КулЛиб электронная библиотека
Всего книг - 579675 томов
Объем библиотеки - 870 Гб.
Всего авторов - 231885
Пользователей - 106486

Впечатления

argon про серию Московский лес

Первая книга серии зашла легко. Ничего нового конечно, те же книги серии про очередную зону отчуждения, со своими монстрами, аномалиями и группировками. Но хорошо построенный сюжет, легкий язык автора, хеппиэнд концовка - в общем книга для "отдохнуть", четверка твердая, даже с плюсом...А остальные три...А в остальных автор начинает вставлять пояснения для не читавших предыдущее в стиле "В предыдущих сериях"...пояснения касаются и самих

подробнее ...

Рейтинг: +1 ( 1 за, 0 против).
Serg55 про Котова: Королевская кровь. Книга 11 (Любовная фантастика)

ждем 12 книгу, Автору респект и наилучшие пожелания ...

Рейтинг: 0 ( 0 за, 0 против).
vovih1 про Бульба: Цикл романов "Галактика Белая". Компиляция. Книги 1-14 + Глоссарий (Космическая фантастика)

Спасибо за релизы интересных авторов

Рейтинг: 0 ( 0 за, 0 против).
vovih1 про Кронос: Цикл романов "Аутем" . Компиляция. Книги 1-10 (Фэнтези: прочее)

Читается, как полностью отдельный и автономный цикл. При этом является продолжением "Эволюции". Те, кто её читал, думаю сразу поймут, кем является главный герой.

Рейтинг: 0 ( 0 за, 0 против).
a3flex про Кощиенко: Сакура-ян (Попаданцы)

Я думал автор забросил этот цикл. Рад возвращению хорошего чтива.

Рейтинг: 0 ( 0 за, 0 против).
Влад и мир про (Cyberdawn): Музыка Имматериума (СИ) (Космическая фантастика)

Общее впечатление начала книги - словесный панос. Однозначно в мусорную корзину. Не умеет автор содержательно писать, не матом (Краб), не псевдоумным философствованием. Философия - это инструмент доказывания с элементами логики, а не пустой трёп, типа я вот какие слова знаю и какой я умный, дивитесь мной! Не писатель, а чудо-юдо какое то. Детсад, штаны на лямках с комплексами. А кому это надо? У хороших авторах даже мат и пошлости в тему и к

подробнее ...

Рейтинг: +3 ( 3 за, 0 против).
Влад и мир про Евдокимов: Котяра (СИ) (Самиздат, сетевая литература)

Простенько, но читается легко и интересно.

Рейтинг: 0 ( 0 за, 0 против).

Не сміши мене [Богомил Райнов] (fb2) читать онлайн

- Не сміши мене (пер. Іван Сварник, ...) 1.02 Мб  (читать) (читать постранично) (скачать fb2) (скачать исправленную) - Богомил Райнов

Настройки текста:



Не сміши мене

Розділ 1



Мабуть, бог того пам’ятного дня, коли роздавав долі, зовсім не згадав про фотографів. Нічого дивного, якщо взяти до уваги, що фотографії тоді ще не було. Тож, цілком природно, бог волів, щоб його малювали, а не фотографували. Взагалі того дня, видно, панував жахливий безлад, бо все живе й досі скаржиться на безталання.

Ну, а особисто я, хоч сам і фотограф, не маю жодних претензій до бога. Мені завжди щастило. Не скажу, що манна з неба падала, однак щастило. Доказом може служити хоча б те, що я живий. А якщо того мало, додам: і вільний. Бути живим і вільним — це зовсім, не дрібниці, коли навколо аж кишить від людей, які так і дивляться, аби затягти тебе в якусь халепу.

«ВМИРАЮ. ПРИЇЗДИ. ТІТКА»

Ця коротка телеграма могла б стати епіграфом до всієї подальшої історії. Я одержав телеграму на роботі й трохи занепокоївся. Що, тітка не вмирає,- це зовсім певно: коли люди вмирають, їм не до телеграм. Але що з нею не все гаразд — також очевидно. Вона така скупа, що не витратила б грошей навіть на цю коротку телеграму, якби не припекло. Я ніколи не був її улюбленцем. Гадав, тітка давно вже мене й; забула, тож якщо тепер несподівано згадала, значить, я справді їй потрібен.

— Певно, доведеться їхати, — кажу я Златеву, який сидить за столом і не зводить з мене очей.

На того, хто читає телеграму, завжди пильно дивляться.

— Хтось помер? — питає Златев.

— Поки що ніхто, але незабаром… Тітка.

Златев байдуже чухає підборіддя. Воно надто випинається й схоже на носок черевика. Носок задерся вгору, тимчасом як горбкуватий ніс дивиться вниз, і здається ніби ніс і підборіддя охоплені шаленим бажанням з’єднатися і злитися в одне..

— Їдь, — здвигає плечима Златев. — За рахунок відпустки.

— А як не вистачить?

— Візьмеш іще за власний рахунок.

Златев — мій безпосередній шеф. Це досить милий чоловік років під сорок. Звичайно млявий, він сповнюється енергією, коли випадає нагода очорнити підлеглого перед вищим начальством. Добре ще, що сам він не в найкращих стосунках з начальством, хоча це, природно, також позначається на мені.

— То я лишу про всяк випадок заяву, — кажу я.

Златев знову чухає свій черевик, не забуваючи й носа.

— Лишай. Чи ти тут, чи тебе немає — все одно.

Я мовчу, але він переконаний, що я навіть своєю мовчанкою протестую.

— Нема чого посміхатись. І без тебе перебудемо.

Посміхатися? Дивак. У мене тітка вмирає, а він гадає, що мені смішки.

Я біжу до ощадкаси по свої скромні заощадження, вдома кладу у валізку дещо з одягу, а більше фотографського причандалля, і їду трамваєм на вокзал.

Трамвай такий переповнений, що я ледве втискаюся між вікном і огрядною жінкою, яка по-материнському підпирає мене спиною, не даючи впасти. Полудень. На календарі нібито весна, але в місті це не відчувається: тротуари переповнені, машин аж кишить, і кожен намагається бодай чимось порушити правила руху, наче за це дають премію. В місті пори року існують лише для дітей і пенсіонерів, бо тільки вони гуляють у парках. Для решти населення спілкування з природою обмежується прогнозом погоди.

Поїзд виявився ще переповненішим, аніж трамвай. І все ж я притулився в тамбурі, біля самого туалету, стоячи на одній нозі. Не знаю, як вам, а мені нема кращого, як їхати на одній нозі: поки одна стоїть, друга відпочиває.

Поїзд вагається, їхати чи ще постояти. Зрештою моя голова раптово грюкає у фанерну стінку туалету, підказуючи, що вибір зроблено на користь руху. Ось колеса вже виспівують знайому всім нам з дитинства пісню. Я повертаюся до рідного дому через стільки років, стільки років, боже мій…

Тітчин будинок досить далеко від центру, зате зовсім близько від кладовища; дуже зручно: вродився, чоловіче, пожив — та й повертайся собі в небуття без зайвої тяганини. Будівля в глухій вуличці невелика, двоповерхова, зведена чи не перед першою світовою війною, але за західним зразком і з претензією на розкіш. Зараз, побачивши, як вона пташкою присіла на зеленому горбі, невиразно біліючи в ранкових сутінках серед ніжної зелені дерев, я подумав, що хата стала меншою, наче змаліла від часу, як ото маліють старі люди.

Обережно прочиняю хвіртку на подвір’я, щоб не повалити і її й посірілий від дощів паркан, бо й хвіртка, й паркан ледве стоять, і йду до хати.

Стежка колись була посипана піском, а тепер нерівна й кам’яниста. До весняних пахощів свіжої зелені й вогкої землі додається ще й запах яєчні. Аромати кухні, напевно, йдуть від сусідів, а не від нашого будинку, який облупленим від часу фасадом і темними високими вікнами швидше нагадує дім для привидів, ніж місце для проживання яєчні.

Я натискаю кнопку дзвінка біля дверей, ізсередини чути деренчливий тремкий звук, мовби сигнальний пристрій заіржавів від бездіяльності. Мені відчиняє стара жінка. Але не тітка.

— Я Люба, сусідка ваша, — пояснює вона, пропускаючи мене досередини. — Ти, мабуть, мене забув.

— Чому ж. Але тут темнувато…

— Зараз засвічу. Ото тітка зрадіє. Вона зовсім сама. Якби я не навідувалася…

Сусідка, гомонячи, повертає вимикач, і я потрапляю до холу, занедбаний вигляд якого аж ніяк не свідчить про те, що хтось навідує тітку.

— Вона нагорі,— пояснює жінка, киваючи в бік дерев’яних сходів. — Зійти вже не може, ноги не тримають. Ну, я йду.

Я ступаю по сходах, які загрозливо риплять. Вони завжди так рипіли. Нагорі, в темному коридорчику, стукаю у двері, з-під яких вибивається смужка жовтого світла. Заходжу.

Невелика кімнатка так захаращена меблями, що мені не відразу вдається побачити тітку. Вона сама допомагає мені в цьому, заворушившись у кутку. Меблі ж не рухаються, хіба що при землетрусі. Старенька у білій нічній сорочці та білому нічному очіпку борсається в білих простирадлах і підводиться на величезній подушці.

— Бояне… Я вже й не сподівалася, що ти приїдеш…

Голос той самий, яким я його запам’ятав: невисокий і владний, навіть коли вона намагається бути люб’язною. Голос той самий. На відміну від усього іншого.

— Доброго здоров’я, тітко. Як це я міг не приїхати!

Я підходжу, переступаючи табуретки й столики, беру тоненьку тремтячу руку, що витикається з широкого білого рукава, й набираюсь відваги її поцілувати. Рука певний час лишається в моїй лапі, мовби чекає на повторний поцілунок, потім показує мені в протилежний куток.

— Сідай отам.

Гадаю, на мене краще дивитися здалеку.

— Не переймайтеся, — кажу я. — Нічого страшного.

— Помираю, Бояне…

— Ну, нащо таке казати? Ви ще до орлиного віку доживете, тітко.

Я розумію, що мій оптимізм примітивний, але старенька приймає його без заперечень. Хворому краще примітивний оптимізм, ніж слізне співчуття; це й лікарям відомо.

— Як їхалося?

Я хотів сказати; «На одній нозі». Однак, подумавши, що її навряд чи саме це цікавить, запитую:

— Що з вами?

— Ой, чого тільки зі мною нема. Але найгірше — серце.

Мені завжди здавалося, що в тітки досить міцне серце, однак, виходить, і міцні серця зношуються. Я думав, тітка почне докладно пояснювати симптоми своєї хвороби, але вона змовкає, наче прислухаючись до того, що відбувається у неї в грудях. Потім, згадавши про мене, дивиться в мій куток і покірливо каже:

— Можеш курити, якщо хочеш. Тільки відчини вікно.

Ця незвичайна Для неї здогадливість викликана тим, що я почав підсвідомо мацати кишені. Я відчиняю вікно й набираю повні груди холодного вогкого повітря, яке так несхоже на застояний дух кімнати, ліків і хвороби. Потім сідаю на місце й закурюю, шукаючи очима чогось такого, що могло б правити за попільничку.

— Кінчається наш рід, Бояне. Все занепадає. І хата, бач, на що стала схожа.

Тітка трагічним рухом вказує на потріскану, потемнілу від часу стіну, а я, скориставшись паузою, беру собі за попільничку посріблену посудинку, підтримувану латунною скульптуркою амура.

— Ще все налагодиться, — кажу бадьоро. — Найперше треба відремонтувати паркан.

— А нащо б я його ремонтувала? Хіба ти не знаєш? — запитує тітка з ледве стримуваним обуренням. — У нас відрізають цілу смугу понад вулицею. Півтора метра завширшки, уяви собі!

— А нащо?

— Хочуть розширити вулицю. Наче тут трамвай ходитиме. І наче треба врізати саме з нашого, а не з того боку…

Вона почала розповідати цю історію від самого початку. За планом, розширювати вулицю треба було з того боку, але по той бік стоїть будинок Ілієва, а Ілієв, така персона, вчасно десь там натиснув, тож план змінили, навіть саме розширення збільшили: спочатку мало бути метр, а тепер стало півтора метра…

Отже, темою цього вечора буде розширення вулиці, а не хвороба. Тітка віддавна має кілька улюблених тем, і якщо вже за якусь ухопиться, то твою участь у розмові буде зведено до «ти бач» та співчутливого цокання язиком, що я й роблю.

Тема приреченої смужки, всупереч хворобі, виявилася живлющою для тітки. Тітка навіть підвелася на подушці і досить енергійно махала руками — вона завжди мала схильність до артистичних жестів, — а я курив і машинально думав про те, що при такому слабкому освітленні й безперервному вимахуванні руками навряд чи міг би сфотографувати її без спалаху.

Вона й раніше нагадувала мішок з кістками, однак з роками мішок наполовину всохся і жінка перетворилась на свою зменшену копію. Шкіра обличчя, вкрита темно-рудими плямами, вже майже не приховує форми черепа. Однак запалі очі, оточені важкими фіолетовими тінями, ще горять, а тонкі сухі губи то розтуляються, то знову вперто стуляються, наче для того, щоб не дати нижній щелепі безсило повиснути й відкрити великі жовтаві зуби, — єдине, чого не зачепив час.

— Зачини, а то стало. холодно, — нагадала тітка.

Потім знову повернулася до обраної теми.

Її гострий світлий профіль чітко вимальовувався на тлі затемненої стіни. В цій жінці завжди жило щось різке, якась непримиренність до всього, що загрожувало порушити її затишок, спонтанна захисна реакція, спазм, схожий на той, яким, кажуть, мідія перетворює піщинку на перлину. Тітка ціле життя корчилася в безперервному спазмі, але на перли так і не спромоглась.

— А Дечо не навідується? — запитав я через якийсь час, щоб перевести її увагу на інше.

— Ти знаєш, яке його навідування? Вештається, доки не поцупить чогось. То я вже його й не пускаю.

— І хто ж біля вас ходить?

— Люба, ота, що ти бачив. Була ще квартирантка. Допомагала трохи, але зробить своє — та й піде. А нема щоб посидіти та поговорити чи почитати.

— Може, не любила читати?

— Де ж пак! Читала до пізньої ночі і палила електрику, але там, унизу. Зачиниться в кімнаті, та й байдуже, що нагорі лежить хвора людина.

— А чого пішла від вас?

— Я сама вигнала. Побачила, що біля неї впадає той красунчик Дечо, — відразу вигнала. Бракувало тільки, щоб хата нашого діда Минка стала вертепом. Добрий кінець роду.

«Ось і друга тема», — подумав я. І не помилився. Може, навіть навпаки: це не друга тема, а перша. Рід з великим «Р» — це віддавна її улюблений сюжет.

Історія Роду, на моє й ваше щастя, для неї обмежується п’ятьма поколіннями, перші два з яких десь у тумані, а останнє — я та Дечо — це скоріше свідчення остаточного занепаду. Інакше кажучи, Рід, на думку тітки, складається насамперед з неї самої та її батьків, яких доля ощасливила такою дочкою.

«Твій дід Минко не мав дипломів, але був мудріший від будь-кого з вищою освітою. Почав з бакалійної крамнички (бакалія його батька, твого прадіда Петра, була отут, через дві вулички) й за якихось десять років став Найбільшим оптовиком у столиці». — Таким вступом стара завжди починала історію, яку можна назвати «Дід Минко». Бо перекази про Рід поділено на історії, кожна з яких неминуче, а часом і тріумфально, підводить до основної історії: «Тітка Сія».

І той згадуваний Минко нажив чимале багатство імпортом колоніальних товарів — кави, какао, чаю, різних приправ і ще бозна-чого, — а в політичному відношенні сформувався як затятий англофіл, відомо-бо, що свідомість визначається буттям, до того ж лавровий лист і кава не ростуть в околицях Дюссельдорфа.

Розпочата Гітлером війна завдала тяжкого удару бізнесові оптовика, але виявилася безсилою похитнути його політичні переконання. Дід Минко лишився вірний англо-американцям і був твердо переконаний, що його вірність буде неодмінно винагороджено. Деякі сумніви в цьому плані могли б виникнути під час перших американських бомбардувань, коли над столицею загинув його син — мій дядько Наско, який був льотчиком-винищувачем. Ще більші сумніви могли б виникнути під час наступного бомбардування, але невідомо, наскільки дід Минко встиг їх усвідомити. Бо його три дочки побігли в сховище, тимчасом як дід Минко з бабою Радкою героїчно сидів у квартирі на третьому поверсі, очевидно, все ще переконаний, що особисто йому нічого боятися авіації своїх політичних друзів.

Однак цього разу приятелі замість приправ приставили йому півтонну бомбу, яка рознесла ту частину будинку, де були дід Минко і баба Радка.

Дочки були змушені виїхати до рідного міста, в стару рідну хату, де й пройшла в основних рисах наступна частина історії Роду. Ця частина зводиться переважно до трьох шлюбів цих трьох сестер. Перший був шлюбом з розрахунку: тітка Вера, Дечова мати, вискочила за тутешнього багатія. Другий шлюб був ніяким: батько мій швидко помер. Третій просто трагічним: тітчин чоловік, так само, як і дядько Наско, загинув на війні.

Фактом є те, як розповідала мама, що тітці перед самим визволенням пощастило обкрутити офіцера, однак він помстився їй, загинувши на війні й залишивши молоду дружину вдовою. Чи то щоб залишитися до кінця вірною небіжчикові (як вона сама казала), чи просто не трапилось ще одного дурня, але тітка вдруге не вийшла заміж.

Все це я чув і раніше, одначе як стороння особа — тоді я був замалим, щоб бути співрозмовником. Тепер мене нарешті вшановано й надано повну волю цмокати язиком, кивати й навіть промовляти «ти бач».

Минула одинадцята, коли тітка раптом згадала:

— Але ж ти не вечеряв!

Тон досить виразно підказував, що й не вечерятиму.

Чи люди, які перебувають біля неї, мають що їсти, чи нудьгують, чи смертельно хочуть спати — таке тітку ніколи не цікавило. Вона завжди була певна, що інші повинні дбати про неї, а не навпаки. Цікаво, чого сподівається стара від мене в цих сонних буднях, які — коли взагалі течуть — течуть собі без моєї допомоги.

Домашні клопоти, що зводилися до провітрювання кімнати й перестилання ліжка, покладено на Любу. Постачання — також. Тітка здавна харчується переважно молоком та вимоченою бринзою.

— Тобі щось купити? — запитує Люба, збираючись на базар.

Якщо сказати «так», то треба, природно, дати й гроші, а потім можна і далі лежати собі з книжкою в руці біля відчиненого вікна, слухаючи шарудіння вітерцю в молодому листі шовковиці. Коли від такої тривалої діяльності починає боліти спина, встаю, голюся й виходжу подивитись, як розвиваються події в місті.

Навряд чи можна говорити про якісь особливі події, і все ж це не сонна нерухомість старого дому.

Центр міста своєрідно оновлений: багато будинків розвалили, щоб розширити тротуари, вистелені, як належить, бетоновими плитами. Великі каштани вирубано, можливо, для того, щоб перехожі не зачіпались об них. Так утворилось просторе й досить пустельне місце, оскільки перехожі рухаються переважно попід вітринами нових крамниць. Крім крамниць, тут є ще кілька інших закладів, зокрема дві кав’ярні, перед якими в декоративних кущах розставлено столики. Саме біля однієї з них мене надибав Дечо.

— Дивлюся здалеку й думаю: ти чи не ти? — гомонів він, підтягаючи ногою стілець і вмощуючись.

— Чого думати, я, хто ж іще, — відказую, підносячи чашку, однак Дечо забрав її у мене з руки.

— Мері,- гукнув він до знудьгованої офіціантки, — принеси дві подвійні для своїх.

Потім знову звернувся до мене:

— Як там стара? Збирається вмирати?

— Мабуть… Оце мене викликала.

— Щасливчик. Усе відписала тобі.

— Ти звідки знаєш?

— Знаю. В мене тут інформатори.

Він сумно зітхнув і пробурмотів:

— Я їй стільки допомагав, а вона… Що зробиш, такі вже: люди. Ну, дарма, радий за тебе.

Під «допомогою» він, очевидно, розумів свою звичку нишпорити по закутках у хаті, підбираючи все, що можна непомітно винести під полою. Дечо завжди, йдучи до тітки, вдягав старий, але широкий плащ.

Подвійна кава, яку принесла Мері, справді була приготована, як для своїх.

— Мила дівчинка, — похвалив Дечо, поплескуючи офіціантку по певному місці.

— Забери руки, люди дивляться, — дорікнула вона йому для годиться й байдуже відійшла в холодок.

Я пропоную Дечо сигарету, але він не палить «БТ» — дістає свої «Уїнстон». Закуривши й сьорбнувши кави, він повертається до розмови:

— Зненавиділа мене стара, та й годі.

— Певно, ти досить її поскубав, що зненавиділа.

— Дрібниці. Ти ж знаєш, я завжди такий був. Не можу пройти повз шафу, не зазирнувши досередини.

— Зазирнеш і йдеш собі далі.

— Ну, коли бачиш, що якась річ валяється без пуття, то як не взяти. А надто срібло. Срібло потребує догляду, Бояне. Англійці повигадували спеціальні пасти, щоб його чистити. Бо воно ж темніє на повітрі.

Я не заперечував.

— А до того ще взяла собі в голову, ніби я влаштовую у неї в хаті любовні побачення. Перетворив, каже, дім на вертеп.

— Квартирантка?..

— О, ти вже знаєш.

— Секс-бомба?

— Дурниці. Якби мені потрібна була секс-бомба, чи я б її шукав у тітки? Наче не маю своєї квартири, щоб іти до тих запліснявілих кімнат.

«Якщо тобі потрібна секс-бомба, то он вона», — сам собі думаю. На тротуарі з’являється молодиця в ніжно-рожевій попліновій блузці, що виразно окреслює бюст. Показний бюст, одначе, в цілковитій гармонії з ніжками та всією поставою. Рубенсова Венера? Ні, нічого спільного з огрядними молодицями цього генія. Цілком пропорційна й без відворотних надмірностей.

Жінка йде неквапом, мовби хоче сказати, що не вийшла тинятись, але й не заперечує, щоб нею досхочу намилувались. Темна вузька спідниця й світлі туфлі на високих підборах додають їй стрункості, а плавке погойдування бюста й стегон надають композиції принадної життєвості. А втім, вона погойдує своїми атрибутами досить невимушено, ніби підкреслюючи, що все це природне, а зовсім не навмисне.

Жінка проходить мимо, кинувши на нас короткий недбалий погляд, і йде далі, даючи змогу оцінити її і ззаду.

— Що це за тигриця? — питаю я.

— Тигриця? — дивується Дечо. — Як на мене, то швидше — породиста кобила. А що, в Софії такі в моді?

— Не знаю, які там у моді. Світ широкий, люди різні.

— Оця Мері набагато вишуканіша, — запевняє двоюрідний брат, кивнувши на офіціантку. — Як прибереться, то й не скажеш.

— Напевно. А ото хто була?

— Теж офіціантка. Не думай, ніби щось більше. Здається, тепер улаштувалася у «Синьому вирі».

Такий розкішний цикламен — у «Синьому вирі». Добре, що світ широкий, люди різні.

А то б до «Синього виру» черга стояла.

— Закладаюся, що твоя жінка низька й кістлява, — кидає брат.

— Я неодружений. А ти?

— Потрапив був раз в аварію, але вже оклигав.

— Отже, все гаразд?

— Та так. Усе й нічого. — І, перехопивши мій цікавий погляд, пояснює: — Чоловік живе не лише мадамами й не лише бабцями, Бояне.

— А чим же?

— Чим? Хіба я знаю…

Він допив каву й глянув на мене:

— Чого смієшся?

— Якщо вже й ти не знаєш…

— Я відчуваю. Хіба цього не досить? А тобі ніколи не здається, що життя тікає?

— Всім здається.

— Отже, я не єдиний. Давно вже хотілося спитати когось, але хіба спитаєш у тих бовдурів, що думають тільки про машини.

Згадавши про машини, він схоплюється.

— Треба йти. Обіцяв Азманові оглянути його «фольксваген». Зроби тому, зроби цьому, а про тебе ніхто й не згадає.

Він підводиться, машинально підсмикує вузькі джинси, добре витерті, як того вимагає мода, але не настільки, щоб світилися коліна.

— То якщо стара карга вріже дуба — сповісти. Я не злопам’ятний. Понесу їй квіточку на могилку.

І, коротко кивнувши на прощання знудьгованій Мері, рушає тротуаром. Як завжди, діяльний і енергійний. «Мадамів» і «бабок» йому навряд чи бракує. Бракує, певно, тільки щастя. Кожен мріє стати щасливим, але без міри. Не знаю, нащо бути щасливішим, ніж треба. Того пам’ятного дня, коли бог роздавав долі, справді панував безлад.

Я поселився внизу, біля вітальні,— в тій самій кімнаті, в якій виріс. Колись вона здавалася мені якщо не розкішною, то принаймні затишною, бо все блищало від чистоти й у кімнаті було людно, особливо ввечері, коли за круглим столом збиралися ми втрьох: мама зі своїм плетивом, а Старий і я — з книжками в руках.

По суті, кімната майже не змінилася, хіба що бракує книжок, які я давно поперевозив до Софії. Але чи тому, що книжки були її найістотнішою ознакою, чи через те, що все інше було дуже мізерне, я лише тепер зрозумів, як бідно ми жили в тій хаті з претензійною подобою буржуазного будинку.

Люба не надто старалася, прибираючи кімнату, — надмірна старанність не належала до її недоліків: терне ганчіркою там-сям, але ж печать занепаду мокрою ганчіркою не зітреш. Основний елемент інтер’єра — широке ліжко з дерев’яними спинками й чотирма латунними кульками на ріжках, та двох кульок бракує віддавна. Особисто я завжди вважав це ліжко громіздким і непотрібним, бо вдень мені заборонялося перекидатися на ньому, а на ніч мене відсилали спати до вітальні; так тривало, доки тітка не видала розпорядження, що вітальня призначена не для спання, після чого мене переселили на широку дерев’яну лаву в кухні.

Додам у дужках, що тітчині вказівки щодо внутрішнього розпорядку були звичайним явищем і не підлягали обговоренню. Мама звикла слухати старшу сестру, а Старий вважав нерозумним сперечатися з тіткою, до якої ніколи не відчував нічого, крім крайньої зневаги. За встановленим тіткою Сією порядком увесь горішній поверх з двома кімнатами й службовими приміщеннями вважався її недоторканним володінням, тоді як вітальнею користувалися всі, насамперед знову ж таки тітка Сія, а ми втрьох тулилися в суміжній кімнатці. Ліжко з дерев’яними спинками й досі стояло в тій кімнатці, так само висів над ліжком давній килим із зеленим замком, синім озером і біло-рожевими горами, які мені особливо подобалися, нагадуючи своїми стіжкуватими формами й ніжними кольорами фруктове морозиво. Мама казала, на килимі зображено Шільйонський замок, а Старий, як колишній політв’язень, знався на цьому краще від неї й твердив, що такі романтичні в’язниці існують тільки на килимах.

Крім ліжка й згадуваного вже круглого столу, перехнябленого від старості, в кімнаті ще стояв буфет, де мама тримала чарки й розетки на варення, яких за моєї пам’яті ніколи не витягали, оскільки гості до нас не приходили. Взагалі найбільше використовувалася нижня частина буфета, заповнена книжками.

В кімнаті не було жодних прикрас, окрім того «Шільйонського замку», та ще фотографії в грубій дерев’яній рамці. На фотографії п’ятеро офіцерів Трудових військ стоять на тлі корпусу якогось ще не добудованого заводу.

Фотограф амбітно намагався вмістити в кадр увесь корпус, через що постаті офіцерів вийшли дуже маленькими, обличчя зовсім невиразними, але я знаю від мами, що другий ліворуч — мій покійний батько.

Мало не забув про вазу. Її двічі скидали — раз я, а вдруге — кіт. Старий обидва рази на догоду мамі склеював черепки, тож ваза й досі була мовби якимось символом нашого помешкання. Вона мала форму яскраво-зеленого чобота. Чому чобота й чому яскраво-зеленого, навряд чи хто міг би пояснити.

Життя в цій похмурій кімнаті відшуміло, і якщо я випадково повернувся сюди, то саме для того, аби ствердити, що воно відшуміло, залишивши по собі старі меблі, злинялий килим і вицвілу фотографію незнайомих і вже, напевно, померлих людей, один із яких либонь був мій батько.

На знак запізнілої й уже непотрібної вдячності стара господиня тепер повністю полишила хату на мене й на мишей, задовольнившись маленькою спальнею та лазенкою нагорі. Тітка проводила дні в летаргії або, якщо почувала себе краще, — за пасьянсом. Відколи я пам’ятаю, вона найбільше любила дві речі: пасьянси й балачки. Для пасьянсу потрібна лише: колода карт, зате для балачки — бодай один слухач. А відомо ж: нелегко знайти людину, ладну, терпляче слухати, нічого не говорячи. Тітка все ж зуміла забезпечити себе двома слухачками — моєю мамою та сусідкою Любою. Мамі випадав найгірший час — переважно по обіді, але вона навряд чи надто страждала від цього, бо була терпляча. Мати, знаходила собі якусь роботу, щоб не марнувати часу, найчастіше церувала й машинально вряди-годи кидала: «так», «маєш рацію», «пам’ятаю, як же». Сусідка заступала на вахту надвечір, коли тітка йшла нагору до своїх покоїв. Подруга дитинства і жертва, ще з тих років, самотня Люба покірно зносила нескінченні монологи, втішаючись що вона бодай комусь потрібна. Але я ніколи не гадав, що після тих двох жертв тітка знайде третю — мене.

На щастя, тітка згадує про мене лише ввечері. Почувши, як Люба спускається рипучими сходами, я розумію, що настала моя черга. Зайшовши до захаращеної меблями кімнати, я відразу дивлюся на ліжко в кутку, щоб зорієнтуватися в ситуації.

Якщо, старенька, спершись на подушки, розкладає пасьянс, то цього вечора вона не збирається помирати. Маніпулюючи картами, людина ще чогось сподівається від життя.

— Сходиться? — питаю.

— Чи сходиться, чи не сходиться — все одно, — зітхає тітка. — Коли не сходиться — серджуся, коли сходиться — не вірю.

Я сідаю на своє звичне місце й беру про всяк випадок посріблену посудинку, що править мені за попільничку.

— Нащо ви все це позбирали сюди? — питаю, аби не мовчати.

— Звеліла Любі попереносити все нагору. Звідки я знаю, чи той красень колись уночі не залізе у вітальню й не обікраде мене.

«То й що, якби обікрав, — сам собі думаю. — Чи ти збираєшся скласти всі свої речі в чорну машину, якою кожен колись рушає в останню путь?»

— Я знаю, що не заберу добра в могилу, але не хочу лишати тому бандитові,— пояснює тітка, ніби прочитавши мої думки. — Все буде тобі.

— Хіба я по це приїхав?

— Я знаю. Ти змалку телепень. Але краще вже телепень, аніж бандит.

Вона мовчить, очевидно, заклопотана якимось вузловим моментом пасьянсу, потім збирає карти блідими старечими пальцями й кладе на столик біля ліжка.

— Якби ти міг покинути ту Софію та якось улаштуватися тут, нам обом було б краще, — зауважує тітка.

— Не журіться за те. Все владнається.

— Ну, все… Все навряд чи владнається, але, може б, хоч отієї смужки не відрізали.

Отже, темою цього вечора буде розширення вулиці нашим коштом, принаймні поки підійдемо до наступної — величі й занепаду Роду. Я запалюю сигарету, готовий слухати й зрідка промовляти оте «ти бач».

Однак бувають вечори, коли тітка лежить, безсило випроставшись, утупивши очі в почорнілу стелю.

— Сьогодні мені гірше ніж учора, — півголосом каже вона, звертаючи до мене страдницький погляд.

— Завтра буде краще, — відповідаю бадьоро. — Не бійтеся, тітко. Житимете стільки, як орли.

— Твої б слова та богові у вуха, — бурмоче тітка Сія.

Незважаючи на свою недовірливість, вона знову править своєї:

— Якщо, не дай боже, помру, щоб ти не поставив мені на могилі червоної піраміди. Хочу, щоб поховав, як велить звичай, — з хрестом і з попом.

Вона стуляє повіки й нишкне, наче приготувавшись до того врочистого обряду з хрестом і попом. Обличчя проти білої подушки блідо-сіре. Зараз, позбавлене живого блиску очей, воно здається зовсім неживим, і я майже готовий повірити, що тітка померла. Та тонкі губи розтуляються, й чути слабкий, але ще владний голос:

— Почитай мені трохи.

Почувши такий наказ уперше, я мусив спитати: «Що?», але тепер уже знаю. Власне, мав би знати відразу, бо єдиною книжкою в цій кімнаті є маленький чорний томик Нового завіту. Досить пошарпаний томик, хоч я не думаю, що це тітка так пошарпала його. Євангеліє Любине.

Простягаю руку до книжки й чую знов:

— Засвіти настільну лампу й погаси люстру.

Виконую й цей наказ. Навіть заклопотана думками про спасіння душі, тітка не перестає дбати про економію електроенергії.

Я влаштовуюся біля нічного столика, на якому горить лампа з сизувато-синім абажуром, і починаю читати. Я вже зрозумів — тітку не дуже цікавить філософський аспект Христового вчення. Гадаю, вона швидше сподівається почути щось певне, щось таке, що б стосувалося конкретно її, що дало б відповідь на її особисті запитання. Вона то куняє, то розплющує очі й нашорошується, наче намагається збагнути, чи в моєму монотонному бубонінні не прозвучала та жадана відповідь.

Мені здавалося, вона вже зовсім заснула, коли я дійшов до оповісті про багатого, який вигукує, зібравши з ниви щедрий урожай: «Душе, маєш добро на довгі роки: спочивай, їж, пий, веселися». Але бог йому сказав: «Безумцю, сьогодні вночі позбудешся душі. А кому залишиться надбане?»

Тітка розплющує очі й зосереджено дивиться в стелю.

— Чому він безумець? — питає вона.

— Бо тішиться тим, що скоро втратить.

— То й що, як втратить? Значить, не треба дбати про майбутній урожай і не треба ні з чого радіти?

— А лише сидіти та плакати, — підказую я.

— Та так, сидіти й плакати, бо ж нам написано померти.

І, не чуючи заперечень, тітка знову наказує:

— Читай далі.

— Навіщо, коли це вас дратує?

— Не дратує. Хочу лише збагнути дещо.

Нема ради, мушу читати, аж поки доходжу до наступної оповісті, отієї про багатого й бідного:

«Був собі багатий чоловік, він одягався в багряницю й вісон[1] і щодня влаштовував бучні бенкети. А злидар Лазар, укритий виразками, лежав під його ворітьми й чекав, чи з багатої трапези не перепаде йому яка крихта, а пси ж підходили й лизали його рани…»

Тітка слухала напружено, невдоволено стиснувши вуста, доки я читав, як злидар помер і потрапив до раю і як багатий теж помер, опинився в пеклі й просив Авраама прислати Лазаря, хай подасть свіжої води, але Авраам відказав: «Як же я його до тебе пришлю, коли між нами й вами зяє безодня?»

— Жорстоко, — підсумовує тітка, коли оповість закінчилася.

— Що жорстоко?

— Жорстоке покарання. Хіба винен багатий у Лазаревому нещасті? І чи може одна людина допомогти всім Лазарям? Хіба той багач зробив його нещасним?

Вона сердито вовтузиться в ліжку, бурмочучи:

— А що кажуть про розгрішення!..

Очевидно, саме це її й хвилює: питання гріха та розгрішення. Що ще може хвилювати нас, грішників, особливо коли відчуваємо наближення часу спокути?

— Читай далі.

І я читаю: «Тоді сказав тим, хто стояв з лівого боку: йдіть, прокляті, у вічний вогонь… бо голодний я був, і ви мене не нагодували; спраглий був, і не напоїли, бездомний був, і не дали мені притулку: голий був, і невдягли мене; хворий і в темниці був, і не навідали мене…»

— Жорстоко? — питаю.

Тітка мовчить, однак неважко зрозуміти її думки.

— Може, богові належало самого себе покарати, оскільки муки — і земні й потойбічні — він сам створив, — кидаю я.

— Не блюзни, — каже тітка, але так неохоче, наче засуджує водночас і мене, й себе.

Вона жінка практична й знає, що коли ти на порозі смерті, пізно сперечатися з Євангелієм.

Коли хочеш отримати розгрішення, найрозумніше — покірно кивати й просити поблажливості. Але як бути покірливим, коли слова письма не лише суворі, а й цілком суперечать здоровому глуздові, змісту всього твого життя?

— Гадаю, невелика користь длубатися в тому завіті,— зауважую я, відчувши, що мене хилить на сон.

— Мудра книга завжди корисна, — заперечує тітка, хоч взагалі зневажає книги, та й сама також уже дрімає.

— Так, але послухайте-но, що тут пишеться: «Якби я не прийшов і не сказав їм, вони не мали б гріха. А тепер їхній гріх непрощенний».

— Ну й що?..

— Виходить, краще було б і нам не читати Євангелія. Тоді й ми не мали б гріха.


Старенька слабне. Так каже й дільничний лікар, який, щоправда, навідується нечасто, бо тітка з ним дуже непривітна, начебто він винен у її серцевій недостатності. Досі не можу второпати, нащо вона викликала мене, адже тітка нічого не робить без потаємної думки. Доглядає її Люба, ну, а щодо здоров’я, то лише бог їй може допомогти.

Можливо, причиною є вечірні розмови, на яких обговорюється проблема смужки землі й пригадується епопея Роду. Та й самотність їй допекла. Хоча хтозна… Вона звикла до такого життя й викликала мене телеграмою не для того, аби я стовбичив у її кімнаті й читав те, що вона й сама могла б прочитати. Я навіть певен: тітка радше лежала б сама, ніж спати потім у накуреній кімнаті.

Стара однією ногою в могилі, але, оскільки лише однією, то повинна влаштувати справи і на тому й на цьому світі. Неспроможна змиритися з думкою про смерть, вона й далі бореться за оту смужечку дворища: оскільки все ж відчуває, що кінець не за горами, хоче подбати й про потойбічне життя. Тітка знає, що землю однаково відбатують, але твердо вірить, що боротьба за ту смужку принесе на тому світі блаженство.

Що гірше їй стає, то частіше вона звертається думкою до потойбічного.

— Почитай…

Беру чорний обшарпаний томик і чую нове розпорядження:

— Засвіти настільну лампу, а люстру погаси.

Власне, тітка знає, що там написано, але це її не влаштовує. Очі втуплюються в стелю, а тонкі безбарвні вуста стуляються в сувору гримасу, коли я починаю читати: «Яка користь людині здобути цілий світ, а згубити душу?.. Ті, хто робив добро, воскреснуть для життя, а ті, хто чинив зло, воскреснуть для суду».

— Якого суду? — питає вона, наче це я писав Євангеліє.

— Вічного вогню. Геєнни.

— А ти звідки знаєш?

— Але ж це вже сто разів було.

— А як же розгрішення?

— Про нього теж сто разів сказано: розгрішення для тих, хто покаявся!

Того вечора вона почувала себе зовсім погано, і страх смерті вхопив її так, що вона ледве переводила подих.

— А як ти розумієш оте розгрішення?

— Хіба я знаю, тітко? Я ж не піп. В кожному разі йдеться про покаяння не на словах, а на ділі.

— Де це сказано?

— Ну, яка ж бо ви! Я ж читав про багатія, якому шкода стало роздавати своє багатство.

— Годі, я втомилася.

Вона заплющує очі, наче, збирається заснути, але, на мій жаль, знову розплющує їх і примирено говорить:

— Нехай уже й так. Віддам, що належить.

А потім виправляє себе:

— Не я. Ти віддаси.

— Що я віддам?

— Що треба. Воно в торбинці під подушкою.

— А кому віддати?

— Одній жінці.

— Чому ж самі цього не зробите?

— Бачиш — не можу встати з ліжка, а питаєш!

— Скажіть, що то за жінка, я приведу.

— Ні. Я вже вирішила. Ти владнаєш цю справу після моєї смерті.

— Ну, ще маємо час.

Вона скоса поглядає на мене, наче вагається, кому вірити — мені чи своєму стомленому серцю, потім сумно промовляє:

— Але щоб ти знав. Не хочу відходити з думкою, що не сплатила боргу.

Тоді починається нескінченний монолог, тільки цього разу присвячений не Родові, а зовсім новій темі — Скарбові.

Про той скарб колись ходило чимало легенд, що їх підтримувала мати Дечо і надто сам Дечо. Розповідали про родинні коштовності й наполеондори, які Сія — така лисиця! — зуміла приховати при поділі спадщини; але щодо розмірів скарбу думки були досить суперечливі.

Стара почала монолог із широкого вступу, який начебто не стосувався майна Роду. Швидше це була вбивча характеристика шаленого світу, в якому тітка мала нещастя народитися й жити. Від батька вона успадкувала зненависть до гітлерівців, яка посилювалася ще й тим, що чоловік, якого насилу знайшла, теж загинув від гітлерівців. Але тітка не симпатизувала й американцям, винним у загибелі мого діда Минка та баби Радки, а також у зруйнуванні родинної квартири — п’яти кімнат із кухнею, ванною й приміщенням для слуг. Зрештою, тітка Сія не мала особливих симпатій і до соціалізму, бо… ну, бо це соціалізм. Що лишається такій людині? Тільки розраховувати на саму себе, забезпечивши свою старість й ізолювавшись, наскільки можливо, від того шаленого світу в своєму домі, адже здавна відомо: мій дім — моя фортеця…

Тут тітка переходить до другої частини викладу, пов’язаної з проблемами дому. Дечова мати відмовилась від своєї частки, натомість одержавши будиночок з городом на околиці міста. Тож увесь дім незабаром стане моїм, що накладає на мене моральний обов’язок продовжити епопею Роду. Тітка в це не дуже вірить, але все ж проголошує, аби бути чистою перед власним сумлінням. Це досить небезпечне місце монологу, бо може повернути до нескінченної теми Роду. На щастя, стару цілком захоплює ідея остаточно очистити своє сумління, тож вона долає спокусу улюбленої теми й переходить до головного.

Після жахливої ночі, коли загинули мої дід та баба, їхня прибита горем донька Сія не забула перевірити сейф. Окрім «незначної» суми, там виявилися родинні коштовності, а також сотня золотих монет — наполеондорів. Крім того, виявилося, дід Минко, який взагалі був педант, написав на торбинці з монетами: «Палазов».

— Палазов був батьків хрещеник, нікчемний чоловічок, однак і він намагався вести торгівлю. Але торгував так, що весь час заплутувався і просив допомоги у діда Минка. Коли Палазова мобілізували й мали відправляти на Тасос, він і справді міг лишити щось у нас на збереження, бо був такий купець, що не мав навіть власного сейфа.

Тітка Сія сховала знахідку й нічого не сказала легковажним сестрам. Таємниця наполеондорів — тітка видавала купку монет з прізвищем Палазова за таємницю — також могла піти в забуття, оскільки хрещеник помер в армії від малярії на Тасосі чи десь-інде напередодні дев’ятого вересня 1944 року…

— Певно, це було перед сьомим листопада, бо тут готувалися святкувати Жовтневу революцію з усією помпою… Приходить молодичка, така собі овечка, й каже, ніби вона донька нашого хрещеника, мовляв, ми повинні її пам’ятати, а далі просто заявляє, що прийшла по наполеондори… Я дивуюся: «Які наполеондори?!» А вона без балачок дістає якогось листа від батька й читає: «Я дав сто наполеондорів на збереження бай Минкові. Бай Минко помер, але його дочка Сія все знає, бо я передавав гроші при ній, отож, якщо нам не судилося побачитись…» і таке інше. Ти уявляєш!

Згадка ця так розхвилювала тітку, що бідолашна аж упріла, майже забувши про те, що треба рятувати душу, а не наполеондори. Очі в тітки палають від обурення.

