Прекрасна чаклунка [Владімір Нефф] (fb2) читать онлайн

Владімір Нефф ПРЕКРАСНА ЧАКЛУНКА Роман

^©  _{http://kompas.co.ua — україномовна пригодницька література}

_{З чеської переклав Юрій ЛІСНЯК}

ЧАСТИНА ПЕРША ПРОЛОГ У МОРІ

Солодкий перший розділ

Як уже розказано, Петр Кукань з Куканя, успішно закінчивши свою подорож до Франції, замовив у найкращого марсельського кравця розкішне турецьке вбрання, гідне його високої посади першого радника султана, і, найнявши невеликий, але швидкий кораблик «Дульсінея Тобоська» з капітаном та матросами, рушив назад до Стамбула.

«Дульсінея», гарний двощогловий кораблик з прямими вітрилами, була споруджена як останній крик кораблебудівного мистецтва, обладнана всіма новинками тогочасної техніки. В її округлих, як жіночі боки, бортах було сховано по три короткі, але потужні бронзові гармати. Комфорт для пасажирів — чи в даному разі пасажира — було забезпечено цілком; у Петровій каюті, що містилась поряд капітанової в кормовій надбудові, був навіть письмовий стіл, м’яке крісло та ліжко з запоною.

Щоб не попсувати дорогого розкішного турецького вбрання, Петро поки що, дбайливо склавши, замкнув його в дерев’яній скрині й подорожував інкогніто, як і доти. Інкогніто — хоча, може, й непотрібне, бо Петр, позбувшися всіх ворогів, почував себе в цілковитій безпеці, — було досконале: нікому б і вві сні не приверзлося, що високий молодий чоловік у витертій дорожній одежі, яку він проте вмів носити не без елегантності, насправді особа куди поважніша, інтересніша й більш гідна уваги, ніж якийсь невідомий П’єр Кюкан де Кюкан — на таке ім’я недавно виписала йому в Парижі паспорт королівська двірська канцелярія. Нікому, кажу, це не могло спасти на думку, а тому й не спало: сам марсельський кравець природним чином вирішив, що таке екзотичне вбрання потрібне замовцю для якогось маскараду, і щиро похвалив його фантазію, бо цього року все панство замовляло костюми п’єро та арлекінів, аж остобісіло, а перебратись на турецького пашу не придумав ще ніхто. Правда, чи не занадто поважний і грізний цей костюм, чи не викличе він прикрих асоціацій — адже Туреччина останнім часом, кажуть, знову бряжчить зброєю; може, пан замовець бажає трохи пом’якшити це враження якоюсь жартівливо-недоречною деталлю, наприклад, накрохмаленим іспанським комірцем?

Звичайно, Петр не погодився з цією грайливою ідеєю кравця, а навпаки, висловив безліч претензій до його роботи, виявивши глибоку обізнаність із турецькими модами. Кравець подумав щось не дуже чемне про брак гумору в замовця та його педантизм, але не сказав нічого; отож єдина нагода, коли Петрове інкогніто могло бути порушене, минулась без наслідків.

«Дульсінея» була судном іспанським, тобто належала іспанській корабельній компанії, яка мала контору в Марселі, але крім назви нічого іспанського в ній не було. Капітан, голландець на прізвище Ванделаар, був немолодий чолов’яга напрочуд солідного вигляду, з круглим обличчям, оброслим моряцькою бородою, плечистий, з дужими руками, але такий низенький, що, стоячи на містку, ледь виглядав із-за обтягненого парусиною поруччя. Команда його складалася з п’яти матросів, юнги Беппо — п’ятнадцятирічного циганкуватого неаполітанця — та кока-бретонця, примітного тільки тим, що він, хоча й був ревним католиком, носив турецьку феску — мовляв, найзручніший у світі головний убір.

Плавання почалося напрочуд спокійно, небо було синє, як і море, й чисте-чисте, тільки на обрії купчились м’які пухнаті хмарки, незмінні й нерухомі. Свіжий західний вітер радісно надимав вітрила, білі як сніг, і судно ковзало по морській поверхні, оббитим міддю носом розтинаючи дрібненькі хвильки, а за кормою лишаючи нескінченну смугу спіненої води, схожу на біле мереживо. Це мереживо, хоча й дуже декоративне, не подобалось Петрові. Бо хоча його мореплавський досвід був вельми скромний, він у ті дні, коли будував на острові Монте-К’яро свій власний бойовий флот, неабияк підкувався в теорії, а тому знав, що добре збудоване судно має лишати за собою гладеньку, чисту й глибоку борозну, а не мереживо з піни. Але, опріч цієї маленької вади — косметичної, так би мовити, — загалом «Дульсінея» поводилась чудово, і на її палубі панував блаженний спокій: тільки й роботи, що стернувати та стояти дозором на носі; ввечері, як зайде сонце, матроси трохи попускали вітрила, а вранці, як висохне роса, знов натягували їх тугіше, та й усе. Крім дельфінів, що жирували круг судна, ніде ні знаку життя, тільки вряди-годи величезний сірий альбатрос, змахнувши в високості крильми, розпростував їх і скісно ковзав у повітрі до судна, мабуть, хотів роздивитися, що там на палубі, але зразу ширяв угору, ніби побачене нагнало на нього страху.

Петр поділився цим враженням із капітаном.

— А я йому не дивуюся, — сказав той. — Бо людина — страшна звірюка.

— Може, й так, — погодився Петр. — Але в отакі хвилини я охоче забуваю й пробачаю все, чого зазнав від людей.

Він справді був щасливий, як іще ніколи. Правда, він був природжений атеїст — бо такий світогляд відповідав його непокірливій, неприступній для небилиць та догматів натурі — і чудово знав, що так звана природа байдужісінька до всіх учинків людського поріддя, яке родиться, в злигоднях живе й умирає на цій землі, — байдужісінька, несвідома й невидюща. І все ж він не встерігся від почуття, що оцей блаженний спокій у дорозі додому, до султана, що його він любив, як свого слабкішого, залежного від нього друга, і до чарівної Лейли, чиє ім’я означало довгу-предовгу й темну-претемну ніч, — що цей спокій схожий на прихильну усмішку, якою природа вітає Петрів успіх, його перемогу, здобуту тоді, коли все було втрачено. Він сидів на реї передньої щогли — за спиною найбільше вітрило, під ногами голова жінки з виряченими мертвими очима, можливо, Дульсінеї, чиє дерев’яне погруддя прикрашало ніс судна, і; втупивши погляд у нерухому лінію обрію, зважував своє життя й визнавав його задовільним. Йому було всього двадцять три роки, з яких три, пробуті в підземеллях сералю, можна не рахувати, бо вік — так вирішив Петр сам для себе — вимірюється роками, прожитими на землі, а не під землею. Десь стільки ж було й славетній Жанні д’Арк, коли вона загинула на вогнищі. А хіба він, Петр, не зробив те самісіньке, що й вона, славетна Діва, що посадила на французький трон слабодухого Карла Сьомого? Карл Сьомий і Людовік Тринадцятий — яка тут різниця? Ніякої; навпаки, така схожість, що аж дух перехоплює. А коли й є якась різниця, то надзвичайно вигідна для Петра: Діву спалили живцем, а Петр лишився живий і здоровий, тільки руку присмалив, і тепер, не забувши про добро й вигоду всіх народів, поспішає назад на свою високу службу, а його вітають небо, море й дельфіни, що шаліють від радості, тоді як альбатроси втікають, жахаючись його величі.

Гарно було, але найпрекрасніші бували хвилини світання. Спочатку в теплому досвітньому присмерку мигтіли легенькі тіні, що їх сонце з-під обрію кидало на невисокі лиснючі хвилі; потім між морським обширом і небесним склепінням спалахувала сліпуча іскра, швидко виростала в яскраву жарину, і ось уже випливав у своїй осяйній величі сам Геліос на золотій колісниці, правуючи вогненною четвернею і всміхаючись до свого друга Петра з роду титанів, а той, сидячи на реї, вітав його дружнім кивком.

Та коли, пропливши між Пелопоннесом і Крітом, опинились на морі, названому в сиву давнину ім’ям царя Егея і вельми небезпечному через безліч острівців та скель, погода змінилася: сильний південно-західний вітер із зливою збив на морі довгу, важку хвилю, а небо вкрили густі хмари. Капітан Ванделаар, мавши на погоду добрий нюх, ще завчасу наказав спустити верхні вітрила, а решту зарифити. За якихось півгодини після того море шалено розбурхалось, і справдилась та недовіра, яку «Дульсінея» своїм мереживним слідом будила в теоретично обізнаному Петрові: виявилося, що їй бракує остійності, однієї з головних чеснот добре збудованого судна. Вона хиталась, гойдалась і підскакувала на здиблених хвилях, стогнучи всіма дошками, щоглами та реями, а вітер, ляскаючи снастями, громовим ревом глушив її скигління. Ті вибрики не скінчились і тоді, коли спустили всі вітрила: «Дульсінея» була «цімперліх», тобто маніжена, як висловився перший стерничий, родом віденець; по-жіночому вразлива та недоторканна, вона любила делікатне поводження й угамувалась лиш тоді, коли стерно взяв у досвідчені руки сам капітан Ванделаар, але й далі брязкала й торохтіла всім, що не було закріплене. А коли через кілька годин до стерна знову став віденець-стерничий, «Дульсінея» враз показала весь свій норов: зіп’ялась дибки, тоді впала під водяні гори, які сама ж і підняла, і з палуби змило все неприбите чи неприв’язане — насамперед дозорного на носі судна. Отже, команда «Дульсінеї», й так нечисленна, зменшилась до капітана, чотирьох матросів, юнги та кока; та й із тих матросів один — другий стерничий — лежав на койці в кубрику й маячив у тяжкій гарячці.

Пливти далі, не поповнивши команди, було ризиковано. Тому капітан повернув до найближчої гавані — Родосу, брами сповитого легендами Острова Троянд.

Судно кинуло якір на рейді, і капітан наказав двічі вистрелити з гармати й підняти на передній щоглі вимпел у синю смужку — знак того, що він наймає людей. Так робилось тоді у всіх гаванях світу; як не мали гармат, стріляли з пістоля чи мушкета.

Невдоволений і цією затримкою, і тим, що його ілюзії так брутально розвіяно, Петр стояв, зіпершись на поруччя, й невесело дивився на рядочок заякорених біля причалу вбогих рибальських суденець, на смутну плутанину снастей, щогл та рей, за якою, сповите хмарами, здіймалося місто, розташоване амфітеатром над затокою. Гори, що займали всю площу острова, тільки вгадувались в імлі. Вітер свистів, берег був наче виметений, ніде — ні на суднах, ні на суходолі — не видно було живої душі; мертвими здавались і сторожові вежі, в яких Петр упізнав свій витвір, бо їх будовано за його власноручними малюнками, ці гранітні циліндричні твердині, наїжачені гарматами, що тримали під обстрілом усю затоку.

Від борту «Дульсінеї», яка стояла тільки на середньому якорі, з вітрилами спущеними, але не ув’язаними — щоб можна було негайно рушити в путь, — відплив човен із двома веслярами та віденцем-стерничим і попрямував до берега. Тоді капітан Ванделаар підійшов до Петра й став поряд, зіпершись на поруччя.

— Ані духу, — сказав він, дивлячись на безлюдний берег. — Ще б пак — у такому турецькому кублі. Тут ми не знайдемо й горбатого одноногого мертвяка.

Коли Петр, уражений, спитав, чи не тому це, що Родос — гавань турецька, Ванделаар кивнув головою:

— Авжеж. Хіба ви не чули, пане Кюкан, що паша Абдулла, султанова права рука, хоче підбити під себе весь світ і для цього будує новий флот? А оці вежі з гарматами? Рік тому їх іще не було. Тож хіба можна сподіватися, що в турецьких гаванях буде повно безробітних моряків? Бачте? Наші зійшли на берег, а ніде нікого. В християнській гавані на них уже чекала б ціла орда голодного моряцького наброду.

— Інакше кажучи — невдача, але я, як не дивно, дуже радий, — сказав Петр.

— Чому б то? — спитав капітан.

— Коли безробітних моряків нема, — відповів Петр, — то, виходить, накази Абдулли виконуються точно.

— А вам яка з цього радість? — знову спитав Ванделаар.

Петр хвилину помовчав, тоді відповів:

— Ми вже в турецьких водах, тому я більш не маю чого таїтись перед вами, тим паче що збираюся навідати кілька турецьких островів, насамперед Лесбос, хоч він і дратує мене своєю фривольною назвою. Той Абдулла, султанова права рука, — то я.

Може, Петр сподівався, що капітана приголомшить ця новина, та він помилявся.

— Ти ба! Хто б міг подумати, — тільки й сказав Ванделаар, піднісши до ока зорову трубу. — Не знаю тільки, як ми потрапимо на ті острови, що їх хоче навідати ваша екселенція. Як на мене, то я б волів, щоб турки виконували накази вашої екселенції не так точно.

— Покладімося на гнучкість життя, — сказав Петр. — Куди йдуть ваші люди?

Три моряки з «Дульсінеї» саме зникли в одній з вуличок за гаванню.

— Куди ж, як не до шинку, — відповів капітан. — Якщо там не знайдуть хоч одного хлопчину з двома здоровими руками й ногами, хоч би й бовдура, що не вміє відрізнити щоглу від реї, а якір від стерна, тоді, ваша екселенціє, кепське діло. Дивно, але правда: ваша екселенція зможе повернутись до Стамбула тільки в тому разі, якщо тут знайдеться хоч один п’янюга, ладний завербуватись на нашу «Дульсінею».

— А що, то не конче має бути вправний моряк? — здивувався Петр.

— Та хоч би який-небудь, — відказав капітан. — Як не знатиме матроської роботи, то буде юнгою, а матросом я зроблю нашого Беппо. — Він обернувся до юнги, що віддалік начищав блоки. — Як, упораєшся, Беппо?

— Ще б пак! — відгукнувся той, вишкіривши гарні дрібні зубенята, сліпучо-білі на смаглявому виду.

— Оце мені до вподоби, оце слово справжнього чоловіка, — мовив капітан машинально: він звик не дуже високо цінувати відвагу, чесність та інші добрі якості, поки вони виявляються тільки словами. І пішов до своєї каюти, а юнга подався на ніс, до камбуза, розміщеного поряд із кубриком для матросів.

Кок-бретонець саме був у препаскудному настрої: щойно він викидав за облавок кухонні покидьки, і вітер зірвав йому з голови його улюблену феску, якої він не скидав ніколи, мавши чутливу до застуди голову.

— Де це ти байдикуєш, шибенику? — гримнув він на Беппо. — А хто зволить принести мені дров? Чи я маю сам їх наносити? Не тільки помиї тягати, а й дрова? Гляди, ледацюго, щоб мені терпець не урвався, бо тоді я тебе навчу, що таке морська служба.

— Та йду, йду, — сказав Беппо, викидаючи з лозового кошика кілька полінець, що там лишалися, а сам подумав: «Може, мені недовго вже їх носити». Кок заходився обмотувати голову смужкою полотна, відірваного від старого фартуха, а малий італієць по-змовницькому прошепотів: — А я щось знаю…

— Ти? — здивувався кок. — Такого ще не бувало, щоб ти, дзиґо, щось знав.

— А от і знаю, чув на власні вуха, — відказав Беппо. — Отой наш пасажир — неабихто.

— Звісно, що неабихто, — погодився кок. — Мосьє де Кюкан — дворянин і має гроші. Найняти для себе самого цілий корабель голодранець не зможе.

— Ет, велике діло — дворянин! — скривився Беппо. — Тих дворян є хоч греблю гати. А наш мосьє де Кюкан — то сам паша Абдулла, султанова права рука! Перед ним труситься весь світ!

— Годі плести дурниці, гайда по дрова, — пирхнув кок.

— Він сам сказав це капітанові, — запевнив Беппо. — А капітан зразу почав величати його «вашою екселенцією». Аж тепер я зрозумів, нащо у Кюкана в скрині турецьке вбрання з білої парчі.

— А ти звідки знаєш, що у нього в скрині?

— Бо заглядав туди.

— Невже та скриня не замкнена? — здивувався кок.

— Замкнена, та я все-таки заглянув, — сказав Беппо не без гордості.

На це кок не відповів нічого; він мовчки зашпилював обмотану круг голови полотнину. Аж перегодом озвався:

— Кажеш, із білої парчі? А капітан його величає «ваша екселенціє»?

Та Беппо вже побіг.

Вербувальники з «Дульсінеї» з’явились на березі аж за дві години — очевидно, не без успіху, бо йшли не втрьох, а вчотирьох. Смеркало, але Петрові, що мав надзвичайно гострий зір, той четвертий чоловік здався знайомим — і поставою, й ходою, й усіма рухами. Тому він попросив у капітана, що саме вийшов зі своєї каюти, зорову трубу, і тільки-но підніс її до ока, як де й подівся його спокій — спокій титана, переможця Долі, спокій, яким він тішився під час усього плавання; бо те, що він побачив, було неможливе, немислиме, недоречне, нез’ясовне, а тому надзвичайно небажане й жахливе. Кремезний чолов’яга, якого вели моряки з «Дульсінеї», той хлопцюга грізного вигляду, зарослий, обшарпаний і брудний, був не хто інший, як могутній генерал яничарів Ібрагім-ага, тобто Петрів товариш із дитячих літ — Франта Ажзавтрадома.

Маєш себе за титана…

Ми вже не раз відзначали, що коли в султанському сералі над Босфором вибухнув заколот, підбадьорені фальшивою звісткою про смерть Абдулли, званого Сумлінням Його Величності, а насправді — Петра Куканя з Куканя, змовники, щоб спекатися найвірнішого і найгрізнішого Петрового прихильника, генерала Ібрагіма-аги, вирядили його до Ізміра придушити там повстання, нібито підняте дервішами-танцівниками. Ібрагім-ага негайно вибрався в путь із загоном кіннотників, навчених угамовувати розбурхані натовпи, та, прибувши до Ізміра зі своїми яничарами, побачив, що вгамовувати там нема чого, бо місто Ізмір, більш відоме у нас під назвою Смірна, є втіленням спокою й ладу, а самі ізмірці, здебільша торговці килимами, опієм, бавовною й тютюном, люди порядні та невинні, як ягнятка, здивовано вирячили очі на Ібрагіма-агу та його людей, почувши від них запитання, де ж лютує та ребелія, і нізащо не могли зрозуміти, про що йдеться, та й навряд чи знали, що означає це слово — ребелія, бо зроду його не чули. Що ж до дервішів-танцівників, то в Ізмірі їх нема і, за свідченням найстаріших жителів міста, ніколи не було.

Тоді Ібрагім-ага, він таки Франта, син повії Ажзавтрадома, дитя празького передмістя, з досадою подумав, що мав рацію, коли відмовлявся стати з простого вояка яничарським генералом, на чому наполягав його навіжений приятель Петр Кукань з Куканя. «Я ж із самого початку нюхом чув, — розлючено сказав він собі, — що всі Петрові витребеньки до добра не доведуть, бо оті вельможі, як приміром паша Абедін, недовго терпітимуть, коли Петр хапатиме їх за шкірку й витрушуватиме з них гроші та діаманти. Ось і маємо. Бо ясно як темна ніч: мене випхали до Смірни лиш на те, щоб я їм не заважав, бо вони готують якусь капость. І з Петром невідь-що сталось, бо вже три місяці не показується в Стамбулі, а я, Франта Ажзавтрадома, маю за нього розплачуватись? А дзуськи! Я не вчора народився й не з однієї печі хліб їв, тож нема дурних. Лишається одне: тікати, Франто, ні на що не озираючись, тікати, а як це комусь видасться не дуже геройським, хай поцілує мене, куди сам схоче».

Коли рано-вранці після ночі, перебутої в одному з численних мусульманських монастирів Смірни, яничари — фахівці з утихомирювання ребелій — зібрались на подвір’ї, щоб рушати назад до столиці, вони засмучено довідалися, що осиротіли, бо їхній вельможний командир зник. А поки вони чекали й сподівалися, що він таки з’явиться й весело пояснить їм, чому запізнився, Ібрагім-ага, чи, власне, вже просто Франта, бо насамперед він зірвав з фески стьожку — знак свого високого рангу — й закинув геть орден Залізного Півмісяця, яким був відзначений за успішно проведені маневри, вже втікав на своєму білому огирі долиною, затиснутою між двома гірськими пасмами, до міста Торбалі, а звідти до поріччя Кючюк-Мендересу. Поки дістався до тієї річки, він остаточно позбувся свого яничарського строю, дорогою роздягши подорожнього-грека, тобто християнина, й подався далі по горах і долинах, частіш ведучи свого огиря за повід гірськими стежками над кручами й прірвами. Дорогою він заспокоївся й вернувся до тями настільки, що почав лютитись на себе за власне боягузтво: хтозна, думав він, а може, там нічого не сталось і мене послали до Смірни просто помилково, а я втік і зрікся свого генеральства чортзна через що.

Та незабаром виявилося, що інстинкт простої людини, яка добре знає, що доля наготувала для неї куди більше ляпанців, ніж буханців, не підвів його. Він рухався невтомно й швидко, але часто блукав, а тому звістки про події в Стамбулі випередили його, і він, поки дістався до південного узбережжя, вже знав усе про державний переворот, убивство султана й перемогу ворогів його друга Петра та про наступну жахливу різанину. Отож він мав цілковите право похвалити себе за кмітливість.

Куди він утікав і що мав на думці? Тільки найпростіше й водночас найскладніше: назавжди сказати «прощай» турецькому світові, де він проти своєї волі піднісся на верхи, а потім скотився вниз так швидко, що ледве не позбувся голови. Він хотів найнятись на котрийсь із кораблів, що пливуть на захід, лиш не на турецький, де його могли впізнати й схопити, а на порядне християнське торговельне судно, одне з тих, що везуть до Венеції рідкісні індійські прянощі — перець, корицю, гвоздику та мускат, — доправлювані арабськими пустельними караванами через Басру, Багдад і Дамаск до Каїра. Ці пристойні, мудро заклопотані власним зиском кораблі уникають малоазіатських гаваней, бо не мають чого там шукати; хіба котресь із них зупиниться біля Родосу, щоб доповнити свій вантаж кавою, родзинками та опієм. Тому Франта прямував на південний схід, дугою обминаючи узбережжя Егейського моря, і продирався вперед, аж поки добувся до рибальського містечка Мармарас, що лежало у верхів’ї вузенької безпечної затоки. Там він продав свого коня з розкішною збруєю, взявши чималі гроші, й найняв рибалку з човном, щоб переправив його туди, куди саме прямувала й «Дульсінея» зі своїм високим пасажиром, — на острів Родос, уславлений дотепною байкою мудрого Езопа про чоловіка, який хвалився вмінням високо стрибати.

Безлюддя й тиша в портовому місті мали причиною не ревне виконання державотворчих наказів першого султанського радника паші Абдулли, як наївно вважали наші спостерігачі на палубі «Дульсінеї», а навпаки, страх, що посів усіх родосців від сивого діда до малої дитини, — страх, щоб їх не запідозрили в співчутті до політики скинутого реформатора. Крім того, в офіційно оголошену тринадцятиразову смерть Абдулли ніхто не вірив — як побачимо, не вірив у неї й новий узурпатор влади, принц Мустафа, — і багато хто чекав, що Абдулла ще повернеться й жорстоко скарає тих, хто його зрадив… Тому ті, хто мав причини шкодувати за Абдуллою — люди вбогі, — поховалися по своїх кублах і, дожидаючи, що буде далі, сиділи тихо, як миші, й удавали, ніби їх нема й ніколи не було. Але й та жменька, якій давала добрий зиск торгівля тютюном та опієм і яка за часів Абдулли боялася, що доведеться віддати свої грошики до військової скарбниці, не важилась тепер виказувати свою радість через падіння Абдулли, бо й ці не вірили, що стамбульський переворот остаточний і що політиці Абдулли настав кінець назавжди; тому й вони сиділи вдома та вичікували, що буде далі.

Отож учорашній Ібрагім-ага знічев’я ходив по пристані та по безлюдних вуличках Родосу і, марно виглядаючи солідного, путящого християнського судна, що вивезло б його з мусульманського світу, помалу пропивав у шинках грецько-єврейського кварталу гроші, виторгувані за коня та розкішну збрую. В одному з тих шинків його й застали наші вербівники з «Дульсінеї», вже неабияк збентежені, бо вони не розуміли, чому нечасті перехожі обминають їх, ніби зачумлених чи прокажених. Усі шинки, куди вони досі зазирали, були наче виметені; тому, нарешті побачивши в одному з них кремезного зухуватого чолов’ягу, що насуплено сидів над глеком вина, зразу підсіли до його столу.

— Ти моряк? — спитав його стерничий тим есперанто, що ним послуговуються люди, звиклі мандрувати по світу, мовою дуже поширеною, але неприступною для лінгвістичного дослідження, бо її основа — переважно міміка та жести.

Франта допитливо подивився на стерничого; щире обличчя віденця сподобалось йому, і він буркнув:

— А як моряк, то що далі? А як не моряк, то що тоді?

— То моряк чи не моряк?

— Як по правді, то не моряк, — відповів Франта. — Але маю силу й можу витримати багато.

— Одне слово, не цімперліх?

Франта, що, вродившись у Празі, знав це слово, аж пирхнув зневажливо.

— Я — цімперліх? З якої б то речі! Я можу два тижні витерпіти не спавши, а можу заснути й під шибеницею. А кулаком вола з ніг звалю. Та що балакати — полапай-но!

Він напружив м’яз на лівій руці, і стерничий-віденець обмацав його.

— Годиться. Йди до нас за юнгу, ми веземо такого пана, що добре платить.

— А куди ви пливете? — спитав Франта, а почувши, що до Стамбула, розчаровано скривився.

— Ах, до Стамбула? Аякже. Оце я тільки й чекав, щоб до Стамбула. І придумали ж — до Стамбула! Стільки на світі гарних міст, а їм припекло до Стамбула. Шкода, що не в пекло навпростець. Туди мені ще дужче кортить, ніж до Стамбула.

— А чого не до Стамбула? — здивувався стерничий. — Що такого сталося в Стамбулі? І чого це тут усі позалазили в щілини, наче блощиці?

У Франти зовсім зіпсувався настрій.

— А того, — відповів він і, допивши свій глек, поставив його догори дном. Розговорився він аж тоді, коли стерничий, кивнувши євреєві-шинкареві, замовив новий. Франтина стисла, але яскрава розповідь про те, що султана Ахмеда замордовано, а прихильників його першого радника, паші Абдулли, переслідують, хоча й зацікавила моряків з «Дульсінеї», але не аж так, щоб їм забивало дух із подиву, бо турецький світ і політичні події в ньому були їм байдужісінькі — «ачхи», висловлюючись їхнім жаргоном.

— Оце то штука, оце то штука, — сказав стерничий. — Та коли в Стамбулі таке діло, то, мабуть, мосьє де Кюкан волітиме завернути назад, і ти, друзяко, спокійно можеш найнятись до нас.

І озирнувся на своїх товаришів.

— Що, неправда? Та скажіть же щось, хлопці, хай вам біс, не сидіть наче води в рот понабиравши.

Обидва матроси ствердно буркнули.

Ця невеличка й неістотна інтермедія дала Франті, приголомшеному ім’ям «мосьє Кюкан», що вилетіло з уст стерничого, час отямитись.

— А хто він такий, той ваш Кюкан? — спитав він. — Капітан?

А коли почув у відповідь, що це не капітан, бо того звуть Ванделаар і він голландець, а пасажир, вельми значний пан, який, щоб допливти з Марселя до Стамбула, найняв для себе самого цілий корабель, — хильнув вина з глека й сказав:

— А як той ваш пан Кюкан не передумає й попливе далі до Стамбула, ви сховаєте мене в трюмі?

Це було чисто стратегічно-дипломатичне запитання, бо він боявся, що, коли раптом відкине свою шалену нехіть до Стамбула, вербівникам це здасться підозрілим. Але бравим хлопцям з «Дульсінеї» було не до таких тонкощів. Вони запевнили Франту, що він може не боятись нічого: його й сам чорт не знайде, так його заховають, і нікому про нього й словом не прохопляться, бо їм байдужісінько, хто такий Франта, що в нього на сумлінні й чому він так боїться Стамбула.

— А куди ви попливете потім? — іще спитав Франта. Почувши, що до Марселя, він сказав: — Гаразд, наймуся. Скільки заплатите?

І наставив долоню.

Отакий він був, Франта Ажзавтрадома, і віддаймо йому за це хвалу: боягуз, коли, наприклад, недавно у Смірні, відчувши себе зрадженим, без вагань утік, бо не бачив і не знав, нащо і в ім’я чого ризикувати життям, уже й так непевним, аж страх; і здатний до геройської самопожертви, коли треба було рятувати друга, який, нічого не підозрюючи, рвався до своєї згуби. По суті Франта був такий самий раціоналіст, як і Петр Кукань, що ніколи нічого не робив — чи принаймні гадав, що не робить — задля престижу й бравури, а керувався лише холодним розумом. Такий самий, тільки по-народному щиріший, без прикрас та вчених тонкощів вихованця єзуїтів, який на дванадцятому році життя вже говорив бездоганною ціцеронівською латиною, тоді як син повії Ажзавтрадома довіку не навчився ні читати, ні писати. Вільний, як ми сказали, від прикрас та вчених тонкощів, знаючи тільки, що встряє в украй небезпечну гру, в якій важитиме головою, хоч мав її тільки одну й цінував її над усе, Франта зі стиснутим серцем і завмерлою душею вийшов на пропахлу рибою та димом вуличку, щоб його відвезли до незнайомого судна, яким плив Петр; далебі поєднати свою долю з долею людини, на яку в підвладних туркам краях чигали найстрашніші небезпеки, а до того ж людини шалено відважної, зійти на її корабель прямо під носом у турків — це була не гра в піжмурки, це пахло смертю на палі або принаймні, як пощастить, вічним спочинком на дні морському.

А коли Франта з моряками, які конвоювали його, ніби в’язня, щоб не втік, — один на крок позаду, двоє обабіч, — вийшов на берег, до затоки саме впливав, велично виринаючи з туману й остережливо дзвонячи в дзвін, розкішний, великий, видимо солідний та порядний від кіля до клотика купецький трищогловик, на який Франта марно чекав уже кілька днів, корабель по-царському гордий, стрункий і крутобокий, а головне — європейський, тобто християнський: Франта хоча й не міг прочитати назви, якою був оздоблений ніс, проте добре розпізнав, що літери там культурні, так звані латинські, а не якісь там турецькі закарлюки. Він тільки зітхнув і мовчки сів зі своїми проводирями в прив’язаний до причалу човен; стерничий узявся за стерно, а веслярі налягли на весла.

На палубі «Дульсінеї», жалюгідно безсилої й мізерної супроти розкішного купецького корабля, що наближався до неї й легко міг би її розтоптати, як сказав би по-суходільному Франта, стояло двоє чоловіків — один куций, другий високий і стрункий; Франта ще не бачив виразно його обличчя, але здогадувався, що то сам Петр, мосьє Кюкан. Ще добре, подумав він, що ці лобурі не знають, кого везуть. Високий начебто дивився на їхній човен у зорову трубу; тоді віддав її своєму куцому сусідові й зник з палуби. В ту мить купецький корабель, що кинув середній якір сажнів за сто від правого борту «Дульсінеї», двічі вистрелив з гармати, а на його передній щоглі весело замайорів вимпел у синю смужку — як відомо, знак, що капітан наймає людей.

Це вже було щось гірше, ніж невдача, це було хамство й глум долі, удар нижче пояса, плювок межи очі Франті. І він так розлютився, що ладен був задушити моряків, які везли його своїм вертким, огидно хитким човником. «Навіщо вони по мене припхалися, — думав він, — навіщо озвались до мене, хоч я спокійно пив своє вино й нікого ні про що не просив? Вони ж могли б мене проминути, і я б ніколи з ними не здибався, й ніколи б їх не побачив, і ніколи б не довідався, кого вони везуть на своїй паршивій, сто сот разів проклятій шкаралупці, і мав би чисте сумління, а Петр хай би рятувався, як сам знає, я б не був при тому і вважав його за мертвого, може, й поплакав би за ним, але найнявся б на оцей гарний великий корабель, де серед пасажирів, певно, нема стратенців, тринадцять разів убитих і все ж таки живих, і пливе він напевно не до Стамбула, а до Венеції, в найгіршому разі до Генуї, сто сот чортів йому в пельку». Франта в своїй роздвоєності подумав і про те, що можна ще вистрибнути з човна й утекти плавом, але зразу й відкинув цю думку, бо з подивом усвідомив: навіть якби це вдалося — в що годі повірити, бо веслярам досить було б при першій спробі дати йому веслом по голові, — він ніяк не може скасувати чи затерти той факт, що він, Франта, з н а є, де Петр, у якому той становищі, і що зі смертельної небезпеки, в яку попав, Петр може виплутатись лише тоді, коли Франта вчасно його остереже. І син повії Ажзавтрадома скорився своїй долі; коли човен пристав до борту «Дульсінеї», він разом з трьома моряками моторно видерся мотузяним трапом на палубу.

Капітан мовчки оглянув його, а почувши рапорт стерничого, що когось більш підхожого, тобто досвідченого моряка, не пощастило знайти в усьому місті, сказав до Франти:

— Гаразд. Ви знаєте нашого пасажира, його вельможність пашу Абдуллу?

У Франти затремтіли коліна.

— Не знаю, — відповів він.

Капітан допитливо глянув йому в обличчя.

— Дивно… Він хоче з вами поговорити. Ви його знайдете в першій каюті на кормі. Потім з’явитесь на камбуз, будете за юнгу. Ідіть!

Добре знаючи свого приятеля, Франта з острахом подумав, що зустріч із Петром не буде одною з тих приємних подій, про які ми й через багато років згадуємо охоче, з розчуленою усмішкою, — і не помилився. Коли, приголомшений тим, що капітан «Дульсінеї» знає, хто такий мосьє Кюкан, він — не знаючи, що у вищих колах у двері не стукаються, а шкрябаються — постукав у двері Петрової каюти й увійшов. Петр у розкішних шатах із білої, перетканої срібними нитками парчі, в тюрбані й вишуканих капцях із білої м’якої шкіри, з загнутими вгору носками, сидів у м’якому кріслі, міцно пригвинченому до підлоги, і його засмагле обличчя було застигле, холодне й грізне.

— Пашо Ібрагіме, — сказав він по-турецькому, — сподіваюся, ви зумієте належно пояснити, чому опинились на цьому судні.

На це Франта, охоплений здоровою злістю, вимовив по-чеському, жаргоном празьких вулиць, коротку й гостру фразу, що сучасною мовою звучала б десь отак:

— Але взагалі ти нормальний, правда?

Це вплинуло: не те що Петр, почувши солодкі звуки рідної мови, злагіднів або хоч трохи пом’якшив холодний вираз, але він принаймні зробив щось таке, чого не зробив би, якби хотів і далі поводитись мов турецький вельможа. Він схопивсь і розкричався на Франту теж по-чеському:

— Генерале Ібрагіме, я знов питаю вас, і питаю не в жарт, чого вам тут треба і як ви сюди потрапили!

Благодійна злість іще кипіла у Франтиних грудях.

— Ой, Петре, вгамуйся і не кричи так, бо я з тихої родини, — сказав він. — Хіба сам не бачиш — я просто вийшов прогулятись та знічев’я дійшов аж до Родосу, а як почув, що ти сидиш тут на судні в м’якому кріслі, то й подався до тебе з дипломатичним візитом.

— Генерале, говоріть поважно й до діла, а то я накажу забити вас у кайдани, — сказав Петр і знову сів.

— Що ж, накажи! — вигукнув Франта. — Не соромся, забий у кайдани єдину в світі людину, що стоїть іще за тебе! Але генерала свого облиш. Я такий самий генерал, як ти султанів перший радник, Розум Його Величності.

У Петра стислося серце, йому здалося, ніби він падає в прірву, глибини якої не може оцінити.

— Мене титуловано першим радником султана, — відказав він удавано твердо, — і ще не позбавлено цього титулу.

— Тинди-ринди! — вигукнув Франта. — Це якби султан був живий. А він уже лежить догори бородою на звалищі серед дохлих собак, і ніхто не насміє поховати його, а принц Мустафа, що вбив султана, сів на його місце. Петре, ми з тобою обидва у великій халепі, ти в ще більшій, ніж я, бо ніхто так не сидить Мустафі в печінках, як твоя вельможність, і чим більше твоїх прихильників він замордував, тим тяжче він тебе в тих печінках відчуває. Правда, йому вже багато разів доповідали, ніби ти мертвий, але він не вірить і все дожидає та труситься, що ти десь об’явишся. І, як бачу, має рацію. Їй же богу, страх як мудро ти зробив, що нап’яв на себе оці шати — півгодини тому я їх на тобі ще не бачив. Спробуй-но, вилізь у цьому машкараді на палубу, на свіже повітря: ручуся, що небагато ним надихаєшся, бо як тільки дозорці на вежах угледять тебе, то вмить по нас почнуть садити з усіх гармат і пошлють нас на дно, як у Мармуровому морі вже зробили з багатьма суднами, про котрі майнула хоч тінь підозри, ніби вони везуть твою вельможність. Усе завалилось, Петре, просвистів ти все на світі, і я з тобою, а тепер нам лишається тільки повернути стерно на половину кола й дати драла, поки є ще хоч хвилинка, а то пропадемо обидва, як руді миші.

Поблідлий Петр довго зважував, як повестись, аби не зрадити ні засад свого розуму, ні своєї гідності, ні обов’язків людини, на плечах якої тяжіє доля всього людства. Нарешті він запитав, звідки Франта про все це знає: чи з власного досвіду, а чи з чуток. Франта обережно відказав, що з власного досвіду знає лиш одне: його під фальшивим приводом відіслали до Смірни; а все інше — надійні відомості, зібрані дорогою, коли він утікав зі Смірни. Тоді Петр промовив з холодним спокоєм:

— Отже, ти просто позбирав бабські балачки, поки втікав, зрадивши честь свого прапора. І я маю на підставі цих бабських балачок поводитись так само боягузливо, як ти, і кинутись навтікача, й зламати слово, яке дав султанові, — що повернусь до нього, тільки-но скінчу свою місію? Погано ж ти мене знаєш, хлопче!

— Кажу тобі, йолопе, що султан неживий! — гукнув Франта розлючено.

— Це кажеш ти, — правив своє Петр. — А хоч би й так, то я ще маю в Стамбулі дружину.

— І вона вже нежива, домочок ваш зрівняно з землею, а твого тестя посадили на палю! — закричав Франта.

— Це кажеш ти, — повторив Петр. — Ні, Франто, я не покараю тебе, бо сам винен, що ти схибив. Не слід було доручати тобі непосильне діло, яке стало втричі тяжче для тебе за моєї відсутності. Тоном добросердого вельможі, що вибачає помилку підвладного, він повів далі так: — Кажеш, ти єдина в світі людина, що стоїть іще за мене. Сумно було б, якби це була правда. На щастя, за мене ще стоять султан і моя дружина.

— Неживі! Обоє вони неживі! — гукнув Франта. — Ти що, не розумієш людської мови?

— Облишмо це, — сказав Петр. — Капітан найняв тебе за юнгу?

— Так, я найнявся на це паршиве корито юнгою, хоч воно пливе до Стамбула, — сказав Франта. — А чому я це зробив, хоч міг залюбки найнятись на отой розкішний корабель, що стоїть поруч нас і має пливти на захід? Бо хотів остерегти тебе, бевзю, бовдуряко, так, хотів тебе остерегти, важачи життям подався до тебе, хоча в Стамбулі мене нічого не чекає, крім гострої палі! А ти все не хочеш і не хочеш повірити!

— Справді, не хочу, — погодився Петр. — Та я знаю, що ти хотів добра, а тому не хочу й того, щоб ти через мене терпів шкоду. Коли боїшся вернутись до Стамбула, я попрошу капітана, хай тебе відпустить, та й наймись на оту «Венецію».

Франта аж затремтів з радості й нетерплячки.

— Той корабель називається «Венеція»? — тихо спитав він.

— Так, «Венеція».

— А що коли твій капітан не відпустить мене?

— Я йому заплачу, — сказав Петр.

— А ти що потім робитимеш?

— Попливу далі.

— До Стамбула?

— До Стамбула, аякже. Я не виключаю можливості, що там була якась колотнеча, але напевне зовсім не така грізна, як ти чув. Я сам багато разів пересвідчувався, як поголоска, переходячи з уст в уста, розростається до безглуздя. І смішно подумати, щоб така поголоска, досягши моїх вух, так мене налякала, що я візьму ноги на плечі.

Тоді Франта усвідомив, що Петр має слушність і не може поводитись інакше, бо він, Франта, не здобув такої ваги, щоб його осторога була переконлива: мало говорити правду, треба ще бути досить поважною особою, щоб твоя правда звучала правдиво, а він, син повії, померлої від сивухи, не був такою поважною особою. Він спробував ще раз пояснити, що йдеться не про поголоску: він-бо, Франта, сам розмовляв з людьми, які були тоді в Стамбулі й бачили всю бучу на власні очі. Але його слова були бліді й марні, без ваги й доказовості, вони не мали хоч би стільки сили, щоб розігнати дедалі більшу Петрову нетерплячку й нудьгу, що їх будять пусті теревені в такій діяльній людині. І тому Франта врешті здався.

— Ну що ж, коли ти й слухати не хочеш, роби як знаєш, — сказав він. — Я зробив, як повинен був зробити давній товариш, сказав тобі все по щирості й товкмачив, як лишень умів. Більше я для тебе не можу зробити. Іди ж поговори за мене з капітаном, але кажу тобі — перше скинь оцей тюрбан та всі турецькі лахи, бо як вийдеш на палубу в шатах першої по султанові людини, то не встигнеш і моргнути, як нас зітруть на мак.

— Не знаю й не бачу, чого б це в підвладних Туреччині краях я мав скидати своє офіційне турецьке вбрання, — відказав Петр і встав.

— А хай тобі, Петре, це вже занадто, не дурій! — сказав Франта й заступив йому дорогу. — Тут ідеться вже не тільки про тебе, а й про всіх нас! Усіх на цьому кораблі! Оце, по-твоєму, справедливість, баране? Весь час тільки про неї й торочиш, а сам ладен дати замордувати нас, аби лиш було по-твоєму. А що буде зі мною і з усіма людьми на цьому кораблі, тобі дарма, телепню!

— Не скигли, — відповів Петр. — Згадай, що ти чоловік, і посоромся трохи. Я сказав: хочу зробити як краще для тебе, щоб ти не міг потім на мене нарікати, але щоб я з поблажливості до твоєї дурної примхи зайшов аж так далеко — задля спокою твоєї заячої душі скинув із себе зовнішні атрибути свого високого рангу, — цього від мене не вимагай.

— Говори по-людському, бо я тебе розумію так, як теля грамоту, — сказав Франта, притиснувся спиною до дверей, розкинув руки й додав: — Але так убраного я тебе не випущу.

— Пропусти, — зажадав Петр.

— Завтра, — відказав Франта.

Петр ухопив його за плече, щоб відштовхнути, але Франта, нахиливши голову, обхопив його за стан. Тоді Петр зігнутою правицею стиснув йому шию — надів, як кажуть борці, хомут, а при його силі це був спосіб такий страшний, що комусь слабшому вмить зламав би в’язи; але він і незчувся, як уже сам лежав долі, бо Франта був великий мастак підбивати ноги. І вони почали мовчки боротись, лежачи на підлозі, застеленій строкатим смірнським килимом; аж нараз до їхніх здушених прокльонів, сопіння та хекання від натуги пробився крізь відчинене віконце гучний, бляшано-брязкучий, жахливий у своїй несподіваності крик, що, долинаючи знизу, виривався наче просто з пащі пекла:

— Увага, всі наставте вуха.

Вже цих простих слів, вимовлених простою анатолійською мовою, не дуже змістовних самі собою, але ніби провісників дальших слів, гідних уваги, вистачило, щоб стиск, яким пересварені друзі силкувались поламати один одному кістки й вичавити дух із тіла, відчутно ослаб; далі він слабнув дужче й дужче й нарешті припинився зовсім ще перше, ніж невидимий оповісник доказав до кінця своє оголошення:

— Тимчасовий уряд його світлості принца Мустафи оголошує всім праведним людям доброї волі, що призначив нагороду в один мільйон італійських цехінів тому, хто спіймає, умертвить і покладе до ніг його світлості відтяту голову злочинного паші Абдулли, прозваного Розумом Його Величності, колишнього першого радника султана Ахмеда, якого спіткала справедлива кара Аллаха, вкоротивши йому віку. Підписав указ його світлість принц Мустафа власного рукою.

Це оголошення проказав монотонним офіційним голосом у бляшаний розтруб, званий гучномовною трубою — поки не придумано кращої, технічнішої назви мегафон, — стерничий човна родоської військової залоги, турецький сержант, тоді як чоловіки, що сиділи на веслах, були рядові морські піхотинці. Гадаємо, цей човен, який щойно підплив з гавані до обох кораблів, заякорених на рейді, був приваблений тільки прибуттям великої, респектабельної «Венеції», бо поки там стояла тільки невеличка й непоказна «Дульсінея», родоське військове начальство, як бачимо, й не ворухнулось.

Докінчивши своє оголошення по-турецькому, сержант відтарабанив його ще поганою французькою мовою, а потім дав знак своїй команді налягти на весла, і вояки, раді, що виконали повинність, яку вигадав сам чорт і яка змушувала їх раз у раз підпливати до всіх кораблів, котрі спинялись на рейді, з усетим самим пустим оголошенням, що неминуче лишалось без відгуку, бо згаданий Абдулла безперечно був давно неживий, — раді, кажемо, що й на цей раз відбули свою службову повинність, вояки погребли назад, до причалу.

Франта з Петром, покинувши боротися, тихо сиділи долі й важко відсапувалися.

— От бач, — сказав Франта. — Я, мовляв, приніс тобі бабські балачки, і душа в мене заяча. І мав би соромитись. І повівся боягузливо. Не треба виправдовуватись, я такий вельможний пан, що прощаю тобі. Султан задер ноги, ти це чув на власні вуха. То може, повіриш і в те, що я тобі ще казав: і твоя Лейла, і твій тесть уже на тому світі, та й кожен, про кого знали, що він хоч трохи тобі допомагав? Коли й тепер ти хочеш пливти далі до Стамбула…

Петр, посинілий, як один з тих небіжчиків, про яких мовилося, звівсь на коліна й почав мовчки обома руками здирати з себе парчеві шати першого радника його величності; а Франта Ажзавтрадома, якому ця розпачлива Петрова поведінка трохи зсунула камінь із серця, провадив уже лагідніше, що Петрові кінець кінцем не треба так брати до серця все це, бо сталося воно за його відсутності, тож він не має за що собі докоряти; винен тут, власне, сам замордований султан, який з незрозумілої слабодухості не наважився виконати заповідь, дану всім владарям турецької імперії: перейнявши владу, негайно винищити всіх своїх родичів.

Нарешті Петр, що й не чув Франтиних розумних слів, промовив, хоч і неголосно, але твердо:

— Моєї голови прагне Мустафа, ота кривонога почвара. Я ж із першої хвилини знав, що він наробить мені лиха. І папа теж домагався моєї голови. Дякую вам, панове, за таку увагу і навіть не питаю, чи ця честь не завелика для мене. Я знаю й розумію, що моя голова заважає вам і дратує вас, проте ні тому, ні другому не дам такої втіхи — відтяти її.

Говорячи так, Петр дер на клапті своє турецьке вбрання, а як подер його все й лишився в самій білизні, то підійшов до шафи в стіні каюти й почав одягатись у приношену одіж мандрівного дворянина, придбану колись у Франції, в підгірському місті Ніорі.

— Ні, ще не всьому кінець, — мовив він, і його обличчя знов набуло здорової, природної барви. — Бо я, Франто, й після султанової смерті не лишився самотній і покинутий. А ще маю могутнього, розумного друга й спільника, близько знайомого з папою й з усіма європейськими можновладцями, — такого собі патера Жозефа, чиє головне прагнення в житті — розпочати хрестовий похід проти Туреччини. Досі це йому не вдавалось: папа й державці, надто зайняті себелюбними замірами, лишалися глухі до його закликів. Та коли тому патерові-фанатикові подасть руку така людина, як я, Петр Кукань з Куканя, і коли я ще й скористаюся прихильністю французького короля, якому сам уклав скіпетр у руку, — з цього вийде такий хрестовий похід, якого світ не бачив. Отже, власне, тільки й сталося, що осереддя моєї політики переміститься з Туреччини до Франції і мої зусилля відвернути братовбивчу війну, що назріває в Європі, досягнуть мети, бо воєнне напруження буде спрямоване вбік, проти турків, а їх таки треба стерти з лиця землі, нічого кращого вони не варті.

Поки він так говорив, надворі пролунав якийсь наказ, потім тупіт і рипіння дощок.

— Той твій патер Жозеф у Франції? — спитав Франта.

Петр підтвердив.

— А що?

— Та просто так, хотілося знати, — відповів Франта. — Бо мені цікаво, як ти до тієї Франції потрапиш.

— Не розумію, — сказав Петр. — Потрапив же я з Франції сюди, то чого б не потрапити назад до Франції?

Франта відповів, що є одна тонка різниця. Коли Петр плив із Франції до Туреччини, за його голову не було призначено нагороду в мільйон цехінів, чи принаймні на цьому судні про це ніхто ще не знав. А мільйон цехінів — страшенні гроші. Франта б дуже здивувався, якби нікому на судні не закортіло здобути її.

— Я не лякався Бастілії, катівні, плахи, — сказав Петр. — Думаєш, злякаюсь кількох матросів?

— По-моєму, річ не в тому, злякаєшся ти чи не злякаєшся. Один злякався, то йому відірвали голову, а другий не злякався, то відірвали зад. Чи, може, навпаки було — я таких дрібниць не пам’ятаю. Що ж до мене, то я б не хотів довго затримуватись на цьому судні. Ти обіцяв попросити капітана…

— Спробую, — сказав Петр і вийшов з каюти.

Капітан Ванделаар проходжав на шкафуті з люлькою в зубах, склавши руки за спиною, і наглядав, як два матроси напинають верхнє вітрило на задній щоглі. «Дульсінея» погойдувалась на гладіні затоки, ледь помітно віддаляючись від пристані.

— Ви чогось хочете, мосьє де Кюкан? — звернувся капітан до Петра, коли той підійшов до нього. Ванделаар і перше не був товариський та балакучий, а тепер аж холоду нагонив своєю стриманістю.

Петр, перемагаючи прикре, а для такої значної особи просто нестерпне почуття сорому, відповів, що змінив намір і хоче негайно повернутися до Марселя.

— Цього я сподівався, — відказав капітан. — Але будуть деякі труднощі.

Петр спитав, які ж.

— Я хотів у Стамбулі набрати свіжої води, — пояснив капітан. — Бо нашого запасу до Марселя не вистачить. Отже, доведеться кудись заходити. А ви, наскільки розумію, волієте остерігатись турецьких гаваней.

— Я, здається, став дуже клопітним пасажиром, — сказав Петр.

— Не заперечую, — погодився капітан. — Даремно ви відкрили мені своє турецьке ім’я й чин. Юнга нас підслухав і роздзвонив усім.

— Я ладен покинути ваше судно в першій же християнській гавані, — запевнив Петр.

— Вельми шляхетно з вашого боку, — відказав капітан. — Лишається тільки сподіватися, що ми допливемо до тієї гавані живі. Ви ще щось хотіли, мосьє Кюкан?

— Так, — підтвердив Петр. — Той чоловік, що його ви найняли як юнгу, мій друг. Я б хотів, щоб ви його відпустили, він воліє найнятись на «Венецію».

— Навряд чи це вийде, — заперечив капітан. — Самі зволите бачити: якорі піднято, ми вже пливемо. Та коли він справді ваш друг, то може стати вам у пригоді. Я без нього обійдусь. А вам раджу не відходити один від одного ні на крок. Коли один спатиме, другий хай чатує. У вас є зброя?

Петр відповів, що має шпагу й два пістолі.

— Я вам принесу ще два й пороху та куль, але аж як смеркне, — пообіцяв капітан. — Гадаю, ви людина досвідчена й зайве пояснювати вам, яке ваше становище.

— Я вважав, що капітан ручиться за своїх людей, — відказав Петр.

— Авжеж, за їхню поведінку й за вашу безпеку я ручуся власним життям, — запевнив Ванделаар. — Не певен тільки, чи за таких обставин моє життя варте понюху тютюну.

Бунт на «Дульсінеї»

Оскільки другий стерничий зразу після відплиття з Родосу помер і був похований по-моряцькому — зашитий у шмат старого вітрила й скинутий у море, — а Беппо, моторний юнга, ще не був повноцінним чоловіком, співвідношення сил у тому разі, якби команда справді знадилась нагородою за Петрову голову, не було несприятливе для Петра: сам він варт був п’ятьох, Франта Ажзавтрадома — трьох, капітан Ванделаар, невеличкий, але дужий — принаймні одного, і проти цих дев’ятьох праведних чоловічих сил стояло чотири з половиною потенційно неправедних: перший стерничий, двоє матросів, кок і недорослий Беппо. Та й капітан поводився так, ніби нічого не сталося, тож як часом декого з екіпажу й обсідали грішні думки про мільйон золотих цехінів, то при погляді на неприступне для жартів капітанове обличчя ці негожі думки вмить розвіювалися.

Погода усталилась, море заспокоїлось, і хоч небо сповивали низькі сірі хмари, ніщо не віщувало раптової нищівної бурі.

Коли «Дульсінея» без найменших перешкод минула останню турецьку заставу — Афродітин острівець Кіферу — і, випливши на простір Іонічного моря, звернула на північний захід, Петрові подумалося, що цього разу він уже переміг, бо половина небезпечної дороги лишилася позаду: він-бо умовився з капітаном, що зійде з Франтою на берег у південноіталійському порту Реджо в Мессінській протоці. Тоді, знуджений сидінням та лежанням у каюті, звідки він на капітанову пораду досі майже не виходив, Петр покинув свого друга Франту, якому ті байдики, навпаки, дуже подобались, і пішов посидіти на своєму улюбленому місці, де зажив стільки щасливих хвилин, коли гадав, що пливе назустріч сяйву султанової приязні й теплу Лейлиних обіймів: на реї передньої щогли. Та тільки-но вибрався нагору і, сівши, задивився в імлу, що сповивала обрій з усіх боків, щось під ним чи поруч нього луснуло. Петр не звернув на те уваги, бо на такому верткому суденці, як «Дульсінея», весь час щось лускає й тріскає; та воно луснуло знов, ще гучніше, і Петр полетів униз з височини п’яти людських зростів.

На щастя, суденце в ту мить, підіймаючись на невисоку, але довгу хвилю, що здулась перед ним, задерло ніс угору, отож погруддя Дульсінеї, яке оздоблювало форштевень і об яке Петр міг би розбитися, саме відхилилося; крім того, Петр умів падати, бо навчився цього від свого приятеля Франти, і, ще летячи, перевернувся так, щоб упасти не на голову чи на спину, а на ноги. Але палуба була похила й слизька, тож він не встояв, а впав долілиць. Звиклий до небезпечних ситуацій, коли головне — не розгубитись, Петр умить здогадався, що коли рея урвалась не випадково, коли це підстроєно, то тепер хтось прибіжить добити його. Аби пересвідчитися, він лежав нерухомо і тільки нишком витяг із-за пояса пістолі. І справді, з камбуза вискочило двоє: кок із ганчіркою на голові та один із двох матросів: неговіркий світлоокий північанин з придуркуватим обличчям. Але в ту мить він не скидався на недотепу, бо його обвітрене обличчя мало несамовитий вираз, і майже так само несамовитий був і кухар, озброєний довбешкою, якою забивав у камбузі рибу. А світлоокий північанин мав у правиці довгого кухонного ножа.

Петр вистрелив у них з обох пістолів зразу, цілячись так, щоб не поранити нападників і тільки обеззброїти. Ліва куля чисто вибила кухареві з руки довбешку, а права розтрощила колодочку ножа в північаниновій жмені, але поранила йому й мізинець.

У ту ж мить позаду ляснув ще один постріл — то стрельнув у повітря капітан Ванделаар.

— Що це тут робиться? — репетував він, надбігаючи на своїх куцих ніжках.

— Нічого несподіваного, — відказав Петр, підхопившись.

Обидва зарізяки, щойно такі роз’юшені, вмить притихли: капітан є капітан.

— Мосьє де Кюкан упав з реї, і ми бігли його підвести, — сказав кухар.

— А мосьє де Кюкан ні сіло ні впало почав стріляти в нас, — озвався туповидий північанин, показуючи капітанові скривавлену руку.

— Нащо ви в них стріляли? Ви що, здуріли? — гримнув капітан Ванделаар на Петра.

— Бо вони, щоб мене підвести, озброїлись довбешкою й ножем, — відповів Петр.

Капітан Ванделаар сплюнув.

— Ще добре, що з вас такий стрілець, мосьє де Кюкан, — мовив він з погордою. — Вистрелити з п’яти кроків у двох чоловіків, одного не влучити зовсім, а другого тільки в мізинець — це треба вміти.

Петр не встиг виправдатись, бо капітан ледве договорив, як у нього вже зринула нова думка — така разюча й важлива, що йому аж очі на лоба полізли.

— Хто біля стерна? — зарепетував він і, не чекаючи відповіді, побіг щодуху на корму, до покинутого штурвала. — Стерничий! Де стерничий? Стерничий! — кричав він, біжучи; а коли минав Петрову каюту, її двері відчинились, і вийшов Франта Ажзавтрадома, тягнучи за комір якогось чоловіка, що кволо опирався.

— Ось, маєте, — сказав він і кинув його під ноги капітанові.

То був, як легко здогадатися, сам зниклий стерничий-віденець, але в серйозно пошкодженому стані: розбитий ніс, око вже почало запухати, а спина наче переламана, бо, звівшись на тремтячі ноги, він не міг випростатись, а стояв, нахилившись уперед, наче чогось шукав долі.

Капітан Ванделаар не додивлявся до його стану.

— Як це ви дозволили собі покинути стерно? — визвірився він на віденця.

— Я його, перепрошую, закріпив, — пробелькотів той. — Воно прив’язане.

— Це я бачу! Ще бракувало, щоб ви його не закріпили! Але чому ви його покинули? Яким правом?

— Я побіг на поміч оцьому панові, — пояснив стерничий і показав пальцем на Франту. — На нього напали, я почув колотнечу і побіг йому на поміч.

— Гарна поміч, кендюху ти чортів, — озвався Франта. Тоді вернувся до каюти й за ногу витяг другого матроса. — Цей падлюка напав на мене перший, на сонного, але я встиг ногою вибити йому з руки ніж і вхопити його за горлянку. Тоді надбіг стерничий, і ваше щастя, капітане, що ви почали гукати його, бо я був без тями і не знаю, що міг йому зробити.

— А тепер нам бракує ще одного матроса, — сказав Ванделаар, з люті червоний, як буряк. — І все тому, що мосьє де Кюкан знехтував мій наказ, вийшов з каюти й почав бавитись у моряка, а через свою незграбність, звичайно, впав із реї. Що ж, дякую вам, мосьє де Кюкан.

Насилу стримуючи себе, Петр пояснив, що впав він не через незграбність: хтось надрізав підв’язку реї, на якій він і раніше любив сидіти. І не випадково на Петрового приятеля Франту напали в ту ж мить, коли урвалась рея; хіба капітан не бачить, що тут підготована змова?

— А ви за таких обставин чекали чогось іншого? — спитав капітан. — Я не маю часу з вами сперечатися, мосьє де Кюкан, скажу тільки, що якби ви не були пасажиром, то я б наказав усипати вам за непослух двадцять п’ять канчуків. А тепер гайда обидва до каюти. На цьому судні командую я, і хто мене не слухається, з тим я сквитаюся.

— Вибачте, капітане, — сказав Петр.

— Дуже шляхетно з вашого боку, — відказав капітан Ванделаар. — Але оцьому матросові, в чиїй смерті ви винні, тим життя не вернете.

Петр крутнувся й пішов до каюти, а Франта за ним.

— Як ти стерпів таке від отого недомірка? — спитав Франта. — Чого ти не дав йому по писку?

— Бо він мав рацію, — відповів Петр, сідаючи в пригвинчене крісло. — Я, звісно, міг би заперечити, що він не наказував, а тільки радив мені не виходити з каюти, але в такому слизькому становищі не варто гратись у слова. І я зовсім йому не дивуюсь і не ображаюся, що він злий на мене, бо я не держав язика за зубами, а відкрив йому, що я — паша Абдулла.

— Еге ж, ти трохи хвалько, — потвердив Франта.

— Головне, — провадив Петр, — що він лишився чесний і не понадився на мільйон цехінів принца Мустафи, хай буде прокляте його ім’я. Тільки ж я не такий, як отець Жозеф, що радіє кожному приниженню, кожній образі й лайці, яку будь-хто кине йому в вічі, бо вірить, що за це йому трохи зменшать посмертну кару в чистилищі. Я не вірю в чистилище й у посмертні кари, а тому образи викликають у мене лють, і коли я не можу дати вільний вихід тій люті, мені хочеться луснути або битись головою об стіну.

Відчуваючи, що ось-ось лусне, він схопився, щоб полегшити душу другою альтернативою, тобто вдаритись головою об стіну, але вчасно усвідомивши, що то була б слабодухість, нікому не корисна і негідна його, махнув рукою й упав назад у м’яке крісло.

— «Ніколи не кажи: «я втратив те чи те», — промовив він трохи згодом, — а кажи: «я його повернув». Помер твій друг? Ти його повернув. Померла дружина? Ти її вернув. Позбувся майна, влади, титулів, сили? Що ж, і їх ти повернув. Тільки, скажеш ти далі, негідник той, хто все це у мене забрав. Та чи не однаково тобі, хто він? Поки в тебе щось зостається, дбай про нього так, як подорожні дбають про заїзд, де ночують, тобто як про щось чуже». Приблизно так говорив стоїк Епіктет, і нема сумніву, що це мудрі слова і що сам він мав з них багато розради. Та що вдієш, Епіктет був раб, і навіть гірше — раб, що змирився зі своєю долею. Він мав збоченого господаря, що любив задля розваги мучити його. І коли одного разу затиснув йому ногу в лещата, Епіктет спокійно сказав: «Обережно, бо нога переломиться». І справді нога переломилась. «От бач», — сказав тоді Епіктет.

— Принаймні не мусив потім працювати, а лікувався, — сказав Франта; він, одягнений, вигідно розлігся на Петровій постелі.

— Мабуть, погано лікувався, бо довіку лишився кульгавим, — відказав Петр. — Такої байдужості до власної нещасної долі я не можу терпіти. Мені куди любіший Марк Аврелій — правда, теж стоїк, як і Епіктет, але принаймні імператор. От він учинив, як я: відібрав у своїх придворних коштовності, бо потребував грошей на війну. А один його вислів мені подобається особливо: «Будь пихата, дуже пихата перед собою, душе моя!» Але годі вже про стоїків.

Те, що мені згадались саме вони, є для мене мірилом глибини мого падіння, бо що ти не кажи, а стоїцизм — це забавка для невдах.

(Франта й на думці не мав щось сказати, бо вже спав.)

А далі все закрутилося колесом.

Пополудні, як звичайно, юнга Беппо приніс Петрові та Франті до каюти їжу, яка після відплиття з Родосу була що день то скупіша; цього разу — трохи юшки з риби, по тоненькій скибочці веронської ковбаси і по сухарю. Беппо, звичайно прудкий наче вуж, того дня, видно, мучився від морської хвороби, бо личко мав землисте, губи сині, під очима жовті плями, насилу тягав ноги.

Петр, що любив жвавого підлітка-італійця, спитав, що з ним, і Беппо, стримуючи сльози, відповів жалісно:

— Живіт болить і дуже мені зле, пане. Ви краще не їжте цієї юшки. Бо я у вас обох висьорбав половину, і мені зразу стало недобре.

І впав навколішки.

— Ой, я більше не можу! — кричав він і молотив по підлозі кулаками. — Я більше не можу!

Франта ступив до нього й щосили надушив йому на живіт, щоб викликати блювоту, та Беппо тільки тихо застогнав, двічі-тричі судомно тіпнув плечима й упав, знерухомівши.

— Кінець, — сказав Франта. — Це отрута для щурів, знайоме діло.

Петр підвівся.

— Так, отрута для щурів, — мовив він. — І мені вона знайома, я ж сам був щуроловом. І коли я вже не права рука султана, то знову став, ким був: щуроловом. Я втратив Лейлу, що її кохав, утратив султана, що його любив, і мені лишилось одне.

— І що ж воно? — спитав Франта.

— Огида й ненависть до щурів, — відповів Петр. І заходився набивати пістолі. — Озбройся й ти, треба постріляти їх усіх, — сказав він. — Смерті цього хлопця я їм не подарую. Їх зосталося всього троє, а в нас чотири пістолі, тож один раз можеш схибити.

— Або ти, — зауважив Франта.

— Я ніколи не схиблю, — запевнив Петр.

— Але як же ми попливемо далі без команди? — спитав Франта.

— Краще без команди, ніж з такими падлюками, — відповів Петр. — Капітана маємо, і під його орудою ми вдвох зможемо чимало. До Реджо якось доберемося, а там побачимо. Пістолі готові?

Франта підтвердив, і Петр — один пістоль за поясом, другий у руці — підняв мертвого Беппо і, несучи його однією рукою, ніби щось невагоме, вийшов із Франтою з каюти. А тільки-но переступив поріг, побачив, що сцена для майбутньої трагедії вже готова: море, ніби розгніване тим, що діялось на «Дульсінеї», було похмуре й лихе, і небо теж було лихе, сповите низькими чорними хмарами, між якими де-не-де просвічували зловісні зеленаві плями. «Дульсінея», кермована капітаном Ванделааром, що сам стояв за стерном, то злітала на водяні гори, то западала в прірви між ними, на саме дно, а свист вітру скидався на здушене голосіння. Обидва моряки, що лишились у команді, гойдалися серед снастей на грот-щоглі, видираючись до вітрил, які капітан наказав згорнути.

— О! — вигукнув капітан у голосіння вітру та стогін щогл і рей, коли Петр підступив до нього й поклав на палубу мертвого Беппо.

— Еге ж, «о!» — це єдине, що тут можна сказати! — ревнув Петр і вихопив із-за пояса другого пістоля. — Цей хлопець помер, бо з’їв трохи юшки, яку ніс нам на обід. Отож я задля порядку заявляю вам, капітане, що мій терпець урвався і я зроблю єдине, що мені лишається.

І, піднявши обидва пістолі, націлився на моряків, завислих серед снастей. У ту ж мить капітан Ванделаар виловив із глибин свого цератяного плаща старезний пістоль і, тримаючи стернове колесо одною лівою рукою, вистрелив у Петра, коли той саме натискав на гачки. І напевне вбив би його, але карколомний життєвий шлях розвинув у Петрі якесь шосте чуття, гострий нюх на несподівані небезпеки, вміння бачити далеко вперед і водночас краєчком ока зазирати за ріг. Він відсмикнув голову назад, і капітанова куля тільки гаряче свиснула в нього біля чола. Можна сказати, Петр народився в ту мить удруге, але не тільки він, а й обидва кровожерні негідники на щоглі, бо той самий швидкий рух, що ним Петр урятував своє життя, звів нінащо і його постріли: віденцю тільки зачепило вухо, а північанина черкнуло по лівій щоці.

Тоді розлючений Франта, щоб скарати капітана за зраду, націлився в нього й спустив курок. Але замість пострілу почулось тільки клацання; Франта спробував вистрелити з другого пістоля — знов те саме. А Ванделаар уже виловив зі свого плаща ще один пістоль і загорлав своїм капітанським голосом, перекриваючи-скигління вітру й рипіння снастей:

— Усі сюди, я вам наказую! Замордуйте обох, відріжте Кюканові голову, та й назад до Стамбула! Годі вже панькатись із цими двома недоумками, я з вами, хлопці! Покваптеся, нас зосталося четверо, кожному припаде по чверті мільйона. Нумо, поки цього гниляка вода за борт не змила! Вбийте його, пройдисвіта, хай хоч раз у житті на щось путнє здасться!

Отакий був, як змалювати не кваплячись, перебіг подій, що відбулись усі за одну мить, на грані двох різко відмінних часів — минулого й майбутнього. В. минулому часі капітан Ванделаар був чесний чоловік, а до майбутнього вступав уже піратом; Петр із Франтою, в минулому часі господарі становища, в новому часі, що наставав для них, були по суті пропащі. «Дульсінея», кермована лівою рукою шаленого з люті, а може, вже й божевільного капітана, метлялась на хвилях, гучно рипучи, а троє чоловіків зі смертю в очах, з ножами в руках — віденець рясно заюшений кров’ю з надстреленого вуха, а північанин — з рани на щоці, й кухар, що саме вискочив з камбуза, озброєний багнетом та кочергою, — сторожко нахилившись уперед, помалу сунули на Франту й Петра, широко розставляючи ноги й коливаючи тулубом, наче мавпи, щоб урівноважити безладне хитання палуби.

Петр надіявся, що капітан не має більше пістолів і, поки матроси спроможні битись, не зважиться вистрелити з другого й позбутись останнього набою.

— Обійди поза щоглою і впорай кока! — крикнув він Франті крізь рев бурі. — Я звалю цих двох!

— Ні кроку, бо стріляю! — загримів капітан на Франту, що одним стрибком кинувся вперед, щоб сховатися за компасною рубкою й звідти другим стрибком дістатись до задньої щогли. А Петр, скориставшися з того, що капітан обернувся, пожбурив у нього вистрелений пістоль і влучив йому в праву скроню.

Капітан упав і, не відпускаючи стерна, крутонув його безвладною вагою свого тіла. Наслідок був негайний і жахливий. «Дульсінея», збита з курсу, так сильно вдарилась бортом у хвилю, що правий фальшборт з тріском проломився, — ч вода ринула на палубу, мов стіна, повалена рукою велетня, зірвала камбуз, жбурнула його на стінку кормової надбудови й пробила її, ніби паперову. А «Дульсінея», за своєю небезпечною звичкою, задерла носа догори. Падаючи назад, вона закрутилась на місці, наче собака, що ловить блоху на власному хвості; потім, корячись тільки примхам вітру, стрімголов кинулась у пекло роз’ярілого моря. В ту мить її палуба вже була як виметена: всіх, живих і мертвих, праведних і неправедних, змило в море, наче сміття, що на нього служниця вихлюпнула цебро води. Судно з обома щоглами, скрученими в штопор, тріпотячи клаптями вітрил, ще часинку танцювало, мов п’яний ведмідь, злітаючи вгору й падаючи в прірви, аж поки одна з них поглинула його. Гарній, але верткій «Дульсінеї Тобоській» настав кінець.

Ну, а коли настав кінець «Дульсінеї», то міг настати кінець і Петрові Куканю з Куканя; він міг Потонути в хвилях Іонічного моря, і можна було б задовільно скінчити довгу історію його пригод. Адже такі люди, як він, не вмирають у ліжку, а Петр на своєму віку вже пройшов крізь стільки смертельних небезпек, що було б цілком логічно, якби з однієї йому не пощастило вислизнути і він зник у морських глибинах. Це кінець чистий, достойний, гідний героя, що так довго перемагав підступи людей злої волі, аж поки був переможений розбурханою стихією; одне слово, як уже сказано, кінець задовільний.

Та хоч ми двічі в одному абзаці вжили цього слова, це ще не означає, що воно тут доречне. Що ж задовільного в смерті такої молодої людини, наділеної поспіль чудовими якостями і так сповненої життєвих сил, що всього кілька днів тому, як ми вже згадували, вона почувала себе титаном, на чиїх-плечах лежить уся майбутня доля людського роду?

А якщо її передчасна смерть не така вже задовільна, як здавалось нам спочатку, то що ж у ній логічного? Колись давно, тої ночі, коли Петр народився, біля його колиски стояли три парки — дві білі й одна чорна, і та чорна — звичайно ж, неприязна — зловтішно всміхнулась на дари, що ними наділили Петра її добросерді, простодушні сестри. «Таким ти будеш, Петре Куканю, дух вільний і гордий, і ніяка зозуля тобі лиха не накукає», — отак дослівно сказала одна з білих сестер, Лахесіс, а чорна, Атропос, нічого не додала, тільки заявила, що теж підписується, а це означало, що вона передбачала в своїй розумній і жорстокій голові: незвичайні якості Петрової вдачі колись його прикро підведуть. Та коли Петра змило з палуби в розбурхане море, це не мало нічого спільного з його вдачею, і коли він раніш якнайневчасніше розкрив перед капітаном Ванделааром свою тотожність із пашею Абдуллою, чим розпалив ниці пристрасті в моряках і знадив їх до бунту, то вчинив так зовсім не через надмірну правдивість, а завдяки єдиній ваді своєї вдачі — певній язикатості та схильності до хвальби. Отже, неможливу ситуацію, що виникла на «Дульсінеї», спричинили не Петрові чесноти, а його єдина вада. Тому, якби Петр потонув у морі, підступність жорстокої парки виявилась би марною, а це суперечить внутрішній правді нашої розповіді, отож такий кінець його життя не був би ні задовільний, ні логічний.

А поки ми так розмірковуємо — о, його вже знову видно, він виринув з хвиль, що кидають, шарпають, теліпають ним, і ковтають його, і знов виригають, мов тріску, та де, мов щось жалюгідніше й безсиліше за тріску, бо тріска, легша за воду, не може потонути, а він може. Він б’ється за кожен ковток повітря, хапає його, коли виринає з кипучих вод, і в міру усвідомлення, що ця боротьба марна, сили його швидко вичерпуються; та коли він уже починає провалюватись у небуття, його руки, що несвідомо, конвульсивними змахами шукають за що б ухопитися, хоч би за оту соломинку з прислів’я, натрапляють на щось слизьке й тверде: може, колоду, може, дошку, байдуже що, головне — що це не спінена вода, — і він чіпляється за ту дошку чи колоду так жадібно й міцно, як ще зроду ні за що не чіплявся.

Виявилося, що то купа розтрощених брусів та дощок — рештки камбузу, зірваного першим натиском хвиль, що вдерлись на палубу «Дульсінеї». Петрові пощастило вихопитись на той дивовижний пліт, що держався купи тільки завдяки милосердю господньому, як бувало казав патер Жозеф, і поводився так, наче дикий кінь, який намагається скинути вершника. Чіпляючись за нього руками й ногами, Петр пробув на ньому кілька виснажливих годин, у яких кожна секунда могла стати для нього останньою. Надвечір море вляглось, а коли після холоднющої ночі без сну настав ранок, небо було наче виметене, без жодної хмаринки, і вода спокійна, оживлена лиш маленькими грайливими хвильками.

На тих рештках камбузу Петр прожив повних три дні й чималу частину четвертого, спочатку рятуючись від убивчої спраги та палючого сонця лиш тим, що час від часу спускався в воду, а тоді знов вилазив на пліт і відпочивав, поки сонце не зажене його назад до води. Так він робив перші два дні; на третій день, весь білий від засохлої на ньому солі, Петр уже лежав нерухомо, бо так знесилів, що не важився спускатись у воду, боячись, що потім не знайде сили видертись на пліт. Дедалі небезпечніше западаючи в сон, з якого нема пробудження, він снив, ніби йде по білій рівнині й жменями сипле собі в рот сніг. Та як четвертого дня, коли сонце вже наближалось до зеніту, на хвильку опритомнів — то, мабуть, знов озвалось оте його шосте чуття, чи то внутрішній голос — і побачив на обрії великий трищогловик, що плив у напрямі його плоту під усіма вітрилами, то ще спромігся звестись навколішки і, здерши з себе пошматовану сорочку, почав нею вимахувати. І вимахував, аж поки йому потемніло в очах.

Добропорядне судно «Венеція»

То справді був той самий добропорядний, солідний купецький корабель «Венеція», на який так прагнув потрапити сердешний Франта Ажзавтрадома, потім змитий хвилею в море. І ось на його палубу й витягли Петра, що вже ледве дихав. Міцна, чиста, утримувана в бездоганному порядку, оповита пахощами ванілі, кориці та інших прянощів, що їх возила в своїх бокатих трюмах, «Венеція» борознила моря й океани під прапором Венеціанської республіки. Та насправді вона не мала з містом Венецією нічого спільного. То був — як і її назва — тільки зовнішній атрибут для підтримання репутації солідності й добропорядності. Від кіля до клотиків вона належала заповзятливому сицилійцеві на ім’я Еміліо Морзеллі, що походив зі славного роду сицилійських бандитів, чоловікові ще молодому, але багатому на розмаїтий і небуденний життєвий досвід..

Коли йому вийшло шістнадцять років, родинна рада сім’ї Морзеллі послала його до Флоренції, щоб вивчився там на кардинала, бо Еміліо не тільки був наймолодшим і найздібнішим паростком клану, але мав одну рису, що могла б йому заважати в бандитському ремеслі. Він був, як кажуть між бандитами, marcato, тобто позначений: його смагляву юнацьку вроду псувала велика чорна бородавка на лівій щоці, через яку його дуже легко було примітити, запам’ятати й упізнати. Мавши бистрий і сприйнятливий розум, він досяг чудових успіхів у навчанні, але так багатонадійно започатковану кар’єру перервало несподіване нещастя: в сімнадцять з половиною років Еміліо не погодився зі своїм професором, славетним ученим, у одному тонкому богословському питанні. Йшлося про тлумачення неясного місця в творі святого Бонавентури «Itinerarium mentis ad Deum»^[1], де говориться, що людська думка може споглядати бога ut per speculum et ut in speculo, тобто як дзеркалом чи як у дзеркалі. Еміліо вважав, що це все нісенітниця, бо дзеркалом споглядати не можна; ми бачимо щось у дзеркалі, а не дзеркалом; а щоб споглядати бога в дзеркалі, треба самому бути богом, бо дзеркала ми вживаємо, щоб побачити власне обличчя. Замість спростувати заперечення переконливим аргументом, професор уліпив учневі карцер за зухвальство, а Еміліо спалахнув гнівом і вбив його, проваливши йому голову свічником.

Родина після цього зреклась його, бо він тільки змарнував кошти, витрачені на науку; юний Морзеллі втік від грізної руки закону на море і, прослуживши десять років на одному венеціанському — справді венеціанському — судні, вислужився з юнги до капітана. Самовіддано служачи інтересам мореплавної спілки, якій належав корабель, він не забував і про свою кишеню і в несповна двадцять вісім років повернувся до рідного гірського села Джарратані на Сицилії людиною шановною й багатою.

Його приклад так надихнув кількох близьких родичів, — кузенів та небожів, — що їм закортіло теж вирватись із нужденної Сицилії, гнобленої іспанцями, і податися в світ під проводом Еміліо. Тоді родинна рада Морзеллі — взявши до уваги, по-перше, що Еміліо, провалившись як студент, тим ліпше показав себе як мореплавець, а по-друге, що клан розплодився аж надміру, отож не зашкодить, коли дехто з молодших подасться дихнути повітрям далеких морів і трохи обтесатися — постановила позичити Еміліо грошей на купівлю власного судна під умовою, що він дасть на тому судні добру службу всім охочим до пригод молодим родичам. Отож судно «Венеція», що його Еміліо купив, новісіньке, у венеціанській корабельні, стало ніби морською філією сицилійського клану Морзеллі; не лише його капітан і власник був Морзеллі, а й помічник, якому Еміліо дав чин лейтенанта, і перший та другий стерничі, тесля, боцман та один з дев’яти простих матросів — Акілле, молодий здоровило, що до того два роки прожив, мов цькований звір, у лісах, бо ненароком убив жандарма і тим настроїв проти себе не тільки весь жандармський корпус, а й родинний клан забитого. Еміліо взяв на своє судно — як рахівника і комірника — навіть невдаху-небожа Бенвенуто, вправного писаря, що колись служив у нотаріальній конторі в Катанії, бо, кульгавий на обидві ноги, не годився для ліпшого діла, але мусив покинути службу й утікати, шкутильгаючи, обвинувачений у підроблянні підписів на векселях та заповітах. І всі оті Морзеллі, опріч Бенвенуто, як один рославі, дужі, моторні, крикливі, смагляві, кучеряві, жили одною родиною, немов частини одного тіла, ревно дбаючи про честь, славу і незаплямовану чистоту свого імені, безмежно віддані своєму капітанові та старшому родичеві й ладні відкрутити голову кожному, хто скаже про нього криве слово, хоч би й заслужене, тож коли Еміліо часом попускав віжки своєму темпераментові чи захланності, ніхто з родичів того не бачив і не чув, а решта екіпажу, чужі, поводились так само.

Наприклад, якось Еміліо звелів витягти на борт корабля знесиленого до смерті чоловіка, жертву корабельної аварії, та коли побачив, що то простий убогий рибалка, звелів скинути його назад; і тільки-но вода зімкнулась над ним, як уже всі присутні при цьому вияві жорстокості забули про нього, ніби його й не було. Так само круто повівся Еміліо з доктором Поліціано, корабельним лікарем «Венеції», що спробував усунути його бородавку, перев’язавши її сировою ниткою. Бородавка від того напухла, ліва щока посиніла, і Еміліо, ошалілий від болю, скрутив лікареві в’язи й кинув його акулам. Ця пригода теж умить вилетіла з голови всьому екіпажеві «Венеції», і навіть більше: самий предмет, що її спричинив, капітанова бородавка, перестав для них існувати, вони втратили здатність бачити й помічати її, та й сама ідея бородавки, за вченням платоніків справіку наявна в лоні божому, стерлася з їхньої свідомості.

Поміщений у вигідну каюту на кормі, під дбайливим наглядом кульгавого Бенвенуто, що саме не мав важливішого діла, бо і трюми, й рахункові книги були в порядку, Пётр напрочуд швидко оклигав і, тільки-но зміг підвестися, через Бенвенуто попросив капітана прийняти його.

Спорядження капітанової каюти свідчило, що Еміліо Морзеллі чоловік побожний, учений і достойний: на чільній стіні простий хрест із мореного дуба, а в книжковій шафі, загратованій, щоб під час хитавиці книжки не випадали, — багата збірка книжок з географії й мореплавства, а також з астрології й астрономії, та й богословських і філософських, і навіть кілька творів розважального характеру, насамперед Рабле й Монтень в оригіналі. Коли Петр увійшов, капітан, поважний, заглиблений у читання, підвівся, високий, плечистий і м’язистий, із схвальною усмішкою зміряв бистрим поглядом чорних, іскристих південноіталійських очей по-юнацькому струнку, добре розвинену постать Петра, якої не приховувала й груба матроська одежа, що в неї одягся Петр, бо французьке вбрання, в якому він попав у море, геть розлізлося.

— Мене звуть П’єтро Кукан да Кукан, — сказав Петр, уклонившись, — і я хотів би подякувати вам, капітане, за своє врятоване життя.

Капітан відповів вишуканою, літературною італійською мовою:

— Я щасливий, що мені випала нагода прислужитися вам, пане да Кукан. Сідайте, будь ласка. Ви, певне, зазнали катастрофи з нещасливим кораблем «Дульсінея»?

— Справді так, капітане, — відповів Петр, — але я дивуюся, що вам відомо про нещастя з «Дульсінеєю», бо корабель пішов на дно і є підстави боятися, що врятувався я єдиний.

— Так, «Дульсінея» пішла на дно, — підтвердив капітан, — але там, де вона потонула, випливло на поверхню багато речей, і декотрі були позначені її назвою. Я не дуже розумію, як це могло статись. Була, правда, буря, але не така велика, щоб добре збудоване судно не витримало її.

— «Дульсінея» була збудована не так бездоганно, як могло здатись на перший погляд, — сказав Петр. — Ще як ми відпливли, я помітив, що вона лишає за собою надміру широкий пінявий слід.

— Це звичайна річ, — зауважив капітан.

— Можливо, — погодився Петр, — але так не повинно бути. А крім того, вона мала неприємну звичку спинатися дибки, наче кінь. — І, щоб змінити дражливу тему, Петр швидко додав: — Та хай там як, а за своє врятування я маю дякувати лиш вам і хочу запевнити вас у своїй палкій вдячності.

— Вдячний будьте не мені, пане да Кукан, а богові, — сказав капітан і перехрестився.

— Те, що ви зробили для мене, сталося за вашою вільною постановою, на яку не вплинуло ніщо, крім вашої волі, тому я можу бути вдячним не богу, а лише вам, — відповів Петр.

— Я бачу, що ви чоловік не тільки шляхетного роду, а й дотепний, — сказав капітан. — Це я припускаю, хоч висловлена вами думка не люба мені; на щастя, вона хибна. Я кажу «на щастя», бо якби вона була слушна, то завдала б мені клопоту. На своєму віку я стільки разів збочував з праведної стежки, що жив би в пеклі докорів сумління, якби не був певен, що я не чинив вільно, а був тільки пасивною іграшкою зовнішніх сил. Арістотель каже: яка людина, такі в неї й цілі. Та вдача людини, додаю я, дістається їй від природи й не залежить від її постанов. Цей вислів поганського філософа можна доповнити десятком цитат із Біблії, наприклад: «Як потоки вод, таке серце царя в руці господній».

— Проти десятка цитат, якими ви мені погрожуєте і які заперечують свободу волі, — з усмішкою відповів Петр, — я міг би навести десяток інших, які стверджують її. Так, у тій-таки Книзі притч, із якої ви згадали таку гарну фразу про потоки вод, читаємо: «Серце праведного міркує, що має казати», — а це, додам я, свобода, бо якби праведна людина не була вільна, то не міркувала б, а сказала б те, що навіяв їй бог. Тому я й кажу: «Я мислю — отже, я вільний — cogito, ergo liber sum».

— Це ваші слова чи теж цитата? — спитав капітан.

— Просто так спало на думку, — відповів Петр.

— Чудово, — мовив капітан не без іронії. — Отже, ви були вільні й тоді, коли — аж до мого вільного втручання — вмирали на купці дощок серед моря?

— Так, і тоді я був вільний, — підтвердив Петр, — бо я мав змогу вмить скінчити свої муки, умисно й добровільно кинувшись у море й утопившись, але не зробив так, бо весь час — і як бачите, не марно — надіявся, що хтось побачить мене і простягне руку допомоги; а це мислення, отже й воля. А оскільки я вільний, то вирішую урвати цю суперечку, яка нікуди не веде, й спитати про те, що мене справді цікавить: чи не знаєте ви, капітане, де подівся мій черес, що був у мене на голому тілі й містив десь із чотириста золотих дукатів?

По смаглявому капітановому чолу промайнула хмарка.

— Ви скнара, пане да Кукан, і відмірили мені лиш аптекарську дозу диспуту про важливі питання, хоч це для мене найлюбіша розвага, тим жаданіша, що в моєму становищі купця й мореплавця нагод для неї трапляється дуже мало: адже я не можу вимагати від членів свого екіпажу, щоб вони знали не тільки моряцьке ремесло, а ще й Арістотеля, апологетику та патристику. Та хоч і дуже коротка, розмова з вами задовольнила мене надзвичайно, бо до вашої формули «cogito, ergo liber sum» можу пристати і я, не поступаючись свого світогляду. В ті хвилини, коли я у своєму бурхливому минулому збочував зі стежки християнської чесноти й припускався неподобств, я не був вільний, бо мене цілком опановувала пристрасть і позбавляла здатності мислити, отже, я можу не докоряти собі. Адже так?

— Я радий, капітане, — відказав Петр, — що нині, коли йдеться про черес із останніми моїми грішми, ваша здатність мислити не заглушена пристрастю, яка позбавляла б вас свободи й дозволила б вам збочити з шляху чесноти.

Капітан Морзеллі зрозумів Петрів дотеп не зразу, а коли таки зрозумів, то засміявся гучним сміхом моряка.

— А ви дотепник, пане да Кукан, людина гостра на язик і завжди готова пожартувати, як і годиться справжньому дворянинові й кавалерові. Але насамперед ви мій гість, і навіть більше — дорогий, любий і шановний гість, а тому я кваплюся задовольнити ваше прохання.

Він висунув шухляду свого робочого столу і вийняв звідти Петрів черес, колись розкішний, з позолоченої шкіри, тисненої східними візерунками, а тепер зашкарублий і почорнілий від знегод, яких зазнав його власник.

— Я сховав його, щоб він не попав не в ті руки. Що ж до його вмісту, про який ви сказали, ніби це єдині ваші гроші — і це, по-моєму, особливо невідпорний жарт, — то тут не близько чотирьохсот дукатів, як ви оцінили дуже неточно і цією недбалістю так переконливо засвідчили свою вельможність, що я, простий купець, можу тільки поздоровити себе з урятуванням життя такій чудовій людині, а шістсот тридцять шість золотих цехінів. Перелічіть, прошу.

— Нащо? — сказав Петр. — Я вірю вам, капітане.

— Дякую, — скромно мовив капітан Морзеллі. — І все ж прошу вас дати письмове потвердження, що я повністю вернув вам… ваші… я трохи не сказав «кишенькові гроші». Мої люди бачили, що я забрав ваш черес, коли ви були непритомні, і я б не хотів, щоб колись лихі язики плескали, ніби я зоставив його собі.

— Залюбки, — сказав Петр і написав коротеньку розписку на аркуші паперу, що разом з чорнилом і пером підсунув йому капітан Морзеллі. — Ви звільнили мене від прикрої турботи, — додав він, — Бо я вже питав себе, чим зможу вам віддячити за все, що ви для мене зробили і ще, може, зробите. Я не сподівався, що колись іще побачу свої гроші, то й не знаходив відповіді.

На капітановому чолі знову промайнула Хмарка.

— Я вас не розумію, пане да Кукан.

— Добре розумієте, — усміхнувся Петр. — Ви ж, напевне, чоловік чесний, але не святий і, напевне, не захочете, щоб я лишався вашим довічним боржником.

— Звичайно, не захочу, — погодився капітан.

— Ну, то порахуймося, — сказав Петр. — Мені треба якнайшвидше дістатись до Франції, і я прошу вас висадити мене в Марселі. Скільки ви візьмете за це?

— Скажіть самі, — відповів капітан невдоволено.

— Я завдячую вам життя, а тому пропоную все, без чого зможу обійтися, — сказав Петр. — Ну, п’ятсот цехінів — досить?

Капітан Морзеллі засміявся.

— Чи ви сповна розуму, пане да Кукан? Я чесно повернув вам ваші кишенькові гроші, бо така сміховинна сума не може цікавити ні мене, ні вас. Тож покиньмо безглузді жарти й говорімо поважно. Якби в ті тяжкі хвилини, коли ви вмирали з голоду й спраги, явився ваш ангел-охоронець і сказав вам: «Будеш урятований, П’єтро да Кукан, ось-ось ти дістанеш їсти й пити і оживеш для нового життя, але доведеться трохи труснути капшуком», — якби він так промовив, що б ви відповіли? «Хай хоч скільки треба дати, — сказали б, — усі гроші світу не варті для мене одного ковткачистої води!» Так, саме так звучали б ваші слова, поки ваше життя, що його лишалося вже зовсім небагато, висіло на страх якій тонкій волосинці. А тепер, коли ви сидите на моєму судні, в моєму кріслі, нагодований моїми харчами, напоєний моїми напоями, одягнений у мою одежу, вмитий моєю питною водою й моїм милом, доглянутий моїм небожем, зачесаний моїми гребінцями й моїми щітками, поголений моїми бритвами, — одне слово, тепер, коли ви завдяки мені й моєму альтруїзмові знов почуваєте себе добре й стали схожі на людину, — тепер ви корчите з себе бідняка. Такої зухвалої брехні я ще зроду не чув. Ну скажіть, будь ласка, який це бідняк вирушає в дорогу, маючи на собі розкішний черес, набитий золотом? Ви говорите мовою графів, князів і прелатів, одне слово — людей з вищих кіл. Ви чоловік учений і можете карбувати сентенції, до яких я б не додумався, хоч би навіть сушив собі голову десять років підряд, хоча й мені, як ви могли завважити, свого часу дісталось трохи освіти. І не кажіть мені, що ваша родина не погодиться сплатити нам, убогим морякам, за врятування вашого дорогоцінного життя, скажімо, п’ятдесят тисяч цехінів.

Під кінець цієї тиради капітанові очі заблищали від сліз, а голос аж тремтів від зворушення, і Петр занепокоєно подумав: освічений мерзотник куди гірший від неосвіченого, але мерзотник освічений, та ще й плаксивий — найнебезпечніший з усіх.

— А чого тільки п’ятдесят? — спитав він. — Чого не сто, не двісті?

Капітанове обличчя знов заясніло усмішкою.

— Здається, ви нарешті вернулись до розуму, пане да Кукан. Скажіть, де живе ваша родина, й напишіть їй, що ви живі й здорові, а додому приїдете, як тільки ваш посланець, що його я пошлю до неї, до вашої родини, привезе суму, яку ви щойно назвали.

— Ви щойно сказали, ніби я вернувся до розуму, — відповів Петр, — але це помилка, бо я з розумом ніколи й не розлучався, І все інше теж помилка. Так, правда, я обертався в двірських колах, так, були часи, коли я тішився могутністю й славою, та що вдієш — ті часи минули, настала пора занепаду, і з титана, яким себе колись почував, я став графом да Злидень з країни Мізерії, Бо я справді не маю ніякої оселі, капітане, навіть хатини під соломою, яку б міг назвати своїм домом, ні дружини, ні дітей, ані батька-матері, ані родичів — нікогісінько в усьому світі. Я кажу це не того, що жалію себе, бо в своїй самотності винен я сам, а для того, щоб ви зрозуміли: з гранітної скелі ви легше видушите помаранчевий сік, ніж із мене — хоч на гріш більше, ніж я вам щойно пропонував: п’ятсот цехінів — останнє, що я маю, бо сотня потрібна мені на те, щоб зодягтись, озброїтися й купити коня.

— Навряд чи ви матимете таку змогу, — сказав капітан, — бо коли ви справді такий бідний, я накажу скинути вас у море, з якого ми вас виловили, і то там, де найбільше акул.

— Зробіть це, — відказав Петр. — Усе життя я стикаюся з людською глупотою та жадобою і вже зморився від цього. Мені любіше попасти в пащу акули, ніж у лабети такого паскудного глитая, як ви.

— Паскудного глитая візьміть назад, — сказав капітан, і краска люті, що забарвила його смаглявий вид, свідчила, що його опанувала пристрасть і позбавила здатності мислити, а це, за Петровим формулюванням, означало, що капітан утратив волю. — Я не паскудний глитай, а бандит, і мої предки віддавна живилися тим, що відпускали за пристойний викуп заможних осіб, яких викрали й полонили. Я Морзеллі; вам щось промовляє це ім’я?

— Нічого, крім того, що воно гарне й милозвучне, — відповів Петр.

— Але я вам ручуся, що ви мене так легко не забудете. Бо не тільки я, а й усі, хто щось важить на цьому судні, — Морзеллі.

— Чудово, — сказав Петр.

— Ну, то яке ваше останнє слово, — спитав капітан, — перше ніж я вчиню, як обіцяв, і накажу скинути вас у море?

