Золото і анаконда [Рольф Бломберг] (fb2) читать онлайн

Рольф Бломберг ЗОЛОТО І АНАКОНДА

^©  _{http://kompas.co.ua — україномовна пригодницька література}

_{Переклад з шведської О. Д. Сенюк}

_{Перекладено за виданням: Rolf Blomberg. Guld att hamta. Stockholm. 1955.}

1 ТЕЩА І СКАРБИ

Якщо вже когось звинувачувати, то тільки Карін Кобос. Це вона перша звабила мене вирушити на пошуки скарбів.

Я зустрів її 1934 року, коли вперше побував на Галапагоських островах. Карін — чарівна норвежка, що вийшла заміж за сина знаменитого на Галапагосі Мануеля Кобоса, який колись був всевладним господарем цього архіпелагу. Карін знає безліч історій про казкові скарби, закопані колись піратами на цих відлюдних островах Тихого океану, і всі її розповіді звучать дуже переконливо й правдиво. Всі знають, що в XVII–XVIII століттях Галапагоські острови були улюбленим пристановищем піратів. Там справді було знайдено кілька піратських скарбів — не таких уже й страшенно багатих, але принаймні один із них виявився досить великим, щоб той, хто його знайшов, помер від надмірностей. Тому й не дивно, що я жадібно слухав розповіді Карін, поки в мене не зарябіло в очах від золота.

Я приїхав на Галапагос збирати для наших музеїв рідкісних тварин і, звичайно, мав віддавати цій справі весь свій час. Однак я не міг більше опиратися золотій лихоманці і, нав'ючивши на осла лопату, лома й намет, вирушив у першу свою експедицію. Потім таких експедицій ще було чимало.

Я шукав то якусь мармурову плиту з таємничим написом, то старого ланцюга від якоря, то рядок пальм — усе це, за словами Карін, були прикмети, по яких слід шукати скарби. Проте скільки ми з осликом не мандрували, все дарма. Один із скарбів треба було шукати під старою манцинелою^[1]. Дерево я знайшов і викопав біля нього глибочезну яму, однак тільки марно натер собі мозолі. Інший скарб пізнішого походження мав бути схований під підлогою в хижі, де колись містилася пивничка: вночі там нібито блимали голубі вогники. Я розламав дошки, розбив цементний фундамент і копав лопатою та ломом доти, доки не досяг шару суцільного каменю, але знов-таки нічого не знайшов.

Тепер Карін Кобос розповідає всім, ніби я, шукаючи піратське золото за її вказівками, викопав у неї в саду глибокий колодязь. Я такого не пам'ятаю. Очевидно, вона сплутала мене з кимсь іншим: адже не лише я став жертвою її багатої уяви. А може, вона просто жартує. Так чи інакше, але врешті настав день, коли я махнув рукою на золото і вирішив по-справжньому зайнятися тваринами. Тут я досяг кращих наслідків.

Не думайте, що я єдиний швед, котрий пробував шукати скарби у цій частині світу — дурних усюди багато. Колись давно я зустрів одного земляка, справжнього авантурника, який витратив усі свої гроші і багато років праці на пошуки золотого скарбу інків. Йому пощастило роздобути старий, пожовклий документ сімнадцятого століття. Це була карта з химерними фігурками й значками, яку в свій час накреслив єзуїтський патер, що нібито знав, де заховано дуже великий скарб. Звичайно, ця цінна карта побувала вже не в одних руках, поки попала до шведа, і вже не один шукач марно пробував заволодіти тим скарбом. Мій земляк не виявився щасливішим за інших. Коли я з ним зустрівся, він витратив на марні пошуки всі свої гроші і був страшенно розчарований.

— Якщо мені ще хтось морочитиме голову казками про золото інків, то йому це так не минеться, — люто казав він.

Через кілька місяців до нього дійшла чутка, що на якійсь річці на східних схилах Анд група шукачів менше як за тиждень добула величезне багатство. Відтоді я більше не бачив свого земляка, але мені сказали, що хтось зустрів його на східних схилах Анд: він мчав верхи на мулі, і до його сідла була прив'язана кирка й лоток, у якому промивають золото.

Аскель Паулін у своїй надзвичайно цікавій книзі «Шведи в Південній Америці» розповідає, що наші земляки шукали скарбів у цій частині світу вже в кінці XIX століття. Більшість із них вирушала на Кокосовий острів, що лежить між Галапагосом і Панамою, — найзнаменитіший на світі «острів скарбів». Сотні експедицій пробували знайти казкові скарби, які нібито було закопано на цьому острові. Найславетніший із них, так званий Лімський, оцінюють у шістдесят мільйонів доларів. Він складається з дванадцяти статуй апостолів і мадонни в натуральну величину, безлічі церковного начиння та інших речей — все із щирого золота, — котрі на початку XIX століття якийсь капітан Томпсон украв у Лімі. Казали, що відомий капітан піратів Девіс теж заховав на Кокосовому острові величезні багатства — понад сімсот золотих зливків, триста тисяч фунтів у срібних доларах і сім бочок старовинних срібних монет. Чимало золота нібито закопав тут і горезвісний Беніто Беніто, прозваний Беніто Кривавим Мечем. Цих скарбів шукало так багато людей, що зараз на острові не залишилось жодного незайманого місця — все перекопано.

Шведських шукачів фінансував якийсь капітан Ларс Петер Люнд, котрий оселився у Вальпарайсо в Чілі. Серед людей, що вирушили на Кокосовий острів, були Андерсон і Хольм. Останній, син пастора, раніше шукав золото в Австралії. Шукачі пробули на острові майже рік. Коли скінчилися харчі, вони почали годуватися здичавілими свиньми, морськими птахами, крабами і кокосовими горіхами, аж поки врешті зовсім розчарувалися і з важким серцем припинили пошуки. Люнд прислав корабель і забрав їх з острова. Паулін пише, що тільки для Хольма ця мандрівка не минула марно: невдовзі він оженився на одній із дочок Люнда.

Сам я був упевнений, що, проживши вісім місяців на Галапагоських островах, вилікувався від золотої лихоманки. Та як тільки я повернувся на материк, в Еквадор, вона охопила мене знову.

Почалося все з того, що я відвідав одну велику гасієнду, і мені там показали чудові золоті знахідки: фігурку індійця, зліпок з обличчя і кілька прикрас. Господар гасієнди викопав таких речей у давніх могилах на суму понад тридцять тисяч крон. На його полі було ще багато незайманих могил, і він сподівався знайти в них нові скарби. Звичайно, я одразу зголосився допомагати йому при розкопках. Що може бути краще за таку роботу!

— Дуже шкода, — сказав господар гасієнди, — але я боюся зараз розкопувати могили. Хтось уже щось бовкнув, влада довідалася про мою знахідку і тепер вимагає, щоб я здав частину золота. Більшість його я вже переплавив і поклав у банк; там воно надійно сховане, однак коли б я почав знову розкопувати, то відразу з'явилися б люди, які люблять скрізь тикати свого носа.

Я просто остовпів, почувши це відверте визнання. Адже господар гасієнди вчинив справжній злочин, переплавивши унікальні археологічні знахідки! На жаль, таке трапляється часто. Найрідкісніші древні речі, за котрі музеї заплатили б яку завгодно суму, переплавляють у зливки.

Після цього мене вже скарби не спокушали, та коли я згодом опинився в Орієнте — східних провінціях Еквадору, що лежать у верхів'ї Амазонки, — то пересвідчився, що тут усі тільки й говорять про золото. Я почув безліч розповідей про казкові річки, де шукачі набивали кишені золотими самородками, побачив і самих шукачів, до того ж усіх кольорів шкіри, однак більшості з них не можна було позаздрити. Здобутого ціною великих зусиль золотого піску ледве вистачало їм на харчі. Труднощі, нестачі і малярія страшенно позначилися на них. Та, незважаючи на це, всіх їх без винятку надихав якийсь майже патетичний оптимізм: вони були впевнені, що одного чудового дня їхній нужді й мукам настане кінець, рано чи пізно щастя усміхнеться їм, і вони натраплять на великі родовища золота, які зроблять їх багатими на все життя.

Хіба я не чув про Переса, одного з найбільших еквадорських багачів?.. Він теж шукав золото в Орієнте, довгі роки мучився, поки якось не натрапив на струмок, де за місяць намив золота на двісті тисяч сукре. Це й стало основою його величезного багатства…

Кожен шукач знав безліч таких історій. Деякі відчували до мене особливе довір'я і ділилися своїми найпотаємнішими планами. З'являвся звідкись пом'ятий заяложений папірець — карта, звичайно, — і новий знайомий пошепки розповідав мені довгу історію про те, як зовсім випадково дізнався про багатющу жилу. Джерелом цих відомостей завжди був якийсь п'яний індієць. Чи не погоджусь я фінансувати пошуки? Прибуток навпіл. А-а, немає грошей… Шкода, найбільше мене, звичайно, адже я втрачаю таку нагоду. Бо ж власник карти не сумнівався, що легко знайде людину, яка захоче вкласти в цю справу гроші. Але не всім можна довіряти…

Я був не від того, щоб швидко розбагатіти; кортіло мені також спробувати життя шукача золота. Тому я, врешті, придбав собі спорядження, щоб промивати золото, і приєднався до численних лавадорес де оро — золотошукачів. Та запалу в мене вистачило ненадовго. Рої ненажерливих мух, пекуче сонце, мізерний видобуток — усе це відбило в мене бажання шукати золото.

З першої мандрівки в Південну Америку я привіз до Швеції багато химерних тварин і не привіз жодної піщинки золота. І я вірив, що назавжди вилікувався від золотої і шукацької лихоманки. Та коли я 1947 року після десятирічної перерви приїхав у Еквадор, лихоманка охопила мене знову. І хто був винен? Звичайно, моя еквадорська теща!

Вона хворіє на невиліковну і дуже заразну для інших форму шукацької лихоманки.

Я вже згадував у одній із своїх книг, як вона підмовила мене залізти в печеру шукати інкське золото — на її сумлінні не тільки цей вчинок. Через неї я облазив багато таких печер. Якось мене мало не поховав живцем обвал, я врятувався просто чудом і кілька тижнів був справжнім інвалідом — але хіба може добрий зять рахуватися з такими дрібницями! Іншим разом я цілий тиждень шукав їй скарб на вулкані Пічінча, а вона тим часом ходила в церкву, молилася і палила свічки за мій успіх. Однак і це не допомогло. Особисто мені подорож на Пічінчу дала багато цікавого — я зібрав цінний зоологічний матеріал, але в тещі ці знахідки не викликали захоплення. Вона дала мені зрозуміти, що не варто було гаяти часу на пошуки такого непотрібу.

Моя теща знає безліч історій про скарби. Деякі з них цілком правдоподібні і підтверджуються Документами, інші — найсправжнісінькі казки й легенди, які люблять тільки її онуки, та й ті потайки кепкують з неї. Сама ж теща непохитно вірить у них. Вірить у всілякі казкові й надприродні істоти та явища — в зачаровані гори, в лісовиків із виверненими назад ногами, щоб їх не можна було вистежити, у волохатих дияволів, у людей, що вміють літати, як птахи, тощо. Все це їй уявлялось цілком природним і не дуже страшним. Коли я вирушав на полювання або на пошуки експонатів для своїх колекцій, теща кожного разу нагадувала, щоб я постарався спіймати тварину, яка зветься карбункель. За її словами це мав бути звір з родини котячих, який відрізняється від своїх родичів насамперед тим, що на лобі в нього горить величезний діамант. Батько — тещі нібито якось спіймав такого карбункеля на схилах Чімборасо, але, на жаль, не втримав його.

— Уяви собі, — казала теща, — скільки за таку тварину заплатив би який завгодно зоопарк чи музей! Я майже впевнена, що його немає в жодній колекції.

Я теж був майже впевнений у цьому. Це була б справді чудова знахідка!

Часом теща несподівано зникає з дому, і ні тесть, ні хтось інший із сім'ї не знає, куди вона поділась. А через тиждень чи два раптом з'являється; інколи її появі передує телеграма з якогось закутка Еквадору з проханням до тестя вислати їй на дорогу грошей. Ніхто не знає точно, що вона там робить, але всі впевнені, що йдеться про скарб, золоте родовище або щось подібне.

Якось ми з дружиною виїхали в кіноекспедицію в провінцію Імбабура і в одному індійському селищі випадково почули, що місцеві жителі дуже добре знають мою тещу. Виявляється, вона часто бувала в цьому селищі. Один індієць на ім'я Месіас з гордістю показав нам дорогу ляльку, яку вона подарувала його найменшій дочці. Коли ми повернулись у Кіто, моїй дружині пощастило вивідати в тещі, чого вона їздила до індійців.

Виявляється, Месіас, працюючи якось у гасієнді, помітив, що управитель веде розкопки. Месіас зацікавився, чого шукав управитель з помічниками в землі, і ввечері пішов подивитися на те місце, де вони копали. Там була вже глибока яма, Месіас стрибнув у неї і почав порпатися в землі. Він одразу ж натрапив на велику череп'яну посудину, в якій містилась золота курка із смарагдовими очима і дванадцятеро курчат, теж золотих. Курка була натуральної величини, найбільше з курчат — таке, як звичайне, а решта все менші й менші. Останнє було завбільшки як джміль. Месіас одніс знахідку додому і добре сховав її. Наступного ранку управитель побачив, що хтось побував у ямі, проте не зміг дізнатися, хто саме. Через деякий час один із пеонів доніс, що то був Месіас і що він ховає дома викопаний скарб. Месіаса допитували, але він усе заперечував, а обшук нічого не дав, бо Месіас для певності переніс свій скарб до лісу.

Як чутка про це дійшла до моєї тещі, не знаю, а втім, її агентура працювала в таких випадках з надзвичайною оперативністю. В усякому разі, теща поїхала в Імбабуру і відшукала там Месіаса. А той був не проти обміняти свою знахідку на новенькі асигнації.

— Тільки, — сказав він, — зараз я ще боюсь іти до лісу, бо управитель приставив одного пеона шпигувати за мною.

Теща вже багато разів навідувалась до Месіаса і завжди з подарунками: цигарками й вином для самого Месіаса, сардинами й шоколадом для його жінки, іграшками й цукерками для дітей. Звичайно, її щоразу дуже гостинно зустрічали і щоразу Месіас страшенно жалкував, що не має змоги забрати з лісу скарб, бо шпигун і досі пильно стежить за ним. Кінець кінцем тещі увірвався терпець, і вона перестала їздити в селище.

— Отже, мамо, ви, нарешті, зрозуміли, що він дурив вас? — спитала моя дружина.

— Дурив? Аніскільки! — заперечила теща. — Але, мабуть, цей негідник продав уже комусь іншому і курку, і курчат…

У свого тестя в Кіто я не раз зустрічав дивних гостей, які аж ніяк не пасували до його англо-еквадорського дому: то старезних індійців з погаслими очима, то якихось неприємних типів з чорними бородами і хитрим поглядом… Згодом, ставши вже тут своєю людиною, я якось висловив здивування з приводу цих загадкових гостей.

— Це все Кларині приятелі, — довірився, мені тесть, скривившись. (Клара — це й є моя теща). — Кожен з них знає, де закопано скарб, і шукає, хто б фінансував його експедицію. О, якби Клара, нарешті, зрозуміла, що найбільший скарб, яким вона володіє і буде володіти, — це я! До речі, в тебе часом немає протигаза? Кларі потрібен. І ще, звичайно, потрібен хтось, аби погодився надіти його і залізти в одну з її печер, повну отруйного газу і золотих злитків… Ну так от, я тебе попередив, і не спробуй часом пообіцяти їй…

— Але чому ж? — спитав я. — Може, там і справді…

— О боже! — застогнав тесть. — І ти теж! Здається, ви всі починаєте божеволіти!

— Гм, а як же тоді бути з золотими копальнями Сан Енріке в Саморі? — спитав я. — Кажуть, що їх названо так у честь мого тестя Енріке Робінсона, котрий був там пайовиком.

— О, то зовсім інша річ! — мовив тесть, трохи зніяковівши. — Зовсім інша!

Найчастіше в домі мого тестя в Кіто з'являвся маленький індієць на ім'я Хосе. Він знає одну печеру — тут майже завжди говорили про печери — на схилі вулкана Пічінча. Сам я вже побував у двох таких печерах на цій горі, але це мала бути якась інша. Перед входом до неї стоїть фігура індійця із списом у руці, витесана з каменя. Всередині печери теж є статуї, але менших розмірів, вони стоять у нішах уздовж стін. Є там і золоті зливки. Хосе колись давно був у тій печері з одним німцем. Вони набрали золота стільки, скільки змогли нести. Власне, Хосе аж потім збагнув, що то золоті зливки.

Німець невдовзі після того загинув під час повітряної катастрофи, і тепер ніхто, крім Хосе, не знає, як пройти до печери. Чому він досі не забрав скарбу? Річ у тім, що він чекав, поки підросте найстарший син, котрому зараз десять років, бо вирушати туди треба вдвох: нести намети, мотузки, харчі й таке інше. Ну й, звичайно, золоті зливки. До того ж шлях до печери важкий: треба пройти повз одне місце, де через кожні чверть години з гори виривається газ, а стежка пролягає по вузькому виступу. Внизу в урвищі біліють три кістяки; певно, були вже такі, що хотіли пробратися в печеру, але виявилися не досить спритними. А потім починається найважча і найнебезпечніша ділянка шляху: треба спускатися на мотузці в урвище, і, якщо супутник ненадійний, можна сподіватися чого завгодно — йому, наприклад, може заманутися перерізати мотузку…

Те, що Хосе відкрив мені свою таємницю, треба, насамперед, завдячувати теші. Вона завоювала довір'я маленького індійця і навіть улаштувала його на роботу на фабриці тестя. («Дай тільки Кларі волю, — казав тесть, — і скоро на фабриці працюватимуть самі шукачі скарбів»). Теща розповіла йому, який я страшенно чесний і шляхетний, яке в мене гарне спорядження, і Хосе, ще трохи повагавшись, врешті запропонував мені вирушити з ним у печеру. Ну хіба міг я відмовитись? Звичайно, я пообіцяв ризикнути життям задля тещі. Доведеться виконати колись свою обіцянку.

Навіть у столиці Еквадору — Кіто — орудують шукачі скарбів з ломами й заступами. Власне, це й не дивно. Історія Еквадору повна політичних переворотів. Визволення від іспанського панування коштувало крові і життя багатьох людей, а скільки ще потім було революцій! У такі неспокійні часи люди, звичайно, закопували свої гроші і цінності в землю або якось інакше ховали їх. А потім могло трапитись, що власник скарбу раптово вмирав, забираючи таємницю з собою в могилу.

Чимало таких скарбів згодом було знайдено. Величезне багатство одної з найвідоміших родин в Еквадорі бере початок з такої знахідки. Ця сім'я якось купила в Кіто старий дім і, коли його почали розвалювати, щоб побудувати новий, то знайшли під підлогою великий скарб.

Два-три роки тому було знайдено ще один скарб. Кілька робітників, прокладаючи труби водопроводу, викопали скриню з церковним начинням, іконами й розп'яттям із срібла та золота. Гадають, що їх сховав якийсь монах, коли 1767 року з Еквадору висилали всіх єзуїтів.

Моя теша, звичайно, теж шукала в Кіто скарбів, однак поки що даремно. Якось вона попала в неприємну історію, про що я вже згадував у одній із своїх книг. Вона найняла старий будинок, у якому сподівалась знайти скарб, і почала зривати підлогу. Скінчилось усе тим, що стіни будинку завалилися, і їй довелось мати справу не лише з власником будинку, а й з поліцією.

А втім, теша знає стільки місць, де мають бути заховані скарби, що яких вона не зазнавала невдач, у неї залишається надія знайти золото десь-інде. До того ж вона бачила сон, ніби я знайшов найбільший з усіх скарбів — золото інків, заховане в Льянганаті — дуже дикій гірській місцевості. Тому вона впевнено дивилась у майбутнє.

Недовірливий читач певно спитає: чи інкські скарби справді існують, чи, може, це просто балаканина?

Але ж ні. Історія зберегла багато цікавих відомостей про легендарний скарб інків.

2 ЗОЛОТО ІНКІВ

Історія розповідає ось що.

1532 року іспанський завойовник Франціско Пісарро захопив у полон інкського імператора Атауальпу в Кахамарці в Перу, проявивши при цьому, в ім'я святої церкви, віроломність і нелюдську жорстокість. Атауальпа з своїми наближеними прибув на запрошення Пісарро до його табору, де на них «чекав бенкет». Вони прийшли без зброї, наївно вірячи, що іспанці — благородні люди. Проте наближених Атауальпи було знищено в кривавій різанині, а самого імператора — взято в полон. Надто пізно зрозумів інкський імператор справжню натуру білих людей. Це були не сини сонця, як гадали багато інків. Як розповідає легенда, предки інків були білими і зійшли на землю з палацу бога Сонця; пророцтво провіщало, що бог Сонця знову пришле на землю білих людей. Ні, це були не сини Сонця, а злі і підступні люди, страшні в своїй жорстокості і ненаситній жадобі золота. Задля золота вони переслідували, катували, вбивали, і золотом надумав тепер Атауальпа купити собі волю.

Він покликав Пісарро і сказав йому:

— За свою волю я дам тобі стільки золота, скільки треба, щоб укрити підлогу в цьому приміщенні.

Приміщення ж, у яке замкнули Атауальпу, було просторе — шість метрів завдовжки і чотири завширшки. Іспанці, що були з Пісарро, недовірливо перезирнулися: вони не могли повірити, що імператор міг зібрати таке багатство. Але Атауальпа не зрозумів їхніх поглядів — він подумав, що іспанці хочуть ще більше. Тому він підняв руку і доторкнувся пальцями до стіни:

— Ось до цього рівня я наповню кімнату золотом! — заявив він.

Конквістадори зареготали. Всі, крім Пісарро. Він не раз чув про казкові багатства інкської держави і тому повірив Атауальпі. Пісарро провів на стіні, там, де показував полонений, червону риску, покликав писаря і звелів йому записати слова Атауальпи. Полонений зобов'язався наповнити ще й менше сусіднє приміщення сріблом.

Того ж самого дня імператор розіслав гінців по своїй великій державі з наказом доставити в Кахамарку всі золоті й срібні речі, котрі прикрашали храми, палаци та громадські споруди.

Підданці імператора відразу почали виконувати його наказ, і невдовзі сотні носильників рушили до табору Пісарро, згинаючись під коштовним тягарем. Очі в іспанців жадібно палали: в Кахамарку було принесено величезні багатства. Так минали тижні, а більшої частини викупу ще бракувало. Пісарро охопила нетерплячка. Полонений імператор, який тужив за волею, теж хвилювався і, щоб прискорити сплату викупу, запропонував послати іспанських гінців з охоронними грамотами до столиці імперії Куско і до храму Покачамак, де переховувалися величезні скарби — золото, принесене в дар тисячами молільників. Так і зробили, і згодом гінці повернулися з Кахамарки з новими багатствами.

Однак інкський імператор знову зіткнувся з підступністю і віроломством. Під впливом своїх воїнів і чорнорясників, котрі боялися, що Атауальпа готує потаємну змову, Пісарро влаштував сміховинний суд над імператором і виніс йому смертний вирок. Інкського володаря було страчено. Цим Пісарро вписав одну з найчорніших сторінок у вже й так темну історію іспанської загарбницької війни.

Золото й срібло, принесене в Кахамарку, іспанці поділили. Оцінено його в сорок тисяч вісімсот шістнадцять срібних марок і мільйон чотирнадцять тисяч двадцять шість золотих песо. Срібна марка дорівнює приблизно тридцяти грамам срібла, а золотий песо — монета, яку можна прирівняти до сотні шведських крон. Отже, загальна вартість здобичі становила понад сто мільйонів крон^[2]. П'ята частина належала іспанському королю, решту конквістадори поділили між собою згідно з званням і станом. Лев'яча пайка дісталася Франціско Пісарро — біля семи мільйонів крон. Серед інших речей він одержав трон із щирого золота.

В момент загибелі Атауальпи тисячі носильників із золотом і сріблом прямували до Кахамарки, але, як тільки поширилася чутка про вбивство імператора, більшу частину цього багатства було негайно сховано, щоб воно не дісталося іспанцям. Конквістадори збагнули, що треба діяти блискавично, коли вони хочуть привласнити собі ще щось із казкових інкських скарбів. Сам Пісарро вирушив на південь до Куско, а капітан Себастьян де Бенальказар пішов на північ у напрямку теперішнього Еквадору.

Пісарро захопив чималу здобич, зате Бенальказару не пощастило. Прибувши в Кіто, він застав його спустошеним. Від храмів і палаців залишились самі лиш димучі руїни. Все золото і коштовності зникли. Цю несподіванку іспанцям влаштував Руміньяуї, один з найвидатніших полководців Атауальпи. Він прямував з великим караваном золота в Кахамарку, коли до нього дійшла чутка про смерть Атауальпи. Руміньяуї швидко вернувся в Кіто, проголосив себе імператором і зібрав військо для відсічі білим загарбникам. Однак його зусилля виявились марними. Руміньяуї було переможено в битві біля Тіокаха. Він відступив у Кіто і зрівняв цю другу столицю інкської імперії з землею. Руміньяуї проявив при цьому велику жорстокість, звелівши повбивати священних дівчат сонця і всіх, хто, на його думку, співчував іспанцям. Чотири-п'ять тисяч чоловік вируши-

Втрачено 2 сторінки

почали щиро співчувати Кантуньї. Вони пробували заклинати диявола, намовляли індійця розірвати угоду з чортом і повернутися в лоно господнє. Особливо старалися його сусіди, францісканці, котрі одержували раніше від нього великі подарунки. Однак Кантунья заявив, що воліє краще до кінця життя мати багато грошей, і, як вони не наполягали, вперто стояв на своєму. Після цього дехто з іспанців став дивитися на індійця з відразою, а дехто із страхом чи співчуттям.

Коли Кантунья помер, до його будинку з усіх-усюд з'їхалися священики. Вони покрили тіло індійця всілякими реліквіями й почали гаряче молитися за його душу. Потім обшукали будинок і несподівано виявили потаємне підвальне приміщення з плавильною піччю. Там лежало багато золотих зливків, а також прикрас та інших непереплавлених речей. Тільки тоді іспанці збагнули, що індієць обдурив їх. Але тому, що він нікому не сказав, де лежать скарби, їх так ніхто й не знайшов.

У легендах і старовинних рукописах сказано, що частина викупу Атауальпи, до того ж найбільша, захована десь у районі Кинару в Південному Еквадорі.

Літописці пишуть, що серед восьми тисяч індійців, які йшли з сімома гуандо золота до Кахамарки (гуандо — великий тягар; його несли на довгих дрючках багато людей) був юнак, котрий потім якось потрапив у Ліму.

Він найнявся служником до єзуїтів і прожив у них до глибокої старості. Перед смертю в подяку за те, що єзуїти добре ставились до нього, індієць розповів їм, де лежить кинарський скарб. Серед інших ознак він назвав незвичайні на вигляд камені з витесаними на них фігурами. На одному з каменів мало бути зображене обличчя, звернене в той бік, де лежить скарб.

Єзуїти докладно записали все, що розповів старий індієць і послали в Кинару свою людину шукати скарб.

Посланець легко знайшов описане місце і заходився там копати. Але скоро гроші, які дали єзуїти, скінчилися, а на камені з фігурами він так і не натрапив, тому ні з чим повернувся в Ліму. Тут він доповів, що індієць, очевидно, просто все вигадав, і єзуїти припинили пошуки.

Документ єзуїтів переходив з рук у руки і багато хто ще пробував із ним щастя. Якийсь сеньйор Браво марно намагався знайти скарб у XVII столітті, а на початку XVIII століття в місті Лоха кілька чоловік заснували компанію для пошуків скарбу — але теж не досягли успіху.

1787 року капітан Ромеро знайшов в ущелині Гуауанга неподалік від Кинари багато інкського золота. З тодішніх документів відомо, що губернатор Лохи генерал Педро Хав’є, дізнавшись про знахідку, забрав частину золота, яка згідно з законом належала казні.

Запалений успіхом Ромеро, Педро Хав’є вирішив сам почати розкопки. Він витратив на них вісім тисяч песо — велику суму як на ті часи — зате йому пощастило більше, ніж його попередникам. Він знайшов камені, про які говорив індієць, навіть той, на котрому було витесано обличчя. На жаль, обличчя помітили аж тоді, коли камінь викопали і кілька разів перевернули, тому губернатор не зміг скористатися найголовнішою вказівкою — в якому напрямку шукати скарб. Засмучений невдачею, він припинив роботу.

В XX столітті розкопки провадились далі, особливо старався один німець, на прізвище Ернст Вітт, який пробував знайти скарб з допомогою геодезії. Ернст Вітт заявив, що інки розумілися на математиці й географічних вимірах набагато краще, ніж ми думаєм, і що він знайшов разючі докази цього. Вітт певен, що майже досяг мети, — який шукач скарбів не переконаний у цьому! — і тепер шукає в долині Пісковамба останній пункт, якого йому ще не вистачає, необхідну ланку в своїх розрахунках (до речі, варто згадати, що дехто пробував знайти місця, де сховані скарби, з допомогою астрономії, ба навіть магії).

Ходять чутки, що в столиці інків Куско сховано ще один величезний скарб. Правда, літописець Педро Пісарро повідомляє, що частину цього скарбу було знайдено в печері, в тім числі, на превеликий жаль індійців, і вилиту із щирого золота статую першого могутнього інкського володаря, яка була для інків священною. Крім того, там лежали дивовижні золоті омари і дуже багато блюд і рельєфними зображеннями птахів, змій, павуків, ящірок та інших тварин. Всі ці речі було сховано в печерах, а не закопано, тому що вони надто крихкі й тендітні.

Про скарб у Куско існує чимало переказів, яким важко повірити, але один з них такий цікавий, що я все-таки розповім його.

1814 року індієць Пумакауа, що був вождем у Чінчеро в Перу, задумав підняти повстання проти іспанських поневолювачів. Пумакауа мав серед іспанців друга, полковника Домінго Луїса Астете, і хотів залучити його до своєї справи. Астете не заперечував, але заявив, що для революції потрібно багато людей і багато грошей. Пумакауа відповів, що люди знайдуться, бо кожен індієць у Новому світі стане на його бік, а щодо грошей, то він може дістати їх стільки, що вистачить на сто революцій. Астете вирішив, що це просто хвастощі, але Пумакауа пообіцяв на певних умовах показати йому скарб. Коли настав вечір; Пумакауа прийшов у дім свого приятеля-іспанця разом з високим кремезним індійцем. Астете зав’язали очі, і індієць узяв його собі на плечі. Пройшовши невеличку відстань, індієць опустив Астете додолу і скинув йому з очей пов’язку. Вони стояли в квадратовому приміщенні. Від того, що Астете побачив при тьмяному світлі ліхтаря, йому аж дух перехопило. Уздовж стін тяглися лавки й полиці, на яких стояли статуї інків завбільшки з дванадцятирічного хлопця — все золоте. Там же лежало багато золотих і срібних ваз та блюд, величезні золоті пуми з смарагдовими очима і купи золотих зливків. Один такий зливок Пумакауа подарував своєму другові.

Астете здогадався взяти з собою гагатові чотки і, коли його несли назад, розірвав нитку й став кидати по намистині на землю — у такий спосіб він хотів відшукати потім скарб. Цілу ніч він сидів, розглядаючи золотий зливок і плекаючи рожеві мрії, а як тільки благословилося на світ, вирушив шукати по намистинах стежку до скарбу. І як же він здивувався, коли зненацька наскочив на Пумакауа, котрий дуже тепло привітав його і, простягаючи жменю намистин, сказав:

— Любий друже, ви, здається, розгубили це вчора ввечері.

3 ДЕРРОТЕРО ВАЛЬВЕРДЕ

Якщо вилетіти з гірського містечка Амбато в напрямку ост-норд-ост, — звичайно, коли дозволить погода, яка тут буває дуже рідко гарною, — до містечка Тена, розташованого серед джунглів недалеко від річки Напо, то, подолавши сто кілометрів, ви перетнете мабуть чи не найпустельніший район Еквадору — Льянганаті, зовсім безлюдний, майже не вивчений і лиш частково нанесений на карту. На сучасному маршрутному літакові така подорож триватиме двадцять — двадцять п’ять хвилин. А тим часом один британський офіцер, звиклий до важких переходів, витратив понад сімдесят днів на те, щоб подолати третину цього шляху! Льянганаті — страшенно дика місцевість, несприятлива для мандрівок. Клімат там дуже поганий — майже цілий рік дощ і туман, а постійні обвали й поводі утруднюють будь-яке пересування. Крім того, в нижчих місцях, вкритих майже непрохідними субтропічними джунглями, в певні пори року хмари комарів доводять людину до божевілля.

Кого, опріч учених, — ботаніків, зоологів чи геологів, — може зацікавити такий дикий край!

Однак ті відомості, які ми маємо про Льянганаті, одержано не від учених. Так само як Франціско де Орельяна в гонитві за казковими багатствами Ельдорадо відкрив найбільшу на світі ріку — Амазонку, так шукачі золота й скарбів, — часом вони соромливо називали себе дослідниками, — дали нам скупі відомості про Льянганаті. Найбільше забив їх так званий скарб Вальверде, який складається з неймовірно великої кількості інкського золота.

Вальверде був бідним іспанським солдатом. У кінці XVI століття, через кілька десятків років після завоювання іопанцями інкської імперії, він оселився в місті Латакунга. Там він одружився з індіанкою і невдовзі після цього страшенно розбагатів. Ходила чутка, що батько індіанки, який був касиком (тобто вождем) і жив недалеко в місточку Пільяро, показав Вальверде в Льянганаті місце, де було сховано величезну кількість інкського золота.

Вальверде повернувся з своїм багатством до Іспанії, а перед смертю відказав іспанському королю документ, відомий під назвою «Ель дерротеро де Вальверде», в якому було описано шлях до того місця в Льянганаті, де він знайшов золото. Король відразу ж одіслав документ своїм чиновникам у Латакунзі й Амбато з наказом спорядити експедицію по скарб.

І ось експедиція на чолі з губернатором Латакунги і падре Лонго вирушила в Льянганаті. Спочатку все начебто обіцяло успіх, тому що за допомогою докладних вказівок Вальверде знайти шлях було не важко. Та коли їм залишилось іти день чи два, трапилось лихо: з табору вночі при дивних обставинах безслідно зник падре Лонго. Члени експедиції кілька днів марно шукали його в навколишніх лісах і ярах, а потім повернулись ні з чим у Латакунгу.

Невідомо, з якої причини, але нових експедицій у Льянганаті не посилали, а дерротеро Вальверде поклали на збереження в архів міста Латакунги. Документ лежав там, аж поки сто п’ятдесят років тому якийсь шукач скарбів не надумав викрасти його. Але це було не велике горе, бо дерротеро вже встигли скопіювати — і не раз!

Ось як починається цей незвичайний документ:

«Коли потрапиш у місто Пільяро, спитай, де гасієнда Мойї, і зупинися на відпочинок першої ночі, далеко підійшовши од гасієнди, потім спитай, де серро Гуапа (гора Гуапа). Ставши спиною до Амбато, глянь з вершини гори Гуапи на схід і, якщо погода ясна, ти побачиш три Серрос Льянганаті (гори Льянганаті), що утворюють трикутник. Біля їхнього підніжжя є штучне озеро; в нього було кинуто золото, що призначалося на викуп, коли стало відомо про смерть Інки (тобто вбитого іспанцями інкського імператора Атауальпи)…»

Далі йде докладний опис шляху, причому вказано різні географічні пункти, які треба поминути. Вся подорож мас тривати п’ять днів. В одному місці дерротеро між іншим сказано:

«… з лівого боку гори ти повинен знайти обшиту золотом гуайра — так колись давно називали печі для плавлення металів…»

Чи можна вірити дерротеро Вальверде? Послухайте, що кажуть з цього приводу двоє людей, які докладно вивчали це питання. Один — ботанік Річард Спрюс, відомий учений і допитливий спостерігач. Він відвідав Еквадор у кінці 50-их років XIX століття, довідався про дерротеро Вальверде, зацікавився ним і провів дослідження. Спрюс, як він доповів Королівському Географічному товариству в Лондоні, зібрав безперечні докази того, що іспанський король справді посилав дерротеро своїм чиновникам у Латакунзі й Амбато. Географічні відомості, дані в документі, точно відповідають дійсності, отже, тільки людина, яка добре знала Льянганаті, могла зробити такий опис.