— Він і справді передавав гроші при вас? — питаю, аби прискорити монолог.

— Чи я знаю? Прийшов був якось до батька, й коли я принесла їм каву, вони щось гомоніли про золото. Може, ті кляті наполеондори й лежали на столі, але я не звернула уваги. Хіба я могла знати, що через них виникне такий скандал? «Бачите, — кажу молодичці,— тут, певно, якесь непорозуміння. Я не чула ні про які наполеондори», А вона каже: «Може, то була котрась із моїх сестер», — «Попитайте сестер, — кажу, — але можу вас запевнити: після батькової смерті ми ніяких наполеондорів не знайшли». Ну, я й сказала…

— …щоб вона прийшла, як рак свисне?

— Сказала, що нічим не можу їй зарадити, — поправляє тітка, яка не любить вульгарних висловів.

— Але ви все ж бачили ті золоті монети. А коли знайшли їх потім у сейфі, на торбинці було написано «Палазов». Еге ж? Ну, а лист…

— Що «лист»? — блискає очима тітка — Лист! Лист — папірець, а наполеондори — золото. Хто б це виклав таку купу золота першому-ліпшому! Та й хіба я знала, чи тато не повернув золото Палазову? Палазов часто опинявся у скруті і тоді звертався до нашого батька.

— І як закінчилась історія? — питаю знову, щоб прискорити монолог.

— Та ніяк. Молодичка приходила мало не щомісяця. То била на почуття, то лякала, мовляв, подасть до суду… «Ну то й що, — кажу. — Хай би ви навіть і виграли — нема тих ваших наполеондорів, затямте собі! Бомба впала й усе знищила. Я ж не копирсалася в руїнах, шукаючи золота. А тепер, — кажу, — настали такі часи, що людині слід стерегтися золота, як вогню, бо держава все відбирає, щоб ви знали, вийшов такий закон, отож глядіть, аби, подавши до суду, самі не потрапили до в’язниці…»

— Може, та жінка була в скруті.

— А хто ж на цьому світі живе не в скруті? Вона й справді казала: чоловік покинув, дитина маленька, грошей не вистачає… Терпіти не можу скигліїв. Не маєш волі до життя — не живи!

Вона стомлено примружує очі й певний час перестроюється на нову хвилю, нарешті знову каже:

— Три роки нерви з мене вимотувала, насилу відчепилась… Я давно вже була забула про неї, а тепер хтозна-чому знову згадала. Може, думаю, те кляте золото й справді належало Палазову…

Вона кидає цю туманну гіпотезу просто так, з великодушності, потім переходить до головного:

— Коли я помру, прошу тебе, розшукай ту Палазову… Тепер вона не Палазова, а Денева. Віддай їй наполеондори… їх, певно, лишилася половина, я також потрапляла в скруту, але якщо додаси родинні коштовності…

— Не думайте про смерть!

— А про що ж мені думати? Я не хочу лишати на цьому світі бортів. Знайдеш ту Деневу..»

— Де я її знайду?

— Та тут же, в нашому місті. Палазови тутешні.

— І що я їй скажу? Що ви повертаєте борг?

— Що значить «борг»? Щоб ти такого не казав!

— Але щось же треба буде сказати?

— Чому треба? Якби мені принесли торбу золота, я б його взяла й без пояснень.

Тітка Сія, скажеш, заповіла вам оце, аби не думали, що вона вас пограбувала. Це родинне майно, скажеш, але там, куди вона відійшла, воно вже їй не потрібне. Через те й заповіла вам.

— Ясно.

Одна з тітчиних чеснот — ясність мислення. Вона знає: золота в могилу не забереш, тож єдиний спосіб використати його — це купити собі розгрішення. Але все ж таки за умови, що не тепер, а після смерті, бо поки людина ще живе — ніколи не знає, чи золото їй не знадобиться.

Ось чому вона не пошкодувала грошей на телеграму. Викликала мене, щоб я боронив її від розбійника Дечо. І щоб виконав її заповіт. Хто може бути кращим виконавцем заповіту, ніж такий телепень, як я.

— Може, через те, що я люблю чорно-білу фотографію, мої сни також переважно чорно-білі. Однак цієї ночі в сон прокралося й щось ніжно-рожеве. Щось велике, гарно сформоване й ніжно-рожеве.

Дев’яносто відсотків жінок — сіренькі істоти, принаймні з вигляду. Та й чому б їм не бути сіренькими, коли дев’яносто відсотків чоловіків раді й таким. Але дев’ять з тих решти десяти мають вигляд хіба здалеку. Отже, тільки одна зі ста заслуговує на те, щоб нею снити. Голка в копиці сіна. Лише несосвітенний дурень зважиться шукати її, навіть знаючи, що вона в тому сіні є. Тим паче що жінка — не голка. Жінка не лежатиме тихо, чекаючи, поки ти її знайдеш. А коли й лежатиме, то з кимось іншим. Тому я намагаюся про це не думати — намагаюсь, а вона бентежить мій сон, і сон несподівано стає ніжно-рожевим, дарма що я люблю чорно-білу фотографію. Чи не навідатися до «Синього виру»?

Погано, що «Синій вир» аж за містом, а весна дощова й не сприяє прогулянкам. Добре, що дома чимало книжок. Крізь відчинене вікно проникає зеленаве світло, м’яке й заспокійливе, краплі дощу тихо шелестять молодим листям шовковиці, а ти сидиш і читаєш Достоєвського.

Книжка не моя, та й не Старого. Старий, між нами кажучи, не зносив Достоєвського, хоч і вважав його великим письменником. Якось, коли я заговорив про це з ним, Старий відказав:

— Хто я такий, щоб сперечатися з Достоєвським?

Пізніше я збагнув, що насправді він не заперечує Достоєвського, а просто не любить його.

— Коли книжки пише дурень, нічого не кажучи в них, це зрозуміло: заробляє на хліб. Але коли такий геній не може показати тобі виходу…

— Він показав вихід по-своєму, — лагідно зауважив я.

— Нічого подібного, — труснув головою Старий. — Його герої або намарно бунтують, або коряться й без кінця балакають. Коли на щось і зважуються, то хіба на вбивство, а взагалі проповідують.

— Але ж пишуть, ніби він заглянув у безодню душі.

— І що з того? Ми й без нього знаємо: в безодні темрява й хаос. Чи він допомагає нам видобутися з хаосу? Та й як би він допоміг, коли сам усе життя не зміг видобутися з нього.

— Може, й не зміг, та все ж знав вихід, — сказав я.

— Цілком можливо, — погоджується Старий. — Але що з того, коли не показав людям. Страждання й співчуття… смирення… самопожертва… Сльози покути і обійми. Зовсім як у Толстого.

Старий був страшенно лихий не лише на Достоєвського, але й на Толстого, не міг зрозуміти, чого вони ворогували між собою, коли були просто духовними братами, особливо в помилках.

— Де ж тоді вихід? — запитав я.

— В дії.

— Перш ніж діяти, треба знати, як і для чого, — спробував заперечити я.

— Дія! — незворушно повторив він. — Решта — від лукавого. — Але, щоб я не зробив хибних висновків, Старий уточнив: — Я не кажу, ніби думки й почуття не мають значення. Але вони або шлях до дії, або дірка в морі. Добро — це не пасивна величина.

Те, що він вірив тільки в дію, було його силою. А також і його трагедією.

Дощ тихо шарудить у шовковиці, а хмари нависли так низько, що ледве розрізняю літери. «Біси». Мабуть, і ця книжка, як і решта на столі, належала колишній квартирантці. Тітка сказала: «Я вигнала її». Як було не вигнати, коли вона замість Євангелія читала «Бісів».

Тихий дощ, як, може, ви й самі помітили, — це найкращий супровід до сну. Мене будить Люба.

Заходить до кімнати, але тільки для того, щоб клацнути вимикачем, і кидає:

— Я пішла.

Це означає: йди до тітки.

Йду. Стара знову розкладає нескінченний пасьянс, отже, почуває себе краще.

— Сходиться? — запитую.

— Треба трошки хитрувати, щоб сходилося.

— Ну, зовсім без хитрування неможливо.

— І я ж кажу: на цьому світі завжди треба трошки хитрувати, — киває тітка.

Сідаю на звичне місце й чекаю, поки вона закінчить. Стара мерзне, й вікно зачинене, тобто курити не можна. Замість тютюнового диму вдихатиму дух ліків і хвороб. Люстра не горить, щоб не витрачати енергії, і тільки латочка біля ліжка освітлена настільною лампою, від синявого світла якої обличчя тітки здається зовсім мертвим.

— Із хитруванням не сходиться, — констатує вона незабаром, збирає карти сухими блідими руками, кладе їх на нічний столик, потім заплющує очі й тихо говорить ніби сама до себе:

— Хотіла вгадати, що на мене чекає там.

Очевидно, ворожила, куди потрапить — у рай чи в пекло. Отже, доведеться знову брати Євангеліє. Однак вона не велить почитати, а лежить, заплющивши очі. Мені здається, вона трохи розчарована письмом, яке містить стільки неприємних речей, — і жодних конкретних подробиць про те, що нас чекає «там». Як практична людина, тітка воліла б, щоб Євангеліє було чимось на зразок путівника з точним описом потойбічних місць, а якщо можливо, то й помешкання та їжі.

Вона лежить так само нерухомо. Я пригнічено мовчу в своєму напівтемному кутку, бо неспроможний відповісти на запитання.

— Але якщо нема нічого? — раптом питає стара й аж підводиться на подушці, схвильована цією несподіваною думкою.

— Ну, не може бути, щоб зовсім нічого не було, — мимрю я.

— І я так думаю: не може бути, щоб зовсім нічого, — погоджується тітка й знову лягає.— Але коли тобі кажуть такі загальні слова, як «рай» і «пекло»…

— Гадаю, є ще чистилище.

— Хіба цього світу не досить, що треба й на тому чиститися? Все життя клопоти й страждання, господи, навіть перед смертю доводиться переживати за ту смужку землі, що хочуть одрізати.

Нарешті вона знайшла тему й укотре вже почала виводити на чисту воду підлого махінатора Ілієва, що мобілізував усі зв’язки, аби врятувати своє подвір’я коштом тітчиного. Збуджена власним красномовством, тітка згадує все нові й нові подробиці своїх взаємин з підступними працівниками міськради, які повинні бути для нас зразком моральності. Тітка зачіпає навіть деякі деталі інтимного характеру, досить далекі від проблеми земельної ділянки.

Я гадаю, вона так завзято вхопилася за ту порослу бур’янами смужку, бо бачила в ній єдиний і останній зв’язок із життям. А цей світ, хоч він і нагадує чистилище, все ж приваблює її більше від потойбічного, про який навіть невідомо, світло там чи темно. Так чи так, а цього вечора смужка подвір’я знову розбурхує тітку, вона наче знову оживає й на блідих щоках з’являється кволий рум’янець.

— Принеси мені чашку молока з кухні,— каже згодом тітка, облизуючи пересохлі від балакання губи.

Я виходжу, а коли вертаюся, вона знову відкинулася на подушку, втупивши нерухомий погляд у стелю.

— Ось, — подаю їй чашку й раптом бачу, що молока вже не треба.

Тітка відійшла з цього світу, несучи з собою глуху злість за ту смужку нікчемної землі. Блідий профіль чітко окреслюється в півмороці з якимось твердим і фанатичним виразом. Тепер я вже міг би сфотографувати її без спалаху — не поворухнеться й не зіпсує фото. Я певен, вийшло б дуже виразно. Смерть, при всій своїй нежиттєвості, завжди виразна. Свята або мучениця, що звернула погляд у небо. Спробуй потім довести, ніби фото не бреше.

Звичайно, я зовсім не збираюся фотографувати. Єдиний мій намір — викликати дільничного лікаря. Але спершу треба, тамуючи трепет, дістати з-під подушки торбинку. Я ж виконавець заповіту.



Розділ 2



Мені здається, що люди вмирають дедалі частіше. Може, це звучить по-дурному, але так воно є. Я не пам’ятаю, щоб раніше хтось із моїх близьких умирав. Правду кажучи, як помер мій батько, смерть не викликала сумнівів, адже то був мій батько, але це здавалось далекою легендою. Смерть існувала лише як абстрактний факт, про який нагадували розклеєні по парканах кварталу некрологи. А потім раптом узяв і вмер Старий. Через два роки померла й мати. А тепер — тітка. І як не потерпати за майбутнє Роду, адже я та Дечо — останні його представники. Обидва неодружені. Два небораки, які, перебуваючи в безперервних мандрах, наражають себе на постійний ризик. Якби хтось узявся дбати про Рід, мусив би пильнувати мене й Дечо, як писанки. Але ніхто не дбає. Отак згасають славетні роди.

«Хочу, щоб поховав мене з хрестом і попом».

Досить неприємна примха з боку покійної. Я не боюсь витрат, але волосся стає дибки на саму думку про зайву мороку. Добре хоч від церковки до родинних могил немає й двохсот метрів. Цілу ніч ішов дощ, і небо захмарене. Добре, хоч від спеки не мліти. Ми з двоюрідним братом Дечо головні жалібники, першими йдемо за розбитим катафалком, який, певне, підфарбовують сажею. За нами тягнеться ще душ десять, певно, сусіди або охочі, що не люблять пропускати похоронів, як ото дехто — телевізійних фільмів. Доки підходимо до ями, я мимохідь оглядаю процесію. Понуре тло, на якому вирізняється одним-одне привабливе обличчя.

— Щиро кажучи, я й не знаю, чи те обличчя справді привабливе, скорше я вжив це слово, щоб уникнути іншого. Коли від одного погляду раптом починаєш хвилюватись, то тут навряд чи доречно говорити про привабливість. Я навіть не знаю, хто з нас кинув той перший погляд — я чи вона. Гадаю, вона, бо я ж озирнувся, відчувши, що на мене дивляться. Молодиця з білим обличчям, не тим, що кажуть «кров з молоком», а швидше матово-білим. Великі очі темно-сині, гарно окреслені вуста — блідо-рожеві. Буйні золотаві кучері, непристойно розкішні як для похорону, облямовують обличчя, й воно дощового травневого ранку, серед прозаїчних постатей сусідок і сусідів, здається видінням.

Досить дивно, бо мене видіння зроду не бентежили. А тут я, навіть не розгледівши її постави, зразу глипнув на обличчя. Такого досі не бувало. Можливо, для ока цілком природно обстежувати речі знизу вгору, але цього разу я нічого не помітив: ні так званих невралгічних місць, ні вбрання, тільки ясне обличчя й задумані очі, які при всій своїй задумі відразу перехопили мій погляд і майже відразу його розшифрували.

Хоча мені аж боляче під цього короткого замикання, однак момент зовсім невідповідний, аби вдивлятись у чиєсь ясне обличчя, мушу бодай трохи зосередитись на жалобній церемонії; старенький служитель культу виряджає тітчину душу в потойбічний світ, про який усі чули, але якого ніхто не бачив. Я відвертаюсь, однак ясне обличчя в ореолі золотавого волосся не йде мені з думки. Аби заспокоїтися, я починаю міркувати, що на контрастному папері воно вийшло б наче графіка, а на м’якшому папері без різкості стало б сентиментальним, наче давня листівка з пейзажем.

Коли я знову зважуюся глянути на незнайомку, щоб перевірити, чи те моє хвилювання було справжнім, там уже нікого нема, крім двох тітчиних товаришок з почервонілими від хвилювання й шморгання носами. Невідома наче випарувалася й своїм несподіваним зникненням насміялася з мене. З кого ж це пожартували — з мене чи з тітки, думаю собі, хоч мені до цього зовсім байдуже. Подивилась, наче в душу зазирнула й несподівано зникла ще до того, як поставили хреста.

«Що то за білява наяда?» — кортить запитати у Дечо, але я мовчу: все-таки ми на похороні. Й оскільки на похороні, Дечо пропонує випити по чарці — пом’янути небіжчицю, а я кажу: «Гаразд, тільки трохи пізніше, зараз піду додому, хоч душ прийму».

Душ мені не потрібен, бо я щойно прийняв душ, хоч і холодний, але йду; та білява наяда таки розсердила мене. Могла б висловити бодай співчуття, я все ж таки головний жалібник. За годину мине, сам себе втішаю, я ж не такий йолоп. Я взагалі не вірю в кохання з першого погляду, а це — хтозна. Недарма ж сказано, що люди віддавна поділені на дві половини й відтоді кожна половина шукає другу.

Може, це й вигадки, але й досі не можу заспокоїтися. Порахую до тисячі, тоді побачимо.

Але до тисячі рахувати не доводиться. Ледве встиг увійти до хати й зварити кави, як у двері подзвонили. Іду відчиняти, цілком певний, що побачу Дечо, але замість нього бачу золотокосу незнайомку.

— Заходьте, — кажу, пропускаючи її до хати, мовби ці відвідини для мене — звичайнісінька річ.

Її трохи бентежить моя безпосередність, однак уже в маленькій вітальні гостя пояснює:

— Я колишня квартирантка вашої тітки.

«А чому б і не майбутня моя?» — хочеться мені сказати, але я тільки киваю:

— Я здогадався.

— Тут лишилися деякі мої книжки, хотіла б забрати.

— А я щойно зварив кави. Вип’єте?

Незнайомка знову дивиться на мене з легким подивом, потім сідає на незручний стілець біля вікна.

— Дуже вам дякую.

Однак у її голосі мало вдячності: швидше байдужість, як і на обличчі. Приношу з кухні кавник і чашки, наливаю і запрошую:

— Пересядьте до столу. Тут зручніше.

Вона залишає свою торбинку на стільці й мовчки сідає навпроти мене. Мені аж язик свербить запитати: «Чому так — контражуром?» Хоча, зрештою, ми не знімаємось. Пропоную їй сигарету. Жінка так само машинально закурює й дивиться на мене, наче сподівається почути важливу новину, потім погляд її знову гасне, байдужіє й спиняється десь поза мною.

На мить мені стає ніяково. Таке враження, що гостя зумисне цього домагається. А може, підсвідомо? Мені спадає на думку, ніби книжки, по які вона прийшла, це тільки привід, а насправді вона хоче збагнути, чого я вартий, або сподівається почути бозна-яке одкровення.

— Я не знаю, як вас звати, — здобуваюся я на слово.

— Антуанетта.

— Мали інтелігентних батьків?

— Чому так гадаєте?

— Таке ім’я трапляється рідко.

Вона не відповідає.

Тепер, зблизька, Антуанетта не здається видінням. Дешева біла кофтинка з розстебнутим комірцем і темно-синя домоткана жилетка надають їй зовсім буденного вигляду. Мій погляд, мабуть, теж стає буденним, бо я вже спокійно розглядаю її бюст.

Проста жилетка не дає змоги точно все оцінити, але я вже розумію, що жінка не мого типу.

Коли я був ще зовсім молодим, то не мав уявлення, де мій тип, а де не мій. Коли вже щось само трапляється, тут нічого коверзувати. Але під тридцять стаєш перебірливішим. Починаєш розглядати пейзаж, передусім рельєф спереду й ззаду. Очі не те щоб відходили на другий план, але ж «вікна душі» не висять у повітрі. Як казав Старий, нащо говорити одне, а думати інше. Тіло має значення, а жіночі тіла — все одно що небесні: найдужче притягають, коли вони першої величини, тобто добре розвинені, аби, пригортаючи їх, не мати відчуття, ніби танцюєш з міражем.

Тепер я бачу, що ця не міраж. Можливо, й не сіренька, але й не належить до типу жінок, які, приходячи в сни, доводять тебе до шалу. Куди їй до тієї королеви в цикламеновій блузці, яку я позавчора бачив на майдані. Ця швидше належить до типу просто гарненьких, хоч на обличчі закарбувався тривожний вираз. Жінка аж ніяк не прикидається неземною, вона взагалі не намагається справити враження, швидше, сказав би, що вона апатична, присутня й відсутня водночас. Видіння перетворилося на буденність, обличчя стало іншим, але схвильованість не полишає мене. Жінка обережно сьорбає каву, наче боячись обпектися, тоді підводить очі, мовби збирається щось сказати, але не каже нічого, затягується сигаретою й знову дивиться кудись у простір. Швидкий спалах — і повільне згасання, наче щось у ній то виринає на мить, то знову тоне в байдужості.

— Вас щось гнітить? — питаю я.

Антуанетта зводить на мене демонстративно здивований погляд, потім машинально струшує попіл сигарети в щербату скляну попільничку.

— А чому мене обов’язково має щось гнітити?

— Я не кажу — обов’язково.

Вона так само зиркає, потім опускає очі, тоді знову дивиться.

— Мабуть, тітка наговорила вам про мене?

— Небіжчицю справді не можна було назвати мовчазною, але про вас вона нічого такого не казала. Тільки згадала якось, ніби вам було цікавіше з книжками, аніж з нею.

— Це правда. А тепер, як побачила в домовині, стало жаль її.

— Оскільки вона вже замовкла.

Жінка також замовкає, очевидно, ображена моєю реплікою. Гаразд, помовчимо. Хай плине час. Так навіть зручніше стежити за його плином, бо виразно чути цокання годинника на стіні.

— Хочете, я подарую вам той годинник?

— Я маю наручний, — відповідає гостя, збентежившись.

— Ну, наручний… Я б хотів дати вам щось на спомин про тітку, скромну річ для дому,

— Якого в мене немає.

«Ось ця кімната вільна», — хочеться мені сказати, але я й цього разу стримуюсь.

— Певно, з житлом і тут скрутно.

— Не тільки з житлом.

— Ви ж ніби вчителька?

— Поки що — так.

Вона з прикрістю дивиться на мене, мовби питаючи: «Доки триватиме цей допит?» — а потім каже:

— Тітка ваша була до мене несправедлива.

— Звідки ви взяли?

— Так думаю. Я справді маю чимало проблем, але не статевих.

— А я й не пропоную вам нічого в цьому плані. Однак в іншому міг би вам дещо порадити.

— Чого я найбільше не зношу, то це порад.

— Ну, є різні поради. Бувають голослівні, з яких мало користі, наприклад, «вище голову» і «дивись веселіше». Але мої поради цілком конкретні і придатні до негайного вжитку.

Її справді щось гнітить. Мої конкретні поради її зовсім не цікавлять, вона гасить сигарету в попільничці й мовчить.

— Коли вам погано, ну, зовсім погано, вихід один, — раджу я, — заплющити очі й уявити, що вас немає.

— І все-таки я є,— відповідає вона якомога байдужише.

Я поблажливо вдаю, ніби не чую, й веду далі:

— Треба сидіти, заплющивши очі, доки насправді відчуєш, що тебе нема. Звичайно, не в банальному розумінні «мене зовсім нема», а буквально: розчинився, як грудочка цукру, розвіявся з вітром, взагалі зник. Світами, може, й тиняється якийсь тип із твоїм ім’ям та прикметами, середній на зріст, обличчя кругле тощо, але для тебе він уже ніхто. Хай діється що хоч, тебе нема.

— А ви не вдались у тітку, — зиркає вона на мене.

— В якому розумінні?

— Свята вона не була, але голову принаймні мала на в’язах.

Я й далі намагаюсь їй потурати. В потуранні мені немає рівних.

— Можу дати ще одну пораду, хоча для цього потрібно більше уяви. Уявіть ніби маєте пухлину в мозку й вас везуть до операційної, щоб зробити трепанацію.

— Ну, ви вмієте підбадьорити, — каже Антуанетта.

— І поки вас везуть до операційної, щоб розкрити череп, ви згадуєте травневий день у старій тихій хаті, досить молодого чоловіка і мимоволі кажете собі: «Боже, який гарний був день, а я сиділа й супилася!»

— Хіба я насуплена? — підводить вона брови, мовби тільки тепер зрозумівши, що є така нагода.

Брови в неї гарні. Про груди й досі не можу сказати нічого певного, а брови гарні.

Та ні, ви не сумніші ніж належиться, — поспішаю заспокоїти її.— Ми ж таки з похорону… Побачивши вас на кладовищі, я відчув, ніби ми давно знайомі. Може, вас дратує моє панібратство, але те кляте відчуття, що ми давно знайомі… З вами такого не траплялося?

— В кожному разі не на кладовищі.

— Справді незвичайно… Але незвичайне місце для незвичайного почуття — це, гадаю, цілком природно.

Вона знову зиркнула на мене мигцем, наче хотіла іще щось сказати, та тільки сперлася руками на стіл і підвелась.

— Чи можу я все ж забрати свій дріб’язок?

— Звичайно.

Антуанетта підійшла до стільця, щоб узяти торбинку, глянула у вікно й промовила:

— До вас гості. Я б не хотіла, щоб мене тут бачили.

— Можете вийти чорним ходом, — киваю я.

Провівши її кухнею й прощаючись, пропоную:

— По речі можна прийти й пізніше. Я буду вдома.

— Може, зайду надвечір…

Гість виявився один: звичайно ж, Дечо з пляшкою.

— Ну… — каже він, ставлячи горілку на стіл, але, помітивши дві чашки від кави, затинається. — В тебе вже були гості…

Й оскільки я мовчу, докидає:

— Гараз, гаразд, я не питаю.

— Якщо не питаєш, значить, знаєш. Ти ж не з тих, які не питають.

Він невимушено вмощується біля столу, очевидно, надовго і, звівши на мене очі, всміхається:

— А ти ж чому не розпитуєш?

— Я байдужий до анкетних даних.

— Значить, не закохався. Коли чоловік закохується, то його цікавить анкета обраниці.

Так само з цікавістю поглядаючи на мене, Дечо велить:

— Принеси-но чарки.

Виконую розпорядження й сідаю навпроти. Двоюрідний брат щедро наливає й підносить чарку:

— Ну, земля їй пером!

Він схлюпує трохи з чарки додолу, як велить звичай, ковтає сам, потім дістає пачку «Уїнстона», запалює й мовби сам до себе каже:

— Кремінь була жінка. Люблю таких і… ненавиджу. Пий, чого сидиш. Ти ж не маєш причини її ненавидіти.

П’ю. Я не великий охотник до пиятики, зовсім не пара своєму вчителеві Сиракову, але день особливий, треба його скропити. По-перше, тітка померла, по-друге, Дечо розщедрився на пляшку. День справді особливий.

— Кремінь була жінка, — повторює брат, відкидаючись на стільці й випростовуючи довгі ноги. — Ми з тобою бовдури.

— Бовдури чи ні, але кращих у нашому Роду вже немає,— нагадую я.

— Так, — киває він. — Рід зібрався в повному складі. Яка на сьогодні програма?

— Сьогоднішня програма вичерпалася на кладовищі.

— То було тільки перше питання. Що думаєш робити з хатою?

— Сьогодні не хочеться думати про хату.

— Маєш рацію. Голова в тебе, бачу, заклопотана.

Він знову сьорбає з чашки й кидає:

— Марія, вгадав?

— Яка Марія?

— Марія — Антуанетта.

— Так її звуть?

— Так названо. Коли скасували подвійні імена, у паспорті в неї лишилося «Марія». Але вона воліє бути Антуанеттою.

— Якщо воліє…

— Жінка з характером. Примхлива, претензійна, самозакохана. Друга тітка Сія.

— Ти, певно, на обох маєш зуб.

— Як я можу мати зуб, коли не зубатий. Ти ж знаєш — я добра душа.

Що добра, це знають усі. Кирпатий, з виразними очима, родимкою на щоці й привітним обличчям, він усюди має друзів, хоч я не чув, щоб хто коли мав зиск від приятелювання з Дечо. Може, таємниця в тому, що він завжди готовий до послуг, не визнаючи ціни.

Плату він рано чи пізно стягне — й неабияку. «Не люблю говорити про гроші,— скаже, — але якщо вже зайшла мова, давай сотню». І недбало візьме сто левів за послугу, варту двадцяти.

Дечо гасить недопалок у надбитій попільничці, допиває чарку й підводиться.

— Ну, пом’янули небіжку, час до роботи.

— Якої роботи? Сьогодні неділя.

— Неділя для таких, як ти, Боянку. Адже на цьому світі є не тільки паничі, а й копачі.

Він засміявся, втішений дотепною римою, й докинув:

— Може, згодом зайду, а тепер мушу бігти. Цьому зроби, тому зроби, а про себе ніколи й подумати…

«Найкраще, аби зовсім не приходив», — думаю я, однак цього ж не скажеш. Виряджаю його до дверей і йду на кухню поглянути, — чи лишилося ще бодай трохи бринзи.

«Паничі»… Дечо, як і тітка, здавна зневажливо ставився до мого захоплення книжками. Він змалку був заклопотаний вивченням практичних можливостей, які відкриває життя, тож на книжки не звертав особливої уваги. В школі вчився так погано, що мати змусила його піти в технікум, але ця невдача згодом стала основою всіх подальших успіхів. Дечо тепер спец з двигунів внутрішнього згоряння й працює на авторемонтній базі. Мені здається, та робота — лише ширма. Приїжджаючи до столиці, Дечо з ранку до вечора бігає, добуваючи запчастини. Він сам визнав, що під виглядом дружніх послуг ремонтує автомашини половині міста, обдираючи всіх підряд з такою добродушністю, що люди ще й вдячні йому. Отакий Дечо.

Він здається ягням, але те ягня дуже небезпечне. Гадаю, це риса вроджена, бо, відколи я його пам’ятаю, Дечо досконало володіє грою на два ходи: спочатку підлеститься, а потім тебе ж обдере. Не знаю, як воно виходило, але всі мої дитячі скарби — іграшки, марки, альбоми, ручки і навіть славетний «Вельтафлекс», фотоапарат за двадцять левів, врешті неминуче ставали власністю Дечо. Він привласнював їх з такою добродушністю, що мені й на, думку не спадало сердитися… Це його манера: грабувати тебе нібито для твоєї ж користі. Отакий

Дечо.

Бринзи й черствого хліба цілком вистачило на обід. Може, вистачить і повечеряти. Годинник у вітальні б’є другу. Так урочисто б’є лише тітчин годинник, якщо не рахувати лондонського Біг Бена. Пропонуєш їй справжній Біг Бен, а вона не хоче. Королева. Марія-Антуанетта. Її батьки, певно, були несповна розуму, що так охрестили, доньку. А тепер, схоже, і я починаю втрачати глузд. Через неї трохи не забув покласти хоч по квітці на могили своїх рідних.

Одягаю плащ, оскільки надворі й досі хмарно, й беру фотоапарат. Я майже завжди беру його з собою — просто так. Хоча з досвіду знаю: цікаві сюжети з’являються перед носом найчастіше тоді, коли ти без апарата. Через те, виходячи з дому, я неодмінно беру апарат, як оті маніяки, що перед початком засідання дістають записники й ручки.

Перед входом на кладовище літня жінка, продає букети оранжевих квітів, яких безліч по сільських квітниках. Беру три букети для рідних, їх тут троє. Тітки не рахую — вона одержала своє сьогодні вранці. Нові родинні могили поряд зі старими. На материній хрест, оскільки похороном керувала тітка. Інші дві з пірамідками. Мій рідний батько та Старий належали до тих, кого ховають з пірамідками. Кладу всім по букету й сідаю на лавочку неподалік, як і годиться, коли приходиш у гості.

Я дивлюсь на порослі бур’яном горбочки землі, на збляклі написи й думаю, що треба вже поставити тут щось солідніше, скажімо, з каменю. Ясна річ, коли розживусь на гроші. Однак ця думка ненадовго затримується в голові. Я не займався так серйозно, як тітка, питанням, що робиться там, по той бік, та коли все обмежується гниттям і бур’янами, я волію носити померлих у серці замість того, щоб відвідувати їх у цих скорботних місцях.

Десь позаду засміялися діти, потім крикнула жінка: поміж могилами бігало двоє малюків, але, почувши материн сердитий голос, вони поставали й злякано дивляться на неї. Фотографую саме ту мить подиву. Дві невинні істоти здивовано застигли серед зелені могил, царства смерті.

Рушаю назад, але перед брамою роблю ще один знімок. Стара жінка, вся в чорному, стоїть навколішки біля могили.

Вона щойно посадила там кілька фіалок і тепер, сплівши опущені руки, дивиться на свою роботу, а може, подумки запитує небіжчика, чи подобаються йому фіалки. Тітки я не фотографував, вона й до царства небесного ввійде зі сваркою, але цю бабуню фотографую в її німій розмові з потойбічним.

Потім іду додому.

День гасне. І дні помирають, як і люди, хоча й не здіймають довкола себе такого лементу. Дні мають ту перевагу, що принаймні знають, скільки їм лишилося жити. А чи це перевага? Чому — перевага? Коли знаєш, скільки ще жити, то знаєш, і коли помреш. А це не дуже приємно.

День згасає, й вітальня, взагалі не дуже сонячна, цього хмарного дня й цього надвечір’я здається зовсім похмурою. Я скидаю з плеча апарат, кладу його на тапчан і мовби чую тітчин голос: «Не клади ніг на тапчан». «Це не ноги, — кажу, — це «лейка».

Я сьогодні думав: тільки-но озвуся до незнайомки, розмова відразу піде так, наче ми все життя знали й розуміли одне одного. А двері виявилися замкненими. Можливо, я сам їх замкнув ненароком. «Примхлива, претензійна, самозакохана», — принаймні так характеризує її Дечо. А хіба я знаю, яка вона. Річ у тім, що коли сподіваєшся одного, а виходить інше, стаєш уїдливим. Чи я здався їй уїдливим, чи вона справді норовиста, в усякому разі, нічого втішного. Якби я був узяв меланхолійніший тон, може, все пішло б інакше. Є жінки, які люблять киснути в меланхолії, як у теплій ванні. Шкода, що меланхолія не моя стихія.

Щоб не копирсатися надто у цих думках, я починаю копирсатись у старій скрині. «Маю кілька фотографій твоєї матері ще з дівочих років, треба тобі віддати», — казала тітка. В скрині лежать і фотографії, й листи, та тільки-но я взявся до них — у двері подзвонили.

Золота шукаєте? — питає Антуанетта, ввійшовши до вітальні й побачивши відчинену скриню.

— Гадаєте, тут є золото?

— Звідки мені знати? Ваша тітка колись була людина заможна, може, й знайдете. Тільки спершу засвітіть лампу.

Справді поночіє. Темно не тільки щоб шукати золото, а й щоб вітати гостей, тож я вмикаю світло.

Антуанетта мовби змінилась — у кращий бік. Просто скинула свою темно-синю домоткану жилетку, яку зараз тримає в руці, а також похоронний вираз обличчя; тепер воно здається привітнішим. Справді гарне обличчя в ореолі густих золотавих кучерів, не кажучи вже про бюст, який з несподіваною щедрістю випнувся з-під тонкої кофтинки.

— Я прийшла по свої речі.

— Будь ласка. Але, може, трохи посидите? Чи на вас хтось чекає?

— Ніхто на мене не чекає.

— Ну, а я чекав.

Швидкий погляд — і безневинне запитання:

— Довго?

— Довго. Дуже довго.

Вона зовсім несподівано сміється.

— Знайомий діалог. Певне, ми з вами читали ті самі романи.

Вона знову всміхається, але так променисто, аж обличчя її зовсім змінюється, як це часом буває з людьми, що рідко всміхаються. «У тебе ямочки на щоках і гарні зуби, — кажу подумки, — але це не дає тобі права кусатися».

— Я не цитую романів.

Вона не заперечує. Очевидно, розмова просто не дуже цікавить її. І, щоб не стовбичити посеред кімнати, наче меблі, я пропоную:

— Може, вип’ємо по чарці горілки?

— Не терплю алкоголю.

— Не подобається смак чи боїтесь міцного?

— Боюся всіляких сурогатів. Адже алкоголь — це сурогат щастя.

— Ну, так уже й щастя. Трохи доброго настрою не шкодить нікому.

— Особливо справжнього.

— В такому разі не можу запропонувати нічого ліпшого, як келих сидру.

Вона знизує плечима:

— Якщо вам конче хочеться мене почастувати.

Я приношу рештки горілки для себе й пляшку сидру для гості. Ми сідаємо одне навпроти одного так само, як сиділи вдень. Може, це було й помилкою. Якби були змінили місця, нічого дивного, що змінився б і тон бесіди, але я пізно про це здогадався.

Наливаю їй сидру, надпиваю зі своєї чарки й кажу:

— Якщо маєте проблему з житлом…

— Я не опинилась на вулиці,— поспішає вона заспокоїти мене. — Живу в товаришки.

— Я подумав, що коли кімната тут вам подобається, могли б залишитися хоч і зараз.

— Це було б чудово, — відказує Антуанетта, — Надто для сусідів: нова тема для щоденних пліток.

Я про це не думав. І поки розмірковую, вона говорить:

— Ви даремно турбуєтесь про мене. Я не збираюсь засиджуватись у цьому місті. Певно, поїду до матері.

— Ну, якщо маєте куди їхати…

Я кажу це з ледь прихованим розчаруванням. Хотів прислужитись, однак для цього треба взаємне бажання. І все ж її щось гнітить. Я висловлюю це припущення вголос, але вона заперечує:

— Вам просто здалося.

Щоб заповнити паузу, я пропоную сигарету. Антуанетта машинально запалює й дивиться на мене так само байдуже, як і попереднього разу, ніби питає: «Що ще?» Ні, нічого, поспішаю заспокоїти її поглядом. Та вона, здається, відчула моє розчарування (в рятівника відібрали можливість рятувати), бо каже:

— Дуже шкода, але драмою я вас не можу втішити. Ніяких драм. Я не дама з камеліями. У мене все гаразд, принаймні більш-менш, а якщо й гірше, то до драми однаково не доходить.

— У нас у всіх «більш-менш».

— Очевидно.

Якби я вважав її сором’язливою, то в цю мить зрозумів би свою помилку; Антуанетта дивиться на мене довго й трохи глузливо.

— Оскільки ви дали мені пораду, то я теж хотіла б віддячити.

Я на знак згоди киваю.

— Якщо занудьгували, то підіть погуляйте. В нашому місті також є дівчата, які впадають в око.

— Не люблю, коли мені щось падає в око.

— Отже, ви філантроп. Мені відразу спало на думку, що ви філантроп, але згодом вирішила, що ні,— філантропи звичайно досить старі.

— А інше пояснення вам на думку не спало?

— Спадає саме зараз, коли на вас дивлюся. Думаю, ви хочете бути схожим на героїв Достоєвського.

— Навряд. Я його не читав.

— Так мало читали?

— Читав багато, але що під руки потрапить. Чи мені слід обов’язково почитати Достоєвського?

— Як хочете.

— Коли, щоб видаватися культурними, всі навколо торочать: «Достоєвський, Достоєвский», то мимоволі подумаєш: «А я не буду його читати».

— Щоб не стати, як усі.

— Не зовсім тому. Щоб лишити щось у запасі.

— На старість.

— На майбутнє. На час, коли доросту до таємниці.

— Якої таємниці?

— Та тієї ж самої. Адже Достоєвський розкриває таємниці людської душі.

— Виходить, ви все-таки його читали?

— Ну, п’яте через десяте… Щось про гувернантку… Дивно, треба було приїхати аж сюди, щоб обговорювати Достоєвського.

— Аякже. Ми тут цілковиті примітиви.

— А виявляється, тут швидше можна почути щось таке, ніж у Софії. Там читають Достоєвського лише тоді, коли йде фільм за його твором.

Знадвору досить настирливо задзвонили.

— Це мій двоюрідний брат, — пояснюю Антуанетті, аби вона не здумала втікати.

— Байдуже хто. Я не хочу, щоб мене тут бачили.

Я проводжу її, як і минулого разу, до чорного ходу й замість «до побачення» кажу досить несподівано навіть для самого себе:

— Я хотів би бачити вас ще сьогодні ввечері.

Антуанетта допитливо дивиться на мене, наче раптом збагнула, що я перегрівся на сонці.

— Ви божевільний. Щоб я ходила вночі цими темними вулицями!

— Гаразд, зустрінемося в центрі, я буду о десятій біля кіно.

— Ви справді божевільний!.. — бурмоче вона й майже бігцем виходить, тим часом дзвінок біля вхідних дверей аж розривається.

— Зламаєш кнопку, — кажу Дечо.

— Я подумав, чи не сталося чого, — пояснює він. — Бачу, в хаті світиться, а ніхто не відчиняє.

— Що може зі мною статися, крім того, що заснув? Рід справді вимирає, але ж не такими темпами.

Брат сідає на стілець, випростовує довгі ноги й, оглянувши стіл, констатує:

— У тебе, мабуть, знову були гості.

— Люба, сусідка.

Моє пояснення Дечо сприймає досить скептично, але мовчить. Втупився в одчинену скриню. В нього слабість до скринь.

— Якщо шукаєш наполеондори — даремна справа, — зауважує брат.

— Я не такий йолоп, щоб шукати наполеондори там, де ти побував.

— Що правда, то правда: в мене набите око.

— І, напевно, досить хапонув?

— Якщо ти маєш на увазі наполеондори, то тітка мені сама їх давала.

— Чи ба!

— А як же інакше? Хтось же мусив заганяти їх на чорному ринку. Чи вона телевізор за лушпиння купила? А транзистор? А пральну машину? Не кажучи вже про дрібниці. Я старався для неї з усіх сил, а дяка…

— Кави хочеш?

— Краще пошукай нагорі, в її кімнаті,— провадить Дечо, наче не чув мого запитання.

Якщо мова про гроші — ніяка кава не відверне його уваги.

— Мені ще не хочеться заходити до кімнати.

— Твоя справа.

В цю мить лунає дзвінок від дверей. Відчинивши, бачу Любу.

— Дай, думаю, забіжу, може, тобі що треба, — пояснює вона.

— Нічого не треба, — запевняю я. — Зайдіть краще зранку.

— Ну, гляди.

Я швиденько прощаюся з нею й повертаюсь до вітальні

— Знову Люба? — шпигає Дечо.

Не бачу можливості заперечити. Він регоче:

— Ти коли й збрешеш, то відразу попадешся. Для кожної справи, Боянку, потрібен хист. Я ж тебе цілий вік вчу.

Потім він згадує:

— То як там з кавою?

Я варю каву, ми мовчки п’ємо її й куримо.

— А що ти збираєшся робити з хатою? — запитує двоюрідний брат, наче ще не питав про це.

— А що з нею робити? Зможу — продам.

— Це ідея, — погоджується Дечо, а за мить додає: — Треба тільки знайти покупця.

— Цим займеться міська рада.

— Яка рада, чоловіче! Чи ти маєш розум? Там же самі махінатори. Встановлять мізерну ціну і збудуть своїм людям. А ціна може виявитися справді мізерною.

— Хата ж добра.

— Хата підлягає знесенню. Тут планують багатоповерховий будинок.

— Я цього не знав.

— Тепер знатимеш. Хто ж кинеться купувати таке!

У вітальні панує мовчанка. Ми запалюємо ще по одній. Я чекаю продовженя розмови, а Дечо вдає, ніби напружено думає, хоч він давно вже продумав усе наперед.

— А може, я б її взяв? — озивається він байдужим голосом.

— Ти ж маєш.

— Та руїна вже зовсім розсипається.

Хіба що зроблю в ній майстерню.

— Так цю ж зноситимуть!

— Ну, так. Але за неї я отримаю нову квартиру, звичайно, з доплатою.

— А я що матиму?

Якщо він усе обдумав наперед, значить, і це питання розв’язав. З Дечо добрий міняйло, він може виміняти коня за курку. Кінь, звичайно, йому, а тобі решта.

— А що ти скажеш про машину?

Хитрун. Все одно що побував у мене в думках.


«Не прийде», — кажу сам собі, наближаючись до кінотеатру. Кажу так навмисне, знаючи з досвіду, що завжди виходить протилежне.

Публіка посунула з вечірнього сеансу. На вулиці досить людно й не дуже видно, тож побачення може здатись випадковим. А якщо воно не відбулося, то цього можуть взагалі не помітити.

Всупереч моєму ворожінню, а може, й з інших причин, Антуанетта все-таки приходить. Не перекинувшись і словом, звертаємо в перший провулок і йдемо до мене.