— А тут багато акул? — спитав Петр.

— Не турбуйтесь, ми в такому місці, де акул цілі табуни.

— Ну, то наставте вуха й зберіть розум докупи, — сказав Петр. — Що я не маю в світі нікого, хто заплатив би за мене щербатого мідяка, це я вам пояснив досить виразно й повторювати не збираюсь. Я тільки хотів би остерегти вас від фатальної помилки, якої ви допустились би, якби кинули мене на з’їжу акулам за те, що я не відповідаю вашій механічній бандитській концепції, бо цим ви знищили б певні виняткові вроджені якості, що робили з мене вельможу, яким я ставав уже тричі в житті, хоча й ненадовго, — щоразу в інший спосіб. Бо я, капітане Морзеллі, неабихто, і життя моє подібне не до ставка, вкритого ряскою, а до розбурханого моря. Коли ви приборкаєте пристрасті, що тимчасово зробили з вас брутальну тварюку, й почнете знов думати, як годиться вільній людині, то неминуче дійдете висновку: казна-нащо відібрати мені життя ви завжди встигнете. Ввійшовши до родоської гавані, ви дали знак, що хочете поповнити команду. Як ви це робите, щоб воно узгоджувалося з вашими бандитськими засадами та звичками, що їх ви мені оце пояснили? Приймаєте на службу тільки людей, за яких родичі згодні сплатити п’ятдесят тисяч цехінів викупу, а рештою годуєте акул? Чи розрізняєте вільних моряків і бранців-заручників? Коли так, тоді я не розумію, чому це я, саме я попав до категорії бранців і чого ви для почину не наймете мене як матроса. Гадаю, на Родосі вам з поповненням екіпажу не дуже пощастило.

— Не клейте дурня, — сказав капітан… — З вас такий матрос із вашими білими руками та вашим cogito, як із мене храмова танцівниця. До того ж мені потрібен не матрос, а корабельний лікар.

— Я до ваших послуг, — відказав Петр.

Капітан недовірливо звів брови.

— Ви лікар?

— Щось краще, ніж просто лікар, — запевнив Петр. — Я син алхіміка й знаю такі штуки, рецепти та процедури, які звичайному лікареві й не снились. От, наприклад, я міг би звільнити вас безпечно й безболісно від отієї бородавки, що псує ваше обличчя.

Капітан скривився від люті й загримів:

— Акілле! Антоніо!

До кімнати вбігли два буйні кучеряві Морзеллі, що, певне, вартували під дверима.

— Оцього поганця зараз мені киньте в море!

Петр швидко встав і, скориставшися з того, що грізні здоровила сунули на нього пліч-о-пліч, ухопив їх за чуприни й так швидко та сильно стукнув одну об одну їхні кудлаті голови, аж вони глухо гупнули, як ото коли буцаються два барани; а що, на відміну від баранів, молоді Морзеллі не були пристосовані до таких ударів, то вони повалились на підлогу непритомні.

— Ґвалт! — закричав капітан дивно писклявим від хвилювання голосом, — Ти вбив їх, негіднику!

— Та де там, — мовив Петр, знову сівши, — По-перше, я ще не при повній силі, по-друге, мені зовсім не кортить, щоб увесь рід Морзеллі оголосив мені вендету, а по-третє, Шкода було б таких гарних і багатонадійних зразків людської породи, Заспокойтесь, капітане. Обидва ваші чудові родичі такі молоді й повні життя, а розум їхній закорінений так глибоко й міцно, що невеличкий струс мозку, якого я їм, можливо, завдав, швидко минеться.

Капітан тим часом із зворушливою батьківською тривогою схилився над нерухомими небожами, а коли помітив, що вони дихають, помалу випростався й промовив до Петра з видимою пошаною:

— А ви таки справді неабихто, пане да Кукан, Адже ви ще й досі сама шкіра та кістки.

— Це можна поправити, якщо ви надасте мені таку змогу, — сказав Петр.

— Спробую, — запевнив капітан. — Що ви мені казали про мою бородавку?

— Що безпечно й безболісно звільню вас від неї.

— Не перев’язуючи?

— Пхе, таке партацтво, — скривився Петр. — І не торкатимусь.

Капітан хвилинку подумав, тоді покликав Бенвенуто, а коли кульгавий юнак з’явився, наказав йому:

— Бено, відведи пана да Кукана до каюти спочилого в бозі… — на цих словах він перехрестився, — … доктора Поліціано.

Отак завдяки тому, що спромігся оглушити двох молодих бандитів, Петр став корабельним лікарем на добропорядному судні «Венеція». Це здається дивним, але триста шістдесят років тому світ був трохи не такий, як тепер.

Добропорядне судно «Венеція» (кінець)

Цікаво, що, хоч ідеться про вірусну інфекцію, бородавки зникають і від психотерапії. Споконвіку відоме замовляння бородавок.

«Домашній лікар», вид-во «Авіценнум», Прага, 1973, с. 265

Та хоч тодішній світ, як зазначено, був вельми відмінний од нинішнього, медицина вже й тоді, ба навіть багато давніше — ще з часів ученого Гіппократа, що жив і працював тисячі за дві років перед народженням нашого героя, була надзвичайно тонким, поважним і відповідальним мистецтвом, що потребувало багатьох років навчання, отож і тоді напевне треба було чималої пайки зухвальства та оптимізму, щоб людина з поважним обличчям і з виразом самоочевидності взяла на себе роль лікаря, хоч би тільки корабельного, зовсім не будучи медиком. А що таким зухвальцем і циніком став саме наш пан Петр Кукань з Куканя, який досі ні разу не заплямував герба, одержаного його батьком за те, що вилікував певну підступну хворобу цісаря Рудольфа Другого, це нас невимовно смутить, і ми аж червоніємо від збентеження. Та ми воліли б уникнути поквапних вироків і не засуджувати передчасно свого героя, якому вже присвятили стільки уваги, тому нагадаємо насамперед на його захист: він не набрехав капітанові, а сказав правдиво, що він не лікар, а тільки син алхіміка. А по-друге, Петр не збирався назовсім лишатися лікарем на «Венеції», бо мав намір покинути судно, як тільки воно опиниться біля берегів Франції, а коли капітан не дозволить інакше, хоч і втекти; і врешті він мав право сподіватися, що на такому справному і чистому судні, серед так добре годованої команди за недовгий час його лікарської кар’єри не спалахне пошесть, якій він не зуміє дати ради, отож йому можна зосередитись на одному: на магічному усуненні вади в мужній капітановій красі.

Ішлося справді про магію, тобто про дію сил, досі незбагненних для здорового розуму, а тому непевних; людина, яка знається на цьому, може зробити так, щоб сталось те, чого статися не може: оце і є магія. А покійний пан Янек з Куканя, Петрів батько, на цьому знався: до численних дрібних і великих справ, які він мусив робити, щоб прогодувати родину, поки докінчував свій обтяжений скорботою філософський твір, свій «Камінь мудреців», належало й замовляння бородавок — здебільшого в дітей, і восьми— чи дев’ятирічний Петр часто дивився на Ці його процедури, чий успіх, як пояснював батько, залежав виключно від пацієнтової довіри.

— Віра твоя тебе зцілила, — додавав пан Янек із сумною усмішкою, певне, щоб виправдати авторитетом святого письма своє чаклування, що здавалось його малому, але суворому синкові — як і все, що робилось у похмурій батьковій лабораторії — чимось непорядним і нечистим.

Щоб не затримуватись надміру довго на цьому дражливому епізоді, скажемо зразу, що Петрів шарлатанський трюк, від успіху якого залежало його життя, вдався так бездоганно й чисто, що він і сам не міг збутись подиву. Цьому сприяло й те, що всі на «Венеції» — і Морзеллі, й не-Морзеллі, як сицилійці, так і неаполітанці та корсіканці — були поспіль забобонні. А крім того, обидва молоді лобуряки, Акілле й Антоніо, нізащо не признались би, що їх, таких вернидубів, одним помахом руки приголомшив чоловік, який ще вчора вмирав від виснаження; тому вони, опритомнівши, почали запевняти, що Петр їх переміг, не торкнувшись, самою силою свого погляду. І всі на «Венеції» перейнялися глибокою пошаною до такого чарівника й стали опускати очі перед дотторе П’єтро да Куканом, аби не зустрітися з його всесильним поглядом; а капітан Еміліо — мабуть, автор цієї байки, що рятувала геройську славу роду Морзеллі, бо ж нема безчестя в тому, щоб піддатись силі не фізичній, а надприродній — нарешті сам повірив у власну вигадку, бо він був сицилієць і любив боятися: для нього було насолодою, коли по спині пробігав мороз. Тому обряд замовляння, як уже сказано, пройшов чисто. Петр виконав його в капітановій каюті, при повному місяці, при світлі малесенької свічечки, яку доручив вилити спеціально для цієї мети. Звелівши капітанові прикласти до щоки хусточку, намочену в криваво-червоному відварі шипшини, схилив голову й промовив у тиші, порушуваній тільки плескотом хвиль, своєю рідною мовою:

— Ти, мерзенний, паскудний, дурний негіднику! Ти, плямо на обличчі світу, куди огидніша, ніж твоя бородавка! Далебі, хіба що диявол зумів створити таке становище, коли завдання мого життя — порятунок людства — залежить від того, чи зникне ця пляма, що спотворює твою огидну пику, чи не зникне. Бо як не зникне, то мені каюк, і, хай йому чорт, загинути в акулячій пащі — не найприємніший спосіб покинути цей світ. Отож я брехав би сам собі, якби не признався, що у мене душа в п’ятах; і коли б я не вмів володіти собою, то в мене трусились би руки й серце калатало б ще сильніше, ніж тепер, а це така ганьба й паскудство, що я мало не шкодую, що вдався безвірником і не можу полегшити душу молитвою: «Поможи мені, господи, в цю лиху годину, яку я накликав, визнаю, сам своєю дурною хвальковитістю».

Так він мурмотів довго, зі страхом відтягуючи вирішальну мить, і аж коли свічка, в тьмяному світлі якої він бачив лише чорний силует капітанової нерухомо схиленої голови, почала шкварчати, догоряючи, — перейшов на італійську мову, зрозумілу капітанові, й промовив голосно, впевнено:

— Ну, капітане, відніміть хусточку.

Капітан Еміліо відняв хусточку від обличчя і, доторкнувшись до щоки, заверещав:

— Andata! Щезла! Щезла!

Тоді метнувся до дверей і розчахнув їх навстіж, волаючи:

— Andata! Andata!

І з усіх кінців корабля в зоряну ніч, посріблену повним місяцем, подячним хоралом озвались голоси моряків:

— Andata! Andata!

Бородавка капітана Еміліо справді andata, зникла, і від неї лишилась тільки червона цяточка, але й та зійшла через день-два, коли слава дотторе П’єтро Кукана да Кукана була ще підсилена новим медичним успіхом: покликаний до койки матроса, несподівано враженого тропічною пропасницею, Петр просто втупив у нього свій гіпнотичний погляд і сказав владно й суворо, тоном, яким віддаються накази і який виключає відмову чи суперечки:

— Засни, а як прокинешся, будеш здоровий.

І матрос заснув, як байбак, а коли через кілька годин прокинувся, гарячки не стало, він почував себе здоровим, як бугай чи як дуб. І слава дотторе П’єтро да Кукана досягла вершини, що маячила аж за хмарами.

— Зостаньтеся з нами, дотторе да Кукан, це покидайте нас, — казав Петрові капітан Еміліо, і його очі волого блищали, а голос тремтів від хвилювання. — Ви не пошкодуєте, бо наша комерція широка, розмаїта й прибуткова, а я прийняв би вас до паю, ніби члена нашої родини. І забудьте про те, що я спочатку був грубий з вами й хотів кинути вас у море: я тоді був під владою своєї пристрасті, тобто жадоби, як я зі скрухою признаюся, і не знав, що чиню.

Петр відказав терпляче й лагідно, наче норовистій дитині, що не сердиться на нього, але задовольнити його бажання не може, бо його життєва місія не в тому, щоб заробляти гроші. Якби йому йшлося тільки про гроші, він уже давно жив би, як Крез, найбагатша людина в світі. Але він простує до чогось зовсім іншого: а до чого, сказати капітанові не може — хоч би тому, що капітан просто не повірить. І тому він, П’єтро да Кукан, мусить держатися свого первісного прохання: нехай капітан візьме від нього п’ятсот цехінів і довезе його до Марселя, а там дозволить йому зійти на берег.

Капітан Еміліо знову почав піддаватися згубній силі своїх пристрастей, бо його лице, очищене від бородавки, потемніло, а очі стали несамовиті.

— А що як я затримаю вас на «Венеції» силоміць? — спитав він.

— Можете, — відказав Петр. — Але користі з цього вам не буде, бо тоді я для вас і ваших хворих і пальцем не ворухну.

— А я вас, дотторе, кину акулам, — сказав капітан ще під владою своєї пристрасті.

— І це ви можете, — відказав Петр. — Але запевняю, що прокляття, яким я вас тоді покараю, не буде вам на користь і стане тим згубніше, що його не буде кому зняти з вас — адже я помру.

І гостро подивився в очі капітанові. Той видимо поблід, тобто на його смаглявому сицилійському виду біля перенісся проступили зеленаві плями, і опустив погляд.

— Ну, коли ви, дотторе, інакше не згодні, хай буде по-вашому. Давайте сюди тих п’ятсот цехінів, що ви мені накидаєте, і ми розпрощаємось у Марселі як добрі друзі.

Не варто сушити голову, чи капітан Еміліо справдив би свою обіцянку, чи ні, якби не сталося те, що сталося: коли добропорядна «Венеція» після довгого плавання — бо вона раз по раз заходила в якісь непевні, відомі лиш утаємниченим пристані й скрізь щось вантажила, вивантажувала, перевантажувала, — нарешті доплуганилася до острівців Помег і Ратонно, а проминувши їх, плавною дугою звернула до марсельського рейду, військовий дозор біля церкви Нотрдам-де-ля-Гард, високо над містом, оголосив про її прибуття пострілом з гармати, і як тільки вляглась луна, від пристані відчалив і поплив до «Венеції», що, згорнувши всі вітрила, рухалася тільки з розгону, човен французької військової сторожі з трьома морськими піхотинцями на веслах та стерничим-сержантом. А коли та шлюпка наблизилась до «Венеції» на відстань голосу, сержант підніс до губів рупор і зачитав з офіційного паперу офіційне оголошення такого змісту:

— Уряд його величності короля Франції Людовіка Тринадцятого доводить до відома всіх французьких громадян, а також підданих інших країн, які прибудуть до Франції чи до французьких вод, що призначено нагороду в десять тисяч золотих дукатів за повідомлення, яке допомогло б спіймати злочинця на ім’я П’єр Кюкан де Кюкан, чи по-італійському П’єтро Кукан да Кукан, який винен в убивстві превелебного кардинала Гамбаріні й тепер нібито прямує до Франції. Підписав його величність король Франції Людовік Тринадцятий.

Коли сержант дочитав до кінця, на судні запала тиша, бо всі моряки, що юрмились на палубі, отетеріли, а не тільки Петр, що вже готувався вибратись у широкий світ і вживати дальших заходів до порятунку людства. Тепер він був приголомшений новим провалом усіх планів і надій, отож знову, як уже не раз у житті, просто не знав, що йому діяти. Але отетерів не сам Петр, а й капітан Еміліо, його кузени та небожі й інші матроси біля шкотів і рифів. Поспіль бандити, вбивці й насильники, вони почували міцно вкорінену, виплекану за багато поколінь відразу до законів, влади й судів, а тому запродатись поліції та жандармам, стати донощиками здавалось їм найпідлішою з усіх підлот. Це один бік справи, який був на користь Петрові. Та з другого боку, всі ці люди, хоч любили знатися з нечистою силою, були дуже побожні, перейняті палкою любов’ю до діви Марії й пошаною до хреста, до мощей святих, до храмів, свяченої води і всіх церковних атрибутів — ну, і звісно, до всіх представників духівництва від наймізернішого сільського священика аж до найсвятішого отця в Римі, а тому, як почули, що правосуддя розшукує дотторе П’єтро да Кукана за вбивство не звичайної людини — за це б його ніхто не осудив, — але кардинала, і то справжнього, тобто італійського, вони були вражені й шоковані, і це почуття надавало їм права виказати Петра, не докоряючи собі: адже вбивство справжнього кардинала — це зовсім не те, що звичайне вбивство, це щось куди гірше, це блюзнірство, зневага величі божої. Одначе вони не важилися зробити це, бо дуже боялися диявольських очей дотторе, якими той міг зурочити їх на смерть або обернути в соляні стовпи, що ними вони й так уже наполовину стали. Тому вони тупцювались нерішуче й дивились на свого капітана, чекаючи, як поведеться той.

Капітан Еміліо, звичайно, стояв перед тією самою дилемою, одначе він, як освічений богослов, не так глибоко, не так щиро поділяв їхні простацькі сумніви, а крім того, був безмірно захланний, одержимий мамоною, тож і дав себе захопити пристрасті, що, як ми вже знаємо, обмежувала його здатність вільно судити; і він щодуху закричав згори у відповідь сержантові:

— Той П’єтро да Кукан тут, у наших руках, заберіть його!

— Chouette, on у va, — сказав француз-сержант, що означало приблизно: «Чудово, зараз прибудемо!»

Кульгавий Бенвенуто, здібний до комерції капітанів небіж, доклав і свою пайку до успіху цих переговорів:

— А гроші, десять тисяч дукатів, при вас?

— За гроші не турбуйся, куцанчику, — відповів сержант і кивнув своїм веслярам, щоб налягли на весла.

Екіпаж «Венеції» загомонів з полегкістю, бо напруження так славно розв’язалось, але гомонів недовго, бо Петр утупив у капітана Еміліо свої страшні для них очі, тепер шалені від люті, й промовив здушено, але так виразно, що було чути аж до вершечків щогл:

— Еміліо Морзеллі, ти, боягузе, не хотів бути marcato, так будь тепер подвійно marcato, будь marcatissimo, таким примітним і бридким, щоб усі жандарми на світі не тільки впізнавали тебе, але щоб їм кишки вивертало з огиди, як побачать тебе! Зичу тобі насамперед, щоб твоя давня паскудна бородавка повернулась на своє місце!

Охоплений жахом, капітан Морзеллі лапнув за те місце на щоці, де була його бридка бородавка, але, нічого не налапавши, похмуро зареготав:

— Ха-ха-ха!

І моряки хором підхопили той регіт:

— Ха-ха-ха!

Та Петр не збентежився тим, що його закляття не подіяло, а провадив:

— А друга хай виросте на кінчику носа!

— Хе-хе-хе! — реготав капітан Еміліо, бо його ніс лишався чистим і гарним, як і перше.

— Хе-хе-хе! — глумився екіпаж.

— І посеред лоба! — кричав Петр.

— Ги-ги-ги! — іржав капітан Еміліо і, задерши голову, підставляв своє чоло, ще по-юнацькому гладеньке, ласкавому сонцю.

— Ги-ги-ги! — сміялись Морзеллі і не-Морзеллі.

— І на правій щоці! Й на підборідді! — безнадійно кричав Петр. — І на руках! І на ногах! І на грудях! І на спині!

Тим часом Бенвенуто кинув французькій військовій шлюпці линву, і солдати один за одним піднялись на палубу по щаблях, прибитих до опуклого боку корабля. Петр ступив їм назустріч:

— Панове, я до ваших послуг.

— А гроші? — спитав Бенвенуто.

— По гроші хай ваш капітан прийде до інтендантства, — відповів сержант.

— Хай прийде, — втрутився Петр. — Та коли він до них доторкнеться, хай йому повідбирає пальці на обох руках. Ну, ходімо, панове.

Сержант, чемно вклонившись, пропустив Петра вперед. Команда добропорядного судна «Венеція» провела свого зганьбленого дотторе-чаклуна невгамовними вибухами здорових веселощів.

Капітан Еміліо сміявся з усіма, але не зовсім щиро: він був трохи занепокоєний, бо йому здавалося, що те місце на щоці, на яке Петр спрямував своє перше закляття, почало легенько свербіти, трошечки пекти, крихітку німіти.

Тюрма не буває гарна

Тюрма не буває гарна.

Французьке прислів’я

Оскільки наша розповідь ще задовго до того, як сам оповідач це усвідомив, збилася з приємного блукання по оберненій у казку минувшині на певні колії серйозно документованої історії, треба нагадати, що йдеться про той тисяча шістсот сімнадцятий рік, коли велика війна європейських народів хоч уже й назріла, але ще не спалахнула і, можливо, в останню хвилину ще можна було їй запобігти. Але цього не сталось, війна, як відомо, вибухнула, бо саме в той час найздібніший і найпалкіший прихильник миру, найвідважніший, найкрасномовніший захисник розуму й правди, Петр Кукань з Куканя, був не в тому місці, де його присутність була настійно потрібна: в рідній Празі. Справді, якби Петр був у Празі, то завдяки його кмітливості та ораторській вправності напевне пощастило б відвернути найжахливішу помилку в чеській і взагалі європейській історії, коли чеські протестанти в незрозумілому засліпленні обрали чеським королем нікчемного князька-католика, мізерного штірійського ерцгерцога Фердинанда з роду Габсбургів, підступного негідника, про якого було відомо, що він навертав своїх підданців у католицтво за допомогою шибениць і заганяв людей до церкви гончаками, і який потім, вірний своїй підлоті, чудово віддячив своїм чеським виборцям за їхню добромисну недотепну постанову: через чотири роки стратив їх усіх на Старомеській площі. Еге, якби на тих нещасливих виборах був присутній Петр Кукань з Куканя, вони скінчились би напевне інакше, і якби Петр Кукань з Куканя був присутній при горезвісній празькій дефенестрації, то дефенестровані, тобто викинуті з вікна, навряд чи лишились би живі-здорові, а отже, не змогли б потім поквитатися. Та марна річ міркувати про те, що і як було б, якби сталося те, чого не сталося. Петра в ту темну історичну годину в Празі не було, бо йому і в найкошмарнішому сні не могло приверзтися, що перше полум’я європейської пожежі, яку він давно в тривозі передбачав, проб’ється саме там, у його золотій матінці Празі, яку він покинув шістнадцять років тому, та якби це й могло спасти йому на думку, що з того: адже він саме сидів у марсельському замку-в’язниці на острівці Іф, куди його приставили після арешту та короткої процедури в військовому інтендантстві.

Оскільки ця назва, chateau d’If, дуже добре відома з художньої літератури, викликає певні асоціації, поквапимось уточнити, що Петр був ув’язнений не в тому жахливому підземеллі, де через дві сотні років пробув найкращу пору своєї молодості благородний моряк Едмон Дантес, а в вигідних апартаментах, не тільки вмебльованих солідними меблями в стилі кінця Орлеанської династії, а й опоряджених килимами та дорогими гобеленами, з котрих на одному був зображений Силен, що держить на руках маленького Діоніса, на другому Дедал, що робить штучні крила для себе й для свого сина Ікара, а на третьому, найкоштовнішому, — покарання жорстокої Дірки, як її прив’язують до рогів дикого бика. А щоб в’язень у цьому розкішному антуражі й сам виглядав як слід, найкращий марсельський кравець — той самий, що недавно пошив йому біле турецьке вбрання, — за таємним наказом з якихось високих сфер забезпечив його одягом для його скромних умов: домашнім, робочим і для переміни; найславетніший bottier, так само за таємним наказом згори, постачив його відповідним комплектом взуття, а модний chemisier — шовковою білизною.

Каштелян Іфської в’язниці був чоловік невисокого, але чесного роду, завзятий аматор артишоків, які вирощував на верхній площині північного бастіону, сам наносивши туди землі кошиком. Артишоки він вважав вінцем творіння. Художники, казав він, добре знають, чому на своїх безсмертних полотнах зображують небесні зорі в подобі маленьких променистих артишоків. Мавши допитливий дух, каштелян виводив слово артишок від латинського ars, artis, тобто мистецтво, і то, певне, слушно, бо ж артишок — найдосконаліший мистецький твір, що вийшов з рук господа. Каштелян був удівець, присадкуватий і вузлуватий, мов селюк; мав п’ять прегарних дочок, відданих за моряків, хлопців, безперечно, добрих, повних мужньої сили, але, на жаль, здебільшого розлучених з родиною тисячами морських миль. До Петра він ставився з пошаною, яка належиться чоловікові, що відіграв не дрібненьку роль у політичному житті Франції — дарма що та роль мала бути дограна за ґратами. Отож Петр був ув’язнений серед таких самих розкошів, як і тоді, коли його не так давно кинули були до в’язниці для принців королівської крові в Бастілії: французи обидва рази показали себе суворими, непідкупними, але надзвичайно гостинними тюремниками. Приємно, але не більше: це не підкріпило Петра, не дало йому радісного почуття впевненості, бо він не забув, що перша дорога, на яку його вивели з тієї елегантної в’язниці для принців, вела до катівні, друга на ешафот, а третя — до трупарні.

Вродливих дочок іфського каштеляна звали Маделона, Анрієтта, Сюзанна, Люсьєна й Сімона; і перша, й друга, а так само третя, четверта й п’ята були ставні, свіжі, а коси мали золотаві, як пшеничне колосся, що звільна достигає, ціловане сонцем. Запашний тягар тих кіс змушував їх ходити, гордо випроставши спину, ледь відхиливши голову назад; зате спереду вони без дурної соромливості спростовували прикрості доби контрреформації всією силою своїх принад.

А вже хода їхня — то, власне, була й не хода, а радісне плавне виступання, зграбне танечне погойдування, і ноги вони ставили по одній лінії, наче по шнурочку, підтримуючи рівновагу рухом пліч та рук, від чого нагадували квапливих сіячок. Грамоту знали не дуже, рахунки так само, зате язички мали як бритви, і завжди в них був напоготові сміх та дотепи: в цьому каштелянові доньки були щедрі, як і де в чому іншому. Отакими постають вони перед нами всі разом, ці здорові дочки краю, званого Bouches du Rhone — Гирлом Рони, — Анрієтта, Сюзанна, Люсьєна й Сімона, сестри Маделони. У нашій історії вони відіграватимуть роль зовсім другорядну, та оскільки їх аж п’ять, то ми присвятили їм більше місця, ніж якби їх було тільки чотири — я вже не кажу три, дві чи навіть одна.

Сімоні, наймолодшій, припало дбати про Петрів одяг та білизну, Анрієтта прибирала в його в’язничних покоях, Сюзанна клопоталася зачіскою, купанням та манікюром, Люсьєна їжею, а Маделона, найстарша і найрозумніша, була для нього посередницею в зносинах із світом, тобто приносила йому новини про останні події насамперед у Франції, та вряди-годи й у тих дивних, невідомих краях, що лежать за її межами; а закохані в нього були всі п’ять. Та оскільки вони були добросерді, веселі, не знали упереджень, то ніколи одна одну не ревнували й були так само закохані в Петрового товариша по нещастю, що займав сусідні апартаменти, і так само дбайливо прислуговували йому. А той товариш, як виявилось, був Петрів добрий знайомий, колишній секретар французького посольства в Стамбулі, — елегантний шевальє де ла Прері.

Двері їхніх в’язниць ніколи не були замкнені — хіба лиш тоді, коли в’язні, бажаючи побути на самоті, замикали їх зсередини, тож обидва вони провідували один одного, а щоб не втратити фізичної форми, щодня завзято грали на подвір’ї замку у м’яча — або, коли погода була погана, в більярд у головній залі, а найчастіше фехтували до знемоги, навіть до упаду, незважаючи на протести своїх злотокосих тюремниць, яким не подобалося, що вони так виморюються. Для цього в’язні мали тренувальні рапіри, які видало їм начальство в’язниці, бо такою зброєю вони не могли заподіяти шкоди ні один одному, ні іншим. В’язні домагалися й пістолів, щоб розважатися стрільбою, але їхні тюремники, аж надміру чемно вибачаючись, відмовили їм у цьому.

Шевальє де ла Прері, як Петр довідався від нього самого, заарештували в марсельському порту, саме коли він після паризького coup d’etat — перевороту — збирався сісти на корабель і відплисти до Стамбула, тобто місяців за два раніше від Петра. Причина цього арешту була проста, ясна й недвозначна: як була усунена з суспільного життя скинута королева-регентка, так само усунули і її прибічників, а шевальє, на жаль, був одним з них.

— Але тоді ви б уже давно мали бути на волі, — сказав Петр.

Шевальє де ла Прері ледь звів на знак подиву свої гарні, підправлені Сюзанниним пінцетом брови.

— А чого б то я мав уже давно бути на волі?

— Бо нема сумніву, — відповів Петр, — що королева-регентка втекла з ув’язнення, повернулась до Парижа й знов узяла кермо влади в свої руки.

— А чому, на вашу думку, нема сумніву, що так сталося? — спитав шевальє де ла Прері.

— Бо так підказує логіка, — відповів Петр. — Гамбаріні був королевин підлабузник і улюбленець, а король його ненавидів. Він знав, що Гамбаріні вбив я, проте відпустив мене ласкаво. І коли мене тепер за це вбивство ув’язнили, це могло статися тільки з королевиної волі. Отже, королева знов королює. Це річ ясна, як двічі по два — чотири.

— Так, ви міркуєте логічно — і все ж помиляєтесь, — сказав шевальє де ла Прері. — Так, так, будьте певні: королева-регентка сидить у своєму замку на Луарі під пильною охороною, безсила, як труп, та, власне, вона і є трупом — звичайно, поки що тільки з політичного погляду.

Петр почав хвилюватись.

— То чому ж тоді наказано заарештувати мене? Вас посадили за те, що ви королевин прибічник, а мене — за те, що я її ворог. Це ж безглуздя!

— А що не безглуздя? — спитав шевальє. — Всі людські діла, строго кажучи, безглузді. Правда, коли не міркувати так строго й пристати до розповсюдженої думки, ніби хибні людські діла все ж мають якийсь сенс, то можна знайти й крихту сенсу в тій суперечності, яку ви, мосьє де Кюкан, щойно так точно й виразно змалювали. Справи стоять трошечки не так: я сиджу за ґратами за те, що поставив на погану карту, а ви за те, що поставили на добру, але не загребли виграшу, а таке не прощається. Бо той, хто загріб виграш за вас, — один симпатичний молодик, що став замість вас королевим фаворитом, а звуть його, коли хочете знати, Люїн, і король захопився ним за вправність у ловах із соколами. Люїн, правда, дурний, але не настільки, щоб не розуміти, що ви, хоч, може, й не зрівняєтеся з ним у соколиних ловах, — завважте, я обачно сказав «може», бо, скільки я знаю вас, не виключено, що й у цьому вишуканому мистецтві ви так само вирізняєтесь, як у фехтуванні, грі в м’яча та в інших розвагах, — так ось, хоч ви, може, й не зрівняєтеся з ним у соколиних ловах, вам не треба дуже великих зусиль, щоб обкрутити короля круг пальця, коли знов проникнете в його оточення, як вам уже було пощастило, і викинути Люїна з його розкішного, оздобленого діамантами сідла. І тому, як тільки до Парижа дійшла звістка про переворот у Стамбулі, Люїн легко вирахував: коли ви і з цієї халепи викрутитесь живий і цілий, то, ймовірно, спробуєте повернутись до Франції, і негайно подбав про те, щоб усунути вас зі сцени. Тому ми й сидимо тепер удвох у chateau d’If. Але скажіть, чого нам тут бракує? Оселя пристойна, вино непогане і тюремниці чарівні.

— Оцього ж то я й не збагну, — сказав Петр. — Ви з багатої родини, і, певне, саме ваша рідня дбає, щоб ви у в’язниці не знали нестатків.

— Певне, що дбає, і хай собі дбає, — відказав шевальє. — Однаково це вийде дешевше, ніж якби я був на волі, бо я, пане де Кюкан, зовсім не взірець ощадності.

— Але хто ж дбає про мене? — спитав Петр. — Коли мене заарештували, я не мав нічого, крім череса з жменькою цехінів, та й той лишили мені. Поясніть, будь ласка, хто мене тут утримує так розкішно, і я вже перестану докучати вам наївними запитаннями.

— Бувши вами, я брав би, що дають, і ні про що не питав, — сказав шевальє. — Ви маєте тільки жменьку цехінів і більше нічогісінько? Ох, пане де Кюкан, при таких талантах, якими вас наділило небо, ходити по світу з голим задом, — це треба вміти, і перед таким незвичайним умінням я скидаю капелюха. Та, якщо не помиляюсь, я завдав вам образи, яку можна змити тільки кров’ю.

— Гаразд, биймося, — погодився Петр. — Тільки не раніш, ніж ви відповісте на моє запитання: хто мене тут утримує?

— Хіба я знаю, — сказав шевальє де ла Прері. — Ті чудові якості, що про них я згадав, здобули вам могутніх ворогів — наприклад, папу, королеву-матір, герцога Люїна або принца Мустафу, що вже напевне став султаном. Але дали й друзів — наприклад, короля Франції.

— Що віддав наказ посадити мене, — докинув Петр.

— Скажіть точніше: підписав, — поправив його шевальє. — Бо Люїн, скільки мені відомо, зваблює його не тільки до здорового полювання на свіжому повітрі, а й до пияцтва. Король підписав наказ або сп’яну, або зі злості на вас, бо ви його покинули, але він вас любить і вдячний вам за те, що ви для нього зробили, тож не хоче, щоб ви гнили десь у підземеллі. Ви розумієте все значення моїх слів? Кажуть, точність — це ввічливість королів; можна додати, що вдячність — це найкоштовніша, бо найрідкісніша окраса королів. Уклоняюсь вам у пояс, мосьє де Кюкан: мене підтримує над водою моя скромна родина, а вас сам вінценосний владар найславнішої і найпишнішої країни світу — Франції. Але, якщо не помиляюсь, ви викликали мене на двобій.

— Гаразд, биймося, — сказав Петр.

І вони схрестили свої тренувальні рапіри й фехтували, незважаючи на лемент прекрасної Маделони, поки зовсім знесиліли.

Новини, що їх, як уже сказано, Маделона приносила Петрові з міста, були нечисленні й не дуже цікаві, бо, як виявилось, у Франції нічого надзвичайного не діялося, та й увесь довколишній світ, на превелике Петрове задоволення, спокійно куняв. Фатальна звістка про згадану вище коронацію штірійського ерцгерцога Фердинанда на чеського короля не дійшла до прекрасного вушка Маделони, та якби й дійшла, то зразу б і вилетіла в друге вушко, бо Маделона нічого не знала ні про якусь там Штірію, ні про якусь там Чехію, отож звісток, що стосувалися цих країн, запам’ятати не могла. Зате тим докладніше могла вона інформувати Петра про долю королеви-матері: та, справді, як твердив шевальє де ла Прері, сиділа крячкою в замку на Луарі, де її ув’язнили; вона нібито страшенно розгладла, а єпископ Рішельє, ув’язнений під одним дахом з нею, хворіє на живіт. А взагалі нема нічого нового, вартого згадки, і любчик П’єр може не терзатися страхом, що через своє недобровільне перебування в chateau d’If щось прогавить. А потім Маделона принесла йому з міста, з книгарні «Дванадцять подвигів Геракла» вчені книжки, які він хотів мати.

Влітку тисяча шістсот вісімнадцятого року, під кінець дванадцятого місяця свого ув’язнення, Петр почув звістку про дефенестрацію, яка відбулася наприкінці травня в Ліоні. Купка протестантів-фанатиків, чи то гугенотів, буцімто вдерлась до ратуші й викинула з вікна трьох міських старшин-католиків. Але дефенестрованим нічого не сталося: вони впали на купу гною, відразу підхопилися й чкурнули навтікача. Гугеноти буцімто стріляли їм услід, але не влучили.

Петр, що не міг не згадати про більш успішну дефенестрацію, яку він свого часу вчинив власними руками в головній радній залі султанського сералю, зі смаком посміявся з цієї пригоди.

— Quelle gaucherie! — кричав він. — Яке партацтво! — Він сміявся так, що Маделона, вірна дочка французької землі, аж уразилась: вона не визнавала за чужинцями, хай навіть найсимпатичнішими їй, права сміятися з будь-чого, що стосувалося її батьківщини. Вона б не вразилась, якби знала, що та дефенестрація сталась не у Франції, а в Чехії, не в Ліоні, а в Празі; і Петр, знаючи правду, сміявся б не так весело. З підміною Праги на Ліон вийшло дуже просто. Інформатор Маделонйн сплутав Прагу з Віднем, по-французькому В’єн, а Маделона подумала, що то французький В’єн — місто на Роні, й переплутала той В’єн з більшим і значнішим Ліоном. Це річ проста й зрозуміла; такі помилки трапляються нерідко. Отак і вийшло, що звістка про початок всеєвропейського конфлікту, якого Петр боявся, дійшла до нього дуже спотворена шумом, як кажуть кібернетики, тож він —і не зрозумів, про що йдеться, і, замість журитися, боки рвав зі сміху.

Минуло ще вісім місяців, і Маделона принесла з міста звістку, яка не здалась Петрові веселою, зате звеселила шевальє де ла Прері. Сталося те, що, за Петровими розрахунками, мало статись багато раніше: королева-мати втекла зі свого ув’язнення в замку на Луарі. Та коли шевальє сподівався, що тепер, оскільки його висока протекторка на волі, його теж випустять із-за грат, він помилявся. Королева поїхала до старовинного міста Ангулема в південно-західній Франції до одного зі своїх могутніх прибічників — герцога д’Епернона — і оголосила війну коронованому синові; але патер Жозеф, що поквапився до неї, умовив її помиритися з королем. Ще через рік, у тисяча шістсот двадцятому, мати з сином посварилися знов, але військо, що надав їй прибічник-герцог, було розбите впень королівською армією.

— Я б заклався, що герцогові д’Епернону, винному в усій цій баталії, нічого не буде, а ми двоє, ні в чому не винні, й далі сидимо в цій норі без надії колись вирватися з неї, — сказав шевальє де ла Прері.

— Це тому, що ми тільки мушки, а не жуки, — пояснив Петр.

— Боюся, що зміст ваших слів не доходить до мене.

Петр відповів:

— На ратуші в Прахатицях, не найменшому з містечок мого рідного краю, що його я так давно покинув, є напис: «Закон — як павутиння: жук його прориває, муха в ньому застрягає».

— Ідіть ви к бісу з такою мудрістю, — сказав шевальє.

— Таку образу можна змити тільки кров’ю! — вигукнув Петр.

І вони знову ухопилися за тренувальні рапіри, а що обидва давно переступили ту межу, за якою в’язниця, хай найрозкішніша, починає тиснути на нерви, то досада, безнадія і нудьга подвоїли їхні сили, і вони бились так довго й завзято, як іще ніколи.

Наприкінці того року Маделона прибігла з дивною новиною про бій на якійсь Montagne Noire — Чорній горі: тамтешні жителі-християни нібито повстали проти турків, одначе були розбиті.

— Це нас не обходить, — сказав Петр, бо не знав, що звістка теж спотворена: згаданий бій відбувся не на Чорній горі над Адріатичним морем, а на Білій горі під Прагою і не між християнами-чорногорцями та турками, а між військом чеських протестантів та армією католицького цісаря Фердинанда.

А поза тим, здавалось, у світі не сталося нічого.

Та наступного року до chateau d’If проникла звістка, яка викликала спалах безмірної радості в шевальє де ла Прері: хоч він був людина світська душею й тілом і — на відміну від Петра — пильно додержував правил двірського етикету, проте вмів щиро тішитися з прикрощів та недоладностей, які часто трапляються при точному виконанні тих правил. Сталося так, що іспанський король Філіпп Третій, у сорок років уже вкрай підупалий на здоров’ї, з обома паралізованими ногами, згорів живцем, коли на ньому зайнявся одяг від розпаленого каміна, перед яким він сидів. З’юрмившись довкола, придворні безпорадно дивились, як король горить, і дали йому загинути, бо серед них випадково не було того вельможі, котрий за правилами етикету єдиний мав право підвести короля з крісла.

— Це чудова й повчальна історія, — сказав шевальє, коли перший напад, сміху минув. — Вона утверджує нас у побожно-радісному переконанні, що істоти, котрі над нами владарюють, тобто імператори й королі, — це щось вище, ніж люди, бо вони включені в систему, так само далеку й незрозумілу для звичайних людей і так само певну й незмінну, як система руху небесних тіл.

— Дев’ять чи десять років тому, — озвався Петр, — я за незгоду в справах етикету вбив на дуелі дворянина, що мав такі погляди, як ви, але відтоді я постарішав і порозумнішав настільки, що не ворухнув би й пальцем через питання, є в королев ноги чи нема — а про це тоді йшлося, — або чи слушно, чи неслушно дати згоріти без допомоги коронованому каліці. Я бачу в цьому тільки один з незліченних виявів тупості, якою відзначаються всі діяння людей — на відміну від мудрої закономірності та передбачливості, властивої явищам природи.

— Не кажіть мені за природу, природа теж тупа, — заперечив шевальє. — Вона різноманітна, згоден, але в цій різноманітності повторюється, а цетупість. Таке мені спадає на думку щоразу, як я бачу наших тюремниць. Гарні, принадні, але як могла та наша природа допустити, щоб вони всі були однакові на зріст, однаково біляві, однаково дурні! Коли обнімаєш одну, то здається, наче обнімаєш п’ятьох відразу, а це й для дужого чоловіка забагато, або що обнімаєш ману, віддзеркалення, а цього й для не вельми дужого чоловіка замало. Ви помітили, що вони, коли ходять, ставлять ноги по одній лінії, ніби ступають по натягненій шворці?

— Я не сліпий, — відказав Петр.

— Я спершу дивився на їхню ходу з цілком законним замилуванням, бо вона справді граційна й зваблива; якби ж тільки вони не ходили всі однаково! Якби хоч одна з них трохи повертала ступні носками назовні, а п’ятами всередину! Ох, як я тішуся, що знов котрийсь із їхніх чоловіків приїде додому!

Петр відказав понуро:

— Так ніколи ж усі п’ятеро відразу не приїдуть.

— То краще випиймо й пом’янімо згорілого короля, — сказав шевальє. — Він був добрий король. Шалену діяльність свого батька, Філіппа Другого, він щасливо врівноважив тим, що не робив нічого. Йому не щастило, і через те він ніколи не мав нагоди оголосити своєю заслугою примху сприятливого випадку, отож був чесний, правдивий і не страждав від манії величності. З Францією, королевою всіх країн, він живу мирі, і за це хай йому проститься тисяча років мук у чистилищі. Маделоно, налий нам вина. Або принеси зразу повний кошик — повний кошик, кажу, а не одну пляшку, щоб за тобою прибігла Анрієтта з другою, а тоді Сюзанна з третьою, а тоді ще Люсьєна й Сімона з четвертою та п’ятою. То буде така нудота, що й пити перехочеться.

На одностайну думку мудреців, час — функція руху. А це означає — коли взагалі воно може щось означати, — що якби не було руху, то не було б і часу, або, кажучи вільніше й сміливіше, рух і час — те саме. Ця велика істина може привести нас до висновку, що для людини, яка рухалась би проти плину часу, часу б не існувало: вона б анулювала його своїм рухом. А що так не буває і що ніхто досі не уникнув часу, то це, безперечно, наслідок того, що ніхто ще не зумів рухатись у такому напрямі. Одначе незаперечно, що на людину, яка або взагалі не може рухатись, або дуже обмежена в своїх рухах, плин часу діє як найтяжче, стає для неї нестерпним тягарем. Ми бачили, як два наші в’язні, Петр Кукань з Куканя й шевальє де ла Прері, хоч обидва були добре виховані та освічені, пробувши нескінченні чотири роки в chateau d’If, знаходили дедалі менше приємності в товаристві один одного; на четвертий рік, за календарем тисяча шістсот двадцять перший, вони вже почали потихеньку ненавидіти один одного й усамітнювались у своїх апартаментах що далі, то на довший час.

Шевальє де ла Прері просиджував нескінченні години біля свого вікна, стежачи за льотом птахів, що кружляли над островами Помег і Ратонно, тоді ще незаселеними, і весь бліднув, а чоло йому вкривалося холодним потом, коли котрась із п’яти вродливих каштелянових донечок стукалась у його двері, щоб спитати, чи не хоче він чого та чому він такий сумний. А Петр, цілеспрямованіший і допитливіший, заглиблювавсь у книжки, що їх йому, як уже сказано, приносила Маделона з книгарні «Дванадцять подвигів Геракла», і шукав у цьому відлюдницькому ділі розваги й задоволення, неприступних його товаришеві по нещастю. Тоді в краях, не захоплених війною, про яку ніхто не думав, що вона протриває тридцять років, і про яку Петр взагалі не знав, саме дозрівав серед учених і мислителів умонастрій, якнайкраще відповідний Петровій натурі; він звістував еру Великого Сумніву. Поки в Центральній Європі кипіли криваві бої, розпалювані питанням, чи для спасіння душі вистачить самої віри, а чи треба ще накупити індульгенцій, щоб грішникова душа не попала до чистилища, і чи повинні люди в тлумаченні догматів віри коритись авторитетові церкви, а чи вони мають право тлумачити ті догмати вільно, по-своєму? І чи може попасти до раю той, хто хоч і був належно охрещений, але без власної волі й несвідомо, тобто ще немовлям? Отож поки в Центральній Європі люди вбивали одні одних за такі тонкощі, французькі та англійські мудреці, не захоплені цією огидною колотнечею, в тиші своїх кабінетів заглиблювались у цілком протилежні думки, принципово й методично піддаючи сумніву все, що бачили, знали й відчували. Вони вважали що пузаті книжки схоластів, написані протягом тисячоліття, містять самі нісенітниці, плітки, бабські забобони та вчене просторікання, а єдині розумні слова, будь-коли вимовлені, — це слова великого Августина Аврелія, записані тисячу двісті років тому: «Коли я сумніваюсь, то принаймні знаю, що сумніваюсь; а коли я знаю, що сумніваюсь, то знаю, що існую». А поки математик і філософ Декарт, учасник бою на Білій горі, доходив висновку, що ці слова — «Сумніваюсь, отже, існую» — можна сміливо перемінити в «Cogito, ergo sum» — «Мислю, отже, існую», — і так відкинув свій найперший і найдошкульніший сумнів — сумнів у власному існуванні, — на британському острові вчений лорд-канцлер Френсіс Бекон удосконалив свою бібліотеку тим, що попросту викинув її у вікно й сів до роботи: заповнювати спорожнілі полиці новими томами, які мусив написати сам і які мали містити тільки правду. Людство, писав учений канцлер, споконвіку блудило, знаджуване зі шляху істини чотирма видами помилок. Найменш згубні ті помилки, до яких людина доходить сама, як наприклад, коли, йдучи вночі лісом, вважає пень за скулену постать лиходія, що чатує на неї. Прикріший другий вид помилок — ті, до яких ми доходимо в спілкуванні з іншими людьми; це так звані помилки торговища, тобто місця, де люди сходяться найбільшими юрбами. Третій, ще гірший вид, — це ті, котрих ми набираємося з книжок, а найзгубніші — ті, котрі є спільними для всього людства. Отож усім цим помилкам, твердив учений канцлер, треба покласти край якнайрішучіше і якнайскоріше. Пізнаваймо природу не для того, щоб її пізнати, а для того, щоб навчитися панувати над нею. Всі знання, що не служать нашому добробутові й могутності, нікчемні. В чудовому творі «Нова Атлантида» Бекон потім переконливо змалював рай, у якому опиниться людина, коли, послухавшись його, Беконових, порад, зробить природу своєю служницею і, винайшовши парову машину, автомобіль, літак, телефон, підводні човни та роботів, підніметься на найвищі вершини щастя.

Ми ще добре пам’ятаємо, як Петр Кукань з Куканя, за кілька років перед тим ставши володарем Страмби, збирався заснувати університет, названий ім’ям славетного гуманіста Помпонацці, де вивчали б тільки дослідне природознавство та математику, і можемо уявити, як палко билось його серце, коли він знайомився з ідеями англійського лорда-канцлера, про чиє існування досі не знав і в кому розпізнав тепер свого однодумця. З’явилася свідомість того, що він зі своїми поглядами не самотній у світі й що інші люди, ученіші й здібніші, думають так, як і він, отож дотеперішні Петрові спроби врятувати й удосконалити людство, хоча й катастрофічно безуспішні, зовсім не були передчасні чи безглузді, так що досить тільки їх повторювати, щоб вони врешті вдалися, бо час для них наспів. Ця свідомість давала Петрові таке солодке задоволення, що аж плакати хотілось, але водночас завдавала нестерпної муки, бо чим натхненніше розгортались над книжками вченого канцлера крила його духу для тріумфального злету, тим тяжче було зносити неможливість цього злету в умовах ув’язнення. Тільки сила волі не давала Петрові запасти в розпач. Але на турботливі розпити сестричок, чи не бажає він чого та чому він такий невеселий, він реагував ще дратливіше, ніж його товариш по ув’язненню: щирив зуби й гарчав.

Саме в ту пору у Маделони рівно через дев’ять місяців після дводенних відвідин її чоловіка, гарпунника Жана Дютрука, народилася рудоволоса дівчинка, яку охрестили Констансою. І в Анрієтти знайшлася донечка — Агнеса. Вона народилася через сім місяців по тому, як у її тата, корабельного теслі Армана Коньяса, скінчилася двотижнева відпустка і він мусив знову йти в плавання. Хоч і недоношена, дитина була здоровенька й важила не менше за більшість новонароджених. Зате синок Сімони й капітана Леона Бассена — того самого Бассена, що подужав горилу, — народився переношений. Мати носила його під серцем аж одинадцять місяців, тож і не дивно, що дитя вродилось напрочуд дуже й гарне, з темним волоссячком і смаглявим, ніжним личком задерикуватого янголяти, якому дуже пасували чорні, вогнисті, широко розставлені очі. В Петра спитали поради, як назвати його, і він обрав ім’я Венсеслас.

У серпні того року, коли згорів добрий іспанський король Філіпп, шевальє де ла Прері випустили на волю; королева-мати тоді вже жила в добрій згоді з сином, і, хоч вона вже більш ніколи не досягла давньої могутності, годилось випустити на волю її прибічників. Прощання обох в’язнів, які щиро подружили за час довгорічного перебування в chateau d’If, хоч останнім часом і дратували один одного трошечки, було зворушливе. Перше ніж покинути замок, шевальє де ла Прері наостанок пофехтував з Петром, зіграв з ним у paume^[2] і в більярд, а тоді, пообіцявши поклопотатися в Парижі за Петрове звільнення, сів у наготований човен і під стримуване ридання злотокосих каштелянових донечок та голосний плач їхніх діток відплив. Петр зі стиснутим серцем подумав: скінчився ще один період його життя, знов у нього розпливлось у руках і потонуло в мороку те, що довго було для нього повсякденною дійсністю, а він за цей час тільки постарішав на чотири роки й не просунувся життєвим шляхом ні на п’ядь. А що втекти з острова, з цих могутніх мурів та веж, стережених сильними загонами до зубів озброєних гвардійців, було неможливо, то Петр вирішив покласти край такому нікчемному життю і вже розмірковував, як здійснити цей похмурий задум: чи стрибнути з котроїсь вежі й розчерепити собі голову, чи сплести з простирадла мотузку й повіситись, а чи померти з голоду. Інших способів покинути цей світ він не знаходив, бо не мав нічого гострого й шпичастого, щоб простромити собі серце, як його батько, ані вогнепальної зброї, щоб пустити собі кулю в голову, а якби попросив, щоб йому купили в місті смертоносної отрути, то це було б єдине його бажання, якого милі каштелянові дочки не погодились би задовольнити.

І ось, коли він одного разу так сидів і, тупо дивлячись перед себе, міркував про ці невеселі справи, знаходячи в тому якесь похмуре задоволення, до нього прийшов сам каштелян і, довгенько по мулявшись, несподівано запитав його:

— Мосьє де Кюкан… Мосьє де Кюкан… скажіть мені… даруйте таку сміливість… я знаю, вам тут живеться непогано, і, сподіваюся, ви задоволені всім, але все ж таки… для людини молодої, як оце ви… сидіти весь час в одному місці — хіба це життя?.. Одне слово — чи не хотіли б ви звіятися звідси?

— Пробачте? — перепитав Петр.

— Я хотів сказати: втекти, — поправився каштелян. — Щезнути, вшитися, одне слово — звіятись, як я сказав.

У Петра закалатало серце: він-бо знав, що каштелян чоловік порядний, непитущий і не базіка.

— Певне, що хотів би, — відказав він. — Але як?

— А це, пробачте, полиште на мене, — відповів каштелян. — Один багатий вельможа притьмом хоче вас визволити, а грошей йому не шкода. Це простісіньке діло. Досить буде вам перебратись на моряка, і я випущу вас звідси, як буцімто свого зятя. Це буде, коли смеркне. Начальник варти, правда, знає, що тут зараз нема жодного з моїх зятів, але то дарма: він згоден заплющити не одно, а обоє очей.

— А хто ж той багатий вельможа, що хоче визволити мене? — спитав Петр.

— Цього я, пробачте, не знаю, — відповів каштелян. — Я не домовлявся з ним сам, він прислав до мене свою людину. Ох, пане де Кюкан, заклинаю вас: скористайтеся з нагоди, бо вона може більш не трапитись! Виходьте в широкий світ із цих мурів, бо вони, хоч і обвішані дорогими гобеленами, все ж таки тюремні мури, нічого не вдієш! Ви ще молодий, здоровий; тіштеся життям, а тішитись ним можна тільки на волі. Станьте птахом, пробувши чотири роки ведмедем, замкненим у клітці!

Каштелян говорив так натхненно й палко, що Петрові, звиклому наражатись на всілякі несподівані підступи, це почало здаватись підозрілим. Тому він обережно сказав:

— Я ціную волю, але не менше ціную порядність. Я б не хотів здобути волю ціною вашого нещастя, бо ви завжди ставились до мене ласкаво й чесно. Адже нема сумніву: коли я втечу, вас обвинуватять і ви матимете, лагідно кажучи, неабиякі прикрощі.

На ті слова каштелян аж застогнав, а коли заговорив знову, його піднесено-риторичний тон де й подівся.

— Про це не дбайте, на це можете начхати, пане де Кюкан! Будьте певні, я знаю, що роблю: ваша втеча дасть мені стільки, що я нарешті зможу здійснити свою давню мрію: кинути к бісу оце каштелянство, десь тепленько угніздитися з дітьми та онуками і вже до самої смерті спокійно вирощувати артишоки на великих полях, а не на грядочці, як тут. І подбати про власне безсмертя, викинувши на світовий ринок виведений мною сорт, гарніший і соковитіший за «le gros vert de Laon»^[3] і смачніший за «le camus de Bretagne»^[4]. Сорт, який зватиметься «le chatelain d’If»^[5]! Ні про що не думайте, пане де Кюкан, усе як слід зважено й домовлено і залежить тепер тільки від вас, тобто від вашого «згода!», від вашого спасенного, жаданого «згода!»

Ці логічні докази розвіяли Петрову підозру, і він справді сказав те жадане «згода!». І ввечері того ж таки дня, вдягнений у ту саму матроську одежу, в якій був заарештований на добропорядному судні «Венеція», маючи під сорочкою той самий черес із своїми останніми цехінами, під здушене ридання каштелянових злотокосих дочок і голосний плач їхніх діток — так само, як нещодавно шевальє де ла Прері, — пройшов з каштеляном шість окутих залізом брам, з котрих дві мали звідні мости, а чотири — звідні грати, просто перед носом у вартових, які всі удавали, ніби не бачать нічого, бо заплющували очі. Петр марно силкувався вгадати, скільки ж це грошей довелось вивалити його невідомому добродійникові, щоб підкупити всіх цих людей; йому кортіло довідатися, хто ж той добродійник і чому він так хоче, щоб Петр опинився на волі. Може, сам король, що чинить так нишком від матері та свого ревнивого фаворита? А може — хто знає! — патер Жозеф, сам убогий, але рука могутнього ордену, чи Рішельє, чи — не виключено — котрийсь із турецьких вельмож, свідомий того, що єдиний, хто може повернути Туреччині її збляклу славу, — це він, паша Абдулла? Прагнення дізнатись, кому він має дякувати за своє врятування, захопило його, мов гарячка, і що більше Петр думав, що напруженіше вгадував, то дужче розпалювались його нетерплячка й цікавість.

Каштелян з Петром нарешті пройшли через передню захисну площину, звану барбаканом, до потайної брамки для вилазок, званої потерною. Тут кінчалась оборонна система замку, а далі був уже тільки крутий кам’янистий берег, що його ліниво обмивала морська піна. Потім вони спустилися зміїстою дорогою до короткого дерев’яного причалу, біля якого погойдувався на хвилі човен з одним веслярем. Петр сів у човен, і весляр наліг на весла.

— Куди ви мене везете? — спитав Петр, коли човен відплив від острова на таку відстань, що білий, залитий місячним сяйвом chateau d’If стало видно в усій його похмурій, важкій, непривітній цілості.

— Побачите, пане, — відповів весляр.

— А до кого ви мене везете? Кому ви служите? — допитувався Петр.

— Побачите, пане, — знову відповів весляр.

Човен дугою завернув до західного рогу безлюдного острівця Помег, не видного з марсельської гавані. Там, серед скель, палахкотів у темряві невеличкий вогник. Весляр пристав до берега.

— Ідіть, пане, самі до отого багаттячка, — сказав він каліченою французькою мовою.

— А нащо воно розпалене? — спитав Петр.

— Для світла й для тепла. Адже холодно й темно.

Петр вийшов з човна й помалу рушив під крики нічних птахів до вогню.

— Є тут хто? — гукнув він.

Замість відповіді з темряви вибіг якийсь високий чоловік і, здійнявши вгору руки, впав на коліна, аж гупнуло. І Петр у подиві втупив очі в знайоме обличчя — обличчя капітана Еміліо Морзеллі, смагляве, колись гарне, а тепер спотворене величезними волохатими бородавками, схожими на бризки грязюки: одна була на лівій щоці, друга на правій, одна на лобі, одна на підборідді, а найбільша і найбридкіша — на кінчику носа. І руки, які він простягав до Петра, були всі в бородавках.

— Ох, дотторе, згляньтесь на мене, — скиглив Еміліо. — Адже я вас визволив, усе своє майно кинув у пельку отому безсоромному грабіжникові, вашому каштелянові, але не шкодую ні за чим, аби лиш ви звільнили мене від оцих бородавок, що ними позначили мене в праведному гніві! Кожне ваше слово, яким ви мене закляли, справдилось, бородавки повиростали скрізь, де ви сказали: й на підошвах теж, так що я насилу ходжу! Ви єдиний у світі можете мене зцілити; благаю вас, дотторе!

Розчарований, болюче вражений тим, що це виявився не король Франції, не патер Жозеф, не Рішельє і не котрийсь із турецьких вельмож, а підлий капітан Еміліо Морзеллі і що йшлося не про славу Франції чи Туреччини, а про бородавки, Петр сказав холодно й неприязно:

— А чого ж ви, негіднику, надумали визволити мене аж оце тепер, через чотири роки?

— Бо ваше прокляття справдилось не зразу, а поступово, — пояснив, стримуючи плач, Еміліо Морзеллі. — А я, признаюся з покорою й жалем, настільки дав себе опанувати своїй пристрасті, жадобі, що зовсім позбувся свого libera arbitria^[6] і тому наважився так труснути своїм гаманцем та простягти вам руку допомоги лиш тоді, коли справдилось ваше останнє, найстрашніше закляття: почало в мене відбирати пальці за те, що я взяв нагороду, призначену за вас. Ох, будьте милосердні, дотторе, зціліть мене!

— Може, мені пощастить перемогти нехіть, яку збуджує в мені ваша підлість, нікчемний поганцю, і я усуну наслідки свого закляття, — сказав Петр. — Але поки що мені б хотілося чимскоріше покинути французькі води.

Почувши ті слова, в яких він уловив бодай часткову обіцянку, що його прохання буде виконано, капітан упав перед Петром ниць і став цілувати йому чоботи.

А каштелян замку Іф, тільки-но човен з Петром зник у чорному з блискітками нічному морі, вдоволено вернувся до своєї оселі й застав там донечок: вони хоч уже й не ридали, але були страх які невеселі, насуплені, понурі.

— Що з вами, мої красунечки, потіхо моєї старості? Чого ви скисли, наче після похорону, й сидите понадимавшись? — спитав він. — Хоч так, хоч сяк, а причини для цього я не бачу. Усе вдалося, Кюкан на волі, а гроші у нас.

— Ох, таточку, як же нам не журитися? — відказали в унісон Маделона, Анрієтта, Сюзанна, Люсьєна й Сімона. — Гроші — це ще не все, ох, не все, таточку!

— Звісно, що не все, донечки, але добре їх мати, ох, добре, хай йому грець! — сказав каштелян.

— Добре їх мати, таточку, але краще мати спокій на серці і в душі, — відказали Маделона, Анрієтта, Сюзанна, Люсьєна й Сімона. — А де ж візьметься той спокій, коли ви, наш батько, допустилися злочину, за який платять життям? Ви подумали, що буде, коли спливе наверх, що ви помогли Кюканові втекти? Ви можете уявити, яке це буде лихо?

— Ніякого лиха не буде, бо П’єр Кюкан де Кюкан був випущений законно, — сказав каштелян.

Почувши ті слова, красуні-сестрички заголосили:

— Що це ви кажете, таточку, ви, такий розумний чоловік! Чи ми не бачили на власні очі, як пан де Кюкан перевдягся в свою стару матроську одежу? Ми ж власними руками для цього випрали й попрасували її! Нащо йому було перевдягатись, нащо б йому прикидатись котримсь із наших чоловіків, якби його випускали законно? Чого б йому не вийти на волю в своєму щоденному шляхетському вбранні, що так йому личило?

— І все ж його випущено законно, — відповів каштелян, хитро всміхаючись. — Я втаїв це від вас, щоб ви не пробалакались перед паном де Кюканом, але тепер він уже бозна-де, і я можу все розкрити. Саме коли я почав переговори з тим бородавчастим італійським капітаном, що обіцяв мені золоті гори, якщо я поможу Кюканові втекти, і сушив собі голову, як же влаштувати так, щоб і гроші загребти, й не влізти в халепу, прийшов з Парижа указ випустити Кюкана. Це означало, що я мушу випустити його, не маючи з того ніякого зиску, як було з шевальє де ла Прері! Але не знаєте ви свого тата, рибоньки мої. Я показав наказ начальникові охорони, а Кюканові не сказав ні слова, і капітанові-італійцеві, звичайно, теж. І тепер Кюкан думає, буцім утік, перебравшись моряком, вартові гадають, ніби Кюкан знає, що він не втік, а випущений законно, а італієць певен, що я йому за його гроші справді зробив велику послугу. Отож усе вбезпечене, красунечки мої: перед владою я чистий, та й Кюкана не маю чого боятись. Якщо він і довідається колись, як було насправді, та нападеться на мене, я скажу: помиляєтесь, мосьє де Кюкан, я вас не водив за носа, адже від Парижа до Марселя не близький світ, і наказ короля випустити вас мені вручили аж на другий день після вашої втечі, коли ви були вже бозна-де. Отож вище голівки, красунечки мої, і скажіть: який у вас татусь?

— Розумненький, — з подивом сказали Маделона, Анрієтта, Сюзанна, Люсьєна й Сімона.

Отак і вийшло, що Людовік Тринадцятий марно чекав свого улюбленця Петра Куканя з Куканя, якого звелів випустити з в’язниці, щоб віддати йому місце біля себе, звільнене смертю ревнивого й себелюбного герцога де Люїна. Та Петр не з’явився, а король нездатен був правити країною сам, тому повід ухопили розумний і енергійний Рішельє, трохи згодом висвячений у кардинали, та його повірник і радник отець Жозеф.

Для повноти зостається тільки зауважити, що артишоки «le chatelain d’If», які колишній іфський каштелян ще того ж таки року почав вирощувати масово, здобули велику популярність у гурманів і, блискуче витримавши конкуренцію на світовому ринку, виродилися й забулись лише під кінець вісімнадцятого сторіччя, в полум’ї Великої Французької революції.

ЧАСТИНА ДРУГА ВАРІАЦІЇ НА ВАЛЬДШТЕЙНІВСЬКУ ТЕМУ

Останні слова сердеги Камілло

Веселий папа з роду Боргезе, чиїм гербом був кумедний дракончик, той повнокровний височезний чолов’яга, що часто сміявся й любив пити вино і що його ми протягом розповіді про Петра Куканя з Куканя взнали як людину дуже симпатичну, помер на самому початку тисяча шістсот двадцять першого року, коли Петр Кукань іще сидів у замку Іф. Історично доведено, що причиною папиної смерті була звістка про перемогу католицького війська над чеською протестантською армією на Білій горі 8 листопада 1620 року: з превеликої радості його, майже сімдесятирічного діда, побив грець.

Це, кажемо ми, відомий, історично доведений факт; одначе невідомо, як саме папа виявив свою самовбивчу радість. Його особистий секретар, вродливий кардинал у червоній мантії, підперезаній золотим поясом, хоча й старанно записав радісні цапині слова, але запис той потонув у пилюці таємних ватіканських архівів, тим більше, що для невтаємниченого дослідника був абсолютно незрозумілий. Та для нас, добре обізнаних з Кукановою історією, папині слова цілком ясні, і нема причин не наводити їх тут. Так ось, покійний папа сказав своєю сієнською говіркою:

— Ох, слава богу, тисячу разів слава всевишньому за те, що батьківщина мого любого П’єтро буде очищена від єретичної корости!

Нема чого дивуватися з того, що папа, оскільки вже він був папою, ненавидів усі відміни протестантства, чи називались вони лютеранством, чи кальвінізмом, чи церквою чеських братів, чи анабаптизмом, чи ще як, і називав їх усі єретичною коростою. До цього місця в його словах усе гаразд. Але зовсім безглуздим здається те, що в цьому вияві подяки він згадав Петра та його батьківщину, бо ж, як ми знаємо, це він видав Петра туркам і найняв убивцю, щоб приніс йому в кошику Петрову голову. Тобто поводився, як Петрів найзапекліший ворог; звідки ж тоді епітет «любий», і навіщо він так вирізнив той факт, що першої перемоги католицькі сили досягли саме на Петровій батьківщині?

Відповідь напрошується сама: хоча він не збирався вибачати Петрові його політичні гасконади і тому був змушений удаватись до таких грізних заходів, але самого Петра й далі шанував і любив.

Це припущення підтверджують дальші слова, сказані папою вже на смертному ложі (після першого удару він прожив ще два з половиною місяці):

— П’єтро єдина людина в світі, що ніколи мене не обдурювала, бо йому не дано брехати.

Або:

— Ох, яка священно жорстока незбагненність волінь господніх! Чому бог мене, коли я вже став його намісником на землі, оточив нікчемами, йолопами та шахраями, а П’єтрові визначив життєвий шлях такий, щоб він весь час перетинав дорогу моїм благочестивим зусиллям?

Або:

— Ох, господи, зроби так, щоб душа моя якнайшвидше відлучилась від свого мізерного тілесного притулку, бо я не можу дочекатися хвилини, коли в високостях знову стрінуся з П’єтро, що стоїть поблизу твого престолу, і лице його осяяне тією усмішкою, якою вмів усміхатись лише він і яку б я назвав божественною, якби жив за часів поганської темноти!

Адже папа вважав, що Петр загинув, коли вертався з Франції до Туреччини.

Вродливий кардинал у червоній мантії з золотим поясом записав і ці папині передсмертні слова й поклав їх у теку з написом: «Paulus V., MISC.» — тобто «Miscellanea» — «Різне».

Наступником нашого папи був стариган з багатої болонської родини; пробувши намісником бога на землі два роки, він помер. Після нього на папський престол сів чоловік ще не старий, як на папу просто юнак — п’ятдесятирічний Маффео Барберіні з трьома ґедзями в гербі, яких згодом замінили благороднішими комахами — бджолами, чоловік енергійний, охочий до тривалих прогулянок на свіжому повітрі, так що завжди був у добрій формі, покровитель мистецтв і наук, особливо математики й астрології. Він був невисокий, рухливий, з темною, без жодної срібної нитки борідкою, підстриженою квадратом. Ніколи не хворів. Щоб пов’язати свою діяльність із діяльністю своїх безпосередніх попередників, він переглянув і вищезгадану теку «Miscellanea» Павла П’ятого й так познайомився з його останніми словами.

Будь-хто інший вирішив би, що то просто белькотіння старого склеротика, будь-хто інший, але не наш новоспечений папа, якому, завважимо принагідно, дісталось апостольське ім’я Урбан Восьмий. Він покликав того вродливого кардинала, що й досі обіймав посаду ватіканського секретаря завдяки обізнаності з дипломатичним закуліссям європейських дворів та стилістичній вправності в складанні булл і енциклік, і спитав:

— У вас записано, що сердега Камілло, земля йому пером, перед смертю схвально згадав якогось П’єтро. Може, ви знаєте, хто це такий?

Покійний папа до висвячення звався Камілло.

Завжди прекрасно поінформований вродливий кардинал відповів, що знає дуже добре. Йдеться про П’єтро Кукана да Кукана, про якого свого часу багато говорилось у Ватікані.

— Того Кукана, що став султановим першим радником і підніс над Європою турецьку шаблю?

— Саме так, ваша святосте, — відповів вродливий кардинал.

— І повалив Марію МеДічі?

— Так, ваша святосте, — відповів вродливий кардинал.

— І підсадив на трон Людовіка Тринадцятого?

Вродливий кардинал тільки мовчки кивнув головою.

— І, ставши герцогом Страмбським, наказав повісити мого далекого родича з Перуджі, такого собі Алессандро Барберіні?

— Про цей Куканів учинок я нічого не знаю, — відповів вродливий кардинал.

— А то один з найпохвальніших його вчинків, бо Алессандро був паскудник, шолудива вівця в нашому роду, — сказав папа. — А чого це про того Кукана нічого не чути? Він помер?

— Про це я не можу подати вашій святості надійних відомостей, — відповів вродливий кардинал. — Проте ймовірно, хоч і не напевне, що він живий, бо недавно його випустили з в’язниці в chateau d’lf, де він був ув’язнений за наказом французького короля чи, точніше, його фаворита. Це остання звістка про нього, що дійшла до нас.

Папа замислився.

— Треба його розшукати, — нарешті сказав він. — Я його знайду, якщо він живий. Гадаю, що сердега Камілло поводився з ним не так, як треба. Куди там було такому незграбі належно використати Куканові якості, хоча, як бачимо, Камілло добре знав про них. Ніби це з господньої волі Кукан весь час ставав поперек дороги нещасному Камілло! Дурниця. Це залежало від Камілло — спрямовувати Куканові кроки куди слід. О, як попаде він у мої руки, аж тоді стане тим, до чого був призначений і що сам не зумів здійснити: миротворцем і воїном за святе діло.

І негайно ціла армія слуг церкви, незліченні добре навчені й бистрозорі шпигуни в рясах усіх барв і кроїв, у сутанах чорних, лілових та пурпурових, а також і в мирянській одежі — міщанській, шляхетській, селянській — і навіть у жебрацькому лахмітті, серед них багато й жінок усякого віку й суспільного становища, і не лише в католицьких землях, а й у протестантських, православних та мусульманських, з волі святого отця дістали завдання непомітно, але тим пильніше розшукувати ще молодого чоловіка, який, можливо, зберіг своє ім’я П’єтро Кукан да Кукан, а можливо, й прибрав інше, як робив уже не раз; на вигляд він високий, стрункий, смаглявий, темноволосий і темноокий, вродливий, дуже вправний фехтувальник та стрілець і дотепний сперечальник. Особлива прикмета — на лівій руці нема підмізинного пальця. Якщо він живий, то, можна гадати, має високу посаду або десь у війську, як блискучий полководець, або при котромусь з європейських дворів, бо це людина винятково обдарована всілякими чудовими фізичними й духовними якостями, а тому не може надовго зникнути в сірій безіменній масі.

Як бачимо, розшукуючи Петра, папа скористався з усіх могутніх засобів, що були в його розпорядженні, бо його охопило прагнення особисто познайомитися з людиною, яка, за твердженням нещасного Камілло, не вміла брехати, і залучити її до себе на службу, як залучив один з його великих попередників, Юлій Другий, людину не менш визначну, хоч і в іншій царині, — Мікеланджело Буонарроті. Та хоч засоби його були могутні, а шпиги ревні й спритні, наслідки розшуків рівнялись нулю. Під Петром Куканем з Куканя очевидно запалася земля, тож по двох роках шукання припинили.

Минуло ще п’ять років. У тисяча шістсот тридцятому, коли Війна народів, звана ще Німецькою, а в наш час Тридцятилітньою, тривала вже дванадцять років, папа прийняв у своєму палаці великого герцога Тосканського, щоб обговорити з ним деякі важливі політичні питання: в добре поінформованих колах пішла чутка, що Густав-Адольф, король протестантської Швеції, замирився з Польщею, бо хотів мати вільні руки, щоб утрутитись у Війну народів і висадитись на німецькій землі. А потім, за вечерею, якою скінчились довгі й стомливі переговори, найсвятіший отець ніби випадково згадав Петрове ім’я. Мова йшла про людську облудність та брехливість, і папа висловився жартома: мовляв, шкода, що нема вже на світі П’єтро Кукана да Кукана, єдиної людини, яка буцімто не вміла брехати.

Герцог на те байдуже зауважив:

— Нема на світі? Дивно. А я нещодавно прийняв у свою палацову варту чоловіка, що зветься так.

— Це не він, — сказав папа. — Той чоловік, про якого я говорю, не задовольнився б таким незначним становищем.

— Належати до моєї палацової варти — це не таке вже незначне становище, — заперечив тосканський герцог.

Папа з досадою пирхнув.

— Ет, ви не знаєте, про що мова. Ви певні, що цей ваш охоронець зветься саме так? П’єтро Кукан да Кукан?

— Певен, — відповів герцог. — Мене зацікавило це химерне ім’я, і я спитав його, звідки воно в нього. Він пояснив, що народився в Чехії.

— То це він! — вигукнув папа. — А який він із себе?

Герцог, задумавшись, схилив голову, і його пишне підборіддя розділилось на три абсолютно однакові складки. За хвильку він підвів голову — підборіддя знов розгладилось, — і відповів:

— Із себе він цілком звичайний.

— Високий? — допитувався папа.

Герцог потвердив: він, мовляв, приймає до своєї варти тільки людей рославих і дужих, а не якихось хирляків чи недомірків. Але зразу злякано затнувся, бо раптом згадав, що сам папа зросту скорше низенького, ніж середнього. Але найсвятіший отець не звернув уваги на цю мимовільну нечемність.

— А ще який? — спитав він. — Має божественну усмішку? Вродливий?

Це запитання розвіяло герцогів страх, що папа образився, але й здивувало його вкрай.

— Правду кажучи, ваша святосте, in puncto людської вроди я помічаю тільки вроду жінок. Я все більше й більше захоплююся отим грубим острівним народом — англійцями. Вони, окрім іншого, саме в цій справі висловлюються дуже точно: для них beautiful, вродливі, бувають тільки жінки, а чоловік, коли вийде з рук матінки-природи більш-менш пристойний, щонайбільше handsome або good-looking^[7].

— Ну, то який же, ради бога, ваш П’єтро Кукан да Кукан? — Handsome чи good-looking? — спитав папа.

— Цього я не можу визначити, — відповів герцог. — Я можу тільки сказати напевне, що він не зизоокий, не капловухий, не носатий. Бо я до своєї варти приймаю тільки хлопцюг парадних.

— Отже, парадний хлопцюга, — сказав папа. — З вами, пане, говорити — як з козою на льоду танцювати. А незвичайного ви в Кукані не помітили нічого?

— Як то нічого, ваша святосте! Я ж казав — химерне ім’я.

— Ви з ним розмовляли?

— Звісно, розмовляв; людей до своєї особистої варти я добираю сам.

— І він вас не здивував своєю красномовністю?

— Не здивував, ваша святосте, бо ми з ним говорили тільки за платню. Він одержує найменшу можливу — адже він каліка, і я прийняв його вимушено, бо тепер важко знайти когось. Вальдштейнова армія поглинає всі наявні бойові сили.

— Кажете, він каліка? — з жалем перепитав папа. — А де він скалічений і як? І чи можлива річ, щоб ви прийняли до своєї особистої варти каліку?

Герцог випнув груди.

— З мого прискіпливого погляду він каліка, бо на лівій руці йому бракує пальця, і це мені не подобається. Погодьтесь, ваша святосте: це ж так, наче в гарному кришталевому келиху, якого ви придбали не без труднощів, помітити невеличку бульбашку, що його псує. Хіба не прикро?

— Прикро, — погодився папа.

— Отак і з моїм П’єтро да Куканом, — сказав герцог. — Парадний хлопцюга, як ми вже говорили, але одного з десяти пальців йому бракує. Мої предки, вічна їм честь і слава, ніколи б не взяли на службу до своєї особистої варти людину хоч би без одного з тридцяти двох зубів, визначених нам природою. А цьому чоловікові бракує пальця на лівій руці. Світ плюгавіє, але ще не настільки, щоб я прийняв Кукана, якби того пальця не було на правій.

— Тоді це він, напевне він, — зрадів папа. — Слухайте, пане-брате, як повернетесь додому, зразу пришліть до мене того Кукана, мені неодмінно треба з ним поговорити.

— Для мене буде втіхою й честю задовольнити бажання вашої святості, — чемно запевнив герцог, одначе подумав, яка це фатальна й дивна річ, що й нині, достоту як колись у давнину римські цезарі, кожен папа, просидівши на престолі кілька років, неминуче зсувається з глузду.

Top-secret

Папі справді було цікаво, і коли Петр Кукань з Куканя нарешті став перед його престолом, він не розчарувався, а навіть подумав, який тупий і немузикальний тип той герцог Тосканський — з нього ж тільки насилу-насилу пощастило витягти вбоге й вульгарне спостереження, що цей чоловік — парадний хлопцюга. Бо Петр Кукань у зрілому віці, якого саме досяг, справді був хлопцюга ще й дуже парадний — з обличчям уже не ангела-воїна, яким відзначався в юності, але вояка, загартованого життєвими бурями й непохитно готового померти не в постелі, а в сідлі. Йому було рівно тридцять п’ять років, хоч сам він визначав собі тридцять два, бо, як ми вже казали, відмовлявся рахувати три роки, прожиті не на землі, а під землею, але на вигляд він мав тридцять: пережиті страждання, труднощі й небезпеки додають людині віку, та якщо вони досить цікаві, то й зменшують; а пригоди Петра Куканя здаються нам такими цікавими, що ми пишемо про них уже третю книжку.

Він стояв перед папиним престолом випростаний, високий, гарний, у бездоганній вояцькій поставі, але обличчя його було поважне, без тої божественної усмішки, про яку говорив «сердега Камілло», ба навіть без ніякого виразу, крім хіба виразу холодної замкненості.

— Я до послуг вашої святості, — сказав він.

Невідповідність між цими словами і його незворушним обличчям розгнівала папу, і той визвірився:

— Ще б пак не до послуг, коли моїй святості заманулось викликати вас перед свій престол для суворо таємної аудієнції. До послуг, до послуг! Дуже люб’язно, але щось не видно, щоб ви дуже квапилися до тих послуг, дуже нетерпеливились. Що ви робили тих сім років, поки я вас шукав, у якому пеклі ховалися?

— Я не насмію, — відповів Петр, — утомлювати вашу світлість переліком своїх нікчемних вчинків, що заповнили ті сім років, коли ваша святість, як я вперше чую, зволили шукати мене. Як приклад і доказ нікчемності мого життя в цю останню пору наведу хоч би те, що я деякий час був сіу.

— А що це таке — сіу?

— Плем’я північноамериканських індіанців, — пояснив Петр.

— А чого ви не брались до діла?

— Чи смію спитати вашу святість, до якого?

— До війни, до європейської війни! — сказав папа. — Чого ви, що свого часу зуміли вхопити в свої руки всю потугу османської імперії, в цій війні не стали кимось таким, як ваш земляк Альбрехт фон Вальдштейн: він же до війни був ніщо, а у війну став он яким паном! Чи міг я здогадатися, що ви закисли в якійсь ідіотській палацовій варті герцога Тосканського? Що з вами? Ви нездорові?

— Здоровий, — відказав Петр. — Але мене спіткало щось гірше, ніж хвороба: я втратив мету й сенс життя.

— А чому, дозвольте спитати? Які були той сенс і мета, що ви їх зволили втратити?

— Відвернути цю війну, на яку, за словами вашої святості, я мав піти й зробити на ній кар’єру. Те, що я зробив у Туреччині, було однією з моїх спроб. Але доля поглумилася з мене, і я не тільки не відвернув війни, а навіть не довідався про те, що вона почалася.

— Бо сиділи в замку Іф.

— Так, бо сидів у замку Іф. А коли опинився на волі, все було в повному розпалі. І я, ваша святосте, не хотів братись до того діла, бо обидві супротивні сторони мені однаково огидні: і католицька, й протестантська. Я дійшов висновку, що нема ремесла ганебнішого за ремесло вояка. А що я більше ніяким ремеслом не володію, то, повернувшись недавно на свою другу батьківщину, до Італії, я й найнявся на таку скромну й непомітну службу, яку лишень міг знайти. Оце, ваша святосте, моя відповідь на ваші запитання й моя сповідь.

— Гаразд, прокажіть п’ять разів отченаш і п’ять разів «богородицю», і я відпускаю вам гріхи, — сказав папа. — Ваші слова, сказані у вічі проводиреві християн-католиків, що католицька сторона вам так само огидна, як і протестантська, справді гідні П’єтро да Кукана: говорити зухвало — привілей правдомовного шаленця. Але ваші міркування мають одну кардинальну хибу. В цій війні вже давно йдеться не про релігійні справи, а тільки про державні й політичні. Приклад: я, проводир усього католицтва, — ворог католиків-Габсбургів. Католицька Франція, точніше — кардинал Рішельє, веде переговори з протестантською Швецією. Мій попередник, що так вас уподобав, радів поразці протестантської Чехії, та якби він не вмер тоді зразу, ця радість швидко б розвіялась.

Папа встав і почав міряти залу легкими, пружними кроками натренованого ходака.

— Отак-то, любий мій, — говорив він. — Коли зіткнуться мирські цілі двох держав, релігійні моменти відступають назад. Земні інтереси мають більшу силу, ніж духовні й тогосвітні; cosi e la vita^[8]. Правда, бувало вже, що владар волів пожертвувати своєю землею й своїм народом, аби ні на п’ядь не відступитися від повинності перед богом. Таку поведінку ми слушно називаємо похвальною, одначе її наслідки бувають катастрофічні. Запам’ятайте добре ці думки, ви їх не часто почуєте, молодче. Про що мені, кінець кінцем, ідеться? Зараз я вам скажу. На вашу думку, обидві супротивні сторони однаково огидні. Помиляєтесь. Огидні тільки Габсбурги, і якщо їх рознесуть на кінських копитах, утопчуть у порох, то ця війна не буде марна.

— Такі думки були й у мене, — відказав Петр, — коли я тринадцять років тому прибув до Франції, щоб відібрати владу в королеви-регентки, бо та тягла руку за іспанськими й австрійськими Габсбургами. Але в устах вашої святості ці слова мене дивують. Адже ясно як білий день: коли католиків-Габсбургів поб’ють, переможе протестантська сторона.

— Я вам ще раз кажу: в цій війні йдеться вже не про релігію. Що там протестанти! Це просто фанатики, які рано чи пізно отямляться. Вся річ у Габсбургах, і тільки в Габсбургах. Адже не можна дозволити, щоб у одній родині були два суверенні монархи й кілька десятків принців і щоб вона необмежено володіла половиною Європи. Рішельє думає так само, як і я, а його знаменитий отець Жозеф мало не постоптує отих своїх босих товстоп’ятих ніг, щоб за всім устежити й бути всюди, де треба втрутитись і вчасно кинути оте слушне слівце, що часто робить більше, ніж атака десяти полків кінноти. І тільки пан П’єтро Кукан да Кукан дозволяє собі таку розкіш: стояти осторонь, склавши руки.

Папа замовк і без кінця ходив та ходив по залі, заглиблений у думки, видимо невеселі, бо супився й час від часу вимовляв сам до себе нечутні слова — здавалось, гостро осудливі.

— Та коли зважити все це, — сказав він трохи згодом, — то ви поводились правильно й порядно, і з мого боку було безглуздям сподіватися, що людина, про яку сердега Камілло заявив, ніби вона не вміє брехати й шахраювати, побіжить на цю брудну війну робити кар’єру. Гаразд, П’єтро, гаразд, я розумію вас і схвалюю вашу поведінку. Ви не хочете скористатися з паскудств цієї війни для своєї вигоди, і це робить вам честь. Але чому тоді ви не спробуєте її зупинити?

— Бо не вважаю за можливе, — відповів Петр.

— Цікаво знати, чому?

Петр трохи помовчав, тоді відповів:

— Що таке ця війна? Яким чином світ міг дійти до неї? Наше суспільство занадто бідне, аби ще й воювати. І все ж війна триває. Саме через те, що наше суспільство бідне, владарі змогли за іграшки зібрати солдатів і почати війну. Але через цю ж таки бідність владарі не можуть виплатити платню цим солдатам і розпустити їх по домівках. Через це війна триває, і що довше вона триває, то тяжча стає бідність і то більша — неможливість скінчити війну, і так далі. Це не війна, а хронічна хвороба.

— Гай-гай. — відказав папа. — Наш знаменитий П’єтро Кукан да Кукан приставдо тих пришелепуватих мудрагелів, котрі з поважною міною доводять, ніби неможливо, щоб птах літав, бо сили його крил замало, щоб підняти його вагу, і стоять на своєму, незважаючи на те, що птах не визнає їхніх тверджень і літає. Отак і пан П’єтро Кукан да Кукан заявляє, ніби ця війна не може скінчитись, бо нема чим заплатити солдатам і не можна відпустити їх додому, бо їхні домівки спалені й зрівняні з землею. Не так, не так, друже мій. Людина — створіння підле й хиже, але завдяки провидінню господньому ці якості в ній обмежені. Людина може запаскудити ставок, але не може запаскудити моря. Хоч скільки влийте в нього нечистот, воно зостанеться чисте. Людина може просмердіти повітря в своїй оселі, але не зуміє просмердіти повітря на всій землі. Напустіть у небо хоч скільки диму, дмухне вітер — і диму нема. Людина може розпалити війну, але не може зробити так, щоб війна тривала вічно. Так, так, і ця війна колись скінчиться, і навіть більше, настануть часи, коли старих вояків, що оповідатимуть про її страхіття, як то люблять старі вояки, люди сахатимуться, а молодь з них глузуватиме, як із нудних балакунів. Але годі теревенів. Я вас розшукував кілька років, бо все про вас знаю і ви мені потрібні; тож коли нарешті розшукав, я вас просто так не відпущу. Йдіть до мене на службу.

— Я ж служу в герцога Тосканського, — нагадав Петр.

— Герцог Тосканський без вас обійдеться. Він навіть не знає, що ви за людина. Ваші сили шкода марнувати в його особистій варті. Я маю для вас поважне діло.

— Чи смію спитати, яке?

— Питайте. Але насамперед скажіть, як ви ставитесь до цісарського генералісимуса, Альбрехта фон Вальдштейна.

— Хоч я з пошаною і вдячністю взяв до відома заперечення вашої святості, — відповів Петр, — але не можу зректися свого твердження, що ця війна — хронічна хвороба. Так ось, мій негідний земляк Альбрехт фон Вальдштейн зі своєю чудовною військовою кар’єрою — один із симптомів цієї хвороби.

— Вальдштейн це не симптом; Вальдштейн — конкретна особа, яка відіграє в цій війні конкретну роль, і багато залежить від того, чи він її дограє і як дограє. Альбрехт фон Вальдштейн — людина надзвичайно здібна й кмітлива, і єдина його вада — те, що він стоїть з неправильного боку барикади.

— В цій війні я не бачу правильного боку барикади, — заперечив Петр.

— І я не бачу, — погодився папа. — Але я знаю, який бік явно й бёзперечно неправильний: це той, з котрого стоїть Габсбург. А Вальдштейн організував Габсбургові величезну армію і виграє для нього бої. Вальдштейн — рушій цієї війни. Нагадаю вам між іншим, що це він зрадив ваш народ і він-таки власного рукою заколов вашого полковника, коли той відмовився виконати його підлий наказ і перевести своїх солдатів на бік ворога. І він-таки вкрав скарбницю моравських станів і, як цуцик, приніс її до ніг цісареві у Відень. Сьогодні ці подробиці вже мало важать з погляду світової політики, але гадаю, що особисто для вас вони навіть вельми важливі й не дуже симпатичні. То скажіть мені, мій good-lооkіng, ви б не мали охоти обламати роги Вальдштейнові?

Папа задоволено відзначив, що Петр від цих слів густо почервонів.

— Охоти б не забракло, ваша святосте. Охота знайшлась би. Але я не вважаю це діло здійсненним.

— А чому? Скільки я про вас чув, ви не вмієте не лише брехати, а й вимовляти слово «неможливо».

— Я справді колись не знав цього слова, — погодився Петр, — але нині я його вже знаю. Життя навчило мене, що це уявлення відповідає чомусь аж страх реальному. Отож, щодо Вальдштейна, то я вважаю його становище непохитним. Очікується вторгнення шведів. Цісар заборгував Вальдштейнові величезні гроші.

І добре знає, що без Вальдштейна армія розсиплеться, а він стане безсилою маріонеткою в руках своїх союзників, передусім Максиміліана Баварського.

— Іншими словами, — підхопив папа, — Вальдштейн піднісся так високо, що має дуже скоро впасти, бо чим більші його успіхи, тим більша буде й зненависть до нього. Скільки я знаю, ви на собі пересвідчились у слушності цього парадоксу, бувши першим міністром турецького султана. Та годі слів. Те, що я вам зараз відкрию, таке дражливе, таке конфіденційне, що його не повинен почути жоден з благочестивих службовців священної курії — вони ж, як у нас заведено, тепер підслухують під дверима. Це таємниця така велика, що я не насмілюся сказати її вам навіть пошепки, бо, може, в котрогось із тих благочестивих мужів, які нас підслухують, такий тонкий слух, що він усе ж розчує дещо, або такий гострий зір, що він, дивлячись на мене крізь дірку для ключа, вгадає мої слова з руху губів. Тому я напишу вам усе.

І папа сів до високого стола й почав швидко — бо він усе робив швидко — писати великим розмашистим письмом.

— Це справді top-secret, — сказав він, дописавши, й полоскотав борідкою пера ліве вухо. — Таке суворо таємне, що, власне, ви мали б спалити записку, ще й не прочитавши її. Та оскільки це нічого б не дало, я мушу покластись на те, що ви не розляпаєте таємниці, й погодитися, щоб ви спалили її, прочитавши. Кінець кінцем, навіть як і розляпаєте, нічого не станеться, бо ви людина така незначна, що ніхто не повірить, ніби такі відомості — і які відомості! — ви здобули з надійного — та ще якого надійного! — джерела, а не вигадали сп’яну. Отож зараз ви станете одним з трьох найкраще поінформованих людей у світі. Перший — Рішельє, що знає всі подробиці цієї справи, бо сам до неї причетний (його патер Жозеф тепер у Регенсбурзі), другий — я, що знаю тих подробиць трохи менше, а третій — П’єтро Кукан да Кукан, що знає тільки голий факт; але й цього досить.

Він подав Петрові свою записку, і Петр прочитав;

«На з’їзді курфюрстів у Регенсбурзі йдуть таємні переговори про усунення Вальдштейна. Цісар жадає від курфюрстів, щоб обрали його сина римським королем, Курфюрсти згодні — з умовою, що він пожертвує Вальдштейном, Цісар викручується, але все свідчить за те, що він піддасться натискові курфюрстів, Та є одна заковика: Вальдштейн сам оселився поблизу, в Меммінгені, і, як довідається, що кують проти нього, рушить походом на Регенсбург, Хоч він з голови до ніг проїдений пранцями, бо замолоду навідував борделі частіше, ніж слід, одначе має ще досить завзяття й розуму, щоб лишитись господарем становища. І хай курфюрсти виступають проти нього одностайно, його престиж такий великий, що, як він з’явиться в Регенсбурзі, всі, і цісар перший, присядуть, а Вальдштейнове становище ще зміцниться. Ваше завдання, П’єтро, — перешкодити Вальдштейновому походові на Регенсбург».

— Скрутіть цей аркуш дудочкою, письмом усередину, — сказав папа, коли Петр дочитав; тоді смикнув за шнурок дзвінка, в який дзвонив сердега Камілло, коли хотів вина. Зразу ввійшов служник із свічкою в правій руці й срібною тацею в лівій.

— Спаліть цей папір, — наказав папа. — Над тацею. А попіл розімніть пальцями.

Петр послухався.

— Ну, що? — спитав папа, коли служник виніс попіл його неймовірної записки. — Ви вважаєте моє завдання реальним — здійсненним, кажучи по-вашому?

Петр відповів:

— Оскільки я не маю сумніву, що інформація, яку ваша святість зволили мені дати, правдива, то вважаю завдання здійсненним, але дуже важким і складним.

— І це вам не подобається? — спитав папа. — А я вважав, що людей вашого штибу труднощі скорше приваблюють, ніж відлякують.

— Я не боюся труднощів, — сказав Петр. — Тільки дозвольте мені, ваша святосте, висловити шанобливий подив перед делікатністю й гуманністю ваших методів, цілком відмінних від тих прямолінійних способів, до яких удавався попередник попередника вашої святості.

— Сердега, Камілло? — здогадався папа. — Які це прямолінійні способи ви маєте на увазі?

— Я на власній шкурі відчув, — сказав Петр, — що, коли цьому святому мужеві хтось заважав, він наймав чоловіка, щоб зняв з тої людини голову й приніс йому в кошику.

— І цей метод, — відказав папа, — попри всю свою традиційність і здорову лапідарність, не вільний від складностей. Це ми бачимо хоч би з того, що в вашому випадку він не досяг мети. Але головне й насамперед — він годиться не завжди й не всюди. Так, у нашому випадку він був би зовсім не до речі. Не можна, щоб Вальдштейн помер на вершині могутності й слави й зоставив по собі шкідливу легенду. Ні, Вальдштейна треба не вкоротити на голову, а повалити на коліна, Спробуєте?

— Не тільки, — відповів Петр. — Зроблю.

— Отаку мову я радий чути, — сказав папа. — Даю вам своє благословення й обіцяю ревно молитись за вас перед тим, хто прихильний до відважних і справедливих. Гроші маєте?

— Маю деякі заощадження, — відповів Петр.

— Однаково, я накажу виплатити вам двісті золотих, щоб ви не забували, що це справа моя, а не ваша, і що ви мій агент. Може, я вам час від часу, коли буде треба, передаватиму поради й підказки через своїх людей. Ви їх упізнаєте по гаслу «Пантарай».

— І хто ж це буде? — спитав Петр.

