КулЛиб электронная библиотека
Всего книг - 591569 томов
Объем библиотеки - 897 Гб.
Всего авторов - 235432
Пользователей - 108171

Впечатления

Serg55 про Бушков: Нежный взгляд волчицы. Мир без теней. (Героическая фантастика)

непонятно, одна и та же книга, а идет под разными номерами?

Рейтинг: 0 ( 0 за, 0 против).
pva2408 про Велтистов: Рэсси - неуловимый друг (Социальная фантастика)

Ох и нравилась мне серия про Электроника, когда детенышем мелким был. Несколько раз перечитывал.

Рейтинг: +4 ( 4 за, 0 против).
vovih1 про Бутырская: Сага о Кае Эрлингссоне. Трилогия (Самиздат, сетевая литература)

Будем ждать пока напишут 4 том, а может и более

Рейтинг: 0 ( 0 за, 0 против).
vovih1 про Кори: Падение Левиафана (Боевая фантастика)

Galina_cool, зачем заливать эти огрызки, на литрес есть полная версия. залейте ее

Рейтинг: +1 ( 1 за, 0 против).
Влад и мир про Шарапов: На той стороне (Приключения)

Сюжет в принципе мог быть интересным, но не раскрывается. ГГ движется по течению, ведёт себя очень глупо, особенно в бою. Автор во время остроты ситуации и когда мгновение решает всё, начинает описывать как ГГ требует оплаты, а потом автор только и пишет, там не успеваю, тут не успеваю. В общем глупость ГГ и хаос ситуаций. Например ГГ выгнали силой из города и долго преследовали, чуть не убив и после этого он на полном серьёзе собирается

подробнее ...

Рейтинг: 0 ( 0 за, 0 против).
Serg55 про Берг: Танкистка (Попаданцы)

похоже на Поселягина произведение, почитаем продолжение про 14 год, когда автор напишет. А так, фантази оно и есть фантази...

Рейтинг: 0 ( 0 за, 0 против).
Влад и мир про Михайлов: Трещина (Альтернативная история)

Я такие доклады не читаю.

Рейтинг: 0 ( 0 за, 0 против).

Интересно почитать: Как использовать VPN для TikTok?

Зірка КЕЦ [Олександр Бєляєв] (fb2) читать онлайн

- Зірка КЕЦ [1936 р. вид.] 1.41 Мб  (читать) (читать постранично) (скачать fb2) (скачать исправленную) - Олександр Романович Бєляєв

Настройки текста:



Александр Бєляєв Зірка КЕЦ

Присвячується пам’яті

К. Е. ЦІОЛКОВСЬКОГО.


Б — 44


Обкладинка та ілюстрації

художника Н. Травіна

І. Зустріч з чорнобородим

Посієш вчинок, виросте звичка. Посієш звичку, виросте характер. Посієш характер, виросте доля.

Хто б міг подумати, що невинний вчинок вирішить мою долю?

Зіпсувався у мене ламповий радіоприймач. Я займав тоді кімнату в будинку наукових працівників. У сусідній квартирі жила з своєю старою матір’ю асистент фізико-технічного інституту Антоніна Іванівна Герасимова. Ми іноді зустрічалися в коридорі, віталися й розходились.

Був весняний ленінградський вечір. Я сидів біля відчиненого вікна і любувався на ясно-зелений пушок, що вкривав молоді деревця в сквері перед домом. Сонце заходило. Верхні поверхи будинків палали багряним промінням сходу, нижні поринали в синій присмерк. В далині видно було дзеркало Неви, шпиль Адміралтейства. Пахло весною. Я відчував якийсь невиразний неспокій. Мені чогось бракувало. Звичайно, радіо, до звуків якого я так звик.

А крізь стіну сусідки доносились звуки скрипки. Солодкі, томливі звуки. Радіо Герасимової було цілком справне. І я подумав, чому б мені не завітати до сусідки і не попросити її полагодити мій радіоприймач. Аспірант фізико-технічного інституту мусить добре знати радіотехніку.

Я вийшов у коридор і подзвонив до сусідньої квартири. Двері відчинила повна, свіжа бабуся з густим сріблястим волоссям. Її дочка сиділа біля вікна і пила чай. Я попросив вибачення і розповів, чому прийшов.

Антоніна Іванівна прийняла мене з сухуватою чемністю. Познайомила з матір’ю, запросила випити чаю. Підносячи чашку до своїх губ, вона насмішкувато поглядала на мене і мовчки вислухувала мої пояснення — який у мене радіоприймач, як він зіпсувався. На дівчині біла чорна сукня, дуже проста й елегантна.

Від шиї на груди спускалися дві червоні шовкові трубочки. Красивою її я б не назвав. Коротке, біляве волосся, правильні риси обличчя, сіро-голубі очі. Спокійна, самовпевнена. Голос низький, приємного тембру.

— В наші часи соромно не знати радіотехніки, — сказала Герасимова.

— Я біолог, — заперечив я.

— Тим більше. Тепер кожен школяр — радіотехнік.

Ці слова вона зм’якшила усмішкою, показавши рівні, гарні зуби.

— Ну, ходім лагодити ваш приймач.

Вона прийшла до мене в кімнату і з надзвичайною швидкістю почала розбирати радіоприймач. Я милувався її руками. Мені не доводилось бачити таких красивих, спритних жіночих рук з довгими рухливими пальцями і мигдалевидними блискучими нігтями. Дівчина швидко полагодила радіоприймач і пішла до себе. З цього й почалося…

Кілька днів я думав про неї, хотів зайти знову, але без приводу не наважувався. І от… соромно признатись, але, щоб виправдати свій візит, я сам — на цей раз навмисне — зіпсував свій приймач. Треба було бачити, як подивилась вона на мене, оглянувши пошкодження! Потім засміялась.

— Я не буду більше лагодити вашого приймача, — сказала вона.

Догадалась. Я почервонів, як варений рак.

Другого дня я вирішив піти до неї і сказати, що приймач працює чудово. У мене створилася звичка бачити Тоню, — я вже в думках так називав її. Вона ввійшла в моє життя. Мені здавалося, що без неї я не міг би існувати. Та минув цілий рік перше, ніж я зважився сказати їй про це. Як усі жінки, вона, звичайно, давно догадувалась про мої почуття до неї. Вона приязно поставилась до мене, але ніби якась стіна відокремлювала нас. За цю стіну Тоня не дозволяла мені переходити. І коли я, нарешті, одверто заговорив про своє кохання до неї, вона відповіла, що я не зовсім в її дусі. На її думку, я, бачите, являю собою рудиментарний тип кабінетного вченого, вузького спеціаліста, — радіотехніки я не знаю, характер у мене нерішучий, звички у мене стариківські — сидьма сидіти в своїй лабораторії або в домашньому кабінеті. Взагалі, наговорила багато неприємного. Мені треба переробити свій характер і тільки тоді думати про взаємність. Чому це мені переробляти свій характер на її смак, а не навпаки, або хоча б піти на взаємні поступки? Моє чоловіче самолюбство було вражене. Що, по суті кажучи, вона собою являє? П’ятдесят кілограмів води, білків, вуглеводів, жиру, кухонної солі, вапна, фосфорної кислоти, заліза, магнію… Я вирішив не ходити до неї більше, але, звичайно, не витримав. Я не міг викреслити Тоню з свого життя, і непомітно для себе почав переробляти свій характер. Я став більше гуляти, пробував зайнятися спортом, купив лижі, велосипед і навіть підручник з радіотехніки. Я не втрачав надії завоювати її серце. Але після рішучої розмови з нею у мене залишилось таке враження, що справа не тільки в моєму характері. Адже недарма кажуть, що не по хорошому милий, а по милому хороший. Чи не було в її житті невдалого роману? Чи не чекає Тоня, що «він» рано або пізно вернеться до неї? Мені вона не відповіла ні позитивно, ні негативно. Чи не залишає мене про запас, якщо її сподіванки не здійсняться!

І ця думка дістала ніби несподіване потвердження.

Якось я робив свою добровільно-примусову прогулянку по Ленінграду. На розі проспекту 25 жовтня і вулиці 3 липня, біля нового будинку Гостинного двору я помітив молодого чоловіка з чорною бородою. Він уважно подивився на мене, потім підійшов і спитав:

— Пробачте, ви не Артем’єв?

— Так, ви не помилились. Леонід Васильович Артем’єв, — відповів я.

— Ви, здається, знайомі з Ніною… Антоніною Герасимовою. Я бачив вас якось з нею. Я хотів передати їй дещо про… Євгена Палія.

В цей час під’їхав автомобіль, якого, певно, і чекав молодий чоловік. Шофер крикнув:

— Швидше, швидше, інакше запізнимось!

Молодий чоловік майже на ходу скочив у машину і, вже від’їжджаючи, крикнув мені:

— Памір, Кец!..

Автомобіль хутко завернув за ріг і зник.

Я вернувся додому схвильований. Де міг я бачити цього чоловіка? Він знає моє прізвище, бачив мене з Тонею… Я перебирав у пам’яті всі зустрічі, всіх знайомих, але не міг пригадати. А проте, цей характерний орлиний ніс і гостра чорна борода не могли не залишити сліду в пам’яті. Ні, ніколи я не бачив цього брюнета. Він, очевидно, добре знає Тоню, — назвав її Ніною. Антоніна — Ніна… Може, старі університетські товариші? І цей Палій, про якого згадував молодий чоловік. Палій. Хто він? Тоня ніколи не називала такого прізвища.

Я розповів Тоні про випадкову зустріч. Уперше за весь час нашого знайомства я побачив цю врівноважену дівчину надзвичайно схвильованою. Вона навіть скрикнула, почувши ім’я Палій. Тоня примушувала мене повторювати без кінця опис зустрічі в усіх подробицях. Потім розсердилась на мене за мою недогадливість, — чому я не сів з молодим чоловіком в автомобіль і не розпитав його про все докладніше. На жаль, очевидно, я ще не переробив свого характеру на її смак: я зовсім не схожий на героїв американських пригодницьких фільмів, і навіть пишаюся цим. Стрибати в машину незнайомої людини, яка може викинути мене на вулицю! Ні, красно дякую!

Потім вона задумалась, повторюючи, як у сні:

— Памір… Кец… Памір… Кец…

Раптом підбігла до книжкових полиць, дістала карту Паміру і почала шукати: «Кец… Кец…»

Але, звичайно, ніякого Кеца на карті не знайшла.

— Кец… Кец… Коли це не місто, то що ж? Маленький кишлак? Аул? Установа?… Ми мусимо дізнатися, що таке Кец. Що б там не було! — вигукнула вона. — Сьогодні ж, або не пізніше як завтра вранці…

Я дивився на Тоню і не впізнавав її. Так, значить, я зовсім не знав її. Скільки вогню, нестримної енергії було приховано в цій на вигляд врівноваженій дівчині, яка вміла так спокійно вичікувати події, методично працювати, не хапаючись робити свою наукову кар’єру. І все це перетворення сталося від одного магічного слова «Палій». Видно, жінка завжди залишається жінкою… Я вже не насмілився спитати її, хто ж такий Палій, і не гаючись пішов до себе в кімнату. Не буду критися: я майже не спав тієї ночі. Я знайомився на практиці з незазнаним ще почуттям ревнощів. Так, я гостро переживав це огидне почуття і сам собі дивувався. Тоня мала рацію: в мені, очевидно, ще багато було пережитків старовини. Але що ж я міг подіяти, коли це було сильніше за мене…

Другого дня я вирішив не показуватись Тоні, — поки буря спаде. Але вона сама, пізно ввечері, прийшла до мене. На вигляд спокійна, як завжди, строга, в чорній сукні. Тільки під очима в неї була синява, — певно, й вона погано спала цієї ночі, — та в очах спалахували притаєні іскри, які щохвилини могли розгорітися вчорашнім полум’ям. Вона сіла навпроти мене на стілець, довго дивилась мовчки, ніби вивчаючи, і, нарешті, сказала:

— Я довідалась, що таке Кец. Це нове місто на Памірі, що його з деяких причин не нанесено на карту.

— У вас дуже втомлений вигляд, — сказав я.

Тоня не відповіла і продовжувала дивитись на мене допитливим поглядом. Потім сказала:

— Настав час дізнатися, що ви за людина і на що здатні, — знову урочиста пауза. — Послухайте, Леоніде Васильовичу. Ви не змогли узнати прізвище молодого чоловіка, що має відомості про Палія. Це ваша провина. Я ж не знаю цього чорнобородого чоловіка в обличчя. Тільки ви можете пізнати його, зустрівши… на Памірі. Ви мусите їхати туди зо мною!

Я здивовано розплющив очі. Їхати з нею на Памір! Отаке ще вигадала! Покинути свою лабораторію, наукову роботу. Воно, правда, настало літо, і я незабаром мав іти у відпустку, але все-таки… Я почав здалеку.

— Антоніно Іванівно! Ви знаєте, що цілий ряд установ чекає закінчення моїх наукових дослідів. Зараз я закінчую роботу над вистиганням фруктів. Досліди ці давно провадились в Америці і провадяться у нас. Але практичні наслідки невеликі. Фрукти вистигали неодночасно. Достиглі фрукти хутко псувалися на складах і в магазинах. Для вистигання застосовували етилен… Ви розумієте, яке величезне практичне значення мають ці досліди. Та це ще не все. У мене є робота важливіша. Ви, мабуть, чули, що консервні фабрики на півдні, які переробляють місцеві фрукти — абрикоси, мандарини, персики, апельсини, айву — працюють з величезним навантаженням місяць-півтора, а десять-одинадцять місяців на рік стоять. Фрукти вистигають майже одночасно, і переробити їх усі, поки вони не зіпсувались, неможливо. І тому щороку гине мало не дев’ять десятих урожаю. Збільшити ж кількість фабрик, які десять місяців на рік простоюють, невигідно. І от якраз цим літом я думаю поїхати у Вірменію, щоб на місці поставити надзвичайно важливі досліди: штучно затримати вистигання фруктів. Фрукти знімаються трохи недозрілими і потім вистигають поступово, партія за партією, в міру того, як заводи справляються з своєю роботою. Забезпечення міст фруктами, експорт, багатомільйонна економія…

Я глянув на Тоню і затнувся. Тоня не перебивала мене, — вона вміла слухати. Але обличчя її одразу похмурніло. На лобі між бровами залягла зморшка.

Спід спущених довгих вій летіли блискавки. А коли вона звела на мене очі, я побачив в них презирство.

— Подумаєш, який учений, який громадський діяч! — сказала вона льодовим голосом. — Я теж їду на Памір за ділом, а не як шукачка пригод. Мені конче треба знайти Палія. Будь-що-будь! Я сподіваюсь, що наша подорож довго не триватиме. І ви ще встигнете попасти у Вірменію на збір урожаю. Від Паміру до Вірменії, при сучасних способах пересування, рукою подати.

Грім і блискавка! Не міг же я сказати, в яке безглузде становище вона мене ставила. Їхати з коханою дівчиною шукати невідомого Палія, саме ім’я якого вкидало мене в трепет. Розшукувати, можливо, свого власного суперника. Правда, вона сказала загадкову фразу про те, що вона — не шукачка пригод і їде в справах. Що ж саме зв’язує її з Палієм? Спитати Тоню про це не дозволяло моє самолюбство… Я вже хотів був відмовитись, але Тоня попередила мене. Вона підвелась і сказала тим самим льодовим тоном:

— Я бачу, мені доведеться їхати самій. Це ускладняє справу, але, може, мені пощастить знайти невідомого молодого чоловіка по його чорній бороді. Прощайте, Артем’єв! Бажаю вам успішного вистигання…

— Послухайте, Антоніно Іванівно… Тоню!.. — але вона вже вийшла з кімнати, залишивши аромат своїх улюблених духів.

Іти за нею? Вернути? Сказати, що я згоджуюсь?.. Ні, ні! Треба витримати характер. Тепер або ніколи! Свобода або рабство! Робота або кохання!..

І я витримував характер увесь вечір, усю безсонну ніч, увесь похмурий ранок наступного дня. В лабораторії я не міг дивитися на сливи — предмет моїх досліджень. Насмішкувата презирлива фраза — «бажаю вам успішного вистигання» — не йшла мені з голови, настирливо звучала у вухах. Недозрілий герой роману! Що може бути образливішого, як це?

Тоня, звичайно, поїде сама. Вона не спиниться ні перед якими труднощами. Що буде на Памірі, коли вона знайде чорнобородого і — через нього — Палія? Яка буде зустріч? Я не дізнаюсь про це. А втім, якби я сам був присутній при зустрічі, мені багато дечого б стало ясним. І потім, не поїхати з Тонею — це однаково, що розрив. Не дарма вона сказала, виходячи, «прощайте». І все-таки я мушу витримати характер. Тепер або ніколи! Я, звичайно, не поїду. Ні в якому разі. Але не можна ж бути нечемним — звичайна люб’язність вимагає, щоб я допоміг Тоні зібратися в дорогу.

* * *
Ще не вдарило четвертої, а я вже біг по сходах з лабораторії, стрибаючи через п’ять приступок. Не згірше за американського кіногероя, я скочив на ходу в тролейбус і помчав додому. Здається, навіть не постукавшись, вбіг у кімнату Тоні і вигукнув:

— Я їду з вами, Антоніно Іванівно!

Не знаю, для кого несподіванішим був цей вигук, — для неї, чи для мене самого. Здається, для мене…

…Отак був я захоплений в цілий ряд неймовірних пригод.

II. Демон нестримності

Я невиразно пригадую нашу подорож від Ленінграда до таємничого Кеца. Я був занадто схвильований своєю несподіваною подорожжю, збентежений власною поведінкою, пригнічений Тониною енергією. Тоня не хотіла втрачати жодного зайвого дня і сама склала маршрут подорожі, використавши всі сучасні засоби пересування, крім залізничного, як дуже повільного. Від Ленінграда до Москви ми летіли аеропланом. Десь у дорозі, — над Валдайською височиною, — нас добре потріпало.

— Тут завжди бовтанка, — сказав якийсь бувалий пасажир.

Я не зношу ні морської, ні повітряної хитавиці. Мені було дуже погано. Тоня дбайливо ходила коло мене. Відтоді, як ми вирушили в дорогу, вона дуже змінилась до мене, і змінилась на краще. Це тішило мене в тяжкі хвилини подорожі. Дедалі більше дивувався я цій дівчині. Скільки в ній різноманітності! Скільки жіночої ласки, піклування, скільки сил! Вона працювала перед подорожжю більше, ніж я, але на ній це зовсім не позначилось. В дорозі вона повеселішала, почала навіть наспівувати, — ще нове відкриття: у неї дуже приємний голос.

В Москві ми пересіли на напівреактивний стратоплан Ціолковського, що, як відомо, робить прямі рейси Москва-Ташкент.

Тоня була в захваті. Ще б пак! Ця машина летить з шаленою швидкістю. Три металеві сигари з’єднані боками, мають хвостове оперення і вкриті одним крилом. Такий зовнішній вигляд. Тоня в першу ж годину польоту докладно ознайомилась з будовою стратоплана і пояснювала її мені. В лівому боковому корпусі містяться пасажири і пілоти, в правому — пальне, в середньому — повітряний гвинт, стискувач повітря, двигун, холодильник. Літак іде силою повітряного гвинта і віддачею продуктів горіння. Тоня говорила ще про якісь цікаві для неї подробиці, але я слухав неуважно — новизна вражень гнітила мене. Пам’ятаю, — ми ввійшли в кабіну, яка герметично за нами закрилась, і посідали на м’які крісла. Літак побіг по рейках, набрав швидкості сто метрів на секунду і знявся в повітря. Ми летіли на страшенній висоті, можливо, за межами тропосфери, із швидкістю тисячі кілометрів на годину. І, кажуть, ця швидкість ще не крайня.

Не встиг я як слід розпакуватися, а ми вже залишили позаду межі РСФРР. За хмарами землі не було видно. Коли хмари почали рідшати, я побачив глибоко під нами сірувату поверхню. Вона здавалась заглибленою в центрі і піднятою біля обрію, ніби перекинута сіра парасоля.

— Киргизькі степи! — урочисто сказала Тоня.

Уже! Еге ж, така швидкість може задовольнити навіть нетерпіння Тоні.

Праворуч від нас блиснуло Аральське море. В кабіні говорили вже не про Москву, яку так недавно покинули, а про Ташкент, Андижан, Коканду.

Ташкента я так і не встиг оглянути. Ми спустились на аеродром, — моторошне враження! — і через хвилину вже мчали автомобілем на вокзал надшвидкісного реактивного поїзда того ж таки Ціолковською. Цей перший реактивний поїзд — Ташкент-Андижан — швидкістю не поступається перед стратопланом.

Я побачив довгої обтічної форми вагон без коліс. Дно вагона лежить на бетонному полотні, яке підвищується над ґрунтом. З обох боків вагон має закраїни, які заходять за боки полотна і надають стійкості на заокругленнях путі.

Повітря накачується під днище вагона і особливими щілинами проганяється назад. Отже, вагон лежить на тонісінькому шарі повітря. Тертя зведене до мінімуму. Рух досягається відкиданням назад повітряного струменя. Кажуть, цей вагон розвиває таку швидкість, що з розгону без мостів переплигує через невеликі річки. Це вже трюкацтво. Добре, коли переплигне і потрапить прямо на полотно. А коли вріжеться в протилежний берег?..

До Андижана ми проїхали з великим комфортом. Швидкість «їзди-польоту» була така велика, що я за вікнами не бачив ландшафту — все зливалося в жовтяво-сіруваті смуги. Тільки голубе небо здавалося звичайним, коли не вважати на те, що хмари бігли назад з неймовірною швидкістю. Навіть під час урагану я не бачив, щоб так швидко пливли хмари. Признаюсь, попри всю зручність цього нового способу сполучення, я не міг дочекатися кінця короткої подорожі. Коли ж під нами раптом блиснула річка, яку ми перескочили без мосту, я скрикнув і мимоволі підвівся. Пасажири засміялись, бачачи таку «відсталість і провінціальність».

А Тоня плескала в долоні і сміялась від захоплення.

— Оце мені подобається! Це швидкість, гідна нашої епохи! — повторювала вона.

Я тоскно заглядав у вікно: коли ж кінчиться це мутне миготіння…

В Андижані я вже не витримав: треба ж хоч трохи перепочити після всієї цієї надшвидкісної їзди. Але Тоня й слухати не хотіла про зупинку. Її охопив демон нестримності.

— Ви зіпсуєте мені весь графік. У мене все узгоджено до однієї хвилини. Швидше на аеродром!

І ми знову, як навіжені, помчали на аеродром.

Від Андижана до Оша ми пролетіли на звичайному аероплані. Його зовсім немалу швидкість — 250 кілометрів на годину — Тоня вважала за черепашачу. На біду, в моторі щось зіпсувалося, і ми зробили вимушену посадку за кілька кілометрів від Андижана. Поки бортмеханік лагодив мотор, я вийшов з кабіни і ліг на піску.

Вкрай стомлений, я так би й заснув. Але пісок був нестерпно гарячий, сонце пекло немилосердно, і мені довелось заховатися в душну кабіну. Я обливався потом, проклинав в душі нашу подорож і мріяв про ленінградський дрібний дощик. Тоня нервувалась, боячись запізнитися в Оші до відльоту дирижабля. На моє нещастя, ми не запізнились. Мотор полагодили, ми полетіли далі і прилетіли на аеродром за півгодини до відльоту металевого дирижабля з гофрованої сталі, який мав приставити нас у Кец. До причальної щогли нам довелося бігти з чемоданами в руках. Нас швидко підняли в ліфті, і ми ввійшли в гондолу.

Подорож на дирижаблі залишила в мені найприємніший спогад. Каюти гондоли охолоджувались і добре вентилювались. Швидкість всього 120 кілометрів на годину. Цілковита відсутність пилу. Ні гойданини, ні струсів. Ми добре пообідали в затишній кают-компанії. За столом раз-у-раз чути було нові слова — «Алай, Кара-Куль, Танимас»… Після обіду ми сиділи біля вікна і любувались краєвидом.

Памір з висоти справив на мене досить похмуре враження. Не дарма цю «Покрівлю світу» інакше називають «Підніжжям смерті». Льодові річки, гори, ущелини, морени. Снігові стіни, увінчані чорними кам’яними зубцями. Траурне вбрання гір. Внизу зелені пасовища, а тут лише камінь та крига.

Якийсь пасажир-альпініст, показуючи на вкриті кригою гори, пояснював Тоні:

— Оцей льодовик зветься голчастим, он там — горбкуваті, хвилясті, східчасті…

Раптом виблиснула гладь озера.

— Кара-Куль. Висота 3990 метрів над рівнем моря, — говорить альпініст.

— Подивіться, Артем’єв! — окликає мене Тоня.

Дивлюсь. Озеро як озеро. Блищить. А Тоня захоплюється: «Яка краса!» У нас на Стрілці в Ленінграді краще. Чи варто було летіти…

— Так, блискуче озеро, — говорю я, щоб щось сказати і не образити Тоню.

III. Я роблюсь шукачем

Нарешті, я відпочиваю в готелі для приїжджих міста Кец. Оглядати його я не пішов, — втомився з дороги. Коли ми спускались, я бачив з дирижабля лише загальний вигляд міста. Воно лежить у вузькій, але дуже довгій високогірній долині між снігових вершин. Долина простягається із заходу на схід. Біля самого міста вона розширяється. Коло південного краю міста лежить велике і, кажуть, дуже глибоке гірське озеро. Сотень зо дві будинків виблискують плоскими металевими дахами. Більшість дахів білі, як алюміній, але є й темні. На північному схилі гори стоїть велика будівля з куполом, мабуть обсерваторія. За житловими будинками — фабричні корпуси з димарями. Аеродром міститься в західній стороні міста, а на східній простягається залізниця з надзвичайно широкою колією. Вона йде до самого краю долини і там, очевидно, кінчається. Довжина її навряд чи перевищує десять кілометрів, хоч, може, я й помиляюсь. В кожному разі, це дуже коротка і дивна якась залізниця.

Я скидаю черевики і лягаю відпочити «начорно» на широку канапу. Яка розкіш! В голові ще шумлять мотори всіляких швидкоходів. Очі злипаються. Ось коли я відпочину на славу!

Неначе стукають у двері. Чи, може, це ще гримлять в голові мотори?.. Ні, таки справді стукають. От не до речі!

— Зайдіть! — сердито кричу я, схоплюючись, і натягаю черевики.

Тоня. Вона, здається, поставила собі за мету звести мене з світу.

— Я чудово відпочила, сподіваюсь, і ви теж? Ходім!

— Куди ходім? Навіщо ходім? — питаю я, ще не опритомнівши.

— Як то куди? Для чого ж ми сюди приїхали?

Авжеж. Шукати чоловіка з чорною бородою. Зрозуміло… Вже вечір, і краще б цим зайнятися зранку. Але протестувати — марна річ. Я мовчки натягаю на плечі легке ленінградське пальто, але Тоня дбайливо попереджає:

— Одягайте шубу. Не забувайте, що ми на висоті кількох тисяч метрів, до того ж сонце вже зайшло.

Одягаю шубу, і ми виходимо.

Я вдихаю морозяне повітря і почуваю, що мені його замало. Тоня помічає, як я «позіхаю».

— Ви не звикли ще до розрідженого гірського повітря. Нічого, це скоро минеться! — заспокоює вона мене.

— Але в кімнаті готелю я цього не почував, — кажу я. — Правда, там повітря тепліше.

— Не тільки тепліше, а й густіше. В готелі для приїжджих повітря штучно згущують компресором. Не всі спеціалісти, які приїжджають сюди, зносять гірське повітря.

— І такі сидять у кімнаті? — із заздрістю спитав я.

— Так, з ними консультуються на дому, потім вони виїжджають.

— Шкода, що ця пільга не поширюється на спеціалістів по розшуку чорних борід, — невесело буркнув я.

— Не можу ж я ловити на вулиці всіх чорнобородих і приводити до вас у номер, — розсердившись, відповіла Тоня. — Якщо ви погано себе почуваєте, можете вернутися в готель, взяти чемодан і їхати додому. Я не тримаю вас на мотузку.

У мене про це була інша думка, але я вже прикусив язика.

Ми йшли вулицями чистенького, добре освітленого міста. В цьому місті найрівніший і найміцніший в світі брук: з природного, вирівняного й відшліфованого граніту. Брук-моноліт.

Ми пішли в найлюдніші місця і почали своє дивне заняття. Тоня щохвилини смикала мене за рукав і питала:

— Це не він?

Треба сказати, що в місті зустрічалось немало чорнобородих брюнетів, можливо тому, що серед населення було багато південців. Але всі чорнобороді були не «він».

Непомітно ми вийшли на берег озера. Я міркував: припустімо, в місті дві сотні будинків, в кожному по сто чоловік, а разом — двадцять тисяч жителів. Скільки потрібно буде за теорією ймовірності часу, щоб зустріти одного з двадцяти тисяч? Висновки виходили не дуже втішні. Якщо не допоможе випадок…

Мої міркування були перервані незвичайними явищами. Десь закричала сирена. Горами пішла луна. Розбуджені, вони відповіли жалісливим завиванням. Утворився жахливий концерт.

В ту ж мить береги озера яскраво освітились ліхтарями, яких я досі не помічав. Озеро спалахнуло, немов дзеркало в алмазній оправі. Слідом за ліхтарями засвітились десятки потужних прожекторів, спрямувавши своє проміння в синяву безхмарного вечірнього неба.

Мушу признатися: де було напрочуд красиве видовище. Лише різкі звуки сирени псували враження, нагадуючи, що це не феєричне свято світлових ефектів, а якесь діло.

Місто сполошилось. По озеру вздовж берега, не виходячи на середину, засновигали швидкохідні катери та глісери. Юрби народу збігалися на берег. Сирена замовкла, очевидно, зробивши своє діло. Затихла й луна в горах. Феєрія вогнів тривала далі. Тепер ніщо не заважало любуватися цим видовищем.

— Куди ж ви дивитесь? — почув я голос Тоні.

Я згадав про свій печальний обов’язок, обернувся спиною до озера, до вогнів і почав вишукувати в натовпі бородатих. Розштовхуючи людей, ми просувалися вперед. Одного разу мені здалося, що я помітив в юрбі схоже обличчя з чорною бородою. Але не встиг ще сказати про це Тоні, як на цей раз вона сама одвернула мою увагу:

— Дивіться! Дивіться! — закричала і показала на небо.

Я побачив золоту зірочку, що з страшенною швидкістю спускалася вниз. Натовп притих. Та ось тишу порушив далекий грім. Грім з ясного неба! Гори прийняли цей звук і відповіли приглушеною канонадою. Зірка збільшувалась, позад неї було видно темний димок. Швидко наростав грім. Незабаром ми могли вже бачити сигароподібне тіло з плавцями. Це міг бути тільки міжпланетний корабель. В натовпі загукали:

— Кец-сім!

— Ні, Кец-п’ять!

— Запевняю вас, що сім! Зверніть увагу на форму плавців!

Знову це невідоме слово «Кец».

Ракета раптом описала невелике коло і перевернулась кормою вниз. Ми побачили, як з дюз вихопилось полум’я. Ракета спускалась, набираючи величезних розмірів. Довжина її трохи перевищувала довжину найбільшого пароплава і важила вона, мабуть, не менше, ніж пароплав. І ось це тисячотонне громаддя, не долетівши до поверхні води лише кількох десятків метрів, раптом ніби зависло в повітрі: сила безперестань вибухаючих газів підтримувала її в повітрі. Гази досягали поверхні води і здіймали хвилі. Клуби диму стелилися по воді.

Потім сталева сигара почала ледве помітно спускатися, аж поки її корма торкнулась води. Вода забурувала, заклекотіла, зашипіла. Клуби пари оповили ракету. Вибухи припинились. Серед пари й диму з’явився верхній гострий кінець ракети і раптом спустився вниз. Важкий сплеск води. Від місця падіння, оповитого димом і парою, йшла велика хвиля, гойдаючи на своєму гребені катери та глісери. Ракети не було видно. Аж ось її бік блиснув у промінні прожектора. Ракета спливла на поверхню і повільно загойдалась. Натовп привітав її дружніми криками. Флотилія катерів накинулась на плаваючу ракету, як акули на кита. Маленький чорний катер узяв ракету на буксир і відвів у гавань. Два потужні трактори витягли ракету спеціальним помостом на берег. Люди, ніби мурашки, обліпили тіло ракети. Нарешті, відкрився люк і з ракети вийшли міжпланетні мандрівники.

Перший з них, тільки-но вийшов, почав гучно чхати. З натовпу відповіли сміхом і вигуками — «здоров чихнувши!»

— Щоразу така історія! — сказав чоловік, що прилетів з неба. — Як тільки потраплю на Землю, нежить, кашель…

— Розніжились ви на Зірці! — сміючись, сказав хтось.

Я з цікавістю і повагою дивився на людину, яка щойно покинула неосяжні простори неба. Є ж такі сміливі люди! Я нізащо не зважився б полетіти на ракеті. Убийте мене — не полечу!

Прибулих зустрічали вітальними вигуками, тиснули їм руки, закидали запитаннями, аж поки вони поїхали в автомобілі. Натовп почав розходитись. Вогні погасли. Я нараз відчув, як змерзли мої ноги. Мене трусило і нудило.

— Ви зовсім посиніли! — зглянулась, нарешті, наді мною Тоня. — Ходім додому! Сьогодні шукати вже немає рації. Всі розійшлися.

У вестибюлі готелю мене зустрів товстенький, лисий чоловік. Похитавши головою, він сказав:

— А на вас, товаришу, погано впливають гори. Зовсім посиніли.

— Замерз, — відповів я.

— І морозить, і нудить? В тім то й річ. Гірська хвороба. Ну, нічого, відтанете.

І справді, я скоро відтанув. У затишній їдальні ми розговорилися з товстеньким чоловіком, що, як виявилось, був лікарем. Присьорбуючи гарячий чай, я розпитував його, чому місто називається Кец і ракета, яка прилетіла, — теж Кец.

— І Зірка також, — відповів лікар. — Зірка Кец. Чули? В ній уся суть. Вона створила це місто. А чому Кец? Невже не догадуєтесь? Чиєї системи був стратоплан, на якому ви летіли сюди?

— Здається, Ціолковського, — відповів я.

— «Здається»! — сердито повторяв лікар. — Не здається, а так воно і є. А надшвидкісний реактивний поїзд? А цільнометалевий дирижабль? Все його спадщина. І ракету, яку ви бачили, за його планом зроблено, і Зірку теж. Ось чому і КЕЦ. «Костянтин Едуардович Ціолковський» — КЕЦ. Зрозуміло?

— Зрозуміло, — відповів я. — А що це за Зірка Кец?

— Штучний супутник Землі. Надземна станція, лабораторія і ракетодром для ракет далекого міжпланетного плавання. Та ви ж самі повинні знати, якщо приїхали в місто Кец, — сказав лікар і замовк.

IV. Невдала погоня

Вже давно я не спав так міцно, як цієї ночі. І спав би, мабуть, години до дванадцятої дня, якби Тоня не розбудила мене о шостій ранку. Вона не хотіла пропустити часу, коли робітники й службовці йдуть на роботу. Найкращі години для розшуків.

Мені знову довелося взятись за свою роль шукача.

— А чому б вам не звернутися в довідкове бюро і спитати, чи не проживає в місті Палій?

— Наївне питання, — відповіла Тоня. — Я справлялась по телеграфу ще з Ленінграда. Ні на Землі, ні на Зірці Кец Палія немає… Ви знову дивитесь по дахах!

— Мене цікавлять ці плоскі, блискучі дахи.

— Вони відбивають занадто палюче проміння сонця. Частина дахів — фотоелементи. Тут, в Кеці, широко використовують сонце як джерело енергії. Використовують і вітер, і гірські потоки, — вона вже про все встигла дізнатися.

Ми йшли монолітним бруком. Сонце світило нестерпучо, але мене морозило і дихати все ще було важко. Льодовики блищали.

Показався невеликий садок — виплід акліматизації місцевих садівників. До побудови міста Кец тут, на висоті кількох тисяч метрів, не було ніякої зелені, ніяких рослин та злаків.

Біля групи чагарників — зелена лавка. Прекрасний спостережний пост. Я був уже втомлений і запропонував посидіти. Тоня згодилась.

Повз нас проходили робітники і службовці. Вони голосно розмовляли, сміялись, очевидно, добре акліматизувались. Проїхав автомобіль, за ним другий, третій. В середній машині я помітив молодого чоловіка з чорною бородою.

— Це не він? — спитала Тоня, яка не пропускала жодного чорнобородого.

— На цей раз, здається, він! — відповів я.

Тоня рвучко підвелась, вхопила мене за руку і потягла.

— Швидше, швидше! Автомобіль їде на ракетодром. Невже ми випустимо чорнобородого? І як на те, поблизу ні одного таксі!

Ми побігли на гору. Я задихався. Знову занудило. Крутилась голова, ноги й руки тремтіли. На цей раз і Тоня, певно, почувала себе погано, але все-таки бігла. До ракетодрому не близько. Не менше як півгодини такої гонитви. Чи стане сил?.. Я підбадьорював себе тим, що це останній іспит. Знайду чорнобородого, і нехай Тоня робить, що хоче. Моя роль буде закінчена. У Вірменію, у Вірменію! Я ще встигну приїхати на збір урожаю.

Ми бігли вже хвилин з двадцять, поки побачили вільний автомобіль, що їхав нам назустріч. Він, мабуть, повертав з ракетодрому.

Тоня, боячись, що таксі проїде мимо, загородила путь, широко розставивши руки. Машина круто спинилась. Шофер дивився на нас з непорозумінням. Я майже впав на сидіння, поспішаючи зайняти машину.

— На ракетодромі Летіть стрілою! — звеліла Тоня таким владним тоном, що шофер, не кажучи й слова, завернув назад і помчав.

Дорога була прекрасна. Ми швидко залишили за собою останні будинки. Перед нами, як на долоні, розкинувся ракетодром. На широкій «залізничній» колії лежала ракета, формою схожа на велетенського сома. Біля ракети комашіли люди. Раптом завила сирена. Люди поспішно відбігли вбік. Ракета поволі рушила рейками. Вона набирала швидкості, як трамвай, за допомогою електричного струму, ще не пускаючи в хід вибухувачів. Дорога здіймалася вгору градусів на тридцять. Коли до кінця путі лишилось не більше як кілометр, з хвоста ракети вихопився величезний сніп полум’я. Клуби диму обгорнули ракету. Слідом за тим долетів звук оглушливого вибуху. Ще через кілька секунд нас обдало такою сильною й теплою повітряною хвилею, що ми похитнулись.

Ракета, залишаючи за собою довгу низку димових клубів, знялася в повітря, хутко зменшилася до чорної цяточки і зникла в блакитному небі. Вітер поволі зносив убік димовий слід, — все, що від неї залишилось.

Ми під’їхали до ракетодрому. Я почав оглядати людей, які залишились на ньому, з неменшою увагою й інтересом, ніж Тоня.

На жаль, чорнобородого серед них не було…

V. Кандидат у небожителі

Тоня перебігала від групи до групи людей і питала:

— Скажіть, товариші, ви не бачили молодого чоловіка з чорною бородою?

Люди переглядались, посміхались.

— Це, мабуть, Євгеньєв, — сказав чоловік у білому шоломі і білому шкіряному костюмі.

— Звичайно, Євгеньєв. Іншого чорнобородого у нас сьогодні не було, — потвердив другий.

— Де ж він? — схвильовано спитала Тоня.

Чоловік підняв руку вгору.

— Там. Перетинає стратосферу. По дорозі до Зірки Кец.

— Якщо вже не в безповітряному просторі, — сказав перший, глянувши на хронометр.

Тоня раптом похитнулась. Я підхопив її під руку. Її обличчя було бліде, очі тьмяні. Я довів її до таксі.

— Їдьмо швидше в готель, Тоню! Вам погано. Це гірська хвороба.

— Це невдача, — відповіла вона глухим голосом.

Тоня не опиралась, не заперечувала, вона ніби втратила волю. Мовчки дозволила довезти себе до готелю, покірно спиралась на мою руку, йдучи сходами. Я відвів Тоню в її номер і посадив у крісло. Вона поклала голову на спинку і сиділа з заплющеними очима. Бідна Тоня! Як глибоко переживала вона свою невдачу! Принаймні, тепер з усім цим кінець. Не будемо ж ми сидіти в місті Кец, поки чорнобородий повернеться з міжпланетної подорожі. А може, він і зовсім не повернеться на Землю…

Поволі обличчя Тоні почало оживати. Ще не розплющуючи очей, вона раптом посміхнулась.

— Вам краще, Тоню? Чому ви посміхаєтесь? — спитав я, погладжуючи її холодну руку.

— Я пригадала один прекрасний вираз: «Якщо спитати англійця, в чому головна умова досягнення мети, англієць відповість: в існуванні перешкод». Чорнобородий полетів на Зірку Кец. Ну, що з того, ми також полетимо туди!

Я мало не впав і змушений був ухопитись за спинку крісла.

— Летіти на ракеті? В чорну безодню неба?..

Це було сказано таким трагічним тоном і з таким переляком, що Тоня… розсміялась.

— Я хотіла б мати в своєму майбутньому чоловікові більше хоробрості й рішучості, — сказала вона вже серйозно і навіть з сумом в голосі. — А втім, коли не хочете мене супроводити, можете їхати в Ленінград або в Вірменію, — куди вам хочеться. Тепер я сама бачила, правда, мигцем, чорнобородого і знаю, що його прізвище Євгеньєв. Можу обійтися і без вас. Вертайтеся в свій номер і лягайте спати. У вас поганий вигляд. Гірські висоти і зоряні світи не про вас.

Так, я справді почував себе дуже зле і охоче виконав би наказ Тоні. Але моє чоловіче самолюбство було вражене. До того ж, з багатьох причин мені не хотілось відпускати Тоню саму. Нічого більше я так не бажав, як залишитися на Землі. Нічого більше я так не боявся, як втратити Тоню. Що сильніше? Поки я вагався, за мене вирішив мій язик.

— Антоніно Іванівно! Тоню! — сказав я. — Мені особливо дороге те, що ви запрошуєте мене летіти з вами саме тепер, коли я вам більше непотрібний для розшуків чорнобородого. Я полечу з вами!

Як жінка може обмилувати одним поглядом, однією усмішкою! Вона ніби зраділа за мене. Міцно потиснула руку і сказала:

— Дякую, Артем’єв! Тепер ви заслужили моє довір’я. Адже я бачила, як вас мучив Палій, якого я шукаю з такою впертістю. Скажіть, признайтеся, хіба вам не спадало на думку, що Палій утік від мене, а я, — вперта, закохана дівчина, — ганяюсь за ним по світі, сподіваючись повернути його кохання? — Я мимоволі почервонів. — Ви були настільки тактовні, що не ставили мені таких запитань. Ну, то знайте, що Палій мій друг і товариш по університету, але не більше. А коли й більше, то зовсім не так, як ви думали. Палій дуже талановитий молодий учений, винахідник. Але надзвичайно захоплюється, непостійний. Ми з ним ще на останньому курсі університету почали одну наукову роботу, яка обіцяла зробити переворот в галузі електротехніки. Ми розподілили ролі і йшли до однієї мети, як робітники, які проривають тунель з двох боків, щоб зустрітися в одній точці. І ми були вже недалеко від цього. Всі записи вів Палій у своїй записній книжці. Несподівано його командирували в Свердловськ. Він виїхав так поспішно, що не залишив мені своєї записної книжки. Він завжди був неуважний. Я писала йому в Свердловськ, але відповіді не дістала. Потім він надіслав мені листівку з Владивостока, обіцяючи скоро приїхати. Відтоді я про нього нічого не знаю. Я довідувалась у Свердловську, у Владивостоці, хотіла навіть сама їхати туди. Я дізналась тільки, що його переведено у Владивосток, але там сліди його губляться. Я пробувала сама вести роботу далі, але мені бракувало багатьох формул та розрахунків, зроблених Палієм. Колись я докладно розповім про цю роботу. Вона стала моєю ідеєю-фікс, моїм кошмаром. Вона заважала мені займатися іншими роботами. Кинути на півдорозі таку проблему! Я й зараз не розумію цієї легковажності генія, або ж генія легковажності, яким є Палій. Тепер ви зрозумієте, чому звістка про нього так схвилювала мене. Я не применшую значення ваших робіт, Леоніде. Але повірте, всі персики та мандарини світу не варті того, що дало б нашій країні завершення роботи Палія і його скромної співробітниці. От і все. Про решту дізнаєтесь іншим разом. У вас і справді препоганий вигляд. Ідіть і лягайте!

— А ви?

— Я теж відпочину трохи.

Але Тоня не відпочивала. Поки я видужував від гірської хвороби, вона пішла у відділ кадрів головного управління Кец. Там їй довелося перебороти чимало перешкод. Вона дізналася, що потрапити на Зірку Кец не так-то й легко. Щоправда, ракетне сполучення між Зіркою і містом Кец підтримувалось регулярно: щодня одна-дві ракети вилітали з ракетодрому і прибували з Зірки. Але пасажирами приймали лише робітників та службовців, які законтрактувалися на певний строк. Фізики і біологи були потрібні. І от Тоня, не довго думаючи, законтрактовує себе і мене на рік.

Все це вона жваво розповіла мені, сидячи біля мого ліжка: я ще почував себе слабим і не підводився. Потім вона вийняла з синього шкіряного портфеля папери та самописне перо і простягнула мені надруковану на папері заяву.

— Ось ваша. Підпишіть. Я договорилась і про вас. Адже ми їдемо разом, ви згодні?

— Так, але… цілий рік…

— Не турбуйтесь. Я все з’ясувала. Управління не дуже строго додержує цього пункту контракту. Незвичайність обстановки, умов існування, клімату — взято на увагу. І хто буде переносити погано…

— Клімат? Який же там клімат?

— Я маю на думці житлові приміщення Зірки Кец. Там можна зробити всякий клімат, з якою завгодно температурою і вологістю повітря. Але повітряне тиснення підтримується менше, ніж на поверхні Землі — це для того, щоб зменшити різницю тиснень між атмосферою в ракеті і безповітряним простором поза нею. Чим менша ця різниця, тим тонші можуть бути стіни ракети, тим менша її вартість і вага, чим менша вага, тим менше пального, тим менші витрати на польоти.

— Значить, там приблизно така ж розріджена атмосфера, як тут, на висоті Паміру?

— Приблизно така, — невпевнено відповіла Тоня і додала скоромовкою, — або трішки менше. В цьому, мабуть, головна перешкода для вас. Кандидатів на Зірку піддають строгому фізичному доборові і бракують головно тих, хто легко занедужує на гірську хворобу.

Через те, що я все ще відчував огидні залишки цієї хвороби, я зрадів тому, що для мене, очевидно, є шлях до почесного відступу. Проте, Тоня одразу ж заспокоїла мене:

— Але ми якось це влаштуємо. Кажуть, там є кімнати для приїжджих із звичайним тисненням атмосфери. Тиснення зменшується поступово, і приїжджі швидко звикають. Я поговорю з нашим лікарем, — і вона лукаво посміхнулась.

Я вже знав цю усмішку.

Тоня має надзвичайний талант говорити з потрібними їй людьми. Про це варто сказати кілька слів. Ми й тепер ще іноді лаємо адміністраторів, директорів, секретарів та інше начальство, до якого нам доводиться звертатися, за бюрократизм. Але ми часто самі псуємо їх. Можливо, в кожному з нас ще лишились пережитки дідівського й прадідівського ставлення до «начальства». Людина, що сидить за письмовим столом зава, секретаря, за віконцем установи, навіть людина, що стоїть за прилавком, для нас уже не просто людина. Якби ми зустрілися з нею, скажімо, в трамваї, ми поводилися б звичайно, навіть, може, не зовсім чемно штовхнули б її, і не попросили б вибачення. Але до людини за столом зава ми підходимо з особливим виразом обличчя, особливою манерою прохача, говоримо особливим, приглушеним голосом. Під впливом цього масового «гіпнозу» зав сам починає відчувати себе іншою людиною, надіває на обличчя маску начальницької величності, яку скидає, тільки виходячи з установи…

У Тоні зовсім інша манера поводитися з начальством. «Домашній» тон, свобода рухів, простота і ще щось невловиме, що викликає людську усмішку навіть на твердокам’яних обличчях. Вона з дивовижним умінням зриває всі бюрократичні маски і за хвилину перетворює грізного зава на звичайнісінького Івана Івановича. І я не пам’ятаю випадку, щоб вона не домоглася того, чого їй треба. Під час своєї подорожі вона не раз дивувала і вражала мене цим талантом «гіпнозу». Звичайно, вона умовить і лікаря. Мені таки не уникнути цієї подорожі… Я зробив останню спробу:

— А як же з старою службою?

