Корабель з райдужними вітрилами [Микола Васильович Білкун] (fb2) читать онлайн

Микола Білкун КОРАБЕЛЬ З РАЙДУЖНИМИ ВІТРИЛАМИ Роман

^©   _{http://kompas.co.ua  — україномовна пригодницька література}

_{Малюнки ЛЮДМИЛИ МІТЧЕНКО}

ПРОЛОГ

В тінистому, затишному дворі великого багатоквартирного будинку під крислатою вербою Валерій Сахненко рихтував дверцята «Волги» Івана Івановича Швецова. Іван Іванович стояв поруч, палив сигарету.

Через двір у напрямку до будинку йшла молода ще, вродлива жінка з сумкою в руках.

Іван Іванович сказав Сахненкові:

— Це що ж, Валерію Петровичу, лікарка нова йде до когось з наших на виклик?

Валерій Петрович змахнув піт з чола і відповів:

— Ні, це не лікарка, це наша нова сусідка. Її синок сидить он у лоджії, що якраз під вашою квартирою. Я ще вчора його спостеріг. Сидить, у двір не виходить, відлюдькуватий якийсь.

— Нічого, освоїться, з хлопцями нашими перезнайомиться. Двір у нас дружний.

Принагідно скажемо, що жінку, яка йшла через двір, звати Валентиною Сергіївною. Сина її, того відлюдька, що не виходить у двір, звати Максимом. Прізвище його — Грабченко. Він — один з героїв нашої розповіді. Головний? Може, й так. Тим більше, що серед дітей в романі немає другорядних героїв. Тут тільки дорослі — другорядні герої. Тому знайомство з ними буде побіжним. А може, це пояснюється й тим, що головні герої — теж майже дорослі?

ОЛЕГ БОРЩОВ

— Реакція у цього хлопця просто-таки блискавична. Я граю у футбол не перший рік, але особисто я не витяг би такого м'яча. Правда, я рідко стою на воротах. Воротар — не моє… «амплуа», як каже Кирило. Тоді це він так по-дурному загилив той м'яч. Іржик відпасувала Толі… Толя все робить як слід. За що б він не взявся, все у нього виходить правильно. Так-от, Толя не бив би так по-дурному. Я сказав: «Іржик відпасувала»? Є таке чеське ім'я — Іржик, воно відповідає нашому, здається, Жорі, чи що, це треба докладно розпитати в Кирила, він і Іржика вигадав, і багато чого вигадує. Так-от, наш Іржик — не чех і навіть взагалі не хлопець, наш Іржик — це Ірка Войтенко. Вона живе в нашому будинку і вчиться з нами в одному класі. Ірка — Іржик любить спорт, займається легкою атлетикою, і її тренер каже, що Ірка — Іржик дуже перспективна. Коли по правді, то про мене наш тренер теж таке казав, не мені, правда, і не при мені. Він мені цього ніколи не скаже, щоб я кирпу не гнув. А ще, коли б мене почув зараз Кирило, він би обов'язково докинув свою приказочку: «Люби футбол у собі, а не себе у футболі». Я напевне знаю, що це сказала якась велика людина про щось інше, не про футбол, а Кирило десь вичитав і перелицював. Він у нас багато читає. По правді, я Кирила вважаю хорошим хлопцем, а от сказати дружимо ми з ним чи ні — не можу. Здавалося б, живемо в одному будинку, ходимо в один клас. Так, збоку подивитися, чом не друзі? Ми ніколи не билися з ним (навіть тоді, коли були малими!), навіть ніколи не посварилися, ми завжди разом, а от коли б мене хтось дуже серйозний і дуже поважний, ну от Герой Радянського Союзу, чи там, скажімо, тренер збірної країни, чи ще хто раптом запитав: «Кирило твій друг?» — я б не знав, що відповісти. Я й сам не знаю, чи є у мене справжній друг. Ну, такий, що за мене в вогонь і в воду, і я за нього — теж. Звичайно, коли хтось налетить на Кирила, зчинить бійку, я осторонь стояти не буду, я його захищу. Але ж не одного Кирила я захищу! Будь-якого хлопця з нашого будинку чи з нашого двору, а тим паче з нашого класу. І Іржика захищу. Хоча вона у нас така, що сама може будь-кого захистити. Не те що інші дівчиська. Зрештою, втече, і ніхто її наздогнати не зможе, бо недаремно тренер про неї сказав, що вона перспективна. Але чи досить цього, щоб називатися другом когось і щоб хтось тебе називав другом? По правді — не досить. Це однаково, що знайти гаманця, повернути його власникові, а потім ходити і всім задаватися — який я чесний. А є й такі. Мабуть, в мене немає друга. Друга, без якого не можеш дня прожити. Та що там дня! Твій друг, бодай подумки, повинен бути поруч з тобою кожної хвилини. А у нас як? Я не бачився з хлопцями і з Іржиком майже все літо. Був у спортивному таборі. Потім виїздив на кілька матчів у Молдавію і навіть у Естонію (естонцям ми продули, немає у нас хорошого воротаря), Толя Юхимець і Вадик нікуди не їздили, все літо товклися в дворі, зате Кирило був на Чорному морі, разом з батьками відпочивав у якомусь пансіонаті. Іржик брав участь у змаганнях у Куйбишеві, на Волзі, потім гостював у бабусі, в селі. І от, коли б мене запитали, чи скучив я за всіма ними, я, по правді, не знав би, що відповісти. І не тому, що я такий черствий і байдужий, просто… Певен, що коли б таке запитання задали їм, і Іржику, і Вадці, і Кирилові, і Толі Юхимцю, вони б так само, як і я, не знали б, що відповісти. Але, зібравшись сьогодні надвечір всі разом в дворі, ми страшенно зраділи. Що це — дружба чи просто так, звичка? Не знаю. Я багато чого не знаю, але коли б мої батьки чи вчителі дізналися, які питання мене мучать, вони б просто не повірили. Їм здається, що я, крім футболу, нічим більше не цікавлюся і думати можу лише про футбол. От тренер, Валентин Захарович, мене б зрозумів. Але для дорослих футбольний тренер — не авторитет. Скільки болільників має футбол? Мільйони і мільйони. Але скільки з цих мільйонів, що люблять футбол, вважають його серйозним заняттям? Небагато таких знайдеться, це я добре знаю. І професію футбольного тренера вони десь у глибині душі не вважають серйозною.

Якось тато з мамою повели мене на балет «Спляча красуня». А я, по правді, балет не дуже люблю. Хоч на льоду, хоч на сцені. На льоду там хоч щось трохи від спорту є, а на сцені так взагалі… Але не в тому річ. Я не дуже спостерігав, що там на сцені відбувається, я більше в оркестрову яму дивився. Сиділи ми в ложі, в другому ярусі, так збоку, що мені все було видно, що там у оркестровій ямі робиться. Ну, диригент паличкою махає, одні на скрипках грають, інші — хто на чому, а сидить збоку так дядечко худенький, лисий весь, я спеціально у мами бінокль узяв, щоб краще його роздивитися. Я чому ним зацікавився? Бо всі в оркестрі ділом зайняті, а він сидить згорбившись, наче куняє. Сидить і нічого не робить, не грає ні на чому. Наче випадково зайшов туди чоловік, не знає, як вибратись з тієї ями, тому й сидить. А потім я розгледів, що біля нього на вірьовочці висить такий собі металевий трикутник. Ну, ніби з товстого дроту вигнутий. Я спершу не здогадався, що цей лисий дядечко має якесь відношення до того трикутника. А потім, коли він паличкою (у нього, виявляється, і паличка в руках була, тільки я її спершу не роздивився) по тому металевому, з товстого дроту зробленому трикутнику вдарив, я здогадався, що то його інструмент. Вдарив він і… все. Знову наче задрімав. До антракту він ще тричі вдарив, я спеціально лічив. Ну, коли по правді, хай ще там кілька разів, може, я що трохи проґавив, але ж все одно. І от коли в антракті, розминаючи в пальцях сигарету, тато поспішив із ложі, я запитав маму:

— А той дядько що, теж консерваторію закінчував?

— Який? — не зрозуміла вона мене спершу.

І тоді я їй показав, і вона сказала, що, безперечно, він закінчував консерваторію. І тоді я знову запитав:

— А коли б я так?

— Що? — знову не зрозуміла вона.

— А коли б я отак сидів у оркестровій ямі?

Але не так легко збити з пантелику дорослих. Вони завжди очікують від нас якоїсь пастки. Особливо коли ми вступаємо у вік, який вони називають «переломним». Тому вона зорієнтувалася дуже швидко.

— Ну, що ж, — сказала, вона, — коли б ти закінчив консерваторію, я була б дуже рада. Але в тебе не було жодного бажання вчитися музики. Цей музикант, хоч він і не перша скрипка, потрібний в оркестрі, і його жоден скрипач не може замінити. Він обрав собі такий інструмент, він грає на ньому, він має від цього задоволення, і ми маємо задоволення.

Я згоден з мамою в тому, що не важливо, на чому грати, а головне, як грати. У нас Вітьку Конопелька поставили в центр, він грав під одинадцятим номером. І що ж? По правді, центрофорвард мав би привернути увагу до своєї гри. Але центрофорвардом Вітька виявився ніяким, зате в захисті заграв. Валентин Захарович говорив потім, що дуже важливо себе знайти. Знайдеш себе — все як слід! А коли тобі просто здаватиметься, що ти щось вмієш… Точніше — тобі подобатиметься місце, яке ти займаєш, (от хоч би й на футбольному полі), але коли на місці тому ти не граєш, то… І я хотів сказати мамі, що мене на футбольному полі теж ніяка «перша скрипка» не замінить, і ще я хотів сказати, що від моєї гри не лише я матиму задоволення, матимуть його всі, хто сидітиме на трибунах стадіону, але тут повернувся тато, приніс нам з буфету морозиво, і я ні слова не сказав ні про футбол, ні про своє покликання. Не хотів їм псувати гарний настрій вихідного дня.

По правді, мої батьки не проти того, що я граю у футбол і займаюся в дитячій спортивній школі. Вони тільки вважають, що я обрав дуже не перспективний вид спорту. Бо коли доведеться вступати до інституту, я, як футболіст, нікому не буду потрібен. Моїм батькам більше подобалось, коли б я грав, наприклад, у баскетбол. Баскетбол вони вважають «перспективним» видом спорту. Мій брат Валерка (він набагато старший від мене, йому скоро вже тридцять років) грав у баскетбол і тому зараз має вищу освіту. Коли б Валерка не мав зросту метр вісімдесят дев'ять (по правді, він завжди всім говорив, що у нього зріст — метр дев'яносто два, але він так говорив тоді, коли грав у баскетбол, тепер він не говорить, тепер йому байдуже, який у нього зріст) і коли б він не грав у баскетбол, не бачити б Валерці інституту, як своїх вух. Це я добре знаю. Валерка якось проговорився. Валерка зараз інженер-технолог. Але як по правді, то ніякий він не інженер і ніякий не технолог. Він на жодній роботі довго не затримується. То на один завод влаштується, то на інший, попрацює трохи, кидає, шукає іншу роботу.

Але найгірше те, що випадок з Валеркою ні тата, ні маму нічого не навчив. Вони і в мені бачать такого самого «інженера-технолога», як і в Валерці, і їх ні крапельки це не турбує.

А от у Вадика Іванова — зовсім інше. Він оце іде у восьмий клас, а тоді скаже: «Прощавай, школо!» Він одразу ж піде у профтехучилище. А тоді на завод. І йому батьки не перечать. А вчиться Вадька добре і коли б хотів, то вчився б ще краще. І, звичайно ж, міг би поступити в якийсь інститут, щоб мати вищу освіту, якою так марять інші батьки.

Мене насмішкувато запитують: «Що ж ти, до сивого чуба збираєшся грати у футбол?» А я їм відповідаю: «А чому ні? Ви знаєте, до скількох років грав англійський футболіст Метьюз? Він грав до п'ятдесяти років. А Лев Яшин, уславлений воротар, який стояв на воротах до сорока п'яти років, і я певен, що міг би стояти і до п'ятдесяти, і довше, коли б не пішов на тренерську роботу. Хіба у нього з роками притупилася реакція? Анітрохи….»

А яка реакція в цього хлопця, в цього Максима? По правді, я завжди дивуюся, що люди так часто бачать футбол і так мало про нього знають. Їм здається, що коли гравець не швидко пересувається по полю, то він або ледачий, або постарів. Нічого подібного. Просто він знає, коли треба зробити ривок, а коли виждати, дочекатися, щоб м'яч сам до нього прийшов. І м'яч прийде, коли вибрати єдине, на ту хвилину, правильне місце. І коли гра дозволяє, не треба на те місце бігти як на пожежу, можна поволі, «пішки» грати. Все вирішить пас. Коли пас, хоч короткий, хоч довгий, як слід опрацьовано, коли м'яч точно надходить саме до того гравця, що треба, на трибунах, у недосвідченої людини, може скластися таке враження, наче гравці пішки ходять або на місці стоять, тільки незрозуміло, з якого дива м'яч ніби сам по собі летить до них і саме до того, до кого треба.

Ого — пас! От і сьогодні. Я ж чудово відпасував Кирилові м'якенький такий пас, м'яч сам накотився йому на ногу. Це ж яким телепнем, яким роззявлякою треба бути, щоб такий м'яч не обробити? Кирило мав би той м'яч подати на вихід Вадьці, Вадька зрозумів мене, зрозумів, для чого я підпасовую Кирилові, все зрозумів і подався вперед до краю. Він вміє бачити поле, хоч граємо ми не на справжньому футбольному полі. І що ж робить Кирило? Замість того, щоб проштовхнути м'яч вперед, він раптом чомусь починає тупцювати навколо м'яча, хитатися з ноги на ногу, як стара баба, що хоче спіймати курку, а курка не дається. І Вадька даремно просувається вперед, тепер навіть мені не вдалося б відпасувати йому м'яч, бо поки Кирило тупцював, підбіг Вітька з одинадцятої квартири (він не в нашій школі вчиться), ще секунда — і він обов'язково відняв би в Кирила м'яч, бо Вітька хлопець технічний. І от, щоб цього не сталося, Кирило й загилив по м'ячу з усієї сили. Хоч на це у нього розуму не забракувало, бо іншим разом він тупцюється навколо м'яча доти, доки його в нього не відберуть. Але як тільки Кирило загилив по м'ячу, у мене так всередині щось і тенькнуло, я передчував, чим це може скінчитися. У нас такий випадок вже був. Тоді, з вини того ж Кирила, ми розбили вікно у бойлерній, і вибіг черговий кочегар, і забрав м'яч, і ми кілька днів взагалі не мали чим грати у футбол. Добре, що Вадька Іванов власноручно засклив ту нещасну шибку. Це було ще навесні. А зараз теж… Кирило гилить по м'ячу, і м'яч летить прямо в лоджію на першому поверсі. Взагалі там півтора поверха, якраз над підвалом з цього боку ріг будинку вищий, ніж з того, тут лоджія нависає над двором. І м'яч летить у лоджію з такою силою, що точно влучить у засклені двері позаду лоджії. Точно туди летить. Правда, у лоджії сидить хлопець. Я його давно запримітив. Ми ще не починали грати, а я бачив, що він там сидів у лоджії так незворушно і непорушно. Незнайомий хлопець. Мабуть, він у квартиру з батьками переїхав, коли я був у спортивному таборі. Мене ще здивувало, що хлопець сидить так непорушно і не виходить у двір. По правді, я подумав, що він або задавака, не хоче ні з ким знатися, кирпу гне, або, навпаки, боягуз, мамин синочок, боїться виходити у незнайомому дворі серед чужих хлопців, щоб бува хто не розквасив носа.

«Дивак, — подумав я собі, — що ж ти, весь час так сидітимеш? Що ж ти не думаєш про те, що післязавтра треба у школу йти? Чи тебе мама у школу за ручку поведе? Бо є у нас в дворі один такий, що його мама досі за руку в школу водить». Але почалася гра, і я просто забув про того хлопця. А потім вже, коли ми грали, я підбігав ближче до лоджії, де він сидів, і якось випадково зустрівся з ним очима. І я побачив, що він розуміє гру! І нічого такого боягузливого я не побачив у його очах. І, по правді, мене здивувало, що він не виходить до нас у двір, якщо не грати, то бодай «боліти», а отак сиднем сидить, непорушно, як ревматичний дід-пенсіонер. А потім у запалі гри я знову забув про нього.

І ось Кирило загидив по м'ячу, а мої вуха вже почули дзвін розбитого скла. Проте дзвону не було… Натомість мої очі побачили, як хлопець взяв цей божевільний, закручений здуру м'яч. Я хоч добре граю у футбол, але вже давно помітив, що, коли хочеш по-справжньому закрутити м'яч, це вдається не завжди, а коли просто б'єш, він закручується сам по собі. Так і тут. Але хлопець, сидячи (що мене найбільше здивувало), хитнувся вбік, зловив м'яч і притис його до грудей. В ту мить, коли здавалося, що м'яч профурчить повз нього, він раптом рвучко нахилився вбік (не встаючи!) і наче руки в нього стали вдвічі довшими, висмикнулись з рукавів мало не до самих ліктів. Такими довгими стали його руки, що він зміг немов без особливого напруження взяти той м'яч. Але я-то добре знаю, чого варта отака нарочита недбалість! Це ж треба мати яку реакцію! І як точно вміти розрахувати траєкторію польоту м'яча за якісь незначні частки секунди. Він був ідеальним воротарем, цей хлопець, і я, підбігши до лоджії, гукнув:

— Чого ти там сидиш сиднем? Виходь, ставай на ворота!

— Не можу, — якось вибачливо всміхнувся він.

— Що значить не можеш? Не хочеш?

Щоб краще порозумітися, я вистрибнув на поренчата лоджії і тепер побачив, що він сидить на чомусь, що дуже нагадує крісло-гойдалку чи… Це крісло було на великих колесах. Такі крісла я бачив у лікарні. І тому мені стало дуже прикро на душі, я відчув, що тут щось негаразд з цим хлопцем. Я намагався не дивитися на його ноги, бо подумав, що ніг у нього немає зовсім, отже, як — по-дурному прозвучало моє запрошення йти грати у футбол! І я не знав, як мені бути далі, чи перелізти до хлопця у лоджію, чи стрибнути на землю, вдавши, що я нічого не помітив ї нічого не зрозумів. Але я просто запитав:

— Як тебе звати?

— Максимом, — відповів хлопець.

А ноги у нього були. Він сидів до пояса вкутаний картатим пледом, але ноги у нього були. Я бачив, що вони, його ноги, не зостались десь під трамваєм чи в операційній хірурга. Ноги у нього були, але все одно, що їх не було. Він не міг бігати, не міг ходити, не міг навіть стояти, а я здуру кликав його грати у футбол. По правді, вийшло все якось страшенно незручно.

МАКСИМ ГРАБЧЕНКО

— Він даремно розгубився, цей хлопець, як розумію, капітан їхньої футбольної команди. І даремно знітився, відчувши себе в чомусь винним. Може, йому навіть здалося, що він образив мене? Здорові, нормальні люди, коли їм раптом, несподівано доводиться мати справу з інвалідом, калікою, завжди почуваються якось ніяково. Вони чомусь відчувають свою, насправді неіснуючу, провину перед нами, людьми, позбавленими того, що є у них. Їм, мабуть, здається, що все наше життя — суцільний вузол, в якому сплелося горе, відчуття своєї неповноцінності, заздрощі до нормальних, здорових людей.

Мене, мабуть, важко зрозуміти? Так, одразу зрозуміти мене може тільки такий, як я, інвалід, каліка, але, слово честі, мені зовсім не боляче і навіть не заздрісно. Здорові люди думають, що ми, каліки, буваємо злими саме від заздрощів, але вони помиляються. Звичайно, є злі каліки, але є злі не каліки, а цілком здорові люди. І де більше злих, серед калік чи серед здорових, сказати важко, та й для чого ця статистика?

Не боляче мені, ні фізичним болем, ні нормальним, душевним чи ще там яким, не знаю, як це назвати. Ноги мені не болять. Я їх просто не відчуваю, їх наче зовсім нема, і я переконуюсь в тому, що вони є, лише тоді, коли дивлюся на них або мацаю їх руками. Чи боляче морально? Теж ні.

Я сказав, що здорові, фізично сильні люди не помічають своїх рук і ніг. От, скажімо, ці дворові футболісти згадують про свої ноги лише тоді, коли хтось з них кресоне когось носаком черевика, що править за бутс, по кісточці чи по гомілці.

Тоді вони чухають забите місце і на хвилинку-дві згадують, що у них є ноги, точніше, нога, бо думають в ту хвилину лише про забиту ногу. У мене все навпаки. Ноги мої не болять і взагалі нічого не відчувають, а я про них думаю весь час. Я думаю про них лише в минулому часі і в майбутньому. Проте минуле якось вицвітає з моєї пам'яті, і мені часом здається, що я взагалі ніколи не ходив, а завжди сидів на цьому кріслі з колесами. Це мене непокоїть, бо ще недавно я сміливо стрибав, саме — стрибав, стрибав обома ногами! Прямо в майбутнє. Я вірив в те, що рано чи пізно встану і піду. І я знав, як це робиться. Ще недавно я знав, як треба ходити, але минає місяць за місяцем, і я з жахом відчуваю, що починаю забувати, як ходять ногами. Силою волі я примушую себе все це пригадати, подумки роблю крок, потім другий, потім зупиняюся, потім навіть починаю бігати, але все це… якось наче в тумані, наче це мені сниться. І… мало того, що мені не служать ноги, у мене починають опускатися руки. І все це, мабуть, тому, що у_ мене немає справжньої сили волі, бо коли б вона була, я б просто встав і пішов. Силою волі примусив би себе встати і піти. Так, так, нічого дивного в цьому б не було. Бо на моїх ногах немає жодної подряпини, неушкоджена жодна кістка, жоден нерв, органічно, як казав професор, вони цілі, і все залежить від самого мене. І ще мені професор пояснив, що мої ноги, як і руки, і взагалі весь я, змодельовані в. в мініатюрі, і та мініатюрна модель закладена в моєму мозку. Тоді ж він сказав, що хоч я поки що не можу стати на свої «великі» ноги, то ті, «маленькі», «модельні», цілком мені підвладні. Вони мусять слухатись мене і скорятися мені.

А цікаво, вони, ці хлопці і серед них дівчинка, яку вони чомусь звуть чеським ім'ям Іржик (мабуть, вона Іра), вони, ці футболісти, знають, що у них в мозку є «змодельовані» ноги? Певне, що не знають, бо їм це ні до чого. Вони чудово послуговуються «великими» ногами, для чого їм «модель»?

Ця їхня Іржик грає у футбол майстерно. Але для чого вона це робить? Самостверджується в такий спосіб? Робить це навмисне чи їй подобається грати у футбол? Є такі дівчатка, які дуже нагадують хлопців. Всі вихватки у них хлоп'ячі, і вони не мають подруг, а мають лише друзів, бо водяться лише з хлопцями. У нас в класі, в тій школі, де я вчився раніше, була одна така дівчинка. Її звали Таня Орлова, але всі в класі казали на неї Ваня Орлова або й Орлов. Ну, та вже занадто була «хлопцем», навіть пробувала потайки палити сигарети. Я таких не люблю.

Ця Іржик не така, як та наша Ваня Орлова. Вона на кожному кроці стверджує, що вона дівчинка, а не хлопець. Може, вона й не стверджує, може, просто вона сама про це не забуває і тому про це не забувають хлопці, котрі грають з нею у футбол. Вони не дозволяють собі штовхнути її чи якось скривдити, бодай мимоволі. Пересувається вона по майданчику легко, наче пурхає, наче не торкається ногами землі. Помітно, що рухатись, стрибати, особливо бігати — для неї насолода. Таке враження, ніби вона бігає не по нашій земній кулі, а по місячній поверхні, де все легше у шість разів. Вона рухається і прислухається до якоїсь музики, чутної лише їй одній. Могло б здатися, що вона хизується своєю граціозністю, трохи задається перед хлопцями, хоче їм подобатись весь час, кожної миті, але, я певен, що це не так. Просто вона не може бути іншою, вона може бути лише такою, як вона є. І хлопці теж відчувають це, не один я такий розумний. Коли б вони бачили, що вона хизується, задається, хоче, щоб в неї всі закохалися, вони б навмисне чинили їй різні капості. Хлопці завжди так поводяться з кривляками-ломаками. Але Іржик не кривляється і не ламається. Вона робить все дуже природно, навіть по м'ячу б'є просто — природно, а не по-хлоп'ячому. Я знаю, що дівчата часто навмисне підкреслюють своє невміння робити щось таке, що вимагає фізичних зусиль: «Ах, це нам не під силу! Ах, як це важко! Ах, ми не вміємо!» Це вони роблять, щоб сподобатись хлопцям. Бо хлопцям приємно похизуватись перед кимось своєю силою, показати, що вони сильніші.

Ще коли я був здоровим, ще коли ноги мої були такими, як у всіх, ще там, у Сибіру, в тій школі, я пам'ятаю, як ми одного разу збирали металобрухт. І дівчата: Оля Больших, Маша Медведєва, Соня Косовська знайшли якийсь уламок сталевої рейки, вдавали, що не можуть його підняти, що він занадто важкий для них. Я зрозумів, для чого цей спектакль. Там, поблизу, крутився Венька Птичкін. Він займався в секції боксу, був найсильнішим в класі, ніхто з хлопців ніколи не наважувався з ним ні битися, ні боротися. Він був зарозумілим задавакою, цей Венька, такий собі красунчик-чепурунчик, який кожної хвилини лізе в кишеню за гребінцем, щоб пригладити свого чуба, і пильнує, щоб рубчики на штанях не зім'ялися. Хлопці його не любили, але боялися, і ніхто не кепкував з нього, а були й такі, що відверто підлизувались до Веньки, і він зверхньо терпів їх біля себе, милостиво давав їм помацати свої сталеві біцепси. Зате чимало наших дівчат були потаємно закохані у Веньку і наввипередки намагалися привернути його увагу. От і ті троє: Оля, Маша і Соня теж квоктали біля рейки, яка вона важка, щоб привернути увагу Веньки. І вони таки домоглися свого. Венька підійшов до них своєю танцюючою ходою, ніби маневрував на рингу. Він завжди так ходив для форсу. Підійшов, зверхньо хмикнув і сказав: «Що, слабосила команда? Сили не вистачає? Ех, ви! Дивіться, як це робиться! Р-раз!» Він однією рукою підхопив той уламок рейки і підкреслено без напруження поніс його. Власне, там і напружуватись не було чого, і Таня — Ваня Орлова довела це, зіпсувавши Веньці весь цей парад. Він після того зненавидів її і чинив їй капості на кожному кроці.

Іржик — хоч вона і водиться з хлопцями, зовсім не схожа на Таню-Ваню. Просто вона робить те, що їй подобається, і анітрохи не задумується над тим, як воно сприйматиметься хлопцями. Вона схожа на танцівницю, на балерину. Коли я був малим, у мене було чудове видання казок Андерсена. Потім ту книжку хтось «зачитав», я не знаю, де вона поділася. Так-от, книжка та була чудово ілюстрована. 1 мені найбільше запам'яталися малюнки до казки «Стійкий олов'яний солдатик». Там була намальована танцівниця. Картонна балерина. Підхопив її вітер, вкинув у піч, вона й згоріла. Але, навіть згоряючи, вона не зганьбила своєї професії, витягала ніжку як слід, стояла на самих кінчиках пальців, до кінця залишалася граціозною. Так-от, коли я дивлюся на їхню гру крізь примружені повіки, Іржик мені здається схожою на ту картонну балерину з казки. Смішно, правда ж? Жива, рухлива дівчинка, що грає у футбол, і картонна, пофарбована танцівниця. Що в них може бути спільного? Але щось є. Що — я не знаю, але щось є.

І ще один малюнок. Тільки цього разу вже не в книжці казок, а на глиняній амфорі. Цьому малюнку понад дві тисячі років. Греція, Афіни. На амфорі багато різних спортсменів, але є там і дівчина. Напевне, вона старша від Іржика років на чотири. Тобто на дві з чимось тисячі і ще чотири роки. А може, й не старша. В багатьох народів чотирнадцять років вважають віком змужніння. А хіба у нас ні? В комсомол у нас приймають в чотирнадцять років. Тільки мені нема ще чотирнадцяти років, мені тільки чотирнадцятий. Іржику, напевне, теж.

Так-от, на тій амфорі зображено дівчинку, що біжить. Нині про неї сказали б — «легкоатлетка». І та стародавньогрецька «легкоатлетка» страшенно схожа на… Іржика. Не обличчям, ногами. Це може здатися смішним? У людей бувають схожі обличчя, хай там окремі риси їх, носи, губи, хай би вуха. Але ж не ноги! Це, мабуть, тому, що для мене вже рік людина, кожна людина: доросла, стара, дитина, хлопець, дівчина, — кожна людина починається не з голови, а з ніг. Мені запам'ятовуються ноги, зображені на малюнку, побачені по телевізору, навіть намальовані крейдою на асфальті доріжки перед нашою лоджією. Це малюки малюють людей з надзвичайно довгими, як у павуків, ногами. Але мене не шокують ці павучачі ноги, мені навіть часом здається, що вони ворушаться, що ті, «крейдяні», намальовані фігурки, рухаються, кудись поспішають. І уві сні я бачу ноги. Ноги йдуть, йдуть, йдуть…

Іржик, напевне, ходить в балетну студію або в школі займається у танцювальному гуртку. Вона обов'язково мусить танцювати! А ще вона схожа знаєте на кого? Якось показували по телевізору передачу для дітей, «Будильник». Її показують щонеділі з півдесятої ранку до десяти. І ось одного разу, то була надзвичайно весела і смішна передача, виступав Карлсон, той, що живе на даху, і він потрапив в товариство тих двох смішних бабусь, що теж часто виступають по телевізору: Вероніки Маврикіївни і Авдотьї Микитівни. Разом з Карлсоном, що живе на даху, були хлопчик і дівчинка. Вони ще їли варення з банки, а потім танцювали. Та дівчинка так легко, невимушено танцювала! Мені здається, що в цьому не було заслуги режисера, чи постановника танцю, чи ще там когось, хто організовував цю передачу, я певен — та дівчинка тому так гарно танцювала, що їй подобалось танцювати і хотілося танцювати. А сама вона була звичайна дівчинка. Худорлява, з двома кісками. Тоненькими, ніби хтось навмисне повискубував зайвину волосся, щоб зробити їх тонкими і зворушливими. Такі смішні, перев'язані бантиками. Коли дівчинка стрибала в танці, кіски теж підстрибували, але якось «незалежно» від неї, невлад.

Іржик схожа на ту дівчинку з телепередачі. І для чого їй кіски? Вона б могла стригтися «під хлопчика». Проте ж…

Коли їхній капітан — Олежка (вони весь час кричали йому: «Борщ, Борщ!», і я зрозумів, що його прізвище, мабуть, Борщов або Борщенко, бо коли б воно було Борщ, його б теж якось обов'язково перекрутили або скоротили, хоч слово «борщ», здавалося б, і скорочувати далі нікуди, у нас в класі теж так робили), так-от, коли Олежка затримався трохи довше, ніж треба було, на поренчатах нашої лоджії, а я так і не виходив у двір, всі вони, і Іржик в їх гурті, заінтриговані, що я за птиця така, почали наближатися. І я навіть кліпнути не встиг, як більшість з них вже сиділи, як горобці на гілці, на поренчатах, поруч з Олежкою.

Він сердито шморгнув носом:

— Ну, чого? Чого не бачили?

Але я їх розумів: для них я таки справді мусив здаватися диваком — скільки часу потрібно здоровому, нормальному хлопцеві, щоб перемахнути через поренчата лоджії і опинитися в дворі поруч з ними? А раз, навіть після запрошення Олежки, який, безперечно, вважався авторитетом у цьому дворі, я не вийшов і не пристав до гурту, мною варто було зацікавитись, що вони й зробили.

Вони дивилися на мої ноги, прикриті пледом, і відводили очі. Ї в кожного з них на обличчі щось відбивалося. Ну, як це пояснити?.. Це залежало від вихованості кожного чи це залежало від природженої тактовності? Не знаю, не знаю. Той замріяний хлопець, що так невдало вдарив по м'ячу, внаслідок чого я змушений був стати воротарем, раптом, ні сіло ні впало, сказав мені:

— Здрастуйте!

Зверніть увагу — на «ви»! Не «привіт» чи «привітик», трохи іронічний, як водиться поміж хлопцями нашого віку, а — «здрастуйте»! І я ще не встиг відкрити рота, як Іржик додала:

— … я ваша тьотя! — наче нічого особливого й не сталося.

І вони всі приснули, але тут-таки всі як по команді глянули на мене. Глянули злякано і винувато: як я зреагую? І тоді я остаточно зрозумів зміст підслуханої мною розмови мами з лікарем. Тоді, коли ця розмова відбувалася, я вдав, що сплю і нічого не чую. Це було негарно, порядні, виховані люди так не роблять, але… мені достеменно хотілося почути, що скаже лікар мамі. У мене вже був деякий досвід, я знав, що лікарі не завжди кажуть хворому правду, і чим важчий хворий, тим менше правди почує він від лікарів. А мені так хотілося знати правду — стану я коли-небудь на ноги чи ні? Проте я даремно прислухався. Лікар говорив з мамою про інше. Він сказав їй: «Будьте готові до того, що ваш син в цьому своєму стані дорослішатиме швидше від своїх ровесників. Він помічатиме і розумітиме те, на що вони, його здорові ровесники, просто не звертатимуть уваги, чого вони не помічатимуть».

І тільки сьогодні я по-справжньому це зрозумів. Вони, ці хлопці, що слідом за Олежкою опинилися спершу на поренчатах нашої лоджії, а затим і в самій лоджії, вустами найвихованішого з них, замріяного «інтелігента», що не вміє грати у футбол, вони підвищили мене в «дорослому чині». Він звернувся до мене на «ви», а вони сприйняли це як належне. І тільки Іржик… Ах, яка вона молодець! Я відчув, що нас, дорослих, тут лише двоє: я і Іржик, хоч, мабуть, в цьому гурті були хлопці старші від мене, хто на рік, хто бодай на кілька місяців. Але дорослих було лише двоє: я та Іржик.

Буцматий хлопчина, щоб загладити, на його думку, безтактну вихватку Іржика, не то сказав ствердно, не то запитав у мене:

— А колеса у твого крісла мають бути на добрячих підшипниках!

І вже зовсім незграбно додав: — М'яч ти витягнув мертвий!

— Звичайний, — пирхнула Іржик. — Крім того, зваж, що у нього сильно розвинені руки.

Як я був вдячний Іржику за ці слова!

ЛИСТ ВАЛЕНТИНИ СЕРГІЇВНИ ГРАБЧЕНКО ДО ВІКТОРА АРТЕМОВИЧА ГРАБЧЕНКА

Дорогий мій Вікторе!

Цей мій лист до тебе, так би мовити, «позачерговий». Просто я не можу не поділитися з тобою (по гарячих слідах) враженням від деяких подій, що сталися сьогодні.

Пригадуєш, я писала тобі і про чудову квартиру, яку нам дали в новому домі, і про свою роботу, і про те, що Максим всі дні просиджує в лоджії, став менше читати, а часом я помічаю, крадькома спостерігаючи за ним, що навіть коли він сидить з розгорнутою книжкою на колінах, то не читає, а дивиться кудись наче крізь неї. Він дивиться у двір і шукає очима людей. Книжки, навіть найцікавіші, вже не можуть замінити йому спілкування з живими людьми. А всі дні, як ми приїхали, у дворі не було ні хлопчиків, ні дівчаток. Я розуміла — вони ще не повернулись з канікул. А сьогодні я повернулась з роботи і застала в нашій лоджії цілий виводок його ровесників. Були серед них усякі, але очі мої одразу ж знайшли того, про кого Максим якось казав: «Капловухий, начитаний інтелектуал». Він не цього хлопчика, звичайно ж, мав на увазі, бо досі не знав його, але цей Кирило (так його звуть) якраз підійшов під це визначення. Коли я зайшла у лоджію, він привітався першим, і я сказала якомога невимушеніше: «Що ж, давайте знайомитись, мене звуть Валентиною Сергіївною». Всі вони наввипередки почали називати свої імена. Була серед них і дівчинка. Звати її Іра. Заставши Максима в гурті несподіваних гостей, я трохи розгубилася і повелася якось неприродно, метушливо. Кинулась готувати чай, щоб запросити до столу всю компанію і почастувати чимось солоденьким. Але поки я поралась на кухні, всі вони пострибали з лоджії назад у двір. Як би там не було, а знайомство, хоч і поверхове, але відбулося. А знайомитись так чи інакше довелося б, бо майже всі вони Максимові однокласники. І ще виявилось, що Іра вже встигла побувати у школі і порозмовляти з класним керівником Стеллою Анатоліївною, отже, знала про Максима. З цього боку все обернулось на добре, але мене непокоїть інше: в спілкуванні Максима з його ровесниками навряд чи скоро виникне щира невимушеність. Боюсь, що вони почнуть опікувати його, а це для нього нестерпно. Він заледве терпить будь-які найдрібніші послуги навіть з мого боку, у всьому намагається обходитись без допомоги. От і сьогодні. Стрибнувши один по одному з лоджії назад у двір, вони не стали більше грати у футбол, як грали доти. Може, їм справді не хотілося більше грати, а може, відмовитись від гри їм підказав такт, дитяча зворушлива чутливість? І от їхня тактовність і чутливість обернулася для Максима гіршим боком: він зрозумів, що ці хлоп'ята пішли на жертву заради нього, і це зіпсувало йому настрій. Я й пишу тобі, ділюсь з тобою, раджусь, як бути, бо в майбутньому, звичайно ж, траплятимуться такі випадки, як сьогодні з футболом.

Увечері Максим на своєму кріслі в'їхав з лоджії у кімнату і увімкнув телевізор. По першій програмі йшов якийсь фільм, і я подумала, що він дивитиметься його, але він рішуче крутнув важельок на другу програму. Там показували футбол. Він почав дивитися гру, і мені спершу здалося, що він в такий спосіб демонструє мені, наскільки він байдужий до того випадку з дворовими футболістами. Але через хвилин десять-п'ятнадцять я побачила, що Максим не вдавав щирого болільника, він був ним!

Тут-то й сталося те, що насамперед спонукало мене терміново написати тобі. Як ми розчаруємось, коли я помилилась, коли це мені просто здалося… Переконавшись, що Максим справді захоплений футболом, я вже дивилася не на його обличчя, а на його ноги. Пригадуєш, як ще тоді, коли він був здоровим, ще задовго до цього нещастя, Максим дивився на футбольну гру і мимоволі повторював ногами ті самі рухи, що їх робили на полі футболісти в гонитві за м'ячем? І зараз мені здалося, що нога його ворухнулася!

Невже це видіння не більше як витвір хворобливої фантазії, незмінне людське бажання видати те, що є насправді, за те, чого хочеш?..

Буду закінчувати свій лист. Вже нерано. Максим давно спить, і я певна — йому сняться сни, в яких він бігає. Бігає так, що його ніхто не може наздогнати. Дітям його віку сняться сни, в яких вони літають над землею, сягають хмар, але… такі сни сняться здоровим дітям. Для Максима щастя — просто бігати по землі, і це щастя можливе для нього лише уві сні. Бувай здоровий, любий. Днями ми разом з Максимом напишемо тобі чергового, «планового» листа. Безліч разів цілую тебе, твоя Валя.

КИРИЛО КУЛИЧЕНКО

— Що було б, коли б Олександр Сергійович Пушкін мав з математики п'ятірку? І його ліцейський вчитель не шпинив би його і не казав: «У вас, Пушкін, завжди виходить нуль?» Ну розв'язував би Пушкін задачі і виходив би в нього не нуль, а те, що там треба за умовою задачі… То й що? Що б мала від того Росія і чим би збагатилася світова культура? А нічим! Навпаки, я певен, що, віддаючи всі сили розв'язанню задач, Пушкін написав би на кілька віршів менше. Зате як збагатився б цим фактом наш математик Юрій Семенович! Мало йому того, що він на кожному кроці говорить нам, що практично немає такої професії, яка б дозволила людині обійтися без знань математики, то коли б було загальновідомо, що Олександр Сергійович мав з математики круглі п'ятірки, наш Юрій Семенович не проминув би дорікнути нам цим фактом. Ще й теоретично б цей факт обгрунтував!

Якось я забув зошит з геометрії вдома, і мені просто нікуди було списати домашню роботу у Тольки Юхимця. А загальновідомо, що в тролейбусі тобі наступають тільки на той палець, на якому мозоль, дощ може не випадати три тижні, але обов'язково починає накрапати того ранку, коли ти збираєшся на пляж чи кудись на екскурсію, і викликають тебе саме на тому уроці, до якого ти, м'яко кажучи, не готувався. То ж варто мені було забути зошита і не переписати у Тольки Юхимця домашнє завдання, як Юрій Семенович мене викликав. І я почав просторікувати про абстрактність наших шкільних знань з математики, що аж ніяк не викликало у Юрія Семеновича симпатії до мене. Я думав, що він розсердиться, зопалу вліпить мені двійку. Але справжнього вчителя не так легко завести.

Він сказав: «Куличенко Кирило (він завжди, коли викликає учня чи коли звертається до нього, називає спершу прізвище, а потім ім'я), будь такий ласкавий і назви яку-небудь професію, яка б могла обійтися без послуг математики?» Я «був такий ласкавий», втрачати мені однаково нічого, тому й випалив:

— Кухар!

В класі зареготали. Але несподівано для мене Юрій Семенович зрадів.

— Так ти, Куличенко Кирило, кажеш, що кухар саме та професія, що може обійтися без математики? Гаразд, гаразд. Уявимо, ти кухар…

Клас аж заахкав від задоволення. Я й сам не знаю чому, невже мене так важко уявити кухарем? І що в тому смішного? От візьму і на зло всім стану кухарем.

Хоча… мене довго ніде не триматимуть на роботі, в жодній їдальні я не затримаюсь, бо страшенно неуважний, задумаюсь, почну фантазувати, обов'язково у мене щось підгорить на плиті чи википить. Може, клас саме це інстинктивно відчув в мені і тому регоче?

А Юрій Семенович гне своєї далі:

— Обід з трьох страв: перше, друге, компот. На триста шістдесят чоловік. Борщ з м'ясом, биточки по-селянськи з макаронами, компот із сухофруктів. Обід має дати людині дві тисячі п'ятсот калорій. В твоєму розпорядженні…

І пішов, і пішов! Скільки в моєму розпорядженні м'яса, скільки жирів, скільки свіжої капусти, скільки чорносливу. Він так захопився, ніби це був урок в справжньому кулінарному училищі, про яке так любить розповідати Геннадій Хазанов по телевізору.

Як би там не було, я пошився в дурні. Приклад мій виявився абсолютно невдалим, бо таки справді кухарю потрібна математика. Я вже давно помітив, що вчитель завжди може пошити в дурні учня, як би той не викручувався.

І вже на перерві я раптом згадав про Олександра Сергійовича Пушкіна! Французи, здається, я десь читав, називають такий феномен «дотепністю на сходах», тобто дотепна відповідь чи переконливий аргумент знаходяться саме тоді, коли в них відпадає потреба. По невчасі. Моя бабуся в селі називає це: «Замкнули тато конюшню, як коней покрали».

