Артур і війна двох світів [Люк Бессон] (fb2) читать онлайн

Люк Бессон АРТУР І ВІЙНА ДВОХ СВІТІВ Роман

^©   _{http://kompas.co.ua  — україномовна пригодницька література}

_{Переклад з російської О. Думанської}

Видавництво висловлює подяку Анастасії Лестер за сприяння в здійсненні цього проекту.

РОЗДІЛ 1

Сонце прокинулося і покотилося, не поспішаючи, до зеніту, а вранішній туман поступово зникав, не лишаючи й сліду, мовби випадкове зітхання. Сад, що оточував Артурів дім, як завжди, скидався на райський куточок. Виднівся ліс, який теж красувався в зелених шатах. Дерева всі добірні, стрункі, з густим листям, що виблискувало проти сонця; квіти пишалися сліпучо-яскравим убранням. Та, незважаючи на красу цього чудового куточка, в ньому панувала мертва тиша. Не чути навіть шкрябання численних ніг стоноги, яка, важко дихаючи, дряпалася по стовбуру дерева. Навіть знаменитий соловей, учитель співів королівської родини, не подавав голосу. Соловей, який від народження не проґавив жодного ранку, щоб виконати на його честь бодай одну пісеньку!

Утім, причини цієї тиші нам відомі: на околицях з'явився Жахливий У і всі живі істоти, навіть най дрібніші, відчувають зловісну присутність цієї похмурої особи. Та все ж… щось хруснуло, ніби хтось необережно наступив на суху гілку, чим порушив могильну тишу. Хто ж цей безпечний звір, що наважився з допитливості вискочити зі своєї нори?

Певно, він сліпий, глухий та ще й має нежить, так що ніс його втратив нюх. Хто тут настільки немудрий, що пересувається з таким скрипом, ніби він іде не лісом, а ковзається по розсохлому паркету в будинку з привидами? Звісно, це людина, типовий представник людських різновидів, яких найчастіше називають homo idioticus, а точніше — Франсуа-Арман.

— Артуре?! — кричить батько і лізе в хащі, вважаючи, мабуть, що син його сховався саме там. — Слухай-но, виходь! Тато на тебе не гнівається!

І це правда. Франсуа-Арман стривожений. Його син зник минулої ночі, коли всі були впевнені, що він солодко спить на задньому сидінні автомобіля. Та коли хлопчика почали будити, з'ясувалося, що на його місці хропе пес Альфред! І відтоді Артура ніхто не бачив — ні дідусь Арчибальд, ні бабуся Маргарита. А позаяк після пригод на болоті скельця окулярів Артурової матері всуціль укрилися подряпинами, то навіть якби Артур постав перед її носом, вона все одно сплутала б його із псом.

— Ти переміг, Артуре, і можеш виходити! Стривай-но, тато розгнівається, якщо ти його не слухатимешся! — гучно і вдавано строго заявляє батько.

А ліс і далі німує. Арману уривається терпець — чи від втоми, чи через тривогу.

— Якщо ти припиниш гру в піжмурки і вийдеш до мене, то отримаєш цілу коробку зефіру! — вкрадливо пообіцяв батько, вирішивши змінити тактику на привабливіші пропозиції. — І тобі дозволимо його з'їсти самому, хоча опісля в тебе обов'язково заболить живіт!

Батько промовляв грайливо, а в ці хвилини в лісі усім не до іграшок. Одначе хтось таки купився на ласощі і не витримав — кущі зашелестіли. Очі доброго татуся спалахнули надією, а обличчя вмить розпливлося усмішкою.

— Ага! Так оце твій живіт вуркає в кущах? Це-він-хоче-отримати-цілісіньку-коробку-зефіру? — звернувся батько до Артура, певно, забувши, що його син уже давно вийшов із того віку, коли за цукерку дитя ладне виконати будь-яку вимогу батьків.

І справді, ідея звертання до шлунка виявилася плідною. Гілки заколихалися ще сильніш, і хтось почав торувати шлях через хащі. Цей ХТОСЬ дуже великий, бо кожен його крок супроводив гучний звук, ніби вам назустріч рухався камінний велет з острова Пасхи.

Батько подивувався. Звісно, йому здається, що він не бачив свого сина цілу вічність, а значить, хлопчик міг підрости, одначе не настільки, щоб узуватися в черевики п'ятдесят першого розміру! У батька серце не на місці. Але, сподіваючись, що з його дитям нічого не сталося, він благальним голосом викликав його.

— І-для-якого-слухняного-хлопчика-тато-має-коробку-зефіру?

Відповідь надійшла швидше, ніж очікувалося: кущі розсунулися — із них вийшло чудовисько зростом два метри сорок сантиметрів. Це Упир власною персоною.

— А коробочка зефіру буде моєю! — наспівно промовив повелитель мороку, доводячи, що можна бути і мерзотником, і гурманом одночасно.

Інстинктивно наповнивши легені повітрям, Франсуа-Арман готувався побити рекорд із найгучнішого крику, та не зміг перебороти страх і голосові зв'язки відмовилися рухатися, а він лиш роззявляв рота і пихкав, нагадуючи викинуту на берег ошалілу рибу. Друга спроба заволати також не вдалася: він часто-часто роззявляв рота і дихав так швидко, що не зміг би загасити й трьох свічок на іменинному торті.

Чудовисько підійшло до Армана і з висоти свого зросту стало пильно його роздивлятися. Батько тремтів, як у лихоманці, і листя на кущах затремтіло разом із ним. А ще він клацав зубами, а з горла вирвалося шипіння, і, поєднавшись, ці звуки відбили пристойно бадьорий ритм, що нагадував самбу.

Маючи неабиякий музикальний слух, Упир не міг бути байдужим до початку фієсти і став пританцьовувати на місці. Хоча в цьому випадку слово «слух» — всього-на-всього метафора, бо Жахливий У вже наполовину гнилий і давно не має вух. Та це йому не вадить, бо він ніколи не слухає, хто там що каже.

— Ну й де? Де ваш зефір? — нетерпеливиться У.

Зібравши в кулак усю свою мужність, Франсуа-Арман нарешті спромігся на загадкову тираду.

— Гей-я, гой-я, гей-гей-гей! — на мотив «Диких танців» заголосив він.

— Я-я? Чого ти-ти? Ти зжер зефір? — підозрюючи найжахливіше, розсердився Упир.

— Ох-ла-ла-лаІ Ой-ла-ла-ла! Ах-ла-ла-ла!.. — мимрив Арман, аж крижаніючи з переляку.

— Що там за Аллах? Це він поласував зефіром? — стривожився Упир.

— Ні! Ні! Зе… зе… зефір!., кефір!., вампір!., лежить!., на кухні!.. Моя… погнать… забрать… набрать… літать! — завершив Арман, не рухаючись із місця.

Здається, Упир мало що зрозумів.

— Гаразд! Згода! Одна нога тут — друга там! Будь-яке терпіння має свої межі, і це єдині межі, які я можу визнати!

І він величним жестом відпустив переляканого Армана, що вже ладен був виконати його повеління, і на знак згоди хитнув головою. Залежно від того, доводиться йому казати «так» чи «ні», зуби його виклацували всілякі мелодії.

Франсуа-Арман дременув, як кролик у нору. Не стримуючись, Упир голосно зареготав. Виявляється, маніпулювати людьми ще простіше, ніж він гадав. Навіть на осматів він витрачав більше часу. А тут лишень постав у всій своїй мерзенній красі — і маєш: людина радісно тобі підкоряється! Не треба й вити по-упирячому (таємниця того виття нікому невідома), не треба погрожувати кривими, як у коршака, кігтями. Слід стати на повен зріст — і людина розгубиться, перетвориться на смиренне ягнятко.

Подумавши про це, У зобразив на своїй гидкій фізіономії щось схоже на посмішку. Втім, тільки добре знаючи Жахливого У, можна здогадатися, що це посмішка. Завбачивши таку гримасу, будь-хто кинеться телефонувати до психушки.

Упир кинув погляд на принишклий, спорожнілий ліс. Насправді він зовсім не спорожнів. Із-під кожного кущика, з-під кожного корінця блищали цікавістю маленькі очка, що їх власники, холонучи від жаху, позирали на чудовиська — прибульця з іншого світу. Упир не бачив їх, але відчував присутність. Таж кожен повелитель знає, що він завжди в центрі уваги! Власне кажучи, викликати загальний захват, почуватися маяком, до якого в нічній імлі прикуто погляди заблудлих моряків, увіходить до обов'язків повелителя.

Думаючи про те, яке численне товариство тепер спостерігає за ним, Упир посміхнувся ширше. Завмерши в тривожному очікуванні, товариство намагалося відгадати, що він учинить далі.

Якби Жахливий У прибув з іншої планети, певно, нічого б не змінилося. Всіх би цікавило одне: чого він тут? Чи буде він поділяти з мешканцями незнайомих йому земель їхні радощі і жалі? Чи він завойовник і хоче пограбувати їхні багатства? І всі чекають від нього якогось знаку, щоб зрозуміти: він прийшов із миром чи з війною?

Та нічого такого нема. Скориставшись тишею напередодні бурі, Упир задоволено озирнувся навсібіч і пожадливо вишкірився. Слід зауважити, що такі негідники, як Упир, мовчанням найвитонченіше катують. Десятки гризунів від жаху заклацали зубами, а сотні птахів — дзьобами; у зімлілої стоноги з хрустом зламалися всі сто ніг.

Упир набрав у легені побільше повітря, і лісові мешканці, занімівши, чекали чогось лихого. Збагнувши нарешті, що його майбутні піддані достатньо перестрашені, повелитель гучно виштовхнув із себе повітря:

— У-у-у-уххххх!

Звук був несильний, навіть, можна сказати, заслабкий, особливо якщо зважити на зусилля, витрачені на його відтворення. Та завмерлі в очікуванні лихого лісові мешканці підскочили від жаху. Відлуння упирячого виття розлягається навсібіч і хаотично блукає лісом. Птахи мліли, стоніжки, спотикаючись, мчали врізнобіч, білки та зайці, штовхаючи одне одного, забивалися в першу-ліпшу щілину. Одне слово, всі запанікували. Навіть постріл із гармати, якби Упир удався до цього, не наробив би такого переполоху. І чудовисько зареготало — гучно, пронизливо, здригаючись усім своїм понівеченим тілом. Покотившись лісом, громоподібний регіт, збігши з навколишніх горбів, докотився до містечка, злякавши всіх його мешканців. І вони вважали, що насувається буревій.

Громоподібний сміх, що скидався на гуркіт падаючого каміння під час зсуву, розбудив Арчибальда. Старенький спав у кріслі посеред вітальні. Нагадаємо, що вночі йому поспати не вдалося. Та і як він міг заснути, дізнавшись, що його внук зник назавжди в гущавині саду?

Як тільки тривожна звістка дійшла до Арчибальда, він дістав із полиць усі книжки, в яких розповідалось про мініпутський світ, і почав їх гортати, намагаючись знайти хоча б крихітну зачіпку, яка б дала змогу сподіватися на порятунок онука. До другої години ночі Маргарита через кожні півгодини приносила йому свіжозварену каву. Але потім поважна пані знесилилася і ледве додибала до ліжка, щоб знеможено впасти. Арчибальд тримався стійко і вперто перегортав сторінки, намагаючись не втратити анінайменшого шансу знайти щось таке, що допомогло б йому визволити онука. Та пошуки були марні, втома зморила його, і він, не дочекавшись півнячого погуку, задрімав. Дідусь так стомився, що за хвилину вже спав, як після маку. І ніхто і ніщо не могло його пробудити. Окрім, звичайно, жахливого реготу Упиря, який і мертвого підняв би з домовини. Втім, Упир жадав відправити на той світ усіх живих.

Арчибальд підскочив, як білка в дуплі, і тричі оббіг навколо крісла, доки нарешті отямився: він же в себе вдома. Струсивши із себе залишки сну, він зупинився і примружився, намагаючись зрозуміти, звідки лунає той нелюдський крик. (Цікаво, коли ми хочемо щось краще почути, ми примружуємо очі. Певно, є який таємничий зв'язок, що поєднує слух і зір).

Отже, прислухавшись і примружившись, Арчибальд сам себе спитав: що за жертва в таку рань гине в нелюдських муках? Послухавши трохи, він констатував, що навіть свиня, яку коле колій, верещить значно мелодійніше. А жахливе ревіння, від якого кров холоне в жилах, долинає ззовні і складається із нерівномірного громового гуркоту. І той гуркіт такий могутній, що дрижать стіни і на підлогу падає рамочка, під склом якої — сімейне фото. Тепер воно лежить на підлозі, засипане розбитим склом. Дідусь піднімає фото — з нього, радісно усміхаючись, дивляться він сам, Маргарита й Артур. Арчибальд пригадує, як ще зовсім нещодавно всі були разом і безтурботно насолоджувалися сонечком, щедро дарованим теплом, забуваючи, що в природи напоготові завжди є хмари… Обличчя на фото променяться щастям і радістю — побачивши їх, будь-яке лихо мусить утікати, налягаючи на ноги. Та нещастя вміє бути терплячим і має могутнього союзника — час. На жаль, час завжди намагається обіграти щастя і почати нову партію за правилами нещастя. Час розлучає людей, від нього жовтіють і тьмяніють фото, а на обличчях він залишає мітки.

Непрохана сльоза поволі сповзла по щоці Арчибальда. Як же йому хотілося повернути час, що втік, як пісок між пальцями, той час, коли щастя жило в кожному куточку його дому! Та час схожий на сон: його неможливо ні впіймати, ні зупинити…

Тяжко зітхнувши, Арчибальд ставить фото на шафу. Громоподібні звуки стихли, їм на зміну прийшли інші, такі ж загадкові. Нові звуки лунали з двору, точніше, з майданчика перед ґанком. Вони настільки дивовижні, що неможливо відразу зрозуміти, чи виходять із якогось механізму, чи з живої істоти. Вони нагадують переривисте дихання забіганого пса, свист повітря із проколотої автомобільної шини і чхання викидної труби одночасно. Хоча, можливо, йдеться лиш про пса, що чхає від викидних газів із автомобіля з проколотою шиною…

Щоб з'ясувати, в чому річ, Арчибальд відчинив ухідні двері і побачив, як стежкою до ґанку йде Франсуа-Арман. Артурів батько перебував у безтямному стані і, певно, тому пихкав, як задиханий пес, димів, мов радіатор, і спотикався, ніби авто на трьох колесах. Тобто Арчибальд не помилився у своїх припущеннях.

Не дійшовши до ґанку, Арман знесилено впав на лавку біля веранди. Знетямлений вигляд зятів не полишив дідуся байдужим. Його охопила тривога, бо ж Франсуа-Арман навіть після партії в крикет із командою слонів був би в ліпшому стані.

— Та що за чортівня! Що з вами сталося, дорогий Армане? питав дідусь, з пересторогою беручи зятя за плече.

Бідолашний тряс головою, ніби наперед згодний із будь-якою відповіддю Арчибальда. Хоча той питав його, а не відповідав на запитання…

— Так… Саме такі — несподівано вигукнув Франсуа-Арман, все ще не отямившись від жахливого видіння.

— Так, саме так… Що так? — перепитував дідусь, ніби розмовляв з дитиною, ще не навченою говорити.

— Диявол! Я бачив диявола! — відповів Арман, здригаючись у конвульсіях, і його очі мало не випали з орбіт.

Арчибальдові не треба нічого пояснювати. Він твердо знає: тільки одна істота на землі може видаватися дияволом. Це Упир!

Зітхаючи, дідусь сів поруч Армана. Дві такі важкі звістки поспіль можуть підірвати сили і молодшого за Арчибальда. Перша звістка полягає в тому, що Жахливий У проник у людський світ, і, певно, не для того, щоб погуляти чи відвідати магазини. Друга звістка випливає з першої і стосується Артура. Якщо Упир скористався променем, значить Артур лишився в мініпутському світі. Тепер його зріст — не більше двох міліметрів, і ніхто не знає, яким чином йому повернутися до свого звичайного зросту десятилітнього хлопчика. —.

І хоча у повітрі не було й натяку на вітерець, Арчибальд тремтів так, ніби його проймало до самих кісток. І душу його заполонила холодна, як полярний шторм, думка: як зарадити Артурові? А головне, хто може допомогти?

РОЗДІЛ 2

А в цей час Артур теж сидів на лавці — просто як Арчибальд, лиш поруч із ним Барахлюш. І ще невеличка відмінність: величина лавки не перевищує кількох міліметрів, а збита з дубових колод Арчибальдова лавка завдовжки понад метр. А якщо точніш, то Артур сидить на сірниковому уламку. Лавка-сірник — громадське надбання мініпутів, про неї знають усі. Вона править місцем зустрічі, бо стоїть на людному місці, а саме — біля головного майдану, на вулиці, що веде до північної брами. Від цієї брами починаються всі великі мініпутські мандрівки.

Артур і Барахлюш так само занепали духом, як і Арчибальд з Арманом. І на те є причина! Перехід Упиря у великий світ нажахав усіх мешканців мініпутського королівства. Барахлюша все ще лихоманить. Артур раз у раз зітхає, намарне намагаючись відігнати від себе жахливе видовище: клешнеподібна кінцівка Упиря притискає ножа до ніжної шийки принцеси Селенії. На щастя, все обійшлося — Селенія вирятувалася із чіпких кігтів У, діставши лиш подряпину, король у черговий раз зімлів і беркицьнувся на землю, а мініпутський люд досхочу полоскотав собі нерви і нажахався.

Одначе завдяки щасливому завершенню тієї страшної історії ніскільки не поменшало нинішніх Артурових проблем. Бо він і справді влип. Точніше, змалів до двох міліметрів. І як собі повернути свій зріст, головне, хто тепер завадить Упиря-ці здійснити його зловісний намір? Відповіді на це немає, і тому приятелі вже цілу годину сидять на уламкові від сірника і по черзі зітхають.

— Зручна лавка, чи не так? — нарешті промовив Барахлюш, порушуючи мовчанку.

Артур поглянув на нього невидющим поглядом, як баран на нові ворота. Про які зручності можна думати в таку мить? Та ще й про шматок сірника, твердого, як уламок граніту!

— Якби ти посидів у вітальні моєї бабусі, тоді б зрозумів, що таке справжній комфорт, — відповів Артур. — Диван такий м'який, що дідусь тільки на нього сяде — зразу ж і засинає.

— О-о, такого диванчика і я б поставив у своїй вітальні, — тоном істинного поціновувача вигод промовив королівський нащадок.

Тільки-но Артур згадав про дім, як настрій його впав остаточно — далі нікуди. Нещодавно він цілісінькими днями сидів, поклавши перед собою дідусеву книжку, і мріяв про те, як знову потрапить у чудовий мініпутський світ, а вночі молився до неба, щоб воно якнайшвидше подарувало йому таку можливість. Але тепер, коли він не лишень перебуває у цьому світі, а навіть може залишитися в ньому назавжди, хлопчик розуміє, який дорогий для нього великий світ, дім бабусі і дідуся, його власна невеличка кімната, в якій постійно панує веселий безлад, навіть дідусеві сходи, де кожна сходинка скрипить по-особливому, ніби клавіша велетенського рояля. Артур годинами витанцьовував на тих сходинках, витворюючи все нові й нові мелодії. І не потрібно було ніякого піаніно — Артур успішно замінив його сходами.

А ще в домі була велика світла вітальня, де на кожному вікні висіли сплетені бабусею фіранки. Вони захищали кімнату від сліпучого сонячного проміння, пропускаючи через свої дірочки світла стільки, щоб було приємно очам. Проникаючи через мереживні фіранки, світло разом із принишклою попід стінами тінню малювало на підлозі чудернацькі візерунки, вдало доповнюючи велику картину, виткану на старому полинялому килимі, який після тривалих подорожей зайняв почесне місце у вітальні. Різьблені пелюстки фантастичних квітів, зіткані зі світла і тіні, правили Артурові за траси авто-слалому, тому в сонячні дні він завжди бавився у вітальні своїми спортивними авто.

Йому не потрібні були ніякі ігрові пристрої. Весь дім був йому ігровим майданчиком. Шафа виконувала роль священної гори, холодильник — Північного полюса, а сад перетворювався на Амазонію. В джунглях Амазонії полюбляла бавитися і страшна снігова людина — йєті (насправді — пес Альфред).

Крихітна сльозинка покотилася по Артуровій щоці. Спогади про дім зачепили за живе, і він уже майже шкодує, що повівся на таку пригоду. Так часто буває: розлучившись зі своїми близькими, починаєш розуміти, які вони для тебе дорогі… У щоденному житті вони завжди поряд, цілий рік клопочуться біля тебе, а тому ти на них не звертаєш уваги. Добре, якщо скажеш «Привіт!» татові, цьомкнеш у щічку маму і мигцем зиркнеш на купу іграшок у кутку, і вони тобі видадуться такими давніми після двох тижнів забав, ніби кістки викопних динозаврів. Але якщо кудись поїдеш і бодай на мить уявиш, що більше не побачиш ні тата, ні маму, ні своєї кімнати, зразу відчуєш, як ти зрісся зі своїм домом, із родиною. І тепер Артурові шкода, що він не цінував родинного щастя і весь час забував сказати рідним, як він їх любить, як чудово, що вони в нього є…

У Великій мініпутській книзі записано прислів'я, яке чи не найточніше передає хлопчикові почуття. Йдеться про вислів, записаний на сторінці сімдесят п'ятій: «Маєш — не бережеш, втратиш — заплачеш».

Артур повністю погоджується із цим висловом. Йому часом хотілося чогось іншого, хотілося мешкати в іншому домі, мати інакші іграшки. І ці пожадання завадили вповні насолоджуватися тим щастям, яке дарувало йому його життя. На жаль, людині часто здається, що краще там, де її нема, і, замість того, щоб стати щасливою на своєму місці, вона намарне намагається посісти чуже…

Артур тяжко зітхнув — одночасно з Барахлюшем. Обидва приятелі не в найкращому стані: тепер вони схожі на двох маленьких дідусів, що скоцюрбилися на лавці.

— Сподіваюся, ви не збираєтеся тут сидіти, як дві мухоквочки, і зітхати до наступної повні?! — вигукнув тоненький голосок, несподіваний і грізний, як грім серед ясного неба.

Голосок, звичайно, належав Селенії. У хвилину небезпеки принцеса завжди бадьора і сповнена енергії. Певно, нещастя для неї — як бензин для автомобільного мотора. Де лиш виникне проблема, запанує несправедливість чи станеться катастрофа, як маленька принцеса напоготові до мандрівки» щоб покарати винуватих і порятувати потерпілих. Її не слід умовляти не втручатися — вона вас не послухає. Вона — як яблучний хробачок, що, зачувши запах яблука, мчить до нього, налягаючи на ноги і не вибираючи стежки.

— А що це за мухоквочки? — несміливо запитав Артур, позираючи, як Селенія нетерпляче пританцьовує.

Барахлюш не знає, що сказати. Як кількома словами описати тварину, що має безліч усіляких якостей? Мухоквочки водяться на Другому континенті, на рівнинах Тама-Тама. Середньої величини, вони мають м'яку вовну і два великих блакитних ока, що печально і втомлено дивляться на світ. Мухоквочки живуть сім'ями і постійно зайняті тим, що вилизують одне одного, щоб запобігти появі паразитів і знищити тих, які вже вчепилися у вовну. Більше вони нічого й не роблять. Пожувавши жуйку, лягають спати водночас із сонцем. Але тільки-но на всіяне зорями небо викочується місяць, як вся родина мухоквочок прокидається, сідає на задні лапи і підіймає голови, линучи поглядами до нічного світила. І так вони можуть сидіти годинами, ночами і навіть роками. Можливо, їм хочеться розгадати таємницю Місяця? Будь-яка інша істота, спостерігаючи стільки часу за Місяцем, давно б уже розгадала його секрети. Але мухоквочки знані не лишень своїми великими печальними очима, а й браком кмітливості: ще жоден із них не розгадав ні одної загадки.

— Ну, та як би це сказати… Це не дуже мудра тварина, і порівняння з нею — далеко не лестощі! — вистрілює пояснення.

Барахлюш після коротких роздумів і кидає похмурий погляд у бік сестри.

Та принцесу таким поглядом не залякати. Вона ніколи не лягає спати, доки не вирішить проблему. Хоча заздрити їй нічого: вона сама приймає рішення і сама ж їх виконує.

— Повинен бути вихід! Повинен! Вихід є завжди! — шепотіла вона, рухаючись по колу.

— «А коли немає виходу, значить, нема проблеми»! Стаття двісті друга Великої книги, — відрапортував Барахлюш, дуже задоволений, що йому вдалося хвастонути своїми знаннями.

Селенія враз зупинилася і повернулася до Артура.

— Нам треба скликати раду, знову витягти меч із каменя і знищити цього бісового У, доки він не нашкодив нікому.

— Селеніє, я ладен тебе підтримати! Але ж Жахливий У виріс понад два метри, а ми — двоміліметрові! — резонно нагадав Артур.

— Два метри, два міліметри! Хіба про те мова? — достойно відповіла принцеса. — Хоробрість воїна вимірюється не міліметрами!

— А чим вимірюється дурість? Кількістю подяк, написаних на твоєму надмогильному камені? — відбився Артур, сердитий на своє безсилля. — Цілих два метри! Селеніє! Ти просто не уявляєш, яка це величина! Попри всю твою силу, твій меч видасться йому зубочисткою! Особливо коли він схопить його скрюченими кігтями!

— Якщо ти, мій юний Артуре, гадаєш, що маленький зріст зупинить мене, ти помиляєшся! Я справжня принцеса і захищатиму своє королівство до останньої краплі крові! — відповіла Селенія, охоплена благородним поривом.

— Прибережи свій запал для Великої ради! — як завжди, Барахлюш не втратив можливості вщипнути сестру.

Селенія зміряла його поглядом, потім замислилася, ніби намагалася щось пригадати.

— Ну ж бо, нагадай мені, Барахлюшику, чи давно я тебе збиралася придушити?

Зіскочивши з лавки, Артур енергійно замахав руками:

— Досить! Брейк! Від того, що ми передушимо одне одного, рішення не знайдеться!

— Он воно що! Ну, тоді подумай над своїм планом, месьє Всезнайко! — понервовано вигукнула Селенія; їй дедалі важче було стримувати хвилювання.

Артур підійшов до принцеси і, поклавши їй на плечі руки, примусив сісти.

— Щоб продумати план, треба поміркувати спокійно. Спершу подумати, а потім діяти! — переконано сказав Артур.

І він став посилено терти скроні — ніби хотів прискорити роботу мозку.

— Підсумуємо: У — величезний, ми — маленькі. Очко на його користь. Але він потрапив у світ для себе незнайомий, а я цей світ знаю. І це очко на нашу користь.

— А знаючи У, можна передбачити, що він швиденько збере своє військо і завоює твою країну! — додала Селенія.

Та й Барахлюш не лишився позаду:

— Йому потрібно було менше селенелії, щоб підкорити всі Сім континентів, а на той час зріст його сягав трьох міліметрів!

— Звісно, ми це беремо до уваги і зараховуємо ще одно очко на його користь, — вів далі Артур, зосереджено дивлячись собі під ноги. — Отже, нам слід якомога швидше збільшитися, щоб зупинити Жахливого У.

— Блискуче! Просто неймовірно! Головне, правильно передати ситуацію! — вигукнула Селенія, розвівши руки і звівши очі до неба. — І як же ти збираєшся збільшуватися? Увіллєш у себе сто порцій селенельної юшки, щоб вирости на один міліметр?

Артурові відомо, що від юшки діти ростуть, а від селенельної й поготів — удвічі швидше, одначе це не вихід. Розв'язок задачі десь поряд. Усе ще зосереджено дивлячись у землю, Артур посилено вишукує в пам'яті відповідь… Як на лихо, в його голові такий само безлад, як і в його кімнаті, і він ніяк не може віднайти те, що шукає. До речі, не лише хлопчик не любить прибирати свою кімнату…

Якщо чесно, то в Арчибальдовому кабінеті ще більший розгардіяш. І якщо б дідусь мав у своїй пам'яті таку мішанину, яка є в його кабінеті, то не згадав би і власного імені. Лишень на книжкових полицях у нього ідеальний порядок — там рівненькими рядами вишикувалися книжки.

— Книжки! — зненацька вигукнув Артур.

Барахлюш підскочив і з переляку кинувся на шию сестрі.

— Які книжки? — вивільняючись від несподіваних братових обіймів, спитала принцеса.

— Книжки мого дідуся Арчибальда!

— Ти гадаєш, у них пишуть про збільшувальний засіб? — скептично затягнув Барахлюш.

— Та ні! Засіб сховано між книжками! — радісно повідомив Артур.

Нарешті він знайшов те, що так довго шукав у своїй пам'яті… І справді, саме напередодні переходу хлопчик сидів за дідусевим письмовим столом. Ніч була місячна, і він з нетерпінням очікував на промінь, щоб проникнути у світ своєї коханої принцеси. Щоб полегшити очікування, він уже вкотре гортав одну із Арчибальдових книжок. А по правді, розгортав її на п'ятдесят сьомій сторінці, де містився портрет Селенії.

Артур міг годинами розглядати цей малюнок, обводити пальцями його контури. Та опівночі він поставив книжку на полицю і помітив маленьку пляшечку, сховану за книжками.

Картинка на етикетці не давала сумніватися в тому, що то за рідину налито в пляшечку…

— А ти впевнений, що та настоянка допоможе тобі збільшитися в зрості? А що як ти її ковтнеш — і зменшишся? — тривожно спитала Селенія.

— Ліпше спершу перевірити, а вже потім пити, — філософськи зауважив Барах л юш. — Бо я серед вас і так найменший, і мені б не хотілося зробитися ще нижчим!

— Мені здається, що рідина спрацьовує таким чином: великих зменшує, а маленьких збільшує до людського зросту.

— Що значить «людський зріст»? — з образою в голосі промовила Селенія. — По-твоєму, ми, виходить, «нелюдського зросту»?

Артур зрозумів, що зморозив дурницю, і з відчаю замахав руками, намагаючись вигадати пристойне вибачення.

— Та ні! Хто тобі це сказав?! Ти найлюдськіша із усіх людей, яких я знаю! Я просто хотів сказати… сказати… що ти просто маленька!

— Ось так! Так ти вважаєш мене маленькою?!! — повернула своє розгніване личко до Артура Селенія.

— Та ні, ну що ти! Ти дуже вродлива! Я це… хотів сказати… ти… ти дуже-дуже велика!

Хлопчик заплутався в словах і змовк, бо зрозумів, що в голові його стільки всього роїться — не складеш того в правильні гарні фрази. Розгублено кліпаючи, він стояв і дивився на принцесу, а та, немов роздратована тигриця, кружляла навколо лавки. Так, ситуація склалася ідіотська. Та Артур певен: не можна впадати у відчай.

— Я збирався сказати, що та рідина дасть нам можливість стати потрібного зросту, щоб ми могли воювати з У як рівнії — заспокоївшись, чітко вимовив Артур.

Селенія зиркнула на нього, ніби оцінювала пропозицію.

— Згода! — нарешті милостиво дозволила вона. — Ходімо!

І бадьоро рушила до королівського палацу.

— Ходімо? Куди? — розгублено спитав Артур, не зрозумівши принцесиних думок.

— Як це куди? Зберемо раду, виймемо меч і з каменя, доберемося до кабінету твого дідуся, вип'ємо рідину з пляшечки і намнемо ребра тому бісовому Упиряці! — на одному диханні скоромовкою сказала принцеса.

Почувши закляте ім'я, Барахлюш аж підскочив на місці з переляку: адже через те ім'я самі нещастя! Та Селенія лишень знизала плечима.

— З огляду на наш теперішній стан, я не знаю більшого лиха, яке може на нас упасти!

Ледве встигла принцеса це сказати, як звідкись долинув глухий і грізний гул. Аж застрибав гравій на стежці, що вела до міста, а зі стелі, як це буває у зливу, попадали грудочки землі.

Селенія звела очі до земляного склепіння, що заміняло мініпутам небо.

— Що там за чортівня на поверхні?

РОЗДІЛ 3

Великий поліцейський автомобіль, скрегочучи, зупинився на посипаному гравієм майданчику перед ґанком. Його могутній дванадцятициліндровий мотор гарчав так, що земля здригалася, а в мініпутському королівстві почався справжній землепад.

Вимкнувши мотора, начальник місцевої поліції лейтенант Мартен Балтімор натягнув на голову форменого кашкета і поважно вийшов із авто. Лейтенант — педант, у нього з язика зіскакують статті уставних документів, особливо під час виконання службових повноважень. Тому він підтягує вузол краватки, перевіряє, чи на місці поліцейський значок, поправляє пасок, на якому висить усе конче потрібне поліцейське спорядження, і тільки потому йде до вхідних дверей.

Він смикнув за ланцюжок — і йому відповів звук дзвоника. На відстані кількох метрів за лейтенантом іде його напарник Сімон. Сімон дуже молодий і всього рік служить у поліції. І він ще не має навичок, потрібних зразковому полісменові.

— Упс! — вигукнув напарник, спіткнувшись і вчепившись у перила ґанку. — Мало не гепнувся! — вибачливо пояснив він.

— Сімон! Твій значок! — нагадав йому лейтенант.

Молодий полісмен обмацує себе руками і знаходить свою бляху на кишені під клапаном форменої сорочки. Сімон намагався відкріпити значок, але й так зрозуміло, що він висить не на своєму місці.

— Бляха має кріпитися на чотири пальці нижче кишені, синку! І більше ніяк! — повчально пояснив Мартен.

— А-а-а! Дякую за нагадування! — відповів хлопець, знімаючи значок, щоб приколоти його туди, куди було сказано.

Однак Сімон такий безпорадний — і бляха вислизає з його рук. Мартен підняв очі догори і тяжко зітхнув. Сімон промимрив вибачливі слова, ступив два кроки назад і нахилився, щоб підняти значок. Ці кроки наблизили його до дверей якраз настільки, щоб, відчинившись ізсередини, стулки врізалися йому просто в ніс. Грюк! Лясь! — обидва звуки злилися в один! Звуки голосні й неприємні. Лишається сподіватися, що «грюк» — звук дверей, а не полісменського носа. Інакше йому вже не доведеться скористатися носовичком — бо не буде що витирати. Та хай би куди був скерований удар, він такий сильний, що достойний юнак захитався і, втративши рівновагу, з криком покотився сходами. Виконавши вражаючий пірует, який би на чемпіонаті світу з акробатичної гімнастики, напевно, приніс йому б не менше десяти очок, Сімон, відчайдушно розмахуючи руками і смикаючи ногами, мов підбитий літак, приземлився на невеличкий квітник, що не призначався для таких вимушених падінь. Перекинувшись кілька разів у повітрі, услід за власником приземлився і значок.

Розчинивши двері навстіж, Арчибальд лобом у лоб зіштовхнувся із Мартеном.

— А, це ви! Дякую! Дякую, що приїхали так швидко! — сказав він до лейтенанта, радісно потискуючи йому руку.

І враз він помітив якусь істоту, що відчайдушно «воювала» з маргаритками у квітнику. Істота занадто велика для крота, і, щоб її розгледіти ліпше, Арчибальду доводиться надягти окуляри. Як тільки вони опинилися на носі, дідусь дістав можливість роздивитися предмет, який викликав у нього таке жваве зацікавлення. І він переконався, що це… полісмен. Лиш обліплений маргаритками з голови до ніг!

— Це Сімон, мій молодий напарник, — знічено пояснив Мартен. — Він ще зовсім недосвідчений — і я навчаю його нашого ремесла.

— Он воно що! І тепер він бере урок ходіння сходами?! — усміхаючись спитав Дідусь.

— Загалом, так, — ще більше соромлячись, погодився Мартен.

Арчибальд по-дружньому поплескав його по плечу.

— Попередьте мене, коли він почне вчитися стріляти! Я на цей час кудись поїду — якнайдалі! — зашепотів він на вухо лейтенантові.

Та Мартенові не до жартів. Спостерігаючи за Сімоном, що стоїть навкарачки у квітнику, він із досади мало не плаче.

— Ну що ж ти, Сімоне! Треба мати достойний вигляд! — начальницьким тоном звернувся він до напарника.

Але той і далі порпався в квітнику, мовби свиня, шукаючи печериці.

— Я з-з-згубив свого значка! — нарешті, загикуючись, обізвався він, переляканий до смерті наслідками від такої втрати.

— Ходімо, Мартене! Маємо до вас важливу справу! — сказав Арчибальд і потягнув лейтенанта в дім.

Полісмен згнітивши серце погоджується. Але. як добрий начальник, він ніколи не кидає своїх підлеглих у біді…

— Та не турбуйся про нього! Значок не міг далеко відлетіти — він його знайде!

Мартен хитнув головою і дозволив себе повести у вітальню.

Доки молодий полісмен порпається в кущиках маргариток, Роза готує лимонад. Роза — Артурова мати. (Ми раніш не називали її по імені). Це ім'я їй дуже личить, бо вона любить сукні в квіточки і завжди усміхається, мовби надворі перший весняний день. Води цій Розі вистачає, бо вже хвилин зо п'ять вона, як стеблина, тримає палець під струменем води з-під крана. Але що вона робить, стоячи в незручній позі і вставивши палець у водяний струмінь?

Щоб це втямити, треба повернутися в недалеке минуле. Роза завжди хвилюється, коли приходять гості. Ось і тепер, помітивши Мартена, вона кинулася йому назустріч і без передмов запропонувала лимонаду. Зважаючи на денну спеку, вона могла бути впевненою — гість не відмовиться. Мартен і справді подякував їй, відповівши, що випив би скляночку. Роза поспішила на кухню, а це з її хронічною недотепністю само собою було поганим знаком. Спершу вона вирішила взяти з фруктового лотка лимони, але впустила на підлогу увесь лоток. Потім, не вписуючись в усі кути, вона доклала неабияких зусиль, щоб зібрати розсипані фрукти.

Проблема Рози полягає в тому, що вона стає жертвою власного ентузіазму.

Минулого року вона відвідувала свою нещасливу тітоньку Бернадетту, яка через літній вік не могла більше виходити надвір. Зима стояла холодна, і Роза, готова надати послугу, запропонувала тітоньці вести замість неї господарство і робити покупки. За місяць у домі Бернадетти не лишилося жодної непошкодженої речі. Та порівняно з основною катастрофою це були невинні дрібнички. Роза підпалила дім. Точніш, вона підпалювала його тричі. Хоча слід визнати, надворі було дуже зимно. Та не настільки, щоб підпалювати дім. Коли він спалахнув утретє, бідолашна Бернадетта навіть поскаржилася на спеку.

— Тобі не здається, що в нас дещо спекотно? — спиталася старенька Розу, коли навколо неї вже все палало.

Звісно, Роза кинулася відчиняти вікно, через яке увірвався вітер і ще дужче роздмухав вогонь. Дім згорів менше ніж за годину. На щастя, Бернадетта недобачала, а тому не змогла встановити наслідки пожежі. Та навіть якби вона мала стовідсотковий зір, все одно не оцінила би втрат. Нічого було оцінювати — дім згорів до тла.

Та повернімося до наших лимонів…

Роза так і тупцяла на кухні. Тільки тепер у неї в руках величезний кухонний ніж. Видовище нагадувало фільм жахів. Уп'яте молодиця намагається, затиснувши лимон у руці, розрізати його ножем. Коли Роза хоче щось зробити, про це легко здогадатися, бо вона від щирості намірів висолоплює язика. Тупий ніж зовсім не розуміє, навіщо його примушують наносити рани цій слизькій лимонній шкурі, так добре натягнутій, що вона не має ніякого шансу бути розрізаною. Та Роза наполеглива у своїх намірах. Вона сама запропонувала пригостити усіх лимонадом, і ніякий лимон не здатен змінити її намірів. Вона сильно натисла на ніж — і лимонний сік могутнім струменем бризнув їй просто в око. Роза примружилася і навпомацки заходилася шукати якусь шматку. Ось і вона. Принаймні їй здається, що це шматка. Насправді це кутик фіранки, який вона прилаштувала на підвіконні, коли зачиняла вікно. Роза потягла на себе уявну шматку і подивувалася, що та ніяк не дістає до її обличчя. Роза не позбавлена практичної кмітливості, а тому підтягнула до себе табуретку і стала на неї, щоб нарешті утерти обличчя упертою шматкою. Водночас вона спирається на водогінний кран, який є слабкою опорою і зразу ж ламається.

З труби виривається шиплячий струмінь води, здатен конкурувати з великим Версальським фонтаном. Фонтан на кухні — річ не зовсім практична. Утерши обличчя, Роза вжахнулася влаштованої власноруч повені і кинулася під раковину, щоб узяти відро. Поспішаючи, вона скинула на підлогу пляшку з розчинником, яку хтось не закрив, і рідина, ніби тільки того й чекала, вмить розлилася по всій підлозі.

Тим часом Роза поставила відро так, щоб струмінь води потрапляв просто в нього. Це мудре рішення, але воно ліквідовує проблему всього на найближчі п'ятнадцять секунд. Бо не треба бути випускником політехніки, щоб додуматися, як швидко відро наповниться.

Роза кружляла кухнею, шукаючи нове рішення. Відчинивши дверцята шафи, вона завмерла перед банкою з помідорами, та швидко скумекала, що ця банка їй тепер ні до чого. Вона заохотилася хаотично відчиняти всі поспіль дверцята. Її рухи, позбавлені будь-якого сенсу, призводять до логічного завершення: катастрофа наближається. Роза зачепила змішувач, який забула вимкнути з розетки. Змішувач упав на підлогу, розбився. Із нього вилетів цілий сніп іскор, іскри застрибали по слизькій та ще й піддатливій вогню, підлозі, розчинник спалахнув — і ось уже вогняне море запінилося, загрожуючи стінам. А Роза, схопившись за голову, ще швидше описує кола. Це ж вона не встигне зготувати гостям лимонаду!

Зненацька їй устрілила в голову геніальна ідея: Роза знайшла куди вилити переповнене відро. Схопивши його в руки, вона хлюпає на підлогу. І ось уже не вогняне море, а справжні хвилі у неї під ногами, а на їхніх гребенях де-не-де ліниво спалахують згасаючі вогники.

Роза гордо ставить відро знову під струмінь гейзера. Зазвичай вона завжди викликає пожежників, але поки ті їдуть, все встигає згоріти, і, звісно, тоді ні гасити, ні рятувати нема чого. І її гордість можна зрозуміти: вона сама врятувала кухню від пожежі!

Тепер кухні загрожувала повінь — і це було легко передбачити. Відро знову наповнилося. Роза розгубилася. Після школи вона жодного разу не розв'язувала такої задачі. Та й у школі не дуже тямила про дві сполучені ємності, одна з яких наполовину порожня, а друга — наполовину наповнена. Для неї місце води — завжди в крані: покрутиш кран — ось і вода.

— А все решта — китайська грамота! — часто промовляла вона, припиняючи можливі дискусії.

Коли щось ламається в автомобілі, на Розу теж нема чого сподіватися. Бо перш ніж зазирнути до двигуна, їй треба знайти кнопку, щоб відкрити капот. А ця місія їй не під силу. Автомобіль і принцип його руху лишилися для Рози таємницею за сімома замками. Вона навіть не наважилася спитати у чоловіка, де міститься славнозвісний «полум'яний мотор». Коли чоловік відчиняв багажника, щоб вона туди поклала речі, там ніякого мотора не було. Зате лежало запасне колесо. І тепер вона подивовувалася, чому в багажнику лежить п'яте колесо, абсолютно, на її думку, без потреби, бо ж воно… не обертається!

