Мертва голова [Олександр Романович Бєляєв] (fb2) читать постранично, страница - 2


 [Настройки текста]  [Cбросить фильтры]

захопити таку велику комаху. Але виходу не було. Він повинен зловити цього метелика, хоча б з риском пошкодити йому крила. І Морель плигнув на комаху, махнувши сачком. Сполоханий метелик свиснув і полетів уздовж струмка, немов дражнячи мисливця.

Морель, підскакуючи і падаючи, побіг за ним. Ще за хвилину до цього єдиним його бажанням було простягтись у траві й відпочити. Але тепер він забув про це і почав ганятися за метеликом з таким завзяттям, ніби ловив власне безсмертя. А метелик, поволі махаючи м’якими крилами, манив його за собою, наче болотяний вогник, спритно вивертаючись від сачка в своєму зигзагоподібному польоті. Річище звивалося, розгалужуючись на кілька русел, круто повертало, а це ще більше утруднювало погоню. З Мореля піт лив струмком, заливаючи очі; рюкзак за спиною і ящик для комах теліпались на ньому, мов на розлютованому верблюді, але він нічого не відчував і не бачив, крім пурхаючого в повітрі «золотого руна». Десятки разів перемога була зовсім близько, вчений уже щось урочисто вигукував, але метелик був невловимий, мов казковий «синій птах». Морель давно вже перестав помічати дорогу для повернення назад. Коли б зараз навіть половина Бразилії провалилася крізь землю, він не помітив би цього, загіпнотизований «мертвою головою».

Крутий поворот річища — і перед Морелем зненацька піднялася стіна бурелому, що перегороджувала шлях. Метелик легко піднявся і перелетів бурелом. Морель кинувся на приступ і одразу ж загруз у перегнилій трухлявині. Тоді він побіг кругом. Але час був прогаяний. Метелик пурхав уже далеко і незабаром зник за кущами парагвайського чаю. Над густо-зеленим листям молочайника ще раз мигнули золотисто-лазурові крила і зникли…

Морель, охоплений відчаєм, пробіг кілька десятків метрів, але даремно. Метелика не було. Вчений безсило опустився в траву і Кинув сачок.

«Зрештою, не один же такий метелик живе в цих лісах!» — заспокоював він себе, трохи віддихавшись.


ІІ.Людина і павук


Широко розкинувши руки, Морель лежав на спині, його змучене тіло відпочивало. Та ось він підвівся і глянув на годинник. Десять годин сорок п’ять хвилин. Мабуть, він запізнюється на сніданок. Морель оглянувся, міркуючи, в який бік йому податися. Прямо перед ним до висохлого річища скочувалась застиглим водопадом зелена маса лісу. Позад нього ґрунт полого піднімався. Весь схил вкривала соковита, величезна, з пишним темно-зеленим листям папороть.

«Яка буйна, пишна рослинність! — мимоволі милуючись, подумав Морель. — Цілий ліс папороті. Можна подумати, що я якимсь чудом перелетів у минуле, за триста мільйонів років, у кам’яновугільний період…»

Цей куточок лісу був мовчазний, як мільйони років тому. Ні звірів, ні птахів… Тільки комахи — міріади комах, що літали в повітрі, повзли по листю дерев, копошились у траві… Павуки!.. Їх було найбільше. Вони протягували величезні полотнища павутини між папоротями, пронизували повітря тоненькими нитками, кишіли в моху й корінні. Здавалося, сюди зібрались павуки з усього світу — від ледве помітних мікроскопічних павучків до величезних волосатих птахоїдів. Темно-коричневі, червоні, смугасті, чорні, сірі — всіх кольорів і відтінків павуки наповнювали повітря й землю. Навіть у калюжах, що збереглися в руслі висохлої річки, копошилися водяні павуки. Від такої незвичайної кількості «дичини» в Мореля перехоплювало подих. На одному квадратному метрі тут було павуків більше, ніж в університетському музеї! Морель був вражений, його думка гарячково працювала. Він класифікував, з жадібністю ревного вченого намічаючи жертви своєї любові до знань.

Величезний, завбільшки з кулак, павук, з темно-коричневими смугами на спині, підбіг до Мореля, здивовано зупинився і раптом прибрав войовничу позу: підвівся на задні ноги так, що стало видно його черевце, трохи підняв передні ноги, мов боксер, що готується завдати удару, і несподівано кинувся на Мореля. Учений ледве встиг одбігти від ворога вбік і оглянувся. Павук його не переслідував, але довгі чорні серповидні щелепи комахи загрозливо ворушилися. Морель знав, що укус цих щелепів інколи на багато років залишає після себе нестерпний біль. І все ж таки вчений не міг одвести очей від павука, так цікавило його це страхіття. Кілька хвилин вони дивились один на одного — людина й павук, дві істоти, розділені півмільярдом років походження. Морель уже не дивився на павука як на свою жертву. В цю мить їх ролі помінялись. У вченого мимоволі пробуджувався страх далеких предків людини перед своїм віковічним ворогом. В душі людини кам’яного віку цей невеликий за розмірами ворог породжував чи не більший страх, ніж величезний, як гора, мастодонт. Хоч павук був порівняно і невеликий, але надзвичайно рухливий, і це робило його особливо небезпечним. Павука важко було вбити, він підстерігав людину всюди, і не встигала вона поворухнути рукою, раптово нападав на неї і вражав. Вперше за весь час своєї наукової діяльності