— Куди ми йдемо? — питає Антуанетта й зупиняється, хоча все й так зрозуміло. — Чи не могли б ви мені пояснити, навіщо хотіли бачити мене?

— Це не настільки просто, як, скажімо, позичити грошей, — відповідаю я. — І не бійтеся — я вас потім проведу.

— Я не боюся, що ви проситимете грошей, але тут така темрява, а я на високих підборах, — каже вона, однак рушає.

— Я вас візьму під руку.

— Цього тільки бракувало. Пліткарі бачать і в темряві.

Коли відходимо від центру, я все ж беру її під руку, й Антуанетта не опирається, хоча й не горнеться до мене, її волосся, якого я часом торкаюсь обличчям, пахне гірким мигдалем; це відчувалось і раніше, однак тепер до цього запаху вплітається легкий аромат парфумів. Парфуми вселяють надію. Отже, Антуанетта не виключає певної інтимності.

Наче відгадавши мої думки, Антуанетта забирає свою руку. Це вже біля самої хати, що ледь біліє серед темних дерев. Антуанетта дотримує дистанції й пізніше, коли я проводжу її до вітальні й весело кажу:

— Ось ми й удома.

Вона стоїть випроставшись біля порога. На ній дешевий, але все ж вихідний чорний плащ, так, ніби ми збиралися на врочистий концерт.

— Роздягніться, якщо вам не холодно.

Антуанетта скидає плащ, вішає його на спинку стільця й сідає. Сідає знову на те саме прокляте місце, що й раніше, отже, розмова не йтиме гладенько.

— Сидру?

Вона байдуже знизує плечима. Я сприймаю цей рух як знак згоди й приношу з кухні дві пляшки сидру.

— Горілку вже всю випили? — питає вона, поки я наливаю в келихи.

— Ні, але зараз не час для горілки. А то б ви, чого доброго, подумали, ніби я п’яний.

— А ви й без горілки п’яні. Інакше чого було волочитися серед ночі?

— Привід на перший погляд незначний. Але я ще зранку, побачивши вас, відчув, наче ми віддавна знайомі.

— Це ви вже казали.

— Так, але ви мене тоді не зрозуміли. Я збагнув, що нарешті зустрів жінку, на яку так довго чекав.

— І це казали.

— Хіба? Виходить, я сказав усе. Майже як у романах. Шкода, що дехто більше вірить романам, ніж живій людині.

Вона простягає руку, бере сигарету й запалює. Потім випускає струмінь диму й зауважує, дивлячись убік:

— Романи не претендують на істину. А люди, говорячи неправду, вдають, що кажуть правду.

— Ви гадаєте, я обманюю?

— Яке це має значення.

— Невже ви навіть не припускаєте, що я кажу правду?

— Припускаю, чому ні. Відразу видно, що вам бракує клепки. Або ж ви надто відстали від життя. Тепер люди сходяться чи розходяться значно простіше. Так або так, але без зайвої тяганини.

— Я зовсім не це мав на увазі.

— Тоді вам справді бракує клепки. Ви знаєте мене лише кілька годин. Ви взагалі мене не знаєте.

Розмова явно пішла не в те русло.

— Може, й так, — стомлено киваю я. — Може, я й справді помиляюся. Слухаючи оце вас, навіть сам себе питаю, чому ви цілий день не йдете мені з думки.

— Виспитесь — і все минеться, — заспокоює вона мене.

— Знаєте з власного досвіду?

Антуанетта не відповідає. Дивиться, наче вивчаючи мене, але я мовби нічого не помічаю.

— А що треба зробити, щоб вам відлягло? — питає вона згодом.

Я не вважаю за потрібне відповідати.

— Власне, ви ж маєте рецепт на випадок, коли з вами щось негаразд. Хіба ж не ви мені радили: уявляєш, ніби тебе немає або що ти хворий на рак… Хоча тим часом ролі помінялись, і тепер я мушу питати, що вас гнітить.

— Нащо питати, коли знаєте й так?

Вона й досі не знає або вдає, що не знає, бо веде далі:

— В кожного свої методи, але цей ваш, гадаю, давно вийшов з ужитку.

Антуанетта ще певний час вивчає мене, наче якусь аномалію, потім роздушує недопалок у щербатій попільничці й доказує:

— Ви маєте рацію. Я б могла скористатися з цієї чудової ночі замість чекати, коли мені розкриють череп. У ванній є гаряча вода?

— Сподіваюся.

Вона підводиться, але, перш ніж зайти до ванної, не минає нагоди зауважити:

— Це купання ні до чого вас не зобов’язує. У Квартирі моєї приятельки немає колонки, через те я просто користаюся з нагоди.

Я заходжу до кімнати, де раніше мешкала Антуанетта, а тепер оселився я, і, як гостинний господар, міняю постільну білизну. Далі, не зачиняючи дверей, іду нагору, в тітчину кімнату, кидаю піджак на стілець і простягаюся на ліжку небіжчиці. Заплющивши очі, я намагаюся подолати свій кепський настрій за отим власним рецептом, але марно. Не збагну, що мене дужче роздратувало: оте її дурне купання чи глузлива посмішка, що майнула на блідо-рожевих устах. У кожному разі й почуваю себе ще гірше, ніж уранці на кладовищі. Неймовірно, і все ж вона так нахабно пропонує себе. «Ти мене хочеш? Будь ласка. Навіщо ж робити проблему з такої дурниці!»

Тоді мені спадає на думку, що сам винен. Чого сподівався? Що вона освідчиться в коханні? Чи цілуватиме мені руки, оскільки я зволив уранці помітити її серед гурту бабусь? Навіть якщо вирішила позбиткуватися з мене — ну то й що за трагедія? Я майже ладен устати й зійти вниз, однак у цю мить мій рецепт почав діяти. Я мовби бачу себе звідкись ізвисока: випростаний на ліжку небіжчиці телепень, змордований безглуздими думками, але це видовище й не надто цікаве, й аж ніяк не важливе.

День, сповнений таких потрясінь, як похорон і кохання з першого погляду, очевидно, досить виснажив мене, бо, коли розплющую очі, сонечко вже пробилося крізь листя шовковиці й заливає кімнату.

Перше, що я усвідомлюю: ноги затерпли, бо спав узутий. Друге ще неприємніше. Я підводжуся й сходжу вниз, одночасно боячись і сподіваючись побачити Антуанетту. Вона казала, що боїться серед ночі ходити цими вулицями…

Але, здається, все-таки пішла. Двері кімнати так само відчинені, а ліжко лишилось незайманим. Не взяла навіть власних книжок.

Кохання з першого погляду? Аякже! Розкажіть це моєму капелюхові!

Якщо скажеш, ніби відчув до когось неприязнь з першого погляду, всяк підтакне, що й сам пережив подібне; та коли заговориш про кохання з першого погляду — тебе затюкають. І, либонь, справедливо. Як можна любимі навмання? Хіба можна осягти суть чогось відразу, в одну мить? Можна. Але лише для того, аби наступного дня переконатись, що помилився.

Я зрозумів, що помилився, ще вчора ввечері. Досить неприємне було відкриття. Таке неприємне, що я не зміг стриматись і вчинив саме так, як не треба. Не знаю, як буває з іншими, але я завжди добре знаю, що робити, і якщо не завжди так роблю, то зовсім не через те, ніби не знаю, а від упертості.

Єдине, що мені лишається, — виправити помилку. А виправити її ніколи не можна, це також зрозуміло, бо вона вже в минулому. А хіба зміниш минуле? А все ж краще визнати, що помилився, ніж капітулювати перед власною впертістю.

Моя перша зустріч того першого дня робочого тижня зовсім не любовного характеру. Вона має відбутися в кав’ярні й узаконити в присутності Мері обмін коня на курку. Приходжу в умовлене місце, дивлюсь — біля столика знадвору вже сидить Дечо в товаристві якогось незнайомого.

Двоюрідний брат швиденько знайомить нас і каже офіціантці:

— Мері, дай ще три кави — як для своїх.

— Розгодинилось, — озиваюсь я, аби почати розмову.

Нарешті всміхнулася весна, небо таке синє, яким воно може бути лише після травневого дощу, а легкий вітерець пом’якшує спеку.

— Насамперед треба скласти й підписати відмову від спадщини, — починає мій новий знайомий, юрист Пешев, очевидно, байдужий до метеорологічної обстановки.

— Чому «відмову»? — питаю я.

— Слухай, що тобі каже чоловік, — заспокоює мене Дечо. — Він такі речі знає краще від тебе й від мене.

Юрист пояснює, що при відмові з мого боку майно автоматично перейде до Недялка Пеєва, тобто Дечо, причому ми уникнемо сплати всіх податків, неминучих у разі, якби я вирішив продати будинок Дечо. В цьому Пешев і Пеєв виявили цілковиту одностайність, тож мені не лишалося нічого іншого, як погодитися з ними.

Юрист — холодно-люб’язний і самовпевнений сухоребрий суб’єкт років десь під сорок, його світлі короткозорі очі зиркають крізь окуляри в тонкій золотій оправі, а самі окуляри тримаються на дуже довгому гострому носі, такому довгому й гострому, що здається, ніби Пешев вивчає навколишній світ не очима, а носом.

Каву, звичайно, приносять подвійну, і, ясна річ, як для своїх.

— Любе дівчатко, — не пропускає Дечо нагоди сказати це Мері, але не поплескує її по певному місцю.

Не звертаючи уваги на ці інтермедії, адвокат і далі повчає мене:

— Вам слід підписати доручення, якщо не хочете займатися нудними канцелярськими процедурами.

— Зараз, — киваю, висипаючи частину цукру з пакетика в чашку.

— Ну, не так відразу, — заперечує Пешев, бувши, очевидно, прихильником точних висловлювань, — Для цього доведеться забігти до моєї контори.

— Як ви гадаєте, скільки триватиме тяганина? — запитую я.

Слово «тяганина» викликає легку гримасу несхвалення на обличчі юриста.

— Сподіваюся, процедура закінчиться до кінця тижня, — відповідає він.

— Однак тут є ще невеличка деталь…

— Машина? — питає Пешев. — Передача машини відбудеться одночасно. За це можете не турбуватися.

— О, ти не знаєш Пешо?! — захоплено вигукує Дечо. — Не було такого, щоб він узявся за справу й не зробив її.

Юрист поблажливо сприймає комплімент, хоча панібратський тон Дечо йому не зовсім до вподоби. Він недовірливо заглядає гострим носом, до ще неторканої кави:

— Ти певен, що це нікарагуанська?

— Екстра, — запевняє Дечо. — Може, перехилимо й по чарці горілки?

— У понеділок зранку не п’ю горілки, — відказує юрист, обережно підносячи чашку.

Його випещена рука — з досить довгими чистими нігтями й масивним золотим перснем.

Заскакуємо на півгодини до контори, де Пешев наклацує на розбитій машинці документи, які належить підписати.

— Не завадило б спочатку глянути на того «Москвича», — півголосом звертаюсь я до Дечо, доки юрист зосереджено стукає по клавішах під суворим наглядом свого гострого носа.

— «Москвич» — екстра, — запевнює мене двоюрідний брат.

— Якщо ти підсунеш мені якусь тарадайку…

— Екстра! — повторює Дечо. — Пройшов щонайбільше тридцять тисяч, аби лише обкатався двигун. Тільки я хочу його ще трошки підрихтувати, щоб став зовсім екстра. Капітально перегляну, змащу, помию… Ти не квапся.

Він дивиться на годинник.

— Пешо, друже, мені треба на базу. Якщо я вам зараз не потрібен…

— Можеш іти,

Дечо вибігає з контори. А юрист незабаром закінчує клацати й показує, де підписати папери. Коли й ця справа позаду, мені спадає на думку, що можна залагодити й іншу.

— Чи не скажете, як довідатись адресу однієї жінки. Її прізвище Денева.

А ім’я?

— Не знаю, але знаю, що дівоче прізвище було Палазова.

— Це вже легше, — киває Пешев, — Якщо підете зі мною до міськради, то адресу довідаємося.

Іду з ним до міськради й лишаюся чекати надворі, бо чого не можу терпіти, то це канцелярій, і якщо потойбічний світ справді існує, і якщо бог достатньо жорстокий, то пекло, мабуть, є нескінченним ходінням по канцеляріях. Не треба викидати коштів на дороге обладнання. Спитають: хочеш квартиру в раю — будь ласка. Три кімнати й вітальня з видом на Чумацький Шлях підійдуть? Підійдуть. Гаразд, лише доведеться принести кілька довідок… А щоб отримати одну довідку, треба подати іншу, й так без кінця.

Стовбичу на залитому сонцем майдані перед міськрадою, спостерігаючи за робітниками, які закінчують будувати новий кінотеатр, навіть роблю кілька знімків, просто так, знічев’я. Біда в тому, що коли знайдеш сюжет і вхопиш кадр, одразу ж приходить відчуття, що таке вже було раніше, все вже сфотографовано, перефотографовано, використано, аж руки опускаються.

Все було, крім облич. Здається, людське обличчя — єдина невичерпна річ. Але не щодня випадає знайти потрібне обличчя й схопити його найцікавіший вираз.

Пешева й досі нема. Виймаю з кишені вчорашню газету, роздивляюсь останню сторінку. Спорт мене не цікавить. Я не спортсмен. Мене більше цікавить Близький Схід. Я вже давно мрію про подорож у ті країни, а точніше — до Ізраїлю. Хочеться зробити фоторепортаж із Менахемом Бегіном. Зайти в його кабінет, підійти до столу і двома пальцями взяти прем’єра за курячу шию. «Знаєш що, Бегін, — сказати йому, — ходи-но ближче до світла, я тебе клацну». А для увертюри вліпити йому зо два ляпаси. «Я чоловік терплячий, — сказав би я, — але ти таки перебрав міру. Отож настав час платити, хоч я й не знаю, як ти розрахуєшся. Роздерти тебе, скажімо, на тисячу шматочків, але цього знов-таки мало. Бо якщо, скажімо, взяти по шматочку твого падла за кожного вбитого, рахунок все одно не зійдеться. В кожному разі треба щось придумати. Дай-но «мені свій довідник з інквізиції, щоб я не імпровізував». І на другу увертюру я даю такого стусана в черево, що він вибльовує всіх гадюк, які правлять йому замість внутрішніх органів.

«Ні,— кажу собі,— до інквізиції не дійде. Але той стусан у черево на прощання може бути».

— Денева померла два місяці тому, — повідомляє тим часом Пешев.. — Про всяк випадок я взяв її адресу…

Він подає мені аркушик, на якому акуратним дрібним почерком написано адресу. Я дякую, й ми прощаємося.

Денева мешкала в протилежному кінці міста. Одноповерхова хатинка, проти якої тітчин будинок — це справжній палац. На сусідніх парканах не лишилося жодного некролога, очевидно, тут люди швидко переживають жалобу. Доводиться двічі дзвонити й чекати, поки двері нарешті відчиняться й на порозі стане, щось жуючи, літня жінка. Але на небіжчицю вона не схожа.

— Я хотів побачитися з пані Деневою, але довідався, що вона померла… -

Жінка, мовчки дожувавши, каже:

— Ми теж довідалися.

— Хіба вона жила не тут?

— У будинку для старих.

— Ви, мабуть, її родичка?

— Ні, не родичка, — енергійно хитає головою господиня, наче аж ображена моїм припущенням.

— Але в неї, здається, була донька, — кидаю навмання.

— В неї син.

— Ви знаєте, де він живе?

— Аякже! Це ж ми в нього купили хату.

Вона каже мені адресу й навіть пояснює, що коли сісти на автобус і зійти на третій зупинці, то опинишся біля самісінького дому Радослава Денева. Жінка хитро примружується й посміхається.

— Вас, мабуть, більше цікавить син, а не мати.

— Ви вгадали. Хто цікавиться померлими!

— Чи не встряв у якусь халепу? — запитує вона, видно, переплутавши мене з представником влади.

— Та нічого серйозного, — відповідаю я й прощаюся.

Дім Денева виявився багатоквартирним будинком, спорудженим, очевидно, в ті часи, коли я тільки-но вчився ходити. Це один з тих солідних, але суворих будинків, од яких віє холодом. Важко сказати, тут чи не тут мешкає Денев, оскільки на жодній поштовій скриньці нема його імені. Я змушений ходити від дзвінка до дзвінка. На першому поверсі ніхто не відгукнувся. На другому сказали, що Денев давно тут не живе, й гримнули у мене перед носом дверима. На третьому послали вище. Так я дійшов до четвертого поверху.

Табличка на одних дверях досить категорична: «Д-р мед. наук Петр Драгнев». Нічого спільного з Деневим, хіба що теж на «Д». На других дверях написано від руки: «Цветана Кирилова». Вирішую подзвонити. Жінки все-таки комунікабельніші, надто коли не мають наукових звань.

У жінки, яка мені відчиняє, приємне обличчя, хоча й досить суворе. Віком — якщо вдаватися в такі подробиці — вона не набагато старша за мене.

— Я хотів би бачити Радослава Денева.

— Його тут нема.

— Ви, певно, його дружина, — кажу навмання.

— Була, — відповідає вона, підкреслюючи слово, щоб стало зрозумілим: усе в минулому.

— Я, власне, розшукував пані Деневу, одначе…

— То ви матір шукаєте чи сина? — перебиває мене жінка. — Якщо вам потрібна мати — вона померла.

Якщо син — він уже тут не живе.

— Чи не дозволите зайти на хвилинку? Я хотів би пояснити докладніше…

— Будь ласка, що за проблема, — здвигає плечима Кирилова. — Тільки якщо ви думаєте, що він там і я його ховаю, то відразу скажу: ви помиляєтеся.

Вона впускає мене до хати, й запахи, ледь чутні біля порога, стають тепер досить сильними, нагадуючи мені дитинство. Це запах картопляної яхнії[2], такої смачної за умови, що ти голодний. Колись ми виростали на картопляній яхнії, звичайно, пісній, на так само пісній овочевій яхнії, на квасолі, природно, теж пісній. Інколи бувала й куряча печеня чи битеник, але таке траплялося не кожної неділі.

Запах яхнії йшов з відчинених дверей кухні, де біля столу, накритого цератою в сині та білі квадратики, сиділо двоє хлоп’ят, уже озброєних виделками. Тарілки ще були порожні.

— Нагодуйте дітей, я зачекаю, — кажу я.

— Зайдіть до кухні,— наполягає жінка. — Чого будете чекати.

Я заходжу слідом за нею й сідаю на стілець. Діти, невідривно стежачи за рухами матері, не звертають на мене уваги. Вона насипала їм яхнії з каструлі, що стоїть на електроплитці, й сіла.

— А Наскові насипала більше, — жалібним голоском озивається один з хлопчаків.

— З’їж те, що в тарілці, я ще підсиплю, — відповідає жінка, тоді звертається до мене: — Ну?

Добре, що вона звертається лише тепер — я встиг вигадати сяку-таку історію: буцімто моя тітка Сія, що померла два дні тому, доручила мені передати якісь старі листи та фотографії своїй давній приятельці пані Деневій, оскільки ж пані Денева також померла, то я хотів би передати все це її синові.

— Листи й фотографії…— зневажливо бурмоче господиня. — Ото Радослав зацікавиться тими листами й фотографіями…

— Все-таки пам’ять по матері…

— Дуже його цікавила мати. Щоб продати хатинку, він оддав матір у будинок для старих — нехай там помирає. А ви думаєте порадувати його якимись листами.

Вона замовкає й, певне, відчувши, що історія з листами не тримається купи, раптом підозріливо дивиться на мене:

— А ви його приятель?

— Я його й не знаю.

— Може, офіційно розшукуєте?

— Як-то «офіційно»?

— Можливо, щось накоїв?

— Що б він міг накоїти?

— Якщо кажете так, значить, справді його не знаєте.

— Отака він небезпечна людина?

— Ну, не кидається з ножем на людей і не б’є вітрин. Він небезпечний для нас. Що міг продати, те виніс із дому й продав. Самі бачите, як живемо.

Вмеблювання кухні й кімнати справді зводиться до найнеобхіднішого, хоча скрізь прибрано й чисто, що я необачно відзначаю вголос.

— Зовсім чисто, — киває господиня. — Килим, вази, швацьку машинку, радіо — все вичистив.

— Пияцтво — погана річ, — розсудливо зауважую я.

— Він не п’яниця, — каже господиня і, щоб розвіяти моє здивування, пояснює: — Картяр. Грає в покер.

— Ну, це не так страшно.

— Це жахливо. Мені нарешті ввірвався терпець і я подала на розлучення. Може б, і не подала, якби не злигався з тією шльондрою.

— І де ж він тепер живе?

— В неї, а то де ж. Якщо він вам потрібен, — шукайте його в сусідньому місті.

— Мамо, я ще хочу! — озивається хлопчик жалібним голоском.

Зараз, дитинко, — відповідає жінка й підводиться.

Зачекавши, поки вона досипле дитині, я спитав:

— А де його там знайти?

Вона дивиться на мене, ніби зважуючи, чи в мене всі вдома.

— Невже ви справді думаєте, що його зацікавлять якісь листи?

— Мені байдуже, зацікавлять чи ні. Я мушу виконати тітчину останню волю.

— Я вас розумію, — погоджується вона, — але не можу дати його адреси. Я її не знаю, та й не хочу знати. Хтось казав, ніби працює на заводі Першого травня.

— Ким?

— Інженером. Освіту має, але ті п’ять карт…

— Мабуть, вам важко з дітьми, — співчутливо кидаю на прощання.

— Без них було б іще важче. Маю дітей, маю роботу, чого ще.

«Чого ще» — це й вона, і я однаково добре розуміємо.

Добре, що діти не розуміють. Материна ласка та картопляна яхнія — більше їм нічого не треба.

День, як я вже казав, сонячний, і можна було б прогулятися до «Синього виру», але мій інтерес до цього закладу та його обслуги чомусь ослаб. Нашвидку пообідавши в ресторані, йду до гімназії.

Нарешті хоч одне, що не змінилося в цьому місті. На самий вигляд схожої на казарму споруди, пофарбованої казенним вохристим кольором, у мені прокинулося таке ж гнітюче передчуття, як у шкільні роки, коли я боявся, що та кобра знову вліпить мені двійку. Кобра — то був мій смертельний ворог, математичка, хоча вона скидалася не так на гадюку, як на гриб — товстий отруйний гриб з великою головою і ще більшим задом, який звисав мало не до землі, аж хотілося сказати: товаришко, підтягніть зад, так само, як комусь нагадують підтягти штани. Звичайно, обвислий зад — це її особиста прикмета, але якщо не рахувати того виродка Бегіна, то не думаю, що я ненавидів кого-небудь так, як оту зміюку.

«Ну, сміливіше, — підбадьорюю я себе, — ти ж не на екзамен ідеш». Отже, заходжу в гімназію й прямую до канцелярії. Там у незнайомої жінки пенсійного віку я питаю про Антуанетту, а вона, своєю чергою, питає мене, чи я знаю, що 24 травня минуло й навчання у школі скінчилося. Після цього вона все ж зласкавлюється й каже, що Антуанетта живе з Радославою Велевою за ось такою адресою.

Рада Велева мешкає в однокімнатній квартирці нового будинку. Останній поверх. На мій дзвінок вийшла жінка, може, молода, а може, й не дуже: одна з тих істот, що не мають ні кольору, ні віку, на перший погляд — навіть статі, й успішно можуть замінити чоловіка у всьому, крім одного, — від них не можуть народитися діти.

Жінка відчиняє двері, але не запрошує до хати, лише пильно розглядає мене.

— Мені потрібна Антуанетта.

— Її нема. Поїхала.

Голос байдужий, але з легким відтінком зловтіхи.

— Коли повернеться?

— Не знаю, чи взагалі повернеться.

— То вона й речі забрала?

— Які в неї речі! Склала книжки до валізи й поїхала.

— А куди, не скажете?

— Я не вповноважена казати.

Без кольору, без віку, без статі, а до того ще й холодна. Такі жінки ніби приречені на самотність протягом усього життя. І все ж вони часто примудряються знайти жениха, бо брак одних якостей у них щедро компенсується іншими. Досить заговорити з такою навіть про міжнародне становище, як вона сприйме це за любовне освідчення й лихо тобі, якщо спробуєш відмовлятися, — затягає по інстанціях, доки нарешті поставить поруч себе у палаці врочистих подій.

— Слухайте, — кажу, — я прийшов у важливій справі. Важливій для Антуанетти, розумієте?

— Не треба гримати на мене, — ображається Велева. — І якщо хочете знати, ви не перший. Сьогодні один уже намагався доводити щось подібне.

— Хто ж то був?

— Хіба я знаю? Як вас знаю, так і його.

— І все ж Антуанетта не могла не сказати, куди поїхала, коли повернеться, і взагалі…

— Тоді ви її не знаєте, — значуще хитає головою Велева.

— Хочете сказати, вона трохи той? — роблю я загальновідомий промовистий жест пальцем біля скроні.

— Я такого не казала, — відказує Велева тоном, що зовсім не заперечує моєї гіпотези.

Ми виявились мовби однодумцями в цьому питанні, тож Велева значно лагідніше пояснила:

— Певно, поїхала до матері в сусіднє місто… Стривайте, в мене, здається, десь повинна бути записана адреса.

Схоже на те, що всі тутешні жителі переселилися до сусіднього міста. Велева, звичайно, не називає його «сусіднім», але я не піду за її прикладом, бо коли висловишся про якесь місто, обов’язково зачепиш когось, а потім не обберешся лиха.

— Якщо одного ранку прокинешся, — казав Старий, — і раптом згадаєш, що тобі стукнуло тридцять, а ти ще нічого не зробив, то твої справи кепські.

Йому можна було вірити. У свої шістдесят він твердив, що нічого не зробив.

— Чи так то вже пізно після тридцяти? — запитав я.

— Може, й не пізно, але тебе захоплює інертність.

— А що ж тоді робити? — допитувався я.

— Не дітей. Дітей робити найлегше.

Старий не був говірким, і я давно помітив, що висловлюється він єдино з педагогічною метою. Але мені здавалось, він квапиться повчати. Адже мені було сімнадцять, час для мене минав зовсім повільно, і я був певен, що до тридцяти встигну зробити зо два десятки фільмів— я тоді мріяв про художні фільми, — отже, підстав для тривоги немає.

Пізніше я зрозумів: мої режисерські плани — це чиста фантазія, роки летять жахливо швидко, й кожен рік я проводжаю з порожніми руками. Тим часом Старий, хоч і твердив, ніби нічого не зробив, працював як віл і до пенсії, й після пенсії, хоча потім віддача була незначна, бо вся його робота зводилася до того, щоб укладати мені в голову розум.

Я згадав про це сьогодні вранці, бо саме сьогодні мені виповнилося тридцять і я прокинувся в тій самій кімнаті, де колись ми жили зі Старим. На перший погляд усе свідчить про те, що справи мої кепські, бо вже стільки років минуло без видимої користі, і немає жодної гарантії, що надалі стануться зміни на краще. Єдине мої- серйозне починання й досі в проекті, точніше — в практично відхиленому проекті, який, може, вже час викинути в кошик на сміття.

Але я оптиміст, а сонце, проникаючи крізь листя шовковиці, весело освітлює кімнату, тож думка про тридцятиліття не викликає розпачу. Бути оптимістом часом так само небезпечно, як і не відчувати болю. Здавалося б, що може бути приємніше, як не відчувати болю, але завдяки цьому можна' пропустити тривожний сигнал — попередження про хворобу.

Часом і я, відчувши неясну тривогу, починаю нервувати, ніби запізнююся на поїзд, хоча й не знаю, куди він іде. Але таке зі мною трапляється рідко. Взагалі ж чи то через мій флегматизм, чи з якоїсь іншої причини, але я маю відчуття, ніби просто йду, й мій шлях давно визначений, отже, зі мною нічого не може статися, тобто все, що станеться, є частиною того шляху, і я так чи так повинен його пройти, бо коли вже рушив, не треба сподіватися, що йтимеш увесь час квітучою долиною, де ростуть дерева, буяють трави й дзюркочуть струмки. Доведеться долати й драговини, й розпечені сонцем пустелі, тебе мочитиме дощ і рватимуть злі собаки.

Без собак не можна. Без собак було б зовсім безлюдно.

Доки пережовую ці думки і запиваю їх ранковою кавою, у двері дзвонять. Цього разу не Дечо, а сусідка Люба.

— Прийшла спитати, чи тобі чого не треба.

Люба належить до людей, які вважають себе ображеними, коли ти ні про що їх не просиш. Людей цієї породи я заніс би до Червоної книги.

— Нічого не треба, — запевнив я її.— А вам?

— А що може бути потрібне старій жінці!

Вона такого ж віку, як покійна тітка, але здається років на десять молодшою. А кажуть, робота старить людей.

— Хочете, я подарую вам отой настінний годинник?

— А нащо він мені? Час і без годинника минає.

— То виберіть собі щось інше на пам’ять про тітку.

— Як це «виберіть»? — здивовано витріщає очі Люба.

— А так: виберіть та й занесіть собі додому.

— Що схочу? — запитує вона так само недовірливо.

— Що схочете.

Невдовзі ми з нею, крекчучи, виносимо з кухні пральну машину.

Мені прикро, але тільки тому, що машина важка, як холера. Жінка така схвильована набутком, що ми мало не впускаємо машини, виносячи її на подвір’я. Тоді я на знак покари посилаю Любу по хліб і бринзу для мене, щоб можна було цілий день не виходити з хати й читати.

Не знаю, яку частку життя я провів за читанням, не знаю також, чи не змарнований це час, бо завжди читав, що під руки траплялося, й зовсім не думав про поповнення своїх знань. Спочатку читав усі книжки до останньої сторінки, навіть безглузді, аж поки Старий мені розтлумачив, що безглузді необов’язково читати до кінця.

Навіть малим я не був схильний до ігор, коли не рахувати гри уяви. Я брав книжку, забивався в якийсь куток і сидів там годинами. Матері моїй, заклопотаній хатнім господарством, це дуже подобалось, зате тітці — ні. Можливо, через те, що найчастіше я сидів у вітальні (вона мала вітальню за свою територію), а може, тому, що, як кожна бездітна жінка, вважала себе фахівцем з дитячого виховання.

— Гей, та пустіть ту дитину надвір, — кидала тітка на адресу мами й Старого.

— Ніхто його не тримає,— відповідала мати.

— Навіщо ви так його виховуєте? Хай би краще зробив яку шкоду чи висадив шибку…

— Аби лиш не з твого вікна? — сміявся Старий.

— Та хай би й з мого, — великодушно заявляла тітка. — Ти ж маєш руки, то вставив би. Он порівняйте Дечо з вашим.

Дечо був її улюбленцем, мабуть, через те, що не жив з нами. Той, кого бачать рідше, має більше шансів стати улюбленцем. Дечо змалку був веселим, товариським і нахабним, взагалі милим хлопчиком, принаймні доки не заходився під найрізноманітнішими приводами видурювати в тітки невеликі суми грошей. Йому не дуже таланило, бо тітка жила тоді в скруті, але вряди-годи щось перепадало. Згодом у неї почали зникати різні речі — й саме після чергових відвідин Дечо. Збіг був надто очевидним, щоб кивати на таємничі неземні сили. А коли невдовзі після нашого з Дечо випускного вечора пропав тітчин золотий годинник, весільний подарунок її незабутнього чоловіка, вона кинулася за поясненнями до матері Дечо. Слідство було проведено швидко й цілком безплідно. Виявилося, любий племінничок продав годинника якомусь скупникові золота, отже, не було ніякого сенсу звертатися до міліції. Після цього випадку Дечо назавжди втратив тітчину любов, але мені від того не додалося.

Щодо мене, то я завжди був об’єктом осуду, так само, як і Старий.

— Не сімейка, а Академія наук, усі такі грамотні…— бурчала тітка, оскільки я окупував вітальню, а Старий мостився в холодку під деревом, що значно обмежувало периметр тітчиних володінь. Як уже згадувалося, вдовиця мала дві кімнати на горішньому поверсі, де порядкувала сама, але воліла найбільше перебувати в спільних приміщеннях, очевидно, щоб не смітити в своїх.

— Колись чоловіки вчилися їздити верхи й махати шаблею, — гомоніла тітка, натякаючи на високі чесноти свого покійного чоловіка. — А тепер увійшли в моду книжкові щури.

Після цього, якщо погода дозволяла, тітка все-таки влаштовувалася в садку — але в іншому кінці, щоб Старий не псував їй краєвиду. Взагалі ж вона вдовольнялась легкими шпильками, оскільки дуже добре знала, що в садку все робить саме той книжковий щур — Старий, який перетворив занедбане пустище на маленький парк із квітами й стежечками.

Я не мав потягу до парків, уява носила мене преріями Дикого Заходу й російськими степами, залитими кров’ю громадянської війни, я взагалі оперував просторами набагато ширшими від провінційного подвір’я, в одному кінці якого розташувався Старий з книжкою в руці, а в другому — тітка зі своїм вічним пасьянсом. Спочатку ми зі Старим читали кожен свої книжки, але з часом його бібліотека стала й моєю. До цього він мене сам заохочував, а якщо заходило про якусь мою суперечку з учителем літератури, зауважував:

— Чого ти сперечаєшся з учителем? Берешся його вчити?

— Бо він дурний.

— Це ще невідомо. А якщо й справді дурний, взагалі марно сперечатися: це слова Пушкіна. Дурнів так багато — й десяти життів не вистачить, щоб навчити їх розуму.

Киваючи на полиці, заставлені книжками, Старий радив:

— Розмовляй з ними — Бальзаком і Чеховим, а не з різними дурнями. Вони тут чекають на твою увагу, а ти йдеш до дурних.

Згодом до книжок додалися фільми. Сам Старий не дуже любив кіно й відвідував його рідко, переважно ходив на воєнні чи революційні фільми, і все ж саме він мене фінансував, бо, звернувшись до матері, я найчастіше чув у відповідь:

— Нема чого тринькати гроші. Краще сядь почитай.

Пересвідчившись у тому, що наше місто дає мало можливостей для героїчних вчинків, я вирішив стати кіногероєм. Але все це минуло б і назавжди відійшло з крайнощами перехідного віку, якби до нашого міста не приїхала була знімальна група. Ми, хлоп’ята, спочатку товпилися на місцях знімань, але спостерігати, як роблять фільм, виявилось набагато нуднішим, ніж дивитися його потім на екрані, й натовп роззяв швидко розтанув, а Дечо просто казав, що вони взагалі не зроблять фільму, бо одна дурепа п’ять разів повторювала «Любий, на кого ти мене покидаєш», а другий дурень, який мав сказати «Вибач, друзі чекають», щоразу щось переплутував, і сцену повторювали знову. А якби роль доручили Дечо, то він так би проказав оте «Вибач, друзі чекають», що всі попадали б. Роззяви порозходились, лишилася маленька групка впертюхів, серед них був і я.

Ми плентали за операторами два тижні, аж доки вони повантажили своє причандалля на машини й поїхали. За цей час я несподівано зрадив свою мрію. Намір стати кіноактором раптом здався мені неймовірно дурним, бо я збагнув, що моє покликання — стати кінорежисером.

Можливо, ця мрія теж безслідно відійшла б у минуле, якби саме під час випускних іспитів у місті не з’явилася нова кінознімальна група. Вона була зовсім маленька, всього три чоловіки, й знімала документальний фільм про давню архітектуру. Ніби нічого особливого, але я розхвилювався — страх. Тож одного ранку, коли я дивився, як ті троє готуються під готелем до знімань, режисер, помітивши скупчений вираз мого обличчя, спитав.

— Хочеш робити фільми?

— Хочу, — відповів я, й оком не змигнувши.

— Тоді бери оцю торбу й гайда з нами.

Я виконав наказ. Торба, в якій торохтіли касети зі стрічкою, була важкенька, але я тягав її і зранку, й по обіді, хоч добре розумів, що я не творець фільму, а лише носій. Носив я торбу і в наступні дні, терпляче зносячи жарти кінодокументалістів, навіть, гадаю, своєю наполегливістю справив на них враження.

— З тебе вийшов би оператор, — сказав оператор. — Найперший наш обов’язок — це бути носієм.

— Я хочу стати режисером, — дозволив я собі заперечити.

— Ну що ж, — погодився режисер. — Дивися, як я роблю, і вчись.

— Режисером художніх фільмів, — уточнив я.

— Ну, це, голубе, важче. Але як закінчиш школу, навідайся до нас. Щось придумаємо.

Було ясно — вони жартують, навіть не усміхаючись, бо в них уже стало звичним жартувати з похоронними виразами облич. Та, відслуживши в армії, я раптом збагнув, що не маю до чого докласти рук. І тоді я згадав жартівника-режисера й ухопився за його жарт, мов за рятівну соломинку.

Поїхавши до Софії, я три дні його розшукував, доки нарешті знайшов на студії документальних фільмів. Режисер сидів у кріслі й гортав рукопис.

— Як ти мене знайшов? — здивувався він.

А коли я пояснив, він сказав:

— Вперта голова.

Ти й досі сподіваєшся, що я зроблю з тебе режисера?

— Можу почати з асистента.

Жоден м’яз не здригнувся на його обличчі, оскільки він взагалі не усміхався. Відклавши рукопис на стіл, він мовив:

— Сідай ось на стілець і добре слухай, що я тобі казатиму.

І взявся пояснювати, що я переплутав двері до режисури, що перші двері не тут, а в інституті театрального мистецтва, є ще другі двері, є й треті. До того ж кінематограф не чекає моєї появи з затамованим подихом, оскільки щороку робиться тридцять художніх фільмів, а готових режисерів уже є шістдесят, окрім асистентів; і взагалі тих кілька вузеньких дверей найчастіше нікуди не ведуть.

Слова його звучали досить переконливо й не давали жодної надії, та я все ж запитав:

— Що ж мені робити?

— Якщо вже ти такий упертий, іди в театральний інститут. Маєш три шанси зі ста вступити.

— Мій атестат не дає жодного шансу.

— Ну, голубе, не знаю. Я не чудотворець.

— Я міг би почати з якоїсь технічної роботи.

— Ти знаєш, у нас найчастіше буває саме так: з чого почнеш, тим і закінчиш. У нас повно робітників освітлення й звукозапису, які колись мріяли стати операторами або режисерами. Вони так і підуть на пенсію робітниками.

— Якщо нема іншого вибору…

— Біда, що й такого вибору немає. Може, ти гадаєш, тут повно вакантних місць?

Він допитливо глянув на мене, наче й досі не міг надивуватися з моєї настирливості, потім пішов до столу з телефоном і заходився дзвонити. Саме цей його жест, саме те, що він узявся дзвонити, стало вирішальним для моєї подальшої долі, хоч я й не став кінорежисером.

Невдовзі після телефонного дзвінка до кімнати зайшов оператор, а після короткої наради між ними він сам кудись зателефонував. Мене послали з невеличкою запискою до якогось чоловіка, той виявився фотографом й охоче взяв мене на стажування хоча за браком штатів змушений був поки що зарахувати у фотолабораторію замість лаборантки, що пішла в декретну відпустку. Взагалі якщо треба дякувати комусь за мій теперішній фах, то тій вагітній лаборантці й тим трьом хлопцям, які майже або зовсім мене не знали.

Незнайомі. Ми завжди розраховуємо на знайомих і найчастіше лишаємося ні з чим, бо забуваємо про незнайомих. Або, в найкращому разі, зупиняємо їх лише, щоб запитати дорогу, навіть не припускаючи, що незнайомий може часом показати тобі дорогу на ціле життя. День минув у спогадах і читанні. Мені не лишається нічого іншого, як і далі лежати або піти до центру. Обираю перше, бо це легше, адже щоб кудись піти — треба бодай поголитися.

Дуже мило з боку Антуанетта, що не забрала книжок. Книжки, за винятком уже згадуваних «Бісів», — переважно романи про минуле, мозаїка із золотими вкрапленнями, однак я не такий перебірливий, як Старий. Я запозичив у нього любов до читання, але не перебірливість.

Старий був певною мірою бійцем старої гвардії, зразком керівника на пенсії. Саме в часи культу він потрапив був у неласку й опинився на низовій роботі, але це не змінило його. Мав три костюми, всі одного крою, ширші ніж треба, особливо штани, які жартома називали «зразка сорок п’ятого», тож він здавався в них значно масивнішим, ніж був насправді. Один костюм, брудно-бежевого кольору, був на щодень, другий — сіро-синій — для свята, а чорний, найсвятковіший, взагалі за моєї пам’яті жодного разу не вдягався і був подекуди побитий міллю, що не завадило мамі вдягти Старого в цей костюм на ту сумну врочистість, коли його виряджали в останню путь.

Оманливе враження масивності посилювалося важкими й повільними рухами. Він був неквапливий навіть тоді, коли копав у садку, тобто займався єдино приємною для нього фізкультурою. Все в його поведінці було спокійне, розмірене, ніби продумане наперед. Саме роздум, а не настрій, раптове бажання чи примха. Вони, певно, були б не природними для нього, особливо якщо судити з виразу обличчя, круглого, блідого й незворушного. Він не супився, не гнівався, а тим більше — не вибухав. На його безмовних устах дуже рідко з’являвся блідий натяк на усмішку, та й той завжди виявлявся оманливим. Якщо Старий коли й усміхався, то, гадаю, це було в темряві і вві сні.

Я не думаю, що він народився з тією маскою байдужості.

Теоретично дуже ймовірно, що він повідомив світ про своє народження звичайним плачем новонародженого, інстинктивно відчувши, що після затишку материного лона життя буде, непривітно холодне. Може бути, що й він колись сміявся, — якщо не від радості, то хоча б від лоскоту. І, можливо, та маска байдужості просто залишилася в нього від часу, коли багатьом доводилося робити вибір між догідливою позою й машкарою непроникності. Старий Начепив собі личину, бо гнутися було не в його вдачі. Очевидно, звідти походила й мовчазність, за яку його зневажала тітка. Не кажу, що тітка любила говірких. Вона лише сама охоче говорила, але, як я вже згадував, потребувала співрозмовника, аби супроводжував її балаканину вигуками розуміння і співчуття. Бувши скупим на співчуття, Старий не зносив і тітчиних монологів. Досить було їй зачепити котрусь із своїх вічних тем — як він відразу ж обертався і йшов або в садок, або до суміжної кімнати. Ладен був навіть у туалеті пересиджувати тітчине базікання.

— Ото вже пишається, — часом кидала тітка моїй матері,— хоча й нема чим. Що був великим начальством — те він запам’ятав, а як йому збили гонор — забув.

На що мама незмінно відповідала:

— Ну чого ти дратуєшся? Який є, такий і є.

Вона не зважувалася суперечити старшій сестрі, але й не допускала, щоб Старого ганили. Для неї він стояв понад усякою критикою, такий досконалий, що вона вважала зайвим навіть хвалити його.

Я був надто малим, щоб пам’ятати рідного батька, однак і досить великим, аби розуміти, що Старий не мій батько. Чуючи, як мама називає його Райком, я й собі спершу кликав його так, і це його тішило. Його, але не маму.

— Кажи йому «тату», — наполягала вона.

Я не міг до цього звикнути, але Райком також перестав. Пізніше він сам звелів називати себе Старим, та це прізвисько було ще менш прийнятним. Отож я ніяк його не називав. Озираючись тепер назад, не бачу ближчої за нього людини, дарма що він так і лишився для мене безіменним.

Ми знаходили з ним спільну мову, бо він не був мені рідним батьком. Якби був рідним, то, мабуть, наставляв би на розум ляпасами, як батько Дечо — свого сина.

Хоча Старий не мав нахилу до такого виховання.

В ті далекі часи, коли Старий ще не був пенсіонером, робота тримала його в Софії. Він приїздив у суботу чи в неділю або ж ми їхали до нього. Може, тому я змалку звик жити між Софією й провінцією, бути деревом без кореня, що, мабуть, так і мусить бути, бо як його вкорінюватися, коли земля під тобою така хистка. Вся земля трясеться — а ти корінь пускатимеш.