Проте приклад з Пушкіним мені видався надзвичайно вдалим, я його вирішив приберегти на майбутнє. Бо скільки б я собі не забороняв влаштовувати спектаклі на уроках, в глибині душі я добре знаю, що коли на мене щось накотить, поведе мене, обов'язково встряну в якусь дискусію з вчителями, яка для мене дуже сумно скінчиться.

Я прийшов до Максима, приніс йому контурні карти, він просив мене купити їх йому, і нетерпіння мене так розпирало, що я ще з порога сказав Максимові про Пушкіна і про математику.

І тут Максим мене здивував. Він знизав плечима, обережно, нігтем мізинця, почухав носа (така вже в нього звичка), потім рвучко, аж рипнули колеса його крісла, повернувся до мене і сказав:

— А знаєш, в цьому щось є!

Максим навчився самим лише рухом тулуба, якось так рвучко, без допомоги рук, нахилятися вбік, що його крісло на колесах повертається в потрібному йому напрямку. Я якось запитав його, для чого він це робить, і він, звівши брови, буркнув: «Але ж ти обертаєшся, куди там тобі треба, взагалі без допомоги рук? Чому я повинен інакше?» Я розгубився і знітився. Взагалі, з Максимом по-справжньому вміє розмовляти тільки Іржик. Як це їй вдається, не розумію. Я багато чого не розумію і найперше не розумію, коли Максим говорить серйозно, а коли жартома.

— Що в цьому є? — скривився я, бо вже передчував, що коли б зараз тут виявився Юрій Семенович, він би мав в особі Максима могутнього союзника.

— Чому ти думаєш, — провадив далі Максим, дивлячись мені прямо у вічі (він завжди пильно дивився у вічі тому, з ким розмовляє), — чому ти думаєш, що світова літературна скарбниця збагатилася тому, що Пушкін не знав математики? А може, навпаки, збідніла? Знаєш, що сказав один видатний математик про свого учня, який став поетом? Він сказав: «У нього була занадто бідна уява, щоб стати математиком, тому він почав писати вірші». До речі, той випадок з нулем, хоч і став хрестоматійним, ще нічого не доводить. Я певен, що Пушкін міг би стати чудовим математиком, коли б у нього були хороші вчителі. Це — по-перше. А по-друге, дехто вважає, що він таки непогано знав математику. Кириле, ти знайшов невдалий приклад. І взагалі, ніколи не гарячкуй.

Але тут він сам почав гарячкувати, розвиваючи мою думку про Пушкіна і математику. Тільки як він її розвивав! Власне, від моєї думки взагалі нічого не зосталося. Виявляється, що коли б Пушкін добре знав математику, коли б в ліцеї встигав з неї, він писав би краще. І це Максим довів мені, як двічі два! Я й заперечити йому не встиг.

Відверто кажучи, я здорово заздрю таким людям, як Максим. Як він вміє мислити, як у нього здорово одне з одного випливає! У мене так не виходить і, мабуть, ніколи не вийде. Ще тільки середина чверті, а вже сумніву ніякого — Максим буде відмінником. І яким! Зовсім не таким, як Толя Юхимець. Толя Юхимець все вчить і з усіх предметів має лише п'ятірки, але найулюбленішого предмета у нього нема. Він однаково старанно розв'язує алгебраїчні чи геометричні задачі, визубрює дати, робить хімічні досліди, завчає вірші, стрибає в спортзалі через «кобилу» і… Та все він робить старанно і як слід, саме так, як подобається дорослим,але мені чомусь здається, що все це він робить якось без душі. Проте як тут розібратися, я правий чи він?

Я не певен, що він любить літературу так, як люблю її я. Зате я певен, що прочитав різних книжок значно більше, ніж Толя Юхимець. І читав я їх з інтересом, захлинаючись читав! Д він? Він читав тільки те, що передбачено програмою, «зайве» він читати не стане. Я прочитав такі книжки, які йому і не снилися, але він має круглі п'ятірки з літератури, а мені, при всій моїй начитаності, часом та-акого трояка з літератури вліплять! От запитайте мене, в якому році народився Тургенєв? От запитайте, запитайте, і я вам можу й не сказати, бо я забув. Д прочитав я майже все, що написав Тургенєв. А Толя Юхимець прочитав лише «Записки мисливця», «Батьки і діти», ну й… вважайте, все. Словом, все, що передбачалося програмою, і ні на нігтик більше. Зате він добре пам'ятає, в якому році Тургенєв народився, в якому помер, що зобразив, що відобразив, що хотів відобразити, але чомусь не відобразив, що йому вдалося, а що не вдалося. Я цього всього, слово честі, не знаю, бо не запам'ятовую. Хоч дехто вважає, що у мене хороша пам'ять. Я читаю, бо мені подобається читати, а Толя читає, бо це передбачено програмою і тому, що знає — коли не буде читати і не буде пам'ятати, то не матиме п'ятірки. Я люблю говорити, що головне не оцінки, а знання. Але наодинці із самим собою я сам собі мушу зізнатися, що знань у мене не дуже густо. Виходить, я нікчемна, ні на що не придатна людина? { краще в житті буде такому відмінному «середнякові», як Толя Юхимець, ніж мені. Ну, не в тому справа. Я не те хотів сказати. Від кого більше користі буде, від мене чи від Толі? Це мене сильно непокоїть. На що я придатний? Олег Борщов (та не тільки він, майже весь клас, окрім хіба що Іржика та ще кількох) вважає мене інтелектуалом, бо я, мовляв, сам прочитав стільки, скільки весь клас не прочитав. Це, мабуть, так, прочитав я, звичайно, багато, але який з того толк?

Вчора ми балакали з Максимом. Він розповів мені про ту школу, де він вчився раніше, ще до того, як з ним сталося нещастя.

А я згадав, що подібне щось читав у Джека Лондона. Максим зацікавився і почав мене розпитувати, в якому саме оповіданні Джека Лондона описаний цей випадок, такий схожий з тим, що довелося пережити Максимові. А я не пам'ятаю. Така в мене пам'ять дірява. Добре, що з моєї пам'яті не все витрушується, а то взагалі… Добре пам'ятаю, що читав це оповідання, добре пам'ятаю, що написав його Джек Лондон, а от як воно називається і в якому воно томі, вбийте, не пам'ятаю. Ще пам'ятаю слова з цього оповідання, ну, цитату… Не дослівно, звичайно, дослівно я нічого не пам'ятаю. Дуже приблизно навів я її Максимові. Приблизно так: «І тоді вони зрозуміли, що люди, яким випала доля побачити це, не можуть залишитися в живих». Знаєте, що вони побачили? Вони побачили, як яскраве, весняне сонце просвічує крізь синьо-зелену крижину, що стала сторч. Власне, це справді було останнє, що вони побачили, бо наступної миті крижина накрила їх і розчавила.

А діло було так. Кілька шукачів золота на Клондайку зазимували на острівці посеред широкої річки. Навесні, коли лід став крихким, вони поспішили вибратись звідти, перевезти все, що у них було, з острівця на берег, але не встигли… Скресла крига. Спершу крижини обминали їхній острівець і в них ще була надія врятуватися, але потім… Потім сталося те, що я процитував. Справді, побачити таке і зостатися живим не вдасться нікому.

Я не пам'ятаю, в зв'язку з чим розповів це Максимові. Мабуть, я, як завжди, стрибав з одного на інше, забув навіть послатися на Джека Лондона, бо Максим раптом зблід, зціпив зуби і, важко дихаючи, запитав мене:

— Ти звідки знаєш?

— Що? — не зрозумів я його.

— Ну, це… Цю пригоду на острові, коли крижиною… Тобі моя мама розповіла?

— При чому тут твоя мама? Це написано у Джека Лондона.

Максим не вірив мені, гарячкував:

— Немає такого у Джека Лондона, я читав, я знаю! Ти все вигадуєш…

— Хіба можна таке вигадати? — оторопів я.

— Правда, — погодився Максим, — такого вигадати не можна. Таке треба бачити на власні очі. Значить, тобі розповіла моя мама.

Але ж Валентина Сергіївна правда нічого не розповідала, і мені нелегко було переконати в цьому Максима. Проте я таки переконав його, він повірив, що таке описане Джеком Лондоном в одному з оповідань. В якому? От коли б я пам'ятав, в якому, одразу б заглянув у останній том, в алфавітний показник і за дві хвилини знайшов би це оповідання в якомусь із томів. Але ж я забув назву його, і тепер мені доведеться нишпорити у всіх шістнадцяти томах, в пошуках того оповідання. І знаєте, це навіть на краще, бо я страшенно люблю отак нишпорити в зібранні творів письменника і щось на ходу читати. Часом читаєш те, що вже колись читав, і раптом виявляється, що зараз ти прочитав те, колись тобою читане, зовсім по-іншому! В ньому зовсім інший зміст, ти його по-новому зрозумів! І коли так трапляється, я страшенно радію: значить, я став старшим і розумнішим!

А з Максимом трапилося ось що. Він тоді з татом і мамою жив у Сибіру, в невеликому селищі. Щоправда, називати селище невеликим можна лише по наших мірках. Там, у Сибіру, це був значний адміністративний і культурний центр, бо у радіусі на сотні й сотні кілометрів — тайга, болота, густа мережа річок, річечок, нескінченні озера. Добратися туди до них влітку можна було лише по річці на пароплаві чи повітрям на вертольоті, а взимку ходили автомашини, бо все навкруги замерзало.

Максимова мама, Валентина Сергіївна, зараз у нашому місті працює перекладачкою в «Інтуристі», а там, в тому сибірському селищі, вона викладала англійську мову в школі, а ще до того вони жили у Іркутську. А Максимів тато, Віктор Артемович, — геолог. Він там, в тайзі, шукав корисні копалини. Тата Максим бачив рідко, бо тато як начальник геологічної партії бував дома лише взимку. Тоді там все вкривається глибоким снігом, і геологи не можуть провадити розшуки. Правда, вони і взимку не сидять склавши руки, робота знаходиться: розбирати зразки знайдених мінералів, сортувати їх, обстежувати, робити там різні хімічні аналізи, словом, роботи їм вистачає. А крім усього, пошукова партія готується до нової експедиції, яка починалася, як тільки сходив сніг, і тривала до нового снігу, до пізньої осені.

І ось одного разу, коли вже настала весна, але сніг ще не зійшов і крига на річках та озерах була ще міцною, Максим впросив тата, щоб той його взяв з собою на риболовлю. Тато його, Віктор Артемович, разом з товаришами збирався їхати на острів, ловити рибу в лунках. Ну, це і в нас останнім часом стали захоплюватись підлідною риболовлею. І мій тато їздить взимку на Дніпро або на Київське море. І моя мама кожного разу переживає і хвилюється, бо якось вона побачила, як густо набито лунок, і прийшла до висновку, що крижина може відірватися, як-от виривається аркуш з блокнота. Знаєте, є такі записники, в яких біля палітурки прострочені аркуші, збиті дрібненькими дірочками, щоб зручніше було виривати з такого записника аркуш. Мама побачила ті лунки і жахнулася, як їх багато, як густо вони пробиті в крижині одна біля одної, і відразу ж біла крижина засоціювалася у неї з білим аркушем із блокнота. У моєї мами дуже образне мислення. Їй би вірші писати, а вона працює в ательє «Індпошиву» кравчинею. Правда, вона майстер вищого класу. А втім, я підозрюю, що мама, коли вона вчилася в школі, коли була така, як я, мабуть, писала вірші. Вона й зараз дуже любить читати поетичні збірки, і коли вірш їй подобається, обличчя у неї стає якесь «нетутешнє». І ще вона любить повторювати, що більш-менш пристойно римувати повинна вміти кожна письменна людина, але хай бог боронить називати кожну людину, що вміє римувати, поетом. Але не в тому суть.

І от Максим із своїм татом і з татовими товаришами поїхав на підлідну риболовлю на якийсь там острів. Весна того року прийшла в Сибір як ніколи рано. Проте лід був ще дуже міцний і ніхто не сподівався, що він почне ламатися так раптово, що так швидко і несподівано почнеться льодохід. Словом, все потім відбувалося, як і в тому оповіданні Джека Лондона, тільки із щасливішим кінцем. Їх потім знімали з того острова вертольотом, і ніхто не постраждав, крім Максима. А він… Він бачив сонце крізь зеленаво-синю крижину. Тільки вона не задавила його, вона навіть не зачепила його ніг, просто… Він біг, тікав, а крижини одна за одною насувались на берег, ставали сторч, падали з оглушливим гуркотом, розпадалися на скалки. Жах, коли це навіть просто уявити, а він все бачив на власні очі. І ось він посковзнувся, впав, перекотився на спину, а над ним нависла крижина. Крізь неї він побачив сонце… Вона поволі, поволі нахилилася над ним і почала падати… Крижина не зачепила його, жодна скалочка не торкнулась навіть кінчика його пальця, але коли вона з гуркотом впала, він відчув, як його ноги похололи. Йому здалося, що крижина впала на ноги, він відчув її холод навіть крізь малицю, як там називають цей хутряний одяг, і унти. Він відчув холод, і це було останнє, що з тих пір відчували його ноги. Тепер, як сумно жартує Максим, їм не холодно і не спекотно, не холодно і не лоскотно.

І тут я вигукнув на все горло:

— Лурд!

Він одразу ж зрозумів мене і недовірливо заглянув у мої очі:

— Ти думаєш?

— Звичайно!

— Так. Лікар теж говорив щось подібне…

Знаєте, що я мав на увазі? Правильно! Я мав на увазі роман Еміля Золя «Лурд». Наша «русачка», Марія Семенівна, рекомендувала нам прочитати лише роман «Жерміналь», а решту його романів нам, мовляв, читати ще рано і не обов'язково. Але я прочитав не лише «Жерміналь», а ще багато його романів і зокрема «Лурд». Виявляється, Максим теж його читав. Доти, доки в нашому класі не було Максима, я вважався чемпіоном по кількості прочитаних книжок. Зараз, з тих пір, як Максим вчиться в нашому класі (хоч і не сидить за партою безпосередньо), я вже не певен, що я чемпіон. Але те, що він не читав оповідання Джека Лондона, про яке я вже говорив, дозволяє мені сподіватися, що він не обскакав мене кругом і що ми з ним ділимо перше і друге місце. Хто з нас виявиться на першому, хто на другому, покаже час.

А «дорослі» книжки я читаю ось чому. Спершу тато й мама теж не були в захопленні від того, що я читаю «дорослі» книжки, ті, які, на їхню думку і на думку Марії Семенівни, нам, дітям, читати ще рано. Але, на моє щастя, я не полінувався прочитати твір Антона Семеновича Макаренка «Книжка для батьків». А там чорним по білому сказано, що, на думку Макаренка, немає якихось особливих книжок, окремо для дітей, окремо для дорослих. Що коли хороша, цікава книжка, то вона хороша і цікава для всіх, незалежно від віку. І корисна! І ще там писалося, що Антон Семенович ніколи не забороняв своїм вихованцям читати «дорослі» книжки, що не завадило, а, навпаки, допомагало їм вирости хорошими людьми. І це місце в книзі я обвів червоним олівцем і ознайомив з ним своїх батьків. Звичайно, залучивши такого союзника, як Антон Семенович, я міг розраховувати тільки на перемогу, і тато здався майже зразу, але мама ще не здавалася. Вона почала казати, що суть не в тому, «дорослі» чи не «дорослі» книжки я читаю, а в тому, що я читаю без системи, все підряд, а робити уроки як слід мені ніколи.

В романі «Лурд» розповідається ось про що. У Франції колись знайшли якесь джерело, і духівництво, різні тамтешні попи, кюре, як їх називають у Франції, з одного боку, а лікарі, точніше б сказати, спекулянти від медицини, з другого боку, почали експлуатувати те джерело. З усієї Франції туди з'їжджалися хворі, і їм замилювали очі попи з свого боку, а лікарі з свого боку, намагаючись вицупити якнайбільше грошей. І ті, і ті доводили, що вода цього джерела допомагає при будь-якій хворобі. І дехто так вірив в чудодійність того джерела, що й справді очунював. І тоді цей випадок через газети, через радіо… Ні, ні, брешу, тоді ще не було радіо. Значить, тільки через газети про цей випадок роздзвонили на всю Францію і навіть на всю Європу. Для реклами. Щоб прочан-хворих було ще більше і ще більше зростали бариші в тих попів і в тих лікарів. І там Еміль Золя описує, як привезли одну молоду дівчину. Вона так само не могла ходити, як Максим. Ноги в неї були, і ноги неушкоджені, а ходити вона не могла. Але їй страшенно хотілося в Лурд, бо вона вірила, свято вірила в те, що як тільки вона втрапить туди, до того джерела і до тамтешньої богоматері, вона встане і піде. І справді! Вона на такому кріселку їздила, як оце Максим, а як тільки її привезли у Лурд (не на кріселку, звичайно, на поїзді), вона встала з свого кріселка, встала і пішла ногами. Пішла! І повернулась з Лурду здоровою, нормальною людиною. А попи й лікарі, звичайно, роздули цей випадок, подесятерили його. Послухати їх, так там хворі очунювали цілими ротами чи й полками. Але Золя не вигадав це, таких випадків бувало в житті чимало, і я сказав Максимові:

— Слухай, друже, коли якась нещасна релігійна фанатичка зуміла зусиллям волі подолати свою хворобу, то чому цього не можеш зробити ти? Ти — піонер, без п'яти хвилин комсомолець. Невже в тебе немає сили волі?

— Є, — відповів він.

— То в чому ж справа?

— Ти думаєш, це так просто?

— Але чому вона могла, а ти не можеш?

— Ти ж сам сказав, що вона фанатичка…

— Що ж це виходить — релігійна фанатичка могла, а свідома людина, піонер — не може?

— Вона вірила…

— Вона в бога вірила! Виходить, їй бог допоміг?

— Кириле, не мели дурниць. Тут все значно складніше. Лікар теж говорив мамі, що коли б якийсь струс, якесь особливе напруження нервової системи, то і я зміг би…

Який тобі потрібен струс? Ми всім класом тобі гарантуємо такий струс, такий струс, що…

— Кириле, тут все не так просто. Я вдячний класові в твоїй особі за задуманий вами струс, але… Ну, я ж не лікар з вищою медичною освітою, щоб все тобі достеменно пояснити, але тут треба щось таке…

— Ти казав, що дівчина вірила, тому вона встала і пішла.

— А хіба ти не віриш, що рано чи пізно встанеш і підеш?

Тут Максим спохмурнів і відвів очі вбік, а це з ним трапляється дуже рідко. При розмові він любить не блукати поглядом, а дивитися співрозмовникові просто у вічі. А тут він дивився кудись на стіну, а може, й крізь стіну і, скрушно похитавши головою, якось безпорадно, ледь чутно, майже прошепотівши, сказав:

— Знаєш… Часом вірю, а часом не вірю.

І мені стало так жаль його, так жаль, що я ладен був віддати йому власні ноги…

ЩО БУЛО ПОТІМ

Здається, сьогодні Іра Войтенко (Іржик) припустилася грубої помилки. А може, й ні? Може, навпаки? Але коли вона припустилася помилки, затіявши цю розмову з Максимом, то цей Максим справді — чудо, витримка в нього — як у спартанця.

Почалось ось з чого. Вчора Валентина Сергіївна, проводжаючи її, вже на площадці, сказала їй:

— Іржику… (Спершу вона намагалася говорити — Іро, але так з того нічого не вийшло. Коли кожного дня чуєш від усіх: Іржику, Іржику, то мимоволі звикнеш. І Іра до цього імені звикла, і Валентина Сергіївна.)

Отже Валентина Сергіївна шепнула їй:

— Іржику, може статися, що я завтра затримаюсь на роботі, так ти увечері прийди погодуй Максима. В холодильнику є пельмені, звари і дай йому. Розумієш, він зачитається і не поїсть вчасно, про все забуде. Тільки… Ну, ти мене розумієш. Взагалі, він тебе слухає навіть краще, ніж мене. Одна ти вмієш з ним по-справжньому розмовляти.

Це — правда. І це почалось чи не з першого дня їх знайомства. З тих пір у Іржика чітка лінія поведінки у взаєминах з Максимом. Для неї немає крісла з колесами, на якому він сидить, для неї, навпаки, є його ноги, які йому не служать. Вона ведеться з ним так, як з усіма хлопцями, з цими здоровими «ногатими» лобанями, яких на кожному кроці треба вчити ґречності щодо дівчат.

І Максимові це страшенно подобається. А вони, ці «ногаті» лобані, анічогісінько не розуміють, кожен з них, коли вони збираються у Максима вдома, один поперед другого поспішають стати Максимові нянькою. Звільнити його від найменшого клопоту. Скажімо, впустить він олівець. І може сам, без їхньої допомоги, запросто підняти його, так ні ж! Всі вони наввипередки кидаються піднімати той олівець, аж лобами буцаються. Максима це страшенно дратує. Він сердиться, а вони не розуміють чому.

Іржик давно помітила, що Максим не такий-то вже й безпорадний. Коли в кімнаті треба поміняти його, як він каже, «дислокацію», він на своєму кріслі рухається швидко і вправно. Коли вони вважають, ніби він без їхньої допомоги аж ніяк не обійдеться, кидаються йому на допомогу, стикаючись лобами, Іржик зводить все на жарт. І тоді вони дивляться на неї, як на черству і бездушну людину. Взагалі-то вони не дурні, наче й розуміють її, але, як пояснив Олег Борщов, все у них виходить «інстинктивно». «Рефлекторно» — поправив його Кирило Куличенко. Але хоч «інстинктивно», хоч «рефлекторно», Максимові від того не легше.

З Олегом і Кирилом все ж таки менше мороки. А от Вадька Іванов і Толик Юхимець, ті по-справжньому дратують Іржика. Вадька — своєю категоричною раціональністю. Він, наприклад, вчора заявив:

— Треба писати колективного листа!

Це було в дворі, коли вони гуртом вийшли від Максима.

— Куди? Кому? Якого листа? — запитала Іржик.

— В Москву, звичайно, про Максима.

— Що «про Максима»?

— А чому його так погано лікують, що він досі не ходить. Треба щось робити.

Ну, тут Олег Борщов завівся в тому плані, що лікарі у нас чудові, особливо «по ногах» (так і сказав — «по ногах), він сам це добре знає, чув, як його тренер розповідав, що саме в нашому місті одним лікарем «по ногах» винайдені такі електричні штуковини, в які варто тільки встромити ноги після тайму, увімкнути струм, і втому наче рукою знімає. Там, в тих штуковинах, як пояснював Олег, курсують якісь «бродячі» струми. От ті «бродячі» струми і знімають втому.

Почувши це, Вадька обурився:

— То чому ж ти мовчав досі, телепню?

Зійшлися на тому, що Олег розпитає про все як годиться у свого тренера, а тоді вже доповість всім. І тут-таки Іржик застерегла їх, щоб котрийсь із них не бовкнув чого завчасно Максимові. Щоб ніхто не проговорився. Раптом з тієї затії нічого не вийде? Прикрим було б розчарування у Максима.

І ще Іржика непокоїть Толя Юхимець. Якийсь він занадто жалісливий. І та жалість до всіх, кому не поталанило, прямо-таки світиться на обличчі у Толі.

Тому коли вони у Максима, Іржик найбільше за Толею стежить, щоб він не наробив якихось «жалісливих» дурниць і не завдав цим прикрощів Максимові.

Іржик з Максимом наче б порозумілися раз і назавжди, але здається, що вона сьогодні трохи передала куті меду. Вона, як і обіцяла Валентині Сергіївні, прийшла нагодувати Максима. Але, знаючи його характер, вдала, що зайшла між іншим, так, з дружнім візитом.

Почали як годиться шпиняти одне одного, і раптом Максим навмисне сказав:

— Чим збираєшся мене годувати?

— І не подумаю тебе годувати! Матимеш розвантажувальний день, як у кращих санаторіях для зажирілих.

Він так пильно подивився на неї, ніби впізнавав — Іржик це чи якась інша дівчинка, і сказав:

— Іржику, ми ж дорослі люди. Для чого ти ламаєш комедію? Невже ти думаєш, я не знаю, що мама тебе вчора інструктувала?

— Підслуховував? — сплеснула вона руками.

Він засміявся:

— Виказала ти себе з головою! Нічого я не підслуховував, але припускав таке, знаючи свою маму і її невиправдані симпатії до тебе. А ти з першого разу, і-і-і, як той хлопчик з оповідання Льва Миколайовича Толстого: «Ні, кісточку я за вікно викинув».

Це її по-справжньому впекло, але вона стрималася. Знизала плечима і сказала:

— Ну, що ж, коли ти вже такий телепат, то, може, скажеш, чим я тебе годуватиму?

— Скажу, скажу! Пельменями. Там їх аж дві пачки в холодильнику тебе чекають. До речі, не забудь: морожені пельмені варяться від п'яти до семи хвилин. Бо як довше, то вийде суміш з м'яса і тіста, цілком калорійна, але не дуже смачна.

— А звідки в тебе такі глибокі знання кулінарних секретів?

— Я, поки тебе не було, відкривав холодильник і читав друкований текст на пачці пельменів.

— Ну, коли ти такий хитрий, то міг би й зварити сам…

Тут вона прикусила язика, бо гра зайшла трохи задалеко: дурне дівчисько, плещи язиком, але не забувай, що він таки інвалід, прикутий до крісла з колесами. Але помилка її була не в цьому. Справжньої помилки вона припустилася пізніше, коли вони вже поїли пельмені і пили чай з сирниками.

А сирники взялись ось звідки: коли він під'юджував її тими пельменями, вона вирішила приготувати йому щось смачненьке, не просто напівфабрикат зварити, а почастувати чимось таким, що вміють лише жінки, а чоловікам, коли вони не професійні кухарі, не дано. Але чим? Вона не знала, які продукти у них є, а занадто господарювати в чужій кухні не хотілося — соромилась.

На її щастя, в баночці, накритій білою капроновою кришечкою, вона побачила сир. Яйця в холодильнику знайшлися теж. Тепер ще б трохи борошна… Цукор, вона знала, був у серванті. Ах, коли б бодай порошинку ванілі!

Вона, нічого йому не сказавши, пішла на кухню. Виявилось, що Валентина Сергіївна така ж добра господиня, як і її мама. У неї все було, що треба, все в ідеальному порядку, і, слава стандартизації, приблизно в тих самих місцях, що й на їхній кухні.

І вона гукнула йому:

— Між іншим, ти помиляєшся, коли думаєш, що їстимеш пельмені! Тобто ти їх, звичайно, їстимеш, але після них їстимеш сирники.

— Це обов'язково? — відгукнувся він з кімнати.

— Звичайно. Чого б я старалася? Для себе роблю, чи що? Я не голодна.

— Хочеш зарекомендувати себе в моїх очах доброю господинею? То я й так знаю, що ти вундеркінд. Справді, дівчатка тепер охочіше грають у футбол, ніж пораються на кухні.

Вона промовчала.

Йому стало сумно в кімнаті самому, і він прикотив на своєму кріслі до неї на кухню.

— Заважати прийшов?

— Прийшов?

Може, в цьому була її друга помилка, але теж не найгрубіша. Якось дико звучить, коли сказати людині, яка тільки-но була в кімнаті і раптом опинилася в кухні, «приїхав».

І вона промовчала знову. Але слово «прийшов» йому сподобалось. Чи, може, він так вдало замаскував свої справжні почуття? Ні, навряд. Вона вже закінчувала вимішувати сир з борошном і яйцем, попередньо додавши до цієї маси солі, цукру, ванілі, а він сидів у своєму кріслі і мовчки спостерігав за кожним її рухом. Вона крадькома глянула на нього і не помітила на його обличчі звичної насмішкуватості. Він не підшукував, який би ще дотеп докинути, як би її краще підкусити. Обличчя його було серйозним. І їй по-справжньому стало жаль його. Який він ще хлопчисько, а скільки йому вже довелось пережити і скільки ще різних фізичних і моральних мук чекають його попереду…

І тут Іржик зловила себе на тому, що їй подобається його обличчя.

Він буцматий, круглоголовий, чоло у нього і не високе і не вузьке, звичайне. Іржик якось йому, напівжартома, напівсерйозно, сказала, що лоб його належить саме до тих лобів, якими дуже зручно пробивати стіни. І він, ніскільки не образившись, погодився з нею.

Волосся у Максима жорстке, кучеряве, здається, всі волосини на його голові пересварилися, не спілкуються, і кожна волосина росте собі в той бік, який їй подобається. Тому голова у Максима кудлата, як у ведмедя. Невідомо, знайшовся б на світі такий перукар, який згодився б зробити у нього на голові якусь подобу зачіски? їй здавалося, що таке волосся має бути лише в дуже впертих людей. Правда, дурні теж бувають впертими, а впертість розумних називається наполегливістю, проте, хоч Максим і розумний хлопець, впертості йому не позичати. Ніс у Максима короткий, обрубаний, але теж цікавий по-своєму. Що? Ніс не може бути цікавим? Ого, ще й як! Словом, вона такий ніс бачила на якомусь портреті стародавніх часів, і «носив» його хтось з видатних людей того часу. Одного разу їй хотілося сказати про це Максимові, але потім вона подумала, що хоч ніс у нього й короткий, він може багато «набрати» на цей ніс. Щодо пальців, то вони у Максима зовсім не музикальні. Коли він брав той м'яч, Іржику його руки і особливо пальці здалися надзвичайно довгими, а вже за кілька хвилин, сидячи на поренчатах лоджії, вона помітила, що руки у нього короткопалі. Ні, це не нервові пальці каліки, кожен короткий палець Максима надзвичайно спокійний і завжди знає, що йому робити.

Він спостерігав за тим, як вона робила сирники, і раптом запитав, якось щиро і серйозно:

— Іро, скажи, тобі подобається домашня робота?

Це чи не вперше він назвав її Ірою, а не Іржиком. Її здивувало навіть не саме запитання, скільки тон його, інтонація. І вона зрозуміла, що на так просто поставлене запитання треба просто відповідати. Тому сказала:

— Подобається.

— Подобається варити, пекти, мити посуд, натирати підлогу, прати білизну, прасувати, церувати шкарпетки?

У неї на язику крутилося щось дошкульне, але вона не дозволила тому дошкульному зісковзнути з язика, а просто пояснила:

— Бачиш, Максиме, я не кажу, що всі ці роботи такі вже приємні, але мені завжди подобається кінцевий результат. А подобатись він може лише в тому випадку, коли він хороший. А бути хорошим він може лише тоді, коли виконуєш ту чи іншу роботу добросовісно. Отож я вважаю, що краще зробити хороше або вже ніяк не робити. І коли я щось роблю, я завжди думаю про завершення. Навіть коли я стартую, я завжди думаю про фініш. І по дорозі до фінішу я не люблю, щоб попереду мене маячіла чиясь спина. Тут я викладаю всі сили, які в мене є.

— Е, ні, — насупився Максим, — ти трохи збочила. Спорт — не робота!

— Ну, це як сказати.

Вони мало не засперечалися, але першою спохватилася вона. І просто, так, як він запитував у неї, Іржик запитала у нього:

— А чому тебе зацікавило моє ставлення до домашньої копіткої роботи?

— Бачиш, Іро, є чимало мудрих, але надзвичайно необхідних робіт, які хоч до смерті роби — ордена за них не дадуть.

— Ну, чому ж, — заперечила вона.

— Хто дасть орден за церування шкарпеток чи за миття тарілок?

— Ну-у…

Але він перебив її:

— Я знаю, що ти хочеш сказати! Звичайно, кухарів нагороджують орденами. Хоч значно рідше, ніж сталеварів, але нагороджують. І посудомийку можуть відзначити, і ще якусь працівницю чи працівника із сфери побутового обслуговування! Але та робота, що її виконують дома наші мами, наші бабуні, сестри, ким відзначається вона?

— Мала б відзначатися вами, мужчинами.

— Правильно, — покрутив він своєю волохатою, ведмежою головою. — Але ти мене не до кінця розумієш. Я хочу сказати ось про що. Даремно дорослі приховують від нас, що робота в житті може трапитися і не творча, і не натхненна, але страшенно необхідна! І зробити ту буденну, «сіру» роботу справді натхненною може тільки знаєш що? Тільки усвідомлення того, що вона таки справді необхідна людям. А просторікувати взагалі про якусь абстрактну роботу, яка будь-що повинна бути творчою і натхненною, мабуть, не варто…

Він говорив серйозно, може, в чомусь плутано, але вона розуміла його і, вкладаючи сирники на сковорідку, сказала:

— Кожен хлопець мусить вміти забити цвяха, незалежно від того, яку він собі обере професію в майбутньому, і кожна дівчина повинна вміти зліпити вареника, хоч би в майбутньому стала заслуженою балериною, поетесою чи академіком.

— От-от, — зрадів Максим, — знаєш, на суднах, де невеликий екіпаж, капітан сам після себе миє тарілки.

Вона знала цю його дитячу мрію — стати капітаном, і тут би їй промовчати, але вона сказала:

— І чому ти все так близько береш де серця? Чого тебе все так обходить? Можна подумати, ти вже капітан і відповідаєш за судно і за весь екіпаж?

Він розсердився на неї за її, як він сказав, «хатозкрайство». Нічия хата не повинна бути скраю, таке його неухильне переконання.

Вона заперечила:

— Коли всім до всього буде діло, то те діло, яке кожен повинен виконувати, буде страждати від того, що всі будуть братися не за свою справу і стромляти носа, куди їх не просять.

Він насупився:

— Діло, ділом, ділові…

А потім вони їли пельмені, які вона зварила, насмаживши сирників. Їсти їй не хотілося, бо вона перед тим пообідала, але, знаючи, що Максим сам не їстиме, досить вміло імітувала апетит: виделка в її руці крутилася як диригентська паличка, і вона навмисне говорила з повним ротом, нескінченно довго жуючи один-єдиний пельмень. Коли почали їсти сирники і Максим хвалив їх, вона знала, що хвалить він не просто з чемності, а тому, що вони справді смачні.

Миючи тарілки, вона, здається, припустилася найголовнішої помилки. Вона почала розповідати Максимові про свої тренування на біговій доріжці. Правда ж, не краща тема розмови з людиною, яка позбавлена змоги не тільки бігати, а навіть ходити?

Щоправда, вона спохватилася десь на середині своєї розповіді і спробувала змінити тему розмови, розповідаючи про їхню тренерку Ольгу Карпівну, про те, що вона бігала, бігала, але так і не вибігала за своє спортивне життя навіть бронзової медальки бодай на республіканських змаганнях, про їхніх дівчат, взагалі про все, пригадуючи різні смішні випадки, але Максим рішуче повернув розмову на те місце, звідки вона почалась.

— От що ти відчуваєш, коли впираєшся пальцями рук в бігову доріжку, схиляєшся до землі і знаєш, що зараз стрельне стартовий пістолет?

— Я відчуваю, що зараз, за мить, треба вистрелити всім своїм тілом. Доведено, що найбільше дорогоцінних «соток» ми втрачаємо на старті.

— «Вистрелити всім тілом», — задумливо повторив Максим, — сказано образно, але не так, щоб дуже зрозуміло. Тобто я розумію, що ти маєш на увазі, але мене цікавить все це детально.

— Для чого це тобі? — вже зовсім безтактно запитала вона.

— Для того, що немає непотрібних знань, це теж доведено. Може, коли й згодиться.

Вона почала розповідати, як, стаючи на старт, внутрішньо збирає своє тіло в тугий вузол, і їй починає здаватися, що вся вона стає маленькою, наче кулька. Маленька, але разом з тим і важка.

Вперед, швидко і далеко!

Максим слухав її уважно-уважно.

Її ж тепер мучило сумління: чи варто було в розмові з ним порушувати цю тему?

ХТО ТАКИЙ ВАЛЕРІЙ ПЕТРОВИЧ САХНЕНКО

Автор назвав це ім'я на самому початку розповіді, і, оскільки полковник Швецов величав його Валерієм Петровичем, можна здогадатися, що Сахненко не хлопчик, а людина доросла. Але… По-перше, полковник взагалі дуже ввічлива людина, а по-друге, Сахненко і сам не знав, звертається полковник до нього на «ви» жартома чи всерйоз.

Всі хлоп'ята в дворі, а найперше Вадик Іванов, синок майстра цеху, де працює Валерій Петрович, кажуть йому «ти», і його це анітрохи не шокує, хоча він позаминулого року демобілізувався з армії, працює на заводі, а вони ще ходять в школу. Йому двадцять два, а їм по тринадцять-чотирнадцять. Але що тут дивного, коли живуть вони в одному будинку і він став дорослим на їхніх очах. Правда, вони всі ще ходили у дитсадок, а він вже давно ходив у школу, вже закінчував восьмий клас, але взірцем для них не міг бути аж ніяк. Для них Валерій Петрович дорослим стане не скоро, та чи й взагалі стане, бо вони добре пам'ятають, як він обстрілював з рогатки котів, що грілися на сонечку, лежачи на даху їхньої бойлерної, і були свідками всіх його конфліктів з кочегарами, двірниками, кербудами і всіма статечними пенсіонерами, які пророкували йому кар'єру злочинця-рецидивіста. Злочинцем, а тим паче рецидивістом, він так і не став, але вчитися далі не захотів і з школою розлучився, ледве закінчивши восьмий клас. А цього року він пішов у дев'ятий клас вечірньої школи.

І зараз склалося так, що хлопці: Олег Борщов, Вадя Іванов, Толя Юхимець, Кирило Куличенко майже наздогнали його. А коли б він пішов у дев'ятий клас не в цьому році, а на той рік, то вони б стали однокласниками. Правда, вечірня школа не те, що їхня, але все одно долі їхні багато в чому спільні.

Тепер до цієї компанії приєднався і Максим.

Те, що пропонує Вадик (а без допомоги Валерія Петровича він поки що не обійдеться), взагалі має сенс, але треба зрозуміти і становище Валерія Петровича Сахненка.

Як все це сприйме Максимова мама? Але спробуйте втолкувати це Вадику Іванову! Він цього просто не розуміє. Він на Валерія Петровича очі вирячив, коли той почав говорити, що, мовляв, йому, дорослій людині, встрявати в хлоп'ячі витівки просто незручно.

Вадька ляснув себе по коліну:

— Та це ж елементарно!

Словечко «елементарно» у Вадика завжди напохваті. Послухати його, так все на світі «елементарно», тільки люди це не завжди помічають.

Що ж, може, він має якусь рацію. Правда його ще в тому, що люди часом і елементарне ускладнюють.

А під час знайомства Вадик відрекомендував Максимові Сахненка так:

— Це мій дружок, Валера! Отакий-о хлопець! — і підняв угору великий палець правої руки.

— Валерій, — простягнув руку Максимові Сахненко. Він чекав млявого, хворобливого потиску, але руку той потис енергійно, як дорослий. Потискаючи, запитав, дивлячись прямо у вічі:

— А по батькові?

Вадик витріщився на Максима, а Сахненко розгубився. Ось воно, — починається! Для Максима він був дорослою людиною, Максим не бігав тут у дитсадок і не бачив, як той ганяв котів по даху бойлерної. Для Максима дорослість і статечність гостя не викликали ніякого сумніву. Для нього Валерій Петрович сприймався дорослим відразу. І Сахненко зрозумів Максима, а Вадька не міг його зрозуміти:

— При чому тут «по батькові»? Хто йому в нашому дворікаже по батькові? Валера — отакий-о хлопець!

Це була свята правда. В їхньому дворі, окрім полковника (та й то Валерій Петрович підозрював, що полковник жартує), ніхто йому не каже — «Валерію Петровичу», для всіх він — Валера, в кращому разі — Валерій. От в цеху — інша річ! Там він має двох учнів, між іншим, на два роки старших від Вадьки і Максима, котрі звертаються до нього лише на «ви» і «Валерію Петровичу».

— Спробую, — всміхнувся Максим.

Але із його спроби нічого не вийшло, він весь час збивався на «Петровича», а потім зрозумів, що той «Петрович» для Сахненка звучить досить дикувато, бо незвично, тож старався якось так хитро звертатися до нього, щоб не було ні імені, ні по батькові, а «ви» залишалося.

Вадька заявив, що його від цих китайських церемоній аж канудить, і наполіг, щоб одразу ж перейшли до діла. Потяг, як він сказав, «на об'єкт», тобто у лоджію.

Сахненко хотів допомогти вкотити Максимові його крісло, але Вадька притримав його руку:

— Не треба, він сам.

Сахненко відчув, що зробив щось трохи не так. А Вадька демонстрував «об'єкт», вказуючи на стелю лоджії:

— Це — елементарно! Бетон! Туди ми вгонимо два металевих гаки…

Валерій нарешті збагнув, у яку авантюру втягав його любий молодший друг:

— Стривай, стривай! Давай спершу торкнемось не технічного боку, а так би мовити, юридичного. Ти подумав, як відреагує на це Максимова мама?

— Маму я беру на себе, — швидко сказав Максим, стрельнувши на Валерія Петровича зляканим оком. — Мама заперечувати не буде!

Той зрозумів, що Вадька вже запалив Максима своєю «елементарною» ідеєю. Але зрозумів і те, як Максимові хочеться, щоб вона здійснилася, бо подумки поставив себе на його місце. Ні, не в інвалідське крісло на колесах, інвалідом себе уявити він так і не зміг. Просто він на хвилинку перестрибнув на вісім років назад, йому знову минав чотирнадцятий, і він уявив, з яким ентузіазмом заходився б втілювати Вадикову ідею в життя, бодай заради пустощів.

Для Максима ж вона значила куди більше, ніж пустощі. Але «юридичний» бік…

— Добре, уявимо собі на хвилинку, що Максимова мама зустріне все це бурхливими оплесками, в чому я дозволю собі сумніватися…

— Маму я беру на себе, — вперто, але разом з тим якось жалісливо, по-дитячому, повторив Максим і знову зазирнув Сахненкові у вічі.

М-да-а-а, коли він так загляне у вічі Валентині Сергіївні, вона, безперечно, капітулює, але…

— Хлопці, ви забуваєте, що стеля Максимової лоджії одночасно є підлогою лоджії тих, хто живе над ним…

— Старий, не те говориш! Це ж — елементарно! Ти ж чудово знаєш, хто живе на другому поверсі.

— Знаю. Полковник у відставці.

— Правильно, у нього всі груди в орденах.

— Знаю. Але не певен, що це достатня причина, щоб грюкати, колупаючись в підлозі його лоджії.

— Ти мене дивуєш! Людина була на фронті. Хіба ж той полковник не чув гуркоту? Гуркотом ти його думаєш здивувати? Він чув протягом чотирьох років такий гуркіт, що тобі і в страшному сні не присниться. Полковника я беру на себе. До речі, отакий-о дядько! — великий палець Вадикової правої руки став вертикально. — Він минулого року виступав у нас на зборі загону. Орденів — мундира не видно. Навіть два польських. Орден і медаль.

Ця інформація ні у Максима, ні у Вадика інтересу не викликала. Правда, Максим ввічливо глянув на нього, а Вадька і не думав ухилятися від головної теми.

Сахненко махнув рукою. Погодиться полковник, дозволить Валентина Сергіївна — будь ласка.

