Роман шукає [Микола Васильович Білкун] (fb2) читать постранично

Микола Білкун, Володимир Кисельов РОМАН ШУКАЄ Роман

^©  http://kompas.co.ua — україномовна пригодницька література

Рецензент Р.Ф.Самбук

Розділ перший

ереді мною фотографія людини, яку вбили 31 грудня 1945 року.

З фотографії на мене дивиться молоде, гарне, немов намальоване, обличчя, і я не знаю, чи було воно таким насправді, чи це так старанно прикрасив його ретушер. Куточки вуст злегка вигнула донизу зухвала посмішка, яка ніби промовляє: «Гай-гай, добродію інспекторе… Не встромляй до цієї справи свого носа. Однаково нічого ти не дізнаєшся». Якщо говорити одверто, то я цілком поділяю погляд людини з фотографії на цю справу. То, власне, не її погляд, а мій.

Сталося все це так. Полковник Іванов, начальник управління карного розшуку, зумів добре приховати свою радість і захоплення від того, що мене, лейтенанта Пуза, призначено під його владну руку на посаду інспектора. В усякім разі, його кругле, як повний місяць, обличчя з близько посадженими колючими очима, привчене під час допиту злочинців приховувати справжні почуття, і зараз залишалось незворушним.

На зріст полковник Іванов був десь під сто дев’яносто, статуру мав як у людей, що в молодості грали у волейбол, а може й у баскетбол, вже й до першого розряду дотягли чи навіть до майстра, та за браком часу кинули спорт, навіть зарядку роблять лише під час відпустки, на курорті, хоч апетит зберегли колишній, баскетбольний.

Полковник довго говорив про те, що роботи у відділі багато, а людей мало, що тієї романтики, якої так прагнуть лейтенанти, тут не буде зовсім, а канцелярської роботи, навпаки, достобіса, і її треба виконувати день у день, година в годину, навіть хвилина в хвилину, саме в той строк, який на неї відпущено, а крім того, кожен працівник слідчого відділу у них на добровільних засадах веде якусь давню справу, досліджує нерозкритий злочин.

— Звичайно, — дещо поблажливіше додав полковник Іванов, — з цією давньою справою можна не поспішати. Підганяти вас ніхто не буде. Але й легковажити нею не слід. — Полковник підійшов до шафи і вийняв з неї теку. — Я знайшов для вас таку справу. 31 грудня 1945 року в нашому місті, в госпіталі, було вбито льотчика, лейтенанта Голобородька. Матеріалів тут, на жаль, негусто. Злочин залишився нерозкритий. Є, правда, речовий доказ… Ось він… — І він вийняв з шафи звичайну косу. — Саме оцією штукою й зарізали лейтенанта.

Я взяв косу. Біля того місця, яким косу кріплять до кісся, на металі було вибито двох маленьких чоловічків, що ніби тримаються за руки, і написано: «J.A.HENCKELS, SOLINGEN, ROSTFREI».

Перед тим, як піти на нове місце роботи — до міського управління міліції, як і годиться, я побував у перукарні, у Михайла. Перукарня його перейшла у нове помешкання і значно розширилась — тепер тут працювало аж четверо перукарів. Переді мною у черзі стояв такий собі капловухий школяр, з огляду на синець під оком — майбутній боксер, учень другого, а може, вже й третього класу. Коли він сів у крісло, Михайло негайно зник, а замість нього з’явився учень майстра, теж, мабуть, боксер, бо з синцем під оком. Він і обскуб малюка…

«Не довіряють, — образився я. — Ото як учневі перукаря спочатку малюків підсовують. Бо вони скаржитись не будуть. Отак і мені цю давню справу».

— Дозвольте, — сказав я, — та коли б навіть я знайшов цього вбивцю з косою… То що б це дало?.. Через тридцять років! Адже строк давності…

— А це хай вас не обходить, — просвердлив мене близько посадженими очима полковник Іванов. Я ніколи не бачив лазерів, але гадаю, що вони подібні до погляду цих світлих, ніби прозорих очей. — Наполеон…

У цей час задзеленчав телефон.

— Полковник Іванов… Хвилинку. — Він скоса подивився на мене і різко запропонував: — Забирайте справу і можете бути вільні.

Гай-гай, полковнику Іванов. У «Дон-Кіхоті» говориться: «Огрядна, отже, лагідна людина». Або Сервантес помилявся, або від тих часів людські характери дуже змінилися.

Я взяв теку й косу і довгим коридором пішов до кімнати, що тепер правила мені за місце роботи. Ніхто із зустрічних ніби й не дивувався, що я іду з косою, видно, тут до всього звикли.

Я мав намір в розмовах з Людою називати цю кімнату «мій кабінет». Та вона не була «моїм кабінетом». Кімната належала старшому слідчому капітанові Сидоренку, але туди поставили ще один стіл — для мене. Капітан, мабуть, мусив за мною наглядати, як той майстер за учнем перукаря.

— Ну то як? — спитав у мене Федір Васильович Сидоренко, протираючи скельця окулярів картатим носовичком. Він іронічно примружився. — Як там керівництво? На бур’яни посилає? — Федір Васильович надів окуляри й кивнув на мою косу.

Хоч що там кажіть, а