Зірка КЕЦ [Олександр Романович Бєляєв] (fb2) читать постранично, страница - 3

етилен… Ви розумієте, яке величезне практичне значення мають ці досліди. Та це ще не все. У мене є робота важливіша. Ви, мабуть, чули, що консервні фабрики на півдні, які переробляють місцеві фрукти — абрикоси, мандарини, персики, апельсини, айву — працюють з величезним навантаженням місяць-півтора, а десять-одинадцять місяців на рік стоять. Фрукти вистигають майже одночасно, і переробити їх усі, поки вони не зіпсувались, неможливо. І тому щороку гине мало не дев’ять десятих урожаю. Збільшити ж кількість фабрик, які десять місяців на рік простоюють, невигідно. І от якраз цим літом я думаю поїхати у Вірменію, щоб на місці поставити надзвичайно важливі досліди: штучно затримати вистигання фруктів. Фрукти знімаються трохи недозрілими і потім вистигають поступово, партія за партією, в міру того, як заводи справляються з своєю роботою. Забезпечення міст фруктами, експорт, багатомільйонна економія…

Я глянув на Тоню і затнувся. Тоня не перебивала мене, — вона вміла слухати. Але обличчя її одразу похмурніло. На лобі між бровами залягла зморшка.

Спід спущених довгих вій летіли блискавки. А коли вона звела на мене очі, я побачив в них презирство.

— Подумаєш, який учений, який громадський діяч! — сказала вона льодовим голосом. — Я теж їду на Памір за ділом, а не як шукачка пригод. Мені конче треба знайти Палія. Будь-що-будь! Я сподіваюсь, що наша подорож довго не триватиме. І ви ще встигнете попасти у Вірменію на збір урожаю. Від Паміру до Вірменії, при сучасних способах пересування, рукою подати.

Грім і блискавка! Не міг же я сказати, в яке безглузде становище вона мене ставила. Їхати з коханою дівчиною шукати невідомого Палія, саме ім’я якого вкидало мене в трепет. Розшукувати, можливо, свого власного суперника. Правда, вона сказала загадкову фразу про те, що вона — не шукачка пригод і їде в справах. Що ж саме зв’язує її з Палієм? Спитати Тоню про це не дозволяло моє самолюбство… Я вже хотів був відмовитись, але Тоня попередила мене. Вона підвелась і сказала тим самим льодовим тоном:

— Я бачу, мені доведеться їхати самій. Це ускладняє справу, але, може, мені пощастить знайти невідомого молодого чоловіка по його чорній бороді. Прощайте, Артем’єв! Бажаю вам успішного вистигання…

— Послухайте, Антоніно Іванівно… Тоню!.. — але вона вже вийшла з кімнати, залишивши аромат своїх улюблених духів.

Іти за нею? Вернути? Сказати, що я згоджуюсь?.. Ні, ні! Треба витримати характер. Тепер або ніколи! Свобода або рабство! Робота або кохання!..

І я витримував характер увесь вечір, усю безсонну ніч, увесь похмурий ранок наступного дня. В лабораторії я не міг дивитися на сливи — предмет моїх досліджень. Насмішкувата презирлива фраза — «бажаю вам успішного вистигання» — не йшла мені з голови, настирливо звучала у вухах. Недозрілий герой роману! Що може бути образливішого, як це?

Тоня, звичайно, поїде сама. Вона не спиниться ні перед якими труднощами. Що буде на Памірі, коли вона знайде чорнобородого і — через нього — Палія? Яка буде зустріч? Я не дізнаюсь про це. А втім, якби я сам був присутній при зустрічі, мені багато дечого б стало ясним. І потім, не поїхати з Тонею — це однаково, що розрив. Не дарма вона сказала, виходячи, «прощайте». І все-таки я мушу витримати характер. Тепер або ніколи! Я, звичайно, не поїду. Ні в якому разі. Але не можна ж бути нечемним — звичайна люб’язність вимагає, щоб я допоміг Тоні зібратися в дорогу.

* * *

Ще не вдарило четвертої, а я вже біг по сходах з лабораторії, стрибаючи через п’ять приступок. Не згірше за американського кіногероя, я скочив на ходу в тролейбус і помчав додому. Здається, навіть не постукавшись, вбіг у кімнату Тоні і вигукнув:

— Я їду з вами, Антоніно Іванівно!

Не знаю, для кого несподіванішим був цей вигук, — для неї, чи для мене самого. Здається, для мене…

…Отак був я захоплений в цілий ряд неймовірних пригод.

II. Демон нестримності

Я невиразно пригадую нашу подорож від Ленінграда до таємничого Кеца. Я був занадто схвильований своєю несподіваною подорожжю, збентежений власною поведінкою, пригнічений Тониною енергією. Тоня не хотіла втрачати жодного зайвого дня і сама склала маршрут подорожі, використавши всі сучасні засоби пересування, крім залізничного, як дуже повільного. Від Ленінграда до Москви ми летіли аеропланом. Десь у дорозі, — над Валдайською височиною, — нас добре потріпало.

— Тут завжди бовтанка, — сказав якийсь бувалий пасажир.

Я не зношу ні морської, ні повітряної хитавиці. Мені було дуже погано. Тоня дбайливо ходила коло мене. Відтоді, як ми вирушили в дорогу, вона дуже змінилась до мене, і змінилась на краще. Це тішило мене в тяжкі хвилини подорожі. Дедалі більше дивувався я цій дівчині. Скільки в ній різноманітності! Скільки жіночої ласки, піклування, скільки сил! Вона працювала перед подорожжю більше, ніж я, але на ній це зовсім не позначилось. В дорозі вона повеселішала, почала навіть наспівувати, — ще нове