ВАСИЛЬ СОРОКА

— Це, звичайно, дурниці і вигадки, ніби ті люди, котрі живуть у містах, думають, що булки ростуть на деревах. Міські люблять позадаватися перед нами, селюками, але й ми, селюки, не зосталися в боргу перед городянами і придумали про них, ніби вони не знають, звідки береться хліб. Знають вони добре. Та й що тут знати? Це, може, колись були такі, що роками жили в місті, про село уяви не мали, то й попадали пальцем у небо, коли заходила розмова про сільське господарство. Отже, ота вигадка про булки на деревах тоді часом сприймалася всерйоз.

Тепер, щоб переконатися в тому, що ніякі булки ні на яких деревах не ростуть, досить проїхатись у електричці, дивлячись у вікно. А коли й це ліньки зробить, то все розповість і покаже телевізор. Там і сівалку побачиш, і комбайн, і ниви, що колосяться, і стерню, і ріллю, і зерно зібране, і зерно провіяне. А тоді залишається побачити по телевізору, як працює млин, і вже ніхто не думатиме, що булки ростуть на деревах.

Проте багато чого з нашого сільського життя для городян невідоме. От у нас в Теренках влітку були на практиці школярі з міста. Прості щирі хлопці й дівчата. І зовсім ніякі не задаваки. Ми з багатьма із. них адресами обмінялися, обіцяли писати листи. Я, наприклад, найперше з дівчинкою познайомився, з тих практикантів. Звати її Іра, прізвище — Войтенко. Вони ж її чомусь всім класом зовуть — Іржиком, як хлопця. Вона познайомила мене з усіма, і я навіть подружився з Вадиком Івановим і Кирилом Куличенком, хоч вони зовсім різні хлопці.

А з Ірою я познайомився так. Я йшов левадкою понад річкою, а в левадці пасся кабанчик тітки Макарихи. Він був прив'язаний за ногу. Рябенький такий кабанчик. А назустріч мені йде дівчинка. Гінка така, як очеретинка. З двома кісками. Йде, на всі боки роззирається і їсть цукровані кукурудзяні пластівці. Я здогадався, що вона ті пластівці тільки що купила в нашому сільмазі. Стежка, якою ми йшли одне одному назустріч, тільки до сільмагу веде. Звідки б іще йти дівчинці? Так воно потім і виявилось. І ось я бачу, що дівчинку рябенький кабанчик тітки Макарихи зацікавив. Вона присіла біля нього і почала його гладити по спині. Мене розібрав сміх. Дивно було на це дивитися. Ну, хто ж свиню по спині гладить, ніби це не свиня, а кицька чи, скажімо, кріль? Свиню можна за вухом почухати чи за лопаткою. Вона це любить. Але щоб гладити по спині? Сміхота. Ясно, що дівчинка приїхала з міста і отак зблизька, впритул, свиню, може, вперше бачить. Я підійшов ближче, привітався, а вона мене запитує:

— Скажи, будь ласка, а їй не боляче?

Я спершу не зрозумів, про кого йдеться.

— Кому? — питаю.

— Їй, свинці. Дивись, як їй мотузок у ногу вп'явся…

Відверто кажучи, я ніколи не задумувався над тим, боляче свині чи ні, коли її за ногу прив'язують. А тут придивився — справді мотузок кабанчикові в ногу глибоко врізався і, мабуть, йому боляче. Але що робити? Кажу їй:

— Не одв'язувати ж його! Як тільки його відв'яжеш, то він так дремене, що його й конем не наздоженеш, і опиниться десь в тридесятому городі.

Дівчинка засміялася:

— Вигадуєш ти все! Ну хіба свиня може швидше від коня бігати?

Думаю собі: «От попасла б ти такого неприв'язаного кабанчика, та щоб почав він бігати, та щоб тобі довелось його наздоганяти, то тоді б ти знала, хто швидше бігає — кінь чи свиня». Але посмішка у дівчинки була такою милою і щирою, що я й собі всміхнувся і не став її переконувати, що свині, коли хочуть, можуть розвивати шалену швидкість, навіть по горбах і ярах. І що ж дівчинка робить далі? Насипає собі в жменю з коробочки кукурудзяних пластівців і простягає кабанчикові:

— На, куця, пригощайся!

Тут я її за руку вхопив і смикнув так, що пластівці на траву розсипались:

— Ти що? Без руки хочеш зостатися? Цапоие зубами так, що…

А вона спершу наче б злякалася, а тоді як зарегоче:

— Ну, ти мене розігруєш! То в тебе свиня, на своїх коротеньких ніжках, швидше від коня бігає, то вона в тебе кусається, як тигр. А вона часом не літає, ця симпатична свинка?

Я сердито сказав:

— Може полетіти. Тільки для цього з неї спершу треба зробити ковбасу і продати ту ковбасу в якому-небудь буфеті, що в аеропорту. Тоді полетить, чому не полетіти?

І вона засміялася, весело так, дзвінко, на всю леваду, і запитала, як мене звати.

Я їй сказав, що звати мене Василь, а прізвище моє Сорока. Ще сказав, що Сорок у нас півсела. А вона сказала, що її звати Ірою, але всі друзі звуть її Іржиком, і що коли я хочу, то теж можу звати Іржиком, бо вона до цього свого другого імені чи прізвиська вже звикла. І ще сказала, що прізвище її Войтенко і що вона разом з своїми однокласниками приїхала до нас в колгосп на практику.

Так ми познайомились.

І тут я нашим шкільним музеєм похвалився. Власне, він вже не шкільний, а сільський, колгоспний, бо в школі експонати давно вже не вміщуються. З школи наш музей почався, але скоро йому в піонерській кімнаті стало тісно, і нам дали кімнату в Будинку культури. Правління колгоспу вирішило. Такі музеї тепер вже не дивина, вони в багатьох селах є. Особливо там, де в школі історію, викладає вчитель, який дуже любить свій предмет. Такий, наприклад, як наш Сава Микитович. Він вважається директором нашого сільського музею на громадських засадах, а я наче б його заступником. Не хочу хвалитися, але таки не «наче», а справді. У мене навіть ключ від музею є.

Я запропонував Іржику подивитися наші експонати, і вона з радістю погодилась. Навіть про кабанчика забула. І про те, що йому боляче, бо мотузок у ногу вп'явся.

В нашому музеї, який я відкрив своїм ключем (був будній день, всі на роботі, і в Будинку культури сиділа тільки бібліотекарка), Іру чомусь найбільше зацікавило веретено. Були там куди цікавіші експонати, а от її чомусь веретено зацікавило.

І вона запитала:

— Можна взяти його в руки?

— Візьми, коли хочеш.

Вона взяла гострим кінцем веретена в палець себепоштрикала і сказала:

— Отак колись принцеса вкололася, заснула і проспала тисячу років.

Це з казки, знаєте? А я чомусь сказав:

— Білоручка і нероба була, твоя принцеса. Тільки взяла в руки веретено, як покололася і заснула. Помотиляла б ним як слід, спати б перехотілося.

І тоді Іра серйозно так запитала мене:

— Як ти думаєш, я б швидко навчилася прясти?

— Не знаю, — сказав я. — Я не пряв, бо не чоловіча це робота.

І тоді вона почала мене розпитувати, чи користуються ще зараз веретеном? І я їй сказав:

— Ого! Ще й як! Хоч би й моя бабуся. Вона здорово пряде вовну на рукавиці і шкарпетки. Веретено у неї в руках аж фурчить.

Ірі страшенно захотілося побачити це на власні очі. І я їй пообіцяв, що заведу до своєї бабусі і вона все побачить, а коли захоче, то бабуся може і її навчити, коли їй вже так хочеться. Тільки їй це, мабуть, ні до чого.

— Чому — ні до чого? — щиро здивувалась вона. — Раз мені цікаво, значить, «до чого».

І я слова свого дотримав. Але спершу вона познайомила мене із своїми друзями. Ми другого дня на полі з ними зустрілися. І тут знову можна було поговорити про те, що булки на деревах не ростуть.

Пололи вони соняшники. І ми разом з ними. І раптом Кирило Куличенко заявляє:

— Та воно ж все зелене! Як же його відрізнити, де культурна рослина, а де бур'ян? Все ж зелене! Так можна вирвати те, що не треба було виривати, і залишити собі рости те, що треба було вирвати.

Наші почали сміятися. Їм було смішно. Бо що може бути простішим — відрізнити бур'ян від соняшника? І я почав показувати — пояснювати Кирилові, чим листочки соняшника відрізняються від листочків бур'яну. Як на мене, то взагалі, що між ними може бути спільного, а от Кирилові як він сказав: «Всі вони на одне лице».

А потім Кирило сперся на сапу і почав фантазувати:

— А чи не простіше було б селекціонерам вивести такі сорти, зробити так, щоб культурна рослина відрізнялася від бур'яну перш за все кольором? Хай собі бур'ян буде зеленим, а кукурудза хай буде блакитна. Уявляєте, тріпочуть на вітрі блакитні листочки, а зелений бур'ян на їх фоні одразу ж виділяється, видно де що. А соняшник можна вивести фіолетовий, а ще там якусь гречку рожевою, а…

Тут Вадя Іванов не витримав і накинувся на нього:

— Ти чого сюди приїхав? Працювати чи фантазувати?

І вони взялися за сапки. Але Вадя Іванов нашою сільськогосподарською технікою був теж вкрай незадоволений. Він вперше так зблизька побачив комбайни, культиватори, сівалки, плуги і прийшов до висновку, що вони страшенно нераціональні, малопродуктивні і взагалі відстають від сучасних вимог техніки.

— Чому? — запитав я його.

— Тому, — буркнув він, дивлячись на мене спідлоба. — Ти поглянь, які вони неоковирні, якісь розхристані, необтічні…

— А нащо їм бути обтічними? — здивувався я. — Це тобі не тепловози, не реактивні літаки, яким належить бути обтічними. Наша техніка рухається помалу.

— В цьому й біда, — сказав він і почав люто підсікати під самий корінь бур'ян. Працював він так завзято, що гострі краї його сапи зачіпляли і соняшник, і я сказав йому про це:

— Бачиш, у нас поспіх ні до чого, від нього більше шкоди, ніж користі.

Він зніяковів, почав сапати обережніше, але стояв на своєму:

— Це — елементарно! Але поспіх одне, а пристойна швидкість — то зовсім інше. В мене брак пішов, бо я ще цю штуку не освоїв як слід, — він потряс сапою. — В техніці, на виробництві теж — поспіх одне, а високі швидкості — ой, як потрібні, коли не хочеш працювати дідівськими методами.

Він до всього «дідівського» ставився дуже упереджено, і це зачіпало мене, бо я про «дідівщину» дещо іншої думки. Я йому сказав, що діди наші теж дещо вміли і дещо у спадщину нам залишили. Дещо таке, без чого досягнення сучасної науки і техніки були б неможливими. Він тільки плечима пересмикував і сердито носом форкав, як їжак. І все ж таки я з ним подружився. З Кирилом мені було цікаво розмовляти, ніколи не знаєш наперед, що він там ще вигадає, а Вадю я полюбив за його беручкість, за бажання всього навчитися і все вміти робити своїми руками. За кілька днів він вже так сапав, ніби народився і виріс в селі.

І страшенно я за всіма ними скучав. Бо хоч обмінялись всі ми адресами і обіцяли одні одним писати листи, ніхто тих листів не отримував. Ні в місті, ні в селі. Одне — обіцяти, і зовсім інше — обіцянки дотримувати. Не знаю, як для кого, а для мене, наприклад, написати якогось листа — це цілий подвиг. Єдиний, кому я пишу листи регулярно, це мій старший брат Гриша, який служить в армії. Він прикордонник. Я розумію, що солдатові, та ще й першого року служби, та ще й на далекому кордоні, десь аж в горах Тянь-Шаню, без листів з дому кисло служитиметься. Ото Гриші я й пишу, повідомляю всі новини. Хоч відверто сказати, кожен лист вимучую, бо на мою думку особливих подій не відбувається і нічого нового в селі не сталося.

Позавчора на полі наші дівчата, копаючи буряки, викопали з землі кремінне долото і одразу ж принесли мені. Таких доліт у нашому музеї вже чотири. То я собі знайшов причину поїхати у місто — одвезти в Історичний музей це знайдене долото. Коли воно їм потрібне, хай беруть. Сказав про це Саві Микитовичу. Він тільки плечима знизав, а потім зрозумів, чого я з тим долотом у місто збираюся:

— Хлопцям хочеш показати? Розумію тебе, розумію. Їм буде цікаво. Чого ж, їдь, звичайно.

І я сів на електричку й поїхав. Але нікого не застав дома, всі були на футболі. І навіть Іра. Ну, хлопців я розумію, але для чого дівчинці футбол? Так Іржика я й не побачив…

Вже коли повертався назад, зустрів Толю Юхимця. Але він був чимось страшенно засмучений, відповідав односкладно «так», «ні», і розмова у нас не вийшла. Я попрощався з ним і пішов на електричку.

Нічого, в неділю приїду знову. Що тут тієї їзди — три кілометри до станції, це на власних ногах, а там сорок кілометрів електричкою. Годину на дорогу туди, годину звідти, хай дві години побуду з хлопцями… Ех, і все ж таки, чому Іра пішла на футбол? Навіщо дівчинці той футбол?

ПРО ТОЛЮ ЮХИМЦЯ, ЙОГО БАТЬКА І ЩЕ ТРОХИ ПРО ВАЛЕРІЯ САХНЕНКА

Толя Юхимець не міг повірити, що його батько нап'ється в такий день. Зовсім недавно він твердо обіцяв і Толі, і мамі, що й краплі в рот не візьме, і от… Він казав, що вже не раз задумувався над тим, щоб круто змінити своє життя на краще. А для цього треба перестати пити горілку. Власне, горілку він майже не п'є, він напивається вином в компанії якихось підозрілих типів.

Толин тато — робітник. Він працює в одному цеху з батьком Ваді Іванова Глібом Степановичем, і з Валерієм Сахненком, і батько Кирила Куличенка працює на тому ж заводі, тільки не в цеху, а в заводоуправлінні, бо він плановик-економіст.

І всі знають його тата, всі його товариші, всі ровесники, всі однокласники… Знають, який він… Знають, скільки разів було так, що його вже хотіли вигнати з заводу, але бригада брала його на поруки, тато Ваді Іванова заступався за нього, і він сам не раз давав слово, що виправиться, що не буде більше пити. А от…

Вони б усі, звичайно, не заступалися б за нього і не брали на поруки, коли б він не вмів працювати. Але в тім-то й річ, що він уміє! У нього високий розряд, і коли він не п'є, у них вдома настає свято. Мама така щаслива, не роздратована, і Толя спокійно може зробити уроки, допомагає їй по господарству, і все у них ладиться. Здається, що так буде весь час, а погане забувається швидко. Тато добре заробляє і приносить додому всю зарплату, і мама, розквітаючи, починає вираховувати і розраховувати, що вони зможуть купити, коли… Але сама вона швидко спохвачується і каже зітхаючи: «Ат, дурень думкою багатіє!» Справді, минає якийсь час, і на тата щось ніби находить. Він стає сумний, ніщо його не тішить, він починає до всього прискіпуватись, що б Толя чи мама не зробили хорошого, все йому не до ладу, він починає роздратовано бурчати, що вони його не цінують, не люблять, не зважають на те, як важко він працює, які великі гроші заробляє, вони ж, мовляв, невдячні. Він при тому забуває, що мама не сидить склавши руки, вона теж працює. В «Хімчистці». І вони часом місяцями живуть на її невелику зарплату. Ще й за нього штрафи доводиться у витверезнику сплачувати, бо він все пропиває і нічого додому не приносить.

І от коли починається отаке татове бурчання і прискіпування, то вони вже добре знають, чим воно скінчиться. Сьогодні увечері, найпізніше завтра, тато прийде додому п'яний і почне бешкетувати, пориватися бити маму чи Толю. Ну, тепер Толя йому не дається, Толя вищий за тата, і у Толі вистачає сили схопити його за руку, захистити себе і маму. А раніше…

Два роки тому, коли таке-от з ним почалося і вони сиділи без копійки, мама не витримала і вирішила піти поскаржитись на тата у завком. Взяла Толю з собою…

Йому страх як не хотілося йти туди. Йому було соромно. Йому здавалося, що ще задовго до того, як вони прийдуть на заводську прохідну, всі на них «штрикатимуть» пальцями і хіхікатимуть: «Он іде дружина п'яниці, і син п'яниці, і йдуть вони по зароблені їхнім чоловіком і батьком гроші». Толя плентався нога поза ногу поруч з мамою, і коли б йому не було її так шкода, він скоріше б вмер з голоду, ніж прийшов би сюди, у заводоуправління. Але він не міг покинути маму в такі хвилини, з ним вона почувала себе впевненіше.

В заводському дворі Толя побачив велику Дошку пошани. Над нею сяяли великі літери, вирізьблені з блискучого металу: «Ними пишається завод». І він впізнав на Дошці пошани Вадимового тата, і Валерія Сахненка, і ще кількох людей, батьків і старших братів своїх однокласників. Але портрета його тата на цій дошці не було, бо хіба міг пишатися ним завод? А вже в самому заводоуправлінні Толя побачив великий стенд. Він називався «Як вчаться наші діти». Він навіть уяви не мав, що цим може хтось цікавитись, окрім батьків. Щоправда, Толиного тата не дуже там обходить, як Толя вчиться, але мама бере близько до серця кожну його оцінку: кожна відмінна оцінка дуже її тішить, а кожна, навіть посередня, дуже її засмучує. Вона не лає Толю, а тільки сумно хитає головою і гірко-гірко зітхає. А тут виявилось, що всі їхні оцінки виставляють напоказ всім, щоб всі бачили, як чий син чи донька вчиться. І щоб батьки могли пишатися своїми дітьми. Цей стенд теж був наче Дошка пошани. Власне, це й була Дошка пошани, бо поруч Толя розгледів фотографії відмінників, тих дітей, чиї батьки працюють на цьому заводі. Портрета його тата не було під блискучими літерами: «Ними пишається завод», а Толиної фотографії не було на цьому стенді. І тоді він вирішив… Він поклав собі — будь-що стати відмінником! Коли всі тут, в цих стінах, зневажають його батька і зневажають не безпідставно, то хай їхнє прізвище, прізвище Юхимців, значиться не серед тих, кому ганьба. І ще там, поки маму терпляче вислуховував якийсь дядечко, а вона плутано, по кілька разів розповідала одне й те саме, він вже обдумував, як наляже на уроки і як більше ніколи мама не зітхатиме через те, що він отримав трійку чи навіть двійку.

І тепер там в заводоуправлінні на стенді «Як вчаться наші діти» висить його фото. Під ним підпис: «Анатолій Юхимець, учень сьомого «Б» класу, син ливарника К. Юхимця».

І десь в глибині душі в Толі жевріє надія, що колись, проходячи коридором завкому, тато гляне на його фотографію, ї йому стане соромно і боляче, і він скаже сам собі: «Що ж це виходить, Костянтине Івановичу? Син у тебе відмінник, а сам ти… Хто ж ти, в цьому колективі, товаришу Юхимець? Посміховисько? І може, тебе й на роботі тримають тільки тому, що жаліють твою сім'ю, сина-відмінника і дружину, матір цього хлопця, жінку, яка все, що могла, зробила для вас обох. Як же далі на світі жити будемо, Костянтине Івановичу?»

Толя все ще сподівається, що тато зупиниться не лише проти його фотографії, а зупиниться подумки, щоб глянути назад і задуматись. Адже ж він може, коли хоче, бути таким хорошим, ласкавим, лагідним.

Мама довгий час отримувала за тата його зарплату, і все ніби було гаразд. Але вони всі троє розуміли, що це не вихід. І коли мама, як їй здалося, впевнилась в тому, що ніхто вже не заступить татові сім'ю, що старе більше не повернеться, вона сама пішла у завком і сказала, щоб там попередили в касі чи в бухгалтерії тих людей, що сплачують татові зарплату, що тепер він сам буде її отримувати, що тепер вже не страшно довіряти йому гроші, що тепер на нього можна вже покластися. І татові мама сказала:

— Я більше не їздитиму за твоєю зарплатою. Це принизливо для тебе, ти ж — глава сім'ї, наш годувальник. Не хлопчисько якийсь, якому не можна нічого довірити. Завтра отримуй сам.

Як тато був вдячний їй за ці слова, як зворушений! Він сказав, що у неї ніколи не буде підстав не довіряти йому, бо все, що було, спливло за водою, травою поросло.

Справді, приблизно місяць все було гаразд. Тато отримав аванс, потім зарплату і все до останньої копійки приніс мамі. Раніше, коли вона отримувала гроші за нього, вона щоденно видавала йому на проїзд: у метро і тролейбусі, на обід у заводській їдальні і на сигарети. А тепер, коли він двічі підряд приніс їй всі гроші, вона сказала йому:

— Для чого ти віддаєш мені всі гроші? Тобі ж потрібно мати в кишені якогось карбованця на свої потреби…

Тато сказав:

— До речі, дай мені два карбованці, я візьму квитки на футбол. Собі і Толі…

— Візьми, візьми, — сказала мама.

Вони домовились, що Толя чекатиме тата біля стадіону. Все-все було домовлено, навіть біля якої колони він стоятиме. Тато повинен був над'їхати до стадіону прямо з роботи, не заїжджаючи додому. І пообідати татові було ніколи, тому Толя прихопив для нього два бутерброди. Він казав йому, що не затримається, що його не доведеться довго чекати…

На цей матч зібралися йти всі. Навіть Максим! Завдяки винаходові Ваді Іванова він тепер сам, коли хоче, може спускатися зі своїм кріслом у двір, не по сходах, а прямо з лоджії. І підніматись так само — без нічиєї допомоги. Хоча всі завжди поруч і готові допомогти йому, його найбільше тішить, що він може обійтися без чиєїсь допомоги. На стадіон, правда, вони б його не здогадалися взяти, це було б складно — його крісло на колесах не увійде ні в трамвай, ні в тролейбус, таксі тут теж не допоможе. Але коли Олег Борщов просто наполягав, щоб якось-таки взяти Максима на стадіон («такий матч не можна дивитися по телевізору»), то Вадя, саме Вадя, придумав, як і на чому поїде на стадіон Максим, не розлучаючись зі своїм кріслом, придумав і здійснив усе.

Толя не знав, чи вони сидітимуть недалеко одні від одних, чи в протилежному секторі, бо не знав, в який саме сектор тато візьме квитки. І от він стояв і чекав.

Він чекав дуже довго. Коли такий матч — сто тисяч людей плинуть до стадіону веселі і збуджені, маючи в кишені квитки. А ще кільканадцять тисяч хапають за поли кожного, хто йде в напрямку до стадіону, і жалібно канючать, допитуються, чи немає зайвого квитка. Навіть у Толі багато хто спитав, бо були переконані, що він стоїть тут, бо хоче продати чи перепродати дорожче квиток.

Толя відмахувався від них, як від набридливих мух, хоча в душі співчував їм.

Толя вже думав, що тато не запам'ятав чи переплутав, біля якої колони воріт стадіону він стоятиме, і зараз шукає його в цьому густому, щільному натовпі, але тут побачив, як тато швидко йде через площу від зупинки автобуса. Тут, на площі, за кілька хвилин до початку матчу, натовп значно порідшав, по площі перебігали окремі болільники, що боялися запізнитися, та ще біля воріт ошивалися ті, хто до останньої хвилини не втрачає надії роздобути в когось квиток.

Тому Толя здалеку впізнав тата. Він йшов не один. Поруч з ним йшло ще кілька дядьків. Толя не знав цих людей, бачив їх вперше, але коли він їх побачив, серце його обірвалося і в грудях щось заскімлило. Тато поспішав, але через кожних кілька кроків зупинявся і щось збуджено розповідав своїм супутникам, розмахуючи руками і навіть якось пританцьовуючи. У Толі не залишилося жодного сумніву: тато напідпитку. Так ось чому він запізнювався! У Толі одразу защипало в носі, а очі стали сухими-сухими, ніби спекотний вітер сипонув йому в обличчя гарячого піску. Йому дуже хотілося заплакати, він ледве стримувався, а тато вже помітив його, йшов до нього розкриливши руки, посміхався. Коли Толя бачить на татовому обличчі таку посмішку, йому хочеться ревти.

— А-а-а! Синок! Зачекався? Ну, ми не запізнимось, не запізнимось! Зараз, зараз все буде в повному ажурі! Товариство, — широким жестом запросив тато розділити його радість тих, що з ним прийшли, — товариство! Прошу любити й жалувати! Мій спадкоємець, синок Анатолій! Між іншим, круглий відмінник! Як? То ж то! Круглий відмінник! Знай наших!

Він ще там щось говорив про те, як при теперішніх складних програмах важко вчитися на круглі п'ятірки, і не кожному це під силу, але хлопці в роду Юхимівців всі були молодцями, дихав Толі в обличчя липкими пахощами вина, але Толя не чув його слів, він незмигно дивився татові у вічі. Щось таке було, мабуть, на Толиному обличчі написане, що захмарило його безтурботний настрій, примусило його відчути свою провину. Він кілька разів ковтнув повітря, як риба, викинута на берег, очі його забігали, вилиці набрякли і почали вкриватися темно-вишневими плямами. Він для чогось почистив рукав свого піджака і сказав занадто бадьоро:

— Ну, давай, давай, а то запізнимось! Чудові квитки у нас. У восьмому секторі…

Тато чистив абсолютно чистий рукав: це у нього рефлекторне. Коли він п'яний, коли його хитає від стіни до стіни, його лікті і плечі завжди в крейді. Але він навіть п'яний не забуває, що треба змахувати крейду з ліктів. Зараз крейди не було, але він все одно змахував її, невидиму…

На воротах їх перепинив міліціонер, що стояв біля контролера:

— Товаришу! Одну хвилиночку, куди це ви зібралися? В гості? На іменини? А потім це полетить на поле, судді у голову?

Міліціонер недаремно там стояв. Він розгледів те, чого не помітив Толя: це була пляшка вина, захована у внутрішню кишеню піджака!

І тут тато «завівся»… В нього бувають такі напади люті, коли він ладен довкола себе кусати всіх. Толя з мамою не раз мали сумну нагоду випробувати цю його п'яну лють на собі. Тепер у тата набрякли не лише вилиці, тепер темно-вишневим було все його лице, а голос зробився тонким, пронизливим, верескливим, як у сердитої перекупки:

— Що?! Ви ще будете мені по кишенях лазити?! Не маєте права! Ану, пропустіть! Вступіться, кажу вам! Працюєш, працюєш як сивий кінь, так уже й відпочити як слід не можна? Ну випив, ну трохи випив, то що ви, сержанте, хочете сказати, що я п'яний? А от і не докажете! І ніяка експертиза не доведе!

Хоч як поспішали болільники по секторах, але багато хто притишував ходу і оглядався на них, а дехто навіть зупинився, утворився маленький натовп. І від татового пронизливого крику, і від того, що ґаволови закупорювали прохід, міліціонер насупився і почав сердитись:

— Громадяни, громадяни! Проходьте, не затримуйте інших, запізнитесь! Що ви, п'янички ніколи не бачили?

— Це я п'яничка? Яке ви маєте право?! Це образа особи! Я буду скаржитись!

— Це ваше право, — стомлено сказав міліціонер. — Але на стадіон з пляшкою ви у мене не пройдете. І взагалі одійдімо вбік, не будемо заважати людям.

Толя був ладен крізь землю провалитися. Як завжди, в хвилини жорстокої ганьби, йому здавалося, що повз них шеренгами проходить весь татів завод, вся їхня школа, весь їхній двір, і взагалі все місто знає, хто вони такі. Толя тягнув тата за руку, сам не знаючи, куди його тягнув, а він сердито струшував його з своєї руки, напевне, зовсім забувши, що Толя тут є. Коли почалося все це, ті, що прийшли з татом, його п'ятихвилинні дружки, блискавично зникли. Вони прошмигнули десь поза їхніми спинами, десь на трибунах зараз зручно вмощувались, посміюючись над татом, і єдине, за чим вони жаліли в ці хвилини, була пляшка в кишені татового піджака, так недоречно помічена міліціонером, пляшка, яку їм не судилося розпити там, на стадіоні.

А тато бушував, розпалюючи себе все більше і більше:

— Вже роботязі не можна зігрітися, ковток вина випити? Це не яка-небудь горілка!

— Пройдемо, громадянине, пройдемо!

Міліціонер відтісняв тата все далі від воріт стадіону. Поруч з татом брів як у сні Толя…

— А ти, малий, чого тут крутишся?

— Я… я…

Йому перехопило горло, він так і не міг нічого сказати. І тут біля них, невідомо звідки, взявся, наче із землі виштрикнувся, Валерій Сахненко.

— Що тут сталося, сержанте?

Міліціонер не схильний був давати пояснення Валерію:

— Товаришу, йдіть собі дивитися футбол і не втручайтеся в цю справу…

Але Валерій не міг не втручатися. Він показав міліціонерові якусь книжечку. Пізніше Толя зрозумів, що то було посвідчення народного дружинника.

— Дозвольте, товаришу сержант, я доправлю товариша додому. Це мій сусід. Взяв трохи зайвого, ви вже пробачте його. Зараз я візьму таксі і одвезу його додому. У вас тут і без нього мороки вистачить. На жаль, не один він такий…

Міліціонер не заперечував. Розпалений суперечкою з міліціонером, тато тільки тепер звернув увагу на Валерія:

— Валеро! Друже! Бачиш, як поводяться з роботягою? Скажи йому що-небудь! Ми ж на футбол запізнимось!

Валерій насупився:

— Який там футбол, Костянтине Івановичу! Вважайте, що вам вже показали червону картку, вивели вас з поля за недозволені прийоми. Ходімо, я. зловлю таксі, одвезу вас додому!

Тато якось зм'як, зіщулився, ніби йому стало страшенно холодно, і не заперечував Валерію. Таксі Валерій впіймав напрочуд швидко. Взагалі Валерій Сахненко належить до людей, яким щастить скрізь і у всьому. Толя не заздрісний, але Валерію заздрить. Тобто не те, що заздрить, просто йому хочеться бути таким, як він. Але бути таким, як він, не вдається. Тут вже видно, що кому на роду написано…

В дворі, біля парадного, Костянтин Іванович почав тягти Валерія до них:

— Зайдемо, додивимось матч по телевізору, раз так вийшло. Спасибі, виручив мене з буцигарні, зекономив мені п'ятнадцять карбованців, хе-хе… Довелося б за ночівлю платити, хе-хе… Ходімо, ходімо, з мене могорич… Та ось і він! — тато згадав про пляшку у внутрішній кишені піджака і дістав її. Валерій спритним рухом вигвинтив пляшку з його руки:

— Е, ні, Костянтине Івановичу, матч хоч і відбудеться за будь-якої погоди, тільки не цей. Пити я з вами не буду і вам не дам. Ідіть додому. Ідіть, ідіть, не дивіться так жалісливо на мене, ваш погляд мене не пройме, не розжалобить. Ідіть, прийміть душ, чаю міцного випийте, а ще краще кави і на бокову. Постарайтеся добре виспатись, завтра, між іншим, робочий день, і прогулювати вам його ніхто не дозволить. Бригада за вас ішачити не збирається!

Дома тато повівся стримано і тихо. Мовчки дивився футбол, увімкнувши телевізор. Мама вдавала, що його взагалі немає в кімнаті. В квартирі запанувала якась страшна, крижана тиша, яку неспроможний був порушити навіть збуджений голос диктора, що коментував матч. Від цієї страшної тиші Толі хотілося забігти кудись на край світу. Але він вийшов у двір. Там він зіткнувся з Васьком Сорокою, їхнім другом з села Теренки, де вони влітку були на практиці. Іншим разом Толя страшенно зрадів би цій зустрічі, але тут розмова у них не вийшла. Васько, мабуть, зрозумів, що у Толі щось на душі не гаразд, щось скоїлось і тому хочеться побути на самоті, вдав, що поспішає, що у нього багато справ у місті, і попрощався.

Що ж… Толя думав: «Люди навчилися відчувати чуже горе, але так нелегко допомогти комусь в біді. І як зробити так, щоб допомога ця була не образливою, не настирливою? Вадя, наприклад, здорово допоміг Максимові. Конкретно допоміг. А всі ми? Що зробив для Максима я? І що зробили для Максима лікарі? Невже так-таки все? Чи, може, вони і раді б допомогти, та не знають як. Тоді — чому ж не спитати? Мабуть, знайдеться у кого спитати, порадитись, поконсультуватися… Як це у них називається? А вони не наважуються запитати? Щоб не подумали, що вони нічого не знають? Щоб авторитет свій не втратити? Але при чому тут авторитет, коли страждає людина? Такий хороший хлопець, позбавлений змоги рухатись, ходити хоча б з милицями чи з паличкою, а вони ходять, роблять йому масажі, від яких не холодно і не жарко, а запитати в якого-небудь професора, що робити далі, — соромляться, щоб той професор не подумав, що вони недоучки. Що ж, Максимові отак до старості плавати на кораблі, придуманому для втіхи Кирилом Куличенком?

КОРАБЕЛЬ З РАЙДУЖНИМИ ВІТРИЛАМИ ОЧИМА ВАДІ ІВАНОВА

Вадя Іванов був переконаний, що корабель такий загалом можливий. Але не міг зрозуміти, для чого йому райдужні вітрила. Для краси? Але ж у техніці красиве лише те, що зручне і раціональне. Як Кирило, а за ним і решта, не хочуть цього зрозуміти? В техніці нічого не робиться так, щоб було просто красивим. Краса сама по собі нічого не варта, коли кожна деталь, кожен вузол не мають найоптимальнішої форми. Це ж елементарно.

Обов'язково Кирилові треба, щоб корабель нагадував якусь там бригантину, фрегат чи ще там якусь стару калошу. Красиво? Як для кого. Вадя ніякої краси в цьому не бачив, бо Кирило заради неї готовий поступитися чим завгодно, навіть швидкістю і маневреністю. От хоча б вітрила. Райдужні! Ай-я-яй, яка краса! Корабель пливе, а вони переливаються, міняються їхні відтінки, ще й музика кольорова грає. В Палаці культури їхнього заводу, ну, «Червоного металіста», в самодіяльності організували оркестр такої музики. Вадя якось був у них на репетиції, Валеру Сахненка чекав. Він Вадиму дещо пояснив. Там принцип такий: сім нот і сім кольорів, і кожний колір відповідає кожній ноті. От вони починають грати, а кольорові лампочки починають блимати. Яку ноту вони бринькнуть, така лампочка і спалахує. Ну, там не одна лампочка, там їх багато, і все разом виходить наче полярне сяйво. З одного боку наче й красиво, а з другого? Як на Вадима, то це просто витребеньки. А такі витребеньки Кирило над усе любить. От у нього теж так — корабель пливе, а колір вітрил райдужно так міняється. То рожевий, то фіолетовий, то зелений, то жовтий. Тільки в якому ритмі вони міняються? Чи, може, Кирило хоче, щоб екіпаж в цей час грав на електрогітарах? Чи, може, ті вітрила міняються-грають відповідно до швидкості корабля? І цього від Кирила не доб'єшся. Йому аби вітрила блимали, як лампочки на сцені їхнього Палацу культури, коли хлопці струни електрогітар смикають.

Вадим порадив зробити вітрила чорними. А взагалі, всі отакі забавки не по ньому. Він любить, щоб сіли, поговорили і рукам знайшлася робота. Подумати, який матеріал, які деталі, що ми можемо самі зробити, що докупити доведеться, скинувшись по карбованцю, що попросити Валерку чи тата, щоб вони в цеху зробили, а тоді монтувати. А так, базікати і «створювати» язиком щось таке, чого рукою не можна помацати — це не для Вадима. Він спершу думав, що Кирило якусь модель пропонує зробити. А коли по правді, то Вадя моделей теж не любить. Дивиться на них як на цяцьки-забавки. Як по ньому, то краще зробити найпримітивніший слюсарний інструмент, гаєчний ключ який-небудь чи ще там щось, але таке, щоб від нього користь була. Щоб тую річ можна було взяти в руки і з її допомогою в свою чергу знову щось корисне зробити. Щоб одне за одне чіплялося. А то роблять різні, навіть діючі моделі… І що найсмішніше, що цим ділом і дорослі дяді займаються, навіть змагання влаштовують і медалі на цих змаганнях одержують. Моделі літаків, тепловозів, автомобілів. Вони літають, рухаються, ними можна навіть по радіо керувати, а практична користь яка? Щось нове відкривають? А ні-ні! Ті моделі— точнісінька копія вже існуючих зразків. Правда, часом хочеться і модель зробити. Проте Кирилів корабель виявився кораблем на кінчику язика. Він знає і всі знають, що у Максима була мрія стати капітаном корабля. І не звичайного, а вітрильника. Як на Вадю, то він цієї Максимової мрії не розумів. Вітрильники свій вік віджили. І що б там не говорили, що вітер дармова енергія і таке інше, мертвого з гробу не вертають. Дирижаблі — набагато перспективніші і то їх чомусь робити не поспішають, а он скільки років сперечаються, доцільні вони чи не доцільні, рентабельні чи не рентабельні. А то корабель-вітрильник. Корабель на підводних крилах з атомним двигуном, атомний підводний човен! А суховантажні судна які є, нових конструкцій, а танкери місткістю в чверть мільйона тонн! Це — техніка! Тут капітаном бути —є про що помріяти. Але вітрильник… Ну, тут діло таке, що кому подобається. Очевидно, і вітрильники для чогось потрібні, коли їх не знімають з озброєння морської техніки, а навіть нові роблять. Хай собі будуть. Зрозуміло, що мрія Максимова здійснитися не може. Одне — на стадіон поїхати за допомогою полковника, а зовсім інше — стати моряком. Хто його, бідолаху, у морехідне училище прийме? Туди інвалідів не беруть. Мабуть, саме тому Кирило і придумав такий корабель. Капітаном на ньому — Максим, всі інші —команда. Правда, Максим хоче, щоб все по справедливості було. Кожного наступного рейсу — інший капітан. Це теж цікаво. Новий капітан не тільки вказує курс, але й вимагає, щоб корабель виходив у плавання за конкретним завданням. І в рейсі, як і годиться, слово капітана — закон. А Вадине слово в першому ж рейсі, коли він вважався умовним капітаном неіснуючого корабля, не стало законом. Такі суперечки викликало, що ого-го! І він відмовився бути капітаном, хоче бути постійним судновим механіком. Тут Максим почав йому доводити, що на судні практично кожен мусить бути готовим до того, щоб стати капітаном. Бо, мовляв, у плаванні все може статися. Статися може все, Вадя не заперечував, але для капітана його кандидатура не годиться. А механіком — скільки завгодно. Проте і як механіка вони його не дуже слухають. Почали глузувати, коли він сказав, що найдоцільніше на такому кораблі мати чорні вітрила.

— Та що це тобі — піратський корабель? — обурився Кирило.

Ніби Вадя без нього не знав, що на піратських кораблях були чорні вітрила. От саме для піратських вони й були нерентабельні. Бо їх було здалеку видно, що вони чорні, і, побачивши чорні вітрила, інші кораблі вже знали, з ким вони мають справу. Дуже навіть незручно. Але Вадим переконаний, що пірати теж не дурними були. Не для того вони тії вітрила робили чорними, щоб когось там настрахати. Вадя певен, що вітрила просмолювались для того, щоб вони у вологому тропічному кліматі могли довше служити. А піратам нема коли ставати на профілактику, їм по морях гасати треба. То вони когось наздоганяють, то від королівського чи ще там якогось флоту тікають, вітрила весь час в роботі.

Кирилів корабель працює на сонячних батареях. На кінці кожної щогли, на самому вершечку, вмонтовано спеціальний пристрій, який ловить різне проміння. Ну, це елементарно. Кожна дитина знає, що з сонця і з космосу сиплеться на землю чортзна-що. Там того різного проміння стільки, що його вчені досі не перелічили, не вивчили і не систематизували. І інфрачервоні промені, і ультрафіолетові, і рентгенівські, і жорсткі, і м'які. Цих кілька променів знають всі. Навіть Вадим Іванов знає, хоча вважає, що в конкретній роботі йому з ними справу не доведеться мати. Хоча… з іншого боку, різні лазери-мазери теж ще зовсім недавно наче фантастика сприймалися, а диви, до чого дійшло. Отож і ті промені, може, з часом знадобляться. Тільки не з Кириловою допомогою. Він ніякий не «технар» і у всіх цих конкретних, практичних питаннях дуже мілко плаває. От придумав сонячні батареї на кінці кожної щогли. Власне, не він їх придумав, їх вже вчені давно придумали і не гала-бала, як Кирило, а ті сонячні батареї дуже навіть з великою користю застосовуються на космічних кораблях. Якось космонавт Севастьянов про їх роботу по телевізору розповідав. Отже, Кирило ніякої Америки не відкрив. В техніці він навряд чи й конкретний молоток міг би вигадати. Це не його «амплуа», як сам він і любить казати. Єдине, що Кирило придумав, — встановити ті батареї на кінчиках щогл. Для чого? Куди простіше було б зовсім без щоглі Щогли такому кораблю абсолютно протипоказані! Це ж елементарно — вони збільшують опір. Отже — щогли геть. Труби непотрібні теж. Для чого труби? Для краси? Бо звикли, що як корабель, так і пароплав, а як пароплав, так і з трубами. По-перше, ніяких пароплавів ніхто давно вже не будує. Є дизель-електроходи. По-друге, дизель-електроходам такі масивні труби ні до чого. У них же, практично, вихлопна труба, а не труба для тяги. А їх роблять виключно для ес-те-ти-ки. Є навіть такий термін: «промислова естетика». В сучасних дизель-електроходах вихлопна труба справді річ необхідна, монтується поруч з тією «ес-те-ти-чною» трубою, а в самій «естетичній» трубі паливний бак. Що, для нього іншого місця не знайшлося, для того нещасного бака, при конструюванні? Безперечно, знайшлося б. Але конструкторам чомусь здається, що без труб корабель матиме незвичайний вигляд.

Справді, вигляд може здатися незвичним, але як раціонально, як вигідно, як економічно! Тому Вадимова конструктивна думка була така: геть щогли, геть вітрила, незалежно від того, чорні воїни чи райдужні, геть труби. Сонячні батареї, до того ж надзвичайно обтічної форми, монтуються на даху рубки. І хай собі ковтають сонячну енергію скільки завгодно. Як її «перетравити» і як вона, ця «перетравлена» енергія, примусить рухатись корабель — це елементарно. Це вам будь-яка дитина пояснить, яка задумувалась хоч раз, як працює пилосос чи підлогонатирач. Будь ласка: «По морям, по волнам, нынче здесь, завтра там!» Ну, а раз потрібні вітрила заради Максима, то хай вони будуть чорні. Скільки додаткової сонячної енергії вони притягнуть. Чорні — вони ж буквально поглинатимуть її!

Далі. У Кирила в тому його кораблі продумані спеціальні дюзи. Вони і в самих вітрилах, і в реях — скрізь. І вони так хитро вигадані (взагалі, в принципі це можливо, нічого тут фантастичного нема, хай Кирило не задається), що крізь них ота енергія, захоплена сонячними батареями, що на кінцях щогл, перетворена у так званий «сонячний вітер», дме прямо в сонячні вітрила, і цей вітрильник розвиває пристойну швидкість. Поморському — сто вузлів, а по-звичайному — десь біля ста восьмидесяти кілометрів на годину. Для вітрильника дуже навіть пристойна швидкість. Добре. Хай буде. І хай навіть райдужні вітрила будуть, коли Кирилові так хочеться. Вадим переконаний, що це Кирило для Іржика старається. Хоча Вадимов! здається, що Іржику начхать, які там вітрила. Начхать їй і на самого Кирила. Скільки б він не старався. Бо ще Ваді здається, що з тих пір, як Максим живе в їхньому домі і всі вони з ним потоваришували, всі вони перестали для Іржика існувати. Всі, крім, зрозуміло, Максима.

