Сучасна російська повість [Віктор Астаф’єв] (fb2) читать постранично

СУЧАСНА РОСІЙСЬКА ПОВІСТЬ

^©   http://kompas.co.ua  — україномовна пригодницька література

Упорядник І.Д. Бажинов

Віктор Астаф’єв ОДА РОСІЙСЬКОМУ ГОРОДУ

Пам’яте моя, пам’яте, що ти дієш зі мною?! Все пряміше, все вужче твої дороги, все тьмяніший виднокіл, і кожна дальня вершина здається капличкою, що обіцяє заспокоєння. І рідше супутники зустрічей, яким хотілось би вклонитись, а спомини, необхідні живій душі, осипаються осіннім листом. Стою на житейському зітрі голим деревом, завивають у мені вітри, видуваючи звуки і кольори того життя, яке я так любив і в якому вмів знаходити радощі навіть у важкі свої дні й роки.

І все не замовкає в мені війна, стрясаючи натомлену душу. Багряне світло пробивається крізь німу вже товщу часу, і, сплющена, закам’яніла, але не втративши запаху гарива й крові, клубочиться вона в мені.

Заспокоєння хочеться, хоч якого-небудь заспокоєння. Та нема його навіть у сні, й у сні мучуся, ховаюся од вибухів і десь за північ починаю з жахом розуміти: це вже не та війна, од теперішніх вибухів не сховатись, не захиститись, і тоді покірно, стомлено і байдуже чекаю останнього спалаху — ось блисне біло, засліплююче, скорчить мене останньою судорогою, сплавить і віднесе іскрою в глибину всесвіту, який я так і не збагнув моїм розумом. І бачу ж бо, виразно бачу ту іскорку, відчуваю її політ. Через те бачу, що був уже піщинкою у величезній бурі, крутився, літав десь там поміж життям і смертю, і зовсім випадково, примхою чи волею долі не занесло мене в небуття, а скинуло на виснажену землю.

Скільки раз гинув я в нестерпних снах! І все-таки воскресав і воскресав. На зміну жахливо гогітливому вогню, гримкотливому диму вибухів раптово ринуть строкаті галявини в квітах; шумливий березовий гай; тихий кедрач на моховитій горі; спінена потоком ріка; коромисло веселки над нею; острів, обкиданий зеленим хутром шелюги; статечний сільський город біля селянського двору.

І лиця, лиця…

З’являться всі жінки, яких хотів би зустріти й любити, і вже поблажливий до них і до себе не простягаю їм руки, а згадую тих жінок, яких зустрів і любив насправді. З літами я навчився втішати і обманювати себе — спомини про ці зустрічі солодші й чистіші від самих зустрічей…

Пам’яте моя, сотвори ще раз диво, зніми з душі тривогу, тупий гніт утоми, що пробуджує похмурість і отруйливу солодкість самотини. І воскреси, — чуєш? — воскреси в мені хлопчика, дай заспокоїтися і очиститися біля нього. Ну, хочеш, я, безбожник, іменем господнім заклинатиму тебе, як одного разу, оглушений і осліплений війною, молив підняти мене з дна мертвих безодень і хоч що-небудь знайти в темному і змертвілому нутрі? І згадав, згадав те, що хотіли в мені вбити, а згадавши, оживив хлопчика — і порожнеча знову наповнилася звуками, кольорами, запахами.

Мені говорили: отака надсада не мине даремно! Буду я хворий і од нервового перенапруження не доживу стільки-то літ, мені відведених. А навіщо вони мені, ті скільки-то літ, без мого хлопчика? І хто їх рахував, роки, нам відведені?

Освіти ж, пам’яте, хлопчика до кожної веснянки, до кожної подряпинки, до білого шраму на верхній губі — вчився колись там ходити, впав і розсік губу об ребро мостини.

Перший в житті шрам.

Скільки потім їх буде на тілі і в душі?

…Далеко-далеко виник легенький рух, гойднулася срібна ниточка, гойднулася й вигасла, злилася з небесним маревом. Та все в мені стріпнулося, відгукнулося на ледь відчутний проблиск пам’яті. Там, у минулому, що повільно наближається, по павутині, ось-ось ладній обірватися, під куполом небес, пригасивши дихання, йде до мене, осяяний сонцем, сільський хлопчик.

Я поспішаю назустріч йому, біжу з задишкою, перевалююсь незграбно, наче линялий гусак по тундрі, гупаю оголеними кістьми по вкритій мохом мерзлоті. Спішу, спішу, минаючи кровопролиття і війни; цехи з клекочучим металом; розумників, які сотворили пекло на землі; мимо прихованих ворогів і вдаваних друзів; мимо задушливих вокзалів; мимо життєвих чвар; мимо газових факелів і мазутних рік; мимо вольт і тонн; мимо експресів і супутників; мимо хвиль ефіру і кіножахів…

Крізь усе оце, крізь!

Туди, де на істинній землі жили воістину рідні люди, котрі вміли любити тебе просто так, за те, що ти є, і які знали одну-єдину плату — розділену любов.

Хворі ноги, що багато ходили, здригнулися, шкірою відчувши не холоднечу тундри, а живе тепло городньої борозни, торкнувшись м’якої плоті трудової землі, відчули її струми, ось уже чиста роса лікує садна.

Через багато-багато років дізнається мій хлопчик, що така ж, як він, мала людина, в зовсім іншому краю, переживши хвилюючу мить повного злиття з рідною землею, прошепоче з зітханням: «Я чую печальнії звуки, яких не почує ніхто…»

…Беру в свою велику долоню руку