У Тоні вже була готова відповідь:

— Я дізналась про все. Нема нічого простішого. Кец — такий авторитетний заклад, що варто тільки буде сповістити ваш інститут про те, що ви стали на роботу в Кец, і згода буде дана негайно. Аби ваше здоров’я дозволило. Як ви себе почуваєте? — і вона взяла мене за пульс.

А коли такий лікар торкається до вашої руки, то мимоволі відповіси:

— Чудово!

— Тим краще. Підписуйте швидко ці папери, і я йду до лікаря. Ось заява в Кец, ось — у ваш інститут…

Не встиг я оглянутись, як уже був завербований в небожителі…

— Слабість? Посиніння шкіри? Нудота? Запаморока? — допитував мене лікар. — Блювоти не було?

— Ні, тільки дуже нудило, коли ми бігли за автомобілем.

— У вас ще легка форма гірської хвороби.

— Значить, можна летіти?

— Я думаю, що можна, — відповів лікар. — В ракеті, правда, тільки десята частина нормального атмосферного тиснення, але зате там ви дихатимете чистим киснем, не розведеним на чотири п’ятих азотом, як в атмосфері Землі. Інакше кажучи, ви матимете лише половинний пайок кисню. Це цілком досить для дихання. На Зірці є внутрішні камери з нормальним тисненням. Отже, вам доведеться лише трохи потерпіти під час перельоту. Від Землі до Зірки всього тисяча кілометрів. Колега — лікар Меллер — уміє дуже добре й швидко акліматизовувати новаків-пересельців.

— Скільки ж днів триватиме переліт? — спитав я.

Лікар подивився на мене і насмішкувато скосив очі.

— Я бачу, ви мало розумієтесь на міжпланетних подорожах. Скільки днів! Сказали б скільки хвилин, це було б правильніше. Ракета може долетіти до Зірки за вісім, щонайбільше за десять хвилин. Але через те, що доводиться перевозити незвичних до таких польотів людей, політ триває трохи більше. Ракета полетить під кутом у двадцять п’ять градусів до горизонту, в напрямі обертання Землі, щоб скористатися з її відцентрової сили. За перші десять секунд швидкість збільшиться до 500 метрів за секунду, потім трохи зменшиться під час прольоту крізь атмосферу і далі знову почне збільшуватись в міру того, як рідшатиме атмосфера.

— Чому політ стишиться під час прольоту крізь атмосферу? Гальмування?

— Гальмування атмосфери ми могли б перебороти, але, при надзвичайній швидкості польоту крізь атмосферу, від цього гальмування оболонка ракети занадто розжарилася б. До того ж, чим більше прискорення, тим більша вага. Відчути своє тіло важчим у десять разів — не дуже приємна річ. Відтоді, як ми винайшли склад у сто разів енергетичніший від існуючих, нам немає потреби занадто форсувати прискорення. Трохи повільніше, зате приємніше.

— А ми не згоримо від тертя оболонки об атмосферу? — спитав я.

— Може, трохи спітнієте, — не більше. Зовнішня оболонка ракети складається з трьох шарів: внутрішній шар — міцний металевий, з вікнами із кварцу, прикритими ще шаром звичайного скла, з дверима, які герметично закриваються. Другий — туготопкий і майже зовсім не теплопровідний. Третій — зовнішній, дуже туготопкий, складається з досить тонкої металевої оболонки. Цей шар, можливо, розжариться, але середній шар затримає тепло від поширення всередину ракети. При тому, у вас будуть ще холодильники. Холодний газ безперервно циркулюватиме між двома крайніми оболонками, проходячи крізь малотеплопровідну середню прокладку.

— Однак, шановний лікарю, вам довелося стати справжнім інженером, — сказав я.

— Нічого не вдієш. Ракету легше пристосувати до людського організму, ніж організм до незвичайних для нього умов. Отже, технікам увесь час доводилось працювати в контакті зо мною, а мені з ними… Ви вже приїхали на готове. А подивилися б ви перші досліди! Скільки невдач і жертв!..

— Не виключаючи людських?

— Так, не виключаючи людських… Хто розбився під час пробних польотів, хто живцем згорів, хто задихнувся, хто замерз, інші загинули невідомо де в світовому просторі… У нас чимале кладовище героїв, що віддали своє життя на користь людства. Одні гинули, інші безстрашно йшли їм на зміну, штурмуючи небо. Всяке велике будівництво цементується людською кров’ю, як кажуть будівники.

Я знову відчув холод і млість, слухаючи ці оповідання. Задихнулися, згоріли, замерзли, загинули невідомо де в світовому просторі… Я вже каявся в тому, що так поспішно згодився летіти з Тонею. Та відступати було пізно. Я пригадав усі події, що поставили мене перед цим жахливим польотом. Якби не зіпсований радіоприймач, сидів би я тепер спокійно в своїй лабораторії на Василівському острові… Я вважав себе за приреченого. Тепер мені залишається одне, — не показувати Тоні, що я страшенно боюсь цієї подорожі.

— Ну, от бачите, все чудово влаштувалось, — сказала мені Тоня. — Ми вилітаємо завтра рівно опівдні. З собою нічого не беріть. Завтра вранці перед польотом вам треба буде тільки прийняти ванну і пройти дезінфекційну камеру. Ви одержите стерилізовану білизну і костюм. Земним мікробам на «небо» вхід заборонений. Лікар сказав, що ваші аналізи крові, сечі, харкотини цілком його задовольнили. Ви зовсім здорова людина. Було б ще краще, якби ви своєчасно подбали розвинути об’єм ваших грудей, посилити роботу ваших легень. Але за це візьмуться вже «небесні» лікарі.

VI. «Чистилище»

Настав ранок, — останній ранок на Землі. Я подивився в вікно. Як завжди, тут світило яскраве сонце. Нашвидку, без апетиту поснідав і пішов «очищатися» від земних мікробів. Ця процедура забрала більше як годину. Лікар-бактеріолог говорив мені про запаморочливі цифри, — мільярди мікробів, що кишать на моїй земній одежі. Виявляється, я носив на собі тиф, паратиф, дизентерію, грип, коклюш і мало не холеру та чуму, менінгіт і мальтійську лихоманку, не рахуючи стрептококових та пневмококових захворювань. На моїх руках було знайдено ангіну Вінценті, туберкульоз. На черевиках — сап і сибірку. Десь під пахвою піджака — проказу. В кишенях проживали анаероби — правець, злоякісний набряк, ботулізм. На комірі піджака — колонії амебної дизентерії. На рукаві — трипанозомні, на штанах — піроплазмоз, ревматизм, трахома. У згортках пальто — поворотна лихоманка, ящур, на капелюсі — сказ, віспа, паратит, поліомієліт, бешиха. Одне слово, хвороб вистачило б на цілий лазарет. Слухаючи лікаря-бактеріолога, я відчув, як мене почала трусити лихоманка. Скільки хвороб загрожувало мені! Скільки невидимих ворогів чекало тільки нагоди, щоб накинутись на мене і звалити з ніг. Що не кажи, Земля має свої небезпеки. Це трохи примирило мене з моєю подорожжю.

Мені довелося перенести промивання шлунку та кишок і пройти нові для мене процедури опромінювання невідомими апаратами, які мусили вбити шкідливих мікробів, що живуть в моєму організмі. Все це добре мене вимучило.

— Лікарю! — сказав я. — До чого ведуть усі ці запобіжні заходи? Варто мені буде вийти з вашої камери, як мікроби знову накинуться на мене. І поки я доїду до ракетодрому, моя одежа і організм знову будуть сповнені ними.

— Це вірно, але ви, принаймні, позбулися тих мікробів, які привезли з великого міста. В кубічному метрі повітря в центрі Ленінграда можна налічити тисячі бактерій, в парках — тільки сотні, а вже на висоті Ісаакія — лише десятки. Тут же, на Памірі — одиниці. Холод і палюче сонце, відсутність пилу, сухість — чудові дезінфектори. Проте, на Памірі, в дезінфекційній камері ми очищаємо тільки начорно. А там вас уже на Зірці Кец очистять як слід. Неприємно? Нічого не вдієш. Зате там ви будете цілком спокійні, що не захворієте ні на яке інфекційне захворювання. Принаймні, риск зведено там до мінімуму. А тут ви рискуєте щохвилини.

— Це дуже приємно, — сказав я, одягаючись в дезінфіковану одежу, — якщо тільки я не згорю, не задихнуся, не…

— Згоріти і задихнутися можна й на Землі! — строго заперечив лікар.

Коли я вийшов на вулицю, автомобіль уже чекав мене. В ту ж мить з жіночого відділу дезінфекційної камери вийшла Тоня. Вона посміхнулась до мене і сіла поряд.

— Добре помились? — спитала вона.

— Авжеж, парня вийшла чудова. Змив триста квадрильйонів двісті трильйонів сто більйонів мікробів.

Я глянув на обличчя Тоні. Як воно посвіжішало і загоріло! Навіть рум’янець на щоках з’явився. Вона така спокійна, ніби ми зібралися в парк культури. Ні, таки добре, що я згодився з нею летіти.

Сонце стоїть майже над головою. Небо сине, прозоре, як гірський кришталь. Виблискує на горах сніг, синіють застиглі крижані річки льодовиків, внизу весело шумлять гірські річки і водопади, ще нижче зеленіють лани і на них, ніби грудки снігу, групи овець. Незважаючи на палюче сонце, вітер приносить льодове дихання гір. Яка красива наша Земля! І через кілька хвилин я покину її і полечу в чорну безодню неба. Справді, про це краще читати в романах!..

Памір — «Підніжжя смерті»… для багатьох міжпланетних мандрівників. Брр!..

— Ви почуваєте себе краще, чи не правда? — питає Тоня. Я покірливо киваю головою. Тільки б не видати себе… — А он і наша ракета. Вона схожа на риб’ячий пузир. Дивіться, товстенький лікар уже чекає нас.

Ми під’їхали і зійшли з автомобіля. Я простяг за звичкою руку лікареві, але він швидко сховав свою за спину.

— Не забувайте, що ви вже «чистий». Не торкайтеся більше ні до чого земного!

Добре, що Тоня була вже «неземна», як і я. Я взяв її під руку і підійшов ближче до ракети.

— Зверніть увагу, — сказав лікар, — ракета не має коліс. Замість рейок ви бачите сталеві жолоби. В корпусі ж ракети є невеликі заглибини для куль. Ракета ковзатиметься на кулях. Свого роду кулепоїзд. Кулі залишаться на Землі, коли ракета підніметься. Струм дає земна електростанція. Проводом служить металевий лоток… А у вас уже нормальний колір обличчя. Звикаєте? Чудово, чудово! Передайте мій привіт небожителям. Попросіть Ганну Гнатівну Меллер, щоб вона з ракетою «Кец-п’ять» надіслала місячний звіт. Меллер — лікар на Зірці. Надзвичайно симпатична жінка. Лікар, який має найменшу в світі практику. Але роботи у неї все-таки вистачає…

Вовче завивання сирени заглушило слова лікаря. Люк ракети відкрився. На землю спустився трап.

— Ну, вам пора. Всього найкращого! — сказав лікар, знову попередливо ховаючи руки за спину. — Пишіть!

Трап мав лише кілька приступок, але в мене сильно забилося серце, поки я піднявся на нього. Слідом за мною зійшла Тоня, за нею механік. Пілот уже давно сидів на своєму місці. Ми ввійшли у вузьку камеру, освітлену електричною лампою. Ледве розмістилися, стоячи, як у кабіні маленького ліфту. Двері безшумно зачинились, — «як віко домовини», — подумав я. Зв’язок із Землею був перерваний.

Зашипів апарат, відкачуючи зайве повітря. Над усі сподівання, дихати було легко, навіть трохи краще, ніж на вулицях міста Кец. Відкрилися другі — внутрішні двері. Я побачив ще вужчу камеру.

— Прошу вас, — сказав механік, пропускаючи вперед Тоню. Вона ввійшла, і двері за нею зачинились.

— Дезінфекційна камера, — пояснив механік. Знову дезінфекція! Добре, що на цей раз вона тривала недовго. Через п’ять хвилин, не більше, двері знов відкрились. Тоні вже не було. Механік запросив мене: — Будь ласка!

Двері зачинились. Я стояв у ящику, в якому ледве міг повернутися. Я почув дзижчання. По всьому тілу щось приємно залоскотало. Очевидно, крізь моє тіло проходили електрохвилі. Весь мій організм швидко прогрівався невидимим промінням. Мені стало жарко. Та от двері переді мною відкрились, і я побачив яскраво освітлену каюту. В м’якому кріслі сиділа Тоня.

— Сідайте, — сказала вона, показуючи на вільне місце біля себе. В каюті було всього чотири крісла. Два так і залишились вільними.

— Правда, дуже зручно? — спитала Тоня.

— Поки що зручно, — відповів я, оглядаючи каюту. Стіни оббиті шкірою. Шкіряні крісла, лампа з матовим абажуром над головою, і більше нічого.

— А де ж ящики?

— Які ящики? — здивувалась Тоня.

Я пояснив їй. Мені доводилось читати, що під час міжпланетних польотів пасажирів укладають в амортизаційні ящики з водою, щоб убезпечити тіло від струсів під час вибухів і усунути неприємне почуття під час прискорення польоту.

— Мені казали, що такі ящики залишились тільки на великих ракетах далекого плавання. Сучасні вибухові речовини дають можливість поступово і плавно збільшувати швидкість польоту невеликих ракет. Отже, амортизаційні ящики не потрібні.

Ввійшов механік і сказав:

— Все-таки пристебніться ременями до сидіння! — і пішов у рубку.

З тих же дверей вийшов зовсім молодий чоловік у формі льотчика. Це був капітан. Він потиснув нам руки і сказав:

— Ви летите вперше і тому, мабуть, хвилюєтесь. Можете бути цілком спокійні. Я літаю на Зірку і назад іноді по кілька разів на день. Зробив уже більше як чотири тисячі польотів, і жодної аварії. Це — найбезпечніший спосіб пересування. Сподіваюсь, що він не завдасть вам неприємностей. В кожному разі, на подорож від Землі до Зірки Кец ви витратите значно менше часу, ніж витратили на подорож від Ленінграда до міста Кец, — він подивився на хронометр. — До відльоту залишилось три хвилини. Отже, сидіть спокійно. Коли ми прибудемо на місце, я прийду до вас, — кивнувши головою, він пішов у капітанську рубку і зачинив за собою двері. |

«Будьте цілком спокійні!» Хотів би я знати, чи дуже був спокійний він сам, коли вперше вирушав у міжпланетну подорож? Поки що немає нічого надзвичайного, але ось зараз почнеться…

Я поглядав то на циферблат свого годинника, то на обличчя Тоні. Ну, звичайно, і вона трохи зблідла, коли стрілка підсунулась до дванадцятої. Але все ж вона посміхнулась, простягнула мені руку і сказала:

— Летимо, Леоніде? — вона не часто тішила мене, називаючи на ім’я.

— Летимо! — відповів я.

VII. Коротка подорож

Віконниці у вікнах нашої каюти були закриті, а тому я не бачив, що робиться зокола. Я чекав першого поштовху. Стрілки годинника зійшлися на дванадцятій, а ми все ще залишались нерухомими. Дивно. Очевидно, щось затримувало наш відліт.

— Мені здається, ми вже рухаємось, — сказала Тоня.

— Я нічого не відчуваю.

— Це, мабуть, тому, що ракета почала посуватися дуже поволі і плавко на своїх кулях-колесах.

Я відкинувся на спинку крісла, вірніше, мене легко відкинуло.

— Авжеж, ми їдемо! — вигукнула Тоня. — Відчуваєте, як спина притискається до спинки крісла?

— Так, тепер відчуваю.

Раптом розітнувся вибух. Гуркіт вибуху перейшов у виття. Ракета затремтіла. Тепер уже не було ніяких сумнівів: ми летіли, і, певно, вже піднялися над Землею. З кожною секундою ставало тепліше. Центр ваги почав чимраз більше переміщатися на спину. У мене було таке почуття, ніби я не сиджу в кріслі, а лежу на спині в ліжку, піднявши над собою зігнуті в колінах ноги. Очевидно, ракета набирала вертикального напряму. Вибухи припинились. Чути, як дзижчать і шиплять апарати-холодильники, вентилятори, очисники повітря, кисневі апарати. Через секунду знову гуркіт і завивання.

— Не можна сказати, щоб було дуже зручно, — сказала Тоня. — Ми схожі на жуків, перевернутих на спину.

— Та ще притиснутих зверху доброю цеглиною. Ви відчуваєте, як тисне на груди?

— Так. І руки стали ніби свинцеві, не підвести.

Коли вибухи припинялись, одразу ставало легше.

Незважаючи на всі ізоляційні прокладки та холодильники, було дуже жарко, — ми пролітали крізь атмосферу. Ракета нагрівалась від тертя.

Знову перепочинок. Вибухів немає. Я зітхнув вільніше. І раптом короткий вибух — і я почуваю, що падаю на правий бік. Кінець! Аварія! Зараз ми вдаримось об Памір, і від нас не лишиться й попелу. Памір — підніжжя смерті… Я судорожно хапаюсь за Тонине плече.

— Мабуть… зіткнулися з болідом… — хриплю я.

Обличчя її зблідло, в очах переляк. Але вона ще може жартувати:

— Або комета хвостом зачепилась, — говорить вона, посміхаючись і звільняючи своє плече від моєї руки. — Держіться, як я, за спинку крісла.

Держуся. Куди ми летимо?.. Коли б хоч віконниці були відкриті. І надало ж мені вплутатися в цю подорож!..

Та от ракета починає вирівнюватись. Вибухи припиняються. Стає прохолодніше. Я вже не відчуваю, що лежу на спині, притиснутий невидимою силою. По тілу розлягається почуття легкості. Я підводжу руки, ворушу ногами. Як приємно, легко! Ніби сидиш у солоному морі, з тією тільки різницею, що не відчуваєш водної стихії. Намагаюсь звестися на ноги — і непомітно відриваюсь від крісла. Я вишу в повітрі, потім поволі спускаюсь у крісло. Тоня вимахує руками, як птах крилами, і співає. Ми сміємось. Нам весело. Напрочуд приємне відчуття. Ні, все-таки добре я зробив, що поїхав у цю подорож!

Раптом віконниця ілюмінатора відкривається. Ми бачимо чорне небо злегка забарвлене в карміновий колір, рясно усіяне немерехтливими зорями. Смуга Молочного Шляху не молочного кольору, як на Землі, а вся поцяткована різнокольоровими зірками.

Тоня показує мені на велику зірку біля альфи Великої Ведмедиці. Нова, незвичайна зірка в знайомому сузір’ї! Серед незліченної кількості немерехтливих зірок, вона одна тріпоче промінням — то червоним, то зеленим, то оранжевим. Спалахує яскравіше, згасає, знову спалахує… Через кілька секунд ми розрізняємо, що зірка має вигляд сріблястої спиці, на одному кінці якої спалахують різнокольорові вогні, а на другому виблискує ніби маленький місяць.

— Кец!.. Зірка Кец! — говорить схвильовано Тоня.

Зірка Кец! Мета нашої короткої подорожі. Зірка зростає на наших очах і поволі наближається до правої сторони вікна. Ракета, очевидно, летить до Зірки по кривій лінії. Зірка викидає довге блакитне проміння і заходить за край вікна. На темному фоні неба тепер видно тільки зорі та білясті туманності. Вони здаються зовсім близькими — ці далекі зоряні світи… Віконниця закривається. Знову працюють вибухові апарати. Знову почуття ваги, що переміщається в праву половину тіла. Ніби параліч… З правої частини тіла вага переливається в ліву, сповнює ноги, поволі піднімається до голови і знову спускається до ніг. Ракета маневрує. Цікаво було б подивитися, як вона причалюватиме до небесного ракетодрому… Набридають вибухи, що відбуваються з нерівними інтервалами. Невеличкий поштовх, зупинка. Невже кінець подорожі? Легкість у тілі надзвичайна.

— Можна подумати, що ми стали справжніми небожителями, безплотними духами, — сміючись, кажу я Тоні.

Двері в капітанську рубку відкриваються. Капітан не виходить з дверей, а, лежачи на «підлозі», посувається вниз, тримаючись за скоби. За капітаном спускається молодий чоловік, якого ми не бачили. Між молодим чоловіком у формі пілота і капітаном відбувається гаряча розмова. Капітан, тримаючись за скобу, витягається догори ногами, при чому поли його тужурки не звисають вниз, як це було б на Землі. Молодий чоловік вибрав горизонтальну позу в повітрі, упираючись одним пальцем в стелю. Так вони закінчують свою розмову, зображуючи собою хрестоподібну фігуру.

Капітан звертається до нас:

— Пробачте за кілька неприємних секунд, яких ви зазнали під час подорожі. Все це він винен, — молодий практикант, — капітан торкається вказівним пальцем до молодого чоловіка, і той, сміючись, відлітає вбік. — Він неправильно, — занадто круто, — повернув руль напряму, і ви, мабуть, позлітали з своїх крісел.

— Так, — потвердив я. — Але головна неприємність була в тому, що, не знаючи причини, ми могли подумати…

— Скажіть одверто, що ви чекали катастрофи, — сміючись, перебив мене капітан. — Ну, одягайте теплі костюми і кисневі маски. Филипченко (це був молодий пілот) допоможе вам.

Виповз із рубки і бортмеханік, уже в міжпланетному костюмі. Тепер він був схожий на водолаза, тільки скафандр його був трохи менший, ніж водолазний, та на плечах у нього був білий плащ, зроблений з блискучої, як алюміній, матерії.

— Вам теж дадуть такі плащі. Якщо буде холодно, — пояснив капітан, — ви відкинете плащі вбік, даючи доступ сонячному промінню, коли ж стане дуже жарко, то освітлену сонцем частину тіла прикриєте плащем. Він відбиває сонячне проміння.

За допомогою бортмеханіка і капітана ми одягли міжпланетні костюми і з хвилюванням стали чекати виходу.

VIII. Небесна дитинка

Нам знову довелося пройти через повітряну камеру, з якої на цей раз повітря поступово викачувалось, аж поки не утворилась «міжпланетна» порожнява. І тільки після цього двері камери відкрились.

Я переступив через поріг. Трапу не було, — ракета лежала боком. В першу хвилину я був засліплений і приголомшений. Чи не потрапили ми, буває, на Місяць?.. Переді мною була блискуча поверхня величезної кулі, діаметром у кілька кілометрів.

Не встиг я ступити й кроку, як біля мене опинився «місячний житель», в такому самому костюмі, як і в мене. З надзвичайною спритністю і швидкістю він накинув мені на руку аркан. Непоганий початок! Я розсердився, відсмикнув руку, гнівно тупнув ногою… і в ту ж мить знявся в повітря на десяток метрів. «Місячний житель» потягнув за шовковий шнурок і повернув мене назад на поверхню блискучої кулі. Я зрозумів і розсміявся: якби я не був прив’язаний, то при першому ж необережному русі полетів би в світовий простір, і ловити мене було б нелегко. Можливо, я й загинув би від недостачі кисню. Але як же я не потягнув за собою людину, яка впіймала мене за аркан? Я подивився на «землю» і побачив на її блискучій поверхні дуже багато скоб, за які чіплявся ногою мій провідник.

Крізь скло скафандра я бачив його усміхнене молоде обличчя. Він торкнувся своїм скафандром до мого, щоб я міг чути, і сказав:

— Тримайтесь тепер міцно обома руками за мою руку.

Я скорився. Мій супутник висмикнув ногу із скоби і легко підстрибнув. В ту ж мить за його спиною блиснуло полум’я, я відчув поштовх, — і ми помчали вперед над кулястою «місячною» поверхнею. У супутника була портативна ракета-ранець для недалеких перельотів у міжпланетному просторі. Спритно стріляючи то задніми, то боковими, то верхніми, то нижніми «револьверами», які містилися на ранці, він тягнув мене за собою по дузі, над поверхнею кулі або півкулі. Правда, незважаючи на його спритність, ми перекидалися в повітрі, як клоуни на цирковому манежі, — то догори, то вниз головою, — але це майже не викликало припливів крові. Мало того, мені здавалось, що ми залишаємось зовсім нерухомими, а перекидається перед нами блискуча куля, то злітаючи над нашими головами, то падаючи під ноги, то виринаючи з правого або лівого боку.

Незабаром ракета, в якій ми прилетіли, зникла за обрієм. Я настільки був вражений своїм польотом, що тільки тепер звернув увагу на незвичайне явище: майже половина неба вкрита була сяючим диском, на якому де-не-де виступали темні плями. Напроти диска видно було маленьке синювате Сонце. Я не зразу зміркував, що величезний плямистий диск — наша Земля. Велетенська Земля і маленьке Сонце також описували кола круг нас, і я не міг як слід роздивитися на Землю.

«Місяць-ракетодром» залишився позаду. Ми перелетіли порожній простір, що відокремлював ракетодром від Зірки Кец. Проте, коли говорити про мої почуття, то ми продовжували стояти на місці, а на нас летіла, дедалі збільшуючись у розмірах, блискуча труба. Труба перевернулась на поперечній осі. З’явився її кінець, замкнений блискучою півсферою. З цього боку труба здавалась невеликою, — проти «місяця-ракетодрома», — кулею. І ця куля, як бомба, летіла прямо на нас. Я вже знав, що це не куля несеться до нас, а ми до неї. І все-таки почуття було не зовсім приємне: ось-ось блискуча бомба налетить на нас і розіб’є на друзки. Бомба раптом, з надзвичайною швидкістю, описала в небі півколо і опинилась за нашою спиною. Це мій провідник повернув нас спиною до Зірки, щоб загальмували політ. Кілька коротких вибухів, кілька поштовхів невидимої широкої долоні в спину, — знову поворот кулі — тепер лицем до нас, і мій супутник ухопився за скобу на поверхні півкулі.

Нас, мабуть, уже чекали, бо не встигли ми «причалити», як у стіні півкулі відкрилися важкі двері. Супутник штовхнув мене всередину і вліз сам. Двері за нами зачинились.

Знову повітряна камера, освітлена електричною лампою. На стіні манометр, барометр, термометр. Супутник уважно стежив за апаратами. Коли тиснення і температура були достатні, він почав роздягатися і жестом запропонував мені зробити те саме.

— Ну, що, наперекидались? — спитав він мене, сміючись, коли скафандри були зняті. — Це я навмисне примусив вас так багато перекидатися.

— Пожартували?..

— Ні, для вашої ж користі. Ви ще не вмієте орудувати плащем для регулювання температури і могли б натерпітися від жари та холоду під час нашої короткої подорожі. Тож я й вертів вас, як шматок баранини на рожні, щоб ви рівномірно «підсмажувались» на Сонці. Всього навчитесь. Не велика премудрість. Ну, от і руки вільні. Дозвольте відрекомендуватись: Крамер, лаборант-біолог. А ви? Працювати до нас?

— Так, я теж біолог, — я назвав себе.

— От і добре! Будемо працювати разом. Що, ваш міжпланетний костюм не хоче падати вниз? Авжеж, у нас тут майже немає ваги, треба стягати з себе.

Я почав знімати одежу. Сила діяння дорівнює силі протидіяння. Цей фізичний закон виявляється тут в чистому вигляді, не затемнений земним притяганням. Тут і всі речі, і сама людина обертаються на «реактивні прилади». Я відкинув костюм, говорячи по-земному, «вниз», і сам одразу ж підстрибнув угору, відштовхнувшись від нього: чи то я його скинув, чи костюм мене підкинув.

— Тепер мені і вам треба почиститись, — пройти дезінфекційну камеру.

— А вам нащо? — здивовано спитав я.

— Я торкався до вас, — відповів він, ніби я прибув із зачумленої місцевості.

Отже, мені довелося пройти ще одне «чистилище». Знову камери з гудючими апаратами, які пронизують тіло невидимим промінням, знову чиста, стерилізована одежа, знову медичний — останній — огляд в маленькій білій амбулаторії «зоряного лікаря».

В цій небесній амбулаторії немає ні стільців, ні столів. Тільки ящики, прикріплені до стін легкими закріпками, і в них різні інструменти — всі на прив’язі, як собачки.

Мене зустріла жінка-лікар Ганна Гнатівна Меллер, якій я передав привіт і просьбу «земного» лікаря міста Кец. Меллер, у білому комбінезоні з якоїсь матерії, схожої на тонку гуму, скидалася на підлітка. Дуже маленька, жвава, незважаючи на свої сорок років, вона сказала мені, що на моїй земній одежі знайшлося ще немало мікробів. Але їх було вже далеко менше, — всього кілька десятків: палички коклюшу, кілька стрептококів, «бацила фузіформіс» — збудник ангіни, кілька патогенних грибків та збудників грипу.

— Я напишу у відділ охорони здоров’я міста Кец, що у них погано стежать за нігтями. Під вашими нігтями знайдено цілу колонію бактерій. Перед тим, як їхати на Зірку, треба обрізати і чистити нігті. Ну, а загалом ви здорові і тепер відносно чисті. Ми всі тут час від часу дезінфікуємось… Ага, я забула вам сказати. Знаєте, хто прилетів із Землі на Зірку разом з вами? Блоха, та ще поросна! Як вам подобається? Ну, це вам не Земля, де клопів і бліх ще немало. Тут вони вас не турбуватимуть. Про мух, комарів, тарганів і говорити не доводиться… Уявити собі не можу, як це люди живуть на Землі, — продовжувала вона, усміхаючись. — Повсякчасна небезпека, повсякчасна загроза. Зараз вас віднесуть у вашу кімнату, а потім нагодують.

— Віднесуть, нагодують, ніби я тяжкий хворий або дитина… Сподіваюсь, і сам дійду і поїм.

— Не хваліться. Для неба ви ще зовсім новонароджений. І «ходити», і їсти доведеться вчитись. Адже у нас тут все по-інакшому.

Меллер легенько ляпнула мене по спині. Я відлетів у другий кінець камери, відштовхнувся, вилетів на середину і «завис», безпомічно вимахуючи руками.

— Ось бачите! — засміялась Меллер. — Але ж вага у нас тут все-таки існує. От побувайте в нашій астрономічній обсерваторії, в дослідній оранжереї, в лабораторіях, де зовсім немає сили ваги, і ви не будете ображатися на те, що я назвала вас новонародженим. Повзунок ви ще, нічого не тямите. Ну, пройдіться, пройдіться…

Минула добра хвилина, поки мої ноги торкнулися підлоги. Саме, торкнулись. Ляжте у себе на Землі на ліжко і покладіть на стіну ноги. Ніякого притягання ніг до стіни, чи не правда? Отак само і з підлогою зірки, якщо тільки можна назвати це підлогою. Я спробував пройтися. Через секунду, вдарившись головою об «стелю» і майже не відчувши удару, я вже знову безпорадно висів у повітрі. Ввійшов мій знайомий Крамер — біолог — і розсміявся.

— Ось, візьміть на буксир цю дитинку і проведіть її в кімнату номер шість. Вона погано переносить розріджене повітря. Дайте їй половинний повітряний пайок.

— Чи не можна для початку нормальне тиснення! — попросив я.

— Вистачить, вистачить половини. Треба звикати. Якщо будете почувати себе погано, подзвоніть, — кнопка в стіні номер шість, навідаюсь до вас, — сказала Меллер.

— Дайте вашу руку, — запропонував Крамер.

Він примудрявся досить швидко ходити, користуючись ремінними скобами в підлозі. Взявши мене рукою за пояс, він вийшов у широкий коридор, повертів мною, ніби я був легеньким гумовим м’ячем, і кинув вздовж коридору. Я скрикнув і полетів. Удар був розрахований так, що я пролетів метрів із десять по кривій лінії, наближаючись до стіни.

— Хапайтесь за ремінець у стіні! — крикнув Крамер.

Такі ремінці, що нагадували ручки порт-пледа, були всюди на стінах, підлозі, стелі. Я вхопився щосили, чекаючи, як рвоне мене силою інерції, але не відчув у руці ніякого напруження. Крамер був уже біля мене. Він відкрив двері в кімнату і, взявши мене під пахву, ввійшов у приміщення циліндричної форми. Ні ліжка, ні столу, ні стільців тут не було. Тільки ремінці на стінах. В одній стіні широке вікно, завішане прозорою зеленуватою матерією. Від цієї завіси в кімнаті було зеленувате світло.

— Ваші очі ще не звикли до яскравого сонячного освітлення, — сказав Крамер. — Сідайте, будьте як дома, — продовжував він жартувати. — Зараз я додам кисню. У нас ідуть ремонтні роботи в великій оранжереї. Ми мало не погубили її, — розповідав він. — Річ у тому, що до цього випадку ракети причалювали безпосередньо до Зірки Кец. Але не всі пілоти однаково вправні. Зовсім без поштовху дуже важко причалити. І от капітан зіркольота Кец-7, якось причалюючи, так сильно вдарив своєю ракетою об Зірку Кец, що оранжерея сильно потерпіла. Шибки розбились. Частина рослин загинула. Довелося з Землі приставляти додаткове харчування. Після цього випадку наші інженери вирішили збудувати ракетодром, відокремлений від Зірки. Спочатку це був величезний плоский диск, але практика показала, що для причалювання зручніша півсфера. Коли ремонт оранжереї закінчиться, ми примусимо Зірку Кец обертатися разом з оранжереєю на поперечній осі. Утвориться відцентрова сила, з’явиться й вага. Нелегко звикнути до абсолютної невагомості.

— А що це за блискуче різнокольорове проміння, на яке я звернув увагу ще під час польоту? — спитав я.

— Світлові сигнали. Важко знайти таку крихітну зірочку в небесних просторах. От ми й улаштували «бенгальське освітлення», — відповів він. — Як тепер ви себе почуваєте? Легше дихається? Більше не дам, інакше ви сп’янієте від чистого кисню. Вам не холодно? Не жарко?

— Трохи холоднувато, — відповів я.

Крамер одним стрибком опинився біля вікна і відсунув завісу. Сліпуче проміння Сонця сповнило кімнату. Температура почала швидко підвищуватись. Потім Крамер стрибнув до протилежної стіни і відкрив віконницю.

— А ось, полюбуйтеся на цю красуню!

Я повернувся до вікна і завмер від захоплення, побачивши Землю, яка займала половину небосхилу.

Тепер я міг докладно роздивитися на нашу планету з висоти тисячі кілометрів. Вона здалася мені не опуклою півкулею, як я сподівався, а угнутою. Краї Землі були дуже нерівні, вкриті зубцями гірських вершин, оповитих ніби серпанком туману. Неясні, «розмиті» обриси. Далі від краю — довгасті сірі плями — хмари, затемнені товстим шаром атмосфери. Ці плями простягаються над усією поверхнею Землі. Ближче до центра вони світлішають, білішають, набирають круглої форми. Я пізнав Льодовий океан, обриси берегів Сибіру і північної Европи. Сліпучо яскравою плямою вирізнявся північний полюс. Маленькою іскоркою відбивалося Сонце в Баренцовому морі.

Помалу Земля набирала вигляду величезного щербатого місяця.

— Наша Зірка Кец, — пояснив мені Крамер, — лежить на схід і робить повний оборот навколо Землі за сто хвилин. Сонячний день у нас на Зірці триває всього 67 хвилин, а ніч — 33 хвилини. Через 40–50 хвилин ми вступимо в тінь Землі…

Я не міг відірвати очей від гігантського півмісяця, яскраво освітленого Сонцем. Темна частина Землі, слабко освітлювана відбитим світлом Місяця, була ледве видна. Границя темної і світлої смуги вкрита величезними, майже чорними зубцями — тінями гір. Я побачив і Місяць, — справжній Місяць. Він здавався зовсім близьким, але дуже маленьким, проти того, яким здається з Землі. Нарешті, Сонце зовсім заховалось за Землею. Тепер я бачив Землю у вигляді темного диска, оточеного досить яскравим кільцем. Це проміння невидимого Сонця освітлювало атмосферу нашої планети. Від світла земної зорі в кімнаті було досить ясно. Я подивився на долоню. Можна було б читати, як під час білих ночей у нашому Ленінграді.

— Як бачите, у нас тут зовсім темно не буває. Зоря Землі цілком заміняє нам місячне світло, коли Місяць заходить за Землю.

— Мені здається, похолоднішало, — сказав я.

— Так, але зовсім трішки, — відповів Крамер. — Нічна прохолода. Середній шар оболонки добре захищає нас від теплового промінювання. До того ж, сама Земля випромінює багато тепла. Ніч коротка, і температура не встигає помітно знизитися. Для нас, біологів, це дуже добре. Але наші фізики незадоволені: їм нелегко добувати тут для дослідів температури, близькі до абсолютного нуля. Земля, немов величезна піч, дихає теплом на відстані навіть тисячі кілометрів, які відділяють нас від неї. Рослини нашої оранжереї без ніякої шкоди переносять коротку нічну прохолоду. Ми навіть не користуємось електричними печами. Якщо ви без звички змерзли, я можу підвищити температуру. Але краще не підвищувати. Звикайте, загартовуйтесь. У нас тут чудесний гірський клімат. Чисте, прохолодне, трохи розріджене повітря гірських висот, зовсім позбавлене мікробів. Перебування в таких умовах, як і на земних горах, прекрасно впливає на організм. Я певен, що у вас уже збільшилась кількість червонокрівців на пару мільйонів в кубічному сантиметрі. Меллер скоро зробить вам повторний аналіз крові. На ваших блідих ленінградських щоках незабаром заграє рум’янець. Я тут поповнішав, і у мене з’явився вовчий апетит.

— Признатись, і в мене апетит з’являється, — сказав я.

— В такому разі, летімо в їдальню, — відповів Крамер, простягаючи мені бронзову від загару руку.

Я подав свою. Кисті рук у мене трохи загоріли на Памірі, але вище руки були зовсім білі. Легкий «небесний», майже купальний костюм оголяв і мої білі ноги. Крамер же, навпаки, був весь темно-бронзовий. Якби не його кирпатий ніс та біляве волосся, його можна було б прийняти за індійця. Він глянув на свої і на мої руки і ноги і сказав:

— Ви тут теж скоро засмагнете. Адже ми опромінюємось таким коротким ультрафіолетовим промінням, якого на Землі не знайти. На поверхню Землі падає проміння не коротше від 2,863 ангстрем. Коротше проміння затримується озоном у верхніх шарах атмосфери. В горах, на висоті чотирьох-п’яти тисяч метрів ви ще можете мати проміння довжиною в 2,600 ангстрем. А ми тут маємо ще коротше ультрафіолетове проміння. Тільки те ультракоротке проміння, яке вже може пошкодити організмові, затримується особливими шибками у вікнах і світловими фільтрами.

Ми знову в коридорі. Підстрибуючи, відштовхуючись від стін, хапаючись за ремінці, ми швидко посуваємось вперед.

— Ось і наша їдальня, — говорить мій бронзовий супутник.

Ми влітаємо у велику кімнату циліндричної форми. Перше «вранішнє» проміння вже золотить стіну і на ній посуд, — металеві банки, циліндри, кулі з чорними написами. Велике ґратчасте вікно з товстими шибками оточене рамкою яскраво-зелених повзучих рослин. Такої яскравої зелені мені не доводилось бачити на Землі.

— А ось і він! — чую я знайомий голос.

Наша симпатична лікарка Меллер приліпилась біля стіни, як ластівка. Біля неї Тоня. Я дивлюся на Тоню і радісно посміхаюсь. Яка вона гарна в своєму бузковому трико! Волосся після дезінфекційних процедур скуйовджене, але це не псує її. Одне довге пасмечко стоїть вертикально, не падаючи, хоч її волосся дуже м’яке й слухняне. Кожна дрібниця нагадує про те, що ми в незвичайному світі, де ваги немає. Я чекаю, щоб Тоня посміхнулась, але обличчя її чимсь заклопотане.

— Будь ласка, сюди! — запрошує Меллер. — Ну, чим вас частувати? — вона показує на герметично закриті банки, балони, куби, кулі. — Діток ми годуємо з соски рідкою їжею, манною кашею. З твердими кусками ви ще не справитесь, вилетять з рук — не впіймаєте, — з ними треба вміло поводитись. Вже не сердьтеся, чим багаті, тим і раді. У нас тут більше вегетаріанська їжа. Зате з власних плантацій. Тут яблучний мус, тут суниці з рисом, абрикоси, персики, масадуан з бананів, ріпа Кец, — такої ви на Землі ще не їли… Хочете ріпи?

Меллер зняла з стіни циліндр. Збоку циліндра була прироблена трубочка з приставним каучуковим наконечником. У задній стінці циліндра була трубка трохи ширша. В цю трубку Меллер вставила невеличкий насос і почала качати. З гумового наконечника з’явилася жовтувата піна. Меллер простягнула циліндр Тоні.

— Беріть і смокчіть. Якщо смоктати буде важко, підкачайте повітря. Наконечники стерилізовані. Чого кривитесь? Наш посуд не такий красивий, як грецькі чаші, зате хороший для тутешніх умов. Нічого, звикнете. Ну, як? — спитала вона Тоню, коли та зважилась, нарешті, покуштувати.

— Дуже смачно, хоч, признаюся, вигляд цієї соски не збуджує апетит.

Крамер подав мені другу «соску», і я примусив себе посмоктати. Рідка жовта кашка з «кецівської ріпи» була справді дуже смачна. Масадуан з бананів напрочуд запашний. Я не встигав підкачувати насос. Потім нас почастували желе з абрикосів і мусом з суниць.

Тоня майже нічого не їла. Заклопотаний вираз не сходив з її обличчя.

В коридорі я наздогнав її, схопив за руку і спитав:

— Чим ви заклопотані, Тоню?

— Я зараз була у директора Зірки Кец і розпитувала про Євгеньєва. Уявіть собі, його вже немає на Зірці. Він відправився в далеку міжпланетну подорож.

Оттакої!

— Значить, і ми полетимо за ним? — спитав я.

— На жаль, ні, — відповіла вона. — Нам доведеться чекати його повернення. Не забувайте, що ми тепер службовці Зірки Кец. Ми будемо працювати. Директор сказав, що, можливо, вам доведеться зробити нову міжпланетну подорож.

— А куди? — тривожно спитав я.

— Ще не знаю. На Місяць, на Марс, а може й далі.

— Чи не можна з Євгеньєвим поговорити по радіо?

— Так, директор казав, що можна. Зв’язок Кеца по радіо неможливий тільки з Землею: заважає Хевісайдів шар, який відбиває радіопроміння. Мені, між іншим, доведеться попрацювати і над тим, щоб пробити коротким променем цей шар і встановити радіозв’язок із Землею. Поки що цей зв’язок підтримується світловим телеграфом. Прожектор на мільйон свічок дає світлові спалахи, які прекрасно приймаються на Землі, коли тільки небо не вкрите хмарами. Але на Памірі, в місті Кец небо майже завжди безхмарне. З ракетами ж, які летять у міжпланетному просторі, Зірка Кец говорить по радіо. Зараз я йду на радіостанцію і постараюсь налагодити зв’язок з ракетою, яка досліджує світовий простір між Зіркою Кец і Місяцем… А вас директор просив зайти до нього, — глянувши на годинник-браслет, вона сказала: — Проте, вам ще рано. Ходімо разом на радіостанцію. Кімната номер дев’ять. Це, здається, в кінці коридору.

Величезний коридор, яскраво освітлений електричними лампами, простягався в далечінь, як тунель підземної дороги.

Завдяки розрідженому повітрю, голоси звучали тихше, ніж звичайно, і тому я не зразу почув, що мене покликали.

Це був Крамер. Він летів до нас, вимахуючи невеликими крилами. Збоку і над спиною стирчали в нього якісь предмети, схожі на згорнуті віяла.

— Ось і вам крила, — сказав він, — щоб ви зовсім були схожі на небожителів. У розгорнутому вигляді вони трохи нагадують, як бачите, крила кажанів. Прикріпляються ось так, до кистей рук. Можуть згортатися і відкидатися назад, і тоді ваші руки вільні.

Крамер швидко прикріпив нам крила розміром з великий лопух, показав, як орудувати механізмом, і повернувся назад. Я і Тоня почали вчитися літати. Ми не раз стукались головами, вдарялися об стіни, робили несподівані повороти. Це звеселило навіть Тоню.

— Наш політ і справді схожий на політ кажанів, — сказала вона. — Ну, хто перший долетить до радіостанції!..

— Добре, що хоч ніхто не заважає, — сказав я. — Мене навіть дивує ця безлюдність коридору.

— Всі на роботі, — відповіла Тоня. — Вечорами, кажуть, тут публіка роєм літає. Як хрущі погожого дня. А от і радіостанція, — Тоня натиснула кнопку дверей. Двері нечутно відкрились. Ми влетіли.

Радист, надівши навушники, примостився на «стелі». Він обернувся, подивився на нас і кивнув головою. В його руках була записна книжка і олівець. Він записував радіотелефонограму. Ми чекали, повільно здіймаючись і ще повільніше опускаючись.

— Готово! — сказав він, згорнув записну книжку, засунув в неї олівця і заховав у торбинку, прив’язану до стегна, — ця торбинка заміняла йому шухляду письмового столу. — Ви хочете поговорити з Євгеньєвим? Спробуємо.

— Хіба це так важко? — спитала Тоня.

— Ні, не важко, але у мене зараз не працює довгохвильовий передатник, а на короткій хвилі знайти ракету, яка спіраллю піднімається над Землею, трохи складніше. Адже короткі хвилі — направлені хвилі. Треба точно визначили місце, де летить ракета в цей момент. Маршрут її відомий.

Радист знову витяг книжку, олівець, подивився на хронометр. Ненароком зачепився ногою за стіну, одлетів від неї, але був затриманий шнурами радіонавушників і одразу ж став у попереднє положення, заглибившись в розрахунки. Вони забрали небагато часу. Радист заховав книжку, олівця і взявся настроювати апарат.

— Алло!.. Так, так, Зірка Кец. Зірка, кажу, а не Земля. Так. Покличте до апарата Євгеньєва. Нема? Скоро? То скажіть йому, щоб він сам викликав Зірку Кец, коли повернеться. З ним хочуть говорити. Так, нова співробітниця Зірки Кец. Прізвище?..

— Антоніна Герасимова! — поспішила сказати Тоня.

— Товаришка Герасимова. Чуєш? Так. Багато? Великий улов? Вітаю! — і, звертаючись до нас, радист пояснив те, чого ми могли ще не зрозуміти з його розмови: — Євгеньєва в ракеті немає. Він вилетів у міжпланетний простір на промисел. Полює…

— Полює? — здивовано спитала Тоня. — На кого ж можна полювати в безповітряному просторі?

— Не на кого, а на що. На дрібні астероїди. Чудовий будівельний матеріал. Залізо, алюміній, граніти… І не тільки будівельний. З каменю вмілий хемік може добути і зв’язаний в ньому кисень, і водень. Ви ще познайомитесь з цим промислом. Товариш Євгеньєв щойно вилетів, і повернеться годин через три. Я викличу вас, коли він буде біля радіотелефона… Алло! Земля? Так. Зараз… — він потягнувся за своєю книжкою.

Ми з Тонею вилетіли з радіостанції.

— Мені зовсім не щастить, — сказала вона. — А все-таки я доб’юся свого. Я лечу в фізичну лабораторію, а ви побувайте у директора Пархоменка. Кімната 16. Годин через дві він буде вільний.

Вона за звичкою махнула правою рукою, а разом з тим і крилом, через що повернулась у повітрі, затріпотіла обома крилами і, нарешті, надала тілу потрібного напряму.

Маючи вже деякий досвід, я поплив у повітрі на манір «а-ля-брас».

IX. В бібліотеці

За вечірнім чаєм до мене підлетів Крамер.

— Ви вільні сьогодні ввечері? — спитав він мене. — На Зірці стохвилинна доба. Але, за звичкою, робочий день обчисляється за земним часом. Закриваючи віконниці, ми робимо ніч і лягаємо спати на шість-сім «зоряних» діб. Зараз, за московським часом, восьма година вечора. Чи не маєте ви бажання познайомитися з нашою бібліотекою?

— Залюбки! — відповів я.

Як усі приміщення на Зірці, бібліотека являла собою циліндр. У ній не було тільки вікон, як в житлових кімнатах. Бокові стіни циліндра були поспіль вкриті ящиками. В центрі циліндра, — по його повздовжній осі, — від вхідних дверей до протилежної стіни було натягнуто чотири тонких троси, — своєрідний коридор, яким посувались відвідувачі, тримаючись за троси. Простір між «коридором» і боковими стінками заповнений був рядами ліжок-сіток. Між ящиками, вздовж і впоперек, проходили газонаповнені трубки-лампи з приємним матовим світлом. Чисте, озоноване повітря із запахом хвої, як в горах, у сосновому лісі. Тиша.

На деяких ліжках лежать люди з одягненими на голову чорними коробками. Час від часу то один, то другий повертає круглі рукоятки на головних коробках. Дивна бібліотека. Можна подумати що люди тут не читають, а проходять якийсь курс лікування.