Кирило молодець ще ось у чому. Одверто кажучи, Вадя від нього такої кмітливості не чекав. А він придумав натиском одного-однісінького пальця регулювати ті вітрила як завгодно. Практично навіть руль не потрібен. Бо коли вітрила повертати під тим чи іншим кутом, напрям руху корабля буде змінюватись як завгодно. Теж одним-єдиним натиском пальця вітрила можуть складатися і розгортатися як завгодно. Хоч і зовсім згортатися — прибиратися. Від тієї самої енергії променів і елементарних часток, що сонячні батареї їх схоплюють і трансформують, живиться ціла система різних блоків. Практично Вадя на папірці намалював Кирилові, який вигляд ця система мусить мати, але той сказав, що йому технічний бік до лампочки. Що ж, Кирило — є Кирило.

Однак корабель є, хоч і теоретично, отже можна на ньому пускатися в океан. Хай і теоретично. Тут почали комплектувати команду.

— Іржик, на камбуз! — сказав Кирило.

Всі добре знали, що він її на камбуз ніколи б не послав, якби була така експедиція насправді. Він би їй сам, особисто, їсти б варив! Тільки невідомо, чи довго вона б на тому вариві протягла, чи не вмерла б від якогось шлункового розладу. Це він тут, в умовному рейсі, почав перед всіма гороїжитись, викаблучуватись.

— Ще чого! — огризнулася Іржик. — Сам йди на камбуз, на більше ти не здатний. А на Тихому океані у Владивостоку є одна жінка, капітан далекого плавання.

Толя Юхимець втрутився:

— Товариство, слово честі, ми пересваримось, як малі діти. Придумав Кирило забавку, але не подумав над тим, що всі капітанами бути не можуть.

Вадим з ним погодився:

— Правильно Толя каже. Ми справді на дітей скидаємось: всім хочеться бути капітанами…

Кирило почервонів і замахав руками:

— З чого ви взяли, що я хочу бути капітаном? Я визнаю себе абсолютно непридатним до будь-якої морської спеціальності. Я у вас знаєте ким буду на борту? Чимось на зразок письменника Гончарова на борту фрегата «Паллада». Ніхто не заперечує?

Заперечень не було ні в кого, окрім Максима. Той кінчиком нігтя почухав ніс, кудлатою своєю головою покрутив і сказав:

— Знаєте що? Хай капітаном будуть всі по черзі! Почнемо з Ваді Іванова.

— А чому з мене? — огризнувся Вадя, а Олег Борщов засміявся:

— У тебе зараз вигляд, ніби історичка тебе викликає позачергово.

Справді, якось смішно вийшло.

— За годинниковою стрілкою, — пояснив Максим, і все зразу стало зрозумілим.

— Ну, добре, — сказав Вадя. — Хочете плисти під моєю командою — пливіть собі на здоров'ячко. Тільки скажіть, куди плисти і як ви собі взагалі уявляєте це «плавання»? Може, я краще в суднові механіки подамся та ще якось вдосконалю Кирилів винахід, га?

Але йому довелось бути капітаном в примусовому порядку. І тут Толя висуває таку пропозицію:

— Товариство, кожен наш рейс мусить бути корисним для людей. Ну, як би це сказати… Протягом кожного рейсу ми повинні зробити бодай одну добру справу.

Іржик пирхнула:

— Ну, Толю, ти невиправний! Це якби колись, то ти на церковній паперті жодного жебрака не обминув би! Кожному зробив би приємне, кожного б пожалів, кожному б копієчку дав.

Толя почервонів і образився:

— А десь на барикадах ти мене не можеш уявити? Тільки на церковній паперті?

Іржик вміє бути такою безжалісною! Візьми і бовкни:

— На барикадах я тебе не можу уявити тому, що як тільки б почався бій, тебе одразу а вбили б. Причому, ніхто в тебе спеціально не цілився б, тебе вбила б якась сліпа куля.

Невідомо, чим би це «плавання» скінчилося, коли б Максим не сказав:

— А тут щось є!

— Де?

— В тому, що пропонує Анатолій. Справді, коли з милості Кирила у нас такий чудовий корабель — гріх було б його ганяти порожняком…

— Давайте, вантажте! — махнув рукою Вадим. — Мені однаково, що везти — зелений горошок чи живих цуценят.

— Ні, — засміявся Максим, — ти, капітане, не так мене зрозумів. Я кажу, що в словах і в пропозиції Толі є сенс. Справді, чому б кожного рейсу не зробити якусь корисну справу? І тут все буде залежати від капітана, яке він прийме рішення…

Кирило одразу ж загорівся:

— Скажімо, кит заплутався в якихось водоростях, а ми його звільнили…

— Звідки у південних морях візьметься кит? — зморщила носа Іржик.

— А чому ти вирішила, що ми будемо плавати лише в південних морях?

— А чого я не бачила в холодних, північних? Туманів? Айсбергів?

— Мій корабель, — гордо заявив Кирило, — не боїться ніяких айсбергів. На його борту така складна локаційна система, що дозволить не лише обминути айсберг, а взагалі знищити його. З допомогою ультразвуку. Натис кнопку і… замість айсберга — крижана каша. А коли ти не хочеш плавати у північних морях — будь ласка. Нашому кораблю і нашому екіпажу знайдеться робота в будь-якому морі. Скажімо, велетенський танкер…

— Місткістю в чверть мільйона тонн, — встиг вставити Вадя.

— Та хоч і в мільйон тонн! — погодився Кирило. — І ось цей танкер переламався навпіл. На риф наскочив в тумані чи шторм його переламав, але переламався. Що ж ми робимо?

— Рятуємо команду, — впевнено сказав Толя.

— А чого її рятувати? — махнув рукою Кирило. — Команді нічого не загрожує. Танкер не затонув, він просто переламався навпіл, і кожна половина тримається собі на плаву. Правда, ми про всяк випадок знімаємо всіх з половинок і запрошуємо в кают-компанію, де Іржик почастує їх чимось смачненьким.

Докинув він це ніби між іншим, але Іржик слухала уважно:

— На камбузі ти, а не я!

— Але ж прийняти чашку кави з твоїх рук їм буде приємніше…

— Та перестаньте ви гризтися! — гаркнув на них Олежка. Він все звик сприймати всерйоз. Може, тому, що найсерйознішим в житті вважає гру — футбол.

— Добре. Ми не гриземось. Далі. Команда п'є каву з молоком, а що робить наш екіпаж? А наш екіпаж, шановне товариство, як любить висловлюватись Толя Юхимець, рятує океан…

— Від чого? — вибалушився на нього Вадим.

— Привітик! А нафта ж вилилась, розтеклася по поверхні океану, і мушу сказати, її присутність на цій поверхні вплине на океан дуже навіть негативно.

— Чим же ти збиратимеш нафту? Ополоником?

— «Кептен» Іванов, ви навіть приблизно не уявляєте, які невичерпні можливості у корабля, яким вам доручили керувати. Силове поле, яке є у вашому розпорядженні, за лічені хвилини, навіть секунди можна підвести під ту неосяжну нафтову пляму, що розливається по океанській поверхні, і стягти її в одну-єдину нафтову бульку. — Правда ж, диво? Посеред океану плаває велетенська нафтова булька! Здається — штрикни ту бульку кінчиком голки, і нафта знову розіллється по хвилях, але це не так просто зробити. Силове поле міцно зібрало, зв'язало прямо-таки у вузол нафту. Чіпляй до бульки троса і транспортуй до порту призначення, де на тебе чекатиме премія.

— Як ти це собі уявляєш? Як можна присобачити трос до цієї твоєї «бульки»?

— Та це ж елементарно! — навмисне Вадимовим голосом сказав Кирило, і всі засміялися. Справді, для чого тут технічні розв'язання другорядних питань, коли все це від самого початку — дитяча гра і вигадки?

Тоді Вадя прийняв умови гри:

— Добре. Пливемо на південний захід, десь туди-туди, де Куба…

— В Карібське море, — уточнила Іржик.

— Ще південніше. Не знаю, чи буде це в Тихому океані, чи буде це в Атлантичному океані, але знаю, що буде це біля Південної Америки.

— Точна адреса! — зморщила носа Іржик.

— Чого ви прискіпуєтесь? Вам неоднаково, куди плисти? І тим більше — раз ви мене призначили капітаном — поїдете, куди повезу.

— На морі ходять, а не їздять, — докинув Кирило, — є «мореходи», але немає «мореїздів».

Вадя вже хотів послати їх під три чорти, але стримався. З великими труднощами і затримками корабель з райдужними вітрилами нарешті «відчалив». Вони йшли з добрячою швидкістю, бо попутний вітер завдяки Кириловій вигадці практично завжди був у них в кишені. І з капітанського містка Вадим побачив плавучу тюрму, в якій сиділи комуністи, революціонери…

— Чілійські? — запитав Толя Юхимець.

— Може, й чілійські, а може, не чілійські. Яке це має значення? Тим у Південній Америці не один такий Піночет, там ще є чималорізних диктаторів, різної наволочі. Я сам по телевізору слухав…

— «Кептен» Іванов, — сказав Кирило, — не розтікайтеся мислію по древу. Ми й без вас знаємо, що на світі є ще чимало різної наволочі, котра тримає комуністів по тюрмах, катує. І на землі, і в підземних казематах, і на воді, в плавучих тюрмах. Ваше рішення?

— Атакувати!

— Правильно! — підтримав його Толя Юхимець.

— Як ти це собі уявляєш? — поцікавився Олежка.

— Дуже просто: налітаємо, охорону за борт, начальника тієї тюрми — за борт, на вечерю акулам, ще там кого треба — за борт…

— Але ж вони перестріляють нас всіх до одного, перш ніж корабель наблизиться до них, — застерегла Іржик.

— Ти можеш сидіти в найтемнішому закутку і носа не показувати звідти, — порадив їй Олежка. — Не дівчача це справа…

— По-одумаєш, — пирхнула Іржик. — Які одчайдухи! По. скільки вас таких на мокру блоху сідає, дозвольте поцікавитись? Мені що! Вас же, дурнів, шкода, перестріляють вас…

— Вони там всі спатимуть, — заспокоїв її Толя. — А наш корабель — вітрильник, він підпливе без шуму. Вартових ми тихенько знімемо…

— Правильна, Толю! — загорлав Вадя. — Поки вони розшолопають, що й до чого, більшості з них доведеться прокидатися в акулячих черевах…

— Про всяк випадок, — сказав Кирило, — всі ми можемо одягнути невидимі панцирі із силового поля! В нагрудній кишені маленький генератор, і він…

Перебиваючи Кирила, Максим запитав Вадю:

— Капітане, під яким прапором наш корабель?

— Здрастуйте, я ваша тьотя! Ти що мене справді за ідіота маєш? Ти думаєш, що коли я наполягав на чорних вітрилах, то й прапор у нас буде піратський — з двома перехрещеними кістками і черепом! Прапор буде наш, червоний!

— Значить, прапор державний, наш, і під цим прапором ми будемо діяти як пірати? — свердлив його очима Максим.

Вадим задихнувся від обурення:

— Та ти… Та ти що… Покидати за борт різну потолоч і звільнити в'язнів-революціонерів це, по-твоєму, піратство?

Але несподівано Максима підтримав Кирило:

— М-да-а, могли б бути міжнародні ускладнення…

Вадим дивився на них, він хотів збагнути, жартують вони чи серйозно, він щось обурено белькотів, і тут Максим добив; його остаточно:

— Яка ти ще дитина, Вадько, як ти не розумієш простих речей!

Вадька образився і склав з себе капітанські повноваження…

ЛИСТ ВАЛЕНТИНИ СЕРГІЇВНИ ГРАБЧЕНКО ДО ВІКТОРА АРТЕМОВИЧА ГРАБЧЕНКА

Дорогий Вікторе, здрастуй!

Як там твоє життя-буття? Цей лист тебе вже, мабуть, застане на місці. Осінь там у вас цього року рання, і ви раніше, ніж завжди, повернетесь з «поля». У нас така новина. Я тобі вже писала, і не раз, про нових Максимових друзів і, як змогла, охарактеризувала кожного з них. Яка я щаслива, що Максим: знайшов собі таких друзів. Точніше, не він їх знайшов, а вони його знайшли. І якось так все це просто й природно сталося, якось так швидко і непомітно всі вони стали надзвичайно близькими й дорогими для мене і особливо для Максима, що я тобі й пояснити не можу. Сьогоднішній мій лист буде трохи сумбурний, безтолковий, але, повір, для цього є серйозні підстави. Дуже вже я перехвилювалася сьогодні. Приходжу увечері додому з роботи, Максима нема, а на столі записка: «Мамо! Не хвилюйся, я з хлопцями і полковником Іваном Івановичем Швецовим поїхав на футбол. Буду після восьмої години. Дуже тебе прошу ще і ще — не хвилюйся! Все буде гаразд! Цілую. Максим». У мене руки затремтіли і ноги підігнулися. Щастя, що поруч стояв стілець, а то, мабуть, я сіла б прямо на підлогу. Правда, те, що Максим тепер виїздить на своєму кріслі у двір, коли хоче, і без моєї чи чиєї б то не було допомоги, стало останнім часом для мене звичним. Це — винахід Максимового товариша і однокласника, Вадика Іванова. Він живе в нашому будинку, в чотирнадцятій квартирі. Я тобі, здається, вже писала, що він придумав і з допомогою ще одного доброго сусіда, Валерія Петровича Сахненка, здійснив. Власне, робив усе Валерій Петрович, а Вадик йому допомагав і керував ним. Цей симпатичний хлопець, Сахненко, почував себе страшенно ніяково в товаристві Максима і Вадика, бо не знав, як я поставлюся до їхньої затії. Не знаю, може б, інша мама на моєму місці і не зважилась на це, але я… Ми всі троє, і ти, і я, і наш Максим, якісь несамовиті і кожну авантюру зустрічаємо з розкритими обіймами. Хоча тепер назвати авантюрою те, що придумав Вадик, язик не повернеться. Він сконструював ліфт-підйомник, з допомогою якого Максим може сам себе, не встаючи з крісла (і разом з кріслом!), підняти вище поренчат лоджії і опустити крісло, сидячи в ньому, на землю, прямо у двір. Тобі може навіть уявити важко цей пристрій, але він наскільки примітивний, настільки ж геніальний. В дах нашої лоджії з дозволу (і коли хочеш знати, за активною участю!) нашого сусіди, що живе над нами, полковника у відставці Швецова, Валерій Петрович вбив два гаки. На них і монтується вся система. Основу її складають старі велосипедні передачі, кілька блоків котушок і тросиків із спеціальною корбою, яку треба крутити, коли крісло «фіксоване», як каже Вадик, іншими гаками. Велосипедна передача тягне за собою металеві тросики, що намотуються, і крісло піднімається до рівня поренчат. Потім Максим, гойднувши крісло всім тілом вперед, швидко починає крутити корбу в протилежному напрямку, і за лічені секунди крісло з ним опускається на землю у дворі. Коли я вперше побачила цей «ліфт-підйомник» в дії, серце моє обірвалося, і я гірко розкаялася втому, що дозволила втягти себе в цю авантюру. Певна, що всі сусіди вважали мене або божевільною, або найбезсердечнішою і найбезпечнішою мамою у світі. Справді, що було б, якби зіскочив якийсь трибок чи обірвався якийсь тросик? Крісло з Максимом полетіло б донизу, а йому ще тільки бракувало розбити голову чи зламати руку або ногу. Ні, ні, справжня, «нормальна» мама на це б ніколи на згодилася. Правда, поруч стояв Вадик і чесно дивився мені у вічі: «Тьотю Валю… (Він єдиний каже мені не «Валентино Сергіївно», а по-домашньому, простіше — «тьотю Валю», і це мені дуже подобається)… тьотю Валю, невже ви думаєте, що я дозволив би Максимові спуститися першим, не випробувавши свою конструкцію?» І Валерій Сахненко теж був з ними обома, з Максимом і Вадиком, у змові. Я й кліпнути не встигла, як Вадим і Валерій Петрович допомогли Максимові пересісти на стілець, Вадим швидко вмостився на кріслі, накинув на бильця гаки і блискавично запрацював корбою… Крісло почало підніматися вгору, порівнялося з поренчатами, потім гойднулося, і Вадим разом з кріслом поїхав донизу. Тільки-но крісло торкнулося колесами землі, як він почав крутити корбу у зворотному напрямку, піднявся разом з кріслом до рівня поренчат, гойднувся назад і м'яко опустився у лоджію. Потім ще раз і ще. У мене кожного разу завмирало і обривалося серце, бо не вистачало ще, щоб через мою нерозсудливість скалічилась чужа дитина! Слідом за Вадиком цей експеримент з «м'якою посадкою» повторив і Валерій Петрович, щоб переконати мене в тому, що вся ця система може витримати навіть вагу дорослої людини. І поки спускалися і піднімалися Вадик і Сахненко, Максим аж совався від нетерпіння, так йому хотілося самому все це проробити. Я зважилася дозволити й йому, хоча він вже й не чекав мого. дозволу, поспіхом вмощувався в кріслі і крутив корбу. Для цього треба мати силу в руках, але ти ж знаєш, Максимові її не позичати. З тих пір він легко спускався у двір «погуляти» і, навіть сидячи в своєму кріслі, пробував грати у бадмінтон з Іржиком. (Я вже писала тобі про цю дівчинку — незмінну учасницю всіх хлоп'ячих витівок у дворі.) Ще довго, кожного дня, коли я була на роботі, мені раптом ставало страшно, мені здавалося, що з Максимом щось сталося, що він стрімголов разом із своїм кріслом полетів донизу. Я кожного разу, як тільки випадала вільна хвилина, дзвонила по телефону додому, але це мало що давало. Ніхто не брав трубки. Тоді одного разу я зважилася і подзвонила сусідам, на квартиру полковника Швецова. Трубку взяла дружина полковника, Тамара Гордіївна, дуже симпатична й душевна жінка. Вона сказала мені, що Максим гуляє в дворі, їй його добре видно з їхньої лоджії. При тому вона сказала, щоб я не соромилась і дзвонила кожного разу, коли маю що передати Максимові, вона йому гукне у двір, перекаже моє прохання. Часом мені смішно стає з самої себе, коли я починаю дивуватися, — скільки на світі хороших, душевних людей! Чому, справді, тут дивуватися? Що за «Америку» я відкриваю?! Давно доведено і доведено не мною, що хороших людей на світі переважна більшість. Я рідко дозволяла собі турбувати Тамару Гордіївну, до того ж часто трубку брав сам полковник, і тоді мені зовсім ставало ніяково. Справді, незручно турбувати літню, заслужену людину, героя війни, турбувати тільки тому, що тринадцятирічний хлопчисько десь завіявся із своїми товаришами. Але ти вловлюєш ці слова: «наш Максим десь завіявся із своїми товаришами»? Наш хлопчик, який понад рік прикутий як не до ліжка, то до свого крісла на колесах, раптом має змогу «завіятись»! Спробувала б я тепер накласти «вето» на його мандри! Він би так легко не здався. До речі, його лікар, Марко Ісайович, теж виявився таким же «авантюристом», як і всі ми. Винахід Вадика Іванова він зустрів, мало сказати, прихильно. Він певен, що одного разу Максим спуститься у двір на кріслі, а повернеться в квартиру на ногах, навіть забувши, що те крісло у нього колись було. Він дуже задоволений тим зламом, який відбувся у настрої Максима, і його загальним тонусом. Я не хочу великих розчарувань, роблю відповідну поправку на специфічний лікарський оптимізм, але тепер і мені починає здаватися, що рано чи пізно Максим таки стане на ноги і піде. Вікторе, любий! Я тебе попереджала, що лист мій буде трохи сумбурним. Але думаю, ти зрозумієш мене. І от сьогодні я приходжу додому і застаю цю записку на столі. Погодься, що одне, коли Максим гуляв у дворі, і зовсім інше, коли він поїхав так далеко. Правда, поруч з ним були друзі і, найголовніше, полковник Швецов, але все одно. І я притьмом побігла до Тамари Гордіївни. Вона чекала цього візиту, і не встигла я ступити на поріг, як почала мене заспокоювати. Є люди, які вміють не стільки заспокоювати, скільки переконувати в тому, що все буде гаразд. Так-от, Тамара Гордіївна і належить до таких людей. Вона всадовила мене на тахту, «влила» в мене склянку чаю і, поки я пила чай, спокійнісінько, не поспішаючи, з усіма деталями і подробицями, які були надзвичайно важливі і дорогі для мене, почала розповідати, як все сталося. Виявляється, Іван Іванович, не зважаючи на свій поважний вік, високе військове звання, фронтові рани і бойові нагороди, в душі такий же хлопчисько, як і наш Максим та його друзі. Тамара Гордіївна напівжартома, напівсерйозно розповіла мені, що живе з Іваном Івановичем вже сорок років, але не спостерігала, щоб за ці сорок років її чоловік помітно подорослішав. Виявляється, полковник Швецов таємно від мене і навіть від Тамари Гордіївни «вступив у злочинну змову», як, сміючись, охарактеризувала вона його дії і його поведінку. «Злочинна змова» полягала в тому, що Іван Іванович домовився з Максимом і його друзями, що візьме їх на стадіон на своїй «Волзі». Звичайно, трамваєм чи тролейбусом Максим поїхати б не зміг. Не допомогло б навіть таксі. А у полковникової «Волги» на даху влаштований такий ґратчастий багажник. Туди він поміщає надувного човна і всі свої рибальські обладунки, коли їде на Дніпро чи десь на озеро. Так-от, Максима вони посадили в машину, а його крісло висадили на «Волгу» зверху, на той багажник. Закріпили його там і так поїхали. Машина полковника мала більш ніж дивний вигляд, коли він з тим кріслом на даху їхав через усе місто. Але, видно, полковника це зовсім мало непокоїло. Всіх їх, і полковника в тому числі, непокоїло, як наші зіграють з югославами. Так мені й заявив Іван Іванович, коли привіз Максима додому. Наші виграли 3:0. Бачив би ти обличчя і очі Максима, коли вони повернулися із стадіону! Вся ця компанія: полковник, Максим, Вадик, Іржик, Олежик Борщов — буквально увірвалася в нашу квартиру, і мені навіть здалося, що Максим увійшов на власних ногах. Такі вони були збуджені, щасливі, так гамірливо, перебиваючи одне одного, розповідали, що то був за чудо-матч! А я ледве стримувала сльози від всіх почуттів, що охопили мене. Ні, Вікторе, щоб все це розповісти, щоб ти мав повне уявлення про цей вечір, треба бути письменником, а мене бог цим талантом обділив. Зараз Максим спить і щасливо посміхається уві сні. Я певна, він переживає цей матч вдруге. Ти помітив, що тепер він став писати тобі не так часто, як раніше? Не вини його за це. Раніше у нього було багато часу і майже не було друзів, тепер — навпаки. Але він напише тобі, напише обов'язково. Цікаво було б мені знати, як він переповість тобі про всі події, що відбулися останнім часом. Пиши нам частіше, цілуємо тебе разом з Максимом (хоч він і спить). Твоя Валя

ОЛЕГ БОРЩОВ

— По правді, капітаном бути нелегко. Навіть капітаном футбольної команди. Про це Вадику варто було б знати. От скільки ми вже знайомі і навіть дружимо, а я, по правді, не знав, що він такий заводний і все так до серця бере. Але ж Максим мав цілковиту рацію. Ми вже не діти і навіть в грі маємо дотримуватись якихось дорослих правил. Тобто не те, що гратися в дорослих, вдавати з себе дорослих, а прикидати, як би на нашому місці повелася б доросла людина. От доручили Вадику бути капітаном корабля… Це жартома. А коли б насправді? Був же у Жюля Верна «п'ятнадцятирічний капітан», то чого б ми не змогли? Б'юсь об заклад, що у нас різних знань напхано в голови куди-и більше, ніж тому п'ятнадцятирічному капітанові! І щодо фізичної сили теж. Безперечно — ми сильніші фізично, ніж наші ровесники сто літ тому. Дорослі дуже багато говорять про акселерацію, хоча, мені здається, ніхто толком не знає, що це таке. А от гра грою, а, по правді ж, дрібниця показала, що Вадька, хоч він і найсерйозніший з-поміж нас, не міг би стати капітаном. Навіть футбольної команди. Для капітана, крім серйозності, потрібно ще дещо. Я — капітан футбольної команди. Не дворової, ні. Справжньої, хоч і дитячої. І я знаю, що значить бути капітаном. Граєш, як і всі, бігаєш, б'єш по м'ячу, відпасовуєш, сам приймаєш пас і весь час бачиш поле. Бачиш поле не в тому розумінні, що чітко уявляєш собі малюнок гри. Це кожен, навіть запасний гравець, повинен уміти. Без нього — яка ж гра? А я як капітан бачу поле не тільки таким, що на ньому зараз відбувається, я бачу і те, що мусить відбуватися. І коли я це точно побачу, уявлю собі і вже всі зусилля, не лише свої, але й усієї команди, буду спрямовувати нате, щоб все відбувалося так, як потрібно, моя команда виграє. По правді, я повинен все правильно, чітко уявити собі. У всьому тому, що в моїй голові ледве-ледве вимальовується, не повинно бути ніяких помилок, все має бути передбаченим, навіть таке, чого взагалі передбачити майже неможливо. І все передбачити, і намалювати в уяві малюнок гри я повинен швидше і краще, ніж мій колега-суперник, капітан тієї команди, з якою ми вийшли грати.

Люди сидять на трибунах, спостерігають за грою, але коли по правді, вісім із десяти не завжди розуміють, що відбувається на полі. З їхніх міркувань часом виходить, що у ворота влітає «випадковий» м'яч. «Випадковий» гол? Може таке бути чи ні? Мені здається, що не може. Навіть коли захисник у власні ворота забиває гол, він не «випадковий». М'яч летить туди, куди його посилають, а що його посилають не туди, він не винен. Захисник хотів його на кутовий вибити, а він у ворота влетів. Чому ж він влетів? А тому, що захисник не додумав всього, поспішив. По правді й сказати, роздумувати довго ніколи, там лічені частки секунди на все відпущено, але думати все одно треба.

Думати — це те, що я називаю «у голові домалювати». Уявити! Хоч на тисячну частку секунди, а уяви собі, що з того вийде, як ти удариш. Так або так. По правді, і випадковість може бути. Але випадковість тільки тому випадковість, що ми її пояснити не можемо. А треба, дуже треба! Просто необхідно всьому пояснення знайти. Бо коли є пояснення — загадкове перестає бути загадковим. Його вже можна передбачити. А передбачивши, можна запобігти тому, чого не треба, і поліпшити те, що треба.

От я біжу по полю, веду м'яч… І в скількох місцях одразу повинні бути мої очі? Найперше — я дивлюсь на м'яч. Його не можна відпускати дуже далеко, бо захисники команди-суперниці перехоплять його. Але м'яч не повинен у твоїх ногах весь час плутатись, бо, по-перше, це сповільнює біг, він тебе начеб зв'язує, не ти його ведеш, а він тебе веде, а по-друге, його в тебе дуже легко можуть відібрати в підкаті, або, як у нас кажуть, просто «зняти» з ноги. Значить — ти біжиш з ним, далеко не відпускаєш, в ногах він у тебе не плутається, ти біжиш і невидимо простір відвойовуєш і попереду себе, і позаду, і ліворуч, і праворуч. Ти над м'ячем — як чайка над своїм яйцем, з якого чаєнятко от-от вилупитись має. Я якось бачив такий документальний фільм, а може, науково-популярний: морський коршак над чаїним гніздом в'ється, а чайка гніздо своє захищає, нерухомо ніби сидить, проте простір відвойовує — то туди, то сюди хитається, вихиляється, і куди б коршак не кинувся, скрізь чайчин дзьоб може його дістати. Покружляв він, покружляв, та й полетів десь в іншому місці здобич шукати.

По правді, і я над своїм м'ячем так тремчу, щоб він чиєюсь здобиччю не став.

Отже, я бачу м'яч… Хоча, коли не перший рік граєш у футбол, на м'яч нема чого особливо розглядатися, його повинні ноги «бачити» і відчувати. А ще я бачу всіх, хто збирається мене атакувати. І я їх бачу не лише на тому місці, на якому вони в дану соту частку секунди перебувають, але й на тому, де вони зараз будуть.

Тобто я повинен вгадати, куди вони стрибнуть, крок зроблять, перебіжать. Я повинен все це передбачити, бо коли я щось проморгаю, у мене тут-таки віднімуть м'яч, і тоді все доведеться починати з самого початку. На полі не поговориш, ніхто мені з моїх хлопців нічого не скаже, але я крізь футболку відчую їх погляди: «Ех, ти! Ми старались, старались, вся команда на тебе, зараза, працювала, а ти…»

Коли по правді, Кирило Куличенко розповів би про це почуття куди краще, ніж я. Кирило все б це художньо пояснив і якийсь приклад з художньої літератури обов'язково навів би, а я так не вмію.

Коли я не можу висловитись, затинаюсь, починаю слова підшукувати, мама мене стривожено запитує:

— Знову м'яч приймав на голівку? Ой, дограєшся, ой дограєшся, дегенератом через той футбол станеш.

Вона певна, що удар м'яча по черепу, коли головою відпасовуєш чи коли головою м'яч зупиняєш, робить такий струс, що в мозку все перемішується. Мамі здається, що тому футболісти нечітко знають табличку множення. Вона певна, що ті, хто часто м'яч «бере на голівку», взагалі таблички множення не знають — пришелепуваті стають і щодалі, то більше. Хай би вона у Валентина Захаровича спитала, він би їй розповів, скільки серед видатних математиків і взагалі вчених є таких, що в дитинстві і замолоду грали у футбол. Грали, і це на їхню розумову діяльність анітрохи не вплинуло.

По правді, на вістрі атаки мені довірено успіх всієї команди і аж ніяк не можу ризикувати цим. Тут вже дивись, стережи, пильнуй.

А ще я прикидаю, скільки мені до їхніх воріт зосталося і скільки метрів «безкарно» мені дозволять пройти їхні захисники. Може й таке статися, що серед них знайдуться грубіяни, котрим вигідно буде мене тут з ніг збити і тим позбавити мене м'яча? Що з того, що вони «штрафняк» зароблять? Хто його зна, як я той «штрафняк» зможу реалізувати? До воріт далеко, і коли вони стінку як слід поставлять, нічого з мого удару не вийде. Як кажуть, сухий грім.

По правді, це мене завжди дратує. Понад усе я ненавиджу нечесну гру. А вона, ця нечесність, ніби спеціально запланована, ніби передбачена правилами гри: штрафують! Але що з того штрафу толку? По-перше, настрій зіпсовано, по-друге, атака зірвана не чесною грою, а нахабством, і ти свого суперника зневажати починаєш, по-третє, так по ногах можуть врізати, що колобком покотишся по траві і потім до кінця матчу кульгатимеш, а найголовніше те, що штраф часто на користь порушника обертається. І це буває не лише тоді, коли суддя нечітко судить матч і свистить на користь порушника, свистить, зупиняє гру, а ти був у виграшному, зручному становищі, міг по воротах бити. Я вже казав, що для захисників вигідно тебе по траві прокотити, коли ти далеко від воріт — їх оштрафують, але що з того?

Мій дядько, мамин рідний брат, дядько Серьожа, працює рибінспектором. Так-от, дядя Серьожа має право оштрафувати браконьєра на якихось там десять карбованців. А браконьєр, по правді, не дуже того штрафу боїться — він вже на сотню карбованців риби продав. А от просадити в човні браконьєра днище, щоб той піратський човен затонув і браконьєр не мав з чого рибу ловити, дядя Серьожа не має права. Його тоді самого оштрафують, а може, й до суду віддадуть. То хіба це справедливо? А скільки таких прикладів у житті?

Футбол — що, футбол може дрібницею здатися, але порушники не лише у футболі сухими з води виходять. І я над цим часто думаю і не можу зрозуміти, чому дорослі не запровадять таких законів (і нових правил гри у футбол!), щоб порушникові ніколи, ніколи, ні за яких обставин не було вигідно закон чи правила гри порушувати. Гра повинна бути чесною. Незалежно від того, кубковий це матч чи товариський. І в житті, і в різних там серйозних справах теж має бути так.

І ще я мушу бачити, ведучи м'яч до воріт, всіх своїх партнерів праворуч і ліворуч від себе, щоб котрийсь не захопився і не опинився у офсайді, тобто в положенні поза грою…

Це й тоді, коли я навіть рядовий гравець, просто у відповідальну хвилину мені відпасували м'яч і довірили розвивати атаку, вся команда на мене в ці хвилини працює.

А скільки я повинен бачити як капітан! Все і за всіх. На те я капітан. І коли хтось з моїх хлопців психоне і нагрубить, правила порушить — я за всіх відповідаю. Ні-і, я не задаюсь, але капітаном бути — дуже навіть непросто. Навіть у грі. Не в футбольній, а в тій, що Кирило Куличенко придумав. З цим кораблем з райдужними вітрилами. От Вадик Іванов і має нагоду в цьому переконатися, що капітаном дуже навіть нелегко бути.

Максим — молодець. По правді, нам всім спершу теж здалося, що найсправедливіше напасти на ту плавучу тюрму і всіх тих вартових, наглядачів, катів різних — за борт, акулам на корм. Але… Не можна так. Тут на все треба зважати, коли йдеш на бій за справедливість під найсправедливішим у світі прапором.

Тоді, як наші з югославами грали, коли полковник Іван Іванович Швецов Максима з собою у своїй «Волзі» на стадіон привіз, я на трибуні поряд з Максимом сидів. Взагалі-то, я футбол люблю дивитися з висоти, але Максим зі своїм кріселком міг сидіти лише внизу, отож і всі ми коло Максима сіли. Тільки Толі Юхимця не було, він з татом, мабуть, в іншому секторі сидів.

Гра була дуже цікавою. Я не просто «болів». Я вже не вмію галасливо «боліти», галалакати, підбадьорювати свою команду, я дивлюся гру професійно. Я — ніби суддя, і разом з тим і гравець на полі, і болільник. Болільник-контролер. По правді, я навіть заздрю тим, хто може собі дозволити бездумно «боліти». Я вже так не можу. Я на кожному відповідальному матчі — як на уроці сиджу. Вчуся. Ставлю себе на місце кожного гравця, і на місце капітана, і на місце судді, і навіть на місце всіх по черзі гравців команди-суперниці. Я за всіх рішення приймаю, намагаюся вловити і їх помилки, і їхні маленькі перемоги в боротьбі за м'яч за кілька секунд до того, як всі, хто є на стадіоні, зрозуміє, що ж, власне, сталося.

Але цього разу я спостерігав не лише за гравцями і грою, я крадькома спостерігав і за Максимом. Я ще тоді, у дворі, коли ми, граючись, грали у футбол під його лоджією, помітив, що Максим дуже тонко розбирається у грі. Але хіба тоді була гра? Ми гралися, а не грали. Тут — зовсім інше. Тут — чверть фіналу кубка. А Максим бачив гру. Він все розумів точнісінько так само, як і я. Хоча, по правді, для мене тут було все значно зрозумілішим, я почувався у рідній стихії, а він? Коли він грав у футбол? І чи доведеться йому ще коли у футбол грати? Навіть тоді, коли він грав, це була забавка, дворова гра, а не справжня. І разом з тим відчувалося, що Максим все сприймає правильно і навіть якось професійно. Час від часу він нахилявся до мене і звіряв свої припущення і спостереження:

— Олежко, правда ж, він дарма не оддав Хоменкові?

Хоменко так добре відкрився і бив би не під таким гострим кутом…

Або:

— Поспішив, поспішив, треба було воротаря з воріт виманити. Я б його обов'язково виманив! Ех, витримки не вистачило…

І найголовніше — небагато було на трибунах болільників, по правді, я певен, що їх було небагато таких, які б так чітко бачили гру, як бачив її Максим! І тоді мені ставало до щему шкода його. Я навіть на поле дивився неуважно. Я думав: «А тобі ж, бідолахо, мабуть, ніколи не доведеться вдарити по м'ячу! Хіба це справедливо?» Наш тренер, Валентин Захарович, не перестає повторювати, що тепер не те, що раніше, коли у футбол грали за принципом: «бий — біжи!» Тепер у футбол, в основному, головою грають. Не в тому, звичайно, розумінні, що відпасовують головою горішні м'ячі, а що думають, сірою речовиною, як каже Кирило, грають у футбол. І футболові — ой як потрібні такі хлопці, як Максим!

І тоді я подумав ще над тим, над чим раніше, по правді, просто не задумувався, бо футбол був для мене справою всього мого життя. А тут я подумав: «Хіба тільки у футболі потрібні такі чіткі хлопці, що спершу міркують, а потім наносять удар не під гострим кутом, а під тим, що треба, під найзручнішим? Це — умовно. Або, як каже Кирило, — «фігурально». Насправді ж б'ють вони не по м'ячу, а може, й по атомному ядру чи ще там по чому…»

І ще я подумав: «Олежко, а що, коли тобі не доведеться грати у футбол в майбутньому? Що, коли доведеться обирати іншу професію? Ну, станеться нещасний випадок, скалічиш ногу чи й обидві, ще щось станеться непередбачене, і доведеться забути про спорт? Що тоді? Зможеш ти бути капітаном і в тій своїй іншій професії, про яку зараз навіть гадки не маєш, бо ти про неї просто не думав? Чи залишишся рядовим «гравцем»? Адже у футболі (хай поки що у дитячій футбольній команді) ти став капітаном не тільки тому, що вмів бачити і передбачати і за себе, і за інших, а, по правді, ще й тому, що ніколи для тебе не було важливим — самому по воротах вдарити, самому гол забити чи віддати м'яч товаришеві, партнерові, який в ту хвилину зробить це краще, бо він у вигіднішому становищі, ніж ти, йому бити «з ноги», а тобі ні.

Коли по правді, капітаном може бути лише той, хто завжди поступиться правом влучного удару, для кого не так вже й важливо, хто заб'є той гол — він сам, чи товариш його, аби він був забитий, той гол, аби перемогла команда в цілому.

Так-от, товаришу Борщов, за місяць тобі вручать комсомольський квиток, і це одразу ж поставить тебе в шеренгу дорослих людей. Але чи став ти дорослим ще в чомусь, крім футболу? І чи не було тобі прикро поступатися «ударами», залишатися в тіні? Словом, які в тебе ще якості, окрім спортивних, щоб якась інша «команда», не футбольна, (десь не на стадіоні, а десь… де — я ще й сам толком не знаю, бо певен, що таки буду грати у футбол, а це все так, про всяк випадок) так-от, щоб якась інша «команда» визнала тебе «капітаном»?

Я так нічого й не придумав і вирішив своїми сумнівами поділитися з Кирилом. Але тут він зблазнював. Він сказав:

— Мислителю, як ваше прізвище? Часом не Спіноза?

Це, здається, Остап Бендер сказав чи то Шурі Балаганову, чи то Паніковському. Йолоп — Кирило. Невже він не розуміє, що часом треба бути серйозним. І що далі, тим частіше…

МАКСИМ ГРАБЧЕНКО

— Наша старша піонервожата Ніна Олешко принесла мені сьогодні книжку Владислава Титова «Всім смертям на зло». Я давно прочитав цю книжку. І, між іншим, двічі. Але я не хотів розчаровувати Ніну і подякував. Слово честі, це у неї дуже примітивно виходить. Минулого і позаминулого разу начеб ненароком (тут я віддаю їй належне, робить вона це тактовно, нічого не скажеш), Ніна завела розмову про Павку Корчагіна, а потім про Маресьєва. Неважко зрозуміти, до чого вона хилила. Я, на її місці, може б, робив те саме. Я в своєму становищі, коли згадую, що жив на світі Микола Островський — Павло Корча-гін і ще живуть Маресьєв і Титов, наснажуюсь оптимізмом, як електромашина від акумулятора, живеться мені легше, якось світліє на душі. Але…

Які незграбні у Ніни спроби поставити мене в один ряд з ними! Невже вона не розуміє, що я на це не маю ніякого права? Адже ці троє людей пішли на подвиг по другому колу. І всі троє звершили цей свій другий подвиг.

Бо героями вони стали задовго до того, коли їм довелося боротися із своїм каліцтвом, зі своєю фізичною неповноцінністю. Павло Корчагін міг загинути в одній із кавалерійських атак під містом Бродами, міг не стати письменником, і все одно б він загинув героєм і залишився б героєм навіки. Може, й безіменним, але героєм. А може, й не безіменним? Може б, знайшовся інший Павло Корчагін, який розповів би про нього, як Павло Корчагін розповів про брата й сестру Брузжаків.

І Олексій Маресьєв, ця справжня людина, льотчик-герой, згори він тоді в літаку, чи замерзни в лісі, чи помри під час операції, все одно б він залишився героєм, бо він бився у повітряному бою і збивав фашистські літаки доти, доки не загорівся його власний літак.

І Владислав Андрійович Титов міг загинути і не написати своєї книжки, але він теж загинув би як герой. Хіба не досить того, що, ризикуючи власним життям (шансу вижити у нього практично не було ніякого, бо коли крізь тіло людини проходить струм у шість тисяч вольт, мимоволі доводиться вірити в чудо, іншому, щоб бути вбитим струмом, вистачить і двохсот двадцяти вольт), він тим самим врятував життя сотням людей! А те, що він врятував цілу шахту від руйнації взагалі, в рахунок не йде. Ми живемо в країні, де спершу йдеться про людей, а потім про все інше. Я не знаю, скільки тисяч чи мільйонів карбованців може коштувати шахта з усім її устаткуванням, але коли б навіть у ній не було людей і Владислав Андрійович Титов врятував саму шахту від вибуху і пожежі, то й тоді б це був подвиг. І він міг би загинути, але загинув би як герой.

Отже, всі вони пішли на подвиг по другому колу.

Павло Корчагін після боїв громадянської війни будував у Боярці залізницю, керував комсомолією, виловлював бандитів і диверсантів на кордоні, а коли руки й ноги відмовились служити йому, він став письменником. Сліпим він писав свої книжки, і це було подвигом.

Олексій Маресьєв повернувся в кабіну свого винищувача, і воював до кінця війни, і збивав ворожі літаки, і став Героєм Радянського Союзу. І знову це був подвиг…

І так само Титов. Він написав книжку, потім п'єсу, потім ще кілька повістей і повернувся до людей активним і потрібним членом суспільства. Подвиг? Подвиг.