Та все це може зачекати: відро знову наповнилося, і треба або діяти, або кликати на допомогу. І Роза взялася набирати в легені повітря — вона обрала другий варіант.

Його жертвою став Арчибальд: Роза закричала йому просто у вухо. Вона це зробила не хотячи, бо коли їй доводиться кричати, вона заплющує очі, особливо коли кличе на допомогу. В цю мить і зайшов на кухню Арчибальд.

— Я знаю, що вже не юнак, та ще не зовсім оглух! — промовив шанований дідусь, штрикаючи пальцем у вухо.

Пробурмотівши вибачення, Роза намагалася якось склеїти слова і пояснити, що ж все-таки сталося. Та Арчибальдові пояснення не потрібні — він і так усе зрозумів. Дідусь пірнув під раковину, перекрив вентиль на основній трубі, і гейзер зразу ж припинив виверження через брак тиску. Арчибальд дістав із раковини зірваний кран і прикрутив його на місце. Потім вилив у раковину відро води, а опісля відкрив вентиль і відрегулював напір води.

Вона потекла швидким приємним струменем. Арчибальд зробив усе швидше, ніж ми про це розповіли…

Спостерігаючи за рухами Арчибальда, Роза аж рота забула закрити. Уміння рідного батька її завжди дивувало. Як йому вдається так добре діяти руками? Потім Роза поглянула на свої руки і сама себе спитала, чого вони слухаються її через раз…

До кухні увійшла Маргарита. Вона зовсім без настрою. Ледве їй вдалося заснути, як метушня на кухні розбудила. І тепер бабуся скептично оглянула підлогу, обгорілу і затоплену одночасно, а потім подивилася на доньку. Її не стільки здивував безлад, що панував на кухні, як те, що така маленька і тендітна з вигляду жіночка, її донька Роза, може стільки заподіяти лиха.

Та коли вона про це спитала, відповідь здивувала її ще більше.

— Я… я хотіла приготувати лимонад! — пояснила донька.

Маргарита поглянула на неї з таким подивом, що, напевно, нам знову доведеться ужити вислів «як баран на нові ворота». Бо Роза й справді являє собою нерозгадану загадку — це ніби секрет єгипетських пірамід чи таємниці Тунгуського метеориту.

Бабуся, зітхаючи, відчиняє холодильник,дістає звідти кришталевий графин, наповнений лимонадом, і показує його Розі.

— Якщо ти хотіла лимонаду, треба було зазирнути в холодильник! — промовила бабуся, намагаючись щосили не зірватися і не насварити доньку. — Тоді хоча б не порізалася!

— Порізалася? — здивовано вигукнула Роза.

Вона зиркнула на сукню і помітила, що серед розкиданих по полю маргариток розквітла невідома раніш квітка. Роза перевела очі на свій палець і побачила, що на його кінчику точиться кров із невеличкої подряпинки, що її дістала, певно, під час операції «Лимон»…

Побачивши кров, Роза завмерла. Рот її широко відкрився, очі закотилися, ноги підігнулися, і, як викинута з ванни губка, вона впала на підлогу. Висновок: навіть розрізаючи лимона можна знепритомніти.

Нарешті всі неприємності минули. Роза твердо стала на ноги і тримає палець під струменем води, щоб стишити біль і очистити рану. Кухня аж вилискує чистотою. Це добра фея Маргарита вмить усе вичистила і прибрала. Роза печально зітхнула, ніби біля раковини стоїть не вона, а сумний старий собака.

— І це ж скажуть, що я навіть лимонаду не вмію зготувати! — прошепотіла вона.

А Маргаритин лимонад припав усім до смаку — графин майже спорожнів. Мартен витирає спітніле чоло носовичком і відсовує склянку.

— Справді, дуже смачно! — усміхаючись, сказав він, звертаючись до бабусі, яка полюбляла компліменти.

Зважаючи на вираз обличчя Франсуа-Армана, він ще не отямився: фізіономія у нього така, ніби він побачив свою смерть. Рука судомно стискає склянку, а погляд цілком утопився в лимонаді.

— Випий ковточок, мій хлопчику! Тобі полегшає! — лагідно сказав Арчибальд, піднімаючи Арманову руку і допомагаючи йому донести склянку до рота.

Та Арман перебуває в ступорі, навіть його внутрішні органи працювали впівсили, і перший же ковток лимонаду потрапив не в те горло. Арчибальд поплескав його по спині — не допомогло. Тоді дідусь був змушений встати і дати доброго буханця. Такого сильного, що в Армана вилетіла із зуба пломба. Шматочок металу описав траєкторію і впав у Мартенову склянку, поки той спостерігав за маніпуляціями Арчибальда.

Арман перестав кашляти, та ще не втямив, що випала пломба. Про це йому міг би сказати Мартен і навіть додати, що пломба знайшлася, але ж для такого повідомлення потрібно мати далеко не полісменську делікатність, особливо в тих випадках, коли навколо повно публіки. До того ж ніхто нічого не зауважив, і Мартен — єдиний свідок втрати пломби.

— Ще трішки лимонаду? — у відповідь на комплімент ввічливо запропонувала Маргарита Мартенові.

Офіцер потрапив на слизьке. Утопити пломбу в лимонаді — не дуже добра ідея, але образити Маргариту відмовою… Та ще зразу ж після свого компліменту… І все ж Мартен вирішив урятувати пломбу.

— Ні! Дякую! — відповів він якнайшанобливіше.

Насправді ж просто не міг пити із склянки, на дні якої лежить брудна непродезинфікована пломба!

Маргарита прихильно усміхнулася і незважаючи на протести, вилила до його склянки залишки лимонаду. Полісмен розгубився: він не знає, як йому діяти, а для представника закону незнання межує зі службовим злочином.

— Ви занадто делікатні, Мартене! Зізнайтеся: ви боїтеся, що іншим нічого не лишиться? — з усмішкою спитала бабуся.

— Т-т-т-а-а-к! Саме так! — промимрив нещасливець, із жахом позираючи на свою повну склянку.

— Не турбуйтеся! Пийте спокійно — я зараз іще приготую! — заявила Маргарита і пішла до кухні.

Мартен покрадьки зазирнув у склянку. Йому здалося, що там на дні єхидно посміхається Арманова пломба.

— На здоров'я! — сказав Арчибальд, піднімаючи свою склянку, щоб цокнутися з Мартеном.

Мартенові ніби хтось за комір жару сипонув — на чолі виступив піт. Піднявши склянку, він цокнувся із Арчибальдом. Дідусь ковтнув напій і задоволено зауважив:

— І справді, чудовий лимонад! У ньому безліч вітамінів! Пийте ж! Дуже корисно для здоров'я!

А Мартенові найдужче хотілося б зробитися кроликом і зникнути у фокусниновому капелюсі. Криво посміхаючись, він тримав склянку, приречено очікуючи, коли ж йому в голову прийде рятівна думка. Та вона десь забарилася, а Арчибальд з ентузіазмом поглядав на нього. Полісмен відчув себе у пастці, що, погодьтеся, незвично, адже це він заганяє злочинців у пастки, а не сідає на їхнє місце… Мартен підніс склянку до губ і, намагаючись приховати гидливість, скривився ще дужче. Ледве вмочивши губи, він швидко ставить склянку на стіл і вдає, ніби добре ковтнув того напою.

— ЕЦн направду смачний, — промовив тремтячим голосом.

— А остання склянка — особливо, — вигукнув Арчибальд, — бо в ній на дні осіло найбільше лимонного соку!

Мартена ледве не знудило. Та його порятував Арман. Вирячивши очі, він схилився до полісмена і зловісно зашепотів:

— Я бачив диявола!

Його лице спотворила гримаса жаху.

Лейтенант витримав паузу. На його глибоке переконання, в таких випадках звертаються до психіатра, а не в поліцію.

— Е-е-е… І який же він із себе — той диявол? — спитав Мартен, готуючись занотувати свідчення до записника.

Арман підняв руку.

— Метрів зо три заввишки, у дірявім капелюсі, і ніскільки не смішний! — тоном читця-декламатора промовив він.

— А чи перед цим не хильнули ви молочка з-під скаженої корівки? — в тон Арманові спитав Мартен, вважаючи, що його співрозмовник зрозуміє, про що йдеться.

Та дарма. Не зреагувавши на запитання полісмена, Франсуа-Арман зловісно зашепотів…

— Обличчя його — цілковитий... усе в дірках, ні шматка шкіри. Навіть ніс кудись провалився. А ще в нього величезна рука, як кліщі, а друга рука — мовби клешня, чи клешня — ніби рука…

Так, важкувато буде скласти фоторобот за таким описом!

— Як вам здалося, він був білим, чорношкірим чи жовтолицим? — спитав полісмен.

— Зеленим! З блакитним полиском! — упевнено відповів Арман.

Лейтенант розгубився. З одного боку, йому хочеться розреготатися. З другого, це буде порушення службової інструкції. До того ж він переконаний, що питання про диявола не входить до компетенції поліції, це справа лікарів психдиспансера, куди він зразу ж зателефонує, як тільки повернеться до комісаріату. Але полісмен-офіцер має бути ввічливим, та ще під час виконання службових повноважень, тому Мартен удає, що перечитує свідчення.

— Здається, я все записав, — промовив він устаючи. — Я доповім кому слід… І вам повідомлять…

Арман схопив його за руку.

— Прошу вас, пане полісмене, будьте обережні!

Лейтенант усміхнувся, але після Арманових слів у нього по спині забігали мурашки. Схоже, цей чоловік і справді переконаний, що бачив диявола.

Увесь спітнілий, у вітальню ввірвався юний Сімон і, наблизившись до свого шефа, доповів йому на вухо:

— Я не знайшов значка!

— Тільки цього бракувало! — сердито вигукнув лейтенант, усвідомлюючи, що день зіпсуто остаточно. — Гаразд, спершу з'ясуємо з дияволом, а потім шукатимемо ваш значок.

Люб'язно вклонившись на прощання Маргариті, Мартен у супроводі Арчибальда пішов до дверей. Спітнілий молодий полісмен заздрісно поглянув на залишену шефом склянку лимонаду.

— Пийте, він його й не торкнувся! — приязно запропонувала Маргарита, втішена, що її лимонад припав усім до смаку.

— Дякую вам, мадам! — відповів юнак, хапаючи склянку.

Він на дух випив лимонад — і обличчя його зсудомило: Арманова пломба застрягла в горлі. Юнак почервонів, як помідор, що доволі дивно, бо ж напій був приємного жовтого кольору. Та Сімон червоніє все дужче, аж робиться багряним. Якби не втрутилася Маргарита, він би незабаром посинів. Розмахнувшись, бабуся хотіла гупнути його по спині, але промазала, бо полісмен крутився, як вуж на сковорідці. Тоді вона схопила його за комір і дала доброго духопела. Чудовий удар! Як корок із шампанського, пломба вилетіла з горла Сімона і перелетіла усю вітальню.

Сімон метушливо вибачився:

— Дякую вам, мадам! Я… я… я… Мені дуже прикро…

— Дарма! Дарма! — відповіла Маргарита, підштовхуючи його до дверей.

Мартен чекав на нього біля автомобіля.

— Мені здається, вашого зятя слід відвезти до міста, — порадив лейтенант Арчибальдові.

— Певно, ти маєш рацію. Сільське повітря йому не на користь, — відповів Арчибальд.

— Я зараз кажу про місто не як про місце для прогулянок, а як про місце, де є лікарі і психіатрична лікарня, — уточнив полісмен.

— А-а-а! Ти про диявола? Не переймайся! З дияволом, про якого казав Франсуа-Арман, я давно знайомий. Я знав його ще дитям. Так що знайду і перемовлюся з ним. І про все тобі повідомлю…

Полісмен застиг. Слів йому забракло. Що могло статися, щоб усій сімейці зірвало стріху? — спитав він сам себе подумки. Але відповіді нема, і Мартен сів мовчки за кермо.

— Я завтра навідаюся пересвідчитись, чи все в порядку! — сказав він Арчибальдові лиш тому, що згідно з інструкцією повинен бути ввічливим.

Вибігши з будинку, Мартенів напарник помчав сходами вниз, забувши, що сьогодні на них уже спіткнувся. Щоправда, тоді він підіймався вгору. Він знову перечепився, упав і скотився вниз — мало не під колеса автомобіля. Скочивши на рівні ноги, Сімон пробурмотів вибачення, відчинив дверцята і впав на сидіння, піднявши навколо себе хмару пилюки. Розуміючи, що він затримує свого начальника, він забув струсити з одягу пил після падіння. Мартен чхнув, протер очі, сумно поглянув на свого юного напарника і глибоко зітхнув.

Авто з гуркотом рушило з місця, і лейтенант із полегшенням покинув дім, у мешканців якого чомусь зірвало стріху.

РОЗДІЛ 4

Мініпути зібралися на найбільшому майдані. Всі місця на трибунах зайняті, населення в тривозі очікує прибуття короля.

Селенія стояла поруч із могутнім мечем, що знову став бранцем каменя, і нервово смикала його руків'я.

— Кожна втрачена хвилина — це година, яку виграє у нас Жахливий У! — обурювалася принцеса.

— Коли станеш королевою, тоді й зміниш протокол, як тобі буде завгодно! Тобі не догодиш! — єхидно зауважив Барахлюш.

— Безумовно, зміню! Це буде мій найперший указ. Із цим протоколом ми втрачаємо купу часу! Пригадай собі, коли на останньому святі селенелій закінчилися усі протокольні виступи, квіти вже зів'яли! — відповіла Селенія, і спогади про зіпсуте свято додали їй гніву.

— Так, твоя правда, це трохи задовго, — погодився Артур. — Та хіба немає правил для особливого випадку, коли протокол через непередбачені ситуації можна скоротити?

— Аякже, еі Але щоб скоротити протокольну церемонію, слід подати прохання в комісію мудреців, — пояснив Барахлюш. — І якщо комісія погодиться, тоді на світанку старійшини проголосують.

— Але чому голосують на світанку? — спитав Артур.

— Тому що ніч — добра порадниця, — ніби прописну істину повідомив юний принц. — Це написано на двісті другій сторінці Великої книги.

— Сама церемонія буде вдвічі коротшою за подання про її скорочення! — розгнівано додала Селенія.

Нарешті брама відчинилася — і глядачі, як по команді, звернули свої погляди до палацу. Першими з воріт вийшла сторожа. Чітким, упевненим кроком вона не поспішаючи, пройшла майданом. За нею — факелоносці, вони присутні на церемоніях, бо освітлюють усі закапелки і сходинки, щоб монарх не впав на очах здивованих підданих. За королем ішов маленький кріт Миро — охоронець мініпутських знань і пам'яті мініпутського народу. Якби не Миро, мініпути лишилися б і без історії, і без спогадів. Він такий потрібний народу, як секундна стрілка хронометру.

Король ступає поволі — так велить традиція. Звісно, така хода забирає багато часу, зате у нас є можливість роздивитися і монарха, і його святкові шати.

Король видається значно вищим за мініпутів — його зріст дорівнює одному сантиметру. Інакше кажучи, король — справжній гігант. Та ми не переконуватимемо, що король маленьким тільки те й робив, що споживав селенельну юшку. Просто він пересувається верхи на своєму вірному конопсі. Колись давно монарх порятував батька цього конопса. Мені здається, що вам було би цікаво дізнатися історію королівського конопса, тому ми поки що залишимо в спокої наших героїв і розповімо іншу історію: як Стрілобарб порятував конопса.

Цю історію викладено на сотій сторінці Великої мініпутської книги, але ж у вас мало шансів погортати цей чудовий твір, а тим більше — найближчим часом, то її розповім я…

У далекі часи, коли король був усього-на-всього маленьким принцом, мініпутський люд жив у Африці. Життя йшло поволі, в ритмі світанку і заходу сонця.

Мініпути проживали в злагоді із племенем бонго-матасалаїв, бо знали все у мікросвіті, а мисливці бонго добре орієнтувалися в широких рівнинах Центральної Африки. Обидва племені володіли знаннями як про безконечно малі, так і про безконечно великі величини. І обидва були частинками гігантського колеса життя.

Особисто принц своїм зростом був задоволений. Він узагалі не мав для нього ніякого значення. Гармонії можна було досягнути лиш у комплексі. Великий ти чи маленький — знання у всіх однакові. І лишень у натовпі, коли всі були вищі за нього, можна було помітити, що майбутній правитель нижчий за своїх підданих. Так що два міліметри його цілком би задовольнили, а він, на жаль, мав зросту один міліметр. І даремно він їв селенельну юшку, селенельне желе, пив селенельний сироп і селенельний кефір — нічого не допомагало. Король не підростав!

Батьки ніяк не могли пояснити це явище. Самі вони були звичайного мініпут-ського зросту, їхні предки були такими самими, і ніякі катаклізми, навіть погодні, не захмарювали вагітності королеви. Проблема зі зростом дошкуляла принцові виключно в зв'язку з його майбутніми королівськими амбіціями. Якби він приборкував гамулів, збирав насіння чи розколював горіхи, це не мало б ніякісінького значення. Але доля вирішила зробити його спадкоємцем королівського трону. А як правити великим королівством, якщо ти — найменший? Цілими днями принц тільки й думав та гадав, як насміхатимуться з нього, вже повноправного короля. Ось, наприклад, так:

— Наш благодійнику, ми хочемо подати вам на розгляд великий проект, тому станьте, будь ласка, навшпиньки.

Або так:

— У нас тут невеличка проблема, якраз для вашого маленького зросту!

Або:

— Це питання надзвичайно важливе, тому будьте на висоті свого становища…

Отож, майбутній король був ще дуже маленький, ой, перепрошую, зовсім юний, щоб зрозуміти: рішення, які йому доведеться ухвалювати у майбутньому, не мають нічого спільного зі зростом. Щоб стати добрим правителем, потрібен не зріст, а мудра голова, серце, що працює без перебоїв, сильні ноги, щоб бути стійким. У юного принца вистачало чеснот, украй потрібних королю, та усвідомлення, що він маленький, заважало йому побачити дійсність. Та він і на себе не міг поглянути, бо не діставав до дзеркала…

Раз на тиждень до майбутнього монарха приходив кріт Миро і провадив із ним тривалі бесіди, намагаючись відволікти його від сумних думок про зріст. А оскільки кріт був теж невисокий, то принц дозволяв себе вмовляти. І життя його ввійшло в звичні береги, і сам він змирився з міліметровим зростом. Та щотижневі зусилля Миро одним махом зруйнував якийся недолугий хлопчак. І цим хлопчаком був, звичайно, майбутній Упир. Він хоч і молодший за принца, та вищий на цілу голову. Хоча в цьому випадку слово «голова» вжито тільки тому, що з пісні слова не викинеш. Те, що увінчувало плечі Упиря, не можна було назвати головою, бо предмет той дзвенів, як порожня мушля. В той час як голова принца цілком була наповнена знаннями та мудрими думками.

Одного разу юний Упир вискочив просто перед носом у свого майбутнього правителя і сказав йому:

— Я певен, у тебе велике артистичне майбутнє!

З несподіванки принц аж підскочив. По-перше, тому, що ніколи не чув, щоб Упир, не затинаючись, промовив цілу Фразу, а по-друге, тому, що Упир ще нікому доброго слова не сказав.

Принц розчулився і навіть почервонів:

— Дякую за приємні слова, та… чому ти вважаєш, що я стану артистом?

Упир. відповів такою садистською посмішкою, що, побачивши її, будь-хто міг упевнено сказати: принц попався на гачок упиревої підступності.

— Тому що тебе на троні ніхто не помітить і тобі доведеться вивчитися на циркача, щоб сидіти на спинці трону!

Випаливши на одному подихові завчену фразу, Упир зловтішно захихотів. Щоб вигадати такий жарт, йому довелося цілий тиждень напружувати зусилля трьох чвертей свого не дуже видатного мозку. А оскільки його праця не пропала дарма, то він святкував перемогу.

Підсміювання переросло в регіт, і Упир реготав так, що не міг зупинитися і покотився по землі.

Ніколи ще юний принц не відчував себе таким приниженим. І, не попередивши родину і не полишивши записки, він утік зі столиці. (Втім, він і не зміг би дотягнутися до столу, щоб полишити там прощального листа). У майбутнього короля сльози текли ручаями, як набридливий осінній дощ, і він вирішив, що йтиме доти, доки сльози не перестануть капати з очей. Сліз вистачило на три дні. За цей час юнак пройшов рівнини і дійшов до лісової галявини. Стомлений, він сів на м'який мох, який устеляв маленьку ямку під навислим згори коренем.

Майбутній король уперше подолав таку відстань від столиці і вперше побачив велетенські дерева, які навіть загороджували небо. Рослини навколо нього були також великими, і він ще болючіше відчув, наскільки ж маленький у нього зріст. Він би ще із задоволенням заплакав, та не було сліз.

Та не лише високі дерева вразили принца. Найбільше його подивували лісові шерехи. Із гущавини долинало скрипіння, шурхотіння, кудкудакання і навіть спів; такого він ніколи не чув. Усвідомлюючи, що звірі, які озиваються такими звуками, ховаються десь тут, у лісі, він уже пошкодував, що відійшов так далеко від домівки, нікого не попередивши і не взявши із собою ніякої зброї. Та найгірше полягало в тому, що принц не запам'ятав дороги, якою сюди прийшов. А це значить, що він не лишень загубився, а й заблукав. І на обличчі принца виступив відчай.

Прислухавшись, він спробував уявити собі тих звірів, чиї голоси звучали найсильніше. Щебет звідкись ізгори був приємним і мелодійним, він міг належати соловейкові або щиглику. Від тих пісеньок принц збадьорився. Але інші звуки не були такими приємними — вони навіть тривожили і не полишали сумнівів у тому, що тварини, які вміють гарчати, озброєні великими щелепами та іклами.

Хоча принц був занадто дрібний, щоб зацікавити хижаків, навіть тих, що дотримувалися дієти.

— Ну хоч тепер мій маленький зріст стане мені у пригоді! — втішався хлопчик.

Найбільше тривожили його звуки, що то затихали, то гучнішали, але не вмовкали ні на мить. Голос був хрипкий і жалібний. Тварина чи стогнала, чи намагалася виспівати якусь сумну мелодію. В будь-якому разі, їй було непереливки.

Допитливість виявилася сильнішою за страх. Принц пішов туди, звідки лунали загадкові звуки. І чим ближче він підходив, тим більше упевнювався, що той, хто так хрипить, дуже потерпає.

Нарешті під великим валуном він побачив звіра, що лежав на землі. Густе шовковисте біле хутро, могутні лапи з сильними копитами, величезні зубасті щелепи надавали йому вигляду хоча й грізного, та симпатичного. Два маленьких очка дивилися на принца ласкаво і сумно. Це був конопес.

Юного принца не злякали щелепи, і він наблизився до тварини. Йому розповідали про конопсів. Ці звірі водилися на півдні, а на півночі проживали їхні родичі — кономоти. А якщо перед ним конопес, значить, він увесь час рухався на південь.

На сторінці сімсот вісімнадцятій Великої книги був портрет конопса. Тепер, коли принц побачив тварину зблизька, він зрозумів, що зобразили її сяк-так. Художник прикрасив конопса смішними ріжками, великими іклами і жорсткою, як їжакові голки, шерстю. Напевно, тому цих звірів занесли до сімейства дикобразових…

Жодних голок у конопса не було, а його хутро — м'яке і шовковисте на дотик. Наблизившись, принц зрозумів, чому так стогнала тварина: її лапа потрапила в пастку для моль-молів. Моль-молі — улюблені ласощі звіра, і він поспішно кинувся на приманку. Втім, конопес навіть і подумавши все одно потрапив би в пастку, бо коли він бачить апетитного моль-моля, то втрачає розум і керується лишень інстинктом.

Конопес побачив, що до нього прямує принц, але так змучився, що не реагував на появу малесенького звірятка невідомої йому породи. Він лежав і набирався сил для наступного зітхання.

— Мій бідолашний друже, як ти потрапив у цю халепу? — спитав принц.

Конопес не розумів мініпутської мови, зате кмітливий принц швидко збагнув, що то за пастка. То була замкнена на замок клітка з клямкою, як у мишоловці. Мисливець ключем відмикав клітку і забирав здобич.

Вихований на засадах справедливості, рівності і свободи, юний принц не міг більше терпіти мук конопса.

— Я спробую тобі допомогти, — заявив він, — лиш домовимося, що, опинившись на волі, ти мене не з'їси!

Конопес так застогнав, що той стогін можна було зрозуміти і як знак згоди, і як інший знак. Та принц уже для себе все вирішив. Оглянувши замок, він зрозумів, що не відімкне його. Зате якщо постарається, то проникне в клітку і вирятує лапу конопса зсередини. Легко протиснувшись між пруттями, він став розглядати механізм клямки. Нічого особливого! Механізми, винайдені Миро для управління дзеркалами, були значно складнішими, а він, як майбутній монарх, повинен був збирати і розбирати їх із заплющеними очима.

Хлопчик виштовхнув три стержні, відколупнув два затискачі і відчинив пастку. Конопес висмикнув лапу і так захрипів, що, навіть не розуміючи його мови, можна здогадатися, які почуття він висловив.

Вийшовши із пастки, принц підійшов до порятованого конопса.

— Ну що, полегшало? — спитав він, тамуючи гордість за свій вчинок.

Звір мовчав, а потім на його морді засвітилася широка усмішка. Щелепи були такими великими, що усмішка й справді розтяглася до самих вух. Конопес навіть устав. Відразу стало зрозуміло, що він утричі вищий за принца, і той у душі пошкодував, що вивільнив такого мастодонта, не вивчивши як слід його харчові уподобання. Одначе конопес позирав на свого рятівника з великою пошаною і ніжністю. Притуливши поранену лапу до свого серця, звір промовив:

— Му-му!

І кілька разів повторив, ніби намагався щось пояснити.

— Е-е-е… а я Максімініанус Свистокрил де Стрілобарб, принц Першого континенту! — повідомив хлопчик, не дуже впевнений, що саме цього чекав від нього конопес.

— Ма-ма, — відповів звір, наставляючи на принца копито. — Му-му! — додав він, упершись копитом у свої груди.

— Та-а-ак… Називатися мамою якось недоречно, особливо з огляду на своє королівське майбутнє, — задумливо промовив хлопчик. — Краще називай мене татом!

— Та-то! — весело повторив конопес.

— Ну й чудово! Та-то — Му-му! — усміхаючись, уточнив цринц.

— Та-то — Му-му — Та-то — Му-му — Та-то — Му-му! — наспівував звір, дедалі отямлюючись і все дужче вдаряючи копитами то себе, то свого рятівника. Принц не витримав такого натиску і гепнувся на землю.

Обхопивши голову лапами, конопес відчайдушно заревів.

— Дарма, не хвилюйся! — відповів принц, устаючи і обтрушуючись. — Я теж не завжди розраховую свої сили.

Переконавшись, що з хлопчиком нічого не сталося, звір звеселів.

— Ось і добре! Я тебе порятував — ти мене не з'їв! Ніхто нікому нічого не винен! А зараз іди додому, бо там, певно, вже хвилюються! — промовив майбутній король, відчуваючи, що новий знайомий занадто великий, аби його приручити.

Та Му-му лиш тяжко зітхнув і захрипів ще сумніше, ніж тоді, коли потерпав у пастці. А потім махнув копитом кудись убік. Подивившись, куди йому було вказано, принц побачив дві великі пастки. Сталеві щелепи стискали два знерухомлених тіла, покритих білим хутром. Родина Му-му була тут, поряд, та він зовсім не бажав до неї приєднатися…

Це печальне відкриття вразило Максі-мініануса. Він би втішив сироту, але як це зробити? Адже його не візьмеш на руки?! Не чекаючи відповіді, Му-му схилив голову до хлопчикової руки, і той ласкаво почухав йому за вухом. Та-то і Му-му, як могли, втішали один одного.

— Як мені знайти дорогу назад? — схвильовано вигукнув майбутній король.

Він не знав, що після його втечі в королівстві оголосили загальну тривогу і вже цілих три дні мініпути посилено шукають свого принца.

Почувши запитання, конопес узявся обнюхувати хлопчика.

— Припини! Мені лоскотно! — верещав принц, уникаючи шорсткого носа.

Обнюхавши принца з голови до ніг, конопес схопив зубами свого майбутнього повелителя, закинув на свою спину, таку пласку, ніби природа спеціально створила її для того, щоб було зручно сидіти.

Переконавшись, що вершник не впаде, Му-му потрюхикав стежкою, якою принц, коли б сам приймав рішення, не пішов би ніколи. І тоді хлопчик переконався, що в конопса прекрасний нюх. І за три дні, поки Максімініанус спокійно спав на спині нового приятеля, конопес добіг до брами мініпутської столиці.

Ще було рано — всі мешканці міста спали. Обережно просуваючись уперед, конопес зненацька наткнувся на Упиря, що хропів у гущавині кущів смородини. Його хропіння й розбудило принца.

— Гей, Упиряко! — загукав із високої спини конопса майбутній король.

Прокинувшись, Упир зірвався на рівні ноги і мало не скрутив собі в'язи, намагаючись упізнати, хто такий сміливий посмів його розбудити.

— Мій безцінний Упире, коли я одягну королівську мантію, то призначу тебе великим канцлером! — вигукнув принц.

— Га? Що? Але… Чому така честь? — забурмотів ще сонний Упир.

— Тому що канцлер — це той, хто щодня надягає на голову короля корону. А я тепер сидітиму на спині цього конопса — і твій зріст якраз пасує до такого діла! — кепкував принц. — Кожному овочу свій фрукт — і гамулі вціліють. Сторінка сто дванадцята Великої книги! — додав він і поскакав до палацу.

Відтоді принц ходив гордий, як півень, якому подарували будильника. Він не лише помстився за образу, а й зумів зрозуміти головне: зріст мініпута вимірюється не міліметрами, а величиною його серця. І за цією міркою король — просто велетень. І тоді принц урочисто пообіцяв, що коли успадкує королівство, то впише цю велику істину у Велику книгу. Що й було згодом зроблено. І сьогодні її можна прочитати на чотирьохсотій сторінці.

Нині вік короля — понад п'ять тисяч років, а його вірний Му-му давно покинув цей світ. Його замінив син — Пальмито, схожий на батька, як дві краплі води…

… Король урочисто вийшов із брами, кивнув головою до Миро. Привітав мудреців та адміністраторів, що входять до мініпутського уряду. Потім, прокашлявшись і прочистивши горло, король почав виголошувати традиційну протокольну доповідь.

— Дорогі мої друзі, якщо сьогодні ми зібралися на головному майдані міста, то це означає, що…

Фразу завершила Селенія:

— … не слід гаяти часу. Тому дякую вам за увагу. В дорогу!

Принцеса схопила руків'я меча і рвучко потягла його на себе.

— Селеніє! Тобі ж відомо, що меча не можна так просто витягти, з наскоку! — сказав король, якому не хотілося ображати доньку.

— Меч іде в руки того, хто хоче відновити справедливість! — нагадав мудрий Миро.

Та Селенія — стовідсоткова принцеса, до того ж уперта, так що в неї аж дві причини не слухати того, що їй кажуть. Вона уперлася ногами в землю і, відхилившись назад, обіруч схопила меча. Лезо вискочило з каменя так легко, ніби його ввіткнули в шматок масла. Не очікуючи, що її зусилля не зустрінуть ніякого опору, Селенія з усього маху упала на сідниці.

На трибунах — загальний подив. Король не може отямитися від здивування. Хоча він міг здогадуватися про таку можливість. З часу останніх пригод його донька значно подорослішала. Це вже не колишня запальна і буйна особа, ладна задля своїх примх дременути на небо, щоб дістати місяця, якщо їй приспічить. Вона таки навчилася володіти своїми почуттями і розуміти своє серце.

Селенія дивилася на меч — і їй не вірилося.

— Певно, часу й справді обмаль, якщо богиня лісів дозволила мені дістати меча із каменя! — схвильовано вигукнула вона.

— А як же бути з доповіддю, Миро? А протокол? — розгублено запитав свого головного радника король.

Старий кріт лиш плечима знизав.

— Не хотілося б тебе ображати, мій добрий повелителю, та наш протокол і справді занадто довгий, а твоя доповідь — дещо занудна, — нічого не загортаючи в обгортки, промовив мудрець.

Король онімів. Він не звик, щоб зривали протокольну церемонію… Одначе справжній правитель повинен знайти вихід із найскрутнішого становища. Максімініанус поглянув на доньку і знову прокашлявся:

— Кхе, кхе! Ну, тоді, зважаючи на обставини, можу сказати одне: в дорогу!

РОЗДІЛ 5

Не відаю, наскільки швидко наші герої зібралися в дорогу, але Упир уже долає шлях. Уперше він ступає по справжньому шосе, і його гладка тверда поверхня з елегантною білою лінією посередині полонила його серце. Гладенький дотик асфальту ніжить, як натуральний шовк. Цей винахід великого світу дуже подобається завойовникові. У своєму світі він пересувався або вузькими кам'янистими стежками, вибитими в скелях, або лісовими просіками, коли долати кілька метрів доводилося не одну селенелію поспіль. А тут дорога пряма, як сталевий дріт, і тягнеться вдалину скільки бачить око. Навіть на перехресті, хочеш — дивися вправо, хочеш — уліво, кінця все одно не побачиш.

Упир поглянув навсібіч і ніяк не міг вирішити, куди йому йти. Потрапивши в інший вимір, він і справді розгубився, бо ніяк не міг звикнути до нових величин.

— Цікаво все ж таки, якої породи гамулі допомагають пересуватися цими дорогами? — розмірковував Упир.

І відповів йому вітер. Точніше, приніс здалеку якийсь гул. Він скидався на погрозливе дзижчання і наближався страхітливо швидко. Не схоже на те, щоб у тутешніх гамулів виросли крила. То це не гамуль, а хтось інший? Упир завжди розпізнавав поступ гамулів. За своє життя він зловив їх чимало. Але цей звук дужчий і грізніший, ніж вуркотіння гамулів. Упир прислухався, але так і не визначив, кому належить цей звук.

—, Можливо, джміль? — задумливо промовив він.

Якщо це й справді джміль, то він повинен бути гігантських розмірів. Уявивши собі величезного джмеля, що мчить на бриючому польоті над асфальтом, Упир аж здригнувся. Одначе, увага! Те, що так гуло, нарешті виринуло вдалині і з шаленою швидкістю наближалося до Жахливого У. Примружившись, Упир зрозумів, що той рухливий об'єкт — велетенський жук.

Сидячи за кермом великого поліцейського автомобіля, лейтенант Мартен Балтімор також примружував очі і питав себе, звідки посеред дороги взявся цей старий, порослий мохом стовп. Він запитально зиркнув на напарника. Але Сімон нічого про це не знав. На всяк випадок лейтенант зменшив швидкість.

Упир схилився, щоб краще розгледіти загадкову комаху, яка наближалася до нього з шаленою швидкістю. Побачивши хромовану решітку радіатора, що скидалася на зубасті щелепи, він позбувся будь-яких сумнівів. Звір, що демонструє свої ікла і грізно гарчить, може бути тільки хижаком. Упир завжди полював хижаків і ніколи їх не боявся. Втім, він взагалі майже нічого не боїться.

Лейтенант Балтімор також не з лякливих, та все ж йому стає моторошно.

— Можливо, ми натрапили на явище оптичної ілюзії, що виникла внаслідок спеки? — висловив гіпотезу Сімон.

Власне кажучи, думок у його голові бракує, але залишити запитання шефа без відповіді не дозволяє статут.

— Згоден, спека впливає на дорогу. Асфальт плавиться, повисає марево, а звідси й міражі. Але ж стовпи від спеки не ростуть! — упевнено заявив лейтенант.

— Звичайно, ні, та інколи буває оптична ілюзія, від якої предмети, розташовані далеко, навіть на віддалі кількох кілометрів, здаються зовсім близькими, — скромно відповів напарник.

Лейтенант замислився. За два кілометри звідси й справді стоїть великий стовп електромережі. Справа від дороги. І Мартен усміхнувся.

— Молодець, синку, вчасно пригадав! Це той стовп напроти супермаркету. Це спека породила ефект збільшувального скла, і нам здається, що стовп поруч, тоді як насправді він ще далеко.

— Дякую, шефе, — скромно, але пишаючись собою в душі, відповів полісмен-початківець.

— Нема за що. Треба визнавати свої помилки, коли… ти не маєш рації! — додав лейтенант і знову натиснув на педаль акселератора.

Подвоївши швидкість, автомобіль помчав у бік кошмарного міражу, який з наближенням стає все страшнішим.

Щоб роздивитися загадковий стовп, водій притисся обличчям до вітрового скла і чітко побачив на стовпі два ока. Дві гидкі точки посеред зовсім понищеної фізіономії. Ніби на дорогу вискочив труп, що встиг не один рік відлежатися в могилі. Усвідомивши свою помилку, обидва полісмени заревіли від страху. Так реве стало ослів, несподівано натрапивши на вовчий виводок.

Ліпше би Мартен загальмував! Та пізно, і автомобіль ось-ось вріжеться в Упиря. Не втямивши, яка йому загрожує небезпека, Жахливий У стояв посеред дороги і презирливо позирав на чудовисько зі сталевими щелепами. Жахливий У не звик поступатися і не посунеться в бік навіть на сантиметр!

Та лейтенант Балтімор — досвідчений водій, і в останній момент йому вдається вивернути кермо й уникнути неминучого зіткнення. Авто пролетіло так близько від Упиря, що від потоку повітря Жахливий У захитався.

Обоє полісменів зблідли, як покійники. Сімон озирнувся назад, намагаючись роздивитися загадкову істоту.

— Що це було? — задерев'янілим язиком спитав він.

— Мабуть, енело! Диявол! — тремтячим голосом відповів лейтенант, щосили натискаючи педаль акселератора, щоб швидше втекти від цього пекла.

Знову відновивши рівновагу, Упир поглянув услід дивній комасі, яка так швидко відлетіла, що він її добре не роздивився. Він не знав, куди вона помчала, але якщо вона туди поспішала, значить там щось є. І Упир вирішив піти вслід за тим жуком…

Лесові птахи з полегшенням спостерігали, як чудовисько, забувши про ліс, енергійно крокувало по шосе, яке звивалося серед золотих колосистих полів.

Селенія з Артуром та Барахлюшем також крокують дорогою. Але в цьому випадку слово «дорога» зовсім не означає зручну для ходіння стежку, що втікає вдалину. Йдеться про старі іржаві труби, прокладені під землею на території саду. Мініпути називають їх «дорогами». А насправді це старий водогін, що його спорудив Арчибальд близько двадцяти років тому, тобто зразу після того, як він замешкав у домі. А оскільки тоді труби виготовляли із нетривкого матеріалу, то вони швидко потріскалися і нещодавно їх замінили на чудові труби із зеленого пластику.

Занедбаний водогін — знахідка для мініпутів. Адже вони не могли б самі побудувати таку мережу доріг. Хоча її таки почали було споруджувати, так Арчибальд їм розповів про водогін…

Про потребу будівництва доріг в мініпутському королівстві дискутували кілька селенелій, і всі ці роки король не підписував рішення про початок «великої роботи», відкладаючи все на потім. І лишень домовившись із мурахами, які погодилися взяти участь у будівництві за умов спільної експлуатації, король таки ухвалив рішення. Хоча всі мініпути були проти спільного володіння дорогами. Вони боялися, що мурахи, які в тисячу разів перевищують кількісно мініпутський люд і які в тисячу разів дисциплінованіше за мініпутів, посядуть ключові пости в будівництві і замість доріг для прогулянок, потрібних мініпутам, побудують швидкісні автостради. Та підписаний королем документ не мав зворотної сили.

Коли до мініпутів прибув Арчибальд, він переконався в тому, що роботи провадились із великим розмахом. Мурахи і мініпути вдень і вночі копалися в земних глибинах, пробиваючи в товщі справжнісінький тунель.

Арчибальд попросив у короля аудієнції. І коли після тривалих узгоджень і перемовин нарешті потрапив до Стрілобарба, повідав йому про вже збудовану підземну мережу доріг. Старими трубами мініпути могли втрапити в будь-який куточок саду, не ризикуючи зустрітися з колоною мурах чи якоюсь іншою перешкодою.

Король цим зацікавився, і Арчибальд з пам'яті намалював йому план підземного водогону. Роботи зразу ж переорієнтували і почали рити під орудою Арчибальда. За кілька годин копачі натрапили на стару трубу, в якій легко було зробити отвір потрібного діаметру.

Так мініпути отримали в своє розпорядження мережу доріг, якими могли безпечно подорожувати всіма Сімома континентами.

— А що, нам знову доведеться летіти в горісі? — з пересторогою спитав Артур, бо така перспектива його мало надихала.

Ні, перевізник ніколи не погодиться підвезти нас до самого дому. Для нього це заборонене місце, — відповіла Селенія.

— Ми дійдемо до кінця цієї дороги, а потім попливемо в кульці!

— Ой, нізащо! — вигукнув Барахлюш.

— А що, це ще гірше, ніж у горісі? — стривожився Артур.

— Ага! Порівнюючи з кулькою, політ у горісі — прогулянка по зеленій травичці! — відповів юний принц, скорчивши виразну гримасу.

Кілька років тому Упир також вибудував свою павутину шляхів. У його лігво, розташоване якраз під гаражем, сходилися водогінні труби, каналізаційні зливи й електричні дроти, прокладені в стінах будинку. Для своїх доріг Жахливий У за-діяв усі комунікації. В часи його панування на кожному куті гігантських транспортних артерій стояв осмат-вартовий, але тепер ці території спорожніли.

Наші мандрівники довго брели дном великої канави, всіяної сміттям. Років двадцять тому сюди вивезли самоскидом будівельні залишки. І тепер тут можна знайти все: від іржавих цвяхів до пластмасових ручок і обгорток для жуйок.

— Оце твій дім? Не можу сказати, що ти дбаєш про нього! — з відвертою гидливістю промовила принцеса.

— Та ні! Ми зараз перебуваємо між стінами, тому тут брудно. Моя бабуся не може тут прибрати, бо вона сюди не пролізе. Зате в домі все виблискує чистотою. Ось переконаєшся! — схвильовано відповів Артур.

Дійшовши до перехрестя, вони зупинилися, щоб трохи відпочити. На трубі, під великим лічильником, наварено якогось важеля.

— Можеш прочитати, що тут написано? — спитала Селенія, показуючи на стіну. Артур глянув угору і побачив приклеєні до стіни старі списані папірці.

— Кухня… вітальня… спальня Маргарита… Артурова кімната! — вигукнув хлопчик. — А це кран, що подає воду в мій душ! Нам треба залізти на трубу і йти нею до самого кінця. Тоді ми втрапимо в мою кімнату. А звідти до дідусевого кабінету — два кроки!

Усміхнувшись, Селенія взяла руки в боки.

— Артуре! Підніми голову!

