Ваше ім'я, майоре? [Антон Ященко] (fb2) читать онлайн

Антон Ященко ВАШЕ ІМ'Я, МАЙОРЕ? Роман 

^©   _{http://kompas.co.ua  — україномовна пригодницька література}

_{Художник О.І.Іванченко}

_{Рецензенти М.П. Пивоваров, С.П. Плачинда}

Журналістам, побратимам вікопомних воєнних літ, присвячую.

Автор.

ПРОЛОГ

Петро Малюк, редактор обласної газети «Остропільська правда», людина вже похилого віку, живе в Острополі один рік. Він приїхав сюди за порадою лікарів — дуже вже стали допікати старі рани.

Якось, відбираючи матеріали для чергового номера газети, він зупинився на нарисі про садовода радгоспу «Зелений гай» Степана Василенка. Героєві нарису вже сімдесят п’ять, але він душа бригади, йому належить недавно виведений сорт яблук, що мають чудовий, неповторний смак. Новому сорту ще назви не присвоєно, а робітники радгоспу називають його «василинівка».

Прочитавши нарис, редактор замислився: «Степан Іванович Василенко… Цікаво, той також був Степан Іванович. Після вибуху в театрі я нічого не знаю про його долю. А може, це дійсно він? Можливо…»

На другий день першотравневих свят Малюк відклав усі справи, узяв кілька примірників газети з нарисом про садовода, сів на свого «Запорожця» й за годину з гаком добрався до «Зеленого гаю».

Степана Івановича він знайшов у саду, в бригадному будиночку, і одразу пізнав його. Хоч минуло близько сорока років, як вони розлучилися, і садовода прикрашала тепер широка апостольська борода, та сумніву не було: він! Даруючи старому газети з нарисом, відрекомендувався:

— Малюк, Петро Карпович, редактор «Остропільської правди».

Прізвище «Малюк» Степану Івановичу нічого не нагадує, він уперше його чує.

— Дуже радий познайомитися, — блиснув садовод чорними очима. — Високе начальство, правду сказати, рідко балує нас своїми візитами. А редактора з області, видно, сам бог приніс.

— Ні, не бог, — посміхнувся Малюк, — а «Запорожець».

Степан Іванович також посміхнувся.

Вони йшли між рядами яблунь, ошатно вдягнених у біло-рожеве вбрання, неначе сніговійниця щойно пронеслася над ними й так щедро запорошила їх. Тиша довкола. Аж у вухах дзвенить. Повітря, здається, настояне на суцвітті яблунь і таке густе, що хоч бери його пригорщами і пий.

Степан Іванович ішов бадьоро, по-молодечому, поетично розповідав про сад, про новий сорт яблук.

Малюк уважно слухав Василенка, його все цікавило.

Десь години через півтори — дві вони підійшли до молодої дослідної ділянки й посідали під гіллястою яблунею, що поблизу зрошувального каналу, у якому тихо дзюркотіла чиста вода. Малюк розв’язав галстука, розстебнув комір сорочки, приліг на м’якій запашній землі, густо засіяній пелюстками яблуневого цвіту, й, заплющивши очі, став обмірковувати, як почати розмову про «Чорномора».

Тимчасом Степан Іванович займався своїм ділом: вийняв з портфеля невеличку скатертинку, розіклав на ній хліб-сіль, зелену цибулю, редиску, шматочки домашньої ковбаси, кілька яблук, поставив флягу, а біля неї чарки. Потім гукнув:

— Прошу, Петре Карповичу, до столу!

— О, — приємно здивувався Малюк. — Звідки це у вас, Степане Івановичу?

Чорні очі садовода сяйнули лукавими вогниками.

— Секрет, Петре Карповичу.

— Он як! У вас багато таких секретів?

Василенко здійняв брови:

— Ваш кореспондент ще вчора подзвонив, що приїдете.

— Ах, який негідник, — удавано обурився Малюк, підсовуючись ближче до імпровізованого столу.

Василенко взявся за флягу і наповнив чарки світлою прозорою рідиною.

— Що не кажіть, а після такої прогулянки, — почав садовод, — не гріх…

— Не знаю, Степане Івановичу, — перебив його Малюк, — як кому, а мені категорично заборонено.

По обличчю садовода пробігла посмішка.

— Так це ж сухе, Петре Карповичу, сухе вино, свій рецепт.

— Ну, якщо сухе і ваш рецепт, — погодився Малюк. Випив, відставив чарку, взяв яблуко. — Хоч я і не дуже розбираюся в яблуках, але таких мені ще не доводилося бачити. Чув, що ці плоди називають ім’ям того, хто їх вивів.

Василенко примружився, швидко підвівшись на коліна, задоволено розгладив правицею сніп бороди й скинув кошлатими сивими бровами. У тому легкому, грайливому рухові людини, яка давно вже розміняла восьмий десяток, було щось театральне. Малюк жартома зауважив:

— Ви, Степане Івановичу, — справжній актор.

Василенко знітився. Густі брови його насупилися. Він дивився на яблука, що тримав у руці, й ніби пригадував щось дуже далеке й невеселе.

Малюк захвилювався:

— Що з вами, Степане Івановичу? Невже я вас образив?

— Та ні, — покрутив головою Василенко, — не турбуйтеся, Петре Карповичу. Ви слушно зауважили, бо я таки спробував бути і актором… Так, не дивуйтеся. Коли маєте бажання послухати, я можу розповісти, хоч, правду кажучи, то сумна історія.

Малюк заперечливо помахав рукою:

— Ні, Степане Івановичу, дякую, не треба ятрити старі й болючі рани. Вам нелегко буде згадувати давно минуле, та до того ж мені дещо відомо. Ми, дорогий друже, грали з вами на одній сцені…

— Чекайте, чекайте, — перебив спантеличений Василенко. — Я щось не розумію. Може, розтлумачите.

Малюк засміявся:

— Будь ласка, Степане Івановичу, згадайте Приморськ, «Чорномора», Дмитра Шаповала.

Слухаючи Малюка, Василенко не зводив з нього очей. Ім’я колишнього шефа «Чорномора» Дмитра Шаповала на все життя вкарбувалося в його пам’яті. Та невже ж це він, Шаповал?!

А Малюк посміхнувся, тихо й схвильовано мовив:

— Я, Степане Івановичу, — колишній Шаповал.

Старий по-юнацькому звівся на ноги, хотів щось сказати, але спазми стиснули горло. Подолавши хвилювання, вигукнув:

— Боже мій, Дмитре! То ж, виходить, жива ще моя доля! — й кинувся до Малюка.

Вони довго стояли в обіймах один одного, схвильовані, зворушені. Потім потекли й потекли спогади, вони розбудили в пам’яті побратимів усе, що, здавалося, стерлося вже довголіттям.

Степан Іванович розповів багато такого, чого Петро Карпович не знав.

А шляхи-дороги, якими доля кидала Шаповала, хвилювали садовода.

На прощання Малюк похвалився Степанові Івановичу, що взявся писати книгу.

— Робота, Степане Івановичу, виявилася нелегкою. Але, — зітхнув полегшено, — наближається вже до кінця. Сьогоднішня наша зустріч, побратиме, й буде її прологом…

ЧАСТИНА ПЕРША НЕБЕЗПЕЧНА ГРА

РОЗДІЛ 1 НЕСПОДІВАНИЙ ГІСТЬ

Незвично для півдня України лютував січень; шугали в голім степу холодні, колючі вітри; сніговиці вкривали білим саваном знівечену чужинцями, печальну землю. Часом здіймалися такі хуртовини, що н світа білого не видно.

Раніше тут молилися на такі завірюхи — хліб же буде, благодать падає з неба на спраглу землю. А в лихоліття, здавалося, людям зовсім байдуже до тих опадів. Холодно й тривожно на душі. Куди не глянь — брудні сліди загарбників; на центральній площі Приморська з’явилася шибениця; молоде покоління, яке знало про те знаряддя смерті тільки з книжок та з розповідей літніх людей, злякано дивилося на новацію; за містом, там, де ще недавно була МТС, тепер концтабір. Серед білого дня жандарми розстріляли двадцять п’ять заложників за те, що десь зникли сержант і двоє рядових з німецької міської комендатури. Після тієї події вулиці міста стали патрулювати групи автоматників— по чотири — п’ять у кожній…

Поступово погода змінилася, вітер послабшав, снігопаддя припинилося. І саме тоді, десь о десятій ранку, на бульварі Приморська з’явився спортивно підтягнутий молодик у формі штурмбанфюрера СС.

З моря тягнуло пронизливим холодом. «Зайти, може, в ресторан? Там, либонь, є і чим погрітися й чим закусити». І в ту ж мить помітив: до ресторану заходять кілька офіцерів. Штурмбанфюрер зупинився. — А що коли там есесівці?

Він глянув на наручного годинника, наче боявся спізнитися на побачення, й попрямував далі тополевою алеєю приморського бульвару. Адже ніхто не знає, яким чином він, журналіст з армійської газети «Смерть фашизму!», Петро Малюк, опинився в окупованому німцями Приморську під ім’ям штурмбанфюрера Ганса Шефера.

На бульварі з’явилася вродлива молода жінка з кошиком квітів. Звідки це диво? У такий час? Жінка зупинилася біля лавочки під старезним гіллястим дубом.

У легенькому пальтечку, гумових ботиках, вона постукувала ногами й раз у раз потирала закоцюблі пальці рук.

Офіцер, побачивши жінку, прискорив ходу — це ж перша людина, з якою він зустрівся в цьому місті й, може, йому пощастить поговорити з нею.

Розправляючи в кошику квіти, жінка крадькома поглядала на офіцера, який щойно підійшов; вона злякалася блакитноокого фашиста з короткими рудими вусами. «Чому він так підозріло дивиться на неї своїми бульками?»

А офіцер напружував пам’ять: де ж він бачився з цією молодичкою? Великі чорні очі, кирпатий носик, малесенька родимка між бровами…

І раптом згадав: Ольга! Так, він не помиляється — це рідна сестра його найближчого друга Грицька Кропиви! Як же змінилася вона, змарніла!

«Здрастуйте, Ольго!» хотів сказати їй, адже така приємні несподіваність: Ольга Кропива може стати йому в пригоді. Та вчасно схаменувся, заціпив рота й відвернув погляд, бо хтозна, як вона реагуватиме.

Так, це справді Ольга. Років п’ять тому вона закінчила театральну студію і після того грала в театрі музичної комедії. Останній раз він бачився з нею в Києві місяців за два до війни. Знав, що вона захворіла на легені й поїхала до санаторію в Приморськ, де мешкає сестра її матері Дарина Петрівна. І оце так зустрілися.

Малюк відчував: треба якось почати розмову. Він посміхнувся, провів пальцями по ніжних пелюстках нарцисів, тюльпанів.

— Гут! Зер гут! Ошен красивай! Ну, давай, фройлен, продавайт немножко, айн-цвай…

Йому, звичайно, було не до квітів, він хотів лише, аби вона заговорила до нього, щоб самому включитися в розмову.

Вона все мовчала. Можливо, подумав Малюк, Ольга на когось чекає зі своїми квітами, хтось, напевне, замовив їй. Він ще раз глянув на неї проникливо й почав, навмисне плутаючи російські слова з німецькими:

— Я ошен просіт, фройлен, продавайт, бітте, одін! — підняв вказівного пальця.

Ольга не чекала такої чемності від офіцера-окупанта, бо вже добре знала їх. А цей… «Якийсь дивний есесівець», — вона знизала плечима і поквапливо обернулася. Погляди їхні зустрілися. Він стояв перед нею в чорній шинелі, туго затягнутий поясом, з портупеєю через плече. З-під козирка картуза вибивалися пасма русявого волосся. А на високому наголовнику — хижак з розпростертими крилами. Фашист! Але чому ж посміхається так лагідно?

Однак їй треба швидше від нього позбавитись, і вона, посміхнувшись, сказала:

— Прошу, пане офіцер, вибирайте самі. — Показала рукою на кошик.

— Найн, — покрутив офіцер головою, — я просіт, чтоб фройлен вибірал.

Ольга ніяково повела бровами, вибрала три квіточки, обгорнула аркушиком паперу й подала йому.

— Яка принадність, — подумав офіцер, доторкнувшись губами до пелюстків квітів, потім вийняв з кишені мундира стільки рейхсмарок, що за них можна купити не один кошик квітів, і віддав жінці. Хотів щось спитати, та запнувся на півслові, бо наближався військовий патруль. Ризикувати ні до чого. Він узяв під козирок, цокнув каблуками й ледь помітно підморгнув.

Ольга зовсім розгубилася. А він посміхнувся самими очима й тихо, щоб чула тільки вона, чітко сказав уже рідною мовою:

— До скорого побачення! — швидко по-військовому обернувся й пішов геть.

Квітникарка дивилася йому вслід схвильовано, нічого не розуміючи.

Петро Малюк не озирнувся. Тримаючи букетика у лівій руці, він дійшов до кінця бульвару, потім звернув ліворуч, до набережної, зупинився біля кам’яної стіни, через яку фонтаном вибивало холодні морські бризки, й замислився: як же йому бути далі?

Море неугавно шуміло. Величезні білогриві хвилі одна за одною наскакували на гранітну стіну і з ревом відкочувалися назад, залишаючи на піску широкі плями білої піни. А Петро Малюк мов би й не помічав розбурханої стихії, думки його зайняті іншим. Чужа форма допомогла йому проникнути в це місто. А хто допоможе зв’язатися з підпіллям чи просто з чесними людьми?

Море все шаленіло. Вітер підхоплював солоні бризки з розбитих об камінь хвиль, кидав у обличчя. Примруживши очі, віл пильно дивився з-під козирка у яскраву смужку синього неба, яка прорізалася між клоччям розірваних хмар. Смужка та швидко збільшувалася, вітер розривав хмари, нещадно гнав їх зі сходу на захід і все світліше й світліше ставало на небосхилі. На мить визирнуло й сонечко. По обличчю офіцера ковзнув яскравий промінь, приємно залоскотав своїм теплом.

Сяйво це тривало кілька секунд, може, й хвилину, а потім знову набігла тінь — сонце заволокла чорна хмара, стало похмуро, холодно. Малюк ніби прокинувся від забуття. «Отак, чорт візьми, — подумав, — насуваються на нашу землю темні, лиховісні хмари фашизму…»

І покрутив заперечливо головою, ніби переконував когось, що хмарам сонця не закрити! Правда кривду переможе! Але як наблизити перемогу, яким чином він, опинившись несподівано на окупованій території, допомагатиме Батьківщині?

Сам, звичайно, нічого не зробить. Самотність личить тільки богові. А самотня людина, як птах без крил, — не полетить. Потрібен зв’язок з відданими патріотами. Але де вони і як з ними зустрітися? Ольга Кропива? Так, вона, звичайно, давненько вже тут, щось, може, й знає. Повинна знати… Та й Дарина Петрівна, у якої років чотири тому вони разом з Грицем Кропивою відпочивали, також своя людина — дружина червоноармійця, що загинув на Перекопі в двадцятому році, — не вижене.

За кілька хвилин Малюк повернувся до бульвару. Але квітникарки вже не було. Він не докоряв собі, що прогавив Ольгу, певен, що вона у тітки Дарини Петрівни. Адресу, правда, забув. Але будиночок її легко знайти, це на північній околиці міста, на невеличкій вулиці Короленка, і примітний він тим, що з усіх боків оточений високими тополями.

З цією думкою Малюк і пішов з приморського бульвару до центру міста.

Уніформа есесівського офіцера поки що, звичайно, допомагає йому, військовий патруль віддає честь, а від поліцаїв він тим паче застрахований. Кому ж спаде на думку зупиняти штурмбанфюрера. До того ж він бездоганно володіє німецькою мовою, а на його посвідченні особистий підпис доктора Кальтенбруннера.

Але Малюк розуміє, що під маскою штурмбанфюрера Ганса Шефера надовго не сховаєшся. Можливо, німці розшукують свого офіцера. Тож блукати так вулицями міста рисковано, легко можна потрапити в лапи контррозвідки.

Отже, залишатися в Приморську небезпечно. Тут є підрозділи ворожої армії, їхні тили, можна викликати підозру. Хіба до села податися? Також небезпечно: у офіцера-окупанта може влучити «випадкова» куля.

То що ж робити? Йому немає на кого покладатися — треба діяти на свій розсуд. У голові плутаються різні думки, варіанти, але за який вхопитися?

Малюк повернув у глухий вузенький провулок і зіткнувся з двома автоматниками, які ледве не збили його з ніг.

Малюк мимоволі зупинився — серце прискорено застукало, по спині покотились краплини холодного поту. Чи не на нього, бува, полюють? Та вже будь-що-будь, тримайся. Він дістав портсигар, не поспішаючи вийняв з нього цигарку, припалив від запальнички й затягнувся.

Автоматники взяли під козирок, пришвидшили кроки — їм хотілося прошмигнути, щоб офіцер, часом, не причепився чогось. Та не вдалося. Майор, побачивши, що вояки ті не загрожують йому, вирішив поговорити з ними, дещо з’ясувати.

— Хальт! — підняв він руку.

Солдати зупинилися, виструнчились.

— З якої частини? — суворо запитав. Автоматники мовчали, дурнувато кліпаючи очима. — Вам що, позакладало? З якої частини, питаю?

— Із сто п’ятого піхотного полку, герр штурмбанфюрер, — блимаючи рудими віями, відповів високий, з журавлиною шиєю.

— Із сто п’ятого? — перепитав офіцер, ніби він знав, що то за полк. — А чого ж це ви блукаєте по завулках?

Солдати немов оніміли. Менший на зріст, кремезний, з пташиним дзьобатим носом, притискував лівою рукою щось, видно, живе, замотане в ряднину.

— Що там? — запитав майор.

Солдат мовчав, ніяково переступаючи з ноги на ногу.

— Ану, покажи!

— Та то порося, герр штурмбанфюрер, — спокійно відповів довготелесий, ніби йшлося про таку дрібницю, яка не варта уваги.

— Ах, негідники! — гримнув майор. — Компрометуєте армію фюрера!

Автоматники злякалися. Порося, яке вони поцупили у бідолашної жінки десь на околиці міста, ніби відчуло, що хтось заступається за нього, заворушилося й заверещало. Солдат дужче притиснув свою жертву, вона так запручалася, що вислизнула з ряднини й побігла до ближчого двору.

Малюк зловтішався, дивлячись у тупі обличчя завойовників, сердито кинув:

— Геть звідси, мародери! — і для острашки став відкривати кобуру.

Солдати кинулися бігти, залишивши серед вулиці ряднину, з якої вислизнуло порося, і швидко зникли за рогом.

Малюк пішов далі. Довкола німа тиша. На вузенькій кривій вуличці, обабіч якої тягнуться високі кам’яні огорожі, не видно ані душі, неначе все вимерло тут. Налякані арештами і розстрілами окупантів, люди причаїлися. Раптом тишу розірвали постріли зенітних гармат. Донеслося вібруюче гудіння моторів. Малюк зупинився, підняв голову. Високо в небі один за одним з’явилися клубочки чорного диму. А за півхвилини з-за хмар випливли ледве помітні рухомі цяточки. Чимраз вони збільшувалися. Малюк перелічив — дванадцять літаків прямували зі сходу на захід.

За високим кам’яним парканом почувся збуджений хлоп’ячий голос: «Це наші, дивіться, справді наші!»

Зірок не видно було — бомбардувальники йшли високо. Але голос той приємно відгукнувся у серці Малюка, бо юнак говорив так упевнено, що не можна було не повірити.

Малюк уважно дивився в небо й прислухався до гулу моторів; той гул підбадьорював, додавав сили й сміливості. І він жвавіше попрямував тією ж кривою вуличкою, що вела його все далі й далі від центру міста у знайоме міжгір’я.

За кілька хвилин почулися віддалені вибухи. Малюк уповільнив кроки. З-за кам’яної стіни донісся коментар: «Бомблять станцію, там багато поїздів».

Вибухи ті й бадьорий голос юнака піднімали настрій Малюка. Він зупинився і озирнувся довкола. Праворуч виднівся провулок. На сірій кам’яній стіні яскраво виділялися великі білі літери, написані вапном: «Вулиця Короленка».

Малюк ще раз пробіг поглядом по напису «Вулиця Короленка» і зрадів: адже за якихось десять хвилин ходу — будинок, до якого він прямує.

Надвечір знову пішов густий лапатий сніг. Дерева стояли в казково-білому вбранні, а з неба все сіяло й сіяло. Алея струнких тополь привела Малюка до будиночка Дарини Петрівни, що стояв самотньо у глибині двору.

Постоявши хвилину біля воріт, офіцер пильно озирнувся, прислухався: сторожка тиша — нікого не видно й не чути. Він тихесенько зачинив за собою хвіртку й попрямував стежкою, запорошеною чистим пухким сніжком.

Із сіней вийшла жінка й почала витрушувати ряднину. Почувши кроки, вона озирнулася: «О, боже, кого ж це несе нечиста сила?» — злякано прошепотіла, та мерщій у сіни — грюкнула дверима, а услід за тим клацнула важким залізним засувом.

Малюк одразу пізнав Дарину Петрівну. Підійшов до дверей і тихесенько постукав Ніхто не відгукнувся. Ще постукав і заговорив:

— Не бійтеся, господарочко, відчиніть хоч на хвильку, у мене до вас важлива справа.

А з другого боку дверей жінка припала вухом до замкової шпарини, прислухається.

Дивно: знайомий голос Що ж за дідько: добре бачила — йшов німецький офіцер.

За хвилину він знову гукнув:

— Та відчиніть же, Дарино Петрівно, адже холодно.

Малюк говорив неголосно, щоб не почув хтось сторонній. Та й хтозна чи господиня сама, чи немає, бува, квартиранта якого? Але й не озирався, щоб не дати приводу для підозри.

За дверима перешіптувалися, сперечалися. Зрозуміло, про що йдеться. Він уже втретє тихенько попросив:

— Благаю вас, Дарино Петрівно, відчиніть хоч на кілька хвилин, ви мені дуже потрібні…

Клацнув залізний засув, почулося шарудіння ключа, і двері відчинилися. На порозі стояли: господиня хати Дарина Петрівна і та сама квітникарка Ольга Кропива, яка, видно, тільки-но прийшла, бо ще й роздягтися не встигла. Вони дивляться на нього збентежено. Як знати, хто він такий. Фашист, бач, а добре говорить українською мовою й називає ім’я господині хати, як старий знайомий.

Ольга не зводить очей з есесівця, не може збагнути, що все це значить? Адже це той самий офіцер, що кілька годин тому, спотворюючи російські слова, просив у неї квіти. Та хто ж насправді він є й чого прийшов до них? Невже пронюхав, дідько, щось про Гриця? О, боже, як же вона помилилася в ньому! Виходить, він стежив за нею до самого дому.

Кілька секунд усі троє стояли мовчки. Жінки злякано дивляться на есесівця.

Малюк допитливо поглядав то на тітку, то на племінницю. Та довго не витримав, — посміхнувся й без запрошення переступив поріг.

— Здрастуйте, дорога Дарино Петрівно! — Він схилив уклінно голову й простягнув їй руку.

Тепер господиня впізнала Петра Малюка, але не відповіла на привітання, а відсахнулася. В її погляді було стільки презирства і ненависті, що, здавалося, вона готова була плюнути йому в обличчя, знищити його.

Петро Малюк не образився. А все ж йому було неприємно, бо відчуття таке, ніби й справді він завинив у чомусь перед цією жінкою.

— А з вами, дорога Ольго Андріївно, можна привітатися? — зніяковіло посміхаючись, звернувся він до квітникарки.

Ольга, нарешті, теж впізнала його й на мить завагалася. Та скоро збагнула, що в її становищі безглуздо кидати виклик. Відповіла тихо:

— Так, звичайно, Петре Карповичу, адже ми, здається, були друзями.

Напруження не проходило. Усі почували себе якось сковано, збентежено. Поява своєї людини у формі ворога для обох жінок була загадкою, таїла небезпеку. Треба було якомога швидше з’ясувати, порозумітися.

— Я, Петре Карповичу, спантеличена, — почала Ольга хвилюючись, — розкажіть, ради бога, що все це значить? Тільки, правду, скажіть правду.

Малюк щиро засміявся.

— Якби ви знали, Ольго Андріївно, як кортіло мені поговорити з вами ще на бульварі, та боявся, щоб хто не підслухав нашої розмови.

— Я не могла навіть і подумати, що…

— От і добре, — перебив Малюк, — зараз усе розповім. Дайте, прошу, тільки напитись водички, бо щось у горлі пересохло. Але наперед кажу, я не той, за кого мене прийняла Дарина Петрівна.

Господиня, що розміняла вже, можливо, шостий десяток, але така жвава, як молодиця, раптом ніби пом’якшала й подала несподіваному гостеві чашку води. Малюк випив і ніби збадьорішав, неначе сили влилися в нього з тією колодязною водичкою. У голові промайнули, як святкові, серпневі дні тридцять восьмого року, коли він і Грицько Кропива — студенти передостаннього курсу університету — вперше за своє життя відпочивали біля моря, і на прохання Дарини Петрівни взялися вичистити колодязь, занесений мулом. Коли з глибини вдарило потужним ключем, вони раділи, як діти, і з пригорщ пили ту солодку прохолодну вологу.

По обличчю Малюка пробігла задумлива усмішка.

— Цікаво, Дарино Петрівно, ніби ж зовсім недавно ми з племінником вашим Грицем так хороше курортували у вас. Й зустрівши вас, Ольго Андріївно, на бульварі, був певен, що ви також тут. Тому й потягнуло сюди. Може, подумалось, дізнаюся щось і про Гриця. Де він тепер, побратим мій? От би зустрітися!

Ольга важко зітхнула й безпорадно розвела руками.

— Хтозна, Петре Карповичу, як склалася його доля. Пішов до армії ще в перший день війни. І з того часу ніяких вістей від нього не було. Тепер тим більше важко щось дізнатися — вже два місяці, як Приморськ у німців.

— Та то нічого, Гриць воює десь; такі, Ольго Андріївно, не гинуть безвісти, — голосно промовив Малюк.

І тільки він вигукнув це, як щось зашаруділо в темному кутку сіней, дзенькнуло, упав, гримнувши об бетонну підлогу, ослін, заторохкотіло цинкове відро.

Жінки заніміли, боязко дивлячись у куток. Що ж то буде?

— Цікаво! Домовик там у вас бешкетує, чи що? — здивовано повів плечима Малюк.

Дарина Петрівна і Ольга ніякого переглянулися, нічого не відповіли.

І враз піднялася ляда. Звідти, з підземелля, виліз чоловік. Він чув голос Малюка, й рішуче ступивши два-три кроки, зупинився. На ньому благеньке сіре пальто, зім’ятий капелюх; обличчя защетинене, а в його карих очах не переляк, а здивування: Петро Малюк, з яким п’ять років прожили в одній кімнаті студентського гуртожитку, ділилися і думками, і шматком хліба, з яким без вагання пішов би у будь-яку розвідку, — став есесівцем? Ні, не може того бути!

А Петро, дивлячись з острахом на людину, що вилізла з підземелля, збагнув, що це ж і є Грицько Кропива, і крикнув:

— Грицю, друже ти мій! Це ж маска! Розумієш, маска! — і, жбурнувши на підлогу картуза, кинувся до Кропиви, як до рідного брата.

З хвилину стояли обнявшись, не соромлячись сліз. Хоч ніхто ще не знав, який у кого шлях, що на кого чекає попереду, серцем відчували: свої, рідні, однакова їхня доля.

Дарина Петрівна і Ольга поралися на кухні, готували до столу, що було, а друзі пішли до найменшої кімнати, сіли на лавці біля вікна, колишнього вікна, бо осколком фашистської бомби воно було вибите. Дарина Петрівна замурувала його знадвору, залишивши тільки одну верхню шибку. І дивиться тепер та кімната у двір, як одноокий старець.

Із віконця видно високі тополеві ряди. Дерева посаджені ще прадідом Дарини Петрівни Прокопом Романенком, який служив матросом у самого адмірала Нахімова. Після двадцятилітньої служби на флоті матрос не міг уже звикнути до придніпровських степів, де народився: вабило море. Тому й кинув свого якоря на косогорах Приморська, і оце в тополях живе пам’ять про матроса Романенка.

Грицько Кропива став навшпиньки й сторожко подивився в те однооке віконце. Надворі споночіло, знову піднімалася віхола. Це заспокоювало втікача: у таку негоду не всякому поліцаєві захочеться бродити. А все ж тривожно було на душі: що діється на світі білому? Давно вже не чув радіо, газет радянських не читав. Яке становище на фронтах? Де проходять тепер вогненні рубежі?

Важко зітхнувши, Кропива перевів погляд на Малюка і ненависно впився примруженими очима в залізний хрест, якого побачив на мундирі друга під розстебнутою шинелею.

— Що тебе так збентежило, Грицю? Невже оця бісова цяцька могла викликати в тебе якийсь сумнів щодо мене?.. Мені, щиро кажу, навіть гірко й образливо, що ти можеш думати про мене щось недобре, — з почуттям болю сказав Петро й додав: — Заспокойся, дорогий мій, зараз я про все розповім.

Вони сіли поруч. Малюк дістав з кишені мундира портсигар, розкрив його й подав Грицькові.

— Давай, друже, покуримо.

— Спасибі, давно вже кинув. А нервуюся, Петре, з того, що цей маскарад нагадав раптом мені есесівця, який лютував у концтаборі полонених. Справжній кат з отаким же хрестом, — пояснив Грицько, вибачливо глянувши в обличчя другові.

Малюк прикурив від запальнички, затягнувся кілька разів, зібрався з думками й заговорив:

— Так от що, Грицю, передусім домовимось про таке: коли б, не дай бог, що трапилося, — в цьому домі ніхто мене не знає. За документами я штурмбанфюрер Ганс Шефер. Ось, прошу, — показав посвідчення. — Воно датоване п’ятим січня тисяча дев’ятсот сорок другого року й скріплене підписом заступника самого рейхсфюрера СС.

Підійшли Ольга й Дарина Петрівна. Вони уважно дивилися то на картку есесівця, то на Малюка.

— А знаєте, Петре Карповичу, щось є подібне, — зауважила Ольга простодушно.

— Ну, гаразд, — закрив Малюк посвідчення. — Коротше кажучи, оригінала, тобто справжнього господаря цього посвідчення, вже не існує. Я радий, що ви знаходите між нами зовнішню подібність. Сьогодні це врятувало мене. А що буде завтра, про те ніхто не знає.

Малюк намагався бути спокійним, але в голосі його відчувалося хвилювання. Він знову розкрив портсигар, взяв цигарку, пом’яв її пальцями, припалив і, кілька разів затягнувшись, кинув недокурок у грубку, де потріскували щойно запалені дрова.

— Отже, — вів далі гість, — передусім, прошу, відкинути всі сумніви й підозри… Якби ви знали, дорогі мої, що за пригоди сталися зі мною, то, певне, не косували б так.

— То, прошу, розкажіть, Петре Карповичу, — зауважила Ольга співчутливо.

І Малюк почав свою оповідь з подробицями. Після університету, хоч жили вони і в одному місті, а зустрічалися не так уже й часто, тому хотілося викласти все так, щоб не було ніяких недомовок.

— У перший день фашистського нападу я прийшов до військкомату й за годину одержав призначення: комсорг стрілецького полку, який тільки-но формувався, — почав він. — Це, звичайно, не те, що хотілося. Адже я журналіст й тому просив воєнкома направити мене до будь-якої військової газети. А мені показали характеристику з університету.

— Товаришу Малюк, — мовив воєнком, — ви чотири роки підряд були комсоргом курсу…

Нічого не зробиш — наказ є наказ. Однак я і на фронті не поривав зв’язків із журналістикою — надсилав антифашистські памфлети до дивізійної газети «За Вітчизну!» і армійської «Смерть фашизму!» за підписом Хоми. У політвідділі армії звернули увагу на ту сатиру. Коли дізналися, що її автор Петро Малюк, то вирішили, що моє місце тільки в газеті.

Отак я і став військовим журналістом. Щоправда, не легко було звикнути до нового — граничної стислості й телеграфного лаконізму в матеріалах. Коли моя перша кореспонденція з переднього краю з’явилася на другій сторінці газети «Смерть фашизму!», то я впізнав її лише по заголовку й підпису. Прочитавши кимсь «відредаговану» свою кореспонденцію, почував себе так, ніби наді мною поглузували прилюдно. І тоді подумав, що не вийде з мене воєнного літописця.

На другий день знову випало їхати на передову. До танкістів. На відміну від попереднього кавалерійського наскоку, на цей раз я вирішив не квапитися. Відрекомендувавшись комісарові танкового батальйону старшому політруку Миронову, попросив познайомити мене з одним з екіпажів машини. Тільки так, щоб я міг бачити танкістів у роботі.

— Це можна, — кивнув комісар. — Раджу взяти екіпаж Олекси Логвинова. Усі, як один, справжні герої. Тиждень тому з полону фашистського вирвався…

— Пробачте, товаришу старший політрук, але прославляти тих… Чому ж вони опинилися в полоні? — не зрозумів я.

Комісар похитав головою:

— Запевняю, товаришу кореспондент, не за власним бажанням. Обставини так склалися.

І комісар став пояснювати, що то за обставини:

— Олекса Логвинов, старший лейтенант, розумний, хоробрий командир танкової роти. У запеклій сутичці з ворогом його командирський танк був підбитий, вийшов з ладу. Водій одразу загинув. Логвинова контузило, інші члени екіпажу дісталі легкі поранення. Вони вилізли з танка, витягнули й командира роти. Але їх враз оточили ворожі автоматники.

Логвинов прийшов до пам’яті уже в полоні. А через два дні він і його друзі втекли звідти разом з чеським єфрейтором Крижичем, який їх вартував.

Слідчі органи вимагали судити. Аякже — в полоні побували! Ми відстояли, бо не було в чому звинувачувати. Колишній комроти Логвинов поки що командир танка. Дав слово нещадно бити фашистів і з честю дотримує його. От про це й напишіть! Тільки сміливо, не бійтеся. Я щиро раджу.

Розповідь комісара батальйону Миронова так захопила мене, що я цілий день провів з екіпажем Логвинова. Повернувшись з передової, поклав на стіл редактора нарис «Повернена честь» і нетерпляче чекав присуду.

Дочитавши нариса, редактор — полковник Степовий, — завжди стриманий і скупий на посмішку, засяяв очима:

— Не приховую — прочитав з насолодою. Молодець, політрукі Шматок, правда, чималенький, але нічого — дамо в двох номерах.

Через кілька днів я знову опинився на передовій. Одна дивізія нашої армії, яка перед тим контратакувала гітлерівців і потиснула їх кілометрів на п’ять, наштовхнулася на сильний опір, перейшла до оборони. Надто ж настирливо діяла ворожа авіація. Фашисти раз у раз бомбили наш передній край, примушували бійців залягати. Я був саме там, в перших лавах батальйону капітана Романчука. Хотілося показати справжніх героїв дня. Аж чую: свистить бомба, й таке відчуття, що падає вона якраз на мене. І тільки-но вскочив я до окопа, почувся вибух, і я наче провалився.

Що діялося на полі бою, не знаю, бо опритомнів аж на світанку наступного дня, годин, мабуть, через дванадцять — п’ятнадцять. Довго не міг зрозуміти — де я й що зі мною? У голові шуміло, і була така слабкість у всьому тілі, що ледве звівся на ноги; обструсився від землі — був же присипаний — прислухаюся, придивляюся. Нічого не видно й не чути. Злякався, що, може, від контузії глухота. Так ні — чую скрип снігу під ногами, чую свій голос. Значить, довкола нікого нема. Ні своїх, ні чужих. Мертве поле. Кинулися в очі свіжі чорні вирви од бомб, що різко виділялися на чистому снігу. Жахливо!

На сході починало світати. Що ж мені робити? Неподалеку видно були густі зарості. Вирішив пробратися туди й пересидіти в них, доки зорієнтуюсь.

Сиджу, здригаюся від холоду й голоду, — після вчорашнього сніданку в роті не було й крихітки, — пильную. Вже сонце зійшло, а нікого не видно. Де ж наші? Куди, в який бік мені рухатись?

Почувся віддалений гул. Хоч у голові ще шуміло, а все ж я визначив — гудуть машини. Гул усе посилювався, наближався. Метрів за двісті—триста від мене — битий шлях, по ньому й покотилася одна, друга, третя, ціла колона німецьких машин. І рухаються на схід. Виходить, наші або відійшли на старі позиції, або… Коротше, щоб не потрапити до рук ворога, я вирішив пересидіти у тих кущах аж до смеркання.

Отак, виглядаю з-за кущів, як той злодій; зубами цокаю, присідаю, ворушусь, щоб не заклякнути.

Скоро рух на шляху припинився, нікого не видно. Я осмілів, підвівся на весь зріст, став розтирати закоцюблі руки, грітися. І тут помітив: над ліском, що недалеко, німецький літак з’явився й кружляє, мов коршак. Спостерігаю. Аж бачу: над ним враз здійнялася густа хмарка диму. Літак розвернувся і несеться на захід, прямо наді мною, тягнучи шлейф чорного диму. Спускається усе нижче й нижче, от-от перевалить за гору. І спалахнув яскраво-червоним полум’ям. Пролунав вибух.

Радію. Наче потеплішало. Потім помітив: недалеко від мене спускається парашутист!

Я причаївся в кущах, вийняв з кобури пістолета, стежу. Ось. він торкнувся ногами землі, і його так шарпонуло парашутом, що він аж носом заорав.

Бачу: фашист, офіцер. І тільки «ангел небесний» хотів звестися на ноги, я врізав його рукояткою пістолета по голові; він знепритомнів.

Роздумувати ніколи. Вмить перерізав стропи парашута, скрутив ними «ангелові» руки й відтягнув його метрів за сто — сто п’ятдесят у густіші зарості, бо хоча й сутеніло, німці, якщо вони спостерігали за літаком, можуть кинутись на пошуки свого парашутиста.

На щастя, ніяких шукачів не було. А коли мій штурмбанфюрер очуняв, то почав благати, щоб я доставив його до будь-якого-німецького підрозділу, гарантував мені життя й винагороду.

Ганс Шефер — контррозвідник, зовсім недавно прибув сюди з Берліна. Мав завдання — боротися проти партизанів. І ото полетів у першу розвідку. «Хотілося, — казав, — оглянути з повітря-цю місцевість». Що трапилося з літаком, він і сам добре не знав. Льотчик сказав йому, що сталася серйозна аварія. Тому він і виплигнув з парашутом, був же певен, що потрапить до своїх.

— Штурмбанфюрер, — заключив Малюк, — надзвичайно цінний «язик». Але куди ж мені з ним? Розмірковувати було ніколи. Порадитися також ні з ким. Сам суддя і прокурор. От я і виніс йому вирок: смертна кара! Виконав його десь опівночі, без пострілу… А майно конфіскував.

Ольга Андріївна запитала:

— Петре Карповичу, і вам не бридко було одягати фашистського мундира?

Малюк поглянув на неї трохи здивовано і відповів:

— Змушений був. А інакше й з вами не міг би зустрітися.

Ольга Андріївна, уважно подивившись на фото Ганса, сказала:

— А у вас, Петре Карповичу, таки й справді є якась схожість з тим німцем.

— Гм, сам дивуюсь, — посміхнувся Малюк невесело. — Коли вранці, уже в цій формі, глянув у малесеньке дзеркальце й порівняв своє відображення з фотокарткою на посвідченні, то побачив, що мене зраджують тільки вуса — задовгі були. Добре, що в сумці штурмбанфюрера знайшлися ножички — підстриг, дивлячись на фотокартку.

— А як же до Приморська дісталися? Хіба фронт недалеко звідси?

— Та вже далеченько. Чотири години автомобілем добирався. Вийшов на шлях і зупинив першу вантажну машину — поранених везли до міста.

Грицько Кропива, що досі тільки слухав, зауважив:

— Дуже цікаво, Петре, такі пригоди! Але як же тепер назад, до своїх?

Малюк відповів не зразу, він і сам не знав, як йому бути далі. По паузі сказав:

— Зараз дуже важко, небезпечно. Наполохані нашим наступом, фашисти кинули сюди великі сили.

Знову пауза. її порушив Кропива.

— Ну що тут можна придумати? — У його голосі відчувалася тривога. — Кажеш, Петре, учора покінчив з тим есесівцем. Тож його, напевне, шукають, а може, й знайшли вже тіло, а ти ходиш з його документами.

Малюк глянув на друга.

— Ти маєш рацію, Грицю. Але зрозумій — вихід у мене був тільки один.

Друзі знову замовкли. Було над чим замислитись. Кропива ходив по кімнаті, нервово стискуючи пальці, а Малюк палив цигарку.

— Оце так подія! — промовив Грицько. — Ходить собі герой у ворожому таборі, фашисти честь йому віддають, а він на вус намотує.

Кропива блиснув ледь усміхненими чорними очима. У його усмішці Малюк відчув приховане кепкування. Але він не образився.

— Ну досить, Грицю! Смерть буває тільки раз. Та коли вже вмирати, то з музикою! Ну розкажи тепер про себе…

Дарина Петрівна покликала вечеряти.

Вікна в кухні затемнені. На стіні блимала гасова лампа. Посеред столу, покритого білою скатертиною, стояла ваза з такими ж квітами, що бачив Малюк сьогодні на Приморському бульварі. Пригадав, як просив одну квіточку.

Його погляд зустрівся з поглядом Ольги. Вона, здавалося йому, подумала про те ж саме.

— Ну як же ви, Ольго Андріївно, побазарювали сьогодні?

— Таких покупців, як ви, Петре Карповичу, більше не було. Не знала, що ви такий актор.

Вона розповіла Дарині Петрівні й братові, як він кумедно вмовляв її. Усі голосно засміялися.

— Чарівні квіти. Не розумію тільки, як ви їх виростили взимку? — поцікавився Малюк.

— Це робота тітки Дарини, — кивнула Ольга на господиню, — у неї квіти всю зиму ростуть, як в оранжереї.

Дарина Петрівна зніяковіла від похвали, пригощала нехитрими стравами — хамсою солоненькою, картоплею, смаженою на олії, а потім чаєм з вишневим варенням.

Сівши до столу, Малюк попередив: коли раптом постукає хто з непрошених гостей, то він, штурмбанфюрер Ганс Шефер, сам відкриє і все з’ясує.

— Принаймні цієї ночі, дорогі мої, можете бути спокійні.

Малюк посміхнувся. То була невесела посмішка, бо слова «можете бути спокійні» сказав лише так, для підняття настрою Самого ж тривога не залишає за себе й за них.

Після вечері Кропива розповів Петрові про свою втечу з табору військовополонених, про те, що переживають там люди.

Петро Малюк слухав сумну розповідь друга. А коли той закінчив, зауважив:

— Виходить, Грицю, становище у нас однакове. То ж давай разом і метикувати, як нам з нього вибратися.

— Згоден, — сказав Кропива і, подумавши, додав. — Забув ще про такий страшний випадок, що відбувся в таборі. Це було зовсім недавно. Завітав туди якийсь чоловік у цивільному. З наших, звичайно, і знаєш, що його привело? Прийшов, каже, дізнатися, чи немає, бува, серед полонених акторів або музикантів? Мене, природно, це зацікавило. Адже для мене театр, як длй тебе газета.

— Для чого ж, — питаю, — потрібні вам актори і музиканти?

Він зніяковів. Підійшов ближче й тихо сказав:

— Якщо ви актор, то, будь ласка: організовуємо ансамбль. Прошу вірити, я такий же невільник, як і ви. Мене примусили займатися цим. Але запевняю: хто піде до ансамблю, того випустять з табору. Таке розпорядження коменданта міста. Подумайте…

Один з полонених, — я його добре знав, — підійшов до того вербувальника, зняв пілотку, уклонився нижче пояса і на повному серйозі почав:

— Дозвольте, ваша величність, представитись: актор з Києвоградського театру Панько Голопупенко! Не уявляю життя поза сценою, дуже радий служити музі! — Він підняв поли брудної шинелі, вправно зробив реверанс і, удавано посміхнувшись, вигукнув патетично: — Погляньте, добродію, на нашу публіку! Бачите, яка в неї жадоба видовищ? Хліба — не треба! Видовищ!

Обличчя вербувальника враз побіліло:

— Даремно глузуєте, я не по своїй волі — комендант наказав.

Полонений відвернувся. А другий, що ледве тримався на ногах, зайшовся сміхом:

— Оце так лицар! Дивіться на нього, він самому комендантові зад лиже!..

Ображений вербувальник, схиливши голову, пішов мовчки. А есесівець — молодий унтерштурмфюрер, котрий супроводжував його, — зупинився й спокійно, з насолодою садиста почав цілитися з пістолета в мого знайомого.

— О, боже, — скрикнула Ольга Андріївна, — і ніхто не сказав йому?

— Та він і сам бачив. Скинув рукавиці, скрутив дулі обома руками й щосили крикнув:

— На! Тобі і твоєму фюрерові!

Пролунав постріл. Бідолаха ще крикнув щось і упав.

У кімнаті запанувала тиша. Кожен думав про той жахливий випадок. Малюк запитав:

— Але хто ж таки він, той вербувальник? Може, справді його примусили? Літній чи молодий?

— Та вже, либонь, за сорок, — відповів Кропива.

Малюк замислився. Запалив цигарку, підвівся з крісла і враз пожвавішав:

— А знаєш, Грицю, що прийшло мені в голову? Залежно від того, що за людина той організатор, ансамбль міг би бути хорошою ширмою.

Кропива сидів у м’якому кріслі й не зводив погляду з Малюка.

— Г-м… Ти он про що, — зауважив по паузі. — Над цим я не думав. Можливо, це й справді так!

— А що ж, треба все спробувати. Та до того ж ми з тобою майже актори. Але де ти в біса знайдеш тепер його?

— Та знайти його не важко. — Кропива підвівся. — Він із села Залісся. Це недалечко від Приморська. Боюсь тільки за точністьпрізвища — Василенко чи Васильченко.

Ідея захопила друзів. Вони вирішили знайти того «театрала». Правда, коли дійшло вже до конкретних дій, Грицько Кропива завагався:

— А чи це не авантюра, Петре?

Малюк глянув у вічі другові:

— Може, Грицю, і авантюра. Та хто шукає, в того — своя доля…

РОЗДІЛ II З БЛАГОСЛОВІННЯ ОБЕРШТУРМБАНФЮРЕРА

Що ж йому робити, як далі бути? Голова паморочиться, розламується від різних думок, а зупинитися на чомусь певному, прийняти тверде рішення Василенко не може. «Тікати» — найкраще, що він міг придумати. Та одразу ж відкинув ту думку, бо він же не один — у нього дружина і синок, десятирічний Миколка. Помстяться катюги.

То, мо’, краще зайти до коменданта й здатися на його милість? Беріть, мене, мовляв, пане оберштурмбанфюрер, та й робіть що хочете, бо я не годен знайти тут для ансамблю жодного актора чи музиканта. Може, він зважить на це? А якщо ні? Якщо накаже, фашистяка, відправити до Німеччини? Що тоді?

Дружина й синок давно вже сплять у сусідній кімнаті, а він ходить з кутка в куток, думаючи про нелегку свою долю.

Думки вкрай знервованого господаря хати перервав тихий стукіт у щільно замасковане вікно.

Він прислухався. Глянувши на годинника, здивувався: дванадцята година ночі. Хто б це міг бути в такий пізній час? А може, так здалося?

За хвилину стукіт повторився. Господар подумав: якщо ворог, то не втечеш і не сховаєшся. А мо’, хто і з добрим серцем.

Він повільно відчинив сінешні двері. Біля порога стоять, зігнувшись, двоє засніжених чоловіків, обидва у цивільному. Називають його прізвище й просяться до хати; є, кажуть, дуже важлива справа.

— Ну, то прошу, заходьте, куди ж вам по отакій негоді, — і, пропустивши тих опівнічників, господар зачинив двері.

У кімнаті жеврів недогарок свічки. На вікнах щільні віконниці. Господар засвітив гасову лампу. Тримаючи її перед собою, уважно оглядав незнайомих людей. І ті допитливо дивилися на нього.

Грицько Кропива кивнув другові: так, мовляв, той самий, кого він бачив у таборі військовополонених.

Вигляд у господаря був розгублений. Помітивши це, Петро Малюк вибачливо заговорив:

— Даруйте, добрий чоловіче, що в таку непогожу ніч завдаємо вам клопоту. Але прийшли ми з найкращим наміром. Дізналися, що комендант Приморська доручив вам створити якусь мистецьку групу — чи театральну, чи концертну. От і вирішили зустрітися віч-на-віч з вами. Коли це справді так, то ми до ваших послуг. Вибачте за надто пізній візит. Що робити — в такий час живемо.

Господар дивився на високого кремезного блондина, що стояв перед ним у коротенькому сірому пальті, й не міг пригадати, щоб коли-небудь зустрічався з ним. Не без тривоги подумав: «Звідки ж йому відомо про те комендантське доручення?»

— Та не ламайте, прошу вас, голови, — поспішив Малюк заспокоїти стурбованого хазяїна. — Давайте знайомитися. Ми — актори. Я — Дмитро Шаповал, по-батькові Карпович, а це товариш мій — актор і режисер Олекса Андрійович Рябошапка. Якщо вам справді потрібні такі, то, як кажуть, будемо сватами.

Господар полегшено зітхнув, повісив лампу на стіні, між вікнами, й, пригладивши рукою скуйовджене, чорне із сивиною волосся, неголосно сказав:

— Що ж, дуже радий познайомитися. Я — Василенко, Степан Іванович, — й потиснув руку Дмитрові Шаповалу, а потім Олексі Рябошапці.

Знайомство з акторами викликало у Степана Івановича збентеження. Спочатку він ніби зрадів такій нагоді, бо це ж, справді, саме ті, яких він давно шукає. Тепер можна викинути з голови думку про втечу, яка свердлила мозок. Але водночас він і тривожився — адже він ніякий не актор.

Запросивши гостей сісти, Василенко думав, з чого йому почати розмову. Якщо люди розумні, — гадає, — то відразу помітять, що він не своїм плугом оре. Може, краще розповісти все, як є?

Шаповал і Рябошапка сіли на старому дивані, який заскрипів, пружинами, а господар узяв табуретку й примостився поблизу гостей. Він збирався з думками, щоб почати розмову, але Шаповал випередив його:

— Де ж ви, Степане Івановичу, працювали, на якій сцені?

Е, бий його лиха година — саме ж цього й боявся. То вже чи хочеш, чи не хочеш, а доведеться, Степане, сповідатися.

— Де працював, питаєте? — глянув на Шаповала і на Рябо-шапку. — Не знаю, навіть, як і відповісти. — На хвильку замовк. — Я, люди добрі, ніякий не театрал. Усе своє життя — а мені, слава богу, вже п’ятий десяток — був садівником.

— Як? — здивувався Рябошапка, — ви садівник?

— Садівник-практик. Перед самою війною працював над новим сортом яблук. Робота окрилювала, і не тільки мене… Тому й не хотілося евакуюватися. Правду кажучи, я не вірив, що німці можуть…

Василенко зробив паузу, ніби обдумував, чи не говорить зайвого.

Шаповал нетерпляче спитав:

— А як же ви стали «актором»?

— А так. Коли переконався, що війна надовго, то взяв дружину, синочка десятирічного й перебралися сюди — на тещину маєтність! — Василенко кивнув у бік голих кутків кімнати, на долівку. — Гадав пересидіти тишком-нишком, адже ніхто тут мене не знав. Та не так сталося, як гадалося. Через два місяці поліцаї витягли мене із закутка, всипали нагаїв нижче пояса й потягли до Приморська в комендатуру, вважали, видно, що спіймали важну птицю.

І от заводять мене до приймальні начальника. А тут якраз і комендант з’явився з цілою юрбою, видно, заступників та помічників. Зайшли всі до кабінету, а за хвилину, може, за дві і мене завели.

Комендант — підполковник. Свої називають його оберштурмбанфюрером. Високий такий, стрункий, з короткими рудими вусами і з хрестом на грудях. Сів у крісло біля бюро, поглянув на мене допитливо й питає, спотворюючи мову:

— Якій ві імейт професій?

І тут мене ніби нечистий поплутав. А що, думаю собі, коли назватися актором? Колись чув я розмови про безробіття артистів у Німеччині. Був певен, що, почувши про актора, гітлерівець гримне на мене й скаже: «Йди геть!» На біса, міркував собі, німцям артисти, їм давай здорову робочу силу, якою можна замінити тих, що пішли воювати. Тимчасом комендант вдруге запитав, вже підвищеним тоном:

— Но, я спросіт: якій імейт спеціальность?

Я роблено усміхнувся і відповів:

— Актор я, пане начальнику.

— Го, ві ест комікер? Хо-хо-хо, — зареготав він і підвівся з крісла, підходить до мене.

Ну, думаю, зараз покаже мені поріг. Аж ні. Поблажливо так поплескав мене по плечу й говорить:

— Комік єст гут, корошо. Ві будет організоват концерт, німецькі зольдат надо музик, пісня…

Познайомившись з моїм військовим білетом — у ньому зазначено, що я непридатний до військової служби, — оберштурмбанфюрер ще раз поплескав мене по плечу й знову задоволено засміявся:

— Хо-хо-хо! Комік єст гут. Пух-пух найн. Ві будет концерт організовайт, музік.

Я знизував плечима, робив вигляд, що не розумію. Тоді комендант покликав перекладача. Хтозна, що він за людина, той тлумач — наш чи німець, а передавав мені українською мовою: оберштурмбанфюрер, мовляв, дуже радий, що ви є театралом, йому дуже потрібна саме така людина, й доручає вам, пане Василенко, створити в міському клубі хороший ансамбль. Та, боронь вас боже, не здумайте відмовлятися. Зважайте — вам виявляють честь. Перекладач говорив, а мене в лихоманку кидало, бо я саме й думав признатися комендантові, що ляпнув з дурного розуму, пожартував… А це попередження перекладача налякало мене.

Одне слово, викручуватись було пізно. Видали мені довідку, і я пішов. Не боявся вже ні патруля, ні поліцая.

Вислухавши господаря, Шаповал і Рябошапка перезирнулися:

— Оце так історія, — підвівся Шаповал. — Ви, Степане Івановичу, хотіли за актора зійти, аби до Німеччини не їхати, а комендант сказав: «Комік гут!»

Василенко насторожився. Репліка Шаповала змусила замислитись: а чи варто було йому так одразу викладати все? Уперше ж бачиться з ними.

Рябошапка помітив раптову зміну в його настрої:

— Та ви не переживайте, Степане Івановичу. І оскільки взулися, як кажуть, не в свої черевики, то так уже й ходіть, не видавайте, що вони вам не по нозі, згодом обійдуться. Ми пропонуємо вам свої послуги. Візьміть мене художнім керівником, а організаційні справи покладіть на Дмитра Шаповала. Усе буде гаразд. Ми допоможемо вам і кадри знайти, і репертуар відповідний підберемо. Директорові ж не обов’язково бути актором. А комендантові однаковісінько…

Розсудливі слова гостя розвіяли неспокійні, бентежні думки господаря, він мовчки кивнув, а Рябошапка вів далі про свій задум щодо створення ансамблю.

Дмитро Шаповал перебив його:

— Словом, Степане Івановичу, і художню, і організаційну частину справи доручіть нам. Ваша буде марка, чи, як кажуть німці, фірма. Найбільше нас цікавить ось що: хто буде глядачем і слухачем наших концертів?

Питання ясне, і Степан Іванович відверто сказав:

— Треба думати, що комендант не за приморців уболіває і не за полонених.

— А що скажуть на це наші люди? — зауважив Рябошапка.

Василенко завагався на мить, бо не зовсім певний ще був — хто його гості. І, щоб не ляпнути, бува, чого, зауважив:

— Та ж люди, прошу, різні. Одним буде подобатись — в долоні плескатимуть; інші будуть ганьбити — називатимуть нас зрадниками. Всім же однаково, мабуть, важко догодити. Так я гадаю. Може, у вас інша думка? — Він уважно дивився то на Рябошапку, то на Шаповала.

Шаповал відчув у відповіді Степана Івановича щось насторожене, дипломатичне.

— Так, це правда, — сказав він, — люди різні й по-різному, звичайно, сприймуть появу нашого ансамблю.

— То я радий, Дмитре Карповичу, що порозумілися, — спокійніше заговорив господар. — Що ж до ансамблю, то мене, прошу, не зовсім скидайте з рахунку — я був активним учасником художньої самодіяльності радгоспу, співав баритоном.

— О, — перебив Рябошапка, радіючи. — Навіщо ж скромничати! Для ансамблю, Степане Івановичу, це справжня знахідка…

Вони довго ще вели розмову, думали, сперечалися, узгоджували. Переконавшись, що садівник Василенко чесна радянська людина, Шаповал і Рябошапка говорили вже відвертіше.

Правда, для Василенка не існувало ще ні журналіста армійської газети Петра Малюка, ні лейтенанта Червоної Армії Григорія Кропиви. Для нього вони — артисти колишнього українського театру, яким не вдалося евакуюватися.

Домовилися: Василенко знає Шаповала і Рябошапку ніби як товаришів по роботі; вони відмовилися їхати на схід, знайшли його — організатора ансамблю за оголошенням біля Будинку культури.

У розмовах, дискусіях минула ніч.

Ранок видався похмурим — з моря насувалася густа імла, хмари спускалися все нижче й, зачепившись за вершину гори, розсіювалися дрібним, але густим дощем. Після майже півторамісячної холодної завірюшної погоди це був перший зимовий дощ.

Василенко, Шаповал і Рябошапка йшли стежкою один за одним; зустрічний вітер різко бив у обличчя холодними, колючими краплинами, сліпив очі. А вони йшли, поспішали, ніби там, у окупованому ворогом місті, чекала на них їхня доля, і не можна було гаяти ані хвилини.

За півтори години відміряли по грязюці вісім кілометрів, і о дев’ятій ранку прибули до комендатури Приморська, яка розташувалася у величезному триповерховому приміщенні, з легкими колонами біля парадного входу.

— Цікаво, що раніше було в цьому будинку? — запитав Шаповал.

— Санаторій гірників, — пояснив Василенко, — шість тисяч шахтарів щороку поправляли тут здоров’я.

— А паркан і ряди колючого дроту поверх нього — теж для гірників? — іронізував Рябошапка.

— Ні, — сумно посміхнувся Степан Іванович, — то вже надбудова «нового порядку».

Біля брами, закутавшись у плащ, походжав поліцай. А в будочці сховалися від дощу німецькі автоматники.

Шаповал і Рябошапка зупинились. Василенко підійшов до вартових, — ті перевірили документи і, вислухавши його пояснення, відкрили браму. Перед ними відразу з’явився молодий лейтенант. Він уже знав Василенка: возив його в табір військовополонених вербувати акторів.

Пізнав унтерштурмфюрера і Кропива. Так, це той самий, що, усміхаючись, вистрілив з пістолета у голову полоненого.

Веселий убивця, чепурун в чорному мундирі унтерштурмфюрера, залишив Василенка та його супутників у просторому коридорі під наглядом чергового офіцера та автоматників, а сам пішов доповісти начальству.

Минула година, а його все нема. В головах фундаторів ансамблю зароїлися думки, сумніви: самі прийшли до дідька в зуби. Чи не потраплять вони замість ансамблю у концтабір?

Та ось поспішно відчинилися двері, і з кабінету вискочив-унтерштурмфюрер. Похмурий. Василенко хотів було щось у нього спитати, та він тільки гримнув на нього: «Почекай!» — і подався сам.

З’явився Пауль Затлінг аж по обіді, покликав Василенка і-пішов з ним до начальства. А Шаповал і Рябошапка мовчки сиділи на лавочці, думали про одне й те ж: як Василенко доповість, про них комендантові? Чи не вийде, бува, чого непередбаченого?

Час тягнувся для Шаповала і Рябошапки болісно довго, і мимоволі закрадалася чорна думка: а що коли Василенко не той, за кого вони його прийняли?

…І ось вони в кабінеті коменданта. Степан Іванович представив оберштурмбанфюреру Людвігу Шварцу Дмитра Шаповала і Олексу Рябошапку як акторів, яких добре знає і які виявили бажання служити своїм мистецтвом непереможній армії великої Німеччини.

Комендант сидів за столом у м’якому шкіряному кріслі; був напідпитку, в доброму настрої. Уважно спостерігаючи злегка захмелілими зеленкуватими очима за трьома чоловіками, він не приховував своєї гордівливості: ці люди будуть оспівувати перемогу його батьківщини!

О, це буде справжня перемога! Досі його, оберштурмбанфюрера Людвіга Шварца, переслідували тільки невдачі. Він уже був комендантом у двох інших містах України й боявся вийти за браму комендатури, щоб, бува, не влучила яка куля чи не потрапити до рук партизанів. А тут, бач, знаходить взаєморозуміння з підкореними.

На всі запитання Людвіга Шварца Дмитро Шаповал відповідав німецькою мовою. Це сподобалося комендантові. Але й дещо насторожувало. Він довго не зводив погляду з цього блакитноокого блондина й подумав: або ж цей актор є чистокровним арійцем, або московським шпигуном, що пройшов добрий вишкіл.

Усміхаючись круглими, як у сови, очима, комендант спитав:

— Де ж це пан Шаповал так добре навчився розмовляти по-німецькому?

— Ще з дитинства, пане комендант, — почав Шаповал. — Народився я й виріс у селі Шейн Горст у Сибіру, поблизу Омська. Там живуть переселенці з Німеччини, які переїхали туди ще за часів Катерини II. Разом з німецькими дітьми ходив до школи, пізніше, коли вчився в університеті, захоплювався німецькою літературою.

Хороше знання Шаповалом німецької мови, його зовнішній вигляд, те, що виріс він у німецькому селі, — все це імпонувало комендантові. Але за час війни, особливо на території совєтів, Людвіг Шварц звик ні в якому разі не піддаватися емоціям, нікому не довіряти. Щоб підтвердити чи розвіяти підозру, яка щойно зринула в ньому, запитав:

— Маєте документи?

