Червоний морок [Григір Михайлович Тютюнник] (fb2) читать постранично
[Настройки текста] [Cбросить фильтры]
- 1
- 2
www.ukrclassic.com.ua – Електронна бібліотека української літератури
Григір Тютюнник
ЧЕРВОНИЙ МОРОК
Ми сидимо під кручею, поклавши вудочки на хиткі рогачики, і
гомонимо. Сонце зайшло, і чорна вода розсмоктали тіні од вудлищ.
Попід верболозами і в осоці тчеться ніч — вона, мабуть, єдина в світі
народжується нишком.
Та ось із припсілянських лук прискочив вітерець, приніс
насмиканого з копиць духу злежаного сіна, розпанахав тишу і
подався шалиною, розбуркуючи сонну птицю. Яскравішезажевріли
рибальські цигарки по той бік річки.
35
Вітер промчав, улігся, і надріччя взялося сивиною: підіймався
туман.
— Е, це вже сьогодні діла не буде,—обізвався хтось за кущами.
Шморгнула мисина —в’ють, в’ють; шоригнуло вудлищепо піску,
булькнула у воду торбинка з принадою. — То вжераз туман, то риби
не жди...
—Чому? — питається мій сусіда Іван Мефодійович.
—Сю ніч їй душно буде.
Рибалки один по одному зникають, тріщить хмизок під їхніми
ногами, порожніють услані сіном гатки. А туман відривається від
води, упирається боками в кручі і завмирає.
Кльову немає. Наші вудочки стримлять, мов у колодязі. Однак ми
не підемо додому до самого ранку, бо опівночі повинні брати соми.
Іван Мефодійович старший од мене на п’ятнадцять років. У нього
великі і трохи сумні очі. Дивиться він на мене завжди так, що наче
якби я падав, то він самим отим поглядом мене підхопив би...
Ми з ним, звичайно, не рибалки, а так собі, як ото кажуть моя
мати: «І наш Хомка хліб комка».
Над урочищем почало сіріти, немов на схід сонця. На небі
викарбувалися нерівні обриси хмар, підбиті червоною торочкою,
туман ще дужче злігся і почав рожевіти. Сходив місяць.
Іван Мефодійович глянув у той бік, здригнувся і щось прошепотів.
На мить я побачив у прозеленуватій пітьмі його бліде обличчя з
болісними зморшками побіля рота. Він засміявся. Моторошно якось,
бо в тому сміхові не було почуття, а були тільки звуки, схожі на дитячу
гикавку.
— Не можу бачити, як сходить м-місяць,—сказав заїкувато і поліз
до кишені за цигарками.
Закурив, побухикав, а далі:
— Дивна все-таки штука —людина. Є в ній якась рахубина. Живе
вона в тобі до нагоди непомітно, безболісно, як дихання. А потім,
дивись, так тебе струсоне, що аж ноги підламуються...
Я не люблю слухати про сумне. І мені дуже кортить, щоб хоч який-небудь дріб’ язок почав клювати, хоч бубирі. Але рибі, мабуть, справді
душно... Навіть лящі не скидаються.
Над урочищем зринув місяць —червоний і глибокий, мов кратер у
палаючу безодню. Хмари і крапельки води на латахах, пісок на
урвищах берегів і туман над річкою набрякли густим червоним
мороком.
—Тоді теж отак червоно було, — немов сам до себе загомонів Іван
Мефодійович.—Цев сорок четвертому, в Білорусії. Тебе тоді, мабуть,
ще й на світі по було... Вибрьохалися ми з болота, десь так опівночі
натрапили на острівець. Десятеро нас було. Так, скажімо, якби оце я,
ти і що восьмеро. Хлопці все молоді, норовисті... Уздріли якусь хату —
36
одну-однісіньку —та до неї. Воно таке: й острів неострів, а якась
купина посеред лісу —викошена, ще й сіно у валках лежить. Ліс
кругом, болото і поночі, хоч око виколи. Куди вже тут спати...
Так ні ж: поспимо, кажуть мої хлопці, якусь годину, а перед світом
окопаємось.
Наврипились і наврипились... А я ж його як облупленого знаю: не
спалив хату —значить, для орієнтиру залишив. Та вже й не наказую
їм, а вмовляю: не йдіть, хлопці, на лиху годину вам хата, коли сіна ж
ось скільки. Так вони: «А може, там дєвки є...» І зубами виблискують.
Стрілятиму, кажу, чорти, в першого, хто з місця зрушить.
Сміються: «Стрілять не можна, Ванька, німці почують!» —і пішли-подзеленчали медалями...
А тут якраз місяць підбився, як оце зараз. І прямісінько ж над
хатою, наче в бовдура виліз...
Чую над головою: ляп-ляп,—пролетіло щось і сіло на тому ж таки
бовдурі. Кругле таке, як віхоть соломи. Головою
- 1
- 2
Последние комментарии
9 минут 17 секунд назад
29 минут 18 секунд назад
54 минут 38 секунд назад
58 минут 27 секунд назад
10 часов 28 минут назад
10 часов 32 минут назад