Виконавши наказ, хлопчик побачив, що труба йде в безконечність. Ніби вони зупинилися біля підніжжя Монблана…

— Так… Звичайно, це буде непросто! — такий висновок зробив розгублений Артур.

— Саме так! Непросто! Навіть дуже складно! Барахлюше, подай мені ножа! — скомандувала принцеса.

Юний принц бабрається в рюкзаку і після довгих пошуків дістає знаменитий ніж з багатьма штучками.

— Обережно! Суперклей — під кнопкою гранулятора, а ножечете під кнопкою диводрюки! — повчав Барахлюш.

— Заспокойся! — відповіла Селенія, вихоплюючи в нього ножика, — мені потрібне звичайне лезо!

— А що таке диводрюки? — спитав Артур.

— Та це така штукенція, щоб диводрючити дрюком'яки, яких завжди повно в дрючівнику! — відповів Барахлюш таким тоном, ніби Артур все своє свідоме життя тільки те й робив, що диводрючив дрюком'яки в дрючівнику.

— А-а-а-а… — задумливо відповів хлопчик, вдаючи, що все зрозумів.

Та вимагати пояснень нема чого. Дорога в них довга, і він матиме можливість не лише зрозуміти, яким чином діє ця хрюкадрюка, а й самому здрючити якогось брикодряка.

Доки Селенія возиться з ножиком, Артур уважно роздивляється навкруги, щоб зрозуміти, що задумала войовнича принцеса. І він помічає, що до труби, ніби гамак, прикріплено великий білий кокон, схожий на той, в якому спить сторож у залі переходу.

Селенія нарешті відшукала потрібну кнопку. Та з ножичка вискочило не лезо, а вогняний струмінь, який відразу ж і спалив кокона, звідки випав, обліплений тліючим шовком, вже нам знайомий… провідник!

— Хто посмів так будити людей?! — хрипло загукав довгобородий мініпут.

— Перепрошую, мені дуже шкода. Одначе нам ніколи дотримуватися протоколу — у нас термінове завдання! — вигукнула у відповідь принцеса, ніскільки не засоромившись за завдані пошкодження.

Поважний провідник плескав себе по плечах, збиваючи язички полум'я, що ковзаються по його одежі, і кашляв, задихаючись від диму.

— Ох, а я просився перевести мене в цю діру для того, щоб нарешті спокійно виспатися! Щоб не смикали мене кожні п'ять хвилин, як мого брата, який працює в палаці!

Доки він сварився, Селенія вже вилізла на важіль і з допомогою Артура покрутила його вниз. Долинуло булькання: вода, прокинувшись, побігла трубами.

Провідник крекче і відкриває потаємні дверцята, за якими розташовані пристрої, що показують водяний тиск: циферблати, колбочки і кулька, запаяна в прозорий кольоровий циліндр.

Провідник покрутив ручку пристрою — почувся звук, ніби спустили воду в унітазі. Кулька в циліндрі смикнулася і завмерла. Шматок труби відсунувся вбік — і перед очима мандрівників з'явилося приміщення, яке чимось нагадувало барокамеру. Це шлюз, на підлозі якого стояла велика прозора куля.

— Якщо мене й надалі тривожитимуть через кожні п'ять хвилин, попрошуся, щоб перевели звідси! — все ще бурчав провідник, жестами запрошуючи незваних гостей зайняти свої місця. Тобто протиснутися в кулю через шпаринку.

Одначе його слова чомусь зацікавили Селенію.

— Хіба хтось у вас просився пропустити його?

— Та був нещодавно один тип, схожий на крокодила. Благав відправити його подалі. У нього був такий змучений погляд, що я не зміг відмовити, — зізнався провідник.

— І куди ж йому було треба?

— Та нікуди! Сказав, що все одно. Лиш би здиміти…

Здається, Селенія здогадалася, хто цей таємничий утікач.

— На кого він був схожий? Пропустивши пасажирів у кулю, провідник замислився.

— Він був високий, брудний, очиці бігали, обличчя ідіота, а на голові — півнячий гребінь.

Троє друзів завмерли від жаху.

— Темрякос! — одночасно вигукнули вони.

— Саме так! — підтвердив провідник, замазуючи рідким клеєм щілину, яка вже виконала роль дверей.

Барахлюш прилип до прозорої стінки і щосили забарабанив по ній кулаками. Та ззовні його стукоту не чути. І провідник, повністю поглинутий своїми важелями, вже й не глянув у їхній бік.

— Випустіть нас! — волали мандрівники.

Вони могли репетувати скільки завгодно — процес пішов, незабаром їхня куля попливе водогінними чи каналізаційними трубами. Як пощастить…

— Приготувались? — закричав провідник, намагаючись промовляти дуже чітко. Він знає, що запаяні в кулі пасажири нічого не чують, одначе згідно з інструкцією він повинен їх попередити про відплиття.

Наші герої заперечно захитали головами, подаючи знак, що вони відмовляються від подорожі.

— Чудово! — усміхнувся провідник.

Якби він щоразу чекав, коли пасажири добровільно погодяться відплисти, то йому б ніколи не вдалося дійти до ліжка.

Мініпути й справді дуже бояться води, і тільки-но опиняються в кулі, як починають тремтіти від ляку і відмовляються подорожувати.

— Усе буде гаразд! — додав провідник і закрив шлюз за інструкцією.

Куля пірнула в темряву, і Артурові з приємністю згадався переліт у шкаралупі лісового горіха. І цього разу Барахлюш мав рацію: подорожувати в кулі в сто разів гірше, ніж у горіхові.

Нарешті заслінка шлюзу відкрилася — і куля плавно скотилася у воду. Троє наших героїв як можуть тримаються за слизькі округлі стінки.

Спершу куля проплила вздовж труби, потім вода під тиском підхопила її і на повній швидкості помчала вперед. Переконавшись, що ніяк триматися за стінки, Барахлюш прилаштувався на підлозі. Артур, заспокоївшись, сів поруч. Чесно кажучи, така подорож йому вже до вподоби. Куля хитається на хвилях. І через її прозорі стінки хлопчик бачить світ, про існування якого навіть не підозрював…

Вода повільно понесла кулю звивистими трубами. Артур відчуває себе бувалим морським вовком.

— Подорожувати водою значно комфортніше, ніж у повітрі! Принаймні, не ризикуєш наштовхнутися невідомо на кого! — промовив хлопчик.

— Зате ризикуєш опинитися в дірявій кулі! Уявляєш, як це — потонути в океані води? — тремтячим голосом спитав Барахлюш.

— Є речі й гірші, ніж діра, — додала Селенія.

Хлопчики тривожно перезирнулися.

— Куля може потрапити у яму!

— О ні! Тільки не це! — заверещав Барахлюш.

Артурові невтямки, про що йдеться. У великому світі дорослі грають у гру, заганяючи ключками кулі в ямки, і той, хто найбільше закотить кульок, — виграє. Та, можливо, кульці не подобається лежати в ямці…

— Що ж буде, якщо ми потрапимо в яму? — поцікавився Артур.

— А те, про що ліпше мовчати! А що як і справді попадемо? — замахав руками Барахлюш.

Та слово матеріальне… На поворотах, у місцях, зчленування труб, часто трапляються раковини, або, як звикли казати мініпути, ями. А оскільки труби старі, то таких ям удосталь. Потрапивши в яму, куля зупиняється, і потік води мчить мимо, блокуючи її. Тоді куля не може зрушити з місця…

— Ну ось ми й потрапили в яму! — з похмурим задоволенням констатував Барахлюш.

— І довго нам доведеться сидіти? — в голосі Артура вчувалася тривога.

— Не знаю, може, одну, а може, й кілька селенелій! — відповіла принцеса. — Треба дочекатися, поки хтось у домі увімкне воду. Тоді тиск збільшиться — і нас винесе звідси!

Утямивши нарешті, що ж таки сталося, Артур почав згадувати, хто з його родини може скористатися водою в такий ранній час. Маргарита почне готувати сніданок, Арчибальд поливатиме квіти. Батько, певно, голитиметься. А мати може увімкнути воду просто так, про всяк випадок, щоб запобігти пожежі. Варіантів багато — і хлопчик заспокоївся.

— Не хвилюйтеся, вранці всі тільки те й роблять, що відкручують крани. Довго нам тут не стриміти!

РОЗДІЛ 6

Підкорившись автоматичному розподільнику, над фонтанчиком для пиття злетів тоненький струмінь води. Тлустий полісмен схилився над фонтанчиком і роззявив рота, мовби жаба, що напоготові ковтнути комара. Одначе схопити губами вертлявий струмінь не так уже й легко. Та полісмен не припиняє своїх спроб. День спекотний — його замордувала спрага.

Коли нарешті товстун ухопив неслухняного струменя, в кімнату увірвалися лейтенант Балтімор зі своїм юним напарником Сімоном. Їхнє вторгнення таке стрімке і несподіване, що спраглий товстун рвучко випростався, випустив пійманого гейзера, і він ударив йому просто в носа.

— Загальна тривога! — закричав Сімон, а Мартен кинувся до першого-ліпшого телефона і, навіть не привітавшись, закомандував:

— Негайно! Пришліть підтримку!

— Що сталося! — спитав товстун, витираючи обличчя.

Сімон підскочив до свого неповороткого колеги — і його лице з виряченими від жаху очима опинилося в кількох сантиметрах від полісменського носа.

— Ми бачили диявола! — на одному диханні вигукнув він. — Диявол стояв посеред дороги, і ми мало в нього не врізалися!

Тлустий полісмен приречено зітхнув.

— А якого біса він до нас приперся? — спитав він, намагаючись виявити доречне в таких ситуаціях чуття гумору.

— А біс його знає! Коли побачиш його морду, зрозумієш, чому ми не зупинилися і не спитали його про це! — відповів Сімон, тремтячи, як осиковий листок.

Три поліцейських автомобілі мчали міськими вулицями до головного шосе, яке вже встигли назвати дорогою диявола. Напевно, справа була пильна, зауважували одне одному мешканці маленького привітного містечка. Стільки патрульних автомобілів зразу вони ще ніколи не бачили. Та відважні стражі порядку проґавили: ніякого диявола на дорозі вже не було. Він давно у місті блукає вулицями.

Упир стривожено поглянув на колону автомобілів, що вилетіла із-за рогу. Йому мало симпатичні ці великі звірі з лискучими іклами, тому він сховався за дерево і простояв там, поки звірі пролетіли мимо. Як тільки затих шум двигунів, чудовисько вийшло зі схованки і обережно зиркнуло в усі боки. Спека в розпалі, і в більшості крамниць вікна прикриті жалюзями, щоб відважний покупець, який ризикнув спекотного полудня вийти за покупками, довше затримався в прохолодному торговому залі і придбав щось не конче потрібне. Головна вулиця майже безлюдна. Лишень кілька домогосподарок, не поспішаючи, йшли до супермаркету.

Упир простував вулицею, намагаючись бути в тіні. Спека на нього не впливає, просто він не хоче висовуватися. З його лицем не сховатися серед місцевих мешканців! Добре було б і костюм поміняти, а ще краще — змінити зовнішність. Так міркувало чудовисько. Само воно не вважає себе гидотним, одначе вже зрозуміло, що в цьому світі уявлення про красу різко розійшлися з його власними уподобаннями.

І знову пощастило! Сьогодні й справді — день Упиря! Завойовник побачив рекламу, яка вихваляє майстерність пластичного хірурга Емільена Кутюр'є. Мова рекламного плаката проста, як правда: половина щита — зображення жіночого обличчя з довгим гачкуватим носом, а половина — те саме обличчя, тільки ніс у жінки такий малесенький і пікантний, що йому б позаздрила навіть Клеопатра.

В Упиря нема носа, тому він сприйняв рекламу навпаки. Він переконаний, що жінці зі смішним коротким носом надзвичайно кортить обзавестися величезним хоботом, який дасть змогу їй хропіти так само гучно, як реве слон.

Лікар Бмільєн Кутюр'є сумно гортав ділового щоденника і, не знайшовши в ньому жодного запису, розчаровано зітхнув. Ніхто не прагне отримати в нього консультацію, ніхто не хоче навчитися правильно накладати макіяж. Ніхто — жодна жива душа! Мешканці прекрасно почуваються в природній оболонці — і ніхто не збирається її змінювати. Тому й не потребують його послуг!

Лікар осів у цьому тихому містечку з півроку тому. Йому здавалося, що в провінції, де немає жодного пластичного хірурга, безліч людей захоче позбутися родимок, заячої губи, шрамів та рубців, і він — талановитий і удатний — буде в пошані. Та чомусь місцеві мешканці спокійно ставилися до своєї недосконалої зовнішності, не вважаючи недосконалість вадою. І нікого не осінило, що слід скористатися послугами Кутюр'є.

Тому легко собі уявити, як стрепенувся лікар, коли почув дзвінок у двері! В його серці запалахкотіла надія! Якщо це клієнт, він надасть йому послуги без оплати! Так вигукнув лікар, викидаючи руку вперед широким жестом.

Глибоко вдихнувши, щоб ґречно привітати першого клієнта, лікар урочисто відчинив двері… І побачив перед собою Упиря. Височезна постать завойовника перекрила весь простір, перепиняючи шлях світлу, що проривалося в двері. Хірург заволав з перестраху, що, погодьтеся, не прийнято під час зустрічі із клієнтом.

— Перепрошую, але я… я чекав на іншого… Іншу людину, і тому дуже здивувався! — задерев'янілим язиком пробурмотів Кутюр'є.

Упир мовчки позирав на кумедного зляканого чоловічка, по обличчі якої струменів піт.

— А ви… до мене? — заклацав зубами лікар.

На дурні запитання У відповідати не мав наміру, тому без запрошення пішов до кабінету. Слід сказати, що з його зростом два метри і сорок сантиметрів пересуватися помешканням лікаря досить проблематично. Хірург дивився на свого першого бридкого клієнта із зацікавленням. Цікаво, звідки узявся цей ходячий страхопуд? Ще студентом-медиком він бачив чимало гидотних створінь: барана з п'ятьома ногами, двоголове теля, змію з двома хвостами. Але таке йому і в страшному сні не привиділося! На Упиря й мухи не сідали — боялися зомліти з переляку.

Жахливий У спинився перед стендом, на якому фотографії знайомили з досягненнями лікаря. Упир уважно вивчав результати операцій пластичного хірурга. Так, цей лікар і справді має золоті руки, і якби він знав про таке раніше, то вже давно б змінив свою зовнішність.

— Чудова робота! — як знавець такого діла промовив Упир.

— Дякую вам, — затинаючись, відповів Кутюр'є; він ніяк не міг опанувати себе.

— Я теж би хотів змінитися, зробити собі нове обличчя.

Лікар мовчав, заскочений такою пропозицією. Він давно мріяв знайти собі клієнта, але змінювати зовнішність цій потворі чомусь не хочеться.

— А на кого ви були схожі раніше? — наївно спитав лікар.

Бо тепер його клієнт не схожий ні на кого.

— Раніше я був молодим і вродливим. Я був воїном, гордим і непереможним, і легко завойовував серця та континенти.

Упир підійшов до дзеркала і зиркнув на своє зображення.

— І ось, що з мене лишилося! Сама тінь, тінь мене самого! Звичайно, я й тепер привабливий, але в минулому я був вродливішим! На жаль, хвороба прогресує і я втрачаю своє обличчя…

— Т-т-ак, ви маєте рацію, лице у вас незвичайне, — відповів лікар, віднайшовши нарешті ті слова, якими він оперував у розмові з клієнтами. — Але що з вами сталося?

Упир витримав паузу. Він неохоче згадував своє минуле.

— Отруєння.

— Ну, зрозуміло! Абсолютно точно! Я й подумав про це! Бачив безліч потерпілих в автокатастрофах, але вони мали інакший вигляд! Я хотів сказати… загнивання… І хто ж намагався вас отруїти? Певно, кохана жінка?

Упир понурив голову. Лікар уцілив у яблучко.

— Жінки — жахливі створіння, а інколи бувають зовсім жорстокі, — зауважив лікар.

— Так, особливо бабкомушки, — довірливо повідомив Упир.

Очі хірурга залляла темрява. Маючи багату уяву, він зразу ж побачив перед собою чудовисько, що ввалилося в його дім у обіймах велетенської мухи з довгим, як у бабки, тулубом, і зрозумів тієї само хвилини, що в нього лише два бажання: швидше позбутися гидкого відвідувача і піти негайно виблювати…

— Бачите, вам ліпше повернутися додому, вибрати кілька тіл і облич, які вам подобаються, вирізати їх і зробити для мене маленький колаж. Тоді я матиму зразок того, чого ви бажаєте… Я знатиму, до чого прагнути!

Доки його клієнт гортатиме журнали, шукаючи прийнятну модель, він устигне спакувати валізи і дременути з міста. Лікар відчинив навстіж двері і жестом запропонував Упиреві вийти геть.

— Прошу вас! Як тільки ви матимете колаж, — приходьте до мене, і ми почнемо роботу!

У розмірковував. Він не звик, щоб його виганяли за двері. Зазвичай він умить послав би нахабу на побачення з його давніми предками, але цей лікар йому дуже потрібний, бо ж іншого й близько не знайдеш…

— Я незабаром повернуся! — заявив Жахливий У так переконливо, ніби опанував акторську школу Станіславського.

— Ну й чудово! Не поспішайте, все добре обміркуйте, адже зміна зовнішності — це назавжди! Потім нічого не вдієш. Отже, думайте, добре все зважте, не поспішайте! — переконував лікар свого клієнта.

Та хіба Упир шкодуватиме своєї теперішньої зовнішності?

Нарешті хірург з усього маху стукнув дверима перед Упиревим носом. Зауважу, що вираз «перед носом» не варто сприймати буквально, бо носа в чудовиська давно нема.

Замислившись над словами хірурга, Упир розгубився. Стоячи на ґанку, він озирнувся. Поряд з домом — маленький садок, напроти — похоронне бюро. Упир позирав то в бік дверей, то на вхід до бюро і розмірковував, чи немає між ними чогось спільного… Справді, ця установа — чудове місце, куди можна скеровувати незадоволених клієнтів. І в підступній голові Жахливого У зародився такий злочинний план, що завойовник від задоволення посміхнувся. А всім відомо, що посмішка чудовиська нічого доброго не обіцяла.

Кутюр'е змахнув з чола піт і всівся на валізу, щоб замкнути її на замок. Потім він озирнувся навсібіч, намагаючись переконатися, що нічого не забув. Утім, він же їде ненадовго. На кілька днів, на стільки часу, скільки потрібно поліції, армії чи працівникам зоопарку, щоб упіймати це огидне створіння, вигляд якого вжахнув би і самого Франкенштейна.

Лікар схопив валізу і рішучою ходою попрямував до дверей, які враз відчинилися, як від вибухової хвилі. Просто перед носом! А оскільки він, на відміну від Упиря, має носа чималого розміру, то двері добре його зачепили, аж полилася ручаями кров.

Однією рукою схопившись за ніс, другою лікар спробував зачинити двері. Це йому вдалося після того, як знову до приміщення вперся Жахливий У. Пройшовши до кабінету, чудовисько поставило на стола величезний мішок.

— Що в ньому? — клацаючи зубами, спитав хірург.

— Я все зробив так, як ви сказали! Вирізав ті частини, які мені сподобалися! — відповів У, розв'язуючи міха.

Лікар боязко зазирнув усередину.

— Ось це — вуха, а це — рот, а це — ніс! — пояснив Упир, указуючи пальцями на принесені ним зразки.

Лікар онімів. Коли він йому радив «вирізати», то мав на увазі картинки з журналів, а не фрагменти тіла. Та цю помилку Упиреві можна й пробачити, бо він не має жодного поняття про журнали. Зате вирізати й відрізати уміє фахово.

У лікаря закотилися очі — він ось-ось знепритомніє…

— І він переконаний, що якийсь тонюсінький струмінчик може виштовхнути нас звідси? — незадоволено бурчала Селенія.

Але тим буркотіням справи з місця не зрушиш. Наші друзі так і лишилися в ямі — в зчленуванні між трубами. Барахлюш тяжко зітхнув: він вважає, що час збігає дуже поволі.

— Хіба твої батьки не вмиваються вранці? — смикав він Артура.

— Та вмиваються! Але я щось не втямлю… В цей час тато завжди голився.

Франсуа-Арман і справді вже був у ванні. Лице його все в піні для гоління, а в руках — станок із лезом. Але він ніяк не наважиться увімкнути воду, бо не може забути вчорашнього жахіття…

— А мама стає під душ! Щоранку! — пояснює Артур.

Роза справді стала під душ і намагалася увімкнути воду, але кран успішно протистояв її спробам.

— Ну чого ці крани так важко відкрутити! — жалібно вигукнула мати.

Боротьба з кранами у неї відбувається щоранку, бо вона завжди намагається крутити кран в протилежному напрямку. А тому вода ніяк не хоче наповнювати її ніжно-рожеву ванну…

Артур і далі розмірковував уголос.

— А бабуся зазвичай уже господарює на кухні. Вона кришить овочі. Але попередньо їх миє, тому вмикає воду…

Хлопчик не обманює. Великий баняк для овочів уже стоїть на столі. Тільки цього ранку Маргарита спершу взялася за слухавку.

— Добрий день, мадам Мінюс… Добре… Дякую… Перепрошую, чи ви часом не бачили мого внука Артура? Він інколи забігає побавитися на вашому полі… Не бачили?

Перемовившись із сусідкою звичними ввічливими фразами, понервована Маргарита поклала слухавку. Потім, зітхаючи, взяла записника і зателефонувала іншим сусідам. І поки не опитає всіх, овочі спокійнісінько лежатимуть у баняку. І мандрівнинам доведеться терпляче чекати, поки хтось. потребуватиме води.

— Але якщо не бабуся, то дідусь обов'язково відкриє кран! — підбадьорював друзів Артур.

Хлопчик каже правду, бо Арчибальд. прокидається найраніше і першим умикає воду. Та сьогодні він спізнився, бо в око випадково впала газета із статтею про Екваторіальну Африку, і дідусь заглибився в читання. Так що до ванни він піде після того, як прочитає статтю до самого кінця.

— Ось побачите! За кілька хвилин ви забудете про цю яму! — переконував королівських нащадків Артур.

Та його слова не те що не збадьорюють Барахлюша, а діють на нього протилежним чином. Бо несподівано юний принц кинувся вбік, ніби побачив привида. Зачекайте, може, він і справді щось побачив? Придивившись, Артур та Селенія помітили, що до кулі наближається якась істота. Вода коливається — і контури істоти нечіткі. Певно, вона ховалася поблизу, а тепер вирішила напасти на кулю. Як тільки два блискучих ока пронизали темряву, стало видно голову істоти.

— Темрякос! — разом вигукнули друзі.

Це справді був Упиревий син — і його широка посмішка, що оголила низку міцних гострих зубів, дуже красномовна. Артур умить відчув себе хрусткою подушечкою ВІСКАСА, в яку ось-ось вгризуться гострі зубки рекламного кота.

А Темрякосу навіть не віриться! Невже це вони? Ті троє поганців, з вини яких він втратив своє щастя? Трійця, яка зруйнувала його мрії про почесті і владу над королівством? Невже богиня лісу така до нього прихильна, що піднесла йому несподіваний дарунок — трьох найзапекліших ворогів на тарілочці з блакитною смужкою? Та Темрякос не поспішав. Це може бути міраж, ілюзія. Він уже кілька разів попадався на гачок оптичного обману, а тепер йому не хочеться помилятися.

Насупившись, Темрякос поволі підпливав до кулі. Трійко дрібненьких мініпутів, скоцюрбившись на дні прозорої капсули, мали природний вигляд, навіть якщо зважати на те, що і вода, і оболонка, яка відмежовує їх від Темрякоса, спотворюють зображення. Упиревий нащадок скривив у посмішці губи. Він зрозумів, що цього разу вороги в пастці, і нікуди вони не подінуться.

І хоча помста — страва, яку радять споживати холодною, Темрякос не має терпіння. Він висмикнув зі свого півнячого гребеня (його модники називають ХАЄРОМ або ІРОКЕЗОМ) одну із залізяк і поплив до кулі, щоб проткнути її наскрізь.

— Ой, як би було добре, щоб хтось нагорі увімкнув воду! — склавши молитовно руки, прошепотів Барахлюш.

Він почувався нещасливою жертвою, якій спутали руки й ноги та ще й кинули на рейки перед потягом, що наближається із шаленою швидкістю.

— Та увімкнуть! — упевнено сказав Артур, не стільки заспокоюючи приятеля, скільки самого себе.

Але там, у домі, батько, безвольно звісивши руки, все ще стоїть перед дзеркалом, мати крутить крана в зворотному напрямку, бабуся вчепилася в телефонну слухавку, а дідусь з головою пірнув у африканські джунглі.

Але в ту мить, коли Темрякос з войовничим гуком змахнув рукою, щоб нанести вирішальний удар, у домі зазвучав дзвінок. Він обізвався біля вхідних дверей. І чути його навіть тут, під водою. Темрякос із здивуванням прислухався. Франсуа-Арман перестав дивитися в дзеркало. Роза припинила боротися з краном. Маргарита поклала слухавку. Арчибальд відсунув набік газету.

Хто це так наполегливо дзвонить у двері в такий ранній час? У відповідь — тиша. Але якщо тиша підштовхує Темрякоса поновити наступ, то Арчибальд вирішив підійти і поглянути, кого це там принесло.

З войовничим погуком, точніше, з бойовим бульканням, Темрякос кинувся вперед. В цей час Арчибальд, проходячи через кухню, вирішив попити водички і відкрив кран… Куля з нашими героями, підхоплена бурхливою течією, випливла з тихої гавані. Бачачи, як ненависні мініпути знову його обвели навколо пальця, Темрякос замолотив рукою по воді, щоб таки проткнути прозору оболонку кулі, та весь час давав маху. Бо не знав, що вода спотворює реальні розміри предметів, позаяк ніколи не цікавився наукою. І до того часу, коли Арчибальд закрив кран, нападник плескався безпорадно в тій самій ямі, звідки втекли мандрівники. Ні, таки то був не його день! Він може скільки завгодно накликати лихо на голови своїх ворогів, та вдіяти нічого не в силі. І йому нічого не зостається, як дивитися вслід кулі і чекати, доки хтось угорі увімкне воду.

РОЗДІЛ 7

Випивши водички, Арчибальд пішов відчиняти двері. Зауважимо, що він, як завжди, не зазирнув у віконечко. Втім, це навіть добре, інакше б він ніколи не відсунув засува. А чудовисько, що постало на порозі, і в страшному сні не присниться.

Арчибальд завжди був добрим самаритянином, але, побачивши потвору, що подзвонила в двері, не зміг втриматися від гримаси… Точніш сказати, побачивши комплексну потвору, бо вуха, ніс і рот чудовиська явно належали різним людям. І лишень умілий кравець міг поєднати їх на одному обличчі.

Упиря тепер не впізнати, хоча він потворний, як і раніш, але схожий на людину. Комір широкого плаща приховував його підборіддя, а капелюх, насунутий на очі, і чудово виконаний макіяж дещо пом'якшували враження від його «вроди».

Хірург виконав роботу на відмінно, та, на наш погляд, поняття «відмінно» в цьому випадку недоречне.

Арчибальд не впізнав свого заклятого ворога, він навіть і не подумав би, що за цією непривабливою зовнішністю ховається Упир.

— Чим можу вам допомогти? — спитав Арчибальд, що ніколи не забував про ввічливість.

Упир втішився — його не впізнали! І він широко посміхнувся, аж шкіра на обличчі натяглася і затріщала. Дідусь несамохіть скривився, ніби від болю — він дуже співчував незнайомцю.

— Мені шкода, що я вас потурбував так рано, — сказав Упир з невластивою для нього ґречністю.

Арчибальд здивувався, та не його вишуканій шанобливості, а скрипучому тембру голосу, що нагадав йому щось давно знайоме.

— Жодних проблем! — не менш шанобливо відповів дідусь, все ще не здогадуючись, що до нього прийшло втілення Зла. — Ви не місцевий? — розпитував він незнайомця, щоб той знову заговорив, щоб знову почути голос і згадати, де ж він чув його раніше.

— Ні. Але я жив у цьому саду дуже довго, так-так, саме в саду! Ще до того, як збудували дім!

— А-а-а! Так ви приїздили сюди малюком і тепер мандруєте місцями свого дитинства? — спитав, усміхаючись, Арчибальд.

Упир не чекав на таке уточнення, та швидко схаменувся, що йому дароване іще одне очко.

— Саме так! Все своє дитинство я бігав цими лугами і можу похвастатися, що знаю кожен куточок вашого саду!

Арчибальд так і не здогадався, що перед ним Жахливий У, і дозволив собі засумніватися в правдивих словах несподіваного гостя. А Упир знає все: що є в саду, що є в домі і навіть під фундаментом дому. Ліпше за мешканців і ліпше, ніж будівельники, що зводили ці стіни.

Альфред давно вже нудиться. Не знаючи, що робити, він спробував заснути, та зненацька відчув, що навколо запанувала могильна тиша. А така тиша нічого доброго не віщує. Жодна пташка не набридає йому своїм щебетанням, жодна муха не кружляє набридливо перед його носом. Натрапивши на таке незрозуміле явище, пес вирішив проникнути у вітальню, щоб отримати бодай якусь інформацію. Та чим ближче він підходив до дверей, тим дужче відчував гидкий запах, що пригнічував його і підіймав шерсть дибки. Повільно наближаючись до Арчибальда, який перемовлявся з незнайомцем, пес відчував, як лапи у нього підкошуються, вуха притискаються до голови, а інстинкт примушує загарчати.

— Чого ти, Альфреде? Отак зустрічаєш гостей? — докірливо обізвався дідусь.

І він відіпхнув Альфреда, щоб той не проскочив у дім. Щоб навіть не торкнутися незнайомця, пес відбіг убік.

— Вибачте йому! Він не звик спілкуватися з чужими людьми! — пояснив Арчибальд.

— Якби чужак проліз у мій дім, я поводився б так само! — насмішкувато відповів Упир.

— Саме гостинність і відрізняє нас від псів! — зауважив Арчибальд, поступаючись гостю і запрошуючи його увійти. — Прошу вас, заходьте! Надворі спека — вам буде краще в тіні.

— Я завжди надавав перевагу тіні, — тихо промовив Упир, поволі ступаючи за дідусем.

Він приготувався насолодитися своїми наступними діями.

— Сідайте, будь ласка, а я піду принесу лимонаду.

— Та не турбуйтеся! — увічливо відповів гість.

— Та що ви! Ніяких проблем! Улітку моя дружина готує лимонад заздалегідь. Наш онук його обожнює!

— Онук? Хлопчик? Обожнюю дітей, — промовив Упир з такою інтонацією, що зразу зрозуміло: дітей він любить на сніданок, на обід і на вечерю. — А… де ж це ваш чудовий хлопчик? — вів далі він, не сумніваючись, що його запитання схоже на обертання кинджала у свіжій рані.

Та Арчибальд не збирався виказувати своє занепокоєння, принаймні за присутності незнайомця.

— Напевне, у своїй кімнаті. Бавиться! — відповів дідусь, удавши на обличчі усмішку.

Дідусь близький до істини. Артур і справді в своїй кімнаті. Точніш, у своїй ванній кімнаті. А щоб точніше вказати місце його перебування, доведеться зазирнути в зливний отвір душового піддону. Там, під сіточкою, гойдається маленька прозора кулька. Пройшовши каналізаційні труби, корабель мініпутів прибув у останню гавань.

Тримаючи в руках меч, Селенія приготувалася розпанахати оболонку кулі.

— За моїм сигналом — хапаємося за мотузки! — гукнула вона, стаючи у позу драконоборця.

Артур підняв голову. Мотузки, про які сказала принцеса, не що інше, як волосся, що зачепилося за сіточку і не змилося разом з водою. Мандрівникам пощастило: в останній раз Артур не встиг вимити після себе піддон…

Одним помахом Селенія розсікла оболонку, наші герої підскочили і вхопилися за волосини. Для мініпутів — вони як канати. Підтягнувшись, Артур проник в один із отворів сіточки і допоміг Селенії та Барах л юшу вибратися назовні. І ось усі троє всілися на дні широкої білої ванночки.

— Це і є твоя кімната? — здивувалася Селенія.

— Ні. Це душова. Моя кімната — поряд.

Зважаючи на їхній зріст, до цього «поряд» їм іти не менше години.

— Спробуймо вилізти звідси! — заохотив друзів Артур.

Розвівши руки, він притиснувся спиною до слизької стінки піддону. Селенія поставила ногу на Артурову долоню і з допомогою брата вилізла йому на плечі.

Вона так само притислася до стінки, і на цю двоповерхову піраміду почав підійматися Барахлюш. Та юний принц не такий гімнаст, як його сестра. І все-таки, уразивши Артурову руку і наступивши черевиком на його обличчя, він сяк-так виліз на плечі сестри і вчепився в край піддону.

— Ооооопс! — вигукнув Барахлюш, підскакуючи і закидаючи ногу на край стінки. Трохи посовавшись, він нарешті сів верхи на бортик піддону і переможно озирнувся. Внизу відкрилися безкрайні простори… ванної кімнати.

За кілька секунд біля брата сиділа Селенія. Вона теж роззирнулася навсібіч і зупинила свій погляд на пласкій лампі під самою стелею. На думку принцеси, там могли б поміститися всі Сім континентів.

— Справжній космічний корабель, — задумливо промовив Барахлюш, дивлячись на лампу.

— Гей, ви там, нагорі! Може, таки витягнете мене звідси? — подав голос забутий друзями Артур.

Селенія подумки перепросила сама себе, що забула про свого судженого, і подала йому меч. Опершись на зброю, хлопчик швидко приєднався до друзів.

— Нам туди! — указав він на смужку світла, що виднілася звіддалік.

Світло проникло з-під дверей ванної кімнати, за якою розташована кімната Артура.

— Це йти не менше години! — жалісно зітхнув Барахлюш.

Мандрівка його дуже стомила.

— Та ні — кілька секунд! — заявив Артур і з розмаху стрибнув на стілець.

Услід за ним стрибнула принцеса. За нею — Барахлюш. Та якщо стрибок Селенії можна порівняти із граціозним стрибком газелі, то її брат скидався на розгодованого їжака в польоті. Юний принц ніколи не відзначався атлетичною формою, а тепер його пристрасть до ласощів далася взнаки: не доскочивши до стільця, він, певно, гепнувся би вниз і розбився, якби сестра не підхопила його. Ви скажете, що падіння зі стільця — не смертельне. Так, для нас, а для мініпутів упасти зі стільця — те саме, що нам загриміти з даху хмарочоса.

Артур підійшов до кинутої на стілець футболки. Узявшись за щільну тканину, голосом держслужбовця, що відкриває монумент, він оголосив:

— Пані та панове! Дозвольте презентувати вам найекологічніший транспорт у світі! Знаменита модель «Антилопа» без пружини і двигуна!

Хлопчик доклав зусиль, щоб підняти кутик футболки — і перед очима його друзів постав мініатюрний всюдихід, з боків якого намальована люта антилопа гну. Артур швиденько скочив за кермо, дуже вдоволений, що нарешті його зріст дозволяє йому покататися в улюбленій іграшці. Барахлюш аж закректав, залізаючи на заднє сидіння. Якби він мав вибір, то радше погодився б на прогулянку пішки, бо останній його вояж не залишив приємних спогадів. Тоді вони втікали від мутної хвилі повені, що и влаштував Жахливий У.

— Зрозуміло, що екологічно чистий транспорт — це класно, але яким чином авто рухатиметься без двигуна і пружини? — поцікавилася Селенія, сідаючи поруч із водієм.

— Під дією сили тяжіння! — відповів хлопчик.

Брат із сестрою здивовано перезирнулися.

— Сила тяжіння! — гордо заявив Артур і жестом запросив друзів поглянути через вітрове скло.

Виявляється, «Антилопа» стоїть на краю майже вертикальної траси для тоббогана. Подивившись униз із такої висоти, ви дістанете запаморочення голови.

Селенія від здивування аж рота роззявила. А Барахлюш зі страху заклацав зубами.

— Ти-ти-ти… Ти яс не збираєшся тут спускатися? — тремтячим голосом спитав принц.

— Та всього раз! — озвався Артур з неприхованою радістю.

Виставивши руку з кабіни, він штовхнув ворота, що загороджували дорогу, і «Антилопа», як справжня гірська коза, помчала вниз. За мить всюдихід набрав космічної швидкості. Двигуна нема, тому авто рухалося безшумно. Зате пасажири верещали так, що заглушили б із десяток тарахкітливих тракторів. Артур теж кричить — але від щастя. Скільки разів він, спостерігаючи за спуском, уявляв себе за кермом! Він мріяв по-справжньому відчути радість швидкості!

Біля підніжки стільця траса повертала, і «Антилопа», підстрибнувши, покотилася по підлозі. Тиск такий сильний, що пасажирів не видно — їх притисло до сидінь. На скаженій надзвуковій швидкості болід перетнув ванну кімнату і помчав до дверей.

— Ми розіб'ємось! — запанікувала Селенія, дивлячись, як стрімко вони наближаються до вузької щілинки, звідки проникає світло.

— Проскочимо! — заспокоїв її водій, бо не раз виконував цей трюк.

Звичайно, спостерігати — це одне, а летіти стрімголов у всюдиході, що повинен проскочити під дверима під дією інерції, — це вже зовсім інше. Серце Артура завмерло, коли він побачив, з якою швидкістю авто наближається до дверей. А коли відстань стала мінімальною, хлопчик заплющив очі.

Пролунав сухий стукіт. Зачепивши дахом двері, всюдихід, не знижуючи швидкості, проскочив щілину. Тепер Артур зрозумів, звідки там подряпини. А він же звинувачував Альфреда, що пес, бавлячись, занадто сильно стискує авто в зубах!

Упершись руками в панель із пристроями, Селенія поволі випросталася. Всюдихід рухається швидко, але Артур контролює ситуацію.

— Ось погляньте! Це моя кімната! — пишаючись, промовив він, ніби пропонував друзям оглянути єгипетські піраміди.

Селенія дивилася на гігантські предмети, що стояли на підлозі, як сфінкси в пустелі. Артур легко лавірував між ними.

— Це все твої іграшки? — поцікавився Барахлюш.

— Ага! Мене останнім часом задарували! Арчибальд вирішив віддати зразу все, що хотів подарувати за ті чотири роки, поки його не було. Тому ми цього місяця чотири рази святкували Різдво! — усміхався, розповідаючи, Артур.

Юний принц замислився: йому невтямки, в що можна бавитися такими предметами-страхопудами. Йому, скажімо, щоб збудувати хатку, потрібна половина горіхової шкаралупи, а зі шматочка пожухлого листка виходить чудовий батут…

«Антилопа» стишила хід і зупинилася біля чудового потягу.

— Пересадка! Міняємо транспортний засіб! — гордо повідомив Артур.

— Ще один? І як він називається?

— Потяг! Це найприємніший вид транспорту! Ось переконаєтеся!

— А він швидкий? — спитала Селенія, скептично поглядаючи на важкий локомотив.

— Достатньо швидкий, щоб не набридло їхати, і достатньо повільний, щоб милуватися пейзажами, — промовив хлопчик, ніби продекламував рядки вільного вірша.

Можна побитися об заклад: цю фразу він чув від дідуся. Великий мандрівник Арчибальд подолав тисячі кілометрів потягом. Артур також їздив у потязі, доки батько не придбав автомобіля. Одначе на іграшковому локомотиві йому подорожувати ще не вдавалося.

— Прошу вас, принцесо, виявіть мені честь — підійміться у вагон, — уклонившись, запросив Артур Селенію.

Він промовив це жартома, та принцеса жарту не помітила. Вона звикла, що придворні постійно схиляються перед нею в шанобливих поклонах і розсипаються в кучерявих компліментах. Воістину по-королівськи вона увійшла до вагона і зацікавлено стала його роздивлятися. Артур зразу ж запросив даму до вагона-ресторана, причепленого в кінці локомотива.

— Я б із задоволенням чогось з'їла, — зітхнула принцеса, сідаючи за столик.

— М-м-м… Із цим е проблема! Тільки-но закінчився страйк залізничників. Я, звичайно, міг би звернутися до армії, щоб нам приготували обід, але всі мої олив'яні солдатики пішли на війну, — вдавано діловито промовив хлопчик.

Не знаючи життя великого світу, Селенія не зрозуміла гумору. Так що ми з повним правом можемо сказати: голодній кумі хліб на умі.

— Я хочу їсти! — голосно сказала принцеса, роззявляючи рота, як слимак, шукаючи поживу.

— Е-е-е… лишайтеся на своїх місцях… Я збігаю гляну, що можна роздобути… — панічно закричав Артур.

Ще не вистачало, щоб у його присутності принцеса вмерла з голоду…

РОЗДІЛ 8

Дверцята холодильника відчинилися. Всередині — багатство і порядок, хоч у рекламі показуй. На жаль, усе, що там лежить, не для Селенії. Маргарита взяла гарний кришталевий графин, наповнений її знаменитим лимонадом.

— Навіщо ти запросив у дім цю людину? — докірливо прошепотіла вона Арчибальд ові.

— Сам не знаю… Певно, через голос. Він мені здається знайомим. Глухий тембр, зверхні інтонації. Я, напевно, з ним колись зустрічався. От тільки де? — тихо відповів Арчибальд, чухаючи потилицю.

— Такого обличчя не забудеш ніколи, навіть якщо побачиш його всього раз! Це жахіття надовго лишиться в пам'яті.

— Ох, Маргарито, ти хіба забула, що в мене щось із пам'яттю? — зітхнув дідусь. — Ось я й не можу пригадати, кому належав цей голос…

— О-о… А-а… — несподівано пролунав тоненький голосочок.

Це до кухні зайшла Роза. У неї болять руки. Тому вона витягла їх уперед і розчепірила пальці, ніби сушила лак на нігтях.

— Я так і не ввімкнула воду у ванній! — жалібно простогнала вона і, тамуючи біль, стала дмухати на пальці.

— Уже йду! — відгукнувся Арчибальд, простягаючи їй холодний графин. — Потримай у долонях — тобі зніме біль.

Послухавшись батька, Роза з полегшенням зітхнула.

— Віднеси графин у вітальню і пригости лимонадом нашого гостя. А я перемовлюся з твоєю матір'ю.

Роза кивнула головою на знак згоди і вже зібралася йти, як Арчибальд її зупинив.

— Незначна деталь: наш гість дуже… ммм… негарний. Навіть потворний. У кожному разі, його зовнішність справляє не найкраще враження. Тому я попрошу тебе стримувати почуття і подумати про те, що йому з таким лицем живеться значно важче, ніж тобі, — терпляче застерігав Розу батько.

— Не хвилюйся, — відповіла Роза, мило усміхаючись. — Я щосуботи добровільно працюю в лікарні і, повір мені, бачила людей в найбезпораднішому стані. Попервах я сама почувалася хворою.

А потім звикла. Мене тепер важко здивувати! — упевнено завершила вона і, цокаючи підборами, пішла у вітальню.

Упир дивився у вікно й уважно вивчав сад. Раніше він був певен, що знає в ньому кожен закуток, але тепер, коли збільшився в зрості, не пізнає його. Важко упізнати свій дім з висоти пташиного польоту! Зненацька до Упиря долинув звук чиїхось частих кроків. Це йшла Роза; на ній модна спідниця, яка не дає змогу зробити кроку, ширшого за десять сантиметрів.

