Диверсія у гавані Фейюньган [Чжан Чжі-мін] (fb2) читать онлайн


 [Настройки текста]  [Cбросить фильтры]
  [Оглавление]

Чжан Чжі-мін ДИВЕРСІЯ У ГАВАНІ ФЕЙЮНЬГАН


©   http://kompas.co.ua  — україномовна пригодницька література



Переклад М. АРТЕМЕНКО

Малюнки художника А. Жуковського.

Перекладено за виданням: Чжан Чжи-мин. «Гавань Фэйюньган», Детгиз, 1959.



На березі


Туман глухий і густий. Тільки по гуркоту хвиль можна здогадатися, що море — поруч. Море дихає важко й поривчасто: здається, воно силкується вирватися з імли.

Вузькі киплячі язики пекучої солоної вологи б'ють по ногах. Чоловік у мокрій до нитки старій рибальській куртці йде берегом. Крім нього, навколо — анікогісінько. Навіть чайки давно сховалися в гніздах. Буревісник, закричавши наостанку, зник за низькими чорними хмарами. Підскакуючи, темні корпуси човнів, виринають з туману раптово і несподівано. Голі мокрі щогли гойдаються на вітрі, вклоняючись мало не до самих пінявих гребенів.

Чоловік скочив у човен, щосили відштовхнувся веслом. Водяний вал підхопив суденце і поніс його в туман.

Погода на узбережжі завжди зрадлива. Цієї весни вона особливо мінлива. Небо щойно було затягнуте хмарами, і ось уже широкий сонячний промінь, ковзнувши по вершині гори, розсуває пелену туману. Клапоть чистого неба далеко на заході починає зростати, ширшати, відтискує білясту імлу. Минають хвилини, і повітря стає таким легким і прозорим, що не віриться, чи можуть взагалі бути в бухті Літаючої Хмари тумани й негода.

Багато що має тут назву Літаючої Хмари — Фейюнь. На вершині гори Фейюньфин височить пагода Фейюньта, біля підніжжя рябіють покрівлі міста Фейюньші, а на сході довга біла коса сміливим помахом відтикає від затоки Фейюньвань гавань Фейюньган.

Гавань наймолодша серед інших членів великої сім'ї Фейюнь. 1949 року, коли під ударами Народно-визвольної армії гомінданівці котилися на південь, вони обладнали на березі кілька тимчасових пристаней.

Щонайбільше два-три місяці тому тут було чути ревіння пароплавних сирен, тріск катерних моторів, шум вантаження. Гавань була дверима з материка в океан, на острови. Армія, сповнена панічного страху, кинувши зброю і запаси, котилась крізь ці двері у море. Ширилися чутки, що, залишаючи Фейюньган, гомінданівці збиралися висадити в повітря гавань, але не встигли.

Відтоді так і лишилися притихлі темні будівлі, безлюдні причали, пірси, де вітер з моря розгрібає купи сміття. Рибалки не користувалися залишеним гомінданівським спадком. Човни стояли біля старих причалів, до яких усі вже звикли, ближче до селищ.

Якось у гавані з'явилися військові моряки. Вони щось вимірювали, змальовували, підраховували. Потім вони зникли так само раптово, як і з'явилися. Очевидно, гавань їм не підійшла. І тільки зовсім недавно про бухту знову заговорили в окрузі. Якось вночі жителі Фейюньші почули гуркіт зенітних батарей в околицях бухти. Чорне небо перехрестив бризкаючий слід літака, котрий впав у море. На ранок стало відомо, що в скелях розташувались артилеристи. Незабаром шляхами, які вели до бухти, потяглися колони грузовиків із солдатами, з ящиками боєприпасів. Машини на буксирах тягли гармати і польові кухні. Йшли загони морської піхоти, провозили капловухі звуковловлювачі і круглопузі прожектори. До пірса підійшов перший військовий корабель.

Гомінданівські літаки, котрі раніше залітали в глибину материка, тепер намагались кружляти над бухтою.

Неважко було догадатися, що все це означає. З недавнього часу гавань набула дуже важливого стратегічного значення: саме звідси частини Народно-визвольної армії мали почати воєнні дії по визволенню прибережних островів.

Погожої днини з вершини гори Фейюньфин відкривається чудовий краєвид. Як тільки проміння призахідного сонця діткнеться до сірого холодного каменю хаотично нагромаджених скель, цей камінь розцвітає. Найніжніші переливи дивовижних барв і відтінків падають на тиху зелену гладінь моря. Гірські сосни, виставивши над ущелинами пухнасті, м'які верхівки, погойдують ними, вдивляючися у воду. Здається, що скелі дихають. Це хвилюються од вітру щойно розквітлі рододендрони. Їхню спокійну скупу красу відтінює сусідство золотавих калюжок свиріпи.

За скелями, за переливчастою грою прибережних хвиль, за спокійним блакитним полотнищем, що впирається в тугий обруч далекого обрію, в дуже ясні дні видно синій, ледве примітний штрих: острів Давандао…

Він здається не більше від того човна, що відчалив під час туману від берега і загубився серед водних пагорків. Саме це неспокійне сусідство і привело в Фейюньган і зенітників, і моряків. Це через нього рухаються курними дорогами уроджені американські, котрі давно вже змінили господарів по першій службі чанкайшістські, а нині народні грузовики, танкетки, гармати, кулемети. Через нього крокують у гавань колони піхотинців і проїжджають хури з припасами. Давандао — один із загублених у морі клаптиків суходолу, на якому знайшли притулок виметені з материка гомінданівці.

Головні їхні сили втекли на Тайвань — великий острів за півтораста кілометрів на пів денний схід від материка. Древня китайська земля, де ще в III столітті з'явилися перші переселенці з Китаю, за останнє десятиріччя зазнала багато злигоднів.

Скориставшися з слабкості Китаю, за мовчазним схваленням західних великих держав, понад півсторіччя тому острів захопили японці. Лише перемога під час другої світової війни повернула Тайвань Китаю.

Народно-визвольна армія, котра розгромила сто шістдесят шість дивізій Чан Кай-ші і захопила самих тільки воєнних трофеїв американського походження більш як на сім мільярдів доларів, змогла б подолати без великих труднощів неширокий водний коридор і вигнати гомінданівців із Тайваню. Але американці прийшли на допомогу своєму безталанному союзникові. Одна за одною почали висаджуватися на острові місії: економічні, технічні, військові. Поспішали до берегів Тайваню транспорта із зброєю і спорядженням. П'ять дивізій Чан Кай-ші одержали все новеньке — від гармат і радарних установок до кокард і шнурків до черевиків. Усе частіше лунала на острові англійська мова. З кораблів повзли по трапах на берег екскаватори і бульдозери, вивантажувалося устаткування бетонних заводів та крани. Гарячково будувалися аеродроми, полігони, військово-морські бази, берегові батареї.

І все ж таки американці були неспокійні.

Влітку 1950 року сьомий військово-морський флот Сполучених Штатів увійшов у Тайванську протоку. Острів почали займати американські війська.

Поступово їхні гарнізони з'явилися і на інших малих островах Тайванської протоки. Американські імперіалісти ладні були за всяку ціну удержати в своїх руках бази, щоб звідти загрожувати народному Китаю.

Ось тому й пожвавилась гавань Літаючої Хмари. Ось тому й з'явилися на кам'янистих схилах гори зенітники, спостерігачі протиповітряної оборони і пости моряків.


Давандао


Наближення весни пізнають по веселому щебету пташок, по перших паростках квітів.

На Давандао давно вже не було ні птахів, ні квітів. Пташині ключі обминали острів, де були зруйновані гнізда, де скелі пашіли жаром і димом вибухівки, а в повітрі раз у раз гриміли свинцеві бурі.

Для квітів також не залишалося місця. Куди не глянь, скрізь рудими купами лежала скопана земля, гадюками звивалися траншеї.

Солдат, котрий стояв біля звернених до моря амбразур, не помічав весни і не думав про неї. Поставивши на землю приклад, він зовсім не по-військовому поклав підборіддя на дуло карабіна і дивився на хвилі протоки, немов намагаючись поглядом виміряти відстань від острова до близького і в той же час такого далекого материка. Вітер із моря гойдав рідку жовту торішню траву.

Солдатові було про що подумати: там залишалися близькі, від яких багато років не було звісток. На материку люди, котрим у житті поталанило більше, ніж втомленому вартовому, жили іншим, мирним життям.

Якою злою силою занесло тебе сюди, солдате! Яким важким хмелем була сповнена твоя голова, коли влітку сорок дев'ятого ти, грудьми й плечима розштовхуючи натовп, пробирався до трапа останнього корабля, що відходив з гавані Фейюньган!

Ти опам'ятався тільки вночі, коли судно тихо, без вогнів входило в порт острова.

Хтось пошепки перераховував імена солдатів твоєї роти, які залишилися на березі. Цих імен було майже стільки, скільки солдатів у списку роти. Де вони зараз, ці люди?

«Добре їм чи погано? — думає вартовий. — Напевне, все-таки не гірше, ніж мені… Коли б я прибіг у гавань на десять хвилин пізніше, я не потрапив би на пароплав. Яке величезне значення можуть мати в житті людини якихось десять хвилин!»

За горбом група жінок і підлітків копає рів.

Тонконогий, з крихітними вусиками над верхньою губою, на американський кшталт, лейтенант неголосно, зле покрикує. Ось він підійшов до літньої жінки:

— Хто за тебе працюватиме, стара руїно?! Невже тобі набридло життя, га?

— Ні, пане офіцер, не набридло. — Жінка вбирає голову в плечі, відвертається і щосили налягає на лопату.

Офіцер замахує канчуком… Але в цей час у небі загуло.

Лейтенант оглядається і біжить до укриття, високо підкидаючи тонкі ноги.

Літаки розвернулися над селищем Даван. Назустріч їм поквапливо піднімалися американські винищувачі.

Біля підніжжя гори, там, де були розташовані бліндажі штабу оборони острова, двоє чоловіків, прочинивши важкі сталеві двері, стежили за повітряним боєм. Один з них, уже літній, акуратно одягнений генерал, з величезними вухами, що стирчали з-під кашкета, навіть зіп'явся навшпиньки від хвилювання, хоча дивитися доводилося вгору, в небо.

Американський винищувач зайшов у хвіст машини з червоними зірками на крилах. Коротко прострочили кулемети. Машина з червоними зірками пірнула вниз і, безладно перекидаючись, почала падати на землю.

Генерал Ню Чжунь-фу — так звали начальника оборони — коротко зареготав і штовхнув у бік свого супутника, сухого старика у штатському френчі.



— Отак! — вигукнув генерал. — Отак їх! Давай, давай!

— Годі кричати! — скривився старик. — Дивіться он туди!

Ню підвів голову. Літака, котрий майже торкнувся землі, немов підкинула вгору велетенська пружина. Заревів мотор, і машина стрімко пом чала вгору. Ню не встиг промовити й слова, як знову за рокотали кулемети, і американський винищувач, коротко і жалібно прогудівши, почав перевертатися у повітрі. Над крилом шугнуло полум'я…

— Плигай! — крикнув Ню, немов льотчик міг його почути. — Плигай!.. Парашут…

Раптом старик із силою штовхнув генерала в бік. Ню не встиг ще збагнути в чому справа, як з брязкотом зачинилися масивні двері і майже в ту ж мить зовні щось охнуло, і град каміння загуркотів по важкому їхньому металу.



— Дякую вам, Сунь Кай, — насилу звів дух командуючий. — Певне, літак червоних знову вискочив з боку сонця і винищувачі завіси проґавили його…

— Або не схотіли зв'язуватися, — знизав плечима Сунь Кай.

— Звичайно, — зітхнув командуючий: — Хіба їм що? Адже це не їхня земля. Колі! б цим хлопцям довелося захищати свій власний дім, вони б стали моторнішими.

— Наш острів такий же важливий для Америки, як Лонг-Айленд або Манхеттен у Нью-Йорку, — повчально сказав старик. — Ми повинні пишатися тим, що знаходимось на найпередовішому посту фронту цивілізації проти варварства. Генералісимус[1] нещодавно назвав нас «першою лінією оборони Сполучених Штатів на Далекому Сході».

Ню хотілося вилаятись і послати старого до дідька разом з генералісимусом. Але командуючий міг це зробити тільки в думці і, дивлячись на численні віспинки на обличчі Сунь Кая, сказав:

— Ви невірно зрозуміли мене. Я не менше од вашого усвідомлюю значення нашої місії для долі світу.

«Проклята служба! — подумав Ню. — Мало того, що кожну мить тобі на голову може впасти бомба червоних, ти ще змушений погоджуватися з базіканням цього стариганя. Можна подумати, що він сам вірить у генералісимуса або в цивілізацію!»

Вони зійшли кривими східцями у приміщення командного пункту. Гостро і їдко пахло вогкістю. Електрика світила тьмяно, то майже зовсім згасаючи, то додаючи на мить світла. Очевидно, зіпсувався генератор, і солдати крутили ручний движок.

А в усьому іншому командний пункт був навіть затишним: просторий письмовий стіл, глибокі крісла, диван, телефони, карти.

Ню зупинився біля великої карти Тайванської протоки і, машинально змахнувши з цупкого, глянсуватого паперу тонку калюжку води, вп'явся поглядом у кружальце з написом «Фейюньган».

— Звідси й прилетіли? — сказав він. — А пан Сунь Кай давно пообіцяв, що червоний аеродром переселиться в інші місця. — Ню знемагав від бажання хоч чимось дошкулити сухорлявому начальникові спецслужби.[2] — Коли ви зволили прибути сюди, всім нам здалося, що ми напередодні великих подій… Але, як видно, наші надії були передчасними…

— Був у мене знайомий, — байдуже озвався Сунь Кай, — також визначний офіцер і також занадто цікавився строками наших операцій… Про те, що з ним трапилося, не варто говорити, щоб не зіпсувати вам настрою.

Ню спалахнув. Звичайно, краще не зв'язуватися з спецслужбою. Хтозна, на яку гидоту здатний цей старигань. Кажуть, у нього на совісті більше жертв, ніж віспинок на обличчі.

Від такого можна всього чекати. Візьме й подзвонить самому старику. Тоді доводь.

Сунь Кай, очевидно, зрозумів думки співрозмовника.

— Чи варто вам непокоїтися про долю нашої операції… Начальство спитає за неї тільки нас.

— Звичайно, звичайно, — хитнув головою Ню…

«О боже, — подумав командуючий, — невже колись настане день, коли за тобою не стежитимуть, очі цих проклятих шукачок! Нещодавно майор Чжан розповідав: він слухав доповідь про «досягнення» поліцейської служби гомінданівців. Нею керує син самого старика Чан Кай-ші Цзян Цзін-го. Щодня в катівні до нього потрапляє не менше як двісті п'ятдесят солдатів і офіцерів. На кожні п'ять солдатів припадає поліцейський або шпиг. Це, звичайно, не рахуючи таємної агентури. Хтозна-скільки у цього старого пройдисвіта Сунь-Кая своїх людей на острові. Не можна довіряти нікому! Навіть найкращому своєму другові!»

Ню не помітив, як Сунь Кай підвівся з місця і якось особливо безшумно вислизнув за двері.


«В-38»


На набережній, біля підніжжя горба, поряд з двома врослими в землю дзотами, видно низькі двері. На темній їхній поверхні виведено червоні значки: «В-38». До дверей ведуть двоє східців. На одному з них сидить вартовий, поклавши на коліна автомат Томпсона.

Якщо відчинити двері, то потрапиш у вузький коридорчик, що впирається в щось подібне до дверей, завішених старим полотнищем.

За завісою — кімната. Впадає у вічі безладдя: на підлозі розкидані якісь інструменти, стоять ящики з попереджувальною табличкою: «Небезпечно!», тут-таки купи недокурків, порожніх консервних бляшанок, запорошених пляшок, обривків паперу…

Приміщення освітлене двома миготливими свічками на маленькому квадратному столику.

Димлячи сигаретами, над столиком схилилися чотири постаті. Це агенти спеціальної служби: старший групи Сун Да-лун, його права рука У Де-гуй і ще два офіцери… Вони грають у мацзян[3]. Сун Да-лун невеликий на зріст, кривоногий і жилавий. Років йому за сорок. У Де-гуй на перший погляд видається чи не вдвічі молодшим від свого начальника. Але, коли придивитися до його пергаментно-блідої шкіри і зморщок навколо очей, то стане ясно, що він не такий вже й молодий.

Один з агентів кинув на стіл пом'яту, заяложену, кредитку і, чортихнувшись, відійшов у бік.

Сун Да-лун спохмурнів. Над правим його оком різко виступив блідий шрам, за який старшого групи прозвали Міченим.

— Один пустий! — вигукнув він. — Лі Вань-фа, йди-но сюди!

Лі Вань-фа навіть не озвався. Він лежав на дивані, витягнувши довгі ноги і дивився на вогку, задимлену стелю.

Лі Вань-фа було років двадцять сім — двадцять вісім, але гіркі зморшки на обличчі робили його значно старішим. У нього простодушне обличчя, з чистими дитячими очима, і було важко повірити, що це агент розвідки, але Лі насправді служив в охранці вже понад чотири роки.

Мічений скосив очі на Лі Вань-фа:

— Шановний Лі, мацзян чекає на тебе!

Лі Вань-фа мовчки повернув голову.

— Знову, чорти б його забрали, цей йолоп думає про дружину! — скипів Мічений. — Повернемося на материк, знайдемо тобі дружину ще кращу…

Лі Вань-фа і справді думав про дружину. П'ять років тому він залишив її з маленькою дочкою, якій не минуло й року. Вже тут, на острові, начальство офіціально сповістило Лі, що дитина його вмерла, а дружину комуністи посадили в тюрму. Незабаром йому запропонували роботу в органах спеціальної служби і відправили в школу розвідників на Тайвань. «Службу» цю Лі виконував без будь-якого бажання, але що йому було робити? З самого початку у Лі було таке відчуття, немов його підхопили попід руки і несуть кудись у невідому і страшну далечінь. Куди, навіщо, заради чого? Все це залишалося в тумані. Ясно було одне: небезпека, особливо з того часу, коли він потрапив на ці «передові позиції». Кажуть, що групу, котра працювала до них, схопили комуністи. Тепер ось і їх мають послати на континент! Є від чого бентежитись! Лі Вань-фа машинально крутив у руках надуту повітрям кульку з ієрогліфами: «Вперед, на материк!» — один із засобів ідеологічної війни з комуністами.

— Ей, селюк! — Байдужість Лі Вань-фа вивела Міченого з себе, і він кинув у нього консервною бляшанкою.

— Що тут робиться? — почувся старечий голос.

— Хазяїн Сунь! — запобігливо вигукнув Мічений, витягуючись перед начальством.

Лі Вань-фа скочив із дивана і необережним рухом роздушив кульку. Почувся сильний тріск, усі присутні здригнулися.

Сунь Кай не звернув на це уваги, він лише мимохіть глянув на Лі і спитав у старшого:

— Ну як, все готово?

— Все готово! — чітко відказав Сун Да-лун.

— А рибалка?..

— Прибув! Він усю ніч не спав, тепер від почиває в сусідній кімнаті.

— Мене цікавить надійність людей, — нетерпляче пояснив Сунь Кай.

— Рибалка цілком надійний! Він супроводив нас ще минулого року, і ми спокійно прожили в його домі троє діб.

Сунь Кай подивився на рубець на лобі Сун Да-луна.

— Ти, звичайно, людина дуже розумна, але, на жаль, тобі не вистачає виучки. Не можна їсти наш рис і так легковажно говорити. Минулого року рибалка був надійним! А хіба ти не знаєш, як комуністи вміють влазити людині в душу? Як ти можеш гарантувати, що він лишився таким самим, яким був? — Сунь Кай показав на двері, що вели до сусідньої кімнати, і різко спитав: — З ким він живе?

— З матір'ю і молодшою сестрою. Хлопець він підхожий, старанний… — Мічений хотів, щоб рибалка справив на Сунь Кая хороше враження.

— А його батько?

— Був гончаром. Він давно помер.

— Від чого? Його вбили комуністи?

— Ні, тоді ще при владі були ми.

— Гірше… — Сунь Кай постукав по столу кісточками пальців. — Було б значно краще, коли б ми мали справу з людиною, у якої ненависть до комуністів у крові… Від чого помер старий?

— Кажуть, від якоїсь невідомої хвороби.

— Від якої саме?

Сун Да-лун потер шрам на лобі, не знаючи, що відповісти. Він розумів, що це черговий іспит. Старий лис Сунь Кай, який півжиття пропрацював в охранці, мав звичку раз у раз тицяти підлеглих носом у якийсь дрібний промах, щоб зайвий раз довести їхню нікчемність і бездарність.

Сун Да-лун опустив голову, немов підставляючи її під удар, готуючись вислухати довгу нотацію. Але хазяїн несподівано залишив старшого в спокої. Повернувшись до У Де-гуя і Лі Вань-фа, він сказав:

— Ви уявляєте, яку «торгівлю» ми затіяли? Якщо вже користуватися послугами людини, то треба добре вивчити всіх її предків до третього коліна, всіх родичів, усіх друзів. Вам це зрозуміло?

— Зрозуміло! — відрапортував, підводячись з місця, У Де-гуй.

— А тобі? — звернувся Сунь Кай до Лі Вань-фа.

— Теж… зрозуміло.

— Ну й добре. — Сунь Кай розчинив двері, що вели вглибину, і знаком запросив Міченого йти за собою.


Два ляпаси


Двері вели у вузький темний прохід, за яким було видно кімнату, ще меншу, ніж перша. На столі — п'ять свічок, пляшка горілки, консерви, пачки сигарет. Полум'я свічок відкидало на стіни химерні тіні.

На солдатському ліжку, підклавши руки під голову, лежав молодий хлопець в одязі рибалки і дивився на стелю.

Здавалося, що хлопець цей дуже втомився і заснув в незручній позі. Це й був зв'язківець Ван Хай-шен. Сун Да-лун познайомився з ним три роки тому. Для роботи на континенті необхідно було організувати надійну переправу. В морі захопили рибалок, які вийшли ловити рибу. Почався «підбір»: ряд тортур, умовлянь, обіцянок, погроз. Серед відібраних був і молодий рибалка Ван Хай-шен. Пізніше більшість завербованих таким способом «співробітників» втекла. А Ван і далі безвідмовно працював. Минулого року під час чергового візиту на материк Сун Да-луна було поранено. Він не загинув тільки завдяки Ван Хай-шену, котрий подав йому першу допомогу і таємно переправив його назад на острів. Вдячний Сун Да-лун виклопотав рятівникові чималу винагороду. Ван Хай-шен, в свою чергу, став ретельним його помічником. Отож не випадково, що й тепер для переправи на материк вирішили скористатися послугами Ван Хай-шена.