А що зробив я до того, як став калікою? Анічогісінько. Мене не мучить сумління, бо я просто не встиг нічого зробити. Тоді, коли сталося зі мною це нещастя, я ходив у шостий клас. Я нічого не робив, я просто вчився. Горький сказав, що в житті завжди знайдеться місце для подвигу. Знайдеться, коли людина щось робить. Знайшлося місце для подвигу у Павла Корчагіна, Олексія Маресьєва, Владислава Титова, а у мене не знаходиться. Моїм подвигом було б — встати на рівні ноги і піти! Встати й піти, встати й піти… Це ж так просто — встати й піти. У мене ж є ноги, мені треба тільки примусити їх слухатись мене. І в цьому був би мій подвиг. Хоча чому подвиг? Це мій обов'язок. Обов'язок перед мамою, перед лікарями, перед масажисткою тьотею Галею, перед Марком Ісайовичем насамперед — скільки він віддає мені свого часу і своєї уваги, перед хлопцями, перед Іржиком, перед Валерієм Петровичем Сахненком, перед полковником Швецовим… Та насамперед — перед самим собою. Кирило має рацію — досить мені зібрати волю в кулак, напружитись, щось зламати в собі, щось те, що заважає мені встати і піти! Це ж так природно — встати і піти!

Кирило навіть пробував мене гіпнотизувати. Як це в нього щиро виходило і разом з тим смішно! І звичайно ж, оскільки мені було смішно, його гіпноз на мене не діяв. Як вони всі стараються, щоб полегшити моє становище, щоб я так гостро не відчував свого каліцтва! Але всі їхні зусилля — це палиця з двома кінцями. Я не можу зосередитись… Тепер я часто ловлю себе на думці, що раніше я був ближче до одужання. Чому? А тому, що мені зле було, я був самотній, відірваний від усіх. Читав, думав… Хотілося мені того чи не хотілося, але я збирав у кулак свою волю і хвилинами відчував таке піднесення, що мені починало здаватися: зараз, зараз я встану і піду! Піти було необхідно. З моїм заново придбаним вмінням ходити було багато чого зв'язано. Я так мало мав радості, а стань я знову на ноги, до мене б одразу повернулося все. А тепер все, до чого я повинен був прийти, щоб стати щасливим, само прийшло до мене. Прийшло в особі хлопців, Іржика, Валерія Петровича, полковника Швецова. Вони кожен по-своєму, кожен від себе зуміли непомітно для мене заповнити всі пустоти, засипати всякі яри, через які я не міг перебратися до людей. Всі вони замінили мені не лише ноги, вони зробили для мене щось значно більше…

Старша піонервожата трохи по-книжному говорила про Корчагіна, Маресьєва, Титова. Це я знаю і без неї, хоча досвідом цих людей, як я вже казав, навряд чи зможу скористатися. Вони були героями і залишилися ними. Вони просто перейшли з однієї героїчної якості в іншу. А куди можу перейти я?

Я на місці Ніни сказав би мені про інше. Про характер радянських людей і про наш спосіб життя. Хай це звучить трохи по-газетному, але це так…

Іван Іванович теж розповідав мені про одного інваліда — сліпого на обидва ока. Він втратив очі на війні. Очі йому вибило осколками, і ніякі лікарі не могли тут щось зробити. Повернути йому очі медицина не могла, але люди, які його оточували, сусіди, друзі, хлоп'ята з його будинку, однополчани, працівники соцзабезу, всі, всі, ну, словом, всі зуміли замінити йому очі. Вони оточили його такою увагою, таким зворушливим піклуванням, що він «бачив» усе. Він бачив все очима тих людей, які його оточували, які спілкувалися з ним і допомагали йому, і тому, що це були хороші люди і бачили все навколо в хорошому світлі не крізь туманні окуляри і не крізь рожеві, тобто так, як треба, то й він бачив все як слід. Він жив і не помічав своєї сліпоти. Хтось розповідав йому, як червоно сходило сьогодні сонце, а хтось казав, що хмарка над його головою нагадує страуса, а хтось ділився враженнями від прочитаного в журналі вірша, а ще хтось передав йому зміст побаченого кінофільму, та так докладно, що тому сліпому інвалідові починало здаватися, ніби він сам, своїми власними очима бачив той фільм…

Це можливо лише у нас, в нашій країні, поміж наших людей, які не знають, що таке паркани між душами, для кого «мій дім» не «моя фортеця», а «мій дім — твій дім, коли ти хочеш, коли тобі подобається жити поруч».

І щось подібне відбулося в моєму житті. Всі вони замінили мені мої ноги. Я перестав помічати свою фізичну ваду, я став жити їхнім життям. Мені стало хороше, але… Я не маю на це права. Бо той інвалід був безнадійним сліпим, і він мав право на таку виняткову увагу людей, на те, щоб вони «ділилися» а ним своїми очима. Очі у нього не могли вирости, тому всі навколо ніби давали до його послуг свої власні очі. А я?

Ноги у мене є! І всі лікарі, і професор, який консультував і найперше Марко Ісайович, всі переконані, що рано чи пізно я встану і піду. Досить якогось нервового струсу, якогось збудження, і я піду. Якого? А в тому-то й суть, що він на замовлення не робиться, і вони його не можуть передбачити, чи «запрограмувати», чи «запланувати». Але все залежить від мене — досить мені напружитись, і я встану й піду.

А тепер, завдяки всім моїм друзям, у мене начебто відпала така потреба — вони замінили мені ноги! Кожен по-своєму. Правда, наш «технократ», як називає Вадика Кирило, здавалося б, зробив найбільше. Він, за висловом того ж Кирила, надав мені «права екстериторіальності у дворі». Справді, ліфт-підйомник, виробництва «фірми Іванов — Сахненко», діє безвідмовно, і я маю змогу пересуватися на своєму кріслі не лише по двору, а навіть заїздити в книжковий магазин, що на розі. На щастя, там широкі двері, і моє крісло в'їздить всередину магазину вільно. Але не тільки Вадик подбав, щоб у мене були ноги. Без його допомоги я не виїхав би з квартири, не спустився б по тих трьох чи чотирьох східцях у коридорі на своєму кріслі — що правда, то правда. Проте всі вони якось непомітно для мене поділилися зі мною своїми ногами. Ні, трохи не те… Тут треба сказати по-іншому: всі вони потроху взяли на свої плечі тягар мого горя, і мені стало легше. Особливо Іржик. Коли б я її не бачив бодай один день, я не знаю, як мені було б погано.

Але… але… але… Чи може людина навчитися плавати, коли вона на глибині боїться пуститися надувного рятувального кола? Думаю, що ніколи вона не навчиться, скільки б не таляпала по воді ногами і однією рукою. Поки друга рука її гарячково хапатиметься за рятувальне коло, нічого не вийде. Коло, тільки коло триматиме її на поверхні. Тільки тоді, коли людина наковтається води, коли не намацає ногою дна і по-справжньому відчує, що єдиний її порятунок в тому, щоб загрібати воду руками і відштовхуватись від води ногами, тільки тоді вона попливе. Але потрібно наковтатися води, потрібно гостро відчути цю необхідність — або я попливу, або я потону. Потрібний нервовий струс, перелом у психіці, віра в свої сили, чи що?

А я зараз маю чудовий рятувальний жилет… Навіть не надувне коло, яке ненароком може випорснути з моїх рук, і тоді мені доведеться хоч-не-хоч «поплисти», тобто піти, ні, я маю жилет, що міцно пришнурований до мого тіла і надійно тримає мене на поверхні води, виключаючи найменший риск втопитися. Цей рятувальний жилет: і мама, і вони, всі мої друзі, і масажистка тьотя Галя, і лікар Марко Ісайович. Як же я навчуся плавати самостійно?

Я знаю, чому Олег Борщов так наполягав, щоб я потрапив на стадіон, на ту гру. Справа тут не тільки в тому, що він потурбувався про мою розвагу і захотів зробити мені приємне. Я певен, що йому переповів Кирило те, що розповів йому я. А я Кирилові якось розповів те, що розповів мені професор: про мої «маленькі» ноги, змодельовані у мене в мозку. Ну, про те, що я повинен навчитися володіти тими своїми «змодельованими» ногами, і вони одного чудового дня, в якусь невловиму для мене мить примусять скоритися мені мої справжні, «великі» ноги. А для цього мені потрібні відповідні емоції, я повинен подумки «йти», «бігати», «стрибати» тощо. Найлегше це робити — наслідуючи інших, уявно повторювати їхні рухи. А найкраще це робити в якомусь напруженні, збудженні, як ось на футбольному матчі чи на змаганнях легкоатлетів. Сидячи на трибунах стадіону, навіть здорові, нормальні люди, не інваліди, несвідомо повторюють рухи спортсменів.

Кирило розповідає безладно, непослідовно, то забігає наперед, то повертається назад, то «вгвинчує» щось у свою розповідь таке, що, здавалося б, не має зв'язку з попереднім, але, може, саме тому його розповідь і цікаво слухати. І він зумів зацікавити своєю розповіддю Олега. А Олег — спортсмен, він літературні вправи Кирила спромігся дуже швидко перекласти на мову спорту. І він зрозумів його, зрозумів, що мені таки справді корисно бувати на стадіоні.

Я бачив, що він непомітно за мною спостерігає. Йому було цікаво, як я реагую на матч. Я… Я реагував як слід. І мої «модельні» ноги забили у ворота югославів аж три м'ячі, стільки, скільки їх і було забито у тому матчі, але мої справжні ноги… Вони, як і раніше, належали кому завгодно, тільки не мені…

Вчора у мене був Марко Ісайович, наш районний невропатолог. Він хороший лікар, він подобається мені за те, що немає в його поводженні зі мною (як, мабуть, і з іншими хворими) того псевдооптимізму — мовляв, немає на світі невиліковних хвороб, все буде гаразд! А от як і чому все буде гаразд — відповідь на ці запитання розпливчаста і не чітка. Марко Ісайович не такий, і тому я йому вірю, що все справді рано чи пізно «стане на свої ноги», тобто стану на свої ноги я. Стану і піду.

Але вчора Марко Ісайович був якимось не таким, як завжди. Він говорив зі мною неуважно, уникав мого погляду, і взагалі мені здалося, що він на мене за щось сердиться. Але за що? Тобто як це може лікар сердитись на хворого? Він не сердиться, звичайно, але мені здалось… Я не знаю, як це висловити… Виходило так, ніби я його чимось незаслужено образив. Я — хворий, він — лікар, і він повинен не сприйняти цю образу як образу, заховати її в собі, виду не подати, що він і робив… Проте десь в чомусь вона таки вийшла назовні. Може, тому, що він людина надзвичайно щира і не вміє прикидатися?

А сьогодні я вже напевне знаю, що я таки його образив. Тобто не я особисто, але все виходить від мене, і все, все, всі його неприємності через мене.

Сьогодні, коли мама була на роботі, всі мої друзі в школі і я нікого не чекав, хтось подзвонив у двері. Я підкотив на своєму кріслі до дверей і відчинив їх. Увійшла якась тітонька. Вона одразу здалась мені занадто діловою і заклопотаною і чомусь так само одразу не сподобалась мені. А чому, я й сам не міг би пояснити. Тепер уже можу, а тоді не міг би. Щось у ній було таке, таке… Ну, не те що хиже, але щось таке, що примушувало насторожуватись, замикатись в собі.

— Це, звичайно, ти — Горбаченко Максим Вікторович?

— Я. Прошу, проходьте, сідайте.

— Спасибі.

Вона зайшла до кімнати, сіла біля стола, розстебнула свій портфель і почала викладати з нього якісь папери. Притому вона, хоч сиділи ми одне проти одного, дивилася на мене так, ніби хотіла бачити мене лише в профіль. Лише в профіль і більш ніяк.

— Мама, звичайно, на роботі?

— На роботі.

— Ну, писала не мама, почерк не встояний, дитячий почерк. Ти не писав теж?

— Що? — здивувався я, передчуваючи щось нехороше.

Лист на ім'я міністра охорони здоров'я.

— Ні-і… Не писав я ніякого листа.

— Я так і думала, — живо сказала жінка.

— Що ви думали?

— Що ти будеш відпиратися. І справді, коли б ти хотів зізнатися в тому, що писав цього листа, то лист не був би анонімним…

— Я справді не писав такого листа!

— Ат, яке це має значення? Писав — не писав. Лист є! — вона дістала з купи паперів листа і потрясла ним в повітрі. Це був звичайний аркуш, вирваний з учнівського зошита і списаний великими округлими літерами.

— Лист є! — повторила жінка. — А лист — це сигнал! Ми ж повинні прислухатися до сигналів трудящих…

— Пробачте. — Я почував себе так, що, здавалося, зараз провалюся крізь підлогу разом зі своїм кріслом на колесах. — Пробачте, але я десь читав, що анонімні листи взагалі не перевіряють. Це — по-перше. А по-друге, коли б я його навіть писав, то це не сигнал трудящих, я ще ніде не працюю…

— Яке це має значення?

— Виз міністерства?

— Яке це має значення? Не в тім суть. Я не з міністерства, але мені доручили перевірити цей лист, і я доведу цю справу до кінця.

— Пробачте, але ж немає ніякої справи…

— Тебе погано лікують, ти незадоволений своїм лікарем…

— Я дуже навіть задоволений своїм лікарем! Це неправда!

— Але ж тут чорним по білому написано…

— Я не писав цього листа!

— Значить, його написав хтось з твоїх друзів, з твоїх слів.

— Але ж чому тоді він не поставив свого підпису?

Вона якось так здивовано глянула на мене, що мені від її здивування стало страшно. Вона розуміла, для чого не підписуються такі листи, і розуміла не просто, а так, ніби була на боці анонімника, схвалювала його завбачність і обережність. І їй страшенно хотілося «довести справу до кінця», хоча, по суті, не було ніякої справи! І тут я зрозумів, що цій жінці взагалі начхати, як мене там лікують, погано чи добре. Для неї важливий «сигнал». Цей «сигнал» ставить в залежність від неї іншу людину, в даному випадкові Марка Ісайовича, цей «сигнал» підносить її над іншою людиною, дає їй хоч маленьку, хоч короткочасну, але владу над цією людиною, і все це приємно лоскоче їй пиху. Ні-і, таким людям не можна не тільки доручати перевіряти чиїсь скарги, хоч би ті скарги мали правдиві підписи, таким людям взагалі нічого не можна доручати і довіряти. Вони так «доведуть» діло до кінця, що…

— Покажіть, будь ласка, листа, — сказав я.

Вона охоче показала. Я відразу ж впізнав, чий це почерк. Але що робити? Як бути? Коли дізнаються хлопці, то… Ой, що буде, коли дізнаються хлопці? Такого вони можуть і не вибачити…

КИРИЛО КУЛИЧЕНКО

— От для чого мені, наприклад, пам'ятати, хто кого грає у фільмі «Брати Карамазови»? Ерудиція? Еге-ге-ге! Є такі типи, що їх хлібом не годуй, а дай похизуватися чимось таким, чого інші не знають. Вадик, наприклад, не знає, що брата Митю грає актор Михайло Ульянов, брата Івана — Кирило Лавров, а Альошу — Андрій М'ягков. І правильно, що не знає, це зовсім не обов'язково знати. А я навіть знаю, що Андрій М'ягков з театру «Современник», Кирило Лавров, мій тезко, з Ленінграда, Ульянов теж москвич, як і М'ягков, а от з якого він театру, на хвилиночку забув. Хоча дуже може статися, що я пригадаю. А для чого, хто б мене спитав? Щоб десь перед кимось похизуватися (хоч би й перед Іржиком) такою своєю ерудицією? Та ні, я це за ерудицію навіть не вважаю. Просто у деяких людей є властивість зберігати в голові другорядну інформацію, та так, що для чогось необхідного в тій голові не залишається місця. І я належу до таких людей.

От як звали того хлопчика в «Братах Карамазовых», що заступався за свого тата? І як його тата звали? Там ще хлопчик жалів коняку, яку били важкою голоблею. Жалісливий страшенно був. Але в основному він жалів свого тата, хотів, щоб його тата всі поважали, а його тата не поважав ніхто.

«Братів Карамазових» я єдиний в класі прочитав. Прочитав роман після того, як побачив фільм. Вадик цього зрозуміти не може, але дехто в класі після цього (і зокрема Іржик) почали дивитися на мене з повагою. Гріш ціна тій повазі, тим більше, що назавтра я схопив з російської літератури трійку. Щось чи то переплутав, чи почав трактувати по-своєму, словом, «нав'язав дискусію» Марії Семенівні, і вона, щоб розрубати цей «гордіїв вузол», взяла й поставила мені трійку, хоч інший вчитель на її місці міг вкотити й двійку.

Я чому «Братів Карамазових» згадав? Згадав спершу книжку, потім фільм, а вже тоді— хто кого з братів грав… Все ж значно простіше. Ота моя невиправдана любов до паралелей там, де її, по суті, не може бути.

Спробував поставити поруч того хлопчика з «Братів Карамазових» і Толю Юхимця. Зовні — ніби схоже. Ні для кого не секрет, як Толя переживає, що його батько Костянтин Іванович пиячить і через це не має ніякого авторитету. Дворова громадськість (в основному ті бабусі, що сидять завжди на лавочці і додивляються, хто, коли до кого йде і що несе) Толиного тата в гріш не ставить. Але і в цеху, де Костянтин Іванович працює, він навряд чи користується повагою своїх товаришів. А Толя це дуже близько до серця бере. Я його розумію, я на його місці почував би себе не краще. Може, саме через це в Толі оця його «супержалісливість»?

І в того хлопчика, якого Достоєвський описав, теж була якась така жалісливість. І що таке — «жалісливість», а що таке «людяність»? Вони споріднені чи ні? От що я хотів би знати. Для чого це мені знати, я не можу пояснити. Може, все виникло після розмови з Максимом про філософію.

Я не з тих, хто, коли хоче сказати: «Не базікай!», каже «Не філософствуй!» і думає при тому, що він щось надзвичайно мудре сказав. Я розумію, що філософія — то надзвичайно розумна і потрібна наука. Але для чого нам в школі зайвий предмет? Як на мене, то й цих, що є, досить, уроки ледве-ледве встигаєш поробити, і то не всі і не завжди. А Максим вважає, що коли б ми знали основи філософії, то осмисленіше підходили б до всіх предметів і вони б нам значно легше давалися. Ми б не механічно завчали, а мали б в руках якийсь універсальний ключ, чи як це назвати? Може, й так, не знаю, не знаю. Але предмети шкільні — предметами, а ми, може, в цьому Максим і має рацію, завдяки філософії краще б розумілися на всьому тому, що називають життям. «Ти ще не знаєш життя!»— любить повторювати мій тато. І так виходить, що я знатиму його аж тоді, коли проживу це життя. Але навіщо мені тоді ці знання, коли життя вже залишиться позаду і я своїми знаннями так і не встигну скористатися? А хіба не можна вивчити життя, ну не все, а основні його моральні принципи, ще до того, коли ти по-справжньому в життя вступаєш? Щоб не спотикатися об ті самі камінці, об які спотикалися твої прадіди, діди, батьки? От, скажімо, вивчення мови. Ніхто ж не каже: «Ти ще не знаєш англійської мови, виростеш — знатимеш!» Адзуськи! Як же я її знатиму, коли я її не вчив? Дитину почни вчити якоїсь іноземної мови прямо з колиски, і вона в п'ять років чудово порозуміється з іноземцем, чиєї мови її навчили.

Значить, можна і життя вивчити? Ну, не зовсім, не у всіх деталях, бо зрозуміло, що всього аж ніяк не передбачиш, але правильно оцінювати всі житейські явища і приймати відповідні рішення — єдино правильні, мабуть, що можна? Чи ні? Тато мені каже: «Чекай, чекай, набереш у вуха води, життя навчить». Навчить-то навчить, але для чого набирати у вуха води? Колись якась мавпа схопила зопалу в руки жарину, обпеклася, і її гіркого досвіду вистачило для всіх нас, навіть мала дитина знає, що вогонь пече. Кожну дитину зокрема цій «премудрості» навчати не треба, не треба в кожному окремому випадку починати все з самого початку.

Отож і в житті… Як, наприклад, відрізнити доброго від добренького, злого від суворого, ласкавого від облесливого, вимогливого від прискіпливого, фантазера від брехуна, щедрого від розтринькувача, ощадливого від скупого, спокійного і витриманого від байдужого? Де закінчується одне і починається інше?

Чи багато ми можемо навчитися у минулого? От хоча б ї з художньої літератури? Як на мене, то не дуже. Той хлопчик з «Братів Карамазових», що жалів свого тата, і Толя Юхимець — не однозначні, і схожість у них тільки зовнішня. Зараз зовсім інші умови і зовсім інше життя. Кому було яке діло до того хлопчика, а Толя у нас хіба ж сам, хіба ми дамо його скривдити? І дорослі не дадуть. Хоча хто його зобижає, окрім рідного тата? Тут складніше трохи, плутаніше виходить, але Толя й сам багато в чому винен. Хіба щось подібне могло бути з Вадиком Івановим, чи з Олегом Борщовим, чи з Максимом?

Я вчора дочитав одну, знову ж таки «дорослу» книжку. Вона, може, кому-небудь з моїх однокласників здалася б навіть нецікавою, бо написана трохи незвично, закручено, і сюжет її не перекажеш двома словами. Книжка називається «Бойня № 5», і написав її Курт Воннегут, сучасний американський прогресивний письменник, учасник другої світової війни.

Зміст книжки так просто не перекажеш, бо він там всього торкається, багато всього розповідає, різні питання порушує, але пише, як я оце розповідаю: то наперед забіжить, то назад повернеться, і треба дуже уважно читати, щоб не заплутатися і зрозуміти, що й до чого.

Автор там пише таке: «Все, що може трапитись з людиною в житті, описано в «Братах Карамазових» Достоєвського». Ну? Я ці слова прочитав і, навіть не дуже над ними задумуючись, з Куртом Воннегутом не погодився.

Може, для сучасної Америки і взагалі для тих країн, де капіталізм, вони й правильні, але в нашому житті відбувається таке, що нікому з братів Карамазових і приснитися не могло. Причому нами це все сприймається дуже просто, ми собі, особливо моє покоління, навіть уявити не можемо, що може бути якось по-іншому. Колись могло бути, тепер — не може.

От візьмімо Альошу Карамазова. Але я ще про Вадьку Іванова скажу. Фільм «Брати Карамазови» ми з Вадькою разом дивилися. І от коли там все почалось, Вадька мене й питає:

— Достоєвський що, тільки про психів писав?

— Чому ж про психів?

— А ось ще є його фільм «Ідіот»…

— Не його фільм, в часи Достоєвського кіно не було, він роман «Ідіот» написав, а тепер його екранізували.

— Кирило, — сказав Вадька, — не чіпляйся, ти добре знаєш, що я хочу сказати, але чому він тільки про психів писав? Що йому, нормальних людей не вистачало? Ти читаєш багато, ти все знаєш, от я й запитую? «Ідіота» ти теж прочитав?

— Прочитав.

— Той, про кого він писав, що, справді ідіотом був?

— Ну… не зовсім, — відповів я, — але психічно нормальною людиною його теж не назвеш.

— От бачиш! — зрадів Вадька. — Значить, і там про психа! Для чого?

Ну, я так, як наша «русачка» Марія Семенівна, пояснити не можу, але в двох словах сказав, що в часи Достоєвського в царській Росії була така мораль, що щирий і великодушний вчинок людини міг розцінюватися як вчинок божевільного. І в Достоєвського так виходило, що на благородний вчинок могла зважитися людина, у якої з психікою не все гаразд було.

Словом, я не певен, чи зрозумів мене Вадик Іванов. Він ще запитав:

— А чого навчити нас може такий фільм чи така книжка?

І тут я виявився не дуже так щоб на висоті, почав щось там таке мудрити, що все робиться для того, щоб не повторювали чиїхось помилок. А потім, вже коли кіно закінчилося і Вадька пішов додому, я подумав, що тут щось трохи не так. Хіба нам потрібний досвід братів Карамазових? Хіба в нашому житті може повторитися щось подібне?

От полковник Іван Іванович Швецов нам такий випадок розповів. У сорок першому році, на початку війни, він ще був тільки старшим лейтенантом, ротою командував. А Київ він визволяв уже в званні майора. А у Варшаву і в Берлін входив на чолі цілого полку. Він вже наприкінці війни полковником став. А в сорок першому, кажу ж, ротою командував. І був у нього в роті один солдат. Немолодий вже, він добровольцем на фронт пішов, і його взагалі на фронт не хотіли брати, здоров'я кволе бути солдатом-фронтовиком не дозволяло. Але він таки наполіг, і його взяли на фронт. І виправки в нього не було солдатської, і слабосилим він був, і кожній кулі кланявся.

А загинув він героїчною смертю. Рота, якою командував Іван Іванович, оборону тримала, в окопах сиділа. І ось в один окопчик, де разом з іншими солдатами сидів той літній доброволець, раптом влітає німецька граната-лимонка. Впала на дно окопчика і крутиться-перекочується, от-от вибухне. Ну, ще там якась частка секунди — і вона вибухне, вона обов'язково вибухне, і тоді загинуть всі. Їм би, котромусь, схопити ту гранату і викинути геть за бруствер, щоб вона там розірвалася… Такі випадки не раз бували на війні. Але ці солдати чи недосвідчені ще були, необстріляні, бо війна тільки почалася, чи їх від страху спаралізувало, але ніхто з них навіть не поворухнувся, тільки дивляться на гранату. І раптом цей доброволець, цей дивак слабосилий, літній, що його й за солдата справжнього ніхто не вважав, бо часом і гвинтівку замість нього нести доводилось, сили в нього не вистачало, раптом цей дивак падає на гранату грудьми і накриває її своїм тілом… А на спині у нього ще речовий мішок був. І як тільки він на гранату впав, своїми грудьми її накрив, тут вона й вибухнула. І нікого в тому окопчику, окрім нього, не вбито, навіть не поранено, всі живими зосталися, тільки оглушило трохи.

Осколки з тієї гранати-лимонки в його тілі зосталися, а деякі його тіло наскрізь пробили і в речовому мішку застряли… А вже після бою, коли ворожу атаку відбили, перед тим як поховати того героя, що товаришів від смерті власним тілом затулив, взяли і розв'язали його мішок. А в мішку було кілька ляльок. Тих, що в лялькових театрах виступають. Серед них Петрушка, веселий, червононосий. Сміється Петрушка своїми товстими губами, рот широкий-широкий, а сам осколками весь посічений. Його хазяїна осколки наскрізь прошили і Петрушку ганчірного ті самі осколки порвали. А солдати довкола — живі зосталися. І тоді вони дізналися, що цей герой-дивак до війни працював актором лялькового театру. Таку «несерйозну» професію мав.

От і мене легковажним вважають. І батьки, і вчителі, і друзі, і всі наші близькі й знайомі.

Я іншим разом на уроці «Ванька валяю», а сам в цей час думаю, чому дорослі такі короткозорі. От вони акселерацію зовнішню, фізичну нашу помітили. І за те спасибі. Тут, правда, заслуги їхньої небагато. Коли татові штани на сина малі, коли нам черевики-шапки не в «Івасикові-Телесикові», а в дорослих магазинах купують, заледве ми п'ятий клас закінчуємо, тут вже яким роззявою будь, все одно помітиш, що відбувається з дітьми щось незрозуміле — ростуть, наче з води. Ну, придивились, помітили, що майже кожен з нас на півголови, а дехто й на голову вищий тата, і придумали це слово — «акселерація». Мовляв, голоду не знало покоління, умови життя хороші, от і ростуть. Правильно, звичайно, і голоду ми не знали, і умови життя хороші, але як на мене, то це лише половина пояснення. Чому ви, товариші дорослі, помічаєте зовнішню акселерацію, ту, що «знадвору», як каже моя бабуся, і зовсім не хочете помічати внутрішньої нашої акселерації? Чи прикидаєтесь, що не помічаєте? Навмисне так робите, щоб права дорослих людей надати нам якомога пізніше? Завидки вас беруть? Ми, мовляв, у ваші роки хирляками низькорослими були, а ви о-он які повиганялися. Між іншим, ми не лише вищі зростом і ширші в плечах, ніж ви були в нашому віці, ми, коли хочете, і розумніші вас. І ми, товариші дорослі, перед вами цим не задаємось. Тільки ви, будь ласка, помітьте нашу і внутрішню акселерацію.

ІРА ВОЙТЕНКО (ІРЖИК)

— Він любить мене, він закоханий в мене. Чи це мені тільки так здається? Ну що з того, що він довірив мені те, чого не довірив нікому, навіть не сказав, хоча боїться, що та тітка не заспокоїться, не досить їй буде його пояснень, вона захоче «справу довести до кінця» і прийде тоді, коли мама його буде дома. Він довірив мені цю таємницю і радився, як йому бути, що робити? Йому так не хочеться вплутувати в це маму, і він очей на Марка Ісайовича звести не може. І він сказав мені: «Тільки з тобою я можу порадитися і тільки ти мені в цьому можеш допомогти, бо хлопці якби зопалу не набили йому пику…» Тут він має рацію. Хоча… Він міг би порадитись і з Олежкою Борщовим, той вміє тримати язик за зубами і в своїй футбольній команді, як капітан, навчився, звичайно, різні конфлікти розв'язувати. Чого-чого, а конфліктів у спорті вистачає хоч у них у футболі, хоч у нас в легкій атлетиці.

Але він вирішив не з Олежкою радитися, а зі мною, значить, довіряє, а це значить… Господи, та нічого це не значить! Я вже теж стаю дурненькою, як ті дівчиська, котрі позбираються по кутках і відкривають «читацьку конференцію» на тему: «Що краще — кохати чи бути коханою?»

Кохати чи бути коханою? Що краще? Я не знаю, що краще. Мені просто хороше з Максимом, а він, напевне, в мене закоханий. Тому він нікому не сказав про цю таємницю, нікому-нікому з хлопців, а все розповів мені, і радився зі мною, і просив мене допомогти, коли я що-небудь придумаю.

Може, й так, бо як допомогти Максимові, я, здається, придумала.

Прямо на уроці, хоч це було зовсім не за темою, я підняла руку, і коли Стелла Анатоліївна запитала, що таке, я сказала:

— Стелло Анатоліївно, що коли одна людина, бажаючи допомогти іншій людині, написала анонімку в одну дуже високу установу, а в результаті постраждала зовсім невинна людина? Постраждала людина, яка, навпаки, заслуговує подяки…

Весь клас дивився на мене, ніхто не міг зрозуміти, до чого я хилю, до чого тут якісь люди і якась анонімка. І Стелла Анатоліївна здивувалася теж: до чого такі запитання посеред уроку? І коли б вона здивувалася менше, то, безперечно, сказала б мені, щоб я не лізла із запитаннями, що не мають ніякого відношення до уроку, щоб не заважала їй. Але я знала, що це запитання настільки здивує її, що вона змушена буде щось відповісти. І я не помилилася. Стелла Анатоліївна сказала:

— Войтенко, ти щось не те кажеш. Хіба анонімкою можна допомогти комусь? І хіба анонімки пишуться чесними людьми з метою допомогти іншим людям? Коли людина соромиться поставити під написаним нею свій підпис, значить, вона написала неправду.

— Це так, — сказала я, — але тут — виняток. Ця анонімка написана справді з метою допомогти людині, але все обернулося на зло іншій людині.

Тут, як з кілочка, втрутився Кирило Куличенко, який, звичайно ж, не міг пропустити нагоди встромити й свій глек на капусту:

— Чесна людина ніколи не забуває поставити свій підпис під анонімкою, — сказав один гуморист.

— Але ж тоді це буде не анонімка, — щиро вирвалось у Олежки Борщова, — і про що ж тоді говорити?

В класі засміялися, і Стелла Анатоліївна замахала руками і насупила брови:

— Давайте відкладемо цю дискусію до перерви! Не забувай те, що тема уроку у нас зовсім інша.

Я знаю, чого вона боялася, вона боялася, щоб знову не втрутився Кирило Куличенко, бо він як заплететься кудись язиком, то нікому не під силу виплутатись. Але, на щастя, Кирило промовчав. Чи нового глека на капусту у нього не було під рукою, чи вирішив не дратувати Стеллу Анатоліївну, чи й сам зацікавився.

А я, коли запитувала, і коли Стелла Анатоліївна відповідала, і коли Кирило втрутився, і коли Олежка сказав, що підписана анонімка вже не буде анонімкою, а звичайним листом, отже нема про що говорити, я весь цей час спостерігала за Толею Юхимцем. І зразу зрозуміла, що Максим не помилився — того листа в міністерство справді писав Толя Юхимець. Писав і не підписав. Яке у нього перелякане і жалісливе обличчя раптом стало! Він навіть зблід. І слова «чесна людина» його наче батогом хльоскали. Мені навіть здалося, що кожного разу, коли він чув слова «чесна людина», і ще — коли він чув, що іншій людині завдано прикрощів, хоч і ненароком, він весь зіщулювався і зацьковано озирався довкола, наче шукав порятунку. І тут навіть мені стало його жаль, хоча я переконана, що людей не можна жаліти, що це принижує і псує їх.

І на перерві таки відбулася «прес-конференція», як каже в таких випадках Кирило. Всі, перебиваючи одне одного, почали говорити, що коли та людина написала анонімку, то мусить знайти в собі мужність і піти туди, куди вона писала, і сказати, що написане нею неправда, що вона помилилася. І це буде по-чесному.

На тому й порішили — анонімник мусить «розсекретитись», мусить чесно написати про все, пояснити, що трапилась прикра помилка. Я сподівалась, що бодай хто-небудь поцікавиться: вигадала я все це, просто приклад навела чи мала на увазі конкретних людей? Очевидно, що для всіх наших хлопців і навіть дівчат це не мало особливого значення. Головне, що у якоїсь людини неприємності і треба цій людині допомогти. А знайома вона нам чи зовсім незнайома, хіба це так важливо?

ВАСИЛЬ СОРОКА

— Як часто даємо ми бездумні обіцянки і поспішаємо виконувати їх!

Влітку, коли ми прощались з Іржиком, Кирилом Куличенком, Толею Юхимцем, Вадиком Івановим, то обмінювались адресами, обіцяли не забувати одні одних, регулярно писати листи або хоча б листівки. Але що там листи чи листівки, коли між нами така невелика відстань! Можна побачитись особисто, особливо мені. Мені чи будь-кому з наших сільських, бо ми часто буваємо у місті. А що виходить насправді!

Правда, минулого разу я бачився з Толиком Юхимцем, але він був чимось засмучений, і розмови у нас не вийшло.

Але я сам собі пообіцяв, що незабаром знову буду в місті і обов'язково зайду до когось з них. Коли по совісті, то мені найбільше хотілося побачити Іржика. Я чомусь скучив за нею…

Я пригадав, що тоді, влітку, Іржику страшенно захотілося спробувати, як вона — зможе чи не зможе орудувати веретеном! І я повів її до своєї бабусі, і бабуся дала їй в руки веретено і показала, як прясти вовну.

У моєї бабусі не одне веретено. Я знав, що те, яким вчилася прясти Іржик, так і залишилося з намотаною на ньому сірою вовняною ниткою — трудовими успіхами Іржика. Бабуся його більше не чіпала. І мені захотілося привезти те веретено в місто і подарувати його Іржику на пам'ять.

А крім усього, я ще хотів показати хлопцям одну знахідку, що має стати експонатом нашого музею. Це — офіцерський компас з часів Великої Вітчизняної війни. Власне, те, що залишилося від компаса, — картушка, чорна коробочка. Скло розбилося, мабуть, ще в бою, і стрілочка загубилася теж. А чорна ебонітова коробочка картушки зосталася майже неушкодженою, за винятком двох-трьох маленьких щербинок.

Ця коробочка потрапила до мене випадково. Три тижні тому я йшов левадкою, тією самою, на якій ми влітку вперше зустрілися з Іржиком, коли вона хотіла з руки нагодувати рябенького кабанчика тітки Макарихи солодкими кукурудзяними пластівцями, і звернув увагу, що внук тітки Макарихи, Льоня, йому шість років, грається на горбочку біля стежки якоюсь чорною коробочкою.

— Що це в тебе, Льоню? — запитав я.

— Ось, — охоче показав він, — коробочка чорненька. Знайшов. Там, за річкою…

— Покажи!

— А ти оддаси?

— От дивак, потрібна мені твоя коробочка! Звичайно, віддам.

Але коли я взяв коробочку в руки, то виявилось, що вона мені дуже навіть потрібна. Виявилось, що це експонат для нашого музею. Малий Льоня міг мені й не казати, де він знайшов цю коробочку, я б і так здогадався. Там, на тому березі річечки, в сорок першому році був передній край оборони наших військ. Окопи давно повсувалися, але коли стати на горбку і уважно придивитися, то й зараз помітна звивиста лінія їх. Там наче земля трохи запалася і трава на тому місці росте якась особлива — висока, соковита, яскрава. Може, там тому така трава, що те місце дуже рясно скроплене кров'ю наших солдатів?.. Я з нашими хлопцями і вчителем історії Савою Микитовичем вже кілька разів провадили в тому місці розкопки і дещо знайшли для нашого музею. Найбільше траплялося гільз, позеленілих, проіржавілих. Але знайшли ми також гранчастий багнет, пробиту кулею солдатську баклажку, кілька касок, коробку від протигаза, ще дещо.

І ось тепер ця Льончина знахідка. Я крутив її в руках, а Льонька не спускав з мене очей, дивився підозріло, сподіваючись, що я будь-якої миті заховаю його цяцьку в кишеню. І він мав для цього всі підстави…

Раптом я помітив на денці ебонітової картушки видряпані чимось гострим дві літери: «І» та «Ш». Безперечно, це були ініціали власника компаса! Але як же звали цього загиблого героя? Ігор? Ілларіон, Іраклій, Ілько? Іван?..

Коли б я в ті хвилини, стоячи на левадці біля Льончика, знав, що людина, котрій належав колись цей компас, живе в кількох десятках кілометрів від мене, я, незважаючи на пізній час, з копита помчав би до електрички. Але тоді про таку удачу, про таке щастя я не смів навіть мріяти. І ще мине довгих три тижні, коли я нарешті виберусь до міста, зустрінусь з усіма хлопцями, з Іржиком, познайомлюсь з Максимом Горбаченком, і нарешті… Це буде сьогодні!

А тоді:

— От що, Льончику, я змушений буду в тебе цю штуку конфіскувати!

Він, звичайно, не знав, що таке «конфіскувати», але зрозумів мене цілком правильно, бо заявив:

— Я зараз зареву і погукаю бабусю!

— Дурне ти хлопченя! Для чого ревіти? Я тобі за цю коробочку, яку ти однаково загубиш, дам зараз кулькову, триколірну ручку. Дивись!

Я дістав з кишені кулькову триколірну ручку. Це — з піджака. А в кишені куртки у мене знайшлася цукерка. Я розгорнув її, встромив Льончику в рота, навіть не питаючи його згоди, бо знав, що відмови не буде, а на папірці, на цукерковій обгортці показав, на що здатна моя кулькова ручка: пише синім, червоним, зеленим, встигай тільки кнопку натискувати. Льончик зрадів. Він зрозумів, що така штука, як ця чудова ручка ще й з цукеркою на додачу — річ значно коштовніша, ніж вищерблена чорна коробочка, тому запропонував:

— На ось тобі жменю гарбузового насіння, бабуся насмажила. Ось, в кишені. Бери, коли хочеш, своєю жменею, твоя жменя більша.

Я взяв насіння, і ми розійшлися взаємно задоволені один одним. То була ще осінь, а три дні по тому випав сніг, вдарили морози, почалась зима. Я їхав електричкою до міста, а кругом біліли поля і ліси стояли принишклі, похнюплені, під важкими шапками снігу. Вже ідучи від станції у метро, я прикидав, до кого першого мені найзручніше зайти, і вирішив зайти до Ваді Іванова. А з його квартири вже можна зателефонувати Кирилові, Іржику, Толі Юхимцю, щоб зустрітися і побачити всіх.

Але бувають такі щасливі дні, що все робиться само собою, не треба нічого планувати наперед і не треба ні про що дбати. Як тільки я увійшов у двір будинку, де живуть мої друзі, я побачив всіх їх. Напередодні вони, мабуть, добре попрацювали під. керівництвом двірника, бо середина двору була очищена від снігу, залита водою і перетворилася на хокейний майданчик. Іржик, Олег Борщов, Кирило, Толя Юхимець, Вадя Іванов — всі на ковзанах, всі з ключками в руках — грали у хокей. Грали у одні ворота. А на воротах стояв, точніше, сидів, незнайомий мені хлопець. Це, як виявилось потім, був Максим Грабченко. Він сидів на якомусь дивному кріслі з колесами, але під колесами були прикріплені не то ковзани, не то якісь металеві полози, що дозволяло хлопцеві, хитнувшись тулубом то в один бік, то в другий, ще й відштовхуючись ключкою, швидко пересуватись разом із своїм кріслом в потрібному напрямку вздовж воріт. Всі по черзі били по воротах, але жодна шайба в ворота «є влітала, він відбивав їх усі.

Першим мене помітив Вадя Іванов і загорлав:

— Братва! А хто прийшов! Вася Сорока, власною персоною! Привіт, Васьок, як живеш? Все ще збираєш дідів?

Що таке «збирати дідів», як сказав Вадя Іванов, я розповім іншим разом. Зараз — не до того. Вадя, смикаючи мене за рукав, тягнув до воріт, де сидів той хлопець у кріслі на колесах і на полозах.

— Васю, знайомся, це — Максим Грабченко! Отакий-о хлопець! — великий палець Вадиної правої руки задерся вертикально вгору. — У нього з ногами трохи нелади, але це явище тимчасове, скоро він у нас бігатиме! Оце під колесами, бачиш? Ковзани-полози спецпризначення — це моя робота. В основному — винахід, бо робили ми вдвох з Валерієм Сахненком. Ти ще його не знаєш. Валерій — отакий-о хлопець! Я тебе з ним познайомлю!

Але поки що я знайомився з Максимом Грабченком. Він міцно потис мені руку і сказав:

— Це ти той самий Василь Сорока, що рятував Іржика від хижої свині? Вони мені про тебе розповідали.

— Той самий.

— Дуже приємно. Що ж, на сьогодні, мабуть, досить хокею, підемо до мене.

Я трохи розгубився:

— Я, власне… Я приніс Іржикові веретено з її особистим доробком і… ще хотів показати хлопцям одну річ..

— Ходімо до мене, там і покажеш.

І, відштовхнувшись ключкою, він швидко поїхав на своїх полозках-ковзанах. Іржик поїхала поруч з ним, ледь торкаючись рукою в червоній рукавичці спинки його крісла. Збоку могло б здатися, що вона підштовхує крісло, але це було не так — вона просто торкалася і зовсім не підштовхувала. Я звернув увагу на те, що ніхто не допомагав Максимові пересуватися, і зрозумів, що тут у них щодо цього існує якась мовчазна згода. Так воно потім і виявилось.

Максим підкотив на своєму кріслі не до парадного, а до лоджії першого поверху, і тут я помітив, що з лоджії донизу звисають якісь тросики і велосипедні передачі.

— Моя робота, — гордо пояснив Вадик.

— Ага, — сказала Іржик, — дивись, щоб Василь не подумав, що це винахід Кирила!

Всі засміялися, а Вадик махнув рукою:

— Кирило у нас спеціаліст по кораблях. І не простих, а з райдужними вітрилами. Всім хороший корабель, одна біда — руками його помацати не можна.

Якась у них таємниця, якої я ще не знав.

Кирило в боргу не залишився:

— Значить, ти віриш лише в те, що можеш помацати руками.

— Атож, — відповів Вадик.

— Ну от, я так і знав. В твоїй голові немає жодного міліграма мозку, адже ти ніколи не мацав його руками! А інших доказів ти не визнаєш.