Перебираючи руками трос, я посуваюсь за Крамером, який прямує до протилежного кінця бібліотеки. Там, на фоні укладених стіною чорних ящиків, пурхає дівчина в яскраво-червоному «купальному» костюмі.

— Наша бібліотекарка, Ельза Нільсон. Познайомтеся, — говорить Крамер і, жартуючи, кидає мене до дівчини.

Вона, сміючись, ловить мене на льоту, як м’яч. Ми знайомимось.

— В нашій бібліотеці, — говорить вона, — мільйон примірників книжок, майже всіма мовами світу.

Мільйон примірників! Де ж вони можуть розміститись. Але я здогадуюсь:

— На плівці? Із збільшувальним проекційним ліхтарем?

— Так, на плівці, — потверджує Нільсон.

— Легко і компактно, — додає Крамер. — Цілий том, сторінка за сторінкою надрукований на плівці, забирає місця не більше як котушка ниток.

— А газети? — питаю я.

— Їх заміняють радіо і телевізор, — відповідає Нільсон.

— Книжки на плівках — це вже не новина, — говорить Крамер. — У нас є речі й цікавіші. Товаришко Ельзо, яку ж програму вечора склали ми для товариша? Давайте так. Першим номером нашої програми — світова хроніка. Покажемо, що на Зірці Кец ми не відстали від світових подій. А потім ось що. Дайте йому «Сонячний стовп»…

— Це новий роман? — спитав я.

— Так, до певної міри, — відповів, посміхаючись, Крамер. — Ну, і хоча б атмосферну електростанцію.

Нільсон кивнула головою, підлетіла до ящиків, почала висувати їх і виймати круглі, плоскі металеві коробки.

Крамер запропонував мені лягти на ліжко, поклав круглі коробки в чорний ящик і надів мені цей ящик на голову через круглий отвір.

— Лежіть, слухайте, дивіться, — сказав він.

Лежу, але нічого не бачу й не чую. Абсолютна тиша і абсолютна темрява.

Аж ось щось цокнуло, тихо задзижчало. Яскраве світло засліпило мене. Я на мить заплющив очі і в той же час почув голос:

— Тропічні джунглі Африки розчищають під культурне землеробство.

Я знову розплющив очі і побачив у сліпучому промінні африканського сонця синьо-зелену поверхню океану, і на ній — вишикуваний у бойову лінію величезний флот. Похмуро стояли сіро-зелені дредноути і наддредноути, лінкори, крейсери та винищувачі всіх типів і систем. Тут були і старі військові кораблі, що викидають з широких димарів клуби чорного диму, і новіші — з двигунами внутрішнього горіння — теплоплави, і найновіші — з електричними двигунами.

Це видовище було таке несподіване, що я мимоволі здригнувся. Невже знову війна? Але яка ж може бути війна, коли з капіталізмом покінчено в усьому світі? Чи, може, мене частують старим фільмом з часів останньої війни, яка привела до революції?..

— Військовий флот — знаряддя знищення ми перетворили на мирний вантажний транспорт, — провадив далі голос.

Ах, от у чім річ! І справді. Засліплений яскравим світлом, я зразу не помітив, що бойові башти знято разом з величезними морськими гарматами. Замість бойових башт, всюди встановлено крани для перевантажень різного матеріалу. Сотні метушливих катерів і суден каботажного плавання сновигають між «бойовими» суднами і новенькою гаванню.

Робота в гавані кипить. Безперервно рухаються паровози, вагони, вагонетки, електрокари, грузовики, автобуси…

Поворот кута зору, і… це теж схоже на війну.

Величезний табір білих наметів і фанерних будиночків, пофарбованих у білий колір. Між будиночками і наметами видно людей в білих костюмах — європейців і чорношкірих. За табором майже до зеніту здіймається димова заслона. Дим клубоче, ніби від величезної пожежі…

Новий «кадр» — суцільна стіна непролазного тропічного лісу палає в огні. Ближче, на попелищі, стоять величезні фургони-коробки з металевої сітки на сталевих каркасах. Внизу — колеса. В коробках-сітках працюють люди, викорчовуючи невеличкими машинами пні.

— Тропіки — найбагатші на сонце місця на земній кулі. Але вони були недоступні для культурного землеробства. Непролазні ліси та болота, хижі звірі, отруйні гази та комахи, згубні лихоманки, — ось чим були тропіки раніше, і чим вони стають тепер…

…Величезна рівнина. Трактори обробляють землю. Білі, багатоповерхові колгоспні будинки. Чорношкірі трактористи виблискують зубами і веселою усмішкою.

— Тропіки розмістять і прогодують мільйони людей… Ідея Ціолковського перетворюється в життя…

«Як, і тут Ціолковський? — здивовано думаю я. — Скільки ж ідей встиг він заготувати про запас майбутньому людству!»

І, ніби у відповідь на цю думку, я побачив інші картини великого перетворення Землі за ідеями Ціолковського. Перетворення в оази пустинь, користуючись енергією Сонця; пристосування під житло досі неприступних гір; сонячні двигуни; машини для використання припливів, відпливів і морських хвиль; створення нових видів рослин, які використовують великий процент сонячної енергії… Це вже стосується мене. Про ці досягнення мені відомо. Цікаво, що роблять в цьому напрямі на Зірці Кец?

Крамер вибрав непогано: живучи на Зірці Кец, треба бути краще знайомим з її «батьком» К. Е. Ціолковським…

Світова кінохроніка закінчилась. Після хвилинної перерви я побачив нові картини і почув голос, який їх пояснював. Збіг з тим, що я бачив і чув, був цілковитий, а тому досить розповісти про те, що я чув:

— Я брав участь у випробувальному пробігові аеросаней нового типу. Умови було поставлено досить тяжкі. Нам треба було проїхати сотні кілометрів тундри, далеко за полярним колом. Ми посувалися прямо на північ.

Було темно. Північне сяйво не палало на небі. Лише фари освітлювали путь. Морози стояли градусів на п’ятдесят. Навколо безлюдна засніжена рівнина.

Ми їхали день і другий, поглядаючи на компас.

І раптом нам здалося, що небо на обрії яснішає й рожевіє.

— Починається північне сяйво. Буде веселіше їхати, — сказав мій товариш.

Ми проїхали ще з півгодини. Північний небосхил розгорався чимраз більше.

— Дивне якесь північне сяйво, — сказав я супутникові. — Зверніть увагу: світло майже не грає, не міниться. І кольори не ті. Північне сяйво звичайно спочатку буває зеленувате, потім розцвічується рожевим кольором різних відтінків. А це світло, ніби світло зорі, і до того ж зовсім нерухоме. Воно лише поступово посилюється і поволі, рівномірно переходить від рожевого до білого в міру того, як ми посуваємось вперед.

— Так, я вже сам думаю над цим дивним явищем, — відповів мій супутник. — Може, це зодіакальне світло?

— Це неможливо, зважаючи на місце і час. Та й не схоже. Дивіться, світлова смуга проходить майже від зеніту неба до обрію, поступово розширяючись, як конус.

— Прожектор? Але сила світла зменшується зверху вниз. У точці, звідки світло виходить, видно яскраву плямку… Нічого не розумію. А ви?

— І я теж.

Ми так захопилися спогляданням загадкового небесного явища, що не помітили глибокої лощовини з досить крутим схилом і мало не поламали санних лиж.

Через кілька хвилин, вибравшись із лощовини, товариш сказав:

— Неначе потеплішало. Чи це мені так здається? Ні, справді-таки, термометр показує тридцять вісім нижче нуля. А всього годину тому було п’ятдесят. Дуже різке потепління.

— Може, це світло випромінює тепло? — висловив я припущення.

— Це було б уже занадто нез’ясовною річчю, — заперечив супутник. — Світловий стовп, який отеплює тайгу! — і він засміявся.

Через те, що стовп лежав на нашому шляху, нам нічого більше не залишалось, як під’їхати ближче до цього стовпа, — вірніше, до світлового конуса, і з’ясувати, якщо вдасться, в чім річ.

В міру того, як ми посувалися вперед, дедалі ставало тепліше й світліше. Скоро мій товариш погасив фари, — вони вже були не потрібні. В той же час ми почали помічати чимраз сильніший рух повітря в напрямі до світлового конуса.

На його вершині ми незабаром побачили сліпучо виблискуючий вузький серп, ніби серп Венери, коли дивитися на неї в бінокль.

Проте, в міру нашого просування, загадка не розгадувалась, а ставала ще заплутанішою.

— Я рішуче відмовляюсь робити будь-які припущення, — заявив мій товариш, відкидаючись на спинку крісла. — Не відірвався ж і не злетів з неба кусочок сонця. Це світло нагадує сонячне…

Ми продовжували їхати мовчки. Було ясно, як удень. Але праворуч і ліворуч від нас, коли оглянутися трохи назад, був присмерк, що замикався на півдні майже зовсім темною ніччю. Вітер, який стелився по землі, настільки посилився, що здіймав угору сніговий порох. Ми їхали наче в сніговому самумі. Температура почала підвищуватися дуже швидко. Ми ніби спускались на землю з висот стратосфери.

— Мінус тридцять… Двадцять шість… Сімнадцять… Дев’ять… — час від часу сповіщав мій супутник. — Нуль… Два градуси вище нуля… Це після п’ятдесяти холоду. Тепер мені стає зрозумілим цей вітер. Сонячний стовп нагріває повітря і ґрунт, ви мали рацію, — утворюється велика різниця температур. Холодне повітря припливає знизу до теплої зони, а вгорі, мабуть, є зворотні течії теплого повітря.

Ми наближалися до смуги, на яку безпосередньо падало світлове проміння. Сніжинки, захоплювані вітром, танули, і сніговий буран перейшов у дощ, який падав не з неба, а налітав ззаду. Але він тривав недовго: сніг на землі хутко танув, і вітер уже не здіймав нових сніжинок. Санна дорога псувалась. Сніг став пухкий, м’який і сочився водою. На схилах горбів і лощовин уже дзюрчали струмки. Темна, морозна полярна зима, немов чарами, оберталася на дружню весну.

— Їхати далі небезпечно, — сказав я. — Ми можемо поламати сани.

— Але не їхати ж нам назад, не з’ясувавши всього, що можна, — відповів товариш, гальмуючи аеросани.

Я, як начальник пробігу, їхав на чолі колони. Коли мої аеросани спинились, спинився і весь поїзд. З аеросаней повискакували водії, інженери, кореспонденти, кінооператори — всі учасники пробігу. Вони не менше, як я, були зацікавлені незвичайними явищами.

Я звелів поставити кілька саней боком, щоб захиститись від вітру, і відкрив нараду. Вона тривала недовго. Всі були згодні з тим, що їхати далі рисковано, але дослідити явища до кінця необхідно. Кілька чоловік повинні супроводити мене в експедиції, а решта залишиться з саньми. Підемо ми пішки. З’ясувавши все, що можна, і повернувшись, ми об’їдемо «сонячний стовп» стороною і рушимо далі.

Довелося подумати про те, як одягтися. На місці нашої зупинки термометр показував вісім градусів тепла за Цельсієм. Далі буде ще тепліше. Про хутряну одежу нічого й думати. Нам, мабуть, доведеться зустріти і грязь, і «весняні» струмки. Вирішили надягти мисливські чоботи і шкіряні костюми. Взяли з собою, про всякий випадок, невеликий запас харчів, інструменти і пішли.

Ця експедиція була нелегка. Наші ноги провалювались у талому снігові, загрузали в грязі. Нам доводилось обминати річки, болота, невеличкі озера. Смуга снігу незабаром кінчилась. Почалася суцільна грязь. Окрайка грязі була не дуже широка: ступивши на неї, ми вже бачили другий «берег» з підсохлою землею, вкритою ізумрудно-зеленою травою та квітами.

— Наприкінці грудня, далеко за полярним колом світло, тепло і зелена трава! Вщипніть мене за вухо, щоб я проснувся! — вигукнув мій приятель.

— А чогось все-таки бракує для картини справжньої весни, — зауважив другий товариш, що багато років працював на півночі. — Чого — ніяк не зрозумію. Ах, от в чім річ! Зовсім не видно птиці. Якби була справжня весна, всі болота та озера тут були б укриті птицею. Але це не весна, а якийсь чудесний острівець весни серед океану полярної зими.

Кінооператор установив апарат, навів на фокус і взявся за ручку. В цей час налетів такий шквал, що наш кінооператор разом із своїм апаратом перекинувся в грязюку. Вітер зірвав з його плеча плед, підняв на величезну висоту і закинув невідомо куди. Кінооператор очищав від грязі апарат.

Грязьова смуга була не дуже широка, але перейти через неї було надзвичайно важко. Грязь, вода під ногами і головне — ураганний вітер. Він буквально валив нас з ніг. Ми тримались один за одного, але й це не допомагало. Тут уже не було сталого вітру, який дме з півдня на північ. Вітер поривами дув то в спину, то в обличчя, то закручувався смерчем, майже піднімаючи нас у повітря. Очевидно, ми підійшли до тієї межі, де холодне повітря зустрічається з нагрітим і утворює вихрові висхідні потоки. Межа циклону, утвореного невідомим «сонячним стовпом».

Ми вже не йшли, а дряпалися рачки, повзли, чіпляючись один за одного. Ми вимокли до рубчика і були брудні, як буйволи, що вивалялись у грязюці. Страшенний вихор підхопив мого товариша в повітря, і якби я не встиг ухопити його за ногу, йому прийшлося б кепсько. Нас обох відкинуло на кілька кроків, і ми попадали в грязь, на щастя, зазнавши тільки невеликих ударів. Але така вже людська цікавість: ми вперто посувалися вперед.

Нарешті, ці муки скінчились. Украй стомлені, ми вибралися на сухий ґрунт, порослий зеленою травою, і опинилися в зоні цілковитого штилю. Відчувалися тільки висхідні струми від нагрітої землі, як над полем жаркого літнього дня. Температура підвищилась до двадцяти градусів тепла. Ми обсохли за кілька хвилин. В шкіряних костюмах було вже жарко. Ми розстібнули куртки. Весна переходила в літо.

Перед нами був невеликий горб, порослий травою, квітами та приземкуватими полярними берізками. Літали комарі, мухи, метелики, воскреслі під живлющим промінням.

Ми зійшли на горб і спинились, як вкопані. Те, що ми побачили, скидалося на міраж.

Перед нами колосилась пшениця, на окремих смужках росли соняшники, зеленіла кукурудза. Далі простягались городи з капустою, огірками, буряком, баклажанами. Грядки суниць та полуниць. Ще далі — чагарники: порічки, аґрус і навіть ділянка виноградних лоз. За чагарником — плодові дерева: груші, яблука, вишні, сливи, далі — мандарини, абрикоси, персики і, нарешті, в центральному кільці оази, де температура, очевидно, була найвища, — апельсинові, лимонні, какаові дерева, впереміш з чайними та кофейними кущами.

Одне слово, тут були зібрані найголовніші культурні рослини і середньої смуги, і субтропіків, і навіть тропічні.

Між ланами, городами, садами розкинулась сітка шляхів, що йшли концентричними колами і по радіусах — до центра. В далині видно було великий п’ятиповерховий будинок з балконами і радіощоглою вгорі, яскраво освітлений прямовисним промінням. На балконах, на підвіконнях відкритих вікон — квіти, зелень. По стінах — повзучі рослини.

На ланах, городах, в садах — працювали люди в літніх костюмах, з ширококрисими брилями на голові. Вони сміялись і співали веселих пісень. Ми були такі приголомшені, що навіть не скрикнули. Мабуть, хвилин зо дві простояли мовчки.

Нарешті, мій товариш, отямившись, сказав:

— Це перевищує межі людського подиву. Ф-фу! — і глибоко зітхнув. — Оце так казка з «Тисячі й однієї ночі».

Ми пішли радіальною доріжкою до центра. Робітники на ланах поглядали на нас, лукаво усміхаючись. Вони бачили наше здивовання.

Час від часу я позирав на те місце неба, звідки падало таємниче проміння. В міру того, як ми наближались до центра оази, сліпучий, як сонце, ріжок місяця обертався на повний місяць.

Назустріч нам по доріжці, всипаній жовтим піском, між апельсинових дерев, рясно вкритих стиглими плодами, ішов загорілий чоловік у білій сорочці, білих штанах до колін і сандаліях на босу ногу. Ширококрисий бриль кидав тінь на його мужнє обличчя. Він здалеку привітливо махнув до нас рукою і, підійшовши, сказав:

— Здорові були, товариші! Мене вже сповіщено про ваше прибуття. Однак, ви сміливі люди, якщо зуміли пробратися крізь смугу наших циклонів.

— Авжеж, у вас добра сторожа, — сміючись, відповів мій товариш.

— Вартувати нам ні для чого, — заперечив чоловік у білому костюмі. — Вихори на границях нашої оази — це, сказати б, побічне явище. Та коли б ми захотіли, ми справді могли б створити таку вихрову загорожу, через яку не пробралася б жодна жива істота. І мишу, і слона з однаковою легкістю підняло б на тисячу метрів і закинуло в мертву снігову пустиню. Ну, давайте знайомитись. Крукс, Вільямс Крукс. Директор дослідної оази. Ви все-таки були в великій небезпеці. А проте, із східного боку є критий хід, яким ви могли б пройти сюди крізь «зону бур» цілком зручно й безпечно. Але ви, очевидно, не знали про існування оази. Про це можна судити з ваших здивованих облич. Оаза — не секрет. Про неї повідомлялось і в газетах, і по радіо. Та я не дивуюсь тому, що ви не чули про неї. Відтоді, як вибухла Світова Революція і трудящі взялися перебудовувати світ, в усіх частинах земної кулі іде стільки робіт, що важко бути в курсі всього. Революція покінчила з світовими війнами. Мільярдні кошти, які йшли на озброєння, на армію, на винищування людей, обернено на будівництво. Ця економія, єдина фінансова система та братерське співробітництво мільйонів людей різних країв і народів, розкріпачення праці — зробили можливим здійснення таких грандіозних заходів, про які в старому світі, поділеному класовими і державними границями, годі було й мріяти. Ви чули про Зірку Кец?

— Безперечно, — відповів я.

— Так от, наше «штучне сонце», — Крукс показав пальцем у небо, — є дочірнє підприємство Зірки Кец. Зірка Кец — перша небесна база. Маючи цю базу, нам уже не важко було створити і наше «сонце». Ви, мабуть, догадуєтесь, що воно собою являє. Це угнуте дзеркало, зроблене з полірованих металевих листів. Дзеркало встановлено на такій висоті, що проміння Сонця, яке знаходиться за земним обрієм, падає на дзеркало і відбивається на Землю.

Проміння падає вертикально. Подивіться на тіні. Вони прямовисні, як на екваторі опівдні. Палиця, прямо застромлена в землю, не дає ніякої тіні. Температура в центрі оази — тридцять градусів тепла, вдень і вночі, протягом цілого року. По краях оази температура трохи нижча, — там припливає холодне повітря, яке одразу ж захоплюється вгору висхідними течіями. Відповідно до цих температурних зон ми і розміщаємо наші рослини. В центрі, як бачите, у нас ростуть навіть такі теплолюбні рослини, як какао.

— А що, як це ваше штучне сонце погасне? — спитав я.

— Якби воно погасло, рослини нашої оази загинули б за кілька хвилин. Але погаснути воно не може, поки світить справжнє Сонце. Повертаючи дзеркальні листи під певним кутом, можна регулювати температури. Тут вона у нас постійна. І ми збираємо кілька врожаїв на рік.

О, якби свого часу капіталісти мали в своїх руках таке «штучне сонце», — продовжував він, — Скільки шкоди вони заподіяли б! Можна було б висаджувати в повітря військові склади, обертати на попіл армії, спалювати міста, сади, ниви, утворювати штучні циклони страшної руїнницької сили. На щастя, конаючий капіталізм вже неспроможний був здійснити цього. Для нас же «штучне сонце» — знаряддя не руйнування, а творення. Ми користуємось приборканою силою природи тільки для того, щоб чимраз більше приборкувати ту ж таки природу.

Це «сонце» — лише перше серед десятків інших, які засвітяться в глибоких широтах півдня і півночі земної кулі.

Ми вкриємо цілою сіткою таких оаз полярні й приполярні країни. Поступово повітря буде нагріватись і між оазами. Ми створимо потужне «сонце» над північним полюсом. І воно розтопить одвічну кригу, прогріє повітря, утворить нові повітряні течії, отеплить усю північну півкулю. Ми розтопимо гренландську кригу і перетворимо крижану Гренландію на квітучий сад з вічним літом. Нарешті, ми доберемося й до південного полюса, до його невичерпних природних багатств. Звільнимо від криги цілий новий континент, який вмістить і прогодує мільйони людей. Ми перетворимо нашу Землю на кращу з планет…»

Голос замовк. Настала темрява. Чути було лише мушине дзижчання апарата. Потім спалахнуло світло, і я побачив нову надзвичайну картину.

В просторах стратосфери, під темним небом аспідного кольору, літають якісь дивні, схожі на їжаків, літальні апарати. Внизу — легкі пір’ясті хмари, під ними — купчасті верствуваті. Крізь заслону хмар видно поверхню Землі — зелені плями лісів, чорні смуги ріллі, звивчасті сріблясті нитки річок, блискітки озер, тонісінькі рівні лінії залізниць… «їжаки» шугають у небі в різних напрямах, лишаючи за собою димові хвости. Час від часу вони стишують свій літ і спиняються на місці. З «черева» їжаків вихоплюються сліпучі блискавки, які падають на Землю майже вертикально.

У мене знову мимоволі промайнула думка про війну. Невже ці їжаки — нове жахливе смертоносне знаряддя, що обертає на попіл армії і міста? Цього не може бути. Але кого ж тоді вражають блискавки?..

…Велика кабіна. Круглі ілюмінатори з товстими кварцовими шибками. Складні, невідомі мені апарати. Вольтметри, амперметри, рубильники. Двоє молодих людей працюють біля апаратів. Третій сидить коло столу за вимірними приладами і керує роботою двох:

— …П’ять тисяч… сім… затримати політ… десять тисяч ампер… п’ятсот тисяч вольтів… Стоп!.. Розряд!..

Молодий чоловік біля апарата повертає важіль. Сухий тріск надзвичайної сили. Блискавка зривається і летить на Землю.

— Вперед, на повний хід!.. — командує старший…

Мені здається, що він повертає обличчя до мене і говорить:

— Ви на атмосферній електростанції, — теж одне з дочірніх підприємств Зірки Кец.

Тільки збудувавши Зірку Кец, — надземну науково-дослідну станцію, — ми змогли вивчити стратосферу з вичерпною повнотою, — зокрема, вивчити атмосферну електрику. Про неї знали давно. Були навіть спроби використати її для промислових цілей, але ці спроби облишили, зважаючи на мізерну кількість атмосферної електрики: припускали, що над одним квадратним кілометром назбирується всього лише 0,04 квт/год. енергії. Так воно і є, якщо брати близькі до поверхні Землі шари атмосфери. Розряди ж блискавки дають 700 квт/год., і навіть більше за одну соту частину секунди. Але блискавка — випадковий, рідкий гість. Інша справа — вищі шари атмосфери. Там картина змінюється.

На Землі ми живемо на дні повітряного океану, як глибоководні риби. І так само, як риби, люди не знали, що діється високо над ними. Вже давно вони ознайомилися з горизонтальними повітряними течіями, які гнали їхні парусні кораблі і обертали крила вітряків. Потім дізналися й про причину цих течій: нерівномірне нагрівання повітря сонячним промінням. Далі довідалися, що від тих же таки причин повітря рухається по вертикалі — знизу вгору і згори вниз, — це коли люди вже почали літати. І, нарешті, зовсім недавно дізналися про те, про що, здавалося б, можна було й догадатись, а саме: що в нашому повітряному океані, під впливом притягання Сонця і особливо Місяця, відбуваються такі ж явища припливів та відпливів, як і в водяних океанах. А через те, що повітря майже в тисячу разів легше за воду, то й припливні явища мають діяти в ньому особливо сильно. Атмосфера, відносно припливів та відпливів, поводить себе приблизно так само, як водяний океан глибиною в вісім кілометрів.

Місяць притягає атмосферні маси, і наш повітряний океан здимається, випинається в напрямі до Місяця. Утворюються величезні періодичні рухи повітряних шарів. Ці припливи і відпливи супроводяться тертям газових частинок. Частинки ці сильно йонізовані. Саме тому високі шари атмосфери є добрим провідником для радіохвиль. І от, в цих сильно йонізованих шарах атмосфери, під час їх руху відносно магнітного поля Землі, виникають, як у провіднику, індукційні струми Фуко.

Таким чином, в природі, завдяки атмосферним припливам, утворюється своєрідна динамо-машина, яка впливає на магнітний стан Землі, що було виявлено і на записах магнітографів.

Ми вивчили роботу цієї велетенської атмосферної динамо-машини, цього своєрідного «вічного двигуна», і переконалися, що запаси атмосферної електрики невичерпні. Вони з лихвою покривають потреби людства на електроенергію, — треба тільки зуміти «зняти» цю електрику.

Те, що ви бачите — перше і недосконале розв’язання задачі. Ракети мають вістря-голки, які приймають на себе електрику, що нагромаджується, ніби в лейденських банках. Потім відбувається розряд «блискавок» над безлюдним місцем, де є приймальна станція з металевими кулями, що висять високо над станцією і сполучені з нею тросом.

Тепер ми починаємо будувати грандіозну атмосферну станцію, робота якої буде цілком автоматизована. В стратосфері будуть споруджені постійні, нерухомі установки, з’єднані одна з одною проводами. Ці установки і будуть нагромаджувати електрику і віддавати її Землі йонізованим пучком повітря. Люди матимуть невичерпне джерело енергії, а вона нам потрібна для великої перебудови Землі…

…Знову темрява, мовчання…

Голубе світло поволі переходить у рожеве. Ранок. Яблуні в цвіту. Красива молода мати, усміхаючись, піднімає свою дитину. Дитина простягає руку вперед, назустріч променистому дневі…

Видіння зникло. Це кажу вже я, — Артем’єв.

Я раптом побачив небесне безмежжя і нашу планету — Землю, що летить у світових просторах. Ніби музика сфер, заграв урочисто оркестр. Земля, дедалі зменшуючись, летіла в невідому далину. Музика стихала і, нарешті, ніби згасла. Сеанс закінчився. Але я ще довго лежав з чорним ящиком на голові, переживаючи свої враження.

Так, Тоня, мабуть, таки мала рацію, дорікаючи мені в тому, що я занадто замикався в своїй роботі. Лише відправившись у цю подорож, я вперше відчув, як змінилось життя на всій Землі від часу Світової Революції. Які роботи, які масштаби! Але ж це тільки початок моїх небесних вражень. Що ж іще чекає мене попереду?

X. У директора

Кабінет директора дещо різнився від інших кімнат, які я бачив. Біля вікна стояв стіл з надзвичайно тонкого алюмінію. Сам директор сидів на такому ж легкому алюмінієвому кріслі, пристебнувшись ремінцем. На столі — папки, прикріплені автоматичними защіпками. Коло столу — алюмінієвий обертовий стелаж для книжок і папок. Через те, що на Зірці існувала невеличка штучна вага, всі ці предмети, хоч і «лежали» на місці, але могли розлетітися від найменшого подуву, і тому були прикріплені. Без звички, мабуть, дуже незручно працювати в таких умовах. На столі апарати внутрішнього телефону і радіо. Багато кнопок з номерами.

Директорові було не більше як тридцять років. На ньому, як і на всіх, був «купальний» костюм. Поголена голова, темно-бронзове тіло, ліловий рум’янець на щоках, орлиний ніс, виразисті великі чорні очі. Дуже красивий чоловік. Він приязно кивнув мені головою, але руки не простягнув. На Кеці потискання рук скасовано.

— Як ви себе почуваєте в наших умовах, товаришу Артем’єв? Чи не терпите від недостачі кисню? — спитав він.

— Нібито починаю звикати, — відповів я. — Але тут у вас прохолодно і повітря розріджене, як на найвищих горах Землі. Важкувато дихати.

— Звикнете, — відповів він. — Як бачите, я почуваю себе чудово. Не те що на Землі, — він посміхнувся. — Я там був приречений на смерть. Була третя стадія туберкульозу. Крововиливи. Мене мало не на носилках внесли в ракету. Тепер здоровий, як бик. Зірка Кец робить ще й не такі чудеса. Це першокласний курорт. Перевага його перед земними в тому, що для кожної людини можна створити найкращий для неї клімат.

— Але як же вас прийняли на Кец з відкритими формами туберкульозу? — здивувався я. — Адже такий суворий добір…

— Це був виняток для потрібної людини, — усміхаючись, сказав він. — Мене перевезли в особливій санітарній ракеті і тут довго витримували в ізоляторі, аж поки не зникли останні сліди активного процесу. Наш лікар, шановна Ганна Гнатівна Меллер, клопочеться про відкриття спеціальних надземних санаторіїв для кісткових хворих. Вона вже робила досліди. Разючі наслідки! Подумайте тільки: ніякого тиснення на руйновані туберкульозним процесом кістки. Ніяких гіпсових корсетів, милиць. Надзвичайно інтенсивне ультрафіолетове проміння сонця. Повне дихання шкіри. Морське повітря, — нема нічого простішого створити його в наших умовах. Абсолютний спокій, харчування. Безнадійні форми виліковуються за найкоротший строк.

— Але на Землю їм повертатися рисковано?

— Чому ж, якщо процес закінчився. Багато повернулось, і почувають себе прекрасно. От хворим на легені, тим треба стерегтися. Один поспішив повернутися. На Памірі почував себе непогано, а як спустився з гір — крововилив. Довелось повернутися на Зірку. Але він просто строку не витримав. Меллер попереджала його. Одначе, ми з вами захопились медичними розмовами… Біологи нам дуже потрібні Ви самі побачите, скільки тут роботи. В першу чергу, звичайно, треба налагодити постачання Зірці фруктів та овочів з власної оранжереї. З цим успішно справляється наш «городник» Андрій Павлович Шликов, але ж ми розширяємо небесні володіння. На Землі люди можуть розселятися тільки в чотирьох напрямах: на схід, захід, північ і південь. А тут ще вгору і вниз. В усі боки. От ми поступово і обростаємо, в першу чергу підсобними підприємствами. Нову оранжерею будуємо. Там працює помічник Шликова — Крамер.

— Я вже знайомий з ним.

Директор кивнув головою.

— Так от… — сказав він і махнув олівцем, який вертів у руці.

Олівець виприснув з пальців і полетів по кривій повз мене. Щоб впіймати його на льоту, я зробив такий рух, ніби хотів сісти навпочіпки. Ноги мої відірвалися від підлоги, коліна піднялися до живота, і я завис у повітрі, поволі спускаючись. Минула добра хвилина, поки ступні моїх ніг торкнулися, нарешті, «підлоги».

Директор усміхнувся.

— Тут речі неслухняні, тільки й чекають нагоди, щоб утекти. Так от. Ми розводимо фрукти і овочі в невагомому або майже в невагомому просторі. Ви подумайте, скільки для біолога відкривається цікавих проблем! Як виявляється в рослинах, при відсутності ваги, геотропізм? Як поділяються клітини? Як відбувається обмін речовин, рух рідин-соків? Як впливає ультракоротке проміння? Космічне проміння? — директор махнув рукою. — Всього не перелічиш. Шликов робить відкриття за відкриттям. А тварини! Ми будемо розводити і їх. У нас уже є декілька дослідних. Адже така надземна лабораторія — скарб для вченого, який любить свою справу. Бачу, і у вас очі розгорілись.

Я не бачив своїх очей, але слова директора справді-таки дуже мене зацікавили. Признаюся, в цю мить я забув про Вірменію, навіть про Тоню, про те, що привело мене на Зірку Кец. Це якось відступило на другий план. Зірка Кец стала самоціллю. Я міг тільки бути вдячний Тоні, що вона захопила мене в цю дивовижну подорож, в цей новий, недосліджений світ, де для допитливого розуму такий безмежний простір.

— Я горю бажанням почати роботу!

— І ви завтра ж почнете її, — сказав директор. — Але поки що не тут, не в оранжереї. Ми організуємо наукову експедицію на Місяць. Полетять: наш старий астроном Федір Григорович Тюрін, геолог Борис Михайлович Соколовський і ви.

— Але для чого ж біолог? — здивувався я. (Признатись, почувши про політ на Місяць, я згадав Тоню. Залишити її, можливо, надовго, не знати, що діється тут без мене…) — Адже Місяць зовсім мертва планета.

— Треба думати, що так. Але не виключена можливість… Ви докладніше поговоріть з астрономом. У Федора Михайловича є про це деякі припущення, — директор посміхнувся. — Старик наш трохи схибнувся. У нього є один пунктик — філософія. «Філософія руху». Боюся, що він заговорить вас. Але в своїй галузі він найвидатніша величина. Що ж робити? Під старість люди часто мають «хобі», як кажуть англійці, — свій коник. Уатт, наприклад, конструював апарат для копіювання скульптурних витворів. Це була його стареча розвага. Летіть зараз же до Тюріна і познайомтеся з ним. Цікавий стариган. Тільки не давайте йому говорити багато про філософію, — директор натиснув одну з численних кнопок. — Ви вже знайомі з Крамером, от я і викличу його, щоб він допоміг вам перебратися на обсерваторію. Не забувайте, що там немає і тієї найменшої ваги, яка є тут. Щасливо! Сподіваюсь, ви дасте цікаві експонати для нашого музею.

Влетів Крамер. Директор сказав, для чого його викликав. Крамер кивнув головою, взяв мене за руку і ми вилетіли в коридор.

— Ну, що, сподобалось у бібліотеці? — спитав Крамер.

— Дуже, — відповів я.

— До діда летите? — продовжував Крамер. — Сердитий добряк. Ви йому тільки не суперечте, коли він про філософію говоритиме, — розсердиться і буде дутися на вас всю дорогу до Місяця. Редька з медом. А загалом, чудесний стариган. Ми його всі любимо.

Становище моє ускладнялось. Директор радив не давати Тюріну багато говорити про філософію, Крамер попереджає — не сердити старого астронома-філософа. Доведеться бути дипломатом.

XI. Учений-«павук»

Ми похапцем одягли міжпланетні костюми. На цей раз Крамер прив’язав і мені на спину ранець з портативною ракетою. Треба ж мені вчитися літати самостійно в міжпланетному просторі. Ми пройшли через атмосферну камеру. Костюми наші від внутрішнього тиснення трохи роздулись. Двері відкрились, і ми випали назовні. Легенького поштовху ноги було досить, щоб ми помчали вперед у безповітряному просторі. Земля була «у повні», її величезний освітлений «таз» займав половину небосхилу, — «сто дванадцять градусів», — пояснив Крамер. Я побачив обриси Европи і Азії. Північ була вкрита білими хмарами. Яскраво виблискувала крига північних полярних морів. На темних масивах азіатських гір біліли плями снігових вершин. Сонце відбивалося в Байкальському озері. Його обриси виразно було видно.

Серед зеленуватих плям звивалися сріблясті нитки Обі і Єнісею. Чітко вирізнялися знайомі контури Каспійського і Чорного морів. Здавалося, зовсім трішки на південний захід від Чорного моря лежало Середземне море. Найвиразніше було видно Іран, Аравію, Індію, Червоне море, Ніл. Обриси Західної Европи були ніби розмиті. Скандинавський півострів оповитий хмарами. Західний і південний краї Африки також погано було видно. Неясною розпливчастою плямою виділявся в синяві Індійського океану Мадагаскар. Тибет було видно прекрасно, але схід Азії також тонув у тумані. Суматра, Борнео, біляста пляма західного берега Австралії… Японські острови ледве помітні. Дивна річ! Я одночасно бачив північ Европи і Австралії, східні береги Африки і Японії, полярні моря і Індійський океан. Ніколи ще людське око не окидало такого величезного простору Землі одним поглядом. Адже ж якби на Землі на огляд кожного гектара витрачати тільки одну секунду, потрібно було б 400–500 років, — така велика Земля…

Крамер стиснув мені руку і показав на цяточку, що яскраво світилася в далині. Це була мета нашої подорожі. Довелось відірватися від чудесного видовища. Я глянув на Зірку Кец, на ракетодром, що нагадував Місяць. Далеко, далеко, в темних глибинах неба то спалахувала, то згасала невідома червона зірочка. Я догадався, що це до ракетодрому наближається з Землі ракета. Навколо Зірки Кец в темному просторі виднілися зовсім близькі зірки. Придивившись до них, я переконався, що ці «зірки» також витвір рук людських. Це були «підсобні підприємства», про які казав директор і яких я ще не знав. Більшість з них мала вигляд освітленого циліндра, але були й інші форми, — куби, кулі, конуси, піраміди. Деякі будівлі мали ще й прибудови, — від них ішли якісь рукави, труби, диски, невідомого мені призначення. Деякі «зірки» періодично викидали сліпуче проміння. Одні стояли нерухомо, інші повільно рухалися. Були й такі, які плавали одна коло одної, мабуть, з’єднані невидимим тросом. Цим обертанням, очевидно, створювалась штучна вага.

Крамер знову одвернув мою увагу. Показуючи на обсерваторію, він торкнувся своїм скафандром до мого і сказав:

— Встигнете ще надивитись. Натискайте кільце на грудях і стріляйте. Не можна гаяти часу.

Я натиснув кільце. В спину вдарило, і я полетів перевертом. Всесвіт завертівся переді мною. Я бачив то синє Сонце, то велетенську Землю, то темні простори неба, всіяні різнокольоровими зорями. У мене зарябіло в очах і закрутилась голова. Я не знав, куди я лечу, де Крамер. Надзвичайно неприємне почуття. І головне — я нічого не міг подіяти. Я згинався, випростувався, звивався — нічого не допомагало. Я заплющив очі і спробував ще раз натиснути кнопку. Знову удар в спину.

Розплющивши очі, я побачив, що з страшенною швидкістю падаю на ракетодром. Натиснув другу кнопку — удар в бік, і я метнувся геть від ракетодрому. Обсерваторію я давно загубив. Ракетодром почав віддалятися від мене по лівий бік. Земля світила голубим світлом внизу. Край її вже потемнів, — наближалась коротка ніч. З правого боку спалахнув вогник — певно, вибух портативної ракети Крамера. Ні, не буду більше стріляти. Треба розшукати Зірку Кец і спробувати повернутись. Вона з’явилась зовсім не в тому місці, де я думав — під ракетодромом. Я знову стрельнув і… закрутився ще дужче. Мене охопив відчай. Ці циркові вправи були зовсім не в моєму дусі… Щось ударило мене по нозі, потім по руці. Чи не астероїд?.. Якщо моя одежа прорветься, я миттю обернуся на кусок льоду і задихнусь… Мороз пройшов мені поза шкурою. Може, в моєму костюмі є вже дірка і міжпланетний холод пробирається до тіла?.. Я відчув, що задихаюсь. Права рука стиснута невидимим предметом. Легенький удар об скафандр, і я чую приглушений голос Крамера:

— Нарешті, я впіймав вас. Наробили ви мені клопоту… Я думав, що ви спритніший… Тільки не стріляйте більше. Ви металися з боку в бік, ніби піротехнічна шутиха, і я ніяк не міг вас впіймати. Ледве зовсім не загубив. Тоді б ви загинули.

Крамер відкинув мій білий плащ, в якому я зовсім заплутався. Живлюще проміння сонця хутко мене зогріло. Я вже не задихався. Кисневий апарат був справний, мені було важко дихати просто від хвилювання. Крамер знову підхопив мене під руки, як тоді, коли я вперше виходив з ракети.

— Тепер уже не випущу вас. Летімо разом, — він стрельнув зліва, справа, ззаду, і ми полетіли до маленької зірочки, де працював астроном-філософ.

«Всесвіт став на місце». Зірка Кец неначе падала вниз, а назустріч нам летіла зірочка обсерваторії. Проте, руху я не помічав, бачив тільки, як ця зірочка розгорається чимраз дужче, як змінна зірка.

Незабаром я міг розрізнити зовнішній вигляд обсерваторії. Вона являла собою незвичайне спорудження. Уявіть собі правильний тетраедр-чотиригранник, всі грані якого — трикутники. На вершині цієї трикутної піраміди містяться великі металеві кулі з великими круглими вікнами. Кулі з’єднані трубами, які служать разом з тим коридорами для переходу з однієї кулі до другої. На кулях стоять телескопи-рефлектори. Величезні угнуті дзеркала з’єднані з кулями легкими алюмінієвими фермами. Звичайної на Землі труби в «небесному» телескопі немає, — тут вона не потрібна. Крім гігантських телескопів, над кулями підносяться порівняно невеликі астрономічні інструменти — спектрографи, астрографи, геліографи. Маса обсерваторії поділена на чотири частини, розміщені в вершинах тетраедра і з’єднані металевими фермами. Через це обсерваторія має велику механічну стійкість.

Чим ближче підлітали ми до обсерваторії, тим більше Крамер стишував політ. Підлетівши зовсім близько, мій супутник змінив і напрям: почав наближатися до найближчої кулі по дотичній лінії. Крамер так уміло керував портативною ракетою, що ми спинилися майже впритул біля стінки труби, яка з’єднує кулі, не торкнувшись її. Така обережність, — як згодом пояснив мені Крамер, — була викликана тим, що обсерваторія не повинна зазнавати і найменших поштовхів. Горе тому відвідувачеві, який, причалюючи до ракети, необережно її штовхне. Тюрін весь гнів перекладе на нього, заявить, що йому зіпсували кращий знімок зоряного неба, мало не згубили його життя…

Крамер обережно натиснув кнопку в стіні. Двері відчинились і ми ввійшли в атмосферну камеру. Коли повітря її наповнило і ми зняли костюми, Крамер сказав мені:

— Цей старик буквально приріс до свого телескопа. Він не відривається навіть для того, щоб поїсти. Прилаштував коло себе балончики, банки і посмоктує з трубки, не припиняючи спостережень. Та ви й самі побачите. Тільки не дратуйте його філософськими суперечками. Ну, розмовляйте, а я тим часом злітаю подивитися, як ідуть роботи на новій оранжереї.

Він знову надів на голову скафандр. Я відкрив двері, що вели в обсерваторію, і ввійшов в освітлений електричними лампами коридор. Очевидно, я ввійшов або влетів «вниз головою», бо ці лампи опинились у мене під ногами. Щоб ненароком не роздушити їх ногою, я поспішив ухопитися за рятівні ремінці біля стін. Складані крила були зо мною, але я не зважився користатися ними в цьому святилищі страшного діда. Таким уявлявся він мені з оповідань Крамера і директора.

Обсерваторія здавалася зовсім безлюдною. Було дуже тихо. Тільки м’яко гуділи вентилятори, та десь шипіли, певно, кисневі апарати. Невідомо, куди й іти.

— Ей, послухайте! — досить голосно сказав я і кашлянув. Абсолютне мовчання. Я кашлянув гучніше. — Чи є тут хто? — вже голосно крикнув я.

З далеких дверей з’явилась кошлата голова молодого негра.

— Хто? Чого? — коротко спитав він.

— Федір Григорович Тюрін дома? Приймає? — пожартував я.

На чорному обличчі блиснула усмішка. Жарт прийнято.

— Приймає. А я спав. Я завжди сплю, коли у нас у Флориді ніч. Ви вчасно мене розбудили, — сказав балакучий негр.

— Як з Флориди потрапили ви на небо? — не втерпів я.

— Пароплавом, поїздом, аеропланом, дирижаблем, ракетою.

— Так, але… чому?

— Тому, що я до всього цікавий. Тут тепло, як у Флориді. Я допомагаю професорові, — це слово негр вимовив з повагою, — він зовсім дитина. Якби не я, він помер би біля свого окуляра, забувши про їжу. У мене є мавпенятко Міккі. З ним весело. Є книжки. І є велика цікава книга — небо. Професор розповідає мені про зірки.

«Очевидно, цей дід не такий уже й страшний», — подумав я.

— Летіть прямо по коридору, до кулі. В кулі є канат. Канат приведе вас до професора Тюріна, — в цей час закричала мавпа. — Що? Не можеш подивитися, хто там? З ким я говорю? Ха-ха! Воно не долетіло до мене і тепер борсається в повітрі посеред кімнати. У нього неодмінно мусять відрости крила, — переконано додав негр. — Без крил тут погано.

Я пролетів до сферичної стіни, якою закінчувався коридор, відкрив дверцята і зайшов у «кулю». До стін кулі були прикріплені машини, апарати, ящики, балони. Від вхідних дверей навскоси йшов досить товстий канат, зникаючи десь в отворі, що поділяв кулю на дві половини. Я вхопився за канат і почав перебирати його руками, посуваючись уперед, — вниз або вгору — не можу сказати. З цими земними поняттями тут доводиться попрощатися назавжди.

Я проліз в отвір і побачив людину. Вона лежала в повітрі. Від неї в усі боки йшли тонкі шовкові шнурки, прикріплені до стін. Це надавало їй вигляду павука в центрі свого павутиння. Павутиння розходилось променями. «Павук» був досить великий на зріст.

— Джон? — спитала людина несподівано тонким голосом.

— Доброго здоров’я, товаришу Тюрін! Я Артем’єв. Прилетів…

— А, знаю. Директор казав. На Місяць? Еге. Летимо! Чудово! — все це він говорив, не відриваючи очей від окуляра і не роблячи жодного руху. — Сідати не запрошую: немає на чому. Та й не потрібно.

Я постарався підібратися до «павука» ближче, щоб краще на нього роздивитись, але зробив це якомога обережніше, щоб не зачепити за одну з його павутин. Я чомусь думав зустріти лисого старика з білою бородою, патріарха. І перше, що помітив — величезну кучму сніжно-білого, густого волосся. Борода і вуси поголені. Ніс, як кажуть, римський. Обличчя біле, навіть бліде. Астрономи зрідні совам: віддають перевагу темряві перед сонячним світлом. Тюрін трішки повернув голову. Я побачив жваве чорне око з червонястими повіками. Певно, він перевтомлює свої очі. Я кашлянув.

— Не кашляйте в мій бік, безладу наробите! — суворо сказав він.

«Починається, — подумав я. — Вже й кашляти не можна. І чому?»

Придивившись ближче, я зрозумів. Тюрін «розклав у повітрі» книжки, папір, олівці, зошити, носову хустку, люльку, портсигар. Найменший рух повітря — і всі ці речі розлетяться. Доведеться кликати Джона ловити їх, бо самому професорові, мабуть, не легко розплутати своє павутиння. Цим павутинням він, очевидно, підтримував своє тіло в нерухомому стані біля об’єктива телескопа.

— Дуже велика труба у вашого телескопа? — сказав я, щоб почати розмову.

Тюрін розсміявся задоволеним сміхом.

— Еге, земним астрономам про такий телескоп не доводиться й мріяти. Тільки ж труби ніякої немає. Хіба, підлітаючи, цього не помітили?.. Пробачте, щоб не забути, я мушу продиктувати кілька слів.

Він почав раптом говорити фрази, пересипані астрономічними й математичними термінами. Потім обережно простягнув руку вбік і повернув важілець на чорному ящику, теж прив’язаному шнурами. Тюрін виробив практикою ці надзвичайно повільні, плавкі й обережні рухи. Якби ці рухи показати на екрані, глядачі були б певні, що механік надто повільно завертів ручкою апарата.

— Домашній секретар, — пояснив він. — Захований у коробочці, працює бездоганно і їсти не просить. Автоматичний запис на плівці, як ви, певно, вже догадались. Диктувати швидше, ніж писати самому. Спостерігаю, і тут же диктую. Машини допомагають мені робити і математичні обчислення. Про всякий випадок, маю олівець і папір. Не дишіть тільки в мій бік. Еге, так, телескоп, телескоп, кажу я. Такого на Землі не збудувати. Там земна вага ставить межу величині. У мене дзеркальний телескоп-рефлектор. І не один. Дзеркала мають в діаметрі сотні метрів. Є й рефлектори. Гігантські розміри. Тут і виготовлені з небесних матеріалів. Скло — з кристалічних метеорів, я тут справжній промисел метеорів, болідів організував. Еге, про що ж я казав? Хіба на Землі можна займатися астрономією? Вони там кроти проти мене. Я тут за два роки на ціле століття випередив їх. Ось почекайте, скоро видрукують мої праці. Візьміть планету Плутон. Що вони там, на Землі про неї знають? Час обертання навколо Сонця в добах знають? Ні. Середню відстань від Сонця? Ні. Нахил екліптики? Ні. Масу? Щільність? Силу ваги на екваторі? Час обертання на осі? Ні, ні і ні! Відкрили, називається, планету… — і він засміявся тоненьким сміхом. — А білих карликів, подвійні зорі? А будову галактичної системи? А загальну будову всесвіту? Та що й казати. Навіть атмосферу планет сонячної системи до пуття не знають. І досі сперечаються. Я не хвалюся, але у мене відкрить на двадцять Галілеїв стане. А не хвалюсь я тому, що в даному разі не людина прикрашає місце, а місце людину. Всякий астроном на моєму місці зробив би те саме. Та й не один я працюю тут. У мене цілий штат астрономів… І коли хто був геніальний, то це той, хто придумав, як збудувати надземну обсерваторію, що незмірно розширила наші уявлення про всесвіт. Еге, Кец. Йому ми завдячуємо.

