Хмара [Джон Роберт Фаулз] (fb2) читать постранично, страница - 2

відвернулася:

— Я їх не люблю.

— І всі ми знаємо, що це означає.

Вона озирнулася й показала Пітерові язика:

— А я все одно їх не люблю!

Пітер посміхнувся і послав їй губами поцілунок, потім знову сперся на парапет обік Пола і втупився вниз.

— Ну-ну. Це, мабуть, доказ того, що тут рай.

Змія зникла серед латаття, що жовтіло на мілині під терасою. Коли в справу втручався Пітер, усе зникало як оком змигнути. Тепер він одвернувся й сів на парапет:

— Коли ми збираємось, Поле?

— Можна сьогодні ввечері.

— Гаразд.

Троє дітей насилу випиналися сходами на терасу. Кандіда докірливо поглянула на Аннабелу.

— Мамо, адже ти нам обіцяла, а тепер сидиш цілий ранок на одному місці.

Аннабела підвелась і простягла руку:

— Тоді ходім, допоможеш мені збиратися.

Саллі, яка стояла навколішки й лаштувалася знову випростатись на шезлонгу, сказала:

— Аннабело, може, я…

— Дякую, не треба. Я просто дістану все з холодильника.

Кетрін лежала мовчки, сховавшись за темними окулярами, як ящірка, знеможена сонцем, акумулюючи думки, заглибившись у себе: вона далеко більше за інших відповідала настроєві цього дня.

***

Усі врозбрід перетнули луку на протилежному березі річки, попереду бородатий Пол ніс кошик із напоями, поруч із ним плентали хлопчик та обидві дочки; Аннабела та її сестра Кетрін ішли трохи позаду, вони несли решту два кошики. Ще на тридцять ярдів далі човгали телепродюсер Пітер і його дівчина Саллі. Весняна трава, високий жовтець і стокротки сягали колін; попереду, вище, вже видніли круті кам’янисті пагорби з валунами серед чагарів — інший світ, до якого вони прямували. В високому блакитному небі кричали юрики. Безвітря. Пол і діти входили в ліс і зникали серед листя й тіні, слідом за ними — Аннабела з сестрою. Остання пара гаялася на сонці серед квітів. Рука Пітера лежала на плечах дівчини, яка говорила:

— Я не можу її розкусити. Вона мов німа.

— Мене застерігали…

Саллі зиркнула на нього:

— Вона тобі подобається?

— Таке скажеш.

— Вчора ти цілий вечір дивився на неї.

— Щоб зробити приємність. Ти не можеш ревнувати за той вечір.

— Я не ревную. Просто цікаво.

Він притяг її до себе:

— Все одно спасибі.

— Я думала, чоловіки люблять тихе болото.

— Жартуєш. Адже вона ламає комедію.

Саллі спідлоба позирнула на Пола. Він знизав плечима; потім хмикнув і посміхнувся своєю прикушеною посмішкою. Саллі відвернулась.

— Я б поводилася так само. Якби ти вчинив мені щось подібне. (Пол поцілував її волосся.) Свинюка.

— Хіба на цьому світ зійшовся?

— Ти хочеш сказати, що ти б на таке начхав? Якби це зробила я?

— Серце, адже людина не повинна…

— Ти б завалився до ліжка з новою теличкою.

— У невідпорній чорній піжамі.

Вона відтрутила його, але не змогла втримати посмішку. На Саллі була темно-коричнева безрукавна кофточка навипуск і штани-кльош у рожеву, білу й чорну смужку, які звабливо облягали задерикуваті сідниці. Вона аж надто часто стріпувала своїм довгим світлим волоссям. Обличчя в неї було якесь по-дитячому беззахисне й м’яке. Вона збуджувала в юрбі бажання зґвалтувати. Романіст П’єр Лакло обезсмертив її. Навіть Пол (хто має очі, той бачить) поглядав на неї, уособлення супермодної коханки, маріонетки в наскрізь фальшивих п’єсках. Пітер узяв її за руку. Вона подивилася просто себе й сказала:

— Том принаймні бавиться… Прикро все-таки: він дивиться на мене так, неначе не знає, що я за одна. — Пол стиснув її долоню.

— Я бачу, Аннабела за пару годин краще собі з ним порадила, аніж я за три дні.

— Ще б пак, у неї багата практика. В його віці вони всі однакові: егоїстичні байстрюки. Ми всі замінюємо йому друзів-хлопчаків. Він так розглядає всіх людей.

— Я старалася, Пітере.

Він ще раз поцілував її в маківку, потім провів рукою по спині й по сідницях.

— Може, не обов’язково чекати до вечора?

— Жеребець.

І все ж вона завихляла задком і посміхнулася.

Попереду Аннабела завела розмову з Кетрін, яка надягла білі джинси «леві» та рожеву сорочку і несла на плечі червоно-смугасту вовняну грецьку торбу.

— Ти могла не йти з нами, Кет.

— Та все гаразд.

— Тоді спробуй поменше мовчати. Добре?

— Мені нічого казати. Я нічого не можу придумати.

Аннабела переклала кошик у другу руку, нишком позирнула на сестру.

— Що я можу зробити? Вони мають побути з нами.

— Я знаю.

— Не треба підкреслювати це.

— Мені шкода.

— Пол повинен…

— Бело, я все розумію.

— І вона принаймні робить, що може.

— Я не вмію відгороджуватись за усміхненим обличчям. Як ти.

Кілька кроків минули мовчки.

Кетрін озвалася:

— Це несправедливо… — А після паузи: — Чуже щастя. Коли почуваєшся зайвою. На решту життя.

— Це минеться. — Сестра додала: — Якщо ти постараєшся.

— Ти зовсім як мама.

Аннабела посміхнулась:

— І Пол завжди на це скаржиться.

— Який розумний Пол.

— Падлюка