І знову всі сміялися, а Іржик дзвінкіше всіх. Я дуже люблю слухати її сміх. Мені б хотілося чути цей сміх завжди. Але на відміну від Кирила Куличенка мені не завжди вдається сказати щось смішне чи веселе. Отже, виходить, що Іржик здебільшого сміється для Кирила, а ми при тому просто присутні.

Тим часом Максим Грабченко закріпив якимись гаками чи зажимами своє крісло і швидко-швидко почав крутити корбу, на яку я спершу не звернув уваги. Крісло разом з Максимом відірвалося від землі і швидко й плавно почало підніматися до рівня билець лоджії. Максим гойднувся, подався всім тілом вперед і здійснив м'яку посадку на підлозі лоджії.

— Давай, братва! — скомандував Вадик і першим поліз через бильця лоджії слідом за Максимом, дзенькаючи ковзанами об бетон стіни. За ним полізли інші хлопці й Іржик.

— А ти що, чекаєш запрошувального квитка? — гукнув мені Кирило.

— Та якось незручно, може, краще через двері, — знітився я.

— Давай, давай, — озвався Максим, — в нашій квартирі дверима користується лише моя мама, а вона зараз на роботі.

І я поліз через бильця лоджії слідом за ними. В лоджії вони сі поскидали черевики з ковзанами, а Максим відчепив свої металеві полози, і його крісло тепер залишилося тільки на колесах. Він в'їхав в квартиру першим, слідом за ним увійшла Іржик, а за нею всі ми. Я звернув увагу на те, як ввічливо всі вони пропускали Іржика в дверях, що вели з лоджії в квартиру. Робилося це так вишукано, з таким кумедним поклоном і разом з тим з таким серйозним виглядом, що я зрозумів: знову якась гра, якась витівка і знову, напевне, автор її — Кирило, бо влітку, в колгоспі, за ними такої галантності не водилося. Траплялося хлопцям пхатися попереду дівчат, і ніхто на це не зважав. А тут — дивись ти якими лицарями поставали!

В кімнаті я врочисто вручив Іржикові веретено з намотаною на ньому сірою вовняною ниткою:

— Твій творчий доробок!

— Спасибі, — зашарілася Іржик і стала надзвичайно милою, навіть її звична насмішкуватість кудись зникла. — А знаєш, Васю, мені страх як хотілося мати таке веретено, але я тоді посоромилася попросити його у твоєї бабусі. А зараз… Зараз я дуже вдячна тобі і їй. Передаси їй низький уклін від мене і скажеш, що я її часто згадую.

— Спасибі…

Але Кирило не був би Кирилом, коли б не докинув:

— Певен, що вона згадує не стільки твою бабусю, як ті пиріжки з вишнями, якими твоя бабуся нас тоді частувала. Коли такий пиріжок, він ще теплий, вмочувати в мед… м-м-м…

Кирило зобразив на своєму обличчі таку насолоду, що всі ми мимоволі ковтнули слину. Тим часом веретено з сірою вовняною ниткою пішло по руках. Його розглядали з цікавістю, а я подумав, що мине кілька десятків років і з такою ж цікавістю діти або й дорослі розглядатимуть яку-небудь кулькову ручку нинішнього виробництва чи ще який-небудь інший побутовий предмет, який потрапить у майбутнє.

Тільки Вадик зневажливо хмикнув:

— Теж мені — техніка! В одну бабську силу. Іржик, ти що, справді збираєшся ним щось прясти?

— А що?

— Слухайте, слухайте, — крикнув Кирило, — слухайте і не кажіть потім, що ви не чули! Отже, слухайте! В шістдесят дев'ятій квартирі живе собака. Тобто я хочу сказати, що він не один там живе, а з хазяями. Але не будемо поки що про хазяїв, скажемо про собаку. Він надзвичайно волохатий. Якась кавказька вівчарка, чи що. Ну, ви ж її бачили не раз у дворі! Диво, до чого волохатий пес. От коли б начесати з нього вовни, то Іржик могла б…

— Торкнися, торкнися собачки, — порадила Іржик, — і як залишишся живим, як та цюця тебе не з'їсть, як ти начешеш вовни з неї, я ту вовну спряду і сплету тобі напульснички…

— Хлопці, а що таке напульсники, справді? Їх як зодягати? Через голову чи через ноги?

— У Гоголя зустрічається це слово, — пригадав Толик.

Але що таке напульсники і як їх зодягати, через голову чи через ноги, не знав навіть Кирило Куличенко.

Я дістав з кишені вищерблену картушку компаса і першому показав її Максимові. Він покрутив її в руках:

— Компас військового зразка. Точнісінько такий у мого тата. Він з ним ходить по тайзі. А татові він дістався від мого діда. Дід привіз з фронту і подарував татові, коли тато був ще зовсім малим.

— По дідах у нас спеціаліст Вася Сорока, — нагадав Вадик, але цього разу ніхто не засміявся.

— О, тут видряпані ініціали, — звернув увагу Максим, — дві літери: «І» та «Ш».

— Так, — пояснив я, — компас три тижні тому знайшов один наш сільський пацан на місці боїв. Коли б вдалося розшифрувати ці ініціали, взнати прізвище офіцера, якому належав компас, можна було б багато чого дізнатися…

— «І» — «Ша», «І», «Ша», — задумливо повторював Максим, обертаючи вищерблену картушку на всі боки, ніби сподівався-таки знайти на ній повністю видряпане прізвище. А всі, хто були в кімнаті, почали наввипередки вгадувати, що могли значити ті дві літери: «І» та «Ш».

Як не диво, але йшли вони тим шляхом, що й я тоді, стоячи на леваді біля Льончика. Ніхто не назвав першим ім'я Іван.

— Ілько Шеремет!

— Ігнат Шубін!

— Ігор Шавловський!

— Ілларіон Шаблін! — вигукували хлопці один перед другого.

І раптом Максим сказав:

— Іван Швецов!

Всі змовкли, принишкли, всі дивилися на Максима як зачаровані.

Я не розумів, що сталося, чому таке звичайне сполучення звичного імені Іван з досить поширеним прізвищем Швецов так їх глибоко вразило.

— А що? — клацнув пальцями Кирило. — Дуже навіть може бути!

— Полковника я беру на себе! — вигукнув Вадик, вихопив з рук Максима картушку і зник з квартири, наче вітром його здуло.

— Дуже навіть може бути, — повторив Кирило, — дуже навіть може бути — Іван Швецов, Іван Швецов. Дуже навіть може бути!

— Не може бути, — якось особливо різко заперечив Толик. — Не така людина Іван Іванович, щоб на полі бою губити свій компас. Той, кому належав компас, безперечно, загинув.

— Чому не може бути? — гарячкував Кирило. — Чому не може бути? На війні траплялося втрачати і не такі речі, як компас.

— Теж мені ветеран знайшовся, — форкнув носом, як їжак, Олежка Борщов, — він знає, що на війні втрачали, а чого ні! Талька правильно каже, Іван Іванович не міг загубити свого компаса…

Поки вони сперечалися, в кімнату увійшов торжествуючий Вадик в супроводі низенького, сухорлявого, літнього вже чоловіка з сивим, аж блакитним, підстриженим під «їжачка» волоссям на голові. Вдягнений цей дядечко був у коротенький кожушок без рукавів і в офіцерські сині штани — галіфе, заправлені у високі білі валянки. Він глянув пильно по кімнаті і втупився в мене великими сірими очима:

— Ти знайшов компас?

— Взагалі то не я, його знайшов один малюк у нас в Теренках, але я знаю, де він його знайшов, там…

— А, та чи не все одно, хто його знайшов! Але ти знаєш, що ти знайшов? Дивись! Дивіться!

Тільки тепер я помітив, що в кожній руці він тримав по компасу. Вірніше, в лівій руці він тримав справний, цілий, діючий компас, на якому поблискувало скельце і всередині зеленаво здригалася стрілка, а на правій його долоні лежала вищерблена чорна картушка компаса, та сама, що я привіз…

— Він повернувся до мене через сорок років… Дивіться ось…

Чоловік (тепер я здогадався, що це був той самий полковник Іван Іванович Швецов, про якого говорилося, як тільки Вадик вибіг з квартири) перевернув догори денцем цілий, справний компас і показав нам дві видряпані літери: «М» і «В».

— З цим компасом я провоював дві війни, війну з білофіннами взимку тридцять дев'ятого року і всю Велику Вітчизняну війну. «М» і «В» — це ініціали мого найкращого друга молодих курсантських років, з котрим ми навчалися в Київському піхотному училищі, яке й закінчили навесні тридцять сьомого року. Понад сорок років тому! Звали мого друга Михась Васинок, він був білорусом, родом десь з-під Вітебська. Коли ми з Михасем закінчили училище, нам присвоїли військові звання лейтенантів і… настав час прощання. Бо призначення ми отримали в різні частини і навіть в різні військові округи: я в Карелію, а Михась на наш західний кордон. Прощаючись, на згадку обмінялися компасами. Я йому дав свій, зі своїми ініціалами, а він мені свій, з ініціалами «М» і «В». Кажу ж, я провоював з ним дві війни. Чотири роки з Михасем листувалися, а в сорок першому, як почалася війна, ми загубили слід один одного. І ось… Слухай, хлопче, як тебе звати? — звернувся полковник Швецов до мене.

— Мене? Василь Сорока.

— А мене Іваном Івановичем Швецовим, будьмо знайомі, — полковник поклав на стіл перед Максимом обидва компаси і потис мені руку.

— Вадим мені встиг повідомити, — провадив далі полковник Швецов, — що ти там в своїх Теренках директором історичного музею значишся?

— Та яким там директором, — знітився я.

— Однак — це експонат? — вказав він на картушку компаса з ініціалами «І» і «Ш».

— Це теж експонат, — сказав я, вказуючи на цілий компас.

— Мабуть, — скупо посміхнувся Іван Іванович. — Але я не знаю, чи маю право на обмін…

— Залишайте в себе обидва, — рішуче сказав я. — Тільки… тільки я сфотографую обидва поруч, і на нашому стенді в музеї висітиме фото з поясненням, що це за компаси.

— Спасибі, — сказав Іван Іванович. — Але досить з мене цієї понівеченої картушки, вона для мене найдорожча. Цей компас можеш взяти для вашого музею. До речі, в сорок третьому після визволення Києва мій батальйон проходив з боями біля твоїх Теренків, саме село залишалось трохи осторонь, не в смузі наступу нашого батальйону, але я знаю ті краї. Невже Михась Васинок загинув у сорок першому біля вашого села? Тепер ми про це обов'язково дізнаємось, обов'язково розкопаємо, де й коли він загинув. Цей компас і поламаний вкаже нам правильний маршрут пошуку…

Раніше я думав, що таке в житті трапляється дуже рідко і коли й трапляється, то може трапитись з ким завгодно, тільки не зі мною. А от… трапилось і зі мною! Мабуть, Вадик Іванов мав рацію, коли казав, що мені на віку написано «збирати дідів». Що ж, сьогодні я знайшов чудового «діда» в особі полковника Івана Івановича Швецова.

ТОЛЯ ЮХИМЕЦЬ

— Тепер уже все позаду! І навіть тоді, коли приїздив до нас Вася Сорока зі своїм компасом, який викликав такий інтерес і знову спонукав полковника Івана Івановича Швецова до пошуків Михайла Васинка, все теж уже було позаду.

Я знову можу чесно дивитися у вічі всім хлопцям, і Іржику, і насамперед Максиму… Ні, не лише насамперед Максиму, тепер, коли до Максима приходить Марко Ісайович і починає оглядати його ноги, я можу не уникати його погляду, не відводити очей.

До речі, після того випадку, після того футбольного матчу, коли ми так і не потрапили на стадіон, і коли б не Валера Сахненко, невідомо, чим би та пригода й закінчилася, тато більше не приходить додому напідпитку. Він змінився, він дуже змінився. Наче принишк, поводиться зі мною і мамою якось так обережно… Ні, не те слово, хоч і справді він з нами поводиться ніби ми важко хворі і потребуємо особливої уваги. Тато наче задобрити нас хоче, чи що? Таке, правда, траплялося з ним і раніше, але раніше в таких випадках він бував надзвичайно збудженим, удавано веселим, удавано дбайливим, кожного разу щось дарував нам… І чим добрішим, веселішим, збудженішим він ставав, тим гостріше ми усвідомлювали, що незабаром він зап'є і стане нестерпним. Ні-і, тепер він не такий. Якийсь м'який, делікатний, ходить, наче прислухається до чогось, і говорить мало не пошепки. Чим це скінчиться, ми з мамою не знаємо, але поки що насолоджуємось спокоєм.

А крім усього! Тепер я спокійний, бо знаю, що мені робити в тому випадку, як тато «зірветься», знову знайде тих своїх дружків-ханиг. Тепер я вже знатиму, що мені робити. Тільки я не буду таким «активним», як минулого разу, коли написав того злощасного листа в міністерство. Це мені наука на все життя — правий ти чи ні, маєш рацію чи ні, заявляй про це одверто!

Мені здавалося тоді, що я найактивніший. Що інші тільки язиками плещуть, тільки на словах співчувають Максимові, і лише я можу щось для нього зробити. Невже так складно, думав я, написати переконливого листа в Міністерство охорони здоров'я і розповісти все, як є? І я таки справді розповів все, як є. Я навіть нічого поганого не сказав про лікаря Марка Ісайовича, словом його не образив, не натякнув навіть, що він поганий лікар. Просто я вважав, що мусить бути лікар ще кращий! А хтось зрозумів мене неправильно. Тобто не мене, а Максима, бо спершу вирішили, що то він написав або намовив когось написати і не поставив свого підпису, хай, мовляв, самі розбираються.

Вже потім Іван Іванович розтлумачив мені, що та тітка з міськздороввідділу не мала права починати цю справу, не поговоривши спершу з Валентиною Сергіївною, Максимовою мамою. Мовляв, ми ще діти і юридично за свої вчинки не відповідаємо такою мірою, як належить відповідати дорослим.

Тут я не зовсім згоден з полковником і відверто сказав йому про це. Я після того випадку вирішив раз і назавжди позбутися будь-якої нерішучості і говорити все відверто будь-кому, говорити одразу, не відкладаючи.

— Що значить «діти?» — сказав я полковникові Швецову. — Причому тут діти? Адже ми вміємо читати й писати, і написане нами дорослі змогли розцінити як документ, як сигнал, хоч і гріш ціна такому «сигналові». Тобто я хочу сказати, що не «ми» вміємо писати, а «я» вмію писати, хоч йдеться лише про мене. Бачте, — казав я Іванові Івановичу, — та тітка з міськздороввідділу одразу ж по почерку встановила, що це писала не доросла людина, а писав школяр. І експертизи їй не треба було. Тоді чому ж мені не нести за це відповідальності? Хоча б моральної? Полковник Швецов усміхнувся і сказав:

— Ну, наскільки я бачу, моральну відповідальність ти вже несеш. Аж плечі тріщать, так несеш. І покарання собі обрав — прийшов і, хоч як тобі було це неприємно, хоч як важко, розповів мені все. Мені! А треба було спочатку не мені. Треба було спершу підійти до Марка Ісайовича і вибачитись перед ним. Сказати: «Так, мовляв, і так, хотів, щоб було якнайкраще, а вийшлоякнайгірше». А вже потім прийшов би до мене, і я б тоді допоміг все розплутати. Ти ж обрав найлегший варіант, прийшов одразу ж до мене, отож героєм себе не вважай…

— Я героєм себе не вважаю і коли хочете знати, то найперше я поговорив з нашою піонервожатою Ніною Олешко…

— Анонімну ти мав з нею розмову, як і твій лист. Почав — наздогад буряків, щоб дали капусти. Але вона дівчина тямуща, зрозуміла, що не буде учень восьмого класу ні сіло ні впало цікавитися, прийме його міністр чи ні. Вона про щось почала здогадуватись. Якось ввечері я сидів у Максима, Валерій Сахненко тоді теж був, і прийшла Ніна. Вона, виявляється, ще й перед тим Максимові розповіла про твої «буряки, щоб дали капусти», і тоді Максим вже ніякого сумніву не мав, що того злощасного листа написав ти, а не хтось інший. Ми й почали радитись, як бути далі. Найперше вирішили поговорити з Марком Ісайовичем, попередити його, словом, розповісти йому все, щоб він не думав, що той лист написаний Максимом чи під його диктовку. А зробивши це, вирішили вичікувати, наскільки «тебе вистачить», коли ти активно почнеш шукати шляхи, як свою помилку виправити. І ти думаєш, що у Ніни Олешко, у вашої старшої піонервожатої, кебети б не вистачило, що тобі порадити? Вистачило б! Але ти страшенно все «законспірував» навіщось. Іржик — молодець дівчисько, здогадалася тобі рятівне коло кинути, але ти не зумів ним скористатися. Адже її запитання на уроці було досить-таки прозорим, ти одразу ж здогадався, кого вона на увазі мала?

— Одразу.

— От бачиш. То треба було і діяти відразу, а не ходити довкола і ставити «наводящі» питання Ніні.

— Та й майже зразу, майже зразу…

— Майже! Майже — «великий чоловік»! Особливо на війні. Про нього кажуть: він майже вбитий, а він живий! Майже! Одразу треба, а не «майже» одразу.

Це ми так з Іваном Івановичем вже по всьому говорили. А я до нього справді не скоро прийшов. Все ніяк не міг вирішити, як мені бути і що мені робити.

Тоді, на уроці, Іржик як поставила оте питання Стеллі Анатоліївні, я так і обімлів, мені здалося, що всі, хто є в класі, всі на мене дивляться і всі до одного знають, що Іржик про мене говорить. А вона й бровою не повела і в бік мій не глянула. Я вже, як віддихався трохи, як перший переляк минув, то зважився на Іржика глянути, хотів очима з нею зустрітися, щоб вона, на мене глянувши, зрозуміла все. Щоб найперше зрозуміла, що я її натяк зрозумів і що поведусь як слід. Щоб між нами начеб яка таємниця була, умова, щоб вона, Іржик, могла з упевненістю сказати хлопцям: «Я помітила, що Толька все зрозумів, і він мені своїм виглядом показав, що він тепер все виправить як слід». Але вона, Іржик, навмисне вбік кудись дивилася, наче мене в класі й не було. А тоді вже що мені залишалося робити? Я не дуже чітко уявляв, якого клопоту завдав; мій лист Марку Ісайовичу, і взагалі не дуже чітко все усвідомлював. Що мені було робити? Піти до Максима? Розповісти йому все, як було? Так, мабуть, було б найкраще. Але у мене духу на те не вистачило. Полковник Іван Іванович має рацію: мужністю я похвалитися не міг. А мені здавалося, що я не боягуз. Я не раз уявляв себе коли не героєм, то у всякому разі людиною, яка в рішучу мить зможе прийняти правильне рішення і прийти на допомогу іншому.

Читав в газетах: там міліціонер хлопчака з-під коліс поїзда витяг з риском для власного життя, там один робітник, повертаючись з роботи, помітив, як на річці топилося двоє дітей, і, хоча вода була холодна, крижана, не задумуючись кинувся в річку і врятував обох дітей, там хлопчина, мій ровесник, з палаючої квартири немовля виніс, там хтось із школярів запобіг залізничній аварії, там ще щось. І часто доводилось читати, що такі героїчні вчинки робили звичайні люди, які і на фронті ніколи не були, і пороху не нюхали. Більше того! Школярі, мої ровесники, а то й молодші од мене, героїчні вчинки робили, навіть допомагали затримувати озброєних до зубів злочинців.

І я кожного разу ставив себе на місце тих людей і запитував сам себе: «А ти, Только, зміг би так? У воду кинутись? В палаючу квартиру зайти? Бандитові, озброєному ножем чи й пістолетом, підніжку підставити? На переріз локомотивові кинутись, щоб дитину врятувати, ризикуючи самому під колесами зостатися? Здатен ти на таке, Только, чи не здатен? Зізнавайся чесно. Тут тебе ніхто не підслухає, тут ми самі».

І кожного разу я відповідав собі: зміг би! І у воду стрибнути, і в палаючу квартиру вбігти, і бандитові дорогу перетяти, і напереріз локомотивові кинутись. Вистачило б у мене мужності! І я й зараз певен, що вистачило б! Все б зробив.

А от на відверту розмову, бодай з одним Максимом, мужності у мене не вистачило. І я теж розумію чому. Так, в тих випадках, коли у воду крижану стрибати, чи у вогонь кидатись, чи напереріз локомотивові, там думати довго не треба було, бо й ніколи. думати — треба діяти.

Я думав, думав, думав і знову на те саме місце повертався: що ж виходить, застудитися в холодній воді не страшно, обпектися так, що й ніякі лікарі тебе не врятують — не страшно, без ніг під поїздом зостатися — не страшно… Так виходить? А перед товаришами перекліпати, почервоніти, покаятись, пробачення у них попрохати — це, виходить, страшніше?

І от не знаю, як там для кого, а для мене виявилось страшніше. Може, це дурниці, але для мене страшніше. Тому я так і заметався.

Я уявив собі, як прийду до Максима, а там вже всі наші зібралися і мовчки дивляться на мене. Чекають, що я скажу:

— Хлопці, так і так, винен, пробачте! Я й у Марка Ісайовича пробачення попрошу, але спершу ви пробачте. Не хотів я, слово честі, не хотів, так вже вийшло.

А вони мовчать… Я ще там щось, а вони мовчать. А Іржик дивиться на мене своїми широко розплющеними очима, і вираз на її обличчі такий, як вона мені колись сказала, що мене на барикадах першим вбили б, бо я нещасливий.

Я їй ті слова до смерті не забуду. У неї жартома наче виходило, але я знаю, що вона мене зневажає. Вона зневажає всіх, хто, на її думку, потребує жалості, і не здогадується навіть, що ні її, ні чиєї б то не було жалості я не потребую. Може, я тому таке ставлення до себе заслужив, що сам жалію всіх, кому скрутно доводиться? І Максима найперше мені жаль. І саме тому, що жаль його мені, я й пішов на таке, написав той лист.

А-як би Вадик Іванов на це зреагував? А Кирило Куличенко? Невже ж Кирило і тут жартома відбувся б? Ні-і, тут він, мабуть, промовчав би, але дарма. Хай би краще яким дотепом впік. Або Олежка Борщов? Він і тепер, коли вже все позаду, він таю все пережив і досі сприймає, ніби від його ноги у власні ворота м'яч влетів, а гра відповідальна. Олег такий, що для нього кожна гра відповідальна. І навіть футбольна гра, звичайна футбольна гра, ним сприймається як щось життєво важливе, де треба дотримуватися всіх правил, і не лише правил футбольної гри, а якихось особливих правил, які кожна людина сама для себе в душі пише. І мою провину, мою помилку Олег сприймає як свою власну. Він капітан, він за все відповідає.

Але найголовніше — Максим… Він вже знав, що я накоїв, він вже ніякого сумніву не мав, що того листа я писав, він мій почерк одразу впізнав, але мовчав. Він не одразу навіть Іржику все розповів, з нею порадився. Чому? Не довіряв їй? Не знав, як вона в такій ситуації поведеться? Раптом візьме і розбовкає! А потім виявиться, що Максим помилився, що не я того листа писав… Значить, Максим боявся сам в дурні пошитися, тому й не казав Іржику? Ні, ні, ні! Він знав, що то я писав, добре знав і Іржику довіряв. Але перш ніж з нею порадитись, сам виходу з цього становища шукав. А який же вихід? Він-то вже помітив, що Марко Ісайович прикро себе почуває, що Марко Ісайович думає, ніби то сам Максим того листа написав. І мовчав! І Маркові Ісайовичу ні гу-гу, мовчав, весь вогонь на себе викликав, думав, думав, як мені допомогти, А мені не допомагати треба було, а ганьбити, як останню скотину. Витримки скільки у Максима виявилось! Він мені час давав, щоб я сам все обдумав. А я всі ті дні поруч крутився, коли Максим все вже знав, проте він ні словом, ні порухом брови себе не виказав, не змінив свого ставлення до мене.

Марко Ісайович — доросла людина, лікар-невропатолог, не зміг приховати свого настрою від Максима, щось там таке проскочило між ними, якась іскра спалахнула і відразу все освітила: Максимові стало зрозуміло — Марко Ісайович прикро чимось вражений, і виною тому — він, Максим!

Так-от, Марко Ісайович настрою свого приховати від Максима не міг, а Максим від мене свій — зміг. Може, я тупіший, може, не відчув нічого? О, ні-і! Такі речі я відчув би одразу, тут у мене нюх. Я нічого так не боюся, як боюся людської зневаги і жалості.

І саме жалістю мене Максим і покарав! А як він тримався весь цей час, як тримався! Хай після цього полковник Іван Іванович Швецов говорить, що ми підлітки, майже діти, і ми якоїсь там юридично-морально-етичної відповідальності не несемо. Не повинні нести. А я вважаю, що повинні.

З Ніною Олешко розмова у мене не вийшла? А тому, що я її дорослою теж не вважаю. І уявив, що там з нею говоритимуть у міністерстві, як з дівчиськом. Тут я з полковником згоден — за дітей нас вважають, ой як вважають! Навіть тоді, коли не треба вважати — все одно вважають. І здавалося б, нащо це дорослим? Для чого вони зайвий тягар собі на шию чіпляють? А для того й чіпляють, щоб і часточкою своїх справ не поступитися нам, підліткам. Їм, дорослим, так зручніше — хай і наш тягар нестимуть, зате в більшій безпеці почуватимуть себе. Як же ж — ми ні за що не відповідаємо! А ми хочемо відповідати! Відповідати за те, що натворили, коли натворили. Але чому правил вуличного руху не буває окремо для дітей і окремо для дорослих, чому санітарні правила, ну там, в плані кип'яченої води, однакові як для дітей, так і для дорослих, а коли про моральність заходить мова, тут — ми діти!

І я полковникові Швецову, після того, як у всьому покаявся і допомоги у нього попросив, то все це так і виклав. І він сміявся, а потім серйозно сказав:

— А думав ти коли-небудь, Анатолію, що живеш у країні, може, в єдиній країні світу, де міністр зобов'язаний вислухати і вислухає навіть такого шпінгалета, як ти?

— То ми підемо прямо до міністра? — зрадів я.

Але Іван Іванович сказав:

— Ну, чого одразу ж до міністра? Більше у нього справ немає, як нас вислуховувати? Підемо у міський відділ охорони здоров'я.

Перед тим, як ми мали йти, я його запитав:

— А ордени ви надінете всі?

— Для чого? — здивувався він. — Ордени та ще й усі? Я ж іду у справі, а не на парад.

— Ну-у…

— Ну-у, — передражнив він мене. — Ти що ж, коли виростеш і будеш керувати якоюсь установою чи ще десь сидітимеш і коли відвідувач до тебе зайде, то одразу дивитимешся, чи є ордени чи нема? З людиною, що орденів не заслужила, спогорда розмовляти збираєшся?

— Я? Ні, ні в якому разі!

— То чому ж ти про інших так погано думаєш?

І ми пішли з ним. І відшукали, кого треба. Тільки розмовляв полковник Швецов, з ким треба (і з тією тіткою, що приходила до Максима), сам, без таких свідків, як я. В таких випадках дорослі завжди солідарні. Мене, як я розумію, з педагогічних міркувань Іван Іванович залишив по цей бік дверей і сказав, що коли буде в тому потреба — погукає. Але так і не погукав. Все вирішилось без мене…

Мені залишалося лише вибачитися перед Марком Ісайовичем, що я й зробив. Не дуже це було приємно, але… Що посіяв, те й довелося жати.

КОРАБЕЛЬ ПЛИВЕ ДАЛІ

Після свого невдалого капітанства Вадик Іванов сподівався, що корабель з райдужними вітрилами став на вічний якір. Справді, хіба вони діти, щоб забавлятися такими штуками, як неіснуючі рейси на неіснуючім кораблі?

І раптом… Одного вечора заходить Вадя до Максима і бачить: корабель мчить під всіма своїми вітрилами, а за капітана, хто б міг подумати — полковник Швецов!

А на борту цього корабля були ще Валерій Сахненко і їхня старша піонервожата Ніна Олешко.

Правда, полковник Швецов — людина серйозна, і він до всього, навіть до цієї Кирилової вигадки, підходив по-дорослому. Коли вже вважати, що він був капітаном, то був він капітаном-наставником. Вадька про таких чув. Є вони в портах. Вчать молодих капітанів. Є наставники і в профтехучилищах.

Так-от Іван Іванович і каже:

— Хай цей рейс буде навчальним. От ви пливете кудись якимсь морем чи океаном уздовж якихось материків, чи островів, чи архіпелагів і попутно розповідаєте про них. Всі по черзі чи всі разом. Як хочете. Але щоб була повна картина. Що це за материк, що за острів, що за архіпелаг. Визначте, яка там широта, довгота з точністю… ну, хто з якою зуміє, хтось комусь та й підкаже…

— Клімат, — статечно вставляє Ніна.

— Клімат, — погоджується полковник, щоб підтримати її авторитет.

— Які народи там живуть, — докидає Валерій, щоб не лишитись осторонь.

Валерій з його серйозним і якимось таким доросло-зосередженим виразом обличчя дратував Вадика найбільше. Вадику чомусь хотілось, щоб все, що тут робиться, Валерій Сахненко сприймав як дитячу гру.

— Які народи там живуть, — і його підтримав полковник.

— Який там державний устрій, — це Толя Юхимець. І по черзі заглянув у вічі — спершу Максимові, а потім Іржику: чи так він говорить. Іржик Толю взагалі не помічає, а Максим неуважно кивнув головою.

— Це буде політична географія, а не фізична, — зауважив Кирило. Йому, очевидно, муляло, що не він тії вітрила надимає.

— Тільки щоб було цікаво, — чи то попрохала, чи то наказала Іржик. Вона більше до полковника зверталася, бо коли б тут його не було, Вадик знав це напевне, Іржик наказувала б і не зважала б ні на Валерія Сахненка, ні на Ніну Олешко.

— Буде цікаво, — пообіцяв полковник, — хіба географія, хоч фізична, хоч політична, може бути нецікавою? Я, коли був таким, як ви, мріяв подорожувати. А потім довелося на якийсь час мрії свої забути, став я військовим, став командиром і ще тоді навіть не підозрював, що подорожуватиму незабаром, що побуваю в багатьох країнах, але не як мандрівник. Довелось побувати в Польщі, Чехословаччині, Австрії, Югославії, Німеччині. Країни, по яких я «подорожував», лежали в руїнах, все було не таким, як уявлялося в дитинстві, та й не могло бути інакшим — війна. А після війни через багато-багато років ми з Тамарою Георгіївною здійснили вже іншу подорож. На кораблі. Правда, не з райдужними вітрилами, на звичайному річковому пароплаві, але подорож була цікавою. Побували аж у шести країнах, у всіх тих, що пройшли їх у сорок четвертому — сорок п'ятому роках. Плавали по Дунаю… От тут-то й була політична географія! Можна було порівняти, якими були ці країни після того, як там похазяйнували фашисти зі своїм «новим порядком», і якими вони стали тепер, звільнені від фашистської окупації в сорок п'ятому році нашою армією.

— А морем, мабуть, цікавіше подорожувати, — бовкнув Кирило, ніскільки не турбуючись тим, як сприйме його слова полковник. Але полковник не образився на Кирила, який норовить завжди поперед батька в пекло потрапити, полковник навіть погодився з ним:

— Звичайно, цікавіше. Та ще й коли пливти з такою швидкістю, як ти пропонуєш.

А Кирила вже несло — навіть без допомоги райдужних вітрил:

— Хочете, мій корабель літатиме?

Вадик Іванов аж рота розкрив. Цього ще не вистачало. Кирило — винахідник летючих кораблів! Але тут-таки Вадик подумав, що загалом це можливо. Взяти хоча б повітряні подушки. Такі глісери на Волзі вже ходять. Поки що, правда, експериментальні. Вони зручні тим, що можуть перелетіти через мілину. На велику відстань такий корабель не летить, але перемахнути через якусь там піщану косу — будь ласка! Тільки для чого тут райдужні вітрила? Для краси? Вони ж тільки хід гальмуватимуть.

І він почав прикидати, як зможе рухатись отаке одоробло над поверхнею моря на велику відстань, скажімо, у великий шторм. Припустимо, вітрила ми прибрали. Вони згорнулись і заховались у реях. Припустимо, щогли, щоб не гальмувати рух, теж складемо. Просто треба зробити їх такими, як підзорні труби чи штатив для фотоапарата. Є ще такі спінінги і такі вудлища. Але не в цьому заковика. Для чого над водою літати, коли за Кириловим задумом корабель і так рухається з добрячою швидкістю? Це він для того придумав політ, щоб коли там трапляться які підводні скелі чи рифи коралові, щоб через них перелетіти, щоб десь черевом не напоротися, на мілину не наскочити і взагалі корабель не вгробити. Спробуємо летіти, коли море тихе. Все буде як слід. А коли шторм? Коли тайфун, різні там цунамі? Як тоді? Повітряна подушка ефективна, коли її використовують над рівною поверхнею. Тоді корабель чи якийсь інший апарат рухатиметься стабільно, не буде гойданки, хитавиці, різних флатерів і деривацій. Але над нерівною поверхнею, коли хвиля при цунамі сягатиме дванадцяти метрів, взагалі чортзна-що вийде. Корабель крутитиметься так, що не розбереш, де борт, де ніс, а де корма.

Як тут бути? Вадик почав прикидати і намацувати в кишені олівець, щоб накреслити бодай приблизний графік-схему, як регулювати тиск повітряної подушки і чи вдасться різницею тисків на кожному квадратному метрі днища корабля домогтися того, щоб у подушки наче стояки-опори повітряні утворилися різної височини, залежно від того, якої висоти хвиля. Приблизно, тільки приблизно, бо хіба можна передбачити, в якому місці і на яку висоту підстрибне хвиля на даний відтинок часу?

І що там Кирило далі молов, Вадик так і не дослухав. А того, виявляється, вже в гори несло. Вже його райдужно-вітрильному кораблю, бачте, на воді тісно стало. Вадик подумав, що коли він не слухав, Кирила Іржик про це попрохала. А тоді він і на Місяць корабель зажене.

Вадик ловив краєм вуха:

— … десь у Південно-Східній Азії, на Тібеті чи в Гімалаях…

Вадька знову замислився над тим, як рухатиметься його корабель на повітряній подушці, і не чув, куди і на якій подушці той корабель занесло. Мимохіть він подумав про те, що таким, як Кирило, не повітряна подушка потрібна, а пухова. На м'якій пуховій подушці так солодко спиться, а уві сні — чого не привидиться…

ІРА ВОЙТЕНКО (ІРЖИК)

— Хлопчиська завжди залишаються хлопчиськами. Коли вони зовсім малі, ну навчаються в першому чи в другому класі, і коли їм подобається дівчинка, вони підкреслюють свою «увагу» до неї дуже примітивно. Або за кіски скубуть, або штовхають, або чинять ще там які капості. І при тому вони думають, що навколо ніхто нічого не розуміє. Їм здається, що вони дуже вдало маскують свої почуття. Але кого вони хочуть обдурити? Дорослі їх розуміють і посміюються собі, а ми, дівчатка, теж розуміємо, і коли вони нас скубуть за кіски, чи штовхають, чи щиглів дають у лоб, нам у таких випадках зовсім не боляче.

А коли вони підростають, то все трохи змінюється. Тільки чи зовсім? От і Максим…

Збоку подивитися — він хоче взагалі позбутися мого товариства, хоче, щоб я ніколи до них не заходила. Поводиться зі мною зухвало і навіть брутально. А це ж йому так не личить! Але я добре знаю, звідки це все в нього береться, і тільки посміхаюся собі. Може б, інша дівчина на моєму місці переживала і навіть плакала в подушку, а я — ні!

І я зовсім не каюсь, що сказала йому тоді: «Максиме, я люблю тебе!» Я його таки справді люблю і буду любити, яким би він не був. Встане він на рівні ноги чи залишиться довіку сидіти в своєму кріслі на колесах — я любитиму його.

Максим стає нестерпним. І зі мною і насамперед з Кирилом. Бо ні в кого немає стільки терпіння, і ніхто з нас (я маю на увазі хлопців, бо сама з Максимом ще якось справлюсь!) не знаходить контрзаперечення, коли доводиться сперечатися з Максимом, так, як це робить Кирило. Кирила не «заведеш» і не зіб'єш з пантелику, він зможе відстояти свою думку і не перестає впливати на Максима, вимагати, щоб той сам себе переконав, що він практично здоровий, щоб отак просто встав і пішов. До речі, саме Кирило, який у житті не робив фіззарядки, а на уроках фізкультури вантюх вантюхом, посміховисько якесь, торба, а не хлопець, і ось цей Кирило примушує Максима робити фіззарядку і цілий комплекс вправ, які сам розкопав у якомусь журналі і приніс Максимові.

Саме тоді, як вони цей комплекс розбирали, нагодився Марко Ісайович, послухав, послухав, а тоді сказав:

— Кирило, тобі після закінчення десятирічки треба подати документи в медичний інститут. Тільки в медичний інститут! Ти чудово вмієш розмовляти з хворими і переконувати їх…

— Він навіть гіпнотизувати мене пробував, — криво всміхнувся Максим.

— І ти даремно не піддався його гіпнотизуванню, — цілком серйозно сказав Марко Ісайович.

— Який з мене гіпнотизер, — махнув рукою Кирило.

— А ви думаєте, — оглядаючи Максимові ноги, провадив Марко _ Ісайович, — що гіпнотизер — це якась надлюдина? Насправді в гіпнозі немає ніякої таємниці, і гіпнотизером може бути майже кожна людина, і майже кожна людина піддається гіпнозові…

Максим і вчепився в оте «майже»:

— Так-от, я та людина, що зостається по той бік тих, що «майже» можуть бути загіпнотизовані, а Кирило той, що «майже» може загіпнотизувати…

— Треба вірити і хотіти, — лагідно нагадав Марко Ісайович. — Але Максима, коли він впреться, не так легко збити з плигу.

— Вірити? Вірити бездоказово? Це вже щось релігійне. Тільки релігія вимагає вірити без доказів. І от вірять різні там…

— Як ти мене не розумієш, — з гіркотою сказав Марко Ісайович, проводячи загостреним держачком свого молоточка по босій підошві Максима, — як ти мене не розумієш! Я маю на увазі зовсім іншу віру…

— У всемогутність медицини? — хмикнув Максим. — Як же я можу в неї повірити, коли…

— От бачиш, — все лихо в тому, що я, мабуть, не вмію тебе переконати. А от Кирилові, коли він стане лікарем, вдасться багато чого такого, чого так і не навчився, не зумів я…

— Марку Ісайовичу, про що ви говорите? — навіть з якоюсь образою сказав Кирило. — Про яку лікарську кар'єру Кирила Куличенка може йти мова? Я ж обов'язково щось переплутаю, випишу не той, що треба, рецепт, і вже перший мій пацієнт — тю-тю…

Кирило якимсь надзвичайно точним рухом показав, де опиниться його той перший і, мабуть, останній пацієнт. Ми засміялися, і розмова перейшла на інше.

Я не знаю, ким буде Кирило, але я після тієї розмови раптом відчула, що можу стати лікарем. Яким? Не знаю. Безперечно, хорошим, бо інакше я б за це діло взагалі б не бралася, але от якого профілю… Цього я не знаю. Спершу б вилікувала Максима, а потім… Але що я таке кажу: «Спершу вилікувала б Максима…» Значить, йому б довелося чекати ще довгих вісім років… Так, так, довгих вісім років. Коли не більше. Ще три місяці нам навчатися у восьмому класі. Потім — дев'ятий, десятий, це ще два роки. В інститут медичний я вступлю з першого заходу. Хоч би там що! Хоч би й горіло і тріщало або, як каже наш друг Вася Сорока: «Хоч би дощ ішов смаженими жабами». Але довгих шість років навчання в інституті… І де гарантія, що мені вдалося б вилікувати його вже в перший рік після закінчення інституту? Значить… все це могло б розтягтися аж на десять років? Ні, Максимові треба стати на ноги раніше.

А він «хандрить», став таким дратівливим. Може, даремно я сказала йому, що люблю його? Може, він думає, що ця моя любов з милосердя, і тому переживає? Але як би я могла промовчати? І чому я повинна була мовчати, коли я таки справді люблю його? Смішна моя любов? Може, й смішна. Але вона є, і вона моя. І Максим мене любить. Любить і через це костричиться, гороїжиться і мало що за коси мене не скубе. Хай, хай буде злим! Може, саме ця злість, коли не віра, поставить його на ноги. Адже він теж страшенно впертий і хоче, щоб було все так, як хочеться, як бачиться, як мріється йому.

Я подамся в лікарі, вступлю до медінституту не тому, що обов'язково мушу поставити на ноги Максима. Думаю, що це зуміє зробити і Марко Ісайович, і ті, хто його консультує. А я в медицину піду, бо спорт для мене — не професія.

Коли я «скінчуся» як спортсменка, спорт в моїй особі матиме лікаря. Я хочу «лікувати» не хворих, а здорових людей. Щоб вони були ще здоровішими. Вибираю найлегший шлях? Ні! Просто людина до кінця не вивчена, і ніхто не знає, на що вона спроможна у фізичному відношенні. Адже «стеля» спортивних рекордів стає все вищою і вищою, і щось не видно тієї висоти, на якій їй слід би зупинитися. Не видно ще того «порога», через який може перечепитися спортсмен сьогоднішнього дня і спортсмен завтрашнього дня. Що ж це за диво таке — людина? Які ще скарби в ній заховані і скільки ще тих скарбів? І скільки вона всього вміє і скільки вона ще всього вмітиме?..

ОЛЕГ БОРЩОВ

— Дома у нас що робиться, по правді, і розказати важко. Хоча, власне, нічого страшного не сталося. Просто минулої неділі до нас приїхав мій старший брат Валерій разом зі своєю дружиною, моєю братовою Свєтою і моїми племінниками Вовкою і Женькою і раптом за обідом заявив:

— От що. Я їду на БАМ.

— Куди? — спокійно перепитала його мама. Вона думала про щось інше. Але тато одразу щось запідозрив, тільки одразу не міг у це повірити.

— Що? Відрядження у тебе туди? І чому посилають тебе, сімейну людину? Що, не знайшлося когось молодшого?

Я дивився на Валеру з захопленням, хоча мені все ще здавалося, що він нас розігрує. Колись, коли Валерій був ще студентом, він вмів чудово всіх розігрувати. І разом з тим я бачив, що Валерій говорить серйозно. Я дивився то на тата, то на маму і на Свєту я дивився теж… Хто-хто, а вона б мала найпершою виявити якесь занепокоєння, а вона сьорбала собі суп так спокійно, ніби Валерій повідомив батькам, що збирається з товаришами найближчої неділі на риболовлю. І коли я подивився на Свєту, то зрозумів, що Валерій не жартує і що він про все вже переговорив з нею, і вона все знає і не тільки не має нічого проти, не тільки не завадить Валерію поїхати, а навпаки — вітає його рішення. І тоді я вперше в житті не те що полюбив її і визнав своєю, рідною, такою, як і Валерій та його хлопці, а якось став поважати. І, зізнаюся чесно, до цього дня я недолюблював Свєту. Тільки тепер я зрозумів, що досі я ревнував Свєту до брата, я чомусь думав, що у мого брата мала б бути не така, а значно краща дружина. Яка? По правді, я й сам не знав, яка. А ще краще, щоб у нього не було ніякої, щоб він завжди був з нами. Правда, так я думав, коли був зовсім малим, коли перейшов лише в третій клас, тоді, як Валерій і Свєта поженилися. Потім я зрозумів, що так не буває, але мені все одно хотілося, щоб Свєтка була не такою, як вона є. А вона виявилася молодчиною! Чоловік заявляє, що поїде за тридев'ять земель, а вона собі сьорбає суп, мимохіть витирає носи то Вовці, то Женьці і бровою не веде.