Біля отвору щось заворушилось. Спочатку я побачив мавпеня, а потім кучеряву голову Джона. Мавпеня сиділо на голові у негра, глибоко запустивши пальчики в його буйну шевелюру.

— Товаришу професор! Ви ще не снідали? — спитав Джон.

— Провались! — коротко відповів Тюрін.

Мавпеня верескливо закричало.

— Ось і Міккі те саме говорить. Випийте гарячого кофе! — наполягав Джон.

— Згинь, пропади! Забери геть свою крикуху!

Мавпеня продовжувало кричати.

— Не заберу, поки не поснідаєте!

— Гаразд. Нічого з вами не вдієш. Ось бачиш, уже почав, п’ю, їм, — Тюрін обережно підтягнув до себе гумову кишку від балона і, відкривши кран, трохи посмоктав.

Мавпа і Джон зникли. Але через кілька хвилин знову виринули. Так повторювалось кілька разів, аж поки, на думку Джона, професор не ввів у себе достатню кількість калорій.

— І отак щодня, — зітхнувши, сказав Тюрін. — Просто-таки мучителі. Але й те сказати, без них забуваю. Зовсім забуваю про їжу. Астрономія — це, юний друже мій, така захоплююча річ… Ви думаєте, що астрономія — наука? Наука про зорі? Ні. По-справжньому кажучи, це світогляд. Філософія!

«Почалося», — з переляком подумав я. І, щоб уникнути небезпечної теми, спитав:

— Скажіть, будь ласка, чи потрібен справді біолог у подорожі на Місяць?

Тюрін обережно повернув голову до мене і подивився допитливо, недовірливо.

— А ви що ж, про філософію і слухати не хочете?

Згадавши поради Крамера, я поспішно відповів:

— Навпаки, я дуже цікавлюсь філософією, але зараз… залишилось мало часу, мені треба підготуватись. Я хотів би знати…

Тюрін уже припав до окуляра телескопа і мовчав. Невже розсердився? Я не знав, як вийти з незручного становища.

Мозок професора, очевидно, працював за своєрідними зчепленнями асоціацій. Але Тюрін раптом заговорив, і не таким тонким голосом, як раніше:

— Я нікого не маю на Землі, — ні дружини, ні дітей. В звичайному розумінні, я самотній. Але мій дім, моя батьківщина — вся Земля і все небо. Моя сім’я — всі трудящі в світі, такі ж славні хлопці, як ви.

Від цього несподіваного компліменту у мене полегшало на душі.

— Ви думаєте, тут, в цьому павучому закутку, я відірвався від Землі, батьківщини, її інтересів? Ні. Ми тут робимо велике діло. Ви ще познайомитесь з усіма науковими розгалуженнями Зірки Кец.

— Де з чим я вже познайомився в бібліотеці. «Сонячний стовп»…

Тюрін раптом обережно простягнув руку, включив апарат — «автоматичний секретар» — і продиктував йому декілька фраз, очевидно, записуючи останні спостереження або думки, і тоді продовжував:

— Я дивлюсь на небо. І що найбільше вражає мій розум? Вічний рух. Рух — це життя. Припинення руху — це смерть. Рух — щастя. Зв’язаність, припинення руху — страждання, нещастя. Щастя в русі — русі тіла, мислі. На цьому фундаменті можна побудувати навіть мораль. Як ви гадаєте?

Настав критичний момент. Я не знав, як відповісти.

— Мені здається, ви маєте рацію, — нарешті, сказав я. — Але ж це така глибока ідея. Її треба продумати.

— Ага! Ви все-таки вважаєте, що це глибока ідея? — весело запищав він і вперше так різко повернувся, що його павутиння заколивалось. Що було б, якби я розсердив його! Добре, що тут падіння неможливе.

— Так, тепер я буду думати над цією ідеєю, — сказав я, щоб остаточно завоювати симпатію свого майбутнього товариша по подорожі. — А зараз за мною залетить Крамер, і я хотів би…

— Ну, що ж ви хотіли б знати? Для чого на Місяці потрібен буде біолог? Я думаю, що він може бути потрібен. «Місяць зовсім мертва планета. На Місяці зовсім немає атмосфери і тому зовсім немає органічного життя». Так думають. Так звичайно думають. Я дозволяю собі думати трохи інакше. Авжеж, дозволяю собі так думати на підставі деяких моїх спостережень. Мій телескоп… Та ось, будь ласка, погляньте на Місяць. Чіпляйтеся по моїх шнурах, тільки обережно. Не зачепіть книжок. Ось так. Ну, одним оком…

Я глянув в об’єктив і аж скрикнув. Я побачив поверхню Місяця на такий близькій відстані, що можна було виразно розрізнити навіть окремі скелі і розколини. Край однієї такої скелі виблискував різнокольоровими вогнями. Це були, очевидно, виходи кристалічних гірських порід.

— Ну, що ви скажете? — самовдоволено сказав Тюрін.

— Мені здається, що я бачу Місяць ближче, ніж Землю з висоти Зірки Кец.

— Еге, а коли ви подивитесь на Землю в мій телескоп, то побачите і свій Ленінград. Так от. Я гадаю, що на Місяці можуть бути, хоча б у найменшій кількості, гази, можуть бути й деякі рослини. Так от. Завтра летимо. Я, власне, не любитель подорожей. Мені і звідси все видно. Але на цій експедиції наполягає наш директор. Дисципліна — насамперед… Так от… Я хотів повернутися до нашої розмови про філософію руху…

Безконечний прямолінійний рух точки в просторі — безглуздя. Такий рух нічим не різниться від нерухомості, від стояння. Безконечність попереду, — безконечність позаду, — немає масштабу. Всякий пройдений відрізок шляху, порівняно з безконечністю, дорівнює нулю.

Але як же бути з рухом в усьому Космосі? Космос вічний. Рух у ньому не припиняється. Невже ж і рух Космосу— безглуздя?

Я кілька років думав над цим, аж поки не знайшов, де зарита собака.

Я думав про природу руху. І справа, виявляється, зовсім проста. Факт той, що в природі взагалі немає безперервного безконечного прямолінійного руху, хоча б і по кривій. Всякий рух переривчастий, ось в чому секрет! Ще Менделєєв довів закономірну переривчастість величин, — навіть величин, — в даному разі, — атомів. Еволюційне вчення заміняється генетичним, чимраз більша роль в розвиткові організмів надається стрибками, мутаціям. Переривчастість магнітних величин довів Вейсс, переривчастість промінювання — Планк, а переривчастість термічних характеристик — Коновалов. Космос вічний, але всі рухи в Космосі переривчасті. Сонячні системи народжуються, розвиваються, старіють і вмирають, закінчивши свій цикл, щоб народитися знов. Мають кінець і початок, а значить і масштаби виміру. Те саме відбувається і в органічному світі… Вам усе зрозуміло? Ви стежите за моєю думкою?..

На моє щастя, в отворі знову з’явилась голова негра з мавпеням.

— Товаришу Артем’єв! Крамер чекає вас в атмосферній камері, — сказав негр.

Я поспішив попрощатися з професором і виповзти з павучого закутка.

Признаюсь, Тюрін примусив мене подумати про його філософію. «Щастя в русі». Але яке сумне видовище, коли дивитися збоку, являє собою творець філософії руху! Якась темна щілина, загублена в темних просторах неба, і в ній, заснована павутинням, нерухомо висить людина. І так дні, місяці, роки. Але Тюрін щасливий, це безсумнівно. Недостача руху тіла замінюється у нього інтенсивним рухом мислі, мозкових клітин.

XII. Тюрін тренується

Я побачив в атмосферній камері Крамера. Він навіть не знімав свого скафандра, очевидно, поспішав. Я швидко одягся. Крамер знизив атмосферне тиснення майже до повного вакууму і відчинив зовнішні двері. Не відпускаючи мене від себе, він обережно відділився від стін обсерваторії боковим сковзним рухом, потім короткими пострілами обернувся до Зірки Кец і, тримаючи мене перед себе, зробив кілька сильних вибухів. Ми помчали до Зірки з великою швидкістю. Тепер він міг і випустити мене з рук, але, мабуть, вже не довіряв моєму вмінню і придержував ззаду за лікоть.

Коли ми наблизились до Зірки, я побачив, що вона обертається — і досить швидко — на своїй поперечній осі. Очевидно, ремонт оранжереї закінчено, і тепер утворювалась значніша штучна вага.

Нелегка справа пришвартуватись до крила вітряка, коли він працює! Але Крамер справився з цим завданням. Він почав описувати кола над кінцем циліндра Зірки, аж поки ці рухи не зрівнялися, потім ухопився за скобу.

Не встиг я роздягтися, як мене викликала до себе Меллер.

Не знаю, на скільки в ракеті збільшилась вага, певно, вона була не більша за одну десяту земної. Але я відчув знайоме і, треба сказати, приємне напруження мускулів. Приємно було «ходити» ногами по «підлозі», знову знайти верх і низ.

Вага має, звичайно, і свої великі переваги. Всі речі стають на місце. Повітряний пил поволі осідає вниз, очищаючи повітря. Можна користуватися полум’ям звичайних горілок.

— Я послала по Тюріна, — сказала Меллер, побачивши мене. — Він зараз буде тут. Нелегко нам було вирвати його з павутиння. Як ви його знайшли?

— Оригінальна людина, — відповів я. — Одначе, я думав зустріти…

— Я не про те, — перебила мене Меллер. — Який він має вигляд? Я питаю, як лікар.

— Дуже блідий, трохи набрякле обличчя…

— Звичайно! Він живе неможливим життям. Адже в обсерваторії є невеличкий сад, гімнастичний зал, апарати для тренування мускулатури, але Тюрін нехтує своїм здоров’ям. Признатися, це я умовила директора відрядити Тюріна на Місяць. Нехай провітриться, кажучи фігурально. Я наполягатиму на докорінній зміні його життєвого режиму, інакше ми скоро втратимо цю потрібну нам людину.

Тюрін з’явився раніше, ніж я чекав. При яскравому світлі амбулаторії Тюрін мав ще гірший вигляд. До того ж, мускули його ніг зовсім одвикли від руху, навіть значно атрофувались. Якби його зараз перенести на Землю, він, мабуть, почував би себе, як риба, викинута на берег. Тюрін і тут ледве стояв на ногах. Його коліна підгинались, ноги тремтіли, він безпомічно вимахував руками.

— Ось до чого ви себе довели! Не людина, а кисіль, — сказала Меллер.

Маленька енергійна жінка вичитувала старому вченому, як неслухняній дитині. Вона відправила його на масаж і потім звеліла прийти на медичний огляд.

Коли Тюрін пішов, Меллер звернулася до мене:

— Ви біолог і зрозумієте мене. Тюрін — виняток. Всі ми почуваємо себе, як ви бачите, прекрасно. Одначе, ця легкість «небесного життя» дуже мене непокоїть. Ви не відчуваєте, або майже зовсім не відчуваєте, свого тіла. Це дуже приємне відчуття. Але які наслідки? Навіть наші старожили живуть в світі невагомого не більше як три роки. Кец — молода зірка. А що буде через десяток років? Нарешті, як розвиватимуться новонароджені діти? І діти дітей? Цілком імовірно, що кістки скелета будуть дедалі м’якшати, драгліти, м’язи атрофуватися. Як таке пристосування до середовища відіб’ється на загальному стані організму? Це перше, що дуже непокоїть мене, як людину, яка відповідає за здоров’я нашої небесної колонії. Друге — космічне проміння. Незважаючи на оболонку нашого житла, яка частково затримує це проміння, ми дістаємо його тут все-таки значно більше, ніж на Землі. Поки що я не бачу шкідливих наслідків. Але ж, знову таки, — у нас ще занадто мало матеріалу для спостережень. У мух-дрозофіл тут спостерігається посилена мутація. При чому багато з тих, що народжуються з летальними генами, — не дають потомства. Що, коли космічне проміння, кінець-кінцем, матиме такий самий вплив і на людей, які живуть на Зірці? Раптом у них почнуть народжуватися діти-потвори або метрвонароджені… Кінець-кінцем, все в наших руках. Усі шкідливі наслідки ми можемо усунути. Ми можемо створити яку завгодно штучну вагу, коли захочемо, то навіть більшу, ніж на Землі. Ми можемо ізолюватися від космічного проміння. Але нам треба проробити надзвичайно багато дослідів, щоб визначити оптимальні умови… Бачите, скільки роботи для вас, біологів.

— Так, роботи тут вистачає, — сказав я, зацікавлений словами Меллер. — І ця робота потрібна не тільки для влаштування небесних колоній, але й для Землі. Наскільки розширяться наші знання про живу і мертву природу! Я щасливий, що випадок привів мене сюди.

— Тим краще. Нам потрібні працівники-ентузіасти, — сказала Меллер.

«Випадок, який привів мене сюди», примусив згадати про Тоню. Що з нею і як її розшуки?

Я попрощався з Меллер і вилетів у коридор. На цей раз він справді таки нагадав погожий літній вечір з комахами, літаючими в повітрі. Люди нагадували бджіл, що повертаються у вулик після трудового дня. В коридорі чути було тріпотіння й дзижчання крилець, веселий сміх, голоси, пісні. Хоч невеличка вага вже й була, люди за звичкою допомагали собі крильцями. Вони підстрибували, пролітаючи кілька метрів, як летючі риби. Деякі вправлялися в тому, щоб швидко ходити по підлозі. Інші підхоплювали один одною і йшли живою пірамідою. Скільки молодих, веселих, засмаглих облич! Скільки забав і пустощів! Ось група дівчат, порушуючи «вуличний» рух, грають у «м’яча», при чому «м’ячем» була одна з них, — маленька, повненька блондинка. Вона верещала, перелітаючи з рук до рук. Почулися протестуючі голоси старших:

— Що за дитячі вигадки! Ідіть у спортивний зал або сад.

Але таких голосів було небагато. Очевидно, робота зовсім не втомлювала людей в цьому «легковажному» світі.

Якийсь молодий хлопець удавав з себе грузовик. Гудів носом і, нахиливши голову, йшов пробоєм уперед. Я кинувся від нього в бік і поспішив ухопитися за ремінці. Так, боком, попід стіною, я і дійшов до дверей Тониної кімнати.

Вона сиділа біля вікна на легкому алюмінієвому стільці. Очевидно, за цей час із складу принесли меблі. За вікном — на чорному небі — величезне зоряне кільце «нічної» Землі. Світло зорі рум’янило обличчя і руки Тоні. Давно вона не здавалася мені такою чарівною. Справді бо, я побачив її «в новому світлі». Це ніжно-рожеве світло було своєрідне і ефектне. Тоня здавалась прозорою і освітленою зсередини, ніби рожева фарфорова статуетка. Її обличчя було замислене, і я хотів угадати, що вона думає.

Я підійшов до неї і сказав, усміхаючись:

— Ну, скільки ви тепер важите? — мабуть, веселий настрій натовпу заразив і мене.

Я взяв Тоню за плечі і легко підняв її, як маленьку дівчинку.

Вона сумно посміхнулась і сказала:

— Посадіть мене на місце, Артем’єв.

— Чого ви сумуєте?

— Так… Згадала про маму…

Тоня дуже любила свою матір, ще не стару, дуже милу жінку з сивіючим коротким волоссям і свіжим обличчям.

— «Земне притягання» впливає? Туга за батьківщиною? Ностальгія?

— Можливо, — відповіла вона.

— А що з Євгеньєвим?

— Ще не додзвонилась. Апарат увесь час зайнятий… А як ваша розмова з директором?

Я розвів руками.

— Завтра лечу на Місяць!

— Надовго? — вона глянула на мене. Навіть білки її очей забарвились у рожевий колір.

— Не знаю. Сам політ, кажуть, триває не більше як п’ять-шість днів. Але скільки пробудемо на самому Місяці — невідомо.

— Це дуже цікаво. Я хотіла б побувати на Місяці. Але мене тимчасово пошлють до лабораторії, яка так далеко від Землі, що туди вже не досягає земне промінювання. В тіні там холод світових просторів. Мені доведеться устаткувати нову лабораторію для вивчення електропровідності металів при низьких температурах, — очі її пожвавішали. — Є цікава проблема… Ви знаєте, що опір проти електричного струму в металах знижується із зниженням температури. При температурах, близьких до абсолютного нуля, опір майже дорівнює нулеві… Над цими питаннями працював ще Капіца. Але як важко було на Землі досягати низьких температур! Треба створювати складну кріогенну апаратуру для добування рідкого гелію та водню. Інша справа — в міжпланетних просторах… І от ідея… Уявіть собі металеве кільце, вміщене у вакуумі, в температурі абсолютного холоду. В кільце спрямовується індуктований струм. Його можна довести до надзвичайної потужності. Цей струм циркулюватиме в кільці вічно, якщо не підвищиться температура. При підвищенні ж температури відбувається миттєвий розряд. Якщо в кільці дати струм досить високої напруги, то ми зможемо мати щось ніби законсервовану блискавку, яка виявить свою активність, тільки-но температура підвищиться.

— Блискавка, законсервована в посудині Дюара, з підривником, падає на Землю. Вдаряючись об її поверхню, пістон вибухає, температура в посудині підвищується, блискавка дає руйнаційний ефект, — сказав я.

Тоня посміхнулась.

— Які у вас кровожерні думки. Я не думала про таке застосування.

— Зовсім не кровожерні, — заперечив я. — З війнами покінчено. Але можна зривати скелі, айсберги…

— Ясна річ! Питання лише в тому, що при відсутності опору спадає і напруга, а значить і потужність… Треба зробити обчислення. Отут би в пригоді став Палій! — вигукнула вона пристрасно.

Це була пристрасть ученого, але пристрасть, звернена все ж ученою жінкою до вченого чоловіка. Тоня, мабуть, прочитала тінь незадоволення на моєму обличчі.

— Не сердьтеся, — сказала вона. — Ви ж знаєте, що в мені говорить не кохання… Ми завтра розлучаємось, і, можливо, надовго, — вона ласкаво поклала руку на моє плече.

Яка шкода, що тут така мала вага! Я хотів би відчути певну земну вагу цієї руки…

* * *
Проте, вилетіти другого дня, як ми гадали, нам не пощастило: мене повідомили, що Тюрін захворів.

— Що з ним? — спитав я у Меллер.

— Розкис наш філософ, — відповіла вона. — Від «щастя» захворів — від руху. По суті кажучи, з ним нічого особливого не сталось. Скаржиться на біль у ногах. Литки, бачте, болять. Походив трохи, от кволі м’язи й заболіли. Це дурниці, але як його такого на Місяць пустити? І собі, і вам задасть клопоту. Тепер у нас на Зірці створено штучну вагу, яка дорівнює десятій частині земної. А на Місяці все-таки дорівнює шостій. Там, чого доброго, він і ніг не потягне. Не носити ж його на руках. От я й вирішила дати йому потренуватися кілька днів. В «небі» є склади впійманих астероїдів. Дрібні астероїди, небесне каміння, уламки планет складають у вигляді кулі. Утворюються мікроскопічні планетки. Щоб окремі куски не розлітались від випадкових поштовхів, наші геліозварювачі розтопили і зварили поверхню цих планеток. До однієї такої «бомби» ми прикріпили сталевим тросом порожнисту кулю і надали їй колового руху. Виникла відцентрова сила, а від неї всередині порожнистої кулі — вага, яка дорівнює вазі на Місяці. Ось у цій кулі і тренується Тюрін. В кулі є повітря. Тиснення і кількість кисню такі самі, як у скафандрі міжпланетного костюма. Злітайте, голубе, одвідайте Тюріна і розкажіть мені потім, як він там себе почуває і що поробляє. Тільки самі не летіть. Захопіть з собою вашу няньку — Крамера.

Я розшукав Крамера в гімнастичному залі. Він виробляв на трапеції такі карколомні штуки, про які цирковим гімнастам на Землі і мріяти не доводиться.

— Полетіти я з вами полечу, але вам і самому пора вже навчитися літати в міжпланетному просторі. Навіть необхідно. Адже ви на Місяць летите, а під час такої подорожі всяке може трапитись.

Крамер прив’язав мене до себе довгим дротом і дав мені самому летіти до «манежу» Тюріна. Я вже не перекидався і «стріляв собою» досить вдало. У мене бракувало тільки вміння «приземлятись» до кулі. Крамер допоміг, і через чотири хвилини після відльоту ми вже вповзали в металеву кулю. Не встигли ми вийти з атмосферної камери, як почули несамовитий вереск і крики. Я з цікавістю окинув поглядом середину кулі, освітленої з «стелі» великою електричною лампою. Внизу я побачив таку картину: Тюрін сидів на «підлозі» і бив кулаками по гумовому килиму. Навколо Тюріна гігантськими стрибками вистрибував негр Джон. Його нерозлучне мавпеня з веселим вищанням стрибало з плечей Джона до «стелі», хапалося там за ремінці, чіпляючись, перебігало з місця на місце і тоді знову потрапляло на плече або голову Джона. «Місячна вага», очевидно, припала до смаку Джонові і мавпеняті, чого не можна було сказати про Тюріна.

— Вставайте, професоре! — дзвінко кричав Джон. — Лікар Меллер казала, щоб ви ходили п’ятнадцять хвилин, а ви ще й п’яти не ходили.

— Не встану! — розгнівано пищав Тюрін. — Що я тобі — кінь на корді? Мучителі! У мене і так ноги і одвалюються.

Я і Крамер «упали з неба» біля Тюріна. Джон перший побачив нас і зрадів.

— Ось дивіться, товаришу Артем’єв, — вигукнув він, — професор мене не слухає, і лікаря не слухає, знову хоче залізти в своє павутиння…

Мавпеня, побачивши нас, почало плюватись і верещати.

— Та вгамуй ти свій патефон! — ще тонше й гучніше закричав Тюрін. — Здорові були, товариші! — звернувся він до нас і, ставши навпочіпки, важко підвівся.

«Ну, як з таким на Місяць летіти?» — подумав я і перезирнувся з Крамером. Той тільки головою мотнув.

— Як же так? — не вгамовувався Джон. — Адже ви, професоре, самі казали мені не раз, що чим більше руху, тим більше щастя…

Такий «філософський аргумент» з боку Джона був несподіваний. Ми з Крамером мимоволі посміхнулись, а Тюрін почервонів від гніву.

— Треба ж розуміти! Треба ж розуміти! — відповів він верескливо. — Є різного роду рух. Ці грубі фізичні рухи заважають вищим рухам клітин мого головного мозку, моїм думкам. І потім — всякий рух переривчастий. А ти хочеш, щоб я ходив без перерви. Нате, їжте моє м’ясо, пийте мою кров! — і він почав ходити з виглядом мученика, крехтячи, охкаючи та зітхаючи.

Джон відвів мене вбік і швидко зашепотів:

— Товаришу Артем’єв. Я дуже боюся за мого професора. Він такий кволий. Йому небезпечно без мене летіти на Місяць. Я просив директора, лікаря, щоб і мене пустили разом з професором. Адже без мене він навіть їсти-пити забуває. Хто його напоїть, нагодує на Місяці?..

Мені здалося, що у негра навіть сльози виступили на очах. Він гаряче любить «свого» професора. Я, як умів, заспокоїв Джона і обіцяв дбати за професора під час подорожі, як сам Джон.

— Ви відповідаєте за нього! — урочисто промовив негр.

Повернувшись на Зірку, я розповів Меллер усе, що бачив. Вона непохвально похитала головою.

— Доведеться мені самій взятися за Тюріна.

І ця маленька, енергійна жінка справді полетіла в «манеж», щоб «поставити скоріше Тюріна на ноги».

Я теж не марнував часу: старанно вчився літати в міжпланетному просторі і, за словами мого вчителя, зробив великі успіхи.

— Тепер я спокійний, що під час подорожі на Місяць ви, принаймні, не потонете в безоднях неба, — сказав Крамер.

Через кілька днів Меллер повернулася з «манежу» і оголосила:

— На Землю я б ще не зважилась пустити професора, але для Місяця він «в повній місячній формі».

XIII. До місячної орбіти

Наступного дня ми вирушили в подорож. Прощання з Тонею було коротке, але тепле. Вона міцно потиснула мені руку і сказала:

— Бережіть себе… для мене.

Ач як! А ось я і не придумав сказати їй таку фразу.

Тюрін досить бадьоро ввійшов у ракету. Джон проводжав його з перекривленим обличчям, — здавалося, він ось-ось заплаче.

— Бережіть же його! — крикнув він мені перед тим, як двері ракети зачинились.

«Бережіть себе, бережіть його…»

* * *
Виявляється, ми летимо на Місяць не прямим шляхом, а по спіралі, обертаючись навколо Землі як супутник. І невідомо, скільки триватиме наша подорож. Летимо ми у великій ракеті, в якій можуть розміститися двадцять чоловік. А нас всього шестеро: троє членів наукової експедиції, капітан, штурман і механік. Вільний простір ракети зайнято запасами харчів, вибухових речовин, рідкого кисню. Крім того, ми веземо з собою «на спині» невеличку ракету-вагон на колесах для подорожування по місячній поверхні. Через те, що опору повітря немає, «місячний автомобіль», прикріплений до поверхні нашої ракети, не зменшить швидкості польоту.

Тюрін почував себе дуже погано, і я розумів його. Можна звикнути до ваги, можна звикнути й до невагомості. Але, здається, ніколи не звикнеш до тих змін, коли твоє тіло то нічого не важить, то раптом ніби наливається свинцем. Добре ще, що у нас були достатні запаси харчів і пального. Ми могли не поспішати, і вибухи були помірні. Їх було мало чути, — звук передавався тільки стінами ракети, і до цих звуків можна було звикнути, як до дзижчання мотора або цокання годинника. Але посилення ваги!..

Тюрін зітхав, ахав. Кров то припливала до його обличчя, і воно ставало багровим, майже синім, то відпливала. Обличчя бліднуло, жовтіло.

Коли невагомість тіла поверталась, астроном починав говорити вголос — звичка, яку він набув в своїй самотині. Говорив він без зв’язку, то переказуючи цікаві астрономічні відомості, то виголошуючи «філософські сентенції».

— Чому таке привабливе кіно? Тому, що в ньому ми бачимо рух…

Потім починав стогнати і корчитись, потім знову виголошувати:

— В світовому просторі можуть бути газові кільця, газові нагромадження. В тому числі й кисень. Треба їх розшукати і використати для наших небесних колоній.

Я дивився у вікно. В міру того, як ми віддалялися від Землі, вона чимраз меншала, наш «день» чимраз довшав, ночі чимраз коротшали. По суті кажучи, це були не ночі, а звичайні сонячні затемнення.

Якщо Земля чимраз меншала, то Місяць змінювався в своєму розмірі залежно від того, в якій точці орбіти перебувала наша ракета. Коли ми були в протилежній точці від Місяця, він здавався маленьким, — значно меншим, ніж на Землі; коли ж ми наближались до нього, він збільшувався, — ставав невидано величезним. Це було дуже цікаве видовище.

Нарешті, настав момент, коли максимальні розміри Місяця зрівнялися з розмірами Землі. Цей розмір не змінювався протягом цілої доби, — часу обертання ракети навколо Землі. Півдоби Місяць пухнув, збільшуючись у розмірах, півдоби — «худнув».

Коли максимальні розміри Місяця зрівнялися з уявними розмірами Землі, капітан, який не раз робив подорож до місячної орбіти, сказав нам:

— Вітаю! Ми пройшли чотири п’ятих відстані, яка відділяє нас від Місяця. Сорок вісім земних радіусів позаду. Земний радіус — 6.378,4 кілометра — служить у наших міжпланетних подорожах — в межах Сонячної системи — одиницею виміру. Це щось ніби миля «безповітряних навігаторів».

Безхмарний, ясний день довшає. Його доба вже більша від земної. Капітан каже, що вплив Місяця позначається щораз більше. Його притягання викривляє путь ракети. Рух ракети то прискорюється, то стишується. Ми вже потрапили в чіпкі обійми нашого земного супутника. Місяць не хоче відпускати нас від себе. Якби не сила протидіяння, що її породжують наші вибухові прилади, ми були б вічними полонениками Місяця. Наскільки ж небезпечне притягання величезних планет Сонячної системи!..

Під час польоту капітан надовго залишав керування, даючи ракеті летіти накресленим шляхом. Небезпеки в цьому не було. Але тепер доводиться бути уважним. Капітан майже не відходить від пультів керування, хоч вони й механізовані.

Тепер ми мчимо довкола Землі, приблизно по тій самій орбіті, що і Місяць, а тому й обертаємось довкола Землі за такий самий час: щось із тридцять земних діб. Наші ночі, — сонячні затемнення, — стали такі ж рідкі, як місячні на Землі. Ракета дедалі рідше наздоганяла Місяць, аж поки нарешті їх рухи не зрівнялись. Ракета досягла такої ж відстані від Землі, як і Місяць. Відстань між ракетою і Місяцем стала незмінною.

Все ще здавалося, що Місяць, Земля і ракета — нерухомі, а зоряне склепіння безперервно рухається.

— Першу велику небесну колонію, — казав Тюрін, — ми заснуємо на відстані п’яти з половиною земних радіусів від поверхні Землі, себто 35 тисяч кілометрів. Час обертання навколо Землі цих небесних колоній збіжиться з земною добою. Там буде майже вічний день, змінюваний короткими сонячними затемненнями. Земля здаватиметься в 33 рази більшою, ніж Місяць. Це значно нижче, ніж там, де ми перебуваємо зараз. Але в 35 разів вище від Землі, ніж Зірка Кец.

— Ну, це ще не так скоро буде, — я кажу про небесні колонії, — заперечив геолог Соколовський, розправляючи свої пухнасті вуса і русяву гостру борідку. Посмішка не сходила з його обличчя. Він був огрядний, веселий, життєрадісний чоловік. — Нам, батечку мій, потрібні спершу матеріали. Не можна все притягти з Землі. Навпаки, ми ще Землі мусимо посилати деякі «небесні» подарунки. Ось колекцію метеоритів ми вже послали. Добра колекція.

— Увесь рій Леонідів, — розсміявся Тюрін.

— Нам потрібно багато заліза, нікелю, сталі, кварцу для спорудження наших жител.

— І де ж ви дістанете ці копалини? — спитав я.

Слово «копалини» викликало новий вибух сміху Соколовського.

— Не копалини, а літалини, чи що, — сказав він. — Метеорити, — ось вони, «копалини». Не дурно я ганявся за ними.

— Метеоритний промисел організував я. Це моя ідея! — вкинув поправку Тюрін.

— Я й не заперечую цього, професоре, — відповів Соколовський. — Ідея ваша, здійснення моє. Ось недавно я відрядив Євгеньєва в нову розвідку…

Прізвище «Євгеньєв» змусило мене пригадати весь шлях, який привів мене на небо. Навіть дивно, як хутко всі ці особисті справи відійшли на задній план перед незвичайними враженнями неба…

— Ми знайшли цілий рій дрібних метеоритів зовсім недалеко від Зірки Кец. Вище траплялись і більші. Ми дослідили їх і знайшли залізо, нікель, кремнезем, глинозем, кальцій-оксид, польовий шпат, хромове залізо, графіт і інші прості та складні речовини. Все, що треба для будівництва плюс кисень для рослин та вода. Користуючись енергією Сонця, ми можемо обробити ці матеріали і виготовити все, що нам треба, аж до олівців. Кисень і вода, звичайно, не в готовому, а в зв’язаному вигляді. Але хеміків це не утрудняє.

— За даними товариша Соколовського, я вивчив рух цих залишків загиблих небесних тіл, — втрутився в розмову Тюрін, — і прийшов до цікавих висновків. Частина метеоритів прилетіла здалеку. Більшість же мали ту саму орбіту довкола Землі, що і Зірка Кец…

— Це я звернув вашу увагу, професоре, — сказав Соколовський.

— Так. Але висновки зробив я.

— Не будемо сперечатися, — примирливо зауважив Соколовський.

— Я не сперечаюсь. Я тільки люблю точність. На те я й учений, — пробурмотів Тюрін і навіть підвівся в кріслі, але одразу ж опустився і заохкав. — Меллер має рацію. Зовсім я охляв за роки нерухомого лежання в світі невагомості, — сказав він. — Треба буде змінити режим.

— От на Місяці ви проманежитесь, — знову зареготав геолог.

— Еге. То я хотів сказати про мою гіпотезу, — продовжував Тюрін. — Метеоритів, які обертаються довкола Землі, так багато, що, треба думати, вони є залишком маленького земного супутника, другого Місяця. Це був зовсім крихітний Місяць. Коли ми підрахуємо кількість цих метеоритів, то зможемо «реставрувати» колишні розміри цього супутника, як палеонтологи реставрують кістяки вимерлих тварин. Маленький другий Місяць. Але він міг світити не менше, як наш Місяць, бо був ближче до Землі. Хто бачив на Землі цей загиблий супутник? Навряд чи тоді існували на Землі навіть нижчі тварини.

— Пробачте, професоре, — раптом втрутився механік — молодий чоловік, схожий на індуса кольором шкіри і високою, худорлявою постаттю. — Мені здається, на такій близькій відстані маленький Місяць не міг існувати. Земне притягання занадто сильне…

— Що? Що? — закричав Тюрін і підскочив до стелі. — А крихітна Зірка Кец чому не падає на Землю? Вся справа в швидкості руху… Маленький Місяць все-таки загинув, — примирливо сказав він. — Сили інерції і земного притягання, які боролися з ним, розірвали його на шматки. На жаль, це загрожує і нашому Місяцеві. Він розпадеться на уламки. І Земля матиме прекрасне кільце, як у Сатурна. Я гадаю, що кільце дасть не менше світла, ніж Місяць. Місячне кільце прикрашатиме всі ночі земних жителів. Але все-таки це буде втрата.

— Невідшкодовна втрата, — вкинув я.

— Хм… хм… А може відшкодовна. У мене є один проект, але про нього я поки що промовчу.

— А як ви полювали на метеорів? — спитав я геолога.

— Так, це цікаве полювання, — відповів він. — Я полював за ними не тільки на орбіті Зірки Кец, але й…

— В поясі астероїдів, між орбітами Марса і Юпітера, — перебив Тюрін. — Земні астрономи знайшли більше як тисячу цих астероїдів. Мій каталог має понад чотири тисячі. Ці астероїди — теж залишки планети, більшої, ніж загиблий Місяць. За моїми обчисленнями, це була планета, більша, ніж Меркурій. Марс і Юпітер взаємним притяганням розірвали її на шматки. Не поділили! Кільце Сатурна — теж загиблий супутник цієї планети, роздрібнений на шматки. Бачите, скільки вже покійників у нашій Сонячній системі. Чия тепер черга? Ой, ой… знову ці поштовхи!

— Більше руху — більше щастя, — не втерпів я.

— Що ж, щастя є і в болі. Біль теж рух, — серйозно відповів Тюрін. — Та коли біль придушує інший рух — думки… — удачливий астроном знову обернувся на невдачливого філософа.

Я замовк і одвернувся до вікна. У вікні все те ж чорне небо, густо всіяне зоряним порохом. Так можна летіти роки, сторіччя, і картина буде однакова…

І нараз мені згадалась моя давнішня подорож у вагоні звичайнісінького поїзда з дідусем-паровозом. Було літо, вечір. Сонце сідало за ліс, визолочуючи хмари. У відчинене вікно вагона пахло лісовою вологістю і запахом борця-аконіта, — потім солодким запахом липи. В небі за поїздом біг молодик. Ліс змінився озером, озеро — пагорками з розкиданими на них будинками та садками. Далі — ниви, запах гречки. Скільки різноманітних вражень, скільки «руху» для «ока, вуха, носа, — висловлюючись мовою Тюріна. А тут — ні вітру, ні дощів, ні змін погоди, ні дня, ні ночі, ні літа, ні зими. Вічна одноманітність неба, незмінний клімат у ракеті… Ні, хоч як цікаво побувати в небі, на Місяці, на планетах, але це «небесне життя» я не проміняю на земне…

Мої думки полинули в Ленінград, на Середній проспект. Сірий триповерховий будинок. Широкий вестибюль з підлогою із кам’яних плит, широкі сходи. Плакати на стінах. Веселі молоді голоси студентів. Жіночий сміх. Юрби молоді на сходах і в коридорах. Моя невеличка лабораторія фізіології рослин. Столи, заставлені скляним посудом. Мої молоді помічники, студенти-практиканти. Їх радісні, веселі обличчя. Радісні від молодості і від того, що вони опановують науку і незабаром віллються в армію наукових працівників, які будують нове прекрасне життя… І проміняти все це на страшне синясте Сонце, на вічно траурний небозвід… Ніколи! При першій нагоді я повернуся на Землю.

— …Полювання на астероїдів — найзахоплюючий вид полювання, — почув я басок геолога Соколовського.

Я люблю слухати його. Він говорить якось просто, по-домашньому, «земному», ніби розмовляє в своєму кабінеті десь на Сьомій лінії Василівського острова. Я мимоволі починаю прислухатися до цього голосу, що нагадує муркотіння кота. На Соколовського, очевидно, обстановка ніяк не впливає. Він добродушно сміється.

— Підлітаючи до пояса астероїдів, треба бути напоготові. Інакше і оком не змигнеш, як який-небудь уламок завбільшки з московський Будинок Рад, а то й більше, вдариться об ракету і — тільки тебе й бачили! — добродушний сміх. — Летіти треба по дотичній, поступово наближаючись до напряму астероїдів. Цікава картина! Ви підлітаєте до пояса астероїдів. Краєвид змінюється. Подивіться на небо. По суті кажучи, його не можна назвати зовсім чорним. Фон чорний, але на ньому суцільний зоряний розсип. І ось, на цьому блискучому розсипі ви помічаєте темні смуги. То пролітають неосвітлені сонцем астероїди. Деякі залишають на небі яскраві, як срібло, сліди. Інші смуги світять червонястим або мідним світлом. Небо стає смугастим. В міру того, як ракета повертає в бік руху астероїдів, набирає швидкості і летить уже майже врівень з астероїдами, вони не здаються вже смугастими. Ви потрапляєте в незвичайний світ і летите серед численних «місяців» різних розмірів. Всі вони летять в одному напрямі і ще випереджають ракету, — значить, ракета не зрівнялася з їх швидкістю.

Коли який-небудь «місяць» пролітає близько від ракети, ви бачите, що він зовсім не круглий. «Місяці» мають різноманітні і неправильні обриси. Один астероїд скидається на Хеопсову піраміду, другий наближається до форми кулі, третій схожий на необтесаний куб, більшість — просто на безформні уламки скель. Деякі летять групами, інші, під впливом взаємного притягання, злилися у «виноградне гроно»… Поверхня то матова, то блискуча, як гірський кришталь.

«Місяці» справа, «місяці» зліва, вгорі, внизу. Коли ракета стишує літ, здається, ніби «місяці» починають швидко мчати вперед, коли ракета набирає швидкості — «місяці» починають летіти повільніше. Ракета випереджає, — «місяці» відстають.

Небезпечно летіти повільніше від астероїдів. Вони можуть наздогнати і розбити ракету. Ніякої небезпеки немає летіти в одному з ними напрямі і з однаковою швидкістю. Але тоді бачиш тільки ті астероїди, які летять на недалекій відстані від ракети. І здається, ніби і ракета, і астероїди спинились. Нерухомо стоїть ракета, нерухомо стоять «місяць» зліва, «місяць» справа, «місяць» зверху, ззаду. Тільки зоряне склепіння поволі плине, бо і астероїди, і ракета все-таки летять, — змінюють своє положення на небі.

Наш капітан волів летіти трохи швидше від астероїдів. Так можна бути певним, що на тебе не налетить небесна брила ззаду, а разом з тим ти пливеш в рої «місяців» — вивчаєш їх розміри, щоб вибрати «шматочок» собі під силу, — Соколовський знову розсміявся. — Ми, як гоголівський чорт, збиралися вкрасти з неба місяць. Тільки маленький. У нас ще не вистачало сил зірвати великий астероїд з його орбіти і прибуксирувати до Зірки Кец. Ми рискували б витратити все пальне і опинитися полонениками астероїда, який захопив би нас за собою. Спочатку ми вибирали найменші астероїди. Потрібно було велике вміння і спритність, щоб наблизитися до нього без поштовху, щоб узяти його «на абордаж». Капітан так скеровував ракету, що вона, летячи з однаковою швидкістю, чимраз ближче підходила до астероїда. Потім бокові вибухи припинялись. Ми пускали в хід електромагніт, — адже майже всі астероїди, крім кристалічних, складаються переважно з заліза. Нарешті, коли відстань ставала зовсім малою, ми виключали і електромагніт, залишаючи все інше на силу притягання. Через деякий час ми відчували ледве помітний поштовх і летіли вже впритул з нашим супутником. Спершу, правда, причалювання не завжди проходило добре. Іноді ми досить сильно стикалися з астероїдом. Він — для нас непомітно — відхилявся від своєї орбіти, зате ракета, як легша, відлітала вбік, і доводилось знову маневрувати. Потім ми навчились «причалювати» дуже добре. Залишалось тільки прикріпити астероїд до ракети. Але це було не так просто, як ви думаєте. Ми пробували прив’язувати астероїди запасними ланцюгами, пробували тримати електромагнітом. Згодом навчилися навіть припаювати метеори до оболонки ракети, — добре, що сонячної енергії у нас було досить, а апарати «геліоавтогенного» зварювання ми завжди брали з собою.

— Але ж для цього треба було виходити з ракети? — сказав я.

— Звичайно. Ми і виходили. Навіть подорожували по астероїдах. Пам’ятаю один випадок, — продовжував Соколовський, сміючись. — Ми підлетіли до великого астероїда, що мав вигляд погано обтесаної кам’яної бомби досить сплюснутої форми. Обережно чіпляючись за виступи, я зробив «навколосвітню» подорож. І що ж ви думаєте? На сплюснутих «полюсах» я міг підвестися і стояти на ногах «догори головою». На опуклому ж «екваторі» центр ваги переміщався вже настільки, що мені доводилось перевертатися на голову — догори ногами. Так я й ішов — чіпляючись руками.

— Ця планетка, очевидно, оберталась, і змінювався не центр ваги, а відносна вага, — поправив Тюрін. — Біля поверхні полюсів обертання вага мала незначну величину і нормальний напрям до центра. Але чим далі від полюса, тим вага була менша. Отже, людина, яка йшла від полюса до екватора, ніби спускалася з гори чимраз крутішої. Між полюсами і екватором напрям ваги зливався з горизонтом, і вам здавалось, що ви спускаєтесь з прямовисної гори. А далі ґрунт здавався вже похилою стелею, і вам доводилось хапатися за що прийдеться, щоб не злетіти з планети.

— З Землі в кращі телескопи, — продовжував Тюрін, — видно планети з діаметром не менше шести кілометрів. Розмір же астероїдів дуже різноманітний. Є і завбільшки з порошину.

— Так, і на яких тільки планетках мені не доводилось бувати, — сказав Соколовський. — На деяких вага така мала, що досить злегка підстрибнути, щоб злетіти з поверхні. Я був на одній такій — з обводом у сімнадцять з половиною кілометрів. Підстрибнувши на метр, я падав 22 секунди. Рух достатній, щоб на Землі переступити поріг, підіймає там тіло на висоту 240 метрів, — трохи нижче, як Ейфелева башта. Я кидав камінці і вони вже більше не повертались.

— Повернуться, але не скоро, — вставив астроном.

— Доводилось мені побувати і на відносно великій планеті з діаметром лише в шість разів меншим від місячного. Я піднімав там однією рукою двадцять два чоловіка моїх супутників. Там можна було б гойдатися на гойдалці, почепленій на сурових нитках. Я спробував там вистрелити з револьвера. Що було, можете собі уявити. Якби мене самого не скинуло з планети пострілом, куля могла б убити мене ззаду, облетівши навколо астероїда. Ця куля, мабуть, і досі крутиться навколо планети як її супутник.

— Поїзди на такій планеті ходили б із швидкістю 1280 кілометрів на годину, — сказав Тюрін. — Декілька таких планет можна наблизити до Землі. Чому б не влаштувати додаткове освітлення? А потім і заселити ці планетки. Покрити скляною оранжереєю. Насадити рослин. Розвести тварин. Це буде чудове житло. Згодом так само можна буде заселити і Місяць.

— На Місяці то занадто холодно, то занадто жарко, — сказав я.

— Штучна атмосфера під скляним ковпаком і штори зменшать жар Сонця. Що ж до холоду ґрунту під час місячних ночей, то у мене про це свої погляди, — багатозначно зауважив Тюрін. — Хіба ми не відмовились від теорії розжареного ядра Землі з надзвичайно високою температурою? А проте, наша Земля тепла…

— Сонце і атмосферна шуба, — сказав геолог, але Тюрін перебив його.

— Так, так, але не тільки це. Земна кора виробляє тепло від радіоактивного розпаду в її надрах. Чому не може бути цього на Місяці? І навіть в більшій мірі? Радіоактивний розпад може підігрівати ґрунт Місяця. Він не такий холодний, як здається, і коли там є залишки атмосфери… Ось чому вас — біолога — включено в нашу експедицію, — звернувся він до мене.

Соколовський із сумнівом похитав головою і сказав:

— Щось не помічав я на астероїдах, щоб ґрунт підігрівався радіоактивним розпадом елементів.

— Астероїди менше Місяця, — верескливо відповів астроном, і раптом почав філософувати, ніби дві мислені лінії в його мозку йшли паралельно.

Мертві, немерехтливі зорі заглядають у вікно. Зоряний дощ, перетинаючи небосхил, мчить кудись вбік і в гору, — ракета повертає.

— Ми набрали вже чимало астероїдів, — тихо говорить мені Соколовський, не звертаючи уваги на Тюріна, що, як піфія, виголошує свої фрази. — Насамперед, ми «підвели фундамент» під наш ракетодром. Чим більша його маса, тим він стійкіший. Випадкові удари ракет під час причалювання не будуть переміщати його в просторі. Потім ми постачаємо астероїди нашим фабрикам і заводам, — ви ще познайомитесь з ними… Недавно нам пощастило впіймати дуже цікаву планетку. Правда, це зовсім невеличкий уламок, — по-земному, тонни на півтори. Уявіть собі: майже суцільний кусок золота… Непогана знахідка. Золоті розсипи в небі!

Тюрін, очевидно, прислухався до розмови. Раптом він зауважив:

— У великих планетах елементи розміщаються від поверхні до центра за їх висхідною питомою вагою. Вгорі — силіцій, алюміній, — «сіал», нижче — силіцій, магній — «сіма», ще нижче — нікель, залізо — «ніфе». І ще нижче метали — платина, золото, ртуть, свинець. Ваш золотий астероїд — уламок центрального ядра загиблої планети. Рідкий випадок. На золоті розсипи неба не розраховуйте.

Мене знемагав сон. Мій організм ще не одвик від земного розпорядку дня і ночі.

— Засинаєте? — спитав мене Тюрін. — На добраніч. А зо мною, знаєте, діються цікаві речі. На обсерваторії я зовсім одвик від регулярного сну. І тепер нагадую тих тварин, які цілу добу то сплять, то не сплять. Наче кіт став.

Він говорив ще щось, але я вже заснув. Вибухів не було. Тихо, спокійно… Мені снилась моя ленінградська лабораторія…

Коли, прокинувшись, я глянув на небо, мене дуже здивував вигляд Місяця. Він займав сьому частину небозводу і прямо страшив своїми розмірами. Від нього нас відділяло всього 2000 кілометрів. Гори, долини, безводні «моря» було видно, як на долоні. Виразно виділялися контури окремих гірських хребтів, конуси в кратерах вулканів, давно погаслих, мертвих, як все на Місяці, навіть його широченні розколини…

Астроном дивився на Місяць, не відриваючи очей. На його поверхні Тюрін уже давно знав «кожен камінь», — як казав він.

— Он, дивіться, біля краю. Це — Клавіус, нижче — Тіхо, ще нижче — Альфонс, Птоломей, правіше — Коперник, а далі йдуть Апенніни, Кавказ, Альпи…

— Не вистачає Паміру, Гімалаїв, Кордильєрів, — сказав я.

— А ми на другому боці назвемо так гірські вершини, — сміючись, сказав геолог. — Там їх ще ніхто не йменував.

— Оце так Місяць! — захоплювався Тюрін. — В сто разів більший від «земного». О, ах!.. — раптом застогнав і заохкав він. — Знову вага.