Переконаний, що його новий костюм і нова, ручної роботи, фізіономія вражаюче гарні, Упир повернувся і продемонстрував найпроменистішу усмішку. А ви ж добре знаєте, що то за усмішка… Як розповідала потім Роза, Жахливий У був схожий на крокодила, що промовляв «чі-і-і-з» назустріч газелі, яка зненацька вискочила із кущів. Молодиця вмить пошкодувала, що одягла окуляри.

Коли перший переляк минув, вона зупинилася, глибоко вдихнула і, схопившись за голову, дико заверещала. Але щоб схопитися за голову, їй треба було вивільнити руки, тобто кинути графин. І він розбився на дрібні друзки.

Розин вереск вивів Франсуа-Армана з прострації. Він стрибнув і, витягши вперед руку з бритвою, став в оборонну позу.

— Розо! Тримайся! Я тут! — закричав чоловік.

Він закрутив головою в різні боки, шукаючи ворога, і нарешті побачив його в дзеркалі — жахливого, з пухнастою білою бородою. Арман зарепетував так, що міг би позмагатися в криках із своєю дружиною. І лишень потому, як стихли звуки, зрозумів, що побачив у дзеркалі себе, своє обличчя, вкрите густою піною для гоління. Він схиляється над умивальником, щоб змити ту дурнувату білу бороду, з якою він схожий на діда. Він увімкнув воду.

Саме цього й дочекався Темрякос — щоб хтось нарешті відкрив один із тих бісових кранів і потік вимив би його з ями, де він застряв. Ви, певно, вже зацікавилися, звідки у Темрякоса така фантастична властивість довго сидіти у воді без повітря. Відповідаємо: його мати з родини амфібій і личинкою мешкала під водою. Тепер зрозуміло, чому цей вояк може побити всі рекорди перебування під водою, перемігши навіть морську черепаху.

Темрякос не пам'ятав своєї матері. Упир знищив її, коли дитя було зовсім маленьке. Можливо, він їй віддячив за ту невиліковну недугу, від якої гниє стільки років. Звісно, Темрякос жадав би успадкувати від матері здатність усе отруювати, але природа розпорядилася інакше. Хоча, сидячи у водяній ямі, він уповні поцінував материнський дар.

Якщо чесно, то Темрякос був нещасливою дитиною, яку виховували в ненависті та насиллі. Іншого він не знав. Може, якби він ріс в іншій родині, із нього вийшов би пристойний мініпут. Якби ж у нього були турботливі батьки, друзі і подружки, він би не виріс таким немудрим і злим. Та жодного промінчика дружби, жодного промінчика співчуття він не відчув ні в дитинстві, ні в юності. Один-єдиний раз батько виявив великодушність і призначив його капітаном імперських військ. Але сталося це в той самий день, коли Упир покинув сина в біді…

Тепер Темрякос сам собі пан, ніхто на нього не впливає ні добре, ні зле. Він може жити, як йому хочеться. Може чинити зло, а може бути добрим. Та в ці хвилини нащадок Упиря не збирається змінюватися — він палахкотить бажанням розквитатися зі своїми заклятими ворогами. І зціпивши, ніби вовчий капкан, свої численні зуби, він щосили поплив по трубі, щоб наздогнати Артура та його друзів.

Шукаючи харчів для своєї обожнюваної голодної принцеси Артур перескакував з іграшки на іграшку. Селенії вистачило б і якоїсь крихти, і хлопчика дуже дивує, що за його (чесно кажучи, свинських) звичок усюди полишати крихти їжі, він не може знайти жодної поживної дрібнички. Он воно що! Він зовсім забув, що влаштував під ліжком хижку, де вони з Альфредом харчувалися подалі від чужих очей. Їсти під ліжком значно цікавіше, ніж на кухні, але цей спосіб усі засуджують, а особливо Маргарита, якій доводиться згинатися в три погибелі, щоб повимітати крихти, тоді як на кухні вона їй змітає шматкою зі столу, а з підлоги — віником.

Артур побіг під ліжко і зразу ж наштовхнувся на печиво, навіть не надкушене. Це кураб'є — воно схоже на пірамідку, легко кришиться, і відламати від нього шматочок навіть мініпуту під силу.

Схопивши шматок печива, хлопчик помчав до вагона і поклав здобич перед Селенією.

— Що це? — спитала принцеса, не приховуючи гидливості.

— Місцеві ласощі. Розсипчасте печиво.

Принцесині очі округлилися, мовби їй запропонували скуштувати марсіанських харчів.

— Принаймні це смачніше за яйця бабок, які ви їсте щодня! — багатозначно зауважив Артур, стоячи на вагонних сходинках.

Скочивши на підлогу, він підбіг до трансформаторної будки і щосили потяг на себе важіль. Побачивши, що загорілася червона лампочка, хлопчик радісно гукнув і стрімголов помчав до потяга.

— До вагонах! — скомандував, як це роблять провідники.

Паровоз засвистів, колеса зарухалися — Артур устиг скочити на сходинки. Йому не слід запізнюватися! Перебігши весь локомотив, хлопчик, задихавшись, увалився у вагон-ресторан, де, зручно влаштувавшись за столиком, Барахлюш наминає печиво. Селенія так і не з'їла нічого.

— Дуже смачно! — з набитим ротом прорік принц. — Чимось схоже на наш белакорн, лиш без сиропу!

Та принцесу цим не переконаєш. Вона мовчки дивилася у вікно, оглядаючи пейзажі Артурової кімнати.

— Ну, прошу тебе, Селенів, скуштуй! Спершу треба скуштувати, а вже потім казати, що це тобі не до смаку! — умовляв її Артур. — Хіба у Великій книзі не так написано?

— Ні! — відрізала принцеса тоном порожнього холодильника.

— Значить, про це треба написати, і я запропоную раді зафіксувати цю істину у Великій книзі! — жартома заявив хлопчик.

— Треба бути мініпутом, щоб виступити на раді! Рада не вислуховуватиме будь-кого! — зверхньо промовила Селенія, яку голод зробив ще впертішою, ніж звичайно.

Артур відламав шматок печива і, не приховуючи задоволення, поклав його до рота.

— Одначе, якщо я нічого не забув, маю за дружину не просто мініпуточку, а саму принцесу. Отже, я став громадянином вашого королівства і навіть потенційним королем, що надає мені право не лише виступати на раді, а й засідати разом із мудрецями!

Вуха Селенії затремтіли — ознака її гніву.

— Звісно, якщо принцеса не заперечуватиме, бо я прийму будь-яке її рішення! — пішов на примирення хлопчик, щоб не доводити принцесу до гніву, бо вона й так вже була схожа на киплячу скороварку, з якої незабаром зі свистом вирветься пара, тобто накопичена в ній лють.

Як і всі принцеси, Селенія небайдужа до лестощів. Поблажливо посміхаючись, вона відламує шматочок печива і підносить до вуст.

— Смачно, чи не так? — спитав Барахлюш все ще з набитим ротом.

Не удостоївши брата відповіді, принцеса мляво жувала. Одначе її голодний шлунок грав марша. Артур не без злорадства спостерігав боротьбу волі та інстинкту. Поєдинокгордощів і здорового глузду. Голова протестує, відмовляється від харчів, а шлунок бурчить, під ложечкою ссе, і опиратися цьому все важче. А голодний мозок узагалі не слухається. І за прикладом молодшого брата, Селенія взялася обгризати зусебіч шматок пірамідки.

— Ось і все гаразд! — зрадів Артур перемозі здорового глузду.

І ніби на честь цієї маленької перемоги паровоз дав гудок, і звук його пролунав на всю кімнату, долинув до ванни, де його впіймали чиїсь недобрі вуха.

Дві гачкуваті руки, що скидаються на клешні, вчепилися в бортик піддону, і над його краєм висунувся півнячий гребінь Темрякоса. Упирів син ніколи не причісувався, а тепер, коли помста близька, взагалі перестав дбати про свою зовнішність.

Підтягтись, він зіскочив на підлогу, добряче гепнувся, підвівся, обтрусився і став прислухатися, звідки долинає незнайомий йому звук, який, без сумніву, належить механізму. Через щілину під дверима Темрякос побачив Артурового локомотива, що мчав до інших дверей, а, проїхавши під ними, вилетів у коридор. Потяг зник, примушуючи нещасливця рвати на собі волосся зі злості.

Темрякос просто дуріє, усвідомлюючи, що вороги ховаються поруч. Та винайти швидкісне авто для скорочення відстані йому ніколи не вдасться, тому доводиться шукати інше рішення. Темрякос озирнувся і побачив велосипедиста у жовтій майці, що прихилився до стінки піддону.

— Гей, ти! — покликав він.

Та велосипедист мовчав. Мовчав не тому, що був неввічливий, а тому, що не вмів говорити, бо його зробили з пластику. Та Темрякос нікому не пробачав нешанобливого ставлення до власної персони, навіть коли нахабою виявився пластмасовий чоловічок. Вояк витягнув меча і розрубав нещасливого спортсмена на кілька частин. Історія не зафіксувала, чи був той велосипедист переможцем перегонів Тур де Франс, але змагання на закритому велотреку він, безумовно, виграв би, бо від удару підскочив, стрімко зробив коло по стінках ванни і лиш після того впав, розбившись на друзки.

Темрякос оглянув велосипед — його не складніш осідлати, ніж гамуля. Всівшись у сідло, він відштовхнувся і наліг на педалі. Попервах вояк почувався немовлям, що тільки навчилося ходити, тому раз у раз втрачає рівновагу й падає. Та коли доїхав до дверей, уже тримався впевнено і навіть збільшив швидкість. Одначе швидко міркувати він ніколи не вмів, тому сумістити швидкість велосипеда і висоту дверей йому не вдалося. В Артурову кімнату велосипед укотився без вершника, промчав крізь шеренгу велосипедистів, що, здивовані, відступили перед механізмом, який рухався до фінішу самостійно. Вперше в історії Тур де Франс переможцем став не велосипедист, а велосипед!

Франсуа-Арман убіг у вітальню. — Що тут діється? — задихано спитав він.

Озирнувшись, побачив дружину, що лежала на дивані з компресом на голові.

— Та нічого, нічого такого… Вона просто послизнулася, як завжди! — відповів Арчибальд.

Він давно перестав рахувати доньчині синяки.

Арман кинувся до Рози; він такий схвильований, що ось-ось розридається.

— Що з тобою, люба?! Поглянь на мене! — шепотів він, плескаючи її по щоках.

Арман розгублений. Він повертає голову, і його погляд падає на комбіноване лице Упиря.

— Це не небезпечно, лікарю?

Сльози замулили йому очі, інакше він би не сплутав Франкенштейна з його творцем. Упиреві таке порівняння до вподоби. Помилка Армана для нього — лестощі.

— Якщо вас цікавить моя думка, то я вважаю, що ваша дружина буде жити! — не без гумору відповів У.

— О, дякую, лікарю, дякую! — вигукнув Франсуа-Арман, захоплений такою підбадьорливою звісткою.

Від удячності він схопив «лікаря» за руку і з захопленням затряс її. Але саме цього й не слід було робити.

— Все, досить, це не варте таких виявів почуттів! — відповів Упир, намагаючись вивільнитися із чіпких рук Франсуа-Армана.

Але той від щастя не міг зупинитися і все тряс руку, як гілку старої сливи. Порівняння таке тут доречне, бо наспіх пошитий костюм «лікаря» був ламкий, як сухе дерево. І рукав тріснув, оголивши шорстку, немов кора на дереві, шкіру Упиря.

— Та припини ж ти, ідіоте! — зарепетував У, що, погодьтеся, не відповідає лікарському етикетові.

Гнів завжди немудрий порадник. Від лютого крику з Упиря сповзає придбане обличчя і демонструє його справжню фізіономію, не схожу ні на лікаря, ні на людину як таку. Це фізіономія Жахливого У, повелителя темряви.

Арман стер сльози радості. Ліпше б він цього не робив. Як тільки зір його прояснився, він зразу ж зімлів і впав на диван, біля своєї дружини. Маргариту знудило. А в Арчибальда спрацювала пам'ять.

— Я ж казав, що вже чув цей голос! — задоволено вигукнув дідусь.

З радості, що до нього повернулася пам'ять, він не усвідомив небезпеки, яка тепер загрожувала всім.

Скинувши вже непотрібні лахи, Упир з помітним задоволенням постав у своїх імператорських шатах. Пожбуривши капелюха, він гордо повів своєю понищеною головою, а потім, стягнувши з рук рукавички і кинувши їх в кут, потер зімлілі рукоклешні.

— Нарешті я маю своє обличчя! — промовив він, змахнувши плащем.

— Я ж казала тобі: не пускай незнайомців у дім! — докірливо прошепотіла на вухо Арчибальдові Маргарита.

— На жаль, він мені знайомий, — зітхнув у відповідь дідусь. — Дозволь тобі представити повелителя Забороненого Міста і Сьомого континенту — Жахливого У, чиє ім'я, вимовлене вголос, накликає лихо.

— Для мене велика честь познайомитися з вами, мадам Маргарито!

— Звідки він знає, як мене звати? — тривожно прошепотіла поважна дама.

— В іншому житті мені випало щастя спостерігати, як ви господарюєте на кухні. І, повинен визнати — ви на мене справили неабияке враження. Шкода, що я не можу поцінувати якість приготовлених вами страв, бо я не куштував їх на смак. Але та любов і порив, з яким ви готуєте страви, завжди викликали в мене захоплення. До речі, я чудово пам'ятаю, як ви пекли свій знаменитий шоколадний торт. Ви експериментували щонайменше сотню разів, перш ніж створили істинний шедевр. Мені подобається ваша цілеспрямованість. В нашому роду всі були такі.

— Лишень ваша цілеспрямованість, на жаль, служить грабіжництву та руйнації, а не тортам! — повчально зауважив Арчибальд.

Упир починає його нервувати.

— Згоден, наслідки неоднакові. Однак якість та сама, і сьогодні я дозволю собі висловити захоплення вами, Маргарито!

І Упир зігнувся в елегантному поклоні.

— Мені хотілося сказати вам компліменти раніше, але в ті часи мій зріст не перевищував кількох міліметрів, і мій голос, хай би яким гучним він був, звучав не дужче за хрускіт горіха, що його розгризає білка. Зате сьогодні все інакше, — промовив він з такою посмішкою, від якої, ви вже знаєте, добра не ждуть. — Мій голос перемагає і силою, і глибиною. Він став грізною зброєю. Ви дозволите мені невеличке випробування звуку? — ввічливо спитав він.

— Від тебе можна очікувати лишень якоїсь підлоти, Упиряко! — сухо відповів Арчибальд, забувши, що вимовлене вголос ім'я — на нещастя.

— Ти так вважаєш? — грайливим тоном відгукнувся мерзотник. — А я думав лиш налякати тебе. Але ти образив мене! І не тільки образив, а й промовив моє ймення вголос, замість того, щоб вимовити один звук. Отже, ти сам накликав біду!

— Про який звук він каже? — отямилася Маргарита.

— Про той, з якого починається моє ім'я, мила Маргарито! — відповів Жахливий У, вдихаючи в легені все більше повітря, аж поки його грудна клітка не роздулася до неймовірної величини. — Про звук У! — промовив він, видихаючи…

Результату досягнуто. Все злітає в повітря — скатертини, килимки, фіранки. Розбивається скло. Стукають віконниці. Падають стільці. Масивна шафа виїхала на середину вітальні.

Штучний циклон рухався до сходового майданчика — і потяг опинився в його епіцентрі. У вагоні-ресторані зчинилася паніка, наші герої відчайдушно вчепилися в поручні. Але вітер такої сили, що ледве не зносить локомотив з рейок. В кімнатах літають виделки і ложки. Несподівано одна виделка з розмаху встромилася в розетку. Коротке замикання — і потяг став. Якийся час його підштовхував вітер, але не довго.

Підхоплена вихором Маргарита зависла в повітрі. Але Арчибальд стояв непорушно — у нього пошматована куртка, розтріпане волосся, та він не має наміру поступатися.

Сила Упирева пішла на спад. Буревій вилетів через вікно і помчав удалину. Від затишної прибраної вітальні не лишилося й сліду. Меблі розкидано по підлозі, а в центрі, немов маяк, стояв Арчибальд. Побачивши його, Упир знову став набирати в груди повітря.

— Очерет гнеться, та не ламається, Упиряко, — помітивши його рухи, зауважив дідусь. — Якби ти раніше спостерігав за природою, ти б засвоїв цей урок. І знав би, що блискавка частіше мітить у могутній дуб, ніж в гнучку очеретину.

Упир нічого на те не сказав, але перестав надуватися. Він зрозумів, що навіть коли розтрощить цей дім, то не зламає його господаря.

Усвідомлення власної безпорадності роздратувало Жахливого У. Злісно зашипівши, він зірвав лють на маленькому круглому столику, ударом кулака розбивши його на тріски. Вчинок украй нерозумний, бо нерви він собі не заспокоїв, а от Розу розбудив.

Молодиця встала з дивана і одягла на носа окуляри. Вони їй нічим не можуть бути корисні, бо він Упиревого ревища потріскалися скельця. Тепер це доречно, інакше вона би знову зімліла, побачивши, що новий прибулець жахливіший попереднього.

— Я, певно, довго спала? — спитала Роза Упиря.

Та йому вже набридло грати роль вихованої особи.

— Як на мене, то не дуже! — відповів він і гепнув Розу по голові. І вона знову безтямно упала на диван.

Артур вийшов з вагона і, кинувши погляд на руїни після буревію, почав підраховувати збитки. Вся підлога була засипана посудом, скляними друзками та уламками. Несподівана стихія добре пошкодила Маргаритине господарство.

— Мені відома лиш одна істота, яка може заподіяти стільки шкоди, — задумливо сказала принцеса, поклавши руку на меч.

— Залиш у спокої меча, Селеніє! Тепер в тебе не той зріст, щоб воювати з руйнівником! Ліпше допоможи ввімкнути струм, — попросив Артур, намагаючись повернути важіль рубильника.

Тим часом Альфред, якого не полишала думка проникнути у вітальню, заскочив через розбите вікно. Підбігши до Маргарити, він почав їй лизати руки — і бабуся нарешті стала на підлогу. Обтрусившись, вона підійшла до дідуся.

— Чого б тобі просто не сказати про мету свого візиту замість того, щоб все понищити? — спитав Арчибальд Жахливого У.

— Нищити все на своєму шляху — моя маленька примха! — відповів Упир таким голосом, ніби йшлося про пожадання полуниць з вершками. — Ткнеш стінку карткового дому, а потім спостерігаєш, як швидко він руйнується — хіба це не приємне заняття? А той, хто будував дім, хіба не думав про руйнування? Ніщо не вічне під небесами, — філософствував Упир, походжаючи по вітальні. — І назвіть мені хоча б одну імперію, яку не збудували на уламках загиблої держави! Руїни — це фундамент для нових будов — будинків, палаців, фортець! Побачивши наслідки руйнування, людина зажадає відбудувати все заново, і не тільки відбудувати, а й перевершити те, що стояло раніше! Руйнуючи, я допомагаю виграти час архітекторам майбутнього!

— Час, протягом якого ти ще щось зруйнуєш! — насмішкувато промовив Арчибальд.

— Згоден. Це аморально. Ви будуєте — я руйную, ви знову будуєте — я знову руйную! Ох, хто ж розірве це зачароване коло?! — з награною жалісливістю вигукнув У.

Арчибальд не має що сказати. Мовчить і Маргарита.

— Може, така протидія і допомагає зберігати рівновагу? Хіба коло — не най-довершеніша геометрична фігура? — додав Упир, втішений, що йому вдалося продемонструвати ерудицію.

— Справді, це довершена фігура, — погодився Арчибальд.

— Добро і зло нерозлучні, мій безцінний друже Арчибальде! Вони надто потрібні одне одному. Це той цемент, який скріплює наші два світи!

РОЗДІЛ 9

Спільні зусилля Артура та Селенії не були марними — їм удалося відновити електропостачання. Потяг рвучко смикнув і почав набирати хід, а трьом нашим героям довелося його наздоганяти. Заскочивши на останню платформу, Артур простяг Селенії руку і допоміг їй залізти.

— Швидше, Барахлюше! — гукнула принцеса до свого брата, що підтюпцем біг позаду потягу.

— Не можу — в мене важкий рюкзак! — відповів задиханий і змучений юний принц.

Потяг мчав усе швидше, ще кілька секунд — і Барахлюш відстане від них остаточно.

— Артуре! Допоможи! — вимагала принцеса, певно, вважаючи, що її обранець здатен творити дива.

Артур ні в сих ні в тих. Та чого тільки не вдієш, коли прекрасна принцеса дивиться на тебе благальним поглядом!

Хлопчик зрозумів, що має лише одну секунду, щоб прийняти рішення. І якщо він загається, то втратить і принцесине серце, і Барахлюша з його знаменитим рюкзаком.

— Барахлюше! Тебе наздоганяє… Йєті! — щосили гукнув Артур.

Хитрощі допомогли: з переляку у Барахлюша буквально виросли крила і він, побивши всі рекорди з бігу, наздогнав платформу, заскочивши на неї таким запаморочливим піруетом, що збив з ніг і Артура, і Селенію. Всі троє покотилися, як у грі «мала куча». Першою стала на ноги Селенія. Струсивши пил з одягу, вона залилася сміхом.

— Ну, братику, ти й загорнув вуха!

Артур уперше чує цей вислів, і йому здається, що він означає те саме, що й «розвісив вуха».

— Класно він тебе підколов: тебе наздоганяє йєті! — пародіюючи Артурів голос, насміхалася принцеса.

Та Барахлюшеві не до сміху — фізіономія у нього надзвичайно сердита.

— Та я майже не збрехав! — виправдовувався Артур. Йому так хотілося, щоб принцеса мала веселий настрій. Та схоже на те, що його бажання не здійсниться.

Селенія вмить спохмурніла, хоча юний принц відчайдушними жестами підтверджує: Артур не брехав! Адже за потягом стрімголов мчав йєті, і його чорний ніс уже сопе за спиною принцеси. Та дівчинка його не бачила.

— Ви що. насміхаєтеся з мене? — сердилася Селенія. — Не на ту напали! Я, дорогенький Барахлюшику, в ці ігри бавилася, коли тебе ще й на світі не було! І я чудово знаю, що ніякий йєті не біжить за нашим потягом! — упевнено сказала вона, озирнулася… І переконалася в протилежному.

Альфред мчав за локомотивом:. І його ніс уже впирався у платформу. Принцеса заверещала нелюдським голосом, від чого й стіни затремтіли, побігла вперед і впала просто в Артурові обійми, з чого хлопчик тільки втішився.

— Та це не справжній йєті, — заспокоював Артур принцесу. — Це пес Альфред. Йєті більший і не такий гарний!

— А він приручений? — загикуючись, спиталася Селенія, не змігши приховати свого знічення.

— Я б сказав так: коли наші бажання збігаються, — він мене слухається!

Артур підбіг до краю платформи і щосили закричав:

— Альфреде! Щезни! Ти налякав принцесу!

Пес прислухався. Він побачив свого господаря на платформі, такого малесенького, та голосу не почув — він слабкий і тихий.

— Ну, бачиш? Він знову мене не слухається! — з відчаєм промовив Артур.

Він ніяк не міг зрозуміти, що пес його просто не почув. А він же так гучно горлав!

Потяг минув тенісного м'ячика, забутого після гри. В хлопчика в ту ж хвилю визріла ідея: він з розмаху вдарив ногою по м'ячу, таким чином продемонструвавши свій талант футболіста. Та ліпше б він подумав головою, перш ніж діяти ногами! М'яч разів у сто більший за нього, і єдине, чого він досяг своїм необдуманим вчинком, так це великого синяка на нозі. Артур аж завив із болю і заскакав по вагону на другій нозі, піднявши пошкоджену, як журавель на болоті.

— Що це за гра? — поцікавився Барах л юш.

Артурові занадто боляче, щоб він ще й витрачав сили на допитливого юного принца. Та слід зауважити, що удар по м'ячу не лише завдав хлопчикові неприємності, а й несподівано допоміг уникнути спілкування із страшним рівнинним йеті.

М'ячик повільно покотився до сходів, щоб опинитися внизу. Альфред вирішив, що господар, хоч і став мікроскопічним, та все ж таки хоче з ним бавитися, і поскакав за стрибучою іграшкою, задоволений з того, що виконає хлопчикове побажання. Барахлюш з полегшенням стежив з вікна за йєті, а принцеса вишуканим жестом поправила свою зачіску.

— Ох, здається, нам пощастило! — запихтів принц, сідаючи поряд з Артуром, який кривився з болю та розтирав уражену ногу.

Та враз щось ударило так, що розбило сподівання Барахлюша. Потяг здригнувся, ніби його придавила гора. Троє наших героїв попадали на підлогу і вчепилися руками за ніжки сидінь.

Гуркіт тривав не довше секунди — і потяг, не зупиняючись, мчав далі.

— Що ж це, чорти б його вхопили, було? — вигукнув спантеличений Барахлюш.

Усі знають: варто лиш згадати чорта, як він на поріг, і вже його хвіст стримить з якогось кута. Але цього разу мандрівники бачать не хвіст, а півнячий гребінь, і за ним — злісну морду, та не чорта — Темрякоса.

— Ку-ку! — по-хижацьки посміхнувся Упиревий синок, мовби збирався гратися в піжмурки.

Наші герої з ляку розбіглися врізнобіч. Темрякос уліз у вікно і витяг свого великого меча. Першою він намагався ударити Селенію. Принцеса уникла удару і помчала в найглибший кут, на бігу витягуючи свого чарівного меча. Артур, як істинний джентльмен, кинувся навперейми страшнючому Темрякосу і постав перед ним так несподівано, що той застиг на місці. Тепер він скидався на шаленого бика, який не втямить, звідки взявся цей маленький тореадор.

— Темрякосе, спокійно! — тоном королівської величності наказав хлопчик.

Нападник розгублено затупцяв. Тим часом Артур, який не знає, що в таких випадках треба казати, гарячково підшуковував бодай якісь слова.

— Е-е-е… Послухай-но, може, перемовимось про се про те… Якраз настав для цього час! — витиснув він із себе і спробував усміхнутися.

Артурова пропозиція примусила Темрякоса замислитися. Йому часто пропонували зруйнувати, збити, зірвати, знести, знищити, зліквідувати, та ніколи не пропонували перемовитися словами.

— А про що перемовлятися? — здивовано спитав він, і на всяк випадок позадкував, ніби противник збирався випробувати на ньому якусь сучасну зброю.

— Про нікому не потрібну ворожнечу, що посіяла розбрат в мініпутському світі, про зло, яке ти чиниш іншим, про тебе самого, зрештою, — переконливо промовив Артур. — У кожного з нас є свої проблеми, свої неприємності. Так чому б їх не обговорити всім разом? І тоді ми швидше знайдемо рішення, чи не так?

Темрякос запхав пальця до рота — так йому краще думалося.

— Е-е-е… Ні! — заявив він після короткої паузи і підняв меча.

Артур різко пригнувся, і меч просвистів у нього над головою.

— Отже, цей жест засвідчив, що перемовини закінчено! — в хлопчиковому голосі вчувалася насмішка, і він не втікав щодуху, а стояв на місці.

Темрякос знову змахнув мечем, сипав удари направо й наліво, а Артур відскакував урізнобіч, як миша у мультику. Нападник шаленіє, і хлопчикові все важче уникати меча. Він заскочив на стіл, зірвав зі стіни картину і вдарив нею Темрякоса по голові. Марна річ: сталевий гребінь розшматував картину, а гострий меч трощив усе, до чого діставав. Навіть дебелі вагонні двері розлетілися на тріски.

Ще мить — і від вагона нічого не лишиться. А жаль: це була розкішна копія вагона початку двадцятого століття із знаменитого Східного експресу…

Розрубуючи перед собою залишки столиків, нападник, якого ніхто і ніщо не може спинити, вперто заганяє Артура в кут. Стомлений хлопчик невдало підстрибнув, посковзнувся і впав на підлогу. Темрякос умить підскочив до нього, підняв меча і, посміхаючись від задоволення, мав намір розрубати хлопчика, як сосиску. Та немудрий син Упиря забув мініпутське прислів'я: «Якщо ділу кінець, то сміється молодець». А він засміявся раніше… І поки його меч завмер, іззаду на Темрякоса стрибнув Барах л юш. Такий героїчний учинок слід достойно поцінувати. Хоча як воєнна операція, він зовсім не ефективний, бо Темрякос струсив його з себе, як ми струшуємо пилинку з одежі. Бідолашний принц бебехнувся на підлогу, а нападник розвернувся, щоб продовжити свою чорну справу. Він вирішив покришити Артура на шматочки завбільшки як сирні кубики, яким закусують аперитив. Одначе тих кількох секунд хлопчикові вистачило, щоб утекти. А якщо точніше, то зникнути. Темрякос занервувався і для заспокоєння розрубав вишукане підвіконня.

— Гей, ти де? Ану вилазь, нічого ховатися, як кріт! Ти боягуз, чи що? — вигукував Темрякос, сподіваючись, що такий виклик примусить противника вийти зі сховку.

— Якщо хочеш битися, то я до твоїх послуг! — пролунав за Темрякосовою спиною тоненький голосочок.

Нападник повернувся і наштовхнувся на Селенію, що стикала в руці свого меча.

Він спинився, ніби відчув наплив куртуазної поведінки.

— Перепрошую, Селеніє, але ж ти — дівчинка!

— Я принцеса! А ти мерзотник і негідник!

Темрякос не звик зносити образ навіть від дівчаток.

— А ще тобі бракує серця і мізків! — палко вигукувала Селенія.

Образи отруєними стрілами летіли Темрякосу в груди. Та в них не було серця, і тому нанесені рани не глибокі і не небезпечні. І все-таки Темрякос загарчав, як біснуватий тигр, кинувся вперед і вдарив по могутньому мечу. Селенія відбила удар так граціозно, ніби йшлося про доторк двох бокалів, власники яких вирішили цокнутися і проголосити тост за дружбу. Темрякос утямив, з ким має справу. А головне — з якою зброєю йому доводиться мірятися силою. Всі вже знають, що могутній меч надає воякові неймовірної сили. Бо його власником може стати тільки той, хто відновлює справедливість. Меч завжди захищав сиріт, удів, слабких і зневажених, і ніколи не йшов у руки грабіжників та розбійників. Варто власникові задумати щось неправедне, лихе, як меч настільки тяжчає, що стає як камінний валун, з якого його витягли. Ось чому так розлютився Темрякос, коли побачив у руках Селенії чарівну зброю: він уважав, що володіє найкращим мечем у королівстві.

Нападник кинувся на принцесу, щоб завдати їй смертельної рани, та вона з притаманною грацією відбила удар. Темрякос не знав, що вдіяти. Він удався до всіх можливих випадів, навіть до найсекретніших — та нічого з того не виходило.

З принизливою легкістю могутній меч відбивав його удари. Нападник почав діяти нишком, з вигадливими комбінаціями і навіть удався до забороненого прийому — натиснув на кнопку і витяг ще одне лезо.

Обертаючи над головою подвійного меча, він знову почав наступ, а його меч став схожий на пропелер гелікоптера. Селенія усміхнулася, цілком покладаючись на свою зброю. Мечі схрещуються так швидко, що неможливо підрахувати кількість ударів. Принцеса відверто бавилася, і цим ще більше розлютовувала Темрякоса, що вже став задихатися. Помітивши його втому, дівчинка вирішила покласти край безглуздому поєдинкові і, не моргнувши й оком, пошаткувала обидва леза, як капусту.

Ошелешений розбійник упав на коліна. Артур підійшов до Селенії.

— Сподіваюся, ти нарешті помудрішаєш, інакше я розгніваюся! — вдавано сердито звернувся до Темрякоса хлопчик.

Перемога повна! У нападника немає сил, і він, хникаючи, почав умовляти принцесу.

— Пробачте, принцесо Селеніє! Не ображайтеся на мене! Мене так виховували!

Вчили грабувати і вбивати, а я ж таки нівроку нормальний хлопець!

Цих слів вистачило, щоб принцеса пожаліла невдаху. І вона, незважаючи на гострі залізяки, що стриміли із зачіски Темрякоса, погладила його по голові.

— Я знаю, хлопче, ти не винен, — сказала вона з усмішкою. — Я навіть переконана, що в дитинстві ти був милим і слухняним.

— Ага! Дуже милим! — хникав вояк, обіймаючи принцесині ноги. — Я завжди був милим, доки батько не навчив мене усякій гидоті!

Промовивши ці слова, Темрякос схопив принцесу за ноги і рвучко смикнув на себе. Втративши рівновагу, Селенія впала, випустивши з рук чарівний меч, а підступний нападник його підхопив.

— О ні! — вигукнула принцеса, зрозумівши, що помилилася.

А Темрякос шкірився, як гієна.

— Ти смілива, принцесо, але щоб стати справжнім воїном, тобі бракує підступності! Війна — чоловіча справа! — погордливо промовив він.

— А дурість — справа злочинців! — відповів замість принцеси Артур, сподіваючись цією реплікою відволікти його увагу від Селенії і перевести на себе. І цей план спрацював на сто відсотків. Розлючений Темрякос повернувся до нього обличчям.

— Ну, ти мені дорого заплатиш за образу! Якщо в тобі є хоч крапля сміливості, ти битимешся зі мною сам на сам! А я потім повішу твій скальп у своїй вітальні!

— А я з цим можу не погодитися! — виклично відповів Артур, запускаючи розгойдану люстру просто у фізіономію Темрякоса.

І хоча удар був прицільний, та люстра зачепила вояка так, ніби сухий листок, випадково торкнувшись щоки.

— Готуйся до геройської смерті! — розігруючи розгніваного праведника, вигукнув Темрякос.

— Тобі добре так казати — у тебе меч! — ображено відповів хлопчик.

Вояк поглянув на зброю і погодився.

— Твоя правда! І я цим мечем скористаюся!

Темрякос кинувся на Артура, як носоріг на бабку. Двобій став ще лютішим, бо могутній меч нищить усе навколо дужче за дволезовий. Тепер Темрякос уже трощить стінки вагона — їхні уламки гуркочуть по підлозі. Уникаючи ударів, Артур добіг до вузенької драбини, що вела на дах. Нападник — за ним, одначе люк для нього завузький. Та це його не зупинило! Удар мечем — і Темрякос розширив діру так само легко, як ложка прокручує тунель у картопляному пюре, викладеному в тарілці гіркою. Поєдинок триває на даху вагона.

Артур уже знесилився. Дивовижно, що він ще може втікати від випадів ворога. Але рухи хлопчика уповільнюються, а в легенях забракло повітря. Темрякос побачив, що противник ослаб, і збільшив кількість ударів. Артур не витримав натиску, посковзнувся, упав і розпластався, як жаба на піску. Жахливий монстр його переміг.

— Ти добре бився, крихітко! Я повішу твоє опудало над каміном! — урочисто промовив Темрякос, упевнений у тому, що хлопчик утішений такою перспективою.

Артур не відповів. Що тут скажеш?! Він лиш констатував своє безсилля. Свою поразку. Даремно він поліз у герої. Він всього-на-всього десятилітній школярик, який вирішив побавитися в небезпечні ігри і програв… Хлопчик приречено дивиться, як Темрякос заносить над його головою могутній меч. Нащадок Упиря не вміє співчувати… Зненацька Артурові очі осяяла іскорка надії. Не мати співчуття — це така сама погана риса, як егоїзм, злість чи мстивість. У Темрякоса купа таких вад, а могутній меч їх ненавидить. Отже, треба подати знак мечу, що його теперішній власник — негідник.

— Не вбивайте мене, прошу! — захникав Артур, підштовхуючи вояка у пастку…

— Авжеж! — злісно відповів Темрякос — і втрапив на слизьке.

Він змахнув мечем, але той несподівано змінився в кольорі і зробився важким, як Ейфелева вежа. Нападник упав навзнак, а меч проткнув дах вагона. Заскочений таким поворотом подій, Темрякос крутив головою навсібіч, намагаючись зрозуміти, що сталося. Та не встиг, бо саме в той час потяг проїхав під дверима Арчибальдового кабінету. Стоячи на весь зріст, він не встиг пригнутися, і дістав такий удар, що влип у двері, як муха в крем на святковому торті. Локомотив зник у просторах кабінету, Темрякос сповз на підлогу і розтягнувся на ній нерухомо.

РОЗДІЛ 10

Франсуа-Арман нарешті отямився. Озираючись навкруги, він побачив, що його дружина, незважаючи на такий недоречний для сну час, спокійно задає хропака на дивані. А ще він ніяк не міг зрозуміти, чому у вітальні такий страшенний безлад.

— Що тут сталося? — спитав він Арчибальда і почухав потилицю.

— У нас гість, — спокійно відповів дідусь, вказуючи на Упиря.

Помітивши його, Арман знову приготувався зімліти. Ноги в нього підкосилися, очі закотилися, але в ту ж мить, коли тулуб зятя схилився, Арчибальд схопив шматок торта і жбурнув його просто в обличчя Армана. Як ви знаєте, кремовий торт — найкращий засіб проти недоречного знепритомнення.

— Годі, Армане! Отямся! Ще встигнеш зімліти! — командним тоном промовив Дідусь.

Артурів батько підскочив і виструнчився, як за командою «струнко!», забувши про заліплену кремом фізіономію.

— А де ж мій зефіррррр?! — пролунав громоподібний голос Упиря, який ніколи нічого не забував.

— Ой, фараз, фараз!.. — відповів Ар-ман, бігцем ковтаючи крем, що потрапив до рота, і підтюпцем помчав до кухні.

Стурбована Маргарита взяла чоловіка під руку і питально зазирнула в очі. Але Арчибальд і сам не знає, як припинити цей жах. Та несподівано в його голові сяйнула ідея.

— Послухай-но, Жахливий У, я здогадався про твої наміри. Не чіпай моєї родини — і ти отримаєш те, за чим прийшов.

Упир посміхнувся — добре мати справу з мудрими людьми.

— Чесне слово! — промовив він, поклавши рукоклешню туди, де в людей зазвичай серце.

Але ж серця в нього немає!

— Слово? Та ти ж ніколи його не дотримувався! — спалахнув дідусь.

— Неправда! Коли я тебе в Забороненому місті кинув до в'язниці, то пообіцяв, що не страчу доти, доки ти мене чогось навчатимеш. І я дотримався слова, чи не так?

Що сказати Арчибальдові, якщо все так і було?!

— Ось і нині обіцяю покинути твій дім, як ти віддаси мені те, що я шукаю! Або хоча б те, що від нього лишилося!

— А моя родина?

Упир замислився — він завжди знищував свідків.

— Ну гаразд, — знехотя промовив він. — Я — великий володар, а тому можу дозволити собі бути великодушним. І ти вцілієш, і твоя родина! — з відвертим незадоволенням пообіцяв У.

Арчибальд уже ладен повірити Упиреві, та передбачливість узяла гору: цікаво, чому завойовник так легко погодився виконати його прохання, не поставивши жодної умови?

— За однієї умови! — ніби підслухавши дідуся, загорлав У.

— Слухаю тебе, — відповів дідусь: він все одно не мав вибору.

— Незабаром мої раби побудують мені палац — як тільки я знайду для нього добре місце. Так от, коли я в ньому замешкаю, нехай Маргарита щонеділі приносить туди свій знаменитий шоколадний торт, прикрашений журавлиною в цукрі і мигдалевими горішками.

Виявляється, Упир не лише гурман, а ще й естет!

Арчибальд спохмурнів і глибоко вдихнув, щоб його відмова прозвучала якомога поважніше.

Та Маргарита його випередила.

— Згода! — сказала вона так, що дідусь не міг і слова вставити.

А якщо Маргарита погодилася, значить, вона все обміркувала. Вона не жбурляла слів на вітер.

— Щонеділі, о десятій ранку, я приноситиму у твій палац торт, який ти мені замовив, — упевнено підсумувала бабуся.

І хто їй посміє заперечити? Упиреві лишається чемно попрощатися.

— Ну й гаразд! — розплився в усмішці повелитель Сьомого континенту.

Утім, Упир не знає, що таке усміхатися — він просто відтворює людську міміку.

Вилізши на дах вагона, Селенія побачила свій меч і, схопивши його за руків'я, потягла до себе. Меч піддався, ніби його застромили не в тверді дошки, а в пісок. У цю мить напіврозбитий потяг загальмував біля вокзальної платформи, розташованої поруч із ніжкою дідусевого письмового столу.

— Кінцева, всі виходять! — гукнув Артур, дуже задоволений, що цілим і неушкодженим вийшов із запеклої бійки.

Зіскочивши на перон, Селенія та Барахлюш озирнулися навсібіч. Африканські маски, розвішані на стінах, налякали їх. Адже коли на них дивитися знизу, то вони здаються велетенськими обличчями, вирубаними на скелях височезних гір. Сотні книг на підлозі були подібні до розфасованого паштету домашнього приготування, шматочки якого поклали в якомусь загадковому порядку, про який знають лише господарі дому. Шматочки утворили павутину звивистих вуличок, в лабіринті яких так просто заблукати.

Артур підійшов до однієї іграшки, що лежала серед кімнати. Це будівельний кран із довгою стрілою і крихітним кошиком. Артур підштовхнув друзів до кошика.

— Куди ти хочеш нас везти? — стурбовано спитала Селенія. В кошичку крана вона відчувала себе ще менш комфортно, ніж в горіховій шкаралупі. © http://kompas.co.ua

— Те, що ми шукаємо, сховане нагорі, над дідусевим столом! Чуєш, Барахлюше! Чи не міг би ти своїм ножиком опустити он той важіль?

Юний принц скептично поглянув на великий чорний важіль, що стримів на пульті управління.

— Нема питань! — відповів він, упевнений у собі, а точніш, у своєму ножикові, що має близько двохсот усіляких штукенцій, і який би, якби умів сміятися, розреготався, почувши таке просте завдання.

Барахлюш узяв ножика і натиснув двадцять сьому кнопку. З ножика вилетіла дюжина різнобарвних метеликів і розлетілася врізнобіч.

— Опс! Здається, я помилився! Завжди плутаю потрібну кнопку з метеликовикидачем!

Барахлюш знову покрутив ножик і натиснув на кнопку — сімдесят другу. Величезна блямба гидко-зеленого кольору, схожа на пережовану жуйку, прилипла до важеля управління. Трос натягся — і кошик поволі поповз угору разом з нашими мандрівниками.

— А так пересуватися значно приємніше, ніж потягом! — повідомив зраділий Барахлюш.

Щоб помилуватися краєвидами, Селенія визирнула із кошика. Підлогу всіяли сотні незнайомих їй предметів. Вона з цікавістю їх розглядала, намагаючись зрозуміти, чим корисний такий великий безлад. Уявіть собі дитину, що все життя прожила в провінції і враз опинилася на верхівці найвищого нью-йоркського хмарочосу. Якщо уявили, значить, вам зрозумілі принцесині відчуття.

Артур чудово тут орієнтується — йому знайомий кожен предмет. Тому він більше зацікавився пережованою жуйкою, яку виплюнув ножик юного принца.

— Поясни, будь ласка, що за гидке місиво вискочило з твого ножика?