Сун Да-лун нерішуче зупинився перед дверима: не хотілося ображати людину, з якою так зблизився. Але, по-перше, це вказівка хазяїна; по-друге, яка вже там дружба у людей їхньої професії?! Багаторічний досвід підказував, що повністю не можна довіряти навіть власним батькові і матері. Це давно вже стало для Міченого основою його ставлення до людей.

«Що з того, що Ван Хай-шен врятував мене від смерті? — думав Мічений. — Хіба це не звичайна взаємна вигідна угода? йому потрібні були гроші, мені — життя. Чи заінтересований він, як і раніше, тільки в грошах? Чи залишився таким, яким був? Хазяїн має рацію: це потрібно перевірити».

Потупцювавшись трохи на місці, Мічений витяг із кишені листівку, адресовану солдатам чанкайшістських військ із закликом повернутися на батьківщину. Треба було непомітно підсунути цього папірця Вану. Затаївши подих, Мічений навшпиньках підкрався до ліжка і… — хто міг чекати! — зустрівся поглядом з Ван Хай-шеном. На старшого дивилися широко відкриті задумливі очі з характерним блиском.

Сун Да-лун швидко зорієнтувався:

— Братку! Ай-ай! Ти ще не спиш?.. Дарма! Адже увечері — в дорогу, тобі треба гарненько виспатися…

— Спати? Ні, мені не хочеться! Ви обдурюєте мене. Не повезу я цього разу нікого!

Він трохи підвівся на ліжку і з злістю глянув на Сун Да-луна. Розуміючи, що справа обертається на погане, Сун Да-лун швидко сказав:

— Братку! Це я тебе обдурив? Та вимагай усього, чого захочеш. Якщо я зможу це зробити, я все зроблю для тебе! Для друга я й життя не пошкодую.

— Ми, рибалки, любимо справедливість, чесність, — сказав Ван Хай-шен. — Рік тому, коли я тебе врятував, ти мені що наобіцяв? А приїхав — кинули мене в цю собачу конуру, а самі розважаєтесь!

Сун Да-лун, здавалось, збентежився, нащось погладив пляшку з горілкою (про себе відзначив, що її навіть не відкорковували) і тут лише звернув увагу, що на столі горить відразу п'ять свічок. Зрадівши, що знайшов привід, він перевів розмову на іншу тему і, сміючись, спитав:

— Це для чого ж така ілюмінація?

— Я не звик до пітьми. В морі над головою — ясне небо, зрозуміло? — В голосі Ван Хай-шена було чути злі нотки.

— Так, так… Цього разу в тебе теж дуже добре вийшло. Ну, а щодо освітлення, то електролінія підірвана, а це, на жаль, від мене не залежить. Зачекай трохи, підемо з тобою погуляємо. Чого це в тебе такий чудний настрій?..

Ван Хай-шен не відповідав, показуючи, що він сердитий і більше не хоче розмовляти.

Сун Да-лун підійшов до співрозмовника впритул, поклав йому руку на плече і гарячим шепотом випалив:

— Братку! Досі я жартував, я прийшов до тебе зовсім в іншій справі. З перших днів нашого знайомства я звернув увагу, що до людей ти ставишся серйозно, не так, як ці волоцюги, з якими мені доводиться працювати. Хочу з тобою порадитись.

— Порадитись? — насторожився Ван.

Мічений підійшов до дверей, визирнув і щільно причинив їх.

— Те, що я скажу тобі, — має лишитися між нами. Адже ми — близькі друзі? Правда? В цьому чортовому лігві я більше залишатися не збираюсь. Я твердо вирішив: скористаюсь з випадку і залишуся на материку.

— А як це ти зробиш?

— Поки що метикую! Я й про тебе думаю. Для тебе такий крок… — Він знову заговорив пошепки.

— А все-таки, як це можна буде здійснити практично? — перебив Міченого Ван Хай-шен.

— Спочатку треба підготувати «капітал»— зібрати деякі важливі відомості. Без цього комуністи нам не повірять.

Ван замислився. Бачачи, що той вагається, Сун Да-лун вів далі:

— Поки в нас є час, давай сходимо, дещо розвідаємо. Кажуть, з Тайваню прийшло багато техніки і боєприпасів…

Ван Хай-шен ще деякий час мовчав, потім рішуче сказав:

— Ходімо!

Він накинув на плечі драну куртку і пішов до дверей.

Сунь Кай, У Де-гуй, Лі Вань-фа сиділи за столом. Партію в мацзян вони щойно закінчили і тепер жваво обговорювали її.

Сун Да-лун запобігливо звернувся до Сунь Кая:

— Хазяїне Сунь, ми з ним вийдемо погуляти.



Сунь Кай глянув на Вана пронизливим поглядом. А той зненацька розмахнувся і щосили двічі ударив по обличчю Сун Да-луна. Всі схопилися з стільців у цілковитому замішанні. Ніхто нічого не розумів. Ван, міцно тримаючи за комір сторопілого старшого, сказав:

— Хазяїне Сунь! Цього мерзотника не можна посилати на материк!

— Що трапилось?

— У нього спитайте, нехай розкаже, на що він мене підбурював!

Розгублений Сун Да-лун мовчав. Тримаючись за обличчя, він присів на край стільця.

— З такою людиною я вирушати на материк не можу, — тихо сказав Ван. — При першому зручному випадку він зрадить мене… Нізащо з ним не поїду!

Сунь Кай уже догадався, що трапилось.

— Мічений пожартував? Правда? Та певне, трохи переборщив? — Хазяїн повернувся до Вана — Помилка, справжня помилка… Старший товариш в ім'я батьківщини не пошкодує останніх сил… Заспокойся, тут лише свої люди, сідай.

Ван трохи полагіднішав. Сунь Кай простягнув йому сигарету.

— А ти молодець! У наш важкий час саме на таку молодь покладає надії батьківщина. Непохитна впертість, мужність необхідні зараз як ніколи! — Він поклав у кишеню Вана кредитку. — Після успішного виконання завдання тебе буде нагороджено ще краще, ха-ха-ха!

Хазяїн Сунь знаком запропонував усім, крім старшого, вийти з кімнати. Він дістав із портфеля карту, поклав її на стіл нерозгорнутою і, посміхаючись, сказав:

— Спочатку я розкрию перед тобою інші карти. Начальство у відношенні до нас виявило «кричущу несправедливість» — дало за роботу три тисячі американських доларів, а по закінченні операції «загрожує» дати ще більше! Ну, як? Не погано? Зверху нам відпустили чималий чайник з вином[4]. Треба й нам показати свій товар. Розумієш, що загрожує нам, якщо ми не виконаємо завдання? Мені напевне голови не вдержати на плечах. — Сунь Кай розправив карту. Це була карта бухти Фейюньган з докладно нанесеними на папір пристанями, будівлями, дорогами. — Справу треба зробити саме зараз, іншого такого випадку не буде.

Сун Да-лун вп'явся очима в карту, намагаючись щось відшукати на ній, але Сунь Кай відрізав:

— Тут цього немає! На місцевості є кілька позначок, я тобі поясню все на словах.

Сун Да-лун вийняв блокнот.

— Зараз же сховай! — Сунь Кай щось зашепотів Сун Да-луну на вухо.

— Запам'ятав?

— Запам'ятав!

Сунь Кай струсив попіл із сигарети і почав розпитувати Міченого про У Де-гуя і Лі Вань-фа. Власне, він завжди мав вичерпні відомості про підлеглих, але він вирішив, що у такий відповідальний момент не зайве ще раз «перевірити біографії».

Сун Да-лун коротко доповів:

— У Де-гуй жадібний і заздрісний. Але зате він великий спеціаліст своєї справи. Під час небезпеки він не розгубиться і на нього можна цілком покластися. Що ж до Лі Вань-фа, то не знаю навіть, чи варто його брати з собою. З того часу, як ми прибули сюди, цей хлопець ходить, ніби у воду опущений, нудьгує.

— Ти хочеш залишити його? Півтори тисячі на кожного більше, ніж тисяча. Правда?

Мічений відповів не відразу. Так ось як зрозумів його хазяїн! Справді, у складі групи буде, якщо не брати Лі, тільки два чоловіки. Треба було зважити все «за» і «проти». Лі Вань-фа, хоч він і не такий спритний і сміливий, як У Де-гуй, проте може стати в пригоді. Він місцевий, і на випадок небезпеки з його допомогою легше буде врятуватись.

— Нехай їде! — сказав нарешті Мічений.

— Нехай їде? А чи не буде він з його настроєм лише перешкодою у такій відповідальній справі? — Сунь Кай хотів був відкинути кандидатуру Лі Вань-фа, але подумав, що у Міченого завжди знайдеться досить способів, щоб позбутися непотрібної людини…

Старший групи немов угадав, про що думає начальник.

— Нехай лиш спробує зіпсувати справу! — посміхнувся він. — Ми його тут-таки…

— Гаразд. Будемо вважати, що людьми ти забезпечений. Якщо самому буде не з руки, хай завдання виконує У Де-гуй. Певен, що цей хлопець справиться.

— Гаразд! — Сун Да-лун підвівся.

— Не поспішай, — зупинив його Сунь Кай, — якщо самі не впораєтесь, доведеться знайти цього чоловіка. — Він дістав з портфеля аркуш паперу і накреслив на ньому три ієрогліфи.

— А, це той пройдисвіт?

— Так, це він. Ти з ним знайомий. Розумієш, в якому він зараз скрутному становищі? В будь-який час, якщо тільки нам це буде потрібно, його можна примусити працювати на нас… — Він вивів на аркуші ще кілька ієрогліфів: — Це його теперішня адреса.

Сун Да-лун мовчки ворушив губами, запам'ятовуючи.

— Можете не турбуватися, — запевнив він хазяїна.

Сунь Каю сподобався впевнений тон. Він дістав портсигар, пригостив співбесідника:

— Хоч і не можна розповідати про це, але я від тебе по дружбі не приховаю: з другого місця теж прислали людей на це завдання. Коли ми допустимо, що нас випередять, уявляєш, в якому ми будемо становищі?! А якщо не провалиш справу, повернешся — і зірочки майора тобі забезпечені.

— Можете покладатися на мене, хазяїне. Все буде виконано!

— Отже, й говорити більше нема про що. Тільки не забудь, що в крайньому-разі завдання передається У Де-гую.

— Гаразд, буду діяти за обстановкою.

Сунь Кай чиркнув сірником, спалив папір, на якому написав прізвище й адресу потрібної людини, палицею розкидав по підлозі попіл і, вже збираючись іти, сказав:

— Але не забувай, що все має бути закінчене якнайшвидше. Нам відомо, що п'ятнадцятого квітня комуністи мають намір почати наступ. У нашому розпорядженні десять днів. Бажаю попутного вітру!

Обоє вийшли, у кімнаті залишився лише попіл від спаленого паперу.


Нічна переправа


Швидко темніє. Повітря розтинає гуркіт грому, падають перші краплі дощу.

Сун Да-лун, Лі Вань-фа та У Де-гуй в одязі рибалок, із згортками їжі і пляшками в руках сходять стрімкою стежкою до моря. За величезною кам'яною брилою з'явився Ван Хай-шен, котрий випередив їх. Напружуючи сили, він тягнув за кодолу свій човен до берега. Розбурхане море з гуркотом викидало одну хвилю за одною.

— Хіба можна виходити в таку погоду? — злякано пробурмотів Лі Вань-фа.

Розуміючи, що змінити вже нічого не можна, Мічений храбрував:

— Чого тремтиш, боягузе? Думаєш, що тільки твоє життя чогось варте!

Перекриваючи грім, Ван Хай-шен крикнув:

— Така погода нам лише на руку! Сідайте швидше в човен!

— Сідайте, сідайте! — квапив і Мічений.

Борючись з хвилями, човен з великими труднощами відірвався від берега.

— Не занепадай духом, і в гіршу погоду ходили в море! — весело кричав рибалка.

Незважаючи на високу хвилю, він так спритно керував парусом і стерном, що навіть байдужі до всього агенти не могли не замилуватися ним.

Перед світанком вітер помітно вщух, хвилі спали. Почали вимальовуватися обриси гір на континенті. У Де-гуй і Лі Вань-фа посхоплювалися з своїх місць і стали дивитися туди, куди показував Мічений. Назустріч човну рухалась якась біла смуга. Всі чекали, що скаже Хай-шен, а той, лише мимохіть глянувши, недбало сказав:

— Судно.

— Що ж робити? — злякано заметушився Лі Вань-фа.

У Де-гуй запропонував:

— Давайте змінимо курс.

— Без паніки! — Сун Да-лун спокійним рухом дістав пістолет.

— А це вже ні до чого! Через таку дрібницю за зброю хапаєшся!

Кажучи так, Ван Хай-шен з потаємного місця дістав червоний прапор, прив'язав до щогли, простежив за тим, щоб Мічений сховав зброю, і знову сів за стерно.

Патрульний катер Народно-визвольної армії швидко йшов назустріч.

Хай-шен наказав, щоб Лі Вань-фа та У Де-гуй сховалися на дні човна, а Мічений, удаючи хворого, ліг на видноті. Коли катер підійшов зовсім близько, з судна було дано наказ зупинитися.

Боєць, який стояв на палубі з автоматом, спитав:

— Чий човен?

— Дунхайського риболовецького кооперативу, — не затинаючись, швидко відповів Ван Хай-шен.

— Путівка є?

— Є. — Хай-шен поставив човна бортом до катера і передав бійцю документ.

— Це що за людина? — показав боєць на Міченого.

— Це з нашої сім'ї, захворів, йдемо додому.

Боєць вдивлявся в лежачого. Обличчя у того було жовте, він весь тремтів і справді був схожий на хворого. Однак сумніви бійця не зникли, він вирішив зійти в човен — зробити перевірку. А це було як раз те, чого найбільше боявся Ван Хай-шен. Досі патрульні катери після формальної перевірки залишали його в спокої. «Невже ці не в курсі справи?» — подумав він, обережно повертаючи човен, щоб виграти час.

— Стояти! — закричав боєць. — А то стрілятиму!

— Хіба може так робити Народно-визвольна армія! — прохально сказав Хай-шен. — Адже ви затримуєте хвору людину! Хто за це відповідатиме?

— Стій! — ще енергійніше крикнув боєць.

За його вказівкою стерновий поставив катер борт до борту з човном. Напружуючи голос, Ван Хай-шен чимдуж закричав:

— Що ти перевірятимеш?

В цей час на палубу вийшла нова людина, очевидно, командир. Хай-шен ще дужче підвищив голос:

— Мене звуть Ван Хай-шен, я із Дунхайського кооперативу. Якщо хочете мене перевірити, приходьте в кооператив, а зараз мені треба якнайшвидше доставити хворого.

Командир задав кілька запитань. Відповіді, очевидно, цілком його задовольнили.

— Нехай пливе далі! — звернувся він до бійця, котрий, як і раніше, тримав автомат, скерований на Ван Хай-шена.

— Вибач, товаришу, що потурбували вас. Сам розумієш, служба така, — опускаючи автомат, сказав боєць.

У Ван Хай-шена відійшло від серця. Він полегшено зітхнув, подався всім корпусом і захоплено вигукнув:

— До побачення, товариші!

Відстань між катером і човном стала швидко збільшуватись.


На материку


Ранній вечір. На західній окраїні міста Фейюньші, на горбі дівчата з Дунхайського риболовецького кооперативу закінчували свій трудовий день. Вони збирали в корзини в'ялену рибу. Крізь гілля старої шовковиці в проміннях призахідного сонця, на тлі блакитного неба було видно пагоду.

Ось і кінець роботі, рибу зібрано. Утопаючи в квітах рододендрона, дівчата по дві, по три спускалися з горба. Хтось почав пісню, інші її підхопили:


На березі такий чудовий
Духмяних квітів аромат.
Назустріч бурям, йде на лови
У море старший брат…

Одна з дівчат замовкла, зупинилася, недбало глянула в бік моря і раптом, ніби щось згадавши, чимдуж побігла вниз.

Незабаром вона підбігла до свого будиночка. Двері чомусь були замкнені зсередини. Це її здивувало і трохи злякало. Дівчина почала стукати:

— Ма! Відчини!

Двері тихо відчинилися. Літня жінка впустила дочку і знову замкнула двері.

— Ма! Хіба вже пізно? Навіщо ти замикаєш двері?

Жінка зітхнула і нічого не відповіла.

Дівчину звали Ван Хай-фин. Їй нещодавно минуло дев'ятнадцять років. З першого ж погляду можна було сказати, що вона з сім'ї рибалок. І не тільки по одягу — це було видно і по засмаглому, обвітреному обличчю. Вона увійшла до кімнати і на мить заціпеніла: тут було так багато людей і у всіх них був такий вигляд, немов їх щойно витягли з моря.

Кімната була сповнена гострого морського запаху, змішаного з густим тютюновим димом. З незвички було важко дихати.

Дівчина поглядом відшукала Ван Хай-шена, підійшла до нього і ледве чутно ласкаво сказала:

— Брате! Повернувся?

Він глянув на неї радісними очима, від збентеження не знаючи, що відповісти. Хай-фин повернулася обличчям до гостей і здивовано їх розглядала. Запанувала ніякова мовчанка. Вражена жінка стояла біля дверей, пильно прислухаючись. Мічений підійшов до Хай-фин і, вимушено посміхаючись, запитав:

— Не пізнаєш, сестричко Фин? А я жив у вас в домі аж три дні й три ночі. Правда, з того часу минуло понад рік. Ти дуже виросла за цей час. Шкода, що ми так поспішно зібралися, і я не встиг захопити для тебе подарунка. Нічого не привіз.

— Привезли! — сердито відповіла Хай-фин. — Мені здається, ви привезли нам багато клопоту!

— А-фин![6] Тихше! — благально сказала мати.

Ван підійшов до жінки і простягнув їй товсту пачку грошей.

Вона обома руками жадібно схопила гроші. Обличчя її висловлювало одночасно і радість, і переляк:

— Синку, а що, коли хтось довідається?.. Дай боже, щоб твої товариші щасливо повернулися.

Лі Вань-фа сидів у кутку на ослінчику похиливши голову. Він ніяк не міг отямитися після переходу по штормовому морю. У Де-гую ця мандрівка також далася взнаки. Він палив одну сигарету за одною, намагаючись заспокоїтися. Тільки Мічений був спокійний. Він весь час весело щось розповідав, сміявся, походжав по дому, розглядаючи все навколо. Це була звичайна обстановка не дуже заможної рибальської сім'ї. Велика кімната розділялася дошками на кілька комірчин. В одній готували їжу. Там-таки було звалене рибальське обладнання. В другій жив Ван. Найбільша комірчина, з якої двері вели на задній двір, правила за спальню Хай-фин і її матері. Крім ліжок, тут стояли скрині для одягу. На стіні у невеликій рамці висіла фотографія літнього чоловіка років п'ятдесяти. Глянувши на фотографію, всі мимоволі переводили погляд на Вана; відразу можна було догадатися, що це його батько.

Сун Да-лун, подивившись на портрет, згадав розмову з хазяїном і спитав Вана:

— Від чого помер твій батько?

— Хтозна! Ніколи не траплялося зустрічати такої хвороби…

Він не доказав, з вулиці почувся голос:

— Усім членам кооперативу! Увечері в клубі відбудуться загальні збори!

Всі злякано перезирнулися. Ван запропонував:

— Голубе Сун, чи не перейти нам знову в той погріб?

— Гаразд! Безпека насамперед!

Слідом за Сун Да-луном усі встали з своїх місць. Ван вивів новоприбулих на задній двір. Тьмяне світло з вікна освітлювало квадратний клапоть землі. Квіти й трава робили його схожим на великий гарний килим.

Ван, порпаючись у траві, намацав якийсь довгий предмет, з його допомогою трохи підняв кам'яну плиту, потім відчинив дерев'яну ляду. Першим спустився в яму У Де-гуй, слідом за ним зійшли і всі інші. Мічений чиркнув сірником і запалив свічку. Огляділися. Крім вогкої рисової соломи, в погребі нічого не було. Командир помітив, що «квартира» не сподобалася його партнерам, і підбадьорливо сказав:

— Нічого! Хазяїн Сунь обіцяв за успішне виконання завдання, крім усього іншого, ще по двісті американських доларів на кожного; заради цього варто потерпіти…

— Хіба вам що! Адже за все відповідаю. я сам, — з образою в голосі сказав Ван Хай-шен.

Сун Да-лун квапливо перебив:

— Братку! Ми тебе теж не забудемо. Не бути мені Сун Да-луном, якщо я не доб'юся для тебе доброї винагороди. Вже коли я сказав, то так воно й буде. Що нам, те й тобі!

— Як можна мене порівнювати з вами?

— А чому б і не порівняти?

— Ви свою справу зробите і повернетесь. А я? Скільки я ще страху зазнаю, а то й… Що мені ваша винагорода! Швидше б уже кінчали та дали б спокій нашій сім'ї…

— Голубе Сун, — сказав У Де-гуй, — а він правду каже. Ми для чого сюди прибули… По-моєму, треба швидше кінчати і повертатися на острів.

Лі Вань-фа вже двічі відкривав рот, намагаючись висловити свою думку, але знову заговорив Мічений:

— Менше язиком мели! Що ти в цій справі розумієш? Це тобі не рибу ловити на мілководді! — руку простягнув і схопив, — тут справа серйозніша. Наказую в усьому слухати мене! Ясно?

Мічений потер шрам на лобі. Видно було, що він збирається ще щось сказати, але присутність Ван Хай-шена заважає йому. Той, немов прочитавши хазяїнові думки, підвівся і сказав:

— Ви порадьтеся, а я піду гляну, що там робиться.

Він виліз із погреба, закрив дерев'яну ляду, насунув кам'яну плиту. На цій плиті була земля і росли квіти. Сховище маскувалося надійно.


Хай-шен і Хай-фин


Хай-фин при світлі олійної лампи повторювала уроки. Почувши кроки, вона оглянулась і побачила в дверях Ван Хай-шена. Їхні очі зустрілися. Обоє посміхнулись і нічого не сказали. Хай-фин із занепокоєнням поглянула крізь вікно на задній двір. В її погляді Хай-шен прочитав німе запитання.

— Вони звідти не насміляться і носа поткнути! — заспокоїв її Ван, мимовільно розглядаючи записи дівчини.

Хай-фин зашарілася:

— Зараз же поклади! Я знаю, ти глузуватимеш… Я поступила у вечірню школу. — Вона намагалася відібрати зошит, але Хай-шен відсторонився і читав далі. — Дай сюди! Хіба я можу зрівнятися з тобою?!



Ван дав їй знак, щоб вона говорила тихше. В руках у нього вже був щоденник Хай-фин. У кількох місцях він помітив своє ім'я, але більш нічого прочитати не встиг. Хай-фин вихопила блокнот і сховала в кишеню. Вона збентежено дивилася, не знаючи, чи встиг він що-небудь прочитати. Він теж відчув незручність і перевів розмову на іншу тему:

— Коли в тебе іспити?

