КулЛиб электронная библиотека
Всего книг - 614015 томов
Объем библиотеки - 949 Гб.
Всего авторов - 242642
Пользователей - 112702

Впечатления

pva2408 про Живой: Коловрат: Знамение. Вторжение. Судьба (Альтернативная история)

В 90-е годы много чего писали. Мой прадед, донской казак, воевал в 1 конной армии под руководством Буденного С.М., донского казака. Дед мой воевал в кав. полку 5-го гв. Донского казачего кавалерийского корпуса и дошел до Будапешта.

Рейтинг: 0 ( 0 за, 0 против).
ABell про Криптонов: Ближний Круг (Попаданцы)

Магия? Добавьте -фэнтези.

Рейтинг: 0 ( 0 за, 0 против).
Дед Марго про Распопов: Время собирать камни (СИ) (Альтернативная история)

Все чудесятее и чудесятее. Чем дальше, тем поселягинестее - примитивнее и завлекательнее

Рейтинг: 0 ( 0 за, 0 против).
DXBCKT про Тумановский: Прививка от жадности (Альтернативная история)

Неплохой рассказ (прослушанный мной в формате аудио) стоит слушать, только из-за одной фразы «...ради глупых суеверий, такими артефактими не расбрасываются»)) Между тем главный герой «походу пьесы», только и делает — что прицельно швыряется (наглухо забитыми) контейнерами для артефактов в кровососа))

Начало рассказа (мне) сразу напомнило ситуацию «с Филином и бронезавром», в начале «Самшитового города» (Зайцева). С одной стороны —

подробнее ...

Рейтинг: +1 ( 1 за, 0 против).
DXBCKT про Савелов: Шанс (Альтернативная история)

Начало части четвертой очень напомнило книгу О.Здрава (Мыслина) «Колхоз дело добровольное». На этот раз — нашему герою престоит пройти очень «трудный квест», в новой «локации» именуемой «колхоз унд картошка»)) Несмотря на мою кажущуюся иронию — данный этап никак нельзя назвать легким, ибо (это как раз) один из тех моментов «где все познается в сравнении».

В общем — наш ГГ (практически в условиях «Дикого поля»), проходит очередную

подробнее ...

Рейтинг: +1 ( 1 за, 0 против).
Владимир Магедов про Живой: Коловрат: Знамение. Вторжение. Судьба (Альтернативная история)

Могу рассказать то, что легко развеет Ваше удивление. Мне 84 года и я интересуюсь историей своего семейства. В архиве МГА (у метро Калужская) я отыскал личное дело студента Тимирязевки, который является моим родным дедом и учился там с середины Первой Мировой войны. В начале папки с делом имеется два документа, дающие ответ на Ваше удивление.
В Аттестате об образовании сказано «дан сей сыну урядника ...... православного вероисповедования,

подробнее ...

Рейтинг: +1 ( 2 за, 1 против).
mmishk про Зигмунд: Пиромант звучит гордо. Том 1 и Том 2 (СИ) (Фэнтези: прочее)

ЕГЭшники отакуют!!!

Рейтинг: 0 ( 1 за, 1 против).

Джіммі з того світу [Любен Ділов] (fb2) читать онлайн


Настройки текста:



Любен Ділов ДЖІММІ З ТОГО СВІТУ Роман


©   http://kompas.co.ua  — україномовна пригодницька література



Переклад з болгарської І. І. БІЛИКА



П’ЯТЬ СОНЦЬ


— Це прокляте небо страшенно дратує мене. Кошмар якийсь! Наче хто схопив лещатами за горло і давить, давить… Збожеволіти можна!

Вузенькою бетонованою доріжкою, що вела з високої куполоподібної споруди, через кам’янисте поле насилу плентались два чоловіки. Над головами в них клубилися густі свинцево-сиві хмари, які подекуди спускались до самої землі. І ця щільна ковдра давила, гнітила своєю одноманітністю. Глухі монотонні удари прибою і голі брудно-жовті скелі, що затуляли собою розгніване море, нагонили ще більший сум і посилювали відчуття пригніченості.

— Спочатку й я відчував те саме, — відповів старший чоловік. — Звик уже. Ще кілька місяців, а там хмари потроху…

— Дивись! Дивись! Он туди! — перебив його молодший. — Який чудовий екземпляр!

Товариші зупинились, прикривши долонею очі від різких сонячних променів, що час від часу продиралися крізь товсті хмари. З-за хмар виринув величезний білий птах і широкими кругами почав спускатися на землю. Летів він якось незвичайно.

— От не щастить: рушниці не взяв! Чи, може, побігти по неї?

— Ти став кровожерливий, мов канібал, Світозаре, — посміхнувся старший. — Дослідження звичаїв капіталізму не пішло тобі на користь. Що нам зробив цей птах? Бачиш, ледве тримається на крилах. Шукає, де б сісти.

Альбатрос спускався все нижче й нижче, і його вузькі довгі крила з кожним махом рухались повільніше. Раптом птах полетів круто вниз, та сили зрадили, і він каменем упав на гострі скелі. Люди побігли до нього. Він розкрив довгий жовтуватий дзьоб, але повітря вдихнути не зміг. В очах його промайнув жах. Промайнув, мов зірочка в буремну ніч, і погас назавжди…

Що ж трапилось?

Щороку, наприкінці листопада чи на початку грудня, коли на безмежні снігові простори Антарктиди несміливо приходить полярна весна, альбатрос кидав береги Вогненної Землі і разом з тисячами своїх братів і сестер летів до того континенту, який взимку і влітку спав під вічним крижаним покровом. Лише на кілька місяців сюди повертається сонце, щоб хоч на короткий час прогнати страхіття білої темряви. Тоді верескливі чайки зграями гніздяться на голих кручах над водою, де раніше хазяйнували поважні пінгвіни. Голосно гавкають тюлені, і навіть похмурі морські леви вилазять інколи з води, щоб погріти боки проти сонця.

І цієї весни альбатроси та буревісники вирушили в довгу путь через океан. Але не пролетіли вони й півдороги, як відчули, що трапилося щось незвичайне. Там, де колись народжувались степові бурани, тепер сяяло небачене світило, і замість холодного крижаного повітря в зморені пташині груди вдиралась важка гаряча пара. Назустріч, тривожно скиглячи, летіли чайки, і альбатроси та буревісники повернули за ними, перелякані вогнедишною безвістю.

Що трапилось?

Але старий альбатрос не злякався. Він мав дужі двометрові крила. Найлютіші шторми Великої води не зламали їх, снігові бурани не похитнули волі його мужнього серця. Він не спинив свого льоту й тепер. Там його чекала закута в кригу рідна земля. Але цього разу вона не послала йому ще здалеку крижаного привіту, а зустріла густими хмарами сиво-білої пари, заливала його гарячими зливами, обпалювала груди тропічними ураганами.

Довго боровся альбатрос з густими туманами, крізь які часом продиралось дивне палюче сонце, що стояло низько над крижаним континентом. Та згодом він побачив ще одне таке сонце, а там іще одне… Старе лагідне сонечко теж зрідка з’являлось на півдні, але воно блідло перед своїми дивовижними суперниками і поспішало сховатись, задихаючись у гарячих туманах. Сідаючи відпочити на гребінь хвилі, альбатрос бачив, як, охоплені жахом, стадами втікали од цих сонць фінвали, і кашалоти, і морські леви, і косяки риби. Бачив, як попід берегом плавали вбиті спекою тюлені, а поміж скель, де колись брали свій початок безкраї льодовики, випинались бурхливі каламутні потоки, змітаючи на своєму шляху ошаленілих від жаху неповоротких тюленів, і з гомоном текли в океан. Навіть він, великий вічний океан, був безсилий погасити ці нові сонця. Дні і ночі здіймав він проти них свої водяні гори, але стомився, притих під важким покровом хмар, і лише в розморожених затоках та в узбережних скелях ще й досі бив хвилями землю, наче вона була винна в усьому.

Звідки взялися ці дивні сонця, які так безжалісно розтоплювали тисячолітню кригу, перетворюючи її в чорні хмари? Гордий житель антарктичних висот так і не дізнався про це. Сонячне проміння обпалило йому крила, задушливі випари роздирали груди, і він, знесилений, упав на гострі скелі…

Коли підбігли люди, альбатрос був уже мертвий.

— Ще одна жертва наших сонць, — сказав старший. — Шкода. Хороший птах!

— Справді шкода! Коли б був живий, я подарував би його Софійському зоопарку. В них, мабуть, немає такого величного екземпляра.

— Тепер уже, певно, з десяток є. Експедиції з усіх кінців землі вирушили полювати на полярних тварин. У таку спеку можна впіймати навіть живого кашалота… Ну, ходім, може, перекусимо, бо робота не стоїть!

Вони знову вийшли на бетоновану доріжку і попрямували до їдальні. Там було людно. Сміючись і перекидаючись жартами, відвідувачі ждали десерту.

— Мені тільки порцію морозива, — сказав Світозар. — Од цих триклятих сонць і апетит пропав.

Вони сіли за вільним столиком. Над головами в них широким шатром розіп’яла темно-зелене листя висока пальма.

— Пальми за полярним колом! Сидиш собі під пальмою і їси морозиво. А тут колись люди не наважувались скинути кожуха навіть на хвилинку. До такого, брат, важко звикнути. Здається, що це сон…

— Стривай, скоро й на самому полюсі пальми ростимуть! — відгукнувся Бентам. — Ще й не таке побачиш! Може, навіть і в шахи програєш, хоч ти і мій гість.

— Чого, чого, а такого дива я собі не можу уявити!

Вони глянули один на одного і розсміялись. Один — дзвінко, по-юнацькому, другий — стриманіше, але не менш весело.

Їхня дружба почалася з простої шахівниці. Це було кілька років тому, коли в Нью-Йорку зустрілись дві команди — місцева й софійська. Тоді Едуард Бентам уперше побачив смугляве обличчя Світозара Лазова. Хлопець здався йому надто молодим і недосвідченим, і він, один з лідерів американської команди, почав партію надто сміливо і рисковано.

Світозар спокійнісінько зірвав усі атаки білих, потім сам перейшов у наступ і надзвичайно точною грою примусив американця здатись.

Бентам тільки очі витріщив. Він зрозумів свої помилки, та було вже пізно, і нічого йому не лишалось, як тільки захоплюватись красивими і оригінальними комбінаціями болгарина. Після турніру Бентам запросив його в гості. Довгими вечорами просиджували вони за дошкою, але переможцем неодмінно був Світозар. Хоч як намагався американець збагнути тактику супротивника і перейти в наступ, він щоразу натикався на нові комбінації веселого, дотепного і обдарованого юнака.

Під час прогулянок і в розмовах за шаховою дошкою виявилось багато спільного в їх характерах. У кожного з них, крім захоплення шахами, був великий потяг до знань, а те, що їхні смаки в літературі, музиці й науці теж були схожими, ще більше зблизило їх. Протилежність професій (Едуард Бентам був геофізик, а Світозар Лазов — асистент кафедри історії капіталізму) не була перешкодою в дружбі: кожен виявляв жвавий інтерес до наукових шукань іншого. Так поступово міцніла їхня дружба. Хоч американець і був на двадцять років старший за свого приятеля, ця різниця не впадала в очі. Вони були однакові на зріст, кремезні й дужі. Правда, обличчя Бентама здавалось мужнішим та й сам він мав значно більше життєвої мудрості й досвіду. А його молодий друг любив колоритні вирази і народні прислів’я, які брав із сторінок стародавніх книг, не міг утриматись і від хлоп’ячих витівок. Зате в шахах лишався непереможним.

Їхня дружба не припинилась навіть тоді, коли хлопець повернувся в Софію. Вони часто бували один у одного в гостях і продовжували змагатися з шахів по відеофону. А коли через деякий час Бентам опинився в експедиції по розморожуванню Антарктиди, Світозар теж узяв відпустку і прилетів до свого друга на пустинний острів Шарко, за добру сотню кілометрів од берегів шостого континенту, в неосяжних просторах моря Белінсгаузена.

Тепер острів уже не був безлюдним. Серед скель здіймались величезні споруди — справжнє місто, а коло підніжжя гір уже повитикалась молоденька травичка і цвіли перші квіти. На високій полонині в центрі острова було кілька ракетодромів, побудованих за останнім словом техніки, звідки раз у раз підіймались у повітря величезні транспортні машини. В порту теж вирувало життя. Безліч риболовецьких суден сновигали взад і вперед. Одні виходили в море, інші вже розвантажували багатий улов. На острів з усіх кінців світу з’їжджались тисячі людей, щоб вивчати континент, який прокинувся для нового життя, добувати з нього незліченні багатства.

Сотні років люди з надією дивились на недоступний, неосяжний материк Антарктиду, який відкрили в 1860 році сміливі російські мандрівники Белінсгаузен і Лазарєв. На думку вчених, у надрах материка були сховані дивні скарби, та, крім дослідницьких експедицій, довгий час лише китобійні флотилії наважувались підходити до закутих у віковічну кригу берегів. Чимало хоробрих людей, які пробували зайти в глиб материка, загинули у боротьбі з жахливими сніговими буранами, що без упину шаленіли в цьому таємничому закутку світу. Тут люди стикались з найсуворішими кліматичними умовами, які тільки існували на планеті. І ніхто не знаходив якихось залишків життя.

Наполегливо, крок за кроком проникали вчені в безмежні льодовики і снігові пустелі. Досліджували мертвий материк, поступово заглиблювались у його закуті в вічну кригу надра, запускали в стратосферу повітряні зонди, складали карти, але на цих картах були позначені тільки напрями вітрів, гори, льодяні ріки — і жодного людського селища. Біла пляма на глобусі, хоч і не така таємнича, як раніше, лишалась білою плямою. І тільки тепер, коли людина озброїлась атомною енергією, створила штучні сонця, настав час рішучого бою з кригою, яка панувала тут протягом сотень тисячоліть.

Здійснюючи найграндіозніший з проектів, які будь-коли створювало людство — проект розмороження Антарктиди, група вчених два роки тому закінчила на острові Шарко підготовчі роботи. А ще через рік над неосяжним материком на висоті близько десяти тисяч кілометрів в різних місцях спалахнуло п’ять плазматичних сонць. Спрямовані штучними магнітними полями, вони повільно обертались навколо полюса, випромінюючи на віковічну мерзлоту пекельне тепло. То були штучні туманності з різних іонізованих газів. У цих туманностях, як і в доброму старому сонці, чиє проміння так рідко милувало Антарктиду, водень, набувши початкового поштовху внаслідок далекого вибуху і ядерного обстрілу, перетворювався на гелій і втягував у розпад інші, важчі гази. При цьому звільнялась величезна кількість теплової енергії, яка у вигляді сонячного проміння спадала на цей скривджений природою материк. Багато тепла розсіювалось поза атмосферою, та все ж кожне сонце нагрівало величезну площу — мільйонів вісім квадратних кілометрів — до температури тридцять-п’ятдесят градусів.

Уже через кілька днів Антарктида почала прокидатись. Вона повільно випростала плечі, і крига знехотя заворушилась, розчулилась до сліз, потім цих сліз стало так багато, що вони потекли струмочками; струмочки перетворились у струмки, і незабаром там, де, крім закам’янілого снігу, не було нічого, долинами й ущелинами потекли до океану широченні бурхливі ріки. Крижані циклони, що народжувались у глибині континенту і сковували своїм подихом усе довкола аж до берегів Нової Зеландії і Південної Америки, на якусь мить принишкли, мов приголомшені величною зухвалістю людини, потім з іще більшою люттю кинулись захищати розхитані підвалини свого панування. Довгі місяці шаленіли вони в божевільному ритмі передсмертного танцю, поки стомились і, знесилені, почали вщухати, примирившись із непринадною роллю здіймати в небо хмари випарів, що утворювались під пекучим промінням штучних сонць. Пари ставало дедалі більше, вона обволокла всю Антарктиду і заховала від людського ока бурхливе і дивне перетворення льодовиків. Та людина стала тепер неймовірно могутньою. У неї були вже штучні очі і вуха, які бачили і чули все крізь щільну ковдру хмар і туманів у найвіддаленішому закутку…

Біля таких «очей» та «вух» і опинились наші друзі за кілька хвилин після сніданку.


ЛЮДИНА В КРИЗІ


Едуард Бентам і Світозар Лазов зайшли в зал, який містився в центрі великого круглого двоповерхового будинку, схожого на перерізаний навпіл циліндр. Плаский дах будинку правив за стартову площадку десяти торпіл, які безгучно, на великій швидкості, то злітали в повітря, то плавно сідали на свої місця. І тільки раз на день сюди приходили люди, щоб перевірити складні механізми, які просвічували крізь прозору броню дивовижних літальних апаратів.

Світозар ознайомився з принципом їх дії ще в перший день свого приїзду, але і досі захоплювався цим досягненням технічної думки. Торпіли десятками годин літали в повітрі, пірнали в океан, плавали попід самими кручами, керовані рукою мовчазного техніка, який сидів перед великою світлою картою ділянки у зручному кріслі за маленьким пультом, маніпулюючи різноколірними кнопками та важельками. За допомогою інфрачервоного проміння і радіохвиль торпіли посилали йому з тисячокілометрової далини обриси і звук кожного предмета, який зустрічали на своєму шляху, — де б не було: чи в густих хмарах, чи в глибинах океану.

Світозар кинув погляд на пульт оператора. Безліч лампочок горіло спокійним ласкавим світлом; це свідчило про те, що «очі», як тут називали торпіли, вже вилетіли в розвідку. «Де то вони тепер?» — подумав молодий болгарин і, підійшовши до оператора, поклав йому руку на плече:

— Товаришу Одон, як ви встигаєте керувати одночасно стількома «очима»? А, бува, якесь наткнеться на скелю і розіб’ється?

Оператор повернув голову й посміхнувся. Вилицювате смугляве обличчя і припухлі повіки нагадували про його монгольське походження. Цей мовчазний чоловік з головою поринав у свою роботу, але коли його питали щось з його спеціальності, відповідав охоче і дуже докладно.

— Не хвилюйтесь! — промовив Одон з добродушною, хоч і трохи поблажливою посмішкою. — «Очі» мають електронну установку, яка автоматично відхиляє їх від кожного твердого тіла. Тому абсолютно виключена можливість, щоб вони зіткнулися з чим-небудь. А коли їх наздожене і. вдарить тверде тіло, яке рухається з більшою, ніж вони, швидкістю, то небезпека знову не дуже велика, бо скляна оболонка, яку ви вже бачили, витримує надзвичайно сильні удари.

— Ага… А якщо термоелементи і атомні батареї виснажаться?

— Ми дістаємо сигнал заздалегідь…

— Не муч людину своїми докучливими запитаннями! Уроки дають в неробочий час, — пустив шпильку Бентам. — Іди сідай, бо вмикаємо екран!

Американець стояв за довгим столом з діаграмами і кресленнями. Таких столів у просторому залі було кілька, і за кожним з них сиділо по двоє чергових геофізиків, зосереджених і мовчазних. Задню стіну займали скляні стелажі з книгами. Тут можна було знайти все, що досі написали вчені про Антарктику і про шостий материк — Антарктиду.

Стіл Бентама стояв найближче до екрана — величезного матового скла. Тонкими синюватими лініями екран був поділений на багато однакових чотирикутників, кожний площею щонайменше два квадратних метри. Коли Світозар підійшов, екран уже світився білуватим світлом. Потім квадрати один за одним почали прояснюватись, і люди побачили великі темні хвилі неспокійного океану.

— Пусти номер сім понад берегом! За скільки хвилин він долетить туди? — запитав Бентам, який був керівником геофізичної бригади.

— За дві хвилини, — відповів оператор.

Світозар не зводив очей з чарівних квадратів. В одному з них на хвилях промайнув якийсь білий предмет. Торпіли мчали над морем Белінсгаузена високо і з великою швидкістю.

— Що то було в квадраті 3? — вигукнув хлопець.

— Пароплав. Хочеш подивитись? — Бентам знову звернувся до оператора. — Поверни номер три до пароплава і пусти низько. Наш гість, певно, ніколи не бачив нічого подібного.

Незабаром у квадраті з’явився довгий корпус китобійного корабля. Торпіла спустилася ще нижче. На палубі вештались люди, дехто підіймав голову вгору і махав руками. Люди побачили торпілу і вітали її незрозумілою мовою. Потім один голос перекричав усіх.

— Привіт, товариші! — вигукнули російською мовою. — Привіт від гвінейських китобоїв!

— Гвінейці, — промовив геофізик. — Хоробрий народ!

Світозар бачив, як потужні крани витягали з води забитих китів і опускали їх у широкі люки трюмів. Торпіла пішла далі. Китобійне судно зникло з квадрата. Знову загойдався на екрані розбурханий океан. Раптом серед хвиль з’явилась маленька біла пляма. Вона вмить виросла і перетворилась на невеликий катер, який з тихим шипінням швидко розрізував грудьми воду, залишаючи за собою довгий пінястий слід. Ось катер зменшив швидкість. За десять метрів перед ним блиснула гладка спина водяного велетня. Кит враз підстрибнув і перекинувся. Його світле черево заблищало на поверхні, погойдуючись на хвилях.

— Оце так хоробрість: з ультразвукової гармати б’ють! — з презирством вигукнув Світозар. — Бачив, як вони його? Мов зайця!.. А колись виходили на полювання з гарпунними гарматами: вистрелять, а гарпун прив’язаний до катера канатом. Якщо відразу не вдавалось убити кита, то він годинами тягав їх по океану, а бувало, що й перекидав катерок. Пропала романтика, брате мій! Тепер забити кита не важче, ніж загнати в лузу більярдну кулю.

На його репліку ніхто не озвався. Бентам давно звик до скарг свого друга, який пристрасно копирсався в минулому; а інші просто нічого не почули, захоплені своєю справою.

У всіх квадратах майже одночасно морський пейзаж змінився кам’янистою сушею. Скелі виблискували на сонці, мокрі і чорні.

— Тепер повільно! — сказав Бентам операторові. — Номер третій пусти теж понад берегом. Спочатку до півострова Тьорстона, а потім повернеш назад.

Торпіли зменшили швидкість, і перед очима вчених одна за одною пропливли небачені картини. Там, де ще кілька годин тому уперто блищав льодовик, тепер чорніла гола, пересичена вологою земля. На місці віковічних снігів з’являлись високі скелі. В долинах клекотіли бурхливі ріки або утворювались чималі озера.

— Повільніше! — повторив Бентам. — Товариші, стежте уважно і фіксуйте всі зміни! Коло підніжжя вершини Улмера утворилось велике озеро. Аструк, зафіксуй координати! Озеро замкнуте і залишиться назавжди. Одон, покажи його обриси!

«Око» пішло понад берегом озера. У верхньому кутку квадрата номер сім раз у раз миготіли якісь цифри й літери. То були точні координати місцевості, що їх посилала людям торпіла.

Інші «очі» обійшли вздовж і впоперек Землю Елсуерта. Скрізь картина була однакова: вода, вода і нова земля, що дихає парою. Бентам сердився, що саме йому дісталась така нудна ділянка. Правда, він на власні очі бачив, як крижана пустеля перетворюється в звичайну землю з різноманітною природою, і уважно стежив за її оновленням, щоб розповісти про це людям.

Але колишнього ентузіазму вже не було. Вірячи, що під кригою Антарктиди збереглися багаті залишки життя дольодовикового періоду, вчений наполегливо шукав їх. Геофізик був певен, що життя справді було на цьому континенті в третинний період історії нашої планети, коли між височенними хвойними деревами та папороттю блукали велетні — іхтіозаври, кудлаті мамонти, кровожерливі динозаври. Все це загинуло, коли з невідомих причин теплі океанські течії залишили цей кінець світу, щоб розморозити закуту в кригу Європу. Тоді льодовики перемістилися сюди і знищили життя на сотні тисяч років.

Тепер льодову броню було розбито, і гіпотеза стала науково обґрунтованою теорією. На інших ділянках, і особливо на Землі Уїлкса, розташованій найближче до Австралії, експедиції щодня відкривали цілі кладовища замерзлих тварин і дерев, скам’янілих трупів небачених птахів. У ці дні всі палеонтологічні музеї світу тріщали від нових експонатів. Тільки Бентаму досі не щастило. Він нетерпляче ганяв «очі» понад самою землею, сподіваючись знайти нарешті оті кляті залишки давнього життя, але всі намагання його були марними. Геофізик заспокоював себе тим, що, можливо, ця область Антарктиди почала замерзати раніше за всі інші, що весь тваринний світ переселився на південь, а рослинність загинула ще до першого замерзання, і її занесло мулом. Але ці припущення можна було підтвердити тільки пізніше, після розкопок, а тепер йому не щастило натрапити хоча б на слід стародавніх експедицій. На інших ділянках уже було знайдено чимало залишених первісних моторних та звичайних саней для собачої упряжки. Знайшли і труп Лауренса Уатса — члена експедиції Скотта, і багато трупів інших самовідданих дослідників, які полягли в нерівній боротьбі з сніговими буранами. На ділянці ж, яку досліджував Бентам, не лишилось ніяких слідів. З 1935 року, коли Елсуерт вперше перетнув ці місця, пробираючись з Південних Шотландських островів до Китової бухти і бар’єра Росса, сюди рідко навідувались експедиції: Землю Елсуерта, найбільш доступний район Антарктиди, було досліджено порівняно швидко. Шлях до Південного полюса, який завжди приваблював вчених, через ці місця виявився кружним, тому люди віддавали перевагу іншим шляхам. Крім того, колись тут проводили випробування атомних та водневих бомб, і вибухи, певно, знищили всі сліди давніх експедицій. А те, що якось збереглося до наших днів, тепер бурхливі струмки та ріки змивали в озера, в океан.

Бувало Бентам, забувши про свої основні обов’язки керівника геофізичної бригади, що мав стежити лише за структурою нововідкритої землі, до болю в очах вдивлявся в матове скло екрана або в розпачі сідав на власний всюдихід і днями блукав пустелею, сподіваючись відкрити хоч якісь залишки минулих епох. Та незабаром служба Охорони людини йому заборонила ці небезпечні екскурсії і пригрозила, що відбере всюдихід і вимагатиме відкликання Бентама з Антарктиди. Всі ці невдачі страшенно дратували геофізика, і тільки приїзд Лазова повернув йому хороший настрій.

— Світозаре, — пожартував він, — бачиш озеро? На той рік обов’язково полетимо туди купатись. Згода? Ми ж перші його відкрили!

— Про мене, хоч і зараз. Коли ми нарешті відпочинемо? Остогидло вже витріщати очі на екран.

— Друзі з ОЛу не дозволяють, — відповів Бентам. — Тільки ми все одно кудись виберемось, не турбуйся! Шоколаду хочеш?

Він витяг з кишені дві довгі плитки в станіолевій обгортці і кинув одну Лазову. Болгарин підхопив її на льоту і раптом підстрибнув як ошпарений:

— Едді!

— Що трапилось?

— Людина! В сьомому квадраті!

Бентам схопився й підбіг до екрана.

— Людина? Де? Одон, поверни сьомий номер трохи назад!

Усі геофізики теж посхоплювалися з місць і, затамувавши подих, уважно вдивлялися в сьомий квадрат. Але, крім чорних мокрих скель якоїсь високої гори, нічого не могли вгледіти.

— Що це? — нетерпляче запитав Бентам.

— Південний схил вершини Улмера, — відповів йому помічник Аструк.

— Координати запам’ятали?

— Ні.

Хвилин десять тривала напружена тиша. Торпіла повільно летіла над самою землею, але нічого не було помітно, лише каміння — чорне, вологе, безладно розкидане руйнівною рукою первісної природи.

— Нічого нема. Тобі щось привиділось, — розчаровано зітхнув геофізик.

— Едді, що ти кажеш! Я бачив її так, як зараз бачу тебе. Людина лежала на скелі, що трохи нависає над іншими.

— Поверну «око» назад до озера, — обізвався оператор. — Я приблизно пам’ятаю, де це. А ви тим часом записуйте координати.

Пошуки почалися з початку. У Бентама від напруження різало в очах, але він не переставав пильно вдивлятися в екран.

— Краще давай усі «очі» до вершини! — нервово наказав він. — Товариші, прошу всіх на свої місця, стежте кожен за своїм… Сті-ій! — раптом на весь зал гукнув він. — Ось вона! Одон, любий, затримай сьомий номер!

Та оператор і сам знав, що робити. Він уже опустив торпілу низько-низько, і всім стало добре видно людину, яка нерухомо лежала на скелі над глибокою безоднею; на дні безодні клекотіли води бурхливого льодовикового струмка. На екрані затрималось чоловіче обличчя: сизувате, з заплющеними очима і щільно стиснутими губами. Потім воно ще з’являлось на екрані — «око» тепер весь час повільно кружляло над людиною. Радість Бентама враз перейшла в активну діловитість:

— Координати є. До скелі не більше 850 кілометрів. Одон, знайди поблизу місце для приземлення! Будемо добиратись на всюдиході. Тримай людину весь час у квадраті!

Він вибіг з приміщення і подався до аероплощадки, де напоготові стояло кілька всюдиходів експедиції. Якийсь технік спробував було зупинити Бентама, але геофізик схопив його під руку і потяг з собою. За ними підтюпцем біг Лазов.

— Ходімо! — гукнув Бентам, не повертаючи голови. — А ти, товаришу, — сказав він технікові, — швидко збери всіх інших. І приготуйте мій всюдихід! Покладіть канат, кілька залізних кілочків, гаків, молоток. Та носилок не забудьте!

Вже підходили до всюдихода, коли перед ними виросла кремезна постать білявого чоловіка з приколотим до піджака золотим знаком «ОЛ». Бентам, не звертаючи на нього уваги, наказував:

— Передайте, щоб пеленгатор спрямували на пік Улмера!

— Чому ви збираєтесь туди летіти, товаришу Бентам? — ввічливо запитав представник ОЛу. — Вам же заборонили? Чи в вас уже є дозвіл?

— Ідіть геть із своїми дозволами! Я відкрив людину, розумієте? Відкрив людину, а ви мені про якийсь дозвіл торочите!

Представник служби Охорони людини спокійно посміхнувся:

— Вас у ввічливості звинуватити не можна. Сам Діоген так не кричав би, коли б відкрив людину, яку шукав удень з ліхтарем. До того ж він жив у варварську епоху.

— Друже, — понизив голос Бентам, але його тон був убивчо ущипливий, — любий друже, будь ласка, не затримуйте мене своїми «блискучими дотепами»! У мене для них надто мало часу. Ми відкрили людину в льодовиках і повинні її забрати. Людину минулих часів.

— Так чому не повідомите в рятувальну службу? Ось я зараз з ними зв’яжуся…

— Хіба ви не розумієте, що ця людина померла років сто тому? Рятувати її вже трохи пізно, — засміявся Світозар. — Її сучасники в таких випадках казали: «Допоможе як мертвому кадило».

Чоловік з золотим значком знітився і соромливо поклав назад радіопередавач, якого вже налаштував було на хвилю рятувальної служби.

— Он як! Помер сто років тому? Так це ж цікаво! — вигукнув він. — І я з вами. Все одно повинен бути хтось із ОЛу.

— Це вже зовсім інша справа! — дружелюбно ляснув його по плечу Бентам. — Такий хлоп’яга, як ви, нам знадобиться. Ну, в машину!

Вдруге його запрошувати не довелось. Всюдихід ледь помітно здригнувся, з-за кабіни висунувся великий гвинт, закрутився і підняв машину в повітря. На висоті півсотні метрів вступили в дію газові турбіни. Маленькі складані крильця випростались, гвинт ввійшов у свою камеру, і всюдихід, схожий на чималого кашалота, стрілою помчав у хмари.

— Ти собі не уявляєш, що це за відкриття! — збуджено говорив своєму приятелю Бентам. — Збереглася справжнісінька людина минулих віків! Вдячні антропологи на руках носитимуть мене за це.

— Ніяк не второпаю, чого ти так хвилюєшся, — дивувався Лазов. — Хіба мало збереглось забальзамованих трупів двохсот-трьохсотрічної давності? Якби ти сказав — єгипетська мумія, — ото інша справа! А так… Стародавні болгари говорили…

— Не мороч мені голови своїми стародавніми болгарами, бо викину з літака! Не до приказок!

— А-а-а! Так ти, значить, проти культурного наслідування! Ти сердишся?

— Не серджусь, а радію. Радий, що нарешті і я щось відкрив.

— Прошу пробачення, шановний товаришу! Не задирай носа! Людину перший помітив я.

Бентам не відповів, його думки були далеко, там, де на кручі лежав чоловік. Учений намагався розгадати таємницю його дивної смерті на пустельних берегах далекого краю. Хто він і як опинився тут, за багато тисяч кілометрів від цивілізації? Геофізик силкувався згадати з прочитаного про Землю Елсуерта хоч одного загиблого дослідника — і не міг.

Білявий швед з золотим значком сидів у кріслі за ними, але весь час перехилявся через плече Світозара, щоб подивитись на екран інфрачервоного телескопа.

— Гляньте! — показав Бентам на екран. — Летимо вже над шостим континентом. Дивіться і пишайтесь: мало кому пощастило бачити його таким.

Всюдихід мчав над голими скелястими горбами, на вершинах яких ще блищали залишки глетчерів; пролітав над широкими долинами та виярками, повними каламутної пінястої води. Попереду летіла одна з торпіл Одона, вказуючи їм дорогу до місця приземлення. І^хоч у цей час монгол спокійно сидів за своїм пультом, його вузенькі пильні очі уважно стежили за польотом всюдихода.

— Набирай висоту, починаються гори! — скомандував він.

З маленького мікрофона пульта голос долинув до радіостанції аеропорту, а звідти хмарами до пілота. Незабаром стрілки альтиметра затремтіли на поділці 4000 метрів. Внизу простягнувся дивний хребет, найвищий пік якого носив незрозуміле ім’я Марії Луїзи Улмер. Власне, більшість назв місцевостей в Антарктиді лишилась у спадщину від минулих віків і тепер втратила будь-який смисл.

— Увага! — знову пролунав голос монгола. — Летите точно над вершиною. Стежте за «оком»!

Торпіла опустилась нижче, і незабаром її блискуче відображення з’явилось на екрані телескопа. Завдяки своїм коротким, але широким крилам в дві третини всієї довжини корпуса, вона скидалась на тих океанських риб, які мають дивну здатність літати в повітрі. Зненацька торпіла уповільнила хід, розвернулась і плавно пішла на зниження. Всюдихід слухняно рухався за нею. Пілот, не зводячи очей з екрана, уважно вивчав місце, визначене Одоном для посадки. Це була невелика, але рівна скеля, які рідко трапляються в горах вулканічного походження.

— Приземляйся! — гукнув Бентам.

Пілот натиснув на якусь кнопку, і шум поступово стих. Одночасно верхній гвинт автоматично почав працювати, повільно спускаючи всюдихід на скелю. Ледь чутний поштовх — і машина сіла. Бентам підвівся, за ним Світозар.

— Ну, — широко посміхнувся юнак, — виходить, на цю землю ще не ступала людська нога? Давайте ж зробимо цей історичний крок!

Світозар узявся за ручку дверей і в ту ж мить відчув, як всюдихід похитнувся. Хлопець глянув на пілота, хотів щось сказати, але тільки розкрив рота…

Закричав Одон, крикнули й асистенти, що чергували перед екраном у великому залі на острові Шарко. Вони зовсім ясно бачили, як скеля, що на ній стояв всюдихід, почала хилитись, хилитись, потім відірвалась і з гуркотом полетіла вниз. Довгі тисячоліття тримала вона на собі величезний вантаж криги й снігу, а тепер, потріскавшись від різкої зміни температури, просякнута наскрізь вологою, не витримала навіть порівняно легкого всюдихода. Разом з нею полетів у безодню і всюдихід, хлюпнувся в озеро й потонув.

Одон не втратив самовладання, і коли інші в переполосі почали допомагати потерпілим товаришам, він знову вп’явся очима в екран. Незабаром ще одна торпіла закружляла над місцем катастрофи. «Якщо дверцята не відчинились, то великої небезпеки немає, — думав він, але піт градом лився йому з блідого лоба; роз’їдав очі. — Коли б тільки не повбивались при падінні!.. Скільки разів перевернулись, скільки разів… Це я винен…»

Та ось над водою з’явився блискучий скляний купол всюдихода. Машина витримала. Бурхливий потік, що впадав у цьому місці в озеро, підхопив її й закружляв, мов трісочку.


* *
*

Тільки шведові пощастило, вчасно схопившись за бильця крісла, уникнути серйозних травм. Коли всюдихід виринув на поверхню, швед обережно підвівся і оглянувся. Крізь скляний купол було видно воду і похмуре небо. Машина безпорадно гойдалась на хвилях. Представник ОЛу був людиною спокійною й розважливою. Він швидко збагнув: хвиля їх нікуди не віднесе, бо озеро замкнене. Отже, насамперед треба допомогти товаришам. Бентам з Лазовим лежали непритомні, але він не помітив у них серйозних поранень. Тільки в геофізика на лівій скроні була невеличка подряпина, і з неї тоненькою цівочкою сочилася кров. Становище пілота виявилось куди серйознішим. Він уже опритомнів, але, падаючи, мабуть, зламав ребро, бо скаржився на сильний біль у грудях. Аптечка лишилась непошкодженою, і швед зробив пілотові укол. Як і всі працівники служби Охорони людини, він мав солідну медичну підготовку. Послабивши таким чином біль і зробивши пілотові ще один укол — для підтримки роботи серця, він витяг Бентама і Лазова з-під крісел, куди кинуло їх останнім ударом, поклав на підлозі і підніс кожному до носа скляночку з нашатирним спиртом.

Геофізик прийшов до пам’яті перший. Він оглянувся довкола каламутними очима, здивовано подивився на потрощене обладнання всюдихода, потім помацав свою забинтовану голову і посміхнувся шведові, підіймаючись:

— Здоров був, ОЛ! Що за халепа? Де ми?

— В якомусь озері, коло підніжжя вершини. Плаваємо.

— Ага, ясно! — Бентам підвівся і, покректуючи, випростав усі в синцях руки. Раптом він повернувся в той бік, де нерухомо лежав його друг, став навколішки й стурбовано нахилився над ним: — Світозаре, друже…

— Ніяк не можу привести його до пам’яті, — поскаржився швед. — Коли б тільки не струс мозку. Давайте спробуємо ще штучне дихання! Беріть за ноги!

Він присів над головою у Лазова і почав ритмічно підіймати й опускати йому обм’яклі руки, поступово збільшуючи швидкість рухів.

У передній частині кабіни стогнав пілот. Всюдихід підкидало й вертіло в водокрутах. Хвилі штовхали його, розбиваючись мільйонами бризок на скляному куполі. Безперервне гойдання дуже заважало людям, але вони не припиняли своїх зусиль, хоч піт заливав їм очі і боліли руки, понівечені при падінні. Хвилин десять тривала боротьба за життя, нарешті Лазов тяжко зітхнув раз, вдруге, болісно застогнав і повільно розплющив очі.

— Агов, Світозаре! — зрадів Бентам. — Вставай. Я свого слова додержав!

— Що трапилось? — пошепки спитав болгарин, його очі й досі дивились мов крізь туман, нічого не бачили.

— Ми на озері, в якому збиралися викупатись.

Переборюючи біль, який, мов обручем, стискав голову, Лазов пригадав усе, що трапилось, і по обличчю його промайнула тінь. Він помітив і незвичайне погойдування машини.

— Що, плаваємо? Мене мов через м’ясорубку перепустили…

— Нічого страшного нема, — заспокоїв його швед. — Полежте, і все пройде! Випийте трошки води.

Він подав хворому лікарську пляшку з м’якої пластмаси.

— А тепер давайте розберемось у ситуації і наведемо порядок у своїй хаті, — сказав невтомний Бентам. — Не люблю безладдя, до того ж, може, й гості до нас завітають.

У нього були винятково міцні нерви, загартовані в спорті і в подорожах по горах, куди його весь час закидала професія геофізика. Навіть у найтяжчі хвилини він не втрачав хорошого настрою й дотепності.

Удвох із шведом вони уважно оглянули всю апаратуру. Незабаром до них приєднався й Світозар. Більшу частину найскладнішого обладнання було потрощено. Реактивні двигуни не діяли, вертикальний гвинт теж, бо мотору при падінні дісталось найбільше. Від радіоапаратури лишилась жалюгідна купка уламків.

— Гм, — стурбовано буркнув Лазов, — добре, коли нас помітили! Інакше маємо всі шанси потрапити в аннали історії як героїчні жертви великого перетворення Антарктиди.

— Стривайте! — раптом зрадів швед.

Він швидко розстебнув сумку, що незмінно висіла в нього через плече, і витяг звідти маленьку рацію. Оглянув з усіх боків — ціла. Приладнав складану антену і, обережно прочинивши верхній люк всюдихода, виставив її надвір.

— Ми живі, — полинув голос шведа в ефір. — Одного тяжко поранено, інші здорові. Перебуваємо… — І, не закінчивши передачі, задер голову вгору: в цю мить над ними промайнув довгастий корпус торпіли і зник у хмарах.

— Посилаємо літаючий кран, — почув швед у репродукторі. — Іншого нічого не можемо прислати, бо ніде сісти. Зможете потриматись? Кран летить дуже повільно. Буде не раніше як через три години.

— Гаразд, — відповів швед. — Чекаємо.

— Всього найкращого!

Бентам привітно посміхнувся:

— Любий мій ОЛ! Виявляється, ви зробили більше за всіх нас. А ми навіть не знаємо, як вас звуть.

— Даг Амер, — скромно відповів представник служби Охорони людини.

— Прийміть нашу щиру подяку, товаришу Амер, і скажіть, що ми будемо робити цілих три години? Отак і сидітимемо? Мені дуже хочеться прогулятись до вершини. Ви ж не забули нашої головної мети?

— А що ми зробимо? Всюдихід пошкоджено.

— Ось я зараз його випробую, — сказав Бентам і сів за штурвал.

— Перевірте й мотори гусеничного ходу, — простогнав поранений пілот.

— Лежи спокійно, друже! Все буде гаразд, — відповів Бентам і натиснув якусь кнопку.

Контрольна лампочка на пульті не спалахнула, але за мить приглушене гудіння затрясло корпус всюдихода. Сухопутні мотори були справні. Правда, підводний гвинт потрощило, але гусениці завертілись. Їх стальні пластини, загрібаючи воду, повільно потягли важку машину до берега.

— Хоробра машинка! — зрадів Бентам. — На самих гусеницях плаває.

Берег попереду був крутий і скелястий.

— Чи не краще пересидіти в воді? — обізвався швед. — Звідси нас і підіймати буде легше.

— Маєте рацію, Амер! І все-таки я вас не послухаю. Не ображайтесь, але я просто не всиджу на одному місці. За три години ми можемо стільки зробити!

— Як знаєте, — знизав плечима Амер. — Ви керівник.

Всюдихід пихтів з усієї сили і ледве-ледве просувався до берега. Нарешті останній вир було подолано, і гусениці, заскреготівши по камінню, міцно стали на твердий ґрунт.

— Стоп! Приїхали!

Усіх вразила прекрасна картина дикої природи. Озеро було на дні величезного кратера. З усіх боків водопадами стікали бурхливі пінясті струмки. Високо над скелястим хребтом мчали білі купчасті хмари, їх тіні повзли по землі велетенськими допотопними потворами. Жодного штучного сонця не видно було, але їхнє проміння добре таки дошкуляло. Повітря, гаряче, мов з печі, і насичене вологою, забивало дух, важко було дихати, мокрі сорочки поприлипали до тіла.

— Ну й спека! — нахмурився Лазов. — Так і розтанути можна, як тій сніговій бабі навесні. Ще трохи, і від мене залишиться калюжа. Не забувайте, що людський організм містить у собі сімдесят процентів води.

— Мені здається, що в твоєму організмі процент води значно вищий! — в’їдливо зауважив Бентам, роздягаючись. Його спітніле тіло атлета блищало, мов бронзова статуя олімпійського чемпіона. — Я пропоную піти до людини. Може, нам пощастить перенести її вниз. А то доведеться ще раз прилітати.

— Гм, трохи крутувато, — глянув угору представник служби Охорони людини. — Та коли наполягаєте, я теж піду.

До того місця, де сталася катастрофа, було не більше ста метрів, але лізти вгору доводилось крутим схилом над страхітливою прірвою, по слизькому й крихкому камінню. Геофізик був досвідченим альпіністом.

Він позв’язував усіх міцним синтетичним шнуром. Кожен узяв шток, кілька крюків, молоток, і почали підніматись. Першим, пробуючи штоком скелю, пробирався Бентам. Слідом за ним ступав Світозар, кремезний швед тягнув ззаду носилки. Зупинятись доводилося часто, бо каміння було слизьке, та й спека висмоктувала всі сили. Пік Улмера не збирався без опору здаватися своїм першим покорителям, напівголим, облитим потом, що справляли дивне враження на фоні дикої кам’яної пустелі.

Незабаром вони дістались того місця, де ще недавно стояла підступна скеля, через яку їм довелося викупатись в озері. Труп лежав кроків за двадцять звідси, на самій бровці безодні.

Низько над Бентамом і його товаришами — невідомо звідки взялася — засичала одна з Одонових торпіл. Люди помахали їй руками. Машина круто розвернулася і знову кілька разів чудно похитала крилами, наче не схвалювала їхнього вчинку.

— Гей, Одоне! — гукнув до торпіли Бентам. — Що це за фокуси?

— Він чує нас? — дивувався Світозар.

— Чує. На жаль, розмова одностороння.

Бентам подався вперед. Ніхто не міг наздогнати геофізика, так пружно і точно ступали його натреновані ноги по слизькому камінню. Коли підійшли всі, він стояв уже навколішках над трупом і зосереджено дивився на нього.

— Ну, що? — пошепки запитав Лазов, відсапуючись і намагаючись стримати дихання.

— Як бачите, молодий, — відповів Бентам.

Він нетерпляче обшукав кишені померлого. Витяг іржавого складаного ножа, кілька монет. У боковій кишені непромокального пальта дивовижного покрою зберігся великий шкіряний бумажник. Оглянули його. Там лежали зморщені од вологи паперові гроші, записна книжечка, паспорт.

— Дивіться! — тихим схвильованим голосом промовив Бентам. — Джеймс Геральд Кук. Народився 19 серпня 1926 року. Двісті років тому! Житель Нью-Йорка. Американець. Мій земляк. А як він тут опинився? — Геофізик замислився. — Джіммі Кук? Щось дуже знайоме, тільки не можу згадати… Джіммі Кук… Джіммі Кук… А-а! Атомна людина! Так, це він. Атомна людина.

— Яка людина? — запитав швед, перехиляючись через плече геофізика.

— Атомна людина.

— Чи ба! А що ж у нього атомного? Слухайте, товаришу Бентам, труп добре зберігся!

Бентам глянув на шведа, потім на труп, потягнув носом повітря і здивовано втупився в представника служби Охорони людини:

— Гей, Амер! Ви зробили знаменне відкриття!.. І справді, дивовижне явище!

Він обмацав одежу загиблого — зовсім суха. Глянув навкруги — земля висохла, отже, труп лежить на пекучому сонці довгенько. Хотів розстебнути одежину, але ґудзики самі повідлітали. Засунув руку під сорочку — м’язи м’які і теплі, мов у сплячої людини. Приклав вухо до грудей, але нічого не почув.

— Дивно, дуже дивно! — спантеличено буркнув геофізик. — Припустімо, що тепло — від штучного сонця; але ж при такій температурі труп розкладається. Усе довкола майже повисихало. Значить, він печеться на сонці щонайменше годин десять. Нічого не розумію…

— Едді, — несміливо обізвався Світозар, — ти сам казав мені, що в повітрі Антарктиди не виявлено ніяких бактерій. Щоправда, тут завжди стояли морози, а тепер он яка спека…

— Ну й дивина! — підвівся Бентам. — Мабуть, так і є. Очевидно, сюди гнильні бактерії ще не встигли налетіти, і Атомному Джіммі пощастило. Чудово, правда? Наші вчені страшенно зрадіють, коли дізнаються про це. Тільки треба негайно повідомити їх.

— Едді, а звідки ти знаєш його?

Бентам витяг з кишені маленький фотоапарат і заходився знімати з усіх боків труп і навколишні скелі. Геофізик розповів, що не так давно, шукаючи матеріали про Антарктиду, він прочитав в одній давній нью-йоркській газеті, що співробітник її Джіммі Кук, прозваний Атомною людиною, безслідно зник під час випробування атомної бомби в Антарктиді.

— Я вже й забув було про нього, — додав Бентам, засовуючи фотоапарат у кишеню. — Там не згадувалось, у якому саме районі материка це сталося. А виходить, що тут. — Він ще раз глянув на труп. — Тепер давайте якось донесемо його до всюдихода!

Вони обережно поклали труп на носилки і міцно прив’язали. На держаках носилок прикріпили мотузки — один ззаду і два спереду. Світозар з Бентамом взялися за передні кінці і повільно рушили вниз. А швед потроху попускав мотузок ззаду. Носилки швидко сунулись по осипах, і Бентаму доводилось раз у раз витягати їх із-за валунів. Сходити вниз було ще важче, ніж видиратись на гору — ні на що спертись ногами. Спочатку всі сміялися, коли хтось, бувало, гепнеться на слизькому камінні, але потім падати стали так часто, що жартівливість мов рукою зняло. До того ж задуха в цьому велетенському котлі, заткнутому зверху вогкою кришкою хмар, була така, що грудну клітку ніби здавлювало з усіх боків гарячим пресом. Навіть Бентам, цей визнаний жартівник і дотепник, перестав подавати голос. Озеро і всюдихід, здавалось, зовсім близько, та як довго довелося добиратись до них численними осипами і підступними крихкими скелями. Світозар Лазов прокляв ту хвилину, коли помітив на екрані цього таємничого Атомного Джіммі.

— Ху! — зітхнув він і витер з лоба піт, коли вони нарешті зупинились біля всюдихода, важко відсапуючись. — Тепер я цього Атомного Джіммі повік не забуду.

Та на відпочинок не лишалося часу. Треба було ще поставити носилки з трупом у багажному відсіку. Нарешті забрались і самі в кабіну. Тут було значно прохолодніше, ніж надворі, хоч установка штучного клімату і не працювала, зруйнована при падінні. Пілот спав. Амер торкнувся рукою його чола.

— Може, він тільки контужений, — прошепотів швед. — Коли б усе гаразд…

Бентам глянув на небо:

— Наші друзі повинні б уже прибути. Амер, зв’яжіться з ними ще раз!

Даг Амер вправно налаштував свою маленьку рацію, і незабаром з ефіру долинув незнайомий голос:

— За кілька хвилин прибудуть. Приготуйтеся! Щільно зачиніть кабіну! Сигналізувати не потрібно. Їх супроводжує «око».

Не встиг замовкнути голос у навушниках, як з неба в кабіну ввірвалося сильне гарчання, наче на людей летів величезний розлючений хижак. Бентам швидко захлопнув дверцята кабіни. Всі троє припали очима до скляного купола. З-за хмар повільно виринув велетенський повітряний корабель, яких називали летючими майстернями або летючими кранами. Кран спустився зовсім низько. Довжелезні лопаті його заревіли ще дужче, і машина зависла в повітрі метрів п’ять від всюдихода. На череві розверзлася паща і випустила могутні сталеві руки, що безшумно простяглися вниз, на мить зупинились і стали немов примірятись. Ось вони розчепірили пальці і аж надто обережно, як для своїх габаритів, обхопили, мов пташеня, всюдихід, плавно підняли його в повітря і разом з ним сховались у темній пащі. За хвилинку, спокійно піднявшись над хмарами, велетенський вертоліт ліг на зворотний курс.

Унизу так само бурхало пінястими хвилями озеро, приймаючи каламутні води струмків, тріщали й розсипались од вологої спеки скелі: всемогутня людина порушила їхній тисячолітній зимовий сон.


ДВІСТІ РОКІВ ТОМУ


Усі знайомі одностайно відзначали, що Джіммі Кук має неабиякі здібності і пророкували йому блискуче майбутнє. І він безумовно досяг би такого майбутнього, коли б не рання смерть.

Джіммі належав до тієї категорії людей, які, так би мовити, самі вибиваються в люди. Дід його був поваром. Усе життя він мріяв про власний ресторанчик, але ця мрія так і не здійснилася. Дід залишив сім’ї тільки прізвище Кук[1] та кілька прочовганих каструль. Зате його синові пощастило більше. Він був спритнішим і встиг покорити серце дочки свого хазяїна. Тесть дав за дочкою невеличкий шиночок, який за десять років перетворився в фешенебельний ресторан у центрі Чикаго. Над входом у ресторан сяяла величезна неонова вивіска, а всередині грав першокласний оркестр.

Достатки старого Кука зростали з кожним днем, і це були найщасливіші дні в житті Джіммі. Він учився в коледжі, був найкращим гравцем баскетбольної команди, тренувався в боксі і звикав розтринькувати батькові гроші. Може й довго тривало б це щастя, коли б не зрадлива доля, витівки якої важко передбачити.

Одне з великих гангстерських об’єднань, яке під тією чи іншою маскою утримувало в Чікаго чимало закладів, дуже уподобало ресторан Кука, але вичікувало, поки ресторан розростеться і залучить на свій бік постійну клієнтуру. І коли ресторан здобув солідний авторитет, коли його почали відвідувати найвищі кола комерсантського світу міста, одного чудового дня до батька Джіммі прийшли двоє елегантно одягнених молодих людей і виявили бажання купити ресторан. Ця пропозиція так здивувала старого Кука, що він навіть не звернув уваги на те, яку велику суму пообіцяли йому покупці. Збагнувши, що власник не має наміру продавати, ввічливі молоді люди раптом змінили вираз облич і заявили, що, мовляв, краще зараз продати ресторан за пристойну суму, ніж потім самому віддавати за півціни, та ніхто й купувати не захоче. Власник ресторану не зрозумів натяку, пустив повз вуха і погрози, обурений їхньою зухвалістю, і наказав своїм кельнерам виставити їх за двері.

А вже наступного дня в одній з великих чикагських газет з’явилося повідомлення, ніби якась багатодітна сім’я, що вечеряла в ресторані Кука, отруїлась зіпсованим м’ясом, і всі в пекельних муках повмирали. Нагрянула поліція. Після тривалої перевірки встановили, що такого випадку в ресторані не було, але жодна газета не опублікувала спростування, розісланого Куком у редакції. За короткий час Кук втратив три чверті своїх постійних відвідувачів. Очевидно, вони не любили ходити по ресторанах, де буває поліція і де подають до столу зіпсоване м’ясо.

Незабаром і випадкові клієнти, які заходили пообідати чи повечеряти, почали з обуренням вставати з-за столу, не доївши порції і не заплативши: хтось непомітно давив на килимах смердючі бомбочки — маленькі скляні капсули з сірководнем, наповнюючи зал важким духом тухлих яєць. Кук попередив поліцію, але злочинця не вдалося спіймати. Бомбочки валялись і перед самим входом у ресторан, люди ще здаля затикали носи і переходили на другий бік вулиці. Нещасний хазяїн не знав, куди себе подіти від муки. Тому коли одного разу ті двоє молодих людей зайшли до ресторану, він викликав поліцію. Цього разу вони не змінили тону і виразу облич. На вимогу поліції обидва спокійно встали, але не переставали умовляти Кука продати їм ресторан. Поліція арештувала їх, однак злочинці навіть тепер підкреслено люб’язно побажали доброї ночі містеру Куку, який жадав помсти. А пізно ввечері трапилося щось жахливе. З машини, що промчала повз ресторан, кинули ручну гранату, зруйнувавши весь фасад разом з великими вітринами, неоновою рекламою і чудовими скляними дверима, якими колись так пишався старий Кук.

Вранці хазяїн стояв біля руїн, сивий і постарілий за одну ніч. Раптом перед ним мов з-під землі виросли постаті двох елегантних молодих панів.

— Та-ак, неприємна справа! — співчутливо промовив один з них.

— Як же… так?! Вас же… вчора… арештували… — ледве видавив з себе Кук.

— Звільнили. Ми просто чесні покупці! Та не думайте, що ми на вас сердиті. Ми знову пропонуємо вам: давайте хоч тепер укладемо угоду.

Кук глянув на них, махнув рукою і запросив до себе.

— Ви самі розумієте, що при даних обставинах ми не можемо запропонувати вам ту саму ціну, — ввічливо говорив молодий пан, ідучи за Куком до контори. — Треба зробити ремонт, та й клієнтури у вас немає…

За якихось два тижні Кук розпродав усе своє майно і назавжди залишив злощасне місто. Перед від’їздом він пішов попрощатися з дорогим його серцю рестораном, за який одержав ледве третину вкладених у нього грошей. Ресторан знову мав свій звичайний вигляд, неонова реклама, ще більша, ніж колись, сяяла набагато яскравіше, а відвідувачів був повний зал, бо кілька газет одночасно (аж тепер!) опублікували спростування про випадок з багатодітною сім’єю і вмістили не одну колонку захоплених відгуків про цей славетний ресторан.

Старий Кук вирішив спробувати щастя в Нью-Йорку. Та роки були тяжкі, а він не такий молодий і заповзятливий, як раніше. Спробував грати на біржі, але там виявилось багато маклерів, спритніших за нього. Всі свої гроші він вклав в акціонерне товариство, яке несподівано збанкротувало. Удари сипались один за одним на нещасну голову Кука. І голова не витримала. Решту життя Кукові довелося провести в одному з нью-йоркських будинків для божевільних. За кілька місяців до цих подій вмерла його вірна дружина.

Так одного сонячного дня наш Джіммі зостався сам на вулицях величезного міста. А кар’єра його почалася досить незвичайно, навіть оригінально.

Швендяючи довгий час вулицями в марних пошуках якоїсь роботи, геть зчовгавши по тротуарах свої черевики, він витратив останній цент. А коли вперше в житті у нього цілий день не було в роті ані крихти, мозок почав працювати самостійно. І через те, що в його крові лишилось дещо і від працьовитого діда, і від енергійного і заповзятливого батька, в мозку Джіммі народилась перша ідея.

Якось Джіммі йшов одним з найбагатолюдніших авеню і, заглибившись у безрадісні думки, дожовував останню порцію тютюну. Жував, жував, захотілось плюнути, але з голоду не зміг плюнути, як звичайно, кудись далі, а ляпнув прямо на носок правого черевика. З досадою озирнувся, де б знайти шматок газети, щоб витерти черевик. У цю мить чийсь голос привернув до себе його увагу:

— Прошу вас, містер, я зроблю ваші черевики кращими за нові!

Джіммі помітив, що випадково зупинився біля будки чистильника взуття. А сам чистильник мав жалюгідний вигляд: подерта одежина, кисле, непривітне обличчя. Джіммі на мить завагався, потім щось зметикував, посміхнувся і сів перед чистильником, хоч не мав за душею ані цента.

Нахилившись над його брудними черевиками, чоловік застогнав.

— Що з тобою? — запитав Джіммі.

— Хтозна. Щось у шлунку.

— Отож будь вдячним! У моєму шлунку, наприклад, ось уже два дні як нічого немає.

— Що? У вас немає грошей заплатити мені? — перелякався чистильник.

— Нема, — всміхнувся Джіммі. — Тільки ти продовжуй, я заплачу тобі хорошою ідеєю.

Після цього кілька днів підряд Джіммі повагом прогулювався вулицею, жував чималі порції найдешевшого матроського тютюну і час від часу запльовував темно-коричневою рідиною черевики перехожим. Потім з блискавичною швидкістю скидав з голови капелюха і розсипався цілою тирадою найвитонченіших пробачень. Перехожі, як правило, буркнувши якусь лайку, завертали до відомого вже чистильника. Пізно ввечері до нього підходив і Джіммі, щоб одержати комісійні за клієнтуру. То були перші гроші, які Джіммі заробив сам.

Але це тривало недовго. Хлопець усвідомлював, що така професія аж ніяк не пасує його інтелектові, і от, «прогулюючись» по вулиці і попльовуючи, він виношував у собі нову ідею.

Джіммі народився під щасливою зіркою, через те йому не довелось довго насилувати свій незвиклий до роздумів мозок. Випадок допоміг і тут. Щасливий випадок! Він завжди відігравав чималу роль у житті Джіммі. І як не дивно, на перший погляд, але подекуди цей самий щасливий випадок, про який з такою пристрастю мріє кожен справжній американець, з’являється у вигляді ляпаса. Ви скажете: «Хіба це можливо?!» Будь ласка, переконайтеся самі.

Щасливий випадок трапився нашому Джіммі на десятий день його нової кар’єри «професіонального запльовника», як звичайно називав свою досить незвичну професію він сам. Щоправда, пізніше Джіммі дізнався, що цей рід заняття не такий уже новий, він існує в Америці в тій чи іншій формі давно.

Отже, того чудового сонячного дня Джіммі, як і раніше, повагом, засунувши руки в кишені, ходив туди-сюди вулицею, жував дешевий тютюн, напружуючи мозок, щоб видавити з нього якусь ідею, і час від часу плював. Але, захоплений власними думками, він не міг вчасно оцінити свого чергового «клієнта». Плюнув, влучив у самісінький носок зчовганого білого черевика, машинально підняв руку до свого капелюха, і в цю ж мить схопив того самого ляпаса, про який ми вже згадували. Звичайнісінького собі ляпаса: не дуже сильного, але й не дуже слабкого.

— Гей, ти! — витріщився на нього Джіммі і вилаявся.

Тоді ляпас ліг на другу щоку хлопцеві. Джіммі не звик до таких подарунків, тим більше не заплативши за них принаймні стільки ж. Цього разу він був навіть щедріший, ніж будь-коли. Його рука за боксерською звичкою пружно вискочила вперед, і за мить чоловік, який подарував йому ляпаса, горілиць лежав на тротуарі.

— Нокдаун, — самовдоволено оголосив Джіммі, спостерігаючи, як той намагається підвестись, і хотів відступити для нової атаки, але в цю хвилину чиясь рука не зовсім лагідно вхопила його за плече.

— Ходімте зі мною! І ви теж, — звернувся полісмен до того, що з болісною міною обмацував свої щелепи.

Що робити? Джіммі не любив поліції і знав, що й вона, мабуть, не палає любов’ю до нього за його професію. Він озирнувся на всі боки, але виходу не було. Довкола збуджено гомонів натовп і численні кулаки погрожували саме йому. Полісмен байдуже розпитував очевидців, але їх виявилось так багато, що «охоронець порядку» був змушений запросити кількох до відділення. Ця пропозиція враз охолодила громадянський ентузіазм присутніх, і коли полісмен обернувся, щоб зустріти поліцейську машину, очевидців і сліду не було. Вгодованому полісменові, певно, не в дивину були такі витівки публіки, бо це не справило на нього ніякого враження, і він спокійно посадовив обох затриманих у машину. Великий джип закувікав, мов недорізане порося, і помчав нью-йоркськими вулицями до відділення поліції.

Мозок Джіммі гарячково працював. У холоднокровних людей — а Джіммі Кук належав саме до них, — в такі хвилини мозкова енергія подвоюється. Щось подібне відбувається в головах у поетів. Через те холоднокровні люди завжди добиваються свого.

Саме в момент такого піднесення, коли повз Джіммі проносились магазини і люди, в голові у нього народилась друга ідея.

— Чого ви плюєтесь на вулиці? — спитав його у відділенні астматичний, товстенький начальник, який, можливо, тільки своїми поглядами був схожий на хоробрих шерифів минулого, коли його батьківщина ще не була землею обітованою. — Хіба ви не знаєте, що це порушення громадського порядку і підлягає покаранню?

— Запам’ятайте, пане начальник, — голосом ображеної гідності промовив Джіммі, — я не плююсь, а запльовую. Так, я дозволив собі заплювати цього громадянина, і кожен справжній американець зробив би на моєму місці те саме, бо ця людина — комуніст.

— Але ж даруйте, — обурився громадянин, — я вас зовсім не знаю, як, певно, і ви мене.

— Це не має ніякого значення, — пихато зауважив Джіммі.

Поліцейський начальник спантеличено гортав їхні документи. Він не сподівався такої розв’язки звичайнісінької вуличної бійки.

— А звідки ви знаєте, що цей громадянин — комуніст?

— Я бачив, як він виходив з комуністичних зборів.

— Я взагалі ніколи не ходжу ні на які збори. Прошу вас дати докази!

— Дам, якщо треба буде.

— Тихше, панове! — втрутився поліцейський начальник. — Це питання розглядатиме ФБР[2]. Ви, пане Кук, вільні, а ви, — він насилу підвівся з-за столу, намагаючись прибрати позу судді, — ви заплатите десять доларів штрафу за те, що зчинили бійку на вулиці.

— Як же так?

— Прошу без заперечень!

Начальник знав, як поводитись з комуністами. Він мав підстави вірити Джіммі Куку, бо прочитав у його паспорті, що той закінчив коледж. Другий арештований коледжу не кінчав, до того ж був робітник. Уже самі ці факти якось насторожували.

Через кілька днів Джіммі Кука викликали в місцеву комісію по розслідуванню антиамериканської діяльності. На комісії він підтвердив, що буцімто бачив, як відомий уже нам громадянин виходив з приміщення, де виступали комуністичні оратори і збирали якісь підписи проти війни. (Для об’єктивності треба сказати, що Джіммі, блукаючи по місту, справді натрапив на такі збори), йому щиро подякували і похвалили, як справжнього патріота. Після засідання Кука зупинив у коридорі один член комісії і запросив його пройтись. Джіммі прийняв запрошення без ентузіазму і весь час був насторожений. Нечисте сумління все-таки мучило його. Досі йому доводилось дурити лише власного батька, коли просив у нього грошей, своїх подружок та вчителів коледжу.

— Ви справжній американець, — сказав йому член комісії. — На превеликий жаль, таких лишилось мало. А нам конче потрібна допомога кожної чесної людини, щоб успішно боротися з комуністами. Ви ж самі знаєте, що то за напасть.

Довго ще говорив член комісії в цьому ж дусі. Потім зайшли до бару, де він щедро розкошелився. В ароматі численних страв і напоїв розмова стала набагато приємнішою. За кілька годин Джіммі ознайомився з справжнім обличчям ворогів його Америки — комуністів. Раніше йому доводилось тільки чути про них. Тепер Джіммі зрозумів, що повинен їх ненавидіти, і, що найважливіше, з цієї ненависті можна мати гроші, до того ж немалі.

Після цього для Джіммі почався період справжнього процвітання. Тепер він часто виступав перед комісією по розслідуванню антиамериканської діяльності в ролі свідка на різних процесах. Повідомляв сенсаційні факти з життя й комуністичної діяльності людей, яких ніколи і в вічі не бачив. Це не мало істотного значення. Головне те, що цих людей можна було засудити ім’ям Америки. За такі «послуги» йому, звичайно, щедро платили. Джіммі знав, що це дехто називає лжесвідченням. Та хіба коли-небудь світ обходився без брехні? Всі люди брешуть, хіба ні? До того ж не кожна брехня оплачується так щедро і не кожна служить такому ідеалу, як велика місія звільнення Америки від комуністів. І, кінець кінцем, у справді вільній країні кожен має право брехати, скільки йому влізе. На те й свобода.

Так міркував Джіммі і був щасливий. У газетах часто згадувалось його прізвище, Джіммі ставили за приклад усім ще не зовсім свідомим американцям. А одна з газет зайшла ще далі: запропонувала йому працювати в редакції, в зовнішньополітичному відділі. Джіммі не довго вагався. У нього вже був солідний досвід викривання комуністів, він робив порівняно мало граматичних помилок, а де було вирішальним фактором. Так Джіммі став журналістом.

Він поставився до своєї нової професії цілком серйозно, хоч у хвилини відвертості й усвідомлював, що вона мало чим відрізняється від попередньої, коли Джіммі був «професіональним запльовником». У перший же день роботи в газеті Джіммі вирішив, що мусить прочитати хоча б «Комуністичний маніфест», якщо хоче стати справжнім спеціалістом антикомуністичної пропаганди. Та все якось часу не вистачало. Дні летіли, редактор вимагав статей, до того ж цікавих, які могли б ошелешити читача новими викриттями комуністів. Для цього було потрібно більше фантазії, ніж знань. А фантазії у Джіммі вистачало. Вона перейшла юнакові у спадщину ще від діда-повара. Старий з усіма подробицями уявляв собі маленький шиночок, про який марно мріяв усе життя. Батько вдосконалив фамільну фантазію більшою сміливістю, надав їй розмаху, і ось вона дійшла до сина могутньою зброєю в боротьбі за існування, перетворившись у невеличку золоту копальню.

Є люди, яким притаманне почуття міри. Про таких людей дехто каже, що вони — культурні й виховані; дехто ж називає їх обмеженими й дурними. Для Джіммі Кука було ясною істиною, що для грошей не може бути певної міри. І хоч його і звинувачували, ніби він у своїх статтях втратив почуття міри, але ці самі статті принесли йому невелику затишну квартирку, а пізніше — не зовсім нову, але солідну автомашину. Джіммі подумував уже й про одруження, коли несподівано люди великої політики заговорили про ширше співіснування між різними соціальними системами.

То був жахливий удар по його кар’єрі. Антикомуністичні статті стали непопулярними. Люди невдоволено морщились, побачивши в газеті його підпис. Заздрі колеги навіть нашіптували, що, мовляв, далі держати його в газеті незручно. Та Джіммі був кмітливий і точно сприймав зміну напрямку вітрів, що віяли між хмарочосами. Він відчував, що все це тимчасово, згорнув свої прапори до сприятливіших часів і оглянувся довкола. Десь у Європі засідала міжнародна конференція по мирному використанню атомної енергії. Над тихоокеанськими атолами раз у два-три місяці вибухала атомна чи воднева бомба. Вулиці Нью-Йорка рясніли рекламою атомних запальничок і косметичних помад з міченими атомами. Нестримно наступав атомний вік.