— Так, звичайно, — вклонився Шаповал, і почав діставати з внутрішньої кишені піджака паспорт. Робив це неквапливо, намагався бути спокійним, впевненим, але серце зраджувало, застукало тривожно. Документ наче надійний, зроблений тут же, в Приморську, кумом Дарини Петрівни, хрещеним батьком Ольги Андріївни Назаром Барчуковим, котрий працює в паспортному відділі міського управління поліції. Усе ніби так, що й комар носа не підточить. А втім, чорт його знає.

Шаповал роблено усміхнувся, вдаючи спокійного, подав комендантові паспорт у зеленій обкладинці.

— Прошу, пане начальнику.

Рябошапка підсунув і свій.

Людвіг Шварц видавав себе за знавця літератури і мистецтва. У тридцять другому році, коли йому було двадцять п’ять, він учився на третьому курсі філології Берлінського університету. А коли гітлерівці захопили владу, практичний студент вирішив, що дальше навчання йому ні до чого — кар’єру тепер треба робити кулаками, а не головою. При нагоді ж любив похвалитися університетською освіченістю. І звисока, зневажливо ставився до тих, кому не вдалося пройти вузівського курсу.

Перевіривши документи «коміків» і не знайшовши в них нічого підозрілого, комендант вирішив вчинити їм ще деякий екзамен. Надто вже цікавив його оцей блакитноокий.

— Чи доводилося вам, пане Шаповал, вивчати щось з німецької класики, зокрема драматургії? — спитав оберштурмбанфюрер Шварц, хитро примружившись.

Шаповала це не збентежило. Він на мить замислився тільки над тим, про кого краще згадати? Про Шіллера? Драматичні твори його він студіював у оригіналах. А може, про автора невмирущого «Фауста» — Гете? Чи про великого політичного поета Німеччини Гейне? Він міг би докладно розповісти про творчість кожного з них, та побоюється, чи не викличе, бува, незадоволення у коменданта, бо ці класики в опалі у фюрерів фашистської Німеччини. Вирішив лише згадати про них. Та зате він на повний голос скаже про Ніцше…

— Ну, я слухаю, пане Шаповаль, — порушив мовчання Шварц, і в його голосі відчувалося нетерпіння.

Шаповал, зібравшись з думками, почав:

— Німецька література, герр оберштурмбанфюрер, надто багата. Хто ж не знає «Розбійників», «Підступності і кохання» Шіллера, «Фауста» Гете. А якою видатною постаттю в історії німецької культури є Фрідріх Ніцше! — Шаповал підвищив голос. — Це ж великий проповідник культу «сильної людини». Мені здається, що саме Ніцше залишив своїм нащадкам політичний заповіт нації, який так розумно втілюють у життя фюрери великої Німеччини…

Людвіг Шварц уважно слухав. Шаповал, видно, все більше зацікавлював його, і він, як завзятий гравець, вирішив поставит» на кін ще таку ставку: запропонувати Шаповалу вигідне місце біля себе, в комендатурі. «Якщо він шпигун, — мізкував оберштурмбанфюрер, — то охоче погодиться скористатися нагодою пролізти у ворожу йому установу».

— Гаразд! — комендант підняв руку. — Ви надихаєте нас ароматом німецької культури. А як ви, пане Шаповал, подивитесь на те, щоб піти до нас, у комендатуру? Нам дуже потрібна віддана, культурна людина, яка б знала і українську, і німецьку мови…

Оберштурмбанфюрер Шварц випробувально дивився на актора Шаповала.

Дмитро Шаповал відчув нещирість у словах коменданта, фальш, якийсь підступний хід, і тому не квапився з відповіддю, робив вигляд, що обмірковує ту пропозицію. А по паузі, вдячно поглянувши в обличчя коменданту, твердо сказав:

— Я зворушений, герр оберштурмбанфюрер, вашою увагою до мене і вважав би за велику честь іти під вашою рукою. Але прошу зважити, що я ж актор. Моє покликання в житті — сцена. Я щиросердно хочу послугувати вам своїм мистецтвом.

Оберштурмбанфюрер задоволено закивав головою, мовляв, усе правильно:

— Так, розумію вас, розумію, кожному, звичайно, своє.

Але Людвіг Шварц усе ще не здавався, його враз осінила нова підступна ідея: піднести Шаповалу «Майн кампф» Адольфа Гітлера, щоб побачити, як він поводитиметься, як реагуватиме на його, комендантів, подарунок.

Задоволений своєю раптовою дотепною знахідкою, оберштурмбанфюрер Людвіг Шварц взяв зі столу книжку, з обкладинки якої дивився усміхнений, самовдоволений Адольф Гітлер, і врочисто підніс її артистові.

— На честь нашого знайомства й майбутнього співробітництва, — сказав комендант серйозним тоном, — прийміть, пане Шаповал, на добру згадку неоціненний твір фюрера німецького народу.

Дмитро Шаповал розумів, що витівка коменданта з «Майн кампф» — не що інше, як перевірка його ставлення до фашистської ідеології. «Ну, що ж, — подумав, — будемо грати. Для того ж, і видали себе за акторів».

То було люте змагання, боріння правди з кривдою. Тож у такому суперництві не гріх і полукавити. Треба тільки не гарячкувати, не кидатися стрімголов.

Взявши «Майн кампф» із рук оберштурмбанфюрера Шварца, Шаповал довго не зводив погляду з Гітлера, ніби не міг намилуватися ним. А відтак, усміхнувшись, підняв правицею ту книжку й патетично виголосив:

— Хайль Гітлер!

Оберштурмбанфюрер аж прицмокнув від задоволення й гаряче-заговорив:

— Ошен хорошо, гут! Тепер ві, герр Шаповаль, надо доказ, что ві лібен німецькі зольдат, что ві благодаріт фюрер за война з большевік. — Йому хотілось показати своє знання російської мови.

— Будемо старатися, герр комендант! — відповів Шаповал і по-військовому витягнувся.

— Так-так, ошен хорош! — похвалив Людвіг Шварц і наказав-своєму помічникові лейтенанту Затлінгу взяти акторів на облік та видати їм посвідчення, продовольчі картки.

Потім повернувся до Василенка:

— Надто повільно, пане Василенко, народжується ваш театр. То ж знайте, ще два тижні, і я буду слухат ваш концерт. Ферштейн? — він суворо дивився на Василенка, погрожуючи пальцем.

— Так, зрозуміло, пане коменданте. — Степан Іванович схилив голову. — Будемо старатися, тепер, бачте, нас троє — пришвидшимо.

Людвіг Шварц підвівся з крісла, даючи зрозуміти, що розмову закінчено.

— Ес, гут, ауф відерзейн, — байдуже кивнув оберштурмбанфюрер.

— Дуже дякуємо, герр коменданте, за вашу увагу до нас, — сказав Шаповал, і всі троє пішли з його кабінету…

Зимовий день закінчувався, коли організатори ансамблю вийшли з комендатури. Як тільки зачинилася за ними важка залізна брама, вони зупинилися на хвильку, мовчки перезирнулися і пішли далі: боялися, що кам’яний мур має вуха.

— Таке враження, наче з пастки вирвалися, — тихо зауважив Рябошапка.

— Не варто зараз про це, — перебив Шаповал, — ходімо швидше. За нами напевне стежать.

За кілька хвилин вони опинилися на Приморському бульварі, де десять днів тому Малюк у формі штурмбанфюрера купував квіти. І раптом промайнуло перед ним, як блискавка: редакція газети, передній край батальйону, де його оглушило вибухом бомби, тернисті зарості, де переховувався, і фашистський розвідник Ганс Шефер, над яким учинив суд. Усе-усе пригадалося, неначе було це вчора.

Море шуміло. Сонце опускалося над обрієм, і у його відблисках переливалися хвилі.

— Ну що, пане директоре ансамблю, — звертаючись до Василенка, сказав Дмитро Шаповал з серйозним виглядом, — на сьогодні досить. Екзамен, здається, витримали, благословення оберштурмбанфюрера одержали. Подумаймо тепер про ночівлю, а о десятій нуль-нуль зустрічаємося біля Будинку культури.

— Добре, — кивнув Степан Іванович. — Але де ж ми заночуємо? До Залісся завидна не добратися, а присмерком небезпечно. На околиці міста є знайомі моєї дружини, може, спробуємо…

— Ні, — перебив Рябошапка, — усім не можна. Не треба завдавати людям клопоту. Ви, Степане Івановичу, влаштовуйтесь у своїх знайомих, а ми підемо до своїх. Не відмовлять переночувати.

Сутеніло, коли Шаповал і Рябошапка повернули на знайому вулицю Короленка.

Дарина Петрівна і Ольга Андріївна заждалися, змучилися.

— Де ж це вас носило отак?! Пішли ще звечора і ніби у воду впали. — Сплеснула руками тітка Дарина. — Збожеволіти можна: скрізь облави, арешти, а вас нема…

— Ну дома вже, живі, бачите, здорові, й не треба хвилюватися, — заспокоював Грицько Дарину Петрівну і сестру.

А Петро Малюк додав:

— За нас не бійтеся, ми поки що недоторкані… З цього дня, Дарино Петрівно, ми — ваші квартиранти. Щоб не забули: я — Дмитро Шаповал, а він, — кивнув на друга, — Олекса Рябошапка.

РОЗДІЛ III «ЧОРНОМОР»

За всі дні, що минули після втечі з фашистського полону, Олекса лише тепер відчув деяке заспокоєння.

Надмірне нервове напруження, що так довго мучило його, вгамувалося після першої зустрічі з комендантом Приморська. Особливо ж після того, коли його паспорт, побувавши в руках самого диявола, повернувся до нього.

Додало Олексі сили і впевненості також блискуче випробування його друга — Дмитра Шаповала, яке той витримав у поєдинку з пихатим есесівцем Людвігом Шварцом. Розумів, що вони з Шаповалом взяли на свої плечі величезний тягар.

— Так, Дмитре, вскочили ми по самі вуха, — невесело сказав Олекса другові, лежачи з ним на одному дивані.

— Нічого, усе буде гаразд, — заспокоював його Шаповал. — Головне тепер — якнайшвидше показати, на що ми здатні, чого варті. І вжитися, увійти в довір’я оберштурмбанфюрера. Усе буде гаразд. Не вішай носа.

— Зрозуміло, пустилися в бійку — чубів не жаліймо, — погодився Рябошапка. — Та тільки з ким же будемо показувати, з ким…

— Олексо, — перебив Шаповал сонним голосом, — ми ж цілу добу і очей не склепили, голова нічогісінько не варить. Давай спати.

— Ну добре, добре, — прошепотів Рябошапка. — Ранок від вечора мудріший.

Наступного дня, після сніданку, Олекса і Дмитро почали умовляти Ольгу приєднатися до їхнього ансамблю. Вислухавши їх, Ольга сказала:

— Я згодна, милі мої, але тільки за таких умов, що, окрім розваг для чужинців, ви справді будете робити щось корисне, патріотичне…

— Аякже! — перебив Шаповал. — Тільки заради цього, Ольго Андріївно, ми все і затіваємо.

Ольга одразу внесла пожвавлення, вселила друзям надію на реальну можливість створення задуманого, бо сама ж вона і хороша співачка, і талановита драматична артистка. Та з нею і домовитись легко — своя ж бо.

Незабаром знайшли й баяніста Сергія Корнієнка, який до війни грав у Будинку культури. Отже, є музика і є співачка, а це вже щось значить.

Кропива-Рябошапка згадав про друзів у концтаборі.

— Знаю, Дмитре, двох хлопців полонених — Івана Рубана і Миколу Григора, обидва грали в музично-драматичних театрах. Якби їх вирвати звідти… Може, попросити коменданта? Василенкові ж дозволяв, то й тобі не відмовить.

Так і зробили. З дозволу оберштурмбанфюрера Людвіга Шварца Дмитро Шаповал побував у таборі військовополонених. Поїхав з тим самим лейтенантом Паулем Затлінгом, який раніше їздив туди із Степаном Василенком.

Пауль Затлінг пихатий, любитель чарки, особливо коли хтось пригощає нею. Дмитро Шаповал знав про цю слабкість лейтенанта й швидко підібрав до нього ключика.

Якось, зайшовши до ресторану, Шаповал побачив Пауля, що нудьгував на самоті біля столика, і підійшов до нього.

— Можна біля вас, пане унтерштурмфюрер? — вклонився Шаповал.

— Сідайте, — буркнув лейтенант байдуже.

Шаповал покликав офіціанта і тихо сказав:

— Пляшку коньяку і відповідну закуску до нього на дві персони.

Шаповал запросив лейтенанта розділити з ним вечерю й частував його, доки пляшка не спорожніла.

Така щедрість і чемність актора сподобалися молодому офіцеру, вони швидко порозумілися.

Паулю Затлінгу років тридцять; Шаповалу на три — чотири роки менше. Але різниці тієї майже не помітно, вони були як ровесники. Лейтенанта приваблювало те, що радянський актор говорить з ним його рідною мовою, ділиться своїми думками.

То ж, коли вони прибули до концтабору, лейтенант порадив Шаповалу, як краще виконати завдання.

— Той ваш старий дивак Василенко, — іронізував Пауль Затлінг, — гадав, мабуть, що досить йому тільки оголосити і всі актори, що є серед полонених, самі прийдуть до нього. Наївна людина.

— А ви, Пауль, хіба були з ним? — запитав Шаповал, ніби це для нього новина.

— Авжеж! — вигукнув хвальковито. — Спостерігав, як полонені глузували з нього. Один фанатик, зігнувшись знаком запитання, крикнув: «А цього не хочеш, фашистський блазень?!»

— Отак і сказав — фашистський блазень?! — перепитав Шаповал.

— О, як вони всі реготали зловтішно! І розтерзали б його, то я вчасно все припинив… Один влучний постріл і кінець, — гордовито сказав унтерштурмфюрер.

— Сумний досвід, — похитав Шаповал головою.

— Та то нічого. Ви будете інакше відбирати. Візьмете картотеку, там є всі дані. Хто вам буде потрібний, — накажемо викликати.

Шаповал подякував Затлінгу. В картотеці він швидко знайшов прізвища Миколи Григора та Івана Рубана й попросив Затлінга викликати їх.

Першим привели Миколу Григора. Зросту вище середнього, худющий, аж світиться. На вигляд років сорок п’ять. Насправді ж йому тільки тридцять. Шинеля незграбно висить на його вузьких, гострих плечах, довгі поли її звисають до забруднених кирзових чобіт і заважають йому рухатися. Стоячи біля порога, він дивиться на незнайомця з цікавістю й хоче збагнути, що ж то за один і для чого він його викликав?

А Дмитро Шаповал не квапиться. Він думає над тим, як краще повести розмову з актором, що саме сказати, щоб він повірив йому. Розмова буде без свідків, та хто знає, чи не підслухують стіни.

Шаповал привітно посміхнувся:

— Прошу, Миколо Івановичу, сідайте. Хоч ми ще не познайомилися, та я вже дещо про вас знаю. Тому й хочу повести з вами відверту розмову, як з товаришем за фахом. Я — Дмитро Шаповал, актор з колишнього українського театру. Щоб ви не думали про мене чогось недоброго, зізнаюся: такий же бранець, як і ви. Тільки й того, що не в концтаборі. Але не думайте, прошу, що за тридцять срібних… Боронь боже! Пішов на певний компроміс заради того, щоб мати розв’язані руки для інших справ. Те ж саме пропоную й вам: покинути табір, вийти на волю, врятувати своє життя. Запевняю, воно не купується ціною зради. Навпаки…

— Пробачте, — Микола Григор знизав плечима, — не второпаю, що ви пропонуєте мені?

— Іти до нас, до ансамблю, який ми створюємо.

— Та хіба то ж не зрада? — обурився Григор.

— Ні, Миколо Івановичу. Усе залежить від обставин. Головне — ваша принципова згода, а там домовимося, що нам робити…

— А хто ж мене випустить звідси? — перебив його Григор.

— Про те не турбуйтесь, Миколо Івановичу, є розпорядження коменданта міста.

Микола Григор мовчав, вагався. Щось дуже вже легко можна опинитися на волі.

Шаповал бачив те вагання полоненого і вирішив спробувати ще такий хід:

— Щоб вас, Миколо, не мучив сумнів, хто я й що, передаю вам доземний уклін од вашого товариша Грицька Кропиви. Пам’ятаєте, такого?

— Так, — кивнув Григор і враз пожвавішав. — Де ж він? Що ви знаєте про нього?

— Грицько Кропива, — сказав над самим вухом, — чекає на вас. Правду кажучи, я й приїхав сюди за його рекомендацією.

Микола Григор розмірковував: а що, власне, він втратить від того, що вийде з цього пекла? Хіба ж може бути на світі щось страшніше за фашистський концтабір?

Бранець глянув у очі Шаповала, які світилися непідробною щирістю, і не міг не повірити йому.

— Ну, коли так, я згоден…

— Я був певен, що ви саме так і вирішите, — зрадів Шаповал, потискуючи руку Григора.

Приєднався до них і актор Іван Рубан, колишній командир роти саперів.

Минали тривожні дні, тижні. Лінія фронту переміщалася далі на схід. Не чути вже було в Приморську гарматних пострілів.

А організатори ансамблю діяли. Мистецька група поповнювалася. Скоро актори стали повними господарями колишнього міського Будинку культури. Тут же, в одній з кімнат, зробили гуртожиток для тих, котрі не мали притулку.

Олекса Рябошапка, призначений художнім керівником, екзаменував кожного новачка. Одного разу він сказав Шаповалу:

— Ти знаєш, Дмитре, серед поповнення є кілька чоловік по-справжньому обдарованих співаків.

— То й добре, матимеш з ким працювати, — зрадів Шаповал.

— Так я не про те, — вів далі Рябошапка. — З такими, розумієш, можна і за музичну комедію взятись.

— Завтра, Олексо, комендант слухатиме наш звіт, буде цікавитися, що ми вже встигли. От ти як режисер можеш розповісти про свої задуми.

Комендант прийняв організаторів ансамблю надвечір. Доповідав Дмитро Шаповал. Шварц слухав уважно і схвально підтакував. Він не заперечував ні проти репертуару на ближчий час, ні проти назви ансамблю «Чорномор».

— Гут! — кивнув він лисою головою й зауважив: — Але для початку покажіть щось німецьке, переможне. Щось таке, розумієте, — він підвівся з крісла й жестами рук допомагав поясниш-свою думку, — щось таке, що ближче до солдатської душі: веселе, захоплююче. І… — Шварц затнувся на мить, видно, підбирав слова, — щоб обов’язково був сатира на большевік, на комісар.

То вже була конкретна вказівка. Шаповал і Рябошапка задумалися, що і як вони будуть робити.

Комендант уважно спостерігав за акторами, — це вже його третя зустріч з ними. Він переконався, що головний серед ник Шаповал. «А що коли призначити його шефом ансамблю? — міркував Шварц. — Завжди під рукою буде, і можна пильніше стежити за ним». Потім, повільно обвівши поглядом усіх трьох акторів, твердо сказав:

— У ансамблю має бути один керівник. Я не хочу мати справу з цілою групою. Зрозуміло? Призначаю шефом ансамблю вас, Дмітр Шаповаль.

Степан Іванович, ніби забув, де знаходиться, і вигукнув:

— Правильно, пане коменданте!

Але Шварц ніяк не зреагував на той схвальний вигук. Він посміхнувся, хитро примружившись, і простягнув шефові руку.

Після такого комендантського напуття у Шаповала зіпсувався настрій. Він намагався не показувати своєї пригніченості, бо тепер же він шеф, на ньому відповідальність за весь колектив. З голови не виходила настанова коменданта щодо репертуару: щоб «обов’язково був сатира на большевік, на комісар».

І хоч Шаповал наперед знав, що така настанова неминуче буде, бо інакше оберштурмбанфюреру і ансамбль ні до чого, та все ж тепер питання постало невідворотно. Боляче, бодай і награно, спотворювати те, що було і є для них святим.

У Грицька Кропиви, який складав репертуарний план, раптом народилася ідея: щоб підлестити комендантові, треба негайно поставити п’єсу з німецької драматургії. Своїми думками він поділився з Шаповалом і запропонував «Підступність і кохання» Шіллера.

Шаповал здивовано глянув на друга.

— Ти серйозно? Хіба ж нам під силу така вистава?

— Напередодні війни, — пояснив Рябошапка, — мені довелося брати в ній участь. П’єса сценічна, проста міщанська трагедія, «сього десять виконавців. Комендант вимагає почати з чогось німецького. От і давай поставимо.

— Якщо, Грицю, у тебе така впевненість, то берись, — погодився Шаповал. — Буде сенсація!

Рябошапка не гаяв часу. З ранку допізна проводив репетиції. Особливу увагу приділяв заучуванню, навіть визубрюванню ролей німецькою мовою.

Ансамбль «Чорномор» почав виступи у міському Будинку культури, де збиралися здебільшого офіцери з тилових підрозділів, комендатури та місцева верхівка. У репертуарі ансамблю були пісні, танці і циркове жонглювання. Глядачі нагороджували виконавців оплесками. Задоволений був і комендант Людвіг Шварц.

Але Шаповал і Рябошапка знали, що справжнім іспитом їхньої майстерності буде вистава, до якої вони так ретельно готуються.

І ось настав день прем’єри — першого березня сорок другого. З вистави «Підступність і кохання» Фрідріха Шіллера почнеться проба творчих сил «Чорномора».

Над містом спустилися сутінки. У залі, вікна якого затемнені чорним папером, зібралося офіцерство, німецька адміністрація, міське начальство. У центрі першого ряду — комендант зі своїм почтом.

На сцені останні приготування. Усе, здавалося, перевірено: виконавці на місцях, декорації встановлені, освітлення забезпечується від німецької машини. Але Рябошапка ще й ще перевіряє — чи все в порядку, нервує. Його не задовольняють і декорації, і костюми — усе зроблено похапцем, як-небудь. Та й коли можна було зробити й з чого? Добре, що хоч це знайшлося у підвалах Будинку культури.

Непокоїться Олекса Рябошапка ще й тому, що не всі артисти вивчили свій текст, чи дійде до німців зміст твору, переданий німецько-українською мовою, бо тільки ж один виконавець ролі Міллера — Дмитро Шаповал — говоритиме по-німецьки, як слід.

Особливо боявся режисер за садовода Степана Івановича. З нього ж почалося створення ансамблю. Він сам назвав себе актором, і сьогодні треба це довести.

— Ну, кріпися, Степане Івановичу, — підбадьорював Рябошапка Василенка, — головне — спокій, простота, без пози. Поза зрадить, викриє. Сила мистецтва в правді, безпосередності. Ну, хай вам щастить.

Пролунав останній дзвінок. На авансцену вийшов Дмитро Шаповал. На ньому елегантний чорний костюм, біла сорочка, темна краватка, лакові туфлі. Як у мирний час. Він спокійно обвів поглядом партер, балкони й не помітив жодного вільного місця.

Кілька секунд стояв мовчки. Серце билося шалено. Чорт візьми, жбурнути б сюди бомбу, а він мусить їм вклонятися. Подолавши хвилювання, Шаповал привітався, стримано й коротко повідомив про початок вистави «Підступність і кохання».

Краєм ока бачив коменданта, що сидів, витягнувши довгу шию, зворушений і гордий. Адже це він зумів залучити на свій бік; митців з ворожого табору й створити такий ансамбль. У цьому він бачив свій успіх.

Шаповал уклонився й поспішив на сцену — з його участю починається перша дія вистави.

Піднялася завіса. На невеликій сцені — будинок. У кімнаті за столом — жінка в халаті, п’є каву. А чоловік, що сидів у кріслі й розглядав віолончель, раптово підвівся, відставив музичний інструмент і почав швидко, нервово ходити по кімнаті.

— Досить! — гримнув він. — Це вже не жарт. Скоро все місто заговорить про мою дочку і про барона. Моєму дому загрожує безчестя. А дійде до президента… Одним словом, більше я цього дворянчика сюди не пускаю.

— Та ж ти не заманював його до свого дому, не нав’язував йому свою дочку, — зауважила жінка…

Дія розвивалася напружено, динамічно. Режисер задоволений — глядачі щедро нагороджують оплесками Ольгу Кропиву і Миколу Григора, які виконували ролі Луїзи і Фердинанда.

Найбільшу увагу глядачів привернув учитель музики Міллер, особливо в останній картині. Тихо плачучи над тілом мертвої доньки, він раптом підводиться на ноги і кидає Фердинандові:

— Отруйник! Ось тобі твоє прокляте золото! І ти наважився думати, що купиш за нього моє дитя? — і, жбурнувши під ноги Фердинанда гаманець, йде геть.

Комендант, що уважно спостерігав за виконавцем цієї ролі, впізнав Шаповала лише тому, що він один чітко говорив німецькою.

Вистава закінчилася, закрилася завіса, а в залі довго не вщухали оплески. Це радувало виконавців. Але шефа «Чорномора» і постановника найбільше цікавило, що скаже про їхню виставу комендант, яка його думка. Він — головний цінитель. Самим запитувати було нескромно, а він чомусь мовчав. Може, поспішав куди, не мав часу?

Різне думали Шаповал і Рябошапка. Біс його знає, що він з цього приводу може сказати. Його влада, як скаже, так і буде.

Аж під кінець другого дня шефа «Чорномора» викликали до коменданта.

Шаповал хвилювався, у голову лізло всяке, найбільше думав про вчорашній спектакль. Це ж їхній іспит. Екзаменатор туг один — пихатий Людвіг Шварц, який не терпить ніяких заперечень.

Біля брами комендатури шефа «Чорномора» зустрів, весело посміхаючись, лейтенант Пауль Затлінг. І це трохи заспокоїло Шаповала, бо коли б щось не так, — гадав, — то Пауль знав би і не розсипав усмішки.

Пауль знав, але не все. Перед тим, як покликати шефа «Чорномора», комендант обговорював виставу зі своїм першим заступником майором Альфредом Майвальдом, що видавав себе за знавця російської і української мови.

— Ну, що ви, герр майоре, думаєте про «Підступність і кохання»? Сподобалася вистава? — запаливши сигарету, комендант дивився на заступника, грайливо пускаючи кільця сизуватого диму. Йому вкрай необхідно знати думку майора, щоб скористатися нею, коли говоритиме з Шаповалом, бо йому, Шварцу, не довелося читати цього твору Шіллера, не бачив і вистави в театрах фатерланду.

Майор Майвальд знітився, повів плечима.

— Знаєте, герр оберштурмбанфюрер, — почав він, зітхнувши, — незручно, але кажу правду: не до душі мені твори Шіллера, тому й не читав їх. А виставу «Підступність і кохання» побачив оце вперше.

Шварц промовчав про своє незнання «Підступності і кохання»— не звітувати ж йому перед заступником, але майорові дорікнув:

— Мені соромно за вас, Альфреде. Дізналися про твір співвітчизника на дикій окупованій Україні.

Коли Шаповала запросили до кабінету коменданта, Шварц і Майвальд говорили про щось інше.

Потиснувши руку шефу «Чорномора», Людвіг Шварц офіційно рекомендував йому свого заступника. Потім напівжартома заговорив:

— Ви, Дмітр Шаповаль, є український німець. А майор Майвальд тільки за документами німець. Насправді в ньому грає слов’янська кров. Про це свідчить і його цивільна професія, він — славіст. Добре розуміється на питаннях культури, мистецтва. Тому, герр Шаповаль, усе, що пов’язане з «Чорномором», будете вирішувати з ним.

Комендант поглянув на годинника так, наче хтось чекає на нього. Перейшов на діловий тон.

— Про виставу. Взагалі, герр Шаповаль, враження у нас, — кивнув на майора, — непогане. Добре, що почали з німецької драматургії, я так і хотів. Треба прищеплювати українцям німецьку культуру. — На мить запнувся, видно, обмірковував, як краще висловити свою думку. — Німці, котрі були на виставі, і я також, і майор зрозуміли лише виконавця ролі Міллера, тобто вас, герр Шаповаль, бо ви говорили рідною нам мовою. — Шварц знову зробив паузу і пильно подивився на шефа «Чорномора».

Шаповал здивовано підняв голову. Комендант помітив це й продовжував різко офіційно:

— Даремно дивуєтесь, герр Шаповаль. Треба навчити акторів німецької мови. Ви ж самі знаєте, що німецька мова багата, культурна мова цивілізованої нації, її вивчають не тільки в країнах Європи. А українська… — Він глузливо мугикнув, мовляв, хто її знає, ту мову, ту Україну?

Шаповал аж побілів: почуття гіркої образи й приниження охопили його. Але він стримав себе — йому не можна піддаватися настрою. На все свій час. Та що б там не було — не плазуватиме. Поборовши гнів, він посміхнувся, намагаючись бути спокійним.

— Так, вельмишановний герр оберштурмбанфюрер, німецька культура справді сягнула високо. І я сповнений гордості, що можу користуватися оригіналами творів видатних німецьких класиків. Але прошу зважити, що Україна також не дике плем’я. Пан Майвальд як славіст може підтвердити, що такі постаті, як Григорій Сковорода, Тарас Шевченко, Леся Українка, Микола Лисенко, Іван Франко та багато інших, відомі в історії світової культури…

— Гм, — перебив його комендант. — Дискусії, пане Шаповаль, тут ні до чого. України, як такої, зараз нема. Україна окупована. Тепер тут нова влада, має бути і новий порядок. І не нам, переможцям, пристосовуватися до переможених, а — навпаки.

Комендант уважно подивився на шефа «Чорномора», ніби хотів проникнути у його думки.

— Якщо ви, пане Шаповаль, поділяєте мої міркування, то будемо працювати спільно.

Шаповалу важко було зберегти спокій, алегра є грою; вів мовчки кивнув, мовляв, зрозуміло, будемо працювати разом.

Комендант різко підвівся, підійшов ближче до Шаповала.

— Тут, домовились. «Підступність і кохання» дозволяю ставити. Але, — додав суворо, — лише німецькою мовою.

РОЗДІЛ IV СПЕКТАКЛЬ БЕЗ РЕПЕТИЦІЇ

Вистава «Підступність і кохання» Фрідріха Шіллера була для «Чорномора» генеральним іспитом. Особливе ж випробування випало на долю Шаповала і художнього керівника Рябошапку. Після спектаклю їм довелося ще й ще переосмислити все, проаналізувати недоліки й помилки. На їхню думку, прем’єра все-таки вдалася. Але насторожувала недовірливість оберштурмбанфюрера Шварца.

— Ніколи не знаєш, що. в нього на думці, — бідкався Рябошапка. — Дивиться завжди з-під лоба і надутий, як сич.

— Не хвилюйся так, Грицю. Може, йому просто нічого сказати, — заспокоював Шаповал друга.

«Чорномор» завоював загальне визнання численними концертами, а особливо виставою. Турбувало те, що комендант дозволив показувати її лише німецькою мовою.

Та не така то вже біда. Головне для друзів не виступи на театральних підмостках, а позарепертуарні «вистави». Вони — актори-месники. Коли «Чорномор» тільки-но почав діяти, Олекса Рябошапка, провівши дві-три репетиції, впевнено сказав:

— А знаєш, Дмитре, зіграємо. їй-богу, вийде, як на справжній сцені!

Шаповал зауважив:

— У мене також немає сумніву. Погано тільки, що зволікаємо позарепертуарне наше завдання. А треба б водночас готуватися й до нього.

Іван Рубан хотів уточнити:

— А з чого ж, Дмитре, почнемо? За яким сценарієм?

— Сценарій, Іване, має бути твій. Ти ж підривник. Для початку треба вчинити щось гучне, але за містом. Менше підозри буде на «коміків». А як саме зробити, це вже, друже, твоя режисура.

— Добре, — кивнув Рубан, — буде враховано.

— Тобі, Іване, й карти в руки, — підтримав Рябошапка. — Маєш дві професії: актора і сапера. А я, вибач, навіть не зовсім уявляю, що необхідно, наприклад, для такого фейєрверку, від якого б, скажімо, місток добрячий злетів у повітря чи поїзд звалився під укіс.

Іван Рубан серйозно подивився на Рябошапку.

— Руйнувати, друже, — не будувати, великої мудрості не треба. Дай вибухівку, і я покажу тобі такий фейєрверк, яким можна висадити все це шварцівське кубло!

Дмитро Шаповал не втерпів:

— Діло це, Іване, може, й немудре, але не таке вже й просте. Ні йому, — кивнув на Рябошапку, що сидів за столом, — ні мені не можна отак зразу доручити провести якусь акцію, бо ми ж ніколи не стикалися з цим. Треба, щоб ти нас навчив, показав, як це практично робиться.

— Гаразд, — погодився Рубан. — Тільки ж де візьмемо «наочний матеріал»?

Шаповал розвів руками.

— По наряду, на жаль, не одержимо. Поміркуй, чого саме і скільки потрібно для першого, може, навіть, не дуже гучного… Будемо шукати…

Івана Рубана тиждень тому товариші тягали за вуха — йому сповнилося тридцять два. Кремезний, середній на зріст, мовчазний; на доброму смаглявому обличчі лишився слід нагайки, якою полоснули його в концтаборі.

Сам Рубан називає себе селюком. До студентських років жив у селі. Мав сильний дзвінкий голос, і тому вчителі радили йти до консерваторії, а його вабило театральне училище. Після навчання працював у обласному музично-драматичному театрі, шість років провів на сцені. А за місяць до фашистського нападу на нашу країну, його, молодшого командира запасу Червоної Армії, покликали на передпідготовку до окремого інженерного батальйону. Там і навчився він саперної справи, там і застала його війна.

У суботу, двадцять першого червня сорок першого року, третя рота батальйону, в якій він був командиром взводу, допізна затрималася на випробуванні мін. А на світанку, коли Іван марив уві сні про нову комедійну роль у гоголівських «Вечорах», його розбудили вибухи бомб, від яких усе здригалося.

Це було в Чернівцях, на околиці обласного центру Буковини. Спросоння він зіскочив з ліжка, кинувся до відчиненого вікна й остовпів: палала нафтова база!

— Хлопці! — Крикнув до двох побратимів, які також попрокидалися. — Війна!

Взводні посхоплювалися з ліжок і мерщій також до вікна. З третього поверху було видно все, як на долоні: за два, може, за три кілометри від їхньої казарми чорний дим клуботів, здіймаючись у безхмарне небо, де, мов коршаки, кружляли з хрестами на крилах важкі літаки.

Що літаки німецькі, ніякого сумніву не було, й пожежа на нафтобазі — їхня робота. Але чому так безкарно вони шастають над містом? Де ж наші «яструбки», чому вони досі не провчили фашистів?

Скоро все з’ясувалося. Рано-вранці, ще й на світ не благословлялося, фашисти відкрили вогонь на всіх ділянках нашого західного кордону, бомбардували радянські аеродроми й десятки міст, коли люди ще спали.

— Он воно що! — багатозначно зауважив наймолодший взводний Максим Білоконь. — Тепер, Іване, зрозуміло, чому не з’явилися наші «яструбки» — фашисти, певне, знищили їх на аеродромах, не давши навіть піднятися.

Іван Рубан не хотів вірити тому всезнайку, але й заперечити не міг. Тільки й сказав:

— Зажди, Максиме, побачимо, що буде завтра.

І побачили: прикордонні застави палали у вогні пожеж, фашистські танки нівечили радянську землю, гітлерівські дивізії просувалися на схід.

Довелося Іванові Рубану на практиці застосовувати набуті знання сапера: руйнувати мости, залізниці, висаджувати в повітря те, що роками створювали радянські люди.

Багато пережив Іван Рубан за вісім місяців війни. Пізнав і гіркоту відступу, і муки в фашистському концтаборі. Тому, коли Шаповал закликав його готуватися до тайних «вистав», Рубан був готовий до виконання завдання.

Та от біда: у них немає ні зброї, ні вибухівки; не знають вони і об’єктів, які в першу чергу треба підірвати.

Поміркувавши, Рубан вирішив попросити Шаповала відпустити його днів на два-три, щоб оглянути все навколо досвідченим оком підривника.

— Що ти хочеш робити? — запитав Шаповал.

— Даю слово, Дмитре, не втечу, — усміхнувся невесело Рубан. — Передусім хотілося б проїхати поїздом хоч до найближчих двох залізничних станцій. Туди й назад, аби можна було поглянути довкола, провести рекогносцировку, щоб знати напевне, де і як можна… Правду кажучи, Дмитре, руки сверблять дошкулити чимсь пихатому Шварцу — І він стиснув кулаки.

У очах Шаповала заграли бісики.

— Розумію. Молодець, Іване! Звичайно, можеш їхати. Та тільки не до найближчої станції — така подорож одразу кинеться у вічі контррозвідці, а їдь до обласного центру. Мету відрядження придумаємо.

За тиждень потому Іван Рубан поїхав до Острополя ніби за матеріалом для декорації. Головне ж — розвідка. І вона відкрила йому очі на таке, на що він, як сапер, не сподівався.

Повернувшись із «відрядження», Рубан одразу знайшов Шаповала, щоб доповісти йому про все. Дмитро першим закидав його запитаннями:

— Ну, Іванку, що виїздив, що там у Острополі, де побував, з ким зустрічався, чи дала що-небудь рекогносцировка залізниці? — допитувався він, понизивши голос.

Рубан аж розгубився — стільки запитань. Розповідав докладно.

— Огляд залізниці, Дмитре, дав багато цікавого. І хоч спостереження моє обмежувалося тільки вікнами вагона, але точно встановив: уздовж залізниці — від Приморська до Острополя — метрів, мабуть, на сто двадцать од полотна — немає жодного деревця чи кущика. Усе вирубано, оголено, ніде й сховатися. Більше того, усі споруди — мости, труби, що прокладені під залізницею, — патрулюються. Щоправда, патрулювання те, я б сказав, умовне, лише для острашки. Коротше, Дмитре, охорона слабка…

— Ну, коли так, Іванку, то треба зараз же готуватись.

Рубан хитрувато примружився:

— Я вже готовий, Дмитре, можу хоч сьогодні.

— Як це розуміти? — Шаповал здивовано покосився на нього, мовляв, що за хвалько такий.

— А отак, — ніби жартома, але впевнено мовив Рубан, — є вже з чим на полювання йти, — і показав на рюкзак, наповнений жовтуватими прямокутними брусками.

— Що? Вибухівка?! — прошепотів Шаповал, зраділо дивлячись на друга.

А той мовчки кивнув:

— Те, що необхідне, Дмитре.

Очі Шаповала засяяли:

— Де ж ти, Іваночку, дістав це?

Іван Рубан ніяково усміхнувся, засунув рюкзак під ліжко й почав розповідати.

— Тут, Дмитре, ціла історія. У Острополі я зустрівся з товаришем: разом кінчали театральне училище. Здібний актор Микола Гаран; до війни працював у обласному драмтеатрі; скромний, товариський. Бачу: стоїть він біля готелю у формі офіцера поліції. Ще й ще дивлюся на нього й переконуюсь, що ніякої помилки — він. Але не можу повірити, щоб Микола Гаран став негідником. Тут щось не так. Адже був кришталево чистою, порядною людиною.

Він також упізнав мене. Може, не одразу признався б, та помітив моє здивування і злякався, щоб я, бува, не ляпнув чого. Швидко підійшов до мене, узяв під козирок.

— Таки й справді малий світ, — почав жартуючи. — Хто б міг подумати, що ми здибаємося саме тут і в такий час? Ну, здрастуй, Іване. Не знаю, хто ти є зараз, але на мене, прошу, не косуй так нещадно.

— Здоров, — кажу, — Миколо, коли не жартуєш. Тільки, вибач, не знаю, як тебе величати, що ти за фюрер?

Він зніяковів і одразу перейшов на іншу тему.

— Ти, бачу, щойно приїхав. Де зупинився?

— Та ніде, — кажу. — Готель повністю окупований.

— Так, усі готелі зайняті ними. — Він зробив наголос на слові «ними». — Ну, то ходімо зі мною. — Узяв мене під руку, як підозрілу особу, і повів.

Отак я опинився на квартирі людини, що носить поліцейський мундир. Мешкає він сам, сім’я, сказав, десь на Херсонщині. Одразу приготував сяку-таку вечерю, посідали до столу. Але не їли й не пили, доки не посповідалися один одному.

— Так, дорогий друже, — почав він, — тебе, бачу, збентежило те, що я в такій формі? А хто ж, скажи ти? Чим займаєшся, де й що робиш?

— Прошу, ось тут зазначено, — подав йому документи. — Працюю, Миколо, за фахом.

— Розумію, розумію, справді за фахом. А кого ж, Іване, розважає ваш «Чорномор»?

У його допитливому погляді я відчув докір. Мене, Мовляв, осуджуєш за ворожу форму, а сам?

— Розповім, — кажу, — Миколо, все, як є. Але оскільки я твій гість, то передусім хотів би почути від тебе святу правду, хто ж таки ти?

Він звів на мене сумний погляд і похитав головою:

— От, Іване, до чого дійшло: свої, близькі друзі, а сказати один одному те, що на думці, боїмося. Ганьба! Я, Ваню, ніколи, ні за яких обставин не зраджу Батьківщині і друзям! А мундир цей, — понизив голос, — нехай не бентежить твою душу. Зараз так треба!

Іван Рубан помовчав, відтак вів далі:

— Микола Гаран, Дмитре, говорив так безпосередньо й правдиво, що не можна його в чомусь запідозрити. І тому я, розповів йому про себе — і про концтабір, і про те, як опинився в «Чорноморі», про свої наміри.

А на ранок другого дня він спитав:

— Може, Ваню, допомога яка потрібна, говори, не соромся.

— Та, — кажу, — вибухівки б дістати хоч кілограмів з десять. Він знизав плечима й, поміркувавши, зауважив:

— Твердо не обіцяю, але спробую.

Увечері приніс оцей рюкзак і сказав:

— Оце, Іване, мій тобі «подарунок». Скільки тут — не знаю, де взяв — не питай.

Я підняв того «даруночка» — у ньому понад двадцять кілограмів.

— Велике, — кажу, — спасибі, Колю, але, як же я це довезу? З таким вантажем мене ж одразу затримають.

— Не бійся, друже, — сказав він серйозно, — завтра до Приморська піде наша машина, можливо, і я поїду, будеш під надійною охороною.

Рубан задоволено потер руки.

— Отак, Дмитре, на машині поліцейської управи й привіз мене Микола Гаран до самого «Чорномора». Я запрошував його зайти до нас. Відмовився, поспішав до міської управи поліції.

Шаповал слухав, стурбовано дивлячись на Рубана. «Оце так історія». — подумав, а вголос сказав:

— Вибухівка від поліцейського! Такого й не вигадаєш!

— Що саме тебе дивує? — запитав Рубан.

— А те, що тут може бути якийсь хід конем.

— Не бачу, Дмитре, в цьому ніякої небезпеки. Запевняю: Микола Гаран такий же патріот, як і ми з тобою.

— Та дай бог, — пом’якшав Шаповал і вже спокійніше запитав: — Тут усе є, що потрібно для фейєрверка?

— Бракує капсулів-детонаторів. Але то не біда, дістану.

— Ну, добре. Заховай же це якомога надійніше. А щодо Гарана, то хотілося б достеменно все знати про нього. Коли він справді наш, тоді це щаслива знахідка. А якщо…

— Я вірю, Дмитре, своєму другові, — гаряче запевнив Рубан, — і прошу відкинути щодо нього будь-які сумніви.

— Ображатися, Іване, не треба. Ідеться про пильність. Може, і справді твій друг — патріот і пішов працювати у поліцію, щоб замаскуватися. Це можливо. Та поки ми не певні, не можна так довірливо відкриватися. Пам’ятай це.

— Врахую, — коротко відповів Рубан.

— От і добре, порозумілися. Негайно ж заховай «даруночка», щоб ніяка собака не винюхала, — нагадав Шаповал, показавши на рюкзак з вибухівкою.

Наступного дня о десятій ранку шефа «Чорномора» викликали до оберштурмбанфюрера СС Людвіга Шварца. Шаповал прийшов вчасно, знаючи, що комендант любить точність. Однак у приймальні його попросили зачекати: кілька хвилин перед тим до Шварца зайшов комендант залізничної станції Приморська майор Зегер.

Високий, немов щогла, незграбний, Зегер перегинався через стіл Людвіга Шварца так, що довге русе волосся звивало йому на очі; доповідаючи коменданту міста про свої залізничні справи, він раз у раз скидав головою, поправляючи неслухняного чуба.

Це дратувало Шварца. Ліниво занотовуючи повідомлення залізничника, він кілька разів перепитував:

— Сьогодні опівночі?

— Так, пане оберштурмбанфюрер, десь опівночі, тепер же поїзди точного розкладу не дотримуються.

— Ешелон з молодим поповненням? — знову перепитав комендант.

— Так. Але не звичайна молодь, з гітлерюгенда! — захоплено пояснив майор Зегер.

— Ну, гаразд, зустрінемо, — кивнув стримано комендант, думаючи, що йому завдають зайвого клопоту.

Коли офіцер-залізничник вийшов, до кабінету коменданта запросили шефа «Чорномара».

Шаповал був здивований: ніколи раніше Шварц не зустрічав його так люб’язно біля самих дверей. Потиснув руку, запросив сісти і ввічливо почав:

— Вибачте, герр Шаповаль, я надто поспішаю, а вчора забув сказати: сьогодні надвечір ансамбль чекають у Романівці. Це недалеко. Там є наші підрозділи, й треба для них дати концерт. Я, розумієте, пообіцяв полковникові, похвалився нашим «Чорномором»…

Комендант не закінчив своєї думки — його погляд раптом зупинився на сторінці розгорнутого записника, на якій він щойно занотував повідомлення офіцера-залізничника. Пробіг очима по рядках свіжого запису й замислився. А чому б не влаштувати концерт і для цих воїнів з гітлерюгенда? Дуже слушна нагода. Одночасно запросити на концерт кореспондента «Фолькішер беобахтер», що приїхав два дні тому.

«Це ідея! — міркував оберштурмбанфюрер. — Піде про мене слава по всьому фатерланду. Сенсація!»

Шварц вдоволений. Посміхнувшись доброзичливо, повів далі:

— Але головне, герр Шаповаль, «Чорномору» належить виконати завтра. Розумію, мабуть, трохи заважко, але конче потрібно.

Шаповал дивувався: чому комендант раптом став таким ввічливим, неначе його підмінили?

— Де й що саме робити, пане оберштурмбанфюрер, — поцікавився Шаповал.

— Тут, у Приморську, Дмітер, сюди прибудуть молоді воїни, треба дати для них великий концерт.

— І коли саме? — Шаповал не зводив погляду з начальника. Комендант розвів руками:

— Про це, Дмітер, я скажу тільки ранком, коли ви повернетеся із Романівки.

— Гут. «Чорномор» завжди до ваших послуг! — виструнчився Шаповал.

Шварц задоволено посміхнувся.

У цей час задзвонив телефон. Комендант узяв трубку, зосереджено слухав, нахилився, а розкритий записник з нотатками про ешелон, що має прибути до Приморська, опинився на видноті.

Шаповал пильно покосував на ту сторінку, вловив головне і одвернув погляд, удавано впився очима в «Фолькішер беобахтер». У голові промайнуло: так от, виходить, для кого готувати великий концерт, для гітлерюгенд. Зрозуміло…

Коли комендант закінчив телефонну розмову, Шаповал відкланявся, уже сказав «ауф відерзейн», але Шварц жестом руки затримав його.

— Тому, хто поїде до Романівки за старшого, накажіть, щоб був належний порядок, дисципліна, бо там надто суворий начальник.

Попередження коменданта Шаповалу було на руку: його поїздка буде виправдана, бо він сам збирався їхати, не питаючи дозволу.

— Дякую за настанову, доведеться мені самому очолити цю поїздку, бо Рябошапка погано себе почуває, а доручити комусь іншому…

— Ну, гаразд, гаразд, — погодився Шварц, — та щоб о десятій ранку були на місці.

Попрощавшись із комендантом, Шаповал поспішив до ансамбля і одразу покликав Івана Рубана.

— Важлива новина, Іване! — почав Шаповал таємниче.

— Яка саме? — захвилювався Рубан.

— Десь опівночі має прибути до Приморська ешелон з молодими головорізами — поповненням для ударних частин.

— Наступної ночі? — перепитав Рубан.

— Так! — ствердно кивнув Шаповал.

— То можемо ж перешкодити!

— Ой, як би ж то, Іване! Та де ж ти так раптом дістанеш того капсуля? — стурбовано дивився Шаповал на актора-сапера.

— Я ж казав, Дмитре, що то не біда. Обійдемося й без капсуля.

— Як же це?

— У мене є німецька граната з дерев’яною ручкою — привіз її од того ж Миколи Гарана. Вона й виконає роль капсуля-детонатора. Призначай двох добрих молодців, я попрацюю з ними пару годин, і буде готова диверсійна група. Засутеніє — ноги на плечі і — хай живе! Тільки маршрут треба визначити.

— Ні, Іване, — заперечив Шаповал, — пішки далеченько та й небезпечно — можуть засікти. За наказом коменданта ми поїдемо сьогодні до Романівки давати концерт. Звідти недалеко проходить залізниця. Увечері основна частина ансамблю буде займатися своїм ділом, а ви рушите до залізниці. Зорінтуємось на місці.

Поки Іван Рубан знайомив Григора та Рябошапку з деякими» методами диверсій, Дмитро Шаповал клопотався про автотранспорт.

Заступник коменданта майор Майвальд, до якого він звернувся дістав карту й почав шукати Романівку.

— Ось вона, герр Шаповал, ваша Романівка, — він обвів назву синім олівцем. — То районний центр…

Шаповал слухав майора, який видавав себе за славіста й намагався говорити російською мовою, а сам очей не зводив із залізниці: кілометрів за шість — сім на південь від Романівки вона пересікла лісову ділянку й далі, ледь звиваючись, тягнулася до Приморська.

— Зрозуміло, — зауважив Шаповал, — дорога недалека, але гаї, бачте, тут довкола. Може, герр майоре, дасте нам яку-небудь зброю? Щоб не потрапили ми до рук лісових бандитів.

Заступник коменданта заперечливо похитав головою.

— Для чого вам зброя? З вами ж буде охорона: лейтенант Пауль Затлінг з трьома автоматниками.

— Он як, тоді все гаразд. — Шаповал посміхнувся, хоч насправді було не до сміху, бо охорона може зірвати задуману операцію. Треба негайно перебудувати і концертну програму, і план диверсії.

Зібравши своїх товаришів — Рубана, Григора і Рябошапку, — Шаповал поклав перед ними географічну карту Остропільської області й занепокоєно сказав:

— Вивчайте і вирішуйте, як краще вам діяти. Оце Приморськ, ось Романівка. А оце, Іване, залізниця. Напрямки від Романівки кілометрів, мабуть, шість — сім. Поміркуй, як краще добиратися; вибирай також напарника — одного з двох, — кивнув на Григора і Рябошапку.

— Чому ж, Дмитре, одного? — здивувався Рябошапка. — Домовлялися, що підемо втрьох.

— Ситуація, друзі, змінилася. Нас буде супроводжувати охорона на чолі з лейтенантом Паулем Затлінгом. Певен: йому дано вказівку стежити за нами. Відсутність на концерті аж трьох акторів кинеться в очі. Пропоную зробити так: ти, Олексо, занедужаєш у дорозі, про що я доповім Затлінгу, і під час концерту сам стежитиму за програмою. Ти, Іване, виступиш на початку — проспіваєш дві пісні й підеш. Олекса з чемоданчиком чекатиме на тебе. Інакше не виходить…

Десь пополудні маленький автобус з групою акторів «Чорнокора» вирушив до Романівки. У ящику для музичних інструментів і костюмів лежала і невеличка валіза з вибухівкою. Про це знали тільки четверо. Гранату, яка має замінити капсуль-детонатор, Рубан тримав у внутрішній кишені піджака.

Слідом за автобусом ішов маленький броньовик, у ньому їхали лейтенант Пауль Затлінг і троє рядових, озброєних автоматами і ручними гранатами.

Біля Романівки, де шлях виривався з лісу, Шаповал, що сидів у кабіні, попросив водія зупинити машину.

— Десять хвилин на перекур, — оголосив він, і до Рубана півголосом, — орієнтуйся, Іване, все зважуй, помічай, куди саме йти, бо в темряві ж доведеться.

Іван Рубан мовчки кивнув, мовляв, розумію.

А коли на селище лягла густа темінь і став накрапати дощик, Рубан і Рябошапка, озброєні пістолетом, якого Малюк відібрав у свій час у штурмбанфюрера Ганса Шефера, та гранатою, вийшли надвір, немов би для охорони будинків, у яких зупинилися актори ансамблю, самі ж поринули в темряву, перемайнули через город, а там, дай боже ноги.

Ішли на південь, час від часу перевірялися за компасом. У темряві, та ще й по незнайомій місцевості рухатися було важко. Лише за півтори години вони наблизились до залізниці. Але не знали, на якому кілометрі від станції.

Поприсідали. Дощ майже вщух, стояла тиша.

— Тиша оманлива, — прошепотів Рубан, патруль обов’язково чатує десь, може, й недалечко. Рушимо, Олексо, по-пластунськи до самого полотна, все одно мокрі.

Та тільки вони відповзли метрів двадцять, як десь за кілометр — півтора від них здійнялася в небо червона ракета й повисла на кілька секунд, немов на парашуті, освітивши все довкола.

Іван Рубан встиг помітити: ліворуч, куди схилявся вогняний хвіст ракети, залізниця проходить по насипу. Патрулів не видно й не чути. Він підвівся на ноги, прошепотів: «За мною!» і, пригнувшись, кинувся до насипу.

Раптом він різко зупинився:

— Стій-но, Олексо, — й схопив Рябошапку за руку, — тут можуть бути міни, треба обережно.

З хвилину постояли мовчки, прислухалися.

Потім, промацавши перед собою кілька кущиків травички, Рубан знов шепнув другові:

— Іди по моєму сліду.

Так навпомацки вони за кілька хвилин добралися до самих рейок.

Віддихавшись, Іван сказав на вухо Олексі:

— Пильнуй, а я почну копати.

У цей час в Романівці закінчувався концерт. Все йшло як треба, начальство задоволене. Але настрій у Шаповала був пригнічений. Весь вечір непокоїла його настирлива думка: а що коли лейтенанту Затлінгу збреде в голову поцікавитися, де Олекса Рябошапка? Може ж йому забажатися, скажімо, відвідати хворого художнього керівника ансамблю під виглядом піклування про людину? Правда, з Паулем він на рівних, навіть на брудершафт пили. Але зараз лейтенант приїхав сюди не для розваги.

Отак свердлили й свердлили йому мозок тривожні мислі. Шаповал напружено думав, шукав і не знаходив відповіді. Виходить, не все зважено.

Занепокоєність Шаповала помітив лейтенант Затлінг. Коли вщухли оплески на заключний виступ акторів, він підійшов до шефа «Чорномора» й захоплено сказав:

— Добре зіграли, молодці! А ви, Дмитре, ніби не задоволені чимось?

— Та ні, Пауль, я, здається, застудився, — кашлянув, — горло поболює, й щось наче ломить мене.

— Та то не біда, Дмитре, зараз добре погріємося, і все минеться. Старик Кноре — командир запасного полку — запросин нас обох на вечерю. Ходім, — Пауль рішуче взяв Шаповала за руку.

Це трохи відігнало бентежні думки Шаповала. Нервове напруження ніби стихало.

Командир запасного полку Кноре, високий, худорлявий, з великими залисинами й сивими вусами, — одразу видно бувалого вояку, — стрункий, підтягнутий. Ще в першу світову був унтер-офіцером; три роки, — розповідав, — пробув у російському полоні, пам’ятає дещо з російської мови. Зараз йому за п’ятдесят. Має звання полковника, хоч командує запасним полком. Але це анітрішечки не шокувало його. «Чим далі від передової, — говорив він, — тим спокійніше».

Кноре був у захопленні від концерту:

— У такий суворий час і в такій глушині, — мовив полковник, — ви розважили нас музикою, піснею, танцями. Спасибі вам. І ще скажу, — вів далі полковник, — я три роки жив у Росії і не міг навчитися вашої мови. А ви, пане Шаповал, не були ще на моїй батьківщині, а так досконало володієте німецькою мовою. От за те, молодий чоловіче, і честь вам. За ваше здоров’я!

Шаповал уважно слухав полковника, він, здавалося йому, не такий, як інші, — простий, безпосередній, нема в ньому отого чадного нацистського фанатизму, й дивно, що жодного слова не сказав про їхні успіхи на східному фронті й ні разу не вигукнув: «Хайль Гітлер!»

Шаповал чемно подякував полковникові за комплімент, запропонував тост за здоров’я ветерана німецької армії і майже зовсім заспокоївся. Він знав слабість Пауля Затлінга до шнапсу й був певен, що все лейтенантове вивідування буде обмежене оцим щедро накритим столом. І раз у раз наповнював його чарку. А коли той був добре напідпитку, Шаповал вирішив, що час уже йти йому.

— Куди ви так поспішаєте, герр Шаповал, — зауважив Кноре, — з вами так приємно поговорити…

— Щиро дякую, герр полковник, — вклонився Шаповал, — я вважаю за щастя розмову з вами, та ранком треба бути в Приморську — за наказом коменданта «Чорномор» має дати великий концерт для молодих воїнів…

— Цікаво, що то за молоді воїни? — запитливо поглянув полковник на захмелілого Пауля Затлінга. А той розвів руками, мовляв, нічого не знаю.

Шаповал зробив вигляд, що це діло не його розуму, подякував за гостинність і пішов. Думки його зайняті долею побратимів. Де вони, як вони? Тільки ж удвох. Двоє сміливців та темна ніч…

Тим часом Рубан і Рябошапка поспішали. На стику двох рейок вони угризалися між шпалами в щебінь, видовбуючи гніздо для вибухівки. Справа посувалася повільно. Ломиком і топірцем довбати було небезпечно, бо порушиш тишу. Доводилося діяти здебільшого фінкою.

Минуло сорок тривожних хвилин. І ось роботу закінчено. Рубан витер чоло полою плаща, взяв пакунок з брусками толу га гранатою, міцно зв’язані дротом, засунув у щойно вирите гніздо і прив’язав до шпали. Здається, все. Тепер лишилося прив’язати до чеки німецької гранати нитку телефонного кабеля, протягнувши його попід рейкою, і тоді вони на коні. Та в цю мить десь під хмарами знову спалахнула ракета. Іван і Олекса розпласталися вздовж рейок, завмерли.

Коли ракета згасла, Рябошапка першим підняв голову, озирнувся навкруги.

— Не видно ні душі, — прошепотів.

— Слава богу! Вважай, що народилися в сорочках. Забирай, друже, в чемодан усі камінці, щоб тут не було ніяких слідів, — наказав Рубан теж пошепки.

Перевіривши ще раз, чи міцно прикріплений кабель до чеки гранати, ретельно замаскувавши все, Рубан слідом за Рябошапкою спустився з насипу. Рябошапка поступово розмотував провід з котушки, а Рубан придавлював його камінцями через кожні вісім — десять метрів, щоб і досвідчене око не помітило.

Метрів за сто — сто двадцять від насипу друзі присіли в невеличких кущиках і накрилися плащем Рябошапки. Довго сиділи навпочіпки, перешіптувалися, чекали.

Десь о першій годині ночі втретє спалахнула ракета. Вони миттю припали до вологої землі, спостерігаючи за насипом. Нічого не було видно й не чути. Вже закрадався сумнів: невже всі їхні зусилля виявляться марними?

— Коли б справді чекали на такий ешелон, тут безперервно снувала б дрезина, — висловив свою думку Рябошапка.

Рубан промовчав, не піддавався настрою друга. А за хвилину промовив, щоб заспокоїти занадто гарячого Олексу:

— Годі тобі, друже, ще маємо час.

Нараз почувся шум паровоза, він усе посилювався, наближався.

Месники пожвавішали, уважно прислухалися й придивлялися. Та що за дивовижа — паровоз тягнув лише два товарних вагони і одну платформу.

— Чортівня якась! — вирвалося у Рябошапки.

— Спокійно, спокійно. Це фашисти перевіряють. Услід за цим обов’язково йтиме той, за яким полюємо, — впевнено сказав Рубан, якому доводилося вже зустрічатися з подібним.

Рубан не помилився — за кілька хвилин показався довжелезний ешелон. Паровоз пихкав, неначе долав підйом, набирав швидкість. Й тільки-но локомотив дійшов до того місця, де під рейками лежала вибухівка, Рубан наказав півголосом:

— Ану, взяли! — і вони рвонули так, що ледве на ногах утрималися.

Спалахнув вогонь. Іванове вухо вловило слабкий звук. Це спрацювала граната. А услід за тим пролунав такий вибух, від якого вороний сталевий кінь, здавалося, на якусь мить став на дибки й з гуркотом бухнувся з високого насипу. За ним летіли під укіс вагони.

— От так, Олексо! — задоволено вигукнув Іван Рубан, спостерігаючи якусь хвильку за наслідками своїх зусиль.

Рябошапка не відповів, він був так захоплений видовищем, що не міг відірвати від нього очей.

А відтак швидко, на ходу змотавши кабель, месники бігли й розсипали за собою тютюн, щоб на випадок погоні, збити зі сліду вівчарок.

Йшли і бігли навмання, аби далі від небезпеки. До них доносився ще гуркіт вагонів, скрегіт заліза, несамовитий крик і стогін переляканих і покалічених завойовників.

Відбігши кілометрів два, месники зупинилися на хвильку перепочити. Над місцем катастрофи одна за одною то згасали, то спалахували ракети, чути було короткі й довгі автоматні черги.

— Хух! — вирвалося у Рябошапки. — Оце фейєрверк! Слово честі, Ваню, ти виявив справжній артистизм!

— Годі, Олексо, хвалитися, — зауважив Рубан ніяково, — пильнуй краще, куди ми прямуємо, щоб не потрапити до дідька в зуби.