Хай-фин сумно глянула на Вана і нічого не відповіла. Це здивувало юнака.

— Ти боїшся цих людей, А-фин?

— Я нічого небоюся, коли ти поруч. — Вона помовчала і раптом різко спитала: — Чому ти цікавишся моїми справами, Ван?

— Отакої! Хто ж буде цікавитися твоїми іспитами, як не брат.

— Отже, ти питаєш мене лише тому, що тобі доводиться видавати себе за мого брата? — з гіркою посмішкою сказала дівчина. — А насправді тобі однаково…

— А-фин, — спробував заспокоїти її Ван, — ми ж домовились: нікому про це ні слова. Я твій брат, і все…

— А я так не можу! — На очах у дівчини з'явилися сльози. — Ти ласкавий зі мною, турбуєшся про мене, говориш мені хороші слова, а я весь час думаю: це навмисне, навмисне…

— Годі, А-фин, про це не можна говорити навіть на самоті…

Дівчина прикусила повну верхню губу і замовкла.

— Я розумію, — сказала вона тихо. — Це дуже потрібно… Це важлива справа. Але мені так важко!..

Ван нічого не міг зрозуміти. Незважаючи на молодість, він не раз перебував у великій небезпеці, десятки разів ризикував головою, самостійно вирішував важливі справи. Але все це було легше, ніж розібратися в переживаннях звичайної дівчини.

Найпростіше було б нагадати А-фин про її обов'язок, про те, що вона обіцяла вірно допомагати йому, ніколи ні про що не запитуючи. Але Ван боявся образити дівчину. І він поклав їй руку на плече і тихо-тихо сказав:

— Незабаром поговоримо про все це, сестричко, а поки що трохи потерпи.

— Як добре було б, коли б ти насправді був моїм братом! — зітхнула дівчина і замовкла.

Треба набратися терпіння і ніколи, аж поки не дозволить сам Ван, не згадувати про це… Вона замовкла, згадуючи той день, коли Ван вперше з'явився в їхній сім'ї.

Коли А-фин була маленькою, вона ніколи не чула про те, щоб у неї був брат. У селі, до переїзду сюди, у Фейюньган, вони жили втрьох: батько — гончар Ван Юй-шань, мати і вона, Хай-фин. А-фин ледве пам'ятала той час. Єдиний тривалий спогад — це почуття голоду, що постійно переслідувало дівчину. Гончар був дуже бідний: він не мав ні свого будинку, ні землі, ні постійної роботи. Потім вони приїхали у місто Фейюньші. Як не тяжко жилося ремісникові у місті, а все ж йому тут було краще, ніж на селі. Правда, їхній будинок більше скидався на курник, ніж на людське житло, а рис вони рахували не склянками, а зернятками, проте їм стало жити легше.

1949 року, глухої, туманної ночі, гомінданівські солдати забрали батька. Мати металася по місту, намагаючись довідатися, що могла наробити, чим могла прогнівити панів ця тиха, завжди мовчазна людина, але ніде не дістала відповіді.

Батько повернувся додому так само раптово, як і зник. Він кашляв, тримався за груди і нікому не розповідав, що з ним трапилось. Незабаром старий гончар помер.

Перший час мати з дочкою заробляли на життя тим, що ходили по квартирах і шили людям скромний одяг.

Потім мати й дочка, якій щойно минуло чотирнадцять років, почали допомагати рибалкам.

Ось тоді й з'явився в сім'ї веселий і дужий хлопець — брат Хай-шен. Мати розповідала, що дуже давно, в страшний голодний рік, вони з чоловіком віддали маленького сина своїм далеким родичам, котрі жили в Шанхаї. Там хлопець і виховувався. З сімнадцяти літ він воював у частинах Народно-визвольної армії і лише тепер повернувся в рідну сім'ю. Хай-шен вступив у риболовецьку артіль, а коли організувався кооператив, записався одним із перших. Як видно, Ван уже встиг на своєму короткому віку як слід порибалити. Всі сусіди в один голос запевняли, що ловити з ним просто насолода.

Дівчинка швидко звикла до брата. Минуло небагато часу, і їй уже здалося, що Ван живе з ними мало не з самого дня її народження. Але якось мати сказала А-фин:

— Тепер, дочко, ти стала дорослою, і я можу тобі довірити таємницю. Ван Хай-шен — не родич нам. Так потрібно, щоб він жив у нашій сім'ї і щоб усі навколо думали, що він — твій рідний брат…

Та якщо потрібно, нехай буде й так. Але тепер, коли він надовго йшов у море і повертався, серце дівчини билося особливо тривожно. Вона догадувалась, з якою небезпекою пов'язане життя її брата — небрата.

Проте попередньої безпосередності в їх відносинах уже не було. Вона не зустрічала Хай-шена на порозі з веселими вигуками. Проводжаючи його в дорогу, не обнімала і не говорила ласкавих слів. Мати суворо дорікала дочці за це, а сам Хай-шен довго розмовляв з нею, пояснюючи, яку небезпеку може Хай-фин накликати і на себе, і на нього, коли в кого-небудь виникне сумнів щодо їхньої кровної спорідненості…

Раптом Хай-фин схопилася з місця. Вона в думці вилаяла себе за те, що, замислившись, зовсім забула, що Хай-шен досі сидить в брудному, мокрому після подорожі одязі. Вона квапливо відчинила скриню і дістала чистий костюм.

— Швидше надягай! Ти з ніг до голови пропах смердючою рибою.

— Просто довелося відвідати тухлі місця! — пожартував він, уважно розглядаючи костюм.

— Надягай! Його носив батько, коли був молодим.


— Від чого все-таки він помер? — спитав Хай-шен.

— Ніхто не знає, його забрали гомінданівці. Він десь кілька днів працював, а коли повернувся додому — не міг і слова вимовити. Так і помер, нічого не сказавши.


Заарештувати не можна


У будиночку, недалеко від міського Управління громадської безпеки, в маленькій кімнаті з щільно зачиненими вікнами і дверима, було чути приглушені голоси:

— Треба діяти негайно!

— Як це — діяти?

— А так! Коли прибули, треба братися за діло…

— Не поспішай. Померти завжди встигнеш!

— Не боюся я смерті! Вовків боятися — в ліс не ходити! Поясни мені завдання, і я сам піду.

— А ми що, вже непридатні?

— Для чого, власне кажучи, ми сюди прибули? Невже для того, щоб відсиджуватись у цьому вогкому погребі?

— Навіщо прибули, довідаєшся, коли настане час. Якщо буде потрібно, скажу… Сьогодні вночі нічого не вийде, треба спочатку виспатись, відпочити. А завтра? Вдень, це й дурневі зрозуміло, діяти не можна, а увечері про це поговоримо!

… Ван Хай-шен за знаком начальника вимкнув вмонтований у стіну невеличкий репродуктор і спитав:

— Ви все розібрали? Зрозуміло, хто що казав — котрий з них голос Сун Да-луна, котрий У Де-гуя, і Лі Вань-фа?

— Все ясно, — відповів чоловік міцної будови, років сорока, з виразними очима, над якими нависли кудлаті брови.

Він заклав руки за спину і повільно пройшовся туди й сюди. Це був начальник Управління громадської безпеки міста товариш Ма.

— З усього цього можна встановити лише те, що раніше завтрашнього вечора вони нічого не розпочинатимуть, — замислено сказав він. — Але що саме вони збираються робити? Ось у чому справа.

Він притягнув Ван Хай-шена до себе, посадив за стіл і сказав:

— Ану, хлопче, розкажи про всю свою подорож спочатку й до кінця.

Ван Хай-шен докладно розповів про своє перебування на Давандао. Коли він дійшов до особистої зустрічі з хазяїном Сунем, Ма дістав із портфеля фотографію і показав її Ван Хай-шену.

— Цей?

— Так, це він.

— Про що він говорив?

— Мені він сказав лише кілька слів.

Товариш Ма міркував: «Той факт, що «завдання» Сун Да-луну поставив особисто Сунь Кай, свідчить про те, що доручення дуже важливе. В нашому розпорядженні, на жаль, ще немає достатніх даних. Чого прибув ворог? Як він збирається діяти?»

— Що ти сам думаєш з приводу їхніх задумів? — звернувся він до Хай-шена.

Ван Хай-шен відповів не відразу. Він і раніше багато думав про це, але… Перед його виходом в море з донесень було відомо лише те, що, бажаючи зірвати операції по визволенню острова Давандао військами Народно-визвольної армії, з Гонконга та інших міст у Фейюньган надсилаються шпигунські групи для диверсій в порту і підривів складів з боєприпасами та технікою.

Після того як Ван Хай-шен одержав таємний виклик на Давандао, начальник Ма, вивчивши всі матеріали, що були в його розпорядженні, розмірковував так: «Перешкодити ворогові прибути сюди неважко, але це дає дуже мало. Знищити одну групу — прибуде друга. А коли ми допустимо хоч найменшу помилку, вони завдадуть нам непоправних втрат». Ма довго думав про все і, зрештою, зробив такий висновок: нехай Ван Хай-шен «проведе» цю передову групу, розвідає їхні плани, і тоді ворога можна буде знищити.

Перша частина цього завдання була виконана, група прибула, але проникнути в їхні плани було не так легко, як це могло здатися раніше. Головне лишалося загадковим. Крім пістолетів, у диверсантів нічого з собою не було, ніяких підривних засобів. У дорозі Ван Хай-шен, як не намагався, довідатися ні про що не зміг. Навіщо вони прибули? Які їхні плани?

У Ван Хай-шена було таке почуття, неначе він провалив справу. Він був розгублений і схвильований. Ось чому, перш ніж відповісти начальникові, він довго думав. Нарешті Ван сказав:

— Їх потрібно заарештувати.

Ма засміявся. Ван Хай-шен хороший розвідник. Конкретне завдання він завжди виконує точно. Але молодий, дуже ще молодий, і для того, щоб охопити обстановку ширше, не має досвіду.

— Заарештувати найлегше, — сказав Ма, — але що це нам дасть? Коли навіть після тривалих допитів ми доб'ємося від них показань, ми тільки згаємо дорогоцінний час… Хіба легко такому старому вовкові, як Сун Да-лун, швидко розв'язати язика.

Ван Хай-шен подумав, що начальник має рацію. Завдання дано, очевидно, особисто Сун Да-луну. Коли б в курсі справи були У Де-гуй або Лі Вань-фа, все було б значно простіше. Але їм, як видно, нічого не відомо.

Ма постукав кісточками пальців по репродуктору І сказав:

— Судячи з усього, у ворога тут є невідомий нам зв'язок. Поки ми не розкриємо його, заарештовувати їх було б глупством.

Ма уважно глянув на Ван Хай-шена. Тільки зараз начальник помітив, як розвідник схуд, змарнів за ці два дні, а його обличчя ще більше потемніло.

Ма згадав, як, ще командиром у військах, радів кожному успіхові своїх бійців, тому, як вони мужніли після кожного бою. Так і зараз він був радий, бачачи, як загартувався і змужнів у важкій боротьбі підлеглий йому розвідник. Він став йому ще ближчим. Начальник окинув поглядом всю постать розвідника. Ма звернув увагу на чорний, з чужого плеча костюм:

— Не твій костюм?

— Ні, не мій!

— А чий же?

— Покійного батька Хай-фин.

— Батька твоєї нареченої?

Бліде від втоми обличчя Хай-шена зашарілося. Він був явно збентежений. Намагаючись уникнути розмови на цю тему, він спитав:

— Начальнику, як накажете мені поводитися далі з диверсантами?

— Я вже дістав вказівку, що спочатку треба прощупати їх як слід, виявити зв'язки, довідатися, які в них наміри.

Начальник управління і розвідник замислилися над опрацюванням конкретного плану дій.


Втеча


Ван Хай-шен уже двічі носив їжу в погріб, але обидва рази майже все забирав назад. Лі Вань-фа зовсім відмовлявся від їжі і лежав на рисовій соломі з розплющеними очима, перевертаючись з боку на бік. Мічений вживав їжу, як ліки: з'їдав чверть чашки рису, щоб тільки підтримати сили. А У Де-гуй чи то від втоми, чи то від того, що любив поспати, лежав без руху і злегка хропів.

— Котра зараз година? — спитав Сун Да-лун, відклавши куайцзи[7] і витріщивши свої налиті кров'ю очі.

— Уже перейшло за полудень, — відповів Хай-шен.

Він застеріг агентів, щоб вони не надумали виходити: на вулиці повно людей, як би не сталося неприємностей.

У Де-гуй сонно сів і забурмотів, немов п'яний:

— Я вже не маю сил! Сидіти замкненими, замість того, щоб діяти, щоб завдати удару… Життя або смерть, однаково треба вибиратися звідси!

Сун Да-лун кинув на нього злий погляд, але… стримався.

— Братку! А чи не потрапимо ми під кулі комуністів, якщо зробимо по-твоєму?

Зовні почулися голоси. Зляканий Лі Вань-фа широко розкрив очі, У Де-гуй потягнувся за пістолетом. Мічений владним жестом заспокоїв своїх людей. Всі застигли, прислухаючись.

— Матусю! Скільки чоловік у вашій сім'ї? — спитав чоловічий голос.

— Твоє, товаришу. — Це був голос господині дому.

— А гостей у вас нема?

— Ні, товаришу. Не живуть у нас ні родичі, ні друзі.

— Якщо так, то видамо тобі сто десять цзіней[8] зерна. Як ти гадаєш, вистачить? Якщо не вистачить, можна ще додати…

— Досить, нащо нам більше. Ми й так усього не з'їдаємо, залишається…

— Ну гаразд, до побачення!

— От бачите, які справи! — сказав Ван. — А ви ще збираєтесь виходити. Не можна й кроку вам ступити. Голубе Сун, скажи, що нам тепер робити? Я нічим не можу зарадити. Вночі повернусь, тоді…

— Що робити? Цілком ясно, що виходити не можна. — Сун Да-лун опустив голову, вигляд у нього був далеко не хвацький.

— А моя мати все переживає, вона в мене боягузка… Вимагає, щоб я поквапив вас. Легко сказати «поквапив». А як це зробити?

— Ти й так для нас зробив чимало, — сказав Сун Да-лун.

— Але чим я зараз можу допомогти?.. Виходить, що увійти легше, ніж вийти.

— І те й друге нелегко. Якби не ти, хіба ми могли б так вільно дістатися сюди!..

— Нічого я особливого не зробив, а коли говорити про те, що зараз вийшло, то справа зовсім кепська. Адже вибратися звідси поки що неможливо…

— Не будемо піддаватися паніці. Скажи своїй матусі, нехай заспокоїться..

Не встиг Сун Да-лун доказати, як зовні почувся шум, розмовляли тепер ще голосніше, ніж раніше. Хтось гукнув:

— Огляньте задній двір!

Люди підійшли до самого погреба. Лі Вань-фа пополотнів як папір, навіть у бувалого Сун Да-луна забігали по спині мурашки.

— Які чудові квіти! — почувся жіночий голос. — Тітонько, нарвіть нам трохи.

— Ці квіти наша А-фин викохала, вона їх дуже любить. Без її згоди я не можу рвати.

Хтось сказав:

— Ну що ж, санітарний стан у вас дуже добрий… — Кроки поступово стихли.

Диверсанти дістали можливість перевести дух, але почували себе надзвичайно погано. Ван Хай-шен пояснив:

— Це санітарна комісія.

У Де-гуй знову не витримав:

— Голубе Сун, швидко приймай рішення!

Ван Хай-шен вирішив більше ні про що не запитувати.

— Відпочиньте, — сказав він, — а я піду погляну.

Він вибрався з погреба. Надворі смеркалося. Давши господарці якісь вказівки, він пішов в Управління громадської безпеки. Піднявся на другий поверх і зайшов у кабінет начальника.

Письмовий стіл, телефон, книги, диван, сейф, багато стільців — такі були меблі у великій кімнаті. З широкого вікна відкривався краєвид нічного міста на березі моря. Зірки в синьому високому небі лили холодне сяйво. Тиша.

Проте на душі у Ван Хай-шена був неспокій. На німе запитання начальника він схвильовано відповів:

— Звичайно, нічого не з'ясував… По-моєму, щоб попередити диверсію, треба все-таки їх заарештувати…

Ма запропонував Вану сісти і, заспокоюючи його, сказав:

— Ми вжили деяких запобіжних заходів у тих місцях, де вони можуть вчинити диверсію. Потрібно дати цим мерзотникам тимчасову свободу дій. Нехай нарешті розкриють свої плани і зв'язки.

— Але вони не наважуються виходити…

— Нічого, ми примусимо їх це зробити. Ма почав був розповідати про свій план, але увійшов співробітник і доповів, що літня жінка просить негайно прийняти її у дуже важливій справі.

— Нехай увійде!

Жінка швидко увійшла в кабінет. Це була мати Хай-фин. Начальник підвівся їй назустріч і запропонував стільця. Але вона й не збиралася сідати:

— Погані люди втекли!

— Втекли? — в один голос спитали Ма і Хай-шен.

— Дозвольте? Я дожену їх! — Ван Хай-шеи збирався вже йти з кабінету.

Ма затримав його:

— Не поспішай. Жінка розповідала далі:

— Я принесла їм води, а Сун питає, куди пішов А-шен. Я сказала, що вдень йому ніколи було і що він зараз пішов купити для них їжі. Він питає, де Афин, а я відповіла, що вона пішла у вечірню школу. «А у вас завжди такий галас?» — питає він. Боячись, що вони підуть, я відповіла… я почала їх заспокоювати, а він каже: «Неспокійно тобі через нас. Прийде Хай-шен, скажи йому, що ми пішли далі днів на два»… Сказав це, а після того вони вилізли й пішли. Що ж мені було робити? Не могла ж їх силою затримати!

— Ви зробили цілком вірно. Перешкодити їм ви не могли.

— Начальнику! У всьому я сама винна, — говорила жінка, хвилюючись і збиваючись, — коли Хай-шен ішов з дому, він мені наказав негайно вас сповістити, якщо вони надумають піти від нас. А я, дурна, злякалась і запізнилася…

— Моя провина! — заперечив Хай-шен. — Насамперед моя…

— Та годі вам! Ніхто з вас не винен, — перебив їх Ма.

Але жінка не могла заспокоїтися:

— Тепер їх не догнати! Я занадто довго бігла сюди. По дорозі мене зустріла А-фин. Почувши, що бандити втекли, вона з дурного розуму кинулася їх доганяти.

— Це дуже погано! — начальник Ма нахмурив брови. — Таке переслідування з боку Хай-фин може викликати у ворогів небажану підозру. Крім того, їй загрожує серйозна небезпека: ворог може зважитися на все…

— Дозвольте мені піти? — знову попросив Хай-шен.

— Тобі? Не дозволяю!

Трохи подумавши, начальник сказав:

— Західний берег ріки ми контролюємо, там їм не пройти. До міста йти вони не наважаться, а в порт — тим більше. Залишаються тільки гори… — Він звернувся до жінки:

— Нічого, нікуди вони не втечуть! Йдіть, відпочивайте.


Переслідування


Хай-фин перетяла стежку, пройшла рисовим полем і заглибилась у бамбуковий лісок. Нічний вітер породжував незрозумілі шелест і шарудіння. Було страшно… Дівчина багато разів падала, схоплювалася на ноги і знову дерлась на гору, долаючи перешкоди. Біля берега ручаю вона помітила у грузькому мулі свіжі сліди. Не задумуючись, Хай-фин кинулася в холодну воду. Обламані гілки ліани підказали дівчині, що в цьому місці бандити почали підніматися на гору. Чіпляючись за гілки, вона почала видиратися вгору по схилу.

Хай-фин і сама не знала, що вона зробить, коли побачить агентів. Дівчиною керувало лише одне почуття: не відставати, не губити сліду. На мить серце її стислося від страху: адже бандити могли вбити її… Та вона відігнала цю думку.

Ноги ковзали, з-під підошов осипалися камінці. Кілька разів дівчина хапалась за пересохлі торішні стебла; вони легко обламувалися, залишалися в руках, і Хай-фин з великими труднощами зберігала рівновагу.

В темряві було важко визначити, чи високо ще треба буде дертися вгору. Раптом дівчина почула окрик:

— Стій? Хто йде?

— Це я, А-фин, — тремтячим голосом відповіла дівчина.

Блиснув промінь ліхтарика.

З-за кам'яної брили вийшов У Де-гуй і спитав голосом, котрий не передвіщав нічого доброго:

— Чого прийшла?

— Мати послала. Покликати вас.

— Мати? — посміхнувся агент. — А чи не звуть цю матір комуністами? Гаразд, підійди… — Він поманив її рукою…

Примусивши себе, дівчина підійшла. Вітер куйовдив її розпатлану косу. А-фин жалібно, проте твердо докорила:

— Безсовісні! Вас годували, напували, головою ризикували, переховували, а ви нас підвести хочете.

— Тихше! — наказав У Де-гуй. З-за дерев вийшли Мічений і Лі.

— Ах, це ти, А-фин! — сказав старший групи, ховаючи пістолет. — Яким вітром занесло тебе так високо?

— Тут скрізь війська Визвольної армії і народного ополчення, — відповіла А-фин. — Ви можете їм до рук потрапити і підвести всю нашу сім'ю…

Мічений засміявся:

— Не хвилюйся, сестричко. Ми вийшли трохи подихати свіжим повітрям. За два дні ми повернемось. Ваша сім'я може спати спокійно: нам самим немає ніякої рації потрапляти в пазури до комуністів…

«Мабуть, мати вже встигла зчинити тривогу, — подумала А-фин, — і зараз люди поспішають по моїх слідах. Треба виграти час. якомога довше затримати бандитів».

Спокійний, майже дружелюбний тон Міченого надав дівчині бадьорості.

— Послухайте, — сказала вона. — Я про-1 веду вас назад найближчою дорогою, якої тут ніхто не знає. Зараз темно, і ви зможете І непомітно повернутися в яму.

— Вибач, люба, — несподівано різко крикнув Сун, — у нас нема часу для розмов навіть з такими красунями, як ти.



Точним невловимим рухом він схопив А-фин за руку і вивернув її за спину. Дівчина відчула, як тверда, шершава вірьовка схопила її зап'ястя.

— Що ви робите? — злякано скрикнула А-фин.

— Замовчи, дурепо! — крикнув У Де-гуй. В руці він тримав пістолет. — Їй ще не подобається! Рішити та й по всьому!..

— Пустіть мене! — плакала дівчина. — Брат вам цього не простить.

— Брат розумніший за тебе, — спокійно заперечив Мічений. — Він розуміє, ідо завтра йому, можливо, доведеться діяти так само, як і нам.

У Де-гуй притис дуло пістолета до лоба А-фин:

— Ще слово, й тобі кінець…

Він вирвав підкладку з своєї кепки, всунув кляп у рот дівчині і міцно прив'язав її до дерева.