Джіммі накупив у кіосках цілий оберемок популярних брошур про розщеплення атомного ядра та про його майбутнє, перечитав їх за ніч, а брак справжніх знань надолужив фантазією, яку з свого боку весь час підтримував п’ятдесятиградусним віскі. Схід сонця застав його вже спеціалістом у галузі атомних проблем. Одна за одною з’являлись на сторінках газет його нові, як він сам називав їх — «радіоактивні» статті, за дивним підписом «Атоммен»[3]. У них розповідалося про атомні поїзди і підводні човни, про гармати і дитячі коляски, про польоти на Марс і перетворення ртуті в золото.

Але одного разу його викликав до себе відомий і впливовий сенатор, з яким Джіммі познайомився ще за своєї діяльності в комісії по розслідуванню.

— Слухай, хлопче! — сказав сенатор. — Ти взявся за дурне діло. Не вбивай свого таланту і не забувай про те, що служиш Америці. Боротьбу з комуністами не можна припиняти ні на мить! Якщо зараз незручно писати в газетах так, як писали раніше, то треба пошукати нових форм. Напиши наукову працю — книгу проти комунізму. В тебе вийде, а ми підтримаємо матеріально й морально.

Джіммі замислився, і ніколи раніше йому не доводилось думати про щось так довго. Потім придумав заголовок книги: «Атом — природна смерть комунізму». То мала бути фундаментальна філософська праця, яка б вибухнула бомбою над головами всіх комуністів. У цій книзі він доведе, що атомна революція знищить революцію соціальну, ліквідувавши її основу — голод і злидні.

Атоммену навіть на думку не спадало, що він не зможе працювати в галузі філософії. Ось чому не слід сумніватися в тому, що він неодмінно дописав би свою книгу, коли б знову не приключилося з ним щось непередбачене.

На початку січня повідомили, що в Антарктиді відбудуться нові випробування атомних та водневих бомб. Джіммі сміливо почав готуватися в дорогу. Редакція посилала свого спеціаліста, щоб відобразити цю видатну подію в знімках і репортажах…

Літак вилетів з Нью-Йорка, минув екватор, і чим далі на південь летів, тим лютішим ставав холод. Після тижневої подорожі Джіммі опинився серед неосяжної снігової пустелі за Південним полярним колом. Він був легко вдягнений і засипав дотепами своїх провінціальних колег, які ледве рухались у важких кожухах. Джіммі, як людина атомної ери, прекрасно почував себе в спортивному костюмі з щільної водонепроникної тканини бежевого кольору. В підкладку було вмонтовано густу сітку тонкої реотанової спіралі. Кілька електричних батарей, зашитих у куртку і штани, рівномірно обігрівали тіло. У кишені в нього лежало дві скляночки з таблетками проти променевої хвороби, яка могла виникнути від радіоактивних випромінювань. Дехто спробував було переконати його, що не слід, мовляв, так сміливо довірятися цим таблеткам якогось приватного аптекаря, але Джіммі вірив у науку. Він проковтнув кілька таблеток і вирішив підійти якнайближче до місця вибуху атомних та водневих бомб, щоб найкращі знімки дістались його газеті. Це рішення й привело його на вершину Марії Луїзи Улмер, найвищий пік усієї Землі Елсуерта.

Наближалась довгосподівана хвилина, якої всі чекали з острахом і нетерпінням. Низько над горизонтом стояло холодне літнє сонце. Повітря, сухе й прозоре, бриніло скляним дзвоном, вітер не стихав ні на годину. Джіммі змінив батареї свого костюма. Антарктичне літо дуже скидалось на зиму де-небудь в Алясці. На самій вершині, за солідною барикадою з крижаних брил і свинцевих перегородок, кілька відчайдушних репортерів встановили свої кінокамери.

— Хеллоу, Джіммі! — гукнув один з них. — Не строй дурня, іди в сховище!

Джіммі тільки рукою махнув у відповідь, повільно сходячи вниз південним схилом, поверненим до безмежного білого полігона. Величезні глетчери зрівняли скелясту вершину, зробивши її гладенькою і лискучою, мов з паркету. Джіммі ступав важко, щоб залізні шипи черевиків краще впивалися в кригу. На невеличкому майданчику він розіп’яв свій триніг і міцно укріпив його в кризі. Потім приладнав до тринога фотоапарат, налаштував його, сів на складаному стільчику поруч і підніс до очей спеціальний бінокль з темними лінзами, який мав оберігати його очі від сильного спалаху водневої бомби. Не видно було нічого, крім безкрайого білого поля, вкритого синюватою кригою та зернистим снігом; крім страшного мертвого неба над полем і жахливої тиші, яку порушував тільки крижаний вітер.

Десь далеко-далеко джмелями задзижчали літаки. Джіммі не побачив їх, як не вдивлявся. Він намацав пальцем кнопку фотоапарата і завмер, чекаючи. Зненацька в об’єктивах бінокля спалахнуло сліпуче світло, немов йому в обличчя спрямували потужний прожектор. Потім щось ударило в груди, земля під ним хитнулась, пекельний гуркіт запаморочив голову, закрутив, завертів його в жахливому вихорі і кинув кудись глибоко-глибоко вниз, туди, де кінчається життя і починається вічний холод…

Джіммі незабаром опам’ятався. Закліпав очима, але так і не зрозумів, чи розплющив їх, чи ні. Щось величезне і чорне до болю стискувало йому очі, наче хотіло вдавити їх у мозок.

«Це я вже вмер? — стривожено запитав сам себе Джіммі. — Але ж я думаю!.. Мабуть, люди думають і після смерті. Це жахливо!»

Він простяг руку. Пальці намацали холодну й тверду, мов камінь, стіну. Помацав з усіх боків — те саме. Крига? Живим похований! Джіммі заревів, мов хижак, підвівся, вдарився головою об кригу і оскаженіло почав гатити кулаками в стіни своєї домовини. Гатив і горлав доти, поки не порозбивав кулаки до крові, а горло не здавили спазми розпачу.

— Умираю! — схлипнув він і знесилено впав на холодне ложе. — Господи, за які гріхи посилаєш мені таку смерть?

Джіммі згадав, що не молився богу відтоді, як померла його бабуся, куховарка. А тепер позабував усі молитви.

— Прости, господи! Прости, господи! — безтямно шепотіли його вуста.

Життя таке напружене, що нема коли навіть про бога згадати. Не забував ні про атоми, ні про комуністів, а про бога забув. І ось раптом смерть! Несподівана й жахлива!

Поступово Джіммі трохи заспокоївся. Від голоду й морозу дерев’яніли руки й ноги. Батареї не могли вже боротися з смертельним подихом криги. Скільки він пролежав? Годинник мовчав. Джіммі, стогнучи, обшарив усі кишені, але не знайшов нічого їстівного, крім таблеток проти променевої хвороби. А голод дошкуляв більше й більше. Джіммі усвідомлював, що він живцем назавжди похований тут, далеко від людей, під глетчерами цієї дикої і неосяжної землі. Хто захоче шукати його? Хто може його знайти?

Кажуть, що біла смерть приємна. А Джіммі лежав у клейкій, непроглядній, мов сажа, темряві. Голод. Холод…

Він знову почав гатити кулаками й ногами в льодові стіни склепіння і нестямно кричав. Але голосу вже майже не було, а руки й ноги ледве рухались. Джіммі припав вухом до стіни й завмер. Ані звуку. Тільки серце, мов скажене, стугоніло в грудях. Він притих, потім втратив свідомість, а коли знову очуняв, обережно підніс скляночку з таблетками до губів. Висипав у рот всі разом і почав швидко жувати. Таблетки були кислі й терпкі, як зіпсоване вино. Але він ковтав і ковтав, відчуваючи тупу насолоду, яку, певно, відчувають приречені до страти, приймаючи востаннє їжу. Йому стало погано. Темрява наче захиталась. Якесь полум’я почало роздирати цю темряву на шматки, спалахуючи то тут, то там, потім вогні розсипались мільйонами червоних іскор і погасли так само несподівано, як і спалахнули…

А вгорі, де завивав вітер і над білою пустелею звисало мертве небо, ходили люди в довгих шкіряних пальтах, стурбовано оглядаючи кожен горбик снігу, кожну тріщину в кризі.

— Переміщення льодовиків.

— Бідолашний Джіммі!

… На другий день одна велика нью-йоркська газета вийшла з величезним траурним аншлагом на всю першу сторінку: «Не стало Атомної людини!» Нижче було вміщено фотознімок і розповідь про героїчну смерть журналіста Джеймза Геральда Кука при виконанні службового і громадського обов’язку. І знову: «Не стало Атомної людини!»

Головний редактор знав, що такий аншлаг подвоїть тираж номера.


ЗДОРОВЕНЬКІ БУЛИ, ДЖІММІ КУК!


У просторому залі було тихо й прохолодно. Бентам глянув на ручний годинник. Який сьогодні день? У маленькому каре циферблата стояло: вівторок, 25. ІХ.2151. Виходить, Кук пробув у кризі майже двісті років. Геофізик знову подивився на мерця, що лежав на білому лабораторному столі.

Двісті років! Непринадна доля. Бентам сумно посміхнувся. Скільки людей жило, боролось, умерло за цей час! Смерть і досі лишається незмінним, невблаганним переможцем. Воно, мабуть, і краще. І все одно, як же не хочеться вмирати людині! Ось йому, Бентаму, тепер п’ятдесят, — це не більш, як третина його життєвого шляху, і дуже рідко образ смерті з’являється в думках. Дуже рідко, хоч він і геофізик і змушений весь час звертатись до минулого тієї самої землі, яка породила людину. Але коли доводилось задуматись про смерть, натрапивши в глибинах земних надр на залишки давно вимерлих істот, йому часом хотілося, щоб світ був побудований трохи інакше. Та всі ці думки щоразу кінчались гіркою усмішкою. Коли б не було минулого, не було б і майбутнього. А людині завжди здатна посумувати за минулим перед невідомістю майбуття.

Усмішку змінило здивування. Звідки беруться такі думки? Людина він діяльна, бадьора і життєрадісна, з безліччю планів у голові і з достатньою енергією в серці для їх здійснення. Можливо, саме думка про смерть і народжує бурхливе життя? А ця людина, що лежить оце на столі, шукала життя, а знайшла смерть. Ось що сумно.

Бентам вдивлявся в темне сизувате обличчя. Правильні риси. Можливо, цей юнак був колись вродливий, сильний, а тепер він — останок, викопний екземпляр з минулих століть…

Знадвору біля дверей лабораторії знову загомонів натовп. Увійшов Світозар, аж червоний од злості.

— Слухай, Едді! Я більше не можу воювати з цими журналістами. Нахабні, як мухи.

— А чого ти з ними воюєш? Не пускай нікого, поки з’їдеться комісія, та й годі.

— Чудово, але як? Вони одне торочать: їхній обов’язок перед суспільством, мовляв, інформувати якнайшвидше про кожну цікаву подію.

— Бідолаха Джіммі, — промовив Бентам у тон своїм сумним думкам. — Єдине, що йому лишилось, це бути об’єктом цікавої події… А ти, друже, все одно не пускай сюди нікого!

Світозар безнадійно махнув рукою і пішов до виходу, де гомін посилився. Раптом двері розчинились, і в лабораторію зайшло кілька чоловік, а за ними сунув натовп з фото— і кінокамерами.

— Товариші, товариші, я вас благаю! — в розпачі вигукнув Світозар.

— Ми з Москви, — відповів якийсь літній чоловік з надзвичайно буйною шевелюрою, що хвилями спадала йому майже до плечей.

Він подав руку збентеженому Світозарові, потім швидко підійшов до лабораторного столу. Болгарин кинувся до дверей і грюкнув ними перед самим носом у журналістів, які галасливо висловлювали своє обурення.

— Тут надто жарко, — сказав чоловік з буйною шевелюрою. — Треба негайно змінити температуру!

Він скинув з себе верхній одяг, не помічаючи здивування Бентама, який уже звик до нового клімату Антарктиди. Інші прибулі зробили те саме, після чого порозкривали свої чемодани й заходились витягати звідти білі халати, маски, різну апаратуру, інструмент. Не встиг Бентам перевести регулятор кліматичної установки, як весь зал сповнився різким запахом дезинфікуючої речовини, що нею один з новоприбулих обприскував труп і всі предмети навколо нього. В халатах з засуканими рукавами і в майже невидимих рукавицях члени комісії приступили до роботи. Спочатку зняли з загиблого весь одяг, потім облили його чимсь і почали вивчати труп зовні. Пальці вчених спритно обмацували м’язи, череп, кінцівки і грудну клітку, заглиблювались у м’який живіт, вивчаючи внутрішні органи. У залі панувала напружена тиша, і тільки на обличчях медиків дедалі виразніше прозирало здивування.

— У мене од страху волосся дибом стає, — промовив той, що з шевелюрою, важко зітхнувши. — Скільки живу — не бачив такого трупа. Складається враження, ніби людина вмерла хвилину тому. Що ви на це скажете? — звернувся він до своїх молодших колег. Але вони тільки плечима знизали, здивовані не менше за свого вчителя.

— Я готовий поступитись і своїм званням, і своєю всесвітньою нагородою перед тим, хто дасть мені задовільне пояснення, — замислено говорив старий, і Бентам аж тепер догадався, що перед ним відомий фізіолог академік Сіверський, якому присуджено всесвітню премію за досягнення в галузі медицини.

Товариші Сіверського, певно, теж були москвичі, бо здебільшого розмовляли по-російськи.

— Ви академік Сіверський? — обізвався Бентам, радий познайомитися з великим вченим.

— Так, на жаль! — відповів Сіверський з гіркою іронією. — Але тепер це не має значення. Труп ви знайшли? Що скажете про померлого?

— Небагато. Загинув під час випробування водневих і атомних бомб. Журналіст. Очевидно, прямих пошкоджень не має, а тільки якось опинився під кригою.

— А чи не відіграло тут якоїсь ролі опромінення? — запитав Сіверський більше самого себе, ніж інших. — Ні, неможливо! Властивості майже всіх видів випромінювання добре вивчено.

Його колеги тільки плечима знизували. В залі знову запанувала напружена тиша. Цей труп для них був загадкою, і кожен підсвідомо чекав якоїсь несподіванки, чогось таємничого, хоч усі добре знали, що нічого не може статися без їхньої участі.

— Товаришу Сіверський! — вигукнув у цю мить один з наймолодших медиків, який відзначався серед інших дуже синіми очима і трохи зухвалим, ще майже хлоп’ячим обличчям. — Гляньте, як дивно скипілася кров!

Він показав на нозі трупа, біля самої ступні, невеличкий надріз, легенько натиснув пінцетом шкіру. З надрізу видавилось кілька краплин надзвичайно густої, яскраво-червоної, мов артеріальна кров, рідини. Всі разом нахилились над ногою.

— Та-а-ак, — замислено зітхнув академік і рухом голови відкинув з лоба волосся. — Товариші, скажіть свою думку! Ану, докторе, послухаємо твою гіпотезу!

— Поки що немає ніякої гіпотези, — відповів молодий вчений, і голос його був по-хлоп’ячому дзвінкий і сміливий. — Я просто підставив би йому штучне серце, викачав кров під тиском, впустив розрідженої крові, дав п’ять ампул вітастимуліну К і чекав би, коли він простягне мені руку і скаже: «Добрий день, докторе!»

— Хороша річ молодість, — посміхнувся Сіверський. — Ти оживив досі не одного мерця, але ж мені здається, є різниця, чи людина вмерла день-два тому, чи двісті років…

— Ви ж самі сказали, що людина справляє враження померлої хвилину тому.

— Я й тепер так думаю, але цього мало.

Знову всі замовкли, поринувши в думки. Тільки наймолодший лікар, здавалось, не міг спокійно мислити. Він обережно відірвав клаптик шкіри з надрізу на нозі і приклеїв його до тоненької скляночки. Потім витяг з чемодана портативний електронний мікроскоп і вставив у нього препарат. На екрані мікроскопа з’явилось кілька збільшених клітин людської шкіри.

— Дивовижно! Зверніть увагу, товаришу Сіверський: цілком нормальна клітина. Ніяких слідів замерзання. Вода не замерзла, а стала желеподібною. Ніякого пошкодження кровоносних судин, клітинна оболонка ціла.

— Неймовірно! — Сіверський довго вдивлявся в мікроскоп. — Усе це так незрозуміло і загадково… Нічого іншого не лишається, як припустити, що… що тут ми маємо справу з якимсь невідомим досі випадком анабіозу.

— Правильно! — дзвінким голосом підтвердив молодий лікар. — Усі ознаки його!

— Нісенітниця! — вигукнув інший учений, чиє вилицювате обличчя і жовтувато-смуглява шкіра видавали в ньому далекого предка китайського народу. — Вже понад двісті п’ятдесят років учені займаються проблемами анабіозу. Абсолютно точно доведено, що природний анабіоз серед вищих організмів взагалі неможливий.

— Неможливих речей немає, — цього разу більш впевнено заперечив Сіверський. — Чому ви, професоре, не хочете припустити, що під впливом ряду чинників, яких ми поки що не знаємо, як, власне, не знаємо і точних обставин, за яких настала смерть, що тут відбулося саме те, чого ми добиваємося стільки часу? Коли б ми змогли воскресити цього чоловіка, він би розповів нам багато цікавого. Але мені здається, що ми й так дізнаємось немало, дослідивши труп. І хто знає… можливо, це приведе нас до нового відкриття. Ну гляньте ж, хіба труп не справляє повного враження анабіозу?

— Не знаю, може й так… — буркнув професор. — Треба спершу зробити аналіз крові, перевірити кров’яні та мускульні клітини!..

— Товаришу Сіверський! — з юнацьким запалом втрутився молодий лікар. — Дозвольте мені спробувати! Навіть коли нічого не вийде, труп залишиться непошкодженим.

Старий учений посміхнувся:

— Ви чуєте, куди гне цей хлопець? Навіть, коли нічого не вийде… Ви, юначе, здається, не вірите в таку можливість? — його обличчя раптом стало серйозним. Нові думки стерли з нього поблажливу усмішку. — Звичайно, спробувати неважко. Але поки ми довеземо його до Москви чи навіть до найближчої спеціальної клініки на Вогненній Землі, може бути надто пізно. Ви ж знаєте, що при несприятливих умовах анабіоз може закінчитись не поверненням до життя, а смертю, до того ж за лічені хвилини.

— Впораємось і тут. У мене є все необхідне. Ось я збігаю до машини!

Сіверський хотів ще щось сказати, але молодого хірурга мов вітром здуло.

— Що ж, — здався академік, піднявши руки вгору, — нам не лишається нічого іншого, як асистувати йому. — І вчений критично оглянув простору лабораторію, зовсім не пристосовану для медичних операцій. — Доведеться робити це тут. Якщо наші припущення і не підтвердяться, то шкоди від такого дослідження теж не буде.

За кілька хвилин геофізична лабораторія перетворилась у справжню операційну. Московські вчені з допомогою трьох місцевих медиків змазали труп леткою ароматичною рідиною, розкупорили великі скляні банки з кров’яною плазмою і фізіологічним розчином. Маленький столик на коліщатах був заставлений безліччю блискучих інструментів.

— Приготуйте вітастимулін! — тихим, звичним голосом говорив молодий хірург, хоч, правду кажучи, він був не такий уже й молодий, як здавався на перший погляд. — Потрібен опромінювач. У вас він є?

— Є, — відповів місцевий лікар.

— Слухайте, Зінін! — приглушеним голосом сказав академік Сіверський, помітивши, що хірург вибрав найбільший скальпель. — Спробуйте спочатку самим розріджуванням крові! І серце випробуйте!

Хірург вправно налаштував апарат для переливання крові, розрізав випуклу синювату вену на руці загиблого і повільно вставив туди тонку еластичну трубку! В другу руку трупа він уткнув контрольну голку, після чого увімкнув апарат. Стрілка маленького манометра затремтіла. Трубочкою в бездиханне тіло повільно потекла прозора рідина.

— Додайте в розчин ще дві ампули! А тепер давайте опромінювач.

Асистенти підкотили до операційного столу високий штатив опромінювача, схожий на перекинуті догори металеві ночви, завдовжки з людину, і встановили його над трупом.

— Вмикайте!

Тільки по ледь чутному дзижчанню можна було догадатися, що опромінювач працює. Невидиме проміння пронизувало тіло, перетворюючись там у животворне тепло.

— Підвищую тиск, — сказав хірург.

По контрольній голці, що стриміла в вені руки мерця, збігло кілька краплин. Кров капала дедалі швидше, і незабаром потекла тонкою цівочкою. Смуглявий професор підставив під неї велику скляну колбу. Година за годиною минали в напруженій тиші. Обличчя вчених укрились рясним потом. Зінін стурбовано стежив за посудиною з спеціальним розчином… Цього розчину було вже зовсім мало.

— Дайте крові! — в останню мить наказав Зінін. — Три літри поки що!

Кров з трупа ставала дедалі рідшою і яснішою. Професор націдив уже четверту колбу її. В кожну колбу він всипав консервуючого препарату і швидко закупорював колби. Над цією кров’ю попосидять колись вчені.

— Ще! — збуджено вигукував Зінін. — Ще! Посилюй опромінювання. Дві ампули вітастимуліну К!

Вітастимулін! Велике досягнення людського розуму, універсальний засіб загального стимулювання організму. Деякі його види уже давно стали постійними супутниками життя людини. Вітастимулін А, наприклад, вливають у кров новонародженим. Він сприяє швидкому і гармонійному розвиткові дитини. Вітастимулін Б вводять людині через кожні сім років — він посилює стійкість організму перед інфекцією… Поряд з надзвичайно сприятливими побутовими умовами, вітастимулін відіграв неабияку роль у тому, що люди стали значно вищими і кремезнішими, живуть вони тепер до ста п’ятдесяти і більше років. Ось чому відомий хірург Зінін, незважаючи на свої сорок літ, був такий моложавий, а академік Сіверський і досі тішився буйною шевелюрою, хоч доживав уже сотий рік. Сіверський сам брав участь у створенні вітастимуліну К, тому, затамувавши подих, чекав тепер наслідків його дії на цей бездиханний організм. Дев’ять пар очей напружено вдивлялися в труп. Минали секунди, хвилини, години, а в ньому не було помітно ніяких змін.

— Марно! — зітхнув Зінін. — Давайте ще спробуємо штучне серце.

— Стривай! — раптом схопився Сіверський. — Ранка на нозі кровоточить.

— Дивись!

Це означало, що кров почала рухатись і в капілярах. Академік Сіверський з незвичайною для свого віку спритністю дістав з кишені маленький електронний стетоскоп і приклав мембрану до грудей загиблого. Те саме зробили ще троє вчених. Стрілки стетоскопа реагували на найменші коливання, невловимі для людських органів чуття. Всі затамували подих. Тихесенько дзижчав опромінювач. Зненацька обличчя всіх чотирьох проясніли.

— Б’ється! — вигукнув хірург.

— Ра-аз, два-а-а… три-и-и… — Сіверський тремтячим голосом лічив кожне відхилення стрілочки.

— Це ж… Це ж… — заїкався від хвилювання смуглявий професор. — Товариші, колись люди вірили в чудеса…

Тільки тепер вони усвідомили, що з самого початку ніхто не сподівався на успіх цього небаченого досліду. І от маєш! Сталося те, чого і найсміливіший розум, і найбагатша фантазія не могли припустити. Серце, яке не билось цілих двісті років, повільно, невпевнено, а таки почало відбивати свій давно забутий ритм.

Бентам стояв осторонь, схопившись руками за екран, і мовчки дивився в те місце, де стетоскопи вловлювали тихе пульсування воскреслого серця. Першим схаменувся Зінін.

— Опромінювач! — вигукнув він. — Понижуй до тридцяти восьми градусів!

Кілька рук одночасно потяглося до шкали опромінювача. В такі моменти важко розмовляти, і тільки руки самі тягнуться до дії, повертаючи людині самовладання.

— Спокійно, товариші! Спокійно, щоб чого не накоїли. Дайте кисневу маску!

Сіверський знову схилився над трупом і в велику лупу розглядав його шкіру. Де-не-де почали вже з’являтись маленькі жовтувато-рожеві плями. Вони дедалі більшали, розпливались до пахов, а на суглобах темнішали. Академік шпигнув голкою щоку загиблого, і мускул ледь помітно смикнувся.

— Нерви! Дивіться, нерви! — щасливо засміявся вчений. — Чудеса, матінко моя! Чудеса не перевелись і в наші часи.

— Годі, — витяг хірург контрольну голку з вени і переможно поклав її біля трубки трансфузорного апарата. — Решту зроблять кисень і проміння.

Він перев’язав вени та надріз на нозі загиблого і випростав спину.

— Тепер можна й посидіти. Що ви на це скажете?

Сіверський стомлено почвалав до найближчого крісла, відчуваючи, як тремтять коліна. Бентам квапливо притяг ще кілька крісел до столу. Всі поскидали маски і сіли, аж тепер відчувши страшенну втому. Запанувала тиша. Кожен намагався перевірити свої враження від пережитого.

— Ніяк не збагну, — мимоволі зітхнув смуглявий професор. — Що могло викликати цей дивовижний анабіоз?

— А чи не відіграв тут якоїсь ролі одяг? — висловив припущення один з місцевих лікарів. — Ви ж бачили електричні батареї?

Знову мовчання.

— А я ось про що думаю, — трохи згодом промовив академік Сіверський. — Мозок повністю повернеться до нормальної діяльності чи ні? Асоціації, пам’ять… Може, вони назавжди втрачені? А це для нас дуже важливо. Бо інакше матимемо живий труп.

— Поживемо — побачимо, — обізвався молодий хірург, і в голосі його бриніла не тривога, а спокійне задоволення зробленим.

Відпочивши трохи, нагомонівшись досхочу, вчені ще раз відзначили перші ознаки оживання і зійшлись на тому, що тілові тепер потрібне лише тепло опромінювача та кисень. Зробили ще дві ін’єкції вітастимуліну, температуру проміння знизили на кілька десятих градуса і встановили чергування. Цієї ночі ніхто з учених не міг заснути більше як на годину. Другого дня ще до сніданку всі зібралися в лабораторії. Кожен висунув за ніч тисячі гіпотез, десятки теорій, а вранці виявилося, що жодна не спроможна пояснити того, що сталося.

Мускульні рефлекси оживленого посилились. Шкіра набула майже нормального вигляду, і труп став схожий на людину, що перенесла тяжку хворобу і зараз непритомна. Сіверський скликав навколо столу новий консиліум. Дослідники погодились, що наслідки будуть ще не скоро, і, задоволені станом пацієнта, пішли снідати. Потім академік, який не міг ні хвилини сидіти без діла, розпорядився негайно почати аналіз крові, а сам полетів з Бентамом до піка Улмера, щоб побачити місце, де знайшли загиблого. Зміряли температуру, вологість повітря. Геофізик намагався уявити собі, як залягали глетчери до розтоплення, а також положення трупа в льодовиках. Очевидно, немалу роль гут відіграла скеля, що нависала стріхою над трупом.

Додому повернулися пізно ввечері, стомлені і розварені від спеки, але приємна прохолода приміщень швидко повернула обом силу і бадьорість.

Вчені зустріли їх схвильовано і тихо, наче боялися розбудити людину, і негайно повели академіка до мікроскопів та інших приладів, доповідаючи про перші результати аналізів.

Майже три доби тихо і лагідно дзижчав опромінювач. А від його ласкавого проміння дуже швидко, швидше, ніж сподівалися вчені, нова кров розносила до клітин організму льодовикової людини життя, розбуркувала судини, задовольняла їхній двовіковий голод. Знову потік старими шляхами нервовий струм. Одна за одною оживали залози, починали працювати внутрішні органи. Груди спокійно підіймались і опускались, вбираючи кисень з масок. Людина прокидалася після двохсотрічного сну…

Ось порожевіли щоки. Повіки сіпнулись, але не розплющились. Активізувались мозкові центри пацієнта, налагоджуючи колишні зв’язки, реєструючи нові відчуття, керуючи всіма органами. Людина прокинулась. І коли б у цю мить учені не були зайняті новою дискусією, вони б помітили, як одне око в чоловіка трошки розплющилось і відразу ж заплющилось. Помітив це тільки Едуард Бентам, який з неослабною увагою стежив за своєю воскреслою знахідкою. Він підійшов ближче, не вірячи очам, але чоловік лежав так само нерухомо, і тільки груди рівномірно підіймались та опускались. Геофізик вирішив, що йому привиділось, і нікому про це не сказав.

Та йому не привиділось. Джіммі Кук уже давно опритомнів. У цей час він уже думав. Думав так, як думав двісті років тому, коли вибухова хвиля водневої бомби завалила його кригою. Разом із здатністю мислити до нього повернулась і його колишня підозріливість. Він ще не міг точно згадати, що з ним приключилось, але добре чув людський гомін поруч і тому вважав за доцільніше не прокидатись. До нього долітала різноголоса суміш незрозумілих слів, серед яких коли-не-коли можна було схопити м’яке «вот» або «хорошо». Раптом ці слова свердлом врізалися йому в мозок.

«Росіяни! — здригнувся Джіммі. — Чорти рогаті! Це я потрапив у полон до більшовиків!»

Незважаючи на тепло випромінювача, його почало трусити.

— Дрижить! — вигукнув Бентам.

Учені посхоплювалися з місць. Хірург простягнув руку, щоб відкрити повіку воскреслого, але від дотику його руки око блимнуло, і «мрець» розплющив очі. Джіммі зрозумів, що прикидатись далі безглуздо, і вирішив довіритись удачі і своєму американському підданству. Але, побачивши навколо себе людей у білих халатах, здивувався… Повільно підвівся і сів на операційному столі. Люди якось особливо дивились на нього, їхні обличчя виражали радісне здивування, і нічого недоброзичливого в них не було.

— Здоровенькі були, Джіммі Кук! — по-англійськи звернувся до нього Бентам, посміхаючись.

«Знають, як мене звуть, — відзначив неприємно вражений Джіммі. — Може, вони знають або скоро дізнаються, що я писав проти них. І тоді… Але ж як я попався? А цей, мабуть, американець. Зрадник, не інакше».

Воскреслий довго мовчав, і це стурбувало вчених. Вони почали переглядатись. Але Джіммі несподівано заговорив, хоч це йому коштувало чималих зусиль. Голос у нього став тихий і хрипкий.

— Де я? — спитав він безневинним тоном, на який був тільки здатний.

— У новому світі, — відповів йому Бентам.

— Ага, — сказав Джіммі, анітрішечки не здивувавшись, чим ошелешив усіх вчених.

Він приблизно такої відповіді й чекав і раптом посміхнувся. У голосі Джіммі, як і колись, пробриніли нотки зухвальства, — Ну, і що ви збираєтесь робити зі мною?

Вчені знову перезирнулись, багатозначно посміхаючись. Вони прийшли до висновку, що з пацієнтом треба поводитись дуже обережно, щоб уникнути душевного потрясіння, до якого могла призвести поспішна відверта розмова.

— Спочатку одягнемо вас і нагодуємо, — відповів академік Сіверський теж англійською мовою. — А там побачимо…

— Найкраще було б, якби ви звільнили мене негайно ж, — промовив Джіммі Кук стримано і з гідністю. — Я американський громадянин і перебуваю під захистом міжнародних законів.

— Але ж ви цілком вільна людина! — вигукнув Сіверський. Ні він, ні присутні не догадувались, що коїться в душі воскреслого.

«Що ж, непогано сказано, — подумав Джіммі. — Я завжди вважав більшовиків добрими дипломатами», — і голосно запитав:

— А коли я зможу виїхати?

— Куди б ви хотіли поїхати?

— В Америку. Нью-Йорк.

— Будь ласка. Як тільки трохи зміцнієте, так і їдьте. Мабуть, почуваєте себе ще не зовсім добре?

— Чому? — запитав Джіммі. Він лише тепер наважився оглянутись довкола. Побачив стіл, завалений інструментами. — Хіба я був хворий?

— Тепер уже ні, тільки сили, можливо, ще не набралися.

Спираючись на лікарів, Джіммі зліз зі столу і раптом відчув незвичайну слабість у ногах і руках, йому піднесли якийсь дивний одяг, але він узяв з нього тільки білизну і попросив свій власний костюм.

Перемагаючи слабість, Джіммі одягався. Мозок його працював ще гарячковіше.

Виявляється, він хворів? Дивно, нічого не пам’ятає. А не дурять його? Може, вони робили над ним якісь експерименти? Джіммі оддер наклейку з правої руки. На вені видно було маленькі дірочки, ніби від уколів. А нога і ліва рука забинтовані і поболюють. Що ж трапилось?

Раптом він усе пригадав: вибухова хвиля і крига! Але як більшовики його захопили? Певно, їхні шпигуни врятували його і привезли сюди. Мабуть, навтішалися над ним, поки він був непритомний.

До залу зайшла висока чорнява дівчина і піднесла Джіммі чашку з густою коричневою рідиною.

— Що це таке?

— Шоколад з вітамінами, — пояснив «зрадник», як у думці Джіммі називав Бентама. — Підкріпіться трохи!

Джіммі випив смачного напою. Шоколад йому сподобався, та раптом захотілося їсти.

«Прикидаються гуманістами, — подумав Джіммі. — Що ж, і я вмію прикидатись не гірше за вас».

— Так ви кажете, що я можу їхати, коли мені заманеться?

— Звичайно, як тільки дозволить ваше здоров’я.

— Вважаю, що воно дозволяє мені зробити це й зараз.

— Ні, поки що ми вас не відпустимо. Може, завтра або післязавтра.

— Ага… — Джіммі примружив очі і задирливо глянув на присутніх, наче хотів сказати: зараз, любі мої, я вас виведу на чисту воду! — А по телефону можна поговорити?

— Що таке? — здивувався Бентам.

— По телефону поговорити.

— Телефон?.. Ах, так, — згадав геофізик. — У нас тепер відеофони.

— А що це таке?

— Те саме, тільки видно, з ким говориш.

— Ого! — вигукнув Джіммі. — Хотів би я побачити цей винахід.

— Прошу!

Бентам узяв його під руку і повів до сусіднього кабінету. Медики посміхнулись і мовчки похитали головами.

— Сядьте отут! — підставив Бентам стільця. — Оце й є апарат. Тут натискати, тут набирати хвилю. Якщо не хочете, щоб вас бачили, натискаєте оцю кнопку.

У верхній частині апарата білів екран двадцять на тридцять сантиметрів.

— Хіба з Америкою можна говорити по цьому? — знову недовірливо запитав Джіммі.

— Звичайно, можна.

Бентам ледве стримувався, щоб не розсміятись, і гарячково мізкував, як вийти з такої халепи. Чи вже доводити жарт до кінця? Ясно було, що Джіммі Кук ще живе в епоху капіталізму. До чого могла призвести відвертість? Він явно не зможе її сприйняти. Взяли б тебе та й перекинули отак на двісті років уперед… Нормальному людському мозку таке перенести важко.

— Я б хотів поговорити з Нью-Йорком, — перервав його думки Джіммі.

— З ким саме? — за звичкою запитав Бентам і схаменувся. Та пізно. Ниточка заплутувалась.

— ТР 7-58-24.

— Боюсь, що тепер такого номера немає.

— Як це нема? Я добре знаю, що є.

— Давайте спробуємо, — невпевнено промовив Бентам.

Він натиснув кнопку. Екран засвітився, і на ньому з’явилось рум’яне дівоче личко.

— Будь ласка, товариші!

— Прошу вас, дайте нам нью-йоркський номер ТР 7-58-24.

— На якій хвилі?

— Без хвилі.

— Ну, товариші, — здивувалась дівчина. — Як же можна набрати номер, не знаючи хвилі?

— Я ж вам казав! — промовив Бейтам до Джіммі.

«Хитро сплетено», — подумав Джіммі і хотів звернутись до дівчини, але вона випередила його:

— Дайте прізвище і адресу, я передам на центральну станцію в Нью-Йорку. Знайдуть. Звичайно, доведеться трохи почекати.

Джіммі не хотів називати прізвища. Це було небезпечно в присутності цього зрадника.

— А за самою адресою не можна? — запитав він, дивуючись правильній англійській вимові дівчини.

— Можна.

Джіммі назвав адресу редакції.

— Це що, в старій частині міста чи де? — не могла второпати дівчина, але щиро хотіла допомогти їм. — Гаразд. Тільки доведеться вам довгенько почекати, нічого не вдієш.

Екран погас. «Чортівня якась! — вилаявся про себе Джіммі. — Побачимо, що з цього вийде!»

— Ходімте в той зал, — запросив його Бентам. — Сигнал буде чути й туди.

Вони ввійшли в простору лабораторію. Вчені вже порозходились, крім академіка Сіверського, який чекав їх, сидячи в кріслі.

— Товаришу Бентам, — звернувся він до геофізика російською мовою. — Доручаю його вам. Обережно! Не пускайте до нього людей. Ми вирішили зберігати цей випадок у таємниці доти, поки наш пацієнт не дізнається про все і сприйме нову обстановку. Влаштуйте його де-небудь у вільній квартирі. Їжа сьогодні ввечері легка: молоко і печиво з кальцієм та вітамінами. Поясніть йому, що він повинен зараз же лягти спати. Я завтра знову навідаюсь, — Сіверський глянув на годинник і продовжив уже по-англійськи:

— До побачення, товаришу Кук. Завтра я до вас ще прийду. Бажаю вам приємного відпочинку!

— До побачення, — недбало буркнув Джіммі.

Думки його були зайняті іншим. На столику, біля великого лабораторного столу, він угледів кілька коробочок з латинським написом «Вітастимулін К», а також багато порожніх ампул. Це йому уколи робили?

Він раптом здригнувся. Що сказав цей патлатий дідуган? «Товаришу»? Ці люди знущаються з нього чи вирішили зробити комуністом? Що це за ліки? Він ніколи не чув про них. Гм, а може, це такий засіб, яким комуністи колють своїх жертв, щоб робити їх слухняними? йому самому доводилось не раз писати в своїх статтях про такі ліки, але він не вірив, що вони справді є. А тепер вони вже, певно, є і в його крові. Господи, що ж це буде? Проте він бачить, чує і, що найголовніше, мислить і досі нормально, по-американському.

В сусідньому кабінеті продзвонило.

— Відеофон! — обізвався Бентам. — Мабуть, вас.

Джіммі, похитуючись від слабості, квапливо пішов до відеофона. Геофізик лишився на місці, тільки гукнув услід:

— Спочатку натисніть синю кнопку!

Джіммі вмостився перед апаратом і натиснув кнопку. На екрані з’явилась та сама дівчина.

— Говоріть, Нью-Йорк! — прощебетала вона й зникла.

Екран замиготів, переливаючись усіма кольорами райдуги, коли нарешті, мов з прозорої води, там виринуло незнайоме чоловіче обличчя.

— Будь ласка!

— А хто говорить? — розгублено запитав Джіммі.

— Нью-Йорк. Музей революції.

Джіммі схопився мов ужалений:

— Слухай, гуморист-самоучка, тихше, бо ФБР підслухує!

— Пробачте, я не зрозумів.

— Не жартуй, кажу, з вогнем, бо плакати будеш!

— Товаришу, ви не переплутали адресу? Кого вам треба?

— А яка у вас адреса? — гарячився Джіммі.

— П’яте авеню, 8.

— Значить, редакція газети?

— Ні. Музей революції.

— Ідіот! — гаркнув Джіммі. — Що ти верзеш?

Обличчя на екрані на мить застигло, ошелешене, потім враз зникло. Джіммі ще трохи подивився на екран, лаючись найдобірнішими словами, завченими на вулицях Чікаго і Нью-Йорка, потім натиснув кнопку й почвалав назад до залу.

— Негарно з вашого боку так знущатися з людей, — ледве стримуючи гнів, сказав він Бентаму. — Милості я в вас не прошу, але й жартів не хочу.

Бентам розгубився.

— Перепрошую, але то був не жарт. Я ж вам сказав, що такого номера немає! Завтра дізнаєтесь про все. А сьогодні вам потрібен спокій. Ходімте, я покажу вам вашу квартиру, та й повечеряєте заодно.

Джіммі дивився на нього спантеличено. «Нічогісінько не второпаю, — думав він, ідучи непевним кроком поруч з геофізиком. — Або вони всі божевільні, або ж їхні ліки почали діяти. Про яку він вечерю верзе, коли надворі ранок?» Потім Джіммі згадав, що в Росії є такі області, де багато місяців триває ніч, а потім стільки ж — день, як в Алясці. Але ж то полярні області, а тут спека, мов у Каліфорнії. Ні, він рішуче нічого не розумів!

Бентам повіз його своєю маленькою, але дуже прудкою автомашиною до масивної шестиповерхової споруди. Піднявшись беззвучним ліфтом, на третій поверх, вони зайшли в якесь незамкнене приміщення. Підлога тут була застелена товстим строкатим килимом. У кімнаті стояло сліпучо-біле ліжко, а поруч — нічний столик. Письмовий стіл з темного дерева і пара крісел чудово гармоніювали з стінами салатного кольору. Джіммі бачив такі номери тільки в фешенебельних готелях Америки.

— Прошу, — сказав Бентам. — Вам не здається, що в кімнаті трохи душно? Тут ще ніхто не жив.

— Душно, — байдуже відповів Джіммі.

Він вирішив більше нічому не дивуватись. Єдине його прагнення — скоріше лишитись самому, щоб зібратися з думками.

Бентам підійшов до дверей і натиснув якусь кнопку, схожу на електричний вимикач. Але в кімнаті Джіммі не помітив жодної лампи. Глянув у вікно — надворі стояв день, хоч сонця з-за густих хмар не було видно. Ген розтяглися широкі прямі вулиці з великими новими будинками обабіч. Де-не-де блищали проти неба чи то озера, чи ставки.

— Власне, де ми перебуваємо, сер? — запитав Джіммі.

— На острові Шарко.

Джіммі звів брови (що то за острів такий?), але уточнень не вимагав. Від утоми він ледве тримався на ногах. Джіммі пірнув у крісло і чекав, що буде далі.

— Туалет і ванна тут, — вказав Бентам на сусідні двері. — Але перед сном сьогодні вам ще не можна купатися.

— А мені не дуже й кортить, — вперше за весь день блідо посміхнувся Джіммі.

У двері тихенько постукали, і до кімнати ввійшла з підносом в руках струнка дівчина.

— Вам вечеря! — привітавшись, сказала вона і поставила піднос на нічний столик. — А завтра вранці, коли прокинетесь, будь ласка, подзвоніть, і ми принесемо сніданок. Попросите до відеофона ресторан служби Охорони людини.

Вона кивнула головою, побажала на добраніч і вийшла спокійна й серйозна. А Джіммі накинувся на вечерю, яка, на превеликий жаль, складалася лише з молока дуже приємного смаку та з кількох штук печива.

— Не кваптесь! — порадив Бентам. — У вас шлунок зараз дуже тендітний. — І додав: — Ну, я піду. Бажаю вам приємного відпочинку, а якщо буде щось потрібно, скажіть мені або кому-небудь з служби Охорони людини. Я живу на верхньому поверсі. Ви вже вмієте користуватися відеофоном. Ось ваш апарат, на письмовому столі. Завтра я прийду годині о десятій. Нате поки що мого годинника. Ваш стоїть.

— Дякую, на добраніч, — відповів Джіммі, не перестаючи жувати. — Пробачте, а що таке Охорона людини?

— Організація, — зупинився біля дверей Бентам. — Вона дбає про порядок і безпеку людини. Я ж вам казав — не думайте ні про що сьогодні! Лягайте і спіть на здоров’я, а завтра поговоримо!

— Дякую, — буркнув Джіммі і знову схилився над вечерею.

«Еге ж, Охорона людини, — думав він у той час, як щелепи його активно працювали. — Знаємо, що то за «охорона». Чи ба, як перехрестили свою державну безпеку! Страшенні демагоги ці більшовики!»

Швидко впоравшись із скромною вечерею, Джіммі встав і оглянувся довкола. Зазирнув у ванну, сяючу дзеркалами й фаянсом, прочинив зовнішні двері і блискавичним поглядом окинув східці. Двері були не замкнені. До того ж не видно ніякої варти. Цікаво. А що коли пощастить утекти? Та де там! Більшовиків не обдуриш. Мабуть, охороняють будинок унизу. Та й слабість така, що аж коліна дрижать. Погляд Джіммі спинився на годиннику, якого лишив йому на письмовому столі Бентам. Великі золоті стрілки показували 10.30. На циферблаті було ще кілька менших кружечків з незрозумілими цифрами й літерами.

Все-таки їхні турботи здавалися Джіммі-Атоммену підозрілими. Він тяжко зітхнув і поволі почав роздягатися. Від стін тягло приємною прохолодою. Як пояснити оці турботи про його здоров’я: комфортабельна кімната і все інше? Не буде нічого дивного, коли виявиться, що його зовсім не охороняють. Недаремно ж привезли на цей нікому не відомий острів. Ситуація!

Закутуючись м’якою ковдрою, він посміхнувся. Чи не вважають його, бува, за якусь поважну персону, чи не хочуть залучити на свій бік? А що ж…

Сон зморив Кука враз, розігнав усі думки, як шуліка курчат на пташиній фермі, обійняв його і поніс на своїх крилах.


КУДИ Ж ТЕПЕР?


Розбудив Кука нестерпний голод. У сні Джіммі бачив великі сковороди яєчні, ковбаси, печених гусей з ароматно підсмаженою шкірочкою. Голодний марш у животі враз повернув його до реальності. Що ж трапилось? У кімнаті ще не розтали сутінки. Крізь щільні штори продирались вузенькі тремтливі смуги денного світла. Коли Джіммі лягав, штори були розсунуті. Хтось, певно, заходив, як він спав, і зсунув штори, щоб сонце не било йому в очі. А може, не тільки для цього заходили?

Джіммі встав, підійшов до вікна і спробував розсунути важкі штори. Але не зміг розгадати механізму автоматичного розсування. Підняв скраєчку штору і виглянув надвір. Ніяких змін: так само світло, і чималий вітер. По вулицях, виблискуючи лаком і склом, нечутно мчали дивовижні маленькі автомобілі, і, що найбільше вражало, майже не видно пішоходів. Над красивими високими будинками шугають невеличкі літаки небаченої форми.

«На цьому острові, мабуть, якась секретна військова база», — подумав Джіммі. За давньою звичкою він поліз у кишеню по сигарети. Коробочка, пожолоблена й пожовкла, розсипалась у руці дрібного потертю. До пальців поприлипав чорний тютюновий попіл. Що таке з сигаретами? Позбавлений так несподівано своєї ранкової сигарети, Джіммі, злий, пішов до ванни. Став перед дзеркалом — і остовпів. Він був вражений своїм виглядом.

— Сатани! — вирвалось у нього з грудей. — Що вони зі мною зробили, ці більшовики?

Обличчя було дуже бліде, а під тонкою прозорою шкірою випирали гострі вилиці й щелепи. Очі позападали і дивились мов крізь сон, каламутні й байдужі, як дві жаринки, присипані попелом.

«А може, я й справді хворів? — Він простяг уперед руки, випростався, але крім невеличкої слабості в мускулах і вовчого голоду в шлунку, не відчув нічого. — Чим же я міг хворіти? Хіба що простудився під кригою або схопив запалення легенів. Так чому я нічого не пам’ятаю? А вони тут морочилися зі мною, лікували… При цих хворобах людина може втратити свідомість, але ненадовго. Скільки він міг хворіти? Принаймні — днів десять. За менший час так не схуднеш. Видно, «товариші» катували мене, щоб я їм щось розкрив. Але ж сто акул! Чому я нічого не пам’ятаю? Часом не від тих уколів?»

Джіммі нахилився над краном, пустив холодну воду і почав старанно митися. У голові весь час верзлися якісь думки, поглинаючи одна одну, або гралися в жмурки, тривожні й тяжкі, мов хвилі збаламученого моря. Що ж сталося? Що він повинен робити? Це були питання, які мучили його не менше, ніж голод.

Джіммі витерся м’яким, надушеним якимись приємними пахощами рушником, що висів над умивальником, і вийшов з ванни. Знову взяв годинника, що залишив йому Бентам, і надів на руку. Було 11.00. «Проспав більше дванадцяти годин, — подумав. — Скоро вже обід». Потім сів у низеньке крісло і вирішив почекати. Коли б хоч сигарета була, голод заморити… Може, подзвонити в державну безпеку, чи то пак: в Охорону людини? Так, здається, вони казали? Чудно! Охорона людини! Залишать од тебе тільки шкіру та кості, а самі патякають: «Охорона людини!» А може, якщо вже дали таку розкішну кімнату, дадуть і попоїсти? От тільки що вони за це правити будуть? Може, почнуть вимагати відомостей про останні моделі атомних та водневих бомб? А звідки ж йому знати про такі речі? І навіщо ото було підписуватися «Атоммен»! «Атомна людина»! А тепер, видно, його вважають за якесь велике цабе в питаннях атомної техніки. «Схопите облизня, любі мої!»

У Джіммі раптом волосся стало дибом. А коли второпають, що він не спеціаліст-атомник, а простий собі журналіст з тяжкими провинами перед більшовиками? Господи, що ж робити? Вони ж миттю проспівають йому «за упокій». І оком не моргнуть! Плювати їм і на міжнародні закони, і на американське підданство…

Джіммі схопився з крісла і почав нервово ходити по кімнаті. Треба щось робити, негайно, не зважаючи ні на голод, ні на таку незвичайну ситуацію! Насамперед потрібна невелика розвідка!

Він обережно прочинив двері. Але ця обережність була зайвою, бо вони й так відчинялись безшумно. На східцях — нікогісінько. Джіммі пригнувшись метнувся вниз, а потім схаменувся, випростався, поправив одяг і вже сходив підкреслено спокійно і недбало. Саме так треба. Коли хтось побачить, що він крадеться — зразу запідозрить. А так можна вигадати і якийсь привід. Скажімо, зібрався подихати свіжим повітрям чи там розглянути місто. Ніхто ж не попереджав його, що виходити заборонено. Вийшов провітритись. Пробачте, панове, якщо чимось порушив ваші порядки. Атож! Джіммі Кук бував у бувальцях.

І все-таки, коли підійшов до виходу, серце його так калатало, що, здавалось, от-от вискочить з грудей. Не може бути, щоб десь тут не стояв вартовий. Але не тільки вартового, а взагалі живої душі не було поблизу. Біля тротуару хтось залишив автомобіль, одну з тих маленьких блискучих машинок, які мчать вулицями міста. Хазяїна нема? А що коли забратися в неї і — шукай вітра в полі? От тільки куди податися? Та Джіммі був не з тих, хто довго думає і вагається, коли треба діяти. Він натиснув ручку. Дверцята незамкнені. Чудасія! Ще коли б і ключ стримів на місці… Але ключа не було. Джіммі, розчарований, хотів уже відмовитись од своєї витівки, коли раптом угледів маленьку червону лампочку, що жевріла над пультом керування. Що воно за лампочка? І яка машина всередині? Просто цікаво. Так і скаже, якщо хтось присікається.

Джіммі сів за кермо. Лампочка не гасла. «Певно, якась нова модель автомашини, — подумав Джіммі. — Шик! Бісові більшовики, перегнали вже нас багато в чому».

Джіммі згадав свій старенький розбитий «Форд» моделі 1951 року і з насолодою почав обмацувати таємничі важельки й кнопки на пульті. Над спідометром було якесь зелене вічко. Під вічком стирчала біла кнопка, мов у електричного дзвоника. А під спідометром — червона лампочка. Червоне й зелене? Джіммі помаленьку натиснув білу кнопку. Зелене вічко спалахнуло, а червона лампочка погасла. По машині пройшов ледь помітний дрож. Джіммі приклав вухо до пульта. В передній частині щось тихо дзижчало. Невже мотор працює? Так тихо? Нога звично намацала єдину педаль. Машина раптом зірвалася з місця і помчала вперед. Джіммі навалився всім тілом на кермо. Зняв ногу з педалі — і машина зупинилась. Невже оцією педаллю заводять машину? Повинно ж бути щось для регулювання. Але ніде не видно було ні важеля переключання, ні гальма. Чортовиння якесь! Він знову ледь-ледь натиснув на педаль. І все одно стрілка показала швидкість шістдесят кілометрів. А всього на спідометрі було позначено швидкості до двохсот п’ятдесяти кілометрів.

— І такий пуголовок розвиває швидкість двісті п’ятдесят кілометрів? — вигукнув Джіммі, напружено вдивляючись вперед. — Чи це черговий номер більшовицької демагогії? Нічого, вийти б тільки на широку дорогу, можна й перевірити.

Страху Джіммі не відчував, та й шосе ідеальне. «Прямо аж завидки беруть. Ні, таки більшовики…»

Час від часу його випереджали інші машини — такі, як у нього, і більші. Всі їздили з божевільною швидкістю. «Немає на них поліції…»

Незабаром будинки лишились позаду, і обабіч бетонної автостради простяглось мертве кам’янисте поле. Джіммі полегшено зітхнув. Збільшив ще трохи швидкість, не перестаючи пильно вдивлятися в дорогу. Куди вона приведе? Досі йому не доводилось красти автомашин, а тепер і злодієм став. А куди звідси втечеш? Справжнісінька гангстерська авантюра! Та вертатись уже пізно. Він одганяв думки про невдачу. Уявив собі, що дістався до моря і непомітно прокрадається на пароплав або тікає човном. Допливає до Африки. Вся преса гримить про героїчні подвиги Джіммі Кука, якому пощастило вирватися з більшовицького пекла. От здорово було б!..

Він так захопився мріями і проектами, що не помітив, як перед ним виріс величезний грузовик. Машина мчала назустріч з шаленою швидкістю. Джіммі вчепився руками в кермо, силкуючись повернути машину праворуч, але кермо не поверталось. Грузовик був уже зовсім близько. Джіммі за звичкою шукав ногою гальмо, але натиснув на педаль ще дужче, і машина ще швидше понеслась назустріч грузовикові. В очах у Джіммі потемніло. Сильний поштовх кинув його грудьми на кермо, голова вдарилась об лобове скло…

За якусь мить Джіммі з острахом розплющив очі і побачив грузовик, що велетенською примарою стояв за два-три метри від його машини. І як він зупинився так швидко? З кабіни виглядав водій, сміявся і вигукував щось униз до Джіммі. Та наш герой ще не отямився. Він уже був розпрощався з життям, а цей дивак ще й регоче, замість того, щоб вилаяти. І як вона зупинилась, оця машина?

Від щойно пережитого у Джіммі відняло мову й руки. Він з жахом дивився на величезний грузовик, не наважуючись поворухнутись, його машина порівняно з цим металевим страховиськом здавалась жалюгідною комашкою. Якби отака гора наїхала на тебе колесами, то залишилось би тільки мокре місце. Але яка ж все— таки чудодійна сила відвернула від нього небезпеку?

Шофер, не перестаючи посміхатися, спустив з кабіни складану драбинку і зійшов на землю. Зріст його цілком відповідав габаритам машини, якою він керував. Могутні плечі і велика кудлата голова з густим чубом. Бідолашному Джіммі здалося, що це якийсь велетень із стародавніх казок. Шофер почав щось говорити незрозумілою мовою, потім зареготав і гукнув по-англійськи:

— Хеллоу, друже, чого ви так перелякались?

Джіммі вперше в житті бачив шофера, який не лаявся, коли його зупиняли серед дороги.

— Не знаю, з машиною щось… — промимрив Джіммі.

— Що з нею? Ану покажіть!

Шофер просунув голову в кабіну і оглянув пульт управління.

— Нічогісінько. Машина як машина.

— Баранка не крутиться. Я вже думав, що тут мені й капут. А машина раптом сама зупинилась.

— Слухайте! — на обличчі шофера з’явилась тінь обурення. — Ви впали з іншої галактики чи просто жартуєте зі мною? Перевели машину на автоматичне керування і ловите гав, зупиняєте людей серед дороги. А потім ще й насміхаєтесь: машина, мовляв, сама зупинилась! Зупиниться, авжеж, це й дитина вам скаже. Негарно з вашого боку, товаришу, негарно! Дайте мені проїхати!

«Шофер, здається, розсердився, — думав Джіммі. — Ще духу дасть. А як я йому звільню дорогу, коли баранка не крутиться?»

Він пробував силоміць повернути кермо, натискав кнопки, щосили давив ногою педаль, але машина стояла мов заворожена.

— Не бере… — промовив Джіммі, безпорадно дивлячись на шофера.

— Ви що, товаришу, вперше за кермом?

— Ні, але цю марку ще не вивчив.

— А яку марку ви знаєте?

— «Форд», «Пікард», — пробурмотів Джіммі і нерішуче збрехав: — І «Волгу».

— Ніколи не чув про такі машини, — недовірливо глянув на нього шофер. — Які вони?

— Ну, як вам сказати? З трьома педалями: для газу, гальмо, зчеплення. І ручне гальмо є, і важіль швидкості…

— Нічого не розумію, — знизав широкими плечима шофер. — Таку машину тільки в музеях можна побачити. Де ви її взяли?

— Саме в музеї, — ухопився за рятівну думку Джіммі.

— А ви звідки?

От тобі й маєш!.. Що ж сказати? Джіммі затнувся. Що придумати? Цей більшовик миттю схопить його за шкірку. Уже, певно, щось запідозрив. Що ж збрехати, що збрехати?.. Раптом згадав про одну з комуністичних країн.

— З Румунії, — сміливо сказав він.

— Значить, ви румун.

— Я… правду кажучи, не зовсім румун… Мати в мене… угорка.

— Я спочатку звернувся до вас по-російськи. Ви що, не розумієте цієї мови? Я думав, що вже немає на світі людини, яка б не знала російської мови. Хіба у вашій школі не вивчали? Дивний ви чоловік! Що тут робите?

«От і вскочив у халепу», — вирішив Джіммі, але нова брехня виручила. Нахиливши голову, щоб той не помітив, як зблідло його обличчя, Джіммі пробелькотав:

— Як вам сказати… Я-. Я працівник музею, ви ж уже питали. Збираю для музею експонати.

Шофер голосно зареготав:

— Не сердьтесь на мене, але ви самі схожі на музейний експонат. Як же так, що ви не вмієте водити машину? Вам її недавно дали?

— Недавно, — відповів Джіммі, гарячково думаючи, що ж сказати, коли запитає, хто саме дав машину. У більшовиків, здається, приватних автомашин немає. І поспішив відвернути увагу співрозмовника: — Ви б не змогли показати мені, як водити машину?

— Будь ласка, — шофер знову заліз до пояса в кабіну і показав на важіль на самому кермі. — Пересуваємо цю ручку сюди. Вона фіксує кермо і спрямовує машину в заданому напрямку. Це роблять, коли їдуть автострадою, стомляться або зайняті чимось іншим. Ні з ким не зіткнетесь, бо спереду машини встановлено електронний апарат, який автоматично зменшує швидкість, як тільки електрони зустрінуть на своєму шляху тверде тіло. А за два метри до перепони машина зупиняється сама, коли б ви й хотіли навмисне викликати аварію. Приводиться в рух машина за допомогою радіоактивних газів.

Джіммі слухав шофера так, як слухають казки з «Тисячі і однієї ночі». Хіба все це правда? Але останню пригоду можна було пояснити тільки так. Він уважно стежив за пальцями шофера, його поясненнями. Нерідко в мові того траплялися слова, яких Джіммі не розумів, але запитати не наважувався, бо середовище, куди потрапив, здавалось йому чужим і таємничим.

Раптом Джіммі згадав, що, можливо, в місті вже спохватились, і поліцейські машини женуться за ним. Швидко озирнувся. Але шосе було безлюдне.

Шофер помітив, що його вже не слухають, і сердито махнув рукою.

— І навіщо це я вам пояснюю? Таке можна знайти навіть у шкільному підручнику. Це ж звичайнісінький тип особистої автомашини. Ну, бувайте здорові, та більше не затримуйте людей серед дороги!

Він заліз по драбинці в свою величезну машину і сердито грюкнув дверцятами. Полегшено зітхнувши, Джіммі почав гарячково діяти за вказівками шофера. Повернув ручку автомата і звільнив кермо. Натиснув кнопку під зеленою лампочкою, намацав ногою педаль, здав машину трохи назад і чкурнув далі. Розминаючись з грузовиком, Джіммі побачив, які високі колеса велетня порівняно з його маленькою чотиримісною машинкою. «Лелечко, — подумав він, — оце аби наїхало таке…» Джіммі збільшив швидкість за сто кілометрів і, весь час озираючись, помчав широким шляхом у безвість. «Куди-небудь, аби далі звідси», — думав він. Тільки б вирватись із цього проклятого острова, де все таке дивне, що навіть шофери шпарять по-англійському. Тільки б не зрадила йому щаслива зірка!

Дедалі частіше почали зустрічатись такі самі грузовики. І щоразу серце Джіммі заходилось од страху. Вони з’являлись раптово, наче виринали з-під землі, за якусь невловимо коротку мить розминалися з ним на карколомній швидкості, і ще довго після цього різало в вухах від пронизливого шуму коліс грузовика. Джіммі обачливо їхав попід самою бровкою автостради, не перестаючи водночас озиратись, чи не доганяє, бува, хто його. Але крім грузовиків, на шляху не видно було майже ніякого транспорту. Тільки раз далеко позаду блиснув зеленим лаком якийсь автомобіль. Джіммі відчув, як поза шкірою полізли мурашки. Він добре знав, що в багатьох державах поліцейські машини фарбували в зелений колір. А які машини в цієї самої Охорони людини-хтозна! Джіммі натиснув на педаль з усієї сили і враз відчув, як машина стала наче аж легшою. Мотор завивав ще пронизливіше. Стрілка спідометра показувала сто вісімдесят кілометрів. Стало страшно. Ніколи в житті не доводилось водити машину з такою швидкістю. Проте зелений автомобіль таки наздоганяв його. Джіммі обережно збільшив швидкість до двохсот. Машина мчала, як і раніше, спокійно і плавно. Тепер, якщо лопне балон, кінець. Джіммі не наважувався повернутись назад, але в дзеркальці бачив, що зелений автомобіль був за якихось півсотні метрів. Змагання тривало всього кілька хвилин, але то були хвилини жаху, розпачу і втрачених надій. Він не витримав і здався. Повільно знизив швидкість до ста п’ятдесяти. Зелений автомобіль порівнявся з ним і якусь мить ішов паралельно, зовсім поруч. За кермом сиділа дівчина, її шовковисте кучеряве волосся розліталось на вітрі. Дівчина дружньо махнула Джіммі рукою, засміялась і випередила, йому навіть здалося, що він почув її задирливий сміх, але чуття гумору залишило Атоммена.

— Скажена баба! — голосно вилаявся він. — Душу мені в п’яти загнала!

Автостраді, здавалось, не буде краю. Джіммі глянув на годинник. З кімнати він вийшов більше як півгодини тому і, певно, від’їхав уже далеченько. Невже й досі не помітили його втечі? Чи, може, вже попередили всі пости і тепер тільки посміхаються? Та й як утечеш, не знаючи навіть, де ти? Джіммі марно намагався взяти себе в руки, щоб вигадати щось розумніше, ніж гасати отак на вкраденій машині. Але нічого придумати не міг. Десятки невідкладних, болючих питань розпирали голову і чекали відповіді. Він спочатку думав, що перебуває на військовій базі. Але досі не зустрів жодної людини у військовій формі. Щоправда, всі були одягнені якось дивно, але красиво. Траплялось чимало жінок. Проте по небу літало безліч літаків. Форма їх і насамперед швидкість не залишали сумніву, що це саме військові літаки. Можливо, він тепер у самому центрі чогось небаченого й страшного. Може, більшовики навмисне одягли всіх у цивільне, а цей острів є якоюсь вдало замаскованою базою, де вони зосередили всі свої нові відкриття і досягнення в техніці і в глибокій таємниці готують останній удар по капіталізму й Америці? Чи не з таких кремезних молодців складається вся їхня армія? А ці дивні грузовики, справжні поїзди, а швидкісні автомобілі, а літаки, яких не можна заздалегідь почути, — їх тільки побачиш на якусь мить, випадково задерши голову!

Джіммі був просто ошелешений своїм відкриттям. Так, він має рацію. Інакше не може бути. А ним, Джіммі Куком, хотіли скористатися, щоб розкрити атомні таємниці Америки. Чорти безрогі! Що ж він знає? А хто йому повірить, що він не знає нічого? За дурною головою та й ногам лихо. А все язичок!

На якусь мить Джіммі завагався, чи не повернути машину назад, прийти і розповісти тій зловісній службі Охорони людини, що він ніякий не спеціаліст, що нічогісінько такого не знає і що його повинні звільнити. Але тут же з жахом відкинув цю думку. Ніхто й не подумає звільняти його. А якщо побачать, що з нього толку — як мокре горить, то в ту ж мить знищать, бо він, певно, єдиний некомуніст, якому пощастило заглянути в їхню глибоку таємницю. Ні, назад повертати пізно! Вдавати і далі спеціаліста не можна, бо, крім газетярських вигадок, він про атомну зброю нічогісінько не знає. Не лишалось нічого іншого, як тікати куди очі бачать, а в крайньому разі — продати життя якнайдорожче… Дурниці! Що зробиш голими руками? Коли б роздобути зброю… А так що ж! Тільки провидіння і щасливий випадок можуть допомогти йому. Пильнуй Джіммі, не проґав випадку, щасливого випадку, який досі так допомагав тобі!

Шлях, звиваючись широким вужем, все вище й вище вів у гори, туди, де на горизонті чорніли голі скелясті вершини.

«Кругом пустка, — в розпачі думав Джіммі. — І сховатись нема де. Тут, на цьому богом проклятому острові, і трава не росте».

В шлунку почалися жорстокі голодні спазми. Одноманітність пейзажу стомлювала, перед очима починали грати якісь нереальні різнобарвні вогники, ввижались міражі. Джіммі вже зовсім було заспокоївся, віддавшись у руки злої долі, коли раптом автострада за пагорбом круто повернула, і перед очима з’явились обриси будинків. Джіммі схаменувся й зупинив машину. Виліз, розправив потерплі руки й ноги. Треба було обміркувати ситуацію. В’їхати в селище на машині — враз схоплять, якщо там уже попереджені. А залишити машину тут і піти пішки — викличеш підозру у кожного перехожого: адже з цього боку ніхто не прибуває пішки, всі їдуть на машинах. У селище треба ввійти будь-що, інакше навіть провидіння не врятує від голодної смерті.

Джіммі обрав компромісний варіант. Сів знову в машину і погнав убік, геть від автостради. Їхав повільно, бо вся долина, рівна й широка, була вкрита валунами і гострими уламками скель. Селище розташувалось коло самого підніжжя гори. Джіммі вирішив загнати машину за якийсь пагорб і непомітно яругами та вибалками пробратися в селище з протилежного боку. Так можна було, по-перше, зорієнтуватись на місцевості і, по-друге, зберегти машину на всякий випадок.

Машина плигала й металась по кам’янистому полю, але працювала бездоганно, і Джіммі з щирим захопленням подумав, що від такого авто і в Америці ніхто не відмовився б. Шкода, якщо десь доведеться залишити його. От коли б можна було переправити машину через океан! Джіммі облизав губи, які від страшенної спраги аж порепались.

Ось і останні пагорби перед селищем. Атоммен зупинив машину, виліз з кабіни і обережно порачкував на пагорб, ліг і, прикривши очі долонями, почав пильно оглядати місцевість. Красиві багатоповерхові будинки були зовсім поруч. Дивне видовище! Щоб сказати місто — так ні, бо споруд не більше двох десятків, — але й не село. Хто ж у селах будує такі чудові високі будинки з прекрасними фасадами! По вулицях коли-не-коли промайне постать перехожого або загарчить могутніми моторами велетень-грузовик. На розчищеному полі по той бік селища Джіммі угледів якісь громадиська, — чи то дирижаблі, чи ракети. В нього аж у серці похололо. Не було ніяких сумнівів, що тут секретний аеродром цієї таємничої бази. Туди йти небезпечно. Треба обминути далі, але як? Джіммі відчував, що сили залишають його. Голод, а тепер ось і спрага раптом перетворились у пекельні муки. Вони краяли його тіло, і бідолаха відчував, що зараз втратить здоровий глузд і побіжить до будинків, де все ж таки є люди, які врятують його від голодної смерті.

Спочатку на колінах, потім, повільно звівшись на ноги, Джіммі, похитуючись від слабості, поплентався до селища. Сидячи в машині, він ще якось тримався. І спрага тоді не так мучила. А тепер, коли в обличчя війнуло гарячими випарами кам’янистої землі, в роті, в грудях пересохло; він збагнув, що далі йти не зможе, що в нього залишилось два шляхи: або здатися — або ж одубіти з голоду й спраги. Спотикаючись по каменюках, Джіммі уявляв собі красиву ванну в квартирі, яку залишив кілька годин тому, чув навіть, як дзюркотить вода з широких кранів. І його пересохла горлянка стискалась у болісних спазмах. Звідки вона взялася, ця страшенна спрага? Він нічого не міг уторопати і лаяв себе, що не напився в готелі досхочу води. І, звичайно, звідки йому було знати, що його клітини, пробувши два століття в таємничому стані анабіозу, ще довго потребуватимуть набагато більше води і їжі, ніж клітини організму будь-якої іншої людини.

Забувши про всі свої плани і наміри, забувши про обережність, Джіммі думав тепер тільки про одне: швидше, якнайшвидше дістатись до людей, щоб не впасти і не здохнути в цьому безлюдному гарячому степу!.. Ось нарешті перший будинок! Ноги стали на асфальт. До чого ж довгий будинок! Ні кінця ні краю! Де ж вхід? Нема й нема… Повз нього пройшли люди. Вони здивовано подивились на Джіммі, дехто ледь помітно посміхнувся.

— Води! — гукнув Джіммі.

— Ви хворий? — стурбовано підбіг перехожий.