Якби мати вийшла за Старого з розрахунку, то мала б покинути його вже через рік по весіллі, коли він полетів з високого крісла, засперечавшись із якимось великим начальником, і перейшов на рядову роботу. Але для матері, очевидно, важливим було не становище, а людина, чоловік і голова сім’ї, бо одне — бути самотньою вдовицею, а інше — мати чоловіка, хай і такого, що рідко буває вдома.

Коли його звільнили з посади, мені, мабуть, не було й чотирьох років, отож я не можу знати, як він це пережив, але, якщо судити з деяких пізніших висловлювань, то не думаю, що надто трагічно. Навіть казав, що легко відбувся, бо якби до нього вжили всіх заходів, то не минути б йому в’язниці. Точніше, він уник її завдяки квітневому пленумові. І все-таки в ньому ніби щось надломилося.

Я знав, що з моїм батьком вони були приятелі й колеги. Батько займав посаду середнього рангу в управлінні трудової повинності й пішов із життя, схопивши десь на об’єкті запалення легень. Старий очолював велику будівельну організацію. Старого понизили в посаді, бо він насмілився жити своїм розумом, коли це не рекомендувалося. Йому підсунули проект будівництва посеред столиці заводу, який закіптюжив би все місто. Старий виступив проти — й зазнав поразки. Згодом будівництво таки припинили, бо розум переважив, але Старий так і не повернувся на колишню посаду. Образа зробила його байдужим? Імовірніше, що він просто перевтомився, віддавши боротьбі багато сил, вийшов на пенсію й поринув у книжки.

Про деякі з цих подробиць я довідався з великим запізненням, а про головну — того дня, коли Старий, повернувшись із Софії, сказав мамі:

— Нарешті його розвалили. Нелегко було, бо масу бетону вгачено, але все-таки розвалили.

Він сказав це так, наче повідомляв щось не надто важливе, але в голосі його вчувалася нотка вдоволення.

— Що з того, коли тебе скинули, — зітхнула мама.

— Зате правда перемогла, як завжди.

— Щось дуже пізно приходить твоя правда.

— Не в моїй владі наказувати правді, як іти — швидко чи поволі,— мовив Старий.

— Людській правді не завадило б бути моторнішою: скільки того життя!

Тоді я зрозумів, що розвалили недобудований завод.

Через багато років, коли з ним стався інфаркт, я відвідав Старого в лікарні. Він лежав, звернувши спокійний погляд до вікна, крізь яке було видно латочку хмарного зимового неба, осяяного надвечірнім сонцем.

— Я думав, схоплю інфаркт від роботи, а схопив від байдикування, — озвався, трохи помовчавши, Старий.

— Ви працювали не менше від інших, — потішав я його.

— Інші не критерій. Інші — це нижня межа.

Потім він стих і заплющив очі. Пауза затяглась, і я подумав, що Старий спить, але він промовив:

— Не зміг подолати клятої впертості.

— Своєї?

— А чиєї ж? Пішов не через те, що втомивсь, а через те, що образився. Сам себе прирік на бездіяльність.

— Ви ж казали, що людина повинна мати гідність.

— Повинна. Але потрібно вміти ще й таке: разрізняти честь і честолюбство. Відійшовши через образу, я скривдив сам себе.

Він знову помовчав і сказав те, чого я й сподівався:

— Борися, Бояне, з упертістю. Вона завжди тягне вниз. Дивись на мене і думай сам.

Ця думка про впертість, видно, давно загніздилася в його голові, бо згадане повчання я чув уже не вперше.

Хоч я жив з ним, з матір’ю і тіткою, та ріс, по суті, сам. Якщо хтось і дбав про моє виховання, то це Старий, але він виховував так делікатно, що я рідко відчував його втручання. Зате коли відчув, то вже запам’ятав. Якось, прийшовши зі школи, я сів у вітальні в кутку, а мама з кухні гукнула, щоб збігав по хліб. Надворі тріщав мороз, уже смеркло, а до хлібного магазину було далеко.

— Не піду, — огризнувся я. — Було сказати раніше.

— Я забула, дитино.

— То й не піду.

Старий, який був удома, певно, почув суперечку, бо незабаром з’явився у вітальні з сіткою в руках.

«Зараз почне читати проповідь», — подумав я сердито.

І не через те, що пожалів його, а щоб він не товк мене носом, я вихопив у нього сітку й сам пішов по хліб. Старий, однак, не розпрощався з думкою прочитати мені проповідь, тож, коли я повернувся, докірливо сказав:

— Якщо будеш так супитись, хліб здаватиметься гірким і тобі, й нам.

— А що мені — танцювати, коли виганяють на мороз?

В ту мить він не сказав нічого, вирішив почекати, коли перекипить моя злість, і лише пізніше, як я знову вмостився в своєму кутку, зауважив:

— Треба боротися з тим упертюхом.

— Яким упертюхом?

— Тим, що в тобі сидить.

— Як же з ним боротися, коли він — частка мене самого?

— А як бореться людина з виразкою або хворим зубом? Випалює, вириває, викидає.

— Але ж страшенно болітиме! — засміявся я, бо взагалі не вмію довго сердитися.

— Можна звикнути. Треба переборювати в собі впертюха й негідника.

— То їх уже стало Двоє?

— В тобі зараз більше впертюха.

— А який він собою?

— Сам знаєш.

Я хотів заперечити, аби не відчути себе покладеним на лопатки, та змовчав. Бо справді знав. Інша річ, що не хотілося — страшенно не хотілося — цього визнати. А Старий, мовби вгадавши моє небажання здаватися, додав:

— Замість сперечатися з іншими, сперечайся сам із собою.

І вийшов з вітальні.

Оскільки Старий був мені найближчою людиною, а математичка — найлютішим ворогом, вони не могли не зустрітися — бодай заочно. Отож після моїх неодноразових скарг на кобру Старий урешті запитав:

А та ваша математичка — розумна жінка?

— Дурепа.

— То ти повинен її перемогти, хіба що й сам дурень.

— Переможу, тільки треба, помінятися місцями: вона — за парту, я за кафедру.

— Так і дурний зуміє. Якщо ти розумніший, то переможеш і без зміни місць.

Я не був аж такий розумний, однак здогадувався, що він має на увазі найважче. Так і вийшло.

— Треба бити її на її ж території. А то вона тебе поб’є.

— Якщо дійде до бійки…

— Якщо дійде до бійки, то тебе виключать, отож знову-таки будеш битим. Шкіритися їй в обличчя — теж не дуже розумно. Як сміятись, то вже по-справжньому. Треба, щоб ти вивчив математику краще від найперших учнів.

Він мав рацію. Пізніше я зумів пересвідчитися, що правильний шлях найчастіше саме такий — важкий, і якщо, збившись на манівці, зазнаєш поразки, то не через те, що не знав дороги, а тому, що вона здалася тобі надто важкою.

Навряд чи я зміг би по-справжньому взятися за навчання, а тим більше послідовне, коли б не Старий. Раніше він не допомагав мені готувати уроків, і я вчив, як виходило, але від того дня він так узявся до математики, наче сам готувався скласти іспит. Йому неважко було поринути в світ давно забутого, гадаю навіть, він із радістю повертався в молодість, хоч невідомо, що приносило йому більше втіхи — задачі, а чи можливість утерти носа тій дурепі.

— Треба працювати з любові до самої роботи, — сказав він, можливо, адресуючи ці слова більше самому собі.

— Любов до басейну з двома трубами, через одну з яких вливається невідома кількість води.

— Якщо не відчуваєш любові, лишається впертість. Упертість небажана, та коли не можеш інакше — будь хоча б упертим!

І я був упертим. Тільки-но я приходив зі школи, Старий відразу питав:

— Ну, як? Надавав їй?

— Затовк зовсім. П’ятірку поставила.

П’ятірка була для мене стелею. Вона означала «відмінно з похвалою». Та кобра, викликаючи мене до дошки, мовби забувала, що існує оцінка шість[3].

Тепер, згадуючи все це, я схильний припускати, що перемогою завдячую не лише впертості, а почасти й любові. Не до математики, ясна річ, а до Старого.

В ту боротьбу він укладав стільки наполегливості, що я часом аж дивувався й лише значно пізніше зрозумів, що справою честі для нього було навчити мене не математики, а чогось значно важливішого.

Не знаю, наскільки це йому вдалося, але я певен: якби не Старий, то мого запасу впертості навряд чи вистачило б для тієї виснажливої битви, що тривала цілих два роки. І я мало не програв її, бо на початку останнього класу Старого звалив інфаркт, і доки він лежав у лікарні, мої п’ятірки з математики всохли до четвірок, а там і до трійок. І лише коли його виписали з лікарні, я знову набрав темпу.

Тепер Старий здебільшого лежав, так ослабнувши, що навіть у садок перестав виходити. Лежачи на ліжку, він у розчинене навстіж вікно дивився, як тріпоче під весняним вітром листя шовковиці, або вмикав для відміни транзистор і слухав останні вісті. Так було й того пам’ятного дня, коли я по обіді забіг сповістити про свою остаточну перемогу.

Взагалі я міг би прийти раніше, бо списки з оцінками вивісили ще зранку, але хлопці вирішили, що успіх треба окропити, тоді ми й кропили його кока-колою, в яку найсміливіші доливали горілки, а потім ще подалися в кіно. Я прийшов додому лише о п’ятій — слідом за матір’ю, яка поверталася з базару. Вона сказала докірливо: «Де ж ти гасаєш, сину, батько так чекає твоїх оцінок!» А я відповів, що оцінки — екстра, і вбіг до хати. Старим лежав і слухав монотонний голос диктора, який розповідав про партизанів Намібії. Я сподівався, Старий почує мене й поверне голову, але він не обернувся, тоді я подумав, що він ображений моїм запізненням. А Старий просто помер. Від моєї перемоги лишилися тільки гіркота й біль. У кожній перемозі є присмак болю, тільки ж зовсім інше, коли то біль від власної провини.

Старий був сильний чоловік, я потай захоплювався ним. Але та сила була не в м’язах, просто Старий почував себе певно й без метушні йшов своїм шляхом. Мабуть, аж коли настав час виряджати його в останню дорогу, я збагнув, що це для нього як відступ після поразки.

Він лежав спокійний і непорушний, так само, як і в дні після інфаркту, тільки тепер був одягнений у чорний костюм, подекуди побитий міллю. Мама вважала, що для більшої врочистості до вилоги йому слід почепити два ордени, бо чула, що так роблять, а то були високі урядові нагороди, але тітка, яка досі мовчала, в’їдливо кинула:

— Навіщо ті ордени? Чоловік помер, а ви карнавал влаштовуєте…

Не знаю, сказала вона це від зневаги до влади чи від співчуття до небіжчика. Гадаю, з обох причин. Вона ціле життя відчувала й неприязнь до Старого, й певну повагу — за сильний характер. Тоді нічого дивного, що вона покликала на похорон ще й сусідку Любу. Так ми вчотирьох і йшли за катафалком. Якби ще якийсь п’ятий виголосив кілька слів на кладовищі, взагалі було б добре, та оскільки п’ятого не було, то ми вирядили Старого без останньої промови.

І коли я дослухався глухого гуркоту груддя об віко домовини, того звуку, який нагадує, що ми з землі постали й у землю обернемося, мені спало на думку, ніби Старий відходить не переможцем, а полеглим у бою. Він вірив: його покликання — будувати, а був змушений вести виснажливу боротьбу проти будови, його найбільшою перемогою було зруйнування вже зведених мурів. Старий мріяв про грандіозні будівельні майданчики, а саме тоді, коли вони стали справді грандіозними, відійшов, змирившись із невдачею, щоб зосередити всю свою увагу на зовсім незначному й ненадійному об’єкті. Тепер цей об’єкт стояв у незграбній позі над свіжою ямою, цілком усвідомлюючи свою мізерність і своє становище боржника. І коли щось додавало мені сил стримувати сльози, то це було почуття сорому й за те, що покинув його у хвилину смерті самого, й за те, що глибоко в душі відчував якусь підлу полегкість. Полегкість, бо він більше не пильнуватиме за мною й не прикриватиме свого розчарування незмінно добродушним виразом обличчя. Полегкість, бо я тепер не зобов’язаний ні перед ким відповідати за свої вчинки. І, щоб збутися сорому, я дозволив собі звернутись до нього подумки, оскільки ми розуміли один одного без слів:

«Не звертай уваги, — сказав я йому, — це просто нерви, все буде, як було, тож коли я помилюсь — не церемонься. Ти ж знаєш, у добрі й злі між нами ніщо не може стати, навіть смерть».

І лише тоді я заплакав.




Розділ 3



«Перетворили мій дім на вертеп», — сказала б тітка.

«Це не моя вина, — відповів би я. — Це все Дечо».

Двоюрідний брат з’являється надвечір наступного дня в товаристві трьох дам, одна з яких — Мері, а інші дві — її приятельки.

— Навіщо ти привів їх до мене? — півголосом запитую я, поки жінки розташовуються у вітальні.

— Будемо веселитися, — так само півголосом пояснює Дечо. — Тільки не підсипайся до чорнявої. Це бамбіна Пешо. Пешо прийде трохи пізніше.

Я не мав наміру ні до кого підсипатися; та коли вже прийшли, чого комизитися, тим більше що Дечо приволік цілу торбу: чотири пляшки горілки та банку зелених маслин. З його боку це просто подвиг, бо він уміє рахувати не гірше від нашої небіжчиці тітки.

— Ти, мабуть, і справді лаштуєшся підсунути мені якусь тарадайку, бо підлабузнюєшся, — кажу я, коли ми заходимо до вітальні.

— Почекай ще два дні — й побачиш: машина як лялечка, — запевняє двоюрідний брат.

Дами вже посідали біля столу, тож мені випадає честь хазяйнувати, гасаючи між вітальнею й кухнею. Я приношу чарки, виделки й кілька пляшок тоніку, чим і вичерпується мій особистий внесок у бенкет.

— Мені дуже подобається горілка з тоніком, — заявляє білява гостя, якою Дечо, мабуть, вирішивши, що я люблю дебелих, планує приголомшити мене.

З усіх трьох чорнява, по суті, єдина впадає в око, але оскільки вона зайнята, я не бачу підстав, щоб її описувати. Ну, а Мері ми вже знаємо.

Тож бенкет починається, та так навально, що за півгодини двоюрідний брат уже питає, де транзистор. Я кажу, що незручно перед сусідами, адже тут щойно був похорон, а Дечо запевняє: ми зовсім тихо, аби лише розім’яти ноги, тож я врешті змушений поступитися й принести співучу скриньку.

Транзистор справді грає порівняно тихо, чого не можна сказати про танці, бо Дечо відразу ж знайшов відповідну мелодію, і всі почали стрибати, підхопивши й мене, і вітальня сповнилася неймовірним тупотом.

«Перетворили мій дім на вертеп».

На підтвердження цих слів з’явився й Пешев, який уже десь клюкнув, утративши при цьому звичну поважність, бо відразу ж поринув у загальну веремію, тобто в танці, і його драбиняста постать спритно прослизала сюди-туди поміж трьома жінками слідом за гострим почервонілим носом.

Не знаю, що закінчилося швидше, ота мелодія чи сили танцюристів, але ми знов опиняємося на своїх стільцях біля столу, готові до наступної чарки. Юрист теж приніс дві пляшки горілки, тож немає потреби ощадити, й пиятика йде на повний хід.

Наскільки розумію з безладної розмови, обидві приятельки Мері працюють у торгівлі, отже, можуть бути корисними не лише для танців, чого й слід було сподіватися, бо ж вони й приятельки Дечо, а Дечо звик поєднувати приємне з корисним.

Розмови крутяться навколо певних товарів широкого вжитку, дефіцитних на прилавках, але приступних за певних умов і дружніх стосунків з продавцями. Потім розмова непомітно переходить з предметів побуту на сам побут, оскільки Дечо добре знає не лише стан машин своїх клієнтів, але й їхні родинні та любовні взаємини.

Після того як на нашу загальну втіху обговорено все місто, не лишається нічого іншого, як знову ввімкнути транзистор, цього разу вже не так тихо. Я стишую звук, але Дечо крадькома знову його підсилює, я знову нишком стишую, й можна уявити, як сусіди, ті, що смажать яйця, а також і Люба, спантеличено вслухаються в несподівані припливи й відпливи року у старому будинку з некрологом, на якому ще не встигла висохнути друкарська фарба.

«Перетворили мій дім на вертеп».

Добре, що нарешті кощавий юрист потяг чорняву до моєї кімнати, а Дечо подався з Мері на другий поверх. Це дає мені підстави заткнути пельку голосній скринці.

— Порозходились, а нас лишили, — промовляє дебела.

В незвичній тиші її голос звучить на диво чітко.

Дебелу звати Дора. Повне добродушне обличчя не надто одуховлене, але й не дурне. Хоча найбільше любить горілку з тоніком, Дора давно вже перейшла на саму горілку, що видно з її затуманених очей і невимушеної пози.

— А ми, малий, що робитимемо? — питає Дора, складаючи на мене відповідальність за дальший перебіг подій.

Вона має всі підстави називати мене «малим». На зріст я, може, й вищий од неї, але навряд чи товщий від одного її стегна.

— Поговоримо, — збентежено кажу я, остерігаючись виказувати надмірну цікавість як до одного, так і до другого стегна, які зараз обоє досить відкриті, бо дама для зручності підсмикнула спідницю.

— Значить, я тобі не подобаюсь, — підсумовує вона. — Це я знаю. Деякі чоловіки просто шаліють за мною, а інші кривляться. З гладкими завжди так.

— Ви не гладка, — заперечую я, — І річ зовсім не в тім — подобаєтесь чи ні. Коли біля тебе щойно пройшла смерть, знаєте…

— Смерть — то таке, — зневажливо кидає Дора й перехиляє чарку. — Йди-но сюди! — Вона відсовує трохи свої тілеса, запрошуючи сісти поруч на канапі.— Не люблю кричати здалеку.

Я підкоряюся, приготувавшись до найгіршого, але моя скорботна репліка, видно, спрямувала її думки в абстрактніший напрямок.

— Смерть — то таке, — повторює вона. — Відходиш і зникаєш — фертіг[4]. Самотність — ото паскудство.

Дора промовисто плеще себе по могутньому стегні, не менш промовисто зиркає на двері, за якими зникли Дечо та його пасія.

— Тіло ще можна якось задурити. А душу?

— 3 душею важче, — погоджуюся я.

— Неможливо! — поправляє Дора.

Й рішуче підносить до рота чарку.

— У вас же, мабуть, є приятель. Така жінка, як ви, не може бути самотньою.

— Був приятель! — знов уточнює вона. — Поїхав на роботу в Алжір. Фертіг. Міг же виконати формальність перед від’їздом та й узяти мене з собою, але не зробив цього… Налий-но мені!

Виконую розпорядження, певний, що мені нічого не загрожує, принаймні в найближчі десять хвилин. Якщо зачеплено любовну історію, вона мусить бути розказана. За браком подушки я спираюсь на пухке Дорине плече. Мої сподівання справдилися. Жінка розповідає; незважаючи на випите, навіть дає собі раду з хронологією подій, не забуваючи час від часу вставляти своє улюблене «фертіг». Вона допомагає собі правою рукою, в якій тримає сигарету, а лівою тим часом по-материнському пригортає мене, можливо, переплутавши з тим типом, що виїхав в Алжір — і фертіг, бо дивиться на мене скаламученим скорботою поглядом і питає:

— Скажи, нащо ти мене покинув?

Хоч це навряд чи стосується мене.

Що ближче підходить розповідь до неминучого кінця, то обійми Дори стають палкішими, горілчаний дух змішується з духом поту й дешевих парфумів.

Не знаю, як би події розгорталися далі, але незабаром повертаються Дечо з Мері, а трохи пізніше — і юрист із чорнявкою. Обидві пари принишкли, я сказав би, навіть похнюпилися, бо, як зауважували й древні, тварин у таких випадках охоплює журба. Однак це аж ніяк не стосується Дори, яка й досі кипить від нерозтрачених почуттів. Спочатку вона не звертає на них уваги, захоплена власного історією, але згодом послаблює обійми й поблажливо запитує:

— Ну що, накохалися, соромітники?

Й оскільки ніхто не відгукується, вона зводить руки над головою і з п’яним розпачем стогне:

— Як мені все це остогидло!

— Що саме? — озивається юрист, звиклий до точності.

— Все оце! — відказує дебела, широким, досить виразним жестом ледь не поскидавши зі столу чарок.

— Не знаю, що ти розумієш під «усім цим», — знизує гострими плечима Пешев, перехиливши чарку, що трапилась йому під руку.

— Все оце, — байдуже говорить Дечо й також перехиляє чарку.

— Якщо про тебе випадково й згадають, то хіба для п’яної оргії…— сама себе накручує Дора, простягаючи руки до горілки.

— Ну, то сиділа б собі вдома, — радить їй чорнявка.

— Отож, — відгукується Дора. — Або оргії, або самота…

Вона заводить не дуже зв’язний монолог про самотність. Усі мовчать, не через те, що слухають її, а тому, що їм ліньки говорити. Це не стосується, однак, юриста, бо його фах — балаканина. Він вибирає мить, коли дебела підносить чарку, й питає:

— Самотність, так?

— Самотність, — машинально повторює Дора.

— Самотність… — саркастично шкіриться Пешев. — Усі в світі нарікають на неї. Ох, який я самотній, самотня, самотнє. Я, ти, він, вона, ми, ви, вони.

— Чого ти дратуєшся! — каже чорнявка, обіймаючи його за плечі.

Але Пешеву зараз не до пестощів. Мабуть, йому справді треба вихлюпнути з себе якусь злість, бо він звільняється від руки своєї дами й промовляє так само в’їдливо, хоча й не підвищивши тону:

— Ви вдаєте, ніби не знаєте правил гри, в яку граєте. Споконвіку кажуть: людина народжується самотньою й самотньо вмирає. Якщо не хочеш бути самотнім — не народжуйся.

— Ну, це від нас не залежить, — примирливо зауважує Дечо.

— Не залежить від тебе? — націлився на нього Пешев своїм довгим носом. — І ніхто тебе не питав? Скажи це своєму татові. А оскільки наших батьків тут немає, то нічого й скиглити.

— Та хто скиглить? — питає Дора, на яку мовчання подіяло заспокійливо.

— О, вже цей завівся, — зневажливо бурчить Мері.

— Я не завівся, — каже юрист. — Але допомогти нічим вам не можу. Хіба порадою…

— Якщо вона безкоштовна, — попереджає Дечо.

— Цілком безкоштовна. Коли народились не за власним бажанням, то маєте змогу за власним бажанням померти.

— Ви цитуєте мою тітку, — вирішую і я щось докинути.

— Не знаю вашої тітки, — заперечує Пешев.

— Тітка казала: «Якщо не маєш мужності жити — не живи!»

— Тобто ти, Пешев, не оригінальний! — коментує мої слова двоюрідний брат.

Якщо юриста й зачепило те, що його думки збігаються з думками якоїсь там тітки, він цього не показує. Вилив своє роздратування й змусив дебелу замовкнути, а це хоча й невеличка, але перемога.

— Волію мати рацію, ніж бути оригінальним, — відповідає Пешев Дечо. — Великі істини вічні.

І з гідністю охоронця й виразника тих істин Пешев простягає руку, бере чергову чарку й надпиває. Однак його сповнений гідності відступ лишається непоміченим, бо Дечо знову береться до транзистора. Всі підхоплюються, мовби сподіваючись знайти в танці захисток від жорстоких і банальних істин Пешева.

— Ходи, малий, розважимося! — тягне мене Дора. — Облиш цих зануд.

Я підкоряюся, зменшивши дорогою гучність музики, яку Дечо вже за хвилину знову посилює. Вихор танцю, можливо, вже не такий стрімкий, як спочатку, зате на багато вільніший. Дора шалено вихиляється, наче розкидає свої кілограми водночас на всі боки.

П’яниця з мене нікудишній, уже закрутилася голова, а після танцю з Дорою я мішком падаю на канапу. Про подальший перебіг вечора в свідомості лишились уривчасті спогади, мов пунктир. Коли врешті отямлююсь, у вітальні незвичайно тихо. Обидві пари зникли — сподіваюся, цього разу не в суміжні кімнати, а взагалі. На канапі біля мене в незручній позі спить Дора. Я встаю, після певних зусиль мені вдається надати зручнішого положення її могутньому тілу й прикрити його ковдрою.

— Як бачиш, — звертаюся я до покійної тітки, — поводжуся цілком пристойно. За Дечо я не відповідаю. Ти ж знаєш Дечо, навіщо марно розводитись.

Я пішов до кімнати. Справді, в цьому домі мені не щастить на кохання.

Часом спадає на думку, що обраний фах мені не дуже підходить. Здається, є крапля підлості в тому — чаїтись у кущах і знімати, коли щось трапиться, замість вилізти і втрутитися. Зніманням, звичайно, також втручаєшся: стромляєш носа в чужі справи. Злочинець боїться фотографа не менше, ніж полісмена. І все ж одне — знімати, як двоє б’ються, а інше — самому встрявати в бійку, маючи всі шанси, що тобі провалять голову й розіб’ють «лейку».

Одначе ремесло має свої закони, їх вигадано не мною. Як сказав би Пешев, великі істини вічні. Отже, коли хочеш знімати життя в усій його правдивості, не вилазь на передній план. Життя часом тече так навально, що може підхопити й тебе, й твій апарат, хоч іноді пурхає так боязко, що будь-яке втручання може його злякати. І в обох випадках небажано втручатися, коли ти — фотограф. Інша річ, що людина не може весь час бути фотографом.

Сонячного ранку, переглянувши на лавочці міського парку газету, я дозволив собі подумки обмінятись кількома словами з Бегіном у зв’язку з фоторепортажем про нього, який уже давно готую. Навпроти, всупереч загальному правилу «не ходіть по газонах», двоє хлоп’ят зайшли, вчепилися в невеличке деревце й гойдаються. Деревце з кривим стовбуром, зі зворушливо вигнутими впертими гілками, з густим листям і з тими двома пустунами — готовий сюжет для знімка.

Якщо воно, звичайно, не зламається, доки я приготую апарат. Малюки гойдаються так завзято, що стовбур ось-ось не витримає.

Літній чоловік у білому лляному костюмі (такий костюм після першого ж прання провисає, мов торба) зупиняється на алеї й гукає до дітей. Ті перестають гойдатися на деревці й дивляться трохи злякано. Чоловік їм каже, очевидно, щось на зразок: коли б вас хтось почав отак трясти, то чи добре б вам було? Потім іде собі алеєю далі, задоволений своїм педагогічним хистом. А на газоні робиться те, чого й слід було сподіватися: хлопчаки знову чіпляються на дерево й гойдаються так завзято, що цього разу напевно його зламають.

Підіймаю апарат, щоб зробити знімок, і відчуваю звичне роздратування. Кількома широкими стрибками перетинаю газон і опиняюся біля хлопчаків. Це для них така несподіванка, що вони в першу мить непорушно повисають на гілці, а потім стрибають додолу й роблять спробу втекти.

— Нащо ви мучите деревце? — кажу, схопивши їх за плечі.

Хлопчаки дивляться на мене витріщеними очима.

— Ви не знаєте, що зламати дерево — все одно що вбити людину?

Оскільки вони й далі мовчать, я вигукую голосніше:

— Не знаєте, га?

— Не знаємо, — покірно пищить одне з хлоп’ят.

— Неправда. Вам тільки-но сказано не робити цього. А ви далі своєї.

Вони мовчать.

— Коли я піду, ви, певно, знову візьметеся за те саме? — Я торсаю їх за плечі.— Візьметесь, так?

Хлоп’ята не кажуть «так», чи «ні», а лише хнюпляться. Звичайно візьмуться, як же. На злість таким дідуганам, як я й отой. На догоду тому впертюхові, як його називав Старий, тому поганцеві, якого кожен носить у собі.

— Ну, щоб ви не почали знову пустувати, відведу вас у міліцію. Ходімте!

Після звичайного «дядечку, ми більше не будемо, пустіть», кажу:

— Ну, гаразд. Але якщо ще раз упіймаю…

Йду далі. Роздратування вляглося, лишився тільки подив — перед тим свавільним. Коли він виявляється в тобі — це цілком природно. А коли в інших — дивує.

Роблю велике коло, ховаючись поза кущами, й знову підходжу до того деревця, вже з іншого боку.

Тепер тільки один бешкетник гойдається, а другий трясе стовбур, мабуть, щоб швидше зламався.

Спочатку діти бавилися зовсім безневинно. Потім, після повчання старого, в їхній грі з’явилася насолода гріха. А наприкінці, після моєї появи, вона переросла в жадобу помсти. Щоб допекти мені, хлоп’ята ладні справді зламати деревце.

Я не встиг схопити зухвальців, бо вони помітили мене й блискавично накивали п’ятами, за що слід би їм подякувати. Бо що б я робив, якби вони не зникли? Дід у білому намагався вплинути на них повчанням, я — залякуванням. Лишалося ще дати їм доброго потиличника для вивершення системи педагогічних заходів. Який сенс говорити про те, що треба й чого не треба, коли нездатний переконати навіть двох малюків.

Авжеж, це той упертюх, що його згадував мій Старий. Виходить, зерна лихого закладено в нас від народження разом з іскриною доброго. Виходить, лихе є потворним пагоном інстинкту самозбереження у світі, який споконвіку виховує в людині здатність протидіяти. Протидіяти, навіть не думаючи, потрібне це чи непотрібне, добре чи зле, — протидіяти в силу вродженого і вже позбавленого будь-якої доцільності інстинкту. Але навіть вроджений інстинкт є чимось таким сильним і таким дивним, що часом розбурхується понад міру, навіть гасячи іскрину доброти.

Повертаюся на лавку, щоб подихати ще трохи свіжим повітрям, і запалюю сигарету. На сусідній алеї хлопці, зсунувши докупи дві лавки й озброївшись гітарами, дають концерт для самих себе, а можливо, й для дівчат, які ніби зовсім випадково опинилися в глибині алеї.

Підношу «лейку» з довгофокусним об’єктивом і дивлюсь через видошукач. Не знаю, чи ви зауважили, але якщо п’ятеро роблять одне й те саме, це не означає, що всі п’ятеро однаково цікаві. Мабуть, суть не в роботі, а в тому, скільки себе ти в неї вкладаєш. Саме тому й знімки будівельників, наклацані біля міської Ради, є чистісіньким браком. Знімаємо людей на бетонових стінах і залізних риштованнях, мовби тільки ми й будуємо. А там, на Заході, ставлять бараки.

З музикантів один-однісінький привертає увагу: смаглявий хлопець, що, схилившись над гітарою, забувши про все на світі, стежить за рухом власних пальців уздовж грифа, наче це вистава, в якій він є лише стороннім глядачем.

Мужнє обличчя, раптово осяяне ніжністю. Вичікую момент, коли хлопець підніме голову, щоб зникли тіні, бо на кольоровій плівці важкі тіні — це найгірше, й натискаю спуск. В наступний момент хлопець підводить очі, помічає мене й ледь-ледь усміхається. Та й квит. Якщо тебе розкрито — знімати нема сенсу, хіба що вирішиш фотографувати не людей, а пози.

Хоча, звичайно, бувають і фотографи поз. Колись у цьому самому парку мав успіх син того щасливого часу, коли не фотограф ганявся за людьми, а люди самі приходили й ставали перед скринькою, зачаровані чаклунством фотографа. Зачарування — добра річ, особливо, якщо хочеш знімати врочисті обличчя. А якщо шукаєш чогось іншого, мусиш побігати.

У того майстра замість фотоапарата була дерев’яна скринька. Спереду було вмонтоване скельце, що грало роль об’єктива, а ззаду причеплено чорну шматину, в яку фотограф пхав голову. Скринька нерухомо стояла на важкій тринозі, а клієнти мусили ще непорушніше стовбичити на алеї, залитій сонцем. Через те сонце в одних очі виходили заплющеними, в інших, які слухали пораду фотографа «дивись просто сюди й замри», — були, навпаки, витріщені. В ті роки деякі вуличні фотографи вже працювали з апаратами «Київ» і знімали в русі, але той, у парку, з дерев’яною скринькою, мав усе ж невелику перевагу: під скринькою стояв глек з розчиненим проявником, й клієнт отримував знімки майже відразу — йди погуляй і приходь за півгодини.

Фотограф був такий старий, як і його скринька. Його біле з легкою жовтю довге волосся ефектно сяяло на тлі чорної шматини, під яку він умів не менш ефектно влізти, сміливо й самовіддано, наче пхав голову під ніж гільйотини. Чорна була не лише та шматина, а й костюм майстра, як і належить служителеві мистецтва, пов’язаного з таємницею й мороком.

Старий був добрий чоловік, дітей і солдатів знімав удвічі дешевше й навряд чи потопав у розкошах, хоч і носив отой чорний костюм, який, зауважмо, так вилиняв на сонці, що здавався швидше бузковим. При невеликій кількості клієнтів і суворо нормованих тарифах, певно, доводилося бути дуже ощадливим, щоб не зрадити свого покликання.

Гадаю, продавати арахіс було б вигідніше, але він був не торговець, а художник, і коли знімок виходив особливо вдалим, прикріплював його кнопкою на дошці, що стояла поряд під сосною для реклами.

В обідню перерву — вона часом тривала годину й дві — фотограф сідав на стільчику поряд із рекламною дошкою й розгортав рудий провощений папір, у якому був незмінний обід — скибка хліба й шматочок старого сиру, мабуть, такого смачного й жирного, як гіпс. Навпроти була харчівня, де можна було замовити юціку з рубцями, але чи тому, що мусив стерегти апарат, чи задля ощадності фотограф обходився своїми харчами, зрошуючи їх ковтком води з незмінної зеленої пляшки, бо в ті часи й пляшками не розкидались.

Оскільки знімки вручав майже відразу, а може, просто в силу традиції, старий, попри конкуренцію з боку тих, що фотографували «Києвом», все ж мав певну клієнтуру. Знімав молоді пари, гімназистів, солдатів у відпустці і навіть дітей. Я також був мало не знявся в нього. То була моя давня мрія. Випросивши якогось недільного ранку в матері грошей, я побіг до парку, та коли прибіг, виявилося, що того дня фотограф не прийшов.

— Мамо, а його немає…— з жалем сказав я, повернувшись додому.

— Ну що ж, — озвалась мати. — Нема, то почекаєш. Такого гарного дня, та ще й недільного, він не може не прийти.

Я побіг знову й довго чекав, але старий не прийшов ні того дня, ні другого, ні жодного з наступних. Так воно буває в житті. Зникнеш непомітно, й, може, тільки дитина зауважить твою відсутність і скаже: «Мамо, а його немає».

Згадуючи часом того старого фотографа з міського парку, я все більше думаю, що він був справжній художник не через те, що вмів кадрувати й володів ефектом світлотіні,— він не був настільки дріб’язковий, щоб займатися такими дурницями, — а тому, що вперто й до кінця йшов за своїм покликанням. Той старий був справжній художник, метол і сульфіт натрію були в його крові, а в очах одне за одним проходили людські обличчя. Й доробок його був неосяжний, хоч зібрати його було неможливо: тисячі й тисячі знімків для паспортів, тисячі й тисячі просто на спомин — молоді пари, непорушно застиглі на алеї під сосною, і солдати в героїчно заломлених кашкетах, і діти зі зморщеними від літнього сонця личками.

Й коли одного дня кожному з нас доведеться, як той казав, звітувати за свої справи, старий фотограф може бути спокійним: він матиме що показати. Щоправда, всі ті розсіяні світами зображення давно пожовкли й вилиняли, ставши, певне, зовсім невиразними на документах або за рамками дзеркал. Але що вдієш, хіба так багато лишилося від великої Римської імперії, аби бозна-скільки вимагати від скромного паркового художника?

Глянувши на годинник, підводжуся з лави. Мене чекає ділова зустріч у юриста. Сподіваюсь, остання.

Пешев і Пеєв уже чекають мене в маленькій кімнаті, на фанерних стінах якої порозвішувано старі календарі й гасла торішньої кампанії збирання утилю. Дечо як Дечо, але юрист знову начепив на себе холодну службову маску. Нічого спільного з типом, який учора ввечері розпусно вигойдував своїм кістяком поміж жіночими постатями. Просто заздрю тим людям, які мають два фасади, — один на будень, а другий на свято.

— Можете привітати свого двоюрідного брата. Він уже власник родинного майна, — повідомив Пешев. — Тепер лишається скінчити формальності з машиною.

Нарешті.

Коли й цю справу впорано, Дечо пропонує:

— Тепер ходімте по чарці. Могорич зап’ємо й похмелимося.

— Знаєш: я зранку не п’ю, — сухо відказує Пешев.

Тож у кав’ярні на майдані опиняємося тільки ми вдвох.

— Мері, каву і два коньяки!

— Один коньяк, — уточнюю я.

Жінка приносить замовлене, але цього разу Дечо забув назвати її «любим дівчам» і поплескати ззаду по певному місцю. Зараз вони ситі одне одним.

— Папери — це добре, — кажу я, — але мені потрібні не папери, а «Москвич».

— Матимеш у неділю вранці майже новісінький.

— Чому в неділю? Певне, хочеш іще поїздити?

— Дурниці. Он машина, якою я їжджу.

Він киває у вуличку позаду кав’ярні, де стоїть сірий «фольксваген» з дивним номером 0123.

— То в тебе дві машини?

— Це чужа, зараз у мене на профілактиці. В мене раз у раз чиясь машина на профілактиці. То, як хочеш знати, можу обійтися й без власної.

Він ковтає коньяк, випиває каву, закурює «Уїнстон» і, кинувши звичне: «Тому зроби, цьому зроби», — йде, забувши, як завжди, розрахуватися.

Я лишаюсь куняти в товаристві сонної Мері. Доки знічев’я розглядаю вулицю, здалеку вигулькує мій колишній класний керівник. Це не помилка, бо Лалев, хоч і невисокий на зріст, завжди і скрізь вирізнявся врочистою поставою й гордо піднесеною головою, що вінчає довгу півнячу шию. Судячи з господарської сітки, класний прямує до крамниці, але, як завжди, у своєму строгому картатому чорно-сірому костюмі. І поки я вагаюся, підійти до нього чи ні, він зникає в бакалії навпроти.

Вигляд Лалева впливає на мене так само, як і вигляд шкільної будівлі, тобто трохи гнітюче. Не те що я маю щось проти Лалева, просто, спогад про нього, як і всі мої гімназійні спогади, пов’язаний з думкою про оту кобру-математичку.

Якось, переглянувши контрольні, «кобра» зробила підсумок:

— Гірше ніж завжди: трійки, двійки і навіть одиниця. Одиниця, звичайно, в Деянова. Гадаю, Деянов, для тебе це не буде несподіванкою.

Як може бути несподіванкою, коли я знаю, що вона мене не зносить.

— Не буде, — сказав я. — Але чому одиниця?

— Бо за списування я ставлю одиницю.

— Я не списував.

— Брешеш.

— Це треба довести.

— Ти сам же й подбав про докази, — єхидно всміхнулася вона. — Дві перші задачі розв’язав привильно, а третю — ні.

Вона помовчала мить, оглядаючи клас із виразом власної вищості, й сказала: — Всі правильні розв’язання однакові, як дві краплі води, а неправильні — ні. А в тебе в третій задачі помилки точнісінько такі, як у Костова.

Проти цього я не міг заперечити, хіба те, що Костов, з яким ми сиділи за однією партою, списав у мене, а не я в нього. Тільки ж це мав би сказати сам Костов.

— Я не списував, — ствердив я.

Вона також твердила:

— Брешеш.

Не знаю, чи кобра справді була певна, що я брешу, але казала це беззаперечним тоном. Костов був сином великого начальника, а вона любила начальницьких синів.

— Я не списував, — утретє ствердив я.

— Брешеш.

Костов мовчав, і видно було, що він мовчатиме й до кінця уроку. Отож я знову сказав:

— Або я брешу, або ви помиляєтесь.

— Вийди з класу! — просичала математичка, за крижаним спокоєм якої вчувалась ледь стримувана істерика.

Я не чекав нагадування. А на великій перерві мене викликали до класного.

Класний сидів у природничому кабінеті, де було його робоче місце. Мінерали, скам’янілості й препаровані птахи, серед яких він і сам нагадував скам’янілість або препарованого птаха, залежно з якого боку подивитися. Препарованого птаха нагадував тонкою шиєю та дзьобатим носом, а скам’янілість — урочистою нерухомістю. Спочатку ми вважали, що це в нього від пихи, й навіть охрестили Індиком, але пізніше зрозуміли: то — спосіб тримати дистанцію. Для нас, учнів, це було непогано. Той, хто тримається на відстані, рідко свариться, а ще рідше б’є по голові, що дуже скорочує дистанцію.

— То ти сказав, ніби товаришка Ставрева брехуха? — поцікавився класний, коли я підійшов до його столу.

— Це не так.

Він трохи опустив окуляри, щоб поглянути на мене простим оком, і промовив:

— Ну, тепер лише бракує, аби й мене зробив брехуном.

— Я просто сказав їй, що вона, мабуть, помиляється.

— Так і сказав? — знову глянув на мене Туф (так ми називали Лалева).

— Це всі чули.

— Ну, не будемо вести слідства, — промовив класний, підносячи долоню, наче захищаючись від бридкої жаби.

Він знову посадив окуляри на вичовгану сідловину свого дзьоба й, хоч не збирався вести слідства, запитав:

— А чому ти вважаєш, що товаришка Ставрева помиляється?

— Бо я не списував.

— Тоді чим поясниш ту дзеркальну схожість між твоєю контрольною й контрольною Костова?

— А чому завжди тільки я маю пояснювати?

Класний замовк, втупившись у стільницю, мовби запитання потребувало ретельного обдумування й він до цього не був готовий. Насправді Лалев, хоч і зберігав дистанцію, дуже добре знав і що являє собою та кобра Ставрева, і як вона ставиться до мене, й що таке Костов.

Знав, природно, але не міг виступити проти колеги, лише сидів і нишпорив поглядом по стільниці, наче шукав там виходу з глухого кута. Найцікавіше, що він знайшов вихід. Узявши зі столу прозорий кристал, він промовив:

— Бачиш?

Я, звичайно, бачив, не сліпий.

Потім класний поклав кристал і взяв якийсь круглий камінець.

— А це?

Я глянув, але змовчав знову. Не сліпий же.

Лалев поклав камінь біля кристала й знову спитав:

— Яка різниця між ними?

— Така, як між кристалом і диким каменем.

— Ну, не зовсім така, — покивав він дзьобом, далі підняв камінь проти світла: — Хіба ти не бачиш, він теж майже прозорий.

«І що з того? — промовив я подумки. — Чи ти для того мене викликав, щоб роздивлятись каміння? Мовби мені не досить того, що ти Туф».

Однак Лалев наче більше не знав і не вмів нічого, окрім як займатися камінням, бо знову спитав мене:

— А ти не збагнув, чому він прозорий? Тому, що сам був кристалом. Колись. Не можна обертатися серед диких каменів і лишитися кристалом. Кристал має гострі ребра і дряпається. А ніхто не любить, щоб їх дряпало. І дають здачі. То той ударить, то той, труть між собою, і поки кристал спуститься річкою вниз, то стає круглим і вже не дряпається. Ну, ти не кристал, але й удари, що сиплються на тебе з усіх боків, уже не ранять тебе, бо став гладеньким, як усі навколо. Рінь серед ріні.

— І все ж він просвічує,— спробував я виправдати камінь.

— Природно, бо ж був кристалом, — кивнув Лалев, — Був.

А потім, наче й викликав мене тільки для того, щоб дати урок з кристалографії, сухо наказав:

— Іди вже й більше не заїдайся з товаришкою Ставревою. Ти теж не бозна-який кристал.

Мені здається, він відчував якусь підсвідому симпатію до таких, як я, наскільки скам’янілість взагалі здатна відчувати. Але тоді я не збагнув добре його науки, бо, виходячи з кабінету, думав: головне для нього — щоб ми не дряпались. Пізніше мені вчувалось у тій науці зовсім протилежне: будь кристалом, якщо тобі так кортить, а ні — то не пищи, що тебе чухрають звідти й звідси.

