Лісове озеро [Юрій Герасименко] (fb2) читать постранично

www.ukrclassic.com.ua – Електронна бібліотека української літератури

Юрій Герасименко

ЛІСОВЕ ОЗЕРО

ДОКУМЕНТАЛЬНА ПОВІСТЬ

Для середнього шкільного віку

Документальна повість українського радянського письменника про делегата XXVI з'їзду КПРС, Героя Соціалістичної Праці, лауреата Державної премії УРСР майстра машинного доїння радгоспу "Безлюдівський" на Харківщині Варвару Савельєву.

ЗАСПІВ

Білі-білі хмарки над весняним передмістям....

Білі?

Спробуй-но, відтвори словом хоч один колір у шаленому цьому святі світла, святі квітневих, бунтуючих барв...

Барви оті справді неповторні — кожна мінлива і трепетна, кожна стільки нагадує...

Сонячно-золотавий колір ось цих квітів та й самі квіти — то юність. Саме за кульбабами і видирався я на весняні кручі разом із дівчам, що волосся у нього було ну точно як кульбабин цвіт...

Ось ця теж сонячна, дзвінка червоність новеньких, щойно із цеху, моторів — то дитинство, робітнича околиця, дитячі мрії про завод, де працювала мама, мрії стати таким, як вона...

А ось ці хмарки....

Щось світле-світле, життєдайне згадується, коли дивлюся на них..

Що ж саме?

Недавно у школі після виступу розговорився з десятикласниками. Ким бути? Яку професію обрати? Ці питання для них зараз найважливіші.

Я слухав і нічого не радив. Тут радити не можна: професію, дорогу життя обирають не розумом, а серцем. А хіба серцю порадиш?

Професії....

Скільки їх...

Ось учений схиляється над колбами. Народжується новітній препарат. Мине деякий час — і смерть відступатиме перед новими ліками.

Ось — композитор. І знов — народження: бринить піаніно, нова пісня починає своє життя. Минуть дні, і могутній мотив не сотні, не тисячі — мільйони поведе на подвиг.

А ось із глушливим, шерхочучим громом стартує Ту. Він теж тільки-тільки народився. І це щастя — вести його у перший політ!

Легко мені зрозуміти тих підлітків, які аж світяться, уявляючи себе майбутніми вченими чи митцями, тих підлітків, що блискучими, зачудованими очима проводжають у синяві новонародженого сріблястого велетня. Хто з них у цю мить свідомо чи не свідомо не уявить себе там, між дивними отими хмарками, у кабіні, в кріслі льотчика-випробувача?..

Промчав літак, і слід по ньому — спершу рівний, як стріла, — уже вигинається під нечутними тут, на землі, висотними бурями.

Слід та хмарки...

Світлі-світлі хмарки над ранковим містом...

Якого ж вони все-таки кольору?

Дорогу мені перетнув грузовик. Великий біло-голубий фургон, задкуючи, з'їхав на панель. Спинився. Шофер звичним рухом розчинив задні дверцята, і двоє робітників, запнутих цератовими фартухами, почали вивантажувати звичні й буденні дротяні ящики з білими важкими пляшками.

З білими? Хіба молоко просто біле?

Я глянув на швидкі весняні хмарки і аж засміявся від задоволення: так от з чим, виходить, їх можна порівняти! От що вони мені нагадували!

Молоко...

Чи не з нього, власне, і починається людське життя...

Молоко — це не юність і навіть не просто дитинство, це — початок. Самий-самий початок...

За молоко подякуймо корові.

Від імені всіх людських немовлят...

Ці рядки поета Доленга я часто згадую. Гарні рядки. Але чи тільки полю слід дякувати за духмяні, теплі буханки, що он їх теж розвантажують біля сусіднього магазина?

А кому ж?

Роботящим рукам...

Високим душам...

Так, саме їм у першу чергу, бо кожен справжній трудівник, справжній герой праці — це насамперед висока й чиста душа.

Про людину такої душі я й хочу розповісти тим юним друзям моїм, яким настав уже час обирати життєву дорогу.

Ні, я не оповідатиму їм історію виробничих методів, що їх застосовує героїня цієї книжки, — я розповім історію її душі...

Я розповім про людину, яка дуже точно обрала свою дорогу.

Всім серцем зичу успіхів тим, хто мріяв стати космонавтом,— небо б їм прихилив. Але не менших успіхів бажаю й тим, хто, готуючи уроки, гортаючи шкільний підручник «Тваринництво», мріє про величні перемоги на молочних фермах....

Пісень, як і людей, — багато.

Пісні, як і люди, — різні.

Я жив у селі, де вершить свій щоденний подвиг героїня цієї книжки доярка Варвара Федорівна Савельєва. Кожен день цієї трудівниці, сам як пісня, просився у пісню мою.

Пісні, пісні, пісні...

Скільки їх?

Почнемо з першої.

Білі-білі хмарки над Харковом, хмарки кольору