— Слиз із пуголовків! — відповів Барахлюш.

— А навіщо тобі слиз із пуголовків? — спитав Артур, якого вже знудило.

— Ну… Наприклад, щоб залити торт із яєць гусені! — знизав плечима принц.

Такий рецепт виготовлення торту не викликав у нього негативних емоцій — на відміну від Артура. Добре, що хлопчик давно не їв, а то б усе, надбане шлунком, вмить випало за борт кошика.

Тим часом кошик прибув на кінець стріли, підведеної до самого Арчибальдового столу. Почекавши, поки він перестане гойдатися, Артур звівся на ноги і, змахнувши руками, стрибнув на стіл. Селенія — за ним. Звісно, вишуканіше й граціозніше.

— А я залишуся тут! І охоронятиму ваш тил! — гордо заявив Барахлюш.

Та Селенію не обдуриш. Вона чудово знає, що її братик вирішив лишитися не тому, що в нього стався напад героїзму, а навпаки: він боїться стрибати.

— Як це благородно з твого боку! — єхидно промовила Селенія. — Отже, якщо сюди прийде Темрякос, ти його затримаєш і вартуватимеш, аж доки ми повернемося!

— Ой, Темрякос… звичайно, так, так, — невпевнено промимрив принц, до якого дійшло, що він зі своєї волі набрався по саміхалявки.

Артур із Селенією видряпалися на гору зі складених одна на одну книжок. Тим часом під дверима промайнула чиясь тінь. Тінь така страшна, хоча й невеличка — всього кілька міліметрів. Це Темрякос. Він отямився, збадьорився і став удвічі обережніший. Зіткнення з дверима обійшлося йому в декілька залізяк, що вилетіли з гребеня.

Вартовий Барахлюш не міг його це помітити, бо Темрякос схожий на великого чорного жука, який повз по світлій підлозі. Щоб повідомити про це Артура, юний принц намагався свиснути, але переляк звів йому щелепи. Темрякос підбіг до потяга, скочив на підніжку і проліз у вагон. Виставивши вперед меча з уже трьома лезами, він пильно обшукував усі закапелки салону. Барахлюш намагався свиснути, заклавши пальці до рота, одначе звук, що полинув звідти, можна було б порівняти хіба що із шипінням повітря, яке втікає з погано зав'язаної кульки.

А Селенія з Артуром уже підкорили книжкову верховину.

— І куди ми тепер? — спитала принцеса, стомлена несподіваним переходом.

— На першу поличку! — відповів Артур, показуючи пальцем угору.

Там стрункими рядами височіли книжки, засвідчуючи особливу пошану Арчибальда до цих багатств людських знань. Між книжками сховано маленьку пляшечку.

— Якщо дідусь її нікуди не переховав, ми вип'ємо рідину, виростемо і зупинимо того бісового Упиряку!

Почувши закляте ім'я, Селенія мало не зірвалася вниз. Артур учасно допоміг.

— Вибач мені! — жалібно попросив хлопчик, і на обличчі його відбилося правдиве каяття.

Він же знає, що вимовлене вголос ім'я повелителя Сьомого континенту накликає біду! А біда приходить, не попереджаючи.

І ніби на підтвердження цієї простої істини, до кабінету ввалився Упир. Його тінь на стіні наводить жах більше, ніж синова тінь, бо вона вища трьох метрів.

Артур із Селенією завмерли. У Барахлюша затремтіли вуха, А Темрякос, унюхавши запах гнилизни, став енергійно водити носом. За Упирем до кабінету зайшов дідусь, а за дідусем показався Альфред з м'ячиком у зубах. Порогу пес не переступив: поруч із цим опудалом він може піддатися спокусі і вгризти мерзенного монстра за ногу. Поглянувши вниз, Арчибальд помітив понівечений вагон.

— Ну це ж треба! Черговий подвиг Альфреда! Ну стривай, Артур тебе по голівці не погладить, коли повернеться! — строго промовив Арчибальд, беручи до рук поламаного вагона.

Почувши своє ім'я, Альфред замахав хвостом. Артурові хотілося закричати, що пес не винен, що це негідник Темрякос знищив потяг, та він уже знає, що кричати даремно: його голос занадто слабкий і не долетить до дідусевих вух.

Арчибальд роздивлявся той самий вагон, у якому принишк Темрякос. Злочинець почувався камінцем у черевику і щосили чіплявся за все підряд, щоб не впасти на підлогу.

— Я спробую відремонтувати до Артурового повернення! Щоб тобі пощастило викрутитися! — по-змовницьки підморгнув дідусь псу.

Арчибальд поставив вагон на стіл, і Темрякос швидко пірнув під єдине вціліле підвіконня. Потім старий перевів погляд на книжки, відрахував сьому від кінця і дістав її. На ту мить Артур із Селенією теж дійшли до тієї книжки: стоячи обабіч неї, вони відчайдушно махали руками. «Якщо дідусь нас не почує, то, може, побачить!» — подумки сподівався хлопчик, вимахуючи руками, як сигнальник на борту авіаносця.

Арчибальд обережно зняв книжку з полиці. Артур-сигнальник спостерігав за тим, як довгожданий корабель проплив повз нього, не скориставшись ні його лоцманськими талантами, ні його якостями сигнальника.

— Дідусю! Ми тут! Це я! — загорлав Артур.

Та марно він дер горло і стрибав, немовби маленька мавпочка: ніхто його не побачив і не почув. Арчибальд засунув руку в отвір і дістав пляшечку. Артур із Селенією у відчаї спостерігають, як жаданий засіб зростання забрали у них із-під самого носа!

Поклацуючи зубами з ляку, Барахлюш улип у дно корзини. Звуки, які він відтворює, нагадують шарудіння комах, а тому він сподівається, що вони нікого не зацікавлять. Та ні, чиясь увага їх не омине. Упир почав прислухатися. Таке шарудіння збуджує його апетит, він обожнює смажених комах, особливо якщо їх не просто обсмажити, а втопити в киплячій олії, як шматочки картоплі фрі. Уважно прислухаючись до тихого шарудіння, він наблизився до сховку юного принца. А той, помітивши тінь, яка насувалася на нього, ще гучніше заклацав зубами, ризикуючи видати себе з головою. Але дідусь перепинив Упиреві шлях.

— Ось, бери! Це те, що ти шукав, — сказав він. Протягуючи пляшечку. — Я слова дотримав, а тепер твоя черга.

Упир обережно взяв флакон і почав обертати його у свої скоцюрблених пальцях. Рідина янтарного кольору була схожа на мед.

— А як ти доведеш, що це саме той засіб? — спитав Упир, пильно зазираючи в Арчибальдові очі і намагаючись помітити в них хоч краплю лицемірства.

— Гадаю, ти читати не вмієш, але малюнки розрізняєш, — відповів дідусь, вказуючи на фігурки на етикетці.

Завойовникові не до шмиги, коли натякають на його невігластво. Арчибальдові лишень два кроки до загибелі — клешні Жахливого У мимохіть заворушилися, ніби хотіли зімкнутися на дідусевій шиї. Та У опанував себе і взявся вивчати малюнки. На етикетці намальовано фігурку з пляшечкою, потім фігурку, яка випиває рідину з пляшечки, і, нарешті, та сама фігурка, тільки вже велика — навіть уся не помістилася… Треба бути стовідсотковим тупицею, щоб не зрозуміти призначення рідини з пляшечки!

А Темрякос уже виліз із вагона і повис на одному із понівечених вікон. Він щосили гукав:

— Батьку! Батьку! Сюди! Це я, Темрякос!

Упир чув якийся писк, у якому вгадувалися слова, що повертали його в минуле життя.

— Це я, я, твій син! Я живий! — смикаючи руками й ногами, репетував Темрякос, ризикуючи зірвати голос.

Цього разу батько його почув і почав шукати поглядом: звідки ж лунає те дике волання? Переконавшись, що його позивні досягли мети, Темрякос став швидко мізкувати, яким чином показати батькові своє місцеперебування. І йому спадає на думку несподіване рішення: він ухопив меча і кинув його в бік Упиря. Меч прохромив щоку Жахливому У. Подивувавшись сміливому комарикові, який нахабно його вкусив, Упир, помацав рукою щоку і наштовхнувся на меча. Схопивши його двома пальцями, він висмикнув залізне жало і підніс ближче до очей. Завойовник подивований: цього меча з написом на лезі він подарував синові, коли тому виповнився рік. І цю зброю він упізнав би серед тисячі мечів.

Упир пильним поглядом обвів усю кімнату, але марно.

— О, сто чортів! Невже він нічого не зрозумів? — з відчаю вигукнув Темрякос.

Кого ж шукав Упир? Темрякоса чи тих, за ким гнався його синок? У здогадався, що син його не потрапив би сюди просто так, а лишень переслідуючи своїх одвічних ворогів Артура та Селенію, які, певно, також полювали за пляшечкою. Упир підійшов до полиці й уважно втупився в простір між книжками. Помітивши, що насувається моторошна тінь, Артур і Селенія поволі відступили за книжки. Жахливий У примружив очі і так напружив свій зір, що помітив наших героїв.

— О, тільки не це! — застогнав Барахлюш, спостерігаючи за Упирем.

— О, йєс! — вигукнув Темрякос, зрозумівши, що свого досяг.

Ставши в бойову позу, Селенія виставила вперед свого меча. На лихо, щоб утекти з цієї мишоловки, треба бути хоча б чарівником Мерліном. По-сатанинськи посміхаючись, Упир уже простягав свої кігті до мініпутів, але в цей час Арчибальд вирішив поставити на місце свою сьому книжку. І наші друзі опинилися у вузькій щілині між стіною і книжкою.

— Ти маєш усе, що хотів, Упиряко! А тепер я прошу тебе піти з мого дому, бо ж ти сам це обіцяв! — сказав дідусь.

Жахливий У хотів сказати своєму противнику, що його внук ховається за спиною, затиснутий між книжками. Але тоді Арчибальд щось вигадає і порятує Артура! Тому він уважає за потрібне проковтнути язика, виносячи в лапах свій скарб. Він ще матиме можливість повернутися сюди зі своїм новимвійськом і знищити цю халупу разом із мешканцями.

До того ж двобій сьогодні був би нерівний, а значить, він би мав лиш половину задоволення.

Розвернувшись, Упир пішов до дверей.

— Тату?! — прошепотів Темрякос, протягуючи руки до батька, який знову його покинув напризволяще.

Темрякос хотів кричати, але з його горла не вилетів жоден звук, ніби й голос зрозумів, що Упиря нізащо не спинити.

Арчибальд також вийшов із кабінету і старанно замкнув за собою двері.

РОЗДІЛ 11

Темрякос знищений. Його очі наповнилися слізьми, і сум його такий глибокий, що він не має сил злізти з підвіконня, куди встиг заскочити. Визирнувши зі свого кошика, Барахлюш помітив Темрякоса, засмученого, як Джульєтта після прощання з Ромео.

А наша солодка парочка відшукала прохід між книжками і зістрибнула на стос книжок, що лежав на письмовому столі.

— Обережно! Там, у вагоні! — зарепетував юний принц. Хоча йому здавалося, що він промовляє винятково пошепки.

Темрякос це почув, але лихо настільки його зламало, що він і не збирався втікати зі свого прихистку. Покрутивши головою навсібіч, Артур помітив бідолашного нападника.

— Йому не слід вірити — він ще підступніший за свого батька! — прошепотіла принцеса до хлопчика.

Одначе розгубленість Темрякоса така очевидна, що Артур відчув жаль. Тому й вирішив наблизитися до свого недавнього ворога.

— Темрякосе, я так тебе розумію… І співчуваю тобі!

Вояк підняв очі. Вперше у нього не виникло бажання кинутися на противника.

— У мене теж так буває… Я рідко бачу свого батька. Він увесь час живе у місті, там у нього робота, а мене він лишає влітку тут, у бабусі з дідусем. Я часом сумую за ним, але в глибині душі він мене любить… — поволі промовляв Артур, намагаючись пояснити те, чого пояснити неможливо.

— Але ж він інколи… він же приїздить до тебе? — тихо спитав Темрякос.

Хлопчик не знав, що кажуть у таких випадках, але зрозумів, що треба сказати правду.

— Так, інколи…

Темрякос зітхнув.

— Ось у цьому й проблема! Мій батько НІКОЛИ не буває зі мною! Навіть інколи! Ніколи не скаже доброго слова, ніколи не приголубить, лишень зиркає, зиркає недобрим поглядом!

— А ви хоча б колись розмовляли? — спитав Артур.

— Він звертався до мене тільки тоді, коли хотів мене вилаяти чи дати наказ, навіть зразу два — і всі різні! Часом я питаю себе: чи любить він мене взагалі? — тихо промовляв Темрякос, ніби душа, яка стільки років мовчала, не витримала, і він відчув потребу комусь висповідатися.

Хлопчик вражений щирістю розмови. Навіть із найкращим своїм шкільним товаришем він не спілкувався з такою довірою.

— Не хочеться переривати вашої чоловічої розмови, одначе дозвольте вам нагадати, що ми тут перебуваємо зі спеціальним завданням, яке потрібно виконати! — пролунав голосок Селенії.

Вона з'явилася, як завжди, зненацька і, як завжди, в чудовій формі. Темрякос розгубився. Йому хотілося б ще порозмовляти, щоб, зрештою, все з'ясувати.

— Темрякосе, тобі ліпше спитати його самого! — чесно сказав Артур.

— Як це — самого? — перепитав здивований бідолаха.

— Ти йдеш до батька, стаєш перед ним і питаєш: «Тату, ти мене любиш?»

— А далі? — зацікавився Темрякос.

— А далі… далі я не знаю. Та хай би що він відповів, ти в будь якому випадку позбудешся проблем!

— Щось я тебе не дуже зрозумів, — сказав Темрякос, обеззброюючи всіх своєю щирістю.

Він і справді обмежений у своїх розумових здібностях, і, щоб зрозуміти когось, йому годилось би позичити сірої речовини…

— Тоді ти заспокоїшся і перестанеш весь час про це думати! — підвела підсумок принцеса і, схопивши Артура за рукав, потягла його за собою.

Темрякос печально поглянув їм услід.

— А я… Чи не міг би і я піти з вами? — спитав він.

Щоб промовити таку довгу і складну фразу, йому довелося добре напружити свої мозкові звивини.

Артур схвильований одвертим несподіваним проханням. Ще кілька годин тому ніхто й не подумав би, що Темрякос такий вразливий, як дитина. Тим більше — Селенія…

— Темрякосе, це все дуже мило, але не годиться так просто переходити з одного табору в інший, — повчально промовила принцеса. — Скільки вже селенелій ти переслідуєш мініпутів, і навіть якщо мій народ тобі вибачить, йому все одно потрібен час, щоб забути всі образи, що ти заподіяв!

Темрякос понурив голову.

— Я… розумію… мені шкода… — з відвертим каяттям у голосі прошепотів він.

Селенія подивована, і їй усе важче стримувати свої почуття.

— Як на мене, перехідний період потрібен. Виріши свої проблеми з батьком, і я обіцяю, що внесу твоє питання на раду мудреців!

— Справді?! — зрадів Темрякос, як дитина, якій пообіцяли зірку з неба.

— Слово принцеси!

У душі вічного вгіяка буря — йому хочеться усміхатися і плакати одночасно. Відчуваючи повінь незнаних раніше почуттів, він запанікував і, якби міг, зразу ж звернувся б до лікаря. Насправді йому медична допомога не потрібна, бо діагноз нескладний: у Темрякоса прокинулися емоції. Раніше вони спали, бо йому хронічно бракувало любові, тож і розбудити їх не було кому. І якщо йому все ж таки випишуть рецепт, то в ньому буде приблизно таке: «Темрякосе, навчись усміхатися іншим, і тоді інші усміхнуться тобі!» Це прописна істина — її можна прочитати у Великій мініпутській книзі на сторінці сто одинадцятій.

Кошик будівельного крана торкнувся підлоги, і троє наших героїв вискочили з нього.

— Треба наздогнати У! — вигукнув Артур, озираючись навсібіч.

— Згода, його потрібно наздогнати, але як нам бути з такими маленькими ногами? — насмішкувато відповіла Селенія.

— Зараз щось вигадаємо! — відповів Артур, не припиняючи озиратися.

Нарешті за кутом напівзруйнованого карткового дому він побачив те, що шукав — прекрасний американський джип, удосконалений хлопчиком власноруч. Він замінив звичайні колеса на тракторні, і тепер автомобіль схожий на міжпланетний всюдихід.

— Ой, невже ти нас примусиш сісти в цього монстра на колесах?! — жалібно писнув Барахлюш.

— Будь ласка, без реплік! Можеш іти за нами пішки! — насміхалася з нього Селенія, сідаючи в кабіну.

Принц удавав із себе незадоволеного, але поліз за нею.

— Готові? — лукаво поцікавився Артур.

— Та ніби, так! — відповіла принцеса, ухопившись за петлю безпеки.

Артур стукнув дверцятами і увімкнув електродвигун. Суперджип з підскоком рвонув із місця. За кілька хвилин Артурові вдалося приборкати залізного коня, і вони помчали, лавіруючи між стосами розкладених на підлозі книжок. Набираючи швидкість, джип летів до дверей.

— А ти певен, що він проїде під дверима? — спитала принцеса, позираючи на високий дах кабіни.

— Ніскілечки не певен! — бадьоро відповів Артур, примушуючи пасажирів затамувати подих.

Автомобіль ось-ось уріжеться в двері, але в останню хвилину Артур викрутив кермо і, заплющивши очі, скерував його в щілину, яку зненацька помітив. Тріски полетіли врізнобіч, петлю безпеки вирвано з м'ясом, але наші мандрівники встигли нагнути голови, інакше їх би спіткала доля Марії-Антуанетти^[1].

— Якби ти так їздив на гамулі, тебе давно би позбавили прав! — гнівалася Селенія, намагаючись перекричати шум вітру, що бив у обличчя.

— Права? Щоб їздити на гамулі, потрібні права?

— Так! Навіть двоє прав, якщо гамуль двогорбий.

— У нас, щоб сісти за кермо, теж потрібні права, але я ще не досяг того віку, коли можна скласти іспит!

— Якщо ти їздиш без прав, то чому тебе ще не забрали в поліцію? — дивувався Барахлюш.

— Напевне, тому, що поліція не може мене впіймати, адже мій зріст — всього два міліметри! — веселився хлопчик, оминаючи на повній швидкості розгублених мурахів.

— У, тля безголова! — гукнув один із них навздогін джипу.

Автомобіль перетнув сходовий майданчик і, не гальмуючи, пронісся мимо великого чорного жука. Комаха розплющила свої флуоресцентні очі і, злетівши, кинулася навздогін.

— Звідки це він? — спитав Артур, помітивши переслідувача в дзеркалі заднього огляду.

— Це транспортна поліція! — відповів Барахлюш.

Жук летів, як військовий винищувач, а його очі світилися, мов фари.

— Транспортна поліція? Звідки? Що вона тут забула? — дивувався Артур.

Жук увімкнув сирену.

— Зважаючи на те, що всі мурахи їдуть в одному напрямку, а ти сам — у протилежному, отже, ти порушник! — розтлумачила Селенія.

Артур закрутив головою, відганяючи від себе погані думки.

— Це неможливо!

Жук наближався, і його сирена вила все дужче.

— Ви пересуваєтеся зустрічною смугою! Зупиніться! — пролунав скрипучий голос, підсилений гучномовцем.

— Чуєш, він же все одно не забере в тебе права, бо ти їх не маєш, — єхидно обізвався Барахлюш.

Артур не збирався зупинятися і втрачати дорогоцінні секунди, через що вони потім не знайдуть Упиревих слідів. Хлопчик скерував джип на плінтус, і ось уже авто мчить вузенькою доріжкою вздовж стіни, намагаючись утекти від набридливого полісмена. Та хіба колеса обженуть жорсткі і сильні крила жука? Жук-полісмен не відставав.

Джип виїхав на міст, що його спорудили мурахи. Дорога тут рівна. І пасажирам здалося, що їхній автомобіль став літаком і незабаром відірветься від землі. Побачивши летючий джип, мурахи з вереском розбіглися в різні боки. Проїхавши міст, автомобіль знову помчав сходовим майданчиком. Транспортна поліція не припиняла погоні. Спостерігаючи за жуком у дзеркало, хлопчик наважився на складний трюк. Підпустивши жука-полісмена ближче, він знизив швидкість, а коли той опинився поряд, рвучко повернув праворуч. Не розгадавши його маневру, важкий жук не зміг зупинитися і за інерцією полетів далі — просто в пащу тиранозавра, який зачаївся обабіч дороги в кущах. Жук улетів у пащу гігантського чудовиська із пластику, вдарився в піднебіння і провалився в глотку. Спрацювала пружина — і пластикова щелепа зі скреготом зімкнулася. Лише два знівечених крила нагадували про патрульного…

Не випускаючи керма з рук, Артур озирнувся і не без утіхи спостерігав за подіями. Нарешті він позбувся полісмена, що висів на хвості!

— Завжди дотримуйся дистанції! — задоволено усміхаючись, промовив він.

Цю фразу хлопчик не раз чув від дідуся, коли вони разом, на прохання бабусі, їздили в місто за покупками. Досвідчений водій, Арчибальд промовляв іще й такі слова: «Завжди стеж за дорогою!» Їх би тепер Артурові й згадати! Та він запізнився… Джип підлетів на край сходів, і як не кричи, як не тисни на гальма, а ситуацію не змінити.

На повній швидкості автомобіль починає спускатися сходами. Тепер Артурові найголовніше — не «зробити бочки», інакше кажучи, не перекинутися, бо петля безпеки разом із дахом навік лишилася під дверима… Вчепившись у кермо. Артур тримає його прямо, і джип, як шалена жаба, перестрибував зі сходинки на сходинку. Навіть у лісовому горісі наших мандрівників так не трясло. І взагалі, подорож у горісі — оздоровча прогулянка проти їзди в удосконаленому джипі!

Остання сходинка — основна перешкода. Автомобіль скористався нею як трампліном і пролетів кілька метрів над підлогою. Приземлення м'яким не назвеш, але герої всі вціліли.

У дальньому куті вітальні маячить моторошна фігура Жахливого У. Завойовник відчинив двері, щоб нарешті піти з цього дому. Артур натис на педалі і помчав до Упиря. І тут йому шлях перепинив… Йєті! Побачивши улюблену іграшку, Альфред кинувся їй назустріч, привітно махаючи хвостом. Господар учив його відносити речі на їхнє місце, тому пес хоче взяти джипа в зуби і віднести в Артурову кімнату. Хлопчик щосили тиснув на педалі, щоб порятуватися від щелеп пса, які не поступалися силою щелепам тиранозавра. Артур мчав серед уламків і друзок, а Альфред — підтюпцем йому навздогін. І швидкість пса дорівнює швидкості гелікоптера.

— Артуре, рятуймося! Я не хочу загинути в пащі йєті! — горлав Барахлюш.

— Тримайтеся! — замість відповіді гукнув хлопчик.

І авто пірнуло під шафу! Ледве не вдарившись у дверцята, Альфред пригальмував і став принюхуватися, намагаючись зрозуміти, що за хитрий трюк удалося витворити джипу. «Що ж, доведеться зачекати, поки та штукенція не вискочить із-під шафи», — вирішив пес, упертий, як сусідський мул.

Джип і справді виїхав, але з іншого боку, і продовжив свій шлях до вхідних дверей. Артур знову тиснув на акселератор, забувши, що його авто — іграшкове і всі деталі в нього — іграшкові… Дуже шкода, бо Арчибальд уже зачинив за Упирем двері, а хлопчикові доводиться гальмувати, щоб не врізатися в перешкоду, яку називають дідусем. Він відчайдушно крутив кермо і таки оминув Арчибальда.

— Ми його не наздоженемо! — нетерпляче гукала Селенія.

— Я ще не сказав свого останнього слова! — відповів Артур і виїхав до інших дверей, маючи намір проскочити під ними.

— Обережно! — залементував Барахлюш.

Артур ледве не наїхав на Арманову пломбу, що так і лежала на підлозі. Уявіть собі, яке б це було зіткнення! Особливо якщо пломба, разом із пилюкою з-під коліс джипа, влетіла би хлопчикові в рота! Тоді йому й справді ніколи не довелося б звертатися до стоматолога!

— Що там таке? — гидливо спитала Селенія, вказуючи на зеленуватий шматок свинцю.

— Поняття не маю! — відповів Артур, не відриваючи погляду від дороги.

Джип не гальмуючи наблизився до дверей чорного ходу. Пам'ятаючи обіцянку водія проскочити будь що буде, Селенія стурбовано зауважила:

— Артуре! Двері дубові! Твій джип розплющиться, як комарик!

— Усе буде гаразд! — відповів хлопчик, супроводжуючи свої слова сліпучою усмішкою Індіани Джонс.

Автомобіль таки врізався в двері, але ті, на подив пасажирів, відчинилися! Адже ні Селенія, ні Барахлюш не знали про існування собачого лазу… Джип вискочив із будинку, і Селенія нарешті з полегшенням зітхнула: чесно кажучи, вона не сподівалася вийти з цього ралі живою і неушкодженою.

— Ну як там ви? Чи є вбиті, поранені? — не розплющуючи очей, спитав Барахлюш.

— Порядок у танкових військах! Можеш спати й далі! Коли будемо в раю, тебе розштовхаємо! — обізвалася сестра, що ніколи не пропустить можливості підколоти брата.

Джип їхав критою терасою навколо дому. Артур звернув праворуч, щоб швидше прибути до головного входу. Упир уже вийшов на ґанок і спускався сходами. Тими самими, на яких зазнав фіаско молодий полісмен Сімон. Артур майже досяг мети, але несподівано його пронизала думка: а що він, власне, може вдіяти, щоб зупинити моторошного монстра на ім'я Упир? Скочити йому на ногу і вилізти на руку, в якій він тримає пляшечку з рідиною для зросту? Але він не долізе й до середини ноги, Упир його струсить, як набридливу гусінь. Тоді може вчепитися в підошву і кинути його на землю? Жахливий упустить флакона, а він його підніме і ковтне збільшувальний сироп… Цей план видався хлопчикові найреальнішим, і він вже вкотре натис на всі педалі зразу…

Коли Артур виїхав на ґанок, Упир уже крокував садом. Вирішивши повторити успішний політ зі сходів, водій рішуче повернув кермо. Авто з розгону піднялося в повітря, кілька секунд летіло і приземлилося в густій траві, в кількох сантиметрах від Упиревого черевика. Гнучкі стебла вмить оплутали джип, не полишивши надії на рух. І Артурові довелося лишень спостерігати, як Упир зник у саду.

— А в чому полягав твій план? Щось я нічого не второпала! — сказала принцеса, замислено поглядаючи вслід ворогові.

— Це був нерозумний план! — похмуро відповів Артур.

Нарешті Арман віднайшов коробку із зефіром. Він так добре її сховав, щоб Артур не побачив, що вже й сам не міг згадати, куди її запхав.

Арман забіг до вітальні, тримаючи коробку на витягнутих руках.

— Зе-зе-зефе-фе-фебе-бе-зе-фір! — загикуючись з переляку, старанно вимовив він.

Та Упир уже щез, залишивши по собі пилюку й уламки. Роза все ще спала на дивані, ніби чекала вранішньої роси або чарівного принца, який і розбудить її.

Арчибальд сидів у кутку і намагався заспокоїти стривожену Маргариту.

— Він… Він пішов? — з щирою образою спитав Франсуа-Арман.

— Так, — підтвердив дідусь. — І сподіватимемося, що більше не повернеться!

РОЗДІЛ 12

Розлючений Артур міряв кроками газон, що став для нього справжніми джунглями. Він уже кілька разів спіткнувся об той самий камінь, та навіть не помітив — настільки поринув у невеселі думки.

— Тепер можна й не поспішати! Він все одно далеко! — примирливо промовила Селенія.

— І на кожен його крок наших потрібно не менше сотні! — додав Барахлюш і повалився з ніг від утоми.

Артур сердився, та доводилося змиритися з очевидним: пішки вони далеко не зайдуть. Треба міркувати над іншим планом.

— Ми це повинні зробити! — казав він, обертаючись на місці, як білка в колесі.

— І якнайшвидше! Доки Жахливий У не примусив нас грати за його правилами! — підхопила принцеса і теж почала обертатися, лишень в інший бік.

— Нам слід знайти збільшувальну рідину! — заявив хлопчик зупиняючись, при цьому посилено тер свої скроні. — Знайти або виготовити самотужки! Але для цього потрібен рецепт. Я певен, що в Арчибальдових книгах він є. Отже, потрібно повернутися до кабінету. Уперед!

— Артуре, зупинись! Джип ти розбив. А щоб піднятися вгору пішки, потрібно багато часу! — вигукнула Селенія.

Маленький хлопчик поглянув на свій дім звіддалік — і він здався йому неприступною горою. Принцеса мала рацію, але бонго-матасалаї виховали його правдивим воїном, і якщо йому скажуть, що битву програно, він ніколи не складе зброї.

— Я не можу не діяти, Селеніє! Не можу спокійно чекати, поки У завоює мій світ і знищить його, — вигукнув Артур, відчуваючи, що потопає у відчаї.

— Мені здається, я знаю, як нам діяти! — несміливо мовила принцеса.

Хлопчикові очі спалахнули.

— Колись Миро розповідав мені про цю речовину, але її тоді лишень випробовували. А я була найкращою ученицею в класі! — гордо заявила вона.

— Ніколи в цьому не сумнівався! — відповів Артур в нетерплячці.

— Ця речовина подібна на густий сироп із екстракту селенеліїв. Якщо я не забула, то тільки одна істота може його виробляти…

Артур завмер, як кролик перед морквою.

— Це бджолина королева! — вигукнула принцеса, щоб далі не випробовувати хлопчикову терплячість.

Він відверто розчарувався. Перемовини з бджолиною королевою йому видаються такими ж складними, як і політ на Місяць.

— Напевне, все ж таки швидше буде повернутися до кабінету і пошукати в книжках! Як ми потрапимо у вулик? А ще ж потрібно його відшукати! Хто знає, де мешкають бджоли?

Прийшов час Селенії — вона лукаво усміхнулася і підморгнула Артурові.

— А тепер тобі доведеться покластися на мене!

Роза поволі прокидалася. Запах зефіру, яким її чоловік розмахував у неї під носом, подіяв.

— О-о-о! Шоколад! Який же ти милий! — промовила вона, потягаючись.

Звісно, сплутати зефір із шоколадом навіть без окулярів доволі складно, але можливо. Та запах! Ці ласощі виготовляються з неоднакової сировини! Тому помилка Рози не могла не насторожити. Певно, Упир занадто сильно стукнув їй по голові, і вона зовсім утратила нюх. Роза схопила коробку із зефіром і заходилася наминати, аж за вухами лящало.

— М-м-м! Який смачний шоколаді — аж муркала Артурова мати, облизуючи пальці і підтверджуючи таким чином, що й смакові її уподобання дещо змінилися.

Упиревий буханець усе перекинув у її мізках.

Франсуа-Арман обережно поклав на голову дружини компрес. Рухи його настільки урочисті, що всім здалося: він не компрес ставить, а покладає вінок на могилу.

— Відпочинь, любаї — промовив чоловік, укладаючи дружину на диван.

Роза усміхнулася, але бажання пощебетати її не полишило.

— А де Артур? — спитала вона, ніби нічого й не сталося.

Якби в цей час він був поруч, мати б почувалася в раю.

— Він… він у своїй кімнатії — затинаючись, відповів Франсуа-Арман, настільки ж переконливо, як стоматолог, що обіцяє пацієнту, мовляв, це не боляче.

— Нагадай йому, щоб зробив уроки, а потім приніс мені й показав! — сказала мати, з чого стало зрозуміло, що її свідомість також дещо змінилася. Арман ні кує ні меле.

— Е-е-е… хм… Так, звичайно! Вже йду! — нарешті відповів він і погнав у сад, ніби вхід у синову кімнату десь серед яблунь.

Та випадково, через що інколи нереальне бажання збувається, Арман був близький до істини, коли побіг у сад шукати сина. А оскільки він і не сподівався його там зустріти, то й не дивився під ноги і пройшов усього за кілька сантиметрів від хлопчика, не помітивши його.

Добре, що наші сантиметри — це мініпутські кілометри, тому Артур не гукнув батька. Бо найгучніший його крик ніхто б не почув.

До того ж друзі вже розпочали виконувати план Селенії! Артур стояв у маковій квітці і щосили розхитував її тичинки.

— А ти певна в нашому успіхові? — питав хлопчик принцесу, що сиділа на пелюстці поряд.

— Раніше ми його досягали! — упевнено відповіла дівчинка, вдивляючись у небокрай, ніби орлиця з вершини найвищої скелі.

Артур безжально трусив тичинки, ніби перед ним були яблуні під час збирання урожаю. Прийшов Барахлюш — його пригорщі переповнені яйцями бабок. Усівшись біля сестри, він заходився їх жадібно їсти.

— Ти колись бачив, щоб кролик не повівся на моркву? — спитав він Артура.

— Ні…

— А курчатко на личинку мухи?

— Ні…

— А гусінь на капустяний листок?

— Ні!

— А гамуль на круабучку?

— Та ні!

— Немає жодної бджоли, щоб не повелася на таку яскраву квітку, як ця маківка! — завершив пояснення Барахлюш і знову набив собі щоки улюбленими ласощами.

Принцеса усміхнулася, але не на братів жарт. Вона нарешті помітила ту особу, яку вони очікують уже цілих п'ять хвилин.

Бджола підлетіла до маківки і зависла над нею, як гелікоптер. Її вібруючі крила створювали такі могутні повітряні потоки, що Артур ледве встояв на ногах. Про всяк випадок він ухопився за тичинки.

Покружлявши, бджола пішла на зниження, вибрала найзручнішу позу і почала викачувати нектар. У цю мить Селенія заскочила їй на спину. Дожувавши, Барахлюш узяв приклад із сестри. Успішно прибджолившись, мініпути вчепилися в пух на бджолиному тулубі.

— А як же я? — загорлав Артур, щоб перекричати шум крилатого заводу з виробництва меду.

— Бджола збере весь нектар і піде у віраж, але перед тим спуститься нижче! Тоді й заскакуй їй на спину! — голосно проінструктувала Селенія.

Артур хитнув головою на знак згоди, але в глибині душі йому хотілося сказати «ні».

Бджола саме виконала своє завдання. Величезний насос прибрано, і комаха починає знижуватися, як і обіцяла Селенія.

— Ну ж бо! — гукнула принцеса, розмахуючи руками.

Бувають ситуації, коли ліпше не роздумувати, а діяти, особливо коли йдеться про те, щоб зробити якусь дурницю. Артур набрав у легені повітря і з бойовим погуком кинувся вперед. Уявіть собі швидкий потяг, який мчить горами, намагаючись наздогнати гелікоптер, — і ви отримаєте живописну картину погоні Артура за бджолою.

Високо підскочивши, хлопчик ухопився за м'які, але слизькі волосинки і відчув, що летить. Одначе його почуття польоту вмить змінилося неприємним відчуттям падіння! І справді, бджолині волосинки вислизають з утомлених рук, і якби Селенія вчасно не схопила його за комір і не втягла нагору, він би загримів вниз.

Принцеса допомогла хлопчикові прилаштуватися у себе за спиною, а він, для якого ця подорож на бджолі — перша в житті, уп'явся в Селенію, як потопельник у дерево. З переляку він ніяк не втямить, чому мініпути так упевнено сидять на цьому слизькому смугастому килимі.

— Гей, ти! Хочеш нас обох скинути? — насмішкувато спитала Селенія Артура, відчіплюючи його руки від своєї талії. — Ліпше намотай собі на руку бджолиний пух і перестань тремтіти!

— Перепрошую… — засоромлено відповів хлопчик, якому не вдалося приховати страху.

Барахлюш зареготав.

— Намотуй і влаштовуйся зручніше! — підбадьорив він приятеля. За прикладом юного принца Артур намотав довгі волоски на руку і всівся поряд із ним. Страх поволі зник.

— Ви готові? — спитала Селенія. — Зараз бджілка летітиме вгору, і нам лишається сподіватися, що наша маківка — останній пункт в її турне, і дорогою до вулика мадам не зависатиме над кожною зустрічною квіткою!

Рій так і лишився на своєму місці, дзижчить біля дуба, який вартує своїх мешканців. Лиш якась небезпека — і бджоли зразу ж сховаються в просторому дуплі. Ось і тепер, відчувши, як старе дерево здригається від важких кроків чужинця, комахи всі як одна залетіли в сховок. На узліссі постав Упир. На щастя, злочинець не відає, навіщо йому може знадобитися цей живий горщик меду, і проминув дупло, навіть не зазирнувши до нього.

Його мета далі. Це маленьке болітце в сизій рясці і з запахом гнилизни. Місце, відверто кажучи, малоприємне. Упир задоволено вишкірив зуби — на березі болота він почувається як удома. Попорпавшись під плащем, він витяг бамбукове стебло, закорковане з обох боків і оплетене шкіряною сіточкою. Відкоркувавши, У заглянув у порожнину. Там метушилося десятків зо п'ять осматів. Це, певно, ті, яким вдалося врятуватися під час повені.

Пригадуєте? Коли повінь змила королівство Упиря, він урятувався з невеликим загоном найкмітливіших і найудатніших осматів, що становили його особисту гвардію. Вони були беззастережно віддані Жахливому У і завжди супроводжували його.

— Вітаю вас, мої ягнятка! Нарешті ви вдихнете повітря! — звернувся У до осматів, ніби перед ним і справді гурт баранів.

Підійшовши до болота, він витряс їх із бамбукового сховку. Потім узяв Арчибальдову пляшечку і переможно підняв її вгору.

— Настав час моєї помсти! — урочисто проголосив він.

Кинуті в болото осмати часу не гаяли. Кожен устиг спіймати собі комарика і осідлати його. Воїни звикли до будь-яких труднощів. Вони за кілька секунд отямилися і були готові до своєї звичної справи. А комарики, як ви знаєте, виводяться на водяній поверхні, і весь свій короткий період дорослішання надзвичайно вразливі. Вони мають силу втриматися на поверхні, але не мають сил злетіти вгору. Саме тоді на них і полюють осмати, що звикли дотримуватися доктрини свого повелителя, який наказує атакувати противника, доки він ще слабкий.

— Хай допоможе нам богиня лісу! — вигукнув У.

Цю фразу він вимовив для годиться, бо особисто не вірить нікому і ні в кого, навіть у знамениту богиню лісу.

Упир поволі вилив рідину із пляшечки в болото — всю вилив, до останньої краплі, а потім недбало кинув її через плече.

Попервах нічого не відбувалося, і Упир занепокоївся. Невже Арчибальд обдурив його і замість потрібного засобу підсунув якусь дуровину? Але така думка могла виникнути лише в того, хто не знає дідуся: у старого джентльмена слово непорушне.

Отож нічого дивуватися, що невдовзі вода в болоті завирувала і на її поверхню вилізли справжні монстри. Вершники та їхні крилаті коні виростали в сто разів швидше, ніж піна на киплячому молоці. Лапи у комарів витяглися і зробилися схожими на гігантські ходулі. М'язи осматів роздулися, як повітряні куль За кілька секунд вершники з конями зрівнялися по величині з транспортними гелікоптерами. І ось над болотом злетіла бойова ескадрилья. Вихор, що його здійняли крила, покрив зморшками поверхню болота. Загуло так, що лісові мешканці, перелякані несподіваним вторгненням, повтікали з насиджених місць.

Упир задоволено посміхався. Він знову на чолі свого вірного війська. Звичайно, його кількість скоротилася порівняно з попередньою, коли на плацу перед ним вишиковувалися тисячі осматів, розподілені на легіони. Але часи міняються, і того найманого війська, яке тепер із ним, поки що вистачить. Оскільки, як ви вже здогадалися, Упир має завойовницькі плани. Він прийшов не лякати лісову дрібноту і трохи настрахати місцевих мешканців. Він має намір підкорити весь цей світ, стати його повновладним повелителем. І для цього потрібна велика армія.

Але всьому свій час…

«Перш ніж засмажити бика, треба примусити його зорати поле!» — промовив подумки Упир, не знаючи, що він тільки-но заперечив відому мініпутську приказку: «Не рубай сучок, на якому сидиш!» її можна прочитати у Великій книзі на десятій сторінці.

П'ять десятків осматів на крилатих конях зависли над поверхнею болота перед гордим і пихатим своїм повелителем. Один із них підвів Упиреві найбільшого комара, і завойовник легко його осідлав.

Жахливий У втішений: нарешті він попереду свого війська на баскому коні! Смикнувши поводи і переконавшись, що комар виконує його команди, Упир зручно вмощується на його спині. Невдовзі він стане повелителем великого світу!

Упир підняв рукоклешню — і запала тиша.

— Мої вірні осмати! Ми знову разом, і ви, як і завжди, готові виконати мою волю!

Жахливий У жартома вклонився своїй гвардії — і захоплені осмати заплескали у відповідь. Одначе шум від комариних крил стоїть такий, що заглушує і слова У, і оплески. Останні шеренги воїнів почали висловлювати незадоволення.

— Що там каже командор? Я нічого не чув! — закричав один із них на вухо своєму сусідові.

— Нічого нового! Як завжди, кучерява дурня! — відповів той, знизуючи плечима.

Добре, що Упир не чув цієї коротенької бесіди, інакше обох би їх уже шукали на тому світі. Жахливий У карав і за не менші дрібниці.

— Вояки! Рушайте за мною — і я приведу вас до перемоги! — вигукував він, наслідуючи стародавніх полководців.

У відповідь — вибух ентузіазму. Осмати заволали з радості і забряжчали своєю зброєю. Крилаті коні гучно забарабанили по землі усіма шістьома лапами. Зачекавши, доки галас стихне, Упир натяг поводи і злетів угору. Він піднявся над лісом, а за ним — військо крилатих монстрів.

Маргарита стояла на ґанку і, примружившись, пильно позирала в далечінь. Вона почула гул, що долинав із-за лісу, та не могла зрозуміти, що там так зашуміло.

— Цікаво, що так моторошно гуде? — спиталася бабуся Арчибальда, який вийшов за нею на ґанок.

Дідусь переконаний, що це вже Упиреві ігрища, та він не хоче тривожити Маргариту.

— Певно, сусід виїхав у поле на своєму новому тракторі. А потім стомився і заснув у кабіні — а трактор собі гуде, — пожартував Арчибальд, щоб приспати всі бабусині підозри.

Одначе брехун із дідуся ніякий, і його дружина це знає.

— Звичайно, це дуже приємно, що ти оберігаєш мене від прикрих звісток. Та не забувай, що я кілька років прожила сама, без тебе. Так що сил маю досить. Зрозумів?

Після такої фрази з уст шанованої дами та ще й вимовленої з неповторною інтонацією, Арчибальд зрозумів, що пошився в дурні, вирішивши обвести Маргариту круг пальця. Обійнявши її за плечі, він сказав:

— Пробач мені! Просто я сам не хотів би такої правди. Нехай вона спершу буде маленькою брехнею…

— Правди нічого боятися, Арчибальде, бо з нею поруч — надія.

— Ти мудро сказала… Так от, я вважаю, що цей моторошний гул — справа Упиревих клешнів. Не знаю, що він там накоїв, лиш упевнений, що нічого доброго, зітхнув дідусь.