Згодом інший дослідник, еквадорський географ Люсіано Андраде Марін, теж докладно вивчив це питання і прийшов до висновку, що Вальверде — не вигадана особа і його дерротеро — справжній документ.

Крім дерротеро Вальверде, шукачі скарбів, котрі досягали Льянганаті, мали з собою, як правило, ще один документ — карту, зроблену Анастасіо Гусманом.

Гусман — це іспанський ботанік; він деякий час жив у Пільяро і звідси не раз вирушав у Льянганаті шукати золото та інші корисні копалини, а також, звичайно, скарб Вальзерде. Золота він не виявив, зате знайшов багато срібних та мідних копалень інкських часів і відкрив родовища інших металів та мінералів. Разом з кількома компаньйонами він навіть почав роботу в деяких копальнях. Однак невдовзі її було припинено частково через суперечки серед компаньйонів, а частково — і це, мабуть, головне — через те, що їм такий спосіб здобувати багатство здався занадто важким, тим більше, що поруч лежав великий скарб Вальверде. А відразу після цього, 1806 року, Гусман загинув. Він був сновидою і якось, гостюючи в гасієнді «Лейто», вийшов уві сні серед ночі погуляти, впав з високої кручі і вбився. Гусман залишив карту Льянганаті, на якій позначив свої маршрути. Цій карті властива і надзвичайна точність і, водночас, безліч вигадок: наприклад, Гусман позначив на ній подекуди діючі вулкани, а насправді їх немає. Річард Спрюс знайшов карту Гусмана, зробив з неї копії і розіслав багатьом людям.

Багато експедицій вирушало слідами першої — тієї, що скінчилася загадковим зникненням падре Лонго. Проте жодній і них не пощастило знайти скарб. До певного місця та вказівкою дерротеро йти було не важко, але потім починалися розбіжності.

Про спроби знайти скарб у XVIII і XIX століттях відомо мало. Ми знаємо тільки, що 1872 року — через шість років після смерті Гусмана — генерал-губернатор Монтес розіслав своїм підлеглим циркуляр, у якому пропонував узятися за пошуки скарбу.

Про спроби знайти льянганатський скарб у XX столітті відомо більше. 1912 року американський полковник Г. С. Брукс здійснив подорож, яка почалася романтично, але скінчилася трагічно. Полковник Брукс закохався у вродливу еквадоріанку Ізабеллу, і вона вирушила з ним в експедицію. Однак у Льянганаті Ізабелла померла, а провідники й носильники покинули полковника, і він блукав сам один у безлюдній місцевості, поки рятувальна експедиція не знайшла його — напівбожевільного і зовсім виснаженого. Брукс повернувся в Сполучені Штати і невдовзі після цього помер.

На початку XX століття в Льянганаті кілька разів побував австрієць Тур де Коос. Він узявся за цю справу грунтовно й між іншим їздив у Севілью, щоб ознайомитись з Архіво де Індіас, у якому зібрано тисячі документів з часів іспанської колонізації. Кажуть, ніби йому пощастило знайти там оригінал дерротеро Вальверде. А останньої подорожі в Льянганаті він начебто привіз трохи золота, знайденого на дні озера. Щоб дістати капітал для більшої експедиції, яка б мала й водолазне спорядження, він поїхав до Європи. Але саме тоді, як Тур де Коос, роздобувши необхідні гроші й спорядження, вантажився вже в Португалії, щоб плисти назад в Еквадор, він помер від запалення легенів.

Але найбільше наполегливості в пошуках скарбу Вальверде виявив американець французького походження Річард д’Орсей, котрий пробув у Льянганаті багато років. На відстані трьох-чотирьох днів ходу від Пільяро, приблизно там, де дерротеро починає плутати, він улаштував собі базу — добрий табір з чималим запасом харчів і спорядження. Звідси він робив виправи в різних напрямках. Раз у місяць з Пільяро до нього приходив посланець з харчами і поштою. Д’Орсей перебував у Льянганаті дев’ять місяців, а решту року жив у комфортабельному готелі з першокласним баром. Витративши всі свої гроші і не знайшовши золота, він врешті повернувся у Сполучені Штати. А недавно його ім’я промайнуло в репортажі про велику гірничу компанію Північної Америки, де він тепер працює. Д’Орсей і досі мріє про Льянганаті і заявив журналістові, котрий брав у нього інтерв’ю, що має намір повернутися туди, як тільки збере п’ятдесят тисяч доларів.

Відомий англійський мандрівник Г. Н. Дайотт — той, що колись спорядив велику експедицію на пошуки полковника Фосетта, який пропав у Гран Чако, — пробув у Льянганаті загалом п’ятнадцять місяців. Чимало разів ходив у Льянганаті італієць Тулліо Бошетті, який оселився в Еквадорі. Еквадорський географ Андраде Марій, про якого вже згадувалось вище, брав участь в експедиції Бошетті 1933–1934 років і написав про свої враження й спостереження книгу, яка на сьогодні дає найдетальніший опис Льянганаті. Підсумовуючи труднощі, які йому довелось пережити, він пише:

«… мушу сказати, що моє повернення в Пільяро вимагало максимального напруження сил, на яке тільки здатна виснажена людина, що втрачає рештки фізичної енергії, аби лиш повернутися до життя з місцевості, котра більше ніж будь-яка інша в світі заслуговує бути поміченою на карті страшним написом: «Назавжди непридатна для життя».

Список експедицій у Льянганаті, здійснених у XX столітті, можна продовжити, але я на закінчення ще тільки розповім про експедицію капітана Лоха 1937 року. Лох не пошкодував грошей на пошуки золота Вальверде, і саме після зустрічі з ним у мене теж виникло бажання вирушити туди, хоч його розповідь, здавалось, повинна була б тільки налякати мене. Лох назвав Льянганаті «землею фальшивих обіцянок і розвіяних надій» — експедиція мало не коштувала йому життя.

Капітан Лох був високий ставний шотландець. Як офіцер британської армії він брав участь у багатьох кампаніях в Африці та Індії, а залишивши військову службу, здійснив чимало сміливих мандрівок у різних частинах світу. Дізнавшись про скарб Вальверде, він у березні 1937 року вирушив з великою експедицією шукати його. Важко було вибрати гірший час для цього — єдиний сезон, коли погода в Льянганаті відносно непогана (та й то, якщо пощастить) — це час з кінця жовтня до початку січня.

У Пільяро капітан Лох зустрів старого чоловіка на ім’я Хосе Ігнасіо Кінтерос, котрий усе своє життя шукав скарб Вальверде і пробув у Льянганаті, мабуть, чи не більше, ніж д’Орсей. Кінтерос дуже просив Лоха, щоб той узяв його з собою. Він заявив, що знає, яких помилок допустилися всі попередні експедиції, і що він знайшов місце й сліди, яких давно вже шукав. Старий клявся, що приведе експедицію до величезного скарбу. Лох радо взяв його з собою.

І ось загін вирушив у дикий безлюдний край. З першого ж дня почалася препогана погода — дощ, пронизливий вітер, а на вищих місцях і сніг. Було навіть таке, що дощ йшов безперестанку тридцять дев’ять діб. Однієї ночі під час зливи вода затопила табір. Лохові довелося до ранку просидіти на дереві, багато харчів було зіпсовано й знесено водою. Носильники почали виявляти невдоволення, а згодом і тікати. Старий Кінтерос, котрий спочатку вів експедицію з великим ентузіазмом, раптом дуже змінився: став якось дивно поводитися, замкнувся в собі, втратив орієнтацію і врешті зовсім запопав духом. І тільки після повернення в Пільяро в нього минула ця «Льянганатська хвороба» — психічна депресія, якої зазнали на собі багато шукачів і яка дала їм підставу назвати Льянганаті «зачарованим краєм».

Мандруючи далі, Лохдістався до озера, в якому Тур де Коос нібито знайшов золото і біля якого побував також полковник Брукс. Того дня стояла на диво гарна погода. І що вони побачили? На дні озера виблискувало золото! Золото! Один з пеонів з радісним криком кинувся у воду і випірнув, блаженно посміхаючись, з повними жменями… жовтої слюди! Минула добра хвилина, поки він збагнув усе, і тоді заплакав, як дитина.

Проте Лох все ще не вірив: невже Тур де Коос не міг відрізнити слюди від справжнього золота? Він вирішив узяти ще кілька проб із дна озера. Зробили з очерету пліт, і один із членів експедиції виплив на озеро, яке виявилося зовсім мілким. Наспіх зробленими черпаками він узяв багато проб — в усіх була сама слюда.

На той час майже всі носильники вже повтікали. Вести далі пошуки за таких умов було неможливо, тому капітан Лох повернувся в Пільяро, а звідти вирушив до Кіто. Там він звернувся до президента Паеса, і той пообіцяв, що йому допоможуть еквадорські саперні частини; за це Лох мав зробити географічні вимірювання й накреслити карти для Еквадору.

І ось він удруге вирушив у Льянганаті. Крім цілої групи носильників, з ним ішло сімнадцять солдатів і один офіцер. Він узяв також багато в’ючних тварин, однак виявилось, що це була помилка. Тих мулів, які не втонули в болотах і річках, не зірвалися в провалля чи не поздихали од виснаження й браку харчів, довелось відправити назад у Пільяро. Погода теж не покращала, і для людей Лоха знов настали важкі дні. Всі носильники-індійці залишили їх, потім пішло й більшість метисів, а з сімнадцяти солдатів скоро тільки сім могли йти далі.

Умови були надзвичайно важкі, а пошуки скарбу не давали жодних наслідків, і кінець кінцем експедиція розпалась. Однак Лох не здавався, він хотів використати ще один шанс. Лох знав, що чимало річок, які течуть з Льянганаті на схід до Амазонки, золотоносні. Коли йому не пощастило знайти скарб Вальверде, то, може, він у тій же місцевості відкриє багаті родовища золота. І в той час, як більшість учасників експедиції повернулась у Пільяро, капітан Лох з одним пеоном і двома солдатами вирушили в напрямку Ріо Напо.

Це був не похід, а справжній жах. Сімдесят днів пробивалися вони по непролазній місцевості. Раз по раз траплялися нещасні випадки. Якось Лох упав з кручі, зламав собі двоє ребер і дуже пошкодив ногу. Не краще було і його супутникам. Загін вийшов до якоїсь бурхливої річки, сімнадцять разів наводили міст і сімнадцять разів його зносило. Врешті вони спробували перебратися на примітивному плоту, однак швидка течія підхопила його разом з одним солдатом, і той безслідно зник.

Решта троє просувалися вперед дуже повільно. Були такі дні, коли вони долали не більше як кілька сот метрів. Голод довів їх до галюцинацій, і Лох уже серйозно почав боятися, що все це скінчиться божевіллям і для нього, і для його супутників.

Але кінець кінцем їм пощастило, і вони натрапили на кинуте індійцями поле, де викопали кілька коренів маніока^[3]. А ще через шість днів, зовсім знесилені, вони вийшли до гасієнди у верхів’ї Ріо Напо.

Лох справді знайшов своє золото. На березі Ріо Анзу, притоки Напо, він добув чимало пепас де оро — золотих самородків. Але їх не вистачило навіть на те, щоб покрити витрати на експедицію. Кінець цієї історії сумний: Лох, розчарувавшись у всьому, приставив собі до скроні пістолет і спустив курок.

4 ДВА МІЛЬЙОНИ ЗА ПРОГУЛЯНКУ НА ЛІТАКУ

— Ось там… прямо перед тобою! Бачиш — три вершини утворюють правильний трикутник! — щосили гукав Джордж Гоуден, намагаючись перекричати гуркіт мотора. — А он озеро з водопадом! Тепер тобі ясно, куди йти по золото?..

Наш «Дуглас» мчав просто до гір, потім різко звернув і зробив коло над самими вершинами. Під нами лежав дикий неприступний край. Гострі скелясті хребти, стрімкі ущелини, глибочезні провалля. «Не хотілось би, щоб нам довелось сісти тут, у Льянганаті», — подумав я. Один із літаків нафтової компанії «Шелл» спробував це зробити. А може, він упав, — ніхто не знає подробиць. Рятувальний загін, що з великими труднощами добувся на місце катастрофи, виявив, що літак розбився на дрізки, а весь екіпаж загинув. Але чому, власне, мені спала на думку та катастрофа? Адже я не мав жодних підстав для таких похмурих думок. Погода для польоту була просто ідеальна — ясний ранок, на небі жодної хмаринки, вітер ані кине.

— Тобі щастить, як нікому! — кричав Джордж. — Такої погоди в Льянганаті я ще ніколи не бачив! Коли справи й далі так підуть, ти станеш архімільйонером…

Мені справді пощастило, однак дозвольте розповісти по порядку, що передувало цій повітряній розвідці.

Передусім в ім’я істини мушу признатися, чому я так зацікавився Льянганаті. Після того, як я розповів, що сам захворів на золоту лихоманку і що багато людей, які вирушали в Льянганаті «провадити наукові дослідження», тільки прикривалися цією фразою, було б незручно й смішно запевняти, ніби мене вело в ці хащі лише бажання прислужитися науці чи невситима цікавість перед усім невідомим. Ні, звичайно, мене вабило туди золото, знаменитий скарб Вальверде.

Серед моїх друзів, які давно виношували такі самі плани, був Джордж Гоуден, чудовий льотчик, колишній пілот британського військово-повітряного флоту. 1949 року він зробив мені неоціниму послугу, допомігши знайти войовниче індійське плем’я аука (цій експедиції присвячена моя книга «Дикуни»). Він тоді служив у «Шелл компані оф Еквадор», яка шукала в Орієнте нафту. Коли пошуки не дали наслідків і компанія припинила роботу, Джордж залишився і став служити в еквадорській авіакомпанії «Ареа».

Джордж теж хворий на золоту лихоманку. Кілька років тому ми разом з ним ходили в печеру, про яку — звичайно, як і про всі тутешні печери, — казали, ніби вона повна інкського золота. На жаль, експедиція була не дуже успішною, а безліч ініціалів і дат, видовбаних на стінах печери, свідчили про те, що ми далеко не перші повірили чуткам про золото.

Літаючи на службі в компанії «Шелл» між Орієнте й Андами, Джордж у тих небагатьох випадках, коли дозволяла погода, завертав над Льянганаті. При цьому він завжди тримав перед собою на колінах дерротеро Вальверде і поступово переконав себе, що знайшов правильний шлях. Тепер він хотів вирушити пішки в похід до трьох вершин, які, на його думку, відповідали описові Серрос Льянганаті.

Та, коли настав час вирушати в дорогу, виявилось, що йому не можна звільнитися на роботі. Звичайно, наймаючись у компанію, він поставив умову, що одержить відпустку місяців на два, коли забажає шукати скарбу, але вийшло так, що два пілоти захворіли, і сумлінний Джордж не хотів залишати в біді компанію.

Отже, я несподівано залишився без супутника. А вже почався листопад, і треба було вирушати, поки стояла добра погода.

І тут мене розшукав якийсь добродій, що назвав себе Луїсом Андраде. Його послав один із моїх друзів, котрий знав про мої плани щодо Льянганаті.

— Ви були в Льянганаті? — недовірливо спитав я. З вигляду Андраде аж ніяк не можна було здогадатись, що він зміг би витримати таку подорож.

— Дванадцять разів, — відповів він.

— Шукали скарб Вальверде?

Він кивнув.

— І тепер ви думаєте, що за тринадцятим разом знайдете його?

Андраде знову кивнув.

— Для мене, — сказав він, — у дерротеро Вальверде вже немає загадок. Я знаю, що натрапив на вірний слід. Ви маєте час вислухати мене?

Я слухав годину, другу. Через три години ми з Андраде домовились мандрувати разом, а коли він пішов, у мене в руках залишився документ такого змісту:

«П’ятого листопада 1950 року в місті Кіто було підписано паном Рольфом Бломбергом і паном Луїсом Андраде таку угоду: Андраде має показати шлях і супроводжувати Бломберга та його супутників до Серрос Льянганаті в Східній Кордильєрі згідно з вказівками дерротеро Вальверде, відомому також і Бломбергу до місця, де Андраде сподівається знайти скарб, тобто сховане інками золото. Бломберг має взяти на себе всі витрати на експедицію: найняти пеонів, купити харчів і так далі. Андраде виступить у ролі провідника, що знає місце, де названі особи сподіваються знайти золотий скарб. День, коли експедиція вирушить у дорогу, буде визначено обома учасниками окремо.

В тому разі, коли вони знайдуть золотий скарб, або частину, скарбу, або копальні чи інші золоті родовища, то п’ятдесят процентів знайденого належатиме панові Бломбергу, тому що він узяв на себе витрати, а решта п’ятдесят процентів — панові Андраде. Обидва вони будуть неухильно дотримуватись цієї угоди.

Угоду складено в двох ідентичних примірниках, по одному для кожної з осіб, що її підписали в місті Кіто листопада місяця п’ятого дня 1950 року.

Рольф Бломберг Луїс Андраде».

Мені доводилось на своєму віку підписувати чимало угод, але таку — ще ніколи!

А наступного дня з Нью-Йорка прибула телеграма від ще одного бажаючого взяти участь в експедиції: «Прибуваю Кіто вівторок зустрічай аеродромі Густав».

Правда, Густав Альгорд казав мені, що хотів би піти зі мною в Льянганаті, і я, виконуючи свою обіцянку, повідомив його про дату нашого виступу, однак ніколи не вірив, що він справді приїде.

Ми познайомились у Клубі мандрівників, коли я на короткий час їздив у Швецію, а трохи згодом знову зустрілися в одного спільного знайомого, запеклого мисливця, що не раз подорожував по Африці. Там же був і «король золота» Майк Йослін, а в його товаристві мова завжди заходить про золото. Я розповів усе, що знав із цього приводу про Еквадор, згадав також про скарб Вальверде і про свої плани щодо експедиції в Льянганаті.

— Оце пригода саме для мене! — зрадів Густав. — Якщо ти не маєш нічого проти, я піду з тобою.

— О, будь ласка! — відповів я, добре знаючи, що його багатий досвід шукача золота і мисливця дуже став би нам у пригоді, якби він справді зважився на подорож.

Густав ще двадцятирічним юнаком вирушив у Британську Колумбію, зваблений канадською пропагандою для емігрантів. Але його вища освіта і гарні оцінки там виявились ні до чого, і спочатку він потрапив на мідну копальню. А втім, рудокопам платили непогано, і невдовзі Густав мав уже невеличкий капітал — кілька сот доларів. З цими грошима і в спілці з одним досвідченим шукачем він вирішив спробувати щастя в Скелястих горах. Їм поталанило. Щоправда, золота вони не знайшли, зате натрапили на… платину! Все йшло як слід, поки одної ночі несподівана повінь не забрала і їхній здобуток, і спорядження. Самі вони ледве врятувалися.

Друзі залишились ні з чим. Довелось шукати якусь роботу, і врешті вони потрапили на будівництво шляху. У вільний від роботи час Густав полював на хутряного звіра і торгував з індійцями. Справи його йшли непогано. Та коли чутка про Аргентіну як про країну великих можливостей досягла Канади, Густав знову знявся з місця і купив квиток до Буенос-Айреса. А через п’ять днів після прибуття на нове місце він уже їздив верхи або запряженим чотирма кіньми фургоном по пампасах — скуповував хутра й шкури, зазнавав найрізноманітніших пригод, аж поки після тривалих мандрівок не опинився в Патагонії і не осів там як торговець з індійцями племені аррауано. А ще через п’ять років він повернувся в Швецію з чималим капіталом і заснував фірму «Густав Альгорд, оптова, торгівля хутрами».

Їдучи в Еквадор весною 1950 року, я зустрівся з Альгордом у Нью-Йорку.

— Не забудь повідомити мене, коли вирушатимеш у Льянганаті, — попросив він.

І ось тепер прибула телеграма, яка свідчила, що Густав не жартував.

Кіто зустрів його не дуже привітно: небо було вкрите суцільними дощовими хмарами, і літак чотири години кружляв над аеродромом, поки трохи вигодинилось і можна було сісти. Проте такі дрібниці не могли зіпсувати Густавові настрою.

Андраде, Густав і я вмить спакували спорядження й харчі: ми не могли зволікати (внесок Густава в спорядження експедиції складався з клею «Карлсон», рідини від комарів і м’ятних таблеток — без цих важливих речей він ніколи не пускався у подорож!) Однак, перш ніж вирушити, треба було ще вияснити одну деталь, тому я звернувся до Луїса Аріаса, шефа компанії «Ареа».

— Мені треба найняти на дві години один з твоїх літаків, щоб зробити політ над Льянганаті, — заявив я.

— Над Льянганаті? Краще вже летіти на місяць! — відповів Луїс. — Ти ж знаєш, що ніде в Еквадорі немає такої жахливої погоди, як у Льянганаті!

— Я даю тобі два мільйони за політ. Два мільйони доларів, звичайно, якщо…

— Ха, ха!

— Я кажу цілком серйозно!

— Ха, ха, ха!

— Але заплатити зможу за однієї умови: коли знайду скарб Вальверде. Через день-два я вирушаю з експедицією в Льянганаті шукати золото, але перед цим хотілось би зробити кілька аерофотознімків і зорієнтуватися з повітря, щоб вибрати найкращий маршрут.

— Скарб Вальверде… гм…

Луїс взявся за підборіддя, якусь мить роздумував, потім так зареготав, що його секретарка аж підскочила на стільці.

— Ол райт, — сказав нарешті він. — Коли ти хочеш летіти?

— Завтра, якщо дозволить погода. А з пілотів я вибрав би Джорджа Гоудена — він уже не раз літав над Льянганаті.

— Ол райт. Найбільше шансів на гарну погоду з самого ранку. Будь на аеродромі о п’ятій годині, а вилетиш о пів на шосту. Я попереджу Джорджа. Другим пілотом полетить мій брат Августін. Бажаю успіху!

Я певен, що жодна інша повітряна компанія в світі не дала б мені літака на таких умовах, і якщо Луїс погодився, то не лише тому, що був напрочуд добрий чолов’яга, а ще й тому, що сам хворів на золоту лихоманку. До того ж його завжди вабило в Льянганаті, відтоді як він шістнадцятирічним хлопцем побував на Верде Яку — одній з річок, що витікає з Льянганаті, і вернувся звідти з самородком завбільшки з волоський горіх.

Луїс ходив туди з батьком, який не раз уже шукав золото в Орієнте, на східних схилах Льянганаті. Крім них, до складу експедиції входило шість індійців з племені юмбо і два метиси. Це була надзвичайно важка подорож. Вони йшли по тій самій заклятій місцевості, що й капітан Лох. Однієї ночі індійці повтікали, а тут ще батько Луїса тяжко захворів. Але до мети було вже зовсім близько, і батько не хотів здаватися. Тому він послав далі шістнадцятирічного Луїса з двома метисами. Поки були харчі, вони втрьох з величезними труднощами пробиралися вгору вздовж течії Верде Яку — Зеленої річки. Бурхлива річка мчала в глибокому каньйоні, на її берег можна було потрапити, тільки спустившись на мотузці.

— Звичайно, був певний риск, що мої супутники переріжуть мотузку, якщо я знайду золото, — розповідав мені Луїс. — Тому, коли вони витягали мене нагору, я щоразу тримав напоготові пістолет, щоб не виводити їх у спокусу.

Луїс знайшов кілька самородків; найбільший із них, як я вже оказав, був з волоський горіх. Батько Луїса прийшов до висновку, що його теорія про наявність золотих родовищ у верхів’ях річок, які беруть початок у Льянганаті, доведена, і хотів знову податися туди з великою експедицією. Та відразу після повернення в Кіто, куди його принесли на ношах, він помер, і захоплюючим подорожам Луїса настав кінець. Він був найстарший у сім’ї, і йому довелося важко працювати, щоб прогодувати братів і сестер. Луїс став механіком, потім льотчиком. Під час війни з ним трапилась пригода, з якої він вийшов живим тільки завдяки своєму залізному здоров’ю. Його літак упав в океан недалеко від берегів Еквадору. Одного з його товаришів схопила акула, а сам Луїс плив цілу добу, поки дістався до берега.

— Вдень було ще не так небезпечно, — розповідав він. — Але вночі, коли я не бачив, чи є поблизу акули, — це було щось жахливе. Уявляєш, які я мав нерви, коли, нарешті, врятувався! Та й зараз вони ще не такі як слід. Якось у Майамі я пішов у кіно, а там показували боротьбу людини з акулою. Опам’ятався я аж на вулиці за кілька кварталів від кінотеатру…

Коли Луїс заснував «Ареа», конкуруючи з великими багатими компаніями, дехто пророкував йому неминучий крах. Однак це похмуре пророцтво не здійснилося. Маючи багато енергії, здорового глузду і, можливо, трохи щастя, Луїс налагодив справу так, що його повітряна служба стала найкращою і найвигіднішою, яка тільки може бути.

Летіти зі мною над Льянганаті мав, певна річ, і мій компаньйон Луїс Андраде. Я запросив і Густава Альгорда, але з нього вже було досить чотирьох годин кружляння над Кіто.

Щоб разом обговорити план польоту, ми з Андраде пішли до Джорджа додому. Почалися гарячі суперечки. Джордж і Андраде наввипередки креслили карти Льянганаті. В більшості пунктів їхні карти співпадали. Вони тільки ніяк не могли дійти згоди щодо трьох вершин, які утворюють трикутник. Згідно з вказівками дерротеро Вальверде («Ставши спиною до Амбато, глянь із вершини гори Гуапи на схід…») вершини, на які показував Джордж, слід було вважати Серрос Льянганаті, але інші вказівки в тому ж дерротеро говорили за те, що вони в іншому місці, там, де показував Андраде.

Я починав розуміти, чому й досі ніхто не знайшов скарбу…

Наступного ранку о п’ятій годині ми були на аеродромі в Кіто, а рівно о пів на шосту — уже в повітрі. Наш літак прогудів над Кіто й Ель Панесільйо — вершиною, на якій, за легендою, стояв інкський храм Сонця. Ми піднімалися дедалі вище в чистому ранковому повітрі. Ось на сході з’явилося сонце, заллявши золотом снігову шайку вершини Котопахи. Ми летіли на південь над скелястим, схожим на місячний ландшафтом Анд. Перед нами здіймалася більше як на шість тисяч метрів біла верхівка Чімборасо, димів Сангай, силуетом схожий на Фудзіяму, чітко вимальовувались величні вершини Альтар і Тунгурагуа. Потім ми звернули на схід і пролетіли над Пільяро спиною до Амбато, як вимагало дерротеро Вальверде.

І ось ми над Льянганаті! То тут, то там під нами блищали озера. Джордж показав мені Антехос (Окуляри) і Яна Коча (Чорне озеро), про які згадуються в дерротеро. Тепер ми летіли прямо на три вершини. Сонце вже піднялось над горизонтом, і його скісне проміння надавало казкового вигляду цим диким горам.

Ми зробили кілька кругів над вершинами, про які говорив нам Джордж, але Андраде крикнув мені на вухо, що це не ті гори, і показав далі на південь. Там справді височіли ще три вершини, розташовані правильним трикутником!

Наш літак, ніби кондор, кружляв над Льянганаті. Роблячи крізь відчинене віконце знімки — це були перші в світі аерознімки Льянганаті, — я думав про всіх тих, хто протягом віків пробирався в цей жахливий і водночас такий привабливий край. Яка строката компанія! Падре Лонго, Гусман, полковник Брукс, капітан Лох та багато інших шукачів скарбів — усі вони ніби пропливали перед моїми очима. В цьому лабіринті, там внизу, вони метр за метром пробивалися вперед із палицями в руках, а шлях, який коштував їм тижнів і місяців неймовірних зусиль, ми тепер долаємо на своєму сріблястому птахові за кілька хвилин.

Ми й не зогляділись, як настав час повертатись у Кіто, бо о восьмій годині літак мав вирушити в свій звичайний рейс, а треба було ще забрати вантаж і пасажирів.

Коли ми залишали Льянганаті, найвищі вершини уже закутались у хмари, які раптом набігли невідомо звідки, а зі сходу, з вологих лісів Орієнте, повільно здіймався до гір густий туман.

— За кілька годин все Льянганаті сховається в хмарах, — сказав Джордж. — І може статись так, що минуть цілі тижні, поки знову виясниться. Не забудь узяти з собою туди калоші і парасольку…

5 ЕКСПЕДИЦІЯ В ДОРОЗІ

Ми сиділи з Густавом Альгордом у маленькому барі в Амбато і розмовляли з Кенгуру-Брауном, коли з’явився дуже стурбований Андраде.

— Що тебе так хвилює? Сідай краще і випий з нами! — скомандував Кенгуру-Браун, наливаючи Андраде чарку віскі.

Браун — старий австралієць, ветеран джунглів. Я вперше познайомився з ним 1935 року на річці Напо, коли йшов в Амазонас. Після того ми не раз зустрічалися з ним, але тепер в Амбато я не зразу впізнав його. Раніше він завжди ходив поголений, а зараз відпустив довгу кошлату бороду, яка вилискувала білим, сивим, жовтим і рудим. А прикрасив він себе так на старість тому, що його вкусила отруйна гадюка в праву руку, і він зовсім не міг нею орудувати. Щоправда, Браун: спробував голитися лівою рукою, але зазнав буквально кривавого фіаско. Хоч-не-хоч, а довелось йому покинути; свої джунглі і прийти в Амбато, щоб звернутися до лікаря…

Недавно я дізнався, що Браун помер. Старий мешкав сам у будиночку над річкою Напо. Якось він важко захворів, а тут почалася повінь, річка обернулась на брудну лавину води, і перебратися на другий берег, у селище Напо, було неможливо. Так смерть забрала Кенгуру-Брауна, одного з найхоробріших і найблагородніших піонерів Орієнте.

Люди з такою вдачею, як у нього, потрібні скрізь, а їх стає дедалі менше. У всякому разі в таких країнах, як Браунова Австралія і моя Швеція, де рівень життя високий, а вимоги до людей ще вищі. Тепер рідко де знайдеш таких палких піонерів, готових на самопожертву, на риск, здатних задовольнятися найменшим, — людей із вдачею вікінгів, про яких так багато пишуть і яких, здається мені, так мало залишилось…

Однак повернемось до Андраде. Кілька днів тому пін виїхав з Кіто з основною частиною спорядження в Пільяро, звідки ми мали вирушити в похід. Там йому треба було найняти носильників. Але Андраде зіткнувся з несподіваними труднощами і повернувся сказати про них, щоб ми могли якось запобігти затримці.

Виявилось, що якийсь поліцай у Пільяро почав вимагати від Андраде документів і офіціального дозволу уряду на експедицію в Льянганаті. Андраде відповів, що така вимога безглузда, бо ніхто не може заборонити еквадорцеві подорожувати по своїй власній країні. Поліцай велів йому замовкнути і сказав, що посадить його в тюрму, а спорядження конфіскує, якщо Андраде не послухається.

Андраде вважав, що поліцая підкупив якийсь впливовий пан, котрий хотів одержати концесію в Льянганаті, коли там і справді знайдуть щось цінне. Через поліцая він сподівався вивідати мету нашої подорожі і дізнатись, хто в ній бере участь. Можливо, Андраде й угадав. Адже в Південній Америці, навіть у найвіддаленіших місцевостях її, трапляються також особи, які, маючи владу в руках, використовують кожну нагоду, щоб тикати носа в чужі оправи. Якось мене самого арештував один з таких маленьких гітлерів, вирішивши, що я шпигун. Це навчило мене завжди мати про запас рекомендаційного листа від якого-небудь вищого чиновника країни. Цього разу в мене теж був такий документ — підписаний секретарем президента лист із наказом чиновникам усіма силами допомагати нам. Андраде прочитав його і заспокоївся.

Попрощавшись із старим Брауном (який з чаркою чудово справлявся і лівою рукою), ми найняли машину і вирушили в Пільяро. Покручений, небезпечний шлях пролягав по тих місцях, які в серпні 1949 року спустошив жахливий землетрус. Скрізь ще видно було сліди катастрофи — великі обвали, зсуви, зруйновані будинки й мури. Ще більше спустошення ми побачили в Пільяро, куди доїхали за півгодини. Це маленьке містечко мало такий вигляд, ніби на нього окинули атомну бомбу.

Страшна річ ці землетруси. Вони завжди починаються несподівано, причому людина почуває себе зовсім безсилою. Катастрофа 1949 року застала мене в Кіто. Я пам’ятаю її так, ніби це було вчора. Я сидів за письмовим столом і дописував останній розділ своєї книги, тому настрій у мене був чудовий. Раптом я схопився, ніби в якомусь страшному сні. Дім ходив ходором, дружина злякано кричала;

— Тікай! Землетрус!

Ми кинулись у садок. Земля хиталась під нами, мов палуба корабля, дерева гнулися, як у бурю. Потім усе так само раптово затихло…

Кіто землетрус не завдав великої шкоди; в нашому будинку тільки трохи потріскалась штукатурка. Але в сусідній провінції Тунгурагуа чимало міст і сіл були геть зруйновані; дуже постраждали також шляхи. Другого дня після катастрофи я поїхав в Амбато і побачив жахливу картину. Серед руїн лежали мертві й поранені, блукали бездомні. На обличчях тих, хто вижив, були написані жах, страждання, відчай і апатія. Але я бачив і сувору рішучість, бачив людей, які докладали всіх зусиль, щоб допомогти потерпілим. З Кіто в Амбато одразу ж примчали машини з харчами, ліками й людьми. Було мобілізовано також усі літаки в країні. Вони забирали поранених і тих, що залишились без даху над головою, і одвозили в Кіто, де лікарі день і ніч не одходили від операційного стола. Найбільше постраждала східна частина провінції. Пелілео, Пататі, Пільяро — маленькі, гарні, ідилічні містечка — майже повністю було знищено. В Пелілео не лишилося жодного цілого будинку. Все лежало в руїнах, з-під яких чувся стогін і крики тисяч людей. Нікому було рятувати живцем похованих під уламками, нікому було піклуватися про поранених, ховати померлих і відганяти стерв’ятників та собак. Але допомога надходила звідусіль. Помагали військові частини, Червоний Хрест, тисячі добровольців з усіх латиноамериканських країн, із США, навіть із Швеції! Літаки прямували в Еквадор з ліками, кров’яною плазмою, бинтами, одягом, з тисячами наметів, харчами, грошима, з тими, хто бажав допомогти. Туди, куди не можна було проїхати машинами, йшли пішки, добиралися на конях, спускалися на парашутах. І скоро — навіть дуже скоро — життя пішло своїм звичаєм.

В Пільяро Андраде склав наше спорядження в шинку Панчо Дуеньї, який розмістився після землетрусу в дерев’яній повітці.

Дон Панчо був дуже балакучий і дав нам детальну й правдиву картину землетрусу. Він сам і його родина якимось чудом урятувалися, але майже все майно втратили.

— Коли прибули фоторепортери й кінооператори, то заходилися фотографувати купу уламків, що залишилась від мого будинку, — розповідав дон Панчо. — А робили вони це тому, що з усього мого майна вцілів тільки портрет Черчілля, який пальцями робив знак «V»^[4]. Портрет висів на розваленій стіні, що випадково не впала. Я сприйняв це, як знак того, що не треба вішати голову, і заходився споруджувати новий шинок. А як тільки полагодили дорогу, я замовив новий запас напоїв. Кухоль пива, чарка вина — від цього люди ніколи не відмовляються, особливо в такі важкі часи. Отак мої справи й налагодились!

— «Вікторія», — сказав Андраде, позираючи скоса на пляшки з пивом марки «Вікторія», — найкращий сорт пива в Кіто.

Один за одним зайшли найняті Андраде носильники — дев’ятеро індійців та метисів — і почали пакувати харчі та спорядження у прогумовані мішки.

