Зяма [Аркадій Любченко] (fb2) читать постранично

www.ukrclassic.com.ua – Електронна бібліотека української літератури

Любченко Аркадій

Зяма

Я давно розгубив Їх - завзятих, відважних, молодих ...

Пішли у ніч, а чи дійшли до ранку - не знаю.

Тепер я часто згадую їх, згадую' глухе повітове місто, і передо мною, як живий, виростає Зяма.

І коли на дворі осіння моква, а над будинками промерзло тріпочуться прапори, я чомусь так ясно бачу це далеке місто, бачу, як по смітниках бродить з патичком у руках стара Рухеле й тоненьким голоском одноманітно виспівує:

- Ти же, моя Зя-а-мочка ... Ти же, моя шо-у-бочка ...

Так вона заспівала другого дня після арешту Зями, і з того часу ніхто від неї нічого іншого не чув.

Зяму я знав з дитинства. Тоді ще, пригадую, його на вулиці дражнили «цицькуном», І нам, урвихвостам, чимало пе-

репадало від його матері. Був я з ним дуже близько, бо ми разом училися на бляхарів, і, пам'ятаю, хоч п'яний майстер часто гладив його очкуром, але Зяма ніколияе протестував і не плакав, - лише низенько-низенько схиляв свою голову в паршах. Незабаром він покинув майстра,. Покрутився ще з півроку попихачем у місцевій голярні і кінець-кінцем став учнем поважного повітового музики Герша Крома.

Знав я його й пізніше, за часів дійшлості, коли Зяма в місцевому оркестрі вів уже першу скрипку й коли стара рухеле всім сусідам вуха протрубила своїм талановитим сином.

у нас в гуртку його любили, як гарного товариша, поважали, як найкращого серед нас знавця теорій революційних і тільки одного не могли йому вибачити - його лякливості. У всіх чомусь склалася думка, що він боягуз.

Про це відверто не говорилося, але серйозних справ йому не доручали.

І раптом на одному засіданні Зяма запротестував. Він уперто домагався, щоб справу з літературою було доручено тільки йому.

Тоді хтось із товаришів пожартував:

- Зямка, голубе, як же ти підеш? Ти ж собак боїшся ... Пам'ятаю, Зяма зразу зчервонів, рвонувся, наче до бійки,

а потім, незручно втягнувши шию й пустивши очі долі, тихо сказав:

- Нічого ... Нічого ...

Це зробило вплив: він завжди був витримано-спокійний, і ніхто від нього такої витівки не чекав. Пробували підійти з іншого боку, але Зяма був непохитний. Він дав нам такі грунтовні, переконуючі докази, так розсудливо довів необхідність його участі, що врешті більшість погодилася з ним.

Зяма щасливо посміхнувся: - Нічого ... Нічого ...

А через кілька днів ми, як ті горобці з-під стріхи, пурхнули на всі боки.

Ми тоді були ще надто молоді, і надто несподівано все це сталося. Бо ж кому на думку спало б, що Зяма, тихенький, худорлявий музикант, Зяма-боягуз, попавши з агїтками до рук городовика, міг вихопити в цього городовика нагана й стріляти в нього?

Зяму заарештували.

Згодом, пізньої осені, я потай переходив через повітове місто. Був сірий день - повітове місто, розкисаючи на дощі, зовсім принишкло, наїжилося, наче ждало в тривозі, що осьось по головних вулицях лавою потече тванюка.

І тоді на задвір'ях я бачив Зямину матір. Вона бабралась патичком у калюжі й тихенько виспівувала:

- Ти Ж, моя Зя-а-мочка ... Ти ж, моя лю-у-бочка ...

Я підійшов, спитав, але на мій голос вона й головою не хитнула.

Так назавжди й лишилося: сірий день, дощова пилюга за вітром і стара Рухеле над калюжею з патичком у руках ...

Промайнули літа ...

На півночі вщухало, а на Україні якраз розгоралося. Буремно йшов запізнений Жовтень, смолоскипом розмахував, розкидав заграви.

Курявою дні ...

І тоді якраз випадково зустрілися ми з Зямою.

Я не пізнав. Розхристана, сутула постать, обличч.я густо заросло, а в очах замість колишньої спокійної зосередкованості - неспокійні вогники завзяття.

- Ну, що? - знічевив я від радості.

Він заморгав очима й так само, як колись, тихо відповів: - Нічого ...

Кілька хвилин ми стояли, мов укопані.

Наче ні тюрми, ні заслання не було, наче це було в далекому повітому мості кілька кроків тому, і лише хтось із товаришів пожартував з худорлявого боягуза-музики.

- Зямка! - не втерпів я, широко розмахнувши руками.

- Ти ... жулик ... - ніжно-схвильовано потягнувся він до мене - все, що міг він тоді сказати.

Згадали колишнє. Про матір він ще нічого не знав. Я не хотів його вражати й завдав йому трохи брехні: .

- Бачив якось ... Живе помаленьку ... Все сподівається ... у Зями ледве помітно затремтіла спідня губа, і, незграбно обмацуючи rудзики на своїй шинелі, він перевів погляд у даль. Потім раптово здригнувся, повернувся до мене й рішуче сказав:

- Слухай! Будьмо завжди вкупі.

Я стиснув йому руку.

Курявою знялися дні ... Чи дні; чи ночі - все шкереберть, не розбереш.

,Нас, п'яних від радості, від