Джіммі випростався, намагаючись підбадьоритися:

— Ні. Хочеться пити. Води.

— Зайдіть туди.

Чоловік показав йому на великі скляні двері високого будинку по той бік вулиці. Джіммі навіть не подякував. Перейшовши через дорогу, мов п’яний, він вдерся в двері. Це був ресторан, дуже великий і багатий. Помутнілими очима Джіммі намагався розгледіти, де тут бар, але не помітив нічого схожого, певно, напої продавали в іншому залі, До нього нечутно підійшла жінка.

— Прошу води… Негайно, прошу!.. — ледве вимовив Джіммі і знесилено сів на найближчий стілець.

Жінка зникла і за мить принесла склянку води на блискучому підносі. Джіммі схопив склянку і одним духом вихилив до дна. Жінка посміхнулась, запитливо дивлячись на нього. Він скорчив на обличчі благальну гримасу, і жінка миттю принесла ще склянку води. Тільки тепер Джіммі трохи оклигав. Він глибоко зітхнув, і вода забулькала в порожньому шлунку. Джіммі притиснув руку до живота.

— Що з вами? — стурбовано запитала жінка, не зводячи очей з його брудного одягу незвичайного крою.

— Нічого особливого. Дуже захотілось пити.

— А пообідати не хочете?

— Пообідати? — він спробував посміхнутись. — Залюбки!

Жінка подала йому меню в красивій обкладинці.

— Будь ласка.

Джіммі схаменувся. Що ж це він робить! Розмовляє з цією вродливенькою офіціанткою, мов у себе на Бродвеї. Чоловік, якого він зупинив на тротуарі, теж говорив по-англійському. Чортовиння якесь! Він підоздріливо глянув на жінку:

— Скажіть, будь ласка, як називається ваше селище?

— А ще ніяк. Тут тільки транспортний аеродром. Так і кажуть: Аеродром.

— Ага. А острів називається Шаркб, правда?

— Так. А ви звідки?

— Я здалека, — ухилився од відповіді Джіммі. Він ще раз окинув оком фешенебельний ресторан, пересвідчився, що, крім нього, немає жодного відвідувача, подумав трохи і спитав: — Що ви можете запропонувати на обід?

— На бажання замовників, — посміхнулась жінка.

— Я, наприклад, люблю яєчню з шинкою або телячий шніцель з грибами.

— Можна приготувати, чому ж.

— Ні, краще дайте щось готове, бо мені страшенно хочеться їсти.

— Я вам поки що принесу заливного судака і яєчню, а потім і шніцель буде готовий.

Жінка пішла і хутко повернулася з смачними стравами. Джіммі, як зголоднілий вовк, накинувся на. них і жував з таким запалом, що аж за вухами лящало.

— Не хочете чогось випити? — догоджала йому офіціантка. — Щойно привезли добре вірменське вино.

— Вина? — Джіммі вагався. — Ні, дякую, лікарі забороняють мені. Краще принесіть пляшку лимонаду.

Він вирішив не пити, поки не з’ясується ситуація. А такий аристократичний обід на цьому далекому острові, певно, коштує кругленьку суму. Та навіть хоч би коштував копійку: в кишені у нього, крім кількох паперових доларів, не було нічого, а долари показувати тут небезпечно. Коли б хоч більше ніхто не зайшов обідати! Джіммі глянув на Бентамів годинник і заспокоївся. Обідня пора давно минула. Він їв, одночасно обдумуючи кінець своєї пригоди. Жінка, примостившись за найдальшим столиком, читала якусь товсту книжку. Вона занадто швидко гортала сторінку за сторінкою, раз у раз поглядаючи на нього з відвертим бажанням завести розмову. Та бідолашному Джіммі було не до розмов. Допавшись до їжі, він уже не міг одірватись від неї. Нарешті випив ще зо дві склянки лимонаду і витер губи м’якою салфеткою.

— Чого-небудь солоденького на закуску не хочете? — не підходячи, запитала жінка.

Джіммі примружив очі:

— Гм. Не завадить. Будь ласка, виберіть мені на свій смак що-небудь добреньке.

— Ось зараз!

Не встигла офіціантка вийти з залу, як Джіммі схопився з-за столу й накивав п’ятами. Розраховано було, що вона, вибираючи десерт, затримається, а він за цей час буде вже далеко. Джіммі, обходячи житлові блоки, швидко попрямував у той бік, де залишив машину.

А в цей час офіціантка вийшла з буфету. Побачивши, що дивного відвідувача нема й сліду, здивовано знизала плечима й розчаровано заходилась сама коло десерту.


* *
*

Звернувши за будинок, Джіммі рантом опинився на широкому бетонованому полі. Від несподіванки він витріщив очі і завмер на місці» На довгих злітних доріжках, мов худоба на тирлі, лежало багато величезних металевих машин, схожих зовні на дирижаблі. Поміж ними сновигали грузовики. Якісь дивовижні крани, з могутніми прудкими руками-важелями вантажили й розвантажували дирижаблі. Хоч Атоммену доводилось бачити дирижаблі тільки на картинках, але він знав, що їх будують з парусини або іншого легкого матеріалу. А ці були явно металеві, до того ж набагато більші, без гондол, і крани завантажували їх так, як завантажують трюми пароплавів, його аж пересмикнуло. Коли б якось розповісти про все це в Америці! От було б слави! А грошей, грошей!.. За рогом заговорили незрозумілою мовою. Джіммі опам’ятався, згадав, що не заплатив за обід і, не довго думаючи, широкими кроками попростував на аеродром. Вартових ніде не побачив, як взагалі не побачив жодної людини в формі, і це було чи не найдивнішим. Ніхто не зупинив його, навіть не звернув на нього уваги, коли він підійшов до однієї з цих велетенських машин і, обійшовши кругом, опинився проти відкритих трюмів. Джіммі вирішив, що коли з ресторану й шукатимуть його, то навряд чи заглянуть сюди. А чому б не скористатись нагодою і не розглянути машину зблизька, дізнатись хоч трохи, як вона збудована? Тут не виявляли аж ніякої пильності, певно, вважали, що на їхній острів шпигунові проникнути абсолютно неможливо. Раптом Джіммі знайшов відповідь на питання, що бентежило його найбільше. Кожен, з ким йому доводилось зустрічатись на острові, чудово розмовляв по-англійськи. Очевидно, сюди брали тільки таких, хто добре володіє цією мовою, і навчали їх тут, щоб потім засилати в Америку. Можливо, саме тому й не звернули уваги на те, що він — американець. Але все одно треба держатись осторонь. І бути обережним.

Кілька чоловік у легкому спортивному одязі вештались біля машини і стежили за автоматичним розвантаженням. Вони тихо розмовляли між собою по-російськи і, посміхаючись, раз у раз позирали на Джіммі. Він підійшов до носової частини дирижабля, що гордо височіла над землею. Один з чоловіків гукнув щось до нього. Джіммі вже було повернувся, та потім удав, ніби не зрозумів, що звертаються до нього. Чоловік наздогнав його і знову щось сказав.

— Не по-ні-ма-ю, — по складах пробелькотів Джіммі два з трьох російських слів, які знав.

— А по-англійськи розумієте? — запитав той, і на обличчі його застигло здивування.

— О, йєс, — зрадів Джіммі.

— А що ви тут робите?

— Нічого. Дивлюсь.

— Спереду машини заходити не можна. Небезпечно. І взагалі, краще не потрапляйте на очі нікому з Охорони людини. Бо як побачать, що швендяєте по аеродрому, клопоту не обберетесь.

Джіммі зблід.

— Ну, ви вже й перелякались! Звідки ви? Пробачте, ми весь час сушили собі голову в догадках, хто ви такий. Такого одягу нам не доводилось раніше бачити.

Джіммі долонею витер з обличчя піт.

— Страшенно жарко у ньому в таку спеку, — ухилився він од відповіді, гарячково міркуючи: мабуть, тут багато іноземців, якщо їх розпізнають навіть по одягу. Щоб він провалився крізь землю, цей проклятий острів, де щохвилини стикаєшся з новими й новими протиріччями! І все-таки «Охорона людини» — факт, і дай боже не напоротися на неї.

— Так ви переодягніться! — знову нагадав чоловік. — Ми й то дивуємось, чого ви себе морите в такому одязі.

— При собі іншого не маю.

— Так підіть у постачальну! Он у тому будинку. Звідки ви приїхали?

Джіммі згадав, що нічого ще не відповів йому, але викрутитись навряд чи вдасться.

— З Афганістану, — з досадою буркнув він.

— З Афганістану? Чудово! А зовні не скажеш, що ви азіат.

— У мене мати європейка, — не моргнувши оком, додав Джіммі, дивуючись, що той не тільки не зрозумів його насмішки, а навіть вважає, що бути афганцем чудово. Та він вирішив, що краще самому розпитувати, ніж відповідати на запитання. — Ця машина коли вирушає?

— Хвилин через десять. Кінчаємо розвантажувати.

— А хіба вона що, порожняком піде?

— Нема чим вантажити, — усміхнувся чоловік, поплескавши рукою по блискучому борту. — Сюди вона доставляє нам продовольство.

— А куди відлітає?

Джіммі задавав питання навмисно недбалим тоном, як запитують, наприклад, чи давно був трамвай або яка вчора стояла погода. Але від думки, що відкривається хоч якась можливість вирватися з цього острова, серце билося дужче.

— Цього я вам не скажу. Здається, в Одесу. Якщо цікавитесь, можете запитати в управлінні.

— Та ні, я просто так… А машина як, хороша?

— Старої конструкції, але добряча.

«Старої конструкції. Нічого собі!» — дивувався Джіммі, проте обличчя його лишалося байдужим. Він запитав:

— А нових конструкцій тут нема?

— Є. Он там стоїть, щойно прибула.

— Ну, бувайте здорові. Піду ще гляну на ту машину.

— На все добре. Тільки не заходьте спереду! Обережно! Я бачив там представника ОЛу. Угледить вас — доведеться прослухати його лекцію, — засміявся чоловік і пішов до своїх.

«Коли б тільки сама лекція!» — думав Джіммі, обходячи грузовик, що приймав на борт останні ящики з трюмів. Озирнувся. Люди були зайняті своєю справою, ніхто не звертав уваги на нього. Він постояв ще трохи, позираючи з-під коліс грузовика на людей. І коли помітив, що ті віддаляються, швидко повернув назад, підбіг до тоненької металевої драбини, що вела до люків трюма, миттю заліз на неї і пірнув у пітьму чорної діри. Він опинився у величезному темному приміщенні, схожому на склад, де б вільно вмістився десяток залізничних вагонів.

У найтемнішому кутку Джіммі сів на підлогу, причаївся і втупив очі у світлий отвір люка. Кожну мить там могла з’явитись чиясь голова. Може, його навіть помітили. Але він ставив на карту все. Хіба й так його життя не висіло весь час на волосинці? Чи минула хоч одна хвилина, щоб він не дрижав перед цією самою загадковою Охороною людини, ніби ось-ось потрапить в її пазури?

В люку щось заскреготало. Всередині раптом стало темно, як у могилі. Це закрились люки. Бідолашний утікач полегшено зітхнув. Хоч до чорта в зуби, хоч у самісінький кремль, тільки не на цьому проклятому острові! А там, може, пощастить зв’язатися з дипломатичними представниками Америки. Як він сказав?

Одеса? Це крупний порт. От коли б там був американський консул!

Велетенський тулуб літального апарата ворухнувся. Якесь тихе й рівномірне гурчання хвилями долинало з задньої частини, де були розташовані короткі дельтоподібні крила. Джіммі підвівся, але в цю саму мить машина з карколомною швидкістю одірвалась від землі. Атоммена кинуло назад, і він боляче вдарився головою об стіну. Потім зсунувся вниз і ліг прямо на підлогу, йому стало страшно самому в цій просторій темниці, що мчала у невідомому напрямку. Захотілось підсунутись ближче до пілотської кабіни, звідки заспокійливо дивилась на нього світла цяточка. Але небезпечно було виявляти свою присутність. Пілот негайно повідомить куди треба, і в Одесі Охорона людини спіймає його, як куцого зайця. Джіммі заплющив очі, бо темрява неприємно різала зір. Він силкувався навіть думати про щось інше, приємне, щоб якось розігнати страхи, що полонили його душу. Джіммі уявив собі повернення до Америки. Друзі, які давно вже й поховали його, тепер влаштували захоплену зустріч. Преса аж захлинається. А він приємно усміхається американцям з телеекранів. Потім робить сенсаційні відкриття. Розповідає свої особисті враження від більшовиків. Після цього сідає за свою книжку проти комунізму, яку давно час закінчити. Він уже добре розкусив цих більшовиків. Дарма що вони прикидаються такими ягнятками. Знаємо їх! От тільки б дістатись до Нью-Йорка. Швидше б…

Думки про невідоме, що чекало його попереду, знову сповнили серце тривогою. Раптом він підстрибнув мов ужалений. Адже пілот, який не знає, що він тут, може підняти корабель на величезну висоту. У нього самого, певно, є кисневий апарат, і кабіна, мабуть, зачинена герметично. А Джіммі без повітря, в смертоносному вакуумі і низькій температурі перетвориться на крижану бурульку.

Він повз і повз, а мерехтлива цяточка ніби віддалялась від нього. Пообдирав до крові руки, серце калатало у самому горлі — от-от вискочить. Несподівано з розгону грюкнувся об щось головою — аж застогнав од болю. Підвів голову. Вгорі лагідно мерехтіло світло. Джіммі звівся на ноги, обмацуючи руками стіну: скло! Вікно якесь. А світло мерехтіло за ним. Він заплющив очі, потім розплющив знову. Поступово почав звикатися з темрявою і розрізняти деякі предмети. Ага! Світла цятка — то маленька лампочка, вмонтована над системою апаратів і приладів, переплетених густою сіткою проводів. За склом Джіммі розгледів і місце для сидіння, але пілота не було. Аж мороз пройшов поза шкірою. Де ж пілот?.. Джіммі гарячково почав обмацувати стіни, намацав якусь ручку і натис на неї. Виявилось, що це не вікно, а засклені двері, які зовсім легко відчинилися. Джіммі просунув спершу голову, а потім, тремтячи всім тілом, зайшов до кабіни. Кабіна була невелика, і лампочка трохи розсіювала морок.

— Чуєш, де ти? — не своїм голосом гукнув Джіммі.

А у відповідь почув лише тихе дзижчання приладів.

— Ей-еей!.. — щосили загорлав Джіммі. — Е-е-еййй!..

Вигук луною прокотився довгим чорним тунелем вантажних відсіків і, відбившись від протилежної стіни, повернувся назад, зловісний і таємничий. Джіммі конвульсивно роздер комір сорочки, похитнувся, впав у крісло і заридав. А машина тим часом з швидкістю метеора мчала на висоті ста кілометрів під яскравими зорями південної ночі, впевнено керована по радіо з острова Шарко.


* *
*

Втечу воскреслого помітили тільки тоді, коли він був у ракеті за кілька тисяч кілометрів від острова. Правда, Едуард Бентам заходив до нього в кімнату раніше, але тоді Джіммі спав міцним цілющим сном. Геофізик не хотів будити його, зсунув штори і подався до своєї лабораторії. А коли через дві години повернувся, щоб забрати воскреслого з собою, того вже й сліду не було. Бентам оббігав усіх і нарешті прибіг у лабораторію до московських професорів.

— Його немає! Втік!

— Хто? — спокійним тоном запитав академік Сіверський, який саме сушив голову над якимись формулами і обчисленнями.

— Як хто? Атоммен!

— Утік?

— Уявіть собі! І мабуть, на моїй машині, бо вона зникла.

Сивий академік усміхнувся:

— Злякався, бідолаха. Я не думаю, Що йому щось загрожує. Нічого поганого з ним не трапиться, а коли й зіткнеться сам з дійсністю, то якось оклигає, переживе. Ви повідомили Охорону людини?

— Ще ні. Хотів спершу порадитися з вами.

— Подзвоніть їм і запитайте, може, вони вже й знайшли його де-небудь. Передайте їм, щоб були до нього уважні! Хай тільки стежать за ним, а не чіпають. Скажете — наш пацієнт! І більше нічого. Не будемо поки що розкривати таємниці. А там побачимо.

— Так що хай не привозять його назад? — здивувався Бентам.

— А навіщо він нам? Аби здоров’я було, а так нікуди не дінеться. Нехай ОЛ тільки інформує нас регулярно, де він і що робить. А професорських рук йому все одно не уникнути. Мені здається, що для науки більше користі буде, коли він спочатку вживеться в наше суспільство, а потім спокійно і не кваплячись розповість нам про колишній світ.

— Це правильно, — підтвердив смуглявий професор фізіології, розбовтуючи в пробірці якусь густу червону рідину. — Ми своє зробили. Черга за істориками і соціологами.

Бентам сів біля відеофона і зв’язався з службою Охорони людини. На екрані змінилось послідовно кілька облич, нарешті з’явився сам завідуючий відділом. Геофізик обережно розповів йому про пацієнта лабораторії, змалював його зовнішність і показав фотознімки.

— Фото перешліть мені негайно! А я зараз перевірю і подзвоню вам. Знайдемо, не турбуйтесь!

— Будь ласка, дзвоніть мені щодня, якщо зможете! Розпорядіться, щоб про нього піклувались! І — абсолютна таємниця, домовились? — попросив Бентам.

Його дуже хвилювала доля воскреслого, і він уже не раз мріяв про те, як знайде його, як подружиться з ним і як допоможе йому плавно і без потрясінь вжитися в їхнє суспільство.

— Не турбуйтесь! — повторили ще раз з відеофона, і геофізик натиснув вимикач.

Бентам замислився, згодом встав і подався до вчених, які ще й досі копирсалися в своїх мікроскопах та інших якихось невідомих йому приладах. Бентам деякий час мовчки спостерігав їх за роботою, потім запитав:

— Ну що, розгадали, як законсервувалась наша Атомна людина?

— Ще не зовсім, — відповів професор. — Але в крові пацієнта ми відкрили багато цікавого. Перед самою катастрофою він наковтався якихось дивних хімікатів. І невідомо навіщо. Можливо, то були якісь ліки. Ну, та це вже справа хіміків. З аналізу видно, що на кров трохи вплинуло гамма-проміння. Взагалі, ми на шляху такого відкриття, яке може привести до революції в фізіології. Тільки ще доведеться чимало попріти. Ми завтра відлітаємо. А ви, коли будете в Москві, навідайтесь до нас.

Старий академік підвівся з-за столу, і очі його по-хлоп’ячому заграли.

— Якщо нам, товаришу Бентам, пощастить відтворити цей випадковий анабіоз штучно, то, будьте певні, ваше ім’я ввійде в історію. Я не жартую, — засміявся він, помітивши на обличчі геофізика зніяковіння. — Ви ж перший відкрили Атомну людину! А це не менша заслуга. Не будь вас, наука, можливо, ще довгі десятиліття просувалася б у цій галузі навпомацки.

— Чи не заслуга! — сказав Бентам. — Побачив на екрані, злітав і привіз. Таке кожен зробив би. Мене тільки цікавить, де Кук тепер. Ну, я знайду його, неодмінно знайду і сам привезу вам у Москву.

Тихенько подзвонив відеофон. Бентам зірвався з місця і підбіг перший. Натис кнопку, і екран спалахнув.

— Ага, мені вас і треба, товаришу Бентам, — промовив з екрана той самий завідуючий відділом Охорони людини. — Знайшли вашого втікача. В даний момент він перебуває десь між небом і землею, але хвилин через десять буде в Одесі. Він доїхав на машині до транспортного аеродрому, пообідав у ресторані, потім розмовляв з одним техніком і раптом зник. Я певен, що він заліз у порожній транспортер, який саме був готовий до вильоту.

— А небезпеки ніякої нема? Ці Ж машини, здається, літають без пілота? — турбувався Бентам.

— Не хвилюйтесь. Технік сказав, що це пасажирська ракета старої конструкції, яку потім пристосували для автоматичного керування. До того ж як тільки дізнались, що там людина, негайно зменшили швидкість і тепер стежать за ракетою особливо уважно. Машина зачиняється герметично, повітря вистачить. А в Одесі його зустрінуть. Я вже сказав.

— Прошу вас, розпорядіться, якщо він здоровий і не потребує допомоги, хай не чіпають його! Хай тільки стежать. Це в інтересах науки.

— Добре, товаришу Бентам. А ви фотознімків ще не передали? То передайте, а я поговорю з Одесою, щоб інформували вас.

— Чітко працює наш ОЛ, — зауважив академік Сіверський. — Я ж вам казав, що йому нікуди тікати. Гм, живемо в такі часи, коли на планеті абсолютно неможливо сховатися, навіть на годину. Погано, правда?

— А навіщо ховатись? — здивувався молодий хірург, не зрозумівши жарту.

— Ну, просто так! Скажімо, захочеться тобі сховатись від когось. Нашкодив і боїшся, щоб не впіймали…

Бентам з хірургом спантеличено дивились на академіка. Навряд чи доводилось їм коли відчувати необхідність ховатися від людей.

— Ех, молодь, молодь! — розсміявся старий. — Що ви знаєте? Колись, як мені було стільки, як вам, траплялись на світі людці, які ховалися від людей або приховували від них свої вчинки. Наш Атоммен, певно, з таких. А вам це тепер навіть невтямки. І так воно й мусить бути: життя не стоїть на місці. Поживете з моє, побачите самі, що молодші не дуже розумітимуть вас.

— А ви, товаришу академік, сподіваюсь, доживете й самі до того часу. З усього видно, що ви не маєте наміру здаватися, — пожартував хірург.

— А що? — пригладжуючи рукою буйні сиві кучері, засміявся Сіверський. — Житиму років до ста шістдесяти! Як ви думаєте: дотягну?

— Ще б пак! — обізвався хірург.

А Бентам аж язиком прицмокнув:

— Гм, поважний вік! Нічого не скажеш.

— Не сумуйте! Ви житимете ще довше, — сказав академік і підвівся. — Що ж, поговорили — і досить! Побачимо, що ще можна зробити з кров’ю нашого втікача, та й будемо збиратися. Цей нескінченний день починає діяти мені на нерви. Я вже скучив за нашою Москвою. Знаєте, там уже випав перший сніжок. Скільки він радості приносить! І як ви отут живете?

— Ми звикли, — сказав Бентам. — Та вже скоро буде не так жарко. Ночі і снігу, правда, при штучному сонці не обіцяю. Можливо, згодом повернемо Антарктиді частину її минулого, але поки що немає змоги.

Помітивши, що вчені лаштуються до роботи, Бентам сів біля відеофона і розкрив книгу. Але думки його полинули далеко-далеко звідси, туди, де людина з минулої епохи блукає по світу сама, мабуть, нещасна і перелякана тим новим, незрозумілим, що її оточує. І чого цей Джіммі втік? — ніяк не міг второпати геофізик. — Що призвело його до небезпечного вчинку? Він, Бентам, наприклад, ніколи б не наважився так відчайдушно забратися в порожню вантажну ракету. На це міг штовхнути тільки страх. Але чого він боявся?

У двері тихо постукали. Ввійшов Світозар. Помітивши, що академік Сіверський працює, він навшпиньках попростував через зал до Бентама.

— Едді, я тебе з самого ранку шукаю. Де ти пропав? Як там наш Атоммен? — запитав він пошепки.

— Накивав п’ятами, — посміхнувся Бентам.

— Як? Утік? Ти жартуєш! А він мені до зарізу потрібен.

— Навіщо?

— Ще й питаєш! Це ж моя головна професія: історія звичаїв.

— Ти нічого не втратив. Що він може дати тобі нового? Він журналіст, а всім відомо, що журналісти ніколи нічого до пуття не знають.

— Я високо ціную твої дотепи, тільки мені не до них. Скажи, що можна зробити? Чому він утік?

— Саме над цим і я відколи вже сушу голову.

— Журналіст, капіталіст… Слухай, Едді, — раптом пожвавішав Світозар. — А не здається тобі, що в цього янкі нечиста совість? Він жив тоді, коли комунізм уже існував на деякій частині земної кулі. І, певно, має якісь «заслуги» в боротьбі з комунізмом. Він ще не второпав, що комунізм тепер на всій планеті, і втік од нас, щоб уникнути кари.

— Браво! Ось що таке знання історії!.. Здається, маєш рацію. А він тепер уже, мабуть, долітає в ракеті до Одеси.

— Гм, випадок навіть стає цікавішим. Тепер тільки ходи і спостерігай його поведінку! Едді, — майже вигукнув Світозар. — Я їду в Одесу.

— Стривай, стривай! Ти що: з глузду з’їхав? Ще невідомо, чи він справді в Одесі.

— Знайду. Де б не був. Хоч на самому дні океану. Невже ти не розумієш, що значить цей випадок для науки?

— Такому ентузіазмові можна позаздрити! І все— таки сядь і почекай! Я думаю, мені скоро подзвонять з Одеси.


* *
*

Джіммі Кук опритомнів, коли до його вух долинули акорди незнайомого, але надзвичайно приємного музичного твору. Десь грав симфонічний оркестр, і звуки поступово наповнили всю кабіну. Потім вони, мов прибій, враз відкотилися, затихли, і на цьому мелодійному фоні затремтів чистий жіночий голос. Джіммі аж на лікті звівся од несподіванки. Оглянувся. В кабіні було темно, як і досі. В верхній люк заглядали великі зірки. Звідкіля взялася ніч? Він же вирушив зразу після обіду! Скільки ж тривав цей політ? Джіммі підніс руку з годинником до очей, і музика раптом стала гучнішою. Як не дивно, але оркестр грав саме в годиннику, цей прекрасний жіночий голос долинав з-під циферблата. Щоб пересвідчитись, Джіммі приклав годинник до вуха. В цю мить оркестр заглушив співачку громовим крещендо, і Джіммі аж одсахнувся. У вусі залящало. Сумніви розвіялись. У маленькому годиннику, який він, просто кажучи, поцупив у люб’язного Бентама, було вмонтовано чи то радіоприймач, чи патефон, чи ще якесь чортовиння. Але цей острів за один тільки день ошелешив його такою безліччю несподіванок і переполохів, що нерви почали притуплятись і Джіммі не знайшов у собі сили навіть здивуватись.

Співачка закінчила арію, оркестр підхопив фінал, і довкола знову запанувала тиша. І ця тиша здавалася ще страшнішою. Мовчки переморгувались зорі в ілюмінаторі, безгучно мчав кудись дирижабль, і тільки серце в грудях у Джіммі тривожно калатало.

Світлі стрілки годинника показували чверть на шосту. Але чого: дня чи ночі? Джіммі вирушив годині о третій дня. Тоді було видно, а тепер ніч. Невже він летів півдоби непритомний? Неможливо! А коли ні, то політ триває не більше двох годин. Звідки ж тоді ці зорі?

Неспроможний розгадати таємницю, Джіммі сперся на м’яку спинку крісла і заплющив очі, бо дивитись у цю жахливу темряву було боляче. Та коли він знову розплющив очі, то був здивований якимись блідими сутінками. В кабіні швидко світліло і рожевіло. Джіммі, зрадівши, нахилився над ілюмінатором, який угледів у себе під ногами. Далеко-далеко внизу простяглася безмежна сиво-біла рівнина. Невже сніг? Чи, може, хмари? І від того, і від іншого поза шкірою пробирало морозом. Що це за країна? І як машина приземлиться сама? Джіммі чув, що є ракети, керовані на відстані; він навіть сам писав колись у своїх статтях, що в атомний вік такі машини розвозитимуть і пасажирів, але одна річ — писати про них, зручно вмостившись за письмовим столом, і зовсім інша — втелющитися в таку машину власною персоною. Невже більшовики оце такого досягли? І все-таки машина є машина, і сліпо довірятись їй не можна. Бува, щось зіпсується! Недарма ж самі більшовики перевозять у ній тільки вантажі!

Від думки, що машина може зіпсуватись, у Джіммі аж у серці похололо. Оте, що внизу, — чи то сніг, чи то хмари, — готувало йому жахливу смерть, про яку ніхто навіть не дізнається.

Джіммі намагався опанувати себе, повертаючи думки на інше. Одне було незаперечним фактом: більшовики при такій техніці можуть і, певно, вже готуються бомбардувати і Нью-Йорк, і Вашингтон, і Чікаго. Але як попередити своїх? Як розкрити цю жахливу таємницю, єдиним свідком якої на весь західний світ є він? Навіть коли б пощастило благополучно приземлитися в Одесі, його вмить спіймають: там — Росія, і іноземця враз помітять.

У кабіні ставало дедалі світліше. Сходило сонце, і його проміння заливало рожевим світлом ілюмінатори. Але земля внизу, як і раніше, була оповита сиво-білою ковдрою хмар. Машина летіла дуже високо, та Джіммі не відчував холоду, і дихалось Легко. Був тільки паралізуючий страх, якого він марно намагався позбутися. Незабаром Джіммі помітив, що машина уповільнила швидкість, бо його, мов потужним магнітом, тягло вперед. На мить у кабіні настали сутінки, скло ілюмінаторів затягло білою плівкою, потім знову засяяло сонце. Джіммі зажмурився і, затамувавши подих, глянув униз. Вода… Синя, безмежна, розбурхана вода. А ось і берег! На березі велике місто, пристань і кораблі, кораблі. Машина круто йшла на посадку, описуючи над землею велетенські кола.

«Одеса на Чорному морі», — згадав Джіммі. За морем Туреччина. Ех, аби оце в Туреччину якось перемахнути!

Земля, здавалось, летіла на нього. Ось уже будинки, асфальтоване поле. Легкий поштовх — і машина стала. У вухах ще й досі шуміло, і крізь цей шум до нього долинали людські голоси. Потім застукотіли кроки, і двері кабіни розчинились. Джіммі встав з крісла і підняв руки вгору. Але замість сподіваного револьвера з чотирикутника дверей витріщилось рум’яне й усміхнене хлоп’яче обличчя. Юнак вигукнув кілька незрозумілих слів, потім почав бездоганною англійською мовою:

— Живі-здорові? Як ви себе почуваєте? Мабуть, не дуже весело летіти самому в транспортній машині, га? А чому це ви так руки тримаєте? Може, захворіли?

Ошелешений люб’язністю, Джіммі здивовано опустив руки, намагаючись посміхнутись:

— Дякую, все гаразд.

— Дуже радий. А ми хвилювались, коли нас повідомили, що в машині людина. Переживали: чи добре задраїли люк, бо інакше вам була б кришка. А ви теж, нічого не скажеш… смілива людина! Недовго думаючи — гоп — і в машині, ха-ха-ха!

— Гей, Федя, — гукнули знадвору, — чого так довго?

Хлопець схаменувся:

— Будь ласка, давайте вийдемо на чисте повітря!

Джіммі подибав до виходу навмисно повільно, щоб мати час обдумати, чого йому влаштовано таку зустріч.

Біля машини зібрався чималий натовп. Заклацали фотоапарати, зацокотіли кінокамери.

«Чи ба! Роздувають сенсацію, — з прикрістю подумав Джіммі. — Завтра їхні газети гримітимуть, і в Америці подумають, що я став зрадником. Та коли б хоч було що зраджувати… А то так. Треба скористатись випадком, поки не пронюхали що до чого!»

Він сковано усміхнувся журналістам, які тут же кинулись до нього з записними книжечками і апаратами, але інтерв’ю так і не відбулось. Хлопець, що супроводжував його, і ще один, з золотим значком на лацкані піджака, сердито розштовхали журналістів і повели свого підопічного асфальтованою стежкою до аеровокзалу.

— І як тільки вони дізнались, оці журналісти? — бубонів невдоволено хлопець. — Ви не сердьтеся, товаришу. Їм просто здалось цікавим, що людина пролетіла такий шлях сама в вантажній машині. Завтра посміхатиметеся з «Сторінки розваг».

Дарма, дарма, — відповів Джіммі. — А куди ми йдемо?

— В службу Охорони людини. Вам потрібні відпочинок і лікарський огляд. Можливо, подорож все-таки вплинула на вас негативно. Та й порядок такий.

Але ж я здоровий, — белькотів Джіммі і з завмиранням у серці думав, що цього разу вже не уникнути пазурів проклятої Охорони людини.

Зайшли до просторої приймальної. Щоб якось виграти час, Джіммі запитав, де вбиральня. Йому показали. Він зайшов, защепнув за собою двері і обережно виглянув у віконце. Воно виходило в вентиляційну шахту.

І хоч це був перший поверх, шахта здавалась глибоченькою. Внизу було видно якісь двері. Через них у підвал… І… на вулицю! Джіммі швидко прикинув у думці, яка глибина шахти. Не більше чотирьох метрів. Якщо звіситись на руках з лутки, залишиться два метри з гаком. На такий стрибок відважитись можна. За мить Джіммі здерся на вікно, міцно вхопився руками за лутку і вистромив ноги в шахту. Повиснувши на руках, глянув униз, щоб побачити, куди стрибати. Йому раптом стало страшно, але повертатись назад було вже пізно. Руки отерпли і не змогли б уже підтягти тіло вгору. Пальці самі розчепірювались і сповзали по гладенькій дошці. Джіммі зціпив зуби і з останніх сил відштовхнувся од стіни. Внизу його сильно вдарило по п’ятах, трусонуло так, що аж мозок у голові перевернувся. Спиною вдарився об стіну і скорчився на дні, мов пожований. Довго пролежав нерухомо, знесилений, майже без пам’яті, тільки десь глибоко в свідомості настирливо пульсувала думка, що треба поспішати, поспішати…

Якийсь наростаючий шум допоміг йому вирватися з цього заціпеніння. Вгорі хтось гатив кулаками в двері і когось гукав. Джіммі насилу підвівся. Ноги були мов колоди, коліна підгинались. Похитнувся і впав на двері. Ледве втримався за клямку, натис раз, удруге. Металеві двері не піддавались.

Замкнуті?! Це було так несподівано, що Джіммі не знайшов у собі сили навіть реагувати. Відчай паралізував тіло і волю, і Джіммі знову скорчився на дні шахти. А в цей час угорі тривожно пролунали здивовані голоси. У вікно, мабуть, зовсім випадково, виглянув хлопець, який зустрічав Джіммі на аеродромі. Він ахнув, вигукнув щось незрозуміле і зник. За якусь хвилину двоє чоловіків одімкнули прокляті двері, взяли Джіммі під пахви і витягли з шахти.

— Як це ви впали в шахту? Ненароком? — хвилювався хлопець.

Джіммі не відповідав. Наче води в рот набрав, його підхопили під руки і повели. Зайшли до просторої кімнати, де стіни й меблі були білі, і Джіммі догадався, що це медпункт. З-за білих, мов з фарфору, столів схопились люди у білих халатах і підбігли до потерпілого.

— Що трапилось? Нещасний випадок?

— Майже. Це той, що прилетів на вантажній ракеті. Мало того, ще в придачу умудрився впасти з туалету в шахту. Хоч ти мене вбий — не второпаю, як це можна було зробити! А він мовчить. Можливо, струс мозку…

— Зараз побачимо! — сказав лікар.

Він підійшов до великого пульта з багатьма кнопками та важельками, натис одну кнопку, перевів якийсь важельок, і півстіни за пультом кудись безшумно відсунулось. Джіммі, який нічого не второпав, бо розмовляли російською мовою, побачив перед собою цілу систему надзвичайно складної апаратури.

— Ляжте отут! — показав лікар на біле металеве ліжко.

Джіммі поворухнувся. На обличчі його тільки тепер почав з’являтись нормальний людський вираз. І то був вираз невимовного жаху.

— Він не розуміє російської мови, чи що? — промовив хлопець з золотим значком. — Взагалі якийсь дивак! А з центру нічого не повідомили. Сказали тільки, щоб до нього чуйно ставились та щоб стежили за ним.

Він звернувся до Джіммі по-англійськи:

— Товаришу, ляжте, отут. Вас треба оглянути.

Атоммен і не поворухнувся, наче звертались не до нього. Тоді двоє лікарів узяли його за руки й за ноги і поклали на ліжко. На голову наділи металевий вінок, від якого тяглись електричні проводи. Металеві кільця защепнули і на руках. Джіммі опинився в павутинні проводів і дротиків. Він вирішив, що це його поклали на екзекуційну машину, подібну до електричного крісла, на якому страчували злочинців в Америці. Він засіпався на ліжку й закричав не своїм голосом:

— Пустіть мене! Не вбивайте! Я все розповім.

— Що таке? Що з вами? — заметушились лікарі навколо нього.

— Пощадіть мене! Я вас благаю! Я… все вам…

Лікарі багатозначно переглянулись. Потім один з них ласкаво поклав руку на лоб і промовив:

— Потім розповісте. А зараз ми вас оглянемо. Заспокойтесь! Ви не повинні хвилюватись! Лежіть тихенько. Це швидко. Ррраз — і все!

— Що «швидко»? — сторопів од жаху Джіммі.

— Огляд пройде швидко. Ми ж повинні взнати, що з вами сталося? Ну, подумайте: упали в шахту, летіли на такій ракеті… Давайте!

— А ви не вб’єте мене?

Лікарі знову перезирнулись, але цього разу збентежено. Джіммі перехопив їхні погляди, і це заспокоїло його більше, ніж слова.

— Чому ви вирішили, що ми збираємось убивати вас? Ми — лікарі. Та й яка людина вбиватиме іншу людину?

Його обережно, але владно поклали на подушку, і Джіммі не пручався. Скинули сорочку.

— Що це за одяг такий на вас? Може, спеціальний?

— Спеціальний, — прошепотів Атоммен, затамувавши подих.

Лікарі відступили назад. Біла стіна знову безшумно покотилась на своє місце, і Джіммі поринув у темряву. Кабіна наповнилась тихим дзижчанням, але нічого особливого не трапилось, і Джіммі зітхнув.

Лікарі, зімкнувшись, вп’ялися очима в двометровий горизонтальний екран, на якому було зображено кістяк Атомної людини. Кістяк лежав нерухомо, і тільки грудна клітка здіймалась і опускалась швидко і нерівномірно.

— Дихайте спокійніше! — пролунав чийсь голос під самим вухом у Джіммі, і він спробував відрегулювати дихання.

Раптом щось ужалило його в два пальці лівої руки. Атоммен аж застогнав од несподіванки.

— Нічого, нічого! — знову промовив голос. — Це ми взяли кров для аналізу. А тепер поверніться на правий бік, потім на лівий, потім на живіт.

Джіммі слухняно виконав наказ.

За стіною лікарі зосереджено обговорювали наслідок обстеження.

— Переломів ніяких.

— І мозкової аномалії немає. Ось гляньте на криву!

На мініатюрному екранчику на самому пульті розмотувалась матова стрічка з чотирма зиґзаґами. На іншому екранчику миготіли якісь цифри, літери, загадкові знаки.

— Кардіограма нормальна. Кров теж. Мускульні біоструми трохи слабуваті, але це, певно, наслідок пережитого напруження.

— Взагалі, тіло ослаблене, виснажене. Наче він довгий час голодував. Тканині не вистачає води і солей. Авітаміноз у зародковій формі. А послухати його теревені — зовсім інше повинно бути. Треба послати в психіатричний кабінет. Хіба нормальний людський організм може дійти до такого знесилення і виснаження?

Стіна розсунулась.

— От і все! Огляд закінчено. У вас все в порядку. Потрібні тільки відпочинок і калорійне харчування.

Пацієнта розв’язали. А він нічого не міг второпати.

— Хочете глянути на результати аналізів? Ходімте!

Один з лікарів витяг з шухляди пульта великий блискучий картон. На нього автоматично було нанесено всі цифри, літери, знаки, уривки кардіограми і кривої біострумів мозку, рентгенознімки кістяка та внутрішніх органів.

— Ось полюбуйтесь!

— Але ж я… гм… не розумію.

— Хіба ви вперше проходите огляд?

— Ні, не вперше, але так… автоматично… ніколи…

— Скрізь так роблять.

Джіммі вирішив не заперечувати, хоч і був іншої думки.

— Ви перед оглядом хотіли нам щось розповісти?

Атоммен ледь помітно зблід:

— Ні, нічого… То я так…

— Чого ви так перелякались тоді?

— Не знаю. Я… втомився…

— Ну, гаразд. Зараз ми повеземо вас в одне місце, де ви добре відпочинете і вас оглянуть інші лікарі.

— Благаю вас, не треба! — здригнувся Джіммі. — Ви ж самі сказали, що я здоровий! Відпустіть мене!

— Я запитаю центр, — несподівано для всіх обізвався хлопець з золотим значком, який досі сидів на стільці, не втручаючись у розмову. — У мене щодо нього є спеціальне розпорядження. Дайте мені картон, я покажу їм! — промовив юнак, узяв картон і швидко вийшов з кімнати.

Джіммі відчував, що сили залишають його. Он воно що: спеціальне розпорядження!

Молодий лікар приніс пляшку з якоюсь рідиною і налив хворому повну склянку.

— Нате ось, випийте. Вам необхідно підкріпитись.

— А що тут таке?

— Ліки. Але смачні.

Джіммі на мить завагався, та спрага й голод узяли своє. Ліки трохи скидались на підсолоджене вино і були досить-таки смачними. «Значить, спеціальне розпорядження? — знову промайнуло в голові Атоммена. — Ну що ж, іншого від так званої Охорони людини і сподіватись нема чого! Але що то за розпорядження?»

Юнак з золотим значком ОЛу швидко повернувся і пожвавлено почав розповідати присутнім російською мовою:

— Вгадайте, з ким я тільки що розмовляв? Зроду не вгадаєте! Особисто з академіком Сіверським. Центр з’єднав мене прямо з ним. Цей чоловік — його пацієнт. Я показав Сіверському аналізи. Він задоволений. Сказав, щоб тільки нагодували, одягли і щоб не затримували, якщо він не хоче залишатись тут.

— Гаразд, — обізвався головний лікар. — Ми свій обов’язок виконали. Решта — на вашій совісті.

Джіммі вдивлявся в цих людей, намагаючись збагнути, яку долю вони готують йому. Але марно.

Хлопець дружньо взяв його під руку:

— Ходімте! Спершу відпочинете, а потім побачимо, що з вами робити.

Атоммен галантно розпрощався з лікарями і пішов за хлопцем, сповнений тривожного здивування. Що все це може означати?

— Посидьте тут, почекайте мене. Я збігаю викличу машину, — сказав юнак і кудись зник.

Джіммі опинився у просторому вестибюлі, через який уже раз проходив. Він швидко знайшов вихід і вислизнув на вулицю. Оглянувся на всі боки і попід стіною, попід стіною — та за ріг. Озирнувся ще раз — ніхто не стежить — і побіг уздовж рівного широкого шосе. Надзвичайно прудкі різноколірні автомашини пригальмовували; водії, бачачи, як він поспішає, виглядали з кабіни й жестами запрошували в машину. Джіммі мовчки відвертався, але через деякий час розміркував, що все-таки було б непогано сісти в машину. Переслідувачі втратили б його сліди. В цю мить гостроноса спортивна автомашина звернула на обочину й зупинилась. Молода русява жінка відчинила дверцята й запросила його. Джіммі мовчки сів поруч з нею, і машина помчала далі. Жінка співчутливо позирала на свого супутника, намагаючись зав’язати з ним розмову. Вона вдавалась до кількох мов, щоб її зрозуміли, та Джіммі Кук вперто мовчав. Він сів у машину тільки через те, що жінка була сама. Раптом йому спало на думку прикинутися глухонімим. Навіть коли жінка заговорила до нього по-англійськи, він тільки зробив кілька незграбних рухів і щось мукнув.

— Ой, яке нещастя! — вигукнула жінка. — Невже ж наука не в силі нічого зробити?

Джіммі мовчав, мов і не до нього, радіючи, що так оригінально відкараскався від небажаних розпитувань. Біля перших будинків міста жінка ще раз звернулась до нього, допомагаючи білими тендітними пальцями, питала, де його зсадити. Джіммі подумав, подумав і дав їй знак зупинити машину. Потім відчинив дверцята, вклонився, промукав щось незрозуміле і вийшов.

Одеса постала перед ним у всій своїй красі. Джіммі Куку навіть на думку ніколи не спадало, що на світі можуть бути такі дивні міста. Скрізь парки, квітучі сади, широчезні вулиці, чисті, мов викупані; обабіч простяглися шеренги двадцятиповерхових будинків, облицьованих мармуром і склом.

Кілька годин проблукав Джіммі вулицями, а коли ноги починали гудіти від утоми, сідав де-небудь на лаві і милувався нескінченними потоками прекрасних автомашин, гарно вдягненими перехожими. Люди були кремезні, багато вищі за Джіммі, і життєрадісні.

«Мабуть, їм живеться непогано», — думав він, клацаючи зубами.

Сонце стояло досить високо над горизонтом, але було холодненько. Джіммі не знав, котра година, бо Бентамів годинник показував якусь нісенітницю. Голод знову почав дошкуляти, не даючи зосередитись. І звідки такий жахливий голод? Чи не від хвороби часом? Хочеш не хочеш, а попоїсти щось треба. Джіммі зупинився біля якогось чималого ресторану. Засунувши руки в кишені, він довго тупцював і мерзлякувато щулився, але зайти так і не наважився. І тільки хотів було продовжити свою прогулянку, як хтось ухопив його за лікоть. Атоммен од несподіванки аж сіпнувся. Якийсь чолов’яга, щонайменше на півметра вищий за Джіммі, з смуглим вилицюватим обличчям, пильно дивився на нього, сердито хитав головою і щось пояснював. Наш утікач знову вдався до випробуваних хитрощів. Чолов’яга, на піджаці в якого Джіммі з жахом уздрів добре знайомий значок, дуже здивувався, але не відчепився і ще енергійніше потяг Атоммена за рукав, безперервно показуючи то на його одяг, то на інших перехожих, то на сонце, то раптом починав зображати дрижання: бррр… Джіммі так нічого і не второпав з його жестикуляції. Тоді здоровань ухопив бідолаху під руку й повів кудись. У Атоммена аж руки сіпались стуконути нахабу в живіт і втекти, але він побоявся, що буде гірше, і підкорився. Зайшли в магазин одягу. З-за прилавка вийшов чоловік і вмить підбіг до них. Між ним і представником ОЛу зав’язалась жвава розмова. Якби Джіммі розумів по-російському, він би витріщив очі.

— Дивак якийсь! — говорив вилицюватий. — У нас розпорядження стежити за ним. Я враз пізнав його. Він, здається, глухонімий, але це не дає йому права ходити в такому одязі. Я вже з годину стежу за ним. Від холоду аж зубами клацає, а не одягнеться як слід. І взагалі, звідки він видер оце дрантя? Дайте йому щось пристойне, щоб не псував перехожим настрою.

— Різні люди бувають, — мудро похитав головою працівник магазину. — Не знаю, чи від поганого виховання, чи від чого, але інколи можна спостерігати дуже дивні смаки. Думають, що коли вони вільні громадяни, то можна одягатися як попало. А мені здається, конституцію треба доповнити обов’язковим законом: кожен мусить робити все можливе, щоб бути приємним людям.

— Саме так, саме так! А чому ви не напишете в газету статтю на цю тему? Поруште питання!

— Так і зроблю, ось побачите! — сказав працівник прилавка.

Він витяг кілька різних костюмів і показав Джіммі Куку. Коричневі, темно-сині, сталево-сиві з прекрасної невідомої матерії. Джіммі аж відсахнувся і злякано почав пояснювати засобами глухонімих, що в нього немає грошей. Він знизував плечима, розчепірював руки, потирав пучками, як це роблять, коли лічать гроші, і заперечливо хитав головою. Ті деякий час розгублено дивились на нього, потім чолов’яга з значком рішуче стяг дрантя з Атоммена. Збагнувши, що протести його не справляють ніякого враження, Джіммі скорився і зайшов до кабіни для примірки. Незабаром перед численними дзеркалами крутилась зовсім незнайома людина, яка з несміливим самовдоволенням усміхалася сама до себе.

— О, це вже інша річ! — плескав його по плечу працівник магазину.

Джіммі так нічого й не второпав, але руку йому все-таки вдячно потис і став трохи збоку, мовляв, побачимо, що з цього вийде. Той допоміг йому вдягти ще й легке пальто бежевого кольору і люб’язно потис руку представникові ОЛу. Про плату ніхто й не натякнув. І це зовсім спантеличило Атоммена. Він розгублено дивився то на одного, то на другого. Потім охоронець порядку взяв його під руку й повів на вулицю.

Раптом у голові Джіммі сяйнула думка: можливо, це якась форма соціальної допомоги біднякам? Не довго думаючи, він повернувся до свого нового благодійника, показав рукою на живіт, потім на рот і почав щосили ковтати слину. Той, що з золотим значком, весело засміявся. А за кілька хвилин він привів Атоммена до розкішного ресторану, переговорив щось пошепки з офіціанткою, посадовив його за вільний столик, подав руку і пішов геть. Біля дверей ще раз оглянувся і посварився Атоммену жартома, але той навіть не звернув на нього уваги. Для Кука тепер найголовніше було те, що нарешті він вгамує голод, який уже відколи мучив його.

«Гм, а бути глухонімим не так і погано, — думав Джіммі, усміхаючись і роздираючи щелепами жирну курячу ніжку. — Коли б знав отой бевзь, кого він годує і одягає…»

Згодом, добре попоївши, Джіммі знову пішов блукати містом. Настрій значно піднявся, порожевішали й думки. Перехожі не задивлялись уже на нього так, як раніше, та й представники ОЛу попогасають тепер, доки знайдуть його. Одяг, хоч і досить дивного покрою, був йому дуже до лиця, і Атоммен з задоволенням поглядав на своє відображення в вітринах. І все-таки, якою б гостинною не була Одеса, а доводилось подумати й про те, як зникнути з міста.

Довго тинявся вулицями Джіммі, поки випадково не натрапив на пристань. У душі зажевріла надія, що ця дивовижна подорож іще не скінчилася.

На бульварі навпроти перших причалів Джіммі Кук вибрав собі лаву, звідки добре було видно весь порт. Сам зовнішній вигляд суден просто вразив Атоммена. Не могло бути ніякого сумніву в тому, що це не військові кораблі, але кожен з них у десять разів перевершував найбільші американські авіаносці. Зовні вони скидались на плавучі багатоповерхові будинки з великими вікнами та верандами, з красивими просторими палубами, на яких гралися діти і прогулювались життєрадісні люди.

«Чортові більшовики! — з сумом подумав Джіммі. — Здається, їм непогано живеться при їхньому соціалізмі, коли вони можуть їсти й одягатися без грошей…»

Усе, що він встиг досі помітити (а помічав він небагато, бо страх нерідко зашторював йому очі), не тільки дивувало, а прямо догори ногами перевертало всі його уявлення про комуністів, які збиралися — за його ж словами — погубити світ. Джіммі вже не приховував од самого себе, що багато дечого йому подобається і що він, мабуть, не від того, щоб навіть залишитись тут, коли б тільки не оця проклята служба Охорони людини та не американська розвідка, якій нічого не варт знайти його і поквитатися з ним, як із зрадником.

У багатьох місцях уздовж безмежного порту вистроїлись довгі черги людей, які чекали відправки пароплавів. А пароплави, давши гудок, з небаченою швидкістю один за одним виходили в відкрите море. Не було ні гамору, ні смердючої кіптяви, ні віковічного бруду, звичних для нью-йоркського порту. Довкола чисто й світло, як, власне, і все оце багатомільйонне місто.

Джіммі підвівся з лави і, озираючись, повільно попростував до найближчого причалу. І як не придивлявся, а форми портової поліції або митних чиновників так ніде й не побачив. Тільки де-не-де в натовпі промайне синя, як море, куртка з золотими ґудзиками, але то, певно, були моряки. Скоро Атоммен влився у натовп, і його понесло спочатку довгими мармуровими коридорами центрального морського вокзалу, потім просторими, мов стадіони, залами, до причалу. Всюди сяяли світлі написи; барвисті плакати рекламували тропічну природу інших країн. Десь навіть промайнуло слово «Нью-Йорк», але Джіммі не встиг більше нічого прочитати. Хтось добряче стусонув його ліктем під ребра. Атоммен повернувся і хотів уже вилаятись, але поруч стояв здоровенний, до чорноти засмаглий чолов’яга з буйною кучмою на голові і громовим голосом щось джеркотів, видно вибачався. Джіммі тільки плечима знизав сердито. А той не переставав тарабанити по-своєму. Раптом він передихнув і запитав англійською мовою:

— А ви що, не розумієте по-російськи? Куди їдете, питаю?

— Я ще не вирішив, але по можливості не туди, куди ви.

— Не гнівайтесь на мене! — знову загримів здоровань, який проти Джіммі здавався справжнім велетнем. — Я ж ненароком вас штовхнув. Бачите мої габарити? Одвик я вже від такого натовпу. Слухайте! Якщо у вас нема конкретних планів, то їдьмо зі мною! Будемо в чудовій компанії. Даю вам слово, за три дні ми так повеселимося, як тільки болгари вміють веселитися.

Велетень схопив Атоммена в лабети і потяг за собою в один з рукавів людського потоку. Той спробував був вислизнути, але марно. Ведмежі лапи стискали його плечі, мов лещатами.

— Не пущу, і не пручайтесь! Я зразу помітив, що вам нема куди поспішати. Бо інакше б гав на пристані не ловили. У вас відпустка, вгадав? І в мене! — Балакучість велетня просто приголомшувала і підкоряла. — У мене друг жениться. Вам доводилось бувати на болгарському весіллі? Ніколи, правда? А ви одружений? Ні? Якщо хочете, можемо вас оженити на болгарці. Ха-ха-ха! Не заперечуйте, прошу вас! Не заперечуйте!

Вийшли на Кам’яний причал. Джіммі вирішив, що, зрештою, не зайве потоваришувати з цим добродушним баляндрасником, який може стати колись у пригоді. Разом з невеличкою купкою людей вони попростували до суденця, схожого на сосиску.

— Швидше, товариші, зараз відчалюємо! — квапив пасажирів чоловік у темно-синьому костюмі з золотими ґудзиками.

Коли Джіммі проходив по трапу, у нього від хвилювання завмирало серце, але паспортів ніхто не вимагав. Трап піднявся автоматично зразу ж за ними.

— Прошу звільнити палубу! — знову просив той, що в синьому костюмі.

— Я хотів би залишитись тут. Мене в. каютах починає нудити, — сказав Джіммі своєму новому товаришеві.

— Не можна. Зараз зануримось. А внизу нудити не буде.

— Як «зануримось»?

— Ну так. Поїдемо під водою..

— А хіба це що: підводний човен?

— Авжеж підводний. Хіба ви не бачите? І взагалі, що з вами, товаришу? Ви дивитесь на все так, наче вперше бачите?

— Нічого, нічого! — збентежено пробуркотів Джіммі.

Підводний човен відшвартувався і швидко вийшов у відкрите море. Люки закрились, і човен, мов величезний дельфін, пірнув під хвилі. На тому місці, де він щойно був, тільки водокруг пінястий вирував…


* *
*

А в цей час по відеофону велась така розмова.

— Агов, Едді! Я з Одеси, — гукав Світозар Лазов. — Ти знаєш, знову проґавив Атоммена. Це не людина, а якийсь привид!

Едуард Бентам засміявся:

— Не переживай! Далі Нью-Йорка не забіжить. Там його й шукай.

— У мене зараз горить!

— А ти, хлопче, ніколи не роби з чужого лиха собі розваги! Ти що думаєш, йому мед?

— Ти добре знаєш, що це науковий інтерес…

— Ну гаразд, гаразд! І як ти гадаєш діяти далі?

— Заскочу на кілька днів до Софії, хочу побачитися з Ліною. А тим часом ОЛ, думаю, знайде його.

— Коли будеш з ним у Нью-Йорку, дай мені знати. Можливо, візьму відпустку і теж прилечу. Правду кажучи, шкода мені цю людину… — промовив Бентам і поспішив закінчити розмову: — Ну, вітай Ліну! Бажаю успіхів!


НА ДНІ


Джіммі Куку навіть на думку не спадало, який інтерес до його особи піднімається в усьому світі. Новина про те, що під кригою знайдено людину, якось потрапила на сторінки журналів і газет. Чуття підказало журналістам, що навколо дослідів, які провадять всесвітньовідомий академік Сіверський та інші видатні фізіологи над трупом, зчиниться сенсація. Чутки про воскресіння людини дійшли до журналістів уже давно, але ніхто не наважувався поки що про це писати, бо вчені мовчали. А вчені вирішили: перш ніж розкрити воскреслій людині всю правду, спочатку треба підготувати її, інакше вона не уникне нервового потрясіння. І лікарі мовчали, незважаючи на вперту облогу журналістів, які за всяку ціну хотіли узнати правду про знайдений труп.

Світозару Лазову було доручено подружитися з Джіммі Куком і підготувати його, але Охорона людини загубила сліди свого підопічного в Одеському порту.

Атоммен так ні про що й не догадувався. В цю мить він сидів за скляними стінами ресторану навпроти свого нового знайомого і від подиву не міг слова вимовити. Підводний човен безшумно мчав у глибинах Чорного моря, його фари та ілюмінатори приваблювали мешканців морського дна, які тицялись писками в скло і без тями від жаху зникали в синій темряві. Скрізь риби, риби! Вайлувата камбала, чудернацька сепія, косяки оселедців, скумбрії та іншого дріб’язку… Наблизившись до підводного хребта, човен почав підійматись і натрапив на чимале стадо дельфінів, які ошаленіло пустились навтіки. Але човен обігнав їх. Джіммі вперше бачив, щоб корабель був прудкішим за дельфінів.

— Бува, не атомний? — обережно запитав Джіммі.

— Звичайно, аякже.

— Значить, ви… у вас уже є підводні човни для мирних цілей?

— Як це: для мирних? — не второпав болгарин.

— Ну, я хотів сказати, пасажирські.

— А то які ж! Пасажирські. Для перевозу вантажів не годяться, дуже мала швидкість. Їх використовують тільки для екскурсій та ще хіба в наукових цілях. Особисто я люблю їздити на підводних човнах. І відпочинеш як слід, і надивишся досхочу. А вам подобається?

«Дивись, як хитро обходить запитання! — вирішив Джіммі і відповів лише кивком голови. — Які ж тоді у них страшні військові підводні човни, коли пасажирські такі досконалі! А з цим болгарином треба бути насторожі! Уникає розмов на воєнні теми…»

— Ви де працюєте? — запитав Кук.

— Я космонавт. Мене всі так і знають: Діно Космонавт.

— Космонавт, кажете? Це що: той, хто вивчає Космос?

— Ні, я всього-на-всього водій ракети.

Джіммі витріщив очі. Ти диви, на якого птаха напоровся! Не зайве було б дещо рознюхати. За плечима не носити.

— Ну, і коли ж ви збираєтесь знову в Космос?

— Через чотири дні. Кінчиться відпустка і… знову в дорогу!

— Як ви сказали? Знову?

Та велетень, не помітивши здивування, вів далі:

— Був оце в Одесі. В гості до сестри їздив. Вона там живе. Давненько не бачив. За ці два місяці мало не збожеволів. Нас зобов’язують відгулювати подвійні відпустки. Хочеш чи не хочеш, а відпочивай! Я вже не знав, куди себе подіти. Облазив усі пляжі, які тільки є на планеті, і все одно набридло. Одвик-таки я від землі. Ну, дарма, зате ці три дні погуляємо хвацько. Пробач, мені треба поговорити з капітаном.

Він встав з-за столу і подався шукати капітанську каюту. Джіммі дивився йому вслід, аж доки той не зник за дверима, і думав, що тут не все гаразд. Оці поважні, на перший погляд, слова болгарина — чи це не теревені божевільного?

— Все в порядку! — знову, сів за стіл болгарин. — Через десять хвилин виходимо.

— Приїхали?

— Ще ні. Тільки ми до порту не поїдемо. Капітан виявився люб’язною людиною. Погодився порушити графік і висадити нас раніше.

— Як це раніше? Куди висадити? — аж підскочив на місці Джіммі.

— На дно.

— Ха-ха-ха! — роблено зареготав Атоммен. — Ви дотепник!

— Ви так вважаєте? — зчудувався болгарин. — А що ж тут дотепного?

Джіммі підозріливо глянув на нього. Чи він насміхається, чи, може, й справді трохи теє?..

Але болгарин і не збирався жартувати. Невдовзі крізь прозорий ніс підводного човна стало видно якісь вогники. Так буває, коли йдеш уночі полем і зійдеш на високий пагорб: далеко-далеко миготять вогні села. Таємничі вогники швидко зростали і яскравішали. Скоро з мороку виникли обриси величезної споруди, що, мов Атлантида, якось опинилася на дні моря. Джіммі сидів, втупившись широко відкритими очима у казковий підводний замок.

— Будь ласка… скажіть… Що це?

— Сюрприз номер один. Це клуб нафтовиків. Оригінально придумали хлопці, га?

— Як же це так? — витріщив очі Джіммі. — На самому дні?

— На самому дні. А хіба що? І нафту на дні добувають.

— А люди тут і живуть?

— Та ні. Це Будинок культури. Нафтовики використовують його для відпочинку і розваг. Ну, ви самі побачите все. Ось зараз зупинять.

Джіммі лякливо озирнувся. Він зовсім не уявляв собі, як цей болгарин збирається виходити, але й розпитувати далі було незручно. А той явно втішався з його розгубленості.

— Цікаво, товаришу Кук, як ви досі не чули про цей палац? Та у свій час, коли його побудували, всі газети писали про це. І по телебаченню передавали. А тепер, наскільки мені відомо, таких підводних палаців уже багато.

— Не чув. Я, знаєте, газет не читаю, та й телевізор не часто вмикаю.

Він хотів ще додати: російські і болгарські телепередачі не доходять до Америки, та прикусив губу: не до того зараз.

Підводний човен зменшив швидкість і ввійшов у довгий темний тунель. Потім зупинився, і пасажири бачили, як вода, клекочучи й пінячись навколо прозорих стін човна, кудись витекла. Спалахнули прожектори, і в тунелі з’явились люди. У дверях ресторану стояв той самий службовець у синьому костюмі і пропонував:

— Хто хоче відвідати Палац культури болгарських нафтовиків — прошу. Зупинка п’ятнадцять хвилин.

З-за столів, разом з нашими друзями, встало кілька чоловік. Інші байдуже сиділи, попиваючи воду, і тихо розмовляли. Мабуть, вони вже бували в цих місцях і бачили палац. Взагалі на Джіммі Кука справило враження те, що цих людей майже ніщо не дивувало. Невже вони не помічають тих див природи і техніки, що відбуваються на їхніх очах?

Джіммі разом з своїм супутником зійшов по трапу вниз. Їх з оваціями зустрічали якісь люди. Діно відрекомендував Кука своїм друзям. І все це на самому дні моря, можливо, на глибині не одного десятка чи навіть сотні метрів, де раніше не ступала людська нога. Здається, в казках «Тисячі і однієї ночі» є підводні палаци? В якій з них цар жив у таких палацах? Чи це не резиденція самого Нептуна, примхливого бога морів? Здавалось, він кожну мить може з’явитись тут і розігнати всіх своїм тризубом.

Але замість Нептуна і його почту з жахливих тритонів та інших морських потвор у просторих залах палацу відпочивали люди, вродливі й веселі. В одному залі танцювали, в іншому грали в більярд і ще в якісь ігри, у третьому зосереджено сиділи над шахівницями. Джіммі дивився на пишність залів, пишність, якої не могли дозволити собі найбільші мільярдери Америки, і дивувався: невже це всього-на-всього робітничий палац культури? Можливо, все це тільки сон, дивна і неймовірна фантазія…


* *
*

Три доби пробув Джіммі Кук на морському дні. Три дні і три ночі тривало це дивне болгарське весілля, заради якого вони й приїхали сюди. І коли б у нього хто спитав, Джіммі не зміг би з певністю сказати, чи то був сон, чи дійсність.

Познайомивши Кука з своїми друзями, чиї обличчя і особливо прізвища Джіммі так і не встиг запам’ятати, Діно повів його до кімнати, в якій вони мали жити.

— А тепер давай трохи відпочинемо, — сказав він. — Через три години починається весілля, і ми повинні бути бадьорими. Їсти хочеш?

— Ні, — відповів Джіммі. — А от подрімав би залюбки. Цей палац чимало нервів у мене вимотав.

— Невже? — засміявся Діно. — Стривай, стривай, ти ще нічого не бачив! Погано тільки, що ти якийсь відлюдькуватий і бундючний. Будь трохи простішим! А то наїжився, мов канцелярський щур. І все тебе лякає, все полохає. Не второпаю, на біса ти вибрав таку спеціальність? Теж професія: музейний працівник! Хіба то заняття для чоловіка? От дивак!

— Такий, як бачиш, — перевів Джіммі на жарт. — Ну, гаразд, давай трохи поспимо!

Він швидко роздягся й пірнув у пухку постіль, бо від утоми вже ледве тримався на ногах. Тепер над усе хотілося спати, а там — що буде. Бачили такого? Канцелярський щур, каже. Ні, він не канцелярський щур і зовсім не боязкий і не відлюдькуватий. Просто надто багато вражень упало на його бідну голову за ці два дні.

Махнувши на все рукою, Джіммі заснув. Десь тихенько грала музика. Навколо перекочувались прозорі зеленкуваті хвилі. Раптом з хвилі виринула довжелезна рибина, вхопила його зубами за руку і потягла в густі джунглі чорних водоростей. Джіммі почав пручатись. Дивиться, а кругом людей у воді — видимо-невидимо. Він хотів уже гукнути на допомогу, та згадав, що як відкриє рота, — захлинеться. Від жаху аж засіпався і прокинувся весь у поту. Над ліжком хтось схилився, реготав і щосили термосив за плече.

— Оце так задрімав, нічого не скажеш! Богатир! Півгодини торсаю, ніяк не розбуджу.

Джіммі потер кулаками очі: Діно. На голову натяг височенну смушеву шапку, на плечах куца свитка, вузенькі штани з матнею до колін. Широченний червоний пояс сягав аж попід пахви.

— Що це за одяг на тобі? — обережно запитав Джіммі, спершись на лікті.

— Вставай уже, бо спізнюємось, — відповів Діно. — Я й для тебе костюм припас. Вставай, допоможу тобі убратися. Ти, мабуть, ніколи не бачив такого одягу. Це стародавній болгарський костюм. Років двісті-триста тому наші предки так одягались. Подобається?

Він крутнувся перед дзеркалом, потім причепив над вухом ще й червону квітку. Джіммі й собі надів чудернацький костюм; йому вже перехотілося спати і стало навіть весело, коли дивився на смішні шаровари, які Діно називав «потурами».

Ввійшли до найбільшого залу, який теж був оформлений по-новому. Їх зустріли громом вигуків і пронизливим вереском якогось музичного інструмента, схожого на маленький ковальський міх. Всю підлогу залу вкривали строкаті килими. На килимах навколо низеньких круглих столиків, заставлених стравами і напоями, лежали барвисті подушки замість стільців. Атоммена так і тягло вмоститись на одну з цих подушечок, бо голод і спрага вже почали мучити його, та Діно не пускав. Гості — а тут була сама молодь, — всі одягнені в національні костюми, вже лаштувались до якоїсь церемонії. Попереду, у білій фаті, стояла молода. Поруч, зсунувши шапку набакир, веселий і задоволений, виструнчився наречений. Згодом до молодих підійшов якийсь чоловік у широкій чорній одежині і чорному головному уборі, схожому на каструлю. Довга борода траурною рамкою обрамляла його молоде сяюче обличчя. Джіммі догадався, що це священик, і прибрав смиренну позу. Він поважав духовних осіб. Піп заходився співати й розмахувати кадилом. На голови молодим наділи корони. Всі почали хреститись. Раптом один з хлопців удавано сердито махнув рукою і щось вигукнув. Весь зал зареготав. Дівчата затуляли роти хусточками, намагаючись бути серйозними, але це їм не вдавалось, і сміх вибухав знову.

— Що трапилось? — запитав Джіммі у Діно.

— Збилися.

— А це хіба що: якась гра?

— Так. Церемонія одруження за давніх часів.

«Знайшли, чим потішатись!» — вилаявся в душі Джіммі Кук, але скоро, дивлячись на веселі дівочі обличчя, став і сам усміхатись. Настрій помітно піднявся. До чого ж вродливі дівчата! Чи ба, які вони, оці болгарки! Вже тричі Джіммі ловив на собі чийсь задерикуватий погляд. Хотів розглядіти, хто ним так цікавиться, але саме дивацький міх знову завищав на весь зал. Загупав бубон. Піп люто напустився на музик, закачуючи на ходу широчезні рукави. Гості аж заходились од сміху.

— Безбожники! — горлав хлопець, що керував обрядом. — Сорому не маєте! Це ж святотатство. Ех, усе зіпсували!

Переконавшись, що ніхто не звертає на нього уваги, він махнув рукою і сів на подушечку. Юнаки вхопились за руки і закружляли в танку. Джіммі зацікавлено стежив за незнайомим народним танцем. Несподівано чиясь тендітна рука вхопила Джіммі, і він опинився серед танцюристів.

— Стрибайте! — дзвіночком пролунав по-англійськи жіночий голос.

Джіммі повернув голову. Той самий пустотливий погляд. Ті самі очі, великі й темні, грали на порожевілому дитячому обличчі.

— Стрибайте!

— Не вмію, — зніяковіло відповів він.

— Я теж не вмію, але це не має значення.

Джіммі глянув униз. Дві ніжки завзято витанцьовували явно не в такт з іншими. Він і незчувся, коли і його ноги почали тупцювати. Вино заграло в жилах у Джіммі, а погляди незнайомої обсипали жаром, влучали в самісіньке серце, яке й так натерпілось останнім часом.

Танок скінчився, і гості сідали на подушечки, щоб підкріпитися. Джіммі спробував було й собі потягти дівчину до найближчого столика, але вона випручалась і, зареготавши, втекла аж на другий кінець залу. Розсердившись, Джіммі налив повну склянку вина, перехилив одним духом і вже не дивився на дівчину, хоч і відчував, що з протилежного кінця залу чорні очі й досі пильно стежать за кожним його рухом.