Наші запаси харчів складалися, крім кількох банок консервів, із рису, маїсового борошна і борошна хаба (хаба — бобова рослина, яку вирощують індійці), мачіки (підсмаженого ячного борошна, м’яко змеленого), великої кількості цибулі, свинячого сала, масла, цукру, солі, хліба та інших продуктів. У таких мандрівках, як наша, найзручніше варити їжу тільки вранці і ввечері, а під час переходів ми збиралися підкріплятись піньолем (солодким поживним напоєм із розведених у воді мачіки та ячмінного цукру), чіфле (підсмажених тоненьких скибок зелених бананів), смаженим маїсом і фрітадасом (невеличкими шматочками свинячого м’яса, підсмаженого у власному соку). Крім того, ми ще мали великий запас рому. «Важлива деталь», — зауважив Андраде і нагадав, що один німецький дослідник, складаючи список необхідних для подорожі в Андах речей, поставив ром на перше місце.

Наші запаси були розраховані на місяць, але, звичайно, не на дванадцять чоловік: діставшись до річки Сан Хосе, на місце, яке Андраде вибрав вихідною точкою наших походів, більшу частину носильників ми мали повернути назад у Пільяро і залишити тільки двох, щонайбільше трьох пеонів. Опріч того, частину запасів ми планували залишити в складах по дорозі до річки Сан Хосе, щоб можна було скористатися ними, коли ми повертатимемось назад.

Харчування — одна з найскладніших проблем для тих, хто мандрує по Льянганаті, бо там, крім дичини, не знайдеш нічого їстівного. Оленів, гірських тапірів і ведмедів скільки завгодно, птахів теж, але, пояснив нам Андраде, на полювання треба згаяти стільки часу, що здобич не варта того.

Нарешті все було спаковано, і ми відзначили свій останній день в цивілізованій місцевості кількома чарками вина. Дон Панчо теж пристав до товариства і розважав нас розповідями про численних шукачів скарбів, яких йому довелося у своєму житті випроводжати в Льянганаті і потім знову зустрічати в Пільяро.

— Щоправда, — зауважив він, — їх не завжди можна було впізнати, коли вони поверталися. Йшли вони веселі, здорові, в новому одязі, а поверталися виснажені, худі, похмурі, неголені, обдерті. А деякі й зовсім не поверталися… Старий Кінтерос, супутник капітана Лоха, був останній, хто знайшов собі в Льянганаті смерть. Він шукав золото неподалік од річки Сан Хосе з одним пеоном, який був трохи не сповна розуму. Коли харчі вже кінчались, пеон пішов собі, залишивши Кінтероса напризволяще. Старий пробував повернутися сам, проте знесилів од голоду і важкого шляху, упав під деревом і більше не встав. Згодом д’Орсей натрапив на його кістяк.

— Він хоч знайшов колись золото? — спитав я.

— Знайшов, — відповів Андраде. — Якось він вирушив на пошуки з одним хлопцем на ім’я Елой Аро. Одного разу цей Аро видряпався на горб — теж біля Сан Хосе, — посковзнувся, дуже забився і не міг зразу підвестися. Лежачи, він почав длубати мох на скелі і побачив у камені жовту жилку, не товщу за кінську волосину. Аро покликав Кінтероса; той дістав пляшечку з якоюсь рідиною і помазав жилу. «Мідь», — заявив він, але все-таки відколов киркою кілька камінців. Згодом, повернувшись в Амбато, він оддав камінці на аналіз, і в них знайшли золото. Кінтерос одразу ж вирушив знову в горн, але вже без Аро, щоб надовбати із скелі золотоносних каменів. Та він ніяк не міг знайти те місце, бо зробив стільки піка (піка — прорубаний мачете шлях у заростях), що не знав, якою із них іти. Тоді він узяв з собою Аро, однак і це не допомогло.

Скільки розповідей про шукачів скарбів і золота мають такий кінець!

— Так, — сказав дон Панчо. — Наскільки я знаю, ще ніхто з тих, що ходили в Льянганаті, не знайшов собі там багатства. Колись давно там, правда, добували срібло й мідь, а під час визвольної війни мешканці Пільяро допомагали фінансувати похід Сімона Болівара сріблом із Льянганаті. Але відтоді там більше нічого цінного не знаходили. Звичайно, для Пільяро Льянганаті по-своєму — справжня скарбниця. Тут треба було б поставити пам’ятник Вальверде. Скільки грошей залишили в Пільяро шукачі скарбів, розраховуючись із носильниками та провідниками, закуповуючи харчі, платячи тут мені за… гм… одне слово, ваше здоров’я!

Другого дня вранці, о пів на шосту, нашвидку поснідавши, ми вирушили в Льянганаті. Густав верхи, а решта — пішки. (Сам я майже ніколи не беру коня, бо для мене легше йти, ніж їхати верхи без звички). Дехто з носильників привів із собою осла і поклав на нього свій вантаж, щоб поки що не дуже стомлюватись. Після Ель Пончо, перевалу на горі Гуапа, який ще називають «воротами в Льянганаті», все одно доведеться відсилати всіх ослів назад, а вантаж нести самим, бо далі починається місцевість, по якій не пройде жодна в’ючна тварина.

На дорозі стояла невилазна грязюка. Ми ледве витягали з неї ноги, повільно посуваючись вперед, а дрібний дощ, який сіяв з самого ранку, і не думав переставати. Було мокро, похмуро й холодно. Коли ми поминали глиняні халупи пеонів, біля деяких із них чекали жінки наших носильників і подавали їм гарячий суп. А поки ті жадібно ковтали їжу, жінки, оточені дрібними дітьми, стояли і витирали сльози. Та й самі носильники йшли в Льянганаті без особливого ентузіазму. Їх там чекала виснажлива праця, важкі переходи, погана погода і незручний нічліг. А може, щось і гірше. Однак їм не щодня трапляється можливість заробити десять сукре в день, приблизно три крони, не рахуючи їжі, та ще й одержати чималу додаткову винагороду, як ведеться в цих місцях.

Прощальні слова, якими проводжали нас зустрічні, були не дуже підбадьорливі і доводили, що Льянганаті має погану славу.

— Кіерен морір? Устедес ван а морір! — кричали нам. (Ви хочете вмерти? Ви вмрете!).

— Що вони кажуть? — трохи стурбовано спитав Густав.

— Дурниці! — відповів Андраде. — Просто тут такі дивні жарти.

— Справді, дивні, — погодився Густав.

6 СВИНАРІ ТА ШУКАЧІ ЗОЛОТА

Шляхи, поля й будиночки залишились позаду. Ми повільно піднімались вгору схилами Гуапи. Тут росла тільки висока, по коліна, жорстка трава та подекуди стирчали маленькі кущі або росла пуйя з гострим, як списи, листям.

Надворі випогодилось, і ми побачили позад себе, в зеленій родючій долині, Пільяро. А по той бік гірської річки Патате крізь туман вимальовувалось Амбато. Тільки височезні снігові вершини Чімборасо і Тунгурагуа і досі були огорнуті густими білими хмарами. Це була чудова, велична картина. Однак ліричні вигуки, якими ми з Густавом обмінювались, потонули в потоці лайки: це пеони підганяли своїх нещасних ослів.

До речі, треба сказати, що осли так звикли до найгірших і найобразливіших слів, які тільки може вигадати пеон, що іншими їх і не «підбадьориш». Я сам не раз пробував весело гукати на них, однак це нічого не допомагало. Та варто мені було нагородити їх кількома добірними слівцями, як вони одразу ж прискорювали ходу.

— На жаль, це можна сказати і про деяких людей, — зауважив Густав, коли я розповів йому про свої спостереження.

Може, це й правда…

До полудня ми досягли перевалу Ель Пончо. Там ми перепочили і пообідали. Пеони звільнили ослів од вантажу, який вони відтепер мали нести самі. Дощ почався знову, і на перевалі дув холодний вітер. За такої погоди, звичайно, нічого було й пробувати побачити три вершини Серрос Льянганаті: сіра завіса дощу й низькі хмари закривали геть усе. Така погода панує тут більшу частину року, і часом мандрівникам доводилось чекати дні або й тижні, щоб хоч на мить побачити з перевалу гори Вальверде. За дванадцять походів Андраде тільки раз випала така погода, що він зміг побачити знамениті три вершини.

З Ель Пончо ми рухались угору, потім вийшли на рівне болотисте місце, де кінь Густава насилу витягав ноги з багна, подекуди грузнучи по самий живіт. Однак Густав, хоч був уже й не молодий, чудово виходив із небезпечних ситуацій. Коли траплялось, що кінь падав, він легко, з юнацькою спритністю зіскакував із сідла. Видно було, що Густав не вперше сидить на коні. Недарма його навчали аргентінські гаучо!

Ми перебрели дві неглибокі річки, піднялися по схилу і вийшли на Ла каррера ларга — «Велику магістраль». Так пеони називали кілька паралельних зручних стежок. Хмари розійшлись, і надвечір сонце освітило казкову панораму. Внизу під нами, серед гір і зарослих лісом пагорбів, наче в зеленій рамі, лежали осяяні сонячним промінням блискучі озера. Це були ті самі озера й гори, які ми бачили з літака, але зараз вони виявилися іншими. Красивішими, дикішими, мальовничішими!

Надвечір наш невеличкий караван досяг Тамбо де Мама Ріта — купки вкритих травою халуп, розташованих на висоті 3600 метрів над рівнем моря, на березі озера Коча де Тамбо. Це останнє селище по дорозі до Льянганаті, а щоб знову побачити людську оселю, треба іти аж до річки Напо, як ішов капітан Лох. Відомо, що він згаяв на цей шлях понад два місяці.

Нам сказали, що Тамбо де Мама Ріта належить німцеві на ім’я Гейнц, який, очевидно не без успіху, зайнявся в цій глушині тваринництвом. Парамос — розлогі пасовиська над межею лісів — багаті на їжу для свиней і худоби: свині годуються поживною рослиною чікоріа, від якої в них наростає багато сала, худобі теж є вдосталь паші. Свині тут мають кумедний вигляд: у прохолодному кліматі вони заростають довгою покрученою щетиною.

Гейнца ми не застали вдома, зате зустріли двох вакеро (так по-іспанському називають пастухів), котрі запросили нас на ніч до своїх халуп і взагалі були дуже гостинні. Згодом з’явився ще один вакеро. Він був мокрий з голови до п’ят, бо ненароком викупався разом з конем у річці, коли ганявся з собаками за пумою, яка вкрала в Гейнца чимало свиней.

Судячи з того, що нам розповідали про Гейнца, це була досить-таки незвичайна людина. Він уже багато років живе сам у цій глушині. Щоправда, під час війни його оголосили націстом і відправили в табір інтернованих у США. З Пільяро прибув цілий загін поліції і забрав Гейнца, зв’язавши йому руки. Однак, коли війна скінчилася, він знову повернувся в Тамбо де Мама Ріта. (Чи він таки був націстом, важко сказати. Сам Гейнц заявляє, що він пацифіст і ненавидить усе, що пов’язане з війною. Тому він і обстріляв з свого маузера американський чи еквадорський військовий літак, який пролітав над Тамбо де Мама Ріта. Саме за це Гейнца було ув’язнено. Чи він правду сказав, пояснюючи так своє донкіхотство, я, звичайно, твердити не можу). З опису вакеро Гейнц був ще молодий, атлетичної будови чоловік, який не боявся ніяких труднощів. Він явно зумів завоювати повагу вакеро і мав також авторитет серед інших людей, які навідувались у Льянганаті. В тутешніх лісах Гейнц був ніби своєрідним мисливським інспектором і загрожував дати прочуханку кожному, хто вб’є козулю з малям, качку з каченятами чи навіть знищить пташине гніздо. Коли він зачував, що до його володінь наближається якась мисливська компанія, то тут же сідав на коня і в супроводі своїх собак мчав по парамас, розганяючи пострілами в повітря всю дичину. З цього чи іншого приводу у нього часто траплялися сутички з різними людьми, однак, незважаючи на свої диктаторські звички, Гейнц був дуже популярний. Пеони запевняли, що він справедливий і завжди готовий допомогти іншим. Але, як і в усіх грінго, — грінго в Латинській Америці називають і американців і європейців, але в Еквадорі це слово не має образливого відтінку, — в Гейнца є свої дивацтва, казали вони. Він, наприклад, їсть конину; в яку завгодно погоду — навіть у зливу! — щоранку купається в озері і просто шаленіє, коли хтось плюне на підлогу.

Наші носильники розташувалися в хижі з пастухами. Андраде теж пішов до них, щоб наглядати за речами. (На жаль, це було необхідно. Один з пеонів одверто заявив мені, що коли бідаки матимуть нагоду щось украсти і не скористаються нею, то їх вважатимуть за дурнів, ба навіть за злочинців. Сумний факт, однак цілком зрозумілий у країні, де панують страшні злидні і кричуща соціальна несправедливість). Ми з Густавом зайняли хижу Гейнца. Це була примітивна споруда, схожа на індійські, з глиняними низькими стінами й гостроверхим, вкритим травою дахом.

Ми зголодніли і стомилися після дванадцятигодинного переходу. Особливо важко було Густаву: йому давалася взнаки висота, серце працювало погано, і він не приховував занепокоєння. З таким здоров’ям зважуватись на подорож в глиб Льянганаті було дуже небезпечно. Адже Густав міг захворіти серйозно, а на швидку лікарську допомогу не було жодних надій. Проте як я міг відмовляти його йти далі? Він же задля цієї подорожі приїхав сюди з самого Нью-Йорка і проявив такий ентузіазм! Йому було б дуже прикро й гірко повертатися з дороги. Та сумління не дозволяло мені приховувати від нього, що хоч далі ми й не йтимемо на такій висоті, нас чекають ще більші труднощі. «Врешті, — подумав я, — завтрашній перехід покаже, зможе Густав іти з нами далі чи ні…»

Однак і він весь час думав про це і зробив такий самий висновок.

— Шкода, але доведеться повернутися назад, — сказав він. — Якщо я захворію або відставатиму, то стану тягарем для всієї експедиції. Будь-яке запізнення зірве всі плани і спричиниться до невдачі. Ясно як день, що я повинен примиритися з власним розчаруванням і не підводити всю експедицію…

Вчинок Густава, безперечно, був розумний, але ми з Андраде жалкували, що втрачаємо такого супутника.

Вранці наступного дня ми попрощалися. Андраде, я і вісім носильників попрямували пішки на схід, а Густав на коні разом з одним вакеро і одним носильником рушив у протилежний бік, в напрямку Пільяро.

За кілька годин ми дісталися до місцевості, що має назву Мілін. Тут дуже багато маленьких пагорків. Чимало людей вважає, що це толяс — могили, тому час від часу в Міліні ведуться розкопки. Наскільки мені відомо, нікому ще не пощастило знайти в них якісь археологічні пам’ятки. Сам я вважаю, що ці пагорби, принаймні, більшість із них, природного походження. А втім, коли я повернувся в Пільяро, то зустрів там якогось сеньйора Серафіно Робайо, котрий запевняв, ніби може довести, що мілінські пагорби — справді могили. Робайо зробив багато археологічних знахідок в околицях Пільяро, виявивши чудову кераміку і навіть вироби з міді та золота. Він вважає, що в Льянганаті теж могли бути стародавні могили з багатими пам’ятками інкського і доінкського часів.

Щодо мілінських пагорбів, то Робайо не раз копав там і заявляє, що якось натрапив на приміщення, викладене кам’яними плитами. На долівці в ньому лежав попіл; звідси Робайо зробив висновок, що це могила, до того ж могила вождя, і сподівався знайти там золоті речі. Однак скільки не шукав, усе марно. Зовсім недавно вік повідомив мене, що й досі не натрапив на скарб.

Ще один житель Пільяро, котрий теж робив розкопки в Міліні, повернувся звідти з повною скринькою черепків та іншої старовини. Але один із наших пеонів проговорився, що то були за «знахідки». Оскільки ніхто не хотів укладати гроші в дорогі розкопки, хитрун приніс із собою черепки з Пільяро і підкинув їх на те місце, де копали пеони. Він сподівався, що вони, знайшовши черепки, підтвердять, ніби ці пагорби — справді могили.

Скрізь ми бачили сліди динаміту, лопат та кирок, і я мимоволі згадав слова свого тестя: гроші, витрачені на пошуки золота й скарбів, набагато переважають вартість усіх будь-коли знайдених скарбів.

— А Гейнц не робив розкопок? — спитав я пеонів.

— Ні, він каже, що тільки йолопи витрачають гроші й час на таку дурницю замість того, щоб шукати собі роботи.

Може, це й правда. Сам він навряд чи мав би такий рахунок у банку — кажуть, що Гейнц зібрав кругленький капітал, — коли б махнув рукою на свиней та худобу і почав шукати золота.

Поминувши Мілін, ми перебрели річку з такою ж назвою і вийшли на велике болото, про яке згадується в дерротеро. Через дві години після виходу з Тамбо де Мама Ріта ми опинилися на пагорку, з якого видно було внизу двоє невеличких озер, що звуться Лос Антехос(Окуляри), тому що вони розділені вузькою смужкою суші, яка має форму носа. Опис Вальверде виявився настільки точним, що помилитися було просто неможливо.

В дерротеро сказано, що звідси знову можна побачити Серрос Льянганаті, і Андраде під час своєї шостої мандрівки, коли був тут, справді виразно розгледів три вершини. Англійський мандрівник Дайотт теж якось помітив їх з цього місця і визначив напрямок до них по компасу; судячи з його даних, це ті самі вершини, про які говорив Андраде. Але нам не пощастило. Хоч погода була краща, ніж завжди, і час від часу виглядало сонце, східну частину Льянганаті погано було видно, а високі вершини ховалися в хмарах.

Чи побачу я коли-небудь отой «трикутник»? І чи взагалі вони існують — три вершини, про які писав Вальверде?

7 ТРИ ВЕРШИНИ

Від озер Антехос до Яна Коча — Чорного озера, про яке дерротеро Вальверде теж згадує, — ми йшли ще з годину: спочатку через болото, а потім покрученою стежкою крізь густі зарості.

Кілька разів ми натрапляли на свіжі сліди пуми, дуже глибокі — очевидно, звір був великий, може, той самий, що крав у Гейнца свиней. Андраде показав нам місце, де він якось застав пуму, що пожирала забитого нею оленя.

Ведмедів тут було теж багато — це ми бачили з того, що пуйя обабіч стежки була геть обгризена. Соковита серцевина цих колючих рослин — найулюбленіша їжа ведмедів, що живуть у парамос. Коли зірвати листок пуйї, то на стовбурі утворюється заглибина, схожа на чашу, яка під час дощу наповнюється водою. Одного разу на вулкані Пічінча мені довелось із своїми супутниками стати табором на місці, де не було жодної краплі води. Але ведмеді позгризали там листя з пуйї, і ми змогли набрати із «чаш» багато води. Виходить, що ведмежа послуга може бути корисною! До речі, в нас тоді було обмаль і харчів, тому ми за прикладом ведмедів стали їсти листя пуйї. Воно виявилось досить смачним, схожим на пальмові бруньки. Дивно, але жоден з пеонів не знав, що пуйя їстівна. А вони, здавалось, повинні були б знати все, що тільки можна вживати в їжу в цій дикій області!

В Льянганаті живе очковий ведмідь — Урсус онатус, навіть два чи три підвиди його, які відрізняються і кольором, і величиною. Капітан Лох свідчить, що найбільші з них мають вагу до двохсот сімдесяти п’яти кілограмів. Очкові ведмеді нападають самі дуже рідко, зате завзято обороняються, коли їх хто зачепить. В період парування вони, як і багато інших тварин, дуже легко роздратовуються, в чому переконався один з вакеро, котрих ми зустріли в Тамбо де Мама Ріта. Якось він їхав верхи по парамос і побачив, як два ведмеді упадали біля ведмедиці, час од часу незграбно нагороджуючи один одного ляпасами. Примітивши верхівця, один ведмідь забув про суперника і про даму й щодуху кинувся на нього. Вакеро довелось добре пришпорити коня, щоб утекти од ведмедя, який ще довго гнався за ним. Того самого дня вакеро повернувся туди з рушницею і собаками, але ведмедів уже й сліду не було.

Ми бачили не тільки сліди пум і ведмедів, а й щось важливіше для шукача скарбів — виразні сліди давніх доріг, прокладених, очевидно, ще інками.

— Що як не золото могли возити інки цими дорогами! — вигукнув Андраде.

Ми йшли згідно з вказівками дерротеро: «… по той бік його (Чорного озера) тобі треба спуститися по схилу пагорба так, щоб досягти ущелини, куди рине водопад. Там ти знайдеш місток із трьох колод, а якщо його немає, зроби інший і в найзручнішому місці переходь».

— Тут легко допуститися помилки, і багато мандрівників помилялись, — заявив Андраде. — Річ в тім, що тут є два водопади. Один — ближчий — рине з Чорного озера, другий — на Ріо Гольпі, правій притоці Ріо Льянганаті. Якщо перейдеш річку, що витікає з Чорного озера, — це і є Ріо Льянганаті, — то вийдеш до гір Кордильера де Мулатос і опинишся надто далеко на півночі. Місцевість уже не відповідатиме вказівкам дерротеро. Там, щоправда, є гора з трьома вершинами, є й озеро і навіть водопад, але вони лежать над межею, до якої ростуть дерева, тому там немає лісів, про які каже дерротеро. Біля цієї гори марно шукали скарбу і капітан Лох, і Бошетті, і д’Орсей. Один пеон, який ходив з д’Орсеєм, розповідав, що коли д’Орсей досяг того місця, то сів і заридав. З радості чи з жалю, важко сказати. Пеон, дивлячись на нього, й собі заплакав. Це та сама гора, над якою кружляв Джордж Гоуден, коли ми літали над Льянганаті. Але я клянусь, що всі, хто шукав скарбу Вальверде на північ від Ріо Льянганаті, тільки марно гаяли час.

Коли ми спустилися в долину Ріо Льянганаті, краєвид змінився. Ми раптом опинилися в казкових субтропічних хащах. Серед дерев, обліплених вологим мохом, як бородами, густо росла гігантська папороть і височезна трава еспаданья з гострим, мов списи, листям, а нижче на схилах починались непролазні бамбукові зарості. Прохід, що його Андраде прорубав минулого року, геть заріс, тому нам довелось узятися за топірці. З’явилися хмари комах. Великі в’їдливі гедзі і тисячі маленьких кровожерних мух, так званих аренілья, вишукували незахищені місця на тілі і так напивалися крові, що мало не лопали. На щастя, я мав із собою кілька пляшок рідини від комарів — це був справжній порятунок.

Найважче було носильникам з великими незручними тюками, що чіплялися за сучки, застрявали в корінні. Щоб пробратися вперед, носильникам доводилось то робити акробатичні стрибки, то лізти рачки. Невдовзі вони були геть вимазані в багнюці.

На галявинці серед заростей, звідки видно було схід, Андраде раптом схопив мене за руку і схвильовано прошепотів:

— Чекай! Хай носильники пройдуть трохи вперед, я тобі щось покажу!

Ми пропустили повз себе носильників, і, коли останній із них зник за кущами, Андраде показав рукою на схід:

— Серрос Льянганаті! Трикутник із трьох вершин!

Мені не довелось напружувати зір, — гори вимальовувались чітко і ясно.

Надвечір ми досягли Ель Гольпи — давньої вирубки в лісі, з якої вже було чути шум водопаду. Там ми стали табором. І знову побачили три вершини, що блакитним силуетом вирізнялися на тлі чистого неба.

Андраде анітрохи не сумнівався, що це справді Серрос Льянганаті, про які писав Вальверде.

Для підтвердження своєї думки він посилався на розповіді інших мандрівників. Якийсь Грегоріо Асунья з Пільяро теж бачив їх спочатку з гори Гуапи і від озер Антехос, а потім кілька разів з Ель Гольпи, де ми тепер отаборилися. Асунья прожив на Ель Гольпі три місяці, рубаючи там ліс. Про свої спостереження він розповів Бошетті і ходив один раз з ним у Льянганаті. Але Асунья добре не зорієнтувався, і, проблукавши якийсь час, експедиція змушена була повернутися назад. Наступній експедиції більше пощастило — вона досягла річки Сан Хосе біля підніжжя гори з трьома вершинами. Проте погода тоді була погана, як ніколи, дощ не давав навіть розпалити вогнище. Почекавши три дні, Бошетті і його супутники знову змушені були відступити.

— Нос фальто карактер! (Не вистачило витримки!) — казав потім Бошетті.

До водопаду в Ріо Гольпі доходило багато експедицій, дотримуючись дерротеро Вальверде, — розповідав Андраде. — Але далі всі починали блукати. Навіть почали казати, що теперішній текст дерротеро не відповідає оригіналові. Та для мене в дерротеро все зрозуміло.

І якщо скарб ще й досі лежить там, де його бачив Вальверде, він буде наш. Ще ніхто не шукав його в тому місці, де я сподіваюсь знайти!

— А якщо ти знайдеш скарб, то що гадаєш робити потім, Андраде?

— І сам не знаю. Однак не думаю, що моє життя тоді особливо зміниться. Адже мене тягне не так можливість розбагатіти, як бажання розгадати таємницю, над якою билося стільки людей. Колись давно мені так само захотілося відшукати «Скарб сорока розбійників». Казали, що він схований в одній печері в провінції Імбабура. Щоправда, потім я кинув пошуки, бо дуже сумнівався, що той скарб справді існує. А в скарб Вальверде я вірю, до того ж дуже захоплює мене вся ця історія про Вальверде, про падре Лонго та про безліч шукачів, які блукали тут протягом минулих століть. Може, якраз на цьому місці, де ми розташувались, стояв колись сам Вальверде із своїм тестем-індійцем. А падре Лонго пропав таки справді тут, коли вірити карті Гусмана, на якій навіть є позначка — хрест і напис: «Муерте дель падре Лонго…»

Сонце вже зайшло. Я заліз у спальний мішок і при світлі багаття почав думати, що зробив би, якби знайшов скарб…

А про дальші події нехай розповість щоденник.

«14 листопада. Вирушаємо о 8.15. Світить сонце. Перейшли Ріо Пончо по стовбуру дерева, перекинутого через річку. Скрізь видно сліди гірських тапірів. Вони протоптали в заростях стежки й тунелі. Ми згаяли багато часу, пробуючи відшукати торішню піка Андраде. Та всі піка позаростали, а без них просуватися уперед було важко. Андраде запевняв, ніби пеони навмисне недбало прорубують їх, щоб довше затриматись у Льянганаті і заробити більше грошей. Один пеон побачив двох тапірів, метнув у них мачете, але не влучив. Отаборилися ми аж о 16.15; два пеони й далі прорубують піка. Один носильник поранив собі ногу мачете, і я щойно зробив йому перев’язку.

15 листопада. З ранку до обіду світило сонце, потім захмарилось і пішов дощ. Цілий день рубали піка, здебільшого крізь густі зарості бамбука та еспадані. Натрапили на свіжі сліди великого тапіра. Несподівано побачили й самого звіра, але він утік, з тріском і шумом прокладаючи собі дорогу крізь зарості. Десь біля 18 години перебрели обидва рукави Парка Яку, а о 18.30 добралися до місця, де можна було стати табором. Тут ми вперше за весь час натрапили на пальму. Висотомір показує 2800 метрів. Усі стомились, настрій поганий. Тільки Андраде тримається, він за всяких обставин не впадає у відчай…»

Тут я мушу вставити кілька зауважень.

Успіх експедиції залежить від багатьох причин, але мені здається, що найважливішою є згода між її учасниками. Якщо не всі будуть однаково працювати, якщо хтось спробує зробити собі полегшення за рахунок супутників, то не минути суперечок і сварок, а тоді стосунки можуть стати просто нестерпними. Тому найкраще йти в експедицію з людьми, яких добре знаєш і на яких можна покластися. А втім, і тоді легко помилитися. Якось я вирушив у тривалий похід по джунглях з людиною, яку вважав ідеальним супутником. Мені здавалось, що я добре знаю свого товариша, ми завжди були в гарних стосунках, до того ж він запевняв мене, що звик до труднощів і захоплюється життям у джунглях. Та як тільки почалися справжні труднощі, а часто й небезпека, мій хоробрий приятель зробився зовсім іншим. Витримка зрадила йому, він став егоїстом. Він їв, не рахуючись із тим, що в нас обмежені запаси. А коли мені довелось зауважити, що ніхто не повинен одержувати більше за інших, бо всі однаково хочуть їсти, він заявив, що я надумав доконати його, і загрожував оголосити голодовку. Він то понуро мовчав, то починав істерично лаятись, а якось мало не вчинив бійки. Щоб усе це не скінчилося трагічно, нам довелось поставитися до нього як до хворого — таким він по суті був — і надати йому пільги, котрими він спокійнісінько скористався.

Андраде я зовсім не знав, коли ми вирушали в Льянганаті, і спочатку побоювався: чи ми будемо миритися ці кілька тижнів, чи не почнемо дратувати один одного? Андраде, певно, думав те саме.

Він дещо розповів мені про своїх попередніх супутників у Льянганаті, оцінюючи їх досить-таки критично.

Один із них був такий скупий, що купував харчі найгіршої якості. Врешті пеони обурились і повернулися назад у Пільяро.

Про другого супутника Андраде розповів таке:

Взагалі він був непогана людина, тільки зовсім безпорадна. Називав себе експлорадор — тобто дослідником — і для поважності ходив з двома пістолетами за поясом і рушницею за плечем. Запевняв мене, що колись мандрував по Гран Чако, от я й повірив, що він витривалий. Та Льянганаті відразу показало, чого він вартий. «Краще місяць у Гран Чако, ніж день у Льянганаті», — казав він потім. Кожний перехід був для нього страшною мукою, він не встигав за всіма, плентався позаду, і нам доводилось уповільнювати ходу. Пам’ятаю, якось був великий дощ і вітер, ми заходилися ставити намети, а він стоїть, тремтить з холоду і тільки очима лупає. «Соі ун місерабле, — каже він. — Я нікчема. Хочу допомогти, а не можу». Він був слабкий тілом, а тут ще занепав і духом. Кінець кінцем його охопив такий відчай, що він не міг більше витримати і одного дня спробував заподіяти собі смерть — кинутися з скелі. В останню мить мені пощастило схопити його. Звичайно, за таких обставин годі було й думати йти далі, довелося ні з чим повертатися в Пільяро.

Щодо нашої експедиції, то мої побоювання, — певно, їх поділяв і Андраде, — виявились марними. Ми чудово ладнали один з одним і цілі тижні ділили радість і горе в дикому Льянганаті. Андраде виявився ідеальним супутником — завжди веселий, урівноважений, чуйний до інших, завжди готовий допомогти їм. Хоч на вигляд він і не здавався дуже сильним, проте виявив незвичайну витримку, легко долаючи всі труднощі.

А тепер знову вернімось до щоденника.

«16 листопада. Сонячна погода стояла майже до полудня, зате потім почалася справжня злива. Ми вперто прорубували собі стежку. Перейшли річку Павамікуну і до обіду досягли річки Сан Хосе.

Один пеон спіймав зайця. Бачили багато різних птахів, наприклад, дикого індика. Скрізь видно сліди гірського тапіра.

Посуваємось лівим берегом річки Сан Хосе. Течія бурхлива, багато порогів і водопадів. Починаємо важкий крутий підйом. Нарешті стали табором на березі струмка під величезною скелею, що, здається, ось-ось упаде на нас. «Не хропіть уночі, бо скеля нас накриє!» — попереджає Андраде. Пеони злякано хитають головами і хрестяться, бурмочучи молитви.

17 листопада. Знялися з місця о 7.45 після страшенно холодної ночі. Простуємо вгору крізь густі бамбукові зарості. О 13.45 виходимо на зарослу травою галявину на березі річки Сан Хосе. Андраде каже, що це місце згадується в дерротеро. Ми опинилися біля підніжжя гори, яку Андраде вважає Серрос Льянганаті. Пеони поспішають влаштувати табір, ставлять простору хижу з трав’яним дахом. Завтра вранці шестеро з них повернуться назад, а двоє залишаться.

Тут повно маленьких зелених жаб, тому свій табір ми назвали «Кампаменто де лос сапос вердес» — «Табір зелених жаб». Спіймав їх кілька штук дорогою сюди і тут, навколо табору; знайшов також чимало слимаків та інших тваринок — у цих місцях можна зібрати цікаву колекцію. Попросив одного пеона допомогти мені. Він засміявся і сказав:

— Я з багатьма мандрівниками бував у Льянганаті. Всі шукали золота. А су мерсед (ваша милість) шукає жаб! Навіщо вони вам?

Я спробував дохідливо пояснити, як важливо вивчати тварин, розповів, що завдяки цьому люди взнали, що деякі з них розносять хвороби і таке інше. Потім почув, як пеон говорив своєму товаришеві:

— Грінго каже, що від жаб можна захворіти!

8 МЕТА ВЖЕ НЕДАЛЕКО

Еквадорський географ Андраде Марін, розповідаючи про здійснену ним разом з Бошетті експедицію в Льянганаті, згадує одного старого носильника-індійця. Старий упав в озеро, і важкий тюк, в якому були харчі, потяг його на дно. Він почав кликати на допомогу, але не задля себе.

— Рятуйте тюк, а на мене не зважайте! — кричав він.

Коли індійця з тюком витягли з води, то спитали, чому він більше клопотався про харчі, ніж про себе. Носильник відповів:

— Краще хай би я втонув, ніж дев’ять чоловік померло з голоду. До того ж ви молоді, а я старий.

Цією повчальною розповіддю Андраде Марін хотів показати, які добрі й надійні, ба навіть самовіддані чистокровні індійці, в той час як метисів він вважав зрадливими, боягузливими й ледачими. Але робити такі узагальнення було б несправедливо. Раса тут ні до чого. З досвіду я знаю, що бувають добрі й погані метиси, так само як бувають добрі й погані індійці.

Серед наших носильників були й індійці, й метиси, але всі працювали сумлінно. Можливо, вони були й не від того, щоб трохи полінуватися і, як каже Андраде, навмисне «заблукати», аби затягнути подорож і заробити більше грошей, але ми дивилися на це крізь пальці. Всі вони дуже бідні, і три крони на день для них великі гроші. За цю жалюгідну платню вони з ранку до вечора несуть на спині по тридцять-сорок кілограмів, не маючи навіть уявлення про восьмигодинний робочий день. Тож як не зрозуміти цих невеличких гріхів, тим більше, що в їхніх очах усі грінго багатії. І в порівнянні з ними це справді так!

З «Табору зелених жаб» шестеро наших носильників повернулися назад у Пільяро. На прощання вони обняли нас, перехрестили, благословили і навіть поцілували чесно зароблені, але досить-таки засмальцьовані асигнації. Двоє пеонів, Давид і Данієль, залишилися. Це були симпатичні хлопці-метиси. Вони не боялися важкої роботи і своєю поведінкою спростували балаканину, буцімто метиси — несумлінні люди. Давид до того ж виявився ще й чудовим кухарем, що нам було дуже до речі.

Ми зробили в «Таборі зелених жаб» одноденний перепочинок. Андраде взяв лоток і подався до річки, але не знайшов там ані зернинки золота. Я тим часом зайнявся ловами і досяг більших успіхів, ніж Андраде: мені пощастило спіймати з півдесятка жаб, не відомих ще науці, принаймні ніким не описаних.