— Капітан гальмує, — сказав геолог. — Місяць сильніше притягає нас до себе. Через півгодини будемо на місці.

Я зрадів і трохи злякався. Хай назве мене боягузом той, хто вже літав на Місяць і не був схвильований перед посадкою.

Місяць під нами. Він займає вже півнеба. Його гори ростуть на очах.

Але дивно, Місяць, як і Земля з висоти, здається не опуклою поверхнею кулі, а угнутою, — ніби строката перекинута парасолька.

Тюрін стогнав. Контрвибухи посилювались. Проте, він не відривався поглядом від Місяця. Але раптом супутник Землі полетів кудись вбік. І тільки з того, що моє тіло обважніло з одного боку, я збагнув, що ракета знову змінила напрям польоту. Напрям ваги змінився настільки, що Місяць «відчувався» вже високо над нами. Важко було уявити, як можна буде ходити по «стелі».

— Терпіть, професоре, — звернувся геолог до Тюріна. — Залишилось всього два-три кілометри. Ракета летить зовсім повільно. Не більше як сотню метрів на секунду. Тиснення газів ракети дорівнює місячному притяганню, і ракета спокійно йде за інерцією. Правда, знову полегшало? Вага зникла.

— А куди ми спускаємось? — спитав, пожвавішавши, Тюрін.

— Здається, поблизу вашого собрата Тіхо Браге. Залишилось всього п’ятсот метрів, — сказав Соколовський.

— Ой-ой!.. Знову контрвибухи!.. — застогнав Тюрін. — Ну, от, все гаразд. Тепер Місяць внизу, під нами.

— Зараз спустимось… — сказав Соколовський з хвилюванням у голосі. — Аби тільки не пошкодити наш «місячний автомобіль» під час посадки… Ракета ледве рухається.

Минуло не більше як десять секунд, і я відчув легенький струс. Вибухи припинились. Ми м’яко впали на бік.

XIV. На Місяці

— З приїздом! — сказав Соколовський. — Все гаразд.

— Ми навіть не зачиняли під час посадки віконниць, — сказав Тюрін. — Це все-таки необережність. Ракета могла упасти шибкою вікна на гострий уламок скелі.

— І не впала. Наш капітан уже не раз сідав на Місяць, — заперечив геолог.

— Ну, дорогі товариші, одягайте міжпланетні костюми і ходім. Пересядемо в наш місячний автомобіль і рушимо, — запропонував Тюрін.

Всі ми швидко, але старанно одяглися і вийшли з ракети.

Я глибоко зітхнув, ніби хотів відчути атмосферу Місяця. Звичайно, я дихав киснем мого апарата, але мені здавалось, ніби газ тут мав інший «присмак». Це, звичайно, лише так здавалось. Друге моє відчуття — вже цілком реальне — відчуття легкості. Під час подорожі на Місяць і на Зірку Кец я вже не раз зазнавав цього почуття. Але на Зірці була майже абсолютна невагомість, а в ракеті під час подорожі ми переходили від абсолютної невагомості до многократного збільшення ваги. Ці зміни були досить болісні не тільки для Тюріна. Тут же, на Місяці, вага відчувалась, як «постійна величина», але значно менша, ніж на Землі. Легко сказати! Я важив у шість раз менше за свою земну вагу. Я підносив руки і ніби не відчував їх. Спробував підстрибнути і піднявся на висоту чотирьох метрів. Цей стрибок тривав три секунди.

Я роздивився навколо і нічого не міг зрозуміти. Над нами було те саме траурне небо з немигтючими зірками. Сонця не видно, не видно й Землі. Цілковита темрява. Якось усе це не в’язалося з уявленням про наш блискучий супутник. Потім я догадався, — ракета спустилась трохи на південь від Клавіуса, — на другому боці місячної півкулі, якої з Землі ніколи не видно. А тут в цей час була ніч.

З бокового вікна ракети, яка лежала на боку, виблискував яскравий огонь. Сніп проміння освітлював кам’янисту поверхню, на якій я стояв, і бік ракети з прикріпленою маленькою місячною ракетою. Вона мала вигляд вагона-яйця — довжина її не перевищувала трикратного розміру висоти. Зверху — місток, як на підводному човні, з сидіннями, знизу — колеса.

Навколо мертва пустиня. Холоду я не почував в своєму електрифікованому костюмі. Але вигляд цієї чорної пустині заморожував душу. Місяць, Місяць! Чарівник ночей, оспіваний поетами. Красень Місяць!.. Якби знали поети, який жахливий, незатишний вигляд він має!

Соколовський нахиляється і проводить по поверхні ґрунту рукою. Я роблю те саме. Якийсь наліт, чи то пил, чи попіл темного кольору. Під ним виступи граніту.

Я немов у сні. Оце Місяць, — намагаюсь я сам себе переконати. Авжеж. Той самий Місяць, про польоти на який мріяло стільки людей. Я стою на Місяці. Цей ґрунт під ногами не «земля», а «місяць». Все це каміння — місячне каміння… Щоб переконати себе, що я не сплю, вдаряю ногою об ґрунт. Злітаю вгору. Еге ж, на Землі так не підстрибнеш… А проте, якби не ці стрибки, не легкість Тіла, люди могли б ясно уявити собі, що вони на Місяці. Для цього досить було б вибратися темної ночі на вершину голої, безсніжної гори, одягти на себе ось такий костюм і блукати. Нічого особливого!

З великої ракети виходять капітан і механік, щоб допомогти зняти наш ракетний автомобіль. Соколовський обережно, щоб не відштовхнути далеко вбік, торкається до мого плеча і показує на яйцевидну ракету. Геолог жестом запрошує мене взяти участь в загальній роботі. Я дивлюся на ракету-авто. Хоч яка вона мала — вага її повинна бути значною. Одначе, я не бачу ні канатів, ні лебідок, ніяких пристосувань для спуску. Механік працює вгорі, одгвинчуючи гайки. Капітан, Соколовський, Тюрін і я стоїмо внизу, готові прийняти ракету, як тільки вона звільниться. Але ж вона роздушить нас… Проте, ми на Місяці. До цього не зразу звикнеш. Ось уже кормову частину «яйця» відгвинчено. Ракетка опустилась кормою. Соколовський ухопився за її край. Капітан стоїть посередині, я — біля носової частини. Зараз ракета сприсне вниз… Я вже тримаю руки напоготові і думаю про те, куди відскакувати, якщо вага прийдеться мені над силу. Однак, мої побоювання були даремні. Шестеро рук підхопили ракетку і без особливого напруження поставили її на колеса.

Капітан підійшов до Тюріна, торкнувся своїм скафандром до його скафандра і щось сказав. Капітан і механік махнули нам рукою і пішли у велику ракету. Тюрін запросив мене і Соколовського ввійти в наш автомобіль. Хоч в ньому і було досить тісно, та зате ми могли звільнитися від наших костюмів і розмовляти.

Порядкував усім Соколовський, вже знайомий з будовою маленької ракетки. Він засвітив світло, наповнив ракету киснем, затопив електричну піч.

Ракета всередині нагадувала закритий чотиримісцевий автомобіль. Однак, ці чотири місця, включаючи і місце «шофера», займали тільки передню третину ракети. Дві задніх третини були зайняті пальним, харчами і механізмами. В цю частину ракети вели вузенькі двері, в які ледве можна було пролізти.

Роздягнувшись, ми відчули, що в ракеті було досить холодно, хоч електрична піч уже й працювала. Тюрін накинув на себе хутряну курточку.

— Сильно простигла наша ракетка. Потерпіть, скоро нагріється, — сказав Соколовський.

— Я не розумію, — запищав Тюрін, — навіщо велика ракета спустилась на Місяць? Далеко економніше було б нам спуститися в нашій ракетці. Адже для того, щоб великій ракеті перебороти місячне притягання і піднятися з поверхні Місяця, потрібно буде значно більше пального, ніж для нашої маленької.

— А це для вас, спеціально для вас, професоре, — сміючись, відповів Соколовський. — Не ображайтесь, але ви в своїй обсерваторії обернулися зовсім на «кисіль». І хоч на Місяці вага менше, ніж на Землі, все-таки Пархоменко і Меллер побоювались за вас. От вас і залишили під охороною великої ракети.

— І зовсім даремно. Я почуваю себе чудово, — відповів Тюрін. Він глянув у вікно і сказав: — Ось уже й зоря займається.

— Зоря? — здивовано спитав я. — Яка ж на Місяці може бути зоря, коли тут немає атмосфери?

— Виявляється, може бути, — відповів Тюрін.

Він ніколи не був на Місяці, але, як астроном, знав місячні умови не гірше за земні.

Я подивився у маленьке вікно нашого екіпажа і побачив у далині кілька блискучих точок, що світилися, ніби розжарені куски металу.

Це були освітлені вранішнім сонцем вершини гір. Їх яскраве світло відбивалося на сусідніх вершинах, передаючись далі й далі, поступово слабнучи і створюючи своєрідний ефект місячної зорі. При її світлі я почав розрізняти в напівтіні гірські пасма, западини «морів», конусоподібні шпилі. Невидимі гори закривали собою частину зоряного неба, і в цих місцях в небі були чорні провали з химерними зубчастими краями.

— Скоро зійде сонце, — сказав я.

— Не так то вже й скоро, — озвався Тюрін. — На Землі, на екваторі воно сходить за дві хвилини, а тут його доведеться чекати цілу годину, поки весь сонячний диск не підніметься над обрієм. Адже доба на Місяці в тридцять разів довша, ніж на Землі.

— Ось про це я й забув. Ні, все-таки на Землі важко мати уявлення про те, що діється на Місяці…

Я, не відриваючись, дивився в вікно. Видовище було надзвичайне. Ніби хтось раптом запалював на гірських вершинах факели. Вони спалахували сліпучо. І скільки цих гірських вершин на Місяці! Проміння Сонця, якого ще не було видно, «зрізало» вершини на однаковій відстані від поверхні. І здавалося, ніби в «повітрі» раптом з’являлися гори з плескатою основою і химерними вершинами. Але в міру того, як цих палаючих гір ставало дедалі більше, вони вже не звисали на чорному фоні: їх «проекція» в темному просторі поступово ставала видимою. Тепер гори вже мали в своїй нижній частині попелясто-сріблястий колір, а далі — сліпучо-білий. Поступово освітлювались відбитим світлом і підошви гір. Розгоралась «місячна зоря».

Я був засліплений цим видовищем, але не міг відірвати очей. Мені хотілося скоріше побачити особливості в обрисах місячних гірських вершин. Але гори були майже такі самі, як і на Землі. Кажу, майже такі самі, бо дещо характерне я все-таки помітив: на деяких горах скелі звисали над проваллями, як величезні карнизи, і не падали. Тут вони важили легше, притягання було слабкіше.

Я помітив на місячних «полях» воронки — великі і малі, — ніби на полі бою. Деякі з них були не більші за ті, які залишає артилерійський снаряд, інші ж наближалися до розмірів кратера. Невже це сліди метеоритів, які впали на Місяць? Дуже можливо. Атмосфери на Місяці немає, отже немає й захисного вкриття від небесних залізних та кам’яних бомб, яке захищає Землю. Але ж тоді тут дуже небезпечно. Що, як така бомба-метеор на кількасот тонн вагою впаде на голову?

Я висловив свої побоювання Тюріну. Він подивився на мене з усмішкою.

— Частина воронок вулканічного походження, а частину, безперечно, могли утворити метеори. Ви боїтесь, що один з них може впасти вам на голову? Така можливість, звичайно, є, але теорія ймовірності говорить, що риск тут ненабагато більший, ніж на Землі.

— Ненабагато більший! — вигукнув я. — А скільки падає великих метеорів на Землю? За ними полюють, як за рідкістю. А тут — подивіться — вся поверхня порита ними.

— Це правда, — спокійно відповів Тюрін. — Але ви забуваєте про одне. Місяць уже давно позбавлений атмосфери. Існує він мільйони років. При чому, через те, що тут немає ні вітрів, ні дощів, сліди метеорів залишаються незмінними. І ці воронки — літопис його багатомільйонного життя. Якщо один великий метеор упаде на його поверхню раз за сторіччя — це добре. Невже ми будемо такими щасливцями, що саме тепер станеться це рідке явище, — падіння метеора? Я б не суперечив проти цього, звичайно, якщо метеор упаде не прямо на голову, а десь поблизу від мене.

— Ну, який ваш план дій? — спитав Соколовський.

Тюрін запропонував почати із загального огляду місячної поверхні.

— Скільки разів я любувався на цирк Клавіуса, на кратер Коперника! — казав він. — І я хочу бути першим астрономом, нога якого ступить на ці місця.

Соколовський же хотів одразу розпочати геологічне дослідження ґрунтів. Тим більше, що частина Місяця, яку видно з Землі, зараз не освітлена Сонцем, а тут уже настав «ранок».

— Ви помиляєтесь, — заперечив Тюрін. — Чи то пак, ви не зовсім точні. На Землі зараз бачать Місяць в його першій чверті. Ми можемо об’їхати по цьому «молодику», — по східному краю Місяця. Якщо ми запустимо ракету з швидкістю кілометрів двісті на годину, то за 45 годин проскачемо по всьому «молодику», від південного до північного його «ріжка». Ми спинимось тільки на Клавіусі і Копернику. Хто начальник експедиції, я чи ви? — вже гарячкував Тюрін.

Прогулянка по Місяцю мене зацікавила.

— Чому б нам і справді не подивитися на найбільший цирк і кратер Місяця? — сказав я. — Їх геологічна будова також має великий інтерес.

Геолог знизав плечима. На місячній поверхні, яку видно з Землі, Соколовський уже якось був. Та коли більшість за цю подорож…

— А ви не сходили на кратер? — спитав з опаскою Тюрін.

— Ні, ні, — засміявся Соколовський. — Нічия людська нога ще не ступала на нього. Ваша буде перша. Я був на «дні» Моря Достатку, і можу ствердити, що назва себе виправдує, якщо говорити про геологічні матеріали. Я зібрав там чудову колекцію.

— Це повинен був зробити астроном! — образившись, сказав Тюрін.

— Хто ж вам винен, — заперечив Соколовський. — Ви як заплутались у своєму павутинні в обсерваторії, так і не хотіли нікуди потикатись. Ну, нема чого гаяти часу. Їхати, так їхати!

Він сів на місце «шофера» і сказав:

— Але тільки дозвольте мені розвинути велику швидкість. На нашому авто ми можемо робити і тисячу і більше кілометрів за годину. Так уже й бути. Доставлю вас на Клавіус.

— І на Коперник. По дорозі ми оглянемо Карпати.! Вони лежать трохи на північ, але недалеко від Коперника.

— Єсть! — сказав Соколовський і натиснув важіль.

Наше ракетне авто здригнулось, пробігло деяку відстань на колесах і знялося вгору. Я побачив велику ракету, що лежала в долині, і подумав: як же ми будемо підійматися в ній з Місяця?

Раптом мене засліпив яскравий промінь світла. Примруживши очі, я подивився і побачив над гірською вершиною Сонце.

Воно стояло ще зовсім низько над обрієм. Це було вранішнє Сонце, але яке несхоже воно на земне! Атмосфера не рум’янила його, і воно було синювате, як завжди, на цьому чорному небі. Але світло його було сліпуче. Крізь скло вікна я одразу відчув його тепло.

Ракетка вже піднялась високо і тепер летіла над гірськими вершинами. Тюрін уважно оглядав обриси гір. Він забув навіть про поштовхи, що супроводили зміну швидкостей. Забув про свою філософію. Зараз він був тільки астрономом.

— Клавіус! Це він! Я вже бачу в ньому три невеликих кратери.

— Доставити прямо в цирк? — усміхаючись, спитав Соколовський.

— Так, в цирк. Ближче до кратера! — вигукнув Тюрін.

І раптом заспівав! Заспівав з радості. Для мене це було так несподівано, ніби я почув спів павука. Я вже казав, що у Тюріна був напрочуд тонкий голос, чого, на жаль, не можна сказати про його слух. В його співі не було ні витриманої тональності, ні мелодії. Соколовський лукаво зирнув на мене і тихо сказав:

— Нічого. Це «Місячна соната».

— Що? Про що це ви? — спитав Тюрін.

— Виглядаю місце для посадки, — відповів геолог.

— Місце для посадки! — вигукнув Тюрін. — Я думаю, тут його досить. Поперечник Клавіуса має двісті кілометрів.

Справді, місця для посадки було цілком досить. Третина віддалі між Ленінградом і Москвою! Цирк Клавіуса являв собою долину, оточену високим валом. Тюрін казав, що висота цього валу сім кілометрів. Це вище, ніж Альпи, — висота Кордильєрів. Судячи із зубчастої тіні, вал мав нерівні краї. Ця тінь була ще дуже довга. Три тіні від невеликих кратерів простягалися майже через увесь цирк.

— Найкращий час, щоб подорожувати по цирку, — сказав Тюрін. — Коли Сонце над головою, на Місяці нестерпно жарко. Ґрунт розпечений. Тепер же він тільки нагрівається.

— Нічого, витримаємо і місячний день. Наші костюми прекрасно захищають і від спеки, і від холоду, — сказав Соколовський. — Спускаємось. Тримайтеся міцніше, професоре!

Я теж ухопився за крісло, але попередження Соколовського було зайвим. Ракета майже нечутно стала на колеса, підстрибнула, пролетіла метрів з двадцять, знову впала, знову підстрибнула і, нарешті, побігла досить рівною поверхнею, підстрибуючи на горбках. Тюрін попросив під’їхати до центра трикутника, утвореного трьома кратерами.

В міру того, як ми наближались до кратерів, ґрунт ставав дедалі горбкуватіший. Нас кидало з боку на бік, але Тюрін терпів і ні разу не охнув.

— Мабуть, краще одним стрибком перенестися до місця, — сказав геолог. — А то, чого доброго, і колеса поламаємо.

В цю саму мить ми відчули поштовх, щось під нами крекнуло, і машина осіла на бік. Так боком вона і продовжувала їхати деякий час, аж поки Соколовський не припинив вибухів.

— Ну от, я так і знав! — сказав він з досадою. — Аварія. Доведеться виходити і лагодити пошкодження.

— У нас є запасні колеса. Полагодимо. Нічого! — сказав Тюрін. — В крайньому разі, пішки підемо. До кратерів залишилося всього з десяток кілометрів. Треба одягатись! — і він рвучко підвівся, витяг люльку і запалив. — Покурити перед дорогою. Незручність наших міжпланетних костюмів… курити не можна.

— Покурити! Ви б поснідали краще, — сказав Соколовський. — Пора вже.

Хоч як квапився Тюоін, але йому довелося скоритись. Ми нашвидку поснідали і тільки після цього вийшли з ракети. Соколовський хитав головою. Колесо було зовсім зіпсоване. Довелося ставити нове.

— Ну, ви робіть, що треба, а я побіжу, — сказав Тюрін.

І він побіг. Чи можна було сподіватись цього від такого «киселя»? От що значить наукова цікавість. Соколовський здивовано кивнув головою. Професор Тюрін застрибав велетенськими стрибками. Він переплигував через розколини в два метри завширшки і тільки більші розколини обминав. Половина його костюма, обернена до Сонця, яскраво блищала, а друга половина майже зникала в тіні. Здавалося, що по місячній поверхні мчить якась потвора, стрибаючи на правій нозі і вимахуючи правою рукою. Ліва рука і нога його тільки виблискували вузькою смужкою «молодиком» з освітленої частини, часом зовсім зникаючи. Постать Тюріна хутко зменшувалась в розмірах.

Ми лагодили колесо кілька хвилин. Коли все було готово, Соколовський запропонував мені піднятися на верхню відкриту площадку ракети, де стояв другий апарат керування. Сидіти на ракеті було цікавіше, ніж всередині. Я міг оглядати всі околиці. Праворуч вся поверхня Місяця вже була заллята яскравим сонячним промінням. Чорні тіні гір вкривали смугами освітлену Сонцем долину. На лівому від нас боці горіли тільки вершини, а основи гір поринали в місячному присмерку. Ця частина Місяця здається з Землі попелястого кольору. Гірські пасма були тут положистіші. Ми їхали понад самим краєм «молодика», себто лінією «термінатора», як казав Тюрін, — границею світла і тіні. Я подивився на західний горизонт. Надзвичайно ефектні були вершини найвищих гір, що ніби звисали над поверхнею. Соколовський легенько штовхнув мене рукою в бік і кивнув головою вперед. Я глянув. Перед нами була величезна розколина. Ми вже не раз перестрибували через розколини з розгону. Якщо розколина була занадто широка, — перелітали через неї. Мабуть, Соколовський попереджав мене перед стрибком, щоб я не впав. Я подивився на нього. Геолог притулив свій скафандр до мого і сказав:

— Дивіться, наш професор…

Тут я помітив Тюріна, який щойно вийшов з тіньової смуги. Він біг понад розколиною, вимахуючи руками. Перестрибнути через неї він не міг. А розколина простягалася вбік дуже далеко.

— Боїться, що ми випередимо його і першими станемо в центрі цирку, — продовжував геолог. — Доведеться спинитись.

Тюрін уже біг до нас. Ракета стала. Тюрін з розгону одним стрибком вискочив на верхню площадку. Він дедалі більше дивував мене. Місяць остаточно відмолодив його.

А втім, я трохи перебільшував. Коли Тюрін сів біля мене, я побачив, як він втомився. Він майже впав на мене. Його одежа високо підіймалась на грудях.

Перед розколиною Соколовський «натиснув на педалі». Розітнувся досить сильний вибух. Ракета рвонула вперед і вгору. В ту ж мить перед моїми очима мелькнули ноги Тюріна. Утома позначилась, — він не встиг міцно вхопитися за поруччя, і його скинуло. Наша необережність! Я повернув голову і побачив, як тіло Тюріна описало дугу і почало падати. Хоч падав він поволі, але із значної висоти. У мене завмерло серце. Убився професор!.. А наша ракета летіла вже над широкою розколиною. Соколовський круто повернув апарат, — через що я сам мало не впав, — і полетів назад. Тюрін лежав нерухомо. Ми наблизились до нього, спустились на поверхню і поспішили на допомогу. Соколовський, як людина досвідчена, насамперед оглянув одежу, — чи не має на ній розривів. Найменша дірка змогла б бути смертельною: світовий холод миттю заповнив би одежу і обернув тіло професора на кусок льоду. На щастя, одежа була ціла, тільки вимазана чорним пилом та трохи подряпана. Тюрін підняв руку, поворухнув ногою… Живий! Раптом він звівся на ноги і сам пішов до ракети. Я був вражений. Тільки на Місяці можна падати так щасливо. Тюрін вибрався на своє місце і мовчки показав рукою вперед. Сівши з ним поряд, я заглянув крізь скло його скафандра. Професор посміхався. Все гаразд!

Через кілька хвилин ми були на місці. Професор підняв руку і урочисто спустився вниз. Він виконував обряд. Він священнодіяв. Ця картина назавжди врізалась мені в пам’ять. Чорне небо, всіяне зорями. Синясте сонце. З одного боку сліпучо-яскраві гори, з другого — палаючі верхів’я гір, що ніби висять в порожнечі. Широка долина цирку, майже до половини вкрита тінню, з зубчастими краями. На вкритому попелом та пилом кам’янистому ґрунті долини, гублячись в далині, простягаються сліди коліс нашої машини. Ці сліди на місячній поверхні справляли особливо велике враження. Біля самого краю тіні — чоловік, схожий на водолаза. Він розмірено ступає в напрямі до того місця, де має бути центр цирку, залишаючи за собою сліди ніг, — людських ніг! Спиняється. Дивиться на кратери, на нас, на небо. Збирає каміння і складає в невеличку піраміду. Тоді нахиляється і креслить пальцем на попелі, ніби епітафію:

ТЮРІН

рік, число

Цей напис, зроблений на попелі пальцем руки, міцніший від рунічних написів на земних скелях: дощі не змиють його, вітри не занесуть пилом. Напис залишиться на мільйони років, якщо тільки випадковий метеорит не впаде на це місце.

Тюрін задоволений. Ми знову сідаємо в наш екіпаж і летимо на північ. І знову — на заході виблискують вершини гір, на сході такі самі вершини, коли дивишся на них проти сонця, вимальовуються на фоні зоряного розсипу темними силуетами. По той бік термінатору — темний ґрунт, яскраво освітлені гори, по другий бік — темні гори і освітлений ґрунт. Сонце помалу здіймається над обрієм, освітлюючи вже окремі скелі гір, що лежать на сході. Як, одначе, повільно котиться воно по небу!

Знову стрибок над розколиною. На цей раз Тюріна попереджено. Він учепився гуками за залізні поруччя і втримався. Я дивлюся вниз. Жахлива розколина! Навряд чи є такі на Землі. Глибини не видно — чорно. Шириною ж вона, мабуть, на кілька кілометрів. Бідолашний дідусь Місяць! Які глибокі зморшки на твоєму обличчі…

— Альфонс… Птоломей… Ми вже бачили їх, підлітаючи до Місяця, — говорить Тюрін.

В далині я бачу вершини кратера.

— Ось він… Коперник! — вигукнув Тюрін, притискаючи свій скафандр до мого. — Один з найбільших кратерів Місяця. Його діаметр понад 85 кілометрів. А найбільший кратер на Землі, — на острові Цейлоні, — має менше 70 кілометрів. В кратер! В самий кратер! — командує Тюрін.

Соколовський ставить ракету «дибки». Вона круто здіймається вгору, щоб перелетіти через край кратера. З висоти я бачу правильне коло, в центрі якого височіє конус. Ракета спускається біля основи конуса. Тюрін зіскакує на поверхню і стрибками біжить до конуса. Невже він хоче вилізти на вершину? Авжеж! Старий астроном уже дряпається по крутих, майже прямовисних скелях. І це «кисіль»-Тюрін! Жоден альпініст не угнався б за ним, при умові, звичайно, що альпініст ліз би на земну гору, а Тюрін — на місячну. Тут лазити незмірно легше. На Місяці Тюрін важить не більше як 10–12 кілограмів. Це невелика вага навіть для його кволих м’язів.

Навколо конуса, на деякій відстані від нього, кам’яний вал. Мені не зовсім зрозуміле його походження. Може, це каміння, викинуте під час вибуху вулкана. Але тоді воно було б розкидане на різній віддалі і не утворило б такого правильного кільця.

Пояснення прийшло зовсім несподівано. Я раптом відчув потрус. Невже на Місяці бувають «місяцетруси»?.. Здивовано оглянувся я на Соколовського. Він мовчки простягнув руку в напрямі до шпиля. І я побачив, як з його вершини летять величезні скелі, дроблячись по дорозі. З розгону ці скелі докотились до валу.

Так от в чім річ! На Місяці немає ні вітрів, ні дощів, — руїнників земних гір. Та зате є небезпечніший руїнник — величезна різниця температур між місячною ніччю і днем. Два тижні, на Місяці тримається температура близько 200 градусів холоду і два тижні — близько 200 градусів тепла. Різниця в 400 градусів. Скелі не витримують і тріскаються, як простиглі склянки, в які налили окропу. Тюрін повинен це знати краще, ніж я. Яку ж необережність робить він, лазячи на гори… Очевидно, професор і сам зрозумів це. Я бачу, як він, стрибаючи з скелі на скелю, швидко спускається вниз. З лівого боку від нього знову падають величезні уламки, з правого — теж.

— Ні, ні! Я не відмовляюсь від своєї думки, — говорить він, підійшовши до нас. — Але я вибрав невдалий час. Сходити на місячні гори треба або наприкінці місячного дня, або ж уночі. Поки що досить. Летімо в Океан Бур і звідти — прямо на схід, — на другий бік Місяця, який не бачила ще жодна людина.

— Хотів би я знати, хто видумав ці дивні назви на Місяці? — сказав я, коли ми рушили. — Коперник, Платон, Аристотель, — це я розумію. Але що за «Океан Бур», де ніяких бур не буває; «Море Достатку», де нічого немає, крім мертвого каміння, «Море Криз». Яких криз? І що це за моря, де немає ані краплі води?

— Так, назви не зовсім вдалі, — погодився Тюрін. — Западини на поверхні Місяця — це, звичайно, ложа океанів і морів, які були тут колись. Але їх назви… Проте, треба ж було якось назвати. От, коли відкривали нові маленькі планети, то спочатку називали їх, за встановленою традицією, іменами старогрецьких і староримських богів. Скоро всі імена було вичерпано, а нових планеток прибувало дедалі більше. Вдавалися до уславлених імен людей: Фламмаріона, Гауса, Пікерінга, навіть відомих філантропів, як от американця Едуарда Тука. Так капіталіст Тук придбав у небі земельні ділянки, за які йому не довелося платити податків… Для дрібних планет найкраща номерна система… А на Місяці, звичайно, можна було б придумати назви дотепніші. Карпати, Альпи, Апенніни. Убозтво фантазії. Ось я, наприклад, придумав непогані назви для гір, вулканів, морів і цирків, які ми відкриємо на другому боці Місяця…

— Ви не забудете, звичайно, і кратера Тюріна? — спитав, усміхаючись, Соколовський.

— На всіх стане, — відповів професор. — І кратер Тюріна, і море Соколовського, і цирк Артем’єва, якщо побажаєте.

Не минуло й півгодини, як Соколовський, «піддавши пару» нашій ракеті, вже приставив нас в Океан Бур. Ракета спустилась на поверхню і тепер бігла на колесах по «дну» океану. Воно було досить нерівне. Подекуди підносились високі гори. Їх вершини, мабуть, були колись островами. Іноді ми спускалися в глибокі долини. Нас вкривала тінь. Але зовсім темно не було, — відбите світло падало від вершин освітлених гір. Як все-таки дивно їхати по дну колишнього океану. Невже в водах його ніколи не було життя? Я уважно роздивлявся навколо, спостерігаючи за різкими тінями. Каміння відкидало від себе суцільну довгу тінь. Але в одному місці я побачив дивовижну ґратчасту тінь, ніби від напівзруйнованого кошика. Я показав на неї Соколовському. Він, очевидно, зацікавився, одразу ж загальмував ракетку і спинився. Я побіг назад і незабаром знайшов предмет, який привернув мою увагу. З вигляду це був камінь, але камінь незвичайної форми. Він нагадував частину хребта з ребрами. Невже ми знайшли останки вимерлого страховища? І невже на Місяці існували навіть хребетні тварини? Значить, Місяць не так уже скоро позбувся своєї атмосфери. «Хребці» і «ребра» були занадто тонкі для своїх розмірів. Але ж на Місяці вага в шість разів менша, ніж на Землі. І тварини могли мати тут тонші кістяки. До того ж це, певно, була морська тварина. Геолог узяв одне «ребро», що валялось біля кістяка, і розломив його. Зовні чорне, всередині воно мало сіруватий, пористий вигляд. Соколовський похитав головою і сказав:

— Я думаю, що це не кістки, а скоріше корали.

— Але загальний вигляд, обриси, — заперечив я.

Науковий спір готовий був розгорітися, аж тут втрутився Тюрін. Він посилався на свої повноваження і вимагав негайно летіти далі. Професор поспішав оглянути другий бік Місяця, поки він майже весь освітлений Сонцем. Довелося скоритись. Я захопив кілька «кісток», щоб, повернувшись на Кец, зробити аналіз. В кожному разі, ця знахідка дуже мене схвилювала. Якби покопатися в ґрунті морського дна, скільки несподіваних відкрить могли б ми зробити! Відновити картину короткочасного життя на Місяці. Короткочасного, розуміється, кажучи по-астрономічному.

Наша ракетка мчала на схід. Я дивився на Сонце і нічого не розумів: воно раптом почало досить швидко підійматися до зеніту. Мовчання порушив Тюрін. Він схопив себе за боки, обмацуючи торбини.

— Я, здається, загубив свою лійку. Футляр цілий, а апарата немає. Назад! Я не можу залишитись без фотографічного апарата. Я знімав цей злощасний кістяк і, мабуть, упустив лійку, коли вкладав її в футляр. На Місяці речі так мало важать, що легко упустити їх і не помітити.

Геолог з незадоволенням смикнув головою, але ракету повернув. Ми полетіли назад. І тут я помітив, що з Сонцем діється зовсім незвичайна річ: воно пішло назад, на схід, поступово скочуючись до обрію. Мені здалося, що я сплю. Чи не занадто напекло мені голову сонячне проміння? Сонце ходить по небу то в один бік, то в другий! Я не наважувався навіть сказати про це своїм супутникам, мовчки спостерігаючи за світилом. Коли ми під’їздили до місця, зменшили швидкість і йшли не більше як 15 кілометрів на годину, Сонце спинилось на одному місці. Нічого не можу зрозуміти!

Тюрін, мабуть, звернув увагу на те, що я занадто часто поглядаю на Сонце. Усміхнувшись крізь скло скафандра, він сказав:

— Я бачу, вас турбує поведінка Сонця. А проте, причина проста. Місяць — невелике небесне тіло, а рух його екваторіальних точок дуже повільний, — вони проходять менше як чотири метри за секунду. Тим то, якщо їхати по екватору з швидкістю 15 кілометрів за годину на захід, то Сонце буде стояти на небі; якщо прискорити рух, Сонце почне «заходити на схід». Навпаки, коли ми їхали на схід — назустріч Сонцю, то ми, швидко переміщаючись по місячній поверхні, ніби примушували Сонце швидше сходити. Так, тут ми можемо керувати рухом Сонця. П’ятнадцять кілометрів за годину легко пройти на Місяці і пішки. І над пішоходом, який іде по екватору з такою швидкістю на захід, Сонце стоятиме нерухомо. Це дуже зручно. Ви, приміром, можете йти слідом за Сонцем, коли воно близьке до заходу. Ґрунт ще теплий, світла досить, але немає виснажливої спеки. Хоч наші костюми і добре захищають нас від зміни температури, але різниця між світлом і тінню все-таки дається взнаки.

Ми приїхали на місце. Тюрін почав шукати апарат, а я, скориставшися з нагоди, пішов знову оглядати дно Океану Бур. Можливо, колись над моєю головою і справді бушували жахливі бурі. Хвилі цього океану мали бути в шість разів більші від хвиль земних океанів. Цілі водяні гори здіймалися тоді над цим морем. Спалахувала блискавка, шипіла вода, гримів грім. А море кишіло велетенськими страховищами — значно більшими, ніж найбільші тварини, що будь-коли існували на Землі…

Я підійшов до краю розколини. Вона була завширшки не менше як кілометр. Краї її губилися в далині. Чому б не заглянути, що діється в глибині?.. Я засвітив електричний ліхтар і почав спускатись. Це було зовсім не важко. Боки розколини положисто йшли вниз. Спочатку обережно, а далі сміливіше почав я стрибати, спускаючись глибше. Наді мною виблискували зірки. Навколо — непроглядна темрява. Мені здалося, що з глибиною температура підвищується. Проте, можливо, я нагрівався від швидкого руху. Треба було мені взяти у геолога термометр. До речі, можна було б перевірити гіпотезу Тюріна про те, що ґрунт Місяця тепліший, ніж припускають вчені.

По дорозі почали траплятися дивовижні уламки скель, — круглі і довгі. Невже це закам’янілі дерева?.. Але як вони могли попасти на дно моря, в глибоку розколину?.. Я зачепився за щось гостре, мало не розірвав костюма і похолов від жаху, — це було б смертельно. Обмацав рукою предмет, що зачепив за мій комбінезон, — якісь зубці. Повернув ліхтар. Із скелі стирчала довга чорна двобічна пилка, — точнісінько, як у нашої «пилки-риби». Ні, «це» не могло бути коралом. Я спрямовував світло в різні боки і всюди бачив пилки, гвинтоподібні бивні, як у нарвалів, хрящові пластини, ребра… ціле кладовище вимерлих тварин. Ходити серед цього закам’янілого знаряддя нападу і захисту було дуже небезпечно. І все ж я блукав, блукав, немов зачарований. Надзвичайне відкриття! Заради одного цього варто було зробити міжпланетну подорож і полетіти на Місяць. Я вже уявляв собі, як в розколину спуститься спеціальна експедиція, як кістки тварин, що загинули мільйони років тому, будуть збирати, приставляти на Кец, на Землю, в музей Академії наук. Як вчені почнуть реставрувати місячних тварин…

А оце ось корали. Вони не в шість, а в десять разів більші від найбільших земних. І все-таки, форма їх нагадувала земні. Цілий ліс «оленячих» гіллястих рогів. Деякі корали зберегли навіть забарвлення. Одні були кольору слонової кістки, другі рожеві, інші зовсім червоні. Більшість червоних.

Так, значить, на Місяці існувало життя. Можливо, Тюрін має рацію, і нам пощастить знайти останки цього життя. Не мертві останки, а залишки — останніх представників тваринного і рослинного світу…

Маленький камінець пролетів повз мене і вдарився об кораловий кущ.

Це вернуло мене до дійсності. Я підвів голову вгору і побачив на краю розколини вогники. Мої супутники, мабуть, вже давно сигналізували мені, — кричати вони не могли, і Соколовський, — звичайно, це він, — кинув камінець, щоб привернути мою увагу. Треба було вертатись. Я почав мигати своїм ліхтарем, щоб сповістити товаришів, що помітив їхні сигнали. Потім похапцем почав збирати найцікавіші зразки у свою похідну торбу. На землі вони важили б не менше як шістдесят кілограмів. Значить, тут важать не більше як десять. Ця додаткова вага не дуже обтяжувала мене, і я швидко зійшов на поверхню. Тюрін уже нетерпляче махав рукою.

Мені довелось вислухати від астронома догану за самовільне відлучення, та коли я розповів йому про свою знахідку, він пом’якшав.

— Ви зробили велике відкриття. Вітаю! — сказав він. — Ми, звичайно, організуємо експедицію. Але зараз не будемо затримуватись. Вперед, вперед, і вже без ніяких затримок!

Але одну затримку ми все-таки мали. Ми були вже на краю океану. Перед нами підносились «берегові» скелі. Сонячне проміння вже освітлювало їх. Чудесне видовище! Соколовський мимохіть затримав машину.

Внизу скелі складалися з червонястих порфірів та базальтів найрізноманітніших і ніжних барв та відтінків. Ізумрудно-зелений, рожевий, сірий, синій, жовтий кольори… Чарівний східний килим, що міниться всіма кольорами радуги. Де-не-де виднілися білосніжні відроги, рожеві обеліски. Виходи величезних гірських кришталів виблискували сліпучим світлом. Кривавими краплями звисали червоні рубіни. Немов прозорі квіти, красувалися оранжеві гіацинти, криваво-червоні пірони, темні малахіти, фіолетові альмандини. Цілі гнізда сапфірів, ізумрудів, аметистів… Звідкись збоку, з гострого краю скелі бризнув цілий сніп яскравого райдужного проміння. Так блищати могли тільки діаманти. Геолог круто загальмував. Тюрін мало не впав. Машина спинилась. Соколовський, витягаючи на ходу з мішка геологічний молоток, вже стрибав до виблискуючих скель. Я пустився за ним. Не втерпів і Тюрін. Соколовського охопило «геологічне безумство». Це не була жадливість людини, яка побачила коштовності, а тільки жадливість вченого, який зустрів гніздо рідкісних копалин.

Соколовський бив молотком по діамантових брилах з несамовитістю рудокопа, що з-під обвалу пробиває собі шлях порятунку. Під градом ударів діаманти розліталися на всі боки райдужними бризками, падали на ґрунт, блищали навколо нього. Безумство — річ заразлива. Я і Тюрін підбирали діаманти, кидали одні, щоб ухопити кращі, набивали торби, вертіли в руках, повертаючи до сонця, підкидали в повітря. І все іскрилось, виблискувало навколо нас.

Місяцю, Місяцю! Із Землі ти здаєшся одноманітно сріблястого кольору. Але скільки сліпучих барв відкриваєш ти для того, хто ступив на твою поверхню!..

Згодом ми не раз зустрічали такі скарби. Дорогоцінне каміння, немов барвиста роса, виступало на скелях, горах, шпилях. Діаманти, ізумруди — найдорожчі на Землі камені — не рідкість на Місяці… Ми майже звикли до цього видовища. Але я ніколи не забуду «діамантової лихоманки», що охопила нас на березі Океану Бур…

Ми знову летимо на схід, перестрибуючи через гори та розколини. Геолог надолужує згаяний час.

Тюрін, тримаючись однією рукою за налокітник крісла, підносить урочисто другу руку і навіть підводиться. Цим він відзначає наш перевал через границю видимої з Землі місячної поверхні. Ми вступили в країну невідомого. Жодне людське око ще не бачило того, що побачимо зараз ми. Моя увага напружується до краю.

Але перші кілометри приносять розчарування: ті самі гори, цирки, кратери, долини, западини колишніх морів.

Тюрін хвилювався надзвичайно. Він не знав, як зробити: на верху вагона-ракети краще видно, а в самій ракеті зручніше вести записи. Виграєш одне, програєш друге. Нарешті, він вирішив пожертвувати записами: однаково, поверхня «заднього» боку Місяця буде старанно виміряна і згодом занесена на карту. Зараз треба мати лише загальне уявлення про цю невідому людям частину місячної поверхні. Ми вирішили проїхати вздовж екватора. Тюрін відзначав лише найбільші цирки, найвищі кратери і давав їм назви. Це право першого дослідника давало йому величезну втіху. Проте, він був настільки скромний, що не поспішав назвати кратер або море своїм ім’ям. Він, мабуть, заздалегідь заготував цілий каталог, і тепер так і сипав іменами героїв нашої і Світової Революції, знаменитих учених, письменників, дослідників.

— Як вам подобається це море? — спитав він мене з виглядом власника-короля, який збирається нагородити землею свого сюзерена. — Хочете назвати його «Море Артем’єва»?

Я глянув на глибоку западину, що простягалася до самого обрію. Вона нічим не різнилася від інших морів.

— Якщо дозволите… — сказав я, трохи повагавшись, — назвемо його «Море Антоніни».

— Антонія? Марка Антонія, найближчого помічника Юлія Цезаря? — спитав, не дочувши, Тюрін. Його голова була набита іменами великих людей і богів старовини. — Що ж, це добре. Марк Антоній. Це звучить непогано і ще не використано астрономами. Хай так і буде. Запишемо. Море Марка Антонія.

Мені незручно було поправляти професора. Так найближчий соратник Юлія Цезаря раптом одержав володіння на Місяці. Ну, та нічого. На мене і на Тоню ще вистачить морів на Місяці…

Тюрін попросив спинитись. Ми були в улоговині, куди ще не заходило сонячне проміння.

Астроном спустився вниз, витяг термометр і застромив його в ґрунт. Геолог зійшов слідом за Тюріним. Потримавши термометр, Тюрін вийняв його і подивився, слідом за ним — Соколовський. Вони притулили свої скафандри один до одного, — очевидно, говорили. Потім швидко піднялись на площадку. Тут знову заговорили. Я запитливо подивився на Соколовського.

— Температура ґрунту близько 250 градусів холоду за Цельсієм, — сказав Соколовський. — Через це Тюрін не в дусі. Він пояснює це тим, що просто в даному місці мало радіоактивних речовин, розпад яких підігрівав би ґрунт. Він каже, що й на Землі океани утворилися саме там, де ґрунт був найхолодніший. На дні тропічних морів температура, справді, буває холодніша, ніж навіть у морях північних широт. Він запевняє, що ми ще знайдемо отеплені радіоактивним розпадом зони.

Соколовський запропонував зійти вище, щоб краще бачити загальний краєвид.

— Перед вами буде вся карта. Її можна буде сфотографувати, — сказав він Тюріну.

Астроном згодився. Ми міцно вхопилися за налокітники крісел, Соколовський посилив вибухи. Ракетка почала набирати висоти. Тюрін безперестань клацав апаратом. В одному місці, на невеликому підвищенні я побачив нагромадження скель, що мало вигляд правильного прямого кута.

«Чи не залишки це будівель місячних жителів, які, можливо, існували, поки Місяць не обернувся на мертву планету, позбавлену атмосфери?» Цю думку я відкинув, як цілком безглузду, але правильна геометрична форма все-таки запам’яталась мені, як одна ще не розгадана загадка.

Тюрін совався на своєму кріслі. Очевидно, невдача з термометром дуже його засмутила. Коли ми пролетіли над «морем», Тюрін зажадав, щоб Соколовський знизився в затінену частину. Знову виміряв температуру, і на цей раз термометр показав 180. Різниця величезна, якщо тільки вона не була викликана вже значним нагрівом ґрунту Сонцем, яке підбивалося чимраз вище. Проте, Тюрін подивився на Соколовського з виглядом переможця. Той, видимо, ще не був переконаний, але астроном безапеляційно заявив:

— «Море Спеки», — так буде воно називатись.

Спека в 180 градусів під нулем! А втім, чим це гірше, ніж «Море Дощів», «Достатку»? Жартівники ці астрономи!

Тюрін просив проїхати сотень зо дві кілометрів на колесах, щоб ще в двох-трьох місцях виміряти температуру.

Ми їхали по дну вже другого моря, і я охоче дав би йому назву «Море Потрусів». Все дно було вкрито горбами, що подекуди мали маслистий вигляд. Чи не були це нафтові шари?.. На горбах нас трясло неймовірно, але ми продовжували їхати, бо Тюрін досить часто перевіряв температуру. Коли в одному місці Цельсій показав 200 холоду, астроном урочисто підніс термометр до очей Соколовського. В чому річ? А в тому, що коли температура знову знизилась, незважаючи на те, що ми їдемо назустріч місячному дневі, то, значить, справа не тільки в нагріві ґрунту Сонцем, і «Море Спеки» виправдує свою назву. Чого доброго, професор мав рацію. Якщо є на Землі процеси радіоактивного розпаду, які підігрівають ґрунт, то чому б їм не бути і на Місяці?..

Тюрін пожвавішав. Ми вибрались з улоговини, обминули розколину, перевалили через кам’яне пасмо цирку і, пробігши невеликою рівниною, піднялися над горами.

Перевалили через них і побачили ще вищі гори. Нам ще не доводилось зустрічати таких високих гір на Місяці. Висота їх була, мабуть, не менша, як п’ятнадцять кілометрів. Перед нами підносилась височенна стіна, закриваючи від нас Сонце, хоч воно вже досить високо стояло над обрієм. Ми мало не наскочили на цю несподівано високу перепону. Соколовському довелося зробити досить крутий поворот, щоб набрати потрібної висоти.

— Оце так знахідка! — захоплювався Тюрін. — Це гірське пасмо не назвеш ні Альпами, ні Кордильєрами. Це… це…

— Тюріньєри! — підказав Соколовський. — Так, Тюріньєри. Звучна і гідна вас назва. Вищих гір ми, мабуть, не знайдемо.

— Тюріньєри, — ніби приголомшений, повторяв Тюрін. — Хм… хм… Трішки нескромно… Але звучить чудово. Тюріньєри. Тюріньєри… Нехай буде по-вашому, — згодився він. Його обличчя за склом скафандра сяяло.

Який, одначе, догадливий цей Соколовський! Він зробив прекрасний подарунок, який йому нічого не коштував, і ущасливив людину.

Нам довелося зробити велике півколо, набираючи висоти. Ці гори, здавалось, підносились до самого неба. Нарешті, ми побачили промінь Сонця. Перед нами був день, за нами — ніч: тінь гір вкривала поверхню Місяця аж до обрію. Ось і Сонце. Сліпуче, синє Сонце. Я мимоволі примружив очі. А коли розплющив їх, то не міг збагнути, що сталося. Мені здалося, що ми покинули Місяць і мчимо в просторах неба. Але чому ж я не помітив, як ми підносились вгору? Не відкинувся назад?.. Я оглянувся і побачив позад себе сліпучо-сяючу вертикальну стіну Тюріньєрів. А попереду — нічого. Внизу — нічого. Чорна порожнеча… Коли придивитись добре, то можна помітити, що основи Тюріньєрів зникають десь у чорній безодні. Відбите світло поволі згасає, і далі — цілковита темрява.

Оце так пригода! Місяць на другому його боці, виявляється, має форму не півкулі, а якогось обрубка кулі. Бачу — мої сусіди хвилюються не менше ніж я.

Я дивлюся праворуч, ліворуч. Порожнеча. Мені пригадались гіпотези про те, якою може бути невидима частина Місяця. Більшість астрономів твердять, що невидима частина — така сама, як і видима, тільки з іншими морями та горами. Хтось висловлював думку, що Місяць має форму груші. З боку Землі він кулястий, а з другого боку — витягнутий. І через те, нібито, Місяць завжди обернений одним — важчим — боком до Землі. Але ми побачили картину ще надзвичайнішу. Місяць — половинка розрубаної кулі. Хто ж відірвав другу половину, і куди вона поділась?..

Політ тривав уже кілька хвилин, а ми все ще летіли над чорною безоднею. Тюрін сидів спантеличений. Соколовський мовчки керував, дедалі посилюючи вибухи — йому кортіло скоріше поглянути, чим все це закінчиться.