— Ну, як? — запитав Діно, вмостившись поруч на подушечці.

— Коли вино добре, то й мені непогано.

— Оце справжня відповідь. Браво! А як тобі мої друзі?

— Що то за дівчина? — байдужим тоном запитав Джіммі. — Он та, що розмовляє з молодою. Та не повертайся ж так нетактовно!

Діно розреготався і зовсім відкрито повернувся до дівчини.

— А, Марина? Ну, друже, нічого не скажеш, у тебе губа не з лопуцька! Це не дівчина, а живий вогонь! І все-таки мені трохи прикро. Я думав, тобі впаде в око якась болгарка. Марина тільки наполовину болгарка. Батько в неї американець. Твій земляк.

— Хто тобі сказав, що вона мені подобається? — скривився Джіммі.

— А цього можна й не говорити. У тієї дівчини, скажу тобі, трохи особливий характер. Може, чув таке старовинне прислів’я: ти їй стрижене, а вона тобі — смалене. Отака то Марина.

— Не розумію, навіщо ти мені все це кажеш.

Діно знову зареготав:

— Та так. Замість попередження.

— Так батько її, кажеш, мій земляк?

— Еге ж, американець. Знатна персона. Голова міської ради в Нью-Йорку.

Джіммі витріщив очі. Що він верзе, оцей болгарин? Які міські ради йому сняться? Значить, знову щось незрозуміле й таємниче, шматочок тієї дійсності, яка ось уже відколи лякає його. Що з ним діється? Чи він здурів, чи, може, це оті прокляті ліки збивають його з пантелику, нав’язують йому чужу волю, яка повинна зламати його тверезий американський глузд? Підводні човни, підводні клуби, атомні дирижаблі — нехай усе це і мало вірогідне, але з цим, зрештою, можна погодитись. То — техніка. Але ж ці люб’язні люди, які так вільно й сміливо розмовляють по-англійськи? А ота діра в пам’яті з того самого моменту, як він потрапив під лід, і аж до хвилини, коли прокинувся на операційному столі? Ні, краще не питати ні про що! Голова ходить ходором од вина, можна зайвого наговорити…

— Що з тобою? Чи не любовна журба напала? — обізвався Діно.

— Плещеш! Мабуть, починаю впиватися. А як ця Марина опинилася тут?

— Приїхала на весілля. Вони, здається, однокласниці з молодою.

Джіммі трохи помовчав. Думки блукали десь далеко звідси, сумні і безглузді, мов голе віття дерев похмурого осіннього дня.

— Піду спати, — сказав він. — Заморився.

Джіммі невпевнено почимчикував до спальні, відчуваючи на собі насмішкуватий Маринин погляд.


* *
*

Наступного дня теж влаштовували ігри. Церемонію одруження повторили вдруге, але цього разу великий зал було задекоровано під океанське дно. Попід стінами вились штучні водорості. В освітленому синюватим світлом залі плавали підв’язані до стелі невидимими нитками, великі риби, раки й медузи. За стільчики правили уламки коралів. В одному кінці залу на панцирі гігантської черепахи височів великий трон. На троні сидів Нептун — бог морів і океанів) господар морських штормів та вітрів. У руках він тримав свій легендарний тризуб і був дуже схожий на того Нептуна, якого Джіммі ще з дитинства звик бачити в ілюстраціях до «Одіссеї». Всі гості були в масках. Зал аж кишів різноманітними морськими страховиськами. Широколобі дельфіни ганялись за довгоногими русалками, лускасті тритони боролися з багатоголовими зміями. Один тільки Джіммі сидів собі смирненько на кораловому уламку і з цікавістю стежив за веселою метушнею. Раптом Нептун грюкнув тричі своїм тризубом, і в залі настала тиша. Нептунова придворна челядь зібралась навколо трону.

— Вірні раби мої, громадяни підводного царства! — громовим голосом почав морський бог. — Ваші товариші, русалка Світломира і тритон Люлин, побажали, як це заведено у звичайних смертних людей, поєднатись до кінця життя свого в одну сім’ю. Порадившись з братом своїм, всемогутнім Юпітером Громовержцем, я вирішив дати їм своє благословення. Нехай вони вийдуть вперед!

Челядь заворушилась, і молодих підштовхнули до трону.

— В моєму царстві одруження трапляється вперше, — суворим голосом вів далі морський бог, — тому я вирішив, щоб не кортіло іншим, відібрати у цієї пари безсмертя і наділити їх звичайними людськими серцями.

Тритон з русалкою від жаху заверещали і вхопились за руки.

— Чи ви готові відмовитись від усіх благ вільних морських духів?

Молодята перезирнулися й відповіли в один голос:

— Готові.

— Гаразд, — сказав Нептун. — Тільки це ще не все. Нехай до мене підійдуть Сцілла й Харібда!

З-за трону виринули два страховиська з величезними мордами і довгими гострими зубами. Вони стали обабіч молодих, а ті з переляку аж затремтіли. Нептун знову вдарив жезлом:

— Караю вас ще й тим, щоб ви, як звичайні смертні, все життя плавали між Сціллою і Харібдою. Якщо ти, русалко Світломира, глянеш на чужого тритона, Сцілла негайно проковтне тебе. Якщо ти, тритоне Люлин, зачепиш іншу русалку, Харібда вмить роздере тебе на шматки.

— О всемогутній царю, це надто жорстоко! — обізвався молодий.

Челядь аж за боки бралася. Нептун загрюкав жезлом:

— Моє слово — закон! Але ще не пізно відмовитись од вашого дивного бажання. Говоріть!

Молодята пригорнулися одне до одного.

— Ми вирішили, о царю морів і океанів, — патетично відповів Люлин. — Відмовлятись не збираємося. Коли повз нас пропливатиме чужий тритон, русалка Світломира заплющить очі. Коли ж біля мене почне крутитись інша русалка, я зв’яжу собі руки.

Сцілла з Харібдою розчаровано клацнули зубами. До трону підповз величезний рак. На клешнях у нього висіло на золотих ланцюжках два серця. Нептун узяв їх і почепив молодим на груди.

— Ви стверджуєте, що наша земна любов сильніша за все. Хай буде так! Якщо вона переможе моїх вірних стражів Сціллу й Харібду, то хай нагородить вас десятками гарнюсіньких тритончиків і русалочок, які рознесуть славу її по всіх морях і океанах! Тоді… Тоді може й мені закортить порушити закон богів. Тільки попереджаю вас: бережіть серця, які я почепив вам на груди! Це звичайні людські серця, і немає нічого тендітнішого й ламкішого за них. А тепер, — жезл знову тричі грюкнув об підлогу, — оголошую свято кохання відкритим! Нехай вийдуть уперед мої вірні дівчата-русалки!

Челядь розступилася в широке півколо. Кілька русалок вибігли на середину й почали граціозно танцювати під звуки веселої музики, яка долинала невідомо звідки. В одній з русалок Джіммі впізнав Марину. Вона була напівобгорнута в прозору зеленувату вуаль. Чорні кучері її бурхливим водопадом спадали на сліпучо-білі плечі. Нижня половина стрункого тіла Марини, як і решти дівчат, була обтягнута срібною лускатою парчею. Бідолашному Джіммі в цю мить вона здавалась справжньою русалкою. Атоммен не міг уявити собі, щоб земне створіння було таким чарівно прекрасним. Він глибоко зітхнув, намагаючись не дивитися на неї. А русалки танцювали. Вони наче не ступали по паркету, а плавали в синювато-зелених хвилях світла. Нептун з комічним самовдоволенням погладжував рукою бороду.

Раптом серед балерин, мов з води виринула, опинилась велика рибина. Вона спробувала впіймати якусь русалку, але ті з вереском порозбігались хто куди. Рибина, лишившись сама, озирнулась навкруги і розпачливо махнула плавником.

— Оце так бути сомом! — грубим чоловічим голосом промовила рибина, потім почекала, доки вгамується сміх, набундючилась і заспівала:


Ось який я сом поважний,
Дужий, хитрий та відважний,
У ставках я сію жах
Серед равликів та жаб,
А…

Джіммі, не зрозумівши жодного слова, підійшов до свого приятеля, щоб той переклав йому. У пісні з комічною зворушливістю розповідалось про нещасливе й тяжке життя сомів, яких люди смажать, в’ялять на сонці або варять з них юшку. Навіть у коханні соми не мають щастя тільки тому, що вони — соми. Джіммі зрозумів, що для болгар сом — це символ наївного й нерозторопного чоловіка, тюхтія. Бурхливими оплесками нагородила публіка сома за сумний речитатив, що кінчався «глибокодумним» висновком:


Тож будьте ким собі завгодно,
Хай щастя вічно ходить з вами.
Не будьте тільки ви сомами!

Один за одним змінювались артисти. І всі виявились чудовими виконавцями. Джіммі дедалі дужче дивувався і таки спитав у свого друга:

— Це все — артисти?

— Які там артисти! — засміявся Діно. — Всі чоловіки і більшість жінок працюють у нафтовій промисловості. Але я радий, що тобі сподобалось. Я ж казав, що ми вміємо розважатися.

Вони сіли за столик, який аж ломився від закусок та пляшок. Програма кінчилася. Самопочуття у Джіммі було прекрасне. Він тепер заздрив тільки тим чоловікам, до яких горнулись русалочки у вихорі хвацьких танців. Раптом хтось смикнув його ззаду за чуба. Він повернувся і побачив над головою усміхнене дівоче обличчя.

— Не будьте сомом! — гукнула русалка і втекла.

Джіммі схопився й побіг за нею. Вино і багатообіцяюча усмішка дівчини змусили його забути про все. Русалка мелькала між мармуровими колонами, спритно продиралась серед танцюючих, залишаючи по собі лише довгий хвіст вуалі. В темному кутку великого залу Джіммі нарешті наздогнав і схопив її за руки. Ледве переводячи подих, порожевівши, дівчина завмерла. Але в цю мить щось міцно вхопило його ззаду за шию і мов залізними лещатами стисло груди. Атоммен мало не впав, угледівши за собою безформне тіло чорної потвори, яка обвивала його безліччю довгих та гнучких щупалець.

— Я восьминіг нечистої совісті, — мовила потвора, не перестаючи боляче стискати американця за шию. — Легковажність карається задушенням.

Дівчина соромливо нахилила голову, випручалась і втекла. Восьминіг відпустив свою жертву і відступив два кроки назад. Джіммі спробував посміхнутись, але замість посмішки вийшла кисла міна.

— Не гнівайся, братику! — озвався восьминіг. — Так краще…

В цю мить Джіммі побачив біля мармурової колони ефірний силует Марини, і од серця враз одлягло. Йому здалося, що Марина дивиться на нього з докором. А що коли це вона підіслала восьминога від ревнощів?

— Нічого, нічого, братику восьминіг! Спасибі, що не дав мені втратити розум, — весело відповів він і швидко повернувся до свого столика, а потім набрався хоробрості і попрямував до Марини.

Дівчина не розгубилась. Вона навіть перша заговорила до нього:

— Ну як? Хочете потанцюємо?

Джіммі й не сподівався такого щастя. Він поклав руку на її тонку талію і повів дівчину в коло. Вальс і ця струнка дівчина ще дужче запаморочили його. Марина, схиливши трохи набік голову, довірливо дивилась йому прямо в очі. Її пальці ледь помітно тремтіли. Джіммі став сміливішим.

— А восьминога часом не ви підіслали? — лукаво запитав він.

— Я.

Він розгубився й замовк. Проста й немудра відповідь обеззброїла його.

— І русалку теж я підіслала, — посміхаючись, додала Марина.

— Гм… виходить, я — сом?

— Ні, ви не сом. А от легковажності не позбавлені.

Вальс кінчився. Джіммі мовчав, і на обличчі його було страждання.

— Ходімте погуляємо! — запропонувала Марина і взяла його під руку.

Вони проминули кілька залів і ввійшли в крайню кімнату з прозорою стіною. За стіною чорніла морська безодня. Кілька рибок блимнули проти світла срібними боками і зникли в підводній темряві.

— Ще й досі сердитесь? — запитала Марина. — Негарно так довго супитись, коли вам кажуть правду. Хіба вас мати не вчила бути самокритичним?

Джіммі не міг згадати, щоб мати коли-небудь навчала його таких речей, та він взагалі ні про що не думав. Дівчина і вино зовсім затуманили йому голову. Він рішуче повернувся до неї, глянув у її темні очі, в яких стрибали пустотливі чортики, і задихаючись прошепотів:

— Я люблю вас, Марино!

Дівчина перелякано закліпала очима, але швидко опанувала себе:

— Краще поговорімо про щось інше! Розкажіть мені про себе.

— Марино! Ви звинувачуєте мене в легковажності, а подумайте, чи не легковажно ставитесь самі до мене?

— Анітрішечки. Ми знаємо одне одного тільки з учорашнього дня. Я ще не розібралась у власних почуттях, а ви вже вимагаєте, щоб я вірила вашим словам. Хіба де не легковажно?

Джіммі остаточно розгубився. Чимало дівчат зустрічав він на своєму віку, але жодна з них не розмовляла з ним так просто й відверто.

Марина, мов угадала його почуття, знову взяла Джіммі під руку:

— Давайте потанцюємо! На сьогодні ви вже, здається, сказали все…

Танцювали до пізньої ночі, аж поки над ними не почали жартувати. Джіммі був зачарований. Поряд з цією розумною і дотепною дівчиною він здавався жалюгідним і нікчемним. Марина говорила про музику, літературу, живопис. Згадувала імена, про які Джіммі навіть не чув. Щоб хоч що-небудь сказати, він вставив якось фразу: мовляй, дуже любить Ветховена; а потім довго тремтів: що буде, як вона спитає про якийсь із його творів. Адже крім сумнівних попурі та фільмових бойовиків, ніякої іншої музики Джіммі зроду не слухав. Багато з того, про що розповідала Марина, він просто не міг зрозуміти. Тому й мовчав, час від часу глибокодумно похитуючи головою. Колись Джіммі був про себе непоганої думки, а тепер йому доводилось викручуватись, щоб приховати свою некультурність. Дівчина подобалась йому, і було б дурістю втратити її тільки через те, що він не розуміється на мистецтві.

Отже, цей день приніс Джіммі нове хвилювання, яке довго не давало спати і яке й надалі відіграватиме чималу роль у його фантастичному другому житті.


НЕЗВИЧАЙНЕ ПОЛЮВАННЯ


— Збираємось на полювання. Не можеш собі уявити, який я радий! — прокинувшись і смачно потягуючись у ліжку, вигукнув Діно. — Ти рибалка?

— А що ловитимемо? — з недовірою в голосі запитав Джіммі.

— Рибу, раків… Що трапиться.

— Сам я ніколи не ловив, а от як рибалки ловлять — бачив. Досить складна справа: сіті, човни…

— Які сіті та човни? Ловити будемо руками, гарпунами.

Джіммі відчув, що вони знову розмовляють різними мовами, і завбачливо замовк.

У залі, куди вони пішли снідати, уже стояв гамір.

— Швидше, товариші! — підганяв усіх той самий юнак, що керував учора святом. — Не примушуйте вас чекати! Чоловічі скафандри в п’ятому залі. Вдягайтеся мерщій! Вирушаємо через півгодини.

Марина, бадьора і, як завжди, весела, привіталася з Джіммі.

— Як почуваєте себе? Добре спалося?

— Дякую. Не дуже добре: бачив вас у сні, — багатозначно відповів Джіммі.

Дівчина засміялась:

— Не біда. Зате на полюванні навтішаємося. Погані сни віднесе водою.

— Може й так… — невпевнено буркнув Джіммі і з тривогою подумав: «Як вона збирається втішатись?»

Про своє уміння плавати він був не дуже високої думки.

— Зараз я вдягнуся і зайду за вами. Давайте вийдемо разом, бо потім важко буде знайти одне одного!

Джіммі і Діно дивились, аж поки граціозна постать дівчини не зникла за дверима. Потім болгарин змовницьки штовхнув товариша:

— Ну, швидше їж!

Зразу ж після сніданку вони подались до п’ятого залу. Ще з порога в Джіммі затрусилися коліна. Всі чоловіки вправно натягали на себе якийсь білий металевий одяг. Джіммі Кук міг побожитись, що де — водолазні скафандри, хоч йому й не доводилось їх бачити. Ті, що вже одяглися, тупцювали по залу, схожі на персонажів з фантастичних романів. Костюми з кільцеподібної металевої тканини були гнучкі і, очевидно, не важкі. Голови прикривались прозорими шоломами.

— Он лежать скафандри! Вибери собі по зросту! — обізвався Діно.

Але Джіммі навіть не зрушив з місця. Болгарин помітив, як він зблід, і нахилився до нього:

— Гей, Джіммі, що з тобою? Чого дивишся як баран на нові ворота?

Од страху до горла Джіммі підкотився клубок — слова не вимовиш.

— Може, тобі погано? — перепитав Діно.

— Погано.

Космонавт пильно глянув на нього і, знизивши трохи громовий голос, сказав:

— Слухай, братку, ти не вперше оце скафандр надіваєш?

— Вперше, — признався Атоммен.

— От і добре; значить, тобі буде ще цікавіше. А хворим нема чого прикидатись! Не думав, що ти такий полохливий. І де ти тільки виріс? Дізнається Марина — так засміє, що радий будеш і без скафандра в море полізти. Давай, я допоможу тобі вдягтися і все поясню! Не такий страшний чорт, як його малюють.

— Прошу тебе, не треба! Мені й справді погано, — почав благати Джіммі.

— Будь же ти мужчиною нарешті! Он уже Марина йде. Візьми себе в руки!

Джіммі здригнувся. До залу похитуючись увійшов маленький водолаз. А за склом шолома справді сяяло Маринине обличчя.

— Ви ще й досі возитесь? — приглушено долинув її голос.

— Мариночко, цей хлопець ніколи не надівав скафандра, я повинен йому пояснити.

Про страх та вигадану хворобу Діно промовчав.

Дівчина зняла шолом. Темне волосся її розсипалось по плечах.

— Цього не можна простити! І як ви могли так відстати! — звернулась вона до Джіммі, який силкувався набрати недбалого вигляду. — Ну гаразд, я буду вашою вчителькою. Костюм узяли?

Діно миттю приніс скафандр, і вони почали вдягати бідолашного Джіммі, докладно знайомлячи його з різноманітними механізмами, мотором, засобами зв’язку, правилами руху. Скафандри були дивним витвором технічної думки: легкі, гнучкі й зручні, зроблені з такого матеріалу, який витримував тиск води навіть на глибині двохсот метрів. Маленький, але надзвичайно потужний моторчик, вмонтований на спині, забезпечував велику швидкість руху, нормальну температуру тіла і сильне світло для трьох рухомих прожекторів: одного на шоломі і двох на плечах. У скафандрах містився також запас кисню і поживні рідини на цілу добу, а радіоапаратура давала можливість розмовляти за десятки кілометрів з іншими водолазами, з людьми на березі.

Поступово заспокоївшись, Джіммі почав уважно слухати своїх інструкторів. Лише раз він обережно запитав, чи, бува, не розчавить вода тонку броню.

— Не хвилюйся! Давно все випробувано. П’ятдесят років ці скафандри випускаються для масового використання. А тобі, мабуть, траплялось бачити спеціальні, для науковців.

Знову та сама незрозуміла й страшна розбіжність у думках! На кожному кроці він чув і бачив речі, яких не можна збагнути. Як розуміти слова «п’ятдесят років випускаються для масового використання»? Чи він зовсім не розуміється на техніці, чи люди глузують з нього? Здається ні те, ні те. Ось перед ним цілий десяток безтурботних водолазів готуються в похід на дно морське. Хіба це не факт? Факт. Що ж воно виходить?

— Друже Джіммі! — обірвала його безплідні роздуми Марина. — Про що замріялись?

Джіммі неуважно дослухав останні поради. Дівчина подала йому руку в металевій рукавичці і повела його до виходу. В другій руці у неї була довга й тонка, мов спис, підводна рушниця, що стріляла маленькими стальними гарпунцями.

— Я настроїла твій апарат на свою хвилю, — шепнула дорогою Марина. — Розмовлятимеш тільки зі мною. Діно працює на п’ятнадцятій хвилі.

У величезному тунелі, де зупинялись підводні човни, було вже чимало людей. Коли зібралися всі, двері за ними щільно зачинились.

— Завгосп усі костюми перевірив? — пролунав у навушниках голос молодого масовика.

— Всі.

У Джіммі по спині пробігли мурашки.

На дні тунелю вмить з’явилась вода і з клекотом почала швидко заповнювати приміщення. Спочатку піднялась до колін, потім до пояса, вище, вище, залила плечі… Джіммі був би заволав з переляку, коли б Марина не потягла його за собою. За склом шолома яскріли її чорні очі. Потім вода затопила все. Видно було тільки неясні обриси скафандрів.

— Тунель відкрито! — знову прогриміло в навушниках. — Вмикайте прожектори і — в добру путь! Хто впіймає найбільшу рибину, того буде проголошено почесним головою сьогоднішньої вечері. І все-таки не дуже віддаляйтесь і підтримуйте між собою зв’язок.

— Рушаймо, — обізвалась Марина.

Над її шоломом спалахнув прожектор, проткнувши воду жовтим мечем. Засвітилися прожектори й інших підводних мисливців. Джіммі забув про свою лампочку, але з темряви віяло таким жахом, що мимоволі доводилось бути вправнішим. Дівчина вхопила його за руку й потягла з тунелю. Інші теж поспішали. Коли вони вдвох підійшли до виходу, перед ними чорною стіною стояла морська безодня. Дно було слизьке, вкрите шаром рідкого мулу, через те доводилось ступати обережно.

— Роби так, як я! — наказала Марина, відпустила Джіммі і почала гребти руками. — Вмикаю мотор.

За плечима в неї виріс маленький чотирилопатевий гвинт, який вмить закрутив воду, і дівчина в’юном помчала вперед.

— Доганяй!

Джіммі незграбно запрацював руками, потім і собі ввімкнув мотор. Спочатку на першу швидкість. Тут, на глибині півсотні метрів, вода була майже нерухома. Тільки зеленкуваті відблиски, що проникали з поверхні, то плавно погойдувались, то раптом віялом розсипались в усі боки. Море жило своїм звичайним життям — вічно рухоме, неспокійне. Косяки рябенької рибки тікали од світла прожектора та шуму моторчика.

— Як себе почуваєш? — гукала Марина звідкілясь здалеку.

— Чудово, — промимрив Джіммі.

Він і досі не міг наздогнати її. А збільшити швидкість не наважувався.

Раптом Марина десь зникла, і важкі шари води немов здавили полохливе серце Атоммена. Хіба може бути на світі щось страшніше, як опинитися віч-на-віч з безмежною водяною пустинею? Джіммі відчував приблизно те, що відчуває людина, яка бачить страшний сон і силкується прокинутись, щоб кінчилися кошмари, та ніяк не може цього зробити. «Невже не сниться?» — в котрий раз питав себе Джіммі.

— Марино, де ти? — ледве чутно гукнув він у чорну пітьму.

— Я тут! — сміялась дівчина. — Давай, давай, швидше! Я чекаю. Подивишся, яку я потвору піймала!

Джіммі нарешті побачив жовтий промінь Марининого прожектора і мерщій повернув на нього. Дівчина стояла по коліна в мулі і з кимось розмовляла:

— Ну, куди ти, дурненький! Чого пручаєшся? Хіба не знаєш, що нема тварини, дужчої за людину? Це і в букварях написано…

Джіммі упрів і захекався, поки доплив: наче всю відстань пробіг пішки, а не мчав на крилах потужного мотора. Він вимкнув двигун і повільно опустився поруч з Мариною, в грузький тисячолітній мул.

— Дивись! Дивись!

Дівчина тримала в руці величезного, більш як у півметра омара, який щосили намагався вирватись, загрозливо клацаючи важкими клешнями. Та рука людини вхопила його ззаду, і довгі гострі клешні ловили саму воду.

— Підсоби! — попросила Марина. — Знаєш, який важкий! Аж рука отерпла.

Джіммі з огидою простяг руку до бридкої чорної тварини — і в цю ж мить перелякано закричав. Рак схопив його клешнею за пальці. Хлопець відчув, як затріщали суглоби і гострий біль паралізував руку. Марина посміхалась:

— Гей, юначе, хто тебе вчив так раків ловити?

Джіммі стріпнув рукою, але омар міцно тримався.

— Поперекушує мені пальці! — стогнав Джіммі. — Що робити?

— Потерпи! — весело радила дівчина. — Повернемось назад, умочимо його в окріп, і він одпустить тобі руку.

— Ти жартуєш, а мені не до сміху.

— Бачу.

Вона витягла з-за пояса гострий тонкий кинджал, просунула в клешню і покрутила ним. Омар звільнив руку. Дівчина знову вхопила тварину, яка не переставала пручатись, і вправно запхнула її в гумову торбу, що висіла за плечима. Атоммен дивився на свої потерплі пальці і, болісно скривившись, силкувався поворушити ними.

— Повертаймось назад… — невпевнено запропонував він.

— Чого це? Може, рака злякався?

— Та ні… А цікаво, яка тут глибина? — навмисне перемінив тему розмови Джіммі.

— Глянь на ліву руку і побачиш!

Він підніс руку до очей. Трохи вище кисті світились циферблати кількох маленьких механізмів. Один з них, безперечно, був годинник. Стрілка другого показувала цифру 105.

— Сто п’ять метрів? Га? — майже крикнув він.

— Точно, — відповіла Марина. — Тобі тут подобається?

— Гм… А на такій глибині небезпеки немає?

— Ніякої. На жаль, у Чорному морі небезпечні місця взагалі зникли. Торік ми ходили на полювання на акул попід атолами в Тихому океані. Ото цікаво було! Один мій приятель мало не загинув тоді. Як ухопить його акула та як понесе — насилу наздогнали. Броня витримала, але одну ногу таки переламало.

Чи то від непривітного мороку морського дна, чи від оповідання дівчини Атоммену раптом стало холодно.

— Може, все-таки повернемось назад?

— Та ми ж іще нічого не впіймали! — обурилась Марина. — Нас засміють. Гайда!

Вона плавно підплигнула вгору, і мотор помчав її у темну безвість. Згнітивши серце, рушив услід і Джіммі. В навушниках тихо й рівномірно попискували сигнали далекої підводної станції. Морське дно потонуло в фіолетовій темряві. Навколо немов розвиднялось. Вода набрала жовто-зеленого відтінку, а десь над головами виблискувала освітлена сонцем морська поверхня. Марина без упину щебетала, сміялась, а Джіммі, важко дихаючи, зосереджено дивився поперед себе і не звертав уваги на її зачіпки. Так пливли вони з півгодини, не змінюючи напрямку. Зненацька величезне сріблясте тіло перетнуло їм дорогу. Дівчина, радісно скрикнувши, метнулась за чудиськом. Незабаром вона наздогнала рибину, яка, спритно вдаривши хвостом, повернула вглиб. Лишивши ввімкнутим лише головний прожектор, Марина помчалась за нею. Почалося вперте переслідування. Перелякана рибина, завдовжки щонайменше три метри, то шугала в чорну таємничу безодню, то круто повертала вгору, до самої поверхні. Дужі плавники давали їй можливість розвивати небачену швидкість, і Марина, як не крутила ручку мотора, не наблизилась до неї. Дівчина, захоплена мисливським азартом, не мала іншого виходу: треба було виснажити рибину і підійти до неї хитрістю. Але могутню морську тварину не так легко було виснажити тут, у її рідній стихії, і переслідування тривало. Захоплена гонитвою, дівчина забула і про свого приятеля, і про те, що не слід дуже віддалятись від клубу. Мов на крилах мчалась вона над підводними хребтами й долинами, над жовтими острівцями мілин, вкритих густими водоростями. Десь далеко-далеко позаду розпачливо хлипав голос Атомної людини:

— Марино, Марино! Де ти? Не кидай мене самого!

Потім голосу зовсім не стало чути. Мотор працював на повну потужність. Скільки часу минуло? Може, година, може, більше. Рибина помітно почала втрачати спокій. Хвіст її то бив щосили, то на якусь мить завмирав.

— Ага! Заморилась, голубонько! — говорила до неї дівчина. — Ще трохи — і ти моя.

Вона загасила прожектор, щоб не лякати рибину. Ввійшли знову в мілководдя, і навколо повиднішало. Відстань між ними почала скорочуватись. Марина хвилювалась. Рибина, стомившись, раптом різко звернула вбік і мимоволі опинилась перед самими очима свого переслідувача. Дівчина прицілилась і натиснула на спуск рушниці раз, удруге. Два гарпунці вп’ялися в самі зябра рибини. Вона сіпнулась, потім шалено заметалась у всі боки. Але гарпунці вп’ялися глибоко, а гострі гачки не давали можливості вирватись. Марина ледве втримувала рушницю обома руками, до кінця розпускаючи котушку. З пораненої тварини цебеніла кров, і дівчині нічого не було видно в червонуватому тумані, а ввімкнути прожектор не вдавалось: руки зайняті. В голові промайнуло, що треба якось розвернутись і дати задній хід мотором, потягти рибину буксиром, але боялась, бува, зірвуться гарпунці.

А тварина тягла все глибше й глибше. Яка ж тут глибина? А що коли попре більше, ніж на двісті метрів униз? Тоді страшенний тиск розчавить броню скафандра і поховає в глибинах і ловця, і його жертву. Марина була не з полохливого десятка і погодилась би скоріше вмерти, ніж залишити невиконаним те, що задумала. Вона, як і більшість її сучасників, що виховуються серед досконалої техніки і займаються спортом, була кмітлива і спритна. Дівчина вмить збагнула, що це риба не глибоководна. Згадала також слова завідуючого клубом, який перед полюванням попереджав, що в Чорному морі глибше трьохсот метрів життя немає, бо вода дуже насичена отруйними речовинами. Циферблату барометра не видно було, довкола панував чорний морок, але шнур гарпунця в руках помітно послабшав. Певно, тварина зовсім вибилася з сил або й просто потопала. Відчувши послаблення шнура, Марина повернулась назад і, затиснувши рушницю ногами, ввімкнула мотор на повний хід. Рибина з останніх сил сіпнула ще кілька раз, але потужний двигун потяг її вгору. Незабаром вона зовсім затихла.

Марина полегшено зітхнула. Шию неприємно лоскотали холодні струмини поту. Руки гули від утоми. Боліло все тіло, виснажене напруженою боротьбою. Дівчина обережно звільнила одну руку й засвітила всі прожектори. Де вона? Певно, десь дуже далеко, бо сигналів клубу зовсім не чути. І тільки тепер згадала про Джіммі. Бідний, що він там робить сам серед моря? Не треба було так захоплюватись і залишати його напризволяще. Все-таки він вперше надів скафандр. Ну, та дарма! Здається, він несусвітний страхополох, це піде йому на користь. І все-таки в серці здригнулась якась жалібна струнка. Коли б хоч хто-небудь зустрівся йому!

Куди ж тепер? Стрілка компаса незмінно показувала північ. З клубу вони подалися прямо на захід, але куди завела її рибина?

Тягнучи за собою важкий улов, дівчина випливла на поверхню. Сонце стояло низько над горизонтом. Довкола вода й вода, і ніякого берега. Марина звірила годинник по сонцю, глянула ще раз на компас і, взявши курс на північний захід, знову пірнула під воду. Потім налаштувала передатчик на загальну хвилю:

— Всім! Всім! Всім! Говорить Марина з підводного клубу нафтовиків! Відгукніться! Відгукніться!

Море мовчало, таємниче й страшне у своїй байдужості. Але дівчина вперто трималась обраного напрямку, сподіваючись вийти десь поблизу клубу або принаймні підійти до берега. Несподівано перед самим носом у неї виросла примара: підводний човен! Марина загальмувала, мало не зіткнувшись з човном. Примара теж збавила хід. Дівчину помітили.

— Агов, хто такий і що робиш у відкритому морі? — пролунав у навушниках насмішкуватий голос.

— Збираю гриби! — відповіла Марина, ображена грубістю моряка.

— Ха-ха-ха, ну й язичок! — зареготав якийсь інший чоловік. — Так це жінка! Алло, товаришко, не ображайтесь! Вам у чомусь допомогти?

— Скажіть, де ми перебуваємо. Клуб болгарських нафтовиків знаєте? В якому він напрямку?

— Одну хвилиночку!

Навушники кілька секунд мовчали, потім чоловічий голос обізвався знову:

— Ми їдемо в Стамбул. До берега миль сто. Місто Варна — прямо на захід. Клуб ваш — поруч з містом.

— Дякую.

— Доберетесь самі? Далеченько все-таки. Сідайте краще, підвезем.

— Ідіть до нас, товаришко! — озвався знову перший моряк. — Ми дуже любимо таких веселих і хоробрих дівчат.

— Не затримуйте рух, громадяни! — з удаваною суворістю відповіла Марина. — Спасибі за довідку.

Дівчина звернула на захід, гордо пропливши з величезною рибиною повз човен.

— Гляньте, що вона тягне! Оце так жінка, нічого не скажеш! — пролунав навздогін голос жартівливого моряка.

Тільки через годину в навушниках задзижчали позивні клубу. Зрадівши, Марина впевнено попрямувала на звук підводного пеленгатора.


* *
*

Те, що довелось пережити Атоммену за останні дві години, коли він зостався один у безмежному морі, не можна було ні розповісти, ні забути самому. То були години, що здались бідоласі довшими за роки; години, сповнені жахливого розпачу і вбивчої безнадійності. Він то підіймався на поверхню, марно оглядаючи безмежну водну пустиню, то знову спускався на замулене дно і, поки не охрип, кликав на допомогу. Марина вже давно перестала відгукуватись, але Джіммі, пригнічений своїм безвихідним становищем, боячись за власну шкуру, ні на хвилину не задумувався над тим, що з нею могло щось приключитись. Він на чім світ стоїть лаяв її, що залишила його самого, і себе, що так безрозсудно довірився якомусь легковажному дівчиську. І раптом йому, знесиленому від хвилювання, спало на думку перемкнути передатчик на хвилю Діно. З таємничих глибин виплив голос болгарина, веселий і спокійний:

— Що трапилось, друже?

Джіммі, ледве переводячи подих, розповів йому.

— Не турбуйся! — засміявся Діно. — Ніде вона не дінеться! Марина — досвідчена й хоробра дівчина.

— На біса вона мені здалась, твоя дівчина! — вилаявся Джіммі. — Я сам собі ради не дам!

Діно промовчав, потім не дуже люб’язним тоном пояснив, як засікти сигнали пеленгатора, щоб дістатись до клубу.

Через півгодини вони знову зустрілись біля яскраво освітленого тунелю підводного палацу.

— Ну, як воно? — запитав болгарин.

— Спасибі, — відповів Джіммі. — Більше на жіночому возі я не їздець.

— На якому це жіночому возі?

— Є така приказка.

— Не чув.

Атоммен знову помітив, що Діно, який бездоганно володів його рідною мовою, не знав не тільки цієї народної приказки, але й багатьох інших англійських висловів. А сам говорив незрозумілі фрази. Джіммі навіть розсердився. Стомлено обпершись об стіну тунелю, запитав:

— Будемо заходити?

— А ти не хочеш піти зі мною шукати Марину?

— Щось не кортить. Попогасав я по морському дну сьогодні. На весь вік наситився.

— А може, з нею справді щось трапилось і їй треба допомогти?

Крізь скло шоломів Джіммі не помітив лукавої посмішки на обличчі свого нового приятеля.

— А що з нею може трапитись? Ти ж сам кажеш — ніякої небезпеки немає. Давай заходити!

Болгарин тільки докірливо посміхнувся. Він не сказав, що півгодини тому вже розмовляв з Мариною. А тепер знову налаштував приймач на її хвилю.

— Марино! Марино, ти ще далеко?

— Я слухаю! — відгукнулась дівчина. — Ну, як? Знайшов нашого полохливого друга?

— Ось він, зі мною. Ми почекаємо тебе біля входу.

— Лечу! Думаю, мені вже недалеко.

Джіммі запитав:

— З ким це ти?

— З Мариною.

— От бачиш!

— Послухай-но! — розсердився болгарин. — Мушу тобі сказати, що ти не вмієш поводитися. Ми з тобою недавно познайомились. І ти сподобався мені спочатку, та мабуть, щось у тебе з вихованням не теє…

— А ти, здається, ревнуєш, — не довго думаючи, бовкнув Джіммі, ображений зауваженням.

— Еге, братику, у тебе зазнайства — аж через край, — засміявся Діно. — Давай краще облишимо ці балачки, бо так і посваритись недовго!

В темряві, мов очі міфічного чудиська, з’явились прожектори Марининого скафандра. Діно помчав їй назустріч і взяв рибину на буксир. Біля Джіммі Марина зупинилась і жартівливо стукнула його пальцем по склу шолома. Атоммен дурнувато захихикав.

Усі троє мовчки ввійшли в тунель і подали сигнал, щоб їм відчинили. Шлюзи опустились. Вода почала швидко витікати в бокові резервуари. А через п’ять хвилин їх уже оточила весела юрба.

Марині влаштували справжню овацію. Її рибина, яку в цю мить кілька чоловік ледве тягли до кухні, без сумніву була найкращим сьогоднішнім уловом. Марину оголосили героєм полювання.

«Оце так дівчина!» — з щирим захопленням подумав Джіммі, позираючи то на рибину, то на порожевіле од радісного збудження обличчя і недбало розсипані по плечах кучері дівчини. Дивлячись на неї, він хвилювався тепер ще дужче, ніж учора, але десь глибоко в його душі заворушився черв’ячок нечистої совісті.

А Марина, весела й життєрадісна, грайливо відповідала на похвалу і жарти, якими її закидали товариші, не звертаючи уваги на Джіммі.

До самого вечора Джіммі марно намагався поговорити з нею. Дівчина уникала зустрічі, і тільки зрідка Кук відчував на собі допитливий погляд її чорних очей. Після вечері йому пощастило зупинити дівчину в коридорі біля спальних приміщень.

— Марино, — схвильовано промовив Джіммі. — Це останній наш вечір.

Діно попередив Атоммена, що вранці відвезе його до міста Варни.

— Так, — байдуже кивнула вона головою.

— Мені конче потрібно поговорити з вами, а ви весь час тікаєте од мене…

— Так, — тим самим тоном промовила дівчина і посміхнулась.

У Джіммі пересохло в горлі.

— Чому ж?..

Марина серйозно глянула йому в вічі:

— Скажу вам усю правду, бо мені й самій прикро, що так вийшло. Я просто-напросто розчарувалася в вас. Спочатку я вважала вас далеко кращою людиною, ніж ви є.

— Що ж я вам поганого зробив?

— Поганого? Ні, поганого ви нічого не зробили, тільки мені здається, що ви здатні на погані вчинки. Буду відверта до кінця. Якщо на світі є щось бридке, то це боягузтво. А в мене склалось таке враження, що ви боягуз. Я не хочу ображати вас. Кажу це тільки для того, щоб з’ясувати наші відносини. У мене немає підстав сердитись на вас, не ображайтесь і ви! На добраніч, товаришу Кук.

Джіммі так і залишився з роззявленим ротом. Боягуз? Вона назвала його боягузом? А покажіть-но мені такого хороброго, який би не злякався, коли б його вперше потягли на морське дно. Хіба боягуз поїхав би на Південний полюс фотографувати випробування водневої бомби? А він от поїхав, та ще й так вдало вислизнув з-під самого носа більшовиків! Ах, пострічатися б з нею коли-небудь в Нью-Йорку! Отам би він показав їй, хто боягуз! А тут що ж: доводиться бути пильним, ховатись і тремтіти од страху.

Джіммі вибухнув на адресу Діно цілою зливою лайок, вважаючи, що ніхто інший не міг наклепати на нього перед Мариною. Але і після цього від серця не одлягло. Глибоко в душу запала гірка образа, гнітила думка, що ось зустрів дівчину, гідну кохання, — і зовсім по-дурному втратив її. Атоммен переконував сам себе, що в його становищі зовсім недоречно цікавитись дівчатами, які б вродливі вони не були. Але тяжке почуття не можна було нічим заглушити. Стало сумно і жаль чогось, і знову болісно стислося серце перед невідомістю завтрашнього дня.


НА БАТЬКІВЩИНУ


Вранці наступного дня клубний підводний човен одвіз Діно та Джіммі Кука в порт міста Варни. Настрій у Атоммена не підіймався. Не допомогло навіть і те, що, прощаючись, Марина всміхнулась і привітно помахала йому рукою.

Болгарин спробував підбадьорити його:

— І чого б ото я так хмурився! Я тобі казав: Марина — дівчина особлива.

— Але це на завадило тобі наклепати їй на мене.

— Слухай! — схопився Діно. — Ти за кого мене вважаєш? Твоє щастя: коли б я не сам напросився до тебе в друзі, то я б тобі відповів не так.

— Хіба ти нічого не казав їй про мене?

— Даю тобі слово космонавта. Наші дівчата, братику, люблять сміливих хлопців. А ти з самого початку зарекомендував себе страхополохом.

— Так я ж уперше під воду спускаюсь! А ти б не побоявся?

— Я розумію. Але Марина не така, як усі. Навіть коли б зрозуміла, то не виправдала б. У неї і думки, і мрії — все інше. Такий характер. З нею навіть рідко який чоловік може змагатися в хоробрості. Та й молода ще вона, досвіду мало…

Джіммі лукаво примружив око:

— Щось ти дуже тепло про неї відгукуєшся. Чи, бува, не влип?..

— Що, що?

— Ну… чи не закохався, кажу.

Велетень почервонів, як мала дитина:

— А що, хіба помітно? Правду сказати, я тільки заради неї й приїхав на це весілля. Знав, що й вона буде тут. Відколи вже не бачив її. Та ба! Хоч я й не полохливого десятка, дехто навіть каже протилежне…

— А що, не любить?

— Як вона може полюбити такого бурмила, як я?..

— Про щось ви вчора ввечері дуже жваво розмовляли. Так я ото й подумав…

— Умовляла мене, щоб я взяв її з собою в наступний рейс.

— У який рейс?

— До астероїдів.

— Де це?

— Як де? Між Юпітером і Марсом. Маленькі планети — астероїди.

Джіммі Кук покосився на свого співрозмовника так, наче хотів сказати: «У тебе, друже, мабуть-таки, не всі дома?» Зрештою не витримав:

— Слухай, Діно! Що ти оце плетеш? Як ти полетиш аж туди, та ще й Марину з собою візьмеш?..

— А що ж тут дивного? Я вже три роки підряд роблю цей рейс. Там же будуємо…

— К чорту! — вилаявся Джіммі і звівся на ноги. — От що я тобі скажу. Я не дитина і не ідіот, та й ти, здається, не п’яний…

Він почав нервово міряти кроками тісну каюту. Човен, виринувши з-під води, саме заходив у порт.

Діно теж не витримав:

— Що з тобою, і де ти навчився так лаятись?

— Нічого зі мною не трапилось! — огризнувся Джіммі. — Не люблю тільки, коли мене вважають за дурника.

— Ніхто не вважає, чудний ти! Я кажу цілком серйозно…

— Ану тебе… — мало знову не згадав чорта Атоммен, та вчасно стримався, бо цей здоровило одним ударом може звалити його. Отже, він примирливо сказав: — Не будемо про це, Діно! Мені не до жартів. Настрій не той…

Болгарин нічого не міг второпати. Що воно за дивак? Лається гірше за героїв стародавніх романів, не знає речей, відомих першокласникам, а коли йому скажеш правду — ображається.

А Джіммі заспокоївся дуже швидко. Він так часто стикався з абсолютно новими і незрозумілими явищами в чужих країнах, що це посилило в ньому природну підозріливість, вироблену в суспільстві, де кожен будує свій добробут, обдурюючи ближнього. То ж не сон, що він учора сам блукав по морському дну? А коли це тут робиться так просто, то не виключена можливість, що ці люди й до зірок літають. Невже-таки приснилось? Чи, може, він уже збожеволів? Що з ним?..

Джіммі потай вщипнув себе за руку, та так, що аж застогнав од болю. Озирнувся. Поруч сидів добродушний Діно і смоктав із склянки якийсь напій. Крізь прозору стінку судна було видно, як плещуться маленькі грайливі хвильки. З неймовірною швидкістю проносяться повз них дивовижної форми кораблі та човни. Судячи з усього, то був величезний морський порт. Хіба це той старий, забутий богом недорозвинений світ, який в Америці вважався мало не варварським?

— Скажи, Діно, — повернувся він до болгарина, що сидів похнюпившись за столиком. — Ми зараз, можна сказати, в Болгарії, правда? А чому її вважають дуже бідною і нерозвиненою країною?

— Хто це її так вважає?

— Ну, кажуть…

— Не може бути! Та ми тільки за останні десятиліття дали світові кількох найвизначніших вчених і конструкторів. Атомний всюдихід винайшли ми, радіотелевізійні установки на Місяці побудовано за болгарськими проектами… Не віриш? Візьми енциклопедію і сам побачиш. Та хіба тільки це!..

— Ну, добре, добре, — примирливо сказав Джіммі. Він намагався бути веселим, але ніяк не міг подолати гнітючого почуття, що не розуміє багато дечого і що в усіх ситуаціях саме він залишається в дурнях.

Підводний човен клубу нафтовиків несподівано розвернувся і пристав до блискучого кам’яного каскаду, що сходив до самої води. Діно, ображений недовірою до болгар, повів Атоммена до набережної, без упину перераховуючи різні винаходи, прізвища вчених та митців, яких дала світова Болгарія. Та Джіммі й не слухав його. Жмурячись від косих сонячних променів, що відбивались од морських хвиль тисячами вогненних зайчиків, ішов наче приголомшений. Все довкола яскріло чистотою, мов у лікарні. Вздовж набережної мчали моторні баркаси, яхти,’ великі і малі кораблі. А далі за хвилерізом височіли силуети якихось плавучих гігантів з багатьма палубами.

— Ото що за кораблі?

— Транспортні судна.

— Транспортні? А я думав, що то якісь величезні авіаносці.

— Та ні. Це середньої величини кораблі, тисяч по сто, по двісті тонн. А літаки й на них є, аякже.

Болгарин не зрозумів Джіммі, бо військові авіаносці зникли ще задовго до його народження.

— Так, кажеш, середні кораблі?

— Еге ж.

Вони вийшли з порту. Джіммі безперестану озирався, не говорив ні слова, тільки раз у раз, чи то від подиву, чи від захоплення, лаявся в думці найсоковитішими виразами гангстерського лексикону. Починалось місто, одягнене в скло та кольоровий мармур.

— Слухай, що це за місто? — несміливо торкнув за лікоть свого супутника Джіммі.

— Варна, — байдуже відповів той. — Курортний центр. Ну, давай попрощаємось. Я відлітаю першим літаком. Моя відпустка сьогодні кінчається.

— Хочеш покинути мене самого? — перелякався Джіммі.

— Чому самого? Хіба мало людей навколо? Ти куди збираєшся їхати?

Джіммі розгубився. Як ти скажеш правду цьому більшовикові? От халепа! А спробуй тепер вибратися з Болгарії!

Мозок його гарячково працював. Треба будь-що дістатись до їхньої столиці і-прямо в посольство!.. Стоп! Якщо йому не зраджує пам’ять, Сполучені Штати не мають тут представництва. Значить, доведеться йти в англійське посольство. Англійці — люди свої, виручать.

— У вашу столицю, — відповів Атоммен. — Як туди їхати?

— Сядеш на літак — і ти в Софії. А коли хочеш — можна й поїздом. Тут дуже хороші дачні поїзди, нудьгувати не будеш.

— Так у мене… гм… грошей немає… — промимрив Джіммі.

— Чого, чого? Хоч убий, не второпаю! Про які гроші ти мелеш, чоловіче? Наче з романів Бальзака чи Драйзера виліз!

— А хіба квитки без грошей?

— Слухай, чоловіче добрий, перестань знущатися. Ось тобі вхід у метро! Доїдеш до аеродрому. По написах побачиш, який літак на Софію. Все! Мені вже набридло. Шкода, що так вийшло у нас з тобою, але ти якийсь чудний і нестерпний. Бувай здоров!

Він пішов геть і швидко зник за рогом першої поперечної вулиці.

— Діно, чуєш, Діно! Прошу тебе… — кинувся навздогін Атоммен, але болгарина вже не було.

Сумний і збентежений. Джіммі Кук зіщулився і принишк. Що ж тепер? Куди податись? Навпроти сяяла висока мармурова брама метро. Треба негайно тікати звідси, поки не напоровся на Охорону людини. Здається, вона втратила за ці дні його сліди, і було б безглуздо тепер самому лізти їй в руки.

Обережно озирнувшись на всі боки, Атоммен шугнув у браму і змішався з натовпом. Спіральний ескалатор спустив його під землю. Але яка ж це станція метро? Своєю різноколірною мармуровою колонадою, красивими скульптурами, барельєфами та мозаїкою величезний зал скидався на імператорський палац. Джім— мі зупинився, ошелешений. На великій неоновій таблиці спалахувало й гасло безліч написів. Деякі з них були англійською мовою. З приглушеним гуркотом раз у раз обабіч перону зупинялись і відходили поїзди підземної залізниці.

«На вокзал», — прочитав Джіммі на одному з них і вскочив у вагон. Через кілька хвилин двері автоматично розчинились, і Атоммен вийшов. Неонові написи вказали дальший шлях. Ескалатор привіз його прямо в вестибюль величезного вокзалу.

«Ого! Підземною залізницею під самісінький вокзал. Здорово придумано!»

Атоммен глянув на стіну. Написи різними мовами говорили, що це місто — курорт міжнародного значення. Під самою стелею висів величезний годинник. Джіммі звірив час із своїм годинником і підвів голову. Перехожі чомусь підозріло посміхались. Атоммену стало неприємно, і він поспішив вийти на перон. Там його вразила нова картина. Поїзд не поїзд, а скоріше валка двоповерхових металевих будинків на колесах, стіни яких вилискували нікелем. У бідолашного Джіммі аж дух перехопило. Навколо метушились веселі, засмаглі на південному сонці люди.

— Софія? — зупинив Джіммі якогось довгоногого хлопчака.

Підліток мовчки кивнув головою і пірнув у найближчий вагон. Джіммі рішуче попрямував за ним. Перше, на що звернув увагу, зайшовши в комфортабельний тамбур, були кришталеві стіни. Стрункі східці вели на другий поверх, але Джіммі не наважився піднятись, а пішов коридором, застеленим чудовим килимом. Двері більшості купе були розчинені, і Джіммі побачив там зовсім небагато людей, які сиділи навколо маленьких круглих столиків, зручно вмостившись у м’яких кріслах. «Цей вагон не для мене. Мабуть, м’який», — вирішив Джіммі і перейшов у інший, шукаючи скромнішого купе. Але скільки не блукав по всьому поїзду, нічого підхожого не знайшов. Це були наче й не купе, а салони найбагатших нью-йоркських комерсантів. Натрапивши на зовсім порожнє купе, Джіммі зайшов і примостився скраєчку на дивані біля вікна. З дзеркала на нього глянуло змарніле бліде обличчя в темній рамці каштанового волосся.

Поліз у кишеню по гребінець, але його там не було — певно, залишився в старому одязі. Джіммі спробував пригладити чуб долонями, але марно: він стирчав у всі боки, скуйовджений і брудний. Не зайве було б викупатись. Але де? Атоммен пригадав, що востаннє купався в Антарктиді. Ех, добратися б якось до Америки, а там і душ, і все, що твоя душа забажає! В голові промайнула думка, що, власне, і тут непогано, може, навіть краще, ніж у них: скрізь такий комфорт, і ніде не вимагають грошей. Але він, Джіммі Кук, винен перед цими людьми і мусить утікати від них. Правду кажучи, комуністи ніби не такі й страшні. І комунізм їхній теж виявляється, непогана справа…

Поринувши в думки, Джіммі й не помітив, як поїзд рушив. Тут усе робилось тихо й непомітно, зовсім не так, як у галасливій Америці.

Двері купе безшумно розчинились, і на порозі став елегантний юнак. Він зняв капелюха і щось промовив посміхаючись. Джіммі, нічого не зрозумівши, тільки плечима знизав. Юнак спантеличено глянув на нього, але таки скинув пальто і сів у найдальшому кутку. Повернувшись до Джіммі, він удруге звернувся до нього незрозумілою мовою. Джіммі сидів як на голках. Що він питає і чому так пильно дивиться? Може, це — агент. Та ось юнак заговорив англійською мовою:

— Товаришу, вам неприємно, що я зайшов до вас у купе?

— О, прошу вас! — квапливо вигукнув Джіммі з напускною щирістю. — Я спочатку не зрозумів вас.

— А ви не матимете нічого проти, коли я ввімкну музику?

— Вмикайте, якщо хочете.

Чоловік простяг руку до великого телевізора, що стояв на столику поруч, і почав шукати музику. Купе сповнилось людськими голосами, уривками пісень, музичними фразами. Очевидно, подорожньому не траплялось нічого цікавого. Джіммі виглянув у вікно. Але, крім далекої гнучкої лінії горизонту, темних смуг лісу та неясних обрисів прозоро-синіх гір, нічого й не побачив. Наче не поїздом їхав, а летів літаком.

— Як ви думаєте, — запитав він супутника, — з якою швидкістю ми рухаємось?

— Думаю, кілометрів триста, — охоче відповів чоловік. Він ніяк не міг впіймати в ефірі нічого цікавого.

— Кілометрів триста?

— Еге. А що? — здивувався супутник, помітивши на обличчі Джіммі гримасу недовір’я.

— А не багатенько це для поїзда?

— Навряд. Товарні поїзди розвивають швидкість до чотирьохсот-п’ятисот кілометрів.

— А-а…

Коли б у Джіммі запитали, що значить оце «а-а…», то він і сам би не зміг відповісти. Знову виглянув у вікно. А поїзд, мабуть, і справді рухається з такою швидкістю, коли перед очима все зливається. Атоммен відчув повагу до людей, які створили таку техніку.

В купе пролунав приємний жіночий голос. Спочатку болгарською, потім російською, а в кінці англійською мовою голос повідомив:

— Товариші пасажири, незабаром обід. Ресторан міститься в третьому вагоні. Скористайтеся з нагоди покуштувати спеції нашого майстра кулінарії Румена Захова. Бібліотека розташована в першому вагоні. В ній ви знайдете всі новинки. Болільникам повідомляємо, що в 14.3 °Cофійська та Белградська телевізійні станції передаватимуть футбольний матч між болгарською національною командою та збірною Югославії…

Голос лунав з невеличкого гучномовця над вікном. «Коли проїзд безплатний, то, мабуть, і їжа дурно», — подумав Джіммі і аж зрадів.

— Ви обідати не збираєтесь? — звернувся він до свого супутника.

— Я пізненько поснідав і ще не виголодався. Пообідаю в Софії разом з дружиною.

— Шкода. А я оце хотів запросити вас до ресторану, — сказав Джіммі з щирим жалем, бо сам побоювався йти.

— Так я з задоволенням підтримаю вам компанію.

Вип’ю чогось холодненького. Ось уже грудень не за горами, а така спека надворі. Оті штучні сонця над Антарктидою… Ви, здається, вперше їдете цією лінією?

Розмовляючи, вони пройшли всі вагони і опинились у ресторані. Атоммену страшенно кортіло запитати у свого супутника, про які штучні сонця той щойно згадував, але він не наважився. А натяк про Антарктиду не давав йому спокою.

Вагон, куди ввійшов Джіммі у супроводі нового знайомого, розмірами і комфортабельністю скидався на першокласні ресторани з П’ятого авеню в Нью-Йорку. Над сліпучо-білими столиками линула тиха приємна музика. Пахло квітами. Джіммі замовив обід і, побачивши смачні страви, прикинув, що в Нью-Йорку за такий обід треба залишити кельнерові півзарплати. І знову його обсідали сумні і неясні думки, які викликали тільки розгубленість і тривогу. Хотілося питати й розпитувати, але Джіммі остерігався, щоб не вийшло так, як з отим добряком Діно або ще гірше. Ясно було одне: він попав у зовсім чужий світ, якого не міг зрозуміти і який його не розумів.

Супутник виявився лікарем. Він зразу ж заговорив про нездоровий колір обличчя Атоммена, висловлюючи догадки, що той, певно, або нерегулярно їсть, або ж не займається спортом. Чи, може, хворий?

— Ні, — відповів Джіммі, — але зовсім недавно підвівся після тяжкої хвороби.

Лікар поцікавився, на що він хворів, але Джіммі так і не пояснив до пуття і, щоб якось викрутитись, перевів розмову на інше:

— Ви з Софії?

— З Софії.

— А де там англійське посольство?

Лікар не второпав.

— Я вас не розумію. Може, ви питаєте про товариство «Англія-Болгарія»?

Джіммі спробував пояснити, що таке посольство. Згадав і про послів, і про консулів, і про аташе та інших дипломатичних представників, але лікар вперто хитав головою, твердячи, що ніколи й не чув про таку організацію і що в Софії, крім товариства «Англія — Болгарія», яке займається питаннями культурного співробітництва, ніякої іншої подібної установи немає.

— Посольство, наприклад, захищає права англійських громадян, які проживають у Болгарії, — торочив своє Джіммі.

— А кому це спаде на думку порушувати їхні права? Права у всіх однакові, і ніхто їх не урізує.

Джіммі поблажливо посміхнувся над наївністю свого співрозмовця в питаннях міжнародного права, але слова лікаря трохи спантеличили його. Чи можливо, щоб у Софії не було англійського посольства? Джіммі не чув, щоб розірвали дипломатичні стосунки між Болгарією та Англією. Що ж, коли так, доведеться звернутись до французького або якогось іншого посольства першої-ліпшої західної країни.

Доки точилась розмова, поїзд невпинно мчав широкими чотириметровими коліями. Могутній вітер, розколотий навпіл гостроносим атомовозом, ревів за вікнами металевих вагонів, мов справжній ураган, гнучи ударною хвилею придорожні дерева, змітаючи з бетонного настилу дрібні камінчики. Поїзд саме виходив з Іскарської ущелини, і уважний спостерігач уже помітив вдалині силует великого міста. Побачивши на горизонті перші хмарочоси, Джіммі знову відчув, як тріснув той зв’язок послідовності, що існує у людей між їхніми давніми знаннями і новим сприйняттям. Місто вражало Джіммі своєю грандіозністю. Атоммен принишк, збентежений хаотичністю власних думок. З таким самопочуттям він і вийшов через кілька хвилин на перон величезного вокзалу.

— Якщо хочете, я відвезу вас до товариства «Болгарія-Англія», — запропонував лікар, але Джіммі заперечливо похитав головою. Навіщо йому таке товариство, яким, очевидно, керують комуністи?

Та, вийшовши з вокзалу, Атоммен пошкодував, що відмовився від провожатого. Перед ним була неосяжна площа з таким потоком людей і найрізноманітніших машин, що аж голова пішла обертом. Сумний і пригнічений, почвалав він вздовж тротуару. Мабуть, з літака проспект був би схожий на строкату шовкову стрічку. Пішоходи могли переходити вулицю тільки в суворо визначених місцях, де під землею пролягали світлі мармурові тунелі. Та й самі вулиці не перетинались на перехрестях, а проходили одна над одною граціозно вигнутими віадуками. Через те нескінченні автомобільні потоки рухались без затримок з великою швидкістю. Те, що діялось на закутій у бетон землі, мов у дзеркалі, повторювалось у повітрі, де в усіх напрямках шугали дивовижні літаки.

Минаючи вулицю за вулицею, Джіммі був вражений суворим порядком, який панував скрізь, не зводив захоплених очей з красивих хмарочосів. І йому дедалі частіше здавалося, що він спить, що все це не може бути справжнім, адже Нью-Йорк — найбагатолюдніше й найкраще впорядковане місто в світі. А дивлячись зараз на цю дивну Софію, Джіммі розумів, що Нью-Йорк проти неї — тільки жалюгідна купа бетону і заліза. І люди там — усі з пошарпаними нервами.

Довго блукав Джіммі бульварами, без упину дивуючись витонченості архітектурних форм і багатству не тільки в центрі, а й у найвіддаленіших кутках великого міста. Раптом почув своє ім’я.

— Джіммі Кук! Хеллоу, Джіммі Кук! — гукав хтось на всю вулицю.

Джіммі здригнувся, та все ж оглянувся назад, побачив якогось незнайомого і шмигнув у сусідню вулицю.

— Заждіть, товаришу Кук! Заждіть! — у розпачі гукав Світозар Лазов. Він зовсім випадково зустрів Атоммена, а той знову вислизав у нього з рук!

А Джіммі щодуху мчав тротуаром, не озираючись, думаючи лише про те, хто в цій ворожій країні може знати його прізвище. Обличчя, яке він побачив, оглянувшись, ні про що йому не говорило. Атоммен старанно працював ліктями, буркочучи якісь пробачення. Перехожі і заважали, і водночас допомагали втечі. Та переслідувач, певно, загубив його з поля зору, бо вже не чути було ні тупоту, ні криків. А Джіммі біг і біг. Забувши од страху про все на світі, він кинувся навпростець через вулицю, замість того, щоб перейти на той бік тунелем. В ту ж мить пронизливо заскреготали десятки гальм, завищали сирени сотень автомашин. Джіммі потрапив у такий водокрут, що аж волосся в нього стало диба. Він заплющив очі і уявив свій труп під колесами автомобіля. А коли знову наважився глянути, якийсь кремезний чолов’яга тримав його за руку і обережно, але владно тягнув до тротуару, висловлюючи своє обурення незрозумілою мовою.

На вулиці зчинилась «пробка». З автомашин виглядали молоді люди і щось гукали до нього або хитали головами, посміхаючись. Наче крізь сон угледів Атоммен на лацкані піджака чолов’яги, який вів його, знайомий золотий значок з ініціалами служби Охорони людини. «Край!» — вирішив Джіммі і, втративши волю до опору, смирно пішов за охоронцем порядку.

На тротуарі зупинились. Зібрався натовп. Чолов’яга з золотим значком читав йому нотацію, але Джіммі, не розуміючи і не слухаючи його, хижо озирався навкруги, мов лисиця в капкані. «Зараз оштрафує, — міркував він. — А в мене — ні цента. Поведе в поліцію. Там скажуть: «Пред’яви паспорт!» І все!..

Несподівано для всіх Атоммен вирвався з рук охоронця і, скориставшись загальним замішанням, чкурнув куди очі бачать.

Опинившись біля входу в метро, Джіммі, не довго думаючи, пірнув під землю. Грубо розштовхавши людей, він шугнув у вагон і поїхав невідомо куди. Але їхати далі було небезпечно. На другій зупинці вирішив залишити метро, доки не встигли підняти на ноги поліцію. На вулиці переховуватись значно легше. Та коли вийшов на поверхню, раптом згадав, що їхав у метро, а ніхто, як і в Варні, не брав з нього грошей. Од страху вилетіло з голови, що болгари, певно, теж ліквідували в себе грошову систему. Виходить, отой поліцай і не збирався штрафувати його? А він дурною поведінкою накликав на себе підозру!

Картаючи себе найдобірнішими епітетами, Джіммі вийшов на широку вулицю й несміливо оглянувся довкола. Величезні споруди, безперервний потік людей і авто. Що ж робити? Треба якнайшвидше тікати звідси. Певно, тут аж кишить таємними агентами. В цю мить його погляд упав на блискучу вивіску з довгим золотим написом. Прочитавши одне слово — «Бельгія», Джіммі попрямував до багатокрилих скляних Дверей. У просторому, зі смаком умебльованому фойє туди й сюди ходили люди, раз у раз розчинялися двері численних кімнат.

— Пробачте, — зупинив Джіммі якогось молодого службовця з папкою в руці. — Я можу поговорити з ким-небудь з ваших босів?

— З ким? Я вас не зрозумів.

— Ну, з якоюсь відповідальною особою. Ви — бельгієць?

— Бельгієць.

— А от я — американець, — конфіденційно шепнув йому на вухо Атоммен. — Мені обов’язково треба поговорити з кимось із ваших у дуже делікатній справі.

— Ходімте, я вас поведу до відповідального секретаря!

Вони піднялись на другий поверх. У кабінеті за масивним полірованим столом сидів чоловік у елегантному світло-сірому костюмі.

— Будь ласка, — люб’язно всміхнувся він і жестом вказав на зручні низенькі крісла.

Джіммі стомлено впав у крісло і недбало перекинув ногу на ногу.

— Я — американець, — поважно промовив він.

— Ага, — спантеличено глянув відповідальний секретар на Атоммена, який у цей час простягнув руку до столика, взяв з вази сигару, запалив і з зухвалим самовдоволенням випустив густу хмару ароматного диму.

— Не курив кілька днів, — пояснив він.

Секретар усміхнувся.

— Отже, я — американець… — знову почав було Джіммі, але відповідальний секретар перебив його:

— Чим можу бути корисний?

— Хочу просити вас допомогти мені в одній справі. Не зайве буде нагадати вам, що Америка багато допомагала й допомагає Бельгії. План Маршалла, НАТО і так далі. — Джіммі говорив поважно, бундючно, з гідністю громадянина великої держави.

— Скажіть же, нарешті, що вам потрібно! — почав утрачати терпіння відповідальний секретар, так нічого й не второпавши.

— Коротше кажучи, — відрубав Джіммі, — допоможіть мені добратись до Америки!

Відповідальний секретар аж рота роззявив од подиву.

— Але ж у нас не бюро обслужування пасажирів, а представництво бельгійського народу, ми займаємось питаннями культурного співробітництва. Може, ви не туди потрапили?..

— Знаю, знаю, — зневажливо махнув рукою Джіммі. — Вся справа в тому, що мені більше ні до кого звернутись. Ви самі розумієте, я, як американець, не дуже бажана персона для місцевих властей. До того ж опинився в цій країні без візи в паспорті, отже… Тепер вам ясно чи ні?

Відповідальний секретар завбачливо відступив за масивний стіл. Потім намацав кнопку диктофона і, навіть не нагинаючись, сказав комусь французькою мовою:

— Прошу вас, негайно пришліть сюди лікаря-психіатра! Тут хвора людина.

Відчувши небезпеку, Джіммі схопився з крісла й загрозливо гукнув:

— Ви що, збираєтесь видати мене? Стережіться! Я застрелю вас! Ви відповісте за це перед Америкою!

— Що ви, що ви! — люб’язно усміхнувся до нього відповідальний секретар. — Я готовий допомогти вам. Ви хочете виїхати в Америку? Так я щойно викликав одного з наших співробітників, який одвезе вас до аеропорту.

— А паспорт? — недовірливо запитав Джіммі.

— У вас же є паспорт?

— Є, але візи в ньому нема.

Відповідальний секретар не знав, що то за «віза», але на всякий випадок знову посміхнувся:

— Не турбуйтесь! Все влаштуємо!

Секретар навмисне зволікав час. Та ось нарешті в кімнату ввійшло кілька кремезних чоловіків. Вони обережно, але рішуче обступили Джіммі з усіх боків і взяли його попід руки.

— Що вам треба від миролюбного громадянина? — заволав Джіммі. — Хіба в цій країні немає законів? Я підданий іншої держави, і ви не маєте права арештовувати мене! Я скаржитимусь! Буде політичний скандал…

Чоловіки, з цікавістю спостерігаючи за перекошеним од жаху обличчям Атоммена, нарешті витягли його з кабінету і, незважаючи на шалений опір, упхнули в білу автомашину. А через півгодини, викупаного і переодягненого в чисту білизну, його замкнули в кімнаті, де, крім залізного ліжка, не було нічого.


* *
*

«Та-а-ак… — міркував Джіммі, сумно посміхаючись на чистому ліжку. — Як не крути, а в будинку для божевільних все-таки краще, ніж у тюрязі. Цікаво, чому мене пошили в божевільні?»

Виходить, не тільки він сам про себе буває інколи такої думки, а й інші. А може, він і справді божевільний, і це сталося внаслідок поневірянь останніх днів? Хіба ж він не бачив на власні очі такого, що тільки божевільний може вважати реальним? Сходив на дно моря, літав на ракеті, їздив на підводному човні. Він добре пам’ятає все це. Але чи було то наяву, чи, може, це тільки плід галюцинації хворого мозку? Тоді звідки ж така ясність думок зараз? Звичайно, це можуть бути лише хвилини прояснення, як і в усіх психічно хворих людей. Доведеться, мабуть, і справді лікуватись…

Його роздуми перервав тихенький стук у двері. Повернувся ключ, і в кімнату зайшла молода вродлива жінка, на що передусім звернув увагу Джіммі. Він миттю схопився з ліжка й почав обсмикувати поли піжами.

— Прошу вас, не хвилюйтесь! — приємним голосом промовила жінка й подала йому руку. — Я — лікар Молерова. Мені хотілося б поговорити з вами. Якщо ваша ласка, ходімте до мене в кабінет.

Така люб’язність просто ошелешила Атоммена. Лікарка розмовляла з ним зовсім не як з пацієнтом, до того ж душевнохворим.

Він накинув халат і пішов за жінкою.

— Отже… — почала лікарка, коли вони сіли одне проти одного в сліпучо-білому кабінеті. — Вас звуть Джіммі. Кук?

— Так, — підтвердив Атоммен, угледівши у неї в руках свій паспорт.

— А звідки у вас цей паспорт?.

— Як «звідки»? Хіба не видно: паспортна служба поліції мені його видала.

— Ага. — Лікарка стурбовано кивнула головою. Потім несподівано різко запитала, глянувши йому прямо в вічі: — А не в музеї, бува, ви його взяли?

Атоммен мало з стільця не впав, так. розгубився. Що спільного може бути у нього з музеями? Стоп!..

Колись же бовкнув здуру, що працює в музеї! А звідки вона довідалась?

— Ні? Ну, гаразд… — обізвалась лікарка. — А чому ж він у вас такий давній?