Рябошапка присів навпочіпки, накрився плащем, присвітив запальничкою й поглянув на компас.

— Вірно, так і маємо рухатись, — і показав рукою, — точно на північ.

На початку третьої години ночі вони вийшли на околицю Романівки. Довкола стояла тиша, навіть собак не чути. По прикметі знайшли перелаз на той самий город, яким пробиралися ввечері, і крадькома пішли межею по траві, щоб слідів не залишити; йшли один за одним попід вербами, що тільки-но розпускали свої коси.

Шаповал чатував надворі, придивлявся й прислухався. Три години минуло, як повернувся од полковника Кноре. Не знаходив собі місця — хвилювався. Нарешті помітив одну і другу постаті, які стояли в нерішучості. Шаповал злегка кахикнув, мовляв, не бійтеся, ідіть сміливо.

Не встигли друзі ще підійти, як він нетерпляче зашепотів;

— Ну, як?

— Товаришу Шаповал, завдання викопано, — доповів по-військовому Рубан і додав, ледве тримаючись на ногах. — А подробиці, якщо можна, розповімо потім.

Рябошапка шепнув:

— Надто втомилися.

РОЗДІЛ V ВИСТАВА, ЩО НЕ ВІДБУЛАСЯ

Оберштурмбанфюрер Шварц нервував.

Та, правду кажучи, було з чого: становище в Приморську і в навколишніх селах з кожним днем ускладнювалось.

Сьогодні комендант Людвіг Шварц був надзвичайно роздратований. Після сніданку викликав Шаповала, якого після ретельної перевірки вважав своєю людиною, і одразу повів таку розмову:

— Чи ви знаєте, герр Шаповаль, що сталося в Приморську минулої ночі?

— Ні, нічого не чув, не знаю. Майже до півночі проводили репетиції, довелося й заночувати в театрі. А? Щось трапилося? — насторожено допитувався Шаповал. Він говорив з такою щирістю, що йому не можна було не повірити. І все ж комендант дивився на нього з якимось докором.

У Шаповала стиснулося серце. Адже він добре знає, про що запитує комендант. Знає також і чия то робота. Вибух на складі боєприпасів був третім позарепертуарним спектаклем «Чорномора».

Акція, що так збентежила коменданта Шварца, була намічена давно. Після другої вистави трагедії Шіллера «Підступність і коханням, яку після багатьох старань вдалося таки зіграти німецькою мовою, Шаповал запросив до себе побратимів і спитав Рубана:

— Ну як, Іване, коли буде надпланова «вистава»?

— Та хоч завтра, — твердо сказав Рубан, — рекогносцировку проведено, люди також готові — провів кілька занять. Є й чим діяти: Олекса приніс дві міни; сказав, що «позичив» у якогось кума.

Шаповал посміхнувся — він знав про кого йдеться. Це ж про того самого кума Дарини Петрівни Назара Барчукова, що й паспортами їх забезпечив.

Барчукові років п’ятдесят. Зовні здається похмурим, нелюдимим. Насправді ж Назар Миронович — чоловік веселої вдачі, дотепний. Він хрещений батько Ольги Кропиви, сусіда і близький друг Дарини Петрівни.

У біографії Назара Барчукова є одна чорна пляма: перед самою війною — у травні сорок першого року — він повернувся з далекої Колими, де відбував покарання. Повернувся достроково, бо потрапив туди за наклепницьким доносом провокатора. Коли ж фашисти окупували Приморськ, то його, Барчукова, як більшовицьку жертву, зробили начальником паспортного відділу міської управи. Але душею, всім єством своїм Назар Миронович Барчуков був і залишився радянським патріотом. То ж, коли Дарина Петрівна зверталася до свого кума з яким-небудь проханням, він завжди допомагав їй.

— Ну й що дата рекогносцировка? — поцікавився Шаповал.

— Спостереженнями, які проводили ми з Григором протягом, трьох ночей, встановлено: склад постійно охороняється Трьома автоматниками. Один маячить біля воріт, а два патрулюють навколо кам’яної огорожі. Ходять вони поодинці — один праворуч, другий ліворуч від вартового. У певному місці патрулі зустрічаються через кожні дві з половиною хвилини. За цей час треба непомітно перемахнути через мур… А там, за огорожею, діяти вже, як умови підкажуть.

Вислухавши Рубана, Шаповал, обвів поглядом присутніх. Мовляв, ну, як, яка ваша думка? Друзі мовчали. Вони знали про цей план Рубана й цілком погоджувалася з ним. Шаповал заговорив сам:

— Кажете, дві з половиною хвилини між зустріччю патрулів? — почав роздумливо. — Надто мало. Уявляєте, це ж за хвилину треба перелізти через кам’яний мур. Інакше… А що коли ризикнути зняти патрулів, потім діяти? Ви не думали над цим?

Іван Рубан розвів руками.

— Мені здається, Дмитре, що в цьому варіанті більше риску. Але варто подумати, зважити.

Микола Григор, як колишній командир взводу полкової розвідки, теж висловив сумнів щодо пропозиції Шаповала.

— Звичайно, — сказав він, — зняття патрулів розв’язало б нам руки. Але ж нас, мабуть, трохи замало для такої операції. Щоб зробити це тихенько, без шуму, потрібно в ту ж мить знімати і патрулів, і вартового.

План операції обговорювався ретельно. Той же Микола Григор висловлював і таку думку:

— Одночасно можна зненацька накинутися на патрулів і зліва і справа, петлю на шию й крапка. А біля воріт нехай собі чатує, він нічого не знатиме й не завадить операції…

— Ні в якому разі, — зауважив Рубан, — цього не можна робити. Адже вартовий, не дочекавшись патрулів, підніме тривогу — і все…

— Звичайно, — погодився Шаповал. — Пропозиція Івана, виходить, найбільш прийнятна. Але треба йти на це діло вдвох. З ким бажаєш, Іване?

Рубан ніяково поглянув на Григора і Рябошапку.

— Та все одно. Але з Олексою ми ніби вже спарені, маємо досвід.

— От і добре, домовилися, — заключив Шаповал. — Усе зважте і скажіть мені, на коли призначити операцію.

Після того, як усе було вирішено, дуже довго не було погода, яка б сприяла підпільникам. Нарешті, неначе на замовлення, небі затягнулося густими темними хмарами; зі сходу повіяло рвучким вітром; загомоніло розбурхане море; заскрипіли високі, багатолітні тополі. Швидко споночіло. Ні зірочки, ні вогника ніякого не видно. Рубан і Рябошапка зібралися на операцію «склад».

— Ну, друзі, нехай вам щастить! — обняв Шаповал одного й другого, і месники пірнули в таку непроглядну темінь, що хоч око виколи.

О дванадцятій ночі, коли тільки-но змінилася варта, Рубан і Рябошапка підкралися з драбинкою до високої кам’яної огорожі і миттю, один за одним опинившись на стіні, перекинули драбинку на протилежний бік і спустилися у двір.

Темінь була супутником месників, але й заважала їм, бо нелегко в таких умовах надибати зручне місце для закладання пакуночка з пекельною машиною. Обходячи навколо складу, Рубан помітив біля самого даху щось подібне до віконця.

— А ну, Олексо, — сіпнув друга за рукав, — дай-но сюди драбинку. — Він піднявся на другий щабель і шепнув зраділо: — Те, що треба.

Це було малесеньке віконечко. Рубан дістав з-за халяви кирзових чобіт фінку, відігнув від шибки гвіздочки, вийняв скло, обмацав руками отвір, взяв у Рябошапки невеликий фанерний ящичок, у якому ритмічно механізм відстукував секунду за секундою «тік-так-тік-так».

Треба квапитися, бо не пізніше, як через годину, стрілка заводного механізму дійде до встановленої точки й тоді… — вибухне все тут до біса!

Рубан обв’язав пакуночка мотузочком і обережно опустив ного-через віконце в приміщення. Потім сяк-так прилаштував шибку. Тим же шляхом покинули подвір’я складу. А десь біля другої години ночі, коли вони були вже в ліжках, загримів вибух. Вслід за ним спалахнуло полум’я, почали вибухати снаряди і бомби. Лунали вибухи довго, то поодинці, а то по кілька разом.

Саме про той випадок на складі бойових припасів і завів мову комендант Шварц. Видно, дошкульним був той удар.

Шаповал радів. Але й побоювався: чи не напали, бува, на слід месників.

Шварц розкрив срібний портсигар, неквапливо взяв сигарету й запропонував гостеві:

— Закурюйте, Дмітер.

— Дякую, — Шаповал узяв сигарету й, черкнувши запальничкою, підніс вогню комендантові, потім прикурив сам.

— Дивно, як можна було прогавити таке яскраве видовище? — в очах коменданта сяйнула іронічна посмішка. — Виходить, у вас міцні нерви, коли можете отак спати. Дивіться, Шаповаль, вас можуть повісити, і ніхто про це не знатиме.

Шаповал зробив здивоване обличчя:

— Та в чому справа? Розкажіть, будь ласка, якщо не секрет.

— Гм-гм, секрет! Усе місто знає… — Помовчавши, додав: — А від вас, герр Шаповаль, у мене взагалі немає секретів. Ми служимо одному богові. Ви повинні знати, що в цьому проклятому місті діє підпільна банда, і якщо ви потрапите до її рук, то вам не уникнути шибениці так само, як і мені. Так, так, Дмітер, не посміхайтеся, нам з вами шана однаковісінька. Для партизанів ви такий же ворог, як і я.

Шаповал розвів руками:

— Вибачте, я зовсім не хочу применшувати небезпеки. Ви добре знаєте, що нас, акторів, вважають запроданцями, зрадниками Радянської влади. Більше того, ми вже засуджені. І вирок може бути виконаний у будь-яку годину, адже ми зовсім беззахисні. Будинок культури не охороняється. Самі ми зброї не маємо. Заскочать два — три бандити — перестріляють нас, як зайців. Або ще гірше — живцем потягнуть до лісу. Ось прочитайте, прошу, що нам пишуть, — він дістав з кишені піджака конверта й віддав коменданту.

Людвіг Шварц уважно оглянув конверта, поштову печатку на ньому, вийняв записку, пробіг очима й повернув Шаповалу.

— Читайте самі, Дмітер, я не все розумію.

— Гаразд, — кивнув Шаповал і чітко, голосно прочитав:

«Керівникові ансамблю «Чорномор» Шаповалу.

Слухай ти, запроданець і прихвостень фашистський! Народні месники попереджають: якщо ти не припиниш виступів свого ансамблю перед окупантами, будеш і надалі вихваляти фашистські «порядки» й ганьбити наші — радянські, то заготуй домовину, — ми повісимо тебе на гілляці, як мерзенного зрадника. Оголоси це попередження на зібранні всієї наволочі своєї, щоб кожен знав, що на нього чекає.

Міський комітет месників».

Комендант мовчки вислухав, а по паузі запитав:

— Коли і яким чином ви одержали цього листа?

— Сьогодні, за годину тому приніс листоноша разом з газетами.

— Та-ак, — протягнув Шварц багатозначно і додав: — А ви, Дмітер, особисто маєте якусь зброю?

— Та звідки ж вона, — повів Шаповал плечима. — Ніхто не видавав мені ні гармати ніякої, ні пістоля.

— «Гармати»? — перепитав Шварц. — О та ви, Дмітер, ще жартуєте. Німецьке прислів’я говорить: «Комарів кийком не б’ють». — Шварц дивився на Шаповала, задоволений своєю дотепністю.

— Згоден, — закивав Шаповал головою. — З гармати по горобцях також не стріляють, — каже українське прислів’я. Але я прихильник тієї думки, що, коли ворог здається навіть мишею, дивися на нього, як на лева.

Комендант нічого не відповів на те, він серйозно дивився на Шаповала, наче вирішував: можна чи не можна довірити акторам зброю. Потім сказав:

— Добре, Дмітер, дайте мені список, кому саме, на вашу думку, можна видати зброю. Я подумаю…

І ніби між іншим, запитав:

— Ну, а про які ж події, Дмітер, ви чули? Про що говорять ваші друзі?

— Нам відомо тільки те, що можна прочитати в газетах. Комендант глузливо посміхнувся.

— Наші газети, герр Шаповаль, пишуть тільки про успіхи німецьких військ. А що нам завдають ударів і на фронтах, і в тилу, того не знайдете в жодному повідомленні з фронту.

Відвертість коменданта здивувала Шаповала. Таке він уперше чує од Шварца, і це ще більше насторожує.

Оберштурмбанфюрер мовчки, в задумливості пройшовся по кабінету. А відтак сів у крісло й почав довірливо розповідати про те, що відбулося в Приморську і навколо нього.

— Понад місяць тому, — поволі заговорив він, — до Приморська їхало поповнення — ешелон молодих патріотів. Мені хотілося, щоб перед відправкою їх на фронт, вони подивилися концерт «Чорномора». Я про це говорив вам, коли ви збиралися до Романівки. Пам’ятаєте?

— Так, пане коменданте, ми були готові. Вас тоді не була в комендатурі, а майор Майвальд сказав: «Зараз не до концерту». А чому саме? — Шаповал розвів руками.

— Біл болшой катастроф, — перебив Шварц, почавши російською і одразу ж перейшовши на німецьку мову. — Поїзд підірвався і на повному ходу пішов під укіс.

Дмитро Шаповал не міг втямити, для чого комендант згадує про цей давній випадок? Чи немає, бува, тут якихось несподіваних вивертів?

Скориставшись паузою, він запитав:

— Пробачте, де ж це трапилося? Біля Приморська?

У коменданта раптом зіпсувався настрій.

— Поруч, на сімнадцятім кілометрі від міста, — буркнув він роздратовано і замовк.

Шаповал вирішив за краще теж помовчати. Шварц кілька разів затягнувся, з серцем роздавив недокурок, у попільничці й продовжував:

— Досі мене переконували, що всі диверсії — наслідки дій партизанів. Але події минулої ночі свідчать, що і в самому Приморську діє напевне якасьполітична банда. Інакше не могло б-бути того, що сталося. Усі шляхи, що ведуть до міста, патрулювалися, а склад вибухнув. Не з неба ж спустилися диверсанти! Таке, — підвищив комендант голос, — могли вчинити тільки комуністи, які напевне переховуються тут, у Приморську, маскуються і добре знають обстановку. Про це, Дмітер, свідчить і лист, у якому вам погрожують. До речі, дайте його мені, і нікому про нього ні слова.

Оберштурмбанфюрер підвівся і знову почав мовчки ходити по-килимовій доріжці кабінету від столу до порога, раз у раз погладжуючи полисілу голову.

— Так, герр Шаповаль, вам треба замислитися над цим.

Шаповал насторожився. На чому комендант хоче його зловити?

— Вибачте, оберштурмбанфюрер, я не розумію, про що ви говорите?

— Про що? Про більшовиків! — гарячкував Шварц. — Ви, Дмітер, тут, як риба у воді, вам легко дізнатися навіть про те, у кого що на думці. Я розповідаю вам так довірливо тому, що вважаю вас своєю людиною. Вірю вам. Справою вашої честі є допомогти нам викорінити в цьому місті більшовицькі гнізда. Отой же самий) комітет месників, що обіцяє вас повісити, також є більшовицьким. Поміркуйте, Дмітер. Я чекаю од вас доказу відданості фюреру, Німеччині.

Шаповал заспокоївся, кивнув головою, мовляв, зрозуміло.

— Скажіть, пане коменданте, а кого-небудь з диверсантів затримали?

— Найн, — покрутив головою Шварц.

— То патрулі ж хоч бачили кого? — домагався Шаповал.

Комендант покосував на шефа «Чорномора»:

— У тому то й справа, що немає з кого спитати: знайдено лише труп вартового біля воріт. Про патрулів нічого не відомо, і ніяких слідів. Наче крізь землю провалилися, — він безпорадно розвів руками.

— Он воно що, — задумливо протягнув Шаповал. — Надто цікаво, мій фюрер.

— Що ж тут цікавого? — незадоволено буркнув Шварц.

— А те, що в зникненні двох патрульних криється, справді, якась загадковість.

Оберштурмбанфюрер здивовано подивився на Шаповала й глузливо кинув:

— Ви відкриваєте Америку. — І, ніби схаменувшись, запитав: — Що ви маєте на увазі? — Шварц зняв пенсне і вп’явся в Шаповала очима.

— Те, що підпільна банда більшовиків, якщо спрарді така існує, — спокійно почав викладати свою версію Шаповал, — не буде, мені здається, полювати за німецькими солдатами. Навіщо вони їй? То нереально.

— А що ж тоді реально? — перепитав Шварц.

— Я не можу сказати твердо, — розвів руками Шаповал, — але думати можна по-різному.

— Ну й що ж ви думаєте?

Шаповал помовчав і розважливо сказав:

— Мені важко говорити з цього приводу, бо це справа, мабуть, тонкого розуму. Я хотів би знати принаймні таке: чи можна при-пустити, що в німецькій армії не всі стопроцентні нацисти. Якщо так, то є, певно, й такі, що не поділяють політики уряду. До армії потрапляють, мабуть, і комуністи? Може, саме такими й були ті патрульні? Можу я так думати, оскільки зв’язав свою долю з вашою і мені зовсім не байдужі інтереси Німеччини.

Оберштурмбанфюрер уважно слухав Шаповала. Справді, міркував він, у армії тепер вся Німеччина. Може бути, що є й комуністи. Адже немало випадків, коли німці добровільно переходили на бік совєтів. Це — факт. Чорт їх знає, може ті двоє патрульних біля складу й справді були ворогами Німеччини. Змовилися, кинули в склад вибухівку й подалися до лісу.

Шварц цілком припускав таку можливість. Але не хотів визнати того перед Шаповалом. Хоч і вірив, що той віддано служить інтересам рейху, але все ж…

— Ні, Дмітер, це не так. Ви, мабуть, недостатньо знаєте німців, їхню єдність і згуртованість. Хто був не з нами, того давно вже…

— Вибачте, оберштурмбанфюрер, я з вашого дозволу висловив лише припущення і якщо помиляюся, то тим краще…

Відверта розмова з комендантом довго не виходила з голови Шаповала, насторожувала його, примушувала шукати нових форм і методів боротьби. Добре, що диверсії досі відносять на рахунок партизанів та підпілля. Але ж надалі такого може й не бути? То що ж робити? Скласти руки й спостерігати за тим, що витворяють окупанти? О ні, не для того ж вони створювали «Чорномора»! Та й досвіду певного вже набули, знають, як і де можна діяти.

Від гучного вищання гальм «опель-капітана» Шаповал здригнувся. У машині поруч з шофером сидів помічник коменданта лейтенант Пауль Затлінг.

— Будь ласка, Дмітер, сідай, покатаю, — гукнув лейтенант до-Шаповала, відчинивши дверці.

— З радістю, — вклонився Шаповал, — тільки недалеко. Біля морського порту попросив Затлінга зупинитися.

— Як хочеш. Мені треба далі, — сказав Пауль й простягнув Шаповалу руку.

До причалу швартувалося румунське нафтоналивне судно.

Затримуватися тут довго не можна. Шаповал пішов далі, а в голові роїлися різні думки. …А що як… Ох, і горітиме! Він захопився новим планом диверсії, уявляв потужну заграву, яку не можна погасити ніякими силами.

Роздумуючи, дійшов до міського парку. Шаповал давно не заглядав сюди. Кинулася у вічі зміна кольорів. На зеленому фоні полум’яніли багрянцем острівки кленів, ясенів; почало жовкнути листя каштанів. Усе нагадувало про наближення осені. А сонечко-припікало ще по-літньому, навіть вабило в затінок.

Знайшовши лавочку під гіллястим платаном, Шаповал присів.

Стояла така тиша, що навіть чути, як падають з дерев пожовклі листочки; нікого не видно, ніхто не заважає думати. Лише вдалині замаячила на алеї якась постать. А коли вона наблизилась, Шаповал упізнав священика в довгій чорній рясі. Місяців, мабуть, п’ять, а може, й з півроку тому цей слуга божий з’явився у Приморську і одразу був призначений на парафію.

Церква недалеко від «Чорномора», і Шаповал, проходячи повз неї, помічав, як швидко збільшувалася її паства. Перші богослужіння за «нового порядку» відбувалися тут лише при кількох молільниках, а тепер і на утрені, і на вечірні збирається стільки парафіян, що й яблуку ніде впасти.

«Цікаво, — думав Шаповал, — що воно за людина, цей священик? Зовсім ще молодий, мабуть, мій ровесник, і здоровань такий, що в гренадери колись підійшов би. Та, напевне, і освічений, а займається такою дурницею! І в такий час. Ганьба!»

І, ніби схаменувшись, зауважив сам собі: та, власне, те ж саме священик може подумати про нього. Адже він не все знає про «Чорномора», як я не все знаю про церкву.

Яворовський ішов неквапливо, статечно. Коли наблизився до Шаповала, різко збавив крок і схилив голову так, наче хотів заговорити, та щось раптом утримало його.

Шаповал помітив вагання священика й заговорив першим.

— Сідайте, отче, спочиньте трошечки в затінку, а то все поспішаєте кудись, наче найнялися.

Яворовський зрозумів, що актор жартує, і щиро засміявся.

— Дякую, — вклонився священик і сів поруч. — У такий чудовий день не гріх побути на лоні природи.

Обидва помовчали.

По паузі Яворовський запитав:

— Пробачте, добрий чоловіче, ви, здається, керівник «Чорномора», чи, може, я помиляюсь?

— Ні, не помиляєтесь, я справді шеф «Чорномора» Дмитро Шаповал.

— А по батькові?

— Карпович. А що? — підвів Шаповал голову. — Ви, може, щось хотіли?

— Та ні, — запнувся священик. — Мені дещо розповідали про вас, то я й порівнюю. — Він дивився на актора розумними усміхненими очима, ніби хотів проникнути в самісіньку його душу.

А Шаповал здивовано повів бровами, мовляв, хто ж тобі й що міг розповідати про мене.

Священик, відчувши стурбованість шефа «Чорномора», пояснив:

— Сергій Корнієнко говорив. Знаєте такого?

— Так, першокласний баяніст. Він працював у нас, але щось, видно, не влаштовувало його.

— Він, Дмитре Карповичу, тепло згадує про вас. — Й, поглянувши довкола, священик перейшов майже на шепіт. — Мені, щиро кажучи, дуже хотілося б зустрітися й поговорити з вами… Не тут, звичайно, не зараз. — Він знову озирнувся й додав: — Завтра, Дмитре Карповичу, коли дзвонитимуть на вечерню, приходьте, — прошу, буде нагода ближче познайомитись.

У очах Шаповала спалахнула усмішка.

— Вибачте, отче, а ви бували на наших концертах чи виставах?

— Аякже! — кивнув Яворовський. — Я частий відвідувач ваших вистав.

— Ну, в такому разі, я прийду на вашу…

Священик теж посміхнувся:

— Я не ображаюсь… Приходьте, прошу. Може, вам у нас що її сподобається.

Шаповал дивився, як спокійно віддаляється постать Яворовського алеєю гіллястих платанів.

Зацікавленість священика його особою, «Чорномором» викликала занепокоєння, слуга божий був для нього загадкою. Та як би то не було, а до церкви треба заглянути. Обов’язково!

Повернувшись до «Чорномора», Шаповал одразу ж розповів Рябошапці про зустріч з Яворовським.

Вислухавши Дмитра, Рябошапка розвів руками:

— Цікаво, що він за людина, той піп? Може, й справді варто з ним познайомитися?

Шаповал кивнув головою і зауважив:

— Ти знаєш, Олексо, мені на мить здалося, що він такий священик, як Микола Гаран поліцейський. Почекаємо вечерні, я обов’язково піду; церква може бути нам доброю помічницею. Та й взагалі, треба про дещо подумати.

— Про що? — зацікавився Рябошапка.

— Про те, щоб на випадок якої несподіванки мати запасний хід.

Наступного дня Шаповала рано-вранці викликали до коменданта. Лейтенант Пауль Затлінг люб’язно зустрів його біля самої брами, привітався і швидко повів лабіринтами коридорів. У кабінеті оберштурмбанфюрера було два офіцери. Комендант відпустив їх і підкреслено ввічливо запросив:

— Будь ласка, сідайте, Дмітер. — Дістав із шафи пляшку хереса, два бокали й поставив на стіл. — Дуже люблю херес, справжнє чоловіче вино. А як ви, Дмітер?

— Я радий, пане коменданте, що наші смаки збігаються, — відповів Шаповал, не розуміючи причини такої гостинності.

— Так? Виходить, Дмітер, у нас з вами багато спільного. Тоді випиймо за нашу спільну справу!

— З радістю вип’ю також і за ваше здоров’я!

Вони перехилили фужери.

Людвіг Шварц пірнув у м’яке крісло, відкинувся на спинку й перейшов до діла.

— Ви, звичайно, гадаєте, чого це я запросив вас у таку рань?

— Та, мабуть, щось негайне, важливе.

— Так. У нас мають бути дуже поважні гості. Представники з Берліна. Завтра ви їх побачите. Тож на їхню честь «Чорномор» повинен дати хороший концерт.

— І коли саме?

— Завтра, Дмітер, увечері. Керівники з міської управи будуть, підносити гостям, як у вас кажуть, хліб-сіль, квіти, різні подарунки, виголошуватимуть промови. А після — концерт. Ви самі, Дмітер, знаєте, що треба: музику, хороші українські пісні, танці, І обов’язково — кілька гострих сатиричних номерів.

Комендант підвівся з крісла, вийшов з-за столу, взяв Шаповала під руку й вів далі:

— Розумієте, Дмітер, я хочу, аби високе начальство доволі посміялося! Зробіть саме так, і я буду вам дуже вдячний.

Комендант не наказував, а просив, підкреслюючи важливість завдання.

Шаповал слухав. Йому дуже хотілося знати, що то за гості такі поважні. Ясно, що вечір буде велелюдним, урочистим. Німці гордовито прийматимуть хліб-сіль від голови міської управи Нечипора Великого на знак подяки за те, що окупували його рідну землю. А вони, артисти, повинні висловити почуття поваги й подяки завойовникам засобами мистецтва. Оце завдання!

Шаповал примусив себе усміхнутися.

— Так, усе зрозуміло. Шкода тільки, що мало часу. Але будемо старатися, щоб представники фатерланду і офіцери непереможної армії рейху були задоволені.

— Гут, я надеятся, все буде хорошо, — заключив Шварц, і простягнув Шаповалові руку.

Вийшовши з будинку комендатури, заклопотаний Шаповал зустрівся з лейтенантом Паулем Затлінгом.

— Знову, Дмітер, я бачу вас похмурим. Мабуть, завдання термінове?

— Ви вгадали, Пауль, — кивнув Шаповал. — Гості, кажуть, надто поважні будуть, аж із Берліна.

Пауль хоче показати, що йому все це відомо й, понизивши-голос, таємниче шепнув:

— Фельдмаршал! Так, так, фельдмаршал буде!

— От бачиш, який високий гість, а часу на підготовку концерту дуже мало. Будеш хвилюватися…

Тим часом в «Чорноморі», зібравшись у кімнаті режисера Рябошапки, Василенко, Ольга Кропива, Григор та Рубан з нетерпінням чекали на свого ватажка. Що сталося, чого його так рана викликали?

Рябошапка згадав про вчорашню зустріч Шаповала із священиком Яворовським. Цей випадок тривогою відгукнувся в серці друга, і він тільки-но хотів розповісти про це товаришам, як Василенко вигукнув:

— Іде!

Усі звернули свої погляди до вікна.

— Ну що там, Дмитре? — запитав Рябошапка, коли Шаповал тільки-но переступив поріг.

Перш ніж відповісти, Шаповал зачинив вікно. А потім сів біля столу й, хвилюючись, почав:

— Завдання, товариші, таке, що відмовитися неможливо. Інакше… А якщо ми виконаємо вимогу Шварца, то радянським патріотам не гріх буде і повісити нас… — І він розповів про наказ коменданта.

Друзі ще ніколи не бачили свого «шефа» таким стривоженим.

— Що ж, давайте порадимося, як бути, що робити? — закінчивши розповідь, сказав Шаповал.

У кімнаті стояла напружена тиша. Першим озвався Василенко:

— Дозвольте пару слів.

— Прошу, Степане Івановичу, — кивнув Шаповал.

Василенко вайлувато вийшов на середину кімнати. Давно, видно, неголений, в потертому сірому костюмі, стареньких парусинових туфлях, він мав вигляд літнього чоловіка. І враз, піднявши голову, заговорив по-молодечому:

— Завдання цього підфюрера справді ганебне. Але треба щось робити. Я так мислю собі: раз ми збираємося кінчати остогидлі гастролі й шукати партизанської стежки, то тепер найкраща нагода. Давайте добре підготуємо наш останній концерт…

— Що ж ви підготуєте? — перебив його Рубан.

— О, це вже інше питання. Треба підготуватися так, щоб цей концерт був прощальним… для всіх, хто забажає прийти на урочисту церемонію. Отака моя думка.

Василенко сів.

Це була пропозиція, над якою слід подумати. Кожен знав, що ходить над безоднею — будь-якої хвилини може зірватися в прірву. І все ж нелегко було прощатися з білим світом.

Тишу порушив Рябошапка:

— А ви знаєте, приваблива ідея: умирати з музикою! Ного схвильований голос пролунав, як вирок. Шаповалу це не сподобалося.

— Давайте тихше, Олексію Андрійовичу! — зауважив він. — Не забувайте, що й стіни зараз мають вуха… Поки що треба скласти програму вечора. Візьміться за це зараз же, бо після обіду я маю понести програму комендантові для схвалення. Передбачте, прошу, все до дрібниць.

Усі були схвильовані і стривожені. Кожен думав, яким-то буде їхній заключний концерт.

Рябошапка сів складати програму художньої частини, а Шаповал пішов з Рубаном до свого кабінету. їм належить виробити окремий — «коронний номер програми».

Раптом Дмитро прикипів поглядом до вікна, що виходило на вулицю, й гукнув Рубана:

— Швидше, Іване, подивися: один тягне бідолашну жінку за руку, а другий підганяє її гумовою палицею.

— Насаджують свій порядок, — злісно кинув Рубан. — Учора на центральній площі міста поставили ще одну шибеницю. Капітальну! Для порядку.

Дмитро Шаповал уже добре узнав Івана Рубана, перевірив його на практичних ділах. Людина він смілива, віддана Батьківщині. Та що сказати другові, якими словами розповісти про те, що належить зробити?

— Знаєш, Іванку, — почав здалека Шаповал, — один французький філософ якось зауважив, що в незвичайних складних і небезпечних обставинах народ може врятувати тільки героїзм…

— Ні, не знаю. Не чув такого, — підняв голову Рубан. — А що, потрібні герої?

— О, ще й як! От ти скажи, друже, чи зможемо ми вчинити такий фейєрверк, під час якого згоріли б до біса всі, що зберуться тут на поклон фельдмаршалові, та й сам фельдмаршал?

— І ми також? — запитливо подивився Рубан на Шаповала.

— Ні в якому разі! — рішуче покрутив головою Шаповал. — Ми маємо ще боротись.

— Гра варта свічок, — бадьоро сказав Рубан, — вибухівки вистачить. Та й гранати ще є. Микола Гаран подбав. Шаповал задоволено посміхнувся.

— Ну гаразд, Іванку, розкажи, прошу, як це практично може виглядати? Маєш якусь думку?

— Аякже, звичайно, маю.

Він узяв аркушик паперу і намалював сцену, зал для глядачів. Потім показав, де найкраще закласти вибухівку.

— Десь на середині третього ряду слід покласти під дошку підлоги міни із заводним механізмом. Один заряд — брусків п’ятнадцять толу — в п’ятому ряду, другий — у сьомому чи восьмому. Вибух буде таким, що мало залишиться свідків. Дістанеться і окупантам, і запроданцям, — коментував Рубан.

— Ну, гаразд, — кивнув Шаповал, — операцію я уявляю собі. Міна спрацює, коли нам треба. А чи можна обійтися без руйнування підлоги? Надто мало у нас часу. Крім тебе ж, ніхто цим займатися не буде. Про акцію зі всіма подробицями знатимуть тільки четверо, і у кожного досить своєї роботи. Це, по-перше. А по-друге, боюся, Іванку, аби зруйнована підлога не викликала підозри у охоронців, бо ти ж потім не зробиш її такою, як була?

— Добре, підлогу можна не рушити. Остап Бендер, як відомо, шукав скарби в кріслах. Спробуємо й ми замаскувати в них свої пакунки.

— Ідея! — зрадів Шаповал. — Ходімо в зал, на місці буде видніше.

Дев’ять місяців вони працювали тут, а тепер оглядали все так, ніби завітали сюди вперше. Крім партеру на сімсот п’ятдесят місць, є ще балкон на сто двадцять крісел. Але хто там сидітиме? Офіцерство і місцева знать займуть, звичайно, перші ряди. Рубан правильно визначив місця для вибухівки.

Не гаючи ні хвилини, друзі почали діяти. Рубан став приладнувати під кріслом міну, і раптом у нього виник сумнів:

— А чи не почує тікання механізму той, хто сидітиме в цьому кріслі, або його сусіди?

— О, це небезпечно! Тоді капут! — захвилювався Шаповал.

Рубан підняв очі:

— Як же бути?

— А так: міну з механізмом треба замаскувати все ж під дошкою підлоги — за кріслами не буде видно, а вибухівку прилаштувати у кріслах, — сказав Шаповал і додав: — Дій, іншого не придумаємо.

Здавалося, усе йшло як слід. Комендант готувався до зустрічі фельдмаршала, і йому було не до концерту. За нього він не хвилювався, цілком покладаючись на Шаповала. Лише програму схвалив своїм підписом: «Дозволяю».

Повертаючи Шаповалу підписаний примірник програми, Шварц, спотворюючи російсько-українські слова, патетично сказав:

— Корошо, Дмітер, ві лючче знайт, что надо — музік, пісні, танцеват, звеселіт офіцер! Тепер єст большой фес-празнік: німецькі армій єст на Вольга, — наприкінці навіть вигукнув: — Хо-хо, Дмітер, ми на руські Вольга! Сталінград!

Цей вигук коменданта приголомшив Шаповала. Він розумів, що слід примусити себе виявити радість з приводу перемог німецької армії, сказати якісь красиві слова. А в голові не вкладалося: як могло статися, що німці опинилася аж на Волзі? Він знав — на тому напрямку фашисти просунулися далеченько. Але щоб до Сталінграда, про це й думати не міг. Та не вірити коменданту не було ніяких підстав.

Повідомлення Шварца болюче вразило Шаповала. Важко ступаючи, він вийшов з комендатури, грюкнув брамою і, не оглянувшись на суворий окрик вартового, пішов у глибокій задумі, обмірковуючи план завтрашніх подій. Хвалькуваті слова коменданта викликали ще більшу жадобу помсти.

Пригадалося минуле, полк, з яким пройшов тяжкими шляхами від Прикарпаття до Приазов’я. Скільки разів він ходив з бійцями у контратаки. Медаль «За відвагу» і орден Червоної Зірки — нагороди за сміливі вилазки. Де тепер дивізія? Що думають про нього в редакції газети «Смерть фашизму!»? Майже десять місяців, як доля розлучила з бойовими товаришами. Звичайно, його давно вже викреслили із списків живих. А він, бач, ще ходить по землі, діє…

Сирена «опель-адмірала», що нісся, немов на пожежу, вивела Шаповала із задуму. Озирнувся: у чорному лімузині сидів біля шофера комендант Людвіг Шварц; машина звернула праворуч, на вулицю Степову, що вела в напрямі аеропорту. Значить, подумав, комендант поїхав зустрічати високого гостя…

Останній вирішальний вечір. Шаповал, Рябошапка, Рубан, закінчивши всю підготовчу роботу, чекали, поки зберуться запрошені, поки піднесуть високому берлінському гостеві хліб-сіль і проголосять промови. А вже потім, коли закінчиться урочиста частина і гості на чолі з фельдмаршалом займуть свої місця, актори-месники скажуть своє слово.

Біля парадних дверей — Микола Григор. Він пильнує, аби не проник до залу хтось із небажаних.

Смеркає, через півгодини відкриються двері Будинку культури, перевіряти запрошення у цивільних на урочистий вечір буде поліція, а Григор залишить свій пост.

Та раптом з партеру донісся шум, гамір, брутальна лайка.

— Що б то могло бути? — насторожився Шаповал. Злегка відсунув завісу, глянув у партер і майже крикнув пошепки: — Ой-ой, хлопці, офіцери удерлися, автоматники й, здається, сапери…

— Невже зрада? — ледве чутно промовив Рябошапка.

— Скоріше за все, служба безпеки сама вирішила перевірити, — висловив свою думку Рубан.

Кожен розумів — вони потрапили у безвихідь: руйнується сміливо задуманий план, бо за кілька хвилин сапери з допомогою приладів викриють їх.

Яка невдача! Все ж було так добре розраховано. А що ж тепер?

— Е, чорт візьми! — вилаявся Шаповал і до Рубана: — Дай, Ваню, гранати. Вимикайте світло й біжіть до призначеного місця зустрічі, чекайте на мене.

Світло погасло. Офіцери заблимали ліхтариками, світять собі лід ноги, придивляючись, обережно йдуть до сцени.

Шаповал відсунув лівою рукою завісу, а правою жбурнув у партер одну за одною дві ручні гранати, сам же миттю сховався за виступ стіни.

Пролунали глухі вибухи. А услід за тим здригнулося все, заколихалися стіни, повилітали вікна й двері — від детонації передчасно спрацювала потужна міна і вся інша вибухівка.

Усе відбулося несподівано.

Після кількахвилинної тиші навколо театру почулися крики, стрілянина. З вікон і дверей, висаджених вибухом, виривався густий, їдкий дим.

До театру бігли поліцаї, мчали машини з військовими, оточували приміщення. З’явився і комендант міста Людвіг Шварц. Блідий, переляканий. Адже сюди він мав привести вельми поважного гостя — фельдмаршала. За годину ж тут мали бути урочисті збори!.. Майн гот! Що ж трапилося, хто вчинив таку диверсію?

Комендант жахнувся від самої думки, що цей вибух міг статися на годину пізніше. Він ламає голову над тим, як доповісти про це берлінському гостеві. І нічого не може придумати.

РОЗДІЛ VI ДРУГА ПІЗНАВАЙ В ГОДИНУ ЛИХА

Висадження в повітря театру викликало у Приморську неабиякий переполох. Причина вибуху довго залишалася загадкою. Ні в комендатурі, яку очолював вишколений нацист Людвіг Шварц, ні в поліції міста, на чолі якої стояв колишній вихованець духовної семінарії Василь Курінний, не знали, хто вчинив диверсію. Стражі порядку не могли знайти жодної людини, яка б могла щось посвідчити.

Спочатку комендант схильний був думати, що вибух здійснили самі актори. Але рішуче відкинув ту думку, коли побачив убитого Рябошапку. Хто-хто, а комендант добре знав, як високо цінував шеф «Чорномора» художнього керівника. А оскільки Рябошапку вбито біля самого театру, значить, діє той самий комітет месників, який погрожував шефу «Чорномора» в своєму листі.

— Пронюхали, видно, бандити, що готується урочиста зустріч представників міста з вельми почесними гостями, і вирішили перешкодити, — заключив комендант.

— То чому ж передчасно вчинили вибух? — висловив сумнів начальник поліції Курінний.

— Бо застукали бандитів на гарячому. Щоб не залишити слідів, вони й самі себе знищили. Фанатики! Загинув, видно, й шеф ансамблю Дмитро Шаповал.

Такий висновок зробив оберштурмбанфюрер СС Людвіг Шварц.

Багато чого не розумів і Степан Василенко. Він бігав до Залісся, щоб попередити дружину, аби не хвилювалася й не чекала на нього принаймні тижнів два, бо й сам ще не знав, де їм доведеться кинути свого якоря. Повертаючись до театру, за якихось метрів двісті від Будинку культури почув такий вибух, від якого здригнулося все довкола.

Василенко зупинився. Що ж трапилося? Адже до часу призначеної диверсії ще ціла година. Він забіг у під’їзд, дістав кишенькового годинника, присвітив ліхтариком. Переконавшись, що но помиляється, визирнув на вулицю і прислухався. Зовсім близько застрекотіли автомати, почулися крики, прогупали важкими чобітьми поліцаї.

Ще не розуміючи, чому стався передчасний вибух, Василенко відчув страшну біду. Знову пірнув у темний під’їзд, переліз через паркан і побіг уздовж нього. Аж коли вибрався за місто, зупинився. Захекався. Серце стукало так, що аж у скронях віддавалося. Озирнувся на постріли, що долинали з міста, й попрямував далі.

Десь опівночі Степан Іванович дібрався додому. Але його напевне шукатимуть, тож йому не можна затримуватись тут, щоб не наражати на небезпеку сім’ю. Розповів дружині, що міг розповісти, домовилися, що він сховається у тернових кущах, де мав насиджене місце — восени минулого року переховувався там.

Василенко спав у заростях по-горобиному, прокидався раз у раз, нашорошувався, і знову поринав у забуття.

Неспокійно було і в Заліссі. Опівдні сюди прибули з Приморська два поліцаї, два німецьких автоматники і лейтенант Пауль Затлінг.

Дружина Василенка Марина Михайлівна, побачивши у вікно, що прямують до її хати непрошені гості, злякалася. Що їй говорити? Як поводити себе? «Тільки не плакати перед ворогом: сльозами милості не вимолиш», — згадала напутні слова чоловіка і вирішила заспівати. У відкрите вікно полилася мелодія бадьорої пісні про Гандзю-молодицю…

— Стій! — підняв офіцер руку перед самими дверима сіней. — Що то є? Співайт?

— Так, пане лейтенанте, щось їй дуже весело, — підтвердив один з поліцаїв.

А тимчасом жінка соловейком заливалася:

У двері постукали.

— Прошу, заходьте! — крикнула Марина Михайлівна, а сама мерщій до дзеркала — схопила гребінець і роблено почала чепуритися.

— Проходьте сюди, панове, проходьте, будь ласка, до цієї кімнати, тут затишніше.

Вона старалася посміхатися приязно, показуючи на стільці.

— Данке, — вклонився офіцер. — Фрау Василенко такой весьолій, корошо пєть.

— Фрау Василенко — справжня артистка, — перекладав поліцай. — Це — добре. А де ж ваш чоловік?

— Гм, — посміхнулася гордовито. — На службі. Мій чоловік — актор у Приморську, в ансамблі «Чорномор», грає для наших дорогих визволителів, — сказала так, ніби про це повинні знати всі.

— Яволь, фрау, ми це знаємо, — зауважив лейтенант без будь-якої дипломатії, — але вчора ввечері в театрі стався трагічний випадок. І ми не маємо ніяких відомостей про пана Василенка. Він є мій друг, і я хотів би знати про його долю, хотів би, коли в цьому є потреба, допомогти йому.

— Боже мій, що ви таке говорите? — Марина Михайлівна змінилася в обличчі й, непідробно сплеснувши руками, заголосила: — Де ж він, що з ним трапилося?

Поліцаї закліпали очима, переглянулися між собою, а німець пильно стежив за поведінкою жінки. Нарешті він повірив, що вона нічогісінько не знає про той вибух і, звичайно, не може знати, що трапилося з її чоловіком. Пауль Затлінг попросив через поліцаїв, щоб фрау заспокоїлась, що все, мовляв, з’ясується, і не треба здіймати такого галасу.

Гості не затрималися довго. Вийшли з хати й сіли в машину, а жінка все голосила, наче над небіжчиком. Аж коли автомобіль покотився од хати, Марина Михайлівна, зітхнувши полегшено, вийняла з печі казанок з борщем, одрізала окраєць хліба і шматок старого, пожовклого сала, вклала все це у кошик і пішла стежкою за городи.

По дорозі взяла лопату. Вона вже не раз ходила туди копати дикий хрін. А цього разу пішла далі, в зарості тернових кущів, де нетерпляче чекав на неї чоловік.

Василенко не зводив погляду з села. З думки не йшла вчорашня подія. Кортіло якнайшвидше дізнатися про долю товаришів. Сподівався, що якусь вістку принесе дружина. Та вже далеко за полудень, а її все нема й нема. Ходить він у заростях, озирається на всі боки, неначе злодій який.

Та он, здається, щось замаячило. Але хтозна, що воно таке. Степан Іванович зайшов за високий кущ, розвів руками колючі гілочки й став придивлятися. Людська постать вимальовувалась усе чіткіше. А за кілька хвилин він уже сам попрямував назустріч Марині.

Вислухавши розповідь дружини про те, як вона приймала «гостей», Василенко сумно усміхнувся.

— Коли б Шаповал та Рябошапка знали, що ти така артистка, забрали б до «Чорномора».

— Досить того, що ти там побував, — зауважила дружина. — Прирік себе на мандрівне життя. Тобі ж, Степку, не можна тепер показуватися ні в Заліссі, ні в Приморську.

— Так, Марисю, небезпечно: і тут, і там можна на гачок потрапити.

— Що ж таки з тими хлопцями — Шаповалом та Рябошапкою? Невже загинули? — журливо спитала дружина.

— А офіцер нічого не говорив? — питанням на питання зауважив Степан Іванович.

— Нічого. Я заголосила одразу, як тільки почула, що стряслася біда, і вже не питала — боялася.

— Та, мабуть, загинули. Від такого вибуху ніхто не міг врятуватися. Так по-дурному все склалося, — бідкався Степан Іванович, — втратив будь-які зв’язки з товаришами… Не знаю тепер, куди мені подітись, де й кого шукати.

— Але ж твою адресу хлопці знають. Може, хто й навідається, — заспокоювала Марина чоловіка.

— Якщо хто залишився живим, то якось, може, дасть про себе знати. А поки що, мила, доведеться сидіти отак.

Вони попрощалися. Умовилися, що вона не приходитиме до нього ні завтра, ні позавтра. Він сам десь опівночі завітає додому.

— Да, Марисю, — гукнув уже навздогін, — залиш мені лопату, спробую, може, гніздо яке влаштувати, бо вночі прохолодно.

— Візьми, — уткнула в землю й пішла мовчки, ковтаючи сльози.

Сонце вже сіло за горою. По скелі розлилася величезна багряниста заграва. А з протилежного боку повисла над селом срібна скибка місяця. Жінка йшла заростями, тримаючись молодика, як орієнтира.

Степан Іванович постояв кілька хвилин, з жалем дивлячись услід дружині. Потім повернувся до свого куреня, накинув на плечі дощовика, засунув за пояс пістолета, подарованого Шаповалом, і пішов, тримаючи лопату в руках, шукати зручного місця для спорудження надійнішого затишку.

Метрів за двісті від кам’яної брили схилився до самої землі величезний кущ. Василенко підняв лопатою колючі гілки, зв’язав їх угорі мотузочком і, перегнувши на другий бік, закріпив так, щоб не заважали йому копати. Грунт, що викопував, складав на простелений дощовик і відносив у різні кінці, метрів за сто — двісті від того місця, й розсівав його, щоб не було видно ніяких слідів.

Через кілька днів пішов дощ, небо надовго затягнуло хмарами. Якось враз заосеніло. Але то вже не так страшно, бо Василенко встиг приготувати собі надійне сховище. Воно починалося з вузенького отвору, добре замаскованого кущем, а на глибині півтора метра — справжній бліндаж. Можна сидіти й лежати.

Не знаючи, коли скінчиться строк перебування в тому сховищі, Степан Іванович передбачливо наносив туди соломи від старого колгоспного ожереду; дружина дала ряднину й стареньке ватяне одіяло. Тож у негожий день лежав у підземеллі, як бабак у норі, нудьгуючи. А як тільки починало вечоріти, вилазив на світ божий і, почекавши поки споночіє, прямував крадькома до крайньої хати села. І хоч дощ, хоч сніг — робив ці прогулянки щоночі.

Отак з місяць тривало Василенкове самоізолювання. Вночі він з’являвся до своєї родини, і вночі, коли ще й півні не співали, залишав теплу хату. Ніяких вістей від друзів-спільників по «Чорномору» не було.

Скільки ж можна чекати? Треба б якось діяти, шукати партизанів? Адже вони в цих лісах — нерідко залізницю підривають й навіть на гарнізони поліцейські наскакують.

У Заліссі були сім’ї кількох партизанів, і Марина пообіцяла дізнатися, як краще можна вийти до якого-небудь загону. Вона була певна, що їй пощастить це з’ясувати. І, може, вона б щось і взнала, та треба ж було скоїтися такому лихові: повертаючись до свого сховища, коли ще й на світанок не бралося, Степан Іванович шубовснувся в яму і аж до пояса промок у крижаній воді.

Добравшись до схову, він став ретельно розтиратися перваком самогону з буряків; витратив мало не цілу пляшку, яку щойно приніс від дружини, але той запобігливий захід, мабуть, мало що допоміг, бо під кінець дня він занедужав і боявся вилазити з тої ями на білий світ. Дві доби пролежав і лише на третю ніч ледве причвалав до хати.

Як завжди, підійшов до глухого вікна, припав вухом до шибки, тамуючи подих, прислухався, але нічого не почув.

Постукав. Ніхто не відгукується. Ще й ще барабанив об шибку, але ніякої відповіді. Забувши, здається, про небезпеку, швидко підійшов до дверей, хотів шарпонути з силою за ручку, та враз зупинився: двері відкриті навстіж. Що ж за морока? Може, засідка? По спині побігли мурашки, кинуло в піт.

Та минали секунди, хвилина, а ніхто не кидався на нього. Що б то могло значити? У чому тут річ? Він з острахом зайшов до кімнати, потім до другої. Жах! Ліжка оголені, стільці порозкидані; на покуті зосталася ікона божої матері, перед якою теща била поклони. А де ж його сім’я? Що могло скоїтись?

Ламаючи голову, Василенко позачиняв двері, вийшов надвір і став прислухатися. І хоч після того нічного купання в крижаній воді в голові безугавно свище, наче шпаківні висять над ним, та все ж він чує шум осокорів, які гойдаються од рвучкого вітру; чує також, що у сусіда, а може, далі вітер бавиться зірваним з даху листом заліза; на тім боці села виє собака.

Сум і страх стискували серце Степана Василенка. Кілька хвилин постояв у розпачі, потім пішов до сусідів. Він їх мало знав, а жінка частенько забігала до них, тож вони не можуть не знати про її долю.

Та що за диво: сусідська хата теж порожня! Пішов далі. Але так само нікого не було ні в третій, ні в четвертій, ні …в десятій! Усе Залісся, виходить, спустошене. Тільки собака не перестає скиглити.

Степан Іванович зайшов ще до однієї хати й натрапив там на матрац, що валявся серед кімнати. Впав на нього, як непритомний, натягнув шапку глибше і, закривши очі, швидко заснув.

Прокинувся від радісного сновидіння: фашисти тікали з його рідного краю. «А, гади, погані…» — крикнув і розкрив очі, миттю схопився на ноги, зиркнув у вікно. Сонце ледь-ледь піднялося. Степан Іванович здригнувся від прохолоди, зацокав зубами, почав розтирати закоцюблі пальці рук.

У вікно добре видно церкву, що височить на майдані. А біля неї, здалося, маячить людина. Василенко протер заспані очі й довго не зводить погляду з тієї постаті. Так, справді людина. Але хто ж вона? Своя чи, може, ворог?

Вийшов надвір. Озирнувся навкруги — не видно ніяких ознак життя. Усюди порожні хати та руїни, з яких стирчать обгорілі димарі.

За кілька хвилин опинився біля церкви.

— Добрий день! — сказав, підходячи до незнайомого, що стояв на кам’яних східцях, грівся проти сонця.

Незнайомець зняв шапку. На скронях і на потилиці звисали пасма скуйовдженого сивого волосся, яке не підстригалося й не розчісувалося, мабуть, з початку війни.

— Доброго здоров’я, — вклонився він, уважно оглядаючи бородатого в брудних чоботях і темному плащі, з-під якого виглядало сіре пальтечко.

Якусь мить вони стояли мовчки, дивлячись один одному в очі, наче вгадували: свої вони чи ні?

— Пробачте, чоловіче, ви з Залісся чи, може, захожий? — почав Василенко.

— Тутешній я, сторож церкви Мефодій Притула. А ви ж звідкіля будете?

— Та я здалеку. Родичі мої жили тут: дружина, синок, теща — хотів провідати, та нікого, крім вас, не знаходжу. Що ж це таке? Скажіть, куди люди поділися?

Сторож важко зітхнув. Неквапливо надів шапку й почав сумно оповідати про те, що тут скоїлося.

— Не знаю, чоловіче, як би це й сказати вам. Мор пройшов по селу нашому. Нікого, бачте, не обминув, жодної хати. Багатьох до Німеччини забрали, чимало до лісу втекло, а декого на місці… той… розстріляли. Я пересидів у святій церкві.

Він перехрестився й замовк. По паузі спитав:

— А хто ж, добродію, були ваші родичі?

— Орина Дмитрівна Гордієнко. Не знали такої? Крайня хата, як до Приморська їхати.

— А, Гордійчиха? Аякже, бабу Оришку я добре знав, — закивав сторож головою. — Тиха була, лагідна, царство їй небесне. — Старий зняв шапку й перехрестився.

— Бог з вами, що ви таке говорите? — злякано перепитав Степан Іванович.

— Та кажу, як є; два дні тому поховали бідолашну…

— Та що ж сталося?

— То так було, добрий чоловіче: селом нашим гнали полонених червоноармійців. Жінки виносили їм, хто що мав. Вийшла з кошиком пиріжків і баба Оришка. Полонені обступили її. «Беріть, беріть, ріднесенькі, може, десь і синок мій так само», — говорила старенька крізь сльози.

А тут саме автоматник підбіг. Здоровенний, антихрист, вирвав з рук старої кошика й визвірився. А вона йому: «Чого ти, — каже, — фашистюко проклятий? Я ж своє даю своїм рідним. Тьху на тебе, бусурмане!» А фашист, знаєте, фашист і є. Розмахнувся й щосили вдарив бабусю прикладом по голові. Впала нещасна й богові душу віддала.

Степан Іванович зняв шапку, схилив голову. А сторож розповідав далі:

— Поховали бабу Оришку, а на ранок другого дня — то вчора було — в село заїхала сила-силенна фашистів. І от що залишилось від нашого Залісся. А людей, хто не встиг утекти, повантажили на машини н повезли до Приморська. Казали, що звідти залізницею відправлять аж до Німеччини.

Гарячим клубком підпирало Василенкові горло. Він уже й не питав ні про жінку, ні про сина. Та й що питати? Дідок же цей все одно їх не знає. Бідолаха здригнувся нервово і відійшов на кілька кроків, закашлявся.

— Ваших рідних, добродію, що були з бабусею, — продовжував дід Притула, — також силою забрали, іроди.

Василенкові це зрозуміло, ніхто ж не пішов добровільно. Але що ж тепер? Що буде з ними, бідолашними? Де шукати їх? Та ще й сам хворий — голова йде обертом, ноги підкошуються, і приступ кашлю так схопив його, що, якби не сторож церкви, упав би.

— Та у вас, чоловіче, видно, жар великий, — сказав Притула.

— Можливо. Щось мене лихоманить, кидає то в жар, то в холод, — відповів Василенко.

З-за гори на шляху виринула автомашина. Ще далеченько, але сторожеві добре видно — прямує до Залісся.

— Кого ж це несе? — стурбувався Притула. — Треба сховатися, добрий чоловіче, бо хтозна, що воно котить сюди, мо, яка нечиста сила мчить уже по твою душу? Ходімо.

Ледве піднявшись, Степан Іванович зіперся на руку дідуся й пішов за ним.

Сторож дістав з кишені плаща ключа, тремтячими руками увіткнув його в шпарину замка й повернув двічі. Замок дзенькнув мелодійно, і двері, здалося Василенкові, самі відчинилися, як химерні царські врата.

— Заходь, чоловіче, до храму божого, тут нас господь милуватиме, тільки ж помолися. З богом зайдеш, то добрий шлях, знайдеш, — давав напуття Притула.

І коли обидва переступили поріг церкви, він швиденько зачинив важкі двері, замкнув, відтак перехрестився.

Сторож уже не квапився, церква для нього — фортеця. Узяв хворого під руку й поволі пішли до іконостасу. Темні обличчя апостолів, богородиці, Христа та інших святих байдуже дивилися на нього із позолочених рам.

У куточку, за іконостасом, купа соломи, застелена рядном. Це — сторожове ліжко. Поряд кругла, як самовар, залізна піч, від неї ще йде тепло.

— Посидь або полеж отут, чоловіче, — показав він на своє ліжко, — а я все ж погляну, куди прямує машина. — І мерщій до вікна кинувся.

Степан Іванович, натягнувши на вуха шапку й піднявши комір пальта, упав на солому. Перед очима закрутилася церква, замерехтіли сонячні зайчики, що пробивалися крізь високі вікна, і вія провалився неначе в безодню, знепритомнів.

Тимчасом «мерседес» підкотив до самої церкви. З нього вийшов священик.

Мефодій кинувся од вікна до дверей, прислухається. Почулися два легеньких удари. За півхвилини — ще два. Умовний сигнал. Сторож добре знав — стукає священик, а все ж запитав:

— Хто там?

— Відкривай, Мефодію, це я, — донеслося з-за дверей.

Сторож миттю повернув ключем раз, другий, і перед отцем Миколаєм відчинилися важкі двері.

Переступивши поріг, священик перехрестився, подав руку Мефодію й поцікавився, як ночувалося йому в божому храмі, чи ніхто, бува, не замірявся на нього й божу церкву?

— Ні, отче, бог милував, нікого не було. Тільки недавно оце прийшов один зовсім змарнілий чоловік, каже, що зять Ориня Гордієнчихи. Пам’ятаєте, німчура вбив стареньку, коли вона милостиню роздавала полоненим червоноармійцям? Ото його теща. Дружину й сина німці вивезли…

— Де ж він? — перебив священик.

— Тутечки. Я боявся, отче, бо не знав, чия то машина йде, і пустив чоловіка до церкви. Він дуже хворий.

— Ну то й добре, що пустив, — квапив отець Миколай, — показуй, де він?

— Ось тут, отче, на моєму ліжку, у нього, либонь, жар.

Василенко марив. Отець Миколай напружено вдивлявся в обличчя хворого. Де ж він бачив його? Потім торкнувся чола, взяв за руку, помацав пульс і жахнувся.

— Негайно до лікаря, інакше…

Священик на секунду замислився й, ніби збагнувши щось, наказав:

— До авто, швидко! — Він похапцем підтикав за пояс поли довгої ряси й разом з Мефодієм понесли непритомного Василенка до автомобіля.

Водій «Мерседеса» Сергій Корнієнко, котрий до появи в Приморську священика Яворовського працював у «Чорноморі», одразу пізнав Василенка. Відкривши дверці машини, він допоміг отцю Миколаю покласти хворого на заднє сидіння, а сам мерщій дістав заводну ручку, крутнув нею два-три рази, і мотор зачмихав, здригнувся, немов жива істота.

Священик сів біля хворого, прикрив його полою і підтримував, аби той не скотився із сидіння; сторожеві сказав:

— Ти, раб божий, нічого не бачив, не чув і нічогісінько не знаєш. Адже так, Мефодію?

— Так, отче, — вклонився сторож. — Звідки ж я маю що знати?

Отець Миколай схвально похитав головою й простягнув Мефодію руку, до якої той припав пошерхлими губами.

А коли машина рушила, водій, поглянувши на священика, таємниче сказав:

— Знаєте, отче, цей чоловік з «Чорномора».

Священик підняв голову.

— Справді? Ви не помиляєтесь?

— Ні, отче, не помиляюсь. Я ж працював там, на баяні грав; це Василенко, Степан Іванович.

— Цікаво! — скинув Яворовський широкими бровами й зауважив: — Сподіваюся, Сергію Петровичу, те, що ви сказали, буде між нами.

— Звичайно, — ствердно кивнув Корнієнко, мовляв, даремно мене попереджаєте.

Машина покотился. Але куди? МефодіюПритулі не треба про це знати. Йому відомо лише одне: отець Миколай ненавидить окупантів. Значить, він заодно з Червоного Армією. То ж і хвора людина у надійних руках, їй допоможуть.

Степан Іванович опам’ятався лише через кілька годин. Не може збагнути, де він: світла кімната, чисте ліжко. Поруч висока постать священика у темній рясі, русяве волосся спадає йому на плечі, а широка, мов лопата, борода дістає майже до хреста з розп’яттям, що висить на срібному ланцюжку…

Де ж він є, і чого священик стовбичить біля нього? Ніби він бачив його. Але де? Голова болить, у скронях стукає важкими молотками. Він дивиться на священика, а той відповідає йому лагідною посмішкою карих очей.

— Скажіть, прошу, де я, хто прихистив мене, кому зав-дя-чу-ва-ти? — ледве промовив Степан Іванович і знову закрив очі.

Отець Миколай сів біля хворого, взяв праву руку й став слухати пульс.

Василенко хотів щось спитати ще, але священик суворо посварився пальцем:

— Спокійно, друже, вам не можна хвилюватись; потім про все дізнаєтесь. Зараз — спокій. Ви дуже хворі.

Степан Іванович в одній з кімнат великої квартири священика приморської і заліської церков — отця Миколая Яворовського. За ним тут доглядають, лікують.

Священик знає про хворого лише те, що почув від сторожа Мефодія Притули і водія Сергія Корнієнка. Ці повідомлення довірених дають підставу думати, що хворий Василенко своя людина. Тому Яворовський так багато уваги приділяє його лікуванню.

Василенко також чув дещо хороше про священика, але намагається бути обережним, стриманим у розмові.

Після ліків і двотижневого відпочинку хворому стало значно легше — температура стала нормальною, хрипота пройшла. А переніс він, як сказав священик, двостороннє запалення легенів.

Якось після вечірньої служби отець Миколай заглянув до кімнати хворого.

— Ну, як справи, козаче? — усміхнувся ласкаво. — Чи не час уже нам та за шаблю взятися? А то, дивись, і війна без нас закінчиться?