Маргарита зреагувала на новину спокійно.

— А наш маленький Артур? Де він тепер?

Арчибальд не знає.

— Може, десь у саду. Наступає Упиреві на п'яти.

Маргаритині коліна задрижали. Звичайно, знати правду добре, та вона буває занадто суворою. Арчибальд підтримав напівзімлілу дружину.

— Але ж ти знаєш, який хоробрий наш хлопчик! Такого сміливця нема в цілому світі! І я певен, що після цих пригод він ще більше зміцніє і подорослішає!

Маргарита тяжко зітхнула і погодилася із чоловіком.

— Піду спечу шоколадний торт, щоб відсвяткувати його повернення.

— От і розумниця! — відповів дідусь, цілуючи її в щічку.

Поволі поважна пані пішла до кухні, а дідусь усе ще на ґанку. Він мружить очі і вдивляється вдалину, намагаючись розгледіти всі приховані таємниці садової гущавини і лісових хащів.

— Ох, Артуре! І де тебе чорти носять?! — тривожно прошепотів Арчибальд.

РОЗДІЛ 13

Артур із друзями летів на спині бджоли. Задоволений Барахлюш навіть потягувався і смикав ногами. Зрозуміло, що він не вперше подорожує цим видом транспорту.

Мадам бджола виявилася дуже працелюбною: дорогою додому добросовісно викачала нектар із сімнадцяти квіток і тепер летіла важко, як переповнена цистерна меду.

Біля входу у вулик юрмляться бджоли. Та не раджу вам уживати дієслово «юрмляться» в розмові з котроюсь із бджіл! Адже кожна із них — тонка натура, яскрава індивідуальність! А ще гірше буде, якщо ви скажете про бджолу — «дзижчить»! В кращому разі вас вважатимуть невихованою особою. І після цього з вами не захоче спілкуватися жодна бджола, яка себе поважає! Дзижчать лишень грубі джмелі, а бджола, обдарована тонким музикальним слухом, дзвенить або ж — у крайньому разі — «зумерує». Ну, зрештою, не назвете ж ви вафельним рожком банальне ескімо на паличці! Так що скажемо просто: біля входу до вулика пурхали бджоли. Щоб нікого не образити… Бо ж більшість бджіл — трудівниці, і ображати їх зовсім не личить. Ось і тепер вони штовхаються біля входу в дупло лиш тому, що кожна, розвантажившись, прагне якомога швидше знову полетіти збирати солодкий нектар.

Учепившись у бджолиний пух і втягнувши голову в плечі, Артур улетів у дупло — до головного залу. Судячи з того, що ні Селенія, ні Барахлюш ніскільки не схвильовані, вони, видно, часто тут гостюють. Для Артура ж усе в дивовижу. Головний зал бджолиного дому просто-таки велетенський. Стінки викладено золотими скриньками, куди бджоли зносять здобич. Скриньки, які називають стільниками, нагадують багатоквартирний будинок, у якому не менше трьохсот шістдесяти поверхів. Золотий багатоквартирний будинок!

Сотні бджіл юрмляться перед стільниками, змінюючи одна одну, і в повітрі постійно гуде. Одначе це не заважає комахам додержуватися дисципліни. Бджоли так само організовані, як групи японських туристів. Видовище заворожує, та Артур не може ним насолоджуватися, бо дуже боїться. Ніби це й не він бився сам на сам з Упирем та його військом, не він зголосився на бій з лютим Темрякосом… І все-таки хлопчика паралізував страх. Адже лише тепер, тут, у самому серці бджолиного дупла, в оточенні тисяч бджіл, значно більших за нього, він несподівано пригадав… що в нього алергія на бджолині укуси!

Лікар не раз попереджав його батьків: «Один-єдиний раз ужалить бджола — і наслідки можуть бути дуже сумні». Він навіть радив тримати хлопчика все літо в приміщенні. Ніби можна замкнути рибку в кошику для салату! Артур знав про цю ваду свого організму. Одначе щоразу, коли стикався з бджолами, поводився коректно, і в нього не виникало ніяких проблем. «Поважайте бджолу — і вона вас поважатиме!» Так повідав Артурові вождь племені бонго-матасалаїв, і хлопчик ніколи не порушував цього правила.

Та чи можна вважати коректною людину, що приходить у гості без запрошення? Артур добре запам'ятав документальний кінофільм, у якому показано, як бджоли розправилися з незваним гостем, що спробував проникнути у вулик. Щоправда, йшлося про ведмедя, який поліз по мед… Не дивно, що комахи напали на нього. Та ведмедеві бджолині жала не страшні, він лиш відмахувався лапою. Зауважимо в дужках, що Артурові руки дрібніші за ведмежі лапи, і шкіра на них тонша, хоча він не збирається красти меду… Але як це пояснити бджолам, коли ти вже проник до них у вулик?!

Огрядна бджола з монотонно-жовтим пузом летіла навперейми тій бджолі, на якій сиділи наші герої, і перегородила їй дорогу.

— Що сталося? — пошепки спитав хлопчик, старанно ховаючись у пух.

— Це місцева поліція, вона, схоже на те, нас засікла! — стривожено повідомила Селенія.

Артур аж спітнів від лихоманки. Якщо чесно, то йому б зараз хотілося розтанути, як морозиво на гарячій сковорідці. Бджола-полісмен запищала. Можливо, це сигнал до атаки, і Артур приготувався до найгіршого. Склавши крильця, комахи завмерли біля стільників. За кілька секунд у вулику запанувала тиша. Чути лиш слабкий посвист вітру, що увірвався в дупло і повідомляв про своє повернення.

А ще чути, як цокотять зуби в Артура. І той цокіт дужчав. Зрештою Селенія взяла його за підборіддя й обома руками стисла щелепи.

— Тихо будь! А то тільки тебе й чути! — пошепки наказала принцеса.

У глибині залу із центрального стільника вивалилася велика бджола: відчувалося, що там їй було тісно. Комахи з ентузіазмом привітали її появу, і довший час в дуплі чувся радісний вереск. Бджолина королева розрівняла вусики і, легко ними змахнувши, привіталася зі своїм народом. Бджола, на якій сидить Артур із друзями, в супроводі полісмена полетіла до королеви. Бідолашний хлопчик почувався як у медичному кабінеті, коли шприц у руках медсестри невблаганно наближався до сідниці. Якщо йдеться про медсестру, то Артур знає, що вона діє на його користь. А коли перед ним велетенська голова бджолиної королеви і її величезні чорні очі, то в нього мимохіть визріло питання: скільки йому лишилося жити…

Хоч її і переповняв мед, бджола схилилася перед королевою в граціозному поклоні. Селенія зіскочила з бджолиної спини і попрямувала до підніжжя трону. Барахлюш потягся за сестрою, бо вже давно хотів розім'яти ноги. Артур розгублено озирався навсібіч. Стрибнувши на підлогу, він мало не впав, бо за час польоту його тіло ніби задерев'яніло. Цікаво, чому це королівські нащадки рухаються так легко, ніби вони подолали шлях не на бджолиній спині, судомно вхопившись за пухнасті волосинки, а на старих добрих мулах?

А може, йому нічого й не загрожує? І якщо він додержуватиметься протоколу, то нічого не станеться? Та ніхто не в стані відповісти хлопчикові, а тому Артур вирішив триматися на висоті, щоб комахи на нього не гострили жала. Потупавши ногами і обтрусившись, він несміливо зробив крок у напрямку королеви.

— Засвідчую вам свою найбільшу пошану, ваша величносте! — на одному подихові промовив він.

— Та не старайся — вона все одно нічого не розуміє! — сказала Селенія.

— Треба зачекати на перекладача! — упевнено заявив знавець протоколу Барах люш.

Своїм могутнім жалом бджола-полісмен зірвала вощану печатку із одного стільника і витягла звідти за ногу дивне створіння. Це дідусь-мініпут, із голови до ніг волохатий і вимазаний медом.

— Ну, що там сталося! Тільки заснеш — і ось тобі, будь ласка, знову вставай! — бурчав дідусь.

— Це Лінгванюх, перекладач. Такий соня! — пояснила принцеса Артурові.

— Він двоюрідний брат Соносплюха, провідника променя, і троюрідний — Водоплюха, провідника кульок, — підказав Барахлюш, у чому й не було особливої потреби, бо всі вони дуже схожі між собою.

— Я погодився на вакансію перекладача, оскільки мені обіцяли спокійну роботу! А якщо мене раз по раз будитимуть, я ліпше повернуся на своє колишнє місце! — сердився дідусь, зчищаючи мед з бороди.

— Як? — здивувався Барахлюш. — У це дупло часто навідуються гості?

— Ні! Ви перші і, сподіваюсь, останні! — як відрізав перекладач.

— Переклади королеві мої пропозиції і можеш іти давити подушку знову! — сказала йому Селенія.

— Ти диви! Розкомандувалися тут усякі! — зітхнув дідусь, хоч добре знав, хто перед ним стоїть.

— Я принцеса Селенія, донька повелителя Першого континенту, і від імені мого народу висловлюю вам, ваша величносте, своє шанування! — гідно промовила принцеса.

Перекладач Лігванюх, все ще мимрячи під носа свої скарги, дістав із кишені сопілку-свистілку — дуже гарну дудочку із стрижня пташиного пера. Поверхня дудочки всуціль покрита мініпутськими малюнками, серед яких, якщо придивитися, можна побачити близько сорока дірочок. Щоб грати на такій сопілці, треба довго вчитися, особливо коли ти маєш усього вісім пальців, як у мініпутів. Та Лінгванюх здобув диплом у знаменитій Солов'їній Академії, в якій здавна викладає шанована стоніжка — метр Бовтанс. Метр розмовляв стількома мовами, скільки у нього ніг, і це він винайшов перекладацьку сопілку-свистілку, яку назвали просто — пересвист. Пересвисти існують для кожної мови. Для бджолиної він найпростіший. Найскладніший пересвист — для перекладу з мови мексиканських цвіркунів. У того пересвисту понад тисячу дірочок, і перекладати ним може лишень метр Бовтанс.

Лінгванюх глибоко вдихнув і дмухнув у пересвист, закриваючи частину дірочок пальцями. З інструмента вилетіли звуки, чимось схожі на стрекотіння. Та, здається, дідусь переклав усе правильно, бо королева приязно усміхнулася і, в свою чергу, привітала мандрівників поклоном.

— Вона вам подякувала і запитала, з якої причини ви залізли у вулик, — пересвиснув перекладач.

Артур почувався незатишно: йому здалося, що бджола, яка з ними сюди прилетіла, дивиться на нього особливо прискіпливо.

— Справа дуже важлива! Наш світ в небезпеці. Жахливий У поклявся знищити його. Якщо ми не чинитимемо йому спротиву, він невдовзі завоює весь світ, і ми опинимося в хаосі і руїні! — виразно вигукнула Селенія.

Принцеса виголошувала своє слово дуже емоційно. Вона знала, як можна переконати слухачів. А ще їй добре відомо, що бджоли ніколи ні з ким не погоджуються і ні до кого не прислухаються. І як їх переконати?

Натискуючи на дірочки в дудочці, Лінгванюх здійснював синхронний пересвист.

Бджола-полісмен підлетіла до королеви і щось зашепотіла їй на вухо — можливо, вона підтверджувала правдивість слів Селенії? Бо вже кілька годин, як лісом поповзли тривожні чутки. Якась оса бачила військо здоровенних комарів, на чолі якого летів Упир. Одначе на інформацію, яка надійшла від оси, далекої родички і особи винятково несерйозної, знаменитої своєю безалаберною поведінкою, ніхто не звернув уваги, а тому і не взяв на себе відповідальності доповісти королеві.

— Я пропоную укласти угоду, бо лиш спільними зусиллями зможемо подолати негідника! — заявила принцеса.

Промовляла принцеса чудово, і пересвистувати її слова — саме задоволення. Та що вона може запропонувати королеві? Адже та має цілий полк бджіл, озброєних отруйними жалами?!

Королева уважно прослухала пересвист. Певно, промова Селенії занепокоїла її. Вона кілька разів пискнула, а Лінгванюх пересвистав.

— Яку трагедію ви пропонуєте?

Селенія і Артур здивовано перезирнулися. Про яку «трагедію» йдеться? Невже вона не вірить у перемогу сил Добра? Адже якщо вони поєднають сили, то переможуть Упиря і ніякої трагедії не станеться!

Лінгванюх висвистав щось королеві, а потім повернувся до принцеси.

— Стратегія! Королева мала на увазі стратегію! Який план ви запропонуєте?

І, нахилившись до принцеси, перекладач зашепотів:

— У королеви на язику росте волосинка, і вона хвилюється, що це хтось побачить… Тому не завпеди чітко вимовляє…

Таку важливу деталь треба не забувати, боз королевою ліпше жити в дружбі!

— Стратегія дуже проста! Зі мною прибув найкращий лицар. Його звати Артур!

Хлопчик почервонів. У такий напружений час він не очікував компліменту.

— Він добре знає великий світ людей, бо сам походить із нього.

Після цього повідомлення зал заворушився і всі бджолині жала самі по собі завібрували. Людина завжди зостається основним бджолиним ворогом, навіть якщо вона маленького зросту. Вона або примушує комах працювати на себе, або викрадає у них мед, а їх труїть димом. Про людей у бджіл лиш неприємні спогади. Тому, почувши про свого одвічного ворога, всі сфокусували погляди чорних сітчастих очей на Артурові, який у цю хвилину ладен був провалитися крізь землю, перепрошую, крізь підлогу в дуплі. Якщо він і справді провалиться, то ризикує долетіти до самісінького дубового коріння.

Уже знайома нашим героям бджола також підлетіла до королеви і щось сказала їй пошепки. Лінгванюх не поспішав пересвистувати — він уважно прислухався.

— Ця бджола впізнала Артура! Вона каже, що він урятував їй життя, звільнивши із пастки, в яку її заманив якийсь моторошний тип.

— Жахливий У? — зашепотів стривожений Барахлюш.

— Та ні, мій батько, — ледве вимовив Артур; йому так не хотілося зізнаватися в родинних зв'язках із бджолиним недругом.

Лінгванюх пересвистував і далі.

— Цей юний лицар витяг бджолині лапки із повидла, почистив їх і зробив нещасливій штучне дихання, щоб вона змогла полетіти додому. А коли бджола злетіла, він знищив пастку!

Серед публіки пролунав захопливий писк, який можна порівняти з оваціями, коли вітають гол, забитий у ворота в останні хвилини вирішального матчу. Ніколи ще комахи не чули такої гарної історії. Заспокоївши підданих, королева поцікавилася, чим вона може допомогти герою у виконанні його важливої місії.

— Щоб перемогти Упиря, йому потрібно вирости і повернутися у свій світ, — пояснила принцеса. — І лише ви можете в цьому допомогти!

— А як вона мені допоможе? — наївно спитав Артур у Барахлюша.

— Королева може виробити речовину, яка тобі й потрібна. Це дуже концентрований мед. У ньому стільки вітамінів, що від них може зрости що завгодно! Щороку королева виробляє одну краплину і розподіляє її між бджолами. Ця краплина дає їм сили пережити зиму.

Хлопчик замислився: скільки лиха може наробити цей засіб, якщо потрапить у нечесні руки!

— Проблема в тому, що така робота дуже втомлює королеву, тому я не певен, що вона погодиться виробити краплину для тебе, — додав юний принц, розвівши руками.

Королева витягла свої довгі вусики-антени — мабуть, слухала, що так бурхливо обговорюють її піддані.

— Вона згодна! — переможно вигукнув перекладач.

З радісними криками Артур і Селенія кинулися обіймати одне одного і виконувати веселий танець дикунів із племені мумбо-юмбо. До них приєднався і Барахлюш.

— Ми врятовані! — вигукнула принцеса, і радісна усмішки променилася на її личку.

Ще одна мініпутська заповідь: ніколи не радій заздалегідь — хто знає, куди крива виведе…

З дороги долинув страшенний шум. Франсуа-Арман прислухався. Помінявши компрес на голові дружини, він підвівся із дивана.

— Здається, до нас знову гості! — стурбовано промовив дідусь.

— Я піду приготую лимонад! — схопилася Роза на слово «гості».

— О ні! — вигукнув Арчибальд, щоб зупинити свою старанну дочку.

— Але ці нещасливі люди потерпають від спеки — на такому сонці! І я повинна прийняти їх гостинно, — відповіла Роза.

Вона все ще не при тямі. Але не через сонце.

Арман поглянув у вікно.

— Повір мені, ці люди можуть напоїти ціле місто! — промовив він і, схопивши дружину за руку, підвів її до вікна.

На посипаному гравієм майданчику перед ґанком тільки-но припаркувався пожежний автомобіль, виблискуючи червоними боками. Начальник пожежної команди вискочив із кабіни. Це командор Бельрів, доброзичливий чоловічок років під п'ятдесят, з маленькими вусиками. Командор затягнутий у шкіряний костюм, затісний для його тіла, а тому сприятливий для потіння. Він зняв каску, витер спітніле чоло і, побачивши Арчибальда, знову її надяг.

— Ви маєте звістки про Артура? — стривожено спитав його дідусь.

— Артур? А хіба що з ним? — здивувався командор.

Він явно не чув останніх новин.

— Хлопчик зник, і ми від учора нічого про нього не знаємо, — сказала Маргарита, що вибігла з будинку за дідусем.

— Ви даремно так хвилюєтеся! Та ваш хлопчик вискочить сухим із води! Напевне, він бродить десь лісом і вигадує нові пригоди, як всі ми в його віці, — усміхнувся командор.

Він навіть гадки не має, що всі Артурові пригоди абсолютно реальні, а його сьогоднішня прогулянка в лісі — ніякі не іграшки.

— Але якщо ви нічого не знаєте про Артура, тоді навіщо ви приїхали? Що ви тут робите? Адже ні в нас, ні в сусідів нічого не горить? — спитав Арчибальд, на всяк випадок обводячи поглядом дім, щоб переконатися, чи не влаштувала його донька ще однієї пожежі.

— Це я їх викликав! — гучно сказав Арман.

— Ми обіцяли прибути пополудні і дотримали слова! — гордо промовив командор. — Ну, де ваш знаменитий рій?

Франсуа-Арман вказав у напрямку лісу.

— Там! Ходімо!

Доки пожежники готували свій інвентар, Арчибальд узяв зятя за рукав і відвів убік.

— Невже ти потруїш газом нещасливих бджілок, які ні в чому перед тобою не винні?

Арман рвучко висмикнув рукав.

— Артур має алергію, і бджолине жало може стати для нього фатальним! Можливо, я не завжди уважний до свого сина, але історія з його зникненням повчальна для мене тому, що нагадала про це! Від сьогодні я сам виховуватиму Артура… коли він повернеться… А поки що я знищу рій, щоб він не зашкодив моєму синові, як він підійде до дерева!

РОЗДІЛ 14

А в цю хвилину Артур був поряд — з бджолами. Точніш, серед бджіл, а якщо ще точніше, то в оточенні багатьох сотень бджіл, які зумерують, ніби співають. Так вони висловлюють свою підтримку королеві, виконуючи трудову пісню. А королева тим часом швидко і ритмічно смикає лапками, ніби збиває ними масло. Від цих рухів її живіт здригається, а його кінчик то звужується, то розширюється. Королева зайнята виготовленням чарівної краплі, і ця робота досить важка. Раз по раз придворна бджола змочує їй росою вусики.

Артур спостерігає — і йому не віриться. Невже вся ця метушня, всі ці конвульсії — заради нього? Невже сотні бджіл покинули свою звичну роботу і допомагають королеві витиснути ту єдину краплину меду, щоб він виріс і переміг Жахливого У?

— Ну, як там? Ще довго? — позіхаючи, спитав Барахлюш.

— Ще з півгодини, якщо нічого не завадить, — ще солодше позіхаючи, відповів Лінгванюх.

На жаль, їхні побоювання недаремні. Бо в цю мить до дупла прямувала група пожежників, які мали завдання знищити всіх комах.

— Ось там! — здалеку вказав на дупло Франсуа-Арман.

Хоробрості йому завжди бракувало, тому він тримався подалі від старого дуба.

Командор Бельрів підійшов до дерева й окинув його поглядом, оцінюючи ситуацію.

— Чудово! До роботи! — плескаючи в долоні, звернувся він до підлеглих.

Пожежники почали діяти. Одні склали велику пожежну драбину, інші натягли щільні комбінезони, щоб захиститися від бджолиних жал. Сам командор, одягнувши пластикові рукавички, підтягнув до дуба величезний балон з намальованим на ньому черепом і схрещеними кістками — як на піратській шхуні.

Обличчя чоловіка, який прийшов до лейтенанта Балтімора, теж нагадувало покійницьке — принаймні за кольором. Та й посмішка більше схожа на оскал черепа. Втім, якщо все, що він розповів, правда, тоді нічому дивуватися. Від таких апокаліптичних видінь будь-хто позеленіє.

— Кажу ж вам, вони повернулися! їх тисячі, більше, ніж минулого року!

— То все дурня! Сарана прилітає не раніш, ніж дозріє зерно, а цього треба чекати два місяці. Може, ви зранку трохи того… перебрали аперитиву?

Полісмен перевірив би відвідувача на алкогольне сп’яніння, та не було напохваті тестера.

— Я їх бачив, як от зараз вас! — кричав чоловік, остаточно втративши залишки глузду. — Вони величезні, у них ціла організація на чолі з начальником, який командує ними!

Лейтенант і Сімон здивовано перезирнулися.

— Месьє. У нас є важливіші справи, аніж полювати на вашу чортову сарану. Тут от з'явився небезпечний волоцюга. Підозрілий тип!

— Варто перевірити за картотекою, чи не встиг десь лишити сліди, — сказав Сімон, зазираючи в шухляду.

Полісмени переглянули картотеку грабіжників, бандитів, гопстопників та інших злочинців, одначе нічого не знайшли. На жодному фото не було обличчя, яке хоча би трохи скидалося на моторошну морду Упиря.

— Месьє, йдіть додому, добре виспіться. — порадив лейтенант чоловікові, враженому настільки, що ніяк не вийде з дільниці.

— Я вас попередив! Не скаржтеся, коли вони захоплять місто! — пророчим тоном промовив він, погрожуючи пальцем полісменам.

Але ті лишень усміхнулися йому співчутливо.

— У той день, коли коники-стрибунці захоплять місто, я почастую тебе! — пообіцяв лейтенант.

Зненацька усмішка сповзла з обличчя Сімона, і він обережно торкнувся плеча свого шефа. А коли той озирнувся, тремтячою рукою вказав йому на вікно. За вікном у чистому небі завис гігантський комар з вершником-осматом на спині.

Очі в Сімона поволі виповзли з орбіт, щелепа відвисла. Він такого не бачив навіть у кіно! Лейтенант Балтімор теж не міг втямити: що вони бачать — міраж, марево чи справжнього монстра?

— Т-т-та-а-а-а… ц-ц-ц-е-е-е… це не сарана, це… комар!

— Та яка вже там різниця! — знизав плечима відвідувач. — Тепер ти мені винен чарочку, приятелю! — додав він і вийшов, грюкнувши дверима.

А небо стрімко темнішало. Вибігши на вулицю, полісмени заклякли поруч із тим наляканим чоловіком. Небо над містом уже чорне. Та причина не в сонці, що вирішило піти на спочинок ополудні, і не в грозових хмарах. Безліч гігантських комарів закрили сонце так щільно, як ховає його хмара із вихлопних газів. Напевно, під час Другої світової німецькі літаки такими самими щільними хмарами оповили лондонське небо…

— Це… те… як його… нашестя прибульців! Точно воно! Поки що передові загони! Ще й не таке буде! — тоном знавця промовив зеленолиций відвідувач.

Несподівано в голові лейтенанта зблиснула думка: а що коли той диявол піддався мутації і розпався на безліч дрібних чортів? Хоча які там вони дрібні…

Балтімор озирнувся на напарника і побачив, що молодий полісмен з переляку навіть не дихав.

— Сімоне? — Певно, слід викликати підкріплення!

Бджола, що стояла на сторожі біля входу в дупло, сама себе питалася: з якого дива вона попросилася зарахувати її в загін повітряної поліції, коли могла спокійнісінько збирати нектар. Насправді, коли бачиш, як до дупла доповзає величезна драбина, чомусь не хочеться бути на передовій позиції. Бджола нахилилася до своєї приятельки:

— Певно, слід викликати підкріплення!

Артур з друзями все ще спостерігали за діями бджолиної королеви, яка все швидше й швидше махала лапками й смикала пузцем. Зненацька влетіла бджола-охоронець із терміновим повідомленням. Королева з радістю перервала процес, щоб трохи відпочити. Вона детально розпиталася бджолу про загрозу, яка нависла над вуликом, а потім наказала готуватися до відсічі. Бджоли зарухалися. Завуркали двигунчики, забряжчали жала, і жовтопузе смугасте воїнство вишикувалося чотами.

Артур знав, що битва буде нерівною. Бджоли переважають противника, вони краще зорганізовані, але в руках у людини — наймогутніша зброя, від якої не врятується жодна комаха. Це справжня війна двох світів. З одного боку — бджола, яка мільйони років боролася за право жити так, як їй хочеться, створіння, що надзвичайно цінує свої традиції. З другого боку — людина, мутант, який напоготові пристосуватися до будь-чого, який навчився виготовляти могутню зброю, що може знищити все довкілля. Виходить ніби боротьба самураїв проти атомної бомби…

Стоячи біля пожежної драбини, командор завершував приготування пекельної газової суміші. Лишилося заповнити нею великий газовий розсіювач, схожий на велосипедний насос. Рухаючи поршень, можна пустити газ просто в дупло, а насос повісити на гілці.

Арман не приховував, наскільки він утішений. Одним ударом він помститься за всі свої приниження, за всі пастки, приготовані для нього, і в які він дивом не потрапив. Та ми ж з вами знаємо, що це диво зветься Артуром, що це син Франсуа-Армана, і хлопчик тепер перебуває у дуплі, куди його батько з радістю хоче пустити ядучий газ. Жага помсти і дурість можуть позбавити його сина життя, а ось хоч трохи здорового глузду пішло б усім на користь.

На прохання чоловіка, Роза вийшла до нього. Арман хотів, щоб дружина в мить його найвищого торжества була поруч.

Роза не відала, свідком якої трагедії їй доведеться стати. Вона позирала на дупло, на бджіл, що гарячково метушилися перед входом, готові захищати свій дім від варварської навали так само хоробро, як монахи середньовіччя свій монастир. Дізнавшись, що ці маленькі комашки повинні загинути в судомах, Роза сплеснула руками від жаху. Звісно, вона не чутиме їхніх криків, та вона їх легко може собі уявити, що, можливо, й на гірше.

— Ти не вважаєш, що ліпше шукати сина, ніж труїти бджіл? — звернулася вона до Армана.

Роза ніколи не підвищує голосу, але цього разу, якби хтось услухався в її інтонацію, то помітив би докір.

— Ось завершу ці клопоти з бджолами і шукатиму Артура! — відповів Арман, який занадто далеко зайшов, щоб почати відступ.

Він не знає, що, знищуючи бджіл, він може вбити Артура. І тоді не треба буде його шукати, бо тіло хлопчика лежатиме на дні дупла, серед бджіл.

Але не варто завчасно ховати Артура. Герої взагалі ніколи не помирають, бо вони живуть у наших серцях.

Хлопчик сидів на краю дупла і спостерігав за метушнею, яка почалася після повідомлення про загрозу. Йому хотілося попередити людей, заволати так, щоб вони зупинилися, сказати, що й він у цьому вулику. Одначе Артур знає, що ніхто його не почує, а його мати буде присутньою при синовій агонії. Та й навіть якщо йому пощастить зупинити людей, хто там із них повірить, що він зменшився до двох міліметрів!? Ніхто, окрім, можливо, мами…

— Ну, звичайно! Так! — вигукнув Артур. Ураз він натрапив на ідею, яка порятує весь світ!

Утілення ідеї, певна річ, доволі складне, та нічого не виходить лиш у того, хто нічого не робить! А в цій дурнуватій бджолині казармі у всіх одна думка — героїчно померти, повторити Перл-Харбор: з бойовим погуком вилетіти на ворога і випустити жала. Може, це й героїчний учинок, та, зважаючи на обладунки пожежників і густі накомарники, бджоли не вразять противника. Тому будь-яке інше рішення буде ліпшим. І хлопчик, схопивши за лапку якусь бджолу, потяг її до перекладача.

— Дивіться, там стоїть жінка в квітчастій сукні! Якщо я зможу повідомити їй, що перебуваю тут, вона зупинить наступ агресора.

— Яким чином? — спитав перекладач.

— Та це моя мама! І я певен, що вона не захоче бачити, як її син задихнеться під час газової атаки! — переконливо сказав Артур.

Бджола все зрозуміла, та не може докумекати, як вона повідомить ту жінку. Бджоли не розмовляють людською мовою, і є всі підстави вважати, що Роза не знає бджолиної мови.

— Їй не треба нічого казати — їй треба написати! — пояснив Артур і виклав свій план.

— Послухай, Артуре, а тебе часом ніяка скажена бджола не вкусила? По-моєму, ти температуриш! — здивована такою пропозицією, сказала Селенія.

— Бджоли й читати не вміють, а писати й поготів! — підтримав сестру Барахлюш, убитий наповал невіглаством свого старшого друга.

— Я знаю, що вони не вміють читати, зате я вмію писати! — розсердився хлопчик і звернувся до бджоли:

— Мадам, я напишу літери на листочку. З літер складаються слова, а слова схожі на малюнки. Ви зможете скопіювати малюнок?

— Повільніше! — попросив перекладач-пересвистувач, у якого від стрімкого ковзання по дірочках затерпли пальці.

Бджола замислилася, а потім ствердно кивнула головою.

— Чудово! — вигукнув Артур. — Тоді шикуйтеся перед моєю мамою, а я звідси показуватиму вам букви!

Бджола пронизливо пискнула: ціла купа бджіл, підлетівши до неї, струнко вишикувалася. Загін розвернувся і, як корок із шампанського, вилетів із дупла.

Командор Бельрів стояв на драбині з розсіювачем у руках. Побачивши бджолину ескадрилью, яка мчала на нього, він нахилив голову.

— Просто клас! Вони все зрозуміли! Перші загони уже втікають! — загукав він до своїх підлеглих, які щосили утримували драбину.

Звісно, можна поставити запитання: чому нагору лізе найважчий і найтовщий, а весь підрозділ тримає драбину? Чи не доцільніше туди скерувати найхудішого, а решту залишити в резерві?

Та в пожежників існує чітка субординація, згідно з якою начальник бере на себе виконання найризикованіших завдань. А тепер командор і справді ризикував, бо драбина під ним хиталася, і він міг гепнутися з усього маху вниз.

І знову хочеться запитати, як цей слон у скафандрі хоче зберегти рівновагу на старій пожежній драбині? Схвильований Арман намагався допомогти і теж учепився в хистку споруду. Дивлячись на таку картинку, переконуєшся, що навіть у питанні субординації слід зважати на здоровий глузд.

Бджолина ескадрилья взяла курс на ліс і, долетівши до великої ялини, вишикувалася перед Розою. Молода жінка вражена, побачивши перед собою, приблизно за метр, як завис невеликий бджолиний рій. Кричати вона й не подумала, бо бджоли мали мирні наміри. І все ж вона пошкодувала, що одягла запасні окуляри: ліпше б тих комах не бачити зовсім…

Сидячи на краю дупла, Артур розминав шматочок воску, а потім написав на ньому листа. Завершивши роботу, хлопчик, як рекламний щит, підняв свою табличку, на якій можна було прочитати: «Мамо, це я, Артур». Ескадрилья в момент вишикувалася в такому порядку, щоб відтворити написані слова. За кілька секунд кожна бджілка знайшла своє місце, і ось уже мати прочитала адресоване їй повідомлення. Вона відкрила рота і, здивована, стала тикати пальцем у бік бджіл, ніби побачила в небесах самого Господа Бога…

— Артур! Промовила вона, не здогадуючись, що її голос звучав досить гучно.

Тривожним материнським поглядом, який буває у тих, хто втратив своїх дітей, вона обвела найближчі зарості кущів. На Армана ніякої надії, бо він зайнятий такою важливою справою: тримає розхитану драбину.

Арчибальд відмовився брати участь у вбивстві бджіл і лишився вдома. Надіслати до нього гінця? Це занадто довго, та й нікого нема поруч. Значить, Розі самій доведеться виплутуватися із цієї неймовірної історії. Слід нагадати, що в неймовірні історії вона потрапляла занадто часто і, не вміючи з них виплутатися, приречено очікувала допомоги.

Тим часом Артур виготував ще одну табличку і підняв її над головою. Бджоли помінялися місцями і відтворили новий малюнок.

— Я-в-д-у-п-л-і! — прочитала мати, ошелешена новою звісткою.

Очі її широко відкрилися, рот також, а голос відмовився її слухатися.

— Подіяло! — радісно вигукнув Артур! Селенія скептично зиркнула на нього.

— А знаєш, як би я сприйняла таку звістку?

— Як?

Саме в ту мить Роза, закотивши очі, впала на землю, як підтяте дерево.

— Отак! — лаконічно відповіла принцеса, показуючи на зімлілу Розу.

— Розо! — зарепетував Арман, помітивши, що його дружина лежить у траві. Кинувши драбину, він побіг до неї, вносячи цим розлад у гурт пожежників, яким доводиться перегруповуватися, щоб перерозподілити навантаження.

Від таких маневрів драбина загойдалася, а один щабель вискочив із пазів і впав на землю. Слон у скафандрі не помітив цього і поставив свою ногу на порожнє місце. Нога, не намацавши щабля, провалилася в порожнечу. А за нею і слон…

Видовище запаморочливе! Драбина гойдалася, як щогла корабля, що опинився в епіцентрі шторму. Слон у цей час виконував роль прапорця, або, якщо це вам до вподоби, партнера на конкурсі сучасного танцю. Щогла нагиналася все нижче й нижче, і вже пожежники зрозуміли, що вони її не втримають. Командор злетів у повітря й приземлився просто в калюжу з густою масною грязюкою.

Усі знають, що в грудні ліплять сніговиків. А ми хочемо познайомити вас із липневим брудовиком. Для цілковитої подібності, окрім кольору, звичайно, йому бракувало морквини замість носа. Та слід визнати, що впасти в калюжу — велике щастя, бо це пом'якшило падіння. Пожежники кинулися на допомогу своєму начальникові. І в цьому не було нічого дивного, бо їхнє ремесло якраз і полягає в тому, щоб допомагати людям у складній ситуації. Тепер їм потрібно якнайшвидше відмити шефа, доки на ньому не засох бруд, інакше йому доведеться розпрощатися з посадою і зайняти місце статуї в музеї сучасного мистецтва.

Гуркіт від падіння Бельріва допоміг Розі отямитися. Вона з радістю поглянула на схиленого над нею чоловіка: його усмішка така подібна на Артурову.

— Артур?! — невпевнено спитала мати.

Щоб заспокоїти, Арман поклав їй долоню на чоло.

— Я ж сказав тобі, що займуся пошуками і ми його знайдемо. Ти, головне, не нервуйся!

— Я… я знаю, де він! — упевнено промовила Роза.

Арман скривився. Звідки вона може щось знати, якщо сиділа вдома?!

— Він… Він у дуплі! — мужньо вигукнула жінка, і чоловікові довелося зібрати в кулак усю свою волю, щоб у складний для неї час не дати прочухана за таку дурню.

Франсуа-Арман дивився на жінку, і в його очах спалахували то тривога, то розчарування. Але гору взяла гіркота. Його нещаслива дружина й справді позбулася сірої речовини. І він ласкаво дмухнув на неї, ніби хотів відігнати лихоманку.

— Гаразд, гаразд, люба, Артур у дуплі, і він там ласує медом. Мед дуже корисний! — промовляв чоловік таким тоном, ніби перед ним пацієнт, що втік із психіатричної лікарні.

— Але я певна: Артур у дуплі! Мені про це сказали бджоли! — переконувала його Роза, не усвідомлюючи, що її слова звучать дещо дивно.

— Подякуй бджолам від мого імені за те, що вони знайшли нашого маленького Артура і потурбувалися про нього. Зараз я поставлю драбину, залізу на неї і сам їм подякую! — заспокійливо відповів Франсуа-Арман.

Він устав і рішучим кроком пішов до драбини. Його це вже дійняло! Саме дійняло! Син зник, дружина з'їхала з глузду, а бджоли й далі насміхаються з нього! Його маленька голова не може витримати стількох потрясінь! Тому треба розслабитися. Але ні Артура, ні дружини немає поруч, і він вирішив усю свою негативну енергію скерувати на бджіл.

— Вони таки пошкодують, що посміли напасти на Армана Гігантика! — голосно поклявся чоловік, щоб надати собі хоробрості.

Ненависть подвоїла його сили, і він сам схопив величезну драбину, підняв її й опер до дуба. Потім узяв розсіювач і уважно його роздивився. Нічого складного: натискуєш — і пшик… Арман єхидно посміхнувся, очі його забігали, а риси обличчя спотворилися. Так часто буває: потрапить комусь до рук зброя масового ураження — і він утрачає людську по: добу. Арман — не виняток. Ним уже трусить гарячка знищення.

Підхопивши розсіювач, Арман рушив до драбини і зненацька вигукнув. То не був бойовий поклик, а лемент жаху. Бо йому шлях перепинили п'ятеро мисливців племені бонго-матасалаїв і поглядали на нього з висоти своїх двох метрів сорока сантиметрів. Арман ні в сих ні в тих. І нема чого дивуватися. Мисливці одягнені у традиційні африканські костюми, у волосся вплетено мушлі, шиї прикрашено намистом із насінин. На обличчях — спокій та впевненість, притаманні великим сильним особам.

— Геть із дороги! Я повинен виконати свою місію! — заверещав Артурів батько.

Вождь племені мовчки поглянув на нього, а потім відповів спокійно і розважливо.

— Боги схотіли поселити бджіл у це дупло. Чого ж ти, чий зріст вимірюється дрібними сантиметрами, вирішив повстати проти волі великих богів?

Та в Армана з цього приводу своя думка.

— До чого тут боги? Я просто хочу знищити цих чортових бджіл, які можуть ужалити мого сина! Я маю право захищати свою дитину чи ні? — розізлився він, міцніше притискуючи до себе розсіювач.

— Артур став названим братом бджіл, племінником дуба, братом вітру і землі. Ніщо в природі йому не зашкодить, хіба що ти, якщо наважишся скористатися зброєю, яка зараз у твоїх руках.

Франсуа-Арман відчув, як у нього перехопили ініціативу. Він рвався в бій. жадав виявити сміливість, довести синові, на які жертви ладен заради нього, а цей велет не лише завадив йому, а й підняв на сміх. Не полишаючи розсіювача, бідолашний поглядом шукав підтримки в пожежників. Але вони, як палеонтологи, відчищали від бруду знайденого в землі мамонта. Ой! Про що це я? Вони ж чистять свого шефа!

— Може, ліпше зачекати, доки бруд трохи підсохне? Тоді він сам відвалюватиметься шматками, — розмірковував один із пожежників, який мав досвід падіння з драбини.

Командор, у якого й лице в грязюці, нічого не бачив, але чудово чув. І на таку абсурдну пропозицію замахав руками, висловлюючи свою незгоду.

— Ага! — гордо заявив вигадливий пожежник, — він зі мною погодився!

Тут розлючений командор виплюнув із рота грязюку, зафуркав, відпльовуючись, і закричав:

— Ні! Дайте мені води! Негайно! Отара овець!

Завдання нескладне — поруч автомобіль із цистерною води.

— Можливо, ви спершу знищите бджіл? — спитав Арман, все ще сподіваючись на підтримку пожежників.

— Ви що, не бачите: ми зайняті! Зачекайте хвилиночку! Зараз ми завершимо свої справи і повернемося до ваших, — сказав заступник командора.

А в дуплі панувала радість: несподіване падіння шефа пожежників дало можливість королеві працювати далі. Артурові кортіло попросити королеву жвавіше рухатися, бо ж кожна секунда затримки на руку Упиреві. Хлопчик давно приготувався проковтнути чарівну краплину, швиденько вирости і покласти край руйнівному нашестю Жахливого У. Та він розумів, що будь-яку нетерплячку вважатимуть за зневагу.

Пузце королеви здригалося — і нарешті на його кінчику видно найчудовішу, найпрозорішу краплину найчистішого меду. Селенія ласкаво торкнулася Артурового плеча.

— Ось бачиш! Усе гаразд! Чекати лишилося зовсім трішки!

— Я знаю, Селеніє! На жаль, про це не знають дорослі!

Нарешті командор став схожий на людину. Щоправда, він із голови до ніг мокрий як хлющ, бо його підлеглі, щоб зекономити час, просто скупали його в цистерні. Пожежники вишикувалися за своїм начальником. А поряд прилаштувався і Франсуа-Арман. Маленьке військо готове дати відсіч мисливцям бонго-матасалаям, які так і не зрушилися з місця і спокійно позирали на невдах-бджолоборців.

— Месьє, прошу вас відійти і не заважати нам виконувати свій обов'язок! — сказав командор, наводячи на них розсіювач.

Мисливці перезирнулися. Воювати із своїми братами-людьми вони не звикли, а кидати напризволяще своїх двоюрідних братів-бджіл їм совісно.

— Якщо ти, маленька й товстенька людинко, справді хочеш отруїти бджіл, тоді тобі доведеться спершу отруїти нас, бо ми теж бджоли, — нарешті глибокодумно прорік вождь.

Командор Бельрів прискіпливо оглянув вождя: ні, таки в ньому немає нічого схожого на бджіл — хіба що кілька смужок бойової розмальовки.

— Лічу до трьох! — сказав пожежний начальник, в якого пиха витіснила глузд.

— Три! — хором відповіли мисливці. Слова Бельріва на них не вплинули. Крижаний спокій мисливців подіяв на пожежників. Командор не знав, що йому чинити. Єдиний вихід — скористатися розсіювачем. Але це найдурніше рішення. Втім, коли людина пихата, вона стає дурною й агресивною і завжди намагається щось зруйнувати. Начальник поволі підіймав розсіювач і клав палець на важіль, ніби в нього в руках не балон із газом, а ковбойський шестинабійний кольт.

— Гей, шефе! Шефе! — несподівано залементував пожежник, що сидів за кермом автомобіля.

Вискочивши із кабіни і, налягаючи на ноги, він помчав до начальника. Добігши, він, мало не перечепившись, різко загальмував, перевів подих і доповів:

— Повідомлення від начальника поліції! Оголошено загальну тривогу! Всі зобов'язані повернутися до міста!

— А що сталося? — з вражаючим спокоєм спитав начальник пожежників. Йому руки сверблять завершити свою місію.

— На місто напали гігантські летючі жаби!

Пожежники здивовано перезирнулися.

— Ти все правильно зрозумів? — спитав командор, який жодного разу не чув про летючих жаб, особливо — про гігантських.

— Мммм… ееее… Чути було поганої Але я точно зрозумів слова «нашестя» і «гігантські». Щодо жаб я не певен… Але їм потрібна допомога! Там усі так репетували! — аж захлинався пожежник.