Ще мить, і бандити зникли в темряві…

Хай-фин рвонулась в один, потім у другий бік, але звільнитися від вірьовок не змогла. «Кінець, — лякала страшна думка. — Куди ж вони втекли?»

Час минав нестерпно довго. Раптом тишу порушили чиїсь швидкі кроки. При світлі місяця крізь гілки дерев можна було розглядіти озброєних людей. То були бійці Народно-визвольної армії і ополченці, але як подати звістку про себе? Потрібно було чекати, може-таки хтось опиниться поблизу неї. Все голосніше й голосніше чулися голоси, й вона навіть розібрала голос начальника, Ма.

Хай-фин напружила всі сили, намагаючись розірвати вірьовку. Дерево загойдалося, зашаруділи гілки, але вірьовка ще міцніше врізалась у тіло. У голові паморочилося, дихати стало важко. Груди стисло, і Хай-фин знепритомніла. Коли б її не тримала вірьовка, дівчина впала б. Люди на чолі з Ма поспішали тим же шляхом, яким дісталася сюди Хай-фин. Досягти горба, Ма почув уривчасте дихання.

Дівчину оточили, швидко звільнили і обережно поклали на підстелену кимось куртку. Отямившись, вона вказала напрям, куди зникли бандити, і знову втратила свідомість. Начальник Ма наказав двом бійцям віднести її в лікарню.


У Де-гуй виходить із гри


Останню сотню метрів до виходу в печеру довелося повзти. Лі дерся останнім. Гострі» камінці і сухі колючки забивалися під сорочку, дряпали шию, жалили пальці. Ця частина дороги здавалася Лі нескінченною: ссало під серцем, ломило скроні.

«Навіщо все це? — думав Лі. — Втечемо від переслідування — почнеться нове. Навіть, якщо ми й повернемось цілими на острів, то через тиждень, через місяць, через три — знову гра з смертю: знову тривожне до болю в грудях биття серця, безсонні ночі. Знову страх і страх. Під час виконання завдання — страх, що тебе ось-ось схоплять. В дні «відпочинку» — страх, що тебе знову пошлють на нове завдання. І нарешті — місяцем раніше, місяцем пізніше — куля або осколок гранати. Так нащо ж зайві муки? Нехай швидше буде те, що має бути».

Почувся тихий крик сича — умовний сигнал Міченого: залягти і чекати. Лі витягнувся на кам'янистій землі.

Він згадав прохолодну літню ніч, палубу американського транспорту, розмови солдатів на борту: то сумні, то сповнені відчайдушної, малоймовірної надії, але завжди непевні.

Кожному хотілося побачити попереду хоча б примарний відблиск чогось світлого. Дехто покладався на бога, дехто — на добрих духів, на американців, на щасливий випадок.

Тільки на самих себе і на генералісимуса Чан Кан-ші ніяких надій не було.

Говорили, немов американські власті вивезуть всіх у Штати і забезпечать кожного житлом й роботою. Ширилися чутки, що величезний десант, озброєний атомними гарматами, вже висадився десь на півночі і просувається до Пекіна.

Звідкись довідалися, що нібито Китай, як і Корея, буде поділений на дві частини: на південь і північ, і на півдні залишаться попередні чанкайшістські порядки. І, звичайно, всі помилялися.

Американців найменше цікавила доля солдатів. Для них півмільйона людей, котрі відступили на острови, були тільки дешевими і вигідними виконавцями, кров яких нічого не була варта.

Лі давно вже зрозумів це. Але виходу не було. Лі згадав давню казочку. По селу верхи на тигрі скаче людина. Здивовані односельчани запитують: «Шановний Хань, як тобі пощастило залізти на спину цьому хижакові?» Шановний Хань відповідає тремтячим голосом: «Як заліз, то вже заліз. А от як тепер злізти?» І Лі розумів, що коли б тільки він зробив спробу злізти з тигра, як у нього відразу ж встромляться зуби й пазури, ще страшніші від звіриних. Скільки давніх товаришів безслідно загинуло в катівнях Тайваню і Давандао!

Що ж робити? Тікати до комуністів? Але вони знищили сім'ю Лі. І як вони можуть зустріти самого Лі? Адже він не простий солдат, а агент спеціальної служби. З полоненими комуністами на островах не панькаються. Про страшну їхню долю Лі Вань-фа було добре відомо. То ж чи стануть люди на материку розбиратися в тому, наскільки винуватий Лі? Одним колишнім солдатом менше, одним більше…

Зашаруділи обережні кроки. Мічений сів на траву поруч з Лі. Він люто вилаявся. Жестом наказав: «Повзи за мною», — і поповз вперед.

У печері було вогко й холодно. Ліхтарик Міченого вирізав з пітьми вузьку, з нерівними краями стрічку кам'янистої долівки.

Раптом смуга світла затремтіла, метнулася в сторону і підскочила.

Лі відчув удар у бік і почув шепіт старшого:

— Собаки… Поріддя черепахи… Тепер і Лі побачив те, що налякало Міченого.

Поруч з невеликим плоским каменем лежав недокурок, а трохи далі було ясно видно слід важкого солдатського черевика з підківкою на підборі.

Мічений підняв недокурок, розтер його між пальцями і з злістю сказав:

— Це чортів солдат був тут зовсім недавно, — тютюн не встиг як слід відволожитися…

— Чого він тут шукав? — похмуро спитав У Де-гуй.

— Чого б не шукав — наш притулок, здається, доведеться залишити:

— Ей, старший, — раптом вигукнув злякано У Де-гуй. — Наш тайник виявлено.

Сун одним стрибком опинився біля стіни. Камінь, що прикривав вузький лаз, було зсунуто вбік. Минулого разу, повертаючися з материка на острів, агенти залишили тут кілька пачок патронів і консерви.

— Сховище засічено, — задумливо пробурмотів Мічений і вигукнув: — Ходімо…

— Куди? — розгублено спитав Лі.

— На тому світі довідаєшся, куди! — відповів Мічений. Він і сам не знав, куди йти.


Минуло вже кілька годин відтоді, як агенти залишили печеру. Раптом почулися кроки. Притиснувшись до землі, вони напружено вдивлялися в пітьму. Звуки наростали, оточували їх звідусіль, наближалися. Довелося знову повзти, перетяти лісок, пробігти ущелиною між скель і знову видиратися гірським схилом. Несподівано зверху хтось крикнув:

— Стій! Хто йде!

Агенти мовчали. Один за одним прогриміли два постріли. Мічений поповз убік, за ним поповзли інші.

Ззаду знову пролунали постріли. Почувся свист куль.

У Де-гуй деякий час не відставав, але, відчувши гострий біль у нозі, зрозумів, що його поранено і нарешті побачив, що далі рухатися він не може.

— Да-лун, не можу йти! — процідив він крізь зуби.

— Можеш чи не можеш, а треба йти! Давай допоможемо, незабаром знайдемо якесь укриття.

Мічений і Лі підхопили У Де-гуя попід руки. Бандити довго пробиралися, блукаючи, поки нарешті не натрапили на вузьку печеру. Вони насилу змогли втиснутися туди. У Де-гуй лежав долілиць, як поранений звір, і облизував пересохлі губи. Тремтячи всім тілом, Лі Вань-фа пробурмотів:

— Х-х-холодно…

— Розкис! Селюк! — вилаявся Мічений.

У Де-гуй зубами відірвав клапоть від рукава.

Нога боліла, на лобі виступив холодний піт. Тепер ніщо не нагадувало колишнього бравого У Де-гуя. З допомогою Сун Да-луна він зробив собі перев'язку, скрикуючи від болю. Коли трохи полегшало, він жалібно промовив:

— А я таки справді не можу йти далі… Хіба ми з тобою не товаришували більш як рік? Сховай мене де-небудь на деякий час…

— Спокійніше, братику, — підбадьорив його Мічений. — Поки я живий, тобі хвилюватись нічого. Обстановка ускладнилася. Треба міняти план дій. Три чоловіки — велика мішень. Поки ще не розвиднілося, ми повинні розосередитись. — Мічений обійняв пораненого за плечі. — Ти тут з день відпочинеш. Місце надійне, рана не дуже серйозна. Приймеш ліки — на ранок полегшає. Завтра вночі ми тут поблизу зустрінемось.

Сун дістав карту, увімкнув загорнутий у червону ганчірку ліхтарик.

— Приблизно за три лі[9] звідси на південний схід, за горою, — кумирня. Сигнал для зв'язку — тричі ляснути в долоні: один раз — гучно, два — тихо.

Відіславши Лі Вань-фа перевірити, чи не чутно погоні, Мічений сказав У Де-гую:

— Відпочинеш тут, сил наберешся, — він витяг з кишені коробочку. — Американці вміють виготовляти ліки… Приймеш і забудеш, що існує на світі біль. Прийми відразу дві штуки.

У Де-гуй поклав таблетки в рот. Лице його перекривилося.

— Гірко?

— Ніколи в житті не ковтав подібної гидоти!

— Нічого, зате швидко діє.

Раптом У Де-гуй зігнувся і притис руки до живота. Обличчя його спотворила гримаса болю. Він рвонувся до Міченого, витягнувши чіпкі, довгі пальці і бурмочучи щось нерозбірливе. Зуби У Де-гуя цокотіли… Але цей спалах енергії був останнім. Агент прихилився до стіни і, чіпляючися за каміння, почав опускатись на землю.

Коли Лі повернувся, Мічений стояв на колінах і обшукував кишені померлого.

— Рана виявилась смертельною. Хто б міг подумати? Отруєна куля. В американців є такі, чому б і комуністам їх не мати? А втім, коли б він потрапив до них живим, довелося б погано і йому, і… нам. — Він потяг Лі Вань-фа до виходу.


Дружба до гробу


Начальник Ма ще раз перечитав телеграму із Чандуня.

Трьох агентів, котрі прибули з Гонконга, було схоплено. Керівник групи помер через кілька хвилин від рани, одержаної під час перестрілки. Інші два чанкайшісти, очевидно, не знали про подробиці завдання. Їм було відомо лише те, що диверсія мала бути скерована проти гавані Фейюньган.

Начальник сховав телеграму і знову почав розглядати карту. Маленькі білі прапорці і позначки олівцем тіснили одне одного на тій частині карти, де були позначені скелі, що оточували бухту. На одному з прапорців був червоний хрестик. Значок цей стояв біля печери, куди на світанку собака привів двох прикордонників. Все те, що було знайдене на тілі У Де-гуя, лежало тепер в ящику стола начальника Ма. Але ніяких нових висновків зробити йому не пощастило.

Задзвонив телефон. Ма вислухав повідомлення і зробив нову позначку на карті. Півгодини тому Сун Да-лун і Лі Вань-фа пройшли недалеко від старої кумирні.

«І чого вони без пуття вештаються? — роздратовано подумав Ма. — Рано чи пізно Мічений повинен почати виконувати завдання.

Якщо у нього є зв'язок у місті, він спробує відшукати там своїх людей. Після того як бандити переконались, що їх запасне сховище у горах відоме переслідувачам, вони не зможуть довго блукати. Адже Мічений не дурний, він повинен догадатися, що кільце навколо нього звужується.»

Ма знову простежив поглядом весь шлях агентів. Уже кілька разів вони майже наражалися на пости служби громадської безпеки.

«Справа може скінчитися тим, — занепокоєно думав начальник, — що зав'яжеться перестрілка і зопалу вб'ють Міченого. В такому разі ми не дізнаємося, чого прибула ця група на материк. А може, Ван має рацію — треба було заарештувати агентів? Ні, нехай вони думають, що їм пощастило обдурити нас, нехай ідуть далі. Кінець кінцем, не для прогулянки по горах прибули вони з острова!»

А Мічений і сам не міг би сказати, куди він біжить, тягнучи за собою Лі. Після того як вони залишили печеру з тілом У Де-гуя, агенти не спочили й хвилини. Вони безперестанно змінювали напрям, петляли, то повзли в густій траві, то йшли, щоб збити з сліду собак, дном струмка. Інстинкт підказував Міченому, що ворог десь недалеко. За кожним кущем йому ввижалися чужі, уважні очі.

Тільки на світанку, коли вони перебралися вузькою ущелиною на північний схил гори, Мічений з полегшенням зітхнув.

Лі насилу плентався. На мить у Міченого промайнула думка, що цей селюк швидше тягар, ніж опора. Але у Лі в цих краях були родичі. Хтозна, може, доведеться звернутися й до них. І Мічений, який вже намацав у кишені колодку ножа, вирішив, що позбутися Лі можна буде й пізніше.

Диверсанти знемагали від втоми. Страшенно хотілося пити. І, хоч Мічений мав усі підстави не довіряти жодній людині на материку і чекати засідки в кожному будинку, він, побачивши біля підніжжя невеличкого пагорба самотню хатину, знаком покликав Лі і наказав йому йти у розвідку.

Лі швидко повернувся.

— Там нікого нема, крім старої, — доповів він.

Стара жінка рубала хмиз. Побачивши незнайомих людей, вона довго дивилася на них, не випускаючи з рук сокири, і мовчала. Лише по очах можна було догадатись, що несподіваний візит злякав її.

— Шановна! Вибачте за турботу, але чи не можна у вас чогось попоїсти? — ввічливо сказав Сун Да-лун.

Жінка байдуже спитала:

— А хто ви такі?

— Ми народні ополченці.

— А нашого А-шуня ви знаєте?

— А-шуня? Хто ж не знає А-шуня? А де він зараз?

— Вчора вночі, коли всі вже спали, одер жали звістку, що в горах переховуються гомінданівські шпигуни. Він пішов ловити їх.

Лі Вань-фа зблід і мимовільно оглянувся. Сун Да-лун був цілком спокійним.

— Ми також пробули в горах усю ніч, — збрехав він. — Втекли, собаки! Нікого не піймали.

Почувши, що перед нею знайомі А-шуня і учасники облави, жінка заспокоїлась.

— Ох, ці розбійники! — сказала вона. — Скільки років люди чекали на кращі часи, нарешті дочекались, а тепер ці гадючі виродки не дають нам жити! — І стара почала клясти чанкайшістів.

— Нічого, — сказав Сун Да-лун, — однаково піймаємо. Ми приведемо їх сюди і покажемо вам, хочете?

— Хочу! Щоб вони всі вигибли до ноги!

— Оце вірно! Треба тільки їх піймати, — додав Лі Вань-фа.

— Піймаємо, — впевнено сказав Мічений. — Ну так як, чи знайдеться у вас, матусю, чимось підкріпитись?

— Дещо лишилося від сніданку, є окріп. Якщо ви поспішаєте, я зараз накрию на стіл, а якщо можете почекати, то приготую вам щось тривніше.

— Не турбуйтеся, — сказав Лі Вань-фа. — Ми поїмо те, що лишилося від сніданку.

Запросивши їх у фанзу, жінка подала їжу, поклала куайцзи, а сама вийшла з хати і почала поратися на подвір'ї.

Не встиг Лі Вань-фа піднести до рота куайцзи з рисом, як Сун Да-лун сказав:

— Разом нам бути в домі не можна. Вийди, повартуй. Я поїм і зміню тебе.

Лі Вань-фа поклав куайцзи і вийшов.

Те, що він встиг побачити, примусило його замислитись. Він зрозумів, що сім'ї, в дім якої він випадково потрапив, живеться непогано. В загороді хрюкали дві свині, по подвір'ю бігало десятків зо два курей, кімната добре умебльована — стоїть полірований комод, ліжко, на столі ситна їжа… А Лі добре пам'ятав, як люди жили тут раніше. Вони харчувались травою, носили взуття з сирових шкур, спали на голих канах…

В газетах на острові Лі читав, що селянам у Народному Китаї зараз живеться дуже погано. Проте не видно, щоб цій старенькій жилося скрутно.

Роздуми Лі Вань-фа урвав своєю появою Мічений. Дожовуючи шматок на ходу, він наказав Лі йти в будинок а сам відійшов до великого дерева. Не встиг він сісти в затінку, як почулись чиїсь кроки. З східного боку наближався якийсь чоловік. Невидимий за деревами, Сун глянув на будинок. Лі Вані фа не виходив. Може, збігати за ним? Але можна наразитися на небезпеку. Якщо Лі Вань-фа і схоплять, він однаково не знає таємниці.



Намагаючись не робити шуму, Мічений кинувся бігти. Уникаючи відкритих місць, не зупиняючись, він пробіг щось з п'ять лі і нарешті зупинився під деревами.

Оглянувся навколо і лишився задоволений. Місце це було звідусіль прикрите, тут можна було відпочити, обміркувати своє становище. Він підбив невеликий підсумок. Дорікати собі не було за що. «Пішов від Ван Хай-шена — вірно. Ліквідував зайвий тягар — У Де-гуя — теж вірно. Мене комуністи не піймали — дужу добре. Одне погано — не треба було, очевидно, так залишати Лі Вань-фа. Що ж зараз з ним може скоїтись? Якщо не потрапить у пазури до комуністів, на острів він пробиратися не наважиться: там йому загрожує, якщо не кара на горло, то в крайньому разі тюрма. Можливо, з'явиться з повинною… тоді шлях до Ван Хай-шена буде остаточно відрізаний. Подумавши про це, Мічений став ще більше злитися на себе. Одне його заспокоювало: ні Лі Вань-фа, ні Ван Хай-шен нічого не знали про справу і ніяких свідчень дати не можуть. Отже, перешкод для виконання завдання нема. Якщо він здійснить усе сам, то ще зможе й поторгуватися з Сунь Каем. Самого «майора», мабуть, буде замало.»



Сонячне проміння проникло крізь гілки дерев і почало припікати. Довелось перемінити місце.

Захотілося покурити. Дістав пачку з сигаретами — порожня. Зім'яв і кинув, неуважно озираючись довкола. Без курива він ні на що не здатний. Непокоїла думка, де б добути сигарет. Не знав, на що зважитись.

Трохи згодом Мічений помітив якийсь рух на схилі пагорба. Він швидко вихопив пістолет і причаївся за деревом. Побачив чоловіка, який ніс оберемок хмизу. Вдивившись, Сун Да-лун переконався, що його не могли посла ти комуністи — старий одяг, руки шкарубкі, як деревна кора, — і полегшено зітхнув. А що, коли в нього знайдеться закурити?

Чоловік повільно наближався. Це був хлопець на вигляд років двадцяти.

Сун Да-лун довго вагався, нарешті вийшов з укриття і гукнув:

— Вей!

Хлопець зупинився, злякано і підозріло дивлячись на незнайомого.

— Чи не знайдеться у тебе закурити, друже? — розв'язно спитав Мічений.

Хлопець допитливо глянув на нього і нічого не відповів.

— Ти не бійся? Я з Управління громадської безпеки, в горах за бандитами ганявся. Скінчилось куриво…

— Громадської безпеки? — хлопець ніби заспокоївся. — Я не курю, товаришу?

— А купити сигарет десь поблизу можна?

— Внизу, за три лі звідси, є кооперативна крамниця, там торгують тютюном.

Сун Да-лун розпитав хлопця, з якої він сім'ї, чим займається. Потім спитав:

— Як тебе звуть, братку?

— Мене звуть Ху-цза..

— Ось що, Ху-цза, — попросив Сун Да-лун, — я не можу піти звідси. Сходи, будь ласка, купи мені зо дві пачки сигарет.

Ху-цза глянув на свій оберемок хмизу. Він не знав, на що зважитися, бо вважав, що прохання незнайомого треба обов'язково виконати. Подумавши, він сказав:

— Віднесу додому хмиз, а потім схожу й куплю.

— А ти залиши хмиз тут, потім віднесеш. Ти не турбуйся, я в боргу не залишусь, подякую тобі…

Він витяг з кишені велику пачку грошей і дав хлопцеві одну асигнацію:

— Це на сигарети, — і далі відрахував ще дві, — а це тобі, щоб ти даремно не ходив…

Ху-цза відмовлявся, але Сун Да-лун поклав йому гроші в кишеню, кажучи:

— Йди швидше! Коли прийдеш і мене тут не буде, поклади сигарети на той камінь.

Ху-цза кинув хмиз і чимдуж побіг з гори.


Ще один бій


Мічений не помилився: хлопець справді був звичайним селянином і не мав ніякого відношення до органів громадської безпеки.

Але материн диверсант помилився в іншому. Йому і на думку не могло спасти, що цей простий хлопець, який, здавалося, не мав ніякого уявлення про політику і за всіх попередніх режимів, напевне, постарався б не вплутуватись у справи властей, прийшовши в село, відразу ж побіжить до будинку сільського комітету.

Увійшовши в приміщення, Ху-цза побачив незнайомого чоловіка, який розмовляв з старою жінкою. Незнайомий попросив хлопця почекати і, закінчуючи розмову, сказав старенькій:

— Спасибі вам, матусю, ви так далеко йшли, щоб сповістити нас…

Жінка підвелася з стільця і, йдучи до дверей, не переставала бурмотіти:

— Ці двоє відразу мені здалися підозрілими. І чим далі, тим більше… Попоїли, нічого не сказали і потайки зникли…

— Ви вірно зробили, матусю. Тепер ідіть, відпочивайте!

Лі Вань-фа не піймали. Чоловік, котрого так злякався Мічений, був звичайний дроворуб. Лі Вань-фа вийшов з будинку і, не знайшовши свого начальника, злякався і також кинувся навтіки. © http://kompas.co.ua

Ху-цза сидів напроти приїжджого і докладно розповідав про незнайомого чоловіка, який послав його за сигаретами.

Незабаром він з двома пачками сигарет вийшов із крамниці.

… Мічений стежив з укриття. Він бачив, як Ху-цза, нікого не виявивши, поклав сигарети на камінь, узяв на плечі хмиз і пішов. Провівши його очима, Мічений підійшов до каменя і, на своє велике здивування, крім здачі, побачив гроші, які він дав хлопцю «за роботу». «Чому він не взяв грошей? За кого він мене вважає? Очевидно, він повірив, що я «товариш з органів громадської безпеки», і подумав, що гроші брати незручно…» Мічений вирішив, що все гаразд. Час був ще ранній, треба було висидіти в горах до заходу сонця.

День поступово згасав… Сун Да-лун вибрався на гірську стежку, яка вела у Фей-юньші. Зійшов місяць, і в його сяйві чітко позначилися контури дороги. Мічений прикинув, що години за дві зможе досягти мети. Раптом йому здалося, що ззаду нього хтось іде. Це відчуття довго не залишало його. Диверсант зупинився, оглянувся. Але навколо нікого не було. Очевидно, просто сплохували нерви. Він вилаяв себе боягузом і пішов далі.

Години за три Мічений вийшов до підніжжя гори, на якій височіла пагода. Сховавшись у затінку великого дерева, він почав спостерігати. На заході мерехтіли вогні міста, біломорського берега впадало в очі червоне світло маяка в бухті Фейюньган. Проміння потужних прожекторів, перетинаючись на великій висоті, нишпорили по небу.