Василенко жваво підвівся на лікоть.

— Та вже можна. Тільки мені, отче, краще б автомата, — зауважив, не зводячи погляду з усміхненого господаря.

— Що ж, і автомат знайдеться, — впевнено сказав отець Миколай.

— А ви, отче, з якою зброєю підете — з хрестом чи, може, з мечем?

— З вогнем і мечем! — рішуче відповів Яворовський, сідаючи біля хворого.

Василенко посміхнувся задоволено.

— Добре, я згоден, отче. Дивно тільки, що досі ми не знайомі. Вже півмісяця ви мене лікуєте, а ні разу не спитали — хто я й що?

— Це не зовсім так, — зауважив священик. — Імені вашого, правда, я ще не знаю (хоч насправді знав уже від шофера Корнієнка), сподіваюсь зараз ви скажете, але важливіше те, що я знаю про ваш настрій. У вашім серці, раб божий, палає ненависть до чужинців, які плюндрують нашу землю, вбивають невинних, людей. А дружину й сина вашого погнали до Німеччини, як татари-людолови гнали колись до Криму наших прапрадідів. Промовчавши, спитав:

— Ну, що, правильно я кажу?

Отець Миколай міг би й не питати цього — сам бачив: роз’ятрив чоловікові душу.

Василенко кивнув посивілою головою — клубком гніву підперло до горла. Заспокоївшись, він сказав:

— Ви хотіли знати моє ім’я? Прошу, я — Василенко, Степан Іванович. Для вас, звичайно, прізвище моє ні про що не говорить. А коли б комендант Людвіг Шварц дізнався, що ви врятували мене від смерті й надали притулок, він би вам жорстоко відомстив.

Степан Іванович запнувся. Спробував було посміхнутися, довгим поглядом подивився на священика. А той замислено похитував головою.

— Ви не все, товаришу, сказали, — хитрувато примружив очі, — та то нехай на потім. Тепер, Степане Івановичу, дозвольте мені відрекомендуватися. Священик подав Василенкові руку, називаючи своє ім’я і прізвище.

— Я, Степане Івановичу, місцевий, зростав у кожного на виду. Тут, у Приморську, жив і мій батько — священик Нестор Яворовський. Тож і мене повів тією стезею. Я ще замолоду, одразу після’ семінарії, повісив на шию оцю попівську ознаку, — доторкнувся рукою до хреста. — А коли батько помер, я заступив його. — По обличчю пробігла ледь помітна іронічна посмішка. — Років п’ять чи навіть шість читав проповіді. Спочатку завзято, цілком свідомо. А з часом розібрався, що все це туман, вигадки, фантазії. І якось раптом, розумієте, остогидла та служба божа й стало соромно перед самим собою. Відчув докір совісті: народ будує, оновлює все, щоб життя покращити на землі, а ти закликаєш людей молитися за місце у вигаданому потойбічному світі.

Кульмінацією для мого розриву з церквою був такий випадок. Навесні тридцять четвертого запросили мене до Залісся на утреню. Я приїхав туди з дияконом. Підходимо до церковної брами, а неподалік якраз юрба школярів проходила й співуче почала декламувати антирелігійні частівки: «Піп молився, щоб колгосп, розвалився, а колгосп міцніє й більше хліба сіє».

Прослухавши ту частівку, я остовпів. Мені стало млосно. Диякон, видно, помітив, як я змінився в лиці, і запитав стурбовано:

— Що з вами, отче? Вам недобре?

— Так, — кажу, — мені погано, треба негайно до лікаря.

Лікар, звичайно, мені був ні до чого. Повернувшись додому, я скинув із себе рясу, залишив усе попівське й скоро зовсім виїхав з Приморська.

…Молодий красивий Микола Яворовський в звичайному костюмі опинився тоді аж за Уралом. Попрацював на лісорозробці, потім вантажником у річковому порту, а в тридцять шостому став студентом медичного інституту. До війни одержав диплом лікаря-терапевта.

Ніколи й нікому, навіть найближчому другові, він не говорив про своє колишнє попівське ремесло.

— Здогадуюсь, — вів далі Яворовський, — вас цікавить: чому це я через кілька років знову нарядився у попівську мантію? Тоді, мовляв, було соромно, бо церква за Радянської влади непопулярна, піп — паразитичний елемент. А прийшли німці — потягнуло на старе. Ні, зовсім не тому, — рішуче покрутив головою, — обставини склалися так. Так треба. Розумієте? Треба для спільної нашої справи.

Степан Іванович мовчки кивнув, він пройнявся повагою й довір’ям до цієї людини, хоч йому й не все ще зрозуміло. Микола Яворовський не пояснив, принаймні, які саме обставини примусили його знову зробитися попом. Слова «так треба» — нічим не підкріплювалися. Загадковістю для Василенка було й те, що Яворовський, богатирської сили людина, та й ще лікар, — не на фронті?

Коли Степан Іванович уже зовсім піднявся на ноги і йшлося про те, щоб десь влаштуватися на роботу, він розповів священикові й про те, чого не міг сказати за першої їхньої бесіди — про дії «Чорномора».

Священик і актор з колишнього «Чорномора» сиділи в тій же самій кімнаті. На маленькому столику лежали Євангеліє з закладинкою на розділі «Всесвітній потоп», кілька богословських журналів і гітлерівський «Майн кампф». Над столиком — картина: розп’яття Ісуса Христа, а на протилежній стіні — портрет біснуватого фюрера.

Увесь цей камуфляж різав очі Василенкові. Священик пояснив:

— Треба, друже, зважати на час і не накидати самому на себе петлю. Звичайно, можна все це, — енергійно махнув рукою, — на смітник. Але ж то, повірте, не героїзм. Ми воюємо проти такого підступного ворога, що не гріх застосовувати будь-які засоби боротьби. — І Яворовський розповів про обставини, за яких він знову перетворився на священика.

Одразу, коли почалася війна, він, лікар Микола Нестерович Яворовський, одержав повістку й того ж дня з’явився в стрілецький полк, до якого був приписаний. За рік пройшов з тим підрозділом немало тяжких випробувань, здружився з великою сім’єю воїнів. Скільком бійцям і офіцерам врятував життя! Та, виходить, кінець їхньому воєнному шляху: на Ізюм-Барвенківському ратному полі підрозділ опинився в оточенні. Пробитися до своїх не було ніяких можливостей. Виходили з ворожого кільця, хто як міг. Ризикуючи життям, просочувалися поодинці в тил ворога й поповнювали партизанські загони.

Яворовському вдалося тоді проповзти через німецькі заслони й добратися до села, яке лишилося вже далеченько за лінією фронту. А що ж далі? Що він робитиме на окупованій ворогом землі?

Згадуючи ті дні, Микола Нестерович розповідав Василенку:

— Саме тоді майнула думка: а чи не податися до рідного Приморська? З’явлюся до нових властей як жертва більшовиків. Знайдуться ж парафіяни, які засвідчать, що я справді був священиком приморської парафії. Повернуся до церкви, увійду в довір’я, а потім видно буде.

У селі, до якого добрався вночі, була церква. Я звернувся до місцевого попа — вісімдесятирічного, сивого й дуже набожного старця. З’ясувалося, що він навіть знав мого батька. Тож той священик, спасибі йому, допоміг — позичив дещо з попівського атрибуту. Я заприсягнувся, що поверну все те майно, як тільки влаштую свої справи…

За два тижні добрів до рідного міста. І пішки йшов, і їхав попутними чи машиною, чи на возі якому, і ніхто не питав у мене, хто я й що? Піп, і все. А в самому Приморську затримали.

— Звідки ти, отче? — запитав поліцай.

— А що тобі, — кажу, — з того, раб божий? Хіба ж не видно — священик я, слуга господа.

— Бачу, — каже поліцай, — а все ж пред’яви документи, що ти справді слуга господа.

— Ось мої документи: хрест божий і одяг… Знайшли до кого чіплятися.

— Ряса — не документ, рясу й більшовик може натягнути, — зауважив підвищеним тоном другий, видно, старший поліцай. — Коли не маєш ніякої цидулки, то ходімо з нами до поліції, там розтлумачать, слуга божий, що воно й до чого.

Я, звичайно, не боявся, що затримали — адже тут кожен старожил міг підтвердити не тільки про мене, а й про батька мого. Але огидно було йти в супроводі конвою поліцаїв; і я з ненавистю гримнув: «Геть, антихристи! Я розповім про ваше свавілля оберштурмбанфюреру!»

Але антихристи ті аж ніяк не злякалися моєї погрози, скрутили руки й погнали центральною вулицею міста до управи поліції.

— Уявіть собі таку картину, — захоплено веде далі Яворовський. — Заводять мене до кабінету начальника. За столом нікого немає, видно, вийшов кудись. Я стою з зав’язаними за спиною руками і обмірковую: як повести себе перед начальником, щоб розжалобити його і щоб покарав він своїх башибузуків за образу священика. Замислився так, що й не помітив, коли той поліцмейстер з’явився через інші двері.

— Ну, хто ти є і звідки прителіпався? — визвірився начальник так, що я аж здригнувся. І не тільки від несподіваного хрипливого басу, а головне — добре знайомого голосу. Піднімаю голову. Дивлюся на нього і очам своїм не вірю: це Василь Курінний, чи мені приверзлося? Переконуюсь, що таки він, Василь Курінний.

Сидить начальник, відкинувшись на спинку крісла; бундючний, у костюмі мишиного кольору, білій сорочці, чорній краватці; на круглій, як куля, голові русяве прилизане волосся, наче тільки-но з перукарні повернувся, пригладжує рукою вологу зачіску і пильно дивиться на мене. Я посміхаюся. Це, видно, роздратувало його, бо кинув сердито:

— Чого це тобі, попику, так весело? — Він дивився на мене, відверто глузуючи.

— Сміюся, Василю, того, що ти великий дивак.

Він зіскочив з м’якого крісла, неначе ужалений. Моя іронічна посмішка, панібратське «Василю» та ще й «великий дивак» спантеличили його; такий зухвалий жарт, подумав поліцмейстер, може дозволити тільки своя людини. А він ніяк не збагне, хто стоїть перед ним.

Щоправда, мене таки й нелегко було впізнати, бо я защетинився й забруднився, немов сажотрус неохайний. У мене ж сумніву не було, це Курінний, колишній однокашник. Ще б пак! Чотири роки жили в одній кімнаті, коли вчилися в духовній семінарії. Василь Курінний був найтупішим семінаристом, крім закону божого, дуже слабо сприймав усі інші науки. Але мав добрий бас, найкраще бився навкулачки й артистично розповідав антирадянські анекдоти. Він і тепер стояв переді мною, наче боксер, стиснувши кулаки.

— Ану, без жартів! Я питаю, хто ти є?

— Зараз, — кажу, — начальнику, розповім усе по порядку. Тільки накажи своїм церберам розв’язати руки, бо яка ж то буде дружня розмова.

Курінний кивнув, і поліцаї зняли з моїх рук вірьовку.

Я зітхнув з полегкістю й, без запрошення сівши у крісло біля столу, почав викладати:

— Недобре, бач, виходить, пане Курінний: тільки-но допався до влади і вже друзів зрікаєшся, як апостол Христа, — говорив я, дивлячись на оторопілого поліцмейстера. — Як же ти, Василю, міг забути однокашника свого по семінарії?

Курінний дурнувато закліпав очима.

— Чекай-чекай, про що це ти? Про яку семінарію говориш?

— Про ту, звичайно, де вчилися — духовну.

— Що? Та невже Яворовський?! — вигукнув він, витріщивши здивовані очі.

Я мовчки кивнув.

— Боже ти мій! Звідки ж ти, прочанин, отакий, що і впізнати тебе неможливо! — загудів Курінний голосно й кинувся мене обіймати, як рідного брата.

— От воно як буває, — закінчував Яворовський свою оповідь. — На другий день Курінний представив мене комендантові, розповів йому, яким я був мучеником більшовиків й тому я одразу зайняв свою парафію. Але богослужіння я зробив ширмою. Головне для мене — розповідати людям правду про діла на фронтах, вселяти віру в нашу перемогу…

У Василенка не залишилося вже ані найменшої тіні від недавніх сумнівів. Зворушений, він підійшов до Яворовського, і той обняв його.

— Тепер, товаришу, — звернувся Микола Нестерович до Василенка, — розкажіть про катастрофу в «Чорноморі». Ходять різні чутки, а мені треба знати правду. Начальник поліції Курінний сказав, що в театрі знайдено двадцять п’ять трупів. Але чи були серед них актори, він не знає.

Степан Іванович зібрався з думками і розповів про те, як діяв «Чорномор».

— Ой, молодці, ой, які ж ви герої! — захоплено вигукував священик, слухаючи Василенка.

— Щодо останньої події в театрі, — заключив Степан Іванович, — то одне скажу: якби наш план здійснився, то мав би такий широкий розголос, який докотився б і до Берліна, і до Москви. Та трапилося таке, чого я й сам не знаю. Якась, мабуть, помилка вийшла із заводним механізмом.

— Дуже цікаво! — вигукнув священик. — Я, розумієте, також мав запрошення на ту зустріч з фашистами високого рангу. І збирався йти; я мусив там бути. Раптом прибігає до мене на квартиру незнайома людина років, може, тридцяти п’яти, досить пристойно одягнена, й таємничо говорить: «Вибачайте, отче, що турбую, справа негайна: наказано сповістити вас особисто про те, щоб сьогодні ви не приходили до театру, ні в якому разі!»

Я, звичайно, завагався, розгубився навіть. Не міг збагнути, що то є, як мені бути? Хто його зна, може, думаю, провокація яка? Через півгодини пролунав сильний вибух. Щоправда, далеченько, і я не надав тому особливого значення — мало які бувають вибухи. Воєнний час! Твердо вирішив: іти — священикові не можна не бути на такому урочистому зібранні, інакше могли б розцінити, що церква нехтує ними. І хоч насправді це відповідає дійсності, але треба робити вигляд, що ти з ними, — він двічі наголосив на слові «ними».

— Тактика! — посміхнувся Василенко багатозначно.

— Звичайно. Але тут ніякого гріха, — покрутив головою Яворовський. — З ворогами — по-ворожому! Поки я розмірковував, прибіг шофер і майже крикнув:

— У «Чорноморі», отче, стряслося щось страшне! Театр зруйновано неймовірним вибухом.

— Одразу й дійшло, чому попереджали не йти до театру. Молодці, подумав я, зірвали політичний захід окупантів. Таки ж справді здорово! Шкода тільки, Степане Івановичу, що досі нічого-не знаємо про Дмитра Шаповала. Цікаво от що: напередодні того знаменного вибуху ми з ним зустрічалися; випадково, звичайно, в парку. Сподобався мені. Але поговорити про щось серйозне там не можна було. Тому я запросив його прийти на вечерню. Він подякував і, глузуючи, сказав: «Та раз ви, отче, дивилися наші вистави, то я також прийду на вашу… Потім обговоримо, чш спектаклі кращі…»

Виходить, не до вечерні було йому. І, незважаючи на обставини, знайшов можливість попередити про небезпеку.

РОЗДІЛ VII ТЕ, ЩО БУЛО ЗАГАДКОЮ

Коли Дмитро Шаповал жбурнув зі сцени в партер одну й другу гранати, то це був уже не Дмитро Шаповал, а майор вермахту Йоган Кох. На ньому була новенька форма, яку він взяв із театрального гардероба. Й коли глянув у велике дзеркало, то аж злякався: ну вилитий фашистський офіцер! Здавалося, що він завжди носить цю уніформу, хоч одягнув її тільки вдруге Уперше Шаповал одягав її два тижні тому, коли грав бравого гітлерівського офіцера-«визволителя».

У кишені мундира лежало посвідчення на ім’я офіцера Йогана Коха. Про те, як воно фабрикувалося, знав кум Дарини Петрівни Назар Барчуков — начальник паспортного відділу міської управи, що мав «діловий» зв’язок з офіцером комендатури Приморська. Усе це зроблено заздалегідь. І мундир, і посвідчення необхідні Малюку для того, аби легше зникнути на випадок небезпеки.

Потужний вибух, що стався в партері, майже не завдав Малюкові ніякої шкоди, він навіть не відчув фізичного болю, бо встиг сховатися за виступ стіни. Вибухова хвиля не зачепила його.

Не гаючи ні хвилини, чоловік у формі майора поквапливо вийшов надвір через службовий хід. А коли постояв з півхвилини й прислухався, то відчув у голові якийсь неймовірний шум. Виходить, його таки трохи оглушило.

Та, незважаючи на те, Малюк чув і гудіння пожежних машин, і автоматну стрілянину навколо театру. За таких умов, подумав він, коли сполохані й насторожені всі стражі порядку, неможливо залишитись непоміченим. «Що ж робити? Задкувати нікуди, усі запасні ходи вже перекрито. Тож треба діяти. Сміливіше і впевненіше! Тільки сміливість твій справжній супутник! Тільки дерзання! Треба пробиватися до місця призначеної зустрічі з товаришами», — блискавкою промайнуло в голові.

Та що це? Він зупинився, посвітив кишеньковим ліхтариком і жахнувся: на стежці лежав горілиць його вірний друг, побратим Грицько Кропива!

— Грицю! — вирвалося у Малюка.

Миттю припав вухом до грудей, узяв за руку, сподіваючись намацати пульс.

Та Грицько не дихав. Неподалеку від нього — закривавлене тіло Івана Рубана.

Малюк у відчаї. Хвильку постояв у роздумі, й раптом почув тупотіння кованих чобіт. Обернувся: до нього наближається група автоматників. Що робити? Намагається вгамувати острах, а відчуває: волосся на голові стає диба, по спині побігли мурашки. «Та заспокойся, нарешті, чорт візьми, і дій рішуче, поки не скрутили руки!» — присоромив себе подумки Малюк, і це ніби додало йому сміливості.

— Ей, хто там? Бігом сюди! — крикнув владним голосом до автоматників, які саме й поспішали до нього, щоб перевірити, що то за один.

Почувши наказ, солдати підбігли й виструнчились перед майором.

— Що це за люди вбиті? Хто стріляв? — суворо допитується.

— Ми не знаємо, пане майоре, — говорить фельдфебель, — наказано затримувати кожного, хто підходить до театру і хто виходить звідти.

Он воно що. Виходить, служба безпеки все знала. Від цієї думки Малюкові кольнуло в серці. Зрозуміло, чому не з’явився Василенко — його затримали, а Рябошапка з Рубаном перебігали, видно, до скверу й по них жахнули з автоматів. А може, й з Василенком те ж саме?

Як же йому вирватися звідси? Пам’ятаючи, що наступ — кращий метод оборони, майор гримнув:

— Ідіоти! Наказано було затримувати, а ви стріляєте. Кого ж мені допитувати? Чи, може, кого-небудь затримали?

— Не знаю, пане майоре, — повів плечима фельдфебель, — нам ніхто не трапився, а стрілянина була тут навколо.

Біля парадного входу юрмилися військові й поліція. Чути збуджені голоси. Майор зиркнув на годинника. Не можна гаяти ані хвилини.

— Ну, хутчіш повертайтеся! — наказав, а сам швидко попрямував до парадного входу, аби у автоматників не виникло ніякого сумніву щодо нього.

Військо і поліція все прибували. І кожного, звичайно, цікавило: що за вибух, хто вчинив його, скільки загинуло, чи піймали диверсантів? Але ніхто, крім майора, що стояв у новенькій зеленій шинелі з чорним оксамитовим коміром та з портфелем у лівій руці, нічогісінько не знав. Кожен вигадував, хто як міг.

Майорові хотілося заглянути всередину приміщення, побачити наслідки вибухів. Він наблизився аж до дверей, та враз зупинився, бо до парадного під’їхав на «опель-адміралі» оберштурмбанфюрер СС Людвіг Шварц. Потрапити йому на очі було надто небезпечно. І майор зник у натовпі, вибрався з нього на другому боці й попрямував до місця призначеної зустрічі з товаришами. Це на самій окраїні міста, звідки починався підйом на гору, до лісу. Окинув довкола поглядом — нікого не видно. Думав почекати ще кілька хвилин. Та несподівано із темного завулка вигулькнув патруль.

Петро Малюк захвилювався, але сміливо пішов назустріч.

Помітивши майора, двоє рядових і унтер-офіцер взяли під козирок, а четвертий, що в цивільному, не звернув ніякої уваги, заклопотаний, видно, чимось важливішим. Та зате Малюк пізнав його: детектив, якого не раз бачив у кабінеті коменданта. На щастя, Малюк ніколи не потрапляв на очі шпигунові у формі офіцера.

Тепер зрозуміло: на нього розставили тенета. Шукають. Тільки форма майора вермахту врятувала його в цю хвилину. Тож геть звідси, і якнайшвидше.

Завернувши за ріг, майор пришвидшив ходу.

Тікати! Але куди? Куди податись?

У роздумах про вихід із становища, що склалося, Малюк дійшов до залізничного вокзалу. Від перону саме відходив ешелон. Майнула рятівна думка: зникнути звідси. Така слушна нагода! Не вагаючись, він побіг до поїзда. Черговий по станції вже на ходу допоміг пану майору вскочити у останній вагон. Це був єдиний пасажирський, усі інші вагони товарні.

Куди прямує поїзд, який його маршрут, Малюк не знав. Та це й не мало значення, йому все одно куди, аби далі від Приморська. Потім він дізнався, що поїзд їде до Німеччини, і всі товарні вагони заповнені награбованим добром.

У пасажирському вагоні тіснувато. Здебільшого тут рядові і єфрейтори. Усі місця зайняті. На верхніх розташувалися здорові, а на нижніх — хворі й поранені.

Вікна позакривані шторами. Посеред вагона один ліхтар. Мерехтить скупий вогник, видаючи химерні, рухливі тіні. Але й при такому тьмяному освітленні рядові помітили майора, що тільки но з’явився.

Поранені солдати неприязно поглядали на здорового, франтувато одягнутого офіцера, відсовувалися далі від очей і вух начальства.

Та саме це й потрібно Малюкові. Він залишився один на нижній лавці. Можна спокійно влаштуватися, ніхто не заважатиме думати. А думати є про що.

За вікном густа темінь. Поїзд, постукуючи на стиках рейок, відмірював кілометр за кілометром. Малюк відкрив краєчок штори, протер спітніле скло й довго вдивлявся в темряву. Але не побачив жодного вогника, ніби все вимерло навколо, а поїзд несеться в безодню.

Він приліг на лавці, підклавши під голову портфеля, й закрив очі. Страшенно втомився. Адже скільки пережито за минулу добу, скільки випробувань довелося перенести! Швидко поринув у забуття. Так само швидко прокинувся, розбуджений несамовитим криком. «Що б то могло бути?» — Малюк підвівся на лікоть і не може збагнути, де він і що з ним? Стукіт коліс і надсадний голос німця, який посилав прокльони фюрерам, привели Петра Малюка до пам’яті. Він підвівся, накинув на плечі шинелю й покликав старшого.

Рудий німець, унтер-офіцер, років сорока, підбіг до майора, взяв під козирок і витягнувся в струнку.

— Ви тут старший? — спокійним тоном запитав Малюк.

— Так, пане майоре, я фельдшер.

— Ваше прізвище?

— Еберт, Бруно.

— Що ж це ви, Еберт, дозволяєте солдатам отаке говорити на фюрера? Прошу, послухайте, — так само спокійно сказав майор, дивлячись в розгублене, перелякане обличчя унтер-офіцера.

Еберт хотів кинутись на тих крамольників з кулаками, але майор схопив його за руку.

— Ні, ні, почекайте, послухаймо.

А солдати ніби відчули, що за ними стежать, понизили тон розмови.

Майор зазирнув у сусіднє купе й засвітив ліхтариком. Солдати враз принишкли, застогнали.

Офіцер лагідно привітався. І щоб якось почати розмову, став цікавитися здоров’ям, перепитувати, кого де й коли поранено.

У солдатів поступово розв’язалися язики. Курт, що хвилину тому виливав гнів на фюрера, сидів у куточку. Зелена, брудна шинеля його надягнута лише на ліву руку й застебнута на один середній гудзик; праву — підв’язану до шиї і обкручену бинтами, видно під накинутою шинелею.

До війни Курт був шахтарем. Батько й дід його також були шахтарями в Саарбрюккені. Тепер там працюють невільники, а їх, бач, фюрер погнав завойовувати нові простори. І от вони відвоювалися; Курт добре знає, що шахти йому вже не бачити. Навіть коли операція буде благополучною, рука все одно не діятиме — так сказав лікар в санчастині. А без руки який же шахтар.

— Чим же то так шарпонуло? — запитав майор, співчутливо дивлячись в бліде, густо покраплене ластовинням обличчя Курта.

Солдат скривився від болю, кинувши на офіцера погляд, який говорив: чи тобі не однаково? Але скоро пом’якшав і відповів:

— Гранатою. Осколком гранати, пане майоре. Та всіх оце нас — Ернсту он живіт розірвало й по голові зачепило, одному ноги покалічило, а двох одразу убито. Однією гранатою.

— Гм-му! — протягнув майор удавано вражений. — Як же це так?

— А отак, — кинув Курт, — в Берліні вважають, що тут така ж прогуляночка, як то було в інших країнах. Чули хвальків.

— Цікаво, що ж саме ви чули? — просто спитав майор, усміхнувшись якось надто втомлено.

Сірі очі Курта спалахнули злою іронією.

— А те чули, пане майоре, що ніби непереможна армія Німеччини розгромила війська росіян і дійшла аж до Волги! — Курт дивився на офіцера іронічно примружившись. Тепер йому нема чого боятися — до штрафбату не пошлють — відвоював своє й поглузувати може з пана майора, що прикидається таким добродієм.

— Все ж мені не зрозуміло, проти чого ви заперечуєте? — здивовано повів майор плечима. — Хіба ж, справді, наші війська не пили ще волзької води?

Курт запнувся, неохоче махнувши лівицею, мовляв, що з тобою говорити.

Виручити Курта взявся інший поранений:

— Та чому ж? Пили, пане майоре, пили, — повернувши забинтовану голову, ледве вимовив єфрейтор Ернст. — Дійшли до Волги, та не відомо, як звідти. От-от зима вдарить й почнуть івани лупцювати там наших гансів, як вовків у облозі. Було вже так під Москвою, — заключив єфрейтор роздратовано й застогнав.

Усі замовкли. Унтер-офіцер Еберт почуває себе ніяково. Кілька разів намагався стримати гарячковість поранених, але майор чомусь не дозволяв йому.

Щоб якось розрядити обстановку, майор дістав з кишені мундира пачку сигарет, сам запалив і дав фельдшерові, щоб той почастував поранених. Солдати жадібно простягали руки за сигаретами, а фельдшер черкав запальничкою. Купе враз наповнилое сизуватим димом.

Довгу паузу порушив сам майор.

— Ви так і не сказали, Курт, за яких обставин вас поранено? Звідки взялася та граната?

Затягнувшись кілька разів, Курт довго випускав через широкі ніздрі струмочки диму і вже охочіше став розповідати.

— То було, пане майоре, перед світанком. З моря тягнуло таким густим туманом, що за п’ять метрів нічого не видно. А наказано було дістати «язика». Ми йшли купкою, щоб не загубитися, й не помітили, звідки взялися перед нами три постаті в таких же, як туман, маскхалатах. І в ту ж мить біля наших ніг стався вибух…

Слухаючи шахтаря-розвідника Курта, Петро Малюк раптом згадав іншого шахтаря — з Донбасу, й теж розвідника Івана Горбова. Коли в сорок першому спалахнула війна, двадцятип’ятирічний вибійник-стахановець Іван Горбов попросився, щоб його відпустили на фронт.

Відпустили. Призначили в полкову розвідку. Служба розвідника, звісно, нелегка. А девізом Горбова було: або — або. Або груди в орденах, або голова в кущах. І щодо цього він не змінював, свого погляду.

Петрові Малюку доводилося писати про Івана Горбова в армійській газеті, і якоюсь мірою він заздрив йому. Тепер, перебираючи в пам’яті ратні шляхи-дороги свого друга, він подумав: а може, й це робота Горбова? А що ж, шукаючи «язика», він якраз і міг наткнутися на цих гітлерівців.

Після розмови з пораненими, майор побажав їм здоров’я й почав улаштовуватись на відпочинок. Але Бруно Еберт, що займав окреме купе із своїм санітарним господарством, запросив офіцера на вечерю.

Майор не відмовлявся — він добре зголоднів і охоче прийняв запрошення Еберта.

Еберт поставив пластмасову тарілку з тоненькими шматочкам» ковбаси і голландського сиру, дістав також флягу й налив з неї у невеличку чарочку.

— Що це? — спитав майор.

— Медичний ректифікат, — ніяково промовив фельдшер.

— А собі?

— Мені не можна, пане майоре, я на службі.

— Е, ні, такий наперсток вам не завадить. Налийте.

Еберт охоче наповнив чарку й чекав стоячи.

— Сідайте, прошу, бо як стояти отак… А вам же ще і хворих доглядати треба. Таких бідолах, як Курт, мабуть же, немало? — співчутливо запитав офіцер.

— Ні, пане майоре, — почав пояснювати Еберт, — таких, що потребують допомоги фельдшера, тут мало. Решта — то охоронці. У всіх товарних вагонах веземо подарунки берлінцям: найліпші яблука, виноград і найкращі вина…

— Он як, — перебив майор, роблено усміхнувшись. — Тим краще, не такий уже й клопіт вам. Сідайте.

Фельдшер з задоволенням сів навпроти гостя.

— Ну що ж, Бруно, я, правду кажучи, не поклонник Вахка. Та оскільки вже налито, давайте вип’ємо. Але за що б нам випити?

— За ваше здоров’я, пане майоре.

— Ні, Бруно, я на своє здоров’я не скаржуся; випиймо за те, щоб скоріше закінчилася ця остогидла війна. Тоді й здоров’я буде. Згодні?

Бруно Еберт кивнув рудою головою, і вони разом перехилили чарки.

Добряк фельдшер став натякати майорові, щоб той не гнівався на солдатів, адже вони скалічені, знервовані.

Майор поблажливо поплескав Еберта по плечу й зауважив:

— Що ви, герр Еберт, я добре знаю. Солдати говорять правду. Не гніватись, а замислитись треба кожному німцеві…

Еберт ніколи не належав ні до якої партії. Він сумлінно виконував обов’язки, ніколи не втручався в розмови, коли йшлося про політику. Боявся таких розмов. І зараз лише кивнув головою…

У вагоні холоднувато. Майор не знімав шинелі й не лягав, хотів сидячи передрімати. Але довго не міг заспокоїтись. У голові роїлись думки. Ритмічний стук коліс фіксувався в свідомості й з кожною хвилиною відносив його все далі й далі. А де його станція, коли йому зійти з цього поїзда?..

Перша велика зупинка, як сказав Еберт, має бути аж удосвіта. А звідти маршрут поверне на захід — через Вінницю, Тернопіль, Львів, Варшаву, а там і Німеччина. Це не його маршрут, зараз він не поїде туди. Досить йому самодіяльності; з великим задоволенням він хотів би виконувати якесь певне завдання. Адже він випробував себе в тилу ворога і готовий за дорученням командування відправитись навіть в саме кубло фашистів.

Але як перебратися до своїх, якими шляхами? До лінії фронту тепер сотні кілометрів. На партизанів би натрапити чи з підпіллям зв’язатися. Та спробуй їх знайти.

Згадав про Київ. До війни там були його близькі, друзі… А що коли й справді попрямувати до Києва? Когось же зустріне, хтось допоможе знайти своїх людей.

Отак обмірковував, аж поки заснув, заколисаний погойдуванням вагона. Спав міцно. Прокинувся на першій станції від паровозного гудка. Був уже ранок, і Бруно Еберт прийшов кликати майора до сніданку.

Майорові незручно. Якщо виїхав так раптово, що не встиг нічого взяти з собою, то міг би на будь-якій великій станції через коменданта одержати те, що належить його чину. Але ж комендантові треба пред’явити певні документи… Застогнав, бідолаха, «ломить» його «страшенно», і він просить фельдшера дати щось від простуди.

— Голова розвалюється і щось морозить, боюся вискакувати на станції, щоб, бува, не ускладнити хворобу, — скаржився майор. Еберту, тримаючись за голову.

— Ні, ні, пане майоре, виходити не слід, в цих місцях лютує грип, — сказав Бруно Еберт з виглядом знавця. — Вам треба випити добру чарку, поснідати й полежати у моєму купе, ото будуть найкращі ліки.

Майор з вдячністю прийняв пропозицію фельдшера, бо у йога становищі, то справді найліпше, що можна придумати.

— Що ж, Еберт, я цілком віддаю себе під ваше опікування.

— Що ви, пане майоре, це мій обов’язок, я дуже радий допомогти вам. Прошу, ходімте, сніданок уже на столі.

Після чарки і доброї закуски майор залишився відпочивати в купе унтер-офіцера Еберта, розмірковуючи: ввечері поїзд прибуде на вузлову станцію Фастів, ото й буде його зупинка. А там і Київ недалеко, якось добереться туди.

Коли ешелон підходив до станції, вже споночіло. Але що таке, чому не збавляє швидкості? Невже промчить без зупинки? Так і є. Поїзд повним ходом нісся все далі.

Малюк збентежений. Стоячи біля тамбурних дверей, завагався: зіскакувати на такій швидкості небезпечно. А що робити? Хтозна, де тепер буде наступна зупинка. А тут ще Еберт панікує.

— Майн гот, пане майор, темної ночі їдемо до дідьки в зуби — тут же партизанські місця! — кричить він, побілівши від страху.

— Що ви, Бруно, усе буде гаразд, лягаймо спати, — заспокоював майор.

— О ні, пане майоре, який уже тут сон! Ви, мабуть, не знаєте цих проклятих місць. Тут і вдень небезпечно їздити, партизани скрізь…

Поїзд шалено мчав на захід. Прислухаючись до постукування коліс, Малюк роздумував: Раз так, він доїде до Тернополя. Адже там жила його матінка. Три роки минуло, як востаннє бачився з нею. Може, ще жива. Та й сестра ж там старша, Іванна; три двоюрідних брати живуть в селі, що поблизу міста. Не сидять же вони нишком, спостерігаючи, як хазяйнують чужинці на їхній землі!

Згадав про батьків. Ой, як же любив він свого татуся! Батько був учителем, викладав німецьку мову. А його, Петра, навчав також і російської. «Німецьку, — говорив батько, — як собі хочеш, сину. Звичайно, не завадило б знати. А російську — обов’язково! Наші мови, Петрику, — українська, російська, білоруська — споріднені, з одного кореня. То тільки зловорожі люди не визнають нашої спільності. Насправді ж українці, росіяни і білоруси є братами по походженню й колискою нашою спільною була стародавня Київська Русь!»

В останні роки Петро рідко бачився з батьком. Та коли вже зустрічався, то цілими ночами слухав оповіді про Радянську країну.

— А як же, тату, перемайнути через кордон? — запально питав Петро.

— Та то вже не так страшно, Петрику, закінчуй гімназію, тоді обміркуємо. Там, у Радянській Україні, в університеті вчитимешся, я тут що? Університет не для нас…

Петро зрозумів все це батьківське напуття значно пізніше.

Навесні тридцять четвертого батька заарештували, і не минуло й півроку, як замордували нещасного в катівнях дефензиви^[1].

За кілька днів до смерті вчителя Карпа Малюка Петрові вдалося побачитися з ним. І він жахнувся, бо пізнав свого татуся тільки по голосу.

— За віщо ж, тату, тебе так знівечили? — ледве вимовив Петро, не стримуючи сліз.

— Заспокойся, сину, адже я, бачиш, не плачу. Тут багато нашого брата. Знущаються, іроди, з тих, які мислять не так, як вони.

Батько раптом закашлявся; приступ кашлю душив бідолагу так нещадно, що й кривавиця хлинула з рота. А коли трошки відпустило, він зітхнув і сказав тихо:

— Нічого, сину, не довго вже лишилося: дні мої злічені. Тобі ж, як батько, щиро раджу: тікай з цієї пілсудчини, і якнайшвидше — агенти дефензиви не дадуть спокою синові комуніста.

— Куди ж мені, тату, податись?

— Тільки за Збруч, сину, до Радянської України…

Збулося, як і радив батько: того ж тридцять четвертого Петра Малюк став радянським громадянином, студентом університету…

Усе це, як спалах далеких вогнів, пригадалося Петрові, коли ешелон нісся у напрямку міста його юності.

«Що ж, нехай буде так. Кілька днів поживу у рідних, вони допоможуть мені зв’язатися з ким треба», — впевнено вирішив Малюк.

Та раптом вагон трусонуло, і Малюк ударився об щось головою так, що перед очима замерехтіло. Кров потекла по обличчю. На мить почувся несамовитий крик Бруно Еберта; як навіжений» він летів до майора з переляканими очима й голосно кричав; «Капут! Капут!»

Малюк провалився у безодню.

РОЗДІЛ VIII ВАШЕ ІМ’Я, МАЙОРЕ?

Поїзд, у якому їхав Малюк з Приморська, повинен був зупинитися на вузловій станції Фастів. Але станція й без того була надто завантажена, і, щоб не мати клопоту з охороною вагонів, навантажених дарами природи півдня, ешелону надали «зелену вулицю». Довжелезний поїзд, мов вихор, пронісся через. вузол сталевого павутиння й, не збавляючи швидкості, покотився далі на захід.

Для безпеки руху, на випадок зустрічі з партизанами, передбачалися такі запобіжні заходи: на платформі, що була попереду паровоза, встановлено два кулемети. А в тамбурі останнього вагона вартували автоматники. Це були такі вояки, що повернулися із шпиталів і могли виконувати лише завдання охоронців.

Начальник ешелону майор Йоган Штольц, який перед тим, пройшов з батальйоном головорізів майже всю Європу без жодної подряпини, в бою під Києвом втратив ліву ногу. І от Штольц, якому лише сорок років, на протезі. Що ж міг робити офіцер-піхотинець без ноги? А треба було за щось братися. Отак і став Йоган Штольц супроводжувати військові ешелони.

І якось так виходило, що майору Штольцу везло. Кілька разів проїжджав він по цій залізниці, і лихо обминало його.

Самовпевненому майору здавалося, що він уже добре знає цей маршрут, знає навіть, на якій саме ділянці може підстерігати небезпека. Він суворо наказав машиністові, щоб той не збавляв швидкості.

— Ваша обережність нічого не дасть! — гримнув він на нього. — Якщо бандити заклали вибухівку, то вона замаскована так, що і вдень її не побачите. А через партизанський заслін, який би він не був, найкраще прориватися на повній швидкості…

От і мчав поїзд щосили. Помічник машиніста — підсліпуватий баварець — шурував у топці паровоза так завзято, що міріади іскор фонтаном вилітали з димаря.

— Усе буде гаразд, проскочимо. До того ж, залізниця охороняється, за рухом поїздів пильнують наші. Партизани, якщо вони навіть і чатують де-небудь, можуть тільки у хвіст нам подивитись, — хвалькувато сказав начальник ешелона, коли поїзд вискочив з лісових заростей на степовий простір.

Але торжество Штольца було передчасним. Десь на сороковім чи п’ятдесятім кілометрі від станції, на найвищому насипу спрацювала партизанська міна. Ешелон з ревом і гуркотом звалився під укіс. Вагони по інерції наскакували один на один, переверталися й розбивалися, як іграшкові коробочки. Дари південної української землі, награбовані окупантами, лишилися просто неба, і легенький вітерець розносив по степу такий аромат, неначе довкола був яблуневий сад із запашними плодами.

Петро Малюк опритомнів у госпіталі. Він прокинувся від стогону сусіда й розкрив очі. До його ліжка саме підходила молода-жінка в білому халаті. Наблизившись, вона пильно вдивлялася в його бліде обличчя. Потім сіла на краєчок ліжка, мовчки взяла його руку, стала перевіряти пульс.

Тільки тепер до свідомості Малюка дійшло, що він у лікарні. Але, що за лікарня, скільки часу він тут лежить і як сюди потрапив?

Жінка обережно поклала його руку під ковдру й знову глянула, у відкриті, сумні очі пораненого.

Петрові Малюку хотілося заговорити до неї — лікарки чи медичної сестри, але не знав, якою мовою звертатися.

На щастя, жінка заговорила сама.

— Як самопочуття, герр майоре?

Малюк розмірковував: значить, він у німецькому госпіталі. Ця вродлива фрау чи фройлен у білому халаті знає навіть, що він майор. А чи знає вона його прізвище? Де посвідчення? Воно було, здається, в шинелі, у боковій кишені. А можливо, в мундирі? Але де шинеля, мундир?

Малюк простогнав, повертаючи голову на твердій подушці, повільно облизав запечені губи й, глянувши на жінку, ледь чутна спитав:

— Ви лікар?

— Так, — кивнула вона.

— То скажіть, будь ласка, докторе, чи зможу я коли-небудь ходити своїми ногами?

Лікарка здивовано скинула широкими крильцями русявих брів.

— Що ви, майоре! Викиньте з голови таке занепадництво. Щоправда, вам дісталося добре, дуже пом’яло в залізничній катастрофі, але все, здається, ціле. А це — головне.

Малюк пильно подивився на лікарку й зауважив:

— Між тим, що «здається» і тим, що «є», говорить німецьке прислів’я, велика різниця, — помовчавши хвильку, запитав: — А що, докторе, з моєю головою? Чому вона так болить?

— Не хвилюйтеся, герр майоре, голова також ціла, є рана на потилиці, щоправда, значна, але, щиро кажу, не таке то вже лихо.

Малюк узяв жінку за руку й, злегка потиснувши на знак подяки, закрив очі.

То була молода лікарка-хірург, куратор хірургічного відділення госпіталю Гізела Міллер. Вона довго не відходила од ліжка пораненого, уважно вдивлялася в його обличчя, потім натягнула на нього ковдру по саму шию й тихесенько вийшла з палати.

Монотонно стукає по шибках дрібний осінній дощик. Краплини води, розбиті об скло, стікають, застилаючи світло. Здається, що вже надвечір’я, хоч насправді тільки п’ятнадцята година.

Петро Малюк намагається пригадати, що трапилося з ним, напружує пам’ять. Коротенькі уривочки про вибух в театрі, про закривавлених Грицька Кропиву та Івана Рубана, які лежали на стежці; про фельдшера Бруно Еберта, котрий годував його і надав притулок у своєму купе; про покалічених німецьких солдатів і, нарешті, катастрофу ешелона — все блискавками спалахує в його пам’яті і враз губиться, згасає, не залишаючи й сліду. Коли це було? Скільки часу лежить він уже в цьому госпіталі?

Малюк закрив очі й швидко заснув. А коли прокинувся, то в палаті уже блимав вогник. Він не знав, котра була година; біля його ліжка знову стояла та сама жінка в білому халаті. Вона наказала сестрі принести вечерю й сама особисто взялася годувати майора.

Малюк не може зрозуміти: в чому причина такої уваги до нього з боку цієї лікарки? Адже ні з ким іншим вона так не пань-кається.

На її запитання, як зараз почуває себе герр майор, він подякував й сказав, що краще.

— От тільки в голові страшенно гуде. Та болить в лівому коліні і в боку, — показав рукою, — отут поколює щось.

Про коліно лікарка знала — вранці сама перев’язувала його. А що може поколювати в лівому боці? Вона подивилася на наручний годинник:

— Сьогодні, на жаль, вже пізно, герр майоре. Ранком я попрошу терапевта, щоб оглянув вас. А зараз прийміть оці ліки, вам стане легше. Що буде потрібно, скажете сестрі Луїзі, — показала на дівчину, — вона завжди буде до вашихпослуг. Головне, не треба хвилюватися. Запевняю, все буде добре, спочивайте, — усміхнулася приязно й хотіла вже йти. Хворий затримав її:

— Скажіть, пані докторе, чи хто-небудь знає, де мої речі — уніформа, портфель?

— Не турбуйтеся, герр майоре, я все з’ясую. Зараз вони вам не потрібні.

А ранком, перше ніж звернутися до терапевта-куратора сусідньої палати Марти Лівен, Гізела Міллер вирішила ще раз оглянути хворого. їй дуже не хотілося просити ту лікарку, і взагалі мати з нею будь-які стосунки. Гізела знала, що Марта Лівен — небезпечна особа, підступна, підла вивідувачка, за її доносами-довелося передчасно залишити госпіталь не одному пораненому: за довірливу відвертість, за ненароком кинуте крамольне слівце бідолаг забирали доліковувати в гестапо.

Зайшовши до палати, Гізела привіталася й запитала:

— Ну як, герр майоре, спалося, як почуваєте себе?

— Дякую, докторе, спав, здається, непогано. Чи від ліків, чи од вашої молитви заснув скоро по вечері й прокинувся лише з годину тому.

— Я рада, що вам моя молитва на користь. А як же в лівому боці?

— Поболює. Але не знаю, що саме.

— В тому-то й біда, що не відомо, де й від чого там такий біль. — І враз, ніби хто підказав їй: — Герр майоре, прошу, поверніться на правий бік.

Вона розкрила його до пояса, підняла сорочку й пройшлася чутливими пальцями хірурга по ребрах, як піаністка по клавіатурі.

— Ой, — простогнав хворий.

— Ну, ну, де саме боляче? — вона знову перебрала пальцями ребра, намацуючи болюче місце.

— Отут, — ойкнув, — наче рана яка.

— Так, звичайно, рана, ребро поламане. Але нічого страшного, герр майоре, ми це вилікуємо, заживе, доведеться тільки полежати спокійно, без зайвих рухів.

Сестра Луїза допомогла йому сісти, а лікарка поклала на болюче місце пластир і кілька разів обв’язала широкою стрічкою. Вона раділа, що сама знайшла причину, яка викликала біль у боку, і не треба звертатися по допомогу до Марти Лівен.

— Усе це минеться, герр майоре, — вдруге підкреслила вона. — Я дам вам найновіших ліків. Але й від вас багато залежатиме.

— Що саме? — уважно поглянув майор на лікарку.

— Передусім, треба слухати лікаря.

— Я у вашій владі, докторе.

— От і добре, герр майоре, порозумілися. Вам треба якнайшвидше стати на ноги. Ви, мабуть, не знаєте ще про новини з фронту?

— Звідки ж мені знати? А що там за новини?

— Та це ще не офіційно, але вірогідно; на Волзі, — тихенько сказала, нахилившись над головою хворого, — біля Сталінграда запеклі бої з величезними силами червоних.

— Ой-ой-ой, оце так новина! — похитав майор головою. І, помовчавши, запитав:

— А якщо не офіційно, то звідки ж ви, пані докторе, дізналися про це?

— Та вже знаю, раз кажу. Генерал один розповів.

— Он як, — простогнав майор, — дуже цікаво: непереможна армія Німеччини веде жорстокі бої з червоними, яких розбила й полонила ще в минулому році.

— Заспокойтеся, герр майоре, й не беріть все так близько до серця — вам не можна хвилюватися. Війна є війна, й ще всяке може бути. Головне — бережіть здоров’я.

— Це вірно, моя шановна рятівнице, всяке може бути. То якнайскоріше ставте хворого на ноги, бо йому ще треба воювати.

— Встигнете. То тільки базікали, що війна з більшовиками триватиме найбільше два-три місяці, а вона, бачите, тягнеться вже близько півтора року, а кінця ще й не видно.

— О, та ви, докторе, в політику бавитесь, — сказав пошепки, дивлячись на неї ледь примруженими очима.

Погляд майора, здавалося Гізелі, доброзичливий. Озирнувшись навколо, чи хто не підслуховує, вона тихо відповіла:

— Я — німкеня, розумієте, проста німкеня, і мені боляче, що наші люди гинуть на чужій землі. А заради чого? — вловивши його бажання щось сказати, вона підняла вказівного пальця. — По-дружньому раджу: стримуйте свої емоції. — Дістала з коробочки термометр, струснула його й подала хворому.

Розмова з лікаркою була для нього чудодійним еліксиром.

— До речі, докторе, — нагадав, — ви обіцяли з’ясувати, де мої речі.

— Так, так, я питала, герр майоре, мені сказали, що санітарна команда, яка витягала поранених з-під уламків вагона, ніяких речей не привезла. Мундир на вас був подертий і дуже закривавлений, його просто викинули. Та нехай це вас не турбує. Буде здоров’я, то й мундир знайдеться.

— Так, я розумію, пані докторе, здоров’ю ціни немає… Але ж документи.

— Документи зроблять. Ви не перший без документів.

Малюк розмірковував: звичайно, дідько з ними, з тими речами й документами. Посвідчення на ім’я майора Йогана Коха йому вже ні до чого — видавати себе й надалі за того офіцера небезпечно. Але ж ким йому бути?

Минула ще одна ніч у госпітальному ліжку. Для Петра Малюка вона була спокійнішою, ніж всі попередні, біль у лівому боці відчувався вже не так гостро. А все ж прокинувся рано. Не спиться, кортить дізнатись про події на фронтах, та, крім лікарки, ніхто, звичайно, нічого не скаже. А вона ж прийде, напевне, тільки під час обходу.

Але Малюк помилився — лікарка з’явилася в палаті значно раніше й підійшла до нього. Привітавшись, вона поцікавилася, як хворий себе почуває, потім запитала з чарівною усмішкою на вустах:

— Скажіть, майоре, ваше ім’я? Вже більше тижня в шпиталі, а ніде не записані.

Хоч Малюк і чекав на таке запитання, а все-таки це його збентежило.

— Більше тижня, кажете, пані докторе, а досі не познайомились. Лікар не знає, кого лікує, а хворий не відає, кому ввірив свою долю?

— Прошу, будемо знайомі: вас лікує Гізела Міллер, — вона простягла білу з довгими пальцями руку.

— Гізела? — уважно глянув Малюк в обличчя лікарки. — Дуже красиве ім’я, Гізела, Гізі. А в мене звичайне — Альфред. Альфред Майвальд, — стискаючи руку лікарці, сказав Малюк, і голос його здригнувся, наче в горлі задряпало.

Ім’я Альфреда Майвальда прийшло на думку Петрові Малюку не просто так, він багато знав з біографії того фашиста, знав також і про те, як покінчили з ним.

До війни Майвальд діяв на ниві освіти. Молодий учитель викладав німецьку мову в одній із шкіл Баварії. У тридцять дев’ятому році був мобілізований до війська в чині лейтенанта, а в сорок другому піднявся аж до майора, був заступником коменданта окупованого Приморська.

Альфреду Майвальду було років тридцять. І хоч він не кадровий офіцер, — не кінчав ніяких військово-навчальних закладів, але завжди виділявся, мав виправку справжнього вишколеного офіцера. В його обличчі було щось бундючне.

Сім’ї у Майвальда не було. Переконаний холостяк, нерідко захоплювався донжуанськими пригодами, любив хвалитися коханками, які, ніби, чекають на нього і в Парижі, і в Варшаві, і в Києві, де він не раз побував, і, звичайно, в столиці рейху.

Коли був заступником коменданта Приморська, Майвальд частенько заглядав до «Чорномора», набивався в друзі до Шаповала, говорив, що воліє вдосконалювати знання російської, а також української мов, які, мовляв, наполегливо вивчав ще в студентські роки.

— Я любім Україна, — не раз повторював майор, — хочу учіться говоріть без ошібка. Ві, господін Шаповал, мой друг. Я очень уважайт вас, прошу, учіт мене, помогайт…

Але Дмитро Шаповал не вірив улесливим словам Майвальда, відчував у них фальшиві ноти.

Підозру шефа «Чорномора» підтвердив і лейтенант Пауль Зат-лінг. Якось за чаркою він довірливо застеріг Шаповала:

— Цій лисиці, Димітер, — показав на майора Майвальда, що сидів за іншим столом, — не вірте, дуже небезпечна, підступна людина, винюхує, хто чим дихає…

Тому Шаповал завжди був насторожі.

— Я до ваших послуг, герр майоре, — говорив йому Шаповал, — коли потребуєте нашої допомоги, то давайте складемо програму, визначимо дні й години для занять.

— Я-а, так-так, надо програм, будем составіть програм, — погоджувався Майвальд, та на тому все й кінчилось, бо «любитель» України більше не виявляв бажання до навчання.

Альфред Майвальд був небезпечний саме тим, що міг з’явитися несподівано.

Повністю розкрилося обличчя цього «покровителя» мистецтва після того, як за його наказом розстріляли десять заложників за те, що зник солдат — вартовий біля квартири Майвальда.

Месники поклялися: відомстити, ліквідувати небезпечного «друга», щоб і слідів ніяких не лишилося.

РОЗДІЛ IX ЦЕРКВА ПОЗА ПІДОЗРОЮ

Події на фронтах розвивалися з такою швидкістю, що священик Яворовський не встигав стежити за ефіром. Зрання й звечора наводив радіоприймача, подарованого у свій час начальником поліції Курінним, на хвилі Москви й жадібно ловив кожне слово Радянського Інформбюро.

Почувши церковні дзвони, люди поспішали чи то на утреню, чи на вечірню. Йшли здебільшого не для того, щоб поклони бити— кланялися, стоячи навколішках, і хрестилися лиш про людське око, — головна мета: почути новини з фронту.

Яворовському здавалося, що він знає всіх парафіян і знає не тільки в обличчя, а навіть і що вони думають, бо кожний же сповідається йому. І раптом став помічати: церкву відвідує немало й таких, яких вважав переконаними атеїстами.

Що б то могло значити? Запитувати ж молільників недоречно — двері храму божого відкриті для кожного. «Ой, дивися, Миколо’ Гостри ножа та не занадто: лезо вищербиш», — попереджав священик сам себе, йдучи на чергове богослужіння.

Отець Миколай завзято читав проповідь. Але мало було таких, що уважно прислухалися до його співучого голосу. Затамувавши подих, парафіяни чекали на те, що потім пошепки передавалося з уст в уста: зведення Радянського Інформбюро, в якому повідомлялося, що Радянська Армія оточила під Сталінградом понад трьохсоттисячне угруповання ворога й перейшла в наступ на фронті в тисяча п’ятсот кілометрів. «Раби божі», як губка, вбирали в себе кожне слово.

Розповсюдженню добрих вістей сприяли також і листівки, що з’являлися біля зруйнованого театру й на паркані судноремонтного заводу.

Листівки привернули увагу поліції й гестапо. Стражі «нового порядку» кинулися шукати винуватців, заарештували з десяток підлітків, які бігали довкола.

Та слідів ніби не знайдено. Церква, здавалося Яворовському, поки що поза підозрою. Але ж для чого тоді його викликають до коменданта? Подзвонили на квартиру ще зранку: «Сьогодні о другій годині дня на вас чекатиме в комендатурі пан оберштурмбанфюрер Людвіг Шварц». Що б то могло значити? Для чого служитель церкви раптом знадобився окупаційним властям?

Різне спадало на думку Яворовському. Може, хто що ляпнув? Він знав: багато молільників ходять до церкви не з почуття релігійного переконання. Церква ж єдине місце, де ще можна збиратися. Може, серед парафіян є й вивідувачі?

Точно в призначений час помічник коменданта лейтенант Пауль Затлінг запопадливо зустрів панотця біля брами комендатури й привів його до приймальної.

Дізнавшись, що прибув служитель церкви, Людвіг Шварц, який щойно слухав повідомлення начальника поліції Василя Курінного про наслідки нічної облави, враз підвівся і вийшов з-за столу назустріч священикові. Улесливо зустрівши гостя, комендант довго потискував обома руками велику кістляву його правицю.

Підвівся з крісла й начальник поліції Курінний, колишній однокашник Яворовського по духовній семінарії. Але не кинувся, як комендант, назустріч священикові й не розсипався перед ним усмішкою — стояв біля столу й чекав, поки отець Миколай сам підійде до нього.

Священик давненько вже помітив неприязнь з боку Василя Курінного, але не знав, коли саме пробігла між ними чорна кішка, у чому причина такого охолодження. І тепер здалося, що поліцай привітався з ним надто сухо, в очах колишнього однокашника — відверта байдужість.

Раніше Василь Курінний зустрічався з ним не просто, як рівний з рівним, а як людина, з якою він з’їв не один пуд солі. А тепер? Невже поліцейському тумакові стало відомо, що вони йдуть у протилежних напрямках? А може, то просто гра перед начальством, хоче показати своє «я». Для нього ж, лакузи, кожний німець — фюрер.

Комендант ввічливо запросив священика сісти, вибачився, що потурбував його, відірвав, може, від служби божої. Але він, мовляв, не довго затримає панотця, хотів би лише почути від нього дещо про життя-буття його парафіян, про те, як зростає його паства, що говорять молільники, про їх думки, настрої…

Людвіг Шварц грав у чемність, скромність, вибачався перед священиком за те, що звертається до нього з такими запитаннями.

— Звичайно, — ніяково розвів руками, — у всьому воля пастора. Може, ви вважаєте принизливим робити послугу німецькому командуванню? — допитливо дивився на священика. — Коли так, тоді я увільняю вас від цього. Так, так, боронь боже, я не примушую, а тільки прошу, — він посміхнувся, хитрувато блиснувши золотом верхніх зубів.

З хвилину в кабінеті стояла неприємна, підступна тиша. Яворовський стривожився. Йому відоме це комендантське красномовство: говорить, як шовком шиє. Та улесливі його слова нещирі, отруйні.

— Не знаю, що й сказати, пане коменданте, — підняв священик голову. — Питаєте, чи збільшилося парафіян? У Приморську — так, збільшилось. А в Заліссі ж і церква закрита, там поки що немає жодної душі. А про те, пане коменданте, що у людей на думці, сказати важче — в душу не залізеш.

— Гм, — здивувався Шварц. — Кажуть, що пастор серцем відчуває, знає навіть, у кого що на думці.

— Серцем? — погладжуючи рукою широку, красиву бороду, священик пильно глянув на коменданта. — Ні, вельмишановний пане начальнику, серцем не прозирнеш; час такий, пане оберштурмбанфюрер, що люди і від священика приховують свої мислі.

— Так, я розумію, пане пасторе, і час напружений, і люди різні. Але ж церква повинна впливати на свою паству, стежим й виявляти інакодумних. Більшовики — вороги церкви. Ви самі добре знаєте. Пан Курінний розповідав мені, що вони забороняли вам молитися. А німецьке командування, — він широко розставив руки, — нічим не обмежує вас, будь ласка, моліться собі, скільки хочете.

— Вірно, пане коменданте, — кивнув Яворовський, — люди моляться, ніхто не забороняє.

Начальник поліції Василь Курінний, що досі не встрявав у розмову, а тільки сидів і щось занотовував, сказав багатозначно:

— Молитися моляться, та тільки кому, чиєму богові? Ходять чутки, отець Миколай, що після служби в церкві по місту розносяться брехні московської радіостанції.

Яворовський, котрий сидів напроти коменданта, враз повернув голову до начальника поліції й кинув ущипливо:

— То чи не вважає, бува, начальник поліції священика Приморської церкви за агента Москви?

— Пробачте, отче, я цього не сказав. — Курінний підвівся з крісла. — 3 агентом Москви була б зовсім інша розмова. Я хочу тільки нагадати, щоб отець Миколай не забував про пильність. Зважайте, отче, що ми з вами є спільниками вельмишановного пана оберштурмбанфюрера, який піклується про нас, підтримує в місті належний порядок. І я, і ви однаково працюємо на користь великої Німеччини й вільної України…

Комендант з серйозним виразом обличчя схвально закивав головою. Він розумів Курінного вже без перекладача й не зводив погляду з Яворовського, стежив за його реакцією на зауваження начальника поліції.

Слава богу, зітхнув Яворовський полегшено, його ще не підозрюють. І коли Василь Курінний закінчив своє напуття, священик іронічно зауважив:

— Дякую за настанову, пане начальнику поліції. Я богослов і ніколи не зміню, як дехто, сану духовного, — кинув на Курінного докірливо. Але той поводив себе так, ніби йдеться не про нього, — Я молюся богу, аби Всевишній милостивий полегшив страждання моєї пастви. Й робитиму це за будь-якої влади. А якщо за ці мої зусилля загрожуватиме, як ви кажете, шибениця, то що ж, я, панове, безбоязно піду на смерть. — Скинувши догори скорботними вологими очима, він перехрестився тричі з такою фанатичною старанністю, що співрозмовники не могли не повірити в його щирість.

Прощаючись з панотцем, комендант ввічливо потиснув йому руку, просив пастора заходити, бути другом, допомагати боротися проти ворогів церкви — більшовиків.

Та у янгольському голосі коменданта відчувалася чортова думка, і це не ввело в оману Яворовського. Прощаючись, він вдячно поклонився і зауважив:

— Вірно кажуть: дерево оцінюй не тоді, коли квітує, а коли плоди зріють. То ж помолимось за плідність боротьби нашої, за нашу єдність, бо хто не з нами, той проти нас.

Комендант театрально заблимав булькатими очима.

— О, пане пасторе, то ви справжній філософ! Я дуже радий, що ми знайшли спільну мову. Моліться за перемогу. Ауф відерзейн! — вигукнув задоволено.

Начальник поліції промовчав. Це занепокоїло священика. А що, подумав, коли Курінний пильнує за ним, знає щось про його «богослужіння»?

Отець Миколай глянув на поліцая і злегка похитав головою. «Ех ти, — говорив його погляд, — а ще в друзі набивався». І вийшов з кабінету.

Бесіда з панотцем нічого не дала комендантові. Начальник поліції розумів це, і в ньому ще більше закипала лють. Адже він ручався за священика перед оберштурмбанфюрером як за свого кращого друга. А виходить, помилився. Та чи не забагато вже тих помилок? Саме це бентежить його. Ледве втримався після вибуху в театрі, а як підтвердиться, що крамола справді виходить з храму божого, ніякого порятунку не буде.