Страшна звістка зачепила його за живе. Командор прийняв найкраще рішення.

— Рушаймо! — скомандував він, і пожежники, з радістю позбувшись пристосувань для війни із бджолами, побігли до автомобіля. Озирнувшись на мисливців племені бонго-матасалаїв, Бельрів погрозливо помахав пальцем:

— Ми ще зустрінемося! — заявив він голосом невдахи-актора і суворо насупив брови.

У відповідь бонго-матасалаї привітно йому усміхнулися і прощально замахали руками, що дістало пожежника до печінок. Він із люттю кинув на землю розсіювач і з усією можливою для його огрядного тіла швидкістю почухрав за своєю командою.

Арманом опанував відчай. Його дружина тішилася.

РОЗДІЛ 15

Тихе і мирне містечко, в якому Маргарита запасалася харчами, усе у паніці. Осмати на гігантських комарах контролювали його повітряний простір, лякаючи мешканців, що з дикими криками розбігалися в усі боки. Загальний ясах. поліція нічого не може вдіяти, вітрини розбиті, добровольці не встигають гасити підпали. Ніколи ще містечко не зазнавало такої великомасштабної катастрофи. Упир задоволено тре свої рукоклешні: войовничість осматів його захоплювала.

— Ой, як чудово! Нарешті я при ділі! — задоволено вигукував він, спостерігаючи за летючими осматами, що демонстрували блискучі якості своїх комарів.

У кінці головної вулиці з'явилося яскраво-червоне пожежне авто. Під завивання сирени воно на повній швидкості мчало містом. Командор Бельрів очам не вірив: величезні, як літаки, комарі креслили на небі вогняні лінії, а люди, метушливо втікаючи хто куди, гукають і просять допомоги у небес.

Несподівано небо почорніло: бойові шеренги летючих чудовиськ затулили собою сонце.

— Що тут відбувається, шефе? — з тремтінням в голосі спитав водій.

Усі пожежники так трусилися, що аж автомобіль почав спотикатися.

Командор витяг уперед руку — він прийняв рішення і має намір повідомити його підлеглим.

— Ми йдемо на прорив! Головне — не зупинятися! — тоном переконаного в своєму плані боягуза вигукнув він. — Потрібно терміново попередити пожежну частину сусіднього міста!

— Але ж тут горять будинки! Ми що — не. зупинимося, щоб загасити їх? — наївно поцікавився його заступник.

— Звісно, ні! — не розмірковував над цим командор. — Коли вогонь уражає такі великі площі, тоді діє закон воєнного часу: ліквідовує наслідки катастроф армія.

І авто пролетіло без зупинки міськими вулицями, з чого дуже були розчаровані мешканці.

Подивований боягузтвом пожежників, Упир вдоволено захихотів.

— Мені дуже подобається цей світ! — загукав він і, змахнувши рукоклешнею, віддав новий наказ.

Дванадцятеро комарів вишикувались по-бойовому і полетіли до автозаправки. Дорогою вони перекинули два бензовози — і на шосе утворилася велика бензинова калюжа, яка потекла просто до центру міста. Упир знову змахнув рукоклешнею — і один осмат помчав до стовпа електромережі.

Могутнім ударом крил комар зрубав стовп навпіл, а його верхівка разом з електрод ротами упала в бензинову річку. За мить уся вулиця палахкотіла так, ніби вибухнув пороховий склад. Паніка посилилася. Упир дуже радів. Він став абсолютним правителем, і тепер під його п'ятою не один, а два світи. Так що ніхто вже його не зупинить.

Єдина надія на порятунок від Жахливого У — в золотистій краплині чудового пахучого меду, яку після виснажливої праці нарешті витисла зі свого пузця бджолина королева. Ця медова крапелька має величезну силу і за кілька секунд може збільшити будь-яку дрібноту — комаху чи мініпута. Але якщо змінити зріст може кожен, то перейти з одного світу в інший даровано не всім. Тут, в дуплі, така честь виявлена Артурові.

Перекладач Лінгванюх підкотив краплину до краю дупла, туди, де сидить хлопчик. Йому допомогли Селенія і Барахлюш. Потім пересвистувач сплющив її, згорнув, скрутив, ум'яв до такого стану, щоб можна було проковтнути. І ось Артур узяв із його рук маленького золотого ґудзичка. Завмерши, він розглядав її із захватом. Вона важка, ніби з чистого золота. Хоча мед узагалі дорожчий за будь-які коштовності.

— Подякуй королеві від мого імені! Обіцяю, що коли виконаю завдання, то її вже ніколи більше ніхто не потривожить!

— Повіримо тобі на слово! Мені після цього доведеться проспати років десять, щоб поновити сили, — зауважив перекладач.

Усміхнувшись Лінгванюху, Артур заговорив до Селенії.

— Ти певна, що не хочеш піти зі мною? Ніхто ліпше тебе не орудує чарівним мечем, і твоє уміння знадобиться у бою! — переконував він принцесу.

Хлопчикові від самої думки про розлуку з нею зробилося гірко на серці.

— Я потрібна своєму королівству. Батько старіє, і мені слід бути зі своїм народом. До того ж я ніколи не була у твоєму світі по-справжньому, і я не хочу свою першу мандрівку здійснити в розпал бойових дій.

— Правду кажеш! — відповів Артур. — Коли ми переможемо Упиря, я запрошу тебе в гості і познайомлю з батьками і бабусею. І ти переконаєшся, що мій пес Альфред ніскільки не схожий на йєті, — пожартував він насамкінець.

Селенія усміхнулася, але на душі у неї коти шкребли. Їй так не хочеться розлучатися зі своїм судженим!

— Швидше ковтай свою таблетку, а то я зараз зовсім розкисну! — наказала принцеса і відвернулася, щоб хлопчик не побачив сліз.

Артур ковтнув золотисту таблетку.

— І як, смачно? — спитав допитливий Барахлюш.

Перш ніж відповісти, Артур довго водив язиком по піднебінню.

— Справжній мед! — нарешті відповів він, облизуючись і позираючи лукаво на принца. — Липовий!

— Прошу тебе, не лізь на рожен! — схвильовано нагадала своєму коханому Селенія.

— Не хвилюйся! Я швидко зведу порахунки з мерзотником У! А потім ми з дідусем усьому дамо лад. Найважче — дочекатися десятої повні. Адже я не зможу потрапити до вас раніше.

Селенія мовчала. Їй важко щось сказати, бо вона боїться розплакатися. Несподівано принцеса зняла з себе могутнього меча і подала Артурові.

— Візьми його — він тобі потрібен більше!

З несподіванки Артур утратив мову. Але меч узяв. Він тупцяв на місці, не знаходячи слів.

— Ти це справді? — нарешті тихо спитав хлопчик.

— Так! Ти чесно заслужив титул принца, а принц повинен мати меча.

— Спасибі за виявлену честь, — скромно відповів Артур, вішаючи меча на перев'язь.

— Перед битвою тобі належить…

— Що мені належить? — здивувався Артур.

— Ось що! — вигукнула принцеса і, кинувшись йому на шию, щиро його поцілувала.

Барахлюш із відчаю аж очі закотив: ой, це таке порушення протоколу! Хіба може справжня принцеса цілуватися з мініпутом, який і не мініпут взагалі?

Та любов сильніша за звичаї. І якби не золотиста таблетка, то, мабуть, принцесин поцілунок міг би затримати зростання Артура і назавжди його залишити в мініпутському королівстві. Але в ту мить, коли принцеса обіймала хлопчика, він почав рости. Дивлячись, як хлопчик стрімко тягнувся угору, Селенія заніміла і підняла голову, щоб довше милуватися своїм прекрасним принцом. А між іншим, Артур уже сягнув двох сантиметрів…

— До побачення, Селеніє! — закричав Артур.

Коли його зріст збільшився до десяти сантиметрів, хлопчик зрозумів, що пора вилізти із дупла. Ще трохи, і він уже на гілці не втримається.

— До побачення, мій принце! — гукала Селенія і ховала сльози.

Артур махнув дівчинці рукою, гілка не витримала його ваги, і він полетів до землі…

Артур, одинадцятилітній хлопчик зросту один метр тридцять сантиметрів скотився до підніжжя великого дуба.

Повернення у великий світ відбулося різко і жорстко. Та нічого не вдієш: дорослішання — процедура не з легких. Тримаючись за забитий бік, Артур став на ноги, струсив з одягу порох і поглянув на дерева. Тепер вони вже не здаються йому велетенськими. Потім він підвів голову і побачив дупло, навколо якого роїлися (перепрошую, пурхали) бджоли. Він певен, що Селенія сидить на краю дупла і дивиться на нього, але хлопчик її не бачив.

Сумно зітхнувши, він на всяк випадок прощально змахнув рукою. Стоячи на краю дупла, Селенія усміхнулася йому і послала з долоньки цілунок.

Через те, що він так довго стояв, задерши голову, Артур відчув запаморочення, закашлявся, і кілька дрібненьких крапелинок духмяного меду попадали на землю. Так, ви не помилилися, це крапельки того самого меду, який виробила бджолина королева.

Прокашлявшись, Артур побіг додому, а на тому місці, де він тільки-но стояв, із трави вилізла мураха. Ота малесенька, яку ми вже зустрічали. Помилки нема: на спині у неї блищать рожеві цяточки, полишені лаком для нігтів. Згадаймо, як одна допитлива комаха вирішила прогулятися квітчастою сукнею Рози і Артурова мати проганяла її пензликом з лаку для нігтів. Так це саме та мураха…

Коли вона вся в цятках повернулася до мурашника, з неї почали глузувати. Мовляв, цього сезону такого не носять! Ось чому вона самотньо гуляє віддалік від своїх родичів.

Мураха обережно підповзла до крапельки незнайомої їжі і кінчиками вусиків-антен обмацала її. Крапелька пахла, як ті медові залишки, що їх вітер часом викидав із дупла, в якому замешкали бджоли. Мед — чудові ласощі, в ньому багато вітамінів, і не треба бути ведмедем, щоб^про це знати. Лизнувши краплю і переконавшись, що вона того варта, мураха вирішила відтягти її до мурашника. Горда своїм учинком, вона схопила коштовну знахідку щелепами і поспішила додому з цією й справді королівською їжею.

— Ну, як мені тебе переконати, Ар-мане, що наш син був у дуплі?! Бджоли написали мені про це, а читати я вмію! — втовкмачувала Роза чоловікові.

Та марні її зусилля. Не слухаючи дружини, Франсуа-Арман турботливо всадив її в шезлонг.

— Я все чудово розумію, люба! Артур зробився двоміліметровим і тепер мешкає в дуплі, а бджоли вміють читати й писати, і невдовзі вийде академічне видання бджолиних творів, — відповів чоловік, не знаючи, чого йому найбільше хочеться: плакати чи сміятися.

Він накрив Розині ноги пледом і вручив їй великого флакона з лаком для нігтів. Арман у курсі, що лакувати нігті — її улюблене заняття.

І в цю мить із кущів вийшла наша мураха — та сама, в рожеву цяточку. Зупинившись у кількох метрах від шезлонга, вона уважно спостерігала за Розою.

— А! Ось і мураха-велетень! — просто зреагувала жінка.

Звісно/якщо ти не маєш сумнівів у тому, що бджоли вміють читати й писати, то хіба здивуєшся, коли до тебе підійде мураха масою з два центнери?

— Аякже! Мураха-велетень! У блакитну цяточку! — щосили намагаючись не зірватися і не нагримати на дружину, вигукнув Арман.

— Ні, в рожеву! — заперечила Роза.

Арманові не до сміху. Та він і не підозрює, що якби озирнувся, то зразу ж би переконався, що дружина каже правду. Але щоб озирнутися, треба засумніватися у своїх переконаннях, а Арман ніколи не мав сумнівів.

— Піду запарю ромашковий чай — тобі він нього полегшає! — сказав він і пішов на кухню.

— Дякую, — не зразу відповіла Роза.

Вона заворожено поглядала на величезну мураху, яка наближалася до неї. Будь-хто вже б знепритомнів. Та Артурова мати, як не дивно, все ще при тямі. Вона радісно усміхалася, ніби їй приснився солодкий сон. І тепер насправді вона бачить його продовження. Та велетенська мураха — не сон, не марево і не трьох-мірне комп'ютерне зображення. Це справжня комаха — чорна, лискуча і здорова, як авто.

Лиш мураха наблизилася, як усмішка з Розиного обличчя сповзла. Жінка давно упізнала комаху, яку вона на своє лихо колись скинула із сукні пензликом для лаку.

— Е-е-е… Ме-е-е-ні д-у-у-уже шкода… що я вас так розцяцькувала! — зашепотіла бідолашна жінка.

Де б вона подумала, що їй доведеться перепрошувати мураху!

— Е-е-е… я маю рідину для зняття лаку! Мураха дуже мудра. Та в її лексиконі немає тих слів, які белькоче оця нахаба. Величезний звір вихопив флакончик із лаком і вилив його Розі на голову. Завмерши, як кролик перед удавом, Роза боялася поворухнутися. Вона відчула на собі те, що колись заподіяла мурасі, яка потрапила під лаковий душ.

— Я розумію ваші почуття… Звісно, це малоприємно! — погодилася молодиця, вчепившись у поручні шезлонга.

Мураха закинула флакончик у кущі і пильно поглянула на Розу. Обличчя Артурової матері відповідало її імені.

— Ну, тепер мир? — спитала вона і, тремтячи зі страху, несміливо простягла мурасі руку.

Комаха дивилася на тремтячу руку і задумливо ворушила вусиками. Схоже на те, що вона зрозуміла значення Розиного жесту. У мурах немає рук, зате є лапи і звичай їх потискати. Мураха простягла свою лапу жінці, і вона потисла її кінчиками пальців.

Цим руко(чи лапо)стисканням вони скріпили свою дружбу.

Із двору почувся звук клаксона, і Роза побачила, як до ґанку під'їхало авто.

— Піду приготую гостям лимонад, — сказала вона, встаючи із шезлонга і прямуючи на кухню, де, напевно, поріже пальця, щось розтрощить, підпалить або витворить якусь іншу прикрість.

Арман підійшов до дверей. На вустах його така весела усмішка, ніби він відшукав Артура. Та це всього-на-всього прибув із ремонту його автомобіль, якого механік автосервісу люб'язно притяг евакуатором.

— Боже, як чудово! — зі сльозами на очах вигукнув Артурів батько.

Ставши навколішки, він узявся пестити радіаторну решітку, ніби перед ним був шедевр Леонардо да Вінчі.

Огрядний автомеханік виліз із кабіни. На його вимащеному комбінезоні красується назва автосервісу: «Переробченко».

— Вам пощастило, у мене був клієнт, у якого та сама модель, що й у вас, тільки він пошкодив задню частину. Ось я й позичив у нього радіаторну решітку, а то б ви чекали кілька місяців!

— Ох, як це чудово! — не тамуючи почуттів, повторив Арман.

— Ви можете заплатити за роботу? — спитав механік.

Арман узяв квитанцію і побачив, що сума щонайменше втричі перевищує вартість ремонту. Видно, цей сервіс слід би назвати не «Переробченко», а «Переплаченко»! Усмішка і гарний настрій умить зникли.

— Ох… ц-ц-це… чудово! — процідив крізь зуби Артурів батько. — Чи можу я виписати чек?

— Аякже! Я й не сподівався, що у вас буде така сума готівкою! —пожартував механік, задоволений, що одурив клієнта.

Все ще вивчаючи квитанцію, Франсуа-Арман подибав у дім. Йому ніяк не вірилося!

— А ви знаєте, що у вашому сервісі обслуговування дорожче за столичне? — звернувся він знову до автомеханіка.

— Ви так вважаєте? Може бути. Але до столиці далеко, а я поряд. Утім, коли хочете, можете пхати свою тачку до самого Парижа! Тут якихось дві сотні кілометрів! — злорадно усміхнувся майстер.

Він щасливий, що вказав місце столичному бевзю.

Зайшовши в дім, Франсуа-Арман заходився порпатися в кишенях, шукаючи чекову книжку.

— О-ля-ля! Яка спека! Я б із задоволенням випив скляночку лимонаду, — заявив автомеханік, хоча, скажемо так, спітнілості на ньому не помітно.

— Ну, та сума, яку я вам заплатив, дасть можливість вам випити й за моє здоров'я, — відповів Арман, вирішивши швидше випхати за ворота цього нахабу.

У цю хвилину із-за кущів вискочив Артур і зразу ж, щоб його ніхто не встиг помітити, сховався за евакуатором. Якщо батьки його побачать, то, звичайно, зрадіють, почнуть розпитувати, але ні за що не повірять його розповідям. А доки він викручуватиметься, Упир не зупиниться. Тому спершу треба знайти Жахливого У, а вже потім повернутися до рідні.

— Підпишіть ось тут, будь ласка! — попросив механік, подаючи Франсуа-Арману рожеву квитанцію.

Рожева квитанція! А ми ж забули про Розу! Де вона тепер?

— Ооооо-й! — долинуло із кухні.

— Нічого такого! — заспокоїв Арман переляканого майстра. — Це моя дружина намагається впіймати лимон.

Механік кивнув головою, одначе нічого не зрозумів. Але згорнув квитанцію і сховав її до кишені комбінезона.

А хлопчик уже сидів за кермом батькового авто.

— Не думаю, що цією таратайкою складніше керувати, ніж комаром! — переконував він сам себе, щоб не втратити мужності.

Він повернув ключ запалення — двигун запрацював.

— Ух, як здорово! — захоплено промовив Франсуа-Арман, почувши знайомі звуки.

— О, так! Чудові звуки! — підхопив механік.

Мотор заревів. Артур намацав ногою педаль гальма.

— Чуєте, як він вібрує, набираючи обертів? Як японець, що переможно вигукує на змаганнях із карате? Чуєте? — смикав механіка за рукав Артурів батько.

— Не знаю, ніколи не бував у Японії! — флегматично відповів той, стежачи, як авто поволі сповзало із платформи евакуатора. — Та можу сказати, що їздить авто добре, хоч і не нове! Напевно, водити такий раритет — саме задоволення!

— Так! — гордо відповів Арман, і його обличчя розпливлося такою широкою усмішкою, ніби він спостерігав за першими кроками свого сина.

Проте ми не дуже погрішили проти істини — адже саме тепер Артур і справді робить перші кроки, тільки як новоявлений водій.

Та батько про це не здогадувався. Споглядання свого авто та ще й із працюючим двигуном настільки його захопило, що лишень коли автомобіль торкнувся колесами землі, він збагнув: твориться щось незрозуміле — у нього викрадають його власність!

— Мій автомобіль! — залементував він, усвідомивши нарешті, що сталося.

І кинувся в погоню, та швидко зупинився. Піднялася така курява, що запорошила очі, і Франсуа-Арман не встиг помітити, хто цей злодій, — ні, хто цей злочинець, цей убивця, що посмів сісти за кермо його улюбленої іграшки?!

— Цього не може бути! — репетував батько, тупаючи ногами, як примхливе дитя, і відганяючи від обличчя хмару пилу. — Що ж мені робити? — спитав він у автомеханіка.

— Викликати поліцію! — спокійно відповів майстер, натягуючи на голову форменого кашкета. — Ну, до зустрічі! Певно, невдовзі побачимось!

З єхидною усмішкою механік сів у кабіну і виїхав із двору, полишивши по собі ще одну хмару пилюки. Арман розгублений. Пил знову запорошив його очі.

— Любий! — почув він голос дружини.

Франсуа-Арман озирнувся і побачив, як на ґанок із графином у руках вийшла Роза.

— Мені вдалося приготувати лимонад! — радісно повідомила вона.

Усі її пальці заклеєні лейкопластиром.

РОЗДІЛ 16

Арчибальд поліз на горище. Колись це приміщення було обладнане під кабінет, а тепер у нього ще одна функція — стіна плачу. Дідусь настільки пригнічений, що навіть видається ніби поменшав. Його внук і далі невідомо де — цим він дуже стурбований. Артур для нього все — і промінь світла, і радість життя. Дивлячись на онука, дідусь згадував свої дитячі роки, згадував, яким він був швидким, непосидючим, енергійним, як будь-якої хвилини міг удатися до авантюри. Артур пішов шукати пригод у інший світ. А це вже не гра, коли маленький світ оголосив війну великому світові людей.

Арчибальд сів у своє крісло і безвольно опустив руки. Біля письмового столу лежав понівечений вагон електропоїзда, який він зовсім нещодавно подарував онукові. Дідусь підняв його і покрутив у руках, з усмішкою хитаючи головою. Як за такий час можна довести іграшку до стану абсолютної непридатності?

Нахилившись і пошукавши навпомацки шматочки даху, Арчибальд вирішив полагодити. Зненацька його увагу привернула якась закручена деталька, що причепилася до розбитого вагонного вікна. Раніше він її не бачив. Дідусь узяв лупу і підніс її до іграшки. І впізнав… Темрякоса, який, учепившись у поламану віконну раму, сумно дриґав ногами. Схоже, він був у відчаї. І тепер скидався на сіренького ослика Іа-Іа, вірного друга Вінні-Пуха.

— О, та це ти, Темрякосе! — здивовано вигукнув Арчибальд.

Зважаючи на нинішню різницю в зрості, поява Темрякоса дідуся не злякала. Але саме вона примусила Упиревого сина терміново заткати вуха.

— Чого так розкричався! Я не глухий! — зарепетував він, як лиш затих звук Арчибальдового голосу.

— Що? Я не чую! — відповів дідусь, нахиляючись до вагончика.

От і маєш! Лишень зустрілися, а вже не можуть домовитися!

Трохи поміркувавши, Арчибальд висунув зі столу шухляду і, понишпоривши в ній, дістав маленький мікрофончик, під'єднав його до підсилювача і поставив перед вагончиком.

— Ну, кажи щось, кажи в цю штуку! — зашепотів він.

Темрякос боязко наблизився до мікрофона і постукав по ньому пальцем. У кімнаті пролунав глухий звук, схожий на відлуння в горах.

— Ти мене чуєш? — несподівано викрикнув Темрякос.

Затуливши вуха, Арчибальд відскочив від мікрофона.

— Ти мене кликав? — долинув із сусідньої кімнати бабусин голосок.

— Е-е-е… Ні, люба! Все гаразд! Я… я експериментую з мікрофоном! — пояснив Арчибальд, приглушуючи звук у підсилювачі. — Що ти там робиш? — пошепки спитав він Темрякоса.

— Не знаю! — відповів той, знизуючи плечима. — Я гнався за Артуром та Селенією, хотів їм помститися, але тут прийшов мій батько… І знову мене покинув!

Темрякос такий сумний, а голос у нього такий печальний, що викликати співчуття у Арчибальда йому дуже легко.

— Чи знаєш ти, де тепер Артур? — спитав дідусь.

— Він пішов до бджолиної королеви просити в неї краплину чарівного меду, щоб швидше вирости і воювати з моїм батьком! — без особливого ентузіазму повідомив Темрякос.

Отже, ситуація вияснилася. Хлопчик вирішив зупинити Упиря, доки той не нашкодив великому світові. Він майже дійшов до пляшечки із заповітною рідиною, та Жахливий У його випередив.

— Саме так! — підтвердив дідусеві думки Темрякос. — Він хотів випити з пляшечки, щоб повернути свій зріст.

— Упир, напевне, попрямував до міста, руйнуючи все на своєму шляху, — вголос розмірковував Арчибальд. — Я просто зобов'язаний щось зробити! Я не можу сидіти склавши руки, коли Артур сам битиметься з цим чудовиськом! — ураз скрикнув він, випроставшись по-військовому.

Схопивши зі стіни мисливську рушницю, що припадала там пилюкою не одне десятиліття, дідусь натягнув на себе корковий шолом, колись такий популярний у колоніях, і бадьоро пішов до дверей. Саме такий вигляд мають солдати в оперетках.

— Арчибальде! — гукнув у мікрофона Темрякос.

З несподіванки дідусь підскочив — і зразу ж прогримів постріл. Як підбита перната дичина, збита на льоту удатним мисливцем, до його ніг упала люстра. Арчибальд подивовано позирав на свою здобич.

— Арчибальде, що ти там уже накоїв? — спитала Маргарита із сусідньої кімнати.

— Нічого особливого! Я прибираю в своєму кабінеті! — відповів дідусь.

— Дуже вчасно! — незадоволено буркнула бабуся.

Темрякос знову підійшов до мікрофона.

— Арчибальде! Дозволь мені допомогти тобі! Я добре знаю Упиря, знаю його вади'і його слабкості. Я тобі в пригоді стану! Дозволь мені перейти у твій світ — і я допоможу тобі знешкодити Жахливого У.

Арчибальд повернувся до письмового стола і сів у крісло. Пропозиція досить приваблива. Звісно, такий могутній воїн, як Темрякос, не буде зайвим у війську з двох осіб: старого і хлопчика. Але як дізнатися, чи тут немає ніякої воєнної хитрості? Чи можна довіритися синові Упиря? Коли він виросте до двох метрів, чи не приєднається до батька? Разом вони — ого яка сила, і тоді вже ніхто не стане їм поперек шляху.

— Я ніколи не хотів нічого нищити, не хотів завойовувати світу, — понуривши голову, сказав Темрякос. — Я хотів бавитися із приятелями, як усі діти мого віку, але батько мені забороняв. Він завжди казав, що я вищий за всіх і за всіх головніший, тому мені нічого з ними водитися. Він переконував, що у мене — велике майбутнє, і до нього готуватися треба змалку. Наші бажання не збігалися. Я хотів бути, як усі…

Арчибальд розчулився — він не очікував такого.

— Мені треба перемовитися з батьком. Я маю сказати йому, що хаос і руїни ніколи не приведуть до миру і світ не може існувати без людей і дерев. Я скажу йому: якщо він не візьметься за розум, я проти нього воюватиму…

Дідусь схопив лупу, наблизив її до Темрякоса і довго його роздивлявся.

— Я повірю тобі, бо кожен має право виправити свої помилки. Але якщо ти мене обдуриш і твої слова виявляться нещирими, Небо тебе покарає! — грізно завершив Арчибальд.

— Та якщо я тебе зраджу, то згорю з сорому! — відповів доблесний воїн Темрякос.

Арчибальд зняв із полиці книжку і просунув руку в порожнину. Звідкись із глибини він витяг флакончик, такий самий, як віддав Упиреві.

— Ти… У тебе е ще? — загикуючись від подиву, спитав Темрякос, убачаючи у появі другого флакона не передбачливість дідуся, а його вміння ворожбита.

— Аякже! — відповів усміхаючись дідусь. — Я довго сидів у в'язниці твого батька і встиг вивчити його натуру вздовж і впоперек. Тепер знаю: його не слід недооцінювати. Тому й не можна втрачати пильності!

Витягши корок, Арчибальд поставив флакончик на стіл. Темрякос скочив на підніжку вагона, звідти заліз на горлечко пляшечки і, відштовхнувшись від краю, як чемпіон зі стрибків у воду, пірнув униз, усередину, щоб випити стільки рідини, скільки в нього влізе.

У флакончику загорілися блакитні іскорки, ніби хтось запалив там бенгальські вогні, і на очах у Арчибальда Темрякос почав зростати. За кілька секунд молодому воякові стало тісно у пляшечці і вона розлетілася на тисячу друзок. Темрякос розправив плечі і ріс, як повітряна куля, в яку накачують повітря.

Його голова вже сягнула балок, які підтримують дах. Зріст Темрякоса — два метри шістдесят сантиметрів. Він схожий на вепра у броні, такий увесь у щетині, жорсткій, як голки дикобраза. Роззявивши від здивування рота, дідусь задер голову, щоб розгледіти обличчя Темрякоса, зачеплене десь між двома балками.

І подумки питав, чи не скоїв він найбільшої дурниці у своєму житті, коли випустив у великий світ такого гіганта. Вивільнивши голову, Упиревий син нахилився до Арчибальда. Той аж спітнів. Темрякос усміхнувся йому, виставивши в усмішці могутні щелепи, оснащені акулячими зубами.

— Ну як справи? Рушаймо? — спитав воїн.

Арчибальд із полегшенням зітхнув. Велетенський Темрякос і справді змінився, і старенький привітав себе з тим, що виявив юнакові довір'я.

— Та ось… Як би нам тихенько вийти звідси, — занепокоєно сказав дідусь, розуміючи, що легше вивести слона із крамниці з посудом, ніж Темрякоса з дому.

Артурові також не вдалося проскочити непомітно. Власне кажучи, він єдиний, хто мчав тепер дорогою в місто, бо всі мешканці давно повтікали. Здаля вид-нілися дими, що вилися над дахами, як китайські дракони. Дими чорні, але через них інколи можна побачити, як у небо злітають велетенські комарі, схожі на літаки-винищувачі.

Хлопчикові не віриться. Він розумів, що спалене місто — на совісті Упиря, і знову поклявся зупинити Жахливого У. Та незважаючи на всю свою наполегливість, він досі не знав, яким чином діяти. Певно, про це треба було думати раніше. І не лише про це. Сідаючи за кермо, годилось би перевірити гальма, бо щойно Артур відчув, що вони не реагують на педаль. А як можна зупинити авто з несправними гальмами?

Якби він про це спитав у автомеханіка, той би відповів, що сервіс ні при чому, бо його попросили відремонтувати лише радіатор. Він би й гальма зремонтував, якби було замовлення… Адже чим більший ремонт, тим більший рахунок оплачує клієнт.

Артур марно натискав на гальмівну педаль. Авто мчало до міста, як орел, вгледівши мишу. І чим ближче птах підлітав до своєї здобичі, тим більшою вона здавалася.

Урізавшись у юрму осматів, Артур під розгублені вигуки поплічників Упиря виїхав на головний майдан містечка. По дорозі він збив ще кількох осматів, посіявши серед них невелику паніку. Сидячи в сідлі свого комара, Упир із тривогою поглядав униз, намагаючись дізнатися, хто дозволив собі порушити його плани. Помітивши автомобіль, він указав на нього пальцем і гукнув осматів, щоб вони його перехопили. Комарі кинулися блокувати дорогу. Артур хотів запобігти зіткненню, але без гальм це неможливо, і він, не зменшуючи швидкості, наїхав на юрму комарів, ніби м'яч на виставлені для гри кеглі.

З комарів тільки пух полетів. Потерпіла і щойно відремонтована решітка радіатора. Одна втіха: свій шлях Арманове авто закінчило у вітрині автосервісу «Переробченко», де воно раніш перебувало на ремонті. Тепер ремонт обійдеться дешевше, бо авто само приїхало у майстерню і навіть стало на підйомник.

Услід за авто в гараж влетіли два осмати. Вони почали озиратися, шукаючи того, хто був за кермом автомобіля, що ніби з неба впав. Але, видно, жодної живої душі в ньому не залишилося. Одна фара, яка вискочила зі свого гнізда, жалісно скрипіла, розгойдуючись на дротику. А в кабіні порожньо. Певна річ, адже Артур давно вже сидів на даху майстерні. І якраз у ту хвилину сповзав із нього просто над комарами. Заплющивши очі, хлопчик зістрибнув униз, сподіваючись осідлати комаху, тобто приземлитися позаду вершника. Відчувши на своїй спині ще одного, незнайомого вершника, комар із переляку забрикав і викинув із сідла сво^ го основного керманича. Артур зрадів до нестями: маневрування вдалося!

— Дякую вам, — не забуваючи про ввічливість, чемно сказав Артур.

Він трохи здивований, що допомога прийшла від самого комара. Швидко зайнявши місце досвідченого вершника, хлопчик натягнув поводи і полетів. Та Упиреві все видно згори. І він, помітивши Артура, послав за ним у погоню найкращий ескадрон осматів.

Хлопчик не забув навичок «водіння» комаром. Це як велосипед: одного разу навчився кататися — і ніколи не розучишся. Тому після кількох повітряних кульбітів Артур почувався у сідлі, як риба у воді.

Та комарі наступали йому на п'яти. Скориставшись набридливістю своїх переслідувачів, юний воїн правив на цегляну стіну, а коли до неї лишилося кілька сантиметрів, рвучко звернув. Вороги влипли в цеглу…

Артур чудово орієнтувався у місті, і в цьому його велика перевага. Скажімо, він упевнений, що трішки блакитного неба над дахом сусідньої крамниці — це лиш частина рекламного щита нового інсектициду. Тому хлопчик летів спершу прямо, а потім знову рвучко звернув убік — комар, протявши наскрізь паперове небо, перекреслене аерозольним струменем, скерованим на намальоване чудовисько, зовсім не подібне на комара. Тепер на його місці із діри стриміли ноги справжньої дохлої комахи, підтверджуючи справедливість рекламного напису на балончику: «Знищимо усіх!» Що ж, одного реклама вже добила!

Стискаючи в одній руці поводи, а в другій — могутній меч, Артур летів на своєму крилатому коні до дзвіниці місцевої церкви. За ним — ескадрон осматів. На льоту хлопчик перерізав мотузку, на якій висів дзвін, і величезна махіна, спершу поволі, а потім усе швидше й швидше загриміла донизу. Артур теж знизився і пурхнув у розчинені церковні двері.

Осмат, наздоганяючи шибайголову, який потрапив у пастку, і сподіваючись його зарубати, вихопив меча. Таж серед Упиревих вояків не було ні стратегів, ні тактиків! Тому, почувши гуркіт, нападник і головою не повів, а дзвін з усього маху прибив його на місці. Тепер потвора була замурована надійніше, ніж муха у бурштині. Артур на повній швидкості вилетів із церкви, здійнявши за собою такий вихор, що важкі дубові двері гучно вдарили, затиснувши між стулками трьох переслідувачів.

Упир зневажливо спостерігав за противником. Йому подобалося змагатися, бо «легка перемога — те саме, що безславний тріумф». І перш ніж кинути в бій новий ескадрон, він гучно зааплодував Артуровій кмітливості.

Юний воїн віддихався і був готовий до нових випробувань. Цікаво, скільки він ще лишатиме з носом своїх переслідувачів? Адже він сам, і невдовзі у нього не стане сил. Власне, підступний Упир на це й сподівається! Коли його ворог знесилиться, він сам, особисто, припечатає його останнім ударом. Артур хоробрий, та ще занадто недосвідчений і не здогадується, яку засідку готує йому У.

Ніби павук, Жахливий У сплів павутину і спостерігав не без утіхи, як тріпається мушка, потрапивши до неї, та все більше заплутується в тенетах. Ось-ось виб'ється із сил — і він задоволено її ковтне.

Щоб запобігти верещанню та непритомностям, Арчибальд провів Темрякоса таємним ходом. Голова велетня зачіпала стелю, тому йому весь час доводилося нагинатися. Темрякосу це не до шмиги. Навіщо було давати йому такий прекрасний зріст, якщо не можна випростатися і продемонструвати його в усій красі?!

— Та ще матимеш на це час! — тихо вмовляв дідусь. — Нам треба прослизнути повз Франсуа-Армана, інакше згаємо багато часу.

Арман, про якого йшлося, якраз перебував у вітальні, де змагався з телефоном.

— Алло! Алло! Таж відповідайте!

Шансів дозвонитися кудись у нього нема, бо Упир зі своїми вояками висадили в повітря телефонну станцію.

Доки Арман уперто і зосереджено домагається свого, Арчибальд із Темрякосом таки проскочили непоміченими під самісіньким його носом. Але тільки вони вирішили, що небезпека позаду, як наштовхнулися на шезлонг, у якому сиділа Роза.

— Добридень, тату! — вигукнула вона, нервово посміхаючись.

Слід сказати, що потрясіння не минули безслідно для молодиці, і її сіра речовина, покинувши насиджене місце, пішла собі гуляти закапелками її черепної коробки. Тепер Роза періодично нервово смикається і без причини сміється. Так, годилось би відвезти її на відпочинок!

У цей час Роза зайнята тим, що змиває із себе макіяж. Це потребує купу часу, особливо якщо пригадати, що майже половина її обличчя залита рожевим лаком для нігтів. Та, Артурова мати наполеглива — вона не збирається відступати.

Жінка помітила Темрякоса, молодика неймовірного зросту, з чорними, як антрацит, очима і півнячим гребенем на голові.

— Добридень, месьє! — ніскільки не дивуючись, промовила Роза.

Після зустрічі з велетенською мурахою її вже не злякати ніяким гребенем, навіть якщо до нього вплетено залізяки.

— Може, я приготую вам лимонаду? — спитала вона, повторюючи, як папуга, одну й ту саму фразу.

— Та ні, дякуємо, моє кошенятко, ми ненадовго! — чемно відповів Арчибальд.

Дідусеві слова надзвичайно схвилювали Розу, бо вона зразу ж уявила собі велетенського кота. В тому божевільному світі, в якому вона замешкала, такий котяра нікого не здивує. Але вона стурбована іншим: чи вистачить на всіх лимонаду, якщо до цього велета з півнячим гребенем на голові приєднаються ще й гігантські коти? Ось у чому питання!

Арчибальд вирішив, що розумовим розладом доньки він займеться потім, а спершу порятує світ. І він повів Темрякоса до гаража. Роза тим часом не припиняла змивати з обличчя рожевий лак.

Увійшовши до приміщення, дідусь одним махом зірвав запинало з чудового кабріолета. Він придбав його після подорожі. Звісно, це авто — шалене придбання. Зате яке задоволення після тривалої розлуки повезти Маргариту в місто у шикарному відкритому автомобілі! Бабуся спершу тішилася теж. Але бракувало багажника, і через це потрібно було здійснювати кілька рейсів, щоб привезти всі покупки, а це її втомлювало. І Арчибальд поставив свого красеня під брезент, виводячи його лише у неділю, коли відвозив Маргариту до церкви.

— Певно, управляти цією штукою не складніше, ніж гамулем! — з дитячою безпосередністю вигукнув Темрякос.

Він заліз в автомобіль, увімкнув запалення і натиснув на педаль акселератора. Просто чудовий водій! У його руках кабріолет лишиться, як новенький! Та, на жаль, через хвилювання Арчибальд не лише не відчинив ворота з гаража, а й не попередив про це Темрякоса. А в такому випадку, погодьтеся, ніяке мистецтво водіння не допоможе.

Рвучко зірвавшись із місця, авто вибило дерев'яні ворота. Втиснувши голову в плечі і замружившись, Темрякос вилетів на дорогу. З дзвоном і скреготінням від авто повідвалювалися деталі, що не витримали зіткнення з воротами. Вхопившись за кермо, Темрякос рухається далі, і автомобіль, вихиляючись, як норовистий гамуль, угамувався. Смиренний кабріолет поклався на волю Темрякоса і, упевнено оминаючи перешкоди, на повній швидкості помчав ґрунтовою дорогою.

— Перепрошую за ворота! — став вибачатися Темрякос. — Я загалом добре навчений, тільки чомусь вічно потрапляю в халепу!

— Та дарма! Я давно хотів їх поміняти! — заспокоїв водія Арчибальд. — А кермо ти тримаєш класно!

— Дякую! — почервонів і засоромився воїн, незвиклий до компліментів.

Не лише незвиклий, а й ніколи їх не чув. Певне, це його похвалили вперше в житті, і Темрякос розхвилювався. Серце забилося дужче, дихання почастішало, а на очі навернулися щемкі сльози. Вигляд розчуленого воїна викликає розчулення. Якщо забути, що в цю хвилину він за кермом. Дивлячись крізь сльози на дорогу, Темрякос не помітив повороту і ледве не вкотився у кювет. В останні секунди Арчибальд умудрився перехопити кермо і вивести авто на трасу.

— Вибачте! Не знаю, що на мене найшло! — виправдовувався Темрякос.

— Ти розхвилювався! Нічого, це приємне потрясіння. Тобі треба навчитися володіти своїми почуттями, особливо коли ведеш авто, — обізвався Арчибальд.

— І все? Окей! — відповів Темрякос, хоча ніхто б не бився об заклад, що він зрозумів усе сказане дідусем.

Та на всяк випадок воїн перевірив показники на панелі приладів і лиш потім натис на газ.

РОЗДІЛ 17

Селенія сиділа на краю дупла і вдивлялася в далечінь. Вона дуже схвильована, і раз по раз нервово стискує пальці. Якби хтось причепив до її пальчиків по вовняній ниточці, вона вже сплела б із десяток светрів. Причина для хвилювання є. Упир у місті, він хоче завоювати світ, і її прекрасний принц сам пішов битися із цілим військом.

— Якого дідька я тут стовбичу, як пугало на городі?! — сердито сказала Селенія. — Це я, справжня принцеса, королівська донька, повинна була піти на битву з чудовиськом, а не бідолашний Артур. Хоча він і мудрий, але ж не отримав такої королівської освіти, як я!

— А по-моєму, він поки що з усім упорався! — насмішкувато відзначив Барахлюш.

— Так, звичайно! — стиснувши вуста, погодилася принцеса. — Але ж він такий маленький, а Жахливий У справжнє чудовисько, тому я маю всі підстави для хвилювання за його маленьке життя.

Принцесині нерви не витримують — вони скрутилися в клубок, як вовняні нитки. І ось клубок покотився на підлогу, ниточка почала розмотуватися, і принцеса залилася слізьми. Барахлюш ласкаво поклав їй руку на плече.

— Не плач, сестричко, я певен, що твій прекрасний принц уникне небезпек! До того ж він нівроку виріс!

Барахлюш каже правду: Артур виріс із двох міліметрів до одного метра тридцяти сантиметрів. Хоча, звичайно, до Упиря з його зростом два метри сорок сантиметрів хлопчику, як до неба рачки.

Витерши сльози, Селенія виглянула із дупла і уважно прислухалася до незрозумілого шуму від дороги. Примружившись, щоб ліпше бачити, вона упізнала Арчибальдового кабріолета, який мчав, здіймаючи хмари куряви. Те, що дідусь поспішав на допомогу онукові, її підбадьорило. Але побачивши за кермом Темрякоса, що зігнувся у три погибелі, вона зразу втратила гарний настрій.

Темрякос сидів такий зосереджений, ніби бик, що жадав наздогнати тореадора в червоному плащі, з чого Селенія дійшла висновку, що Арчибальд потрапив у полон до Упиревого сина і той везе його до батька. Ми свідомі того, що її висновки не мають нічого спільного із дійсністю, але марево часом буває переконливіше за істину.

Гаряча королівська кров зануртувала, і принцеса кинулася з усіх ніг у покої, де відпочивала після трудів праведних бджолина королева. Селенія встигла перехопити й перекладача, який уже залазив у спальний кокон, щоб завершити свою сієсту. З несподіванки він гепнувся на підлогу і розбив собі носа.

— Що таке? Ми горимо? Мені дадуть нарешті виспатися? — загундосив він, затиснувши носа рукою.

— Негайно перекладай те, Що я казатиму королеві. Бо обіцяю тобі вічний сон! — нетерпляче горлала принцеса.

Лінгванюх зрозумів, що коли він заперечить, то травмованим носом уже не відкупиться. Так що легше виконати наказ цієї шалениці-принцеси.

Задихавшись, Селенія вбігла до королівських покоїв і заторохтіла.

— Королево! Ваша величносте! Небезпека, яка загрожує Артурові, вдвічі більша, бо Темрякос, Упирів син, поєднав із батьком сили. Юний принц відважний та сміливий, але не такий могутній. Він не переможе в битві. А якщо так станеться, то ми програємо у війні, бо Упир спершу зруйнує великий світ, а потім і малий. Як ми виживемо без прозорих річок, без листочків на деревах, без медоносних барвистих квітів? Якщо зникнуть дерева, зникне ліс, то й ми пропадемо.

