лише скрипіння пер, які старанно записують усе, — так тихо у великому, високоповажному залі старого університету.

Потім на трибуну виходить сам професор Тербовен. Він, здається, трохи збентежений. Але перш ніж він починає говорити, знову здіймаються оплески: міжнародна асамблея видатних учених вітає і вшановує свого славетного діяча. Нарешті настала хвилина, коли на весь зал спокійно і виразно зазвучав ясний голос професора. Вже з перших слів він заполонив аудиторію, і перед очима захоплених слухачів усе виразніше постає картина незайманих лісів Юкатану. Вчений розповідає про свою експедицію, що мало не назавжди відірвала його від власного відкриття.

Він говорить про передісторичні часи Америки, повиті туманом давнини. Розповідає про ті пранароди, що населяли американський континент задовго до племен майя, ацтеків та інків.

— Велике переселення народів відбувалося з Північної Азії через Берінгову протоку в Північну Америку, — говорить професор Тербовен. — Ті народи проникали все глибше на південь і утворювали великі держави. Вони обходили лише тропічні праліси Південної Америки, клімат яких протягом століть був перешкодою для заселення.

Професор робить невеличку паузу і потім переходить до основного пункту своєї доповіді.

— В той час, коли Римська імперія стала світовою державою, в Центральній Америці утворилася імперія, що сягала від Анд аж до Марімі, цієї великої мексіканської пустелі. Я розкопав столицю цієї держави і при цьому здобув незаперечні докази того, що перший культурний народ Америки вийшов з Азії.

Атмосфера в залі напружена до краю. Тербовен говорить уже понад годину, але в залі весь час панує благоговійна тиша. Зацікавленість слухачів дедалі зростає, бо промовець повідомляє про все більш незвичайні і дивні речі.

— Північ Америки та Азії в ті часи зовсім не була такою холодною і непривітною, як тепер, — пояснює він. — В умовах помірного клімату там росли чудові ліси, і це зробило можливим таке велике переселення народів через Курільські острови, які являють собою немовби міст між Аляскою й Сибіром!

Уже три години говорить професор Тербовен. За ці три години вчені, які зібралися на сесію, не тільки дуже багато взнали про невідому досі передісторію Америки — вони усвідомили, що наука стоїть на порозі нової епохи, Відкриття Тербовена робить революцію в таких науках, як історія й географія, це ясно всім присутнім, і нескінченні бурхливі оплески завершують незвичайну доповідь вченого, яку з величезним інтересом слухав весь світ.

Потім президент товариства професор Оланеску дає різним членам завдання для дослідницької роботи, що має бути виконана з застосуванням нового апарата. Тепер є можливість розв'язати багато проблем з історії стародавнього світу, і в цьому візьмуть участь учені всіх країн. Таким чином, відкриття професора буде застосоване для наукових досліджень, послужить на славу і честь людства.

I люди тепер знають, що питання про те, як використовуватиметься винахід або відкриття — на благо чи на шкоду всьому світові — залежить від самих людей, від їх розуму, рішучості й готовності до боротьби.

_{УТОПІЯ І РЕАЛЬНІСТЬ}

_{Читач цього романа, звичайно, поставить перед собою запитання: в якій мірі фантастичний «телепогляд у минуле» має перспективи на технічну реалізацію і чи має взагалі ця ідея якесь наукове обгрунтування. Згідно з «Загальною теорією відносності» Альберта Ейнштейна світовий простір обмежений. В такому замкненому всесвіті світловий промінь, посланий з Землі у простір, коли-небудь знову повернеться на нашу планету. Якщо уявлення обмеженого Всесвіту правильне, то, за нашими теперішніми відомостями, світло потребуватиме мільярди років, щоб пролетіти Всесвіт і знову повернутися до нас. Якщо далі припустити, що світло, яке випромінювалось мільярди років тому, справді повернеться назад, то воно буде таким слабким, що й найкращі підсилювачі ніколи не зроблять його видимим. Отже, виходячи з сучасного стану наукового пізнання, треба вважати цей пункт романа утопією. Але цілком можливо, що світовий простір необмежений. Віктор Штерн у своїй книжці «Проблеми теорії пізнання в сучасній фізиці» називає теорію «обмеженого світового простору» «карикатурною теорією» і заперечує обмеженість світового простору, у якого навіть «виміряли» радіус кривизни.}

_{Дещо інакше стоїть справа з радарними приладами. Радарні установки — технічна реальність. У певному розумінні вони являють собою телевізори для безпосереднього телебачення, а той час, як звичайні телевізійні приймачі дозволяють тільки посереднє телебачення, бо через них можна сприймати лише те, що випромінює телевізійний центр за своєю програмою. За останні роки радарні прилади були значно удосконалені. При їх допомозі можна знімати так звані «електронні карти» будь-якої місцевості (незалежно від того, йдеться про день чи про ніч, добра видимість чи стоїть туман). На цих картах можна розпізнати водоймища, моря, великі будівлі, судна, ліси тощо. Це саме стосується й інфрапеленгаторів. Такі прилади теж існують, і були справді відкриті зорі, які посилають невидимі для людського ока «інфрачервоні промені».}

_{«Енцефалографи» вже виробляються. Вони дають змогу робити діагностичні висновки щодо патологічних процесів умозку і, отже, являють собою досить досконалі медичні прилади. Але читати думки не можна ні за їх допомогою, ні за допомогою американського так званого «детектора брехні», про який твердять, ніби він реєструє кожне відхилення від істини.}

_{Г. Л. ФАЛЬБЕРГ.}

Примітки

1

Псевдонім Нево (Newo) утворений шляхом перестановки літер справжнього прізвища — Оуен (Owen). (Прим. пер.).

(обратно)

2

Сієста (ісп.) — дослівно: шоста (година) — години відпочинку серед дня. У багатьох південних країнах через спеку обідня перерва триває кілька годин.

(обратно)

3

На добраніч, сеньйоре! (ісп.).

(обратно)

4

Так, так (ісп).

(обратно)

5

Один з найбільших хмарочосів Нью-Йорка. (Прим. пер.).

(обратно)

6

Серце (франц.).

(обратно)

7

Центральна частина Праги, в якій розташований Празький кремль.

(обратно)

Оглавление

Г.Л. Фальберг ЗЛОЧИНЦЯ ВИКРИВАЮТЬ ЗОРІ

1

2

3

4

5

6

7

8

9

10

11

12

13

14

15

16

17

18

19

20

21

22

23

24

25

26

27

28

29

30

31

32

33

34

35

36

37

38

39

40

УТОПІЯ І РЕАЛЬНІСТЬ

*** Примечания ***