Візит до коменданта викликав у священика Яворовського неспокій. Його ніби ні в чому й не звинувачували, а все ж тривога переслідує, бентежить душу. Він твердо знав, що тепер і поліція, і служба безпеки будуть пильніше стежити за тим, що діється в церкві. Тож і самому треба пильнувати…

У роздумах Яворовський дійшов додому. Він мешкав у попівському будинку, що ховається в садочку за церковною кам’яною стіною. Досі гадав, що висока огорожа церкви надійно охороняє його від стороннього ока й що нікому немає діла до того, хто там і як молиться. А сьогоднішня розмова з комендантом і начальником поліції внесла ясність: він повинен звітувати перед ними за роботу церкви, доносити на тих, хто мислить не так, як вони, має стати донощиком. Він аж здригнувся від думки про такий злочин.

Степан Василенко (за новим паспортом — Мирон Михайлюк) підмітав подвір’я біля самої брами. На ньому довга — до самих колін — полотняна сорочка, підперезана стареньким пояском з китицями, що звисали на правому боці; такі ж полотняні, з латками на колінах, штани; стоптані черевики; старенька, витерта свитка; посивіле волосся на голові й борода розвівалися від подиху вітерця. Повільно орудуючи мітлою, він згортав чистий сніжок, що випав за ніч, і раз у раз поглядав на браму, чи не йде Яворовський. З голови не сходила думка: а що коли затримають? Тоді і йому не можна залишатися тут жодної години.

На брамі цокнула клямка. Сторож підвів голову, кинувся назустріч священикові. Яворовський без слів перехрестив «раба божого», не хвилюйся, мовляв, поки що спокійно. І. розпорядився:

— Дзвонити до вечерні не треба — служби не буде. А коли хто спитає, скажіть: «Священник нездужає», — пошепки додав: — Новини з Москви добрі, наші наступають широким фронтом… Будьте обережні, Степане Івановичу. До мене не приходьте, поки сам не покличу.

— Слухаю, отче, — моргнув сторож і пошкутильгав, тримаючи мітлу наперевіс.

Увечері Василенко — Михайлюк довго затримався у священика: обмірковували, як їм бути далі. Радянська Армія наступає, фашисти шаленіють, у кожній людині, що йде до міста чи виходить з нього, підозрюють партизана або підпільника, арештовують і поповнюють ними концтабори, щодня когось розстрілюють. Треба, щоб люди знали правду. Але як, яким чином? У церкві розповідати, як було досі, небезпечно. Церква не повинна бути на підозрі. Треба передавати інформацію тільки через довірених парафіян поза церквою.

Степан Іванович пізно повернувся до своєї сторожки й довго крутився на тоненькому матраці з соломи, що лежав на старому широкому ослоні, щільно заселеному блощицями. Розповідь Миколи Яворовського так збентежила його, що не міг і очей зімкнути. Перевертався з боку на бік аж до перших півнів; потім встав, узув черевики на босу ногу, накинув на плечі сірячину й переступив поріг.

Надворі тихо й темно: небо оповите хмарами й здавалося, наче все довкола під якимось чорним наметом. Постояв з хвилину біля порога і, обережно ступаючи в темряві, почвалав до кущів бузини. Нараз зупинився, став прислухатись: в нічну тишу впліталося якесь далеке гудіння. Воно посилювалось, наближалося зі сходу.

Степан Іванович здогадувався — радянські літаки. Давно їх тут не було чути. Коли вони наблизились до самого міста, то пучки променів кількох прожекторів стали сходитися на них перехресним сяйвом.

Задзявкали зенітні гармати. Могутній шум моторів проносився вже над самим містом; Василенко не зводить погляду з літака, взятого в лещата двома струменями прожекторів, вболіває за долю екіпажа того бомбардувальника, бо навколо нього раз у раз спалахують вибухи зенітних снарядів. Захопившись тим видовищем у нічному небі, Василенко не звернув уваги навіть на те, що зовсім близько вибухнуло кілька бомб. І раптом щось спалахнуло так яскраво, що освітило все місто.

Степан Іванович миттю опинився біля церкви. Перед ним розкрилася картина величної заграви: у морському порту палало нафтоналивне судно, яке лише вчора зранку прибуло до Приморська з Румунії.

Василенкові кортіло розбудити священика, щоб і той повтішався. Яворовський уже був на ногах. Він радів з того, що в пожежі, яка спалахнула щойно на ворожій нафтобазі, є часточка і його участі. Адже сигнали, що до Приморська прибув танкер з пальним, полинули на Велику землю із храма божого, й передала ті сигнали його «служниця» Ольга Марчук. І хоч передає вона тільки те, що їй доручає людина, з якою Яворовський бачився лише один раз, але ж і рація і служниця та опинилися тут за його доброю згодою.

Дивно, як все цс несподівано вийшло. Після вечерні, — то було з місяць тому, — коли він, Яворовський, прямував до свого будиночка, йому враз перегородив стежку незнайомий чоловік. Тримаючи капелюха в лівій руці, сивоголовий вклонився й півголосом сказав:

— Вибачте, батюшка, чи не змогли б ви приділити парафіянину своєму кілька хвилин уваги? Справа надто важлива і негайна.

Вже смеркало. Яворовський відчув якусь таємничість в голосі «парафіянина», озирнувся довкола й також пониженим голосом зауважив:

— То ходімте, може, до хати, коли так важливо?

— Буду вам дуже вдячний, — поклонився гість.

Вони сиділи в кімнаті при свічці, — вікна були зашторені.

— Я вас слухаю, — почав священик, уважно дивлячись на загадкового парафіянина. «Десь ніби бачився з ним. Може, в церкві?»

А «парафіянин», окинувши поглядом кімнату, ввічливо попередив:

— Передусім, дорогий Миколо Нестеровичу, я прошу, аби розмова наша зосталась тільки між нами.

— Гаразд, — кивнув священик. — Церква вміє берегти тайну. Але хотілося б знати, з ким маю честь говорити?

«Парафіянин» багатозначно посміхнувся.

— Ім’я моє Тарас. Але воно, Миколо Нестеровичу, ні про що вам не говорить. Найголовніше те, що ми з вами однодумці, ворог у нас один і той же. Кажу так впевнено, бо знаю вже вас: тільки-но оце був на вечерні, слухав вашу проповідь й звернув увагу на те, як парафіяни пошепки передавали один одному зведення Рад-інформбюро. — Яворовський занепокоєно поглянув на Тараса, а той спокійно вів далі: — Кажу щиро: я захоплений вашою сміливістю, але й боюся також, що ваші дії надто ризиковані, прямолінійні, ви нехтуєте навіть елементарною конспірацією. Двері до церкви відкриті ж будь для кого. Прошу зважати на це…

Яворовський слухав мовчки. «Парафіянин», який назвався Тарасом, зауважив вибачливо:

— Прошу не ображатися, Миколо Нестеровичу. Це настанова більш досвідченого.

Яворовський вдячно кивнув головою. А Тарас вів далі:

— Є, Миколо Нестеровичу, ще й таке прохання до вас, і прошу я не тільки від себе. По-перше, аби ви знайшли в храмі божому місце для радіопередавача. По-друге, аби ви негайно найняли собі служницю…

— Для чого? — вражено підняв голову священик. — Мені не потрібно ніякої служниці.

В очах «парафіянина» сяйнула приязна посмішка.

— Хай це вас не турбує, Миколо Нестеровичу, служницею буде лише за легендою, тобто формально, а працюватиме радисткою, — пояснив гість. — Ворожі пеленгатори засікли нашу рацію. Тож необхідно якнайшвидше змінити місцезнаходження радіопередавача, щоб завтра вже встановити зв’язок з Великою землею.

«Парафіянин» запитливо дивився на священика. А той на хвильку замислився: хто ж таки він є, цей загадковий Тарас? Та раз він знає про церковну службу, то… й, поглянувши у відкриті, розумні очі вечірнього гостя, Яворовський без вагання сказав:

— Добре!

Все це зринуло в пам’яті священика, коли побачив в темряві ночі буяння вогню. І він тішився тим, що повірив тоді в чесноту людини на ім’я Тарас.

Літаки зробили розворот десь далеко за містом, а коли поверталися назад, — пожежа була маяком, і вони влучно скинули на причали порту і залізничну станцію ще кілька важких бомб.

Аж до світанку бурхала в порту пожежа: дощенту згоріло судно з пальним, пішла на дно самохідна баржа з військовим вантажем, зруйновано причали.

Наліт влучний, окупанти не чекали па нього — над містом висіла темна хмара. А червонозорі саме тепер і з’явилися.

Усе місто говорило про нічний візит радянських бомбардувальників. Мовляв, і темінь не завадила, пробомбували так, неначе хто наводив їх на ціль.

Минуло ще два тижні, а священик усе «хворів», і тому в церкві не дзвонили. Аж на початку лютого сорок третього Яворовський приготував проповідь. Сторож Михайлюк також готувався до цього свята — мав передати довіреним парафіянам, що Радянська Армія розгромила понад трьохсоттисячне угруповання фашистів під Сталінградом і переслідує ворога.

Але не встигли подзвонити, як до церкви під’їхав на чорному «мерседесі» Василь Курінний з двома офіцерами служби безпеки й запропонував священикові поїхати з ними.

Відмовлятися було ні до чого. Микола Нестерович знав, куди його «запрошують». Хотів лише до сторожки піти, щоб віддати деякі розпорядження, а Курінний схопив його за руку.

— Сідай, отче, до машини, нам ніколи.

— Господь з вами, панове, змилуйтесь! — просив священик, — сьогодні служба божа, скажу тільки, щоб до вечерні дзвонили.

Фашисти мало розуміли з того, що він говорив, начальник поліції розтлумачив.

— Ні, ні, не мороч голови, пасторе, до машини! — гримнув штандартенфюрер.

Інший офіцер відкрив дверці «мерседеса» і показав рукою.

Яворовський вирішив пограти ще на релігійних почуттях. Звівши очі до неба, перехрестився й голосно, ніби справді хтось прислухався до його слів, благав:

— Господи! Ти все бачиш і чуєш — помилуй мя…

— Годі! — люто крикнув офіцер, перервавши молитву на півслові.

Священик тріпнув гривою, що пасмами звисала на обличчя, й, зціпивши зуби, гордо пішов до машини.

Василенко стояв за високою живою огорожею. Відчувши небезпеку, притулився до колючої стіни з акації, напружував зір ї слух, йому все зрозуміло. І коли авто помчало, залишивши за собою слід на сирій землі, побіг до сторожки: взяв там, що треба, замкнув свою хижу й церкву, а сам — у кущі бузини. Пересидів у тих заростях, поки згустилися сутінки, і зник.

На ранок біля церкви нишпорили шпики, чатували на Михайлюка. А він наче у воду впав.

Після розгрому добірного вермахтівського угруповання на Волзі Радянська Армія, немов подвоївши свою міць, нестримно просувалась на захід. І хоч Приморськ залишався ще далеченько від фронту, але й тут відчувався свіжий подих зі сходу. Окупанти лютішали: за першою підозрою чинили над людьми жорстокий суд.

Сьогодні теж не виняток. Пополудні поліцаї зігнали на площу силу-силенну городян. Здебільшого, звичайно, жінок, літніх чоловіків та підлітків; потрапив до того натовпу і Степан Іванович Василенко. Бородатий, у старенькій сірій свитині, що незграбно висить на його схудлих плечах; зім’ятий і витертий, мабуть, ще дореволюційного виробу, капелюх натягнутий на самі вуха.

Квадрат заасфальтованої площі, в центрі якого стирчить шибениця, оточений автоматниками. Значить, когось будуть вішати. Василенко не раз бачив, як привозили сюди людей на страту. Але ніколи не бачив такої посиленої охорони. Тож, мабуть, і страта буде…

Степан Іванович стояв, зіщулившись, щоб не бути помітним, але так, щоб видно було, хто ж той відважний борець, котрого так бояться окупанти?

Хтось пошепки розповідав у натовпі те, що передало Радянське Інформбюро: під Ленінградом, на Центральному фронті, біля Харкова і в Донбасі, біля Ростова, на узбережжі Азовського і Чорного морів Червона Армія завдає гітлерівцям дошкульних ударів; за три місяці вигнала окупантів…

— Чекай, чекай, — прошепотіли за спиною, — когось привезли.

Із автофургона вискочило кілька автоматників. Услід за ними неквапливо виліз високий чоловік з відкритою головою. Довге волосся спадало йому на обличчя, і він раз у раз скидав головою назад, бо руки скручені за спиною. Коли приреченого підвели до шибениці і він повернувся обличчям до людей, якась жінка жахнулася:

— Боже, та це ж батюшка наш — отець Миколай! Натовп загудів: «Іроди! Для них немає нічого святого!»

Яворовський підняв голову. На бірочці з білого картону, що висіла нижче бороди, чорною фарбою виведено: «Партизан».

Священик ледве стояв на ногах. Майже три тижні тримали ного в карцері: випробували на ньому найдосконаліші методи гестапівського допиту. Але нічого не дізналися. Рацію, котра була схована за іконостасом, «парафіяни» винесли з церкви за день до його арешту; про те, що поліція їх затримала, він не знав; служниця Ольга Марчук увільнилася. Ні на кого не впала підозра. З чистою совістю дивився священик на людей. Головне тепер — утриматися на ногах, не впасти; твердо вистояти свої останні хвилини.

Зібравши всі сили й волю, Микола Яворовський піднявся на підставку і обвів поглядом велелюддя. Він не сподівався, що йому нададуть слово, а дуже хотілося сказати, аби люди знали, що він також радянський воїн. Та враз ніби здаля донісся голос коменданта Людвіга Шварца. Начальник поліції перекладав:

— Востаннє закликаю, пасторе, схаменіться й скажіть правду про більшовицьке підпілля, яке спонукало вас до зради. За чесне зізнання німецьке командування помилує вас й надасть можливість повернутися до церкви…

Яворовський ніби ожив: він скаже хоч кілька слів, багато не дадуть, але скаже. Гордо скинувши голову, голосно, щоб усі почули, вигукнув.

— Люди добрі! Я вмираю за Вітчизну! І як священик закликаю словами праведника: пометіться, і вражою злою кров’ю волю окропіте!..

Більше нічого не зміг сказати — кат накинув йому на шию петлю. Та ще вірьовка не зашморгнулася, як біля ніг окупантів, котрі спостерігали за стратою священика православної церкви, вибухнули одна за одною дві гранати.

А на площі зчинився переполох. Гранати, що вибухнули під ногами катів, жбурнув юнак років п’ятнадцяти. Але хто він, той відважний месник, ніхто не знав. Перелякані окупанти підняли стрілянину; люди кинулися врозтіч, хто куди. Месник загубився в натовпі й десь уже в тісному завулочку промайнув повз Василенка.

Як з’ясувалося пізніше, то був Льоня Корнієнко. Перед війною він закінчив сім класів. Відчайдушний! Влітку сорок другого, щоб врятуватися від примусової відправки до фашистської Німеччини, Льоня став грати у «Чорноморі». Юнак сподобався Дмитрові Шаповалу, який добре знав його батька — Сергія Корнієнка; Шаповал був певен, що зробить з Льоні завзятого актора для таємних «спектаклів». З того часу, як «Чорномора» не стало, Льоня Корнієнко майже не з’являвся на вулицях міста. Переживав, мучився з того, що не завдав жодного дошкульного удару окупантам. І ось сталося… Він відплатив катам.

ЧАСТИНА ДРУГА СТРИБОК У НЕВІДОМІСТЬ

РОЗДІЛ І ДО ВОРОЖОГО ЛІГВИЩА

Лікування майора Альфреда Майвальда затягувалось; рани загоювалися надто повільно. Він, звичайно, не дорікав нікому, мовчки переносив нестерпний біль — ніхто не чув від нього, щоб він поскаржився на що чи простогнав коли. Та кому й на кого йому скаржитись? Сам потрапив у таку пастку, то вже помовкуй, терпи і метикуй, як з неї вирватись.

Щоправда, йому ніби вже полегшало, мабуть, позитивно вплинуло кількаразове введення глюкози; він пожвавішав, став бадьорішим. Завжди з нетерпінням чекав вечора, коли прийде куратор відділення Гізела Міллер з останніми новинами про події на фронті. З таким же нетерпінням чекав ранкових повідомлень. Добрі вісті з фронту — найкращі для нього ліки.

Гізела Міллер виявилася хорошим інформатором, вона охоче розповідала не тільки про те, що вдалося дізнатися з офіційних зведень німецького командування, а й новини, почуті від офіцерів.

За останній час його оглянуло кілька лікарів. Біль, що так різко відчувався в боку, майже затих, ребро певно зрослося; турбувало ще коліно, й давалася взнаки «подряпина» на потилиці.

Особливо непокоїло майора те, що його головою цікавилося вже три спеціалісти.

З цього приводу Майвальд навів Гізелі німецьке прислів’я: «Краще жодного лікаря, аніж одразу три».

Гізела засміялася й посварилася пальцем.

— Ви невдячний, майоре. Це ж я попросила колег, щоб вони оглянули вас. Нічого, виходить, страшного з вашою головою не сталося, доведеться тільки зробити невеличку операцію.

Майвальд цілком довіряв Гізелі, вона щодня оперувала, її багато хворих дякували їй після одужання.

Усе йшло ніби на краще; Майвальд став зводитись на ноги й попросив лікарку дати йому милиці.

Якось у палату увійшла незнайома, років за сорок жінка в білому халаті з мужоподібним обличчям. Це — куратор сусідньої палати, терапевт Марта Лівен. В руках у неї була невеличка книжка, з кольорової суперобкладинки якої самовдоволено дивився фюрер.

Сухо привітавшись з Гізелою Міллер, непрошена гостя почала дорікати владним голосом:

— З вашої палати, колего, розноситься стогін поранених. Це не гідно лицарів великої Німеччини! З вашого дозволу я прочитаю їм кілька сторінок із «Майн кампф», певна — слова фюрера, як живлюче джерело, нададуть їм сили і бадьорості.

Витівка Лівен не здивувала Гізелу Міллер. Вона знала, що фанатична Марта Лівен з власної ініціативи ходить по палатах з «Майн кампф», вимагаючи усіх шукати в ній підтримку і пораду.

Гізела побоювалася за поранених своєї палати, аби хто з них не кинув агітаторці чогось крамольного, особливо за Альфреда. Тому й поспішила до нього, тримаючи в руках термометра.

— Прошу, майоре, зміряйте температуру, — голосно сказала вона, а тихо додала: — Не заперечуйте цій фрау жодного слова, потім поясню.

— Спасибі, зрозумів, — кивнув головою Альфред.

Тимчасом Марта Лівен почала читати уривки з Гітлерового творіння. Читала голосно, намагаючись пересилити стогін і простудне покашлювання поранених. Та, переконавшись, що майже ніхто її не слухає, вона рвучко закрила книгу, пополотніла від люті й голосно крикнула:

— Та замовкніть зрештою! Фюрер звертається до вас, а ви нюні розпускаєте…

— Фюрер? — крізь стогін мовив один поранений і, зібравшись з силами, продовжував: — Це ж він, доннерветтер, зробив нас каліками, а ти хочеш начинити наші голови його молитвами! — Раптом він схопив милицю, що стояла біля ліжка, й щосили жбурнув у неї, а сам закашлявся в припадку.

Марта Лівен злякано притиснула «Майн кампф» до грудей і вискочила з палати.

Гізела з медсестрою та санітаркою кинулися до пораненого. У палаті здійнявся шум. Хтось посилав прокльони на адресу Марти Лівен, яка образила поранених воїнів, адже вони кров’ю довели свій патріотизм. А один молодий унтершарфюрер почав звинувачувати пораненого у неповазі до фюрера.

Надвечір у палату ввійшло двоє здорованів у санітарних халатах, підхопили на носилки пораненого, який знову закашлявся, і швидко вийшли.

Незабаром Майвальд на милицях почав виходити з палати і шкандибати по подвір’ю госпіталю, вздовж паркану, поверх якого три ряди колючого дроту.

Повільно переступаючи неслухняними ногами, Майвальд проходжався вперед і назад, прислухався до безугавного гуркоту машин на розбитому шосе, намагався розгледіти крізь щілини між дошками, що там робиться. Спочатку він не знав навіть, у якому селі чи райцентрі знаходиться госпіталь. Лише пізніше дізнався, що до війни тут була якась дослідна агростанція.

Заглибившись у роздуми, Майвальд не помітив, коли підійшла Гізела. Вона чекала, поки хворий, вдивляючись у щілини паркану, вгамує свою допитливість. Відчувши, що за ним хтось пильнує, він різко обернувся.

— О, докторе, та ви, мабуть, стежите за мною?

Вона стояла в легенькому картатому пальтечку, накинутому на плечі поверх білого халата. З-під такої ж білої хустини вибивалося світле волосся. Синюваті очі її сяяли хитруватою посмішкою.

— Пане майоре! — почала удавано серйозним тоном. — Ви зловживаєте моєю добротою, порушуєте дисципліну. Я вам не дозволяла виходити на подвір’я. Досить, ходімо в палату.

— Милий докторе, ну ще хоч кілька хвилин.

— Ні, ні, не можна. Що занадто, то не здорово. Ходімте, я розповім вам цікаві новини.

— Говоріть тут, я хочу без свідків, — сказав, понизивши голос.

І це, видно, зворушило її, вона зашарілася, й по її обличчю пробігла ніякова посмішка.

— О, пане майоре, то ви вже зовсім здоровий, коли отак жартуєте з фройлен, — зауважила вона.

— Прошу, Гізі, я завжди радий слухати вас. Вона глянула у блакитні очі майора і стиснула йому руку. Так ласкаво її давно не називали.

— Гаразд, але ті новини надто сумні. Під Сталінградом розгромлено двадцять дві дивізії німецьких військ…

— Двадцять дві? — перепитав Майвальд і голос його затремтів.

— То це ж знаєте що?!. — Він не договорив, захвилювався, замовк.

Гізела по-своєму зрозуміла його хвилювання й почала заспокоювати.

— Я знала, що вас настільки вразить ця звістка. Та не треба так близько приймати до серця. Ідіть до палати й заспокойтесь.

— Тс-с, — приклав він пальця до уст і прошепотів: — Я вже спокійний, тільки дайте, прошу, вашу руку.

Вона простягла руку, і він, стиснувши тоненькі пальчики, по-змовницькому тихо сказав:

— Я нічого не чув, Гізі, і ви нічого мені не говорили. Адже так?

— Так, — вона дивилася на нього зніяковіло, а він схилив голову й ніжно припав гарячими губами до її руки.

— Тепер можна й до палати. А коли будуть які новини, — сказав над самим її вухом, — то не забудьте завітати до хворих. І не бійтеся, Гізі, я більше не буду хвилюватися.

Після прогулянки на свіжому повітрі, приємних вістей, що принесла лікарка, Майвальд з великим апетитом з’їв усе, що йому дали, і по обіді заснув.

Уві сні бачив своїх. «Малюк! — гукав його здивований редактор газети «Смерть фашизму!» полковник Степовий. — Звідки ви з’явилися? Адже вас занесли до списків загиблих. Та не смійтеся, товаришу Малюк, це не жарт. Комбат Романчук доповів начальникові політвідділу, що ви потрапили під бомбування і ніяких слідів не залишилося. А виходить, що все це не так? Ідіть тепер до політвідділу й розкажіть все, як є, а потім…»

«Що потім?» — крикнув Малюк і прокинувся. Чоло його було вкрите краплинами поту. Що він говорив? Чи не сказав, бува, чого рідною мовою?

Він сперся на лікоть, прислухався. У палаті було тихо. Заспокоївся. Ніхто, звичайно, не чув його сонного бурмотіння. Але заснути більше вже не міг.

А що, справді, думають про нього в редакції, в політвідділі? Мабуть, занесли до списків загиблих. Інакше й бути не може. Адже минуло вже більше року…

Малюк згадував усе до дрібниць, зважував свої вчинки. Можливо, хтось інший, потрапивши у подібні обставини, діяв би зовсім не так. Можливо, не натягав би на себе есесівського мундира. Так, можливо… Але ж тоді не було б і «Чорномора», не було б і таємних «вистав» на залізниці, на складах пального і боєприпасів. Не було б і зникнення штурмбанфюрера Майвальда, і вибуху в театрі… Може, він і зробив щось не так, звичайно, були у нього і помилки. Але ж покладався тільки сам на себе та на маленьку групу товаришів.

Цікаво, а що сказала б Гізела Міллер йому, дізнавшись, що він — радянський офіцер? Щодо розгрому дивізій під Сталінградом вона висловилася відверто: «Ніхто їх туди не запрошував».

Так у роздумі й пролежав аж до вечора, поки в палату не ввійшла Гізела. Ще з порога вона кинула погляд у бік Майвальда, але підійшла не зразу — в палаті ж близько двадцяти поранених, і кожен може помітити, що вона комусь віддає перевагу. Так, принаймні, подумав Малюк, коли Гізела почала вечірній обхід не з нього, як бувало, а з тих, що прибули пізніше.

Гізела була схвильована і все поглядала на годинника: о двадцятій їй треба бути у головного лікаря, тому й хвилини зайвої не затрималася біля Майвальда. На звичайне, службове запитання, «як самопочуття», хворий також намагався відповідати офіційно:

— Погано, пані докторе, ліва нога чогось розболілася, та й голова час від часу поколює. Може б, перев’язати, а то, боюсь, до весілля не загоїться.

— О, та ви ще жартуєте, Альфреде, — посміхнулася вона синіми очима, а все ж занепокоїлась і, присівши на ліжку, поклала свою маленьку руку на його високе чоло. — Чи не нашкодили собі сьогоднішньою прогулянкою? Зараз сестра зміряє температуру, — кивнула на дівчину, що стояла поруч, — і прошу не підніматись. Вечерю вам принесуть. Пізніше я загляну, а зараз — начальство викликає.

Вона швидко пішла легкою ходою.

Майвальд не зводив з неї очей. Його цікавило: чим вона так схвильована, для чого її викликає шеф госпіталю і коли вона знову прийде тепер з фронтовими новинами? Обіцяла ж.

Рана голови турбувала Малюка. Може, воно й не так страшно, думав він, та затягується лікування. Лежати в такий час — страшна мука, навіть злочин. Але ж і вириватися в такому стані безглуздо.

Майвальд стулив повіки, розмірковуючи, й не почув, як підійшли Гізела і медична сестра. Хворий не спав, хоч уже була дванадцята година ночі. Він твердо знав: раз лікарка пообіцяла, то обов’язково прийде.

Відкривши очі, Альфред Майвальд побачив біля свого ліжка жінок у білих халатах. Він так допитливо дивився в обличчя Різе чи, що вона без слів зрозуміла його занепокоєння.

— Потім, зараз поглянемо на ваші рани. Луїза сказала, що у вас висока температура — понад тридцять вісім. Ви розумієте, що значить для вас така температура?

— Для чого мені це знати? Досить того, що знаєте ви.

— Та поки що нічого. Підвищена температура свідчить, що організм активно бореться. А все ж буде краще, коли ми негайно виявимо те вогнище й погасимо його, не відкладаючи на потім.

Лікарка швидко перерізала ножицями бинта, яким обтягнуте коліно лівої ноги, й так само швидко зірвала його з рани. Вона знала, яка це нестерпно болюча операція й вибачливо глянула в обличчя пораненого. А він зовсім спокійний. Принаймні їй так здавалося.

— Молодець, ви мужньо переносите біль. Прошу, потерпіть ще хвилину, і тоді вам буде значно легше.

— Я готовий, докторе, на все, впевнений — доля моя у надійних руках.

— Вірте, вірте, кажуть, краще тому, хто вірить. А тепер помовчіть, я зайнята.

Коли перев’язку було закінчено, сестра Луїза пішла в кімнату чергового лікаря, а Гізела присіла на ліжку Майвальда.

— Ну що там, Гізі, робиться на білому світі? Розказуйте, будь ласка, бо тут же, як у в’язниці — нічогісінько не знаєш.

— Новин багато. Є приємні й прикрі. З яких починати? — схилившись над щойно забинтованою головою Майвальда, шепотіла Гізела.

— Починайте з тих, що вам здаються поганими, кращі лишіть під завісу.

— Гаразд, тільки прошу, Альфреде, не беріть так близько до серця, зважте — вам не можна хвилюватися. Та й ви ж обіцяли.

— Ну, добре, добре, говоріть все як є, спокійно слухатиму.

— Погані вісті з Східного фронту: росіяни перейшли в наступ. Усюди. Те повідомлення з Москви, пам’ятаєте, я говорила вам, підтвердилося, наші потрапили в пастку. Все угруповання фельдмаршала фон Паулюса знищене й покорене червоними. З цього приводу оголошено траур… Великі неприємності також і на Кавказі. Дідько загнав туди цілі армії, тепер відступають, гинуть не тільки від переслідування червоних, а ще й від лютих морозів. Отака перша новина. Ходять навіть чутки, що війну вже програно, червоні, мовляв, отямились і не зупиняться тепер до самого кордону.

Гізела замовкла. Мовчав і Малюк. На очі йому набігли сльози. Вона, дивлячись на нього, й сама готова була плакати, що принесла таку вістку. Звідки ж їй було знати, що то сльози радості.

— Що ж, виходить, історія повторюється, — сказав майор по паузі, — німці платили вже за авантюрну політику Вільгельма другого… Ну, а яка ж новина, що на закуску?

— Вона, мабуть, пов’язана з першою, але приємна тим, що ми їдемо додому, — наш госпіталь повертається до Німеччини. Розумієте, Альфреде? — Гізела посміхалася широкою радісною лосмішкою, — поїдемо додому!

— Як, справді? — Майвальд не зводив з Гізели запитливого, тривожного погляду.

— Так, серйозно, — схилилася над самим його вухом, — через два дні нас уже тут не буде. Тільки це — таємниця!

— Розумію. А як же поранені?

— Не бійтеся, я вас не залишу, разом — век. Що? Ви не задоволені? — не зустрівши з боку Майвальда захоплення, допитувалася лікарка. — Хіба вам не остогидло на окупованій землі?

Він уже не все уловлював з того, що вона говорила, слова пролітали без сліду — виром кипіла думка: що ж йому робити, як йому бути?

Гізела помітила в ньому раптову зміну: неуважність чи байдужість до її слів.

— Що вас збентежило, Альфреде? Не варто так переживати. Моліть бога, що цілим повертаєтесь додому.

— Додому?! — роздратовано кинув Майвальд, скептично посміхаючись. Не там його дім, там фашистське лігво, ледве не крикнув згарячу. — Я — солдат, Гізело. Розумієте — солдат! Мені б на фронті бути, а ви спроваджуєте мене в далекий тил.

— Киньте й думати про це, Альфреде, фронту ви вже не побачите. Вам треба серйозно лікуватися й відпочити, ви надто знервовані. Не війна, а спокій потрібен вам, і харчування добре. А не може бути тільки вдома, біля сім’ї.

На мить вона замовкла. По паузі спитала:

— До речі, звідки ви, Альфреде, де ваша сім’я?

— Гм, — похитав головою, — немає у мене сім’ї. Ще тільки мріяв звити своє гніздечко. Війна не дала. Так і лишився самотнім…

Вона взяла його за руку, довго і ніжно тримала в своїх теплих долонях; потім сказала:

— А професія у вас тільки військова?

— Ні, офіцер я тимчасовий, із запасу. Я — вчитель. Мовник. Окрім рідної, розуміюся на деяких слов’янських мовах.

— Он як? То, напевне, знаєте російську?

— І українську також, і польську. Але кому тепер це потрібно?

— Сьогодні, можливо, й ні до чого. Але ж не вічно буде війна, — сказала Гізела розсудливо. — Та все одно, Альфреде, не слід відчаюватись. Найголовніше те, що повертаєтесь на батьківщину. Я скоро вилікую ваші рани, станете на міцні ноги… А тепер спіть, друже. Доброї ночі.

Вона піднялася й навшпиньках пішла, думаючи над диваком-майором, якого так збентежило її повідомлення про евакуацію до фатерланду.

Майвальд лишився сам на сам зі своїми гіркими думами. Новини, якими так довірливо поділилася з ним лікарка, позбавили його сну. Він радів з того, що гітлерівці чимдалі зазнають усе дошкульніших ударів Радянської Армії. Але приголомшила звістка, що його можуть вивезти в саме фашистське кубло.

Що ж робити? Думки, мов хвилі, напливають одна на одну. Та при детальному аналізі їх виникає багато суперечливого. Був би він здоровим, хоча б міг ходити своїми ногами. А так що — підбитий сокіл полювати не може.

Та що ж, справді, можна зробити? Зв’язатися б з ким-небудь. Але ж нікого він тут не знає, небезпечно й за браму вийти…

Прикро, що в такий гарячий момент він вибуває з гри, залишає поле бою.

На якусь хвилину закрив очі. Хочеться все забути, задрімати. Та думки свердлять і свердлять мозок… А чому, власне, він вибуває з гри? Хіба не можна воювати в тилу ворога? Стане на ноги і в мундирі офіцера-інваліда розповідатиме німцям правду про війну, про злодіяння фашизму.

Що ж, доведеться спробувати ще й такий метод боротьби.

РОЗДІЛ II ГІЗЕЛА

По всьому Східному фронту німці кляли російську зиму: що за напасть така, — бідкалися «лицарі», замотуючи голови різним лахміттям, а чоботи плетивом із соломи, — і морози, і сніговійниці такі ж люті, як і в минулому році; різдвяні свята, а настрій пригнічений, обличчя вояків засмучені. Навіть Санта Клаус зрікся їх, переходить на бік росіян.

Зміни в настрої завойовників швидко передавалися в далекий тил; ті, що, як папуги, повторювали «хайль, Гітлер!», стали замислюватися.

Гізела Міллер пам’ятає вересень тисяча дев’ятсот тридцять дев’ятого. Тоді Німеччина була охоплена чадом легкої перемоги.

Два роки перед тим вона, дочка робітника, одержала диплом лікаря й працювала в хірургічному відділенні однієї з лікарень Франкфурта-на-Одері, куди привозили німців, поранених у польській кампанії.

Саме тут молода німкеня відчула гордість: адже вона лікувала тих, що здобували перемогу! Що могло бути почеснішим від такого доручення батьківщини! Кожний німець, який пролив кров у сутичках з поляками, здавався їй справжнім героєм, патріотом, бо не шкодував життя свого, захищаючи честь великої Німеччини.

А поляки?.. Молоду лікарку то не обходило, то не її розуму діло, про те знає фюрер. Приєднали до рейху Судети — значить, так треба, того вони, чехи й словаки, гідні, бо, як і поляки, завинили перед німцями. То ж на долю фюрера випала честь навести порядок, виправити несправедливість. Так стверджував і рейхсміністр Геббельс.

А час минав. Німці вже в Бельгії, Данії, Голландії, Норвегії, Франції. Невже й там німецькі землі? А Югославія, Греція? Ще з шкільної лави вона пам’ятала, що Греція існувала набагато раніше, аніж з’явилася німецька нація. А сьогодні країна Гомера, Есхіла, Софокла, Евріпіда, Аристофана під зверхністю німецьких генералів. А чому? Хто дасть їй відповідь?

Та по-справжньому Гізела замислилася над цим питанням лише тоді, коли опинилася з госпіталем далеко за межами фатерланду, на радянській землі, коли сама побачила, що витворяють її співвітчизники в окупованих районах.

Помітила Гізела й таке: там, де пройшли німецькі частини, залишалися нові кладовища з рівненькими рядами свіжих дерев’яних хрестів. То поховані її земляки, що загинули в сутичках з червоними. Але не могла зрозуміти Гізела, заради чого вмирають вони за тисячі кілометрів від рідних осель? Німеччина ж не має спільних кордонів з Радянським Союзом, то ж і не може бути якихось територіальних претензій. А газетам, що кричать про історичну місію вермахту, вона вже перестала вірити.

Запам’яталися Гізелі слова тяжко пораненого капітана: «Якого диявола ми йдемо сюди? Нас тут ненавидять, стріляють нам у спину, пускають під укіс наші ешелони — отак зустрічають нас ті, кого ми «визволяємо»».

Тоді вона боялася тих слів капітана, підозрювала, що він провокатор, бо хіба ж справжній німець може отаке говорити, коли фюрер у жовтні запевнив не тільки німців, а на весь світ проголосив, що Росію розбито остаточно, і вона ніколи більше не підніметься.

А що вийшло насправді? Після тієї заяви фюрера минуло більше року, а «остаточно розбиті більшовики» оточують і знищують цілі німецькі армії, переслідують завойовників на всіх ділянках фронту. І вже не одинаки, а багато з тих, що пройшли через її хірургічну палату, висловлювали думку про неминучість поразки вермахту.

Була ще одна причина, яка примусила молоду німкеню пильніше придивлятися до того, що робиться навколо, змінити свої погляди. У січні сорок другого загинув її наречений. До речі, Альфред Майвальд зовні дуже схожий на нього. З першої хвилини, коли Майвальд тільки опритомнів і розкрив очі, Гізела подумала, що перед нею її Ганс.

Схожість Альфреда на нареченого, що загинув рік тому, прив’язала її до хворого майора. Зневажаючи встановлений порядок, вона затримала його в своєму відділенні значно довше, ніж: дозволяється за інструкцією, — таких хворих відправляють на лікування в тилові госпіталі. А їй самій хочеться доглянути його, вона впевнена, що пораненому потрібні не тільки ліки, а й увага, і що ніхто не може дати йому того, що дає вона.

Тож коли дізналася, що госпіталь має повернутися в тил Німеччини, до її рідного міста, вона відчувала себе на сьомому небі, певна, що Альфред залишиться з нею доти, доки буде потрібно, щоб поставити його на ноги. А тоді, може, й зовсім не треба буде розлучатися.

Особливо подали їй надію слова Альфреда: «Самотній я, Гізі».

Вона запам’ятала ці слова і зробить усе, аби він не відчував себе самотнім. Вона нічого не пошкодує, щоб повернути йому здоров’я. Але не для фронту, — будь богом проклятий той, хто запалив цю війну, — ні, вона вилікує й збереже його для себе.

Завтра на світанку госпіталь буде вже у вагонах. Ніхто з хворих про це ще не знає, а йому, Альфу, вона все розповість, у неї немає від нього ніяких таємниць.

Альфред Майвальд ще й ще обмірковував своє становище. Йому нічого не лишалося, як тільки слухати лікарку. На душі неспокійно, з тривогою чекав тієї години, коли повезуть його на чужину.

І от після вечері Гізела завітала до нього на кілька хвилин. Присівши на ліжку, вона дістала з кишені халата плитку шоколаду і, ніяковіючи, поклала йому на груди під ковдру.

— Це на десерт, Альфреде, вам дуже потрібко.

Альфред розгублено поглянув на Гізелу. Йому незручно, на блідих щоках виступили рум’янці.

— Мені, докторе, не належить таке.

— Ви ж обіцяли, Альфе, слухатися лікаря. Тож не запере чуйте, прошу вас, бо я краще знаю і що належить, і що вам потрібно.

Він ніяково посміхнувся.

— Ну, коли так, Гізі, я дуже дякую, — взяв її руку й міцно стиснув у своїй широкій долоні.

— Набирайтеся сил, друже, завтра — ту-ту, додому, — сказала, по-дитячому радіючи.

— Як, уже завтра? — спитав тривожним голосом.

— Так, раненько поїдемо на залізничну станцію, звідси, кажуть, п’ять кілометрів. А ви знову хвилюєтеся? Чим раніше, Альфе, виберемося звідси, тим краще. Правду кажучи, мене турбує ваше коліно, я хочу, щоб вас оглянув професор. Це можливо тільки вдома, в своєму місті. Тут немає ні добрих спеціалістів, ні належних умов. До речі, ми їдемо до мого рідного міста Енензбурга. Ви розумієте, їдемо додому?! — прошепотіла, радісно схвильована.

Сталося так, як і хотілося Гізелі: в лютому, коли Німеччина була ще в траурі по загиблих під Сталінградом, шпиталь повернувся до Енензбурга. Альфред перебував тут на лікуванні доти, доки було потрібно, щоб зарубцювалися рани. Головний лікар не міг сам постійно доходити до кожного хворого, покладався на кураторів. А Гізела Міллер не поспішала показувати рани Альфреда не те що головному, а навіть іншим спеціалістам — боялася, що можуть прискорити виписання його з шпиталю.

До того ж і донощиці Марти Лівен немає: одержавши звістку про загибель свого чоловіка в бою за фюрера, сама попросила направити її на передову. З того часу стало спокійніше в шпиталі, за два місяці, як її не стало, нікого ще не виписали на «долікування» в гестапо.

Майвальд уже на ногах. Правда, сліди залізничної катастрофи ще помітні, коліно інколи нагадує про себе. Та нічого не вдієш, так, мабуть, і лишиться. Головний лікар, що оглянув його дві години тому, наказав негайно виписати.

— На фронт, майоре, ви вже не повернетесь. Нехай беруть тих, у кого ще ноги цілі. Ви своє відвоювали. А втім, може, це й краще. Тепер мало хто залишається живим і неушкодженим, а з такою вадою, як у вас, можна хоч до першої красуні. Адже так, Гізело? — спробував пожартувати головний лікар.

— Звичайно, — засоромлено відповіла Гізела, а про себе подумала: не віддасть вона його ніякій красуні.

Майорові не до жартів. Він з нетерпінням чекає хвилини, коли скине, нарешті, огидний, пропахлий ліками одяг; остобісіла ворожа, небезпечна обстановка. Адже він — птах у клітці, в’язень. Кожної хвилини з ним може стрястися біда. Скоріше б вирватися з цієї страшної задухи.

Та легко сказати «вирватись». А потім що? Що він робитиме, коли його випишуть? Хіба ж за ворітьми госпіталю для нього кінчиться тюрма? Навпаки, найнебезпечніше ще попереду, бо ж він не знає своєї стежки, робить стрибок у невідомість: все тут чуже, будь-яка необачність може привести до трагічного кінця.

Що ж, справді, він робитиме? Як довго ще вдасться йому ходити під чужим ім’ям, у чужому мундирі? Майже півроку пробув у госпіталі, мав справу тільки з лікарями. І ні у кого, звичайно, й думки не виникло, що серед поранених може бути людина у чужій шкірі, його лікували й годували, як і всіх інших офіцерів. А тепер? Що він робитиме завтра, коли вийде за браму госпіталю?

І от настав вирішальний день. Теплий квітневий день сорок третього року. Альфред вийшов з канцелярії госпіталю й став біля самих воріт. На ньому не новий, але чистий мундир зеленого кольору з погонами майора. Примруживши очі проти сонця, офіцер уважно вдивлявся у посвідчення на ім’я Альфреда Майвальда. Запам’ятовував кожне слово. Поклавши посвідчення до внутрішньої кишені мундира, почав розглядати історію своєї хвороби. Робив це повільно, чекав появи Гізели. Певен, що вона прийде попрощатися, і він щиро подякує їй за все, що вона для нього зробила.

— Ось ви де, а я там вас шукаю, — почувся такий знайомий голос.

Майор оглянувся: до нього поспішала, цокаючи по бетону каблучками, Гізела. Він уперше бачив її в цивільному одязі. Середня на зріст, з простою зачіскою густого білявого, як льон, волосся, що віялом спадає на плечі, тоненький перехват талії, рожева шовкова блузка обтягує її повні перса. Вона посміхається, показуючи рівненькі рядочки білих зубів.

— А знаєте, Альфе, мундир вам дуже до лиця, — оглянувши його з голови до ніг, сказала Гізела.

— А вам, Гізі, навпаки, значно краще в цивільному.

— Правда? — скинула бровами.

— Я завжди кажу вам тільки правду — отак мені більше подобається. Зараз ви просто чарівна!

Гізела зашарілася від збентеження.

— Дякую Альфе. Для вас я завжди одягатимусь тільки в цивільне, військове не для жінок.

На мить обоє замовкли, збираючись з думками. По паузі вона запитала:

— Ну, так у вас уже все готове? Повертатися до канцелярії не треба?

— Ні, з усіма попрощався, документи в кишені. Вільний, як птах, можу летіти куди завгодно.

Гізела довго не зводить з нього сяючих очей. «Куди й чого тобі, милий, летіти від мене?» — говорить її погляд.

— Гаразд, — сказала якось діловито, — можна, звичайно, й летіти, та я б не радила, Альфе, поспішати, бо птах ви поки що підбитий, далеко залітати не варто. У всякому разі сьогодні, друже, ви мій гість. Я взяла відпустку на цілу добу й запрошую вас до своїх батьків. Це на околиці міста. Там дуже хороше, все квітує навколо, неначе й війни нема. Подивитесь. У батьків свій будиночок. Вони тільки вдвох, а кімнат три. Якщо сподобається, вони поступляться однією для вас. Поживете кілька днів, а може, й місяць — два, спочинете після госпітальної метушні. Потім вирішите, як бути далі.

Майвальд приємно вражений. Те, що сказала Гізела, було такою несподіванкою, що не одразу й зреагував, розгубився. Тимчасовий притулок, що обіцяє вона, буде для нього рятівним кругом. Тримаючись його, він матиме можливість обміркувати дальші ходи, пошукати своєї стежки.

— Я зворушений, Гізі, вашою увагою. Мені навіть незручно, що ви так піклуєтеся про мене, і я не знаю, чи зможу коли-небудь віддячити вам за таку ласку.

— Киньте, Альфе, церемонії, це ні до чого, — вона посміхнулася. — Адже ми друзі, які можуть бути рахунки. Ходімо, — взяла Альфреда за руку й, вийшовши з подвір’я госпіталю, вони попрямували на Бісмаркштрасе.

Гізела тримала Альфреда під праву руку, лівою він спирався на палицю.

Весна дихала теплом. Дерева, що вишикувалися вздовж Бісмаркштрасе, тільки-но одягалися в яскраво-зелене вбрання, а за парканами особняків розпускався бузок.

Вони йшли алеєю старих гіллястих лип. Майор розправив груди.

— Не розумію, звідки це гаром тягне? — сказав Альфред, зупинившись.

— Та он же, дивіться, — показала праворуч, — ціла вулиця — суцільне згарище.

Він довго не зводив погляду з тих руїн. У багатьох місцях вони курилися димом, видно, дотлівало щось під розваллям.

— Що вас так уразило, Альфе? — запитала Гізела.

— Та оці руїни. Далекий же тил. А виходить, що й тут війна. Я не знав. У пресі й по радіо повідомлялося лише, про окремі нальоти англійців на німецькі міста. Але військово-повітряні сили вермахту, мовляв, завжди дають відсіч, і ворог, тікаючи, скидає свій вантаж де прийдеться.

— То маєте нагоду переконатися: вулицю знищено «випадково» скинутим вантажем. А скільки таких вулиць і навіть міст! Щодоби скидають на нашу землю тисячі тонн вибухівки. То лише англійці та американці залітали, а тепер, кажуть, росіяни бомбардують.

Вона глузливо посміхнулася й махнула рукою.

— Ходімо, друже, тут недалечко трамвайна зупинка.

Та не встигли вони зробити й десяти кроків, як почувся сигнал повітряної тривоги.

Люди, немов курчата, що побачили шуліку, зникли. Все довкола завмерло.

— Біжіть, Гізі, он до того будинку, там, напевне, бомбосховище, а я почекаю під оцим дубом віковим.

Гізела розуміла: у Альфреда ще болить нога, і тому він не хоче, аби через нього…

— Що ви, Альфе, нікуди я не піду, — рішуче заперечила вона. — Давайте краще подивимось, бо мені не доводилося бачити повітряного бою. А це ж, мабуть, цікаво, правда?

Альфред кивнув, посміхаючись, і вони сіли на лавочці під гіллястим деревом.

З неба долинав потужний гул. Він усе посилювався, насувався з південного сходу, неначе гуркіт безперервного гірського обвалу.

Почулися постріли зеніток. А услід за тим в небі повисли, мов парашутики, клубки диму.

Гул все наближався, могутня хвиля його наростала.

— Он де, он вони, бачите, трохи нижче сонця, з надхмар’я виринають, — говорив майор, прикриваючи долонями очі від сонячних променів. — Один, два, чотири, шість, дев’ять, дванадцять, п’ятнадцять….

— Майн гот, їх не полічити, ціла хмара насувається! Але чиї ж то літаки? — з тривогою запитала Гізела.

Майор не відповів, йому самому кортить узнати. «Може, це наші?» — думав собі.

Снаряди зеніток розривалися то нижче, то вище, а літаки пливли розгорнутими ланками, маневруючи поміж спалахами. Пелена диму від зенітних снарядів заважала розпізнати, звідки то гості.

У Альфреда й шия заболіла дивитись вгору. Дуже хотілося, щоб це були саме радянські літаки, щоб і тут, в далекому тилу» фашисти відчули силу неминучої відплати за свої злочини.

Почувся пронизливий свист. Майвальд добре пам’ятає той звук: шістнадцять місяців тому отак само свистіли бомби, що падали з «юнкерсів» на передній край оборони батальйону капітана Романчука. Після того він і митарствує у ворожому стані.. На все життя зостанеться в його пам’яті той диявольський свист.

— Чуєте, Гізі? То бомби падають. Лягайте! — наказав Майвальд і потягнув її за руку.

Гізела впала поруч і притулилася до нього: Альфред відчував її тепле дихання й пахощі весняних квітів. Майже за два роки війни вперше повіяло на нього таким приємним, запашним. І в ту ж мить зовсім близько пролунав вибух. За ним — другий, третій. А далі — все злилося, здригалася земля.

Сутеніло, коли Гізела з Альфредом дісталися додому. Кілометрів п’ять довелося йти пішки — міст через річку зірвано.

Мати Гізели — фрау Хільда Міллер — зраділа появі дочки з офіцером. Вона дуже боялася за неї, коли бомбили місто. Тепер повеселішала, рада гостеві — такому гарному, ласкавому майорові, що привів додому улюблену донечку.

— А де ж батько? — поцікавилася Гізела.

— На заводі. Може, вранці буде.

Фрау Міллер зовсім сива, під очима й біля рота мереживо зморщок, хоч пі тільки-но минуло п’ятдесят. Жвава, метушлива, швидко почала поратися біля столу.

Гізела показала гостеві свій дім, повела в садочок, де цвітуть черешні, вишні, розквітають груші, пахне бузком. Тут справді ніяких ознак війни. П’янке весняне повітря приємно лоскоче ніздрі. Хотілося забути лихоліття, про поранених — набридло все це. їй двадцять сім, а вона все ще самотня.

Гізела взяла майора за руку й підвела до куща бузку, де звисали щойно розквітлі кетяги.

— Що то значить весна! Усе прокинулося, буяє. Дихайте Альфе, на повні груди пахощами квітів, користуйтеся щасливою нагодою. Бомби, слава богу, обминули нас сьогодні. А завтра? Хтозна. що буде завтра.

— Так, Гізі, після того, що ми бачили сьогодні, тут справді рай! Я просто сп’янів, і не тільки від п’янкого повітря… Мені так хороше з вами, що я…

Гізела вже не чекала, що він скаже далі — сяючи від радості, пригорнулася до нього. А він, давши волю почуттям, замкнув її в обіймах.

Гостинна фрау Міллер готувала вечерю, і хоч її продовольчі запаси вкрай мізерні, вона нічого не пошкодувала; хотілося догодити другові доньки. Зважаючи на воєнний час, стіл таки був накритий по-святковому: картопля, ковбаса, нарізана тоненькими шматочками, ерзац-кофе.

Гізела передбачливо принесла з госпіталю пляшечку спирту-ректифікату, розвела холодною водою й сама наповнила три чарки. Коротко розповіла мамі, хто такий Альфред Майвальд, і запропонувала тост за здоров’я гостя.

Вони чокнулися, і без манірності кожен випив до дна.

Господиня пригощала, вибачалася за бідний стіл.

— Що зробиш, війна. Та, може, вона вже скоро скінчиться. Кажуть, що наші відступають, — зауважила, ніби між іншим, а сама зиркнула допитливо на майора.

Альфред зробив вигляд, що недочув — усьому свій час. А за хвилину підвівся, щоб сказати слово. Він почав про Гізелу. Говорив про її чуйність, теплоту.

— Гізела — мій щирий друг, — заключне, — вона врятувала мені життя. Тому я з радістю хочу випити за матір, що народила й виростила таку хорошу доньку. За вас, фрау, за ваше здоров’я! — і вклонився Хільді Міллер.

Зворушена увагою офіцера, господиня підвелася з крісла. Підвелася й Гізела.

— Дякую, пане майоре, за теплі слова. Кожній матері приємно почути таке про свою дитину. І хоч голова вже мені паморочиться, я все-таки вип’ю…

Гізелі радісно, що Альфред так швидко підібрав ключі до серця матері. З батьком він також подружить.

РОЗДІЛ III АБО ПАН, АБО ПРОПАВ

Як і радила Гізела, Альфред Майвальд залишився у її батьків. Прикро було отак безглуздо осісти. Але куди йому подітися? Все довкола чуже, вороже, на кожному кроці підстерігала небезпека. Та й нога ще не зміцніла як слід, потрібен час.

Фрау Хільда і Отто Міллер, зважаючи на прохання доньки, віддали майорові окрему кімнату. У ній бюро, шафа з книжками, м’який диван, що замінював ліжко. Усе це до його послуг.

Гізела нерідко забігала додому з якими-небудь новинами. Вона вважала, що Альфредові живеться тут, як у бога за пазухою, нікуди не випурхне він з цього гніздечка аж доти, доки триватиме війна. А потім… Потім і сам не захоче шукати чогось іншого.

Але Майвальду не сиділося в затишній кімнаті Міллерів. Він нервував, нудився. Відпочивши трохи від шпитальної задухи, пішов до міста. Треба було стати на облік, оформити пенсійну справу і одержати цивільні документи. Зробивши що треба, пішов далі. Хотілося дещо розвідати, почути, може, щось від людей; дізнатися про обстановку на фронтах. Адже він нічого певного не знав.

Та не так-то було легко поінформуватися. З газетних повідомлень правди не дізнаєшся. Усі часописи зайняті крикливими заголовками про успіхи частин вермахту на всіх напрямах. Особливу ретельність щодо цього виявляє головний фашистський орган «Фолькішер беобахтер». Сторінки тієї газети рябіли повідомленнями кореспондентів про контратаки німців на Харківсько-Бєлгородському напрямі, про успіхи частин вермахту на Донбасі.

Дуже багато було дифірамбів на адресу «героїв», що проникли на Кавказ. Особливо вихвалювалися частини сімнадцятої армії, які нібито героїчно стримують натиск радянських військ на Таманському півострові.

Зі сторінок «Фолькішер беобахтер» Майвальд дізнався також, що на Східному фронті німці почали застосовувати найновішу зброю — потужні танки під назвою «тигр» і самохідні гармати «фердинанд». Кореспондент, то був якийсь Лев, аж захлинався: од щастя, змальовуючи картину атаки «тигрів». Поява «тигрів», — хвалився Лев, — наводить жах на червоних вояків, бо вони, мовляв, нічого не можуть протиставити новим німецьким танкам.

Ці повідомлення насторожували Майвальда, примушували замислитися. Кілька днів походив отак по вулицях Енензбурга, думаючи, що ж йому робити, за що взятися. Рани ще даються взнаки, але ж він на своїх ногах. На фронт, звичайно, вже не повернеться, то треба тут, у тилу ворога, якось діяти.

«Так, треба щось робити», — переконував сам себе. Настирлива думка мучила його: як воно розвідникам удається по кілька місяців не бачитися ні з ким і робити свою справу. Та на те вони й розвідники. їх посилають, піклуються про них, спрямовують, вони багатьма нитками зв’язані з Батьківщиною. А ти сам. Ніхто ж нічогісінько не знає: є ти, чи тебе немає.

Він зупинився, запалив цигарку; проходили люди, кудись поспішали— у кожного свої клопоти, і нікому, звичайно, немає діла до твого болю.

Довго так ходив він малолюдними вулицями чужого міста, розмірковуючи, вдивлявся в зосереджені обличчя перехожих.

Його погляд зупинився на багатоповерховому будинку з мальовничою вивіскою «Арбайтсамт». Біржа праці? З хвилину постояв, розмірковуючи. А що коли спробувати влаштуватися десь на роботу? Справді, подумав, зв’язок з людьми швидше вивів би його на вірну стежку.

На мить завагався, як перед стрибком у холодну воду. А що коли… Е, та будь-що-будь! І він рішуче переступив поріг установи.

Довгий зал арбайтсамта нагадував пошту: скляна перегородка з маленькими віконцями, за якими сиділи здебільшого літні вже чоловіки у військових мундирах. А на лаві, що тягнулася через весь зал, чекали вчорашні воїни. Були тут і однорукі, і на милицях.

Майвальда зацікавила одна об’ява, він так зачитався, що не помітив, як біля нього зупинилася якась людина.

— Що, герр майоре, роботи, може, шукаєте? — почувся голос.

Майвальд повернув голову і побачив немолодого лисого чоловіка.

— Так, — кивнув майор, — хотілося б десь попрацювати. Хто тут, скажіть, міг би порадити, до кого звернутись?

— О, то ходіть зі мною, — люб’язно сказав лисоголовий і повів майора за собою.

Кабінет на другому поверсі. Малесенька приймальна. Дівчина років сімнадцяти клацала на друкарській машинці. Побачивши начальника, миттю підхопилася й відімкнула ключем двері.

— Прошу, заходьте, — кивнув лисоголовий гостеві, переступивши поріг.

Великий письмовий стіл, кілька телефонних апаратів, м’які крісла, шафа, сейф свідчили, що господар кабінету якесь начальство. Майвальд виструнчився.

— Сідайте, сідайте, майоре, я не генерал, — кивнув господар, показавши рукою на крісло.

Й почалася розмова — хто він, звідки.

Майор дістав усі свої документи.

Ознайомившись, лисий співчутливо похитав головою:

— Такий молодий, такий красивий і вже списаний з військової служби. Де ж це, майоре, вам так не пощастило?

— На Східному фронті, на Україні.

— Вибачте, майоре, але ж Україна, здається, давно вже наша?

— Так, звичайно, наша, — ствердно кивнув Майвальд. — Та українці, на жаль, не погоджуються з цим.

— Тобто, як це «не погоджуються»? — витріщив очі лисий.

— А так: стріляють, пускають під укіс ешелони, висаджують у повітря склади, полюють на німецьких офіцерів.

— Яка дикість! То треба навести порядок, викорінити негідників, щоб і сліду від них там не залишилося…

У блакитних очах Майвальда спалахнула глузлива посмішка:

— Перша думка не завжди найкраща, — зауважив він.

— Цікаво! Чим же саме вона вам не подобається? — невдоволено поглянув літній господар на гостя.

— Не оригінальна. Так само українці говорять про німців.

— Та то нехай! Переможців, ви ж знаєте, не судять.

— Може, воно й так, — майор намагався говорити спокійно, — але мудре німецьке прислів’я каже: не дивись на початок, а дивись на кінець. Та кінця війні ще не видно.

— Ви так гадаєте? — уважно подивився лисий на вчорашнього офіцера вермахту і додав: — Я, герр майоре, звик вірити в те, що говорить фюрер, що пишуть наші газети, повідомляє радіо.

— Я також не з тих, що після поразки на Волзі почали віщувати про занепадництво німецького войовничого духу. То — панікери. Але немало шкоди й від тих, що воюють, сидячи в затишку. Я, пане начальнику, фронтовик, пізнав війну, як кажуть, своїм горбом. Ось її позначки, — схилив голову й показав на рубець, що ліг через усю потилицю. Потім повів пальцями по глибокому шраму на підборідді, постукав злегка по хворому коліну. — Півроку лікували мене тут, у шпиталі Енензбурга. До війська вже не беруть. Тому й прийшов до вас. Не можу зброєю, то треба працею допомагати батьківщині. Руки ж, бачте, ще цілі, — стиснув кулаки.

— Молодець, майоре! — розчулився начальник, — я старий солдат Кауфман. Прізвище моє, звичайно, вам ні про що не говорить, бо ви баварець. А в Енензбурзі Віллі Кауфмана кожен знає. Я був першим у штурмових загонах, які в тридцяті роки брали владу до своїх рук, розумію, що таке патріотизм не на словах, а на ділі. Ви, певен, не виголошували гучних промов, а, не шкодуючи крові й самого життя, боролися за утвердження ідеалів фюрера. Тож я, старший референт цієї установи, з великою повагою ставлюся до вас, до ваших ран і з приємністю зроблю вам послугу — влаштую на завод, де виробляють танки. Директор того заводу — мій близький друг, він дасть таку посаду, яка цілком забезпечить вас, не принижуючи офіцерської честі.

Альфред Майвальд враз підвівся з крісла й вклонився.

— Я зворушений, шановний герр Кауфман, вашою увагою.

— Ну от і добре, — сказав Віллі Кауфман і взявся за авторучку, — почекайте кілька хвилин.

Майвальд відійшов до відкритого вікна. З другого поверху далеко видно широку Гітлерштрассе. Вулиця тягнеться через усе місто. Десь на околиці той самий танковий завод, до якого він має прямувати. Як то там його зустрінуть?

— Прошу, майоре, — гукнув Кауфман, — тільки віддайте цього листа особисто директорові й скажіть, що я сердечно йога вітаю.

Альфред Майвальд добрався до затишної вілли Отто Міллера, коли господар тільки-но повернувся з першої зміни й почав хазяйнувати в садочку — розпушував землю навколо дерев, носив од колодязя воду двома відрами й поливав яблуньки, груші, овочі, квіти.

Привітавшись із господарем, Майвальд узявся за відра.

— Дозвольте, пане Міллер, я допоможу вам трохи.

— Ні, ні, пане майоре, вам не можна піднімати нічого тяжкого, ви ще хворі, — рішуче покрутив головою Міллер.

— Х-ге, шановний господаре, я вже на роботу влаштовуюсь, доки ж мені хворіти, — заговорив Майвальд бадьорим голосом, а про відвідання арбайтсамта ні слова.

— Так? — приємно здивувався господар. — І куди ж, на яку саме роботу, якщо не таємниця?

— До вас, на ваш завод. Разом будемо виробляти «тигри». Сподіваюсь, пане Міллер, ви замовите за мене слово.