З побоюванням оглядаючись навколо, Мічений попрямував просто до вершини Фейюньфин. Треба було перетнути відкриту місцевість. Диверсант ліг на землю і поповз маскуючись у високій траві, дістався до нагромадження валунів і трохи підвівся. Ця купа валунів і була тим орієнтиром, про який сказав йому старик Сунь. Раптом десь поруч почувся незрозумілий гортанний крик. Мічений упав на землю і вихопив пістолет. Минуло кілька хвилин, поки він зрозумів, що це кричав птах. Але тут почулися чиїсь кроки знову довелось сховатися за валуном.

Мічений прислухався. Тиша… Він знову поповз вперед. До місця залишалося всього кілька десятків метрів, але подолати цю перешкоду було неможливо. Не встигав він проповзти й двох метрів, як чулись кроки, розмови, сміх. Диверсант умовляв себе, що це випадкові люди, котрі вийшли погуляти, але страх не минав. Багато разів Мічений відповзав і знову наближався до мети, лаяв себе боягузом, доводив собі, що це не боягузтво, а необхідна передбачливість. І кінець кінцем він побачив, що він все ще знаходиться досить далеко від заповітного місця. «Сам нічого не зробиш, — подумав Мічений, — треба розшукати того чоловіка, про котрого казав старик Сунь. Однаково заслугу можна буде приписати собі». Розшуки вирішив почати завтра. Він боявся, щоне зможе відразу зорієнтуватися на незнайомій місцевості.

Прийнявши рішення, Мічений пішов назад у зворотному напрямі за тим самим маршрутом.


На карті начальника Ма з'являлись усе нові позначки.

Раз у раз дзвонив телефон, чулися голоси співробітників. Вони розмовляли про звичайнісінькі для чужого вуха речі. Один сповіщав про погоду, другий говорив про те, що він учора вичитав у журналі про новий чудовий спосіб догляду за квітами, третій скаржився, що в дитячому візку зламалося колесо.

Але після кожної розмови оживав олівець у руках начальника. Немов на екрані телевізора, бачив Ма, як Сун залишив свою схованку, як пробрався до підніжжя гори, довго блукав по ній і знову пішов на старі місця.

Що він шукав на горі Фейюньфин? Треба дати завдання негайно обстежити всі закутки на горі.

Можливо, лазутчик пробирався за вибуховими речовинами і підривним обладнанням. Але чому ж він так і пішов без нічого? Загадка залишалася нерозв'язаною.

В резерві був ще один засіб. Ма зняв трубку і віддав розпорядження:

— Починайте!


В далині почулася часта стрілянина і неясні крики. Мічений прислухався. За кимось гнались! Зрозумівши, що переслідують не його, диверсант прискорив крок і зник.

Постріли наближалися. Побоюючись, щоб не потрапити в кільце переслідувачів, Мічений бігом добрався до печери, яку облюбував ще вдень, і майже в цей самий час звідкись зверху почулося:

— Все-таки цей негідник втік! Інший голос відповів:

— Де ж ти його знайдеш у горах серед ночі?

Кроки віддалилися, і… все стихло.

До самого світанку Сун Да-лун відсипався в печері. Тільки вранці, коли почало світати, він обережно виповз, підняв голову і почав оглядатися навсібіч. Щось чорніло в траві. Вдивившись, він зрозумів, що це чоловік. Одяг на ньому був подертий і висів лахміттям, обличчя — в багні. Очевидно, це той, за ким гналися.

Тримаючи напоготові пістолет, Мічений гукнув:

— Ти хто?

Чоловік стрепенувся і, теж вихопивши зброю, швидко «поповз за камінь і вже звідти раптом закричав:

— Да-лун! Це ти?!

— Хай-шен! — Мічений сховав пістолет і скомандував: — Заходь у печеру, поговоримо…

По зовнішньому вигляду Ван Хай-шена диверсант зрозумів, що тому довелося багато пережити. Першим озвався Хай-шен, в його голосі бриніли злі нотки:

— Ви провалили нашу сім'ю. Все через вас!

— Що трапилось? Кажи до ладу.

— Після того, як ви пішли, мене й матір заарештували. А Хай-фин десь зникла…


Випадкова зустріч


Лі Вань-фа вже два дні блукав з місця на місце. Видаючи себе за торгового працівника, Лі відвідав кілька селищ. В одному селі він забрів до заїзду.

Іноді Лі доводилося пред'являти свої фальшиві документи, але підозри він ні в кого не викликав. Що ж робити далі? Перед очима раз у раз поставав мертвий У Де-гуй. Лі не знав, що ця смерть — справа рук Сун Да-луна, але підсвідомо він відчував, що і йому не уникнути б такої долі, коли б він брав і далі участь у початій грі. Лі ніяк не міг зрозуміти, куди зник Сун Да-лун. «Якщо його піймали, — думав він, — то чому не було видно ніяких ознак боротьби. Якщо він навмисне залишив мене, то з якою метою? Що робити? Повернутись ні з чим на острів? Там посадять у тюрму, а то й в'язи скрутять! Не повернутися — теж погано. На Давандао залишився чоловік, який поручився за мене. — Лі сам був свідком, як розправлялися з поручителями у подібних випадках. — Треба повернутися, хоча б заради цього хлопця».

Однак те, що довелось побачити Лі Вань-фа за ці два дні, відбивало в нього бажання повертатися на острів. Він з інтересом спостерігав оточуюче життя. Він бачив нові будинки… цілі вулиці, нові шляхи… Селяни, рибалки вже не ходять у дранті. Із зовнішнього вигляду не скажеш, що вони затуркані і голодні, як це було раніше. Місця, де він перебував, здавались спочатку незнайомими, але потім Лі згадав, що він приїжджав сюди з командиром взводу «вербувати» носильників для гомінданівської армії. Зараз він всюди зустрічав привітні обличчя і не раз був свідком того, як жителі радо подавали допомогу новій людині, робили різні послуги. Коли зовсім незнайомому чоловікові здалося, що в Лі немає грошей, він запропонував позичити в нього. Господар заїзду спеціально догнав Лі, щоб повернути забутий ним носовик. Згадавши про те, що пишуть у газетах на тому боці, Лі Вань-фа про себе повторив почуті десь слова: «Диявольські вигадки!»

Як хотілося йому стати звичайним громадянином! Але, на жаль, пізно! З розмов він знав, як тут ставляться до агентів спеціальної служби гомінданівців… Що думає про них народ, він зрозумів ще з слів старої жінки в горах, котра пригощала їх сніданком.

Заїзд був невеликий. У кімнаті сиділо вісім чоловік, здебільшого селяни. Всі вони були між собою незнайомі, але здружилися після того як перекинулись кількома фразами.

Вони жваво розмовляли між собою, і Лі Вань-фа жадібно слухав. Сам він нічого не говорив, боячись видати себе необережним словом. Він усе більш і більш переконувався, що між тим, що говорилося на острові про тутешнє життя, і справжнім станом речей немає нічого спільного.

Сусід по ліжку, чоловік років сорока, з грубим голосом, розповідав, що він приїхав закуповувати рибу.

— А ти, товаришу, з якого села? — звернувся він до Лі Вань-фа.

— Я — сім'я не тут… прибув здалеку… у справі… — Лі Вань-фа розмовляв на місцевому діалекті[10] і ще більше збентежився, почуваючи неправдоподібність своєї відповіді.

— А як твоє прізвище?

— Моє прізвище Ван. — При цьому він вжив слово «бі»[11].

— Що це за «бі»? Адже не від гомінданівців ти прибув! Це на тому боці б'ють земні поклони, а ми давно від цього відмовились.

Почувши «від гомінданівців», Лі Вань-фа зблід, але балакучий сусід, не помічаючи цього, говорив далі:

— Собаче там життя. Чи скоро це закінчиться, як тобі здається?

Лі Вань-фа не наважився прямо відповісти на таке запитання. Він обережно сказав:

— Багато чого люди накажуть. Не своїми ж очима ти бачив?

— Я? Це я, Бей Сінь-цзя, не своїми очима бачив? Та хто ж не знає, що народ простив мене за мою помилку, що я вступив у кооператив, що мені довіряють великі суми грошей… що…

Лі Вань-фа сторопіло слухав плутану мову сусіда і тихо спитав:

— За яку помилку простили?

— Був у гомінданівців солдатом! Схопили вони мене, і неможливо було викрутитися, але я не повинен був з ними йти. Подумати тільки, служив у них два з половиною роки! Два з половиною! Не знаю, як і вижив! Взимку мерз, як собака, в благенькому американському одязі, їсти доводилося рис пополам із піском. Гомінданівські начальники кажуть, що їхній Чан Кай-ші ночей не спить, все про щастя наше піклується…

В кімнаті всі засміялися.

— А чого варта їхня паскудна пропаганда! З рання до вечора кричать, що готують «удар-відповідь». Який вже там «удар-відповідь» з такою купкою солдатів? Та й ті розбіжаться при першій можливості. Все кричать, що на материку неможливо жити, що комуністи і такі й сякі, що вони грабують народ, оскверняють могили предків. А я повернувся півтора року тому і застав дружину й дітей в кращому становищі, ніж раніше…

— Як же ти повернувся? — ледве встиг вставити Лі Вань-фа.

— Одного разу підбирали добровольців для вилазки на материк. Я першим визвався. Набралось нас двадцять чоловік. Не встигли ми висадитися на берег, як відразу ж зіткнулися з Народно-визвольною армією. Вони виявили нас ще раніше, але навмисне пропустили. Кажучи правду, я давно хотів втекти, але не траплялося слушного випадку. Коли висадились, я став шукати, перед ким можна підняти руки… Тоді мені здавалося, що це лише я один такий розумний, а виявилось, що всі так зробили.

— Стільки ж тобі довелось відсидіти?

— Ти що, з неба впав? Наступного дня мене відпустили додому, ще й грошей дали на дорогу. Весь наш взвод роз'їхався, крім командира.

— А хіба офіцерів не прощають?

— Це чому ж не прощають? І офіцерів прощають. Просто він, висадившись, почав чинити опір і за це дістав кулю в лоб…

Довго не спав Лі Вань-фа цієї ночі. Він крутився в ліжку, обдумуючи слова свого товариша по нещастю. «А втім, як можна ставити нас в один ряд?! — думав Лі. — Він солдат, а я знаходжуся в органах спеціальної служби. Ще невідомо, як до мене поставляться комуністи».


Дружина і дочка Лі Вань-фа


Засідання міського комітету партії мало незабаром закінчитися.

Голова рибальської артілі Фин, завжди швидкий на рішення, попросив слово вдруге і знову почав доводити, що диверсантів треба схопити негайно.

Начальник Ма посміхався, слухаючи його палку, плутану промову.

Він дивився на вилицювате, засмагле обличчя молодого рибалки, милувався його важкими, міцними руками, якими він впевнено розтинав повітря при кожному енергійному слові, і згадував свою власну молодість.

1925 року, коли народ, піднятий антиімперіалістичною революцією, взяв участь у повстанні, Ма був ще молодшим, ніж голова робітничої артілі зараз. Але сміливим відвага володіє! В одному з численних народних загонів із гвинтівкою за плечима йшов у знаменитий похід до Янцзи солдат Ма, якому ще не минуло й сімнадцяти років.

Полум'я революції швидко охопило всю країну. Здавалось, вже недовго лишилося чекати того дня, коли останній іноземний загарбник, останній феодальний генерал і останній поміщик зникнуть з китайської землі. Чан Кай-ші виступав тоді як друг народу. Цей шакал завжди був дуже хитрий. Він добре розумів, що ріка народного гніву змете кожного, хто зробить спробу йти проти її течії.

Багато років минуло з того часу, але начальник Ма пам'ятає задушливу спеку того дня, коли в їхній роті довідались про зраду Чан Кай-ші.

Чан Кай-ші вихвалявся на весь світ, обіцяючи з одного маху знищити Ради у внутрішніх районах Китаю. Але минали рік за роком і ні американська, ні англійська допомога, ні гроші фабрикантів і поміщиків, ні нескінченні призови і мобілізації, ні жорстоке оббирання селян, — ніщо не допомагало диктаторові. Народна влада у визволених районах зміцнювалась, вплив комуністів у країні збільшувався.

1937 року з північного сходу, з Маньчжурії японці рушили в глиб Китаю. Знищуючи загони чанкайшістів, японські полки здобували місто за містом, провінцію за провінцією. І лише там, де рідну землю захищали комуністи — вороги Чан Кай-ші, загарбники були змушені зупинятись.

Очолюваний Мао Цзе-дуном Центральний Комітет Комуністичної партії Китаю запропонував диктаторові об'єднатись, щоб разом боротися проти іноземного ворога. Чан Кай-ші ненавидів комуністів значно сильніше, ніж японців. Але що він міг зробити в ті дні, коли його війська зазнавали поразки за поразкою, а комуністичні дивізії здобували перемогу за перемогою!

Чан Кай-ші не поскупився на запевнення в дружбі. Зціпивши зуби, він запросив у Ханькоу представників комуністів. Червоні командири мали навчати чанкайшістських генералів тактиці антияпонської партизанської боротьби.

Начальник Ма був в ті часи командиром взводу. З армією Хе Луна дійшов він до найближчих підступів до Пекіна, брав участь у з'єднанні з маньчжурськими партизанами: здавалося, вже недалеко кінець війни і повне визволення батьківщини від японців. Але все частіше й частіше надходили звістки про те, що. чанкайшістські генерали атакують війська комуністів з тилу. Чжоу Ень-лай, офіціальний представник комуністів при ставці Чан Кай-ші, провадив довгий рахунок цим нападам. Він повідомляв про численні факти, коли чанкайшістські вояки видавали ворогові місцезнаходження^ комуністичних військ, інформували противника про плани комуністів.

Під час другої світової війни, з розвитком воєнних дій на Тихому океані, Чан Кай-ші почав одержувати регулярну допомогу від США. Безперервним потоком надходили з-за океану зброя, боєприпаси, спорядження. Але все це було скероване головним чином не проти японців, а проти комуністів, формальним союзником яких Чан Кай-ші й надалі залишався. Заінтересовані імперіалістичні кола зрозуміло, знали про це і благословляли «генералісимуса». Вони постачали чанкайшістів суднами і літаками для перекидання військ, надсилали інструкторів.

В дні визвольної війни, яка закінчилась повним вигнанням чанкайшістів з материка, начальник Ма командував батальйоном. Зараз він згадав про один епізод давніх боїв. Батальйон Ма розгромив тоді два полки гомінданівців. З теплотою згадував він, як його сердечно поздоровив сам товариш Чжу Де.

Зараз співвідношення сил було до смішного несхожим. Вся округа — десятки тисяч чоловік — ловила двох диверсантів. Можна було зрозуміти нетерпіння голови рибальського кооперативу.

— Схопити їх, та й по всьому! — гарячився він.

— А ти знаєш, навіщо, вони прийшли? — питає рибалку секретар міського комітету. — Сьогодні схопимо їх, завтра прийдуть інші… Треба до кінця вияснити задуми бандитів.

— Хіба мало їх приходило, — заперечує голова кооперативу. — І всі кінчали тим, чого заслужили. Хай приходять ще. Не можу я, не можуть мої рибалки терпіти, що ці негідники розгулюють по нашій землі… без перешкоди, нахабно, самовдоволено… Що ж це таке, начальнику Ма?!

— Чим вільніше вони розгулюють, тим швидше ми довідаємося про їхню мету, — спокійно каже Ма. — Навіщо вбивати гадюку і не знищувати її гнізда?..

— Можна спочатку вбити гадюку, а потім добратися і до гнізда! — заперечує юнак.

Цього разу начальника Ма підтримує літній селянин, у якого обличчя було все в глибоких зморшках.

— Тобі в морі доводиться мати справу і з гадюками, — спокійно каже він рибалці. — Щоб знищити гніздо, треба знати всі гадючі шляхи…

Присутні, посміхаючись і підсміюючись, підтримують селянина.

Начальник Ма вийшов на вулицю. На ходу думалося легше.

Що нового довідався він про двох диверсантів? Один із них безладно гасає по окрузі, блукає від села до села, побував і в заїзді. Судячи з відзивів людей, які розмовляли з ним, цей хлопець не обізнаний з найелементарнішими питаннями політики. Очевидно, він випадково відстав від свого старшого… А старший? Яка невідома сила знову притягла його до гори Фейюньфин? Явка? Ні, зустрітися з потрібною людиною значно легше в самому місті… Очевидно, на горі або склад вибухівки, або… Начальник згадав про чутки, які ширилися в окрузі незабаром після звільнення гавані. Казали, що готувався вибух… Можливо, інтерес диверсанта до гори і зв'язаний з цією операцією, яку не пощастило здійснити тоді? В усякому разі, ясно одне: не поспішати. Досі вдавалося контролювати кожний крок бандитів, вдалося примусити їх вийти з ями у дворі Вана, вдалося позбавити їхнього давнього надійного притулку в печері і примусити гасати в околицях міста: Будемо сподіватися, що вдасться здійснити і все інше…


Цієї ночі Лі Вань-фа знову не стулив очей. Протягом цих темних, тривожних годин він кілька разів остаточно вирішував з'явитися у перший сільський комітет і все розповісти. І так само кілька разів твердо вирішував негайно повертатися на острів… «Нема чого довго думати, — казав сам до себе Лі, — ясно, як можуть поставитися комуністи до агента спеціальної служби.» Як поводилися з комуністами співробітники цієї служби, Лі було відомо дуже добре. На Тайвані учнів їхньої школи навмисне водили в підвали, де катували комуністів… Лі намагався не згадувати про те, що йому довелося побачити в цих катівнях. Кожний такий спогад позбавляв його на кілька днів спокою. І Лі чудово розумів, що в комуністів є всі підстави ненавидіти всю спеціальну службу і кожного з її агентів зокрема. Що з того, що особисто він, Лі Вань-фа не брав участі у катуваннях, жодного разу за весь час не вистрілив у комуніста, не встиг вчинити жодної диверсії. Хто буде розбиратися в тому, чи має присмак солі кожна крапля в океані, чи вона випадково виявилася прісною. Чого варте життя Лі Вань-фа і кому воно потрібне? Багато пережив він за ці роки, і єдиним твердим переконанням Лі була думка про те, що нікому немає діла до клопоту і переживань маленької людини. Ніхто не рахується з нею, ніхто ніколи не допоможе їй.

Правда, останні два дні примусили Лі усумнитися в тому, що і на материку існують ті самі вовчі закони, що й на островах. Він бачив доброзичливих і задоволених людей. Але ж він не такий, як вони. «Що може побачити сліпий, дивлячись на найкращу картину? Хороше життя! Можливо… Та не для мене».

І все-таки розмова з колишнім гомінданівським солдатом не минула для Лі безслідно. Він уже давно звик до думки, що його дружина і дочка стали жертвами органів громадської безпеки.

Тепер у серці Лі знову заворушилась надія. Якщо простили навіть гомінданівського солдата, то навіщо ж було переслідувати сім'ю Лі? Адже тоді, коли він втік, він ще не мав ніякого відношення до органів спеціальної служби. І Лі вирішив: чи повернеться він на острів, чи з'явиться з повинною — він насамперед довідається про долю своїх близьких.

В присмерках, ховаючи обличчя, намагаючись не зустрічатися поглядом з людьми, він довго блукав знайомими і в той же час незнайомими вулицями. Велика кількість нових будинків збивала з пантелику, заважала орієнтуватись. Кінець кінцем, хоч як хотілося Лі цього уникнути, довелось звернутися до перехожого і спитати, як йому пройти на Ту-дімяо.

В невеличкому перевулку Лі зупинився і прочитав на освітленій вуличним ліхтарем вивісці: «Трикотажна артіль».

Він нерішуче постояв кілька секунд і увійшов у хвіртку. Подвір'я було яскраво освітлене. За вікнами було видно постаті жінок, схилені над роботою. Лі увійшов до приміщення. З-за конторки біля стіни вийшла жінка років сорока. Вдивляючись в обличчя Лі, вона спитала:

— Ви до кого, товаришу?

— Скажіть, будь ласка, Бай Сю-ін ще живе тут?

— Бай Сю-ін? — здивувалася жінка. Вона зміряла Лі поглядом з голови до ніг. — А ким ви їй будете?

— Я… Її двоюрідний брат.

— Брат? Вона вже кілька років тут не живе. Невже родичі не знають про це?

— Я служив у Визвольній армії, з нею не листувався, і ось… відслужив і сюди…

Лі поквапливо дістав з кишені якісь документи.

Почувши, що перед нею демобілізований боєць Визвольної армії, жінка відразу пожвавішала і стала балакучішою.

— Її давно вже тут немає… Казали, немов її чоловік утік з гомінданівцями. Вона дуже бідувала, і народна влада послала її в Хайгуанський риболовецький кооператив…

— А де цей кооператив?

Жінка докладно пояснила, як туди дістатися. Лі Вань-фа тупцював на місці, боячись поставити ще якесь запитання. Жінці, очевидно, було ніколи. Вона знову почала працювати, сказавши на прощання:

— Знайти їх неважко: кажуть, вони з дочкою живуть добре…


Бай Сю-ін сиділа на краю ліжка і при світлі масляної лампи шила дитячу сукню. Час від часу жінка кидала погляд на сплячу дівчинку і поправляла на ній ковдру.

Загавкав собака. Почувся тихий стукіт У двері.

— Хто там? — спитала Бай Сю-ін, здивована таким пізнім візитом.

— Я! — почувся тихий голос.

Голос цей чомусь налякав її. Вона нерішуче підійшла до дверей, повільно відчинила їх, довго вдивлялася і раптом скрикнула:

— Ти?!

— Це я, Сю-ін… я… — Голос Лі тремтів. Сю-ін ніяк не могла отямитися. Не вірилось, що перед нею її чоловік, про якого не було нічого відомо аж чотири роки.

— Ти? Звідки ти?

— Я… Спочатку… Спочатку дай мені передихнути.

Намагаючись заспокоїтися, Лі Вань-фа сів на ослін. Серце калатало, дух перехоплювало. Здавалося, неначе раптовий приступ хвороби обдав цю людину жаром і лихоманкою.

— Скажи, нарешті, звідки ти? — допитувалася Бай Сю-ін.

— Зачекай, не запитуй… дай води, — плутано сказав Лі Вань-фа.

Він повільно пив теплу воду і розглядав меблі: стіл, стільці, скриня, шафа… на стіні портрет голови Мао, в рамках — нагородний лист. «Передовикові праці Бай Сю-ін», — прочитав Лі Вань-фа.

Дивна річ. Лі зовсім забув про небезпеку, що чатувала на нього, про спеціальну службу, про Давандао і Тайвань… Зараз, крім цієї молодої жінки, для нього нічого не існувало у світі.