А наступного дня ми знову вирушили в похід. Попереду йшли Давид і Данієль, прорубуючи мачете прохід там, де показував Андраде: ми шукали доступу до Серрос Льянганаті, гори скарбів. Мені не раз доводилось подорожувати по важкій для переходу місцевості, але такої дороги я ще не зустрічав ніколи. Дерева, камені й скелі були вкриті густим мохом і скидалися на мокру губку. Не можна було знати наперед, чи сук або корінь, за який ти тримаєшся, не гнилий, чи ти не впадеш у глибоку яму, яких там скрізь повно — все було сховане під товстим шаром моху. В’юнкі стовбури й гілки пнулися в усі боки, ніби величезні гадюки, утворюючи непролазний лабіринт. Прокласти стежку крізь цей зачарований ліс було майже неможливо, принаймні страшенно важко: подекуди ми дерлися, як мавпи, метрів два чи й більше од землі, а подекуди прорубували тунель. Раз у раз натикалися на стрімкі слизькі скелі, і тоді доводилось обходити їх. Перші два дні всі наші зусилля були марними: кожний новий маршрут приводив нас до яких-небудь непрохідних скель. Але минуло ще два дні виснажливих спроб, і ми, нарешті, вибралися із заростей. Важко дихаючи, страшенно стомлені, ми рачки видряпалися на пагорб, з якого відкрився чудовий краєвид. На півночі і північному сході вимальовувались чіткі силуети багатьох безіменних і недосліджених вершин. Ще далі розляглося море джунглів, серед яких, мов острів, стирчав вулкан Сумако.

За розрахунками Андраде, ми були недалеко од мети. Тепер ми мусили знайти ущелину й озеро, де, згідно з описом Вальверде, було заховано золото.

Але що тут почалося! Шість днів і шість ночей безперестанку лив дощ, Льянганаті огорнули холодні хмари, крізь які нічого не можна було побачити. Я захворів: у мене піднялася температура, голова розколювалася з болю, і кожний крок коштував мені неймовірних зусиль. Місцевість була майже непрохідною: глибокі ущелини, прямовисні слизькі скелі. Траплялися дні, коли ми ледве просувалися на кількасот метрів. І тільки дивом ніхто з нас не розбився на смерть: ми раз по раз зривалися в провалля й розколини, сховані під мохом та чагарником.

Тварин ми зустрічали рідко. Було видно, що ці віковічні зарості надто густі для великих ссавців. Першого тижня нашої подорожі ми, як я вже казав, скрізь бачили сліди пуми, ведмедя, оленя й гірського тапіра, а також зустрічали самих тварин.

Андраде Марін влучно назвав гірського тапіра «інженером джунглів». Він вважає його найкращим помічником мандрівників: стежки й тунелі тапірів — певна вказівка на те, що місцевість прохідна. Між іншим, тапіри вміють знаходити найбезпечніший і найкоротший шлях через перевали.

Але тепер ми опинилися в таких хащах, у які не заходили навіть гірські тапіри; вже з цього можна зрозуміти, куди нас занесло. Щоправда, часом ми бачили птахів — вони анітрохи нас не боялися і тільки зацікавлено позирали, коли ми підходили до них зовсім близько. Птахи, певно, дивувалися, звідки тут узялися такі незвичайні істоти. Найкумеднішими були маленькі зелені колібрі, ніби одягнені в біленькі штанці.

Якщо світ тварин не відзначався різноманітністю, то тим багатшою була рослинність. Довкола цвіли чудові орхідеї величезних розмірів та інші прегарні рідкісні квіти, яких я ніде більше не бачив.

Після цілого тижня безперервних дощів випало кілька ясних ранків, і ми змогли сяк-так зорієнтуватися. Андраде був задоволений: все цілком співпадало з дерротеро, запевняв він, залишилось якихось два три кілометри до кінця подорожі. Проте ці «два-три кілометри» виявились безконечними. Ми кружляли, обминали непролазні місця, просуваючись уперед із швидкістю черепахи, а третього дня нам знову перетнула шлях глибока стрімка ущелина. Ми спробували спуститися вниз з допомогою мотузок, але вони виявились надто короткими. Довелося знову шукати кружної дороги. А вона обіцяла бути довгою!

Наші запаси харчів загрозливо зменшувалися, хоч ми економили, як могли. Справа в тому, що ми не одержали поповнення, на яке сподівалися, його мав скинути у призначений день — це був другий день нашого перебування в «Таборі зелених жаб» біля річки Сан Хосе — мій приятель Джордж Гоуден. Однак йому не пощастило знайти нас.

Луїс Аріас, шеф компанії «Ареа», котрому я винен два мільйони доларів, пообіцяв, коли дозволить погода, послати один із своїх літаків у Льянганаті, щоб скинути нам на парашутах харчі та пошту. У визначений день погода стояла чудова, на небі не було ні хмаринки. Все складалося якнайкраще. Біля восьмої години ранку ми почули далеке гудіння мотора. Я був певен, що Джордж побачить нас.

Ми підкинули у вогнище сирого моху, щоб був густий дим, і розстелили на землі брезент і ковдри.

І ось на заході з’явився літак. Але він летів… прямо на ті три вершини, які Джордж — не Андраде! — вважав сховищем скарбу Вальверде. А вони лежали на північ від нашого табору. Невже Джордж справді думає, що ми пішли туди, хоч ми просили його шукати нас на південь від річки Льянганаті? Чи його тягне туди, як магнітом?..

Літак зробив коло над горами і зник у східному напрямку. Трохи згодом він з’явився високо-високо над нами, знову прямуючи до проклятої гори Джорджа.

«Ну, тепер він повинен нас побачити!» — думали ми. Та дарма! Вогнище було велике, щоб воно краще горіло, ми розмотали останній рулон туалетного паперу, але дим не здіймався вгору, а слався товстим шаром по землі, і з літака він міг здаватися туманом. До того ж наш табір закривала чорна тінь гори. Ми кричали, хоч це було просто безглуздо, махали ковдрами. Та марно. Десь із півгодини літак кружляв над Льянганаті, тричі наближався до гори Джорджа… І врешті полетів назад з нашими харчами й листами від рідних!

Коли ми повернулися з Льянганаті, Джордж заявив, що сподівався знайти нас біля «своєї» гори, а не біля гори Андраде. Так, він пам’ятав, що ми просили шукати нас на південь від річки Льянганаті. Але йому здавалося, що ми просто не хочемо признатись, а насправді підемо до тієї гори, яку він, Джордж, вважав скарбницею Вальверде.

Так чи інакше, але поповнення ми не дістали. І скоро настав час, коли ми, як це не гірко було, визнали, що необхідно повертатися в Пільяро. Андраде мало не плакав від люті.

Дорога назад була важка. Погода стояла препогана: без кінця падав дощ, річки порозливалися. В мене була висока температура і так боліла голова, що я не міг знайти собі місця. Коли ми, нарешті, дісталися до Тамбо де Мама Ріта, я вже зовсім падав з ніг — сам не знаю, як я дійшов туди. В жодному першорядному готелі я не відпочивав з такою насолодою, як у цих тісних напіврозвалених хижах. Після безперервного дощу і холоду, коли ніде не можна було сховатися од вологи, мати можливість розпалити вогонь сухими дровами, висушити одяг і взуття, лягти відпочивати на суху долівку… Адже був час, коли це здавалось мені недосяжною мрією!

Один з вакеро позичив мені свого коня, і до Пільяро я вже добирався з більшим комфортом. Там ми, звичайно, як слід попоїли, перш ніж вирушити в Кіто. Майже місяць ми не бачили м’яса, якщо не рахувати поділеного на десятьох зайця, тому тепер так налягли на свинину та інші смачні страви, що аж за вухами лящало. Знаючи наперед, що такий бенкет може дати погані наслідки, ми, аби наші животи не зчинили бунту, випили пляшку міцного вина замість ліків. Воно подіяло, як атомна бомба!

Дон Панчо, котрий бачив так багато розчарованих шукачів скарбів, які поверталися з Льянганаті, удав, що співчуває мені (але з явним задоволенням порахував одержані від нас гроші), зітхнув і сказав:

— Ваші сподівання нібито не здійснилися? Ви не везете з собою золотих зливків, еге ж? Але я думаю, що знову побачу вас наступного року…

Ми запевнили його, що наступного року він обов’язково побачить нас знову.

9 МОЖЕ, Я СПРАВДІ МІЛЬЙОНЕР?

Через рік ми з Андраде знову опинилися в Льянганаті, але тепер у нас було більше носильників, краще спорядження і багаті запаси харчів. Я не описуватиму довгої подорожі до того місця, звідки ми змушені були повернутися минулого разу: нам довелося перебороти майже ті самі перешкоди й труднощі. Андраде вирушив на тиждень раніше за мене з великою групою носильників. Ми домовились зустрітися в «Таборі зелених жаб». Я догнав Андраде, але спочатку збився з дороги і кілька днів проблукав із своїми людьми в хащах, поки не вийшов на вірний шлях. З табору ми знову одіслали майже всіх носильників назад у Пільяро, залишивши тільки двох: Давида, котрий ходив з нами першого разу, і його брата Сегундо. Відпочивши один день, ми вирушили до Серрос Льянганаті.

Дозвольте тепер навести запис із щоденника, зроблений через два тижні після цього. З нього ви дізнаєтесь про нашу другу спробу знайти місце, де сховано скарб.

«… Дощ не перестає лити вже кілька діб. Наш табір розташований на схилі гори, і вода тече просто крізь нього. Як ми не шукали, але не знайшли рівного місця для табору. Все намокло, дрова сирі, і Андраде довелось три години дмухати на головешки, щоб закипів казанок води. Зараз, о дев’ятій годині ранку, ми знову вирушаємо до схову. За нашими розрахунками, він має бути десь зовсім близько.

Я, здається, теж скоро повірю, що Льянганаті — тьєрра енкантада — зачарована країна, яка весь час змінює свій вигляд, аби шукачі скарбу не знайшли слідів! Першого разу, залишаючи Льянганаті, ми думали, що за кілька днів досягнемо мети. Та ось уже минуло два тижні, як ми вийшли з того місця, звідки тоді повернулися, а до скарбу, мабуть, було так само далеко. Треба сказати, що досі наш шлях цілком відповідав вказівкам дерротеро, але тепер почалися розходження. Певно, за п’ятсот років, відколи Вальверде побував тут, землетруси і обвали змінили географію цього місця. Однак Андраде не занепадає духом — навпаки, він ні на мить не сумнівається, що за два-три дні ми досягнемо мети…»

Після цього запису минуло ще три дні, а в нас нічого не змінилося. Ми тільки впевнилися, що за той час, на який нам ще можна було залишатися тут, не дійдемо до кінця, коли не знайдемо іншої дороги, бо місцевість стала майже непрохідною. Ми раз по раз натикалися на ущелини та провалля і врешті змушені були знову повернутися до вихідного пункту біля підніжжя Серрос Льянганаті. Звідти ми вирушили у великий обхід, який обіцяв забрати в нас цілий тиждень, щоб атакувати гору з іншого боку. Зате тепер я вперше був переконаний, що ми таки знайшли справжній слід. Чари розвіялися: все до дрібниць відповідало дерротеро.

Ми перевірили запаси харчів. Чи вистачить їх на зворотний шлях? Переважили все, що в нас було: виявилось не дуже багато. Можливо, якщо їсти трохи менше, на тиждень вистачить, але на два — аж ніяк. А щоб досягти мети, нам треба ще два тижні, коли не три. Хоч-не-хоч, а довелося вдруге повертатись ні з чим. На серці в нас було важко. Але, може, все склалося на краще? Бо погода зненацька зіпсувалася, почались дощі і бурі, річки порозливалися, в горах раз у раз траплялися зсуви. Ми так виснажились, що, опинившись нарешті в Тамбо де Мама Ріта, я мимохіть питав себе, чи варте все золото на світі отаких мук?

Отже, знову невдача! А може, всьому кінець? Зовсім ні!

Ми відразу ж визначили дату нової експедиції в Льянганаті — кінець вересня наступного, 1952 року. Хіба можна було здаватися тепер! Ще одне зусилля, і ми знатимемо напевно, існує золотий скарб чи ні. Для Андраде це мала бути чотирнадцята мандрівка в Льянганаті.

Невдовзі після нашого повернення в Кіто Андраде прийшов до мене дуже схвильований.

— Ти часом не чув про двох шукачів скарбів, які колись давно побували саме там, де й ми? — спитав він. — Кажуть, що один з них упав в ущелину і розбився на смерть.

— Ні, я нічого не знаю про це.

— Я теж, — задумливо мовив Андраде. — А здавалося б, кому ж тоді й знати, як не мені! Мабуть, усе це вигадка…

— А хто тобі розповідав про них?

— Та… хай я скажу тобі іншим разом.

А ще через два тижні Андраде завітав до мене знову, весь аж сяючи з радості.

— Це правда! — вигукнув він.

— Що правда?

— Це сталося дев’яносто чи сто років тому. Два англійці, морські офіцери, вирушили шукати скарб Вальверде. Вони були цілком упевнені, що знайшли справжній слід, і ми, здається, йшли тим самим шляхом! Переходячи ущелину, один з них упав і розбився на смерть. Тоді другий повернувся назад. Про все це написана в одній англійській книзі, виданій вісімдесят років тому. Отже, все, що вона говорила, підтвердилося!

— Хто вона?

— Ворожка.

І тут я довідався, в чім справа. Моя теща знала в Кіто одну ворожку, про яку йшла слава, що вона просто надзвичайно вгадує майбутнє. Теща взяла з собою до неї Андраде; мене вона не насмілилася запросити, знаючи, що я ставлюся до віщунів без належного довір’я.

— Оцей чоловік лаштується в подорож, — сказала теща ворожці. — Чи йому пощастить там?

Ворожка засвітила свічку, довго дивилася на вогник, потім почала казати:

— Це буде важка подорож по цілком дикій країні. Доведеться прорубувати собі стежку крізь хащі, брести через болота й річки. Багато хто ходив цим шляхом, шукаючи щось, але ніхто не знайшов. Тепер я бачу, що це таке! Золото, золото стародавніх інків. Золото поганців. Найближче до нього було двоє чоловіків. Вони знайшли справжній слід. Але один із них упав в ущелину, а другий повернувся назад. Я бачу, що й ви (ворожка показала кістлявим пальцем на Андраде) з трьома іншими були біля тієї самої ущелини. Однак вам не пощастило спуститися в неї. І не пробуйте! Бо буде лихо. Обійдіть навколо, так ви легше дістанетесь до скарбу. Але будьте обережні!

— Вона просто читала твої думки! — сказав я Андраде.

— Де там читала! Я ж нічого не знав ще про тих двох шукачів скарбів, навіть не чув про них! І стара, звичайно, теж не знала. Ні, називай це читанням думок, обманом або чим собі хочеш, але я вірю в її віщування!

І у визначений день почалася наша третя експедиція. Я вважаю, що маю право казати «наша», хоч сам не брав у ній участі. Мені довелося спішно виїхати до Швеції у справах. Але фінансував експедицію я, як і передбачалось нашою угодою. Замість мене в похід вирушив мій добрий приятель. Шукачі мали взяти з собою найновіший апарат, що з допомогою електромагнітного випромінювання визначає, де лежать метали. Апарат прибув у Кіто вчасно — про це подбав Густав Альгорд, — а от батареї до нього чомусь не прийшли. В Андраде не вистачило терпіння чекати на них, і він узяв замість апарата звичайний чарівний прутик.

І ось я, нарешті, одержав від нього листа. Мушу признатися, що я трохи хвилювався, коли розпечатував його.

Андраде просив мене негайно виїздити в Еквадор.

«Я знайшов місце, яке ми шукали, — писав він. — Прутик показав, де лежить скарб. А втім, я й так знав, що прийшов туди, куди слід. Все до дрібниць відповідає дерротеро Вальверде. Але я не міг, та й не хотів докладніше досліджувати те місце, тому що не покладався на своїх супутників і не мав потрібних інструментів. Повертайся якнайшвидше!»

Що я мав думати? Може, справді я мільйонер?

Ви, мабуть, співчутливо посміхаєтесь.

Але скажіть самі: коли б у мене не було переконливих доказів, що скарб Вальверде справді існує, хіба я витрачав би так багато зароблених важкою працею грошей на його пошуки? Хіба б я так мучився і ризикував життям у льянганатських хащах? А якщо скарб хтось колись має знайти, то чому не Андраде і я? Звичайно, такий випадок може здатися майже неймовірним. Але такою ж неймовірною здається можливість виграти найбільшу суму в лотереї — проте хтось же все-таки виграє її!

Однак експедиція коштує грошей, а. щоб дістати їх, мені треба було працювати, і працювати там, де справді щось можна заробити. Тому як мені не хотілось, я не міг повернутися першим же літаком в Еквадор. Я їздив тоді по Швеції з лекціями, до того ж мені запропонували одну цікаву роботу, що якраз мала дати необхідну суму.

Я написав Андраде і попросив його почекати на мене, пояснивши, як склалися обставини.

Поки ми разом добудемо золото, я мав спіймати в Амазонас величезну змію.

10 НЕВДАЛА КІНОЕКСПЕДИЦІЯ

Одного дня, в той час, як Андраде знову долав важкий шлях в Льянганаті, до мене в Швеції завітали працівники кіно — режисер Торгні Андерберг і оператор Вальтер Буберг. У них з’явилась одна цікава ідея, і вони хотіли порадитися зі мною, йшлося про зйймки повнометражного документального фільму. Мені запропонували очолити кіноекспедицію, і я радо погодився. Вони обоє були впевнені, що їхня ідея зацікавить кінокомпанію, і тим самим питання фінансів буде вирішено. У всіх моїх попередніх експедиціях основною проблемою були кошти, а тут мені раптом пропонують таку цікаву подорож та ще й сплачують усі витрати! Звичайно, я відразу погодився.

Але де саме зніматиметься фільм? Це мав вирішити я з однією умовою, що в фільмі буде показано якийсь мало вивчений народ і рідкісних тварин серед тропічної природи.

— Амазонас, — запропонував я.

— Ол райт, нехай буде Амазонас, — погодився Торгні Андербег.

Із попередніх мандрівок у безмежні джунглі в басейні найбільшої в світі ріки я знав, що там для кінооб’єктива скільки завгодно цікавого матеріалу. Разом з одним земляком, Х’єллом фон Шнайдером, який завідує історико-природничим музеєм у Попайяні, я вже намітив подорож у південно-східну Колумбію. Там, у басейні приток Амазонки Путумайо та Какети, лежить область, тваринний світ якої дуже мало вивчений. Особливо мене цікавила анаконда — гігантська змія, про яку ходить так багато різних чуток. Найбільші анаконди трапляються саме в тій місцевості, куди ми хотіли поїхати. Спіймати найбільший екземпляр цієї гадюки — хіба може бути щось цікавіше! Думка зробити гігантську змію головною дійовою особою фільму захопила і Андерберга, і Буберга, тому вони відразу ж пристали на мою пропозицію. Торгні Андерберг тут же назвав наш майбутній фільм «Анаконда».

Спочатку все нібито складалося якнайкраще. Компанія «Нурдіск Тунефільм» дуже зацікавилась нашим планом і взяла на себе всі витрати. Ми стали посилено готуватися до подорожі — оформляти візи, діставати спорядження та інші необхідні речі. Треба було поспішати, щоб упоратися з усім за той час, коли в Амазонас стоїть відносно суха погода — а це триває дуже недовго — з жовтня-листопада до березня. Та несприятливі обставини затримали нас, і ми вилетіли аж у середині січня. В Нью-Йорку ми докупили дещо із спорядження, у Панамі, в умовах тропіків, випробували камери, кіноплівки та апаратуру для звукозапису і, нарешті, виїхали в Боготу.

Ще до того, як ми прибули в Колумбію, місцева преса повідомила про нашу експедицію, і тамтешні жителі засипали нас листами, пропонуючи свої послуги як провідники, робітники тощо. Серед бажаючих виявилась навіть одна вісімдесятип’ятирічна дама. Вона розробила для нас чудовий кіносценарій, забезпечивши собі в ньому неабияку роль — щось на зразок нареченої Тарзана. Дуже смілива пропозиція, але ми все-таки не наважились прийняти її.

Один із листів, які я одержав, одрізнявся від інших. Від нього віяло пахощами джунглів і пригод: автор п’ятнадцять років мандрував по Амазонас, зустрічав там гігантських гадюк, ягуарів та інших звірів. Видно було, що він навіки закоханий у дикі праліси. Під листом стояв підпис: Хорхе Санклементе, службовець міністерства сільського господарства, відділ мисливства і рибальства.

Я зустрівся з Санклементе в Боготі і відразу побачив, що саме така людина нам потрібна. Хорхе справляв враження чудового хлопця, безбородого конквістадора, загартованого й безстрашного. Амазонас він знав як свою кишеню, і з перших же днів виявився незамінимим членом експедиції.

Багато чим нам допоміг колумбійський уряд: його дуже зацікавила наша мандрівка. Він між іншим забезпечив нас зброєю, патронами і необхідними ліцензіями, яких інакше в той час дістати було майже неможливо: в Колумбії почалися політичні заворушення, а в деяких провінціях, насамперед у Льянос і південно-східній Колумбії, точилася громадянська війна (нараховують біля десяти тисяч жертв за чотири роки кривавої боротьби між консерваторами і лібералами, яка почалася в квітні 1948 року, коли в Боготі було вбито лідера лібералів Гайтана). Наше посольство теж допомагало нам у міру своїх можливостей. А втім, так само діяли всі наші земляки, яких ми зустрічали.

Ми хотіли якнайшвидше виїхати з Боготи, щоб зняти фільм, поки не почнуться дощі, але дні минали, а спорядження ніяк не приходило. Корабель, який віз його із Швеції, блукав десь між портами Центральної Америки. Нарешті ми одержали його на три тижні пізніше, ніж сподівалися.

Був уже початок березня, коли ми виїхали далі.

По дорозі до міста Пасто в південній Колумбії, звідки ми мали вирушити до річки Путумайо, ми завернули в Попайян, щоб зустрітися з Х’єллом фон Шнайдером. Однак там нас чекало розчарування. Ми сподівалися взяти Х’єлла в експедицію, але обставини не дозволяли йому йти з нами. Замість себе він запропонував Лаурентіно Муньоса, який не раз ходив з ним збирати колекції для музею і став вправним препаратором. Лаурентіно вдвох з братом мав невеличку кавову плантацію поблизу Попайяна, але його більше вабили мандрівки. Тому як тільки траплялась нагода піти на лови чи по колекції, він брав свою рушницю й мачете, запаковував москітну сітку та інші необхідні в дорозі речі і залишав брата самого доглядати плантацію.

Перш ніж вирушити далі, ми, звичайно, відвідали дітище мого друга Х’єлла — історико-природничий музей, найбільший і найкращий на всю Колумбію.

У Попайяні є дві визначні речі: заспиртоване серце героя визвольної війни Симона Болівара — вчені сумніваються, що воно справді його, — і чучело лося, застреленого шведським королем Густавом V. Лось міститься в музеї Х’єлла. Він виміняв його за кількох тропічних тварин у придворного препаратора Тура Хансона в Іребро. Х’єлл розповідав, що як тільки величезного рогатого звіра було встановлено на почесному місці серед музейних експонатів, люди сунули туди цілими натовпами. За чотири дні в музеї побувало десять тисяч жителів Попайяна із тридцяти восьми. Відвідувачі були вражені величиною лося: у Південній Америці таких великих тварин немає. Попайянці страшенно пишалися цим експонатом, особливо коли прочитали на етикетці, що «есте ехемлар фуе касадо пар Су Махестед ель Рей Густаво V де Суесіа» (цей екземпляр убив його величність король Густав V Шведським). Четвертого дня в музеї зібралося стільки людей, що мало не трапилось лиха: підлога не витримала такого тягару і провалилася! На щастя, ніхто не покалічився, лось теж залишився цілий, а величезні прибутки за перші чотири дні дали можливість зробити нову, дуже гарну мозаїчну підлогу.

З Попайяна ми поїхали до Пасто біля підніжжя вулкана Талерас, звідти спустилися на великій вантажній машині по східних схилах Анд, потім пересіли на човен і вирушили вниз по річці Путумайо. І приблизно на той час, коли починалася дощова пора, досягли місцевості, яку намітили для своєї роботи. Читач, певно, вже здогадався, що експедиція була невдалою, тому я не говоритиму багато про неї. Хочу тільки дещо розповісти про людей і тварин, з якими нам довелось зіткнутися під час цієї подорожі по джунглях — подорожі, що так розчарувала нас.

Про наше перебування в Колумбії я записав у щоденнику таке:

«… Хосе Санклементе, здається, має друзів по всьому Амазонас! Принаймні тут, у Пуерто Остіна, їх багато. Одному з них довелось натерпітися страху біля річки Кагуан, куди ми зараз їдемо. На згадку про це в нього залишився на шиї величезний шрам, його спіймали поліцаї, вважаючи за ліберала. Вони поранили полоненого мачете, зв’язали йому руки й ноги, замкнули в його ж власному домі, а дім полили бензином і підпалили. Врятувався він просто чудом, йому пощастило вибратися з будинку на берег, сховатися на дні човна і пустити його по річці за течією. До того, як це трапилось, він мав попереджати жителів церковним дзвоном про прихід поліції. Він і робив це, але поліція наскочила якось так раптово, що він не встиг дати тривогу. Одного з його друзів повісили, а загалом було вбито біля двохсот чоловік…

Незвичайна зустріч.

… Хазяїн готелю в селищі Пенья Родрігес Умберто Шавес — еквадорець. Виявилося, що він ходив разом з капітаном Лохом у ту страшну експедицію в Льянганаті. Отож, нам було про що побалакати.

— Багато труднощів траплялося в моєму житті, — сказав він, — але оте сімдесятиденне блукання було найжахливішим, що мені довелось пережити!..

Відвідини перуанського прикордонногопоста.

… Як не дивно, але на кордоні Еквадор — Перу у нас дійшло до серйозного конфлікту. Скінчився він, однак, мирно. Комендант заявив: «Ми, перуанці, найсумирніший народ на світі. Для друзів, — він витяг з кишені складеного ножика і націлив його в серце, — ми радо одріжемо шматок свого серця. Але до тих, хто платить за нашу дружбу зрадою, — комендант підняв руки і стиснув їх у кулаки, — ми люті, як тигри!..

А ось згадки про диктаторські часи.

Пересторога мандрівникам.

…Тридцяти п’ятьом в’язням із табору, що міститься за двісті кілометрів вниз по течії річки Какети, пощастило втекти, і вони орудують у навколишніх лісах. Попереджаємо, що це запеклі злочинці, здебільшого ув’язнені за вбивство. Є чутки, що голод довів кількох з них до канібалізму…

Зустріч з ягуаром.

… Нарешті ми побачили першого ягуара — великого красивого звіра, що стояв на березі і поїдав нас очима.

— Ель тігре! — крикнув Хорхе і тут же вистрілив. Торгні й собі спустив курок. Торгні стріляв дробом, а куля Хорхе могла хіба що трохи полоскотати ягуара. Звір зник у заростях. Оскільки ми прибули сюди не полювати, а знімати фільм, то були дуже сердиті на Хорхе і Торгні за їхній нерозважний вчинок…»

Наостанці для повної картини цієї невдалої експедиції я розповім про шостого її члена, чорношкірого кухаря Хокке.

Ми стояли табором біля гирла маленької кебрада (тобто притоки), що з’єднує озеро Чайра з річкою Кагуан. Це було єдине порівняно сухе місце. Пора дощів була вже в повному розпалі. Вона почалася цього року раніше, ніж звичайно, і зливи теж були більші, як завжди. Тому Кагуан розлилася, обернувши навколишні джунглі на суцільну трясовину.

Настрій у нас упав до нуля. Ми були такі самі похмурі, як сіре небо, що висіло над пралісом, немов брудна мокра ганчірка. А ми ж мали знімати фільм, для якого треба стільки сонця! Нас охопив відчай. Приїхати аж із Швеції в Амазонас, витратити так багато грошей, і все дарма! Що ж нам робити? Чекати, поки настане краща погода? Але чи є якась надія на це? Кожний зайвий день коштує неабияких грошей — то чи не повернутися нам відразу назад, так і не зібравши необхідного матеріалу?

Це були сумні дні. Нам не пощастило не тільки з фільмом. Муньосу довелося викинути всі препаровані шкурки: від вогкості вони запліснявіли. Так пропала моя колекція рідкісних птахів і тварин з річки Кагуан! Скільки праці — і все марно. Або взяти нашого чорношкірого кухаря Хокке. Що з ним трапилось? Він якийсь байдужий до всього, ходить, мов сновида, не виконує навіть половини того, що йому доручено, не обзивається, коли його кличуть. На плиті і там, де лежать запаси, — брудно, посуд немитий.

Насправді кухаря було звати Хоакін, але Торгні ніяк не міг навчитися вимовляти це незвичне ім’я і прозвав його Хокке. Це прізвисько так і лишилося за ним. Ми знайшли Хокке — вірніше, він знайшов нас — у Пуерто Асіс, невеличкому селищі на березі річки Путумайо. Нам потрібен був кухар, а Хокке запевняв, що вміє чудово готувати їжу та ще й розуміється на моторах до човнів. Враховуючи все це, а також деяку обізнаність Хокке з англійською мовою, ми вирішили, що він — просто знахідка для експедиції. Щоправда, Хокке був досить- таки обшарпаний, але ми дали йому новий одяг захисного кольору, і він набув цілком пристойного вигляду.

Хокке усім нам сподобався. Звичайно, він дуже перебільшив свої знання і в кулінарії, і в механіці, однак цьому можна було зарадити. Зате він залюбки працював, завжди був готовий допомогти іншим і піклувався про всіх, як рідна мати.

Приказка говорить, що ніколи не можна позичати наречену і щітку до зубів. Хокке не мав ні того, ні другого, але якби мав, то, напевно, позичив би. Принаймні зубочистку він позичав.

Якось ми їли дикого індика, м’ясо було дуже тверде, і Торгні спитав, чи немає в когось із нас зубочистки.

Чистої зубочистки ні в кого не виявилось.

Тоді Хокке вигукнув.

— О’кей! Візьми мою!

Він витяг брудними пальцями з кишені на грудях обгризену зубочистку і щедрим жестом подав її Торгні.

Треба сказати, що Торгні повівся, як джентльмен.

Він узяв зубочистку, одвернувся, удаючи, що користується нею, потім витер її об штани і, сердечно дякуючи, повернув Хокке, який знову заховав її в кишеню.

Отже, в нас панувала цілковита згода. Ми були задоволені Хокке. Звичайно, Торгні хотів би, щоб наш кухар умів грати на гітарі й співати, як передбачалось у його сценарії, але фотогенічне обличчя Хокке до деякої міри компенсувало відсутність музичних здібностей. Хокке знав лиш один уривочок якоїсь індійської пісні, всього п’ять-шість нот, зате він насвистував і наспівував їх з райку до вечора. Тож не дивно, що дуже швидко ці «позивні» Хокке почали нас дратувати. Одного ранку я задля розваги вирішив підрахувати, скільки разів він виконає свою улюблену мелодію, поки закипить у казанку кава. Вогонь горів добре, бо дрова були сухі, і Хокке встиг проспівати свою «пісеньку» лише двадцять три рази.

А десь через три тижні після нашого знайомства з Хокке, коли ми пливли вгору по річці Кагуан, він зненацька змінився: зробився байдужий, роботу виконував абияк. Одного дня човен через його недбалість з усього розгону налетів на стовбур дерева і мало не перекинувся. Мотор, що не мав належного догляду, теж почав вередувати. Довелося звільнити Хокке від обов’язків моториста.

Не краще він виконував тепер й іншу свою роботу: готував їжу, діставав паливо тощо. Від його працьовитості не залишилося й сліду, він став понурий і замкнутий. Що з ним трапилось?

— У чому річ, Хокке? — спитав нарешті я. — Щось сталося чи ти захворів? Ти ж знаєш, що в нас повно ліків. Чим тобі допомогти?

— Та ні, містер, зі мною все гаразд.

— І ось що, Хокке. Ти б частіше купався. В таку спеку всім треба купатися, а тобі це просто необхідно. Пробач мені… але від тебе неприємно пахне…

Я ніколи не примушував своїх людей купатися, хоч інколи це й варто було б зробити, однак у випадку з Хокке я інакше не міг. Від нього не те що неприємно пахло, а просто-таки смерділо! А тому що він звичайно влаштовувався на ніч із своєю москітною сіткою поряд мене, моїм органам нюху доводилось скрутно, хоч я не можу сказати, що вони в мене дуже ніжні.

Після цього Хокке почав частіше купатися, але завжди аж тоді, коли смеркало. Правда, є люди, які взагалі соромляться зовсім роздягатися, навіть серед представників своєї ж статі, і я вирішив, що Хокке теж такої вдачі.

Після двох тижнів невеселої подорожі по річці Кагуан ми досягли озера Чайри і стали там табором. Як я вже казав, ми були похмурі, пригнічені, а Хокке ще більше псував нам настрій. Він здебільшого просто сидів, втупившись очима поперед себе, і якщо йому не нагадували, то не брався й за холодну воду. «Може, на нього напав якийсь тропічний психоз?» — думав я. А неприємний запах дедалі посилювався і став просто нестерпним.

Якось Торгні і Хорхе пощастило спіймати величезну рибину — кілограмів на п’ятдесят-шістдесят. Для нашого запасу харчів це було бажане поповнення. Хокке попросили почистити її і порізати на тоненькі шматочки, щоб їх можна було прокоптити над багаттям. Нам довелося кілька разів повторити прохання, поки Хокке, нарешті, взяв мачете і почав мляво — нам здавалось, що навмисне мляво — шкрябати рибину. Хорхе різким тоном наказав йому рухатись жвавіше. Хокке нічого не відповів, але працював так само повільно. А тут якраз Торгні плигнув до Хокке в човен, щоб показати йому, як треба нарізати філе, бо Хокке краяв товстенні шматки.

І Хокке зробив те, чого ніхто від нього не сподівався. Він дико заверещав, підняв мачете і націлився ним у Торгні. Тому довелось якнайшвидше тікати на берег.

— Хокке збожеволів! — закричав Торгні.

Ми почали пильно стежити за хлопцем. Хокке поступово заспокоївся, але більше не взявся за рибу, а, вибравшись із човна, повільно рушив до вогнища. Там він сів і втупився в полум’я.

Я підійшов, до нього.

— Що з тобою кінець кінцем діється, Хокке?

Він нічого не сказав, тільки звів очі і так само мовчки почав дивитися на мене.

— Відповідай же, Хокке!

Коли я вже майже втратив надію, що хлопець озветься, він мовив:

— Я так мучусь… і весь час мучився. Така страшна хвороба… а ви тільки лаєте мене! Дивіться, містер!

Він закотив штанину, я глянув і швидко одвернувся, боячись, що почну блювати.

На нозі в Хокке до самого клуба зяяла страшна рана — гнила, смердюча, повна черв’яків. Такої рани я ще ніколи не бачив. Як тільки він ще й досі залишався живий!

— Хокке! — сказав я, трохи отямившись. — Я ж давно питав тебе, чи ти не захворів, а ти відповів, що ні. Якого дідька ти мовчав? Адже ти знаєш, що ми маємо які завгодно ліки!

— Я боявся, що ви виженете мене, коли дізнаєтесь про мою хворобу, — пробурмотів Хокке.

— Бідолашний Хокке, — сказав я.

— «Бідолашний»! Хай йому чорт, цьому бідолашному! — обурився Хорхе. — Мені його анітрохи не шкода! Це ж давня рана, відразу видно. Вона була в нього ще в Пуерто Асіс. Та й не відомо, від чого вона. А він ще мав нахабство найнятися до нас на роботу! І ким — кухарем! Це ж злочин! Він міг підвести усю експедицію! Навіть якби завтра почалася гарна погода, ми все одно не могли б знімати фільму! Адже треба повертатися в Пуерто Легізамо, щоб урятувати цього негідника…

Жорстокі, але правдиві слова. У Хорхе було не черстве серце — навпаки, але така мужня, відверта, звикла до труднощів людина, як він, не могла сказати інакше.

Наступного дня ми знялися з місця і рушили назад по течії річки Кагуан. Хокке ми начинили пеніциліном, перев’язали ногу і, звичайно, більше нічого не примушували робити.

— Тепер ми матимемо приємність готувати їжу нашому шановному пасажирові — колишньому кухареві, — бурчав Хорхе.

Сам Хокке майже не розтуляв рота. Інколи він стогнав, і ми давали йому краплі, щоб затамувати біль. Однак на апетит він не скаржився. Поступово настрій у Хокке покращав, і скоро він знову почав наспівувати свою пісеньку, якої ми вже давно від нього не чули.

