Нiма сповiдь [Євген Муслін] (fb2) читать онлайн

Зубков Борис та Муслін Євген Нiма сповiдь

1

«18 лютого 19… року. Крадiжка в бiблiотецi. Доктор Марiо Бетета, охоронець архiву в Нацiональнiй бiблiотецi, повiдомив нашому кореспонденту: сьогоднi вночi невiдомi злочинцi викрали алфавiтну картотеку винахiдникiв, зареєстрованих у патентовому вiдомствi за останнi п'ятнадцять рокiв. Двi скринi з iменними картками, вагою по тридцять п'ять фунтiв кожна, винесено через пролом у надвiрнiй стiнi мiж дванадцятою i першою годиною ночi, пiсля першого обходу чергового сторожа. Доктор Марiо Бетета нарiкає на мiзернiсть урядових асигнувань, якi не дають змоги створити в примiщеннi бiблiотеки надiйну сигналiзацiю. Злодiїв поки що не знайдено».

«21 травня 19… року. Вбитий пострiлом у серце сеньйор Убiко Хорхе. Вдiвець п'ятдесяти чотирьох рокiв, вiн жив самотньо у своєму будинку на Праса-ду-Комерсiо. Вбивство з особистих мотивiв — ревнощi, порушення шлюбної обiцянки тощо — майже неймовiрне. На думку експертiв, бiдолаху застрелили з гвинтiвки фiрми „Голланд i Голланд“ з оптичним прицiлом. Уже пiсля смертi злочинцi старанно поголили голову трупа i змастили її якоюсь дуже пахучою маззю. Мета подiбних манiпуляцiй зовсiм незрозумiла i загадкова. Сеньйор Убiко Хорхе вiдомий своїми важливими iнженерними працями у хiмiчнiй промисловостi. Його останнiй винахiд, роботу над яким перервала смерть, мав би принести чималий прибуток фiрмi, цiнним фахiвцем якої був покiйний. У деяких завжди добре iнформованих колах вбивство сеньйора Убiко Хорхе пов'язують з надто загадковими зникненнями iще двох наших вiдомих винахiдникiв».

2

— Ради бога, гляньте, чи не йде по лiвiй алеї чоловiк у синьому плащi? У вас молодi очi, ви бачите далеко. Та не так, чорт забирай, не озирайтесь! Я навчу вас, як треба дивитись. Розглядайте хмари, дивiться вгору i повертайте, повiльно повертайте голову… Тепер один погляд, лише один, i навскоси… Ось так.

— Алея порожня.

— Отже, я можу двадцять хвилин передихнути. Я добре навчився слiдкувати за тим, що вiдбувається у мене за спиною. Тисячi засобiв. Годяться вiтриннi шибки, дзеркала перукарень, навiть полiрованi дверi. Особливо зручнi вiкна у вагонах пiдземки… Що я базiкаю. Не звертайте на мене уваги. Я просто хворий, так, хворий… Дивiться, дивiться. Чи нема поблизу полiцая з маленькими рудими вусиками?

— Ви боїтесь полiцаїв?

— Не всiх. Тiльки того, що з рудими вусиками. Вiн також один з тих. Що там чорнiє?.. Куди ви дивитесь… Он там, мiж двома кущами.

— Це всього-на-всього грати парку.

— Чи не стоїть за ними автомобiль?

— Якщо вас дiйсно переслiдують, то чи не краще залишати машину за рогом, а не виставляти її напоказ.

— Ви дитя. Так зручнiше стрiляти.

— Розумiю. У вас в кишенях увесь наявний золотий запас Нацiонального банку? У зливках чи монетами?

— Поганий жарт. А тепер iдiть, iдiть. Геть!

— А давно ви купили цю лавку, сеньйоре? Чому ви не повiсили на нiй плакат «Приватна пристань»?

— Якщо ви хочете пiдсмажитись на багаттi, розпаленому для iншого, лишайтесь.

— Я непогано боксую, i моя вага двiстi фунтiв. Я лишаюсь.

— Дякую. Очевидно, ваша шляхетнiсть простягається так далеко, що ви навiть не вимагаєте вiд мене нiяких пояснень?

— Мало тримати в руках пляшку, сеньйоре, треба ще її вiдкоркувати. Хоч про дещо довiдатись не завадило б…

— Кажуть, чорт, що набув досвiду, лiпший вiд недосвiдченого ангела. Те, що я на вас виллю, мiй юний друже, перетворить вас на дюжину чортiв. Чи не розлучитись нам, поки не пiзно?