Джіммі знову не відповів. Ця жінка допитувала його, мов поліцейський слідчий, і треба було пильнувати, щоб чого зайвого не бовкнути. Лікарка замислено подивилась на нього, потім враз закрила паспорт, усміхнулась і веселим голосом сказала, очевидно, міняючи тактику:

— І чого це я причепилась до вас із своїми запитаннями!.. Краще ви самі розкажіть мені трохи про себе. © http://kompas.co.ua

— Слухайте, — рішуче підвівся Джіммі. — Ви лікарка? Ви повинні оглянути мене і встановити, в чому полягає моє божевілля. Так? Я буду відвертий з вами, бо й сам останнім часом став помічати, що в мене однієї клепки в голові бракує. Але спочатку прошу відповісти мені на кілька запитань!

Лікарка здивувалась. Цей хворий розмовляв досить нормально. Та в її практиці траплялись і такі люди, які в звичайній розмові здаються нормальними, а зачепиш якусь особливу тему — враз видають себе.

— Скажіть, будь ласка, чи є в Чорному морі підводні човни для екскурсій? Чи є на дні підводний палац? Чи має можливість кожна людина піти в водолазному костюмі на полювання в океані? І, нарешті, чи є тут такі літаки, що літають без пілотів?

— Є, звичайно, — відповіла лікарка. З її тону видно було: таких запитань вона сподівалась найменше, — А чого ви про це питаєте?

— Якщо все це так і є, тоді виходить, що я не божевільний, через те прошу негайно звільнити мене.

— Так ви ж не відповіли на мої запитання, — засміялась лікарка. — Чому ви, наприклад, просили, щоб вам допомогли доїхати до Америки?

— Що ж тут дивного? Це моя батьківщина.

— А як ви опинились тут?

— На це запитання я не буду відповідати.

— Може, боїтеся чогось?

— Ні. Це просто моя таємниця. А чому моє бажання поїхати в Америку вам здається таким дивним?

— Нас зовсім не це дивує. Нам тільки дивно, чого ви звернулись у бельгійське культурне представництво.

Джіммі глузливо посміхнувся:

— Нащо прикидатись, ніби не розумієте? Ви ж знаєте, що подорож до Америки в сучасній політичній ситуації пов’язана з досить неприємними формальностями.

Жінка, примруживши очі, довго дивилась на нього.

— Коли ви народились?

— Мій паспорт лежить перед вами. Там усе написано.

— Так цей паспорт справді ваш?

— Мій, на жаль… — сказав Джіммі.

— Чому «на жаль»?

— Бо думаю, що через нього в мене буде багато неприємностей у вашій країні, хоч ЇЇ й не можна не назвати гостинною.

— Яких неприємностей?

— Яких?.. Мене, наприклад, зовсім неважко запідозрити в шпигунстві.

Лікарка встала з місця й промовила офіціальним тоном:

— Товаришу Кук, дозвольте все-таки оглянути вас.

— А хіба я можу не дозволити? Оглядайте! — нахмурився Джіммі.


* *
*

До вечора його стільки розпитували, прослухували й промацували, що він од нервового перенапруження навіть апетит втратив і, не вечерявши, заснув. А в лікарському кабінеті до пізньої ночі точилась суперечка відносно його стану.

— Нічого не второпаю! — відчайдушно махав руками головний лікар. — За всіма показниками він — нормальна людина. Але звідкіля в нього ця манія? Ніби він — зовсім не він, а хтось інший, який до того ж народився понад двісті років тому? Вперше в своєму житті зустрічаю такий випадок. У стародавніх авторів можна знайти опис такої хвороби, яка називалась «манією переслідування», але вона траплялася ще за капіталізму. В ті часи економічна залежність людей, поширена злочинність ставали причиною таких нервових потрясінь. Але ж тепер усього цього нема! Дивна річ…

— Можливо, доцільніше було б спостерігати хворого у позаклінічних умовах, — запропонувала Молерова. — Давайте відвеземо його в Америку. Подивимось, як це вплине на його стан. Досі ми знаємо лише одне: манія переслідування гнітить Кука і породжує в уяві якусь Америку, де він буцімто повинен бути в безпеці. Чому ж нам не відвезти хворого туди? Товаришу керуючий, я берусь супроводити його.

Після тривалого обговорення пропозицію Молерової було прийнято, і вранці наступного дня вона, усміхаючись, бадьоро ввійшла в палату дивака-пацієнта.

— Ну, товаришу Кук, збирайтесь! Ваше бажання буде виконано. Поїдемо в Америку. В яке місто вам треба?

— В Нью-Йорк! — радісно схопився на ноги Джім— мі, та раптом зблід. — Я вас благаю: не смійтеся з мене! Я — нещасна, душевно знівечена людина. Куди ви збираєтесь мене везти?

— Ніхто з вас не сміється. Я полечу з вами разом. Мені теж треба в Нью-Йорк.

Джіммі недовірливо глянув на неї. Знову якісь коники? Чи новий метод обслідування? Запроторять кудись та й скажуть: ось тобі Нью-Йорк! А тоді спостерігатимуть, як ти реагуєш. А може, вже й розібралися, хто він і що, і хочуть звідси його — прямо за грати? В такому разі, звичайно, краще було б залишитись у божевільні…

Принесли одяг, і Джіммі знехотя одягся. Незабаром прийшла і лікарка — в чудовому світлому костюмі, з великою сумкою в руках. Біла інститутська автомашина підвезла їх до найближчої аероплощадки, і через десять хвилин вони вже сходили з вертольота перед величезною спорудою аеропорту. У бідолахи Джіммі аж голова ходором пішла. Невже вони полетять в Америку? Казковими здавались оці летючі велетні, зовсім не схожі на той, яким він прилетів у Одесу. Вони більше скидалися на трансокеанські пароплави, ніж на літальні апарати. Лікарка потягла його за собою, і вони стали за людьми на ескалатор, який повз прямісінько в пащу одного з цих велетнів. У вестибюлі черга роздвоювалась, і пасажири займали окремі комфортабельні кабіни, мов у справжньому міжнародному експресі. Джіммі мовчки дивився на все це, і йому здавалось, що з його бідним мозком твориться щось страшне.

— Після вашої божевільні у моїй голові, мабуть, ще на одну клепку поменшало, — саркастично зауважив він своїй вродливій супутниці.

Вона посміхнулась:

— Чому ви так думаєте? Ми вважаємо, що ви цілком здоровий.

— Припустімо. Скажіть мені тільки, будь ласка, де ми зараз перебуваємо?

— У літаку на Нью-Йорк.

— Так оцю штуку ви називаєте літаком? Чому ж я ніколи не бачив нічого подібного і не чув про нього!

І як такий велетень підніметься в повітря?

В цю мить у двері постукали.

— Дозвольте мені їхати з вами! — ввічливо просився високий елегантно одягнений юнак. — Усі кабіни вже зайняті, а я неодмінно мушу вилетіти цим літаком.

Лікарка нахмурилась.

— Звичайно, ви маєте право сісти там, де вам захочеться, але могли б знайти місце і в іншій кабіні. Не думайте, я проти вас нічого не маю! У мене міркування зовсім іншого характеру…

— Прошу вас: дозвольте лишитись тут! — не поступався юнак.

Молерова раптом почала швидко говорити щось болгарською мовою, але Джіммі грубо перебив її:

— Нехай собі заходить чоловік! Я так хочу!

Він ще не втрачав віри в свої розумові здібності і хотів перевірити себе на розмові з сторонньою людиною, яка його не знає. А з іншого боку, не зайве буде мати когось поруч.

Молода жінка глянула на нього здивовано і знизала плечима. Вона не повинна була перечити йому, щоб він не запідозрив, що за ним стежать.

Пасажир поклав свій невеликий багаж у сітку над головою, скинув пальто і вмостився на дивані навпроти. Потім дістав якусь книжку і почав читати. Але час від часу він крадькома поглядав на Джіммі Кука, і в очах у нього можна було помітити зацікавленість. Джіммі не впізнав у ньому того перехожого, який учора посеред вулиці викрикував його ім’я. А це був Світозар Лазов, якому нарешті знову, не без допомоги Охорони людини, пощастило напасти на слід Джіммі.

Дізнавшись, що Атоммен потрапив у психіатричну клініку, він довго розмовляв по відеофону з геофізиком та академіком Сіверським і нарешті кинувся розшукувати Джіммі. Комісія вирішила звільнити Атоммена від дальших поневірянь. Того дня з самого ранку всі телевізійні станції земної кулі передавали розповідь академіка Сіверського та Едуарда Бентама про повернення до життя людини, знайденої під кригою Антарктиди. В газетах було вміщено фотографії воскреслого Кука і подробиці сенсаційної події. Єдина лікарка нічого ще не знала. Увага її була прикута до цього цікавого випадку в її практиці, і молода жінка чи не вперше в житті забула вранці переглянути газети. Зараз вона сумлінно аналізувала кожну зміну в настрої пацієнта, не перестаючи сердитись сама на себе, що дозволила сісти в кабіну сторонній людині.

— Так ви не відповіли на моє запитання, — підхопив Джіммі перервану розмову.

— Шкодую, — зашарілась лікарка, — але в техніці розуміюсь поганенько. Знаю тільки, що літак рухається з допомогою радіоактивних газів і літає дуже швидко і високо. Оце і все, що я можу вам сказати.

— А коли, на вашу думку, ми будемо в Нью-Йорку?

— Через три-чотири години.

Нерви Атоммена напружились до краю. Зусиллям волі Джіммі взяв себе в руки і тремтячим голосом звернувся до нового супутника:

— Пробачте мені: я вперше лечу на такій машині. Що ви можете сказати ще про неї?

— Я теж не спеціаліст, — усміхнувся до нього Лазов, — але ось зараз рушимо, і ви багато дечого зрозумієте самі. Це, наскільки мені відомо, звичайний пасажирський літак. На борт бере близько тисячі чоловік.

У нього одні двигуни діють вертикально, а інші… Ось! Слухайте!

Джіммі відчув сильну вібрацію. Стіни, крісла і пригвинчені столики, — все здригнулось і немов аж піднялось угору. В цю ж мить кабіну залило якесь дивне світло, і Атоммен став загадково легким. Він підняв руку-вона рухалась у повітрі, мов безплотна тінь. Джіммі згадав, що подібне трапилось з ним і тоді, в транспортній ракеті.

— Я забув сказати… — обізвався Світозар, помітивши, як зблід воскреслий, — У стінах літака густо розгалужені провідники апарата, який перетворює гравітони[4] у світлову енергію і цим самим зменшує силу земного тяжіння на одну десяту. Апарат уже ввімкнули. Відчуваєте легкість, правда? А це світло — теж від нього. Коли б ви дивилися з землі, то побачили б цікаву картину: зараз наш літак немов закутаний прозорою світловою хмарою. Чуєте? Завели підіймальні двигуни. Через кілька хвилин досягнемо висоти сто кілометрів і там стануть до дії двигуни горизонтального польоту. Товаришка правду сказала: ми прилетимо за три години. Така швидкість можлива лише в стратосфері.

Джіммі слухав розповідь мов казку. Виглянув у вікно.

Земля справді віддалялась од них з шаленою швидкістю. Далеко-далеко внизу вимальовувались гірські хребти, ріки, озера. Софія вже скидалася на сиво-чорну пляму з обірваними кінцями. Потім хмарки закрили вікно сірою пеленою. Згодом знову стало видно: хмарки лишились далеко внизу, схожі під сонячним промінням на нерухоме снігове поле. Літак мчав у молочно-матовій голубіні стратосфери. Джіммі заплющив очі… Знову розплющив… Вщипнув себе, як учора вранці в підводному човні, за руку, знову глянув у вікно — та сама порожня голуба безмежність.

Раптом ноги Атоммена міцно вперлися в підлогу. Легкість немов розтанула, і він знову відчув вагу власного тіла.

— Беремо курс на Америку, — пояснив Світозар.

Йому стало шкода цієї нещасної людини, яка завдяки казковому збігу обставин опинилась у зовсім чужому часі. І через те, коли Джіммі скрушно запитав: «Невже все це правда?» — Світозар мимоволі проговорився:

— Правда, мій друже Кук.

— Звідки ви знаєте моє прізвище? — здригнувся Джіммі.

Молодий вчений закусив губу, але було вже пізно. Треба було або придумати нашвидку якесь пояснення, або ж розповісти все як є. І він замовк, спантеличений.

— Звідки ви знаєте моє прізвище? — гнівно повторив Джіммі і підозріливо блимнув на лікарку.

Але вона сама дивилась на супутника з подивом.

— Зараз скажу… — повільно промовив Світозар.

Він дістав з бокової кишені піджака бумажник і витяг з нього кілька фотознімків.

— Це ж ви тут?

Джіммі простяг руку й витріщив очі. Фотографії були чіткі, в природних кольорах, і Атоммен впізнав себе з першого погляду. Ось він лежить горілиць на чорних скелях у своєму старому костюмі, жовтий, наче мрець. На інших знімках він теж впізнав себе.

— Що це за знімки?

— Їх зробив мій друг Едуард Бентам, коли ми знайшли вас в Антарктиді.

— А-а… — сіпнувся Джіммі, і руки його безнадійно повисли. Деякий час він не міг видавити з себе й слова. Нарешті промовив: — Значить, таки впіймали. Навіщо ж тоді вся ця комедія? Гра скінчилась.

Світозар знехотя посміхнувся і хотів щось сказати, та в цю мить у розмову енергійно втрутилась Молерова.

— Товаришу, я не зрозуміла, про що тут мова, але як лікар забороняю вам хвилювати нашого пацієнта! Цей товариш хворий, і з ним так розмовляти не можна!

— Я й справді нервовохворий, — жваво вхопився за рятівну думку Джіммі. — Кілька годин тому вийшов з божевільні.

В серці жевріла надія, що, може, більшовики зглянуться на нього, якщо лікарі визнають його хворим.

— Ні, ви не хворий, товаришу Кук! — знову всміхнувся Світозар, — І даремно хвилюєтесь, що хтось може заподіяти вам зло! Ми зараз і справді летимо в Нью-Йорк. Але й там тепер так само, як в Одесі, як у Болгарії, і скрізь, де ви були й не були.

— Я вас не розумію.

— Хіба вас не вразило те, що життя стало іншим: і люди змінились, і техніка, і взагалі все відрізняється від того світу, який ви знаєте?

— Ну, то й що?

— В 1963 році під час випробування водневої бомби в Антарктиді вас завалило кригою. Так?

— Так.

— А тепер гляньте на календар і подивіться, який тепер рік! Он, на годиннику, є календар!

Молодий вчений показав пальцем на цифри, призначення яких Джіммі і досі не міг розгадати. Він пильно вдивлявся в маленький квадратик. А Світозар показував:

— Дивіться: 2-й день, XII місяць, 2151 рік.

— Що за дурниця? — обурився Джіммі.

— Чому ж дурниця? У нас сьогодні й справді 2 грудня 2151 року. Стривайте! Не перебивайте мене! Більше тижня тому ми знайшли вас на отій самій скелі, яку ви бачили на фотографії. Знайшли після того, як наші штучні сонця розморозили кригу на шостому материку. Завдяки щасливому випадку ви не загинули, а пролежали в анабіотичному стані майже двісті років. Ученим пощастило оживити вас, і тепер ми можемо вітати Джіммі Кука у нашому столітті!

Джіммі дивився на болгарина круглими очима, а обличчя його вкривалось то синювато-червоними, то жовтуватими плямами.

— Я нервовохвора людина, — промовив він, — але це не дає вам ніякого права молоти язиком що попало!

— Я кажу вам правду! — в розпачі вигукнув Світозар. — Нате, дивіться! На моєму годиннику така сама дата. Товаришко! — звернувся він до лікарки. — У вас календар є? Покажіть і ви, будь ласка!

— У мене є календар, і він показує те саме, — недружелюбно відповіла молода жінка. — Але нісенітниці, які ви розповідаєте, мені зовсім не зрозумілі. Я — медик і знаю дуже добре, що людина не може пролежати і вижити в кризі навіть кілька днів. Природного анабіозу серед вищих організмів не буває. Найвидатніший біолог Сіверський говорить…

— Стоп! — мов ужалений схопився Світозар, взяв із сітки свій портфель і нервово почав щось шукати. Нарешті дістав барвистий журнал, глянцеві сторінки якого палахкотіли всіма кольорами райдуги. — Ось! Прочитайте, що пише академік Сіверський!

Жінка взяла журнал і скептично глянула на вказану сторінку. Джіммі, який гарячково міркував, що може означати вся ця історія, схожа на шантаж, і собі заглянув у журнал. На великому фото розгублено посміхався сам Джіммі Кук. За спиною в нього вимальовувався високий трап транспортної ракети, яка привезла його в Одесу. З тексту Атоммен не міг второпати нічого, бо журнал був болгарський, але на другому фото впізнав того самого сивоголового лікаря, що крутився весь час біля нього на острові Шарко.

Широко відкритими очима лікарка жадібно ловила журнальні рядки.

— Це якесь диво! — шептала вона сама собі. — Просто неймовірно!

— Почекайте! — переможно вигукнув Лазов і нахилився до невеличкого телевізора, що стояв поруч.

Змінивши кілька станцій, він випростався. В каюті пролунав низький баритон диктора.

— … Це одна з найцікавіших подій сучасності, — говорив англійською мовою диктор. — За висловом академіка Сіверського, після цього випадку досягти штучного анабіозу людини — це питання лічених днів. Джіммі Кук — людина позаминулого століття — подав науці величезну допомогу. Ми раді вітати людину з іншої епохи! Вся Америка чекає свого колишнього громадянина. За останніми даними, він уже вилетів у Нью-Йорк…

— Колишні радіокоментатори теж так базікали, як оці? — навмисне грубо пожартував Світозар, але Джіммі не відповів нічого.

Він сидів у кріслі, зіщулившись, обличчя його пожовкло, очі заплющились, і тільки груди ледь помітно то підіймались, то опускались.

— Що з вами? — схаменулась лікарка.

Вона витягла з сумки якусь пляшечку, відіткнула пробку і піднесла хворому під ніс. Від гострого запаху Джіммі сіпнувся і повільно розплющив очі. Світозар вийшов з кабіни і через кілька секунд повернувся з склянкою води. Цокаючи зубами об скло, Атоммен ковтнув кілька раз, потім раптом уткнувся лицем у крісло й заридав. Плечі його здригались, мов у малої дитини, яку образили.

— Ну, не треба, не треба… — заметався навколо Світозар, ніяково поляскуючи його по плечу. — Будьте мужчиною, Джіммі Кук! Вам, навпаки, треба було б радіти…

Він би ще довго умовляв Джіммі, та лікарка спинила його владним рухом, підхопила Атоммена за плечі і вклала на дивані.

— Це нервова криза, — повідомила вона. — Зараз пройде…

Потім витягла блискучий шприц і зробила хворому укол у руку. Джіммі поступово перестав схлипувати, заспокоївся й заснув.

— Бідолаха! Нелегко буде йому. А ми думали, що він божевільний. Можливо, не треба було так швидко розкривати йому всю правду?

— Проговорився, — винувато сказав Світозар. — Ну, та чим скоріше, тим краще. Який уже він день живе в безперервній тривозі…

— Добре, коли обійдеться однією кризою! — співчутливо зітхнула Молерова.

Проспавши з годину, Джіммі підвівся й поволі сів у крісло.

— Нічого не вдієш, товаришу Кук, — спробував розважити його Світозар. — Що було, те було. Ви повинні дякувати своїй долі: пожили в одну епоху, а тепер маєте змогу пожити в іншу. Такого щастя не мала досі жодна людина…

— Перестаньте, прошу вас! — похмуро перебив його Джіммі й одвернувся.

Лікарка з Світозаром спантеличено переглянулись. «Що тепер діється в мозку бідолахи!» — думали вони. А насправді Джіммі ні про що не думав і не хотів думати. Чи повірив він фантастичній розповіді молодого болгарина? Можливо, бо після нервової кризи настала якась тупа байдужість до всього на світі. Атоммен перестав реагувати на будь-що і до кінця подорожі не промовив жодного слова, хоч як намагались стурбовані супутники втягти його в розмову.

— Перевтомились нерви, — болгарською мовою сказала лікарка. — Нічого, це пройде. Але все одно треба бути з ним обережнішим!

Літак почав знижуватись. Випередивши час, він опускався в сині обійми нью-йоркської ночі. Але, незважаючи на глупу ніч, в аеропорту товпилось багато тисяч цікавих, які вже пропустили не один десяток таких літаків, сподіваючись, що в одному з них сидить воскреслий їхній далекий предок.

Журналісти оточили щільним кільцем Едуарда Бентама, впевнені, що так легше буде добратись до Атоммена.

І вони не помилились. Коли Світозар показався на першій сходинці трапа, Бентам трохи нечемно розштовхав натовп і попрямував до молодого болгарина. Люди загомоніли. Ось він!

Блідий, але спокійний Джіммі Кук з’явився на трапі. Прожектори та «бліци» репортерів осліпили йому очі, викрики та жести, певно, теж адресувались йому, але він, байдужий, повагом сходив по трапу. Світозар підтримував його під руку. Лікарка, випередивши їх, смикнула якогось представника ОЛу за рукав і наказала, щоб той навів на пероні порядок і нікого не допускав до Джіммі.

Але журналісти виявились спритнішими. В одну мить кілька десятків мікрофонів виникло перед самим обличчям Атоммена. До нього полетіла ціла злива запитань і просьб:

— Скажіть що-небудь, товаришу Кук!

— Привітайте наших слухачів!

— Як вам сподобалась Земля в такому вигляді?

— Прошу вас, ви ж теж були журналістом! — благав молоденький репортер, якому пощастило дізнатись про деякі подробиці з його біографії.

Джіммі Кук, окинувши байдужим оком своїх колег, тихо сказав:

— Котіться ви всі під три чорти!

Журналісти перелякано відсахнулись, але десятки магнітофонних стрічок записали, десятки станцій передали в ефір перші слова представника капіталізму до своїх нащадків. І в цю ж мить мільйони людей дивувались, а мільйони інших щиро сміялися з такого дивного привітання. Натовп напирав з усіх боків, коли несподівано над аеропортом пролунав могутній голос:

— Просимо додержувати тиші і не надокучати товаришеві Куку! Він нездужає, і це може ускладнити його стан…

Представник ОЛу повторив ці самі слова в портативний гучномовець ще раз, і через кілька секунд над неосяжним полем аеропорту настала незвичайна тиша. Люди мовчки розступились, створивши широкий коридор, по якому проходив гість з далекого минулого.

— Здрастуйте, Джіммі Кук! — весело привітався Бентам, пристроюючись до Атоммена з другого боку. — Ми з вами давні знайомі, пригадуєте? А хитро ви обкрутили нас тоді кругом пальця!

Джіммі не відповів. Він з першого погляду впізнав американця, якого вважав зрадником, але й це не вивело його з оціпеніння. Бентаму стало трохи незручно, і він збентежено глянув на свого друга.

— Я йому розповів усе, от і… — почав Світозар російською мовою.

Посідавши в довгий блискучий лімузин, вони помчали з аеропорту. За ними розтяглась довга валка автомашин. Джіммі сидів на широкому передньому сидінні між Світозаром і Бентамом, який вів машину. Атоммен тупо дивився поперед себе. Починалось місто. Вулиця була широка й світла, наче залита весняним вранішнім сонцем. І, що найдивовижніше, це м’яке світло випромінювало саме полотно вулиці, вкрите фосфоресцентним асфальтом. Але Джіммі не помічав цього явища, як не помічав і величезних будинків з красивими фасадами з різноколірного штучного мармуру і граціозних віадуків, якими їхня машина переїжджала на роздоріжжях. У голові була порожнеча, але від неї ставало важко, виникало єдине бажання заховатись куди-небудь від усіх і спати, спати…

Бентам навіть встиг приготувати свою квартиру для зустрічі дорогого гостя. Хоч ніде правди діти, — він уявляв собі цю зустріч зовсім не такою. Але зараз усе це відійшло на другий план, його турбував стан здоров’я Джіммі.

— Ви повечеряєте, любий друже? — заметушився навколо гостя господар, коли всі зайшли до елегантної спальні.

— Не хочу, — покрутив головою Джіммі.

— Вам неодмінно треба підкріпитись!

Нічого не відповівши, Атоммен сів на ліжко і мовчки уткнувся обличчям у долоні. Світозар з лікаркою стурбовано перезирнулись.

— Нехай поспить! — промовила жінка. — Я зроблю йому укол, і на ранок він прокинеться здоровісінький…

Молерова відкрила сумочку й почала витягати звідти необхідне приладдя. Коли вона підходила до Джіммі, той повільно підвів голову, але, помітивши в руці її шприц, раптом забився в куток.

— Заберіть шприц! Перестаньте знущатися з мене! — благав він, не зводячи очей з нічного столика, де в коробці лежали ампули з крупними етикетками: «Вітастимулін К».

— Не будьте дитиною! Ви що, уколу злякались?

— Не хочу! Досить уже! Що вам од мене треба? Скажіть, що вам од мене треба?

— Треба, щоб ви були здорові, — обізвався Бентам і повернувся до лікарки: — А чи не можна без уколу, як ви думаєте? Не будемо йому надокучати!

— Гаразд, — погодилась Молерова. — Але треба, щоб він хоч поїв чогось. Шоколад у вас є?

— Ось я зварю йому чашку гарячого шоколаду! — вигукнув Світозар, радий, що й він може, нарешті, бути чимось корисним. У Бентама Лазов почував себе як дома.

Геофізик приготував постіль, залишив на ній свою піжаму і посміхнувшись пожартував:

— Ви ж більше не будете тікати, друже?

Але бідолашного Джіммі знову охопило оціпеніння. Бентам роздяг його, вклав у ліжко і накрив зверху шовковим покривалом. Світозар приніс шоколад, з якого йшла сиза пара, та хворий навіть не глянув на нього. Він втупив очі в одну точку на стелі і не реагував ні на які запитання. Тоді геофізик попросив усіх вийти, погасив лампу і зачинив за собою двері.

Коли ж через годину Бентам знову заглянув у спальню, Джіммі спав глибоким сном.

— Спить, — тихо відповів Бентам на мовчазне запитання друзів, які ще й досі сиділи за столом у кабінеті. — Коли б усе добре скінчилось!

— Завтра я зайду подивлюсь, як він, — сказала лікарка підводячись.

Світозар вийшов, щоб відвезти її до готелю.


ДЖІММІ ВІДКРИВАЄ АМЕРИКУ


Ранок видався ясний і свіжий. Лагідно гріло осіннє сонечко. З Атлантики віяв терпкий солоний вітрець.

Друзям сьогодні не спалося.

Не встигло зійти сонце, а вони вже кілька разів навідувались у спальню до Атоммена. Практичний Бентам уже обдумав лінію поведінки щодо Джіммі. Внизу біля кожного під’їзду стояли пости Охорони людини, не допускаючи журналістів та цікавих громадян, які ще затемна почали товпитись навколо будинку. Домашній відеофон було вимкнено, а вертольоти на даху розставили так, щоб не могли сідати чужі машини. Людину минулого треба було оберігати від сучасного темпу життя, хоча б доки вона не стане здатною сприймати його.

Прокинувся Джіммі аж в обід. Спочатку не хотілось розплющувати очей, але потім-таки встав, з цікавістю оглянув кімнату. Махнувши зо два рази руками, розохотився і зробив зарядку. Після цього підійшов до свого одягу й принишк, прислухаючись, чи не почує, бува, чогось. У цю хвилину в кімнату зайшов Бентам:

— Здрастуйте! Ну що, виспались? Як самопочуття? Спасибі, — весело відповів Джіммі. — Я голодний як вовк.

— Обід уже готовий, тільки я раджу вам спочатку прийняти душ. Ходімте, покажу ванну!

Джіммі знехотя поплівся за ним, але з ванної вийшов — мов на світ народився. «Нехай, — думав собі Атоммен. — ? Якщо їм так приспічило зробити з мене комуніста… Поки що не можу ні на кого поскаржитись. А там, поживемо — побачимо…»

Сьогодні, тільки-но прокинувшись, Джіммі якось враз усвідомив, що коли б ці люди збирались йому накапостити, вони б зробили це давним-давно, бо він по самі вуха був у їхніх руках. Ця думка заспокоїла Атоммена і разом з тривалим сном повернула йому колишню міцність нервів.

У залі за столом уже сиділи Бентам і Світозар з молодою лікаркою. Двоє чоловіків і гарна жінка, хоч і лікарка, не зробили йому досі нічого поганого. Джіммі привітався навмисне фамільярно:

— Доброго ранку, друзі! Дуже радий бачити вас разом…

Всі троє аж підстрибнули від приємного здивування. Але Джіммі, не звертаючи на них більше уваги, вмостився на вільному стільці й накинувся на страви. Обід так і скінчився в напруженій тиші: багатозначних поглядів було далеко більше, ніж обережних реплік про погоду та здоров’я.

— Хочете, ми вам покажемо Нью-Йорк? — запропонував нарешті Бентам.

Джіммі сперся на спинку стільця й прикрив салфеткою іронічну посмішку:

— Буду радий. Але майте на увазі: я довгенько жив у Нью-Йорку і знаю його як свої п’ять пальців.

— Тим краще! Зараз ви побачите, наскільки він змінився.

— Ага, значить, таки змінився? — засміявся Джіммі, за звичкою підморгнувши оком до інших, але в серці щось тривожно тьохнуло.

— Дуже змінився і змінюється щодня, — підтвердив Світозар.

Усіх трьох досить-таки збентежила зміна в настрої Атоммена. А Джіммі, помітивши їхню розгубленість, нишком радів. Він за ніч відпочив. Страх, що сковував свідомість, тепер зник, і Атоммен відчув бажання і силу продовжувати боротьбу проти небаченої змови і шантажу цих людей.

— Ну, то їдьмо, коли так! — нагадав він, саркастично посміхаючись.

— Їдьмо! — рішуче підвівся Бентам.

Вони разом вийшли в коридор. Ліфт, який більше скидався на затишну прийомну лікарського кабінету, швидко виніс їх на дах. І тут Джіммі вперше за цей день завагався.

Несподівано перед ним виріс велетенський бетонований аеродром, що складався з великих і менших квадратів і прямокутників. Навколо Джіммі стояло безліч дивовижних машин, — деякі з них були подібні на гелікоптери; а далі, доки сягало око, без упину здіймались у повітря й сідали цілі хмари таких самих машин, схожих на працьовитий рій. В усьому цьому він не впізнавав Нью-Йорка.

Джіммі труснув головою, наче збирався відігнати галюцинації, і обізвався, роблено посміхаючись:

— Ну й техніка у вас! Нічого не скажеш!

Бентам підійшов до одного вертольота і запросив усіх сідати.

Джіммі й незчувся, як машина піднялась з невеличкого квадрата. Через прозорі стінки вертольота було видно, як вони віддалялись від землі.

— Будь ласка! — Бентам подав Атоммену невеличкий бінокль.

Той підніс його тремтячими руками до очей. Перед ним розстелявся велетенський килим міста, танучи в ніжному серпанку на горизонті. Формою своїх кварталів місто справді було схоже на Нью-Йорк.

Гострих вугластих шпилів на хмарочосах не було. Не побачив Джіммі й Манхеттена, який з пташиного польоту скидався на рідкий ліс високих закам’янілих дерев. Усі будинки були однакові заввишки, і тільки де-не-де здіймалась над загальним рівнем яка-небудь споруда. Але форма острова та сама. По обидва боки — широка річка, а на річці — пароплави, пароплави… Диви! Як це схоже на добру стару Гудзон! Отак і вона впадає в океан…

Вертоліт ледве рухався вперед, часто застигаючи на місці, але картини внизу змінювались, мов у калейдоскопі. Джіммі опустив бінокль і потер долонею очі.

— З вашого дозволу поясню вам деякі речі, — порушив мовчанку Бентам.

Голос його був цілком серйозний, але уважне вухо могло схопити в ньому відтінок якоїсь задерикуватості.

— Що ж, спробуйте, — замогильним голосом відповів Джіммі. — Ви хочете переконати мене, що це Нью-Йорк? Гаразд. Але мушу вам сказати, що досі я помітив дуже мало подібності між тим Нью-Йорком, який я пам’ятаю, і цим.

— Ми й попереджали вас, що він змінився. Але все одно не так, як інші міста. Гляньте: летимо над островом Лонг Айленд. Ота річка з багатьма мостами — Іст Рівер. За ваших часів мостів було тільки чотири. Куїнс і Бруклін, райони острова ви навряд чи впізнаєте, бо тепер важку індустрію звідти перенесено. А втім, стривайте! Хеллоу, Біллі! Спусти нас, будь ласка, нижче над Бруклінським мостом!

Мотори запрацювали жвавіше. Вертоліт розвернувся й почав спускатись до річки. Праворуч у вікні вирізьбилось сталеве мереживо Бруклінського мосту. Джіммі здригнувся. Не могло бути ніякого сумніву, що міст — той самий. Споруджений ще в 1883 році, він у свій час вважався дивом техніки. А нині люди комуністичного суспільства захоплювались ним так само, як за часів Джіммі цивілізовані громадяни захоплювались стародавнім римським водопроводом чи пірамідою Хеопса. Джіммі зразу ж впізнав його, як впізнав би свого діда, хоч той помер дуже давно.

— Впізнаєте? — запитав Бентам і, не дочекавшись відповіді, знову обізвався: — А острів он з того боку — Стейтн! Там — старий квартал Річмонд, але його ви не пізнаєте. Він змінився найбільше.

Вертоліт знову пішов угору, а Бентам почав говорити квапливо й нетерпляче, немов боявся, що його переб’ють:

— Он там — колишні передмістя Нью-Арк, Джерсі Сіті, Патерсон, Йонкерс. Тепер вони майже в центрі. Бачите, як виросло місто? Біллі, друже, давай знову до старого центру!

Машина набрала висоту і швидко помчала до Манхеттена. Широкі двадцятикілометрові авеню, як і раніше, розділяли його на рівні прямокутники з півдня на північ. Джіммі не вперше летів над Манхеттеном, і цю картину він добре знав.

— Гарлем — у східній частині? — поцікавився Світозар.

— У східній. Між ріками Іст Рівер і Гарлем. Але нашому другові нізащо в світі не впізнати колишнього негритянського кварталу. Там і досі живуть переважно негри, тільки тепер ця частина острова нічим не відрізняється від інших. Немає ні сивих похмурих казарм, схожих на величезні бетонні ящики, ні бараків уздовж берега річки. З пласких дахів світлих високих будинків і тут без упину здіймаються в повітря літаки і вертольоти, на широких бульварах і тут зеленіють сади і парки.

Джіммі вже давно перестав слухати пояснення. Він безцільно блукав здивованими очима по неосяжному морю споруд, зборозненому смугами вулиць і блискучими стрічками каналів та річок. Помітивши це, Бентам нахилився до пілота й сказав йому щось на вухо посміхаючись. Потім звернувся до Джіммі:

— Друже Кук, не хочете прогулятися зі мною пішки Бродвеєм і П’ятим авеню?

Джіммі здригнувся. В голові блимнула слабка надія, що все бачене й чуте до цього, — неправда. На П’ятому авеню містилась його редакція. На Бродвеї він щодня пив коктейль і фліртував з Лулу із «Занзібару».

Лазов спробував заперечити, але геофізик перебив його:

— Ні, ми підемо!

Вертоліт закінчував коло і непомітно почав спускатись униз. Ледь відчутний поштовх — і вони опинились на гладенькому, мов дзеркало, аеромайданчику, оточені з усіх боків літальними апаратами найрізноманітнішої форми.

Бентам подав руку Джіммі, допоміг йому зійти і повів у підземний тунель. Стіни тунелю розливали довкола стільки м’якого флуоресцентного, світла, що всередині було не гірше видно, ніж надворі в цей ясний сонячний день.

Вийшовши потім на просторий тротуар, вони побачили, як Світозар і лікарка махали їм з вертольота, що знову почав набирати висоту. Краса багатоповерхових будинків нітрохи не вразила Джіммі. Таке він бачив і в Одесі, і в Софії. Але раптом… Що це? Він потер очі долонями. Потім розплющив знову. Не може бути! Ось він, любий, рідний, до болю знайомий Бродвей! Ті самі величезні реклами в червоних, синіх, зелених вогнях, кіноафіші з голими ногами Ріти Хейворд і стандартною посмішкою Хедді Ламар. Пістолети, націлені прямо в груди глядачам, а за дулом — зловісний ковбойський силует Геррі Купера. «Пакард, Кока-кола, Паркер, Кемел…» — пожирав Джіммі очима назви знайомих марок автомобілів, напоїв, авторучок, сигарет. Так, це була його Америка! Але зараз тут було майже безлюдно. Рідко які перехожі, зупинившись, оглядали рекламу, а проспект, на якому колись вирувало життя, зовсім завмер.

— Що скажете? — засміявся Бентам. — Впізнаєте?

Джіммі не відповів, йому стисло груди і важко було дихати. Геофізик узяв його під руку, співчутливо сказав:

— Так, друже, це тільки частина великого Бродвею, залишена як музейний експонат. Що ж! Ходімо далі?..

Джіммі наче побитий безвільно рушив за ним і ще не раз озирнувся.

За рогом починався надзвичайно широкий бульвар. Хоч як уважно придивлявся Джіммі, але так і не впізнав у ньому колишню центральну вулицю Нью-Йорка — П’яте авеню. Геофізик, який стурбовано позирав на змарніле обличчя Джіммі, повагавшись, потяг його нарешті за рукав:

— Заходь сюди!

Атоммен підвів голову й прочитав табличку «Музей імперіалізму». Будинок здався йому знайомим. Це був гігантський хмарочос, дуже схожий на Емпайер стейт білдінг[5]. Ескалатор повіз їх угору. Вони вийшли на десятому поверсі, над аркою якого було написано: «Відділ преси».

— Трохи нижче побачите справжню атомну бомбу, — сказав Бентам. — Тільки туди ми навідаємось іншим разом. А зараз покажу вам щось цікавіше. Посидьте трошки тут.

Бентам вказав йому на крісло у просторій читальні, а сам пірнув у якісь двері. Джіммі сів і глибоко задумався, потім поволі підвівся й почвалав довжелезним коридором праворуч, де за скляними вітринами експонувалось безліч газет, журналів, книг та фотознімків.

— Неможливо! — прошепотів Джіммі. — Неможливо!

За склом красувались барвисті обкладинки «Тайма», крупні заголовки «Нью-Йорк посту», «Дейлі телеграфу». Ось і скандальна книжка його колишнього колеги Гарвея Матусоу «Лжесвідок».

Джіммі мимоволі глянув на дату під заголовком одного з номерів «Дейлі гералд». Дрібно, але чітко, там було написано дату: 12 березня 1969 року.

— Боже мій, боже!

Джіммі одвернувся й поспішив геть. Потім знову підійшов до вітрини й притиснувся носом до скла. Він довго стояв так, втупившись бездумно в чорні цифри дати, аж доки очі не затягло сльозою, а рядок почав гадюкою звиватись перед очима. Тоді Джіммі поплентався далі і випадково натрапив на окремо поставлену вітрину, над якою великими літерами було написано, що тут демонструються найновіші експонати. Щось шпигонуло в голову, в очах потемніло. Перемагаючи слабість у колінах, швидко-швидко кліпаючи очима, Джіммі підійшов до вітрини і тремтячою рукою помацав холодне скло. Обличчя його враз змарніло і набрало землистого кольору, а очі дивились у бездонну прірву. Раптом з грудей у нього вирвалось болісне хрипіння, все тіло затіпалось у нервових конвульсіях, і Джіммі з кулаками накинувся на вітрину. Гулко задзвеніла шибка, але не розбилась. Звідки ж було знати бідоласі, що биткого скла давно вже не виробляли! Озвірівши до нестями, він так гатив, що аж кісточки на руках пообдирав.

— Гей, товаришу! — прибіг на грюкіт якийсь чоловік. — Що ви робите?

Він спробував відтягти порушника, але Атоммен відштовхнув його і шаленів, аж поки вистачило сил. Нарешті затих, обм’як, похитнувся і впав непритомний лицем на вітрину.

Службовець розгублено заметушився:

— Друже, що з вами? Схаменіться!

Почувши гамір, прибіг Бентам, за ним ще кілька відвідувачів читальні. Вони підхопили Джіммі за руки й за ноги і понесли геть, а геофізик мимохідь прочитав на обкладинці якогось рукопису з вітрини: «Атом — природна смерть комунізму. Філософський трактат Д. Г. Кука». Збагнувши причину драми, Бентам спочатку всміхнувся, а потім стурбовано глянув на невдаху Атоммена, який через двісті років віч-на-віч зіткнувся з плодом власної дурості і нерозуміння. Бентаму й на думку не спадало, що ця невеличка подорож у минуле може завдати стільки болю воскреслому.

У невеличкому робочому кабінеті, куди напівпритомного притягли Джіммі, лишився тільки він та Бентам. Інших геофізик попросив вийти. Потім стурбований підійшов до Атоммена. Той лежав у кріслі знесилений і жалюгідний.

Геофізик поклав на стіл газети, які й досі тримав під пахвою, і витяг з кишені пачку сигарет.

— Ви, здається, курите? — благальним тоном звернувся він до Джіммі. — Гляньте, спеціально для вас знайшов цілу пачку. Закуріть, може, трохи заспокоїтесь.

Джіммі не відповів.

— Слухайте, Джіммі Кук! — підвищив голос Бентам. — Я вас розумію і співчуваю вам, але те, що з вами приключилось, назад не повернеш. Вам таки доведеться жити при комунізмі. А це, мушу вас запевнити, не так уже й погано. Ми допоможемо вам збагнути наше життя і йти в ногу з нами. Викиньте ж нарешті з голови нерозумну думку, ніби вам хтось погрожує! Ви повинні б радіти… Замість того, щоб зотліти в землі, як давній предок, ви стали сучасником нового світу…

Бентам усвідомлював, що говорить зовсім не те, але застигле, мов у мерця, обличчя Джіммі дратувало його і збивало з пантелику. Ще довго намагався він говорити лагідно й заспокійливо. Але, нарешті, терпець йому урвався. Схопивши Джіммі за плечі, він так трусонув його, що, здавалось, голова у бідолахи ось-ось відірветься і впаде на підлогу.

— Гей, Джіммі! Схаменися! Чого ти розкис, як той гречаний бублик! Тобі ще жити та й жити… Все людство оберігатиме тебе, мов кохану дитину. Колумб, коли відкрив Америку, стрибав на радощах, а ти…

Джіммі вже розплющив очі, але дивився на Бента— ма так, наче бачив його вперше в житті. Поступово обличчя Атоммена набрало нормального кольору.

— Дай сигарету! — несподівано обізвався він.

Бентам, зрадівши, дав йому сигарети й запальничку. Джіммі кілька разів глибоко затягся, і на блідих губах його заграла усмішка.

— Кажеш, стрибав на радощах, га?

Геофізик, полегшено зітхнувши, засміявся:

— Стрибав, хоч Америка й була країною дикунів. А ти відкриваєш Америку в стократ кращу за твою колишню.

— Та-ак, — протяг Джіммі, і в цьому коротенькому слові забриніло примирення. — Тільки Колумб шукав Америку, а я і не шукав, і не збирався шукати вашого комунізму. А ще… У нього було кому похвалитись про своє відкриття, а в мене? Отже, мені не лишається більше нічого, як самокритикуватися. Так же, здається, говорять комуністи?..

— Молодець! Для розпачу не повинно бути місця! Скрізь так весело й гарно! Ось глянь! — Бентам розгорнув принесені газети. — Хіба може бути щось цікавіше й комічніше за некролог про себе? Таке трапляється раз за всю історію людства. Нате, Джіммі Кук, читайте!

Хвилюючись від радості, Бентам звертався до нього то на «ти», то на «ви». Джіммі спробував ще раз усміхнутись, але вийшло щось схоже на гримасу. Перед його очима білів номер тієї самої газети, в якій він колись працював. Жирний крупний заголовок на всю сторінку кричав про його, Джіммі Кука, смерть. Трохи нижче красувалось маленьке фото його власної персони. Бентам розгорнув ще кілька номерів газети, в яких розповідались подробиці героїчної смерті хороброго журналіста. Джіммі не міг пригадати жодної з цих подробиць, і запопадливість колег розвеселила його. До того ж, у некролозі вони хвалили Джіммі Кука, чого ніколи не бувало за життя. Атоммен уявив собі, як вони раділи, пишучи цей некролог. І раптом згадав, що ці люди вже давно померли, а він живий. Живий! Живий! Це слово забриніло в його свідомості таким урочистим, переможним гімном, що він на мить забув про всі страхи й знегоди, які так вимотали його за останній тиждень.

— Ну що ж, нікуди не подінешся, — бадьоро промовив він. — Жити все-таки треба. Я, скажу вам, і раніше був такої думки, що комунізм — велика сила і що рано чи пізно він переможе в усьому світі.

Бентам посміхнувся:

— Слухай, Джіммі, я знаю, тобі не легко буде змінитись, але це необхідно. Тепер люди зовсім не ті…

Джіммі знітився. Він і забув, що його прізвище красувалося у цьому музеї під рубрикою «Вороги комунізму». Та коли, засоромлений, похилив голову вниз, погляд його впав на ліву руку, де блищав Бентамів годинник.

— Я ото… на острові… взяв ваш годинник… — пробелькотів він і швидко відстебнув ремінчик.

Нічого, нічого. Хай буде тобі на згадку. Я вже маю годинника. Ну, ходімо звідси! У нас роботи з тобою — по горло. Треба запастись терпінням. Теперішні журналісти не менш докучливі за твоїх колег, а ти зараз — світова сенсація.

Спіралеподібний ескалатор довіз їх до самого виходу з музею, і вони знову опинились на гомінкій вулиці з тисячами автомашин і пішоходів. Джіммі на мить відчув себе в Нью-Йорку безпомічним і маленьким.

«Жити все-таки доведеться… — з якоюсь новою тривогою в грудях думав Джіммі. — Жити доведеться, але як?..»

Незнайомий світ розкривав перед ним свої обійми, тільки ці обійми здавались йому такими міцними і загадковими, що він боявся їх…


1:0 НА КОРИСТЬ КОМУНІЗМУ


Буває в житті, що вихор подій захопить людину і понесе її в карколомному танці, дні і тижні граючись нею, мов зірваним з дерева листком, не дозволяючи їй ні на мить подумати про себе чи проявити власну волю. Так вихор сенсації поніс і Джіммі Кука, а гучна слава оглушила й запаморочила своїм п’янким подихом. З раннього ранку до пізнього вечора журналісти з усіх кінців земної кулі штурмували дім Бентама, намагаючись видерти ще яку-небудь подробицю з дивної історії воскреслої людини, і Джіммі вже сотні разів розповідав її перед науковцями і представниками преси, у телестудіях, на зборах та мітингах. Він щодня бачив себе на екрані телевізора, ходив на прийом до видатних громадських діячів і в квартири звичайних громадян, а потік запрошень в усній та письмовій формі наростав до загрозливих розмірів. Людям хотілось побачити його на власні очі, розпитати, запропонувати свою гостинність.

У ці напружені дні чотиримісний колеоптер кидав його з однієї країни в іншу: з Африки в Азію, з Азії в Європу, звідти в Південну Америку, Канаду, Гренландію, на тихоокеанські острови…

Світозар з Бентамом нерозлучно літали з Джіммі. Перший, добровільно взявши на себе обов’язки особистого секретаря, впорядковував запрошення, уточнював маршрути, писав для Джіммі вітальні промови.

Геофізик з цікавістю й тривогою стежив за своїм вихованцем, невтомно пояснював йому принципи самоврядування нового світу, повчав його, давав поради, намагався підготувати до життя в незнайомому для нього суспільстві, Але у Джіммі все це в одне вухо влітало, а в друге вилітало.

Іноді Атоммену здавалось, що він став володарем всесвіту і тепер робить традиційну подорож по своїх володіннях, приймаючи, як належне, почесті і захоплення підданих. Де, коли і який володар користувався більшою популярністю, про кого так щиро піклувались? Для нього щовечора збирався консиліум з найвидатніших лікарів, які буквально трусились над ним, робили уколи для довголіття, хвилювались, коли він порушував встановлений режим харчування й відпочинку. На честь Джіммі у кожному місті, де він бував, медичні, історичні, педагогічні та інші академії скликали спеціальні сесії, на яких він розповідав про себе або хтось читав про нього доповідь.

З самовдоволенням римського цезаря чи єгипетського фараона він приймав усе це на свою адресу, забувши, що не має по суті ніяких заслуг. З дитинства Джіммі був жадібний до слави і зараз ніяк не міг насититись її чарами.

Стомлені безперервними подорожами, Світозар з Бентамом радили йому не брати більше запрошень. Та Джіммі не любив прислухатись до будь-чиїх порад. Тим більше зараз. Він щоранку поважно запитував болгарина, якого щиро вважав своїм особистим секретарем, відносно запрошень і майбутніх подорожей. Через те, коли одного разу Світозар, вдавано усміхаючись, показав йому лише два запрошення — одне з Конго і друге з якогось невідомого містечка в Ісландії, — Джіммі аж остовпів од здивування. Швидко заглянув у скриньку біля письмового стола, куди пневматична труба вистрілювала металеві поштові патрони з листами, і, не знайшовши там нічого, вилаявся й розпачливо гепнувся в крісло. Виходить, він уже непотрібен людям? Значить, слава його виявилась короткочаснішою за славу звичайного чемпіона з боксу або чергової голлівудської зірки? І він став нудним і звичайним, як торішній футбольний матч, результат якого всі знають?

— Досить, друже, — підтвердив його побоювання Бентам. — Час уже й опам’ятатись! Час зняти з тебе ярлик модної пісні і проголосити тебе звичайним громадянином Америки.

— Як це так? — не зрозумівши жарту, схопився Джіммі.

— А ти ж як хотів? Щоб ми тебе почесним громадянином проголосили? Правда, заслуги перед комунізмом-у тебе є, але… Ну, гаразд, жарти потім! Тепер часи не ті, братику, і ти повинен це зрозуміти. Ти, як і кожен громадянин планети, одержиш звичайну квартиру для одинака і підшукаєш собі якусь роботу. Захочеш — можеш продовжити свою освіту. Це для тебе було б найкраще. Головне — стати повноцінним громадянином нашої планети.

— Он як? — похмуро буркнув Джіммі. — Хочеш не хочеш, а ставай повноцінним громадянином? Саме це мені найбільше й не подобалось у комуністів! Навіщо вони обмежують свободу особи?

— Хто ж тебе обмежує, чоловіче добрий? — вигукнув геофізик, збитий з пантелику його несподіваним висновком. — Ти можеш робити все, що захочеш.

— А коли, скажімо, не схочу працювати? І чому це мені даватимуть холостяцьку квартиру? Хіба я не можу одружитись?

— Коли одружишся, тобі негайно дадуть іншу квартиру. Аби твоя ласка! — засміявся Світозар. — А на роботу ніхто силою не жене. Тільки, думаю, самому нудно без діла стане.

— Не турбуйся за мене! Нудно не буде. Я знайду чим заповнити свій час… От тільки не розумію: чому люди так швидко перестали цікавитися мною?

— Очевидно, ти для них не дуже цікава персона. Про таких, як ти, вони скільки завгодно читали в романах колишніх письменників! До того ж… у сучасного людства і, крім тебе, є якісь інтереси. Згоден? — Бейтам підвівся, збираючись виходити. — А тепер — за роботу! Все повинно ввійти в свою колію. А ти ще навіть ніде не стоїш на обліку…

— Оце й є та хвалена свобода, про яку ти мені стільки торочив?

— Не будь хлоп’ям! — нахмурився геофізик. — Без порядку не може існувати ніяке суспільство. А для цього кожен мусить йому підлягати. Це тобі зрозуміло? Ти колись тремтів перед мільйонерами і їхньою поліцією, а тепер не хочеш підкоритись порядкові, який створили тільки для твого ж добра.

Джіммі, правду кажучи, все це знав, але, ображений, що слава його померкла, хотів ще якийсь раз допекти геофізикові.

— Знаю, знаю! Ваші горезвісні громадські ради…

— Нічого ти не знаєш, душо капіталістична! — напівжартома, напівсерйозно вигукнув Бентам. — Коли б ти не був моїм далеким прадідом, а тепер другом, я роз’яснив би тобі не так.

— Що, що? — схопився Джіммі. — Я готовий. У мене давно вже на комуністів руки сверблять.

— Невже? А ти боксерські рукавиці коли-небудь бачив?

— Не тільки бачив, — самовдоволено відповів Джіммі, — а й носи декому набік звертав. Я закінчив спеціальну школу з боксу.

— От і добре! — вигукнув геофізик. — Перевіримо, чия школа краща.

Бентам витяг з шафи дві пари боксерських рукавиць і кинув одну з них своєму супротивникові.

— Так ви що, насправді битися зібрались? — обізвався Світозар. — Едді, прошу тебе, облиш такі жарти!

— Чому? Ми обидва сердиті, значить, вийде непоганий матч. Чому б нам по-братньому не збити оскому один на одному? Мерщій, Атомна людино!

— Я вже просив тебе не називати мене так!

— Якщо переможеш мене — не називатиму, — зареготав Бентам, розсуваючи меблі, щоб створити ринг. — Світозаре, ти будеш суддею. Пропоную три раунди по три хвилини.

— Ні! — заперечив Джіммі. — Будемо битись по-американському, без обмежень!

— Тепер уже це не по-американськи. Може, колись і було так. Крім того, якщо я надаю тобі добрих стусанів, то матиму неприємності в Охороні людини.

Бентам уже переодягся, і Світозар зашнуровував йому рукавиці…

— Попереджаю тебе… Битимусь серйозно! — промовив Джіммі, зосереджено роблячи розминку.

— Ви готові? — запитав Світозар. — Прошу на місця! — Бентам перед цим непомітно підморгнув йому, давши зрозуміти, що збирається тільки трохи провчити воскреслого капіталіста.

Джіммі пружно підстрибнув на тонких, жилистих ногах і прикрив обличчя рукавицями. Він з першого погляду оцінив, що у супротивника краща мускулатура, але це не бентежило його: Джіммі розраховував на свою техніку з багатьма хитрими прийомами. Бентам, зухвало всміхнувшись, зміряв його поглядом з голови до п’ят і простяг уперед довгу руку.

— А, правим гардом граєш? — удавано бадьоро вигукнув Джіммі, але голос його ледь помітно здригнувся.

Правий гард завжди бентежив Атоммена, тим більше в такому випадку, коли супротивник вищий і з довшими руками.

— Можу і з лівого гарда тебе побити, — засміявся геофізик і швидко змінив позу.

— Не треба, я просто так…

— Кінчай розмови, — по-суддівському суворо гукнув Світозар. — Ринг!

Боксери зійшлись і закрутились по кімнаті, злегка торкаючи один одного рукавицями, перевіряючи рефлекси. Джіммі був напористіший і почав раунд активніше, всіляко намагаючись уникнути довгої руки, яка миготіла перед його носом, і нанести удар самому. Бентам наче розважався грою, сміючись з настирливих потуг супротивника. Тіло його, струнке й красиве, рухалось надзвичайно спокійно і впевнено. Це ще дужче дратувало Джіммі. Він вирішив нав’язати Бентаму близький бій і стрімголов кинувся в атаку. Заляскали рукавиці. Удар знизу відкинув назад Атоммена. Він відчув тупий біль у грудях; глипнув ротом повітря і з подвоєною люттю, зігнувшись, головою вперед, мов баран, кинувся на широко розкриті груди противника. Бентам пружно стрибнув убік, але все-таки дістав удар у селезінку.

— Стоп! — гиркнув Світозар, захоплений суддівськими обов’язками. — Порушення! Навіщо б’єш у шлунок?

— Що ти хочеш од капіталіста? — засміявся Бентам. — Продовжуй!

Він знову став в оборонну позу, стримуючи атаки з поблажливою посмішкою дорослого, який жартує з своїм хлоп’ятком. Ляснули рукавиці. Джіммі розразився цілою серією ударів, але геофізик спритно підставляв свої кулаки. Атомний Джіммі відверто почав нехтувати правилами гри, б’ючи то в шлунок, то в селезінку. Це немов було стимулом для Бентама. Мускули його нап’ялись, а обличчя почервоніло від гніву. Він наніс легенький удар лівою, потім ще один і ще, змусив противника перейти в оборону, потім відступив крок і опустив ліву руку; вся половина тіла його виявилась відкритою. Джіммі миттю кинувся туди, але то була пастка. Велетенський правий кулак геофізика блискавкою вдарив по відкритій щелепі Джіммі. Удар виявився настільки сильним, що Атоммен на мить зупинився, запаморочений. Тоді страхітливий удар зліва довів справу до кінця. Джіммі змахнув руками, вдарився головою об м’який диван і розплатався горілиць на килимі.

Світозар стривожено нахилився над ним.

— Едді, що ти натворив?

— Нічого, оклигає! Може, не буде таким твердолобим.

Джіммі розплющив очі, але не вставав.

— Лічи! — суворо сказав Бентам і, коли Світозар здивовано глянув на нього, повторив ще суворіше: — Лічи до десяти!

— Раз, два, три… — почав болгарин.

— Облиш! — обізвався з килима Атоммен, торкаючи рукавицею щелепу. Обличчя його перекосилось од болю. — На сьогодні досить.

— Гаразд, — серйозно сказав геофізик. — Як щелепа? Сподіваюсь, нічого страшного? Удар виявився трохи сильнішим, ніж я передбачав, але ти розізлив мене.

— Хороший удар, — визнав Джіммі, коли Світозар допоміг йому підвестись. — Один — нуль на користь комунізму!

Зареготали всі троє. Джіммі, випивши склянку води, почав одягатись.

— Так що, підемо тепер включатися в життя?

— Що зробиш, коли щелепи людям виламують!


* *
*

Невдовзі після цього конвертоплан підняв їх на плоский дах величезного будинку, де містилась районна рада.

— А з тебе боксер неабиякий, — дорогою промовив Джіммі. — Ти ж ніби якийсь вчений, а виходить і боксом займаєшся?

Бентам, зареготавши, ляснув Світозара по плечу:

— Цей хлопчина б’ється не гірше за мене, а й він — теж вчений. Ми любимо такі види спорту, де потрібна сміливість і міцні нерви.

Джіммі промовчав. Він усвідомлював, що Бентам і Лазов — найближчі для нього люди на землі. І сповнився ще більшої поваги до кремезного геофізика, який приваблював його своїм веселим характером, кмітливим, дотепним розумом.

Насамперед вони зайшли в паспортний стіл. За кілька хвилин фотознімки були готові. Джіммі не без задоволення розглядав свій портрет у природних тонах. З фотоательє пішли в реєстраційний зал. Їх знову з усіх боків оточили службовці, майже виключно молоді дівчата. Очевидно, впізнали Джіммі.

— Дайте нам, будь ласка, автограф, товаришу Кук! — лунало звідусіль.

Потішений такою зустріччю, Джіммі розсипався на всі боки усмішками і спритно розписувався в дівчачих блокнотах.

— А ви паспорт дасте? Час уже викреслити мене з списків померлих і приписати до живих.

Дівчата засміялись. Веселий настрій не спадав і тоді, коли одна з них почала заповняти анкету.

— Так ваш батько був власником ресторану? Агов, дівчата, слухайте: власник ресторану!

— А коли ви народились?

— 18 грудня 1926 року, — серйозно відповів Джіммі.

— Ах! — заверещала дівчина. — А тепер 2151-й. Оце так вік! Але знаєте, я б вам не дала стільки — і, лукаво блимнувши на нього, залилась дзвінким сміхом.

— А чим ви займались?

— Писав статті проти комунізму, — випередив його Бентам.

Кожна графа в анкеті та паспорті була приводом для нових жартів.

— Ви одружені? — запитала паспортистка.

— Що ви! — обурився Джіммі. — Я ще такий молодий: мені всього двісті двадцять п’ять років!

— Ваша остання адреса?

— Антарктида, глетчер № 10, на третьому поверсі під кригою.

— І все-таки, що ж писати?

— Не знаю. Якщо напишете мою колишню адресу, то її вже давно немає.

З горем пополам між вибухами сміху нарешті паспорт було виписано, і дівчина встала, щоб вручити його власникові.

— Хвилинку! — вигукнув Бентам, швидко витягаючи з кишені крихітний фотоапаратик, з яким ніколи не розлучався. — Це — історичний момент, і його треба увічнити. Підпишете: капіталіст стає громадянином комуністичного суспільства!

— До того ж добровільно! — зауважив Світозар.

Бентам клацнув кілька разів. Після цього, люб’язно попрощавшись з дівчатами, друзі подалися до служби розподілу квартир. Сивуватий службовець висловив велику радість, що має змогу особисто познайомитися з Джіммі Куком.

— Моя дружина і діти ніколи не простять мені, коли дізнаються, що ви були в мене і я не запросив вас у гості, — звернувся він до Джіммі. — Я знаю, у вас таких запрошень багато, але я дуже прошу, урвіть часину, зайдіть!

— Неодмінно прийду. Велике спасибі, — промовив Джіммі, розчулений люб’язним запрошенням, хутко зметикувавши, що знайомство з людиною, яка займається розподілом квартир, може бути корисним.

— А тепер давайте подумаємо, де вас влаштувати, — діловито озвався службовець. — Ви як скажете, товаришу Бентам? Недалеко від вашої квартири? Там є чудові нові будинки. Я думаю, дамо нашому дорогому гостеві велику квартиру, правда?

— Навіщо? — суворо запитав Бентам. — Хай це буде близько од мене, але дайте звичайну квартиру для одинака.

— Гаразд! Неподалік од вас саме звільнилася така квартира.

Джіммі стояв поруч, і обличчя його то блідло, то вкривалось багровими плямами. А коли вийшли на вулицю, таки не витримав:

— Слухай, Бентам! Чого ти сунеш свого носа, куди тебе не просять? Могли б узяти чималу квартиру!

— Нема потреби..

— Як то — нема потреби? — вигукнув Джіммі. — Мене знають в усьому світі. Приходитимуть відвідувачі. А де я їх прийматиму? І що вони скажуть? Гляньте, мовляв, як дбають про людину, яка повинна наочно переконатись у перевагах комунізму! Погано в вас поставлена пропаганда!

Бентам розсміявся:

— Не хвилюйся, ніхто так не подумає. Зараз на нашій планеті кожен знає свої права на матеріальні блага. Крім того, буде в тебе де й гостей прийняти.

— Ну, гаразд, — не дуже зрадів Джіммі. — Значить, розбредемось тепер хто куди? Правду кажучи, мені з вами було непогано.

— Ми так чи інакше повинні роз’їхатись, — усміхнувся Бентам. — Світозар на свою батьківщину, а мене чекає Антарктида. Тільки ти не заспокоюйся, нашого опікунства ще не скоро позбудешся. А до самостійності все одно пора вже звикати.

Попоївши в ресторані, одностайно вирішили подивитись на нову квартиру Джіммі Кука.

Квартира була-таки по сусідству з Бентамом, на сімнадцятому поверсі п’ятдесятиповерхового будинку. В цьому районі всі споруди були однакової висоти, а широченна вулиця, здавалось, ледве вміщається серед житлових велетнів.

Вийшли з ліфта на широку площадку, і Бентам подзвонив уповноваженому. Їх зустрів літній чоловік з вольовими рисами обличчя і сумовитою посмішкою.

— Ласкаво просимо, товаришу Кук! — привітався він. — Я дуже радий, що ви житимете у нас. Ми не сподівались, що ви прийдете так швидко. Наші мешканці збиралися влаштувати вам урочисту зустріч. А в квартирі все в порядку, можете займати хоч зараз.

Він запросив їх у ліфт і довів аж до самих дверей квартири.

Квартира, проти якої він стільки репетував, вражала красою і затишком. Це були справжні апартаменти, про які у старому Нью-Йорку мало хто й мріяв. Елегантний кабінет, сонячна, приваблива холостяцька спальня і просторий, зі смаком умебльований зал. Тут житиме він, Джіммі Г. Кук!

— Ну, як? Вистачить тобі такої квартири? — з іронією в голосі запитав Бентам.

— Це для мене… одного? — пробелькотів Джіммі.

— Звичайно, — підтвердив уповноважений.

— Подобається тобі?

— Чи ба! У вас, мабуть, немає житлової кризи? Виходить, оце — звичайна квартира для одинаків? Мене як рядового капіталіста вона цілком влаштовує.

Оригінальне самовизнання викликало загальний сміх.

— Ну, влаштовуйтесь тут, — мовив Бентам, — а я тим часом подзвоню додому…

Він сів за письмовий стіл, увімкнув відеофон і набрав номер:

— Хеллоу, хеллоу! Говорить Бентам. Я зараз на Робсон-авеню, 80, відеофон СУ. Х-897 356. Світозар Лазов теж тут. Повернемось пізно.

— З ким це ти розмовляв? У тебе ж дома нікого немає! — здивувався Джіммі, коли Бентам вимкнув апарат.

— От тобі й маєш! Хіба ти й досі не второпав принципу дії відеофона? — вигукнув Бентам. — Іди сюди, поясню! Ось кнопки. Натиснеш на синю — розмовляєш з абонентом і бачиш його зображення на екрані, а він — твоє. А коли не натиснеш — він розмовлятиме з тобою, але не побачить. Якщо виходиш з дому і сподіваєшся, що тобі можуть подзвонити, — натискаєш білу кнопку. Вмикається секретар-автомат, який записує все, що йому передають для тебе. А ти з свого боку теж можеш продиктувати йому, де перебуваєш і коли повернешся додому. І секретар-автомат передасть замість тебе. Саме так я оце й зробив.

Витріщивши очі, Джіммі дивився на невеличку скриньку відеофона, мов на якийсь привид.

Помітивши це, Бентам запропонував посміхаючись:

— Можеш сам пересвідчитись. Набери номер мого домашнього відеофона!

Атоммен набрав спочатку серію, потім номер і принишк.

— Хеллоу, хеллоу! Говорить Бентам, — почувся голос з апарата. — Я зараз на Робсон-авеню, 80, відеофон СУ. Х-897 356. Світозар Лазов теж тут. Повернемось пізно.

Джіммі аж остовпів. Раптом з апарата знову пролунало:

— Хеллоу, Едді! Говорить Ліна. Тільки-но прилетіла з Софії. Їду по вказаній адресі.

Світозар мало не очманів од радості.

— А це що за голос? — знову витріщився на апарат Джіммі.

— Моя наречена! Приїхала!

— А як же вона знайшла тебе?

— Подзвонила до мене додому, і магнітофон записав її слова, — роздратовано пояснив Бентам. — Ну, й тугодум же ти, друже мій!

— Але так усі знатимуть, де ти і хто тобі дзвонив! — обурився Джіммі.

— Ну і що?

— А коли в тебе якась таємниця?

— Кожен знатиме, де тебе шукати, якщо ти сам повідомиш. А те, що продиктували для тебе, можеш почути тільки ти. Для кожного відеофона є свій шифр. Цей шифр знає лише одна людина — власник. Я перед цим набрав шифр, а ти й не помітив. А для себе ти повинен зв’язатися з відеофонною станцією, щоб тобі поставили новий шифр. Зрозумів?

— Зрозумів, — промовив Джіммі і цмокнув язиком: — Здорово придумано!

Він пішов далі розглядати своє нове житло, не перестаючи дивуватись. Відчиняв блискучі шафи, в яких яскріли проти світла красиві сервізи, заглядав у гардероб з білизною, просунув голову в комірчину поруч з ванною.

— Що це за машина?

— Для прибирання, — сказав Світозар, який водив його по квартирі.

— Хіба я сам прибиратиму!?

— А то ж як! Коли б ти був не дурний та замерз у кризі разом з служницею, то вона б тепер і прибирала після тебе, — підколов його болгарин.

— Не лякайся! — встряв у розмову Бентам. — Все робиться дуже просто і швидко. Дивись!

Він витяг з комірчини три великі електричні прилади й заходився пояснювати, як ними орудувати. Перший мав довгу металеву трубу з кількома мокрими й сухими щітками на кінці. Ним можна було за лічені хвилини вимити вікна. Інші два прилади були схожі на пилососи: один — для чистки меблів, килимів, книг, другий — для миття ванни та вбиральні.

— Слухай, Бентам! — хотів щось сказати Джіммі, та й сам злякався.

Заповітна думка давно вже не давала йому спокою, але він боявся гострого язика свого опікуна.

— Ну, що там? — підштовхнув його Бентам.

— А… гм… автомашину мені не дадуть, га?

— Дадуть, тільки я не раджу тобі просити. Підеш на роботу — самі запропонують. Та вже й не дуже модно на автомобілі їздити. Кілька років тому міськрада внесла пропозицію побудувати на вулицях рухомі тротуари. Так що ти думаєш? Люди просто обурились, що деяким інженерам ударило в голову позбавити їх останньої можливості ходити пішки.

— Слухай, — канючив Джіммі, — я все життя мріяв про гарну автомашину. А у вас такі лімузини — просто диво!

— Я ж тобі кажу: влаштуєшся на роботу… Поки що просити незручно.

— Незручно, незручно! Мені ніколи не було незручно просити. А ти справді думаєш, що я піду працювати? І взагалі, я не розумію: який біс попер тебе аж на Південний полюс? Хіба там тобі платять більше, ніж тут?

— Платять? А-а, — засміявся Бентам. — Це слово, друже мій, давно вже не вживається.

— Так навіщо ж ти працюєш? їжа тобі дурно, одежа — дурно, хата над головою є, розваги — і ті без грошей…

— Для людей, — повчально промовив Світозар. Як молодий учений, що подає надії, він любив повчати інших. — Для людей, для всього людства, щоб жити було краще. Для правди, для повнішого пізнання світу й життя. В наш час за працю не нагороджують матеріальними благами. Вони доступні для всіх, і створюють їх самі ж люди. Тепер за працю, кажучи старими словами, платять найдорожчим: пошаною. Ще лишилось безліч невідкритого в житті і всесвіті. Вивчати, відкривати — ось для чого живуть і працюють нині люди. Це — їхня перша необхідність. А не їсти й розважатись.