Та поки ми здали свого хворого в лікарню при військовій базі в Пуерто Легізамо на річці Путумайо, він зробив нам ще один сюрприз. Сталося це на річці Кагуан; ми з усього розгону наїхали під низько навислу гілляку, і частину вантажу разом з Хокке змело у воду.

І тоді ми побачили, що наш кухар ще й не вміє плавати.

Він пірнув, випірнув, відчайдушно розмахуючи руками, і знову зник під водою. Коли б не Хорхе, який миттю кинувся йому на допомогу, Хокке потонув би.

Коли Хокке отямився, він тремтячим голосом звернувся до Хорхе:

— Дякую, дон Хорхе! Ви врятували мені життя.

Хорхе вдав, що не чує. А мені сказав:

— Хай йому чорт! Нічого не міг із собою зробити. В таких випадках дієш просто інстинктивно, не думаючи…

В Пуерто Легізамо занедужав Вальтер Буберг. Він змарнів і мріяв тільки про те, щоб якнайшвидше повернутися додому. І якраз із цим нам пощастило: один німець підкинув нас до Боготи на своєму літаку, що вже ледь тримався купи. (Під час наступного рейсу ця стара коробка таки впала в джунглі). Німець скуповував в Амазонас каучук та інші цінні товари і вигідно перепродував їх у Боготі. При нагоді він перевозив також пасажирів і вантаж. Здавалося, що в його літаку не залишилось жодної вільної щілини, проте він забрав і нас, і наші речі. Щоправда, більша частина спорядження залишилась в Пуерто Легізамо: ми з Торгні твердо вирішили повернутися і докінчити роботу, як тільки перестануть іти дощі.

Ми попросили німця летіти над річкою Кагуан — власне, йому й не довелося дуже відхилятися від курсу Пуерто Легізамо — Богота. Зате ми мали нагоду спростувати один географічний міф. На всіх картах озеро Чайра займає досить-таки велику площу. Однак те повне крокодилів болото, яке ми бачили під час своєї подорожі і яке Хорхе назвав Лаго Чайра, — зовсім мале. Розташоване воно там, де й має бути Чайра. Де ж тоді велике озеро? Оглянувши цю місцевість з літака, ми зробили висновок, що озера зовсім немає, і німець підтвердив нашу думку. В цьому нема нічого дивного. Справжня картографічна робота тут ніколи не провадилася, карти часто доводилося складати на основі неточних зарисовок любителів і суперечливих повідомлень мандрівників. Тому й озеро Чайра вийшло значно більшим, ніж воно є насправді, і таким залишиться на картах, поки хтось не виправить картографів.

В Боготі ми попрощалися з своїми колумбійськими друзями, взявши з них обіцянку піти з нами в наступну експедицію. Потім знову сіли на літак і вирушили додому через Ямайку та Нью-Йорк.

Чудового сонячного дня літак приземлився на Стокгольмському аеродромі, де на нас чекали представники «Нурдіск Тунефільм». Зустріч була тепла, але, ясна річ, не дуже радісна. Та ми з Торгні не почували себе переможеними. Звичайно, шкода було повертатися без достатнього матеріалу для повнометражного фільму, проте ми вірили у свій задум і в себе самих. Але все залежало від того, чи повірить у нас компанія. Відповідь ми мали вже через кілька тижнів: «Їдьте ще раз!»

11 ГІГАНТСЬКІ І ОТРУЙНІ ЖАБИ

Коли прибиральниця зайшла до нашої ванни у готелі в Пасто, щоб позамітати, вона спочатку заверещала, потім, швидко хрестячись, кинулася тікати.

Її так налякав не голий чоловік, а три гігантські страшні жаби, що, вирячивши очі, сиділи на кам’яній долівці.

Ці потвори, живий удав завдовжки два з половиною метри та численні дрібні тварини, які тепер стояли заспиртовані в банках, були першою здобиччю нашої нової експедиції. Ми знову приїхали в Колумбію, щоб відновити і довести до кінця роботу над повнометражним фільмом, і в перших числах листопада 1953 року залишили Боготу.

Вальтер Буберг заявив, що з нього досить Амазонас, і його замінив Курт Вальгрен. Він уже їздив знімати фільм в Африку і запалився жадобою до тропічних пригод. Двадцятичотирирічний звукооператор Олле Булін з кучерявою бородою, за яку його потім прозвали Ель Капусіно (капуцин), був теж новим членом нашої експедиції. Решта учасників — ті ж, що й минулого разу.

Маршрут у нас залишився теж той самий: вирушивши з Пасто, ми мали на вантажній машині спуститися східними схилами Анд до річки Путумайо, а звідти пробиратися далі в Амазонас уже водним шляхом. Але спочатку ми побували в районі на захід від Пасто, де кілька років тому я зробив відкриття, яке викликало в природознавців чималий інтерес. Я вже писав у своїй попередній книзі, що відкрив тоді найбільшу жабу Нового світу, котру було названо «Буфо бломбергі» (як бачите, є багато способів зробити своє ім’я безсмертним). Торгні захотів, щоб гігантська жаба стала кінозіркою, тому ми й зробили гак у цю дику місцевість —.її батьківщину.

Мандрівка виявилась важкою і багатою на пригоди. Протягом чотирьох днів ми їхали верхи, пробираючись або вузькими небезпечними стежками уздовж глибочезних урвищ і проваль, або густими заростями по слизьких глинистих пагорбах. Ця подорож була своєрідним випробуванням і для нас, і для експедиційного спорядження. Що кіноапаратура залишилась непошкодженою — це просто диво, бо нашим коням і ослам часто доводилось дуже скрутно: вони то котилися по глинистому грунту, то застрявали по живіт у трясовині, і ми спільними силами рятували і тварин, і вантаж. Курт Вальгрен якось мало не скрутило собі в’язи: попруга в його коня зненацька тріснула, і він сторч головою полетів у глибоке болото. На щастя, в’язи в нього виявились міцними: він вибрався з ями цілий, але весь у багнюці і лютий, як чорт. Досі Курт їздив тільки один раз в Ісландії під час прогулянки на лякливому коні, який скинув його з сідла на каміння. Тому зрозуміло, що після цієї пригоди він став ще недовірливішим до чотириногого транспорту. Надалі в небезпечних місцях Курт злазив з коня, покладаючись тільки на власні ноги.

Першою нашою здобиччю були не жаби, а довжелезний удав, якого «Соколине око» — Муньос — угледів на дереві. Наш караван одразу ж зупинився. Ми вмить приготували кінокамеру й апаратуру для звукозапису, вирубали дрючки з ріжками на кінці, і долю змії було вирішено. Незважаючи на злісне шипіння удава, ми спіймали його зафіксували цю подію на плівку, і всі, крім нашого полоненого, лишилися задоволені.

Кінцевою метою нашої подорожі була місцевість Ла Сіудад де Мадрігаль біля річки Паїти. Там в епоху іспанських завоювань виникло місто, але навколишні індійці зрівняли його з землею, а напасників, котрі пробували підкорити їх, повбивали. Руїни заросли хащами, і від міста не залишилося й сліду. Але десять років тому на його місці з’явилося маленьке селище, і джунглям довелось поступитися місцем полям і пасовищам. Саме там і водяться величезні жаби, однак трапляються вони дуже рідко. Хоч шість членів експедиції і всі мешканці селища шукали їх три дні і чотири ночі, було знайдено тільки три жаби, та й то лиш одна з них виявилась дорослою. Зате важила вона цілий кілограм!

Ми полювали не тільки на гігантських жаб. Минулого разу я знайшов тут невеличку яскраво-червону жабу, яка теж виявилася невідомою науці. Це отруйна жаба; на спині у неї є спеціальні залози, які виділяють отруту. Індійці в Чоко, на південному заході Колумбії, використовують її для своїх стріл. Коли отрута попадає на відкриту рану, людина чи тварина відразу гине.

Мене попросили привезти ще кілька екземплярів цієї незвичайної тварини, і я пообіцяв жителям селища за кожну жабу по цілому песо — понад дві крони на шведську валюту.

Це виявилося великою помилкою з мого боку. Я мало не спорожнив усю експедиційну касу! Наскільки рідко трапляються гігантські жаби, настільки, очевидно, поширені тут ці маленькі червоні жаби.

Першим прибіг до мене хлопчина з десятком жаб, і я дуже зрадів. Але скоро перед нашим будинком уже стояла черга мисливців за жабами віком від п’яти до дев’яноста років. У кожного з них була банка, згорток чи пакет із бананового листя з жабами. Довелось посилати кількох хлопців попередити тих, котрі ще не повернулися, що мені й цих жаб забагато. Я вибрав, скільки треба було, а решту випустив. Кілька хвилин після того перед нашим будинком лежав ніби живий червоний килим.

Через три дні ми з удавом, гігантськими і червоними жабами повернулися з Ла Сіудад де Мадрігаль в Пасто. Я б охоче затримався там довше, бо одержав багато замовлень із зоопарків і музеїв на свою «Буфо», але для нас найважливішим був фільм, і довелося поспішати.

Поверталися ми теж не без пригод, проте прибули щасливо, хоч і страшенно стомилися. Приїхали ми пізно вночі, а наступного ранку прибиральниця мало не дістала паралічу серця, коли відчинила двері до ванної кімнати і побачила гігантських жаб. Добре, що вона хоч не помітила живого удава, а то ще нам довелося б виселятися з готелю.

«А як же фільм?» — спитаєте ви.

Ось що записав про це Курт Вальгрен.

«… Ранок у Пасто. Сонце невпинно підіймається до зеніту. Будинки й вулиці наче хитаються в гарячому мареві. Дзвони на численних церквах дружно передзвонюються, скликаючи людей до відправи. Однак я цього всього майже не помічав, коли виходив од найкращого, як мені сказали в готелі, фотографа. Я тримав у руках шматки кіноплівки, такі чорні, що на них насилу можна було помітити невиразні контури. Це були проби, які мали нам показати наслідки нашої першої, такої важкої експедиції в Анди.

Щоправда, у вантажі, який ми заздалегідь відправили із Швеції в Колумбію, у нас було, крім запасної камери, кілька пляшок проявника і закріплювача, але транспортна фірма щось наплутала, і спочатку ми мусили обходитись без цих важливих матеріалів. Єдине, що можна було зробити, це звернутися до місцевих фахівців.

Ще вчора, оглядаючи біля входу до фотографії зображення шановних жителів Пасто, я почав сумніватися, що зможу одержати тут допомогу. Мій сумнів ще збільшився, коли маленький, худий, обшарпаний чоловічок з запалими очима, неголений, у вицвілому від давності капелюсі з обвислими крисами впустив мене в своє «ательє». Ми опинилися в напівтемній кімнаті, де на одній із стін висіла якась брудна ганчірка — очевидно, вона правила за тло для знімків. Уся «техніка» складалася з старого «Кодака» 6X9 і двох фотоламп з саморобними паперовими рефлекторами, що скидалися на зів’ялі лілії. Скрізь висіли давні, засохлі негативи, схожі на липучки для мух. Жалюгідні меблі — стіл і стілець — були геть завалені скрюченими, пожовклими знімками, старими газетами та іншим мотлохом. Фотограф повів мене за ганчірку — в «лабораторію». Там всюди валялися порожні пляшки, побиті ванночки й недогарки свічок. А втім, тут було досить темно, щоб проявити мої негативи — все інше мене не цікавило.

Маленький наляканий чоловічок пообіцяв, що точно витримуватиме час проявлення і температуру розчину і що все буде готове завтра вранці.

І ось у мене в руці наслідки його старань. Що ж це таке? Невже вся наша праця була марною? Цілоденні виснажливі переходи вузькими стежками понад урвищами, де кожний метр знятої кіноплівки пов’язаний з виснажливим трудом і небезпекою; лазіння з виступу на виступ у пошуках місця, звідки можна було б найкраще показати красу і велич ландшафту; а дорога по гострих скелях, де найменша помилка загрожує смертю або втратою апаратури. Я згадую дикі ущелину, де з вузьких виступів на тисячу метрів униз спадають бурхливі потоки, величезні зсуви, які доводилось далеко обходити; безмовні вечірні заграви і нічні зливи, Пеньол, Полікарпу, Ла Сіудад де Мадрігаль. Кілька хиж із глини й трави, розкиданих у найглухіших закутках Анд, поселенців — сильних і витривалих, гордих і вольових нащадків інків та конквістадорів…

За цю подорож ми зяяли понад тисячу метрів кіноплівки. Скільки часу мине, поки вона опиниться в лабораторії в Стокгольмі! А ще більше, поки нам скажуть про результати: не так легко подати звістку в Пасто чи в Пуеро Легізамо, куди ми зараз вирушаємо.

Отже, мені не залишається нічого іншого, як повернутися в готель, вибрати нові проби і сподіватися кращих наслідків.

Наступного ранку маленький фотограф, несміливо посміхаючись, подав мені проби, які мало чим відрізнилися від попередніх. Не може бути, щоб уся плівка виявилась зіпсованою! Будемо сподіватися, що вантаж, який ще й досі не прибув, наздожене нас у Пуерто Легізамо, і я матиму змогу сам усе перевірити…»

Так почував себе Курт Вальгрен.

Зате моє перебування в Пасто було набагато щасливішим. Рано-вранці, коли я ще лежав у ліжку, з вулиці до мене долинув знайомий писк. Може, це сон? Адже так пищить тільки гірський тапір! Скільки небезпечних стежок і доріг сходив я в Андах, шукаючи цю рідкісну тварину! Врешті мені пощастило, і нью-йоркський зоопарк «Бронкс» перший у світі дістав гірського тапіра.

Це таки справді пищить тапір! Але звідки він узявся тут, на вулицях Пасто?.. Я вискочив як був, у піжамі, надвір. Уявіть собі моє здивування, коли я справді побачив гірського тапіра! Це індійці спіймали маленького тапіра і привели в місто, шукаючи, кому б його продати.

Я миттю сторгувався з ними. Перший тапір, якого я одіслав у Нью-Йорк, був самицею. Мене просили роздобути ще й самця. І ось він тут, перед моїми дверима.

Перед тим як залишити Пасто, я відправив усіх своїх тварин до Х’єлла фон Шнайдера і попросив його потурбуватися про них. Він одразу ж одіслав тапіра літаком у Нью-Йорк, жаб — у Гетеборг, а удава залишив собі.

А ми вирушили в Амазонас.

12 ЛІНО Й ЛАБАН — ДВА НОВІ ЧЛЕНИ НАШОЇ ЕКСПЕДИЦІЇ

Дорога, по якій ми мали їхати до річки Путумайо, була небезпечна. За день до того, як ми на вантажній машині повинні були почати спуск східними схилами Анд, поховали шофера, що розбився саме на цій дорозі. Там часто трапляються нещасні випадки, особливо в пору дощів. Машини зриваються у провалля, а обвали й зсуви засипають живцем людей і коней. Мало знайдеться в світі доріг, де б стояло стільки хрестів.

Першого дня цієї часом досить-таки небезпечної подорожі ми подолали перевал на висоті чотирьох тисяч метрів і опинилися в чудовій родючій гірській долині Сібундой. Тут ми познайомилися з індійцями, які вважають себе нащадками інків, і з двома бородатими капуцинами, котрі заснували там місію із школою й лікарнею для місцевих жителів. Індійці — горді й сміливі люди. Одягаються вони в строкаті пончо, а на шиї носять велике фарфорове намисто. Вони багато подорожують: я зустрічав їх і в Боготі, і в Кіто. Сібундойці відомі як знахарі; вони торгують сухим зіллям та іншими ліками і навіть амулетами.

Звідси ми вирушили далі до Амазонас покрученою дорогою вздовж страхітливих проваль, через хиткі ненадійні містки… Погода була погана — туман або злива, і лише зрідка проглядало яскраве сонце. Поступово гірська рослинність перейшла в розкішну субтропічну. Гарна деревовидна папороть росла впереміж з деревами, обліпленими паразитами; скрізь цвіли орхідеї. Дедалі частіше траплялися барвисті птахи й метелики.

Звичайно, кінокамера не залишалася без діла ні на мить за весь час нашої подорожі. З цього приводу я звернусь до нотаток Курта Вальгрена: вони такі самі виразні, як і зроблені ним кадри.

«… Могутні вершини пнуться аж до хмар, розривають їх на шматки своїми правічними зубами і змушують котитися по стрімких кручах униз. Хмарки збиваються докупи і починають оплакувати свою неволю. Річки, вгадуючи близьке звільнення, набирають сили і вгризаються в гірські схили, що заступають їм шлях до Амазонас.

Чотири дні ми милувалися цією казковою природою. Потужна машина везе нас то вгору, то вниз вузькою дорогою, такою звивистою, що здається, ніби вона зав’язується у вузол. Анди в сонячному промінні! Яка це мала б бути невимовна краса, і які можна б зробити кадри! Та що вище ми піднімаємось, то рідше бачимо сонце. Важкі, пошматовані хмари пливуть одна за одною, зупиняються, наче бажаючи відпочити, і знесилено опускаються на нас, мов гігантські звірі, що вкладаються спати. Все огортає вологий туман, який інколи переходить у зливу. Як тут знімати фільм? Доводиться годинами чекати, поки сонце на мить кине крізь хмари пучок променів, на таку коротку мить, що не встигнеш налаштувати апарат, як воно знову сховається. А ми далі петляємо на своїй машині, вперто чекаючи сонця. Врешті ми вирішуємо показати подорож по Андах такою, якою вона є насправді. Ми знімаємо зливи, тумани, густі присмерки, що швидко огортають усе навкруги. Я роблю безліч кадрів, хоч знаю, що все одно не зможу вірно передати того дивного настрою, який викликає цей казковий краєвид.

В Естасіон — маленький заїзд для мандрівників — ми прибуваємо у великий дощ пізно ввечері. Довгий ряд халуп із дощок тулиться на скелястому виступі, борючись за місце з вузькою дорогою, і здається, що вони ось-ось упадуть з кілометрової висоти в Амазонську долину, яка розстилається унизу. Хазяїн зустрічає нас широкою посмішкою на вилицюватому, круглому, як місяць, обличчі. Дерев’яна підлога відчайдушно скрипить, здивована такою кількістю відвідувачів, а стеаринова свічка, увіткнута в пляшку від рому, схвильовано моргає, боязко освітлюючи злиденні меблі. По бляшаному даху люто періщить тропічний дощ, а ми жадібно накидаємось на густий суп із маніока та зелених бананів.

На столі з’являється півпляшки рому й чарка. Чарка йде по колу, стає тепліше, і настрій піднімається. «От якби все це зняти для фільму!» — каже хтось. І тут я згадую гасову лампу біля входу, що, незважаючи на дощ, намагається відвоювати собі хоч трошки місця в чорному мороці.

Рекламні плакати з мадонною, що пропонує прохолодний напій, і з Христом, що вихваляє якусь марку сигарет. Грамофон з часів ще до першої світової війни, який у божевільному темпі горлає румбу. Невгамовний папуга. Хазяїн заїзду, члени експедиції. Я переходжу від одного об’єкту до іншого, озброївшись кінокамерою та гасовою лампою, і знімаю, знімаю…

Уже далеко запівніч ми розвішуємо вздовж і впоперек свої гамаки і засинаємо під шум дощу…»

Четвертого дня, після карколомного спуску з Естасіона, ми досягли справжніх тропіків з вологими вічнозеленими лісами і подекуди невеличкими плантаціями цукрової тростини чи бананів.

Назустріч, мало не зачепивши нас, промчав автомобіль. На задньому сидінні лежав телеграфіст з Пуерто Умбрії, смертельно поранений кількома пострілами з пістолета. Його везли до лікарні в Пасто.

Одразу після Пуерто Умбрії нас зупинили два поліцаї і попросили підвезти. Вони були озброєні до зубів — шукали того, хїо стріляв у телеграфіста. Проте особливого ентузіазму вони не виявляли.

Трохи далі ми підібрали ще одного пасажира — інспектора телеграфного управління. Він пояснив нам, що зв’язок перервано: комусь треба було дроту, і він одрізав собі метрів з п’ятдесят.

Надвечір ми добралися до Вільяфлора над річкою Путумайо. Там дорога скінчилася, і наступного ранку ми пересіли у великий, дванадцять метрів завдовжки, човен, який помчав униз бурхливою річкою із швидкістю глісера. Цього дня ми досягли селища Пуерто Асіс, і тут експедиція поповнилась ще одним членом. Це був високий стрункий негр Ліно Квіньонес, якого ми найняли за кухаря та для інших послуг. Завжди веселий, він дуже любив співати і грати на гітарі. Ми тільки раз бачили Ліно сумним — коли хтось ненароком наступив на гітару і проломив її. Але наш звукооператор Олле, що виявився майстром на всі руки, зумів з допомогою фанери і клею «Карлсон» полагодити гітару. Звичайно, після ремонту інструмент мав не дуже гарний вигляд, але грати можна було, і Ліно повеселішав.

А наступного дня в нашій експедиції з’явився ще один учасник, уже восьмий, який відрізнявся від нас усіх насамперед своїм чіпким хвостом.

Ми назвали його Лабаном. Це було мавпеня з породи ревунів, таке завбільшки, як кіт. Гарним його не можна було назвати — ревуни далеко не найкращі із створінь господніх! — зате він виявився напрочуд веселий, кмітливий, мав яскраво виражену вдачу і свою багату мову, яку з часом і ми навчилися розуміти.

Ми знайшли Лабана в одному селищі, куди причалили, щоб купити бананів. Він був прив’язаний до стовпа. Мотузку затягнули надто туго, і бідне мавпеня мало дуже нещасний вигляд. Воно було страшенно худе, шерсть у нього злиплася, а на спині, на колінах та хвості і зовсім облізла. Крім того, в ній аж кишіли паразити. Я виміняв Лабана за ножа, головним чином тому, що мені було шкода його. Щоправда, Торгні мав намір зняти для фільму і якусь мавпу, але ж не таке опудало.

Насамперед ми викупали Лабана і вивели з нього паразитів. Лабанові це не дуже сподобалося — він жалібно верещав і пробував укусити нас. Та коли ми добре витерли його рушником, він заспокоївся, і ми вперше почули тихе воркотіння — це означало, що Лабан дуже задоволений. Після купелі мавпеня стало важко впізнати: його руденька шерсть стала пухнастою, блискучою, і тепер аж не вірилося, що воно зовсім недавно було худе й облізле.

Скінчилося, звичайно, тим, що Лабан став одним із героїв фільму. Живучи на волі, маючи догляд і добру їжу, він швидко зробився дуже привітним маленьким звірятком. Всі члени експедиції ставилися до нього з батьківською теплотою, а Торгні вже й на думку не спадало, що якась інша мавпа могла б замінити Лабана в фільмі!

За час нашої подорожі по Амазонас Лабан зазнав багато захоплюючих пригод, але так і не набрався мужності. Він не перестав смертельно боятися ящірок, жаб і комах, і я ніколи не забуду, як він злякався, коли «и спробували познайомити його з карликовою мавпочкою, вчетверо меншою за нього. Але найбільше страху набрався Лабан тоді, коли в нього, сонного, над самим вухом заспівав півень. Лабан підскочив, як ужалений, і дико заверещав.

Тепер, коли в нашій експедиції з’явилися Ліно і Лабан, можна було вважати її цілком укомплектованою і по-справжньому братися за фільм. Але не так склалося, як гадалося.

Коли ми через три дні прибули в Пуерто Легізамо, куди мала бути привезена літаком решта нашого спорядження, то почули радісну звістку: вантаж чекає на нас уже кілька днів. Та, почавши розпаковувати ящики, ми замість плівок, батарей проявника та інших потрібних речей знайшли там дитячий триколісний велосипед, лялькове ліжко й інші іграшки, а також дитячий одяг, («права в тім, що транспортна фірма, якій було доручено підправити експедиційне спорядження в Боготу, а мій особистий вантаж у Кіто, в Еквадор, чомусь послала все в Боготу. На щастя, вантаж з Боготи ще не встигли послати моїм дітям в Еквадор, і все можна було поправити. Та це означало, що нам доведеться чекати кілька тижнів у Пуерто Легізамо. Ми вирішили використати цей час і зробити невеличку мандрівку вгору по річці Каукайї, притоці Путумайо.

13 З КІНОКАМЕРОЮ В ДЖУНГЛЯХ

Напередодні нашого прибуття в Пуерто Легізамо кілька тутешніх мисливців стали свідками незвичайного явища.

На березі річки, там, де Каукайя впадає в Путумайо, вони побачили одинадцять анаконд, сплетених у клубок.

Чотирьох гадюк мисливці підстрелили, а решті пощастило втекти у воду. Найбільша з убитих анаконд виявилася понад шість метрів завдовжки.

Ми, звичайно, пожалкували, що не приїхали сюди трохи раніше. Які унікальні кадри можна було б зняти! А втім, коли один із наших співбесідників довідався, що ми шукаємо анаконду, він узявся показати нам шлях до невеличкого озера, розташованого вище по річці Каукайя, де індійці часто бачили дуже велику анаконду — не менше десяти метрів завдовжки! Чоловіка, що зголосився бути нам за провідника, звали Обдуліо Вільямісар. Нам сказали, що це «найкращий мисливець і рибалка на всій Путумайо». Замолоду він був каучеро — добував каучук — і сходив багато районів Бразілії та Колумбії. Потім брав участь в експедиції німецький звіроловів і, між іншим, допоміг спіймати чимало ягуарів. Тепер він жив з мисливства і рибальства. Особливо вдало полював він з гарпуном на піраруку і кайманів. Гііраруку, чи арапаїма, — найбільша на світі прісноводна риба; вона буває до чотирьох метрів завдовжки і важить біля трьохсот кілограмів. Кайман — один із видів крокодила; на його шкуру завжди є великий попит.

Не гаючи часу, ми разом з Вільямісаром вирушили вгору по Ріо Каукайя у довгому човні з підвісним мотором. Другий, менший човен, ми тягли на буксирі. Я подорожував по багатьох річках Амазонас, але думаю, що такої гарної, як Каукайя, не бачив. Широкими закрутами тече вона крізь розкішні джунглі з тисячами відтінків зелені, з безліччю прекрасних орхідей та інших чудових квітів. Всюди літають строкаті птахи — тукани, чаплі, папуги, водоморози, виграють усіма барвами райдуги метелики. Саме такою і уявляєш собі справжню тропічну річку.

У самій річці теж вирувало життя. Ми бачили безліч кайманів, черепах і риби — та ще й якої риби! В нас був з собою спінінг, розрахований на п’ятикілограмових щук. Не встигали ми закидати його, як поплавок відразу ж ховався під водою. Проте ми не спіймали жодної рибини. За першим разом клюнув величезний оранжевий пехеррей. Кілька разів несамовито шарпнувшись, він уже над водою перекусив подвійну волосінь. Ми замінили її. Друга рибина одірвала гачок. Ми мали з собою три волосіні, проте їх вистачило тільки на п’ять хвилин.

Пропливши півдня вгору по Ріо Каукайя, ми стали табором. Хоч була суха пора року і сонце немилосердно пекло, нам довелося витримати раптовий кресіенте — повідь, викликану зливами в горах. Залишивши табір уранці, ми повернулись до нього аж надвечір. За цей час річка піднялася на цілий метр, намети стояли вже уводі, і Ліно квапливо переносив наше спорядження на пагорб. Довелося спішно шукати іншого місця для табору.

Про наше перебування на Каукайї, про труднощі, яких ми зазнали, знімаючи фільм у задушливу спеку, про пошуки анаконди нехай розкаже Курт Вальгрен.

«… Ранок у джунглях. Кошлатий праліс струшує з себе серпанок туману, і він пливе вниз по сонній річці. Стомлені після нічних пошуків їжі мільйони москітів ховаються на спочинок. Але в ту саму мить, коли перші сліпучі промені сонця розбиваються об гладеньку поверхню води, з кущів вилітають міріади кровожерних мух і накидаються на свої жертви. Я сиджу беззахисний перед наметом і перезаряджаю касету, коли вони насідають на мене. Обидві руки я засунув у мішок, що не пропускає світла, а намазатися рідиною від комах мені не спало на думку. Одна мить — і плечі в мене геть обкусані. У відчаї я витягаю руки з мішка, жертвуючи плівкою. Конквістадори, монахи, мандрівники минулих років — як вони витримували бодай один день у цій країні без рятівної рідини?..

… Ось уже кілька годин ми прорубуємо мачете стежку крізь плетиво бородатого повітряного коріння, покрученого гілля і колючих пальм. В’юнкі рослини намагаються полонити нас, а підступні ліани на кожному кроці загрожують пасткою. Повітря вологе й задушливе. Сорочки в нас потемніли від поту. Нарешті попереду з’являється яскраво-зелене болото. Повалені гігантські дерева простягають до неба у німому відчаї свої чорні віти-руки. Маленька блискуча рибка, вискочивши з води, порушує гарячу тишу. На масній поверхні болота лопає кілька бульбашок газу. Тут живе водяний удав — анаконда. Ми балансуємо по гнилих стовбурах, переступаємо їх, провалюємось по пояс у багно, а за нами невідступно летять хмари мух. Камера стає дедалі важчою. Вона обпікає мені долоні, коли я беру її в руки, щоб зняти чергові кадри. І ось відбувається неминуче. Чути протяжний тріск. Набухла од вологи плівка заїдає, і подавальний механізм рве перфорацію. Я пробую замінити касету. Знявши кілька кадрів, знову чую тріск. Ні, мабуть, більше нічого не вийде. Засмучені невдачею, ми шукаємо далі анаконду, але я хочу одного: щоб ми її сьогодні не знайшли. І моє бажання здійснюється.

Увечері я мордуюся над касетами, намагаючись розрядити їх. Руки в мене мокрі від поту. Світлочутливий шар став схожий на сметану чи жувальну резину. Врешті мені все-таки щастить вкласти плівку в металеві коробки. Але вечір надто росяний, щоб я міг розібрати камеру. В похмурому настрої залажу під москітну сітку і ще довго не можу заснути…

… З самого ранку немилосердно пече сонце. На ящику під брезентовим наметом лежить розібрана на частини камера. Олле взявся допомогти мені, і ми протираємо, чистимо і змащуємо кадрове віконечко і подавальний механізм — плівка повинна проходити якомога легше. Треба багато часу, щоб у цій жарі зібрати апарат і перевірити, як він працює. Потім ми снідаємо і знову вирушаємо на пошуки анаконди. Але цього разу я беру з собою пляшечку мастила і, як тільки плівку починає заїдати, обережно змазую механізм. Цілий тиждень ми, обливаючись потом, марно шукаємо гігантську змію. Потім повертаємось назад, у Пуерто Легізамо…»

Так само, як і в Пасто, в Пуерто Легізамо Курт знайшов людину, яка взялася зробити нам кілька проб.

«… Неділя в тропіках. Маленький відважний літак із сердитим ревом приземляється на аеродромі, але й цього разу без нашого спорядження. Настрій у нас падає. Ми вирушаємо в місто до ель професор — шкільного вчителя, котрий водночас обслуговує тутешніх жителів і як фотограф. Учора ввечері я дав йому проявити кілька проб, а Рольф довірив учителеві частину своїх знімків. Ми не застаємо його вдома, виявляється, він, крім того, що фотографує, ще й розводить бойових півнів. Хрипкий крик птахів і захоплені вигуки глядачів допомагають нам без труднощів знайти місце, де відбувається змагання.

Посеред маленької арени сидить навпочіпки вихователь молоді і оббризкує ромом істеричного півня. Обличчя в нього червоне від хвилювання й алкоголю. Глядачі верещать. Кілька хлопчаків підбирають на піску недокурки і допалюють їх.

І ось обидва півні стають у позу професіональних бійців — змагання починається. Дзьоби замість шпаг, удари завдаються за всіма правилами. Спочатку вони нападають обережно, зважуючи кожний рух — треба вивідати силу і тактику супротивника. Потім темп бою наростає. Блискавичні випади і контрвипади, рев натовпу. Знімається курява, на всі боки летить пір’я. На гарячий пісок, який жадібно вбирає в себе кожну краплю вологи, капає кров. Байдужі до всього хлопчаки допивають із пляшок залишки пива. По піску мелькають швидкі тіні — то над ареною, нетерпляче чекаючи кінця змагання, літають шуліки. Збуджені до краю півні ведуть війну не на життя, а на смерть. Б’ють дзьобами і ногами, цілячись гострими шпорами в голову ворога. Вбити або загинути самому! Ось один з них завдає нищівного удару. Шпора впивається в голову супротивника. Півні скачуть по колу в дикому танці, летить пір’я, юшить кров. Ель професор програв. Крик і лайка зливаються в суцільний вереск. Учитель хапає свого конаючого півня. Тіло птаха ще кілька разів шарпається, поки з нього не витікають останні краплі крові. Ми питаємо вчителя про свої негативи. Маньяна де маньяна — завтра вранці все буде готове…

… У віконечку бамбукової хижі привітно погойдуються фотоплівки, вивішені сушитися. Деякі з них посклеювалися і марно намагаються одірватись одна від одної. Вітер припорошує їх курявою. Ель професор виходить нам назустріч. Він вважає, що нам пощастило, особливо з деякими фотографіями. З кіноплівкою справу гірша: надто малий формат. «Ну нічого, — винувато каже вчитель, — ви б побачили, з якими негативами часом приходять до мене! Кожен може зазнати невдачі. Я сам учора втратив на своїх півнях понад п’ятсот песо…»

Перш ніж ми встигаємо збагнути, що робить фотограф, він підходить до вікна і грубо роздирає негативи, що посклеювалися. Нас охоплює страшне почуття. Так, мабуть, ми почували б себе, якби він живцем роздирав одного із своїх півнів. На негативах видно довгі білі подряпини. Добре, якщо уціліла хоч половина кадрів.

І, звичайно, зіпсовані найкращі Рольфові фотографії. Власне, ті, які він сам вважав найкращими. Ті, що залишились, більше скидаються на мозаїку — на них годі й шукати чітких контурів.

Поки Рольф гарячково пробує розпізнати знімки, я шукаю свої проби. Ось вони — розп’яті на стіні бамбукової хижі. Де верх, де низ — не второпаєш. Я розглядаю їх у лупу, але не знаходжу нічого схожого на те, що знімав. Я кажу вчителеві, що ні мій «Кодак», ні я тут ні при чому — винен той, хто проявляв плівки. Вчитель обурюється: «Зовсім ні. Де мені було взяти холодної води промивати негативи, коли в річці Путумайо вона ніколи не буває холоднішою тридцяти градусів? Добре ще, коли щастить охолодити її до двадцяти п’яти!»

Рольф переглянув усі негативи. Трьох бракувало. Ель професор вибачається. На жаль, учора ввечері, коли він полоскав їх у річці, була дуже швидка течія, а плівок так багато… От і вийшло так, що він дві чи три згубив і в такій темряві, звичайно, не міг знайти. Але ж і з тих, що залишилися, кілька кадрів є майже вдалих! А щоб добре фотографувати, потрібно терпіння і навички…»

Ми повернулися знову на річку Каукайя і згаяли ще тиждень на пошуки анаконди. Те, що сказав Вільямісар, підтвердили кілька індійців з племені хітото. Вони самі ось уже протягом чотирьох років не раз бачили це страховисько, і востаннє — кілька тижнів тому. Та як ми не шукали — усе марно, десятиметрова змія десь зникла.

Нарешті прибуло наше спорядження, і одночасно Курт одержав телеграму із Швеції: «Негативи добрі. Робіть і надалі таку видержку».

Нам відлягло від серця.

name=t15>

14 БОЛОТО ЛА АПАЙЯ

На саме різдво ми стали табором на маленькому острівку посеред болота Ла Апайя. Ні моїм товаришам, ні мені раніше ніколи не доводилось святкувати різдво в таких незвичайних умовах.

Ми прямували до індійського племені кофанів, яке живе над річкою Сан Мігель на кордоні Еквадору й Колумбії, і поспішали добратися туди, перш ніж обміліють річки. Проте всі ми стільки наслухалися про таємниці болота Ла Апайя, що не могли подолати спокуси, і завернули до нього.

