Вічний рух [Леонід Сапожников] (fb2) читать постранично

ВІЧНИЙ РУХ Фантастичні повісті та оповідання

^©  http://kompas.co.ua — україномовна пригодницька література

Леонід Сапожников ПОМИЛКА ПРОФЕСОРА КУВИРКОТА

Браун підвівся з-за пульта керування і підійшов до вікна. Звідси відкривався чудовий краєвид — такий не часто побачиш у великому сучасному місті. Від самого стадіону до майдану Добрих фей не дерева росли серед будинків, а, здавалося, будинки серед дерев…

— Якщо молодий науковець починає в службовий час милуватися природою, — в’їдливо зауважив професор, — це перша ознака того, що йому слід одружитися.

Браун почервонів і швидко повернувся до машини.

— Ні, серйозно, Браун, — не вгавав Кувиркот, — як ви ставитеся до цього, га?

— Я ще не думав про це. Адже ви самі казали на лекціях, що вчений, який хоче щось зробити для науки, мусить відмовитися від особистого життя. Пам’ятаєте, ви наводили як приклад сера Ісаака Ньютона і себе?

— Не будьте догматиком, Браун. Те, що п’ять років тому здавалося непохитним, сьогодні летить шкереберть. Не знаю, як сер Ісаак Ньютон, але я за сьогоднішнього стану науки і техніки охоче одружився б. Правда, тепер за мене піде хіба що піраміда Хеопса…

— Пробачте, професоре, але хіба наука і техніка мають відношення…

— О звичайно, і найбезпосередніше. Ви пам’ятаєте, що говорив Паскаль? «Ми в тій же мірі автомати, в якій і мислячі істоти». Але якщо людина — високоорганізований автоматичний механізм (а цього зараз уже ніхто не заперечує), то чому б не розрахувати для неї оптимальної поведінки, як розраховують для верстата оптимальний режим? Ви лише уявіть собі щасливця, який твердо знає, в гори чи на море їхати йому у відпустку, чистити зуби порошком «Бойль» чи пастою «Маріот», ходити з пікового короля чи з бубнової семірки… Ясна річ, скласти універсальний кібернетичний рецепт на всі випадки життя надто важко, але залучити кібернетику до розв’язання типових життєвих проблем — вибір друзів, місця проживання, професії — можна і треба. Візьміть, будь ласка, з сейфа верхню колоду перфокарт. Це моя гордість, мій сюрприз — підпрограма вибору найкращої дружини.

Браун недовірливо зважив на долоні товсту пачку картонних прямокутників.

І тут — гарантія кохання, взаєморозуміння, сімейного щастя?

— Ви не вірите, Браун? Але ж це рядова задача теорії ігор. Звичайним шляхом ви будете розв’язувати її багато років, втрачаючи гроші, енергію і повагу до жінок. А з допомогою машини ви знайдете свій ідеал за п’ять хвилин, причому, ідеал у повному розумінні цього слова, без лапок та іронії. Згоджуйтесь, Браун! Врешті, ви нічим не рискуєте.

І професор, не чекаючи відповіді, вклав перфокарти в широку пащу машини.

— Ви, мабуть, розумієте, Браун, що це ще не все. Мало однієї програми вибору, треба мати, з чого вибирати. Пакет, який я дістав сьогодні з матримоніальної контори братів Мур, містить перфокарти з найповнішою інформацією про вісім тисяч сто дев’яносто двох наречених нашого міста. Я попрошу вас відкрити цей пакет і приєднати те, що в ньому, до програми.

Тепер ми маємо дати машині детальні відомості про вас. Їх ми введемо безпосередньо з пульта керування. Вік — двадцять п’ять років… Натискаємо на перший, четвертий і п’ятий тумблери першого регістру. Колір волосся — шатен… Колір очей — блакитний… Темперамент….

І, нарешті — ваші вимоги. Про яку дружину ви мрієте, Браун? Зріст… Вага… Вади… Позитивні якості…

— Я хотів би, щоб вона була блондинкою, — збентежено пробурмотів асистент. — А втім, колір волосся не має особливого значення… Вона мусить бути середня на зріст, струнка, миловида. Мусить визнавати мій авторитет і водночас бути досить самостійною. Мусить писати і говорити без помилок, займатися спортом, бути веселою і життєрадісною. Нехай вона хоч трошки цікавиться моєю роботою і не тягне мене з дому, коли я зайнятий наукою. Ну і, — опустив очі Браун, — нехай вона мене дуже любить.

— Дуже добре, чудово, — заклацав тумблерами професор. — Двадцять сім, триста сорок чотири, п’ятсот двадцять шість… Все готово, Браун, — починаємо!

Він натиснув на велику чорну кнопку з написом «Пуск» і механізм проковтнув величезну купу перфокарт, як собака муху. Замиготіли, гарячково заметушилися жовтогарячі вогники контрольних лампочок. Скаженою кулеметною чергою обізвався друкуючий автомат і виплюнув паперову змію з розв’язанням.

«Елізабет Мелвілл, — прочитали Браун з професором, — бульвар Забіяк, 28. 20 років, студентка. Кожної неділі виїжджає за місто на прогулянку на спортивному велосипеді по Північно-Західному шосе». Далі йшла докладна реклама матримоніальних послуг, якою завбачливі брати Мур не забули нашпигувати свою інформацію.

Цілий тиждень