Такий висновок швидше можна було зробити про нього — зберігає дистанцію, самотній і твердий, наче кристал.

Треба б усе-таки підійти до нього, думаю я тепер, хоч навряд чи він упізнає мене. Отож, коли він виходить з бакалійної крамниці, я підводжусь і йду йому назустріч.

— А, Деянов! — каже він і навіть ледь-ледь усміхається, що досить незвично, як для Туфа.

Запрошую його на чашку кави. Це спершу лякає його: порушення дистанції між учителем і учнем. Але потім він пристає на мою пропозицію.

— Дякую. Але — чаю.

Він питиме чай, а я каву: все-таки певна дистанція. Сідаю до столика.

— Як живете, товаришу Лалев?

— Живу… Сам не знаю як. Ніколи не ставив перед собою такого запитання. Це, очевидно, означає, що не маю проблем. Коли ти людина самотня, то які ж проблеми.

— За винятком однієї…

Він здавна знайомим рухом опускає окуляри, щоб глянути на мене простим оком, а потім відказує:

— Та що ти говориш, Деянов! Одружений нарікає на жінку, самотній — на самоту, але хіба ж це проблема? Це просто звичка скаржитися й шукати виправдання.

Мері приносить замовлення й іде собі. День спекотний, чай гарячий. Мабуть, Лалев справді замовляв чай задля дотримання дистанції. Висипавши в чашку цукор з пакетика, він помалу колотить, наче ставить якийсь дослід з педагогічною метою.

— В гори ходите?

— Частенько, днів на два-три.

— Досліджуєте флору й фауну…

Лалев заперечно хитає дзьобатим носом. З віком обличчя його якось усохло й змаліло, хоча й не так, як у моєї тітки. А ніс тепер ще дужче випнувся.

— Дослідження флори й фауни — це забарна справа, Деянов. Поки її закінчиш, гляди — й флори з фауною не стане. Я займаюся мінералами. Каміння все ж трохи тривкіше.

— Якби відкрили нафту, це принесло б вам славу.

— Яка нафта в цих стрімчаках, Деянов! — Лалев з докором дивиться на мене. — І яка слава! Людина повинна працювати не для слави, а заради покликання.

— Ну, ви своє здійснили.

— Не знаю, — скептично крутить він головою. — Коли слухаю, як ти говориш про нафту, починаю сумніватися, чи зумів чогось навчити своїх учнів.

— По мені не можна судити. Я був середній учень.

— Та й я був чи не середній учитель…

— Таке скажете. Я й досі пам’ятаю вашу науку про кристали.

Він знову дивиться на мене понад окулярами, але не здогадується, що я маю на увазі, й береться до чаю. Обережно сьорбає з чашки, ніби не певний, що то справді чай. Де б то він пам’ятав про якусь там розмову віч-на-віч! Хіба мало таких, як я, перейшло через його руки?

— Я хотів би зробити знімок на спомин, — кидаю я.

— А що ж. Якщо не жаль плівки. На світі стільки гарних речей для фотографування, а тобі схотілося діда.

— Та ви ще не старий. Маєте добрий вигляд.

— Не скаржуся. Зір ослаб, слух ще більше, а так — непогано.

— Може, зір — від телевізора.

— Я його не дивлюсь. Ніколи. Життя з роками дедалі більше нас ізолює, готуючи до тієї остаточної ізоляції, якої не уникнеш.

— Рано ще так думати, товаришу Лалев, — промовляю бадьоро. — Житимете стільки, як орли.

— Стільки, як орел, навряд чи проживу, але помирати справді ще не хочеться. Треба, видно, постаріти, щоб зрозуміти, яке гарне життя і як мало ти насолоджувався ним.

Я слухав його, вряди-годи націлюючи апарат у різні боки, мовби просто так, знічев’я.

— Тепер люди насолождуються життям за допомогою телевізора, — зауважую я.

— Дурне діло, — заперечує Лалев. — Телевізор відучує людину дивитися.

— А вона ж сідає до екрана дивитися.

— Ловити гав, Деянов, — виправляє мене класний. — Біжать екраном тіні, й що на них дивитися, коли вони мигають так швидко, не встигнеш запам’ятати одного, а вже з’являється друге, третє, чистісінько, як у найбезладнішому сні.

Він відставляє чашку й киває довгим деформованим від віку вчительським вказівним пальцем на клумбу неподалік:

— Бачиш оту жовту кульбабку, посіяну вітром? Дивлячись на неї, забуваєш усе навколо, впиваєшся її простою красою так, що в тобі щось аж тремтить від розчулення. Чи може телевізор дати тобі щось справжнє, хоч би таке маленьке, як ота кульбабка?

— Правда ваша, — погоджуюся я. — Телевізор не показує кульбабок.

Він невдоволено дивиться па мене поверх окулярів, відчувши щось не те в моєму тоні, й сухо каже:

— Річ не в тім, що показує й чого не показує телевізор. Просто людина дедалі більше відвикає від справжніх речей. Сама перетворюється на телевізор, екраном якого враження тільки ковзають, не лишаючи сліду.

— Вбивчо, — шепочу я.

— Чому «вбивчо»?

— Маю на увазі себе. Я ж фотограф.

— Теж клацаєш по вулицях?

— Ну, не зовсім. Знімаю для журналів.

— Це — інша річ, — поблажливо киває Лалев. — Ці знімки все-таки не пропадають.

Потім, ніби пошкодувавши за виявлену поблажливість, він додає:

— Хоч я б сказав — і то пусте. Фотографія, звичайно, необхідна, це кожен знає. Але вона — просто документ. А для науки необхідне прозріння.

Я знову підношу фотоапарат, ніби перевіряю, чи не пропонує мені чогось видошукач. Тоді кажу, щоб покінчити з цією темою:

— Наше місто дуже змінилося.

— Та невже? — дивиться на мене Лалев, повторюючи старий номер з окулярами.

— Ви це не дуже помічаєте. А я ось не був тут кілька років…

— Усе помічаю, Деянов. І нові будинки, й нові дороги, й нові магазини. Лише одного не помічаю: щоб люди змінилися. Купувати сир у старій крамничці чи в новому магазині,— він торкає свою сітку, що лежить на столі,— це, скажу тобі, мене не дуже хвилює. А люди, бач, хвилюють.

— Хіба ж вони лишилися такими, як були?

— Ну, не зовсім такими. Почали більше заробляти й більше купувати. Тільки не кажи мені, що час потрібен не лише для цього. Знайомі слова.

— Для вас час не проблема. Геологія вимірює його мільйонами років.

— Так, але самі геологи не живуть мільйони років. А так добре було б умерти з думкою, що в людських душах щось змінилося.

— Доки свого не зробимо, не помремо.

— Людина ніколи н

— Коли думаєте видати його?

— Видати? Деянов, Деянов! — промовив він майже з докором. — Такі праці, як моя, рідко видаються. Вони потрапляють якщо не на смітник, то принаймні в архів, або, в найкращому разі, хтось їх привласнює, щоб пізніше видати під своїм прізвищем.

Він ще сьорбає з чашки, і тільки тепер, коли там уже майже нічого не лишилося, дає оцінку:

— Це не чай.

— Перестояв?

— Це не чай, — повторює Лалев. — Якщо заглянеш колись до мене в гості, я тебе почастую справжнім чаєм. Чаєм із зілля.

Він підводиться й бере сітку.

— Ну, фотографування можна відкласти до іншого разу.

— Я вже зробив зо три кадри, — кажу я.

Гадаю, найкращим буде той, де Лалев на тлі нового майдану, самотній і замислений, трохи скептично дивиться поверх окулярів. Наче реліквія минулих епох, самотній і давній кристал.

Недільний ранок. Я щойно допив каву й склав до валізи рухоме майно, коли чимраз чіткіший шум двигуна підказує мені, що Дечо виконав обіцянку.

— Виходь, виходь, подивися! — підганяє він, побачивши мене на порозі.

«Москвич» за трухлявим парканом на перший погляд справді здається новим. Бежевий колір нагадує дамську комбінацію, це не надто мене захоплює, але Дечо пояснює, що колір — найпрактичніший. По-перше— не дуже впадає у вічі, а по-друге — дорожня курява на кузові не так помітна.

— І скільки він набігав? — питаю я, сідаючи за кермо.

— Е, не будь дріб’язковим, — радить двоюрідний брат. — Якщо машина була моєю, з нею все гаразд. Я не їздив би на тарадайці.

Машина мені подобається. Зсередини вона не така нова, як іззовні, але я сподівався на гірше.

— Якісь меблі мені залишиш? — цікавиться Дечо, коли входимо до хати.

— Всі залишу.

Ця коротка заява додає йому настрою.

— Але я маю одну умову.

— Яку?

— За мною залишиться одна, кімната. Доки будинок не розвалять, хотів я сказати.

— Думаєш приїжджати на літо?

— Ні. Кімната для твоєї знайомої Антуанетти.

Двоюрідний брат ошелешено дивиться на мене:

— Це вона попросила?

— Нічого вона не просила. Я навіть не знаю, чи потрібна їй кімната. Але на випадок, якщо буде потрібна…

— Гаразд, гаразд, — відмахується Дечо. — Якщо схоче — нехай живе.

Він розглядається з почуттям власника, не приховуючи втіхи, й запитує:

— Що ще?

— Нічого. Ще взяв би на згадку настінний годинник, але не хочеться везти машиною.

— За це не переживай, — каже Дечо. — Перешлю тобі його поштою.

Він великодушний. Мабуть, той годинник подобається лише мені.

— Більше нічого? — знову запитує Дечо.

— Якщо трапляться якісь мамині фотографії або листи…

— Одержиш увесь архів Роду разом з годинником, — так само щедро обіцяє двоюрідний брат.

Отже, прощавайте, тітко. Якщо надалі щось вам не сподобається — питайте з Дечо.

Віддаю йому ключ від родинного гнізда, несу валізу до «Москвича» й кладу в багажник. Потім сідаємо — я за кермо, Дечо — поряд.

Може, він і з місця не зрушить? — питаю, вмикаючи стартер.

— Жартівник. Тільки не дуже газуй відразу, бо заглухне.

Поїхали.

— Вмієш вести, — констатує Дечо. — Коли ж ти склав на права?

— Спогад про перше кохання. Де тебе висадити?

— Біля Мері.

В ту мить око моє помічає: щось не те.

— А де двірники?

— Справді! — визнає Дечо. — Забув поставити. Поїхали до мене.

Хатина Дечо — за кладовищем. Раніше тут був пустир, а тепер де-не-де стоять житлові будинки. Колишній виноградник за хатинкою почасти тоне в бур’янах, а почасти перетворився на робочий майданчик приватної майстерні Дечо, Дечо виносить з хати пару новеньких двірників і встановлює їх на місце.

— Тепер ти готовий у дорогу. Тільки завези мене все-таки до Мері.

— В тебе ж був «фольксваген»!

— Уже забрали.

— А ця? — киваю в бік темно-синьої «Лади» посеред двору.

— Цю спершу треба трохи підремонтувати.

Однієї вже нема, а другу треба ремонтувати… Ще снитиметься мені ця моя перлинка. Ну, дарма, хай тобі щастить.

Підводжу його до тротуару, ми прощаємося, задоволені один одним, і я беру курс на сусіднє місто.

Воно й час. Відпустка скінчилася. Добре, що лишив прохання на додаткову, за власний рахунок. Однак це не означає, що можу баритися до другого пришестя. Мені ж треба залагодити ще деякі справи, особливо ту, пов’язану із заповітом. Воля небіжчиці — закон.

Їду асфальтованим шосе. Найважливіше, що їдеш, причина не має значення. А як їдеш, то з тобою всяке може статися. Коли ж сидиш на місці, трапляється найгірше. Бо сидиш. Рушаючи, готуєшся до мільйонів різних випадків, а серед них, гляди, трапиться й щось добре. Однак воно рідко приходить саме. Треба рухатись, а не чекати, поки прийде власними ногами.

На жаль, відстані такі, що годі ходити пішки. Автомобіль. Пестун епохи, болячка епохи. Не знаю, коли саме я схопив ту хворобу століття, але навряд чи її причиною можна назвати любов до швидкості. Можливо, я часом аж надто флегматичний, а може, надто цікавий до всього, що відбувається навколо, але волію рухатися з помірною швидкістю й розглядатись, наскільки це дозволяють обставини подорожі.

Бажання мати машину, мабуть, виникло в мене тоді, коли я тягав на плечах важке причандалля свого вчителя Сиракова, або трохи пізніше, коли довелося самому літати по об’єктах (літати — вираз надто сильний), і нікого не хвилювало, чим і як ти летиш.

— Поїдеш поїздом, як усі,— бурчав шеф, підписуючи відрядження.

Марно було доводити, що від вокзалу до об’єкта двадцять кілометрів — такі подробиці його не цікавили.

— Попроси в головного його персональний «мерседес», може, він дасть, ви ж приятелі,— глузував Златев.

А я втішав себе думкою, що потім, колись, матиму власну машину, хоча б найзадрипанішого «Москвича»…

«Ну, тепер уже маєш «Москвича», й не зовсім задрипаного, — кажу сам собі.— Ще одна з твоїх великих мрій здійснилася, кричи «ура». «Ура», — кажу.

Тепер я вже готовий до подвигів. Якщо причепити до цієї моєї торпеди гвинт — можна дістатися морем до Близького Сходу. Отак воно, Бегіне…

Праворуч від шосе, де колись була корчма «Під тополями», стоїть жінка й голосує. Не можу її минути. Таких не обминають. Гарна постава, приємне обличчя, повні чуттєві уста… Я зупиняюся — й мало не потрапляю в аварію. Саме в цей момент з путівця на шосе вискакує «фольксваген», не показавши повороту: був би відірвав багажника з мого «Москвича».

— Кретин, — бурмочу я, відчиняючи дверцята.

— Самогубець, — погоджується жінка, сідаючи поряд зі мною.

— Вам куди?

— Туди, куди й вам, — грайливо відповідає жінка.

Цього разу вона не в цикламеновій блузці, а так більше нічого не бракує. Та краще не думати про те. Ледве уникнув однієї аварії, а вже готовий до другої.

Натискаю на газ і рушаю туди, куди треба нам обом.


Розділ 4


Розлога рівнина буйними зеленими хлібами й крислатими горіхами, синюваті гори над обрієм, а понад усім цим — безмежна баня неба, наповнена легким вітром, що жене білі хмари й холодні сірі тіні. Хто цим не замилується, нехай звертається до лікаря.

Обідня пора, й шосе майже вільне. Це дає мені можливість не ризикуючи милуватися принадами як навколишньої природи, так і тими, що на сидінні праворуч.

Якщо я уявляв, ніби жінка готова на щось більше, ніж розділити зі мною дорогу до сусіднього міста, настав час розчарування. На мої спроби зав’язати розмову незнайома відповідає односкладовими словами. Без погорди, просто не звертає на мене уваги, заклопотана своїм.

— Куди вас відвезти? — запитую я, в’їхавши до міста.

— Найкраще зупиніть отам, у кінці вулиці,— відповідає вона.

Виконую її прохання і їду до майдану. Вважаю, описувати його необов’язково: широкий, майже безлюдний майдан, а далі торговельна вулиця, все це, як належить, вимощене мармуровими плитами. Десь тут має бути й ресторан, отож ставлю машину в сусідній вуличці і йду довідатися, чи лишилася якась їжа для запізнілого клієнта.

Користуюся люб’язністю офіціантки — такої рідкісної нагоди не можна лишати невикористаною, — щоб довідатись, де завод імені Першого травня. Офіціантка відповідає, що він аж на тому кінці міста, настрій у мене псується, але тут згадую — я ж власник легкової автомашини марки «Москвич», номер… ну, номер не має значення. Просто дивно, що є ще відсталі елементи, які заперечують переваги технічної епохи.

На заводі вихідний, одначе вахтер на місці, і коли я кажу, що йдеться про пильну справу, — ласкаво дає мені адресу Денева.

Я вже був повірив, що нині все йде, мов по нотах, але Денева за вказаною адресою немає. Важко сказати, живе він там взагалі чи не живе, однак мансарда, на дверях якої написано його прізвище, лишається безмовною, хоч у мене аж палець отерп натискати кнопку дзвінка.

Пробую щастя за іншою адресою. Ставлю свою машину, йду брукованою вуличкою й поки разглядаюся, намагаючись знайти потрібний мені номер, з одного подвір’я виходить Антуанетта.

Цього разу на ній блакитна сукня в білі квіти, й та сукня разом з розкішними золотими кучерями та всім іншим справляє на мене таке враження, що мене знову охоплює трепет, від якого, я гадав, уже видужав.

Антуанетта йде назустріч, але я теж не спиняюся, певний, що вона обов’язково запросить мене в дім — старий одноповерховий будиночок за густими деревами. Виявляється, я помилився. Антуанетта лише киває, хоч і не кривиться, проте не має наміру запрошувати мене.

— Я до вас, — пояснюю, мовби це й так не зрозуміло.

— Жаль, але, як бачите, саме йду з дому.

— Треба поговорити.

— Чи не досить ми вже говорили?

— Знаю, ви гніваєтесь. Я повівся справді погано…

Вона власкавлюється й стає на хвильку.

— Я не певна, що ви повелись погано. Правда, того вечора ладна була дати вам доброго ляпаса, бо мусила двічі дибати, спотикаючись, бруківкою — до вас і назад.

А потім вирішила, що вам просто чогось трохи бракує, і краще хай людині чогось бракує, аніж вона буде лицеміром.

— Даруйте…

— Ви мене принизили, — веде вона, мовби не чуючи мого вибачення. — Але якщо треба принизити або себе, або когось, то вибір зробити недовго. Людина найбільше любить себе, навіть коли вдає закохану.

Мені прикро таке слухати, але я питаю:

— Наскільки я зрозумів, ви приїхали сюди до матері?

— Так.

— І маєте намір лишитися в цьому місті?

«Що вам до моїх планів», — наче збирається сказати вона, та несподівано відповідає:

— Навряд. Ми не дуже ладимо, й не тільки з матір’ю… — Зітхнувши, Антуанетта додає: — Мабуть, це моє нещастя. Не вмію спілкуватися.

— Хто не страждає від самотності! — пробую втішити її.

— Я не страждаю від самотності. Просто не вмію спілкуватись. Це не те саме.

— Вам так здається, — заспокоюю я. — Нерви. Дехто в таких випадках приймає валідол.

— Не допомагає. Приймала й сильніше. Теж не допомогло.

Вона рушає, я слідом.

— Вас підвезти? Я на машині.

— Тільки цього бракувало.

Не маю бажання афішуватися.

— Можна навідатись до вас завтра вранці чи перед обідом?

— Як хочете.

Голос байдужий, як і вираз обличчя. Я настільки нічого не важу для неї, що вона навіть не сердиться. Дарма наполягати. І якщо навіть недарма — настає момент, коли пропадає бажання наполягати. Не знаю, як з іншими, але зі мною так. На розі ми прощаємося, я сідаю в «Москвич» і кушпелю в протилежний бік.

Можливостей згаяти неділю в чужому місті небагато. Десь на початку шостої ще раз навідуюся до Денева. Цього разу мені щастить. Після третього-четвертого дзвінка двері мансарди відчиняються. На поріг виходить чоловік з непривітним смаглявим обличчям.

— Вам до кого?

— До товариша Денева.

— Це я.

— Хотів би поговорити з вами.

— Дуже жаль, але в мене гості.

— Це в ваших інтересах.

Чоловік дивиться на мене, мовби прикидає, пустити мене в квартиру чи, може, краще хряпнути дверима перед носом.

— Гаразд, заходьте, але на кухню.

Він відступає й, пропустивши мене вперед, киває на двері ліворуч. Зиркнувши крізь відчинені двері навпроти, бачу, що гостей троє: сидять круг столу, застеленого ковдрою, а на ковдрі розсипано карти.

В кухні одному було б досить просторо, та оскільки нас двоє, то мені припадає табурет, а господареві — маленький столик; іншої можливості як для сидіння, так і для руху немає. В крайньому разі він міг би сісти на мийницю, та, на жаль, вона переповнена брудними тарілками й чашками, які, певне, чекають своєї черги вже багато днів.

— То не ви годину тому дзвонили, мов божевільний? — цікавиться Денев.

— Дозволив собі цю настирливість, оскільки маю обмаль часу.

— І чого вам так припекло?

Він так само неприязний, але я не сказав би, що небезпечний. На погляд йому близько сорока, очі гарні, але стомлені, а тім’я лисіє.

— Я небіж пані Сії Киневої.

— Вперше чую про таку.

— Вона колись приятелювала з вашою матір’ю.

— Мати померла.

— Якби не померла, я не ганяв би за вами аж сюди.

Тітка теж померла, але перед смертю попросила мене передати пані Деневій одну дрібничку на згадку про колишню дружбу.

Він не спитав, що то за дрібничка, однак його стомлені очі пожвавішали. Я сягаю до кишені, дістаю щось загорнуте в газету й подаю йому. Денев розгортає непоказний пакуночок і уважно роздивляється старовинну брошку.

— Гадаєте, це чогось варте? — запитує він.

Природне запитання з боку людини, яка не росла серед коштовностей. Я теж не ріс серед них, та все ж трохи обізнаний, бо тітка часто чіпляла цю брошку й згадувала її вартість.

— Давні коштовності тепер у моді,— кажу я, — самоцвіти оправлені, золото є золотом — як може бути не вартим?

— Мабуть, маєте рацію, — погоджується він.

Потім дивиться на мене з цікавістю й несподівано сміється:

— Бачу, ви мені дивуєтеся, але й я вам теж. У наші дні рідко трапляється, щоб тобі подарували щось, окрім сміття, та ще самі й принесли. Вам простіше було б покласти це собі в кишеню.

— Мені й таке спадало на думку, але я волію спати спокійно. Не хочу, щоб стара навідувала мене ночами.

— Ну, коли вірите в забобони, тоді все зрозуміло, — киває Денев. — Я також трохи забобонний, хоч і по іншій лінії. Якщо розумієтесь на покері…

— Поки що далі белоту не пішов.

Він зневажливо кривиться:

— Може, ця брошка принесе мені щастя. Я справді зворушений, але даруйте, мушу йти, бо там чекають. Обставили мене, чиста біда.

Ресторан має дві зали, сполучені широким порталом. У першій залі ще можна б витримати, але в другій, де грає оркестр із підсилювачами — просто нестерпно. Тож, поткнувшись туди, даю задній хід і шукаю вільного місця в тихішому закутку.

Я підсвідомо сподіваюся вгледіти знайому блакитну сукню в білі квіти, однак замість цього бачу салатову блузку, добре наповнену внутрішнім змістом, а вище — приємне округле обличчя з темними очима й чуттєвими вустами. Жінка, яку я сьогодні підвіз.

Салатова пляма самотньо вимальовується за столиком у кутку, і я наважуюся спробувати щастя.

— Дозволите сісти?

Жінка нерішуче дивиться на мене, а що всяку нерішучість треба миттю використовувати, то я квапливо пояснюю:

— Я не збираюсь вам набридати, але всі столики зайняті. Попоїм і піду собі.

Вона не відповідає, лише знизує плечима, але це краще, як нічого.

— Що я міг би вам запропонувати?

— Я вже вечеряла.

— То щось вип’єте?

— Не люблю пити.

Мати за приятельку таку невимогливу даму — це справжнє щастя. На жаль, більшість дам невимогливі лише спочатку. Замовляю смажене на решітці м’ясо й пляшку білого вина. Вино беру в основному з надією, що жінка все ж вип’є за компанію, а також аби викликати трохи поваги в офіціанта. Не замовиш якоїсь пляшки — не дивуйся, коли випадково тобі обкапають новий костюм олією з салату.

Сидимо й мовчимо. Моя пасажирка знічев’я поглядає на двері, а я на неї. Жодного порівняння з тією дебелою, яку Дечо хотів мені підсунути. Мушу визнати — ця справді гарна, до того ж цілком у моєму смаку. Дивлюсь і дивлюсь на її гарні очі й розкішне чорне волосся, але чомусь думаю про золотаві кучері й сірі очі.

Офіціант неприродно швидко виконав замовлення й пішов собі. Мене це дивує, та згодом моя сусідка каже офіціантові:

— Косто, принеси сидру.

Вони добре знайомі. «Мері, принеси дві кави як для своїх».

— Може, все-таки налити трохи вина? — запитую сусідку.

— Ви ж чули — я замовила сидр.

Зрозуміло. Останнім часом мені явно не щастить на жінок. Утуплююся в тарілку. Коста приносить сидр, люб’язно наливає дамі й відходить.

— Не знаю, як вас звати, — кидаю після того.

— Нащо мене звати?

Схоже, вона хоче лишитись інкогніто. Щоб зламати її впертість, я знову кажу:

— Ви чи не в «Синьому вирі» працюєте?

— Як знаєте, то чого питати?

— Просто забув ваше ім’я.

— Мене звуть Николіна.

Розмова справді не в’яжеться, і я знову встромляю носа в тарілку. Жінка й далі поглядає на вхідні двері й зрідка неуважно постукує пухкою білою ручкою по столі в такт мелодії, що долинає з суміжної зали. Наче перебирає пальцями клавіші піаніно. Раптом помічаю, що її обличчя напружується.

Перехоплюю погляд сусідки й бачу: до нас іде перевальцем не дуже високий, але кремезний чоловік з кривуватими ногами. Вигляд у нього досить погрозливий, наче чоловік збирається мене бити. Якби в його голові справді засіла така думка, то при його комплекції мені довелося б сутужно.

Кремезний підходить до столу, його погляд недбало ковзає по моєму обличчі й зупиняється на дамі.

— Маю сказати тобі зо два слова.

— Я зайнята, — відповідає вона, навіть не глянувши на нього.

— Вийди на хвилинку. Важлива справа.

Він говорить з притиском, але не дуже грубо.

Жінка, повагавшись, знехотя підводиться й цідить крізь зуби:

— Як ви всі мені остогидли: і ти, й… Не дасте дихнути…

Ну, думаю, кінець пригодам із жінками, принаймні на цей вечір. Не випила навіть свого сидру.

Несподівано для мене Николіна за кілька хвилин повертається, цього разу сама, сідає на своє місце й просить:

— Налийте мені трішки вина.

Виконую прохання і, впіймавши її пригнічений погляд, заявляю:

— Якщо йому треба всипати — ви тільки кивніть.

— Як ви думаєте це зробити? — питає вона, скептично оглядаючи мою постать. І тут-таки пояснює: — Це мій брат.

— В такому разі прочуханка скасовується.

— Ви також із того поріддя, яке вважає, ніби все можна владнати кулаками?

— Навпаки, я з протилежного. Але якщо галантність вимагає…

— Галантність… Не смішіть мене.

До розважання сміхом не доходить, однак я відчув, що Николіна стала більш товариською. Ми спільними зусиллями випиваємо вино, обмінюємось кількома незначними репліками, потім розраховуємося. Лише тепер — мовби досі чекала на когось, а пін не прийшов, Николіна каже:

— Я пішла.

— В мене машина. Можу вас підвезти.

Вона не заперечує.

— Ви живете з братом? — питаю просто так уже в машині.

— З якої речі? — дивується вона, ніби я ляпнув несосвітенну дурницю. Потім наказує: — їдьте прямо, а на другому перехресті звернете праворуч.

Її помешкання виявляється недалеко від центру. Коли ми під’їздимо й виходимо, я, щоб не бути зовсім нечемним, дозволяю собі випробуване нахабство:

— Я випив би кави, якби ви запропонували.

— Не хочеться варити в такий час, — відповідає Николіна. — Віскі також нема. Кока-кола — більше нічого.

— Це ж мій улюблений напій!

Будинок одноповерховий і присадкуватий, а квартира має неоціненну перевагу — окремий вихід, який раніше, коли тут жили багатії, був чорним. Николіна займає досить велику кімнату й два службових приміщення в глибині коридора. Меблі значно кращі від тих, серед яких ріс я. Старі масивні горіхові шафи, двоє крісел з давно повитираним адамашком і величезне лишаювате дзеркало в досить облупленій позолоченій рамці.

— Ви гарно влаштувалися, — зауважую я, опускаючись у крісло.

— Це все хазяйське, — пояснює Николіна. — Не мають де тримати старих меблів, тож і лишили в мене.

Николіна кидає торбинку на стіл і йде до кухні по мій улюблений напій. Гадаю, не все тут належить хазяїнам. Наприклад, оте нове, зі східним орнаментом, блискуче покривало на ліжку. Або ж нова кольорова фотографія трьох кошенят на стіні у пластмасовій рамці.

Господиня приносить склянки з рідиною кольору йоду, подає мені одну й сідає в крісло навпроти. Очевидно, вона впустила мене до хати не лише для того, щоб демонструвати свої пишні форми, але чого поспішати. Випалюємо по сигареті, випиваємо по півсклянки, коли Николіна вирішує приступити до головного.

— Хочу про щось вас попросити.

— Слухаю.

— Суща дрібниця, але для мене має значення.

— Розумію, — запевняю я, хоч іще нічого не розумію.

— Ви підібрали мене сьогодні на дорозі… Я б не хотіла, щоб хтось про це знав.

— Не бачу в тому нічого поганого.

— Нічого, звичайно, але краще хай люди собі думають, наче я була вдома. Брат також думає, що я була вдома.

— Невже хтось почне вести слідство, де ви були? А тоді ще заходяться мене розпитувати?

— Навряд, але щоб ви часом не прохопилися перед кимось.

— А якщо я вже прохопився?

— Перед ким? — вона злякано глянула на мене.

— Ні перед ким.

Просто хотів сказати, що коли таємниця така страшна, треба було попередити.

— Я ж не думала, що ви мене знаєте. Ви справді бували в «Синьому вирі»?

В «Синьому вирі» не бував. Бачив вас у нашому місті й запитав у брата, хто ви така.

— Навіщо запитали?

— Бо ви мені сподобались. Хіба не видно?

Вона не показує, що це тішить її самолюбство.

— Не переживайте, — кажу. — Те, що сталось і що може статися відтепер, умре разом зі мною.

Николіна дарує мені щось на зразок посмішки. Це зовсім не посмішка Антуанетти. Це досить відверта посмішка жінки, яка бачила-перебачила.

— Вважаєте, має неодмінно щось статися?

— Ви мені сподобались, тільки-но я вас побачив.

— І закохалися…

— Ну, цього я не сказав.

— Добре, що ви бодай щирий.

— І здогадливий, — додаю я. — Якби не підвіз вас сьогодні, де б ми тоді познайомилися?

— Правда, — згоджується вона.

Николіна морщить чоло, напружено розмірковуючи, тоді пропонує:

— Ми познайомилися з вами сьогодні в ресторані. Ви несподівано підсіли до мого столика — отак і познайомилися. Коста може бути свідком.

— Зрозуміло, — киваю я. А докуривши сигарету, зауважую: — Вам не здається — трохи незручно сидіти в цих кріслах одне навпроти одного?

Вона повільно підводиться, однак іде не до мене, а до великого дзеркала, стає, оглядає себе, оцінюючи зовнішній вигляд, а потім без попередження різко смикає замок спідниці.

Николіна роздягається не поспішаючи, з явним наміром показати мені трохи провінційний стриптиз. Вона, певно, має чималий досвід, бо робить усе невимушено і, хоч не має на собі бозна-скільки одягу, номер триває досить довго, щоб підігріти глядача до необхідного градуса.

Ну ось, маєш чудовий зразок твого типу, кажу собі з помірною дозою ентузіазму, спостерігаючи за великим перламутровим тілом, на диво білим у старому потемнілому дзеркалі, наче в застиглих водах якогось зеленавого виру. Не «Синього виру», а зеленого.

— Іди вже, чого сидиш, — каже вона, несподівано перейшовши на «ти», й ступає до ліжка.

Жду завершення спектаклю, чого ж іще, й майже забув, що незабаром і мені треба взяти участь у ньому, отже, треба теж роздягатися. Так буває, коли звикнеш реагувати найбільше очима: об’єкт перетворюється на самоціль, а ти — на глядача.

Можливо, бути глядачем не так то й погано. Бути глядачем — означає триматись на відстані, коли все здається інакшим, а часто — й кращим. Трохи пізніше, вже обіймаючи те міцне, тіло, я не можу не вдихати і його запаху, якщо можна так назвати специфічний аромат жіночої плоті, змішаний з майже вивітреним духом дезодоранту. Той запах, і той щедрий заріст, і та відверта хтивість рук і тіла, і надто чуттєве самозабуття на обличчі. Вона й від самого початку не була надто цнотливою, тепер же все це стало відвертим у своїй первинності, примружені в напівзабутті очі, широко розтулені повні вуста, що здригаються, мов у риби, яка потрапила на берег.

— Давай спати, — згодом не дуже впевнено пропонує жінка. — Мені завтра на роботу.

…Засинаємо лише над ранок, та ледве я встиг заснути, як вона вже будить:

— Чуєш, уставай, бо я запізнюся!

Дивлюсь на годинник і не вірю власним очам: уже сьома!.. Запах підсмажених грінок і кави підказує, що сніданок готовий.

— Хочу попросити тебе про одну послугу, — каже Николіна за кавою.

— Правильно, — киваю. — Послуга за послугу.

— Якщо ти так усе сприймаєш — краще не казати.

— Навпаки, кажи! Я послужливий.

— Така дрібниця, що не варто й казати… — Вона робить паузу, потім повідомляє дрібницю: — Хочу, щоб ти обміняв мені трохи доларів на бони.

— А чому ти сама не можеш цього зробити?

— Мене ж тут усі знають. Чи довго потрапити на язик пліткарям.

— Добре, — поступаюся я. — Спробую тобі допомогти. А ти не боїшся, що з твоїми доларами дремену.

— Не боюсь, уяви собі.

Вона вже зібралася виходити, замінивши салатову блузку на кремову, а темно-коричневу спідницю — на темно-сіру.

— Любиш темні спідниці.

— А нащо муляти людям очі яскравими туалетами?

— В темному здаєшся стрункішою.

— Доводиться дбати. Не в усіх же твій смак.

Вона йде на кухню, шарудить чимось і повертається з кількома зім’ятими банкнотами.

— Ось тобі долари. Скажеш там лише прізвище. Паспорта не вимагають.

— Скільки тут?

— Сто.

— Нічого не вийде, — кажу я, запалюючи першу цього дня сигарету.

— Але ж ти обіцяв!

— Сума велика. Не хочу, щоб у мене завтра вимагали письмового пояснення.

— Дурниці.

— Ненавиджу писанину ще змалку.

— Кажу тобі — дурниці. Що таке сто доларів? Дурний магнітофон коштує більше.

— Тобі треба магнітофон?

— Якби я тобі сказала, скільки чого мені треба…

— А звідки в тебе долари?

— Випитуєш, наче слідчий.

— Якщо вплутуєш мене, то мушу бути в курсі.

— Купила в однієї приятельки.

— А чому вона не дала тобі просто бонами?

— Вона теж тутешня. Тепер, мабуть, почнеш питати, звідки їх має приятелька.

— Ти здогадлива. Тільки я вже не питатиму. Взялася дурити, то дуритимеш до кінця. То чи варто питати. Коли й де зустрінемося?

— Увечері. Знову тут.

— Хочеш, одвезу тебе в «Синій вир»? — пропоную вже на вулиці.

— Хотіла б, але не варто. Чао!

І Николіна рушає до автобусної зупинки.

Ця теж не хоче афішуватися.

Обмін доларів не забирає багато часу, обідати ще рано, й мені спадає на думку зайти до Антуанетти. Через те що обідати рано, а не з сентиментальних причин. Сам факт, що я переночував у Николіни, є достатнім свідченням того, що сентиментальні причини, коли вони й були, вже вивітрилися. Лишились тільки ділові. Треба ж сказати, що в моєму рідному місті є кімната, яка завжди буде до її послуг.

Звичайно, я міг сказати це й учора, але настрій був не зовсім відповідний і, очевидно, я сподівався, що слова про кімнату при кращому настрої могли б перейти в розмову іншого характеру. Тепер ця надія розвіялася так само, як і мої почуття. Але ж вона казала, що не може вжитися з матір’ю, — а тут є ціла кімната, призначена для неї, тож змовчати про таке було б справжнім безглуздям.

Зупинивши машину на розі знайомої вулички, я йду бруківкою до будинку. Жінка, яка з’являється на мій дзвінок, не Антуанетта. Різниця в роках і схожість підказують, що це її мати.

— Я до Антуанетти.

— Входьте, — запрошує вона.

Лише провівши мене до віталеньки з двома диванами, на яких накладено безліч подушечок, вона запитує:

— А хто ви їй? Колега?

— Ні, не колега.

— Приятель?

— Це занадто сильно.

Вона дивиться на мене й намагається вгадати, хто ж я такий, тоді згадує:

— Сідайте ж!

І коли я сів, повідомляє:

— Антуанетта поїхала.

— Але ж я вчора з нею розмовляв.

— Учора ще була, а вночі поїхала.

Вона й досі стоїть, вивчаючи мене. Антуанетта вдалась у матір, але риси цієї жінки якісь м’якші, щоб не сказати банальніші. Можливо, причина — її повнота, а може, вираз відвертості, характерний для товариських людей. Не знаю, скільки їй ще до п’ятдесяти — це такі делікатні подробиці,— однак вона добре збереглася. Досить повна, а це запобігає появі зморщок. І, певне, належить до тих людей, що вічно бідкаються, тим самим полегшуючи собі переживання труднощів. Звичайно, так вони перекладають тягар на спини інших, але це вже деталі.

— Для чого вона вам? — не перестає розпитувати мати.

— Не для чогось поганого. Хочу їй допомогти.

Не знаю, як жінка витлумачила мої слова, однак вона робить підбадьорливий жест і промовляє:

— То поможіть же їй!

Потім опускається на стілець навпроти мене й запитує:

— А як саме гадаєте допомогти?

— Знайшов для неї кімнату.

Мої слова не викликають у господині особливого ентузіазму.

— Та вона ж має кімнату.

Її повна рука робить короткий жест у напрямку суміжних дверей.

— Наскільки я зрозумів, вам важко жити разом.

— Лише з її вини. Через нерви Антуанетти.

А втретє вже казатимуть, де ж пак, усі на тебе нападають, усі тобі винні. Правдолюбна!

Вона підходить до вікна, виглядає, потім знову сідає на своє місце. Рухається досить легко, як на свої кілограми, під тонкою сіро-голубою сукнею вгадується корсет, що приховує надмір плоті.

Очевидно, зібралася кудись іти. Волосся темніше від Антуанеттиного, високо підібране, а обличчя ледь-ледь відсвіжене косметикою. Збиралася кудись іти, але гості в цьому домі, мабуть, справді, бувають рідко, то скористалася з нагоди вилити душу.

Господиня гасить сигарету в малесенькій латунній попільничці, дивиться на мене й запитує:

— Ви зі своєю матір’ю сваритеся?

— Та ні. Вона померла.

— А я ж, бачите, жива. Щоб було Марії з ким сваритися. Як вона тут — одно сваримося. — Пригадавши мої слова, сказані на початку розмови, вона говорить майже категорично: — Ви справді повинні їй допомогти!

Очевидно, господиня по-своєму витлумачила мої наміри, бо те речення прозвучало трохи не запрошенням до шлюбу.

— Я зроблю все, що в моїй спромозі,— обіцяю я. — Але треба поговорити з нею.

— То поговоріть.

— А де вона?

— Поїхала до Мари. Кілька днів тому Мара подзвонила, що знайшла для неї тимчасову роботу, вона ніби й не хотіла їхати, але вночі взяла щось у голову й поїхала. У неї все так раптово.

— А де та Мара живе?

Господиня називає недалеке місто й намагається розшукати адресу. Схоже, вона вважає, що й для неї ще не все втрачено, бо рухається не ходою літньої жінки, та й елегійний тон розмови має певний відтінок кокетства.

— Ось вам адреса.

Я записую й підводжусь.

— І всі читає, читає,— повертається мати до свого.

— Це добре, коли читає. Менше часу на сварки.

Не почувши мого зауваження, вона відчиняє двері суміжної кімнати й показує:

— Ото бачите — книжки, книжки, вся кімната в книжках!

Ну, не зовсім уся. Я бачив і більше книжок, зібраних докупи. Книжки Антуанетти в кутку на двох етажерках, романи, головно перекладні. Впадають в око Достоєвський і Толстой. Достоевський пошарпаний — його читали значно більше.

— Страшенно очитана! — чую голос матері.— Але що з того…

«І все читає, читає…» Але я не маю чого читати, до того не смертельно стомився. Нашвидку перехопивши в закусочній, зважуюся пошукати щастя в готелі.

Мені щастить.

З готелю виходжу, коли вже вечоріє. Йду випити кави для бадьорості, а потім — до Николіни. Цього разу пішки. Нехай відпочине московський коник.

Вона відчиняє, але не відразу, спершу ледь прохиливши двері, щоб побачити, хто прийшов.

— Кого де ти боїшся? — питаю заходячи.

— Чи я знаю, хто може прийти? Наступного разу дзвони чотирма короткими.

— Кого ти боїшся? — повторюю знову.

— Брата, якщо вже так хочеш знати.

— А за що він тебе переслідує?

— Родинні справи.

Вона, мабуть, щойно купалася, бо на ній білий купальний халат, а на голові смішна пластикова шапочка.

— Чого ти смієшся?

— І не думав. Просто в тебе чудова шапочка.

Николіна скидає шапочку, кладе на крісло, потім стріпує чорнявою головою, і її зачіска набуває свого звичайного вигляду. Розкішне волосся, хоч і без золотавого відтінку. Поклавши бони на стіл, я сідаю в друге крісло.

— Ну як, страшно було? — питає вона, ховаючи бони в торбинку.

— Іноді страшно стає пізніше.

— Боягуз. Пізніше теж нічого не буде. Я ж тобі казала: тут усе гаразд.

— Приятелька?..

Вона вдає, ніби не чує.

— Чи та приятелька з «Синього виру»?

Замість відповіді Николіна питає:

— Кави хочеш?

— Якщо й ти питимеш.

— Я — ні. Цієї ночі хочу виспатись.

— Тоді не треба.

— Їсти хочеш?

— Та дякую.

Вона забирає шапочку з крісла й сідає сама.

— З тебе добра господиня, — зауважую. — Шлюб тебе не вабить?

— Як згадаю маму — аж ніяк.

— А хто була твоя мати?

— Мати-героїня.

— В розумінні?

— У прямому розумінні.

Вона підносить гарну білу руку й розчепірює пальці.

— П’ятеро народила, п’ятеро! Якби мій батько не втомився стругати, то могло бути й десятеро.

— Ти була якою?

— Останньою.

— Останню найбільше пестять.

— Якраз! Коли мама померла, довелося прислуговувати всім. Повна хата чоловіків — і одна десятирічна служниця.

Потім, вирішивши пом’якшити сказане, Николіна уточнює:

— По суті, було три на три. Два найстарших учились, а третій готувався вступати. Батько носив горби з базару, ми з Драганом удвох усе робили.

— Драган — це не той, учорашній?

— Той.

— Значить, ви пожертвували собою заради тих, що з вищою освітою?

— А як же інакше? Люди з вищою освітою належать до першого сорту.

— А чому ти не пішла їхнім шляхом?

— Еге ж! Як я могла прибирати в хаті, мити посуд і отримувати «шістки»? Найперше, що я зробила, закінчивши гімназію, це сіла на поїзд і поїхала.

— Куди?

— До Драгана. Він зірвався ще раніше й улаштувався офіціантом. Я сподівалася, Драган мені допоможе, та де там! Добре, хоч сама можу дати собі раду.

— Тобі не бракує даних.

Вона невдоволено зиркає на мене й цнотливо загортається в халат.

— Я ж працюю. Після того домашнього стажування…

— Звари все-таки каву, — прошу я.

Потім іду до кухні, щоб скласти їй товариство й дослухати історію. Николіна змінила три заклади, керуючись девізом «Риба шукає де краще». Очевидно, вона досить люб’язна й симпатична, щоб забезпечити собі: чайові, можливо, достатньо груба, щоб відшити тих, котрі домагаються більшого.