— Сеньйоре, ви остерiгаєтесь чоловiка у синьому плащi? Вiн тут. Ховається за каштанами, що ростуть на тому березi ставка.

— Вони вимучили мене.

— Йдiть лiворуч, до виходу. Швидко! Я буду весь час позаду…

— …Тепер ми спустимось по Руа-де-Прата в гавань.

— Я дав би перевагу провулкам.

— Руа-де-Прата схожа на базар. У натовпi легко загубитись. А не доходячи до гаванi два квартали, звернемо в провулок. Якщо вам так до вподоби провулки…

Вони йшли повз магазини, що нестерпно блищали дзеркальним склом, повз кафетерiї, що намагалися сховатись у рiдку тiнь пальм та олеандрiв. I хоч подув з моря бриз i провiтрив вулицю, спека спопеляла. На перехрестях, вiдкритих сонцю, полiцаї-регулювальники обливались потом у своїх мундирах з товстого сiрого сукна. Чистильники взуття поховалися глибше пiд строкатi намети. Мiсто плавало в розтопленому маслi жовтої задухи. Лише двоє випадково знайомих не помiчали спеки.

3

— Навiщо ви привели мене сюди? Останнiй поверх — це небезпечно. Вiрогiднiсть того, що заклики про допомогу почують сусiди, зменшується вдвiчi. Адже над нами нiкого нема, крiм тих, що люблять влаштовувати засiдки на горищах. I взагалi, це звучить неприємно — останнiй поверх, останнiй етап, останнiй шанс…

— Ви цiлковитий псих. Здається, я даремно з вами зв'язався.

— Звичайно, даремно. Абсолютна iстина в останнiй iнстанцiї — даремно! Я даватиму вам одну пiлюлю за одною. Ось перша, гарненька, ароматна пiлюлька я обiкрав покiйника! Як вам таке сподобається?

— Скiльки ж монет вам поталанило витягти з його кишень?

— Я витяг найцiннiше — те, що було у нього в головi.

— Боюсь, сеньйоре, що ви запаслися безлiччю iсторiй. Краще я приготую повну каструльку кави, i ми побалакаємо не поспiшаючи. А то вашi слова стрибають, як зубцi пилки по залiзному дереву. Сюди нiхто не прийде, запевняю вас. Домовласник чомусь втовкмачив собi в голову, що я служу в таємнiй полiцiї, i боїться мене, як дiдька. Зникаю, сеньйоре! Iду робити каву. Я готую її так, що потiм серце вистрибує з вух…

— Дiйсно, чудова кава. I портвейн iз Алентежо! Вони оживляють мене. Так ось, я пограбував покiйника. Вiн був моїм найкращим другом, ми колись разом училися в Коїмбрському унiверситетi, хоч i на рiзних факультетах. Мiй друг Акiлiно все життя щось винаходив. Заробляв непогано. Останнiм часом його цiкавив новий спосiб одержання електричної енергiї. Хтось здогадався черпати енергiю iз струменiв розжарених газiв. Найвидатнiший винахiд з часiв Фарадея. Ви знаєте, хто такий Фарадей?

— У нього велика фiрма, сеньйоре?

— О боже мiй! Ваше неуцтво спокутується тiльки вашою кавою. Якщо можна, ще кухлик… Акiлiно зумiв отримати енергiю цим новим способом. Але його прилади давали тiльки постiйний струм. Акiлiно для якихось таємничих заходiв потрiбний був змiнний струм. Вiн i мене зумiв захопити своїми iдеями. Потiм Акiлiно важко захворiв. Усi знали, що вiн скоро помре. Одного разу ввечерi я повернувся вiд нього додому дуже засмучений. Тодi я не тинявся по чужих горищах, а мешкав на Руа-де-Сура в гарному старовинному будинку. В квартирi, крiм мене, нi душi. Тихо, мов у склепi. Раптом я почув, як зупиняється мiй годинник. Цокає все тихiше i тихiше, наче налякався власних звукiв. Почулось останнє цокання, i я несподiвано побачив вирiшення проблеми, яка так мучила Акiлiно. Здогад виник у мозку несподiвано, як спалах блискавки. Я зрозумiв, чому поети кажуть: «Мене осяяло натхнення!». Дiйсно, осяяння, спалах зiрки, снiп iскор — все, що хочете, в такому розумiннi. Я глянув на годинник, стрiлки застигли на дев'ятiй годинi i тридцяти хвилинах. Потiм я довiдався, що Акiлiно помер о дев'ятiй чотирнадцять хвилин. Збiг? Нiчого подiбного! Я обiкрав покiйника — така правда. Бiдолашний увесь час обмiрковував прокляте питання, воно не давало йому спокою до останнього подиху. Передсмертна агонiя — i одночасно вибух генiальних здогадiв! Ви розумiєте, в останньому ривку мозок спопеляє сам себе… Погляньте, погляньте, ваш годинник зупинився! Хтось помер… Вони вбили ще одного, я знаю…

— Заспокойтесь, заспокойтесь, сеньйоре. Моя неакуратнiсть, не завiв своєчасно свого будильника.

