Червоний морок [Григір Михайлович Тютюнник] (fb2) читать постранично


 [Настройки текста]  [Cбросить фильтры]

www.ukrclassic.com.ua – Електронна бібліотека української літератури


Григір Тютюнник

ЧЕРВОНИЙ МОРОК


Ми сидимо під кручею, поклавши вудочки на хиткі рогачики, і


гомонимо. Сонце зайшло, і чорна вода розсмоктали тіні од вудлищ.


Попід верболозами і в осоці тчеться ніч — вона, мабуть, єдина в світі


народжується нишком.


Та ось із припсілянських лук прискочив вітерець, приніс


насмиканого з копиць духу злежаного сіна, розпанахав тишу і


подався шалиною, розбуркуючи сонну птицю. Яскравішезажевріли


рибальські цигарки по той бік річки.


35


Вітер промчав, улігся, і надріччя взялося сивиною: підіймався


туман.


— Е, це вже сьогодні діла не буде,—обізвався хтось за кущами.


Шморгнула мисина —в’ють, в’ють; шоригнуло вудлищепо піску,


булькнула у воду торбинка з принадою. — То вжераз туман, то риби


не жди...


—Чому? — питається мій сусіда Іван Мефодійович.


—Сю ніч їй душно буде.


Рибалки один по одному зникають, тріщить хмизок під їхніми


ногами, порожніють услані сіном гатки. А туман відривається від


води, упирається боками в кручі і завмирає.


Кльову немає. Наші вудочки стримлять, мов у колодязі. Однак ми


не підемо додому до самого ранку, бо опівночі повинні брати соми.


Іван Мефодійович старший од мене на п’ятнадцять років. У нього


великі і трохи сумні очі. Дивиться він на мене завжди так, що наче


якби я падав, то він самим отим поглядом мене підхопив би...


Ми з ним, звичайно, не рибалки, а так собі, як ото кажуть моя


мати: «І наш Хомка хліб комка».


Над урочищем почало сіріти, немов на схід сонця. На небі


викарбувалися нерівні обриси хмар, підбиті червоною торочкою,


туман ще дужче злігся і почав рожевіти. Сходив місяць.


Іван Мефодійович глянув у той бік, здригнувся і щось прошепотів.


На мить я побачив у прозеленуватій пітьмі його бліде обличчя з


болісними зморшками побіля рота. Він засміявся. Моторошно якось,


бо в тому сміхові не було почуття, а були тільки звуки, схожі на дитячу


гикавку.


— Не можу бачити, як сходить м-місяць,—сказав заїкувато і поліз


до кишені за цигарками.


Закурив, побухикав, а далі:


— Дивна все-таки штука —людина. Є в ній якась рахубина. Живе


вона в тобі до нагоди непомітно, безболісно, як дихання. А потім,


дивись, так тебе струсоне, що аж ноги підламуються...


Я не люблю слухати про сумне. І мені дуже кортить, щоб хоч який-небудь дріб’ язок почав клювати, хоч бубирі. Але рибі, мабуть, справді


душно... Навіть лящі не скидаються.


Над урочищем зринув місяць —червоний і глибокий, мов кратер у


палаючу безодню. Хмари і крапельки води на латахах, пісок на


урвищах берегів і туман над річкою набрякли густим червоним


мороком.


—Тоді теж отак червоно було, — немов сам до себе загомонів Іван


Мефодійович.—Цев сорок четвертому, в Білорусії. Тебе тоді, мабуть,


ще й на світі по було... Вибрьохалися ми з болота, десь так опівночі


натрапили на острівець. Десятеро нас було. Так, скажімо, якби оце я,


ти і що восьмеро. Хлопці все молоді, норовисті... Уздріли якусь хату —


36


одну-однісіньку —та до неї. Воно таке: й острів неострів, а якась


купина посеред лісу —викошена, ще й сіно у валках лежить. Ліс


кругом, болото і поночі, хоч око виколи. Куди вже тут спати...


Так ні ж: поспимо, кажуть мої хлопці, якусь годину, а перед світом


окопаємось.


Наврипились і наврипились... А я ж його як облупленого знаю: не


спалив хату —значить, для орієнтиру залишив. Та вже й не наказую


їм, а вмовляю: не йдіть, хлопці, на лиху годину вам хата, коли сіна ж


ось скільки. Так вони: «А може, там дєвки є...» І зубами виблискують.


Стрілятиму, кажу, чорти, в першого, хто з місця зрушить.


Сміються: «Стрілять не можна, Ванька, німці почують!» —і пішли-подзеленчали медалями...


А тут якраз місяць підбився, як оце зараз. І прямісінько ж над


хатою, наче в бовдура виліз...


Чую над головою: ляп-ляп,—пролетіло щось і сіло на тому ж таки


бовдурі. Кругле таке, як віхоть соломи. Головою