Вже не знаю, скільки часу летіли ми в темряві зоряного неба, поки на сході не засвітилась смужка — край «землі». Ми зраділи їй, як мандрівники, що, перепливши невідомий океан, побачили жаданий берег. Значить, ми не впали з Місяця. Але що ж тоді було під нами?

Тюрін догадався перший.

— Розколина! — сказав він. — Розколина надзвичайної глибини і ширини.

Так воно й було. Незабаром ми досягли другого краю розколини.

Коли я оглянувся назад, то вже не побачив Тюріньєрів. Вони зникли за обрієм. Тепер позаду нас видно було лише чорний простір.

Ми всі троє були вражені нашим відкриттям. Соколовський, вибравши посадочну площадку на протилежному краю розколини, куди ми прилетіли, знизився і посадив ракету неподалік від краю.

Ми мовчки перезирнулись. Тюрін почухав рукою скафандр, — він хотів почухати в потилиці, як це буває з людьми, вкрай спантеличеними. Ми притулили наші скафандри один до одного, — всім нам треба було поділитися враженнями.

— Так от яке діло виходить, — сказав, нарешті, Тюрін. — Це вже не звичайна розколина, яких чимало на Місяці. Вона йде на протязі майже всієї поверхні заднього боку Місяця від краю до краю, і глибина її чи не більша, як десята частина всього діаметра. Наш любий супутник хворий, і серйозно хворий, а ми й не знали цього. Місяць — куля, наполовину розколота.

Мені пригадались різні гіпотези про загибель Місяця. Місяць, обертаючись навколо Землі, чимраз більше віддаляється від неї. Для майбутніх земних жителів він здаватиметься колись не більшим за Венеру, потім за звичайну маленьку зірочку, і, нарешті, наш вірний супутник назавжди піде від нас у світові простори. Інші ж лякають тим, що Земля, кінець-кінцем, притягне до себе Місяць, і він упаде на неї. Щось подібне нібито було вже якось на Землі, коли вона мала другого супутника, — невеличкий Місяць, що в давні часи упав на Землю. Западина Тихого океану утворилася нібито під час цього падіння.

— Що ж тепер буде з Місяцем? — тривожно спитав я. — Чи впаде він на Землю, чи піде в світові простори, коли розпадеться на частини?

— Ні те, ні друге. Найімовірніше, що він носитиметься навколо Землі безконечно довго, як і зараз, але в іншому вигляді, — відповів Тюрін. — Якщо він розколеться тільки на дві частини, то ми матимемо два супутники, замість одного. Два «півмісяці». Але найможливіше, Місяць розлетиться на дрібні частки, і тоді ми матимемо світний пояс, як у Сатурна. Кільце з дрібних кусків. Я казав про це, але, признатись, не припускав, що загроза втратити Місяць, — такий, який він є зараз, — стоїть ближче, ніж я думав.

— А чи не можна якось полагодити Місяць? Полікувати? — спитав я.

Тюрін до мого запитання поставився цілком серйозно.

— Технічний прогрес безмежний, — відповів він. — Можливо, інженери майбутнього спробують накласти на розколини шви, стягнути сталевими скобами. Але це справа колосальної трудності, і надовго вона не врятує наш Місяць. Мабуть, легше притягнути до Землі кілька інших «місяців», узявши їх «напрокат» в інших планет. От, наприклад, Марс. Він має два місяці: Фобос і Деймос. Може обійтися і одним. Юпітер має аж дев’ять супутників, Сатурн — десять: Мімос, Енцелад, Тетіс, Діона, Рея, Титан, Феміда, Гіперіон, Япет, Феба, — скоромовкою проговорив Тюрін, ніби перелічуючи імена своїх дітей. — Уран має чотири супутники: Уріель, Умбріель, Титанія, Оберон; Нептун має три супутники, і відкрив їх я. Майже три десятки «місяців» в одній сонячній системі, не рахуючи дрібних. А цих дрібних — тисячі. Вибір багатий. Супутників крайніх орбіт не так уже й важко буде відірвати від планети. Це як при розкладі атомного ядра: крайні електрони легше вибиваються з своїх орбіт. Вся справа в енергії. А ми маємо тепер величезні енергетичні ресурси. Досить самої лише сонячної енергії, якщо вміло її використати. Можна вибрати кілька «місяців» із так званих малих планет. Церера, Паллада, Юнона, Веста, Астрея, Геба, Ерос, Ахілл світитимуть не гірше за наш Місяць, якщо наблизити їх орбіти до Землі. Ми можемо завестися згодом хоч десятком «місяців». І ночами у нас буде так само ясно, як вдень. Не потрібні будуть і ліхтарі. А вже про красу такого видовища і говорити нема чого.

— Кільце Сатурна являє собою уламки «місяця» Сатурна. В супутниках планет, як і в самих планетах, що обертаються навколо центрального світила, завжди борються дві сили: сили притягання і сила відцентрова. Планета тягне супутника до себе, а відцентрова сила — від планети. Кінець-кінцем, ці сили і розривають «місяць» на частини. Та зате уявіть собі це видовище. Не встигне спасти на Землю ніч, як у небі від краю до краю обрію загорається широка смуга дивовижної краси і яскравості.

— А все-таки, шкода нашого дідуся-Місяця! — сказав він, вдивляючись в морок розколини. — Звикли ми до нього, і без нього погано буде… Хм… хм… А може й не чекати неминучого кінця, а прискорити його? Якщо в цю розколину закласти тонну нашого потенталу, то цього, мабуть, буде досить, щоб геть розірвати Місяць. Вже як судилось йому загинути, то, принаймні, нехай це станеться з нашої волі і в нами призначений час.

— Цікаво, як глибоко йде розколина в місячну кору? — сказав Соколовський.

Його, як геолога, цікавила не доля Місяця, а інше. Жоден геолог не проходив до центра Землі. А тут, можливо, випадає нагода проникнути майже до центра планети.

Тюрін згодився зробити подорож «до центра Місяця». Ознайомитися з вертикальним розрізом планети для астронома так само цікаво, як і для геолога.

Ми почали обмірковувати план подорожі. Тюрін пропонував повільно спуститися в ракеті-вагоні прямовисним схилом, гальмуючи спуск вибухами.

— По дорозі можна спинятися і виміряти температуру, — казав він.

Але Соколовський вважав, що такий спуск дуже важкий і навіть рискований. До того ж, коли повільно спускатися, то це забере занадто багато пального.

— Краще ми спустимось на дно. А коли їхатимемо назад, можна буде разів два-три спинитися, якщо знайдемо підхожі площадки для ракети.

Соколовський був нашим капітаном, і Тюріну на цей раз довелося згодитись. Він тільки просив спускатися не дуже швидко, щоб ми могли оглянути геологічний склад схилу, — оскільки це можливо під час польоту.

Підживившись перед дорогою, ми почали спуск.

Ракета піднялася над чорною безоднею розколини і почала описувати півколо, щоб піти на зниження. Сонце стояло вже досить високо, освітлюючи схил на значну глибину. Протилежного боку розколини ще не було видно. На обрії, на темному фоні неба, з’явилися тільки освітлені вершини Тюріньєрів, як зубчаста смужка з обрізаним знизу краєм. Ракета нахилялась, ніби санки, що летять згори. Нам доводилось відкидатися назад, впиратися ногами. Тюрін клацав апаратом. Він попросив Соколовського триматися ближче краю розколини. Соколовський повернув ракету. Ми бачили чорні, майже рівні скелі. Іноді вони ніби наливалися синявою. Потім з’явилися червонясті, жовтуваті, зелені відтінки. Я пояснив це тим, що на глибині могла довше зберегтися атмосфера, і метали, а надто залізо, зазнавали більшого діяння кисню і оксидувалися, як на Землі. Згодом Тюрін і Соколовський потвердили моє припущення.

Раптом ми поринули в глибоку темряву. Ракета ввійшла в смугу тіні. Перехід був такий різкий, що в першу мить ми нічого не бачили. Ракета круто повернула праворуч. В темряві було ризиковано летіти поблизу розколини. Спалахнуло проміння прожекторів. Над нами сяяв освітлений Сонцем схил, внизу було абсолютно темно. Проміння прожектора, наче два вогняних щупальці, бігало в мороці, нічого не зустрічаючи. Минала хвилина за хвилиною, а ми все ще летіли в порожнечі. Якби не відсутність зірок по боках, можна було подумати, що ми несемося в безповітряному просторі. Коли ж кінчиться ця прірва?.. Аж ось проміння прожекторів упало на вершину гострої скелі. Соколовський притишив політ. Прожектори освітлювали гострі, довгасті, різко помітні гірські породи. З правого боку з’явилася стіна. Ми повернули ліворуч. Але й з лівого боку з’явилась така сама стіна. Тепер ми летіли у вузькому каньйоні. Треба було бути дуже обережним. Цілі гори гострих уламків нагромаджувалися справа, знизу і зліва. Сісти було неможливо. Ми летіли кілометр за кілометром, ущелина не розширялась.

— Здається, нам доведеться обмежитися цим оглядом і піднятися, — сказав Соколовський.

На ньому лежала відповідальність за цілість ракети і всіх нас, і він не хотів рискувати. Але Тюрін наполягав на тому, щоб ми летіли далі. Він навіть поклав руку на руку Соколовського, ніби забороняючи цим жестом повертати руль висоти.

Ми летіли, — годину, дві, три, — я вже не можу сказати точно.

Нарешті, ми побачили щось подібне до площадки. Правда, вона лежала досить похило, але на неї все-таки можна було сісти. Ракета спинилась у просторі і повільно знизилась. Стоп. Ракета стояла під кутом у тридцять градусів.

— Ну, от, — сказав Соколовський, — приставити вас сюди я приставив, але як ми піднімемось звідси, не знаю.

— Головне — досягли мети, — відповів Тюрін.

Тепер він більше ні про що не хотів думати. Він зіскочив з ракети, пролетів дугою і став на ноги. Від поштовху ще раз підстрибнув, не встояв на ногах, упав, але зразу ж схопився і почав несамовито трясти руками. Ударився? Ні. Виявляється, він розбив термометр. На щастя, у Соколовського був другий термометр. Тюрін почав виміряти температури ґрунту. На превелику його радість, термометр показував 150 холоду. Не дуже висока температура, але все-таки гіпотеза ніби виправдувалась.

А геолог уже відбивав молотком куски породи. Він працював з таким завзяттям, що з-під молотка летіли іскри, але жоден кусок не відлітав вбік. Нарешті, втомлений роботою, він випростався і, притулившись до мене скафандром, сказав:

— Чистий залізняк! Чого треба було й сподіватися. Доведеться обмежитись готовими уламками, — він почав бродити по площадці, шукаючи зразків.

Тюрін стрибав з місця на місце, — виміряв температуру. Я глянув угору. Видно було зірки, Молочний Шлях, яскраво розцвічені різнобарвними іскрами, осяяні краї розколин. Потім я перевів погляд в напрямі проміння прожектора. І мені здалося, що біля невеликої бокової розколини це проміння неначе коливається. Що це, обман зору? Я пішов до розколини і побачив, що з неї виходить ледве помітний струмінь пари або газу. Щоб перевірити себе, я взяв жменю попелу і кинув. Попіл відлетів у бік. Це ставало цікавим. Я знайшов звислий над краєм скелі камінь і скинув його, щоб, струснувши ґрунт, привернути увагу моїх супутників і покликати їх до себе. Камінь полетів униз — у безодню. Я чекав його падіння, але минуло не менше як десять секунд перше, ніж я відчув легенький струс ґрунту. Потім я відчув другий, третій, четвертий струси, — щораз сильніші. Я не міг зрозуміти, в чім річ. Деякі удари були такі сильні, що вібрація ґрунту передавалася всьому тілу. І раптом я побачив, як величезна брила пролетіла повз мене. Попавши в смугу світла, вона блиснула, немов метеорит, і зникла в темній безодні. Земля стугоніла й тремтіла. Я зрозумів, що зробив. Сталося те, що буває із горах, коли падіння невеличкого камінця спричиняє страшні гірські обвали. Звідусіль неслося каміння — цілі уламки скель, дрібні камінці розбитих вище гострих скель… Камінний водопад… Камені скакали, стрибали з боку в бік, як гумові м’ячі, стикалися, викрешуючи іскри… Якби ми були на Землі, ми чули б гуркіт, гарматну канонаду, безконечно відбивану гірською луною. Але ж тут, у безповітряному просторі була абсолютна тиша. Звук, вірніше, вібрація ґрунту, передавався тільки через ноги. І ця зловісна тиша справляла ще гнітючіші враження, ніж удари грому. Це була зрадлива тиша. На Землі, прислухаючись до того, як посилюється звук, можна уникнути небезпеки. Тут же каміння нічим не давало про себе знати, крім струсів ґрунту. А через те, що ґрунт тремтів тепер безперестань, неможливо було вгадати, куди тікати, звідки чекати нападу. Я стояв нерухомо, смертельно наляканий, приголомшений, серед могильної тиші. Мабуть, я так і загинув би, якби не побачив Соколовського, який махав мені руками. Я побіг до ракети. Так, звичайно, тільки ракета могла врятувати нас.

Мабуть, навіть на Місяці ніхто ще так не стрибав, як я. Я підскакував метрів на п’ять, роблячи стрибки в десяток метрів. За кілька стрибків я був біля ракети. Тюрін уже сидів на верхній площадці і теж махав мені руками, як вітряк крилами. Соколовський ускочив у ракету, коли я підбігав до неї. Одним стрибком я опинився на її площадці, хоч вона була на висоті даху вагона, — мало не перелетів, але Тюрін схопив мене за ноги і посадив. В цю ж мить Соколовський рвонув важіль. Саме рвонув, бо ми всі троє відкинулись назад. Кілька секунд ми летіли головою вниз, ногами догори, — так круто поставив Соколовський нашу ракету, щоб швидше піднятися. Вибухи ракетних дюз розтиналися один за одним. При одному такому вибухові руки професора Тюріна відірвались від налокітників крісла, і його тіло посунулось до краю площадки. На цей раз я вхопив його за ноги однією рукою, тримаючись другою за ручку крісла.

Два або три рази я відчув якийсь поштовх, який виходив, мабуть, з ритму вибухів нашого реактивного апарата, але не звернув тоді на це уваги.

Соколовський скеровував ракету вгору і праворуч, подалі від схилу розколини. Так летіли ми з неймовірною швидкістю, напівлежачі, кілька хвилин. Не уявляю, як Соколовський міг керувати в такому незручному положенні. Але він, очевидно, був людиною бувалою і ніколи не розгублювався, хоч з вигляду і був жартівником та веселуном. Він врятував нам життя. Тільки тоді, коли наша ракета ввійшла в освітлений Сонцем простір і значно віддалилася від країв розколини, Соколовський уповільнив політ, випрямив ракету і відкинувся назад, як людина глибоко втомлена. Уявляю собі його нервове напруження!

Тюрін виповз на сидіння і потер скафандр. Очевидно, він забив собі потилицю.

Як це часто буває з людьми, які щасливо уникнули великої небезпеки, нас раптом охопили нервові веселощі. Реакція. Ми заглядали один одному в шибки скафандрів і сміялися, сміялись…

Тюрін показав на освітлений схил розколини. Випадок приготував нам ідеальну площадку для посадки. І яку площадку! Перед нами в скелі був уступ такої величини, де міг би розташуватися цілий ракетодром для десятків ракетних кораблів. Як не спуститись і не відпочити після пережитих хвилювань? Соколовський повернув ракету, і незабаром ми вже котились немов по асфальтованому аеродрому. Так — на колесах — ми під’їхали майже до самої стіни і спинились. Кам’яна або залізна — ми ще не знали — стіна мала подовжні розколини. В кожну з цих розколин могли б заїхати рядом декілька поїздів. Розколини-каньйони простягалися в невідому далину.

Ми зійшли на площадку «ракетодрому». Наше збудження ще не вляглося, ми відчували потребу рухатись, працювати, щоб швидше вгамувати свої нерви.

Я розповів Тюріну і Соколовському про те, як знайшов місячний «гейзер», і признався, що винен у гірських обвалах, які мало нас не погубили. Іншим часом Тюрін, мабуть, вилаяв би мене за необережність і за незнання фізичних законів, які існують на Місяці. Але він так зацікавився гейзером, що навіть не згадав про мій вчинок.

— Та це ж величезне відкриття! — вигукнув він. — Я завжди доводив, завжди стояв на такій точці зору, що Місяць не така вже мертва планета, за яку її вважають. Хоча б найменші залишки газів, атмосфери, — будь-якого складу, — на ній повинні залишитися. Це, мабуть, виходи сірчаної пари. Десь у товщі Місяця ще залишилась гаряча магма. Останнє жевріюче вугілля великої пожежі. На глибині величезної розколини, яка, певно, проходить всередину не менше як на чверть місячного радіуса, пара знайшла собі вихід. І ми не взяли її на пробу. Треба зробити це будь-що-будь. Це буде світова сенсація. Гейзер Артем’єва! Не заперечуйте. Ви маєте на це всі права. Летімо зараз же.

І він уже стрибнув до ракети, але Соколовський заперечливо похитав головою.

— На сьогодні з нас досить, — сказав він. — Треба відпочити.

— Що значить «на сьогодні»? — заперечив Тюрін. — День на Місяці триває тридцять земних днів. То ви тридцять днів не зрушите з місця?

— Зрушу, — примирливо відповів Соколовський. — А якби ви сиділи біля руля, коли ми вилітали з цієї бісової щілини, то зрозуміли б мене і говорили б інакше.

Тюрін подивився на втомлене обличчя Соколовського і замовк.

Ми вирішили поновити запас кисню в скафандрах і розійтися в різні сторони, не віддаляючись, однак, дуже один від одного.

Я пішов до найближчої ущелини, яка зацікавила мене своїм виглядом. Скелі були забарвлені у червонясті й рожеві тони. На цьому фоні яскраво вирізнялися густо-зелені плями неправильної форми, очевидно, прошарки іншої породи. Створювалось дуже красиве сполучення барв. Я підійшов ближче і поступово заглибився в каньйон. Одна стіна була яскраво освітлена Сонцем, на другій сонячне проміння проходило в скісному напрямі, залишаючи внизу темний гострий кут. Але відбите світло добре освітлювало і тіньову частину.

У мене був чудовий настрій. Свіжий кисень вливався в легені п’янким струменем. В усіх членах надзвичайна легкість. Мені часом здавалося, що я сплю. Захоплюючий, чудесний сон! Я йду по Місяцю. Можу торкатися до місячних скель, підкидати вгору «кусочки Місяця». Я навіть заспівав якусь пісню, що рідко зо мною трапляється. Обабіч простягалися бокові розколини-каньйони. В одному з них виблискував «водопад» навіки застиглих самоцвітів. Вони притягли мою увагу і я звернув праворуч. Потім звертав ще і ще раз. В місячних горах значно більше глибоких розколин, ніж у земних. Це цілий лабіринт каньйонів. В них легко заблудити. Але я старався запам’ятати дорогу. І всюди ці зелені плями. В затінку вони мали рудий, майже чорний колір, у напівзатінку — яскраво-бурий, на освітлених місцях — яскраво-зелений. Дивна зміна забарвлення, беручи на увагу, що на Місяці немає атмосфери, яка може змінювати відтінки кольорів. Я підійшов до однієї зеленої плями і придивився. Ні, це не вихід гірської породи. Пляма була опукла і з вигляду здавалась м’якою, як повсть. Розмірковуючи над цим, я сів на камінь, не зводячи очей з плями.

І нараз мені здалося, що пляма трохи пересунулася з місця від тіньової смуги в напрямі до світла. Обман зору! Я занадто напружено дивився на пляму. Але я зацікавився і почав стежити, зробивши в думці позначку на складці гірської породи. Через кілька хвилин я вже не мав сумніву — пляма зсунулася з місця. Її край перейшов у тіньову рису і почав зеленіти на моїх очах.

Що ж, нарешті, являють собою ці рухомі плями?.. Я схопився і підбіг до стіни. Учепившись за гострий виступ скелі, дотягнувся до найближчої і відірвав м’який, ніби повсть, клапоть. Він складався з дрібних ниток ялиноподібної форми. Рослини! Авжеж, це рослини! Місячний мох. Оце так відкриття! Тюрін мав рацію: на Місяці знайдеться робота і для біолога. Я відірвав другий клапоть — від бурої плями. Цей клапоть був зовсім сухий. Повернув його і побачив білясті «горішки» з подушечками-ссальцями.

Біологічна загадка. З вигляду цю рослину можна скоріше віднести до мохів. Але ці ссальця? «Корененіжки»? Рослина, яка може пересуватись, щоб іти за сонячним промінням… Її зелений колір залежить, звичайно, від хлорофілу. А дихання? Волога? Звідки вона її бере?.. Мені пригадались розмови на Кеці про небесні камені, з яких можна добувати і кисень, і воду. Ясна річ, в цих каменях є у зв’язаному вигляді кисень і водень, — елементи, що входять до складу повітря і води. А чом би й ні?.. Хіба земні рослини не є чудесними «фабриками» із надзвичайно складним хемічним виробництвом? І хіба наші земні рослини, як от, наприклад, «Ієрихонська троянда», не мають здатності завмирати від спеки та відсутності вологи і знову відживати, зеленіти, бувши поставлені в воду? Місячної холодної ночі ці рослини сплять, а при світлі Сонця «хемічна фабрика» починає працювати, виробляючи все, що потрібно для життя. Рух? Але й земні рослини не зовсім позбавлені його. Пристосовуваність же організму безмежна.

Браво, Артем’єв! Ти відкрив рослини на Місяці. «Місячний мох Артем’єва», — це краще, ніж Артем’євські гейзери.

Я назбирав повну торбу моху і в найкращому настрої рушив назад, щоб скоріше похвалитися своєю знахідкою.

Пройшов до кінця бокового каньйону, звернув праворуч, ще раз праворуч і спинився. Тут я повинен був побачити блискучі розсипи рубінів та діамантів, але не побачив їх. Пішов назад, повернув у другий каньйон. Зовсім незнайоме місце. Ось що значить розпорошити свою увагу. Поки я думав про мох, збився з дороги. Але нічого. Треба тільки швидше вийти на головний каньйон, там дорога пряма.

Я прискорив кроки. Уже не йшов, а стрибав. І раптом спинився здивований. Переді мною викривалось урвище із зовсім незнайомим краєвидом. По той бік прірви височіли гірські пасма. Серед них вирізнялися три гірські вершини зовсім однакової висоти. Вони виблискували, як голови цукру. Я ще ніколи не бачив таких білих вершин.

Розуміється, це не сніг. На Місяці не може бути снігу. Можливо, що гори крейдяні або гіпсові. Але справа не в горах, а в мені. Я заблудив, і заблудив як слід. Це було очевидно. Мій чудовий настрій змінився тривогою. Увесь цей незвичайний місячний світ раптом ніби повернувся до мене другим боком. Який ворожий був він людині! Тут немає ні наших земних лісів, ні ланів та лук з їх квітами, травами, рослинами, птахами й тваринами. Тут немає річок і озер, багатих на рибу. Місяць — скнарий Кощей, який не нагодує і не напоїть людину. Заблудивши на Землі, можна цілими днями підтримувати своє існування хоча б корінням рослин. А тут? Крім голих скель — анічого. Хіба що тільки цей мох. Але він, мабуть, такий же неїстівний, як пісок. А якби навіть навколо мене були молочні річки та кисільні береги, я все одно загинув би з голоду, терплячи муки Тантала, бо не міг би зняти свого скафандра.

Скафандр! Я згадав про нього, і ніби льодовий холод світових просторів пройшов у моє тіло. Вся «місячна» атмосфера, яка дає мені можливість дихати і жити, вміщена в одному балоні за моєю спиною. Її стане на шість годин, ні, менше, бо минуло вже годин зо дві, як я поновив запас кисню. А далі? Далі смерть від задухи. Швидше вибратись до великого каньйону, поки не вичерпався запас кисню і фізичних сил!

Я знову повернув назад і застрибав, як коник. Добре ще, що тут ці стрибки не втомлюють так, як на Землі…

Ось і кінець каньйону. Новий каньйон, яскраво освітлений Сонцем і вкритий суцільним зеленим килимом. Мабуть, увесь мох переповз сюди із затінених місць. Чортів мох! Я вже не міг дивитись на нього, але скрізь мої очі зустрічали зелений колір, від якого рябіло в очах…

А може, це каньйон, яким я вже йшов сюди, але не пізнав його через те, що він став зелений?..

Новий поворот, вузька ущелина, занурена в глибоку темряву. На мене війнуло холодом крізь мій прогрітий сонцем костюм. Чи, може, це нерви грають?

Куди ж тепер іти? Позаду, за двома поворотами — урвище. Спереду — темний, вузький невідомий каньйон.

Я відчув, як у мене тремтять коліна і, знеможений, сів на горбкуватий камінь. І раптом камінь заворушився піді мною і поповз… Я схопився, як ужалений. Мої нерви були надто напружені. Живий камінь! Нова тварина! Нове сенсаційне відкриття! Але в цю хвилину рефлекс самозбереження переміг рефлекс «пізнання». Я дозволив втекти невідомій тварині в темну нору, не зробивши і найменшої спроби не тільки затримати її, але й роздивитись уважно.

Повернув назад і пішов. Ні, більше я вже не скакав молодим цапеням. Ішов, як автомат, не думаючи про те, куди йду. Іноді мені здавалось, що в балоні вже мало кисню, що я починаю задихатись… Тоді спинявся і хапався за груди. Потім це проходило. Нерви, нерви! Якби на Місяці була атмосфера, хоч би й непридатна для дихання! Все-таки це було б пружнисте середовище. Можна було б бити каменем об камінь, закликаючи на допомогу. Атмосфера могла б передати відсвіти — «заграву» прожекторів. Проте, зараз і це не допомогло б — з неба лилося сліпуче сонячне світло. Добре, що скафандр має димчасте скло. Від цього синього світла можна осліпнути…

Раптом переді мною розсунулись стіни. Я побачив знайомий великий каньйон, і зрадів, ніби вийшов на Великий проспект Василівського острова.

Оце так удача! Чи не підсвідомий інстинкт вивів мене, коли я кинув мудрувати й вираховувати? Пробудження рудиментарних почуттів… Тоня називала мене пережитком старовини. Тоня!.. Чи побачимось ми коли з нею? Це вона звабила мене в «ущелину смерті». Але нічого. Великий проспект знайдено. Тепер усе гаразд.

Однак, моя радість скоро змінилась тривогою. В який бік іти? Праворуч чи ліворуч? Зовсім утратив орієнтацію. Спробував був звіритись на свій «інстинкт», але на цей раз він мовчав. Крок — праворуч, і інстинкт не заперечував, крок ліворуч — ніякої реакції.

Довелося знову вдатися по допомогу до «верхньої кори головного мозку», — міркувати. Коли я вийшов з ракети, то повернув праворуч. Отже, тепер треба звернути ліворуч. Піду ліворуч.

Так ішов, мабуть, не менше як годину. Голод давався взнаки. А кінця каньйону все ще не було видно. Проте, в перший раз я йшов до повороту менше, ніж півгодини. Значить, іду не в той бік. Повернути назад? Скільки згаяного часу… Продовжую йти вперед. Каньйон раптом звузився. Ясна річ, іду не в той бік. Доводиться повернути назад. Але тепер уже не збочу. Тут кінець великого каньйону, значить другий кінець виходить на нашу площадку. Швидше назад!

Пострибав знову. Сонце вже пекло нестерпно. Довелося накритись білим плащем. Голод дедалі більше мучив мене, почала позначатись і втома, але я стрибав і стрибав, ніби за мною гнались невідомі страховища. І раптом переді мною розколина. Вона невелика, через неї можна переплигнути. Але цієї розколини не зустрічалось на тільки-но пройденому шляху. Чи я, може, не помітив, замислившись, перестрибнув її? Холодний піт укрив моє тіло. Серце стиснулось. Уперше відчув, що гину. Ліг, щоб дати відпочити своїм членам і трохи заспокоїтись. З неба дивилось на мене синє мертве Сонце. Так само байдуже повзтиме воно по чорному небу, освітлюючи мій труп. Ні, ні! Я ще не помер! У мене є запас кисню і сил. Схопився, одним махом перелетів через розколину і побіг… Куди? Вперед, назад, однаково, аби не стояти…

Каньйон розширявся. Я стрибав безупинно не менше години, аж поки не впав украй знеможений. І тут уперше відчув по-справжньому недостачу повітря. Це вже не було облудне самопочуття. Стрибаючи, я надто багато витрачав кисню, і його запас вичерпався передчасно.

Кінець, кінець… Прощай, Тоню!.. Недозрілий фрукт… Вірменія…

У голові запаморочилось…

Синє Сонце закружляло в небі, як сполоханий кажан…

І раптом я побачив над собою яскраво освітлений Сонцем бік нашої місячної ракетки. Мене шукають! Я врятований! Зібравши останні сили, підвожуся, вимахую руками, кричу, зовсім забувши про те, що мій голос не піде далі скафандра. Радість згасла так само швидко, як і спалахнула. Мене, очевидно, не помітили. Ракетка пролетіла над каньйоном і зникла за вершиною гори. Це був останній спалах енергії. Мене охопив не відчай, а байдужість. Може, в цьому позначилась і недостача кисню. Тисяча синіх сонць замиготіли перед очима. В вухах зашуміло. Я знепритомнів.

Не знаю скільки часу пролежав я непритомним, із заплющеними очима.

Ще не розплющуючи їх, повернув голову і глибоко зітхнув. Живлющий кисень вливався в мої легені. Розплющив очі і побачив перед собою нахилене обличчя Соколовського. Він стурбовано дивився в скло мого скафандра. Я лежав на підлозі, в нашій ракеті, куди, очевидно, мене перенесли. Але чому ж вони не знімають з мене скафандра?

— Пити… — попросив я, ще не розуміючи, що мене не чують.

Голова моя працювала погано. Але Соколовський, певно, з руху губ зрозумів мою просьбу. Він посадив мене в крісло і, притуливши свій скафандр до мого, сказав:

— Ви, звичайно, хочете пити і їсти?

— Так.

— На жаль, доведеться потерпіти. У нас аварія. Гірський обвал в ущелині трохи пошкодив ракетку. Кількома каменями вибито у вікнах шибки.

Я пригадав бокові удари, які відчув, коли ми вилітали з ущелини.

— У нас є запасні шибки, — казав далі Соколовський, — але, щоб вставити їх і запаяти, потрібно багато часу. Скоріше дістатися до нашої великої ракети, ніж лагодити. Подорож по Місяцю доведеться закінчити. Ми не можемо наповнити нашу ракетку киснем, — він зразу ж вилетить у розбиті вікна. Отже, ми не можемо і зняти наших скафандрів, а значить — їсти і пити, аж поки не вернемось у велику ракету.

— Але навіщо ж тоді мене перенесли в ракету?

— Для того, — відповів Соколовський, — що мені доведеться розвинути дуже велику, майже космічну швидкість, щоб за дві-три години приставити вас на місце. Вибухи будуть сильні, збільшення ваги в тілі — многократне. А ви занадто кволі і не втримаєтесь на верхній площадці. Та й професор Тюрін тяжко переносить збільшення ваги. Ось чому ми перенесли вас сюди і зробили все можливе — замінили ваш балон новим. Дихати ви тепер можете, а вже з спрагою та голодом якось потерпіть. Ми всі голодні.

— Який я радий, друже мій, що ви живі! — почув я голос Тюріна. — Ми вже втрачали надію знайти вас… — в цьому голосі була несподівана теплота. — Тепер ляжте краще на підлогу. Я теж ляжу з вами, а товариш Соколовський сяде за руль.

Через хвилину наша ракетка з вибитими шибками вже знялася над гірськими вершинами. Крутий поворот на захід. На якусь мить ракетка майже лягла на бік. Під собою я побачив чорну безодню розколини, яка мало не згубила нас, і посадочну площадку з каньйоном. Через секунду під нами був уже лабіринт, в якому я заблудив, знову чорна розколина… Ракетка тремтіла від вибухів. Тіло наливалося свинцем. Кров ударяла то в голову, то в ноги. У мене знову почали плутатися думки!.. Знову я зомлів, але на цей раз сам переміг непритомність. Кисень — чудовий живлющий засіб. Соколовський, мабуть, подбав про те, щоб у мій скафандр надходили посилені дози кисню. Але його тиснення не повинно було перевищувати однієї атмосфери, інакше не витримав би мій костюм: Він і так роздувся, як роздуваються водолазні, коли «заїдає» золотник, що випускає надлишок газу.

Під кінець цієї подорожі я почував себе вже настільки добре, що міг сам вийти з ракетки і перебратися в наш великий міжпланетний корабель.

З якою приємністю я скинув костюм «водолаза»! А пив і їв я, як ніколи.

Настрій у нас знову став чудовий. Я вже, сміючись, розповідав про свої пригоди та наукові відкриття, і не міг простити собі того, що дав утекти «місячній черепасі», яку прийняв за камінь. Проте, мене почали вже брати сумніви щодо її існування. Може, це була тільки гра моєї розладнаної уяви? Але мох, «повзучий мох» лежав у моїй торбі, як трофей, принесений з «країни снів».

Наша експедиція на Місяць, хоч була і короткочасна, але дала багато наукових результатів. Ми мали багато сенсацій для земних учених.

Назад пролетіли ми добре. Не було тієї пригнобленості, яка мимоволі охоплює людину перед невідомим. На Зірку Кец ми летіли вже як додому. Але де вона?..

Я глянув на небо. Десь угорі над нами виблискував серп «молодика» — Землі. Внизу половину небосхилу займав Місяць. Незважаючи на те, що я мало не загинув на ньому, тепер його вигляд не збуджував того страху, який охопив мене, коли ракета наближалась до Місяця.

Я ходив по цьому Місяцю, сліди наших ніг залишились на його поверхні, «кусочки Місяця» ми везли з собою на Кец, на Землю… Це по-новому зближало, майже споріднювало нас з Місяцем…

XV. Зоряні будні

— Ану, покажіться, покажіться! — говорила Меллер, повертаючи Тюріна на всі боки. — Загорів, помолодшав «павук». Прямо хоч женитись. А м’язи! Та не стрибайте, не форсіть! Дайте подивитись на ваші м’язи. Біцепси слабкуваті. А ноги добре зміцніли. На скільки років знову в своєму павутинні заплутаєтесь?

— Ні-ні, вже тепер не заплутаюсь, Ганно Гнатівно! — відповів Тюрін. — Скоро знову на Місяць полечу. Там ще багато роботи залишилось. На Марс, на Венеру полечу.

— Ач, який хоробрий став! — жартувала Меллер. — Давайте-но я вам аналіз крові зроблю. Скільки червонокрівців прибавило вам місячне Сонце… Місячні жителі — рідкісні пацієнти…

Закінчивши з лікарським оглядом, я поспішив до Тоні. Лише тепер відчув, як скучив за нею. Як багато цікавого є у мене розповісти їй про Місяць… Чи розшукала вона Палія?..

Я помчав широким коридором. Вага на Кеці була менша, ніж на Місяці, і я, як балерина, ледве торкався носками ніг до підлоги, роблячи величезні стрибки, ніби летюча риба. Кецівці спиняли мене і розпитували про Місяць. Я вже був свій серед своїх.

— Потім, потім, товариші, — відповідав я і мчав далі.

Ось і її двері. Я постукав. З дверей визирнуло обличчя дівчини, дуже красивої, з каштановим волоссям і великими сірими очима. Але це була не Тоня.

— Добридень, — розгубившись, промовив я. — Мені хотілось бачити товаришку Герасимову. Хіба вона переселилась з цієї кімнати?

— Товариш Артем’єв? — спитала мене дівчина, як давнього знайомого, і посміхнулась. — Тоня казала мені про вас. Вона просила передати вам привіт…

— Але де ж вона?

— Вона там! — відповіла дівчина, показавши рожевим пальцем угору.

На Землі таким жестом колись говорили про небіжчиків, що переселились на «небо».

— Там? — спитав я перелякано.

— Так, там! — відповіла дівчина, посміхаючись. — А може, там, — вона показала вниз. — Або там, — палець праворуч. — Ракета наша обертається, і тому я не можу точно показати, де в даний момент верх. Але Тоня над нами, далеко від Землі, в фізико-технічній лабораторії. Тоня просила передати вам привіт. Вона дуже турбувалась за вас, — з лукавою серйозністю додала дівчина. І, мабуть, помітивши моє збентежене обличчя, сказала: — Але ви можете поговорити з нею телефоном. Викличте фізико-технічну лабораторію. Підіть у радіорубку. Ми жили з нею разом і дуже здружились. Вона повернеться не скоро, і я поки що займаю її кімнату.

Я навіть забув спитати про ім’я дівчини і, подякувавши їй, помчав на радіотелефонну станцію… Славна, симпатична дівчина, але, здається, дуже балакуча, — подумав я і, одразу ж забувши про неї, вскочив у кімнату радиста.

— Фізико-технічна лабораторія? Зараз! — сказав він і закрутив ручки апарата. — Товаришку Герасимову?.. Зараз. Алло! Алло!.. Будь ласка!..

— Я Герасимова. Хто зо мною говорить? Артем’єв? — якщо ефір не бреше, в її голосі чути радість. — Голубчику, я така рада! — це вже тільки слова, але й вони говорять про радість. — Ви мало не загинули? Я вже знала про це до вашого прильоту. Нас повідомили з місячної ракети… Все добре, що добре кінчається… Ви завдали мені стільки турбот… Так… А я веду дуже цікаві роботи в лабораторії абсолютного холоду. Вона влаштована на балконі тіньового боку нашої ракети. Доводиться працювати в міжпланетних костюмах. Це трохи незручно. Та зате абсолютний холод, що називається, під рукою. Вже зробила кілька цікавих відкрить в галузі опору напівпровідників при низьких температурах… — і вона почала говорити про свої відкриття.

Коли ж вона скаже про чорнобородого і Палія? Самому питати було ніяково. Вона збиралась побувати на Кеці, але не раніше, як через «земний» місяць.

— Як же ваші розшуки?.. — не втерпів я.

Але в цю саму мить радист узяв трубку з моїх рук і сказав:

— Терміновий виклик ракети Кец-8. Пробачте, я повинен перервати вашу розмову.

Я вийшов з радіостанції надзвичайно схвильований. Тоня зраділа мені, це очевидно. Отже, вона все-таки кохає мене. Але говорила вона більше про свої наукові роботи. І жодного слова про Палія. І я не скоро побачу її…

— Товаришу Артем’єв, вас просить до себе директор! — звернувся до мене в коридорі молодий чоловік. — Я всюди шукав вас…

Довелося йти до Пархоменка. Він дуже докладно розпитував мене про нашу подорож на Місяць. Я розповідав досить-таки безтолково.

— Я бачу, ви стомились. Відпочиньте сьогодні, а завтра беріться до роботи. Наш біолог товариш Шликов вже давно вас чекає.

Мені хотілося скоріше залишитись самому. Але я був голодний і пішов до їдальні. Там мені довелося задовольнити цікавість кецівців і розповісти їм про свою подорож. Я ставав майже знаменитістю, — один з перших людей, що побували на Місяці. Мене слухали уважно, мені заздрили. Іншим разом все це захопило б мене, але я був засмучений тим, що не побачився з Тонею. Так-сяк закінчивши оповідання і пославшись на втому, я, нарешті, дістався до своєї кімнати. Там я знайшов невеличку новину в умеблюванні: до стіни було почеплено відкидне ліжко з тонкої сітки. В матрацах не було потреби. Я підняв ліжко, кинувся в нього і віддався своїм думам.

Я смакував приємне почуття відпочинку, але всередині щось смоктало, і я не міг зрозуміти причини. Чи вплинули так на мене незвичайні переживання на Місяці, чи нудився я за Тонею, чи турбував мене невідомий політ, чи це була невиразна туга за Землею, за знайомим з дитинства, звичним, рідним…

Так я й заснув, перелітаючи думкою з Місяця у свою лабораторію на Василівському острові, від Тоні до невідомого Палія…

* * *
— Товаришу Артем’єв! Товаришу Артем’єв!.. — я прокинувся і підвівся. На дверях моєї кімнати стояв молодий чоловік із зовсім «голою», мабуть, поголеною головою. — Пробачте, що я потурбував вас. Та, здається, і вам уже пора вставати. Ми з вами трохи знайомі, — пам’ятаєте, в їдальні? Аеролог Кістенко. Я вас розпитував про мох, який ви знайшли на Місяці. Звістка про це вже дійшла до міста Кец. Земні кецівці просять надіслати зразок. А я якраз надсилаю до міста Кец аерологічну ракету.

— Будь ласка, — відповів я, виймаючи з торби клаптик «повсті».

— Чудово! Цей мох, здається, важчий, ніж земний, але загалом важить небагато. Ви дивуєтесь, що я кажу про вагу? Але ж моя ракетка полетить на Землю. Щодня я надсилаю до міста Кеп по одній ракеті. Вона проходить тисячокілометровий простір, і по дорозі, на різних відстанях від Землі, провадить автоматично всі аерологічні записи, — склад атмосфери, інтенсивність космічних випромінювань, температуру, вологість тощо. Приблизно три чверті шляху ракета керується радіопроменем Зірки Кец, а потім її перехоплює радіопромінь міста Кец. І ракетка-аерологічна станція падає на парашуті в строго визначеній точці, на площі всього лише один квадратний метр. Непогано? В цій же таки ракеті надсилається й пошта. Вага ракети, кажу я, точно розрахована. Тим-то я й поцікавився, скільки важить мох. Ще раз дякую!

Він пішов. Я глянув на годинника. За «земним», ленінградським, часом був уже ранок. Я добре виспався, поснідав і пішов на роботу.

Відкривши двері в кабінет біолога Андрія Павловича Шликова, я на хвилину спинився. Надто вже цей кабінет не був схожий на земні кабінети «завів». Якщо Тюріна можна було порівняти з павуком, що причаївся із своїм павутинням в темній, вузькій щілині, то Шликов був схожий на гусеницю в зеленому садку. Весь кабінет був наповнений повзучими рослинами з дуже дрібним листям. Це була якась зелена печера, освітлена яскравим сонячним промінням. І в глибині її напівлежав на плетеній канапці Шликов, швидко записуючи щось у книгу. Він видався мені трохи кволим, ніби напівсонним. Огрядний, бронзово-засмаглий, як всі тут, здоровий чоловік середніх років. У нього були важкі повіки, ніби трохи набряклі. Коли я з’явився на дверях, він підвів свої важкі повіки, і я побачив сірі, дуже жваві й розумні очі. Їх жвавість не гармоніювала з його повільними рухами. Ми привітались, — не подавши рук, звичайно. Шликов розпитував мене про Місяць. Зразок моху вже лежав біля нього на довгому алюмінієвому столику.

— Я не вбачаю нічого дивного в тому, що ви знайшли на Місяці цей мох, — сказав він повільно і тихо. — Спори бактерій, спори цвілевих грибків і на Землі можуть витерплювати дуже низьку температуру, — до 250 градусів нижче нуля, зберігаючи життєздатність. Низька температура не може бути перешкодою для існування рослинного світу. Пристосовуваність організмів до оточення надзвичайна. Якщо наші земні рослини гинуть при температурі 100 градусів тепла і нижче 250 холоду, то тільки через те, що в земних умовах навіть з крайніми границями рослинам доводиться мати діло дуже рідко, — адже звичайно температура не спадає нижче 60 градусів холоду і не підвищується вище 60–70 тепла. Туберкульозна бацила, що завдає людям стільки лиха, загибає нижче 29 і вище 41 градуса Цельсія. Чому? Тільки тому, що ця бацила тисячоріччями живе в людському тілі. Прабатьки ж цієї бацили, сапрофіти, безумовно, переносили вищу і нижчу температуру. Дихання? Воно може бути і інтрамолекулярним. При чому, навіть кисень не обов’язковий, хоча б і в зв’язаному вигляді. Пригадайте наших азотобактерій. Живлення? Пригадайте також наших амеб. Вони не мають навіть рота. Якщо вони знаходять «їстівний» кусочок, то обволікають його всім тілом і асимілюють… От з вашою «черепахою» справа трохи складніша. Але я не заперечую можливості існування і організованіших тварин на Місяці. Пристосовуваність організмів, повторюю, майже безмежна. Про минулий період Місяця, коли він був більш гостинною планетою, і говорити не доводиться. Ваше кладовище — купи кісток, які ви знайшли, — потверджує думку про те, що і Місяць — син Землі — і мав у минулому високорозвинений, — відносно кажучи, — тваринний і рослинний світ. Дуже ймовірно, що розвиток життя там не пішов далі від кам’яновугільного періоду. Потім Місяць почав швидко втрачати атмосферу, життя завмирало і залишились тільки найбільш пристосовані організми тваринного і рослинного світу. Ну, що ж, початок покладено. І незабаром ми будемо знати про минуле органічного життя Місяця не менше, ніж про минуле нашої Землі.

Шликов спинився, записав щось у книжці і продовжував:

— Тепер про нашу роботу. Наше найперше завдання на Зірці Кец, я кажу про нас, біологів, — полягає в тому, щоб максимально використати рослини для наших потреб.

Що можуть давати нам рослини? Насамперед, їжу. Потім, очищення повітря та води і, нарешті, — матеріал покидьків, який ми повинні утилізувати до останньої молекули.

Які завдання ставимо ми, використовуючи рослини для харчування? Треба досягти того, щоб вони давали максимальну кількість плодів високої калорійності, до того ж, на найменшій площі. Ми зводимо тут нанівець періоди «сплячки». Вегетаційний період повинен тривати без перерви цілий рік. Плодоносіння не припинятись… Рослини — добрі таки «ледарі». Соняшник, наприклад, використовує тільки 0,5 сонячної енергії для своїх хеміко-біологічних процесів. Найбільш «енергетичні» рослини — два-три проценти. За межу — далеко ще не досягнуту — на Землі вважають десять процентів. Ми не повинні спинятися на таких межах, якщо хочемо «витиснути» з рослин усе, що вони можуть дати.

Тепер очищення повітря. Людина видихає за рік приблизно одну десяту тонни вуглекислоти. Її мають збирати рослини. Краще від інших це робить земляна груша. Гектар земляної груші засвоює за рік 1800 кілограмів вуглекислоти. Ми культивуємо земляну грушу, дедалі підвищуючи цю здатність засвоєння. Загалом, гектар рослинності, вбираючи вуглекислоту і виділяючи кисень, на Землі може забезпечити диханням 33 чоловіка. Це теж ми не вважаємо за межу.

Далі — очищення рідин. Брудна вода, всі виділення людського організму можуть бути очищені хемічно. Але частину цієї роботи ми покладаємо і на рослини. Всі рідкі виділення надходять у ґрунт і повертаються рослинами у вигляді надзвичайно чистих випарувань — роси, крапель гутації — «сльозливості», виділення соку з ран — надрізів — на стовбурі. До речі, про сік, про підсочку. Береза дає до 4–5 літрів соку на день, а в цьому сокові є цукор. В американському клені процент цукру досягає 3–4. Американці давно використовують цей цукор. Чому б не підвищити процент цукру?

Сила гутації залежить, між іншим, від кореневого тиснення. Воно і в природних умовах чимале, доходячи при всмоктуванні води зовнішніми клітинами кореня до дванадцяти атмосфер. Непогана машина? Які могутні процеси відбуваються в рослині! Якщо вона посилено дихає і недостатньо швидко випромінює тепло, температура рослини підвищується до 40 градусів. Все це треба використати для наших цілей. Ми прагнемо до того, щоб та сама рослина служила нам і як їжа, і як фільтр для повітря та води, і як сировина для нашої промисловості. Але деякі рослини доводиться спеціалізувати.

Про використання відмираючої клітинної тканини, целюлози — я не кажу. Цей папір, на якому я пишу, цей шовковий костюм, який на мені, цей гребінець — з нашої власної целюлози. Меллер з неї добуває формалін, йодоформ і інші медикаменти. У нас організовано виробництво пластичних мас. Щось із триста продуктів ми добуваємо з целюлози, і це ще далеко не межа.

Ми повинні переробляти, змінювати, вдосконалювати рослини так, як нам потрібно. Чи можемо ми зробити це? Безперечно! І значно легше, ніж на Землі. Тут немає ні приморозків, ні засухи, ні опіків сонячним промінням, ні суховіїв. Ми створюємо який завгодно клімат для якої завгодно рослини. Температура, вологість, склад ґрунту і повітря, сила сонячного випромінювання — все в наших руках. На Землі в оранжереях можна створювати лише подібність того, що ми тут маємо. Але, крім того, що можна створювати в оранжерейних умовах на Землі, ми тут маємо те, чого на Землі вже ніяк не можливо мати. Я кажу про таке коротке ультрафіолетове проміння, яке ніколи не досягає поверхні Землі, розсіюючись в її атмосфері. Я кажу про космічне випромінювання. Нарешті, я кажу про відсутність ваги. Ви, звичайно, знаєте, яке значення має земне притягання на ріст і розвиток рослин, як вони реагують на це притягання.