— Ще не знаю. Може, старець на вулиці смикне вас за плащ і шепне: «Пантарай». Або котрийсь генерал, або чернець, чи кардинал, чи маркітантка, чи, може, навіть ґава над головою у вас прокаркає «Пантарай», — якщо не золота рибка вистромить з води голову й пробулькає це слово, Та хто б то не був, а як скаже: «Пантарай», — не сумнівайтеся, це моя довірена особа. Ясно?

— Ясно, — підтвердив Петр.

— Браво, — похвалив папа. — Тепер я ще накажу, щоб написали до Вальдштейна листа; з цим листом він прийме вас на службу.

— Боюся, що я не розумію вас, найсвятіший отче, — сказав Петр. — Я гадав, коли я вже не на службі в тосканського герцога, то служитиму у вас, бо ви самі так сказали.

— Ви що, блекоти наїлися? — вигукнув папа. — Чи з гілляки впали? Само собою зрозуміло, що ви тільки про людське око підете до нього на службу, Бо як же інакше ви наблизитесь до нього?

Петр різко похитав головою.

— Я не можу стати на службу до людини, проти якої маю ворожі наміри.

Папа аж застиг з подиву й хвильку дивився на Петра мовчки, розтуливши губи, а тоді вимовив повільно, півголосом:

— Sangue di Bacco!^[9] Такого ще світ не бачив і тут ще такого не бувало, щоб якийсь авантюрист без дому й без імені давав главі всього християнства урок християнської чесноти! Але як же я маю картати його чи навіть карати за ті риси, які так імпонували сердезі Камілло і за які я велів розшукувати його по всій Європі! — Потім папа голосно додав: — Негайно вирушайте. Ви вже стільки років згаяли, що маєте багато надолужувати в цій війні. Fila! Fila! Гайда!

На шляху до Меммінгена

Як твердив папа в своєму top-sekret-ному повідомленні, герцог Альбрехт фон Вальдштейн, чи то Альбрехт з Вальдштейна, як його називали в Чехії, бажаючи бути поблизу Регенсбурга, де засідав великий з’їзд німецьких курфюрстів, оселився зі своїм двором у швабському місті Меммінгені. І до цього Меммінгена долиною бистроводої річки Іллеру, що, витікаючи з крижаного серця Альп, мчить стрімголов через Верхню Швабію, їхав на невеликому конику північно-африканської породи, за свою жвавість дуже популярної в ті неспокійні часи, Петр Кукань з Куканя — одних з трьох найкраще поінформованих людей у світі.

Ті краї на сторіччя раніше були ареною кривавих селянських повстань, але ця війна ще не зачепила їх, отож Вальдштейн, окрім усього іншого, оселився тут ще й тому, що, за його брутальним виразом, «там є що жерти». Невеличкі спадисті лани між скелями та кам’янистими пагорками були добре оброблені; села на видноколі, оселі гарно побілені, не спалені, низенькі огорожі та мури не повалені, містки й кладки не позривані, все як годиться і як би мало бути завжди. Крила вітряків на пагорках звільна обертались під гарячим вітром, на пасовиськах квітнули альпійські дзвіночки та скромна зіновать, біля потічків голубіли гірські незабудки, в розколинах скель стелився ломикамінь, що може зцілювати дев’ять хвороб, а десяту проганяти. Звідкись із бічної долини чувся дрімотний передзвін коров’ячих дзвіночків. Але Петр добре знав, що ця люба картина божого світу нетривка й оманлива: коли війна вкрила всю Центральну Європу, наче вошива кінська попона, то тут, у цих краях, на тій попоні була дірка, яка могла завтра затягтись або від корчів недужої частини світу пересунутись на інше місце. Тому він — на відміну від свого коня, що раптом сахнувся вбік, — не дуже здивувався, побачивши серед того ельдорадо за поворотом шляху трупи — один жіночий і два чоловічі.

Мертва молода селянка лежала в кущах у гротескно-безглуздій позі лінивої дами, що розляглась у шезлонгу: руки ледь розкинуті, ніби зіперті на обтягнені бильця, а обличчя з моторошним кокетством схилене до правого плеча. Обидва мертві чоловіки у військових мундирах, що їх здібний до комерції Вальдштейн шив для своєї армії у своєму фрідландському маєтку в Чехії з витканого там-таки сукна, і в грубих піхотинських черевиках, шитих там-таки, очевидно належали до пекельного кодла мародерів, що хоч і втекли з регулярної армії, але й далі — разом з грабіжниками-професіоналами, ожебраченими селянами, маркітантками та повіями — роїлись поблизу військ, як хмара ґедзів над чередою. Одному з мерців, видно, всадили лезо між лопатки саме в ту мить, коли він тесаком розпорював жінці оголений живіт; другому, що в останню хвилину життя стояв трохи віддалік, наполовину зітнули голову ударом ззаду. Шабля його зосталась у піхвах, а руки й після смерті були закладені за спину. На дубі сойка чистила дзьобом пір’я. Чорна коза, тягнучи за собою товсту мотузку, обв’язану їй круг шиї, паслась недалеко і час від часу звертала косі очі до своєї нерухомої хазяйки, що весь час усміхалась, вищиривши закривавлені молоді зуби: губи в неї були відрізані. Все це нагадувало котрусь із поширених тоді гравюр, що зображували рої всякої пекельної нечисті: попереду мерзенні демони з цапиними рогами та свинячими рилами, довкола них літають сови й кажани, далі ожилі мертвяки з репнутими черевами, відьми, чортенята, черви, змії, жаби, скорпіони, стоноги в якомусь огидному безглуздому танку, а позаду — чистенький краєвид з хатками, грайливими потічками та корівками на луці.

Як же воно сталось? Відповідь неважко було знайти: обидва харцизяки, що зґвалтували й замордували молоду пастушку, ненадовго пережили свій мерзенний, але в ті часи звичайний вчинок. Невідомий месник, напевно дворянин, що, як і Петр, простував у Меммінген до головного штабу генералісимуса Вальдштейна, на місці скарав обох душогубів. Кров на трупах ще не засохла, отже, месник недалеко. Добре було б наздогнати його, бо вдвох їхати веселіше; і Петр пустив коня прудким клусом.

Та, проїхавши милю чи півтори, замість невідомого месника, якого хотів наздогнати, він угледів ще одного мародера, достоту схожого на тих двох, що тепер лежали нерухомо біля своєї жертви. Вигляд у нього був так само здичавілий, він мав на собі такий самий мундир та черевики і, так само як і вони, був неживий — забитий ззаду ударом леза в серце. Як і їх, смерть спіткала його несподівано, бо він ще й мертвий курив, тобто стискав у зубах череп’яну люлечку.

Отак тінь невідомого месника, вигаданого Петром, розтанула. Видно, тут була банда дезертирів, які десь щось гуртом украли, а втікаючи, вбивали один одного. Той злочин, який вони мимохідь учинили над молодою пастушкою, не мав нічого спільного з їхньою головною метою: втекти з багатою здобиччю. Мертвий курець біля дороги був одним з них, а ті, котрі пережили своє пекельне шаленство, ще йшли десь попереду — несли здобич. Скільки їх — троє, чи четверо, чи й більше, — Петр не міг знати; він тільки знав, що його обов’язок покарати душогубів, бо інакше його життя, що набуло нового сенсу, знов той сенс утратить. І він швидко рушив далі.

Майже зразу виявилося, що вбивць, які лишилися живі, не троє, як він гадав, і не четверо чи більше, а всього двоє, і вони не поспішали вперед, а затримались на місці — билися між собою, намагаючись довершити своє злочинне діло: замордувати один одного. Петр іще здалеку почув їхні хрипкі голоси й брязкіт зброї.

Він сплигнув з коня і обережно, щоб не сполохати їх, вів його на поводі узліссям, поки незабаром побачив обох, червоних з натуги й запалу: вони махали шаблями, наче дрючками, безглуздо виморюючи себе мавпячими стрибками та ревом, злі й почварні, дикі й безтямні.

— Ось тобі, ось тобі! — горлали вони, сопучи й хекаючи. — Я тобі покажу, свинюко! — Здайся, здохляко! — Аякже, аякже! — отак вони лаяли й паплюжили один одного, не вміючи дати вираз своїй ненависті ні вправними ударами шабель, ані витончено-їдкими образами, і Петр, спостерігаючи їхнє незугарне фехтування, мимоволі з прикрістю згадав одного благородного італійського герцога, що в своїй задумливій мізантропії порівнював людину не з Аполлоном Бельведерським, не з Давидом різця Мікеланджело, не з Сократом, що перехиляє келих цикути, аби виконати закони свого краю, а саме з отакою злою, дурною мавпою. Отож ці двоє шимпанзе в солдатських мундирах були образом людини в її найглибшій деградації, а двобій їхній був не сутичкою двох хижаків, а бійкою двох упрілих скаженюк, що безглуздо вили від люті. Ще добре, що ця відворотна сцена не тривала довго: сопіння та хекання горлорізів раптом перервав зойк болю, що пролунав напрочуд дзвінко й по-людському; нижчий та кремезніший з бандитів упав навколішки з розтятим плечем і сперся на землю долонями. Другий, про чию комплекцію зараз не варто й згадувати, бо він теж за мить піде на той світ, добив його — це він того дня, мабуть, робив не вперше, — встромивши йому шаблю між лопатки; тоді якось дивно, по-конячому заіржав крізь, ніс і, вихопивши кривого ножа, зрізав з пояса в убитого гаман. У ту хвилину Петр виступив з кущів і послав падлюці кулю просто в лоб.

Гаман, що його бандит любовно притискав до серця, був повний золотих іспанських червінців, званих «пістолями»; у Німеччині в ті часи, коли срібні гроші знецінились на десяту частину, ті пістолі були улюбленою монетою панства. Петр запхав гаман у кишеню і, знічев’я міркуючи про те, що негідник, власне, уникнув кари — бо смерть спіткала його в хвилину найвищого блаженства, коли він вважав себе остаточним переможцем усіх своїх приятелів і єдиним володарем їхньої спільної здобичі, — сів на коня й поїхав далі.

Звісно, Петр не збирався привласнювати забрані в грабіжника гроші, а хотів при нагоді витратити їх на: добрі діла, коли треба буде комусь допомогти, — так ці гроші хоч трохи врівноважать страхіття, що сталися через них. Тому, в’їхавши до міста Кемптена, де хотів переночувати, він кинув одного золотого в капелюх жебракові, що благально здіймав до нього вкриті виразками руки.

Чаклунські штучки

Кемптен, чи Камбодунум стародавніх римлян, перлина поріччя Іллеру, лежав і досі лежить над річкою на рівнині, з заходу оточеній сніжно-білим вінцем гір. Місто складалося з двох суміжних, але розділених муром і незалежних частин. Західна, звана Старою, ця перлина Швабського союзу, була самостійним імперським містом, і нею правила міська рада; а східна, звана Новою — хоча вже налічувала мало не дев’ятсот років від свого заснування, — була столицею абатства-князівства й підлягала бенедиктинському монастиреві святого Гавла, настоятель якого, за традицією ненависний усім, мав титул імперського князя. Жителі Старого міста держались реформації, монастирське Нове місто було суворо католицьке. Старе й Нове міста ненавиділи й ревнували одне oдне; управа Старого робила все на злість управі Нового, і навпаки.

Війна зачепила обоє міст лише тінню: полки цісарської армії стояли за день-два форсованого маршу, але тут уже дедалі частіше з’являлись невеликі загони грізно-самовпевнених озброєних людей, невідомо чиїх; проїздячи через обидва Кемптени з півночі на південь і з півдня на північ, вони зупинялися там їсти й пити і, хоч поки що за все справно платили, одначе наганяли на мирних міщан жах, тому всюди — на вулицях, базарах, по корчмах — точилися неспокійні балачки, підживлювані страшними чутками про семихвосту комету, що з’явилась над недалеким Аугсбургом, та про мерців, що напередодні останнього суду встають і танцюють на власних могилах, та про упирів і вовкулаків, що виють у лісах, радіючи майбутнім кривавим бенкетам.

У Старому місті Петр подався до заїзду «Золоті терези», найкращого в Кемптені, але господар сказав, що вільного місця нема й на горищі, бо все позаймало подорожнє панство — офіцери та дипломати. Одному баварському графові постелили на більярдному столі, почет його переспить у стодолі, під стріхою каретні ночуватиме шестеро драгунів, а челядь заїзду нап’яла собі намет на току, щоб звільнити свої ліжка для постояльців. Та коли Петр, добре знаючи такі балачки, твердо заявив, що він не якийсь там злидень, аби канючити місце, де прихилити голову, і не рушить звідси, хоч би довелось потрощити на цурки весь цей нікчемний заїзд, тоді господар, розпізнавши в ньому високородного кавалера, з яким не варто сперечатися, сказав довірчо, півголосом:

— Я б вам, пане, радий догодити, і є така змога, бо я маю одну кімнату з двома ліжками, де зайняте лиш одне, та лихо в тому, що ту кімнату найняв один панич, він хоче там зоставатися сам і начисто заборонив мені приводити туди другого постояльця.

Петр усміхнувся.

— Що ж то за панич такий дуже пишний? Принц королівської крові? Чи син самого Вальдштейна?

— Може, й так, бо він чех, як і Вальдштейн, а в паспорті в нього записано, що він їде до Вальдштейна в Меммінген з дипломатичним посланням, — відказав господар. — Це справді великий пан, йому нічим не догодиш, на всіх кричить, на всіх замахується. Нічого не боїться — видно, за ним стоїть хтось могутній.

— Відведіть мене до нього, я з ним побалакаю.

— Це важке діло, бо він замкнувся в своєму покої. Але він замовляв півкварти вина, то я понесу йому сам, ось як принесе служник із погреба, а ви, коли насмієте, можете прослизнути в двері за мною.

— Мабуть, насмію, — запевнив Петр. — А як звати того лорда?

Корчмар подивився в книгу записів постояльців і сказав, що той панич записався як Любош з Лібуші й приїхав із чеського міста Прахатиць.

Петр, як і слід було сподіватися, справді насмів і навіть не прослизнув до кімнати за спиною в господаря, як йому було сказано, а ввійшов перший, ступаючи широко й рішуче, тільки-но клацнув ізсередини ключ, і, обдарувавши здивованого юнака, що стояв біля дверей, осяйною усмішкою, віддав йому уклін, такий елегантний і низький; що аж замів підлогу півнячими перами свого крислатого капелюха.

— Я Петр Кукань з Куканя, ваш земляк, пане Любош з Лібуші, — промовив він по-чеському, — а що мені давно вже не траплялось нагоди поговорити рідною мовою, то я дозволив собі завітати до вас, щоб запевнити в своїй щирій приязні, а головне — попросити однієї послуги, як бачу, цілком здійсненної: ви, один, маєте двоє ліжок, а я, теж один, не маю жодного.

І розмашистим рухом лівої руки Петр показав на двоє пишних старонімецьких ліжок, приставлених одне до одного й вивершених щедро набитими перинами.

Молодий Любош з Лібуші був стрункий, білявий, синьоокий юнак, ще без слідів заросту на свіжому обліччі; ніжною напівдитячою вродою він нагадав Петрові його зрадливого друга Джованні, що вже тринадцять років як сконав. Але то було враження суто зовнішнє, бо Джованні в згоді зі своєю паскудною натурою мав звичку ховати очі, а цей Любош дивився незабудковими очима невинно й відверто. Ті очі були великі, круглі і, здавалося, повні сміху, і це добре свідчило про нього. Зате усмішка на устах була відверто зла, і це свідчило про нього погано. Вислухавши Петра, він хвильку мовчки дивився на нього, а потім перевів свої сині очі на господаря, що, поставивши на столик перед ліжком глечик з вином, поквапно відступав до дверей, і промовив різкою говіркою шумавських німців:

— Я ж тобі виразно сказав, лакузо, що хочу ночувати тут сам, і заборонив тобі когось сюди приводити.

— Я, перепрошую, нікого не приводив, цей пан сам сюди вперся, — відказав корчмар.

Ця недотепна вимовка розлютила вже й так лютого юнака до краю.

— А хто йому сказав, що в моїй кімнаті є вільне ліжко? — Ступивши до корчмаря, він уліпив йому лівою рукою добрячого ляпаса. — Це щоб знав, що зі мною жарти погані й мої накази треба виконувати. А тепер щезни і забери з собою цього пана, бо я з ним паскудитись не буду.

Крутнувшись на підборах, він сів за столик, щоб випити вина, та не встиг навіть простягти руку до глечика, бо Петр ухопив його за плече, шарпонув і поставив на ноги.

— Jesusgotte, Herr von Kukan!^[10] — заволав корчмар.

— Вийди, — наказав йому Петр і по-чеському звернувся до юнака, що, зблідлий від болю, марно силкувався випручатись із залізного стиску: — Молодче, я беру назад щойно висловлене прохання, бо ви не заслуговуєте такої честі, щоб порядна людина щось вам завдячувала. Буде по-вашому, ви зостанетесь самі. Я піду, і вам зі мною не доведеться, як ви сказали, паскудитись. Та спершу я дам вам науку — на жаль, дуже запізнілу, бо якби ви, пихатий і себелюбний шмаркачу, дістали її десять років тому, з неї було б для вас більше користі. Але краще пізно, ніж ніколи.

І, сівши на стілець, із якого щойно підняв юнака, він лівою рукою перегнув його через коліно, а правою вліпив йому сильного ляпанця по заду. Та леле — вмить здригнувся, випростався, ніби доторкнувся до розпеченої плити, і з несподіванки прикусив верхню губу, бо його правиця зіткнулась не з твердим плетивом з кісток, хрящів та тугих м’язів, одне слово — не з традиційним комплектом чоловічої гепи, а з чимсь любо-м’якеньким, тепло-пругким та приємним, що його, завдяки сотням тисяч років досвіду, передаваного з покоління до покоління, чоловіча рука вміє оцінити з одного доторку.

«Селям алейкум, — подумав Петр, — якщо це хлопець, то я — морський змій».

І, відпустивши фальшивого юнака, підвівся. Спочатку він хотів був клепнути його п’ять, десять разів, коли не всі двадцять п’ять, але й того єдиного ляпанця, яким він обмежився, вистачило, щоб Любошеве ніжне, гарне обличчя набрякло кров’ю, ніби ось-ось мало луснути. Круглі очі псевдоюнака заблищали слізьми, і він прошепотів по-чеському:

— Це тобі віділлється, паскуднику!

Таке було перше слово рідною мовою, що його Петр почув за бозна вже скільки років.

Петр відповів, уклонившись:

— Звичайно, віділлється — і по справедливості, бо так годиться, щоб людина спокутувала не лише вчинки, на які штовхнула її лиха воля, а й помилки, спричинені короткозорістю. Тільки-но побачивши вас, я мав би збагнути, що так ревно захищати свій інтимний побут вас спонукало не себелюбство, а зовсім інші мотиви, які порядний чоловік повинен шанувати завжди і за всяких обставин, отже, й у ці огидні часи звірства та насильств. Єдиним слабеньким виправданням мені, ласкава пані, може служити те, що ви грали роль юнака напрочуд переконливо: і ваші біляві кучері, підстрижені так, як у найвитонченіших кавалерів, мають вигляд цілком природний, та навіть і те, що мені — хоч я чоловік не тендітний і ламаю підкови за іграшки — треба було добряче напружитися, щоб перемогти ваш опір, коли я клав вас через коліно, і це все утвердило мене в хибній думці. Та коли поміркувати безсторонньо, воно до певної міри й добре, що так сталось, бо якби легко було впізнати, що ви не юнак, то чи багато пуття було б вам із цього маскараду? Нині таки небезпечно бути жінкою, а ще гірше — самотньою жінкою, в цьому я пересвідчився на власні очі якраз сьогодні.

Ще Не договоривши, він виразно помітив, що лють на обличчі молодої жінки згасає і її круглі очі знов починають сміятись. Та, не бажаючи зловживати впливом власних слів, знов уклонився й додав:

— А поки що дозвольте, пані, побажати вам спокійного спочинку в цю мирну, тиху й теплу ніч.

Узявши капелюх, він рушив до дверей, але вродлива білявка спинила його:

— Стривайте, куди ж ви!

— Може, знайду нічліг десь-інде, — відповів Петр, — а ні, то мені не первина спати в заїзді «Під небесною зіркою», як жартома кажуть французи, коли доводиться ночувати просто неба.

— Устигнете, — сказала вона. — Або ви порядна людина, або ж негідник — третього не буває. Якщо ви порядний, ваше товариство буде мені приємне; якщо ж негідник, то розляпаєте в заїзді, хто я, і тоді сюди вдереться цілий полк п’яних мужлаїв. Ні, ні, коли ви вже опинилися тут, то зоставайтесь, це не найгірше, що могло мене спіткати, бо чи лицар ви, чи волоцюга, а чоловік цікавий і на язик не тупий, тож це буде мені розвага, коли ви зі мною посидите за глеком вина й вечерею.

Вона тихенько підійшла до дверей і рвучко їх відчинила, так що господар, який підслухував під ними, влетів у кімнату.

— Ти, лакузо, — мовила вона до нього своєю шумавсько-німецькою говіркою, — як хоч слово писнеш про те, що тут було, то Вальдштейн накаже прибити тебе за язик до воріт твого заїзду. Принеси-но швидше глек вина, ковбаси, сала й хліба, та ворушися!

— Це означає, що між нами вже мир? — спитав Петр.

— Ніякий не мир, — відповіла вона, — а тільки перемир’я, бо я мстива і коли скажу кому, що сквитаюся з ним, то таки сквитаюся. Життя мене не панькало, тож не знаю, чого б це я мала щось комусь дарувати. За вами в мене буде записаний борг, але поки що все гаразд. Мене звуть Лібуша, а за те, що я нічого не боюсь і нікому не зостаюсь винна, прозивають Кураж.

І подала Петрові руку — маленьку, гарну, але тверду.

Під час їхньої дружньої вечері з’ясувалося, що Лібуша не знала в житті нічого, крім війни, бо те, що було дванадцять років тому, до початку війни, здавалось їй таким давнім і нереальним, що вона майже не вірила в нього. Лібуша скуштувала війни ще перше, ніж та війна почалася по-справжньому, ще до бою на Білій горі, бо цісарська армія, йдучи на Прагу, зайняла Прахатиці й вимордувала всіх жителів — півтори тисячі душ. Загинула й уся родина, в якій виховувалась Лібуша, — порядні міщани, що їм за добру плату віддав Лібушу на виховання один чеський пан, справжній граф, бо вона, щоб знав пан з Куканя, нешлюбна дочка того графа: половина крові в її жилах блакитна. Яка друга половина, вона не знає, та й не дуже цікавиться, бо навряд чи взнала б щось приємне. Лібуша врятувалась від тієї прахатицької різанини лиш тим, що названа мати вчасно перевдягла її хлопцем і звеліла тікати, тож вона, Лібуша, аж до шістнадцяти років ходила в хлоп’ячому й служила біля коней при обозі. А тоді вийшла за драгунського ротмістра і, як вірна дружина, їздила за ним усюди, по всіх постоях та гарнізонах, на всі баталії та штурми, і так би чесно жила до сьогодні, якби він не поліг під Пресбургом. А що було далі, до того нікому нема діла, і хай іде к бісу кожен, хто захоче дорікнути їй, що вона була не з тих маніжених панянок, котрі держать свій віночок на прив’язі, як різник барана, і що вона навчилась не гаптувати шовком, а ворожити на картах та кришталевій кулі. А загалом війна їй до душі, бо на війні не знудишся, а як маєш трохи клею в голові, то можна й підлататись. Вона сама, Лібуша, за ці дванадцять років наскладала чимало, грошенят жовтеньких і біленьких, а як добра господиня й чеська патріотка вкладала їх до одного банкірського дому в столиці королівства, золотій Празі, куди переказувала їх векселями, коли наскладається пристойна купка. Головне — не ловити ґав і держатись армії: нині навіть великі міста з усіма їхніми ровами, валами, мурами та баштами не вбережуть від солдатні, що переходить з місця на місце й дорогою не щадить нікого й нічого, тож найбезпечніше — пристати до неї й гарцювати разом з нею. Ну, а як пан Петр з Куканя? Як він користає з війни?

Петр відповів, що ніяк, бо не хоче мати зиск із нещастя, яке спіткало всю Європу.

— От і сьогодні надвечір, — додав він, — я натрапив у кущах біля дороги на труп згвалтованої й замордованої селянки.

— Ну й що ж? — спитала Лібуша.

— Ну й що ж! — повторив Петр. — Коли Каїн убив Авеля, сам бог прокляв його. А коли сьогодні п’ятеро мародерів для забавки замордували сільську дівчину, бог на це мовчить, а людина, та ще й жінка, тільки каже: «Ну й що ж?» От і все, Лібушо.

— А що я мала сказати? Зойкнути: «Ой-ой!»? Чи «лелечко!»? Чи «от бідолашна!»? Чи мерщій схопитись та бігти до священика, заплатити йому, щоб відправив месу за її душу? А ви це зробили?

— Ні, — відказав Петр. — Облишмо це, Лібушо. Ви дочка своєї доби і не можете почувати й мислити інакше.

— А звідки ви знаєте, що ту дівчину забило п’ятеро мародерів? — спитала Лібуша. — Дивна історія.

— Нічого в ній немає дивного, — заперечив Петр і кількома словами оповів Лібуші свою пригоду з п’ятьма харцизяками, що мордували один одного, поки з них зостався один, а його вже Петр покарав кулею в голову й забрав у нього здобич.

— Тобто ласий шмат, за який побились ті п’ятеро бідаків, попав у чесні руки пана Куканя, і він його залюбки проковтнув, хоч це й суперечить його принципам, бо ж він, як сам казав, не хоче мати ніякого зиску з війни.

Так говорила Лібуша; вона стала чарівною, коли, облишивши вдавати юнака, скинула свій камзольчик і розстебнула комір сорочки, так що її жіноча комплекція стала виразно видна. Але що звабливіша була вона, що солодшими здавались її уста, то сильніший гнів загорявся в Петрових грудях, бо жоден справжній чоловік не може без досади терпіти такі несправедливі закиди, та ще й від жінки, яка йому подобається.

— А що ж я мав зробити? — спитав він, навіть не помітивши, що вжив майже тих самих слів, якими Лібуша відповіла на його докір, і, видобувши з кишені своїх іспанських рейтузів гаман з червінцями, віднятий у зарізяки, кинув його на стіл. — Зоставити в руках у мертвого вбивці? Чи, може, обминути його здалеку, коли він убивав свого останнього спільника, — хай, мовляв, іде своєю дорогою?

— Коли б я не знала, як ви повелись насправді, — відповіла вона, — і тільки чула ваші лицарські балачки, то була б певна, що ви вернули гаман справжньому власникові, бо на ньому он прегарно вишито його ім’я та адресу: «Йоганн Штер із Вайтнау». А те Вайтнау зовсім близько від Кемптенського шляху.

— Цей ваш Йоганн Штер напевне лежить на дні якоїсь яруги, і йому вже нічого не треба.

— Це правда, — погодилась Лібуша. — Але тоді, якби я звалась Петром Куканем з Куканя, то зразу подалась би до ратуші й віддала свій улов у руки бургомістра, війта чи бургграфа.

— Щоб бургомістр, війт чи бургграф поділили його між собою, — сказав Петр. — Аякже. Я маю свої принципи моральності й порядності й не відступаюсь від них, але я не дурень. Ні, Лібушо. Один пістоль із цього гамана я вже кинув жебракові, і з рештою зроблю так само.

Лібуша пригорнулась до нього.

— Віддай їх мені.

— Коли будете вбога й немічна, — сказав Петр.

— Це, сподіваюся, буде не так скоро, — відказала Лібуша. — Ох, Петре, такого вродливого й ставного чоловіка, як ви, я ще не стрічала. Добре, що ви не відважний, як мій ротмістр, а обачний і бережете себе, уникаєте небезпек, бо вашої гарної кучерявої голови було б шкода. Ви від природи кучерявий чи залізком волосся припалюєте? Далебі, Петре, ви схожий на святого Мартіна — того, що приїздить білим конем. Адже його малюють великим красенем.

Петр швидко відсунувся від неї, бо в його серці знову закипів гнів.

— Це я обачний? — вигукнув він. — Я розпещена лялька, що уникає небезпек? Я, що з сімнадцяти років, коли мене мали вкинути в темницю на голодну смерть, і до сьогодні ані дня не знав безпеки?

Лібуша сплеснула руками й вигукнула, ніби сміючися з хвальковитого хлопчика:

— Його мали вкинути в темницю на голодну смерть! Страшно подумати. Велике щастя, що тільки мали вкинути, але не вкинули. І відтоді ні дня не знав безпеки? Не кажіть так, Петре, а то я ще дужче боятимусь за вас. А як же це ви з усіх тих небезпек вийшли цілий, без жодної подряпини?

— Бо я не вайло й не фанфарон, не підставляю грудей там, де не треба, — відповів Петр. — Але що я цілий, без жодної подряпини, цього не можна сказати. Мені бракує одного пальця — хоча й найнезграбнішого з усіх, як твердять музиканти, — підмізинного, — та ще й на лівій руці, але що вдієш, його відбила куля, отож я вже не цілий і ніколи цілим не буду.

Лібуша глянула на його ліву руку, яку він підняв, розчепіривши пальці, і в неї аж очі стали круглі з подиву.

— Вам бракує підмізинного пальця?

Петр глянув на свою руку й закліпав очима, щоб розвіяти ману, та дарма: там, де вже добрих п’ятнадцять років між мізинцем і середнім пальцем зяяв проміжок, що з часом трохи стягся, тепер, ніби ніде нічого, стирчав його підмізинний палець, здоровий і цілий, такий достоту, як був колись: зі світлим пружком там, де Петр носив батьків алхімічний перстень. Він торкнув його великим пальцем — палець не зник; спробував хруснути ним — хруснуло.

— Не може бути! — промовив він — і зразу чари минулися, палець щез, від нього знов лишились тільки проміжок та білий зморщений шрам.

— Лібушо, це жарти негарні й небезпечні, — сказав Петр. — Коли ви знаєтесь на чаклунських штучках, лишіть їх при собі.

Вона ображено відказала: які ще чаклунські штучки? Пана з Куканя виморила дорога та літня спека, а тоді ще він хильнув вина, і йому щось приверзлося, а тепер, сам у всьому винний, він закидає порядній, безневинній людині заборонені фіґлі, чорнокнижництво. Оце то сюрприз! Вона, Лібуша, мала Петра за освічену й розумну людину, а він, бач, вірить у чаклунство й схвалює переслідування й спалювання відьом!

Петр зітхнув.

— Кілька днів тому, — промовив він повільно, з виразом терпеливості, як на обличчях кам’яних святих, — я познайомився з одним чоловіком із Пацова, що держав столярню на вулиці, якою водили відьом до катівні. І це видовище, колись рідкісне, останніми роками стало таке часте, просто щоденне. Від того він знавіснів: спалив свою хату, бо її, як і всіх будинків на тій вулиці, ніхто не хотів купити, взяв на плече сокиру й подався в світ мандрівним теслею. Він геть зубожів, голодує, але почуває себе щасливим, бо не мусить чути голосіння тих нещасливиць. Це війна, Лібушо, та сама, яка вам подобається, винна в тому, що фанатизм і забобони розбуялися так, як іще ніколи. І ваш закид, ніби я схвалюю переслідування відьом, такий недоладний, що я не хочу й виправдовуватись.

— Не хочете, а проте виправдовуєтесь, аж захрипли, — відказала Лібуша. — Ви, Петре, дуже добре вмієте говорити, але вміли б іще краще, якби пильнували свого язика й не наступали на нього раз у раз. Балакаєте про дурні забобони, а самі вірите в чаклунські штучки.

— Я вірю в те, що бачать мої очі, — відказав Петр. — А мої очі побачили на руці той палець, якого я вже п’ятнадцять років не маю, так, як уві сні ми бачимо те, чого нема насправді, і розмовляємо з людьми, що давно померли, або, наче мандрівники в пустелі, бачимо зблизька міста, до яких тисячі миль. Я не знаю, як ви це зробили, знаю тільки, що викликали в мене якусь хвилинну ілюзію, і певен: цього ви навчились не в єзуїтській школі для дівчат, тому я й ужив слова «чаклунські штучки».

— Хай там як, — сказала Лібуша, — а тепер я й поготів змушена лишити вас у себе як заставу до ранку, бо якби дозволила, щоб ви там у корчмі розляпали не тільки те, що я жінка, а й те, що знаюсь на чаклунстві, то був би сердешній беззахисній Лібуші амінь.

— Ну, то мені лишається тільки зробити отак, — сказав Петр, вийняв з піхов свою шпагу й поклав між двома постелями. — Так робилось у давні часи, — додав він. — Під охороною лицарського меча панна спала при боці в лицаря безпечніше, ніж у монастирській келії.

— Я не панна, а вдова, і це не меч, а шпага, — заперечила Лібуша. — Та дарма: ви мені симпатичний і виявляєте добру волю. Дограйте вже свою роль галантного кавалера до кінця: відверніться на хвильку, щоб я могла приготуватися до сну.

Петр слухняно відвернувся й не помітив, як Лібуша вкинула в його недопите вино маленьку кульку, що засичала й розтала.

— У-у-у, — прогула Лібуша, як ото гукають, граючись у хованки. На ній була сільська нічна сорочка з цупкого полотна, від шиї аж до кісточок. Босі ноги, видні з-під пелени, були маленькі, рожеві й здавались беззахисно-дитячими.

— Я смішна, правда? — спитала вона, підходячи до Петра.

— Це я смішний, що міг хоч на хвилину повірити, ніби ти хлопець, — відказав Петр і обняв її за стан.

Вона відгорнула комір сорочки й оголила праве плече — все в синцях від Петрового стиску.

— Диви, що ти мені зробив.

Петр був не в такому настрої, щоб придумувати дотепну відповідь, а тому сказав коротко й просто:

— Мені дуже жаль, Лібушо.

І почав легенько, ніжно цілувати кожен синець.

— Я знаю, що ти не такий тендітний і обачний паничик, як я тебе дражнила, — прошепотіла Лібуша. — Ти справжній чоловік.

— Так, і зараз це доведу, — Петр нахилився устами до її уст, але вона випручалась.

— Ще ні. Випиймо перед сном, — і підняла свій кухоль. — За довге перемир’я між нами.

Він квапливо вихилив своє вино. Лібуша шмигнула в постіль.

— Прийми зразу оту твою дурну шпагу, — мовила вона півголосом з пишної подушки, в якій тонула її голова.

Петр поквапився виконати те прохання.

— Тільки тепер, Лібушо, щоб ніяких чарів, — сказав він, підступаючи до ліжка. Та без чарів не обійшлося: тільки-но він доказав ці слова, ноги під ним підломились — а далі вже не було нічого.

Дама — в кішку

Кішок вважали тими тваринами, в яких найлегше можуть обертатись відьми.

Б. Еміль Кеніг. Відьомські процеси.

Опритомнівши, Петр побачив, що лежить у в’язниці — і то не в звичайній цюпі, куди замикають бешкетників, а в кам’яній келії, низькій, холодній і вогкій, з єдиним віконцем аж під стелею, таким вузеньким, що й мала дитина лиш насилу простромила б у нього голову, ще й перегородженим залізною штабою. На підвіконні сиділа кішка, врізана чорним контуром у промінь місячного світла, що проникав у віконце, і вдивлялась у темницю зеленими вогниками очей. Петрові ноги були забиті в колодку, на руках він мав кайдани і напівсидів-напівлежав, зіпертий спиною об мур, на голій підлозі. Мокрі стіни темниці в білому світлі місяця здавалися драглистими. Коли Петр, ворухнувшись, забряжчав ланцюгом, кішка промовила Лібушиним голосом:

— Петре, ти вже не спиш?

— Та наче прочумався, — відповів він.

— Як почуваєш себе?

— Голова аж розколюється, — сказав Петр. — Де ти?

Бо він в очманінні не зрозумів, що то говорить кішка. Замість відповіді вона сплигнула з віконця, лапки м’яко стукнулись об підлогу, а тоді раптом — Петр не встиг і помітити, коли сталась переміна — перед ним опинилась Лібуша, одягнена в той самий чоловічий мундир, у якому він побачив її вперше.

— Лібушо, будь ласка, облиш уже ці чари, —сказав Петр. — Ти ж добре знаєш — вони мене дратують.

Лібуша сіла на підлогу й пригорнулась до Петра, поклавши голову йому на плече. Він мав усі підстави гніватись на неї, та коли побачив, як місячний промінчик, що пробивавсь у віконце, затремтів у її очах та на вогких, апетитних губах, і відчув запах її кучерів, то не міг відігнати приємного почуття.

— Еге, якби то все це тільки мої чари, — сказала вона. — Правда, мені довелось перекинутися в кішку, бо інакше я б до тебе не проникла. Але тут чари й кінчаються.

— То ця в’язниця справжня? — спитав Петр. — Це не сон?

— Справжня, — відповіла Лібуша. — І кайдани справжні, і колодка, а завтра вранці тебе мають стратити. Але ти не бійся, я тебе не покину.

— А за що ж це мене мають стратити? Я тут чужинець і нічого поганого не скоїв.

Лібуша зітхнула, і місячний блиск у її очах погас, бо вона опустила повіки.

— Як не скоїв! Скоїв і влип по самі вуха. Ти ж зоставив у себе гаман замордованого Штера, і це було б добре й розумно, якби ти взяв усі гроші собі й не дав одного пістоля жебракові. Ну як ти примудрився дожити аж досі на цьому світі, такий ангельськи доброчесний? Адже та твоя доброчесність штовхає тебе на несусвітні дурниці! Ти не подумав, як люди нашорошать вуха, побачивши у руках коростявого, вошивого, калічного жебрака такий скарб?

— Справді не подумав, — признався Петр. — А що з тим пістолем?

Лібуша відповіла, що жебрак прийшов з ним до шинку «Золоті терези», і господар, як і слід було сподіватись, присікався до нього, де він узяв такі гроші. Жебрак сказав чисту правду: дістав як милостиню; а оскільки він був кульгавий, але не сліпий, то й зумів змалювати щедрого пана так добре, що корчмар зразу здогадався, про кого йдеться, й послав по варту, щоб забрала Петра.

— Яким це правом? — спитав Петр. — Свої гроші я можу витрачати, як мені заманеться.

— Свої — звісно. Але то були не твої гроші.

І Лібуша розповіла далі, що в розмову корчмаря з жебраком устряв один багатий і шановний міщанин зі Старого міста, що саме попивав винце в «Золотих терезах», і впізнав у монеті один з півтораста пістолів, які він того дня вранці виплатив Штерові, бо купив у нього млин. По чому він упізнав монету? Дуже легко: він усі монети, перше ніж віддати з рук, трохи обрізав спеціальними ножичками. Ну, а коли варта вдерлась до кімнати, де Лібуша ночувала з Петром, то перше, що солдати побачили, був Штерів гаман на столі.

— А сам я лежав непритомний долі, — докинув Петр.

— Авжеж, — кивнула головою Лібуша. — Те зілля, що я тобі вкинула у вино, тебе звалило.

— А нащо ти це зробила?

— Бо хотіла вкрасти той гаман з пістолями й утекти. Цього вимагала моя честь.

— Твоя честь? — здивувався Петр.

— Атож, — підтвердила Лібуша. — Я присяглася віддячити тобі за той ляпанець. Але я це зробила нерадо, бо ти мені справді сподобався й був так славно, так розкішно marschbereit^[11]. Не віриш?

— Чом ні? — відповів Петр. — Нема такого паскудства, щоб хтось його не зробив в ім’я честі.

— Це ти гарно сказав, бо ти все гарно кажеш. Але я, зрештою, ні в чому не винна. Якби я й не приспала тебе, варта однаково прийшла б.

— Так, ти ні в чому не винна, — погодився Петр. — Та що ж, нічого й не пропало. Коли мене приведуть на суд, я все поясню й дуже легко доведу. Ті п’ятеро грабіжників, певне, й досі лежать там на шляху.

— То ж бо й лихо, що тебе не поведуть на суд і нічого в тебе не питатимуть, бо в Кемптені діють тепер закони воєнного часу.

— І що ж зі мною хочуть зробити?

— Колесувати, — трохи завагавшись, відповіла Лібуша.

Петр здригнувся.

— Та це пусте, — сказала Лібуша. — В нашому заїзді ночував один шляхетний пан, то він, коли дізнався, що сталося, сказав мені: «Не плач, не бійся за Петра, до десятої години ще багато часу, і я приведу підмогу».

— Хто ж він такий?

— Чи не однаково? Аби вчасно вернувся.

— А ти плакала за мною?

— Та ні, то йому, певне, здалося.

— Це о десятій зранку мене мають стратити?

— Так були постановили спочатку, — тихо сказала Лібуша й зітхнула. — Та потім я довідалася, що страту перенесли на восьму. Але я її затримаю, будь певен, Петре, хоч би й ратушу довелось підпалити.

Петра опала така тяжка безнадія, що він не зразу спромігся на слово:

— Все це дуже туманне й непевне. Дивитися смерті в очі мені не первина; та хоч досі мені завжди щастило викрутитися, це не дає запоруки, що пощастить і цього разу. І людська доля така, що дуже легко можна стати жертвою дурної помилки. А найгірше — в мене після твого зіллячка болить голова і так усього ломить, що я б радий був, якби мене оце зараз чорти вхопили.

— І чом я, ледача гуска, не вчилась у школі краще! — зітхнула Лібуша. — Чого не слухала пані вчительки як слід! Такою нікчемною, недбалою ученицею була!

— Про яку це школу ти балакаєш?

— Та про відьомську ж, у Відні, — пояснила Лібуша. — Мене туди послав був мій ротмістр — навчитись варити таке зілля, щоб його зробило незранимим. То добра школа, я могла б там набратись усього, що треба, оцю твою колодку могла б зараз розбити надвоє і двері відімкнути без ключа, але я не вмію, бо байдикувала, більше ходила поза школу, ніж у клас, а в голові весь час мала всякі дурниці, тільки не науку. Скільки я нахапалася двійок, скільки зауважень у класному журналі, скільки разів мені директор вичитував, скільки я в кутку вистояла, скільки в карцері висиділа! Ну й навчилася тільки сяк-так ману напускати, та викликати цапа, та перекидатися кішкою, та інших дурниць, що кожна першокласниця вміє. Мій ротмістр мене й лупцював за кепські успіхи в школі, але хіба він умів такі ляпанці давати, як ти мені вчора дав! Він нічого не вмів робити так розкішно, як зумів би ти, я це кожною кісточкою чую. А врешті я ще й того зілля не зварила йому так, як слід, і його вбило, а я тоді й зовсім покинула школу. Та не бійся, Петре, я не дам тобі мучитись на колесі. Як навіть усе підведе, я вже якось прорвуся до колеса й простромлю тобі серце.

— Дякую, я не хочу, — відмовився Петр.

— А чого? — здивувалася Лібуша. — Це ж для тебе щастя буде! Ти знаєш, яка то мука, коли колесують?

— Знаю дуже добре, — відповів Петр. — Але я не дозволю, щоб ти ризикувала заради мене.

Лібуша тільки пирхнула, позіхнула, блиснувши білими іклами, гострими, як голки, і почала вилизувати собі груди. Бо вона — Петр знову не помітив, коли — знов обернулась у кішку.

— Нема чого пирхати та позіхати з нудьги над моїми джентльменськими словами, — сказав Петр. — Я не дозволю, щоб повторилося те, що вже раз сталося колись давно. Мене тоді теж мали стратити, як тепер, та врятувала одна красуня, заплативши таку страшну ціну, що мені й досі стискається серце, як згадаю.

— А яку ж це? — спитала Лібуша, знов перекинувшись жінкою.

— Її колесували, — відповів Петр.

— Тебе дратують мої мізерні чари, — сказала Лібуша, — а мене — ота твоя вперта порядність. Вельми шляхетно, що ти жалієш якусь там красуню за те, що для неї вже позаду, а для тебе — ще попереду. Але навіщо я, дурна, клопочуся тобою? Чого я про тебе думаю? Чого я сиділа у віконці й чекала, поки ти прокинешся, щоб тебе розрадити, сказати тобі, що ти не самотній? Що мені до тебе? Хто дбав про мене, коли мені було зле? І собака не гавкнула. Поки я не знала, що ти є на світі, то була спокійна, задоволена й думала тільки про себе та про свій рахунок у празькому банку. Казала ж мені матуся, як була я маленька, що жоден чоловік не варт того, щоб заради нього дві соломинки навхрест перекласти. А хіба ти не звичайнісінький чоловік? Звичайнісінький. Тільки нащо ти такий довгоногий, та дужий, та гарний із себе! Нащо ти мене ляснув по заду так розкішно, що я й досі це відчуваю! Чого мені не пощастило тебе обікрасти, як годиться маркітантці й відьмі, що нею ти гордуєш, і втекти світ за очі, щоб ніколи вже з тобою не стрітись?

— Не знаю, — відповів Петр, — але ти помиляєшся, коли думаєш, ніби я тобою гордую. Те, що ти мене провідала у в’язниці, хоча й не зовсім звичайним способом, — людяний вчинок, і він майже примирює мене з людським родом, хоч людина — така страшна істота, що й птах альбатрос утікає від неї переляканий, тільки-но її побачить, і ти близька й мила моєму серцю, як рідна сестра.

— Тільки як сестра? — спитала Лібуша. — Хай мене чорти візьмуть, Петре, коли я про тебе думаю як про брата.

— Таж і я вчора ввечері, поки не заснув від твого зілля і коли був, за твоїм вояцьким висловом, marschbereit, мав до тебе аж ніяк не братерські почуття. Але зараз мої ноги в колодці, й любовні втіхи мені не в голові. З цього випливає, що плотська любов — це кінець кінцем тільки бутафорія, тільки додаток до багато важливіших життєвих справ.

— Може, це в чоловіків так, — сказала Лібуша. — У нас, жінок, воно зовсім інакше.

Вона трохи поплакала, а потім поцілувала Петра в уста — так несміливо, наче робила це вперше в житті. В ту мить за дверима почулась важка хода, і Лібуша, знов перекинувшись кішкою, вискочила у віконце, лишивши на Петровому обличчі сліди своїх сліз.

Весела страта

Назви «хорея», «балізм», «танець святого Вітта» походять ще з середньовіччя, коли траплялися напади схожого на танець підстрибування, які поширювались подібно до епідемії.

Наукова енциклопедія Отто, т. XX, с. 314

Ми вже відзначали, що Кемптен віддавна поділявсь — і ще довго мав поділятись — на двоє міст: імперський Кемптен, що звався Старим і визнавав протестантство, й католицький Кемптен, що звався Новим і був відгороджений від Старого зубчастим муром. У імперському Кемптені врядувала міська рада, а католицький Кемптен підлягав князеві-абатові бенедиктинського монастиря св. Гавла, суворому чоловікові, прозиваному Маліфлуусом.

Зрозуміла річ, у цілковитій згоді з людською природою, схильною, як відомо, до чвар, між управою імперського міста й князем-абатом споконвіку точилися сутички, які призводили до зловмисних капостей, і як жителі обох міст, так і довколишні селяни дуже страждали від цього постійно напруженого стану. Тому міська рада Старого Кемптена, щоб покласти край звірствам, у незвичайній, рідкісній згоді з абатом Маліфлуусом проголосила воєнний стан в усій Кемптенській окрузі, над усією широкою, всіяною озерами рівниною, що стелилась на берегах Іллеру, під Вюрлінзькою пущею, яка вкривала східні узбіччя Альгейських Альпів. Усі зраділи; а що думка юрби схильна перебільшувати добре й лихе і вважати частковий успіх за повний тріумф, то всі ладні були повірити: тепер, коли управи Старого й Нового міста енергійно подали одна одній руки, в Кемптенському краю навіки запанує згода й мир, злочинці й мародери, поблідлі від страху, віднині обминатимуть округу десятою дорогою, дочки тутешніх заможних селян знову безбоязно виганятимуть на пашу худобу, закохані парочки, як у давнину, ховатимуться в шелестючому затінку гаїв та садочків, і знов у доброму настрої, без турбот вертатимуться додому ярмарчани, везучи накуплене та вторговане. А коли за цією доброю звісткою розійшлася ще краща — ніби в Старому місті злапали вбивцю мельника Штера й завтра його, всім харцизам для науки, стратять з нечуваною жорстокістю, — це викликало вже не просто радість, а справжній захват. Усі запалали любов’ю до правителів обох міст.

Тож і не диво, що при страті злочинця хотіли бути всі — мале й велике, багате й бідне, жінки й чоловіки. Вранці до Старого Кемптена посунув люд з близьких околиць — сіл Зульцберга, Дураха, Пробстріда, Лаубена, Гасперга, притуленого на вкритому виноградниками пагорбі, і з Вільпольдсріда, пішки й верхи, на возах, оздоблених строкатими китицями й запряжених убраними в банти волами, мов на обжинках, усі в святечному вбранні, жінки в барвистих курточках вояцького крою, модних тоді на селі, в хустках, гаптованих вогненними квітами, з молитовниками в руках: може, перед стратою буде відправа.

Всі були веселі, розхвильовані очікуванням цікавого видовища; почуття власної праведності, невинності, чистого сумління, піднесеності над усім лихим разом зі свідомістю того, що закон і правосуддя так ревно захищають їх, гріли людей, як молоде вино, а майбутня страта ставала перемогою добра над злом, подоланням диявола перед очима ангельських хорів. Отож, як ми сказали, всі були веселі; тільки родина замордованої козопаски із скромного, але чепурненького сільця Гюба та численна рідня вбитого Штера з Вайтнау вирушила в дорогу засмучена, голосно нарікаючи й просячи бога покарати вбивцю ще й вічними муками в пеклі: адже на нещасного Петра Куканя звалили вину за обидва вчорашні вбивства. Тільки про п’ятьох мертвих мародерів ніхто не згадав, бо вони були не тутешні.

Відколи оголошено воєнний стан, у Старому місті на майдані перед ратушею стояв новенький, пофарбований чорним ешафот із шибеницею, плахою й сторчовою палею, на яку було насаджене колесо від воза. От на тому колесі й мав померти Петр. За неписаною й не оголошеною загальною згодою страта мала відбутись в атмосфері радісної одностайності. Тому на критій веранді шинку «Під ратушею», на дуже вигідному для глядачів місці недалечко від ешафоту вмостився міський оркестр, прозваний «Дев’ятихвостою кішкою», бо він складався з дев’яти вправних музик-аматорів, поспіль шанованих цехових ремісників, що вміли грати хвацько, бадьоро й гучно. Той оркестр, вітаючи юрби, що спливались на майдан, вигравав жваві мелодії до співу й танцю, поки його спинив сам бургомістр Реріх, чоловік поважний, немолодий, з лицем завжди заклопотаним, так тяжко заклопотаним, що воно трохи нагадувало сумну морду пса-сенбернара. Та й не диво, бо ж на його плечах лежало правління в місті з таким неприємним сусідством, як монастирське Нове місто на чолі з князем-абатом Маліфлуусом, Отже цей заклопотаний пан передав музикам через кульгавого возного суворий наказ припинити вже непристойне й недоречне корчемне цигикання, і музики слухняно відклали свої інструменти й ухопилися за кухлі з пивом.

Коли наблизився час страти, перенесений, як ми знаємо, на восьму годину, в Старому місті почали дзвонити в церкві святого Магнуса, званого по-простонародному Мангом, а в Новому місті озвався дзвін монастирської церкви святого Гавла. Юрба зустріла цю звукову маніфестацію єдності оплесками й вигуками «Слава!» Кат у червоному каптурі незграбними руками, звиклими тільки до жорстокої роботи, посилав поцілунки юрбі, що розвеселено махала йому хустками й кидала квіти, нарвані дорогою на луках, і це його вкрай розчулило, бо досі він своїм проклятим ремеслом ще ні разу не викликав до себе такої загальної прихильності.

Людей прибувало, заповнений був не тільки майдан, а й круті дахи будинків, з вікон вистромлялося стільки голів, що аж диво брало. Цілі грона тіл чорніли на колонах, статуях, карнизах, портиках, ринвах та дахах церкви, повітря густішало й важчало, наче в замкненому приміщенні, переповненому людьми, але сміх і вереск не вгавали. А потім настало те, що не можна назвати інакше, як Першою Великою Миттю. Бо в кожному вдалому святі буває кілька Великих Митей, яких усі напружено чекають і які вирізняються серед інших митей, що заповнюють проміжки між ними, наче клоччя щілини. Це була та мить, коли на головному балконі ратуші одна по одній з’являлись у порядку, визначеному рангом, поважні постаті в чорному: на чолі радників сам бургомістр Реріх, що того дня здавався ще заклопотанішим, ніж звичайно, бо він гидував тортурами та стратами, і тепер змушений бути присутнім при одній з найжахливіших жорстокостей, які будь-коли вигадала людина для людини, почував себе вимученим фізично й духовно. Поруч нього стояв князь-абат Маліфлуус, чоловік невисокого зросту, але з владним обличчям, по якому видно було, що він суворий не тільки до своїх підданих та підлеглих, а й до себе; щоки його позападали від тривалих постів, а ноги здерев’яніли від нескінченного вистоювання навколішки на голих плитах. Йому досить було піднести руку, щоб угамувати юрбу, яка кричала: «Слава!»; а потім він заговорив ласкавим голосом, сповненим тріумфу:

— Любі брати й сестри в Христі! Давно вже серце моє не було таке потішене, як сьогодні, коли призволом бога всемогутнього мені дано звернутись до вас так по-простому, як до любих братів і сестер у Христі, бо всі ви, тут зібрані, не зрікаєтесь господа нашого, який змив гріхи людські своєю святою кров’ю, дарма що не всі ви — члени церкви католицької, заснованої самим Христом, аби вона, як гірчичне сім’ячко, розвивалась далі. Буде цілком у дусі найсвятішого отця в Римі, найвищого пастиря нашого, коли я вважатиму так званих протестантів, чи реформатів, не за єретиків, не за відринутих, а тільки за заблудлих овечок, що рано чи пізно знайдуть шлях назад, і тоді настане пора братання всього християнства. А прообразом цього єднання і є наші нинішні збори, бо ми тут зібралися, щоб подивитись на чин правосуддя й відплати.

Отак він говорив, із запалом, проникливо, і кожнісіньке слово, що виходило з його вуст, було цілюще, як бальзам, і запашне, як мирра, і солодше за мед, тож його проповідь сподобалася всім, опріч тих, хто не цікавився ніякими промовами, а тільки хотів швидше побачити страту. А що людська натура схильна скорше до садизму, ніж до потреби в духовних напученнях, то таких людей була більшість, і та більшість щохвилини зростала. Та абат говорив і говорив, розложисто й повільно, щедро пересипаючи свої слова цитатами зі святого письма та з папських енциклік, у яких найсвятіший отець умовляв розбратаних християн припинити війну. Минуло вже тридцять п’ять хвилин, а не схоже було, що проповідник закінчить своє казання скоро, бо з кожним словом запал його зростав. Згодом він признався своїм друзям, з якими скромно попивав вино в осібному кутку монастирської трапезної, що ніколи ще думки в голові його не роїлись так жваво й слова не рвались йому на язик так невтримно, як тоді, коли він проповідував з балкона ратуші: він, мовляв, спочатку збирався лише виголосити кілька поважних, відповідних до обставин загальників, але на нього, за його власним висловом, напав непогамовний словесний пронос, тож він мусив говорити й говорити, і це було для нього тим прикріше, що він зовсім не знав, чи робить це з господнього навіяння, чи з диявольської спонуки. Так чи так, це було не з власної волі. Можна гадати, що абат говорив би до повного фізичного знесилення, кілька годин, бо при такій екзальтації людські сили бувають майже невичерпні. Та що витриваліший був промовець, то дужче нетерпеливилися слухачі, отож іще дзиґарі на вежі ратуші не вибили й дев’ятої, а з далеких кінців майдану вже почав озиватися свист — попервах несміливий, але дедалі гучніший і наполегливіший. Натовп свистів, сюрчав, бекав, тупав ногами, і проповідникові слова губились у дедалі гучнішому гаморі, як писк пташеняти в тупоті підків кінноти, що йде в атаку. Князь-абат спочатку не звертав на те уваги, а говорив і говорив, та раптом затнувся й здивовано втупив очі в розхвильовану юрбу, наче несподівано прокинувся з глибокого сну. А ревище не стихало, тільки повільно мінялось, набуваючи нового змісту: замість кричати, хто що хоче, публіка, щасливо покрита анонімністю свого незліченного числа, почала скандувати:

— По-чи-най-те стра-ту!.. По-чи-най-те стра-ту!.. По-чи-най-те стра-ту!..

Отак завдяки мові, якою ми різнимося від безсловесних тварин, поведінка натовпу, досі схожа на шал нерозумних стихій, стала безумовно людською.

А потім сталося те, що ми не можемо назвати інакше, як Другою Великою Миттю Великої Страти. Перша Велика Мить нагадувала те, що буває на святковій виставі в театрі, коли до своєї ложі входить вінценосний владар з дружиною; а Друга Велика Мить дорівнювалась підняттю завіси. Це сталось, коли розчинилася брама ратуші й із темного підворіття виїхала двоколка, запряжена мулом, якого вели за вуздечку два катових помічники в чорних каптурах. На двоколці сидів роздягнений до пояса й прив’язаний до лавки стратенець, а з обох боків їхали верхи рейтари.

Як у театрі, коли піднімають завісу, публіка стихає, так і на майдані, побачивши того, чия взірцева смерть мала їх розважити, глядачі змовкли й тільки наставляли вуха, щоб не проґавити жодного зітхання, жодного стогону, жодного вияву смертельного страху, жодного жалісного благання змилуватись. Але стратенець здавався спокійним; до того ж він і тепер був такий вродливий і мужній, що не знайшлося жодної дівчини чи жінки, навіть уже старої, щоб у неї серце не забилося сильніше, і напевне було серед них чимало таких, котрі подумали: «Шкода, страшенно шкода нівечити тіло, гідне різця Праксітеля! Яке це нещастя, що зараз переламають оті стрункі, м’язисті руки й ноги і вплетуть межи спиці дурного колеса. Шкода, дуже шкода, що такий good-looking чоловік — негідник!»

Бо він таки був негідник — про це свідчили тонкі, але виразно видні на спині бліді пруги від нагая: правосуддя вже колись накладало на нього руку. А тепер мало накласти її остаточно.

Спочатку аж посинілий, він розглядався довкола широко розставленими темними очима, ніби когось шукав у розбурханому натовпі, і, видно, незабаром справді побачив того, кого хотів, бо ледь усміхнувся; при бажанні можна було навіть твердити, що на його бліді щоки вернулося трохи рум’янцю.

Процесію не супроводив священик чи носій хреста, бо стратенець нібито гостро, навіть брутально відмовився від будь-якої духовної розради. Та чи зі священиком, чи без, чи з хрестом, чи без хреста, а страта — діло поважне, і хоч глядачі сунули на майдан дуже веселі, ще й під музику, проте не було сумніву, що сама екзекуція відбудеться без будь-яких жартів, фіґлярства чи вибриків, одне слово — солідно. Це було таке самоочевидне діло, що раптове, зовсім неждане відхилення від цієї самоочевидності приголомшило всіх. А сталось ось що: коли двоколка зі стратенцем у супроводі охорони пробиралась крізь натовп, що неохоче розступався, якийсь тендітний, гарний, білявий молодик, що досі сидів на даху шинку «Під ратушею», над головами в оркестрантів, які, вгамовані суворим паном бургомістром, тепер повідкладали інструменти й кухоль за кухлем цмулили пиво (цілком можливо, що саме цього безвусого шибеника стратенець щойно шукав очима і так утішився, побачивши його), раптом сплигнув з даху на веранду, широко розставив ноги перед сторопілими музиками й звернувся до них недоречно веселим тоном:

— Чом ви не вшкварите чогось, панове, а сидите тут, наче вам хто руки позв’язував і роти позашивав? Los, los, нуте, бо ми тут усі скиснемо з нудьги, запозіхаємось до смерті, поки отого добродія піднімуть на колесо, los, los, не баріться! Трамтата-трамта, трайдара-райда, трум-бум-бум, трум-бум-бум! Не соромтеся, вріжте як слід, майстри дудок та струн, хай ми щось почуємо і хай панам катам робота легше йде! Трамтата-трамта, трайдара-райда, трум-бум-бум, трум-бум-бум!

Що мали відповісти музиканти на такі непристойні й безглузді слова? Покликати шинкаря й зажадати, щоб він витурив цього зухвалого бешкетника? Чи, може, ще в’їдливо додати, що на стратах музика не грає, бо то гріх; і ти, хоча ще молодий і дурний, мав би це знати. «Правда, ми заграли кілька пісеньок, так то ж тільки спочатку, поки нічого не діялось, і ми покинули б грати й самі, без наказу пана бургомістра, тільки-но задзвонили в дзвін, бо знаємо, що гоже й що негоже. Але грати тепер, коли візок із стратенцем уже їде? Жартуєш, шибенику! Покинь ці жарти. Яке тут трум-бум-бум!»

Отак би мали повестись музики з «Дев’ятихвостої кішки», і важко збагнути, чом вони повелись інакше: ані слівцем не заперечивши зухвалому юнакові, поставили кухлі з пивом, узяли інструменти й слухняно почали грати — правда, без належного завзяття й піднесення, а наче механічні ляльки з пружинами, зате в бездоганному ритмі. І заграли не врочистий духовний гімн, що, може, хоч трохи пасував би до такої поважної хвилини; ні, вони ушкварили саме той хвацький танчик, мотив якого наспівав їм безвусий шибеник: «Трамтата-трамта, трайдара-райда, трум-бум-бум, трум-бум-бум», — і якого грають на ярмарках, по шинках та на сільських танцюльках.

Як твердив потім швець Маттейс Кнопф, що грав на басовій віолі, смичок його сам засмикався по струнах, мов живий; і сам забубонів бубон під рукою різника Кемпфа, ще й розбрязкався брязкальцями, на ньому начепленими; і сама засопіла сопілка, бо її мундштук сам підскочив до губів кравця Зуммера, а його пальці, хоч їх ніхто й не просив, самі справно застрибали по дірочках, і з тими, що грали на кларіну, на дульціану, на крумгорн, цінк, пумарт та серпент, було достоту так — і полилося: «Трамтата-трамта, трайдара-райда, трум-бум-бум, трум-бум-бум!»

І серед цього рейваху чутно було, як зашуміла юрба й захвилювало море голів, бо люди обертались один до одного, питаючи: «Що це?» Заклопотаний бургомістр Реріх, знявши догори руки, щось вигукував, щоб зупинити цю чортівню, але ніхто його не слухав, ніхто не звертав на нього уваги. Двоколка зі стратенцем застрягла в розворушеному натовпі, і рейтарські коні вже злякано пирхали й крутили очима, а обидва катові поплічники, що вели мула, стали на місці, не знаючи, що робити, бо подумали, що засудженому оголошено помилування. Але кат на них закричав, щоб ворушились. Вони й рушили далі, тягнучи за повіддя і б’ючи схарапудженого мула. А тим часом сталась нова непристойність.

Білявий юнак, винуватець усіх цих непорядків, вихопився на балюстраду веранди й одним стрибком перелетів на ешафот, просто за катову спину. «Дев’ятихвоста кішка» все цигикала й цигикала свій допотопний шлягер, і під ту музику юнак почав танцювати, снуючись між плахою, колесом та шибеницею. Кат ухопив канчука, що висів у нього на поясі, й замахнувся на танцюриста, але той, ухиляючись, закричав:

— Облиш, прекрасна маско, танцюй зі мною, не будь занудою, адже молодість буває лиш раз і лиш раз ми живемо на світі! Танцюй, танцюй, не зважай ні на що! Los, los! Айє! Гун! Ва! Ге! Ар! Амен! Гатан!

Рейтари посплигували з коней і посунули до ешафоту, щоб навести там лад; та поки вони добрались до східців, кат уже танцював, переступаючи з ноги на ногу, ніби поміст під ним був розпечений. То був ведмежий танець, що ні в кого не міг викликати естетичну насолоду; але все-таки танець, і то під мотив «трам-тата-трамта, трайдара-райда, трум-бум-бум, трум-бум-бум!» А пустун-юнак тим часом радісно гукав назустріч воякам, що піднімалися східцями на ешафот, повитягавши шаблі й наїжачивши вуса:

— І ви хочете потанцювати? Браво, в коло! В коло!

Він підхопив канчук, що випав у ката з руки, і, вимахуючи ним, верещав незрозумілі слова:

— Ги! Гау! Ель! Афі! Тітціп! Ар’я! Гин! Тен!

І рейтари, тільки-но вибравшись один за одним на поміст, теж пускались у танець і кружляли та тупали, аж поміст гув. І танцювали не тільки вони: на веранді, за спинами оркестру, корчився в танечних конвульсіях шинкар, бо його ноги самі почали підійматись якраз у ту хвилину, коли він хотів був по-доброму чи по-лихому вгамувати ошалілих музик. Танцював кульгавий возний, який спершу прибіг із сердитим бургомістровим наказом та й зостався в шинку за кухлем пива. Танцював і кухар, покинувши плиту, на якій смажились омлети. Це була ніби вивернута навиворіт казка про Сонну красуню, в якій усі, замість поснути, навпаки, прокинулись до нестямних і безглуздих веселощів.

А білявий юнак, що дрібцював на помості разом з катом та рейтарами, щодуху гукав своїм молодим голосом, що розлягався на весь майдан і далі, проникаючи в сусідні вулиці та у відчинені вікна, злітаючи над дахами, де тислись цікаві:

— А тепер гайда всі, los, los, щоб ніхто не огинався, тут літа не завада! Гамен-Етан! Гин! Тен! Міно сет! Ахадон! Зійди на нас, цапе! Будь з нами, цапе!

Далі вигуки юнака-танцюриста почали зливатись у хрипку мелодію, переривану то меканням, то жаб’ячим кумканням. А в натовпі з’явились острівці голів, що підскакували й хиталися. Ті острівці, спочатку маленькі, росли й зливались, і ось уже танечні кроки та скоки розгулялись на всьому майдані, танечне буйство проникало всюди, де юрмився люд, і обличчя у вікнах позникали, бо не можна водночас танцювати й дивитись у вікно. Шал танцю охопив і панів на балконі: розтанцювалися не лише заклопотаний бургомістр Реріх та радники, дрібцював у своїй сутані й князь-абат Маліфлуус, а з того, як уривчасто й нерівно став дзвонити дзвін у церкві, можна було здогадатися, що танцював і дзвонар церкви святого Манга.

Танцює кожен сам по собі, бо танцюють усі, тобто танцює один за всіх і всі за одного. Танцюють і пани, й хлопи, і ніхто не знає, чого й нащо, бо ж і городяни, й селяни прийшли сюди подивитись, як людині ламатимуть кості. Танцюють і жінки, й чоловіки, анітрохи не дбаючи одне про одного, і на руках у матерів гуцикають навіть немовлята, захоплені дивною хореєю. Це танець без запалу й без насолоди, ein Tanz an sich, танець у собі, як сказав би філософ, чистий танець, позбавлений усіх ознак любовного зваблювання й зближення. Це вихор скоків та підскоків, тупів та притупів, танець без танцмейстера, що давав би лад цій юрмі й визначав би, хто з ким, хто куди і хто як, щоб виникло доладне ціле. Ось уже й музики піддались заразі танцю, покинули інструменти, повставали й теж почали танцювати, і чутно лише глухий тупіт підошов, хекання й хрипіння переобтяжених легенів, та й не дивно, бо постаті танцюристів уже зникають у хмарах пилюки, яку вони самі збили і яка, змішавшись із випарами тіл, здіймається високо над містом.

Хто лиш по черзі підіймає ноги, хто підскакує на одній нозі, хто тупає всією ступнею, ніби втоптує нашатковану капусту, хто гопкає навшпиньки, хто обертається круг своєї осі, той сіпається на місці, той шмигає, як шило, той крутиться, як мотовило, той ледь ноги переставля, той вибрикує, мов теля, той не гнеться, наче дуб, той ногами тупу-туп. І ті, хто сидить на карнизах та на ринвах, теж хоч ногами дриґають та станом вихляють, а он один упав з димаря і, ще лежачи розбитий та поламаний на бруку, звивається й тіпається в ритмічних корчах. Цю повну одностайність панів і холопів, малих і великих, молодих і старих можна б тільки вітати, якби то не була одностайність у безглузді. Танцює кожне інакше, кожне по-своєму, як уміє, але вираз обличчя в усіх однаковий, ніхто не всміхається, як то звичайно на танцях; усі немов надягли машкару отупіння й байдужості — губи розтулені, носи опущені, підборіддя безвільно обвислі, в багатьох уже тече цівочкою слина, очі втуплені в порожнечу, а в декого зіниці закочуються під лоба, і щілину між повіками заповнює трупна порожнеча очного білка. Тут, здається, панує те саме шаленство, якому піддався був абат Маліфлуус, коли промовляв до натовпу і слова лилися в нього з уст невтримним проносом, тільки цього разу не було кому перервати безглуздя: хто ж свистітиме на свої власні витівки?

Тим часом золота колісниця Геліоса, що розливає палючий жар, підноситься по смальтовому небу вище й вище, а стрілки дзиґарів на ратуші рухаються швидше й швидше, немов тупіт танцю їх підганяє, ось уже минуло пів на десяту, а ось із нутра дзиґарів вириваються чотири хрипкі й сильні удари дзвона — кругла година, — потім десять тихіших; а танець триває і навіть розгулюється чимраз буйніше.

А що ж наш герой, Петр Кукань з Куканя, прив’язаний до візка, застряглого в розтанцьованому натовпі? Чи й він піддався масовому гіпнозові, чи й він силкується танцювати в своїх путах хоч би так, як оті хитруни, що повидирались на колони, на голови кам’яних святих та на ринви і, неспроможні справді танцювати, хоч гуцикають на сідницях? Чи й він, на свою ганьбу, втративши всі ознаки добре вихованої людини, дає слині лінивою цівкою стікати по підборіддю? Ні й ще раз ні! Нашого героя такими штуками не візьмеш; він здатен думкою й самодисципліною опиратись масовому божевіллю, яке Лібуша — він же пізнав її в тому юнаку так само легко, як і кмітливий читач, — викликала в натовпі. Як людина дії, нездатна тупо сидіти й безпомічно дивитись на дії інших, він заходився діяти самостійно, на свій розсуд і ризик. Не обізнаний з тими темними, непевними силами, якими володіла Лібуша, він рушив стежкою розуму й здорового глузду і, не знаючи, що тим готує собі згубу, почав вивільнятися з пут. Що він надумав? А ось що: не чекати непевної допомоги, а маючи руки й ноги вільні, за іграшки пройти крізь ошалілу юрбу, зашитися десь, та й чимшвидше геть звідси, від цього місця згуби!

Та легко сказати — вивільнитися з пут. Катові поплічники, що зв’язали йому руки, а потім припнули його до лавки на візку, були хоч і молоді, та спритні і в своєму ремеслі вправні, тому, якби Петр Кукань з Куканя не був Петром Куканем з Куканя, він би не вивільнився до самого страшного суду. Колись давно, тринадцять років перед тим, у Бастілії, він одним ривком розірвав ремінь, що ним були зв’язані його зап’ястки, то чом би й цього разу не зробити так? За ті роки сили в нього коли й не прибуло, то напевне не поменшало. Та дзуськи: тоді ремінь був французький, тобто по-французькому витончений, а теперішнє путо — по-німецькому капітальне, і його не перервав би й бугай. І те, що Петрові ціною нелюдського зусилля все ж пощастило його перервати, можна вважати дивом — або припустити, що й він у ті хвилини був трохи вражений шаленством святого Вітта, яке спонукало знавіснілих танцюристів до фантастичної витривалості. Одне принаймні певне: коли він рвав своє по-німецькому капітальне путо, в нього між повіками блиснула смужечка білка. А коли ремінь луснув, Петр заплющив очі й хвильку сидів нерухомо, весь тремтячи, мокрий від поту, а на зап’ястках у нього виступила кров.

У ті хвилини Лібуша вже не танцювала, а тільки втомлено спиралась на шибеницю та обводила поглядом майдан, чи все там гаразд, і лиш коли їй здавалося, що десь танцюють в’яло, без належного запалу, вона ляскала нагаєм, і знов озивався її молодий, звабливий голос, вигукуючи слова, в яких фахівець міг би розпізнати спотворені імена з кабали, і в танцюристів уступало нове життя, і ослаблі ноги знов починали дриґатись, а голови колихатися. Вона могла бути вдоволена своїм ділом, бо все точилось так, що любо глянути; та як угледіла, що Петр борсається, що він звільнив руки, а тоді ще й розв’язує мотузи, які прикували його до лавки, то жахнулась і закричала:

— Не треба, Петре, не треба!

Але Петр у своїй необізнаності з темними, непевними речами не зважив на цю пересторогу й далі робив те, що почав, — робив, як йому хибно здавалось, успішно. Вивільнивши з пут свої довгі ноги, він випростався на весь немалий зріст, ставши подібним до свого земляка, магістра Яна Гуса, як його зобразив скульптор у тій статуї, де Гус, мов маяк, височить над пекельними почварами. То була сцена проста, прекрасна, героїчна й по-своєму радісна, бо слід радіти з того, що комусь пощастило зберегти ясну голову й людську гідність серед загальної пошесті тіпання, але в ту мить украй недоречна. Ба, тільки-но побачивши, що стратенець підводиться, кат — він, як ми знаємо, почав танцювати одним з перших — прокинувся з трансу й загорлав хрипким голосом з-під червоного каптура:

— Heda!

Це німецьке слово не означає нічого — або майже нічого; це вигук, так само позбавлений значення, як наше «гей» чи «агов». Але що означало Лібушине «айє», «гун», «ва», «ге», «ар»? Теж нічого. Думка деяких дослідників, ніби «айє» — це скалічений вакхічний вигук «евое!», досить переконлива, але ж «евое» теж нічого не означає. А проте ці вигуки спромоглися викликати на майдані перед рагушею цілу веремію. Тож і не дивно, що катів вигук розбудив обох його поплічників, які гопцювали біля двоколки. Отямившись та побачивши, що стратенець звільнився з пут, вони кинулись до нього. Один підбив Петрові затерплі ноги й повалив його на лаву, а другий ззаду обхопив рукою за шию і здушив йому горлянку. Петр відбивався, скільки сили, та вже поспів на поміч сам кат, сплигнувши з ешафота, а за ним рейтари, що теж прочумались, і засудженого потягли по приступках нагору: несподівано настала Третя Велика Мить, мить самої страти.

А божевільний танець припинився ще швидше, ніж почався: одна хвилина — і стих ляскіт підошов, хекання й сопіння, і вже вишумував з очманілих голів шал — неначе вітер здмухнув хмарку, що застувала ясне сонце. Радники на балконі ратуші перестали гоцати, і на обличчя бургомістра Реріха, хвилину тому жалюгідно отупіле, повернувся вираз тяжкої турботи. Повернулися суворість та гідність і на вид князя-абата Маліфлууса, і ті, хто сидів на карнизах, перестали дриґати ногами, і вгамувались діти на руках у матерів, а як подекуди ще хто сіпався, то вистачило стусана-двох, щоб і він отямився. І всі вдавали, ніби нічого не сталося й ніби ніхто і на волосинку не пам’ятав, що з ним робилося досі. Цілком можливо, що й справді ніхто не знав, де поділась ціла година часу, — так, як хворий на падучку, опритомнівши, не пам’ятає, в яких корчах бився, Пилюка, збита танцюристами, вляглася, знов узялись до кухлів оркестранти, а білявий бешкетник, який щойно витворяв на ешафоті всяку чортівню, зник, ніби його й не було. В тиші, що настала, чути було тільки, як бореться Петр із катами та рейтарами. Та врешті його повалили й прив’язали за руки й за ноги до вбитих у поміст залізних гаків.

Потім кат дбайливо підклав йому під суглоби дубові оцупки, щоб трохи підняти над помостом руки й ноги, а потім — о, потім настала, власне, сама Третя Велика Мить: катові поплічники в чорних каптурах зняли колесо з палі й передали в катові вправні, м’язисті руки. Кат його вхопив і, широко розставивши ноги, почав помалу піднімати вгору, щоб для почину опустити на ліву Петрову гомілку. Почав, кажемо, але не підняв, бо в ту мить, воістину останню, з північного кінця майдану долинув частий цокіт підків, і над головами занімілої юрби пролунав голос чоловіка, звиклого наказувати й завжди певного, що його наказ буде виконано, голос високого чином офіцера й вельможного пана:

— Гальт!

Власне, те слово прозвучало не як «гальт», а як «альт»; отже, офіцер був не німець, бо не вмів вимовляти «г». Він примчав на вмиленому арабському румаку, в розкішному, хоч і запилюженому вбранні, а скручена дудочкою грамота з червоною печаткою в його правій руці здавалась такою поважною, що кат, який попри своє грізне ремесло був людина вкрай принижена й запобіглива, ступив крок назад і помалу, обережно опустив колесо до ноги. Петр лежав, зціпивши зуби й заплющивши очі, всю свою силу зосередивши на тому, щоб не крикнути й не застогнати від першого удару, якого чекав з моторошною цікавістю, та тепер він підняв голову і, на свій безмірний подив, упізнав у елегантному вершнику, що поспів йому на поміч, свого давнього приятеля шевальє де ла Прері.

Вигоріле нутро Альбрехта з Вальдштейна

В Меммінгені, тимчасовій літній резиденції герцога Альбрехта з Вальдштейна, чи, як називали його німці, фон Вальдштейна, генералісимуса цісарської армії, все відбувалось так, як завжди і всюди, куди приїздив на довший час цей могутній і безмірно вибагливий чоловік: він у своїх мандрах не задовольнявся тим, що вибере для себе той чи той дім, або заїзд, або кілька заїздів, а підбивав під себе все місто. Так і того разу аж за два місяці, ще коли він жив у Карлових Варах і лікував свою подагру, до Меммінгена приїхали квартир’єри й конфіскували для герцога та його безпосереднього оточення палац банкірської родини Фуггерів і два сусідні будинки, що належали вдові багатого доктора права; для інших, скромніших членів почту звільнили найліпші городянські оселі, а їхні мешканці переселились куди змогли: в підвали, в стодоли, до родичів.

Нашвидку скликана міська рада ухвалила такі найневідкладніші заходи: почистити й полагодити всі комини, прибрати з вулиць, а насамперед з ринку гній, каміння тощо, прокопати рівчаки та стоки, позамикати або повбивати всіх собак, щоб не дратували герцога гавкотом; кожному городянинові звелено під час перебування герцога в місті поводитися чемно й порядно і утримуватися від пияцтва, яке призводить до бешкетів. Вулиці поблизу палацу Фуггерів вистелити соломою, щоб гуркіт возів не порушував тиші, любої герцогові над усе. З тої ж причини заборонити всякі дзвони, барабани, публічні оголошення й музику. Нічним сторожам заказали співати й сурмити, дітям — бешкетувати й галасувати.

Альбрехт фон Вальдштейн виїхав з Карлових Вар на початку жаркого літа тисяча шістсот тридцятого року, точніше — дев’ятого травня, за десять днів до початку імперського з’їзду. Обминувши здалеку Регенсбург, він поїхав до Нюрнберга, де трохи погарикався з магістратом, бо місто заборгувало йому двадцять тисяч дукатів контрибуції, а звідти через Ульм, де йому піднесли срібний столовий сервіз, багато вина, риби, волів, овець і телят, подався до Меммінгена. Почет його був такий пишний, аж дух забивало. На чолі їхали сурмачі з позолоченими сурмами та з прапорами, гаптованими сріблом; за ними триста чоловік особистої варти в червоних із золотом мундирах, у залізних кулаках списи з посрібленими клюгами; далі — тридцять позолочених карет шестериком, обтягнених усередині червоною шкірою. В них, крім самого герцога та його вродливого й веселого небожа Макса, їхали найвищі сановники: обергофмейстер, начальник військової канцелярії, головний ловчий — усе високородні пани, серед них носії таких гучних імен, як Ліхтенштейн, Гаррах, Дітріхштейн. У дальших тридцяти не менш розкішних каретах їхали дами цих вельмож: придворний етикет, імпортований з Франції, не дуже шанував родинне життя, тому пани не їздили в одній кареті з дружинами. За екіпажами найзнатніших дам у сорока каретах четвериком подорожувала вища двірська обслуга: начальник кухні з помічником, паштетник, пекар, кондитер, кухар-француз і доглядач каплунів, далі старший ловчий, лікар, цирульник, сокольничий, рахівник, писар, а також застилачі столів, подавачі напоїв і страв. Потім котилося сорок возів з вантажем, і, нарешті, гарцював верхи цілий загін лакеїв, лазників, придверників, пажів та паничів з їхніми вихователями, вчителі фехтування, верхової їзди та танців, особиста охорона найвищих придворних вельмож: сам тільки граф Ліхтенштейн, обергофмейстер, мав півсотні душ ескорту, обершталмейстер — тридцять, оберкамергер — також тридцять. У ар’єргарді колони їхало триста мушкетерів на конях. А позаду всіх скромно трюхикали на мулах кат із помічником.

Члени меммінгенської міської ради, всі в парадному вбранні, дожидали високого гостя біля дверей його нової резиденції, якою був, ми вже сказали, палац Фуггерів — недоладна й непоказна, але міцна й простора будівля поблизу міського муру, з химерною, позаламуваною на всякі лади покрівлею, порослою бур’яном. Панове радці, свідомі всієї поважності моменту, були напружені й неспокійні, бо герцогів настрій, як знали всі, годі було вгадати, як погоду в квітні.Бургомістр мав у кишені вітальну промову, складену десятком мудрих голів, і кожнісіньке слово в тій промові було обдумане й зважене на аптекарських терезах; тією промовою бургомістр сподівався втертися до герцога в ласку. Та люди мислять, а пани рядять. Герцог, високий кощавий чоловік з нездоровим жовтавим обличчям, на якому чорніли вуса й борідка, не дав бургомістрові навіть витягти промову з кишені. Насилу вилізши з карети, він підняв два пальці й зупинив бургомістра, що почав був вітальне слово.

— Гаразд, гаразд, дякую, — сказав герцог і, ледве піднявши капелюха з червоними пір’їнами, помалу рушив до дверей, накульгуючи обома ногами й спираючись на небожеве плече. І поки по соломі, розстеленій перед палацом, нечутно підкочувались карети з рештою панства, вікна герцогових покоїв на другому поверсі осліпли: там опустили завіси, бо герцог, утомлений довгою дорогою, ліг спочити.

Письмові свідчення про ці події всі узгоджуються в тому, що лікування в Карлових Варах дуже помогло герцогові. Але, мабуть, єдиним джерелом цих відомостей був лікар, який заступив доктора Бера, що вже багато років піклувався герцоговим здоров’ям, але незадовго перед тим сам захворів. Ну, а той тимчасовий лікар бачив тільки стан Вальдштейнового тіла й зовсім не зважав на його душевний стан, не менш важливий. Зате придворні — вони всі любили герцога — згоджувалися в тому, що цей душевний стан від лікування в Карлових Варах погірщав, бо герцогова чорна меланхолія, помітна весь останній рік, після приїзду до Меммінгена ще поглибилась. Перед самим від’їздом з курорту герцог прогнав зі служби свого вірного й випробуваного астролога Сені, який розгнівив його несприятливим пророцтвом. Казали, герцог почувався без нього мов без рук. Місце Сені мала зайняти ворожка, яку порекомендував герцогові іспанський посол, що теж лікувався в Карлових Варах, та вона ще не приїхала, і герцог мусив сам стояти перед грізною загадкою майбуття. Позбавлений, крім того, товариства свого веселого небожа Макса, який поїхав до Регенсбурга, щоб звідти сповіщати про події на з’їзді, герцог майже весь час сидів у сірій самотині робочого кабінету, ховаючись від усіх, сумний та блідий, аж жовтий. Де й поділись жадоба діяльності та невтомність, які свого часу привели його до могутності, слави й багатства. Військових кур’єрів, що привозили депеші, рапорти, рахунки, запити, послання, він лишав чекати в передпокоях та в коридорах цілі дні й ночі — якщо взагалі приймав їх; на всі послання відповідав лиш писемно й то сам. А придворні, які боязко стежили за герцогом здаля, були шоковані, коли один пролаза, що мав доступ до кабінету, виніс відти скандальну звістку, нібито герцог потай розважається книжками еротичного змісту з непристойними гравюрами. Ох, то було вже занадто. Ох, де ті часи, коли герцог сам непогамовно віддавався мистецтву кохання, а не читав про нього, і йому ще лишалось досить сили для вибухів страшного гніву, кульмінацією яких був загальновідомий жахливий вигук: «Повісьте цю тварюку!»

Вальдштейнів кат із помічником, що оселилися в садовому будиночку, нудились без діла.

Щасливим відхиленням від цього маразму, що вже почав захоплювати й весь двір, був візит славнозвісного отця Жозефа, прозваного Сірим кардиналом. Цей святий чоловік збирався до Регенсбурга, а дорогою хотів заїхати до Меммінгена, щоб засвідчити свою пошану головнокомандувачеві цісарської армії Альбрехтові фон Вальдштейнові, герцогові Фрідландському; звістку про це Вальдштейн одержав від французького посла в Швейцарії Брюлара, який мав супроводити отця Жозефа. Прокинувшись зі своєї апатії, герцог так хапливо віддав наказ урочисто прийняти уславленого капуцина, що придворні не втримались від іронічних зауважень: мовляв, герцогове прагнення сподобатись французам і втертись у їхні елегантні обійми таке сильне, що розбудило б його й з передсмертної летаргії, хоча той французький капуцин зовсім недавно говорив про «Вальдштейнові паскудства та насильства».

Коли надійшла звістка, що французи подорожують у вісімнадцятьох каретах, Вальдштейн вирішив, що він з представниками свого двору виїде для привітальної зустрічі теж вісімнадцятьма каретами. Обидва поїзди зустрілись на березі Боденського озера поблизу містечка Ліндау. Було жарко, на небі ні хмаринки, але від чарівного синього озера віяв приємний вітрець. Загледівши одні одних, сповільнили рух, а коли між ними лишилося кроків п’ятдесят-шістдесят, зупинилися. Настала хвилина непевності: що ж далі? Хто має вийти з карети перший? Хто кому має перший рушити назустріч? Посол Брюлар — гість, і, мабуть, годилось би Вальдштейнові першому вийти з карети й рушити назустріч Брюларові. Але ж Вальдштейн чоловік високородний і могутній, а хто такий Брюлар? Ніхто. Та якби навіть Вальдштейн явив таку ласку, то як має повестися Брюлар? Дозволити, щоб герцог дійшов аж до його карети? Це була б нечемність, навіть образа. Чи він теж мусить вийти й рушити назустріч герцогові?

Але як далеко він має дійти? Чи, може, самому вийти з карети першому? А бува Вальдштейн, відомий своєю пихою, зовсім не вийде з карети, і Брюлар, опинившись на шляху сам-самісінький, укриє себе довічною ганьбою? Звичайно, всім відомо, що герцог виїхав назустріч не йому, французькому послові, а отцеві. Жозефу, що сидів десь позаду невидимий, — хоч орден ласкаво дозволив йому порушити правило, яке забороняло капуцинам подорожувати не пішки — і, не маючи ніякого офіційного доручення, навіть, строго кажучи, не належав до депутації; а коли це так, то з якої речі Брюлар має корчити блазня перед герцогом? Складні й важливі проблеми: адже йшлося про честь, ба навіть славу Франції!

Незважаючи на спеку й пилюку, між обома поїздами, які стояли на дорозі, забігали парламентери, знавці етикету. Хоча й вельми досвідчені та старанні, вони бігали сюди та туди добрих півгодини, поки впоралися зі своїм завданням. Домовилися, що Брюлар і Вальдштейн вийдуть з карет одночасно, рушать назустріч один одному і зустрінуться точно посередині; парламентери ретельно виміряли й позначили ту середину, застромивши в землю на узбіччя шляху свої шпаги. Все це дужче скидалось на готування до двобою, ніж до акту ґречності.

І ось уже обидва пани виходять з карет і йдуть назустріч один одному; чи то поважність хвилини відігнала подагричні болі, а чи герцог фон Вальдштейн зумів силою волі опанувати їх, але він іде, хоч і повільно, — бо й Брюлар не поспішає, — проте з гідністю, не кульгаючи, навіть не без грації. А потім настає прекрасний обряд вітання: обидва поважно вклоняються один одному, анітрохи не згинаючи спини; ліву руку ледь відхиливши від тулуба вбік і назад, праву ногу виставивши вперед, а ліву ледь зігнувши в коліні, граційним рухом скидають капелюхи й змахують ними над самою землею спершу в лівий бік, потім у правий, немов хочуть промести дорогу один одному; а врешті потискають руки й запевняють один одного, що вони захоплені й зачаровані зустріччю. Потім уже решта панів у обох поїздах виходять з екіпажів і радісно поспішають одні одним назустріч, і всі захоплені й зачаровані. Мабуть, води Боденського озера ще ніколи не бачили стільки захоплення й зачарування, а в пилюці тутешнього шляху ще ніколи не відбивалося стільки двірських підошов; усе аж миготіло райськими барвами пір’я на капелюхах, золотом дорогих перев’язей, пурпуром оксамиту, білявістю мережив.

Між цими двірськими чепурунами дивно вирізнялась постать зарослого, брудного босого ченця в пошарпаній капуцинській сутані, який з незворушно поважним виразом худого обличчя благословляв Вальдштейна та його почет, що тиснувся до нього, щоб роздивитись його зблизька.

— Превелебний отче, — звернувся до нього герцог, — я щиро захоплений і зачарований, що зустрівся з вами, і високо ціную вашу ласку, бо ви не пошкодували часу навідати мою скромну оселю.

— Сину мій, — відповів отець Жозеф, — тут ідеться не про ласку, а про обов’язок, що його я, як вірний слуга своєї батьківщини й свого короля, виконую в міру сил і в рамках повинностей перед богом. Гучне ім’я вашої герцогської високості та блиск ваших подвигів, сину мій, не дозволили мені знехтувати таку нагоду — особисто висловити вам вдячність за те завзяття, з яким ви захищаєте інтереси нашої церкви в її боротьбі з відступниками.

Ці слова отець Жозеф вимовив стриманим баритоном добре вихованої людини, ні разу не затнувшись, французькою мовою, схожою на передзвін, на оте «дін-дан-дон» з рефрену пісні, яку він любив співати. От як він умів говорити; в цьому Вальдштейнові було далеко до нього.

— Мене бентежить ваша хвала, превелебний отче, — сказав герцог. — Але це правда, що ми маємо багато сказати один одному. Прошу виявити мені честь і перейти в мою карету.

Так і зробили. В дальшій дорозі до Меммінгена виявилося, що герцог дуже добре поінформований про те, як отець Жозеф колись давно, ще до початку війни, палко агітував за хрестовий похід проти турків і намагався вмовити папу та французького короля; ця ідея надихнула капуцина створити величезну, на чотири тисячі п’ятсот рядків, епічну поему «Туркіада», яку він закінчив, коли війна в Європі тривала вже сім-років і про хрестовий похід проти мусульманського Сходу годі було й думати. В цій невдачі — тимчасовій, як твердив у поемі автор, — винен був сам Антихрист, який, щоб перешкодити війні з турками, що вже ось-ось мала початись, розпалив війну в самому осередді Європи — в Чехії.

Поки карета, розпечена сонцем, м’яко гойдалась на шляху з Ліндау до Меммінгена, герцог, вірний слуга цісаря-Габсбурга, відомого супротивника ідеї хрестового походу, трохи здивувавши отця Жозефа, заявив, що він до цяточки згоден з його, Жозефовими, поглядами й прагне винищити турків не менше, ніж сам отець Жозеф. Правда, поеми про це він не написав, бо не вміє писати віршів, та однаково він, герцог Фрідландський, плекає в серці мрію вирушити в ім’я хреста супроти півмісяця.

Коли герцог думав цими словами викликати у старого ченця захват, то мусив розчаруватися.

— Я радий чути це, сину мій, — сказав отець Жозеф. — Але з огляду на те, як стоять справи в світі, слово мрія, вжите вами, означає тільки щось таке, що може бути здійснене лише в майбутньому, невідомо коли. Мабуть, у такий час, коли істинній вірі загрожують Швеція, Данія, Англія й Голландія, думка про священний похід проти турків, лагідно кажучи, зайва і навіть гріховна, бо найперше завдання людини — здійснювати явні й незаперечні веління бога, а не опиратися їм. А цього разу бог цілком явно бажає, щоб священний похід проти невірних, тобто проти турків, відбувся тільки після придушення лютеранства та інших єресей. Це я кажу, сину мій, з болем у серці, бо похід проти турків, як ви дуже тонко відчули, був і лишається моєю найлюбішою мрією. Але що таке бажання слабкої людини супроти волі божої? Невже мають стати пустими й беззмістовними наші слова, які ми повторюємо щодня, коли молимося: «Fiat voluntas tua» — «Хай буде воля твоя»?

— Звичайно, ні, — погодився герцог, спантеличений холодністю ченцевої відповіді.

— Турецькій проблемі, — спокійно провадив патер Жозеф, — умів дати раду тільки П’єр Кюкан де Кюкан — перший радник султана. Але бог, загорівшися гнівом на гріхи європейців, не визнав нас гідними такої честі — розпочати святе й спасенне діло, — а богобоязні зусилля П’єра Кюкана зупинив. Ім’я П’єра де Кюкана, свого часу відомого як паша Абдулла, Розум Його Султанської Величності, вам, сподіваюся, відоме?

Герцог почав пригадувати:

— П’єр… П’єр… як, пробачте?

— Де Кюкан, — підказав отець Жозеф.

— Це ім’я мені невідоме, — сказав герцог. — Але про пашу Абдуллу я свого часу чув чимало. Що з ним сталося?

— Зник, — відповів отець Жозеф. — Наша доба, хоча й кривава та жорстока, затісна для людей його карбу. Я твердо надіюся, що він і досі живий, і молю бога, щоб він вернувся і втрутився в історію, як робив раніше: це було б для мене видимим знаком, що події, які тепер колотять родом людським, починають підноситись над рівнем негідної й безглуздої мишачої шамотні, в якій погрузли.

— Коли вам так потрібен той Кюкан, я його охоче пошукаю, — сказав герцог. — Але не відхиляймося. Ви твердите, превелебний отче, що за нинішніх обставин думати про похід проти турків — це гріх. Але я, ви вже даруйте мені, щодо гріха не такий чутливий, як ви, і буду цю думку плекати далі, тим більше що вона дає мені виправдання в іншому, дійсному гріхові — адже я зібрав таку величезну армію, що не можу її розпустити, не затопивши всю Європу повінню душогубів та грабіжників, якими стали б тоді мої солдати. Так, дуже можливо, що цієї армії не можна розпустити; але нащо її розпускати, коли можна після остаточної перемоги повернути її проти Сходу?

— Проти Сходу, — тихо повторив отець Жозеф. — Під проводом переможця-Габсбурга?

— Під моїм проводом, — заперечив герцог. — У тісній взаємодії з урядом його величності короля Франції.

