Сучасна польська повість [Владислав Махеєк] (fb2) читать постранично


 [Настройки текста]  [Cбросить фильтры]

СУЧАСНА ПОЛЬСЬКА ПОВІСТЬ Збірник


©   http://kompas.co.ua  — україномовна пригодницька література





Переклала з польської ОЛЕНА МЕДУЩЕНКО

Післямова В. П. Вєдіної


Владислав Махеєк ЗМОВНИКИ



I


Я вже літня людина, а ще й досі сниться мені рання молодість, її радощі й розчарування, все ясне й темне, що було в ній. Ці переживання міцно переплелися. «Бо невідомо, де взялось…»

Що невідомо?

«…Бо невідомо, де взялось оте палке кохання…» Це — пісенька. Вона починається сьогодні, кінчається вчора.

Заглиблююсь у покручені завулки минувшини, в лабіринти без виходу; що далі, то все більше темного і ясного. Тільки от не знаю, чи я й досі такий, як колись.

Хочеться мені, щоб це було так, і заразом не хочеться.

В думках я часто вертаюсь до того кохання, справжнього першого кохання. Бо інакше не зможу відчути себе молодим і знов пережити той давній тріумф — на жаль, тільки в уяві.

Боже, боже, я, наче мала дитина, вимальовую на запотілій шибці химерні візерунки.

— Візьми дзеркало, — кажу сам собі. Взяв. І що ж у ньому бачу? Шпакувате волосся, розповніле обличчя, стомлені й пригаслі очі. А де ж ота молодецька гордовита врода? Чуєш глузливе прицмокування законовчителя-ксьондза: «До перукаря ходиш, кучері накручуєш, а на спасіння душі бідолашного негреняти й десять грошів не даси, жалієш, бач. Ото ще мені красунчик!» Не всміхайся на ці слова, бо похвала означає тут вирок.

Не розумієш? Ти вже не той, чию фотографію вона, можливо, зберігає. Якщо досі ще жива.

А твої рухи? Ну ж бо, підведись зі службового крісла…

Не про те йдеться, що коли хочеш, то й видригуєш ногами й вимахуєш руками, мов той вітряк крилами. Але ж після першого сигналу серця вгамовуєшся, колишня свобода рухів тепер тільки сниться тобі, завдаючи гіркоти.

Було ж інакше…

Ще тобі не досить? То порівняй своє вбрання — тодішнє й нинішнє. Поміряй черевики, зрівняй гаманець, шлунок.

Порівняй свою боротьбу тоді й тепер. Порівняй нелегальну листівку на цигарковому папері, яку доводилося ховати в холошу, з грубезними томами, що їх купуєш і роздаєш, не криючись. Порівняй револьвер, схований за пазуху, з законами, що охороняють тебе сьогодні.

Порівняй свій тодішній велосипед з нинішнім лімузином. Як небо і зрмля. Це і добре і погано.

З дзеркала на тебе дивиться суб’єкт, вельми обережний у виявленні своїх почуттів. Ба навіть у доборі слів. На ноги він каже «ноги», а не «лапи», на образу відповідає осторогою: «дістанеш по фізіономії», а не погрозою «як затоплю в пику»; ідучи на батьківські збори в гімназію, навіть подумки не називає її «будою». У нього вже великі діти.

То що ж залишилось у мене від молодості? Нині я маю гроші, досвід, вплив — виходить, хотів чи ні, а здав старе кохання в утиль. Реальна дійсність буде такою, як сказано в одному українському вірші:


…Ген там, за горою, сонце тишком-нишком
у неяснім світлі в місяць обернулось…

Не хочу. Невже ж у мене серце таке тісне, що в ньому не вмістяться спогадання й фантазія? Звертаюсь раз у раз до неї, як до свого адвоката. Папір пожовк, але її личко й досі сяє, як весна, що розжеврілась над землею.

Це до неї ти так рвешся? Чого прагнеш — запаморочення чи заспокоєння? Відтоді ще ніяк не можеш угамуватись, хоч уже й пізнав закоханість і любов, уже ними натішився. Але сонце обернулося в місяць. То що ж залишилося?

Співай, рання молодосте, виповнюй мене співом до останнього подиху, до смерті.


Було нам тоді по кільканадцять років. У такому віці кохану істоту вважають єдиною в світі й оточують романтичним ореолом.

Ванда була старша за мене, проте ходили ми до одного класу. Вона пропустила рік, лікуючи легені в Закопаному. Звідти приїхала якась збуджена і через те нещасна, здавалося, вона безнастанно шукала рівноваги; мабуть, і не усвідомлювала, що під час розмов з подругами на устах у неї блукає усмішка якоїсь поблажливої зверхності, ніби Ванда була втаємничена в щось для нас неприступне.

А чому, власне, я вважав, що Ванда дивиться на нас звисока? Чи не тому, що вона вже знала, як цілуються?

Коли ми з нею вперше цілувались, дівчина, ніби боронячись, вміло вигнулась.

Тепер я вже не розгадаю того її усміху. Може, вона була просто сміливіша за мене?

Я старанно приховував іронію, коли на уроці польської мови, історії або закону божого відповідав так, як вимагалось, але всупереч своїм переконанням. Я пишався тим, що так спритно обдурюю своїх ворогів. Тільки згодом я відкрив цю таємницю двом товаришам з нашого класу.

З якою міною вчитель польської