— Геотропізм, — сказав я.

— Так, геотропізм. Коріння відчуває напрям сили земного притягання так само, як стрілка компаса відчуває північ. І коли коріння відхиляється в бік від цього напряму, то тільки під впливом «шукання» вологи, їжі.

Уявляєте, яке широке поле у нас для експериментів!

Як поділяються клітини, ростуть, формуються частини організму рослин при відсутності ваги? Питання нібито тільки теоретичне, бо на Землі неможливо втекти від ваги. Обертання ростучих рослин кінестатом, — створення відцентрової сили, щоб до певної міри паралізувати вплив притягання — тільки паліатив. Тут же ми маємо лабораторії, в яких вага відсутня зовсім. Ми можемо ставити досліди. А розв’язавши теоретичні питання, ми зможемо глибше вивчити життя рослини і перенести наш досвід в умови земної вагомості. Я хотів би, щоб ви почали свою роботу з вивчення геотропізму.

Вибачте за цю довгу промову, — сказав він, посміхаючись, — але я повинен ввести вас в курс справи. У великій оранжереї працює асистент Крамер, в лабораторії вам допомагатиме нова співробітниця Зоріна.

Він знову замовк, щоб записати щось у книжці, і сказав:

— Рослини — це ще не все. У нас провадяться надзвичайно цікаві роботи над тваринами. Там працює Фалеєв. Правду кажучи, досить таки велика тюха-матюха. Я з нього не дуже задоволений. Спочатку працював добре, а останнім часом його ніби підмінили. Якби ви зацікавились цією справою, я перевів би вас туди. Побувайте, в кожному разі, в цій лабораторії, подивіться, що там робиться. А зараз ідіть у велику оранжерею, Крамер познайомить вас з нею.

Важкі повіки спустились, як завіси. Шликов поринув у своїй записи, кивнувши мені на прощання головою.

XVI. У Крамера псується характер

— Товаришу Артем’єв! Вам лист! — почув я за собою голос, коли влетів у коридор.

Молоденька дівчина-«листоноша» в шовковому «купальному» костюмі простягнула мені конверт. Я жадібно його вхопив. Це був перший лист, який я одержав на Зірці Кец. Поштова марка. Штемпель «Ленінград». У мене від хвилювання забилося серце.

— Лист з Ленінграда, — сказала дівчина. — Я ніколи не була в цьому місті. Скажіть, воно дуже хороше? Таке красиве і впорядковане, як про нього пишуть?

— В тисячу разів краще! — з захопленням відповів я. — Це найкраще місто в світі після Москви. Але мені воно подобається навіть більше, ніж Москва, — і я жваво почав розповідати про чудові нові квартали, що підступили до Стрельни і Пулковських висот, про його старі і нові дивовижні парки, про мальовничі канали, що надають йому вигляду Венеції, про тролейбуси, блискучі таксі, прекрасні трамваї, про його повітря, зовсім очищене від кіптяви фабричних димарів та пилу… Про скляні перекриття, що захищають пішохода від вітру на численних мостах, про зимові сади для дітей, про першокласні музеї, театри, бібліотеки…

— Навіть клімат його покращав, — із захопленням розповідав я. — Торфові болота на тисячі кілометрів навколо осушено, заболоченим річкам та озерам надано культурного вигляду, деякі канали в межах міста засипано і перетворено на алеї, або вкрито суцільними мостами — автострадами. Вологість повітря значно зменшилась, а чистота повітря дала ленінградцям додатковий сонячний пайок. «Входячи в будинок, витирай ноги». Тепер у нас всякий автомобіль, грузовик, в’їжджаючи в межі міста, мусить «витирати ноги» — його шини й колеса обмивають водою, щоб не заносив до міста грязі, пилу.

— Та що й казати! Ленінград — це Ленінград!

— Треба неодмінно побувати в ньому, — сказала дівчина і, кивнувши головою, «пурхнула» геть.

Я розпечатав листа. Мій лаборант повідомляв мене, що в лабораторії закінчується ремонт. Ставиться нове устаткування. Покінчивши з встановленням новітньої апаратури, лаборант з професором Габелем їде до Вірменії, бо на моє швидке повернення вони втратили надію.

Я був схвильований. Чи не покинути все і летіти одразу ж на Землю?..

Поява Крамера, що летів мені назустріч по коридору, змінила напрям моїх думок. А коли я побачив оранжерею, то зразу забув про свій прекрасний Ленінград і навіть про Тоню. Таке велике враження справила на мене ця надзвичайна оранжерея.

Але потрапив я туди не зразу. Крамер запропонував мені одягти «водолазний» костюм, хоч і більш полегшеного типу, ніж костюм для вилазок у міжпланетний простір.

— В оранжереї тиснення значно нижче, ніж тут, — пояснив Кремер. — До того ж, в її атмосфері далеко більше вуглекислоти. В житлових приміщеннях ми її майже зовсім не маємо. На Землі вуглекислота становить всього лише одну тритисячну частину атмосфери. В оранжереї ж три сотих, а в деяких відділах і більше. Це вже шкідливо для людини. Та зате для рослин! Ростуть, як у кам’яновугільному періоді, — Крамер раптом залився безпричинним довгим сміхом, навіть занадто довгим, як мені здалося. — В цих скафандрах є радіотелефони, і тому нам не треба буде притуляти голови одна до одної, щоб розмовляти. Незабаром такі радіотелефони матимуть і міжпланетні скафандри. Це дуже зручно. Їх сконструювала, здається, наша знайома, яку ви привезли з Землі, — Крамер підморгнув мені ізнову зареготав.

«Хм… хм… невідомо, хто кого привіз, — подумав я. — І чого він сьогодні так дико регочеться?..»

Ми пройшли крізь атмосферну камеру, потім довгим коридором, що сполучає Зірку з оранжереєю.

— У нас тепер уже кілька оранжерей, — говорив Крамер, не вгамовуючись. — Одна довга, яку ви бачили, підлітаючи. Ха-ха-ха! Пам’ятаєте, як ви мало не залетіли в безповітряний простір, і я прив’язав вас, як собачку?.. Зараз ми йдемо до нової, конічної оранжереї. На ній, як і на Зірці, існує вага, але зовсім незначна. Всього тисячна частка земної. Листок, падаючи з дерева, з висоти метра від підлоги, летить двадцять секунд, поки впаде. Але цієї ваги цілком досить, щоб увесь пил осідав униз, не затемнюючи сонячного світла, і щоб достиглі плоди падали вниз, а не плавали в просторі… «Пішов купатись Веверлей!» — раптом заспівав він. — Ви ще не купались у «невагомій ванні»? Чудово! — знову цей дикий регіт. — У нас є ще кілька дослідних лабораторій, де сила ваги зовсім відсутня. Там і ванна. Ну, ось ми і прийшли. «Завісу скинуто»! — продекламував він і відчинив двері.

Мене одразу засліпило світло. Потім я побачив колосальних розмірів тунель, що розширявся, немов лійка. Вхідні двері були біля вузької основи цієї лійки. На протилежному кінці вона замикалась величезною скляною напівсферою, оберненою назовні.

Крізь скло лилися потоки світла. Сила його була надзвичайна. Ніби тисячі прожекторів сліпили очі. Стіни цього тунелю потопали в зелені найрізноманітніших відтінків — від яскраво-ізумрудної до майже чорної. Між цим зеленим килимом видно було вузенькі місточки і легенькі поруччя з алюмінію. Видовище було чудове. Але я здивувався ще більше, коли ближче познайомився з окремими рослинами. Я — біолог, ботанік, що спеціально вивчав фізіологію рослин, виявляється, не мав і найменшого уявлення про те, до якої міри рослини можуть бути податливим, «пластичним» матеріалом, як може змінюватись їх зовнішній вигляд і внутрішня структура та життя. Мені хотілося б спокійно все оглянути, обійтися без пояснень Крамера, але він надокучливо дзижчав:

— Це все Шликов. Він — геній. Скоро у нього рослини танцюватимуть на задніх ніжках, як собачки, і співатимуть по-солов’їному. Вимуштрує!.. Він каже: зернові хліба використовують одну шістдесяту частку сонячної енергії, а банан у сто разів більше. І справа не тільки в кліматі. Значить, можна примусити всі рослини підвищити використання сонячної енергії в сотні разів.

— Він уже мені казав про це, — спробував я спинити потік красномовності Крамера, але він продовжував:

— І Шликов досягнув цього. А наслідки? Чи не завгодно вам подивитися на цей екземпляр. Що ви про нього скажете? Ха-ха-ха!

Я стояв у мовчазному здивованні. Переді мною був кущ заввишки з людину. Листя завбільшки з долоню і червоні соковиті плоди — з великий кавун, нагадували полуниці. Це і були велетенські полуниці. Кущик не стелився по землі, а підіймався вгору. З дуже тонкого «стовбурця» звисали ці величезні плоди. Деякі з них були зовсім червоні, деякі ще зеленуваті, білясті… От що значить відсутність ваги!

— Щодня ми знімаємо десяток таких «ягідок» з одного цього куща. Одні знімаємо, інші достигають. Лізуть безперервно. Як добра дійна корова, що дає молоко цілий рік. Наші рослини не мають навіть того двотижневого відпочинку, що його мають на Землі тропічні рослини. Давай і давай! Вбирай сонячне проміння, покидьки з ґрунту, воду, і перетворюй їх на ці смачні плоди. А Сонце тут не заходить. Атмосфера оранжереї завжди прозора. Це одне. Друге — тут в атмосфері вуглекислоти, як під час кам’яновугільного періоду…

— Ви вже казали мені про вуглекислоту.

— Зверніть увагу на ці листи. Вони майже чорні. Тому вони вбирають майже цілком сонячну енергію і все-таки не перегріваються. Тільки зменшується випаровування води. А ви знаєте, скільки енергії витрачає рослина на випаровування? У тридцять п’ять — сорок разів більше, ніж на корисну роботу. А тут вся ця енергія іде в «м’ясо». Бачите, листя товсте, м’ясисте. Деякі листи зовсім не мають продихів. А плоди величезні.

— Зате оця ось рослина тільки те й робить, що виділяє воду, — продовжував він, посуваючись вузеньким місточком.

Я глянув на рослину, з листів якої капала вода.

— Не рослина, а Бахчисарайський фонтан. Бачили «фонтан сліз»? Капає і капає, — Крамер заливчасто зареготав. — Це наш природний фільтр.

— А ось теж цікава рослина — «Кіоск фруктової води». Бачите, розріз на стовбурі, трубочка, і з неї капає. Спробуйте на язик. Смачно? Солодко? Лимонад!

— Зверніть увагу на ґрунт. Роздрібнення часток ідеальне. І корисні бактерії. На кожну тисячу твердих часток бактерій припадає не одна, а кілька десятків. Зате подивіться на горох, боби, квасолю. Як яблука!

— Оці ось скляні відділи зроблено для того, щоб створити для деяких рослин особливі умови: найбільш підхожий склад газового середовища, відповідну температуру. Шкідників немає. Бур’янів немає. Світлофільтри дають найсприятливіший склад проміння.

— Іра! Іра! Що ти робиш, божевільна? — раптом несамовито закричав він, підстрибнув і полетів по оранжереї. — Іра! Іра! — кричав він, ніби його різали на шматки.

Що сталося з цією людиною? Ще недавно він був дуже спокійним, добродушним хлопцем. А тепер у нього надзвичайно підвищена збудливість. Я навіть не міг зрозуміти, що так розлютило його. Я чув шум, шипіння. Коливання вітру. Опале листя летіло від широкого кінця лійки до вузького.

— Навіщо ти пустила вентилятор з такою силою? Ураган хочеш зробити? Поламати рослини? Зменш силу, а то я тебе на Землю скину!

Шум і рух листя зменшились. Звідкись відповів писклявий голос:

— Учора сам звелів ставити на двадцять шість.

— Це тобі приснилось двадцять шість!

Я посувався до скляної напівсфери, затримуючись біля особливо цікавих рослин. На тонісіньких стебельцях яскравим полум’ям горіли квіти маку. Повільно спадали пелюстки, оголюючи «коробочки» завбільшки в голову дитини.

— Ось бачиш? Ось бачиш? Мак хитається і губить насіння! — кричав Крамер.

А насінини ці були завбільшки з горошину. Багатометровий горох тягнувся до середини «лійки». Грінки соняшника в півметра діаметром майже не піднімалися над ґрунтом. Огірки, морква, картопля, полуниці, малина, виноград, порічки, аґрус, сливи, жито, пшениця, овес, гречка, буряк, коноплі… Я ледве пізнавав їх, до того змінені були їх розміри і форми.

Не раз я спинявся в цілковитому нерозумінні: що це таке?..

Земні карлики перетворювались на велетнів і навпаки — земні деревні велетні були тут карликами. В окремих, трохи затінених місцях росли гриби — велетенські шампіньйони…

А ось і тропіки, і субтропіки. Карликові фігові дерева з величезними плодами, чайні, кофейні, какаові дерева, кокосові пальми величиною з парасолю, але з плодами вдвоє більшими від земних.

В одному скляному ящику я побачив справжній тропічний ліс карликових розмірів. Пальми, банани, папороть, ліани… Бракувало тільки слонів завбільшки з пацюка, щоб уявити себе Гулівером в країні ліліпутів…

Якими мізерними здалися мені всі мої «земні» досягнення!

Як легко розв’язується тут проблема про штучне достигання і затримування достигання, над якою я так довго сушив голову. Тут щодня на протязі цілого року свіжі фрукти і овочі. Переробні заводи можуть працювати цілісінький рік без перебою…

І хіба досвід Зірки Кец не можна перенести на Землю? Взяти хоча б Памір. На висоті Паміру менше ультрафіолетового проміння, ніж на Зірці Кец, але далеко більше, ніж у місцевостях, що лежать на рівні моря. Плоскогір’я Паміру можна перетворити на суцільну оранжерею. Всі витрати оплатяться. В оранжереї ж можна створити яку завгодно атмосферу, збільшити кількість вуглекислоти. А безхмарне небо тропіків з їх теплим кліматом і величезною кількістю сонячного проміння! Коли ми остаточно переможемо джунглі, мільйони людей знайдуть там місце і їжу.

А земні пустині? Ми вже успішно боремося з пустинею, з пісками, безводдям. Але скільки пустинь ще залишаються пустинями на Землі? Ми закличемо на допомогу Сонце, використаємо досвід Кец. І Сонце, яке випило воду, вбило своєю спекою рослини, ми примусимо відродити пустині. Вони стануть суцільним зеленим садом.

Ні, земній кулі ще не скоро загрожуватиме перенаселення!

Коли ж стане на Землі тісно, почнеться переселення в міжпланетні простори. Зірка Кец — перший піонер. В «небі» збудують міста-ракети, заселять супутники великих планет і малі планети… Сонце дасть енергію і запаси їжі на тисячі років і на мільйони істот. Кубічний кілометр зерна містить у собі тисячорічне харчування трьох мільйонів людей. Десятикілометровий куб — запас на три мільярди чоловік. Такий запас на наших планетних кільцях і на планетках Сонячної системи Сонце може приготувати за кілька секунд. Така його невичерпна енергія!

Людство може сміливо дивитися в майбутнє.

— Чого це ви остовпіли, Артем’єв? — почув я різкий вигук Крамера.

— Пробачте, я замріявся, — відповів я, здригнувшись від несподіванки, і оглянувся.

Оранжерея-конус віджила. Вузькими доріжками літали, стрибали, пурхали, як працьовиті бджоли, молоді дівчата з кошиками. Їх яскраві барвисті костюми на зеленому фоні скидалися на квіти. Дівчата збирали плоди і співали хором мелодійну пісню, в якій вихвалялась «Наша Зірка». Невидима музика супроводила цей спів.

— Міфологічна картина! Зоряні дівчата! Казка наших днів! Проте, скоро їх замінять автоматами, — уже реготав Крамер і, приєднавши свій голос до загального хору, почав пританцьовувати. — Одначе, нам пора йти. Я ще не показав вам лабораторію. Вона міститься поза Зіркою Кец. Там абсолютна невагомість. Доведеться переодягатися в міжпланетний костюм і перелітати досить великий простір. Вам пора вже навчитися керувати портативною ракетою. Так і знайте, що коли ви втечете, я на цей раз не буду зі вами ганятись! — сказав Крамер і раптом поринув у глибоку задуму.

На цей раз я «стріляв» вправніше і не відставав від Крамера.

Ми летіли по небу. Наш шлях освітлював величезний «молодик» Землі.

Праворуч виблискувала якась куля, яку можна було прийняти за малу планету. Куля досить швидко котилась по небу. Я вже знав, що вона стоїть, а рухаюсь я. Тут швидше, ніж на Землі, засвоюються закони відносності.

Цей невеличкий переліт все-таки трохи мене схвилював.

У мене почала мерзнути права нога, і я побоювався, чи немає пошкодження в костюмі, — чи не просочується світовий холод. Але виявилось, що нога була в тіні. Я повернув її до світла і вона нагрілась.

Ось і лабораторія. Вона має вигляд циліндра. Всередині циліндр поділений скляними перегородками. З відділу до відділу доводиться переходити через «ізоляційні» камери, бо тиснення і склад повітря в кожному відділі різні. На одному боці циліндра — на всю його довжину — вікна, на протилежному — рослини. Я дивлюся крізь скло на рослини. Деякі з них посаджено в скляні посудини, щоб бачити, як розвивається коріння. Це мене дивує: коріння не любить світла. Інші рослини в грядках. Багато горщечків з рослинами «стоять» рядами в повітрі. При чому, я помічаю, що ростуть вони незвичайно: гілки і листя розміщені у вигляді променів, які розходяться від горщечка до вікна. В найрізноманітніших положеннях — від горизонтального до вертикального — висять нерухомо в повітрі відрізки пагінців, — очистки, — «седум рефлексум» і вербових гілок. У одних коріння розвивається «вгорі», у інших — «внизу». Але в більшості — коріння на затіненому боці. Відсутність ваги ніби знищила силу геотропізму, і тут, очевидно, «напрям» дає тільки геліотропізм — сила, яка спрямовує рослини до джерела світла. Ось обкладена чимсь, ніби мокрим мохом, листкова ніжка, що закінчується величезним листом, м’ясистим і твердим. Круглі насінини мають тут неправильну, горбкувату форму… Скільки нових питань, скільки несподіваних відкрить!.. Це, наприклад, що за пряник? На лист не схожий.

— Облиш! Іди, кажу тобі, іди геть! — чую я жіночий голос і сміх Крамера.

Дивлюсь в кінець оранжереї і бачу крізь скло перегородок дівчину в ліловому костюмі. Вона плаває десь під «стелею», а Крамер, вимахуючи крилами, прикріпленими до зап’ястків рук, підлітає до неї і штовхає її. Дівчина відлітає вбік, б’ється об «стелю», летить у протилежний бік, намагаючись за допомогою таких самих крил-віял стати нерухомо. Їй, очевидно, треба обернутись обличчям до темно-зеленого куща. Але в світі невагомості не так то й легко стати так, як хочеться. Облишивши віяла, дівчина знімає прив’язаний до пояса металевий диск. Чи не хоче вона, як дискобол, пустити цей диск в голову надокучливого Крамера?

Але диск служить для іншої мети. Дівчина встановлює в просторі диск ребром до себе, як тарілку, яку несе в руках, і повертає його. Диск крутиться в один бік, дівчина в протилежний. Щоб повернутися по вертикальній осі, їй доводиться ставити диск боком, — ребром угору. Тепер диск повертає її тіло, як на трапеції. Нелегко пристосуватися до абсолютної невагомості!

Я наближаюсь до Крамера і дівчини. Де я бачив її?… Та це ж Зоріна, яку я зустрів в кімнаті Тоні! Отже, мені з нею доведеться працювати. Я дивлюсь на неї збоку і вгору, вона і Крамер сміються, бачачи мої незграбні рухи. Я почуваю себе рибою, викинутою на берег. Але й Зоріна орудує диском і крилами не краще від мене. Проте, з диском я ще не мав діла, але думаю, що так само і я перекинувся б. Тільки Крамер плаває, як риба в воді. Він крутиться навколо Зоріної, ставлячи її то вгору, то вниз головою відносно себе. Зоріна сердиться і сміється. Нарешті, він дає дівчині спокій.

— Знайомтеся! — каже він.

— Ми вже знайомі, — відповідає дівчина і киває мені головою.

— Знайомі? Тим краще, — чомусь сердито говорить Крамер. — Перед роботою і після роботи ми тут приймаємо ванну. Ходімо, Артем’єв! Ванна поряд.

Пробравшись якимись переходами у новий циліндр, діаметром близько чотирьох метрів і майже такої ж довжини, ми роздяглися. Потім пролізли в круглий отвір і потрапили в «ванну». Це циліндр такого ж діаметра, але значно довший. Алюмінієві стіни, бокове освітлення і… ні краплі води. Я опинився на самій середині циліндра. Без диска і крил не міг дістатися до стін. Завис у порожнечі. Крамер почав вовтузитись біля самого входу. Він повернув ручку, щось зашуміло. З крана, прилаштованого до круглої плоскої стіни, яка замикає циліндр, з’явилась вода. Струмінь під натиском ударив мене і розбився на краплі і кулі. Я відлетів у бік. Кулі літали навколо мене, стикаючись і набираючи чимраз більших і розмірів. «Смородинки» робилися «вишеньками», «вишні» — «мандаринами», «апельсинами», «кавунами»…

В ту ж саму мить циліндр почав обертатися на повздовжній осі. Утворювалась відцентрова сила. Краплі і кулі почали опускатися на стінки. Незабаром вода заповнила на метр бокові стінки циліндра. Вода була всюди — справа, зліва, стояла склепінням над головою. Тільки центральна частина циліндра, по його великій осі, залишалась незаповненою водою. Я відчував, як мене починає «притягати» найближча стінка. Через кілька хвилин я спустився в воду. А ще через кілька вже стояв «на дні». Крамер опинився на протилежній стінці циліндра, головою до мене. Але обидва ми почували себе добре, могли ходити по дну, плавати, пірнати. Ця незвичайна ванна дуже мене зацікавила, і я з приємністю плавав і пірнав. Вага була невелика, і триматися на воді, плавати було дуже легко.

Крамер підплив до вихідного отвору і повернув мідну ручку. Вода почала швидко витікати в невеличкі отвори, рух циліндра притишився. Коли він спинився зовсім, у ванні вже не було води, а наші тіла знову стали зовсім невагомими.

У роздягальні я ненароком випустив з рук костюм і довго не міг його впіймати. В цьому світі невагомості речі поводять себе дуже хитро. Найменший доторк, і вони тікають, починають метатися з кутка в куток, від стінки до стінки — впіймай їх! Крамер і з цього зробив гру. Він кидав речі «дублетом у куток» і ловив їх після того, як вони відлітали рикошетом, іноді навіть по кілька разів.

— Як вам подобається Зоріна? Правда, гарненька? — раптом спитав він мене, коли ми почали одягатись. Обличчя його одразу стало злим, похмурим. — Ви дивіться! — загрозливо промовив він. Чи не приревнував він мене до Зоріної? Ото ще дивак!

— Тепер останній огляд — зоологічної лабораторії. Вона сполучена з цією, і ми можемо пройти туди «тунелем», я проведу вас і залишу, — він знову підозріливо глянув на мене.

Залишив він мене біля самих дверей лабораторії і на прощання ще раз сказав багатозначно.

— То дивіться ж!

— На що дивитись? — не втерпів я.

Обличчя його раптом перекривилось.

— Ви не будете, то я буду дивитись! — і з цими словами пішов, скрипнувши зубами.

Що за дика, безглузда людина!

Я вже взявся був за ручку дверей, як раптом Крамер повернувся. Тримаючись кінчиком ноги за ремінець у стіні, «стоячи» переді мною під кутом у шістдесят градусів, він сказав:

— І ще ось що. Я вам не вірю. Навіщо ви прилетіли сюди? Може, для того, щоб, познайомившись з роботами Шликова, полетіти назад на Землю і там видати всі роботи за свої?.. Шликов геній. І я не дозволю нікому…

— Послухайте, Крамер! — обурився я. — Або ви хворі, або мусите відповідати за свої слова. Ви ображаєте мене без ніякої підстави, загрожуєте. Та річ не в тому. Ви подумайте самі, які дурниці верзете. Хто з нас тепер здатен видавати чужі праці за свої? І для чого? В які часи і де ми живемо?

— То пам’ятайте ж! — перебив він мене і, зробивши величезний стрибок, зник у тунелі.

Я був спантеличений. Так постояв біля дверей кілька секунд і відчинив їх.

XVII. Зоолабораторія

В ту ж мить я побачив перевернуте вниз обличчя людини з широко розплющеними, здивованими очима і випнутою наперед щелепою.

— Ну, що мені з ним робити? — спитало заклопотане обличчя, ніби відповідаючи моїм думкам.

Я стояв спантеличений. Досі я зустрічав на Кеці нормальних, здорових, життєрадісних людей, а тут одразу двоє якихось психопатів!

— В чім річ, товаришу? — спитав я.

— Я не знаю, що мені з цапеням робити, власне, з його ніжками. Двічі вже переробляли стійло, а ноги у цапеняти все ростуть. Не вміщаються, гнуться ніжки, скручуються. Просто хоч відрізай. Ви Артем’єв? Оце добре! А я Фалеєв. Добре, що ви теж біолог. Поміркуємо разом. Зоологічна лабораторія — найклопітніша справа. Всякі рогаті, четвероногі проблеми. Шликов дає нові і нові завдання. А як їх виконати, коли наслідки дослідів бувають зовсім несподівані? Відсутність ваги — це раз, і, мабуть, вплив космічного проміння — два. Завдяки діянню цього проміння ми маємо такі мутаційні стрибки, що дивом дивуєшся. Свиня ось у мене. Так це справжня жива фабрика м’яса і сала. Їсть не вгаваючи, не встигають посліди виносити. І пухне просто таки на очах. Куля, чистісінька куля, набита салом. Земні вгодовані свині більше лежать, а ця ваги не відчуває, та й лежати їй нема на чому: виросла з свого свинарника, плаває тепер у повітрі. Скоро, здається, всю лабораторію заповнить своїм тілом. І верещить безперестань. Чуєте? Одно їсти просить. Морда у неї стала як у бульдога. Хвостик зовсім зник. Ноги тоненькі, уявіть, як макаронинки. Копита м’які, та й не копита, а щось ніби два пальці, складених клішнею. Подивишся — аж страх бере. Голова обертом іде.

Або кури. З яєць однієї курки, і що ж? — деякі курчата зовсім не ростуть, дорослі, а наче горобці, а інші прямо на страусів обертаються. А пір’я, як у павичів, яскраве. Вже й не знаю, не вивчив ще, чому так, — чи корм, чи інфрачервоне, ультрафіолетове проміння впливає, чи, може, космічне.

Ростуть і плодяться тварини тут куди швидше, ніж на Землі. І в кожному новому поколінні, — несподівані зміни. Ось полюбуйтеся на цапеня Ваську…

Фалеєв досить спритно повернувся в повітрі і, підгрібаючи його широкими долонями, поплив по лабораторії. Я, як умів, полетів за ним. Тваринами, їх послідами зовсім не пахло, — очевидно, догляд і вентиляція були поставлені тут ідеально.

Стійла заміняли звичайні перегородки із сіток. Біля одного стійла я побачив величезну свиню, яка, справді, нагадувала кулю, вірніше величезне біле яйце. Якби таку свиню раптом перенести на Землю, вона, мабуть, була б роздушена власною вагою.

Цапеня ще більше вразило мене. Морда його була надзвичайно довга, тоненькі роги схожі на турецькі ятагани, ноги мали завдовжки півтора метра і закінчувались не копитами, а, як у свині, двома розставленими під кутом у тридцять градусів довгими тонкими придатками. Тільки у свині ці «пальці» були трохи викривлені і нагадували клішні краба, а у цапеняти «пальці» були схожі на пташині. Це «цапеня» було завбільшки як великий баран. Але найдивніше те, що воно зовсім не мало шерсті.

— Як гола африканська собака! — сказав Фалеєв. — Це «м’ясне» цапеня. А далі ви побачите цапа — виробника вовни. Він зовсім малий на зріст, але зате його вовна відросла на метр. І яка вовна!

— Але ваше вовняне цапеня живе, звичайно, не в такій теплій температурі? — спитав я.

— Авжеж. Його ми тримаємо в холоді, але добре годуємо. З вовною це ще просте діло. Шликов дає завдання складніші. Ось, нам потрібні струни для музичних інструментів і лаун-тенісних ракеток. Будь ласка, виведіть породу баранів з довжелезними кишками. Шликов не визнає труднощів. Він каже що немає нічого неможливого. А вказівки дає найкоротші. «Якщо, — каже, — кишки видовжувати, спробуйте давати різну їжу, змінювати корм». Корм кормом, а тут скільки інших факторів! І замість довгих кишок, у барана раптом шлунок розростається на такий мішок, в якому може людина сховатися.

— Ось і з ногами цапеняти не знаю, що робити. Невже знову перебудовувати хлів? Тут прямо-таки казка про горох виходить: прорубали підлогу, прорубали стелю, а воно все росте. Тільки даху ми прорубувати не можемо. Якби не це — нехай ноги росли б хоч до орбіти Марса.

— А ви й не рубайте даху, і нічого не перебудовуйте, — сказав я. — Є така гіпотеза, що космічне проміння відігравало величезну роль в еволюції тварин на Землі. Надзвичайно швидкі мутації, що про них ви кажете, потверджують цю гіпотезу. Очевидно, тут відбувається «стрибкувате» пристосовування організмів до змінних умов оточення — пристосовування прискореним порядком, так би мовити. Ваги немає. Тіла не стоять на землі. Не мають твердої опори. Тварини плавають у повітрі і потрапляють у положення, з якого хочуть вийти. Їм стають необхідні довгі кінцівки.

— Так, так! — перебив мене Фалеєв. — Перші собаки вищали неймовірно. Вони цілими годинами вимахували лапами, як білка в колесі, щоб дістатися до стінки або шматочка м’яса в прищепці. І, звичайно, не рухались з місця.

— От я й кажу. Тут тваринам необхідно мати довгі ноги, щоб діставатись до стінок хліва. То ж ноги й ростуть. А ви не збільшуйте розмірів приміщення. Якщо ноги стануть такими довгими, що діставатимуть до всякої стінки, я думаю, їх ріст припиниться. Або ж зробіть таку решітку, за яку тварини могли б хапатися ногами. Замініть цю густу сітку іншою, з більшими отворами, або зробіть загорожу з пруття. Тоді у тварин розвиватимуться хапальні органи. Ваші цапи і барани стануть «четверорукими», як мавпи. Пристосуються до хапальних рухів. Будуть лазити по клітці. Однією-двома ногами триматися, а вільними — діставати, що їм треба.

— А правда! З вами у нас справа швидше піде. А то я якось останнім часом зовсім розгубився, прямо таки отупів… Знаєте, — сказав він злякано придушеним голосом, — тут недовго й збожеволіти, коли на твоїх очах народжуються потвори… А тільки куди нам краще спрямувати пристосовування? Може, на те, щоб зразу робити тварин летючими? За тутешніми умовами це найпрактичніше. Летючі цапи! Горенько! — він плаксиво розсміявся. — Але про четвероруких ви теж непогано сказали. У однієї кішки тут виріс такий хвіст, що вона ним, як мавпа, орудує. Де лапами не дістане, там хвіст пустить в діло. Ухопиться кінчиком, а лапами підтягається, як на канаті. Знову ж таки щодо стрибків. Хвостом вона, як білка-летяга, рулить. I між ніг у неї щось ніби перетинки утворились. Зовсім летягою скоро стане.

Або взяти собаку Джипсі. Я покажу вам його. Той зовсім надзвичайний. У нього відросли довгі тонкі пальці, а між пальців — перетинки. Прямо, як у кажана. І він уже може літати. Хвіст довгий і пухнастий. Товаришу Артем’єв, таких звірів ніколи на Землі не було, навіть у минулі геологічні періоди. Моторошно… Особливо цей Джипсі. Боюсь я його.

— Чому? Він дуже злий?

— Ні, не те. На вигляд ласкавий собака. Тільки очі. Боюсь я його очей. І потім — він усе розуміє. Ну, геть усе. Не буває таких очей у тварин. Людські очі, а це, згодьтеся, моторошно. Що він думає, хотів би я знати. Та ось, я зараз… Джипсі! Джипсі!..

Звідкись долетіло собаче гавкання. І раптом я побачив у повітрі страховище. Воно махало ногами, як собака під час найшвидшого бігу, але наближалось повільно. Фалеєв перебільшив: перетинки були не такі великі, як у кажана. Однак і цих невеликих перетинок було досить, щоб штовхати тіло вперед, відкидаючи повітря. На зріст собака був трохи більший від бульдога. Морда зовсім безволоса, коротка, майже плоска, нижня щелепа недорозвинена. Це було щось середнє між мордою собачою, мавпячою і обличчям людини. Справді, моторошний вигляд. Коли ж він підлетів зовсім близько і глянув мені в очі, я мимоволі здригнувся. В цьому Фалеєв не перебільшив: у Джипсі були великі, зовсім людські карі очі, трохи сумні і розумні. Джипсі махнув довгим пухнастим хвостом, повернув своє тіло і вхопився кінцями пальців без кігтів за край перегородки. На його тілі була дуже рідка шерсть каштанового кольору. Тільки хвіст пухнастий, як в ангорських кішок. Джипсі перевів очі з мене на Фалеєва. В очах було запитання. Фалеєв був якийсь збентежений. Ніби він мав діло не з собакою, а з малознайомою людиною, з якою не знає, як поводитись.

Ці людські очі на собачому «обличчі» справді були страшні. Фалеєв мав рацію. Я сам відчув збентеження.

— Ось, познайомся, Джипсі, — зніяковіло сказав Фалеєв, відводячи свої очі від уважних очей собаки. — Наш новий товариш Артем’єв.

Я думав, що Фалеєв звертається до собаки з такими словами жартома, як деякі аматори собак, і вже був зробив рух рукою, щоб погладити собаку по його лисій голові. Яке ж було моє здивовання, коли собака, у відповідь на слова Фалеєва кивнув мені головою і простягнув лапу. Я був такий вражений, що моя простягнута рука застигла на мить у повітрі. І, замість того, щоб погладити Джипсі по голові, як звичайного собаку, я, переборовши себе, ввічливо потиснув теплу безволосу лапу, хоч рукопотиски на Кеці й були скасовані.

— Доброго здоров’я, Джипсі! — сказав я, і собака знову кивнув лисою головою.

— Щенята Діани нагодовані? — спитав Фалеєв.

Собака заперечливо похитав головою.

— Чому? — Джипсі пожував губами і мотнув головою. Фалеєв зрозумів. — Соски з молоком не принесено? — Джипсі кивнув головою вниз. — Ну, лети натисни сьому кнопку. Виклич Олю і піджени її.

Собака кивнув головою, ще раз глянув на мене допитливим поглядом і полетів назад. Я відчув, що серце у мене забилося частіше.

— Бачили? — тихо спитав Фалеєв. — Усе розуміє. Тільки говорити не може. Мовного апарату не придбав. Доводиться розмовляти за системою запитань — відповідей. Зате в розвиткові мозку колосальний стрибок. Адже в нього майже людський мозок. Справді, моторошно з таким собакою. Я стараюсь з ним ладити. Мене ніби любить, а от Крамера чомусь ненавидить. Побачить, сердито гляне і летить від нього. Він сам, видно, мучиться, що говорити не може. Намагається гавканням та гримасами розмовляти. Тут уже мені доводиться його собачу мову вивчати.

В глибині лабораторії почувся уривчастий гавкіт.

— Ось, бачите, отак він мене кличе. Щось там негаразд. Летімо до нього!

До гавкання Джипсі приєдналось щеняче верещання. Ми швидко помчали по лабораторії.

П’ятипале щеня з перетинками між пальців просунуло один палець у сітку і не могло витягнути. Воно одчайдушно вищало і дивилось на нас поглядом дитини. Джипсі метушився навколо, намагаючись своїми довгими пальцями витягнути лапу щеняти, але це не вдавалось. Ми прийшли на допомогу і спільними зусиллями витягли палець.

— Це не діло. Для щеняти треба замінити сітку брезентовими стінками, — сказав Фалеєв. Джипсі заперечливо похитав головою. — Ти не згоден? — спитав Фалеєв — Чому? — Джипсі нервово загавкав. — От і зрозумійте його. І він нервується, і я теж. Погано без мови.

— Чи не тому, що брезент буде мокрий і брудний?

— Ні, — відповів Фалеєв. — У нас підв’язують тваринам мішечки, куди йдуть усі виділення. Тваринам спочатку це заважає, але потім вони звикають. Тут щось інше. Подумаємо.

Я вирішив «поговорити» з Джипсі.

— Джипсі! — як важко витримати погляд цих очей. — Ти не можеш пояснити, Джипсі? Погано, що ти не вмієш говорити. Хочеш, я буду вчити тебе? — Джипсі швидко закивав головою, і мені здалося, що в очах його блиснула радість. Він підлетів до мене і лизнув мою руку.

— Це значить, що він дуже задоволений. Я бачу, ви будете з ними друзями. Правда, Джипсі? — сказав Фалеєв.

Джипсі кивнув головою і почав літати навколо мене, кружляючи, як кажан.

— Ну, то як, товаришу Артем’єв, де ви будете працювати? В лабораторії фізіології рослин чи тут? — спитав мене Фалеєв.

— Не знаю, подумаю. Я, звичайно, більше знайомий з фізіологією рослин. Але робота в вашій лабораторії надзвичайно цікава. Особливо Джипсі зацікавив мене. Його я, в кожному разі, буду вчити говорити. Хто знає, може він навчиться читати і лічити.

— Цифри до десяти він прекрасно розуміє. Я показав йому на нумераторі. Тільки скажеш, і він натискає перший-ліпший номер дзвінка.

— Нехай вирішить Шликов, — сказав я. — А тим часом мені доведеться попрацювати в оранжереї. До побачення, товаришу Фалеєв! До побачення, Джипсі!

— Ось бачите! Джипсі розуміє, що ви ставите його врівень з людиною, і цінує це. Джипсі самолюбний. А Крамер ставиться до нього, як до собаки. Ніколи не привітається, і Джипсі злоститься на Крамера.

Почувши ім’я Крамера, Джипсі загарчав. Він зрозумів, очевидно, все.

Решту дня я провів в оранжереї. Крамер був у похмурому настрої, зо мною не розмовляв. Він мовчки порався біля кущів полуниць. Коли Зоріна підлітала до мене з яким-небудь запитанням, Крамер похмуро стежив за нею і за кожним моїм рухом і словом. Важко працювати в таких умовах. Я остаточно вирішив просити Шликова перевести мене в лабораторію фізіології тварин.

І по закінченні робочого дня я сказав про це Шликову. Він зрадів.

— Я вирішив значно посилити штат зоолабораторії, — сказав він. — В оранжерею я поставлю нових працівників, які сьогодні прибувають з Землі. А ви йдіть до Фалеєва. Не розумію, що з ним сталося. З кожним днем він стає безтолковішим і розгубленішим. З ним діється щось недобре.

— На мій погляд, не тільки з ним, — сказав я.

— А з ким ще? — спитав Шликов, повертаючись на своїй канапі.

— З Крамером. Це був перший чоловік, з яким я познайомився на Кеці. Тоді він був зовсім інший. А тепер я не пізнаю його. Він став якийсь дражливий, підозріливий, неврівноважений. Мені здається, з його психікою не гаразд, — сказав я.

— Не знаю. Я рідко бачу його. Та коли ви це вважаєте, треба буде показати його Меллер. До Фалеєва я переводжу і нову співробітницю — Зоріну.

— Зоріну? — вигукнув я.

— А чому б ні? Ви щось маєте проти неї?

— Проти неї — ні, нічого не маю, — відповів я. — Але, як мені здається, Крамер відчув недоброзичливість до мене саме через цю дівчину. І коли вона буде працювати в одній лабораторії зо мною…

— Ах, ось в чім річ! — розсміявся Шликов. — На Зірці Кец народились ревнощі. Тоді зрозуміло, чому Крамер раптом став неврівноваженим. Та на це не варто звертати увагу.

Що ж мені залишалося робити? Сказати, що справа не тільки в Зоріній? Що Крамер загрожував мені, підозрівав, що я з’явився на Кец, щоб украсти й привласнити відкриття самого Шликова? Що Крамер безпричинно регочеться?.. Але Шликов сказав би, причина всього цього — ревнощі Крамера. Я вирішив почекати і подивитися, як поводитиметься Крамер.

XVIII. Дивне захворювання

Почалося трудове життя. Я з захопленням працював у зоолабораторії. Вечорами і вихідними днями ми розважалися в клубі, в «громадському саду», в кінотеатрі, в гімнастичному залі. Молодь веселилась. Влаштовували «шаради». Згадуючи Землю, зображували, як матері вносять дітей у трамвай. Маленька Меллер вдавала з себе немовлятко. Її загортали ковдру і носили на руках, а вона «плакала». Робили верблюда з трьох чоловік, загорнутих скатертиною. Зоріна сідала на верблюда, і, поганяючи, мчала по коридору. Одне слово, розважались, як діти, і «старики» не відставали від «молоді». Крамер то реготався, як божевільний, то раптом поринав у глибоку задуму. Ні, це не тільки ревнощі. Проте, мені він дав спокій, хоч і стежив за кожним кроком.

Я познайомився з багатьма кецівцями і навіть придбав друзів. Дедалі більше розсмаковував «небесне» життя-буття і нудився тільки за Тонею.

Час від часу я говорив з нею телефоном. Але вона не повідомляла нічого особливого. Чорнобородий все ще літав десь між Марсом і Юпітером в кільці астероїдів і обіцяв незабаром прилетіти на Кец. Тоня зробила якесь чергове «надзвичайне відкриття».

Мої нові друзі знайомили мене з небесною колонією.

Молодий інженер Карібаєв запрошував відвідати завод, де він працював.

— Чудове спорудження! — говорив він з ледве помітним акцентом. — Ціла планетка. Куля. Величезна куля. Ми живемо не на її поверхні, а всередині. Куля має діаметр у два кілометри і поволі обертається. Від обертання утворюється вага — одна сота земної. Для роботи невеличка вага корисна. У нас поставлено найскладніші виробництва. А чом би й ні? Закони важеля, рідких тіл та газів не ускладняються вагою. Звуки і взагалі різні коливання поширюються, як на Землі. Щоправда, барометр не працює, але він нам і не потрібний. Годинник, ваги — пружинні. Масу можна визначати і на відцентровій машині. Магнітні, електричні та інші сили діють ясніше, ніж на Землі. Для роботи штампувальних машин вага не потрібна. Топок з рідким і твердим паливом ми уникаємо. З ними морока. Та й не потрібні вони. Сонце ми перетворюємо на електричну енергію. Для цього маємо найрізноманітніші машини.

Уявіть собі два циліндри з рідиною. Один циліндр освітлений Сонцем, другий — в тіні. Сонячне тепло перетворює ці рідини на пару. Пара біжить по трубі і обертає турбіну. Потім пара потрапляє в холодний циліндр, який стоїть в тіні, і охолоджується. Коли вся рідина з першого циліндра переходить у вигляді пари до другого і охолоджується, циліндри автоматично повертаються. Циліндр-холодильник стає паровим казаном, і навпаки. Різниця температур між освітленою Сонцем стороною і тіньовою — величезна. Машина працює автоматично і безвідмовно. Це майже «вічний двигун», якщо не зважати на спрацьовування тертьових частин.

Інші сонячні установки мають вигляд великої кулі з маленькими отворами. Куля всередині чорна. Крізь маленький отвір в кулю проходить зібране дзеркалом сонячне проміння і нагріває внутрішню поверхню кулі. Це тепло ми можемо використовувати знову ж таки для двигуна або ж для своїх металургійних робіт. Ми легко одержуємо шість тисяч градусів тепла, себто стільки ж, як на поверхні Сонця. Ви бачили, коли летіли на Місяць, нашу кулю-завод?

— Бачив, — відповів я. — Він подібний до маленької планетки.

— А позаду кулі бачили величезний квадрат, який закриває частину зоряного неба?

— Не звернув уваги, — відповів я.

— Можливо, що ви пролетіли з другого боку і «квадрат» стояв ребром до вас. Коли він освітлений Сонцем, то його далеко видно, як незвичайний «квадратний місяць». Це — фотоелемент. Тонісінький лист міді в десять тисяч квадратних метрів, вкритий оксидом міді. Від нього йдуть невидимі здалеку тонкі проводи.

Над ним міститься ще грандіозніше спорудження, схоже на радіатор парового опалення. Термоелектрична установка. Металеві трубки з різного металу, спаяні посередині. Коли Сонце нагріває місце спаю, утворюється електричний струм. Одне слово, ми маємо енергію в необмеженій кількості. Спеціальні ж металообробні машини не важко було зробити. Кування, звичайно, не можна застосовувати. Молотки нічого не важать. Але кування можна прекрасно замінити штампуванням, пресами. На наших фабриках та заводах зовсім немає диму, кіптяви, бруду. Чистота, тиша, чудове повітря. Пересувати важкі речі дуже легко. Наші ловці метеорів зібрали цілі гори металу, який лежить за кулею «на дворі». Тисячі тонн заліза, міді, свинцю, олова, іридію, платини, хрому, вольфраму лежать, вірніше — висять у просторі. Величезні брили в міру потреби притягаються на завод тонісінькими дротами. Так просто влаштовано наш «середзаводський транспорт». Іноді ми користуємось і невеликими ракетами, «безповітряними ракетокарами», які заміняють електрокари. Переважно ми застосовуємо електрозварювання, але іноді й безпосередньо «сонцезварювання». Коли ви хоч трохи цікавитесь технікою, неодмінно побувайте на нашому заводі… До речі, де ви були сьогодні о дванадцятій годині ранку за нашим часом?

— Здається, в оранжереї або в лабораторії.

— Тривогу чули?

— Ні.

— Ну, значить, в цей час ви були в лабораторії, віддаленій від Кеца. Інакше не могли б не чути. Сирена ревіла й завивала, як скажена. Я в цей час був у Пархоменка. Подивилися б ви, яка метушня зчинилася на Зірці!

— Чим же була викликана тривога?

— Надзвичайно рідкісним випадком, — першим у літопису Зірки. Маленький метеор, може, завбільшки як піщинка, пронизав наскрізь нашу Зірку, на шляху пробивши листя рослин і плече однієї співробітниці. Метеор був мізерно малий. Про це можна судити з того, що утворена ним в оболонці дірка сама собою запаялась, спочатку розтопившись від удару. Але Горева, крізь кімнату і плече якої пройшов небесний гість, казала, що бачила спалах і чула тріск, як від блискавки. Звичайно, одразу ж знялася тривога. Адже метеор міг пробити великий отвір в оболонці. Газ почав би виходити, світовий холод заповнив би ракету. Для цих випадків ракету й поділено у нас на глухі відділи, подібні до переборок на кораблях. Двері одразу ж герметично зачиняються, отже, атмосфера з інших відділів ракети не витікає. У відділ, де відбувається аварія, ідуть робітники в скафандрах… Ну, так от, Горева встигла вибігти з своєї кімнати перше, ніж двері автоматично зачинились. А втім, про всякий випадок у нас є ключі. Вони дають можливість відчинити двері і вибігти, якщо вони автоматично вже закрились. Незважаючи на переполох, все пройшло дуже дисципліновано й чітко. Меллер оглянула рану у Горевої і заявила, що ніколи не доводилося їй бачити такої «стерильної» рани. Проте, навряд чи можна назвати раною отвір, трохи більший за укол голкою. Ця «наскрізна рана» не потребувала навіть перев’язки. Одначе, я забалакався, — сказав він, глянувши на ручний годинник. — Отже, я вас чекаю.

Я обіцяв, що побуваю на заводі неодмінно, але обіцянці моїй не судилося здійснитись, про що я дуже шкодую. Інші події захопили мене.

Я майже переселився в зоолабораторію, часто навіть не з’являвся обідати на Кец: переодягання у «водолазний» костюм, атмосферні камери — все це забирало чимало часу, а я велику ціну складав кожній хвилині, бо одна хвилина в цій лабораторії давала більше, ніж години на Землі, так швидко проходили тут під час досліджень різні біологічні процеси. Мутація мух-дрозофіл відбувалася буквально на моїх очах. Я дивувався різноманітності нових відмін. Я весь був захоплений дослідженням законів, які керують всіма цими змінами. Зрозуміти їх — значить знайти нове могутнє знаряддя довільного керування розвитком і ростом тварин. Я вивчав ядра клітин і їх хромосоми, — носії спадкових ознак, вивчав хромосомні набори, або комплекси. Я вже міг безпомилково виводити у дрозофіл потомство «замовленої» статі. Я знайшов «велетенські хромосоми», які містять у собі не два, а три набори хромосом. Від них утворювалось величезне потомство, іноді з рисами інтерсексуальності.