Того вечора в меммінгенській резиденції Вальдштейна відбувся великий бенкет з тридцяти двох страв на честь французької делегації. Отець Жозеф не був там, бо, як покуту за гріх розніженості, що його допустився, подорожуючи в кареті, наклав на себе піст.

Уранці французи покинули Меммінген. Коли доїхали до Регенсбурга, отець Жозеф насамперед відвідав запеклого Вальдштейнового супротивника, курфюрста-герцога Максиміліана Баварського, і просидів з ним кілька годин на таємній нараді. Натякнув йому, що кардинал Рішельє не мав би нічого проти, якби Максиміліан зіпхнув Габсбурга з трону й надів цісарську корону сам; його превелебність навіть ладен докласти своїх рук до цього й схилити католицьких курфюрстів на бік Максиміліана. Таким чином був би елегантно й чисто покладений кінець традиційній ворожнечі між Францією та Габсбургами: Габсбурги будуть зметені, і квит. Та спочатку — і це неодмінна умова — треба домогтися, щоб так званий герцог Фрідландський, Альбрехт фон Вальдштейн, був скинутий з посади генералісимуса цісарської армії.

На це герцог Максиміліан відповів, що сказати легко, а от зробити… Серед курфюрстів нема жодного, хто не прагнув би всім серцем, щоб того чеського вискочня, Вальдштейна, послали к бісу; про це вони вже не раз говорили на таємних нарадах і дійшли просто-таки зворушливої згоди. Та є тут чималі труднощі: наказ про звільнення Вальдштейна може віддати тільки цісар, а той держиться за нього обома руками, бо вбачає в ньому свою головну, коли не єдину опору. Є й ще одна перешкода: сам Вальдштейн. То вам не якийсь тюхтій, телятко боже. Він напевне має своїх інформаторів і як тільки зачує, що в Регенсбурзі щось проти нього кують, то сам прибуде сюди на чолі своїх полків — і квит.

— Коли я хоч трохи знаюсь на людській душі, нікуди він не прибуде і нічого не зробить проти сил, які повстають на нього з його ж таки вини, — заперечив отець Жозеф. — Я з ним довго розмовляв, і мене гнітило гірке почуття, яке буває, коли трапиться побачити людину, ще донедавна сповнену душевних та тілесних сил, і переконатися, що та людина через власні незліченні паскудства, нечестя й безбожність стала тінню себе самої, так що не лише тіло її зломлене, а й дух став млявий.

Герцог Максиміліан пожвавився.

— Кажете, дух у Вальдштейна млявий?

— Я так висловився? — здивувався отець Жозеф. — Тоді перепрошую, ваша високосте, це вислів неточний. У нинішнього Вальдштейна дух не млявіший, ніж у будь-якої пересічної людини. Але ж доля його непересічна, і щоб упоратися з завданнями, які він собі визначив, потрібні енергія й розум, яких йому в його нинішньому занепалому стані бракує. Повірте моєму досвідові, ваша високосте. За своє життя, віддане примноженню слави божої й благу людського роду, я стикався з безліччю виняткових особистостей, яких бог обрав знаряддям для виконання своїх ухвал, чи милостивих, чи гнівних, одне слово — людей, які роблять історію. І всі ці обранці відзначалися тим, що в них бурхало полум’я життя, яке запалив у їхніх грудях сам бог і яке я своїм шостим чуттям відчував так само, як ми відчуваємо жар від каміна. Та в герцогові Вальдштейнові марно цього шукати. Він стільки сили доклав до поширення європейської пожежі, а тепер сам вигорів, і нутро його мертве й холодне.

Герцог Максиміліан Баварський замислився.

— Цікаво… Отче, прошу вас, нахиліться трошечки до моїх грудей: перше ніж устрявати в цю велику боротьбу, я хочу знати, яким вам здається моє полум’я. Чи не пригасло й воно?

Отець Жозеф ледь помітно всміхнувся.

— Запевняю вас, сину мій, що вогонь, який бурхає в грудях вашої високості, надзвичайно сильний і палючий.

Герцог Максиміліан, бородатий, похмурий войовник, виразно зашарівся від цієї похвали.

— Я щиро радий, — мовив він. — А то вже сам почав був боятися, що став не такий бадьорий, як замолоду. Але скажіть мені, отче: коли Вальдштейн уже не здатен до великих вчинків, чого ви такі зацікавлені в його поваленні?

Отець Жозеф відповів:

— Бо машина, приведена ним у рух, ще довго може крутитись за інерцією й завдавати шкоди. А коли він уже не здатен на великі діла, то, можливо, аби довести сам собі, що ще не пішов на дно, допуститься чогось відчайдушного. А відчайдушний вчинок, та ще й під’юджений дурістю й марнолюбством, може мати тяжчі наслідки, ніж учинок, підказаний ясним розумом, твердою волею і широким кругозором, наприклад той, перед яким стоїте ви і яким ви впишете себе в історію переможцем шкідника роду людського. Бо так званий герцог Альбрехт фон Вальдштейн, безперечно, чинить шкоду людству.

Ця розмова відбувалася ще тоді, коли Петр Кукань служив у герцога Тосканського. Зміст тої записки, яку папа трохи згодом дав прочитати Петрові і яку Петр, прочитавши, мусив негайно спалити, свідчить про те, що дальші таємні демарші отця Жозефа перед курфюрстами, які зібрались у Регенсбурзі, не були безуспішні. Курфюрсти, здебільшого байдужі й нерішучі, спершу не дуже вірили його балачкам про млявість Вальдштейнового духу та про його вигоріле нутро, але потім до Регенсбурга дійшла звістка про одну дурницю, вчинену Вальдштейном, і ця звістка підтвердила слова отця Жозефа.

А сталося ось що…

Повісьте цю тварюку!

На початку того року, ще серед зими, Вальдштейн послав свого давнього приятеля й бойового товариша, фельдмаршала дона Балтасара Маррадаса, в інспекційну подорож по фортецях та укріплених містах, щоб Маррадас обстежив їх і доповів якнайправдивіше про всі вади в їхніх оборонних системах. Маррадас, суворий чоловік, що любив вергати громи й блискавки, виконав доручення дуже сумлінно: від його чорних іспанських очей, що здавалися маленькими поряд з величезним горбатим носом, підкресленим довгими тонкими вусами, не втаїлось ніщо таке, що могло б вадити обороні того чи того міста. Його рапорт, написаний на двадцяти сторінках дрібним енергійним почерком, був безкомпромісний і приголомшливий; крім військових термінів, текст ряснів народними висловами, як-от: партацтво, тюхтійство, бардак, свинюшник, злодійське кодло, вошива банда тощо.

«Дуже втішно, — писав Маррадас між іншим, — що така стратегічно важлива фортеця, як Райн-на-Леху, споряджена найновішими сорокавосьмифунтовими гарматами. Менш утішне те, що ці гармати встановлені в бастіонах по-ідіотському: не лишилося місця для обслуги, пороху та ядер. А самі бастіони такі ветхі, що не витримають більше, як по п’ятнадцять-двадцять пострілів. Це нехлюйство».

«Чудово, — писав він в іншому місці, — що наші шановні курфюрсти знову збираються радити раду, як звичайно, під захистом регенсбурзьких мурів. На жаль, треба відзначити, що ті мури варті козячого пшика. Укріплення не суцільні, самий центр оборони припадає на стародавні мури, з півдня, де місто не захищене річкою, бастіони стоять так рідко, що не можуть підтримувати один одного вогнем; з північного сходу необмурований вал уже осувається. Цісарський указ 1628 року, за яким мали поставити проміжні бастіони, лишився на папері, і це-шахрайство».

«Фортеця Ульм-на-Дунаї, — писав маршал на тринадцятій сторінці, — споряджена новими далекобійними гарматами, але так само недоумкувато, як і Райн: гармати поставлені в приміщеннях без вентиляції, і обслуга після кількох пострілів задихається. Ульмські мури міцні, але не мають тактичної вартості, бо лежать в оборонній смузі надто глибоко, і це вже вина наших батьків».

«Нові бастіони Майнца, — писав ще в одному місці безжальний маршал, — збудовані з каменю, що погано зв’язується з вапном, і на погляд вони добрі, але при першому артилерійському обстрілі розсиплються, як хатки з карт. У Наумбурзі веселі святі, але недостатній гарнізон. Розпорядження, щоб брами були захищені шанцями, а слабкі місця підсилені наріжними баштами й равелінами, зостались на папері, і це волає до небес».

«Тактико-технічний рівень укріплень Аугсбурга низький і застарілий. У східному равеліні є пролам, який замуровують уже три роки, і це, лагідно кажучи, лайдацтво».

«Далекі комунікації з Лінцом, Хебом, Дрезденом, Ціттау, Бреслау і Клодзком не захищені опорними пунктами, і ворог у цих місцевостях може почувати себе як на променаді».

«Отже, — закінчував Маррадас, — куди не глянь, усе варте щонайбільше коров’ячого млинця».

Далі в рапорті стояв тільки підпис, дата й місце написання — Інсбрук.

Зауважимо, що з фельдмаршалової злості й досади не треба сміятись, бо йшлося про речі справді важливі. Так, наприклад, в укріпленнях Праги був пролам — саме одне з тих «лайдацтв», затаврованих у рапорті; через вісімнадцять років, у останній рік війни, це дало шведам змогу вночі непомітно проникнути в сонне місто й за кілька годин нагарбати страшенну силу золота, коштовностей, стародруків, статуй та картин, отож наша золота матінка на сотні років зубожіла.

Дописавши рапорт, маршал склав його акуратним пакуночком, запечатав і відіслав надійним гінцем — швейцарцем з Граубюндену, — щоб вручив Вальдштейнові у власні руки. Гонець мав їхати сам, без охорони, бо послання було таємне, а самотній верхівець не так викликає підозру, як цілий загін.

— Їдь навзаводи з вітром, — сказав маршал, виряджаючи гінця. — За цей лист відповідаєш життям.

Гонець випнув груди й засяяв широким селянським лицем, вишкіривши рідкі міцні зуби в усмішці. Він був чоловік чесний, без хитрощів і плутні, звиклий до того, що життя його було й буде нелегке.

Невтомний їздець, він здолав важку дорогу з Інсбрука до Меммінгена за три дні й мусив чекати, поки його впустять до герцогового кабінету, менше десяти годин — дуже недовго, як зважити на чорну меланхолію, що зробила герцога повільним і млявим.

Герцог того дня був у дуже милостивому настрої.

— Дай-но сюди, — сказав він мало не з усмішкою, коли швейцарець відрапортував йому.

Та лихо — щойно він пробіг маршалове послання очима, натяк на усмішку погас на його губах, затінених густими вусами.

— «Куди не глянь, усе варте щонайбільше коров’ячого млинця», — перечитав він півголосом кінець рапорта. — Все варте коров’ячого млинця, — повторив він уже гучним голосом. — І отаке паскудство ти наважився вручити мені, падлюко? Доїхав з Інсбрука за три дні, щоб чимшвидше віддати мені оцю писульку, ти, швейцарський бовдуре? Ну, я з тобою не панькатимусь, у мене суд військовий, короткий.

Він замовк і хвильку похмуро дивився на швейцарця, на це виклично здорове створіння, якому досить з’їсти за день шматок солдатського хліба з салом і запити ковтком простої солдатської горілки, щоб бути здоровісіньким. Потім вигукнув:

— Повісьте цю тварюку!

То була моторошна Вальдштейнова формула, перед якою всі тремтіли; герцог, відколи приїхав до Меммінгена, ще ні разу її не вжив, і кат зі своїм помічником, як ми вже казали, без ніякого діла грілись на сонечку. Та виявилося, що герцог не зрікся давньої брутальної звички, а його люди не забули, що мають робити. Тільки-но прозвучали фатальні слова, як почувся тупіт, і в кабінет влетіли вартові з посрібленими списами.

— Заберіть його! — кричав герцог. — Повісьте! Негайно!

— Ваша високосте, я ж навіть не знаю, що там написано! — кричав переляканий швейцарець. — Я тільки виконав наказ пана маршала — їхати навзаводи з вітром. Пан маршал сказали, що я життям відповідаю за цей лист. А тепер, коли справно приставив його, маю висіти? За що? Що я зробив?

Вальдштейн рукою зупинив варту, яка вже тягла гінця, й підвівся з крісла.

— Маєте рацію, солдате, я погарячкував. Тому я вас перепрошую. Так, так, ми, герцог Фрідландський, перепрошуємо вас, солдате.

Швейцарець, умить заспокоївшись, вишкірив здорові рідкі зуби.

— Дарма, ваша високосте, дарма. Нічого не було. Я знаю великих панів. Легко запалюються, та зразу й відходять. Бо вони добрі люди.

Тепер усміхнувся й Вальдштейн, і вже всміхались обидва: і пан, і холоп.

— Ну, щоб дуже добрі, то ні, — відказав герцог. — Правда, я вас перепросив, але це не означає, що мій наказ уже недійсний. Бо того, що ми, герцог Фрідландський, наказали, ми вже не можемо скасувати. Я віддав наказ, і він, хоч і з моїми перепросинами, буде виконаний.

Гонець зрозумів зміст цих слів не зразу.

— Тобто… я все ж маю висіти?..

— Так, це означає, що ти все ж маєш висіти, — сказав герцог, і досі всміхаючись. — Правда, без ганьби, з моїми, як я вже сказав, перепросинами.

— Чхав я на такі перепросини! — закричав гонець. — Я нічого поганого не зробив! Я за цісаря кров проливав! У мене вдома жінка й діти! Я не хочу висіти!

— Будеш висіти, лебедику, — сказав герцог. — І тепер уже без перепросин, бо нагрубіянив моїй високості. Ні слова більше!

І за десять хвилин гонець-швейцарець уже теліпався на шибениці.

Власне, сама пригода не була ні безглузда, ні божевільна, ні надто прикра; як тільки стих крик, здушений зашморгом, дехто з придворних навіть висловив думку, що це добре: головне — «старий пан» прокинувся з меланхолії. Владарі споконвіку любили зривати злість на безневинних людях, що принесли неприємну звістку. Цей брутальний норов цілком відповідає натурі хижака, який дрімає в людині, завжди готовий прокинутися. З поступом освіти й культури він пом’якшав, але не вигас цілком, отож герцог просто обновив звичай предків, та й годі. Поки що все гаразд. Та куди гірше, просто нечуване й непристойне було те, як сам герцог реагував на власний вчинок. Замість зверхньо й презирливо нести його тягар — ніби йшлося про затоптаного таргана, не більше, — та, власне, з погляду його величі, слави, багатства й могутності так воно й було, — герцог поводився мов простосердий міщанин, якого мучить сумління і він силкується це замаскувати, вдаючи дурнувате задоволення.

Бо того ж таки дня Вальдштейн відступив від свого недавно заведеного звичаю їсти на самоті скромні сухарики з кислим молоком та всіляку нічим не помащену зеленину, як радили йому лікарі, і вшанував найвищих придворних тим, що причовгав на їхню спільну вечерю в головній бенкетній залі палацу.

— Ох, як же мені полегшало, просто знов жити захотілося! — просторікав він, сьорбаючи з келиха кисле молоко, тимчасом як придворні споживали розкішну вечерю з шістнадцяти страв. — Може, ви скажете, цей швейцарець був не винен, але що вдієш — іде війна, а під час війни таких тонкощів, як вина чи безвинність, не можна дотримувати надто пильно. І чи я винен, що в моїх жилах тече кров, а не сироватка? Цей лобур привіз мені рапорт про стан наших укріплень. Важко повірити, що той безсоромник маршал Маррадас наважився написати: мовляв, наші укріплення варті щонайбільше коров’ячого млинця. Так, так, ви мене добре розчули: коров’ячого млинця. А якби я відкрив вам, що він пише про окремі фортеці та міста, скажімо, про Райн, Ульм, Регенсбург, — вам би волосся на голові стало диба. Отож не дивуйтеся, що й мені тоді в очах потемніло. Я б наказав повісити Маррадаса, якби він був під рукою. Та що його під рукою не було, то я звелів повісити гінця — логічно, правда?

Логічно чи ні, а панство аж сторопіло. Настала хвилина загального заціпеніння, ніхто не знав, що сказати, і всі тільки дивились один на одного, і в очах у всіх читалась та сама думка: «Що це він каже й нащо він нам це каже? І чого він перед нами виправдовується, що зігнав на комусь оскому? І відколи це генералісимус цісарської армії розголошує перед своїми придворними військові таємниці, наприклад те, що наші укріплення варті коров’ячого млинця?»

Аби затерти ніяковість, обергофмейстер граф Крістоф фон Ліхтенштейн, чоловік досвідчений, світський, розважно промовив:

— Не наше діло оцінювати вчинки вашої високості й сумніватися, чи вони добре виважені, необхідні й слушні.

На те герцог прикро засміявся:

— Я був би радий, якби міг поділяти ваше переконання щодо необхідності й слушності всіх моїх учинків. На жаль, я теж людина, а люди не бувають непогрішні. Непогрішні тільки зорі, а вони мовчать, бо я вже не маю ні Кеплера, ні Сені, що розуміли їхню мову. Якби хоч ота ворожка була під руками: я ж її найняв за всіма правилами, але дожидаю марно. І хтозна: коли вже мене на це потягло, то, може, як вона раптом об’явиться, я і її накажу повісити, бо вона так довго примусила себе чекати. До речі, чи хто з вас випадком не чув про такого лайдацюгу на ім’я П’єр Кюкан де Кюкан?

Засмучені придворні змушені були признатися, що про лайдацюгу з таким ім’ям не чули.

— Шкода, — сказав герцог. — Отець Жозеф його шукає, бо приписує йому — не втямлю, чого, — мало не містичне значення. Я не люблю капуцинів і взагалі ченців, але отець Жозеф — не просто собі чернець, і я вважаю спритним ходом і великим дипломатичним виграшем, що мені пощастило здобути його приязнь. Я пообіцяв пошукати того П’єра де Кюкана, а отець Жозеф, напевне, так вірить у мою всемогутність, що переконаний: я своєї обіцянки дотримаю. І було б чудово, якби мені справді пощастило піднести йому цього П’єра де Кюкана. Та як нема, то нема. Ніщо не клеїться. Я вже й не питаю, чи повернувся де ла Прері. Знаю й так, що не повернувся.

Шевальє де ла Прері, збіднілий французький дворянин, який при Вальдштейновому дворі обіймав добре оплачувану посаду головного дегустатора та знавця вин, три тижні тому поїхав до Вахау-на-Дунаї закуповувати дюрнштейнський сільванер — єдине вино, що пасує до печеного ляща з голландською підливою й жерухою, і ось його, як слушно заявив герцог, досі не було ні слуху ні духу.

Та другого дня виявилося, що розміщення зірок не зовсім несприятливе для герцога: шевальє де ла Прері не тільки повернувся, а й привіз відомості про того лайдацюгу П’єра Кюкана де Кюкана. Укритий пилюкою, шевальє пригнав чвалом до Меммінгена, не дбаючи ні про етикет, ні про наказ дотримувати тиші, перестрибуючи через три сходинки, збіг на другий поверх палацу Фуггерів, ще як герцог спочивав у ліжку, і, рвучись до Вальдштейнових покоїв, зчинив страшний ґвалт. Розсерджений герцог, пробуркавшись зі сну, підійшов до дверей у нічній сорочці й мало не вимовив свого «Повісьте цю тварюку!», передчасно урвавши життя шевальє, від якого залежало й життя нашого героя. На щастя, герцога, мабуть, ще гнітила вчорашня пригода з безневинно страченим гінцем, яка, очевидно, не прикрасила Вальдштейна в очах придворних, тож тепер він вирішив повестись по-королівському, з богорівною іронією й холодом.

— Пане де ла Прері, — звернувся він до шевальє, що виривався з рук двох вартових, — видно, закупівля вина була така успішна, що вам не терпиться доповісти про неї мені. Інакше я не можу витлумачити такого вторгнення.

— До дідька вино! — закричав шевальє. — Ідеться про мого друга — його лаштуються колесувати в Кемптені! Ви єдиний можете його врятувати!

— Певне, що можу, — відказав герцог, так само царственно величний і холодний. — Але я хотів би спершу знати, хто він.

— Що вам з того? Коли я скажу, що його звуть П’єр Кюкан де Кюкан, це вам нічого не скаже!

Та шевальє помилявся. Це ім’я сказало герцогові дуже багато, так багато, що він враз весь обернувся в слух і увагу. А коли де ла Прері уривчасто розказав про халепу з Петром і запевнив герцога своєю честю й спасінням душі, що це справді колишній перший радник султана, герцог негайно покликав писаря й надиктував такого листа:

«Міській раді Кемптена.

Ми, Альбрехт фон Вальдштейн, герцог Мекленбурзький і Фрідландський, ставимо вам до відома: якщо ви зачепите хоч волосинку на голові беззаконно й безвинно звинуваченого вами в душогубстві П’єра Кюкана де Кюкана, що перебуває під моєю особливою охороною, і не випустите його, перепросивши, негайно на волю, я накажу зрівняти з землею ваше місто, й так уже винне мені чотири тисячі дукатів контрибуції».

Далі стояв славнозвісний герцогів підпис, такий енергійний, рішучий і розмашистий, що й тепер, через цілі сторіччя, побачивши його, чуєш свист пера, і аж хочеться в думці поздоровити ту гуску, якій припала честь надати своє перо для такого розкішного підпису: адже тоді, не забуваймо, писали справжніми перами, а не чимось таким тупим і нетворчим, як авторучка чи кулькова ручка.

У Меммінгені

Завдяки тому, що шевальє де ла Прері добув у Вальдштейна згаданого листа, по-вальдштейнівському рішучого, кемптенська Петрова пригода, власне, вже скінчилась, бо шевальє, як ми вже розповіли, устиг на страту вчасно, а коли він тицьнув під ніс заклопотаному бургомістрові Реріху герцогову грамоту і коли Реріх, перебігши її очима й побліднувши, прочитав уголос сторопілій юрбі, все пішло для Петра як по маслу, без перешкод, якщо не вважати перешкодою жалюгідний, безсилий протест абата Маліфлууса: абат образився на Вальдштейна, що той звернувся зі своїм різким наказом тільки до ради імперського міста Кемптена, ніби його, абата Маліфлууса, володаря Нового міста, не треба й питати, Маліфлуус заявив, що не знає ніякого Вальдштейна, а тому наполягає на виконанні страти. Одначе для людей ім’я Вальдштейна було страшніше, ніж ім’я Вельзевула, тож кемптенці перелякалися погроз і вгамували абата свистом та криком — того дня вже вдруге. Далі лишилось тільки повернути Петрові його майно, коня, зброю та одежу, і це зробили швидко, з готовністю та німецькою акуратністю.

Бургомістр Реріх спробував задовольнити й ту вимогу з Вальдштейнового листа, де писалося, що Петра з Куканя треба не тільки відпустити, а ще й перепросити, але Петр урвав його безпорадне белькотіння такими ретельно дібраними словами:

— Я знаю, ви й далі вважаєте мене злочинцем, тобто вбивцею й грабіжником, і не в моїй спромозі, та й не в моїх намірах переконувати вас у протилежному. Ви, напевне, думаєте, що тільки в наші диявольські часи може статися щось таке неподобне: вбивцю пускають на волю, бо його взяв під захист ще більший убивця. Ви, безперечно, маєте рацію в одному: наші часи справді нечувано жахливі; через це трапляються такі дивовижні неподобства, яких у часи, коли більше сили мають розум і логіка, статися не могло б. Але в моєму випадку це неподобство полягає не в тому, що я уникнув кари, а в тому, що мене мали кинути народові, спраглому за правосуддям, як кидають кістку голодним собакам, і ви, панове радці, знехтували мою вину чи безневинність, як щось нікчемне: головне — ви мали в руках жертву, яка давала вам змогу розіграти підлу комедію справедливої кари. А Вальдштейн цьому перешкодив, і це був перший у його житті добрий і похвальний вчинок. А тим часом, шановні панове й високоповажна публіко, бувайте здорові.

Пустивши коня помірним клусом, Петр поїхав з міста поряд зі своїм рятівником — шевальє де ла Прері. Його проводжали довгі погляди притихлого натовпу, причому жінки — молоді, старі й середнього віку — думали, приміром, так: «Хай там що, а цей кавалер не тільки відважний чоловік, бо коли його везли на страту, навіть не писнув, не то. що просив милосердя, як усі стратенці. Він не тільки handsome і good-looking, аж треба дякувати богові за те, що його чудове тіло, гідне Тіціанового пензля, не діждало миті, гідної похмурого різця Калло. Він ще й освічений та дотепний, бо говорить не затинаючись, слова так і сиплються йому з рота, і то такі вишукані, що ми, прості люди, їх навіть не розуміємо, А того вечора й уночі всі чоловіки в Кемптенській окрузі — і в Старому та Новому Кемптені, і в Крюгцеллі, і в Вюртінгсі, і в Бецігаві, в Нойгаузені, і всюди — були здивовані надзвичай палкою й ненаситною жагою, що несподівано пробудилась у їхніх дружинах та коханках, І не марно: через дев’ять місяців після того дня всі втрати в людях, яких зазнала Кемптенська округа, були цілком надолужені.

Але не відбігаймо від теми, слідкуймо далі за долею нашого героя — Петра Куканя з Куканя.

Петр і шевальє де ла Прері їхали швидко й мовчки; аж коли мури Кемптена були вже далеко позаду, шевальє спитав:

— Що, скрутно було, правда?

І Петр відповів:

— Коли кат почав підіймати наді мною колесо, мені таки стало трохи моторошно.

То були слова справжнього героя, людини без нервів. Та що Петр не зовсім був позбавлений їх, це він довів зразу ж. Під’їхавши ближче до шевальє, простяг руку й промовив хрипко:

— Дякую вам за те, що я ще почую, як пахне хліб.

Відповівши на потиск його руки, шевальє сказав:

— А я й не знав, що ви такий тонкий гурман: умієте оцінити запах хліба. Особливо хліба свіжого, звичайно, французького, бо цей запах кращий за всі пахощі світу, він ніколи не набридає. Хто закушує будь-яке вино хрумкою, ледь присоленою скоринкою, той не допускається гріха, бо до хліба смакує й бордоське біле, як-от сотерн, шато-тур-бланш чи барсак, і бордоське червоне, — приміром, шато-марго, якому віддає перевагу кардинал Рішельє, або шато-лафіт, до якого ще дужче пасує куріпка на вині, або фазан, або слуква; і те ж саме можна сказати про всі визначні вина світу. Ми живемо в напівварварстві, отож ця істина досі ще не відома всім людям; доказом цього є наша кривава війна, бо ж вона точиться, власне, лише за те, чи запивати хліб вином, чи ні. Мені соромно, що я воюю на боці тих, хто каже «ні». Гадаю, в майбутньому, коли люди стануть витонченіші й культурніші, вони воюватимуть за те, чи, скажімо, рейнський рислінг слід пити під гарячу шинку, чи під шпигованого коропа. Та мені здається, мій друже, коли ви й далі поводитиметеся так, як досі, наприклад, заявлятимете й далі, що Вальдштейн убивця, а його сьогоднішній учинок — єдине добре діло в його житті, то недовго тішитиметеся тим запахом хліба, який умієте так мудро оцінити.

Петр відповів:

— Ви дуже елегантно — бо ж, як справжній француз, інакше й не вмієте, — торкнулись того, що мене гнітить. І гнітить так, що я, замість тішитись урятованим життям, сушу собі голову нерозв’язною дилемою.

— Якою ж це? — здивувався шевальє. — Які дилеми можуть тривожити людину, що тільки-но уникла ешафота?

— А ось які, — відказав Петр. — Як добре вихований чоловік, я повинен відчувати вдячність до Вальдштейна. А тим часом я маю щодо нього тільки ворожі наміри. Оце й усе, що я можу вам відкрити, пане де ла Прері; але ви зрозумієте, в якій скруті я опинився.

— Щоб заспокоїти вас, мені вистачить одного слова, — сказав шевальє.

— Яке ж це слово?

— Пантарай, — відповів шевальє де ла Прері.

— Ну гаразд, виходить, ви, як і я, агент папи, — сказав Петр. — Беру це до відома з радістю, але в моєму дражливому становищі це нічого не змінює.

— Дозвольте вам заперечити. Бо святий отець велів переказати: нічого не робіть, вертайтесь негайно до Рима, він має там для вас інші, важливіші завдання. Вальдштейн уже мертвий.

— Мертвий? — вигукнув Петр.

Шевальє де ла Прері всміхнувся.

— Ну, не дослівно. Ми, французи, поводимося з цим словом трохи легковажно: для нас кожен, кому перестала всміхатись фортуна, хто, наприклад, попав у неласку до сильних світу цього, позбувся маєтку, чинів, честі тощо, той просто мертвий, та й годі. Ну, а Вальдштейнові вже вдарили в голову хвороби і він одурів; я й кажу, що він мертвий. Сьогоднішній Вальдштейн ще здатен повісити гінця або погрозити кемптенцям, ніби зрівняє їхнє місто з землею, якщо в пана П’єра де Кюкана хоч волосинка з голови впаде. Та він міг би повісити й того самого пана де Кюкана, коли б хтось доніс йому, як той висловився про нього. Щоб він був здатен на великі діла, про це тепер, на думку святого отця, не варто й говорити. І через те ви маєте повернутись. Дуже шкода, що нам, тільки-но зустрівшись, доводиться знову прощатися, та що вдієш; жити в історичну епоху нелегко. Одначе, сподіваюся, в Меммінгені ви перепочинете день-два. Вальдштейн кипить від нетерплячки привітати вас.

— Не розумію, — сказав Петр, — як міг наказ папи дійти до Меммінгена раніш за мене самого. Хіба голубиною поштою?

— Звичайно, — підтвердив шевальє. — Скромні німецькі міста Меммінген і Регенсбург нині опинились у центрі інтересів усього світу, а тому між цими містами й Римом голубів літає більше, ніж нічних мушок круг ліхтаря. Бачите оту чорну цяточку, що рухається від Меммінгена на південь? Головою закладаюся: це голуб несе святому отцеві звістку, що мосьє де Кюкан завдяки панові де ла Прері уникнув смертельної небезпеки. В кожному возі, кареті, фургоні, що їдуть до Меммінгена чи Регенсбурга, ви знайдете клітку з римськими голубами. І навпаки — до Рима везуть меммінгенських та регенсбурзьких голубів. Ось переконайтеся самі…

Підостроживши коня, він наздогнав зеленярський візок, що котився попереду, й підняв на ньому полотнину.

— Тпрусь!. — пирхнув він з досадою, бо замість клітки з голубом побачив чорну кішку, яка сиділа на купі моркви, піднявши голову й нашорошивши вуха. Шевальє хотів був пустити полотнинку, та Петр притримав її.

— Це ти, Лібушо? — спитав він.

Кішка примружила ліве око.

Далі вони їхали мовчки. Шевальє де ла Прері був помітно збентежений.

— Здається, любий друже, — мовив він перегодя, — коли кат підіймав над вами колесо, це вразило вас трохи глибше, ніж ви ладні признатись. А що і я почуваюсь таким утомленим, як уже давно не був, то заявляю: нам давно пора зупинитись у якому-небудь шинку. Я знаю один такий, де подають пристойне біле вино місцевого виробу: живе, з гарним букетом, з легким мускатним присмаком. Ви можете закушувати його, коли хочете, своїм улюбленим хлібом, але я віддам перевагу холодній телятині або, коли її не буде, білому м’ясові з курячих грудець, або ж, коли в наші злиденні воєнні часи не знайдеться й курчати, — вареній сардельці з маслом.

Той шинок, до якого хотів завітати шевальє, стояв край чепурного села Грененбаха, недалечко від Меммінгена, й мав симпатичну назву «Біле поросятко». Коли обидва сіли за чисто вишкребений дощаний столик у садку, під каштаном, що заспокійливо шелестів, і гарна шинкарка з золотою косою дбайливо їх обслужила, Петр хильнув тутешнього білого, справді такого, як казав шевальє,й подумав: якби світ не був кривавим пеклом, то люди б не могли й зрозуміти, яке солодке життя.

— Учора ввечері, — сказав він, — ви нібито розмовляли з однією особою, що плакала за мною, коли мене забрали до темниці.

— Так, це правда, — відказав шевальє де ла Прері, — тільки то була не якась там «одна особа», а ворожка мадам Кураж, яку Вальдштейн найняв, щоб провіщала йому майбутнє. Ох, бісів Кюкане, вам і в нещасті щастить, бо хіба можна не позаздрити чоловікові, за яким плаче така зваблива жінка! Пані господине, ще вина, нам хочеться згадати давні часи, коли ми нудилися в chateau d’If.

Як пропонував шевальє, вони посиділи за вином та білим курячим м’ясом, згадуючи тяжкі часи, що тепер, через тринадцять років, здавались їм безперервною низкою солодко-безтурботних днів. Витаючи в краях блаженства, обидва довго гомоніли, часто перебиваючи один одного вибухами сміху та захопленими словами: «А отоді…», «А пам’ятаєте…», — і знову й знову віддавали належне злотокосим сестричкам Маделоні, Анрієтті, Сюзанні, Люсьєні й Сімоні — дарма що тепер вони вже напевне стали поважними і, можливо, опасистими матронами. Одне слово, герої любо розважались, поринаючи в минуле, як у бистру прохолодну воду, поки настала пора вертатись у непевну, бурхливу сучасність. Уже хилилось до четвертої години пополудні, коли вони сіли на коней і мовчки, ніби в похміллі після непогамовної оргії спогадів, під палючим сонцем доїхали до Меммінгена.

Двір герцога Вальдштейна, досі такий мовчазний і нудний, тепер розбуявся незвичайною веселістю. Коли радіє король, веселяться й придворні. Вальдштейн хоч і не був королем, зате був двічі герцогом і мав усі причини тішитись, бо не мав сумніву, що його планета, яка ще вчора перебувала в зоні лихих впливів, сьогодні дійшла до сприятливої смуги: шевальє де ла Прері не тільки сам приїхав, а й привіз вістку про такого жаданого П’єра де Кюкана. Крім того, з Регенсбурга несподівано прибув веселий небіж Макс із добрими новинами: незважаючи на інтриги курфюрстів, герцогове становище зміцніло, й цісар дорожить ним більше ніж будь-коли, А на додачу прибула ще й ворожка Лібуша Кураж. Прийшла, бідолаха, пішки, брудна, з голими руками, голодна й спрагла, перевдягнена хлопцем. Вона вбралася так, щоб не впадати в очі бандитам, та однаково вже недалеко від Меммінгена на неї напали грабіжники й забрали все майно, лишивши їй тільки життя та честь, бо, на щастя, ті бовдури не роздивилися, що вона жінка.

— Ось я й перед вами, ваша високосте, — додала вона говіркою шумавських німців, стоячи перед Вальдштейновим троном у великій залі для аудієнцій, званій Місячною кімнатою, оточена з боків і ззаду цікавими придворними, — бідніша за послідущу вашу помивачку чи керівницю, не маючи під рукою навіть своєї віщої кулі, бо її в мене теж забрали (цікаво. знати, нащо вона здасться тим йолопам), зате я багата доброю вістю, що її вам приношу. Бо мій медитативний зір внутрішньої інтроспекції бачить: для вас настає пора щасливих інспірацій і добрих збігів та нагод.

Тут озвався веселий герцогів небіж Макс, відомий жартун і паливода, передражнюючи її провінційну говірку:

— Дозвольте мені, прекрасна віщунко, перевірити несхибність тієї вашої медитативної внутрішньої інтроспекції. Скажіть-но мені, скільки вийде, як двадцять чотири помножити на шістнадцять.

Усі зареготали, але Лібуша не розгубилась, а відповіла:

— Коли ви, паничу, не вмієте розв’язати цього арифметичного прикладу без допомоги ворожки, то я вам пораджу щиро: зажадайте від своїх учителів, щоб повернули вам платню, взяту за навчання.

— Ну що, Максе, заробив по писку? — озвався герцог по-вояцькому грубувато, але з ласкавою усмішкою і лагідно поплескав молодика по плечі. Тоді обернувся до Лібуші:

— Те, що ви мені сказали, люба дитино, було мені ясне й так. Та не ображайтеся, не суптеся. Ви провіщаєте речі, які почали здійснюватися ще до вашого прибуття, і це свідчить на вашу користь, бо доводить, що ваші слова не пусті. Сьогодні справді мій великий день, такий великий, що треба його відсвяткувати. Вина, вина, несіть вина, найкращого мозельського з моїх погребів, «Піспортер-гольдтрепфхен» двадцять п’ятого року. До ката всі церемонії і всі турботи, та й мою дієту. А лікарів хай дідько візьме!

І герцог заплескав у долоні, щоб лакеї поквапились.

Місячна кімната, де все це відбувалось, називалася так, бо її склеписта стеля була оздоблена зображенням небесних тіл, яким жартун-маляр надав подоби кумедних людських облич: на самій середині півмісяць, мов профіль чоловіка, висолоплював язика до розсипаних навколо зірок, а ті шкірились у відповідь і наставляли йому носи. Неважко уявити, скільки здорового сміху викликали за всі роки ці чудові малюнки. Зате малювання на стінах було поважне, сповнене гідності. Воно відбивало пам’ятні події з історії роду Фуггерів, насамперед вручення грамоти на дворянство, яку сам цісар вкладав у руки молодесенькому Андреасові Фуггеру, або зустріч іншого Фуггера, Якоба, з тубільцями Ост-Індії, де він побував під час однієї зі своїх комерційних подорожей, або виготовлення астролябії, яку на замовлення допитливого Раймунда Фуггера зробив астроном Мартін Фуртенбахер. Малюнки були виконані тонко й майстерно, в яскравих барвах, і люди на них були мов живі, тільки не говорили; а що панство, яке заповнювало залу, теж було в барвистих убраннях, то воно здавалось об’ємним продовженням зображеного на площинах стін. Хоч надворі стояла спека, в Місячній кімнаті панувала приємна прохолода, бо слуги безперестану кропили холодною водою з довгих мідяних сикавок завіси тонкого полотна на порозчиняних навстіж вікнах.

Тільки-но герцог плеснув у долоні, з сусідньої кімнати, буфетної, почулось бахкання корків та булькіт вина, що текло з пляшок, і ось уже вбігли лакеї з укритими росою келихами на срібних тацях. А не встигли ще придворні посмакувати перший ковток «Піспортер-гольдтрепфхену» та закусити його скибочкою тоненько накраяного сала в паприці, яке вслід за вином розносили інші лакеї на кришталевих тацях, на порозі головного входу до Місячної кімнати став придверник і оголосив:

— Пан П’єр Кюкан де Кюкан і шевальє де ла Прері.

Петр ступив через поріг першим, такий, як щойно сплигнув з коня, ще не відмитий від поту й пилюги, з червоним від сонця обличчям. Так годилось, так вимагав етикет, щоб воїн, який приносить владареві звістки з бойовища, з’являвся перед трон не гаючись, не причепурившись, по змозі ще чорний від порохового диму й забризканий кров’ю — своєю чи ворожою. Хоч Вальдштейн, як ми вже зауважили, не був королем, а Петр Кукань не вернувся з бойовища, але його ждали, а тому дорожній непорядок в убранні був доречний і стильний, тим більше, що він підкреслював його мужню, героїчну вроду й так личив Петрові, що всі в залі, побачивши його, зразу поставляли де попало келихи й заплескали в долоні. А Петр, легенько вклонившись добірному товариству, швидкою ходою придворного рушив до герцогового трону й віддав Вальдштейнові якнайвишуканіший уклін. Хоч який напружений та насторожений був Петр, одначе помітив, що Лібуша, яку він зразу вгледів біля герцогового трону, моргнула йому лівим оком, як ота кішка на зеленярському візку, і на мить приклала пальчика до губів: «Не показуй, що ми знайомі».

— Ласкаво прошу, лицарю де Кюкан! — весело вигукнув герцог, поки Петр ішов до нього. — Хай я вже побачу в вічі того, задля кого мене сьогодні так рано розбудили! Я щиро тішуся, що шевальє де ла Прері вчасно доїхав до Кемптена з моїм наказом.

— До Кемптена я доїхав таки вчасно, — озвався шевальє, — але не встиг повернутися вчасно, щоб припинити оце варварство: до мозельського подають сало в паприці.

Петр звернувся до герцога по-чеському:

— Ваша високосте, прийміть мою подяку за врятоване життя.

Вальдштейн, здивовано звівши брови, відказав по-німецькому:

— Що це? Якою абракадаброю ви говорите?

Петр зачекав хвильку в тиші, бо й усі придворні мовчали, а тоді відповів кучерявою німецькою мовою, якої навчився при цісарському дворі в Празі:

— Не думавши, що цим я не догоджу вашій високості, я дозволив собі, стоячи перед лицем вашим, удатись до своєї рідної мови — чеської, бо гадав, що вона є рідною і для вашої високості.

— Це якась помилка, — заперечив герцог. — Я не бачу, з якої причини мав би сповідатись перед будь-ким у будь-чому, але так само не бачу причини щось приховувати, а тому кажу по-солдатському грубо, зрозуміло і ясно, що я німецький дворянин, син батьків-німців і з мовою місцевого населення моєї рідної Богемії ніколи не стикався ні вдома, ні в школі. Чи не так, Максе?

— Достеменно так, mon oncle^[12], — відповів небіж.

— Тоді я перепрошую вашу високість, — сказав Петр. — Ваш розум, напевне, заклопотаний проблемами якнайбільшої ваги, а я так нерозважно відвернув його на безплідне поле, неродючу ріллю. Бо що таке мова, питаю я, що таке взагалі людська мова? Замолоду я вважав мову, тобто здатність висловлювати думки, за славу людини, за гордий знак відмінності, вищості над твариною, здобуток розуму, крила духу, знаряддя фантазії, вінець на чолі, але життя згодом навчило мене, що правда зовсім в іншому, бо мова, замість бути для людини благословенням, стала їй прокляттям і служить не для слави, а для ганьби.

— Дуже дивне твердження, — сказав герцог. — Тим дивніше, що свою гану мові ви висловлюєте мовою вельми вишуканою. А як же ви доведете своє незвичайне твердження?

— Людська мова, — відказав Петр, — незрівнянно складніша й витонченіша від природних звуків, якими тварини принаджують одна одну, чи остерігають, чи виражають біль або страх, бо й світ людини безмежно складніший від світу тварини, але це не перевага наша, а навпаки — нещастя й погибель. Людина мусила винайти мову насамперед для того, щоб виправдовувати свої помилки, розплутувати тенета, в які вона раз у раз попадає через власні пристрасті, жадобу, себелюбство, короткозорість, ненажерливість, невігластво й тупість. Словами ми обмовляємо, зраджуємо, ображаємо, без кінця виправдовуємося один перед одним, бо натикаємось один на одного, ходячи кривими стежками. Мова — знаряддя лінощів, бо нею ми віддаємо накази слугам, щоб зробили за нас те, чого ми самі не хочемо робити, а вони, мудріші від нас, мовчать.

— Дивно, — сказав герцог. — Безглуздя, але цікаве.

А Петр вів далі:

— Мова необхідна нам, щоб прикривати неприємні ситуації, які ми викликали знов-таки своєю мовою. Мови ми вживаємо, щоб облудно заспокоювати людей, цілком слушно занепокоєних. Мовою оповідаємо про те, що зробили й чого зазнали, бо любимо вихвалятися своєю відвагою та розумом. Рівні, правильні, природні взаємини між людьми обходяться без мови. Мова — це знаряддя не для висловлювання правди, бо правди не хоче чути ніхто, а для брехні й прикидання, не для розради, а для глузів. Мова — не клич героя, а рев хижака. Словами ми розпитуємо про дорогу, бо світ наш став такий, що в ньому вмить заблукаєш. Словами ми оголошуємо війну, дискутуємо про те, скільки ангелів може поміститись на вістрі голки, славимо бога, хоч не знаємо, чи він є. А насамперед — словами ми патякаємо, базікаємо, плещемо, просторікаємо, що, хоча сам з огидою це усвідомлюю, роблю зараз і я, вашої високості покірний слуга.

— Безперечно, — погодився герцог. — Ви говорите дурниці, але висловлюєте їх добре. Мій приятель патер Жозеф буде напевне радий, коли я скажу йому, що ви, його протеже, якого я на його прохання розшукав і врятував від смерті, окрім інших чеснот, які так цінує в вас патер Жозеф, ще й спритний розмовник, дотепний майстер словесної гасконади і актор.

— Ваша високість називає мене актором? — здивувався Петр.

— Атож, — підтвердив герцог. — Ображатись на це не треба, бо я люблю й поважаю акторів, І, слухаючи та спостерігаючи вас, я згадав Шекспіра, англійського драматурга, що вустами принца Гамлета переконує акторів говорити стримано, делікатно, не вимахувати руками і в усьому дбати про міру, навіть у самій стриманості та делікатності держатись міри, тобто завжди поводитися природно. Саме так робили ви, промовляючи переді мною, і для мене було щирою втіхою слухати вас. Ви мені сподобались, пане де Кюкан, і я радий, що ви прибули до мого двору. Я певен, ви дасте нам змогу довго тішитись вашим товариством.

— Для мене, — відповів Петр, — це була б честь і втіха, якби я міг прийняти ваше запрошення, але обставини, над якими я не владен, не дозволяють. Ваша високість самі сказали, що звернули свою увагу на мою незначну особу тільки заради отця Жозефа, а він, скільки мені відомо, тепер у Регенсбурзі. Я досі не знав, що він хоче мене бачити, а тепер, коли знаю, не хочу гаяти час і прошу вашу високість не ображатись, коли я поїду до нього негайно, а точніше кажучи — завтра вранці.

— І я вертаюсь до Регенсбурга завтра вранці, — озвався герцогів небіж Макс. — Буду радий, коли ви поїдете зі мною.

Петр чемно подякував, але відмовився: він, мовляв, має намір їхати дуже швидко.

— Ваша ревність робить вам честь, — сказав герцог, — і не суперечить моїм намірам: хай той капуцин бачить, що перед Вальдштейном досить зронити слівце — і зразу все розворушиться. Я звелю написати листа, і ви відвезете його патерові. А поки що віддаймо належне доброму давньому німецькому звичаєві і їжмо та пиймо всмак, байдуже, чи воно подобається якомусь там панові французові, чи ні.

Коли пізно ввечері придворне товариство розходилось, де ла Прері, йдучи поруч Петра, сказав тихо, з досадою:

— Як згадати, що ви ворог Вальдштейна й прилюдно називаєте його душогубом, то мушу сказати, що ви розводились перед ним, втираючись у його ласку, напрочуд ревно. А як тільки справді втерлись, то зразу відхилили його запрошення. Визнаю щиро — не розумію вас.

— Боюся, що не можу пояснити вам свою поведінку — і ніколи не зможу, — відказав Петр. — Ідеться про річ таку несамовиту, що її дуже важко узгодити з розумом і з правдою. Я мушу спершу як слід виспатись. Бо мені здається, що, коли скінчиться авантюра, в яку я оце встряю, я вже не матиму спромоги давати вам пояснення.

— То чом не пояснити зараз?

— Бо я не зовсім певен, чи я при здоровому глузді, — відповів Петр.

Але виспатись як слід він так і не зміг, бо коли зачинився в покої, який приділив йому герцог, у двері пошкрябалась Лібуша, і, як напередодні в темниці, в її очах і на вологих губах знов солодко тремтіло місячне сяйво. Вони обоє довго пробули в розкоші й блаженстві, в цілковитій згоді з Петровими поглядами зовсім обходячись без слів. Аж як у вікнах почало сіріти, Лібуша зашепотіла млосним, сповненим захвату голосом:

— Я чекала, що ти схочеш надолужити прогаяне того разу, але аж такого не сподівалася. Шкода, що ти від’їжджаєш. Чи побачимось ми ще коли?

Петр відповів, що це дуже ймовірно, а тоді спитав про річ, яка його цікавила:

— Чого ти сьогодні ввійшла дверима, а не влізла вікном?

Вона глянула на нього з подивом:

— Як це вікном? Відколи це дами лазять до коханців вікном?

Це його розсердило.

— Хіба ж ти не пролізла до мене вікном у в’язницю, обернувшись кішкою?

— Не знаю, про що ти кажеш, — відповіла Лібуша.

— І не втікала з Кемптена в зеленярському візку, теж перекинувшись кішкою?

— І про це я нічого не знаю.

— Може, не знаєш і про те, що напустила на все місто танець святого Вітта?

— А нащо мені було це робити?

— Щоб затримати страту, поки приїде шевальє де ла Прері, — терпляче сказав Петр.

— Страту призначили на десяту годину, і часу було вдосталь.

— Годі вже про це говорити, — сказав Петр. — І пробач, що я так по-дурному допитувався.

— Запам’ятай перше й головне правило втаємничення, — відказала Лібуша. — Коли щось і станеться трохи не так, як ми вважаємо за природне, то врешті знаходиться якнайприродніше пояснення. Піди спитай кемптенців, чого це в них усіх пухирі на ногах. «Бо ми довго стояли на твердому в спеку», — відкажуть тобі. А що я перекинулась кішкою — це сміховина, тобі щось приверзлося, любий мій. Ти бачив кішку в зеленярському візку? Ото диво! Може, скажеш, я справді мусила втікати з порожніми руками, щоб мене не схопили й не спалили як відьму? Але хто може довести, що я казала неправду, коли твердила, буцім мене пограбували? Вірити в чари й чаклунство має право кожен, але так само кожен має право й не вірити. Виходить те на те.

Потім Лібуша задрімала, а коли прокинулась, був уже білий день. Місце, де недавно лежав Петр, було порожнє, а сам Петр — за горами й лісами.

Мудрість отця Жозефа

З’їзд курфюрстів-католиків, як ми знаємо, відбувався в Регенсбурзі, старовинному портовому місті на Дунаї, яке під назвою Радасбона пам’ятало ще кельтські часи, а за римлян звалося Каста Регіна. Цей з’їзд привабив до тісного, стиснутого старезними мурами містечка, до його вузьких будинків та покручених завулків куди більше гостей, ніж було в ньому жителів, — тисяч із двадцять п’ять. Крім герцогів, графів та князів, таємних радників, генералів, чужоземних дипломатів, єпископів та кардиналів, наїхало всіляких кар’єристів, що охоче зав’язували знайомства з людьми впливовими й могутніми і з’являлися всюди, де щось діялося. За ними примандрували до Регенсбурга незліченні юрби авантюристів з непевними намірами й метою, і професійних дармоїдів, повій та звідників, жебраків, калік, знахарів та шарлатанів, бродячих музик, шулерів, найманих убивць, ворожбитів та хіромантів, поспіль фахівців високого класу, і продавців памфлетів, мощей, ладанок, чоток… Від цього підозрілого кодла місто аж гуло, наче вулик перед роїнням.

Виникла житлова криза. Лише найвельможніші пани знайшли притулок у єпископських палатах та в монастирях; менш вельможні мали ще радіти, коли за несвітські гроші знаходили куток у мансарді або вежі патриціанського дому. А де прихилила голову й сховалась від негоди вся приблудна злидота, невідомо. Один з учасників з’їзду, герцог Крістіан Ангальт-Бернбурзький, тобто не бідняк, сяк-так помістився в домі заможного купця ІІІперля. Як ми дізнаємося з його щоденника, що зберігся до наших днів, у тому домі була нечиста сила: так званий «польтергайст» — «дух-гуркотун» — уночі грюкав, бряжчав кайданами, а коридорами бігав мертвяк у савані; це не давало герцогові спати, але перебратись не було куди, і він мусив терпіти всі замогильні бешкети. Завдяки цьому ім’я скромного регенсбурзького купця ІІІперля попало в історію, а тепер і в художню літературу.

З того самого щоденника ми дізнаємося також, що учасники з’їзду жили весело й буйно, не трусились над гаманцем, одначе, здається, не могли похвалитись ні дотепністю, ні винахідливістю. На великих бенкетах, пише герцог Крістіан, лунала чарівна музика і з фонтанів било вино; облави на вовків та зайців чергувалися з лицарськими турнірами, на яких завжди здобував лаври переможця син цісаря Фердинанд Третій, король Чехії та Угорщини, хоч був тендітний тілом і не дуже сильний. Усі побожні вельможі ходили щодня до вечерні в собор святого Петра розкішною процесією, від блиску якої натовпові цікавих аж дух переймало. Темою розмови, коли вірити нотаткам герцога Крістіана, бувала здебільшого жахлива спека, того літа нібито ще гірша, ніж в Італії, а головне — триваліша; говорилось і про те, кому пощастило в пікет, триктрак, ландскнехт, реверс, трумадам, турнікет, гок, брелан, басет, калабас та інші ігри — вітчизняні й завезені з чужини. Великим інтересом тішився придворний блазень, наділений дивною пам’яттю й міцними зубами, якими він перекушував ланцюжки. Балакали й про те, хто що вполював; перебирали найновіші відьомські процеси, між ними — випадок з одним літнім добродієм із Бамберга; він зважився стати перед цісаревим троном із зухвалою скаргою, ніби його дружина, брехливо обвинувачена в чаклунстві, на тортурах призналася в тому, чого й не робила, і була спалена живцем.

Говорити в товаристві про політичні справи вважалося за несмак і невихованість. Ім’я Альбрехта Вальдштейна було табу. Громадські справи обговорювали тільки за зачиненими дверима, на приватних зустрічах або зборах вельмож.

Отже, можна сказати, з’їзд проходив у рамках усталених звичаїв. Про те, що там робилось насправді, широка публіка не дізналась нічого.

Отець Жозеф під час свого суто приватного й скромного перебування в Регенсбурзі жив у монастирі святого Еммерама. Хоч він був буцімто нейтральний спостерігач без ніякої офіційної ролі, одначе тішився в місті великою популярністю, тому Петр, приїхавши, легко допитався, де його знайти. Він застав ченця в галереї круг монастирського садочка. Тут пахло свіжоскошеною травою та трояндами, в трояндах біліла невеличка прегарна статуя, що зображувала боротьбу немовляти Геракла зі зміями.

Аби не втратити форми, отець Жозеф невтомно ходив, сховавши сплетені руки в рукави сутани, як завжди босий, як завжди худий і зарослий і як завжди заглиблений у благочестиві роздуми. Він саме міркував про те, що змалечку без кінця верталось йому на думку й сповнювало серце жахом: про Ісусові муки на хресті. Так, Жозеф ще маленьким хлопчиком тяжко захворів від хвилювання й мало не вмер, уперше усвідомивши, який це жах, коли в людини на хресті були не тільки пробиті ступні й долоні (а це й саме по собі безмірно болюче), але вона ще й висіла на цих ранах усією вагою свого тіла, побільшеною тим, що її руки були широко розкинуті; таке страхіття не поміщалося в уяві, і хоч як напружував її отець Жозеф, та відчував: вона тільки жалюгідно шкутильгає вслід за тим, що сталось на горі Голгофі шістнадцять сторіч передніше і що мусило статись, бо так захотів бог. «А нащо він так захотів? — міркував святий муж. — Не тільки на те, що смерть його сина спокутувала наші гріхи, а й на те, щоб людська голова весь час мала про що побожно думати. Бо неможливо безперестану думати про бога як такого. Має рацію отець Бене, коли твердить у своїй «Хмарі невідання», що людська душа безсмертна лиш остільки, оскільки здатна блаженно споглядати бога. Та це споглядання, звичайно, настане лиш у вічності: воно, по суті, і є самою вічністю. З цього випливало, що, поки людина жива, вона не може споглядати бога в усій його величі; це було б над її сили. Бог, будучи нескінченним, є й непосильним для людини. А будучи всевідущим, він добре знав про цю свою непосильність, а тому й послав у світ сина, бо той своєю людською сутністю й людським стражданням близький і зрозумілий нам. Та оскільки він, як син божий, теж бог, він дає нам змогу, споглядаючи його, жити з богом і в бозі, не ризикуючи, що нас поб’є грець. Яке це диво! І яка таємниця! І який вияв божественного милосердя!»

Отакі приміром думки снувались у голові отця Жозефа, коли він на самоті походжав галереєю, покриваючи при тому такі відстані, наче він мандрував пішки з Парижа до Мадріда й Рима. Ці міркування так його захопили, що він відчув досаду, побачивши Петра, який вийшов з темного коридора. Оскільки патер від природи й з божої ласки був здатен швидко й без зусилля вертатись із потойбічних емпіреїв на кам’янистий ґрунт цього світу, він швидко стримав свою нехіть і з усмішкою, ледь видною крізь хащі кудлатої бороди, ступив назустріч молодикові.

— Вітаю й благословляю тебе, П’єре, сину мій! Це я кажу по всій щирості, хоча й не приховую подиву, що бачу тебе в цих краях: адже, як мене сповістили, святий отець викликав тебе назад до Рима.

— Папа доручив мені певне завдання, — відказав Петр. — Я зобов’язався його виконати. І слова свого дотримаю, хай хоч усі папині агенти приходять до мене зі своїм «пантараєм».

— Пардон? — перепитав отець Жозеф.

— «Пантараєм», — повторив Петр. — Це умовне гасло, по якому я маю розпізнавати, що посланець прийшов справді від папи.

— Тобто воно таємне, і цю таємницю ти мав би лишити для себе, а не розголошувати на весь світ, — сказав отець Жозеф. — Ти такий імпульсивний і необережний, як і був, П’єре, сину мій. У цьому священному місці хоча, напевне, ніхто нас не підслухує, але обережність не буває зайвою.

— Дякую вам, отче, за заслужену догану, — відказав Петр. — Але дозвольте вже вручити вам лист так званого Альбрехта Вальдштейна.

— Ти говориш по-французькому, як справжній француз, — сказав отець Жозеф, розгортаючи Вальдштейнове послання, скручене в дудочку. — Коли я тебе бачив востаннє, твоя мова була зіпсована італійським акцентом.

— Це я завдячую кількарічному курсові навчання, даному мені безкоштовно, коли я з шевальє де ла Прері був ув’язнений у chateau d’If на віддяку за те, що допоміг Людовікові Тринадцятому взяти владу в свої руки.

Отець Жозеф нічого не сказав на цю прикру заувагу, бо не любив, коли чужинець насмілювався критикувати короля Франції, а мовчки перебіг очима Вальдштейнів лист, причому виявилося, що патер дуже короткозорий, бо він мало не торкався паперу кінчиком носа.

— Достеменно так, як я й чекав: йолоп, — сказав він, дочитавши. — Вихваляється, ніби на моє побажання розшукав тебе для мене, хоч я, тільки-но приїхавши до Регенсбурга, вже знав, що ти їдеш до Меммінгена й нащо їдеш. Ця звістка мене тоді дуже потішила: оце, думаю, завдання, гідне П’єра де Кюкана. Та шкода — завдання не було гідне П’єра де Кюкана, бо й завдання не було ніякого. Небезпеки, яку ти мав відвернути, не існувало. Альбрехт Вальдштейн мертвий.

— Цю саму думку я вже чув з уст щойно згаданого мною шевальє де ла Прері, мого вчителя французької мови, — відказав Петр.

— Ну, то чого ж тобі ще треба тут, П’єре?

— Коли я сказав, що вже чув таку думку, це ще не означає, що я з нею згоден.

— Я терплячий і маю досить часу, — сказав отець Жозеф. — І розумію — тобі не хочеться кидати діло, яке тобі сподобалось.

— Тут не йдеться про те, що мені сподобалось, а що не сподобалось, — відказав Петр і, озирнувшись довкола, пошепки додав: — Ідеться про те, що чоловік, який сидить у Меммінгені й називає себе Альбрехтом Вальдштейном, такий Вальдштейн, як я — кардинал Рішельє.

Отець Жозеф зітхнув і неквапно рушив до гарної лави, бильця якої мали форму левів, що припали до землі перед величчю божою і в надмірі покори лижуть висолопленими язиками земний порох.

— Сядьмо на хвильку й послухаймо співу небесного птаства. Можна й пахощами троянд подихати. Погляд на ці розкішні квіти викликає в моїй пам’яті слова Платона: тільки краса водночас божественна й видима, і якби божество — так, як і краса — в усій своїй величі явилось нашим чуттям, то ми б запали в безум і обернулись на порох. І це на диво узгоджується з тими думками, які повнили мою голову перед твоїм приходом, сину мій. З цього випливає, що погани в дечому торкались істини, хоч навіть найбільші їхні чесноти були тільки чудовими вадами. — І, кивнувши головою на малого Геракла, який душив змій, патер повів далі. — Ця статуя нагадує нам нашу християнську ідею, що забаганки й принади світу слід придушувати в собі змалечку. Слушно, але з одним прикрим застереженням: творець цієї статуї ні про що таке не думав, бо хотів тільки відтворити гріховну чарівність дитячого тіла. Так, так, гріховну, бо кожне тіло, навіть дитяче, є тільки вмістищем нечестя і знаряддям погибелі й гріха. На жаль, така гріховна чарівність дітей приваблює й християнських митців: адже вони без кінця зображують Різдво Христове, а це вже щось навіть гірше, чорніше, ніж гріх, — це блюзнірство.

— Бувши вами, — відказав Петр, — я б суворо переглянув ці думки, бо вони неухильно ведуть до єресі кальвіністського іконоборства. Але я прийшов до вас не для розмови про Платона та мистецтво. Гадаю, те, що я вам допіру сказав, має досить ваги, аби ви трохи над ним замислились.

— Не гнівайся, П’єре, сину мій, — сказав отець Жозеф. — Я поважаю тебе й люблю, мов рідного сина, але чим більше люблю й поважаю, тим дужче страждаю, коли бачу, як дух твій збивається на манівці. Невже всі в цю фатальну добу — пробач мені і вважай мої слова словами дбайливого батька — подуріли чи, як Альбрехт Вальдштейн, здитиніли?

— Ні я, ні Вальдштейн не подуріли й не здитиніли, — відказав Петр. — Річ просто в тому, що в Меммінгені сидить, як я вже сказав, не Вальдштейн, а його двійник, бо справжній Вальдштейн — бозна-де. О, ні, Вальдштейн не дурень, Вальдштейн не мертвий, де там! Сидіти десь осторонь і спокійно підготовляти свій coup d’etat^[13], поки шпиги його величності й папи роздивляються посаджену на його місце ляльку, — це задум, гідний людини великої, щоб не сказати — геніальної.

— Як же ти, мій нещасний сину, дійшов такого висновку? — спитав отець Жозеф. — Може, в того, як ти кажеш, несправжнього Вальдштейна на твоїх очах відпали фальшиві вуса?

— Сталось щось куди переконливіше, — відказав Петр. — Як вам, превелебний отче, напевне, відомо, герцог Альбрехт Вальдштейн — чех.

— Ні, я це вперше чую, — сказав отець Жозеф.

— Ну що ж, візьміть до уваги, що так воно є. Він чех, з чеської родини, так само як і я. Та коли я, ставши перед його троном, звернувся до нього нашою рідною мовою, він не зрозумів мене.

Отець Жозеф, усміхнувшися своєю непомітною усмішкою, похитав головою.

— Я не хочу вражати твої почуття, П’єре, сину мій. Але згадай, у якому становищі твоя батьківщина. Тож вельми зрозуміло, що така честолюбна людина, як Вальдштейн, зрікається належності до маленького й розгромленого народу.

— Але він не тільки не зрозумів мене, а навіть не втямив, якою мовою я говорю, бо спитав, що це за абракадабра, — сказав Петр. — А він же, як усім відомо, був полковником моравських військ!

— Це означає тільки, що він трохи перебрав міри в намаганні приховати свою національність, — відказав отець Жозеф. — І святий Петро був перестарався, тричі зрікшись Ісуса, перше ніж півень запіяв. Це все, П’єре?

— Де там! Я, охоплений підозрою, навмисне виголосив перед ним промову, що могла б, може, трохи зацікавити людину з гуманістичною освітою і спрямуванням, але вояку, такого, як Вальдштейн, мусила б розсердити, і він би в найкращому разі нагримав на мене, щоб я перестав патякати та робити з нього дурня. А він вислухав мою недоречну орацію покірно й з інтересом.

— Вальдштейн справді зазначає в листі, що ти чудовий оратор, — підтвердив отець Жозеф. — Про що ж була та твоя орація?

— Про людську мову, — : відповів Петр. — я парадоксально доводив, що мова — це не тріумф людського духу, як часто вважають, а навпаки — його ганьба й доказ його нікчемності.

— В цьому я з тобою цілком згоден, — сказав отець Жозеф. — Я теж гадаю: людська мова відповідна недосконалості людини, її оманливій уяві, а що робота нашого розуму залежить від мови, то ми й нездатні розумом осягти бога. Наша любов до бога йде далі, ніж наше розуміння: plus diligitur quam intelligitur, каже класик схоластичної філософії. «Більше відчуваємо, ніж розуміємо». За кожне пусте слово, сказав господь, будеш суджений у день суду. Зайвими словами ми ставимо перешкоди між своєю душею і єством божим. Просто дивно, П’єре, сину мій, як ми добре розуміємо один одного, хоч ти ходиш зовсім іншими шляхами, ніж я.

— Але ви не хочете зрозуміти того головного, що для мене справді важливе, та й для вас мало б бути таким.

— Я не згоден з твоїми міркуваннями, — сказав отець Жозеф. — Але не тому, що вони мене не цікавлять або стосуються речей не важливих для мене, а тому, що тобі не пощастило мене переконати і твої фантазії здаються мені наївними. Твоя хиба, П’єре, походить з упередженості. Вальдштейн — вояка, а ти наперед уклав собі уявлення про вояку: який він зовні, як говорить, що його має цікавити, а що ні. А оскільки той чоловік, з яким ти зустрівся, не відповідає твоєму уявленню, ти спонуканий ревністю, дуже похвальною, але нерозумною, надумав, що то не справжній Вальдштейн. А чого це справжнього Вальдштейна не може цікавити проблематика мови? Хіба ти ніколи не помічав, що в кожному людському тілі живуть принаймні дві людини, не схожі одна на одну?

— У вас я це помітив, отче, і дуже виразно, — сказав Петр. — Але в жорстокого здобичника, зажери й душогуба, такого, як Вальдштейн, ця двоїстість не може заходити аж так далеко, щоб він знав звернення Гамлета до акторів. А він його знає, бо цитував, хвалячи мою манеру говорити. Що тому, хто хоче стати володарем світу, до акторського мистецтва й до мистецтва взагалі?

— А я чув, — відказав отець Жозеф, — що він збудував собі в Празі палац, розкішний як архітектурою, так і живописним та скульптурним оздобленням. А це мистецтво, П’єре, l’art, як кажемо ми, або ars, як казали наші латинські предки, чудове слово, що супроти нього німецьке Kunst — як сливове повидло супроти бистрої гірської води, Ні, не кажи мені, П’єре, що Вальдштейн байдужий до мистецтва.

— Не байдужий, — погодився Петр, — поки мистецтво служить його самозакоханості, славі, престижеві. Але в мене з’явилася чудова ідея: коли Вальдштейн лікувався в Карлових Варах, трупа мандрівних акторів зіграла на його честь панегіричну виставу. І грим того актора, котрий зображував його, був такий вдалий, подібність така ілюзорна, що це й напровадило Вальдштейна на думку найняти того лицедія, щоб видавав себе за нього.

— Як ти слушно сказав, П’єре, сину мій, ідея чудова, — потвердив отець Жозеф. — Але взагалі твоя вигадка не держиться купи.

— Чому ж?

— А хоч би ось чому. Я ладен припустити, що Вальдштейнових придворних пощастило обморочити, а коли вони й помітили, що він змінився духовно, то не виснували з цього нічого. Але як же його небіж, граф Макс фон Вальдштейн, що їздить до Меммінгена провідувати його і, напевне, возить йому всі новини з Регенсбурга? Навіть він не помітив, що його дядечко став зовсім не такий, як був перше, і що йому, наприклад, бракує — це я навмання кажу — віспинки на лівій скроні?

— Той, безперечно, в усе втаємничений, — відповів Петр. — Мені це було зразу ясне з того, як він охоче погодився з безглуздим дядьковим твердженням, ніби він ніколи в житті не стикався з чеською мовою. Я б нітрохи не здивувався, якби виявилося, що той славний Макс не возить дядькові новини до Меммінгена, а навпаки, забирає там листи, що надходять псевдо-Вальдштейнові, і передає їх справжньому дядькові, який сидить… де він сидить, отче? Допоможіть мені його розшукати, бо я сам не спроможен!

Отець Жозеф не реагував на цей вигук.

— Якщо вже ти згадав за листи, — сказав він, — то глянь ось: це ж славнозвісний Вальдштейнів підпис. Такого хитромудрого, складного підпису не можна підробити. І цей підпис справжній.

— Вальдштейн, напевне, лишив своєму двійникові запас чистих аркушів з підписами, — сказав Петр. — Але я скажу вам, отче, ще дещо. Про Вальдштейнову забобонність знають усі: він і пальцем не ворухне, поки не порадиться зі своїм астрологом. А вам же, певне, відомо, що якраз перед тим, як оселитись у Меммінгені, він прогнав зі служби свого випробуваного астролога Сені.

— Це я, звичайно, знаю, — відказав отець Жозеф. — Ця подробиця не позбавлена інтересу, і вона не уникла уваги шпигів: ми, П’єре, теж маємо свої щупальця. Але що ти з цього висновуєш?

— Оскільки він, як знають усі, не може обійтись без свого астролога, — сказав Петр, — я тепер добре розумію: перше ніж підставити замість себе двійника, він удав, ніби проганяє Сені, щоб мати змогу взяти його з собою до своєї схованки.

— Це дуже дотепна думка, гідна П’єра де Кюкана, — погодився отець Жозеф. — Але вона суперечить дійсності. Вальдштейн не забрав Сені до своєї гаданої схованки, бо Сені спокійно, хоч і досить нужденно, живе на очах у всіх, заробляючи на хліб складанням гороскопів легковірним людям.

— І де ж він живе? — вигукнув Петр.

— Приїхав сюди, до Регенсбурга, — відповів отець Жозеф, — ще перед початком з’їзду, до свого старого вчителя астролога Кеплера, про якого я з’ясував, що й він колись працював для Вальдштейна. Сені живе в Кеплера й допомагає йому, бо Кеплер уже старий, немічний і більше, ніж астрологією, заклопотаний тим, чи призначить йому з’їзд компенсацію за ту платню, що заборгував йому покійний цісар Рудольф Другий. Отак Регенсбург став притулком відставних Вальдштейнових астрологів. Це тверезі факти, а все, що ти мені тут набалакав, — тільки вигадки твоєї розгаряченої голови. Та якби це навіть не були вигадки і Вальдштейн справді переховувався десь на околицях Регенсбурга, в якомусь маєтку чи замочку, це б теж не мало ніякісінького значення, бо, П’єре, сину мій, — отець Жозеф стишив голос до ледь чутного шепоту і нахилив до Петра кудлату голову, — все майже впорано: на завтрашньому засіданні, об одинадцятій годині ранку, цісар офіційно оголосить, що Вальдштейна звільнено й позбавлено всіх чинів та повноважень. А як тільки це станеться, весь клопіт мине, бо цісар уже не зможе взяти свої слова назад і будь-яка Вальдштєйнова спроба змінити постанову з’їзду буде злочином, державною зрадою: адже, тільки-но його скинуть, він утратить усіх прибічників та підлабузників. І зостанеться сам, мов билинка. Отож абсолютно байдуже, чи Вальдштейн сидить у Меммінгені, чи ховається десь поблизу цього міста, бо, так чи так, він проґавив свій час. Його найближчий полк — за сім годин форсованого маршу від Регенсбурга.

— Сім годин, усього сім годин! — вигукнув Петр, задихаючись від хвилювання. — А скільки годин лишається до одинадцятої години ранку? І чого лиш не може статися за цей час! Можуть попадати всі трони, всі міста можуть піти з димом, та що я кажу! До тієї одинадцятої години може настати кінець світу.

— А таки може, справді може, коли така буде воля господня, — поважно закивав головою отець Жозеф. — На світі нема такого, що не могло б статися.

І ця можливість виповнює всіх нас побожним страхом та покірністю волі божій. Але в щоденній життєвій діяльності ми обмежуємося лише цим почуттям побожного страху та покори, а діємо так, ніби нічого ніколи не станеться. Ти правду кажеш, у найближчі години може статися все. Але ти, П’єре, вже не можеш зробити нічого. Ах, якби ти зі своїми фантастичними ідеями прибіг до мене два тижні тому, я б, може, справді занепокоївся й намовив котрогось із могутніх ворогів герцога Вальдштейна, щоб пильно обшукав околиці Регенсбурга, замки, покинуті будівлі, мисливські будиночки тощо, чи не оселився там останнім часом хтось підозрілий, що потай приймає відвідувачів, радиться з ними при завішених вікнах та розсилає кудись гінців з невідомими наказами, одне слово — поводиться так обережно й хитро, що не може не збудити цим загальної підозри. Я дуже добре знав би, що ці пошуки нічого не дадуть, але все ж таки вважав би за свій обов’язок задовольнити твоє жадання, бо у великій грі, яка тут ведеться, не слід нехтувати нічим. Та зараз уже пізно: все скінчено, дограно, доконано. На щастя, і Вальдштейнові, де б він не був, не лишається часу на якусь відчайдушну спробу.

— Якраз навпаки: його час наспів, і йому лишається тільки простягти руку й зірвати плоди своєї хитрості, — заперечив Петр.

Отець Жозеф насупив брови й змовчав, але, добре натренований у мистецтві самовладання, за хвильку додав тоном ласкавої терплячості:

— Благословляю тебе, П’єре, сину мій, за твій запал. Хоч я й не згоден із тобою, але шаную твою щирість. Благословляю й за ревність, із якою ти взявся виконувати доручення найсвятішого отця, бо і я вважаю Вальдштейна підступним, небезпечним хижаком, якого бог підніс із безодні, щоб покарати нас за наші гріхи. Та коли ти послухався папиного наказу: «Йди!» — послухайся тепер і його наказу: «Повернись!»

— Я так і зроблю, — відказав Петр. — Але не поїду звідси, доки цісар не оголосить своєї постанови про скинення Вальдштейна.

— А це, як я вже сказав, станеться завтра об одинадцятій годині ранку, — підказав отець Жозеф.

— Так, це станеться завтра об одинадцятій годині ранку.

Отець Жозеф схвально кивнув головою.

— Я щиро тішуся, що мені пощастило розвіяти твої страхи й ти побачив: скиненню Альбрехта фон Вальдштейна ніщо не стане на заваді.

— Аж ніяк, отче, ви мене не переконали і нічого я не побачив, — відказав Петр. — Розум каже мені, що ви, може, й маєте рацію, а я прикро помиляюсь, але все в мені опирається цьому й кричить: ні, не помиляюсь.

— А я вважав, що ти слухаєшся насамперед свого розуму.

— Але тут мій розум сам підказує мені, щоб я не слухався його розважних міркувань, — відказав Петр. — Одначе розмова з вами, отче, спростувала деякі мої хибні висновки — передусім гадку, ніби Вальдштейн ховається десь поблизу своїх полків. Ваш сповнений фантазії опис підозрілого чоловіка, що сидить за позавішуваними вікнами десь у покинутому домі й збуджує загальну увагу таємничими інтригами, відкрив мені очі на наївність моїх уявлень, і я в раптовому прозрінні здогадався, де маю шукати Вальдштейна. І водночас у мені ожила надія, що я знайду й спосіб перекреслити його плани.

— Це я чую з прикрістю й занепокоєнням, бо не розумію тебе, П’єре, сину мій.

— Сподіваюся, що матиму нагоду повідомити вас, наскільки моя інтуїція була точна, — сказав Петр. — А поки що тільки прошу вас, щоб мені дозволили поставити коня в монастирській стайні.

Потім Петр попрощався зі святим мужем, а коли вже був у тьмавому безлюдді монастирських переходів, позводив курки на обох своїх пістолях і рішучою ходою вийшов у строкатий хаос кривих вуличок переповненого людьми міста.

Калатало, обмотане шматиною

Уже смеркало, і Петр, розпитавши перехожих, де живе вчений астроном Кеплер, квапливо пішов через багатий патриціанський квартал до ратуші, а потім ще трохи далі, в бік Дунаю.

Астрономів дім був вузесенький, недавно побілений вапном, скромно втиснутий у ряд так само вузьких будинків, поспіль споруджених будівничими, чиєю провідною ідеєю була економія місця. В Петра аж мороз пішов поза спиною, коли він побачив, що брук перед домом ученого — достоту як перед палацом Фуггерів у Меммінгені — вкритий товстим шаром соломи. Бронзове калатальце на дверях було обмотане шматинкою, так само білою, як увесь фасад.

Це, звичайно, можна було пояснити дуже просто: тим, що старий дослідник, як твердив отець Жозеф, недужий — навіть більше, ніж недужий, бо звичайно вулицю застилали соломою, коли господар готувався відійти в кращий світ. Та коли Петрові припущення були хоч трохи слушні, то й солома, і шматинка на калатальці були тут не заради господаря, а заради чоловіка вельможного, який таємно оселився в Кеплера й не зносив гамору. І ось Петр підступив до дверей і загрюкав у них своїм залізним кулаком.

Умить на першому поверсі відчинилося заґратоване віконце й виглянуло перелякане обличчя сивобородого чоловіка; комір його чорного оксамитового плаща був піднятий так високо, що до половини закривав запалі щоки, а на голові чорніла кругла шапочка — достоту така, яку носив усвоїй чорнокнижницькій лабораторії пан Янек Кукань з Куканя, Петрів батько.

— Чого вам? — пошепки запитав старий. — І нащо ви грюкаєте як навіжений?

— Мені потрібен гороскоп, — сказав Петр.

— Задля цього не треба було весь дім баламутити, — відказав старий. — У мене нагорі тяжко хворий пожилець, він потребує спокою. А гороскопи коштують дорого. Гроші у вас є?

— Якби не було, то я не наважився б і прийти до найкращого астролога Німеччини, — сказав Петр.

На його подив, сухе, зморшкувате обличчя старого ожило юнацьким рум’янцем.

— Дякую вам за слова визнання, — прошамкотів він зів’ялими губами. В роті у нього лишилось тільки четверо іклів, одне навпроти одного, і його усмішка здавалася — зовсім безпідставно — жорстокою, як в упиря. — Я признаюся не без гіркоти, що не зажив ні хвали, ні слави, ні щедрості сильних світу цього, які радніше слухають базікання підлабузників та шарлатанів, ніж мої науково обґрунтовані екскурси в майбутнє, хоч я дбаю тільки за правду, без огляду на те, приємна вона кому чи гірка.

— Це мені підходить, — сказав Петр. — Але не підходить те, що я стою у вас під дверима, наче жебрак.

— Зараз, зараз ми це виправимо, — похопився вчений. — Тільки, ради бога, поводьтеся тихо й не кричіть: адже правду, яку ви хочете знати, можна дослідити й потиху.

Згорблений, придавлений тягарем віку, астролог поквапився відчинити двері. Петр увійшов до невеличкої кімнатки з крутими сходами на другий поверх, із полегкістю звів дух, упав у шкіряне крісло й простяг довгі ноги далеко під квадратний дубовий стіл, на якому стояла стара, витерта від частого вживання астролябія.

— Дозвольте спитати: з ким маю честь? — запитав Кеплер, пильно втупивши в нього очі, юнацька бистрота й проникливість яких, підкреслена чистим кольором білків, дивно контрастувала з пергаментною сухістю обличчя. Він причовгав до Петра повільними, дрібними кроками, ледь похитуючи головою, наче роздивлявся його, щоб намалювати портрет.

— Цього я вам не скажу, — відповів Петр, — бо як ви знатимете, хто я, то й без допомоги зірок зможете вгадати багато що з того, що чекає на мене в житті.

— Дарма, — сказав маг, скромно сівши на краєчок стільця. — Мені не конче знати, хто ви. З мене досить і того, що я знаю, ким ви не є.

— Не розумію, — здивувався Петр. — Ким же я не є?

— Тим галасливим і пихатим воякою, яким бозна-чому прикидаєтесь. Ви не дурило й не бешкетник, а тому, хоч ви цього й не прагнете, досить симпатичні мені. Вашій натурі було б куди легше спокійно задовольнити моє прохання й поводитись тихо та делікатно, відповідно моєму незначному становищу простого звіздаря, простого дослідника законів, що описують рух планет навколо Сонця. Я виразив цей заклик до тиші й делікатності, настеливши перед домом соломи та обмотавши калатало шматинкою. Отож вам би куди більше личило скористатись тим обмотаним калаталом, ніж грюкати безцеремонно кулаком у двері. Ні, ні, ви не грубіян, ви тільки прикидаєтесь ним. Навпаки, я бачу в вас щось по-юнацькому чисте: кажу це в ідеальному розумінні слова, бо й юнаки бувають, по-простому кажучи, великими свинюками. Будь ласка, не вважайте моїх слів лестощами: ви ж самі знаєте, що я не маю ані найменшої причини підлещуватись до вас. Якби я був не вченим у царині точних наук, а, як більшість моїх так званих колег, шарлатаном, то з першого поверхового погляду на вас зробив би висновок, що, хоч на вигляд вам заледве тридцять років, насправді ви прикрашаєте собою поверхню землі вже тридцять чотири чи тридцять п’ять.

— Тридцять два, — перебив Петр. — Три роки я прожив під землею.

Учений відповів упирячою усмішкою, мимовільну страхітність якої ще підсилював проникливий погляд темно-карих, часом аж чорних очей.

— Якби я був шарлатаном, — як дехто, кого я не хочу називати, і то не з делікатності, а просто тому, що боюся, бо чим більший негідник, тим довші в нього руки й більша сила, — я б сказав, що знаю про це. Та оскільки я не шарлатан, а серйозний дослідник, — і це, безперечно, робить мені честь, але не дає достатку, — то визнаю: ця подробиця вашого життя — новина для мене, бо по вас того анітрохи не помітно. Зате тим видніше, що ви народились у квадратурі Сатурна під знаком Лева, і це помітно на перший погляд, бо хода у вас елегантна, і це так пасує вашому вдаваному грубіянству, як корові сідло. Ваша хода пояснює й ту симпатію, яку ви пробудили в мені попри таку безцеремонну поведінку. Бо вам, шановний пане, дісталася природжена здатність викликати симпатію в літніх людей, особливо високопоставлених. Не подумайте, що я маю на увазі себе: сам я хоч і старий, але не високопоставлений, скорше навпаки. Вам не здається, що в моєму спостереженні є трохи правди?

Згадавши, як легко йому свого часу пощастило здобути прихильність герцога Танкреда і папи Павла, чи то «сердеги Камілло», і султана Ахмеда Першого, Петр мусив визнати, що в твердженні вченого таки багато правди.

— Якби я був шарлатаном, — провадив учений, — то твердив би впевнено, що ви народились на початку другої половини квітня, та оскільки я не шарлатан, то додам, що, можливо, й помиляюся. Як?

— Я приголомшений, — сказав Петр. — Я справді народився шістнадцятого квітня тисяча п’ятсот дев’яносто п’ятого року.

Вчений знов усміхнувся своєю упирячою усмішкою.

— От бачте. Правду кажучи, астрологія не варта того, щоб поважний учений цікавився нею, бо вона вивчає людські долі, а справжньому вченому не варт марудитися з людськими долями. Це ж виходить так, ніби великий письменник мусить заробляти собі на хліб, пишучи любовні листи неписьменним наймичкам; та коли він уже взявся за це діло, то робить його як слід, ґрунтовно. І я теж складаю гороскопи як слід, ґрунтовно.

Ніби на підтвердження своїх слів Кеплер вийняв з кишені аспідну дощечку й записав на ній дату Петрового народження.

— Поки що все гаразд, усе ясно, — провадив він. — Тільки стережіться, щоб оті ваші гарні, довгі ноги, що вміють так зграбно ступати, не спіткнулися найближчим часом, бо теперішнє розташування Сатурна таке ж, як у день вашого народження. Тоді Марс був у сузір’ї Водолія, а це знов веде до тієї ж таки квадратури Сатурна. Та поки що досить. Для мого дослідження було б дуже корисно, якби ви знали точно, в яку годину народилися. Та ви, скільки я бачу, цього не знаєте.

Під проникливим поглядом ученого Петр збентежився. «Ще хвилька, — подумав він, — і цей чоловік прочитає в моїй душі все — і те, що я цікавлюся не своїм майбутнім, а його таємничим, буцімто хворим пожильцем, який не зносить гамору. Пора діяти».

Петра враз так заполонила нездоланна потреба шуміти, кричати, галасувати, бешкетувати, що він майже не чув тихих слів, які вчений вимовляв гірко скривленими губами, синюватими від поганого кровообігу.

— Бо такі, як ви, паничі, — провадив астроном, — цікаві, вони б раді довідатись від нас про все, але не можуть дати нам, ученим, потрібний матеріал для того. Бувають такі, що не знають навіть, чи вони народились удень, чи вночі. А ви знаєте?

— Не знаю, — відповів Петр. — Але гадаю, що це неістотне, бо я не хочу від вас довгого, всеосяжного гороскопа — такого, як ви, кажуть, колись склали для отого негідника — так званого герцога Альбрехта фон Вальдштейна.

Він замовк і напружив слух, бо сподівався, що ця образа дійшла до слуху того, для кого була призначена, і що той вразливий, запальний чоловік якось викаже своє роздратування — хоч ногою тупне зі злості чи пожбурить чимось. Але то була марна надія: в глибині дому було тихо, ніщо не ворухнулось, ніщо не озвалось.

— Я вас прошу висловлюватись про його герцогську високість пана Альбрехта фон Вальдштейна з належною пошаною, — сказав маг. — Та якщо ви не хочете справжнього гороскопа, хоча тільки-но заявили, ніби хочете, то що ж тоді я маю вам відкрити?

— Ну, взагалі… — сказав Петр. — Скільки років ще проживу тощо.

Старий учений почервонів від гніву.

— Я так і знав. Зразу здогадався, коли вас побачив, що грошей у вас не густо, того й спитав. Та що вдієш. Пічкур теж риба. Як не дощ, то хоч мряка. Ви хочете щось взагалі. Як ласкавому панові завгодно.

І, обернувшись до дверей у себе за спиною, гукнув:

— Сені!

Почулося човгання, і з сусідньої кімнати вийшов високий, худий бородатий чоловік, молодший за Кеплера, але теж літній, увесь, як і Кеплер, у чорному, в круглій шапочці.

— Опрацюйте оцю дату народження, — сказав Кеплер, подаючи йому дощечку. — Ось добродій хоче знати, скільки йому ще вділено пробути в цьому найкращому з усіх світів. Якщо ви, молодче, якимось дивом переживете ту дату смерті, що вам вирахує мій колега Сені, — до речі, як і я, справжній учений, а не шарлатан, — то я поверну вам гроші. А поки що з вас двадцять дукатів завдатку.

— Цебто як? — спитав Петр. — Я прийшов до вас, пане Кеплер, а не до якогось там Сені.

Кеплер глибоко зітхнув і на мить прикрив свої іскристі очі темними зморшкуватими повіками.

— Шановний пане, — промовив він утомлено. — Коли ви замовляєте першорядному кравцеві вбрання, ви ж не будете наполягати, щоб він власноруч обметав петельки для ґудзиків, бо таку другорядну роботу він доручає своїм підмайстрам. І в моєму ремеслі, яке мені служить тільки для заробітку, справа стоїть так само. Складання гороскопа, навіть такого простенького, як ви мені замовили, теж не обходиться без механічних, проте дуже забарних обчислень. Я чоловік скромний і цілком усвідомлюю, що вчений, який служить славі людського роду, — це щось безмірно нижче за пана, який має право оздобити своє ім’я безглуздим гербом і пустим титулом. Одначе не жадайте від мене, щоб я не тільки кроїв та приміряв, а й пришивав ґудзики та обметував петлі.

«Тепер або ніколи», — подумав Петр і, схопившись на ноги, — стілець загуркотів додолу, — розкричався на всю горлянку:

— Коли я йду до коваля, то хочу, щоб мене обслужив коваль, а не ковальчук! Хто він такий, той ваш Сені? Отой маруда, що в нього на лобі написано дурість і нездарність? Чи не той це нікчема, що його падлюка з падлюк Альбрехт фон Вальдштейн витурив утришия? Я за свої добрі гроші хочу доброго товару, я не вчора народився й не дам себе ошукати!

І, вихопивши шпагу, почав плазом гатити нею по столі.

Вчений жахнувся й звів догори руки.

— Змилуйтеся! — заскиглив він. — Я все зроблю для вас, усе вам скажу, тільки, ради бога, не галасуйте. Пам’ятайте про мого пожильця! Він ще помре від усього цього.

— Чхав я на вашого пожильця! — репетував Петр. — Ви мене розсердили, а я, коли сердитий, рідного батька не знаю! Я з вашої трухлявої халупи дровітню зроблю, я все тут порубаю, поламаю, розтопчу, розтрощу!

І почав валяти стільці, котрі ще стояли, стусав їх ногами, кричав, незважаючи на протести та благання переляканого астронома. Сені кинувся до дверей — видно, кликати когось на поміч, — та Петр став йому на дорозі, вимахуючи шпагою, аж свистіло, немовби в повітрі літали чорти.

— Ані руш, старе луб’я, бо я з тебе решето зроблю! — загримів він і, вихопивши пістолі, двічі вистрелив у брусовану стелю. Ще не догримів грім обох пострілів, як угорі на сходах з’явилась постать високого чоловіка дивовижно печерного вигляду: невеличка голова, низеньке спадисте чоло, надміру широкі плечі й довжелезні руки, аж відстовбурчені від могутнього м’язистого тулуба.

— Йдіть звідси, тікайте, — хрипів задиханий астроном. — Цей нелюд дужий, як бугай, а коди в моєму домі станеться вбивство, тоді все пропало!

Печерний чоловік, склавши руки за спиною й теліпаючи палашем, що висів у нього при лівому боці на перев’язі з товстої волячої шкіри, неквапно спускався сходами. Одягнений він був як джиґун — у курточку з підшитими барвистою тканиною прорізами на рукавах і в пишні куці штани, нижче колін підв’язані бантами; якби не клишаві ноги, ті штани б дуже пасували йому. На ногах він мав оздоблені штучними квітами м’які капці, поверх яких, виходячи на вулицю, натягав чоботи на дерев’яних підметках. У нього були гарні вуса, закручені вгору акуратними спіралями, і невеличка борідка трикутничком.

— Слухай, фраєре, — озвався він жаргоном, який Петр насилу розумів, — сховай оту штрикачку і вгамуйся, поки не надокучив мені. Бо з такими волоцюгами та бешкетниками, як ти, ми не панькаємось, ми ними замітаємо.

Петр засміявся і сховав шпагу в піхви.

— Не бійся, лялечко, моя шпага тебе не зачепить, — сказав він. — З такими сучими дітьми, як ти, ми не б’ємось на шпагах, ми даємо їм дрючком нижче спини.

І, ступивши до каміна, вхопив мітлу, скромно поставлену в кутку, щоб відломити мітлище. Але печерний чоловік, ні на крихту не змінивши виразу тупої байдужості, несподівано спритно перескочив через поруччя сходів і опинився за спиною в Петра. І незчувся той, як руки цієї горили просунулись йому під пахви й зчепились пальцями на потилиці.

Петр знав цей спосіб, уже тоді класичний, — адже стародавні греки перейняли його від індійців, а індійці від шумерів, і він уживається й тепер, названий хтозна й чому ім’ям славетного адмірала Нельсона, — і знав не тільки сам спосіб, а й шість способів захиститись від нього; та стиск горили був страхітливо бездоганний і сильний. Петр усвідомив, як прикро помилився, недооцінивши супротивника, усвідомив глибоко, бо не лишалося сумніву, що печерний чоловік в убранні джиґуна — професіонал високого класу, фахівець бійок і вбивств.

Обидва супротивники спочатку стояли нерухомо, схожі на чотириногу потвору, що душить сама себе. Силач намагався підняти Петра, щоб ударити ним об підлогу, та Петр стояв, виставивши вперед ногу, наче вилитий з бронзи. Не спромігшися зрушити його, здоровило напружив усю свою силу, щоб зламати Петрові хребет. Він, очевидячки, робив таке нерідко й успішно, бо коли силач побачив, що Петр не піддається, на його незворушному обличчі з’явилося щось схоже на подив. Так, Петр не піддавався, але йому було скрутно, і що більше він напружувався, щоб розірвати стиск, то тяжче було йому самому, бо зусилля передавалось на його власну шию й хребет. Він відчував — хребці розходяться, наче розтягається спіральна пружина, і та хвилина, коли в нього перерветься спинний мозок, не могла бути далеко. З перенапружених легенів підіймалася до рота кров, а руки виривались із суглобів, наче його мучили на дибі. Він ще подумав, що ця його подорож заради порятунку людства виявилася таки справді не вельми щасливою, бо тільки-но він уникнув колесування, як доводиться знов гинути в горилячих обіймах невідомого виродка.

Тоді силач, відчувши, що його супротивник слабне, з переможним криком, успадкованим від недалеких печерних предків, потяг Петра до бруса, що підпирав сходи, — щоб розвалити об нього Петрову голову. Не послаблюючи стиску, він відхилив Петра назад, щоб ударити його лобом об брус. І в ту мить усе змінилось, бо враз здійснилося те, на що Петр уже перестав надіятись: він побачив герцога Альбрехта Вальдштейна, що стояв угорі на сходах. То таки був достеменний герцог Альбрехт Вальдштейн, справжній, не фальшований, такий могутній і величний, що будь-кому від самого його вигляду та від думки про близькість герцогових полків заціпило б — навіть самому цісарю чи курфюрстові Максиміліану Баварському.

Обличчя його, звичайно, нема потреби докладно змальовувати, бо ви вже бачили його — хай не в оригіналі, але в точній імітації. Як ми знаємо, воно не було ні гарне, ні бридке, ні худе, ні товсте, тобто, наважимося сказати, цілком звичайне — тим звичайніше, що мало й бороду та вуса, які в ті часи носили усі воєначальники, так звані вальдштейнівські вуса — бо саме він завів на них моду: вуса, як відомо, гострокінчасті, й борідка теж. Одначе обличчя справжнього Вальдштейна відрізнялось від фізіономії його двійника в Меммінгені принаймні одним — виразом спокійної впевненості, байдужості, яку з усіх Вальдштейнових портретистів зумів виразити лише Ван Дейк: щелепа трохи відвисла, зуби не стиснені, бо зціплені зуби виражають напруження волі, а йому анітрохи не доводилось напружувати волю, бо йому все було до снаги, і все, що робилося, робилось тому, що так передбачив він; усе шикувалось і укладалось так, як хотів він, усе падало, коли він того хотів, і зводилось, коли це було в його інтересах. І ледь розтулені, ледь закопилені губи немов промовляли: «Так, це мене задовольняє. Так, це робиться за моїм планом. Так, хай станеться це, дозволяю це, допускаю це». © http://kompas.co.ua

Тепер кілька слів про його вбрання — таке неправдоподібно пишне, наче він збирався святкувати переможне закінчення війни.