Мама все ще якось розгублено посміхалася. Так посміхається людина, коли при ній розповідають щось надзвичайне, всім навкруги цікаво, і тільки вона одна не розуміє, в чому суть.

І тут Валерій пояснив:

— Та ні, ви мене не зрозуміли! На БАМ я їду не у відрядження, а працювати!

— Що? — звів брови тато, і ложка якось розгублено зависла в його руці.

— Але що там, на будівництві залізниці робитимеш ти? Ти — інженер-технолог легкої промисловості? Що, що, що? Може, ти мені скажеш що?

— Працюватиму. Чого б я туди поїхав? На витрішки? — Валерій навіть ставав зухвалим, але тато цього не помічав.

— Ким, ким ти там будеш працювати зі своєю освітою? — наполягав тато.

— Буде видно, залежно від обставин, — спокійно сказав Валерій, — ти, тату, маєш рацію, що, мабуть, інженери-технологи та ще й легкої промисловості там, на трасі, потрібні зараз найменше. Хоча я в цьому до кінця не певен. Раптом хтось потурбувався, щоб там потрібна була штатна одиниця інженера-технолога легкої промисловості. Мало що буває? Але я не працюватиму інженером-технологом, бо інженер я ніякий, а бути все життя лише штатною одиницею я не хочу, не забувай, що мені лише двадцять вісім років…

— Не забувай, — зойкнула мама, до якої нарешті дійшло, що Валерій не жартує, — не забувай, що тобі вже двадцять дев'ятий рік і що в тебе двоє дітей! Сім'я! Дружина, двоє маленьких дітей! Світлано, чому ти мовчиш? Чому ти мовчиш так, ніби тебе це не обходить?

Свєтка знизала одним плечем і глянула на маму так, ніби побачила її вперше:

— А що говорити? Все переговорено. Ми вже все вирішили.

— Ви-и-и-рішили? А діти, діти як?

— Що ж діти? Хіба у нас одних діти? Думаєте, на БАМі немає дітей? Є там діти. І значно менші, ніж наші Вовка і Женька. Є там і дитсадочки, і школи є…

— Ні, — кричала мама, вказуючи на Вовку і Женьку, — ні, ти подивись на цих будівників БАМу!

Вовка саме впустив ложку під стіл, а Женька по вуха вимастився в сметану.

— Мамо, — голос у Валерія став суворим і рішучим, — ніхто дітей одразу туди не повезе. Спершу я поїду туди сам, розвідаю, як там, а потім викличу Свєту з дітьми…

Щодо батька, то він бив на розсудливість Валерки: що він там робитиме, він, людина з вищою освітою?

— Що доведеться, — безтурботно пояснював Валерка, — висаджувати в повітря скелі вибухівкою, валити столітні кедри, складати шпали чи ще там щось…

— І для цього треба було п'ять років навчатися в інституті, здобувати вищу освіту? Щоб по всьому, на порозі свого тридцятиріччя, маючи сім'ю, двох малих дітей, маючи спеціальність, роботу, кооперативну квартиру в одному з найкращих міст світу, раптом стати різноробом?!

— Одне з найкращих міст світу чудово обійдеться без моїх послуг. От побачиш, що ніхто навіть не помітить, що в місті стало менше на одного посереднього інженера-технолога легкої промисловості. Що ж до вищої освіти і спеціальності, то краще було б мені її взагалі не здобувати, бо не моя це справа, не люблю я своєї спеціальності…

— Рубати ліс і класти шпали чи лупати скелі краще?

— Не знаю, не знаю! Але їду, щоб щось пошукати для душі і, може, й навчитися того, що буде мені любим…

Тато знову і знову повертався на те місце, казав, щоб Валерій подумав над тим, що буде, коли кожен інженер раптом захоче, щоб його використовували як різнороба?

Але й цим тато не міг переконати Валерія:

— Не побивайся, тату, всі інженери не подадуться в різнороби, а на мені одному світ клином не зійшовся. І чого ти не думав про інтереси держави, коли буквально заштовхував мене в той інститут?

Вони здорово посварилися і вже тиждень, як не можуть один одного переконати, а мама, так та просто плаче, і очі у неї буквально не просихають.

Я розповів про те, що сталося в нашій сім'ї, своїм найближчим друзям — Максимові і Кирилу Куличенку. Тепер я можу з певністю назвати їх своїми друзями, бо за якихось кілька місяців відбулося стільки подій, стільки всього змінилося, я, непомітно для самого себе, навчився бачити все зовсім іншими очима.

І от, коли я їм розповів про Валерієве рішення, Максим несподівано для мене сказав:

— Батько твій, безперечно, в чомусь має рацію. Хіба це добре, коли інженер бере в руки кайло?

— Виходить, краще йому залишитися в місті і знову кожного дня ходити на роботу, від якої йому щелепи судомить?

— Я цього не сказав, але мав би він подумати про все це раніше.

— Коли?

— Та хоча б тоді, коли був таким, як ми. Років в тринадцять-чотирнадцять, найпізніше в п'ятнадцять.

— Тоді для нього, крім баскетболу, нічого не існувало.

— Як зараз для тебе нічого не існує, крім футболу?

— Не зовсім так. Футбол для мене не хобі, а моя майбутня професія.

— Ти в цьому впевнений?

По правді, тут мені на душі стало зовсім зле. Максим зачепив те, чого я сам ніколи не наважуюсь торкатися. Справді, чи я в цьому впевнений? Що коли це для мене просто гра, не спортивна гра, а гра дитяча, гра, від якої я маю задоволення зараз і зовсім не певен, чи ця гра стане справою всього мого життя. Думати? А що придумаєш? Певен, що й Валерій в нашому віці не був таким уже й бездумним. І йому, мабуть, хотілося все життя вкидати м'яч у корзинку. А потім… Кирило, як завжди, відбувся жартом:

— «Его пример другим наука…»

Процитувати шматок «Євгенія Онєгіна» не штука, але справді, не станься цього з Валерієм, чи задумався б я над своєю подальшою долею і своїм місцем в житті?

Кирило добре відчуває, коли можна блазнювати, а коли треба зупинитися і стати серйозним. Перехід цей у нього поступовий:

— «Тот, кто постоянно ясен, тот, по-моему, просто глуп», — сказав Маяковський. А «ясен», знаете, в якому тут розумінні? В тому, що людині все ясно…

— Ні, — не погодився з ним Максим, — тут поет не те мав на увазі, «ясен» — значить, безтурботний, тобто людина, яка не завдає собі клопоту над чимось задумуватися, стати дорослішою. Мені здається, що дорослою людина повинна себе вважати з тієї миті, коли вона щось зрозуміє і сприйме так, як це роблять дорослі…

— Але звідки ти знатимеш, як вони що сприймають і як вони що відчувають?

— Хіба це так важко уявити?

— Спробуй, — уяви!

— Спробую! І ти спробуй. Гайдар був лише на півтора року старший від нас, а йому довірили командувати полком. Значить, хтось повірив в те, що він відчуватиме і сприйматиме все, як доросла людина, і прийматиме такі рішення, як прийняла б і доросла людина, якій довірено долі тисячі людей…

— В кавалерійському полку часів громадянської війни не було тисячі шабель.

— Яке це має значення? Хай вісімсот шабель, хай лише п'ятсот.

— Але то були виняткові умови!

— Минуть роки, і про наш час теж говоритимуть, що ми жили у виняткові роки і у виняткових умовах.

Вони засперечалися і все далі й далі відходили від Валерія і його наміру змінити свою долю і своє життя.

По правді, мене їхня розмова вже не цікавила. Я думав, до якої межі одна людина може брати на себе відповідальність за дії і долю іншої людини з тим, щоб робити це на користь, а не на зло? Я не вмію так гарно висловлювати свої думки, як це робить Максим, чи Кирило, чи й інші хлопці та Іржик, і, по правді, часом навіть добре вивчений урок я не можу переповісти так, щоб вчитель одразу ж зрозумів, що я знаю матеріал, знаю, але не вмію до ладу переповісти.

От, скажімо, таке. Я капітан футбольної команди. Я відповідаю за дії і вчинки кожного гравця, я повинен все передбачити, але навіть коли я все передбачу, то, по правді, всього зробити самому мені не вдасться. У мене не двадцять дві ноги і не двадцять дві руки, і не одинадцять голів, а лише одна. І кожен гравець в команді діє самостійно, часом всупереч моїм бажанням — теж правильно, а часом неправильно. І неправильно не тому, що хоче зробити щось всупереч моїм вказівкам і бажанням, а неправильно тому, що не зумів зробити як слід. А часом йому здавалося, що я помиляюся і він зробить краще, зробивши всупереч мені, а виходить гірше…

Якось на тренувальній грі я пішов по центру, навмисне не швидко пішов, щоб дати змогу підтягнутися нашим крайкам і виманити, розтягнути їхній захист. Виманити із їхнього штрафного майданчика і розтягнути вздовж поля, щоб самим мати оперативний простір. І показав нашим крайкам помахом руки, щоб вони вперед не дуже висовувались, бо як тільки я комусь підпасую м'яч, а він в цей час висунеться занадто вперед, їхні захисники одразу ж зрозуміють цей нехитрий маневр, зроблять ривок вперед, і. один з наших крайків, той, що буде без м'яча (не можу ж я один м'яч відпасувати одразу обом крайкам!), одразу ж опиниться в офсайді. Здавалося б, не мудра штука, а Жора Конопелько чомусь у відповідальний момент рвонув вперед з копита і… звичайно ж, опинився у офсайді.

Хто винен? Він чи я? З одного боку — він. А коли по правді, я картав себе за те, що не зміг врятувати цю атаку, цю добре організовану комбінацію. А я ж — капітан, я відповідаю за все. Але ж виходить, що тут є не лише один бік і другий бік, а ще якийсь бік, і коли з того боку подивитися, Жора мав би не на мене покладатися, а мати власну голову на плечах. Якусь ініціативу виявити розумну, чи як це назвати!

І де закінчується ініціатива, а де починається шкідлива самодіяльність?

Або у нас в сім'ї. Будемо дотримуватись футбольної термінології. Мій тато — «капітан» нашої сімейної «команди». Він все обдумує, вирішує, він за все вболіває і за все відповідає. А Валерій тоді, коли закінчував десятирічку, коли був таким, як я чи трохи старшим, він, припустимо, був звичайним рядовим «гравцем» нашої сімейної «команди». І от тато як «капітан» велів робити йому те і не велів робити іншого, і Валерій робив, як веліли. Тато був певен у тому, що не помиляється, що робить все на користь і нашої «команди» в цілому, і на користь Валерія, як рядового «гравця». І тато звелів Валерію подавати документи в технологічний інститут. Тато вважав, що так буде найкраще. Тато знайшов ту найвигіднішу точку, з якої найзручніше пробити «по воротах». Тато «подав» Валерію пас, Валерій «вдарив» і «забив» гол. Валерій став студентом, потім інженером, Валерій здобув вищу освіту, і вся наша сімейна «команда» мала б радіти. І, звичайно ж, вона на якомусь етапі раділа! А от минув якийсь час і виявилось, що «гол», забитий Валерієм, недійсний, що Валерій «забив» його з офсайду. Хто винен? Тато як капітан чи Валерій як рядовий гравець? Розумів тоді Валерій, що буде цей гол з часом не зарахований, чи не розумів? Чи йому було байдуже? Він не хотів, ліньки йому було обміркувати все по-своєму, чи він не хотів дратувати тата? Чи боявся його?

А як Валерій мав вчинити, що було йому робити? Йти всупереч волі батьків, не побоятися перечити їм, відчуваючи, що справжня правда все одно на його боці? Але як бути, коли він не мав власного «ігрового» варіанту? І коли можна наважитися порушити дисципліну все одно де і яку: на футбольному полі, в сім'ї, на роботі? Ну, добре. У мене перед очима є життєвий приклад Валерія, і я, по правді, не буду таким вареником, як був він. Я вчиню по-своєму. Валерій має науку, але чому не мають цієї науки мої батьки? Я певен, що коли б їм вже сьогодні гарантували, що через два з половиною роки мене без всякого клопоту і без будь-якого конкурсу приймуть в якийсь інститут, то вони вже сьогодні б почали агітувати, щоб я йшов у цей інститут, анітрохи не турбуючись тим, подобається мені та професія чи не подобається. Головне — вища освіта!

Але у мене своя голова на плечах. Я не побоюсь оволодіти ініціативою, зробити так, як знайду потрібним. Тільки, по правді, де у мене гарантія, що я зроблю все як слід? Хоча… Ще є час. Довгих два з половиною роки. Ні, значно менше. Два роки і три місяці. Як непомітно збігає час. Я й не помітив, коли щез сніг, прийшла весна і ми наші тренування перенесли з залу на футбольне поле. Не знаю, чи йому й самому цікаво, чи це він заради Максима, але полковник Швецов на своїй «Волге» з Максимовим кріслом на даху і з Максимом на передньому сидінні мало не щодня приїздить на стадіон, і вони вдвох спостерігають за нашими тренуваннями і за нашими учбовими іграми. Ї я добре знаю, що полковник і Максим добре бачать поле і добре розуміють гру. Полковник добре бачить не лише футбольне поле і розбирається не лише у футболі, за спиною у нього прожите життя, а як бути нам?

МАКСИМ ГРАБЧЕНКО

— Я так і не розпитав у них всіх, посоромився, на якому поверсі райком комсомолу і які там двері. Чи змогло б в'їхати туди моє крісло? Мабуть, змогло б. В адміністративних будинках двері широкі… А то якось незручно вийшло… На футбольні матчі і до Олега на тренування я їжджу, а приймали мене в комсомол дома. І квиток комсомольський мені теж привезли додому.

Звичайно, всім нам, всьому нашому класу, коли вдуматись, комсомольські квитки дали авансом. В комсомол прийняли і мене… А що я для комсомолу? Яка з мене користь? Що, знову прийде Ніна Олешко і почне проводити паралелі з Павкою Корчагіним? Знову повернемось на те місце, з якого почали? Павка був героєм до того, як його спіткало нещастя, а я?

Мрії, мрії, корабель з райдужними вітрилами, мила вигадка Кирила Куличенка…

Я — реальний капітан на кораблі, який існує в нашій уяві. Але я не хотів бути капітаном на такому кораблі. Я пропонував, щоб «капітанили» ми там по черзі. І вже перший «рейс» того корабля показав, що гра — не для нас, ми вже не діти. Скільки б різних умовностей всі ми гуртом не нагортали на купу, десь, в якомусь місці, на якомусь етапі, рано чи пізно, всі ми разом чи один хтось з нас зійде на землю. Ступить на реальну землю, а вона тверда. Так було, коли капітаном призначили Вадика Іванова. Дуже вже йому хотілося покидати за борт тих чортових хунтистів, хай би їх акули пожерли. І тут втрутився я…. Для чого? Адже все було умовним — і корабель, і наші вчинки. А от вчинки вже, мабуть, не можуть бути умовними… Хочемо ми того чи не хочемо, а вже й гру сприймаємо так, ніби це не гра, а дійсність, і нам приспіло приймати рішення. Єдине правильне рішення, від якого залежатиме наша доля, і доля наших товаришів, і, може, доля країни в цілому.

От я й прискіпався до Вадика — під яким прапором попливе наш корабель. Він сказав — під червоним, під нашим державним, а мало б бути, щоб прапор наш був райдужний, як і наші вітрила. Все — умовне, все у мріях, а у мріях можна протягом години чи й дня звільнити все людство від рабства. В житті так не буває…

І комсомольський квиток мені вручили не за те, що я можу багато чого в мріях, а за те, що я зможу щось корисне зробити в майбутньому. Але що, що, що?

Море не для мене… Ні капітаном, ні боцманом, ні юнгою я не вийду в море ніколи.

— Чому? — запитав Марко Ісайович. — Все наладиться! Ти станеш на ноги, ти підеш, побіжиш, стрибатимеш. Невже ти мені не віриш?

— Ні, — сказав я.

Це було жорстоко, але тепер я мав право на таку жорстокість. Тепер між мною і Марком Ісайовичем не лежало ніяких неприємних недомовок, тепер Марко Ісайович знав, що я не писав того листа в міністерство, не скаржився на нього. До речі, Толя Юхимець, коли заходить до мене і застає Марка Ісайовича або коли Марко Ісайович заходить і застає Толю — тепер Толя чесно дивиться в очі Марку Ісайовичу, а той добре розуміє, як все сталося…

Мені сподобався хлопець, який за дорученням райкому комсомолу вручив мені комсомольський квиток. Чимось цей хлопець нагадував Валерія Петровича Сахненка, хоча Сахненко робітник, а цей, його звали Сергієм Ковальчуком — студент політехнічного інституту. Він приходив разом з Ніною Олешко.

Не знаю, може, дорогою Ніна його добряче проінструктувала, але тримався він дуже просто, невимушено, ніби мав справу не з чотирнадцятирічним інвалідом, який, коли йому потискали руку, не зміг навіть встати з елементарної ввічливості, а із звичайним хлопцем, таким, як ті, що юрмилися біля мого крісла на колесах. Були при цьому Олег, Кирило, Толя, Вадик, Іржик…

Він вручив мені комсомольський квиток, міцно потис руку і сказав:

— Я певен, що ти, Максиме, виправдаєш високе звання комсомольця!

— Як? — впритул запитав я його.

Це було жорстоко з мого боку, я знаю. Я помітив, як хмарка розгубленості, коли не ляку, напливла на обличчя Ніни Олешко, відчув, як знітилися хлопці, але… Запитав — бо запитав. Цей Сергій Ковальчук одразу ж, як тільки переступив поріг нашої квартири, сподобався мені. Він ще й рота не розкрив, а я відчув в йогоособі розумного хлопця. І я собі подумав, коли я не помиляюсь, коли він справді розумний, цей член бюро райкому комсомолу, то…

Він повинен знайти якусь не стандартну відповідь, без того поросячого оптимізму, яким люди так охоче відгороджуються від усіх складностей в житті. А раптом він почне: «От видужаєш, докладеш всіх сил… Знаєте, наша медицина найпередовіша в світі, наші лікарі чудеса роблять, вилікують тебе! І тоді…»

І тому я запитав: «Як?» Це я щиро запитав, не тому, що в мене заговорила жорстокість, а що це було жорстоке запитання, я відчув і зрозумів пізніше.

— Як? — перепитав мене Сергій, але не видно було по ньому, що запитання застало його зненацька і він розгубився. — Як? А ти сам подумай — як. Хай це буде твоїм першим комсомольським завданням. Ти круглий відмінник, я знаю. І чи мені тобі говорити, що комсомолові, народові, країні потрібні не лише дужі руки і прудкі ноги. Повір мені, що розумна світла голова теж може для чогось знадобиться.

Останні слова він говорив вже зовсім не урочисто, а навіть ніби жартома, сам всміхався, і я бачив, як усмішки полегшення розпливлися по обличчях і Ніни Олешко, і всіх моїх друзів, і та незручність, що виникла після того, як якусь секунду моє питання: «Як?» висіло в повітрі, випарувалась.

А потім всі розійшлися, і я зостався сам, але питання: «Як?» вже не покидало мене. Спасибі тобі, Сергію Ковальчук, що ти не відіслав мене позичати оптимізму у Павки Корчагіна. Я думаю, що людина, яка потрапила в моє становище, мусить сама, без чиєї б то не було допомоги, відшукати в собі свого власного Павку Корчагіна. В яку б скруту не довелось потрапити людині, їй доведеться починати все з самого початку. Починати самій… І ніякий Павка Корчагін їй не допоможе, не візьме на свої плечі ще й мій тягар. Павка Корчагін може надихнути, підштовхнути, допомогти зробити перший крок, а йти доведеться самому.

Йти.

Але чому йти до якоїсь мети треба обов'язково ногами? Голова, як сказав Сергій, тут відіграє не останню роль. Голова моя може придатися. Вона принесе користь і комсомолові, і народові, і країні. Але як? Маєш, комсомолець Максим Грабченко, своє перше комсомольське завдання. Списуйся з корабля з райдужними вітрилами на берег і шукай свого місця в команді справжнього житейського корабля.

Ким ти будеш? До чого лежить твоє серце? Може, не поспішати з цим питанням? Адже я не маю сумніву в тому, що більшість моїх ровесників, однокласників, хоч вони здорові, дужі, «рукаті-ногаті», як каже Іржик, хоч для них відкриті всі дороги і, практично, вони можуть стати всім, хто ким захоче, але вони ще не задумувались над цим, ким вони стануть після закінчення школи. Вони вважають, що у них є час. Може, й так. Для них час є, бо вони, коли хтось з них спершу помилиться у виборі професії, потім згодом зможуть її поміняти. От брат Олега Борщова — інженер, раптом робить відкриття, що ніякий він не інженер і майже в тридцять років збирається міняти професію.

Я так не можу. Я не маю на це права. В моєму становищі це було б нерозсудливо. Але ким я хочу бути? Хотів бути моряком. Чи варто говорити, що я можу бути моряком, навіть капітаном лише на тому кораблі, який сконструював Кирило Куличенко, а ті кораблі, що їх робитиме Вадик Іванов, — вони не для мене…

… Коли всі пішли і я зостався сам на сам з своїм комсомольським квитком і з своїми думками, прийшов полковник Швецов. Він побачив на столі мій комсомольський квиток, обережно взяв його в руки, поздоровив мене і мовчки сів біля мене на тахті. Він мовчав, і я був йому вдячний за його мовчання. А потім Іван Іванович сказав:

— Мене приймали в комсомол в Комсомольську-на-Амурі.

— Ви будували Комсомольськ-на-Амурі? — здивувався я. — Ви ніколи про це не розповідали…

— Еге, для всіх вас я людина суто військова, народився з погонами на плечах, чи не так?

— Ну… Я знаю, що до війни погонів не носили, але справді всі ми звикли бачити вас військовим і тільки військовим. Для нас ви справді завжди були і будете полковником Радянської Армії.

— А між тим я людина суто цивільна, хоч віддав армії тридцять п'ять років життя. Знаєте ким я мріяв стати?

— Ким?

— Вчителем. Звичайним сільським вчителем. На будівництво Комсомольська-на-Амурі я поїхав без комсомольського квитка в кишені. Роки не підійшли. Власне, не поїхав, а втік. Був відчайдушним шпінгалетом. Дорогою до Комсомольська мене мали за безпритульника, тоді вони ще були… Хлопці і дівчата, старші од мене, ті, що їхали на будову з комсомольськими квитками в кишені і по комсомольських путівках, жаліли мене, підгодовували, бо не знаю, як би й доїхав…

— Але ж чому ви поїхали? Ви мріяли стати вчителем, отже, вам треба було вчитися… Що, вас романтика спонукала втікати з дому на далеку будову?

Іван Іванович розсміявся:

— Максиме, та я й слова тоді такого не знав! Що таке романтика, навіть не здогадувався. Просто — відчув, що треба. Руки там робочі були потрібні, і хоч вони в мене на той час ще не дуже міцні були, але й мої руки згодилися. Коли людину до активної дії спонукатиме лише сама романтика і нічого за тією романтикою не буде, то… — Іван Іванович махнув рукою. — Пісні різні романтичні, гітара, димок багаття, невідомі краї… Це, як би тобі сказати, опереткова романтика. За нею не треба їхати за тридев'ять земель. Досить взяти в неділю рюкзак, вкинути туди десяток картоплин, бляшанку консервів, перечепити через плече гітару, сісти на електричку, від'їхати кілометрів двадцять від міста, знайти якусь галявину, розкласти багаття, напекти картоплі, побренчати на гітарі і… Матимеш романтики повну торбу. Але такий, з дозволу сказати, «романтик» добре знає, що увечері він повернеться в затишну квартиру, увімкне телевізор, напустить у ванну теплої води…

— Але ж чому стільки говорено про романтику?

— Чому? Я, старий буркотун, цього не розумію, тут ми з тобою стикаємось у різних вікових категоріях, і я тобі з позиції літньої людини щось не те кажу. Романтика хай собі буде, але її не треба шукати і підпорядковувати їй свої вчинки. Треба діло робити…

Я розповів йому про Валерія, старшого брата Олега Борщова, і запитав його, що він думає про Валерине рішення їхати на БАМ.

Іван Іванович знизав плечима:

— Звідки я можу знати, як розцінювати таке рішення цього хлопця? Я ж його не знаю. Може, він з таких, що справді шукають своє місце в житті, помиляються, набивають гулі на лобі, знову шукають… Але чи не задовго? Чи задумувався хто-небудь з них над тим, у що обходяться їхні пошуки державі і народові? Багаті ми стали, народ гроші на нас витрачає, від нас користі ждуть, віддачі, а ми… Ми — шукаємо! Чого? Себе? Своє місце під сонцем? Місце, де від нас найбільше користі буде? Для душі своєї щось шукаємо? А чи не задовго шукаємо? І чи думаємо над тим, у що обходяться такі от «пошуки»? Думати треба, де ти потрібніший для всіх, а не для себе. Я, коли з Комсомольська повернувся, до педучилища вступив. Почала моя мрія здійснюватися: три роки — і я вчитель. Вже навіть про заочний курс університету почав думати. А як на другий курс педучилища перейшов, викликають мене в райком комсомолу: «Комсомолець Швецов, Батьківщині потрібні червоні командири. Сам бачиш, як збираються чорні хмари на горизонті. Ось тобі путівка у військове училище. Треба…» І — прощай, мрія про затишний клас і професію вчителя. Не здійснилася моя мрія. Але хіба я схожий на нещасного невдаху, обійденого долею тому, що мрія моя не здійснилася? Треба було — і з мене вийшов непоганий командир…

Я спробував заперечити. Ну, не те, що заперечити, а… як би це сказати, я спробував знайти інший варіант:

— Іване Івановичу, офіцер теж учитель. А крім того, захист Батьківщини — це такий обов'язок, з яким ніщо ні в яке порівняння не йде. Але коли б вас тоді викликали в райком і сказали, що Батьківщині доконче потрібні не командири, а…

Я відразу не міг підшукати потрібну професію. Іван Іванович зрозумів мене:

— Та хто завгодно! Хоч би й підмітальник вулиць. Для нашого покоління не було — «хочу», для нашого покоління на першому плані стояло — «треба».

— А для нашого? — запитав я.

— Е ні, — замахав на мене руками Іван Іванович, — ти мене на слові не лови. Я й на гадці не мав протиставляти своє покоління вашому. Немає поганих поколінь. Але кожне покоління має своїх соколів і своїх вужів. І це ви вже самі розбирайтесь, що має стояти для кожного з вас зокрема на першому плані: «хочу» чи «треба». Найкраще — коли ці два поняття співпадають, але не завжди так виходить…

Треба!

Мені на душі стало затишніше. От і розмова начеб була безвідносною, а все йшлося про мене. Справді, коли я позбавлений дуже багатьох «хочу», то «треба» теж можуть зробити людину щасливою. От як полковник Швецов. Я буду щасливим від самої свідомості, що я комусь — «треба».

Але сьогодні увечері, десь за годину до того, як з роботи мала повернутися мама, прийшла Іржик і… зробила мене нещасним.

Вона прийшла і сказала мені:

— Максиме, я люблю тебе…

І для чого я перепитав:

— Що?

Хіба я не почув її слів? Вона могла зледве ворухнути губами, вона могла тільки подивитися мені в очі, і я б все одно почув її. А вона взяла і сказала:

— Максиме, я люблю тебе…

Мало в мене горя від того, що я люблю її?..

І коли я перепитав:

— Що? — вона не стала зводити все на жарт, як це було між нами десятки разів, а повторила знову і знову:

— Максиме, я люблю тебе…

Я хотів цього і боявся цього. Досить з мене було й того, що я любив її…

Що таке любов чотирнадцятирічної дівчинки до чотирнадцятирічного хлопця? Що, крім посмішки, може вона викликати у дорослих людей? Ні, ні, я знаю, дорослі не такі вже й жорстокі в цих питаннях. У них достає такту не сміятися відверто над такою любов'ю, вони вміють навіть якось своєрідно шанувати її, називають «першою любов'ю», відрізняють її від звичайної дружби… Навіть хороші і розумні книжки написані на цю тему. Шекспір, в ім'я цієї першої любові, не пожалів Джульєтту і послав її на смерть в ім'я торжества цієї любові… І є ще хороша книжка «Дика собака Дінго, або Повість про першу любов». Але… Коли по чистій совісті, то хто з дорослих сприймає таку любов всерйоз?

Але я знаю Іржика і знаю себе. Яке я маю право на любов Іржика? Може, з її боку це навіть не жертва, може, вона щира, може, вона й справді любить мене, але… У нас в житті різні бігові доріжки. Вони паралельні, ми можемо бути весь час поруч, але саме тому, що ці доріжки паралельні, вони ніколи не перетнуть одна одну. Ми не зустрінемось. Їй — бігти і бігти, а не штовхати попереду себе крісло на колесах, в якому сидітиму я. Я нікому не дозволю котити своє крісло. І я сказав їй:

— Можу тобі запропонувати лише свою дружбу. Я люблю іншу…

Іржик розсміялася мені в обличчя:

— Максиме, не бреши, будь ласка, ти зовсім не вмієш брехати!

— Ні, ні, — наполягав я. — Та дівчинка живе в Сибіру…

— Хай собі живе, — вперто сказала Іржик. — А я любитиму тебе тут!

КИРИЛО КУЛИЧЕНКО

— Ніхто ніколи не знає, де знайде, а де загубить. Вадик Іванов буквально звалив мене з ніг такою своєю заявою:

— Кирило, ти мав пробачити мене.

— За що?

— За те, що я вважав тебе дурнем, базікою, нікчемою.

— Ага, — сказав я. — Може, ти будеш настільки люб'язним, що поясниш мені, з якого дня, числа поточного місяця ти перестав мене вважати дурнем, базікою і нікчемою? І ще дозволь поцікавитися, до якої розумової категорії ти відносиш мене зараз? Скільки часу мені буде потрібно, щоб опинитися в сонмі геніїв?

Вадик таких розмов, звичайно, не любить, і коли я, за його ж таки висловом, почав «видрючуватись», він сказав:

— Мабуть, я трохи зарано вибачаюсь перед тобою, але слово не горобець — вилетить, не спіймаєш. Я якось подумав, що на світі потрібні і такі люди, як ти.

— Які?

— Ну, такі, що ходять-бродять, самі нічого руками не роблять, бо не вміють, але щось вигадують. Ну, що ти вмієш?' Скажи, ти цвяха зі скількох ударів молотка можеш забити?

— В стіну чи в дошку?

— Хто куди!

— А ні зі скількох. Розумієш, якось так воно виходить, що мені завжди чомусь м'які цвяхи трапляються.

— Чому?

— Не знаю. Може, для інших цвяхи як цвяхи, а в моїх руках вони робляться, як варені макарони.

— Сильний ти такий? — недовірливо подивився на мене Вадик. — Не вигадуй, ти не сильний. А просто…

— От-от, просто! Досить мені по цвяхові один-єдиний разочок стукнути, як він стає схожим на черв'яка, якого рибалка насаджує на гачок. Гнуться під моїми ударами цвяхи…

— Руки у тебе нікудишні. А от придумуєш ти здорово. І в принципі все, що ти придумуєш, можна здійснити…

І тут я вирішив бути кавалером, галантним у всіх відношеннях, як та гоголівська дама, що була не просто приємною, а приємною у всіх відношеннях, і я Вадику сказав:

— Слухай, але ж і ти придумуєш! Хто придумав ліфт-підйомник для Максима або оті ковзани-полози під колеса його крісла, якими він чудово користувався взимку, навіть в хокей грав? Ти придумав! Валерій Сахненко тільки допомагав тобі здійснити твої задуми, так би мовити, втілював їх в метал, а придумував усе ти! І не тільки це, ще багато чого придумав…

Вадик не любить, коли його хвалять. Коли Вадика хвалять, він якось насуплюється, часом мені навіть здається, що у нього волосся дибки стає. От у школі часом його похвалять за вивчений урок, п'ятірку ставлять, а він очі вбік відводить, намагається, щоб вчитель не побачив, який у Вадика на ту хвилину злий погляд. От і зараз, коли я ці слова сказав, він почервонів, набурмосився і сердито буркнув:

— Ну, що ти рівняєш! Я вигадую речі, які вже сьогодні будь-хто, звичайний слюсар зробить, та й сам я зробив би багато чого з того, що придумую, коли б у мене під рукою був відповідний матеріал чи потрібний верстат. Це не штука. Хіба це вихід? У мене як у первісної людини, котра сама камінне долото, таке, як те, що Василь Сорока показував, придумала і сама ж його зробила. Е-е, це не штука. А от ти наперед дивишся. Ти придумуєш щось таке, чого зараз зробити не можна, але що в принципі, можливо, буде в майбутньому. От здорово це в тебе виходить. От хоча б ця шумова електростанція. Ти коли про неї розповів, я, знаєш, дома заснути не міг? Все думав, думав…

— Бачиш — думав. Але зробити бодай таку, щоб від її енергії лампочка в кишеньковому ліхтарику горіла, ти ж не зберешся? Не візьмешся за це діло? А ти ж любиш все своїми руками робити…

— Все та не все! Але ж у принципі це — елементарно!

Дивні речі на світі творяться — реаліст і антикнижник Вадик Іванов раптом заспівав такої.

А все почалось ось з чого. Наш корабель з райдужними вітрилами завдяки полковникові Івану Івановичу Швецову раптом поновив свої рейси. От вже не думав, що й дорослим, літнім людям подобається мріяти і щось таке вирішувати, наче на шаховій дошці. Він, полковник Швецов, надає цій грі «прикладного» спрямування. Пливемо — так у нас все під рукою: і фізична географія, і політична, і історія, і навіть астрономія, хоч у нас астрономію викладатимуть аж у десятому класі. Але якось так воно складається, що хоч подорожуємо ми в умовному просторі і можемо подорожувати в умовному часі, ми кожного разу причалюємо в нинішньому дні.

Але часом наш корабель робить спочатку розважальні рейси, а потім ми взагалі про нього забуваємо і говоримо про що завгодно. Того вечора у Максима сидів полковник Швецов, і як тільки наш корабель почав надимати вітрила, полковник раптом сказав:

— Хлопці, а ви «Клуб кіноподорожей» по телевізору вчора дивилися? Там була передача про океан. І один вчений сказав, що скоро настане такий час, коли людина навчиться брати від океану все, все, крім шуму хвиль!

І тут мене наче чорт підкусив. Я сказав:

— А чому не можна використати шум хвиль, гуркіт прибою?

— А-а, — махнув рукою Максим. — Електростанції, що працюють під час приливу і відливу, енергію їм дають хвилі, що набігають на берег, а потім відкочуються? Але, здається, такі електростанції не дуже себе виправдали.

Мене вже несло з гори, і не треба було мені ніяких райдужних вітрил:

— Не те, не те, зовсім не те! Що таке шум?

— Перш за все — звук, — підказав Максим. Він перший здогадався, що я маю на увазі.

— А що таке звук?

— Звук? Та коливання часток…

— Значить, фізична енергія?

— Немає такої — «фізичної» енергії! — заперечив Максим.

— Не чіпляйся до слова, — роздратовано сказав я. — Ти добре знаєш, що я маю на увазі. Хай буде кінетична. Але чому не можна перетворити цю енергію, як взагалі будь-яку, в електроенергію? Чому, хай мені хто скаже?

Це було не моє «амплуа», що там казати! В таких науках, як математика, фізика, хімія, я плаваю досить-таки мілко, але тут… І несподівано підтримка надійшла від того, від кого я найменше сподівався. Під свій захист мене взяв Вадик Іванов. Той самий Вадик Іванов, котрий завжди вважав всі мої вигадки дурницями і балабонством найнижчого гатунку. Він зробив якийсь нехарактерний для нього, округлий, «професорський» жест рукою і сказав:

— Він має рацію, в принципі це можливо. От тільки як сконструювати генератор, який переробляв би це коливання в електроенергію?

— За малим діло стало, — пересмикнув плечима Максим.

Максим чомусь останнім часом дуже змінився. Не знаю, що з ним робиться. Раніше він просто був дорослішим від всіх нас, а зараз став якимось по-старечому неуважним і роздратованим. Куди й поділася його колишня витримка і розсудливість. Зараз він такий, як мав би нам показатися з самого початку: роздратований, зобіжений, злий, обійдений долею. Але ж, власне, в його долі нічого не змінилося на гірше, все як і було раніше, з тією хіба різницею, що тепер він завдяки винаходу Вадика і допомозі Івана Івановича Швецова — мобільний і буває там, де й ми буваємо. А може, саме через це він такий? Я не можу ніяк вибрати слушний час і поговорити з ним відверто. Раніше, коли б я в присутності нього придумав би отаку штуку, як «шумова» електростанція, він би перший мене підтримав, а зараз… Зараз полковник Швецов в нашому гурті здається молодшим, ніж Максим…

Власне, полковник Швецов для мене загадка теж. Спершу він був випадковим гостем у Максима, по-сусідськи заходив, коли треба було щось допомогти, і в нашому гурті, як і годиться дорослій людині, почував себе незручно і ніяково. А зараз він «своїщий» свого. І ми до нього звикли. Але в чому тут секрет? Чому його вабить до нас? Невже він знаходить щось цікаве для себе в наших іграх і теревенях? А потім я здогадався: колись він мріяв стати вчителем, і теперішні наші з ним взаємини — це якоюсь мірою здійснення його юнацьких мрій. Це — його корабель з райдужними вітрилами!

А може, він щиро хоче допомогти Максимові, але не знає як? Він, звичайно, підтримує його морально, різні приклади з життя розповідає, але хіба Максим такий хлопець, що все це йому потрібно? Він зараз і про філософію свою забув. Навіть зі мною не веде розмов на філософські, чи, як я кажу іронічно, «філософічні», теми. А про те, щоб викладати філософію в школі, починаючи з першого класу, тепер навіть не згадує.

Хоча одного разу він повернувся до цієї теми, але якось по-новому. Навіть полковника Швецова зацікавила його думка.

Це було тоді, як одного разу приїздив до нас Васько Сорока. Між нами кажучи, маю таку підозру, що наш Василько закохався в Іржика і ото через неї так часто буває в нас, але, може, я й помиляюся, і взагалі не моє це діло.

Так-от, коли останнього разу приїздив до нас Васько Сорока, я був, як казали гусари, «в ударі» і спеціально для нього перетворив свій корабель з райдужними вітрилами на якийсь сільськогосподарський агрегат, якому й назву підібрати важко, І плуг, і трактор, і сівалка, і комбайн, і все разом, але найголовніше не в цьому.

Мій корабель засипався зерном і, пливучи низько над землею, спеціальним устаткуванням, де першу скрипку грає ультразвук, спушував землю. Не орати, а саме — спушувати. Якось я слухав по телевізору виступ знаменитого алтайського селекціонера і хлібороба Мальцева. І Мальцев казав, що землю не треба орати дуже глибоко, що це помилка, коли орати землю дуже глибоко. Що там такі якісь шкідливі процеси відбуваються, що втрачається волога і якось вивітрюються різні потрібні мінеральні речовини. Словом, земля втрачає родючість. Я не все зрозумів, що розповідав цей дід Мальцев, але суть вловив. І чому я це запам'ятав? Сам не знаю. Ніколи, навіть жартома не збирався бути агрономом, а це запам'ятав. Така вже властивість мого мозку — запам'ятовувати найперше те, що мені може придатися в найостаннішу чергу, якщо взагалі коли-небудь придасться.

Але цей виступ знаменитого селекціонера дав поштовх для мого «прожектерства», фантазування, спеціально для Васька Сороки. Слово честі, я нікого не збирався вражати своєю ерудицією, хоча мій фантастичний проект зацікавив навіть полковника Швецова. Він слухав мене з інтересом. Але ще з більшим інтересом він слухав потім Максима.

Так-от.

Мій корабель пливе над землею і ультразвуком спушує її. Не оре, а спушує, як і вчив Мальцев. І в цю спушену землю сиплеться зерно. Чи насіння. На цьому етапі корабель з райдужними вітрилами перетворюється на сівалку. Але він не просто сівалка, бо й насіння, що падає на землю, не просте. В надрах корабля працює щось таке, схоже на реактор. Ну, не реактор, який стоїть десь на атомній електростанції… Бо як тільки я сказав слово «реактор», як Вадик Іванов одразу ж нашорошив вуха і хотів мені щось заперечувати. Ні, не реактор, але якась така штуковина, що опромінює насіння. Це — не фантастика. Вже проводяться досліди в цьому напрямку, насіння справді обробляють якимись там променями, і в результаті врожайність різко збільшується. А мій прилад такий, що як тільки він обробить своїми променями насіння, воно проростає тієї ж миті, як потрапляє в землю. Весь цей процес відбувається в лічені хвилини. Словом, корабель не встиг на своїх вітрилах доплисти до кінця лану, спушити там землю і посіяти насіння, як на цьому кінці лану вже все починає колоситися, і час приступати до збирання.

Корабель перетворюється на комбайн. Він косить, молотить, зсипає зерно і поволі посувається далі, на той край лану, де він тільки-но сіяв і де вже теж колоситься жито-пшениця і різна пашниця. Все це за лічені хвилини — максимум години. Далі. В кораблі є млин. Частину зерна він меле на борошно, а частина йде знову на насіння. Все починається з самого початку…

Коли б я тільки захотів, то мій корабель-плуг-сівалка-комбайн-млин міг би працювати цілодобово. Але я вирішив не ошелешувати свою аудиторію, тому моє опромінене зерно не могло рости при світлі місяця, йому буде потрібне денне, сонячне світло. Отже, я «збирав» з одного лану десь приблизно десять-дванадцять врожаїв за робочий день. Ага, мало не забув — з корабля сипались ще відповідні добрива і різні там мікроелементи, щоб земля не виснажувалась. Найбільше мій «винахід», звичайно, сподобався Васькові, хоча всі раптом стали «агрономами» і почали давати мені поради. Видно, наша літня практика в колгоспі не минула марно. Я помічав, що полковник Швецов хоче щось сказати, але що він хотів сказати, я зрозумів по тому, як заговорив Максим. Я помітив, що полковник Швецов вдячно глянув на Максима, і тоді ж зрозумів, що полковник думав те саме, що сказав Максим, але вважав незручним втручатися в моє фантазування і зсаджувати корабля на землю. А Максим запитав:

— Скільки людей обслуговує твій корабель-комбайн? Який у нього екіпаж?

— Одна людина за штурвалом, — гордо відповів я. — Решта все настільки механізовано, що зайві робочі руки там не потрібні.

— Добре, — вів далі Максим, — а як практично зробити твій корабель? Скільки їх може зійти із заводського конвеєра протягом дня і скільки їх взагалі потрібно?

— Практично, — все більше надимав пиху я, — мій корабель не потребує ремонту ні капітального, ні. поточного і може служити людям стільки, скільки треба. А щодо виробництва його, ти ж знаєш мій дублікатор?