Господар не поспішав з відповіддю. Відтак зауважив:

— То ви ж, мабуть, начальством якимсь будете? До речі, звідки ви, пане майоре, з якої місцевості?

— З Баварії, з містечка Майнц. Рідні там ніякої нема, будинок, у якому була квартира, знищено ворожою бомбою. То й повертатися туди немає ніякого бажання. Вирішив лишитися тут, в Енензбурзі. За фахом я вчитель, на якогось начальника для заводу не підхожу. Дуже радий, що працюватиму разом з вами, й буду вдячний вам за протекцію…

Міллер помовчав, ніби збирався з думками. Потім сказав:

— Робітники тепер всюди потрібні. Здорових на фронт забирають, а завод же не зупиниш, хтось має виробляти зброю. Протекції не потрібні. Але ж ви, пане майоре, вчитель.

— Ну й що з того? — Майвальд знизав плечима. — Міг би підучитися на токаря чи слюсаря.

— О! — зрадів Міллер. — Охоче допоможу, якщо справді маєте таке бажання.

— Та я не жартую, мені треба працювати. Але одразу так до верстата… Майстер прожене. Тут потрібне буде ваше слово.

— Я радий поручитися, донька багато розповідала про вас хорошого. Та мої рекомендації навряд чи допоможуть.

— Чому? — понизив голос вражений Майвальд. — Хіба ви недавно на тому заводі?

— Та річ не в тому. Я — ветеран. Колись цей завод виробляв машини для сільського господарства. Тепер — зброю, танки. А професія моя і тоді, і тепер однаково потрібна. Я — токар і також слюсар найвищого розряду. Але… — він затнувся, — давненько вже на підозрі. — По неголеному обличчю Міллера пробігла глузлива посмішка.

— Цікаво. У яких же гріхах вас підозрюють?

Перше, ніж відповісти, Отто Міллер сам запитав:

— Скажіть, пане майоре, ви належите до нацистської партії?

Майвальд згадав розповідь Гізели про неповагу батька до нового порядку.

— Ні, — рішуче покрутив головою. — Знаєте, так склалося, що не до того було. А хіба це має якесь значення?

Отто Міллер посміхнувся, мовляв, дипломат же ти, майоре! І серйозно сказав:

— А я категорично відмовився вступити до тої партії. Тому й потрапив до списку підозрілих. Тепер розумієте, чого буде варта моя протекція. Раджу спробувати щастя в арбайтсамті. Ви ж офіцер. Ваш мундир, пане майоре, — найкраща протекція. — Він скинув добрими сірими очима й пішов з відрами до колодязя.

Було то по обіді другого дня. Альфред Майвальд, одержавши у Отто Міллера належні консультації й настанови, з’явився до приймальні директора заводу. Ішов упевнено — мав же листа з авторитетної установи. А коли переступив поріг, почав сумніватися. Хтозна, як поставляться тут до протекції Кауфмана? Завод військовий. Чи не почнуть, бува, перевіряти: звідки він і хто?

Майвальд піймав себе па тому, що піддається якомусь страху, тривозі й намагається опанувати себе. «Е, чорт візьми, або пан, або пропав!» — сказав сам собі й рішуче підійшов до секретарки, показав їй листа, адресованого особисто Вальтеру Зоннеману.

Дівчина, запросивши офіцера сісти, пішла з тим листом до директора.

За дві—три хвилини відчинилися двері кабінету, й секретарка сказала майорові, що він може зайти.

Майвальд неквапливо пішов по килимовій доріжці. Побачивши майора-інваліда, що спирався на палицю, господар кабінету, такий же лисий, як і Кауфман, років шістдесяти, підвівся й вийшов з-за столу, подав гостеві руку.

— Прошу, сідайте, майоре, — показав на крісло, а сам повернувся на своє місце й, розкривши пачку товстих сигар, привітно сказав:

— Будь ласка, майоре, пригощайтеся.

— Дякую, — вклонився Майвальд і, взявши сигару, з цікавістю став її розглядати. — На фронті таких не доводилося бачити.

Господар кабінету кивнув:

— Фронт великий, на всіх не настачиш, — і, чиркнувши запальничкою, підніс гостеві вогню й сам припалив.

Тримаючи в руках листа, якого приніс Майвальд, директор заводу спитав:

— Коли ж ви, майоре, бачилися з герр Кауфманом?

— Вчора пополудні. Пан Кауфман просив кланятися вам. Я радий виконати його доручення.

— Дякую, — по широкому обличчю Зоннемана пробігла ледь помітна посмішка. — Ми давні друзі. О, Віллі Кауфман — зразковий наці. Та всі ми тоді були зразковими, — багатозначно похитав головою.

Якийсь час Зоннеман мовчав, уважно дивився на гостя.

Майор відчув на собі пильний погляд директора й не міг зрозуміти, що то значить.

— То яку ж, герр майоре, ви хотіли мати роботу на нашому заводі? Може, маєте якусь цивільну професію? — запитав директор, уважно дивлячись на вчорашнього воїна.

Майвальд глибоко затягся запашним димом сигари й сказав, як говорив в арбайтсамті:

— Маю, звичайно. Я — вчитель німецької мови. В університеті наполегливо студіював слов’янські мови, зокрема російську. Коли готувалися до походу на схід, вивчав і українську. Та сьогодні найкращою мовою є зброя. Кожен патріот воліє бути на фронті, де вирішується доля вітчизни. А я, на жаль, уже відвоювався, — взявся рукою за коліно лівої ноги. — Та ваш завод, пане директоре, теж є фронтом. Без танків…

— Так, так, — схвально підтримав Зоннеман, — ваша думка, думка офіцера, дуже правильна. Без танків армія вермахту не могла б і кордону радянського перейти. Танки — вирішальна зброя!

— То я й хотів би кувати цю зброю. Можу замінити того, хто піде на фронт, у кого ще цілі руки й ноги. Два — три тижні побуду учнем біля якогось майстра — токаря чи слюсаря, підучуся трохи, а там діло покаже.

— Хо-хо, — засміявся директор, зворушений такою патріотичною заявою. — Напевне, поклали не одного ворога, а тут в учні проситесь. Для чого зайва скромність? Ви, офіцер, добре знаєте ціну нашої зброї. От я й призначу вас на нову посаду інспектора. Досі такої посади не було. Віднині буде. Цехи заповнені тисячами робітників зі сходу — росіянами, українцями, поляками та іншими слов’янами. Це — робоча сила. Ледача й ворожа, нею треба керувати, примусити працювати на війну. А оскільки ви славіст, знаєте їхні мови, то вам і карти в руки.

Майвальд покрутив головою. Але не встиг висловити думки, — директор не терпів заперечень, волів, щоб слухали тільки йога й тому здивувався:

— Що? Не подобається моя пропозиція? Ні, ні, даремно сперечаєтеся, герр майоре. Покладіться на мене, я краще знаю, що саме вам підходить, я подбаю, щоб було добре.

Вальтер Зоннеман підняв руку і подивився на золотого годинника:

— Пробачте, майоре, не маю й хвилини на дальшу розмову. Чекають представники з генштабу. Розумієте? Потрібні танки, — багатозначно й не без гордості сказав директор, виходячи з-за столу. Потім відкрив сейф — величезний, як шафа, коричневого кольору, — взяв там якийсь бланк, ніби анкету, й подав Майвальду: — Заповніть оце, майоре, — формальність потрібна для порядку, і віддасте секретарці. А завтра приходьте о десятій. Я буду вільний, про все домовимось…

Питань в анкеті багато. Майвальд розумів, що цікавиться ними, звичайно, не директор, а гестапо, і відповісти на них треба безпомилково. Тому краще зробити це вдома, не поспішаючи, ще й ще перегорнути сторінки пам’яті про шляхи-дороги справжнього Майвальда, який не раз розповідав йому про себе за чаркою. Головне, що він пам’ятає і містечко Майнц в Баварії, де Майвальд вчителював, і військові частини, у яких той служив. Остання, звідки поїхав у відпустку, комендатура Приморська. Десь у районі Вінниці потрапив у катастрофу, звідти в госпіталь. Усе це відповідає дійсності, нехай перевіряють.

Будинок заводської контори з усіх боків оточений густою зеленню дерев. Приземкуваті заводські корпуси, що глибоко вросли в землю, також ховалися в зелені тополь та кленів, а між рядами численних цехів тягнулася алея багатолітніх лип та акацій: Здалеку це виглядало як суцільний сад. Але з того «саду» доносився безугавний заводський гамір: гудіння верстатів, удари автоматичних молотів, гудки паровозів, що, мов чорні жуки, снували по заводських комунікаціях.

Майор прийшов до контори хвилин на двадцять раніше призначеного часу, сів на лавочці в затінку дерев, чекав появи директора.

Кузня зброї. Він уже знав, що з головного конвейєра сходять броньовані «тигри», їх випробовують на заводському полігоні й одразу відправляють на східний фронт.

Прислухаючись до безперервного заводського гуркоту, Майвальд розмірковував. Пообіцяв директорі подумати й дати відповідь. Але «подумаю» сказав лише для годиться. Насправді ж пропозиція Зоннемана відразу захопила його. Адже це те, про що він і мріяти не міг. Посада інспектора дасть можливість вільно зустрічатися не тільки з своїми земляками, які загнані на цю каторгу, а також і з невільниками, що потрапили сюди з інших країн. Тут він знайде однодумців і спільників, зіллється з людською масою. А там… видно буде.

Пригадався «Чорномор», таємні «спектаклі». А хіба ж тут не можна робити «фейєрверків»?

Майвальд з’явився вчасно, передав секретарці анкету й попросив доповісти про нього шефу.

— Ну як, майоре, обміркували мою пропозицію? — запитально дивився на Майвальда директор.

— Та якщо генерал так вважає… солдат покладається на генерала, — відповів майор.

Вальтер Зоннеман задоволено кивнув головою:

— Зер гут!

РОЗДІЛ IV У ПОШУКАХ СПІЛЬНИКІВ

Поява на заводі нової людини — інспектора по нагляду за східними робітниками — викликала багато розмов. У концтаборі військовополонених, яких примушували працювати здебільшого на тяжких роботах, пішла чутка, ніби за вивіскою інспектора маскується хитрий провокатор. І дуже, мовляв, небезпечний він тим, що добре знається на російській, українській і польській мовах. То ж не розпускайте язиків, пильнуйте.

Інспектор Майвальд розумів своє становище: для кожного полоненого він є підступним ворогом. І хоч не носить він ні кобури з пістолетом, ні нагайки за поясом — все одно полонені й так звані східні робітникипрагнуть не потрапляти йому на очі, бояться, ненавидять його.

Саме усвідомлення того, що думають про нього, чи, навіть, можуть подумати, пригнічувало Майвальда.

Він запитував себе: «А що я зараз можу зробити? Не сповідатися ж мені перед кожним, що я не той, за кого приймаєте? У «Чорноморі» також не всі знали, хто я насправді. Головне тепер — вжитися, придивитися до людей, розібратися й знайти серед них однодумців».

А поки що полонені, серед яких багато земляків, обходять інспектора, побоюються вступати у розмову з німецьким офіцером, бо хтозна, що у нього на думці.

Довго не могли зрозуміти, що до чого і господарі квартири Майвальда — Отто та Хільда Міллери. їхня донька, Гізела, говорила про майора тільки хороше, рекомендувала їм як свою людину. Та й сам він, Альфред Майвальд, гаряче прагнув стати робітником, просив навіть, щоб допомогли йому оволодіти професією токаря чи слюсаря. А, виходить, то було маскування, бо дуже швидко піддався спокусі стати наглядачем за бідолахами-слов’янами. Чесна людина, думав Отто Міллер, на таке нізащо не піде. Він прискіпливо спостерігав за поведінкою майора, принагідно прислухався, коли той звертався до полонених чи до східних робітників. Та нічого не міг зрозуміти. Хто він такий, цей Майвальд, чим дихає, може, з тих, що богові молиться, а в чорта вірує? Навіть пошкодував, що був надто відвертим під час першої їхньої розмови.

Якось у неділю ввечері зібралася за столом уся Міллерова сім’я. Запросили на чашку ерзац-кави і Альфреда. Випили по-чарочці. Відвертішою стала розмова. У Гізели, яка не приходила додому майже цілий тиждень, накопичилося багато новин, почутих від поранених.

— Серед офіцерства вермахту, — розповідала вона, — зароджується занепадництво. Побоюються нового могутнього наступу совєтів.

— Звідки ж це відомо? — зацікавився Альфред.

— Учора розповідав один офіцер-танкіст. Три дні тому прилетів із Східного фронту, з України, був командиром підрозділу танкістів у дивізії СС «Мертва голова». Ви розумієте: «Мертва голова»! — Гізела навмисне наголосила па страшних словах назви.

— Б’ють на психіку ворога, хочуть залякати його різним чортовинням. Нові танки «тигри» та «пантери» розраховані на те ж саме. Дешевенькі трюки, — кинув глузливо Отто Міллер. — Але ворога, як видно, цим не залякаєш, факти показують, що більшовики — незламна сила.

Альфреду Майвальду сподобалося, що Отто Міллер говорив щиро. Відтак він запитав:

— Що ще цікавого розповідав танкіст?

— Говорив, що поразка під Сталінградом багатьом розкрила очі, почалася, мовляв, ревізія воєнно-стратегічних поглядів фюрера.

— Он як! — багатозначно зауважив Отто Міллер, запалюючи люльку.

А Гізела вела далі:

— Обставини швидко міняються. Хіба ж хто міг сказати отаке два роки тому чи навіть восени минулого року? — Дивилася допитливо то на батька, то на Альфреда.

Отто Міллер, тримаючи люльку в зубах, задумливо похитував головою:

— Пам’ятаю — то було дев’ять років тому, — Гітлер обіцяв сп’янілому натовпу в Нюрнберзі, що історія третього рейху триватиме тисячоліття. Цікаво, скільки ж насправді йому відведено?

Майвальд розуміє: чесний робітник хоче знати, яку позицію займає офіцер-інвалід щодо верховодів фашизму. Проте він нічого не відповів на запитання Отто Міллера.

І раптом Гізела ставить крапку над «і»:

— Чому ж ти мовчиш, Альфреде? Батько до тебе звертається.

Це було так несподівано, що Альфред розгубився. Але швидко опанував собою.

— Знаєте, — почав він, — я чув на Україні таке прислів’я: не кажи гоп, поки не перескочиш. Фюрер, м’яко кажучи, зробив помилку — він передчасно проголосив, що рейх одержав повну перемогу. Кажу, помилився, бо певен: незабаром усі ми будемо свідками кінця скороминучої цієї історії.

— Браво, Альфе! — палко вигукнула Гізела, посміхаючись. Вона раділа з того, що нарешті батько зрозуміє, хто такий квартирант в його домі, й не буде більше їй дорікати. А як лікар оголосила майорові догану за те, що той без її дозволу пішов працювати.

— Ніякої дисципліни! — жартуючи, погрожувала пальцем. — Адже я просила почекати, з місяць-півтора. Нічого б не трапилося на тій фабриці «тигрів», аби ти з’явився там пізніше. А для здоров’я твого…

— Та чи ти знаєш, Гізело, що за робота у пана майора? — перебив Отто Міллер, хитрувато примружившись.

— Ні. А яка саме?

— Стежити за тим, як працюють і поводять себе невільники.

— Ганьба! — кинула Гізела, докірливо дивлячись на Альфреда. — Як ти міг погодитися на таке?

Майвальд щиро засміявся, йому подобається така розмова. Отто Міллер і Гізела відверті, говорять те, що думають, вболівають за нього. Але як пояснити їм, що все це не так, що ні за ким він не стежить, нікого й ні до чого не примушує. Навпаки, прагне полегшити становище нещасним. Та сказати правду про свої задуми поки що не можна. Потрібен час. Але ж треба сказати щось таке, аби не вважали його за негідника.

— Вельмишановні фрау, герр Міллер, дорога Гізело! Ви помиляєтесь. Запевняю вас, що все це не так. Я ж говорив, Гізело, що розуміюся на російській, польській і українській мовах. Тому й погодився бути інспектором, аби наблизитись до східних робітників і полонених, порозумітися з ними й навіть допомагати їм. Вірте, кажу, як є.

— Ну, коли так, — Гізела глянула на батька, все, мовляв, правильно.

Отто Міллер, здається, подобрішав. Але нічого не відповів.

Минали дні, тижні. Майвальд вивчав людей. І за документами, що є в картотеці, і живим спостереженням за тим, як його земляки і всі інші, хто опинився в цьому гітлерівському таборі, ставляться до нелюдського, рабського поводження з ними. Адже їхніми руками кується зброя, яку використовують проти братів.

Завод працював без перерви — всі двадцять чотири години доби. Недавно тут почали випускати нові броньові чудовиська, які називаються «панцер-тигр».

Майвальд мало розумівся на танках. Але скоро дізнався, що найголовніше в «тигрі», крім потужного мотора, лобова частина з потовщеною бронею, яка ніби витримує удари будь-якого снаряда.

Цікавилися, звичайно, і майором Майвальдом. І на заводі, і вдома. Одного разу, пораючись у садочку після нічної зміни, Отто Міллер помітив, що квартирант повернувся з міста раніше, аніж звичайно. Вирішив зайти до нього. Двері напіввідчинені й видно: майор сидить у кріслі біля бюро, читає, видно, щойно принесену газету, щось підкреслює олівцем.

— Дозвольте, пане майоре, — сказав господар, постукавши У двері.

— Прошу, заходьте, герр Міллер, будете гостем. Я саме пайку продовольчу одержав, — показав на пакуночок, у якому й була та пайка.

— Дякую, майоре. Скажіть краще, що там на фронтах, бо два дні вже не бачив газет і радіо не чув. Відступають наші? Чи про це в газетах не пишуть? — стоячи біля порога, запитав Міллер.

В очах Майвальда раптом забігали хитринки.

— Чому ж не пишуть? Пишуть! Але німці не відступають. Звідки ви взяли таке? Велика армія фюрера лише вирівнює лінію фронту, — пояснив майор, зробивши наголос на «вирівнює».

Обличчя Міллера скривилося, він покосував на портрет фюрера й запитав:

— Аж до своїх кордонів вирівнюватимуть, чи як? Майвальд зрозумів, що господар розкусив його.

— До кордонів, кажете? Ні, — майор рішуче покрутив головою. — Радянська Армія ні за що не зупиниться біля наших кордонів. Ви, мабуть, не уявляєте, якої шкоди заподіяли ми. Усюди, де побувала армія вермахту, лишилися тільки руїни та згарища. Тож не дивуйтеся, коли їхня армія прийде аж сюди — до Ельби й навіть далі. Вона має на те підстави, моральне право.

Отто Міллер ловив кожне слово Майвальда. Але не міг зрозуміти: хто ж таки він є, цей майор? Говорить, як справжній антифашист. А чи це так? Чи можна ділитися з ним своїми думками й поручитися за нього перед Рудольфом Фішером?

Замислившись, Отто вирішив кинути ще пробний камінь. Похитуючи головою, він багатозначно зауважив:

— Так, геноссе, ви на багато що розкрили мені очі! — він навмисне наголосив на «геноссе», щоб побачити, як реагуватиме майор на те крамольне слово.

В очах Майвальда спалахнула радісна посмішка. Він підвівся й, підійшовши до господаря, урочисто сказав:

— Геноссе Міллер!

Схвильований, Отто Міллер обняв Альфреда і по-батьківському поцілував у високе чоло.

Тепер, здається, вони порозумілися, їх єднає слово «геноссе»— «товариш», для них воно, немов пароль, що не залишає сумніву у спільності їхніх поглядів.

Дві години господар дому не виходив із кімнати квартиранта Альфреда Майвальда. Час збігав непомітно. Отто Міллер уважно слухав розповідь майора про становище на фронті й про те, якого лиха і страждань завдали німецькі окупанти радянським людям.

— Якби, — заключив майор, — ви побачили, що витворяють німецькі солдати на окупованих радянських землях, вам було б соромно від того, що належите до одної з ними нації… Та колесо війни крутиться вже зворотним ходом. Ви тільки дещо знаєте про битву на Волзі. О, то було знаменне побоїще! Звідти не повернулося понад триста тисяч синів німецького народу.

— Я, я, доннерветтер, — вирвалося у Міллера, — вся країна була в траурі. Гітлер же, знаєте, оголосив тотальну мобілізацію, забирають чисто всіх…

— Так, оголосив, — кинув Майвальд. — Та коли тотально мобілізованих посилають на східний фронт, то в першій же сутичці з червоними вони піднімають руки й галасують: «Гітлер капут!» Ця хитрість врятовує їх — вони залишаються живими й по війні повернуться з полону. А ті, що чинять опір, гинуть. А кому ж хочеться вмирати та ще на чужій землі?

Отто Міллер зовсім по-іншому дивився на квартиранта. Тихий, небалакучий Майвальд раптом виріс в його очах.

Наступного дня Міллер розповів про все, що почув од свого квартиранта, інженерові Фішеру.

— Цікаво, — похитав той головою. — Але не приймай, Отто, все відразу за істину. Треба перевірити. Пильнуй за кожним його кроком. А про нашу організацію — ні слова.

За поведінкою Альфреда Майвальда Фішер і сам спостерігав з особливою увагою. Як це так, розмірковував він, щоб майор, правда, інвалід, але молодий, красивий, задовольнявся такою ганебною посадою? Собача ж служба, на яку може поласитися тільки той, у кого немає в душі анічогісінько людського. А цей же людина. Від нього не жахаються, він вміє говорити з полоненими, розпитує й співчуває їм. Але хто ж він є? Або маскується, бестія, так тонко, або… приємний виняток. Може ж бути таке? На доноси реагує по-своєму. Не вдарив ще жодного полоненого. Інколи, правда, здіймає галас. Але не схоже, щоб то було злостиво. Скоро відходить, усміхається, поплескуючи по плечу того, на кого щойно гримав. Може, й кричить тільки, щоб начальство чуло?

Після розмови з Отто Міллером Фішер чекав слушної нагоди, щоб глибше зазирнути в душу цієї людини. Й така нагода невдовзі трапилася. Якось серед білого дня завили сирени повітряної тривоги, почувся далекий гул літаків, затявкали зенітні гармати.

Люди, налякані частими візитами нежданих «гостей», заметушилися, бігли, хто куди, аби сховатися від осколків бомби.

Альфред Майвальд не поспішав. Спираючись на палицю, прямував до дверей ближчого цеху, зупинявся час від часу й, приклавши козирком руку до чола, спостерігав за тим, як літаки розбиваються на окремі ланки.

«Заходять з півдня. Цікаво, чиї вони — радянські чи англо-американські?» — розмірковував Майвальд. І враз донеслося до його вух: «Совєт. Совєтреспублік!» — «Боже, та ж таки справді наші! Червонозорі!»— сяяв, не зводячи погляду з передньої трійки журавлиного ключа.

Хтозна, чим би закінчилося те захоплене спостереження Майвальда за польотом радянських бомбардувальників, якби не голос, що, пересилюючи шум тривожних гудків, донісся до нього:

— Пане майоре! Не нехтуйте сигналом. Бомба, чия б вона не була, не знає, хто боїться її, а хто зневажає…

Альфред Майвальд озирнувся на той голос: на порозі складального цеху стояв Рудольф Фішер.

Майвальд прицівидшив кроки, пішов до дверей, звідки гукав йому інженер-електрик.

Гул дедалі посилювався. І тільки Майвальд встиг переступити поріг, як десь поблизу, за кам’яною огорожею цеху, вибухнула бомба. Услід за нею— друга, третя, а потім ніби по кілька зразу й з такою силою, що все здригалося: двигтіла й тріщала цементна підлога так, неначе під нею епіцентр землетрусу.

— Цікаво, хто ж це так нещадно громить нас? Янки чи, може, совєти? — спитав Фішер, пильно дивлячись на Майвальда.

— Звичайно, совєти! — відповів Майвальд.

У його відповіді Фішер вловив інтонації, з якими говорять про істини, що не потребують доказів.

— Де у них та сила береться? Ще в сорок першім, може, пам’ятаєте, сьомого жовтня сорок першого фюрер на весь світ проголосив, що Радянська Армія остаточно розбита, і війна з Радянським Союзом фактично закінчена. А, виходить, зовсім не так! — Фішер дивився на Майвальда лукавими, ледь-ледь усміхненими сірими очима. Майвальд не реагував на той виклик інженера, вичікував більшої відвертості.

Після невеликої паузи Фішер продовжував:

— Цікаво, майоре, поразку вермахту під Москвою списували на рахунок лютої російської зими. Розгром під Сталінградом також пояснювали незвичайною для німців зимою. Але ж тепер літо, серпень сорок третього року, а нас безупинно переслідують на всіх ділянках Східного фронту ті ж самі червоні, яких ми давно і остаточно знищили. Та ще, бач, і сюди дістають, у наш глибокий тил. Кажуть, що й до Берліна «навідується» радянська авіація. От, майоре, яка іронія долі…

Інженер запитально дивився на свого співбесідника: як він реагуватиме на його відвертість? Що думає цей вчорашній фронтовий офіцер, що не раз, може, зустрічався зі смертю?

Альфред усміхнувся — не міг приховати вогників, що палали у відкритих очах. Не поспішаючи відповідати інженерові, мовчки кивнув головою, мовляв, правильно говориш, я поділяю твою думку.

Фішер не задовольнявся мовчазною згодою, йому хотілося викликати Майвальда на відверту розмову.

— Так що, виходить, довоювалися?

— Заждіть, ще не таке буде…

Новий могутній вибух бомби, від якого захиталися стіни й посипалася штукатурка, перервав розмову на півслові. Кілька хвилин обидва мовчали. Прислухалися. Обтрусившись, Фішер відновив перервану розмову.

— Так, говорите, не те ще буде? І коли ж воно має бути?

— А чому ви, пане інженере, питаєте мене про такі речі? Я людина маленька. — Глянув на Фішера здивовано.

Але Фішера це не зупинило.

— Правильно, маленька, — зауважив. — А скажіть, будь ласка, звідки ви знаєте, що має «не таке ще бути»? Адже самі так сказали. Правда? Будьте обережні, — Фішер хитрувато посміхнувся.

От причепився, подумав Майвальд, намагаючись бути спокійним. Відвертість Фішера подобалася, але й насторожувала. Хоч, власне, що ж тут такого? Інженер сказав те, що знає кожен німець. І те, що він скаже зараз, також не буде ніяким секретом.

— Звідки, питаєте, знаю? Звідти, — показав рукою на схід, — з фронту. З першого дня, коли перейшли кордон Радянського Союзу і аж до січня сорок третього, я був там, на Україні. Бачив на власні очі. Що ж до заяви фюрера, то, — майор зробив паузу й, подумавши, зауважив не зовсім впевнено, — гадаю, його обдурювали. Він проголошував те, що доповідали йому генерали та фельдмаршали. Насправді ж все виглядає інакше. Радянська Армія не тільки не знищена, а чимдалі зростає. Совєти створили нову зброю. Кажу, пане інженере, не те, що почув від когось, а як очевидець…

Альфред Майвальд не закінчив своєї думки — на порозі заявився Отто Міллер. Вклонившись інженеру, він подав руку Майвальду.

— Ви що, герр Міллер, давно знайомі з паном майором? — запитав Фішер, роблячи вигляд, що нічого не знає про їхні зв’язки.

Отто Міллер кивнув головою, посміхнувшись.

— Яволь, геноссе, майор Майвальд є друг моєї сім’ї. Можу ручитися за геноссе Майвальда, — відповів Отто Міллер без будь-якої дипломатії.

— Он як! Ну, то й мені, майоре, дозвольте познайомитися, я — Рудольф Фішер.

— Дуже радий! — сказав Майвальд, і вони міцно потиснула один одному руки.

РОЗДІЛ V ВИПРОБУВАННЯ НА ВІРНІСТЬ

Незважаючи на коротку літню ніч, Рудольф Фішер прокинувся, коли ще й на світання не бралося. Вчорашня зустріч з майором Майвальдом у цеху, відверта розмова з ним розбудили в ньому багато різних думок, які не давали спати.

Рудольфові Фішеру сорок років. Дебелий. На широких плечах міцно посаджена велика русоволоса голова з глибокими залисинами на високому чолі. Статечний. З виду — інтелігент, хоч походить з пролетарів: батько його був кочегаром на буксирі з Гамбурзькому порту, а йому, Рудольфові, пощастило закінчити політехніку.

На перший погляд, Фішер — флегматик. Робить усе, не поспішаючи, розважливо, за принципом: сім разів відміряти… Завжди врівноважений, спокійний, доброзичливий.

На заводі його знають як такого, що далекий від політики, не встряває ні в які дискусійні розмови.

Насправді ж Фішер — пристрасний полеміст. У тридцяті роки, коли гітлерівці галасливо прикривалися соціалістичними фразами, він був прихильником ідеології націонал-соціалізму. Та коли побачив, проти кого спрямоване вістря фашистських штурмових колон, рішуче відкинув ілюзію про націонал-соціалістичне процвітання німецької нації.

Надто ж круто змінилися його погляди на політику націонал-соціалістів після арешту Ернста Тельмана. «Що ж то за влада така, — обурювався він, — що ув’язнила вождя німецьких пролетарів?!»

Син робітника, Фішер добре розумів реакційність політики нацистської організації. А «друзі» настійно агітували його до нацистської партії, пророкуючи йому, чистокровному арійцеві, блискучу кар’єру.

Що було робити? Вирішив за краще залишити Мюнхен, змінити обстановку.

Отак і опинився в Енензбурзі. Тут і дізнався про аншлюс Австрії, окупацію Чехословаччини, війну проти Польщі, Франції, а потім і підступний напад на Радянський Союз.

Кожне повідомлення про блискавичне просування армії рейху на східному фронті викликало в нього тривогу за долю єдиної в світі соціалістичної держави.

У грудні сорок першого року він дізнався, що озброєні найновішою технікою і впевнені в своїй непереможності армії вермахту зазнали першої великої поразки під Москвою.

Ця звістка викликала почуття радості у Фішера, і він поділився нею з однодумцем своїм Отто Міллером.

— Виходить, друже, Москва не Париж, а Радянський Союз не Франція. Росіяни непереможні! И кожна чесна людина не тільки в Німеччині, а у всій Європі допомагатиме Радянській Армії, сприятиме поразці фашизму.

— То так, — погодився Міллер і додав: — А я, Рудольфе, вже зараз, сьогодні хочу діяти так, аби завтра зменшилося виробництво танків…

— І я також за те, — серйозно зауважив Фішер. — Так і буде, геноссе Міллер. Але почекай. Анархія окремих «героїв» надто дорого обходиться. Сувора дисципліна — закон для кожного патріота. Інакше всі ми безглуздо загинемо.

Отто Міллер помітно виділявся своєю атлетичною статурою. Вже шостий десяток, а він рухливий, жвавий, ніби двадцятилітній юнак; виділявся Міллер серед робітників також освіченістю і принциповістю. Невтомний шукач правди, він студіював твори Маркса, Енгельса, Леніна, читав і соціал-шовіністичну літературу й, незважаючи ні на які авторитети, завзято пускався в полеміку.

Формально Міллер не належав ні до якої партії. Але після нападу фашистської коаліції на Радянський Союз став критичніше аналізувати обставини й симпатизувати комуністам.

Отто Міллер не вмів приховувати своїх намірів, завжди говорив те, що думав. А це, звісно, не подобалося його начальникам. За непокірливий, протестуючий характер його, Міллера, не раз хотіли виставити за браму заводу, та в нього золоті руки; ніхто на підприємстві не міг позмагатися з ним в майстерності.

Розсудливий Рудольф Фішер частенько стримував надмірну запальність Отто Міллера, спрямовував його, прагнув вилікувати від лівацько-анархічних звичок, щоб став він справжнім бійцем організації антифашистського опору.

Фішер любив повторювати: «Хто не проти нас, той з нами». Але для організації антифашистського опору на заводі добирав лише тих, кого добре знав — чесних, сміливих і відданих, на яких можна покластися за будь-яких умов. І все пильніше придивлявся до робітників і інженерів, від яких залежить головне у виробництві танків, вивчав, шукав серед них близьких духом — однодумців. Це було надто важко й небезпечно. І все ж Фішеру вдалося немало зробити.

На час знайомства інженера Рудольфа Фішера з інспектором Альфредом Майвальдом в осередку антифашистського опору на заводі було більше десяти сміливців. Крім відчайдушного Отто Міллера, до складу нової організації входили різні за віком і характером люди: уже немолодий, із сивими скронями токар Йоган Фрейліх, загартований антифашист-тельманівець; його син начальник інструментального цеху молодий комуніст Ернст Фрейліх, середній на зріст, худорлявий, поміркований інженер; кремезняк років сорока слюсар-складальник Густав Лайман; слюсар Фріц Браун, який зазнав кривди від фашистських погромників ще в тридцять третьому році.

Особливо ж надійну, випробувану уже групу бойовиків мав осередок антифашистів у складальному цеху, де діяли слюсарі Роберт Вульц, Карл Боген, Віллі Кейстер та інші.

Організація опору поступово зростала, міцніла й починала діяти. Очолював її відданий інтернаціоналіст інженер-енергетик Рудольф Фішер.

У заводській організації антифашистського опору є бійці різних професій. Тепер вона поповнилася ще й військовим. Це радувало Фішера. Майор Майвальд одразу став для нього авторитетом, інженер поважав офіцера, який на власні очі бачив злодіяння фашизму і завжди прислухався до його порад.

З перших днів, коли Фішер і Майвальд знайшли спільну мову, керівник організації опору доручив інспектору підібрати серед полонених кілька сміливців, яким можна довірити проведення будь-якої акції.

— Я певен, — переконував Фішер Майвальда, — що всі полонені — антифашисти, за винятком, може, невеликої групи зрадників, вивідувачів, яких ви, напевне, вже знаєте.

— Так, — підтвердив Майвальд, — таких, що перейшли добровільно й служать нацистам в таборі, як мені відомо, лише четверо. Усі інші — чесні солдати, які не з своєї вини опинилися в полоні. Звичайно, вони антифашисти. Але одразу, Рудольфе, може, не варто залучати велику кількість. Нехай краще буде невеличкий осередок, але таких бійців, на яких можна покластися.

Майвальд вирішив почати з Миколи Кравчука і Павла Рибалки, що виділялися серед полонених своєю незалежністю. З Миколою розмова відбулася раніше, коли той працював на ділянці майстра Фрейліха.

— Якщо не помиляюся, Миколо, ви говорили, здається, що з Буковини?

— Так. З Чернівців, — відповів Кравчук, здивований таким запитанням.

— А знаєте, що більшовики наближаються вже до Дністра?

— Ні, пане інспекторе, звідки ж мені те знати? Газет не маємо, — сказав, не зводячи з німця погляду.

— Та ви не хвилюйтеся, — Альфред Майвальд понизив голос і, оглянувшись довкола, перейшов на українську мову. — До весни, Миколо, на твоїй Буковині буде вже Радянська влада!

Микола Кравчук неначе онімів: німець сповістив таку радісну звістку і з таким захопленням. Що б це значило? Може, німчура глузує з нього або провокує?

Микола вирішив за краще удати байдужого. Тільки й спитав по-німецьки:

— Скажіть, пане інспекторе, чи ви, бува, не з України?

Майвальд розуміє: Кравчук не довіряє йому.

— Скажи краще, гуцуле, коли ти встиг так онімечитись? Тільки говори мовою батьків, я розумію.

Кравчук розповів усе, як було…

Вісімнадцятирічним залишив він село в Карпатах, що біля Путили, й пішов до Чернівців на заробітки. Спеціальності, звісно, ніякої не мав, зміг влаштуватися учнем до німця-слюсаря, у якого була своя невеличка майстерня. Чотири роки наймитував } тог» підприємця й навчився там слюсарити і говорити по-німецькому. В сороковому, коли Північна Буковина увійшла до складу Радянської України, повернувся до села, став працювати в МТС. Перед війною його взяли до армії, вчили на сапера. Але воювати довелося недовго. Коли підрозділ, в якому він служив, відійшов на лівий берег Дністра, сержантові Петрову і рядовому Кравчуку було наказано замінувати міст, щоб не пустити на лівий берег ворожі танки. Та не встигли вони закласти вибухівку, як до переправи наблизилися німецькі автоматники на мотоциклах. Щ» робити? Вирішили висадити дерев’яний міст гранатами, принаймні, хоч його пошкодити. І вони таки домоглися свого — міст зруйнували. Але самі не врятувалися: кулеметна черга з правого берега пронизала Петрову груди, і він мертвим скотився в ріку. Кравчука німці підібрали тяжко пораненим.

Нагоди поговорити з Павлом Рибалкою довго не було. З документів, що заведені на радянських військовополонених у концтаборі, Майвальд знав, що Рибалка моряк, взятий в полон під Севастополем другого липня сорок другого року. Значить, це з тих, що билися до останнього патрона, бо захисники Севастополя евакуювалися на день пізніше.

Майвальд вирішив діяти офіційно, через коменданта концтабору штурмбанфюрера СС Оскара Люкке. Він подав йому список п’яти полонених, з котрими, мовляв, конче потрібно побачитись.

— Для чого? — поцікавився комендант.

— Запевняю, вельмишановний штурмбанфюрер, тільки для користі справи.

— Вірю, вірю, герр майоре, не для преферансу ж ви їх запрошуєте. Та чи одразу всіх?

— Ні, сьогодні тільки одного — Павла Рибалку, про решту скажу потім.

За годину унтершарфюрер Йоган Байєр привів колишнього моряка Павла Рибалку до кімнати інспектора Альфреда Майвальда.

Попросивши Йогана Байєра почекати за дверима, Майвальд привітно заговорив до полоненого:

— Будьмо знайомі, я — Альфред Майвальд.

— Павло Рибалка.

— Дуже радий, — кивнув Майвальд. — Ви не встигли ще вивчити як слід німецьку мову, тому перейдемо на українську. Мені, правду кажучи, однаковісінько.

Рибалка насторожився. Він чув балачки, що інспектор знає слов’янські мови й тому треба бути обережним, щоб не ляпнути при ньому чогось зайвого. А тут він сам звернувся до нього рідною мовою. Щось воно, мабуть, не так, — подумав моряк.

Тимчасом Майвальд запитав:

— Звідки ж ви, Павле, будете, з якої області?

— З Криму.

— Он як. То ви там і на флоті служили, на Чорноморському?

— Так, — коротко відповів чорноморець.

— А як же ви в полон потрапили? Говорять же, що радянські моряки живими ворогові не здаються.

— А я й був неживим, — сказав і гордо підняв голову.

— Як це розуміти? — здивувався Майвальд.

— А так. Був тяжко поранений, знепритомнілий. Інакше б мене не взяли.

Майвальд дивився на Рибалку розчулено, готовий його обняти. Це ж таки справді свій, рідний. Але як же йому відкритися? Чи не передчасно? Та гаяти часу не можна.

— Павле, — почав він, — ми, напевне, однолітки. Ви мені подобаєтеся щирістю й сміливістю. І я, вірте мені, дуже хотів би, аби ви, радянська людина, були мені вірним другом.

Павло Рибалка мовчав, зважував, мабуть, кожне слово інспектора. Рідна мова, якою так чисто говорив німець, спантеличувала його. «Може, це наш розвідник?» — промайнуло раптом в голові, і він з надією глянув у відкрите обличчя Майвальда.

— Ну то як же, Павле? — перепитав інспектор пошепки.

— Дякую за честь, пане, — вклонився Рибалка. — Над усе ціную дружбу. Та хотілося б знати, що то за дружба буде між паном і невільником?

Майвальд посміхнувся:

— Коли дружба справжня, тоді немає ні пана, ні невільника. Є тільки друзі, об’єднані спільною метою.

— Яка ж це мета? Я можу знати про неї?

— Обов’язково: боротьба проти спільного ворога!

Рибалка замислився, вражений такою несподіваністю.

— Ну що? — нетерпляче вирвалося у Майвальда.

Полонений вагається, не наважується висловити те, що на думці, бо пізнав уже Бухенвальд і карцери в Енензбурзькому концтаборі.

— Кажіть, кажіть, — помітивши вагання Рибалки, зауважив Майвальд, — нас ніхто не підслухує, слово честі — все лишиться між нами.

— Не знаю, пане інспекторе, що й сказати, — долаючи хвилювання, почав Рибалка. — Ми ж, бачите, різні з вами, різних, мабуть, і поглядів, то й вороги у нас, напевне, різні?..

— Ні, ні, — гаряче перервав його Майвальд, перейшовши на «ти», — ми з тобою, друже, не тільки не різні, а, навпаки, — однодумці ми! І ворог у нас один і той же: фашизм!

Моряк не одразу відповів: наче горло щось перехопило йому.

— Якщо так, — сказав по паузі тихо, — тоді я назавжди ваш, йтиму з вами, як друг і брат!

Альфред Майвальд засяяв широкою посмішкою, йому хотілося по-братньому обняти земляка. «Це той, — подумав він, — з яким сміливо можна йти в будь-яку розвідку».

— Молодець, Павле! — сказав Майвальд, потискуючи йому руку. — Зараз, друже, ні про що не питай. Тобі вже треба йти, я довгенько тебе затримав. Коли поцікавиться комендант, його заступник чи хто інший, скажи, що інспектору потрібні робітники високої кваліфікації, просив виявляти добрих слюсарів, токарів тощо. І до скорого побачення!..

РОЗДІЛ VI ПРОТИ «ТИГРІВ»

З воріт заводу виповзали камуфльовані жовтими й сіро-зеленими смугами броньовані чудовиська. Це нова марка важких танків «панцер-тигрів».

Винахідники назвали своє створіння броньованим тигром. Вони були впевнені, що екіпаж, сидячи всередині рухомої фортеці, відчуватиме себе в повній безпеці, бо будь-які снаряди, вдарившись об двохсотміліметрову броню, відскакуватимуть од неї, як горох од стіни.

Самовпевнені гітлерівські стратеги покладали на «тигрів» велику надію і кидали на східний фронт.

Група антифашистського опору на заводі знала, яку грізну силу становлять нові танки, і всіляко перешкоджала виробництву, виводила з ладу автоматику, псувала верстати. У липні з конвейєра складального цеху щодоби виходило по дванадцять «тигрів», а в кінці серпня випуск їх скоротився до восьми. Диверсії одна за одною виникали то в рамно-пресовому, то в складальному цехах. Іноді в мастильний матеріал потрапляли домішки піску або дрібної залізної стружки, й тоді «тигрів» прямо з полігону волокли потужними тягачами на ремонт.

Різке скорочення випуску заводом «тигрів» викликало тривогу у керівництва підприємства і гестапівців. Таємні агенти почали дошукуватися причин диверсій. Заарештували кількох робітників із складального цеху.

На зустрічі, яка відбулася в будинку батьків Ернста Фрейліха, невеличкий осередок бойових антифашистів наполягав на тому, щоб перейти до більш активних і масштабніших дій.

— Полювання на броньованих «звірів», — доповідав Майвальд, — іде вже у всіх цехах. Але постріли «мисливців», здається мені, ще надто розпорошені й не досить влучні. Я людина військова, і відчуваю, що проти «панцер-тигрів» необхідні більш концентровані залпи.

— Так, — погодився Фішер, — завдати б такої шкоди, щоб зупинилося все виробництво. А що коли підстанцію вивести з ладу?

— Ого! — вигукнув Майвальд. — Одним ударом можна вбити двадцять п’ять — тридцять «тигрів».

— Як же це? — запалився Міллер.

— А так — щонайменше два — три дні завод не даватиме жодного танка. Тільки ж той об’єкт, мабуть, пильно охороняється.

— Покладіть це завдання на мене, — одразу підняв руку Отто Міллер.

Фішер поглянув на добровольця. Він знає відчайдушний ха-тер цієї сміливої і відданої людини, яка може піти у вогонь і воду. Міллер не раз уже доводив свою вірність справі антифашистського опору. Але треба, щоб хтось був з ним і стримував його надмірний запал.

— Одному не можна, — покрутив головою Фішер. — Треба удвох, або навіть утрьох.

— Я піду, — зголосився майстер цеху Ернст Фрейліх.

Услід за ним попросився слюсар складального цеху Фріц Браун.

Це вже те, що треба. Фрейліх людина поміркована і не кинеться сторчголов.

— Гаразд, — кивнув Фішер, задоволений ентузіазмом товаришів. — Будьте напоготові.

План диверсії на заводській підстанції визрівав не так швидко. Щоб діяти напевне, треба було побувати на місці, на власні очі побачити найбільш уразливі вузли, під які доцільніше закласти вибухівку.

Але туди не кожен може проникнути і не в будь-який час; треба мати для того якийсь привід. Тож всю турботу взяв на себе сам Фішер. Як інженер-електрик, що відповідає за роботу енергетичної системи на заводі, він показав диверсантам все на кресленнях.

— Головне — трансформатори, — роз’яснював інженер і показав лінійкою на перший і другий.

Але треба було знати й систему охорони об’єкта. А щоб вивчити її, необхідно побувати на місці. Інакше можна провалити все діло. І це також міг зробити тільки Фішер. За кілька днів до призначеної операції він обійшов усю підстанцію, перевірив роботу трансформаторів і водночас ознайомився з розкладом зміни вартових.

Коли все було підготовлено, Рудольф Фішер ще раз показав Фрейліху і Міллеру на плані підстанції обидва трансформатори, під які саме й треба закласти пекельні машини, які вони, майстри вищого класу, самі виготовили.

І от настала ніч. Тривожна. Ернст Фрейліх і Отто Міллер пішли на завдання. Про це знали, крім них, тільки Фішер та Майвальд, які також не спали. Хвилювалися: а чи все буде так, як задумано, чи не потраплять сміливці до гестапо? Тоді кінець.

Час ішов, здавалося, надто швидко. А вибухів усе не чути. Над підстанцією раз у раз здіймались яскраві ракети, освітлювали все довкола. Фрейліх стримував гарячкуватого Міллера, не бажаючи ризикувати своїм життям і усією організацією антифашистського опору.

— Ні в якому разі, — переконував Фрейліх Міллера. — Ми не встигнемо й через паркан пролізти, як нас накриють. Уся територія підстанції, бач, так освітлюється, що навіть видно, як пацюки бігають.

Так минуло кілька тривожних ночей. І підпільники знову вийшли на завдання. Залягли біля густої живої огорожі із шипшини й чатують. Охорона посилає в небо ракети. Уже не тільки нестримний, запальний Міллер, а й поміркований Фрейліх втрачає надію на удачу.

І раптом донісся ледь чутний віддалений гул. Він посилюється, наростає. Погасли вогні, не спалахують і ракети. Усе довкола поринуло в темряву. Загавкали автоматичні зенітні гармати.

— Гості летять, — прошепотів Міллер. — Цікаво, чиї?

— Та чиї б не були, скористаємося нагодою. Ходімо, — сказав Фрейліх, і вони кинулися з пакуночками до огорожі з колючого дроту, під якою вже приготували пролазку.

Над містом, що огорнулося темрявою, несамовито ревуть потужні мотори літаків, сигнали повітряної тривоги, автоматичні постріли гармат і вибухи бомб. Усе змішалося, злилося в страшний гул моторів, зброї і вибухів.

Але Міллер і Фрейліх ніби й не чують того гуркоту — зайняті своїм: влаштовують пекельні машини з толовими зарядами під трансформаторами. Потім, поставивши стрілки механізму на потрібний час, замаскували свої пакуночки, і дай, боже, ноги.

Десь хвилин через тридцять потужні вибухи, що сталися один за одним, яскраво освітили підстанцію. Ніхто, крім Міллера і Фрейліха, не знав, що то за вибухи, бо довкола падали бомби.

Директор Вальтер Зоннеман ламав голову, гестапівці з ранку до вечора шастали по заводу, винюхували. Та спробуй знайти, коли диверсантом може бути не тільки кожен невільник, а й німець, який ненавидить фашистський порядок.

Інспектор Альфред Майвальд, спираючись на палицю (вона тепер потрібна здебільшого для того, щоб підкреслити інвалідність, викликати співчуття), бігав із цеху в цех, де працювали остробітники й полонені, кричав, погрожував. Але все те тільки для форми. Спільники знають: голос інспектора — то знак, що десь поблизу з’явилося якесь начальство, — будьте уважні!

Сьогодні з самого ранку інспектора Альфреда Майвальда викликали до директора.

Старий нацист Вальтер Зоннеман завжди з повагою ставився до вчорашнього офіцера-інваліда Альфреда Майвальда, який, на його думку, лише з почуття відданості справі рейху пішов працювати на фабрику зброї. Директор часто бував відвертим з інспектором, ділився з ним своїми думками, іноді радився. А сьогодні його ніби хто підмінив. Сидить у кріслі й дивиться на інспектора колючими маленькими очицями.

— Сідайте, майоре, — буркнув нарешті.

— Дякую, — Майвальд сів. — Ви чимось занепокоєні, пане директоре?

Зоннеман важко підвів голову:

— А ви не знаєте?

— Не знаю, вельмишановний патроне, про що йдеться.

Директор затримав на інспекторові пронизливий погляд.

— Не знаєте про диверсію? — І залютував: — Жахливо! Щонайменше днів на чотири зупиниться все виробництво. Нові трансформатори потрібні…

Помовчав хвильку і вів далі:

— Оце, майоре, вже робота наших. Так, так — маю на увазі чистокровних німців. А ви що, такого не припускаєте? — з вузеньких щілинок косував Зоннеман на Майвальда. — Вибух трапився серед ночі. То це ж не полонені вчинили його, лежачи за гратами в концтаборі, і не остробітники!

Альфред Майвальд не поспішав з відповіддю. У голові промайнуло: «Невже затримали кого?» Намагаючись бути спокійним, сказав:

— Я не зовсім розумію вас, пане директоре. Мені казали, ніби вибух на підстанції стався від нічного нальоту ворожої авіації. Хіба не так?

— Ні, — рішуче покрутив головою Зоннеман. — То пустили чутку, видно, самі диверсанти. Вибух учинено тоді, коли бомбили місто, — це вірно. Але ж на підстанції немає жодної воронки від бомби. Трансформатори зруйновано не авіабомбою…

Майвальд подумки все зважував. Директор, звичайно, мислить логічно: диверсію на підстанції заподіяли тільки свої, самі німці. А чи відомо йому, хто саме?.. Ні, не може того бути. Він би одразу сказав.

Зробивши здивований вигляд, Альфред міркував вголос:

— Не хочеться вірити, щоб свої, та ще в такий час…

— Не будьте наївним, майоре! — перебив директор роздратовано. — Саме в таку критичну годину й показують зуби ворожі недобитки. До речі, вам відомо, що робиться на східному фронті, яке там становище?

Майвальд знизав плечима й, перевівши погляд на Гітлера, який задоволено дивився з позолоченої рами, спокійно зауважив:

— Не бачу підстав, патроне, турбуватися так, про це фюрер дбає, йому видніше…

У старого нациста Зоннемана не було вже ніяких ілюзій, він бачив реальну сумну дійсність і лякався її. Журливо похитавши лисою головою, дорікнув:

— Жарти, Майвальде, недоречні. Справи надто погані. Бог війни давно вже зраджує рейху — наші відступають на всіх напрямках східного фронту. Ви уявляєте, що це значить?

Альфред мовчки кивнув головою.

— Посилюється невіра в перемогу! — додав Зоннеман і, схаменувшись, глянув на двері.

Майвальд зовні спокійно відповів:

— Подробиці, шановний патроне, мені невідомі. Може, така стратегія генштабу — вирівнювання лінії фронту? В газеті «Панцер-фауст» недавно я читав статтю: «Чому ми відступаємо?» Газета пояснювала, що німецьке командування вирівнює лінію, щоб скоротити фронт. То ж, мабуть, така стратегія, вказівка — фюрера?

— Киньте дурниці, майоре! — глузливо скривився директор. — Як ви могли повірити такій дешевій пропаганді?

— Може й так, — хитнув головою Майвальд. — Але в такому разі мені не зрозуміло: чому солдатам і офіцерам вермахту вбивали в голови, що в третьому рейху немає п’ятої колони й бути не може.

По широкому червоному обличчю Вальтера Зоннемана пробігла нервова посмішка.

— Чому, чому?! — перекривив. — Фюрер теж запевняв, що наша армія непереможна. А що справді? — суворо подивився на співбесідника. — Виходить, майоре, не так-то просто воювати з більшовиками. Та ж ви краще знаєте, відчули на своїй спині. Адже так?

Майвальд ствердно кивнув головою. Не буде ж він переконувати завзятого нациста, що відчував зовсім не те.

А Зоннеман вів далі:

— Ніхто, майоре, не розраховував на таке — ні фюрер, ні військові стратеги. Та не будемо лізти в питання великої політики. То компетенція генерального штабу і фюрера. Наша справа — побільше виробляти «тигрів» і пускати їх на більшовиків. А щодо п’ятої колони, то раджу не тішити себе примарністю. Повторюю: саме тепер і піднімають голови комуністичні недобитки. Коротше, справи у нас надто погані. За вчорашній день відвантажили тільки п’ять машин, замість дванадцяти. Та ще цей вибух на підстанції! — люто вилаявся директор, махнувши рукою.

Майвальд вирішив за краще не дискутувати — зараз не варта розпалювати вкрай знервованого Зоннемана.

Той ніби трохи заспокоївся, тепліше глянув на інспектора.

— Але я, майоре, незважаючи на всі ці лиходіяння, ціную ваші старання. Мені доповіли, що ви всю ніч провели на заводі.

Майвальд внутрішньо напружився. Цієї ночі він справді не виходив за браму заводу, мав дві зустрічі з месниками. Вибух на підстанції — наслідки і його безсонної ночі. То, може, хто вистежив? Може, директорові все це відомо і він його розігрує?

Поборовши хвилювання, сказав:

— Так, пане директоре, я затримався тут довше, ніж думав, хотілося самому простежити за роботою на головному конвейєрі, там, виявляється, багато безладдя, немає порядку в організації праці остробітників…

— Спасибі! — перебив Зоннеман і, взявши пачку з запашними заморськими сигарами, подав майорові.

Майвальд упевнився, що небезпека минула. Та з голови не виходило повідомлення директора, що на заводі почали нишпорити гестапівці. Сьогодні заарештовано вже двох французів. Але ті не мають ніякого відношення до нічного вибуху — їх звинувачують у саботажі. А диверсія — справа рук Ернста Фрейліха та Отто Міллера. Молодці! Аби тільки не спіймали їх на гарячому. На квартирі він ще не був і тут також не бачився ще ні з Міллером, ні з Фрейліхом.

Внаслідок диверсії на підстанції зупинилися всі механізми. Не так легко відбудовувати, знайти нове обладнання. Цілий тиждень треба було тільки на те, щоб знайти трансформатори й перевезти їх із-за Рейну.

Відбудова затягнулася значно довше, аніж розраховував, Вальтер Зоннеман. А коли вже все було готовим, і підстанція знову могла повністю забезпечити електроенергією всі цехи, пролунав новий потужний вибух, і полетіла до біса залізна опора: мережі високої напруги, обірвалися проводи. Катастрофа сталася серед білого дня і також поблизу підстанції.

Сторожа ламала собі голову, шукала винуватців. Знали ж про те тільки четверо: Рудольф Фішер, Альфред Майвальд, Отто Міллер і Фріц Браун.

Відважні бійці антифашистського руху опору Отто Міллер і Фріц Браун заклали пекельну машину з годинниковиммеханізмом під залізну щоглу десь опівночі, а вибухнула вона рівно через дванадцять годин.

Минуло кілька днів, поки прибув енергопоїзд, потужність якого майже цілком забезпечувала потребу заводу.

Група антифашистського опору не змарнувала жодної години. Мисливці за «панцер-тиграми» добре пополювали. Вальтер Зоннеман і компанія лютували.

Директор вимагав, щоб Майвальд якомога більше натиснув на східних робітників для збільшення виробництва зброї.

— Через ці дві диверсії, майоре, ми недодали вермахту понад сто танків. Що я доповім начальству? — бідкався Вальтер Зоннеман в розпачі.

Майвальд ніколи ще не бачив шефа таким безпорадним й не міг придумати, чим би «зарадити» йому.

— Так, вельмишановний патроне, справді, напасть якась. Хтось, видно, поставив за мету вставляти нам палиці в колеса.

Помовчав і, щоб підняти якось вкрай зіпсований настрій шефа, зауважив помірковано:

— Що ж, доведеться надолужувати. Та не все, пане директоре, залежить од виробництва. Адже обидві ці диверсії спричинилися не на заводі, а далеко за його парканом.

Вальтер Зоннеман нічого не відповів на те зауваження інспектора. Його мовчазний погляд говорив: так-то воно так, а відповідати доведеться.

РОЗДІЛ VII ХАЗЯЇ ЗНАЙШЛИСЯ

Кожний прожитий день приносив нові й чимраз все тривожніші вісті з радянсько-німецького фронту. Щоправда, тривожили вони фашистів. Для чесних німців вісті ті були сподіваними. І хоч на сторінки газет повідомлення з фронтів потрапляли в зовсім іншій інтерпретації, та все ж правда просочувалася: про успішний наступ Радянської Армії дізналися не тільки німці та остробітники, а також і полонені, що мучилися в концтаборах. На танковому заводі в Енензбурзі про це дбала організація антифашистського руху опору.

Альфред Майвальд уже другий рік на цьому підприємстві. Була можливість пізнати і німців, і військовополонених, і тих, що звуться остробітниками. Він добре знає кожного в обличчя, кому й що можна доручити.

Сьогодні в пообідній час Майвальд мав зустрітися з інженером Фішером в складальному цеху. Але зустріч не відбулася — інспектора терміново покликали до директора. Вкрай заклопотаний Вальтер Зоннеман сказав коротко:

— Займіться, майоре, отим представником, — показав кивком голови на незнайомця, який чекав у приймальній, — вислухайте його. Про все те поговоримо завтра — зараз на мене чекають в іншому місці.

Незнайомець років тридцяти п’яти, дебелий, середній на зріст, з короткими чорними вусами, у напіввійськовому мундирі.

— Прошу, ходімте зі мною, — звернувся інспектор до нього.

У кабінеті, запросивши незнайомця сісти, Майвальд сказав:

— Я готовий вас слухати, але хотів би знати, з ким маю честь говорити?

— Я, пане начальнику, Стефан Явір, — нерішуче почав гість.

— Штефан? Ви — поляк?

— Ні, ні, пане начальнику, я Стефан, українець.

«Он воно що, — подумав Майвальд, — виходить, свої, земляки. Тільки ж кому ти служиш, кому запродав свою душу?»

— Так, значить, з України?

— Еге, — кивнув Явір.

— Бував я у ваших місцях, пройшов, можна сказати, від краю до краю, од Західного Бугу і аж до східних кордонів республіки. Чесно кажучи, мені дуже сподобалася Україна. Та й люди також хороші: працьовиті, щирі, волелюбні…

Майвальду хотілося побачити, як реагуватиме Стефан Явір на похвалу. Земляк насторожив вуха й визнав за краще промовчати.

Майвальд повів далі:

— Так, Україна, Україна! І мальовнича і багата! Донбас, Прикарпаття, Поділля, Полісся, Причорномор’я. До речі, а з якої ви, пане Яворе, місцевості? Прошу, розкажіть також, хто ви і що привело вас на наш завод.

— Моя батьківщина, пане інспекторе, — Поділля, надзбручанський край (Майвальду аж у серці закололо: «то ж таки справді земляк з рідного Надзбруччя!»). До війни працював у МТС інженером-механіком. З перших днів війни — на фронті. Щоправда, воювати не воював, носив гвинтівку, як у нас кажуть» про людське око, чекав нагоди, щоб підняти руки. — Явір говорив короткими реченнями, перескакував з п’ятого на десяте. — Але не тому, що боявся смерті, ні, пане інспекторе, зовсім інші були причини, мав певні розрахунки.

— О, це цікаво! Може, поясните, якщо не таємниця.

— Та яка тут таємниця може бути. Це там, у совєтів, тримав язика за зубами. А тут я вільний птах. Розрахунки мої, пана інспекторе, були суто практичні. Колись мій батько був добрим селянином — у совєтів такі називалися куркулями. Відібрали у нього все майно — розкуркулили. Я вчився тоді, мене, правда, ні в чому не звинувачували, мовляв, син за батька не відповідає. Але я того не забув. Коли наблизилися ваші танки, я кинув до біса зброю і — хенде хох…

Обличчя Явора було схвильоване. Він продовжував:

— Мріяв повернутися до рідного села, звести рахунки з більшовиками і господарювати на колишній батьківській маєтності…

— Розумію, розумію, — перервав Майвальд. — Ну й як, побували на селі? — Майвальд, забувши на мить про свою роль, іронічно посміхався. Але Явір, видно, не помітив того й гордовито відповів:

— Аякже! Був навіть старостою, взявся, було, наводити справжні порядки, та, відверто кажучи, не пощастило — ледве ушився з вашим підрозділом. Інакше б — капут!

Майвальд похитував головою, удавано співчував старості-втікачеві й ледве втримався, щоб не розсміятися.

— Так, пане Яворе, правду кажучи, я вам не заздрю. Тікати від своїх, це, їй-богу, іронія долі. Краще вже кулю в лоб!

Кілька секунд обидва мовчали. Явір боявся сказати щось недоречне. Господар кабінету здавався йому надто пихатим. А Майвальдові хотілося стримати пориви гніву, щоб не залякати гостя ущипливими словами. Сказав ніби співчутливо:

— Он воно як буває. Ну, а що ж потім?

— Потім, — невесело вів далі Явір, — коли ваші частини, вирівнюючи фронт (сказати відступали не наважився), залишали Україну, я також пішов з ними. І де тільки мене не носило! Побував уже в різних містах Німеччини, виконував окремі завдання й доручення.

— Чиї ж саме завдання?

— Спільні: і вашого, і нашого керівництва.

— Якого це «нашого»? — Майвальду все ще невтямки: хто ж у Явора хазяїн, кому він служить?

Стефан Явір підняв голову.

— Сподіваюся, ви знаєте про дії ОУН?