На ньому був панцер з міланської сталі, чорний, лискучий, інкрустований червоною емаллю; метал поблискував, наче гаряча смола. На шиї — комірець із тонкого мережива кружальцями, через плече золота портупея з важким мечем у чорних, теж блискучих, усипаних рубінами піхвах. Портупея перехрещувалася з парчевим шарфом. Легко було уявити собі, як ефектно маяв би той шарф, як тріпотів би на вітрі, коли б його власник мчав верхи. А втім, один невідомий майстер, автор дуже поширеної гравюри, На якій зображено Вальдштейна, що, сміючись, жене верхи на бойовому коні, відтворив цей розмаяний шарф дуже вдало.

На ногах у герцога були високі, аж до пахвин кавалерійські чоботи з м’якої червоної шкіри. Для штанів лишалося небагато місця, тож і вони були хоч дуже пишні, але завдовжки всього на п’ядь, щонайбільш на півтори. Пошиті були штани з лискучої чорної тканини, мабуть, з атласу.

Але найбільше вабив зір плащ — вогнисто-червоний, облямований соболями. Спадаючи з пліч, він був марнотратно розкинутий за спиною, так що нагадував водоспад, забарвлений палючим сяйвом пекла. На голові Вальдштейн мав один з тих уславлених офіцерських крислатих капелюхів з незносимої повсті — з них після бою, святкуючи перемоги, пили вино, і їх не годилось носити новими: що дужче витертий та поруділий, то краще. Той капелюх, схожий на ковбойський, тільки з кулястим денцем і темний, був хвацько, хитромудро повигинаний та позаломлюваний: криси спереду задерті вгору, ззаду спущені, на наголовку спереду золотаве крило райського птаха.

Герцог стояв, тримаючи в правій руці розгорнену грамоту, а в лівій — маршальський жезл, такий розкішний, такий неправдоподібно коштовний, що нинішня найшикарніша королева на балу поряд з ним здалась би обскубаною гускою. З байдужо-схвальним виразом дивився він на те, що робилось унизу, в передпокої, та тільки-но погляд його зустрівся з Петровим, він крутнувся й щез.

Отже, Петрові пощастило побачити його лиш на частку секунди, але це додало йому сили. Вальдштейнів охоронець ще й перше здивувався, що досі не скрутив Петрові в’язи, а тепер на нього чекала ще більша несподіванка: Петр, якого він вважав напівмертвим, раптом підняв обидві ноги й з такою силою відштовхнувся від бруса, об який здоровило хотів розбити йому голову, що той мало не втратив рівноваги. А Петр з усієї сили тупнув підбором, цілячи йому в пальці правої ноги. Правда, то був спосіб не дуже стильний і вже аж ніяк не лицарський, але виправданий тим, що Петрові йшлося про щось більше, ніж власне життя. Здоровило засичав з болю й мимовільно підняв ногу — мабуть, хотів ухопитись за розтовчений палець, а Петр, піднявши руки, присів і вислизнув з послаблених обіймів. Тоді він випростався й зробив те, що робив і раніше, коли хтось ставав йому на шляху до завоювання й урятування світу і треба було швидко й без галасу змести його з дороги: вдарив по лівій скроні руба долонею, тобто на прадавній борцівський спосіб, званий подвійним нельсоном, відповів чимось іще давнішим — елементом мужньої науки, яка виникла ще тоді, коли почалися чвари між людьми, і яка, проникнувши з Індії в Китай, а звідти до Японії, в пору дитинства нашого героя (ми не бачимо причини, чого б це не могло статись) була занесена й до Праги, на Малу Страну, на той майданчик, нині вже давно забудований, де провів щасливі роки дитинства Петр Кукань з Куканя разом зі своїм старшим товаришем — Франтою Ажзавтрадома. Нині ця система боротьби називається «гола рука» — по-японському «карате», бо й справді б’ються голіруч.

Отож Петр, як ми кажемо, вдарив Вальдштейнового охоронця долонею руба в ліву скроню, але чи то, знеможений, ударив не досить сильно, чи то здоровило був незвичайно витривалий: він тільки ледь похитнувся і, вишкіривши зуби та піднявши руки, розкарякою посунув просто до Петра. Петр, відступаючи, ще раз ударив його в скроню — й знову без видимого наслідку. Тоді вхопив обома руками за ліву руку, обернувся до нього спиною, перекинув ту руку собі на плече, долонею вгору й зламав її в ліктьовому суглобі. Невдаха-охоронець хвилинку стояв нерухомо, видимо не розуміючи, що з ним сталось, і кліпав очима, ніби хотів відігнати моторошне видиво. Тоді раптом позеленів на виду і почав помалу падати: спочатку навколішки, потім на праву руку і врешті гепнувся додолу всім тілом.

Але й Петрові сили майже вичерпались: він був такий вимучений, ніби його щойно зняли з «кобили», і небагато бракувало до того, щоб він за прикладом переможеного здоровила впав непритомний поряд. Коліна трусились, йому раптом стало байдуже до всього, він думав про одне: як добре тим людям, що можуть нічого не робити, ні до чого не прагнути й жити весь вік у летаргії. Аж раптом за спиною в нього ляснув постріл і біля вуха свиснула куля. Негідне, чуже його вдачі почуття вмить де й поділось, він швидко нахилився, уникнувши другої кулі, кинувся до дверей, відсунув засув, яким хтось убезпечив арену боротьби від зовнішнього втручання, вискочив на вулицю й опинився, як гадав, у безпеці.

А до Кеплерової оселі саме підходив чоловік, по шию вкутаний у темний плащ; крислатий капелюх його був насунутий аж на очі, і було дуже помітно, що чоловік наївно силкується бути непомітним. Уже смеркло, але Петрові вистачило одного погляду, щоб упізнати в ньому веселого герцогового небожа Макса, з яким він кілька днів тому стикався в Меммінгені. «Власне, не варт і клопотатись, — подумав він, раптом розвеселившись. — Усе збігається. Я слушно здогадувався, що Макс в усе втаємничений і править за посередника між справжнім Вальдштейном і його двійником. Нема сумніву, що під плащем він несе повну торбу листів, надісланих до Меммінгена».

Щирі, хоча й наївні намагання треба шанувати, тому Петр удав, ніби не впізнав графа Макса, й пішов собі далі. А граф, зупинившись біля астрономових дверей і не знаючи, що вони відімкнені, чемно й делікатно, як годиться добре вихованому юнакові, постукав калатальцем, обмотаним шматиною.

Пожежа на складі ганчір’я

На вежах собору святого Петра саме почали дзвонити, і в усьому місті — від укріплених берегів Дунаю до мурів, що захищали південну частину Регенсбурга, — зароїлись люди, що поспішали до центру міста дивитись на парад, який демонстрували публіці наймогутніші з могутніх, найпишніші з пишних, найвельможніші з вельможних, процесією йдучи до вечерні. Петр, який щодуху поспішав від астрономового дому до монастиря, до отця Жозефа, бо не хотів, не міг, не мав права лишати своє відкриття для себе, подужав заледве півдороги, коли наткнувся на ту процесію, що простувала крізь натовп цікавих.

Славлені дзвонами, сповиті запашним димом з кадил, якими вимахували юні хористи в білому, осяяні жовтавим полум’ям воскових свічок у скляних ліхтариках, якими присвічували їм слуги в лівреях із гербами найзначніших дворянських домів, вельможі помалу, нога за ногою, йшли серединою найширшого регенсбурзького променаду на соборний майдан: попереду світське панство, воєначальники й дипломати, німці й гості з закордону, посланці чужоземних монархів, одне слово — за гарним неперекладним висловом французів, tout le monde, усі, хто належав до вищого світу. В передніх рядах, як і годиться, імперські курфюрсти з дружинами та дітьми-підлітками, за ними панство лиш на крихітку менш вельможне, найпривітніший серед нього — князь Октавіо Пікколоміні, напрочуд вродливий, із гарно вирізьбленим повним обличчям природженого улюбленця жіноцтва, але вже схильний до огрядності. Далі виступав найславетніший і найгрізніший воїн граф Тіллі, проводир Католицької ліги, наймогутніший Вальдштейнів суперник і ненависник, дарма що носив, як і всі інші воєначальники, вальдштейнівські вуса й борідку. Його присутність у Регенсбурзі історики досі не можуть пояснити: як сталося, що він, командувач війська куди меншого, ніж цісарська армія під проводом Вальдштейна, був запрошений на з’їзд, а Вальдштейн — ні? І як запальний Вальдштейн стерпів таку образу?

Відповідь на це запитання, що зависло в повітрі на добрих триста років, дасть тільки наша книжка.

На невеликій відстані за вершками генералітету та звичайним, хоча й високим дворянством виступав молодий король Угорщини й Чехії Фердинанд Третій, ліворуч від нього — капітан кінної варти в повній зброї та параді, а праворуч, так само в повній зброї та параді, — капітан пішої варти. Король був невисокий, худорлявий, з вузьким козячим обличчям хворобливого дегенерата. Він теж носив шпичасті вальдштейнівські вуса та борідку, але зовсім маленьку, зсунуту на самий низ обвислої спідньої щелепи, і це видовжувало його й так довге обличчя, підкреслюючи схожість із козою. Товсту габсбургівську нижню губу трохи перекривала верхня, теж одутла.

За губатим молодим королем, обіч із вінценосною дружиною, болісно накульгуючи на подагричну ногу, йшов його не менш губатий батько — цісар Фердинанд Другий, уже помітно посивілий, але на вигляд куди енергійніший, а отже, й молодший за свого блідолицього апатичного сина. Процесію замикало духівництво в чорних, лілових та червоних облаченнях. Серед них Петр побачив настоятеля монастиря святого Еммерама, з яким недавно познайомився, — симпатичного дідусика з тремтячою головою, який, ідучи, ніби кивав нею за кожним кроком. Сам отець Жозеф у поході до вечерні участі не брав.

Солдати, що марширували — чи, краще сказати, човгали — за вельможами, які теж човгали вулицею, до процесії не належали, бо йшли не в собор, а тільки до собору. Вони мали його охороняти: адже якби з отим найдобірнішим панством, зібраним в одному місці, сталось нещастя, — наприклад, вибухнула підкинута бомба, — це була б катастрофа, якої не можна уявити без трепету і від якої світ би вже ніколи не отямився.

Петр подумав, який би знявся галас та переполох, коли б він, ставши на шляху оцього розкішного збориська високорідних шахраїв, що наперед справляли перемогу, вигукнув: «Вальдштейн тут, у місті, готовий ударити вам у спину й посадити всіх у калюжу, такий готовий, що йому лишається тільки приміряти новий панцер і подивитись у дзеркало, чи буде йому личити, коли він з’явиться перед вами й доведе, що його пісенька ще не доспівана! Я бачив герцога на власні очі, я єдиний розгадав його гру, єдиний збагнув, що готується!» Але, міркував далі Петр, чи справді ці слова викликали б галас і переполох? Чи повірили б йому? Чи дозволили б ці пани вивести себе з дурного вдоволеного спокою? Навряд. Люди не люблять правди, яка суперечить їхнім надіям та меті, затикають перед нею вуха, а того, хто відкриває їм цю правду, оголошують божевільним. Отак і його, Петра, прибрали б як небезпечного шаленця, що загрожує громадському ладові, а Вальдштейн, попереджений, потихеньку вислизнув би з астрономового дому й сховався б десь-інде.

Уявивши це, Петр не встерігся від думки, чи не є отой розумний, на все готовий, безумовно відважний Вальдштейн постаттю куди значнішою, більш гідною подиву й пошани, ніж усе оце пихате високорідне кодло, що, човгаючи ногами, дефілює перед натовпом роззяв, обкурюване ладаном і стережене мушкетерами та пікінерами. Але Петр відігнав ту думку. Що очевидніші Вальдштейнові переваги, сказав він собі, то більше те зло, яке він сіє, і то необхідніше поламати його старанно приховувані плани.

Минуло трохи не півгодини, поки Петрові пощастило пропхатися крізь натовп і обминути хвіст процесії, що посувалася зі швидкістю слимака. Люди розступались перед ним неохоче й підозріливо, бо, пошарпаний у боротьбі з герцоговим охоронцем, Петр мав несамовитий вигляд: голова непокрита, бо капелюх лишився в астрономовій оселі, обличчя забруднене власного кров’ю, солоний присмак якої він і досі відчував у роті. А коли нарешті дістався до монастиря й загрюкав у браму, то мусив чекати, як здалось йому в нетерплячці, вічність, поки віконце відчинилося.

— Гер фон Кукан прийшов по свого коня? — почувся голос брата-воротаря.

Петр відповів, що хоче бачити отця Жозефа.

— Отця Жозефа нема, — відповів воротар.

— Але мені треба його бачити, — шпарко заговорив Петр. — Я мушу щось йому сказати! Таке важливе — ви й уявити не годні. Прошу вас, розшукайте його і перекажіть, що мої припущення справдилися. Скажіть йому тільки це, й самі побачите, як він схопиться й прибіжить. Він наказав вам нікого до нього не пускати, але ж він не знав, що діється і що стоїть на карті.

— Я вам сказав — отця Жозефа нема, — відповів брат-воротар.

— Де ж він? — вигукнув. Петр. — У процесії його не було, додому він не поїхав, кудись із візитом теж не міг піти, бо всі, хто міг би його цікавити, тепер на вечерні.

— Дуже шкодую, — сказав воротар і зачинив віконце. Стук його прозвучав для Петра так, ніби то не монастирський воротар і навіть не цілий монастир, а весь світ із презирливою байдужістю грюкнув перед ним дверима: враження не зовсім неслушне, бо він справді був у світі сам, і ніхто не хотів вислухати його й приєднатись до нього.

Він гірко згадав, як сам папа енергійно й красномовно домагався його послуг і з якою театральною таємничістю доручив йому секретне завдання, а тепер, коли Петр наблизився до мети, всі, і папа найперший, повернулися до нього спиною. Та дарма: він, Петр, завжди досягав найбільшого, коли покладався тільки на власні сили. Отже, він покладеться на себе й тепер, але як? Як він сам-один зможе стати на заваді Вальдштейнові та його таємним спільникам, яких, мабуть же, повно в Регенсбурзі і які завтра вранці відчинять Вальдштейновим полкам котрусь із міських брам, коли не всі? Як це відвернути?

Сонце давно зайшло, і на безхмарному небі, що дедалі дужче темніло, займалися зірки. Петр знав лише деякі з них, і то тільки за назвою, бо астрономія через свою видиму безплідність ніколи його не вабила; але тепер, стоячи самотою під іскристим небом і не знаючи, що діяти, він подумав: коли справді доля кожної людини залежить від взаємного розміщення небесних тіл, підлеглих незмінному ладові, чому ж людський світ такий безладний? У чарівному вченні давніх піфагорійців говориться про гармонію сфер, про всесвітню злагоду звуків, які виникають від їхнього обертання; чого ж людський світ відгукується на цю гармонію лиш огидною какофонією?

Петр справді не знав, що вчинить у найближчі хвилини й години, але не мав сумніву — вчинить якесь насильство. Та невже й це насильство його майбутніх учинків уже записане на зоряному небі? Де? І як? Хіба погляд на те небо не навертає людину скорше на спокій і мрійність, ніж на боротьбу? Ще кілька хвилин тому Петр пишався своїм хитрим трюком, виманивши зі схованки вразливого на гамір Вальдштейна, як ото димом викурюють із нори лисицю. Та чи справді тут є чим пишатися? Чи не було то скорше паскудство, якого треба соромитись? Чи не було б розумніше й відповідніше премудрості зоряного ладу, якби зараз смиренно попросити свого коня з монастирської стайні й тихенько покинути цей регенсбурзький мавпятник? Чи не був то найрозумніший у його житті вчинок, коли нещодавно він, засмучений і розчарований розвитком подій у Європі, скромно найнявся на службу до герцога тосканського?

Брами ще не замкнені; як поквапитись, він іще сьогодні може вибратись із регенсбурзької товкотнечі, доїхати до Егмюля або далі на південь, до Пфаффенберга, а там — яке-бо щастя! — зупинитись у заїзді, замовити добру вечерю, потім пірнути в пишні німецькі перини й спати, спати, спати до білого дня. А в Регенсбурзі хай діється що завгодно, і Вальдштейн хай робить що хоче — його, Петра, це вже не цікавить, він, єдиний видющий серед сліпих, умиває руки й повертається до всієї цієї історії спиною.

Та поки він міркував так, смакуючи гірку втіху безнадії, в яку поринав, мов у теплу снодійну ванну, десь недалечко, біля брами за рогом, почувся тоненький дзвінкий голосочок, і зразу з’явилася дівчинка років на вісім, манюсінька, з кіскою, боса, замурзана, в білій сорочечці, під якою, видно, не було нічого. Стежечкою попід монастирем вона дубцем гнала перед собою троє гусенят — певне, з пастівника додому. Порівнявшись з Петром, вона розкрила ротик, у якому бракувало двох передніх зубів, і вимовила слово, якого він найменше сподівався:

— Пантарай.

— Що? — перепитав Петр. Хоч він і розчув усе виразно, те слово в її вустах було таке неправдоподібне, що він захотів пересвідчитися, чи слух не підвів його.

— Пантарай, — повторила вона спокійно. — Так я кажу?

— Так, так, — запевнив Петр. — А далі що?

— Пантарай, — сказала вона втретє. — Ідіть до п’ятої башти, там хтось передасть вам важливу іншпрукцію.

— А де та п’ята башта?

— Над річкою, — пояснила дівчинка, ще й показала дубцем. — За церквою святого Освальда, тією, що закрили.

— А хто тобі звелів, щоб ти мені сказала це слово?

— Яке слово?

— Пантарай, — нагадав Петр.

— Один там пан, — відповіла дівчинка.

— Який пан?

— Е, він велів, щоб не казала, — відповіла дівчинка і, гримнувши на гусенят, що були розбіглися, завернула їх і подріботіла далі.

Ця несподівана пригода, можна здогадатися, враз начисто змела Петрові наміри покинути бойовище, коли то взагалі були наміри, а не просто мрії, якими він із приємністю бавився, добре знаючи, що ніколи їх не здійснить. Що це все означало? Хоч би як швидко летіли голуби, послані з Регенсбурга до Рима й з Рима до Регенсбурга, папа ще не міг довідатись про Петрову розмову з отцем Жозефом. Зате про неї могли довідатись таємні Вальдштейнові прибічники, що жили в Регенсбурзі. Петр згадав про необережність, якої допустився, вимовивши перед отцем Жозефом умовлене з папою гасло «Пантарай»; отець Жозеф зразу йому вичитав: «Ти такий імпульсивний та необережний, як і був». І вичитав слушно. Звичайно, Петр у ту мить уже вважав те гасло за щось минуле, позбавлене значення, бо відмовився служити папі й керуватись і далі його наказами. Папа не міг знати про Петра нічого, крім того, що Петр услід за отцем Жозефом виїхав з Меммінгена до Регенсбурга. Коли те гасло, яке йому шепнула маленька гусійка, прийшло справді від папи, то може йтися тільки про догану, яку святий отець хоче висловити неслухняному агентові. Але це мало ймовірне. Для того, щоб папа висловив йому своє невдоволення чи гнів, непотрібні такі манівці. Нащо оце посередництво невинної кузочки, гусійки в сорочечці, нащо вдавати, ніби Петр має дістати важливі «іншпрукції», як сказала дівчинка, тобто інструкції? Досить було б, щоб згаданий нею «пан» сам підійшов до Петра й передав йому папину нагінку. Отже, цю думку можна відкинути.

Але тоді може йтися тільки про пастку, в яку його заманюють Вальдштейнові люди. Нема сумніву: достукавшись обмотаним калатальцем до Кеплера й заставши герцога з пістолетом у руках, — із дула ще курів димок, герцог нетямився з люті, охоронець лежав непритомний, обидва маги були на смерть перелякані, а стільці поперекидані, — молодий граф Макс пояснив дядечкові, хто той чоловік, що, наробивши такого гармидеру, втік, забувши навіть капелюха. Отож вони без дискусій постановили знищити Петра, й тепер його заманюють до якоїсь п’ятої башти, бо не знають Петра Куканя з Куканя і гадають, ніби він такий наївний, що попадеться на цю дурну принаду.

Так, вони не знали Петра Куканя з Куканя, але саме через те, що Петр був тим, ким був, і таким, яким був, він, не вагаючись, вирішив прийняти виклик і з’явитись на призначене місце, тільки не з наївності й дурості, а тому, що звик піднімати кинуту йому рукавицю, і коли встряв у бійку, то битися. Тепер Петр не був самотній, бо мав ворога: яка полегкість! Світ не відвертався від нього презирливо-байдуже, хтось дуже кмітливий і хитрий зазіхав на Петрове життя: яка радість! Його становище вже не було безглузде й безвихідне, як йому здавалося ще так недавно: на нього чекав бій.

І, лишивши коня в монастирській стайні, Петр подався туди, куди махнула йому дубцем дівчинка в сорочечці.

П’ята башта виявилась невеликою круглою платформою на невисокому мурі, який там збігав аж до Дунаю. Протестантську церковцю святого Освальда, що стояла оддалік, недавно сплюндрувала знавісніла юрба, розпалена гнівом на лютеранську єресь, і виламані двері та повибивані вікна позабивали дошками. Коло башти вартував мушкетер, чий добре начищений шолом блищав здаля в ясному місячному сяйві, наче ліхтар. Мушкетер стояв, зіпершись ліктями на парапет, і дивився в воду, що текла під мурами. Його мушкет, начищений незгірше за шолом, стояв поруч, спертий на стіну.

Петр, пильно розглядаючись, із набитим пістолем у руці обережно обминув сплюндрований храм, який напевне став притулком усякого наброду, а потім повільно, весь час роззираючись, попрямував до мушкетера, чия солідна постать збуджувала довіру й свідчила про те, що Петр переоцінив своїх ворогів, коли вирішив, ніби вони хочуть заманити його в пастку: місце, яке охороняє вояк із вартових частин генерала Тіллі, зовсім не підходяще для всіляких підступів. Але мушкетер не ворушився, не звертав уваги на звуки Петрової ходи, а все дивився в воду. Коли Петр підійшов ближче, йому здалося, що вояк не просто дивиться в воду, а блює. Та врешті він збагнув, що темна рідина, яка ллється в нього з рота, — то кров. Петр торкнув вояка за плече, той обсунувся на коліна і, зваливши свого мушкета, впав додолу.

— Ос… — Іще прохарчав він, але смерть урвала його на півслові.

Та Петр зрозумів недоказане слово: йшлося напевне про церкву святого Освальда, яку він щойно обачливо обминув. Застережений уже мертвим солдатом, Петр глянув на храм-пустку й побачив, що дошки, якими забиті двері, відхилені і звідти вилазять темні постаті.

Троє були вже надворі й швидко простували до Петра, а за ними вилазили й інші. Не встиг Петр випростатись, як ляснув постріл, його влучило в груди, він упав. Двоє напасників підняли його за руки й за ноги, розгойдали й перекинули через парапет башти у воду. Те саме зробили й з мертвим мушкетером, а вслід кинули його мушкет.

Усе це було зроблено вправно, швидко й мовчки. Як ми вже пересвідчились, Вальдштейн добирав у свою особисту обслугу тільки довершених професіоналів.

Докінчивши своє діло, вбивці неквапно, мов на прогулянці, покинули башту й пішли попід мурами береговим променадом. А коли минали дім ученого астронома Кеплера, один з них мелодійно засвистів: три короткі свистки й один довгий, сказати б — вступ до Симфонії фатуму Бетховена, хоча та симфонія, як висловлюються схоласти, існувала тоді тільки в потенції, а її справжнього народження треба було чекати ще майже дві сотні років; проте три короткі свистки й один трохи довший та нижчий і тоді вже міг би просвистіти будь-хто.

У вузенькому, схожому на бійницю відчиненому вікні під заламаною покрівлею зразу ж з’явилася чорна чоловіча постать. Убивця внизу ще раз просвистів мотив Симфонії фатуму й неквапно подався за своїми приятелями, поки зник за рогом найближчої вулиці. Чоловік у вікні — очевидно, не треба приховувати, що то був справжній Альбрехт із Вальдштейна, якого Петр недавно побачив у червоному плащі, — тепер був уже не в герцогській пишноті, бо мав на собі тільки білу шовкову сорочку, заправлену в легкі полотняні штани. Задоволений, він відступив у глиб кімнати й упав у крісло, в якому сидів доти, бо сигнал, очевидно, означав, що все гаразд, тобто зухвалого нишпорки Петра Куканя з Куканя вже нема на світі.

Штайнвег, Вайхс, Саллерн, Лапперсдорф і Донауслауф, невеличкі, чепурні містечка й села по той бік Дунаю, разом зі своїми дзвіничками та шпичастими дахами розтанули в згуслій темряві; лиш подекуди видніли освітлені віконця, мов тьмяні чотирикутні іскри. Коло Вальдштейнової лівої руки стояв стільчик із запаленою свічкою й кухлем, з якого він, не перестаючи дивитись надвір, потроху сьорбав пиво. До підвіконня був приставлений якийсь дерев’яний пристрій — тичка з прикріпленим до неї циліндричним предметом, схожим розмірами й формою на грубу церковну свічку, тільки перевернену ґнотом донизу, а вгорі загострену й пофарбовану зеленим. На гаку, забитому в сволок, висіла в’язка таких самих циліндричних предметів з гостряками різних барв; то були, як можна здогадатися, феєрверкові ракети.

Вальдштейн, що сидів тихо й терпляче, втупившись в одну точку, скидався на кота над мишачою норою. По-котячому прудко він і схопився, дочекавшись умовного червоного вогника, що раптом злетів удалині, приблизно там, де мало лежати містечко Штайнвег. Тягнучи за собою іскристий хвіст, вогник підносився в небо, аж поки розсипався роєм червоних зірок, які швидко спадали вниз вогняним дощем і гасли. Водночас до Вальдштейнового слуху долинув негучний тріск.

Ще поки ракета летіла вгору, Вальдштейн швидко підвівся, здушено застогнавши від болю, підняв свічку і впевненим, завченим рухом підпалив гніт ракети, прикріпленої до тички. То була невинна іграшка, призначена для розважання юрби та прикрашання бенкетів на вільному повітрі, але цього разу вона напевне відігравала важливу роль: хіба таки можна припустити, що ввечері перед тим днем, який мусив стати для нього історичним днем остаточної перемоги або падіння, Альбрехт із Вальдштейна розважався пусканням кольорових вогнів з вікна?

Коли догорів гніт, з отвору циліндра бризнув зелений вогонь, ракета відірвалась від тички, на мить зависла, тремтячи, в повітрі, а потім з тонким свистом шугнула крізь вікно в темряву. Тоді Вальдштейн прикріпив до тички нову ракету, цього разу з жовтим гостряком, поклав на стільчик годинник, видобутий з кишені полотняних штанів, насилу, спираючись на бильця обома руками, опустився в крісло і, закуривши люльку, знову почав спокійно сьорбати пиво. Точно за чверть години після зеленої ракети він підпалив гніт наготованої жовтої. Вогник тільки почав розгорятись, коли за спиною у Вальдштейна рипнули двері й до кімнати хтось увійшов.

— Чого вам треба, Сені? — з досадою спитав Вальдштейн. — Я ж вам сказав, що хочу побути сам.

Чоловік не відповів, узяв двері на засув і, швидко підійшовши до тички, двома пальцями загасив вогник на запальному шнурі.

— Господи Ісусе, матір божа, заступнице наша, — зашепотів Вальдштейн немов крізь сон, і гнів та жах до невпізнання спотворили його обличчя, звичайно спокійне і байдуже; лютим осміхом,оголивши криві жовті зуби, розтяглись уста, щоки раптом почервоніли й узялись темними плямами; очі зіщулились і стали косі, мов у китайця; ніс поблід і, розтягтись ушир, набув виразно негроїдної форми, а що зробилося з лобом над піднятими дугами наїжачених брів — неможливо й описати, бо це вже був не лоб, а плетиво збагрянілих зморщок, ландшафт невідомої планети, схил вулкана після виверження, рукопис вірша, складеного божевільним, а не найблагородніша частина найблагороднішого витвору природи — людського обличчя.

— Господи Ісусе, — повторив Вальдштейн, згорбившись у кріслі й утупивши несамовиті очі в чоловіка, що з’явився перед ним, хоча так недавно найнадійніший з надійних професіонал-убивця мелодійним сигналом сповістив, що його нема живого. — Господи Ісусе! Запаліть негайно ґнота, навіженцю! Ви не знаєте, що тут робиться і про що йдеться!

Тоді зненацька замахнувся невеликим гострим кинджалом, видобутим невідомо звідки, та Петр ухопив герцога за зап’ясток і стиснув так сильно, що той упустив зброю.

— Не робіть цього, — сказав Петр. — Ви недужий і кволий, і я б не хотів кривдити вас.

— Але як це могло статися! — вигукнув Вальдштейн, приголомшено затуляючи очі правою рукою. — Розміщення зірок сприятливе для мене. Проте Герберт мене розчарував, навіть на Джузеппе не можна покластись… Іншими словами — кінець світу. Що ви хочете зробити?

— Довести свою місію до кінця, — сказав Петр, відв’язуючи від тички жовту ракету. — Тепер мені вже ніхто не може в цьому перешкодити, бо ваше становище, пане герцогу, справді безнадійне. Ваші горлорізи переконані, що належно виконали доручення, ваші чаклуни внизу проти мене безсилі, а решта й не знають, що я тут, бо я проник сюди через двір. І ви навіть не можете покликати на поміч, бо цим би виказали свою схованку.

— Яку схованку? — здивувався Вальдштейн. — Я не ховаюсь. Якби я ховався, то не пускав би ракет із вікна.

— Пускання ракет у цьому місті свят, радощів та непотьмареного щастя — невелике диво й нікому не впаде в очі, пане герцогу, — сказав Петр.

— Чому ви називаєте мене герцогом? Хто я, по-вашому?

— Герцог Альбрехт із Вальдштейна, — відповів Петр.

— Помиляєтесь, — заперечив Вальдштейн. — Герцог Альбрехт із Вальдштейна в Меммінгені.

— Не хочу марнувати час на суперечки з вами, — сказав Петр, вибираючи з в’язки на сволоці нову ракету. — Той чоловік у Меммінгені не знає чеської мови. А ви, здається, навіть не помітили, що я вже довгенько говорю з вами по-чеському. Можна опанувати чужу мову якнайкраще, але що з того: однаково нема любішої за ту солодку мову, що нею до нас промовляла рідна мати, чи не правда, пане герцогу?

— Неможливо, немислимо, щоб якийсь недоумок зруйнував увесь мій задум, — сказав Вальдштейн квапливо, ніби йому лишалось дуже мало часу і він хотів якнайкраще використати його. — Як це ви собі уявляєте? Погасили мою ракету, а далі? Гадаєте, все залежить від цієї дурної іграшки? Так, я не сподівався вашого ідіотського вторгнення, але передбачив інші обставини, що могли стати на заваді, — наприклад, густий туман або град, — і вбезпечився від цього.

— Побачимо, — сказав Петр, прив’язуючи до тички ракету з синім гостряком. — Я не знаю вашого ракетного коду, мені невідомо, що означає той чи той колір, та дарма: я просто пущу ракету іншого кольору, ніж та, що хотіли пустити ви.

І сягнув рукою по свічку.

— Не робіть цього! — вигукнув Вальдштейн. — Прошу вас!

— А от зроблю, — відказав Петр.

Вальдштейн зсунувся з крісла й упав навколішки.

— Не підпалюйте ґнота, заклинаю вас! — благав він, здіймаючи руки. — Я, володар світу, стою перед вами, бидлом, на колінах!

Петр із запаленою свічкою в руці засміявся.

— Ви вже назвали мене ідіотом, недоумком і бидлом. Невже ви гадаєте, ніби такими люб’язностями настільки підсилите мою симпатію до вас, що я зразу стану вашим відданим другом і слугою? Ви, мабуть, більше звикли стинати людям голови, ніж переконувати їх медовим голосом. Але досить балачок. Минуло п’ять хвилин від тої миті, коли мала злетіти ваша жовта ракета. Ваші спільники за річкою, мабуть, занепокоєні: що сталось? І раптом у темряву злітає синя ракета. Що зашифровано цим кольором? Не маю уявлення. Знаю тільки: не те, що ви хотіли передати жовтою ракетою.

І підніс вогник свічки до ґнота ракети.

— Я вам забороняю! — вигукнув Вальдштейн.

Гніт зайнявся, а герцог, усвідомивши своє безсилля, впав навзнак у крісло; на його обличчя повернувся звичайний вираз безмежної погордливої байдужості. Та коли вогник наблизився до отвору ракети, він несподівано нахилився вперед, махнув правою рукою й повалив стояк саме в ту мить, коли всередині ракети вже зашкварчало. Петрові довелося підбігти й роздушити ракету підбором.

Вальдштейн задоволено відкинувся на спинку крісла.

— Ви, правда, не знаєте мого ракетного коду, але вибрали добре, — сказав він спокійно, рівним голосом. — Синій колір означає: «Все пропало, все викрито, нічого не робити». Цю ганебну синю ракету я мав тільки в одному примірнику, і його ви оце щойно знищили. А тепер дійся воля божа.

— Гаразд, дійся воля божа, — сказав Петр, відстебнув від боку шпагу з піхвою й почепив на її кінчик усю в’язку ракет, міцно стягши їх шворкою. Вальдштейн і не ворухнувся, спокійно сидів у кріслі.

— Що це за нова безглузда ідея? — спитав він.

— Це буде феєрверк, що зовсім заморочить голови вашим людям за річкою, — відповів Петр і підпалив ґноти всіх ракет.

— Навіжений, ви спалите дім, — байдуже мовив Вальдштейн, підкручуючи вуса. — Це буде єдине, чого ви досягнете.

Ракети зайнялись не одночасно, і в’язка не зразу відчепилась від шпаги, яку Петр, притиснувшись до стіни, вистромив далеко з вікна. В’язка злетіла незграбно, мов поранений кажан, перевертаючись у повітрі й сиплючи на всі боки кольорові іскри, зависла над Дунаєм — чи, власне, над одним із двох островів, що лежали перед мурами Регенсбурга, — а тоді впала на землю. В темряву бухнув сніп іскор та зірок, потім запалахкотіло полум’я й затріщало підпалене дерево.

— Гарно вийшло, — сказав Вальдштейн. — Я ж вас попереджував: підпалите щось! А знаєте, як у Німеччині карають за підпал? Смертю на вогнищі.

— Я сьогодні вже п’ять разів уникнув смерті, яку ви насилали на мене, — відказав Петр, пристібаючи до пояса шпагу. — Може, уникну й цього вогнища.

— П’ять разів? Справді п’ять разів? — здивувався Вальдштейн і почав рахувати на пальцях. — Перший раз — Герберт…

— Герберт — це той мавполюд? — спитав Петр.

— Так, мій лейб-охоронець, — відповів Вальдштейн. — Ви так його скалічили, що він уже не оклигає… Потім дві мої марно вистрелені кулі. Джузеппе — чотири, моя спроба вдарити вас кинджалом — п’ять. Так, ви живучий чолов’яга, Кукань. Але не думайте, що ви безсмертний. До речі, як ви врятувалися від Джузеппе і його людей? Він мені відрапортував сигналом, що ви мертвий.

— Цього я вам не скажу, — відказав Петр. — Щоб ви не скористалися цим.

— Цікаво, як міг би я, за вашим безсоромним висловом, кволий і недужий чоловік, іще чимось скористатися, — сказав Вальдштейн і в ту ж мить, цілком усупереч власним словам, швидко підняв з підлоги кинджал і вдарив Петра в груди. Сталь наткнулася на сталь панцера, якого Петр носив під камзолом, і зламалася. Петр і не похитнувся.

— Це була шоста спроба, — зауважив він.

— Сподіваюся, ви не гніваєтесь на мене за неї, — сказав Вальдштейн.

— Нічого ви не сподіваєтеся, бо вам байдужісінько, що я про вас думаю, — відказав Петр. — Але тепер ви розумієте, чому я не хотів відкрити вам, як урятувався від вашого знаменитого Джузеппе. Якби я вам сказав, що на мені панцер, ви б мене штрикнули в живіт. Отож ваші зарізяки вистрелили мені в груди й приголомшили мене. А як укинули в річку, я опритомнів і плив за водою, аж поки побачив…

— Напівобсунутий вал, — докінчив за нього Вальдштейн. — На північно-західному кінці міста.

— Звідки ви знаєте? — здивувався Петр.

— З одного дуже докладного рапорту про стан наших укріплень, — сказав Вальдштейн. — І ще ви побачили, як за Дунаєм злетіла в небо червона ракета, а тоді з мого вікна вилетіла зелена. Ви зрозуміли, що це світлова перемова, прибігли до Кеплерового дому і тепер, зухвала й настирлива блощице, знов опинилися тут. Так усе було?

— Дивуюся бистрому розумові вашої високості, — сказав Петр. — Правда, з тим застереженням, що важко уявити, як могло бути інакше.

— Гаразд, але що далі? — провадив герцог. — Що далі? Ви перешкодили мені пустити жовту ракету, і то був єдиний ваш успіх. Тепер ви стоїте тут і не знаєте, що діяти. Ви хочете стояти так цілу ніч, аж до завтра, до одинадцятої години, коли Альбрехтові з Вальдштейна складуть останній вирок? У цю хвилину ви справді держите мене в кулаці, одначе так само держу в кулаці й я вас, бо ні я, ні ви не можемо вийти звідси. Але ви самотній, вашій казці про справжнього й фальшивого Вальдштейна не вірить навіть мій найгрізніший ворог, отець Жозеф. А мої прибічники всюди, куди не глянь. За чверть, щонайбільше за півгодини вони почнуть сходитися сюди на остаточну раду. Ще не догорить оця свічка, як їх буде повен дім. Що ви, мокра курко, — це я мислю буквально, бо ви справді мокрий, — зможете зробити проти них? Як ви собі уявляєте — що станеться?

— Ніяк не уявляю, — відповів Петр. — Все моє життя було однією великою імпровізацією.

— Напевне, успішною, — сказав Вальдштейн. — Тому ви й дістались так далеко й так високо. Слухайте, Кукань, приставайте краще до мене. Ви маєте відвагу, здоров’я, силу й розум; на марні, наперед приречені авантюри, як оцей-от ваш виступ проти Альбрехта з Вальдштейна, такої людини шкода. Ще кілька годин, і я стану наймогутнішою людиною Німеччини, а отже і Європи. Ви вже самі бачите, що ваші приватні аматорські спроби перепинити мені дорогу сміховинні. Допоможіть мені, замість сердити мене та дратувати. Під моєю охороною і під моїм проводом перед вами відкриються такі шляхи, що вам і не снилися.

— Щось подібне казав мені й папа, коли виряджав проти вас, — відповів Петр.

— Але зразу ж вас і відкликав, — нагадав Вальдштейн. — Не забувайте: я знаю, про що ви говорили з отцем Жозефом у монастирському саду.

Петр виглянув у вікно.

— Кажете, ваші спільники почнуть сходитися за чверть години?

— Так, — відповів Вальдштейн трохи здивовано.

— Мені здається, вони вже сходяться, — сказав Петр. — Тільки чомусь вони схожі на стражників.

А за хвилину внизу загрюкали в двері. Потім зі сходів почулася збуджена розмова, а ще за хвильку клямка на дверях Вальдштейнової мансарди ворухнулась.

— Ласкавий пане, пробачте, що порушую ваш спокій, але тут прийшли люди з ратуші, — почувся несміливий, старечий голос астролога Сені.

А тоді в двері затарабанили, і хтось грубо крикнув:

— Відчиніть! Негайно відчиніть!

Петр відсунув засув, і ввійшов начальник міської варти з пістолем у руці, а за ним ще троє озброєних людей.

— Ви пускали з вікна ракети, — сказав начальник варти.

— Це не заборонено, — відказав Петр.

— Так, поки воно не завдає збитку, — уточнив начальник. — Але ви своїми ракетами підпалили склад ганчір’я на Горішнім Верді. Віддайте мені зброю й засвідчіть вашу особу.

Петр простяг начальникові шпагу й видобув з кишені подорожній паспорт, просяклий водою.

— Тьху, чорт, — лайнувся начальник варти, силкуючись прочитати розлізле письмо. — А хто цей другий пан?

Вальдштейн підвівся, уражений і гордий.

— Прошу звертатися до мене з належною шанобою. Скільки збитку сталося з вини цього чоловіка?

— Купець Ціммерман, власник складу, оцінює його в двадцять золотих.

— Я заплачу двісті, — сказав Вальдштейн. — І більше не хочу маги з вами ніякого діла.

— Скільки ви заплатите, це визначить суд, — відказав начальник варти. — Покажіть свої документи.

— Не покажу, — сказав Вальдштейн.

— Хто ви такий? Як зветеся?

— Це не ваше діло, — відрубав Вальдштейн.

— А це ми побачимо, моє чи не моє, — сказав начальник варти. — Хто власник цього будинку?

Ввійшов учений астроном Кеплер, що доти стояв за дверима.

— Це я, доктор Йоганнес Кеплер, колишній двірський астроном його величності цісаря. А цей пан — мій квартирант.

— Ви прописали його в ратуші?

— Я не вважав це за потрібне.

— Ви сплатили за нього податок? Чи він сам заплатив?

— Який податок?

— За тимчасове проживання.

— Коли кажу, що не вважав за потрібне прописувати його, з цього випливає, що податку я не платив, — сказав Кеплер.

— Хто він такий? Як зветься?

— Цього я не знаю, — відповів астроном. — Знаю тільки, що це високородний пан.

— Знаємо ми таких високородних панів, — сказав начальник варти й звелів одному зі стражників: — Обшукати, чи нема зброї.

— Не торкайтесь до мене! — скрикнув Вальдштейн, і на його обличчі знову проступив вираз нестямного гніву. Але стражник, не зваживши на те, почав ретельно обмацувати його обома руками.

— Викличте графа Макса фон Вальдштейна! — закричав герцог. — Він підтвердить мою особу.

— Нащо кликати якогось там графа? — здивувався начальник варти. — Просто скажіть нам, хто ви, й покажіть свої папери.

Вальдштейн тільки зціпив вишкірені зуби; ніс його поблід і по-негроїдному розтягся вшир.

— Здається мені, — сказав Петр, — що цю шахову партію ви програли.

— Які там шахи! — озвався начальник варти. — Підете до цюпи. Обидва.

— Даю вам слово дворянина, — мовив Вальдштейн, — що я — високопоставлена особа, але не можу назвати свого прізвища з державно-політичних причин.

— Чхав я на ваше слово, — відказав начальник варти. — Я й сам дворянин, син барона, шкода тільки, що мати моя була праля. То що? Підете своєю охотою, не опинаючись?

— Піду своєю охотою, але богом присягаюся, ви про це пошкодуєте.

— Оце гарна мова високородного пана, — сказав начальник варти. — Ходімо.

І вони пішли.

Капелюх Петра Куканя

В підземеллі, куди вкинули обох без попереднього допиту, бо година була вже пізня й магістратські урядовці давно розійшлись по домівках, Вальдштейн поводився спокійно. Його обличчя, наскільки видно було в густій сутіні, знов набуло вже згадуваного й змальованого вальдштейнівського виразу байдужості та спокійної певності себе. Ледь розтулені повні губи промовляли: «Так, це мені до речі, це все діється за моїми задумами». Та коли в нічній тиші дзиґарі вибили десяту годину, він раптом вибухнув конвульсивним сміхом, скоріше схожим на плач, і впав на нари.

— Склад ганчір’я! — заволав він. — Склад ганчір’я, вартістю двадцять золотих, перешкодив найвеличнішому подвигові після Цезаревого переходу через Рубікон. Будьте ви прокляті, Кукань, будьте прокляті й моліться богу, щоб віддалив хвилину, коли я з вами поквитаюся.

Петр, що сидів на низенькому стільчику, прикутому ланцюгом до стіни, щоб в’язень не міг скористатися ним як зброєю, відповів:

— До таких погроз я звик. Турки, що серед них я певний час жив, уміють формулювати щойно висловлену вами думку багато соковитіше. Читайте Макіавеллі. Пожежа на складі ганчір’я — це одна з випадкових обставин, щодо яких він у своєму творі «Про змови» каже, ніби їх повинен ураховувати кожен змовник, а щоб вони не перешкодили йому, хай діє вельми обачно, хоча звичайно так не буває. Наші вчинки, додам я від себе, куди менше залежать від сили нашої волі, ніж від слабкості уяви та нездатності передбачити наслідки власних постанов, Через те ми раз у раз допускаємось помилок, тим тяжчих, чим важливіша наша мета. А змова, пане герцогу, це, безперечно, щось дуже важливе.

— Тут слід говорити не про змову, — заперечив Вальдштейн, — а про захист моєї гідності й зміцнення моєї влади, яку хотіли в мене відібрати. Та дарма, не чіпляймося до слів. Якої ж помилки я, по-вашому, допустився?

— Що не прописались у ратуші. Під чужим ім’ям, звичайно. І що не забезпечили собі паперів на те ім’я.

— Розум, — сказав Вальдштейн, — це знаряддя напрочуд придатне для запізнілого зрозуміння того, що мало бути зроблене, але не зробилося. На жаль, розум не може так само точно підказати нам, що робити, коли ми тільки готуємося до якогось учинку. По-вашому, я сам собі нашкодив тим, що не назвався в ратуші, скажімо, Францом Мюллером, власником лазні. — Навіть у густій сутіні помітно було, що Вальдштейн усміхнувся цій думці. — Кажете, це з мого боку недбальство, гідне кари. Але чи справді воно так? Невже ви гадаєте, ніби всі люди, що насунули до Регенсбурга, чемненько пішли прописатись у ратуші? Якби так, вони стояли б у черзі перед ратушею до кінця з’їзду.

— Звичайно, всі не прописувались, — погодився Петр. — Але вони, на відміну від вас, не мали наміру переходити Рубікон.

— Гаразд, ваша зверху, — сказав Вальдштейн. — Та це не боронить мені згадати історію горезвісного Томаса Мюнцера, який позбувся голови з іншої причини: коли після поразки селян під Франкенгаузеном він утікав, перевдягнений, то збудив підозру влади тим, що, на відміну від інших утікачів, мав папери в цілковитому порядку. Розум уміє відстояти кожне «за» і «проти». Розумом хай керується селянин, купуючи шмат поля. А я керуюсь розмахом своєї фантазії та пристрасті.

— А також, наскільки я чув, підказом зірок, — сказав Петр.

— Це не суперечить сказаному, бо той підказ цілком ірраціональний, — відказав Вальдштейн. — Коли я знаю, що розміщення зірок сприяє моїм замірам, тоді я можу дозволити вільний політ своїй інтуїції й діяти так, як ніхто від мене не сподівається, а це, окрім іншого, дає ще й ту вигоду, що я опиняюсь на шляхах, на яких ніхто не встиг поставити мені перешкоди.

Вальдштейн простягся на нарах, зіперши голову на сплетені пальцями руки.

— Ох, ці кляті нари… Ще хлопцем я бачив такий живий сон, ніби верби, під якими я лежав, уклонялись мені. Хтось інший зразу викинув би той сон з голови, а я зберіг його і в найтяжчі хвилини життя черпав з нього силу й віру в себе. Не дивно, що він згадався мені й тепер. Коли я вчився в Альтдорфі, то якось кілька разів оперезав ціпком свого слугу, що обкрадав мене та оббріхував, а на довершення я заскочив його на гарячому з одною панійкою, на яку сам гострив зуби. Це правда, я таки добряче його змолотив, але що мало не до смерті — це він уже прибрехав. Я наївно гадав, ніби цією прикрою пригодою навіки скомпрометую себе в очах вищого товариства, а вийшло якраз навпаки: моя брутальність принесла мені загальну повагу, якою я тішусь і досі, бо люди здебільшого боягузливі, ниці й шанують тільки того, кого бояться. То був повчальний урок, якого я вділив не стільки тому нікчемному слузі, скільки самому собі. Тоді я, правда, ще нічого не знав про зірки. Не маю сумніву: в ту хвилину, коли я карав свого слугу, зірки мені сприяли. Згодом я перестав покладатись на випадок, і коли зоряне небо неприхильне до мене, я принишкаю й нічого не роблю. Зате при сприятливому розміщенні зірок я дозволяю своїй інтуїції вільний лет і творю діла, якими вдираюсь у самісіньке серце приголомшеного світу.

— Світ справді був би приголомшений, — сказав Петр, — якби довідався, що герцог Альбрехт із Вальдштейна цю мить сидить у цюпі.

Герцог підвівся й сів.

— На цих клятих нарах не можна лежати… Так, світ би здивувався, побачивши мене тут, та я й сам дивуюсь, бо тепер розміщення зірок таке сприятливе для мене, як давно вже не було. Помилка неможлива; і Кеплер, і Сені дійшли однакового висновку. Сені, можливо, часом буває схильний до поверховості й шарлатанства, але Кеплер — то сама солідність. Отож я нічого не розумію, й мені цікаво, що з цього вийде. А взагалі я зовсім спокійний. Зірки бачать далі, ніж ми. Ми всі пов’язані хитромудро переплетеними ланцюгами, з яких нам видні тільки найближчі ланки. Я був певен виграшу, аж ба — сиджу в цюпі й мене кусають блощиці. Отже, мій виграш полягає в тому, що мене ув’язнили. Тільки майбутнє покаже, яку вигоду я матиму з цього.

— Бачу, — сказав Петр, — що і в своєму ірраціоналізмі, керованому зорями, ви вживаєте нормальних розумових силогістичних доказів. Але я розумію вашу поведінку дуже добре, бо вона зовсім проста. Ще хлопчаком я ходив з матір’ю до лісу по гриби. Вона тоді керувалась такими самими ірраціональними методами, якими керуєтесь ви, завойовуючи світ: ішла завжди за голосом птаха, який нібито кликав її: «Йди, йди», — і манив у такі місця, куди розумний грибар не ступив би й ногою. І коли інші верталися додому з порожніми руками, вона приносила повний кошик і чудово розмаїтила наше вбоге меню. Через те я й досі не можу терпіти грибів.

— Коли ви гадаєте, що розгнівали мене своїми грибарськими прикладами, то помиляєтесь, — відказав герцог. — Навпаки. Якби тут було вино, я залюбки випив би за здоров’я вашої матері та за її інстинкт.

— На жаль, її вже нема на світі, — сказав Петр. — Вона давно померла, зготувавши на вечерю гриби, між якими попався зелений мухомор.

— Вона зготувала ту вечерю тільки для себе? — спитав герцог. — Ви з нею не вечеряли?

— Я тоді був пажем при празькому цісарському дворі, — відповів Петр.

— Жаль, — зітхнув герцог. — Поганцям щастить. Але ми в пустих балачках відбігаємо від цікавої теми, якою почали збавляти довгу ніч, що чекає на нас із вашої вини. Вам, здоровому як бугай, може, пощастить заснути й у цій холодній темниці, в ще не висохлому одязі, а я, хоч і зайняв правом старшого єдиний тапчан, який тут є, закладаюся, що не змружу очей, бо тяжко мучуся. Ноги мої мав би перебинтувати лікар, і давно минула година, коли мені щодня ставлять мильну клізму, і лівий кутній зуб розболівся. Що ви робите, коли заболить зуб?

Петр відповів, що в нього досі зуби не боліли.

— Я міг би й сам здогадатися, — з відразою сказав герцог. — У вашому віці я вже відвик усміхатися, бо не хотів показувати людям свої жовті зуби. А як у вас із потенцією?

Петр відповів, що про це ніколи не думав, як не думав і про травлення, про роботу серця та все інше. Він вважав самоочевидним, що всі органи тіла досі задовільно служили йому.

Ця відповідь так розгнівала герцога, що той довгенько лаявся крізь зуби, а зрештою сказав:

— Якби він бодай хвалився тим своїм свинячим здоров’ям, то я міг би назвати його дурнем, який хвалиться тим, що в нього спільне з будь-яким погоничем чи конюхом. Але він цим не хвалиться, він тільки відзначає, що в нього нічого не болить, усе справне, ніби на зоряному небі написано: в Петра Куканя ніколи не заболять зуби, Петра Куканя ніколи не пектиме згага. Петр Кукань ніколи не відійде з ганьбою від ложа красуні. Ох, ці кляті ноги! Мій двійник у Меммінгені має обидві ратиці здорові, але вдає, ніби кульгає, а я маю ноги хворі, але намагаюся вдавати, що не кульгаю. До речі, скільки вам заплатив папа, найнявши стромляти мені кілки в колеса?

Петр відповів, що одержав від папи двісті золотих на дорожні видатки.

— Або, — сказав герцог, — рівно стільки, скільки я хотів дати купцеві Ціммерману, цій окрасі стану торговців, за спалений склад вошивого ганчір’я. Кажуть, доля пише романи. Можна додати, що вона витіває й жарти, тільки безглузді. Гаразд, я ладен погодитися, що допустився помилки; але ви, Кукань, допустилися ще гіршого — злочину.

— В цьому ви навряд чи переконаєте мене, — сказав Петр. — На відміну від усього, що я робив досі в житті, тепер я діяв не з власної волі та ініціативи, а з папиної намови. Я не прибічник папи і взявся за це завдання тільки тому, що воно здалось мені розумним і справедливим, а себе я вважав — як виявилося, слушно, — єдиною в світі людиною, здатною його виконати. Так і вийшло. Ми обидва тепер сидимо в одній буцегарні, але я сиджу тут як переможець, а ви — як переможений, Не дивуюся, що ви почуваєте себе приниженим і скривдженим і з досади нахваляєтесь…

На цих словах герцог перебив Петра:

— Про це забудьте. Це я сказав у мить безтямної люті.

— А все ж сказали, — провадив Петр. — Це можна зрозуміти й виправдати, як і те, що тепер, коли безтямність вашої люті минулась, ви хочете мені довести, що мої дії проти вас були злочинні. Ми маємо аж задосить часу, тож говоріть, прошу вас. Але, нагадую, до людини, яка зрадила свою націю, я почуваю велику недовіру й не дуже охочий слухати її з дитячою прихильністю.

Вальдштейн відповів:

— Ви цікаво формулюєте своє обвинувачення. Кажете, я зрадив свою націю, тобто самого себе. Але ж самі ви, покинувши батьківщину ще за Рудольфа Другого, вважаєте себе чехом-патріотом, а мене, людину, що звеличує вашу націю в міру своїх неабияких сил і створила на північному сході Чехії оазу спокою, добробуту й безпеки, мене, єдиного чеха, що в ці тривожні часи спромігся діяти, тоді як решта або взяла ноги на плечі, або піддалася жіночій слабодухості, ви, пане Кукань, із чеської нації виключили. Та хай уже, я зовсім не маю охоти сперечатися з вами на цю нудну тему. Кажете, я зрадив свою націю, повторюєте, мов папуга, поширене ідіотське твердження про мою нечувану зрадливість, бо я з кількома солдатами перейшов на бік цісаря. Але одинадцять років, що минули відтоді, — занадто короткий час, щоб світ спромігся належно оцінити той мій учинок, на перший погляд такий ниций. А тим часом я міг би спокійненько порядкувати маєтками, що їх лишила мені в спадщину моя кохана дружина Лукреція, чию руку, на жаль, трохи жовтаву й зморшкувату, прирік мені — не дивуйтеся! — Кеплерів гороскоп. Але я вже тоді бачив, що справа вашої коханої нації, пане Кукань, програна, і знав: як маю колись простягти руку допомоги народові, про який ви ніколи не дбали, хоча й зворушливо балакали, і вивести його з болота, в якому він опинився через дріб’язкове себелюбство проводирів, то повинен спершу набути відповідної сили. Чеські пани ніяк не могли обрати короля з-поміж себе і, щоб ніхто з них не шкодував, посадили на трон пфальцького курфюрста, якого доля вашої батьківщини, пане Кукань, цікавить не більше, ніж мене доля американської Віргінії. Він після першої програної битви дременув, покинувши ваших земляків напризволяще. В цьому нещасті я не винен, я з’явився на арені, коли чехи вже програли війну, а тепер намагаюсь урятувати, що можна.

— Ви дуже елегантно змалювали, як загарбували конфісковані маєтки чехів.

— Я їх не загарбував, а купував, — відповів Вальдштейн.

— За знецінені гроші, які самі й карбували.

— Під час війни гроші завжди знецінюються, а я не чаклун, щоб це відвернути, — сказав герцог. — Отож я скуповував ті маєтки, щоб вони не попали в руки чужинців, і коли при цьому трохи потрусив цісарську скарбницю, то й не подумаю дорікати собі за це. Я цим вимурував собі підвалини могутності: хіба ж цісар не пристав на мою пропозицію за мої гроші набрати й озброїти військо для нього? Тобто я зробив те саме, що робили й ви, коли стали першим міністром турецького султана. І ваш перший крок тоді був — набрати й озброїти сильну сучасну армію. Бо, коли мене правильно інформував мій небіж Макс, а його — мій підчаший, кавалер де ла Прері, ви, пане, і колишній перший радник султана, офіційно званий Розумом Його Величності, — одна й та сама особа.

— Вас інформували правильно, — сказав Петр. — Та коли те саме роблять різні люди, воно вже не те саме. Я набирав турецьку армію для того, щоб відвернути європейську війну, а ви втрутились у цю війну на користь того, хто її розпалив: цісаря Габсбурга.

— Цісар Габсбург війни не розпалював, — сказав Вальдштейн. — Розпалили її ви, пане Кукань, жахливим провалом свого турецького експерименту. Розпалили її тим, що не спитали зірок, чи вони сприятимуть вам, коли ви рушили до Європи вбити свого ворога, кардинала Гамбаріні. Розпалили її тим, що, хоч і втиснули скіпетр у руку Людовіка Тринадцятого, але зразу по тому його покинули й тим дали змогу кардиналові Рішельє стати першим міністром. А кардиналові до вподоби, що німецькі держави знесилюють одна одну війною, бо Франції, яка не воює, це вигідно. Тому він не хоче, щоб німецька війна припинилася. Тому він помирив шведського короля з Польщею й дав йому змогу втрутитись у німецьку війну. А що він бачив і бачить у мені великого миротворця, то й послав до Регенсбурга отця Жозефа нацькувати на мене курфюрстів.

— Парадоксам немає меж, особливо в буцегарні, де треба чимсь розважитися, — сказав Петр. — Ваша здатність робити з чорного біле просто дивовижна.

— Хто бачить далеко, — відповів герцог, — той часто помічає: те, що зблизька видавалося чорним, насправді біле.

— Жінці, в якої здичавілий вояк забив дитину, — сказав Петр, — і господареві, якому він підпалив дах над головою, важко довести, що все це вкладається в рамки благодійних прагнень великого миротворця.

— Коли їм важко таке пояснити, — заперечив герцог, — це ще не означає, що неминучі на війні дрібні трагедії не є неодмінними супутниками благородних зусиль, корисність яких виявиться в майбутньому. Давньоримські легіонери рукавичок не носили й, завойовуючи світ, не обходились без жорстокості та звірств. Шість тисяч розіп’ятих понад Аппієвим шляхом рабів не свідчать про делікатність. Нині ми про цю жорстокість знаємо мало і вона нас не дуже хвилює, зате добре знаємо, що підкореним народам римляни принесли культуру й цивілізацію, вкрили їхні землі шляхами, чудовими будівлями й акведуками, отож ваша кохана батьківщина, пане Кукань, може тільки шкодувати, що Рим зупинився перед її порогом. Але вернімося до наших справ. Я не називаю вас дурнем, але прошу, щоб ви зважили й зрозуміли одне: я одинадцять років живу в самому осередді європейських подій і світової політики, а тому бачу далі і ясніше, ніж ви, бо ви зі своєю любов’ю до батьківщини стояли осторонь їх. Ви вважаєте себе єдиною людиною, здатною виконати карколомне папине завдання. Як свідчить результат, ваша самовпевненість має підстави. Але я з не меншим правом вважаю себе за єдину людину, здатну повернути знекровленій Європі мир. Ми обидва люди значні, пане Кукань, дарма що ви бідний і нікому не відомий, а я опинився за гратами. Велика людина повинна вміти програвати. Велич Ганнібалова ніколи не була очевидніша і гідніша подиву та пошани, як тоді, коли він, розбитий Марцеллом, мусив відступити до Апулії і, відрізаний від світу, марно дожидати там допомоги з Карфагена. Трагедія новітньої європейської історії в тому, що мої шляхи розминалися з вашими. Звичайно, це правда, що, коли мені мій небіж сказав, хто та людина, що проникла до Кеплерового дому й побачила мене в парадному уборі, який я надягнув задля розваги, бо гадав, що місію мою скінчено, я жахнувся й зробив усе, що міг, аби звести вас зі світу.

— Мені, власне, байдужісінько, — відказав Петр, — але якщо вже бути точними, треба зазначити, що спроби вбити мене ви розпочали раніше, ніж довідалися, хто я такий.

— Слушно кажете: тепер це не має ваги, — погодився герцог. — Ви розгадали мою гру, і для мене то була достатня причина спекатися вас. Що ж, я не зумів, а ви всупереч зіркам завели мене в нинішнє безглузде становище. Нагадую не без зловтіхи — ваше становище не менш безглузде і виплутатися з нього вам буде куди важче, ніж мені. Але тепер я розумію, чому сталося так і чому зірки попустили, щоб ви зруйнували мої плани. Зірки хочуть, щоб я зійшовся з вами й перетяг вас на свій бік.

— Моя відповідь до того очевидна, — відказав Петр, — що нема потреби висловлювати її: зірки, може, й хочуть, але це не означає, що хочу я. Ви твердите, ніби Рішельє руками отця Жозефа підбив вам ноги, бо вбачає в вас великого миротворця. Коли справді так, тоді моє втручання справді було злочином.

— Так, це був злочин, — підтвердив герцог.

— Але я не вірю вашому тлумаченню політики Рішельє, — провадив Петр. — Я не вірю, буцім він хоче прибрати вас тому, що бачить у вас миротворця, а не опору габсбургівського трону.

Тоді Вальдштейн розгнівався:

— Ви плещете язиком, як баба з базару, що бачить у Габсбургові чорта з цапиними рогами та хвостом. Якби цісар був чорт, було б іще добре, бо чорт — принаймні істота з розумом та волею, не позбавлена сили. Але цісар — дурний баран, цісар — билина, що хилитається на всіх вітрах, він — коли вже порівнювати — Марія Медічі в штанях, яка підставляла вухо кожному базікалові і яку ви цілком до речі скинули з трону. Ви, напевне, скажете, що й син її, Людовік Тринадцятий, — теж йолоп і билина на вітрі. Але умови у Франції діаметрально різняться від німецьких. Людовік Тринадцятий — ніхто, але уряд у Франції сильний, а Рішельє, як перший міністр, має необмежену владу. Король досхочу полює собі на оленів, або лазить панночкам під спідниці, або як там іще він розважається, а на державні справи чхає. Тягар турбот лежить на спині кардинала Рішельє, і його превелебність, будьте певні, залюбки й уміло несе той тягар. У Німеччині зовсім не те. Цісар — лялька. По-перше, в руках курфюрстів, по-друге, в руках розбещених, продажних, пересварених між собою міністрів. Мені, наймогутнішій людині в імперії, ніколи не давали змоги висловитися про громадські справи, я, генералісимус і герцог Фрідландський, міг тільки мовчати, коли при дворі завариться щось підле й небезпечне. Найгіршою й найнебезпечнішою з тих підлот був так званий реституційний едикт, що наказував протестантським вельможам повернути католицькій церкві всі захоплені маєтки. Цей злочинний захід знову пересварив між собою всіх німецьких князів, та ще й дав шведському королеві привід заступитись за своїх німецьких одновірців. А я, шановний пане Кукань, не мав нагоди вимовити хоч би однісіньке слово проти, бо мене й не питали. Мовчки було постановлено, що я зі своїми солдатами вирушу запроваджувати едикт у життя, тобто виганятиму з колишніх церковних маєтків їхніх нинішніх світських власників. Я цього не зробив. Тому мене обвинуватили в саботажі цісарського едикту й навіть не запросили на тутешній з’їзд. Я ще з зими передбачав, що лаштують проти мене, і старанно підготувався. Маю докази — до едикту доклав руку сам Рішельє. Не тільки отець Жозеф, а й Ламормаїні, цісарів сповідник, агент кардинала. Єзуїт, якому цісар сліпо довіряє, сам уклав йому перо в руки підписати той едикт. Своєю несподіваною появою я так налякав би все оте курфюрстівське, міністерське та чернецьке кодло, що мені легко було б надавати їм копняків та вигнати їх геть, як Христос вигнав із храму гендлярів. Базарні баби, до чийого рівня й ви скотилися, плещуть, ніби не Фердинанд Другий, а я, герцог Фрідландський, — справжній цісар Німеччини. Декотрі, дотепніші, називають мене «цісаревим цісарем». Я не був ним, але з завтрашнього дня мав ним стати. І став би, якби не пан Петр Кукань з Куканя, колишній перший міністр турецького султана. Зробившись першою військовою, але й першою політичною особою в імперії, я міг би скасувати реституційний едикт, міг умиротворити шведського короля, а врешті подбати про вашу над усе вам любу вітчизну, ліквідувати наслідки Білої гори^[14]. Так, усе це я не тільки міг зробити, а, бог мені свідок, і справді зробив би.

Трохи помовчавши, він ще двічі повторив:

— Бог мені свідок. Бог мені свідок.

Петр почував себе недобре під тим вогнем Вальдштейнових аргументів, і його ще настирливіше мучило питання, яке вперше зринуло в нього, коли він дивився на процесію вельмож, що простувала до церкви: чи Вальдштейн, цей хижак і відважний грач, з морального й суто людського погляду стоїть вище за всіх отих самозакоханих, обкурюваних ладаном ідолів юрби? Але Петр іще спромігся на таку відповідь:

— Того, що хтось би зробив, якби йому було дано це зробити, не засвідчить і сам бог. Ваші наміри, висловлені щойно, такі прекрасні, що якби я вірив у їхню реальність, то мусив би запасти в розпач, бо звів їх нанівець своїм злочинним утручанням. Та я, на щастя, не вірю в їхню реальність, бо для цього мусив би повірити, ніби Альбрехт із Вальдштейна, якому війна дала стільки зиску, як нікому в Європі, раптом вирішив її скінчити. Я, як ви не без досади були зауважили, маю здоровий шлунок, але цієї страви й він не перетравить.

— Переконання не можна накинути наказом, та й про смаки не варто сперечатися, — сказав герцог. — Ви лишаєтесь на своїй позиції — гаразд; це важить дуже мало чи й зовсім нічого, бо ви на ній лишатиметесь недовго. Ви самі дуже скоро пересвідчитеся, що я мав рацію, назвавши ваш учинок злочином. Ця війна — війна тюхтійства, що уклало спілку з гендлярством та зажерливістю. Ви можете сумніватись у моєму гуманізмі, але не в тому, що я маю голову на в’язах. Коли через вас Альбрехт із Вальдштейна покине воєнну арену, ця війна стане ще більш тюхтійська й гендлярська, а отже й кривавіша. Зважте лишень, що тоді станеться з моїм військом. Кажете, воно зіллється з армією Тіллі? Тільки я один із великих сучасних воєначальників зрозумів, що війна — це на три чверті організація й лише на чверть — стратегія. Велика Римська імперія розпалась через погану організацію. Завдяки моїм організаторським здібностям мої солдати добре взуті й одягнені, дістають добрий харч і платню. Я їх знаю, як свої п’ять пальців, і наважуся запевнити: добра половина їх радше розбіжиться, ніж перейде до обшарпаних, погано організованих полків, де в похід ідуть босі, а платню видають дубцем. Це військо стане справжньою чумою і для Німеччини, і для вашої коханої батьківщини, для всіх, хто працює, виробляє, будує, вирощує, збирає. І тоді пан Петр Кукань, побачивши наслідки свого злочину, якщо він ще має трохи сумління, повіситься на власному ремені. Такої величезної і складної людської маси, як армія генералісимуса Вальдштейна, не можна розпустити безкарно. На жаль, кара впаде не на голови тих, хто вчинив цю катастрофу, а спостигне мільйони безневинних людей.

Петр відказав, з прикрістю відчуваючи марноту своїх слів, що все так барвисто змальоване паном герцогом діється вже й тепер, до відходу Вальдштейна з воєнної арени. І розповів про мародерів, про тих зарізяк, які, завдяки досконалій організації Вальдштейнової армії якнайкраще взуті та одягнені у фрідланські чоботи та мундири, вбили й пограбували мельника, зґвалтували й замордували молоду пастушку, а потім повбивали один одного. Але на Вальдштейна ця розповідь не справила ніякісінького враження. Ще Петр не договорив, а герцог уже заснув, хоча боявся, що цілу ніч не змружить очей.

Другого дня перед полуднем, коли в’язні вже страждали від голоду й спраги, почувся брязкіт замків на дверях цюпи і ввійшов низенький, огрядний, рухливий, чисто вдягнений пан. Його старанно поголене обличчя сяяло здоров’ям та веселістю, а вуста, оздоблені малесенькими вусиками, усміхались. Відрекомендувавшись як староста міста Регенсбурга, він додав, що не знає обох панів, але не сумнівається, що вони високого роду, а тому не вчинили нічого страшного. З боку купця Ціммермана було недоречним зухвальством жадати відшкодування за згорілий склад ганчір’я, бо магістрат давно наказав йому прибрати геть той смердючий склад, джерело зарази. Через це, а головним чином тому, що в них сьогодні велике свято, він, староста міста Регенсбурга, не тягтиме винуватців до суду, а потихеньку відпустить їх на волю. Вартові виявили надмірну ревність, кинувши панів до тюрми через таку дрібницю, і він, староста, добре їх за це провчив. Але такі вони вже є: що на п’ятій башті вбито й кинуто в Дунай мушкетера, який там вартував, то пусте, а що двоє веселих панів бавились, пускаючи з вікна ракети, о, тут вони раптом стали такі пильні, аж нікуди.

— Про яке свято ви згадали? — спитав герцог.

Староста засміявся.

— А ви не знаєте? Правда, звідки б ви могли знати, коли з учорашнього вечора сидите за ґратами! Таж ми позбулись отієї воші, отієї п’явки, отого негідника, отого паскуди, отого собаки Вальдштейна! Цісар якраз підписав указ про його усунення, і місто тепер радіє, всі наче п’яні, бо кінець Вальдштейна — це кінець війни, панове, я за це ручуся. Перепрошую, що ми були не дуже гостинні, й бажаю щастя та здоров’я.

Місто загриміло святковим салютом із пістолів, мушкетів та гармат, хто мав ноги, той вибіг із дому, щоб пристати до радісних юрб, які забили вулички, а хто мав горлянку — кричав «ура» цісареві за його великий, мудрий державний акт, який свідчив про його могутність, силу волі та палку любов до народу. Вальдштейн, невпізнаний і непомічений, важко ступав хворими ногами, яких учора не встиг полікувати, але його обличчя, хворобливо лиснюче й утомлене, мало звичний погордливо-байдужий вираз.

— Ну, розпрощаємося? — спитав він у Петра.

— Ще ні, я забув у вас капелюха, — відповів Петр.

І вони разом пішли до Кеплерового дому. Сені, який відчинив їм, дуже злякався, побачивши, що його пан вертається в товаристві того страшного вчорашнього гостя, але герцог кивнув йому мовчати.

— Їсти й пити, — звелів він. — І гарячу ванну. І лікаря. І масажиста. І негайно пошліть гінця до Меммінгена, щоб відома вам особа виїхала зустріти мене в умовленому місці. А для мене приготувати карету, я їду.

Сені, який у Регенсбурзі справляв і службу секретаря та камердинера, схилив голову на знак того, що взяв до відома накази, і квапливо вийшов.

— Як маєте ще хвилинку, зайдіть до мене, — сказав герцог, коли Петр розшукав свій капелюх, покладений на поличку каміна.

Вони піднялись у мансарду, і там Вальдштейн дав Петрові прочитати Маррадасів рапорт про стан німецьких фортець.

— Що ви на це скажете? — спитав він, коли Петр дочитав.

Петр відповів, що важливість цього різкого документа залежить від того, в чиїх він руках.

— Сказано точно, — сказав герцог, розсівшись у кріслі й важко дихаючи, видимо знесилений. — У руках відставного генералісимуса він не вартий нічого, правда?

— Гадаю, що так, — відповів Петр.

— Але ворогові, наприклад шведському королю, він би міг бути дуже корисним, так?

Петр погодився і з цим припущенням.

— Дуже корисним, — повторив герцог, — зате завдав би чимало прикрих несподіванок одному дегенератові з одутлими губами. Він підібгав під себе вашу кохану вітчизну, і ви, Кукань, вважаєте його Вельзевулом, а я з погляду своїх широких і ясних політичних перспектив маю його за опудало, хоч це й не означає, що я ненавиджу його менше, ніж ви, бо це опудало плюнуло на мою руку, простягнену, щоб урятувати його імперію і всю Європу.

— Все це правда, — погодився Петр. — Але я не розумію, нащо ви це мені кажете.

— Розумієте добре, — заперечив герцог, — бо кмітливому досить натякнути. Чи не хочете здобути вигоду зі сприятливого для мене розміщення зірок? Так ви хоч почасти відшкодуєте прикрі наслідки свого вчинку, яким звели нанівець мої миротворчі плани. Чи не хочете… але стривайте, гляньте спершу, чи ніхто не стоїть за дверима.

Коли Петр пересвідчився, що їх ніхто не підслухує, герцог докінчив:

— Ну як, не хочете передати цейрапорт шведському королю з моїми братніми привітами й побажанням успіху?

Петр держав Маррадасів рапорт у руці й мовчав.

— Отже, не хочете, — сказав герцог. — Ну, то поверніть його мені. І біжіть до свого покровителя, святого отця. Той, напевне, має для вас щось цікавіше й корисніше. Я чув, у його превелебності кардинала Рішельє геморой. Може, папа пошле вас до Парижа, щоб ви відвезли кардиналові надруковані молитви святій Катерині, які, прикладені до хворого місця, чудесно зцілюють недугу. Це завдання, гідне Петра Куканя з Куканя, який щойно заліз ведмежою лапою в історію Європи. Але не сподівайтеся, папа не похвалить вас за те. Бо вся комедія в тому, що про це ніколи не довідаються, а в історію буде раз назавжди записано, ніби герцог Альбрехт із Вальдштейна всі дні регенсбурзького з’їзду спокійно просидів у Меммінгені, а коли послані до нього урядовці офіційно оголосили йому цісареву постанову про його усунення, він радісно сказав їм: «Приємнішої звістки ви, панове, не могли б мені принести. Я сам, якби був у Регенсбурзі, не порадив би цісареві нічого кращого…» Щось таке я й скажу послам, коли прийматиму їх у Меммінгені. Цікаво, хто це буде? Може, Пікколоміні? Та ні, цей занадто пихатий, такого доручення він не прийме. Чи Маррадас? Цей занадто хитрий і боягузливий. Або Тіллі? Про цього не варт і говорити. Може, татусь Квестенберг, двірський радник, що називав мене королем Фрідландським? Оцей годиться. Хай уже дістане нагороду за своє підлабузництво. Та хоч би хто приїхав, я буду там раніше, ніж вони, бо з повними штаньми швидко не поїдеш, а посли напевне матимуть повні штани. Адже я міг би й сказитися, забути про своє добре виховання і звеліти їх повісити, як зробив мій чудовий двійник з отим Маррадасовим гінцем, коли я переказав йому, щоб він час від часу скидав із себе оту вальдштейнівську меланхолію та по-вальдштейнівському навіснів. Але хай там як, а про Петра Куканя з Куканя в тій розмові не буде й слівця. Петр Кукань із Куканя зостанеться невідомий, як і був, а його роль в усій справі не вийде на яв. Він не шанолюбний? І не марнославний? Хай радіє, що ні, а то б від цієї думки почорнів з люті.

— Я чорнію не з люті, а від бруду, в який заліз і не бачу з нього виходу, — відказав Петр. — Ох, якби я був марнославний, то тільки радів би з того, що моє ім’я не фігуруватиме в цій справі. Я мав прості і ясні критерії правильності чи неправильності всього, що мусив чи не мусив робити, завжди знав напевне, що порядне й що непорядне, правдиве й неправдиве, розумне й нерозумне. А тепер не знаю. Про що йдеться? Відставлений генералісимус має на думці зрадити свого володаря, якому присягав на вірність, і збирається запропонувати свої послуги ворогові. А я маю допомагати в цьому. Така ситуація без будь-яких прикрас.

— Мене вкидає в подив ваше вміння різонути зразу по живому, — сказав герцог.

— Це мені вже казав кілька років тому мій приятель Гамбаріні, який мене зрадив і якому я за те скрутив в’язи, — відказав Петр. — Він твердив, ніби я успадкував цю здатність від свого діда, коновала з фаху.

— Чудового ж ви мали предка, поздоровляю, — сказав Вальдштейн. — Але вашим реалістичним поглядам дечого бракує. Ви забули згадати, хто той володар, якому я хочу відплатити за невдячність, і хто той ворог, якому пропоную послугу.

— Я цього не забув, — заперечив Петр. — Якби не це, я б і говорити не схотів, не те що стати на службу до зрадника.

Вальдштейн почервонів:

— Під тим зрадником ви розумієте мене?

— Саме так, пане герцогу.

Вальдштейн хвильку мовчав, тільки зціплював і розціплював кулаки, тоді опанував себе і сказав:

— Ваш дід-коновал промовляє вашими устами. Я приймаю на службу чоловіка, який підбив мені ноги, а ви, фанатик честі, йдете на службу до зрадника. І все це при розміщенні зірок, сприятливому як для мене, так і для вас, бо ж ви на службі в мене. Той, хто спрямовує рухи зірок, опріч усього, дуже дотепний жартун. Та дарма. Хто зумів перекреслити плани Альбрехта з Вальдштейна, той дасть раду й дорученню, яке дав йому той-таки Альбрехт із Вальдштейна. Сподіваюся, не треба інструктувати вас, як поводитися й говорити перед королем.

— Справді, не треба, — погодився Петр. — Прощавайте, пане герцогу.

— Стривайте, я дам вам грошей на дорогу.

— Дякую, мені вистачить своїх, — сказав Петр і пішов.

— Повісити, повісити бестію, — зашепотів Вальдштейн і тихо заплакав від кволості, безсилої люті й приниження.

Через три години, чудово відсвіжений гарячою ванною і масажем, герцог увійшов до кімнати доктора Кеплера, щоб попрощатися з ним і подякувати за гостинність, перше ніж сісти в карету, що вже стояла напоготові перед будинком. Учений був у ліжку. Події останніх днів так розхитали його слабеньке здоров’я, що він мусив лягти.

— Отже, кінець, усьому кінець? — промовив він, не підводячи голови й ледве ворушачи синіми губами.

— Коли ви маєте на увазі регенсбурзький з’їзд, то справді кінець, — сказав Вальдштейн. — Я кваплюся до Меммінгена, щоб бути там раніше, ніж туди привезуть повідомлення про мою відставку.

— І ви, ваша високосте, вже нічого, нічого на свій захист не зробите?

Вальдштейн тільки знизав плечима.

— І справа з моєю затриманою платнею буде остаточно здана в архів? — спитав учений кволим голосом.

— Доведеться вам змиритися з цим, маестро, — сказав Вальдштейн. — Я змирився з чимось куди гіршим, ніж ваша мізерна платня. Мене самого дуже дивує, що все скінчилося так сумно, хоча за вашими розрахунками зірки сприяють мені. Але майбутнє ще покаже, яка вигода в цьому гаданому програші. А поки що бажаю вам якнайшвидше одужати — і до побачення.

— Я вже з вами не побачусь, мені кінець, — сказав астроном. — Але як маєте ще вільну хвилинку, прошу вас вислухати кілька слів, щоб я не відійшов, з нечистим сумлінням туди, звідки нема вороття.

Герцог з нетерплячкою на обличчі зіперся сідницями на скриню, в якій учений ховав одяг.

— Говоріть, але, будь ласка, коротше.

Учений якусь хвилину перемагав задишку, тоді почав:

— Ви, ваша високосте, були моєю останньою і єдиною надією, що я доможуся справедливості й дочекаюся тих грошей, які лишився мені винен габсбурзький цісарський дім. Ви мені обіцяли…

— … що допоможу вам їх одержати, коли мені вдасться переворот, — роздратовано перебив його Вальдштейн. — Але він не вдався, то про що тут іще балакати.

— Я ще не сказав головного, — шепотів старий. — Для мене так важливо було, щоб ви не зреклись задуманого й нічим не дали себе відстрашити, що, коли ви мене попросили спитати в зірок, які ваші шанси, я допустився — присягаюсь, уперше в житті — обману…

— Обману? — ревнув Вальдштейн. — Тобто розміщення зірок не було для мене сприятливе?

— Не було, аж ніяк не було, — сказав Кеплер, і очі його залилися слізьми. — Я приховав цю невеселу й тривожну обставину, що планета вашого найпершого ворога, Максиміліана Баварського, саме панує над планетою його величності цісаря, отож із самого початку було ймовірно, що Максиміліан доможеться свого. Крім того, Марс проходить через сузір’я Терезів, а Сатурн — через сузір’я Скорпіона, а це означає, що ми переживаємо пору зрад у змовах і законах, перемоги інтриг та невірності й неуспіху добрих замірів, спрямованих на загальне добро. Та оскільки віра часто творить чудеса, я надіявся, що ви, ваша високосте, впевненістю в собі й силою свого генія переможете всі ці несприятливі впливи, і змовчав про них. Але ви не перемогли. Коли вчора в моєму домі з’явився той зухвалий хлопцюга, я зрозумів: мій обман — єдина темна пляма на всій моїй науковій кар’єрі, мій єдиний відступ від засад чесності й правдивості — був марний. Той чоловік, коли дозволите вжити алегоричного виразу, був невблаганним посланцем небес. Прошу вас, ваша високосте, згадати, що я вчинив так із найкращими намірами, й пробачити мені, щоб я міг стати перед престолом всевишнього без почуття вини.

— Іди к бісу, старий недоумку, — сказав Вальдштейн і вийшов, грюкнувши за собою дверима.

Тим часом Петр із рапортом генерала Маррадаса, зашитим у полу камзола, їхав на північ Німеччини, назустріч шведському військові, що, за чутками, висадилось у Померанії.

ЧАСТИНА ТРЕТЯ ВАРІАЦІЇ НА ВАЛЬДШТЕЙНІВСЬКУ ТЕМУ (далі)

Повний рот сиру

Над правим берегом Рейну, там, де річка, що доти текла на захід, плавною дугою звертає на північ, днів на п’ять дороги тягнеться скелястий кряж, порізаний ущелинами й укритий грізною, шумливою пущею, за похмуру славу та темний колір названою Шварцвальдом, тобто Чорним лісом. Справді, важко уявити собі щось чорніше за той дикий густезний праліс із старезних смерек зі сріблястими стовбурами та гілками, обвислими під тягарем лишайників, що висіли, наче пошматовані вітрила на реях розбитих кораблів. Піскуваті стежки губляться, ніби запавши під землю, в заростях моху та папороті, населених лісовиками, мавками та всякими страшидлами. Тихо, ніщо й не ворухнеться, хіба шасне в схованку лисиця. Є там місця, куди ніколи не проникає сонце; там живуть ведмеді, борсуки, і там-таки нібито знайшла притулок ватага грабіжників, які прозвали себе «веритаріями», яких дехто вважав чортами, а дехто — ангелами-охоронцями. Перші, що вважали їх за чортів, твердили, ніби це звичайнісінькі розбійники, тільки численніші, спритніші, краще озброєні й кровожерніші, ніж звичайно. Другі держалися думки, що назва «веритарії» придумана не просто так, а виведена з латинського слова «верітас», тобто «правда», — а це, як відомо, щось чисте й боговгодне. І ті веритарії справді поводяться так, що сам бог може дивитися на них тільки схвально й замилувано, бо вони нікого не кривдять, навпаки, захищають покривджених, і не грабують, а відганяють грабіжників. Зате накидаються без розбору на кожного, хто чинить паскудство, — лютеранин він чи католик, швед чи німець. Та однаково їхня присутність у Чорному лісі не тішила, бо веритарії нібито завжди з’являлися там, де назрівало лихо. В Чорному лісі досі було більш-менш спокійно, тож поява там веритаріїв не віщувала нічого доброго.

Води в Чорному лісі аж забагато. Потічки стрибають і булькочуть по бескетті, кришталеві водоспади ринуть із веселих гірських озерець, що оздоблюють схили стіжкуватих пагорбів та гір, з яких Фельдберг — найвища, а Бельхен і Блауен — лиш трошечки нижчі. Корови, байдужі до стукоту дятлів та жовен, що пурхають у вільшині, скубуть на полонинах та галявинах траву з гіркуватим запахом. Тут, у Чорному лісі, збирає Дунай свої перші води, а долинами, де клубочиться туман, ринуть струмочки, струмки та річки, з яких Вутах, Вебра, Ельц, Мург та Альб упадають просто в Рейн, а Енц і Нагольда — в Неккар. Але перейдімо вже до суті: над однією з цих річок, над Мургом, за урочищами села Гернсбаха, в затінку пагорба Голо стояла старовинна корчма «Вовкулака», яка напевне пам’ятала дні, коли славної пам’яті Мартін Лютер тільки вчився розбирати літери, а Томаса Мюнцера ще й на світі не було. І в тому «Вовкулаці» з призволу самого антихриста почався фінал нашої довгої розповіді про життя й подвиги Петра Куканя з Куканя, героя, що ненавидів зло, але не знав, як із ним боротись.

Був січень року тисяча шістсот тридцять другого, тобто другого року так званої шведської війни, що почалась тоді, коли король Густав-Адольф висадився в Померанії, або ж чотирнадцятого року так званої німецької війни, тепер, коли ми вже понад триста років зберігаємо в пам’яті дату її закінчення, відомої як тридцятилітня війна. Король Густав-Адольф саме перезимував недалеко звідти, в старому й славному Мангаймі над Рейном, і це неабияк дратувало фактичного короля Франції, кардинала Рішельє, який хоч і підтримував німецьку війну грішми та затягував її дипломатичними інтригами, але не був радий, коли театр воєнних дій наближався до священної землі Франції. Можна ще додати, що, ймовірно, саме близькість шведів принадила до Чорного лісу розбійницьку ватагу веритаріїв, хай там які вже були їхні наміри та інтереси.

Зима того року була не сувора, але похмура. З лісу долинав шум, сповнений лихих передвість і туги, що брала за серце. Ночами сич ухкав на диво часто й сумно.

Того дня, коли починається наш фінал, до корчми «Вовкулака» по обіді зайшов волоцюга-вояк, що простував, як він сам сказав, у Мангайм, щоб найнятись на службу до шведів. Він був чолов’яга не молодий і не старий, років сорока, невисокий, але й не низький, кремезний, але ні крихти жиру — самі жили та м’язи. За кухоль дешевого молодого вина, яким його залюбки почастували охочі послухати, що діється в широкому світі, він біля коминка розповів тамтешнім людям, серед яких були один коваль і один мельник, а то самі дроворуби та пастухи, про всякі пригоди зі свого життя, такі несамовиті й неймовірні, що слухачі не тільки крутили головами, а на знак недовіри до такої несусвітньої брехні штовхали один одного ліктями під ребра, посміюючись іще й з його химерної мови, бо він говорив жаргоном обійдисвітів, що знають добрий десяток мов, але жодної до пуття. Він сказав, ніби змолоду служив у Туреччині яничаром — був тоді магометанином — і дослужився до чину яничарського генерала. То була, як мусив визнати кожен, загадкова кар’єра, але Франтине щастя — той вояк звався Франтою — тривало недовго, бо султана, прихильного до нього, замордував рідний брат, а потім наказав вирізати всіх його прибічників. Франта встиг дати драла, та на кораблі, яким він утікав, спершу вибухнув бунт, потім корабель розбився й усі потонули, тільки йому, Франті, пощастило допливти до невеличкого острівця, на якому він прожив сам-самісінький трохи не рік, харчуючись усякою морською гидотою, яку ловив і запивав дощовою водою, що натікала в ями та розколини в скелях. Та врешті його підібрав корабель, який плив до Індійської землі. Чи знає хто, що то за Індійська земля? Коли в давнину Господь послав туди святого Павла, святий жахнувся й заблагав: «Господи, піду куди завгодно, тільки не до Індійської землі». І мав рацію, бо нема в світі землі гіршої й паскуднішої. Люди там моляться на корів, а своїх мерців не ховають у землю — віддають на з’їжу крукам; спека там така, що на розжареному сонцем камені можна пряжити яєчню, тільки треба пильнувати, щоб не пригоріла. Тому Франта при першій нагоді втік на одному португальському судні до землі Австралійської, де живуть чудні тварини, що носять своїх дитинчат у прирослій до черева торбі, а птахи виростають як теля завбільшки, літати не вміють, зате бігають швидше за арабського коня. А коні гам муркочуть, ніби коти, і ластівок немає, бо ластівки, як відомо, восени відлітають на південь, а на Австралійській землі ніякого півдня нема. А що там немає півдня, то Франта, коли йому та земля невдовзі набридла, подався на північ і діставсь аж до Ескімоської землі, де жінки прожовують своїм чоловікам чоботи, щоб були м’якенькі. На тій землі є велика гора, звана Божим Годинником: вона вся діамантова, на ній ніщо не живе й не росте, тільки раз на тисячу років прилітає пташка погострити об неї дзьобик, і кажуть, ніби, коли ті пташки своїми дзьобиками зітруть усю гору, мине рівно одна секунда вічності; тому гору так і називають. Ну, а коли Франта з тих чудних і диких країв вернувся до Європи, тут уже кипіла війна. Він воював усюди і всюди показував свою відвагу — допомагав Тіллі розбити Мансфельда, та й Вальдштейнові дав змогу подужати того ж таки Мансфельда під Дессау, потім знов під командою Тіллі давав чосу данцям, але в бою під Брайтенфельдом, де Тіллі зазнав поразки від короля Густава-Адольфа, Франту поранило, і він три місяці видужував. Ну, а тепер оце вирядився доводити своє геройство в армії того ж таки Густава-Адольфа, проти якого воював торік і пересвідчився, що то войовник випробуваний і вправний, фортеці та укріплені міста падають перед ним, як хатки з карт, і він через рік закінчить цю війну останньою переможною битвою — за це Франта ручиться своєю бувалою в бувальцях головою. А поки що Франта ладен іти на нові злигодні, в нові баталії, хоча вже й тим, чого зазнав, вимучений, ніби хвойда після ярмарку. З голим задом він у цю війну встряв, з голим задом воює і нічого на ній не здобуде, хіба кілька латок на той голий зад, та що вдієш: хоча жити не конче треба, — адже наукою давно доведено, що, як хтось умре, хоч би й сам папа чи цісар, однаково нічого не станеться й не зміниться, — але все ж таки жити хочеться, дарма що ніхто не знає чому, а от хочеться й квит.

Коли вояк Франта скінчив свої байки, настала тиша, яку порушив коваль, чоловік бувалий, бо, коли був ще мандрівним підмайстром, добився аж до Швейцарської землі:

— В усе я повірю, що ти тут наплескав, махаметане, все візьму за правду: і ту твою діамантову гору, і тварин, що носять дитинчат у торбі, й те, ніби десь живе народ, що молиться на корів, — з усім погоджуся, на все тобі прикивну, хай буде правда, лиш в одне не повірю: ніби ти, голово нечесана й пико неголена, був генералом у яничарів. Бо я не вчорашній і не сьогоднішній і добре знаю, що таке яничари: найкраще в світі військо, воно вигравало туркам усі війни, коли турки ще ходили в походи. І що такий волоцюга, як оце ти, такий голодранець і злидень та був у тих яничарів командиром — це курям на сміх, я про таке й Думати не хочу.

Солдат Франта нітрохи не образився, тільки поважно відповів:

— Так, справді, то була дивовижна пригода, і я ще й нині, через стільки років, сам дивуюся, як воно могло статись. І все ж це правда, я тобі зараз доведу.

Та перше ніж почну доводити, затям, будь ласка, що турецький король — його там називають падишахом чи султаном — настановив мене яничарським генералом не за мій вельможний рід, бо я син повії, і не за вченість, бо я, проживши вік у доброму здоров’ї й страху божому, не навчився ні читати, ні писати, і не за кебету до командирства, бо я, відколи живу, ніколи не командував, а тільки за мою силу: перше ніж стати генералом, я мусив перемогти в боротьбі чоловіка, сильнішого за якого тоді не було в світі: він і. досі був би сильніший за всіх людей, якби не втонув з тим самим кораблем, із котрого мені тоді пощастило врятуватися. Він, кажу, був найсильніший з усіх людей, ну, і найбільший навіженець, але то вже інша історія. Тепер подивись, а тоді вже балакай.

І, вхопивши коваля, теж крем’язня нівроку, правою рукою під ліве коліно, а лівою за пояс, без видимого зусилля підняв його й почепив за ремінний пасок на вбитий у стіну гак для копчених окостів та ковбас. Коваль репетував, бив п’ятами в стіну, але Франта зняв його лише тоді, коли коваль запевнив, що вірить у Франтине генеральство й замовляє йому новий кухоль молодого вина. Ця невеличка пригода добре розвеселила всіх, і корчмарка насилу встигала носити кухоль за кухлем, а корчмар — ставити крейдою на стіні риску за рискою на знак боргу. А один тамтешній музика зацигикав на скрипочку, і що дужче смеркало, то гучнішав гамір у корчмі. Тож не можна — та й не треба — сумніватися, що пиятика затяглась би до ночі, але раптом із села почулася стрілянина й крик, а за хвильку до корчми вбіг переляканий челядник:

— Шведи! Рейтари! Грабують! Убивають!

І справді, загін шведських рейтарів, десятків зо три, кілька хвилин тому налетів на село. Кілька хвилин, але чого вони встигли за ті хвилини накоїти! Декотрі, навіть не спішившись, просто верхи в’їздили до людських осель, мов до стаєнь, а дехто зостався надворі — той хапцем хапав дівчину та валив додолу, той простромляв шпагою пахолка, який намагався вивести з хліва корову й утекти з нею в ліс, той підпалював дровітню, щоб присвітити товаришам, та все так завзято і так уміло, боже праведний! Ми сказали, що їх було тридцятеро, ну, може, тридцять п’ять, не більше, але всюди їх було повно, в світлицях і в погребах, у коморах і в шпихлірах, у стайнях і стодолах, і всі були при ділі, всі бадьорі, веселі й щасливі, як тільки може бути щасливою людина, що їй усе дозволено й що досягла найжаданішого в світі — цілковитої свободи. Вбий, кого захочеш, зґвалтуй, кого запопадеш, підпали, що займеться, знівеч, що заманеться, спаплюж, украдь, поламай, розбий, розмолоти, розколи, роздери, розвали, проштрикни, розтопчи, розпори, розмети, розкидай усе, що тобі захочеться знищити, споганити, і все це з солодкою свідомістю, що ти чиниш добре, бо служиш у лавах тих, котрі б’ються за правду. Солдати трощили меблі, палили їх у печах, грубах, коминках, хоча дров було вдосталь, виламували вікна й двері, відчиняли скрині та судники, вигрібали з них одежу, посуд, ковбаси, сало, зв’язували все те клумаками, й крик людей, яких убивали, мучили, катували, крізь лійку наливаючи їм у рот гноївку (таке частування називалося «шведський трунок»), утинаючи їм вуха й носи, припікаючи їх вогнем, аби призналися, де в них заховані гроші. Крик людей зливався з ревом, скиглінням та кувіканням безсловесної худоби та птиці, бо шведи завітали до Гернсбаха не на хвильку, вони збирались побути тут довгенько, погуляти як слід, перше ніж поберуться далі, а власне, поки спалять усе, що лишалося. Отож вони різали, кололи, вбивали курей, овець і корів, розтинали, білували, пекли та смажили, одне слово — поводились як удома. В одній оселі застали господиню — варила в казані юшку на вечерю; шведи занурили їй голову в киплячу рідину й рогачем держали за шию, поки перестала борсатись. Про те, що робилося з іншими жінками в селі, молодими й старими, краще мовчати, а про те, що діялося з дітьми, краще й не думати.