Цю інтерсексуальність треба було перебороти і виключити. Які перспективи для розвитку земного тваринництва! Щоправда, там немає космічного проміння такої інтенсивності, як тут. Але на Землі вже відкрили способи штучно утворювати космічне проміння. На Землі це ще занадто дорога справа. Але досліди можна провадити й тут, а про результати дослідів повідомляти на Землю. І тоді там залишиться тільки піддавати штучному космічному опромінюванню тварин в особливих камерах для того, щоб мати бажаний результат. І в стаді ми можемо мати стільки корів і стільки биків, скільки нам треба, а не скільки побажає природа. Ми на замовлення можемо робити тварин-велетнів. Слоноподібна корова, яка щодня дає десятки відер молока! Хіба це не привабливе завдання? Фрукти — це добре. Але м’ясо, молоко все-таки важливіші.

До того ж, південні фрукти дедалі більше просуваються на північ. Акліматизатори не сплять. І сезонність роботи фабрик, які переробляють фрукти нового врожаю, не матиме вже такого гострого значення, як тепер. Ні, тутешня робота, звичайно, важливіша. І я не марно проведу на Зірці час до повернення на Землю.

За роботою я не забував і Джипсі. Він дуже до мене прив’язався і не відлітав ні на крок. З ним було не нудно. Правду казавши, не легко було звикнути до його зовнішності і небувалої натури. Напівлюдина-напівтварина завжди справляє враження тяготної потворності. Однак, в міру того, як я звикав до свого нового товариша, це враження поступово зникало. Навіть очі самого Джипсі повеселішали. Адже в нього був внутрішній конфлікт. Мабуть, нелегко почувати себе щодо розумового розвитку майже людиною і відігравати роль собаки. А люди не завжди чемні із своїми четвероногими друзями. Особливо Крамер. «Ну, ти, лисий пан! — грубо звертався Крамер до Джипсі, зустрічаючись з ним. — Не підходь!» — і насварявся кулаком. Зрозуміло, що Джипсі терпіти його не міг, гарчав і одразу ж залітав до мене за спину.

Вечорами я вчив Джипсі говорити. Незважаючи на всю кмітливість собаки, це було нелегке завдання. На нашому шляху головною перешкодою стояла анатомічна будова його рота, довгого язика, горлянки. Щоправда, зуби в нього були не по-собачому малі і дрібні. Ікла майже не виступали. Він, його мати і баба їли тільки рідку їжу. А тут пристосування до оточення відбувається надзвичайно швидко. Але піднебіння його було довге, плоске, язик вузький і довгий, горлові зв’язки малоподатливі, артикуляція — нескладна. Його син і онук, може, придбають справжній мовний апарат, але з Джипсі займатись було важко. Як він старався, вимовляючи за мною яке-небудь слово! Він навіть морщив ніс і робив неймовірні гримаси, але далі «мама» — гавкіг, супроводжуваний рухом щелепів, — у нас діло не йшло. Тоді мені довелось переконатися, що мій метод неправильний. Треба не Джипсі вчити «російської мови», а мені вивчати «собачу». Доводилось створювати «умовну мову», затямлювати ті звуки, які видавав Джипсі, намагаючись вимовити «людські» слова. Ці звуки були мало схожі на людські, але все-таки вони різнились між собою. Джипсі сам почав допомагати мені, звертаючи увагу на інтонацію, силу тону, паузи. Так поступово ми почали досить вільно між собою розмовляти. Незручність була тільки в тому, що Джипсі все-таки залишався «іноземцем», якого міг зрозуміти тільки я. Тим більше він цінував і любив мене. Він часто лизав мені руки, — цей собачий прояв ласки у нього залишився. Та й як інакше він міг виявити свої ніжні почуття?

Цікаво! Джипсі дуже любив слухати «казки», які я видумував для нього. Героєм цих казок були знайомі йому люди й тварини. Він морщив свою морду в усмішку задоволення, коли я розповідав про щенят Діани, яких він дуже любив, але починав гарчати, сердито гримасувати, хвилюватись, тільки-но згадував я про Крамера.

Не менш цікаво було дивитись на Джипсі, коли він з величезним піклуванням і терпінням навчав молодих щенят «літати» в невагомому просторі. Шкода, що ці картини не було зафіксовано на кінострічці.

На Зірці я не забував про Землю, про наш Ленінград. Все, що я робив, — робив не тільки для майбутніх «небесних» колоній, але й для нашої земної батьківщини. Я думав: як мало ми ще використовуємо тварин для служіння людині. Джипсі з його перетинчастими лапами мало пристосований до життя на Землі. Його м’язи, мабуть, кволі, як і йото кістяк. Але нічого немає простішого, як створити тип такого ж високорозвиненого собаки для земних умов. Треба тільки вирощувати їх в умовах штучної ваги. Мозок же їх при діянні надзвичайно інтенсивного космічного проміння розвивається тут значно швидше, ніж на Землі. У Джипсі, я помітив, дуже тонкий нюх і слух. Він міг би бути не тільки прекрасним сторожем, — який при нагоді може засвітити сигнальні вогні, подзвонити в дзвінок, навіть викликати гавканням по телефону, — не тільки ідеальним пастухом, але й свого роду живим реактивом на виробництві. Він відчуває найменшу зміну запаху, температури, звуку, кольору, і одразу ж може подати сигнал. Це, звичайно, ідеально роблять і наші автомати. Але Джипсі не автомат, і він може робити більше — не тільки «відзначати», але й змінювати — за допомогою тих же таки автоматів — напрям роботи.

Я вивчав з ним і арифметику. В межах десяти він досить добре додавав і віднімав. Важче давалося множення, а ділення чомусь ніяк не йшло. Проте, і для людей воно важче, ніж додавання. Читання ж давалась йому досить легко. Він скоро навчився читати нескладні слова.

Треба було бачити, як морщив він лоб, коли я писав йому нове слово. Він мовчав, дивився і потім раптом «проказував» слово своєю горловою мовою. Дивився в мої очі. Я кивав головою, він радісно гавкав і крутив хвостом.

Я посилав його з різними дорученнями. Це він дуже любив і виконував майже завжди безпомилково. Коли він не розумів мене, то мотав головою. «Так» і «ні» він віддавав уже не мотанням голови, а звуками «вва», «вве».

Його любов до мене була безмежна. Коли якось прилетів до нашої лабораторії службовець, що недавно прибув із Землі, і невміло замахав переді мною віялами, Джипсі, уявивши, що новий чоловік хоче мене вдарити, буквально налетів на нього і відкинув далеко вбік. Бідолашний службовець мало не помер зо страху, побачивши таке кошмарне чудище. Слухняний Джипсі був надзвичайно. Мені буде нелегко покинути його. Але взяти його на Землю неможливо. Там він почував би себе погано.

Одне слово, я був дуже задоволений з Джипсі. Зате Фалеєв дивував мене дедалі більше. Цей чоловік змінювався на моїх очах, і змінювався на гірше Він ставав чимраз безтолковішим. І коли не міг зрозуміти простих речей, довго «висів» переді мною з виразом здивування, і перепитував. Робота у нього зовсім не ладилась. Він усе забував. Робив силу помилок. Навіть зовнішньо він якось опустився: забував міняти костюм, рідко ходив у ванну, і мені доводилось мало не силоміць тягти його; обріс бородою. Найдивніше ж те, що він почав змінюватись фізично. Я довго не вірив своїм очам, але, кінець-кінцем, мусив переконатися, що він росте, довшає. Риси обличчя його змінювались. Воно видовжувалось. Нижня щелепа виступала наперед. Пальці на ногах і руках теж видовжувались, хрящі і кістки грубшали. Словом, з ним діялось те, що діється з людиною, хворою на акромегалію. Я змушений був звернути на це його увагу. Якось я підвів його до дзеркала, в яке він, певно, не заглядав уже з місяць.

— Подивіться, на кого ви стали схожі! — сказав я.

Він довго дивився в дзеркало і потім спитав:

— Хто це?..

Зовсім не при собі людина!

— Розуміється, ви.

— Не пізнаю, — сказав Фалеєв. — Невже це я? Страшніший від Джипсі.

Але сказав він це зовсім байдужим тоном і, відійшовши від дзеркала, одразу заговорив про інше. Ні, цю людину треба лікувати, і лікувати негайно. Я вирішив сьогодні ж злітати на Кец і повідомити Меллер.

Але в цей день сталася ще одна подія, яка примусила мене повідомити Меллер уже не про одного хворого, а про двох.

XIX. «Задача про три тіла»

Наш пружинний годинник (годинник з маятником не працює в світі невагомого) показував уже шосту годину вечора. Ми закінчуємо о шостій. Фалеєв полетів на Зірку, Зоріна ще залишалась. Ця дівчина захоплювалась роботою не менше, ніж я, і часто затримувалась в лабораторії допізна. З неї був не тільки прекрасний працівник, але й чудовий товариш. Завжди весела, життєрадісна, привітна. Вона часто зверталась до мене з різними науковими запитаннями, і я залюбки давав роз’яснення. Так було і на цей раз. Вона вивчала вплив холоду на ріст шерсті. Дослідна тварина сиділа в окремій камері з досить низькою температурою, і працювати там доводилось в теплому костюмі. Ця камера містилася в найдальшому кутку нашої трубоподібної лабораторії. Я сидів біля скляного ящика, розглядаючи велетенську дрозофілу завбільшки з голуба. Незважаючи на такий зріст, крила у неї були майже атрофовані: не більші як бджолині. Вони майже не допомагали їй під час польоту, і вона воліла лазити по стінках свого скляного ящика. Але цей велетень уже не був безстатевою істотою. Дрозофіла була самиця, на моє замовлення. Нове досягнення. Я виведу самця, і матиму породу велетенських мух-дрозофіл. Я вже почав міркувати про наслідки цього нового успіху, як раптом до мене підлетів Джипсі і заговорив своєю собачою мовою! Я зрозумів: мене просить до себе Зоріна.

Я підвівся. Джипсі полетів попереду, вимахуючи своїми перетинчастими лапами. Я за ним. Долетів до кінця лабораторії, одягнув теплий костюм і ввійшов у камеру. Під стелею «шугав» баран. Він мав таку довгу вовну, що ніг його зовсім не було видно. Я спробував м’яке, як шовк, руно. Справді, золоте руно! Вовна обгортала його, як хмара, і спускалось майже на метр нижче ніг. Я ледве промацав їх у м’якій вовні.

— Непогано! — сказав я. — Ви робите успіхи.

— І уявіть, — зраділа дівчина, — я зовсім недавно стригла барана. І ось вовна знову відросла і навіть довша, ніж раніше. Але вона стала трохи цупкішою, і це турбує мене.

— Шовк не може бути м’якший, — заперечив я.

— Але павутина тонша, ніж шовк, — в свою чергу заперечила Зоріна. — Ось спробуйте-но зняту вовну, — і вона простягнула мені кусок білосніжної хмари, легкої, як газ.

Зоріна мала рацію. Знята вовна тонша.

— Невже це після стрижки вовна стає грубішою? — спитала мене Зоріна.

Я задумався. Джипсі загарчав.

— Чого ти, Джипсі? — спитав я.

Джипсі відповів, що хтось ввійшов у нашу лабораторію.

— Одначе, тут холодно, — сказав я. — Давайте вийдемо звідси і поговоримо.

Ми вийшли, зняли шуби, «почепили їх на повітря» біля себе і почали розмовляти. У вікно заглядало синє Сонце. Десь унизу виблискував велетенський «молодик» Землі. Брильянтовою дорогою світився Молочний Шлях. Біліли плямки туманностей, чорніли «вугільні мішки». Знайома, вже звична картина… Зоріна слухала мене, зачепившись пальцем ноги за ремінець у «стелі» і повільно розгойдуючи своє гнучке тіло. Я обійняв Джипсі за голову і примостився біля самого вікна. Джипсі продовжував нервуватися і раптом «сказав» «Кггмррр», що означало «Крамер». В цю ж мить я почув голос Крамера:

— Небесна ідилія! Дует на зірці!

Я перезирнувся з Зоріною. Її брови насупились. Джипсі знову загарчав, але я заспокоїв його. Крамер вимахував віялом правої руки, описуючи повільні кола в повітрі.

— Мені треба поговорити з Вірою! — сказав він, дивлячись на мене.

— Я вам заважаю? — спитав я.

— Треба самому бути догадливим, — відповів Крамер. — З вами у мене буде розмова пізніше.

Я різко відштовхнувся ногою від стінки і полетів у протилежний кінець лабораторії.

— Куди ж ви, Артем’єв? — почув я за собою голос Віри Зоріної.

Але я був уже далеко. Оглянувшись на півдорозі, я побачив Джипсі. Він вагався, летіти за мною, чи залишитися з дівчиною, яку він любив не менше, ніж мене.

— Ходім, Джипсі, не заважаймо! — крикнув я.

Але Джипсі — вперше за весь час — не виконав мого наказу. Він відповів мені, що залишиться з Зоріною і буде її охороняти. Цієї відповіді Крамер, звичайно, не зрозумів. Для нього «слова» Джипсі були лише гарчанням, гавканням та чваканням щелепами. Тим краще.

Я підлетів до камери дрозофіл і спинився, одначе, прислухаючись до того, що діється в другому кінці. Дивний вигляд Крамера і поведінка собаки, який відчув небезпеку, мене стурбували.

Джипсі більше не гарчав, не гавкав на Крамера. Голосу Крамера теж не було чути. Мабуть, він говорив дуже тихо. Атмосфера в нашій лабораторії не така густа, як на Землі, і тому звуки тут ніби приглушені. Минула хвилина і дві в напруженому чеканні чогось. І раптом до мене долетів несамовитий короткий гавкіт Джипсі, — тривожний, зазивний гавкіт, який одразу ж змовк. Потім я чув тільки сердите гарчання, що, судячи по звуку, проходило через напівзакритий рот собаки. Я різко відштовхнувся і полетів, хапаючись на льоту за виступи перегородок.

Незабаром я побачив жахливу картину. Крамер міцно стиснув Зоріну за шию. Він душив її. Віра намагалась руками відірвати від своєї шиї руки Крамера, але марно. Джипсі вчепився зубами в шию Крамера. Крамер силкувався визволитись від собаки, різко хитаючи головою. Джипсі несамовито вимахував лапами. І всі троє кружляли посеред лабораторії, як клубок, то підлітаючи до стіни, то відштовхуючись від неї і вилітаючи на середину.

Я підлетів до них, вхопився за перегородку, відштовхнувся від неї, врізався в групу переплетених тіл, дістався до шиї Крамера і щосили стиснув її. Більше мені нічого не залишалось.

— Джипсі! Швидше клич допомогу! Дзвінок! Телеграф!.. — загукав я.

Крамер хрипів, але не пускав горла Зоріної. Його руки ніби закам’яніли. Обличчя було перекривлене, очі божевільні.

Джипсі помчав до дзвінкового нумератора і натиснув кнопку «тривоги». Потім він знову прилетів до мене на допомогу і вчепився в ніс Крамера. Крамер закричав і, нарешті, відпустив руку. Джипсі одразу ж розтиснув щелепи. Я думав, що побачу Крамера без носа, але таке вже було самовладання цього незвичайного собаки: він не відкусив носа, а тільки міцно стиснув його, так що не виступила навіть кров.

Та нам ще рано було святкувати перемогу. Щоправда, мені вдалося відштовхнути Віру від Крамера, але він щосили вдарив Джипсі прямо по його кирпатому «обличчю» і накинувся на мене, намагаючись вхопити за шию. Почалася жахлива боротьба в невагомому просторі. Я одчайдушно вимахував крилами, щоб повернути своє тіло ногами в напрямі до Крамера. Мій противник, звичніший до рухів у невагомому просторі, хутко змінював положення і раптом опинився біля моєї голови. Він уже простягнув був руки до шиї, але в цей час мій вірний Джипсі раптом відкинув його вбік. Крамер накинувся на мене знову. Джипсі втиснувся між нами, загрожуючи знову вчепитися в обличчя Крамера. З якоїсь дивної і, здавалося б, недоречної асоціації, мені нараз пригадалась моя недавня розмова з інженером про те, що в невагомому просторі легко розв’язалася надзвичайно складна математична задача про три тіла, які перебувають у взаємному обертанні. Такими тілами були ми. Але як розв’яжеться задача?..

Крамер бив мене кулаками і ногами. На моє щастя, кулаки ворога не мали і найменшої ваги. Я відчував удар лише відповідно до сили його м’язів і сили інерції його тіла, коли воно налітало на мене, відштовхнувшись від стіни.

Нарешті, Крамеру пощастило вхопити мене ззаду за поперек. І він, обережно перехвачуючи руки, почав підбиратися до шиї. Проте, Джипсі одразу ж повиснув на кисті його правої руки. Крамеру довелося визволити ліву, щоб відкинути собаку, в цей час у боротьбу втрутилася Віра. Хоч як я кричав їй, щоб вона не підходила, Віра вхопила Крамера за ноги.

— Годі, Крамер! Вам не справитися одному проти трьох! — умовляв я його.

Але він був немов скажений.

В лабораторії залунали голоси людей. До нас прилетіли на допомогу.

П’ятеро юнаків врізалися в купу і миттю розтягли нас в різні боки. А що після цього лише Крамер продовжував битися, пручатися й несамовито кричати, то всі п’ятеро накинулись на нього. Четверо тримали, а один злітав по вірьовку, що лежала в нашому складі, і Крамера зв’язали.

— Скиньте мене в безповітряний простір! — прохрипів він.

— Яка ганьба! — сказав один з прибулих молодих людей. — Ніколи ще нічого подібного не було на Кеці.

— Наш директор, товариш Пархоменко, має і суддівські повноваження. Я думаю, цей перший хуліганський вчинок буде й останнім, — сказав другий.

— Не судіть його завчасу, — примирливо сказав я. — Я думаю, що товариша Крамера треба не судити, а лікувати. Я глибоко певен, що він хворий.

— Таких хворих треба садовити в камеру з температурою градусів у двісті холоду, — сказав третій.

Всі вони були щиро обурені, і тільки цим я можу пояснити таке суворе ставлення.

Крамер зціпив зуби і замовк. Боячись, що він знову почне битися, його так і одягли у «водолазний» костюм зв’язаним по пуках і ногах, і приставили на Кец, як вантаж. Ми всі, крім Джипсі, полетіли за молодими людьми. В лабораторії залишився тільки черговий службовець.

Коли ми прибули на Кец, я попросив юнаків, щоб Крамера негайно показали Меллер. Так наш лікар Ганна Гнатівна стала першим «суддею». Я розповів їй про всю поведінку Крамера з початку мого приїзду і аж до останнього його вчинку. Я згадав також про те, що і Фалеєв, на мою думку, захворів і тілесно і психічно, і що, можливо, причина їх хвороби однакова.

Меллер, уважно вислухавши мене, сказала:

— Так, це дуже можливо. Умови на Зірці занадто незвичайні. У нас уже були випадки гострого божевілля. Один з перших «небесних пересельців» уявив, що він «на тому світі». Отакі ще пережитки існують в нашій психіці!

Вона звеліла, щоб до неї привели Крамера, а потім і Фалеєва.

Крамер не відповідав на запитання, був похмурий і тільки раз проговорив, повторивши свою фразу:

— Скиньте мене в безповітряний простір!

Фалеєв виявляв «тихе здивування», як жартома висловилась Меллер.

З розпитувань Фалеєва вона все ж, очевидно, зробила деякі висновки.

І коли їх вивели, вона сказала мені:

— Ви маєте рацію. Обидва вони хворі, і серйозно хворі. Про суд над Крамером не може бути й мови. Його треба тільки пожаліти. Це жертва наукового обов’язку. Але як же ви, біолог, не догадалися про причину?

— Я тут недавній гість, і я не медик… — зніяковіло відповів я.

— А проте, ви легко могли б догадатися, і не бувши медиком. Хоч і я, стара карга, не краща за вас. Теж проґавила. Адже вся справа в космічному промінні. Ви подумайте. Вже на висоті якихось двадцяти трьох кілометрів від поверхні Землі сила космічного промінювання в триста разів більша, ніж на Землі. Крізь земну атмосферу до поверхні Землі проходить лише мізерна кількість цього проміння. А ми живемо за межами атмосфери, і космічне проміння впливає на нас в тисячу разів більше, ніж на Землі. Літаючи в стратосферу, люди перебували все-таки ще в атмосфері, хоч і розрідженій. До того ж, ці польоти тривали всього лише хвилини. Земні стратоплани літають теж в вищих шарах атмосфери, але металеві оболонки забезпечують людей від впливу космічного проміння. Та й ці польоти, при швидкості стратоплана, тривають годину-другу, не більше. І у людей створилось уявлення, що космічне проміння зовсім для організмів нешкідливе. Ми, мовляв, завжди перебуваємо під впливом цього проміння. «Цього» та не цього. Атмосфера тисне на поверхню тіла земної людини з силою більше як один кілограм на квадратний сантиметр. Але ми навіть не відчуваємо цього тиснення. І кажемо: атмосфера не являє ніякої небезпеки. Але поставте людину під тиснення в двадцять атмосфер. Що з неї буде? Те саме і з космічним промінням…

— Дозвольте, — сказав я, — але ж тоді всі жителі Кец повинні були б переказитися або виродитись на якихось потвор, і, одначе, цього ми не бачимо.

Меллер докірливо похитала головою.

— І ви все ще не розумієте. То слухайте ж. Незважаючи на загальну думку, що космічне проміння не являє жодної небезпеки, будівники Кеца, як обережні й завбачливі люди, створили в оболонках наших небесних жител ізоляційні шари, які забезпечують від діяння найсильнішого космічного промінювання. Зрозуміло?

— Я не знав цього…

— Але інше ви ж повинні були знати. Частина лабораторій фізіології рослин і зоолабораторій була споруджена так, щоб пропускати максимальну кількість космічного проміння для визначення його впливу на організм тварин і рослин. Адже ж усі ваші досліди з дрозофілами і більшими тваринами на чому засновані? Всі ці мутації звідки походять? Від впливу космічного проміння. Ви це знаєте.

— Я це знав. І тепер зрозумів…

— Аж нарешті! Дрозофіли змінюються, з собак, кіз та баранів виходять страховища. А ви що, з іншого тіста? На них впливає, на вас не впливає? І я ж це знала. Знала і застерігала. А мене ось такі біологи, як ви, відмовляли: нічого небезпечного. От і довели одного до божевілля, другого до потворності. Космічне проміння впливало на залози, залози — на фізіологічні та психічні функції. Це ясно. У Фалеєва акромегалія. З цією хворобою ми скоро справимось. А з Крамером доведеться поморочитись. Я ще сама не знаю, через посередництво яких гормональних «шестерінок» розвинувся у нього психоз. І якби ви, друже мій, попрацювали в такій лабораторії років зо два, то, мабуть, і з вами сталася б така сама неприємна історія.

— Але що ж тепер робити? Я не можу кинути роботу.

— Ви й не кидайте. Щось придумаємо. Працюють же рентгенологи, радіологи з небезпечним промінням — і нічого, коли тільки вміло себе ізолюють. Ізоляційні шоломи з козирком, ізоляційний одяг. Дослідні тварини можуть залишатися під безпосереднім впливом проміння, а наукові співробітники повинні бути під «дахом», який не пропускає космічного дощу. І заходити під таку «зливу» космічного проміння в дослідну камеру можна тільки з «парасолькою». Я віддам розпорядження, і наші інженери зроблять усе потрібне. Тепер все зрозуміло?

— Все! — відповів я.

XX. Чорнобородий Євгеньєв-Палій

Минуло вісім місяців з того часу, як я покинув Землю. Зірка Кец готувалась до свята. Щороку тут з великою урочистістю святкується день заснування Зірки. Старожили розповідали мені, що на цей день злітаються на Зірку Кец усі небесні колоністи, хоч де б вони не були, роблять доповіді, вислухують звіти про річну роботу, про свої досягнення, діляться досвідом, укладають плани на майбутнє. Цього року свято мало бути особливо урочистим. Я чекав його з величезним нетерпінням, сподіваючись побачити, нарешті, не тільки Тоню, а й невловимого чорнобородого.

На Зірці вже починались підготовчі роботи. З оранжереї приносили повзучі рослини та квіти і оздоблювали головний зал. Художники малювали плакати, портрети, діаграми, музиканти розучували нові пісні та кантати, артисти готували п’єсу, керівники наукової роботи складали доповіді, — робота кипіла.

Весело було літати «вечорами» вздовж озелененого «тунелю», прикрашеного різнокольоровими лампами. Всюди була передсвяткова метушня, лунали співи, музика, молоді голоси. Щодня з’являлися нові люди. Переважала молодь. Знайомі зустрічали один одного шумними привітаннями і ділилися враженнями.

— Ти звідки?

— З поясу астероїдів.

— На кільці Сатурна був?

— Аякже!

— Розкажи! Розкажи! — чулися голоси.

Навколо оповідача одразу ж утворювалась група, вірніше рій: вага була незначна, і багато слухачів літало над головою новоприбулого.

— Кільце Сатурна, як ви знаєте, являє собою цілий рій уламків, що летять в одному напрямі. Це, певно, залишки планетки — супутника Сатурна, яка розірвалась на частки. Є зовсім маленькі камінці, є величезні брили і цілі гори.

— А чи можна ходити по кільцю, перестрибуючи з каменя на камінь, як з крижини на крижину? — спитав хтось.

— Звичайно! — сміючись, відповів оповідач, і не можна було зрозуміти — каже він правду, чи жартує. — Я так і робив, — потім уже серйозно він продовжував: — Деякі уламки, справді, летять так близько, що можна переступити з одного на другий. Але, взагалі кажучи, відстані не такі вже й малі. За допомогою наших портативних ракет ми легко перелітали. От де багатство, товариші! Деякі куски складалися з суцільного золота, інші з срібла, але більшість залізних.

— І ти, звичайно, привіз золото?

— Зразки привезли. Кільця Сатурна вистачить нам на сотні років. Ми поступово будемо переносити камінь по каменю з цього чудесного намиста, спочатку дрібні, а тоді візьмемось і до великих.

— І Сатурн позбудеться своєї чудової прикраси. Це все-таки шкода, — сказав хтось.

— Так, признаюсь, видовище надзвичайне. І скільки ефектів! Підлітаючи до кільця в одній площині з ним, бачиш тільки його ребро, — тонку освітлену лінію, яка перетинає — теж освітлену — планету Коли дивишся зверху, — бачиш сяюче кільце надзвичайної краси. Збоку — золоту дугу, яка оперізує півнеба, то правильну, то витягнуту еліпсисом або навіть параболою. Додайте до цього десять «місяців»-супутників і уявіть собі, яке чарівне видовище чекає мандрівника.

— А на Сатурн не спускались?

— Тебе дожидали, — відповів оповідач. Всі засміялись. — Треба ж і іншим щось залишити. Ось на Фебі були, на Япеті були. Маленькі місяці, позбавлені атмосфери, і більше нічого. Але небо звідусіль дивовижне.

— Ми вивчили стратосферу, як атмосферу власної кімнати. Для нас уже немає таємниць… — почувся голос аеролога, що пролітав мимо пліч-о-пліч з моїм знайомим — Соколовським.

З’явився навіть Тюрін. Він обережно ступав по підлозі поруч з директором Пархоменком і щось говорив про рух. Чи не збирається вже він зробити доповідь про свою філософію руху?..

Пархоменко відстав від Тюріна, який, очевидно, вже набрид йому, і розмовляв із Зоріною. Не вперше я зустрічаю їх разом. Добре, що Крамер не бачить. Він, бідолаха, все ще сидить в ізоляторі. Тюрін, з класичною неуважністю вченого, навіть не помітив, що загубив свого супутника і, сам до себе говорячи, повільно йшов уперед.

— Рух — добро, нерухомість — зло. Рух — добро, нерухомість…

Звуки оркестру заглушили слова проповідника нової філософії.

Я облетів увесь головний коридор, заглянув у величезний зал, у їдальню, у «стадіон», басейн. Всюди бігають, пурхають, скачуть, лазять люди. Всюди дзвінкі голоси і сміх. Але Тоні не було… Мені стало трохи сумно. Я так давно не бачив її! І я полетів у зоолабораторію, поговорити з своїм четвероногим другом.

Нарешті, настав і день свята. Для того, щоб численні колоністи могли розташуватися зручніше, вагу на Зірці майже зовсім знищили. Це дало можливість усім присутнім розміститися рівномірно по всьому простору. Люди обліпили стіни, заповнили зал, як мухи-дрозофіли скляну коробку.

В кінці коридору було споруджено «естраду». За нею стояв художньо виконаний освітлений транспарант. На ньому було зображено нашу Землю, над нею — Зірку Кец, ще вище — Місяць.

У транспаранті був великий овальний отвір. За ним виднілася платинова статуя Костянтина Едуардовича Ціолковського. Він сидів у своїй улюбленій робочій позі, — поклавши дощечку з папером на коліна. В правій руці його був олівець. Великий винахідник, який указав людям шлях до зірок, ніби припинив свою роботу, прислухаючись до того, що будуть говорити оратори. Художник-скульптор передав з надзвичайною виразністю напруження обличчя приглухуватого старця і радісну усмішку людини, яка «не прожила марно» своє довге, плодотворне життя. Ця сріблясто-матова статуя, ефектно освітлена, справляла незабутнє враження.

Стіл президії заміняло золоте кільце, зроблене із добутого в небі золота. Воно висіло в повітрі, як осяяне кільце «молодика» Землі. Навколо цього кільця, придержуючись за нього руками, розмістилися члени президії. В центрі з’явився директор Пархоменко. В залі залунали вигуки, загриміли оплески.

Я відчув, що хтось іззаду торкнувся до Мене. Обернувся — Тоня.

— Ти!.. — тільки й міг вигукнути я, вперше так називаючи її. — Я думав, що ти вже не прилетиш.

Хоч на Кеці це й не заведено, ми міцно потиснули одне одному руки.

— Робота затримала, — сказала вона. — Я зробила ще одне відкриття. Дуже корисне тут, але, на жаль, на Землі його навряд чи можна застосувати… Адже був випадок, коли маленький астероїд мало не спричинився до катастрофи, пронизавши наше житло. Це переконало мене в тому, що такі випадки з погляду теорії ймовірності, хоч і дуже рідкісні, але все ж трапляються. І от я винайшла…

— Значить, не відкриття, а винахід?

— Так, винахід. Я винайшла апарат, який реагує на наближення навіть найменших астероїдів, і автоматично, заздалегідь відсуває Зірку з їхнього шляху.

— На зразок радіоапаратів, які попереджають кораблі про айсберги, що з’являються на їх шляху?

— Так, з тією лише різницею, що мій апарат не тільки попереджає, а й відсуває наш «корабель» вбік. Тепер можливість падіння на Кец астероїдів зовсім виключена. Небесні житла і ракети абсолютно убезпечені від небесних бомб… Я потім розповім тобі докладніше… Пархоменко вже починає свою доповідь.

Все затихло. Директор поздоровив з «успішним закінченням зірчаного року». Вибух оплесків. Спів і знову тиша.

Пархоменко підбивав підсумки. Він говорив про те, що Зірка Кец, — друге після Місяця дітище Землі, — «починає повертати борг своїй матері, — чого не можна сказати про перше дітище». Сміх. Вигуки: «Місяць освітлює Землю вночі, і на тому спасибі».

— Наші досягнення величезні, — говорив далі Пархоменко. — Надземна станція цілком виправдала надії.

Він казав про те, якими знаннями збагатила людство Зірка Кец в галузі астрономії, аерології, геології, фізики, біології. Скільки зроблено великих наукових відкрить, скільки розв’язано нерозв’язних на Землі завдань. Тюрін, виявляється, зробив справді надзвичайно багато першокласних відкрить. Його «будова Космосу» ввійде в історію науки, як класична праця, що створює епоху. Його ім’я стає в ряд таких титанів науки, як Ньютон і Галілей.

— А про мою філософію ні слова! — почув я сердитий голос Тюріна.

Як видно, людині важко визначити самій, в чому її головна цінність…

Високу оцінку дістала і робота аеролога Кістенка, геолога Соколовського, «видатного винахідника і експериментатора товаришки Герасимової», згадано було і мої скромні праці, як мені здається, надміру оцінені.

— …Справжнім героєм-завойовником небесних просторів виявив себе товариш Євгеньєв… — сказав Пархоменко і почав аплодувати комусь позад себе.

Євгеньєв! Чорнобородий! Я витягав шию, щоб переконатися в його присутності, але герой ховався. Він не вийшов навіть на оплески.

— Він, товариші, занадто скромний, — сказав Пархоменко. — Але ми примусимо його зробити доповідь про свої надзвичайні пригоди на поясі астероїдів. Начальник експедиції мусить перед нами звітувати.

І він, нарешті, з’явився в кільці. Я одразу пізнав його.

— А ти б пізнала? — спитав я Тоню. Я вже перейшов на «ти» остаточно.

Тоня посміхнулась:

— Серед безбородих — пізнала б, але серед таких же бородатих, як він, навряд чи. Я ж тільки мигцем бачила його, коли він їхав на аеродром.

Євгеньєв заговорив. При перших же його словах Тоня раптом зблідла.

— Що з тобою?

— Та це ж Палій! Його голос… Але як він змінився! Палій-Євгеньєв… Нічого не розумію…

Я, мабуть, зблід не менше, ніж Тоня, так схвилювала мене ця новина і блідість Тоні.

— Як тільки він закінчить промову, ходімо до нього! — сказала вона мені рішучим тоном.

— Може, тобі зручніше самій? Адже багато про що треба вам поговорити.

— У нас немає таємниць, — відповіла Тоня. — Так краще. Ходімо!

І як тільки овації вщухли і чорнобородий відійшов від «столу», Тоня рушила вперед, а я за нею. Урочиста частина засідання закінчувалась.

«Рій мух» заворушився. Грав оркестр. Всі співали хором «Зоряний гімн». Починався карнавал квітів.

На превелику силу протовпилися ми через юрбу. І ось, нарешті, ми біля таємничого Палія. Він уже побачив Тоню і, усміхаючись, крикнув їй:

— Тоню! І товариш Артем’єв? Здорові були!

— Ходімо куди-небудь в затишний куток. Мені треба з тобою поговорити, — сказала Тоня і вхопила букет запашних фіалок, що плавав у повітрі.

— І мені теж, — відповів Палій.

Ми полетіли в куток залу, але всюди було занадто шумно. Молодь перекидалась букетами троянд, конвалій, гіацинтів, айстр… Тоня запропонувала перейти в бібліотеку: «Там, мабуть, зараз нікого немає».

Палій-Євгеньєв у чудовому настрої. Він запросив нас «сідати» на стільці, хоч вони зовсім не підтримували нас. Сам він зробив це з надзвичайною швидкістю й спритністю, — підставив під себе стільця, що плавав у повітрі, і, придержуючи ногами, «сів». Ми наслідували його приклад, хоч і не з такою спритністю. Тоня повернулась набік, — Палій поставив її стільця поряд з собою. Я висів догори ногами відносно них, але не хотів змінювати своєї постави, щоб не викликати сміху Палія незграбним рухом.

— Так оригінальніше, — сказав я.

Якийсь час ми мовчали. Незважаючи на всю зовнішню веселість, Палій хвилювався. Тоня навіть не приховувала свого хвилювання. Що ж до мене, то моє становище було найгірше. Справді-бо, я охоче полетів би в зал, хоч як хотілося мені послухати, про що вони будуть говорити. Я відчув себе ще гірше, коли Палій, кивнувши на мене головою, спитав Тоню:

— Товариш Артем’єв твій наречений?..

Мені здалося, що я падаю. Але, на щастя, тут люди не падають, коли навіть умлівають. Що відповість Тоня?.. Я напружено дивився на неї.

— Так, — відповіла вона, не вагаючись.

Я зітхнув з полегкістю і відчув себе твердіше на «повітряному» стільці.

— Я не помилився, — сказав тихо Палій, і в його голосі ніби забринів сум.

Отже, і я не помилився, гадаючи, що у них щось було, крім наукового інтересу.

— Я дуже винен перед тобою, Тоню… — сказав Палій. Тоня ствердливо кивнула головою. Потім Палій глянув на мене і сказав: — Ми товариші, а з товаришами можна говорити цілком одверто. Я кохав тебе, Тоню. Ти це знала?..

Тоня трохи похилила голову і відповіла:

— Ні.

— Вірю. Я добре вмів приховувати свої почуття. А ти як до мене ставилась?

— Для мене ти був другом і товаришем по роботі.

Тепер Палій кивнув головою.

— І в цьому я не помилився. В той час твоє серце ще спало для кохання. Ти захоплювалась нашою роботою. А я мучився, сильно мучився. І в той час, — пригадуєш? — з радістю прийняв пропозицію їхати на Далекий Схід. Мені здавалося, що коли мене не буде біля тебе, твоє кохання прокинеться…

— Я була дуже засмучена тим, що наша робота припинилась на найцікавішому місці. Всі записи провадив ти. У тебе залишились формули. Без них я не могла йти далі…

— І через ці формули шукала мене по світу і по небу?

— Так, — відповіла Тоня.

Палій засміявся, і на цей раз уже цілком щиро і весело.

— Все, що робиться, робиться на краще. Ти не раз дорікала мені, що я занадто всім захоплююсь. І це вірно. Я здатний захоплюватись і в науці, кидаючись від теми до теми, і в коханні. Це моя вада, але і моя перевага… Без цього захоплення я не вчинив би «дванадцяти подвигів Геркулеса», про які сьогодні казав Пархоменко. До речі, нас усіх нагороджують. Це нагорода за мій характер, що всім захоплюється, — він трохи помовчав. — Так от. Поїхав я на Далекий Схід і там… забув свою Тоню і закохався в Соню. Ні, не зовсім забув. Але в Соню закохався до запаморочення. Одне слово, я одружився з нею і вже маю чудову доньку. Дружина і донька на Землі, але скоро сюди приїдуть.

У мене ще більше відлягло від серця.

— Але чому ти став Євгеньєвим? Євген Євгеньєв…

— Євген Євгеньєв — це випадковість. Прізвище Соні Євгеньєва. А вона у мене оригіналка. «Чому я повинна мати твоє прізвище, а не ти моє?» — сказала вона перед тим, як іти в загс. «Твоє, нехай буде твоє», — згодився я. Прізвища Палій мені не шкода. Він людина, яка занадто всім захоплюється. Кидав роботу на найцікавішому місці. Може, Євгеньєв буде кращим працівником…

— Але чому ж ти не писав мені, не переслав своїх записок?

— По-перше — про все забув, — втішався медовим місяцем. По-друге — відчував себе винним перед тобою і за роботу, і за свою «зраду». Після свого несподіваного від’їзду я двічі був у Ленінграді. І якось бачив тебе з товаришем Артем’євим. Я чув, як ти назвала його прізвище. Я одразу зрозумів ваші відносини, і тоді мене це зачепило. Хоч я був уже одружений, але щось укололо мене, і я пройшов мимо. У мене добра пам’ять на обличчя та імена, і коли я вдруге зустрів товариша Артем’єва на Проспекті 25 Жовтня, я зразу впізнав його. В той час я працював уже в системі Кеца, і робота цілком захопила мене. Але, згадуючи тебе після нашої зустрічі в Парку культури і відпочинку, я подумав про те, що особисті відносини залишаються відносинами, а робота — роботою. Сам я вже весь жив «небесними інтересами». До нашої з тобою роботи, признатися, втратив всякий інтерес. Але наші спільні записи я мушу тобі повернути. І ось я зустрічаю товариша Артем’єва. А треба сказати, що сталося це під дуже гарячу пору. За годину перед тим, як аероплан мав відлітати з Ленінграда, ми раптом одержали телеграму про те, що нам необхідно закупити деякі фізичні прилади, щойно випущені ленінградськими заводами. Продавались вони в різних місцях Ленінграда. І ми з товаришем розподілили покупки, умовившись зустрітися на розі вулиці 3 Липня і Проспекту 25 Жовтня. Я виїхав так поспішно, що не встиг ні залишити адреси, ні повідомити про те, де ти можеш знайти записки. Встиг тільки крикнути «Памір, Кец». А приїхав на Памір в Кец… сама бачила, що це за казан. Потім на Зірку Кец, звідти — у міжпланетну подорож — от і по всьому… Винен, кругом винен…

— Але де ж, нарешті, ці записки? — вигукнула Тоня.

На мою радість, записки явно цікавили її більше, ніж Палій, його доля та одруження.

— Тільки не скинь мене, будь ласка, з стільця, а то впаду і розіб’юся на куски, — сказав він. — Тобі зовсім не треба було летіти на небо, щоб одержати ці записки. Вони залишились у Ленінграді, в будинку майже поряд з твоїм, у моєї сестри.

— І ти не міг навіть написати? — з докором сказала Тоня.

— Покірної голови і меч не бере, — сказав Палій-Євгеньєв, підставляючи Тоні свою чорноволосу голову.

Тоня запустила пальці в його буйну шевелюру і потріпала. Обоє вони від цього руху закружляли.

— Висікти тебе треба, негідника, а не нагороджувати.

— За що висікти, а за що й нагородити, — заперечив він.

Тоня раптом утратила весь інтерес до Палія і звернулась до мене:

— Ну що ж, летимо на Землю, Льоню?

«Летимо на Землю! Льоня!» Як порадували б мене ці слова кілька місяців тому! Тепер же мене порадувало тільки слово «Льоня». Що ж до польоту на Землю, то…

— Про це ми ще поговоримо. Не можна ж так скоро. І у тебе, і у мене є незакінчені роботи, — відповів я.

— Як?! — здивувалась вона. — Тепер ти не хочеш летіти на Землю? Чи, може, й ти розлюбив мене?

— Я люблю тебе, Тоню. Але я напередодні надзвичайно великого відкриття в біології. І закінчити цю роботу можна тільки тут. А робота насамперед.

Тоня подивилась на мене так, ніби бачила мене вперше.

— Ти, здається, успішно дозрів на Кеці, — сказала вона чи то насмішкувато, чи похвально. — Цієї твердості характеру я в тобі ще не помічала. Що ж, такий ти мені більше подобаєшся. Роби, як хочеш. Але я тут залишатися вже не можу. Свої роботи я закінчила навіть з перевищенням плану, як кажуть, а нові починати не збираюсь. Мені треба закінчити ту, яку я почала колись з Палієм.

— Так, Ніно, ти, здається, стала Тонею, як я Євгеньєвим, — все змінюється. Ти мусиш закінчити цю роботу. Залишилось небагато. Не можна таку проблему кидати на половині…

— А хто кинув? — спитала Тоня.

Я злякався. А що, як раптом Євгеньєв поїде з Тонею закінчувати цю роботу? Людина, яка всім захоплюється… Чи добре я роблю, що залишаюсь тут? Та, на щастя, Тоня сказала:

— Не турбуйся, герой-зіркоплавець. Закінчу без тебе. А тепер ходімо веселитись. Це моя остання ніч на Зірці.

XXI. Нарешті я витримую характер

Наступного дня я сидів у своїй зоолабораторії і працював разом із Зоріною. Ми вже були в спеціальних ізоляційних костюмах, які забезпечують від впливу космічного проміння. Над нами було споруджено ізоляційний дах. Тільки над дослідними тваринами космічне проміння не зустрічало перепон, якщо не зважати на невелике затримне діяння оболонки.

Зоріна сказала мені, що Фалеєв видужує. Його тіло й обличчя набирають звичайного вигляду. Поліпшується і психічний стан. Але з Крамером ще погано, хоч Меллер і сподівається на його видужання.

Двері лабораторії відкрились. Несподівано влетіла Тоня.

— Я їду, Артем’єв! — сказала вона. — Перед дорогою зайшла попрощатись і поговорити.

Зоріна, щоб не заважати нам, відлетіла в другий кінець лабораторії. Тоня подивилась їй услід і сказала мені тихо:

— Так от які роботи ти ще не закінчив!

Я аж підстрибнув.

— Тоню! — вигукнув я. — Чи не зазнавала ти впливу космічного проміння? Це небезпечна річ. Ти, здається, працювала в лабораторії холоду на відкритому балконі в звичайному міжпланетному костюмі.

— Що таке? Не розумію, до чого ти це питаєш.

— А до того, що космічне проміння впливає на людину дуже шкідливо. Через нього тут один чоловік уже пройнявся до мене ревнощами і мало не вбив Зоріну. Підвищена збудливість, всякі манії, підозріння, акромегалія…

— Легковажність, зрада, ревнощі, — продовжувала Тоня під тон, — чи не під впливом космічного проміння буває все це і на Землі?..

— Так, але тут все це загострюється і набирає часом надзвичайних форм. Ось тобі символ… Джипсі, сюди!

— Яка жахлива, чудова, фантастична потвора! — вигукнула Тоня. Потвора посміхнулась і замахала хвостом. — Тим небезпечніше тобі тут залишатись.

— Не турбуйся. Я захищений цією одежею і «парасолями». Вони збережуть моє тіло, мій мозок і… моє кохання до тебе.

Тоня недовірливо похитала головою, сказала «роби, як знаєш» і, попрощавшись досить сухо, вийшла.

— Ех, Джипсі, залишилися ми з тобою самі.

Джипсі лизнув мою руку…

XXII. Земля і Зірка

Весна. Вікна одчинені. Вечірній вітер приносить запах молодих беріз. Я дописав останню сторінку і глянув у вікно. Ніби зачепившись за шпиль Адміралтейства, на небі стоїть повний Місяць. З репродуктора линуть солодкі звуки скрипки. Все, як тоді, багато років тому… Але тепер я дивлюся на Місяць іншими очима. Це вже не далекий, недоступний супутник Землі. На його поверхні залишились сліди моїх ніг. Вони й зараз такі ж свіжі, ніби я щойно пройшов по всипаному попелом і космічним пилом ґрунту Місяця.

Іноді все це здається мені сном…

Поряд з моїм кабінетом кабінет Тоні. Вона вже, як і я, професор.

З їдальні доноситься спів мого сина, школяра.

Біля мене на килимі лежить мій улюблений пес — чорний пудель Джипсі. Я назвав його на спомин про іншого Джипсі, якого покинув на Зірці. Яка зворушлива була розлука!

Я не перериваю зв’язку з моїми кецівськими друзями. Недавно я закінчив велику книгу «Біологічні досліди на Зірці Кец». Матеріалом для неї були роботи Шликова, який люб’язно надіслав їх мені, Крамера і мої власні. Вийшла надзвичайно цікава книга. Я вже здав її до друку. Закінчивши її, мені хотілося ще раз пережити всі пригоди мого не зовсім звичайного одруження. І от я закінчив і цю книгу.

Всі мої кецівські друзі живі й здорові. Зоріна вийшла заміж за директора Пархоменка. Крамер, видужавши, сприйняв це, як і годиться нормальній людині: не дуже радісно, але й не роблячи з цього драми. Палій-Євгеньєв працює головним інженером-конструктором і «обльотчиком» ракет. Тюрін підготовляє подорож за межі Сонячної системи. Він рішуче не хоче старіти.

…Мій син співає «Марш Зірки Кец». Скільки разів я розповідав йому про Зірку. Він тільки й мріє про те, як полетить на Зірку, коли виросте великим. І він, мабуть, буде зоряним жителем.


Редактор — І. Кологойда

Літредактор — В. Петровський

Техредактор — В. Хоменко

Коректор — А. Бухман


Книгу повернули читачеві бібліографи

Вячеслав НАСТЕЦЬКИЙ та Олександр ХРАМОВ, 2015


Оглавление

  • Александр Бєляєв Зірка КЕЦ
  •   І. Зустріч з чорнобородим
  •   II. Демон нестримності
  •   III. Я роблюсь шукачем
  •   IV. Невдала погоня
  •   V. Кандидат у небожителі
  •   VI. «Чистилище»
  •   VII. Коротка подорож
  •   VIII. Небесна дитинка
  •   IX. В бібліотеці
  •   X. У директора
  •   XI. Учений-«павук»
  •   XII. Тюрін тренується
  •   XIII. До місячної орбіти
  •   XIV. На Місяці
  •   XV. Зоряні будні
  •   XVI. У Крамера псується характер
  •   XVII. Зоолабораторія
  •   XVIII. Дивне захворювання
  •   XIX. «Задача про три тіла»
  •   XX. Чорнобородий Євгеньєв-Палій
  •   XXI. Нарешті я витримую характер
  •   XXII. Земля і Зірка