Лі здивовано помітив, що за минулі роки Сю-ін не тільки не постаріла а, навпаки, неначе стала молодшою.

Він догадався, у чому справа. Раніше в жінки завжди був втомлений, змучений вигляд. Адже його дружина ніколи як слід не відпочивала. Крім того, вона зараз поповніла і передчасні зморшки — невід'ємні супутники надмірної праці і недоїдання — розгладились.

Та на світі була не тільки Сю-ін! Чиє це тихе, тепле дихання чутно в невеличкому ліжку в кутку? Чия це маленька ніжка з крихітними пальчиками вистромилася з-під ковдри?

Лі повернувся разом із стільцем до ліжка.

— Пань-пань[12], — сказала Сю-ін. — Правда, гарне ім'я? Коли ти пішов, у неї навіть імені не було… Я назвала її цим ім'ям, сподіваючись, що Тайвань швидко буде визволено, і ти повернешся додому… Як ти міг? Як ти міг залишити мене й дитину?.. — Бай Сю-ін заплакала.

Лі Вань-фа сидів мовчки, з опущеною головою. Потім ледве чутно сказав:

— Бай Сю-ін, я ж повернувся.

— Скажи правду. Як ти повернувся?

— Я… я… втік.

— Втік? Тоді тобі нічого боятися. Народний уряд прощає всіх, хто тікає з ворожого табору. Сходи в дільницю і заяви…

— Ні, ні! Сю-ін, в мене в голові все переплуталось, дай мені зібратися з думками… Ти краще сховай мене. А я поки що подумаю…

— Куди ж я тебе сховаю? Крім цієї кімнати, іншого приміщення нема.

«Невже він обманює? — подумала Сю-ін. — Він не втік. Він прийшов як ворог. Цей прихід принесе нам тільки горе. Хай іде куди хоче…»

Вона глянула на втомлене, бліде обличчя Лі Вань-фа, і їй раптом стало страшенно шкода цього чоловіка, який заплутався і впав у відчай. Ну куди він піде? Що може чекати на нього попереду?

Лі нахилився, зазираючи під ліжко, очевидно, приміряючись, чи не можна туди сховатися.

Правий бік його куртки відстовбурчився.

— Що це? — Сю-ін різким рухом доторкнулась до предмета, що стирчав під курткою.

— Пістолет.

— Зараз же віддай його!

Сю-ін сама витягла пістолет, віднесла його і сховала.


Клятва перед небом


Сун Да-лун здивовано і радісно дивився на Ван Хай-шена. Йому і уві сні не снилось, що вони можуть зустрітися, та ще за таких обставин. Було приємно знову знайти помічника. Проте не в характері Міченого було відразу повірити людині. Він причепливо розпитував:

— Коли тебе схопили?

— Вчора вранці… Ви втекли, А-фин зникла. Мати довго плакала, потім послала мене вас розшукувати. Я вийшов за місто, а там вони мене й схопили… На одній з вулиць я побачив, як вони заарештували матір.

Розповідь Ван Хай-шена здавалася переконливою.

— Де тебе тримали?

— В будиночку поряд з Управлінням громадської безпеки…

— Що ти там бачив?

— А що там можна бачити? Нари та грати на вікнах. Потім повели на допит. Вартовий почав прикурювати: тут я і зрозумів — останній шанс!

Сун Да-лун шукав суперечностей у відповідях, але все нібито було цілком правдивим. Нічого підозрілого він не виявив і у зовнішньому вигляді Ван Хай-шена. На подертому одязі — сліди крові. Ремінець на кобурі пістолета розірваний — видно, що зброю довелося відбирати силою. На руці біля зап'ястя — глибокий червоний слід від вірьовки.

Мічений був задоволений оглядом.

— Гаразд, — сказав він. — Вирвався, от і добре…

В свою чергу Сун розповів, що трапилось після втечі з дому Ван Хай-шена:

— У Де-гуя вбили комуністи. Лі Вань-фа втік. Цей негідник погано скінчить. А пішли ми від вас через те, що нічого іншого не залишалося робити, для вашої сім'ї ми були б лише тягарем… Нічого, братку, всі наші поневіряння скоро закінчаться. Зажди, прийдуть гомінданівські війська — потанцюють у нас і начальник Ма, і комітетчики.

Перебиваючи його, Ван Хай-шен сказав діловито:

— Швидше б вибратись звідси! Від смерті я втік, тепер виконати б завдання і переїхати на той бік. Човен я дістану, не турбуйся!

Сун Да-лун не вірив сам собі. Ніколи ще в нього не виникало ні до кого теплих почуттів, але цього разу ласкаві слова готові були самі зірватися в нього з язика, такий він був радий приходу Ван Хай-шена. В думці він порівнював його з У Де-гуєм. Порівняння було не на користь покійного. Цей хлопець такий же хоробрий, як і У Де-гуй, але спритніший і надійніший від нього.

— Тут не зовсім безпечно, — вів далі Ван. — Я знаю місце, де навіть ополченці нас не знайдуть. Там можна спокійно відсиджуватися, скільки буде потрібно.

Сун Да-лун, трохи подумавши, вирішив: хлопець має рацію. Справді, комуністи знають, куди втік Ван Хай-шен, і це дає їм зайві шанси під час переслідування.

Втікачі заглибилися в ліс. Надвечір підійшли до ущелини між двома горами і незабаром вже були в печері, звідусіль захованій від сторонніх очей. Тут справді було надійніше. Ван Хай-шен наламав гілок, зробив постелі, зручно влаштувався і чекав, що скаже цей материй диверсант.

Очевидно, безпека викликала бажання повчати.

— Бути співробітником спеціальної служби не так просто, — казав Мічений. — Треба бути винахідливим, сміливим, треба вміти мовчати. Раніше ніж довіритись якійсь людині, треба її вивчити, всебічно перевірити…

Ван Хай-шену лишалося тільки в усьому з ним погоджуватись.

— Так, так! Звичайно. Я б, напевно, ніколи не зміг дослужитися до капітанських нашивок. Я ж невчений!

— Врахуй, — вів далі Мічений, — навіть всередині невеликого замкнутого кола все продажне. Не можна бути впевненим, що немає людей, які працюють на комуністів… Чому комуністи так добре про все поінформовані?.. Це в інших справах можна довіряти один одному, а в цій — ні в якому разі!.. Тут треба покладатися лише на самого себе. Треба, крім усього іншого, бути обізнаним з деякою технікою. В цій галузі я не спеціаліст, не з учених, але зате в мене є досвід. Треба вміти передавати і приймати інформацію, вміти поводитися з рацією, фотографувати і ще треба вміти багато дечого. — Він притягнув Ван Хай-шена до себе ближче. — Запам'ятай, те, про що ти зараз довідаєшся, не можна довіряти ні батькові, ні матері, ні власній дружині…

— Краще не розповідай, — попросив Ван Хай-шен, — а то я ще випадково про це розповім уві сні і тоді доведеться відповідати.

— Мій брат і уві сні нічого не розповість. А з цього часу ми з тобою брати. Зараз ми поклянемося перед небом.

— В чому поклянемося? Не розумію…

— Повторюй за мною!

Сун Да-лун забубнів, неначе читав молитву:

— Віднині ми, Сун Да-лун і Ван Хай-шен, незважаючи на різні прізвища, стаємо рідними братами, зобов'язуємося поділяти всі труднощі і небезпеки, єдиним зусиллям…

Довго ще говорив Мічений, і Ван Хай-шен старанно повторював слова про дружбу, взаємну допомогу, вірність обов'язку.

— Ось почнемо контрнаступ, тоді почнуться справжні братерські справи! — сказав Сун і підморгнув своєму новому братові.:— Тоді ми не будемо випрошувати в американців їхніх папірців. Ти чув, як дзвенить справжнє золото?

Стемніло… Сун Да-лун визирнув назовні і знову сів. З моменту зустрічі він усе думав, чи можна цілком довіритись Ван Хай-шену і послати його самого. У відданості хлопця він тепер був цілком певен. Непокоїло інше: чи зможе такий примітивний хлопець, звичайний рибалка, впоратися із завданням. Найменша помилка — і провал!

— Чи довго ми ще тут пробудемо? — спитав Ван Хай-шен. — Хочеться якнайшвидше піти звідси…

— Не поспішай, справа серйозна, ми так торохнемо, що весь Фейюньган висадимо в повітря, а кораблі, човни і все, що там є, опуститься на дно морське…

— Фейюньган? Така велика гавань… в небо? — спитав Ван Хай-шен, нічого не розуміючи.

— Є така можливість. Все підготовлено, треба тільки рук докласти…

Ван Хай-шен зрадів:

— Оце так здорово!

— Все це не так просто, як здається. Нам треба сьогодні ж розшукати одного чоловіка. Коли зовсім стемніє, підемо. Згодний?

— Згодний!



Проте подумавши, Сун Да-лун змінив рішення, зрозумівши, що, втомлений і голодний, він не зможе пройти великої відстані, і сказав:

— Сьогодні вночі нічого не вийде. Ван Хай-шен заперечив:

— А якщо просидимо тут ще два дні без їжі, то взагалі нічого не вийде.

— А може, ти зможеш дістати чого попоїсти?

— Спробувати можна. Внизу, на окраїні міста, є маленька крамниця, хазяїн — мій знайомий, навіть далекий родич… не донесе на мене…

— А не наскочиш ти на кого-небудь?

— Тоді повоюємо! Не турбуйся, повернусь…

Ван Хай-шен раптом, немов згадавши про щось, сказав:

— Е ні, йти не можна!

— Це чого ж — не можна?

Ван Хай-шен показав на свій пістолет:

— Ця річ ні к бісу не годиться. Я раз вистрілив, а більше нічого не виходить.

Сун Да-лун оглянув пістолет:

— А без зброї не підеш?

— Ні, зброя потрібна про всяк випадок…

— Ну, гаразд, йди! Візьми мій пістолет.

Ван Хай-шен оглянув пістолет, залишився задоволений і засунув його за пояс:

— До побачення! З цією іграшкою якось на душі спокійніше.

Він пішов у пітьму…


Чжао А-фу


Вдень Сун Да-лун і Ван Хай-шен виробили план дій. Розрахували, яким шляхом потрібно йти, де і як здобути човна… Тільки про найголовніше Сун, як і раніше, мовчав. Так нічого і не розповів він про свої плани до самого вечора, коли, перевіривши пістолет, рішуче наказав:

— Ходімо!

Спустилися вниз і рушили завчасно наміченим маршрутом. Хай-шен був добре обізнаний з місцевістю і відшукував такі глухі стежки, що на всьому шляху до самої північної окраїни Фейюньші нікого не зустріли. Тільки тут Сун Да-лун сказав, що треба піти в Мацзяїн, знайти там будинок номер 5 і чоловіка, на прізвище Чжао.

Мацзяїн — це невелике селище поблизу Фейюньші. Коли Сун і Ван прийшли туди, в селищі вже всі спали. Вулиці були безлюдні. В темряві Ван Хай-шен не відразу відшукав табличку з номером «5».

Двійчасті чорні двері були замкнені. Сун Да-лун зазирнув у шпару, в квартирі горіло світло. Наказавши Ван Хай-шену пильнувати зовні, він тихенько постукав. На стукіт озвався голос літнього чоловіка. Почувши у відповідь «я», чоловік, так і не зрозумівши, хто прийшов, все ж таки відчинив двері і злякано відсахнувся.

— Ти?

— Так, це я! Поговоримо в кімнаті…

Сун Да-лун увійшов і замкнув за собою двері. Хай-шен переліз через паркан, підкрався до вікна, що виходило на задній двір, і в щілину почав спостерігати за тим, що відбувалося в кімнаті.

Ім'я старого було Чжао А-фу. На вигляд йому можна було дати років за п'ятдесят. Був він повновидий, схожий на торговця, але насправді торгівлею йому ніколи не доводилось займатися. Перед визволенням краю він служив в охранці. Втекти на острів йому не пощастило, він був репресований і лише минулого року вийшов із тюрми. Зараз Чжао А-фу служив механіком у Мацзяїнському сільськогосподарському кооперативі.

У великій, погано прибраній кімнаті на підлозі стояв розпилювач, лежали великі ножиці, пристосовані для різання батата. Треба було якнайшвидше закінчити ремонт, тому господар до цього часу не лягав спати.

Чжао А-фу помовчав і знову тупо повторив:

— Це ти!

— Я. Пізнав? Не вперше зустрічаємось.

— Навіщо прийшов?

— На тебе глянути — адже ми з тобою багато років не бачились… Як поживаєш? Може, чогось у тебе не вистачає? Нудьгуєш за мною?

— Ти звідки прийшов? — спитав Чжао.

— А ти не розпитуй, спочатку розкажи про себе!

По тону Міченого Чжао А-фу відразу догадався, що його знову хочуть втягнути в старі справи. Він опустив голову, не знаючи, що відповісти. Адже не міг він пояснити цьому матерому вовку, що він розкаюється в своїх минулих темних справах, що тепер він має професію і чесно працює, що став нарешті людиною і жити йому зараз добре… Чжао А-фу знав, що з Міченим жарти погані… Такий порішить на місці і оком не моргне. Якщо він уже прийшов до нього, то ні з чим не піде.

— Зараз усе так переплуталось… — Чжао щось белькотав, щоб тільки не мовчати.

— Я тепер працюю на тутешніх, — сказав Сун Да-лун, щоб трохи підбадьорити старого і дати йому змогу отямитись.

— А! Не знав.

— Прийшов до тебе в одній справі. Думаю, що ти не відмовишся допомогти.

Про що саме йде мова, Чжао А-фу, звичайно, догадуватися не міг. Але те, що Сун Да-лун бреше і що він прийшов з того боку, було поза всяким сумнівом.

— Зробиш? — спитав Сун Да-лун.

— Мабуть, не зроблю.

— Ти ж не знаєш, про що тебе просять?

— Про що б не просили, а я відмовляюсь!

Мічений посміхнувся. Він згадав улюблене прислів'я одного з своїх учителів: «Не до кожної душі є ключ, але до кожної знайдеться відмичка». Він спитав:

— А як до тебе влада ставиться?

— Відсидів два роки…

— Тільки два роки? — Мічений похитав головою. — Ой-ой, яка ж ти погана людина! Обдурив комуністів. За твої справи тобі не два роки треба б відсидіти. Коли б у тебе було дві голови — обидві відтяти треба. Ти чому ж не повідомив комуністів про ту справу?

— Що ти маєш на увазі? — Очі Чжао А-фу стали круглими, він так злякався, що мало не впав із стільця.

— Ах ти, тухле яйце! Ти кого з себе вдаєш? Поки що не лякайся, комуністи ще не знають, але досить однієї записки…

— Ти… ти… Да-лун!.. — бурмотів Чжао А-фу:

— Тихо, дурню! Ніхто цієї записки не напише. А працювати я тебе примушу, до того ж зараз. Адже ти розумна людина. Виконавши невелике доручення, дістанеш винагороду… А якщо відмовишся — ніж у спину! Вибирай.

— Да-лун! Ти ж мій давній друг. Дай мені спокійно дожити мого віку. Я поклявся більше не займатися цим…

— А, поклявся? Чому ж не розповів комуністам всю правду?

— Я… я… — В одну мить у голові Чжао А-фу промайнули події багаторічної давності: двадцять років він став поліцейським, у двадцять вісім поступив до гомінданівців в охранку. Жив у п'яному розгулі. Участь у допитах і катуваннях, стеженні і побоях вимагали забуття. Він почав пиячити. Бувши п'яним, задушив свою дружину. Вісімнадцятирічний син відрікся від нього і пішов з дому… Після визволення власті поставилися до нього дуже поблажливо. За час перебування в тюрмі він не тільки зрозумів, що потрібно працювати, а й полюбив свої нові обов'язки, почав ставитися до них дуже ретельно. Але… він приховав вчинений ним тяжкий злочин.

Зараз Чжао жалібними очима дивився на Сун Да-луна. А той лише усміхнувся і сказав:

— Ти пам'ятаєш останню справу на горі Фейюньфин? Негайно підеш зі мною!

Чжао А-фу обім'як і впав на стілець.

— Добре, я піду, тільки не сьогодні, — пробурмотів він. — Я багато років там не був. Можуть трапитися всякі несподіванки. Це небезпечно і для тебе…

— Гаразд! — погодився Сун Да-лун. — В такому разі завтра увечері. Чекай на мене, я прийду.

— А ти де переховуєшся? Як з тобою тримати зв'язок?

— У мене постійного місця нема. Настане час, я сам прийду, можеш не турбуватися!


Бригада по виготовленню сітей


На узліссі працювала бригада по виготовленню сітей. Це були люди з Хайгуанського риболовецького кооперативу. Жінки й дівчата, сівши навколо незакінченої сіті, плели її спритними пальцями й співали:


Ранкове сонце над морем світить,
І перед ним тіка пітьма.
Дівчата гарні є на світі,
Але таких, як в нас, нема.

Дівчина-красуня сиділа поряд жінки з замисленим сумним обличчям. Це були Ван Хай-фин і Бай Сю-ін. Вони легко робили складну роботу, яка вимагала великої вправності. Але ось Бай Сю-ін перестала працювати і, тяжко зітхнувши, опустила голову.

— Тіточко! — гукнула Хай-фин.

— Га? — отямилась та від своїх думок.

Збентежившись, Бай Сю-ін поспішно взялася до роботи, але порвала нитку, яку тут-таки й зв'язала. Відрізуючи кінець, вона зробила необережний рух ножицями і порізала палець.

— Кров! Іди швидше в медпункт, нехай перев'яжуть, — квапила її Хай-фин.

— Нічого, це пусте, — рішуче відмовилась Сю-ін.

Жінки з усіх боків оточили її, хтось відірвав клаптик, і Хай-фин перев'язала Сю-ін палець. Усі знову почали працювати.

Бай Сю-ін зацікавилась сусідкою. В кооперативі часто з'являлися нові люди. За рішенням партії, кожний працівник державних установ повинен був раз на рік протягом місяця займатися фізичною працею. Очевидно, ця дівчина з якої-небудь контори. Та як спритно вона плете сіті!

— Ти звідки? — спитала Сю-ін сусідку.

— З районної профспілкової організації.

— А як тебе звуть?

— Лі Сяо-лянь, — поспішно відповіла А-фин.

— Добре ти працюєш. І яка красуня!

Дівчина збентежилась і перевела мову на інше:

— А у вас, тіточко, сім'я велика?

— Нас двоє: я і дочка. Он вона бігає.

— А чоловік є?

— Нема, помер.

— Вам, мабуть, важко живеться?

— Ні, не важко.

— А де ви живете?

На це запитання Бай Сю-ін не зважилась відповісти. Назвати свою адресу? А що, коли раптом дівчина надумає відвідати її і зустрінеться з чоловіком?.. Вона зовсім розгубилася. Виручила дочка. Вона підбігла, пригорнулася до матері і швидко заторохтіла:

— Мам, мам, у нас вдома…

— Ну гаразд! Іди грайся, — перебила дочку Бай Сю-ін.

Але дівчинка хотіла, щоб її обов'язково вислухали:

— Мамо, у нас вдома… під ліжком великий пацюк, я так злякалася!.. І дивитися страшно…

— Іди, іди, грайся, не звертай на нього уваги.

Пань-пань не пішла, вона тут-таки знайшла собі заняття, забувши про свої страхи. Хай-фин на мить залишила роботу, підійшла до дівчинки, приголубила її і спитала:

— Як тебе звуть? Яка ти велика! Скоро й маму доженеш.

Бай Сюн-ін відповіла за дочку:

— Її звуть Пань-пань.

— Дуже гарне ім'я! — Хай-фин обняла дитину.

Дівчинка подобалася людям: кругловида, з великими очима, довгим волоссям, заплетеним у дві кіски. Одна кіска розплелася, і Хай-фин почала її заплітати.

— А тебе як звуть, тіточко? — розхрабрувалася Пань-пань.

— Тіточка Лі, — червоніючи відповіла А-фин.

— Тіточко Лі, а де ти живеш? А мати в тебе є?.. — посипались запитання.

— Мати в мене є. А живу я в правлінні вашого кооперативу.

— Я прийду до тебе гратися, можна?

Опівдні оголосили перерву. Прийшовши додому, Бай Сю-ін наказала дівчинці гратися у дворі, а сама почала готувати обід для чоловіка. Лі Вань-фа вже не здавався таким виснаженим, як раніше. Він засипав дружину запитаннями, йому хотілося вияснити, як нова влада ставиться до людей взагалі і чи можуть виявити поблажливість до нього. Він розумів, що Бай Сю-ін не може говорити від імені уряду, проте від її слів ставало легше на душі. Бай Сю-ін навела багато прикладів, про які вона знала з газет або з розповідей людей, коли агенти спеціальної служби з'являлися до влади з повинною. Лі Вань-фа вже остаточно переконався в тому, що і йому треба з'явитися з повинною. З того часу як він побачив сім'ю, він відмовився від наміру повернутись на острів. Але в нього все ще не вистачало рішучості, його мучили сумніви, про які він розповідав Бай Сю-ін. Вона підбадьорювала його і лякала тим, що диверсанта, який ховається в горах, все одно піймають і той обов'язково зрадить Лі Вань-фа. Кілька разів вона сама збиралася сходити в Управління громадської безпеки, але щоразу відмовлялася від свого наміру, сподіваючись умовити чоловіка. А він усе торочить: «Дай мені подумати, дай подумати!»

Приготувавши обід, Бай Сю-ін пішла кликати Пань-пань. Дівчинки не було ні на подвір'ї, ні на вулиці. Відшукала її мати в приміщенні правління кооперативу, в маленькій кімнатці. Вона слухала казку, яку їй розповідала Хай-фин.

Вичитавши дочці за самовільність, Сю-ін на запрошення дівчини сіла на стілець. Зав'язалася розмова. Лі їй подобалася, викликала довір'я, а на серці було так тяжко, хотілося з кимось поділитися. Вона розповіла про своє важке життя. Батько помер, коли їй було п'ятнадцять років, мати вдруге вийшла заміж, а її віддали до людей глядіти дітей. А коли їй минуло вісімнадцять років, її продали. Про ці сповнені гіркоти роки важко було розповідати. Хай-фин, ця хоробра і сердечна дівчина, котра не плакала і перед ворогами, слухаючи Бай Сю-ін, не могла стримати сліз.


У другій половині дня Хай-фин знову працювала в тій самій бригаді. З Бай Сю-ін вони зблизилися ще більше. Увечері, коли всі розходилися по домівках, Бай Сю-ін сказала:

— Товаришко Лі, мені треба з тобою поговорити, — і повела її убік, але, нічого не сказавши, раптом заплакала.

— Тіточко! Скажіть, що вас непокоїть?

Бай Сю-ін у відповідь заплакала ще дужче.

— Ви розкажіть, може, я зможу чимось допомогти, — наполягала Хай-фин.