А що ж тим часом наш бравий вояк Франта Ажзавтрадома, що саме якимось дивом виринув з потоку нашої розповіді? Може, хто гадає, ніби він вихопив шаблю та кинувся на поміч селянам? Аякже! Франтине життя було трудне, таке трудне, що він не дійшов, та й не міг дійти ні до яких етичних засад, окрім необхідності дбати про власну безпеку й добро. Що було йому до загибелі села Гернсбаха, в якому він не мав і соломинки власної і про яке до сьогодні навіть не чув! Скільки вже разів у своєму житті він бачив таких наскоків, мордувань й грабунків, скільки бачив пожарищ та руйновищ по отаких селах чи садибах, де стриміли тільки почорнілі рештки стін і коминів, а жили самі пацюки або часом ще й вовки!

Тільки-но почувши з уст переляканого челядника страшну звістку, всі з. шинку розбіглись, вибігли стрімголов і корчмар із дружиною — мабуть, аби щось винести та врятувати, поки є час. Франта зостався в корчмі сам. Начепивши пояс із шаблею, якого був скинув, і повісивши на плече подорожню торбу, аби можна було без загайки вшитися, коли припече, він скористався з нагоди на свій лад: не бувши велетнем духу чи дії, звиклий ходити шляхами найменшого опору, глибоко байдужий до ґвалту, що долинав із села, він заходився допивати вино, покинуте втікачами: того вина було на всіх столах удосталь, бо корчмарка незадовго перед появою челядника принесла з погреба нове барильце.

Насамперед поквапно вихилив два недопиті кухлі, потім здогадався позливати недопивки з кількох кухлів у один глек, а тоді, звеселений і задоволений своєю долею, тримаючи за вухо повний глек, почав нишпорити по корчмі, сяк-так освітленій вогнем, що догоряв у коминку: чи не знайде чого попоїсти? І таки знайшов: за ковпаком на коминку підігрівалась велика миска білого сиру, добре відтопленого й щедро политого пивом. Франта жадібно вхопив дерев’яну ложку, застромлену в ту принадну м’яку масу з міцним, мужнім запахом, і, не звиклий до тонких застільних манер, роззявив ротяку й напхав сиру аж поза щоки. Та леле! Саме коли він з тваринною насолодою, давно вже не звіданою, — бо в своїх мандрах по спустошеній Німеччині він здебільш голодував, — почав рухами горлянки пропихати в стравохід цей гаргантюанський ковток, двері розчахнулись, і до корчми влетів здоровенний мов дуб чолов’яга. Обидві його руки до ліктів були в крові, в правиці він держав палаш, теж закривавлений, на ногах мав шведські ботфорти з острогами, а його капелюх замість пір’їни був прикрашений щойно відтятою дитячою ручкою. Він роззирнувся по корчмі правим оком — лівого не мав — і, побачивши біля коминка Франту, ревнув:

— Ти хто?

Франті годилось би відповісти, приміром, так: «Слухай, друзяко, я солдат, як і ти, хоча тепер і не на службі, тож дай мені спокій, а я дам спокій тобі, знай своє діло, а я знатиму своє». І нема сумніву: якби він сказав щось таке, все було б гаразд, і Франта чкурнув би звідти та й уникнув шведських рук, і в нашій історії не лишився б. Але гак не сталось, бо Франта, маючи повний рот сиру, не міг здобутись на слово, тільки ковтав та ковтав, аж очі вирячивши з натуги. А це розлютило шведа до краю, бо вигляд чужого вояка, що напхав собі рота, зачепив його власницькі інстинкти: в дусі згаданої вище абсолютної свободи, якою він упивався, наче горілкою, весь Гернсбах із усім, що в ньому — точніш, усім, на чому спинялось його єдине око, — належав їм, шведам, і не було тут нічого такого, з чим він не мав би права повестись як заманеться. Отже, йому належала й та миска білого сиру, запах якого сповнював корчму, і тільки від нього, від його вільної ухвали залежало, чи викинути той сир разом з мискою у вікно, чи розтоптати його по підлозі, чи намазати ним комусь обличчя або й ще щось, а може, вивернути комусь на голову чи зробити з ним щось не менш дотепне. Отож, коли якийсь чужий волоцюга, якийсь незнайомий паразит наважився вчинити з цим сиром по своїй волі, це було злочином, що волав про помсту. І швед замахнувся скривавленим палашем, щоб розрубати Франту надвоє, але його спіткала невдача: Франта встиг схопитися, трахнути його по голові глеком, повним вина, тоді вихопив шаблю, і на одного похмурого актора Великої війни стало менше, а його абсолютна свобода згасла, мов задмухнута свічка.

Та до корчми вже вдиралися дверима й вікнами нові й нові шведи, всі й досі п’яні від свободи, оскільки вони ще не діставали в Гернсбаху справжньої відсічі, то нещастя з їхнім товаришем, якого зарубав невідомий чужий вояк, так розлютило їх, що їм повідбирало мову. Завиваючи з люті, з палашами, шаблями та шпагами в руках, — кожен мав таку зброю, яку спромігся десь колись добути, — вони кинулись на Франту, щоб сквитатися з ним. Спритний, як мавпа, Франта не розганяючись вискочив на шинквас і згори рубав нападників шаблею, намагаючись протриматися, поки догорить вогонь у коминку: тоді, в темряві, може, пощастить утекти. На лихо, той сир, якого він досі не встиг проковтнути, пішов у горлянці не в ту дірку — не в сирну, а в калачеву, і Франта похлинувся. Це був кінець, бо неможливо водночас відбиватись шаблею від цілої тичби ворогів і кашляти, мов застуджений нічний сторож. А оскільки шведи хотіли взяти Франту живцем і натішитись його повільною смертю, вони вхопили його голими руками за ноги, і він незчувся, як полетів з шинкваса; його схопило стільки м’язистих рук, скільки змогло дотягтись до нього; тоді Франту вмить зв’язали його власним ременем і витягли на майданчик перед корчмою, наче підсвинка, що безсило борсається в лантуху.

Почалась коротка нарада, що з ним зробити — засмажити в печі, закопати в мурашник чи підвісити за пальці до гілляки й розпалити під ним вогонь; та погляд на оберемок загострених кілків, що лежали під стіною корчми, — певно, господар хотів поставити з них якийсь частокіл для захисту від худоби, — підказав одному шведові думку, яку всі зразу підхопили:

— Посадімо його на палю.

З Франти вмить стягли штани, і солдати, вже без реготу, бо йшлося про поважне діло, але, як і перше, безмежно щасливі, злагоджено, як добрі фахівці, розвели Франтині ноги і, притискаючи їх до землі, приклали до відповідного місця гостряк одного з кілків. Екзекуція принадила до корчми численних вояків, що доти плюндрували село.

— Дурні ви, хіба це так робиться! Жабоколи недотепні! — репетував Франта. — Пустіть мене, я вам покажу, як садовлять на палю по-справжньому! Покажу на отому бороданеві, то ви зо сміху боки рватимете, руки мені цілуватимете за таку потіху! Побачите, як це роблять у Туреччині — вони там мастаки садовити на палю!

Але Франтині слова не мали ніякого успіху, та й не дивно, бо в смертельному страху він говорив рідною чеською мовою. Тим часом один із вояків уже приніс із кузні важкий молот, щоб забити ним кілок у тіло Франті, другий моторно копав яму, куди мали вкопати кілок, коли настромлять Франту на нього, і все йшло як по Маслу. Та зненацька з темряви блиснув залп, і зразу все скінчилося: впав копач ями, повалився й той, що приніс молот, повбивані були й ті, котрі притискали Франту до землі, й ті, котрі дивились, а кого минули перші кулі з пістолів, ті кинулись навтікача, але згинули під копитами шалених вершників, що вдерлися до села з усіх кінців.

Очманілий від страху Франта спочатку не второпав, що сталось, а коли нарешті второпав, то побачив вусатого кучерявого чоловіка, який стояв коло нього навколішки й розв’язував йому руки. За тим чоловіком нерухомо стояв ще один, схрестивши руки на грудях. Франта звів погляд вище — і знов його пойняла тривога, навіть захотілося вщипнути себе, пересвідчитися, що він іще живий і що його справді врятували від смерті.

— Грім мене побий, — сказав він, — їй-бо Петр!

— Мабуть, що так, — відказав Петр. Він байдуже, втомлено дивився кудись убік, на вершечки ялин, що погойдувались проти аспідно-сірого нічного неба, на якому де-не-де поблискували зірки.

— Ти живий? — спитав Франта. Бо він, як це часто буває з мужніми людьми, вірив у привиди та духів померлих.

— Здається, — відказав Петр.

— То й я живий? — знову спитав Франта, сповнений прикрих сумнівів.

— Живий, — відповів Петр. — І я радий, що ми тебе заскочили в такому становищі: здається, ти Не належиш до цієї підлої банди.

Заспокоєний, Франта сів і озирнувся довкола, шукаючи свої штани.

— Що ні, то ні, — сказав він, схвально дивлячись, як Петрові товариші вправно, завзято, під жахливий свист шабель дорубують решту шведів, глухі до їхніх благань про пощаду, потім додав: — Зате твоя банда дарма хліба не їсть.

— Атож, — погодився Петр. — Але ми не вбиваємо безневинних, ми їх рятуємо, як ти щойно пересвідчився на собі. Наша мета наскрізь гуманна.

Франта вирячив очі.

— Господи, то ви, може, веритарії?

— Нас прозивають так, — відповів Петр.

Франта схопився на ноги.

— Ти такий, як був! — вигукнув він. — Не робиш злочинів, а караєш їх! І мета в тебе наскрізь… як ото ти сказав?

Петр утомлено зітхнув:

— Гуманна.

— Гуманна! — повторив Франта. Одначе, помітивши, що веритарії всупереч своїм винятково гуманним цілям роздягають мертвих шведів, трусять їм кишені й забирають усе, що має хоч якусь вартість, додав: — А можна пристати до вас? Мені здається, у вас тут веселенько…

— Боюся, ти трошечки розчаруєшся, — сказав Петр. — Але можна спробувати, чи ти нам придасишся.

— І ти не матимеш нічого проти того, щоб я вибрав собі котрусь із отих шведських кобил, що зосталися без хазяїна?

Петр тільки знизав плечима, гучно свиснув у свисток і наказав:

— Кінчай! По конях!

І, на подив Франті, — бо в ті часи дисципліна в усіх арміях уже розкладалась, — гуманні розбійники зразу покинули своє цікаве діло, щоб виконати наказ командира, яким, очевидно, був Петр. А до простору, освітленого підпаленою дровітнею, помалу, нерішуче наближались, мов тіні, жителі села, яким пощастило втекти від грізних гостей і які аж тепер більш-менш повірили, що Петрові розбійники мають зуб тільки на шведів і пригнали не для того, щоб чинити гвалт услід за ними. Крізь тріск охопленого вогнем дерева пробивався незрозумілий багатоголосий шепіт, у якому чути було щось наче «Вей… Вей… Вей…», тобто «Горе… Горе… Горе…» Але насправді то було не «вей…», а «ве…» — перший склад слова «веритарії», яке з шанобою й острахом передавалося з уст в уста.

Петр, уже в сідлі, звернувся до них:

— Мені жаль, та більше нічого ми для вас не можемо зробити. Не вас одних таке спіткало. Це розрада погана, але дуже людська, бо така вже тварюка з людини: їй легше, коли вона знає, що не тільки їй погано. Коли це вас потішить, — а я певен, що потішить, — то знайте: іншим було ще гірше, ніж вам, бо їм в останню хвилину ніхто не прийшов на поміч. До сумного ж кінця дійшов homo humanus, обернувши проти самого себе свою здатність панувати над нижчими створіннями, чиїм владарем він себе називає, тобто уярмлювати їх і вбивати. Вам лишається тільки поховати своїх мерців, а в іншому хай вам допоможе час. Тільки час вигоїть ваші рани, бо бога немає, а з людяності лишилися крихти.

— Ну, ти ж їх і потішив, ніде правди діти, — зауважив Франта, що тим часом вибрав собі одного зі шведських коней.

Правду кажучи, Петрова промова була щира й мужня, без зайвих викрутасів та прикрас, але не дуже дійова, бо гернсбахці звикли говорити своєю шварцвальдською говіркою тільки про врожай та неврожай, про настриг вовни та удійність корів, про весілля, хрестини, хвороби та смерть, про повені й град, про сажку на збіжжі та плісень на винограді, про ціни на полотно, про варіння повидла й сушіння яблук, про слухняних і неслухняних дітей, про любов, зради та інші прості, близькі речі, але не звикли слухати натхненні проповіді, а тому не зрозуміли жодного Петрового слова, та й Петр, попри всю свою красномовність, що імпонувала графам, та герцогам, та попам, та султанам, та іншим високоосвіченим особам, не був промовцем народним, здатним запалювати маси. І все ж гернсбахці зрозуміли принаймні те, що проводир веритаріїв щиро зичить їм добра і його можна не боятись. Наче мурахи, чий мурашник хтось розтоптав, вони подалися до своїх сплюндрованих осель рятувати, що можна. Якась старезна бабця, мурмочучи слова подяки, придибала до Петра, певне, щоб поцілувати йому руку чи принаймні краєчок одягу, але Петр цьвохнув коня і погнав учвал до лісу, а його загін — за ним.

Далі вони їхали швидким клусом, кваплячись так, ніби за ними гналася зграя вовкулаків, — навпростець, гірськими стежками, не сповільнюючи бігу, навіть коли в чорній пітьмі, час від часу розпорошуваній посинілим місяцем, що пробивався крізь буйні хмари, здавалося, ніби крізь цю гущавину з кущів, папороті й гілля годі продертись далі. Це була наче подорож до країни казок, але не тих радісно-простосердих, у котрих дурний Гонза дістає руку королівни та півкоролівства, а страшних, у яких мерці встають із могил, а свинячі рила промовляють людським голосом. Зупинялись лиш тоді, коли Петр підіймав руку, натрапивши на справді поважну перешкоду.

Години за дві їзди в темряву й безвість вони під’їхали до невеликого, але стрімкого водоспаду, що перетинав їхню стежку й з ревом спадав по гранітній кручі в чорну ущелину. Цьвохнувши коня, що почав задкувати, Петр без вагання в’їхав у ту крижану сріблясту завісу, а решта вершників — за ним. «Це не розбійники, а якісь самогубці!» — злякався Франта, але зробив як і всі, бо що йому лишалося? Та виявилось, пригода хоч і неприємна, але цілком безпечна: ревуча вода утворювала плавно заокруглене склепіння, під яким можна було сяк-так пробратись, і вершники виїхали на той бік хоч і мокрі, проте цілісінькі. І там їхня несамовита дорога скінчилася — здаля між деревами просвічувало високе полум’я, над яким у чорній порожнечі, перенасиченій вологою, висіла димно-тьмяна райдужна заграва. Петр зупинив коня й тричі прокаркав, у відповідь з лівого боку тричі пугукнуло. Хай у цій похмурій казці й не промовляли людськими голосами свинячі рила, та люди тут спілкувались голосами тварин. Бо нема сумніву — то були військові сигнали: Петрове каркання-пароль, а пугукання, яким відповів таємний дозор, було так званим відгуком, що означав: «Усе гаразд, їдьте далі».

Вони й рушили далі, в напрямку вогню, і врешті в’їхали між кам’яні руїни, які давно колись, іще на початку війни, були селом. Жителів його вимордувано, і тепер руїни стали зимовим табором гуманних розбійників-веритаріїв. Щоб зробити жалюгідні рештки осель та повіток хоч сяк-так придатними для людей і коней, вони вкрили їх гіллям, а зівущі діри дверей та вікон позатикали чим могли. Для безпеки відвели гірський потік, що лився в недалеку ущелину, в інше річище — гак, щоб він водоспадом перетинав в’їзну дорогу до села, а виїзд завалили камінням, тож до того кубла гуманних розбійників по сухому не пробралась би й миша. Жінки, тобто дружини чи коханки веритаріїв, нарікали на цю осторогу, бо коли вони їздили до містечка купувати хліб, горох та інший харч, то мусили накривати свого візка полотниною, а норовистого віслюка часом ніякою силою не могли змусити, щоб він пройшов попід водяним склепінням. Але ця прикрість була нічого не варта супроти великої безпеки, яку давала їм та дивовижна водяна брама.

Із латаних своїх кубел вилазили чоловіки й жінки, щоб привітати воїнів, які повернулися з набігу. Чоловіки вихоплювали зброю й салютували їм, а жінки махали хустками. Все це вони робили нечутно, мов глухонімі, й урочисто, ніби на релігійному обряді чи військовому параді. Така дисципліна впала в око Франті ще в Гернсбаху, коли веритарії, що грабували побитих шведів, на перше слово підкорились Петрові й рушили назад.

Колишнє село мало форму довгастого чотирикутника, по одній з довгих сторін обмеженого стрімкою скелястою стіною, що сягала до неба, а по другій — урвистою глибоченною ущелиною, на дні якої текла невидна в темряві безглуздо весела річка, живлена численними потічками, й згаданим уже водоспадом. На колишньому сільському майдані загін під’їхав до великого багаття, поблизу якого стирчала вкопана в землю тичка, оздоблена стрічками. На тичці висіла мертва гадюка зі зціпленими на власному хвості зубами, так що її задубіле тіло утворювало кільце. Недалеко стояла тринога з підвішеним до неї казаном, повним червоної, схожої на кров рідини; Франта приголомшено побачив, як вершники, проїздячи повз той казан, кидають у нього все, що взяли у мертвих шведів: гроші, стягнені з пальців персні тощо. Червона рідина булькала й бризкала від того, ніби кипіла.

А поки вони так дисципліновано робили це, до них підійшов молодий, невисокий, худорлявий чоловік із великими темними очима, що від темних тіней під ними здавалися ще більшими. Хоч він мав на собі виношену вояцьку одіж, але чимось дуже нагадував ченця. Він уклонився Петрові та його товаришам і заговорив гучною, виразною, як у людини освіченої, німецькою мовою:

— Хоробрі оборонці Правди, найвідважніші члени громади веритаріїв, вітаємо вас!

І всі жителі зруйнованого села підхопили:

— Вітаємо вас!

— Ми чекали вашого повернення в тривозі, — провадив миршавенький молодик, — тим тяжчій, що для нас, прихильників ідеї веритарства й шанувальників пам’яті пана Йоганна Кукана фон Кукана, не існує пустої розради, яку інші знаходять у молитві, зверненій до бога: адже ми знаємо, що бога нема.

— Бога нема, — підхопили веритарії: й ті, що лишались удома, й ті, що приїхали з Петром.

— А тому, — провадив проповідник, — ми звертаємось тільки до Природи сущої, всім відкритої, творящої, але не створеної, яку сприймаємо чуттями й осягаємо розумом.

— Осягаємо розумом, — підхопили веритарії.

Франта спочатку гадав, що це якась безглузда пародія на релігійний обряд, яку веритарії влаштували для сміху, але побачив на їхніх здичавілих обличчях, осяяних полум’ям багаття, вираз бездумного екстазу, який з’являється на личках гарненьких дівчаток під час першого причастя і який напевне походив не від того Розуму, що йому поклонялись веритарії.

— Природа сувора, а тому необхідно, щоб і людина була сувора до себе й до інших, — волав проповідник, і веритарії вже розкривали роти, щоб хором повторити останні слова, але Петр зупинив їх уривчастим вигуком:

— Годі!

І враз усе втихло. Веритарії дивились на Петра жалібно, як діти, брутально розбуджені з солодкого сну.

А Петр провадив:

— Спішитись! Відвести коней і добре їх повитирати! — Тоді сам сплигнув з коня й підступив до проповідника, чиє обличчя поблідло чи зі страху, чи з люті. — Я дуже невдоволений, Медарде. Ніж мудрувати про той розум та маніритись, мов баби на богоміллі, краще б користалися своїм розумом. Хай би як ми себе називали, чи веритаріями, чи братством месників, однаково: ми вигнанці, втікачі, ми ховаємося в лісах, і забувати про цю незаперечну дійсність та розпалювати посеред табору таке величезне вогнище, аж здалеку видається, ніби ліс горить, — це інакше як глупотою не назвеш.

Франта подумав, що в Петра з біса гострий зір, коли він побачив те вогнище здалеку й коли воно нагадало йому лісову пожежу, бо сам він, Франта, хоча й не сліпий, помітив вогонь уже зовсім близько від табору, коли минули водоспад. Та й не дивно, бо табір був добре схований в улоговині. Але молодий базіка, що звався Медард, був гидкий Франті. А Медардові Петрова нагінка, видно, не була байдужа, бо він зіщулився й скривився, ніби ковтнув павука.

— Як оборонець правди, — сказав він, — признаюся тобі, Вчителю: це вогнище розпалено з мого наказу, бо я передчував, що ви повернетесь саме цього вечора, і хотів, щоб вам легше було знайти дорогу в темряві. І передчуття моє, бач, справдилося.

— Передчуття справдилося, — радісно підхопили веритарії.

Петр мотнув головою й сикнув крізь зціплені зуби, немов йому щось несподівано заболіло. Хоча про вогнище було сказано багато, проте ніхто й не подумав його пригасити. Але це, мабуть, тому, що воно й само вже пригасало.

— Я радий, Учителю, що ви повертаєтеся здорові й у повному числі, — провадив Медард, — але бачу серед вас незнайомого чоловіка. Чи можна спитати, хто він і чого тут?

— Не тільки можна, — відповів Петр, — а я навіть радий, що питаєш, бо, бачу, ви ще не зовсім утратили інтерес до дійсності й не заблудились остаточно в пустих мудруваннях.

— Пустих? — вигукнув Медард.

— Авжеж, — підтвердив Петр, — бо засади правди й розуму накидаються нам так невідчепно й самі себе доводять так переконливо, що не треба про них стільки просторікувати. А цей чоловік — мій давній приятель, його шведи збиралися посадити на палю. Звуть його Франта Ажзавтрадома.

— В Німеччині мене називають Франц Моргендагайм, — докинув Франта.

— Він чесний і порядний чоловік, — провадив Петр, — і хоче пристати до нас.

У Франти вже крутилось на язиці, що він цього справді хотів, та тепер, коли познайомився з веритаріями ближче, втратив таку охоту; але він не сказав нічого, бо не бажав квапити події і спутувати собі руки передчасними обіцянками.

— Ласкаво просимо, Франце Моргендагайм, — сказав Медард. — Але знай: щоб стати членом нашого товариства, потрібні великі моральні якості й самозречення. Тобі доведеться відкинути віру в фальшивого, вигаданого бога, а натомість повірити в Правду, Розум і Справедливість, відкинути символ Хреста, замінити його символом Кола й засвоїти девіз «Усе з одного» — як основну суть усіхсутностей.

— Залюбки! — відказав Франта. — Я вже тішуся з цього. Але краще, мабуть, відкладімо це діло на завтра.

— Дуже боюся, що ти не сприймаєш поважно основ нашого віровчення, Франце, і поки що не можу назвати тебе братом, — сказав Медард. — Але дарма, відкладімо це на завтра. А взагалі, Вчителю, ваша вилазка була успішна?

— Ми пробрались аж до Фрайбурга, — відповів Петр, — і ніде не наразились на опір; тільки повертаючись, заскочили шведських рейтарів, що плюндрували якесь село — назви не знаю. Там і сталась пригода з моїм приятелем Франтою. Шведів побито, в нас усі цілі.

— Твоя скромність, Учителю, — блискуча корона цієї радісної звістки, — сказав Медард.

— Блискуча корона цієї радісної звістки!.. — луною підхопили веритарії.

— Що ти називаєш радісною звісткою? — спитав Петр. — Те, що ми вбили кількох шведів, яких війна навчила жорстокості і які поводились у тому селі гірше від п’яних чортів? Ти радієш, що в самому осередді Європи й досі вбивають, плюндрують і палять? Якби я, навпаки, повернутись із такої вилазки, сказав: «Ми ніде не помітили ознак звірства чи насильства; здається, війна пригасає», — ото була б радість!

І гурт підхопив:

— Ото була б радість!

— Авжеж, — погодився Медард. — Але війна не пригасає, і без утручання людей доброї волі не скоро почне пригасати. А розуміючи це, як і годиться прихильникові нашої філософії правди і розуму, я, подобається тобі це чи ні, не можу стримати великої радості, коли чую: кількох мерзенних убивць покарано смертю. Я вже не кажу про те, що здобич, якою ви збагатили нашу спільну скарбницю, нам теж вельми до речі, бо коли ми хочемо боротися зі злом, треба жити, а щоб жити, потрібні кошти.

І веритарії підхопили тріумфально:

— Потрібні кошти!

«Отже, спільна скарбниця, — подумав Франта. — Але на дідька вони топлять її в крові?»

— Атож, потрібні кошти, — озвався голос іззаду. То був один із верхівців Петрового загону, селюк із довгобразим грубим обличчям і зморщеними запалими губами. Він здавався таким мовчазним, що коли заговорив, то ніби кіт раптом загавкав. Досі він сидів на переверненому догори дном кошику і сьорбав щось із горщика, який принесла йому дружина, заморена згорбатіла бідачка в по-старобабському пов’язаній хустці, що майже закривала її спотворене стражданнями й безнастанним страхом обличчя. — Так, потрібні кошти, — повторив чоловік. — Аби ж тільки ніхто нічого не ховав за пазуху.

— Ігнаце, Христом-богом тебе прошу, мовчи й ні в що не пхайся, — заблагала дружина тоненьким, боязким голосом.

— Цить! — гримнув чоловік, акуратно поставив горщик додолу, підвівся й випручався від дружини, яка була обхопила його обома руками. Вогнище вже зовсім пригасало, але один із братів розпалив його знову, підкинувши оберемок хмизу. Ігнац нахабно пропхався вперед, сердито відштовхуючи веритаріїв, які стояли в нього на дорозі, та коли опинився біля проповідника Медарда, видимо знітився: засоромлено схилив голову й безпорадно розвів руками. — Я чоловік відвертий, що думаю, те й кажу, — пробурчав, ніби виправдовуючись. — Нікого кривдити не хочу, але що бачив, те бачив.

— Ігнаце, не треба, нікому воно не цікаве, що ти бачив, — ридала позаду його дружина.

— Навпаки, сестро Ево, нам воно дуже цікаве, — сказав Медард своїм делікатним голосом освіченої людини. — Не соромся, кажи, брате Ігнаце. Кого стосується твоє звинувачення?

— Що бачив, те бачив, — правив своєї довгобразий Ігнац. — Кому це хочеться підводити товариша під халепу! Та коли вже ми тут без кінця молотимо язиками про правду та й про правду, то хай уже раз та клята правда вийде на яв.

— Кого стосується твоє звинувачення? — повторив Медард, піднісши голос.

Брат Ігнац хвильку вагався й кліпав очима, тоді показав пальцем на невисокого, але кремезного воїна в подертому, латаному, постягуваному дротом крислатому капелюсі. — Я добре бачив, як ти в одного шведського офіцера забрав гаманця з грішми й перстень. Перстень ти кинув у казан, але гаманця лишив собі.

Обвинувачений вояк у подертому капелюсі розлючено ревнув, що Ігнац брехун, собака, підлий викажчик і пацюк, і, вихопивши палаш, кинувся на нього, щоб розвалити йому голову, але Петр, що підступив збоку, вхопив його за зап’ясток, аж хрупнуло. Вояк опирався й пручався, але Петр стискав руку сильніше й сильніше, та ще й викручував.

— Ти зробив це? — спитав він.

— Пусти! — кричав вояк. — Пусти!

— Ти зробив це? — знову спитав Петр.

— Зробив, — признався вояк і впустив палаш.

«Достобіса він, чортяка, й досі сильний, мов бугай, — подумав Франта. — Та звісно: він єдиний спромігся наклепати мені зад так, що я два тижні не міг сісти».

Чоловік у подертому капелюсі вийняв з кишені гаманець, кинув його додолу й упав навколішки.

— Змилуйтеся, простіть мені, брати. Я сам не тямив, що роблю. Щиро хотів усе вкинути в казан, та якось забув. Забув, і квит.

Ця незграбна вимовка збудила загальний сміх. Зареготали веритарії, захихотіла річка в урвищі, в лісі засміявся сич, і навіть на суворому обличчі Медарда виступила тінь усмішки. Тільки пошарпані хмари, що мчали над скелястими верхами, лишились поважні.

— Простіть! — волав нещасний вояк у подертому капелюсі й бив себе кулаками у груди. — Я каюся в ім’я господа й пресвятої матері божої!

— В ім’я Розуму й Правди маєш каятись! — розкричався Медард. — Ти не тільки злодій і брехун, а ще й кривоприсяжник, бо присягався, що навіки зрікаєшся віри в фальшиві християнські божества. Ти покидьок між нами, єдино справедливими на світі. Вчителю Петре, яку кару визначаєш ти цьому негідникові? Кажи, ти ж наш проводир.

— Кажи, ти ж наш проводир, — хором повторили веритарії.

Петр, хвилинку повагавшись, промовив:

— Summus jus, summus injuria.

— Тобто: «Крайня законність — це крайнє беззаконня», — переклав Медард. — Учителю, ми люди прості, а тому прошу тебе: говори так, щоб розуміли всі.

У Петра набрякла жила на лобі.

— А я прошу тебе, Медарде, не перебивати, коли я говорю. Цитату з Ціцерона, яку я навів, бо вона надзвичайно добре сюди пасує, я зумів би перекласти й без твоєї допомоги. А прикметник summus слід перекладати не як «крайній», а як «найбільший»; отже, «найбільша законність — це найбільше беззаконня».

— Перепрошую, Вчителю, — відказав проповідник. — Правда, мені не здається, що це філософське зауваження дуже допоможе нашій справі, та однаково щиро дякую тобі.

А Петр провадив:

— Це правда, в межах нашого братства ми самі запровадили закон, що брехня, віроломність, боягузтво та себелюбні вчинки на шкоду іншим караються смертю. Але в правосудді споконвіку існували й так звані «обставини, які пом’якшують провину». Не зважати на ці обставини, коли вони є, й держатись тільки мертвої літери закону — це означатиме відібрати в закону людяність, зробити його нелюдським. Це усвідомили ще в Стародавньому Римі, чиє правосуддя й досі є взірцем для всього цивілізованого світу. Коли ми добровільно виключилися з людського суспільства, бо побачили, що воно погане, підле, гниле, це не означає, що ми зреклись і тих добрих, слушних засад, які людське суспільство виробило. Адже й уявлення Правди, Розуму та Справедливості, які ми взяли собі за девіз, придумані не нами: їх спрадавна викарбували люди, кращі й шляхетніші за нас.

По гурті веритаріїв пробіг несхвальний гомін. Своїм твердженням, ніби «ми єдині справедливі люди на світі», проповідник Медард напевне зачепив у своїх овечок живішу струну, ніж Петр.

А той провадив:

— Отож, повертаючись до прикрої справи нашого заблудлого брата Мартіна, нагадую, що брат Мартін досі показував себе відважним воїном і оборонцем світлих засад нашої віри. Він ходив зі мною в усі каральні вилазки, і я сам завдячую йому життям: брат Мартін урятував мене, коли я лежав придавлений убитим конем і ворог уже біг до мене з мечем. Символ правосуддя — терези. Те, чого допустився брат Мартін, звісно, великим тягарем упало на одну шальку цих уявних терезів. Але чи не лягає не меншою вагою на другу шальку відвага та самовідданість, які він виявляв досі? Я кажу твердо, що брат Мартін викреслив себе з нашого товариства. Але на запитання, чи треба його за це карати смертю, я відповідаю: ні!

Петр замовк, а стовпище веритаріїв глухо загомоніло. Франта подумав, що тут ідеться вже не про якогось дурного Мартіна, а про сутичку двох суперників. Петрові це не первина, міркував він далі. Та коли, наприклад, у Стамбулі він зумів ухопити отого чорногорського пузаня за матню та комір і викинути у вікно, чому не зробить так само з оцим базікою? Адже під рукою є розкішне урвище з річкою внизу: хто туди впаде, більш не вилізе. Чого ж він чекає? Чого церемониться?

— Твоя адвокатська промова, Вчителю, на захист заблудлого брата Мартіна, — сказав Медард, — хоча й суперечить засаді суворості, яку ми собі обрали, та оскільки ти наш проводир, ми мусимо присвятити їй якнайпильнішу увагу.

— Якнайпильнішу увагу, — повторили веритарії.

— Та годі про суворість, — провадив Медард, — щоб не заплутатись у безплідній суперечці, де кінчається суворість і де починається нелюдська жорстокість. Але ми встановили смертну кару за порушення моральних засад, яким самі добровільно підкорились не тому, що любимо надмірну суворість, а тому, що інакше не можна.

— Інакше не можна, — повторили веритарії.

— Так і в цьому разі: скажи нам, брате Петре, як ти хочеш помилувати заблудлого Мартіна, нашого колишнього брата? Ти сам зауважив дуже слушно, що серед нас він далі бути не може. Що ж, відпустити його, хай іде куди хоче? А він подасться до найближчої шведської залоги й викаже наш табір?

— Ніколи я цього не зроблю! — вигукнув Мартін. Він сидів, скулившись, на землі й поглядав угору; обличчя його було спотворене страхом і люттю.

— Вірю, що не зробиш, так само як вірив, що ти не був здатен привласнити здобич, яка належить усім, — сказав Медард. — Ти втратив нашу довіру, Мартіне, і я голосую за твою смерть, бо не знаю, як учинити інакше.

— Як учинити інакше, — повторили веритарії.

— Чи, може, ти, Вчителю, знаєш? — спитав Медард.

— Знаю, — відповів Петр. — Хай Мартін залишається під охороною в нашому таборі. Тут є для нього вдосталь роботи, і хоч ми не дозволимо йому надалі ходити з нами у вилазки, хай доведе, що з нього є користь. А коли настане весна й ми вирушимо кудись-інде, хай іде куди хоче. Так ми уникнемо небезпеки, якої остерігається Медард, але й іншої небезпеки, куди грізнішої: що ми, борючись проти нетерпимості папістів та протестантів, самі станемо ще нетерпиміші. Так я кажу і так пропоную, бо, далебі, не хочу дожити до хвилини, коли мені доведеться з жахом закрити руками очі перед плодами мого власного почину. Бо, не забувайте, це ж я створив нашу раціоналістично-атеїстичну секту.

«Ще б пак не ти, — подумав Франта. — Дурень над дурнями».

— Було б злочином і безглуздям, — провадив Петр, — якби ми зразу, з самого початку — адже така пригода справді сталася в нас уперше — стратили Мартіна. Ми воюємо проти фанатизму. Був би й сміх і гріх, якби ми самі запали в фанатизм.

— Уперше, кажеш? — заперечив Медард. — А як же злочин брехні, що його він допустився, коли не хотів признатись? А злочин заклинання фальшивим християнським богом та гаданою матір’ю так званого Христа?

В ту хвилину знову виринув довгобразий чоловік, званий братом Ігнацом. Його перший прилюдний виступ мав успіх, і це розігнало всю його селюцьку нерішучість та сумирність людини, звиклої тільки коритись і мовчати. Він виринув з пітьми, розпатланий і схвильований, у червоному світлі вогнища схожий на підпалену куделю, й підбіг до Петра та Медарда, ще здаля вигукуючи голосом, що зривався від радісного збудження:

— Мартін украв не тільки той гаман! Поки ви тут сперечалися, ніби не ясно було як божий день, що цього поганця треба повісити, ми з жінкою обшукали його халупу й знайшли в комині ось оце! — Він обернувся до жінки, яка прибігла вслід за ним, щось несучи в фартусі: — Покажи!

Жінка відпустила ріжки фартука, і на землю сипонули талери, цехіни, пістолі та ескудо. Побачивши те, веритарії ніби сказились. Вони почали верещати, тупати ногами й репетувати: «Смерть йому!», «Вбити!», «Чого панькатись!» Тоді Петр, вгорнувшись у плащ, відвернувся геть: він, мовляв, зрікається дальших спроб урятувати провинника. Веритарії роздерли б Мартіна на місці, якби проповідник не затулив його своїм тілом.

— Що ти можеш сказати на це? — спитав він Мартіна.

Той підвівся, і коли стовпище трохи притихло, заговорив, з кожним словом підносячи голос:

— Скажу одне: ви банда облудників, і я проклинаю вас усіх — від Петра Куканя, що, бач, відвернувся, мовляв, моя хата скраю, хоча сам визнав: це він усіх сюди заманив, — аж до отого задрипанця, що тепер пишається хтозна-як, бо він, бачте, мене викрив! Так, я хотів трохи розжитись і гайнути звідси, коли буде змога, бо з душі верне від вашого святенництва. Ви гірші за шведів, бо вони хоч не корчать із себе ангелів, як ви. Смердюхи, ви думаєте, що врятуєте світ, коли будете хором повторювати за оцим патякалом його дурні брехні та клястися словом «правда», як баба-богомолка клянеться хресними муками! Як християни в ім’я любові до ближнього затопили світ кров’ю, так і ви хочете затопити світ кров’ю в ім’я Природи й тієї нісенітниці, що її називаєте Всеправдою. Ще добре, що ви такі нікчеми, такі мізерні, жалюгідні, самолюбні блощиці! Ти, Петре, сказав, ніби не хочеш колись із жахом закривати очі перед наслідками свого діла, то знай: можеш уже й зараз це зробити. Розплющ-но ширше очі та подивись, яку компанію з хамелеонів, тхорів та пацюків тобі пощастило збити! Я соромлюся не того, що робив так, як підказував мені справжній розум, і відкладав грошики на свої потреби. Ні, я соромлюсь, що так довго з вами волочився, й лицемірив, як ви, і вдавав, ніби я з вами заодно. Я радий, що все це луснуло і що я розлучаюся з вами, хоча й лаштувався розлучитися трохи не так. Плюю на вас, і до побачення в пеклі!

І він, обернувшись, побіг у пітьму, до річки, яка ревла в ущелині, немов зграя розбешкетованих чортів. Веритарії з лютим репетом кинулися за ним, але втікач-відчайдух раніше добіг до краю урвиська й стрибнув у порожнечу. Освітлене вогнем, востаннє майнуло його тіло. Хоч годі було повірити, ніби він десь там за щось учепився й повис, оскаженілі захисники Правди наосліп стріляли вслід йому в темряву, але річка сміялася з тріскоту їхніх пістолів.

Поки брат Медард виголошував довгу проповідь на тему «сам себе засудив», що впливала на душі розчарованих і розлючених веритаріїв, немов цілющий заспокійливий бальзам, Петр кивнув Франті й повів його до своєї хижки. Франта вгорнувся в попону і, щоб не ятрити душі своєму другові, вдав, ніби вмить заснув. Та за кілька хвилин, чуючи, що Петр вовтузиться на вбогому ложі з ялинових лап, не втерпів:

— Слухай, Петре…

— Говори по-турецькому, — зразу перебив той. — Може, хтось підслухає.

Тоді Франта своєю другою рідною мовою висловив думку, що цікавила його найдужче: чому Петр не вкоротить язика отому патякалові Медардові? Адже той тільки меле язиком і більш нічого не робить, проте видимо підминає Петра під себе, бо має на веритаріїв більший вплив. Петр на це відповів просто:

— Бо не можу обійтися без нього.

— Цікаво, чому, — здивувався Франта.

— Без його демагогії, — пояснив Петр, — без його вміння будити в людях фанатичний запал секта веритаріїв обернулась би на ватагу грабіжників та зарізяк. Ти правду кажеш — що він підминає мене під себе, але з цим нічого не вдієш, бо сам я не втримав би цих людей у послуху. Ми ізгої, пересварені з усім світом, ми живемо в лісі, як вовки, мерзнемо й голодуємо. В таких умовах стримувати насильства й грабунки і, навпаки, охороняти майно й життя людей, до яких нам, по суті, нема діла, — так само неприродно, як змушувати голодного мисливського собаку, щоб він обережно брав у зуби підстрелену дичину й приносив її хазяїнові до ніг. Щоб домогтись такого, необхідний фанатизм. Собака теж мусить бути фанатично відданий своєму хазяїнові, щоб перемогти власні інстинкти й приборкати голод.

— Але ж цей хирляк, — сказав Франта, — тільки перебріхує твої блазенства, що їх я знаю за тобою не тільки з Туреччини, а ще з Праги, як ми були малі! Та твоя Правда й Справедливість уже стільки разів мені в печінках сиділи!

— Бо я не вмів переконати тебе, — відказав Петр. — Не вмів тому, що мої ідеї видавались мені самоочевидними й неспростовними. А Медард витворив з них віру, бо зумів унести туди елемент ірраціональності, необхідний у кожному віровченні.

— Не розумію ні крихти, — сказав Франта. — Але скажи мені ще, чому твої хлопці кидають здобич у казан із кров’ю.

Петр пояснив, що то не кров, а фарба. Це такий спосіб охорони спільного майна. Якби хто заліз у той казан, то забруднив би руку червоною фарбою, а змити її вміє особливим таємним розчином тільки один брат, колишній аптекар: він сам це все придумав. Коли громаді потрібні гроші, хтось із братів, вибраний навмання Петром або Медардом, залазить рукою в казан під наглядом усіх одновірців.

— Одне слово, блазенство, — сказав Франта. — Хіба не ясно, що якби хто схотів щось поцупити з казана, то не поліз би туди рукою, а взяв би ополоник.

— Атож, — погодився Петр. — Але казан стоїть у самій середині табору, на очах у всіх, і до нього навряд чи можна підійти непомітно.

— Так нащо тоді ота червона юшка? — спитав Франта.

— З погляду розуму вона непотрібна, — погодився Петр, — але з погляду обрядності — корисна, на Медардову думку, навіть необхідна. Медард із цього вичаклував навіть якусь примітивну символіку. Наша секта не визнає відпущення того, що християни називають гріхом, а ми — підлістю. Хто допуститься підлості, той мусить її спокутувати, якщо тільки та підлість не умовна, як оте виловлювання грошей на спільні потреби. Брат, обраний залізти в казанок, умовно допускається підлості, видимим знаком якої є червона рука, і за цю умовну підлість його карають умовним ляпасом, а потім умовно й фактично очищають. Цей обряд називається Єдине Очищення — тому що наше віровчення не визнає й не припускає інших очищень. Сам розумієш, придумав цей обряд Медард.

— Йолоп твій Медард, — сказав Франта.

— Він дитя своєї доби, яка мало знає, але відчуває потребу заповнювати прикрі прогалини в знанні ірраціональними міркуваннями, що ведуть до сумнівних догматів віри, — відказав Петр. — До речі, Франто, ти їсти не хочеш?

— Не хочу, — відмовився Франта. — Я там, у селі, так наївся сиру, що й досі в шлунку наче каменюка. Але я тобі скажу, Петре, коли так піде й далі, ти втратиш будь-який ґрунт під ногами й загуркочеш у прірву.

— Мені це буде не вперше, — сказав Петр. — Я все життя тільки волаю, волаю, а відгукуються самі недоумки. Так, наші діла мізерні. Людина повернулась на рівень тварини, щоб воювати за принцип гуманності. Немов та дитина, котра привернула увагу святого Августина, я переливаю скойкою в ямку океан страждання й жаху. Це безвихідь і безнадія, але, попри всю безвихідь, я вірю — так, вірю, тобто не знаю напевне: це найкраще, що можна робити за таких умов. Ох, Франто, який я радий, що знову спіткав тебе! Будь ласка, зостанься з нами, зо мною. Зроду ще мені не було так порожньо, безнадійно й страшно.

— Страшно? — перепитав Франта.

Петр притакнув.

— Отепер я нарешті розумію тебе, — сказав Франта. — Ну, коли тобі страшно, тоді я зостанусь.

Про загибель Магдебурга

Обложені, сповнившись несамовитої рішучості, дозволили висадити себе в повітря з усіма найпрекраснішими будинками й віддали вогню все багатство цього старовинного заможного міста.

«La Gazette», № 3, травень 1631 року, Париж. Повідомлення про загибель Магдебурга.

Секта веритаріїв, з якою ми так несподівано здибалися, виникла в Магдебургу, розкішному, багатому, а проте безмежно нещасливому місті на Ельбі, де тимчасово спинився Петр після аудієнції в шведського короля Густава-Адольфа, до якого подався з Вальдштейнової намови після з’їзду курфюрстів у Регенсбургу, щоб передати йому один дражливий документ. Ми знаємо, що розміщення сузір’їв тоді було дуже несприятливе для Вальдштейна, і не здивуємося, що Петрова місія у шведського короля, який саме висадився з військом на німецькій землі, скінчилась украй невдало.

Король був похмурий і злий, бо німецькі протестантські князі, замість радісно привітати його вторгнення, як він сподівався, повелися неприховано вороже: вони почували себе більше німцями, ніж прихильниками істинної лютеранської віри. Єдиний, хто виявив бажання діяти заодно з ним і навіть запропонував йому свої послуги, був Альбрехт із Вальдштейна, якому цісар щойно дав копняка під зад, позбавивши його всіх звань і повноважень. Ця обставина розлютила короля так, що він аж побурів на виду, і його лейб-лікар зразу підбіг помацати йому пульс — чи не треба пустити кров.

Король-лицар Густав-Адольф, Лев Півночі (ми назвали його лицарем, бо він був одним з останніх державців, котрі самі воювали зі зброєю в руках), був із породи людей, що не червоніють, а, як уже сказано, буріють, і не бліднуть, а зеленіють. Запальний, галасливий, огрядний, він мав очі завжди широко розплющені, а нижня щелепа, з якої звисала цапина борода (хвалити бога, нарешті ми спіткали хоч одного воєначальника, в якого борода підстрижена не по-вальдштейнівському!), завжди випиналася вперед, бо він увесь час кудись поспішав. Принаймні таким увічнив його в бронзі скульптор Ганс фон дер Путт, і ми віримо в правдивість майстра. Надміру легко переходячи від найбуйнішої радості та захвату до найшаленішого гніву й туги, король-лицар Густав-Адольф постійно був на волосинку від смерті. Якби доля не вирішила інакше, в тому німецькому поході, повному несподіванок, при якійсь нагоді його напевне побив би грець — байдуже, в хвилину тріумфу чи ганьби. Так і тепер він, побурілий, довго хапав ротом повітря, поки вирвав руку в стривоженого лікаря, що тримав його за зап’ясток, і, не зважаючи на стовпище воєначальників поблизу його крісла, вихопив шаблю. Якусь мить неясно було, що він хоче зробити — чи не зітнути Петрові голову, — але він розрубав надвоє надісланий Вальдштейном двадцятисторінковий рапорт генерала Маррадаса.

— Бувши вами, ваша величносте, я б цього не робив, — сказав Петр. — Та це, на щастя, лише папір, і його можна склеїти.

Король-лицар кінчиком шаблі відсунув геть перерубаний рапорт, яким розраховував поставити на солідну основу свою пропозицію перейти на бік шведів.

— Ніхто нічого не буде клеїти. Йдіть собі й поверніть цю писанину своєму хитрому панові.

— Ваша величність ставить мене в дуже незручне становище, — сказав Петр. — Вальдштейн мені не пан, і я не збираюся повертатись до нього. Я погодився передати цей документ вашій величності, бо з огляду на його важливість боявся, що він може попасти в невідповідні руки. Там є відомості, які можуть бути корисні для планів вашої величності.

— Німецьким укріпленням ми даємо раду й без Вальдштейнових підказок, — відрубав король. — Але мені приємно чути, що ви вважаєте мої руки відповідними. Такі погляди в Німеччині трапляються нечасто. Ви на боці шведів?

— Я на боці кожного, хто відкидає всесвітнє панування Габсбургів, — відказав Петр.

— Ви протестант? — спитав король.

— Я безвірник.

Король знову побурів.

— Безвірник! Він безвірник! І каже це з невинною міною, ніби признається, що він бранденбуржець!

— Я чех, — сказав Петр.

— Але якщо ви безвірник, то якого біса вам так хочеться поразки католиків Габсбургів?

— Мені хочеться їхньої згуби не тому, що вони католики, — відповів Петр, — а тому, що вони розв’язали цю божевільну, безглузду війну, припинити яку й відновити в Європі владу розуму й мудрої терпимості я мрію все життя. Тому, хоч мені й не до душі, що ваша величність відкидає Вальдштейнову пропозицію, я прошу дозволу вступити під знамена шведської армії й у міру своїх сил сприяти тріумфові шведської зброї.

Король, мимохіть повеселілий, озирнувся на генералів, і вони відповіли на його погляд запопадливими усмішками, повними нерозуміння й подиву.

— А хто ви такий, що ставите собі цю мету? — спитав король.

— Правду кажучи, я ніхто, — відповів Петр.

— Хоч полковницьке звання маєте?

— Не маю. Я ладен служити в армії вашої величності простим солдатом.

— Ваша скромність додає вам честі, — іронічно мовив король. — Але ми не приймаємо до своєї армії божевільних. І за безвірниками не пропадаємо, бо ми, бог мені свідок, воюємо за святе діло. Abtreten!^[15]

Ця розмова, слід зауважити, провадилась німецькою мовою, що нею король володів так само досконально, як своєю рідною, і латиною, й французькою, й італійською, й російською. Отим його командирським вигуком «Abtreten!» могла б закінчитися вся історія, Петр знов опинився б ні з чим, сам-самотою і в дальшому перебігу війни не міг би змінити нічого. Але в ту хвилину, коли він уже зібрався йти, задоволений хоча б тим, що король принаймні лишив у себе Маррадасів рапорт, озвався бездоганною, вишуканою німецькою мовою один воєначальник високого рангу, чоловік достойного вигляду, з худим, розумним і насмішкуватим обличчям. Двома енергійними pas du courtisan^[16] він підступив до королевого крісла й заговорив так:

— А мені, з дозволу вашої величності, цей молодик подобається. Можливо, як ви, ваша величносте, зауважили, він і божевільний, та мені порядні й чесні божевільні люди любіші за розумних негідників та облудників. Облудник, що намагався б утертись у ласку вашої величності, напевне запевняв би, ніби він непохитний і ревний лютеранин; а цей спокійно признається: він атеїст. А те, що він зі своїм голим задом та продертими коліньми хоче встановити в Європі владу розуму й мудрої терпимості, мене, з дозволу вашої величності, просто захоплює. Як прийду додому, ще довго сміятимуся з цього. Крім того, я певен, вояк із нього дуже добрий. Хай там за кого мають Вальдштейна, але на людях він знається, цього в нього не відбереш, і коли він послав до вашої величності саме оцього от, це багато промовляє на його користь. А тому я дуже прошу вашу величність: дозвольте мені взяти пана… Як вас звуть?

— Петер Кукан фон Кукан, — відповів Петр.

— Дякую. Отже, прошу в вашої величності дозволу взяти його на службу в свій магдебурзький штат.

— Заздрю вашому почуттю гумору, пане фон Фалькенберг, — сказав король. — Та вже хай: не хочу, щоб ви на мене нарікали, ніби я не дозволяю вам ні крапельки побавитись. Забирайте свого жартуна й розважайтесь собі з ним.

Веселий воїн, гофмаршал Дітріх фон Фалькенберг, родом гессенський німець, а взагалі один з найздібніших шведських генералів, після висадки шведів у Померанії був призначений комендантом Магдебурга, єдиного німецького міста, що послухалося заклику Густава-Адольфа й перейшло на бік шведів.

Неважко собі уявити, що несподівана постанова магістрату перейти на бік ворога, хай якого солодкомовного та щедрого на цитати зі Святого письма, викликало серед жителів Магдебурга подив і жах. Міська біднота, переважно рибалки, жителі островів Піщаного та Дівочого, що були в Магдебургу ніби самостійним, сміливим і запальним народцем із суворими звичаями та гострим почуттям справедливості, вдерлись до центру міста й зчинили на Старому ринку, перед ратушею, яку охороняв пам’ятник Оттонові Великому, патронові міста, та на Широкому шляху — багатійському бульварі — дикий бешкет, що його насилу придушила військова залога міста. Дух крові, мов провістя жахливої трагедії, розхвилював магдебуржців так, що ми не дуже помилимось, назвавши їхню поведінку початком божевілля. (Зауважимо: від цього божевілля заможні патриції, які, побачивши, що робиться, завчасу забрали гроші та коштовності й потихеньку вшилися з міста. Поговір твердить, ніби вони покинули не лише Магдебург, а й Європу, і перебрались до Америки, і то туди, де один вестфалець на ім’я Петер Мінуїт за двадцять пляшок горілки купив у індіанців скелястий острів Мангаттен, щоб закласти там місто Новий Амстердам — майбутній Нью-Йорк. Наші магдебуржці теж оселились на Мангаттені, а щоб не так журитись за батьківщиною й мати на чужині спомин про неї, проклали посеред острова копію отого Широкого шляху, що був, як ми знаємо, гордістю й окрасою магдебурзького Старого міста; згодом ця назва, перекладена по-англійському, стала звучати як Бродвей. Правда, я зауважую це в дужках, просто для інтересу і з критичними застереженнями, бо ця легенда не має надійних, документальних підтверджень.)

Так ось, після кривавого бешкету рибалок магдебуржці, уражені в своїх найсвященніших почуттях, дали волю гнівові та досаді і, як звичайно в таких випадках, утворили дві партії — націоналістичну й релігійну, а тоді почали чубитися. Націоналістична партія, що на честь призвідців самої демонстрації взяла собі назву «рибалки», заявляла, що постанова магістрату стати на бік шведів — це зрада славної історії Магдебурга та німецької крові його синів і дочок. Члени партії релігійної називали себе «фіделісти»; це, правда, не означає, що вони були веселі, бо слово утворилося не з німецького fidel, тобто буйний, безтурботний, а з латинського fidelis, тобто вірний. Отож фіделісти, на відміну від «рибалок», вихваляли магістрат за те, що він, ставши під захист шведської протестантської армії, дав рішучу відповідь на питання, що важливіше: національність чи віра, батьківщина зі своїм земним добром чи бог. Магдебург, кричали з амвонів красномовні проповідники, — це прадавня Лютерова твердиня, перейнята священним запалом істинної віри, місто горде, чисте і цнотливе, як ота діва на його гербі, місто геройське, що встояло перед цісарем Карлом П’ятим і перед імперським генералісимусом Альбрехтом фон Вальдштейном, але воно з радістю відчинить брами героєві півночі королю Густаву-Адольфові, який примчав урятувати те, що в Магдебургу найкоштовніше: чисте, не заплямоване папістами Євангеліє.

«Рибалки» сунули вулицями, співаючи бойових та патріотичних пісень, а фіделісти облягали церкви, бубонячи літанії та псалми й мугикаючи благочестиві хорали. На службі божій не тільки жінки, але часом і засмаглі, випробувані життям чоловіки впадали в екстаз, і їх виносили на свіже повітря непритомних, з піною на устах, із кривавими дряпинами від власних нігтів на обличчях. Отож члени обох таборів скоро почали різнитися не тільки поглядами та поведінкою, а й зовнішнім виглядом: фіделісти були подряпані, розпатлані, бліді, очі в них гарячково блищали, зате «рибалки» — упевнені, підтягнені, ходили весело й браво, випнувши груди. Ця диференціація давала змогу розпізнати, хто з якої партії, але вона призвела до лавиноподібного зростання кількості бійок, сутичок, сварок і лайок, одне слово — колотнечі, а колотнеча, дедалі частіша, призводила до все нових і нових помилок, коли дехто бував битий своїми ж таки однодумцями: адже траплялося, що котрийсь там «рибалка» виходив з такої сутички вже не бравим та впевненим, а подряпаним, розпатланим і з гарячковим блиском у очах, отож не було по чому відрізняти його від фіделіста, і коли він натрапляв на гурт «рибалок», то знову діставав по ребрах. А коли, навпаки, відважний фіделіст, переможно скінчивши бійку з «рибалками», вертався додому окрилений радістю, то було йому лихо, коли він натрапляв на гурт своїх однодумців: ті, вважаючи його за «рибалку», враз уривали його радість.

Цю колотнечу ще під’юджували католицькі ченці, що їх колись цісар Фердинанд силоміць оселив у старому премонстратському монастирі. Резонно відчувши, що проповідувати католицтво в архілютеранському місті — справа невдячна, вони пристали до партії «рибалок» і невтомно, самовіддано, незважаючи на прочуханки, що частенько бували їм нагородою, промовляли на вулицях та базарах до розхвильованих юрб, нагадуючи про мерзенну натуру шведського короля, який, скориставшись із нещасливого релігійного розколу в німецькому народі, топче своїми брудними чобітьми священну німецьку землю. Полум’яні слова цих досвідчених проповідників призводили до того, що «рибалки» в щодень більшому числі, та навіть і багато фіделістів почали переходити в католицтво. Так виникла в Магдебургу третя партія, звана Ruckkehrer, тобто «поверненці»; зовнішньо вони відрізнялись від «рибалок» і фіделістів тим, що весь час ходили в чорному — то була ніби покута за довге скніння в лютеранській єресі. У вуличних бійках, що стали в нещасному місті явищем не тільки повсякденним, а, можна сказати, майже безперервним, ці «поверненці» активної участі не брали, а тільки покірливо підставляли спини як «рибалкам», так і фіделістам, які об’єдналися проти них. Удари ці вони приймали радо, теж як покуту.

Коли симпатичний гофмаршал Дітріх фон Фалькенберг став до служби й оселився в Магдебургу з залогою і штабом, до якого, ми вже знаємо, належав і Петр Кукань з Куканя (маршал надав йому чин поручника), першим його актом, тільки-но він трохи роззирнувся та познайомився зі становищем, було вигнання з міста ченців. Це завдання він доручив Петрові.

— Підіть і витуріть тих почвар-сутанників утришия, виметіть їх звідси мітлою, — наказав він, і Петр, узявши на підмогу піхотинця-мушкетера, пішов до монастиря.

Був саме полудень, і ченці, зібравшись у трапезній, їли присмаглі кукурудзяні млинці, запиваючи їх вином та заїдаючи морквою: п’ятниця — день пісний. Петрове оголошення, що їм доведеться покинути Магдебург, ченці сприйняли похмуро, але з гідністю. Вони мовчки їли далі, з видимим зусиллям пережовуючи пісну, суху поживу. Озвався тільки отець-настоятель — лагідний літній чоловік:

— Ми не вміємо опиратися брутальній силі й бажання шведського коменданта виконаємо без суперечок. Та оскільки ви на вигляд порядна людина, то дозвольте мені, молодче, спитати вас приватно: вам анітрохи не соромно?

Здивований Петр відповів, що не знає, чого б йому соромитись.

— Відірвати скромних слуг єдиної істинної церкви від їхніх богобоязних трудів, — пояснив настоятель, — вигнати їх оружною рукою з їхньої оселі в сльоту й холод близької зими, ввергнути беззахисних у руки вбивць та грабіжників, що ними тепер, після розпуску Вальдштейнової армії, до незмога засмічена наша земля, — це, по-вашому, не ганьба? Правда, я знаю наперед, що ви мені відповісте: мовляв, ви чините це не з власної волі, а за наказом. Так, безперечно, всі вояки, чинячи найжахливіші паскудства, посилаються на чиїсь накази і таким чином зберігають у собі те, що я назвав би свинським чистим сумлінням. Так, напевне, й ви. І все ж я хотів би знати, чи десь у глибині вашої душі не озивається голос, яким до вашого схибленого сумління озивається сам бог, — чи не промовляє він вам, що наказ, який ви виконуєте, злочинний і що, виконуючи його, ви чините недобре. Ось дослідіть із тривожною увагою свою душу: якщо знайдете там хоч найменшу тінь такого почуття, тоді ще нічого не пропало, і ви, всупереч огидності своїх учинків, хоча не червоніючи служите шведам-єретикам і допомагаєте їм у їхніх мерзотах, ще можете знайти шлях до спасіння. Чи не так, брате Медарде?

— Я молюся, щоб сталось за вашими словами, отче, — відповів, опустивши погляд, молодий чернець дрібної, аж миршавої статури.

— Брат Медард був теж на хибній стежці, як оце ви, молодий офіцере, — провадив старий настоятель, — і визнавав єресь так званої секти соцініан, що сміють заперечувати існування святої трійці й твердять, ніби є лише бог-отець.

Миршавий ченчик аж затремтів.

— Змилуйтеся, достойний отче! — заволав він. — Не нагадуйте мені про це, ради бога!

— Та оскільки душа його ще не зовсім відмерла, — вів далі старий, — божий глас, що озвався в ньому, допоміг йому стерти полуду з очей, знайти шлях до спасіння, до лона святої церкви. А тепер він один із найревніших членів нашого ордену і тлумач неясних текстів Святого письма. Правда, Медарде?

— Та хвала, що нею ви мене обсипаєте, отче, ввергає мене в безодню сумнівів, — відказав брат Медард.

— Спасенних сумнівів, — усміхнувся старий. — Ну, то як ви, офіцере? Що скажете про себе?

В Петровому серці замість гласу божого озвався гнів.

— Мушу визнати, достойний отче, що з вас чудовий жартун, — сказав Петр. — Можу уявити, скільки тут було б сміху, якби вам пощастило навернути мене в католицтво чи навіть умовити, щоб покаявся й попросився до вас у послушники, мене, кого ви вважаєте за лютеранина, а головне — за йолопа, і кому наказано витурити вас утришия; бо даний мені наказ звучав дослівно так. Але нічого цього не буде. Я звик чинити так, як підказує мені мій розум. Ваша присутність у Магдебургу тільки примножує заворушення, що терзають це місто, а тому бажано, щоб ви його покинули. Я вам це кажу, не відчуваючи ніякої потреби зберігати в собі оте ваше «свинське чисте сумління», виправдовуючись, ніби тільки виконую наказ.

— Кажете, ви не лютеранин? — перепитав настоятель. — Дивно… Хто ж ви тоді? Невже католик?

— Це запитання я вже чув у своєму житті стільки разів, що втомився на нього відповідати, — сказав Петр. — Я, кажучи просто й коротко, прихильник правди.

— Ми теж прихильники правди, — лагідно запевнив старий. — Щодо цього, молодий офіцере, ми легко можемо домовитись.

— Навряд, бо напевне під правдою ми з вами розуміємо різні речі, — заперечив Петр. — Яка ж ваша правда?

Старий з усмішкою обернувся до Медарда, тим наказуючи, що дає йому нагоду сяйнути своєю вченістю та доброчесністю.

— Найперша, найбільша і найвища правда — це бог, — проголосив миршавий ченчик. — Усе на світі правдиве правдою божою. Правда — мета наших прагнень і вчинків. Правда — це світло, бо в Євангелії від Іоанна, глава третя, вірш двадцять перший, читаємо: «Хто чинить по правді, той іде до світла».

— Такої відповіді я й сподівався, — сказав Петр. — Замість визначення ви відбуваєтеся сумнівними метафорами, що спираються на уявлення про бога — істоту, в яку люди вірять тільки тому, що її існування не можна довести.

По трапезній перебіг приголомшений шепіт.

— Як ви можете твердити таке про першопричину всіх причин! — вигукнув отець-настоятель. — Ви збожеволіли чи, може, вашими вустами промовляє лукавий? Невже вам невідомо, що бог-це саме буття? Чи ви ніколи не чули про п’ять доказів існування бога? І найважливіший поміж них — це доказ каузальний: коли все, що діється в природі, діється з якоїсь причини, то неминуче мусимо дійти до першопричини всіх причин, якою є сам бог!

— Якою є сам бог! — хором підхопили ченці.

В ту мить мушкетер, якого Петр лишив був зачекати перед входом, зазирнув до трапезної й побачив, що офіцер, його начальник, замість гнати ченців, згідно з наказом, утришия, провадить із ними богословський диспут. Вояк так жахнувся, що вже довіку не отямився від того жаху.

— Ваш знаменитий каузальний доказ, — відповів Петр, — має одне вразливе місце: не пояснює, яка ж. причина тієї першопричини. Між іншим, філософ Френсіс Бекон, із чиїми думками я мав честь і втіху познайомитись, поміщає уявлення про причину між уявлення фальшиві, що затемнюють людське мислення, так само як уявлення про душу, перший імпульс або стихію. Та я не збираюся дискутувати з вами про існування бога — я й не кажу, що він не існує, а тільки кажу, що його існування не можна довести. Ми говорили про правду; так ось, і для мене правда — мета всіх моїх прагнень і вчинків, але я, на відміну від вас, іду за правдою, яку можна довести, за правдою ясною й очевидною, за правдою п’яти чуттів, осягнутою розумом, за безперечною правдою знання, діаметрально протилежною облудній правді віри, за простою й тверезою правдою слів, що два плюс два дорівнює чотирьом, а ви кажете, ніби трійка дорівнює одиниці. Я не дивуюся, що страхітлива незрозумілість такого твердження погнала оцього ось брата Медарда, як я щойно чув, до соцініан.

— Облиште! — крикнув Медард. — Я вам забороняю говорити своїм брудним блюзнірським язиком про моє падіння!

— Не хвилюйся, брате, й не кидайся без потреби крутими словами, — лагідно сказав старий настоятель. — Ваше визнання, молодий офіцере, було цікаве, і хоча ви помиляєтесь, та дух ваш, видно, не безплідний: ви дещо знаєте і часом про дещо міркували. Але чи не здається вам, що ваше тверезе чіпляння за факти, які можна перевірити свідченням ваших п’яти чуттів, прирікає вас сумно блукати по поверхні речей? А ваша правда, відірвана від бога, може бути тільки беззубою, голою й убогою, інакше кажучи — ви самі зрікаєтесь глибшого пізнання.

— Глибшого пізнання, — повторили ченці хором.

Петр відповів:

— Безперечно, знання бідніше, трудніше й не таке звабливе, як віра, що все пояснює, все розуміє й може все осягти завиграшки. Та я віддаю перевагу знанню, бо, на відміну від віри, воно не веде до того фанатизму, який затруїв увесь світ і робить людей нещасними, злими, завжди ладними за дрібну незгоду в питаннях віри повбивати сотні тисяч інших людей. Я син алхіміка і знаю — алхіміки спираються на основну тезу: все, що є на світі, походить з однієї спільної праматерії. Вони висловлюють це фразою «Все з одного» та символом кола або ж змії, що кусає себе за хвіст. Але ж це не віра, а певність, підтверджена тисячами років досліджень та спроб; і взагалі — алхімік не фанатик, що виголошує свої премудрості на весь світ, а тихий і скромний учений, який дбає, щоб результати його досліджень не попали в невідповідні руки. Земля кругла. Це твердження нині вже нікого не обурює й не стає предметом віри та культу, бо його можна довести. І навпаки, бог є богом, а аллах — аллахом тому, що їхнього існування, як я вже казав, довести неможливо. О, я не з тих мудраків, котрі, читаючи Біблію, цю книжку, що мала на долю всього світу такий потужний вплив, як жодна інша, переможно тицяють нас носом у те, що в кита вузька горлянка і він не міг проковтнути Йони, або що Сонце нерухоме і тому Ісус Навін не міг його зупинити, або що Христос хоча й походив, згідно з пророцтвами, з царського роду, але тільки по лінії Йосифа, а той, хоча й був чоловіком Христової матері Марії, Христовим батьком не був, або що нема ніякого сенсу визволяти гріб Господень — адже відомо, що Христос у ньому не лежить, бо він на третій день воскрес із мертвих, і так далі. Ні, зовсім ні. Я знаю: ці абсурди необхідні, щоб люди вірили, ніби автором Біблії є сам бог, і те, що простому розумові здається безглуздим, насправді є таємною істиною, неприступною для людського розуму. Тертулліанове «Gredo quia absurdum»^[17] — найрозумніші слова, сказані про це. Той факт, що Магдебург лежить на Ельбі, неабсурдний. Але ж у нього ми не можемо й вірити. Ми можемо знати його, можемо не знати, але вірити в нього, як ви вірите в те, що хліб перетворюється в тіло, а вино в кров, неможливо. Людина — єдине створіння, яке питає себе й хоче знати, а оскільки на більшість своїх запитань не знаходить відповіді, то легко попадає в полон вигадок та забобонів, у яких вона живе, наче обплутана павутинням, і які гальмують її порив до пізнання, загороджують шлях до правди й справедливості.

Старий настоятель вислухав Петрові слова з поблажливою усмішкою, ніби жебоніння дитини.

— Принциповою хибою ваших слів, сину мій, — сказав він, коли Петр замовк, — є те, що ви говорите про віру взагалі, не думаючи про те, що не існує віри взагалі, до якої можна було б залічити, наприклад, і магометанську псевдовіру, — недарма ж ви згадали ім’я їхнього аллаха поряд з ім’ям християнського бога. Навпаки, сину мій. Є тільки одна віра, віра істинна, віра Христова, та віра, котра проголошується й визнається католицькою церквою. В її догматах, які встановив сам син божий, не може нічого змінити навіть святий отець у Римі, а не те що якийсь Лютер, чи Цвінглі, чи Кальвін, чи як там усі ті чортові сини звуться. Ви маєте рацію, коли кажете, що людина — це створіння, яке прагне знань. Отож бог у своїй безмежній доброті, бажаючи втамувати цю людську спрагу, послав у світ свого єдиного сина, а той, заснувавши церкву, доручив їй для охорони скарб свого вчення. Тому не можна протиставити віру і знання, бо наша віра, будучи істинною, водночас є й знанням найвищим і найпевнішим.

— Знанням найвищим і найпевнішим, — хором повторили ченці.

Петрові аж млосно зробилось від тієї настоятелевої відповіді. Його посіла така втома й безнадія, що він не мав уже сили продовжити дискусію і врешті зробив те, що мав зробити зразу, тобто почав завзято виконувати гофмаршалів наказ. Це виявилося легше, ніж він гадав, бо ченці вже підготувались до виселення, їхнє манаття давно було складене на вози, отож не минуло й півгодини, як монастир спорожнів.

Але на цьому не скінчилось. Одного вечора, десь так через тиждень, до дверей Петрового скромного помешкання постукався юнак у пошарпаній одежі, видимо чужій, завеликій на нього, миршавий, худий, закоцюблий і такий брудний та зарослий, що Петр насилу впізнав у ньому того брата Медарда, з яким здибався в монастирській трапезній, колишнього соцініанина й улюбленця старого отця-настоятеля. Переступивши поріг Петрової кімнати, юнак вигукнув: «Їсти!» — і, зовсім знесилений, упав на підлогу. Жадібно проглинувши шмат хліба, якого дав йому сторопілий Петр, Медард простогнав: «Пити!» — а коли напився, тоді розплакався, обняв Петрові коліна й розплакався.

— Спасибі, визволителю мій, завдяки тобі я наново прозрів і позбувся тягаря, що нестерпно гнітив мою душу! Ти допоміг мені зрозуміти твердження: «Два плюс два дорівнює чотирьом» і хибність твердження «Трійка дорівнює одиниці», а також безглуздість висновку Атанасія, ніби єдність у троїстості й троїстість у єдності треба шанувати.

Певний, що нещасному потьмарився розум, Петр покликав денщика й звелів постелити Медардові, хай відпочине та виспиться, може, маячня покине його; але Медарда не вдалось відбути так легко.

— Ви, пане лейтенанте, вважаєте, що я позбувся розуму; але я позбувся розуму не більше, ніж зубожів той хлібороб, що в нього рілля зазеленіла несподівано пишно. Болісні сумніви в питаннях віри, що мучили мене змалечку й погнали мене до соцініан, — догмат про триєдність бога, — не полегшали, коли я повернувся до лона церкви й став членом чернецького ордену. Тільки ви, пане лейтенанте, просвітили мене думкою, що мучитися проблемою триєдності бога непотрібно, бо самого існування бога не можна довести, а отже, можна геть викреслити бога як зайву гіпотезу, що тільки збиває з пуття. Я хочу стати вашим послідовником, пане лейтенанте, хочу ступати вашими слідами, відкидаю віру в бога й хочу бути, як ви, поклонником Правди, поклонником тез «Два плюс два дорівнює чотирьом» і «Все з одного», поклонником Кола, що є, як і Хрест, нескінченним і, як Хрест, є знаряддям страти. Я корчуся під ударами цих думок, ніби під канчуками, і мені здається, ніби мене може щомиті спіткати смерть як кара за ці думки, але кара не приходить, я лишаюся живий, і це зміцнює моє переконання, що я стою на доброму шляху, на шляху до Правди, якої нема без Розуму, так само як нема Справедливості без Розуму й Правди. Розум, Правда й Справедливість — це й є істинна трійця, пізнати яку я жадав. Ви мій визволитель, до вас я втік від своїх братів, що були зі мною ласкаві й лагідні, але не вміли відповісти на запитання, як умієте ви. Ох, як би я хотів, щоб ваше вчення стало набутком усього людства! Чому ви, пане лейтенанте, не проповідуєте перед юрбами?

Сердитий, але неспроможний переломити несамовиту Медардову прихильність, Петр виклопотав йому посаду писаря в штабі й по змозі уникав його, ухилявся навіть від поглядів, якими молодий фанатик просив у нього дальших повчань, дальших уроків. Медард мав дуже гарний почерк, обов’язки писаря виконував сумлінно, але не цікавився нічим і не думав ні про що більше, крім проблематики Правди, Розуму й Справедливості, одне слово — атеїстичної Трійці, що вкоренилась у його мозку так буйно, аж Петр почав підозрювати, чи не морочить його цей хитрющий лицемір. Та невдовзі Петр пересвідчився, що така легковажність зовсім не в Медардовій натурі, бо колишньому ченцеві просто бракує почуття гумору та іронії — він їх позбавлений начисто.

А сталось ось що. Якось увечері, коли Петр за склянкою доброго білого вина милувався прегарною кроною старого ясена, що жаріла жовтим і червоним у лагідному світлі осіннього надвечір’я, до нього прийшов, а краще сказати — продерся повз денщика Медард. Молодого навіженця вже терзали нові сумніви: чи Петрів раціоналістичний атеїзм не стягне людини на землю? Іншими словами — чи людина, зрікшися бога, не втратить прагнення до найпрекраснішого й найвищого, що було її славою й очищенням від мерзоти, властивої тілесності, — тобто до мучеництва й самопожертви. Петр, у доброму гуморі після кількох ковтків вина, з усмішкою відповів, що нема нічого прекрасного й високого в самокатуванні пустельників і так званих анахоретів, які живуть у кам’яних норах і живляться корінцями та гусінню, бо вважають, ніби цим забезпечать собі вічне спасіння, тобто чинять так із мотивів наскрізь себелюбних. І навпаки, самопожертва спартанців у Фермопілах («Мандрівцю, йди й скажи лакедемонянам, що ми лежимо тут мертві, як звеліли нам закони») не ґрунтувалась ні на релігії, ні на якійсь надії на посмертну винагороду, а тільки на тому, що потрібно, корисно, доречно коритися законам свого краю без огляду на те, згоден ти з ними чи ні. Або згадати приклад Сократа, що не захотів тікати з в’язниці, як намовляли його друзі, а пішов на смерть, до якої був засуджений несправедливо. Але нащо ходити так далеко.

І Петр розповів юнакові, почервонілому від хвилювання, трагедію свого батька, пана Яна Куканя з Куканя, того благородного, щиро заклопотаного добром усього людства чоловіка, чиєї похмурої, просмерділої сіркою лабораторії Петр змалечку нерозумно уникав і на спомин про кого він носить і носитиме довіку його перстень — зображення змії, що кусає себе за хвіст. (Сказавши це, Петр насилу відбивсь від Медарда, бо той притьмом хотів ухопити його ліву руку й поцілувати алхімічний перстень, якого досі не помічав). Петр повів розповідь далі — до страшного допиту в цісаря Рудольфа, допиту, який пан Янек, щоб цісар не зміг видерти в нього таємницю його Каменя, сам урвав, пробивши собі серце вістрям сталевого циркуля, і враз Медард ізсунувся з крісла зомлілий. Коли Петр розстебнув на ньому курточку, то побачив невеличку круглу ранку, що з’явилась у нього з лівого боку грудей, у так званій області серця, тобто приблизно в тому місці, до якого пан Янек з Куканя приставив вістря циркуля, щоб простромити себе. З ранки текла кров.

Викликаний лікар тільки головою покрутив над таким дивом. Мовляв, якби це не був молодий і загалом здоровий на вигляд, хоч і малий на зріст, хлопець, то можна б сказати, що в нього стигма, викликана релігійним екстазом. Такі речі в цьому божевільному місті інколи трапляються, особливо останнім часом, але тільки з дівчатами в пору дозрівання або з істеричними жінками в перехідні до старості літа; але що таке буває з чоловіками, він, лікар, знає тільки з легенди про святого Франциска Ассізького. Крім того, як відомо кожному, стигми з’являються не на грудях, а насамперед на долонях та ступнях, тобто в тих місцях, за які Христос був прибитий до хреста.

А тоді він пустив Медардові кров і вернув його до притомності.

— Отже, веритарії тепер мають свого мученика, — зашепотів молодик, як тільки зміг говорити, і його обличчя прибрало виразу екстатичного блаженства.

— А хто це — веритарії? — спитав Петр.

— Ми, ті, що йдемо за Вами, Вчителю, — відповів Медард, уперше назвавши Петра не «паном лейтенантом». — Ми, люди майбутнього.

І вийшов ще нетвердою ходою.

Отак Петр пересвідчився, що Медард не жартун, не витівник, бо який це витівник просто так, задля витівки, пустить із себе кров?

Заворушення в Магдебургу не припинялись, але набували нового характеру й нових форм, прямуючи до того, що богослови називають початковим ступенем досконалості, тобто до простоти. Насамперед вигнання з міста католицьких ченців ослабило партію «поверненців», отих овечок-покутниць, що ходили в чорному й покірливо приймали удари справа й зліва, від «рибалок» і від фіделістів. Декотрі з цих «поверненців», бачачи безвихідь свого становища, потихеньку вертались у лютеранство, декотрі втекли з міста, декотрі поховались по оселях; їх дедалі меншало, вони втрачали вагу, аж поки зникли, ніби їх і не було.

Саме тоді цісарське військо під командою генералів Тіллі й Паппенгайма облягло Магдебург і почало обстрілювати його з важких гармат, гатячи в мури та вежі бомбами й засипаючи місто запалювальними снарядами, прозваними «гаряча пательня», «чортів казанок», «чортів хвіст», «комета», «чортів пшик», «зірка з пекла» тощо; очевидно, це було щось схоже на ті петарди, що їх на карнавалі кидають під ноги натовпу, але величезні, здатні запалити цілий будинок. Коли таке люциферове начиння прилітало згори й падало десь на вулиці або на даху, бажано було, щоб там поблизу трапився хтось не з породи страхопудів, та ще з двома-трьома дужими помічниками і щоб стрибнув на ту димучу, іскристу потвору з мокрим рядном, ганчір’ям чи кожухом, придавив її й качався по ній животом чи задом; тоді вона задихалась без повітря й гаснула, бо все на світі, байдуже, з неба воно родом чи з пекла, мусить дихати. То була відчайдушна боротьба людей із хитромудрими пристроями. Перемагала часом людина, часом бомба, а часом наслідки були непевні — це коли бомбу щастило задушити, але й люди діставали тяжких опіків. Отож на початку тієї облоги вулиці Магдебурга були повні людей, сильно обсмалених: навіть ті, хто ні разу не мав діла з запалювальною бомбою, вважали за справу честі й доброго смаку пристосуватись до новітньої моди. Юні дівчата ходили з надгорілими косами, матрони — з обсмаленими бровами та зачісками, які запинали дірявою, мов порване павутиння, пропаленою хусткою. Кавалери пишались обвугленими брижами комірців, несиметрично обгорілими вусами та бородами: в одного бракувало лівого вуса, в другого — кінчика бороди, в третього — бакенбарда, а в четвертого з пропаленого рукава визирав голий лікоть.

Коли вже зачеплено питання моди, то ще додамо: тоді ж таки фіделісти, насамперед жінки, а потім і чоловіки, скидали своє щоденне вбрання й перевдягались у жалобу, тож «поверненці», які й перше ходили в чорному, перестали від них різнитись, а помалу перестали вирізнятись і «рибалки», бо те, що Магдебург облягало й бомбардувало німецьке військо, завдало тяжкого удару їхньому войовничому патріотизмові. Вони покинули насвистувати геройські пісні, ходити войовниче, з браво випнутими грудьми, і стали вдягатись, як фіделісти та «поверненці», так що всі тепер нагадували жалобників.

Комендант міста гофмаршал полковник фон Фалькенберг одного дня послав Петра до спаленої церкви святого Георгія, бо довідався, що відтоді, як у ній перестали правити службу божу, там збирається якась підозріла потолоч.

Церква лишилась без покрівлі, середній неф був увесь чорний після пожежі й смердів захололим димом. І все ж Петр застав там повно людей, які уважно слухали миршавенького проповідника. Той стояв на кам’яній колоні, що раніше була опорою зниклого тепер амвона. Проповідник схожий був на пастора й говорив вільно та плавно, наче пастор, але то був не пастор, а штабний писар, утеклий чернець-премонстрат брат Медард.

— Єдиним нашим зв’язком між цим світом, який ми сприймаємо своїми п’ятьма недосконалими чуттями, і Великою Порожнечею Нескінченності, в якій немає бога, — промовляв він до людей, що зібрались у церкві, — є принцип Правди.

— Принцип Правди, — повторили всі хором.

— А хто каже «Правда», той водночас каже «Розум» і «Справедливість», — провадив Медард.

— Розум і Справедливість, — повторили слухачі, а Медард повів далі:

— Є правди малі й правди великі, правди нікчемні й правди безмірні, всесвітні. Та правда, що в цій церкві нема покрівлі, нікчемна супроти Правди над правдами, за яку віддав життя святий Йоганн фон Кукан: «Все з одного». Проте кожна малесенька правда, будучи правдою, має своє місце у великій мозаїці дійсності, яку я називаю Ладом Всесвіту, і ми її визнаємо й шануємо, незважаючи на невелику важливість її, так само як визнаємо правди найбільші, наприклад, ту правду, що Земля кругла, а Сонце нерухоме. Коли ти скажеш, що здорова людина має двоє очей, цим. ти вшануєш Лад Всесвіту, бо вимовиш правду, правдивість якої кожен може перевірити, тоді як твердження, ніби хто піде за сином божим, той досягне вічного блаженства, зіперте тільки на віру, отже — неправдиве. Покріпімо ж своє серце вимовлянням таких чистих, незаперечних і радісних правд, як те, що взимку буває холодно.

— Взимку буває холодно, — повторили слухачі проповіді.

— Вода мокра, — сказав Медард.

— Вода мокра, — в захваті повторили слухачі.

— Вогонь пече, — сказав Медард.

— Вогонь пече! — хором закричали слухачі.

— Теля родиться в корови, — провадив Медард і під хорове схвалення всього стовпища виголошував дальші правди: ялина — хвойне дерево. Вальдштейна усунуто в Регенсбургу. Камінь, кинутий угору, падає на землю. Вино — це напій.

— Вино — це напій! — волала його паства.

— Кожну отаку правду треба оберігати й шанувати, — підсумував Медард, — а хто порушить її тим, що твердитиме: «Теля родиться в бугая», «Вальдштейн лишається генералісимусом цісарського війська», «Камінь, кинутий угору, підноситься до неба» або «Вино — це кров», — той допуститься злочину й буде гідний смертної кари.

— Гідний смертної кари, — притакувала паства.

— Так вимагає Розум, і в цьому істинна Справедливість, — кричав Медард.

— У цьому істинна Справедливість! — раділи слухачі.

В ту хвилину Петр, розжарений гнівом на таке оганьблення чистого батькового імені та своїх власних думок на цьому збіговиську цілковитих, як йому здавалось, ідіотів, виступив із-за колони, за якою ховався досі, й гримнув так гучно, як ще зроду не гримав:

— Облиште ці дурниці!

Проповідник Медард застиг на своєму стовпі. Якусь хвилину стояла тиша, підкреслена одиноким пострілом обложної гармати, а тоді він зняв обидві руки до хмар, що висіли над зчорнілими стінами церкви, й заволав:

— Це він! Учитель Кукан завітав до нас! На коліна!

Усі зразу скорились, аж гупнуло.

— Блазні! Паяци! — кричав Петр уже в розпачі.

— Учитель на нас, негідних, дивиться неласкаво! — заридав Медард. — Учитель гнівається!

— Учитель гнівається! — ридала, стоячи на колінах, паства.

— Всі гайда на мури, працювати! — кричав Петр. — Там знайдете ту свою істинну правду, падлюки! Возити каміння й припаси! Та швидко, щоб я вас тут не бачив, смердюхи!

— Учитель гнівається! — скиглили сектанти, біжучи до виходу. — Вчитель гнівається!

— Ви на службі у військовій комендатурі Магдебурга, якому загрожує тяжка небезпека, — сказав Петр Медардові, коли його овечки повибігали. — Тепер не час на такі забавки. Коли я ще раз заскочу вас на такому чаклунстві, то накажу повісити.

В погляді, яким Медард зустрів цю погрозу, Петр помітив вираз ненависті, з яким у найближчому майбутньому мав зустрічатися ще дуже часто.

— Я помру дуже радо, — відказав Медард. — Тоді наше вчення матиме двох мучеників, а це можна тільки вітати. Ви його заснували, Вчителю, а я залюбки віддам за нього життя, пішовши за прикладом вашого батька.

Цісарського війська під Магдебургом усе прибувало, і мирний край на обох берегах Ельби, добрий і щирий, як рука господаря, що держить на долоні достигле зерно, чорнів щодень густішими геометричними фігурами вишикуваних полків. З Ерфурта пригарцювала вся кіннота Ліги, а генерал Паппенгайм приволік із вольфенбютельського арсеналу страховинну колекцію новітніх облогових машин: велетенські свердла, далекобійні гармати, смертоносні мортири, які, ледве-но доїхавши, зразу почали оглушливо гавкати. Від канонади всі будинки в місті тремтіли, наче зі страху, вночі табірні вогні зливались у суцільний вогняний вінок. А полковник фон Фалькенберг наказав магдебурзькій залозі ощаджати порох, щоб місто не лишилося зовсім без бойового припасу, поки прийдуть на допомогу шведи.

Шведська підмога — ці слова не сходили з язика в охоплених жахом городян як остання надія. Вони вірили, сподівались і запевняли одні одних, що шведський король не може допустити, щоб місто, котре, єдине в усій Німеччині, виявило йому цілковиту лояльність, стало здобиччю цісарських папістів. Король прибуде вчасно й розжене армію паскудних обложників. Міський оповісник на вежі собору святого Іоанна з ранку до ночі оглядав обрій, чи не з’являться там залізні загони шведської армії, які поспішають до Магдебурга, але єдине, що йому щастило побачити, були нові й нові ворожі полки. Пастори в церквах без кінця запевняли: Густав-Адольф ось-ось буде; але минав день за днем, тиждень за тижнем, а його не було й не було.

Тим часом ворог узяв укріплені Краківське та Престерське передмістя, зайняв Краківський острів і острови Малої та Великої Ельби, проникнувши в безпосередню близькість до магдебурзького собору. Полковник фон Фалькенберг у відповідь наказав спалити північне й південне передмістя, Нойштадт і Зуденборг, — щоб не дістались ворогові. Нещасливці, вигнані зі своїх домівок, попхались у міські мури, але не знайшли там притулку, бо поважні городяни не хотіли впускати до своїх домів ту потолоч із передмість. «Краще смерть! — заявила одна заможна вдова, чоловік якої недавно поліг на обороні міста. — Невже мій Фріц поклав життя за те, щоб я, його дружина, бідувала під одним дахом з приблудною голотою?» — кричала вона, коли магістрат почав наполягати, щоб вона звільнила частину свого будинку на Пекарській вулиці. Тоді, збігши з двома дітьми в підвал, де лежало барильце пороху, вдова висадила себе й діток у повітря, створивши тим небезпечно драматичний, а тому спокусливий прецедент.

Її вчинок збудив захоплення й заздрість. Нищити своє життя й майно, підпалюючи барильце з порохом, стало, як кажуть французи, останнім криком моди; тут ця елегантна метафора набула моторошної дослівності. Магдебурзький бургомістр Ратценгофер, зразковий патріот свого міста, був змушений звернутися до сумління, розуму й серця магдебуржців, щоб перестали дуріти й увесь порох, коли хто має його вдома, краще віддали на оборону міста.

Було кепсько, а ставало щодень гірше. Біженці з передмість, голодні й брудні, сиділи на вулицях і жебрали. Ішли чутки про перші випадки моровиці — не зовсім певні, але дуже правдоподібні. В ятках на Старому ринку продавали пацюків. А канонада не припинялась, і будинки двигтіли безперервно, ніби вже збиралися завалитись та покласти край усьому. І ось у ці кричущі злигодні проникла жахлива новина, ніби шведський король, замість левиними стрибками поспішати на допомогу Магдебургові, весь цей час бавився тим, що облягав Франкфурт-на-Одері, а коли місто впало, дозволив своїм воякам грабувати його. І шведи зґвалтували, кого могли, повбивали, кого могли, розікрали, що могли, а чого не могли — те підпалили, тож від Франкфурта лишилась купа димучої цегли.

Звістка ця — як часто бувають звістки — була дуже перебільшена, бо нам відомо, що Франкфурт-на-Одері в Тридцятилітній війні брали тричі, а це було б неможливе, якби його за першим разом зрівняли з землею. Дуже перебільшена, але з великим драматичним ефектом: Магдебург, і так нестерпно розхвильований, знавіснів. «Швед нас зрадив, і буде нам те, що й франкфуртцям», — тепер ці слова не сходили в усіх з язика, раптом змінивши заспокійливі балачки про близьку підмогу, й кидали навіть найспокійніших у безодню жаху. Бідні вигнанці зі спалених передмість гуртувались у банди й грабували оселі багатих городян. У Старому місті відразу спалахнуло кілька пожеж.

На Широкому шляху відбулася процесія флагелантів. Зібрались вони рівно о третій годині пополудні в одному домі, де пороздягались до пояса й із канчуками в руках рушили за своїм проводирем, якому сам соборний настоятель, перший проповідник Магдебурзького архієпископства доктор Рейнгард Бак піддав на спину величезний дубовий хрест, знятий з головного вівтаря собору. Під приглушений гуркіт барабанів вони йшли, хитаючись у такт, два кроки вперед, крок назад, і шмагали себе по спині, жалібно викрикуючи скарги на свої гріхи та провинності, а носій хреста попереду заточувався під вагою свого тягаря. Оскільки люди вірили, що їхня болісна самопожертва вгодна богові й принесе нещасному містові полегкість, коли не рятунок, то юрби обабіч вулиці, такі густі, що для флагелантів лишався між ними тільки вузький прохід, пильно стежили, чи вони б’ють себе як слід, і гукали до них підбадьорливо: «Що це ти, Франце! Жвавіше, жвавіше, піддай жару! А ти, Гансе, хіба це бичування? Шмагайте себе як слід, мученики, святі брати!»

Та скоро їх стало зайве під’юджувати, вони самі розпалились і, скімлячи запіненими вустами, бичували себе що крок то дужче, а разом із червоними басаманами на спинах зростала й екзальтація. За кожним замахом канчука довкола них густою пурпуровою мрякою розбризкувалася кров, а роззяви, щоб примножити їхні спасенні муки, жменями кидали на їхні пошматовані спини сіль, принесену в кишенях.

Спершу було вирішено, що процесія флагелантів пройде вздовж усього Широкого шляху туди й сюди, а повернувшись до собору, поставить хрест на місце. Та коли вперше минали Старий ринок, сталося щось незбагненне: з дверей спаленої церкви святого Георгія назустріч їм сипонула юрба якихось шаленців, що, репетуючи: «Бога нема!», «Хай живе Правда!», «Слава. Вчителеві Петрові!» та «Геть забобон!» — скинули на землю хрест, потоптали його носія й почали розганяти флагелантів їхніми ж таки канчуками. Городяни в один голос заревли з обурення й кинулися з кулаками та ціпками боронити побожних самобичувальників. Бешкетникам, у яких читач легко впізнає веритаріїв брата Медарда, довелось би дуже скрутно, якби не втрутилась міська варта, що, маючи наказ непомітно охороняти процесію, похапала зухвальців і вкинула в найглибше підземелля під ратушею.

А цісарське військо видимо готувалося до вирішальних дій. Страхітливий гуркіт гармат уже не стихав і вночі. Так звана Висока брама, стратегічний центр укріплень Старого міста, стала купою уламків, над якими зміїлись язики полум’я. Зі сходу центр Магдебурга захищала тільки річечка Мала Ельба. Далі лежали рибальські острови, вже захоплені ворожими вояками, що невтомно намагалися перебратись на другий берег, кидаючись у воду й споруджуючи понтонні мости. Обложені руйнували ті мости, і це було їхнім останнім зусиллям, на яке вони не жаліли пороху, хоч його було вже обмаль. А до надійно укріпленого західного боку міста цісарці непомітно підводили мережу підкопів, які рили для них три тисячі селян, зігнаних з околиці.

І враз стрілянина стихла, ніби втята, а на валу, насипаному навколо позицій цісарської армії, з’явився вершник, що махав білим прапором. Це означало, що обложники хочуть вести переговори з обложеними, а точніше — з огляду на їхнє становище, поставити ультиматум. Коли місто відповіло на цей заклик, теж піднісши білий прапор, під мури чвалом прискакав цісарський офіцер із сурмачем, що ніс особистий штандарт генералісимуса Тіллі, і, проїхавши брамою святого Андрія, яку перед ним поквапно прочинили, знов же чвалом, показуючи тим, що час дорогий, погнав навпростець до ратуші: видно, він добре знав Магдебург.

І в цю хвилину виявилось, як прикро помилився б той, хто в ці фатальні дні поділив би все населення міста за поглядами тільки на фіделістів, «рибалок», «поверненців» та ще, може, веритаріїв. Бо тільки-но уповноважений генералісимуса Тіллі ввійшов до ратуші, на Широкому шляху де не взялася численна — сотні зо три — процесія панів і дам, що явно не належали ні до фіделістів, ні до «рибалок», ні до «поверненців», а вже й поготів до веритаріїв, бо всі були пристойно одягнені, не пошарпані, не подряпані, не співали патріотичних пісень і не проголошували гасел раціоналістичного атеїзму, а мали вигляд поважний і мудрий, як люди, що добре і ясно знають, чого хочуть. Це були найбагатші патриції та дворяни, що не встигли вчасно накивати п’ятами з міста, а потім уже сиділи тихо вдома й чекали, чим усе скінчиться; тепер, скориставшися хвилинами перемир’я, вони покинули свої вже не безпечні палаци та будинки і в супроводі слуг, камердинерів і покоївок, що несли для них клуночки з одежею, харчами та цінними речами, дружно поспішали до собору, під священною охороною якого сподівалися пережити останні критичні хвилини.