Джіммі скептично поморщився:

— Говориш наче той пастор: і красиво, і незрозуміло, і нереально!

Болгарин нахмурився, але ще запекліше вів далі:

— Для тебе незрозуміло, а це можна прочитати в першому-ліпшому букварі, по якому вчаться наші діти. Тобі краще говорити мовою прикладів. Отой чоловік, що привів нас сюди, — хто він, як ти думаєш? Скажеш, звичайний керуючий будинком, уповноважений. А навіщо йому бути уповноваженим, коли і одяг, і їжу, і все інше йому забезпечено? Скажу тобі, керування будинком — це не професія. Це виборна посада, вона є в кожному житловому будинку. А в нього є і якась професія, бо закінчив університет. Можливо, навіть і не один… Та ось він і сам іде! Нехай підтвердить…

До кімнати зайшов уповноважений з величезним пакунком у руках. За ним ішла висока миловидна дівчина.

— Ліна! — радісно вигукнув молодий учений, вмить забувши про свої повчання. — Якими вітрами? Познайомся з нашою знахідкою: Джіммі Кук. А це моя наречена. Як тільки я скінчу свою книгу, ми справимо весілля. Джіммі, ти, звичайно, будеш одним з перших гостей!

Дівчина зашарілась і міцно потисла Джіммі руку, дивлячись гарними голубими очима йому прямо в вічі.

— Кажеш про весілля, а про мене забув, — з милим докором повернулась вона до Світозара.

— Весь час на колесах, угору нема коли глянути…

— Бачте, як виправдується! — пожартував Джіммі. У присутності жінок він завжди був розв’язний. — Виходить, уже потрапив під каблук?

Але його жарту не сприйняли:

— Як це?

Джіммі пояснив, і тільки тоді всі розсміялись.

Світозар витяг з кишені блокнотик.

— Ану повтори, я запишу, може, знадобиться для книжки. «Під каблуком»? Цікаво! Але якщо цей вислів вийшов з ужитку, то, певно, й саме явище зникло? Значить, чоловіки вже не потрапляють у рабство до своїх дружин? Коли б так! Правда, Ліно?

Дівчина лукаво всміхнулась.

— Яв цьому відношенні скептик, — промовив Бейтам.

— Прошу всіх до столу! — весело озвався уповноважений. — Справимо маленьке новосілля.

Вдруге запрошувати не довелось. З веселим гамором усі посідали.

— Перший тост нехай буде, — підняв чарку геофізик, — як заповіли нам предки — за нове житло! Хай наш Джіммі живе в ньому, росте і буде щасливий!

Кришталевий дзвін облетів кімнату.

— Світозаре, — суворо шепнула на вухо нареченому Ліна, — тільки один ковток! Сам знаєш, тобі не можна.

— Добре, добре! — підкоряючись, відповів молодий вчений. — Хоч ти ще й не маєш прав заганяти мене під каблук…

— А я вип’ю за здоров’я дівчини і за близьке весілля! — проголосив Джіммі, лукаво всміхаючись.

— Яке там близьке! — махнула рукою Ліна. — Я вже й надію втратила. Світозар поставив дві умови, яких ніколи не зможе виконати: закінчити книжку і зробити велику подорож у космос. Щодо першого, то він надто лінивий, а в космос його просто ніхто не пустить.

І як я могла полюбити такого несерйозного чоловіка!

— То відмовся од мене, коли я такий несерйозний!

— І відмовлюсь, от побачиш!

— Тобі й досі не дає спати космічна манія? — знущався Бентам.

— І досі. І я ніколи не вгамуюсь. Треба буде, то і з Планетною радою воюватиму, а таки полечу. Згадаєш моє слово.

— Він безнадійний авантюрист. Не боїться нічогісінько, — сказала Ліна. — Хіба що весілля.

Дівчина під’юджувала свого майбутнього чоловіка з серйозним виразом обличчя, але очі їі при цьому дивились так ніжно, що Атоммена аж завидки брали.

— Ти ж на Місяць літав? — обізвався геофізик.

— На Місяць? Звичайна недільна екскурсія. Її може собі дозволити кожен дідуган, якому набридло гуляти по скверу. А я мрію про справжню експедицію.

— У тебе ж немає потрібної кваліфікації! Що ти там робитимеш? Хіба побут і звичаї зірок вивчатимеш?

Джіммі слухав цю напівжартівливу суперечку, так нічого й не второпавши, з неї, а крадькома весь час позирав на вродливу дівчину.

— Вип’ємо за весілля!

Раптом з пам’яті випливло весілля на дні моря, смуглява русалка Марина — і тиха невиразна туга сповнила його душу. Що б там не казали, він зостається сам як мізинець. Не розуміють його ці люди, а він їх тим більше. Де тепер Марина? Коли б вона знала його краще, може й не зробила б так…

З грудей вирвалось тяжке зітхання, і він поспішив утопити його в пінястому, променистому вині.


САМОПОЧУТТЯ ХОРОШЕ


На другий день Джіммі прокинувся в бадьорому настрої; тривалий сон зробив своє, ні про що не хотілось думати. Через годину приїхав Бейтам. Він привіз таку кіпу книжок, що Джіммі аж за голову взявся. Та це не зіпсувало йому настрою.

— Ти догадлива людина, Едуард! — сказав він. — А я оце сушив собі голову, чим заповнити стелажі бібліотеки. Негарно ж, коли вони стоять отак порожні…

— Ну, знаєш! Я привіз книжки, щоб ти не стелажі набивав ними, а голову. І не дам спокою, поки не прочитаєш усі до одної.

— Хай бог милує! Що ти, хочеш мене з світу звести? Та я за свій вік не прочитав стільки!

— Воно й видно! — сухо перебив Бентам. — А тепер доведеться читати. Якщо не вивчиш історію людства за останні двісті років, то ніколи не зрозумієш нинішніх людей і не зможеш бути щасливим серед них. Я кажу цілком серйозно.

Джіммі поморщився, але нічого не відповів і заходився знехотя допомагати йому впорядковувати бібліотеку. Здебільшого це були підручники з історії, господарських питань, а також філософські книги, праці класиків комуністичної ідеології. І лише кілька великих романів. Усі були в гарних синтетичних оправах.

— Ось тобі список! — поклав на видному місці аркуш паперу Бентам. — У такому порядку почнеш читати, інакше нічого не вийде.

Наставницький тон геофізика не дуже сподобався Джіммі.

— Оце така ваша горезвісна свобода? Ти взявся командувати, мов той фельдфебель.

— Я не знаю, що таке фельдфебель, — сказав Бентам, — але командувати тобою таки буду і командуватиму доти, поки не засвоїш основні принципи нашого життя. І якщо старатимешся й мислитимеш, то уникнеш багатьох неприємностей. На жаль (для тебе, може, й на радість), ми ненадовго мусимо розлучитись. Я завтра їду, в мене кінчається відпустка. А в вихідний день і в свята буватиму. Моя дружня порада тобі: поживи спочатку в Нью-Йорку. Читай книжки, дивись телепередачі, частіше ходи в кіно, в театр. Тут тебе не скривдять. Люди в нас хороші, в біді самого не залишать… Ну, а тепер ходімо погуляєм.

Одягшись, Джіммі покрутився перед великим дзеркалом у спальні і лишився задоволений собою. Хіба він коли-небудь одягався так елегантно? А про таке житло мріяв? Бентам кудись повіється, то ще й краще. І без нього обійдеться. Що ж тут, діти? Слава богу, двісті років з гаком на білому світі прожив…

Він усміхнувся власному жартові і повторив його в думці ще раз. Таку вже звичку мав, повторювати вдало придумане.

Широченна вулиця, залита сонцем, була жвава і водночас навдивовижу тиха. До такого контрасту Джіммі ніяк не міг звикнути. Люди йшли тротуарами якось поважно, милуючись красивими осінніми пейзажами, а поруч, буквально за кілька метрів, з карколомною швидкістю, хоч і майже безшумно, мчав бурхливий потік різноколірних автомобілів. Для Джіммі вже не було секретом, що автошляхові знаки на перехрестях тепер вказують не максимальну дозволену швидкість, як за його часів, а мінімальну, з якою мають право рухатись автомашини. Для деяких вулиць вона була вісімдесят, для інших — сто кілометрів на годину. З такою швидкістю колись було небезпечно рухатись навіть по автострадах, не кажучи вже про вулиці. Джіммі й досі не міг позбутися невідчепної думки, що все це йому сниться або він бачить неозвучений кінофільм; неприродна тиша болісно дратувала нерви.

На першому поверсі сусіднього будинку розташувався величезний ресторан. Наші друзі зайшли й звернулись до адміністратора, щоб там записали Джіммі на харчування.

— Тут обідатимеш і вечерятимеш, — сказав Бентам, який, власне, для того й повів свого підопічного «погуляти», щоб познайомити його з деякими явищами сучасності. — А сніданок готуватимеш собі вдома.

— А хіба тут не снідають?

— Снідають люди, яким треба на ранкову зміну.

— А якщо я візьму абонемент сюди, то в іншому місці хіба не маю права попоїсти? Ми з тобою бували в багатьох ресторанах, і ніхто не питав, чи є в нас абонемент, чи немає.

— Звичайно, ніхто тебе не вижене, а певний порядок все-таки мусить бути. Завідуючий повинен знати хоч приблизно, на скільки чоловік готувати.

— Хіба люди дотримуватимуться такого порядку, якщо все безкоштовно?

Бентам засміявся:

— Дотримуються, аякже! Не забувай, що люди тепер не схожі на тебе.

— Ти весь час підкреслюєш, що я з іншого світу! — образився Атоммен. — Не такий уже я й поганий.

— Я не кажу — поганий, а кажу — не схожий на сучасних людей. Ну, ходімо, запишу тебе в магазини, де братимеш продукти, одяг і все необхідне.

Вулиця виходила на велику площу. Потік автомашин то віялом розходився в бічні вулиці, то зникав під землею, щоб виринути на протилежному кінці площі. З одного боку площі височіла величезна, вигнута дугою споруда.

— Що це таке? — запитав Джіммі, вражений гігантськими розмірами споруди.

— Центральна академія кулінарного мистецтва.

— Якого мистецтва?

— Кулінарного. Готує спеціалістів харчування.

— Цебто поварів з вищою освітою? Так, чи що? — зареготав Джіммі. — Що ж, непогано… Ви вмієте догоджати своєму пузові.

— Що за вирази! — поморщився Бентам. — Ми, друже, не про шлунок дбаємо, а про здоров’я людини, про її всебічний розвиток і красиве життя. А їжа займає в цьому піклуванні одне з найважливіших місць. Я певен, що ці «повари», як ти їх називаєш, знають будову й потреби людського організму краще від будь-якого найвизначнішого лікаря-фізіолога твоїх часів. Глянь туди! — вказав Бентам на групу молоді, яка комусь аплодувала. — Бачиш отого літнього чоловіка, що спускається сходами вниз? Це — академік Грінвуд, лауреат всесвітньої премії. Один з найбільших спеціалістів кулінарного мистецтва земної кулі.

— Ага! Шеф-повар планети! — Джіммі збирався пожартувати, та раптом спало на думку щось інше: — Ех, устав би оце з могили мій дід та побачив, якою повагою користуються повари. Лауреати, овації… Він був поваром і так і вмер, бідолаха, біля плити в портовій таверні. А нагородами йому правили кулаки та лайка матросів. Ні, ви таки вмієте жити. Це я змушений визнати.

— Людина живе один раз, через те мусить зробити свій шлях якомога ширшим і кращим, — сказав Бентам. — Але, мені здається, ти не все розумієш. Дбати про їжу та відпочинок — це піклування про здоров’я і довголіття людини. А смисл життя — зовсім не в цьому.

— А в чому ж?

— Бути якнайкориснішим суспільству, внести якомога більший особистий вклад у загальнолюдський прогрес.

— Ну, це не нове. Вчителі говорили такі речі і в наші часи.

— Так, але тоді нічого цього не можна було здійснити, бо все життя людини було заповнене турботами про власне існування. А ми тепер майже не маємо їх.

Джіммі не звик замислюватись над моральними проблемами, і ці слова не справили на нього ніякого враження. В цю мить він захоплено спостерігав, як у центрі площі, мов чайки на острові, сідали й здіймались у повітря гелікоптери, колеоптери, конвертоплани та інші літальні апарати, назв яких він не знав. Конвертоплани вражали його своєю властивістю швидко повертати потужні пропелери в різні боки. Але найбільше подобались Атоммену маленькі гостроносі колеоптери. Зовні вони скидалися на снаряд з розташованими спіраллю навколо корпуса рухомими крилами і використовувались переважно в службових та спортивних цілях. Колеоптери злітали й приземлялись вертикально з невеличкої стартової площадки, а їх звичайна швидкість у кілька разів перевищувала швидкість звука. На такому колеоптері літав і Джіммі Кук, побувавши разом з друзями в найвіддаленіших куточках земної кулі. Він і досі ніби відчував блискавичну швидкість цих машин.

— Слухай, Бентам, як можна придбати таку машинку? — показав Джіммі на колеоптер.

— Дуже просто, — всміхнувся геофізик. — Якщо вона тобі потрібна, підеш у службу розподілу, і там дадуть.

— Що значить, «якщо потрібна»? Я, наприклад, відчуваю, що потрібна.

— Навряд. Ти хочеш її мати просто так. А я кажу про службову або спортивну необхідність. Ну, а гелікоптер чи конвертоплан дають кожному.

— А чому ж тобі не дали? Ти ж геофізик! Наскільки я зрозумів, твоя робота пов’язана з тривалими подорожами.

— Є, дорогенький, є і в мене машинка. Та ще й яка! Всюдихід, останнє слово техніки. Він зараз там, на острові Шарко.

— А чому ти не візьмеш собі тут конвертоплана?

— Бо не треба. Якщо поспішаєш — транспорту скільки завгодно. Навіщо зайвий клопіт. І взагалі… Мені приємніше ходити вулицею пішки.

Джіммі нічого не зрозумів. Мати можливість одержати персональний літак — і добровільно відмовитись од нього!

— Колись у Нью-Йорку, здається ж, у твій час ходили трамваї, — вів далі Бентам. — Вуличні маленькі поїзди. Були? Ну, я певен, що ніхто з вас не виявляв бажання мати персональний трамвай. Так і ми тепер.

— Невдалий приклад ти вибрав, — засміявся Атоммен. — Колись власники трамваїв робили на цьому непоганий бізнес. І я б теж не відмовився бути таким власником.

— Маєш рацію. Приклад невдалий. Та я бачу, що ми з тобою ніколи не знайдемо спільної мови. До того ж хочеш придбати персональний літак, а не тямиш ні як він збудований, ні як ним керувати. Гаразд. Ходімо! Навчу тебе хоч цього…

Зайшовши в найближче метро, вони поїхали на Лонг Айленд. У східній частині цього великого довгастого острова, де колись уздовж усього пляжного берега біліли вілли нью-йоркських мільйонерів, серед величезних курортних готелів тепер зеленів широкий спортивний парк. Сюди й потяг Бентам свого підопічного. Тут містилась одна з численних міських учбових аероплощадок, куди діти й підлітки приїздили вчитися майстерності пілотування.

— Запишіть, будь ласка, цього товариша на початковий курс, — звернувся Бентам до інструктора. — І не соромтесь показувати йому навіть найпростіше, бо він не має елементарного уявлення про техніку.

— Що ви кажете? — здивувався інструктор. — Справді? Не може водити літака? Цієї ж премудрості вчаться ще в дитинстві!

— Він у дитинстві іншого вчився, — двозначно сказав геофізик і всміхнувся. — Ну, дайте нам якусь машину, я проведу з ним перший урок.

Інструктор, високий літній чоловік, знизав плечима, так нічого й не зрозумівши, але з ввічливості не допитувався.

— У мене лишився тільки один конвертоплан, — сказав він. — Інші машини в ходу. Погода хороша, і дітвору не заженеш додому. Нічого не зробиш. Молодість. Ну, прошу!

І повів їх попід довгою приземкуватою спорудою до аероплощадки, де стояв самітний конвертоплан. Його видовжений фюзеляж блищав проти сонця, мов щойно витягнута з води величезна рибина.

— Ого, та це ветеран! — промовив Бентам, окинувши критичним оком літак.

— Ви на модель не дивіться! — образився інструктор. — Машина в чудовому стані.

— Зараз побачимо! Сідай, друже!

Джіммі вмостився в просторій двомісній кабіні і вперше, бо доводилося вчитись, уважно глянув на численні шкали, циферблати і кнопки стенда управління. Потім несміливо доторкнувся до штурвала і, як тільки Бентам сів поруч, відсмикнув руку назад. Геофізик повернув якусь ручку, і кабіна автоматично зачинилась.

— Тепер увага! Будову машини ти вивчиш на курсах, а керувати нею надзвичайно легко. Не лякайся, що так багато приладів. Правда, в нових моделях їх значно менше, але й ці не страшні. Як бачиш, машина має три пари гвинтів, які повертаються. По одній парі з боків і одна внизу. Коли хочеш змінити напрям руху, повертаєш гвинт. Третя пара — під фюзеляжем. Її вмикають тільки тоді, коли хочуть, щоб літак застиг у повітрі на мертвій точці. Всі гвинти повертаються з допомогою цього штурвала.

Бентам потяг штурвал на себе, і Джіммі побачив через скло кабіни, як бокові гвинти з горизонтального положення зайняли вертикальне. Нахилив штурвал праворуч — гвинти повернулись у правий бік. Відіпхнув штурвал від себе — і гвинти повернулись вперед.

— У польоті ясніше буде.

Геофізик завів мотор і надав пропелерам попереднього горизонтального положення. Машина ледь помітно здригнулась, лопаті гвинтів немов розтанули в повітрі, і Джіммі, втупившись у руки свого вчителя, й незчувся, як машина піднялась. Під ними зеленіли кучеряві крони дерев, а між деревами маячила постать інструктора, який привітно махав їм рукою.

— Летимо вертикально вгору, — пояснював Бейтам. — Коли наберемо потрібну висоту — дивись на оцю шкалу, — повертаємо гвинти вперед і лягаємо в курс.

Піднявши машину височенько, геофізик узяв курс на море, не припиняючи пояснень. Коли під ними замиготіла безмежна широчінь Великої затоки, Бентам заходився демонструвати різні ходи конвертоплана. Спускався до самої води, робив круті розвороти, несподівано зупиняв машину на одному місці або давав задній хід, і Джіммі не міг приховати свого захоплення дивовижною повороткістю літака.

— Подобається? — сміявся Бентам. — Ну, а тепер спробуй трохи сам.

Бентам увімкнув нижні гвинти, і конвертоплан повис у повітрі. В такому положенні пілот міг замкнути штурвал нерухомо і лягти спати. Енергії атомних батарей вистачало на тиждень, а крісла розкладались і перетворювались на зручні ліжка. Саме через те конвертоплани, незважаючи на порівняно невелику швидкість, вважалися чудовим видом транспорту для екскурсій.

— Ну що, не хочеш? — запитав Бентам, звільняючи своє місце.

— Я ще трохи подивлюсь, — несміливо заперечив Джіммі. — А хіба не краще спочатку потренуватись на землі?

— Не будь боягузом! Я ж поруч. Показуватиму тобі. Ну, давай, давай!

Така дружня фамільярність не раз допомагала Бентаму перебороти нерішучість Атоммена.

— Алло, товариші! — обізвався якийсь голос під самісіньким носом у Джіммі, і він аж відсахнувся. — Летите непогано, але далеко не залітайте! У нас таке правило. Не змушуйте повертати вас назад!

— Що це таке?

— Інструктор попереджає. Ми літаємо на учбовій машині, і він зобов’язаний стежити, як вона поводиться в повітрі.

— Так ми ж далеко, звідки вони знають, що ми робимо?

— Стежать за нами на контрольному екрані. Ну, давай, друже, не забивай мені баки, а приймай швидше управління!

Джіммі сів на місце пілота і нерішуче взявся за штурвал.

— Сміливіше! Сміливіше!

Машина виявилась навдивовижу слухняною: плавно рухалась туди, куди спрямовували її руки пілота, і Джіммі незабаром заспокоївся. Спочатку несміливо, а далі все впевненіше Атоммен дозволив собі навіть повторити деякі фігури, показані Бентамом. Гвинти безвідмовно повертали машину в будь-якому напрямку. Не було ні «ям», ні скреготу, ні затримок. Здавалось, керувати таким літаком легше, ніж їхати на велосипеді. При цьому небезпека катастрофи була зведена до мінімуму, бо навіть коли б мотори вийшли з ладу, гвинти починали крутитись самі, опускаючи машину плавно вниз.

— Повертай до аеродрому! — сказав Бентам.

Джіммі розвернув машину. Обличчя його аж сяяло.

— Я випущу тебе і полечу сам! — заявив він.

— Не раджу. Спочатку треба закінчити курси.

— Хочу тобі довести, що я не боягуз.

— Я й так знаю! Мова йде про завбачливість. Та й інструктори не погодяться… Побачимо ще, як ти приземлишся.

При посадці Бентам був насторожі, готовий кожну мить схопити штурвал. Але все скінчилось благополучно. Колеса торкнулись землі, і конвертоплан приземлився точно на своєму місці.

— Браво! Браво! — щиро зрадів інструктор. — Так посадити машину з першого разу не кожен зуміє.

— А можна мені тепер самому полетіти? — гордовито запитав Джіммі, впевнений, що йому відмовлять.

— Чому ж не можна? На таку машину і немовля пустити не страшно, — обізвався інструктор.

У Атоммена аж на серці похололо. І смикнув же нечистий за язик!

Бентам хитро посміхався й чекав.

— Гм, — розгублено промимрив Джіммі. — А тут усе в порядку?

— Все в порядку, — відповів інструктор. — Та й ми стежитимемо звідси і даватимемо вам необхідні вказівки.

Джіммі знову відчув на собі глузливий погляд приятеля. Це розізлило його, і він рішуче вліз у кабіну.

— Так… Добре… А як наберете висоту, повернете гвинти і… — напучував інструктор.

Коли над головою закрився скляний купол, Джіммі відчув неприємну самотність і тривогу. Але хіба він міг тепер відмовитись? У Бентама, певно, вже крутиться на язиці образлива шпилька. Треба йому довести, що люди минулого теж чогось варті…

Стиснувши зуби, Кук ввімкнув мотори. Конвертоплан здригнувся, зрушив з місця й легко, мов надувна дитяча куля на вітрі, полетів угору.

Бентам з інструктором побігли в диспетчерську, де містились пульти спостереження і керування на відстані.

Інструктор повернув ручку, і на екрані з’явився спочатку хвіст, а потім і весь конвертоплан. Джіммі кружляв весь час на одному місці, мабуть, не наважувався летіти далеко від аеродрому.

— Повертай до моря! — передав Бентам у мікрофон. — Там безпечніше, і ніхто не заважатиме. Не бійся, ми стежимо.

Джіммі слухняно Повернув машину носом до безмежного водяного простору, де повільно, поблискуючи проти сонця, перекочувались хвилі. Кілька інших конвертопланів пролетіло зовсім близько, і Джіммі з переляку ледве встиг помітити за склом кабін маленькі голівки пілотів з пустотливими оченятами. «Діти! — подумав Атоммен. — Діти пілотують!» На душі стало якось гірко-гірко. А він, дурний, думав, що проявляє героїзм.

Джіммі повернув штурвал до берега. Але йому здалося, що важіль рухається підозріло легко. Виглянув з кабіни — літак і не збирався міняти напрямку, заглиблюючись далі в океан. Спробував повернути штурвал у протилежний бік — теж марно! Важіль ходив мов перебитий. По спині пробігли мурашки.

— Щось трапилося з машиною! — вигукнув він. — Гей, Бентам, інструкторе, щось трапилось…

Ніхто не відповідав. А сонце світило собі, мов так і треба. Довкола ширяли літаки, внизу борознили воду сотні човнів та катерів, перекочувались хвильки. І все це здавалось Атоммену передвісником чогось страшного.

Джіммі впрів, повертаючи штурвал у всі боки, натискаючи по черзі на всі важельки та кнопки. Але старання його залишались марними. Раптом гвинти самі повернулись, і літак з карколомною швидкістю почав падати. Впершись ногами в педалі, Джіммі щосили потяг штурвал на себе. Чорно-синя стихія закрила все лобове скло кабіни. Джіммі вирішив, що лежить уже в сталевій домовині на дні моря. Заплющив очі. В голові промайнуло: кінець, але він навіть не злякався. Ось зараз вдариться об хвилі… Та удару не було. Замість нього якась могутня сила притисла Атоммена до спинки крісла, і літак понесло круто вгору. Тільки тепер Джіммі наважився розплющити очі. Літак націлився носом прямо на білі хмарки, що плавали в каламутній синяві осіннього неба.

— Бентам! Чуєш, Бентам! — заволав Джіммі, до якого нарешті повернувся дар мови.

Збагнувши весь жах ситуації, Джіммі мало не зомлів. Невже йому судилося вдруге пережити свою смерть? Хто це так жорстоко пожартував з ним? Чому доля так безжально грається його життям?..

Піднявшись до хмар, конвертоплан вдруге пішов свердлом униз, над самісінькою хвилею зробив петлю і на бриючому польоті попрямував до берега.

Коли Джіммі прийшов до пам’яті, машина стояла на землі, мотори мовчали. За склом кабіни Бентам з інструктором весело посміхались і рукою вказували, де відчиняються дверцята.

— Відмінно! — промовив інструктор, коли Джіммі висунувся з кабіни. — З вас вийде першокласний пілот.

Джіммі розгублено поглядав то на Бентама, то на інструктора, то на літак, то на себе самого. Що трапилось? Як він опинився тут живий і здоровий?

— Добре літав, — сказав Бентам з підкресленою поблажливістю в голосі. — Як самопочуття?

Нічого не відповівши, Джіммі подибав до лави, що стояла під службовим приміщенням.

— Що з тобою? Може, що трапилось? — запитав геофізик, сідаючи поруч.

— Нічого. Ви теж дивились?

— Аякже. Особливо мертві петлі — чудово!

«Значить, мертві петлі все-таки були!» — промайнуло в голові Атоммена. Він мовчав, намагаючись пригадати, що ж було потім, після отих проклятих петель.

Так і не згадавши, зітхнув і навмисне недбало промовив:

— Пхі! Ось я ще разів зо два піднімусь у повітря, побачиш тоді, що значить мертва петля. А це що — дурниця!

Бентам лукаво всміхнувся і поляскав його по плечу:

— Ну, ходімо! З завтрашнього дня почнеш ходити на курси. І літатимеш, скільки тобі влізе.

Всю дорогу Джіммі мовчав. Кошмар скаженого польоту не давав йому спокою. Він марно сушив собі голову, намагаючись розгадати таємницю приземлення літака і порятунку. Впертість і пиха не дозволяли йому запитати про це в Бентама. А той наче й не помічав нічого, без угаву розповідаючи щось смішне. І тільки коли сіли в ресторані за стіл пообідати, геофізик обережно запитав у Атоммена, чому він такий стурбований.

— Так, думаю, — знехотя відповів той.

— Джіммі Кук, — усміхнувся Бентам. — Ти не розсердишся, коли я тобі скажу щось?

— Чого я маю сердитись?

— А я помічав, що ти сердишся, коли тобі кажуть правду в вічі. Думаю, навряд чи ти зможеш сам розібратися в тому, що сталося з тобою в повітрі. От я й хочу пояснити. Інструктор, коли побачив, що ти літаєш добре, зайнявся чимось своїм, а я скористався цим і пожартував трохи з тобою. А тепер жалкую… Не треба було цього робити. Я щиро каюсь і обіцяю більше так не жартувати з тобою. Не гнівайся на мене. Я й сам не знаю, як воно вийшло.

— Ну, так що ж ти такого зробив?

— Цими учбовими літаками можна керувати і з землі, по радіо. Я не попередив тебе, що вимкнув управління, і почав водити твій конвертоплан. Мертві петлі — теж моя робота. Хотів трохи налякати тебе і збити пиху. Ти дуже злякався?

— А ти й радий? — похмуро відповів Джіммі.

— Не радий, а шкодую.

Джіммі спробував проковтнути образу:

— Нічого. Прощаю тобі… Але уяви собі, що в мене хворе серце…

— Про серце я не турбувався, — зареготав Бентам. — Боявся тільки, щоб ти з переляку чого не накоїв…

— Ба який! Даремно боявся! Як бачиш, мене злякати не так просто! І Все-таки, погодься, що це не робить тобі честі. Лякати мене чимось, чого я не знаю!

— Я цілком погодився з тобою і попросив пробачення.

— Так ти, значить, завтра вже відлітаєш? — змінив розмову Джіммі. — А чом не візьмеш і мене з собою?

— Я радий би взяти, але це не на користь тобі. Час уже стати самостійною людиною. А я прилітатиму хоч двічі на місяць, а по відеофону можемо розмовляти навіть кожний вечір. Аби твоя ласка.

Не хотілось Бентаму кидати Атоммена самого. Геофізик за цей час так звик до нього, що доля Джіммі турбувала його, мов справжнього батька, у якого неслухняний і непосидющий син.

— Нудно мені буде без тебе, — визнав Джіммі.

— Ну, ти не з тих, хто довго нудьгує. Будуть у тебе і друзі, й розваг досхочу. А потім… ти ж сам торочив, що я тобі надокучив.

— Краще, коли надокучають, ніж не мати з ким словом перекинутись.

— Знайдеш, з ким, знайдеш. Наші люди не зоставлять тебе самого. Ну, ходімо трохи відпочинемо, бо увечері ніколи буде.

Того дня мешканці будинку, де оселився Джіммі, влаштовували на його честь урочисту вечерю.

Відпочивши в своїй кімнаті, Джіммі задоволено вбрався в новий костюм. Крутячись на всі боки перед дзеркалом, він не міг намилуватись легкістю та еластичністю тканини, що мінилася м’яким темно-синім блиском воронованої сталі. Сорочка була з посрібленого полотна і чудово гармонувала з костюмом.

Геофізик, заскочивши додому, теж повернувся не менш елегантний.

— Оце дивлюсь на себе та й думаю, — зустрів його Джіммі, у якого після сну був особливо веселий настрій, — парубок я хоч куди, і не виключена можливість, що сподобаюсь якій-небудь комуністці, хоч я сам і капіталіст. Зло тільки розбирає, коли гляну на свій зріст. Колись мене вважали високим, а перед вами я — мов підліток.

— Даремно хвилюєшся. У тебе середній зріст. Скільки сантиметрів?

— Сто вісімдесят.

— От бачиш! А я всього на десять сантиметрів вищий за тебе. Ну, зібрався? — Бентам глянув на годинник і раптом щось згадав: — Все забуваю. Дай я перепишу пісню!

Він зняв з руки Атоммена, який нічого не міг второпати, подарований йому годинник, відстебнув свій і поклав їх поруч на долоні. Потім відтяг головки ключиків, і в кімнаті полинула та дивна арія, яка колись розбудила й так здивувала Атоммена в транспортній ракеті. Мікроскопічний магнітофон нового годинника записував арію на свою стрічку.

— Майстри ж ви прикрашати собі життя, — обізвався Джіммі, — коли вигадали такий годинник, щоб будив вас уранці музикою. Але я особисто записав би собі який-небудь військовий марш у виконанні духового оркестру. Мене таким тендітним голосочком не розбудиш.

— Це моя улюблена пісня, — відповів Бентам. — Я записав її не для того, щоб будила мене. Чуєш цей голос? Ото співачка була, друже мій! Цю жінку… я колись кохав…

— Ну, і що ж з нею трапилось? — запитав Джіммі.

— Нічого незвичайного, — гірко всміхнувся Бейтам. — Вийшла заміж за іншого.

— Значить, трагічна любов і в комуністичному суспільстві є?

— На жаль, є! Людина навчилась розтоплювати віковічну кригу на цілих континентах, а такого засобу, щоб вмить розтопити біль сердечний, так і не винайшла.

Бентам задумливо прислухався до голосу співачки. Коли пролунали останні акорди супроводу, він пристебнув годинник на руку і встав:

— Ходімо!


ПРИВИД БРОДИТЬ ПО АМЕРИЦІ


Того вечора Бентам таки проґавив, і Атоммен хильнув більше норми чудового на смак вина, яким пригощали його сусіди. А потім посварилися з геофізиком. На другий день Джіммі прокинувся пізно. Не всовуючи ніг у капці, він пройшов по м’якому килиму й розчинив вікно, щоб зробити зарядку, та передумав, лінь розібрала. Пошвендяв знову до ліжка і почав пригадувати, за що ж вони посварились. Ага, Бентам почав докоряти, що він поводиться на банкеті непристойно. Сказав: «Не думай, що коли ти з іншого світу, так тобі все сходитиме з рук!»

А його, Джіммі, це, здається, допекло. Од вина, мабуть. І навіщо було дудлити стільки! Тоді й не наговорив би грубощів. Що він сказав? Ага! Мовляв, дуже радий, що Бентам нарешті піде під три чорти, давно вже набрид… Видно, таки образився. І недаремно.

— Якщо знадоблюсь, — відеофон у тебе на столі, — сказав він і вийшов.

— А ти хіба не дзвонитимеш мені? — запитав навздогінці Джіммі.

— Навіщо докучати? Бувай!

Еге ж, мабуть, серйозно образився. Ну, та чорти його не візьмуть. Думає, що Джіммі без нього не проживе.

— Якось обійдемось! — почав думати Атоммен вголос. — Що я, дитина маленька? Слава богу, двісті з гаком стукнуло…

Джіммі всміхнувся, але на душі немов кішки скребли.

Він підвівся й почав нишпорити в шафі, чого б попоїсти. Знайшов два шматочки черствого вчорашнього хліба і трохи масла. Поморщившись, вирішив обійти магазини й запастись продуктами. Потім, щоб трохи розважитись, увімкнув телевізор. Великий, вмонтований в стіні екран спалахнув, на ньому з’явився чоловік і почав діловим тоном доводити щось глядачам. Джіммі прислухався. Раптом те, що розповідав диктор, так захопило його увагу, що Джіммі навіть забув про черствий бутерброд, який ліниво жував до цього. Група енергетиків пропонувала нью-йоркській міськраді засвітити восени над містом, хоч місяців на п’ять, невеличке штучне сонце. Так було б ліквідовано зиму разом з її довгими холодними ночами.

— Чудово! — вигукнув Джіммі.

Диктор захоплено говорив про переваги цього проекту. Доводив на цифрах, скільки електроенергії можна зекономити на освітленні й опаленні, скільки робочих рук звільниться. Розповідав, як сотні тисяч людей, зайнятих на виробництві матеріалів для освітлення та опалення, вкладуть свій труд і знання в інші галузі господарства. Міськрада вирішила ознайомити громадян з цим проектом і після необхідного обговорення влаштувати з цього приводу всенародне голосування.

— Що тут голосувати! — зашамкав Джіммі з хлібом у роті. — І дурному видно, що переваги очевидні.

Повернувшись до апарата спиною, він замислено подивився в вікно. Повідомлення вразило його. Штучне сонце! Засвітиш одне — тане крига на цілому континенті, засвітиш друге — і зникає надокучлива зима над велетенським містом. Який крок-уперед зробила людина! Які в неї тепер можливості і грандіозні масштаби творчості!

Атоммен мимоволі відчув себе таким маленьким і жалюгідним. Що він уміє? Хіба в нього є такі сили, щоб можна було назвати себе господарем всесвіту? Нікчемне цуценя! А колись як бундючився, та ще й інших повчав своїми статтями…

З екрана пролунав жіночий голос.

— Громадяни мого рідного міста! — вигукувала молода дівчина.

Джіммі повернувся. Дівчина з таким запалом розмахувала руками, що в ній неважко було вгадати людину, яка вперше виходить на трибуну, ніяковіє і поспішає сказати все разом, щоб не збитись.

— Надумали наші горе-інженери відібрати у нас зиму! Я розумію всі економічні переваги цього проекту. Я навіть ладна виправдати дріб’язкові душі деяких статистів і бухгалтерів, але скажіть мені ті, хто взимку надіває теплі кожушки, хто бере в неділю лижі, щоб походити в Аппалачах, ті, хто любить спостерігати взимку нічні зорі, скажіть, чи ви згодні, щоб у нас забрали все це?

— А ти де взялася? — зареготав Джіммі.

— Звертаюсь до молоді, — ледве переводила подих дівчина. — До тих, кому зоряні ночі часом дорожчі за день. Товариші, не дозволимо, щоб їх у нас забрали! Нехай той, хто не переносить морозу, їде жити на екватор або на Гавайські острови, — куди його душа лежить! Той, кому здається, що без місячних ночей у нього буде кращий апетит, хай їде в Антарктиду! Там вистачить місця для всіх. Ми любимо наш Нью-Йорк таким, як він є: з його зимою, з його теплими й холодними, місячними і зоряними ночами…

Після дівчини, яка закінчила свою промову закликом, щоб усі голосували проти проекту, на екрані з’являлось і зникало багато жінок і чоловіків. Одні схвалювали пропозицію, інші висловлювались проти неї, обґрунтовуючи це переконливими аргументами.

Потім сивий професор почав доводити, що людина на даному етапі розвитку не має потреби через якусь економію збіднювати своє життя, позбавляти себе насолоди відчувати всю багатогранність природи.

Хтось почав глузувати з дівчини, яка відкрила цю чудну для Атоммена дискусію: мовляв, даремно хвилюється, бо кохання залишиться коханням і з не меншою силою і красою процвітатиме під штучним сонцем.

Якась літня жінка з дивною для свого віку бадьорістю рекомендувала всім противникам проекту переселятися на Північний полюс, де зима триває десять, а ніч — шість місяців на рік.

Після неї артист, не додаючи нічого від себе, просто прочитав хороший, на думку Атоммена, уривок з книги якогось письменника про ясну зимову ніч.

Джіммі повеселішав. Оце свобода слова! Він з однаковою цікавістю слухав і тих, і тих, і зрештою не міг сказати, хто з них правий. Кінець кінцем вирішив, що коли б такий проект було запропоновано за його часів, то він все одно не здійснився б, а авторів проекту незабаром знайшли б під колесами автомобіля або вбитими з-за рогу, тому що «Дженерал електрік» та й сотні інших фірм, які тримали в своїх руках монополію нічного життя Америки, навряд чи погодилися б вилетіти в трубу через штучне сонце.

Згодом диктор перервав дискусію, повідомивши, що продовження буде завтра. Джіммі вимкнув апарат і почав одягатись. Визначеної мети в нього не було, але й дома сидіти не хотілось. Він не любив самотності і не належав до тих, кого називають домосідами.

Надворі світило осіннє сонце, але різкий вітерець із затоки наскрізь продував демісезонне пальто. Всміхнувшись, Джіммі подумав, що не завадило б встановити на небі ще одне сонце, і вирішив до з’ясування питання про штучне літо придбати на всякий випадок зимовий одяг.


* *
*

У Нью-Йорку збігали спокійні ділові будні, керовані якоюсь таємничою мудрою силою. Не було тієї до болю знайомої гарячковості, любої серцю Джіммі, що її породжувала скажена гонитва за доларами. Високі вродливі люди рухались поважно, з осанкою мільярдерів, які цілком усвідомлюють свою непохитну владу; заходили й виходили з магазинів і ресторанів, зупинялись поговорити про погоду, поглядали на сонце і пожвавлювались, певно згадавши про новий проект. Навіть з нескінченного потоку автомашин віяло тим самим спокоєм і впевненістю.

«Що ж, у них, очевидно, є всі права на те, щоб почувати себе спокійними і впевненими», — думав Джіммі, зупиняючись і вдивляючись в обличчя перехожих. Бути забезпеченим, вільним і гордим — довічна мрія сотень поколінь. Цього прагнули всі дрібні люди типу Джіммі, які до самої смерті крутились у шаленому вирі бізнесу. Декому з них — мізерній купці — щастило виринути на поверхню. Тоді вони теж починали ходити поважно, з гордовитою пихою господарів, але в двері вже стукала старість, хвороби. Вони спивались і вдавалися в розпусту, бо влада над подібними собі завжди розбещує. І тоді гордовитість на їхніх обличчях змінювалась жовтим клеймом тваринного страху смерті. Ніщо не могло врятувати їх від цього жаху, бо весь вік свій вони дбали тільки про себе, а те, за що боролись, виявлялось, кінець кінцем, облудою, і навіть найтупіший дегенерат не міг не помітити безцільності своїх зусиль.

А ці люди, які тепер ходять тротуарами міста, чого вони прагнуть? Для чого живуть? Чи стали вони щасливішими? Чи не бракує їм влади над іншими? Адже ця влада була постійним джерелом найбільшого щастя, об’єктом заповітних мрій мільйонів, яких не влаштовувала тільки матеріальна незалежність?..

Траплялись і радісні, і заклопотано-зосереджені, і замріяні, і сумовиті обличчя. Джіммі дивився на них і думав. Думки були хаотичні і невиразні, бо Атоммен не звик міркувати абстрактно, філософськими категоріями. Джіммі, власне, й не ставив собі ніяких питань; вони приходили самі, мов туманне прагнення зрозуміти цей новий світ. Часом здавалося, що то сон або що він таки вмер і попав до раю. Тоді Джіммі несміливо підносив руку, щоб перехреститись, хоч ніколи по-справжньому й не вірив у бога: «Господи, що я зробив такого, що ти взяв мене в рай? Я ж був звичайнісіньким грішним американцем! Куди мені в рай!» Ці слова він говорив напівжартома, але за жартом ховався гострий біль нерозуміння і страх перед новим життям, у якому він не бачив свого шляху.

Та Джіммі не був з тих, хто довго сушить голову важкими питаннями. Природна жвавість здорового організму і неспокійна кров швидко брали гору над нерішучістю і незалежно від нього самого штовхали до дії.

Джіммі зупинився біля вітрини, за склом якої вилискувало кілька автомобілів. Вивіска над магазином свідчила, що тут розподіляють автомашини. Згадалось: Бентам не радив йому брати персональну машину, але Джіммі тільки посміхнувся і рішуче зайшов усередину.

— Можна оглянути авто? — запитав Джіммі.

Працівник магазину підійшов до нього:

— Прошу вас! Що вам потрібно? Ми оце отримали з заводів Детройта нові моделі. Чудові машини!

Люб’язність службовця здивувала його. «Ці люди наче працюють за процент», — подумав Атоммен і заходився розглядати новоприбулі детройтські автомобілі. Це були перлини дивної техніки.

— Я збираюсь купити автомашину, — промовив Джіммі. — Але ще не знаю, яку вибрати.

— Що ви збираєтесь зробити з автомашиною? — перепитав службовець.

— Купити. Тобто гм… Придбати! — спохватився Атоммен.

Стало якось сумно. Виходить, він не може собі купити автомобіля. ‘Ці люди просто дадуть йому машину, дадуть, мов жебракові, тільки через те, що він сказав: мені треба. Ніякої тобі радості.

— Вибирайте, що вам до вподоби! Якщо не дуже розумієтесь на автомобілях, я допоможу вам…

— А щось інше у вас є? — запитав Джіммі.

— Є всюдиходи, спортивні автомобілі і машини з повністю автоматизованим керуванням, але їх ми видаємо тільки по довідках.

— А можна глянути?

Пішли в інший відділ. Джіммі зупинився біля невеличкого всюдихода. Не тому, що він був надто вже гарний. Детройтські лімузини порівняно з ним здавались красенями. З піднятими вгору маленькими крилами і краплеподібним фюзеляжем всюдихід скидався на великого неповороткого жука, але Атоммену хотілося похвастатись перед геофізиком, що і в нього тепер всюдихід. До того ж ці машини видавали по довідках, і тому вони були ще привабливіші.

— Беру оцей, — навмисне самовпевненим тоном сказав він.

— Чудово! — зрадів службовець. — Заберете з собою? Заправити вам? Чи, може, прислати додому?

— Пришліть додому!

— Гаразд. Залиште адресу і довідку.

— Немає в мене довідки, — не моргнувши оком, відповів Атоммен.

— Так я ж вам. сказав, що всюдиходи тільки з довідкою!

— Ну, чув, добре, а хіба не можна зробити маленький виняток?

Службовець глянув на нього такими очима, що Атоммена за інших обставин розібрав би сміх. Очевидно, бідоласі вперше доводилось чути подібне прохання.

— Але ж, товаришу, — ледве отямився від здивування службовець. — Що значить виняток? Чому ви не принесете довідку? Якщо вам потрібна машина, довідку дадуть. А без неї ніяк не можна. Поки що їх виробляють в обмеженій кількості.

— Все-таки я думаю, що виняток з правила можна зробити, — самовпевнено повторив Атоммен. — Скажете, що дали мені, і ніхто на вас не розсердиться. Я — Джіммі Кук. Бачу, не впізнаєте? Я-людина, яку воскресили.

У службовця аж очі на лоб полізли.

— Пробачте! Не впізнав. Радий, що ви саме у нас вирішили взяти машину!

— Ну, то як? Дасте всюдихід?

— Ох, товаришу Кук, — усміхнувся той. — Не примушуйте мене робити аморальні вчинки! Довідку…

— «Довідку», «довідку»! — вибухнув Джіммі. — А хто їх видає, ці довідки?

— Уповноважений того будинку, де ви живете. Дуже прошу, не гнівайтесь. Я знайду для вас найкращу машину.

— Гаразд, я звернусь до нашого уповноваженого. Але майте на увазі, люди сміятимуться з вас, коли дізнаються, що ви саме мені не дали машини без довідки.

Змірявши його презирливим поглядом, Джіммі вийшов з магазину сердитий, але, круто вилаявшись в адресу всіх службовців разом з їхніми всюдиходами, швидко заспокоївся. «Він не винен, — вирішив Джіммі. — Винні ті, хто його виховував. А з уповноваженим будинку якось порозуміємось».

Джіммі згадав, що вийшов з дому, власне, для того, аби запастись продуктами на сніданок, та й пальто зимове придбати. Зупинивши першого-ліпшого чоловіка з золотим значком на лацкані, він запитав, де найближчий магазин верхнього одягу. Тепер ці люди вже не лякали його. Представник ОЛу вхопив Атоммена під руку і повів у бічну вулицю. І теж не догадався, з ким має справу. Останнім часом Джіммі став помічати, що вже мало хто з перехожих задивляється на нього і озирається вслід. Більшість або зовсім не помічали Атоммена, або ж дивились на нього байдужими очима, як на кожного незнайомого. Це бентежило Джіммі, і він не знав: радіти йому чи журитися, що частково втратив популярність, яка приємно лоскотала нерви, але й накладала певні обов’язки.

В магазині його зустріли привітно.

— Пальто, — коротко відповів Джіммі на запитання. Але коли така лаконічна відповідь виявилась недостатньою, він додав: — Зимове пальто. Бажано, щоб тепліше.

— Ось засвітять штучне сонце, то й зимового одягу не буде треба, — пожартував чоловік, який взявся його обслужувати.

— Мене штучним сонцем зігріти важко.

— Чому? Ви голосуватиме проти проекту?

— Поки що не вирішив. А ви як радите?

Джіммі говорив таким тоном, як колись із своїм перукарем, з яким любив побалакати про останній матч з регбі.

— Якщо засвітять штучне сонце, мені доведеться переходити на іншу роботу, — засміявся службовець. — Не хочу радити вам, бо я зацікавлений у цьому. Що ви бажаєте? З натуральних матеріалів? Є хороші шкіряні пальта. Чи, може, щось легше, з батарейним обігріванням?

Подумавши трохи, Джіммі вибрав собі шубу з невідомого, м’якого і блискучого хутра. Перші експерименти з одягом з батареями починалися ще за його часів, але у Джіммі з цим були пов’язані неприємні спогади.

Забравши під руку пакунок, Атоммен ввічливо попрощався й вийшов. І хоч шуба сподобалась йому, якоїсь особливої втіхи він не відчув.

А в магазинах делікатесів прямо-таки розгубився. Що купити, чи то пак взяти? Вибір був такий великий, що у Джіммі очі розбіглися, і він почав замовляти підряд усі відомі йому делікатеси.

Ледве доніс пакунки, якими навантажили його в магазині. Але настрій помітно піднявся. Джіммі порозгортав усе і жадібно накинувся на їжу. Їв довго. Потім глянув на консерви, коробки чорної ікри, банки меду, рибу, корейку, шинку, ковбасу, раки — і розгублено почухав потилицю.

— Ненажера! — вигукнув він сам до себе. — Куди тепер подінеш стільки? На місяць вистачить, але зіпсується. Чи, може, подарувати кому?.. Дурниці! Кожен має право брати, скільки йому потрібно. Добре, що хоч Бентама нема! А то було б…

Запхавши все в шафу, щоб хоч не бачити, Джіммі розлігся на дивані. Спати не хотілось, але переповнений шлунок не дозволяв рухатись, докучливі думки самі лізли в голову.

Та-ак! Виходить, Атомного Джіммі силою зробили комуністом! Тепер він власник добре умебльованої квартири. Шафа аж тріщить від усяких делікатесів. Бракує тільки пляшечки віскі. А в магазинах немає. Невже ці чортові комуністи не виробляють його? Вина, правда, в них — які ти тільки хочеш, і смачні страшенно. Ну, а коли людина любить щось міцніше? Так-так…

І машину можна взяти. Що ще потрібно? Ну, скажімо, одружитись можна було б, але з цим поспішати нема куди. Що ж іще треба? Більше нічого…

Як то нічого? А працювати ж треба? Він не звик жити за чийсь рахунок. Чи це дурниці? Навіщо пріти, коли все дають без грошей? Ах, ось у чому лихо: немає грошей…

«Нещасні люди! — зітхнув Джіммі. — І як вони обходяться без грошей? Ну, припустімо, захочеться чогось, — ідеш і береш собі вільно. Та хіба ж можна порівняти це з приємним почуттям, коли в тебе повний гаманець? А в гаманці все: і їжа, і одяг, і автомобілі! В гаманці і твоя радість, і радість інших людей. Ні, кращого за це немає нічого в світі! Хіба ж не рай був колись в Америці? Долари, долари, долари…»

Згадавши, що його гаманець дуже рідко бував повним, Джіммі від неприємності аж на другий бік повернувся. І все-таки колись було краще! Була можливість хоч мріяти про повний гаманець. А тепер і помріяти нема про що. Хто їх просив, цих клятих комуністів, знищувати гроші? Були б оце грошенята — і на душі легше стало б. Знав би хоч, що робити, мав би якусь мету в житті.

Надокучливі думки не давали заснути. В цю мить подзвонив відеофон. Дивуючись, хто б це міг бути, Атоммен пошльопав до столу і нерішуче ввімкнув апарат. Екран блимнув і прояснився. Звідти на нього дивився уповноважений будинку Сілверстон.

— День добрий, товаришу Кук! Вибачайте, може, відпочивали? Ви дозволите мені зайти на хвилинку? Страшенно хочеться погомоніти з вами, розпитати про деякі речі…

— Авжеж, будь ласка! — розтягнув Джіммі губи в посмішці. — Мені теж хотілося б поговорити з вами.

— Дякую, хвилин через десять буду, — кивнув головою уповноважений і зник у сріблястому сяйві вимкнутого екрана.

Атоммен мимоволі озирнувся довкола і, пересвідчившись, що в квартирі все в порядку, сів у крісло. Нічого не вдієш, доведеться перевірити, що за один цей уповноважений.

Незважаючи на поганий настрій і скептичне ставлення до уповноваженого, глибоко в душі Джіммі хвилювався. Він намагався опанувати себе, але роздратування зростало, і це не віщувало нічого хорошого. Десять хвилин здалися йому страшенно довгими. Раптом, щось пригадавши, він схопився, взяв першу-ліпшу книгу і розкрив навмання. Нехай уповноважений побачить, що Джіммі займається серйозними речами. Але рядки розпливались перед очима, і коли подзвонили з парадного, він навіть не встиг уторопати, про що там написано.

Уповноважений був дуже симпатичний літній чоловік з смуглявим, трохи сумним обличчям і лагідними розумними очима. Як і при першій зустрічі, він трохи ніяково, але приємно й щиро усміхнувся.

— Що ви читаєте? — запитав він, щоб подолати незручність перших хвилин. — А, «Історія нравів». Дуже цікава книжка.

— Угу, — підтвердив Джіммі. — Цікава.

Зупинившись біля книжкової шафи, гість подивився на акуратно розставлені томи.

— Чудову бібліотеку ви собі підібрали. Зразу видно хороший смак. А технікою хіба не цікавитесь? Не бачу жодної технічної книги.

— В мене ніякої підготовки нема. Я колись був журналістом.

— А чому не вступите у вуз? Я б залюбки допомагав вам. Я сам — інженер-конструктор.

— Ще не вирішив, що робити.

— Звичайно, поспішати нікуди. А зайнятись чимось треба, як не кажіть. Інакше нудьгувати почнете. Та й не можна без роботи. Якщо не маєте бажання присвятити себе якійсь науці, доведеться йти в інститут розподілу праці.

— Куди?

— В інститут розподілу праці. Там вам підшукають якусь роботу.

— А чи не краще спочатку проштудіювати оці всі книги, щоб знати більше про ваше життя? — запитав Джіммі, хоч і не збирався прочитати жодної сторінки.

— Часу для читання у вас завжди буде вдосталь. Ніхто на роботі не зайнятий більше чотирьох годин на день. А в процесі самої роботи ви навчитесь більше, ніж з літератури.

— Значить ви, товаришу Сілверстон, кажете, що мені треба працювати? А коли я не хочу?

— Жартуєте!

— Так, жартую, — підтвердив Джіммі, кисло всміхнувшись.

— Вам зараз потрібні друзі і робота, — сказав уповноважений, сідаючи в крісло, — А я все-таки не втрачаю надії загітувати вас займатись технікою. Знаєте, кожен вважає, що його професія найкраща. Ви повинні прийти до мене в гості. Покажу вам свою колекцію. Непристойно хвастатись, але я пишаюсь нею. Такої особистої колекції автоматики не має жодна людина в Нью-Йорку. Обіцяєте прийти, га?

— Охоче, — прийняв Джіммі запрошення, чекаючи, що гість скаже далі.

А Сілверстон і справді ніби зніяковів і винувато всміхнувся.

— У мене… як вам сказати… велике прохання до вас. Може, це й не скромно…

— Нічого, кажіть!

— Чи не залишилось у вас чого-небудь з минулого? Ну, якась автоматична річ… — він знітився й замовк, але, помітивши, що його не зрозуміли, пояснив: — Я ж казав вам, що збираю різні автомати. Для колекції…

— А-а! — засміявся Джіммі. — Розумію, розумію. Але що саме ви збираєте?

— Я знаю, з вами не могло бути чогось великого. Ну, а якась особиста річ, може, автоматична ручка, олівець або що інше…

Джіммі почухав потилицю, вдаючи, що пригадує. В кишені піджака йому мулила стара, зіпсована авторучка, дешева підробка під «Паркер», але несподівана думка зупинила його руку, яка вже полізла було в кишеню.

— Моя слабість! — винуватим голосом сказав Сілверстон і знову почервонів.

— Я колись теж був колекціонером, — промовив Джіммі. — Збирав поштові марки. Дуже шкодую, що не можу послужити вам чимось. Коли я був в Одесі, мені дали новий костюм, і все залишилось у старому.

— Шкода! — на обличчі в уповноваженого з’явився такий сум і розчарування, що Атоммену на мить стало жаль його.

— Я пориюсь у своїх речах. Можливо, й знайдеться що-небудь. Спробую відшукати і старий костюм в Одесі.

Сілверстон просяяв:

— Буду вам дуже вдячний.

— Нема за що! А ви знаєте, у мене теж є до вас подібне прохання. Мені порадили звернутись до вас, бо ви ніби видаєте довідки. Хочу взяти маленький всюдихід.

— Довідки я справді видаю, але вам не зможу дати.

— Чому? — нахмурився Джіммі.

— Всюдиходи дають тільки тим, хто має в них професійну потребу: геологам, журналістам, географам, письменникам…

— А хіба не можна зробити для мене виняток? Кому яке діло, чим я займаюсь? Крім того, я, мабуть, повернусь до своєї колишньої професії.

— Коли знову станете журналістом, тоді й дамо.

— Значить, зараз не можна?

— Абсолютно. Такий порядок.

— Шкода. А я думав, що ми з вами знайдемо спільну мову. Послуга за послугу. Наприклад, у мене в кишені лежить справжній «Паркер». Я міг би подарувати його вам.

Джіммі витяг з кишені авторучку і покрутив у того перед носом.

У Сілверстона загорілись очі:

— Можна подивитись? — він відгвинтив кришечку, оглянув перо, піпетку й вигукнув: — Це не справжній «Паркер»! Підробка. Але вона цінніша.

— Справжній, — ображено наполягав Джіммі, не розуміючи, як підробка може бути ціннішою.

— Ні, не справжній. Справжній у мене є, і не тільки в мене. Їх дійшло до нас чимало; і вони не ціняться як музейна рідкість. А от імітацій збереглось дуже мало. Вони свідчать про те, як у ваші часи люди намагались дурити один одного і на недосвідченості інших заробляли бариші.

Джіммі ніяково закліпав очима. Адже він сам щойно хотів обдурити уповноваженого. Але Сілверстон не помітив цього. Певно, думав, що Атоммена самого обдурено.

— Дасте мені її? — несміливо запитав він. У голосі його бриніла зворушлива надія. — А я дам вам за неї щось інше. Можу дати, якщо хочете, справжній «Паркер» або дуже рідкісну запальничку першої половини двадцятого століття.

— Дайте мені довідку на всюдихід.

— Але ж, товаришу Кук, я не можу цього зробити. Та й навіщо він вам здався!

— В такому разі — дуже шкодую! — і Джіммі видер з рук Сілверстона авторучку. — Я не колекціонер, і ваші запальнички мені ні до чого.

— Непристойно просити за неї щось таке, чого я не можу зробити.

— Як хочете, так собі й думайте, — сухо відрубав Джіммі й засунув ручку в кишеню.

Сілверстон простежив за нею очима, в яких ще лишилися сум і розчарування. Потім обличчя його вкрила холодна тінь образи. Він підвівся і, не подаючи руки, рушив до дверей.

— Бувайте здорові, товаришу Кук. Я не серджусь на вас, але мушу сказати: те, що ви зробили зараз, не вкладається ні в які рамки сучасної моралі.

Джіммі услід йому показав язика і кинув навздогінці покаянним голосом:

— Я подумаю над вашими словами, товаришу Сілверстон. А ви не ображайтесь! Я ще живу за нашою мораллю. Бувайте здоровенькі!

«Бачили такого телепня? — подумав Атоммен, коли за уповноваженим зачинились двері. — І що йому коштувало дати мені довідку! «Не положено!» Та якби всі робили завжди те, що положено, до чого б ми докотились! Що воно за люди тепер?..»

Він знову простягся на дивані, підклавши руку під голову. Для післяобіднього відпочинку здавалось пізно, але більше нічого було робити. Думки про Сілверстона не давали спокою. Раптом його наче шилом укололо. Який же він дурний! І навіщо було через якусь дурну авторучку псувати відносини з уповноваженим! Людина він впливова і може знадобитись. Та і з комерційної точки зору нетактовно. Треба було спочатку подарувати йому авторучку, привернути його до себе, а потім уже довідку просити. Тоді б він не зміг відмовити. А тепер що? І, власне кажучи, навіщо йому цей всюдихід? Примха якась! І збреде ж таке в голову! Вибрати собі одну з детройтських машин і не строїти дурня…

Він схопився з дивана і нервово забігав по кімнаті. Негайно піти до уповноваженого, вибачитись і подарувати авторучку! А не відмовиться? Доведеться сказати, що пожартував, що зрозумів свій аморальний вчинок і щиро прагне жити по-новому.

Джіммі вискочив з хати, і через хвилину ліфт зупинився на першому поверсі, біля самих дверей уповноваженого. Натиснув кнопку дзвоника — ніякого звуку. Несподівано двері самі розчинились і хтось промовив:

— Прошу вас, заходьте!

Джіммі стояв мов укопаний. В дверях з’явилась дивна постать, у якої все — і рухи, і погляд, і міміка були сковані, штучні.

— Прошу вашу візитну картку! — промовила постать крізь зуби.

— Немає в мене, — хрипко відповів Джіммі і відступив назад.

— Тоді, будь ласка, скажіть своє прізвище!

Джіммі збагнув нарешті, що перед ним якась штучна людина, і з переляку мало не забув свого прізвища. Але втекти не наважився. Чого доброго, ще поженеться, проклятий робот.

— Товаришу Сілверстон, до вас завітав товариш Джіммі Кук! — голосно промовив робот, відступив перед Атомменом і незграбним рухом пластмасової руки розчинив внутрішні двері.

— Заходьте, будь ласка! Товариш Сілверстон просив почекати.

Від такої ввічливості у Джіммі волосся стало дибом. У голові промайнуло, що це, певно, уповноважений вирішив помститись йому. Повернувся, хотів уже йти назад, але голос робота зупинив його.

— Не хочете почекати? Тоді скажіть, що передати товаришеві Сілверстону.

Атоммен хвилину постояв вагаючись і, набравшись хоробрості, вирішив зайти: що буде! Обережно прослизнувши повз робота, він опинився у величезній круглій вітальні. Сильний собачий гавкіт примусив його відступити до дверей і зайняти оборону. Але нападу не відбулось. Собака стояв у протилежному кутку кімнати і аж захлинався од люті. Та не встиг ще Джіммі розгледіти його, як пролунав приємний грудний голос Сілверстона:

— Джеррі! Замовкни! Не лякай гостя! Не бійтесь, собака не справжній.

Атоммен повернувся на голос і мало не зомлів. Той, що говорив голосом уповноваженого, виявився не Сілверстоном, а якимось його штучним двійником. Двійник підвівся з крісла і ввічливо простяг руку:

— Сідайте, будь ласка! Он там, біля шафи.

Рука його точно вказувала на широкий м’який диван, ліворуч якого на тонких кокетливих ніжках стояла блискуча шафка-буфет. Джіммі підкорився. Не сперечатися ж з якимось пришелепуватим автоматом! Він підійшов до дивана і, перш ніж сісти, оглянув його критичним оком, чи немає й тут якої пастки. Але підозрілого нічого не виявилось. Автоматичний Сілверстон сів на своє місце і навіть недбало перекинув ногу за ногу.

— Товариш Сілверстон прийде через хвилинку. Він знає, що ви тут, — сказала приємним голосом людина-автомат. — У буфеті є тістечка і напої. Вгощайтесь, будь ласка, самі.

Джіммі трохи заспокоївся, але в шафу полізти не наважився. Окинув оком кімнату. Всюди: на столах, по полицях і стінах — сиділи різні чучела тварин і птахів, які дивились на нього своїми скляними очима. Атоммену стало не по собі. Прямо як у зоопарку! Він несміливо приглядався до свого «співрозмовника». Той сидів нерухомо., губи його ледь помітно всміхались, а скляні очі раз-у-раз закривались довгими віями, наче в живої людини.

«От бісів Сілверстон! — зітхнув Джіммі. — Хто б міг подумати?..»

В цю мить голос господаря примусив його знову здригнутись. Атоммен не повірив своїм очам: у робота по-справжньому ворушились губи!

— Хочете, я розповім вам найновіший анекдот?

Нерви Джіммі не витримали.

— Послухайте, Сілверстон! — крикнув він. — Досить жартувати! Вилазьте, де ви там!

Але ніхто нізвідки не вилазив. Очі з рухомими віями наводили жах. Набравшись сміливості, Атоммен випалив:

— Давайте, що там за анекдот!

У робота знову заворушились губи:

— Прошу вас відповідати «так» або ж «ні»! Іншої відповіді я не можу приймати.

«Виявляється, машина не така вже й страшна», — вирішив Джіммі. Йому стало навіть смішно, і він голосно промовив:

— Так!

Людина-автомат скинула ногу з ноги, поклала руки на коліна, відкинулась на спинку крісла, як це роблять справжні розповідачі анекдотів, і добродушно-насмішкуватим голосом почала:

— Можливо, ви вже чули такий? Коли так — вибачайте. Отож зустрілись на вулиці два роботи. Один з них і каже другому…

Двері у вітальню швидко розчинились.

— Припини свої дурацькі анекдоти! — вигукнув Сілверстон, зробивши наголос на першому слові.

Робот замовк, швидко кліпаючи очима, немов і справді засоромився.

Джіммі засміявся:

— Хороша машина! Де ви таку взяли?

Уповноважений був сердитий. Певно, не забув образи.

— Вибачайте, що примусив вас чекати! — офіційним тоном сказав він. — Саме робив дослід в лабораторії і не міг відійти, бо сталася б пожежа.

— Нічого, нічого! — відповів Джіммі. — Мене чудово розважали ваші речі. Шкода тільки, що не, дослухав до кінця анекдот.

— Він розповідає старі анекдоти. В мене зараз немає настрою вигадувати нові і вкладати в нього.

Сілверстон сів у крісло навпроти і запитально глянув на гостя.

— Знаєте, я… — запнувся Джіммі, бо його самовпевненість мов рукою зняло після пригоди з автоматами, і він мимоволі відчув до їх власника повагу. — Образив я вас. І прийшов просити пробачення. Вибачте мені! Ви ж розумієте…. Я виховувався в інші часи. Приніс вам авторучку. А довідки мені не треба…

При останній фразі уповноважений всміхнувся:

— Я не серджусь на вас. А ручку візьму лише в тому разі, якщо ви даєте мені її від щирого серця.

— Навіщо ж вона мені! Вона зіпсована. А ви тепер такі ручки виробляєте — просто диво!

— Тоді спасибі!

Джіммі віддав йому авторучку і полегшено зітхнув. І справді, як він міг так поводитися з цим чоловіком?

— Ви вже оглянули мої машини? — запитав Сілверстон.

— Ні. Мушу визнати, вони спочатку чимало страху нагнали на мене.

— Що ви! То ж невинні машинки. Це тільки частина моєї колекції. Хочете, я покажу вам усю? Але треба по порядку… Ходімте ось у ці двері!

Те, що побачив Джіммі, було справді чудове. Сілверстон зібрав багату колекцію, починаючи з перших невеличких автоматів, що з’явились у дев’ятнадцятому столітті. Були тут і тварини, які починали рухатись, коли перед очима в них спалахував вогник, були дотепні іграшки, лічильні машини, електронні прилади. Джіммі подовгу зупинявся біля кожного з них. Сілверстон, не без гордощів пояснював їх походження, будову і, сам того не помічаючи, прочитав йому справжню лекцію з історії автоматики. Він старанно збирав колекцію протягом кількох десятиліть, маючи намір перетворити її на маленький музей і подарувати районному університетові.

— А ці речі, що так ввічливо приймають гостей? — запитав Джіммі.

— Моя робота. Я сам їх і конструював. У вільний час, щоб розважитись. Нема тепер у мене нікого, і це єдина моя розвага…

Останні слова Сілверстон вимовив з сумом у голосі. Страшенно здивований, Джіммі не знайшов у собі необхідного такту не запитати, в чому справа.

Коли повернулись назад до вітальні і сіли, Сільверстон промовив:

— Дружина моя померла. То була прекрасна людина і талановитий вчений. Під час катастрофи в інституті на неї подіяла смертельна доза гамма-проміння. Так і не пощастило врятувати. А діти повиростали й розлетілись по білому світі. Тепер я сам…

— Чому ж ви не одружитесь вдруге? Ви ще молодий.

— Не дуже й молодий. Не так давно вісімдесят стукнуло. Та справа не в цьому…

Джіммі аж очі витріщив:

— Жартуєте! Як це… вісімдесят? Я не дав би вам і сорока п’яти. А втім, можливо. Я й забув. Тепер же люди…

— Не в літах причина, не в літах, — зітхнув Сілверстон. — Не можу забути такої втрати. Вже десять років відтоді, а мені й досі її голос вчувається. Ви бачили портрет? Он там висить!

Джіммі глянув на стіну. З позолочених рамець на нього дивилось серйозне і вродливе жіноче обличчя.

— Гм… — промимрив він. — Гарна… — І відчув у грудях щирий жаль.


Після цієї розмови між ними встановились більш-менш дружні взаємини. Але ця дружба не могла бути ні справжньою, ні довговічною. Сілверстон був надто зайнятою людиною. До обіду працював на якомусь заводі автоматів, а після цього безвихідно просиджував у своїй домашній лабораторії, щось креслив, конструював. Незважаючи на це, він щодня уривав півгодини-годину, щоб відвідати нашого Джіммі, і наполегливо агітував його зайнятись технікою. Обіцяв навіть відмовитись від деяких своїх обов’язків, щоб допомагати йому, але Джіммі впирався. Правда, дивлячись на чудернацькі машинки Сілверстонової колекції, у нього часом спалахувало бажання навчитися й собі робити подібні дива, та коли одного разу перегорнув підручник фізики, який йому дав уповноважений, у нього аж чуб диба став.

— Ні! Куди там моєму нещасному мозкові до такого!? — в розпачі вигукнув він.

— А що ж ти думаєш робити? — запитав Сілверстон.

— Не знаю. Казав сліпий — побачимо.

Бо й справді не тямив, що робити. Блукав вулицями, оглядав визначні місця Нью-Йорка або й просто гав ловив. Швидко надокучили йому і люди, і автомашини, і красиві будинки, пам’ятники, парки. Тут не було тепер жодного кабаре з веселими довгоногими кралями, жодного з тих потаємних притонів, де збирались гангстери і матроси. Не було ні яскравих запаморочливих реклам, ні аптек, де можна стоячи випити склянку віскі і закусити яєчнею з шинкою. Не було того, серед чого він виріс.