— Коли Акiлiно помер, годинник зупинив ся. Чому? В цьому щось є… Налийте менi ще вина… Про що я казав? Так, передсмертнi вибухи у мозку. Смолоскипи протуберанцiв. Полум'я вiд останнього спалаху спалює i чужий мозок. Зрозумiло, не всякий. Тiльки той, який настроєний в унiсон з мозком вмираючого. Якщо вони думають про одне i те ж саме, мiж ними протягується невидимий зв'язок, тонкий, як нитка з попелу. Вона тримається мить i розсипається на порох. Цiєї митi досить, щоб передати найважливiше. Я пiймав останню думку Акiлiно i скористався з неї. Потiм отримав патент на винахiд, зроблений покiйним, i привласнив його. Гору золота за патент нiхто не дав, але дещо я виручив. Ось так я обiкрав покiйника. Подобається?

— Заплутана iсторiя. Ще вина?

— Наливайте… Потiм я подумав: не може бути, щоб останнiй спалах свiдомостi не залишив слiду в самому мозку, що вмирає.

— Невже думки застряють у мертвiй головi?

— Мозок живе i пiсля смертi. Недовго, кiлька хвилин. Вiн згасає, як гасова лампа, в якiй скiнчився гас. Коли в мене з'явилися грошi, я купив невеличку лабораторiю. Навiть найняв двох фахiвцiв. Нам вдалося створити апарат, який виловлював у вмираючому мозку шурхiт життя. Бiохiмiчний пiдсилювач. Страшенно чутливий прилад. Реагував на найтоншi хiмiчнi реакцiї, що супроводжують кожну думку, аналiзував iоннi потоки в нервових клiтинах i таке iнше. Дещо вдалось пiдслухати через добу пiсля смертi. А якi шквали бушували в мозку пiд час агонiї!

— Де ж ви брали покiйникiв? Чи?.. Нi, неможливо! Ви вбивали? Ви вбивця, а я вас переховую, захищаю. Iдiот! Скiлькох ви вбили заради своїх мерзенних дослiдiв?

— Жодного. Ми уклали контракт з Нацiональним бiологiчним музеєм. У моєму розпорядженнi були сотнi рiзноманiтних тварин, вiд польової мишi до мавпочки уiстiтi.

— Брешете! Для таких дослiдiв тварини не пiдходять. Це навiть я розумiю. Що ви могли знайти у мишачому або собачому мозку? Вам потрiбнi були люди. Наймудрiшi люди для найстрахiтливiших дослiдiв, будь я проклятий…

— Не гарячкуйте. Невже тепер треба заспокоювати вас? Зрозумiйте: я не плещу, — я сповiдаюсь в очiкуваннi останньої хвилини. Брехати безглуздо i принизливо. Каюсь, ми не жалiли тварин. Обливали їх окропом, забивали залiзним пруттям до смертi, глушили струмом. Необхiдно було домогтися, щоб у їхнiй свiдомостi лишились яскравi враження…

— Нiчого собi — враження вiд залiзного пруття! Недолюдки!

— Ми висловлювались м'якше — гострий дослiд.

— Уявляю собi, як вони вищали…

— Жодного звуку. Особлива операцiя горла. Лабораторiя — царина тишi, гамiр дратує… Хтось пiдкрадається!..

— Моя сусiдка. Ми називаємо її Нiчничок. Вона завжди йде на роботу, коли темнiє. Пробачте.

— Вона не могла пiдслухати?

— У неї свої турботи, сеньйоре.

— Два роки ми дослiджували, що дiється в головах чотириногих. Настав день, коли електронний скальпель мав був торкнутися розумного мозку…

— Ось бачите!

— Замовкнiть! Я був тодi у якiйсь нестямi, дослiдницька лихоманка трусила мене, я був готовий офiрувати своєю власною головою. Але нам потрiбно було багато голiв…

— О дiво Марiє, i ви так спокiйно розповiдаєте про це! Звiдки ж ви їх узяли, цi голови? Найнялися сторожем у морг?