Уповноважений генералісимуса Тіллі пробув у ратуші, за завішеними вікнами, цілих шість годин, до пізнього вечора. Як ішли переговори і хто в них брав участь, лишилося невідомо. Знали тільки, що головують на них сам Фалькенберг та бургомістр Ратценгофер, а інших членів магістрату навіть не покликано. Це було все, що проникло на люди. Цілковитий брак будь-якої інформації пояснюється тим, що всі входи до головної зали ратуші охороняли шведські гвардійці, люди мовчазні, які, до того ж, не вміли по-німецькому.

Ми сказали, що ніхто не знав, як ішли переговори, але неважко було вгадати наслідки, бо на світанку знов розревлись усі гармати відразу й наново знялися хвилі вогню, пилюки та диму, а земля задвигтіла від оглушливого грому. Це могло означати тільки те, що місто побороло диявольську спокусу й гордо відкинуло умови папіста Тіллі. Магдебуржці могли пишатися шляхетною непоступливістю обох найвищих представників влади в обложеному місті — шведського коменданта фон Фалькенберга і бургомістра Ратценгофера, та й справді пишались, але серця їхні запеклися з відчаю, аж городяни шкодували, що самі народились на світ, і проклинали ту хвилину, коли породили своїх дітей.

Годині о десятій ранку, тільки-но цісарці поновили бойові дії, Петра відкликано від його бомбарди, диявольської зброї, що стріляла напрочуд влучно. Петр уже й сам не знав, скільки цісарських понтонів, таранів та гуляй-городин знищив з її допомогою. Але стріляти з тієї бомбарди вмів тільки він, бо ніхто більше не міг дати їй ради, коли після пострілу ядро застрягало в дулі. Йому сказали: гофмаршал Фалькенберг забажав, щоб поручник Петер Кукан фон Кукан негайно з’явився до нього додому. Це був, видимо, один із тих безглуздих наказів, якими високі начальники люблять без потреби перешкоджати завзятим воякам; але наказ був такий недвозначний, що Петрові нічого не лишалось, як покинути бомбарду.

В передпокої у полковника Фалькенберга сидів украй розгублений і нещасний той лікар, що свого часу оглянув стигматичну ранку на грудях зомлілого брата Медарда.

— Нарешті, — сказав він, побачивши Петра.

— Чого це ви тут? — спитав Петр. — Полковник захворів?

— І, здається, дуже тяжко, — відповів лікар. — Тому хтось із його людей викликав мене, але, як виявилось, проти його волі. Бо він не дозволяє оглянути себе й не хоче прийняти нікого, крім вас. Отож я не знаю, що й діяти. Говоріть із ним, прошу вас, делікатно, щоб він по змозі не хвилювався. І спробуйте вивідати, що з ним.

— Ви прийшли саме вчасно, щоб урятувати мою нещасну душу, — сказав полковник, коли Петр увійшов до кабінету. Супроти свого звичаю завжди поводитись коректно й елегантно, він сидів верхи на стільці й спирався грудьми на його спинку. Тонке, розумне обличчя було дуже бліде й наморщене від стримуваного болю.

— Передайте оце комендантові шведської варти в ратуші, — сказав він, простягаючи Петрові запечатаного листа. — Це наказ негайно відпустити на волю бургомістра Ратценгофера — вчора я наказав був його посадити, бо він наполягав на тому, щоб прийняти умови Тіллі й здатися.

— Ви вчинили злочин, — сказав Петр. — Магдебурга вже не втримати. Треба здатися, щоб не загинули всі, хто ще лишився живий.

— Так, це був злочин, — погодився полковник. — Але я вас прошу, допоможіть його виправити, поки можна. Перекажіть Ратценгоферові, що я його перепрошую й дозволяю підписати ультиматум. Це може зробити тільки він, бо мене Тіллі не визнає.

— А до чого тут я? — спитав Петр. — Чому ви не зробите цього самі? Я бачу, ви хворий, але ж вас могли б віднести на ношах.

— Ви єдиний, кому я довіряю, — відказав полковник. — А сам я зробити цього не можу, бо… гляньте на мою спину.

Петр обійшов стілець, глянув на полковникову спину й побачив між лопатками в Фалькенберга кинджал, угороджений по колодочку.

— Тримайте язик за зубами, — сказав полковник. — Я не хочу, щоб люди дізналися, що я на смерть поранений: зчинилась би паніка. Ви єдиний, хто знає про це.

Донедавна Фалькенберг сам не знав, що поранений. Над ранок, повертаючись, утомлений, додому, він відчув, як його щось ударило в спину. Він подумав, що то хтось пожбурив у нього камінь, і не здивувався, бо знав — у Магдебургу його не люблять. Аж роздягаючись, збагнув: куртку пришпилено до тіла. В полковникові вмить прокинулися бистрий розум і чутливе сумління. Він з жахом усвідомив — йому лишилося дуже мало жити й він не встигне виправити те, чого допустився з наказу короля Густава-Адольфа, який затявся не віддавати такого гарного, багатого й стратегічно важливого міста до рук цісарцям. Уявивши, що кара, яка спостигне його на тому світі за виконання злочинного наказу короля, буде, можливо, страшніша за ту, яка напевне спіткала Нерона, Діоклетіана, короля Філіппа Другого і взагалі всіх Габсбургів, поранений полковник, нікому нічого не сказавши про свою рану, спішно послав по Петра Куканя чоловіка, про якого гадав, що той має серце, характер і розум.

— Я покличу лікаря, він у передпокої, — сказав Петр.

— Я не хочу й бачити лікаря, поки не буде підписано ультиматум і припинено канонаду, — відказав Фалькенберг. — Лікар може тільки витягти кинджал із рани, а це, як відомо з прикладу фіванського полководця Епамінонда, викличе миттєву смерть. Поки зброя зостається в рані, я житиму. Бачте, обізнаність із античною історією — не зовсім марна річ.

Полковник спробував засміятися, але сміх зразу перейшов у стогін.

— Боляче? — спитав Петр.

— Тільки коли сміюся. Йдіть уже, йдіть!

Петр квапливо вийшов.

Коли він добіг до Старого ринку, ратуша була вся в полум’ї. Ця найстаріша і найпрекрасніша світська будівля міста горіла, мов скирта соломи, але ніхто не звертав на те уваги: городяни, котрі не бились на мурах, мали досить клопоту рятувати власне майно. Оскільки ратуша була резиденцією влади, гасити вогонь прибула пожежна команда, але цівочка води, яку рятівники пускали в пекельне полум’я, що било з вікон зали засідань на другому поверсі, була безсила, хоч плач. На ринку стояв з кількома солдатами командир шведських гвардійців. Петр тицьнув йому під ніс Фалькенбергового листа й загорлав:

— Куди вивели в’язнів? Де бургомістр Ратценгофер?

Швед знизав плечима:

— Щодо цього не було ніяких наказів.

— Зостались у в’язниці? — крикнув Петр.

Швед знову здвигнув плечима.

— Ходімо по них, — сказав Петр. — Ти поведеш мене.

Швед жахнувся.

— Але ж туди не можна ввійти! Це певна смерть.

— Ходімо, — повторив Петр, вихопив пістоля й дулом штурхнув його під ребра. Швед неохоче рушив уперед. Та коли йому дихнуло жаром в обличчя, він упав навколішки, а потім ліг ницьма на брук, розкинувши руки.

— Туди я не піду. Можете застрелити мене, пане, але всередину я не ввійду.

Петр відняв пістоля, і швед звівся навколішки.

— Коли ви наважитесь проникнути туди, пане, то це в лівому крилі, — сказав він, подаючи Петрові залізне кільце з ключами, що висіло у нього на поясі. — Але мене туди не заженете. Краще куля, ніж спектися живцем.

Петр ухопив ключі й кинувся до ратуші.

У вестибюлі ще не горіло, але згори валив по сходах їдкий дим, що засліпив Петра й забив йому дух. Прикриваючи обличчя руками, Петр наосліп поточився туди, де, як він гадав, — бо в раптовому жаху та розгубленості втратив орієнтацію, — може бути ліве крило будівлі. А далі вже, натикаючись на стовпи та виступи, втікав і втікав від жару, що бухав йому в спину, ніби хтось дмухав з велетенських міхів. Він вирішив, що такого високопоставленого чоловіка, як бургомістр Ратценгофер, ув’язнили не в підземеллі для простих злочинців, а в комфортабельній камері для значних панів, із канапою, а може, й з дорогими гобеленами на стінах, якраз така розкішна камера могла б міститись у коридорі, до якого Петр наосліп убіг; жар там був так само нестерпний, як у вестибюлі, але дихати було трохи легше.

— Ратценгофер! — спробував він крикнути, але з грудей вирвалось тільки мізерне, безсиле хрипіння.

Потім, точачись коридором, наче п’яний, дотикаючись долонями то лівої, то правої стіни, він намацав залізні двері. Але за тими дверима не могло бути нічого живого, бо вони розжарилися до малинового кольору, а гуготіння вогню за ними свідчило, що там не мала камера, а просторе приміщення. І це було вже останнє, що зміг іще подумати Петр, бо саме в ту мить, коли він доторкнувся до розпечених залізних дверей, над головою в нього розверзлося склепіння стелі, і на те місце, де він стояв би, якби не був Петром Куканем з Куканя, тобто якби не зміг блискавично відскочити, з гуркотом посипалися, ніби на пекельній виставі, мармурові плити, розпечена цегла, балки, порох, попіл та жар.

В ту хвилину наш герой уже, нічого не бачачи, нічого не чуючи, нічого не тямлячи, летів звідкись кудись, летів крізь темряву, дим і гаряче повітря, ніби відьма з «Макбета», а як долетів, чи то як упав на дно колодязя крутих сходів, то відчув у лівому коліні біль, такий нестерпний, що в нього зразу майнула думка, можливо, неприємна, але здорова: чи не скалічився він так тяжко, що кульгатиме довіку. Ради полегкості хотів був лайнутись, та виявилося — надкусив собі язика, а можливо, ще й зламав нижню щелепу та звихнув в’язи. А коли хотів помацати звихнуте, то пересвідчився, що не може ворухнути правою рукою, що в нього перебитий поперек і викручена щиколотка на правій нозі. Оскільки ж і дихати було боляче, він виснував, що з правого боку зламане принаймні одне ребро. Коротше кажучи, Петр був розбитий, пом’ятий, потовчений, обдертий, понівечений, змордований, як іще ніколи в житті, тому він навіть не звернув уваги на таку дрібничку, як відбита права сідниця. Але поки, спохмурнілий, обмацував себе, він помітив щось справді гідне уваги й подиву, а саме: кам’яна сходинка, на яку він спирався своїм перебитим (якщо його діагноз був правильний) попереком, слизька й вогка, і так само слизька, вогка й холодна стіна сходової клітки. В цьому палаці, охопленому вогнем, це було справді чимось неймовірним. І хай там Петр мав ребра поламані, чи тільки потовчені, та повітря, яке він насилу, з болем удихав, тхнуло скоріше цвіллю та гнилизною, ніж димом, і в темряві чулося щось аж надто добре знайоме Петрові шкрябання щурів та попискування їхніх щуряток. А напруживши свій ще оглушений слух, він неначе вловив, що крім шкрябання та писку крізь гнилу темряву проникає відлуння людських голосів.

Петр напружив слух іще дужче й розчув, що ті голоси хором повторюють слова проповідника, який ділиться думками такого типу:

— Де темрява, там нічого не видно.

А хор на те:

— Там нічого не видно.

— І це спостереження — здавалось би, по-простацькому очевидне, — виголошував проповідник, — є частиною Ладу Всесвіту, або Всеправди, яка є тільки одна.

— Яка є тільки одна, — повторив хор.

— Проте кращим, ніж світло наших очей, є світло розуму, який веде нас до пізнання того, що бога нема, а все, що є, походить із однієї праматерії, — вів далі проповідник, у якому ні Петрові, ні читачам цієї книжки не було важко впізнати втеклого ченця Медарда, самозваного верховного жерця веритаріїв.

А ті повторили:

— Все, що є, походить із однієї праматерії.

Тоді Петр, забувши про розбите коліно, розтовчену щиколотку, звихнуті в’язи, перебитий поперек і зламані ребра, сягнув по кільце з ключами, яке щойно дав йому шведський гвардієць, а переконавшися, що загубив те кільце, коли падав у темряву, почав рачки вилазити вгору по сходах, обмацуючи кожну приступку. Жару й чаду прибувало з кожною п’яддю тієї дороги, а водночас прибувало тріску та гуготіння, схожих на гук водоспаду; на першому поверсі пожежа розбуялася на всю силу. Кільце з ключами, яке Петр знайшов на першій згори приступці, було таке гаряче, що аж присвічувало Петрові на дорогу, коли він ніс його вниз, ухопивши крізь полу куртки.

— Пряма лінія рівна й нікуди не загинається, бо якби загиналась, то була б не прямою, а кривою! — волав Медард, а веритарії хором це підтверджували.

— Була б не прямою, а кривою!

— Трикутник має три сторони! — оголосив Медард.

— Трикутник має три сторони! — погодились веритарії.

В ту хвилину Петр, якому пощастило вибрати потрібний ключ, відчинив залізні двері в’язниці й гукнув досередини:

— Ратценгофер!.. Я шукаю пана бургомістра Ратценгофера! Нема його з вами?

Бо не було виключено, що шведські гвардійці, не знаючи тутешніх звичаїв, кинули бургомістра до звичайної цюпи.

— Слава Розумові, Правді й Справедливості, слава принципові «Все з одного»! — заскреготів з темряви Медардів голос. — Бо, якщо не помиляюсь, нам припала безмежна радість і честь: сам Учитель Петер Кукан фон Кукан ушанував своїм візитом свою вірну паству. Радіймо ж, браття!

— Радіймо! — хором відгукнулись веритарії.

— Кінець самотності й блуканням! — волав Медард. — Учитель знайшов шлях до нас, щоб подати нам свою тверду руку, він приніс нам дар своєї мудрості, щоб вивести нас на добру путь, коли ми з неї збочимо!

— Коли ми з неї збочимо! — підхопили веритарії.

— Годі! — гукнув Петр. — Я поставив вам ясне, зрозуміле й просте запитання, а ви відповідаєте на нього ослячим ігіканням. Кажу ще раз: я шукаю бургомістра Ратценгофера. Не знаєте, де він сидить?

— Пан бургомістр Ратценгофер тут, із нами, — за хвильку відповів Медард. — На жаль, пан бургомістр не захотів приєднатись до нашого, як ви, Вчителю, кажете, ослячого ігікання, бо не зрозумів його значення. Не маючи покріплення, яке ми, ваші учні й послідовники, черпаємо тим своїм ослячим ігіканням із блаженних джерел Всеправди, до яких ви нас, Учителю, привели, пан бургомістр піддався слабодухості й помер. А ми, Вчителю, сидимо тут уже день і ніч, голодні й без сну, і завдяки своєму ослячому ігіканню досі живі й здорові. Пан бургомістр Ратценгофер пробув у цій темниці, за моєю грубою оцінкою, годин із п’ять, щонайбільше шість, і, полишивши всяку надію, опинився — в розумінні метафоричного поетичного образу, а не в розумінні вульгарної віри в посмертне життя — перед брамою пекла. Марно я намагався підбадьорити його викладом ваших думок, Учителю, тобто головних засад вашого вчення, в якому немає місця богові, й покріпити його знесилений дух оповіданням про геройство вашого батька, пана Йоганна Кукана фон Кукана… Пан бургомістр, — вів свою невеселу розповідь Медард, — хоч і не заперечував моїх висновків, але утримувався від будь-яких свідчень розуміння чи згоди, так що я мав досить прикре відчуття, ніби говорю в порожнечу, а він усе нарікав на згубу свого рідного міста Магдебурга та ганив зрадливість шведського короля. Врешті пан бургомістр замовк зовсім, і ми забули про нього, а тоді один з братів наступив на його мертве тіло. Слід боятися, що його смерть була добровільна: він утопився зумисне.

— Як він міг утопитись у будинку, що горить? — здивувався Петр.

— Підійдіть до нас, Учителю, — відповів Медард, — і побачите — в цьому негостинному приміщенні дуже легко втопитись.

Петр наосліп ступив з кам’яного порога всередину підвалу — й побачив, що веритарії стоять по коліна в воді.

Бо підземелля старої ратуші в Магдебургу вентилювалося трубами завдовжки з півтори тисячі стіп, за нашими нинішніми мірами менше як півкілометра. Труби тяглися від Старого ринку на схід і виходили на берег Ельби, точніше — Малої Ельби, навпроти Піщаного острова. Цей простий пристрій, завдяки якому повітря в підвалах ратуші, в її підземних переходах та темницях не залежало від того, що діється нагорі, чудово виправдав себе саме тепер, коли ратуша горіла, але був невигідний тим, що, коли рівень води в річці піднімався, — а це з такою примхливою річкою, як Ельба, траплялось не тільки навесні, — частину підземних приміщень ратуші затоплювала вода, зокрема велику в’язничну камеру, звану Танталовою, бо ув’язнені там, стоячи в воді, мучились від спраги: адже вода була брудна й смердюча. І легко уявити собі та зрозуміти, як нестерпно страждав достойний, немолодий, багатий, а отже розпещений городянин пан бургомістр Ратценгофер, коли з волі шведського коменданта його кинули в цю клоаку, в темряву, між людей видимо божевільних, тоді як рідне, дороге йому місто пожирав вогонь. Йому було так нестерпно, що він волів упасти у воду, й покласти кінець мукам.

Петр полегшив страждання членів секти, мимовільним засновником якої він був: відчинивши двері Танталової темниці, дав людям змогу вигідніше розміститись на сухих приступках кам’яних сходів, які сам пролетів у карколомному падінні. В’язні могли перечекати, поки пожежа над їхніми головами згасне. Але саме коли вони бралися сходами вгору, голосно славлячи свого Вчителя, охоплену вогнем будівлю до підвалин струснув вибух. Склепіння надголовами переляканих веритаріїв ошкірилось вогненною розколиною, з якої шугнули пекельні язики. То вибухнув пороховий погріб. Тогочасний гравер, відтворюючи загибель Магдебурга, вправно й тонко зобразив цю подію у вигляді стовпа з вогню й диму, над яким злітають безпорадні маленькі фігурки людей, підкинутих вибухом угору. Добре, хоч в оборонців міста, як зазначено, лишалось обмаль пороху. Але й так вибух спричинив настільки жахливі руйнування, що коли над головами розверзлася вогняна хлань, з якої лавиною ринув гарячий присок, з веритаріїв ураз ніби здмухнуло їхню штучно підтримувану хоробрість. За прикладом Медарда, що заверещав, ніби той присок сипонув йому просто на голову, вони завили зі страху й почали кусати, дряпати та штурхати один одного. Тільки Петр, звиклий до страхітливих критичних ситуацій, які навіть — коли можна вірити одному його давньому твердженню — на свій лад любив, не позбувся розуму й повівся, за звичкою, чудово. Притулившись до холодної стіни, щоб уберегтись від вогняного дощу, він щосили, перекривши гуркіт каміння, що валилося зі стін, і ревіння охоплених панікою веритаріїв, крикнув:

— У році дванадцять місяців!

Це його твердження, що своєю незаперечністю точно пасувало до рамок Всеправди, потонуло в гармидері, але Петр не здався й крикнув у ревище та стугін:

— Коні їдять овес!

— Коні їдять овес! — озвався поруч голос проповідника Медарда, який, збагнувши, що Петр бере повіддя в свої руки, переміг власний жах і поквапився підпрягтись:

— Мавпа має чотири руки!

— Мавпа має чотири руки! — відгукнулося кілька веритаріїв, що тислись на сходах віддалік.

А за якусь часину вже вся громада гідно й спокійно хором повторювала сентенції, які Петр, а за ним Медард виголошували і які поступово набували глибини й змісту:

— Ніщо не триває вічно!

— Кожен дощ і кожен снігопад колись скінчиться!

Пекельна розколина над головами веритаріїв з гуркотом розширювалась і довшала, але присок, що сипався звідти, дугою обминав урочистий хорал голосів, які вигукували те, що до певної грубої міри узгоджувалося з дійсністю і, висловлене вустами мислячих створінь, приборкувало їхній переляк. Склепіння хоча й розкололось, але не завалилось, отож ми не можемо виключити того, що обвал стримала саме Всеправда, до якої звертались веритарії.

Тим часом генерал Тіллі, цей вояк до самих кісток, нетерпляче дожидався, — і це треба записати на його користь, — що бургомістр Ратценгофер, про чию нещасливу долю він не знав, пришле парламентера з білим прапором і заявою про капітуляцію. Але час минав, а парламентера все не було, тож Тіллі, клацнувши пальцями, звелів сурмити на штурм. На той час гармати старого Магдебурга вже мовчали, місто боронилося лише тілами захисників, палаючи шаленим і на вигляд неприродно ясним полум’ям. Вогонь перескакував з вікон у вікна тих будинків, які ще не горіли, і жінки, пробігаючи вулицями в нестерпній жароті, кидали дітей у полум’яні руїни й самі гинули, привалені цеглою зі стін. Відчайдухи, що квапились померти, голіруч кидались на ворогів, які дерлись на прибережні укріплення, а ті, ще не втомлені смертельними жнивами, рубали, стріляли, кололи, трощили та душили їх, пробиваючи собі шлях туди, де ще не горіло і де було зосереджене все, що лишалося цінного в Магдебурзі, — до собору, в якому сховалися патриції. А там на цісарських вояків чекала невеличка — справді невеличка — несподіванка, бо бронзові двері собору були розчинені навстіж і в них стояла вродлива панна, вся в білому, на голові весільний завій з віночком. Граційним рухом простягаючи до зухвалих вояків обидві долоні, горою наповнені діамантами, смарагдами, перлами та рубінами, вона зверталась до них лагідним голосом:

— Вітаємо вас, відважні рятівники!

Навіщо була ця комедія й що вона означала? Неважко було вгадати: панна в білому зображувала собою дівчину з герба Магдебурга, про яку існувала легенда, ніби та дівчина охоронятиме своє рідне місто, поки не зречеться дівоцтва й не подасть руки женихові, щоб повести його до свого ложа. І це, за планами й надіями панства, яке ховалось у храмі, мало статися сьогодні. Краса й видима невинність панни, що вітає цісарських вояків, мала приборкати їхню дикість, а коштовності, які вона їм простягала, наче посаг, — наситити їхню жадобу за здобиччю, слова привітання, можливо, призначалися для вух самого Тіллі, бо були дібрані так, щоб розтопити крижаний панцер на його вояцькому серці. Та де в ту хвилину був Тіллі, на котрому з далеких пагорків, що панували над місцевістю, він затримався? Які сміливі стратегічні ходи саме придумував і зважував? А його солдати — що вони могли знати про давню, ще з поганських часів, легенду про Магдебург? Панна не встигла доказати свого привітання, як уже лежала в крові, замотана в свої завої, а солдати зчепилися в бійці за її перли та самоцвіти. В ту ж хвилину з глибини храму пролунав крик жаху, бо панове й дами, які дивились на все те в напруженому чеканні, зрозуміли: все скінчиться якнайгірше, для них нема рятунку. І справді: за десять-двадцять хвилин повбивано всіх, що сховалися під священним дахом собору; не пощадили ні старих, ні немовлят. Бо солдати боялися, щоб їх не послали передчасно кудись-інде, тож працювали якнайшвидше, і вбивання обійшлося без зайвої жорстокості.

На закінчення можемо сказати: хоч під час війни, званої тепер Тридцятилітньою, подекуди спалахували різанина куди страшніша, ніж оця, на осторогу майбутнім поколінням увічнена не одним майстерним пензлем, та, мабуть, більш ніде на такому невеличкому просторі не лягло зразу стільки трупів, так розкішно прибраних, — хай навіть коштовності з них позривали, — як 20 травня 1631 року в магдебурзькому соборі.

Місто Магдебург, багате й поважне, було споруджене капітально: будинки здебільшого муровані; навіть дерев’яні, за приписом магістрату, були розгороджені між собою стінками завтовшки в цілу цеглину. Тому лише за чотири дні вогонь спромігся пожерти все місто до останньої халупи, окрім повного трупів собору. Можна було сказати: «Був Магдебург — і нема його».

Всі ті чотири дні й ночі солдати Тіллі перегрібали пожарища, шукаючи здобичі. Що знайшли цінного — забрали. Що знайшли живого — замордували. З тридцяти тисяч магдебуржців уціліла жменька. Кажуть, ніби Вальдштейн, який тоді жив у Ічині, так розгнівався, почувши про цей погром, аж пожбурив у свого камердинера срібним дзвіночком. Історики й досі гадають, що, власне, було причиною цього безглуздого жеста. Декотрі припускають, ніби герцог заздрив Тіллі. Інші — буцімто його обурила підлість шведського короля, який не допоміг союзному містові, що присягло йому на вірність, і спокійно дивився здалеку, як воно гине. Але ми, обізнані з пригодами Петра Куканя, знаємо: правда зовсім інакша. Що було гідного заздрості в тому, що Тіллі спромігся вбити тридцять тисяч мирних жителів та обернути на попіл одне з найпрекрасніших міст тодішньої Європи? Пусте! Єдина розгадка ось у чому: той, хто пожбурив дзвіночком у камердинера, був не Вальдштейн, а знов же його двійник, який після меммінгенської інтермедії лишився на службі в герцога й дедалі глибше та поважніше переймався цією найбільшою артистичною роллю свого життя, аж поки засвоїв не тільки герцогові звички, не тільки його спосіб мислення, але і його хвороби, насамперед сифіліс, що протікав у двійника бурхливо.

Справжній Вальдштейн жив тоді інкогніто у Відні й наставляв вуха на все, що де цвірінькне. З того, що цісар того ж таки року попросив його знову стати на чолі католицького війська і що Вальдштейн, милостиво вислухавши прохання свого монарха, знову набув могутності, якою не тішився навіть у найпрекрасніші літа свого піднесення, ми робимо висновок, що те таємне перебування у Відні не було марне.

Так, ось у чому полягає правда. Маршал Тіллі, чий життєвий шлях тоді вже доходив кінця, не тільки не запишався, здобувши Магдебург, а навпаки, був приголомшений масштабами катастрофи, в якій завинив, і пролив над знищеним містом сльозу, яку марно силкувався приховати від оточення. Мало того, він наказав відправити месу за душі жертв і припинив дальші грабунки та вбивства — хоч і запізно, а все ж припинив. Завдяки цьому жменька змучених людей, яка одного дня вибралася з іще димучих руїн ратуші й пошкутильгала кудись у безвість, кудись, — якщо таке місце досі існувало, — де не смерділо трупами в недогорілих руїнах. Завдяки цьому та жменька, веритарії, наважилась вийти з підземелля ратуші на світло боже й не привернула уваги солдатів, стомлених убивствами та грабунками. Під проводом Петра, який з них усіх зберіг найбільше сили, бо дужче звик до фізичного напруження та злигоднів і пробув у підземеллі не так довго, вони пройшли голодним маршем через села Діздорф і Барлебен, геть виплюндрувані. Аж в Амменслебені втікачам пощастило купити трохи молока, і Петр дозволив їм випити зовсім небагато, бо після такого страшного посту можна було їсти й пити лише потрошку. А коли вони сяк-так підкріпились, Петр промовив до них так:

— Гадаю, після всього разом пережитого ми не розійдемося просто так, тим більше, що всі ми бездомні жебраки, а часи тепер несприятливі для закладання нових домівок. Нас звела докупи — хоч моєї свідомої заслуги в цьому нема — ідея розуму, правди й справедливості. Це непогана ідея і, гадаю, саме нині вкрай потрібна. Колись давно в Італії я спробував був улаштувати державу справедливих, чесних громадян. Я зазнав невдачі. Може, мені пощастить утримати на світі секту справедливих ізгоїв. З ідеї справедливості випливає необхідність захищати скривджених і карати беззаконня. Покарати генерала Тіллі за знищення Магдебурга — хай це буде одним з наших найперших завдань.

— Одним із наших найперших завдань, — повторили в унісон веритарії.

— Ми живемо серед злочинців, — провадив Петр, — тож, де буде змога й стане сил, караймо їхні злочини смертю.

— Караймо їхні злочини смертю, — повторили веритарії.

— Це жорстока програма, — докинув Медард, бо не хотів лишатись осторонь, — але вона в згоді з жорстокістю цих часів, за які ми не відповідаємо. Будьмо суворі насамперед до себе й безжальні до тих, котрі схочуть завдання, які поставив нам Учитель, використати для власної вигоди.

— Для власної вигоди, — повторили веритарії.

— З ідеї правди, — знову почав Петр, — випливає необхідність говорити правду й жити по правді, що означає не брехати навіть власному сумлінню. А принцип розуму накладає на нас обов’язок боротися проти цієї війни, бо вона безглузда, а отже й нерозумна, й переслідувати тих, хто її розпалює. І це хай буде нашим завданням. Нас тільки жменька, але я сподіваюсь і вірю, що невдовзі стане більше. А коли хочемо, щоб нас було більше, стримаймо плач та скарги, бо плачем і скаргами до своїх лав нікого не принадимо. Нема нічого пустішого, ніж сумувати та бідкатись, бо навіть якби злити докупи весь сум та бідкання в світі, вони не дійдуть до бога з тої простої причини, що бога нема.

— Бога нема! — вигукнули веритарії.

— Є тільки Всеправда, — сказав Медард, бо хотів, щоб останнє слово лишилось за ним.

Le prince charmant

Під кінець літа, як уже згадано, Альбрехт фон Вальдштейн знов очолив цісарську армію. Тоді ж таки принцеса Еліза, єдина дочка овдовілого герцога Ліндебурзького Георга, колись Вальдштейнового прибічника, а тепер союзника шведського короля, зазнала пригоди, нечуваної й небувалої для особи її стану.

Під охороною двох рот добре озброєних кірасирів, посланих по неї дбайливим татом, принцеса верталася з пронизаного золотим сонцем веселого й прекрасного Тюрінзького лісу, де в солодкій безжурності прожила два літні місяці в домі свого дядька, графа Матіаса Костобока фон Плауена. І раптом у долині річки Гери, поблизу Арнштадта, на її ескорт напала солдатня сумнозвісного Вальдштейнового генерала Голька, прозваного Однооким Чортом: Вальдштейн послав його до Саксонії з недвозначним наказом, щоб він поводився там гірше, ніж диявол. Так герцог хотів помститись Саксонії за недавню спустошливу окупацію Чехії, а крім того сподівався, що цим каральним наскоком поставить на коліна саксонського курфюрста й примусить його розірвати союз зі шведським королем.

Зайнята плетінням вовняних напульсників для стражденних протестантських воїнів — це така робота, що не встигає набриднути, поки скінчиш, казала вона про свій доброчинний подвиг, та ще й дає приємне почуття, ніби робиш щось корисне, — принцеса, байдужа до красот природи, які пливли перед її гарними юними очима, карими з золотою іскринкою, була так беззастережно певна безпеки та недоторканності своєї витонченої, хоча й трохи худуватої сімнадцятирічної особи, що спочатку навіть не усвідомила серйозності цієї пригоди, а коли почула стрілянину, брязкіт зброї та крик, то подумала тільки, що то вояки з її ескорту «знову проганяють якусь потолоч» — приблизно так вона формулювала подумки свій здогад. Довгонога, пласка спереду й ззаду, але жвава за двох козенят і розумна та кмітлива за двох святих Катерин, принцеса Еліза була дівчина вельми симпатична. Вона зрозуміла, що діється серйозне, аж коли у віконце її карети заглянув командир кірасирів, блідий і поважний:

— Будьте мужньою й не лякайтеся, принцесо, але на нас наскочило вороже військо, й наші вже тікають. Єдине, що я можу зробити для вас, — це допомогти вам уникнути найгіршого: збезчещення, неминучого, коли ви попадете жива в руки чужим воякам.

Він показав принцесі набитого пістоля, якого держав у правій руці, й спитав:

— Ви бажаєте, щоб я застрелив вас негайно, чи волієте відібрати собі життя власного рукою?

— Дайте-но сюди, — сказала принцеса й простягла руку.

— Обережно, пістоль набитий! — застеріг офіцер, віддаючи їй зброю.

— І курки зведені? — спитала принцеса Еліза.

Офіцер підтвердив.

— І можна вистрелити двічі?

Офіцер знову притакнув:

— Тут є дві цівки й два курки. Глядіть, не натисніть обох зразу. Аж коли по першому пострілі будете ще жива, тоді натискайте другий курок.

Тільки-но офіцер це сказав, підлетів п’яний від крові кіннотник із полку генерала Голька й розвалив йому шаблею голову, так що офіцер назавжди відвоювався; сподіваймося, йому легко вмиралось, бо його втішала свідомість того, що він устиг подбати про врятування принцесиної честі.

Тим часом візничий Елізиної карети, маючи для цього більш ніж поважні підстави, зупинив коней, і в віконці, до якого щойно зазирав командир ескорту, тепер повержений у пилюку, з’явились огидні пики двох солдатів. Зрікшися всіх моральних гальм, вони позбулися й усього людського. Побачивши Елішку, обидва хижо захихотіли й сказали щось неподобно-цинічне про її зовнішність — на щастя, зовсім незрозумілою мовою, Вальдштейн-бо вербував військо в усіх країнах Європи, навіть на Британських островах. Умить вони сплигнули з коней, відчинили дверцята й удерлись до карети.

Настала ідеальна хвилина для того, щоб учинити так, як уявляв собі шляхетний командир принцесиного ескорту, тобто приставити пістоля до своїх дівочих грудей, що не були, коли придивитися ближче, такі вже плескаті, як могло здатися поверховому спостерігачеві. Та де там! Еліза, більше розгнівана, ніж налякана нахабством солдатів, крикнула на них по-німецькому, хоч вони явно були чужинці.

— Чого це ви сюди лізете, лайдаки?

Не чекаючи відповіді, вона натисла перший курок і застрелила першого солдата, а тоді натисла другий і вбила його товариша. А коли на їхньому місці зразу з’явився третій і повівся ще нахабніше, Еліза, не маючи кращої зброї, вхопила плетільні дротики і вгородила йому в очі. Саме в ту мить їй здалося, наче хтось хльоснув її дубцем по правому передпліччі. Вигляд цівочки власної крові, що потекла з рукава, був її останнім зоровим враженням, а скавуління чоловіка, осліпленого її дротиками, ляскіт пострілів і крик багатьох чоловічих горлянок, що звучав ніби «Рятуйся, хто може», — останнім слуховим враженням, бо вона зомліла.

— Господи! І що ж було далі, донечко? — спитав, турботливо стискаючи їй обидві руки, сивоусий герцог Георг фон Ліндебург зі сльозами на очах, коли на другий день Еліза, врятована й повернена під його опіку, дійшла до цього вельми цікавого місця в своїй розповіді.

— Не турбуйтесь і не бійтесь, таточку, — відповіла вона. — Адже бачите — я жива-здорова, як не рахувати оцієї дбайливо перев’язаної рани на руці: вона вже гоїться і страшенно свербить під пов’язкою.

— Хай свербить, а ти, гляди, не чухай, донечко, — сказав герцог. — Досить постукати по сверблячому місці кінчиком середнього пальця.

— Гаразд, татусю, воно вже не свербить.

— От і добре. А тепер швидше кажи, що було далі й чим скінчилось.

— Як бачите, татусеньку, не сталось нічого лихого й усе скінчилося добре, бо мене врятувала рука найшляхетнішого й найвідважнішого, дужого й прекрасного, мов ангел помсти, доброго, чесного, великодушного, морально бездоганного, мудрого, освіченого, світського, чистого…

— Спинися, донечко, спинися! — вигукнув герцог. — І, замість громадити синоніми, скажи, хто той рицар, що, як ти кажеш, урятував тебе в останню хвилину.

— Його ім’я незвичайне, як і сам він, — сказала принцеса Еліза. — Звуть його Петер Кукан фон Кукан.

— Ох! — вигукнув герцог і заплющив очі, щоб приховати раптову думку, що блиснула у нього в голові.

— Це новочасний Робін Гуд, — вела далі Еліза, — проводир так званих веритаріїв, що літають по всій Німеччині, як ангели справедливості й помсти, і люди моляться до них, як до своєї останньої надії. А втім, нащо я маю все це тлумачити вам, татусю? Якби не веритарії, якби не Петер фон Кукан, ми з вами більш ніколи б не зустрілися, бо я б уже була тепер поживою для круків та ворон. Веритарії — герої, люди вільні, бо підлягають тільки наказам Петера фон Кукана, найкращого з них, а він не кориться нікому, крім свого сумління.

— Ну, ну, ну, — сказав герцог, поплескуючи по Елізиному дрібному, гарненькому, хоча скоріш хлоп’ячому, ніж дівчачому личку, що палало захватом. — Але ж я й досі не знаю, що було після того, як ти зомліла.

— Я зомліла, татусеньку? Ах, так, я ж сама вжила цього слова. Це була така млість, як ото в жука, що, відчувши небезпеку, ціпеніє і здається мертвим. Так принаймні я собі уявляю, бо навряд чи жук може бути таким хитрим, щоб удавати мертвого. Отак і я, коли побачила, що з мене тече кров і рятунку нема, завмерла, як той жук. А отямившись і відчувши, що небезпека минула, я побачила якогось чоловіка. Його обличчя так досконало втілювало ідею вроди, що я ладна була, за словами Платона, принести себе в жертву йому, наче богові. А коли трохи згодом ще й почула його ім’я, мені стало очевидно: те, чого я зазнала, — не звичайна пригода, а щось схоже на казку. Бо я це ім’я, Петер Кукан фон Кукан, знала з раннього дитинства. Ви ж пам’ятаєте, мій таточку, років десять тому новий папа почав розшукувати героя-пригодника, що був правою рукою замордованого турецького султана й звався саме так. Тоді його шукали по всіх європейських дворах, і в нас, у Ліндебургу, теж його винюхував папський шпигун, перебраний на птахолова.

— Він був не перебраний на птахолова, а справжній птахолов, — зауважив герцог. — Шпигував для папи він так, між іншим, за сумісництвом.

— Байдуже, — сказала принцеса, — Але я щаслива, тату, що ви про цей випадок пам’ятаєте: отже, ви тоді вважали його досить цікавим і гідним уваги, аби зберегти в пам’яті. Той птахолов змалював Петера фон Кукана так яскраво, що він став у моїх дитячих мріях тим, кого в французьких казках називають «Le Prince Charmant», «Чарівний принц». Ох, він не справжній принц, мій єдиний Петер, він тільки «фон», бо не походить із королівського, князівського чи герцогського роду, але в моїх очах він навіть вищий. Принц із казки вищий за всіх звичайних принців світу.

Елішка вимовляла ті гарні слова надміру піднесеним голосом, бо чекала, що батько відповість на її мрійницьку тираду по-батьківському суворо й скаже щось у такому дусі: він, відповідальний за доччине добро й щастя, віддав би перевагу одному звичайному, але справжньому принцові перед десятьма фантастичними принцами з казки. Але нічого такого не сталося, бо герцог сказав:

— Ну, таким шукачам пригод, як той Кукан, титулів ніколи не бракує, і не конче фальшивих. Небіжчик папа Павло свого часу надав Петерові фон Куканові титул герцога да Страмба, і хоча скінчилося це згодом погано, а Страмба була позбавлена самостійності й приєднана до папської держави, Петер фон Кукан від того не перестав бути герцогом: його законно посаджено на герцогський трон, а тому титулу ніхто не може в нього відняти, хоча герцогство його вже не існує.

— Будьте певні, татусю, що титули Петера фон Кукана не цікавлять мене, — сказала Елішка.

— Це звучить доброчесно й шляхетно, але це дурниця, бо в наших колах титули відіграють велику роль, — відказав герцог. — Але розкажи мені все, що ти знаєш про тих Куканових веритаріїв, звідки вони взялися, скільки їх і так далі.

Чудово поінформована з уст найкомпетентніших, а до того ж нездатних брехати, тобто з уст самого Петра Куканя, Еліза розповіла своєму батькові, який слухав її дуже уважно, про перші кроки секти веритаріїв після загибелі Магдебурга, про те, як вони з великими труднощами перезимували в Чорному лісі, а з настанням цієї весни розпочали бойові дії поблизу армій Густава-Адольфа, Вальдштейна, Тіллі, Паппенгайма, Голька та інших католицьких і протестантських воєначальників, усюди намагаючись боронити принципи людяності й правди. Число їх безперервно зростало, хоча кожен, хто хотів стати веритарієм, мусив скласти сувору присягу, порушення якої каралося смертю: завжди говорити правду й тільки правду. Тепер це вже невелика армія, а їхній табір, укріплений валами, не гірший від табору будь-якої дисциплінованої регулярної армії. Зразу після постання секти вони склали обітницю покарати генерала Тіллі за знищення Магдебурга та його жителів. Невдовзі Тіллі й справді поліг у бою на річці Лех від руки одного з веритаріїв.

— Грім побий, це вже трохи занадто, — мовив герцог. — Той твій Prince Charmant має, здається, надмір фантазії.

— Петер фон Кукан напевне має фантазію, бо не існує такої прекрасної й благородної риси, якої він, найдосконаліший з усіх чоловіків, не мав би, — сказала Еліза.

— Одне слово, Петер Кукан — ангел, — сказав герцог. — А веритарії святі.

— Так, саме так, татуню, — підтвердила Еліза. — Та реальна Правда, що не сходить з язика у веритаріїв, спровокувала мене на одну необачну вихватку. Я напалась на Петера з такими словами: «Що мені ті ваші правди! Єдина правда, яку б я від вас хотіла почути, це чи я вам хоч трохи подобаюсь», — і принцеса ледь почервоніла.

— А він же що? — спитав герцог.

— Він сказав: «Ви загнали мене на слизьке, принцесо, бо якби я відповів вам на це питання, як ви бажаєте, правдиво, то заслужив би докір, ніби я надуживаю своїм становищем вашого захисника, щоб залицятися до вас».

— Тобто ти йому подобаєшся, — сказав герцог. — І я, донечко моя люба, хоча ти дуже здивуєшся, не маю нічого проти, бо Петер Кукан фон Кукан — людина з великим майбутнім. Я не можу тобі відкрити більше, бо й сам знаю тільки одне: за конфіденційними відомостями, король приготував для Петера фон Кукана таку запаморочливу політичну роль, що про це й говорити не можна, бо хто сказав би, той би скам’янів на місці, пригнічений величчю цієї ролі. І, звичайно, перше ніж про це почнуться переговори, герцог да Страмба повинен буде одружитись — найкраще з якоюсь принцесою князівського або герцогського роду.

Еліза, зціпивши руки, ніби на молитві, втупила в батька великі круглі очі, а побачивши лагідний, ласкавий, підбадьорливий усміх, зовсім нелогічно заплакала, а тоді обняла батька обома руками — здоровою й пораненою. Від цього рвучкого руху в неї зсунулась шаль, яка огортала її тонку дитячу шию й закривала довгі свіжі подряпини, що псували чисту білість тієї шиї.

— Як ви можете, татусю, одним духом говорити про щось таке чудове, як майбутнє Петера фон Кукана, і про щось таке банальне, як нікчемна подряпина, що в ній я сама й винна? — відповіла Еліза на батькове запитання, хто це так подряпав їй шийку. — Тієї ночі, коли я сама спочивала в Петеровому наметі, — він надав його в моє розпорядження, а сам, як бездоганний кавалер, пішов спати кудись-інде, — мені приснився лихий сон: наче на мене стрибнула чорна кішка й почала пазурами дерти мені шию. Відбиваючись від неї, я, мабуть, і подряпала себе своїми ж нігтями. Може, вам це здається не дуже правдоподібним, але інакше пояснити я не вмію.

— Хіба що то був не сон, а на тебе стрибнула справжня кицька, — сказав герцог.

Stramba rediviva

Уряд Жовтих мурахів пропонує Мурахії за три хвилини відвести своє військо, дислоковане поміж березою й сосною на стежці між двома травинами.

Брати Чапеки. «З життя комах», дія 3.

Те, що сказав герцог Ліндебурзький на вушко своїй дочці — ніби шведський король Густав-Адольф готує для герцога да Страмби, тобто для Петра Куканя з Куканя, якусь велику політичну роль, було щирісінькою правдою, такою непохитною, що її не змогла змінити навіть раптова смерть короля. Адже шведський король загинув невдовзі по тому, як Вальдштейнів генерал Гольк почав плюндрувати Саксонію, в бою під Лютценом 16 листопада 1632 року.

Лютцен — містечко поблизу Лейпціга, а зіткнення обох найбільших армій світу — шведської, якою командував сам король, і цісарської під проводом Альбрехта фон Вальдштейна — відбулося над шляхом, що вів через Лютцен до Лейпціга. Шведи розставили свої полки між правим, південним ровом цього шляху та млиновим каналом, а Вальдштейнова армія окопалась між лівим ровом лейпцігського шляху та недалеким пагорком для страт, на якому сумлінний художник, що увічнив битву під Лютценом прегарною гравюрою на міді, зобразив двох повішених на мурованій шибениці й трьох колесованих. Погода була холодна, над самою землею котився густий жовтавий туман. Бій тривав від світанку, що через туман настав пізно, аж до смерку. Перше ніж відкрити вогонь, шведи заспівали кілька чудових псалмів. Потім зіперли мушкети на сішки біля ріденького гайка, і з пагорка затріщало, залящало, загриміло так завзято, як того безперечно заслуговувала грандіозна мета, що стояла перед обома арміями: здобуття Європи, а тим самим і всього світу.

Шведська кіннота довго ламала зуби на згаданому рову, повному липкого багна, в якому сковзали й грузли кінські копита, і Вальдштейнова піхота, що окопалася за шляхом, нищівним вогнем змітала вершників, аж поки шведам пощастило наповнити зрадливий рів власними трупами та трупами своїх коней. Лиш тоді вони змогли атакувати з успіхом. Пороховий дим змішався з туманом у такий густий смог, що на бойовищі нічого не було видно, і сучасний читач мимохіть дивується, як це історики змогли добрати діла в цій веремії безладних дій. А вони таки розбирались і досі розбираються в ній аж до найдрібніших подробиць краще, ніж у вмісті шухляд власних письмових столів. Отож коли шведи здолали підступність першого рову, Вальдштейнові піхотинці почали кидати свої шанці й утікати до табору з возів, який стояв за ними, і Вальдштейнові шанси, здавалось, уже зійшли нанівець. Та в найтяжчу хвилину примчав зі своєю кіннотою, трьома тисячами, генерал Паппенгайм, якого Вальдштейн викликав суворим наказом із Галле; Паппенгаймова піхота, чотири тисячі вояків, ще була в поході. Становище вмить змінилося, стало скрутно вже шведам, і Вальдштейн трохи не загнав їх у млиновий канал. Але цей сприятливий для Вальдштейна поворот тривав недовго. Відважного, чарівного своїм свавіллям та впертістю Паппенгайма на смерть поранило гарматне ядро, і це викликало в цісарському війську паніку, яка охопила насамперед обоз; там з якоїсь примхи диявола вибухнуло одночасно кілька возів з бойовим припасом. Тоді самому Вальдштейнові довелося зупиняти втечу свого лівого крила, а одноокий Гольк намагався зупинити обоз, що безладно втікав до Лейпціга.

За тих суворих часів, слід нагадати, командувати армією й керувати битвою було не солодко. Командувач не стовбичив десь віддалік на пагорку зі своїми ад’ютантами, а стояв у перших лавах, серед самого пекла. Тільки так із нього було якесь пуття, тільки так він міг міняти перебіг бою на свою користь. Вальдштейна мучила хвороба, але він мусив зійти з нош, наказати, щоб його посадили на улюбленого коня і встромили хворі ноги в стремена, обшиті м’яким оксамитом. Верхи на своєму білому сидів і великий Вальдштейнів супротивник Густав-Адольф: огрядний, задишкуватий і короткозорий, він ще менше був пристосований до трудного вояцького життя, ніж Вальдштейн. Поранений у ліву руку, нездатний правити конем, нещасний державець наскочив на ворожих кіннотників, і ті швидко вколошкали його кількома пострілами з пістолів у голову й ударами шпаг у спину. А оскільки він, бувши королем, і на чотирнадцятому році війни ще, напевне, був гарно одягнений — чоботи з найкращої шкіри, добре підбиті, шкарпетки вовняні, ще не церовані, білизна тепла й не вошива, убрання не діряве, не латане й навіть, оскільки короля всюди супроводив камердинер, гарно вичищене, — то кіннотники, тільки-но він випустив дух, посплигували з коней і швидко, із вправністю фахівців обдерли його до ниточки, так що Лев Півночі, прозваний також Хрестоносцем, Ахіллом германців, Дон Кіхотом і відважним Гедеоном, лежав на голій землі голісінький, як новонароджене немовлятко. Ця обставина вражає наші почуття, але королеві, оскільки він уже не жив, могла бути байдужісінька.

Все це відбулося так несподівано, що шведські вояки, лише побачивши, як його білий кінь бігає по бойовищу без вершника, усвідомили: з їхнім королем щось негаразд.

У зв’язку з цією подією історія вклала присмертному Паппенгаймові, привезеному до лазарету в Лейпціг, безмежно благородні слова: «Я вмираю щасливий, бо поліг лютий ворог моєї віри».

Паппенгайм був уже мертвий, коли його піхотинці, які рухалися повільніше за кінноту, після виснажливого маршу підійшли до Лютцена. Там було вже темно, Вальдштейнова артилерійська батарея коло вітряків над шляхом була розтрощена ворожими ядрами й покинута, і всюди стояла тиша, тільки стогнали поранені та кашляли й чхали застуджені; отож паппенгаймівці не могли нічого зробити й були тут непотрібні.

Напрошується важливе запитання: хто, власне, переміг, а хто програв цю битву, аж ніяк не дріб’язкову, бо в ній полягло дев’ять тисяч люду? Шведи, яких ми називаємо шведами тільки задля зручності, бо, крім них, у війську Густава-Адольфа служили й фіни, й лівонці, й німці, й курляндці, й навіть шотландці та французи? Чи цісарське військо, національно ще строкатіше? Відповідь здається однозначною. І тоді, й ще довго по тому вважалося: переміг той, котрий утримався на бойовищі. Щоб обстояти це твердження, шведи після припинення битви лягли спати просто на голу землю поміж убитими й пораненими. Згадані вище кашель та чхання, що його почули Паппенгаймові піхотинці, коли дійшли до вітряків над шляхом, виходили з шведських горлянок та носів; отже, перемогли шведи.

Цей висновок, можливо, був би незаперечним, якби не факт, що в битві атакував не Вальдштейн — йому, навпаки, дуже не хотілося битись, — а Густав-Адольф. Отже, бойовищем був не простір між млиновим каналом та придорожнім ровом, з якого атакували шведи, а простір між шляхом та шибеницею, який обороняла Вальдштейнова армія. А Вальдштейн цей простір протягом усієї битви втримував за собою. Отже, переміг Вальдштейн.

Так, він утримався на бойовищі, але відступив, тільки-но догриміли останні постріли, тож уранці, прокинувшись о схід сонця із заслуженого сну, шведи побачили перед собою не агресивного боєздатного ворога, а безлюдне поле, всіяне трупами, отож не могли поновити бій, хоч би й хотіли. Отже, перемогли шведи.

Хотіли поновити бій? Не смішіть. Із дев’яти тисяч убитих та смертельно поранених у цьому бою на шведів припадало п’ять тисяч, а на цісарців тільки чотири. Шведам було потрібно забитися в нори та зализувати рани ще дужче, ніж цісарцям. «Я взяв у ворога понад тридцять прапорів і прапорців, — рапортував Вальдштейн цісареві у Відень, — а він у мене щонайбільше п’ять чи шість». А цісар у своїй відповіді, посланій з Відня 29 листопада, тобто несповна два тижні після битви, поздоровив з блискучим успіхом як себе, так і Вальдштейна й висловив подяку та хвалу богові. І по всій католицькій Німеччині дзвонили дзвони й читали «Те Бейт». Отже, переміг Вальдштейн.

Таку саму хвалу всемогутньому богові за те, що покликав до себе короля Густава-Адольфа, як не дивно, тоді ж таки висловив і найрозумніший та найактивніший державний діяч тих часів кардинал Рішельє. Ми кажемо «як не дивно», бо це ж він найбільше старався, щоб шведський король утрутивсь у війну, і весь час підтримував його грішми та постачав йому зброю. Але ми бачили — кардинал ще торік почав мулятись, коли шведський король, розбивши армію генерала Тіллі, отаборився на зиму безсоромно близько від кордонів Франції, а коли шведи почали заіграшки перемагати скрізь та брати місто за містом, фортецю за фортецею, вже й не переставав мулятись. Тепер він побоювався, що шведи переможуть у війні й закінчать її раніше, ніж хотілось би йому, Рішельє. А найгірше — вони підіб’ють під себе всі сили та об’єднають Німеччину під шведським скіпетром, тож Франція спіймає облизня.

Для кардинала-патріота і його благочестивого помічника та порадника, як неважко уявити, ця думка була просто-таки нестерпна. Одне слово, шведський король почав надміру вбиватися в силу і тепер зробив дуже мудро та делікатно, що загинув. А проте було б шкода, якби через його смерть зірвалася вся шведська кампанія й рештки шведської армії повернулись додому, чим надзвичайно зміцнили б становище ненависного Габсбурга й закінчили б війну саме коли вона почала розпускати нові принадні квітки.

Отже, треба було не допустити провалу шведських планів, оскільки вони були вигідні для Франції й могли виконуватися під французьким, тобто кардиналовим, контролем. Наслідком цих нарад було те, що отець Жозеф за тиждень після того, як до Парижа надійшла звістка про смерть Густава-Адольфа, сів у карету — останнім часом здоров’я вже не дозволяло йому далеких подорожей пішки — і поїхав у Рим, до святого отця.

Папа Урбан VIII, тоді вже шістдесятичотирирічний, але ще міцний тілом і душею, прийняв отця Жозефа з дипломатично стриманою ласкавістю. Оскільки він навіть приблизно не міг здогадатися, куди тепер, після смерті шведського короля, повернуть кермо французької політики Рішельє зі своїм самобутнім помічником, — сам він, хоч і стояв на чолі католицького християнства, щиро шкодував, що протестантського короля вже нема, але здогадувався, що побожні та дотепні французькі приятелі шведів не зовсім поділяють цей жаль, — почав розмову з отцем Жозефом із невинних запитань і абсолютно незаперечних фактів, як, наприклад, моральні та духовні збитки, спричинені затяжною війною, а особливо занепадом духу каяття, цієї найтоншої й найзапашнішої християнської чесноти, про яку блаженний Августин слушно сказав такі дотепні слова: «Хто кається, той весь час страждає від жалю, але цей жаль є його радістю». То одна з найглибших і водночас найвеселіших думок, за які побожне людство має дякувати авторові «Сповіді». Але, кажучи так, він, папа, з сумом усвідомлює, що в нинішньому огрубілому світі ці слова вже нічого не важать, а цілком належать кращому минулому. Коли нинішні люди взагалі ще здатні до каяття, то це каяття тільки зовнішнє, демонстративне, до якого вони вдаються, щоб запевнити оточення в своїй великій доброчесності, а не каяття внутрішнє, справжнє, вгодне богові, яке змиває минулі гріхи, оберігаючи покутника від можливих гріхів майбутніх. Тому святий отець відчуває глибоку нехіть до театральних, розрахованих на зовнішній ефект ексцесів публічного, масового флагелантства, яке, крім інших неподобств, — скажімо, неймовірно жорстокого способу спалювати відьом, — занесли до Центральної Європи шведи.

Отець Жозеф, добре знаючи надмірну балакучість папи, остерігався щось зауважувати до його висновків, бо досить було однісінького необережного слівця — й потік папиного красномовства розлився б безкрайою повінню. Він мовчки стояв перед троном, худий, брудний, з босими вузлуватими ступнями, розплесканими на білому мармурі, що ним була викладена підлога малої зали аудієнцій, і, схиливши їжакувату голову, вдавав, ніби роздумує над словами його святості, приголомшений їхньою новизною і сміливістю. Насправді він, мов актор на сцені, дожидав своєї репліки і заговорив аж тоді, коли дочекався її. Знаком була папина згадка про неподобства, які шведи занесли до Центральної Європи.

— Так, ваша святосте, ви маєте цілковиту слушність. Я з болем у серці передчуваю, що все стане ще гірше тепер, коли зі смертю короля-героя шведська воєнна кампанія неминуче зійде на звичайну здобичницьку війну. Провідна ідея короля — радикально й до кінця звільнити Європу від габсбурзької чуми — тепер неминуче згасне, бо король не лишив спадкоємців, крім чотирирічної доньки.

Папа зітхнув.

— Так, необачно вчинив король, не подбавши вчасно про нащадка чоловічої статі. А втім, Густав-Адольф був занадто винятковою особистістю, занадто великою людиною, і якби навіть лишив сина, той син був би тільки його тінню.

— Я можу лише з болем у серці притакнути словам вашої святості, — сказав отець Жозеф. — Такі герої, як покійний король, не народжуються часто, і його величі ніяк не зменшує та обставина, що здобути низку легких перемог йому допоміг колишній підопічний вашої святості, П’єр Кюкан де Кюкан, герцог да Страмба.

Знаючи, що розумний капуцин ніколи не кидає слів на вітер і що кожнісіньке його слово має точно виважене значення й мету, папа нашорошив вуха. Він сподівався почути що завгодно, тільки не згадку про Петра Куканя.

— Про це я нічого не знаю, — сказав він і звів брови, показуючи тим, що не мав би нічого проти, якби отець Жозеф заповнив цю прогалину в його обізнаності. Отець Жозеф і розповів усе дуже докладно, цікаво й точно, без будь-якої іронії і все ж з гумором. Папа не зміг стримати сміх, коли отець Жозеф змалював, як король спочатку в сліпому гніві розрубав Вальдштейнів рапорт, привезений йому Куканем, хоч потім власноручно підклеїв його й усюди носив із собою в нагрудній кишені, а коли наступав на якесь укріплення, то спершу неодмінно дивився, чи не згадане воно в тому рапорті. І потім король увесь час цікавився Куканем, увесь час шкодував, що відштовхнув його, відбувшись незначним призначенням до Магдебурга. Помилки роблять і генії, і ті помилки геніїв бувають капітальні. Та однаково, П’єр Кюкан де Кюкан — людина, яка притягує до себе схвальні погляди духовних і світських владарів, а коли й трапляється, що котрийсь із них спершу відбуде його байдужим поглядом, то зразу ж пошкодує про це й замислиться, як поправити помилку.

Потім отець Жозеф довго розводився про військо, організоване й очолене Петром Куканем, про гак званих веритаріїв, вірних слуг справедливості й правди, а папа, слухаючи його, марно змагався з питанням, нащо старий плутяга розповідає це йому й, до чого хилить. Йому хотілося вгадати все самому, перше ніж отець Жозеф розкриється, але він не вгадав, бо для розгадування думок отця Жозефа мало було логіки та інтелекту, хоч би й найгострішого. Тут був потрібен хист ясновидіння.

— Цілісність натури, що її П’єр Кюкан засвідчував кожним своїм учинком, — провадив отець Жозеф, — його надлюдська відвага й розум, що їх він, як відомо вашій святості, довів, перше ніж ступити на арену війни, — все це просто-таки захоплювало короля, і його наміри щодо П’єра де Кюкана, тобто герцога Страмбського, були просто-таки грандіозні. Смерть назавжди вирвала в короля меч із руки й замкнула його вуста, але це, принаймні зараз, не має вирішальної ваги, бо ж написано: «Страх перед героями був у краю живих». Ще не зотліла плоть короля-героя, і страх перед його волею ще не влігся разом з вітром, не зійшов у море з відпливом, а звук голосу не завмер у вухах живих. До цього багатонадійного висновку привела мене коротка розмова зі шведським канцлером Оксеншерною, який тимчасово підхопив тягар влади (він здатен до цього більше, ніж будь-хто, бо понад двадцять років був другом і порадником покійного короля). Отож цей розважний чоловік запевнив мене у своєму твердому намірі йти далі шляхом, який визначив Густав-Адольф. І це, додаю від себе, може бути цілком щирою правдою, дійсною принаймні тепер, поки тілесні останки героя-короля ще не сточила могильна черва.

На цих словах отця Жозефа неспокійний, рухливий папа почав соватись і сопти з нудьги й нетерплячки.

— Не відхиляймось, не відхиляймося, — сказав він. — Які ж наміри мав Густав-Адольф щодо П’єтро Кукана да Кукана?

— Хотів посадити його на чеський трон, — відповів отець Жозеф. — Зробити його наступником великих Пршемисловичів і прикрасити йому голову короною святого Вацлава.

Хвильку тривала мовчанка, тоді папа промовив півголосом:

— Mannaggia! Caspita! Finocchi! Cazzo!^[18]

Останнє папине слово викликало нажаханий шепіт серед членів високого духівництва, що пильно прислухалися під дверима зали для аудієнцій: адже це слово можна знайти лише в дуже докладних словниках, але й там воно має позначку «V», тобто вульгаризм. Та отець Жозеф і бровою не моргнув.

— Здається, ваша святість здивована, — тільки й сказав він.

— Так, моя святість здивована, бо моя святість не звикла, щоб із нею хтось жартував жартики! — закричав папа. — Адже цей чоловік — розбійник, за яким уже плаче зо два десятки шибениць! Чесний, правдивий, усе це я знаю, але що з того, коли це бандит, розбійник, харцизяка!

— А це — чудова рекомендація до того, щоб убрати його в королівські горностаї, — сказав отець Жозеф. — Бо нема світських владарів, — за винятком королів Франції, звичайно, — які б не походили від піратів та розбійників. Піратство і розбій — ремесла ризиковані, вони — як ваша святість слушно спостерегла — ведуть на шибеницю, або спочинку на дні морському, або до смерті під копитами ошаленілих коней, але інколи — звичайно, дуже зрідка — й до королівського трону. І не тому, що бути королем — це щось ганебне, підхоже для грабіжників та вбивць із фаху, а тому, що тверда рука краще тримає скіпетр, ніж слабка, а пірати й бандити — як правило, не макухи. Великий співвітчизник вашої святості, славетний Макіавеллі, не мав щодо цього ілюзій. Ім’я рицарів із Габіхтсбурга, зЯструбиного замку, давніх предків нинішніх Габсбургів, не свідчить про те, що вони були люди сумирні й плохі, проповідники слави господньої, побожні благодійники вбогих і нужденних. Я б заприсягся, що то були лицарі-грабіжники, які нападали на купецькі обози та вбивали подорожніх. Ну, а тепер їхня могутність переросла всяку розумну міру й загрожує не тільки суверенітетові Італії та папської влади, а й усім справедливим претензіям та інтересам Франції. А коли поліг їхній головний супротивник, шведський король-герой, теж нащадок морських розбійників, було б прикрою помилкою перешкоджати здійсненню ідеї, яка виникла в нього задовго до смерті. Він плекав її в думках радісно, як найсвітлішу і найлюбішу знахідку, й нерозумно опиратися можливості коронації герцога да Страмби чеською короною лише тому, що герцог, обурений підлотою наших часів, став на чолі жменьки відважних воїнів, щоб із мечем у руках боронити занедбаний, затоптаний у порох принцип людяності.

Отець Жозеф висипав ці врочисті слова одним духом, з відтінком самоочевидності, якої надає людським словам свідомість слушності та незаперечності висловлюваного, а папу охопило неприємне відчуття паралічу власної волі, як завжди, коли химерний босий дипломат у сутані починав до чогось намовляти його.

— Гарна мені жменька відважних воїнів, — сказав папа. — Той ваш П’єтро да Кукан уже командує цілою приватною армією. Якось у Тюрінзькому лісі він, кажуть, усипав бобу каральному корпусові Вальдштейнового генерала Голька.

— Тим ліпше, тим ліпше, що він прийде до свого трону не з голими руками, — відказав отець Жозеф. — На нього чекає багато клопоту, бо втрата такого багатого й стратегічно важливого краю, як Чехія, завдасть смертельного удару гегемонії Габсбургів у Європі. Слід чекати, що цісар перешкоджатиме цьому всіма силами, а так само й Вальдштейн, про якого у втаємничених колах іде чутка, нібито й він, на жаль, гострить зуби на чеський трон. Але герцог Страмбський чоловік міцний, людина дії й блискавичних ухвал, і коли до благословення небес додасться ще й благословення вашої святості, а канцлер Оксеншерна хоч тим часом триматиметься своєї заяви, що шведський уряд не збирається міняти нічого в планах покійного короля, та ще на почин герцог да Страмба дістане фінансову підтримку французького уряду (це до певної міри обмежить свободу його ухвал, щоб він не був зовсім незалежний від побажань та підказок Франції), — тоді, грім побий, не знайдеться нічого такого, що могло б серйозно загрожувати його ініціативі. Я кажу тут про ініціативу, хоча сам він, герцог Страмбський, досі нічого не знає про те, що чекає на нього. Та коли довідається, все залежатиме від його спритності, відваги, розуму, витривалості й інших надлюдських кюканівських якостей, у яких я сам свого часу мав честь і втіху переконатись. Отже, все залежатиме від нього.

Склавши руки за спиною, папа ходив туди й сюди по залі, а пройшовшись мовчки кілька разів, сказав:

— Що ж, у найгіршому разі да Кукана може передчасно спостигнути звичайний кінець усіх авантюристів, та й годі. Але з роду він католик, і це безперечна перевага, а до того ж називає себе атеїстом, і це теж перевага, бо чеські протестанти не муситимуть занадто поважно сприймати католицьку віру свого короля. Це дуже елегантне розв’язання квадратури кола, або, що те саме, загадки, як зробити, щоб кози були ситі, а сіно ціле. Крім того, П’єтро Кукан да Кукан родом чех, і це перевага номер три.

— Безперечно, — погодився отець Жозеф. — Це величезна перевага, але також, дозволю собі зауважити, й велика вада, навіть більше: єдине вразливе місце проекту покійного короля-героя.

— Не розумію, — сказав папа. — Та дарма. Це не вперше я не розумію вас, отче Жозефе, але не зважайте, говоріть. Я терплячий і сприйнятливий.

— Спробую обґрунтувати своє твердження, — відказав отець Жозеф, — не випробовуючи надміру терпіння вашої святості. Коло трону покійного шведського короля, а тепер і коло крісла канцлера-регента юрмиться строкате товариство так званих чеських панів, які після поразки на Білій горі втекли з рідного краю. І запевняю вашу святість: це люди вкрай несимпатичні, бо довгі роки життя на чужині, в бездіяльності, в нестатках ще дужче розвинули в них ниці риси вдачі, якими ті пани, на жаль, відзначалися й раніше, коли через взаємні ревнощі та себелюбне засліплення не погодились обрати короля з-поміж себе. Не могли стерпіти, щоб над ними піднісся хтось із них-таки, а воліли посадити на трон своєї вітчизни непевних чужинців, найнепевніший із яких був пфальцький курфюрст Фрідріх, суб’єкт, просякнутий єрессю кальвінізму. Отож ці ревнощі горять у серцях чеських панів і досі, і я можу уявити, який здійметься галас та плач, коли вони почують, що чеським — поки що — антикоролем має стати чеський лицар. Прикро, але що вдієш — згода цієї групи чеського панства безумовно необхідна для коронації нового короля.

— П’єтро Кукан да Кукан не тільки чеський лицар, — заперечив папа, — а ще й італійський граф ді Монте-К’яра, і насамперед герцог Страмбський, отож є надія: ті чеські пани пробачать йому, що він родом чех.

— Ну, то дай боже, — сказав отець Жозеф з полегкістю, достоту так, наче вперше почув про ці предивні факти біографії Петра Куканя і тільки повідомлення папи розвіяло морок, що не давав його зорові бачити досить далеко й широко. — Це справді обставина дуже сприятлива. Правда, я передбачаю заперечення, що острів Монте-К’яра зник на дні морському, а герцогство Страмбське позбулося самостійності й стало невіддільною частиною папської держави.

Папа смикнув за дзвоник, і ввійшов його незамінний секретар, вродливий кардинал у підперезаній золотим ланцюжком хламиді, той самий, що служив ще його попередникові й попередникові попередника; зауважимо між іншим — привабливе обличчя кардинала від смерті Павла V трохи розпливлось, та й ланцюжок-пасок він мусив попустити на чотири ланки.

— Я хочу знати, — сказав папа, — скільки прибутку дає на рік колишнє герцогство Страмбське.

— Зараз загляну в книги й з’ясую точні цифри, — відповів кардинал. — А поки що можу сказати: найбільші прибутки зі Страмби надходили за часів герцога Танкреда, коли справжнім володарем там був отой capitano di giustizia^[19], якого власноручно застрелив П’єтро Кукан да Кукан. Потім прибуток зі Страмби різко впав і не піднісся навіть після її приєднання до папської держави.

— Дякую, цього досить, — сказав папа. А коли вродливий кардинал вийшов, він додав: — Бачте, за геройські подвиги вашого П’єтро да Кукана ми доплачуємо вже традиційно. Та нехай уже: коли йдеться про успіх доброго діла, ми готові до будь-яких жертв. Хай буде по-вашому.

За якийсь тиждень після цієї розмови до Страмби приїхав з Рима бундючний пан у супроводі двох чоловіків, на вигляд ремісників. Усі троє оселилися в заїзді «Під павиним хвостом» на головному майдані Страмби, площі Пам’ятників, а вранці бундючний пан подався до герцогського палацу. Балакали, ніби це папський архітектор, якому доручено оглянути герцогську резиденцію і, коли треба, відремонтувати її, бо Страмба за ухвалою святого отця знову, як колись, стане герцогством під владою отого П’єтро да Кукана, що одного разу вже так жахливо провалився зі своєю спробою зробити зі Страмби ідеально справедливу державу. Ця новина викликала велике хвилювання. Герцогиня Діана досі скромно, за вдовину пенсію, призначену їй Ватиканом, жила в своєму скромному помешканні з єдиною старенькою компаньйонкою, що лишилася їй із цілого почту придворних дам, і часом приймала візити колишньої міської знаті — насамперед старого банкіра Тремацці, з яким любила гарикатись, дорікаючи йому за скнарість, провінційну дріб’язковість і називаючи його мокрою куркою. І ось тепер ця герцогиня Діана, вже не молода, але зі слідами вроди на одухотвореному обличчі, заплатила життям за звістку про повернення Петра Куканя на герцогський трон. Охоплена такою страшною люттю, що не витримало її серце, вона кілька хвилин боролась зі смертю, мурмочучи жахливі прокльони, а потім віддала богу душу, так міцно зціпивши кулаки, що отець Люго, управитель Страмби, не міг потім їх розціпити, отож герцогиню Діану покладено в труну й поховано в родинному склепі з руками не вільно складеними на грудях, як годиться, а схованими під витертим — бо в герцогині вже не лишалось нічого не витертого — парчевим покровом.

Отакий був гідний жалю кінець герцогині Діани — жінки колись вродливої й дуже симпатичної. Життя її минало так важко, що як і були в неї негативні риси, — а в кого їх нема? — то треба їй пробачити це й згадувати про неї тільки добрим словом.

Був у Страмбі ще один чоловік, якого звістка про повернення Петра Куканя вкрай розхвилювала; подеста міста, достойний старенький аптекар Джербіно, гожий стариган з леонардівською бородою. Як тільки звістка дійшла до нього, Джербіно, не вагавшись ні хвилини, спакував свої манатки, тихо й налякано постогнуючи, намастив салом п’яти, взяв ноги на плечі й дав драла, звіявся, щез, ніби його тут і не було, одне слово — якнайшвидше втік. Жителі Страмби дуже дивувалися — чому він утік? Але ми, обізнані з біографією Петра Куканя, добре знаємо, що нагнало хитрому Джербіно такого страху.

Тим часом папський архітектор вирішив, що герцогський палац занепав украй. Відновлення того палацу тривало б кілька років і пожерло б купу грошей. Тому для почину він послав двох страмбських мулярів підправити дещо в колишньому палаці Гамбаріні, який належав папському престолові й був у дуже доброму стані. Муляри за два дні скінчили роботу, і новий розділ історії Страмби міг уже починатися.

Зламана шпага Шевальє де ла Прері

Коли на початку XIII сторіччя Рудольф Габсбург наказав зруйнувати в Тюрінгії до шістдесяти замків своїх, за теорією отця Жозефа, колег по фаху — лицарів-розбійників, — то виявилося: на руїнах надзвичайно добре росте одна рослина з родини хрестоцвітних, звана Isatis tinctoria, або ж синильник фарбувальний. Ця рослина, що сягає шести стіп заввишки, гілляста, сизувата, з листом унизу ланцетовидним, а вгорі стріловидним і довгастими чорно-бурими стручками, після згаданих рішучих заходів Рудольфа Габсбурга дуже швидко стала в Тюрінгії посівною, на превелику вигоду всім верствам тамтешнього населення, бо синильник фарбувальний, як можна прочитати в учених книжках, дає унікальний синій барвник — за тих часів дослівно унікальний, бо інших синіх барвників люди не знали. У своїх уславлених «Записках про галльську війну» Юлій Цезар між іншим зазначив, що британські воїни перед боєм намазуються синильником, аби здаватися страшнішими, і цим наробив сорому британцям на дві тисячі років, бо французи й досі глузують зі своїх острівних сусідів: «Коли ви ще мазали писки синім, наші предки, тоді поділені на бельгів, аквітанців та кельтів, або ж галлів, від яких ми успадкували славнозвісну галльську дотепність, уже були люди висококультурні».

У жнива до Тюрінгії приходили на заробітки аж із Лужиці. Синильник, приготований для дальшої переробки, звозили до міст, насамперед Готи й Ерфурта, із трьохсот тюрінзьких сіл. У хроніках записано, що перед Тридцятилітньою війною щорічний збут синильника досягав вартості трьох тонн чистого золота. У ті роки торговці синильником, хоча й не дуже численні, сплачували більше податку, ніж усі багаті купці з недалекого Лейпціга, разом узяті. Та в цю ідилію внесли різку дисгармонію брутальні вояки Вальдштейнового генерала Голька, а також, іще перед боєм під Лютценом, розперезана солдатня Густава-Адольфа, який ушанував своєю присутністю Арнштадт — місто на північному краю Тюрінзького лісу, — тому заможні селяни та торговці синильником вдячно вітали появу дивних воїнів, які, не належачи ні до шведів, ні до цісарців, жили незалежно, ніколи не крали, не грабували, не пиячили, не курили, не водилися — хоча й були нежонаті — з повіями, а тільки переслідували душогубів та інших порушників законів людських і божественних, а потребу в розвагах, властиву всім здоровим людям, задовольняли хоровим виголошуванням побожних фраз — так, побожних, бо атеїзм веритаріїв нічим не різнився від фанатичної релігійності.

Оскільки мародери почали десятою дорогою обминати ті краї, куди сягала влада веритаріїв, і в веритаріїв дедалі меншало можливостей живитися справедливою здобиччю, тюрінзьке обивательство само постановило, що підтримуватиме їх регулярною контрибуцією, натуральною і грошовою. Переговори про розмір тієї контрибуції та нагляд за її вчасною виплатою взяв на себе брат Медард: його авторитет як ідеолога та проповідника за 1631 рік трохи ослаб, але він виявився чудовим рахівником, тобто природженим фінансистом і метким господарником. А коли в дні після лютценської битви веритарії за постановою їхнього проводиря Петра Куканя з Куканя укріпили свій табір під Арнштадтом міцним валом, засвідчивши тим, що збираються зостатись тут надовго, ймовірно на всю зиму, цілу Тюрінгію від Ерфурта до Зонеберга й від Айзенаха до Вайда охопила щира буйна радість.

Це був один із добрих періодів у Петровому житті. Він тоді й уявлення не мав про те, що діється в далекій Страмбі, місті його фатуму, арені перших його спроб визволити людство; не знав, що там муляр Альберто Рубіні саме підмуровує комин, пошкоджений дощами, й укріплює позривані плитки на північно-західній терасі колишнього палацу Гамбаріні, що мав стати його, Петровою, тимчасовою резиденцією, перше ніж він сяде на трон чеських королів у Празі. Він про все це не знав і не відав, але те невідання було йому на користь: його так задовольняли успіхи, досягнуті ним на чолі веритаріїв, і хай невелика, зате реальна полегкість змученій Європі, що він і не усвідомлював, як далеко відступив від своїх колишніх месіанських проектів.

Настала зима, пора спокою й байдиків для добре забезпеченої армії. А Куканева армія справді була забезпечена якнайкраще. Сидячи вечорами в своєму розкішному командирському наметі з білого бархату, вистеленому овечими шкурами й грітому розпеченими цеглинами, тому самому, де так недавно ночувала одна трошки хлопчакувата, але гарна кароока юна принцеса, що тепер не йшла йому з думки й усміхалась до нього навіть крізь чад його геройських — а як же інакше — снів, Петр оцінював останні місяці свого життя й приходив до вельми приємних і багатонадійних висновків. Коли рух веритаріїв наростатиме, як досі — а чом би й ні? — то він, Петр Кукань з Куканя, досягне такої могутності, що перед нею муситимуть схилити голову навіть найпихатіші з пихатих. Він, Петр Кукань, надибав принцип успіху, який у цій війні ще нікому й не снився: попри найжахливіший повсюдний занепад моральності лишатися вірним основним етичним принципам, без яких людство не може існувати.

Так задоволено міркував він і плекав те, що сам колись суворо засуджував: тепле почуття чистого сумління. Аж нараз колесо Фортуни здригнулося й почало знов обертатись, і все мало негайно змінитись, та ще й як!

Одного дня в лютому 1633 року, місяців за три після битви під Лютценом, варта, що охороняла підходи до табору веритаріїв, схопила самотнього вершника, який назвався другом їхнього командира і в якому глибоко потішений Петр упізнав свого давнього приятеля з Туреччини та з замку д’Іф, того, кому, опріч усього іншого, завдячував і врятуванням від жахливої ганебної смерті, — шевальє де ла Прері. На запитання, чого йому треба тут і що доброго він приніс Петрові, — бо хіба можливо, щоб добрий і веселий син родючої Франції приносив щось погане, — шевальє, схудлий і неймовірно постарілий за ті два роки, відколи Петр не бачив його, тільки буркнув щось, а заговорив аж як йому дали наїстись і напитись. Він, мовляв, іде додому, на батьківщину, яку колись покинув з дурного розуму та з зовсім пустої причини, а саме через те, що його родина втратила все й зубожіла; та доля тяжко покарала його за таку легкодухість.

Сталося ось що: його колишній господар, якому він служив увесь час своєї еміграції, — Вальдштейн, так званий герцог Фрідландський, отой парвеню, ота надута бульбашка, ота макуха, отой паралітик, і перше напіводурілий від своєї манії величі, тепер, після поразки під Лютценом, зовсім зсунувся з глузду. Так, після поразки, хоч би що казали і хоч би як його славили за перемогу. Якби це не була поразка, то нащо карати тих, хто в ній нібито винен? А він їх покарав, бісова душа, він на них зігнав оскому, він їхнім коштом залив своє зранене самолюбство бальзамом, так що від того не тільки небу, а й пеклові стало млосно. Зразу після бою Вальдштейн наказав заарештувати сімнадцятьох офіцерів та солдатів, які нібито посіяли паніку в тилу його позицій. Їх обвинувачено в боягузтві. Шевальє де ла Прері, на жаль, був серед них, хоча вся його провина полягала в тому, що він не спромігся зупинити воза з вином у барилах, бо фурман, знавіснілий від страху, погнав коней до Лейпціга. До всього, під шевальє впав кінь, забитий осколком гранати, і придавив йому ліву ногу до землі. Якби шевальє лишився лежати, вдаючи пораненого чи бодай пом’ятого, все було б добре; може, він навіть одержав би медаль за відвагу в бою. Але він, чесний йолоп, випручав ногу, і хоч вона була вся пообдирана, встиг спіймати чужого коня, що бігав по бойовищу, втративши вершника. Незважаючи на лютий біль, шевальє де ла Гірері вихопився в сідло й кинувся здоганяти воза з вином. Та й напоровсь на генерала Голька; а той, родом нікчемний данець, ненавидів французів як синів найвизначнішої нації світу й зокрема його, де ла Прері, за приємну й легку службу підчашого. «Куди це ви, шевальє?» — нібито гукнув він, а шевальє відповів: «У с….!» За цю провину шевальє де ла Прері й закували в кайдани. Де ж тут справедливість?

Петр, що слухав цю історійку, недовірливо суплячись, відповів:

— Коли все було так, як ви розказуєте, то справедливості тут справді нема.

— Ви посміли висловити сумнів щодо правдивості моїх слів? — схопився шевальє і за звичкою сягнув по шпагу, та згадавши, що піхви в нього порожні, зблід, а на чолі в нього виступили краплини поту. — Так… я справді трохи ухилився від точних фактів, що дозволено мені відтоді, як мене позбавлено честі, але основа моєї розповіді правдива.

Далі він оповів, як його з іншими заарештованими кинули до в’язниці при празькій ратуші і він просидів там до середини січня, а тоді відбувся військовий суд під головуванням генерала Голька. Провина шевальє де ла Прері — коли тут взагалі можна говорити про якусь провину — була така незначна, що кожен безсторонній суд на світі мусив би його виправдати й відпустити, уклінно перепросивши. Але генерал Гольк, цей пан Ніхто Нізвідкіль, не пропустив нагоди допекти представникові того народу, якому світ завдячує Карла Великого, що провів з півсотні переможних війн. Він пронизував шевальє своїм єдиним оком і нацьковував на нього всіх членів суду, поки домігся свого: шевальє де ла Прері засудили до позбавлення честі.

— А решту звинувачених? — спитав Петр.

— Тим довелося ще гірше, — відповів шевальє. — Всіх — до страти. Може, хтось скаже, що краще позбутись життя, ніж бути оголошеному безчесним, і я цілком згоден із цим, але хіба якийсь дурний військовий суд, що засідає в невідомій нікому Празі, має компетенцію позбавляти честі мене, підданця французьких королів, миропомазаних у Реймсі?

Та однаково присуд був вельми неприємний, і в шевальє де ла Прері жовч розливається в крові й підступає аж до горла, серце калатає від люті, а очі застилає чорна імла з червоними блискавками, коли він про це згадає. Ох, прокляття! Екзекуція відбулась на ешафоті, спорудженому перед ратушею, там, де дванадцять років тому стратили якихось чеських панів; очевидці твердять, що й тоді кару виконав той самий кат із кумедним прізвищем Савоньє, чи, власне, по-чеському «Мидлярж» — «Миловар». Ну, П’єр Кюкан де Кюкан напевне не заперечуватиме, коли шевальє, змальовуючи цю найогиднішу в своєму житті пригоду, обмине подробиці. Одинадцятьом офіцерам зітнули голови, п’ятьох солдатів повісили, а в самого шевальє, поставленого зі зв’язаними руками під шибеницю, кат витяг шпагу з піхов, переломив її об коліно й кинув уламки йому під ноги. Імена тих учасників бою, котрі мали нечисте сумління й накивали п’ятами, вивісили на ганебному стовпі, а їх самих оголосили безчесними. Оце й усе. І ось шевальє де ла Прері тут, у свого друга П’єра, в таборі його легендарних воїнів, а завтра рушить далі — звісно, якщо П’єр позичить йому трохи грошей.

Обличчя Перового слуги звідкись йому знайоме. Правда, дворянинові не годиться цікавитись пикою якогось там лакея, але вид слуги нагадує йому щось давнє і вельми значне… Як? Колишній генерал яничарів, якого в Стамбулі називали Ібрагім-агою? Ох, правда, правда, тепер йому все зрозуміле. Чого варті витівки найдотепнішого блазня супроти вибриків Фортуни? Сьогодні ти нагорі, завтра внизу, сьогодні в тебе вуха людські, завтра ослячі; ці глибокі думки варті того, щоб їх залити кращим напоєм, ніж та кислувата цапина сеча, яку в таборі П’єрових розбійників називають вином. До речі, чи П’єр пам’ятає ту гарненьку ворожку, оту jolie prophetesse, що її Вальдштейн найняв, коли жив у Меммінгені?

Так, П’єр пам’ятає ту jolie prophetesse дуже добре. Що з нею?

— Що з нею? Найгірше, що може статися з людиною. Стояти перед судом генерала Голька — це весела розвага супроти того, що діється з тією бідною малою ясновидицею, пропащою душею, суперницею найнещасніших жінок, яких будь-коли носила земля, — жінок, яких злоба та глупота цих проклятих часів кинула в лабети інквізиції. Вальдштейн заслужив похвалу, бо опирався переслідуванню та спалюванню так званих відьом; то хай же впаде на нього вічна ганьба, бо врешті він підвів і в цьому єдиному, що промовляло на його користь. Подробиці конфлікту, який спалахнув між ним і його симпатичною prophetesse, відомою всім під ім’ям Кураж, не вийшли за стіни Вальдштейнового палацу, але, напевне, і цього разу йшлося про той проклятий бій під Люгценом. Наскільки здогадується шевальє, мадам Кураж наворожила Вальдштейнові, що він, як і задумав, уникне перед настанням зими збройної сутички з Густавом-Адольфом, і Вальдштейн, покладаючись на це, розпорошив більшу частину свого війська по зимових постоях, а коли виявилося, що віщування було хибне й що бою, до якого притьмом рвався Густав-Адольф, уже не відвернути, йому довелось поквапно скликати вже відіслані полки. Декотрі з них добралися до Лютцена в свинячий голос, коли Вальдштейн уже програв бій. І тепер він хоче звалити відповідальність за свій провал на гарненьку крихітку Кураж, що напевне, наскільки може її оцінити шевальє, краще знає ліжко, ніж бойовище, а це свідчить про Вальдштейнову дріб’язковість і про його тяжку скруту. Не на ворожку з кришталевою кулею мав він покладатись, а на власний розум і досвід, та ще на Макіавеллі, який, хоча й не француз, усе ж був генієм, Макіавеллі каже цілком виразно, що коли одна з двох ворожих сторін хоче зіткнутися з другою в бою, то друга мусить скоритися.

А з крихіткою Кураж було зле. Якби Вальдштейн міг, як уже зазначив шевальє, поставити її перед військовим судом, було б добре, але він, зрозуміло, не міг цього зробити, а тому звинуватив її в чорній магії. Тепер симпатичну Кураж тримають десь у підземеллях Вальдштейнового палацу, й інквізитори там допитують її. Якщо в П’єра де Кюкана є хоч трохи уяви, він легко збагне, що це означає. Та, як видно, пан де Кюкан має уяви не трохи, він її має аж забагато, бо звістка про нещастя з крихіткою Кураж так його схвилювала, що він аж поблід. Звісно, співчуття до людських страждань — річ добра й благородна, але тут не слід перебільшувати, бо як брати до серця всі нещастя світу, то можна збожеволіти… Але куди йде пан П’єр де Кюкан, куди це він збирається? — спитав шевальє, побачивши, що Петр підвівся одягатись.

— До Праги, — відповів Петр. — Не покину ж я її напризволяще.

Шевальє де ла Прері жахнувся.

— Кого? Крихітку Кураж?

— А кого ж іще, — відказав Петр. — Я маю борг перед нею, вона врятувала мені життя, а борги треба сплачувати.

— Але ж як ви хочете це зробити? Як ви її визволите з підземель Вальдштейнового палацу?

— Не знаю, — відповів Петр. — Знаю тільки, що визволю.

— А коли її спалять, перше ніж ви дістанетесь до Праги?

— Треба поспішати, — відказав Петр. — Брат Медард спорядить вас на дальшу дорогу, якщо ви не захочете дочекатись, поки ми повернемось.

Шевальє де ла Прері спитав, хто це — «ми».

— Я й крихітка Кураж, як ви її називаєте, — відповів Петр.

— Сто чортів, — лайнувся шевальє. — Цього я таки хочу дочекатись.

Ще не вийшов Петр, а від його намету відкотився чоловік, що лежав під ним, загорнувшись у рогожу, й підслухував. Уставши, він подався до намету Медарда, що сидів, миршавий і мерзлякуватий, укутавшись у вовняну гуню, яка сягала йому до п’ят, над господарськими рахунками громади веритаріїв.

— Ну? — спитав він нібито байдуже й наставив шпигові вухо. Шпиг нахилився до нього й щось довго, з запалом шепотів. Медардове мізерне обличчя набрало від тих слів блаженного виразу.

— Задовільно, — сказав він, коли шпиг скінчив. — Дуже задовільно. Ти виконав добру, дуже добру роботу.

— Може, й так, — погодився шпиг. — Та я сам собі здаюся свинею.

— І даремно, брате, зовсім даремно, — заспокоїв його Медард. — Ти розкрив правду, а правда свята.

— Правда свята, — повторив шпиг і позадкував з намету.

Медард застругав нове перо й написав на клаптику паперу: «Той, хто цікавить вашу високість, саме поїхав до Праги звільнити чаклунку Кураж». А потім прикріпив цього папірця до ніжки одному з трьох поштових голубів, того дня таємно привезених до табору веритаріїв із Праги, з Вальдштейнового палацу.

Під стратенецьким кладовищем

У Празі, куди Петр доїхав за три дні в густу хуртовину, його чекали дві звістки — одна добра, друга лиха. Першу він почув зразу, в Страговській брамі, якою в’їхав до міста. Після жахливої страти шістнадцяти вояків на Старомеському майдані в Празі нібито не відбулося жодної страти, а це означало, що Лібушу Кураж іще не спалено. Другу звістку, лиху, він почув, коли повільно, нога за ногою, проїздив тихими вуличками глухого провінційного міста, в яке тепер обернулася Прага з кипучої цісарської столиці. Петр простував до місця своїх дитячих розваг, туди, де колись був невеличкий майдан, званий Крамарським вигоном, із церквою діви Марії-заступниці. Але тепер того майдану марно було шукати, бо на місці будинків, що його обступали, виріс новий палац, празька резиденція Вальдштейна, герцога Фрідландського, будівля надзвичайно простора, міцна, розкішна й велична. Петр не мав аніякого плану, як проникнути туди й визволити Лібушу. В надії, що йому набіжить якась корисна думка, він хотів побачити палац хоч би здаля, та ледве-но виїхав на ту частину Малостранської площі, яка називається Власький плац, йому заступив дорогу чоловік у довгій киреї та низько насунутому крислатому капелюсі. Підійшовши до самого сідла, чоловік квапливо заговорив півголосом:

— Не їдьте далі, пане Кукань. Не наближайтесь до Вальдштейнового палацу, бо герцог віддав своїй варті наказ, щоб схопила вас, як тільки з’явитесь. Я це знаю, бо служу в нього. Герцог думає, що ви приїдете до Праги тільки завтра, але я був певен, що ви з’явитесь сьогодні, бо добре знаю вас і вашу вдачу, а тому рушив вам назустріч.

Оце й була та друга, лиха звістка, така лиха, така грізна, що когось менш рішучого вона б напевне примусила завернути коня й покинути Лібушу напризволяще. Когось, та не Петра Куканя з Куканя.

— Радий, що бачу вас живого й здорового, Мартіне, — сказав він, бо впізнав у чоловікові колишнього веритарія Мартіна, того самого, що колись, як вони таборились у Чорному лісі, скочив у гірську ущелину. — Дякую за остереження. Але я не ворог Вальдштейнові.

— Зате він, як видно, ваш ворог, — відказав Мартін. — Він знає, чого ви їдете до Праги, й наказав, щоб вас схопили та посадили під замок. У вашому доброчесному таборі хтось шпигує за вами й зраджує вас. По-моєму, не дуже важко вгадати хто.

— Але мені треба проникнути в палац, — сказав Петр. — Десь там ув’язнено ту жінку, що її рятувати я приїхав до Праги.

— Я це знаю, та й те, що її звуть Лібуша, а прозивають Кураж, — відказав Мартін. — Біда, що це знає і Вальдштейн.

— Справді біда, — погодився Петр. — Але те, що надумав, я мушу зробити.

— А ви маєте ще якісь наміри чи тільки хочете врятувати Лібушу? — спитав Мартін.

Петр відповів, що більш ніяких намірів не має.

— Слава богу, — зрадів Мартін. — Ви знаєте це місце?

— Я ще хлопчаком тут усе облазив, — відповів Петр. — А що?

— Знаєте те кладовище, де ховали стратенців?

— На П’ятицерковному майдані? Знаю.

— Там жив якийсь лікар, що викопував і розтинав мертвяків, — вів далі Мартін. — Мав там свій будиночок.

— Той будиночок розвалився ще за мого дитинства. Як і церква святого Михаїла, що до неї належало кладовище. Але слухайте, Мартіне, я сам люблю згадувати давні дні, тільки ж зараз не час для цього.

Мартін ніби й не чув.

— Вальдштейн наказав відбудувати той будиночок. Там тепер живе чоловік у залізній масці.

— В залізній масці?

— Так. Вальдштейн звелів закувати його обличчя в залізну маску. Ніхто не знає, хто то такий, але, здається, якийсь сумирний дурник. А в підвалі будинку починається таємний підземний хід до Вальдштейнового палацу.

— Схоже на правду, — зауважив Петр. — Я чув байку, ніби в тих місцях є підземний хід, що пам’ятає ще святого Вацлава.

Мартін заперечив: то не байка, а таки правда. Вальдштейн наказав розшукати старий підземний хід, а коли його розшукали — звелів обновити, продовжити й наробити розгалужень, щоб він міг утекти з будь-якої частини свого палацу; нехай пан Кукань поміркує, скільки то було роботи: адже цей чортячий палац зайняв площу, де раніше стояло тридцять п’ять будинків. А тепер головне: навіщо Мартін усе це розповів панові Куканю з Куканя, незважаючи на його зрозумілу нетерплячку. Тим підземним ходом можна досить легко проникнути до підвалів, які герцог надав у розпорядження святої інквізиції, щоб тримала там і допитувала Лібушу Кураж. Звісно, треба знати дорогу. Мартін її знає й згоден бути провідником панові Куканю. Підходить це для пана Куканя?

— Підходить, — відповів Петр.

— До того ходу, — провадив Мартін, — ведуть дверцята ззаду будиночка, де живе чоловік у залізній масці. Я чекатиму на вас там о сьомій годині вечора. Не прикрию вічка в дверях, щоб у ньому трохи світилося. На чоловіка в масці не звертайте уваги, він вам нічого не зробить.

Докінчивши цей стислий, точний, явно виважений наперед інструктаж, у якому кожне слово було на місці, Мартін хотів був іти, але Петр зупинив його:

— А чого це ви задля мене лізете в таку небезпеку?

Мартін відповів без вагання, не затинаючись, ніби відповідь була в нього готова:

— Ви мені пробували допомогти, коли мені було найгірше. Ви не тільки говорили про порядність, а й поводились порядно.

І пішов.