— Товаришко Лі, ти щойно приїхала, але я відразу бачу, що ти хороша людина. Я… обманула тебе. — Бай Сю-ін знову почала схлипувати.

— Як ви мене обманули? У чому справа, тіточко?

— Мій чоловік не помер! Він… він…

Вона хотіла розповісти про чоловіка всю правду, але в останній момент у неї не вистачило мужності. Вона довго мовчала і нарешті сказала:

— Він на Тайвані!

— Тобі щось відомо про нього?

— Ні.

Хай-фин заговорила підбадьорливо:

— Народний уряд робить усе, щоб люди звідти поверталися на батьківщину. Досить чесно про все розповісти і старе прощається. Це стосується також агентів спеціальної служби… І ще повинна вам сказати, що Тайвань незабаром буде визволено!

— Ні, товаришко Лі, я… — Вона замовкла.

— Тіточко! Що ви хотіли сказати?

Губи у Бай Сю-ін тремтіли, їй хотілося про все розповісти, але вона так і не наважилась цього зробити. Хай-фин умовляла:

— Мені ви можете про все розповісти, як сестрі, не бійтеся!

— Можна, я завтра тобі розкажу! — насилу вимовила Бай Сю-ін.

Хай-фин швидко відповіла:

— Звичайно, можна й завтра!

Бай Сю-ін відвернулася, витерла сльози, взяла Пань-пань за руку і нетвердою ступою пішла додому.


Дощової ночі


Мерехтливі зірки ще не зникли з неба, а повітря вже напоїла холодна ранкова волога. Вітер із моря пригнав величезну чорну хмару, і вона зливою впала на землю. Але, як це тут часто трапляється, дощ так само несподівано вщух, як і почався. Лише скажений вітер підкидав високо вгору морську воду, і вона падала на берег колючим дрібним дощем. Рівномірно з неослабною силою, через короткі проміжки часу гуркотів грім.

Маленька лампа на столі здригалася при кожному ударі. Папір на вікнах від спалахів блискавки ставав сліпучо-білим.

Бай Сю-ін сиділа за столом, дивилася на заснулу дочку і раз у раз витирала сльози. Ковдра, що звисала з ліжка, заворушилась. З-під ліжка, боязко озираючись, виповз Лі Вань-фа. Він глянув на дочку, мовчазно запитуючи у Бай Сю-ін, чи вона спить.

— Глянь, на кого ти схожий. На облізлого старого пацюка. Навіть власної дочки боїшся… Ні, більше я цього не перенесу… — з болем промовила Бай Сю-ін.

— Сю-ін, ну скажи, що мені робити? — Лі Вань-фа присівперед дружиною навпочіпки.

— Я тобі вже багато разів казала, що тобі треба робити. У мене більше немає слів.

— А якщо я піду, а мене заарештують?..

— Розкажи їм всю правду. Може, й не заарештують, хоч ти й заслуговуєш цього. Служити в охранці в тебе сміливості вистачало, так чому ж не вистачає хоробрості посидіти в тюрмі? Не підеш сам — дочекаєшся, поки прийдуть і заарештують.

Лі мовчав.

Бай Сю-ін розуміла, як важко чоловікові, і заговорила далі вже м'якше:

— Вань-фа чому ти не віриш людям, навіть власній дружині? Хіба я можу бажати тобі зла?

Вони замовкли. Їм обом згадався 1949 рік.

Така сама ніч. Небо чорне, як дно задимленого казана. Періщить дощ. Шум моторів, сигнали автомобілів і мотоциклів зливаються з страшним гуркотом грому.

У кімнаті будиночка на вулиці Удаомяо так само тьмяно горить масляна лампа. В ліжку спить дитина. Тут-таки нагромаджені різні хатні речі. Молода жінка із змученим обличчям, із розпущеним волоссям складає речі в чемодан. Це Бай Сю-ін. У кімнату швидко вбігає молодий чоловік. Він скидає плащ і залишається в забрьоханому грязюкою мундирі лейтенанта чанкайшістських військ. Це Лі Вань-фа. Він, кваплячись, допомагає дружині складатися і каже:

— Швидше, швидше! За півгодини машина має відійти.

— А вони нас візьмуть? — тихо питає Бай Сю-ін.

— Як це не візьмуть? Візьмуть! Уже з начальством домовився. Вони навіть своїх закордонних собак на літаках вивозять. А ми все-таки люди.

— А на Тайвані як будемо жити?

— Не твій клопіт. Ми довго там не затримаємось. Командування вже готує контрудар.

З вулиці долинає гудок автомобіля, схожий на сигнал тривоги, скрип гальм. На подвір'я вбігають кілька солдатів. У дверях виростає довгов'яза постать офіцера в плащі:

— Чортів виродок! Надумав залишитися?!

— Ні, — виструнчився Лі Вань-фа. — Пане капітане, я прийшов за сім'єю.

— «За сім'єю»! Не по чину ти піклуєшся про сім'ю, — зле засміявся капітан.

Бай Сю-ін не насмілилася вимовити й слова.

— Як же вони без мене житимуть? — розгублено спитав Лі Вань-фа.

— У держави важкі дні. Не до цього зараз. Марш! Швидше в машину.

Лі Вань-фа сторопіло дивився на дружину й дочку і не рухався з місця.

Увійшли солдати. Лі Вань-фа, насилу відриваючи ноги від підлоги, пішов до дверей.

Бай Сю-ін, плачучи, бігла навздогін. Вона бачила, як чоловіка примусили сісти в машину. Обома руками вона ухопилась за кузов, машина рвонула, і молода жінка впала в до-рожну багнюку…

… Сльози підступили до горла Бай Сю-ін при цій згадці. Не стримуючись, вона закричала:

— Кажи зараз же, що ти думаєш робити далі?

Лі Вань-фа з благанням у голосі зашепотів:

— Бай Сю-ін, тихше…

Але вона, не звертаючи уваги на його слова, кричала:

— Ти забув на островах свою совість! Ти навіть не поцікавився, як живуть твої дружина й дочка! Коли б не Народний уряд, що було б з нами? Ти анітрохи не змінився… Боягуз, ось хто ти! Більше я чекати не можу!

Лі Вань-фа зіщулився і мовчав.

— Підеш ти чи ні? — наполягала Бай Сю-ін.

— Я— я… Ти посилаєш мене на смерть?..

— Не стала б я для цього чекати стільки часу. Навпаки, це єдиний шлях до життя. Скажу прямо: якщо не підеш, не подивлюся, що ти мені чоловік, сама піду й повідомлю… і якщо ти вже увійшов у цей дім, то не надумай тікати…

Від шуму прокинулась Пань-пань. Побачивши незнайомого чоловіка, який сидів навпочіпках перед матір'ю, вона злякалася і, плачучи, кинулась до Сю-ін.

— Мамо, хто це?

— Спитай його сама!

— Ти хто? — сміливо спитала Пань-пань, перестаючи плакати.

Червоний від сорому, Лі Вань-фа хотів обняти дочку, але та відсахнулась від нього і злякано притулилась до матері.

Ковтаючи слину, Лі Вань-фа пролепетав:

— Я… я твій… — Слово «тато» він вимовити не насмілився.

Раптом він підвівся і рішуче сказав:

— Сю-ін, я іду! Зараз іду…

— І я з тобою! — Обличчя дружини осяяла радісна посмішка.

— Мамо, хто він такий? Куди піде? — спитала Пань-пань.

— Він — твій тато!

Пань-пань здивовано дивилась на чужого чоловіка, нічого не розуміючи. Бай Сю-ін хотіла одягти дочку в святкову сукню, але дівчинка заплакала.

— Мамо! Я не піду, я не піду!

Сю-і почала її умовляти:

— Не треба плакати, рідна моя, ми швидко повернемось…

За кілька хвилин усі троє йшли вулицею, ховаючись від дощу під одною парасолею. Гм навіть на думку не спадало замкнути двері і погасити в домі світло.


Гроза нависла над гаванню


Як тільки стемніло, Ван і Мічений залишили печеру і знову рушили в дорогу.

В небі засвітилися зорі, але не минуло й п'яти хвилин, як погода різко змінилась. Починалася гроза… Коли підійшли до Мацзяїн, дощ лив уже як з відра, а вітер валив з ніг.

— Може, сховаємось від дощу? — запропонував Ван Хай-шен.

Сун Да-лун роздратовано відповів:

— Йди швидше, саме така погода нам і потрібна!

Грузнучи в багні, вони підійшли до будинку Чжао А-фу. Двері були не замкнені, у вікнах не світилося. Мічений дуже перелякався. Перше, про що він подумав — чи не пішов часом Чжао А-фу в Управління громадської безпеки, щоб про все розповісти. Силою волі він примусив себе заспокоїтись, вирішивши, що старий не насмілиться на такий крок. Злочин Чжао перед народом був таким тяжким, що йому не уникнути кари на горло. «Мабуть, десь сховався. Почекай, я тобі цього не подарую!»

— Що тепер робити? — занепокоєно спитав Ван Хай-шен.

Сун Да-лун не відповів. Він думав про те, що відкладати виконання завдання більше не можна. Нема добра без лиха — погода була сприятлива.

Мічений потупцяв біля будинку Чжао ще кілька хвилин і нарешті вирішив:

— Обійдемось без нього. Ходімо!

Знову довго місили грязюку. Вийшли на вже знайому диверсантові дорогу. При спалахах блискавки можна було розглядіти безладні купи каміння, земляну стіну, невеличкий сосновий ліс. Тепер Сун Да-лун не повз, як тоді, а йшов на весь зріст, усе прискорюючи ходу. Струмочки води повзли по тілу від коміра до пояса. Куртки промокли і коробились.

Ноги ковзали в рідкій грязюці, і Мічений вже двічі спотикався, забруднивши обличчя й руки у багні. Але всьому цьому диверсант лише радів. В таку погоду ніхто не вийде гуляти, всі сидять по домівках.

… Осторонь почулися чиїсь приглушені кроки. Проте, скільки Сун не вдивлявся в пітьму, там нікого не було.

Очевидно, далося взнаки перенапруження останніх днів — не витримали нерви.

Вони перейшли місток, перетнули кладовище і дісталися підніжжя гори Фейюньфин. Звели дух, прислухались. Крім монотонного шуму дощу і гуркоту грому, нічого іншого не почули. Сун Да-лун шепнув:

— Залишайся тут, пильнуй!

Він сковзнув униз і почав дертися крутим схилом.

При світлі блискавки Мічений розглянув нарешті мету — вкриту білою плитою могилу, що лежала осторонь від інших могил. Впоперек плити темніла табличка з червоними ієрогліфами: «Тут лежить мати…» Дати народження і смерті. «Не помилився, — подумав Мічений, — це тут».

Він штовхнув ногою плиту. Вона злегка посунулась. Тоді він обома руками натиснув на виступ у нижній частині плити, і вона плавно опустилася. Відкрився кам'яний жолоб, за яким темнів отвір. Перед тим як вповзти туди, Мічений оглянувся.

— Добре пильнуй! — наказав Сун Вану. — Тут наше майбутнє багатство і пошана!

Він втиснувся в отвір і освітив підземелля ліхтариком.

Це було обкладене цеглою підземне приміщення, таке просторе, що в ньому вільно вмістилося кілька якихось невідомих апаратів. Усе було саме так, як розповідав хазяїн. З хвилюванням підійшов Мічений до апарата, пофарбованого білим лаком.

За довгі роки своєї роботи шпигуна Міченому не раз доводилось мати справу з американськими апаратами подібного типу. Він швидко відшукав червоний засув-рубильник.

Тепер ніщо вже не могло перешкодити бандитові виконати завдання. Зараз з'єднаються контакти, струм помчить тонкими, надійно схованими в землі дротами далеко, туди, де під бетоном гаванських будівель лежить у землі страшний вантаж вибухівки.

Мічений зняв руку з рубильника. Занадто прозаїчно було б ось так відразу натиснути на цей металічний засув. Скільки небезпек довелося перебороти, скільки разів життя його висіло на волосинці заради цієї миті… Диверсант уявив собі повернення на острів, розмову із старим Сунем, себе самого в майорському мундирі, товсті пачки шурхотливих папірців… Можна буде й перепочити… Цього разу нерви не витримували…

Мічений щосили натиснув на рубильник. Він навіть заплющив очі, чекаючи, що зараз почується страшний гуркіт. Але навколо панувала така сама тиша, як і раніше.

Ясно, не дотягнув до кінця. Знову прокляті нерви! Мічений ще раз усією вагою свого тіла натиснув на рубильник…

І знову тиша… Мічений охопив голову руками. Не може бути, щоб не було тут чути вибуху… Адже це не якась там підірвана рейка, а ціла гавань. І тут-таки розгубленість змінилася вибухом шаленої ненависті до старого. Про що думають ці ідіоти, котрі сидять в надійних сховищах там, на островах! Стільки років! Адже проводка могла двадцять разів проіржавіти, відволожитись, згнити! Вони вирішили, що оскільки це американський товар, то вже нічого йому не страшно! Хіба мало гнилизни, якої вони не можуть позбутися іншим способом, дарують чанкайшістам… Йди, доводь тепер старому чортові, що машина відмовила… Сун у відчаї втретє натиснув рубильник, знаючи наперед, що й цього разу це марно… Тиша!

І раптом почувся приглушений гуркіт.

Сун швидко виповз із тайника. В далині здіймався в небо червоний стовп полум'я.

«Тепер швидше до човна, — подумав Сун. — За годину тут до берега не зможе пробитися навіть муха. Де ж цей хлопець, Ван Хай-шен?»

Ван був поряд. Він витягнув уперед праву руку з пістолетом і владно крикнув:

— Стій! Руки вгору!



— Ти здурів, Ван? — забурмотів Мічений. — Безглузді жарти… — І раптом, ніби підкошений, упав на землю.

Ще падаючи, він вихопив пістолет і натис спусковий гачок. Осічка…

— Годі дуріти, Сун, — спокійно сказав Ван, — і віддай зброю…

Сун ще й ще раз натискував спусковий гачок, не вірячи тому, що сталося.

Ван вирвав у нього зброю, поклав у кишеню і коротко наказав:

— Ходімо!

Сун ішов попереду, тримаючи руки на потилиці. Не дивлячись на Вана, не бачачи його, він все-таки зловтішно крикнув:

— Багато ти за мене не одержиш, собако! Адже гавань уже на небесах…

Ван нічого не відповів. А оскільки Мічений не міг бачити його обличчя, то не помітив і посмішки.


На роздоріжжі


Коли Мічений пішов, переляканий Чжао А-фу безладно заметушився по кімнаті. Потім, неначе божевільний, вибіг на вулицю, оглядівся, повернувся назад і замкнув на засув надвірні двері. Та цього йому здалося замало. Він розшукав велике поліно і приставив його до дверей як підпірку. Чжао постояв, тупо дивлячись навколо, потім довго и уважно розглядав розкладені на підлозі деталі механізму, котрі він ремонтував, хоч і не збирався працювати — було не до цього.

В голові паморочилося… Чжао насилу дійшов до ліжка і впав на нього, як лантух. Спробував заснути, не роздягаючись, але не зміг. Викурив підряд три сигарети. Кімната наповнилась димом, як під час пожежі. Невідомо, чи то від пориву вітру, чи з іншої причини, за будинком заскрипів паркан. Чжао схопився, як ужалений, і довго прислухався, притулившися до стіни, його все дужче брав страх. Привидилося, немов Сун Да-лун стоїть перед ним з пістолетом і по-сатанинськи сміється:

«Підеш чи ні?! Не підеш, тоді у нас з тобою розмова коротка! Не думай, що я зглянусь на тебе як колишній товариш!»

Чжао А-фу схопився з постелі, чимдуж кинувся до дверей, відкинув підпорку ногою і, хитаючись, вибіг на вулицю.

Він біг так, неначе переслідувачі гналися за ним по п'ятах, не розбираючи дороги, не оглядаючись. Вкрай знесилений, він зупинився лише за селищем під мостом і довго стояв, тримаючись рукою за серце, котре шалено калатало. Холод примусив його прийти до пам'яті: тільки зараз він помітив, що стоїть в одній сорочці. Куртку він зняв ще до приходу Міченого, почавши ремонт.

Що робити? Виконати вимогу Сун Да-луна?! Занапастити стількох людей! Знову попереднє вовче життя! Але Мічений не відступиться. Піти відкритися властям? Сказати, що Сун Да-лун штовхає його на тяжкий злочин? Що ж він відповість, коли почнуть виясняти все з самого початку? Все розкриється, а це все одно, що засунути голову в зашморг. Скажуть: чому приховував до цього часу? Що відповісти? І знову поплентався Чжао, не дивлячись, куди він іде. Він і не помітив, як опинився під деревом і сів на землю.

Думка про вихід прийшла несподівано, коли побачив над головою міцний сучок, що виступав далеко вперед.

Чжао зняв з себе пасок від штанів зробив зашморг, прив'язав до сучка, перевірив, чи міцний зашморг і знову сів на землю.

Він замислився над тим, як склалося його життя. Згадав дружину, сина, котрий відрікся від нього. Пригадався вчитель, що навчав його в тюрмі, командир загону, з яким листувався і досі. Як же можна і далі обдурювати таких людей? «Ні! Сун хоче позбавити мене хорошого життя! Нехай і йому не сниться нічого хорошого!» Чжао схопився, рішуче стягнув із дерева ремінь. Не встиг він ступити й кількох кроків, як перед ним виросла людська постать. Чжао з злістю закричав:

— Ах, так це ти, Мічений! Відповіді не було.

Чжао підняв із землі товсту сучкувату палицю і замахнувся. Але перед ним був лише куций стовбур засохлого дерева.

Порив вітру ударив в обличчя, примусив зажмуритися. Так і йшов уперед Чжао з напівзаплющеними очима. Ззаду почулися кроки. Хтось смикнув його за рукав:

— Чжао А-фу, йди за нами!

Другий незнайомець пред'явив ордер на арешт.


Нова обстановка


Звернуло за північ. Великі краплі дощу стукали у вікна кабінету начальника Управління громадської безпеки.

Ма розпитував Ван Хай-шена про Міченого і про його життя на Давандао. Готувалася нова операція. Справа була не з легких, тим більше, що часу лишалося обмаль.

— Хай-шен, на Давандао є так званий будинок номер два. Тобі щось відомо про нього?

— На острові я знаю багато дечого, але про будинок номер два — ніколи не чув.

Розглядаючи папери, начальник щось обдумував.

Хай-шен спитав:

— Що, нове завдання?

Ма замислено глянув на нього, підвівся і потім відповів:

— Поки що ні. Ходімо, треба його допитати.

Сун Да-лун стояв перед Ма і Ван Хай-шеном з опущеною головою. Обличчя чорне, як земля, весь у грязюці. Вигляд, як у мокрої курки. Не чекаючи, поки до нього звернуться, він нудно заскиглив:

— Братку! Можна, га?..

— Який я тобі братко!

— Так! Так! Начальник…

— Що ще за начальник?..

Хай-шен не договорив, його перебив Ма:

— Хай каже, що йому потрібно.

— Я прошу… Залиште мені життя… Не вбивайте мене… У мене вдома стара мати, їй сімдесят років… — Губи диверсанта дрібно тремтіли.

Ван Хай-шен не міг приховати своєї огиди, і в той же час вигляд колись грізного Сун Да-луна, що перетворився на жалюгідне щеня, не міг не викликати глузливої посмішки.

— У тих людей, котрі могли загинути під час вибуху, також були матері і дружини… І діти…

— Клянуся, начальнику, я не знав, що можуть загинути люди… Я думав, що в повітря буде висаджено тільки будівлі.

— А ви не думали, вмикаючи рубильник, що викличете тільки звичайний феєрверк осторонь від гавані. Старий Чжао, на слід якого ви самі навели нас, розповів нам про все — він показав нам могилу і всю систему. А вибухівку вже закінчують вивозити з території гавані.

— Як, що? — радісно закліпав очима Мічений. — Це було б щастям для мене… Коли б ніхто не постраждав. Тоді, можливо, ви б залишили мені життя…

— А як же ваше завдання? Адже гавань уціліла?

— Що мені це завдання? Навіщо воно мені? Це потрібно американцям і старому Су-ню, щоб одержати новий орден і долари. А яка користь в усьому цьому для мене?

Начальник уважно вдивлявся в обличчя Міченого. Повідомлення про провал завдання, очевидно, не викликало у диверсанта ніякого жалю. Навпаки, невдача здавалася йому якимось шансом на врятування життя.

Начальник і Ван одночасно подумали, що коли б вони попали в біду, то, напевне, найважливішою для них була б все ж таки думка про завдання…

— Я про все розповім. Скажіть тільки, чи є якась надія, — благав Мічений.

— Обіцяти я нічого не можу, — сказав Ма, — спочатку ми повинні побачити, що ви щиро розкаялись і готові спокутувати свою провину.

— Що означає — спокутувати? Чим? Як?

— Повною відвертістю. Якщо ви розкажете про все одверто, як обіцяєте, Народний уряд поставиться до вас поблажливіше, покарання буде м'якше.

Ці слова трохи заспокоїли Міченого. Перед ним відкривався хоч якийсь вихід, і він покірно сказав:

— Не знаю тільки, чим можу бути для вас корисним.

— Нас цікавить пароль, способи зв'язку з вашими хазяями.

— Пишіть, — попросив Мічений. — Для письмових донесень умовним знаком є ієрогліф «чжун». На випадок арешту, якщо донесення написано з примусу і є фальшивим, з метою дезінформації, і потрібно дати знати про це, домовились ієрогліф «сонце»[13] писати ширше звичайного, щоб він був схожий на ієрогліф «говорити». Коли нас відправляли, було наказано: незалежно від виконання завдання, у випадку змушеної затримки на континенті при першій можливості надіслати зв'язківця з донесенням. Мічений помовчав і додав:

— Якщо хоч одне слово з того, про що я вам повідомив — неправда, відрубайте мені голову… Я можу багато про що розповісти. Адже» я працював в органах понад десять років.

— А що це за будинок номер два на Давандао? — несподівано спитав начальник Ма.

— Новий склад боєприпасів. Кілька складів ваші літаки розбомбили, а цей неприступний — він у горах, глибоко в землі.

— Де він розташований?

— На схід від Чорного перевалу, зовсім недалеко. Там три пости охорони: два зовнішніх, один внутрішній. На внутрішньому посту двоє охоронців…

— Знайомі у вас там є?

— У людей з наших органів скрізь є знайомі. Там служить Цінь Юй-ке, він у внутрішній охороні. Прикомандировании туди спеціальною службою. Ми були з ним колись в одній групі…

Начальник Ма залишився задоволений цим зізнанням. Особливо цінно, що у внутрішній охороні був знайомий Сун Да-луна.

— Ви самі бували там?