Трохи на південь від точки, де екватор перетинає Ріо Путумайо, в неї впадає невеличка притока, змішуючи свою чорну воду з брудно-жовтими хвилями Путумайо. Ідучи вздовж звивистого русла цієї річки в північному напрямку, можна вийти якраз до болота Ла Апайя. Там, де річки зливаються, оселилося нечисленне напівцивілізоване плем’я індійців хітото, однак вони не зважуються ходити до болота: бояться великої гюїо — анаконди. Ла Апайю вважають домівкою величезної змії. Індійці розповіли нам, що кілька років тому один їхній одноплемінник поїхав туди ловити рибу: гюїо напала на нього і проковтнула.

А втім, не тільки індійці, а й білі поселенці з берегів Путумайо з острахом говорили про Ла Апайю. Всі вони добре пам’ятали одного нещасного перуанського мисливця, який кілька років тому пропав у тих болотах. Спроби вияснити, що з ним сталося, не дали наслідків. Правда, згодом там було знайдено людський кістяк, і всі вирішили, що це рештки перуанця, але як він загинув, ніхто так і не взнав. Поселенці вважали, що його вкусила отруйна змія. Індійці ж були впевнені, що тут не обійшлося без великої гюїо.

Ландшафт Ла Апайї справляв дуже своєрідне, навіть моторошне враження.

— Якраз для кіно, — зауважив хтось із членів нашої експедиції. Куртові він нагадував зруйнований бомбами Гамбург. Кілька років тому тут бушувала лісова пожежа — рідкісне явище в цій частині Амазонас: треба було дуже великої посухи, щоб такі мокрі ліси могли горіти! Густі, повні різних тварин заболочені джунглі були знищені вогнем на цілі кілометри, і довгий час там не було ніяких ознак життя. Але зараз обгорілі стовбури дерев вкрилися вже рослинами-паразитами, з’явилося молоде пагіння пальм та інших дерев, зазеленіла соковита трава. А потім ця величезна зелена галявина стала приваблювати й тварин.

Зараз у болоті було повно риби, черепах і крокодилів. Літало тут також безліч найрізноманітніших птахів. Тварини-ссавці траплялися рідко — вони уникають відкритих місць, хіба що ель тігре — грізний ягуар — часом залишав свої мисливські угіддя в густих джунглях і блукав по Ла Апайї. Ми не раз бачили його сліди і глибокі подряпини на стовбурах дерев — то ягуар гострив кігті.

Із табору на острівку ми робили невеличкі походи в усіх напрямках, фотографували, ловили тварин. Нам пощастило зібрати цікавий матеріал. Лаурентіно Муньос ледве встигав препарувати наші знахідки — риб, плазунів, жаб, а також різних птахів: чапель, лелек, водоморозів, папуг і шулік. Багато дивовижних мешканців тутешніх джунглів ми зняли на плівку, і серед них — колонію чорних бакланів. Кілька сотень цих птахів гніздилося в обгорілих кронах всохлих дерев. Вони хрипко, химерно кричали. «Наче старі діди», — казав наш звукооператор Олле.

Стояла нестерпна задуха, навіть Лабан, дитя тропіків, був весь мокрий і важко дихав. Сонце майже цілий день немилосердно пекло, на небі не було ані хмаринки, температура в затінку досягала сорока градусів. Правда, води ми мали досить, щоб скупатися — звичайно, теж теплої, біля тридцяти градусів, але все-таки холоднішої за повітря, — однак купатися в Ла Апайї небезпечно. Найбільше, що ми собі дозволяли — це обливатися з черпака на березі або в човні. Та й то треба було поспішати, бо нас ніколи не покидали хмари кровожерних мух.

Чим же викликана така обережність? По-перше, в Ла Апайї повно крокодилів. Але ще страшніша за них піранья — риба-хижак, гроза людей і тварин, що живуть в Амазанас. Її ще називають «людоїдом».

Піранья (або пірайя чи піранха) — мабуть, чи не найжахливіша з усіх хижих риб на світі. Вона порівняно невелика, коротка, товста і тупоноса. Відомо три види її — найбільша, так звана «біла піранья», досягає тридцяти сантиметрів, а два інші види не довші як п’ятнадцять сантиметрів. Але зуби піраньї здатні нажахати кого завгодно. (Назву риби взято з мови індійців турі: піра — риба, анха — зуб). Щелепи в неї непомірно великі порівняно з тулубом і оснащені рядом трикутних, гострих, як бритва, зубів. Кусає піранья блискавично і з страшенною силою. Ми зустрічали на Путумайо кількох людей, яким риба повідкушувала пальці, коли вони занурили з човна у воду руку. Не раз ми бачили й корів, яким піраньї відгризли на водопої шмат морди, а також одноногих качок. Перепливати річку, де є піраньї, небезпечно для життя, а коли на тілі є ще бодай найменша подряпина, з якої тече кров, — то це просто самогубство. Кров миттю приваблює цілі зграї цих ненажерливих хижаків. А нападають вони з неймовірною швидкістю і страшенною люттю. Вода навкруги аж кипить, коли вони накидаються на жертву, відриваючи шматки м’яса, перегризаючи жили і зв’язки. За якусь мить живе тіло обертається на голий кістяк.

Багато страшних історій розповідають про людей, котрі стали жертвами піраньї. Ось коротко одна з них — я почув її від кінооператора Брюкнера, який знімав фільм в Амазонас для компанії «Юфа».

Якось п’яний бразілійський солдат упав з причалу у воду. На нього одразу ж напали піраньї. Товариші з берега кинули йому лассо, і він учепився за нього, але тут же випустив, кричучи від болю і, звичайно, відбиваючись руками від хижаків. Однак він швидко знесилився в цій нерівній боротьбі. І коли врешті товаришам пощастило накинути йому лассо на голову і витягнути з води, від солдата залишився майже самий лиш кістяк з клаптями мундира.

Тож не дивно, що ми страшенно злякалися, коли якось увечері почули з болота крик Торгні. Він виплив на маленькому човнику облитися водою. Коли він почав одягатися, хиткий човник перевернувся, і Торгні опинився в болоті. Він не встиг ще навіть як слід натягнути штани, тому ноги в нього були сплутані. Торгні охопив жах — адже він знав, що у воді є крокодили і піраньї. На щастя, поблизу був Хорхе з великим човном. Він швидко кинувся на допомогу і витягнув Торгні, який уже встиг нахлебтатися води. Отже, Торгні відбувся тільки переляком.

Ще один неприємний мешканець Амазонас, з яким ми познайомилися під час експедиції, — це електричний вугор, зовні він більше скидається на так званий лососевих. Не знаю, хто як, а я перейнявся глибокою повагою до цього чудовиська. Якось ми спіймали рекордний за величиною екземпляр електричного вугра (спочатку, як тільки спина його з’явилася на поверхні, всі навіть подумали, що це анаконда). Ми вирішили наступного дня зняти його і зробили біля берега невеличку загороду, щоб вугор залишився живий. Коли ми гичками підганяли його в поле зору об’єктива, мене раптом так ударив електричний струм, що ноги підігнулися і на мить зовсім задерев’яніли. Страшенно неприємне почуття! Якщо електричний вугор торкнеться людини на глибині, наслідки можуть бути трагічні. Сила струму в нього така велика, що здатна паралізувати навіть коня.

Електричні органи вугра складаються із драглистої речовини, яка покриває приблизно третину поверхні його тіла. Вона утворюється тисячами клітин, що діють, як гальванічний елемент. Дорослий електричний вугор буває понад два метри завдовшки, сила струму досягає пів-ампера і відповідно напруга біля сотні вольт. А де значить, що вугор може постачати струм для чималої лампи. В нью-йоркському «Акваріумі» електричні вугрі самі давали струм для неонової таблички з написом «Електрикал Ііл». Їх час од часу полохали, і вони, кидаючись врозтіч, торкалися контактів у стінах басейну.

Електричний вугор сліпий. Свою поживу — рибу, жаб та інших дрібних водяних мешканців — він знаходить з допомогою своєрідного «радара», який випромінює до двадцяти імпульсів на секунду, коли вугор починає рухатись. «Передавач» вугра вивчено, але де міститься «приймач» і як він діє, ще треба дослідити.

Третій неприємний мешканець тутешніх річок — риба карнеро. Вона дуже мала — доросла рибина не буває довша як двадцять сантиметрів; але що вона менша, то дошкульніша. В цьому не важко переконатися, скупавшись у будь-якому з водоймищ Амазонас. Тут живе зовсім маленький вид карнеро — від чотирьох до семи сантиметрів. Вони впиваються в статеві органи або пряму кишку і ссуть кров, викликаючи гострий біль і запалення. Часом буває, що огидного маленького паразита доводиться знищувати за допомогою операції.

Галерею страхітливих риб завершує річковий скат хвостокол. Він звичайно закопується в мул чи пісок на дні річки, і треба бути дуже обережним, щоб не наступити на нього. Цей скат має довгий хвіст з гострими отруйними колючками і володіє своєю зброєю не гірше, як фехтувальник шпагою. Він може завдати дуже болючих ран, часом навіть небезпечних для життя.

Але досить про риб Ла Апайї! Дозвольте розповісти ще й про інших неприємних тварин, що водяться в цих місцях. Наприклад, про кайманів. Каймани — один із видів крокодилів — тупоносі, надзвичайно люті. В Ла Апайї кайманів сила-силенна.

Вільямісар провів експедицію аж до самого Ла Апайї, і першої ж ночі на болоті ми з Торгні вирушили з ним на полювання, яке змусило нас добряче похвилюватися.

На кайманів полюють уночі. Мисливець сидить у човні і присвічує сильним кишеньковим ліхтариком, тримаючи його в руці або прикріпивши на лобі. Коли світло потрапляє в очі кайманові, вони виблискують, як жаринки. Крокодил дивиться на світло, немов загіпнотизований, а мисливець тим часом тихо підкрадається ближче.

І якщо він так знає свою справу, як Вільямісар, то йому щастить підплисти майже до самого каймана і влучити його гарпуном.

Неможливо описати словами, яке враження справляло на нас казкове таємниче болото Ла Апайя тієї зоряної ночі, коли ми повільно пливли по чорній воді через понівечений мертвий ліс. Часом здавалося, що з неба зірвалася зірка і, заблукавши, безцільно метляє в просторі — це в темряві літав світлячок. Грубе, хрипке квакання великих жаб змішувалося з дзвінким кумканням маленьких жабок та безліччю інших звуків великих і малих болотяних мешканців, які прокидаються, коли настає ніч.

Вільямісар сидів на носі човна. Він безшумно, надзвичайно спритно вів наше вутле суденце вузькими проходами між поваленими стовбурами дерев та кущами. Час од часу він кричав, як кричать каймани весною:

— Ао-о-ом! Ао-о-ом! Ао-о-ом! — і лунко бив себе в груди. Часто з болота чути було відповідь.

Червоні вогники спалахували з усіх боків, але Вільямісар був перебірливий, його цікавили каймани щонайменше два метри завдовжки. За шкури таких кайманів платять по вісім песо за метр. А менші, як пояснив він, тут взагалі ніхто не купить.

Цієї ночі заробіток у Вільямісара був непоганий — понад сто песо. Мисливець убив гарпуном п’ять кайманів: із них найбільший був три з половиною метри завдовжки, а найменший — рівно два.

Наш друг був задоволений, але ще більше задоволення мали зграї стерв’ятників, які наступного дня влаштували справжній бенкет на обдертих крокодилових трупах.

Я багато разів брав участь у нічному полюванні на крокодилів у різних частинах світу: з неграми на тихоокеанському побережжі Південної Америки, з даяками на острові Борнео, з малайцями на Малих Зондських островах, але жоден з мисливців не міг зрівнятися з Вільямісаром. Він кидав гарпун надзвичайно швидко і влучно, потім цілком спокійно, з задоволеною посмішкою втягав у човен каймана, що відчайдушно пручався, загрозливо клацаючи щелепами і щосили б’ючи дужим хвостом. Торгні відразу ж загорівся.

— Це будь-що треба зняти! — заявив він.

І ми почали знімати — в неймовірно важких умовах, зате з блискучими наслідками. Кадри, що показують Вільямісара на полюванні, належать до найкращих у нашому фільмі «Анаконда».

Тільки на дуже короткий час, коли починало смеркати, освітлення дозволяло фотографувати, і ми щодня використовували цю мить з максимальним напруженням. Звичайно, деякі епізоди довелося інсценізувати, але артистами були живі каймани. Вільямісарові пощастило спіймати їх і, ризикуючи своїм життям, доправити цілком неушкодженими до табору. Такою ж небезпечною була й робота режисера. Та невдовзі Торгні почав ставитись до кайманів так зухвало й зневажливо, що ми дивувалися, як у нього залишились цілі руки й ноги. Вільямісарові, котрий за своє життя добре вивчив вдачу цих хижаків, аж відлягло від серця, коли було знято останню сцену з кайманами. Він заявив, що аж тепер збагнув усю мудрість прислів’я «бог дурнів милує». Як керівник експедиції, я теж не раз попереджав Торгні, що він має справу не з іграшковими крокодилами. Однак коли Торгні брався за режисуру, на нього не впливали ніякі перестороги і поради.

Ми зняли багато цікавого на Ла Апайї, зібрали чималі колекції, але великої гюїо, як не шукали, знайти не могли. Ми поспішали далі, до індійців племені кофаніз, і не могли довше затримуватися на болотах. За день до Нового року ми згорнули свій табір і вирушили вгору по річці Путумайо, а Вільямісар повернувся назад у Пуерто Легізамо з повним човном кайманових шкур.

Новий рік ми зустріли на маленькому острівку посеред річки Путумайо, а першого січня дісталися до річки Сан Мігель, у верхів’ї якої живе плем’я кофанів.

15 ПРОТИ ТЕЧІЇ ПО РІЧЦІ САН МІГЕЛЬ

Під час експедиції ми побачили багато незвичайних людей, почули багато розповідей про дивну людську долю.

Взяти, наприклад, іспанця, якого ми зустріли біля гирла річки Сан Мігель. Це був низенький, жилавий, пожовклий від малярії чоловік з довгою, на цілий сантиметр, сивою щетиною на передчасно постарілому обличчі. Він попав у цей забутий богом край п’ятнадцять років тому, втікши з Іспанії з політичних мотивів. Мешкав він тут сам один у жалюгідній бамбуковій хижці. Деякий час із ним жила якась вродлива індіанка, але потім залишила його — чогось не помирилися. Годувався іспанець із свого маленького клаптика землі, де росла цукрова тростина, банани і манюк. Крім того, він варив агуардіенте — ром. Коваль за професією, він виконував також ковальську роботу, і його хижа правила йому водночас за житло, кузню, гуральню та курник. На моє несміливе запитання, чи він справді звик до цього ножного, самотнього життя, іспанець відповів, що весь цей час почував себе надзвичайно щасливим.

— Тут я ніби король у власному королівстві, — заявив він. — Ніхто не втручається в мої справи, я роблю і думаю, як мені подобається…

Він наморщив лоба і стурбовано додав:

— Та скоро і в цих місцях уже не буде спокою… Послухайте, що сталося кілька місяців тому. В Амазонас приїхало двоє американців. Один сказав, що він ботанік, а другий — що журналіст. Але я відразу збагнув що до чого! Ботанік був зовсім не ботаніком, а поліцейським службовцем із Лос-Анжелоса, і приїхав він сюди із секретним дорученням. У його багажі знайшли жетон з написом «Шеріф», а про Лос-Анжелос він сам проговорився. Другий теж був такий журналіст, як я. Насправді він відомий атомник. А прибули ці панове в Амазонас і відвідували деякі маленькі озера в джунглях для того, щоб підшукати надійний сховок для політичних діячів і вчених Америки на випадок атомної війни, коли всі міста буде стерто з лиця землі. Звичайно, кращого місця, ніж безмежні праліси Амазонас, для цього й не знайдеш! На озерах можуть вільно сідати літаки-амфібії. І одного чудового дня вони будуть тут, ось згадаєте моє слово!

Марно я намагався заспокоїти іспанця, кажучи, що це просто витвір його багатої уяви. Та він тільки співчутливо глянув на мене і заявив, що я або дуже наївний, або не хочу дивитися правді у вічі. Я подумав, які чутки викличе наша поява в цих краях. Чи не пов’язуватимуть її з якимись міжнародними подіями? Певно, іспанець заявить: «Вони тільки називали себе шведами, а насправді це були російські шпигуни».

Після триденного плавання по Сан Мігель ми побачили ще одного білого — худого еквадорця з чорною бородою, який уже кілька місяців ловив тут рибу. Еквадорець зустрів нас радісними вигуками: він давно сидів без тютюну, кави й цукру. Ми дали йому трохи своїх харчів і були просто зворушені його вдячністю. Еквадорець прибув сюди з двома товаришами, але місяць тому вони попливли на великому човні вниз по Сан Мігель до Путумайо з тонною солоної і сушеної риби.

— Їм уже давно час би повернутися з грошима і харчами, — похмуро сказав еквадорець. — Ви їх часом не бачили? Ні! Значить, вони подалися до Пасто і там усе пропили. Треба менше покладатися на так званих друзів, тоді й лиха не знатимеш.

Еквадорця непокоїло не тільки це: він боявся індійців племені тете. Хтось нібито бачив їх недалеко від того місця, а він не чекав добра від зустрічі з дикунами.

Невелике плем’я тете живе між річками Агуаріко і Сан Мігель, але де саме — ніхто не знає. За розповідями мандрівників, воно дуже схоже на дике плем’я аука в східному Еквадорі, яке я відвідав 1949 року. Очевидно, індійці тете — маленька група племені аука, яка вирішила переселитися далі на північ. Спосіб життя в них дуже примітивний, вони ходять зовсім голі. Кажуть, що ці люди відзначаються великою войовничістю і не хочуть мати жодних справ ні з білими, ні з індійцями, які живуть у сусідстві. З ними не раз пробували налагодити дружні стосунки, але все було марно. Кілька років тому до дикунів пробрався католицький місіонер із двома супутниками. Одного з них індійці вбили, а сам місіонер з другим супутником ледве втік.

Я ж думаю, що про індійців тете можна сказати те саме, що й про багато інших племен Амазонас: вони нікому не чинять зла, поки їх ніхто не чіпає. А білих вони зустрічають неприязно, бо добре знають, що з їхньою появою завжди пов’язані великі неприємності. Якраз у цих місцях, довкола річки Путумайо, білі уславились надзвичайно жорстоким ставленням до індійців, особливо в кінці минулого століття і на початку цього, коли тут добували каучук. Десятки тисяч індійців було вбито, часто після страшних тортур, до того ж по берегах річки Путумайо білі постійно влаштовували безжальне полювання на рабів. Усе це добре запам’ятали індійці, тож не дивно, що багато племен, котрі раніше мали зв’язки з білими, тепер подалися в глиб джунглів, аби там жити собі в мирі і спокої.

У тому місці, де ми зустріли еквадорця з помічником-індійцем, річка Сан Мігель стає дуже бурхливою. Вкриті піною пороги і підступні вири дуже швидко переконали нас, що тут не так просто плисти човном.

На одному завороті, де течія була особливо швидка, гвинт нашого човна вдарився об камінь і зламався. Ми хотіли дістатися до берега з допомогою весел і жердин, однак течія підхопила човен і швидко понесла вниз. Ми з Куртом вискочили на мілкому місці і спробували притримати його. Але де там! Наше суденце й далі з блискавичною швидкістю мчало вниз, а я і Курт, учепившись за борт, пливли тепер за ним. Раптом ми почули:

— Негайно пускайте, бо розіб’єтесь!

Човен з усього розгону несло на камінь. Ми вмить відпустили борт і спробували доплисти до берега. Мені пощастило вибратись на сушу десь аж за сто метрів від того місця, а Куртові довелось гірше: він наковтався води і зовсім знесилів. Однак він не розгубився — набрав у легені повітря і плив на спині, аж поки ми його не виловили з човна, який після сутички з каменем розвернувся і знову рушив угору проти течії — до того ж досить швидко, тому що всі налягли на весла.

Виявилось, що наш новий товариш, еквадорець, добре знає річку. Два наступні дні він був у нас за лоцмана, і ми посувалися вперед більш-менш щасливо. Але виснажились до краю. З кожним днем Сан-Мігель ставала бурхливішою і мілкішою. Тепер ми тільки в деяких місцях вмикали мотор. Нам раз по раз доводилося вилазити з човна і, чалапаючи по воді, тягти його проти швидкої течії. Водночас треба було остерігатися, щоб не наступити на хвостоколів, які аж кишіли в річці. В’їдливі мухи теж не давали нам спокою.

За кілька годин до того, як починало смеркати, ми ставали табором десь на піщаному березі. Ліно розпалював вогнище і готовив їжу, інші напинали намет, намагаючись влаштуватися якнайзатишніше. Поки варилася вечеря, кожен щось робив. Курт і Олле вовтузились з кінокамерою і апаратом для звукозапису — за ними треба було доглядати, як за малою дитиною, — запаковували зняті вже плівки, прослухували магнітофонну стрічку і записували з щоденник усе, що було зроблено за день. Торгні допомагав їм. Ми з Муньосом розбирали і препарували свої знахідки — більш чи менш рідкісних тварин. Хорхе, пристрасний мисливець, брав рушницю і йшов у ліс або пробував щастя з остенем на річці і часто повертався з якою-небудь здобиччю. Він усе сподівався, що зустріне «ель тігре», однак, хоч ми скрізь бачили сліди цього плямистого хижака, Хорхе жодного разу не пощастило зустріти його. Зате він двічі приносив оцелота^[5] — і то добре!

Коли ж якогось вечора Хорхе не міг довести нам своє вміння володіти рушницею, то надолужував біля вогнища, розповідаючи про різні мисливські пригоди. А розповідей у нього був невичерпний запас, цікавіших за найкращий пригодницький роман. Хорхе був природжений оповідач, його міміка, звуки і жести так правдиво відтворювали подію, про яку він розповідав, що ми мимоволі хапалися за пістолети.

Якось у Пуерто Асіс Торгні наслухався розповідей Хорхе, і йому цілу ніч снилися ягуари. А коли вранці на вулиці заревла корова, він схопився з ліжка і забігав по кімнаті, шукаючи рушницю і вигукуючи: «Ель тігре! Ель тігре!» Тільки коли Хорхе голосно зареготав, Торгні отямився.

— Послухайте, як осоромилися колись два мисливці, полюючи на ягуарів на річці Путумайо, — розповідав Хорхе. — Вони побачили з човна ягуара, що перепливав річку, і вистрілили в нього, але не влучили. Ягуар повернувся, поплив просто на них і почав дертися в човен. Перелякані мисливці стрибнули у воду. А коли вибрались на берег, то побачили свій човен, який уже завертав за кущі, і в ньому ягуара — він сидів собі страшенно задоволений і вилизував шерсть…

А от 1938 року було одне надзвичайно вдале полювання.

Мені такої здобичі ніколи більше не довелось мати. Я служив тоді в колумбійському військовому флоті. Наша канонерка стояла на річці Путумайо. (Хорхе має багато медалей за майже легендарні подвиги у війні з Перу). Якось ми побачили, що річку перепливає велике стадо саїнос — диких свиней. Їх там було голів із шістсот або й сімсот. А нам якраз треба було за всяку ціну роздобути харчів для людей. От я й вирушив із двома матросами на моторному човні по котлети. У нас був із собою кулемет і сокири. Хоч вірте, хоч ні, але ми вбили тоді дев’яносто свиней! Крім того, ще й спіймали багато поросят — вони перебиралися через річку на спинах у старих свиней. Звичайно, — вів далі Хорхе, — пишатися тут нічим. Це було не полювання, а справжнє вбивство. Але свині потім помстилися мені. Невдовзі трапилось, що мене з двома мисливськими собаками оточило стадо саїнос — велике, сотні на дві. Сам я врятувався на дереві, але від моїх собак тільки клапті залишились. І я був безсилий допомогти їм…

Ліно теж розважав нас біля табірного вогнища. Він грав на гітарі й співав, і це було зовсім не те, що «тру-ля-ля» чорного Хокке! Ліно мав чудовий голос і великий запас пісень — самба, порро і як там вони ще називаються…

Восьмий член експедиції, Лабал, звичайно вже спав такої пізньої пори. За гамак йому правила господарська сумка, а за ковдру — волохатий рушник, отже, мавпеняті було і м’яко, й тепло, й затишно. Коли ранок був холодним або йшов дощ, Лабан так само неохоче залишав свою сумку, як ми гамаки й ліжка. Однак нам ніколи було вилежуватися, ми мали досить роботи і в погану погоду. Тому на світанку нам доводилося вставати, хоч і всі бурчали й протестували.

Коли Лабана будили, він, сонний, визирав із своєї сумки, позіхав на весь свій маленький рот і пробував знову сховатися в постіль. Але ми рішуче заперечували проти того, щоб він лежав і ніжився, коли всі інші вже повставали. Дуже неохоче, лаючись, Лабан вилазив із сумки і йшов шукати кущика або гіллячки, які правили йому за вбиральню. Потім прямував до кухні, де на нього чекав сніданок. Він так само, як і ми, любив починати день спілим бананом і чашкою кави, а трохи згодом, перед тим як братися за роботу, попоїсти чогось тривнішого, наприклад, копченої риби, печених бананів чи вівсяної каші з диким медом.

Торгні був задоволений Лабаном. Кумедна маленька мордочка мавпеняти, на якій була завжди написана світова скорбота, навіть за найсмішніших і найбезглуздіших ситуацій, якнайкраще годилась для фільму. Це був справжній мавпячий Вестер Кітон, тільки набагато темпераментніший за славнозвісного американського артиста. Лабан умів гніватися так, що аж іскри летіли, — наприклад, коли ми садовили його на обрубану знизу ліану і йому доводилося дряпатись аж на саму верхівку, щоб потім злізти по стовбуру дерева на землю. Як і всі ми, Лабан мав свої недоліки, і серед них не останнє місце займали лінощі.

— Не забувай, Лабане, що ти мавпа, — казали ми, — а мавпи завжди лазять по деревах.

— Бо вони змушені лазити, — сердито відповідав Лабан (принаймні ми так його розуміли). — Але мені що там робити? Листя і фруктів мені не треба, бо я й так наївся каші, що мало живіт не трісне!

— Саме тому тобі й корисно трохи полазити. Треба рухатись, не сидіти на місці… — наполягали ми.

— А ви стоятимете й шкіритимете зуби? Спробували б самі полізти на дерево по сніданок, то взнали б, яка це приємність. Якщо говорити щиро, то ви просто садисти! А врешті коли так, — додавав Лабан, починаючи свою важку мандрівку по хиткій ліані, — то я теж можу вам дошкулити.

Після цього він вилазив на гіллячку над головою котрогось із нас і надзвичайно влучно обливав його — ви розумієте, звичайно, що я маю на думці!

Однак це зовсім не означає, що ми завжди не мирилися з Лабаном. Можна часом посперечатись, полаятися і, незважаючи на це, залишитись друзями. До того ж Лабан був ще малий, зелений, тому його треба було потроху виховувати. Коли він, наприклад, сам не міг збагнути, що свіже листя для його шлунку краще, ніж аркуші з мого щоденника, то доводилося силоміць втовкмачувати йому це.

До речі, мушу сказати, що такої всеїдної істоти, як Лабан, я ніколи не бачив. Він завжди їв разом з нами, а після цього з задоволенням починав жувати все, що траплялося під руку — піретрум, динаміт, магнітофонну стрічку і таке інше.

Проте ми не раз також одержували від Лабана зворушливі докази щирої відданості. Він ненавидів воду, та коли ми купалися — відважно плив до нас. Найбільше йому подобалось сидіти в когось із нас на плечі. Це не завжди було приємно, особливо коли він, щоб не впасти, чіплявся хвостом за вашу шию, а температура в затінку досягала тридцяти-сорока градусів. У таких випадках його знімали на землю. Лабан гнівно протестував і пробував вилізти знову, але варто було на нього нагримати, як він одразу ж втихомирювався. Та як тільки він помічав, що ви чимось захопилися і не звертаєте на нього уваги, то відразу тихо, дуже обережно, намагаючись стати якнайлегшим, знову дряпався вам на плече. Він повторював це без кінця і врешті залишався сидіти на улюбленому місці: серце ж не камінь.

16 У ІНДІЙЦІВ ПЛЕМЕНІ КОФАНІВ

Пропливши тиждень по річці Сан Мігель, ми вперше зустріли індійців з племені кофанів. Зустріч відбулася біля притоки Сан Мігель — річки Кебрада дель Конехос. Кофани — високі, ставні люди. Чоловіки, дужі, показні, одягаються в так звані кушма — щось схоже на тоги, а на шиї носять цілі кілограми фарфорового намиста. Мочки вух і носові хрящі в них проколено і в отвори, встромлено барвисті пера папуги. Обличчя химерно розмальовано ачіоте — червоною рослинною фарбою. Багато хто носить на голові розкішні убори з пір’я, а на шиї — намисто з іклів ягуара.

Жінки одягнені й розмальовані далеко скромніше. Власне, це характерно для більшості диких народів (на відміну від так званих цивілізованих): чоловіки в них прикрашаються пишніше, ніж жінки.

Вождь цього селища — він був водночас і верховним вождем усіх кофанів — мав християнське ім’я Франсіско. Це був чоловік років п’ятдесяти з розумним енергійним обличчям. Він здавався жвавішим за інших індійців, які були дуже поважні й стримані.

Через кілька днів, коли я ближче познайомився з Франсіско, він признався, що сам не кофан і навіть не чистокровний індієць. Він народився зовсім в іншій місцевості Амазонас, у селі, де мешкали білі.

— Коли я був молодий, — розповідав він гарною іспанською мовою, — то ходив, як і ви, в сорочці, штанях і черевиках. Але життя білих мені не сподобалось, і я подався до індійців сіон над річкою Какета й оселився там. Мене обрали вождем. Та я й у них не почував себе добре і помандрував ще далі, поки не досяг, нарешті, Сукумбіо (так кофани називають річку Сан Мігель). І аж серед кофанів я знайшов свою домівку. Я одягнувся по-їхньому, одружився з місцевою жінкою і живу, як інші кофани. Тут мене теж обрали вождем, а згодом білі призначили ще й губернатором чи головним вождем усіх кофанів. Ось уже шістнадцять років я займаю цю посаду. Не раз і з білими довелося посперечатись. Під час війни з Перу вони хотіли забрати кофанів до війська. Але я сказав «ні». А згодом з’явилися місіонери й хотіли проповідувати серед моїх людей. Я знову сказав «ні». Кофани найкраще почувають себе, коли ніхто не втручається в їхнє життя.

На стіні хижі, де живе Франсіско, висить дошка з написом: «Губернатор Сан Мігель, Колумбія». Крім того, він має жезл із срібною головкою, на якому вигравірувано слова: «Губернатор де Путумайо».

Найбільша група кофанів живе у верхів’ї річки Сан Мігель, в селищі Санта Роса де Сукумбіо. Щоб дістатися туди, нам треба було ще човнів і людей. Франсіско взявся допомогти нам, і вже через три дні ми мали змогу вирушити далі. З нами тепер було ще дев’ятеро індійців з двома човнами. Наші нові супутники добре знали річку, майстерно вели човни, обминаючи небезпечні місця, і за чотири дні ми були вже в Санта Роса де Сукумбіо.

Селище розташоване на острові, там, де піниста Ріо Румі Яку вливається в Сан Мігель. Проте індійці тут не живуть постійно. Вище по річці Румі Яку міститься справжнє селище кофанів, велике, із гарними зручними хижами, але звідти кофанів вигнали… таргани! Щоправда, на новому місці цих бридких комах теж було досить, але взагалі індійці влаштувалися тут непогано. Ми спорудили собі велику хижу неподалік від індійських, змайстрували з бамбуку ліжка, ослони, стіл і навіть улаштували затемнену кімнату, де можна було б проявляти плівки (вона була також нашим потаємним баром).

Кофани зустріли нас не вороже, але й не дуже приязно. Вони були стримані й недовірливі, і перші дні нашого знайомства не обіцяли нам нічого втішного. Та, власне, іншого ставлення не слід було й сподіватися. Як я вже згадував, досвід навчив індійців не дуже довіряти білим, тому цілком зрозуміло, що вони не зраділи нашій появі, хоч ми й прибули до них з дозволу головного вождя. Вони були вкрай неприступні. Ми, наприклад, мріяли записати на магнітофонну стрічку їхні пісні, але вони відмовились заспівати — сказали, що взагалі не мають пісень і ніколи не співають. Таку саму відповідь ми одержали, коли просили затанцювати нам. Ми не повірили цьому: важко знайти дикий народ, який не співав би і не танцював. Та дні минали, і потроху наші стосунки налагодились. Кофани переконалися, що ми не маємо нічого лихого на думці, наші товари і подарунки теж відіграли певну роль. Крім того, нам дуже допомогли іграшки, які ми роздавали дітям, і значною мірою — музика.

Якось ми запросили кофанів на концерт, і ввечері вони прийшли до нашого табору. Наш апарат для звукозапису мав підсилювач і динамік, а в дорогу з собою ми взяли багато стрічок із записами різної музики — від Моцарта і Бетховена до шведських різдвяних танців та матроських вальсів. Концерт мав величезний успіх. Найбільше сподобалась кофанам класична музика. Вони сиділи і слухали її, затамувавши подих. А коли потім знову просили нас грати, то завжди замовляли Бетховена й Моцарта. Щоб оцінити справді прекрасне мистецтво» не обов’язково мати високу культуру.

— Ну от, — сказав я вождеві. — Ви слухали нашу музику й наші пісні. А коли ви заспіваєте щось для нас?

Індійці порадилися, посперечалися про щось, голосно регочучи, і нарешті вождь сказав:

— Ми, чоловіки, співаємо лише тоді, коли вип’ємо яхе (наркотичний напій), але наші жінки заспівають вам.

І жінки заспівали, до того ж дуже охоче. Це був ніби щебет пташок. Їхні пісні підпорядковані певному канонові: починає співати одна жінка, потім по черзі вступають інші і так само по черзі замовкають; кінчає пісню та, що остання почала.

Жінки проспівали нам того вечора багато пісень. Олле аж спітнів біля магнітофона. Потім він дав їм прослухати те, що записав. Кофани були страшенно вражені і захоплені. Вони з подивом і повагою позирали на Олле і на його чудесний апарат.

Я спитав нашого перекладача, про що співається в їхніх піснях. «Геть про все, — відповів він. — Одну з них, наприклад, жінки тут же на місці й склали — про білих людей, що завітали до них і дуже їм сподобалися, бо вони не п’ють самі і не напувають їхніх чоловіків».

Звичайно буває якраз навпаки. Комерсантес, тобто торгівці, які інколи добираються сюди, щоб виміняти собі човни, шкури та інші речі, охоче дають індійцям ром: п’яних легше обдурити.

Після двох тижнів нашого перебування в кофанів вождь запросив нас на свято. Це був чудовий вечір, справжній маскарад. Усі були святково одягнені й розмальовані, навіть ми з Олле пофарбовані червоною фарбою — сам вождь трудився над нашими обличчями. Коли ми підійшли до хижі вождя, то вперше почули музику. Вождь бив у бубон з мавпячої шкіри, а двоє інших індійців грали на сопілках.

Ми посідали на ослони та бальзові колоди, і нам відразу принесли зроблені з кори чашки з чічею. Чіча — національний індійський напій. Роблять його з фруктів або з овочів. Коли він виграє, то стає досить таки міцним. Чічу, яку дали нам, було приготовано з маиіока і спілих бананів. На смак вона була як добре сухе фруктове вино (а втім, про смаки не сперечаються: Курт назвав чічу «кислим пивом, від якого дме живіт»).

Та, незважаючи на чічу, свято спочатку якось не клеїлося і більше скидалося на похорон. Тоді Олле, щоб піднести настрій, зіграв кілька вальсів і колядок, а Торгні й Курт під музику виконали для індійців «дикі танці» нашої країни. Індійців це страшенно розвеселило, та й нас теж. Це було швидше смішне, ніж гарне видовище — два шведи у величезних чоботях, що витанцьовували довкола вогнища вальс. Зате принаймні мети було досягнуто — всі пожвавішали, а десь опівночі, коли було вже випито багато чічі, індійці остаточно перемогли соромливість, і настала їхня черга показати своє мистецтво.