Невже оця Америка без кабаре, гангстерів і доларів — та сама Америка? Ні! Це не вона… Це чужа Америка, і він чужий тут, не менш за того завойовника, який перший ступив на її берег.

Жодного дня не пропускав Джіммі, щоб не пройтись тією частиною Бродвею, що була залишена як музейний експонат. І завжди покидав її з болем у серці і з сльозами на очах.

«Все від самотності, — думав він, човгаючи тротуарами. — Треба якось подолати самотність, знайти справжніх друзів, споріднену душу. Інакше кепська справа…»

Але де ти знайдеш тут таку споріднену душу? Знайомі давно повмирали! А навколишні люди були зовсім інші і, незважаючи на їх терпимість до нього, не могли стати йому близькими. Навіть Сілверстон, чудовий старик, за кожним разом все більше й більше віддалявся від нього. І таку відчуженість важко було пояснити самою тільки різницею в роках. Уповноважений докладав багато зусиль, щоб примусити цю незрозумілу Атомну людину збагнути прості істини їхнього життя, але з подивом і прикрістю помічав, що його зусилля натикались немов на холодну оболонку, в яку, наче в раковину, зачинився Джіммі. І ця оболонка скоріше скидалася на небажання, ніж на його неспроможність зрозуміти. Сілверстон дедалі частіше наполягав, щоб Атоммен звернувся до інституту розподілу праці, пропонував навіть повести його, якщо йому незручно піти самому. Але Джіммі весь час зволікав, не соромлячись давати обіцянки. Він не хотів визнати, що боїться, бо й справді не знав, яку роботу можуть довірити йому в цьому світі.

— Якщо людина щось обіцяє, вона повинна дотримувати слова! — докоряв йому уповноважений.

— А на твою думку як? Всі обіцянки треба виконувати? — сміявся йому в вічі Атоммен.

— А то ж як? Інакше буде аморально.

— От чудний! Завів: морально, аморально! Ти. краще скажи мені, що я робитиму, коли доведеться ще довго, як ти казав, коптити небо на цій планеті, де єдиний бог знає, що морально і що аморально?

— Перед тобою всі дороги відкриті. Аби тільки твоя воля. Учитимешся, працюватимеш, робитимеш усе те, що й ми робимо. Боротимешся разом з нами за ще краще життя…

— Давати поради найлегше! — махав рукою Джіммі.

Він часто сумував за Бентамом. З ним йому було набагато краще, але вража гордість не дозволяла першому простягти руку. Час від часу на екрані відеофона з’являвся Світозар Лазов. Джіммі щиро радів, дивлячись на його жваве й привітне обличчя, проте розмови тривали дуже недовго. Просто не було про що говорити. За місяць, який вони провели разом, їм так і не вдалося зблизитись. Різниця між ним і болгарином — молодим і щирим дитям своєї епохи — була надто відчутною.

Одного разу Світозар з таким запалом крикнув з екрана, що Джіммі аж відсахнувся.

— Угадай, звідки я розмовляю!

— Як я вгадаю? Думаю, що все-таки з цього, а не з того світу.

— Маєш рацію. Поки що з цього. Але через тиждень залишаю планету. Я зараз на Центральній станції космічних польотів. Нас тут підготовляють. Не пізніше, як через десять днів вилітаємо. Справжня експедиція, Джіммі! Про більше навіть і мріяти не можна. Цікаво і небезпечно! Полетимо в гості до Юпітера, найзагадковішого члена нашої сім’ї…

— А Ліна ж як?

— Каблучок? Сумує… Мені теж не легко розлучатися з нею, та я ледве відвоював собі місце. Нічого. Не пізніше як через рік, повернусь, і тоді таке весілля справимо! Три дні й три ночі, як гуляли колись мої прадіди. Ну, бувай! Спішу, бо тут нам угору глянути не дають. Тренування і навчання-круглу добу. Я пришлю тобі ракетою пейзажне фото з Юпітера. Бувай здоров, друже! Скоро побачимось!

Від радісного настрою Світозара Атоммену стало сумно. Він не міг збагнути, як можна отак легковажно залишити і роботу, і кохану, і друзів, і кинутись у небезпечну подорож. І з болем у серці констатував, що, незважаючи на всі дивацтва, у цих людей своє життя, свої радості й турботи; що кожен з них знайде свою частку щастя, те, чого не дано йому, Джіммі Куку.

Якось увечері на екрані відеофона зовсім несподівано з’явилось засмагле і обвітрене обличчя Бентама. Джіммі спробував було скорчити неприступну міну, але не зумів приховати своєї радості.

— Як справи, Джіммі Кук? Влаштувався?

— А що мені влаштовуватись? — навмисне серйозно відповів Джіммі. — Ви й без мене все влаштували так, що нещасному капіталістові нема куди голову прихилити.

— Сумні висновки робиш. Чого носа повісив?

— А ти чому не дзвонив стільки?

— Сердитий був.

— Так чому ж зараз дзвониш?

— Чому?.. Вирішив, що не маю права сердитись на тебе. Що з тебе візьмеш?

— Спасибі за комплімент!

— А ти й досі сердишся, коли тобі кажуть правду в очі?

Джіммі промовчав. Бентам уважно глянув на нього.

— Тобі важко, друже мій? — запитав він зовсім іншим голосом, в якому забриніло справжнє співчуття.

— Важко, Едді! — не витримав нарешті Атоммен. — Коли б ти був зі мною, може, було б не так. Важко й нудно.

— На роботу влаштувався?

— І не пробував.

— А ти спробуй! Візьми себе в руки! Читай більше! Мені страшенно хочеться прилетіти на якийсь день, але не виходить. Саме починається найважча пора для мене. Дослідження, спостереження… Прямо ні на годину відірватись не можна! А цьогомісячну відпустку використав для того, щоб попрощатися з тим хлопчаком Світозаром. Він полетів, ти ж знаєш? Мене це непокоїть. Такі вигадки добром не кінчаються. Ну, я думаю, якось вирвусь і до тебе…

Бентам почав дзвонити через день, і це внесло певну різноманітність у самотні будні Атоммена. Джіммі відчував, що геофізик — єдина в усьому світі близька йому людина і він симпатизує йому. Між ними встановились ті дружні взаємини, які часом виникають між двома чужинцями: вони не можуть порозумітися словами, але їх притягає схожість темпераментів. Джіммі сумував за Бентамом, і в цьому сумі була якась надія, певний смисл життя. Розмови, як завжди, були жартівливі й колючі.

— Сьогодні я голосував, — сказав Джіммі одного разу. — Виходить, Америка дала мені однакові з усіма права.

— Куди їй подітись? Коли мала таке нещастя породити тебе, доводиться тепер терпіти. А за що голосував?

— За оті кляті штучні сонця, що оживили мене.

І уяви собі: я таки за них голосував! Але проект провалився. Я ходив потім подивитись на лічильні машини. Ото техніка! Раз-раз — і результати готові! І все-таки колись вибори були цікавіші. З побоями, з лінчуванням негрів, з шумом, галасом!

Атоммену навіть перед собою не хотілось визнавати того, що його приємно вражало, і він весь час намагався звести нанівець значення тієї чи іншої події, явища. А справді він був зачарований виборами без ніякої демагогії, при бездоганній свободі і таємності голосування. На письмовому столі у Джіммі стояв голосувальний апарат. І такий апарат мав кожний повнолітній громадянин, тому що референдуми були дуже частим явищем у їхньому суспільному житті. Цим апаратом, що зовні був схожий на телетайп, вони виражали свою волю з того чи іншого питання.

Разом з чималою групою ентузіастів Джіммі ходив у статистичний інститут подивитись на обчислювальні машини. Вони стояли у великому залі, доступні для всіх відвідувачів, відгороджені від них лише тонким шовковим шнуром. На двох широких екранах раз у раз спалахували цифри — дані обчислювання голосів. Атоммен прибув пізно, коли результати були вже відомі і телевізійні станції повідомляли, що цього морозного ранку запізнілої нью-йоркської зими громадяни більшістю голосів відкинули проект штучного сонця. Джіммі, мимоволі охоплений виборчою гарячкою, лаяв «дурнів» і тішив себе надією, що коли вдарять великі морози, вони почнуть каятись.

Одного разу Бентам сказав йому:

— Питав я сьогодні в інрозпраці, яку роботу можуть тобі дати. Є в них кілька місць у метро, де ти справився б. Маєш бажання стати відповідальним за гігієну?

— Що-о? Підмітати метро? Ти що, смієшся з мене? — обурився Джіммі.

— Так це ж чудова робота! Все роблять автомати. Твоє діло тільки вмикай та вимикай. Чотири години на день, а потім весь час вільний.

— А ти ж чому не візьмешся вулиці підмітати?

— У мене наукова спеціальність. А в тебе немає ніякої. Ну, коли не хочеш, то вступай до вузу! Часу в тебе — хоч греблю гати.

— Скільки років треба вчитись?

— Два роки загальнотеоретичної підготовки, а потім — від п’яти до десяти, залежно од спеціальності.

— Дванадцять років самого університету? Ти здурів? — вигукнув Джіммі. — Думаєш, я життя своє на дорозі знайшов?!

— Ні, це я його під кригою знайшов. А ти забув, що доведеться ще довго небо коптити на цьому світі?

— М-да, — знітився Атоммен. — Часу, справді вистачає, тільки мені не хочеться. Не буду працювати, і годі! Житиму як знаю.

— Ти повинен працювати. Я поговорю з одним другом-журналістом. Може, погодиться взяти тебе до себе в редакцію. А там, дивись, потроху й нахватаєшся розуму, хоч вершків.

— Ну, це вже інша річ! Як не кажи, а журналістика — моя професія…

Джіммі знав, що його колишня спеціальність навряд чи згодиться тепер, але здаватись не хотів і навмисне не помітив посмішки Бентама.

Чекаючи геофізика, який обіцяв приїхати через тиждень, щоб влаштувати Атоммена в редакції, Джіммі придбав собі чудову детройтську автомашину і досконало навчився керувати нею. Хотілося довести Бентаму, що й він не ликом шитий. Джіммі був радий, мов дитина, і через кілька днів вирушив у подорож по країні.

За календарем в Америці була вже зима, але сонце пригрівало, і Джіммі відчував справжнє задоволення їздити зручними бетонованими шляхами. Минувши річку Делавер, він подався до великих озер, де йому не раз доводилось бувати з посвідченням кореспондента. Але й цей край, як і вся Америка, змінився невпізнанно.

Часто на шляху траплялись нові великі центри, і тільки де-не-де збереглися старі міста. Сіл зовсім не було. Джіммі перетнув два штати і не помітив жодного з колишніх маленьких поселень. Двісті років не було воєн, люди жили в достатку, довголіття стало звичайним явищем. Тепер і в маленьких містах до неба тяглись височенні хмарочоси. Кожен клаптик землі використовувався. Давно вже перестали існувати пустелі та дикі джунглі, а побережжя Льодовитого океану розморозили ще сотню років тому з допомогою відведених сюди теплих тихоокеанських течій. Отже, і ці краї стали багатими й квітучими. Тільки Антарктида використовувалась поки що дуже мало. Але тепер, після її розмороження, і тут звільнились неосяжні простори для заселення.

Найближчий сусід Землі Марс, про який віками мріяли вчені, давно вже перестав бути безплідною прикрасою нічного неба. Джіммі спочатку не повірив, що смачний пухкий хліб, який він так любить, — з марсіанської пшениці. Що ж, хитрій людині пощастило пристосувати деякі зернові культури до суворого клімату планети, де немає нормальних умов для життя людини: додали трохи світла, тепла й вологи і збирали чудові врожаї. Людські можливості виросли неймовірно.

Джіммі й досі стикався з подібними явищами, але вони не викликали в ньому більше такого захопленого здивування, як раніше. Самотність пригнічувала його, а захоплення перестає бути захопленням, якщо немає з ким поділитись своїми почуттями, якщо всі довкола сприймають те, чим ти захоплюєшся, як звичайну річ.

Подорож дала Атоммену чимало нового, йому доводилось зустрічатися й розмовляти з незнайомими людьми. Він щиро намагався зрозуміти їх, зрозуміти такі явища, про які раніше й не думав, вірячи, що все знадобиться, коли він працюватиме в редакції. А десь глибоко в душі навіть жевріла несмілива надія, що й він зможе бути чимось корисний людям.

Але такі світлі поривання найчастіше тонули або в відчутті власного безсилля, або в бундючній самозакоханості, якої Джіммі так і не міг позбутися, вважаючи всіх людей наївними дурниками. Пригод, яких шукав Джіммі в такому вигляді, як він їх розумів, тепер, у двадцять другому столітті, не було. За ці дні з Атомменом так нічого цікавого й не приключилось, якщо не брати до уваги незначної пригоди в одному з найзахідніших міст штату.

Залишивши якось машину в гаражі за містом, Джіммі вирішив походити трохи, розім’яти ноги. В парку зустрів молоду струнку негритянку, в якої був надзвичайно приємний шоколадовий колір шкіри, чарівна посмішка і напрочуд білі зуби.

Він спробував зачепити негритянку: закинув кілька не дуже пристойних слів. Жінка обурилась і, зупинившись серед вулиці, гнівно закричала:

— Товариші, зверніть увагу: цей громадянин поводиться непристойно!

Од жаху у Джіммі аж волосся піднялося. За якусь мить навколо них зібрався натовп, і бідолашному Атоммену захотілось раптом знову лягти під кригу Антарктиди. Спробував тікати, але коло зімкнулось і двоє представників служби Охорони людини, мов похмурі вартові, стали у нього з обох боків.

Коли негритянка, задихаючись і червоніючи, від чого ставала ще вродливішою, розповіла всім про вчинок Атоммена, натовп обурено загомонів, і винуватця повели на середину парку, де здіймалась красива дугаста трибуна.

— І навіщо ото через якусь негритянку учиняти стільки шуму? — несміливо звернувся до представника ОЛу Джіммі, але така безневинна репліка ще погіршила його становище.

— Даруйте, я більше не буду! — побачивши, що непереливки, почав проситись Джіммі.

— Це ви зараз заявите перед усіма громадянами, публічно! — відповів один з охоронців порядку.

— Так я ж не знав. Я — Джіммі Кук. Людина, яку знайшли під кригою.

Ці слова вплинули на людей. Попросили в нього документи. Тремтячими руками Джіммі подав паспорт. Натовп загомонів.

— Відпустіть чоловіка! — гукали одні. — Він же не розуміє нашого життя!

— Саме нагода зрозуміти, — обізвались насмішкувато інші.

— Якщо хоче з нами жити, хай поважає наші закони!

— Громадяни, скажіть, що робити? — вигукнув другий представник ОЛу. — Давайте проголосуємо! Хто за те, щоб товариша Джіммі Кука вивести на трибуну для осуду, підніміть руки!

З завмиранням серця Атоммен помітив, що піднялась більшість рук. Правда, потім він трохи заспокоївся, зрозумівши, чого від нього хочуть.

Довелось піднятися на трибуну. Поруч стали представники ОЛу і негритянка, яка ще раз оголосила своє звинувачення. Проте жінка в кінці розгублено додала, що коли б знала, хто він такий, то не зверталася б до громадської думки, але це, може, навіть краще, бо він переконається, що гідність людини в них ставиться над усе. Вона попросила товариша Кука не гніватись на неї й сказала, що з радістю прийме його вибачення і ще з більшим задоволенням викине з голови цей інцидент.

«Котилася б ти під три чорти! — лаявся в думці Джіммі, слухаючи негритянку. — Таких, як ти, колись і в трамвай не пускали, а тепер, бач, як розбестили! А ці телепні теж, тільки очима лупають, наче вона не звичайна смердюча негритянка, а бозна-яка цяця».

Один за одним піднялось на трибуну кілька «телепнів», які осуджували від імені всіх його вчинок. Говорили про обов’язки громадянина, про повагу чоловіка до жінки, про людську гідність, яку ніхто не має права ображати, і ще багато дечого, давно відомого Атомме— ну. Дехто намагався виправдати його вчинок тим, що Кук, мовляв, виховувався по-старому, інші гнівно звинувачували тих людей, які живуть поруч з ним і не виховували його.

— Ви повинні засудити свій вчинок, товаришу Кук, — сказали йому, коли скінчились виступи.

— Що тут говорити? — промовив тихо Джіммі. — Уже все сказали. Так… я помилився. Постараюсь, щоб такого більше не повторювалось…

А коли зійшов з трибуни, Джіммі знову опинився в тісному колі цих самих людей. Тільки обличчя їх тепер сяяли цікавістю і веселими, дружніми посмішками. Його почали розпитувати, де живе, як сприйняв новий світ; просили розповісти подробиці свого воскресіння, запрошували в гості. І найбільше настирливості було в негритянки. У який би бік не повернувся Джіммі, її сліпуче біла посмішка завжди опинялась перед очима. Схопивши Атоммена за рукав, жінка почала запрошувати до них у гості. Батьки, мовляв, будуть страшенно раді. Та й вона сама дуже хоче подружитися з ним. Але Джіммі, який почував себе ображеним до глибини душі, скориставшись моментом, коли людське коло в одному місці прорвалось, вигукнув, що поспішає, і подався геть. Люди здивовано переглянулись. Одні посміювались, інші докірливо хитали головами, і, певно, ще довго в парку гомонів натовп про чудернацьку зустріч з людиною минулих віків.

А Джіммі в цей час, переходячи тротуарами, сипав на їхні голови всі прокляття, які тільки міг придумати. Та чи не найбільше діставалось йому самому. Він картав себе за те, що здуру бовкнув своє прізвище і тепер усі знатимуть. Навів би самокритику, вислухав усю їхню балаканину, і на цьому б усе скінчилось. Але хто ж знав, що в них на думці? Колись, якщо негр отак чіплявся до білої жінки, його, як правило, лінчували. А тепер… Атоммену навіть здалося, що тепер в Америці роблять навпаки.

Ця пригода настільки зіпсувала йому настрій, що Джіммі втратив будь-яке бажання до дальших подорожей, і, повернувши на Нью-Йорк, мало не загнав машину, і ввечері вже був дома.

Едуарду Бентаму він не наважився розповісти про свою пригоду, побоюючись під’юджування і типових бентамівських повчань у серйозній чи жартівливій формі. Геофізик залишався таким, як і раніше. Та ж сама щира завбачливість або невичерпна дотепність то подружньому грубувата й незлоблива, то витончена, з гострим перчиком сарказму.

— Добридень, дідусю! — привітався він весело і, помітивши здивування на обличчі Атоммена, пояснив: — Я оце прикинув, що, можливо, ти брав якусь участь, як далекий прадід, у моєму створенні. От і вирішив ставитись до тебе з більшою повагою.

— Слухай, чим ти зараз займаєшся в своїй Антарктиді? — запитав Джіммі, коли вони після довгої розлуки нарешті вмостились на дивані поруч.

— Як то чим? Шукаю, може, ще якусь атомну людину знайду, щоб тобі не скучно було. А ти останнім часом чим займався? Друзями вже обзавівся?

— Важко зав’язати дружбу з такими, як ви. З уповноваженим частенько, правда, зустрічаємось. — Старається, бідолаха, наставити мене на путь істини, але ми, капіталісти, горішок міцний, не дуже охоче піддаємось перевихованню.

— Це правда. І все-таки, мені здається, твоя класова приналежність не заважає тобі прибрати в квартирі. Як ти живеш у такому бруді?

— Тільки вчора з подорожі повернувся, — не моргнувши оком, збрехав Джіммі.

Глянувши на страшенне безладдя, він заходився прибирати порозвішуваний на стільцях одяг, банки, коробки та хлібні об’їдки на столі. Бентам підійшов до книжкової шафи.

— Я бачу, ти книжок і не торкався?

— І не торкався.

— І це ти кажеш мені так спокійно?

— Якщо хочеш, можу ще й самокритикуватись. Я вже знаю, як це робиться.

— Слухай, Джіммі Кук! — вибухнув Бентам. — Я серйозно кажу тобі, що наша дружба трісне, коли ти негайно не візьмешся за науку.

— Ну, добре, добре. Візьмусь. Тільки ж книжки твої, мабуть, страшенно нудні. Я ніколи не читав наукової літератури…

— Не зневажай наших книжок! Ти, як допотопна істота, як випадково оживлена окам’янілість, не маєш ніякого права гудити їх.

— Так, — несподівано серйозно й сумно промовив Джіммі. — Сам знаю, що я не корисна копалина. Та куди мені подітись? Ніхто не вчив мене, як треба жити в такому суспільстві. Щоб дійти до університету, треба починати з дитячого садка. Часу в мене вистачить, та чи доцільно? Очевидно, це вже в крові в мене таке.

— Ми кров твою випустили ще на острові Шарко, а в жили налили іншої, — зареготав Бентам. — Виходить, справа не в цьому. Не сумуй! Ти ж сам кажеш: часу доволі. А час — хороший лікар. Сподіваюсь, коли станеш знову журналістом, сумувати буде ніколи, і ти почнеш іншими очима дивитись на життя…

Того самого дня вони пішли в редакцію щоденної районної газети «Бруклінські вісті», з головним редактором якої Бентам заздалегідь домовився. Редактором був літній, уже сивий, але досить енергійний чоловік, і Джіммі з першого погляду помітив, що це справжній журналіст з багаторічним досвідом.

— Дуже радий, колего, — подав він руку Атоммену і, запросивши сісти, знову нахилився над рукописом. — Дві хвилиночки, я зараз закінчу!

Джіммі оглянув просторий кабінет, подивився на чоловіка за масивним столом, і все сподобалось йому.

Так, тут з кожного предмета віяло чимось рідним, знайомим. Є, значить, інший світ, привабливий і любий, насичений запахом друкарської фарби і подихом останньої новини. Задзвонив один із численних відеофонів. Редактор навіть голови не підняв, але Джіммі, випередивши геофізика, натиснув на кнопку. Редактор помітив це, всміхнувся і лише тоді глянув на екран. Кінчивши розмову, поклав рукопис у шухляду і знову всміхнувся:

— Що ж, колего, зразу видно, що ви журналіст. Почуєш дзвоник-негайно біжиш до апарата, де б ти не був і що б не робив. Апарат завжди приносить новину. — З останніми словами він повернувся до Бентама, якого наче збентежила поведінка Атоммена! — Ну, що ж, сподіваюсь, ми спрацюємося з вами. Думаю, ви не образитесь, коли я для початку призначу вас репортером. Ознайомитеся з редакцією, друкарнею, з нашими методами роботи, а потім уже — гайда на полювання за новинами. Згода?

— Згода, — всміхнувся Джіммі, відчуваючи, що діловита лаконічність цієї людини все дужче подобається йому.

— Ви ще не забули старої американської формули новини?

— Не забув! Собака вкусив людину — це не новина. Новина — коли людина вкусила собаку.

— Чудово! Ми з вами спрацюємось. З понеділка починаєте! Бажаю успіхів!

Бентам від щирого серця радів, що ці двоє знайшли спільну мову. В душі його спалахнула іскорка надії про майбутнє Атоммена.

— Що ото за теревені були про собаку та людину? — на вулиці запитав Бентам.

— Ти цього не зрозумієш, — поважно відповів Джіммі. — Це закон, який вимагає шукати новину в надзвичайному, в тому, що не трапляється щодня, що може вразити читача.

— Добре! — промовив Бентам. — Найголовніше, щоб ти знайшов своє щастя, нехай воно буде навіть там, де люди кусають собак. Тільки не думаю, що тобі буде дуже легко! Формула формулою, але в неї, певно, сьогодні зовсім інший зміст. Намагайся тримати себе в рамках і дечому навчитись!

— Ну годі, годі! І де ти взявся, такий мораліст? — нахмурився Джіммі, до якого після розмови з редактором повернулась колишня самовпевненість. — Ти бачив, як твій друг, редактор, говорив зі мною? Очевидно, й тепер журналісти лишаються найкращою частиною людства…

— А ти себе теж до цієї когорти зараховуєш? — перебив його Бентам.

Джіммі не відповів. Сяюче обличчя його свідчило про те, що його думки вже далеко, що він складає перші плани своєї нової кар’єри журналіста.


* *
*

Вихідні дні — субота й неділя, — які Бентам взяв спеціально для того, щоб відвідати свого друга, швидко минули, і Джіммі з головою поринув у свою нову роботу. Редакція цілком поглинула його увагу. Не маючи побічних інтересів і турбот, Джіммі з ранку до вечора крутився в друкарні та редакції, хоч інші працювали позмінно три-чотири години на добу. Отже, він швидко оволодів сучасними методами роботи і знав кожен закуток величезного хмарочоса, в якому містилась редакція та друкарня.

Особливо вразив його дотепний спосіб розповсюдження газет, які з допомогою складної системи машин доставлялись пневматичними поштовими трубами прямо на квартири кількох мільйонів абонентів. Газета виходила щоранку, а у вихідні та в святкові дні — двічі.

І незважаючи на численний персонал, у робочих кабінетах завжди панувала до болю знайома йому напруженість і своєрідний редакційний ритм, якому не можна не підкоритись, інакше залишишся позаду. Джіммі мріяв про той день, коли й він включиться в цей ритм і йому доручать перше самостійне завдання.

Гортаючи старі підшивки і нові номери, Атоммен захоплювався прекрасним оформленням, м’яким і гладеньким, мов шовк, папером, чудовими кольоровими фото, оригінальними малюнками — і знову й знову мріяв про той день і годину, коли вперше побачить під статтею своє прізвище.

Але цей час був ще далеко. Джіммі сам відчував, як багато він не розуміє, скільки ще речей не знає. Коли читав матеріали газети, йому здавалось, що написані вони не його рідною мовою, а якоюсь іншою, пересипаною незнайомими виразами, незрозумілими словами. Він і раніше не міг похвастатись досконалим знанням англійської мови, а тепер бачив, як виросла і розвинулась вона завдяки небаченому прогресові людської думки, науки і техніки. Усвідомлення цього приносило нові тривоги. «Тварюко! — картав він сам себе. — Як можна було проспати цілих двісті років!»

Але така півжартівлива іронія не допомагала і не втішала.

Відчуття безсилля і непридатності до життя в новому суспільстві ще посилилось після першої самостійної дії.

День, якого він так чекав і про який стільки мріяв, нарешті, настав. Напередодні Джіммі провів тривожну безсонну ніч, тисячі раз обдумуючи, як він знайде щось цікаве, як передасть його в сенсаційному стилі і його похвалить головний редактор.

Ще тільки на світ зазоріло, а він, з портативним магнітофоном для запису інтерв’ю в одній кишені і маленькою стенографічною машинкою в другій, уже поспішав широким Бруклінським авеню, підстерігаючи новини. В його завдання входило також відвідати кілька науково-дослідних інститутів та заводів. Маючи спеціальну місію спостерігати, він помічав тепер стільки цікавих речей, що за день довелось десять разів змінювати стрічку стенографічної машинки і плівку магнітофона. І марно дехто з інженерів, конструкторів та науковців, у яких Джіммі просив інтерв’ю, запевняли його, що немає нічого нового і цікавого, що по новини треба прийти через місяць-два і що ті явища, про які він питає, давно вже всім відомі.

Зачарований багатством цікавих фактів, Джіммі квапився доставити свої записи в редакцію, здивувати редакторів і читачів постійної хроніки «Бруклінські будні». Кожну замітку він писав довго й напружено, але праця сповнювала його душу приємним почуттям задоволення, що й він чимось корисний.

На другий день він з трепетною надією поклав перед завідуючим хронікальним відділом десяток аркушів паперу… Завідуючий, сухуватий і нервовий чоловік, перечитав усе, і обличчя його ще дужче видовжилось. Перечитав удруге, підвів голову й посміхнувся:

— Гм, нічого з цього не вийде, товаришу! Ніяка це не новина. Ви повідомляєте про речі, про які ми писали ще п’ятдесят років тому. А потім… Що це за стиль?

Наче йдеться не про звичайнісінькі електробритви, а про відкриття, яке має життєве значення для людства.

Так не годиться! Я ж казав вам з самого початку: не кваптесь, спокійно, спостерігайте уважно, розпитуйте людей! Вони самі підкажуть вам, що їх цікавить, а що ні. Я розумію, що для вас, можливо, все це й нове, але для нас — ні. Не ходіть спочатку самі. Ходіть з іншими репортерами і вчіться у них. І не впадайте в розпач, поступово освоїтесь…

Очевидно, засмучене обличчя Джіммі було причиною останніх слів завідуючого. Але й це не розвіяло смутку новоспеченого репортера.

«Цього разу собака вкусив людину», — з прикрістю подумав Джіммі, мнучи в руках витвір безсонної ночі.

Ех, коли б оці новини та його колишньому шефу.


Спогади про минуле і ця невдача гнітили Атоммена. Тепер він ходив з іншими репортерами, байдуже вислухував їх повчання, часом дивуючись, що вони записують саме те, чому він не надав би ніякого значення; часом, пожвавившись, приносив сам до редакції цілу копу новин, які знову виявлялись старими. І тільки надзвичайно сильне бажання довести, що й він на щось здатний, утримувало Атоммена й досі в редакції.

Колеги його докладали чимало зусиль, щоб якось допомогти йому, але Джіммі, мов та рахітична дитина, подавав надто малі надії. І все-таки він потроху почав розуміти, які новини потрібні. Йому навіть самому щастило інколи принести таку новину, але чи то інші випереджали його, чи він сам псував матеріал своєю кострубатою мовою, справа не рухалась.

Якось, тиняючись вулицями, Атоммен помітив натовп людей. Це зацікавило його. Підійшов ближче.

В центрі кола, перебиваючи одне одного, пояснювали щось громадянам з сльозами на очах двоє хлоп’ят. Поруч стояв похмурий чоловік із золотим значком на лацкані. Хлопчики розповідали, як вони літали наввипередки на ранцевих вертольотах (Атоммену часто доводилось бачити над парками та спортивними площадками хлопчаків і дівчаток на невеличких літальних апаратах з одним гвинтом), розповідали, як Томі погнався за Джорджем, як наздогнав його і їхні пропелери мало не зіткнулись; як потім Джордж, щоб уникнути катастрофи, був змушений опуститись майже на саму вулицю, вдарив ногами якогось перехожого і мало сам не попав під машину, в якої, певно, гальма були несправні. Дивлячись на заплаканих дітей, Джіммі поблажливо всміхнувся і хотів було вже йти геть, але серйозність публіки насторожила його.

Зметикувавши, що цей випадок, очевидно, повчальний, він вирішив показати його як приклад поганого виховання. Узяв прізвища капосників, які урочисто, при всіх пообіцяли, що ніколи-більше не гасатимуть над вулицями, і швидко настрочив замітку. Але вона здалась йому бідненькою і недостатньо зворушливою, і Джіммі дописав, що Джордж провалив голову громадянинові, а автомобіль оддавив ліву ногу неслухняному хлопчикові, і тепер обидва перебувають у лікарні. В кінці автор звертався до всіх батьків з полум’яним закликом правильно виховувати своїх дітей, контролювати їх і не дозволяти порушувати правил вуличного руху.

Це була перша стаття, яка сподобалась завідуючому відділом. Він похвалив Джіммі, і наступного ранку матеріал уже красувався на сторінці газети, в якому на громадський осуд виносилась негідна поведінка жителів району.

На радощах Джіммі не знаходив собі місця. Він взяв більше десятка примірників газети і, обвівши червоним олівцем свою замітку і жирно підкресливши підпис «Д. Г. Кук», розіслав їх усім більш-менш близьким знайомим.

Та не довго довелось радіти. Надвечір його викликав до себе завідуючий. Певно, він був чимось прикро вражений, бо обличчя його здавалось сухим і довгим, як ніколи.

— Товаришу Кук, що ви натворили? — стримано зустрів він свого підлеглого, але ця стриманість не провіщала нічого хорошого. — Навіщо ви понавигадували В замітці стільки нісенітниць? З самого ранку в редакцію плавом пливуть спростування. Такого я не пам’ятаю вже двадцять років. Ви ганьбите і газету, й себе…

— Я хотів як краще… Думав, так буде повчальніше… — почав виправдовуватись Джіммі.

— Випадок і так повчальний, і не було потреби провалювати людям голови й віддавлювати дитині ноги! — не стримавшись, вигукнув завідуючий. — Невже до вас не дійшло, що ви перекручуєте факти, а це не можна назвати інакше, як справжнісінькою брехнею?

Він встав з-за столу й нервово почав ходити по кімнаті. Потім, трохи заспокоївшись, додав:

— Читав я, що за ваших часів брехня була звичайним явищем у газетах, але тепер вона суворо заборонена. Зарубайте собі на носі! Ідіть до чергового редактора й передайте, нехай напише спростування! Оце і все, що я мав сказати. Хай це буде для вас хорошим уроком! До побачення!

Атоммену не вперше доводилось вислухувати лайку шефів, та й не такими словами! Але то були інші часи. Раніше він не мав куди подітись і терпляче зносив усе заради платні. А тепер? На біса йому гасати вулицями, висолопивши язика, і збирати інформацію для людей, які ні бельмеса не тямлять у журналістиці?

І що, власне, трапилось? Звичайнісіньке прикрашення події. Що ж то за журналіст, коли у нього в голові фантазії й на шеляг немає? Колись у газетах чого тільки не вигадували — і ніхто за це не осуджував. Та й читачі тепер пішли — нічого більше робити, то й строчать спростування!..

Другого дня він не пішов на роботу. Образа й злість поступово переросли в глибоку прикрість, у почуття приреченості, яке весь час посилювалось; у безмежне озлоблений до всього навколишнього світу, який, здавалось, не міг прийняти його в своє лоно; не міг і не хотів.

Щоб якось розважитись, Джіммі вирішив піти в кіно. Потім довго тинявся бульварами, аж поки ноги не почали підламуватись від утоми. Не хотів і вечеряти.

Додому повернувся пізно. Роздягаючись, підсвідомо натиснув кнопку автосекретаря. Жіночий голос пропонував йому негайно з’явитись до відповідального редактора «Бруклінських вістей». Після цього пролунав і голос самого редактора.

— Товаришу Кук, — продиктував він автосекретареві. — Мені розповідали про сумний інцидент з вашою інформацією. Зайдіть, будь ласка, поговоримо. Боюсь, що вас образили. Можливо, в редакції не виявили достатнього такту. Приходьте, все влаштуємо! Чекаю вас.

«Цей редактор, видно, таки хороша людина! — подумав Джіммі. — Хіба й справді сходити? Хоч вибачитись перед ним. Ні, мабуть, краще листом…»

Атоммен почав обмірковувати майбутній лист, але раптом усе це здалось йому непотрібним, наївним і мізерним. Навіщо вибачатись? Очевидно, редактор зробив це через те, що вони з Бентамом дружать. А якщо навіть і не через те, то від співчуття, від жалості. Інакше навіщо йому потрібен такий репортер? Мороки не обберешся. Ні, краще взагалі не йти в редакцію. Поїхати знову кудись, втекти звідси! А куди? Куди б не поткнувся, для нього місця нема. За що б не взявся, все одно завалить, бо цілком очевидно, нічого не тямить, ні до чого не здатний, і взагалі немає йому місця в цьому світі…

Пригнічений чорними думками, Джіммі міряв кроками кімнату вздовж і впоперек: руки в кишенях, сорочка розхристана. Хотілося або побити когось, або напитись до смерті. Випадково погляд його впав на книжкові стелажі. Він простяг руку і дістав звідти тоненьку книжечку з золотими літерами на обкладинці: «Комуністичний маніфест». Джіммі розкрив першу сторінку й прочитав: «Привид бродить по Європі. Привид комунізму»…

— Нісенітниця! — вигукнув він. — Це вже застаріло.

Шпурнув книжку на підлогу й знесилено впав у крісло. Привид бродить по Європі? Який привид? Комунізм є комунізм, а він, Джіммі Кук, — ось хто привид, що справді тиняється по Америці, мов неприкаяний, неспроможний знайти собі місця ні на цьому, ні на тому світі.

— Матінко моя рідненька! Нащо ти породила мене! — схлипнув він і, простягшись на дивані, заплющив очі й завмер у такій позі.

З цього стану вивів його настирливий дзвінок у прихожій. Джіммі слухав його, нічого не розуміючи. Нарешті зібрався з думками. Хто б це міг бути? Глупа ніч… З редакції? Навряд. Важко підвівшись, почовгав коридором, відчинив двері. На порозі стояв кремезний здоров’як Діно.

— Гей, Джіммі, друзяко! — загримів він на всю хату. — Ти не забув ще мене?

Діно-космонавт розчепірив свої лапи, і Джіммі й незчувся, як опинився в його ведмежих обіймах — аж ребра затріщали. Потім відіпхнув його, глянув ще раз — і знову взяв у лабети. Пом’ятий, розкудланий, але радий, мов дитина, до якої в гості завітав сам Дід Мороз, Атоммен випручався й заметушився по кімнаті:

— Заходь же, заходь! Ти знаєш, скільки я думав про тебе?! І куди він, думав, запропастився, чортів Діно? Мов крізь землю провалився. Не інакше, образився на мене…

— Ну, ну, нікуди я не дівся. Спеціально до тебе приїхав, у гості. У тебе й житиму, не хочу в готель. Думаю, не виженеш?

І нахилився до чималої дорожньої сумки, яка стояла поряд. Атомменові хороми наче враз поменшали, до того здоровенним був цей веселий невгамовний болгарин. Кімната чекала його, і тепер ніби посвітлішала. А він стягнув пальто і вмостився на дивані.

— Ну й дивак же ти, слово честі! — вигукнув він. — Чом же ти зразу не сказав, хто ти? А то в мене аж руки сіпались, щоб ляснути тебе. Правда, я дізнався зразу ж, та був уже далеко від Землі.

— Я й сам не знав. А що рукам волі не дав — добре, бо інакше навряд чи сиділи б ми отак на одному дивані. Ти ж не людина, а справжній ведмідь! Для тебе, мабуть, і ракету спеціальну зробили?

Від реготу космонавта аж склянки в буфеті забряжчали:

— Го-го-го! Ні, до такого ще не доходило, хоч, правда, мої габарити завдають мені чимало мороки. Я через те й тікаю в Космос, що для Землі переріс. А там якось почуваєш себе і меншим, і легшим. На ось, привіз тобі звідти невеличкий подарунок. Думав, думав, що б тобі привезти, і не міг придумати нічого кращого.

Він нахилився до сумки й витяг з неї щось кругле, мов апельсин, загорнуте в клаптик м’якої тканини.

— Будь ласка!

Джіммі простяг руку і мало не впустив предмет. Він був такий важкий, що Атоммен однією рукою насилу тримав його. Нічого не розуміючи, поклав на коліна й розгорнув. «Апельсин» спалахнув тисячами іскор.

— Що це?

— Алмаз природний. Подобається? На нашій Землі такого не знайдеш…

— Алмаз? — у Джіммі аж колінця затряслись, а голос став чомусь писклявий-писклявий. — Такий… великий?.. Справді… Алмаз. Так це ж… Це ж небачений скарб! І ти його… мені? Що ж я з ним робитиму?

— Покладеш на столі як прикрасу. Щоб згадував про мене.

— На столі? А ти бува… Його ж украдуть, поклади тільки!

— Хто ж у тебе крастиме, чудний чоловіче? — здивувався Діно. — Нащо він кому здався? Крім того… я не чув такого, щоб у нас люди крали.

Він глипнув на Джіммі, який сидів, витріщившись жадібними очима на іскрометний мінерал, і зареготав:

— А-а! Згадав! У ваш час алмази вважались дорогоцінністю. Тим-то ти так… Не бійся! Зараз цих алмазів — скільки хочеш. Їх давно вже виробляють штучно. А цінність цього алмаза полягає лише в тому, що він природний і привезений з Космосу. Але це ще не значить, що комусь спаде на думку вкрасти його в тебе. Ну, поклади його на стіл і принеси дві чарки, цокнемось за нашу дружбу! Ціннішого за неї нема нічого! І закусити чогось прихопи!

Незважаючи на його слова, Джіммі і досі був мов очманілий. Поклавши яскравий камінець на письмовому столі, він заходився готувати на стіл, але очі його мов заворожені так і тягло в той бік.

Діно дістав з сумки чотири чималі пузаті пляшки з срібними етикетками:

— Ти на весіллі скаржився, що бракує чогось міцного. А я їхав сюди через Колумбію й згадав твої слова. Питаю, які в них міцні напої є, а вони мені й дають оце. Міцнішого, кажуть, не буває. Та й це велика рідкість! Його майже не виробляють, бо охотників на нього немає. А зветься воно віскі…

— Віскі? Справжнє віскі?

Алмаз викликав у душі Атоммена страшенну тривогу, а ці чотири пляшки бурхливу радість.

— Що значить «справжнє»? Не розумію, та й алкоголю не поважаю. Але якщо його зробили люди, повинно бути справжнім. Не будуть же дурити одне одного! Ну, наливай! За твоє здоров’я вже покуштую, що воно за диво.

Джіммі нетерпляче розкупорив пляшку і з насолодою понюхав. Прозора рідина забулькотіла в бокали.

— Тьху! Страшенна гидота! — обурився космонавт, ледве ковтнувши.

Атоммен від міцного спирту теж похлинувся, та коли відчув, як він гарячим струменем розтікається по всьому тілу, аж язиком зацмокав.

— Ну!.. Ти нічого не розумієш. Тільки назва, що космонавт! — весело промовив він. — Кращого подарунку мені й не треба!

Діно тільки плечима знизав.

— А я, як друг, раджу тобі: не пий цієї отрути. І навіщо її взагалі виробляють? Хто її п’є?

— Очевидно, дуже мало любителів залишилось, бо я всюди оббігав, і ніде не знайшов.

Він перехилив ще бокал, і голова йому враз запаморочилась. Відвик. Болгарин помітив це і рішуче звівся на ноги:

— Кінчай дудлити! Давай стелитись, бо вже ніч. Завтра поговоримо й про це.

— Ні! Не хочу! Ти — мій гість… — заворочав Джіммі неслухняним язиком. — Нап’юсь!.. Все одно нап’юсь…

Він знову простяг руку до пляшки, але Діно відібрав її, взяв на плечі Джіммі й підняв, мов пір’їнку. Атоммен трохи подриґав у повітрі ногами, белькочучи якісь погрози, потім враз розм’як. Він і сам не сподівався, що так швидко вп’ється. Діно кинув його ненароком трохи грубувато на ліжко, але той тільки пришелепувато засміявся, його очі, маленькі й п’яні, заблищали. Він помітив свій алмаз.

— Хе-хе-хе… Це мій алмаз? Мій? Хе-хе-хе… Я… найбагатша людина в світі! Я… я… Джіммі Кук! Атомна людина… Атоммен… Про мене говорять всі. Мене всі знають. Я… я…

Діно, якому, певно, вперше в житті доводилось бачити таку картину, розгубився:

— Слухай, Джіммі! Що з тобою? Ти не збожеволів? Я зараз лікаря викличу.

— Хто збожеволів? — вигукнув Атоммен. — Я? Ні-і-і! Це ви божевільні! Весь світ божевільний…

Болгарин помчав у кабінет і натиснув кнопку відеофона. Через кілька хвилин прибув лікар, але Джіммі вже міцно спав. Лікар оглянув його і, нічого не знайшовши, пішов собі. Але Діно, на всякий випадок, перетяг з кабінету своє крісло-ліжко в спальню. Довго він не міг заснути, докоряючи собі за те, що здуру привіз таку отруту.

Вдосвіта Джіммі прокинувся з пересохлим горлом і печією. Він встав, обережно обминув гостя, який міцно спав, зайшов у ванну і довго пив холодну воду з крана. Потім тихенько, мов злодій, пробрався в кабінет, схопив пляшки і сховав їх за товстими томами книжкової шафи. До ліжка повернувся, хитро посміхаючись. У теплій постелі чекали його нові сни; у них він бачив картини свого колишнього життя, розмовляв з давно померлими людьми, в них тільки й знаходив трохи щастя…

— Де пляшки? — було перше запитання космонавта, коли йому нарешті пощастило перед самим обідом розбудити Атоммена.

— Я їх викинув, — не моргнувши оком, збрехав Джіммі. — Прокинувся вночі, мені стало дуже погано. Ну, я розсердився й викинув їх.

— Ну й молодець! — зрадів Діно. — А я вже сто раз каявся, що приніс їх тобі. Коли б знав, що воно за гидота, я б на місці вилив усе на голови тих, хто мені її дав.

«Цих телепнів обкрутити кругом пальця — раз плюнути, — з почуттям зверхності подумав Джіммі. — Таких легковірних людей в Америці колись не було», йому снилося, ніби він показує алмаз своєму колишньому шефові. Шеф уклонився йому до землі і негайно подав у відставку, поступившись місцем на користь Джіммі. Потім його обрали до сенату і проголосили головою клубу мільярдерів. Він сидів на якомусь троні з алмазною кулею в руці замість скіпетра.

Опам’ятавшись, Джіммі схопився й побіг глянути, чи не зник його скарб. Блискучий круглий кристал лежав на своєму місці, сяючи проти сонця численними гранями.

— Хто його шліфував?

— Я сам, — обізвався з ванни Діно, орудуючи бритвою. — Краще було б однести до майстра, але не мав часу.

— Так звідки ти його привіз, кажеш?

— З Юнони. Ми там відкрили поклади алмазів. Тисячі тонн. Багато клопоту з алмазами на будові. А ми придумали, як їх використати. Матимемо з одного боку чудову природну броню.

— Де це? Що ви там будуєте?

— Хіба ти не знаєш? Ну, одягайся, бо я скоро з голоду помру! Дорогою розповім.

Співуче дзижчання бритви враз урвалось, і Діно вийшов порожевілий, свіжий; від нього аж пашіло здоров’ям і силою.

В ресторані наші друзі посідали за стіл, і Діно, скрутивши кульку з хліба, почав:

— Юнона — мала планета. Вірніше, планетка. Ти чув про астероїди? Це такі дрібні планетки. Їх дуже багато, понад шістдесят тисяч, і кількість їх весь час зростає, бо вони кришаться. Більшість астероїдів кружляє навколо Сонця між Марсом і Юпітером. Вони зовсім дрібненькі. Всього кілька кілометрів у діаметрі. Але серед них є чотири порівняно великі. Юнона — одна з найбільших: сто дев’яносто три кілометри…

— Небагато, — тоном спеціаліста вставив Джіммі. — А Земля наскільки більша?

— Ну, знайшов з ким порівнювати! Це все одно, що порівняти футбольний м’яч з п’ятдесятиповерховим будинком. Я ж кажу тобі: Юнона маленька.

— Ну, гаразд, гаразд, — образився Атоммен. — Навіщо тоді вона вам здалась?

— Ми перетворюємо її на космічний корабель.

— Що-о-о? Ко… космічний корабель? — мало не захлинувся чаєм Джіммі.

— Еге ж. Слухай уважно і зрозумієш!

Діно провертів виделкою у видовженому кінці хлібної кульки дірочку.

. — Отут побудуємо великі ядерні реактори. Ми називаємо їх ядерними лампами, бо вони перетворюватимуть пальне безпосередньо в світлову енергію. Цими природними дюзами енергія вилітатиме могутнім струменем, Юнона зірветься з орбіти й полетить у Космос із швидкістю близько двохсот тисяч кілометрів за секунду. — Діно накреслив у повітрі широку дугу: — Отак! І перетвориться на величезну ракету, якої на Землі побудувати поки що не можна.

— Двісті тисяч? За секунду? Та ні, це ж…

— Можливо й більше. Принаймні поки що так передбачається. Це вже зовсім інша річ. Не те що сучасні ракети — повільні і зовсім маленькі проти неї. На Юноні вже можна буде прогулятись не до однієї галактики. До того ж у неї багато переваг. Природна броня, яку залишається тільки трохи підсилити, достатні розміри, щоб вмістити екіпаж і створити всі умови для життя і так далі. Зрозумів? Це буде своєрідна колонія Землі, яку ми пошлемо у Всесвіт.

— Зрозумів, — ледве чутно промовив Джіммі. — Слухай, так це ж страшенно важка робота! Там же немає повітря?

— Півбіди. Інакше не можна. Таку швидкість може розвинути тільки світлова, фотонна ракета. А на такій ракеті з Землі піднятись не можна. Світловий струмінь, який вилітатиме, звідси, — він показав на дірочку в хлібній кульці, — на мільйони кілометрів навколо вбиватиме все. А потім, я ж казав тобі про переваги. Юнона літатиме не рік і не два, навіть не десять, а скажімо, п’ятдесят або сто.

— Сто років?! Де ж ти знайдеш такого дурня, щоб погодився все життя пролітати у Всесвіті?

— Таких «дурнів» багато. Я, наприклад, один з них. Але це завдасть мені чимало клопоту. Юнона буде готова через два роки. За цей час я повинен знайти собі дружину. Холостяків не приймають. Тільки бездітних молодожонів… А при моїй комплекції це не така легка справа. Та що говорити? Щоб розповісти все, треба кілька днів отут сидіти. Я вже на Юноні третій рік працюю.

— Що ти робиш?

— Я ж казав: водій ракети. Перевозимо туди машини, провіант, людей. Справа не легка, бо Юнона ж не прив’язана, а кружляє разом з іншими планетами навколо Сонця. То буває близько, а іншим разом утече далеко-далеко. Раз холодно, від морозу все тріщить, а іншим разом така спека, що аж каміння потом обливається. Працюють у скафандрах у важких умовах. Більше місяця мало хто витримує. Потім треба цілий рік дома одхекуватись. Але місто вже добудовують, стане легше.

— Місто?

— Еге ж, будуємо в середині планетки справжнє місто. Все там: школи, лікарні, родильні будинки, лабораторії, заводи — все, що потрібно маленькому народові, який повинен нормально жити і множитись. Полетить три тисячі чоловік, а повернеться колись тисяч десять. І не буде ніякого зв’язку з Землею.

— А може статися, що вони взагалі ніколи не повернуться?

— Може, звичайно. Всяке буває.

— Страшно! — здригнувся Джіммі. — І ти вирішив полетіти з ними?

— А що ж! Там теж будуть потрібні водії. На Юнону буде завезено близько п’ятисот ракет. Більшість стоятиме в резерві, на всякий випадок, а інші використовуватимуться для розвідки та досліджень. При інерції Юнони вони розвиватимуть чималу швидкість. Уяви собі, підлітаємо до якоїсь невідомої планети. Юнона лягає в орбіту навколо неї, а кілька чоловік сідають у малу ракету і вирушають у розвідку…

— Ти так говориш, наче йдеться про звичайнісіньку прогулянку в сквері, — скрушно промовив Джіммі. — Що ви за люди такі?!

Діно зареготав, і голос його загримів на весь ресторан, аж сусіди почали оглядатись.

— Ми, космонавти, народ особливий. На Землі нам тісно. А Юнона — о, це справді грандіозно! Ну, та людина до всього звикає. Я вже третій рік туди літаю. Тільки здається, що все так просто. Хвастатись не буду, бо все це не мною задумано. Коли мені пощастить влаштуватись в екіпаж — отоді я вже похвастаюсь! Обіцяють. Як не кажи, я теж допомагав. Третій рік… А якщо до того часу не знайду дружини — не знаю, що буде…

— Навряд чи знайдеш таку, щоб погодилась на цю подорож.

— Ну! — презирливо махнув рукою Діно. — Таких жінок — скільки завгодно! Тільки бовкни, що збираєшся летіти на Юнону, зразу на шию повісяться. То ж не мала честь! Справа не в тому. Як я зрозумію, чи та дівчина, яку я покохаю, погодиться полетіти зі мною від любові, чи тільки для того, щоб узяли в екіпаж?

— Таке верзеш! — вигукнув Джіммі. — Ти спочатку спробуй знайти, а тоді вже й вередуй! Хотів би я побачити таку дурепу…

— Чому ж? — здивувався космонавт. — Це питання дуже серйозне. — І, хвилину помовчавши, додав: — А найсерйозніша перешкода все-таки та, що я закоханий, давно і безнадійно, і немає ніяких перспектив.

— У Марину? — здригнувся Джіммі.

Велетень-болгарин зашарівся й зніяковіло нахилив кудлату голову.

— Ти ж знаєш…

— А де вона? Ти давно бачив її?

— Ото як ми з тобою роз’їхались, прилетів я на свій ракетодром — а вона вже там. І як почала просити: візьми та й візьми її з собою на ракету. Полаялись ми тоді з нею.

— А чому ж ти її не взяв?

— По-перше, через те, що не маємо права брати на борт транспортних ракет пасажирів, а по-друге, через те… через те… Ну, як я міг погодитись? Я рідко бачу її, та й то страждаю… А то уяви собі: два місяці в одній ракеті! А вона… вона не любить мене.

Джіммі глянув на свого співрозмовника з жалем. «Який телепень! — подумав він. — Два місяці! За два місяці й не таке зробити можна. Ну, то й краще, що він телепень! Ведмідь! Правда, хороший ведмідь!..»

— Ну, і що далі? — запитав Джіммі з несміливою надією в голосі.

— Нічого. Розсердилась і поїхала.

— У Нью-Йорк?

— Де там! Умовила, кажуть, начальника якоїсь експедиції, і тепер десь літає. Здається, ще не повернулась.

— Та-ак… — зітхнув Атоммен.

Діно і собі зітхнув. Обоє в цю мить думали про одне й те саме. Довго сиділи мовчки, уникаючи дивитись один одному в вічі. Потім Діно несподівано звівся на ноги.

— Ходімо, бо мені пора!

— Так ти оце вже й їдеш?

— Я заскочив тільки, щоб з тобою побачитись. Між двома польотами. Післязавтра знову в дорогу. Але після цього рейсу в мене місячна відпустка, тоді заїду на довше. Хочеш, можемо на курорт куди-небудь удвох поїхати. Скажімо, на африканські пляжі. Знаєш, я після Космосу найбільше люблю море. Мабуть, через те, що вони схожі своєю неосяжністю.

— Перед ними ти сміливіший, ніж перед Мариною! — засміявся Джіммі.

Діно сумно посміхнувся.

— Це правда…

Дорогою, щоб ухилитись від надокучливих думок, Атоммен знову повернув на Юнону.

— То буде щось подібне до твоєї історії, — сказав болгарин. — Якщо повернемось живі разом з дітьми і внуками, скажімо, через сто років, не застанемо на Землі нікого з рідних і знайомих. Тут за цей час минуть тисячоліття. Цікаво буде, правда?

Атоммен не міг нічого второпати.

— Час у Космосі скорочується залежно від швидкості руху ракети і її напрямку. А при швидкості Юнони…

— Не заздрю вам. Чи ти, бува, не думаєш, що мені тут весело? Сам як мізинець, ні на що не здатний і світу вашого збагнути не можу. Ні, брате мій, кожен повинен жити у свій час!

— Що правда, то правда, — визнав Діно. — Ми робимо все для того, щоб жителі Юнони не відставали в розвитку. Там будуть представники всіх професій, ідеальні умови для розвитку науки, мистецтва. І все одно, певно, колись повернемось на Землю, почуватимемо себе дикунами. Сто і тисячі років — різниця чимала. А цікаво все-таки побачити, що буде на Землі через стільки часу!

— А кому все це потрібно?

— Як «кому»? Треба ж заглянути глибше у Всесвіт. Чого ж ми тоді людьми звемося? Не дурно матерія виділила нас як засіб самопізнання. Як же ми можемо відмовитись од своєї місії? Інакше нема для чого жити. Досить відмовитись від цього, і наш рід загине, а місію візьмуть на себе інші істоти, які з більшою гідністю називатимуть себе вищою формою матерії.

— Ну, почав філософствувати! — обізвався Джіммі. — Це для мене темний ліс. Я на Землі щастя не маю, а ти кажеш — у Космосі. А Юнона твоя не розсиплеться? Ти ж сам казав, що світловий струмінь знищує все на мільйони кілометрів…

— Ні. Він не торкатиметься стін природних дюз. Буде ізольований і скерований потужними магнітними полями.

— Ну, а якщо наткнетесь на що-небудь? При такій швидкості…

Діно весело засміявся:

— Якщо наткнемось, то і при малій швидкості Юнона лопне, мов мильний пузир. Там у неї всередині будуть такі запаси кисню та водню… У порох розлетиться… Але вірогідність, що наткнемось, — мінімальна. Юнона матиме досконалу систему керування та інші запобіжні засоби…

— І все-таки я б не наважився!

— Ну, що ж, повинні ж люди чимось відрізнятись одне від одного! — Діно поблажливо поплескав Атоммена по плечу.

В кімнаті він швидко зібрався і витяг сумку.

— Оце вже й їдеш? — похнюпився Джіммі.

— Нічого не зробиш. Ну, давай прощатись. А через місяць…

Джіммі підійшов до космонавта.

— Легше, легше! — закректав він. — Бурмило ти клишоногий! Ребра потрощиш!

— Що за ліричні обійми?

Від несподіванки обоє аж здригнулись.

— Едді! — зрадів Джіммі, кинувшись до геофізик який непомітно ввійшов у кімнату.

— Алло, Бентам! — вигукнув Діно. — Де ти пропав, старигане? Сто літ не бачились!

— Воно й не диво. Шляхи у нас протилежні. Ти — в Космос, а я — в Землю.

— Так ви знайомі? — здивувався Джіммі.

— Колись разом на Марс літали. Мабуть, разів зо два, га? — гримів голос болгарина. — Це найзаядліший з усіх американців, яких я тільки знаю. Ну й весело ж було тоді, га?

Бентам сів у крісло. Обличчя його було стомлене і змарніле, як ніколи. Він намагався говорити жартівливо, але кожне слово виходило з його вуст вимучене й сумне.

Джіммі, уважно дивлячись на геофізика, стурбовано запитав:

— Едді, що з тобою? Чи не захворів?

Бентам витягнув з кишені згорнутий вчетверо аркуш паперу і мовчки дав йому. Атоммен узяв папірець, глянув на нього нестямним поглядом, потім сів прямо на стіл і почав уважно читати.

— Так ти, значить, в Антарктиді? — трохи тихше озвався Діно, — А я чую — прізвища ваші весь час разом згадують.

— А де ти здибався з оцим нещасним капіталістом?

— Ходжу по Одесі, а в мене під ногами якась комашка плутається, — загримів космонавт. — Така перелякана, загнана…

— Едді! Це жахливо! Не може бути!.. Нічого не второпаю… — схопився з столу Джіммі Кук.

Він був блідий і розгублений.

— Що таке? — збентежено запитав Діно, схожий у цю мить на веселу людину, яка раптом потрапила на похорон.

Геофізик зітхнув, і на очах його заблищали сльози. Діно глянув на одного, потім на другого і простяг руку до аркушика. Це була службова телеграма, якими користувались науково-дослідні інститути для передачі спішної інформації. Діно прочитав:


«Рідні мої, друзі мої щирі, Ліно, дорога, найкраща дівчино!

Прийміть останній привіт од вашого Світозара, який думає і думатиме про вас до останньої хвилини свого життя! Летимо все далі й далі. Метеорити зробили з нашої ракети решето, але ми сміливо рухаємося вперед. Та й немає іншого виходу, бо назад повернутись не можемо. Від цього подорож стає ще цікавішою. Шкода тільки, що не зможемо розповісти вам про неї.

Рідні мої мамо й тату! Не плачте! Я завжди був нерозумним сином, і ви правильно казали, що колись-таки зверну собі в’язи. Але я не думав, що метеори допоможуть мені в цьому.

Едді! Не сумуй, а радій! Тепер, коли мене немає, можеш вважати себе хорошим шахістом.

Ліно! Ліно! Як жаль мені тебе і нашої непережитої молодості. Я не винен. Античні люди казали: кого боги люблять, того рано забирають до себе. І ось Юпітер всемогутній кличе мене, махає мені рукою, і дуже швидко, жахливо швидко, можливо, через кілька днів я прилину до нього у вигляді безсмертної матерії. Нещастя моє в тому, що боги полюбили мене; щастя ж моє — що ти мене кохала. І мрію я тепер тільки про одне: колись зоряним пилом, сонячним променем сісти на золотаві коси твої.

Прощавайте!»


Діно читав пошепки. Дужа рука його безпорадно повисла вниз. Довго не міг промовити жодного слова. Нарешті обізвався глухим, незвично тихим голосом:

— Хто цей Світозар? Ім’я у нього болгарське… Стривай, чи це не той хлопець, що весь час старими прислів’ями сипав? Ти ж знайомив мене з ним…

— Він, він! — замість геофізика відповів Джіммі.

Схиливши голову, Бентам закрив руками обличчя.

З-під пальців його виступила дрібна роса.

— Що він там робить? Там же найнебезпечніше місце в усій сонячній системі. Хто він такий?

— Прекрасне хлоп’я, яке зараз платиться за свою любов до знань, — хрипким голосом промовив геофізик.

— Що ж таке трапилось? — запитав Джіммі.

— Я й сам до пуття не знаю. Офіціального повідомлення ще не було. Діно, ти на цьому більше розумієшся…

— Що ж могло трапитись? Для тієї зони — звичайна історія. Юпітер притягає з більшою силою, ніж інші планети. Там метеорити сиплються мов дощ. Несподівана зустріч з метеоритним потоком, безнадійна аварія двигунів, телестанції…

— І ніякої надії?

— В такому випадку — ніякої. Іншою ракетою наздогнати їх неможливо. А вони не зможуть ні зупинитись, ні сісти. На цілий кілометр у ґрунт вріжуться. Ти ж знаєш, яка в Юпітера мала щільність.

— П’ятдесят чоловік! Молоді, здібні люди… — зітхнув Бентам.

Діно раптом закричав:

— Куди ж дивиться Планетна рада? Нащо їй той Юпітер? Це вже третя катастрофа в цій зоні. А старики дрімають…

Знову тиша. Атоммен думав про сповненого юнацької енергії Світозара, про його наречену; голубі очі її поблякнуть від гірких невтішних сліз. Джіммі було жаль і хлопця, і Ліни, й себе самого. Він втратив одного з своїх небагатьох друзів.

— Не будем сумувати! — обізвався Діно. — Пишатись треба і радіти! У цьому листі сліз немає. Героїчний вчинок породжує нових героїв. А це для людства добре.

— Я піду, — сказав трохи згодом Бентам, встаючи і обсмикуючи на собі пальто. — Депешу, на його прохання, адресовано тільки мені. Поїду до стариків, повідомлю Ліну. Бідна дівчина!

Діно й собі підвівся:

— Мені теж пора.

Атоммен провів їх до дверей, його приголомшила ця незрозуміла смерть. Повернувся в кімнату і дістав із схованки почату пляшку віскі.

Ні, жахливішої за цю смерть не можна собі уявити! Летіти отак день, два, три — і весь час бачити перед собою ту мить, коли розіб’єшся на атоми… Певно, таке відчувають приречені перед розстрілом, дивлячись прямо в чорне дуло гвинтівок. Тільки там же це триває якусь хвилину. А тут… Страхіття! Чи вже настав кінець, чи й досі летять?

Це питання Джіммі задавав собі кілька днів підряд, аж поки в газетах не з’явилось офіціальне повідомлення про загибель експедиції. І ледве тоді усвідомив, який дорогий був для нього цей юнак-болгарин, як бракує йому тепер і його, і Бентама, і громовитого добряка Діно. Життя здавалось осоружним і сумним. Джіммі заперся в хаті, виходячи тільки пообідати. У жилах його без упину пульсувала руйнівна сила алкоголю.


КІНЕЦЬ, ЩО ВИЯВИВСЯ ЄДИНО МОЖЛИВИМ


Тепер навіть зими в Нью-Йорку не ті стали. Коли-не-коли випаде сніг, але довго не затримується на свіному, зігрітому безліччю підземних труб асфальті. Тільки й того, що небо сиве й похмуре, як і раніше. Річки, канали і безмежна широчінь океану відбивали в собі це небо і були такими ж сивими й похмурими, наганяли нудьгу.

Джіммі Куку дні здавались убивчо одноманітними.

Він майже не помічав зими, бо її холодний подих не проникав крізь автоматичне термоустаткування кімнат. Єдину втіху і забуття приносило Атоммену міцне віскі, яке Діно необережно привіз йому з Колумбії. Віскі давно б уже кінчилося, коли б Джіммі не зметикував розводити його водою і доливати чистим аптечним спиртом. Він відчував, як алкоголь поступово, але невпинно підриває йому здоров’я, вбиває всі бажання, але не мав сили чинити йому опір.

Пив без особливої насолоди, бо язик від спирту ставав суконним. Пив і згадував минуле, давно померлих друзів і колег, дівчат, яких кохав. Усвідомлення того, що вже й кістки їхні потліли, а він ось живий, іноді сповнювало Атоммена похмурим злорадством, але думки знову перекидались на цей світ, на людей, серед яких живе, і сум за померлими ставав ще нестерпнішим.

«Які дивні люди! — міркував Джіммі, — Наче й простодушні, і не ховаються одне від одного, а спробуй-но розкусити їх! Нізащо! Хіба ж можна зрозуміти, що понесло Світозара на вірну смерть на якусь далеку, нікому не потрібну планету? Навіщо Діно-космонавтові залишати Землю на все життя і пертися кудись на ту Юнону?..»

Часто перед тим, як напитись, Джіммі брав у руки пляшку й вмощувався перед телевізором. Одна за одною мінялись програми, і Джіммі забував навіть про віскі. Кругом по світу відбувались важливі події. Ставали до ладу велетенські заводи-автомати, які виробляли щомісяця сотні тисяч автомобілів чи телевізорів. Десь вручали всесвітні нагороди діячам науки, мистецтва, спорту. На стадіонах, які вміщували жителів цілих міст, урочисто відзначали наслідки змагання між окремими народами. Телерепортажі водили Джіммі по всіх закутках земної кулі та сусідніх планет. Закінчували розморожувати Антарктиду. В низовій частині її створилось море, а повноводні ріки перетинали материк в усіх напрямках. У долинах і гірських впадинах блищали тисячі озер. Людство раділо, що розморожені віковічні льодовики майже зовсім не підняли рівня води в морях та океанах, залишившись на самому континенті. Таким чином, гігантські насипи, зроблені вздовж узбережжя інших материків, виявились непотрібними.

Інший репортаж показував трудові будні людей на Марсі. Там саме кінчалась сівба. Витріщивши очі, Джіммі спостерігав, як сотні машин, керованих невидимою рукою, зорювали безмежні лани, як за машинами повільно летіли дивної форми літаки, рівномірно сіючи в розкриті борозни насіння.

Потім камера заглядала в розкішний будинок, де жили люди — ціла сотня веселих чоловіків і жінок. Одні розмовляли про щось, інші грали в шахи, читали, сиділи за пультами і керували тисячами машин, що давали людству хліб.

Ось серед вільних од чергування настало пожвавлення. Поруч на ракетодромі «приземлився» черговий корабель, який прилетів з матінки-Землі. Прибула нова зміна. Половина робітників після двомісячної праці на Марсі повернеться на батьківщину. Разом з ними повертається на Землю і кінооператор.

Джіммі змінив програму. Софійський телецентр повідомляв про героїзм людей, які полетіли на Місяць ліквідовувати аварію на центральній ретрансляційній станції. Цю станцію побудували болгарські інженери, і її довірили Болгарії. Вона збирала передачі усіх телестанцій Землі і повертала їх знову на Землю.

Джіммі був вражений передачами з Місяця. Програми показували гігантські заводи, високі будівлі, автоматичні станції для спостережень за Космосом, величезні склади і аеродроми проміжних ракетних рейсів; звідси ракети вирушали в далекі міжзоряні польоти. І ніде жодної людини. Тільки в репортажі про ліквідацію аварії було показано кілька чоловік у страшних скафандрах. На Місяці немає повітря, і нормальне життя неможливе, але всемогутня людина керувала всіма спорудами з Землі. А на випадок аварії інженери за якихось три години долітали до Місяця і, надівши скафандри, ліквідовували її.

Інший сміливий оператор водив глядачів у небезпечну подорож навколо таємничої Венери. Густа отруйна атмосфера щільно окутувала блискучу королеву земного неба, і глядач бачив дуже мало, але це викликало ще більше захоплення безмежною хоробрістю людей, які відважились заглянути під смертоносну паранджу вечірньої красуні.

У Атоммена аж дух перехопило. Він і досі не міг повірити, що це не сон. З цих передач він сприймав цілком свідомо лише одне: люди змінились, страшенно змінились, але в душі у них горів той вічний вогонь, який весь час примушував їх щось шукати, за щось боротися.

Так, він добре бачив у чотирикутне віконце телевізора, які чудеса відбувались у світі. Відбувались незалежно від нього, проходили повз нього, і робили їх ті, кого він потай називав наївними телепнями. І світ починав здаватись йому ще більш загадковим, далеким і чужим.

Джіммі перехиляв пляшку і пив, пив, аж поки перед очима не падала чорна завіса забуття. Тоді зелений змій брав його під свою опіку, наповнював кімнату іншими, такими бажаними картинами, в яких Джіммі неодмінно грав головну роль. З величезним брильянтом у кишені він повертався до свого, колишнього Нью-Йорка, ходив вулицями, гордий і могутній, а люди і хмарочоси кланялись йому в пояс. Оркестри спеціально для нього виконували марші, дорогу перед ним встеляли квітами, голлівудівські красуні обіймали його і просили автограф. Джеймс Гарольд Кук, прозваний Атомною людиною, повертався з тріумфального походу проти комунізму. Він нічого не взяв звідти, ніяких трофеїв. Навіщо вони йому? Тільки один брильянт узяв, та й то через те, що цей брильянт разів у двадцять більший за «Великого могола», який прикрашає британську корону.

Джіммі проголошував промови, тримаючи перед собою порожній бокал замість мікрофона, проклинав, погрожував комусь, співав і кінець кінцем засинав у кріслі, притиснувши до грудей важкий брильянт…

Одного ранку він випадково зупинив свій каламутний погляд на розчиненій поштовій скриньці письмового стола. На дні скриньки блищав патрон. Хто б це міг написати? Давно вже, здається, ніхто не писав йому. Забули про нього. Тільки Бентам регулярно розмовляв по відеофону, але Джіммі завжди відповідав на його запитання односкладовими словами і вперто уникав дивитись у вічі. Він підсвідомо починав звинувачувати геофізика в своєму нещасті, і до серця підступала ненависть до невичерпної бадьорості і енергії Бентама.

