Твори у 12 томах. Том 04 [Джек Лондон] (fb2) читать постранично

Джек Лондон. Твори у дванадцяти томах, том 4

ПЕРЕД АДАМОМ повість

Оце наші предки, і їхня історія —

це наша історія. Не забувайте, що

як колись ми зійшли на землю з

дерев і випросталися, то запевно

так само, тільки далеко раніше,

виповзли ми із моря і зазнали

перших пригод на суходолі.

РОЗДІЛ І

Образи, образи, образи! Поки я зрозумів усе, я не раз дивувався, звідки така сила отих образів, що сповнюють мої сни; бо ж то були образи, що їх я в житті, навіч зроду не бачив. Вони мене мучили ще змалечку, обертаючи мої сни на низку кошмарів, а згодом переконавши мене, що я не такий, як усі, що я ненормальна людина, що на мені тяжіє прокляття.

Тільки вдень я міг почуватися хоч трохи щасливим; а вночі панував жах — та ще який! Сміливо можу сказати: годі й знайти людину, щоб коли такого жаху зазнала. Бо то був жах із далекої давнини, жах, що панував у Молодому Світі, на самому його світанку. Коротше сказати — жах, що неподільно панував на землі за так званої середньої дилювіальної доби.

Але що я маю на увазі? Перше ніж розповісти зміст своїх снів, я мушу багато дечого пояснити, а то все, що для мене таке ясне, видасться вам вельми темним. Ось я пишу це, і всі істоти, всі події з того, іншого світу постають переді мною якоюсь одною величезною фантасмагорією. А вам, я певен, здалося б, що в них нема ні глузду, ані ладу.

Що для вас, скажімо, приязнь Клаповуха, чи лагідна зваба Прудкої, чи хтивість і звірячість Червоноока? Безглуздя якесь несосвітенне, та й годі. Таким самим безглуздям буде для вас усе, що робили Огневики, і поведінка Деревиків, і ревища нашого Плем’я. Бо ви не зазнали тиші й спокою прохолодних печер на урвищі, і ніколи не ходили на схилку дня до гамірливого водопою, і ніколи не проймав вас холодом уранішній вітер на верховітті й не солодила вам у роті молода кора.

Та, либонь, вам легше буде зрозуміти все, коли ви простежите слідом за мною моє дитинство. Змалку я був хлопчик як хлопчик, одначе лиш у ті години, коли не спав. Уві сні я був не такий. Відколи себе пам’ятаю, години сну були для мене годинами жаху. Лише зрідка мої сновиддя забарвлювалися щастям. А звичайно їх сповнював страх, дикий, сліпий, нелюдський страх. Ніколи на яві я не зазнавав його такого, як опановував мене уві сні.

Узяти хоч би ось що: я був міське хлоп’я, геть міська дитина. Село було для мене незнаний край. Проте ні міста, ані будинки ніколи не снилися мені, так само жодна людина не запинала в царство моїх снів. Я бачив дерева тільки в парках та в книжках з малюнками, а вві сні я блукав безмежними лісами. Більш того, дерева моїх снів не були просто неясні відбитки в оці, ні, вони були чіткі й виразні, добре мені знайомі. Я бачив кожну галузку, кожен сучок і розрізняв по листю всі породи.

Я добре пам’ятаю, як уперше в житті побачив дуба. Щойно я поглянув на його гілля та листя, мене мов пронизало певністю, що я вже бачив таке дерево раніш, бачив не раз, а безліч разів уві сні. Так само було і з ялинами, і з березами, і з тисами, і з лаврами. Вперше вгледівши, я впізнавав їх відразу, бо вже снив їх віддавна, та снив і тепер щоночі.

Як ви, певно, вже завважили самі, у моїх снах порушувано перший і найголовніший закон сновидінь: людині звичайно сниться або просто те, що вона колись бачила на яві, або різні сполучення з того. Але всі мої сни порушували цей закон. Мені ніколи не снилося такого, що я колись подибував або знав. Ява й сон були в мене ніби два різні життя. Вони не мали нічого спільного, крім моєї особи. Я був сполучною ланкою, що ніби жила обома тими життями.

Я змалечку знав, що горіхи купують у бакалійній крамниці, а ягоди у продавця садовини; але ще багато раніше у своїх снах я збивав горіхи з дерев, збирав їх на землі й розгризав. Так само й ягоди. Я їв їх просто з кущів та ліз, на яві ще ні разу взагалі не скуштувавши.

Ніколи не забуду, як одного разу принесли й поставили на стіл чорниці. Доти я ніколи не бачив їх, але, щойно загледівши ягоди на столі, згадав, що в своїх сновиддях часто тинявсь болотами і їв їх досхочу. Мати поклала мені ягід на блюдце, я набрав їх ложкою, та, ще не донісши до рота, вже знав, які вони будуть на смак, — і не помилився.

Вони виявились достоту такі, як я смакував разів з тисячу вві сні.

А гади… Я ще навіть і не чув, що вони е на світі, а вони вже мучили мене ночами. Вони чатували на мене по лісових галявах. Вони вихоплювалися мені з-під ніг, в’юнилися по висхлій траві або на голій скелі. Вони переслідували мене аж до верховіття, обвивали своїми грубими лискучими тілами стовбури й гнали мене щораз вище й вище, на щораз тонші й тонші гілки, що гнулися й тріщали від моєї ваги над запаморочливою височінню. О, ті гади!… їхні роздвоєні вилкуваті язички, їхні очі-намистинки, їхня лиснюча луска, їхнє сичання й гримотіння, — усе це було вже добре мені знайоме, коли я вперше побачив у цирку, як приборкувач бере їх до рук. То були давні мої друзі, чи радше вороги, що