Ми побачили три різні танці, в яких брали участь і чоловіки, й жінки. Танцюристи сходилися докупи, потім розходились, кружляли і мінялися місцями. Тим часом інші індійці грали на бубнах і сопілках. Полум’я від багаття кидало на них червоні відблиски. Це була така мальовнича картина, що ми попросили вождя дозволити нам принести кінокамеру. Спочатку він не погоджувався не міг ніяк подолати своєї неприязні до наших дивовижних апаратів, та коли ми сказали, що засвітимо незвичайні факели, таки дозволив. Ми мали на увазі магнієві лампи, які в нас були спеціально для нічних зйомок.

Перші магнієві спалахи просто приголомшили кофанів.

— Вони горять яскравіше за сонце! — вигукнув вождь, зовсім засліплений і досить-таки наляканий.

Проте поступово індійці заспокоїлись, почали знову танцювати, і ми зняли чимало унікальних кадрів.

Тієї ночі в кофанів розвіялося останнє недовір’я до нас, і ми відчули, що вони остаточно визнали нас своїми друзями.

Коли я кажу «ми зняли чимало унікальних кадрів», то це здається зовсім простою справою. Однак нотатки Курта свідчать, що йому було не так легко:

«… Ми маємо зняти на плівку з допомогою дорогих магнієвих ламп індійське свято і записати на стрічку музику. Але останнім часом апарат став дедалі частіше дряпати плівку. Від вологи й спеки вона набрякає, світочутливий шар розм’якає і легко відклеюється. Досить кількох порошинок, щоб на негативі з’явилися довгі подряпини. Тому я взяв собі за правило після кожної другої чи третьої сцени відчиняти камеру й чистити фільмовий канал. Ось гаснуть перші спалахи магнію, залишивши білу смердючу хмарку, і Торгні наводить на камеру промінь свого ліхтарика. Та не встигаю я відчинити її, як в отвір об'єктива влітають великі й маленькі нічні метелики. Я в такому відчаї, що навіть не можу лаятись. Треба розбирати всю камеру. Важко якось краще продемонструвати індійцям, що значить чекати: їм доводилось завмирати на місці, поки я не закінчу чистити всю камеру. Досі вони жили в щасливому незнанні, що існує таке поняття, як час. І ось ми допомогли їм збагнути, що це таке…

… Вночі я проявляю кілька кадрів, але наслідок не дуже втішний. Проявник, який витримав те саме, що й ми, та ще й був перед цим довгий час у дорозі, доживає свій час. Будемо сподіватися, що плівка трохи витриваліша за нього…»

17 ЖИТТЯ ІНДІЙЦІВ

Ми прожили серед кофанів понад місяць, довше, ніж сподівалися, бо погода була погана і зйомки доводилось весь час відкладати. Після свята, влаштованого вождем, індійців наче хтось підмінив. Від стриманості й недовір'я не залишилося й сліду, вони стали привітні і як могли допомагали нам у роботі. Ми почували себе так, ніби витримали важкий екзамен.

Тепер ми могли знімати скільки завгодно, і тільки-но сходило сонце, Курт озброювався камерою, йому пощастило зробити багато чудових кадрів. Усього було знято п’ять тисяч метрів кіноплівки. Ми хотіли в своєму фільмі якомога повніше і правдивіше показати життя індійців, а для цього нам самим треба було вивчити їхній побут. Спочатку ми ніяк не могли знайти з ними спільну мову. Але тепер ми одержували відповідь на всі свої запитання і могли знімати все, що хотіли. З допомогою нашого перекладача — це був кофан, котрий деякий час жив у монахів-капуцинів на річці Путумайо і досить добре розмовляв іспанською мовою, — я списав кілька блокнотів відомостями про життя і побут племені. А втім, духовна культура кофанів не дуже багата. Найбільші і найважливіші події в їхньому житті — народження, одруження і смерть — не пов’язані із складними обрядами і церемоніями. Все відбувається просто й розумно.

Покохавши дівчину і пересвідчившись, що вона теж не байдужа до нього, кофан просить у її батьків згоди на одруження. З порожніми руками іти свататись не годиться, хлопець завжди бере з собою подарунки. Якщо батьки дівчини згодні віддати свою дочку, вони йдуть разом з нею до майбутнього зятя, і той улаштовує з цього приводу розкішний триденний бенкет. Гості й хазяї п’ють багато чічі, їдять, танцюють і веселяться, потім залишають молодих самих, побажавши їм щастя.

Коли в молодої жінки настає час пологів, вона переходить у маленьку хижку біля дому. Чоловік іде з нею замість повитухи. Через два тижні після родів вони повертаються додому.

Мертвих ховають у бамбуковій домовині неподалік від селища. Коли це чоловік, йому надягають на голову красивий убір з пер. Часом будинок, де хтось помер, зовсім покидають. Куди потрапляє покійник після смерті, я так і не зміг вияснити: повір’я кофанів кажуть про це дуже неясно і плутано.

Звичайно, всього цього ми не могли показати в своєму фільмі, бо за час нашого перебування в кофанів ніхто не народився, не одружився і не помер. Однак і в повсякденному житті кофанів було що знімати.

Кофани, між іншим, майстри виготовляти отруту кураре для стріл. Ми зняли для фільму, як вони це роблять — вийшли дуже цікаві кадри. Ходили ми також з індійцями на полювання і бачили, як вони стріляли з духових трубок і списами убивали тапірів, диких кабанів, мавп та інших тварин. От тоді ми й переконалися, що кураре має страшну силу. Маленької стріли, намоченої в темній коричневій отруті, було досить, щоб убити дикого кабана! Вразила нас і вправність, з якою індійці володіють духовою трубкою. Вони стріляють з неї напрочуд влучно. Звичайно, вогнепальна зброя — добра річ для полювання, але духова трубка ще краща: вона безшумна. Якщо я, скажімо, застрелю з рушниці одну мавпу, то інші відразу ж утечуть. А індієць може перебити їх одну за одною своїми отруйними стрілами, перш ніж мавпи збагнуть, що робиться.

Якось по селищу пройшла чутка, що поблизу хтось бачив ягуара. Всі кофани відразу ж вирушили на полювання. Пішли й ми.

Кофани дуже ненавидять ягуара. Він любить при нагоді поласувати їхніми мисливськими собаками, а часом нападає і на людей. Тому кофани ведуть постійну війну з цим великим плямистим котом. Правда, щоб стати на двобій з ягуаром, озброївшись тільки духовою трубкою і списом, треба мати неабияку відвагу, та її індійцям не бракує. Один із них власноручно вбив тридцять ягуарів! З зубів ягуара роблять гарне намисто, котре надівають в урочистих випадках, як медалі за відвагу. І так само як у нас орденоносні пани у фраках заздрісно приглядаються до колодок на грудях своїх знайомих, так кофани уважно вивчають намисто один одного, яке завжди дає привід до розмови про захоплюючі мисливські пригоди.

Щодо нашого полювання, то скажу відразу — воно було невдале. Не вийшло захоплюючих кадрів, про які ми так мріяли. Ягуар подався на пагорби проти течії річки, і там індійці загубили його слід. Однак ми повернулися не голіруч. Нам пощастило забити двох тапірів і кількох мавп-ревунів; мавпяче м’ясо дуже цінується не тільки серед індійців, але й серед білих, що живуть в Амазонас.

Ми ходили також з індійцями ловити рибу, і тут, хоч які вони були вправні, ми їх перевершили. Річ у тім, що ми мали з собою динаміт. Звичайно, глушити рибу динамітом заборонено навіть в Амазонас, але нам «для наукової мети» було дозволено користуватися цим шкідливим засобом, тому що ми хотіли зібрати якомога повнішу колекцію риб із річок та озер, які відвідала експедиція. Те, що йшло для колекції, було тільки незначною частиною здобичі. Решту ми з’їдали разом з індійцями, та ще й залишалося стільки, що можна було накоптити про запас. Мало місць є на світі, де було б так багато риби, як в Амазонас. Досить сказати, що тут нараховують біля двох тисяч різних її видів!

Чималий зоологічний матеріал допомогли мені зібрати індійські діти. Маленькі спритні ловці приносили найрізноманітніших тваринок —черепашок, ящірок, жаб, равликів, комах тощо. За них вони одержували люстерка, рибальські гачки, ножики і скляні намистини. Досі науково оброблено лише незначну частину нашої колекції, але принаймні мені відомо, що одна із тваринок, знайдених хлопчиками із Санта Роса де Сукумбіо, виявилась дуже рідкісною. Один американський дослідник, працівник природничо-історичного музею в Стенфорді, просив мене знайти маленьких яскраво-зелених жаб-древесниць, про яких він саме писав наукову роботу. Проте скільки я не шукав, мені не пощастило знайти жодної жаби цього виду. І раптом індійський хлопчик приносить древесницю, яку я так довго шукав, — маленьку непоказну яскраво-зелену жабку з величезними очима. Це був єдиний екземпляр, який мені пощастило роздобути за всю експедицію. Але мій знайомий, спеціаліст по жабах, був задоволений. «Твоя древесниця дуже цікава. Це ще не відомий науці вид, — писав він мені потім. — Я саме почав описувати її. Думаю назвати жабку «Філломедуса бломбергі».

Кофани в основному живуть з рибальства і мисливства, хоч у них є й невеличкі поля маніока, чонти, бананів і маїсу (чонта — пальма з дуже поживними плодами). Однак коли ми саме гостювали в індійців, з їжею в них було важкувато, а тому що в нас теж кінчалися запаси, ми вирішили послати Хорхе з двома індійцями в Пуерто Остіна по харчі. Хорхе зробив рекордний рейс: він доплив туди на маленькому легкому човні за тринадцять днів. Повернувся Хорхе з чималою бородою і тепер мав вигляд справжнього конквістадора. Але я сумніваюсь, щоб хтось із давніх іспанських завойовників зважився стати на двобій з величезною анакондою, як зробив це Хорхе під час своєї подорожі.

Пливучи з своїми супутниками вгору по Сан Мігель, він став якось надвечір табором і, за звичкою, вирушив з рушницею в джунглі, щоб роздобути щось на вечерю. І раптом побачив анаконду. Вона лежала у великій калюжі — довжелезна, метрів на п’ять-шість. Хорхе мерщій вирізав дрючок з розвилиною на кінці і відважно кинувся на змію. Почався дикий танець.

Хорхе пощастило захопити розвилиною шию анаконди і притиснути її голову до дна. Змія в свою чергу намагалася обплутати хвостом ноги Хорхе. Він танцював у багнюці, високо підстрибуючи, щоб уникнути хвоста змії, і водночас щосили гукав індійців на допомогу. Однак дрючок з розвилиною він тримав міцно, хоч як борсалася змія.

Час минав, а ніхто з індійців не з’являвся. Небезпечна гра затягувалася. П’ять хвилин… десять… п’ятнадцять… Та ось анаконда почала слабнути. Вона не могла дихати — Хорхе не давав їй підняти голову над водою. Нарешті вона зовсім знесиліла і перестала битися. Хорхе теж припинив свій божевільний танець.

Тепер треба було поспішати. Хорхе вважав, по, поки анаконда отямиться, він встигне принести мотузку, щоб накинути на змію зашморг. І він, не гаючи часу, помчав до табору. Звідти одразу ж побіг назад з обома індійцями; вони не чули його голосу через шум річки. Анаконда лежала на тому самому місці, і Хорхе без особливих труднощів накинув їй на шию зашморг. Ніхто з індійців не допомагав йому: вони страшенно налякалися і не хотіли навіть підійти близько до змії. Кофани, як і більшість індійців, відважно кидаються на ягуара, але перед анакондою відчувають забобонний страх. Врешті вони дуже неохоче погодилися допомогти Хорхе одтягти анаконду до табору.

Поки вони досягли табору, зовсім стемніло. Що робити з небезпечною здобиччю? Хорхе не маїв ні мішка, ні великого ящика. «Придумаю щось уранці», — вирішив він. Хорхе був стомлений і хотів спати, тому повісив свій гамак і прив’язав до нього анаконду, розраховуючи, що коли змія спробує втекти, то відразу збудить його. І, звичайно, анаконда докладала всіх зусиль, щоб звільнитися. Тієї ночі Хорхе так і не довелось заснути. Індійці теж не склепили очей, хоч і ночували в човні. Вони були так налякані, що не могли спати.

Коли розвиднілося, Хорхе з допомогою індійців змайстрував міцну клітку. Вони забили в землю товсті бамбукові палі і зробили стінки та стелю теж з бамбука. Цвяхів у них, звичайно, не було, тому вони міцно зв’язали все ліанами. Потім з деякими труднощами посадили туди анаконду і одв’язали мотузку. Після цього вони поїхали далі вгору по річці.

Забіжу вперед і розповім про долю анаконди. Через дев’ять днів, повертаючись на річку Путумайо, ми висадилися на острові, де Хорхе залишив свою анаконду. Тут жахливо смерділо: ми зрозуміли, що змія здохла. А потім побачили і як це сталося. Земля навколо клітки почорніла від хижих мурашок, сама клітка теж була обліплена ними. Отже, змію загризли мурашки! Страшна смерть судилася анаконді Хорхе — на неї напали безжальні хижаки, а вона не могла захиститися від них!

Крім харчів і кількох пляшок агуардіенте від коваля-іспанця, Хорхе приніс нам страшну звістку: індійці-канібали, що живуть у джунглях між річками Сан Мігель і Путумайо, з’їли нібито мисливця Мануеля із селища Ескумбі. Коли мисливець не повернувся в умовлений час з полювання, його жінка з кількома індійцями хотіго пішла шукати чоловіка. Заховавшись у кущах, вони бачили жахливий бенкет, однак не могли нічого вдіяти, бо канібалів було багато. Ловити вбивць вирушив цілий загін озброєних солдатів. Історія ця здалася мені дуже неймовірною, і скільки я потім не дошукувався підтвердження того, що це справді було, так нічого й не взнав.

Перед самим нашим від’їздом сталася подія, якої ми зовсім не сподівалися.

До нашого табору завітав вождь і сказав, що увечері їхні чоловіки будуть пити яхе і що ми теж можемо приєднатися до них, коли хочемо. Я ладен був обняти його. Ми знали, що білих на ці ритуальні зборища не допускають, і готові були віддати що завгодно, аби тільки побувати там. І раптом кофани самі запрошують нас! Це був, безперечно, найкращий доказ того, що ми завоювали довір’я і дружбу кофанів.

Яхе — наркотичний напій; виготовляють його з кори ліани баністеріа каапі. Індійці кажуть, що від цього напою душа покидає тіло і вирушає в подорож, під час якої зазнає багато чудесного. Чарівний напій споживають у хижі, спеціально збудованій серед джунглів. Жінкам бути при цьому заборонено.

Починають пити яхе. увечері, коли вже смеркне, суворо дотримуючись ритуалу. Готує напій вождь. Знявши з ліани кору, він січе її і заливає водою, виголошуючи магічні слова і монотонно наспівуючи. Він же й частує всіх напоєм: індійці підходять по черзі, стають навколішки і приймають од вождя чашу з яхе. Потім, сп’янівши, починають підспівувати вождеві.

У сутінках ми з перекладачем підійшли до хижі, схованої в заростях на другому березі Румі Яку. Власне, це була не хижа, бо стін вона не мала, а тільки дах. У кутку блимало невеличке багаття, навколо якого сиділо навпочіпки кілька індійців. Інші лежали в гамаках, розвішених вздовж і впоперек між стовпами хижі. Всі були святково одягнені. Вождь сидів у своєму гамаку спиною до інших і готував яхе. Час од часу він помахував гіллячкою з листям і співав тремтячим непевним голосом.

Від усього цього було якось моторошно, а погода ще й підсилювала це почуття. Не встигли ми сховатися під дах, як почалася злива з блискавкою і громом. Могутній порив вітру зламав сухе дерево неподалік від хижі, і пролунав такий тріск, наче воно впало просто на дах.

Ми сіли осторонь. На нас ніхто не звернув уваги, окрім мурашок. Було холодно й вогко. Ми пошепки обговорювали надії на здійснення свого задуму. Справа в тому, що ми захопили з собою магнітофон, камеру і магнієві лампи. Дозволу у вождя ми не спитали, боячись, що він відмовить нам. Я обережно покликав перекладача. Він підійшов.

— Як ви думаєте, чи дозволить вождь зняти нам кілька кадрів і записати спів? — спитав я.

— Може, дозволить, а може, й ні, — відповів він. — Принаймні до півночі краще й не пробувати…

Чекати довелось дуже довго. Ми добряче змерзли. Щулячись від холоду, ми воювали з мурашками і москітами, слухали монотонний спів і клювали носами.

Та ось перекладач знову підійшов до нас.

— Хто питиме яхе? — спитав він.

Звичайно, всі! Та особливо захоплюватися нам не можна було — кожен мусив мати свіжу голову на той випадок, якщо трапиться можливість зняти цю подію і записати спів. Тому ми тільки пригубилися до незвичайного напою. Це була коричнева рідина, така гірка, що ми мимоволі скривилися. В Торті відразу заболів живіт. Для мене цей напій не був новиною; я вже пив його в індійців хібаро, мисливців за головами, що живуть у Східному Еквадорі (там його називають натема). Він викликав у мене тоді дивні видіння і галюцинації.

Час минав дуже повільно. Ось уже повернуло запівніч. Дехто з індійців куняв у своєму гамаці, але більшість і далі попивали яхе, палили, балакали, сміялися й співали — одне слово, поводились, як усі сп’янілі люди. В монотонній урочистій пісні, яку вони співали глухими тремтячими голосами, було щось гіпнотичне.

Годинник показав першу годину. Олле почав записувати звук, спочатку потай, потім одверто, і ніхто нічого не сказав. Але що ж буде із зйомками?

О пів на п’яту ми знову покликали до себе перекладача. Ми були просто у відчаї.

— Я спитаю вождя, — сказав він.

Якусь мить ми напружено чекали. Невже вождь відмовить? Невже ми марно чекали цілу ніч?

Ні!

— Вождь дозволяє, — пошепки сказав перекладач.

Де й поділася наша дрімота!

Олле бігав довкола і запалював магнієві лампи. Курт гасав з камерою. Торгні, який носив батареї, ледве встигав за ними. Вони скидалися на трьох хлопчиків, що гралися в поїзд. Сам я робив знімки фотоапаратом, коли зупинялася кінокамера.

Ми гарячково працювали геть мокрі від поту. Магнієві лампи шипіли і сипали іскрами, ми підстрибували, присідали, шукаючи точки, звідки було б найкраще знімати, кричали, лаялися й сміялись.

Коли догоріла остання магнієва лампа, вже світало. Ми були зовсім знесилені хвилюванням та втомою і заснули тут же, на долівці, під звуки дивовижної пісні кофанів, що й досі пили яхе.

18 ЗНОВУ ПО АНАКОНДУ

Настав день від’їзду.

Ми запакували свій унікальний кіноматеріал і звукозаписи, зоологічні та етнографічні колекції. Весь наш великий запас товарів для обміну, в тому числі й сотня ножів, скінчився. Зате ми везли з собою чудові взірці індійської зброї і прикрас, побутових та культових речей. Коли все було добре запаковано в гумові мішки і ящики, ми прив’язала їх до бальзових колод. Зробити це було необхідно: якщо перевантажений човен перекинеться на порогах, цінні речі не потонуть.

Усе плем’я вийшло попрощатися з нами, а кілька кофанів провели нас далеко по Сан Мігель і допомогли перебратися через найбільші пороги.

Сумно було розлучатися з цими людьми, які спочатку зустріли нас недовірливо, а потім виявилися такими приязними. Гостина в них дала нам не тільки те, що ми везли в ящиках і мішках. Ми познайомилася із здоровим, гармонійним народом, який справді можна назвати щасливим. Спосіб життя кофанів відрізняється від нашого. Вони нікуди не поспішають, ні за чим не женуться, ні про що не сперечаються. Вони приязно ставляться одне до одного, і ми ніколи не чули, щоб вони сварилися, не бачили, щоб вони карали своїх дітей.

«А що якби оселитися серед кофанів із сім’єю? — думав я. — Проблеми харчування тут не існує. Навіщо жити у вічній гонитві, коли без цього можна обійтися? Навіщо шукати скарб, який тобі зовсім не потрібний? Чому не взяти приклад з кофанів?» Але ж ні — тому, хто має неспокій у крові, не звикнути до такого рослинного життя!

Вниз по річці Сан Мігель ми мчали з шаленою швидкістю — ніби на змаганні — і кілька разів мало не розбили човна. Потім річка стала ширша, течія повільніша, і ми знову поставили підвісний мотор. Однак бензину залишилось обмаль, тому довелось ощадити. Біля гирла Сан Мігель, у Путумайо, нас чекала ціла бочка бензину, і ми хотіли добратися туди так, щоб не довелося багато веслувати.

Та все-таки за кілька миль до гирла, коли ми саме підпливали до маленького еквадорського військового поста (по Ріо Сан Мігель проходить кордон між Еквадором і Колумбією), мотор перестав працювати — не залишилося й краплі пального. Ми пристали до берега дізнатися, чи не можна розжитися в еквадорців кількома літрами бензину.

Нас зустрів бородатий солдат. Я попросив провести мене до коменданта.

— Він не має часу, — почув я у відповідь.

Мені стало смішно. Сидить у джунглях майже зовсім ізольований, бачить білих не більше, як два-три рази на рік — і не має часу!

— Він швидко звільниться? — спитав я.

— Гм… не думаю… Він просто трохи не в формі.

— Захворів?

— Та… не те, щоб захворів… Хоч можна сказати, що так.

— Малярія?

— Гм… не малярія. Ет! Розумієте, тут у джунглях така нудота, що часом просто не можна не випити. От комендант і хильнув забагато. А може, я вам чимось допоможу?

— Ми цілком розуміємо вашого коменданта, — сказав я. — Нехай спить. Нам тільки треба трохи бензину.

Бензину в солдата не виявилось, але він продав нам три літри гасу, за що ми були йому дуже вдячні.

Бородань, який і сам був напідпитку, спитав, куди ми пливемо. Дізнавшись, що ми знімаємо фільм, він попросив зняти і його. Невже в нашому фільмі не знайдеться для нього ніякої ролі? Ні?

— Але ж зрозумійте, — сказав солдат, благально дивлячись на нас, — я завжди мріяв зніматись у кіно… мріяв потрапити в Голівуд. І от уже сім років сиджу в цих проклятих джунглях! Сім змарнованих років!

— Ви одружені? — спитав я.

— Ні… не зовсім так… У мене є компаньєра… Он вона, — він показав на вагітну індіанку, що стояла осторонь, — але я її, звичайно, залишу тут. У Голівуді їй не місце.

Якусь мить бородань мовчав, потім вигукнув:

— А яка ж красуня Інгрід Бергман^[6]! Я закоханий у неї! Але вона цього не знає…

Коли ми вирушали далі, солдат ще довго дивився нам услід сумним поглядом.

Мотор важко кашляв від гасу, але чесно дотяг нас до гирла річки, де була велика еквадорська прикордонна застава.

Ми вийшли на берег і пішли до дому коменданта. Стежка вела повз будинок із забитими вікнами, біля якого походжали озброєні солдати. Пізніше комендант пояснив нам, що вони охороняли перуанських солдатів, спійманих на еквадорській території. Їх запідозрили в шпигунстві.

На еквадорсько-перуанському кордоні завжди відбуваються сутички. А якраз тепер стосунки між двома державами дуже загострилися, і комендант вважав, що можна сподіватися чого завгодно. Атмосфера на заставі була напружена.

Ще на річці Путумайо я чув, що в коменданта застави є шкура анаконди завдовжки понад десять метрів. Я спитав його, чи це правда.

— Так, правда, — відповів він. — Довжина її дванадцять метрів.

— І вона є у вас тут? — поцікавився я.

З досвіду я знав, що власники рекордних анакондових шкур завжди відповідають на таке запитання заперечно: виявляється, що вони або віддали шкуру кому-небудь, або вона згнила, або її з’їли пацюки.

— Звичайно, тут, — відповів комендант і, на мій подив, наказав солдатові принести шкуру.

«Оце то сенсація! Ось коли полетить світовий рекорд! — подумав я. — Якщо б я був Теодором Рузвельтом, довелося б мені зараз викласти п’ять тисяч доларів: таку винагороду він призначив за шкуру анаконди «всього тільки» десять метрів завдовжки». Багато років я намагався знайти такого гіганта, але все марно. Щоправда, в Амазонас на кожному кроці можна почути про анаконд десять, п’ятнадцять, а то й двадцять метрів завдовжки, а в Бразілії продають листівку, на якій зображено анаконду, що досягає сорока метрів і важить вісім тонн! Чи, може, вісімдесят метрів і чотири тонни, я вже добре не пам’ятаю. Листівки ці поширює один фотограф з Манаоса. Його анаконда могла з таким же успіхом мати і чотири, і вісім метрів: її на фотографії ні з чим порівняти. Звичайно, ця листівка ще більше сприяла поширенню чуток про неймовірні розміри анаконд. Насправді ж найбільші музейні експонати шкур і кістяків анаконд не перевершують восьми з половиною метрів.

Солдат приніс шкуру, і ми розстелили її на підлозі. Я зміряв її кроками — шість метрів.

— Тут трохи не вистачає — шкура тільки шість метрів завдовжки, — зауважив я.

— Шість? — перепитав комендант і засміявся. — А я думав, що дванадцять! На око здається, що дванадцять, правда ж?

Є люди, що так же легко перебільшують розміри змій, як рибалки — розміри спійманої ними риби. І я не думаю, що це свідома брехня: очевидно, вони обдурюють самих себе. Дивно тільки, що навіть автори серйозних книг, наприклад, Фосет, Уп де Графф та інші дуже вільно поводяться з правдою, коли йдеться про гігантські змії.

Недавно вийшла книга про Амазонас досить відомого мандрівника Вілларда Прайса під назвою «The Amazing Amazon» (Дивовижна Амазонка). Англійська та американська критика дуже схвально відгукується про неї і вважає її серйозною працею.

Ось що пише Прайс про анаконду:

«… Тепер уже немає сумніву, що анаконда — найбільша змія на світі. Її найближчий конкурент, азіатський пітон, не буває довший як тридцять футів. А про анаконд до п’ятдесяти футів (п’ятнадцять метрів) завдовжки писалося вже не раз. Природознавець Уотертон розповідає, як було вбито анаконду біля шістдесяти футів завдовжки. А втім, такі гіганти трапляються дуже рідко.

Елгот Лендж, дуже сумлінний дослідник, бачив чимало анаконд, однак здебільшого вони були не довші як двадцять п’ять футів. Але раз йому трапилось справжнє страховисько, що лежало, згорнувшись у конус, цілих сім футів заввишки, з якого стирчала тільки шия та голова. Коли в змію почали стріляти, вона розкрутилася і спробувала втекти у воду. Але одна куля влучила в голову, і анаконді не пощастило врятуватися. Вона так і лишилася лежати — половина тіла у воді, а половина на березі. Лендж зміряв її: змія була п’ятдесят шість футів (майже сімнадцять метрів) завдовжки і два фути завтовшки.

Лендж сказав своєму супутникові-індійцеві, що дома, в Сполучених Штатах, йому ніхто не повірить.

— Однак це ж правда, самі бачите, — відповів індієць. — Не те, що ваші вигадки, ніби в Нью-Йорку є будинки по тридцять, навіть по сорок поверхів один на одному. Хто в таке може повірити?

Звичайно, доставити у Бразілію хмарочос для доказу нелегко, зате Лендж зміг підтвердити свою розповідь — він привіз у Нью-Йорк шкуру анаконди. Коли вона висохла, її довжина становила п’ятдесят чотири фути і вісім дюймів…»

Це цитата з «The Amazing Amazon». Звучить вона нібито досить переконливо. Але де в Нью-Йорку шукати цю рідкісну річ, який науковий заклад придбав її? Знайти слід шкури неможливо, жоден із музеїв, з якими я маю зв’язок, не знає про неї.

Віллард Прайс розповідає в тій же книзі, як він сам за дуже неправдоподібних обставин спіймав анаконду завдовжки тридцять два фути і замкнув її в клітку. Свою розповідь він закінчує дуже дивно:

«… Величезну змію було спіймано. Та чи справді спіймано? Анаконда люто билася об стінки, і ми боялися, що вона ось-ось звільниться.

Найкращий спосіб заспокоїти змію — це нагодувати її. Серед живих трофеїв Рода (один із супутників Прайса) був дикий кабан фунтів на вісімдесят. Він припав до смаку змії. Анаконда проковтнула його і через півгодини вже спокійно спала…»

Тому, хто хоч трохи знає анаконд та їхні звички, розповідь Прайса здасться просто наївною. Треба докласти багато зусиль, щоб змусити змію їсти в неволі. Я сам багато разів мав нагоду переконатися в цьому. Так, ми під час першої своєї експедиції спіймали анаконду завдовжки чотири з половиною метри (в наступному розділі я розповім про це), яку було відправлено в гетеборзький «Акваріум». Вона відмовлялась їсти п’ять місяців. А в берлінському зоопарку була величезна змія, здається, пітон, яка нічого не їла цілий рік! Тому аж ніяк не могло бути, щоб спіймана Прайсом анаконда відразу проковтнула дикого кабана.

Та як би там не було, перед нами й далі стояло завдання: знайти анаконду. Ми заздалегідь назвали свій фільм «Анаконда» і тепер просто мусили спіймати її: ця сцена мала стати кульмінаційним пунктом усього фільму.

Отже, ми знову вирушили до річки Каукайя.

19 АНАКОНДУ СПІЙМАНО

Під час нашої першої, такої невдалої з усіх поглядів експедиції ми все-таки спіймали анаконду, до того ж за дуже драматичних обставин. На жаль, це сталося в суботу, коли наш кінооператор, адвентист сьомого дня^[7], відпочивав, і хвилюючу подію не пощастило зняти на плівку. Пізніше ми пробували інсценувати лови (а це справа дуже небезпечна), однак усе вийшло надто штучно. Щоправда, ми не дуже жалкували, бо та анаконда все одно була мала — чотири з половиною метри, а ми хотіли, щоб героєм фільму стала змія далеко більших розмірів.

Ми побачили анаконду, коли пливли вниз по річці Кагуан. Вона лежала на похиленому над водою дереві.. Кілька днів не переставав іти холодний дощ, а тут визирнуло сонечко, і змія виповзла погрітися. Анаконда здавалася нам багато більшою, ніж виявилася насправді — можливо, тому, що була товста.

Як її спіймати? Становище було складне. Коли вона сповзе у воду, тоді все пропало. Добре було б напнути під деревом сітку і перехопити змію. (У нас було з собою кілька сіток, зроблених спеціально для того, щоб ловити анаконд). Але як її напнеш?

Ми обережно підпливли на човні до дерева. Змія не звертала на нас уваги. В анаконд небезпечних ворогів майже немає, принаймні в таких великих, як ця, хіба що крокодил, і вона, очевидно, вирішила, що нас боятися нічого. Це була її найбільша помилка.

Ми наблизились до самого стовбура і прив’язали до гілляки човна, щоб його не зносило течією. Муньос і Торгні націлилися в анаконду з двостволок, а ми з Хорхе стрибнули у воду і то вплав, то вбрід рушили до берега, тягнучи за собою сітку. Нарешті нам з великими труднощами пощастило напнути її між човном і берегом, якраз під стовбуром, на якому лежала змія. Тепер треба було зробити найважче: накинути на страховисько зашморги.

Повільно наближаємось до анаконди з арканами в руках. Змія й досі не рухається, тільки водить язиком і пильно стежить за нами холодними жорстокими очима. Дуже обережно ми накидаємо зашморг на задню частину тіла змії і на стовбур, на якому вона лежить. Кінець мотузки у мене в руках — я налаштувався щосили тягти за нього, коли настане потрібна мить. Хорхе з ножем у зубах підходить ще ближче до анаконди, щоб накинути другий зашморг. Але йому заважає гілля і листя, і він рубає його ножем. Змія підводить голову. Хорхе завмирає на місці. Напруження стає нестерпним — секунди здаються хвилинами. Нарешті анаконда знову опускає голову. Тоді Хорхе обережно накидає зашморг на її тіло і стовбур, а вільний кінець шпурляє Торгні в човен.

Залишається захопити зашморгом ще й голову. Хорхе кидає мотузку, але промахується. І тут анаконда починає рухатись — повільно піднімає голову і повзе вперед…

Довше чекати не можна!

— Тягніть щосили! — кричить Хорхе.

Ми затягуємо зашморги, цупимо мотузки так, що вони врізаються в долоні. Анаконда має надзвичайну силу. Хоч я всім тілом повис на мотузку, вона легко звільняє задню частину тіла. Я хапаю її за хвіст руками і щосили тягну назад, але вона миттю виривається.

Схоже, що анаконда втече від нас. Вона відчайдушно намагається звільнитися. Напружує все тіло, потім розслаблює його і так сантиметр за сантиметром вислизає з зашморга. Паща в неї роззявлена; змія, шиплячи, намагається схопити нею Хорхе, але не дістає.

Ми всі страшенно збуджені, особливо Торгні. Він не перестає кричати:

— Накиньте зашморг на голову! На голову!

Проте зробити де не так легко. Змія борсається і не підпускає нас до себе.

Хорхе знову йде в атаку. Він сміливо підступає до анаконди й накидає аркан. Влучив! Зашморг обхоплює шию змії! Хорхе смикає за мотузку и кидається назад. У ту саму мить анаконда виривається із зашморга, який ще прив’язував її до дерева, і падає у воду. Сітки під деревом уже немає, її віднесло течією. Становище дуже небезпечне. Але Хорхе не відпускає мотузки. Я підбігаю до нього, хапаюсь за мотузку, і ми разом тягнемо анаконду, що відчайдушно опирається, до берега. Вона викручується, збурюючи воду. Муньос і Торгні теж стрибають у річку і поспішають нам на допомогу. Спільними силами ми витягаємо змію на берег. Тут вона скручується в клубок, ховаючи голову — видно, хоче захистити її від тугого зашморга.

Ми дістаємо з річки сітку і розстеляємо її на березі, потім накидаємось на скручену в клубок змію і «запаковуємо» її. Тепер уже можна розрізати й зашморг. Змія знову б’ється, намагаючись визволитися із своєї тюрми. Але міцна еластична сітка не піддається.

Ми стоїмо мокрі, брудні, стомлені і дивимось на свою здобич. Раптом Торгні згадує:

— У мене є пляшка віскі! Спеціально беріг її до першої анаконди. Тепер можна й випити!

Звичайно, ми не стали зволікати.

Цю першу анаконду ми назвали сеньйорита Ана. Вона їхала з нами аж до Швеції. Однак не можна сказати, щоб вона була в доброму стані, коли я в травні прибув із нею в Стоксюнд до своїх батьків. Відкривши ящик з анакондою, я побачив, що вона зовсім заклякла і не виявляє ніяких ознак життя. Я штурхав її, щипав — усе дарма. Здохла? Ні, вона просто «замерзла» під час перельоту з Нью-Йорка в Стокгольм. Ми летіли подекуди на висоті трьох-чотирьох тисяч метрів, а сеньйориту Ану помістили у відділенні, яке не опалювалось. А втім, щоб оживити її, досить було теплої купелі. Просто дивно, як швидко подіяло тепло: мить, і довге тіло заворушилось, змія роззявила велику пащу і вчепилась за віник, яким я пересував її.

Кілька днів анаконда вигрівалася на сонечку на моріжку між тюльпанами, але потім їй довелось покинути Стоксюнд і переселитися до гетеборзького «Акваріуму», де для неї спорудили спеціальний тераріум з тридцятиградусною температурою. П’ять місяців вона відмовлялася від їжі, як я вже згадував, розповідаючи про ненажерливу змію Вілларда Прайса, потім з великим апетитом стала поїдати пацюків і морських свинок. Отака дивна доля спіткала анаконду із джунглів Амазонас. А ще кажуть, що кожен сам господар своєї долі!

