Мальвіль [Робер Мерль] (fb2) читать постранично

У нас у вчительському інституті був викладач, закоханий у прустівську мадлену [1 Мадлена (франц.) - вид бісквітного тістечка. Тут ідеться про уривок з роману французького

письменника Марселя Пруста (1871-1922) “У бік Сванна”, де автор наводить

приклад випадкового, мимовільного спогаду. Пруст розповідає, що якось у Парижі,

повернувшись з морозу, він покуштував умочений у чай шматочок бісквітного

тістечка - мадлени. Оповідач пізнав смак мадлени, якою в Камбре щонеділі

частувала його тітка Леонія. В уяві виникли образи минулого - картини щасливого

дитинства, старий сірий будинок, маленька альтанка й квіти в саду, обивателі

містечка й увесь Камбре з околицями. Завдяки смаковій асоціації перед

оповідачем постала “на ледь відчутній краплині велетенська споруда спогаду”. (Примітка перекладача).]. З його волі я захоплено завчив цей славнозвісний текст. Та збігло вже чимало

часу, й тепер мені здається надто літературним оте тістечко. О, я добре знаю,

що саме вже тільки смакове відчуття або милозвучність тексту вельми жваво на

якусь мить викликають у вас спогад. Але то триває лише хвильку. Короткий

спалах, потім завіса знову опускається, й гнітюча теперішність перед вами. Було

б чудово, коли це правда, уявити все минуле, ласуючи розмоченим у наливці

солодким пирогом.

Мені спадає на думку прустівське тістечко, бо якось на дні однієї шухляди

натрапив на старезну пачку сірого тютюну, яка, очевидно, належала дядькові. Я

віддав її Коленові. Не тямлячись од радості, що після тривалого часу йому

поталанило роздобути улюблену отруту, він натоптує тютюном люльку й запалює її.

Я дивлюся, як він курить, і з першими клубами диму, що їх вдихаю, в моїй уяві

знову постають дядько й “попередній світ”. Мені перехоплює подих. Однак, як я

сказав, це триває зовсім недовго.

А Колен занедужав. Він був надто чутливий до отрути або тютюн був дуже старий.

Я заздрю Прустові. Щоб згадати своє минуле, він спирався на міцний грунт:

надійне теперішнє, безсумнівне майбутнє. А для нас минуле - це двічі минуле,

подвійно втрачений час, бо ж разом з ним ми втратили той світ, в якому він

протікав. Відбувся злам. Плин століть уперед обірвався. Ми не знаємо більше, де

опинилися й чи є взагалі якесь майбутнє.

Само собою зрозуміло, ми силкуємося приховати від себе свою немічність за

допомогою слів. Щоб повести мову про злам, ми вдаємося до перифраз. Спершу

говорили, як висловлюється Мейссоньє, хоч трохи по-військовому: “День “Д””. Але це може видатися надто войовничим. І завдяки Мену та її селянській

розсудливості ми вигадали цнотливий евфемізм: “День події”. Чи можна мріяти про щось болезаспокійливіше?

Знову ж таки за допомогою слів ми зарадили хаосові й навіть налагодили лінійне

відмірювання часу. Ми кажемо: “До дня події”; “Після дня події”. Це наші мовні хитрощі. Вони додають нам почуття впевненості пропорціонально

до їх лицемірства. Бо “після дня події” означає водночас наше непевне сучасне й

загадкове майбутнє.

І без тістечка та диму з люльки ми часто згадуємо “попередній світ”. Кожен у

своєму закутку. В розмові намагаємося контролювати один одного: озирання назад

мало допомагають нам вижити. Ми уникаємо таких озирань.

Інша річ, коли ми опиняємось на самоті. Хоч мені перейшло лише за сорок, після

“дня події” в мене з’явилася схильність до безсоння, наче в літніх людей. Саме вночі я згадую.

Вживаю це дієслово без додатку, бо щоночі додаток буває інший. Щоб вибачитися

перед самим собою за це самозамилування, думаю про те, що “попередній світ”

існує тільки в моїй уяві, він перестав би існувати взагалі, коли б я не думав

про нього.

Віднедавна я поділяю спогади на випадкові й звичайні. Зрештою мені поталанило

збагнути різницю між ними: звичайний спогад - це той, що допомагає впевнитися,

що я ще існую, те переконання, яке необхідне мені в цьому “після”, всі орієнтири якого зникли. Й ось що, власне кажучи, я роблю в безсонні

ночі: в оцій пустелі, сипучих пісках, минулому, яке двічі минуло, переставляю

віхи з місця на місце, аби впевнитися, що не заблукав. І коли я кажу “не

заблукав”, то маю на увазі “не перестав існувати”.

1948 рік - одна з тих віх. Мені дванадцять років. Я перший у кантоні - нечувана

слава! - щойно одержав свідоцтво про освіту. Й під час обіду за столом на кухні

ферми “Велика стодола” намагаюся переконати батьків викорчувати ліс. У цьому

мав би бути здоровий глузд. З сорока п’яти гектарів ми маємо, як усі тут, лише десять гектарів лугів та орних земель.

Решта - ліси, причому ліси поганенькі, в них більше не збирають каштанів і не

рубають обручеве дерево.

Мої старі не слухають мене. Незворушні, наче