Поезія та пунктуація [Ганс-Ґеорґ Ґадамер] (fb2) читать постранично


 [Настройки текста]  [Cбросить фильтры]

Ганс-Ґеорґ Ґадамер
ПОЕЗІЯ ТА ПУНКТУАЦІЯ

GIBT ES WIRKLICH DIE ZEIT, DIE ZERSTOERENDE? WANN, AUF DEM RUHENDEN BERG, ZERBRICHT SIE DIE BURG? DIESES HERZ, DAS UNENDLICH DEN GOETTERN GEHOERENDE, WANN VERGEWALTIGT’S DER DEMIURG?

SIND WIR WIRKLICH SO AENGSTLICH ZERBRECHLICHE, WIE DAS SCHICKSAL UNS WAHR MACHEN WILL? IST DIE KINDHEIT, DIE TIERE, VERSPRECHLICHE, IN DEN WURZEL — SPAETER — STILL?

ACH, DAS GESPENST DES VERGAN-GLICHEN, DURCH DEN ARGLOS EM-PFAENGLICHEN GEHT ES, ALS WAER’ES EIN RAUCH

ALS DIE, DIE WIR SIND, ALS DIE TREIBENDEN, GELTEN WIR DOCH BEI BLEIBENDEN KRAEFTEN ALS GOETT-LICHER BRAUCH.

(«Чи справді є час, котрий знищує все? Коли на горі спокійній руйнують фортецю? Коли це серце, віддане богам, роздушить раптом у обіймах Деміург?

І чи насправді ми такі крихкі, як доля нас хотіла б показати? Чи, може, заповідь з глибокого дитинства, з коріння — потім — стала затихати.

Ах, привид усьогопроминання крізь того, що не опирався, проходить, наче дим.

Ми, що квапимось всякчас, у силі, вічно у нас наявній, божественні закони підміняєм»).

(Р.М.Рільке, «Сонети до Орфея» 2.XXVII.)

Пунктуація, так само, як і ортоґрафія, належить до конвенції писаної мови. Кожен автор зазнає шоку, коли во ім’я Duden’а, а ставиться під сумнів вибраний ним правопис чи пунктуація. У сфері цих конвенцій панують правила. Найменша спроба вирізнитися, яка може виявитись у формі відступу від правил, видається недопустимою. Чи можна уявити собі подібний нонсенс? Так ніби правильний правопис, а тим паче правильне розміщення розділових знаків, складає мову і її сенс; ніби ортографія і пунктуація є справою первинною і найважливішою, а не вторинним елементом, допоміжним засобом, що служить для запису, і котрий повинен полегшувати артикуляцію змісту мови. Як відомо, у часи, коли поширеним ще було читання вголос, пунктуацію взагалі не застосовували, її почали впроваджувати лише у пізнішій фазі розвитку, на шляху до звички читати про себе. Але навіть у часи літератури, котра читається про себе, читання є чимось більшим, ніж простим викладенням знаків — воно є відтворенням мови внутрішнім слухом читача. А це, між іншим, означає, що артикуляція мови є набагато диференційованішою, ніж це закладено у скупих знаках письма.

Варто зосередитися на тому, які це має наслідки для поетики. Фактом є те, що запис чи зовнішня форма речення пов’язана з явищем поезії дуже віддалено. У мінливому зв’язку звучання і сенсу — зв’язку, котрий і творить вірш, — знак письма не може бути рівноправним елементом. Справді поетичне буття не відповідає тому, що не доходить до внутрішнього вуха читача, що не спричинюється до ритму звучання чи сенсу. Рівноправність сфери письма і первинної сфери мови є свідченням сильно розвинутого маньєризму. Прикладом цього є деякі форми барокової поезії. Зрештою, візьмімо приклад із ближчого нам часу. У «П’ятій Дуїнянській елегії» Рільке відважився на подібне змішування вимірів:

«Engel! O nimms, pfluecks, das kleinblutige Heilkraut. Schaff eine Vase, verwahrs! Stells unter jene, uns noch nicht offenen Freuden; in lieblicher Urne Ruhms mit blumiger, schwungiger Aufschrift: «subrisio saltat».

«Ангеле! О зірви цей усміх, мов дрібненьке цілюще зілля, поклади його у слоїк, доглянь! Вмісти біля нього радощі, що нам не знані; прослав оце зілля, написавши на урні барвисто й гордливо: «subrisio saltat».

(переклад М.Бажана)

Це зілля усміху митця потрібно зберігати у аптекарському слоїку з написом «subrisio saltat». Напис є скороченням, «saltat» означає «saltatoris», «танцівник». Але цього скорочення не чути, для вуха воно не існує; текст вимагає від читача дуже багато: те, що ми прочитали, потрібно перетворити у щось, що ми повинні внутрішньо почути, а це потрібно скласти у ясний задум, прочитати напис і твір, враховуючи цей задум, і у результаті дійти до того, що знак письма, який ми маємо перед собою, є не просто допомогою для читача, а образною наявністю «барвистого напису на паркані».

Цей маньєризм, як і всі крайнощі, відкриває нам норму. А нормою є те, що читання поезії веде до мови, вільної від конвенцій запису. Поета пов’язують зовсім інші принципи пунктуації, ніж ті, які використовуються у поточній мовній комунікації. Ці принципи характерні передусім ритмом. Розгляньмо спазматичні періоди Клейста, поспіх котрих символізує дуже густе використання розділових знаків. Проте деколи ми бачимо, що поет за певних обставин забуває про конвенціональну пунктуацію — а саме тоді, коли мова йде про верси, а розумінню версів деколи заважає стилістичний ідеал натуралізму, що впав у психологізм. Стефан Ґеорґе, наприклад, у своїх творах вдався до пунктуації дуже скупо, відповідно до своїх принципів він акцентував то сенс, то ритм, так йому вдалося «покінчити» із таким модним змішуванням порухів мови і образів душі.

Так чи інакше, але пунктуація не належить до субстанції поетичного слова. Пунктуація допомагає при читанні а тому є частиною інтерпретації. Ми повинні це усвідомити, якщо хочемо розглянути проблему автентичности пунктуації. Ми не будемо визначати собі тверду позицію у такій важкій проблемі, як те, до якої міри можна чи взагалі слід модернізувати пунктуацію класичних