— Чоловіків до ліжка — хоч греблю гати. Не знаю, як там у Софії, але тут, у нас, як трохи щось дозволиш, то виставлять тебе шльондрою, а з такою вивіскою… І нащо мені йолоп, що потім хизуватиметься або, переспавши, вранці вимагатиме купити йому за це джинси.

— Отже, сама живеш?

— Не скалься. Я такого не казала. Але коли ходиш з одним, це вважається коханням, і не виникає проблем.

— А якщо почнеш і з другим?

— То й що, як почнеш? Аби не щодня. В коханні також бувають аварії. Хіба я винна? Аби лиш не щодня.

Просторікуючи, вона, однак, не забуває кидати оком на джезву і встигає вчасно відставити її з вогню. Тоді наливає в чашку й подає мені.

— А як же з коханням? — питаю я, коли ми знову переходимо в крісла й закурюємо.

— Кохання? — Вона зневажливо випускає з повних уст цівку диму. — Я теж пережила це глупство, доки зрозуміла, що з нього як з козла молока.

— Не визнаєш кохання?

— Визнаю симпатію. Один тобі подобається, інший не подобається, оце визнаю. Та що з цього? Все — поки роса спаде. Або пияком виявиться, або хамом, або ревнивцем.

— А теперішній який?

— Це я маю в тебе спитати, — відповідає Николіна, не дивлячись на мене. — Це ж ти теперішній.

Потім додає, знову підвівши на мене темні очі:

— Щастя твоє, що я вільна.

— Давно?

Вона відповідає не відразу. Згодом щиро визнає:

— Від учора.

— Тільки-но розлучилися, аж тут і я?

— Десь так і вийшло.

— Що ж то була за цяця?

— Ти собі не уявляєш. Усе вкупі: й п’яниця, й хамло, й ревнивець. Я б його давно прогнала, якби не бізнес.

Вона гасить сигарету в попільничці, яка, очевидно, також не належить господарям, бо досить нова. Це череп’яна боксерська рукавичка.

— Ви, чоловіки, всі одним миром мазані,— стомлено каже Николіна. — мСтарі ні до чого не придатні, а молоді — хами.

— А я до яких належу?

— Ще не розкусила.

І, хтиво посміхаючись, вона шепоче: Підійди-но ближче, я тебе розкушу…

Я підходив і ближче, й навіть зовсім близько, але все ж по якомусь часі подумки побажав Николіні приємних сновидінь і рушив до готелю. Й дуже доречно, бо вранці адміністраторка повідомляє мене крижаним тоном:

— Вам лист.

Одного погляду на лист вистачає, щоб зрозуміти, чому її голос такий крижаний: це оповістка. Сьогодні о десятій годині ранку треба з’явитися до слідчого Цанева. А Николіна торочила, нібито нічого страшного не буде. Все ще попереду, не дійшло б тільки до плачу й скреготу зубовного, як сказано в тітчиному Євангелії.

Виходжу й тиняюся тротуарами, тупо розглядаючи вітрини, і думаю про наступну зустріч. Причина оповістки сумнівів не викликає. Я нікого не переїхав, не встрявав у вуличну бійку. Отже, тільки долари. Але чому — долари?

Я назвав вигадане прізвище й вигадану адресу, а мені того ж дня надіслали оповістку. Виходить, за мною стежили? З якої речі? В такому разі — стежили за Николіною. Я віз її «Москвичем», висиджував з нею в ресторані, переночував у неї вдома, а наступного ранку пішов міняти долари. Якщо все було саме так, слідчому лишалось тільки взяти бланк і під копірку заповнити мені оповістку.

Ранок уже не видається таким сонячним. Людей біля крамниць більшає. Годинник показує близько десятої. Час рушати.

— Кімната номер шість, перший поверх, — кажуть на прохідній, заглянувши в оповістку й узявши паспорт.

Кілька хвилин стою коло дверей шостої кімнати. Тоді черговий міліціонер велить зайти.

Заходжу. Нарешті просвіток серед похмурого дня. Я не кажу про скупе світло, що цідиться крізь вузьке старомодне вікно, затінене акацією. Професійно насуплений чоловік за столом — мій колишній однокласник Спас Цанев.

— Яка приємна несподіванка, — кажу я.

— Була б іще приємнішою, якби ми зустрілись в іншому місці,— сухо відповідає слідчий.

— Пам’ятаєш, Спасе, ти дав був мені віднести Лалеву топаз і сказати, ніби знайшов його над монастирським джерелом, і Лалев страшенно здивувався, а той топаз твій батько привіз із Москви.

— Пам’ятаю. Багато чого пам’ятаю. Але спогади — потім. Тепер я мушу тебе дещо запитати. Сідай-но.

Він киває на стілець перед столом, твердий і незручний стілець, призначений зовсім не для приятелів.

«Багато чого пам’ятаю». Це, певно, натяк, що наші спільні спогади не обмежуються топазом. До топаза можна було б додати ще й той день, коли Спас запропонував мені вступити до комсомолу.

— А нащо вступати? — сказав я. — Хоча можна і вступити. Двома-трьома зборами більше — яке це має значення.

— Для тебе комсомол — це двоє-троє зборів?

— А що ж іще? Що ви мені, переконання вручите? Переконання я маю й без комсомолу.

— Ну, якщо ти все маєш… І якщо думаєш лише про те, що маєш, а не про те, що повинен, то нема чого й говорити.

«І ти маєш рацію, — подумав я. — Але якщо вважаєш, що нема чого говорити, то нащо говорити?» По суті, я дозволив тоді своїй упертості взяти гору, й ми розійшлися насупившись. А він і завжди був такий, трохи насуплений. Тепер, бачачи Цанева за столом, думаю, що саме тут його місце. Може, і в гімназії він був такий насуплений, бо передчував, яка служба його чекає.

— Нам стало відомо, що ти обміняв долари на бони, — починає Цанев.

— Так.

— Звідки в тебе долари?

— Від тітки.

— А в тітки?

— Цього не знаю.

— То доведеться її спитати.

— Це важко буде зробити. Вона померла.

Він кинув на мене короткий гострий погляд і змінив платівку.

— Навіщо міняв долари під вигаданим прізвищем?

— Щоб уникнути цієї розмови.

— Та, бач, не пощастило.

Ну що йому заперечиш? Цанев знову дивиться на мене, і в його очах проглядає глузування.

— Не думай, що покійниця тобі поможе. Хоч ти і в траурі, маємо право притягти тебе за приховання спадщини.

— Якої спадщини? Отієї сотні нікчемних доларів?

— Для закону сума не має значення.

— Я відмовився від спадщини.

— Ще гірше. Тоді, виходить, ти привласнив чужі долари.

— Ну, гаразд, привласнив. Тільки не розумію, чому ти мене печеш на повільному вогні. Обмінювати ж долари нібито дозволено, а коли обмінюєш — вскакуєш у халепу.

— Ти серйозно вважаєш, наче йдеться тільки про валюту? — запитує Цанев, дивлячись на мене так само глузливо.

— Може, я вбив когось?

— Хіба я знаю? Якщо не ти, то хтось інший убив.

Я вражено дивлюся на нього, тож він питає:

— Ти що, не читаєш газет?

— Читаю центральний партійний орган.

— Не завадило б переглядати й місцеву пресу, — зауважує Цанев, — І хоча не слід розкривати фактів, скажу тобі: два дні тому поблизу корчми «Під тополями» важко побито громадянина Рангела Крумова. Зараз він у критичному стані. А працював Рангел Крумов касиром у «Синьому вирі».

Ці заклади, думаю, тобі відомі.

— Лише «Синій вир».

— Це теж немало. Особливо коли згадати, що офіціантами в «Синьому вирі» є Драган Симов і його сестра Николіна Симова. Чи й ці імена тобі незнайомі?

— Ну, цих двох я знаю.

— А коли знаєш, то нащо прикидатись ображеним?

Раптом змінивши тон, Цанев запитує: — А де ті бони?

— В мене.

Я чекаю, що він звелить: «Покажи!»

У відповідь на що я приготувався старанно повивертати всі свої кишені й аж тоді здивовано вигукнути: «їх нема». Але Цанев мовчить. Можливо, підозрює, яку сценку я йому приготував. А може, зглянувся. Або ж вичікує, щоб я остаточно потонув.

Погляд його чорних очей пильний і важкий. Добре, що він не зловживає ним, а дивиться поперед себе чи вбік. Добре, та не зовсім. Коли хтось пантрує за тобою, ти насторожений і уважний. А цей тебе заколисує, й коли ти розслабився й не ждеш удару, чорні очі раптом утуплюються в тебе й пронизують наскрізь.

— Облиш ці підступні погляди, — кажу я. — Мовби ми не знаємо один одного ще зі школи.

— Бачиш, і я думав, що знаємо, а тепер, виходить, що ні.

Рівний ніс, вольове підборіддя, різкий профіль. Я давно знаю, що Цанев не з поступливих. Надягни йому шолом — і буде чистісінький герой Троянської війни. Обличчя темне, але не від засмаги. Швидше — від печінки. Бо білки очей теж трохи жовтаві.

— Щось мені твій вигляд не подобається, — кидаю я йому, — 3 печінкою часом не маєш клопотів?

— Мав, — киває Спас. — Однак зараз у тебе клопотів більше, тож перестань жартувати. Я тобі не математичка.

— І математичку пам’ятаєш?

— Багато чого пам’ятаю, казав же тобі. Але давай повернемося до нашої теми.

— А закурити можна? — питаю лагідно.

— Тут не курять, — відрубує він, та незабаром поступається: — Ну, та вже кури.

Зиркнувши на мене з-під лоба, Цанев дивується:

— І чого ти взявся рятувати її?

— Якщо людина потрапила в халепу, хтось же мусить допомогти?

— Для цього є адвокати.

— До адвокатів навряд чи дійде справа.

— Чи не вирішив одружитися?

— Тільки цього бракувало. Я просто переконаний: у цій історії дівчина — просто пішак. Якщо взагалі причетна до неї.

Він мовчить, і я, підбадьорений цим, додаю:

— Пам’ятаєш, як мене колись переслідувала наша кобра? Так була допекла, що я на все життя зненавидів математику. Навіщо оздоблювати людей? Може, краще їм допомогти?

Він замислено дивиться у вікно. М’яке світло, проникаючи крізь акацію, надає його обличчю зеленавого відтінку, від чого він здається зовсім хворим. У напівмороці кабінету я не зміг би його сфотографувати без спалаху. А зі спалахом зелений відсвіт пропаде.

Спас Цанев обертається й знову поглядає на мене, але вже не так суворо.

— Не знаю, чи ти одружишся з нею, чи ні, але, без сумніву, на гачок упіймався.

Він чекає, що я відповім, оскільки ж я мовчу, веде трохи твердіше:

— Коли можемо допомогти, ми робимо це й без вказівок. Мусимо працювати не за твоїми порадами, а за тією книгою, в якій зібрано закони. Вони обов’язкові для нас, для твоєї Николіни й навіть для тебе самого.

В голосі Цанева з’явились навіть нотки погрози, але я не дуже цим переймаюся. Якщо говорить про допомогу й одруження, розмова не зовсім офіційна. Принаймні тепер. Бодай на сьогодні.

Ледве дійшовши до головної вулиці, потрапляю в дощ. Я стою під тентом якогось магазину й вивчаю пейзаж — за допомогою апарата, звичайно. Кажучи «пейзаж», маю на увазі людей, бо я не майстер краєвидів. Ось жінка іде підбігцем, потерпаючи за нову сукню. Клац. Інша прикриває зачіску розгорнутою газетою. Клац. Похмурий дід розкриває парасолю. Клац. Дві пари дівчат і хлопців підскакують, побравшись за руки й підставивши небу мокрі обличчя. Клац. Вічне диво й вічний подив, як одна й та сама подія може викликати стільки різних переживань.

Використавши чергову касету, заходжу до кав’ярні попоїсти. Я мав би бути голодним, якщо взяти до уваги, що й не снідав, але не відчуваю голоду. Той похмурий Спасів погляд одбив мені всю охоту до їжі.

Дощ давно перестав. Виходжу на вулицю. Під червневим сонцем тротуари сохнуть ураз. Вітер розвіяв темні дощові хмари, але не мій настрій. Що більше думаю, то більше переконуюся, що побачення з Цаневим не буде останнім. Він просто дав мені відстрочку, аби побачити, що буде далі. Якщо був замах і Николіна причетна до нього — за нами всіма напевно стежать.

Тепер думатиму тільки про фотографування, кажу собі, заходячи до парку. Ліниво блукаючи алеями, я час від часу, аби не привертати уваги обраного об’єкта, сідаю на лаву, вже висохлу після дощу. Хоч мені й не до фотографування, та поступово пристрасть заволодіває мною й неспокій ніби стихає. Ловлю у кадр двох дідів. Обидва порозгортали газети, але в цей момент не читають, а, посхилявши голови один до одного, коментують прочитане. Наступна пара зовсім іншого типу. Хлопець і дівчина, а точніше — конфлікт. Дівчина сидить на лаві спиною до мене, а хлопець — обличчям, бо він сидів задом наперед, спершись ліктями на спинку і втупившись поперед себе сердитим поглядом. Для наступного кадру підстерігаю усміхнене обличчя молодиці. Вона в темних окулярах, а в них відбивається дитина, що стоїть навпроти. Ловлю й інші обличчя — на тлі рясної паркової зелені, під маківками барвистих парасольок або коло сріблястих струменів фонтана. Цей наш світ кольоровий. На відміну від кошмарів.

Наблукавшись парком, звертаю у вулички старого міста, не для того, зрозуміло, щоб знімати архітектурні пам’ятники нашого відродження. На струхлявілій веранді сидить бабуся з дитям на колінах, а контраст між її покраяним зморшками обличчям і чистим личком дитяти такий, що слова зайві; не знаю, чи ви це помічали, але найцікавішим у фотографії є звичайно саме те, чого не можна розповісти словами. В іншій потемнілій від часу дерев’яній хаті в рамі вікна бачу молодицю, яка щойно вдягла барвисту літню блузку, а свіже обличчя над цією яскравою плямою так вирізняється на темному тлі інтер’єра та чорно-брунатних стін хати, що й тут даремно шукати слів.

Знімаю й трьох квартальних пліткарок, що сидять біля воріт. Квартальні пліткарки в епоху телевізора — це справді дивина, хоча не така-то велика, бо телебачення рідко інформує про те, що відбувається на подвір’ї наших сусідів.

На подвір’ї, яке я фотографую останнім, не відбувається, по суті, нічого. Літній чоловік розсівся на лавці під витким виноградом, біля нього лежить капловухий пес такого ж похилого віку. Обидва мирно гріються на сонечку, поринувши в мудре споглядання, і з плином років у виразах людини й собаки з’явилося стільки схожості, що її варто увічнити.

Увічнити — для чого? Таке питання ми ставимо перед собою найрідше. Це однаково, що, коли я справді люблю Антуапетту, питати — для чого. Може, й не розумно, але при великому почутті питання про його мету недоречне. В цьому допитуванні завжди вчувається відтінок корисливості, а велике почуття безкорисливе. Мабуть, разом з тонкощами фаху, які самі собою — гола техніка, я перебрав од свого вчителя Сиракова і його велику пристрасть.

Сираков — це той, до кого колись кінорежисер і оператор послали мене з рекомендаційною запискою. Відлюдькуватий тип. Мій Старий, при всій його мовчазності, здався б проти Сиракова балакуном. У роки, коли й діти невтомно цвіркочуть, мов телевізійні диктори, Сираков дотримувався вірності давньому правилу, за яким мовчання — золото. Його красномовність переважно зводилася до «так» і «ні». Якщо котрогось дня він бував трохи говіркішим, то казав «не знаю», «можливо», «не думав про це». Навіть якщо доводилося щось комусь розтлумачити по роботі, слова з нього все одно не лились потоками.

— Ти тримав коли апарат у руці? — запитав він, коли я прийшов до нього з рекомендаційною запискою.

— У мене є власний апарат, — відповів я не без гідності.

— Якої марки?

— «Вельгафлекс».

— Добра штука.

— А що, погана? — перепитав я, вловивши в його інтонації щось підозріле.

— Поганих фотоапаратів нема. Є погані фотографи.

На цьому наша розмова скінчилася, й мене послали до лабораторії заступати ту вагітну.

Тепер, згадуючи наші перші спільні поїздки, просто дивуюся, як я стільки навчився в такої мовчазної людини. Він дав мені товсту книжку «Малоформатна фотографія» й сказав:

— Читай, але придивляйся, як я роблю. Фотографії з книжок не вчаться.

Не думаю, що він узявся вчити мене, аби лише догодити приятелям. І не через те, що був переобтяжений роботою. Роботи не бракувало, однак вона не була йому тягарем. Тягарем була швидше апаратура. Тож і в нього я мав стати насамперед носієм.

Взагалі фотоапаратура не така громіздка, як у кінярів, але Сираков ніколи не вішав собі по три камери на шию, а на плече — торбу з об’єктивами й фільтрами. Він любив почувати себе вільним, тримаючи один-однісінький апарат у руках, щоб мати можливість зосередити всю свою увагу на об’єкті. До багажника він тягся лише тоді, коли потребував іще чогось. Мабуть, не варто пояснювати, що «багажник» був у мене на плечах.

При всій своїй мовчазності, він усюди мав знайомих і не боявся відряджень. Нас посилали на різні об’єкти, не цікавлячись, як ми туди дістанемось, але для Сиракова це не було проблемою. Він завжди вмів протиснутися в чужу редакційну машину.

— А ось і Сираков, — озивався хтось. — Буде з ким помовчати.

Спостерігати за його роботою було справжнім задоволенням. Його неповоротке тіло набувало рухливості, сковані рухи ставали легкими, сонне обличчя оживало, Сираков ставав енергійним, точним і вправним, але ніколи не поспішав і не метушився. Впевненість віртуоза. І реакція досвідченого мисливця. Мисливця в полюванні за миттю.

Високий зріст давав йому змогу фотографувати у натовпі, не шукаючи підвищення. Обличчя в нього було худе, засмагле, помережане характерними зморшками, мов у бедуїна. Темні очі його, звичайно сонні, в роботі ставали несподівано пронизливими. В роботі, зрозуміло, а не за чарчиною виноградної горілки.

Він був ловцем і, як кожен ловець, наповнивши торбу дичиною, не гребував скропити успіх. «Змастимо апаратуру», — казав Сираков. А що йшлося про живу апаратуру, то змащування здійснювалося виноградною. Перші дві чарки пропадали зовсім намарно — для мене, хочу сказати, — бо Сираков усе ще мовчав і на всі мої запитання здебільшого відповідав «так» або «ні».

Лише за третьою він ставав трохи говіркішим. Я поспішав скористатися з цього, оскільки тривалість сеансів була суворо обмежена: п’ять чарок — ні більше ні менше. Якби я мав складати йому компанію у виноградній, то, мабуть, так би набрався, що навряд чи запам’ятав би бодай крихту з тієї науки. Але Сираков забороняв мені наслідувати його в чаркуванні.

— Ще маєш час, навчишся, — казав він.

І замовляв для мене пиво.

Казали, він розлучений, однак я не певний. Я не мав уявлення, де він живе і з ким живе, але в нього таки не було дружини, принаймні в той час, бо якось за п’ятою чаркою Сираков сказав:

— Якщо маєш фотоательє, то можеш мати й дружину. Але якщо завжди в дорозі, як ось ти або я, то краще жити самому.

— Самому нудно.

— То ставай рогоносцем! Крім апаратури, тягатимеш іще й роги.

Приводом до цих розмірковувань було моє зауваження про жінку, яка пройшла повз нас. Чи тому, що вже була п’ята чарка, чи та особа справді заслуговувала на увагу, Сираков навіть удостоїв її поглядом, але це зовсім не пом’якшило категоричності його висновку:

— Тоді носи роги!

— Кажуть, і ви цікавилися слабкою статтю, — насмілився докинути я. — Нібито фотографували різних манекенниць…

— Дурна забавка, — махнув рукою Сираков. — Не манекенниць, а їхні сукні.

— Але в сукнях жінки.

— Фальшиві обличчя, фальшиві пози. Сама фальш.

Він подивився на мене темним поглядом, наче зважував, чи вистачить мені розуму збагнути це, а потім додав:

— Якщо на фотографії нема життя — кидай її в кошик.

— Тоді багато чого опиниться в кошику.

— Ото й добре.

Він затягся цигаркою й разом з димом видихнув одну зі своїх скупих порад.

— Не шукай красивих об’єктів. Лови життя, хлопче. Воно саме собою красиве.

Сираков умів зловити мить життя, хоч робота його часто виявлялася марною. Деякі його найкращі фотографії, не вміщаючись у звичні рамки, так і не побачили світу. Але це його не надто бентежило. Він не збирав своїх публікацій, не зберігав гарних робіт, часом не цікавився навіть позитивним відбитком після того, як проявлявся негатив.

Був безкорисливий, мов мисливець, який тішиться дичиною, а не печенею.

Практичні уроки, які він мені вряди-годи давав, були досить своєрідні.

— Сфотографуй оту молодицю, — сказав Сираков.

До нас підходила запнута білою хустиною жінка з двома кошиками квітів, очевидно, несла продавати.

Знайшовши потрібну діафрагму й відстань, я зафіксував витримку, приготувався, та Сираков перебив:

— Що ти зніматимеш?

— Та молодицю ж.

— Із таким об’єктивом і на такій відстані вийде мурашка, а не молодиця.

— Ну, захоплю й пейзаж.

— Буде пейзаж із молодицею — чи молодиця з пейзажем?

Я мусив зачекати, поки жінка підійде й займе більшу частину кадру: Але Сираков не чекав.

— Яка в тебе діафрагма?

— Вісім.

— Витримка?

— Двісті п’ятдесят.

— Постав п’ятсот.

— Я гадаю…

— Нічого гадати. Маєш експонометр.

— Ви ж працюєте із чорно-білою й без експонометра.

— Колись і ти працюватимеш.

Тим часом жінка підійшла зовсім близько. Я змінив витримку й знову підніс апарат, щоб ухопити бодай частину постаті, але Сираков знову мене перебив:

— Тепер треба коригувати відстань.

Доки я міняв відстань, жінка проминула нас і пішла далі.

— Молодиці вже нема, — сказав учитель.

— Бо ви мене збили…

— Яка в тебе плівка?

— Двадцять дін.

— Значить, нічого б і не вийшло.

— Чому?

— Занадто контрастна. Хіба ти не бачив, яку тінь кидала на обличчя хустка?

Отак він учив мене всіх тих подробиць, від характеру знімка до властивостей матеріалу, усіх тих дрібниць, без яких фотографія стає пустопорожнім клацанням. Але такі уроки трапляються рідко, бо Сираков був неговіркий. «Дивись і вчися», — ось до чого найчастіше зводилися його поради.

Передостанній раз я бачив його того ранку, коли він прийшов повідомити, що лягає в лікарню. Через свою небалакучість Сираков навіть не сказав, яка хвороба. Пізніше ми довідалися: цироз. Я пішов до нього в лікарню. То було останнє наше побачення, хоч не знаю, наскільки доречне це слово.

Сираков був у такому стані, що вже нікого не впізнавав.

Так відходять ветерани нашої справи. Зникають і відходять у непам’ять, як їхні знімки. Хто про них згадає в наш час, коли апарати тепер у кожного…

«Мамо, а його немає»…

Я витратив усю плівку, тож не лишається нічого іншого, як підійти до ресторану на головній вулиці й випити кави. Тільки-но я встиг сісти за столик знадвору, дивлюся — Спас Цанев.

— Чи дозволиш такому непевному типові почастувати тебе кавою? — питаю я.

Він вагається, перш ніж сісти, й каже:

— Коли так ставиш питання — нічого робити.

Гадаю, Цанева тут знають досить добре, бо офіціантка відразу ж підбігає й бере замовлення. Впізнала його й адміністраторка з готелю, бо здивовано глянула на нас обох, проходячи мимо.

— Може, це ще одна твоя знайома? — Кидає Спас, по-своєму витлумачивши подив дівчини.

— Ні. Це адміністраторка з готелю. Сьогодні вранці вручила мені твою оповістку. Мабуть, уже півміста вважає мене небезпечним злочинцем.

— А хто тобі винен? — сухо відказує слідчий. — Сам устряв куди не слід.

— Газети тільки й пишуть: не будьмо бездушними і байдужими.

— Відколи ти її знаєш? — цікавиться Цанев.

— Оту з готелю?

— Ні. Іншу.

— Від позавчора.

— І що можеш про неї сказати?

— Майже нічого.

— Але це не заважає тобі рятувати її.

— Ну, Спасе, коли людина потопає, хіба спершу вимагають у неї документ про благонадійність, а потім кидаються на допомогу?

— Хто тобі сказав, що вона потопає?

— Ніхто. Я просто сам це відчув. Того вечора, коли ми з нею сиділи в ресторані, підійшов її брат. Я не знаю, про що вони говорили, але настрій у неї зіпсувався. А вчора сама казала, що боїться брата.

Не знаю, наскільки цікава йому моя інформація, і все-таки Цанев нашорошує вуха. Добре, що в цю мить офіціантка приносить каву: можна помовчати. Однак пауза не триває довго. Тільки-но дівчина відійшла, Спас питає:

— А що тобі відомо про ті долари?

— Нічого.

Він недовірливо дивиться на мене:

— Рятівник! Хіба тобі не зрозуміло, що, захищаючи одну сторону, завдаєш шкоди другій?

— Так, але це тоді, коли конфлікт виникає між двома людьми. А коли з одного боку людина, а з другого — якийсь параграф…

— А на більше в тебе розуму не вистачає? — бурмоче Цанев. — Людина й параграф — це абсурд. Є інтереси проти інтересів. Те, що ти називаєш параграфом, — це інтереси держави. Дбаєш про одну людину, а народ маєш за ніщо.

— Ну, ти загнув! Коли хтось там заліз у касу — справа ясна. Але якої шкоди завдала народові якась там Николіна?

— Щоб відповісти на це запитання, зараз у «Синьому вирі» роблять ревізію.

— Ну, гаразд. Припустімо, Николіна приховала якийсь долар. Якщо її порушення виразити певною сумою, а потім цю суму поділити на вісім мільйонів…

— Озлоблення на математичку, однак, не заважає тобі робити тонкі розрахунки, — зауважив Спас, — Я вже казав: розмір суми не має значення. Він впливає на міру покарання, однак не скасовує його зовсім. Взагалі, якщо ти візьмешся тлумачити закони, а я — робити фотографії, що вийде?

— А де тоді турбота про людину?

— Вона саме в тих параграфах, які тобі не подобаються, — відповідає Цанев. — Фантазером ти був, фантазером і лишився.

— Напевно. Бо заходився сперечатись із юристом.

— Сказав би тобі щось і не як юрист, але то вже твоя особиста справа.

— Все-таки скажи.

— «Турбота про людину», так? Але що ти маєш на увазі: душу чи тіло? Взагалі спитати б тебе: якби ота Николіна була горбатою бабою…

Він, ясна річ, зовсім не вагається, що добре видно з виразу його обличчя. Вагаюся я. Я думаю, що допоміг би, мабуть, і горбатій бабусі, перевів би її через вулицю чи підніс торбу, але навряд чи дозволив би вплутати себе в історію з доларами.

— Хитрун ти, Спасе, — визнаю я.

— Я хитрий, а ти дурня клеїш, — відповідає він.

Я не сумніваюся — він мене добре знає. Навіть краще, ніж я сам себе.

Я зовсім не розраховую на давню дружбу. Спас Цанев належить до тих, для кого дружба — дружбою, а служба — службою. В нього не схибне рука вліпити мені статтю, якщо належатиметься. Отож треба, щоб до цього не дійшло.


Я чотири рази коротко натискаю на кнопку дзвінка, й Николіна впускає мене до хати.

— Ти давно вдома?

— Ще від обіду, — відповідає вона.

Голос її холодний, а погляд недовірливий, наче ми вперше бачимось.

— Ти хіба не працюєш?

— Їздила, але в нашому «Синьому вирі» тепер порядкують інші, а нам дали відпустки.

— Знаю, там ревізія, — відповідаю я недбало.

— Ти багато чого знаєш… — каже Николіна, а тоді з притиском цідить: — Лягавий!..

— Хто тобі сказав?

— Було кому. Цілий ранок сидів у міліції, а по обіді хлебтав каву з тим слідчим.

Отак воно в малому місті. Відомо все про всіх.

— Не мели дурниць, — боронюся я, сідаючи в крісло. — Якби я насправді був лягавий, хіба б афішувався перед усім містом, п’ючи каву із слідчим? Він мій давній приятель.

— І тому ти пішов до нього в гості у міліцію?..

— Не пішов сам, а мене викликали. Оповісткою. Чи той, хто тебе інформував, не вважав за потрібне згадати про це?

— Якою оповісткою? — питає Николіна, тамуючи переляк.

— Такою! Кольоровою. Розпитували про твої долари.

Вона дивиться на мене стурбовано й недовірливо.

— Тебе всі звуть Николіною?

— Називають і Ліною.

— А чому ти мені не сказала? Николіна — дуже довге.

— Облиш, — відмахується жінка. — Розказуй, не сотай мені нервів.

Вона сідає у крісло навпроти. Цього разу на ній немає ні смішної шапочки, ані купального халата. Блідо-сіра блузка й темно-сіра спідниця, добре заповнена опуклостями. Очевидно, зібралася кудись іти.

— Хотіли знати, звідки у мене тих сто доларів. Я сказав, що мої.

— Справді так сказав? — дивиться на мене Николіна, неспроможна повірити, що хтось здатний на такий жест.

— А як інакше? — Питають, хто тобі їх дав. Тітка. А де тітка? Кілька днів тому померла.

— Ти чудо! — вигукує жінка.

— Не поспішай, ще не все. Ти ж знаєш, вони мають список запитань і шкварять по ньому. Наступне питання було — де бони?

— А ти?

— Сказав, що вони в мене.

— Отак і сказав?

— Факт, сказав. Але завтра вони можуть сказати конкретніше: покажи! Отже, треба, щоб ти мені їх дала.

Вона винувато дивиться на мене й безпорадно розводить руками:

— Їх уже немає…

— Як немає?

— Та так… Віддала братові.

Виходить, гра розвивається точно за передбаченнями слідчого. Ця дурепа сама демонструє свої контакти зі мною і тим негідником Драганом.

— Ну й заварила кашу, — визнаю я.

Ліна морщить лоба. Неважко вгадати, які думки витають під тими зморшками.

— Спробую дістати інші бони.

— Щоб загрузнути ще глибше?

Доводиться пояснити їй деякі елементарні речі. При обміні номери бонів обов’язково записують. Якщо немає можливості показати ті самі бони, краще не показувати нічого. Інакше я не тільки не виплутаюся з цієї історії а й потраплю в іншу: як і звідки дістав нові бони.

— Цанев сьогодні не вимагав їх у мене. Це шанс. Але ним треба вміло скористатися, доки є час.

— Я спробую забрати їх у Драгана, — вирішує Ліна. — Хоча це непросто…

— А нащо ти взагалі йому їх віддала?

— Бо вони Драганові.

— Не бреши!

Николіна не відповідає. Її збрижене чоло знову свідчить про напружене мислення. Мислення явно не належить до її найсильніших рис. Вона нагадує мені шахіста, не здатного передбачити більше, як два ходи.

— Долари, бони, валютні операції… Просто люкс, — озиваюсь я.

— Які там валютні!..

— Так у тій установі називають цей бізнес. Погано, що бізнес ніколи не триває довго. Якщо не сьогодні, то завтра потрапляєш за грати.

— Не кажи такого.

На її гарне обличчя насувається тінь страху. Але врешті, видно, гору бере таки оптимізм.

— Мені не зможуть нічого підшити.

Я чиста.

— Тільки вони не проситимуть тебе задерти спідницю, аби побачити, чи ти чиста, а звелять відчинити шафу. Відчини-но!

— Лягавий! — шкіриться Ліна.

— Відчиняй, відчиняй.

Вона встає, мов загіпнотизована, підходить до великої шафи з горіхового дерева й відчиняє. Вміст не такий багатий, як я сподівався, але все ж досить речей, переважно шмаття — два плащі, спідниці, блузки, три костюми….

— А що там, унизу? — питаю, не підводячись із крісла.

— Транзистор.

— А то?

— Магнітофон.

— Ти ж казала, що не маєш магнітофона.

— Я такого не казала.

— Гаразд. Зачиняй.

Та тільки-но вона причинила, я знову запитую:

— А скільки грошей на книжці?

— Тисяч п’ять.

— А коштовності?

— Які там коштовності! Два-три персні та браслет.

— Золотий, звичайно?

Вона не відповідає.

— А тепер, хоч я й не лягавий, можу тобі сказати, що зроблять, аби розібратися, чи така вже ти чиста. Це просто: візьмуть папір та кулькову ручку й почнуть одну по одній оцінювати твої речі. Потім підведуть риску й зроблять підсумок…

— Бачиш — я не маю скарбів.

— …А зробивши підсумок, порівняють його з твоїми трудовими прибутками. І коли виявиться розбіжність…

— Перестань!

— Гадаю, тобі треба обдумати, як ти їм пояснюватимеш.

— Скажу, що це їх не обходить.

— Не вийде. Саме це їхня робота.

— Скажу: «Не пам’ятаю». Я ж не підраховувала, що скільки коштувало.

— Тоді посадять у камеру, доки згадаєш.

— Ну, мені давали потроху чайових. Яка ж офіціантка не бере чайових!

— Перша суперечність з буквою закону, — констатую я.

— Хай мене звільнять із роботи…

— За першою йде друга, тяжча: долари.

— Ось годі тобі з тими доларами!

— Та мені що. Ти думай, як відповідатимеш.

Вона справді думає. Але, як я вже казав, мислення навряд чи є її найсильнішою рисою.

— Як відбувались операції з доларами?

— Які там операції! Дрібниці,— каже вона й щоб перевести розмову в інше річище, запитує: — Хочеш кави?

— Хочу. Але це не підстава для мовчанки, тим більше — для брехні.

Ліна підводиться і йде до кухні. Я йду слідом і певний час мовчки спостерігаю, як вона варить каву. Ліна також мовчить.

— Ти не зобов’язана звітувати переді мною, — заспокоюю я її.— Це твої особисті справи.

— Я невинна, — торочить вона, мов намагається сама себе переконати. — Якщо хтось і має відповідати, то не я.

Джезва застережливо булькає. Ліна вичікує, доки піна підніметься до критичної межі, підхоплює посудинку, вимикає газ і дістає з шафи дві чашки.

— Іди туди. Чого ми тут стоятимемо, як коні? Ти такого наговорив, що ноги підтинаються. Я невинна, — повторює вона вже без надмірного оптимізму, коли ми трохи пізніше вмощуємось у витертих кріслах. — Долари я часом одержувала від клієнтів, але завжди віддавала касирові.

— Наскільки мені відомо, офіціант не має права брати з клієнтів доларами, — зауважую я.

— Рангел велів брати, і я брала. Робила так, як він наказував.

— Але частина доларів осідала у твоїй торбі.

— Мізерія. Я не крала. Рангел сам давав.

— Бо ти брала участь у бізнесі.

— Бо я була його приятелькою. Ти вчора мене розпитував, то я тобі скажу правду: Рангел Крумов був моїм приятелем.

— Цією подробицею слідчого не розчулиш.

— А якби тобі хтось дав десять доларів, ти спитав би, звідки він їх узяв?

— Мені ніхто не давав доларів, навіть тітка.

— А мені давали. Давали, я не крала.

— Природно. З твоїми фізичними даними…

— Перестань.

— До того ж ти була в їхній компанії.

— Ти знову… Сам же бачиш — я була п’ятим колесом у їхньому возі.

— Не могла бути п’ятим, бо в тому возі було всього три колеса.

— Говориш як лягавий.

— Ти знову не розумієш: ідеться не про мене, а про них. Мене, якщо хочеш знати, ті твої історії зовсім не обходять.

— Нащо ж тоді сказав, що бони твої?

— Сказав, та й годі. З дружніх почуттів. Але якщо гадаєш, нібито я збираюся тебе перевиховувати…

— Отже, посилаєш мене під три чорти?

— Якщо тобі бракне розуму на інше…

Вона довго мовчить, заклопотана власними думками.

Отакі жінки: повчаєш — сердяться, не хочеш утручатись — ображаються, мовляв, збайдужів. Лишається тільки кричати «ура» на кожну їхню дурницю.

— Якби мала можливість вступити до університету, все було б зовсім інакше, — каже мовби сама до себе Ліна.

— Можна подумати, у життя входять лише через університет.

— А як інакше? Людина без диплома — хіба то людина?

— Я також не маю диплома, але раджу тобі: замість жалкувати про давно минуле, краще порви з тим, що в «Синьому вирі», і край.

— Та я вже про це думала. Тож і хотіла позбутися доларів…

— Замінивши їх бонами?

— Тобі позакладало? Бони я віддала братові. Віддала, аби залишив мене у спокої. З минулим покінчено. Починаю нову сторінку.

Красномовна!

— Я не можу спокійно дивитися на твої коліна, — кажу я, аби відвернути Ліну від невеселих думок.

Однак вона така пригнічена, що не зауважує мого комплімента. Спершись підборіддям на руку, сидить, утупивши погляд у простір. Її очі зажурені, повні вуста стулились у сумну посмішку. Якби я сфотографував Її зараз і назвав знімок «Смуток», кожен би подумав, що йдеться про якийсь благородний смуток.

— А якщо Драган не віддасть бони?

— Треба будь-що їх забрати, і то до десятої ранку. Може, в готелі на мене вже чекає нова оповістка?

Ранок наступного дня. Підходжу до бар’єра адміністратора із неспокійним серцем, і недаремно, бо знайома дівчина ще здалеку гукає:

— Товаришу Деянов!

Отже, нова оповістка.

Однак обличчя молодої адміністраторки сьогодні привітне. Випита з Цаневим кава явно поліпшила моє реноме.

— На вас чекає якийсь товариш.

Оглядаюся, і в холі бачу чоловіка, який у цю саму мить також зауважує мене й усміхається.

Ну, якщо всміхається, то він навряд чи з міліції. Це Денев, картяр.

— Вибачте, що турбую вас, — каже він, підходячи до мене. — Чи знайдеться у вас п’ять хвилин вільного часу?

— Будь ласка, сядьмо, — пропоную я.

А не краще вийти?

Можна й вийти.

Ми виходимо й повільно прямуємо тротуаром у бік шинці. День гарний, смагляве обличчя супутника привітне, взагалі ніщо не віщує неприємності. Але він раптом каже:

— Після ваших відвідин я багато думав і врешті дійшов висновку, що брошка, яку ви мені принесли, — тільки маленька увертюра до чогось істотнішого.

— Ви даремно зробили такий висновок.

— Річ у тому, що ця думка не давала мені спокою, отож я з’їздив до сусіднього міста — там живе моя колишня дружина — й переглянув папери покійної матері, їх небагато, тож я дуже швидко знайшов саме той, про який завдяки вам раптом згадав. Хочете покажу?

— Давайте. Якщо вже ви потрудилися розшукати мене…

Він сягає до кишені й дістає листа, якого я й сподівався побачити і про який згадувала тітка. Я пробігаю листа очима й віддаю назад.

— Не розумію, який він має стосунок до мене, — бурмочу я.

— Але тут згадується ім’я вашої тітки. Ви ж самі її назвали: Сія Кинева. По чоловікові Кинева. По чоловікові Кинева, а в дівоцтві вона була Сія Минкова Кристепа.

Я знав і це. Його слідство явно не обмежилося переглядом старих паперів.

— Боюся, ви плутаєте мене з моєю тіткою, — зауважую я. — Я зовсім не знаю тих давніх історій.

— Але тут написано ясно, — розмахує він листом. — Та й моя мати безліч разів розповідала, що ваша тітка привласнила сто наполеондорів мого діда. Я давно забув про ті події, та коли ви згадали Сію Кинєву, мені сяйнуло в голові, й над містерією, як бачите, піднялася завіса.

— Ви добре постарались, — визнаю я. — Однак не розумію, чого ви хочете від мене.

— Я ж вам казав: крім брошки, тітка мусила лишити й наполеондори.

— Ви божевільний.

— Анітрохи.

— Але ж слухайте. Коли б тітка справді лишила щось таке, то був би я останній дурень, якби поперся нагадувати вам про це, з брошкою чи без неї.

— На перший погляд справді видається так. Але я відразу вас розкусив: ви забобонний. Принесли брошку, щоб забезпечити собі спокійний сон, але привласнили наполеондори, щоб забезпечити спокійне життя. Логічно, правда?

— Ви божевільний, — повторюю я.

— Зауважте, що на вашому місці я теж, певне, так би вчинив. Золото — це велика спокуса. Але річ у тім, що зараз ми можемо порозумітися, не чинячи галасу.

— Чому? Як вам хочеться здіймати галас — будь ласка. Це ваша справа.

— Я цього не люблю. Якби ви грали в покер, то мусили б знати, що покер — це тиха гра. Тож слухайте, що я пропоную: розділимо наполеондори по-братньому, і як премію я віддам вам цього листа.

— Ви справді божевільний, — кажу я втретє, хоч уже знаю, що це на нього не вплине. — Мені невідомо, чи моя тітка привласнила золоті монети вашої матері, чи ні. Але що тітка не лишила нічого іншого, крім брошки, яку я вам приніс, та ще персня, який вона заповіла мені, це можу вам гарантувати.

Перекидаючись отак безплідними словами, доходимо до кав’ярні, навіть випиваємо по чашці кави. І все ж заповітна мрія Денева — як і кожного картяра — знайти золоту жилу дедалі слабне під моїми категоричними твердженнями. Претензії Денева щохвилини стають скромнішими, доки опускаються до того мізерного компромісу, на який я розраховував ще з самого початку.

— Гаразд, — поступається він. — Може, ви й правду кажете. Нічого дивного, якщо ваша тітка розтринькала все золото, зрештою минуло сорок років. Але з вашого боку було б справжнім злочином щодо пам’яті небіжки не знищити цього ганебного для вашої тітки документа, віддавши за нього той перстень.

Я нічого не відповідаю, заглибившись у цілком удавані драматичні вагання.

— Майте на увазі, що стара переслідуватиме вас і вві сні! — залякує Денев, знаючи про мою забобонність.

— Гаразд!.. — поступаюся я нарешті.— Хай буде так. Лише не думайте завтра знову шантажувати мене.

Шантажуй не шантажуй, другого персня не маю.

— Чи я схожий на шантажиста? — сміється Денев. Приємна білозуба усмішка так личить смаглявим. — Ви мені лестите…

Я дістаю коштовність — масивний чоловічий перстень. Денев бере його, два-три рази підкидає на долоні й, очевидно, здається задоволений вагою. Потім дає мені

листа, і цим закінчується наша історична угода. Якщо, ти й тепер невдоволена, то в тебе справді нестерпний характер.

Попрощавшися з картярем, я йду до Николіни. Натиснено чотири рази кнопку дзвінка, й двері відчиняються.

— Заходьте!

Голос чоловічий, фізіономія також. Це брат Ліни — Драгам.


Розділ 5


— А де ж Ліна? — питаю я, заходячи до кімнати.

Нема, — відповідає Драган. — Я її брат.

Він зачиняє двері й іде перевальцем до крісла. Тоді, в ресторані, його хода здалася мені звичайним дешевим хизуванням, адже люди цього типу люблять похизуватись. Але тепер я пересвідчився, що так він просто приховує дефект — у нього права нога трохи коротша за ліву.

Драгам підходить до крісла, але не сідає, а машинально переступає з ноги на ногу, мовби пробує, чи кінцівки часом не вирівнялись. Він трохи вищий від Николіни, але справляє враження не так своїм зростом, як масивністю. Дефект нижніх кінцівок щедро компенсується мускулатурою верхніх, яку ще більше підкреслює зеленкувата напіввійськова сорочка з короткими рукавами. Крізь розстебнуту сорочку видно волохаті від густого чорного заросту груди, що випинаються з якоюсь похмурою погрозою.