Що ж — чи те, що розповів Мартін, було брехнею поспіль, чи тільки почасти, чи до будинку, де нібито жив чоловік у залізній масці, вів підземний хід, чи не вів і чи справді Мартін так високо ставив моральні цінності, Що не міг не віддячити Петрові за кілька марних слів на його захист, а чи просто хотів заманити Петра в пастку, щоб вислужитися перед своїм новим паном, Вальдштейном, — хай там уже як, а Петр прийняв його пропозицію, ніби й не сумніваючись у його чесності, бо та пропозиція, хоч, може, й зрадлива, давала якусь нагоду до бою, дарма що той бій, найімовірніше, був наперед програний. Краще зустріти віч-на-віч зраду й піти на відчайдушний ризик, ніж чекати склавши руки й не знати, що робити.

Отож перед сьомою годиною, лишивши коня в заїзді, Петр перестрибнув через мур стратенецького кладовища, посеред якого чорніли руїни церковці, і пішов сторожко далі в темряві та густій заметілі. Вальдштейнові посіпаки могли чатувати вже тут, проте Петр сподівався, що Мартін, коли має на думці зрадити Петра, намагатиметься заслужити панову похвалу й нагороду сам, без чиєїсь допомоги, й спробує підставити Петрові підніжку, коли вони будуть наодинці.

І справді, навколо не видно було живої душі. В темряві свистів вітер, шарпаючи над засніженими могилками голе галуззя дерев, кощавих, сухих, мов ті шибениці, що засівали цю ниву страхітним насінням, і похмурих, мов рештки церкви, які ще довго мали височіти над цвинтарем нещасних грішників, поки самі розсиплються від старості, Це був прообраз світу, що дійшов до свого сумного кінця, темрява й більш нічого — чорнота й білясті площини снігу.

Тільки ззаду будинку, де нібито колись жив божевільний лікар, одержимий дивною манією розтинати трупи злочинців, в одному віконці першого поверху світилось. Крізь завірюху, що сліпила очі, Петр розгледів чиюсь голову, схилену над столом. Можливо, то був — якщо тільки Мартін не вигадував — той самий чоловік у залізній масці. Охоплений цікавістю, Петр підійшов до вікна, щоб роздивитись того таємного Вальдштейнового найманця ближче. Поки він скрадався, ступаючи обережно, щоб сніг не рипів під ногами, його чутливий слух уловив щось украй дивне й зовсім несподіване. Бо самотній чоловік, обличчя якого справді було наполовину закрите залізною маскою, читав уголос, старанно й чітко вимовляючи кожен склад, але з різким німецьким акцентом, такі чеські фрази:

— Ми пишемо пером або олівцем. Мама має мало масла. Коваль квапиться. Карле, поквапся теж. Нам привезли пісок.

Залізна маска, що закривала верхню половину його обличчя, мала форму і страшну, й кумедну водночас.: гачкуватий мефістофелівський ніс був оздоблений комічною бородавкою з міді. Над отворами для очей, ніби дві гадючки, здіймались гострі кінці мистецьки викуваних брів. По боках — залізні смужки на завісках, з прорізами для вух, з’єднані на потилиці замком у подобі ящірки.? Під носом чоловік у масці мав шпичасті вусики, на підборідді — вальдштейнівську борідку. І ось це страховидло, самотній привид із селища мерців, напівопудало й напівблазень, гнувся над букварем і зубрив ідіотські фрази, що на них діти вчаться читати й писати, і зовсім по-дитячому хитав тулубом, скандуючи:

— Мама мішає кашу. Франто, принеси з криниці холодної й свіжої води. Лицар спить під пуховиком.

Це було щось справді дивне, але не страшне, як слушно сказав Мартін. А що недалеко на вежі саме почало бити сьому годину, то Петр пошукав очима дверцят, які, за Мартіновими словами, мали вести до Вальдштейнового підземного ходу.

Мартін казав правду. Там були дверцята, наче до козячого хлівця, і у вічко пробивалося жовтаве світло. Петр узявся за клямку; двері були не замкнені. Перше ніж увійти, він видобув шпагу, насадив на неї свій капелюх із півнячими перами й помаленьку вніс у двері поперед себе, чекаючи, що обдурений Мартін ударить по капелюсі києм. Але нічого такого не сталось. Мартін з ліхтарем у руці, замість обуритись такою підозрою, схвально усміхнувся.

— Я не дивуюсь вашій обережності, пане Кукань. Ви ж не можете заглянути мені в серце й переконатися в щирості моїх намірів, не знаєте, чесна я людина чи негідник. Будь ласка, обшукайте мене й пересвідчіться, що я неозброєний.

У ту хвилину вітер грюкнув дверцятами й зачинив їх. Грюкіт залунав на весь будинок, його почув і чоловік у залізній масці, схилений над букварем. Він підвів голову, хвильку подумав, тоді згорнув буквар, підвівся й узяв ключ, що висів на гвіздку, забитому в сволок.

— Вибачте мою підозріливість, — відповів Петр на Мартінові слова, сповнені спокійної гідності.

— І все ж я наполягаю, щоб ви мене обшукали, — сказав Мартін. — У тому ділі, на яке ми йдемо, важимо головою і ви, і я, а тому не можна, щоб між нами була хоч тінь недовіри.

— Роблю це тільки тому, що ви самі цього бажаєте, — відказав Петр і недбало обмацав Мартінові кишені. Він не мав сумніву в тому, що не знайде там нічого, як і в тому, що Мартін таїть у думці тонший, хитріший підступ і здійснить його, коли заведе Петра кудись далі — мабуть, до підземного ходу. Петрову підозру ще дужче підтвердили оті Мартінові запевнення.

Вони підійшли до невисоких, але міцних дубових дверей, що вели з темних сіней до сходів у підвал. Буцімто щоб не перекривати дороги до можливого відступу, Мартін тільки причинив за собою ті двері, але не замкнув. Хіба, мовляв, угадаєш, як усе вийде. Низький і вузенький, трохи спуском униз хід, куди вони ввійшли, був білий, ніби з цукру, звивався гадюкою й перехрещувався з поперечними ходами, глибини й довжини яких Петр не міг оцінити, бо світло з Мартінового ліхтаря не сягало далеко. Було видно, що тут іще недавно працювали, бо майстри — муляри, каменярі, теслі — залишили по собі численні сліди: там корито з рештками затверділого розчину, там розбиту цеглину, там обмотаний шворкою кілочок, там зігнуту клямру, там переламаний держак, і Петр, ідучи, намагався запам’ятати в належному порядку всі ті невинні знаки людської праці, щоб не заблукати, якби довелося вертатись цим лабіринтом без провідника. І ось, коли він ішов поруч Мартіна, щодо підлоти якого вже нітрохи не сумнівався, внутрішній голос, що часто рятував його в скрутному становищі, раптом гостро озвався: «А тепер стережись!»

Це сталося саме в ту мить, коли він побачив у кутку під стіною невелику торбинку, повну чогось, що могло бути й пір’ям, і висівками, й піском, — предмет на вигляд так само невинний, як і всі сліди роботи мулярів, що лишились позаду: заляпана вапном дощечка, черепок із пивного глека, погнута клямра чи недогарок свічки. Тому Петр не зразу збагнув, перед чим остерігає його внутрішній голос і чим ця симпатична кругленька торбинка може бути небезпечною, як вона прислужиться гаданій підступності зрадливого провідника. Тому на несподіваний оклик внутрішнього голосу він спитав: «А що?» Але спитав тільки раз, бо за мить уже знав відповідь.

Мартін зупинився, підняв ліву руку з ліхтарем і дав знак Петрові теж зупинитися.

— Я чую ходу, — шепнув він. — За нами хтось іде.

«От бач, я ж казав, — знов озвався Петрів внутрішній голос. — Оце воно».

Бо Петр не чув ніякої ходи, а це означало, що й Мартін нічого не чує, бо він не міг мати слух, гостріший від Петрового, отож його вдавана тривога — тільки вступ до якоїсь підлоти. І це справді було так. Прийнявши цю гру, Петр удав, ніби повірив Мартінові, й озирнувся через праве плече туди, звідки нібито наближалися кроки, але стежив за Мартіном кутиком лівого ока, а насамперед внутрішнім зором. А Мартін умить схопив торбинку за довгий гузир, широко розмахнувся, щоб ударити Петра по голові, але не вдарив, бо Петр устиг схопити його за зап’ясток.

— Обережно, — сказав він, — Я не вперше держу тебе за руку, згадай-но Чорний ліс, тож сам знаєш, що зі мною жарти погані.

Мартін спробував копнути Петра в гомілку й водночас випручати руку, але Петр стискав його сильніше й сильніше. Розлючений болем, Мартін розбив об стіну ліхтаря, якого ще тримав у лівій руці; Петр, приголомшений несподіваною темрявою, попустив стиск, і Мартінові пощастило вирватись, але Петр устиг наосліп знову спіймати його за плече.

— Пусти, — застогнав Мартін у темряві. — А то закричу, й зараз збіжаться Вальдштейнові люди.

Це була добра, корисна осторога, слід було на неї зважити, тож Петр, не знаючи, що зробити кращого, ту ж мить рубонув Мартіна ребром правої долоні в те місце, де вгадував його праву скроню. А що він був при повній силі, та й Мартінові було далеко до горилячої моці Вальдштейнового лейб-охоронця, з яким, згадайте, Петр зітнувся два роки тому в домі вченого Кеплера, то одного удару вистачило, щоб забити Мартінові памороки і, напевне, забезпечити йому, коли опритомніє, дуже сильний головний біль. Але й Петрове становище — в темряві, в підземеллях одного з наймогутніших можновладців Європи, який нібито не знати чому став його ворогом — було незавидне. Петр не мав при собі навіть кресала, щоб видобути вогню та запалити свічку в розбитому ліхтарі. І в кишенях непритомного Мартіна нічого не знайшов. Та саме коли він, не знаючи, що робити, стояв навколішки над безвладним тілом свого зрадливого провідника, йому здалось, ніби здалеку долинають невиразні голоси. Не виключено й навіть імовірно, міркував Петр, що Мартін майже довів його до якогось призначеного місця, перше ніж спробував приголомшити, — щоб потім не тягти його на собі надто далеко. А оскільки досвід навчив Петра, що завжди краще зустріти віч-на-віч щонайбільшу небезпеку, ніж зігнутися під тягарем своєї безпорадності й не робити нічого, то він не вагаючись устав і, намацуючи стіни руками, рушив у темряві на ті голоси — байдуже, людські чи диявольські.

Чоловік у залізній масці

Виявилося, що то й не чорти, і не розумні людські істоти, бо їхня мова, яку Петр почав розбирати, коли потемки підійшов ближче, не має ні логіки, ні змісту: то були самі числівники, вимовляння яких супроводилось дивним глухим стугоном, ніби хтось ударяв рукою в барабан. Раз по раз повторювалося то дивне слово: «Шахер!», після якого лунав чи регіт, чи розлючений рев, то якісь загадкові приповідки на взірець: «Хоч пан, хоч пропав!» або: «Двічі не вмирати!» Аж за якусь хвилину Петр зрозумів, що то картярі: їх було двоє, і грали вони, очевидно, в так звану «шахрованку», найдурнішу з усіх будь-коли винайдених ігор у карти, але добре придатну для вояків у таборі чи в полі напередодні бою, коли не можна зосередитись на тонкощах преферансу.

Петр намацав клямку на дверях, з-під яких пробивався пружок тьмяного світла, дістав з кобури пістоля, рвучко відчинив двері й ступив через поріг. Та хоч він був не з полохливих, а здригнувся, ніби облитий холодною водою. Приміщення, де він опинився, склеписте, освітлене смолоскипом, застромленим у залізний ріжок, було, поза всяким сумнівом, катівнею, устаткованою всіляким знаряддям для тортур, видимо новісіньким і чистісіньким: воно зовсім недавно вийшло з рук майстрів, які ще й оздобили його — очевидно, задля більшого страху жертвам — жахливими диявольськими машкарами та зображеннями рогатих почвар. А взагалі приміщення було обставлене досить комфортабельно: мало камін, хоча й погаслий, але біля нього стояв ящик із дровами та скіпками на розпал, і кілька гарних м’яких крісел, приставлених до голої стіни. Ті крісла нагадали Петрові про одну його пригоду в паризькій Бастілії. Серед катівні обабіч високого барабана сиділи двоє солдатів із прегарно підкрученими вусами, намальованими чорною ваксою на їхніх по-селюцькому свіжих, широких молодих обличчях, так що вонинагадували мішені в ярмарковому тирі, і грали в карти. Біля них висіла підвішена за праву руку, прив’язану до закріпленого під склепінням коловорота, Лібуша Кураж, безсило звісивши голову на груди; обличчя в неї було жовте, змучене, застигле, наче в мертвої.

Петр наставив на посіпак у солдатських мундирах пістоля й наказав:

— Відв’яжіть її.

Обидва вояки зареготали.

— Зіграєте з нами партійку, пане Кукань? — сказав перший.

— Ми граємо в «шахрованку», — озвався другий. А перший докинув:

— Де там, пан Кукань занадто благородний для такої простацької гри.

І знов регіт, знову шкіряться молоді здорові зуби під намальованими вусами.

— Рахую до трьох, — сказав Петр, силкуючись не виказати почуття безсилля, що почало стискати йому горлянку. — Один…

— Два, три, — додав перший вояк. А другий гукнув:

— Шахер!

І обидва знов зареготали.

Петр натиснув курок, але в пістолі тільки зашкварчало, куля повільно викотилася з дула, супроводжувана хмаркою диму, і з негучним стуком упала на кам’яну підлогу. А голобородьки з намальованими вусами аж ревли з веселощів та ляскали себе по животах і по стегнах. Раптом з каміна вилетів кажан і зиґзаґами полетів до Лібуші, що висіла на коловороті, але наче наткнувся на невидиму скляну стіну, бо зупинився в повітрі й упав додолу, чи приголомшений, чи неживий.

Тоді Лібуша розплющила очі,’ втупила їх у Петра й прошамкотіла старечим голосом:

— Розірви оте коло, Петре, зітри кілька знаків.

В цих словах наче не було ніякого сенсу, проте голобородьки в мундирах, видно, зрозуміли їх, бо їхні розвеселені обличчя з гротескно намальованими вусами споважніли, обидва схопилися, виструнчились, а в їхніх кулаках де не взялися чорні пістолі.

— Ані руш! — сказав один.

— А то нагодуємо свинцевим бобом, — додав другий.

Цей простацький вислів у ті часи, три з половиною сторіччя тому, напевне, ще не був заяложеним, бо обидва веселі хлопці, добрі душі, зареготали. Та їхні веселощі тривали недовго, бо в ту мить відчинилися двері і ввійшов, мерзлякувато кутаючись у червону, підбиту хутром накидку, герцог Фрідландський Альбрехт із Вальдштейна.

— Ого, добрі друзі знов зустрілися, — сказав він, підходячи до одного з м’яких крісел, і сів. Можна було гадати, що за його хворими ногами доглядають якнайкраще — адже він жив у себе вдома, але ступати йому було видимо важче, ніж тоді, коли він із Петром вертався до Кеплерового дому з в’язниці, де пробув півночі без сну. — Вітаю вас, пане Кукань. Чому завдячую честь вашого візиту?

Петр відповів, що його дивує це зайве, чисто формальне запитання: коли навіть герцогові слуги — наприклад, такий собі Мартін, чиє безвладне тіло, мабуть, і досі лежить в одному з прилеглих ходів, — знають, навіщо він, Петр Кукань, приїхав до Праги і чому він наважився проникнути в підземелля герцогового палацу, то це напевне знає й сам герцог. Петр Кукань приїхав клопотатися за життя своєї приятельки Лібуші, прозваної Кураж, перед якою з певних особистих причин має поважні обов’язки і яка висить отут видимо вже напівмертва, тож він просить герцога відпустити цю жінку й дозволити Петрові забрати її з собою.

При цих Петрових словах Лібуша знов розплющила очі й кволо промовила:

— Облиш це, Петре, й розірви коло, зітри кілька літер.

— Гей, ти, припни язика, а то підв’яжемо до ноги тягар, — сказав перший із двох посіпак з намальованими вусами. А другий войовниче додав: як їй цього буде мало, то вони можуть і вогник під нею розкласти, щоб уявила, що на неї чекає, коли її пектимуть на вогнищі. З цього жарту обидва засміялись, але герцог на них гримнув:

— Не лізьте в розмову дорослих, шмаркачі, пильнуйте свого діла. Коли буде треба вистрелити в пана Куканя, пам’ятайте, що пан Кукань має під камзолом панцер, це по-перше, а по-друге — я хочу мати його живим. Тому стріляйте йому тільки в ноги. Зрозуміли?

— Зрозуміли, — чіткими голосами відповіли юнаки.

— Молодці. — І Вальдштейн знову з добродушною усмішкою звернувся до Петра: — Мені дуже шкода, але я не можу задовольнити ваше прохання, пане Кукань. Доля згаданої Лібуші перебуває виключно в руках святої інквізиції, яка в процесі слідства дійшла до переконання про зв’язок Лібуші з дияволом, що, всупереч усім заходам, ужитим інквізицією, проник до ув’язненої й дав їй силу заперечувати все, в чому її звинувачують. Але напевне вистачить кількох днів, щоб вона прозріла й пом’якшила свою провину, принаймні в очах всемогутнього, спасенним признанням і каяттям.

На це Петр, охоплений відразою, сказав: досі єдиною позитивною рисою пана Альбрехта з Вальдштейна було те, що він не намагався прикидатись кимсь іншим, а був просто безоглядним хижаком і себелюбцем. А тепер гидко слухати ці святенницькі балачки, якими він намагається виправдати свою жорстокість до нещасної жінки, чия єдина провина в тому, що він, Вальдштейн, так по-дурному спіймався на оте її патякання, зване «віщуванням по кулі», яким вона добуває собі хліб, бо паскудні часи, коли вона народилась, не навчили її нічого кращого.

Вальдштейн відповів:

— У цікавій розмові, якою ми з вами розважалися тої пам’ятної ночі, коли були змушені ночувати в одній камері, я кілька разів повторив, що від свого предка-коновала ви успадкували здатність безцеремонно різати по живому. Про неї вам, до речі, нібито вже давно сказав ваш покійний друг кардинал Гамбаріні, Але те, що в Регенсбурзі було розвагою, тепер стало марною тратою часу. Говоріть, як хочете, і ріжте по живому скільки завгодно, це нічого не змінить у ситуації, а ситуація така: відьма Лібуша, на прізвисько Кураж, покине ці стіни тільки для того, щоб її відвезли на місце страти, де її спалять живцем. Так само й ви, пане Кукань, вийдете звідси тільки для того, щоб стати перед судом, на якому головуватиме генерал Гольк. А він вас, пане Кукань, палко любить, бо ви зі своїми веритаріями зіпсували йому мужню розвагу, якій він зі своїми полками віддавався в Саксонії.

— Ця розвага полягала в тому, що він убивав, грабував і палив, — сказав Петр. — І за те, що я йому перешкодив, мене мають обвинуватити в розбої?

Саме так, — підтвердив Вальдштейн. — Полки генерала Голька належать до регулярної армії, а ваші веритарії — самозванці. Тому, коли ви напали на сили генерала Голька, це був розбій, за який ви заплатите життям. Моя аргументація з правничого погляду бездоганна. Я знаю куди карколомніші звинувачення, що звели зі світу людей багато безневинніших, ніж ви.

— Зі мною не вперше стається, — відказав Петр, — що хтось могутніший хоче звести мене зі світу. А тому моє становище не сповнює мене ці подивом, ні жахом, ні почуттям кривди. Проте досі я за подібних обставин завжди точно знав, чому й чим я заважаю тому, хто силкується мене прибрати. А тепер нічого не знаю. Ви хочете поставити мене перед судом за сутичку моїх веритаріїв із солдатами генерала Голька? Але ж це тільки привід, не більше. Натомість я знаю, що діяльність веритаріїв зміцнює дисципліну і в вашій армії, пане герцогу, бо ваші солдати справді бояться попасти в руки моїм суворим, правдивим веритаріям. Звичайно, я кажу це не на свій захист, бо не маю причин захищатись і не прагну змінити вашу постанову й ваше ставлення до мене. Я знаю: це марна річ. Ставлення ваше цілком свавільне, а постанова — наскрізь ірраціональна. Проти сваволі й ірраціональності шкода висувати докази розуму й логіки. От я згадую: тої прикрої ночі, яку ми були змушені провести разом, в одній камері, ви висловили жаль, що наші життєві шляхи досі ніколи не йшли рівнобіжно й тим більше не зливались в один. Ви тоді назвали цей незаперечний факт аж ніяк не корисним для долі всього людства. Але відтоді багато що змінилося, наші шляхи помітно зблизились, хоч і не зійшлись. Тому я не розумію, як може вам, пане герцогу, заважати те, що я намагаюсь охороняти майно чесних людей від розбійників та мародерів… І чому ви підсилаєте до мене шпигів та готуєте мені плаху. Звичайно, я питаю вас про це тільки з цілком прощенної людської цікавості — або, що звучить краще й благородніше, з допитливості.

— Не говори з ним! — знову прошамкала Лібуша. — Розірви коло, розірви коло, зітри кілька знаків.

— Я тоді назвав вас, пане Кукань, великою людиною, — відповів Петрові Вальдштейн, — і вбачаю в вас велику людину й досі, хоча ваш регенсбурзький подвиг, здійснений на бажання папи, а врешті й проти його волі, був просто ляпсусом, не більше, Я вернувся на свою посаду, бо, як виявилось, без мене годі обійтись, і живу в розкішному палаці, а ви, вбогий, як і тоді, цокочете зубами в наметі, точніше кажучи — цокотіли зубами в наметі, бо віднині ви цокотітимете ними десь у темницях мого палацу. Ви й тепер велика людина, пане Кукань, хоч останнім часом трохи змінили свій образ — образ людини простосердно-правдивої, наївно-відвертої. Але я не знаю, чи ця невеличка ретуш додала щось до вашої величі чи, навпаки, щось відняла від неї. Гадаю, скоріше відняла.

— Не знаю, про яку ретуш ви говорите, пане герцогу, — відповів на те Петр, — і не знаю за собою нічого такого, чим я порушив свою давню звичку, якою не вихваляюсь, але від якої й не відступаю: говорити завжди й беззастережно тільки правду.

Вальдштейн лукаво примружив ліве око.

— Що я маю проти вас і чому вирішив усунути вас зі сфери своїх дій, тобто зі світу, бо арена моїх інтересів не менша, ніж уся поверхня нашої рідної планети? Невже це ваше запитання породжене чистою, як ви сказали, цікавістю та допитливістю? Іншими словами — ви заперечуєте, ніби, прикидаючись безневинним і ні в чому не обізнаним, удались оце до спроби зворушити моє серце й похитнути мою ухвалу знищити вас.

— Не розумію вас, пане герцогу.

— Ви нібито не знаєте, що ви претендент на чеський королівський трон?

Петр якусь хвильку помовчав.

— Таки не знаю.

— Ви нібито не знаєте, що цього прагнув король Густав-Адольф, а тепер цього прагне й шведський регентський уряд?

— Таки не знаю.

— Ви нібито не знаєте, що кардинал Рішельє, справжній володар Франції, прихильно ставиться до цього вибрику покійного Густава-Адольфа?

— Таки не знаю.

— І що отець Жозеф домігся згоди римського папи на це?

— Таки не знаю.

— І що папа, аби ви не були зовсім без титулів, відновив герцогство Страмбу, так що ви, пане Кукань, тепер справжніший страмбський герцог, ніж я — мекленбурзький?

— Таки не знаю.

— Твердите також, ніби не знаєте, що знову зробити вас герцогом треба було насамперед для того, щоб ви могли одружитися з однією симпатичною молодою принцесою, яку ви визволили з рук розвеселених Голькових солдатів?

— Таки не знаю.

— Ви наважитесь твердити також, ніби не знаєте, що для вас і для тієї принцеси, гарної, тільки, на жаль, трохи надміру довгоногої, в Страмбі опоряджають палац Гамбаріні, щоб ви мали де пробути медовий місяць, бо старий герцогський палац уже валиться?

— Таки не знаю.

— Здається, справді не знаєте, — відзначив Вальдштейн, — бо коли я сказав вам про герцогську донечку, ваші очі ожили, а щоки зашарілись. Це помітила й сердешна Лібуша Кураж — вона з досади скривилася й засопіла, хоч, підвішена за одну руку, напевне терпить жахливий біль. Але не відхиляймось від суті справи, любий пане Кукань з Куканя. Отже, вашу долю вирішено без вас. У цьому, певне, був досить мудрий намір: щоб ви сиділи тихо й не втручались у власні справи, а коли все прогоріло б, як найчастіше буває з такими проектами, щоб ви не мали ніяких претензій. Міркування досить прості й розумні. Та що вдієш: я вже про все вам сказав і в усе вас утаємничив, а тим самим проголосив над вами вирок.

— Справді, — погодився Петр. — І я дякую вам за відвертість, із якою ви мене втаємничили в інтриги такі таємні, що вони дійшли до слуху того, кого стосувалися, аж коли гру було вже дограно. Бо гру справді дограно, і переможець цього разу ви. Я бачу, ви справді вірите в ті байки про мою кандидатуру на трон королівства чеського й не вбачаєте нічого абсурдного в тому, щоб засновником нової династії після вимирання Пршемисловичів та скинення Габсбургів став Петр Перший, герцог Страмбський. У такому разі ви дійсно не можете зробити нічого розумнішого, ніж зняти голову з того зухвалого Петра. Бо ви добре знаєте, що якби за допомогою шведів, а може, як ви сказали, й французів, та ще, додам я, моїх веритаріїв я сів на трон, тоді вам, пане герцогу, кепсько довелось би в цій країні, найкращу частину якої ви загарбали для себе.

— Ви маєте на увазі Фрідландське герцогство? — спитав Вальдштейн. — Ет, не за це я боюсь. Якби йшлося тільки про Ічин, гарне містечко, що під моїм урядуванням навдивовижу розцвіло, та Мніхово Градіште, та Люберец, та все, що там іще належить до того невеличкого чеського герцогства, я дав би вам, пане Кукань, спокій. Але я повинен усунути вас із куди поважнішої причини: адже претендентом на чеський королівський трон є насамперед я сам, ваш щирий слуга Альбрехт-Вацлав-Евзебіус із Вальдштейна.

І герцог з жартівливою галантністю, приклавши три пальці до грудей, сидячи низько вклонився Петрові, але в ту ж мить болісно скрикнув. Обидва бовдури коло барабана, Вальдштейнові охоронці, схопились, та оскільки вони були дурні, а до того ж смолоскип у залізному ріжку світив тьмяно, то спочатку не зрозуміли, чому їхній пан зойкнув. А винен був отой кажан, що влетів до катівні з каміна, наткнувся на якусь невидиму стіну навколо Лібуші й безвладно впав додолу. Але він не вбився, бо, як тільки ввійшов Вальдштейн, почав з великими зусиллями повзти до нього, підсобляючи собі кігтиками на крилах та на задніх лапках, а як доповз, то вгородив гострі, мов голки, зуби в його лівий замшевий чобіт. Не перестаючи кричати, Вальдштейн силкувався струснути кажана, відкинути його правою ногою. Аж тоді обидва телепні з пістолями в руках збагнули, що сталось, та було вже запізно: меткіший за них Петр вихопив шпагу, зігнувшись підскочив до герцога, сховавшись за ним від пістолів охоронців, приставив йому вістря шпаги до горла й сказав:

— Накажіть відв’язати цю жінку, а то простромлю вас.

Охоронці в розпачі, бо добре знали, що їхні голови в куди більшій небезпеці, ніж герцогова горлянка, затупцялись на місці й почали жалібно просити в герцога вказівки, що робити, бо як же виконати його наказ і влучити пана Куканя в ноги, коли ті ноги прикриті герцоговими ногами та кріслом?

З-під вістря шпаги, яке Петр приставив герцогові до ямки між ключицями, виступила крапелька крові, бо Петр, щоб переконати Вальдштейна, натиснув сильніше.

— Відв’яжіть її, — сказав герцог.

Обидва бовдуряки з намальованими вусами, нещасні, розгублені, хвилину тупо перезирались. Та коли Вальдштейн повторив свій наказ голосом, у якому бриніли й біль і страх, вони раптом наважились, ухопили мотуз, перекинутий через коловорот, і відв’язали його кінець від кілочка в стіні. Потім спустили Лібушу так рвучко, що вона просто впала додолу.

— Відв’яжіть мотузку від руки, — сказав Петр.

Вони послухались.

До Вальдштейна вже трохи вернулось самовладання.

— Ну, а далі що? — спитав він. — Вона непритомна. Як ви збираєтесь утекти вдвох із Праги, з Чехії, кудись, де я вас не дістану? Ви будуєте своє майбутнє на тому, що лоскочете мене під бородою. Але до чого це приведе? Господи, як подумаю, що ви вже вдруге нападаєте особисто на мене, то й сам не знаю, що Зроблю з вами, коли це все скінчиться. Моліться богу, щоб він віддалив…

— Ту хвилину, коли ви дістанете змогу поквитатися зі мною? — докінчив за нього Петр. — Це я вже чув від вас, пане герцогу, ви повторюєтесь. І не тільки в цьому, а ще й у тому, що весь час допускаєтеся дрібних помилок. У Регенсбурзі ви дали мені змогу перемогти, бо не прописались у ратуші. А тут я виграв завдяки тому, що ви вбезпечили себе тільки оцими двома охоронцями.

— Я не страхополох, — сказав герцог.

— Безперечно, але ви старий і недужий, — нагадав Петр.

— А ви ще не виграли.

— Виграв, будьте певні!

Нам невідомо, що далі збирався зробити Петр, бо він не встиг зробити нічого: сталося щось цілком несподіване. Лібуша вже довгенько, користаючись із того, що обидва гевали з намальованими вусами вважали її напівмертвою й вирячувались тільки на герцога, почала повзти достоту так, як перед тим її друг зі шкірястими крильми, прямуючи до кола, накресленого крейдою на підлозі круг того місця, де вона щойно висіла. Це акуратне коло було складене з вугластих значків, подібних до літер невідомої писемності або до візерунків на скойках деяких молюсків. А доповзши до того кола, Лібуша послинила праву долоню, щоб зробити те, що вона тричі веліла Петрові: порушити цілість того кола, стерши кілька знаків. Він її не зрозумів, і тепер Лібуша зробила це сама — моторошно посміхаючись, навмання витерла три знаки, до яких змогла дотягтись. Щойно вона це зробила, як у каміні завило, ніби там бились коти, до катівні зі свистом удерся вітер, несучи густий сніг, змішаний з попелом та сажею, і заповнив усе приміщення задушливою хмарою. Смолоскипа не стало видно, в раптовій пітьмі Петр відчув, що підлога під ногами хитається, як під час землетрусу, і впав навзнак. Ту ж мить поблизу ляснули два постріли. А коли хурделиця вляглась і смолоскип знову з тріскотом розгорівся, Петр жахнувсь, побачивши, чого наробило це коротеньке пекельне інтермеццо: обидва чепуруни з намальованими вусами лежали мертві, в кожного посеред лоба дірка — це вони з переляку самі всадили кулі один в одного. Мертвий був і Вальдштейн: той, напевне, втратив рівновагу, як і Петр, і, випавши з крісла, наштрикнувся на його шпагу. Не виключено — а при його фізичній немочі навіть імовірно, — що з ляку в нього зупинилося серце, отож він помер, ще перше ніж криця протнула його, бо на ньому не було й знаку передсмертних корчів. На обличчі в нього застиг той самий вираз природної байдужості, наче в людини, що напевне знає: все задумане вона здійснить. Ледь розтулені й закопилені губи немов промовляли, як за найкращих часів: «Так, це мені в догоду. Так, це сталося за моїм задумом. Так, це я дозволяю».

Мертві були всі, крім Лібуші. Вона й досі лежала ницьма й, підводячи голову, безтямно сміялась запеченими, аж чорними губами. Шпичастими білими зубками в закривавленій мордочці сміявся й кажан, що повзав віддалеки, чіпляючись лапками та пазурцями на крилах. Охоплений жахом, Петр квапливо сховав шпагу в піхви й метнувся до дверей, покинувши Лібушу серед цієї різанини, яку вона сама спричинила, та вчасно схаменувсь: якщо Лібуша й справді винна — а цього не можна було довести логікою, — то до цього її примусили можновладці. Піднімаючи її, Петр відчув, що вона навдивовижу легенька, геть висохла. Щоб мати хоч одну вільну руку, він поклав Лібушу собі на плече, тоді вирвав смолоскип із ріжка й кинувся тікати.

Коли він біг чистесенько виметеним підземним ходом, йому здалось, ніби в глибині одного з поперечних ходів майнула чорна чоловіча постать, яка ховала під плащем ліхтар, так що ноги наче виростали з тьмяного світла в темряву. Але в ту хвилину в нього був один клопіт — чимшвидше й чимдалі втекти з місця мук, божевілля та жаху, з якого він виніс Лібушу, тому дивний силует чорного чоловіка з ліхтарем під полою міг зродитися тільки з його збуреної уяви, як, очевидно, й чорний сміх запечених Лібушиних уст та червоний сміх закривавленої мордочки кажана. Тому Петр не спинивсь, а побіг далі.

Але то була не примара, а чоловік із плоті й крові, в залізній масці. Коли тупіт Петрових ніг затих, чоловік вийняв ліхтар з-під плаща й рушив у протилежний бік, до катівні. А ввійшовши туди й побачивши, що там сподіялось, жахнувся, потім сказав: «Оце то так!» А врешті, зваживши все, тихо засміявся й неголосно вимовив кілька фраз, яких щойно навчився з чеського букваря:

— Мама має мало масла. Лицар спить під периною.

Потім оглянув Вальдштейнове тіло, аби пересвідчитися, що пан неживий, і почав діяти швидко й упевнено. Очевидячки, в думці він уже не раз переживав таку ситуацію й до всіх подробиць обміркував, як повестись і що зробити, коли з божого призволу станеться те, що оце й сталося, тобто коли Вальдштейн раптом помре, а він, чоловік у масці, буде єдиним свідком його смерті. Отож він насамперед розстебнув на мертвому камзол, знайшов нагрудну кишеньку, витяг з неї ключ, відімкнув замок на своїй масці й скинув її. З’явилось обличчя Вальдштейнового двійника, чисто підголене, з акуратно підстриженими й зачесаними вусами та борідкою — так вимагав покійний герцог.

Потім двійник вийняв з кишені його штанів гаман із грішми й переклав у свою кишеню. Так само він забрав записник у червоній лакованій шкірі та прив’язаний до нього олівчик, пляшечку проносного, яку герцог завжди носив при собі, носовичок, на якому була вигаптувана герцогська коронка, ножик для пер у шкіряному футлярчику й усі дрібні предмети, які знайшов на герцогу, знаючи, де той носив їх. Потім надів на палець герцогів перстень з печаткою, скинув з Вальдштейна м’якенькі замшеві чоботи й замінив ними свої шкарбани; те ж саме зробив із плащем мерця та з його капелюхом, оздобленим барвистим пір’ям.

Далі, так само гарячково-моторно, двійник склав посеред катівні всі дрова, наготовлені коло каміна, затяг на купу герцогів груп, зверху привалив м’якими кріслами та рештою дерев’яних предметів — насамперед «кобилою» з гострим хребтом, потім схожим на качалку з залізними шпичаками пристроєм, у дусі катівського гумору названим «шпигованим зайцем», а також так званою — в тому самому дусі — «гойдалкою» та «іспанськими чобітьми». До всього цього двійник докинув пекельні маски, свій плащ, капелюх та шкарбани, а врешті свічкою зі свого ліхтаря підпалив під вогнищем смолисті скіпки та стружки, наготовлені на розпал, ще й подмухав міхом для каміна, поки вогнище розгорілось як слід. Про обох мертвих посіпак він не дбав.

Вогонь палав весело, дим витягало в камін. Двійник сховав залізну маску під герцоговим плащем, бо хотів лишити її собі на згадку, й часинку вдоволено дивився, як полум’я охоплює купу дров, меблів та катівських знарядь, навалених на герцогів труп, а коли стало надто жарко, вийшов, замкнув залізні двері ключем, що стирчав у замку ззовні, й піднявся сходами, про які після герцогової смерті знав тільки він один і які вели до малого приватного кабінету. Двері туди були замасковані книжковою шафою, що могла обертатись; там герцог студіював окультні науки.

Двійник був такий щасливий, що йому аж розпирало груди, а від надміру почуттів ходив туди та сюди й дурнувато всміхався. Справді, він мав причини так усміхатись, бо щойно став необмеженим володарем величезного багатства, всіх герцогових маєтків, міст, замків, палаців та будинків, грошей і коштовностей, золота й срібла, титулів і нагород, усіх карет і коней, а також — що було не найприємнішим — герцогових військ. Найвільніший з усіх людей, скільки їх є на світі, він уже ніколи не слухатиметься наказів того самозакоханого дурня, коритись його вказівкам, терпіти лайку та примхи. Він, Міхль — бо Вальдштейнів двійник звався саме так, — уже не говоритиме й не поводитиметься за приписами свого пана й не вимовлятиме проти своєї волі завчених слів, як колись давно, коли він грав на сцені Отелло, венеціанського мавра, або коли розмовляв із тим брудним ченцем, що було вдвічі важче, бо Міхлева французька мова, хоча він грав і у Франції, надто кострубата, а той чернець увесь час випадав з ролі, тобто говорив не те, чого від нього чекали. Тепер, ставши сам собі хазяїном, він, Міхль, покаже всьому світові, що таке Вальдштейн. Бо він, Міхль, віднині став справжнім, а не фальшованим Вальдштейном, і нема на світі нікого, хто міг би довести, що це не так, цього не зможе навіть оте паскудне кодло Вальдштейнових родичів, котрі знали, що Вальдштейн часом підмінював себе двійником, і розрізняли їх двох тільки по тому, що Міхль не вмів по-чеському. Вони не здогадуються, що герцог мертвий, і не знатимуть, чи не заступив Міхль герцога, як ставалось уже не раз, за герцоговою волею й бажанням, поки герцог жив десь інкогніто. Тим часом він, Міхль, опанує досконало чеську мову, оту прокляту тарабарщину, і навчиться досконало наслідувати розмашистий Вальдштейнів підпис, і тоді остання різниця, яка ще лишається між ним, Міхлем, і герцогом, буде к бісу усунута.

Потім він почав міркувати, чого йому забажати, щоб натішитися своєю безмірною могутністю: чи звеліти когось повісити, чи наказати котрійсь із двірських дам, щоб роздяглась перед ним догола, — іншої сексуальної насолоди, крім зорової, він не міг собі дозволити через свій сифіліс, що вже зайшов дуже далеко. Нарешті Міхль вирішив напитись вина й наказав слузі, щоб приніс пляшечку «Піспортер-гольдтрепфхену» та тонко накраяного сала в паприці.

— А коли якомусь французькому гурманові здасться, що до мозельського сало не годиться, хай іде к бісу, — додав він пихато. — Тут я вирішую, що годиться й що не годиться.

Всі події, змальовані в цьому розділі, — хоча й численні та багаті фатальними наслідками, — відбулися за неймовірно короткий час: о сьомій годині вечора Петр увійшов до оселі чоловіка в залізній масці, а тепер, коли він віз у сідлі перед собою Лібушу, що, скулившись під його плащем, горнулась йому до грудей, була всього дев’ята. Петр їхав ступою; падав густий сніг. Лібуша корчилась від болю й трусилась у гарячці. Коли віхола вщухла, вона заговорила змученим, нетвердим язиком, вихваляючи Петрову самовідданість та відвагу. Вона, Лібуша, мовляв, і хвилини не сумнівалась — навіть коли її найжорстокіше катували, — що він, Петр, герой, коханий, прийде її рятувати. І так сталось: Петр не забарився, визволив сердешну Лібушу.

— Так, визволив, — сказав Петр, — але якою ціною, за допомогою яких сил?

Лібуша здивувалася.

— Що? Якою ціною? Яку ціну мало життя того поганця? Чи не слід було йому здохнути вже давно? І хіба не чудово, що його вбила саме твоя дужа рука? І про допомогу яких це сил ти говориш? Я тобі колись казала, що була дуже поганою ученицею в чаклунській школі, тож і не диво, що панове інквізитори в сто разів краще знались на чорній магії, ніж я, і добре подбали, щоб я не вислизнула, — ув’язнили мене в Сфері Крейдяного Кола, що її можна було розбити, тільки порушивши цілість того кола, з якого сфера виростала. Але все це тільки бабські теревені та вигадки, ти, ворог усяких таємних чарів, у них не віриш — і маєш рацію. Ти приставив герцогові шпагу до горла й змусив його відв’язати мене. Хуртовина влетіла крізь камін до катівні й наробила переполоху, в якому солдати застрелили один одного, а ти вбив герцога. Це факти дійсні й незаперечні, і для того, щоб вони збіглися, непотрібні були ніякі таємничі чари. Все, що здається надприродним, кінець кінцем пояснюється дуже просто. Я колись уже казала це тобі — пам’ятаєш, Петре, де?

— Так. У Меммінгемі.

— Я рада, що ти не забув. А про наші втіхи теж не забув? Поцілуй мене, Петре, дуже прошу тебе.

Вона потяглася до нього вустами, і Петр відчув із них трупний запах людського страждання.

— Не можу, пробач, — сказав він.

Знову пішов сніг.

ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА ВАРІАЦІЇ НА ВАЛЬДШТЕЙНІВСЬКУ ТЕМУ (Два епілоги)

Епілог перший

…Його поведінка ставала такою загадковою й таємничою, що не могла не збуджувати недовіри, ба навіть цілком обґрунтованих підозр.

Косіна, Ілюстрована світова історія, т. III, с. 189.

І Квестенберг був аж ніяк не єдиний, кого дратувала апатія цісаря Фердинанда II та Вальдштейнові незрозумілі тактичні й політичні промахи.

Яначек. Смерть Вальдштейна, с. 153.

Чи його плани не переросли як його здібностей, так і його вже занепалих фізичних і душевних сил?

Яначек. Вальдштейн і його доба, с. 429.

Далі йшли чотири тижні нерішучості, у Вальдштейна пояснювані тільки апатією, зумовленою фізичним, а може, й душевним нездоров’ям.

Полішенський. Тридцятилітня війна та європейська криза XVII ст., с. 211.

Його хвора, майже розкладена психіка призводила до того, що довкола клубка ідей, які він носив у голові, розросталось на всі боки хворобливе пагіння.

Голо Манн. Вальдштейн, с. 1051.

Ніщо з того, що збирався зробити Міхль, Вальдштейнів двійник, не здійснилося. Він не опанував чеської мови, «отієї проклятої тарабарщини», і не навчився наслідувати розмашистий Вальдштейнів підпис. Над його жалюгідними спробами сфальшувати той підпис, які збереглися до наших днів, історики хитають головами: як він міг за несповна рік так підупасти фізично? Його підпис іще в січні тридцять третього року був по-юнацькому гарний, сповнений розмаху, а в лютому вже став по-аматорському незграбний: фальшивка, тим жалюгідніша, що нещасний Міхль у своїх зусиллях не тільки не досягав успіхів, а навпаки, поводився дедалі примітивніше, замучений клопотами, непевністю його становища та сифілісом, що швидко прогресував, — лише в цій хворобі він не тільки зрівнявся зі своїм покійним паном, а й випередив його.

Міхль припускався незрозумілих політичних і воєнних промахів, пише один історик. З голови в нього росло «хворобливе пагіння», — каже інший історик, син великого німецького романіста, навдивовижу близький до нашої правди там, де він говорить про недужу, майже розкладену психіку гаданого Вальдштейна. Одне слово, Міхль був дурень, неспроможний дати раду складнющому становищу, яке завдало б клопоту й генієві. Він поводився так, наче слон у посудній крамниці. Не люблячи війни, ухилявся від боїв, а вважаючи себе великим хитруном і добре знаючи Вальдштейнову крутійську вдачу, охоче вів переговори то зі шведами, то з саксонцями, то з емігрантами, то з французами. А тим часом надіявся на якесь чудо, що все направить на його користь і зробить його володарем Європи чи принаймні Чехії, а може, — і такі мрії снувались у нього в голові! — мандрівним лицарем чи, якщо Господь зцілить його від хвороб, прочанином до Святої землі. Та час минав, і нічого не діялось. І одного червневого дня чудо справді сталося. Відбулось те, чого справжній Вальдштейн домагався з першої хвилини, відколи шведи висадились на німецькій землі й що могло враз скінчити війну та розтрощити могутність Габсбургів, — чудо велике й зовсім несподіване, яке полягало в тому, що шведи запропонували Вальдштейнові, тобто Міхлеві, союз проти його пана — цісаря Фердинанда. Та Міхль, наляканий думкою, що, прийнявши пропозицію, муситиме видобути меч із піхов і вдавати, ніби він є тою самою людиною дії, якою був Вальдштейн змолоду, відмовився. Мовляв, ще не настав слушний час. Як настане, тоді все зроблю.

Звичайно, цим він назавжди розбив глека зі шведами.

Його величезна армія, що стояла в Сілезії недалеко від розташування голодних, переполовинених пошестями шведських та саксонських військ, розкладалася в літній спеці та в бездіяльності тим швидше, що псевдо-Вальдштейн сам ліквідував фактор, який сяк-так стримував його людей і нагонив на них страх божий: наказав розгромити відважних, чесних веритаріїв, які ходили назирці за його загонами й не давали їм чинити звірства. Він зробив це під тим приводом, нібито вони загрожують його тилам. І в той же час як цісарський Відень стежив за його діями дедалі несхвальніше, особистих Вальдштейнових приятелів та родичів, які знали, що герцога заступає двійник, почала поймати паніка. Оскільки після Меммінгена та регенсбурзького з’їзду така підміна відбувалась уже кілька разів, вони спочатку були спокійні й тільки дожидали, коли двійник знов надіне свою залізну маску, а справжній Вальдштейн повернеться. Але час минав, справжнього Вальдштейна не було й не було, а двійник поводився як божевільний. Спокій змінювався неспокоєм, неспокій — лихими підозрами, а підозри — жахливою непевністю. Що робити? Справжній чи несправжній, той чоловік, що займав Вальдштейнове місце, був ще такий могутній, що міг одним порухом руки передушити їх усіх, мов кроликів. Нарешті — це було тоді, коли шведи через псевдовальдштейнову нерішучість узяли Регенсбург, — веселий Вальдштейнів небіж Макс настійливо зажадав аудієнції в цісаря Фердинанда. Чекати довелося чотири дні, бо монарх саме розважався полюванням, та дарма: коли дочекайся, це було не марно. Розмова велась пошепки й тривала три години; цісар то сплескував руками, то сплітав пальці й здушено вигукував: «Aber gehens»^[20], або: «Net moglich»^[21], або: «Це ж буде на весь світ ганьба, як дізнаються!» — або: «Що ж робити? Ми ж не можемо поставити його перед судом, щоб потім у газетах писали, що Вальдштейн — не Вальдштейн! Господи Ісусе! А коли це, власне, сталося, що Вальдштейн перестав бути справжнім Вальдштейном? І чи взагалі був коли справжній Вальдштейн?»

Перед судом його справді не можна було поставити, а тому цісар, що ніколи не відзначався елегантністю й оригінальністю мислення, підіслав до Вальдштейнового двійника найманих убивць. Це сталось, як відомо, в Хебі 25 лютого 1634 року. Разом з Міхлем убито принагідно й чотирьох Вальдштейнових друзів. А війна тривала ще чотирнадцять років.

Очевидно, знаменита Вальдштейнова ідея мати двійника, а коли він стає непотрібним, — ховати його обличчя під залізною маскою, проникла до Франції, і нею згодом скористався Людовік XIV з більшим успіхом, ніж нещасливий Вальдштейн.

Епілог другий

Коли Петр повернувся до табору веритаріїв з урятованою Лібушею Кураж на сідлі поперед й зі звісткою, що Вальдштейн ненароком настромився на шпагу й помер, веритарії страшенно зчудувались і зраділи, а Петр, що досі тішився холодною повагою як командир, відразу став обожнюваним героєм, напівбогом. Веритарії загалом, звичайно, засуджували переслідування відьом, але серед них було чимало й таких, що засуджували тільки переслідування відьом несправжніх, тобто безневинних, фальшиво звинувачених у відьомстві. Ну а відьми справжні, служниці диявола, котрі вміють зурочити корову, щоб доїлася синім молоком, літають на мітлах на шабаші, де їдять варених ропух та паруються з баранами й цапами, заслуговують того, щоб свята інквізиція спалювала їх на вогнищах. Отож, аби не скомпрометувати Лібушу перед цими обережними супротивниками забобонів, Петр був змушений викласти перед своїми друзями звістку про Вальдштейнову смерть у дуже скороченому вигляді, без усіх таємничих подробиць, без магічного кола на підлозі, без кажана, що вдаривсь об якусь невидиму сферу, без жахливих наслідків усього того. Уперше в Петровому житті його розповідь узгоджувалась тільки з частковою правдою. Та що було в цій дражливій пригоді цілковитою правдою? Чи не слушні були Лібушині слова, що тільки від нас залежать, повіримо ми в реальність подій непевних, незгідних із повсякденною практикою — чи відмахнемось від них як від мани? Отож Петрова розповідь розходилася з правдою тільки в тому, що була буденною, тоді як самі події, наважимося твердити, не були такими. Та навіть у найбуденнішій подачі, сама собою історія, що Вальдштейн наготував Петрові пастку, аби позбутися суперника в боротьбі за чеський трон, але сам при цьому знайшов смерть, сколотила веритаріїв. Проповідник Медард позеленів від заздрості, Франта Ажзавтрадома надимався від гордості, що його давній друг такий зух, а шевальє де ла Прері відклав своє повернення на батьківщину, бо хотів ще трохи побути в товаристві героя, який з лихвою поквитався за його ганьбу. «Я вже давно дивуюся з того, — сказав він, — що чоловік, так всебічно й надзвичайно обдарований, як ви, наділений усім, що лишень доброго можуть покласти в колиску Парки, волочиться по світу нікому не відомий і з порожніми кишенями. Але не виключено, що ви ще стократно надолужите все, чим вас обділила доля. Я вирішив поставити на вас, Кюкан. Не розчаруйте мене!»

Веритарії мали свого лікаря, який раніше мав у Арнштадті дуже добру практику. Цей поважний, сумлінний чоловік узявся за жахливо вимучену Лібушу, що вкрай потребувала лікарської допомоги, й успішно лікував її з самовідданою допомогою Франти Ажзавтрадома, який палко закохався в прекрасну чаклунку. Веритарії, ці славні діти, добродушно посміювалися з неприхованої закоханості м’язистого вернидуба й хапалися за боки, коли під час болючого лікування, часом не менш страшного за самі тортури, — скажімо, коли лікар управляв чаклунці звихнуті суглоби або складав докупи поламані кісточки ступень, Франта супроводив Лібушині стогони повним муки скиглінням. Та одна обставина трохи дивувала веритаріїв: Петрові, що врятував її, важачи життям, Лібуша не виявляла й крихти вдячності, а ставилась до нього холодно, коли не вороже. Але такі вже бувають жінки, казали веритарії, балакаючи про Лібушу біля табірних багать.

Минав день за днем, і їх усе більше дивувало, що про Вальдштейнову смерть не чути ні слова. Але їхня віра в Петрову нездатність брехати була така тверда, що нікому з них і на думку не спало йому не вірити. Відень, міркували вони, приховує ту смерть із якихось політичних причин, але довіку таїтися з нею не зможе й одного чудового дня змушений буде все розкрити. А як розкриє, тоді вже й війна невдовзі скінчиться.

В те, що Вальдштейна нема, раптом повірив і найхитріший, найпронозливіший, найпоінформованіший з усіх веритаріїв — Медард. Він же, як ми знаємо, за Петровою спиною мав із Вальдштейном таємні зносини. Після Петрового повернення з Праги Вальдштейнів палац перестав посилати Медардові поштових голубів, і це утвердило Медарда в думці, що Вальдштейн справді вирядився на той світ. А оскільки обережність не буває зайва, він довірчо спитав Петра, чи той справді напевне вбив Вальдштейна, а не тільки поранив. Петр відповів так твердо й однозначно, що Медард відкинув усі сумніви.

Ну, а як же в цю перехідну пору, коли чортове яйце збиралося розколотись, поводився наш герой, Петр Кукань з Куканя? Чудово поводився, будьте певні, поводився так, як годиться справжньому чоловікові, правдивому й чесному. Нічим не виказуючи зрозумілої нетерплячки, що роздирала йому груди, дбав про своїх людей, веритаріїв, щоб їхнє життя не текло марно, не розминалося з метою, яку вони обрали собі.

Коли в середині травня того самого року величезна, сорокатисячна армія, яку називали Вальдштейновою, або цісарською, рушила на схід, у Сілезію, покинули свої зимові квартири в Тюрінзькому лісі та рушили за нею й веритарії. Петр і далі водив своїх вояків у каральні походи проти грабіжників та насильників, тож веритарії не могли йому закинути нічого. Але виконував свої щоденні обов’язки вже зовсім машинально, занепокоєний і схвильований думкою, чи мрії його молодих літ про врятування людства, яких він давно зрікся, збагнувши їхню нездійсненність, не мали все ж таки певних підстав, навіть більше: чи не були вони виявом його незвичайної натури, його-як хтось колись сказав йому — благословенності? Можливо раніше це виявлялося тільки в його месіанських схильностях та мріях і мало дати плід аж тепер, коли він, Петр, дійшов літ зрілості? Вальдштейн перед своєю смертю в підземеллі власного палацу, можливо, просто плескав язиком, але ті його балачки здавались настільки логічними, що навряд чи були вигадкою напівбожевільного марнолюбця. Принаймні оті слова про можливий шлюб з однією гарненькою герцогівною свідчили про його добру поінформованість. Але чому ж тоді нічого не відбувається? Чому світ мовчить і ні слівцем не виказує, що потребує його, Петрової, допомоги, його благословенності, його геніальності?

Петр не знав, що справа не посувається вперед так гладенько й однозначно, як він, Петр Кукань з Куканя, хотів би і як він у муках нетерплячки уявляв собі. Проти тих, хто стояв за герцога Страмбського, тобто Петра Куканя з Куканя, існувала дуже одностайна опозиція. Ці люди хотіли посадовити на чеський трон не якогось авантурника, а чоловіка з усіх поглядів випробуваного, герцога Мекленбурзького та Фрідландського, а на додачу ще й Заганського та Глогівсь— кого, Альбрехта з Вальдштейна; вони, звичайно, не знали, що того вже нема на світі. Ця опозиція перемагала аж до того фатального дня, коли, як сказано, Міхль розчарував шведів. Тоді шведи враз стали на бік герцога Страмбського. За несповна два тижні до табору веритаріїв на річці Одері приїхала непримітна, невелика, але супроводжувана сильним озброєним загоном карета, що везла двох високих осіб із шведських урядових кіл — один із них був багатий граф, другий зубожілий князь, ні той, ні той не настільки визначні та славні, щоб їхній візит до розбійницького табору (що вдієш — веритаріїв, попри всю їхню справедливість, вважали розбійниками) не справляв враження чогось негожого. Водночас гості були не такі незначні та невідомі, щоб проводир тих розбійників відчув себе приниженим. Герцог да Страмба прийняв гостей ґречно й провів їх через табір, військовий порядок у якому та й дух ревної дисципліни справили на них, зрозуміло, якнайсприятливіше враження.

Познайомивши гостей із двома своїми найближчими помічниками, проповідником Медардом та шевальє де ла Прері, Петр завів їх до свого намету, тепер нап’ятого під велетенським столітнім дубом, що був могутнім і величним уже тоді, коли Христофор Колумб іще тільки задумав плавання довкола світу. Пригостивши їх вином, яке після приїзду шевальє де ла Прері стало значно кращим, і перечитавши привезені ними грамоти — одну з папською печаткою, другу — від шведської королівської канцелярії, він з годину поважно розмовляв з ними.

Протягом тієї години вояки з ескорту високих гостей, утомлені травневою спекою, гомоніли з веритаріями, гасячи спрагу та вимиваючи з горлянок пилюку, якої наковталися за довгу дорогу, й так охоче задовольняли цікавість своїх господарів, що Медардів шпиг, який тим часом підслухував, тулячись під Петровим командирським наметом, зміг потім розповісти Медардові тільки те, що вже знали всі веритарії: шведи справді, як сказав перед смертю Вальдштейн, хочуть посадити Петра на чеський трон. Про Вальдштейнову смерть нагорі й досі ніби не знають, тобто знають про неї дуже добре, бо такого неможливо не знати, але мовчать. Ну, а Петр тепер поїде до Італії, щоб знову посісти своє покинуте герцогство Страмбу і щоб там його звінчали з отією гарненькою принцесочкою, котру веритарії врятували з халепи торік.

Все це звучало так любо, так гарно й симпатично, що всі веритарії радо вислухали короткі, але значущі слова, якими попрощався з ними їхній проводир, Петр Кукань з Куканя, від’їжджаючи до Італії завойовувати світ (уже втретє в житті). Ось що він їм сказав:

— Веритарії, друзі й брати мої, я вас покидаю, але ненадовго, з більш ніж поважної причини, про яку не мушу розводитись, бо ви всі вже більш-менш знаєте чи принаймні здогадуєтеся, про що йдеться. Я повернуся до вас, щоб закликати вас до дальшої спільної праці й іти разом з вами до чимраз вищої й вищої мети. Лишайтесь вірні думкам та ідеалам, що досі обумовлювали всі наші спільні дії, й завжди пам’ятайте ту першу й головну засаду, з якої випливають усі інші, тобто: правда занадто поважна річ, аби з нею робити фокуси, бо так само як усе походить з одного, так і правда завжди одна.

— Правда завжди одна! — хором закричали веритарії, впавши на коліна перед героєм, що прощався з ними, а жінки підносили до нього немовлят, щоб він їх поблагословив. Це. була така зворушлива сцена, аж сам проповідник Медард, який завжди дбав про те, щоб останнє слово було за ним, не знав, що до цього докинути.

— Шевальє де ла Прері, — вів далі Петр, — ви згодні заступити мене на час моєї відсутності?

Шевальє відповів згодою.

— Слухайтесь його наказів, як моїх власних, — сказав Петр веритаріям. — А ти, брате Ажзавтрадома, хочеш супроводити мене в дорозі?

Франта Ажзавтрадома похмуро відповів: «Так», — і ця ствердна, але нерадісна відповідь викликала на обличчях веритаріїв добродушно-насмішкуватий вираз, бо всі знали: закоханий вояк учора наважився признатись уже більш-менш здоровій Лібуші в своїх палких почуттях, але зустрів тільки погордливий сміх. Отже, Петрова пропозиція була саме вчасною, бо для зраненого серця нема кращих ліків, як зміна оточення, подорож.

І ось одного дня, коли шевальє де ла Прері на чолі загону добірних, випробуваних вояків рушив, як досі робив Петр, у інспекційний чи, краще сказати, охоронний рейд, цього разу до Вроцлава та його околиць, веритарії, що лишились у таборі, з подивом помітили: на них, чортзна-звідки взявшись, суне з півночі похідним строєм, під гуркіт барабанів та спів дудок ціла хмара війська.

По мундирах і прапорах неважко було впізнати Вальдштейнових цісарців. Підійшовши на постріл, вони викотили наперед гармати, захистили їх кошиками з землею, а тоді зразу почали обстрілювати табір веритаріїв гранатами й запалювальними ядрами. А коли все — намети, халупи, повітки, вози, стайні — охопило полум’я, цісарці кинулись в атаку. Коли шевальє де ла Прері повернувсь увечері додому зі своїми людьми, жоден таємний дозор не спитав у втомлених вояків пароля й не дав їм відгуку, що все гаразд і можна їхати далі. А там, де ще на світанку стояв чудово обладнаний військовий табір, повний дисциплінованих веритаріїв та їхніх дружин і дітей, тепер були тільки димучі недогарки, попіл, сморід, груз, кров та вирви від гранат, людські й кінські трупи. На землі валявся й казан із червоною рідиною, в якому веритарії тримали свою спільну скарбницю. Його коштовний вміст щез, а гілля велетня-дуба, що затінював Петрів намет, тепер повалений і потоптаний, гнулося під вагою десятків закляклих тіл, розвішаних на ньому.

Кукань, зрадник, віроломець, брехун, боягуз Кукань твердив, ніби власною рукою вколошкав Вальдштейна, а це дешева брехня, бо того саме сьогодні всі тут бачили живого й здорового: він приїхав подивитись, як його солдати вішають наших братів на гіллі дуба. Це видовище так його тішило, що він аж бульки носом пускав. Таке було переконання, такі слова переходили з уст в уста серед веритаріїв, здорових чи поранених, що пережили катастрофу й ще завидна крадькома повернулись до табору, щоб розшукати й забрати з таємних сховків своє особисте добро, скарбнички з коштовностями та монетами, якими вбезпечувались від перемін долі всі, в тому числі й ті, хто свого часу в Чорному лісі найзавзятіше кричав, домагаючись смерті грішного брата Мартіна. Кукань — страхополох, Кукань — заяча душа, Кукань знав не тільки те, що Вальдштейн живий, а й те, що він хоче нас винищити, а тому вчасно накивав п’ятами. Цьому популярному трактуванню Петрової зради надав остаточної форми проповідник Медард, який теж мав тут свої таємні сховки й задля них мусив повернутись до сплюндрованого табору. А коли вже добувся туди, то зібрав круг себе жменьку нещасливців і сказав:

— Це ж Петер Кукан, хай буде прокляте його ім’я, навчив нас вірити насамперед свідченню своїх чуттів. Чи може бути переконливіше свідчення його зради, ніж погляд на оце дерево, що стало велетенською шибеницею, та на мертві тіла наших братів і сестер?

— Не може! — відповіли веритарії понурим хором.

— Чи можна собі уявити, — провадив Медард, — підступнішу брехню, ніж брехня Куканова, коли він запевнив нас у смерті Вальдштейна, хоч не вбив його, як твердив, а навпаки, запродав нас йому?

— Не можна! — вигукнули веритарії.

— Чи заслужив він за це якнайсуворішої кари? — спитав Медард.

— Заслужив, — відповіли веритарії.

— Значить, засуджуємо його на смерть?

— Засуджуємо!

— А хто зголоситься виконати цей вирок?

— Я, — сказала прекрасна чаклунка Лібуша Кураж, і настала хвилина розгубленого мовчання.

— А ти усвідомлюєш, сестро, — спитав Медард, — за яке завдання, нелегке й для дужого чоловіка, хочеш узятись?

Лібуша Кураж кивнула головою.

— А маєш уявлення, як це зробити?

Лібуша витягла з-за пояса кинджал і замахнулась ним.

— Отак, — сказала вона. — Поїду до Італії, розпитаюсь там, як попасти до Страмби, й переб’ю йому весілля.

— Заріжеш його?

— Заріжу, — підтвердила Лібуша.

Це були прості, але ваговиті слова. Веритарії відгукнулись на них схвальним шепотом, але враз озвався глузливий голос шевальє де ла Прері:

— Спокійно, дами й панове. Будь ласка, трохи логіки. Коли на нас упаде нещастя, ми в розпачі можемо зректися всього: життя, вітчизни, кохання, родини, друзів, становища; тільки логіки не слід би зрікатися, бо поки держатимемось логіки, ми вбережемось від дурної легкодухості й кінець кінцем не зречемося жодної з тих добрих речей, які я щойно перелічив. Тому я пропоную не забувати про логіку навіть тепер, коли свідчення наших чуттів, як тут було дуже гарно сказано, підтверджує, що ми стоїмо коло дуба, обвішаного трупами. Це факт украй смутний і жахливий, одначе, дами й панове, з нього не можна виснувати нічого, крім його реальності. П’єр де Кюкан. до сьогоднішнього ранку святий, умить став негідником, бо виявилося, що Вальдштейн, якого він вважав за мертвого, живий. Але хіба П’єр не міг помилитися? Хіба не бувало такого, що людина, яку вже клали в труну, оживала? Ви твердите, ніби П’єр запродав вас Вальдштейнові? А дурнішого ви нічого не змогли придумати? Що б він за вас, злиднів, одержав? Коли Вальдштейнові закортіло вас вимордувати та перевішати, йому не треба було для цього купувати вас у Кюкана. Ох, люди, люди, ваш настрій мінливіший, ніж погода в квітні. Апостол правди, яким був П’єр де Кюкан, тепер, по-вашому, став брехуном. Та коли він брехун, то брехня і отой його шлюб із принцесою Лінденбурзькою! Як ви тоді можете вірити, ніби він поїхав до Італії, щоб там одружитися з тією гарненькою принцесочкою? А те, що шведи хочуть посадити його на чеський трон, — теж брехня? Трохи логіки, дами й панове, трохи логіки!

І шевальє де ла Прері вихопився на свого коня.

— Ви хочете остерегти Кукана? — вереснув Медард.

— Звичайно, хочу остерегти його про те, що ви тут куєте на нього, — відказав шевальє. — Я не дозволю, щоб такий чоловік загинув від ножа скаженої мегери, яка хоче так віддячити йому за те, що він урятував їй життя.

Він цьвохнув коня й погнав чвалом, але далеко не від’їхав, бо Лібуша блискавично розмахнулась кинджалом, якого тримала в руці, й пожбурила його в спину вершникові. Шевальє де ла Прері захитався і, не пускаючи з рук повода, повільно, ніби нерішуче сповз на землю. Лібуша підскочила до нього, висмикнула кинджал з рани під лівою лопаткою, що означало миттєву смерть, злетіла сама на коня й зникла у вечірньому присмерку. «Це таки справжня відьма, — думали нажахані веритарії, вслухаючись у тупіт її коня. — І в цьому збрехав нам Кукан, коли казав, що її без вини звинуватили в спілці з дияволом».

Через три тижні в Страмбі, столиці однойменного італійського герцогства, на piazza Monumentale — майдані Пам’ятників — герцог Страмбський, він-таки Петр Кукань з Куканя, зі своєю молодою щасливою дружиною після закінчення шлюбного обряду, який відправив сам кардинал Франческо Барберіні, папин небіж, під оглушливий радісний крик натовпу, що заповнював просторий майдан ущерть, вийшов із бронзових дверей на паперть собору святого Павла.

Вродливий, ніби юний бог, увесь — на бажання молодої — в білому, так що й справді не різнився від її дитинного уявлення про казкового принца, Петр іще ніколи не жив таким окриленим, повним життям, не мав стільки ясних, радісних думок, надій та перспектив, не відчував такої гарячої віри в те, що людський світ добрий. Герцогівна ледь спиралася на його руку, а він дивився згори паперті на свою Страмбу, про яку з тієї миті, коли ввійшов був до неї вперше вісімнадцятирічним юнаком, відчував і знав: Страмба стане містом його долі. По довгих роках невдач, програшів, злигоднів, в’язниць, ешафотів, страждань і жахів Петр вернувся до своєї Страмби як переможець, під схвальні усміхи світських і духовних можновладців, шведів і французів, та навіть самого папи.

Ні, це був не тільки його успіх, це був насамперед тріумф правди, за яку він одвіку бився, розуму, в силу якого вірив, і справедливості, поборником якої був. Він, Петр Кукань з Куканя, здобув визнання й пошану тих, хто спрямовував політику цієї частини світу, й примусив їх забрати його з табору ізгоїв, сказавши: «Ти добрий. Ти ніколи не збрехав, ніколи не підвів, ніколи не відступив перед найтяжчим завданням, поки сам уважав, що воно служить добрій справі. А тому вгорнись у горностаєву мантію й сядь спочатку на трон герцогський, який ми тобі повертаємо, а потім на трон королівський, який ми тобі пропонуємо, й виведи зневірене, стражденне людство з темряви, в якій воно заблукало з вини своїх поганих проводирів».

Певне, такі думки снувались у голові Петра Куканя аж до хвилини, коли сталось оте незбагненне, чого не зумів виразно помітити й змалювати ніхто, дарма що на ту подію дивилися сотні очей. Якась невідома особа пробралася до самого Петра і всадила йому в груди ніж — це факт незаперечний і доведений, хоч би вже самим тим, що герцог у ту мить похитнувсь й упав на коліна, на обличчі в нього з’явився вираз подиву, а на грудях виступила червона пляма.

Але це й усе, що можна сказати про ту трагедію напевне. Чи була та невідома особа жінкою, чи чоловіком, звідки вона взялась і як їй пощастило продертися до Петра крізь шеренгу найвельможніших гостей, а головне — куди вона поділась після свого вчинку і як це ніхто не вхопив її за комір?

Усієї цієї низки дивних обставин, навіть загадок ніхто ніколи не з’ясує. Свідки всі без винятку погодилися тільки на слушному твердженні, висловленому кимось дуже мудрим: замах на герцога-новоженця стався так несподівано, що перше ніж хтось устиг повірити, герцог уже лежав навзнак, розкинувши руки, й широко розплющеними очима дивився на прозоро-чорну тінь смерті, схожу на постать жінки, такої велетенської, що вона, схиляючись над ним, затуляла собою сонце.

Як тільки вбитого перенесли до палацу Гамбаріні, Франта Ажзавтрадома зміркував, що після Петрової смерті йому тут, серед чужих панів, робити нема чого: герцог Ліндебурзький, чиї честолюбні надії вмерли, кипів гнівом на оту — за його словами — чеську потолоч, бо переконаний був, що Петр став жертвою інтриг своїх заздрісних співвітчизників, а в бідолашної принцеси Елізи, чиє подружжя з Петром тривало всього кілька хвилин, саме стільки, скільки вони йшли від вівтаря до паперті собору, потьмарився розум. Не те щоб вона зовсім збожеволіла, ні, просто, як кажуть учені, порушилась її розумова рівновага. Але цього було досить: сердешна не говорила і не думала ні про що, крім того, що втрималось на поверхні її затьмареної свідомості: що в Петровій смерті винна сама вона, Еліза, бо це вона умовила Петра на час весілля скинути отого жахливого панцера, якого він звик носити під верхнім одягом.

Отож Франта вивів свого коня з розкішної стайні Гамбаріні й подався чимшвидше геть із Страмби. Минаючи капличку святої Катерини зразу за мурами міста, він побачив молоду жінку, що стояла навколішки біля цілющого джерела віддалік і вмивалася. Франта не бачив її обличчя, але щось у лінії спини здалось йому знайомим, і він придивився ближче — їй же богу, Лібуша!

— Здорова була, Лібушо! — сказав він. — Що ти тут робиш?

— Здоров, Франто, — відказала Лібуша. — Вмиваюсь, хіба не бачиш?

— А чого це?

— Бо очі болять, — відповіла Лібуша. — Кажуть, ніби вода з цього джерела лікує всі хвороби очей. А в мене вони горять від плачу.

— Ти плачеш за Петром? — спитав Франта.

— А то ж за ким.

— Еге, то був хлопцюга нівроку, — сказав Франта. — Коли ми бились на кийках у султановім сералі, він так наклепав мені зад, що я два тижні сісти не міг.

І Франта від того спогаду зареготав, тільки сміх його скидався на тяжкий чоловічий плач.

Вони мовчки їхали поряд. Аж перегодя Франта спитав:

— Куди поїдемо?

— Тільки не до веритаріїв, — відказала Лібуша.

— От і добре! — зрадів Франта. — Бо без Петра воно було б уже не те.

— А головне — веритаріїв уже нема, — пояснила Лібуша й розказала Франті, що сталося.

— Але ж це нісенітниця! — вигукнув Франта. — Як міг Вальдштейн напасти на табір, коли Вальдштейна нема на світі?

— І нема, і є, — відказала Лібуша. — Я на власні очі бачила, як Петр убив його, але Вальдштейн мав двійника, і той, мабуть, сів на його місце. Веритарії цього, звісно, не знають, а тому думають, ніби Петр їм набрехав, і послали мене до Праги, щоб я його за це скарала. Я це зробила, але не за те, а з ревнощів, бо не хотіла, щоб він дістався отій довгоногій принцесі.

— Лібушо, якби це була правда, я б тобі оцими руками скрутив голову, — сказав Франта. — Але ти жартуєш, еге?

— Та звісно, жартую, — підтвердила Лібуша.

— Надалі такі дурні жарти облиш, — сказав Франта.

— Будь радий, що я взагалі ще можу жартувати, — огризнулась Лібуша.

Вони й далі їхали разом і щодень глибше усвідомлювали, що вже не розійдуться. Виявилося, що у Франти кишені не порожні, бо він у веритаріях потай навідкладав собі чималенько, а Лібуша була просто-таки багата, бо мала в Празі у банківському сейфі гарненьку купку грошей, і жовтих, і білих, які віддавна посилала туди векселями.

Побравшися, Франта з Лібушею придбали собі гарний маркітантський віз і коня. Шведи після невдач із Вальдштейном та Петром Куканем зовсім утратили інтерес до дальшої долі чеського королівства та трону, відкинули всі боговгодні думки й ідеали свого короля-героя й дбали відтоді тільки про здобич та зиск. А Франта з Лібушею їздили туди й сюди по всій Європі возом, навантаженим горілкою, тютюном та вином, і так само, як шведи, дбали тільки про свою користь та вигоду.

Франта був для Лібуші відважним і непереможним захисником, а вона була йому вірною і дбайливою дружиною, і хто їх бачив, той навряд чи здогадався б, що вона колись була чаклункою, та ще й прекрасною. Вона народила Франті троє дітей — двох синів і дочку, але дочка дожила тільки до восьми років: її зґвалтували й замордували п’яні шведські мушкетери, коли вона пішла до шинку по пиво для тата. А старший син, Петр, з необачності опинився в перестрілці, і його вбило випадковою кулею.

Лібуша Кураж терпіла все це спокійно й урівноважено; лиш інколи її, за Франтовим виразом, нападав ґедзь, і тоді вона йшла до лісу збирати зілля — чародійне, звичайно, — потім сушила його, кидала в багаттячко, біля якого сиділа самотня до пізньої ночі й плачучи дивилась на дим, що здіймався рівною цівкою вгору, до зірок, інколи набуваючи форми стрункої чоловічої постаті в білому вбранні. Лібуша, ридаючи, шепотіла:

— Ти був єдиний, а я тебе вбила. Як ти можеш простити мені, коли я сама собі не можу простити? Чого я ще сподіваюся тут, коли тебе нема? І це моя вина, що тебе нема!..

Вона журилась і плакала, та це не перешкоджало їй складати грошенята, що їх вона, як і раніш, відсилала векселями до Праги. То було життя трудне й суворе, але з таким дужим чоловіком можна було сяк-так перебиватись. А що таке життя давало зиск, то час їм минав приємно та швидко, тож коли за п’ятнадцять років по смерті Петра Куканя війна скінчилась миром, який називають вестфальським, то й Лібуші, й Франті Ажзавтрадома, і їхньому синові це здалося снігом на голову.

_{ЧОМУ ПЛАКАЛА ПРЕКРАСНА ЧАКЛУНКА?}

_{Перед тобою, читачу, заключна книга історичного триптиха народного письменника Владіміра Неффа (1909–1983), твору, який вважається одним із найчитабельніших з-поміж чеської історичної белетристики, тобто твору, в якому знаходять інтерес різні прошарки читачів — від найпростішого, котрий прагне забави, до найвибагливішого, котрий шукає собі в читанні духовної поживи.}

_{Історичний роман як такий — явище вельми складне й багатоманітне; здається, жоден прозаїчний жанр у світовій літературі не має стільки видів, підвидів, такого, сказати б, жанрового різноманіття; не диво відтак, що історична белетристика вважається чи не найпопулярнішою; не секрет, що й у нас, на Україні, навіть невибагливі історичні романи на полицях книгарень не залежуються. Причину цього явища зрозуміти легко: з одного боку, читач має цілком природну потребу історичного пізнання; з іншого — історичний антураж дає авторові змогу вільної побудови найрізноманітніших сюжетних структур, що читача теж приваблює, а головне — читач залюбки проводить паралелі до живої реальності, зрештою, й автори нерідко користуються історичною формою, аби вільніше висловлювати сучасні думки і ставити сучасні проблеми. Таким чином з читачем відбувається подвійна — текстова й підтекстова — розмова: автор типізує й узагальнює факти й конкретні образи, абстрагує проблему, співвідносячи її з загальнолюдськими гуманістичними ідеалами.}

_{Не зайве у цьому зв’язку нагадати класичні слова Івана Франка з передмови до «Захара Беркута»: «Повість історична — се не історія… Освічення, характеристика, мотивування і групування фактів у історика й повістяра зовсім відмінні: де історик оперує аргументами і логічними висновками, там повістяр мусить оперувати живими людьми, особами». І далі: «Праця історична має вартість, коли факти в ній представлено докладно і в причиновім зв’язку; повість історична має вартість, коли її основна ідея зможе зайняти сучасних живих людей, то значить, коли сама вона жива й сучасна» (Твори в 50 т., т. 16, с. 7).}

_{Історичний роман у різні часи переслідував різні цілі: романтики хотіли нагадати про історичне минуле (мета «нагаду» ставилася в українській літературі ще літописцями початку XVIII ст. та автором відомої драми «Милість божа»), а ще бачили в минулому ідеальну суспільну модель (взяти хоча б до прикладу «Майстра Мартіна-бондаря та його челядників» Е. Т. А. Гофмана або ідилії П. Куліша); реалісти розвивали патріотично-пізнавальний історичний роман чи повість, даючи близьку до реальної картину історичного минулого, але підпорядковуючи ідею твору потребам сучасності, як це визначив зокрема І. Франко. Знаменний афоризм А. Дюма, що історія — цвях, на якому письменник вішає свою картину, досить точно відбиває таку позицію. Бажання зацікавити читача сприяє зростанню сюжетної вигадливості, через що герой поступово наділяється суперрисами і з волі автора потрапляє у найдивовижніші випробування, зчаста й авантюрні, — романи А. Дюма стали тут класичним еталоном, як і романи Вальтера Скотта. У нашій літературі першим зразком історичної авантюрно-патріотичної повісті варто назвати, певно, «Марусю» Марка Вовчка, твір, якому, до речі, судилася популярність не так на Україні, як у Франції, навіть в Італії. Романи Михайла Старицького, Івана Нечуя-Левицького, Алоїса Їрасека, Генрика Сенкевича якнайкраще характеризують роман патріотично-пізнавальний. М. Старицький, зокрема, творячи величезні історичні полотна, зумисне пише їх російською мовою з цілком практичною метою зацікавити національною історією ту частину українців, котрі втратили рідну мову, або й зв’язок із рідною землею. З подібною метою писалися й романи та повісті для молоді.}

_{Як реакція на таке відверто тенденційне застосування історичного роману, постав у європейській літературі роман історичного факту чи, як його ще називали, археологічний (архівний) роман, котрий близько підходив до роману-есе. В українській літературі видатним представником такого типу літератури треба назвати Ореста Левицького з його «Волинськими оповіданнями», а в пізніші часи — Наталену Королеву, яка, сама археолог і глибокий знавець середньовіччя, створила ряд романів та повістей, що вражають своєю історичною достеменністю. Від Вольтера з його «Філософськими повістями» бере початок історичний роман-притча, що кладе в основу оповіді елемент мислительний, спробу віддати в чіткій художній моделі якусь велику проблему людського буття — до блискучих зразків такого жанру належать «Йосип та його брати» Томаса Манна, «Фараон» Болеслава Пруса, «Авірон» та «Довбуш» Гната Хоткевича.}

_{Двадцяте століття змішує, еклектизує прийоми й методи літератури, зокрема історичної, зливає водно поетику різних стильових епох: історичний твір вбирає в себе поетику «готичного» роману з його потягом до «жахливих», ба фантастичних ситуацій, використовує елементи фольклорно-фантастичної і казкової літератури, не зрікається й патріотично-пізнавальної мети, намагаючись на матеріалі минулого вирішувати соціально-етичну проблематику сьогодення. Новочасний авантюрний роман часто вже не є простим чтивом; збагачуючись компонентами інших історичних жанрів, він стає досить складним (стилістично й композиційно) художнім тілом. Значно поширюється у сьогоднішній літературі й роман-есе, переймаючи немало чисто белетристичних прийомів; з’являються й пародійні форми, які користуються шаблонами історичного роману, зумисне цю шаблонність підкреслюючи й над нею іронізуючи.}

_{Сучасна історична белетристика нерідко втручається навіть у «святе святих», ігноруючи класичну межу між історією й красним письменством: белетрист не лише оперує живими образами, історія для нього — не тільки цвях, на якому можна повісити власну картину, він намагається по-своєму «мотивувати і групувати факти», витворюючи власну, часом і фантастичну, модель минулого, що викликає гостру реакцію вчених. Нещадна критика археологом П. Толочком романів Івана Білика («Меч Арея», 1972, «Похорон богів», 1986) — класична ілюстрація такої непогодженості прийомів історії та белетристики. Зрештою, можна зрозуміти вчених, які дбають про те, щоб в умах читачів уявлення про історичне минуле складалося науково, але можна зрозуміти й белетристів, які вибирають собі право фантазувати на теми історії — без цього їхня праця не мала б привабливості, так само як марною була б історична наука, побудована на грі фантазії та пригодах історичних осіб. Пригадується небезпідставна скарга одного поважного історика: історичне бачення у народі формують не вони, вчені, зі своїми малотиражними, вузькофаховими виданнями, а белетристи, схильні до фантазування, чиї твори, однак, пожадливо читаються й поширюються масовими тиражами.}

_{І все-таки, думається, дискусія між істориками й белетристами значною мірою безґрунтовна, оскільки моделювання історії, подій і фактів історичних — одна з конечних потреб красного письменства. Зрештою, в тому, що історичне бачення формується не істориками, а белетристами, винні не так письменники, як самі історики, котрі випускають надто мало популярних видань, побудованих на науково перевірених фактах. Як не згадати тут гірких слів українського есеїста кінця XIX — початку XX ст. Василя Горленка: «Вчені наші найчастіше пишуть сухо й блідо, ототожнюючи серйозність із важкотілістю, а вченість із нудьгою», перетворюючи свої роботи «у наукову гімнастику, чужу живій поезії».}

_{Ця преамбула, гадаємо, необхідна, щоб краще зрозуміти пропонований роман В. Неффа, досить далекий від жаданої для багатьох «історичної достеменності». Чеська література, як і українська, має багату й широко розроблену традицію історичної белетристики; 70-і роки (а саме до них належить історична трилогія В. Неффа) з’явили цілу низку історичних романів та повістей (Мілоша Кратохвіла, Норберта Фріда, Алексея Плудека, Алени Врбової та інших), характерною ознакою яких є широке географічне тло (загальноєвропейське і навіть орієнтальне) та принциповий вихід на так звані «вічні» проблеми. Трилогія В. Неффа, безумовно, вписується в цю «нову хвилю» чеського історичного роману і є цікавою спробою синтезу літературних форм та стилістичних засобів, засвоєних європейською історичною романістикою XIX і XX століть, їхньою, сказати б, контамінацією. Деякі дослідники називають трилогію пародійною, хоча з цим терміном, мабуть, варто поводитися обачніше, адже будь-яка пародія — ознака виродження жанру; осміювання серйозного — це, по суті, намагання покінчити з тими чи тими вже застарілими, заштампованими, а тому й смішними прийомами.}

_{Елегантно написаний роман В. Неффа, на перший погляд, і справді з’являє читачеві цілий ряд літературних ремінісценцій: згадуються передусім романи Дюма, Брехтова матінка Кураж; немало є в творі й гумору, але письменник користується такими «легковажними» прийомами з цілком серйозною метою: захищаючись іронією, зумисними анахронізмами (так, атеїзм — явище не першої половини XVII ст., а другої половини XVIII), він перекидає прямі містки у сучасність; підкреслюючи, що його твір — це історія, розказана людиною XX ст., він створює певну універсальну модель; закидаючи, образно кажучи, вудочку, щоб його поживу схопив навіть легкочитець, має на меті втягти його у сферу свого цілком серйозного мислення, посмішивши й забавивши читача, намагається сказати йому про речі далеко не смішні — про те, що хвилює й болить його, людину двадцятого століття.}

_{Позиція оповідача чимось схожа тут на позицію середньовічних блазнів, котрі, вбравшись у кумедні шати, вже тим самим здобували право говорити те, чого не могла сказати людина в костюмі партикулярному. І гумор, і пародія, і навіть травестія служать письменникові приблизно ту саму службу, що й колись нашому Іванові Котляревському; справжня пародія — це, зрештою, не Котляревський, а «котляревщина». Цій меті служить і зумисна «літературність» твору, пробуджуючи у читацькій уяві асоціації з раніше прочитаними «Дон Кіхотом», «Графом Монте-Крісто», «Робін Гудом», «Орлеанською дівою» тощо, тобто автор не тільки закидає вудочку, як ми казали, для легкочитця, а й апелює до читача обізнаного, готового до творчої співпраці. Письменник, здається, розігрує вишукану інтелектуальну партію, сплітаючи в одно елементи авантюрного, шахрайського, готичного, патріотично-пізнавального роману, переміщуючи реалії історичні й анахронічні.}

_{Головним героєм трилогії (перша частина «У королеви немає ніг» вийшла 1973 року, друга — «Перстень Борджіїв» — 1975, третя — «Прекрасна чаклунка» — 1979) є такий собі Петр Кукань із Куканя, що означає в перекладі «курча з-під квочки». Наче витворене сучасними мультиплікаторами Курча вилупилося з яйця й подалось у світ переживати страшні і смішні пригоди. Кукань має всі риси супергероя: наївний і легковірний, він перемагає в боях і виходить з нещасть неушкоджений; він завжди бадьорий («парубок моторний») і дотепний, він викликає неодмінну симпатію у володарів та жінок і водночас хоче стати рятівником страждущого людства, втручаючись у найважливіші події європейської історії першої половини XVII ст. Зрештою, й усі ті події подаються ледь не як наслідок пригод та діяльності Куканя — недаремно ж його долею керують богині (зовсім як у «Енеїді» Вергілія чи Котляревського).}

_{Скрізь Кукань хоче сіяти добро й справедливість, але скрізь, де він прикладає свої зусилля, натомість з’являється смерть. Він дорадник султана — гине султан; він втручається у політичні події Франції — гине кардинал Гамбаріні; він береться припинити Тридцятилітню війну — гине герцог Вальдштейн; організовує секту верітаріїв, правдопоклонників, — гинуть верітарії, деградуючи перед загибеллю у розбійників; гине навіть шведський король Густав-Адольф, намірившись перетворити Петра Куканя у керовану маріонетку. Читачеві, який не читав перших двох частин трилогії, така трансформація образу — невинне миле курча з веселою пісенькою про правду й добро на вустах, у сліди якого ступає лиховісне привиддя Смерті, — буде не зовсім ясна, якщо він не візьме до уваги запрограмованість Куканевого життя з народження. У празького алхіміка, шукача філософського каменя, за допомогою якого можна було б усі метали обертати у золото й срібло (а в символічному плані — у шукача істини), народжується син Петр (аналогія до апостола Петра, звісно, іронічна), до чого причетні богині долі — три парки, що символізують протяг життя. У трактуванні В. Неффа це — добрі богині, що наділяють Петра здоров’ям, красою й усіма чеснотами. Водночас їхнє рішення має коригуватися волею богині Зла — помічаємо тут відбиття фольклорного поняття Долі, як уособлення двох антагоністичних начал — Долі й Недолі. Богиня Зла задоволена з рішення добрих богинь, бо воно само від себе має породжувати зло. Висновок, на перший погляд, несподіваний, навіть курйозний, але, виявляється, схована в ньому глибока діалектика.}

_{Тут, власне, й спрацьовує сумна іронія В. Неффа. Супергерої як такі — породження казкової віри в сильну людину, позитивну, гарну, здорову, фізично і нездоланну; увійшовши в літературу, а згодом і в кіно, вони перетворилися на один із набридливих мистецьких штампів. Ґенеза образу — від легкотравного чтива типу романів Дюма до ніцшеанської філософської концепції надлюдини і далі — до багатьох спроб скультивувати цей тип не лише у літературі і філософії, а й у житті; такий тип врешті-решт культивується фашизмом різних ґатунків, відверто дегуманізуючи і саме поняття людини, й поняття її чеснот (досить згадати, що ідеологом верітаріїв стає авантюрист і цинік Медард, типовий міщанин-хамелеон, який легко і вправно перетворює службу начебто позитивним ідеям Петра Куканя у воєнне розбійництво і, зрештою, у власне збагачення). Сам Кукань не має ані честолюбних задумів, ані реального прагнення кудись вибитися чи якось збагатитися. Кукань у своїй першооснові й справді курча з-під квочки, його зовнішність цілком невинна і симпатична. Він лишається безвісним, людиною без слави, точніше — стає анонімною силою, якою хочуть покористуватися сильні світу, домагаючись успіху у світовій бойні. Кукань сприяє їм, позичаючи свою маску — маску такого собі невинного жовтого, пухнастого курчати. Кукань як супергерой — це, по суті, символ соціальної демагогії цього світу, адже жодне з учинених ним геройств не приносить нікому добра, та й сам він, убиваючи своїх суперників, не гнітиться актом убивства й не мучиться докорами сумління, тобто з веселою, білозубою посмішкою переступає, як і личить супергероєві, через трупи.}

_{І відбувається врешті те, що має відбутися: Кукань, хоч і живе своїми первісними, на позір добрими, засадами, поступово втрачає владу над собою, перетворюється на маріонетку, якою граються незалежно від її бажання. Вперше це сталося в обложеному Магдебурзі, де виникла секта верітаріїв. Кукань здивовано довідується, що чималий гурт однодумців повторює його істини і скандує їх, наче хунвейбіни — цитати з повчань Мао Цзедуна. Секта виникає незалежно від волі Куканя, і єдине, що йому залишається, підкорити її своєму впливові. Але цей вплив мінімальний, бо кожен із верітаріїв, скандуючи доброчесні істини Куканя, залюбки бере участь у розбоях, а награбоване приховує по власних криївках. Більше того, Кукань довідується з часом, що дії його загону стали дисциплінуючим стимулом для армій, які брали участь у Тридцятилітній війні і вже почали було масово розкладатися, тобто — став фактично не стимулом до припинення бойні, а засобом її посилення. Кукань сам переконується, що його дії марні і війни не припинять. І ось — кульмінація: Кукань стає кандидатом на чеську корону — перетворюється в керовану іншими маріонетку.}

_{Можновладці граються його долею, але Петра Куканя це не вражає: він сам бере участь у грі і випадково чи не випадково усуває з дороги єдиного серйозного конкурента — герцога Вальдштейна. Без вагання покидає Петр Кукань своїх верітаріїв, яких одразу ж по тому знищують; він навіть скидає панцира, якого завжди носив під сорочкою, — відчуває себе убезпеченим. І вже тим самим перестає існувати як давній Петр Кукань — удар чаклунки Лібуші кинджалом тільки ставить на цій історії останній знак оклику. Кукань перетворюється в ніщо, як свого часу перетворився в ніщо малюк Цахес, на прізвисько Цинобер з відомої повісті Е. Т. А. Гофмана.}

_{Те, що вбиває його чаклунка Лібуша (однойменна з легендарною чеською королевою), теж не випадково. Вона — представниця ділового світу, який гріє руки на воєнному вогні, тож не лише ревнощі спонукали її до такого вчинку. Курча з-під Квочки засліпило на якийсь час цю практичну даму, затьмарило їй тверезий погляд сяєвом ідеалу, вибило її зі звичної колії, але це світло виявилося врешті блиском скельця на смітнику. Чаклунка Лібуша повертається до того, з чого й починала, — збирає зі своїм чоловіком, найближчим приятелем Куканя Франтою Ажзавтрадома, грошву, інколи побивається: «Ти був єдиний, а я тебе вбила!..» — і далі складає собі грошенята, відсилаючи їх векселями до Праги. Справді-бо: її «єдиний» перетворивсь у дим і пішов за димом, не залишивши по собі й сліду.}

_{Отаку серйозну, печальну історію оповів читачеві веселим, авантюрним романом Владімір Нефф. Отака сумна засторога сучасному людству прочитується за бурлескними сценами, перемішаними з моторошними, болючими описами людської бойні, описами облудного і безумного світу, що сплівся в безглуздій, безконечній і нікому не потрібній війні, якої не вдавалося поки що зупинити ні супергероям, ні донкіхотам, ні тим, котрі намагалися їм вторувати.}

_{Валерій ШЕВЧУК}

Примітки

1

«Мандрівка духу до Бога» (лат.).

(обратно)

2

М’яч (франц.).

(обратно)

3

Зелений лаонський товстун (франц.).

(обратно)

4

Бретонський кирпань (франц.).

(обратно)

5

Іфський каштелян (франц.).

(обратно)

6

Вільного судження (лат.).

(обратно)

7

Гарний, симпатичний (англ.).

(обратно)

8

Таке життя (італ.).

(обратно)

9

Дослівно: «Вакхова кров!» — лайка (італ.).

(обратно)

10

Господи Ісусе, пане фон Кукан! (нім.).

(обратно)

11

Готовий до бою (нім.).

(обратно)

12

Дядьку (франц.).

(обратно)

13

Державний переворот (франц.).

(обратно)

14

На цій горі під Прагою 8 листопада 1620 року чеське військо зазнало поразки, і Чехія попала в 300-річне рабство до Габсбургів.

(обратно)

15

Ідіть! (нім.).

(обратно)

16

Двірськими кроками (франц.).

(обратно)

17

Вірю, бо це нісенітниця (лат.).

(обратно)

18

Італійські лайки.

(обратно)

19

Судовий урядовець (італ.).

(обратно)

20

Та що ви (розмовне нім.).

(обратно)

21

Не може бути (розмовне нім.).

(обратно)

Оглавление

Владімір Нефф ПРЕКРАСНА ЧАКЛУНКА Роман

ЧАСТИНА ПЕРША ПРОЛОГ У МОРІ

  Солодкий перший розділ

  Маєш себе за титана…

  Бунт на «Дульсінеї»

  Добропорядне судно «Венеція»

  Добропорядне судно «Венеція» (кінець)

  Тюрма не буває гарна

ЧАСТИНА ДРУГА ВАРІАЦІЇ НА ВАЛЬДШТЕЙНІВСЬКУ ТЕМУ

  Останні слова сердеги Камілло

  Top-secret

  На шляху до Меммінгена

  Чаклунські штучки

  Дама — в кішку

  Весела страта

  Вигоріле нутро Альбрехта з Вальдштейна

  Повісьте цю тварюку!

  У Меммінгені

  Мудрість отця Жозефа

  Калатало, обмотане шматиною

  Пожежа на складі ганчір’я

  Капелюх Петра Куканя

ЧАСТИНА ТРЕТЯ ВАРІАЦІЇ НА ВАЛЬДШТЕЙНІВСЬКУ ТЕМУ (далі)

  Повний рот сиру

  Про загибель Магдебурга

  Le prince charmant

  Stramba rediviva

  Зламана шпага Шевальє де ла Прері

  Під стратенецьким кладовищем

  Чоловік у залізній масці

ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА ВАРІАЦІЇ НА ВАЛЬДШТЕЙНІВСЬКУ ТЕМУ (Два епілоги)

  Епілог перший

  Епілог другий

ЧОМУ ПЛАКАЛА ПРЕКРАСНА ЧАКЛУНКА?

*** Примечания ***