Дублікатор я не сам придумав, я про нього в якійсь фантастичній книжці читав. Там було все трохи не так, але я звик дещо міняти і додавати своє. Словом, такий пристрій, як фотоапарат, коли примітивно пояснити, бо фотоапарат продукує зображення предмета, а мій дублікатор дублює цілісінький предмет. Причому, яким завгодно «тиражем». Скажімо, вклали ви в дублікатор яблуко і, клацнувши відповідним важільком, «сфотографували» яблуко. Тільки ви з мого дублікатора виймаєте не зображення яблука, а справжнє яблуко! Копію його. Але смакові якості цієї «копії» нічим по суті не відрізняються від «оригіналу». Тут тільки встигай важільком. клацати (що за тебе чудово може робити автомат) і з одного яблука матимеш хоч тонну, хоч вагон, хоч скільки там треба тих яблук! Та хіба лише яблук? Яблуко — це я так, для прикладу, а практично мій дублікатор може дублювати що завгодно: живих свиней чи готову ковбасу, бульдозери, парасольки, учнівські портфелі, жіночу помаду для губ, ракетоплани, калоші — та що завгодно!

Де брати матеріал для цього всього добра? Сировину? Господи, та це взагалі не проблема. Мало всякого добра, різних окремих атомів і навіть цілих молекул, не кажучи вже про космічний пил, що літає в міжгалактичному просторі? Та з тих крихіток цілу галактику зліпити можна, не те що якийсь там бульдозер, чи й мільйон бульдозерів, чи вісім мільярдів калош. Треба тільки вміти тим міжгалактичним добром скористатися, а мій дублікатор це робить пречудово. Сировини йому вистачить до кінця світу. І знову ж таки, про який там кінець світу йде мова? Кінець світу практично передбачається тоді, коли сонце вичерпає всі свої запаси енергії і згасне. Але хто ж до цього допустить? З космічного пилу з різних там атомів можна «скатати» нове сонце, так як ми ліпимо снігову бабу з мільярдів сніжинок. Невдалий приклад, бо сонце гаряче, а снігова баба холодна? Але ж принцип залишається тим самим! Яка різниця — холод чи тепло? Словом, кораблі з райдужними вітрилами, кораблі-плуги— сівалки — комбайни — млини будуть виготовлятися в моїх дублікаторах.

— А пекарню на своєму кораблі чому ти не передбачив? — уїдливо запитав Максим.

Можна й пекарню.

— А що залишається людям?

— Тобто?

— Ну, одиниці керуватимуть твоїми кораблями-пекарнями, а решта людства що робитиме? Вона ж може здичавіти від такої несподіваності, взагалі виродитись.

— Добувай свій хліб в поті чола свого, — визвірився я на Максима.

— Коли хочеш — так. Тільки піт цей мусить мати не той солоний присмак, на який ти натякаєш. Ні-ні, твій подарунок людству поки що передчасний. Хотів ти того чи не хотів, а мільйони, коли не мільярди людей, перетворив на споживачів твоїх, булочок з корабля-пекарні. До речі, Кириле, нащо твої кораблі? Адже булочки і все таке інше можна виготовляти, «знімати з-них копії» безпосередньо в твоїх дублікаторах? Кораблі, спушування землі ультразвуком, опромінене зерно, яке блискавично проростає і дає врожай, для чого все це? Є дублікатори — і досить. Ні, братику, тут щось не те. Не технічний прогрес повинен випереджати свідомість людства, а навпаки. Може, я помиляюся? — звернувся Максим до полковника Швецова.

Той сказав, що одне другому не могло б стояти на заваді і суперечити, це залежить від того, як і куди той технічний прогрес ким буде повернено. Бо з одного й того ж «шматка» урану можна зробити і бомбу, і атомну електростанцію.

І тут всі почали говорити разом, перебиваючи один одного, а Вадик Іванов шепнув мені:

— Ти їх не слухай, ти — хлопець-молоток! Здорово це в тебе все виходить, і головне — практично все це можна здійснити. Це ж елементарно!

Отож маю визнання. І від кого — від «технаря» Вадика Іванова! Він мені ще порадив:

— Ти ходи й думай, ти ходи й думай! І те, що ти надумаєш, обов'язково колись згодиться.

Гарненьку професію мені Вадик визначив: ходи і думай, а те, що ти придумаєш, колись згодиться. Все правильно, тільки не сказав він мені, де ходити і де думати. Куди себе приткнути. Хіба що прийти на якийсь завод і сказати: «Здрастуйте, візьміть мене на роботу, платіть мені заробітну плату, а я вам такого понапридумую, такого понапридумую…» А що мені скажуть у відповідь? Ні-І, тут щось не те. Мабуть, Манілов я і більше нічого. А кому потрібні манілови? А може, я стану письменником-фантастом? Ні, не стану. Не вмію я викладати свої думки на папері. Чесно кажучи, кілька разів пробував, але нічого не виходить. І письменник-фантаст з мене не вийде…

Але все ж таки я думаю! Я думаю над взаєминами людей. От всі ми: я, Максим, Іржик, хлопці, полковник Швецов, Валерій Сахненко, всі ми такі різні, але ми не можемо бути одні без одних, і ми щось собою становимо тільки тоді, коли ми разом. Що ж це, ми — мініатюрна копія людства?

Колись Наташа Ростова у «Війні і мирі» сказала, що коли б хороші люди так могли між собою зійтися і змовитись на добро, як це вміють робити погані люди, змовляючись на зло, на погане щось, то яким би чудовим став світ. Я, як завжди, цитую по пам'яті і, як завжди, неточно, бо знову і знову підводить мене моя пам'ять, але головна суть та, що я кажу. І можна вважати, що всі ми змовились на добро. Але ми ніколи не зможемо бути однаковими, ніколи у всьому не будемо згодні одні з одними до кінця, бо це, мабуть, неможливо. Та чи й так це потрібно?

І ще я думаю, що сталося з Максимом? Чому він став таким різким, нетерпимим не тільки з нами, але й з Іржиком?

ВАСИЛЬ СОРОКА

— Якось я всіх їх запитав, чому Кирила Куличенка звати Кирилом, а не якимось іншим іменем? Адже ім'я Кирило серед хлопців нашого віку зустрічається не так вже й часто. І всі відповіли, ніхто й бровою не повів, що: «Кирило тому Кирило, що дід його Кирилом звався, мовляв, Кирило названий так на честь діда, який загинув на фронті».

І тоді, це ще влітку в Теренках було, коли всі вони приїхали до нас в село на практику, я запитав їх всіх по черзі, хто що знає про свого діда?

— Для чого це тобі? — здивувався Вадик Іванов. — Для чого діди тобі потрібні, що в них цікавого, в дідах? Ну, мій дід, наприклад, був робітником, як і мій батько, як і я буду, і коли мої діти народяться і підростуть, я добре знаю, що вони підуть на завод.

— Значить, династія?

— Ну, тепер це так називається…

— А що ти знаєш про свого діда?

Вадик витріщив на мене очі, потім нетерпляче пересмикнув одним плечем, а тоді вже знизав обома:

— Про свого діда я мало що знаю. Бо й пам'ятаю його мало. Він помер, коли я був зовсім малим. Хвороба якась серцева у нього була, от і помер. На фронті він не воював, коли завод евакуювався, він разом із заводом виїхав і там, на Уралі, до самого кінця війни точив стакани снарядні. Знаєш, що таке «стакани»?

— Ну, гільзи?

— От-от. Ото і все, що я знаю про свого діда.

— І в батька ти про нього ніколи не розпитував?

— Ні.

— Невже тобі нецікаво? Адже ж ти збираєшся робити те, що робив твій дід…

— У мого діда орден навіть був, — пригадав раптом Вадик, — і кілька медалей.

— От бачиш, орден був і медалі були, хоч і не воював. А думав ти, що ордени та медалі так собі, ні з того ні з сього, не даються?

— Та вже ж…

— А ким був батько твого діда, прадід твій? Вадик зареготав:

— Ти б мене ще розпитав, ким був дід мого діда!

— А тим часом це не так вже важко розвідати ніж тобі здається з першого разу. Твій батько, мабуть, щось знає про свого діда — батька твого діда, отже, твого прадіда?

— Мабуть, знає…

— Ну от. А твої діти могли б знати вже про своїх прапрадідів з боку матері…

Підійшов Кирило Куличенко і втрутився в розмову:

— Генеалогічне древо вирощуєте? Ну, ну, вирощуйте, вирощуйте.

Вадик назвав себе «збирачем», «колекціонером» дідів і, втративши до мене всякий інтерес, пішов, бо його Олег Борщов покликав у футбола грати. А Кирило Куличенко мене цілком серйозно запитав:

— Василю, а ти не боїшся, що при твоїх розкопках знайдеться щось не дуже цікаве і приємне?

— Що ти маєш на увазі?

— Ну, раптом виявиться, що якийсь з твоїх прапра-а раптом виявиться «не нашою людиною»? Лихварем якимсь чи корчмарем раптом виявиться? Як, приємно буде?

— А-а, он ти про що! Ні, я цього не боюся. До речі, я свій рід до прапрадіда простежив з обох боків і нічого поганого не знайшов. А коли б знайшов, то що? Значить, доброго в роду кожного з нас більше виявилось, що ми ось такі, а не гірші. Мене тут зовсім інше цікавить. Не генеалогічне дерево, як ти зволив висловитись, а те… Як би це тобі пояснити? Ну, людина не повинна безслідно зникати з лиця землі, щось після неї повинно залишатися…

— Так залишається ж, залишається! Посаджені дерева, збудовані греблі, навіть, коли хочеш, той черепок, що його знайшли археологи, теж після когось залишився. Навіть не після одного, а після кількох: хтось колись робив глиняну миску, хтось з неї їв, хтось взяв та й розбив, до того ж, може, навіть на чиїйсь голові.

І ми ще тоді чимало говорили, і Кирило все звів на жарт, казав, що не можна ж до кожного ґудзика чіпляти ярличок з відповідними координатами, але ж коли вдуматись, то й ґудзика цього теж хтось робив і заслужив своє право на незабутність і вдячність нащадків. Мовляв, хочеш не хочеш, а комусь випаде стати забутим.

А вже пізніше, коли малий Льончик, баби Макарихи онук, знайшов оту вищерблену картушку від компаса з ініціалами полковника Швецова, і після того, як я поїхав у місто і показав її хлопцям, і коли виявилося, що цим компасом користувався старший лейтенант Михась Васинок в останньому своєму бою, я собі подумав: «Невже ж тільки оця вищерблена ебонітова коробочка залишилася від чудової людини?» Коробочка — ось вона, а людина щезла безслідно. Я тут-таки відігнав цю думку. Що значить — тільки коробочка? А бій? А все, що зроблено старшим лейтенантом Михасем Васинком і в тому бою, і ще до того, хіба воно не залишилося?..

Але чи все ми зробили, щоб розшукати сліди старшого лейтенанта Михася Васинка? Полковник Швецов, я знаю, пише зараз у багато різних установ, а Толя Юхимець ледве встигає носити ті листи на пошту, але відповіді поки що невтішні. Тобто ніхто нічого не знає. Є такі слова: «пропав без вісті». От і старший лейтенант Михась Васинок пропав без вісті.

Як тільки зійшов сніг, так я одразу ж і почав порпатися там, де були колись окопи і де Льончикові трапилася оця картушка, але так-таки нічого поки що не знайшов.

Скоро до мене приїдуть в гості всі мої друзі, і Іржик, і навіть вже продумано, як Максимові в цих місцях побувати з його кріселком, а мені так хочеться, щоб я саме напередодні їхнього приїзду щось знайшов. Знаю, що так не буває, а проте хочеться. Ні, такі чудеса, як те, коли компас (точніше — залишки його) через стільки років знову потрапив до рук полковника Швецова, теж трапляються не частіше, ніж раз на сорок років.

Але хто його знає? А що, як старший лейтенант Васинок потрапив у полон і опинився десь на другому краю Європи, а потім втік з полону і приєднався до французьких макі чи до італійських партизанів? Хіба не могло так бути? Дуже навіть могло!

Що ж до дідів, то… Тут трохи не так, як уявляється все хлопцям. Просто мені цікаво все знати про тих людей, що жили задовго до нас. От історія… Вадик у чомусь має рацію, що в ній в основному позаписувано різних королів та імператорів під різними порядковими номерами. Є, звичайно, і полководці, і є ватажки народних повстань, є великі архітектори, художники, письменники, музиканти… А гончарі, шевці, чинбарі, теслярі? Всім їм одне ім'я — народ. Але ж цього мало…

Я в нашому селі почав робити такі дослідження… Наш історик Сава Микитович мені жартома каже:

— Дивись, Василю, а то в тебе кандидатська чи й докторська дисертація вийде ще задовго до того, як ти десятий клас закінчиш!

Але мене дисертація мало колише, мені цікаво знати, хто був у нашому селі хорошим майстром. Що хто вмів так робити, що пам'ять про його труд, про зроблене ним досі серед наших односельців зосталася.

Спершу я своїх власних прадідів «розшифрував». Виявилось, що прадід Гордій Сорока — це з боку батька, був шевцем. Чоботи вмів шити. І був таким шевцем, що як у Гоголя написано: «Як шилом штрикне, так і спасибі». Проте — ми не Шевці, а Сороки. А прадід Нестір Кашлань, це з боку матері, дуже гарно хати пошивав соломою. Бабі Марті скоро дев'яносто років, і вона пам'ятає мого прадіда, каже:

— Інша дівка так з косою своєю впоратися не могла, не вміла коси власної так чепурненько заплести, як твій прадід Нестір з солом'яними віхтями вправлявся…

От і вмерла ця професія — хати пошивати, хто їх тепер позливає, на все наше село є чи то три, чи то чотири старі хати, пошиті соломою, а решта всі котра під бляхою, котра під шифером, котра під черепицею: вмерла професія мого прадіда, ненадовго його пережила, а все одно цікаво.

Гончарі, Шклярі, Стельмахи, Чинбарі — скільки таких прізвищ позалишалося від ремесла! А ремесло не завжди успадковується, бо часто вмирає. Гончар, Стельмах — два наші видатні письменники, але ж, мабуть, якісь їхні прапрадіди мали діло з глиною та гончарним колом, із сокирою та рубанком. От мені й цікаво буває дізнатися, коли прізвище з ремеслом «розлучатися» почало? Чи бувало по-різному? Безперечно, бувало і зараз є. І можна й зараз знайти Слюсаря, котрий слюсар, і Коваля, котрий коваль, і Пастуха, котрий пастух. Але це вже просто випадковий збіг буде. А може, не випадковий?

Якось я сів з олівцем і дуже приблизно підрахував, що людство протягом тисячі років своєї історії десь третину цих років витрачає на війни. Багатенько, звичайно, дуже навіть багатенько витрачається часу не на створення, а на руйнування і вбивства. Але хоч як багато, років з сімсот, коли не більше, ще залишається. Щось же за ті сімсот років робиться? І ковалі, і гончарі, і стельмахи, і цеглярі своє мистецтво відточують, чогось досягають, як по-теперішньому сказати — досягають нових трудових звершень. Навіть колесники щось нове придумують, якусь примітивну раціоналізацію, хоч колесо і мільйон років теж було круглим. Але як і де вони залишають свій слід в історії.

Ну, що я можу? Мені ще вчитися та вчитися, ще мною стільки книжок не прочитано, що й подумати страшно. Але мені здається, що багато чого такого, що мені хотілося б знати, я не відшукаю ні в яких книжках. Про людей простих, скромних, непомітних, які по суті творили історію. Бо вона немислима без ковалів, колесників, слюсарів. І багато чого втрачено безнадійно, правий Кирило, коли казав, що хтось та й приречений на забуття. Багато чого не відновиш, не встановиш, але не можна допустити, щоб так було і надалі.

І ми з нашим істориком Савою Микитовичем та членами нашого історичного гуртка вже зробили чимало.

Хто був першим трактористом в нашому селі? Будь ласка — Мефодій Сорока. Він не родич мені, бо в нашому селі півсела Сорок.

Хто з нашого села першим отримав диплом про вищу освіту? Будь ласка — Михайло Слободян. Він став агрономом ще на початку тридцятих років.

Знаємо ми і нашого першого льотчика і знаємо ще багато чого про своїх односельчан.

Наш голова колгоспу жартома каже, що скоро для нашого музею доведеться будувати окреме приміщення, а Сава Микитович цього жарту не сприймає, не підхоплює ці слова як жарт, бо він в цьому переконаний.

Але ми знаємо не лише про наших «перших». Ми знаємо чимало і про людей, які, здавалося б, нічого особливого не зробили, не були знаменитими, але все одно увійшли навіки в історію села. В нашому музеї є фото Івана Неприлюка. Фото збільшене з малесенької фотографії. Іван фотографувався, мабуть, вперше в житті, спеціально для комсомольського квитка. В 1936 році він врятував від пожежі колгоспну конюшню. Власне, конюшню йому врятувати не вдалося, вона згоріла, але Іван Неприлюк врятував коней. Сам дуже обгорів, думали — не виживе, але коней врятував. А через п'ять років пішов на фронт і не повернувся. Ніхто не знає, як він воював і як загинув, але я думаю, що коли він хлопчиськом не побоявся кинутись у вогонь, то й воєнного вогню не злякався. А фотографію Данила Сороки, він мій однофамілець, ніякий не родич, я ж говорив уже, що у нас половина села — Сороки, мені так і не вдалося розшукати. Данило Сорока теж загинув на війні. Він був набагато старший від Івана Неприлюка. В селі його пам'ятають як найсильнішого, найздоровішого чоловіка. Він залюбки міг підняти коня. Ті, хто знав його, розповідають, що Данило сміху ради бувало підлізе під коня, обніме своїми могутніми ручищами його передні і задні ноги, трохи піднапружиться, крекне, випростається, і… всі тільки ахнуть — коневі ноги висять в повітрі, кінь не знає, що це з ним робиться, пручається, а Іван сміється, а потім, обернувшись на всі боки, продемонструвавши, що все тут без обману, легко опустить коня на землю. Так ще й після того кінь не може опам'ятатися, збагнути, що ж це з ним було, стоїть, хитається, і така в нього дурна морда від того всього пережитого, що всі кишки рвуть від сміху. Але Данила Сороку в селі пам'ятають не тому, що він такі ярмаркові фокуси показував, а тому, що він був дуже добрий. Завше людям на поміч приходив, завше своє плече першим підставляв заради громадського добра. Пам'ятають в селі і те, як в тридцятому році, коли колективізація в розпалі була, коли перший трактор в село прийшов. А міст через нашу річечку благенький був, до того ж підозрюють, що куркулі і підкуркульники навмисне дві сваї під водою підпиляли, і трактор разом із мостом мало не сповз у річку, і тоді Данило Сорока, який був при цьому, першим кинувся в крижану воду, першим підставив своє могутнє плече під балку і виграв ті кілька дорогоцінних секунд, поки йому на допомогу прийшли інші і таки врятували трактор. І таким Данила Сороку пам'ятають у всьому — дужим, добрим, готовим першим прийти на допомогу. Пам'ятають… Пам'ятали б доти, доки жила хоч одна людина, яка його бачила і знала особисто. А потім? Я десь читав таку мудрість, що ми живемо на світі доти, доки нас пам'ятає бодай одна людина. Доки ми в її пам'яті. А коли вмирає і вона, то й ми з нею вмираємо. Хіба це справедливо? Тепер у наших Теренках так не буде. І так не буде і в інших селах і містах. Я був ще зовсім малим, коли писалася історія міст і сіл України, і тоді про наше село допомагав писати Сава Микитович, але тепер і я чогось вартий. І коли згодом ця історія виходитиме доповненим виданням, то, пишучи про наші Теренки, якийсь історик скористається моїм літописом, де йдеться про десятки моїх земляків, вартих того, щоб люди їх пам'ятали й тоді, коли всіх нас вже не буде на світі.

На стіні нашого музею висить рушник, на якому наші найкращі вишивальниці на прохання Сави Микитовича вишили такі слова: «Той, хто не шанує свого минулого, той не вартий свого майбутнього. Максим Рильський».

А Вадик Іванов дивується, для чого я «дідів збираю». Іржик, коли влітку побачила цей чудовий рушник, коли прочитала цей напис, так обличчя в неї і засвітилося все…

— Які чудові слова, — сказала вона, — я їх досі не чула і не знала, що вони належать МаксимуТадейовичу.

Ех, скільки ми ще всього не чули і не знаємо! А треба чути і знати вже зараз, бо те, що ми почуємо і взнаємо зараз, запам'ятається на все життя…

Сьогодні вночі мені знову снилася Іржик. Невже я її в неділю побачу? Мені снилося, що вона з іншими дівчатками бігла естафету — чотири по сто. Іржик бігла швидше всіх, але в її руках замість естафетної палички чомусь було… веретено. І приверзеться ж таке уві сні: веретено замість естафетної палички! Я знаю, що в травні у Іржика відповідальні змагання, і я обов'язково приїду в місто «поболіти» за неї…

ТОЛЯ ЮХИМЕЦЬ

— Хай Іржик сміється з мене, хай кепкує, хай називає блаженненьким, але я не соромлюсь того, що мені дуже радісно, дуже приємно, коли всім добре.

І добре, що ми в неділю побували у Васька Сороки в знайомих нам Теренках. Щоправда, вони не для всіх були знайомі. Максим, Іван Іванович — полковник Швецов, його дружина Тамара Георгіївна і Валерій Сахненко були в Теренках вперше. Правда, полковник розповідав, що тридцять п'ять років тому його батальйон проходив поблизу цього села, але в селі він не був.

І ось зараз він побачив в музеї своє фото і свій компас, а в спеціальній книзі Василем Сорокою записано історію цього компаса. Дивуюся, коли Василь встиг роздобути фото Івана Івановича? Адже бачилися вони щонайбільше два рази, і все відбувалося на наших очах. Проте коли людина хоче щось зробити, вона зробить. Так і Вася — знайшов час роздобути фото полковника в парадному мундирі і з усіма орденами на грудях. Може, правда, полковник надіслав йому це фото поштою? Хоча ні, все листування полковника зараз йде «через мої руки», все, що він пише, я ношу на пошту і відсилаю рекомендованими листами. Це, в основному, листи, в яких йдеться про старшого лейтенанта Михася Васинка, але листується полковник і зі своїми однополчанами.

Добре, що не було дощу. Бо коли б був дощ, навіть напередодні, полковникова машина не змогла б проїхати в долину, на леваду, і Максим зі своїм кріслом на колесах не зміг би побувати там, де побували ми всі. Правда, Іван Іванович жартома сказав, коли ми під'їхали до того місця, де в сорок першому були окопи і де його друг прийняв свій останній бій:

— Немає поганих доріг — є погані шофери.

Потім цілком серйозно додав:

— Це мене Кирило навчив.

— Чого я вас навчив, Іване Івановичу? — не зрозумів спершу Кирило.

— Як-то чого? Я від тебе навчився, використовуючи вислови великих людей, переінакшувати їх відповідно до даної обстановки так, щоб слова, може, й мінялися, а думка залишалася та сама. Хто сказав ці слова?

— Не знаю, — щиро зізнався Кирило.

— Ну-у — не знаєш! — сміявся полковник. — А хто сказав слова: «Немає маленьких ролей, є маленькі актори»?

— Станіславський, — засміявся Кирило. — А здорово ви його думку виклали: «Немає поганих доріг, є погані шофери».

— Твоя наука! Хоча моїх шоферських заслуг тут і небагато, дорога хороша, все підсохло, травичка проклюнулась, сонечко гріє, весна.

День і справді був пречудовим. І ми на тій долині, в левадці, одразу ж стали малими і несерйозними. Почали бігати наввипередки, стрибати, галасувати, сміятися…

І Максим сміявся і радів. Він був таким, як раніше, бо останнім часом настрій його мені не подобався. Останній місяць Максим став якимось замкнутим, похмурим, відлюдькуватим, навіть роздратованим, і мені все більше і більше ставало шкода його, але я приховував свою жалість і своє співчуття, бо боявся, що сердитиметься Іржик. Вона завжди на мене в таких випадках насипається і до Кирила звертається:

— Кириле, скажи йому щось розумне, щось з класичної літератури.

А в Кирила, будь ласка, в нього завжди напохваті якась цитата. І він одного разу застеріг мене:

— Не можна ображати людей жалістю! І запам'ятай, це не я сказав, а Олексій Максимович Горький.

А я не згоден! Тобто я не з Горьким не згоден, я з Іржиком і з Кирилом не згоден. Я певен, що Горький сказав ці слова з зовсім іншого приводу. Що ж до Кирила, то він цитат нахапається і повторює їх, наче папуга, не дуже піклуючись, до місця цитата чи не до місця. Я згоден і з Іржиком і з Кирилом, що потрібна в таких випадках витримка, такт відповідний потрібний, щоб не сльозливо виходило, не жалібно, але жаліти людей треба. Тут мене в зворотному ніхто не переконає.

А Іржик мені здається навіть трохи жорстокою. Не байдужою, не злою, а жорстокою. Хто б, окрім неї, дозволив собі таку річ? Хлопці гасали як навіжені, і навіть з Ніни Олешко злетіла її статечність, і Валера Сахненко здавався нашим ровесником, а не дорослою людиною, навіть здавалося, що сп'янілі від сонця, зеленої трави і молодого листя, від весняного повітря полковник Швецов і його дружина теж візьмуться за руки і побіжать.

І як у мене защеміло серце, коли Максим раптом сказав:

— Як би мені хотілося побігати цією долинкою вздовж річки! Я біг би й біг, і ніщо б мене не могло зупинити…

— Так встань і біжи! — суворо наказала Іржик. — Встань і біжи! Виконуй своє комсомольське доручення. Своє перше комсомольське доручення! Це ж залежить тільки від тебе, ти це добре знаєш! Пересиль себе — встань і біжи!

Тільки нас двоє було в цю хвилину біля Максимовою крісла. Колеса крісла трохи грузли в піщаному грунті, я злегка, йдучи позаду, підштовхував крісло. Максим цього разу не заперечував, а Іржик ішла поруч. І тут він сказав ці слова, і тут почув від неї таку відповідь. Мене пересмикнуло всього, я собі на хвилину уявив, що мусить робитися в Максимовій душі, і злість на Іржика закипіла в мені, і була та злість гарячою як окріпні, вона таки, жорстока і безсердечна!

Та мало того! Іржик раптом додала:

— Дивись, як це робиться! Це ж так просто!

І вона зігнулася, присіла, вперлася руками в землю, відштовхнулася, здавалося, всім тілом, наче до того позад неї було» не повітря, а натягнена пружна гума, і та, натягнена гума, швиргонула її вперед. Іржик побігла… Ні, вона не бігла, вона летіла над землею, і не можна було встежити, коли торкаються її ноги землі.

Тільки нас двоє, я і Максим, спостерігали за тим, як Іржик біжить, решті було не до неї. Але я знав, що Іржик біжить зараз лише для Максима.

Скільки минуло секунд відтоді, коли Іржик стартувала? Десять, п'ятнадцять? Думаю, не більше десяти, але я встиг не лише бачити, як вона біжить, але й помітив, як її бачить Максим.

Він весь напружився, подався вперед, вперся в бильця крісла так, що навіть і нігті на його руках з рожевих стали білими, плечі здригнулися від збудження і нетерпіння. І я зрозумів, що Максим теж біжить, біжить слідом за нею. Тобто не біжить, а зараз побіжить. Мені навіть здалося, що ноги ворухнулися, зігнулися в колінах, він наче підібрав їх під себе, щоб міцніше впертися ними і сильніше відштовхнутися. Я був певен, що Максим ворухнув ногами. Але чому він не помітив цього сам? І коли я наступної миті глянув на'його ноги, вони були в тому ж положенні, що й завжди. Невже він не помітив, не відчув, як його ноги зігнулися в колінах, як він ворухнув ними? Чи це мені просто здалося, примарилося? Може, це сталося тому, що Іржик: так владно наказала: «То встань і біжи!», стільки переконання; було в її голосі, стільки віри, що він не може не виконати її наказу, що навіть я повірив: для Максима залишилося одне — встати і бігти!

А може, я помилився? Може, видав в своїй розгарячілій уяві бажане за дійсне?

Зі мною часто так буває. Коли мені чогось дуже, дуже хочеться, мені починає здаватися, що моє бажання вже здійснилося.

Не те, що я мріяв, але мені чомусь здавалося, що ось зараз ми приїдемо, і на тому місці, де пацан знайшов ту поламану компасну картушку, відразу ж знайдемо командирську сумку старшого лейтенанта Михася Васинка, його планшет… А в тому планшеті лежатимуть документи старшого лейтенанта Васинка. І, може, його передсмертна записка. Це було так по-дитячому, що й мене самого не варто було в цьому переконувати — Анатолію, ти помиляєшся! Хтось би його вже знайшов досі. І найпершим, мабуть, сам Василь Сорока.

Так і з Максимом… Я міг мимоволі примусити себе уявити, як Максим ворухнув ногами, як зігнув і розігнув їх у колінах. Але як не помітив цього Максим? Значить, я помиляюсь? Чи він був настільки захоплений бігом Іржика, що взагалі забув про все на світі? Ноги його рефлекторно, як каже Кирило, зігнулися і розігнулися в колінах, а він і не відчув цього. Могло таке бути? Коли б у ту хвилину поряд з нами стояв Марко Ісайович, я тихо, щоб мене не почув Максим, запитав би в нього — може таке бути чи ні? Я б звернув увагу Марка Ісайовича на це, бо це, мабуть, мало б дуже велике значення для нього, як для Максимового лікаря. Але Марка Ісайовича не було, він зостався далеко звідси, в місті, а Іржик вже поверталася до нас. Назад вона не бігла, йшла поволі.

— От як це робиться, — сказала Іржик Максимові. — А тепер спробуй ти.

Не можу, — винувато всміхнувся їй Максим.

А я вже розкрив рота, щоб сказати Іржику, що я тільки що бачив, але тут-таки прикусив язик… Вона б, безперечно, запитала: «А ти певен, що тобі не примарилося?» А хіба я був певен? В тім-то й річ, що я не був в цьому певен. І я промовчав. Бо коли б я сказав, що не певен, що, можливо, мені здалося, я знаю, що почув би у відповідь від Іржика: «О, та в тебе вже видіння починаються! Я ж завжди говорила, що ти юродивий».

І я промовчав. І зараз караюсь. І буду каратись доти, доки не поговорю з Марком Ісайовичем. Але побачу я його найраніше післязавтра. Ну чому я такий нерішучий і чому між моїми бажаннями і активними діями завжди лежать провалля? І чому, коли я, не порадившись з ким-небудь, починаю діяти, моя активність часом завдає шкоди іншим, як це було з тим листом до Міністерства охорони здоров'я?

Але як би мені кепсько не було, якими б неприємностями для мене не оберталась моя активність, я не перестану вболівати за інших.

ВАДИК ІВАНОВ

— Відверто кажучи, легка атлетика мене цікавила мало. Я вважаю її допоміжним видом спорту, хоч такі, як Кирило, вигадали про неї, що вона «цариця» спорту. Чи «королева»? Бо таки справді, ніяка не цариця і не королева, а потрібна для загального розвитку. От хоча б у футболі. Хіба Олег Борщов не тренується в бігу на короткі дистанції? Ого, ще й як тренується! Йому це треба, щоб шалений спурт розвинути, щоб від захисника втекти чи наздогнати нападаючого з іншої команди і відібрати у того м'яч. А сама легка атлетика, як на мене, абсолютно безперспективна. Скільки б вони не бігали, колись таки добіжать до своєї точки і далі ні тпру, ні ну. Це ж елементарно. Зараз за скільки «сотку» пробігають чемпіони? За десять секунд? Ну от. А скільки вони йшли до цього результату? Кільканадцять десятків років. Щоб якусь там десяту частку секунди виграти, на це мало не сто років пішло. А техніка? Автомобіль, коли його тільки винайшли, скільки кілометрів на годину робив? Кілометрів з двадцять на годину, щонайбільше. І тому були раді. Але не минуло й ста років, ну, минуло років з вісімдесят від сили» а то й того не минуло — і автомобіль подесятерив свою швидкість. І це я кажу про звичайний, серійний автомобіль, яким будь-яка бабуся може керувати. Я ж не кажу про сучасні гоночні автомобілі, які в порівнянні з тими, першими, подвадцятерили і навіть потридцятерили свою швидкість. Можуть чимось подібним похвалитися легкоатлети? Можуть вони за сто років тренувань, різних змагань і рекордів, я вже не кажу — подесятерити свою швидкість, бо це вже взагалі фантастика, яка навіть в голову Кирила Куличенка не забреде, — сто метрів на секунду бігти — можуть вони бодай подвоїти свою швидкість і пробігати «сотку» за п'ять секунд? Та ніколи в світі! А коли навіть зможуть, то який в цьому сенс? Зараз елементарний реактивний двигун може розвити швидкість чотириста метрів на секунду. Ї навіть більше. То що тут легкоатлети можуть доказати?

І скажу відверто, коли б того дня бігла не Іржик, мене б на стадіон арканом не затягли б… Хоча ні, брешу. Коли б навіть бігла не Іржик, а якась інша дівчинка з нашого класу чи й з нашої школи, все одно пішов би. І змагання досить серйозні, відбіркові. Переможців зараховують в юнацьку збірну міста. Подія? Подія. А крім того, як би я міг не піти, коли пішли всі наші? І полковник Швецов і Максим. Навіть Васько Сорока прителебенився зі своїх Теренків «поболіти» за Іржика.

Словом, всі наші зібралися на стадіоні, всі при купі. Максим попереду першого ряду в секторі, майже при самій біговій доріжці в своєму кріселку сидить, ми всі, і полковник Іван Іванович Швецов — в першому ряду, коло нього. Боліли — куди-и твоє діло! Кричали, галалакали! Іржик ще й не бігла, а ми за інших з нашої школи, «боліючи», вже горлянки позривали.

У Іржика два забіги. Спершу в естафеті чотири по сто, а вже потім «персональна» її стометрівка. В естафетному забігу Іржик на останній дистанції стояла. Ну, тренерці її видніше, куди кого ставити. І треба сказати, що тренерка Іржикова правильно зробила, там, на останній дистанції Іржика поставивши. Ніби в неї якісь передчуття були. Хоча я особисто ні в які передчуття не вірю. Просто коли все правильно і раціонально зроблено, і хоч щось в процесі роботи спершу не ладиться, а потім все обернеться як слід, тоді всі починають: «А я казав, а я ж говорив, а я ж передбачав!» От хоч би й Толя Юхимець… Але це я вже трохи наперед забігаю. Хоча розповідь моя й так майже на цьому місці скінчиться, бо скільки часу відбирає біг у естафеті чотири по сто? Заледве хвилину. Але недарма для техніки такі поняття, як хвилина чи сантиметр, вже нічого не варті. В техніці — мільйонні частки секунди, мікрони, мілімікрони — ото одиниці виміру! Навіть в житті протягом секунди, ні, брешу, протягом хвилини, може стільки всього статися, що тільки встигай дивуватися. Хоча коли підійти до події об'єктивно і розумно проаналізувати все, у всьому як слід розібратися, то виявиться, що все так і мало статися, все має свій логічний кінець.

А почалось, що Римка Малашевич — вона бігла на третій дистанції — раптом перечепилася, заплуталась у власних ногах і впала. Та так впала, що навіть естафетна паличка вилетіла з її руки і викотилась аж на зелений моріжок стадіону. Словом, поки Римка встала, поки паличку підняла, знову побігла — метрів з двадцять дистанції було втрачено. А бігти лі не кілометр — «сотку» бігти, метрів двадцять — це п'ята частина дистанції. І в Іржика, практично, не було ніяких шансів прибігти навіть другою, бо коли Римка Малашевич їй естафетну паличку передала, всі три її суперниці-бігунки були вже далеко. Стадіон так і ахнув! Толя Юхимець аж очі заплющив, застогнав і почав сидячи розхитуватись, ще й голову охопив руками, ніби у нього всі разом зуби розболілися. Воно й справді неприємно, але ж не можна так нюні розпускати.

Словом, коли б Іржик прийшла навіть четвертою на фініш, ніхто б не мав права їй бодай слово невдоволення сказати. І з Римки не варто було б шкуру знімати — з ким не трапляється!

А коли б Іржик прийшла третьою, вона б заслужила оплески всього стадіону. Другою — це взагалі був би подвиг. А вона прийшла першою. І стадіон ревів. І я не одразу почув слова Кирила, що найближче сидів біля мене:

— Вадько, він стоїть!

— Хто?

— Максим!

Я глянув — справді, Максим стояв! А потім він зробив крок, ще крок — і поточився, мало не впав, але полковник опам'ятався першим, підхопив його під обидві руки, потім кинувся Олег Борщов, допоміг полковникові всадити Максима в кріселко, а Максим був блідий і щось шепотів, а ми не могли розібрати, що він там шепоче. А потім десь взялася Іржик, і вона обхопила його за шию руками, і плакала, і поцілувала його, сльози текли з її очей, і вона повторювала:

— Я ж казала… Я завжди знала, що ти підеш…

Ну-у… Оце я вперше за чотирнадцять років побачив, як плаче Іржик. Ми з дитсадка з нею знайомі, вісім років в один клас ходимо, а я вперше побачив, як вона плаче. І чого було плакати по всьому? Все правильно, нічого загадкового, чого не можна було б пояснити з наукових позицій, не сталося. Марко Ісайович давно це передбачав. І я страшенно радий, що Максим встав і пішов. Але я не розумію, як змогла Іржик про це так блискавично дізнатися і опинитися поруч з Максимом? І ще. Їй же треба було ще бігти «сотку», а вона вже на бігову доріжку не повернулася, і через це її не включили в збірну міста.

А Толя Юхимець сам мало не розплакався (Іржику сльози можна вибачити, як-не-як вона — дівчинка) і каже:

— Я бачив! Я ще позаминулої неділі, в Теренках, коли там, на тих окопах… Я бачив, як Максим зігнув і розігнув ноги в колінах! Я бачив!

Ат, тепер всі такі розумні поставали! Ні чорта він не бачив і не треба було базікати.

А Максим раптом знепритомнів, і ми на руках понесли його в полковникову машину. Кріселко, звичайно ж, забули на стадіоні. Потім Толя Юхимець з полковником поїхали по кріселко. Воно стояло, де й стояло. Хто його візьме? Кому воно потрібне? Максимові, до речі, воно тепер не потрібне теж…

ТЕЛЕГРАМА, НАДІСЛАНА ВАЛЕНТИНОЮ СЕРГІЇВНОЮ ГРАБЧЕНКО ДО ВІКТОРА АРТЕМОВИЧА ГРАБЧЕНКА:

«Він встав і пішов крп Обнімаю кома цілую кома Валя крп»

ЕПІЛОГ

Роман має більш-менш щасливий кінець. А хотілося, щоб він був ще щасливіший.

Наприклад, скінчити його (бодай в епілозі про це згадати!) так, що Максим вступив до морехідного училища після закінчення восьмого класу. Але не можна так написати, бо Максим зараз ніби вчиться ходити заново. Він спирається на милиці. Марко Ісайович каже, що місяців за три Максим відкладе милиці користуватиметься лише ціпком. А потім і ціпок відкладе. Буде ходити, як всі здорові нормальні люди. Коли? Важко сказати..

Або хіба б не хотілося, щоб Іржик, Іра Войтенко, яка мріє про олімпійські медалі, хіба б не хотілося, щоб її того дня, як Максим встав і пішов, зарахували до юнацької збірної міста?

Але цього теж, на жаль, поки що не сталося.

А як хочеться, щоб Іван Іванович Швецов знайшов свого друга старшого лейтенанта Михася живим або хоч дізнався, де він загинув. Але… Толя Юхимець все носить і носить на пошту рекомендовані листи, а відповіді на них надходять невтішні.

Знову ж таки, як хочеться, щоб Василь Сорока знайшов золоту пектораль і прославився на весь світ!

Або хіба так важко було десь одним рядком сказати, що портрет Костянтина Івановича Юхимця вже висить на Дошці пошани і що Костянтин Іванович в рот не бере спиртного? Але це поки що не так.

Знову ж таки Кирило Куличенко. Раптом його оповідання друкують в піонерській газеті чи в журналі? От було б здорово! Це ж елементарно, як сказав би Вадя Іванов.

До речі, дуже б хотілося, щоб Вадя Іванов не був таким вже суворим «технократом».

А Олег Борщов, більше відомий в колах, близьких до 8-го «Б», як Борщ, чого побажати йому?

По кілька голів у кожному матчі? Розібратися у власних, сумнівах, чи що?

Ми завжди бажаємо кожному кораблю щасливого плавання… Незалежно від того, який корабель іде в рейс: корабель з райдужними вітрилами чи перемащений нафтою танкер.

Але в рейсі буває всього. В рейсі не лише падають на палубу летючі рибки і тріпочуть своїми райдужними крильцями. Трапляється падати на палубу корабля багатотонним масам води, і тоді корабель здригається від клотика до кіля і, здається, не втримається на плаву, не дійде до порту призначення.

Проте він доходить. І капітан корабля знає, що там його-вже чекає терміновий фрахт, і новий рейс, і нові порти, і знову в черговому рейсі буде всього. Але капітан тільки посміхається.

Оглавление

Микола Білкун КОРАБЕЛЬ З РАЙДУЖНИМИ ВІТРИЛАМИ Роман

ПРОЛОГ

ОЛЕГ БОРЩОВ

МАКСИМ ГРАБЧЕНКО

ЛИСТ ВАЛЕНТИНИ СЕРГІЇВНИ ГРАБЧЕНКО ДО ВІКТОРА АРТЕМОВИЧА ГРАБЧЕНКА

КИРИЛО КУЛИЧЕНКО

ЩО БУЛО ПОТІМ

ХТО ТАКИЙ ВАЛЕРІЙ ПЕТРОВИЧ САХНЕНКО

ВАСИЛЬ СОРОКА

ПРО ТОЛЮ ЮХИМЦЯ, ЙОГО БАТЬКА І ЩЕ ТРОХИ ПРО ВАЛЕРІЯ САХНЕНКА

КОРАБЕЛЬ З РАЙДУЖНИМИ ВІТРИЛАМИ ОЧИМА ВАДІ ІВАНОВА

ЛИСТ ВАЛЕНТИНИ СЕРГІЇВНИ ГРАБЧЕНКО ДО ВІКТОРА АРТЕМОВИЧА ГРАБЧЕНКА

ОЛЕГ БОРЩОВ

МАКСИМ ГРАБЧЕНКО

КИРИЛО КУЛИЧЕНКО

ІРА ВОЙТЕНКО (ІРЖИК)

ВАСИЛЬ СОРОКА

ТОЛЯ ЮХИМЕЦЬ

КОРАБЕЛЬ ПЛИВЕ ДАЛІ

ІРА ВОЙТЕНКО (ІРЖИК)

ОЛЕГ БОРЩОВ

МАКСИМ ГРАБЧЕНКО

КИРИЛО КУЛИЧЕНКО

ВАСИЛЬ СОРОКА

ТОЛЯ ЮХИМЕЦЬ

ВАДИК ІВАНОВ

ТЕЛЕГРАМА, НАДІСЛАНА ВАЛЕНТИНОЮ СЕРГІЇВНОЮ ГРАБЧЕНКО ДО ВІКТОРА АРТЕМОВИЧА ГРАБЧЕНКА:

ЕПІЛОГ