Чимось він схожий на Николіну, але водночас здався зовсім інакшим; це, очевидно, від отієї непропорційності. Те, що в сестри видається гарним, у нього виглядає карикатурним. В обох невеликі кирпаті носи, але в Ліни нім делікатний а в брата — недоречно малий на його широкому вилицюватому обличчі. Широко розставлені

очі наче дивляться врізнобіч, а на повних вустах блукає щось середнє між послужливою посмішкою офіціанта і погрозливою гримасою викидайла.

Нічого дивного. Мабуть, його взяли у «Синій вир» їй лише на посаду офіціанта, оскільки у придорожніх закладах часом потрібен і викидайло. Хоча б він не вдався до цього тепер.

Драган дивиться на мене кілька секунд, мовби оцінюючи, що я за птах, потім констатує:

— Ідеш до Ліни, а застаєш її брата!

Цей дотеп здався йому таким смішним, що Драган починає реготати. Потім так само несподівано обличчя його знову набуває поважності.

— Чого витріщився? Сідай!

Ми сідаємо один навпроти одного.

— Де Ліна? — запитую знову.

— Поїхала на море, — відповідає він. А для більшої переконливості додає: — Вважай, що втопилася. Для тебе — все одно, що втопилася. Зрозумів?

Я не відповідаю.

— Чого ти до неї прилип?

— Вона попросила мене про одну послугу, і я зробив.

— А-а, бони! — вишкірився він. — Пронюхав, що в неї є зелені бабки, і прилип.

— Вона дала мені долари, я повернув їй бони.

— Ну, спершу ми всі цяці,— киває він великою головою. — Дуже добрі, поки допадемося до вимені й почнемо ссати.

Вишкірившись, аби нагнати на мене більшого страху, він гарчить:

— Моя сестра не дійна корова, щоб ти знав!

Я не заперечую.

— Дала тобі долари, ти обміняв їх на бони. А тепер чого прийшов?

— Річ у тім, що з тими бонами вийшло непорозуміння.

— Ти був у міліції?..

— Коли знаєш, то нащо питати?

— І тепер тебе спитають, де ті бони?

— Нічого дивного.

— І знаєш, що вийде? Ти продав їх одному чоловікові по три леви за долар.

— Нікому я не продавав.

— Це невідомо. Я знаю, що бони у того чоловіка, і він скаже, що ти йому їх продав по три леви за долар.

Мабуть, він не такий дурний, як здається на перший погляд. У кожному разі шантажувати мастак, не гірший за картяра Денева.

Він стежить за мною зизими очима, ніби зважує ефект своїх слів. Потім говорить:

— Чоловік, про якого я кажу, може змовчати. Може тебе втопити, а може й змовчати. Все залежить від тебе…

— Ну й що потім? — підганяю я його, бо треба ж колись закінчити ці дурні теревені.

— Забирайся звідси! — пояснює він лаконічно.

— Тобто? — не розумію я.

— Щоб твого тут і духу не було.

— Я так чи так сьогодні від’їжджаю.

— З богом! Щоб я тебе більше не бачив з Ліною.

— Я не їду на море, — заспокоюю його.

— То діло твоє, але з Ліною щоб я тебе не бачив. Вона моя сестра. Я її брат. Втямив?

— А як там ревізія? — питаю я.

— Не пхай носа. Їдь собі своєю дорогою. І ніякої Ліни, зрозуміло?

Його голос стає дедалі агресивнішим. Не знаю, чи він там себе під’юджує, чи його дратує те, що войовничі ноти не справляють на мене враження, але мені здається — ще трохи, й розмова закінчиться не на мою користь.

Я підводжусь і йду до дверей, але не втримуюсь, щоб не спитати:

— А ти не збираєшся на море?

— Не твоє діло! — гарчить він.

— Якщо не поїдеш — потім шкодуватимеш, — зауважую я вже з порога. — Не зашкодить провітрити твою дурну голову.

І поспішаю забратися геть, наче виконую його вказівку.

Доходжу до перехрестя, але озираюся — чи Драган не піде слідом. Але він виходить на вулицю, сідає в темно-синю «Ладу», що стоїть поблизу, і їде у протилежному напрямку. На мить у мене виникає спокуса — піти до Спаса й сказати йому кілька слів про цього гевала. Алє будь-яке моє слово неминуче обернеться проти Ліни.

Ліна поїхала. Мені теж не лишається нічого іншого, тим більше, що ніхто не наказував сидіти тут крячкою. Якщо сидітиму — нічого дивного, коли Цаневу спаде на думку знову викликати мене й поцікавитись бонами. Виникне потреба — хай сам мене шукає, на те він і слідчий. Мені час рушати в дорогу, тим більше, що всі цього вимагають.

Все змінюється — раз сюди, раз туди, найчастіше у гірший бік, — але досить усвідомити, що все змінюється, й тобі стає легше. Значить, того, що маємо сьогодні — завтра не буде, й оскільки теперішнє не бозна-яке щастя, нічого дивного, що завтрашнє буде кращим, а можливо й не буде, яка різниця, воно теж мине й настане інше.

Іду в готель, збираю валізу, розраховуюся й сідаю у «Москвича». Та ледве встигаю перемикнути з першої швидкості на другу, як мене зупиняє жінка.

— Ти ба, автостоп уже перетворюється на професію, — кажу я їй.

— Їжджу тільки твоєю машиною, — пояснює Ліна, кидаючи валізку на заднє сидіння й улаштовуючись поряд зі мною.

— А що, як нас Драган зловить?

— Виберемо таку дорогу, щоб не зловив.

Далі йдуть звичайні «просто», «зверни праворуч» тощо, доки врешті виїжджаємо на шосе.

— Куди їдемо? — питає жінка, закурюючи сигарету.

З того, як вона курить і глибоко затягується, видно, що її спокій більш удаваний, ніж справжній.

— Вперед і тільки вперед, — відповідаю я.

— Мені, власне, однаково, — каже Ліна, а за хвилину додає: — Ти не міг би їхати трохи швидше?

— Якщо Драган за нами гнатиметься, то, як би я не силкувався їхати швидше, — все одно. «Москвичеві» важко змагатися з «Ладою». Тільки можуть оштрафувати.

І, щоб заспокоїти її, додаю:

— Якщо він не помітив нас раніше, то звідки знатиме, куди поїхали?

— Ти так думаєш? Як не він, то хтось інший міг побачити. В кого нема розуму, в того є приятелі,

— Це він тобі сказав, що я був у міліції?

— А хто ж?

— І звелів їхати до моря?

— «Щоб зникла, ніби запалася», — он що він сказав. А тобі?

— Приблизно те саме.

— Через те ми тепер і їдемо в один бік, — узагальнює Ліна.

Що далі від’їжджаємо від міста, то спокійнішою вона стає. Є такі люди: їх тривожить лише близька небезпека, а далекою вони нехтують.

Буйні зелені хліба на всій розлогій долині, подекуди стоять пишні дерева… Здається, я вже описував цей пейзаж. Я не майстер пейзажу, працюю в іншому жанрі і все-таки люблю природу. А хто її не любить — у того не всі клепки.

Машина — незамінний засіб спілкуватися з природою, особливо коли хочеш, щоб це спілкування скоріше скінчилося. Моя закоханість у машину — від мого фаху. Але права, як я вже, мабуть, казав, завдячую своєму першому коханню.

Перше кохання завжди минає, але ніколи не забувається, хоч усе й почалося і закінчилося мовби жарт. Ім’я Светла не дуже їй пасувало, бо вона була чорнява. Чорне волосся, чорні очі, смаглява шкіра. Тільки усмішка в неї була ясна, неймовірно ясна, коли зблискувала на тому обличчі кольору Сонячного берега.

Вперше я побачив її весняного ранку на Російському бульварі. Вона йшла назустріч, і, глянувши на неї, я здригнувся, немов від удару електричним струмом. Спершись спиною на каштан, підніс апарат і зробив знімок. Я поводився самовпевнено, навіть трохи нахабно, бо в таких випадках немає сенсу діяти крадькома. Дівчина підійшла, але не скривилась осудливо, а всміхнулася неймовірно ясною усмішкою:

— Буде один відбиток і для мене?

— Звичайно, — відповів я й пішов за нею.

Пішов і ходив так від весни до осені, й увесь час наче під напругою, хоч не завжди однаковою. Напруга не була однаково сильною, бо до неї часом долучилося роздратування або злість. Светла була пещена, і напільна, метушлива і ще не знаю яка дівчина, вимагала водити її по ресторанах, для мене надто дорогих і намагалась розрахуватися сама, що суперечило моїм принципам. Взагалі приводів до суперечок не бракувала, ми сварилися й мирилися, як і має бути в коханні і першого погляду.

Свєтла називала мене старомодним, і я щоразу клявся, що це буде наше останнє побачення, але ті клятви виявлялись нічого не вартими; бо хоч-би яка вона була, то була Светла — єдина й незамінна Светла.

Надходила осінь. Одного разу, чепурячись у моїй мансарді після чергових любощів, як завжди, досить бурхливих, Светла спитала:

— Що б ти сказав, якби я вийшла заміж?

— За кого?

— Не за тебе, не бійся.

— Чому я маю боятися?

— Ми з тобою й тепер половину часу сваримося, а якби одружились, то, певно, сварилися б постійно.

Мабуть, вона мала рацію. В усякому разі я змовчав, однак вона наполягала:

— Скажи ж, що ти мені порадиш?

— Я не знаю нареченого.

— Можу вас познайомити.

— Чи це зручно?

— Чому ж. Усе відбудеться без порушення правил доброго тону. Прийдеш у палац одруження робити фотографії.

— Коли?

— Наступного тижня.

— Тоді чого мене питаєш?

— А кого спитати? Ближчого від тебе не маю. Боюся, що роблю дурницю…

— Якщо боїшся, то не поспішай.

— Доводиться поспішати. Він виїжджає. І я з ним.

— За кордон?

— Звичайно. Хто б це одружувався, щоб поїхати до села Княжева.

Все вже було вирішено, розмова ставала зовсім зайвою. Так я їй і сказав.

— То можу я на тебе розраховувати? — наполягала Светла.

— Щоб зробив знімки?

— Ну, не тільки. Щоб прийшов і на весілля.

— А може, й на шлюбну ніч?

— Важко буде, — відповіла вона. — Але, може, якось улаштується.

Я був цілком певний, що не принижуся до того — робити їй шлюбні фотографії, і все-таки прийшов до палацу й зробив, аби не думала, що надто переймаюся.

Светла здавалася сліпучо-гарною — це був такий контраст між білою шлюбною сукнею й смаглявим обличчям, не кажучи вже про білозубу усмішку, якою молода надміру кокетувала. Молодий не був аж такий блискучий — досить дебелий чолов’яга з уже лисим тім’ям, та все ж не сліпий ані кривий. Зрештою ще невідомо, чи не сліпий, якщо згадати, як розвивалися події далі.

А розвивалися вони так. На церемонії я виявився не єдиним фотографом, тож вирішив одразу зникнути. Я підійшов наостанок привітати молоду, а вона прошепотіла «Чекай мене». Мовила це так тихо, що я подумав: може, помилився? Якщо ці слова справді було вимовлено, їх можна було сприйняти й цілком символічно, однак символіка була не в стилі Светли, через те я ще дужче дратувався, повертаючись додому. Та ледве ввійшов до кімнати, як почув, що сходами від ліфта до моєї мансарди цокають підборчики. За хвилину Светла вже була у моїх обіймах.

Вона вирвалася на мить у перерві між церемонією та бенкетом під приводом, ніби хоче перевдягтись, бо сукня незручна, а черевички муляють. Вона швидко переодяглась і втекла «Жигулями» своєї подруги Пепи. Тепер подруга лишилась унизу, а ми в мансарді, одурілі від збудження, робили те, що ще тиждень тому

вважалося зовсім звичним.

У цьому було щось вульгарне: ми шаленіли, напівроздягнені, тоді, як там, у ресторані, гості на чолі з молодим приступали до аперитиву, тут, унизу, біля нашого під’їзду Пепа палала від збудження, малюючи в уяві еротичні картини й нервово зиркаючи на годинник. Можливо, Светла пішла на це з туги за коханням, яке відучило. Можливо, так виявлялася її злість на себе й на молодого, який зміг купити її такою низькою ціною. Трьома роками перебування за кордоном. А може, це просто була примха розбещеної дівчини. Светла завжди була трохи ненормальна. Але від тої задиханої й дикої осліпної зустрічі в мене залишився гіркий спогад, якого трохи соромно.

І думаю, я через те так грубо відкинув милостиню Антуанетти, що колись піддався Светлі. Гірка спокуса і гірка милостиня. Ліна принаймні спокійно розстебнула замок спідниці й сказала: «Підійди-но ближче, я тебе не розкушу».

Однак тепер вона нічого не каже, тільки вдивляється у стрічку асфальту, яка біжить і біжить на нас, а дерева обабіч дороги рядком ідуть у зворотному напрямку, мов пішоходи.

Ну, надумала? — питаю я.

— Що надумала?

— Куди далі?

— Саме про це й думаю.

Сподіваюся, що її зусилля виявляться не марними. Хоча я вже казав, Ліна нагадує мені шахіста, котрий не може передбачити гру далі, як на два ходи.

До міста під’їздимо без пригод і влаштовуємося у готелі лише завдяки якійсь Ліниній знайомій. Потім спускаємося в ресторан попоїсти.

— Надумала? — запитую я знову, коли офіціант приймає замовлення — салат і свинячі битеники.

— Мабуть, справді треба їхати до Чорного моря, — замислено каже жінка, — Там зараз можна влаштуватися на роботу…

— …И мати долари.

— Перестань. Я про них і не думаю.

— Було б добре.

— Таким я голови не клопочу. Коли чогось мені й треба, то лише спокою.

— Не знаю, чи ти його там знайдеш, куди надумала їхати.

— А де?

— У протилежному напрямі.

— Чи ти здурів?

Таке запитання не потребує відповіді, через те я змовчую.

— Хочеш, щоб я повернулася назад до Драгана?

— Не до Драгана. До слідчого.

— Покаятися за долари?

— Облиш ті долари. Не про них мова.

— Тоді про що?

— Про все інше.

— Щось ми сьогодні не можемо порозумітися, — зітхає Ліна, — Скажи бодай, що то за «інше».

— Для чого, коли ти вдаєш із себе дурненьку?

— Ну, не хочеш — як хочеш, не буду й просити, — знизує вона круглими плечима, до речі, обтягненими сьогодні тією самою цикламеновою блузкою, солодким болем моїх снів.

Сидимо за столиком і мовчки сердимось одне на одного, нарешті офіціант приносить наші битеники, а з ними й дві пляшки газованої води, за браком інших безалкогольних напоїв.

Поганий настрій не перешкоджав ні Ліні, ані мені в цілковитій мовчанці спорожнити тарілки.

— Ходімо нагору? — запитує Ліна, коли ми, розрахувавшись із офіціантом, підводимося з-за столу.

— Як хочеш. Можемо й нагору, а можемо пройтися, — відповідаю я, намагаючись угамувати впертюха, що сидить у мені й нашіптує: плюнь на всіх і на все і їдь своєю дорогою.

Я повільно ступаю широкими мармуровими плитами. Ліна йде за мною спершу на півкроку позаду, тоді наздоганяє й бере мене під руку. Куди ти від неї дінешся. Принаймні тепер, коли вона отак безпорадно вчепилася за мене. Ми певний час ідемо мовчки, далі наші руки починають легенько тремтіти; це означає, що вони помирилися, то чому не помиритися й нам.

— Хочеш про щось спитати, то спитай, а то мовчиш i мене мучиш, — півголосом докоряє Ліна.

— А ти теж. Як не питаю, то вже вирішила, що я зовсім дурний. Не питаю, бо знову назвеш лягавим. Та й нащо питати, коли все зрозуміло.

Вона спиняється й зводить на мене очі:

— Що зрозуміло?

— Коли спиняєшся, то бодай у холодку, — раджу я. Ми переходимо площу й прямуємо алеєю до першої лави. По обіді тут зовсім порожньо.

— Сядьмо, — пропоную я.

І лише коли ми сідаємо і для вгамуваиня нервів закурюємо, переходжу до «іншого».

Де вбили того твого колишнього, Крумова? «Під тополями». Де ти мене зупинила о другій по обіді? «Під тополями». Де твій брат у той самий час пронісся машиною? «Під тополями».

— То була не братова машина.

— Але в ній сидів твій брат.

Ліна мовчить, а тоді крижаним тоном питає:

— І ти це все виклав слідчому?

— Нічого я не викладав, але все й так ясно.

— Коли ясно, то чого ти йому не розповів?

— А він про це не розпитував, — кажу я й нишком поглядаю, як вона реагуватиме. — Ти повинна сама піти до нього.

— Говориш не думаючи…

— Навпаки, я все обдумав. До тебе все одно доберуться. Отож краще піди сама, це в твоїх інтересах.

— Чого поспішати?

Щоб мене притягли як співучасницю? Самій стромляти голову в зашморг?

— А ти не співучасниця?

— Ні, звичайно. Ти думаєш, я тримала Рангела, поки Драган його молотив?

— Не знаю подробиць.

— Але ж тобі ніби все ясно?

— У загальних рисах.

— У загальних рисах. Драган каже: «їдьмо до «сусідів» (так ми називаємо своїх колег із «Мисливської зустрічі»). Посідали в машину, але як доїхали до корчми «Під тополями», він звернув, а Рангел каже: «Куди ти звертаєш, ми ж їдемо до сусідів?» А Драган тоді: «Поїдемо до сусідів, але спершу треба дещо владнати тут». — І зупинився, де ото звертати на путівець.

— Лобне місце, — додаю я і в ту ж мить клацаю.

Алеєю назустріч нам ідуть, побравшись за руки, двоє дітей, мабуть, братик і сестричка. Дівчинка старша, на обличчі в неї вираз материнської турботи, личко малого променіє радістю життя, передусім утіхою від великої надувної кулі, яку він тримає за нитку. Двоє дитячих личок і жовта куля на тлі темної зелені — такого пропустити не можна. Та Ліна невдоволено зауважує:

Я йому розповідаю, а він…

— Я ж не вухами фотографую. Слухаю тебе.

— Рангел ще зранку випив, а Драган був як заведений. Відразу спалахнула сварка.

Ліна більше нічого не говорить — чи то вважає, що все сказала, чи, може, подумки відновлює сцену.

— А за що сварилися?

— Та за що ж, як не за гроші. Працюємо у «Синьому вирі» втрьох: я подаю на столи, Драган — у барі, Рангел — на касі. Якщо перепаде трохи валюти — віддаємо Рангелові, а вже в кінці тижня ділимось.

— Нормально.

— А що ж тут ненормального? Не думай, ніби долари падають дощем. Тільки в літній сезон коли-не-коли перепаде дещиця.

— То що ж сталося там, на лобному місці?

— Драган кричав на Рангела, що той загарбав усю суму, а нам лишив крихти. Рангел відмовлявся, тоді й сам скипів, та й каже, дякуй, каже, що я організував усе, бо якби були лише ти та твоя сестра з вашими курячими головами, то вас би давно вже замели, й так далі, я йому киваю, щоб замовк, але він так завівся, що навіть не помічає.

Я ж Драгана знаю, у нього не всі дома, а як його добре роздратувати, то стає зовсім несамовитий, і Рангел нарешті зрозумів це, та пізно, й коли Драгам кинувся на нього, я втекла…

— Чим Драган його вдарив?

— Хіба я знаю? Кажу ж тобі: втекла. Тільки-но вискочила на шосе, аж тут твоя тарадайка.

— Висловлюйся чемніше.

— Ну, гаразд, з’явився пан з лімузином.

— Може, якби ти їх розборонила…

— Розборонила… Щоб торохнули й мене залізякою?

— Значить, Драган ударив залізякою. Ти все бачила, але ж то твій брат.

— Тепер тобі зрозуміло, чому я не можу піти до слідчого? — питає Ліна.

— Мені зрозуміло, що ти неодмінно повинна до нього піти.

— Але ж там одразу скажуть: чому аж тепер прийшла?

— Чому? Дуже просто: Драган — твій брат, вагалася, сподівалась, він сам признається або ще Рангел прийде до тями…

— Але ж воно так і є.

— …А зараз, коли зрозуміла, що не жарти, вирішила піти й розповісти все, що знаєш.

— Ще не вирішила.

— Як не вирішила, тебе судитимуть за співучасть.

— Вони нічого не знають про те, що сталося.

— Коли й не знають, то скоро дізнаються,

— Авжеж, якщо ти вибовкаєш.

— Гадаю, обійдуться й без моєї допомоги. Ти як собі думаєш: я зрозумів, що сталося, а вони не зрозуміють?

— Драган має залізне алібі.

— Не він тобі таке сказав?

— А хто ж?

Вона стишує голос, бо підходять дві жінки з дитячими візочками.

— Того вечора, як ото ми з тобою сиділи в ресторані, Драган звелів мені тримати язик за зубами, а коли щось питатимуть — казати, що цілий день була вдома. Не бійся, каже, я маю залізне алібі, і ти — разом зі мною.

— І яке ж це алібі?

— Нібито цілий день ремонтував «Ладу» з якимось механіком в іншому місті і має свідків.

— А вас возив «фольксвагеном», так? Отим сірим «фольксвагеном», що мало не зніс мені на шосе багажника.

— Про це ніхто не знає, крім тебе.

— Я знаю не тільки це. Ти пам’ятаєш номер «фольксвагена»? Я пам’ятаю. Такий номер важко забути, бо цифри в ньому йдуть підряд: 0123.

Вона стурбовано дивиться на мене.

— А механік, про якого твій брат говорить, це на сто відсотків мій двоюрідний брат Дечо.

— Та йди ти!

— І брехня Дечо варта не більше, ніж брехня твого Драгана з його липовим алібі.

Вона довго дивиться на мене, зрештою каже:

— Драгана викликали тільки як свідка й одразу відпустили. Якби алібі було липове…

— Ти думаєш, його пустили тому, що повірили, а не через те, що вирішили простежити за ним? Стежитимуть скільки потрібно, а потім раз — і накриють.

— Ну й хай. Це його клопіт.

— Може, і його, але Драган і тебе потягне за собою.

— Навіщо йому вплутувати мене?

— Ти справді повільно думаєш. Адже коли його притиснуть і він не матиме змоги далі заперечувати, почнеться другий гейм. Тоді Драган доводитиме, нібито діяв з метою самозахисту, бо Рангел кинувся на нього перший, або спровокував його. А щоб довести це, йому потрібен буде свідок, і цим свідком станеш ти.

Вона знову морщить лоба. Бідолаха. Голова її розламується від думок.

Повертаємося до готелю й ідемо в Лінину кімнату. Ліна скидає свою цикламенову блузку й спідницю, але це вже не стриптиз. Вона надто заклопотана важкою роботою — думанням, щоб улаштувати стриптиз.

У відчинене вікно влітає вітерець. Теплий вітерець. Під готелем не дерева, а кам’яні плити, які червневого дня розпікаються. Ліна сідає у крісло — квадратне одоробло, шо нагадує ящик без однієї стінки. Пружини жалібно риплять.

— Ну, скажімо, прийду я до того твого слідчого… — розмірковує вона вголос.

Якщо Ліна, вже сприйняла цю ідею, хоча ще й вагається, значить, я чогось домігся.

— Треба піти.

— Тоді Драган мене вб’є. І це не єдине лихо. Я між молотом і ковадлом.

Я уникаю дивитися на її постать, ледь-ледь обіпнуту самою комбінацією, бо це зовсім не сприяє обстрактному мисленню.

— Зараз Драган, мабуть, потерпає за себе.

— Але ж він од страху за себе може вбити й мене.

— Він завжди був такий? — питаю, крутячи пальцем біля скроні.

— Як коли. Він може прислуговувати комусь як останній йолоп, а потім ні за що ні про що повидирати йому зуби. Не знаю, чи його мама впоперек народила, але змалечку такий. Колись так і з дому втік. Зібрався йти на матч, а старший брат каже: «Підеш на матч після того, як помиєш тарілки». — «Потім помию тарілки», — каже Драган. «Ні, зараз помиєш», — каже брат. Потім — зараз, потім — зараз, поки Драган озвірів і розвалив братові голову табуреткою. А тоді втік…

Помовчавши, Ліна додає:

— Він часом стає несамовитий. Може вбити людину — й оком не змигне.

— Небезпечний тип.

— Якщо я піду в міліцію, він рознюхає.

— Скажеш, тебе викликали з приводу ревізії в «Синьому вирі». Я відвезу тебе «Москвичем» назад, а рано-вранці — просто до слідчого.

— Як почую те слово — мурашки по спині повзуть.

— Зараз у цьому слові твій порятунок. Сідаймо У «Москвича» і…

— Не треба «Москвичем», — перебиває вона, — Краще ввечері поїздом.

— Можна й так.

Вона закурює сигарету, відкидається у кріслі, втупившись у колихку од вітру штору, й поринає в думки.

— Щось мені здається, ти не дуже побиваєшся за Раигелом, — кажу я.

— А чого побиватися? Він не зробив для мене нічого доброго.

— Якщо не рахувати тих зелених папірців.

— І це ти називаєш добром! Тож уся бійка почалася за ті кляті папірці.

— Може, людина зараз умирає.

— Я не бажаю йому зла, але, як помре, то жалоби не носитиму.

— Мабуть, для вас буде гірше, якщо він не помре.

Вона запитливо дивиться на мене, потім до неї Доходить:

— Гадаєш, викаже брата? Він не божевільний. Це означало б і себе самого втопити…

Вона брижить чоло, зосереджено затягується сигаретою й каже:

— Страшно буде, якщо помре.

Скандал, бійка, припишуть дрібне хуліганство…

— Добре мені «дрібне». Прибити людину до напів-смерті й покинути.

— Якщо помре, нам доведеться скрутно, — править своєї Ліна.

Вона гасить сигарету, здіймає руки й довго потягається.

— Не завадило б поспати, — каже вона. — Доки, ти паритимешся у тому костюмі?

Не можна сказати, що мені надто парко, але скинути піджак можна. Я завжди ходжу в костюмі. Фотографові доводиться тягати все причандалля по кишенях, то не ходити ж йому в самій тенісці та джинсах.

— Коли б тільки не проспати вечірнього поїзда, — зауважую я, вішаючи піджак на крісло.

— Гаразд. Я поїду. Тільки не треба зараз про це, — відповідає жінка, випроставшись і заплющивши очі.

Вона розплющує їх лише годі, коли я лягаю поряд. Розплющує і промовляє замислено:

— Я й досі не збагну…

— Що саме?

— Для чого ти взяв ті бони на себе?

— Ну, годі вже про ті бони, — заспокоюю її.— йди ближче…

Прокидаюсь увечері. Вітерець з вікна став прохолоднішим. І чиясь рука рішуче поплескує мене по плечі:

— Якщо думаєш іще спати, то перейди у свій номер. Я йду.

Ліна уже вбралася й склала валізку. Мене страшенно розморило, та коли б я піддавався лінощам, то зруйнував би все, чого досяг з такими зусиллями. Нашвидку вдягтись, я виходжу провести її до вокзалу. Вже біля виходу кажу:

— Краще все-таки машиною.

Але це виявляється не так просто. Моя машина стоїть за рогом, а на розі пантрує Драган. Пантрує на нас у сутіні, вряди-годи переступаючи з ноги на ногу, мовби хоче пересвідчитися, чи та клята коротша нога за цей час не видовжилася.

— Я тобі що казав? — цідить він, хапаючи Ліну за плече.

— Пусти, бо закричу, — попереджає Ліна й намагається вирватись.

Вона й справді починає кричати, і її голос звучить серед тихої вулиці несподівано різко. Зляканий цим голосом, брат на мить її відпускає, і цієї миті виявляється задосить. Ліна виривається й тікає. Драган дивиться услід сестрі, яка швидко віддаляється в сутінках, тоді переводить погляд на мене, ніби вагається, яку з двох жертв обрати.

Обирати неважко. Ліна своя людина, її завжди можна знайти, важливіше — упоратися з незнайомим нахабою.

— Ходи сюди! — наказує він, але я відступаю назад, до найближчого ліхтаря.

— Ти йди, — кажу я Драгунові.

Я відчуваю — йому не дуже хочеться виходити на освітлений бік вулиці, він воліє лишатись у темряві. Хоч навколо саме нікого нема, та все ж за два кроки готель. Драган підходить до мене своєю хиткою моряцькою ходою. Я стою спокійно й навіть усміхаюсь. Не розраховую ні на яке карате чи дзю-до, бо не маю про них жодного уявлення. Мій прийом — самоізолюватися, спостерігати за подіями й за собою збоку, мов сторонній глядач. Спостерігаєш за собою збоку й кажеш: те, що може статися з типом, який стоїть під ліхтарем, не має особливого значення. І я спокійний. Тож хай той тип не буде слиньком, нехай знає, що за ним спостерігають.

— Я тобі що казав? — знову гарчить Драган, підходячи до мене ще ближче.

Певно, йому важко підшукати речення, і він, стуливши одне, раз по раз повторює його, доки не використає повністю. Нащо придумувати нові речення, коли під рукою вже є одне.

— Як я можу пам’ятати, хто що казав? — відповідаю я недбало.

— Я казав: забудь про Ліну? Ліна моя сестра. Я її брат.

Я не відповідаю.

— Казав тобі, їдь своєю дорогою? — Я так само мовчу. — Не шкірся! Кажи: казав тобі?

Я знов не відповідаю.

Він підходить майже впритул, так що одним ударом кулака може розтовкти мені обличчя, але чомусь досі цього не робить, лише переступає з ноги на ногу. Схоже, його спантеличило, що я не відповідаю. І що посміхаюся йому в обличчя. Видно, він більше звик перемовлятися, як ото з братом: потім — зараз, потім — зараз, доки кров шибне йому в голову й штовхне вперед.

У цю мить лунають кроки, й Драган озирається. Повз нас повільно проходить міліціонер, зиркає на обох і йде далі. Я стою й незворушно спостерігаю за здорованем. Те, що я не звернувся по допомогу до міліціонерам так само всміхаюся, обеззброює Драгана, але він ще не може розлучитися з уже надуманим реченням.

— Казав я тобі їхати своєю дорогою?

Я не відповідаю. Він уже збирається щось додати, коли, схоже, якесь прозріння, зродилося у невисходженому тісті його мозку. Напевно, я — принада, вирішує Драган. Звичайно ж, принада, коли, стою перед ним і всміхаюся, на його молодецтво. Слідом за цим несподіваним і цілком хибним прозрінням надходить і неминучий висновок: ушитись. Але ж не можна відступати так зовсім, ганебно. І тричі, немов папуга, повторивши своє речення, здоровань вирішує закінчити так:

— Щоб ти знав: я не люблю повторювати!

Цотім неквапом обертається і важкими кроками, відходить.

Не знаю, чи він зовсім іде геть, чи стежить здалеку, але зараз це мене не хвилює. Я повертаюся до готелю й розраховуюсь. Оскільки я вже виспався, нема чого тут киснути цілу ніч. Я сідаю в машину й за кілька хвилин дістаюсь до шосе.

«Бач, Бегіне, — кажу подумки. — Я терпляча людина, це всі знають, але ти вже зовсім перегнув палицю. Не люблю бути інкасатором, але нема ради, мусиш платити, прив’яжу тебе до цього крісла і почну обробляти за рецептами твоїх садистів…

Ні,— кажу собі.— Все-таки не можна доходити до садизму. Дам йому в живіт лише одного штурхана, але такого, щоб він виблював усіх зміїв, що служать йому за нутрощі».

І хоч уже й вечір, але рух досить жвавий, особливо зустрічний, а оскільки половина роззяв сліпить фарами, то не знаєш коли опинишся, у кюветі. Не можу збагнути, що сталося з людьми, але вони безперервно мандрують, наче фотографи. Нема, щоб сидіти вдома, та взяти якусь книжку, та порозмовляти з нею, як казав Старий. Ліна теж мандрує. Було б її запитати:

— А Достоєвського ти читала?

Але знаю, що б вона мені відповіла:

— Я ще не зовсім дійшла до ручки.

— У Достоєвского, — сказав би я, — є книжка «Злочин і кара».

— Лягавий! — сказала б вона. — Тільки про кару зі мною й говориш.

З Антуанеттою розмова на цю тему могла б тривати довше. Однак зараз не хочеться думати про Антуанетту. Не хочеться думати, і все ж думається.

Вічна дурість: одна у тебе в руках, а друга тікає, та, що втікає, завжди здається цікавішого, бо людина споконвіку, не дбає про синицю у руках, а прагне журавля в небі.

Заїжджаю на стоянку, щоб очі трохи відпочили від світла зустрічних фар. Нема куди поспішати. Ніхто не чекає на мене з вечерею. Я іноді думаю, не так то й добре, коли тебе ніхто ніде й ніколи не чекає, але потім починає здаватися, що, може, воно й краще. Так відчуваєш себе вільнішим. І нема жодної небезпеки засмутити когось, окрім себе. Їдеш собі й усміхаєшся, а часом навіть спантеличуєш усмішкою якогось здорованя.

Я виходжу з машини, щоб покурити на свіжому повітрі й глянути на зоряне небо. Чисте повітря дуже пасує до тютюну, хоча не скажу, що від сигарети воно стає чистішим. А зірок на небосхилі стільки, скільки у Софії не побачиш за цілий рік. У Софії зірок немає. Зате скільки ліхтарів на вулиці Леніна!

Я вважаю, що багато що завдячую Старому, а що не завдячую йому, те завдячую Сиракову. Але тільки не усмішку. Чекати від них обох усмішки — то все одно, що бити олію з черепиці. Коли повертаюся у спогадах назад, мені все здається, ніби усмішку я завдячую не комусь іншому, а саме отій кобрі Ставревій. Математичка викладала в нас у десятому класі. Вона була присадкувата, кремезна й самовпевнена жінка. Але якщо вам хтось скаже, що такі люди з відвислими задами мають добродушну вдачу, то він гірко помиляється. Ставрева взяла мене на мушку вже на першому уроці.

— Ви вже давно вивчаєте математику, — почала вона. — І, сподіваюся, зрозуміли, що математика — це…

— Найважливіша наука, — підказав Костов — мій сусіда по парті.

— Саме так: найважливіша наука, — підтвердила вона, і я всміхнувся, бо кожен учитель вважає, що його предмет, без сумніву, найважливіший.

— Без математики, — провадила Ставрева, — нині не може обійтися ні біологія, ні фізика, ні астрономія, ані…

— Ані ніщо, — знову підказав Костов.

Цього разу вчителька підозріливо блимнула на нашу парту й зауважила, що я посміхаюсь.

— Ти там чого смієшся, як ідіот?

Запитання прозвучало досить грубо. Десятикласники вважають себе дорослими людьми, і такі вирази, як «ідіот», їм не подобаються.

— Я не сміюся, — відповів я.

— А що робиш?

— Усміхається, — пояснив за мене Костов.

— Усміхаюся, — підтвердив я.

— Усміхатимешся, коли вийдеш за двері! Зрозумів? — гримнула Ставрева.

І перейшла до задач.

То була тільки увертюра. На наступному уроці Костов знову кинув якийсь жарт — він тільки й умів, що кидати жарти, — й Ставрева знову помітила мою посмішку.

— Ти там знову смієшся, мов ідіот?

— Не сміюсь. Усміхаюся.

— А чого всміхаєшся, дозволь запитати?

— Бо в доброму гуморі.

— Я тобі зараз його зіпсую. Йди-но до дошки!

І зіпсувала. Хто міг сподіватися, що вона почне питати вже на другому уроці. Однак я не переставав усміхатися навіть, коли Ставрева відрубала»

— Сідай! Двійка!

Відтоді стало зовсім звичним, що математичка через урок, через два, заходячи до класу кидала:

— Деянов, бачу, ти знов у доброму настрої.

— А хіба це заборонено?

— Навпаки, навпаки. Тож вийди до дошки та повесели й нас.

Я виходив, але не завжди її веселив. Що настирливіше вона шукала моєї ахіллесової п’яти, то старанніше я готувався до уроку, бо знав, що випробування неминуче, і той поєдинок з коброю став і для мене, й для Старого справою честі. Вона, звичайно, використовувала всі свої переваги, задаючи мені найважче, й часом їй щастило загнати мене в глухий кут, адже за мою відповідь на трійку вона завжди ставила двійку. Та коли взяти загалом цей виснажливий двобій, то перевага була на моєму боці. Не через те, що вислозаді люди хирляві, а тому, що істерики завжди програють у змаганні на витривалість. Часом, розлючена своїм безсиллям, Ставрева вдавалася до недозволених прийомів — загадувала мені вправу з розділу, якого ми ще не вивчали, тож доводилося заперечувати:

— Ми цього ще не проходили.

— Хочеш сказати, що ти цього ще не проходив? — вишкірялася математичка.

— Не проходили! Не проходили! — хором озивалася частина класу.

— Невже? — вдавала здивовану Ставрева. — Ну, може, я й помилилася.

Але при всій своїй озлобленості вона таки не зважувалася настроїти проти себе цілий клас, і коли я відповідав на шістку, то мусила ставити мені бодай п’ятірку або четвірку. Так я й закінчив школу, хоч і допомагав усім у класі розв’язувати найважчі задачі. Одне слово, я переміг, але нічого не виграв, бо через Ставреву отримав такий атестат, із яким міг би йти вчитися хіба що на бетоняра.

Але, позбавивши мене можливості вступити до вузу і стати режисером, кобра, сама того не бажаючи, відкрила мені шлях до фотографії, за це я мав би бути їй вдячним. Нічого дивного, якби я кинувся дякувати, зустрівши її. Вона, мабуть, зовсім розпливлась, а може, ледь волочить ноги від ранньої старості. Істеричні люди не дуже витривалі.

Отже, їй я завдячую свою усмішку. Я так звикся з цією усмішкою, що вона часом з’являється на моєму обличчі мимовільно й неусвідомлено, коли на добро, а коли й на лихо. Усмішка викликає прихильність одних і дратує інших, спробуй-но зрозуміти чому.

Коли мені потрапила до рук книжка Гюго «Людина, що сміється», я подумав, що її написано про таких, як я. Вийшло — помилився. Обличчя героя книжки було спотворене, та так, що людям просто здавалося, ніби він сміється. А я насправді сміявся і — як мені не раз зауважували — частіше, ніж треба. «Чого смієшся, наче ідіот?» — це питання порушила ще математичка. Так я й не зрозумів, що вона мала на увазі,— чи мій сміх справді ідіотський, чи в наш час тільки ідіотам до сміху.

Людей дратує не те, що ти смієшся. Їм байдуже, смієшся ти чи плачеш. Вони дратуються, думаючи, що ти глузуєш з них.

Коли вже бути точним, то найсмішніше те, що ми, по суті, ніколи не сміємося. Сміх вимагає зусилля й черевних м’язів, і голосових зв’язок. Зайвих зусиль, не кажучи вже про зайвий шум. Не знаю, чи ви помічали, але той шум у більшості людей досить неприємний. Дзвінкий сміх трапляється переважно у читанках, ну, а ще в дітей, хоча і в них він часом нагадує гарчання й вереск звірят.

Ну а в дорослих сміх який завгодно, лише не дзвінкий. Він нагадує вищання пилки, качине крякання, хлипання, стогін, кудкудакання, хрюкання чи гикання. Я всміхаюся — й не більше, а найчастіше навіть ледь-ледь усміхаюсь, аби не дратувати людей, хоч вони все одно сердяться.

Кілометрів за десять від наступного міста помічаю край дороги зеленого «Москвича», а біля нього чоловіка, який махає мені зупинитися. Я зупиняюсь.

Ви б не підкинули до міста мого супутника? — питає чоловік, — Машина щось каверзує, а він поспішає.

— Добре, — легковажно погоджуюсь я.

Невиразна постать на задньому сидінні заворушилася й незграбно вилазить з машини. Борода й підрясник. «Оце влип», — кажу собі. Нема гіршого в дорозі, як зустріти попа.

Піп вітається, пересідає у мій «Москвич», — одразу на заднє сидіння, певно, щоб зручніше розмістити підрясник та бороду.

— Ох і непослужливий народ, — озивається священик, коли я рушаю. — Півгодини голосували, аби хто зупинився, й ніхто не став.

— Може, люди бояться, — відповідаю я, — Ніч усе-таки. Звідки знати, хто і чого зупиняє.

— Дурниці,— бурмоче піп. — Тут не Техас, щоб боятися. Кожен дбає тільки про себе, ось у чім річ.

На цих словах розмова й кінчається, бо я не бачу потреби підтримувати її, а служитель культу куняє. Він прокидається аж у місті й просить висадити його де завгодно, але тепер я наполягаю, що завезу його додому, тож піп починає давати знайомі вже мені вказівки: зверніть праворуч, тепер простої а тепер знову праворуч.

— Оце тут, — чую нарешті.— Заходьте, якщо не поспішаєте.

— Але ж ви поспішаєте.

— Поспішав додому через дитину.

Перетнувши невеличке подвір’я, сходимо приступцями; незважаючи на застереження господаря, я таки спіткнувся. Приміщення, куди він мене заводить, — це щось середнє між холом, їдальнею й світлицею, в якої досить занедбаний вигляд. Важкий і негарний гарнітур — такі меблі виробляли в часи мого дитинства — оббитий тканиною невизначеного кольору, яка від старості зовсім зблякла.

Трохи відхилена фіранка на вікні звисає ганчіркою. Можливо, колись вона була білою, але це було дуже давно. На столі серед накиданих газет стоять дві порожні пляшки з-під лимонаду й дитячий черевичок, а на вичовганій сільській ряднині долі валяються іграшки, серед них вирізняється яскраво-оранжева автомашина, якій, на жаль, бракує передніх коліс.

Тільки-но заходимо, господар починав кудись телефонувати.

— …Тасо, ми з нашим свояком застрягли… Та майже коло… Ну, тільки проминули Стару корчму… Ну як ти його не побачиш, стоїть серед дороги й чекає тебе… Каже, щось там з акумулятором… Ну, то притягнеш на буксирі…

Господар — людина середнього віку, як заведено казати, коли важко визначити точніше. В кожному разі борода його ще смолисто-чорна, і лише де-не-де в ній зрадливо виблискує біла волосина, а обличчя засмагле на сонці. Суворе обличчя, швидше обличчя коміти[5], ніж служителя церкви.

Піп обережно відчиняє двері до темної кімнати і входить туди, не вмикаючи світла, а за хвилину-другу знову виходить навшпиньки, тихенько причиняє двері.

— Само роздяглооя й заснуло, сердешне.

— Чому «сердешне»?

— Дружина померла. Інфекція і край. В епоху антибіотиків — уявляєте собі? Залишила мене з п’ятирічною дитиною на руках.

І, помітивши, що я знічев’я розглядаю хату, він додає;

— Живемо як волоцюги. Хата без жінки — то гірше за домовину.

Він безпорадно зводить руки у широких чорних рукавах, чи то благословляючи, чи проклинаючи. Потім ходить до кухні й назад, поки на сяк-так прибраному столі з’являються всі, що тільки були в хаті, харчові припаси й напої: бринза, ковбаса, пляшка ракії.

— Прошу до столу, — каже священик, аж тепер зауваживши, що я стою.

Не встиг я сісти, як він налив у дві чарки з товстого скла, взяв одну й, побажавши доброго здоров’я, випив до половини.

— Ви, може, непитущий?

— Просто я за кермом.

То й що, як за кермом?

— Поїду далі.

— Куди ви поїдете серед ночі! Облиште! Переночуйте тут, а вранці дасть бог здоров’я…

Мене охопило безвілля, і я, не чекаючи другого запрошення, пригублюю з чарки. Піп тим часом допиває свою.

— Не пригублюйте, а пийте сміливо, — каже служитель культу. — Це справжня виноградна ракія, а не фабрикат.

Ми зручніше сідаємо у кріслах, і він знову згадує про доньку.

— Воно в моєму віці й не личить глядіти малу дитину, але так хотілося хлопчика. Спокусився. А воно знову дівчинка.