— ОУН? А що воно таке?

— Гм, — по обличчю Явора пробігла посмішка. — ОУН, пане начальнику, то є організація українських націоналістів, яка веде боротьбу за вільну, самостійну Українську державу! Розумієте — самостійну! — підкреслив, — за зразком рейху.

— Он як! Виходить, рейх має ще й такого союзника, як ОУН? — запитливо дивився на гостя Майвальд.

— Звичайно! — вигукнув Явір. — Якщо говорити серйозно, та Болгарія і Румунія, як союзники, вже вмерли для вас. Те ж саме буде й з Угорщиною. А ОУН, пане начальнику, тільки-но розправляє крила, згуртовує свої сили й ще не раз буде до послуг рейху.

Альфред Майвальд кусав губи. Перед ним же лютий ворог! Але поки що помовкуй, притамуй свою ненависть.

— Гаразд, пане Яворе, але не будемо забігати наперед. Життя покаже, хто є хто. Скажіть тепер, союзнику, що ж привело вас на наш завод?

Стефан Явір дістав з кишені документа.

— На завод, пане інспекторе, я прибув з дуже важливої установи. Панові директору все те відомо.

Майвальд кивнув, мовляв, гаразд. Йому кортіло, звичайно, знати, що то за «дуже важлива» установа, але недоречно виявляти зайву цікавість.

— Добре, — вдав байдужого, — досить того, що про те знає герр Зоннеман. Але які ж, пане Яворе, ваші повноваження? Директор сказав, щоб я дізнався про все як слід і доповів йому.

Стефан Явір охоче став викладати.

— Завдання, вельмишановний пане начальнику, надто відповідальні, я дуже прошу вашої допомоги…

— Якої саме?

Гість аж засяяв, відчувши зацікавленість інспектора.

— З дозволу самого фюрера в Німеччині створюються українські бойові частини — легіони. Нам дають зброю, військову техніку, обмундирування. Наші тільки люди.

— Зрозуміло, — кивнув Майвальд. — А де ж ви людей знайдете?

— Хо-го! — посміхнувся Явір задоволено. — Та нашого брата в Німеччині стільки, що вистачить не на одну армію. Чимало, кажуть, є українців і на вашому заводі. Директор посилався на вас, пане інспекторе, говорив, що ви знаєте кожного полоненого і остробітника.

— То, значить, ви просите, щоб я виявляв охочих бути солдатами вашого оунівського війська?

— Так, — кивнув Явір, — щоб разом з вами я міг зустрітися з моїми земляками-українцями, поговорити з ними.

— Цікаво, — Майвальд хитрувато примружився. — А де ж, пане Явір, воюватиме ваше військо? Проти кого?

Явір знизував плечима й здивовано поглядав на пана інспектора: не розуміє таких простих речей.

— Війна, пане інспекторе, — намагався пояснити Явір, — ще далеко не закінчена. І вирішального удару буде завдано совєтам саме тут, на німецькій землі. «Українська рада» і «Російський комітет», що діють у Німеччині, створюють національні військові з’єднання, аби разом з вермахтом розгромити більшовицьку навалу.

Майвальд підняв голову.

— Що ви сказали, пане Явір? «Російський комітет»? — удавав Майвальд, ніби уперше чує, що на німецькій землі діють «Українська рада» і «Російський комітет».

Стефан із задоволенням пояснював:

— «Російський комітет» очолює бойовий російський генерал Андрій Власов, котрий добровільно перейшов на німецький бік, аби разом з вермахтом битися проти совєтів. Невже ви не чули, лане інспекторе?

Майвальд невиразно протягнув:

— Он воно що! Надзвичайно цікаво.

Явора трохи дивувала необізнаність колишнього майора вермахту. Йому ж невтямки, що пан інспектор знав про зраду генерала Власова ще тоді, коли був керівником «Чорномора». Правда, тоді він не хотів вірити, коли йому розповідав про це в липні сорок другого комендант Приморська оберштурмбанфюрер СС Людвіг Шварц. Але факт залишався фактом: Андрій Власов зрадив і тепер збирає під свої бандитські прапори різну наволоч.

Для Майвальда це не новина. Його тривожить підступна місія Явора. Як же перешкодити оунівцю?

— Ну що ж, пане Яворе, коли все те робиться з дозволу фюрера, то так, мабуть, треба. Будемо працювати. Справді, на заводі є чимало ваших земляків-українців, також росіян, за якими, відверто кажучи, потрібне пильне око. їм би корисно було понюхати пороху.

— Яволь! — підлабузницьки вигукнув Явір.

Це розсмішило Майвальда. Чорт візьми, як же плазує войовничий оунівський запроданець! «Цікаво, — подумав він, — а як повів би себе Стефан Явір, коли б раптом дізнався, що перед ним не німець Альфред Майвальд, а українець Петро Малюк?» І він заговорив до гостя українською мовою:

— А ви знаєте, пане Яворе, — ми з вами могли б говорити вашою рідною мовою. Так, так, не дивуйтесь. Мені дуже подобається українська мова. Чи, може, ви занадто вже знімечилися. — Майвальд довго не зводив з гостя допитливого погляду.

Стефанові Явору здалося, що інспектор кепкує з нього. Помітивши збентеженість Явора, Майвальд продовжував:

— Я, розумієте, славіст. Довго практикувався на вивченні російської, української, а також польської мов. А в сорок першому й сорок другому довелося бувати у ваших краях. Прислухався до мови, читав «Енеїду» Котляревського, «Кобзаря» Шевченка, твори Лесі Українки, Івана Франка, сучасних ваших поетів і письменників — Смолича, Рильського, Панча, Сосюру. Хотілося, знаєте, володіти мовою так, щоб не відчувалося сторонньої домішки. Українська мова така дзвінка, милозвучна, співуча…

Стефан Явір слухав, розкривши рота, його рідна мова, ніби чистий струмочок, лилася з вуст незрозумілого йому німця.

Після невеличкої паузи Майвальд нагадав оунівцю.

— Здається, пане Явір, ви хотіли розповісти мені ще про якусь новину.

— О так, так, пане інспекторе, то надто цікаво. — Стефан Явір підвівся. — Не знаю тільки, як все це викласти вам, щоб коротше…

— Та я нікуди не поспішаю, — зауважив Майвальд, — говоріть, маємо час.

— Я сидів на лавочці, отам, — показав у вікно, — між деревами, чекаючи директора, і на власні вуха, пане інспекторе, почув жахливу розмову трьох чоловіків про якусь ніби зраду генералів, про їхню заяву…

— І що ж то за заява? Ви що-небудь запам’ятали? — допитувався Майвальд.

— Так, — посмілішав оунівець, — генерали закликають не вірити самому фюреру.

— Що за вигадка! — обурився Майвальд, — які генерали, кого закликають?

Стефан Явір виструнчився, тримаючи в руці записника.

— Я не винен, пане інспекторе, що випадково став свідком тієї розмови, — збентежено поводив плечима. — Почувши, що йдеться про державну безпеку, я причаївся й почав занотовувати…

— Ну прочитайте, що ви занотували, — суворо перебив Майвальд.

— Звичайно, я не міг схопити кожне слово, а початку й зовсім не чув, — виправдовуйся Явір, — так, прошу, послухати:

«…Ми цілком згодні з оцінкою обстановки та завдання… для генералів, офіцерів, солдатів, всього німецького народу. Ось ці завдання: рішучий розрив з Гітлером та його оточенням… негайне припинення безглуздого кровопролиття… Обстановка на східному фронті катастрофічна, Радянська Армія вийшла до Ризької затоки. Північна група армій, що в Прибалтиці, відрізана від Східної Пруссії. Понад тридцять німецьких дивізій приречені на винищення внаслідок… стратегії Гітлера… Ми звертаємося до офіцерів, солдатів німецької армії: не вірте гітлерівській брехні та обіцянкам! Брехня про нову зброю та резерви веде… до нових безглуздих жертв. Не чекайте ще однієї воєнної зими… Настав час покінчити з… в цьому найвірніший вихід із війни!»

— Досить! — обірвав Майвальд. Він знає кінцівку, пам’ятає кожне слово всієї заяви. Знає також і прізвища генералів, що підписали того документа. Це — колишній командир сто десятої піхотної дивізії генерал-лейтенант фон Куровський та командир триста шістдесят першої піхотної дивізії генерал-майор Ліндеман. Заява та з’явилася після того, як було оголошено звернення шістнадцяти колишніх командирів корпусів і дивізій центральної групи армій, коли радянські війська підійшли до імперського кордону Східної Пруссії.

Альфред Майвальд сам слухав ту заяву двох німецьких генералів, її передавало московське радіо, він застенографував її й віддав Рудольфові Фішеру, щоб вона дійшла до німецьких робітників. І от видно вже похибки. Явір скористався необачністю товаришів. Це може дорого коштувати.

Обірвавши донощика, Майвальд замислився: як це Явору вдалося майже точно, слово в слово, зафіксувати те, про що йдеться у заяві? Так може записати стенограф високої кваліфікації, або плівка. А може, лис, і сам має ту заяву? Та як би то не було — це шпигунство. Незрозуміло тільки, для чого Явір вирішив розповісти все це саме йому? Чи немає тут чогось прихованого?

— Від кого ж ви почули цей пасквіль? Ви можете показати, хто саме читав ту генеральську заяву? — доскіпувався Майвальд.

— Ні, — покрутив головою, — в обличчя я його не бачив.

— А тих, що слухали, впізнаєте?

— Також ні, вони за деревами стояли. Коли кінчили читати, я хотів підійти до них, а вони, видно, помітили й подалися…

Майвальд зовсім заспокоївся: звинувачувати нікого, доказів ніяких немає.

— Ви кому-небудь говорили вже про це?

— Ні. Ви перший, кому доповідаю, бо певен, що вам це не байдуже.

Майвальд помовчав. Він розуміє: Явір небезпечний тип. Тож треба повернути того доноса проти самого донощика.

— На власні вуха, пане Яворе, слухали ворожу пропаганду й не змогли запам’ятати крамольників, дали можливість вислизнути, щоб і далі розносили наклепи на фюрера. Ви це розумієте? — Він похмуро дивився на гостя, стежачи за виразом його обличчя.

Явір винувато похнюпив голову, опустивши очі долу, картав себе: «На біса мені це потрібно? Нехай би гризлися німці поміж себе — генерали з фюрерами. Дідько з ними, яке мені до того діло?»

Його сумні думки перервав спокійний голос Майвальда:

— Ось що, пане Яворе. Оскільки, як ви сказали, нікому, крім мене, ще не встигли повідомити, то я раджу вам: прикусіть язика. Дійте за німецьким прислів’ям: «Більше знай — менше базікай». Нічого ви не чули й нічого не бачили. Так буде краще для вас особисто і для загальної справи. Розумієте?

— Так, вельмишановний пане інспекторе, дуже дякую за пораду, — пожвавішав Стефан Явір, намагаючись усміхнутися. Та замість усмішки вийшла гримаса.

Попрощавшись з паном начальником до завтра, оунівець вклонився й пішов, обережно зачинивши за собою двері.

Залишившись сам на сам, Петро Малюк думав про тільки-но закінчену бесіду, виглянув у вікно: донощик, озираючись, попрямував до воріт. «Цікаво, куди ж він поспішає? — розмірковував Малюк про Явора. — Запроданець з оунівського табору, прагне, мабуть, вислужитись? Та тільки ж перед ким? Невже тумаки з ОУН не розуміють, що дні фашистського рейху вже злічені?»

Щоправда, їм таки й діватися нікуди. Це каїнове поріддя стільки завинило перед своїм народом, стільки нашкодило, що ніякого прощення й не чекає. Шлях на Україну зрадникам заказаний. І тому вони робитимуть усе, аби обкрутити невільників: брехнею, шантажем, різними провокаціями намагатимуться примусити полонених та тих, що силоміць вивезені до Німеччини, іти проти свого народу.

О, це страшний лиховісний задум! Треба перешкодити, зірвати підступний задум! Але як? Необхідно, насамперед, аби кожен українець, якого лихо занесло сюди, знав правду про ОУН, про те, якими жахливими, зрадницькими тенетами хочуть обплутати його оунівські вербувальники.

Усе це він зможе зробити за допомогою друзів. Але як бути з Явором? Він замислився на хвильку й сказав сам собі: «Ну що ж. На міцний сучок, як кажуть німці, — гостру сокиру».

Ранком, зустрівши Рудольфа Фішера, Альфред Майвальд розповів йому про вчорашнього візитера й лихі наміри ОУН. Вислухавши Майвальда, Фішер зауважив:

— Почерк гестапо; це його робота. Вальтер Зоннеман міг приймати того типа тільки за рекомендацією спецслужби. Донесенням про заяву генералів Явір хоче, напевне, завоювати в тебе довір’я.

— Можливо, — погодився Майвальд. — Почекаємо, що дасть нове побачення. Я маю з ним іще зустрітися.

Години через дві Альфреда Майвальда викликали до кабінету директора.

Вальтер Зоннеман був, видно, дуже знервований. Щось буркнув і мовчки показав на крісло.

Підстав для нервування, звичайно, немало: завод систематично не виконує завдань по виробництву «тигрів». Та й ті, що потрапляють на фронт, швидко виходять з ладу. І відповідати нікому — в цехах лишилися здебільшого остробітники та військовополонені. А користь од них звісно яка. Та й тих, виходить, треба скорочувати.

Не піднімаючи голови, директор запитав:

— Скажіть, майоре, скільки серед остробітників і полонених українців?

Майвальд розвів руками. Він знає, скільки радянських людей, а за національними ознаками не поділяв. Сказав приблизно.

— Третина. А чому саме українці вас цікавлять?

— Хазяї їхні знайшлися. Вимагають повернути всіх українців, — сказав директор. — Вчора ж ото був їхній представник. Вії говорили з ним?

— Так, говорив, — Майвальд іронічно посміхнувся.

— Чому вам смішно?

— Та смішні ті хазяї. Ніби йдеться про худобу, що відбилася від череди й блукала десь, поки її знайшли.

— Дискусії тут ні до чого. Є команда згори. Підготуйте списки всіх українців, що працюють на заводі, — твердо сказав директор, — а що там і як, то політика не нашого з вами розуму.

— Гаразд, — кивнув Майвальд. — Список буде. Але прошу зважити, що українці — основна кваліфікована сила.

Вальтер Зоннеман вдячно подивився на інспектора:

— Мені імпонує ваша занепокоєність справами заводу. Ви готові оголосити українців навіть родичами, аби тільки це йшла на користь. Адже так, майоре?

— Може, й так. Але що, справді, робити?

Директор розкрив щілинки лукавих, залитих жиром очиць г вже тоном наказу відповів:

— Те, що я сказав: складіть список. Користі від них тут все одно мало. Можливо, на фронті… їх же мають озброїти й послати на передову. Нехай посилають, там потрібне гарматне м’ясо.

— А ви гадаєте, що вони прагнуть до якогось там українського війська? — зауважив Майвальд.

— Та силоміць же озброювати не будуть. Тож завтра по обіді приходьте з даними. Мають бути й представники з тої української організації. Разом усе обговоримо.

РОЗДІЛ VIII НІМЦІ ПРО НІМЦІВ

Гізела Міллер уже тиждень не була вдома. Годину — дві передрімає на розкладному ліжку, а то й просто сидячи в кріслі, й знову до операційного столу. Палати госпіталю щодня поповнювалися каліками в закривавлених мундирах і шинелях. Фронт наблизився до кордонів рейху. Лікарі не рідко днювали й ночували у своїх кабінетах. Сьогодні Гізела Міллер ледве трималася на ногах. Головний хірург — сивий доктор Йоган Крамер, якому вона асистувала, помітив, що Гізела нездужає, і звільнив її на дві доби.

— Ви зовсім змарніли, і ніякої користі тепер од вас нема, йдіть до батьків, та щоб за два дні повернулися у повній формі.

Надвечір лікарку Міллер привезли додому в санітарній машині. Бліда, змучена безсонними ночами, вона ледве переступила поріг рідного дому.

Побачивши доньку в такому стані, фрау Міллер сплеснула руками:

— Майн гот, що з тобою, донечко?!

— Нічого, нічого, мамо, тільки спочити трохи, і все пройде, — заспокоювала Гізела матір.

Мати бідкалася, швиденько приготувала ліжко й закутала дочку, як маленьку, теплим одіялом.

Випивши чашку гарячої кави, яку швидко приготувала мати, Гізела трохи повеселішала, почала розпитувати про батька, про Альфреда. Вона не приховувала від матері своєї любові до Альфа. Майже з перших днів, коли він поселився у них, Гізела вважала його за свого чоловіка.

Фрау Міллер багато що цікавить. Та зараз їй не хочеться турбувати Гізелу ніякими запитаннями — вийшла з кімнати й тихесенько зачинила двері — нехай засне донечка, адже вона так змарніла від безсоння.

Але Гізела не може заснути: з думки не сходить таємний часопис, що його передав їй офіцер, якого вона оперувала.

Сталося це минулої ночі. Перед самою операцією капітан шепнув їй, що в кишені його мундира лежить газета, яку неодмінно треба зберегти. «Потім, докторе, подивитесь. Надзвичайно цікаво! Нова газета «Вільна Німеччина». Розумієте?!»

Пораненому було тяжко говорити, він пересилював нестерпний біль у грудях і, ледве вимовляючи слова, дивився на лікарку благально: «Обов’язково прочитайте, докторе, там німці пишуть про німців!»

У той час Гізела не надала особливого значення словам пораненого — в такому стані людина може наговорити що завгодно. Але твердо пообіцяла капітанові, що виконає його прохання, й зразу ж переклала ту газету з його кишені до своєї. Та скоро й забула про те. Хіба ж до газети було їй, хірургові, коли на операційному столі тяжко поранений.

Стомившись за три години операції, Гізела прагнула лише добратися до ліжка і впасти на нього не роздягаючись. Та тільки стала знімати халат, а з кишені її сукні випала зібгана газета. Тоді й пригадалося благання капітана. Розгорнувши складений учетверо часопис, Гізела оторопіла: підпільне видання, газета Національного комітету «Вільна Німеччина». Вона чула вже, що є така організація. Про це говорив їй Альфред, а тепер в її руках і газета, яка також називається «Вільна Німеччина».

Справді сенсація. Майже вся перша сторінка зайнята зверненням до німецького народу і армії. І найцікавіше те, що звернення підписано п’ятдесятьма німецькими генералами.

Зник сон, вона жадібно пробігла кілька рядків і злякалася, сховала «Вільну Німеччину». Хотілося якнайшвидше потрапити додому й поділитися тією новиною з Альфредом і батьком. Та їх, на жаль, немає. Чомусь вони стали значно довше затримуватися на роботі. їй закортіло ще раз глянути на сторінки того часопису і вже не крадькома, як у шпиталі, а спокійно прочитати його.

Гізела дістала сумочку, що лежала на кріслі, вийняла звідти «Вільну Німеччину» й почала читати, не кваплячись, обдумуючи кожне слово. Перебуваючи в полоні в Радянському Союзі, її співвітчизники — генерали, офіцери і сотні тисяч солдатів — об’єдналися в організацію «Вільна Німеччина». Там, далеко від батьківщини, вони змогли оцінити обстановку, переконатися в авантюристичній політиці фюрера, а також в неминучості поразки фашизму. Тепер вони звертаються до співвітчизників:

«Охоплені глибокою тривогою за майбутнє нашого народу, — читає Гізела вголос, — за нашу улюблену батьківщину й за дальше існування Німеччини, ми, німецькі генерали, разом з багатьма сотнями тисяч солдатів і офіцерів, що перебувають у російському полоні, звертаємося в цю вирішальну годину до вас, наші брати й сестри.

З хвилюванням стежимо ми за вашими безнадійними зусиллями у найкривавіших оборонних боях, за вашою надлюдською напруженою працею й дедалі зростаючим бідуванням.

Весь народ наш кинутий у спустошливу війну, і на всіх фронтах стікають кров’ю наші чоловіки — від стариків до підлітків, а жінки і діти страждають від щодалі сильніших бомбардувань противника. Ніколи ще війна не приносила таких неймовірних страждань нашій вітчизні! Наближається година остаточного краху…»

«А хто винен у цьому?» — Гізела замислилась. Привернув увагу підзаголовок: «До такого становища привів Німеччину Адольф Гітлер!»

Вона читала: «Вдаючись до національної і соціальної демагогії, Гітлер обдурював наш народ. Примусивши працювати величезні фабрики озброєння, йому вдалося усунути безробіття, а ми сприйняли цей захід як загальне господарське піднесення. Ми дозволили йому чинити звірства, які вже тоді були спрямовані проти нашого народу; дозволили також знищити права й закони, допустили расове мракобісся, корупцію нацистських фюрерів…»

Гізела вже добре знає, хто винен у тому, не раз чула про це і від батька, і від Альфреда. Правда, інколи їй здавалося, що Альфред згущує фарби. А звернення розвіює її сумнів, і вона проймається ще глибшою любов’ю й повагою до свого Альфа, адже він у всьому чесний і правдивий.

«Сп’янівши від перших успіхів, — читає Гізела далі, — ми не помітили страшної небезпеки, яка таїлася в надмірних агресивних планах Гітлера… Нас обдурювали, зловживали нашим довір’ям. Ми були сліпим знаряддям в руках Гітлера, і, нарешті, стали його жертвами».

Гізела зупинилася на цьому абзаці, зімкнула повіки, думаючи над кожним прочитаним словом. Вони, ті слова, переконливі. Німці говорять святу правду про німців, генерали викривають своїх колишніх фюрерів. Але чому ж вони так пізно заговорили про це?! Схаменулись тільки, коли до полону потрапили.

Відчинилися двері передпокою. Гізела миттю сховала газету під ковдру й закрила очі — спить. Та, почувши голоси Альфреда й батька, що разом прийшли з роботи, крикнула:

— Заходьте, заходьте сюди, я не сплю.

Фрау Міллер першою зайшла до кімнати. Гізела покликала також батька і Альфреда. Привітавшись, сказала:

— Сідайте всі тут, я покажу вам дуже цікавий документ. Ось кінцівка його, початок самі почитаєте, бо я вже двічі читала. То ж, слухайте:

«Війна програна! Наслідки цього політичного і воєнного керівництва Адольфа Гітлера для Німеччини: мільйони вбитих, калік і позбавлених притулку, загрозливо насуваються голод, холод і хвороби.

І, зневажаючи на це, Гітлер воліє продовжувати війну. Гіммлер і Геббельс розписують всілякі страхіття про помсту, вигаданий більшовицький терор, про поневолення всього нашого народу і його трагічне безвихідне майбутнє. Вони апелюють до національних почуттів і любові до батьківщини, примушують німецький народ боротися аж до самознищення».

— Майн гот, та хто ж то пише так? — боязко прошепотіла фрау Міллер.

— Зажди, мамо, зараз усе зрозумієш, — сказала Гізела і читає далі:

«Але наш народ не повинен загинути! Для цього треба передусім негайно покінчити з війною. Звичайно, наша вітчизна буде окупована військами противника; але безглузді жертви на фронтах і на батьківщині припиняться, а підприємства і житло, які ще не зруйновані, будуть збережені.

Переможці, звичайно, вимагатимуть покарання за все те лихо, що заподіяне їх народам, але перед судом стануть лише ті, хто винен у злочинах проти культури і гуманності.

Так, — читала далі Гізела, — нам буде нелегко. Але ми будемо працювати, відбудовувати і перед нами відкриється шлях піднесення. Замість терору, сваволі і расової ненависті — запанує право, порядок і гуманність… Настане мир. Наша ретельність і добра воля з кожним кроком по новому шляху наближатимуть нас до того дня, коли вільний і рівноправний німецький народ займе своє місце серед інших народів…

Закінчуйте війну раніше, аніж спільний наступ об’єднаних сил противника знищить німецьку армію й те останнє, що залишилося у нас на батьківщині. Немає такого дива, яке могло б нам допомогти…»

Гізела патетично прочитала кінцівку й дивиться по черзі то на Альфреда, то на батька й матір.

— Що це за газета, де ти її взяла? — запитав Альфред.

— Наша, німецька, «Вільна Німеччина», — показала заголовок. — А це звернення до нашого народу і армії. І хто, ви думаєте, підписав його? Генерал-фельдмаршал Паулюс, колишній командуючий шостою армією. А за ним президент союзу німецьких офіцерів, віце-президент Національного комітету «Вільна Німеччина». Всіх п’ятдесят наших генералів.

— Оце так новина! — вигукнув Отто Міллер і вже тихіше: — Національний комітет порятунку Німеччини звертається до нас, німців, з російського полону? Що ж це таке, Альфреде? Виходить, що наші генерали тільки там, у більшовиків, могли дійти розуму?

— Та виходить, фатер, що так, — посміхнувся Альфред. — А ви не припускаєте такого?

— Схаменулися, коли до полону потрапили, — додала Гізела.

— Я також тієї думки. Якби ті генерали раніше мали голову на плечах, то, можливо, і війни не було б або ж вона давно закінчилася, — багатозначно зауважив Отто Міллер.

— Може, й так. Але не думайте, що сьогодні вже зовсім легко приборкати фюрерів. Генерали так налякані невдалою спробою замаху на Гітлера, що мало знайдеться охочих до нового полювання на… — Гізела не закінчила коментар, бо Отто Міллер заперечливо покрутив головою.

— Е, дочко, то був інший час, генеральський путч стався, коли Червона Армія була за сотні кілометрів від наших кордонів. А сьогодні?

— Так, розумію, обставини змінилися, — погоджуєтеся Гізела, — але знищити це страховисько можуть тільки зовнішні сили. Самі німці, батьку, на таке не здатні…

Усі замовкли. Отто Міллер розчулено дивився на дочку, мовляв, коли вона встигла отак вирости? Молодець, з його характером.

Альфред Майвальд ретельно розглядав «Вільну Німеччину». Під заголовком генеральського звернення стояли помер, дата і місяць видання.

— Цікаво, — сказав Альфред. — Газета, бачте, є органом Національного комітету «Вільна Німеччина». Значить, комітет такий існує, бо це вже п’ятдесятий номер. До речі, Гізело, де ти взяла її? Як вона потрапила до тебе?

Гізела розповіла все, як було. Капітан вермахту, років, може, тридцяти п’яти, якого тільки-но привезли з фронту, довірив їй цю таємницю перед тим, як лягти на операційний стіл.

Справді сенсація! Майвальду відомі звернення шістнадцяти колишніх командирів корпусів і дивізій, а також окреме звернення командирів двох військових з’єднань. А цю заяву підписали п’ятдесят генералів на чолі з фельдмаршалом!

Була вже пізня ніч, коли фрау Міллер приготувала для всіх ерзац-каву, почастувала нею, заспокоїлась, що доньці стало краще, й пішла з чоловіком до опочивальні.

Гізела з Альфредом сиділи при тьмяному світлі каганчика, розмовляли. У Гізели багато цікавих новин: паніка в лавах нацистів, дезертирство з фронту, масові самостріли серед тотально мобілізованих.

Майвальд уважно слухав А вона передавала почуте від фронтовиків, яких скалічено на передньому краї.

— Ті, що лягають на операційний стіл, — пояснювала Гізела, — нічого не приховують, їм нема чого боятися — відвоювалися вже.

Що німці програли війну, в Гізели ніякого сумніву. А ця відверта сповідь п’ятдесяти генералів перед німцями ще більше зміцнює її впевненість у неминучості близького падіння рейху. І вона анітрохи не шкодує за тим. Вона впевнена, що перемога червоних буде перемогою і всіх чесних німців, перемога батька, Альфа, а значить, і її особисто.

Гізела просить Альфреда бути обачливим, не лізти на відчай душі, щоб не спіткнутися, бува, й не впасти перед самим фінішем.

— Я вже справді доросла, Альфе, і бачу: човен рейху хитається. Ще кілька штормових ударів, і хвиля накриє його…

Майвальд лагідно посміхається. Вій думає вже над тим, як пустити цю «Вільну Німеччину» по руках робітників заводу. Адже це надзвичайно влучна антифашистська пропаганда: німецькі генерали переконливо розповідають німцям правду про згубну війну, викривають злочин фюрерів, їхнього режиму.

Гізелі ж здалося, що Альфред неуважно слухає її.

— Ти що, Альфе, не віриш? — Вона враз підвелася на лікоть правої руки, відкинула назад голову з підстриженим до пліч білим, як волокно льону, волоссям. — Даремно. Один полковник, — вчора йому, бідоласі, відтяли обидві ноги до колін, — сказав головному хірургові, що за півроку червоні можуть бути уже в Берліні. Я молюся богу, аби швидче кінець тому прокляттю.

— І я, Гізі, також молюся разом з тобою, — шепоче Альфред Майвальд, розплутуючи її білий «кужіль». — Чому ж ти, дурненька, могла подумати, що я не вірю? Радянська Армія вступила вже на німецьку землю. Вермахт тріщить, і скоро лусне увесь фашистський рейх!

— Тож я так і розумію, Альфе, тому й хочу, аби ти вже не ходив на завод, залишив ту роботу й пересидів цей час вдома.

— Чому? — здивувався він.

— Я так боюся, милий, за тебе, щоб гестапо часом не пронюхало.

Гізела не докінчила своєї думки, саме тепер, в цю хвилину, вона приготувалася сказати йому так багато й дуже важливого, найважливішого для неї, а він перебив її на півслові…

— Заспокойся, Гізі, поки що немає підстав хвилюватися. Але й ти не будь надто довірливою, бо за такі речі, — кивнув на «Вільну Німеччину» — голови знімають. Навіть жінкам.

Альфред узяв ту крамольну газету, вклав її у середину «Фолькішер беобахтер», згорнув у кілька разів і поклав у кишеню пальта. «Вільна Німеччина» потрібна йому вже завтра. Адресована ж німцям, і він передасть її відважному німцеві Рудольфу Фішеру, щоб пішла вона, як естафета, з рук в руки.

Він глянув на Гізелу, яка не зводила з нього очей, і по-змовницькому приклав вказівного пальця до уст:

— Тс-с! Нічого не знаєш про те й не відаєш.

— Авжеж, — кивнула вона, погасивши усмішку.

Альфред хотів побажати Гізелі доброї ночі, — вона ж так стомилася за цей тиждень, змучилася, нехай відпочине. Та по очах бачить — їй кортить сказати йому ще щось дуже важливе.

Він присів на краєчку ліжка, зазирнув у чисту синяву очей і без слів спитав: «Ну, що ти ще хотіла сказати? Говори, я слухаю».

Вона посміхнулася якось засоромлено, доторкнулася руками до схиленої ним голови, побавилася його густою передчасною сивиною і враз, обнявши обома руками за шию, пригорнула до себе. Потім притиснулася губами до вуха й схвильовано прошепотіла:

— Альфе, любий, у нас буде син!

Альфред не міг одразу знайти такі слова, що відповідали б урочистості цієї миті. Десь у глибині свідомості запитав себе: «А чи до цього, Петре, зараз? Адже такі події, коли вирішується доля…»

Та враз схаменувся: «Гізела ж чекає від мене слова, в цю хвилину їй потрібна теплота мого серця, щира підтримка». І він схвильовано перепитав:

— Справді, Гізі?

— Правда, милий! — кивнула вона, сяючи широкою усмішкою.

Альфред обняв Гізелу.

РОЗДІЛ IX ДВОБІЙ ЗЕМЛЯКІВ

Список українців, що працювали на танковому заводі Енензбурга, мабуть, з тиждень ходив по референтурах ОУН. Полковники так званої УПА^[2] заочно розподілили робітників по різних легіонах, і вже з готовими відомостями послали на завод своїх представників, щоб ті зібрали земляків і оголосили їм, хто до якого куреня зарахований.

Альфреда Майвальда знову покликали до кабінету директора. І тільки він переступив поріг приймальної, перед ним виросла знайома вже постать Стефана Явора. Тепер він у мундирі військового, в чині майора, жваво сперечався з якимось офіцером. Але не німецьким. Майвальд помітив, що форма їхня дечим відрізняється од вермахтівської: замість свастики на лівих рукавах зелених мундирів виділяються жовто-блакитні нашивки, а на картузах — тризуби.

Побачивши пана інспектора, Явір по-військовому виструнчився і, солодко посміхаючись, злегка вклонився.

«Їх уже двоє! — обурився в думці Майвальд. — Значить, наміри оунівців серйозні? Ну що ж, гра триває. Перевага в цій грі, — розмірковував Майвальд, — на його боці». Він знає, з ким має справу — вони його вороги, зрадники батьківщини. А він для них — німець, навіть якийсь фюрер.

Явір не зводить з Майвальда очей, дивиться на нього, як пес на хазяїна.

— Прошу, пане інспекторе, знайомтеся з моїм колегою — офіцером української армії.

— Он як! То ви маєте вже своє військо? — удавано здивувавшись, Майвальд подав незнайомцеві руку.

Той по-молодецькому виструнчився. Потискуючи руку панові інспектору, він назвався підполковником військової референтури ОУН Григором Кленом і відрапортував:

— Даремно, пане інспекторе, хліба не їмо — легіони ОУН давно вже служать новій Німеччині; не шкодуючи крові й самого життя, борються протії більшовизму. Прийшли оце й до вас за своїми хлопцями, сподіваючись, звичайно, на вашу допомогу.

У кабінеті директора затрималися недовго. Вальтер Зоннеман відрекомендував гостям майора Альфреда Майвальда як офіцера вермахту, що пролив кров, визволяючи Україну від більшовиків, а тепер, незважаючи на рани, які все ще даються взнаки, дбає про виробництво зброї для фронту.

Звертаючись до Майвальда, директор зауважив:

— Оце, майоре, і є ті хазяї українців, про яких я говорив. Віддайте всіх, кого вони відібрали за цим списком, — подав папку з паперами.

Альфред Майвальд кивнув головою, мовляв, усе зрозуміло, і щоб у присутності «хазяїв» звернути увагу директора на те, що акція ця не примусова, сказав:

— Гаразд, пане директоре, але як бути з тими, котрі не побажають іти до війська? Примушувати іноземців, мабуть, не можна, здебільшого це військовополонені.

— Як-то, не побажають? — вражений таким запитанням, обурився підполковник Клен. — То ж наші хлопці! Наказ Головної Української ради такий: зібрати всіх українців під прапори ОУН для боротьби з більшовизмом. Ідеться про визволення своєї батьківщини — України, й тому не можна зважати на чиєсь там бажання чи небажання.

— Гут, — кивнув директор лисою головою, — ваші люди й самі домовляться з ними. Та коли хто захоче лишитися, нехай працює. То також для фронту.

— Добре, пане директоре, — погодився підполковник Клен, — покладіться на нас та на пана інспектора, ми знайдемо спільну мову.

— Домовляйтесь. — Директор підвівся, він не мав часу на розмови з вигаданими представниками України.

Коли вийшли з кабінету Зоннемана, Майвальд сказав:

— Ну що ж, панове з ОУН, ходімте тепер до мене, поговоримо вже конкретно, що і як.

— Так, справа невідкладна її зволікати не можна ані днини, — підкреслив підполковник.

— На фронті чекають легіонів, а ми тут не знати чого сперечаємося, — додав Явір з ноткою невдоволення.

Кімната інспектора на другому поверсі заводської контори. Вони сиділи в кріслах скромного кабінету, палили цигарки, якими пригостив інспектор. Все було, ніби як у друзів, спільників. Тільки думали вони по-різному.

Малюк розумів: перед ним саме ті зловорожі люди, про яких говорив йому батько — ті ж самі фашисти, тільки українського походження. Явора він уже знає; знає, коли і як той запродав свою душу. А хто ж такий Клен? З якого лісу це дерево? Ймовірно, під чужим, вигаданим ім’ям. І вирішив почати розмову з географії.

— Звідки ж ви, пане підполковнику, з яких країв? Я говорив панові Явору, що географію України вивчав своїми ногами, пройшов по ній, можна сказати, вздовж і впоперек.

Клен з готовністю відповів:

— З Галичини. Німецьку, пане інспекторе, вивчав ще за Франца-Йосифа.

— А польську, «прошем пана», — наголосив Майвальд на останніх двох словах, — мабуть за «великого маршала» Пілсудського?

Клен широко розвів руками, мовляв, що зробиш.

— Східної України, — почав по паузі, ніби виправдовуючись, — я, правду кажучи, не знаю. Бував у деяких містах, але дуже давно — ще за отамана Петлюри.

Майвальд докірливо похитав головою.

— Як же так: ветеран боротьби за Україну, а Україну не знаєте?

Клен мовчки знизав плечима, а Майвальд вів далі:

— Я не можу похвалитися знанням Галичини, проїздом бував лише у Львові. Зате багато чув про завзятих вояків з дивізії СС «Галичина».

Клен зраділо підняв очі, зворушений похвалою на адресу жовто-блакитних «самостійників».

— Дякую, пане інспекторе, за визнання. Дивізія наша справді була славетною.

— Ви сказали «наша» так, ніби служили в ній, — запитально глянув Майвальд на підполковника, намагаючись з’ясувати, що ж воно за птах? А Кленові це на руку — нагода похвалитися перед німцем своїми «подвигами».

— Аякже! Командував одним з підрозділів тієї дивізії. Оце нагорода від фюрера за звитяжну сутичку з червоними саме в Галичині, недалеко від Львова. — Клен гордо показав на хрест, причеплений на лівому боці мундира. — А билися, скажу вам, яко леви!

— Ці-ка-во! — протягнув Майвальд. — А які ж наслідки тієї галицької сутички?

Підполковник не квапився з відповіддю, не хотілося ятрити ще незарубцьовані рани.

— Дивізія СС «Галичина», пане інспекторе, кров’ю своїх звитяжців врятувала там частини вермахту від повної катастрофи.

— То, виходить, дивізія ваша знекровлена? — удавано допитувався Майвальд, бо добре знав її кінець.

— На жаль, — важко зітхнув Григор Клен.

— Створюємо нові українські частини, — поспішно додав Стефан Явір, — про них, пане інспекторе, також почуєте.

— Та що буде, побачимо. З цього приводу мені подобається українське прислів’я: «Не хвалися, йдучи в бій».

Це не сподобалося гостям. Григор Клен здригнувся, але утримався, мовчки проковтнув пілюлю. А Явір посмілішав і кинув роздратовано:

— Прислів’я наше, пане інспекторе, але…

— Пробачте, панове, коли щось не так, — схаменувся Майвальд. — Янімець, й тому легко можу помилитися в україністиці.

Оунівці перезирнулися. Явір похитав головою і ображено зауважив:

— Не зрозуміло, для чого ви нам шпильки пускаєте?

— Що ви, пане Яворе, говорите, які там шпильки? Перейдемо краще до конкретних дій… Я хотів би знати, панове, як ви уявляєте собі план відбору людей?

— Дуже просто, — пояснював підполковник Клен. — Викликати поодинці, зачитати наказ, роз’яснити, коли що незрозуміло. От і все. Ніяких тут церемоній і дискусій.

Альфред Майвальд кинув уважний погляд на Клена. У тому погляді відбивався чи то сумнів, чи подив.

— Чому це вас так турбує, пане інспекторе? Може, маєте якусь іншу пропозицію?

Інспектор замислився. Хоч у нього думка щодо цього плану давно склалася, але треба гостям трошки поморочити голову. Задум Клена і Явора аж ніяк не підходить, бо двоє завзятих оунівців легко зможуть спантеличити одного співбесідника — залякають, затуркають, і той змушений буде дати згоду. Подумавши кілька секунд, Майвальд вирішив запропонувати свій варіант.

— Розмова з кожним окремо, як ви пропонуєте, панове, то нічим не виправдана витрата дорогого часу. Так, я певен, ми не впораємося й за цілий тиждень, за це нас не похвалять. Якщо діло справді невідкладне, а йдеться тільки про те, щоб оголосити вказівку вашого командування чи комітету, то, гадаю, доцільніше зібрати всіх разом. Як зібрати? Дуже просто — по військовому вишикувати на заводському подвір’ї, сказати напутнє слово й прочитати наказ.

Представники «Української ради» погодилися з пропозицією німця. Для чого ж, справді, гаяти цілий тиждень, коли можна зробити все за один завтрашній день, навіть за кілька годин? Після сніданку вони зберуться на заводському подвір’ї, зачитають розпорядження воєнної референтури ОУН, скажуть землякам напутнє слово й на тому кінець.

Обміркувавши свій план, Майвальд вирішив заглянути в цехи, де найбільше остробітників і полонених. Усі українці вже знали, що ними цікавиться ОУН. Майвальдові хотілося почути, що говорять земляки з приводу наступної зустрічі з представниками тієї лиходійної організації. Та нічого не дала йому та розвідка: побачивши інспектора в формі вермахтівського офіцера, невільники прикушували язики.

Майвальд розумів: для них він фашист, ворог; тільки одиниці знають, що він людина, котра вболіває за їхню долю. І хоч він багатьох уже знає, знає навіть, що у них на думці, але так просто почати з ними розмову про завтрашню зустріч з оунівцями — не годиться. Невільники побояться сказати правду. Боятимуться не тільки його, інспектора Майвальда, а й донощиків. О, він знає, яка тут тонка система стеження.

Йдучи уздовж конвейєра у складальному цеху, Майвальд шукав очима своїх людей.

Один з полонених, років тридцяти, кремезний, з вузенькою щіточкою вусиків, підійшов до нього і, озирнувшись довкола, неначе боявся, що хтось може підслухати, почав німецькою мовою:

— Пане начальнику, маю для вас надто важливу інформацію…

Майвальд кинув на незнайомця здивований погляд, мовляв, що за тип? Ніби й бачив його десь, але ніколи не доводилося говорити з ним, тим більше мати якусь справу. «Цікаво!» — подумав Майвальд, не зводячи очей з широкого обличчя кремезняка.

Незнайомець помітив нерозуміння німця й, щоб внести ясність, сказав:

— Я свій, пане начальнику, й хотів би розповісти вам дещо, — він вищирив жовті зуби.

— З ким же, вибачте, я маю говорити, хто ви такий? Незнайомець зам’явся й знову вищирив зуби.

— Я з концтабору, пане начальнику, Мирон Кухарчук, — відповів сміливо, намагаючись показати свою незалежність.

Майвальд подивився на бридку, свиноподібну пику Кухарчука й перепитав:

— Мирон Кухарчук? Чому ж я вас не знаю? З якого ви барака?

Кухарчук виструнчив, хвацько цокнув закаблуками.

— З четвертого барака я, пане начальнику.

Мирон Кухарчук говорив німецькою з акцентом.

— Хто ж ви, Кухарчук, за національністю?

— Українець я, пане начальнику, із Західної України, з Галичини!

— Он як, галичанин, значить! — удавано зрадів Майвальд. — Ну, говоріть, Кухарчук, я слухаю.

Кухарчук озирнувся, мов злодій:

— Сьогодні, пане начальнику, чув я на власні вуха змову полонених.

Майвальд обірвав його:

— Тс-с, дурню, тут не місце для таких розмов! — І, кинувши поглядом довкола, повів провокатора далі від зайвих очей. А коли переступили поріг цеху, суворо зауважив: — Взялися сповістити про щось таємне, то дотримуйтесь умов конспірації. Інакше то буде послуга ворогу… Зрозуміло?

Кухарчук злякано заблимав очима. Досі ніхто не поводився з ним так нешанобливо, хоч й несе він собачу службу не перший рік.

Щоб загладити свою різкість і заспокоїти наполоханого донощика, Майвальд примусив себе посміхнутися й запитав поблажливо:

— Так що трапилося, яка там змова, проти кого?

Мирон Кухарчук неначе ожив: повеселішав, дивився на пана начальника по-собачому відданими очима.

— То було, прошу пана, сьогодні ранком, — говорив Кухарчук майже пошепки, — біля умивальні четвертого барака…

— Що було? — Майвальда брав нетерпець.

— Та один полонений умовляв двох інших, видно своїх дружків, щоб ні в якому разі не йти до українських легіонів, бо то, казав він, буде зрада Радянській Батьківщині.

— А хто ж він, той змовник, ви його знаєте?

— Та отой, пане начальнику, якого ви розпікали кілька днів тому в складальному цеху, морячок Рибалка, пам’ятаєте?

Ще б пак! Майвальд саме тоді й розповідав своєму довіреному Павлові Рибалці про наступну появу на заводі мисливців за душами невільників з України й давав йому щодо цього поради й настанови, як себе поводити. У той час до цеху зайшов Вальтер Зоннеман з двома військовими. І Майвальд одразу загримав на Павла Рибалку, який очолював групу полонених, що тут працювали:

— Швидше, швидше рухайтесь, чого ви, немов сонні! Майте на увазі: не виконаєте норми — залишитесь без вечері…

Кухарчук був свідком того випадку. І оце нагадує інспекторові.

— То чому ж ви, пане Кухарчук, не провчили того змовника? — кинув Майвальд докірливо.

Донощик ніяково повів плечима: він знає, що його діло — інформувати, а провчати повинні інші. А все ж відповів:

— Та я, пане начальнику, надавав би дідькові, — підніс, як боксер, стиснуті кулаки, — але ж їх троє. Морячок той, видно, помітив, що я підслухав їхню змову й визвірився: «Ану геть звідси, юдо!» Я насилу ушився…

Майвальд ледве стримався, щоб не посміхнутися.

— Ну, гаразд, пане Кухарчук, дякую за інформацію. Цікаво, однак, як ви самі ставитесь до того, що ОУН створює тут свої легіони?

Мирон Кухарчук войовничо вигукнув:

— Я, пане начальнику, першим зголошуся йти на більшовиків…

— Ну що ж, тоді до завтра.

Пополудні довірений Майвальда унтер-офіцер Йоган Байєр привів до інспектора на бесіду двох полонених — спочатку Павла Рибалку, а через кілька хвилин Миколу Кравчука, бо працювали воші в різних цехах.

— Ну, друзі, як справи? Що думають ваші земляки про завтрашній день — зустріч з представниками ОУН? — привітно запитав Майвальд побратимів, доля яких міцно зв’язана з його власною долею.

— Не скажу за всіх, товаришу Майвальд, — кожному в душу не залізеш. Але більшість категорично відмовиться. — Впевнено сказав Павло Рибалка.

— Так, — підтвердив Микола Кравчук. — Ті, з ким я встиг поговорити, нізащо не підуть до оунівського війська.

— Ну, якщо так, то добре. А було б краще, коли б хто з вас, або навіть обидва, виступили на тому зібранні земляків і твердо сказали своє слово.

— Про що, товаришу інспекторе, говорити? — поцікавився Павло Рибалка.

— Про злочин ОУН, її зрадництво. Голосно треба заявити, друзі, перед усією громадою, яка збереться на подвір’ї завтра після сніданку. Скажіть так, щоб кожен замислився: куди й для чого заманюють його оунівці? Кому потрібна та братовбивча війна, на яку хочуть вас послати? Та й хто посилає? Хто вони такі, хто доручив їм говорити від імені українського народу?

Інспектор розповів друзям і про донощика:

— Сьогодні в цеху зустрівся мені один відразливий тип, й говорив про те, що ви, Павле, підмовляєте земляків не йти до легіонів ОУН.

— Чи не Кухарчук? — нетерпляче спитав Рибалка.

— Так, Мирон Кухарчук, здоровань такий. Збирається першим зголоситися йти на більшовиків.

— Він — провокатор.

— Ото ж я й боюся, щоб запроданець не напсував нам. Тре; ба б якось знешкодити його.

Співрозмовники помовчали, кожен зважував, обмірковував, яких саме заходів можна вжити, щоб знекровити провокатора.

— Полоскотати б Іуду так, щоб і мама рідна не впізнала, — висловив свою думку Микола Кравчук.

Павло Рибалка твердо сказав:

— Покладіться, товаришу Майвальд, на нас. Зробимо, що треба…

Майвальд не вдавався в деталі, лише зауважив:

— От і добре. Але зробити треба так, щоб ніякий пес не винюхав ваших слідів…

Ранок видався погожим. О десятій зібралися на широкому заводському подвір’ї сотні людей. Були тут і військовополонені, і остробітники, яких силоміць привезли сюди з різних областей України; були й такі, що обдурені. Тепер вони мало чим відрізнялися— усі невільники-раби, усі зазнали кривди, нелюдського ставлення, жорстокої експлуатації. І кожен, звичайно, волів би втекти звідси хоч у саме пекло, хоч до чорта на роги. Скільки таких, що пробували вирватися! Але вдавалася втеча тільки одиницям — більшість бідолах загинула від куль вартових та на колючому дроті, через який пущено електричний струм.

Люди виснажені. На обличчях — неймовірна втома, в очах — ненависть і страх, бо ніхто не знає точно, що з ними буд? у кого який шлях.

Майвальд шукав очима Кравчука і Рибалку. Чи приборкали вони провокатора? Нічого не відомо. Невже зірветься його задум, і всі ці нещасні підуть на поповнення легіонів оунівських головорізів?

Підполковник Клен і майор Явір з’явилися на заводському плацу в супроводі офіцера комендатури концтабору. Майвальд знав того есесівця: гауптштурмфюрер СС Крон, лютий звір. Щоправда, ніколи й ні в чому не заважав інспекторові. Якось напідпитку напрошувався навіть в друзі. Може, подумав Майвальд, «дружба» та саме тепер і знадобиться.

Побачивши пана інспектора, представники організації українських націоналістів і гауптштурмфюрер СС підійшли до нього і привіталися.

— Ну як, герр Кроне, всіх зібрали згідно списків? — запитав майор Майвальд.

— Так, герр майоре, всіх, — а тихцем, щоб не дійшло до тих представників, додав: — за винятком одного.

— Чому? — також пошепки поцікавився Майвальд.

— Повісився. Сьогодні ранком знайшли в четвертому бараці.

— Що ви кажете? Хто ж він такий, може, знаєте прізвище?

Гауптштурмфюрер розкрив записника й мовчки показав майорові на два слова, виведені чорнилом: «Мирон Кухарчук».

— Оце так новина! Сам собі, чи, може, хто накинув петлю?

— Не відомо. Та й хто буде розбиратися? — байдуже махнув Крон рукою, мовляв, яка різниця.

Майвальд звернувся до «представників»:

— Ну, панове з української ради, німці, як бачите, — господарі слова: ваші земляки чекають на вас. Прошу, підполковнику, скажіть своїм хлопцям, що ви маєте з ними робити, на який священний подвиг благословляє їх ОУН. Розкажіть все, як є, щоб вони знали. Інакше, щиро кажу, тяжко буде командувати цією юрбою.

Григор Клен іронічно посміхнувся, мовляв, самі знаємо, що нам треба робити. І пішов на середину плацу. За ним рушили Явір, Майвальд і гауптштурмфюрер СС Крон.

Окинувши поглядом натовп, який стояв широким півколом, підполковник щосили крикнув захриплим голосом:

— Панове! Дорогі наші земляки, брати українці!

Турбуючись про дальшу вашу долю, керманичі з організації українських націоналістів подбали, щоб усі ви були вільними козаками й мали змогу об’єднатися в легіони хороброго українського війська, яке разом з непереможною армією фюрера завдасть нищівного удару більшовикам і назавжди визволить неньку Україну! Тож віднині всі ви є солдати. Вас кличе під свої прапори мужня ОУН.

Хай живе велика вільна Україна! Слава!

Підполковник, видно, не з гарних промовців — кричав, не шкодуючи горла, сподівався, що за гучні слова земляки нагородять його щирими оплесками. А у відповідь — німе мовчання! Чути тільки глухе, простудне кахикання в рядах.

Клен важко зітхнув. Відчувши холодну відчуженість земляків, він поспішив надати слово Явору для оголошення наказу.

Стефан Явір вправно розкрив папку й голосно прочитав надрукованого на машинці документа.

Але ніякої реакції, люди мовчки переступали з ноги на ногу, наче йшлося в наказі зовсім не про них.

— Може, в кого є які запитання? — Клен обвів ряди пильним поглядом.

— Є, прошу слова! — підняв руку Павло Рибалка.

— Ну, говори, земляче, послухаємо.

Зробивши два кроки вперед, Рибалка зупинився, за звичкою моряка широко розставив ноги.

— Мене, як зазначено в наказі, зараховано до якогось там куреня. А чому ж ви, панове, не поспитали мене, моєї згоди? Це по-перше. А по-друге, наказуєте всім нам іти ніби до українського війська. А проти кого ж, пане підполковнику, те військо буде воювати? Розкажіть також і про себе, щоб ми знали, хто саме наказує нам взятися за зброю.

Запитання й колюча репліка Павла Рибалки миттю передалися по всіх рядах невільників.

Приголомшені зухвалим випадом земляка, з якого мали зробити слухняного солдата легіону для боротьби проти совєтів, оунівці розгубилися, перешіптувалися, сперечалися, шукали виходу із становища, яке склалося.

Невільники загомоніли, і гомін той, мов хвиля морська, го вщухав, то посилювався.

Молодий слюсар складального цеху (із тих, що звуться остробітниками) Андрій Клименко досі стояв тихо — він завжди був замкнутим, мовчазним. А коли почув басовитий голос оунівця, який читав наказ, підняв голову і впився очима в майора. «Та невже це він? — промайнуло в думці. — Так, звичайно, він, ніякого сумніву — Стефан Яворницький, староста нашого села. Виходить, утік, собака, й змінив прізвище».

Очі Андрія блиснули лютою ненавистю.

— Оце зустріч! — зірвалося з уст юнака.

— Яка зустріч, ти про кого? — здивувався односелець Андрія, такий же молодий остробітник Костя.

— Та про майора! — процідив Андрій. — Це ж Стефан Яворницький, бандюга з нашої Тополівки, що був старостою. Невже не впізнаєш?

Костя уважно подивився на представника:

— Ти диви, справді він, чортяка! Офіцером, бач, став! — й тихенько шепнув: — Але про це, Андрію, ні слова, прикуси язика, ну його до біса, бо повірять не нам, а йому. Пан завжди зверху…

Та Андрій Клименко вже не слухав товариша. Він стільки натерпівся від цього старости-бандита…

— Ні, — рішуче покрутив юнак головою, — будь-що-будь, зараз же скажу; усе скажу, щоб знали, хто нас агітує…

Андрій Клименко вийшов наперед. Сотні невільників звернули погляди на юнака у засмальцьованій ватянці. А він стояв мовчки, дивився з-під лоба на тих представників. Ніколи не доводилося говорити перед таким зібранням людей, та ще на чужині.

— Ну, так що ти хотів сказати, парубче, говори, ми слухаємо, — донісся підбадьорюючий голос підполковника Клена.

Андрій наче прокинувся. Дихнувши, на повні груди, подолав хвилювання:

— Пробачте, панове, не вмію говорити так красно, як ви, хочу тільки запитати вас, дядьку Стефане, чи ви пізнаєте мене?

Стефан Явір здригнувся, відчувши страх. Він одразу пізнав Андрія Клименка. Ще б пак, це ж його сусіда. Сам же він, староста Стефан Яворницький, під дулом пістолета відправив його і багатьох інших до Німеччини. Удавано вдивляється в обличчя юнака й заперечливо крутить головою.

— А хто ж ти, звідкіля?

Глузлива усмішка скривила Андрійове обличчя.

— З Тополівки я, пане Яворницький, з тої Тополівки, де ви старостували, ваш сусіда — Андрій Клименко. Тепер пам’ятаєте? — Відверто глузував Клименко. — Це ж з вашої ласки, пане старосто, близько двадцяти топольчан опинилися тут, а хто відмовився, з тими ви інакше порахувалися… Тож вибачайте, з убивцями я служити не хочу!

З натовпу пролунали слова Миколи Кравчука:

— Так ось які ви є, оунівці! Базікаєте про неньку Україну, а самі…

Підполковник Клен просичав на Явора:

— Оце влипли, дідько б тебе забрав з твоїми односельцями! Сам же їздив сюди, списки перевіряв, а сусідів не помітив! Бач, як лютують?

Стефан Явір не на жарт злякався. Він похнюпив голову й сховався за спину спільника — гауптштурмфюрера СС Крона. Альфред Майвальд пильно стежив за розвитком подій.

— Ну, що ж, панове, будемо робити? Я, щиро кажучи, співчуваю вам, але не знаю, як зарадити вашій невдачі. Може, пане підполковнику, хочете ще щось сказати своїм землякам? — прихильно зауважив Майвальд.

— Ні, — роздратовано буркнув підполковник. — Хай їм лихо! До того ж і вояків з них, бачу, все одно не вийде…

РОЗДІЛ X ТРИВОЖНИЙ ВЕРЕСЕНЬ

Вересень тільки-но почався, а вже позолотив дерева. У минулому році Майвальд не помічав такого. Може, то бомбові вибухи прискорили позолоту? Бо скільки ж їх пролунало тут за це літечко! й дивно однак, що англійські льотчики, так щедро скидаючи на місто руїнницький вантаж, чомусь влучають тільки в жилі квартали. А на воєнні підприємства не впала ще жодна їхня бомба. Це ж, мабуть, не випадково?

Йдучи повільно, ніби прогулюючись по широкій алеї Бісмаркштрасе, Майвальд зважував все це подумки, розмірковував і не міг зрозуміти, в чому тут суть. Чому ні англійські, ні американські бомби не падають на воєнні об’єкти Енензбурга?

Він так замислився, що не зразу помітив Рудольфа Фішера, який наблизився. Вони не бачилися вже два дні. Фішерові конче потрібно порадитися з Майвальдом, обмінятися думками з приводу надто тривожних, щойно одержаних вістей.

Було вже надвечір. Вересневе сонце спускалося за місто.

— Ти ба, що робиться? Немов чорна буря, — зауважив Майвальд, уповільнивши кроки.

— Жах! — ствердив Фішер і, озирнувшись навколо, запитав: — Ти вже знаєш, яка біда стряслася?

— Ні. А що саме?

— Отто забрали в гестапо.

— Якого Отто? — не зрозумів Майвальд.

— Якого — твого господаря, Міллера.

Майвальд зупинився.

— Коли?

— Години три тому. Фрейліх бачив.

Йшли мовчки, приголомшені наглою звісткою.

— Тепер піде — потягнуть одного за одним, — стривожено сказав Майвальд.

— Чому ти так гадаєш?

— Почнуть катувати на допиті…

— Цього не бійся: Отто Міллер, хоч би навіть шибениця йому загрожувала, нічого не скаже, — запевнив Фішер.

— Він виконував завдання?

— Ні, за власною ініціативою конструював якусь пекельну машину.

Вони йшли до міста липовою алеєю, що тягнеться від заводу кілометрів на п’ять. Кожен думав про обставини, що склалися так невдало. Тривожило те, що не знали причини арешту Отто Міллера, і що з ним буде.

Рудольф Фішер впевнений, що гестапівці не дізнаються від Міллера жодного правдивого слова, а все ж острах бере і його. Сам факт арешту був серйозною загрозою для всієї організації антифашистського опору.

— Дуже сумну новину приніс ти, Рудольфе, — почав Майвальд.

— Знаю, друже, — похитав Фішер головою. — Що буде з Міллером, важко сказати. Вірю, що він нікого не потягне за собою. Міллер загартований. Будемо сподіватися, що якось, може, викрутиться. Є ще одна сумна звістка…

— Яка? Що ти тягнеш, Рудольфе?!

— Тельмана вбили, — тихо промовив Фішер.

Майвальд знову зупинився, уражений страшним ударом.

— Одинадцять років мучили!

— Так. Видно, відчувають свій близький кінець і спалюють мости. Вбили, кати, честь і совість нації.

Обидва помовчали. їх обганяли й назустріч їм йшли заклопотані люди. І тільки зоставшись один на один, вони поновлювали розмову.

— Звістка, Альфреде, жахлива. Але не слід впадати у розпач. Радянська Армія наблизилася до наших кордонів, а на окремих ділянках веде бої на землях рейху. І наш порятунок саме в цьому — у скорому її приході. Тебе це не дивує?

— Ні, Рудольфе! Усе закономірно. Ворог у Радянського Союзу той же, що і в кожного антифашиста. Тож чим скоріше прийде до нас Радянська Армія, тим швидше буде покінчено з фашизмом.

— Так, — погодився Фішер. — А вбивство вождя підніме тисячі патріотів, будуть поповнюватися лави компартії.

Фішер пильно подивився на друга.

— А як ти, Альфреде, хотів би бути комуністом?

Для Майвальда це запитання було несподіваним. Що відповісти на нього? Сказати хіба, що він давно вже комуніст?

— А ти, Рудольфе? — відповів запитанням на запитання, дивлячись на побратима.

Обличчя Фішера посвітлішало.

— Скажу тобі, Альфреде, чесно: я вже можу й за тебе поручитись.

Ну що, справді, відповісти товаришеві на таке довір’я. Просто відмовчатися? Ні, так не годиться. Відмовою ж можна посіяти сумнів. Зізнатися йому в усьому?

Майвальд розмірковував: а чому, власне, він має критися від товариша? Адже вони однодумці. За півтора року їхнього спілкування вивірив його, можна сказати, на найдосконаліших терезах жорстокої боротьби; все між ними, як на долоні, і він може покладатися на нього, як на самого себе.

Альфред Майвальд хотів було почати вже свою сповідь перед другом, розповісти йому, хто він є насправді, звідки і яким чином опинився на цьому заводі.

Все пригадалося: і дитинство, і доля батька, замордованого в катівні панської Польщі, і студентські роки, і збори, на яких одноголосно його прийняли в члени ВКП(б), і редакція газети «Смерть фашизму!», всі шляхи-дороги, що привели його, радянського воїна, сюди — в далекий тил фашистської Німеччини. Про все це він і розповість зараз.

Фішер розумів, що для Майвальда це не просте питання й, перервавши його думки, сказав:

— Подумай, Альфреде. Це — високе довір’я.

Майвальд вдячно кивнув головою й сказав:

— Щиро дякую, геноссе Фішер, я надто ціную твоє довір’я.

Минав час. А тривога за долю Отто Міллера чимраз все дужче й дужче загострювалася. Фрау Міллер і Гізела благали Альфреда дізнатися про їхнього чоловіка й батька, принести їм правдиву звістку. А як дізнаєшся, коли все під сімома замками. Виявляти надмірний інтерес небезпечно — сам на себе можеш біду накликати. Сподівався дізнатись щось у директора, але вже кілька днів не може його спіймати.