— В морг привозять надто пiзно. А ми хотiли сповiдати мертвий мозок одразу ж пiсля передсмертної сповiдi його ще живого власника. Нам треба було йти слiдом за священиком. Так i зробили…

— Церква не простить вам.

— Вона пiдтримала нас. Один iз фахiвцiв, що працював у моїй лабораторiї, виявився активним дiячем «Пакс Романа» — спiлки католикiв-iнтелiгентiв. Ми зiйшлися на тому, що «Пакс Романа» одержить сорок вiдсоткiв можливого прибутку. Вони сповiдають душу, ми — тiло.

— Хiба думки можна продати?

— Вони цiннiшi вiд золота. Зрозумiло, не всi. Нас цiкавили люди одержимi, якi присвятили все життя вирiшенню якоїсь проблеми. Головно це були винахiдники. Ми склали велику картотеку i чатували на їхнi останнi днi. I навiть частiше, нiж ми думали, цих одержимих в останню мить осявав генiальний здогад. Наш апарат уловлював надприродно яскравий спалах свiдомостi i розшифровував її. Полювання за iдеями виявилось вдалим. Тепер вони полюють за мною.

— Ви їх ошукали? Приховали їхнiй прибуток?

— Приховав свої думки. У мене також є основна iдея. Потаємна i могутня. Вона потрiбна їм. Вони поклялись добути її за всяку цiну. Я знаю, як усе скоїться. Мене вб'ють пострiлом у серце. У них чудовi снайпери. Потiм до кiмнати вдеруться двоє або троє. Вони будуть дуже поспiшати. У руках в одного буде металевий ковпак. Термоелектричним ножем вони спалять волосся у мене на головi — так швидше, нiж голити. Змастять голову смердючою електропровiдною пастою i одягнуть ковпак. За цей час другий пiдготує апаратуру для записування.

— Так не буде. Ми зараз же вирушимо до окружного прокурора, вiн сховає вас.

— Сховає? Дасть притулок у тюремнiй камерi? Тодi мене вб'є не снайпер, а каторжник, якому пообiцяють за цю крихiтну послугу швидку втечу. А той, з ковпаком, примчить у камеру пiд виглядом тюремного лiкаря.

— Менi шкода вас. Ви потрапили у власну пастку. У вас є грошi?

— Дев'ять тисяч ескудо. Якраз стiльки, скiльки коштує похорон на цвинтарi Алто-де-Сан-Жоан.

— Геть похорон! Слухайте уважно. У мене є друзi, студенти-медики. Ми поїдемо в центральну лiкарню, у вiддiлення для бiдарiв. Там вас зареєструють, знайомi студенти — вони завжди чергують уночi, собача вахта не для справжнiх лiкарiв — знайдуть у вас смертельну хворобу i вiдправлять до шпиталю Святої Євлалiї. Але до Святої Євлалiї доїде лише реєстрацiйна картка. За кiлька тисяч ескудо тамтешнiй реєстратор перекладе картку в скриньку померлих i видасть менi свiдоцтво про вашу смерть. З таким свiдоцтвом я зможу офiцiйно повiдомити будь-кого про вашу наглу смерть. Коротко кажучи, вам проштемпелюють квиток на той свiт, але ви вiдстанете вiд поїзда. Спритно?

— А далi?

— Почнете життя заново, пiд iншим iменем. Погоджуйтесь, сеньйоре. Ми вже якось вчинили так само з одним моряком, що втiк з вiйськового корабля. Тепер вiн придбав новi документи, плаває пiд чужим прапором — i щасливий.

— Новi документи? Папiрцi! А хто дасть менi нове життя? Всi страхiття останнiх рокiв залишаться всерединi мене. Старi болячки в новому лахмiттi ось що ви менi пропонуєте… Я зовсiм п'яний…

— А я спускаюсь униз, щоб подзвонити з кафе в Центральну лiкарню.

4

У вiддiленнi бiдарiв процедура огляду схожа на лiниву гру з суворими правилами. Два-три запитання, вiдповiдей на якi майже не слухають, i кивок у бiк санiтара. Той записує прiзвище, сердиться на вайлуватiсть хворого i видає йому штани з куцою курткою без iудзикiв. Сьогоднi бiльшiсть хворих направляють у шпиталь Святої Євлалiї. Туди вони мусять прибути вже в лiкарнянiй формi, i тому всiх купають тут у бруднуватих ваннах. А на подвiр'ї на них чекає обiдраний автобус. Зрештою, хто бажає, може добиратися самостiйно…

— Сеньйор має кумедний вигляд у цiй куртцi.