Щоб уникнути візитів Сілверстона, який обережно й лагідно продовжував свої спроби прищепити йому любов до математики й техніки, Джіммі просто вимикав відеофон на той час, коли уповноважений не був на роботі, і не відчиняв дверей, коли той стукав. Боявся, щоб старий, бува, не взявся контролювати і опікати його.

А тепер? Хто б це міг згадати про нього?

Джіммі відкрутив кришечку патрона і витяг скручений у трубку великий білий конверт. Розірвав. На мережаному цупкому папері з золотим вензелем було надруковано якесь запрошення. Голова міської ради Нью-Йорка Роберт Блекрівер та його дружина запрошували Дж. Г. Кука на невеличку дружню вечерю, влаштовану з приводу повернення їхньої дочки Марини з космічної подорожі. Вечеря відбудеться… Далі йшла дата, ще одне «запрошуємо» і привітання.

Джіммі знизав плечима і, нічого не розуміючи, ще раз перечитав написане. Нарешті в голові прояснилось. Марина?! Марина… Щось давно забуте торкнулось серця. Перед очима постала русалка з морського дна. Розплетені чорні коси, очі з бісиками, задерикувато-пустотлива посмішка. Марина… Це вона згадала про нього? Вона запрошує його? Десь глибоко в душі спалахнула надія, полохлива й неясна. Ні, не надія на кохання і щастя. То була жаринка життя, яка несподівано заблищала серед попелу приреченості. Так глухої темної ночі перед самотнім подорожнім, який заблукав у пітьмі, спалахує далекий вогник невідомої хатини, вселяючи у зневірену душу надію, що він не сам, що скоро й він знайде притулок.

Раптом Джіммі аж задрижав. Кинув запрошення на стіл і побіг у ванну. Плескався холодною водою і з такою люттю тер обличчя й потилицю, наче збирався змити з себе весь мул останніх тижнів. Потім надів м’який халат, одкинув з лоба мокрий чуб і глянув у дзеркало на жовтаве брезкле обличчя. Вона згадала про нього? Значить, все-таки він ще потрібен комусь? І несміливо, невпевнено всміхнувся до своїх думок, а потім засміявся щиро й голосно. Так не сміявся він давно, дуже давно.

Сповнений енергії, він почав одягатись. Погляд його знову зупинився на запрошенні. Джіммі перечитав його ще раз, і в очах раптом потемніло. Дата! Під листом стояла стара дата! Вечір відбувся два дні тому.

Коліна підломились, і Джіммі знесилено сів у крісло. Пальці його підсвідомо м’яли цупкий аркушик запрошення. Колишня тупа байдужість знову сковувала його мозок. Та й що, власне, сталося? Нічого. Вона повернулася з подорожі, дізналась, хто він, і тепер з властивою нинішнім людям люб’язністю вирішила якось вибачитись перед ним за образу. А він за пиятикою проґавив запрошення. Марина, певно, думає, що Джіммі не хоче прийняти її вибачення, не хоче простити їй. Та й годі. Може, подзвонити? Ні, це вже зовсім ні до чого. Ніщо більше не існує для нього. Лише алкоголь, який приносить забуття.

Скільки часу просидів отак у кріслі — Джіммі й сам не знав. Можливо, спав, а може, просто мозок відмовив. Розбудив його настирливий дзвінок. Атоммен спроквола підвівся, потягся й відчув у суглобах неприємну скованість. Пролежав у кріслі напівроздягнений стільки часу і після холодного душу певно застудився в не дуже теплій кімнаті. Машинально накинув на плечі якусь одежину і почовгав до відеофона. Натиснув кнопку, на екрані спалахнули блідо-голубі промені, заворушились, мов щупальця, злилися докупи і спочатку мов у тумані, а потім чітко й ясно окреслили знайоме жіноче обличчя.

— Марина? — вигукнув Джіммі вражений.

— Я! — засміялась дівчина. — Здрастуйте, друже! А я думала, що ви вже й не впізнаєте мене. Чому ви не прийшли позавчора до нас? Я дзвонила вам кілька раз, а відеофон не відповідає. Чи ви, бува, не сердитесь на мене?

Джіммі і досі не міг опам’ятатись і не відповів. Але згодом, намагаючись не дивитись на екран, тихо промовив:

— Пізно побачив запрошення. А відеофон вимикав, бо нездужав.

— Що з вами? — стурбовано запитала Марина.

— Уже пройшло. А ви ж як?

— Хочете, погуляємо трохи? — несподівано запропонувала дівчина. — Я зараз заїду до вас своєю машиною. Звичайно, якщо ви не зайняті.

Джіммі вагався, не знаючи, що відповісти. І це було не просте вагання. Він ледве стримувався, щоб не сказати «так», з останніх сил опирався прагненню до іншого життя. Але боявся розчарування і нових страждань. Марина ж, очевидно, по-своєму розтлумачила його мовчання:

— Не знаю, може, після нашої розлуки сталися якісь зміни, і ви…

— Ні, ні! — ледве переводячи подих, відповів Джіммі. — Я чекаю вас. Коли ви приїдете?

— Через півгодини.


Марина була такою ж, як він запам’ятав її, і трохи іншою. Обличчя, втративши хлопчачу різкість, зробилось по-жіночому привабливим. І очі ніби стали більшими, серйознішими й задумливими; в їх темному полиску вже не було колишньої задерикуватості. Джіммі помітив це з першого погляду. Та й як він міг не помітити, коли її образ, хоч і затуманений вимушеною розлукою, так глибоко запав йому в серце! Він бачив ці зміни, але був настільки розгублений і зневірений у собі, що не наважувався дивитись їй у вічі. А вона дивилась на нього просто й відверто.

— Ви змінились, — сказала Марина. — Трохи поповнішали, але обличчя бліде й пом’яте. Зразу помітно, що нездужали. Що з вами?

— І ви змінились, — ухилився Джіммі од відповіді.

— Невже? Всі так кажуть, — радісно вигукнула вона. — Що ж подорож у Космос не може не змінити людину…

Вони вийшли на вулицю, і маленька Маринина спортивна машина вітром понеслась уздовж бульвару. Граціозно тримаючи лівою рукою кермо, дівчина раз у раз зверталась до свого супутника, який марно намагався подолати хвилювання.

— Ви собі не можете уявити, які почуття і думки переживає людина, коли опиняється далеко від Землі, в непроглядній ночі, серед холодних світил.

Сповнена сильних вражень, Марина не могла не ділитись ними з першим-ліпшим. І дитяче захоплення, з яким вона говорила, робило дівчину ще кращою і привабливішою.

Джіммі сидів мовчки. Машина мчала незнайомим шосе десь далеко за містом. Зменшивши швидкість, Марина поклала руки на тоненькі коліна, обтягнуті спортивними брюками. І говорила й говорила без упину, заново переживаючи свою першу космічну подорож.

— Ні, вам важко навіть уявити все це! Ви кажете, що я змінилась, стала серйознішою. Це правда. Але я стала серйознішою зовсім не від страху, не від думок про смерть. Про неї ми рідко згадували. І зовсім по-іншому. На Землі знаєш: настане кінець, спалять тебе в крематорії, покладуть в урну, і ця урна буде єдиним спогадом про тебе. Умреш, але як частка людства. А коли опиняєшся там, далеко-далеко від Землі і від Сонця, де навіть зорі не блищать, раптом перестаєш почувати себе часткою людства. Тобі починає здаватись, що ти порошина цієї незрозумілої вічності. Ходиш по кораблю, робиш щось людське, намагаєшся не думати про це, а не можеш. І знову думаєш, думаєш… Глянеш в ілюмінатор — той самий морок і ті самі зорі, і не чуєш ніякого шуму, не сприймаєш руху — абсолютний спокій. Але подивишся на прилади — машина пролітає сотні тисяч кілометрів за годину. А ти не помічаєш цього, бо це не земний рух, бо він можливий тільки там, далеко від усього земного. І починає тобі здаватись, що ти зовсім не рухаєшся, а висиш і вічно висітимеш у цій безконечності, яку твій мозок навряд чи зможе коли-небудь по-справжньому збагнути. І знову перестаєш почувати себе людиною, і знову здаєшся самому собі космічною порошинкою, яка рухатиметься отак без кінця, вічна, як Всесвіт, всемогутня, як його таємничі закони…

Марина замовкла мов заворожена, потім зітхнула, наче прокинувшись, і повела далі:

— Крім мене, були там і інші новачки. Вони теж вперше вирушали в подорож до віддалених кутків сонячної системи. І їх хвилювали такі самі почуття. Я не кажу «думки», бо це не зовсім точно. По-нашому я почала думати лише тоді, коли перед очима знову з’явилась рожево-голуба куля Землі. А там навіть не думаєш, а якось усвідомлюєш, неоформлено і таємниче. Старі досвідчені космонавти сміялись над нами. І добре. Від них і ми заражалися сміхом. Повірите, я тільки там збагнула справжнє значення сміху. Очевидно, сміх — найбільш людське у людини. І коли я часом втрачала цю здатність, сили залишали мене, я починала відчувати, що не можу більше, що мені обов’язково треба вилізти з корабля, злитися з Космосом, зайняти в ньому своє місце вічної порошинки. В такі хвилини, певно, беруть верх якісь невідомі нам закони матерії. Подібне до цього почуття, виникає, коли стоїш на дуже високій кручі, і раптом тебе охопить безпричинне бажання стрибнути в прірву. Тільки те, перше, — набагато сильніше, з ним людська воля не може змагатись. В таких випадках нас зачиняли в окрему кабіну і розповідали або читали смішні анекдоти. То були єдині ліки.

Джіммі не розумів її. Та він і не намагався зрозуміти. Сам того не помічаючи, він зосереджено дивився на обличчя дівчини, оповите дивним сяйвом, тим ореолом, яким оточували стародавні художники образ мадонни, що зреклася всього земного, линула духом до вічності.

— Ні! — спохватилась раптом Марина, весело тріпнувши чорними косами. — Цього ні розповісти, ні змалювати! А перед тими вченими й космонавтами, які, мов справжні господарі, розгулюють по Всесвіту, нам треба шапку скидати, вклонятись їм у пояс! Що ви про це думаєте, друже? У вас не з’являється інколи бажання полинути до зірок?

— Тепер уже ні, — відповів Джіммі.

Дівчина не второпала. Вона думала, що в нього відпала охота до подорожі після її розповіді, і засміялася з почуттям переваги. А Джіммі відповів так, бо відчував, що тепер, коли вона поруч, він хотів би бути тільки з нею. Атоммен і сказав би Марині це, але вирішив, що слова звучатимуть як банальний комплімент, а хвилювання його було щире й глибоке.

Марина озирнулась довкола, глянула на годинник і знову засміялась:

— Між іншим, де ми зараз і куди їдемо?

— Не знаю.

— Ну, дарма! їдемо якоюсь дорогою, а вона обов’язково доведе нас до людей. Це не те, що серед зірок. А сьогоднішній день я все одно вирішила присвятити повністю вам. Хочете, пройдемось трохи пішки?

Джіммі мовчки кивнув головою. Хвилювання, яке було трохи вгамувалось, тепер охопило його з новою силою. Марина вирішила присвятити весь сьогоднішній день йому! Він не думав, не хотів сушити голову над тим, що можуть означати ці слова. Нестримна радість і пекучий біль боролися в його душі. Хотілось гукнути на весь світ: ні, нехай так буде не день, а все життя, всю вічність, як ота, що існує серед зірок!

Залишивши машину на обочині, вони попрямували поруч вологим бетонованим шляхом.

— Я перед вами дуже завинила, — після довгої паузи несподівано обізвалась Марина. — Тоді я образила вас. Але ви поводились дуже непристойно з нашої точки зору. А ми ж не знали…

— Нічого, я вже й забув про це.

— А весело було тоді на морському дні, га? — залилась Марина дзвінким дитячим сміхом. Вона, мов дівча, не могла довго почувати себе винною. — Вам сподобались мої друзі?

— У вас їх, мабуть, багато? — ревниво запитав Джіммі.

— О, чимало! І всі до єдиного — чудові люди! Я поганих органічно не переношу.

Марина й не гадала, як болісно стислось у нього серце від її невимушеності. Джіммі відразу змарнів. Обличчя стало похмурим і замкненим.

— Що з вами? — запитала дівчина. — Ви тоді були веселіші, хоч і думали, що потрапили у ворожу країну.

— Ні. Нічого.

— Неправда. Я ж бачу. Ви щось приховуєте. Вам тяжко?

Джіммі вимучив щось подібне до посмішки:

— Тяжко? А від чого мені може бути легко, коли я сам один, коли я нікому не потрібен, коли не можу второпати, що відбувається навколо, а люди не люблять мене, і я не можу їх полюбити?

— Чому? Хіба до вас погано ставляться?

— Де там! Навіть занадто добре. Так добре, що мені аж нудно часом стане, що ні з ким полаятись. Ну та вам цього не зрозуміти, Марино. Так само, як і я не розумію ваших зоряних переживань.

— А ви розкажіть! Я постараюсь зрозуміти. Мені хочеться зрозуміти вас.

Взявши його під руку, вона запитливо заглядала йому прямо в очі своїми великими чорними очима, і в них не було ані краплини образливого жалю. Джіммі помітив це і наче враз витверезився.

— Все одно не зрозумієте. Давайте краще поговоримо про щось інше. Я Дуже вдячний вам за ваше бажання поспівчувати мені.

— Хіба я співчуваю? Я хочу допомогти вам. От ви кажете, що ви самотній. Гаразд. Віднині я зараховую вас до своїх найближчих друзів. Згода?

Атоммен сумно посміхнувся. Її слова звучали так, як слова маленької дівчинки, яка говорить своїй подружці: «Не плач, я дам тобі погратись моєю лялькою». Яке дивне, яке прекрасне і яке наївне створіння була ця Марина! Її Джіммі не розумів так само, як і всіх людей цього світу. Але він любив її. Це Джіммі відчував тепер так сильно, як ніколи раніше, і як ніколи раніше усвідомлював усю безнадійність свого кохання. Що це за любов, і звідки вона взялась, щоб тільки штовхнути його на шлях повного розпачу? Очевидно, єдине, що чоловік може любити, не знаючи його, — так це жінка. Як прагнув він цієї зустрічі, і як він зараз кляне її!

— Ви хороша дівчина, Марино, — помовчавши, промовив Джіммі. — У вас багато друзів, і всі, як ви кажете, чудові люди. Навіщо вам потрібен і поганий друг?

— Хіба ви поганий? — зворушливо просто запитала вона.

— Поганий, і до того ж без перспектив на покращення. Коли б я ці двісті років не проспав, то, може б, і я був не гіршим за вас, а так… Страшенно великий стрибок треба робити. Не під силу мені.

— Я не розумію вашого розпачу.

— І не зрозумієте, люба дівчино.

— Значить, ви відмовляєтесь дружити зі мною? — сумовито промовила вона.

Джіммі глянув на неї й розгубився. Щоки його вкрились червоними плямами.

— Не знущайтесь наді мною! Давайте краще говорити про інше! Може, поїдемо далі?

— Поїдьмо! — несподівано повеселішала дівчина. — Треба десь попоїсти. Давайте до машини наввипередки! Хто кого!

Не встигла й останніх слів доказати, як раптом підстрибнула, мов кізка, і помчала дорогою до машини. Джіммі було завагався, потім і собі подався за нею, охоплений її життєрадісністю. Але наздогнати не зміг; алкоголь і тривала бездіяльність давалися взнаки.

Незабаром вони вже мчали широкими вулицями невідомого міста. Марина знову була колишнім веселим і задерикуватим дівчиськом. Наче цієї серйозної розмови між ними й не існувало.

— Давайте не питати, що це за місто! Хочете? — запропонувала вона. — Щоб не знати, де ми були.

— Я й так його ніколи не забуду, — озвався Джіммі. — Через те, що воно буде в моїх спогадах пов’язане з вами.

— Справді? І ви завжди згадуватимете мене? Це приємно.

— З тієї самої хвилини, коли я вперше побачив вас там, під водою, я не переставав думати про вас.

— А гарно було там, правда? Ви спочатку сподобались мені, потім стали чудним, а в кінці прямо-таки розізлили мене.

Атоммена це зачепило за живе, але вона, нічого не помічаючи, вела далі, весела й жвава:

— Слухай, доки ми будемо «викати» одне одному? Я ж зарахувала тебе до своїх найкращих друзів. Хочеш, я стану твоєю вчителькою? Сам же казав, що багато дечого в нашому житті не розумієш. А мені, знаєш, як весело буде! Набридло, що все мене та мене повчають.

— Я згоден, — посміхнувся Джіммі. — Учителів, правда, й я не люблю, і мені теж остогидло, що всі повчають мене. Ну, а такого вчителя ще не мав, і цікаво спробувати. Але повинен попередити, що я з тих, які важко сприймають науку.

— Ще краще. Матиму змогу перевірити свої сили. Доведеться вдаватись до особливих педагогічних методів, якщо звичайні не допоможуть.

Атоммену здалося, що в цих словах є якийсь потаємний смисл. Натяки завжди викликали в ньому тривогу.

Зайшовши в перший-ліпший ресторан, вони замовили собі щедру вечерю. Веселий настрій не залишав їх. Джіммі в присутності цієї жвавої, мов ртуть, невгамовної дівчини був немов п’яний, і нерадісні думки, які не давали йому спокою до останнього часу, наче рукою зняло. Марина без угаву торохтіла про якісь чудні пригоди, які Джіммі навіть не пробував зрозуміти, але весело сміявся, коли дівчина посміхалась, і ставав серйозним, коли вона з кам’яним виразом обличчя підводила «фундамент» під несподівано кумедну розв’язку історії.

— Я не розумію, чому дехто вважає мене нехорошою і невихованою? — говорила вона, до того ж так весело, немовби стверджувала протилежне. — І батько з матір’ю, і брати — ну всі. Тільки й торочать, що я їм завдаю багато клопоту. Коли це справді так — яка ж з мене вчителька вийде?

Джіммі дивився на неї закоханими очима:

— Ти прекрасна дівчина.

— Так, значить, я подобаюсь тобі? — ще дужче зраділа Марина. — Признаюсь: я страшенно люблю подобатись іншим.

— Питаєш, чи подобаєшся? Слово це дуже слабке…

Він сказав би все до кінця, бо від рішучості аж зашарівся, але дівчина перебила його:

— Старі люди таки правду кажуть, що я невихована. Бач, тільки про себе розповідаю. Ходім погуляємо і будемо говорити тільки про тебе.

— Нічого цікавого в мені нема, — трохи розгубився Джіммі.

— Ні, я хочу, щоб ти розповів мені про себе все. Я повинна знати, як ти жив досі, щоб обрати правильний метод виховання. Так чи ні?

Джіммі знехотя підкорився. Хвилин через десять машина довезла їх до підніжжя порослого негустим сосняком пагорба. День був прохолодний, але сонячний, у видолинках де-не-де блищали калюжі. Марина дістала з кишені спортивної куртки флакончик з якимись таблетками і простягла кілька штук товаришеві:

— На! Проти нежитю. У такому взутті ноги скоро промочимо. І починай розповідати!

Джіммі спробував повернути все на жарт:

— Учителька з тебе хороша, якщо ти ладна через мене навіть нежитю схопити.

— Таблетки допоможуть. А ти не викручуйся! Починай!

— З чого починати?

— З народження.

— Ну, що ж… — засміявся Джіммі і почав змальовувати портрети давно померлих діда та баби, і матроську харчевеньку, і Чикаго, і коледж. Скоро він так захопився, що лише дзвінкий регіт Марини, яким вона зустрічала дотепні розповіді, на мить збивали його з пантелику. Але, дійшовши до свого фантастичного воскресіння, Атоммен раптом втратив дотепність. Накопичені за останні місяці страждання з новою силою вп’ялися йому в серце, і він заговорив просто й відверто, — можливо, вперше в житті, — не збрехавши жодного слова.

Він бачив, що Марина не розуміє його, але щиро співчуває, і засмучені очі її примушували Джіммі бути ще відвертішим і безжальним до себе. Він розповідав, як боявся більшовиків, про Бентама, Світозара, про свої кумедні спроби на ниві журналістики, про чорний запійний період. І дівчина жодного разу не всміхнулась. А коли він кінчив, у темних очах її блищали сльози.

— Як мені жаль тебе! — зітхнула вона.

Джіммі потер долонею лоб, наче хотів прогнати сумні спогади, і спробував усміхнутись:

— Ні, Марино, твоє співчуття мені не допоможе. Коли такому, як я, що-небудь і допомогло б, так тільки твоя життєрадісність, твоя веселість. Давай ще посміємось! Ти ж сама казала, що сміх — наймогутніша зброя проти розпачу.

Марина мовчала. Почався спуск. Джіммі помітив, що її маленькі тендітні черевички в грязюці. Від цього дівчина була йому ще ближчою, і, дивлячись на тендітну, мов билинка, постать дівчини, Джіммі раптом відчув у собі непереборне бажання схопити її на руки й понести кудись далеко-далеко, де вони на все життя залишаться тільки вдвох.

Мовчки сіли в теплу машину. Марина скинула туфлі й панчохи і підібгала ноги на сидіння. Не втримавшись, Джіммі швидко нахилився до маленької порожевілої од холоду ніжки і почав розтирати її долонями. Марина сумно посміхнулась і несміливо погладила його по голові.

— Обіцяй мені, що не будеш більше пити!

Джіммі здивовано підвів голову.

— Можеш дати слово? Ну? А я пообіцяю тобі бути хорошою вчителькою.

— Гаразд! — радісно засміявся Джіммі. — Даю слово. Все одно все випив. Одна пляшка лишилась.

Останні слова дівчини розбудили в його душі надію на щось хороше, схоже на щастя, якого він уже й сподіватись перестав…


До квартири Атоммена під’їхали пізно ввечері, стомлені, але веселі. Марина, пообіцявши заїхати по нього і завтра після обіду, коли кінчаться лекції в університеті, пустила машину з такою швидкістю, що у Джіммі аж дух перехопило.

«Яка ж вона дитина! — думав він, доки ліфт підіймав його на сімнадцятий поверх. — Дивна і незрозуміла дитина! Дитина, яка не боїться летіти до зірок і боїться нежитю». А чи не здаються йому всі люди довкола такими самими дітьми?

Це питання стурбувало його і, щоб розвіятись, він почав насвистувати собі під ніс.

Перше, що впало йому в вічі, коли розчинив двері, була відкупорена пляшка віскі на столі. Джіммі голосно засміявся, вхопив пляшку і, не перестаючи посміхатись, перехилив її догори дном над унітазом. Дзвінке булькання пекучої рідини сповнило його душу такою насолодою, якої він ніколи не відчував, п’ючи.


* *
*

Марина прийшла і на другий день, і на третій, і на четвертий. Настав такий період, коли для Джіммі не існувало більше нічого, крім цієї невтомно жвавої дівчини; період, коли вона безроздільно володіла всіма його думками, почуттями і мріями, які знову прокинулись у ньому; період, коли він жив тільки для неї і завдяки їй.

Але це не був період тихого безхмарного щастя, про яке мріяв Джіммі. То був час солодкого оп’яніння від близькості її, коли вони залишались самі, і болісно-розпачливих ревнощів, коли вона тягла його за собою у компанію своїх численних друзів.

А це Марина останнім часом робила дедалі частіше, і дедалі рідше випадало щастя побути самим. Довгими ночами Джіммі марно сушив голову над тим, чи вона навмисне почала уникати побачень, чи це в неї виходило якось підсвідомо. Він намагався виправдувати її, примушував себе думати, що дівчина не повинна ради нього поривати з своїм середовищем, що, навпаки, він повинен пристосовуватись до неї та її друзів. Але й таке пояснення приносило дуже мало втіхи.

А Марина ставилась до нього так самісінько, як і раніше. Вона була то щира й ласкава, то сувора й вимоглива, то уважна й співчутлива, то безжальна в оцінці його вчинків. Але Джіммі бачив, що так вона поводиться з усіма своїми друзями, і це викликало в ньому болісні приступи ревнощів, які він старанно намагався затамувати.

Джіммі помічав і те, що Марина пишається своїм новим другом і це спочатку радувало його, але часом черв’ячок сумніву підказував, що так пишається й дитина, показуючи іншим свого строкатого паяца.

Коло, в якому вільно й невимушено почувала себе Марина, складалося з найрізноманітніших юнаків і дівчат. Тут можна було зустріти і лауреатів національних та міжнародних премій, і спортсменів з світовим іменем, і астронавтів, увінчаних славою десятків героїчних подвигів; траплялися й люди, чиї заслуги, можливо, полягали тільки в невичерпній дотепності, і інженери та економісти, про яких Джіммі несподівано дізнавався, що то, між іншим, прославлені співаки чи художники. Були й дівчата, набагато вродливіші за Марину, і такі, яким варто було розкрити вуста, як усі замовкали, збираючись почути найкомпетентнішу думку з даного питання.

Це були люди, дуже різні характером і темпераментом, але всіх пов’язувало щось спільне: безмежна довірливість і, як здавалось Джіммі, наївність, полум’яне поривання до дії, до якої ніхто не примушував їх силою, дивна енергія і прагнення розгадати таємниці природи.

Часом хтось із цих людей зникав на деякий час, вирушав у далеку експедицію чи десь закінчував наукову роботу. Потім з’являвся знову, і першим обов’язком компанії було обговорити його працю.

Джіммі з подивом спостерігав, як співак годинами міг говорити про пекучу технічну проблему або спортсмен робив глибокий аналіз картини економіста-художника.

Потім починалися розваги. Але й вони ґрунтувались на цілій системі дивних принципів і традицій і являли собою справжню науку. Це були і домашні концерти, і карнавали, і спортивні змагання, і дивні ігри, і танці. Всі ці інженери, лікарі, філософи, економісти, спортсмени виявлялись і в розвагах не менш дотепними і винахідливими, ніж у своїх трудових буднях. При цьому чистота нравів бідолашному Атоммену здавалась майже неземною.

«Причина всьому — відсутність грошей і повна матеріальна забезпеченість», — приходив до висновку Джіммі в хвилини тверезих роздумів і самокритичності, які під впливом Марини з’являлися дедалі частіше.

Колись люди думали, що щастя приносять гроші, і можливо, це так і було в свій час. Потім проповідували, що гроші розбещують людину, і водночас прагнули збагатитись. Виходив парадокс. Дехто твердив, що з ліквідацією грошей настане хаос, а виявляється, настав небачений світ, який непохитно стояв на фундаменті нових принципів, зробивши людей зовсім іншими і неймовірно щасливими. Можливо, це дивні діти такі, як древні греки, що про них він вивчав колись у коледжі; можливо, це якісь надлюди, — йому все одно. Хто б вони не були, Джіммі ясно бачив, що це істоти, які гордо й вільно панують у Всесвіті, сміються над зоряними катастрофами, живуть господарями і навіть, коли приходить смерть, вмирають, як господарі і переможці.

Усвідомлення цього потроху знову почало розбуркувати в душі Атоммена відчуття власної неповноцінності. Він дедалі частіше порівнював себе з цими прекрасними, розумними й сильними людьми. І ці порівняння знову приводили його в розпач. Йому здавалось, що єдиний вихід — це схопити Марину і втекти з нею світ за очі, де немає розумніших, кращих, сильніших за нього. Але де знайти таке місце? На Землі його давно нема.

Біль краяв серце Джіммі. Давно вже його мучила думка розкрити нарешті перед дівчиною свої почуття, але боявся, що йому відмовлять, і це стримувало його. Він розумів, що в разі невдачі йому доведеться назавжди залишити Марину, доведеться, можливо, назавжди залишити і цей світ. Для такого величезного риску Джіммі не знаходив у собі сили. Але цей час настав. Настав якось несподівано, проти його волі, з непохитною невблаганністю неминучого.


* *
*

Тривалий час людей хвилювало нове відкриття, на яке Джіммі спочатку не звернув особливої уваги, бо воно здавалось йому не менш дивним і незрозумілим, як і всі чудеса, що оточували його. Років десять тому з далекої подорожі повернувся один з тих розвідників Космосу, про яких Атоммену доводилось чувати фантастичні речі. Це були величезні ракети-автомати, що запускались по прямій лінії і рухались так десятками років. Дійшовши до наміченої точки, вони автоматично повертались назад. У зоні Сонячної системи керували ними знову спостережні пункти Землі і Марса, допомагали їм нормально приземлятись.

Дуже мало цих ракет-автоматів поверталось на Землю, бо шляхи до віддалених сузір’їв пролягали через численні перешкоди і таємничі туманності. Ось чому кожний розвідник, якому щастило повернутись на Землю, викликав справжню сенсацію, розкриваючи людям нові й нові таємниці Всесвіту. Фотографії пройденого шляху, привезені такими розвідниками, давали змогу вченим заглянути в дивне життя ще однієї частини зоряного світу. Спеціальні прилади реєстрували тисячі цінних подробиць; з них можна було скласти уявлення про умови, в яких рухався розвідник, а сам факт повернення його свідчив про те, що цим шляхом можна посилати спеціальний корабель з людьми на борту.

Зоряний розвідник, що повернувся років десять тому, між іншим, приніс новину, яка схвилювала людство. На зворотному шляху він пройшов зовсім близько повз планету, що про неї знали досі тільки з математичних обчислень. Ця велика планета кружляє навколо зірки Альфа-Проксіма з сузір’я Центавра. На фотоплівці дуже чітко було відбито контури планети, а показання інших приладів давали змогу астрономам одностайно запевняти, що планета дуже схожа на Землю і що на ній мають бути умови для життя.

Через кілька місяців до планети запустили нову, цього разу вже керовану з Землі ракету. На борту вона несла величезний танк, у якому було вмонтовано автоматичну телеустановку і лабораторію. Ракета мала приземлитись на нововідкритій планеті й вивантажити танк, який би передавав на Землю інформацію про температуру, склад атмосфери і види місцевості нової планети. Подібні танки колись дали людині можливість зблизька обстежити природу на Місяці і Марсі, а тепер такий самий танк мав уперше в історії приземлитись поза Сонячною системою.

Після багатьох років нарешті настав час, коли танк повинен був розпочати свої передачі. І ці передачі, завдяки потужним ретрансляційним станціям на Місяці та Марсі, кожен міг дивитись по телевізору у себе вдома.

Людство захвилювалось. Кожен щось міркував, про щось догадувався, з нетерпінням чекаючи початку передач. Світ був схвильований, як ніколи за останні роки. Чи знайдуть на планеті життя? Це питання бурхливо обговорювалось на вулицях і в ресторанах, у метро і вдома. Чи є на планеті високоорганізовані істоти?

Люди давно знали, що і в інших зоряних системах, і особливо навколо зірки Денеб та зірки № 61 сузір’я Лебідь, є багато планет, але вони дуже далеко від нас, і досі неможливо було послати туди ракети в розвідку.

Повільно й важко просувалась людина у Всесвіт, встигши розкрити таємницю лише найближчих сузір’їв. Перешкодою в цьому лишалось те, що не було бази поза Сонячною системою, яка б значно скоротила гігантські відстані. Адже ці відстані вимірювались десятками й сотнями років людського життя.

А ця планета несподівано могла стати порогом численних зачинених досі дверей зоряних світів. Якщо там виявляться хоч мінімальні умови для створення проміжної зоряної станції, людина буде дуже рада, бо ця станція послужить могутнім трампліном для нових стрибків у Всесвіт. Такі питання хвилювали науковців.

Лише Атоммена це не обходило. Перед ним постали куди важливіші питання, які, на думку Джіммі, повинні були остаточно вирішити його долю. Атоммена менш за все цікавило, чи є на новій планеті люди, чи нема. В усьому світі його цікавила тільки одна людина — Марина.

Та все ж Джіммі, як і мільярди подібних до нього по всій земній кулі, перед початком передач автоматичної станції опинився в своєму кабінеті біля телевізора. Сьогодні Марина не подзвонила йому, і він марно намагався розшукати її.

Диктор урочисто оповістив, що вмикає ретрансляційну станцію на Марсі, який у цей час стояв над західною півкулею Землі. Джіммі всміхнувся, закурив сигару і з нетерпінням, яке несподівано охопило його, втупився в телевізор. Екран тихенько дзижчав, блимаючи темними й світлими відблисками, але поки що не видно було нічого.

«Чи не зіпсувався, бува, танк?» — стурбовано подумав Джіммі й простяг руку до регулятора. В цю мить екран несподівано почав прояснюватись. У верхньому куточку спалахнув світлий квадрат, і в ньому з’явились якісь цифри. Затримавшись кілька секунд, вони зникли. Натомість вималювались літери, що, певно, зображали якусь математичну формулу.

Джіммі, який не знав будови танка, розчаровано блимав на цифри та формули. Вони ні про що не говорили йому. Атоммену навіть на думку не спадало, що в цю мить сотні тисяч спеціалістів дивились на них, як на справжнє відкриття.

Джіммі зозла схопився на ноги, лаючи і танк, і його творців, і тих, хто здійняв стільки галасу навколо танка, коли раптом екран спалахнув яскравим жовтуватим світлом, і перед зачарованими очима Атоммена постала дивна картина ясного сонячного дня. Невидиме сонце так яскраво блищало на свіжій зелені чагарників і трав, що нашому глядачеві здавалось, ніби він відчуває його тепло.

Об’єктив камери почав повільно рухатись. На екрані поступово змінювались картини, розкриваючи нові й нові подробиці дивного рослинного царства, яке дихало тихим подихом вітру і бриніло під пекучим промінням сонця. Танк вирушив у подорож по планеті, ніким не керований, посилаючи своїм творцям такі відомості, яких навіть найбільші оптимісти не сподівались побачити. Ось він перебрався через дзвінкий тінистий струмок, який нічим не відрізнявся від мільйонів земних струмків. Щось шугонуло в густі хащі на березі. Далеко в повітрі наче промайнула тінь. Що це? Звірі? Птахи? Невже й справді живі істоти?.. Чи не шантаж, бува? Може, хитрий кінооператор зняв на плівку кадри десь у південних районах Америки і тепер замилює очі наївним глядачам?

Он на горизонті вимальовується темний силует лісу.

Над ним синіють гірські пасма. Хіба ж де не Кордильєри?

Екран дедалі частіше почав затемнюватись. Танк, керований електронними приладами, об’їжджав стовбури гігантських дерев, величезні кам’яні брили і скелі. Раптом на екрані щось промайнуло. Джіммі тільки встиг помітити неясні обриси чорної велетенської ноги.

— Агов! — вражений, вигукнув Джіммі, — Що за химера? Слон? Чи носоріг?

Значить, і на цій планеті є тварини? Які ж хоч вони? Так і не розгледів. А певно, дуже великі, коли так відважно проходять попід самим носом у танка.

Раптом сонце немов погасло. Здавалось, танк увійшов у темний ліс. Так і є! Але ліс такий густий, що машина не могла посуватись далі. На мить вона зупинилась, і Джіммі чітко побачив безліч стовбурів і між ними непрохідні хащі. Екран почав повільно обертатись. Очевидно, танк шукав виходу. Електронні струмені, які керували рухом танка, скрізь натикались на перепону.

Джіммі враз одсахнувся від екрана. Йому здалося, що з-за товстого стовбура на нього глянули великі перелякані очі.

Що там таке?

Камера знову повернулась, і Джіммі так і не зрозумів, чи то й справді були очі, чи йому привиділось. Від напруження серце калатало. Якщо це були очі, то чиї? Тварини там є, це ясно. Але ті очі поставлені надто близько одне від одного, в одній площині. Такі очі дуже рідко трапляються у земних тварин. Невже людські?

Атоммена розібрала злість. Бісового батька танк! І сіпнуло ж його саме в цю мить повернутись!

В попільниці лежала згасла сигара. Джіммі прикурив її знову й підсів ближче до телевізора.

Пересувна станція, здається, нарешті знайшла прохід. Танк знову рушив. Ага, повертається тим самим шляхом. Ось знову широка сонячна галявина. Струмок. На екрані замелькали поламане гілля, зім’ята трава. Повільно пропливали дерева, чиїх крон не видно було. За галявиною починалась рівнина, безмежна й зелена, схожа на весняні прерії, хоч і дерева, і кущі, й трава дуже мало були подібні до земних.

«Яка природа! — міркував Джіммі. — Багатюща! Еге, перед людством відкриваються нові перспективи. Теперішні люди долетять і туди. — Він глянув у верхній куточок екрана, де й досі миготіли різні цифри та літери. — Це, певно, дані про атмосферу і клімат. Цікаво, чи такі вони, як на Землі? А може, ці рослини й тварини живуть в умовах, до яких людина не пристосована? А якщо виявиться, що й там є люди?»

Увагу його знову привернув екран. За кілька сот метрів від танка у рівному степу з’явились підозрілі темні горбки, схожі на величезні мурашники. Джіммі аж оторопів. Та це ж людські оселі! Страшенно схожі на колишні індіанські вігвами. А чого біля них нікого немає? Певно, мешканці порозбігались, угледівши сталеве страхіття. Чи, може, це залишене селище? І чи селище взагалі?

Від напруження у Джіммі аж очі сльозою затягло. Але, крім горбків, нічого не можна було розібрати. Може, це просто гігантські мурашники або колонії термітів?

Джіммі розчаровано стежив, як танк все далі й далі повертав убік, і горбики нарешті зникли за високою травою. На екрані знову захвилювався безмежний зелений степ. Трава й чагарники раз у раз затуляли об’єктив камери. Раптом танк зупинився. На екрані замиготів один і той самий кадр. Джіммі неспокійно засовався на стільці. Що трапилось? Невже танк зіпсувався? Посидів ще трохи, але кадри не змінювались.

Атоммен підвівся й закурив нову сигару. А очі його весь час повертались до телевізора.

Незабаром Джіммі помітив, що об’єктив почав схилятись до землі. У траві заблищали калюжі. Вони весь час збільшувались і наближались до об’єктива. Очевидно, танк буксував на місці або потрапив у трясовину. Минуло п’ять, десять хвилин, година. А на екрані блимав той самий кадр.

Нарешті, втративши терпіння, Джіммі вирішив вимкнути телевізор, але на екрані з’явилось стурбоване обличчя диктора.

— Шановні глядачі, — сумно промовив він. — Припиняємо загальну передачу, бо танк перестав рухатись. Очевидно, натрапив на єдину нездоланну для нього перешкоду: трясовину. Якщо він вибереться звідти, ми продовжимо нашу передачу. Але й того, що ми побачили, нам здається, цілком досить, щоб сповнити серця людей новими надіями. О двадцять першій годині слухайте перші коментарі наших астрономів. А зараз запрошуємо вас на концерт Бостонської філармонії!

Джіммі одягся й вийшов. Дома не сиділося. Хотілось поділитися з кимось враженнями. Вулиці кишіли людьми. Стільки пішоходів Джіммі ще не бачив ніколи. Всі немов зговорились залишити свої машини й зустрітись під похмурим зимовим небом або в ресторанах чи кондитерських. Звідусіль лунали вигуки, жваві й нестримні. Джіммі прислухався до гомону. Перекрикуючи одне одного, люди говорили всі разом. Кожен бачив те, що й інші, але кожному здавалось, що він таки бачив більше, помітив те, чого інші не помітили.

Джіммі зайшов до найближчої кафе-кондитерської, де інколи снідав. Зал був переповнений. Ледве знайшов вільне місце біля великого стола. Літні чоловіки й жінки сиділи за чашкою гарячого шоколаду, коментуючи останню подію. На Атоммена навіть уваги не звернули. Він замовив собі склянку кави й прислухався до бурхливих дебатів.

Гамір у кафе помітно посилився. Хтось приніс кілька примірників екстреного випуску газети. Почалось колективне читання за столами. В газетах не повідомлялось нічого нового, крім того, що кожен бачив на власні очі, але всі слухали уважно. Тільки час від часу який-небудь всезнайко перебивав читання зауваженнями в адресу журналістів. Потім якийсь чубатий хлопець заліз на стіл і заплескав у долоні, просячи уваги. Всі повернулись до нього. Хлопець сказав, що його друг в обсерваторії тільки-но повідомив важливу новину. Перед об’єктивом танка пролетіли якісь тварини, схожі на велетенських кажанів. З’явився і плазун надзвичайно великих розмірів.

Слова хлопця викликали в залі ще дужчий гомін.

— Люди там є! — говорив старик, що сидів поруч з Атомменом. — Згадаєте, що я вам казав! Люди там є. Ото було справжнє селище. А очі… очі в лісі не можуть не бути людськими.

Хтось заперечив, мовляв, треба почекати, що скажуть спеціалісти.

— А вони хіба що: більше бачили, ніж ми? — встряла в спірку дружина старика. — Нога ж перед самим екраном промелькнула? Людська нога.

Знявся регіт. Очевидно, всім хотілося, щоб на планеті були люди, але все ж таки зразу погодитися з цим нелегко. Та ще при таких непереконливих доказах.

Атоммен допив каву й вийшов. У кіоску поруч, де теж товпились люди, взяв кілька газет, але в коментарях і поспіхом написаних репортажах не знайшов нічого цікавого. Набагато цікавіше говорили самі люди. До вечора Джіммі наслухався стільки дивовижних і кумедних припущень, що кінець кінцем остаточно заплутався і вже не пам’ятав, що він бачив на екрані, а чого ні. Але був майже певен, що люди на планеті є. Одні твердили, що очі з-за дерева — ніякі не очі, а лінзи старовинного бінокля. Такими біноклями користувались на Землі років сто тому. А коли є бінокль, то за ним повинні бути й очі. Інший наполягав на тому, що зовсім ясно бачив на величезній нозі щось подібне до шкіряного черевика. А якась жінка розчулено запевняла, що біля халуп грались дітки.

Джіммі сміявся і в думці лаявся, але й сам був настільки захоплений, що, коли втручався в розмову, мимоволі починав вигадувати подробиці, яких на екрані й близько не було. Навіть цілком серйозно посперечався з чоловіком, якому привидівся бінокль, і сказав, що то, може, зовсім не бінокль, а звичайні окуляри. І негайно знайшлися люди, що підтвердили його думку.

— Правильно! — казали вони. — З такої близької відстані навіщо дивитися в бінокль? Ця людина, мабуть, короткозора, через те й підійшла до самого дерева, щоб краще розгледіти танк, який, певна річ, здивував її.

Наслухавшись різних вигадок, Джіммі подався додому, щоб не проґавити вечірніх коментарів.

Настрій був бадьорий, але в голові все так переплуталось, що коли б його хто запитав про бачене на екрані, Атоммен поклявся б, що там були і страшні хижаки, і діти, і люди в чоботях, і біноклі, і окуляри, і крокодили, і носороги, і багато іншого.

«Так, — думав собі Джіммі, — плітки плітками й залишаються! Як колись, так і тепер, за кілька хвилин з мухи слона можуть зробити».

Рівно о дев’ятій годині вечора на екрані з’явився сивий академік. Важке слов’янське прізвище його Джіммі не міг запам’ятати. Запам’ятав лише те, що то — шеф Гімалайської обсерваторії і від імені Планетної ради звертається до всіх громадян земної кулі.

Академік виголосив довгу і, на думку Джіммі, закручену промову спочатку російською, потім англійською мовою. Температура того дня на планеті була така-то, вологість повітря — така, склад повітря — майже такий самий, як і на Землі, тільки трохи більше кисню і ксенону, але менше аргону й гелію. При такому складі атмосфери земна людина може жити там без скафандра, тим більше, що атмосферний тиск майже не перевищує земний.

Далі академік розповів про електричну насиченість повітря, про силу тяжіння й заходився викладати свої думки щодо вірогідного походження планети і її місця у Всесвіті.

— Цей дідуган скаже нарешті що-небудь людське чи ні? — злився Джіммі. — Думає, когось цікавлять його теревені!

Визначивши тип планети, вчений почав говорити про флору та фауну. На цьому питанні він зупинився недовго, бо, мовляв, тут мають слово спеціалісти, але вже й тепер можна стверджувати, що флора та фауна хоч формою і відрізняються від земних, все ж дуже близькі до наших. На жаль, танк швидко припинив передачі, і багато чого, мовляв, побачити не пощастило…

— Флора-фауна, флора-фауна! — передражнив його Джіммі. — Ти краще скажи, чи є люди серед цієї флори, чи немає?!

Коли б академік почув його репліку, то, можливо, перебудував би свій виступ на ходу, а так він незворушно продовжував складні і досить обтічні пояснення.

— Є такі думки, — сказав він на закінчення, і Атоммену це здалось насмішкою над сподіванням глядачів, — що Планетна рада прийме рішення послати туди найближчим часом першу експедицію, і тоді ми зможемо дати вичерпну відповідь на ті питання, які так хвилюють усіх нас.

Джіммі розійшовся соковитою тирадою на адресу всіх на світі академіків і хотів вимкнути апарат, але диктор саме передавав останнє наукове зведення:

— О дев’ятнадцятій годині тридцять хвилин за нью-йоркським часом вісімнадцятого листопада дві тисячі сто сорок сьомого року танк остаточно затонув у трясовині, припинивши передачі. За годину до цього перед об’єктивом камери з’явився крупний плазун, схожий на пітона. Метрів за п’ятдесят від танка, певно, поза трясовиною, промайнуло кілька двоногих істот, але плазун закрив собою об’єктив і не дав змоги розгледіти їх краще.

— Значить, все-таки люди є! — зрадівши, вдарив себе долонею по колінах Джіммі. — Інших двоногих, крім людей та птахів, нема.

Він згадав, що диктор нічого не сказав про кажанів, яких буцімто бачив друг того чубатого хлопця з кондитерської. Це розважило його і водночас змусило глянути на всю історію більш скептично. Треба все-таки почекати, не поспішати з висновками. Стривай, яку дату назвав диктор? Дві тисячі сто сорок сьомий рік? Певно, якась помилка!.. Стоп! А-а! Це ж через відстань! Радіохвилі йшли сюди більше чотирьох років. А він тільки тепер побачив зображення. Значить, усе це було давно.

Аж мороз пробіг поза шкірою. Виходить, якщо туди полетять люди, то радіограма від них прийде аж через чотири роки? Жахливо! Навіть уявити важко!

В ту ніч Джіммі почував себе приблизно так, як ті люди, яким колись повідомляли, що Земля кругла і крутиться, хоч вони й не падають з неї.

В ту ніч взагалі мало хто спав спокійно. Не одному, певно, ввижались уві сні і танки, і плазуни з біноклями, і кажани в окулярах, і різні бачені й небачені страхіття далекого тваринного царства.

А вранці наступного дня люди хвилювались ще дужче. Їх мало заспокоїла промова академіка. Репортажі в газетах були значно цікавіші й дотепніші. Філософи заперечували вірогідність існування на планеті людей у нашому розумінні слова, тому що не існує абсолютно однакових умов розвитку. Матерія, хоч і єдина, практично ніколи не повторює сама себе.

Видатні економісти писали про блискучі перспективи, які відкриває перед людством нова планета, очевидно, дуже багата. На перших сторінках усі газети повідомляли, що нововідкриту планету назвали Терра Секунда, тобто Друга Земля.

Терра Секунда! Терра Секунда! Ці слова були на вустах у кожного і, незважаючи на стримані заяви філософів і астрономів, нібито поки що рано говорити про існування на планеті якихось вищих істот, люди переконували одне одного, що на Другій Землі повинні бути і люди інші.


* *
*

Джіммі знову дзвонив до Марини, але йому відповіли, що вона, певно, кудись поїхала, бо дома цю ніч не ночувала і нікого не попередила.

Біля відеофона була мати, і Джіммі страшенно здивувався, що вона зовсім не хвилюється за свою дочку. Він вимкнув апарат з передчуттям чогось недоброго.

Значить, Марина не ночувала сьогодні вдома… Де ж вона могла бути?

В цю мить Джіммі забув і про нововідкриту планету, і про її жителів, наче нічого цього й не було. На поверхню знову випливло фатальне питання: чи не настав час нарешті вияснити свої стосунки з Мариною? Але де ж вона? З ким?..

До вечора Атоммен дзвонив їй щонайменше двадцять раз, і тривога в його серці переросла у справжній розпач. Він навіть не помічав поблажливої посмішки, з якою дивилась Маринина мати з екрана.

Минула неспокійна, кошмарна ніч, а вранці Марина сама подзвонила.

— Хеллоу, друже! — радісно вигукнула вона. — Як справи?

— Де ти була? — похмуро запитав Джіммі.

— Почекай, скажу. А ти не приїдеш до мене? Я не можу вийти, перебуваю під домашнім арештом. Батько злий, аж іскри креше… М-м-м! Жах один! Ну, я чекаю!

Мов ошалілий метнувся Джіммі до ліфта, спустився в підземний гараж і так рвонув звідти, що пообдирав кілька сусідських машин. Чи не вперше гнав він автомобіль з такою швидкістю. Всі тривоги зникли. Їх заступила бурхлива радість, викликана ласкавим голосом Марини.

Дівчина зустріла його біля входу, одягнена в довгий халат, який придавав більше жіночих чар її дівочій постаті. Але поводилась мов дитина. Не встиг Джіммі переступити поріг, як Марина повисла у нього на руці й потягла до своєї кімнати.

— Слухай, ми ж не бачилися з тобою… скільки? День, два… почала лічити вона, загинаючи пальці. — Ну, як, сподобалась тобі нова планета? Сядь отут! — і Марина силоміць всадовила його на дивані. — Чого тобі хочеться? У батька в кабінеті є вино, але тобі не можна. Хочеш чогось солодкого?

Атоммен погодився на солодощі, подумавши, що вино тут слабке і тільки роздратує. Коли Марина знову ввійшла в кімнату з повним підносом делікатесів, Джіммі поцікавився, чого вона перебуває під «домашнім арештом» і чи не буде нечемним, якщо він запитає, чого не ночувала вдома.

— Літала на Монблан, — розсміялась Марина.

Прочитавши на його обличчі страшенний подив, вона вирішила пояснити точніше:

— На Монблан. В Альпах.

— Ну, знаю, знаю! — заблимав очима Джіммі. — Що ж ти там робила?

— У мене в тамтешній обсерваторії друг є. Так я й літала до нього, думала, може, якось влаштує мене в першу експедицію на Терру Секунду. — Марина знову засміялась. — А сказала батькові — так він таку бучу зняв: «Ніякої Терри Секунди! — каже. — Сидітимеш у хаті цілий тиждень і спробуй вийти!..» Страшенно розсердився.

— Тебе бити мало, — серйозно сказав Джіммі. — Ну, і як же з експедицією?

— На жаль, нічого не вийшло. Цей товариш — важка людина. «Не можу» — та й годі. Не захотів і пальцем поворухнути. Сказав, що я вередлива дитина, а в першу експедицію потрібні серйозні люди. Ну, а про другу експедицію, каже, можна буде подумати. З другим рейсом будь-що поїду. Нехай мене не називають Мариною, якщо моя нога не ступить на Терру Секунду! Ой, як там цікаво! Бачив тварин?

— Марино, — сумним тривожним голосом перебив її Джіммі. — Ти справді думаєш поїхати туди?

— Аякже, обов’язково. І ніхто не спинить мене. А батько до того часу перекипить.

— Марино, — знов обізвався Джіммі. — А не здається тобі, що тут є люди, які страшенно сумуватимуть без тебе?

— Та! Мої вже звикли не бачити мене місяцями.

— Я не про них. Є люди, які не звикли до цього і не хочуть ні на день розлучатися з тобою.

Дівчина блимнула на нього спантеличено, потім раптом сплеснула руками:

— Ти сумуватимеш, Джіммі?

— Хіба не знаєш?

— Дуже?

— Дуже, — запально мовив Атоммен. — Дуже. За ці два дні я мало на стіни не дерся. Ти стала для мене всім, і я не можу без тебе жити ні хвилинки.

Марина підвела на нього захоплений погляд:

— Ти любиш мене, друже мій?

— Ще й питаєш!

Дівчина схопилася з дивана й притисла руки до грудей:

— Правду кажеш? Тільки так, щиро! Глибоко? Це, мабуть, прекрасно! Ти щасливий? Це ж найбільше у світі щастя, га?

Джіммі тільки очима кліпав. Її захоплення було для нього громом з ясного неба.

— Марино, ти жартуєш? Як я можу бути щасливий, коли ти не належиш мені і навряд чи належатимеш коли-небудь? Для того, щоб я був щасливий, ти повинна належати тільки мені.

— Як це «тільки тобі»? Я — нічия. Кожна людина належить тільки самій собі та суспільству, — ввійшла Марина в забуту роль учительки.

— Я хотів сказати, — розгублено заморгав Джіммі, — щоб ти стала… Якщо хочеш, звичайно, чи то пак, якщо любиш мене… щоб ти стала моєю дружиною…

— Від цього ти не будеш щасливішим!

Марина раптом посерйознішала й сумно промовила:

— Я так і знала. Мені багато чоловіків говорили, що люблять мене. Ой, коли б ти знав, як мені радісно чути це! А потім стає сумно. Я ще зроду не закохувалась. А так хочеться покохати когось по-справжньому, всією душею! Одного разу мені здалось, що покохала. Отого балканського ведмедя Діно. А виявилося, що мені подобалось тільки… Ну, подобалось, коли він, такий здоровенний і дужий, втрачає переді мною свою сміливість і стає лагідним, мов кошеня. Ну, а це ж не справжня любов, так? Суєта, мабуть, якась…

— Я не розумію тебе, Марино! — з болем у серці перебив її Джіммі. — Ти як капризна дитина. Там, на дні морському, ти не так поводилась. Пригадуєш, я й там говорив, що люблю тебе?

Вона знову звела на нього великі чорні очі, і Джіммі побачив у них щирий і глибокий сум.

— Я поводилась тоді негарно. Мені й інші казали, що я по-дитячому ставлюсь до розмов про кохання. І я збиралась стати кращою, а тепер…

— Скажи мені нарешті! — майже грубо викрикнув він. — Подобаюсь я тобі хоч трішечки? Чи маєш ти хоч крихітку почуття до мене? Ми вже відколи з тобою разом.

— Подобаєшся, аякже. Ти ще тоді сподобався мені. Бо ти не схожий на інших моїх друзів. А мені цікаві чоловіки подобаються.

Атоммена мов окропом ошпарили. Серце болісно стислось, і він збагнув, що далі говорити нема чого. Підвівся, випростався і стримано вклонився їй:

— Спасибі. Дозволь мені піти звідси!

— Зажди! — підійшла до нього Марина. — Ти сердишся на мене?

— Не серджусь.

— Сердишся. Я ж бачу. Ну, скажи: хіба я можу вийти за тебе заміж, коли не кохаю тебе по-справжньому, від щирого серця?

Джіммі не відповів.

— Ти збираєшся йти звідси? Не розумію, чому. Адже наша дружба стане ще кращою, якщо ти любиш мене!

— Ми повинні розлучитися! — рішуче промовив Джіммі. — Ти не розумієш тільки цього, а я, Марино, взагалі і досі не розумію, що ти за людина. У цьому все горе. Спасибі тобі за дружні почуття. Вибачай, але мені вже остогидло бути тільки «цікавою» людиною. Це висмоктало з мене всі сили. Прощавай!

Марина більше не намагалась утримувати його. Провівши Джіммі з якоюсь сумною урочистістю до дверей, вона повернула в кімнату і гірко заплакала.

Атоммен пішов з гідністю, на яку раніше був не здатний. Тепер уже остаточно все з’ясувалось. Джіммі до кінця збагнув, що він не може далі жити серед цих людей, усі спроби виявились марними. І як він взагалі міг на щось сподіватись, мріяти про якесь щастя? Можливо, Марина — виняток? Все одно! Інші жінки відповіли б йому те саме, бо й вони не змогли б покохати його, людину двохсотрічної давнини. А Марина, можливо, навіть краща за інших. Але й вона всього-на-всього тільки дитя своєї епохи. Її ласкаве й безтурботне серце так само незрозуміле для нього, як і все те, на чому цей світ стоїть…

Захоплений думками, Джіммі швидко йшов вулицею. На серці стало легко. І це дивувало Атоммена. Що ж, біль, мабуть, прийде потім.

Але куди ж це він так поспішає? Раптом згадав: додому, до віскі, а його катма. Що робити?

«Покінчити з собою!» Це рішення блискавично промайнуло в його свідомості. І не стурбувало анітрохи.

Дивно! Як він не подумав про це раніше? А ідея така проста, така логічна й закономірна, як звичайна арифметична сума. Колись Джіммі дуже боявся смерті, а тепер вона постала перед ним у своїй природній формі. Всі близькі йому люди давно вже мертві. Вони теж боялися смерті і не хотіли вмирати, прагнули жити й жити, щоб побачити те, що буде після них. А він уже побачив майбутнє і тепер зовсім спокійно міг повернутись до своїх близьких. І якнайшвидше! Не зволікати! Ані години більше!..

Джіммі почав енергійно міркувати, як покінчити з собою. Зброї нема. Отрута — де її дістанеш? Залишалось єдине: Гудзон, добрий старий Гудзон, який досі дав притулок не одному невдасі. Де ж вона, та річка?

Атоммен зупинився орієнтуючись. Згадав, що їхав сюди машиною, а машини нема. Забув біля Марининого будинку. Дарма! Нащо йому зараз машина? Навіщо людині автомобіль, якщо вона вирішила втопитись?

Раптом такий спокій здався Атоммену підозрілим. Звідки ця байдужість? Раніше боявся, а тепер аніскілечки. Хіба ж так кінчають самогубці?

По спині побігли дрижаки. Стало лячно. Не смерті боявся, а цієї холодної байдужості, з якою думав про смерть. Звідки вона? Чи не від упевненості, бува, що тут не обірветься його життя, що не наважиться втопитись?

Джіммі тільки тепер помітив, що йшов у протилежному напрямку. Он там, під тротуаром, синіє його машина. У нього аж в очах потемніло, всю істоту охопило якесь жахливе нетерпіння. Мерщій! Мерщій! Це можна зробити і з вікна. Навіть легше. Щоб утопитись, треба чекати до смерку, до того ж він трохи плаває.

Атоммен ускочив у машину і щодуху погнав додому…


Швидкісний ліфт, якого Атоммен раніше недолюблював, за кілька секунд підняв його на сімнадцятий поверх. Джіммі кинувся до дверей, штовхнув їх ногою, відчинив двері кабінету — і застиг на порозі. На дивані біля книжкової шафи сидів Едуард Бентам.

Геофізик посміхаючись підвівся йому назустріч, розкрив обійми, але, глянувши у повні вбивчої ненависті очі Атоммена, розгублено опустив руки. Якусь мить вони мовчки стояли один проти одного. Джіммі відчував, як поступово обм’якає його тіло, і він спроквола, похитуючись на слабких ногах, схилив голову і почовгав до крісла.

Що це? Доля? Чому цей чоловік весь час, мов зловісний привид, стає йому на шляху?

— Що з тобою, друже? — стурбовано нахилився над ним несподіваний гість.

— Мовчи! — просичав Джіммі. — Я ненавиджу тебе, Бентам!

— І так бачу, — всміхнувся геофізик. — Але що ж трапилось?

— Іди звідси! Бо вб’ю!

— Ти добре знаєш, що я нікуди не піду. Ну, заспокойся!

Бентам сів, схрестивши руки на грудях, і глянув на Атоммена цупким, спокійним поглядом. Джіммі довго не підводив голови, але відчував цей погляд на собі, і душу йому почала пробирати та сама кволість, яка вже паралізувала м’язи.

— Як ти ввійшов? — запитав він.

— На сімнадцятий поверх через вікно важкувато. Двері були незамкнені.

Джіммі зі злістю згадав, що забув замкнути двері. Останнім часом він старанно замикався, незважаючи на запевнення Діно, що брильянт ніхто не вкраде. А тепер от забув. Він хотів ще раз гримнути на Бентама, щоб той забирався під три чорти, але відчував, що тепер, навіть залишившись сам, не знайде в собі сили вилізти на підвіконня.

— Який біс припер тебе сюди?

Бейтам засміявся:

— Оскільки бісів немає, то, певно, якась менш нечиста сила. Але це нецікаво. Цікаво, за що ти ненавидиш мене?

— По-перше, за те, що оживив мене, — з крижаним спокоєм у голосі відповів Джіммі. — По-друге, що не дав мені зробити того, що я давно вже повинен був зробити. А по-третє… — він запнувся, — по-третє, що ти — є ти.

Так, це третє, він, здається, ненавидів у своєму другові найбільше: його непохитну твердість, його залізну, волю володаря, його безжальну властивість сміятися з усього.

Знову тиша. Трохи згодом Джіммі запитав:

— Чому ти прилетів у Нью-Йорк?

— За наказом академії. Їм потрібен керівник геофізичної групи для нової планети, і, мабуть, внаслідок непорозуміння, вибрали мене. Як бачиш, скоро остаточно позбудешся моєї опіки.

— Для першої експедиції?

— Для першої.

Джіммі потер долонями обличчя, як робив завжди, коли треба було швидко прийняти якесь рішення.

— Візьми і мене з собою!

— Ти що, здурів, хлопче? Ти думаєш, що говориш? Та це від мене й не залежить.

— Тоді я покінчу з собою.

Бентам глянув на нього без подиву. Він просто оцінював свого співрозмовника. І цей погляд був схожий на гостре лезо в обережних руках хірурга.

— Гаразд. Спробую влаштувати. А ти ще раз подумай. Добре подумай! Згадай і Світозарову експедицію.

Якщо ми взагалі коли-небудь повернемось, то не раніше, як через п’ятнадцять-двадцять років…

Атоммен не витримав сталевої напруженості поєдинку, зламався, схлипнув:

— Мені все одно! Не можу більше, Едді!

— Я зрозумів. Через те й кажу, що спробую.

Ніякого співчуття, ніякого жалю не було в його голосі. Тільки спокій і розуміння, на які Атоммену не раз доводилось спиратися. Тому він і не розкис остаточно. Джіммі глянув на Бентама і збагнув, що той, кого він ненавидів, дивним збігом обставин виявився чи не єдиною в світі людиною, яка здатна не тільки зрозуміти його, але і без принизливого жалю запропонувати опору.


Пізно ввечері Едуард Бентам забіг повідомити, що все гаразд. Він не сказав Атоммену, що весь день займався тільки цим питанням, що довелось не одну годину вести переговори з академіями та педагогічними радами; що кінець кінцем справа дійшла до самої Планетної ради.

Трудність полягала в тому, що кількість екіпажу експедиції була дуже обмежена. Експедиція складалася з досвідчених науковців, старих вовків, загартованих у суворій боротьбі з природою, звиклих робити все своїми руками. А в Джіммі не було необхідної підготовки.

Бентаму ледве пощастило умовити одного з наймолодших членів геофізичної групи поступитись місцем на користь Джіммі. Це була дуже велика жертва з його боку: він відмовлявся від щастя першим ступити на Другу Землю. Але хлопець зглянувся над злощасною долею свого далекого предка.

Нічого цього геофізик не сказав Атоммену, тільки запитав:

— Ти задоволений?

— Не знаю, — обізвався Джіммі. Його гризла совість, що так поводився з геофізиком. — Думаю, там і для мене знайдеться якась робота, а це вже зовсім інша пісня. Ех, Едді! — зітхнув він. — Виявилось, я зовсім не підходжу для вашого світу. А серед дикунів, може, чимось і стану в пригоді. Серед них наш брат завжди почував себе як дома.

Сумна самокритика Атоммена розтопила кригу, яка сковувала їх стосунки після тієї сутички. Бентам стримано всміхнувся:

— А коли там немає дикунів? Ніхто ж нічого не знає!

— Не може не бути. Мені не хочеться думати, що я — єдиний дикун у Всесвіті. Ти й досі сердишся на мене, Едді?

— Ні. Навпаки! Я пишаюсь тим, що ти ненавидиш мене більше за інших моїх сучасників.

Джіммі не второпав, та не дуже й намагався це зробити. В цю мить він думав зовсім про інше. Він подав руку, і геофізик не відштовхнув її. В тому потискові була і вдячність, і довіра, і міцна дружня обіцянка.

— Ну, збирайся! Через два дні відлітаємо в Тибет. Там центральна підготовча база для космічних польотів. Нас тренуватимуть, навчатимуть…

— Що я повинен зробити?

— Правду кажучи, нічого. Одяг нам дадуть спеціальний. Зайвого нічого не бери. Тільки ручний багаж.

— А який ручний багаж?

Бентам засміявся:

— Ти без багажу прийшов у наш світ і без багажу й тікаєш?

Джіммі не образився. Ущиплива репліка Бентама свідчила про те, що він і надалі залишається тим самим дотепним, але щирим другом.


* *
*

А багаж таки став справжнім каменем спотикання. Ці два дні, що лишились до подорожі, Джіммі був думками на далекій Другій Землі, яка мусила прийняти його, повернути йому втрачене щастя. Захоплений новими сподіваннями, він швидко забув і Марину, і всі ті рани, які ятрились у його душі протягом кількамісячних поневірянь і болісних спроб ужитися з цими чужими й незрозумілими людьми.

До нього знову повернулась гарячкова енергія, з якою він колись так настирливо будував свою кар’єру. В душі кипіло бажання працювати. Прокинулись мрії.

Що ж! На Террі Секунді буде місце розгулятись. Там заживе. Покаже їм, що й пін на щось здатний. Заведе собі величезні плантації, побудує шахти й рудники. Дикунів вистачить… Або заснує товариство «Джеймз Г. Кук енд компані». Непогано звучить…

«Нісенітниці!» — перебиває він сам себе. Адже разом з ним полетить ще сто чоловік. А потім прилетять інші. Який же дурень дозволить йому організовувати плантації і тримати рабів! Вони перенесуть свою рівність та братерство і на Другу Землю. Ну, дарма! Можна стати вільним мисливцем. Або ще краще — вождем якогось дикого племені. У мріях вимальовувались постаті Шкіряної Панчохи, Вінета, Разючої руки і десятків інших героїв індіанських романів, які він читав у дитинстві.

А можна стати навіть місіонером! Він навчатиме дикунів, як жити, залучатиме їх до цивілізації, передаватиме свої знання…

А чи потягне ж він? Адже сам не зміг зрозуміти цих розумних і хороших людей. Чи зрозуміє дикунів? Для того, щоб навчати, треба спочатку знати їх…

Такі думки хвилювали Джіммі Кука особливо в останню хвилину, коли по нього мав заїхати Бентам. Атоммен довго крутився біля дорожньої сумки, куди поклав лише автоматичну бритву і великий брильянт. Що ж іще взяти? На столах і в шухлядах було стільки хороших речей, але вони не його. Та й навіщо все це йому? Щоб дикуни очі витріщали? А що ж узяти все-таки? Нічого?

Від такої думки стало раптом сумно. Так, здається він і справді не може взяти з собою нічого, йому пропонували цілий чудовий світ, а він ось нічого не може взяти з нього.

Защепнувши сумку, Джіммі тяжко зітхнув. Він іде звідси, нічого не беручи і нічого не залишаючи на землі…

Коли ввійшов Бентам, Атоммен сидів у кріслі замислений. Геофізик спробував заглянути, який він бере з собою багаж, але Джіммі рішуче відмовився відкрити сумку. Така впертість здивувала Бентама.

— Ти, бува, не вкрав чого з нашого світу? — пожартував він.

— Ні, — відповів Джіммі, сумно хитаючи головою.

Вони піднялись на дах і сіли в спеціальний колеоптер, який мав доставити їх у Тибет. Бентам, спокійний і веселий, тримаючи штурвал, дивився на небо, куди летіла маленька гостроноса машина. Притиснутий до спинки крісла могутньою силою швидкості, Джіммі стежив, як зникають з поля зору хмарочоси, як тануть у далині обриси Нью-Йорка, чужого Нью-Йорка, який давно вже перестав бути своїм. Якесь несміливе і водночас радісне збудження витісняло з серця тугу розлуки.

«Добре, — думав собі Джіммі Кук, — що відкрили цю планету! Тепер і для мене притулок є…»


Таке саме несміливе і водночас радісне збудження охопило і автора цієї книги, коли він дописував останню сторінку.

«Добре, що відкрили цю планету!» — думав і він, бо вже й сам не знав, як здихатись цього нещасного Джіммі Г. Кука, прозваного Атомменом.



Примітки

1

Кук — повар (англ.).

(обратно)

2

ФБР — федеральне бюро розслідування антиамериканської діяльності.

(обратно)

3

Атоммен — атомна людина (англ.).

(обратно)

4

За теорією радянського вченого Д. Д. Іваненка, земне тяжіння здійснюється дрібними матеріальними носіями енергії, названими гравітонами.

(обратно)

5

Емпайер стейт білдінг — найвищий хмарочос у Нью-Йорку на розі П’ятого авеню і 34 вулиці.

(обратно)

Оглавление

  • Любен Ділов ДЖІММІ З ТОГО СВІТУ Роман
  • П’ЯТЬ СОНЦЬ
  • ЛЮДИНА В КРИЗІ
  • ДВІСТІ РОКІВ ТОМУ
  • ЗДОРОВЕНЬКІ БУЛИ, ДЖІММІ КУК!
  • КУДИ Ж ТЕПЕР?
  • НА ДНІ
  • НЕЗВИЧАЙНЕ ПОЛЮВАННЯ
  • НА БАТЬКІВЩИНУ
  • ДЖІММІ ВІДКРИВАЄ АМЕРИКУ
  • 1:0 НА КОРИСТЬ КОМУНІЗМУ
  • САМОПОЧУТТЯ ХОРОШЕ
  • ПРИВИД БРОДИТЬ ПО АМЕРИЦІ
  • КІНЕЦЬ, ЩО ВИЯВИВСЯ ЄДИНО МОЖЛИВИМ
  • *** Примечания ***