Та директор сам покликав інспектора. Тільки-но під’їхав до контори на чорному, як жук, лімузині й, побачивши Майвальда, що прямував подвір’ям заводу, гукнув:

— Майоре! Зайдіть-но до мене.

Серце стукало тривожно: кожний виклик до директора, особливо останнім часом, пов’язаний з розкриттям якоїсь диверсії. А підстав для побоювання немало. Насторожив також і не досить ввічливий тон звернення Вальтера Зоннемана.

— Я слухаю, пане директоре, — сказав інспектор, переступивши поріг кабінету.

— Сідайте, — показав Зоннеман рукою на крісло. И, кинувши на Майвальда короткий погляд, зауважив:

— Ви, майоре, сперечалися зі мною з приводу диверсантів. Пам’ятаєте таку розмову?

Майвальд намагається не видати своєї збентеженості.

— Пробачте, вельмишановний патроне, не втямлю, про що йдеться, про яких диверсантів ви говорите, бо їх хтозна скільки вже було…

— Про наших! — глузливо кинув Зоннеман, примружившись. — Ви не хотіли вірити, заперечували.

Майвальд, звичайно, знає про що й про кого мова. Глибокодумно наморщивши лоба, сказав:

— Так, пане директоре, пригадую. А хіба що? Невже знову когось затримали?

— Авжеж, — ствердно кивнув головою Зоннеман, — маєте нагоду переконатися: завтра будуть судити злочинця.

— Нашого? — вражено здійняв Майвальд широкі брови.

— Так, так, нашого, рідного, — іронізував директор, — чистокровного арійця Отто Міллера. Ви що-небудь чули про такого?

Виром кипить в голові. Сказати, що не знає такого? Шефу може бути відомо, що він квартирував у Міллера до його арешту (потім перебрався до Фішера), а запитує, хитрий лис, тільки для того, щоб перевірити?

— Так, патроне, чув, — кивнув Майвальд головою. — Кажуть, ніби майстер високої кваліфікації, золоті руки має…

— Та, мабуть, золоті, — перебив директор роздратовано, — бо своїми руками, диявол, створив таку бомбу, якою можна висадити в повітря будь-який корпус заводу.

— Оце так новина! — вигукнув Майвальд. — Було б цікаво, патроне, поглянути на те диявольське творіння.

— Що ж, спробуйте, воно в гестапо, — сердито буркнув Вальтер Зоннеман. Потім вже спокійніше: — Конструював, нахаба, ту машину прямо в цеху, на своєму верстаті. Ще б один день, і бомба та висадила б усе це в повітря! Ви розумієте, майоре, що то таке? Й хто може знати — скільки таких міллерів є на заводі.

Директор шаленів. А Майвальд болісно думав про помилку Міллера, який, знехтувавши елементарною пильністю, так безпечно грав з вогнем під носом вивідачів. І от розплата… Майвальд старанно добирав слова, перевіряючи, чи не тримає шеф його на гачку. А відтак почав:

— Різне, патроне, можна думати. Можливо, Отто Міллер виняток, одинак. А може, й група ціла є. Але ж він, мабуть, сказав про це на слідстві?

— Свята наївність! — вирвалося у Зоннемана. — Обов’язково підіть на судовий процес, і вам розкриють очі, дізнаєтесь, принаймні, що то за виродок.

Підтвердилися слова Фішера: «Отто Міллер нікого не зрадить».

— Дякую за пораду, патроне. Але ж процес, мабуть, закритий? Не кожен на нього потрапить.

— Не турбуйтесь. Підемо разом, маю дві перепустки: одну випросив спеціально для вас, певен — суд піде вам на користь.

Зал судового засідання чималенький, але напівпорожній, вхід сюди заборонений. Директор заводу Вальтер Зоннеман і Альфред Майвальд, що був при ньому, як ад’ютант, показавши свої аусвайси, сіли в третьому ряду, недалечко від місця для підсудного.

Директор штовхнув Майвальда:

— Дивіться, дивіться, майоре, он ведуть.

Майвальд не одразу впізнав чоловіка, який йшов між двома конвоїрами. Що вони зробили з ним? Два тижні тому був кремезняк, рухливий такий, вольовий. Тепер знівечений, змарнілий, неначе з хреста знятий. На ньому, мабуть, немає живого, не-ушкодженого місця. Очима, здавалося, шукав когось. І їхні погляди зустрілись на якусь мить. Майвальд помітив болісну усмішку, що сяйнула на губах Міллера і враз погасла — він опустив голову, не хотів привертати уваги спостерігачів.

За кілька хвилин з’явилися судді; сиділи вже на своїх місцях і прокурор, і адвокат, хоч останній тут не мав ніякісінької ваги, просто треба було дотримати формальностей судової процедури.

Головуючий, — років п’ятдесяти, з довгастим випещеним обличчям, прилизаним чорним волоссям, — окинувши присутніх холодним поглядом синюватих очей, звірив, чи всі з’явилися, що викликані по судовій справі Отто Міллера, поклав перед собою обвинувальний висновок й голосно зачитав його.

Потім почався допит обвинувачуваного. І суддя, і прокурор, і оборонець — усі воліли «полегшити» тяжкий злочин підсудного, якщо він скаже суду правду про зв’язок з організацією.

— Не самі ж ви, підсудний, створювали оцю бомбу, хтось же, мабуть, допомагав вам: приносив якісь матеріали, вибухівку та й креслення.

— Ні, — рішуче покрутив Отто Міллер головою. — Ніхто мені не допомагав. Я говорив слідчому й вам кажу: сам, своїм розумом дійшов і своїми руками, — розправив тремтячі, понівечені пальці, — зробив своїми руками.

— Ну, гаразд. Нехай самі зробили. Але ж для когось? Хтось же замовляв вам цю диявольську машину, платив гроші? Не задарма ж ви працювали? — допитувався прокурор.

— Ніхто не давав мені ніяких замовлень, ніхто й платити не міг, — спокійно і впевнено відповів Отто Міллер.

Суді мовчки перезиралися між собою.

— То, може, підсудний, ви комусь готували ювілейний подарунок? — глузливо примружився суддя синіми, мов скляними очима.

Отто Міллер нічого не відповів. Прокурор поставив нове запитання.

— Скажіть, підсудний, ви належні о до якоїсь партії?

— Поки що ні. Але поділяю погляди комуністів, — чітко відповів Міллер, гордо піднявши голову.

— Он як! То, значить, і бомбу створили для комуністів? — визвірився прокурор.

— Ні, — покрутив Міллер головою, — те, що я зробив, то лише для себе.

— Для чого ж вона вам? Що це — декоративна річ, якою можна прикрасити кімнату? — підвищив голос вкрай обурений прокурор.

Отто Міллер ледве тримався на ногах; він добре знав, чим усе скінчиться, і, зібравши останні сили, сказав:

— Для чого питаєте? Щоб запалити увесь третій рейх! Так, так, пане прокуроре, — зруйнувати до біса проклятий фашистський режим! — Дивлячись гнівно палаючими очима то на розгубленого обвинувача, то на суддю, Міллер хотів кинути ще щось дошкульніше, та головуючий позбавив його слова.

На тому й закінчився судовий допит обвинувачуваного. Судді пішли на нараду.

— Ну що, майоре? — показав директор на двері, у які вивели підсудного. — Переконалися? Типовий фанатик-марксист! Ходімо. Вирок відомий — шибениця!

— А може, послухаємо його останнє слово?

— Яке ще слово? Йому не дадуть, — впевнено сказав директор.

— Чому?

— Бо він може наговорити такого… — директор махнув рукою.

Зоннеман підвівся, і Майвальд мусив іти за ним. «Прощавай, геноссе Міллер! Я розповім людям про твою мужність». — сказав він подумки, залишаючи зал судового засідання.

РОЗДІЛ XI ІРОНІЯ ДОЛІ

Фашисти ніяк не могли повірити в наближення своєї повної поразки. Ще б пак! Гітлер же пророкував третьому рейху тисячолітню історію. І от, на тобі, корабель ледь-ледь тримається на хвилях розбурханого моря, а буря чимдалі стає могутнішою.

Офіціоз нацистської партії газета «Фолькішер беобахтер», з першої сторінки якої Гітлер ще восени сорок першого хвалькувато проголосив про свою повну перемогу над Росією, тепер, через три з половиною роки, намагається переконати читачів виступами рейхсміністра Геббельса в тому, що повна і остаточна перемога над совєтами буде саме тут, у центрі рейху.

Та вже мало хто звертав увагу на галасування рейхсміністра і по радіо, і на сторінках газет. Ті, що заподіяли злочин проти людства, боялися помсти й мізкували, як би заплутати свої криваві сліди, змінювали шкіру.

Фабрикантів та заводчиків непокоїло те, що все їхнє багатство може опинитися в руках ворогів. І вони вивозили свої цінності туди, звідки рухалися американські та англійські війська — з ними легше домовитись. А під те, чого не можна евакуювати, закладали вибухівку, щоб зруйнувати в останній час.

Ті німці, що нічого спільного не мали з фашизмом, а навіть самі стали жертвами нацистського божевілля, з надією дивилися на схід, чекали Радянську Армію, як свою визволительку.

На прохання директора заводу Вальтера Зоннемана інспектор Майвальд залишився в нічну зміну. І саме тієї ночі гестапівці заарештували майстра інструментального цеху Ернста Фрейліха. Обставини ускладнювалися. Треба про це вчасно попередити товаришів з організації опору, яких Фрейліх знав.

Тому й крутиться Альфред Майвальд біля брами заводу так раненько, виглядає друзів, що мають прийти на ранкову зміну. Найголовніше — зустрітися з Рудольфом Фішером.

Та он, здається, й він. Так, це справді Рудольф поспішає..

І вартові саме з’явилися!

— Пане інженере! — гукнув Майвальд навмисне голосно. — Ви просили на сьогодні двадцять остробітників. Ваше прохання задоволено. — Наближаються один до одного. — Даю вам сім поляків, решта росіяни. Ви задоволені? — Нахилився злегка й шепнув: — Дві години тому гестапівці забрали Ернста Фрейліха. — Негайно зникни. — І знову голосно: — Зважайте, пане інженере, ви особисто відповідаєте за кожну голову цих слов’ян.

— Гут! Нехай приводять, — сказав Фішер офіційним тоном і, понизивши голос, додав: — Сам також будь обережним, чекати вже недовго. — І загубився в натовпі.

Після зникнення Рудольфа Фішера Альфред Майвальд очолив заводську організацію антифашистського руху опору, до якої входило вже чимало загартованих бійців, готових до будь-якого випробування.

Завод з самого початку сорок п’ятого різко скоротив виробництво. А коли фронт наблизився, то й зовсім припинив випуск нових танків, перетворився на ремонтну базу. Та й ремонтувати вже нікому. Німців, які могли тримати зброю, забрали на фронт, а всі роботи треба було перекласти на плечі остробітників та полонених. З цього приводу Вальтер Зоннеман й запросив до себе Альфреда Майвальда. Адже від старання інспектора багато залежить.

Коли Майвальд зайшов до кабінету, Зоннеман тільки-но поклав телефонну трубку. Він був приголомшений.

Показавши гостеві на крісло, Зоннеман мовчки відкрив шафку й дістав звідти дві чарки і пляшку з французьким коньяком. Механічно наповнивши скляночки темнуватою рідиною, він кивком голови запросив гостя випити.

Аж коли випив, заговорив, — неначе чарка «Наполеону» вивела його із заціпеніння:

— Ну й становище, доннерветтер! Вишкрібають усе! Оце вже справді тотальна! Дякуйте богові, майоре, що в сорок другому пом’яло вам боки й тому вас списали по чистій. Тепер не вдалося б, бо й кривих беруть і однооких також. Хоч ця мобілізація, відверто кажучи, як мертвому припарки. — безнадійно махнув рукою.

— Та що стряслося, вельмишановний патроне?

— Не будьте наївним, ви ж офіцер. Відбувається таке, майоре, що ми з вами й подумати не могли. Не тільки армія, а й дипломатичні ходи вже не відвернуть катастрофи, — говорив Зоннеман, вдруге наповнюючи чарки. Руки його тремтіли й рідина розливалася. — Радянська Армія рухається з такою навальністю, що за місяць — півтора може бути тут. Ви уявляєте, що то є?

— Майн гот! — Майвальд роблено закліпав очима. — Звідки ви це взяли?

— Запевняю, майоре, не з газет, — зауважив шеф багатозначно й перехилив чарку.

Випив і Майвальд. Він не гірше директора знає, що от-от буде кінець гітлерівського рейху. Але стривожено питає:

— Як же нам бути далі?

— Кому це «нам»? Про кого ви отак турбуєтесь? — кинув директор роздратовано.

Майвальд здивовано поглянув на шефа:

— Я ваш покірний слуга, патроне, і мене, офіцера вермахту, ваша доля хвилює, не менше, ніж своя власна. Пробачте, можливо, я не заслуговую… — Він не договорив. Зоннеман, схаменувшись, що перегнув палку, поблажливо перебив:

— Киньте церемонії, майоре, тепер не до них. Передусім ми — німці, і я високого ціную вас саме за те, що правильно розумієте й поділяєте наше спільне нещастя.

Обидва замовкли. Годинник, який висить біля портрета фюрера, монотонно відраховує час наближення трагічної розв’язки: тік-так, тік-так, тік-так.

Вальтер Зоннеман вкрай занепокоєний: як зберегти капітал? Як найшвидше вирвати заводські цінності з небезпечної зони? Адже в цьому підприємстві левова доля його власного капіталу.

А інспектор Майвальд думає над тим, як перешкодити нацисту Зоннеману здійснити той грабіжницький план, як врятувати життя невільників.

— Почнемо демонтаж деяких вузлів, — розсудливо заговорив директор після тривалого мовчання. — Може, встигнемо дещо вивезти, хоча б найдорожче обладнання. А ви, майоре, залишитесь тут. Сюди прийде спеціальний підрозділ, і ви разом з ним будете командувати всією армією східняків, що забезпечуватиме ремонт танків. Розумію, справа нелегка. Скажу відверто: нікому ще не вдавалося так, як вам, знаходити спільну мову з цим диким слов’янством. І те, що вербувальники не зуміли зманути остробітників та полонених у військові загони, також ваша заслуга.

— Дякую за комплімент. Має значення, можливо, те, що я непогано розуміюся на їхніх мовах. У моїй присутності остробітники й полонені нічого не говорять зайвого, уникають спілкування.

— Гадаєте, бояться? — примружив й без того маленькі очиці директор. — А хто ж тоді верстати псує?

— Мене, пане директоре, це також хвилювало. Та коли ви сказали, що то не мого розуму діло, я, відверто скажу, перестав цікавитись. — Майвальд удавано образився.

— Ви стали надто уразливим, майоре, і злопам’ятним. Навіщо згадувати минуле? — зауважив шеф вибачливо й налив по третій.

Після випитого Вальтера Зоннемана потягнуло на філософські роздуми.

— Так, майоре, недарма говорять: кожному своє…

— Що ви маєте на увазі?

— Не що, а кого. Інженера Фішера! — підвищив голос директор. — Отакий тишко, якому я так багато довіряв і допомагав, проводив таку ворожу роботу.

— Пробачте, який Фішер, Рудольф?

— Так, так, отой самий Рудольф Фішер!

— Що ж це таке? — артистично розвів руками Майвальд. — У моїй голові ніяк не укладається те, що ви сказали.

— Отож-то й є, — закивав директор. — Хто б міг подумати, що отака зовні лагідна, інтелігентна людина може бути комуністом? — рішуче покрутив блискучим качаном голови. — Утік десь, диявол? А всі ті диверсії, щоб ви знали, майоре, — його робота.

Шеф, який хвилину тому говорив спокійно, розсудливо, знову розлютився; зціпивши кулаки, він дивився на Майвальда і роздратовано кинув:

— Ви хоч і офіцер, Альфреде, майор, але в цьому ділі, — відверто скажу вам, — нетямущий. Ви не знаєте, що ми фактично в облозі ворога. Так, так, не дивуйтеся. Ворог ходить серед нас, маскується й при нагоді шкодить. Це факт незаперечний. Я водив вас на судовий процес Отто Міллера, хотів, аби вам розкрилися очі, бо певен, що Міллер не одинокий, таких типів є немало. Але, бачу, суд нічому не навчив вас. Ви, майоре, надто довірливий, відчувається зайва інтелігентність. На фронті, можливо, не помітно було цієї вади, бо ви бачили ворога в обличчя, він був перед вами без маски. А тут… от хоча б майстер Фрейліх. Ви ж, мабуть, знаєте його? — Зоннеман зирив на інспектора так пильно, наче випробовував його.

— Аякже, — ствердно кивнув Майвальд. — В тому цеху частенько працюють мої слов’яни, я там мушу бувати. А хіба що?

Вальтер Зоннеман криво посміхнувся самими куточками уст:

— Потягли до гестапо, — сказав без коментування.

Майвальд похитав головою:

— Справді, не знаєш, з ким справу маєш. Щиро кажу: я вважав того майстра за порядну людину.

— То вірте, майоре, фактам. Гестапо не помиляється, то їхня робота. Розумієте? — свердлили Майвальда колючі, злегка захмелілі зеленкуваті очі Вальтера Зоннемана.

Альфред Майвальд погодився:

— Так, вельмишановний патроне, ви дуже мудро сказали: ми справді у ворожому середовищі. Я сприймаю ваші зауваження й даю слово офіцера — посилити пильність.

Директорові сподобалося визнання Майвальда. Схвально кивнувши кілька разів головою, запитав без будь-якого зв’язку з попереднім.

— Скажіть, майоре, чи вам доводилося читати звернення наших генералів.

Чому це його цікавить? Просто перевіряє, чи, може, хоче поділитися своїми думками? Роздумувати ніколи. Треба щось відповідати.

— Вибачте, пане директоре, не втямлю, про яке звернення ви говорите, яких генералів?

Вальтер Зоннеман незадоволено скривився:

— Нічого, бачу, ви не знаєте, нічим не цікавитесь! У всьому нещасті нашому генерали звинувачують фюрера, закликають нас піднятися проти Гітлера і Гіммлера! Ви це розумієте, майоре? — Директор сам злякався своїх слів, пильно свердлить Маивальда гострими очима.

— Розумію, патроне. Але вперше чую про таке генеральське звернення. У пресі ж нічого такого не друкують. У липні минулого року вже був генеральський путч, і знову генерали подають голос. Військові, виходить, роблять переоцінку політики уряду. А як же ви, пане Зоннеман, якої думки щодо цього генерали від індустрії?

За інших обставин цей зразковий наці обурився б на таке запитання підлеглого. А зараз воно цілком логічне, він сам викликав інспектора на відвертість.

Певний, що інспектор не з тих, які доносять, Зоннеман викладав наболіле.

— Відверто кажучи, у східному поході вермахту була справжня авантюра. Тепер це кожному зрозуміло. Ми мали надто поверхове уявлення про росіян: не знали їхньої сили, а головне — не знали їхніх потенціальних можливостей і тому кинулися туди сторч головою. А свої сили переоцінили. От і розплачуємось. А хто винен? — він повернув голову і подивився з-під лоба на портрет фюрера у позолоченій рамі. — Над цим, майоре, варто замислитись. Можливо, друже, генерали ті мають рацію.

Вальтер Зоннеман уперше був таким відвертим. «Тактика старого лиса, — подумав Майвальд, — готовий і в друзі зарахувати, аби тільки служив йому справно. Нехай сподівається!» — і спокійно зауважив:

— У тім то й річ, вельмишановний патроне. Перш ніж у прірву плигнути, треба взнати її глибінь…

— О, та ви, майоре, бачу, філософ! — посміхнувся директор задоволено.

— Це не я. То слова Фрідріха Шіллера.

— Шіллера? Не знаю, не читав.

З годинника, що висів біля портрета фюрера, пролунало: «Бо-у, бо-у, бо-у, бо-у…» дванадцять ударів.

Майвальд глянув на свій — подарунок Гізели. Хвилина в хвилину.

— Пробачте, вельмишановний патроне, на мене чекають. — Подякувавши за гостинність, Альфред вклонився і з дозволу господаря пішов.

Думки невеселі. Заспокоювало, правда, те, що майстер інструментального цеху Ернст Фрейліх людина загартована, гестапівці нічого з нього не витягнуть.

Рудольф Фішер надійно сховався від гестапівських шпиків; Фішера не знайдуть. Майвальд певен. І саме в цьому порятунок, бо всі звинувачення за диверсії падають на інженера-електрика Фішера.

Надто повільно тягнулися передвесняні тривожні дні сорок п’ятого. Доба здавалася невільникам вічністю.

Відчуваючи неминучість своєї поразки, фашисти лютували, як навіжені. За найменшу непокору, часто з примхи якогось напівфюрера ставили до стіни. Змучені, знесилені люди серцем відчували, що от-от з’являться на вулицях Енензбурга довгождані визволителі. За тим бачилися вже воля, Вітчизна, зустріч з рідними!

А поки що в цехах заводу під наглядом інженерів і автоматників остробітники і полонені розбирали й пакували частини найскладніших верстатів, автоматичних ліній. Та робилося це не так швидко. Тільки на п’яту добу п’ятнадцять вагонів, навантажених обладнанням, вийшли із заводського подвір’я. Але далі не пішли— сміливці з організації опору вночі розібрали колію і заховали рейки.

Не просунувся ешелон з обладнанням і наступної ночі — за дорученням Майвальда Фріц Браун висадив у повітря невеликий залізничний місток через канал, що поблизу заводу.

На відбудову містка потрібно щонайменше два — три дні. Та про це вже дбати нікому.

РОЗДІЛ XII КАРЦЕР ДЛЯ ШТУРМБАНФЮРЕРА

До Енензбурга наближалися радянські війська.

На заводському подвір’ї з’явився загін особливого призначення служби безпеки — досвідченімайстри ховати сліди злочинів.

Озброєну, вишколену групу есесівців очолював оберштурмбанфюрер СС фон Штінгель. Років п’ятдесяти, високий, рудий, з круглими, як у сови, сірими очима, короткими наїжаченими вусами.

Повноваження його великі, підписані шефом служби безпеки рейху Кальтенбруннером. Перекладати обов’язки йому тут ні на кого, і він сам бігав по заводському подвір’ю в довгому чорному плащі, перевіряв роботу підривників, які закладали вибухівку під корпуси заводу.

Майвальд уважно спостерігав за діяннями есесівця. Готуються висадити в повітря завод, значить, скоро тікатимуть. Дізнатися б, на коли саме призначено вибух.

У цей час Майвальда покликали до контори.

В директорському кріслі Вальтера Зоннемана сидів оберштурмбанфюрер фон Штінгель, Тепер він тут хазяїн. Навпроти нього — комендант концтабору штурмбанфюрер СС Оскар Люкке.

Товстун на коротких ногах, комендант Люкке з повагою ставився до інспектора. Тільки Майвальд переступив поріг кабінету, Люкке підвівся й відрекомендував його оберштурмбанфюрерові.

Запросивши Майвальда сісти, фон Штінгель розкрив портсигар, протягнув одному й другому.

— Паліть, панове.

Майвальд уважно пробіг очима по випещеному, шляхетному обличчю фон Штінгеля й затримав погляд на рицарському хресті, що красувався між кінчиками білого коміра сорочки.

Затягнувшись і випустивши самозадоволено два-три кільця диму, фон Штінгель оцінююче дивився на Майвальда, що сидів перед ним у цивільному.

— За вірогідними джерелами, інспекторе, наступної ночі буде сильний наліт ворожої авіації. Тому, коли спустяться сутінки, весь табір має бути евакуйований у головний корпус заводу. Кажуть, що то споруда невразлива для будь-якої бомби. Ваше завдання: роз’яснити полоненим мету цього заходу, щоб не здумали тікати. Потім можете забиратися звідси на всі чотири боки — завтра тут вам нічого буде робити. Ми як-небудь самі, — й моргнув комендантові.

Майвальд розумів, що це наказ, але необхідно було дещо з’ясувати.

— Пробачте, герр оберштурмбанфюрер, а я можу знати, що справді хочете зробити з ними?

Фон Штінгель кинув на Майвальда короткий погляд.

— Не будемо ж церемонії розводити з полоненими, коли на нас самих уже натискують. Роз’ясніть Іванам, як я сказав, а комендант точно знає, що йому робити. — Цинічно усміхнувся: — Фейєрверк добрий зробимо…

Майвальд зблід від такого пояснення. Подолавши хвилювання, він зауважив:

— Зрозуміло, герр оберштурмбанфюрер. Але ж скорену голову меч не стинає. Яка ж нам користь від того, що полонені будуть поховані під уламками корпусу?

Фон Штіпгель покосував на інспектора:

— Ну й дивак! Ти хочеш, аби на тебе, німецького офіцера, тикали пальцем, що примушував полонених працювати на воєнному заводі? Ти розумієш, філантропе, що то є?

Злочинний задум есесівця приголомшив Майвальда. Стискуючи рукоятку «вальтера», що лежав у кишені плаща, він аж побілів од внутрішньої напруги. Одна секунда — і фон Штінгель буде убитий. Але що потім? Хіба це врятує становище?

Поміркувавши, Майвальд кивнув головою на знак згоди й підвівся з крісла.

Штурмбанфюрер Оскар Люкке теж підвівся і незграбно виструнчився перед начальником.

Оберштурмбанфюрер, продовжуючи сидіти в кріслі, суворо попередив:

— Майте на увазі, коменданте, мій підрозділ зараз же від’їжджає на виконання іншого завдання. А за всі заходи на заводі й в концтаборі відповідаєте ви особисто. Потім я перевірю. Можете йти.

Коли Люкке і Майвальд прибули до комендатури, штурмбанфюрер, якому конче потрібна допомога інспектора в проведенні наступної операції, люб’язно запросив Майвальда пообідати з ним.

— Приходьте о чотирнадцятій годині — є пляшка «Наполеону». Пообідаємо добре, бо вечеряти хтозна як доведеться.

— Спасибі, обов’язково прийду. Щоправда, й роботи багато. До обіду треба побувати в кожнім бараці. Наказ є наказ, мушу виконувати. Але передчуття погане.

— Чому? — поцікавився комендант.

— Боюся, що полонені не повірять надто наївній легенді фон Штінгеля.

— Не повірять? Ну й що ж, примусимо, — рішуче махнув рукою комендант.

— Та воно, звичайно, так, — погодився Майвальд і тут же додав: — Чи не можеш ти послати зі мною Байєра і Лейзера? З ними надійніше.

— Чому ж ні, зараз накажу твоїм охоронцям. Будьте обережні.

За кілька хвилин обер-єфрейтор Курт Лейзер, кремезний, років тридцяти п’яти докер з Гамбурга і унтер-офіцер Йоган Байєр стояли біля Майвальда, озброєні автоматами і пістолетами.

Байєр місцевий, з Енензбурга, працював колись на цьому ж заводі слюсарем, але посварився з адміністрацією. Весною сорок третього тотальна мобілізація загнала його на Східний фронт; потрапив на Курську дугу і скоро повернувся звідти тяжко поранений. А після лікування служив у охороні концтабору.

Йоган Байєр знає, що таке фронт, знає радянських людей, бачив, що принесли їм німці.

Йоган Байєр і Курт Лейзер — спільники Майвальда. Вони не раз допомагали інспекторові, виконували його завдання. А почався цей зв’язок зовсім випадково. Рік тому Байєр і Лейзер приводили в санітарну частину концтабору чоловік десять хворих, яких треба було звільнити від роботи. Але фельдшер, навіть не глянувши на тих бідолах, що ледве трималися на ногах, відмовлявся дати такий дозвіл.

— Ви берете під захист симулянтів! — гримав він на Байєра і Лейзера.

— Ти осел! — обурився гарячкуватий Байєр. — Поглянь на них, адже люди.

— Я хотів би, ескулапе, щоб ти побув у їхній шкірі, — докірливо кинув Курт Лейзер фельдшерові.

Важко сказати, чим би закінчилася та сварка, якби на той момент не з’явився інспектор. Він усе чув і став на бік Курта Лейзера і Йогана Байєра.

— Щоб мати зиск, — зауважив він повчально, — треба не тільки годувати, а й лікувати, інакше полонені повмирають, а яка нам з того користь?

Відтоді й зав’язалися дружні стосунки.

І от вони знову разом. Табір полонених на ногах. Люди причаїлися, спостерігають, прислухаються. Побачивши інспектора, старші груп кинулися до нього.

У маленькій кімнатці зібралися найдовіреніші. Уважно слухають Майвальда.

— Ви розумієте небезпеку обстановки? — запитав Майвальд наприкінці.

— Що ж тут розуміти? Готують нам братній гуртожиток на тамтому світі, — із сумом промовив Павло Рибалка, і його чорні очі блиснули іскрами гніву.

— Так, — кивнув Майвальд. — Перед самим кінцем, коли до Енензбурга наближається Радянська Армія. Радянські танки перерізають уже шляхи відходу на захід, чекають підкріплення, щоб оволодіти містом і визволити вас. То, може, в кого є яка рятівна думка? Говоріть, товариші, не бійтеся. Я і мої друзі, — показав на Байєра і Лейзера, — будемо з вами.

З хвилину стояла німа тиша. Кожен міркував, шукав рятувальний круг. Страх перед підступним задумом ворога й почуття невимовної радості від можливого близького визволення змінюються в свідомості людей, на долю яких випало ні з чим не зрівняне страждання в фашистському полоні.

— Зброю б нам дістати. В наших умовах то єдина рятівниця, — підвівся білоголовий, сухорлявий, змарнілий чоловік — Андрій Дорохін. Про те, що він — колишній полковник Радянської Армії, у таборі знають лише одиниці. — І оскільки ви, німецькі товариші, — Дорохін дивився на Майвальда, Лейзера і Байєра, — зв’язали свою долю з нашою, ризикуєте життям в ім’я нашого порятунку, то допоможіть дістати хоч з десяток автоматів, два-три кулемети, сотню гранат. Знімемо охорону табору й разом з вами проб’ємося до радянських танкістів.

— Гаразд. Ми це обміркуємо, — сказав Майвальд. — А ви будьте напоготові.

Принишклий табір зоставався в тривожному чеканні: що то буде?

Майвальд, осяяний сміливою думкою, що підказав полонений полковник Андрій Дорохін, пішов з Лейзером і Байєром. У нього уже визрів план, і він хотів зараз же обговорити його зі своїми однодумцями. Про це й пішла мова з ними, коли вони лишилися віч-на-віч.

— За кілька днів, друзі, закінчиться війна. Есесівська верхівка міняє шкіру, щоб врятувати своє життя. Тремтить, але до останньої години хоче орудувати. За наказом божевільного оберштурмбанфюрера фон Штінгеля, що два дні тому з’явився в Енензбурзі, страчено кілька десятків наших людей. За його ж наказом наступної ночі мають бути зруйновані всі цехи нашого заводу і знищено всіх полонених. А завтра сюди прийдуть радянські воїни і спитають у нас за кожну свою людину. Ви розумієте, друзі, що це значить?

— Так, — закивали Йоган Байєр і Курт Лейзер.

— Справи дуже серйозні, — вів далі Майвальд. — І якщо ми не боягузи, а справжні антифашисти, то повинні запобігти цьому злочину.

— То що ж нам робити, герр майоре? — нетерпляче вирвалося у Байєра. — Кажіть, ми в усьому ваші спільники.

Майвальд озирнувся й, хоч нікого поблизу не видно, сказав напівголосно:

— Вихід, друзі, єдиний: зняти охорону табору.

— Яким чином? — спитав Лейзер.

— Давайте спробуємо так, — Майвальд став викладати свій план, — запропонуємо здійснити це самому комендантові Оскару Люкке. А якщо штурмбанфюрер відмовиться, одразу ж заарештуємо його, посадимо в карцер, а охоронцям роз’яснимо: радянські війська оточують Енензбург, комендант концтабору Люкке утік; тож безглуздо залишатися, нехай ідуть собі, хто куди хоче. Тільки без зброї. Вона буде нам потрібна: створимо команду для охорони заводу і табору полонених.

Іншого виходу Майвальд не бачив. Треба було діяти сміливо й рішуче, бо на роздуми не було часу, а йшлося про долю цілого табору військовополонених.

— Ну, як? Ви згодні? — запитливо дивився то на Байєра, то на Лейзера.

Лейзер вигукнув:

— Майн гот, то це ж здорово!

Йоган Байєр теж запалився.

— Я цілком згоден! А приборкати коменданта, прошу, доручіть мені, у мене з ним свої рахунки.

— Що ж, друзі, тоді домовилися. Я цілком покладаюся на вас. Діяти слід негайно.

Сміливці рушили до комендатури. Двері до кабінету Оскара Люкке Майвальдові завжди були відкриті. Иоган Байєр покликав чергового, затримав його, а тимчасом Курт Лейзер непомітно перерізав телефонний кабель, що тягнувся до комутатора.

Майвальд хвилювався, жадібно допалив цигарку, і погасивши недопалок у попільничці, рішуче відчинив двері кабінету коменданта.

Люкке сидів на дивані.

— Ну, — запитав, пересівши в крісло, що біля столу, — як сприйняли Івани ваше роз’яснення?

— Цікаво, а як би ви, штурмбанфюрер Люкке, почували себе, коли б сказали: вночі, пане, вас поведуть на шибеницю. Але не бійтеся, бо все те робиться виключно з благородних, гуманних намірів?

— Що ти верзеш? — обурився комендант.

— Не розумієш? Ну так слухай: завтра Енензбург здасться. Радянській розвідці відомі всі фашистські негідники. Утекти неможливо: місто оточене. Залишається єдиний вихід, яким можна спокутувати провину…

— Який же? — ще не все розуміючи, спитав комендант.

— Зняти охорону табору.

Люкке довго не зводить погляду з суворого обличчя Майвальда. І, підкоряючись волі інспектора, запитує:

— Коли?

— Сьогодні, звичайно. — Майвальд подивився на годинника. — О вісімнадцятій.

— А що скаже на те оберштурмбанфюрер фон Штінгель? Ти не знаєш його. Він перестріляє всіх нас, як собак.

— То, може, краще ми його?

— Що ти замислив? — Люкке закліпав повіками. — Я до того не причетний.

— То й добре, Оскаре, ми тебе звільнимо від такої відповідальності. Але для цього треба, щоб ти переклав обов’язки коменданта на когось іншого, бо не можна ж бути начальником і не відповідати за те, що робиться у твоєму підрозділі.

— Як це розуміти? — розгубився комендант.

— А отак. Віддати наказ: зняти охорону табору. Щодо оберштурмбанфюрера фон Штінгеля, то ми самі приборкаємо його, як тільки він з’явиться тут. Ти за те не відповідатимеш. Та й перед ким відповідати?

Люкке ніколи не відзначався хоробрістю. Член нацистської партії з тридцять третього року, він довгий час наглядав за ув’язненими в тюрмах, а під час війни став комендантом філіалу Бухенвальдського концтабору, створеного поблизу танкового заводу, де нещасних в’язнів і військовополонених примушували працювати на війну. Тут визнавалася тільки сила, необмежена влада над беззбройними невільниками. І він, Оскар Люкке, цілком відповідав призначенню.

До Альфреда Майвальда Оскар Люкке ставився з повагою, бачив у ньому сильну, вольову людину, яка уміє вплинути на юрбу невільників. Та й сам нерідко підпадав під його вплив. Ось і тепер, почувши вимогу Майвальда зняти охорону табору, він не наважується заперечувати.

На біса, справді, йому той табір, коли завтра прийдуть сюди радянські війська? Поміркувавши, Люкке сказав:

— Гаразд, Альфреде, я зроблю так, як ти говориш.

— От і добре. Пиши наказ: за вірогідними джерелами передові частини Радянської Армії наблизилися до Енензбурга, оточують місто, перерізають шляхи відступу. Зважаючи на таку небезпеку, наказую: сьогодні, о вісімнадцятій годині зняти охорону табору з усіх об’єктів. Зброю й ключі здати під особисту відповідальність унтер-офіцеру Погану Байєру. Всьому особовому складу охорони табору зібратися в блоці номер один, чекати дальшого наказу.

Поставивши крапку, Люкке завагався: здалося, що за таку ініціативу його можуть звинуватити в боягузтві й розстріляти. Не буде ж він, штурмбанфюрер, посилатися на авторитет відставного майора вермахту Майвальда. Він зім’яв у руці папірець і рішуче покрутив головою:

— Ні, Альфреде, знімати охорону я не маю права. У концтаборі понад тисячу наших ворогів. Вони в мить розбіжаться.

Майвальд блискавично міркував: «Треба негайно приборкати ката, тихо, без шуму ізолювати в карцері, але перед тим необхідно заручитися його офіційним наказом про зняття охорони».

— Я розумію. Вчора ти ще не мав такого права, і я не порадив би вживати таких заходів. А сьогодні зовсім інші обставини. Чого й на кого ти, штурмбанфюрер Оскар Люкке, чекатимеш? Що ти робитимеш зі своєю юрбою охоронців, коли наскочать сюди радянські танки? Усі розбіжаться, як щурі, бо корабель рейху, сам бачиш — потопає. Та й не буде тобі перед ким звітувати за свої вчинки — фон Штінгель сам уже накивав п’ятами. Подумаймо краще про свою долю, бо завтра буде пізно.

Слова Майвальда були такими переконливими, що Люкке знову завагався. Він сам надрукував наказ, поставив підпис, скріпив печаткою й віддав Майвальдові.

Це був порятунок полонених, яких фон Штінгель прирік на загибель під уламками головного корпусу заводу.

Та раптом Люкке кинувся на Майвальда.

— Поверни наказ, я скасовую його!

У ту ж мить Йоган Байєр схопив коменданта за руку й так вивернув її, що пістолет упав на підлогу, а сам Люкке ледве втримався па ногах.

Люкке кинувся до телефону, щоб викликати охорону. Але трубка німа. Штурмбанфюрер благально поглянув на Курта Лейзера. А той, стоячи біля порога з пістолетом у руці, суворо дивився на нього.

Комендант зрозумів: йому приготували пастку. Але не може повірити, щоб свої та ще серед білого дня.

Кілька секунд стояв оторопіло. Втрачаючи почуття рівноваги, закричав на Майвальда:

— Геть з кабінету!

Майвальд рвучко замкнув двері й підвищив голос:

— Ну, досить, катюго! Руки догори! Руки догори! Третього попередження не буде, — наказав, тримаючи пістолета.

Штурмбанфюрер підняв руки, не зводячи з Майвальда розгубленого погляду.

Курт Лейзер швидко обшукав Люкке, відстебнув сумку від спорядження й поклав на стіл біля Майвальда.

Штурмбанфюрер аж зубами скрегоче. Здалося, що все це жахливий сон, що з ним жартують. Побілівши від злості, він брутально лаявся.

— Досить! — суворо обірвав його Майвальд. — Ходімо, пане Люкке!

Дужі руки Курта Лейзера і Йогана Байєра взяли коменданта і повели його лабіринтами коридорів.

— Може, отут, — сказав Байєр, зупиняючись біля одиночної камери.

— Відчиняй, — погодився Майвальд. — Номер на одну персону. Саме для пана штурмбанфюрера.

РОЗДІЛ XIII БЕЗ МАСКИ

День закінчувався. Він був багатим на події, які таїли в собі небезпеку. А все ж Майвальд міг зітхнути з полегкістю — зроблено найголовніше: знято варту з концтабору й розміновано цехи заводу. Заспокоювало й те, що оберштурмбанфюрер СС фон Штінгель, який готував загальну могилу для всіх, що зібрані в концтаборі, поки ще не з’явився.

Та тривога не залишала полонених. Вони пильно прислухалися до пострілів гармат, що спалахували зірницями десь за містом. Наступна ніч лякала. У місті немало частин вермахту, які зайняли оборону. Були також і частини СС. А від них усього можна чекати.

Знесилені й зголоднілі люди жили сподіванням. Чекали прийдешнього дня.

Альфреду Майвальду кортіло хоч на годину вирватися додому: п’ять днів тому Гізела народила сина. Але йому не було на кого залишити вахту. Він повністю взяв на себе відповідальність за врятування приречених на мученицьку смерть полонених. Банда ж фон Штінгеля могла наскочити сюди будь-якої хвилини.

Задум Майвальда поки що здійснювався: концтабір охороняли свої — понад тридцять добре озброєних сміливців. Зброю Майвальд розподілив за допомогою Андрія Сергійовича Дорохіна.

Він з донецьких козаків. На вигляд дідусь білоголовий, змарнілий, хоч насправді йому лише сорок п’ять. Майже три роки в полоні. Орудувати зброєю так вправно, як раніше, Дорохін, звичайно, не може, бо ледве тримається на ногах. Але добре знає своїх спільників по неволі, знає кому і яку зброю дати. Понад двадцять автоматів вручили найсильнішим духом і найменш виснаженим; за тим же принципом розподілили пістолети і гранати.

Ручних кулеметів було тільки три. Першим одержав його колишній моряк Чорноморського флоту Павло Рибалко. Полон не зігнув могутньої постаті моряка, а силу духу, прагнення по-мститися ворогові він довів уже на ділі.

Озброївся кулеметом і Вано Левідзе. Йому років тридцять. Худорлявий, але міцний. Виріс Левідзе в сонячній Грузії. На фронті з перших днів війни; був командиром взводу розвідки.

До концтабору полонених попав тяжко поранений.

Майвальд знав, яке випробування випало на долю полоненого Вано Левідзе, і був певен, що той стоятиме з кулеметом на смерть.

Вірив і колишньому поручнику польської армії Янеку Шмиговському. Він потрапив до фашистського полону ще у вересні тридцять дев’ятого під Варшавою; тоді йому було двадцять вісім, тепер, здавалося, понад п’ятдесят. На ньому позначки багатьох концтаборів, сліди побоїв і собачих зубів. Янек Шмиговський вважав за честь, що йому доручили кулемет. Може, гадав, хоч тепер буде нагода помститись катам.

— Нехай тільки спробують, пся крев! — кинув поручник, одержавши зброю.

Десь опівночі біля воріт концтабору зупинився чорний «оппель-адмірал»; з нього вилізли один за одним два есесівських офіцери; один, видно, старший, нервово озирнувся довкола й розлютився, що нікого не видно й не чути, дістав з кобури пістолета й зробив два попереджувальних постріли.

То був оберштурмбанфюрер СС фон Штінгель. Це ж за його наказом о двадцять третій годині в головному корпусі заводу, до якого повинні були перевести всіх полонених, мали статися десять потужних вибухів. Та минуло вже півтори години після встановленого часу, а вибухів не чути. Тому есесівці й прибули, щоб навести порядок — покарати того, хто зірвав виконання їхнього наказу.

Постріли фон Штінгеля насторожили нову охорону табору. Павло Рибалка, підкравшись ближче, пізнав оберштурмбанфюрера. Так, це він, той самий, що готував їм братню могилу. Й, не роздумуючи, чорноморець Рибалка пустив по ньому коротку чергу з кулемета; фон Штінгель звалився як підкошений.

Кулеметна черга моряка настигла й шофера, що привіз есесівців і розвертав уже «оппель-адмірала», щоб вислизнути.

Другий офіцер не одразу второпав, що до чого. Певен же був, що тут свої. Дійшло до нього, аж коли побачив, що машина раптово зупинилася і водій схилив голову. Тримаючи пістолета в руці, есесівець кинувся тікати. Але по ньому вдарили перехресним вогнем Янек Шмиговський і Вано Левідзе. 1 хоч була ніч, все ж чиясь куля таки наздогнала фашиста.

Коли Майвальд з Байєром та Лейзером прибігли до місця подій, то стрілянина вже припинилася.

— Що тут трапилось, хто стріляв? — запитав Майвальд хвилюючись.

— Першим почав оцей, — спокійно сказав Рибалка, показуючи на труп оберштурмбанфюрера, а потім уже я; і шофера довелося — намагався драпонути.

Вано Левідзе і Янек Шмиговський теж показали на есесівця. За посвідченням, якого дістали з кишені мундира убитого, то був гауптштурмфюрер СС Гюнц. Байєр і Лейзер пізнали його.

— Це заступник оберштурмбанфюрера фон Штінгеля, — сказав Байер. — Сам він закладав вибухівку під корпуси заводу.

Майвальд заспокоївся — поклали надто небезпечних катюг. Пошкодував, що не взяли живими.

— Шкода! Підселили б до Оскара Люкке, веселіше було б штурмбанфюрерові!

— Можна уявити, яка то була б сцена, — засміявся Курт Лей-зер, — штурмбанфюрер вмер би з переляку, бо він боявся фон Штінгеля, як курча шуліки.

— Це точно, — підтвердив Иоган Байєр, — фон Штінгель відігрався б на комендантові.

— Ну дідько з ними, з цими «фюрерами». Молодці, що не промазали, — заключив Майвальд і запитав, показуючи на вбитого гауптштурмфюрера СС Гюнца. — Та хто ж поклав цього звіра?

Вано і Янек перезирнулися.

— Мені здається, що ніби я, — почав Левідзе, ледь усміхаючись чорними очима, — а мій друг Янек певен, що звалився цей фашистяка від його пострілу. То нехай буде так. І Янек, і я жадали відомстити…

Иоган Байєр і Курт Лейзер не розлучалися з Майвальдом. Усю ніч вони були разом — прислухалися до гуркоту радянських танків, що залізним кільцем оточували місто.

Перед світанком встановилася тиша. Неспокійна, насторожуюча. Йоган і Курт задрімали. А Майвальд не може — ходить по темному кабінету колишнього коменданта концтабору, палить цигарку за цигаркою, думає.

Враз тишу розірвали могутні вибухи. Кілька годин здригалася земля від потужної канонади гармат. А о дев’ятій ранку вогонь гітлерівських підрозділів, що вперто огризалися на східній околиці Енензбурга, було подавлено артилерією і безперервними залпами «катюш». На вулиці міста вихором увірвалися танки з автоматниками. Ніяка сила не могла зупинити радянських воїнів, що переможною ходою наближалися до Ьнензбурга. Ще година — і розбиті залишки частин вермахту здались.

Альфред Майвальд вважав себе в ці хвилини найщасливішою людиною, його блакитні очі сяяли: полонених врятовано!

Десь опівдні до концтабору приїхав начальник політвідділу армії, частини якої штурмували місто, — гвардії полковник Добринін з трьома офіцерами. Вони здивовані тим, що кілька полонених озброєні. Більше того — тримають під вартою колишнього коменданта концтабору.

Полковник прагне розібратися в обстановці, але ніхто з полонених, — хоч їх зібралося біля «вілліса» кілька десятків, — не може толком пояснити.

— Про все розповість вам досконало наш німецький друг Альфред Майвальд, — сказав один. — Це все його робота. Коли б не він, усім нам був би кінець. Та он і він іде.

Від заводу до табору йшов гурт чоловіків, серед них і Майвальд. Він у сірому потертому костюмі, комір темної сорочки розстебнутий, голова непокрита. З ним його бойові друзі: радянські полонені й німці-антифашисти, в тому числі і Рудольф Фішер. Він з’явився на заводі вранці з п’ятьма іншими активістами з організації руху опору. Про щось сперечаються, голосно сміються.

Коли Майвальд наблизився до «вілліса», біля якого стояли радянські офіцери, серце його забилося птахою. Зупинився на мить, щоб пересилити хвилювання. Свої! Рідні!

— Добридень, дорогі товариші! — радісно вимовив, вдивляючись в обличчя радянських офіцерів.

— Здрастуйте, — усміхнувся полковник.

— Ой, як же вельми чекали ми на вас!

Полковник і його супутники здивовані тим, що німець так чисто говорить їхньою мовою. Вони пильно вдивляються в його розумні блакитні очі.

— Ну, коли так, тоді будемо знайомі; я — полковник Добринін, — сказав, простягаючи руку.

Майвальд не зводив погляду з довгастого, обвітреного обличчя полковника. «Невже це той Добринін? Микола Іванович Добринін, що був комісаром полку?» І коли впевнився, що не помиляється, зітхнув щасливо:

— Дуже радий познайомитися з вами, Миколо Івановичу, тут, на німецькій землі — на своїй не встиг, а бачився з вами аж двічі в батальйоні Романчука. Я, товаришу полковник, — колишній політрук, журналіст армійської газети «Смерть фашизму!» Петро Малюк.

Полковник уважно вдивляється.

— Чекайте, чекайте, щось я нічого не розумію. Нам сказали, що ви німець. А насправді, виходить, не так? Прошу, розкажіть нам, що все це значить?

І Малюк розповів товаришам про довгу її нелегку свою одіссею…

— Он воно що! — вигукнув здивований полковник, коли Малюк закінчив сповідатися. — Тепер і я пригадую. Так так, це трапилося в батальйоні капітана Романчука; казали, що відчайдушний журналіст поліз до самого чорта на роги й потрапив під бомбування. Все це дуже цікаво… Безумству хоробрих співаємо пісню! — полковник усміхнувся. — Але спробуй тепер довести, що ти не той…

Начальник політвідділу не закінчив своєї думки, схаменувся, що репліка його може образити Малюка й додав уже по-батьківському:

— Ну то всі нещастя все позаду, добре що лишився живим-здоровим, поздоровляю! Напишіть про все це і надішліть мені ось за цією адресою, — вирвав з блокнота аркушика й передав Малюкові. — Розберемося…

Присутні і полонені, і німці, до яких дійшла суть розмови, здивовано перезиралися. Для них же Майвальд був німцем. Тепер усе з’ясувалося, і вони зворушливо дивляться на свого рятівника, вірного друга.

Слово полковника Добриніна «розберемося» анітрохи не здивувало й не образило Малюка. Аякже? Хто повірить на слово? Будь ласка, — промовисто говорить сяйноока його посмішка, — спитайте у них — радянських полонених, остробітників і патріотів з організації антифашистського опору, адже вони не тільки свідки, а й побратими його.

Три години побули вони разом. А коли прощалися, Петро розгубився. Не знав, як йому бути, що робити?

Зустрівшись зі своїми, він думав, що на тому вже кінець його поневірянню, що зараз же повернеться до газети «Смерть фашизму!» й почне писати про подвиги радянських людей і німецьких антифашистів у тилу ворога.

Та вирішувати це належало не йому, а начальникові політвідділу. А той не квапився робити висновки. Він завжди обережний, а тут тим більше. Свій-то свій, але ж понад три роки перебував у ворожому таборі.

Поміркувавши, полковник Добринін так і сказав:

— Ні, товаришу Малюк, зараз ви не поїдете з нами. Довше чекали, то почекайте ще. З’ясуємо. Може, додому відправимо, — поглянув на палицю, що спирався на неї Малюк, — а можливо, щось інше. Тепер велика потреба на знавців німецької мови. Одне слово, почекайте, справа це не проста.

«Вілліс» рушив і одразу набрав швидкість, а Малюк довго ще не зводив з нього зажуреного погляду. Що з ним діялося? Роки пройшли в одиноцтві, щодня ходив над безоднею. Але ніколи не здавався собі таким безпорадним.

Машина вже зникла за рогом вулиці, а йому хотілося плакати — гарячим клубком підпирало горло, видавлювало сльози.

Рудольф Фішер, що був свідком зустрічі Майвальда з радянськими офіцерами, відчував глибоке душевне хвилювання свого друга й сам хвилювався. И щоб якось розвіяти журбу свого побратима, сказав:

— Заспокойся, геноссе, все буде гаразд, давай краще закуримо, — й дістав з кишені пачку сигарет.

Петро Малюк вдячно кивнув Фішерові, мовчки взяв сигарету, запалив і, затягнувшись глибоко, зауважив:

— Хочу, друже, аби ти послугував мені в одному ділі.

— Будь ласка, в чому саме? — охоче погодився Фішер.

— Розумієш, геноссе, яка незвичайна подія, — почав здалека. — За час твого запілля у мене з’явився син…

— Справді?! — перебив Фішер зраділо.

— Так, вже скоро тиждень, — пожвавішав Малюк— То ж я й хочу, щоб ти зараз оце поїхав зі мною додому. Не надовго, звичайно. Відзначимо народження сина і моє… відродження… Ти вже знаєш про що йдеться?

— Так, — кивнув Фішер. — Подробиць, правда, ще не знаю, а суть зрозумів.

— Потім, Рудольфе, розповім про все; зараз я прошу, аби ти підтримав мене й засвідчив перед Гізелою те, що насправді є.

Рудольф Фішер задумливо посміхнувся. Він розуміє, що були обставини, за яких Петро Малюк мусив натягнути маску, видаючи себе за Альфреда Майвальда. Але хтозна як все це сприйме Гізела? Ситуація складна. Та нічого вже не зміниш.

— Гут! — впевнено сказав Фішер. — Часу, правда, обмаль, але підскочимо на мотоциклі. Адже це сенсація, — заключив Фішер, жартуючи.

За якихось двадцять хвилин вони були вже на подвір’ї Міллерів.

Старша господиня, побачивши Альфреда в колясці мотоцикла, щиро зраділа, бо не бачилися з учорашнього дня й не знали, де він і що з ним таке, й миттю гукнула дочці, яка поралася біля дитини в іншій кімнаті:

— Гізело, Альфред приїхав!

Гізела вибігла на ганок. Сіра шерстяна сукня облягала її струнку постать, біле, мов льон, волосся спадало на плечі. Вона давно вже в своєму будиночку, біля мами — її відпустили за місяць до пологів, а госпіталь, в якому вона працювала, евакуювався далі на захід.

Побачивши Альфреда, Гізела вигукнула:

— Де тебе носить стільки, Альфе?! Я божеволію — такі страшні сутички, а тебе нема й нема.

Він посміхнувся.

— Все найстрашніше, Гізі, вже позаду. Ми врятовані. Місто звільнене Радянською Армією й скоро взагалі війна закінчиться.

Фрау Міллер не зводить очей з гостя, який приїхав з Майвальдом. Не бачилася з ним, мабуть, місяців три, але він так змінився, що вона не впізнає його. Рудольф Фішер помітив це й посміхнувся.

— Фрау Міллер, невже забули?

Вона зніяковіла. І не те, що впізнала, скоріше здогадалася: раз приїхав з Майвальдом, значить, він з того ж заводу, на якому працював покійний її чоловік Отто.

— Пробачте, суворий час цей таку печать наклав на все, що й рідних важко пізнати. Здається, герр Фішер? Не помиляюся?

— Ні, не помиляєтесь, — відповів Рудольф і поцілував їй руку. — Дуже радий, що ви живі-здорові й що поталанило вам на такого доброго квартиранта.

— Якого? — здивувалася вона. — Альфреда? — кивнула на Майвальда. — Та який же це квартирант, він тут справжній господар.

Малюк хвилюється. Що скаже фрау Міллер, коли дізнається, що цей господар зовсім не той, за кого себе видавав? І він мусить зараз же розповісти їм все як є насправді, нічого не приховуючи. Але як почати це самовикриття, і як все це буде сприйнято Гізелою? Адже вона в такому стані — лише недавно народила дитину.

Малюк дивився в розіскрені волошкові очі Гізели — дзеркало душі. Вона, він в цьому певен, щиросердна. А він, виходить, не той, за якого вона приймала.

Малюк замислився на якусь мить й подумки виправдовував себе: «Та хіба ж я винен в цьому? Обставини так склалися».

Та вже будь що буде, а розповісти треба зараз же, для цього і Рудольфа Фішера взяв, щоб при свідку посповідатися.

— Гізі! — Малюк почав якось незвично голосно й розгублено. — Я запросив свого вірного друга, щоб у його присутності зізнатися тобі і вам, муттер, в деяких своїх гріхах, які, напевне, здивують вас. Але, прошу, не жахайтеся; поміркуйте спочатку й зважте, що спонукали мене на той шлях незвичайні обставини: війна, проклятий фашизм…

Гізела повела плечима, вона дивилася на свого Альфа з виразом здивування й нерозуміння:

— Про що ти говориш, про які гріхи?

— Справа в тому, Гізі, що віднині я вже не Альфред, яким ти знала мене понад два з половиною роки, а Петро, і не Майвальд, а Малюк. Чому? Бо це мої справжні ім’я і прізвище.

Скинувши бровами, Гізела довго не зводила погляду з трохи засмученого обличчя любого Альфа, їй невтямки це перетворення, і вона подумала вже, що Альфреда негайно треба показати невропатологу.

Малюк помітив нерозуміння Гізели й твердо сказав:

— Тебе, Гізі, дивує, чому це так? Тому, що я не німецький, а радянський офіцер. І взагалі не німець я, а українець.

Тільки тепер зрозуміла, що Альфред не фантазує. Гізела і фрау Міллер враз перевели погляди на Рудольфа Фішера, ніби запитуючи його «так чи ні»? Той кивнув головою.

— Так, це правда, — твердо сказав він, — Альфреда Майвальда більше не існує; замість нього є Петро Малюк, радянська людина. й прошу не гніватися за його пізнє визнання. Я також дізнався про це лише дві години тому. Виходить, так треба, інакше не можна було. Петер наш щирий друг, діяв разом з нами, допомагав нам, він справжній борець-антифашист…

З хвилину в кімнаті стояла німа тиша. Малюк боявся за Гізелу — трохи невчасно затіяв він визнання в своїх «гріхах». Та діватися вже нікуди, треба довести до кінця, остаточно зняти осточортілу маску.

— Насамперед, — порушив тишу Малюк, — прошу, не карайте себе за те, що надали притулок людині, якої ніби не знали. Адже це не так. Ми ж однодумці. Ви антифашисти і я також. Щодо того, хто я і яким чином потрапив до вас, то історія ця трохи задовга, але я охоче розповім…

І він почав сповідатися: хто він і що, і які стежки привели до неї, лікарки Гізели Міллер.

— Пам’ятаєш, Гізі, коли я опинився в шпиталі і ти вперше поцікавилась, як я себе почуваю?

— Аякже. Ти в розпачі спитав, чи зможеш коли ще ходити своїми ногами.

— Так. А після, коли ти спитала моє ім’я, щоб занести до списку поранених, я назвався Альфредом Майвальдом. Й щиро вдячний тобі, що ти не подала органам безпеки для перевірки. Адже ніяких документів, які посвідчували б мою особу, не було. З твоєї легкої руки я півроку пробув на лікуванні як майор вермахту Альфред Майвальд. З документами інваліда війни майора, які одержав у шпиталі після лікування, мені легко було влаштуватися на танковий завод…

Донька і мати слухали, тамуючи подих, а Петро Малюк вів далі, захоплюючи їх невигаданими пригодами.

Схиливши голову, Гізела все обдумувала, зважувала. їй, молодій матері, так хотілося щастя. І здавалося, що вона тримає вже його в своїх руках. Але щастя як скельце: якась неуважність чи необережність і його легко можна розбити. Й саме цього вона боїться; боїться, аби, не дай боже, не упустити ненароком і не розбити свого щастя. Адже вона щиро кохає цього блакитноокого, сивого молодика. А що він не Альфред, а Петро, що з того? Найголовніше, що вона пізнала його, випробувала у найтривожніші роки і беззастережно вірить йому.

По її обличчю майнула райдужна посмішка. Вона враз підвелася з крісла, підійшла до нього й схвильовано, зворушливо, ледь вимовила:

— Петер, милий, будь тим, хто ти є насправді. Але будь і моїм, тобто нашим, тепер же нас троє…

Малюк зніяковіло дивився в добрі усміхнені очі Гізели.

— Дякую, Гізі, дякую й вам, муттер. За все велике вам спасибі!

Примітки

1

Дефензива — політична поліція в колишній панській Польщі.

(обратно)

2

УПА — українська повстанська армія — формування ОУН.

(обратно)

Оглавление

Антон Ященко ВАШЕ ІМ'Я, МАЙОРЕ? Роман 

ПРОЛОГ

ЧАСТИНА ПЕРША НЕБЕЗПЕЧНА ГРА

  РОЗДІЛ 1 НЕСПОДІВАНИЙ ГІСТЬ

  РОЗДІЛ II З БЛАГОСЛОВІННЯ ОБЕРШТУРМБАНФЮРЕРА

  РОЗДІЛ III «ЧОРНОМОР»

  РОЗДІЛ IV СПЕКТАКЛЬ БЕЗ РЕПЕТИЦІЇ

  РОЗДІЛ V ВИСТАВА, ЩО НЕ ВІДБУЛАСЯ

  РОЗДІЛ VI ДРУГА ПІЗНАВАЙ В ГОДИНУ ЛИХА

  РОЗДІЛ VII ТЕ, ЩО БУЛО ЗАГАДКОЮ

  РОЗДІЛ VIII ВАШЕ ІМ’Я, МАЙОРЕ?

  РОЗДІЛ IX ЦЕРКВА ПОЗА ПІДОЗРОЮ

ЧАСТИНА ДРУГА СТРИБОК У НЕВІДОМІСТЬ

  РОЗДІЛ І ДО ВОРОЖОГО ЛІГВИЩА

  РОЗДІЛ II ГІЗЕЛА

  РОЗДІЛ III АБО ПАН, АБО ПРОПАВ

  РОЗДІЛ IV У ПОШУКАХ СПІЛЬНИКІВ

  РОЗДІЛ V ВИПРОБУВАННЯ НА ВІРНІСТЬ

  РОЗДІЛ VI ПРОТИ «ТИГРІВ»

  РОЗДІЛ VII ХАЗЯЇ ЗНАЙШЛИСЯ

  РОЗДІЛ VIII НІМЦІ ПРО НІМЦІВ

  РОЗДІЛ IX ДВОБІЙ ЗЕМЛЯКІВ

  РОЗДІЛ X ТРИВОЖНИЙ ВЕРЕСЕНЬ

  РОЗДІЛ XI ІРОНІЯ ДОЛІ

  РОЗДІЛ XII КАРЦЕР ДЛЯ ШТУРМБАНФЮРЕРА

  РОЗДІЛ XIII БЕЗ МАСКИ

*** Примечания ***