— У підземному складському приміщенні не був. Був тільки в жилому приміщенні. Водив мене туди Цінь Юй-ке. Порядок там такий: щоб увійти всередину, треба натиснути кнопку дзвоника тричі — два довгих сигнали, один короткий.

Мічений явно хизувався своєю обізнаністю. Він розповів про те, хто має доступ у будинок номер два, і на закінчення повторив, що за найменшу неточність у своїх свідченнях готовий відповісти головою.

— Поки що досить! — сказав Ма і разом з Ван Хай-шеном повернувся в свій кабінет.

Начальник, глибоко замислившись, пройшовся по кімнаті. Майже механічно він відзначив про себе, що дощ вщухає, і, глянувши у вікно, побачив, що на сході загоряються зірки.

Ван з нетерпінням чекав, що скаже начальник Ма.

Молодий розвідник добре розумів, що розмова про острів і будинок номер два провадилася з певною метою. Не випадково й те, що Ма запросив Вана взяти участь у допиті Міченого. Очевидно, це зв'язано з новим завданням. Але начальник сказав: «Поки що ні». Очевидно, він і вирішує зараз питання, чи можна послати Вана. Мабуть, це дуже відповідальна справа.

Ма зупинився біля столу і глянув на свого молодого друга:

— Догадуєшся, про що я думаю?

— Про нове завдання.

— І про тебе. Адже ти стільки днів перебуваєш у великому напруженні — і фізичному і нервовому. За весь цей час ти хоч раз виспався як слід?

— Визволимо острів, тоді й висплюсь.

— Не кажи дурниць! Якщо ми не будемо висипатися, то ніколи не визволимо його… Зрозумів?

— Зрозумів. А ви самі, товаришу начальник…

— І мене треба за це бити, — зітхнув Ма. — Мені дуже не хотілося б посилати тебе зараз на нове діло… Але воно може врятувати багатьох людей, дуже полегшить завдання визволення Давандао.

— Я готовий, — чітко сказав Ван.

— Ти готовий. Я знаю, що ти завжди напоготові, — посміхнувся Ма. — Ну що ж, в час добрий!..


Бурхлива радість


Опівдні Ван Хай-шен благополучно висадився на Давандао. Він здав донесення, яке Мічений ретельно скопіював з аркуша, написаного рукою начальника Ма, і його, як звичайно, відправили відпочивати. Так було кожного разу. Поки не зовсім смеркне, повертатися на острів не можна було. Відпочивати, проте, не довелося. Треба було зустрітися з слугою-підлітком із експедиції штабу оборони. Про цього юнака Ма розповів Вану перед самим від'їздом.

Шукати хлопчака довелося досить довго. Нарешті Ван помітив юнака, який замітав вулицю, за всіма ознаками схожого на того, про якого розповідав Ма. Хлопчак був одягнутий в армійську куртку, що сягала йому до колін. Як на вид йому не даси його сімнадцяти років. Хай-шен впритул підійшов до нього і тихо спитав:



— Братику, чи немає сьогоднішньої газети? Я б почитав.

— Для тебе пошукаю!

Юнак пішов у дім і виніс газету. Вона була за позавчорашнє число. Тримаючи перед собою газету, Ван Хай-шен тихо сказав:

— Ти повинен допомогти виконати одне завдання.

— Кажи, яке саме!

Від розвідника не приховалось, як загорілися очі хлопчака. Ван Хай-шен попросив дістати на вечір деякі речі. Подумавши трохи, той відповів:

— Дістану!

Повернувшись у кімнату, яку йому було відведено для спочинку, Ван Хай-шен раз у раз позирав у вікно. Йому здавалося, що ніколи ще день не був таким довгим.

Надвечір несподівано в кімнату власною персоною ввалився Сунь Кай. Він був у чудовому настрої, довго тиснув руку Ван Хай-шену, розповідав, що з острова видно було стовпи полум'я над гаванню і докладно розпитував про те, як усе відбулося. Старий по секрету повідомив, що донесення про успіх операції вже передано на Тайвань і що нагороди довго чекати не доведеться. Залишаючи кімнату, він попередив, що увечері відбудеться банкет, на який запрошено і Ван Хай-шена.

Ван Хай-шен анітрохи не зрадів цьому запрошенню. Він зробив спробу відмовитися, посилаючись на те, що Сун ще на тому боці і потрібно якнайшвидше допомогти йому та й іншим вибратися звідти, бо інакше їх можуть схопити.

— Не схоплять, — заперечив старий. — Їм зараз не до того, щоб нишпорити по рибальських хатинах. Наші друзі американці розшифрували кілька радіограм. У червоних цілковита паніка. Зірвано операцію, яка планувалася протягом кількох місяців. Важливо, що справу зроблено, а коли саме повернуться наші — на день пізніше, чи на день раніше — значення немає…

— Вибачте, шефе, — сказав Ван, — мені здається, що якраз після цієї справи Громадська безпека буде хапати кожного зустрічного… Я боюсь за свою сім'ю. Та й вам не варто втрачати такий надійний притулок, як мій дім.

— Все це вірно, голубе… Проте є одне «але». На банкеті будуть присутні американські офіцери. Вони захочуть, можливо, познайомитися з тобою, довідатись про подробиці…

— Ви скажете їм, що я знову вийшов у море.

— Їм це може не сподобатись. Між нами кажучи, якщо ці люди щось заберуть собі в голову, з ними краще не сперечатися і не суперечити. Отже, я чекаю.

— Дозвольте, шефе, трохи запізнитись, — попросив Ван. — Треба вмитися, поголитися, привести себе в порядок…

— Гаразд, — милостиво погодився Сунь Кай. — Але довго не затримуйся.

У приміщенні штабу оборони острова, у великому залі, зібралися військові, «політичні діячі», пишно вбрані жінки.

Банкет ще не почався.

Гості збиралися групами, курили, жартували, розмовляли. Настрій у всіх був піднесений.

Гладкий полковник пояснював дамам стратегічне значення щойно здійсненої операції.

— Вогонь над Фейюньган — це перший сигнал, — багатозначно казав він. — Це кінець нашого руху на південь і початок нашого руху на північ. Американці дуже високо оцінювали дію наших доблесних розвідників…

— Червоні в паніці, — розповідав хтось у другій групі. — Знищена вся ескадра. Кажуть, від міста залишилися лише попіл і зола.

Коли увійшов Сунь Кай, усі замовкли. Військові мимоволі підтягнулися і набрали бравого вигляду. Дами штовхали одна одну, намагаючись якнайкраще роздивитися героя дня.

Генерал Ню Чжан-фу пішов назустріч гостеві, витягнувши вперед обидві руки, і довго тряс сухі долоні старого.

Він шанобливо провів Суня до затишного крісла, не наважуючись першим розпочати розмову.

Сунь Кай клацнув золотим портсигаром, прикурив від послужливо піднесеної йому генеральським ад'ютантом запальнички і недбало спитав:

— Сподіваюсь, ви вже одержали інформацію, генерале?

— Так, одержав! Одержав звістку, радісну не тільки для нас. Я певен, що генералісимус і його радники будуть в захопленні… І я, нарешті, дістану можливість надати відпочинок нашим хоробрим солдатам… І саме вас ми повинні дякувати за це чудове відчуття безпеки, певності, гарантій. Коли-небудь на першій сторінці великої історії контрнаступу вдячні нащадки читатимуть ваше ім'я…

— … поряд з вашим, поряд з вашим, генерале, — так само недбало відповів Сунь.

Підозрілому генералові Ню здалося, що в голосі старого вчувався відтінок іронії.

— Мої заслуги в цій справі невеликі, — з гідністю відповів генерал. — Якщо я і запропонував два роки тому на нараді в начальника генерального штабу цей план, то, в усякому разі, його розробка і виконання належить тільки вам.

Сунь посміхнувся. Виявляється план належить генералові Ню! Командуючий, очевидно, забув, як ще перед відступом з материка вибухівка в районі гавані була закладена на його, Сунь Кая, вимогу. Так, сьогодні бравий генерал має хвацький вигляд. Не так, як у той день, коли кілька партизанів-комуністів розігнали два його батальйони… А під час боїв у західній частині провінції Чже-цзян доблесний Ню вискочив у вікно, навіть забувши взути черевики.

Сунь посміхнувся, узяв з таці високу склянку американського віскі і цокнувся з генералом.

— Кожний з нас скромно робить свою справу, яку довірила йому батьківщина… — сказав він.

— … І американці! — почувся вигук досить сп'янілого кремезного майора. — Хай живе Америка!

На п'яного зашикали. Він весело примружив очі, засміявся і, гикнувши, знову проголосив:

— Хай живе Америка!

— Майоре! — гукнув з гнівом на нього Ню. — Ми не менше, ніж ви, прихиляємося перед могутністю і величчю нашого союзника, але робимо це в благопристойній формі.

— Благопристойній!.. — Це слово, очевидно, сподобалось майорові. — Благопристойній!.. — проспівав він. — Коли б ящірка вміла розмовляти, вона також назвала б себе благопристойною твариною…

Обличчя Ню налилося кров'ю. Два співробітники підійшли до майора і взяли його за лікті.

Майор різким рухом відштовхнув їх і знову закричав:

— Наш союзник! Собачка на поводку — союзник хазяїна! Здорово… Батіг — союзник пастуха! Воша — союзник господа бога! Вона кусається по його священній милості!

Виручив ад'ютант генерала Ню. Він підбіг до магнітофона з посилювачем, що стояв у кутку кімнати, і натиснув клавішу. Почувся тріск, шипіння стрічки, скажено вискнув джаз, і хрипкий чи то жіночий, чи то чоловічий голос зарепетував:


В житті бери усе сповна:
Горлай пісень веселих.
А пити — вихиляй до дна
І знов наповнюй келих.

Порушника спокою, нарешті виволокли з залу. Услід йому гриміла пісня:


На світі жити тільки раз…
Отож, хлебтай без ліку!
Од всіх турбот, тривог, образ
Вино — найкращі ліки.

«Будинок номер два»


Як тільки за Сунь Каєм зачинилися двері, Ван узявся за роботу.

Цього разу він відшукав юнака-слугу досить швидко. Хлопчак запросив його в кімнату і, увійшовши в неї, відразу ж погасив світло.

— Як справи? — спитав Хай-шен.

— Усе готово!

З-під ліжка витягли згорток.

Хай-шен навпомацки визначив вміст згортка і міцно потиснув товаришеві руку. Більше він поки що нічим не міг висловити свою подяку. У згортку були цивільний френч, пістолет і ножиці. Хай-шен надягнув френч, сховав у кишеню пістолет і ножиці і повернувся, щоб піти, але хлопець, передаючи ключ від мотоцикла, затримав його.

— Що ще, братику? — тихо спитав Хай шен.

— Скоро нас визволять?

Так хотілося затриматись і хоч би кілька хвилин поговорити з цим мовчазним милим юнаком, але часу не було.

— Скоро! — коротко відповів Ван.

— Мотоцикл у дворі, біля стіни! — попередив його юнак.

Намагаючись не шуміти, Хай-шен вивів з двору мотоцикл і прокотив його притихлою вулицею кілька десятків метрів. Тільки тоді він завів мотор, різко рвонув підойму газу і помчав до «будинку номер два». Не зупиняючись, проскочив він повз два пости. На нього навіть не гукнули — тут звикли до шаленої їзди на мотоциклах. Біля воріт будинку Ван тричі подзвонив. Довгий час ніхто не виходив. Довелося повторити дзвінки. Повільно розчинилися ворота, і з них визирнуло заспане обличчя. Побачивши незнайомого, чоловік відкрив був рота, щоб поцікавитись, чого той прибув, але Ван Хай-шен випередив чергового.

— З якого часу дозволено висипатися на посту? А якщо трапиться що-небудь?.. Гляди, щоб не довелося тобі за це відповідати своєю головою!

— Так! Так!.. — чоловік почухав поясницю, не знаючи, що сказати.

Розгніваний Ван Хай-шен увійшов у приміщення, сів за столик з телефоном і суворо спитав:

— Чому ти сам?! Де другий?

— Він пішов додому, сказав — дружина захворіла…

— Як тебе зовуть?

— Мене звуть Цінь Юй-ке.

— А-а! — Ван полагіднів. — Тобі пощастило. Ти, здається, служив разом із Сун Да-луном. А ми з ним приятелі.

Ця звістка, очевидно, не дуже обрадувала охоронника. Він пробурчав щось нерозбірливе.

— Документи перевіряти будеш? — Хай-шен дістав візитну картку з штампом «Міністерство оборони, друге управління».

— Гаразд, — сказав охоронник, — не обов'язково…

Ван Хай-шен, не поспішаючи, сховав картку. Він сповістив, що прибув щойно із Тайваню. В новій партії боєприпасів щось не в порядку. Треба перевірити. Цінь Юй-ке дуже злякався: невже в складі може статися вибух.

— Розмовляти будемо потім, — владно сказав Ван. — Відчиняй склад. Та швидше!

Цінь Юй-ке взяв із сталевого ящика в'язку ключів і пішов уперед. Хай-шен на мить затримався і перерізав ножицями телефонний дріт.

Цінь Юй-ке відчинив двері складу, увімкнув світло і лишився стояти біля входу, тримаючись якнайдалі від проклятих ящиків. Ван Хай-шен пошукав щось очима, підійшов до штабеля з квадратних дощаних ящиків із строкатими наклейками і почав звіряти номери. В сусідньому ряду він помітив ящики з патронами. Розкривши один із них, він витяг кілька обойм і дав їх Ціню:

— Держи, не впусти…

Цінь підкорився, злякано позираючи на патрони. Хтозна, може саме вони можуть зараз вибухнути. Ван швидко поклав у ящик свій другий кишеньковий ліхтарик.

Вийшли з складу.

— Тепер ніякої небезпеки немає, — сказав Ван, — можеш заспокоїтися. Патрони поки що залишаться в тебе. За ними зайдуть…



… Банкет наближався до кінця. Ню Чжун-фу і Сунь Кай встигли добре випити, зробити кілька ущипливих зауважень на адресу один одного і знову помиритись. Сваритися їм не було ніякої вигоди.

— За ваше здоров'я, генерале! — Старий підняв бокал з шампанським.

— За моє пили досить! Вип'ємо за ваше здоров'я! — заперечив Ню.

Раптом стіну залу задвигтіли. З дзвоном посипались шибки. Шампанське хлюпнуло в обличчя генералу. Почулися крики, зойки, виск. Усі в паніці кинулися до виходу.

Сунь Кай і Ню опинились на вулиці одночасно. Обидва побачили, як у повітрі з усіх боків здіймались сигнальні ракети: по дві червоних і по одній зеленій.

Ню Чжун-фу закричав:

— Сигнал: підхід ворожих суден.

— Не може бути! Які судна? Звідки? — заперечив Сунь Кай.

— Пости спостереження помилитись не можуть, — крижаним тоном відповів Ню.

Лякаючи і без того збожеволілий натовп сиреною, підлетів мотоцикліст. Він передав генералові пакет.

Ню глянув на папір і розлютився.

— Ах ти, тухле яйце! Ненажеро проклятий! — накинувся він на Сунь Кая, забувши про будь-яку пристойність. — Ось вона твоя робота! Визначна операція!

В укритті, схопивши трубку телефону особливого зв'язку, Сунь Кай закричав:

— Де цей мерзотник Ван? Негайно до мене! Під охороною!

Погасла електрика.

Солдати генеральського конвою засвітили кишенькові ліхтарики. Сунь Кай й Ню Чжун-фу з перекошеними від люті обличчями тримали по телефонній трубці.

Вислухуючи чиюсь доповідь, командуючий біснувався:

— Як це — висаджено в повітря склад?.. Розстріляю всіх до одного!..

Сунь Кай, в свою чергу, наказував:

— Догнати! Схопити! Своїми руками відірву твою дурну голову!

Командуючий одбіг від апарата, зробив коло по кімнаті і знову схопив трубку;

— Нуль нуль один? Містера Стоуна… Як!.. Куди полетів?.. На Тайвань!.. Ох, прокляття!.. — Він з силою кинув трубку на стіл.

Ебоніт розлетівся на друзки. І раптом від нового вибуху задвигтіли стіни. Здавалося, земляне склепіння ось-ось впаде.


Червоний прапор


Ван Хай-шен біг до моря. Біля самого берега він оглянувся і побачив людей, які доганяли його. Вони були ще далеко, але сумніву не могло бути — це за ним. Ван спустився до моря. Біля самої смужки піску стояв солдат з гвинтівкою наперевіс. Хай-шен підкрався, ривком звалив його з ніг і, не даючи опам'ятатися, ударив рукояткою пістолета по голові. Переслідувачі наближалися, вже було чутно вигуки:

— Стій! Держи!

Хай-шен кинувсь у воду. На мить хвиля накрила його, але він уперто плив вперед. Почулись постріли, кулі лягали навколо, одна зачепила ліву руку.

Ноги торкнулись каміння. Хай-шен видерся на один з каменів, що стирчав над водою, і відчув смертельну втому. Напружуючи зір, Ван вдивлявся в море, намагаючись розглядіти судна, що підходили до острова, але вони йшли без вогнів. Лише слух уловлював далекий-далекий шум машин. Тут він і зустрів світанок. Розірвавши на грудях сорочку, перев'язав рану. Над островом ще стелилися каламутні хмари диму. Біля причалів тіснилися десантні судна. А на найвищій вершині острова майорів на вітрі червоний прапор. Хай-шен дивився на прапор і радісно сміявся. У думці він сходив на цю вершину. Ван зробив спробу трохи підвестися, але раптом відчув, що тіло перестало йому коритись. Біль розлився скрізь — від потилиці до кінчиків пальців, поранена рука безсило повисла.



Ван з великими труднощами стягнув з себе ворожий френч і відкинув убік. Нестерпно хотілося пити. Він припав до каменя, хвиля перекотилася через нього. Потім знов; спробував трохи підвестися, але не зміг. За лишалась надія тільки на те, що якесь суди-підійде ближче. Та всі кораблі проходили и великій відстані. Ван махнув рукою, напере знаючи, що цього ніхто не помітить. Розвідник опустив голову і знепритомнів. Потім немов крізь пелену різноколірного туману він побачив довгі човни, що пливли зовсім поряд.



— Товариші!.. — шепотів Ван. — Товариші.

Ніхто, звичайно, не чув шепоту Вана…

Стерновий одного з човнів, того самого, де з сумкою медсестри через плече сиділа А-фин помітив розпростерте на камені тіло.

— Людина на камені! — крикнув він і так круто повернув човна, що дівчина, котра не зводила очей з острова, сподіваючись побачити у береговому натовпі Ван Хай-шена ледве не впала за борт.

Коли вона нарешті набула рівноваги, човен був зовсім близько від каменя.

А-фин міцно обнімала голову Хан-шен і не могла вимовити жодного слова. По її обличчю текли тихі сльози.

Вона витягла з сумки чистий бинт і тримала його в руці, не маючи сил навіть поворухнутись. щоб перев'язати рану. Матрос обережно розтулив пальці дівчини і приклав бинт до плеча Ван Хай-шена. Тільки тоді А-грин прийшла до пам'яті, і її руки стали такими ж спритними, як і раніше.

Вранішнє проміння весняного сонця освітило картину недавнього бою: зруйновані дзоти, перекинуті гармати, «джіпи», що задерли вгору колеса… Прямо в грязюці валялися кинуті мундири, якісь ящики з паперами, складане похідне ліжко, сувій солдатського сукна.

На перехресті двох невеличких провулочків, посередині калюжі стояв лакований офіцерський чобіт.

Якийсь жартівник повісив генеральський кашкет на цвях під вивіскою шинку. По боках її погойдувалися на вітрі надуті повітрям кулі з різкими білими ієрогліфами: «Вперед! На материк!», що пережили бій і втечу.

Населення острова радісно вітало визволителів. Старий з очима, повними сліз, обіймав молодого бійця і казав:

— Синку! Як ми на вас чекали! Як чекали!..

Ван Хай-шен марно шукав когось у натовпі очима. Раптом хтось обережно поклав йому на плечі руки. Оглянувшись, він побачив того, кого шукав, — то був юнак із «В-34». Вони по-братськи обнялися.

Пісні, радісні вигуки, сміх лунали у повітрі. На вершині горба стояли Ван Хай-шен, Ван Хай-фин, начальник Ма. Повз них проводили полонених. Був серед них і командуючий обороною Давандао Ню Чжун-фу. Поряд нього йшов одягнений в коротку рибальську куртку і формені штани уповноважений спеціальної служби Сунь Кай.


* * *

Яскравий весняний ранок. В небі кружляють білі чайки. Люди на Давандао зайняті своєю справою. Але кожний, хто б він не був — солдат, рибалка або хлібороб, — раз у раз повертають голову, щоб глянути з ясною посмішкою на вершину гори. Там високо в прозорому небі зайняв навіки своє місце червоний прапор перемоги!



Примітки

1

Генералісимус — Чан Кай-ші..

(обратно)

2

Спецслужба — спеціальна служба гоміндану; відає функціями таємної поліції, займається шпигунством і диверсіями. В літературі часто її називають «охранкою».

(обратно)

3

Мацзян — складна гра в кості.

(обратно)

4

Китайці п'ють вино підігрітим у чайнику.

(обратно)

5

Вірші переклав А. Перепадя.

(обратно)

6

А-фин — зменшене ім’я від повного Хай-фин.

(обратно)

7

Куайцзи — палички для їжі, якими користуються в Китаї.

(обратно)

8

Цзінь — міра ваги, що дорівнює 0,5 кілограма.

(обратно)

9

Лі — міра довжини, що дорівнює 576 метрам.

(обратно)

10

В китайській мові велика кількість різних діалектів, які дуже відрізняються один від одного. По діалекту легко можна довідатися, місцева ця людина чи приїжджа.

(обратно)

11

«Бі» означає «я». В дореволюційному Китаї вживалося під час розмови з старшими за чином, в офіціальних церемоніях, бесідах.

(обратно)

12

Пань — по-китайськи «сподівання», «сподіватися».

(обратно)

13

Ієрогліф «ж і» — сонце — своїм написанням схожий на «юе» — говорити.

(обратно)

Оглавление

  • Чжан Чжі-мін ДИВЕРСІЯ У ГАВАНІ ФЕЙЮНЬГАН
  • На березі
  • Давандао
  • «В-38»
  • Два ляпаси
  • Нічна переправа
  • На материку
  • Хай-шен і Хай-фин
  • Заарештувати не можна
  • Втеча
  • Переслідування
  • У Де-гуй виходить із гри
  • Дружба до гробу
  • Ще один бій
  • Випадкова зустріч
  • Дружина і дочка Лі Вань-фа
  • Клятва перед небом
  • Чжао А-фу
  • Бригада по виготовленню сітей
  • Дощової ночі
  • Гроза нависла над гаванню
  • На роздоріжжі
  • Нова обстановка
  • Бурхлива радість
  • «Будинок номер два»
  • Червоний прапор
  • *** Примечания ***