— Я сам себе не впiзнаю. З мене здерли щось бiльше, нiж костюм. I нiчого не дали натомiсть.

— Ви дiстали надiю! О-ля-ля! Вона чогось варта!

— Звiдкiля у вас така розкiшна машина?

— Залицяльник моєї сестрички так розщедрився, що дав менi цю карету на кiлька днiв. Не машина, а дракон. Пожирає бензин i кiлометри, наче хоче одержати перший приз на конкурсi ненажер.

— Я бачу, ви звикли тримати руль у руках.

— Можливо… Зараз у шпиталi Святої Євлалiї вас реєструють як покiйника. Смiх та й годi!

— Заздрю людям, яких розвеселяють дрiбницi.

— Хiба ваше власне життя, сеньйоре, це дрiбниця?

— Самi бачите, який я жалюгiдний боягуз. Ось i чiпляюсь за життя. А заслуговую на страту.

— Ну-ну, сеньйоре, не так похмуро!

— Ви знаєте не все. Пiсля того як мiй апарат змусив розмовляти мертвих, дiлки з «Пакс Романа» збожеволiли. Торгiвля генiальними iдеями виявилась надто прибутковою. Вони бiльше не хотiли чекати природного кiнця якого-небудь немiчного генiя. їхнi агенти озброїлись безшумними револьверами i моїми апаратами. Вони навiть не порушували таємницi сповiдi — я допомiг їм сповiдати цих нещасних вже пiсля смертi. Вони вбили Убiко Хорхе. Це був генiальний винахiдник, I мiй брат. Брат… Я винен. Але хто мiг передбачити такий жах?.. Куди ви мене везете?

— Ми поїдемо вздовж Тахо до Абрантиша. Там по залiзничному мосту перескочимо через рiчку i рушимо в долину Мондегу. Моя батькiвщина, сеньйоре! В долинi зараз цвiте мигдаль. Але до Абрантиша краще пiд'їхати вдень. Полiцаї, як сови, — вночi зiркiшi…

Вони звернули з шосе i зупинили розiгрiту машину в тiнi двох низькорослих пальм.

— Вип'ємо, сеньйоре, за квiтучий мигдаль i нашi успiхи.

Склянки пахли бензином

— Хотiв би я знати, сеньйоре, про що ви зараз думаєте?

— Не ви один намагаєтесь залiзти в чужу голову. Генерали не довiряють вченим, промисловцi лише через необхiднiсть терплять фахiвцiв. А знаєте чому? Нiхто не знає, скiльки думок виробляє твоя голова за день! Десять, сто, тисячу? Це дратує всiх, хто купує твiй час. їх мучать сумнiви: чи всi свої iдеї i мiркування ти вiддав? Чи не приховав чого? Якби вони могли просто купити фунт здогадiв, тонну iдей! Постiйним клiєнтам скидка! Комiсiйних лише два вiдсотки! Поспiшайте! Iдеї генiальнi, що пiдтверджується клеймом окружного iнспектора!.. Що ви озираєтесь? Ви когось чекаєте?

— Нiкого.

— Так, те, що в головi, — це найцiннiше. Тому будьте спокiйнi — вони примусять нас викластись повнiстю. Вип'ють i висмокчуть усi думки. Усi до єдиної! Тодi й електронному мозку знайдеться заняття. Машини розкладуть нашi незрiвняннi iдеї за класами, очистять їх вiд лушпиння, скомбiнують. Жива думка — напiвфабрикат для електронного мозку. Чудово! У мене багато таких кумедних iдей. Я обдурив «Пакс Романа», я приховав найголовнiше, найдивовижнiший винахiд! Я вдосконалив свiй апарат. Тепер не треба нiкого вбивати. Можна висмоктувати генiальнi iдеї з живих. Ось за чим вони полюють! Велика здобич!

— Брудна мавпо! Отже, ти й справдi утаїв вiд нас таку чудову рiч?

— Вiд кого — «вiд нас»? Хто ти? А-а-а… Пастка! У тебе в кишенi свiдоцтво про мою смерть? Я вже мертвий?.. Негiдник…

— Ей, що ви робите?! Вiддайте револьвер! Ей!.. Прокляття, вiн убив себе…

У вiдповiдь на закличний посвист спалахнули фари ще однiєї машини, що ховалася до цiєї митi в каштановому гаю.

— Сюди, хлопцi! I заховайте свiй нiкчемний апарат. Тут вiн не знадобиться. Цей вистрiлив собi в голову. Самi бачите…

Оглавление

1

2

3

4