Принцесині слова йдуть від самої душі. А на очах бринять сльози. Ніколи вона не промовляла так щиро і переконливо! Перекладач-пересвистувач ледве встигав натискати на дірочки, щоб якомога виразніше пересвистати стурбованість дівчини.

Королева не лишилася байдужою до її слів, але втома завадила їй відповісти з таким же запалом. Не дочекавшись відповіді, Селенія й далі переконувала чільницю бджіл.

— Ваша величносте, я знаю, ви живете усамітнено. Ви королева — і ваша справа керувати великим королівством. У вас немає нікого, на кого б ви могли опертися у важкі часи. Вам ні з ким поділитися тривогами, вам ніхто не підкаже правильного рішення. Тому ви краще за всіх знаєте, що таке самотність і як важко її витримати. Упевнена, такого ви не побажаєте нікому. Але якщо я сьогодні втрачу свого принца, моя самотність буде печальнішою за вашу. У мене навіть не вистачить сліз, щоб утопити горе. Рятуючи його життя, ви врятуєте й моє.

Слова Селенії, як стріли, пронизували серце королеви, і вона, забувши про втому, кілька разів коротко пискнула, а перекладач пересвистів:

— Який у тебе план, принцесо?

У Селенії вмить висохли сльози, і вона радісно усміхнулася.

Ми поки що не знаємо, який план у Селенії на думці, зате можемо упевнено сказати, що Упир успішно здійснював свій загарбницький задум. Артур ледве рухався, його комар увесь у милі. В нещасливої комахи відрубали крило, та ще й у неї відірвалася панель управління, яка кріпилася на вирячені комарині очі і поєднувалася до поводів. За допомогою цього пристрою вершник керував комаром, смикаючи за поводи то праворуч, то ліворуч. На кожному оці по чотири панелі, і якщо бодай одна відвалиться, керувати комахою стає дуже важко. Сьогодні Артур зробив стільки фігур вищого пілотажу, що на очах його комара всього дві панелі. Керувати ним — все одно, що вести автомобіль без педалей та керма.

Упир утішається. Спостерігаючи, як його противник утрачає сили. Руки в хлопчика тремтіли, дихання збилося, ївін став раз по раз помилятися. Ось він потяг за всі поводи, але його некерований комар навіть не намагався змінити напрямок і влупився в дах, зламавши своє останнє крило.

Артур втратив висоту і разом із летючим конем упав на землю, здійнявши хмару куряви. Комар розбився на пляцок, а хлопчика викинуло із сідла, і він, підлетівши догори, як незграбний пінгвін, упав поряд. Могутній меч випав із рук і потонув у пилюці.

Упир нетерпляче чекав на цю мить — він задоволено заплескав у долоні.

— Чудово, юначе! Ви нам зіграли незабутній спектакль! Ваша доблесть не має рівних, хоча демонстрували ви її, якщо чесно, дарма, — вдавано пошкодував хлопчика Жахливий У. — Схопіть його!

Осмати, зіскочивши з комарів, накинулися на Артура, який був занадто знесилений, щоб опиратися. За кілька секунд його уже спутали, як упаковане в сіточку м'ясо, що тільки-но вийняли з коптильні.

— Підготуйте стовп для жертви! — наказав Упир охороні.

Кілька комарів кинулися спилювати телеграфного стовпа, обриваючи з нього дроти. Тотемний стовп помістили в середині майдану і прив'язали до нього нещасливого Артура, як ковбоя, що потрапив до рук ворожого індіанського племені. Упир спішився і піднявся на балкон мерії. Він полюбляв виступати з високих трибун. Так зручніш милуватися вишикуваним військом. А тут ще й видно всі руїни.

Він дивився на місто, що лежало перед ним, точніше, на те, що лишилося від міста. Кожен другий дім згорів. І на його місці клубочилися чорні дими. Такі самі дими вздовж дороги, уламками автомобілів закидало вулиці, як опалим листям. Мешканці повтікали. Артур — єдина людина, але він тут не зі своєї волі. До того ж він міцно прикручений до стовпа.

В очікуванні захопливого видовища, навколо хлопчика юрмилися ос мати. Жорстокі страти полонених завжди були улюбленими розвагами войовничих стародавніх народів. Дві тисячі років тому римські імператори кидали невинних на поживу левам. На жаль, нині знайти лева, та ще й голодного, у французькому провінційному містечку досить складно. Але ніхто не переплюне Упиря як вигадника усілякої мерзоти. Так що будьте певні: він вигадає щось, страшніше за левів. Якщо колись у книзі рекордів виокремлять спеціальну сторінку для злочинців, то Упир безумовно на ній матиме місце, і тільки Господу буде відомо, за які гріхи. Хоча не варто випереджати події, адже Жахливий У готовий саме тепер показати своє гидке єство.

— Мої доблесні воїни! — витягши вперед рукоклешню, почав промову У.

У відповідь тупоголові осмати, позлазивши з комарів, щоб краще роздивитися полоненого, радісно залементували. І незабаром на майдані так гуло, що розібрати бодай якісь слова не було ніякої можливості.

— Ми знищили ворога і тепер усе навколо належить нам! — перекрикував Упир своїх поплічників.

Осмати із запалом бряжчали зброєю.

— Але це лишень маленький куточок великого світу! Головне — попереду! Великий світ чекає на нас! І ми його захопимо цілком!

Біснуваті осмати завили так, що порівнянно з ними волаючі фани на рок-концертах — принишклі слухачі недільного богослужіння.

— А тепер відсвяткуймо нашу першу перемогу! Я прошу вас ушанувати того єдиного місцевого мешканця, який наважився воювати проти нас, а саме особисто принца Артура!

Осмати так гучно заплескали, ніби йшлося про присвоєння полоненому Нобелівської премії. Будь-який. воїн утішився б від таких оплесків на свою адресу. Та Артур — не воїн. У бій уступити його примусили обставини. Він усього лиш маленький хлопчик… Але хоробрий, тому завжди готовий захищати свою принцесу і битися за справедливість навіть із тими, хто старший і дужчий за нього. Щоправда, тепер йому хотілося закричати, що він не гідний такої честі. Нехай ліпше його відпустять. А без воїнських почестей він якось переб'ється. Бо ж Упиреві компліменти нікого ще до добра не довели. Але для спротиву вже не зосталося ні сил, ні мужності. Єдина, на кого він сподівався, — це принцеса Селені?. Хлопчик певен, що вона підхопить його діло і навіть переможе. Горда і незалежна принцеса не відступить, доки не доконає Упиря. Ця думка зігрівала Артура — і він усміхався.

Чого-чого, а побачити усмішку на Ар-туровому обличчі Упир не сподівався. Він же не просто полонений, а спутаний і прикручений до жертовного стовпа!

— А ти й справді хоробрий, юначе! Щоб ушанувати твою дивовижну мужність, я покличу на допомогу всю свою уяву і вигадаю кару, гідну тебе! — сардонічно посміхаючись, заявив У.

Зо дві сотні осматів хихотіли і терли лапки. А Жахливий У тер підборіддя. Він завжди так робив, коли щось обмірковував. Але сьогодні він тре своє підборіддя дуже поволі, що є ознакою напруженої роботи мозку. Треба зауважити, що за все своє життя Упир вигадав стільки мерзоти, що вигадати щось новеньке йому доволі непросто. Але він повинен бути на висоті своєї репутації. Не личить розчаровувати військо, а тим більше — полоненого. Осмати очікують небувалого видовища. Одні тупцяють із нетерплячки, другі труть кінцівки, треті пожадливо облизуються. Артур бачив глядачів, які очікували на захопливий спектакль, і відчував, що до нього повертається втрачений спокій. Занадто нерозумні з вигляду чудовиська навколо нього!

Воїни в напрузі. Всі нетерпляче очікують вердикту Упиря. Нарешті чільник підняв рукоклешню.

— Нехай його… відв'яжуть! — несподівано промовив він.

Можливо, У вигадав який хитромудрий план. Тільки його вояки не зрозуміли суті. Втім, може бути, потішити полоненого надією, а потім забрати її назавжди, і є найпідліша підступність? Багато хто так і подумав, тому осмати з радісним галасом кинулися ров'язувати Артура.

— А тепер… нехай він іде! — тремтячим голосом сказав У.

Осмати ніяк не втямлять. Такі тонкі хитрощі не для їхніх крихітних мізків. Тепер уже ніхто не розуміє, що сталося. Ага, нагадаємо ще й таке: Упир не мав звички промовляти тремтячим голосом. Утім, як ще йому промовляти, коли його горла торкнувся меч? Це тихо виник за спиною У Темрякос, використовуючи батька і щитом і заручником водночас. Осмати подивовані. Ніхто не смів і поворухнутися. Окрім Артура! Хлопчик енергійно розтирав зімлілі кінцівки і, озираючи майдан, згадував, куди міг подітися меч, який він упустив, падаючи разом із комаром.

РОЗДІЛ 18

Отямившись від переляку, Упир опанував себе. Син напав на нього зненацька, скориставшись із несподіванки. Але страх зник, і звивини завойовника інтенсивно зарухалися. Як він міг ускочити по самі халяви? Точніше, як міг Темрякос, його син, якого він так любить, загнати його в кут? Питання просте, на перший погляд. Темрякос його син, але батько часто про це забував. Тільки час має здатність розставляти все на свої місця і кожному платити за вчинки.

— Як ти наважився напасти на свого батька? — вигукнув Упир, намагаючись, щоб голос зазвучав схвильовано.

— А ви, тату? Як ви могли двічі кинути свого сина? — відповів Темрякос, що вирішив не піддаватися на батькові хитрощі.

— Отже, я маю бути покараним за те, що довірився тобі? — спитав У.

Це питання заскладне для Темрякосового розуму.

— Я-я-я-к це — довірився? — спромігся він вичавити із себе.

— Двічі я лишав тебе самого в небезпечних ситуаціях, і я цього не забував. Але то були випробування, щоб загартувати твій характер. Майбутній правитель повинен уміти протистояти долі, хай би якою підступною вона була. Дорога на трон не буває легкою. А тебе чекає трон. Після мене ти успадкуєш усі мої володіння, адже ти — єдиний мій син! Так невже мені слід захищати тебе від кожного повіву вітру, щоб ти зростав, як теплична рослина? Чи не мій обов'язок гартувати твій характер; щоб ти був напоготові до тих звершень, які на тебе чекають? Адже я випробовував не лише тебе, а й себе! Хіба ти не знаєш, як хвилюється батько, коли бачить, що його дитя бореться за виживання? Я певен, твої випробування були нелегкими, але ж майбутній імператор повинен бути схожим на могутній дуб, а не на похилену вербу. Він повинен загартовуватися не лишу у вогні вулкана, але й у пекельному вогні!

Сам того не помічаючи, Темрякос розбухав від гордощів. Власне, всі хлопчиська такі: лиш починаєш їм лестити, як їх уже розпирає, як повітряну кулю.

Лавіруючи між осматами, на майдан вискочив Арчибальд і побачив онука.

— Артуре!

— Дідусю!

Вони радісно побігли назустріч одне одному: тепер вони нічого не бояться, бо обидва живі!

— О Артуре! Як чудово! Як чудово, що я тебе знайшов!

— Я теж дуже радий, дідусю! Але тепер я хочу відшукати могутній меч, який мені дала Селенія. Допоможи мені!

І вони разом стали гребтися в пилюці, шукаючи меча.

Упир усе ще на балконі, а його син Темрякос так і не забрав меча від його горла.

— І що б ти про мене подумав, якби я не дозволив пройти тобі через огонь і воду? — все ще умовляв сина Упир. — Ти б сказав: «Батько мені не довіряє! Він уважає, що я не здатен стати правителем!» Та я ніколи не сумнівався у твоїх чеснотах! І тому виявив тобі таке довір'я! Я був переконаний, що ти з будь-яких випробувань вийдеш сильнішим, могутнішим, готовим керувати державою!

Темрякос зніяковів. Він геть заплутався. А що коли він і справді помилявся?

Може, батько стільки для нього зробив, а він того й не помітив? Можливо, байдужість і постійне незадоволення Упиря — всього лиш прихована любов до сина?

— Поглянь на своє військо — воно перед тобою! — вів своєї Упир. — Ці воїни чекають на тебе! Саме на тебе — юного відважного імператора, який і поведе їх від перемоги до перемоги, на завоювання двох світів!

— Е… а… А ви, батьку? — стурбовано спитав Темрякос.

Його лезо вже перестало так натискати на шию Жахливого У.

— Ну, а я… Мій час вичерпався… Я повернуся до спокійного життя і з радістю слухатиму розповіді про твою звитягу. Так обертається колесо буття. Одна зірка гасне — інша спалахує. І світить нам уночі!

Темрякос усміхнувся. Що там каже Упир, він не розуміє, але слова звучать красиво! До того ж, за порадою Арчибальда, він почав учитися стримувати свої емоції. І Темрякос опустив руку з мечем. Тепер, віддаючи належне своїм хитрощам, посміхнувся Упир.

— Іди, мій сину! Поспілкуйся з народом! Темрякос такий заскочений, що в нього від хвилювання підкосилися ноги. І він докоряв собі, що посмів не повірити батькові.

— Та не мордуйся так, сину! — підбадьорив його У, — на твоєму місці я б діяв так само!

Підтриманий його словами, Темрякос несміливо підійшов до балконних перил і поглянув униз на осматів, які геть нічого не могли зрозуміти.

— Мої вірні вояки! Ось ваш новий командир!!! — гукнув Упир, і його слова відлунювали на майдані, линучи османам у вуха.

Батько схопив синові руки і високо підняв. Звісно, осмати здивовані з такої швидкої передачі влади, але ж їм ніколи ніхто не залишав часу на роздуми, тому вони одностайно вітали нового командувача.

— О ні! — застогнав Арчибальд, побачивши, чим все це обернулося.

Темрякос, ошелешений могутнім вибухом захвату у відповідь на повідомлення Упиря, з подивом позирав на цілий ліс мечів, якими бряжчали осмати, підскакуючи на місці і горлаючи не своїм голосом. Ніколи він не відчував такого задоволення, такого викиду адреналіну від того, що ти височиш над натовпом, а цей натовп тебе вітає. Він справжній повелитель світу, і він це усвідомив…

Єдина людина, яка співчуває становищу Темрякоса, це Артур.

— Бідний Темрякосе! — зітхнув він. — Влада — це пастка, а ти, схоже на те, в неї втрапив.

Упир згодний із хлопчиком. Стоячи за синовою спиною, він злісно посміхався. Зачекавши, поки Темрякос почне вимахувати руками, як юний півник крилами, він щосили штовхнув його в спину. Не розуміючи, що сталося, Темрякос упав на перила, вони під ним тріснули — і новоспечений полководець гепнувся вниз з висоти декількох метрів.

— Схопіть його! — гнівно наказав Упир, і його обличчя скривилося в гримасі ненависті.

Якщо, звичайно, уявити, що його лице здатне спотворитися…

Та осмати не рухалися. Вони остаточно з'їхали з глузду. То прив'яжи, то відв'яжи, то тішся новому командирові, то дивися, як він летить із балкона… Так, тут було над чим замислитися і поворушити мізками, А враховуючи те, що мізки в осматів украй неповороткі, часу, щоб ними ворушити, треба щонайменше з рік. Знаючи, що він командує бандою ідіотів, Упир приречено зітхнув:

— Це-був-жарт! Я-ваш-повелитель! А тепер уперед, схопіть Артура, Арчибальда і Темрякоса та прив'яжіть усіх трьох до стовпа, бо я розгніваюся і підсмажу вас, як звичайнісіньких мух! — мало не пускаючи півня, репетував У.

Коли наказ звучить, ніби грім гуркоче, осмати не думають — вони виконують. Тому схопили і Темрякоса, що все ще не позбувся ейфорії, і Арчибальда з Артуром, а за кілька хвилин їх разом прикрутили до стовпа.

— Я… мені шкода… Я попався на гачок, Артуре! — зніяковіло промовив Упирів син. Йому дуже соромно.

— Дарма, — заспокоїв розгубленого воїна Арчибальд. — Ти вчинив як добрий син. А він показав себе поганим батьком. Та настане час, коли він лікті кусатиме!

— Може, й настане, — похмуро відповів Темрякос. — Та доти він нам лікті відкусить!

Обличчя в Артура незадоволене. Думка про те, що їх пошинкують, як капусту, його не втішає.

— Ти не маєш ніякого плану, щоб нам викрутитися? — спитав він Темрякоса.

— Якби я був такий кмітливий і знав, як нам утекти із цієї засідки, я б у неї не потрапив! — не без іронії зауважив вояк.

Спустившись із балкону, Упир наблизився до полонених.

— Друзі мої, готуймось до смерті! — прошепотів Темрякос, гордо випробовуючись.

Він приготувався до загибелі.

— Ми готові! — з похмурою гідністю відповів Арчибальд.

— А я — ні! — заперечив Артур. — Я не маю й найменшого бажання померти сьогодні та ще й біля тотемного стовпа! Треба шукати вихід! Або могутній меч!

Упир спіткнувся. За іронією долі — об могутній меч. Повелитель нагнувся і взяв його до рук.

— Ідучи до вас, я розмірковував, як покарати своїх ворогів. І вигадав безліч способів, одначе вони всі здавалися негідними вас. Але завдячуючи богині лісу, яка поклала цей меч на моїй дорозі, я відчув, що моя фантазія запрацювала удвічі сильніше.

І Упир подарував усім посмішку, схожу на блискавку, яка протяла грозову хмару.

— А тепер мені хочеться знати: з кого почати? — по-садистськи кривлячи губи, спитав він.

— З мене! — першим обізвався Темрякос.

Упир здивувався. Він не чекав такого від сина. І йому це не сподобалося, бо знищення Темрякоса не входило в його задум. Одна річ — кинути сина, і зовсім інша — убити його.Звісно, Упир негідник, мерзотник і злочинець, але він хотів позбутися лиш Артура з Арчибальдом. Потім, принизивши, він би визволив свого сина. Бо Упиреві здавалося, що його можна скерувати дорогою Зла. А Темрякос сплутав його карти. Як йому підказати, що його загибель не входить у наміри завойовника?!

— Я… я хотів би кращими закусити! — заявив У, хоча хто б там повірив його словам, хіба що осмати.

— Тоді починай із мене! — сказав Арчибальд.

І цього Упиреві не хочеться, бо тоді він позбудеться задоволення. Він має намір почати з Артура, щоб більше завдати страждань Арчибальдові. Упир — садист, він знає, як зачепити за живе.

— Я почну з Артура, щоб пошанувати його хоробрість! — промовив Жахливий У: як дихне — так і брехне!

Артур гарячково міркував. У нього лишилася остання карта, яку він розіграв у двобої із Темрякосом. Він повинен зробити так, щоб у голові Упиря роїлися найгидкіші, найчорніші думки. Тоді могутній меч стане таким важким, що Жахливий У не зможе його втримати в руках.

— Змилостивтеся, змилостивтеся, повелителю! Не карайте таких нікчемних істот, як ми! — заголосив Артур зі смутною мордочкою намоклої болонки.

— Не забувай про гідність, дитя моє! — нагадав йому дідусь, не зрозумівши онукового задуму.

Упир злісно розреготався.

— Та не хвилюйся, Арчі! Твій маленький Артур хоче мене пошити в дурні! Він намагається розізлити мене, розбудити в мені погані думки, щоб меч утратив свою могутність. Та я не вчора народився, знаю властивості цього леза ліпше за вас. Тому я спокійно, не нервуючись порубаю вас на дрібненькі шматочки, ні разу не схвилювавшись і ні про що погане не подумавши, — відповів він, пестячи лискучу сталь.

Артур понурив голову. Його карту бито. Партію програно. Відчай його мало не розчавив. Він не боїться покинути цей світ, він боїться більше ніколи не побачити Селенії. Розлучитися із родиною, з псом, з улюбленими іграшками, звичайно, страшно, але покинути назавжди Селенію — просто жахливо. Хлопчик може скільки завгодно стискувати кулаки, та руки його міцно прикручені до стовпа, і Упир легко пошинкує його, як капусту.

І ось лезо злітає вгору. Гидко хихочучи, мерзотник заніс меч над Артуровою головою. Заплющивши очі, хлопчик приготувався до смерті, сховавши у своєму серці образ усміхненої Селенії.

Та враз могутня рука перехопила Упиреві клешню. Це рука Темрякоса — молодому воїнові вдалося вивільнитися з пут. Жахливий У завмер, як блискавка на півдорозі до мети.

— Я цього не дозволю, батьку! — тихим голосом промовив Темрякос.

Ті кілька годин, що він спілкувався із Арчибальдом, пішли хлопцеві на користь, і його приспана сіра речовина тепер збудилася і запрацювала на повну силу.

В Упиревих очах заграла лють. Величезною рукоклешнею він схопив сина за горло і могутнім ударом уліпив його у стовп.

— Я хотів урятувати тобі життя, але ти сам змусив мене змінити рішення!

І Жахливий У замахнувся могутнім мечем, щоб убити сина.

— Ти помреш першим! — гучно вигукнув він, забувши, що постійно репетувати — шкодити своєму здоров'ю.

РОЗДІЛ 19

Адже якби він так не горлав, то почув би дзижчання, яке невблаганно наближалося до майдану. (Ми всі свідомі того, що бджоли не люблять, коли про них так кажуть, але незвичайні обставини нас вимусили це зробити). Артура визволяти мчав бджолиний рій! Попереду, зі швидкістю сто кілометрів на годину, летіла бджолина королева, а на спині в неї сиділа Селенія.

— Прямо по курсу бачу ціль! — повідомила принцеса королеві. І та зрозуміла все без перекладача.

Бо попереду — Упир. Він стояв до них спиною і не лише не бачив, а й не чув їхнього наближення. Бджола — вжик-вжик — точила гострим кігтем жало, щоб уцілити Жахливому У в сідницю.

— Прощавай! — урочисто промовив повелитель, заносячи меча для удару.

— Давай! — закомандувала Селенія так голосно, що й Упир її почув.

Але почути — це одне, а відповісти — зовсім інше. На відповідь часу нема. Бджолине жало зі швидкістю сто кілометрів на годину вп'ялося Упиреві в сідницю. З несподіваного болю він заверещав як різаний. Меч випав йому з рук і увійшов у землю.

— Хто смів?! — заревів повелитель, схопившись за сідницю.

Та бджолина отрута вже подіяла. Завойовник відчув, як у його тіло проникло щось незрозуміле і воно побігло усіма судинами. Передбачити дію цієї речовини він не міг, і його охопила лють — він замахав руками, затупав ногами, одне слово, грім і блискавка!

— Я вам покажу, що значить чинити спротив Моїй Величності! — заволав він, злісно блимаючи очима.

Ухопивши меча, У намагався його підняти. Але меч непорушний. Упир наповнений мерзотними думками — і меч це розумів. Завойовник може його смикати, скільки подужає, та нічого не вийде. Меч сидів у землі, як столітній дуб. Та й сили в Упиря поменшало, бо просто на очах він дрібнішав. Він не всихав, що було б природно для його віку й способу життя, а перетворювався, переходив у інший світ, де його зріст сягав трьох міліметрів. За кілька хвилин повелитель мороку, володар Сімох континентів і двох світів обернувся на дрібну напівзотлілу комаху. І ця комаха вчепилася в руків'я могутнього меча, щоб не впасти, бо дуже боялася висоти.

— Ти щось сказав? Чинити спротив твоїй величності? — весело перепитав Арчибальд.

— Ось що значить не шанувати богиню лісу і зневажати закони природи, — повчально промовив Артур, спостерігаючи, як Упир знову повернувся до тих розмірів, на які він заслуговував.

Та якщо завойовник зменшився так, що його треба розглядати в мікроскоп, то, на жаль, про його військо цього не скажеш. Осмати більші за людей. Вони отямилися, взялися за мечі і пішли в наступ.

Темрякос швидко розплутав мотузку на Артурових руках. Побачивши осматів, хлопчик підскочив до могутнього меча і схопився за руків'я. Меч вийшов із землі так само легко, як увійшов. Артур із Темрякосом стали поряд із Арчибальдом. Вони готові захищати його від осматів. Двобій неминучий, і наших героїв чекають нові випробування. Вони обидва хоробрі і сповнені рішучості, але противник у сотні разів кількісно переважає їх, так що про завершення битви говорити зарано. Осмати нерозумні, але коли їх розізлити, вони стають дуже небезпечні. А осмати на гігантських комарах небезпечніші вдвічі.

Бджолина королева підлетіла до самого Артурового носа.

— Я тут! — гукала Селенія, розмахуючи руками.

Хлопчикове обличчя промінилося радістю. Яке щастя знову зустріти свою принцесу! Якби вони були однакового зросту, він би кинувся їй в обійми. Але тепер це неможливо, інакше він її розчавить, як листочок. І Селенія це розуміє, їй теж хотілося б упасти в обійми Артура. Та треба зачекати… І вона послала йому поцілунок рукою, який долетів до Артурової щоки. Хлопчик зашарівся від задоволення. І теж послав їй свій цілунок. Від вихору, який спричинив хлопчиків цілунок, принцеса ледве не звалилася зі спини бджолиної королеви.

Одначе пора подумати про те, що твориться навколо. Весна з її амурами і туркотінням голубів настане лише опісля суворої бойової зими, а її нашим героям ще треба пережити.

Вишикувавшись, осмати взяли полонених у кільце і почали поволі наступати, іншими словами, стискувати кільце. Несподівано всі присутні на майдані почули глухе гуркотіння. Земля здригнулася. І серед тих грізних звуків чітко чути брязкіт гусениць. У місто прибула справжня армія.

Командор Бельрів постарався. Він не лише попередив сусідній пожежний гарнізон, а й викликав на допомогу армійські підрозділи. Та ще в таких моторошних барвах розписав Упиря, що на допомогу захопленому містечку скерували важку військову техніку — два штурмових танки, чотири самохідні гармати і дванадцять вантажівок із солдатами.

Батальйон стрімко зайняв позиції і повернув гармати в бік ворога. Побачивши приготування військовиків, осмати зрозуміли, що ні бажання, ні уміння воювати з професіоналами у них нема. А оскільки вони ніколи не були сміливими і лиш Упир умів надихати їх на розбійні напади, то осмати вирішили знятися з місця і дременути на пошуки спокійнішого закапелка.

Осідлавши хмари загнузданих комарів, вони злетіли в небо. І воно вмить почорніло, але всього на кілька хвилин. І ось уже небокрай знову чистий, а сонце, мовби руки, простигло промені допомоги маленькому містечку, щоб воно якнайшвидше загоїло рани після несподіваної і цілком жалюгідної війни. Військові розгубилися — ворог зник без бою і рятувати більше нікого.

На майдан на повній швидкості вкотилися три автобуси, напхані репортерами. Вискочивши з них, журналісти, як горох, розскочилися вулицями.

Темрякос задоволений: йому вдалося взяти участь у визволенні міста. Але на душі в нього тривожно. Адже він тепер єдиний, хто прийшов у місто з іншого світу. Його зріст і гребінь із вплетеним залізяччям привертають до нього загальну увагу.

І він боявся, щоб його не мали за ворога.

— Ходімо, тобі ліпше сховатися! — потяг за рукав Артур.

Швидко оцінивши ситуацію, хлопчик потяг Темрякоса до найближчої крамнички. Це лавка антиквара, розташована в єдиному вцілілому поблизу будинкові. Попорпавшись у купі старого одягу, Артур витяг довгий чорний плащ, розшитий блискучими шовковими нитками, і накинув його на плечі друга.

— Стій тут, поки я розповім поліції твою історію!

— Навіщо поліції? — здивувався Темрякос.

— Ну, розумієш, у тебе нема ніяких документів. Тому нам слід пояснити, що ти нам допоміг, що без тебе ми б ніколи не позбулися тих дурнуватих осматів!

— А може, я їм сам усе поясню? — чемно запропонував Темрякос.

— Чудова думка! На жаль, коли вони побачать твій гребінь… у них може виникнути ідея відправити тебе в зоопарк!

— Ох! — зітхнув Упирів син.

Пам'ятаючи про правила ввічливості, яких навчив його Арчибальд, він більше нічого не питає, хоча насправді помирає від бажання спитати, що таке зоопарк.

— Стій тут, я незабаром повернуся! — сказав Артур, зачиняючи двері крамнички.

Щільно загорнувшись у чорний плащ, Темрякос стояв посеред приміщення. Несподівано пролунав дзвінок — і в крамничку зайшов якийся чоловік. Судячи з вигляду, хтось із прибулих в автобусах журналістів. Напевно, він помітив, що сюди зайшли двоє, а вийшов один. А це вже цікаво. Журналісту років двадцять п'ять. Він худий, з коротко підстриженою борідкою, що тоненькою смужкою окреслювала вольове підборіддя. Жадаючи розгадати загадку, репортер уважно оглянув приміщення. Його жваві світлі очі поглядають насторожено і допитливо.

— Месьє? — спитав він на всяк випадок.

Темрякоса охопив відчай. Його ніхто не повинен бачити, бо заберуть у зоопарк! Він поки що не знає, що це таке, але вже підозрює, що зоопарк — не те місце, де йому хотілося б провести свої канікули. Схопивши перший-ліпший військовий шолом, він натяг його на голову.

Молодий журналіст обійшов стіл і побачив велетенську фігуру в чорному плащі. Голову фігури прикривав шолом, з-під якого долинали дивні хрипкі звуки. Тип у шоломі схожий на персонажа із науково-фантастичного роману.

Темрякос здогадався, що його помітили. Він занімів, чути було лиш його часте дихання, що нагадувало пихтіння паровоза. Журналістові зробилося моторошно, одначе допитливість сильніша за страх.

— Перепрошую, що потурбував, месьє, та я репортер, і хотів би поставити вам кілька запитань. Якщо, звісно, ви не проти…

Темрякос мовчав, тільки дихав удвічі частіше — ніби наввипередки з паровозом біг вепр.

Обережно, щоб не налякати дивну особу, журналіст витяг блокнота.

— Почнемо? — чемно спитав він. І не дочекавшись відповіді, додав:

— Місцеві мешканці розповіли, що серед майдану стояв диявол. Зненацька його скрутило і він став швидко зменшуватися, доки не щез зовсім. Чи ви могли б підтвердити цей факт?

Темрякос задихав спокійніше. Вепр вирішив не наздоганяти потяг…

— Можливо, ви знаєте, хто цей диявол? Може, ви з ним знайомі?

Темрякос розмірковував, перш ніж замогильним голосом промовити:

— Я його син!

Журналіст роззявив рота і застиг на місці. Перед його очима промайнули воістину фантастичні картини. Подумати тільки! Чудовисько зросту понад два метри, батько якого — сам диявол?! Так, тут є де розгулятися уяві! Перебуваючи під враженням нової ідеї, репортер дістав із кишені візитну картку і простяг її Темрякосу.

— Тримайте! Ось моя візитна картка. Я дуже хочу дізнатися про вас більше. Якщо ви колись захочете розповісти мені свою історію, я із задоволенням її вислухаю. Я журналіст, але ще пишу сценарії для кіно. І мені здається, що про вас можна зняти дивовижний фільм!

Кінчиками пальців Темрякос узяв візитну картку. Репортер усміхнувся і пішов до дверей.

— Телефонуйте мені в будь-який час! — промовив він на прощання, зачиняючи за собою двері.

Кілька хвилин Темрякос не рухався. Увічливе. ставлення все ще для нього незвичне. Він ще не освоївся. Упирів син поглянув на картку, де було написано: «Дж. Лукас. Кінематографіст».

На жаль, читати вояк не вмів, тому й кинув картку на підлогу і повернувся у свій темний закуток.

РОЗДІЛ 20

Над сервірованим столом захопливий погук. Усі дружно вітали Маргариту, яка увійшла до кімнати з великим шоколадним тортом у руках. Арчибальд заплескав у долоні, до нього приєдналися бонго-матасалаї. Роза захоплено сплеснула руками. Вона не перестає дивуватися материним талантам і її умінню користуватися десятьма пальцями одночасно.

— Ти теж колись цього навчишся! — вирішив підбадьорити дружину Франсуа-Арман.

Роза лишень усміхнулася у відповідь. Вона давно вже позбулася будь-яких ілюзій. Двадцять років вона намагалася навчитися випікати такий торт — і їй ні разу не вдалося. Ось і сьогодні так пильно стежила за кожним етапом його приготування, що навіть впустила в тісто окуляри. Доки вона їх ходила відмивати, а потім поверталася назад, Маргарита виконала кілька операцій, і її донька знову перестала розуміти, що до чого. Арман погладив її по щоці.

— Але ж ти не порізала собі пальця — і це вже прогрес.

Роза похмуро зиркнула на чоловіка. Їй не подобається, коли хтось нагадує про невдачі на кухні, особливо при гостях.

— Ой яка краса! — вигукнув лейтенант Балтімор, щоб розвіяти хмари на обрії подружжя.

— Судячи із пахощів — перед нами правдивий шедевр! — додав командор Бельрів, задоволений, що не втратив можливості сказати комплімент.

Усі задоволено засміялися. Вони раді, що незвичайні пригоди вже позаду, що все завершилося добре і вони знову можуть насолоджувати заслуженим миром і спокоєм.

Маргарита почала розрізати торт. Можна подумати, що вона намагалася поділити його на абсолютно однакові шматочки. Насправді бабуся хотіла якомога менше зіпсувати свій кулінарний виріб. Вона чудово знала, що за кілька хвилин торт зникне в шлунках її гостей, але їй подобається, коли він лишається до останнього привабливим. А сьогодні торт особливий! Глазур так і сяяла, шоколадна поливка вилискувала, ніби лід перед чемпіонатом світу з фігурного катання, а дрібненькі трояндочки з білого шоколаду здавалося зроблені з тонкого мережива. У всіх уже слинка покотилася — вони взяли в руки тарілки і чекають, коли можна буде їх передати Маргариті, щоб отримати шматочок жаданого торту.

Перший шматок Роза поставила своєму сусідові за столом. І тут-таки побачила, що його нема.

— Артуре! Ти куди? Повернись до столу! Бабуся роздає торт! — обертаючись навсібіч, кричала Роза, не знаючи, куди подівся її син.

— Передавай далі, — попросила її Маргарита. — Артурові спеціальна порція буде!

І справді, останній шматок на останній тарілці — удвічі більший за інші. Бабуся впевнена, що її героїчний онук на нього заслужив. Адже це він посприяв, щоб усі ці люди зібралися за спільним святковим столом, веселилися, пригощалися і обговорювали, як би поліпшити світ, порятований Артуром.

Узявши тарілочку з найбільшим шматком, Маргарита пішла до вікна, де бавився її онук. Дорослі часто беруть із собою на святкові обіди дітей, але ще жодна дитина не досиділа за столом до кінця такого обіду. Адже дорослі їдять так повільно і ведуть нецікаві бесіди! Тому діти втікають, не дочекавшись солодкого.

— Бери! — сказала бабуся, подаючи Артурові тарілку.

Та хлопчик настільки захопився грою, що не відповів, і вона поставила її на підлогу.

— Ні, ні! Не на підлогу — там найінтенсивніший рух! — вигукнув Артур.

— Ой, вибач! — перепросилася бабуся. — Вибач, мій дорогенький, я забула, що сьогодні в тебе змагання!

— Ага! Шоколадний торт! — облизався Артур.

Нарешті він помітив, що йому принесла бабуся. Чудесні пахощі повернули його із мрій на землю.

Хлопчик узяв тарілочку і заходився наминати торт. Маргарита навіть не встигла йому зауважити, щоб він їв охайніше. Та він би все одно відповів «угу» і зразу ж би скористався своєю футболкою замість серветки. А потім увесь вимажеться в шоколад! Усміхнувшись онукові, бабуся погладила його по голові і повернулася за стіл.

Хоча Артур набив рота шоколадом і вимазав руки, та це не завадило йому витягти із кишені швейцарський ножик. (Нагадаємо, що в Швейцарії ножики нормально співіснують із шоколадом). Витягти найкоротше лезо, хлопчик обережно відрізав малесенький шматочок і опустив його в кошик будівельного крана.

Артур натиснув на кнопку — кран під'їхав до відчиненого вікна, і його стріла витяглася над підвіконням. Кмітливий онук почав обертати важіль, і маленький кошик поповз униз, на терасу перед будинком. Там на нього очікує джип. Кошик опустився на підлогу — Темрякос забрав із нього шматочок торту і переклав його в авто.

Артур визирнув у вікно.

— Спеціально принцесі Селенії! — пошепки повідомив він.

Темрякос випростався, як по команді «струнко», подаючи Артурові знак, що все буде виконано.

— Слухаюся, шефе! — вигукнув він, сідаючи за кермо.

Маленький джин із місця набрав швидкість і, зіскочивши зі східців, швидко зник у густій траві. За кілька метрів від ґанку в землю вкопано трубу, залишок Арчибальдового водогону. Не гальмуючи, Темрякос у'їхав у неї і зник у мороці, як потяг у тунелі.

Відчинивши браму, королівська сторожа метнулася врізнобіч, щоб не втрапити під колеса автомобіля. Порушуючи всі правила дорожнього руху, Темрякос вилетів на майдан і загальмував перед носом короля, обвіявши його величність і усіх верховних сановників курявою.

— Спеціальне постачання! — радісно повідомив водій, не дбаючи про те, яким чином сановники відчистять свої пишні строї від пилюки.

— Ап-чхи! Ти привіз — апчхи! — важливе повідомлення для ради? Чи — апчхи! — мені? — поцікавився король, чхаючи і обтрушуючись від куряви.

— Не для ради і не для вас! А для Селенії! — усміхнувшись, повідомив Темрякос.

За кілька секунд він ногою відчинив двері до маленького будиночка Селенії. Принцеса аж підскочила. Ну, маєш! Це ж її будинок! Темрякосу ще вчитися й вчитися, особливо пристойної поведінки. Хоча цього разу можна йому вибачити, бо його обидві руки зайняті — він ніс великий шматок торта.

— Це від Артура! — оголосив посильний, поставивши подарунок на стіл.

Прекрасні очі Селенії спалахнули тисячею вогників. Так буває щоразу, коли її принц надсилає звісточку.

— Та ніколи не втисну в себе такий шмат! — аж злякалася принцеса, кинувши погляд на торт.

— Сподіваюся, ти не будеш проти, якщо я тобі допоможу? — поцікавився Барахлюш, поставши на порозі, як дідько з табакерки.

Селенія позирнула на брата і жартома відповіла:

— Твоє бажання допомогти розчулило мене до печінок, Барахлюше, і я можу тільки тішитися, що в мене такий дбайливий братик!

— Аякже! Я завжди до твоїх послуг! — пишаючись, промовив Барахлюш і сів напроти торта.

— Темрякосе, а ти куди? Ану ріж торт на три частини! — зупинила принцеса юнака.

— Із задоволенням! — відповів він.

Висмикнувши зі своєї зачіски лезо, Темрякос розрізав торт на однакові три частини. Тим часом Барахлюш витяг із кишені свій знаменитий ножик-трансформер, а зі свого рюкзака — розкішну дрюком'яку, абсолютну білу, що засвідчувало її свіжість. Дрюком'яки — це такі фрукти, що за смаком як ківі, а з вигляду — великі океанські перлини. Щоб захистити ніжну серцевину від негоди, природа подарувала дрюком'яці щільну дрюколонку, схожу на шкірку помаранча. Дрюколонка тонка, але дуже міцна і повністю покрийає дрюком'яку.

Узявши ножика, Барахлюш натис на кнопку диводрюка. Висунувши язика (це ознака особливої старанності), принц обережно устромив диводрюк під шкірку фрукта і почав її диводрючити, тобто помаленьку стягувати з неї дрюколонку, яка врешті-решт знялася непошкодженою. Окремо від серцевини дрюколоонка, та ще наповнена повітрям, схожа на мисочку із тонкої прозорої порцеляни. Барахлюш узяв свого торта і врочисто поклав на дрюкомисочку.

— Шкода, що з нами нема Артура! — зітхнув Барахлюш. — Він би зрештою зрозумів призначення диводрюка!

Селенія промовчала, щоб не думати про сумне. До Артурового повернення десять разів місяць буде уповні. І якщо плакати з туги, то й сліз не стане.

Узявши свій шматок торта, принцеса підвелася.

— За Артура! — промовила вона, і в її голосі вчувалися ностальгійні нотки.

— За Артура! — в один голос промовили Барахлюш та Темрякос, підіймаючи свої шматки торту.

І троє гурманів, всі як один, кинулися набивати роти шоколадом. Незабаром вони перемастилися ним до самих вух, як і Артур…

Маргарита відчинила кухонну шафу і дістала звідти банку для маринованих огірочків. В напівтемряві здалося, що на дні банки залишився ще один корнішон. Одначе на світлі стало видно, що це… Упир. Дивлячись через скло на Жахливого У, Маргарита дивувалася, як у такій мікроскопічній істоті може міститися стільки ненависті.

Упир люто бігав на дні банки. Щоразу, коли його житло так нахабно витягують на світло, він обурюється. Знявши кришку з банки, бабуся зазирнула всередину. Тепер Упир відчув, що значить бути на місці ласощів.

— Не їжте мене! — благав учорашній завойовник.

Маргарита здвигнула плечима.

— Я й не збиралася! Нащо мені завдавати шкоди своєму шлункові?

Після цих слів Упир заспокоївся.

— З якої причини маю честь бачити вас? — уклоняючись, спитав він — аж із шкіри вилазив, щоб продемонструвати свою галантність.

— Сьогодні неділя, — відповіла Маргарита.

— Ну то й що? — здивувався Упир.

— Я обіцяла дещо готувати для вас щонеділі, а я свого слова додержуюся!

Випроставшись, Маргарита двома пальцями взяла шматочок шоколадного торту і кинула його в банку. Не маючи змоги утекти, Жахливий У спостерігав, як з висоти на нього летить велетенський шмат торту — ніби з літака скинули піаніно. Торт улучив йому просто в обличчя, і завойовник увесь, з голови до ніг, вимастився в шоколад. Тепер він схожий на горобця, на якого зверху упав коров'ячий кізяк.

— Смачного! — промовила Маргарита, закриваючи банку.

Вона відчинила шафу, поставила банку з невдахою-повелителем на поличку і зачинила дверцята. Упир знову опинився у темряві, тобто, там, де й повинен бути.

Примітка

1

Марія-Антуанетта — французька королева, якій під час Французької революції 1789–1799 рр. відтяли голову за рішенням суду.

(обратно)

Оглавление

Люк Бессон АРТУР І ВІЙНА ДВОХ СВІТІВ Роман

РОЗДІЛ 1

РОЗДІЛ 2

РОЗДІЛ 3

РОЗДІЛ 4

РОЗДІЛ 5

РОЗДІЛ 6

РОЗДІЛ 7

РОЗДІЛ 8

РОЗДІЛ 9

РОЗДІЛ 10

РОЗДІЛ 11

РОЗДІЛ 12

РОЗДІЛ 13

РОЗДІЛ 14

РОЗДІЛ 15

РОЗДІЛ 16

РОЗДІЛ 17

РОЗДІЛ 18

РОЗДІЛ 19

РОЗДІЛ 20

*** Примечания ***