Багато хто питав мене, чи анаконда справді дуже небезпечна. Я вважаю, що вона навряд чи така небезпечна, як про неї кажуть. (Це повністю стосується також удавів, які, незважаючи на всі розповіді про їхню неймовірну величину, не бувають довші, ніж чотири з половиною метри). Але й безпечною анаконду назвати не можна.

В одній із своїх книг я вже розповідав, як анаконда схопила метиса, що купався в річці, — можу поручитися, що це правда. Під час нашої кіноекспедиції ми почули ще про один такий випадок, і я теж мав можливість перевірити, чи дійсно таке було.

Трапилось це в східному Еквадорі, там, де річка Ясуні зливається з Напо. Кілька дітлахів купалось біля берега, як раптом виявилось, що один із них, тринадцятирічний хлопчик, зник. Вирішили, що він потонув. У цю мить біля берега на воді з’явилися бульбашки, і другий хлопчик пірнув, щоб пошукати товариша. Він випірнув з води блідий від страху. Мацаючи по дну руками, він натрапив на величезну змію — анаконду. Хлопчик часто чув, що в річці живе гігантська гадюка. Вона вже проковтнула двох людей; певно, таке трапилось і з його товаришем.

Батько загиблого хлопчика поклявся помститися вбивці свого сина: будь-що знищити її. Він шукав змію цілу добу і врешті таки знайшов. Вона лежала біля берега, висунувшись наполовину з води, неподалік від того місця, де проковтнула хлопчика. Мисливець убив її п’ятьма пострілами. Це була надзвичайно велика анаконда.

Я міг би розповісти багато таких і навіть ще страшніших історій про хижість анаконди, однак обмежусь тільки цими двома, бо за їхню правдивість можу поручитися.

Спіймати анаконду у воді, вірніше, на глибокому місці, майже неможливо, бо в своїй рідній стихії змія надзвичайно метка. Її треба ловити тоді, коли вона виповзає на берег погрітися на сонці або перетравити їжу.

Анаконди мають звичку полювати завжди в одному місці. Якщо ви вже десь побачили анаконду, то майже напевно зустрінете її там знову. Ми намагалися зібрати якнайбільше відомостей про те, де хто бачив велику анаконду, і прийшли до висновку, що треба шукати у верхів’ї річки Каукайя. Індійці з племені хітото, що живе неподалік від гирла цієї річки, розповіли нам, де саме можна знайти десятиметрову анаконду та інших велетнів. Довідавшись, що ми хочемо спіймати змію живою, індійці вирішили, що ми просто божевільні. Самі вони відчували панічний жах перед анакондою і навіть обминали ті місця, де вона водиться.

І ось ми знову вирушили на пошуки. Спочатку заїхали в Пуерто Легізамо — взяти харчів, відправити додому кіноплівки, щоб їх там проявили, відіслати звіти й листи (між іншим, і лист до податкового відомства з проханням продовжити нам термін заявки — такими справами в Амазонас теж доводиться займатися; ніколи людина не буває по-справжньому щасливою) та одержати пошту. Звідти ми вирушили вгору по Путумайо і далі по чарівній річці Каукайя.

Ми пливли по Каукайї на великому човні, а маленьким човником Вільямісара робили виправи у вузькі кебрадас — короткі покручені притоки, подекуди завалені стовбурами дерев і гіллям, які вели до маленьких озер і боліт. Часом ми робили довгі важкі переходи по заболочених джунглях, сподіваючись зустріти там гігантську змію. На кожному кроці нам траплялися плазуни, отруйні і неотруйні, тільки анаконди не було. Щоправда, ми бачили її сліди, але на цьому й кінець. Ми твердо вирішили не здаватися, хоч би навіть довелось пробути кілька місяців у цій нездоровій країні, де вже двоє з нас дістало малярію. Але наближалася пора дощів, а її прихід означав би кінець усім нашим надіям. Анаконду треба було знайти тепер!

Ми почали шукати ще наполегливіше, від сходу сонця до смерку, відмовилися від вихідних днів. І кінець кінцем на одній маленькій притоці Каукайї наші зусилля увінчалися успіхом!

Семиметрова анаконда, майже така завтовшки, як телеграфний стовп, мала необережність виповзти на берег, і тим самим долю її було вирішено.

Ми вп’ятьох накинулися на неї, озброєні тичками з розвилинами і мотузками, твердо вирішивши нізащо не дати змії втекти. Почалася запекла боротьба із справжніми акробатичними номерами. Ми хапали її руками, тягли мотузками, качалися в болоті, лаялись, кричали, обливалися потом. Анаконда шипіла й кидалася на всі боки, робила відчайдушні, але марні спроби схопити когось із нас. Тим часом Курт гасав з камерою навколо нас і анаконди, вишукуючи місця, звідки найкраще було знімати. Він пхався скрізь, майже в саму пащу анаконди! Оце-то оператор! Олле Булін вовтузився із магнітофоном, рвучи від хвилювання свою бороду. Час від часу він швидко нахилявся і робив знімок фотоапаратом. Торгні махнув рукою на обов’язки режисера і разом з нами кинувся на змію. Анаконда сама забезпечила режисуру!

Та ось сутичка закінчена. Анаконду спіймано. Ми запихаємо її у великий ящик, взятий спеціально для цієї мети. Всі — в тому числі й анаконда — страшенно стомлені.

— Дякувати богу, — мовив Торгні, — тепер наша робоча назва фільму — «Анаконда» — виправдана!

— Не балакай зайвого, — озвався Курт, — а діставай пляшку віскі!

20 ПРОЩАЙ, АМАЗОНАС!

Нам пощастило спіймати ще двох анаконд, одну приблизно таку, як сеньйорита Ана, а другу зовсім малу — півтора метра завдовшки. Разом із семиметровою змією вони, після того як експедиція повернулася в Пуерто Легізамо, жили в ящиках у будинку, що його нам дав привітний і люб’язний комендант прикордонної застави.

Відвідини застави, яка стала головним штабом експедиції, завжди були для нас святом. Ми щоразу зустрічали тут теплу гостинність, добре їли й пили, спали на чистих простиралах. А мушу сказати, що після блукань у джунглях це неабияка справа. Просто дивно, яке значення має для людини їжа. На кінець експедиції ми тільки й говорили про те, що їстимемо, коли повернемось додому. Ми радили один одному найкращі ресторани і складали меню з найсмачніших страв, які тільки нам спадали на думку. Коли хто-небудь бився об заклад, то обов’язково на сніданок чи вечерю в Швеції. А втім, нам таки й справді треба було трохи підгодуватися. Коли ми повернулися від кофанів у Пуерто Легізамо, то виявилось, що всі дуже схудли — щонайменше на дев’ять кілограмів кожний, а О ллє навіть на тринадцять. Із здоров’ям теж було кепсько. Курт мав важку форму дизентерії, а ми з Ліно — малярію. Крім того, в мене було негаразд з оком. Воно почало боліти ще під час першої експедиції. Лікар порадив мені тоді цілковитий спокій. Зрозуміло, що нова мандрівка не вилікувала мене.

Спіймавши анаконду, ми вирушили вгору по Путумайо — зняти ще дещо для фільму, поки не настала пора дощів. Усі дні стояла страшенна спека, однак працювати доводилося з ранку до самого смерку. Курт виявив справжній героїзм: незважаючи на хворобу, він працював з величезним напруженням. Але така вже в нього вдача, він завжди напоготові з своєю камерою, хоч би довелося повзти в багні, стояти по пояс у крижаній воді чи знімати, вчепившись за маленький виступ над глибоким проваллям. Дизентерія і спека не перешкоджали йому працювати щоденно по дванадцять годин.

Ми конче повинні були мати в своєму фільмі рідкісних тварин, і вони коштували нам багато часу й терпіння. Ми зняли не тільки тапірів, лінивців, диких кабанів та інших великих ссавців Амазонас, а й чимало маленьких тваринок. Деякі з них, особливо комахи, мали дуже чудернацький, навіть страшний вигляд, коли їх знімали на цілий кадр.

Сотні метрів плівки ми витратили на дивовижних мурашок-листорізів, котрі на агрономії розуміються, мабуть, не гірше за людей. Ці червоні мурашки живляться спеціальним видом грибів, які вони самі й культивують, причому так давно, що в дикому стані цей вид уже не існує, як і наші культурні рослини. Свої підземні городи мурашки удобрюють листям певних дерев. У джунглях на кожному кроці можна зустріти цілі валки працьовитих мурашок, які тягнуть клаптики зелених листочків. Інші біжать в протилежному напрямку по нову партію. Коли піти слідом за робочими мурашками аж до їхньої домівки, то можна побачити там інших мурашок, маленьких, які стежать за чистотою. Вони виносять з мурашника різні покидьки на смітник.

Мурашки-листорізи завдають великої шкоди плантаціям і садам, тому населення люто ненавидить їх. Взагалі мурашки в Амазонас — найбільші вороги людини, їх можна зустріти де завгодно і коли завгодно. Переважна більшість цих комах боляче кусається. Найдошкульніші з них — великі чорні «конга» (параконера і грандіпонера) — бувають до трьох сантиметрів завдовжки. Це отруйні мурашки. Крім сильних щелеп, вони ще мають під черевцем жало, тому не тільки боляче кусають, а й жалять. Ми з Торгні пересвідчилися в цьому на власному досвіді. Звичайно, конга були дуже цікавим матеріалом для нашого фільму. Потрапив до нього і величезний волохатий отруйний павук-птахолов. Йому ми навіть платили, як справжньому статистові, тарганами та іншими комахами. Павук-птахолов став нашою домашньою твариною. Ми його вивчали кілька місяців, возячи з собою в маленькій клітці. Він почував себе добре і з великим апетитом поїдав комах, яких ми ловили для нього.

Наші друзі, солдати з Пуерто Легізамо, дивилися на нас, як на справжніх героїв, коли ми знімали чічарро мачако. Це своєрідна цикада, яку назвали світлоносною через великий наріст на голові, схожий на ліхтар, хоч він зовсім не світиться. Світлоносна — зовсім нешкідлива комаха, але в Амазонас її вважають отруйною і бояться, як чуми. Коли ми якось спіймали чічарро мачако і поводилися з нею так, ніби це найбезневинніша на світі комаха, мешканці Пуерто Легізамо вирішили, що ми збожеволіли. Навіть упевнившись, що з нами нічого не сталося, вони не повірили, що комаха безпечна.

— Вам просто пощастило: досить цій комасі раз укусити людину, і вона помре, — сказав нам один офіцер, який уже багато років прожив у Амазонас.

Але найрідкіснішу сцену з життя комах ми бачили під час першої своєї експедиції на річці Кагуан — масовий переліт термітів. Це було просто надзвичайне видовище. Три дні підряд з самого ранку до полудня над водою ніби стелився густий дим. Це мільйони, а може, й мільярди термітів летіли над річкою до її верхів’я. Одного дня після обіду пішов дощ, і поверхня річки геть покрилась термітами. Іншого разу вони навіть у ясну сонячну погоду сипалися у воду, як сніг. Пізніше я взнав причину перельоту термітів; крилаті самці і самки з’являються на світ саме тоді, коли починається пора дощів. Якщо в гнізді стає надто багато дорослих термітів, вони, як і мурашки, рояться і паруються — або в повітрі, або на землі, коли скинуть крила.

Тоді ж ми були свідками ще одного явища, пов’язаного з порою дощів. Якось увечері, ставши табором на піщаному березі, ми раптом помітили маленьку гарну черепаху, потім ще одну, а далі цілу купу їх. Ми не могли збагнути, звідки вони беруться. Я обійшов з ліхтариком навколо табору і нарешті здогадався, в чім річ. Маленькі черепахи виповзали з ямок у піску: очевидно, перед початком дощів вони вилуплюються з яєць. Вилізши з ямки, черепахи відразу ж прямували до річки.

Взагалі я ніде не бачив стільки річкових черепах, як на Кагуані. Вони траплялися там цілими косяками, так що навіть заважали нам плисти човном. Гвинт раз у раз ламався об тверді панцири черепах.

Фауна Амазонас надзвичайно багата. Але одна річ дивитися на тварин і записувати свої враження, а зовсім інша — знімати їх на плівку. Часом нам щастило, а часом і ні. В гущавині похмурих пралісів або в зливу важко зробити гарний кадр. І навіть коли сяяло сонце, нас інколи чекали невдачі — не завжди можна було націлити об’єктив на тварину. Звірі лякливі і не чекають, пеки ти це зробиш, картина міняється блискавично. І якщо ми все-таки змогли зняти за відносно короткий час багато метрів чудових кадрів про жителів джунглів, то це і завдяки майстерності кінооператора, і тому, що нам просто пощастило.

Після чотирьох місяців напруженої роботи настав час повертатися додому. Тепер наше повернення не було ганебним відступом: ми зняли сімнадцять тисяч метрів кіноплівки — сімнадцять кілометрів! Цілком достатньо для повнометражного фільму.

Було вирішено, що я відразу ж вирушу в Боготу, щоб улаштувати там деякі справи, а мої друзі залишаться ще на тиждень у Пуерто Легізамо; треба було поповнити колекцію, скласти спорядження і в подяку за гостинність зняти короткометражний фільм про прикордонну заставу.

Ми вже не раз міркували про те, що робити з Лабаном, коли закінчиться експедиція. Звичайно, найбільше нам хотілося б узяти його з собою, але це було неможливо. Ревуни дуже чутливі до зміни клімату — везти Лабана в Швецію було б убивством. Доводилось залишати його в Амазонас.

Проблема мало не вирішилась сама собою, до того ж дуже трагічно.

Трапилося це перед самим від’їздом експедиції з Амазонас, коли я був уже в Боготі. Мої друзі стали табором над річкою Путумайо на віддалі одноденного переходу від Пуерто Легізамо і вирушили звідти на лови. Коли вони ввечері повернулися човном додому, то виявили, що Лабан десь подівся. Вони залишили його в таборі з Ліно, а Ліно вирішив, що Лабан поїхав з ними.

Цілу добу всі шукали Лабана — ходили по джунглях і кликали його. Однак він пропав безслідно. Вирішили, що його роздерла пантера або якийсь інший хижак. Усім було дуже шкода мавпеняти.

Нарешті мої друзі знялися з табору і вирушили назад у Пуерто Легізамо. Пропливши кілька миль униз по Путумайо, вони причалили до берега, де стояла індійська хижа. І раптом до човна кинулась маленька мавпочка!

Лабан! Як він тут опинився?

— Уявіть собі, — розповідав їм один із індійців, — виїхав я недавно на човні ловити рибу і бачу — пливе по воді колода, а на ній сидить мавпеня. Ну, я підплив і забрав його.

Що ж трапилось? Мабуть, Лабан, побачивши, що його «татусі» відпливають на човні, кинувся навздогін їм у воду. Адже він робив так уже не раз. Однак течія виявилася надто сильною, і маленький Лабан не міг її подолати. Тут саме повз нього пропливала колода, і він видряпався на неї. Так він проплив на колоді кілька миль.

Зустріч була надзвичайно радісна, зате тим важче було потім розлучатися. Однак Лабан попав у добрі руки. В Пуерто Легізамо був один молодий солдат, що дуже любив тварин, і ми віддали йому мавпеня. Лабан, певно, відчув, що в нового «татуся» добре серце, бо відразу прихилився до нього.

Свій перший вечір після повернення в Боготу я провів у товаристві шведського інженера Ганса Ісберга, який там працює, та його дружини Інгер. Ми їли в аргентінському ресторані «дитячий біфштекс» — соковитий, великий, на цілу тарілку. Такий біфштекс був улюбленою темою наших розмов під час експедиції. Щодо Інгер і Ганса, то ми вже не раз мали нагоду пересвідчитися в їхній дружбі. І якщо цю книгу буде комусь присвячено, то тільки їм. Ще під час нашої першої експедиції (Ганс тоді не був одружений) Торгні, Вальтер Буберг і я зупинялися в нього. Коли ми поверталися з Амазонас, він прийняв нас так само гостинно. Ми прибули ввечері, неголені, виснажені, разом із сеньйоритою Аною — анакондою — і трьома крокодилами. Ганс щойно одружився (про що ми, звичайно, не знали) і саме скликав велике товариство на коктейль, однак це не перешкодило йому й Інгер прийняти нас і наших полонених з розкритими обіймами. З боку молодих — особливо з боку господарки дому — це була просто великодушність: не роздумуючи пустити в хату трьох обшарпаних волоцюг, віддати ванну для крокодилів і сад для анаконди, щоб вона могла грітися на сонечку! В усіх інших випадках вони теж виявляли до нас щиру увагу і завжди готові були прийти на допомогу. Коли якось із Швеції не надійшов вчасно переказ на гроші, Ганс хоч і не без труднощів добув для експедиції необхідні кошти.

Чекаючи, поки в Боготу прибудуть мої друзі, я знову зупинився в Інгер та Ганса..

— Але, — заявив Ганс, — як би нам не хотілося, ми не можемо взяти в дім чотирьох чоловіків і трьох анаконд! Коли в нас гостювала сеньйорита Ана, ми мало не залишилися без куховарки. Вона трохи не збожеволіла і цілими днями тільки те й робила, що ходила і хрестилася. А якщо ви привезете три змії, та ще й одну з них семиметрову, то куховарка зовсім утече, а на такий риск ми не можемо піти…

Справа в тому, що ми, боячись застудити сеньйориту Ану в холодній Боготі,заносили її на ніч до кухні. Звичайно, держали ми її в ящику, але куховарка не вірила, що дошки витримають, коли змія захоче простягнутися як слід.

Проте, побачивши, що нас із анакондами не приймає жоден готель, Інгер і Ганс взяли-таки змій до себе. Щоправда, цього разу не до кухні, а в гараж. Власне, це теж не дуже влаштовувало куховарку: її кімната містилася над гаражем, і вона дуже не довіряла «нижнім мешканцям».

Нам не пощастило з анакондами. Найменша з них здохла, як тільки прибула в Боготу. Ми відразу ж поспішили відправити двох що залишилися, в Калі, де жив Хорхе, — він обіцяв доглянути за ними, поки ми не заберемо їх у Швецію. В Калі тропічний клімат, і наші полонянки мали почувати себе там непогано. Однак машина, на якій перевозили анаконд, зіпсувалася високо в Андах, і найбільша змія не витримала холоду. Її привезли мертвою. В ящику поряд з нею лежало двадцять вісім неживих анаконденят, які народилися в неї так невчасно. Я мимоволі почував себе дітовбивцем. Отже, з трьох наших анаконд лишилася тільки одна. Зате вона щасливо доїхала до гетеборзького «Акваріума». Віз її Олле. З Буенавентура, порту Калі, до самого Гетеборга він плив пароплавом. Решта членів експедиції вилетіли в Швецію літаком. (Я летів через Париж, але мені там було не дуже весело: я майже весь час пролежав у готелі хворий на малярію).

Крім усього іншого, ми ще встигли зняти короткометражний фільм про «бананового короля» Фольке Андерсона, багатого плантатора з провінції Есмеральдас в Еквадорі. А я відвідав свою сім’ю в Кіто і домовився про наступну експедицію в Льянганаті з Луїсом Андраде, котрий нетерпляче ждав на мене..

— Ну, ти вже маєш свою анаконду, — сказав він, — тепер подумай про золото. Тобі довелося двічі їздити в Амазонас, поки ти спіймав змію. А в Льянганаті, може, доведеться побувати й тричі, поки знайдеш скарб Вальверде. Але ти обов’язково здобудеш його, він чекає на нас…

21 ЛЬЯНГАНАТІ — ЗНОВУ І ЗНОВУ

В Стокгольмі стояла осіння сльота. Я щойно пообідав у ресторані з одним своїм приятелем — журналістом. Було пів на третю. О третій годині мав початися перегляд «Анаконди», нашого повнометражного фільму, і мене попросили сказати вступне слово. Місце перегляду — Лонггольмська тюрма. Мене це тішило: недавно я читав там лекцію і мушу сказати, що таку допитливу і цікаву публіку не всюди знайдеш.

Я викликав по телефону таксі. «Немає жодної вільної машини», — відповіли мені. Через п’ять хвилин я подзвонив знову. Така сама відповідь.

— Не хвилюйся, — сказав мені приятель. — Я викличу репортерську машину.

Почали дзвонити: у дві газети він, а в дві я. Жодної машини не виявилось на місці. А годинник уже показував сорок п’ять хвилин на третю, п’ятдесят… Я знову спробував викликати таксі, почав дзвонити до своїх друзів — усе марно.

— Хто б мене одвіз? — сушив я собі голову.

— Поліція, — мовив мій приятель.

Я подзвонив у поліцію, пояснив, у яке потрапив становище, і почув у відповідь: «Зараз виїжджаємо». За мить біля ресторану пролунала сирена, рух припинився, і біля входу стала чорна машина з двома поліцаями. Я вскочив у неї, і ми сигналячи помчали до Лонггольма. Рівно о третій я був уже там.

Насамперед я розповів, як дістався сюди. Розпорядник, рекомендуючи мене глядачам, закінчив свій виступ такими словами:

— …і коли б не поліція, ми не мали б у себе Бломберга.

Хтось із глядачів зауважив:

— І мене теж.

Фільм мав великий успіх. В подяку в’язні дали мені своєрідну охоронну грамоту, яка гарантувала мене від можливих грабунків чи якихось інших неприємностей.

Коли я вже прощався, до мене підійшов один із в’язнів і сказав:

— Візьмеш мене з собою наступного разу в експедицію?

— Може, й візьму.

Інший в’язень зауважив:

— Доведеться тобі, Бломберг, чекати на нього двадцять років.

Знімати фільм — це найцікавіша частина роботи. Але набагато важче монтувати його. Скільки довелося попрацювати в монтажних і лабораторіях, поки «Анаконду» було доведено до кінця! Протягом багатьох тижнів робочий день Курта і Торгні починався о четвертій годині ранку, а кінчався опівночі. Це було необхідно, бо вони обидва мали виконувати водночас й іншу роботу: Курт — як керівник власної кінокомпанії «Суеція фільм», а Торгні — як режисер рекламних фільмів.

— Досить, — не раз казав Торгні, — сьогодні в мене немає більше часу для анаконди. Треба займатися ще півнем та марабу.

Він робив рекламні фільми про нові простирала марки «Півень» і про шоколад «Марабу».

Олле монтував звук. Це була дуже копітка робота, передусім тому, що багато стрічок розмагнітились і ні на що не годилися.

Нарешті все було готове. Із сімнадцяти тисяч метрів кіноплівки чотирнадцять тисяч триста було відкинуто, але з того, що залишилось, вийшов непоганий фільм. У Лонггольмі його прийняли дуже прихильно й хвалили, але тепер мав бути офіційний перегляд, на який запрошено кінокритиків, тому ми трохи хвилювалися. Перегляд мав відбутися в Гетеборзі, і я виїхав туди із Стокгольма за кілька днів, щоб улаштувати в фойє кінотеатру виставку наших зоологічних і етнографічних колекцій.

— Не забудь про рекламу, — нагадували мені в «Нурдіск Тунефільм».

Однак про це подбали… самі мешканці «Акваріуму».

Анаконда задушила і проковтнула удава, що жив разом з нею, — справжня сенсація! А дві гігантські жаби з трьох, які були ще живі, коли я приїхав у Гетеборг, несподівано здохли за дуже загадкових обставин перед самим переглядом. «Глибокий траур в «Акваріумі» — писала якась газета.

Нам, звичайно, було дуже шкода, що так трапилось, зате принаймні ненажерлива анаконда і жаби, що так зненацька сконали, стали додатковою рекламою для нашого фільму.

На перегляді були також Курт і Торгні; Олле, на жаль, не міг приїхати. Це був для нас усіх великий день. Власне, навіть не так цей, як наступний, коли ми читали одностайні схвальні відгуки в пресі. «Велика кіноперемога Швеції в джунглях Південної Америки» — писала одна газета.

Роботу свою ми закінчили, і закінчили з успіхом. Для мене це означало, що я можу повернутися в Еквадор, до сім’ї, і знову зайнятися Льянганаті!

В листопаді (цього місяця не так важко залишати свою батьківщину) я вилетів до Кіто. В Нью-Йорку, де я зупинився на кілька днів, Густав Альгорд вручив мені надзвичайно ефективний металошукач нової конструкції. Дякуючи цьому приладові, теща зустріла мене в Кіто особливо привітно. Вона встигла намітити кілька нових маршрутів для пошуків скарбів.

Ми спочатку випробували металошукач у її саду. Він діяв бездоганно. У навушниках аж вищало, коли прилад натрапляв на закопаний нами срібний посуд та інші металеві речі.

— Тепер нічого зволікати, приступаймо до пошуків, — зраділа теща.

Перша експедиція привела нас до містечка Ібарри у провінції Імбабура на північ від Кіто. Теща запевняла, що там в одному будинку або поблизу нього закопано великий золотий скарб. У будинку з’являються привиди, вночі там чути дивні крики й голоси, тому вже багато років у ньому ніхто не наважується поселитись. Крім того, вночі навколо будинку блимають голубі вогники, а це найпевніша ознака того, що десь поблизу заховано золото.

Ми вирушили з Кіто о четвертій годині ранку і після шестигодинної їзди машиною по небезпечній дорозі прибули в Ібарру. Теща не хотіла дати мені навіть поснідати, так поспішала до будинку з привидами. Але я, скориставшись тим, що тільки сам умів орудувати металошукачем, все-таки трохи під’їв. Теща вважала, що я їм страшенно повільно і прошу ще одну чашку кави просто, аби її подратувати.

Будинок з привидами стояв у занедбаному садку, обгородженому глиняним муром. Він справді здавався якимось таємничим — похмурий, облуплений, повний пацюків і кажанів.

Я негайно взявся до роботи. Теща наступала на п’яти, даючи вказівки. Навушники заважали мені чути її, але я уважно обстежував приладом метр за метром. Минуло чверть години без жодних наслідків, двадцять хвилин… Є! В навушниках затріщало, а стрілка на приладі підскочила з нуля до вісімдесяти!

— Тут, — сказав я тещі. — Тут лежить скарб!

Тещу важко назвати стрункою і граціозною; вона вже літня жінка і досить-таки огрядна. Але тут вона, мов ельф, підлетіла до пеонів, що чекали осторонь з лопатами й кирками. Вона привела їх і звеліла мерщій копати, де показував прилад. Однак їй здалось, що пеони зволікають, і вона сама теж взялася за лопату. Десь на півметровій глибині кирка одного з пеонів вдарилася об метал. Теща аж підстрибнула з радощів, та й я був не байдужий. Двоє пеонів лягли долілиць і почали розгрібати землю руками, щоб не пошкодити тендітних золотих речей і коштовних прикрас. Ми не зводили погляду з пеонів. Теща сяяла так, ніби вже всю свою комору заповнила золотими зливками.

Нарешті з землі показалося щось схоже на вічко від скриньки, потім це вічко обернулось на номер від машини! І як тільки він потрапив сюди!

Спочатку теща розгубилася, потім обурилась.

— Твій прилад ні на що не придатний! — заявила вона.

— Якраз навпаки! — заперечив я. — Ось перед вами чудовий доказ, що він працює добре і вартий тих доларів, які за нього заплачено.

— Гм… може, й так… Однак не гаймо часу на розмови, краще спробуймо ще раз.

Я шукав ще дві години. Знайшов стару поламану праску, іржавий ланцюг і покришку від каструлі. Золота не було й сліду.

Теща трохи розчарувалася в моєму приладі. Вона чекала від нього золота, а не металолому. Однак це не перешкодило їй намітити безліч нових маршрутів.

Ми з Андраде мали вирушити в Льянганаті вже в кінці листопада, але я почував себе ще надто погано, щоб зважитись на нові труднощі. Спочатку мені треба було розправитись з тисячами мікробів, які поїдали мене зсередини, — безквиткові пасажири, привезені з Амазонас. Я вже гадав, що мої дні пораховані, до такого стану вони мене довели. Але, на щастя, добрячий курс лікування поставив мене на ноги, і до нового року я вже знову почував себе як слід. У лютому ми вирушили в дорогу.

Цього разу в нас були з собою добрі намети, надувні човни, різний інструмент, примуси та багато інших речей, в необхідності яких ми переконалися на досвіді своїх попередніх мандрівок у цей негостинний край. Носильників, здебільшого індійців, ми найняли в селищі за кілька миль од Кіто, тому що брати людей з Пасто не хотіли: вони надто добре знали про мету нашої подорожі.

Ми вирішили цього разу штурмувати Льянганаті з іншого боку. З містечка Сальседо в горах до селища Напо в Орієнте почали будувати дорогу; сорок п’ять кілометрів її було вже прокладено. Закінчувалась вона тепер на висоті чотирьох тисяч метрів над рівнем моря, і доїхати туди на машині нам було б дуже вигідно. Але найважчий і найдовший відрізок шляху все-таки залишився ще попереду: треба було перетяти багато диких, порізаних ущелинами гір і бурхливих річок, щоб довести дорогу до Напо. Якщо її таки добудують до кінця, то це буде справжній подвиг.

Як важко йти по цій місцевості, видно із деяких нотаток у щоденнику:

«17 лютого 1955. Дощ ллє безперестанку, холодний і дошкульний. Цілий день ми сковзалися по слизькій глинястій стежці. Десь о пів на четверту заблукали у верхів’ї річки Мулато. Довелось повертатися назад до старого ранчо, яке ми поминули кілька годин тому. Зате тут сухо й затишно, ми розпалили велике багаття і зараз будемо пити канелазос (ром з корицею).

18 лютого. Цілий день іде дощ. Спочатку ми пробиралися вздовж річки Мулато — то дряпалися по скелях, то брели в крижаній воді. Потім, коли берег став зовсім непрохідним, довелося лізти по кручах, прорубуючи собі мачете стежку. На кожному кроці — обвали і зсуви, йти дуже небезпечно. Один пеон бачив пуму. Багато слідів гірського тапіра. Але взагалі тварин мало. Стали табором на кам’янистому березі десь о пів на п’яту. Настрій у пеонів поганий, вони нарікають на тяжкий вантаж і безперервний дощ.

19 лютого. Знову важкий день. Знялися з табору рано, дряпались по майже прямовисних скелях, зарослих субтропічними хащами. Двоє носильників — найгірші, ті, що весь час нарікали на труднощі, — пробували намовити інших повернутися назад, але їх не послухали. Ми цілий день, обливаючись потом, шукали більш-менш зручної дороги, проте не знайшли і змушені були після обіду повернутися назад на берег, де був наш табір. Звідси ті двоє носильників утекли…»

Звичайно, дезертири залишили свій вантаж, а тому що інші носильники і ми з Андраде не могли взяти з собою більше, ніж уже несли, то довелось покинути чимало харчів і спорядження.

Наступного ранку знову лив дощ, але нам усе-таки пощастило знайти хоч якийсь шлях, і ми пішли далі. Ще один виснажливий день; важкий перехід берегом річки через такі стрімкі скелі, що подекуди доводилось дертися, як альпіністам, і піднімати вантаж на мотузках. Зате надвечір, коли ми вже зовсім знесиліли, трапилось ідеальне місце для табору: суха печера з великим запасом хмизу, залишеного тут, певно, якимось мандрівником. Надворі йшов холодний дощ, але нам у печері було тепло й затишно. Ми сушили одяг біля жаркого багаття.

Ще три дні ми посувалися на схід. Погода здебільшого була погана. Носильники дедалі одвертіше виявляли своє незадоволення і часто починали розмову про повернення. Ми з Андраде використовували все своє красномовство, вигадуючи всілякі аргументи, щоб переконати їх іти далі, проте четвертого дня після ночівлі в печері довелось здатися. На цей час ми піднялися далеко вгору по Ріо Льянганаті (її ще називають Ріо Запала) і, згідно з нашими розрахунками, нам залишилось іти день, щонайбільше півтора. Однак тут ми зупинилися.

— Якщо ви зараз не повернетесь назад, то ми зробимо так, як ті двоє, — заявили носильники. — Канемо свій вантаж і втечемо.

Я спробував налякати їх:

— Коли ви зробите так, то сядете в тюрму за порушення контракту.

Один пеон глузливо відповів:

— Краще десять днів у тюрмі, ніж день тут!

Того нещасливого дня нам було особливо важко. Вже опівдні носильники так стомилися, що почали вимагати, аби ми стали табором. Але нам з Андраде все-таки пощастило умовити їх іти далі. Коли б нам хоч трохи допомогла погода, то, можливо, все скінчилося б добре. Але тут знову линув дощ, а місцевість і далі була така ж непрохідна. Наше подальше просування було чудовим підтвердженням приказки: «Де тонко, там і рветься». Спочатку два пеони впали із скелі і набили собі синці. Потім ми кілька годин блукали навкруги, шукаючи шляху. Кожний крок пеонів супроводжувався лайкою. Я відчував, що ось-ось настане вирішальна мить. Щоразу, як ми сідали відпочивати, я чекав, що котрийсь із носильників скаже:

— Більше ми не можемо.

І така мить настала. Надвечір пеони, стиха порадившись між собою, рішуче заявили нам, що далі не підуть.

Отже, довелося знову залишати Льянганаті, не досягнувши мети.

Ми відпочили один день у таборі — пеони скористалися з цього і досхочу наїлися, — потім вирушили назад, тим самим шляхом, що й прийшли. До того ж один пеон важко захворів на шлунок і насилу добрався до дороги Сальседо — Нагіо, звідки ми на вантажній машині поїхали у цивілізованіші місця.

Здавалося б, що тепер з мене вже досить Льянганаті.

Та воно, мабуть, і справді так. І все-таки я не думаю остаточно здаватися! Якщо ти вже взявся за якусь справу, то треба довести її до кінця. Отже, восени, приблизно в той час, коли ця книга вийде в світ, ми з Андраде знову будемо в тій дикій місцевості, яку капітан Лох назвав «країною фальшивих обіцянок і розбитих надій»…

Примітки

1

Манцинела — невелике тропічне дерево. Отруйним соком з листя й кори манцинели жителі Південної Америки намазують свої стріли.

(обратно)

2

Одна шведська крона дорівнює приблизно 0,18 карбованця.

(обратно)

3

Маніок — рослина з великим їстівним корінням. Дуже часто зустрічається и Південній Америці й Африці.

(обратно)

4

«V» в даному разі Viktoria — перемога.

(обратно)

5

Оцелот — хижа тварина з родини котячих. Буває завдовжки до одного метра.

(обратно)

6

Інгрід Бергман — відома шведська кіноартистка

(обратно)

7

Адвентисти сьомого дня — релігійна секта.

(обратно)

Оглавление

Рольф Бломберг ЗОЛОТО І АНАКОНДА

1 ТЕЩА І СКАРБИ

2 ЗОЛОТО ІНКІВ

3 ДЕРРОТЕРО ВАЛЬВЕРДЕ

4 ДВА МІЛЬЙОНИ ЗА ПРОГУЛЯНКУ НА ЛІТАКУ

5 ЕКСПЕДИЦІЯ В ДОРОЗІ

6 СВИНАРІ ТА ШУКАЧІ ЗОЛОТА

7 ТРИ ВЕРШИНИ

8 МЕТА ВЖЕ НЕДАЛЕКО

9 МОЖЕ, Я СПРАВДІ МІЛЬЙОНЕР?

10 НЕВДАЛА КІНОЕКСПЕДИЦІЯ

11 ГІГАНТСЬКІ І ОТРУЙНІ ЖАБИ

12 ЛІНО Й ЛАБАН — ДВА НОВІ ЧЛЕНИ НАШОЇ ЕКСПЕДИЦІЇ

13 З КІНОКАМЕРОЮ В ДЖУНГЛЯХ

14 БОЛОТО ЛА АПАЙЯ

15 ПРОТИ ТЕЧІЇ ПО РІЧЦІ САН МІГЕЛЬ

16 У ІНДІЙЦІВ ПЛЕМЕНІ КОФАНІВ

17 ЖИТТЯ ІНДІЙЦІВ

18 ЗНОВУ ПО АНАКОНДУ

19 АНАКОНДУ СПІЙМАНО

20 ПРОЩАЙ, АМАЗОНАС!

21 ЛЬЯНГАНАТІ — ЗНОВУ І ЗНОВУ

*** Примечания ***