Хмара [Джон Роберт Фаулз] (fb2) читать постранично, страница - 3

він.

— Я тебе за язик не тягла.

— Не махлюй.

Кетрін відповіла усміхом на її швидкий погляд.

— Стара дурка Бела? З її нестерпним чоловіком, нестерпним домом і нестерпними дітлахами? Ну хто, хто їй може позаздрити?

Аннабела зупинилась, одна з її звичайних сценок:

— Кет, адже я не така!

— Така самісінька. І я б дуже хотіла заздрити тобі. — Вона кинула через плече: — Ти принаймні справжня.

Аннабела крокувала позаду.

— В кожному разі, Кандіда дійсно жахлива. Я просто мушу щось із нею зробити. Це все його ясновельможність. Він лише й знає свій «перехідний вік». Тобто, відчепіться від мене, заради Господа, з моїми дітьми.

Кетрін посміхнулась. Аннабела сказала:

— Це не смішно. Ніяк не второпаю, все-таки, чому ти так на них заповзялася?

— Бо вони знецінюють усе.

— Менше, ніж ти недооцінюєш.

Це змусило Кетрін на якусь мить замовкнути.

— Дешеві людці.

Бела докинула:

— Але ти ж навіть не знаєш їх, а, як на мене, вона дуже мила.

— Як киця?

— Кет!

— Терпіти не можу артисток. А надто поганих.

— Вона так старалася догодити вчора ввечері. (Кетрін ледь помітно знизала плечима.) Пол вважає, що Пітер страшенно розумний.

— На безриб’ї.

— Ти просто нестерпний інтелектуальний сноб.

— Я не звинувачую Пола.

— Але вони наші друзі. В усякому разі — Пітер.

Кетрін обернулася до Бели, зсунула на ніс окуляри і хвильку дивилася їй в очі: адже ти прекрасно знаєш, що я про це все думаю. Знову запала мовчанка, з-поміж дерев попереду долинали дитячі голоси.

Аннабела пропустила Кетрін по вузькій стежці й сказала їй у спину:

— Які жахливі речі ти вишукуєш у людях. Кому це потрібно?

— Хіба люди такі бувають?

— Ти просто знайшла собі винних. Як здається.

Кетрін не відповіла.

— Саме знайшла винних.

Ззаду вона бачила, як Кетрін киває, але то була не згода, а сарказм. Стежка поширшала, й Бела наздогнала Кетрін, простягла руку й торкнулася її рожевої сорочки:

— Гарний колір. Дуже вдала покупка.

— А зараз я бачу тебе наскрізь.

Ну й сміх, ну й жах: важко втримати посмішку.

— Кетрін! Хіба так розмовляють із старшими!

Уредна Бела манірилася, прагнучи дошкулити, нагадати, як та плакала від злости, а в цілому світі була одна-єдина нормальна людина, яка все розуміла. До якої зараз простягаєш руку, відчуваєш потиск — а потім такий дешевий жіночий егоїзм; як же її тоді ненавидиш (як хтось казав, обсидіан під молоком), коли ти розкриваєшся, а воно відвертається, неначе то був жарт, просто гра…

— Подивись, Кет! Ось мої любки.

І Аннабела попрямувала до залитої сонцем галявинки обік стежки, де серед трави височіло п’ять-шість струнких стебел з ніжними білими квітами, й стала навколішки біля двох найвищих, забуваючи про все на світі. Кетрін зупинилася поруч.

— Чому це вони твої?

— Бо це я знайшла їх торік. Хіба не гарні?

Белі минало тридцять перший, на чотири роки більше, ніж сестрі; вона була гарніша, повніша й кругліша видом, мала бліде лице й руде волосся, виразніший ірландський тип і матові сіро-зелені очі, хоча сестри успадкували ірландську кров лише від бабусі, ніколи не жили в Ірландії й розмовляли англійською без акценту.

В старому брилі та кремовій сукні з широкими рукавами вона трохи скидалася на матір родини, на ексцентричну, ультрасучасну письменницю; Бела завжди ховалася в холодок, бо її веснянкувата шкіра боялася сонця. Вирахувана недбалість убрання й разом з тим якась ніби випадкова елеґантність робили її не схожою на інших, і всі жінки, які сходилися з нею ближче, зрештою починали заздрити… і недолюблювати; адже це непорядно — залишати в інших глибше враження, ніж якась патентована модниця.

Раптом на тому боці озвався соловей. Аннабела роздивлялася свої любки, торкнулась однієї й нахилилася, щоб понюхати. Кетрін дивилась на схилену сестру. Обидві обернулися на голос Пітера.

— Це дикі орхідеї, — пояснила йому Аннабела. — Любки.

Пітер і трохи вища за нього косата Саллі проминули Кетрін, яка поступилася їм дорогою. В новоприбулих був розчарований і трохи розгублений вигляд, коли вони побачили, які маленькі і непомітні ті рослини.

— А де ж целофан і рожева стьожка?

Саллі засміялась, а Аннабела докірливо відмахнулася од Пітера. Кетрін миттєво зиркнула йому в обличчя, потім потупила очі.

— Слухай, давай я понесу твій кошик, — запропонував Пітер.

— Він не важкий.

Пітер все ж забрав кошика:

— Борюся за емансипацію чоловіків.

Кет блідо посміхнулася.

Аннабела підвелась. Озвалася Кандіда, яка кликала їх з-за дерев, пишних французьких дерев; то був юний, владний, пронизливий англійський голос:

— Прегарна ящірка. Вся зелена.

***

Вони зібралися всі — п’ятеро дорослих і троє дітей, і разом поплентали далі то в затінку, то на сонці; три жінки й діти йшли трохи попереду, а чоловіки, забалакавшись, відстали; з сонця в затінок, а тоді знов на сонце, лишаючи воду ліворуч, у холодку розмовляючи, а