— Маєте другу?

— Ще двох. Ті вже вчаться в університеті.

— Ну, і цю виглядите. То нічого, що дівчинка.

— Нічого. Але часи тепер чоловічі.

— І жінки тепер, як чоловіки. Он Тетчер, її й називають залізною…

— Не кажіть мені про металевих жінок, — захищається піп долонею. — Краще поясніть таку аномалію: з одного боку мільярди людей, що хочуть миру, а з другого — жменька виродків, нікчемна жменька…

Трохи помовчавши, він додає:

— І все ж терези хиляться до війни.

— То шантаж, — кидаю я, бездумно підносячи чарку, оскільки піп у цю мить робить те саме. — Тетчерам і рейганам теж не хочеться вмирати.

— Ну, коли почнеться війна, яка різниця, чому вона спалахнула: від шантажу чи від чогось іншого, — зауважує господар.

Він знову махає широкими рукавами, мов дивний чорний птах, що збирається злетіти, й промовляє:

— Морок навис над світом!

Потім наливає чарки й прозаїчно бурмоче:

— Ну, будьмо.

Після цього починає докладно коментувати міжнародне становище, час від часу перериваючи коментар тим самим вигуком, що супроводить кожну чарку.

Я вже ладен був задрімати, а може, й задрімав, коли знадвору почувся шум і до кімнати зайшли водій аварійного зеленого «Москвича» та його рятівник. Вони сідають рядком на дивані й беруться до ковбаси, бо ж відомо, що кожна небезпечна пригода посилює апетит. Піп, уже скинувши підрясник, намагається повернутись до перерваної політичної розмови, але, боюся, я не єдиний, хто його не слухає.

Водій злощасного «Москвича», очевидно, працює у школі, бо другий, Тасо, який є і його свояком, називає першого вчителем.

Чи цей учитель надто втомився, чи природа створила його із вторинної сировини, але він якийсь розслаблений, спина зсутулена, плечі опущені, а руки важкі й безвладні. Вислі щоки тягнуть донизу кутики вуст, вуха опущені, а великий м’ясистий ніс так загрозливо нависає, що, здається, ось-ось зірветься і впаде на підлогу з м’яким гумовим звуком. За кошлатими посивілими бровами майже не видно очей. Ну, а чуприну його вже давно розвіяли життєві бурі, щоб відкрити єдине солідне в дій голові — добре відполірований череп.

Тасо значно молодший і дужче зарослий, починаючи від цупкої чорної щетини, що стирчить на тім’ї, й закінчуючи густими вусами, які своєю формою нагадують щітку для взуття. Для чорного взуття. В Тасо взагалі домінують похмурі тони — чорна сорочка, чорна вельветова куртка й окуляри в чорній оправі. Чорні й ті барви, якими він змальовує стан потерпілого вчителевого «Москвича», заїдаючи свої слова куснями ковбаси й запиваючи виноградною. Наскільки я зрозумів із розмови, Тасо — якесь цабе в міськраді, займається не автотранспортом, а питаннями культури.

Доки піп розводився про політику, я, мабуть, знову задрімав, бо згодом прокинувся, і саме через те, що голоси співрозмовників зазвучали гучніше. Власне, подужчав лише голос Тасо, бо кволий учителів бас бринів так само добродушно й насмішкувато. Від розмови його апатичне обличчя пожвавішало, здавалося, тіло цієї байдужої до всього людини — лише оболонка, в якій працює хрипкий магнітофон.

— Тасо має рацію, — вирішує піп.

— Може, — бубонить учитель.

А в цей час згаданий Тасо веде далі якусь розпочату раніше запальну тираду:

— …І той ваш лектор, з яким ви носитеся… Слухайте, та від нього ж не почуєш живого слова. Його засмальцьовані мудрощі знає кожен школяр.

— Наші школярі справді добре поінформовані, — киває вчитель.

— Поінформовані телебаченням, а не вами, — огризаеться Тасо.

— Ну, а великі істини вигадано раніше, ніж ми з тобою про них почули.

— Істини? Щасливе сьогодення й світле майбуття…

— Хіба ж це неправда? Про світле майбуття ще поет казав.

— Казав задовго до того, як зробили бомбу, — заперечує Тасо. — А ви й досі торочите, наче папуги.

— Бомба його не скасовує, а лише відсовує на якийсь час, — бурмоче вчитель.

— Аби твоє слово та богові в вуха, — киває головою піп.

Однак чорнявий Тасо іншої думки. Він увесь час має іншу думку.

— Бач, і товариш сміється з тебе, — киває Тасо в мій бік. — Уже зовсім спить, а все-таки сміється з тебе. Ви, як завжди, або заколисуєте, або смішите людей.

Задля пристойності я намагаюся заперечувати, однак ніхто не звертає на це уваги.

— Мій батько колись вірив, що світова революція настане завтра, — веде своєї Тасо. — Але треба було прожити шістдесят років, аби збагнути, що те завтра настане не завтра.

— То настане післязавтра, — бубонить учитель. — Хто ж знав, що все так ускладниться.

— Якщо не знаєте, то нащо пророкуєте? Нащо дурите дітей тим «завтра»?

— Якби не бомба…

— Та годі тобі з тією бомбою! Не бачиш, що буржуазія на Заході перетворила пролетаріат на дрібну буржуазію. А ви сподіваєтесь, що та дрібна буржуазія здійснить вам пролетарську революцію. Це все одно, що, лежачи під яблунею, чекати, поки яблуко само в рот упаде.

— Гаразд, гаразд, — примирливо мимрить учитель. — Не треба революції. Аби мир був.

— Вам, учителям, несила ані скасувати, ані здійснювати її. То хоч би не баламутили дітей тим світлим майбуттям. Обрій затягло чорними хмарами — далі нікуди, а ви торочите про безхмарні дні. Молодь треба готувати до випробувань, а не до солодкої дрімоти…

Напевно слово «дрімота» впливає на мене гіпнотично, бо я знову засинаю. Коли прокидаюся, свояків уже нема. Лише піп незворушно сидить у кріслі навпроти, курить і, мабуть, подумки продовжує свій політичний коментар.

— Так, — кажу я, прокидаючись. — Схоже, бог зовсім забув про наш світ.

Піп понуро дивиться на мене, мовби шукає відповіді на це блюзнірство.

Потім перехиляється через стіл і довірчо каже:

— Немає ніякого бога.

— Як так? — дивуюся я.

— Немає. Я тобі кажу.

— Тоді нема й сатани.

— Сатана є. А бога немає. Якби, був бог, то хіба сатана існував би?

— Ну, отче, це все одно що: якби було сонце, то не було б мороку.

— Ні, не так. Сонце часом світить, а часом не світить. Сонце, любий, не всюдисуще. Бог же всюдисущий. Хіба б той всюдисущий бог дозволив, щоб існував сатана і слуги сатани? Він подушив би як блощиць усіх тих бегінів і рейганів.

— Якщо нема бога, значить, погані справи,

— Та це ще хтозна, — хитає головою піп. — Людина не може створити бога, але могла б знищити сатану.

— Я про це думав, — визнаю я, — але ні до чого не додумався. Якби, звичайно, пощастило потрапити до Бегіна, я б йому добре врізав, але не знаю, чи це допоможе.

— Не допоможе, — відрубує священик. — Якби допомогло, я й сам урізав би Рейганові, незважаючи на свій сан, але це нічого не дасть.

— А що ж тоді дасть?

— Оце! — піп здіймає руку, розчепірює пальці, а тоді стискає їх у кулак. — Єдність. Якщо люди об’єднаються, вони зітруть на порох недолюдків. Але як їм об’єднатися, коли сатана одно їх роз’єднує. Ти знаєш про Вавілонську вежу?

— Знаю.

— Та що тобі пояснювати! Зараз людство перебував саме у стані вавілонського стовписька. Звело споруду десь так до поверху технічної ери й раптом так заплуталося у різномовності, що будівля ось-ось упаде.

Він знову кидає на мене похмурий погляд, наливає ракії собі, оскільки моя чарка повна, й випиває, не кажучи «будьмо здорові». Гадаю, йому вже набридло повторювати це, бо на столі стоять дві зовсім порожні й одна напівпорожня пляшка.

— Різномовність почалася не нині,— кажу я.

— Тому й катастрофи не віднині,— відповідає піп. — Колись люди мало знали. Різномовність не така небезпечна, коли люди менше знають. Ну, а тепер знають так багато, що можуть знищити себе до решти. І хто їм дав таке знання?

— Сатана.

— От бачиш.

— Отже, знання — то сатана?

— Різномовність, — виправляє мене господар. — Знання будує, знання руйнує. Будуватиме чи руйнуватиме — де залежить від нас.

Оскільки я не заперечую, він питає:

— Я правду кажу?

— Таку правду, що за нею й вас не видно, хоч ви й у підряснику.

— Облиш ти той підрясник. Сказано ж — не підрясник робить ченця.

— А для чого він вам, коли не віруєте?

— Вірую. Вірую в Христа.

— Сина божого…

— Сина людського, — виправляє мене піп.

— Але Христос говорить про бога.

— Богев теж говорить про бога. Колись не можна було говорити правди, не згадуючи бога. Христос — це революціонер давніх часів. Ти читав Євангеліє?

— Читав тітці. Стара хотіла зрозуміти деякі речі…

— Яка стара? Які речі? — забурмотів піп, бо виноградна, видно, вже не давала йому зосередитись.

— Вона вже померла. Але перед смертю хотіла врятувати душу.

— Вчасно згадала, — похмуро киває піп. — Але в Євангелії сказано: бог — це бог не мертвих, а живих. А ще щось пам’ятаєш?

— Не дуже багато.

— Пам’ятаєш, що сказав Христос: ці дні — це дні відплати, в них здійсниться все написане. А пам’ятаєш: прийшов кинути вогонь на землю і бажав би, щоб він уже спалахнув. А пам’ятаєш: не мир я приніс вам, а меч!

— Страшний ваш Христос, отче.

— Який є. Не я його вигадав…

Наступна репліка доходить мовби дуже здалеку, та, мабуть, і прозвучала вона значно пізніше.

— Вставай, а то застудишся. Я тобі постелив отам.

Схилившись наді мною, господар торсає мене за плече, намагаючись розбудити. Я встаю й, запаморочений, іду слідом, але, видно, якісь слова загніздилися у мене в голові, бо, перш ніж увійти до суміжної кімнати, я питаю:

— Скажіть, отче: а може сатана вигнати сатану?

— Якби й міг, то яка з того користь? — відповідає господар. — Замість двох лишився б один. І одного цілком достатньо.

Так що це все одно.

Коли я прокидаюся вранці, дитяче ліжечко у кімнаті вже порожнє. Піп, розташувавшись у холі на ряднині, чіпляє коліщата до оранжевого автомобіля. Дівчинка, сидячи поряд на подушці, зосереджено стежить за його роботою.

— Давайте снідати, — каже священик, побачивши мене.

Тепер він здається значно молодшим і більш відповідним до ролі коміти в історичному фільмі, ніж до ролі попа. Вираз його похмурого, засмаглого на сонці обличчя ніяк не узгоджується з характером лагідного слуги божого.

Після сніданку я прощаюся. Господар, одягши підрясник, проводжає мене до сходів. Я заводжу двигун, але, перш ніж рушити, беру фотоапарат і фотографую попа, що стоїть, осяяний сонцем, поклавши руку на хрест, ніби готується стати на прю з сатаною.


Розділ 6


Квартира Мари Киневої на першому поверсі нового будинку неподалік центру. В цьому місті все дуже далеко від центру. Як я й сподівався, на мій дзвінок ніхто не виходить. У цей час усі порядні люди на роботі.

Поставивши машину на маленькій вуличці поблизу пішохідної зони, я йду прогулятися. Трохи фізичних вправ не зашкодить, зрештою відпустка ще триває, хоч уже й за власний рахунок. Оскільки я не згадую назви міста, спокійно можу сказати, що не бачу в ньому нічого вартого уваги, мабуть, через те, що не шукаю. Якщо пошукати, завжди можна знайти якусь стару церкву чи десяток будиночків, аби виклацати на них плівку. Те, що особисто я шукаю, є скрізь, отож зовсім не потрібно кружляти навколо мальовничої старовини.

Отак тиняючись вулицями, а надто в туристичний сезон, я знічев’я спостерігаю за фотоаматорами, які зупиняються то тут, то там, стають навколішки, підіймаються на сходи, вилазять на лави. Знімають пам’ятники, знімають один одного, але я ніколи не бачив, аби хтось фотографував місцевих людей. Люди нас не цікавлять, хіба що родичі. Людей усюди — скільки завгодно.

Знімати будинки або колекціонувати мінерали також корисно, а може, й приємно, особливо для такого чоловіка, як Лалев. І все ж це заняття для мене нічого не означає, бо моя пристрасть — збирати людей. Кожна людина — то цілий світ; це ми всі знаємо й усі торочимо, аж доки набридне; але як бачили ви, щоб хтось на вулиці звертав увагу на обличчя людей? Заглядати в очі? Ми проходимо, ні на кого не дивлячись, і навіть коли зіткнемося з кимось, то й не глянемо на нього, а часом забудемо й вибачитись. Не маємо часу на розглядання. Ми ж не на прогулянку вийшли. Поспішаємо у справах, а люди — якщо вони є навколо — лише дратують нас, бо заважають поспішати.

Але я не поспішаю. Я вийшов саме на прогулянку. І тому, коли трапляється щось цікаве, зупиняюсь і клацаю. Колекціоную людей. А їх, — скільки завгодно.

Минає дванадцята, коли знову підходжу до будинку, де живе Мара Кинева. Дзвоню довго, однак і тепер ніхто не відчиняє. Я хотів був, іти назад, коли в будинок заходить жіночка з милим, наче в ляльки, обличчям і тонким станом, у барвистій вибивній сукенці.

— Вам кого треба?

— Товаришку Мару Киневу.

— Це я, — повідомляє жіночка, дістаючи з торбинки ключ і відмикаючи двері.— Що ви хотіли?

— Хотів би дещо спитати.

— Прошу.

Потім, помітивши моє вагання, вона стишує голос: Може, секрет?

— Не те щоб великий, але якщо ви мене впустите на хвилину…

— Заходьте. Хоч я й не маю звички приймати незнайомих.

Вона пропускає мене в кімнату; це, певно, все її житло, якщо не рахувати кухоньки й туалету.

— Наскільки я розумію, ви приятелька Антуанетти…

— Ну то й шо?..

— Вона має бути у вас.

— Приїхала випити кави й поїхала, — каже господиня.

Поклавши торбинку на стіл, вона відчиняє вікно, що виходить на майбутній сквер, який поки що — просто незатишне пустище, й стоїть біля вікна, не запрошуючи мене сідати. Вона, можливо, й думала запросити, однак те, що я прийшов не до неї, а до Антуанетти, очевидно, спрацювало не на мою користь.

Кімната чиста й скромна, але не без претензії на дешеву ошатність: на стіні у бронзовій рамці гобелен, що зображує Мону Лізу, як її уявляють собі виробники гобеленів.

— Антуанеттина мати сказала, ніби ви знайшли для її доньки роботу, — кажу я.

— Знайшла, але що з того… Я не певна, чи ви добре знаєте Антуанетту, однак вона належить до тих людей, які, замість подякувати за послугу, ще гнуть кирпу.

— І не схотіла?

— Могла б у літній сезон заробити в магазині якийсь лев, але це, бачте, не для неї. Вона ж має вищу освіту.

Жіночка допитливо дивиться на мене й питає:

— А ви маєте вищу освіту?

— Ні.

— Тоді ви мене зрозумієте. Ви ж знаєте, люди тепер поділяються на два види: з вищою освітою й без неї.

Треба було б познайомити її з Николіною. Гадаю, вони 6 у цьому цілком порозумілися. Що з жінками робиться, коли мова заходить про дипломи!

— Гадаю, й без диплома якось проживемо, — зауважую я.

— Якось… Середня освіта — середнє становище. Люди не хочуть жити якось, а добиваються престижу.

— Вважаєте, Антуанетта з допомогою свого диплома багато чого досягла.

— Справа не в дипломі. Справа в самій Антуанетті. Не знаю, чи ви добре її знаєте…

— Зовсім мало.

— А для чого ж вона вам? — з цікавістю зиркає на мене жіночка. — Щоб познайомитися ближче?

— Мене послала її мати.

— Розкажіть комусь іншому. Вони з матір’ю не зносять одна одну.

Вона знову кидає, на мене критичний погляд і додає:

— Якщо вирішили одружитись, то запізнилися.

— Я й не знав, що вона одружена.

— І я не знала, але здогадалася. В кожному разі має дитину.

Оскільки новина не справила на мене сподіваного вбивчого враження, господиня з осудом додає:

— Народила дитину, сидить без роботи, але має вищу освіту, то за нею і вганяють — то той, то той. Ви не перший: учора вже один був.

— А вона де?

— Хіба я знаю. Пробула тут стільки, аби посваритися, й зникла. Гадаю, тепер вона в Наталії. Наталія легше її зносить. Та все зносить.

— Напевно, знаєте її адресу?

— Зараз скажу.

Мара називає мені адресу в сусідньому місті, а поки я записую, дає ще й безкоштовну пораду:

— Якщо ви все-таки вирішили одружитися з нею, не зайвим буде розпитати людей.

І втуплюється в мене, мовби сподівається, що я почну розпитування з неї.

— Принаймні вже відомо, що вона має вищу освіту, — кажу я.

— Зате ви не маєте. Нерівний шлюб. І ви будете у всьому винні, бо не маєте вищої освіти. Якщо вже хочете одружитися, візьміть жінку таку, як самі.

Вона не сказала «візьміть мене», розраховуючи, очевидно, на мою здогадливість. А зрозумівши з мого мовчання, що я таки нездогадливий, рушила завченими граційними кроками до дверей, ніби закликаючи мене зробити те саме. Власне, вона непогана, як на лялечку. Акуратна, гарненька й, очевидно, з середніми здібностями. Адже сама казала: середня освіта — середня якість.

— Дякую за послугу, — кажу я, рушаючи.

— Аби лише ви колись не проклинали мене за це, — відповіла Кинева.

Потім, мовби відчувши, що переборщила, вона раптом додає:

— Набалакала я вам…

До міста, що згадала Кинева, не настільки далеко, щоб запасатися харчами або завчасно обідати. І все ж, коли доїжджаю й припарковуюся біля головної площі, минає п’ята; час би й перекусити.

Та зробити цього не щастить, бо я приїхав саме перед початком якоїсь урочистості. Головна вулиця перекрита стражами порядку, тротуари заповнені людом, взагалі надто багато цікавих сюжетів, щоб пхатися в кав’ярню.

Не знаю, чи то відкривають пам’ятник, чи зустрічають чужоземних гостей, але від площі вже линуть звуки духового оркестру, вулицями рухається військова частина з барабанами та прапорами, і я знімаю впівоберта трьох хлоп’ят, які, видершись на кузов, проводжають знамена захопленими дитячими поглядами, сповненими жадоби подвигу. Я й сам у дитинстві мріяв потрапити до В’єтнаму і знищити напасника, але потім війна там скінчилась, а я виріс, і тепер мені не лишається нічого іншого, як зробити фоторепортаж про того мерзотника з Близького Сходу, подякувавши йому за все добрим стусаном у живіт.

Знімаю й інших дітей, що посідали, мов гороб’ята, на гіллястому дереві, щоб побачити всю церемонію, а тоді ще двох, зовсім малих, які вмостилися на плечах у батьків, а далі гультіпаку, очевидно, скептично настроєного до земних суєт, бо сидить на бетонній вазі, обернувшись спиною і до події, й до публіки, зосереджено наминаючи хліб з ковбасою.

Цей останній сюжет нагадує мені, що час і самому подбати про насущний, я рушаю на пошуки якоїсь їжі й мало не стикаюся лобом з Косю, або, як ми його кликали в гімназії, Косю Босю. Косю — це той самий Костов, що сидів зі мною за однією партою: через нього кобра вліпила мені одиницю за контрольну.

Після неминучих радісних вигуків і пояснень, що я вмираю з голоду, Косю веде мене до кав’ярні, де копчена ковбаса гірша від попової, зате пиво нормальне. Отож немає зла, щоб на добре не вийшло.

Навіть з одягу спортивного стилю видно, що Костов — чепурун. Блакитна куртка, сині штани, блідо-голуба сорочка, дбайливо наваксовані мокасини — все люкс. Постава в Костова теж спортивна — кремезні плечі, впевнені енергійні рухи, мужнє обличчя.

Живота не зовсім вдається сховати, але він поки що не надто випинається.

— На врочистість приїхав? — питає Косю.

— Почасти так.

— І вже закінчив роботу? Добре вам, фотографам. Приїхав, клацнув і поїхав. Якби я сказав, скільки часу і нервів потратив на східці й постамент того пам’ятника, ти б не повірив.

— Ну так, але пам’ятник лишиться. А моя фотографія, як і я, з’явиться й зникне.

— Маєш рацію: пам’ятник лишиться. Але хто пам’ятатиме архітектора? Ти знаєш, хто будував піраміди?

— Ні.

— Так само, як і собори. Не пам’ятають, хто будував собор, а то щоб нас пам’ятали.

Він дістає з кишені сигарети й масивну срібну запальничку. Золотий перстень на руці теж масивний. Запонки зроблені у вигляді античних монет, а на руці скромно поблискує модний кварцовий годинник з браслетом з неіржавіючої сталі. Косю любить дрібнички, які підкреслюють особистість. Особистість якщо не гармонійну, то принаймні врівноважену.

Він п’є пиво, облизує губи, поглядає на мене й меланхолійно вигукує:

— Слухай, як ті роки біжать! Ти що, досі не одружився?

— А нащо одружуватися? Щоб роги носити?

— Так відразу й роги! — заперечує Косю.

— Один мій колега так казав. Якщо фотограф одружується, напевне носитиме роги. Як бачиш, не йдеться про архітекторів.

— Це мене не тривожить, — кидає однокласник. — Я сам парубкую.

— А час би й стривожитися.

— А де ж знайти наречену? На будові чи серед місцевої еліти? — Він визирає крізь вікно кав’ярні на вулицю, в цей момент зовсім порожню. В ньому лишилося щось від давньої життєрадісності, але це вже не той жартівник і веселун. Не можна працювати у сфері будівництва й лишитися жартівником.

— Оце мав ділове побачення з однією лялечкою, — розповідаю йому. — Мріє про такого, як ти, дипломованого спеціаліста.

— Що за лялечка? — питає неуважно Косю.

— Там, у новому кварталі. То теж твоя робота?

— Ну, наша колективна.

— Не дуже там весело, як на мене.

— Не ти перший це кажеш. У нас так: кожен береться судити про все, чого й не розуміє до пуття.

— Не заборониш же людям судити про те, що їх зачіпає.

— А мене не зачіпає? Чи мені не хочеться збудувати путящий квартал, щоб люди хвалили?

— Що ж тобі заважає?

— Панелі заважають, панелі! — вигукує архітектор, широко розводячи руками, — Хіба з тих стандарних панелей можна зробити щось нестандартне? Чому, питають, житла не такі, як готелі на Золотих Пісках? Дай матеріал — будуть такі.

— Хтозна, чи причина у матеріалах, — розсудливо зауважую я, відставляючи тарілку й беручи кухоль, щоб прогнати неприємний смак несвіжої ковбаси.

— Причина не в самих матеріалах — у їх нестачі! — відповідає Косю, повторюючи свій рух, — Тисячі сімей чекають квартир. Квартир — ти розумієш? Даху над головою, а не люкса. Мусимо будувати, скільки і з чого лише можемо. Люди поспішають вселитися, на все погоджуються, а коли вселяться — починають вередувати. То хата нагадує їм в’язницю, казарму, то ще не знати яке лихо…

— Дахи протікають, вікна не зачиняються…

— Ну, це інша історія, — махає рукою Косю. — Це вже не провина архітектора.

— Не сердься, — вмовляю я його. — Ну, будьмо!

Схоже, це гасло засіло у моїй голові ще з ночі.

— Я не серджуся, — відповідає шкільний товариш, підносячи кухоль.

Надпивши, він облизує губи, ковтає порцію тютюнового диму й знову мовить:

— Я не серджусь, але, щиро кажучи, вже ситий цим по горло. Працюєш як віл, а хоч би що зробив — слова доброго не діждешся. Тільки критика й осуд.

— І в нас так само, — заспокоюю я його. — Не пам’ятаю, щоб я кого сфотографував і мене похвалили.

Розмова триває в тому ж дусі, доки випиваємо ще по кухлю пива.

— Ти на машині? — питає архітектор.

— Стоїть за дві вулиці звідси.

— Тоді давай майнемо на мою дачу.

— А що робити на дачі?

— Нічого.

Хочу, щоб ти лише глянув і сказав, чи такий уже розтелепа твій колишній однокласник.

Сказано — зроблено. За словами Косю, до його дачі всього кілька кілометрів, тож ніч нас не заскочить. Певний час їдемо по шосе, потім звертаємо на путівець і зупиняємося під маленьким пагорбом. Виходимо з «Москвича». За групкою високих дерев шириться похилий чистий косогір, над яким стоїть двоповерхова вілла, наче біла мрія, перенесена просто зі сторінок іноземного журналу.

— Не кажи нічого, — застерігає Косю, підносячи руку. — Те, що ти скажеш, уже казав один з моїх шефів. Твоя вілла, мовляв, тільки для кіно, це не те, що ви будуєте у нових кварталах. А я йому кажу: і нові квартали можуть бути такі, як у фільмах. Це залежить від нас, а не від мене.

— Коли думаєш уселятися?

— Ну, до вселення ще далеко. Всередині ще купа роботи. Гроші скінчились, та й часу немає. Сподівався восени, але, мабуть, протягнеться дб наступного літа.,

До наступного літа може й війна початися, — застерігаю я.

— Хіба про таке кажуть? — з докором дивиться на мене архітектор.

— А чому не казати? Всі про це говорять.

— Війна — то смерть, — похмуро відповідає Косю. — Війна може бути, а може, й ні, а смерть неминуча. І що як неминуча? Тільки про неї й говорити?

— Але якщо війна спалахне — край усьому.

— А звичайна смерть хіба не край усьому? — заперечує приятель. — Зникнеш ти, то зникне й усе.

Помалу підіймаємося до дачі, щоб оглянути її зблизька, хоча, на думку Косю, вона ще не настільки готова, аби дивитися впритул. Між нами кажучи, зблизька чи здалеку будинок мене не дуже цікавить, але треба ж якось згаяти час. Косю, навпаки, захоплений своїм творінням, веде мене кімнатами, в яких ще не білено і паркет не настелено, пояснює, що та як буде, аж доки ми врешті опиняємося на високій терасі. Його настільки поглинули думки про дачу, що мені здається, він справді дивиться на неї як на творчість, а не об’єкт побутового вжитку. Певно, хоче довести всім, на що здатний.

Це часткова компенсація за втрачені надії на велике майбутнє. І намагання застрахувати себе перед неминучістю непривітного «завтра».

Він оглядає зелену галявину під нами, потім знову обертається до освітленого призахідним сонцем чола.

— Я хочу побачити її завершеною, зовсім, до найменшої дрібниці. Побачити, що досяг мети, що все зроблено так, як думалось, а далі мене ніщо не обходить.

Прагнення досконалості, хоч і в особисто-побутовому плані. Може, й справді його бентежить нерозтрачена творча енергія, а те, що вій нібито черпає свої задуми з іноземних журналів, — чиста вигадка. Косю справді вчився за кордоном, бо там тоді працював його батько. Лихі язики плещуть, буцім Косю наслідує якогось великого західного архітектора, запозичивши у нього все, за винятком сущої дрібниці,— як стати справжнім митцем.

Оскільки Косю вже витяг мене сюди, мені не дуже хочеться знову їхати в їхнє місто, але мушу відвезти друга додому. Ну, а він на прощання пропонує випити по чарці в тутешньому ресторані.

— Не можу, я ж на машині,— відмагаюся я.

— Ось перестань. Коли наберешся так, що не зможеш їхати, то переночуєш у мене.

Я не маю жодного бажання набиратись, а тим більше — гостювати в Косю, але незручно відмовляти такому давньому приятелеві, отож ми все-таки йдемо до ресторану, а точніше — у скверик за ним.

Темніє. Над столиками горять гірлянди різнобарвних лампочок, освітлюючи декоративні кущі, насаджені, аби хоч трохи прикрити непривабливі глухі стіни. Коротше кажучи — екзотика скромного провінційного масштабу, озвучена танцювальною мелодією, що лине з зали.

Я вже змирився був з перспективою вислухати ще кілька міркувань про незакінчену віллу, але не вгадав. У скверику розташувалася компанія місцевих інтелектуалів, а вони — приятелі Косю, тож хоч крути, хоч верти, доводиться підсісти до них. Розмова уже в розпалі, й це добре, принаймні нас ніхто не запрошує висловлювати свою думку.

Культурне товариство складається з кількох індивідуумів обох статей, яких я не буду описувати, бо більшість із них так само, як і я, тут лише статисти.

Діалог ведеться переважно між двома чоловіками, одному з яких під сорок, а другому — за п’ятдесят. Косю пояснює, що це письменники, називає й прізвища і дуже дивується, як це я не чув про них, особливо про старшого, адже він мешкає у Софії, але часто приїздить сюди творити, бо родом тутешній. Мій приятель уявляє, що, живучи в Софії, я повинен день у день стовбичити в клубі письменників або журналістів.

У того, столичного, вже поріділе волосся й привітний, не позбавлений власної гідності вираз обличчя. Здебільшого слухає, але слухає так, що сама його мовчанка промовиста, бо він то іронічно всміхається кутиками вуст, то не менш іронічно киває головою. Другий письменник, провінціал, — хирлявий, з довгим, не дуже чистим каштановим волоссям і сухими довгими руками, які безперервно рухаються, мовби підкреслюючи його слова. Він войовничий і саркастичний, як і належить талантові, що й досі бореться за визнання, тимчасом як той, столичний, випромінює спокійну певність людини, яка вже досягла успіху.

Спочатку я не прислухаюся до розмови, віддаючи перевагу пиву та бринзі, якими намагаюся забити дух несвіжої ковбаси. Пізніше також не можу належно вдуматись у диспут, бо треба обслуговувати даму з правого боку — підносити їй запальничку, наливати вино й пояснювати, хто я та звідки приїхав. Це — русява красуня, що прогавила термін висвітлювання волосся, від чого при шкірі воно в неї вже набуло природного каштанового тону. Красуня вже у тому віці, коли з’являються перші ознаки старіння. Втому шкіри трохи прикрито гримом, але грим неспроможний сховати втоми м’язів — того неминучого обвисання попід очима й підборіддям. Вона ще гарна, але, гадаю, те «ще» для неї самої не так утіха, як загроза.

— Раніше в моді була міграція, тепер — екологія, — чую, затято твердить провінціал. — Третя актуальна тема — пошуки себе й пошуки сенсу. Вона завжди була в моді.

— Отже, невичерпна, — спокійно зауважує софієць.

— Абсолютно невичерпна, — підтверджує провінціал, — Невичерпне повторювання банальностей і прописних істин.

— Не можна так узагальнювати, — намагається встряти у розмову ще одна молода дама, наскільки розумію, акторка. — Є й оригінальні автори.

— Так, є,— киває саркастично оратор. — Особливо як не знаєш першоджерела. Прочитає «Кролику, біжи» — і за якийсь місяць той самий кролик стрибає на нашому грунті. Подивиться «Політ над зозулиним гніздом» — і наступного року пропонує вам власну маячню. Візьме до рук «Сто років самотності» — й починає базікати, як латиноамериканець.

— Лихий, як змій, але казанок варить добре, — півголосом зауважує Костов.

Така думка про письменника, певно, вже давно утвердилася в місті, бо третя дама, також акторка, додає:

— Вас ніхто не може збити на манівці. Ви все бачите.

— Справа не лише в тому, що бачить, а ще й пописує,— завдав у цей момент софієць добре розрахованого удару. — Щось ти, Захарію, давненько не друкуєшся.

— Що робити, я ж не маю твоїх зв’язків, — не залишився в боргу провінціал Захарій. — Якби я сказав, відколи два мої рукописи лежать у видавництвах, ти б не повірив.

— Радий за тебе, — добродушно озивається столичний. — Вийдуть — почитаємо…

— Або прочитаєш, або й ні. Ви там коректури власних книжок не читаєте, а то щоб мене, — безцеремонно кидає Захарій.

— Висміюємо, заперечуємо, лише не питайте, з височини яких власних здобутків, — промовляє, столичний, цього разу звертаючись не до опонента, а до всієї, аудиторії.

Патлатий Захарій не лишається в боргу, але мені не чути, — що він каже, бо моя сусідка саме питає:

— Може, потанцюємо?

Слова вимовлені не дуже голосно й без певної адреси, але, очевидно, стосуються мене.

— Саме збирався запросити вас, — запевняю я.

— Ну, то наберіться сміливості,— кидає дама, підводячись.

Дансинг усередині ресторану, тож ми заходимо й змішуємося з парами, що вже танцюють.

— Я не дуже люблю танцювати, — пояснює жінка, — але оті теревені діють мені на нерви.

— Що вас дратує?

— Ці розмови я чую не знати вкотре. Мілітаризм… Навколишнє середовище… Ми й молодь… «Кролику, біжи»… Господи!

— Люди скрізь думають про такі речі,— кажу я примирливо, остерігаючись наступити їй на ногу.

— Гадаєте, і оці, наші, думають? Увесь час торочать одне й те саме. Кожен має два десятки завчених речень.

— А що, власне, пише цей молодший?

— Хіба я знаю? Всі кажуть — талановитий, але ніхто його не читав.

— А той, столичний?

— Романіст. Лише не питайте мене, що написав. Я, між нами кажучи, не читаю нічого, крім перекладних романів. А ви?

Вона тісніше притуляється до мене масивним тілом, наче між нами якась інтимна розмова. Щедра плоть, зм'якла під віку, й ледь затьмарений вином погляд карих очей.

— Читаю, що трапиться, — признаюся я.

— Як це так?

— А так: не подобається — кидаю, а подобається — читаю далі.

— То ви стихійна людина?

— Напевно.

Жінка замовкає й тулиться до мене ще тісніше. Тепер я бачу — вона під добрим градусом.

— І я стихійна, — каже жінка.

Відчуваю запах парфумів. Такими самими користувалася Светла.

— В Софії все ж цікавіше, — зауважує вона.

— Через те, що ви там не живете.

— Через те, що там живе більше людей. Вистави, концерти — дурниці. Просто живе більше людей. Обриднуть одні — знайдеш інших.

— Люди майже скрізь однакові.

— Не однакові,— заперечує вона. — До того, як тобі обриднуть, вони одні, після того, як обриднуть, — інші.

— Правда. Але всі неминуче обридають.

— Чому неминуче? До цього не треба доводити. Треба просто змінювати місце.

— Якщо маєш змогу.

— Ви напевно маєте. Мабуть, постійно мандруєте.

Сильно сказано, однак це не заважає мені заявити:

— Такий мій фах.

— Щасливий.

Одна мелодія закінчується, починається інша, а коли й вона доходить краю, я зважуюся сказати:

— Запросив би вас іще на один танець, та треба рушати.

— Куди їдете?

— До сусіднього міста.

— Щасливий, — повторює жінка, наче я сказав, що їду на Балеарські острови.

Відводжу даму на місце й шепчу Костову, що все-таки хочу їхати. Всупереч моїм побоюванням, він не заперечує, бо сидить біля однієї з артисток, поглинутий задушевною розмовою. Літературний диспут триває, не втративши інерції, лише головну роль тепер виконує столичний, який під впливом випитого вина впадає у словесний розгул.

— Тут кажемо одне, а за хвилю починаємо твердити протилежне, і самі не знаємо, де правда. А може, нам і байдуже, де правда, бо важливо виразити себе, дати волю стражданням і істерії, від яких ми задихаємось…

Щодо істерії маєш рацію, — вітаю я його подумки й іду до виходу. Однак біля виходу знову бачу мою русяву красуню. Ніби ж лишив її в скверику, а вона тут.

Правду кажучи, я не відразу її помітив, незважаючи на розкішне русяве волосся, бо водночас помічаю іншу людину. Можливо, я помилився, але здається, що там, за машинами, на стоянці, майнула і швидко зникла в темряві кремезна постать Драгана.

— Утікаєте! — мовила жінка з докором, мовби я роблю щось негарне. — А мали нахабство запрошувати мене.

— Ну, я вас не запрошував їхати з собою. Запрошував танцювати.

— А може, я хотіла саме їхати. Куди ви їдете?

Я називаю місто.

— Я поїду з вами, — рішуче заявляє дама.

— Отак раптом?

— А хіба що!

— А й справді,— погоджуюся я.

Вона добре випила, однак, зрештою, не маленька ж. Як хоче, то повезу. Може, треба було б запитати Косю, що де за цяця, але звідки мені було знати, що жінка схоче їхати. В кожному разі бездомною вона не здається. Легкий бежевий костюм, вишукані черевички на високому підборі Тільки русявий колір волосся варто б освіжити.

Я веду її до машини, й ми сідаємо.

— Дайте сигарету.

Жінка не зразу втрапляє кінчиком сигарети у полум’я запальнички, і я ще раз пересвідчуюся, що вона вже під добрим градусом. Досі це не так упадало в око, хіба що під час танцю, коли вона пристрасно тулилася до мене, мовби переплутавши з кимось іншим.

Однак зараз ми не на дансингу, отож такі контакти не передбачаються. Рушаю повільно, точно дотримуючись правил, щоб не довелося дихати в трубку автоінспектора.

— Ви правду казали, що переміщення — це єдиний порятунок, — промовляє жінка, коли вже виїздимо з міста.

Не пам’ятаю, чи я казав щось подібне, але навіщо сперечатися через дрібниці.

— Щоб ви знали, таке й моє основне правило. Нема чого чекати, поки тобі все обридне. Як відчуєш, що починає обридати, то мерщій тікай! Я завжди так роблю.

— Тікаєте?

— Саме так.

— А куди тікаєте?

— Не має значення куди… Важливо, як ви самі казали, змінити місце…

Вона ще певний час підтримує тему, але паузи між окремими фразами стають чимраз довшими, доки в машині западає мовчанка.

Мовчанка й легкий дух смаленого. Я зупиняюся, щоб затушути сигарету, яку вона впустила. Дама заснула так міцно, що навіть не помічає зупинки.

Певно, я їхав уже з півгодини, коли від раптового трусу машини на вибоїні дама прокидається й сонно питає:

— Куди ми їдемо?

Я знову називаю місто.

— Що я там не бачила!

— Вам краще знати.

— Справді, куди ви мене везете?

— Ви ж самі хотіли.

— Дурниці,— бубонить, уже зовсім прокинувшись, дама. — Єдине, чого я хочу, це приїхати й виспатися.

— Де виспатися?

— Дома, де б же ще. Ви ж не залишите мене посеред дороги.

Слід би було так і зробити, але хіба вона пройде пішки тридцять кілометрів, та ще й на таких високих підборах. Їду до ширшого місця, розвертаюся й жену назад. Дама, видно, усвідомлює свою провину, хоч і не дуже чітко, й бурмоче, мовби виправдовуючись:

— Це паскудне японське віскі, з якого почали… А його ще видають за балантайн…

Після цього вона знову спокійно засинає. Приїхавши до міста, я все ж змушений її розбудити, щоб з’ясувати, де ж її дім. Вона сонно щось мимрить, врешті ми опиняємося перед непоганим будинком, обличкованим тесаним каменем. Мабуть, перш ніж заглушити двигун, я форсовано газонув, бо тільки-но виводжу жінку з машини, вхідні двері відчиняються й у світлому прямокутнику виростає постать немолодого чоловіка.

— Мишо, чоловіченьку мій! — гукає жінка й висне у нього на шиї.

— Ходім, люба, ходімо, — веде її господар до коридора.

Вона непевно ступає, забувши навіть, що хтось довіз її додому.

— Це гарно з вашого боку, що привезли її,— дякує чоловік. — Інші кидали посеред дороги.

— Ну, якщо я не перший…

— На жаль, не перший. Цей атракціон вона влаштовує мені принаймні двічі на рік. Її раптово охоплює бажання тікати. Колись так утекла й зі мною, а тепер забуває, що тоді їй було двадцять.

Знову сідаю в «Москвич» і їду. Я багато чого не розумію на світі, але чого зовсім не збагну — то це людей. Зірок можна не розуміти, бо вони далеко. Серця можна не розуміти, бо воно сховане. Предметів можна не розуміти, бо німі. Але як же можна не розуміти людей, що подають тобі руку, розмовляють з тобою! Справді чудасія…

Здалеку маячить неонова вивіска готелю. Може, там спробувати щастя? Хоч я й не пив японського віскі, але й мої очі вже злипаються. Той піп учора здорово мене вимучив. Казки про бога й сатану — це ще нічого, але виноградна ракія…

Наступний ранок. Я саме кінчаю снідати в ресторані, коли за спиною лунає дружнє:

— Гей, Боянку!

Найдавніші друзі й досі кличуть мене Боянком, хоч мені вже тридцять. Певне, так кликатимуть і тоді, коли зовсім посивію. Як і цього Тотева, що саме підсідає до мого столу. Хоч йому вже сорок, усі називають його Тотко, наче він ще ходить у коротких штанцях.

— Ти мов та шоколадна цукерочка! — муркоче Тотко до офіціантки, що підходить і спиняється біля нас.

— Що побажаєте? — питає дівчина діловим тоном, тамуючи втіху від комплімента, бо, ясна річ, вона не аж така спокуслива.

Тотко висловлює свої побажання, надто численні, щоб їх перелічувати, а коли дівчина відходить, він запитує:

— Звідки й куди прямуєш?

Я відповідаю.

— Маєш машину?

Він запитує просто так, певний, що я не маю машини, тож потім приємно здивований.

— Тоді помандруймо разом, — вирішує Тотко, аби й мене приємно здивувати. — На врочистості приїхав?

— Не зовсім. Але дещо встиг сфотографувати.

— Де ж ти був? Я не бачив тебе на трибуні.— Тотко теж фотограф.

— Я не знімав трибуни. Знімав глядачів.

— Одразу видно, що ти пройшов школу Сиракова, — киває колега.

— І не соромлюся вчителя.

— Сираков був класний професіонал, нічого не скажеш, — погоджується Тотко. — Але й добрий приклад у пияцтві подавав.

— Це правда.

— Та за випите розраховувався. Хочу сказати — все робив не так, як інші. В нашій роботі так не можна.

— Чому не можна? — питаю я, запалюючи першу сьогодні сигарету.

— Бо люди хочуть бачити на знімках те, чого очікують.

— Банально.

— Кажи як хочеш. Та коли мене посилають фотографувати пам’ятник царю-визволителю, я не знімаю його з боку кінського хвоста. А від Сиракова й того можна було сподіватися.

— Про хвіст не знаю. Але люди…

— Коли посилають знімати людей — знімаю людей. Коли посилають знімати свято, знімаю свято, а не глядачів.

— І не обридне одне й те саме?

— Яка робота не обридає? — знизує пухкенькими плечима Тотко.

— Одне й те саме…

— Сираков кожного разу робив щось інше, зате з десяти його знімків схвалювали два.

— Найгірші.

Тотко хоче заперечити, та з цю мить підходить офіціантка з великим підносом і вивантажує на стіл яєчню, ковбасу, варення й ще багато дечого.

— О, молодець, — заохочує її Тотко.

Він завжди вмів бути люб’язним, привабливим, а якщо треба, то й нахабним; усе це неодмінні складники нашого професійного реквізиту. Низенький, кругленький, з добродушним обличчям і дитячими щічками. Тільки посивіле волосся на скронях підказує, що дитина вже нагуляла чимало рочків. Але пусти того товстунчика в найгустіший натовп — і можеш бути певним, що він опиниться у найзручнішому місці й саме в потрібну мить. Моторно підскочить, пролізе поміж ногами в людей, коли треба — здереться на їхні спини, але дістанеться куди треба.

Тотко відсилає дівчину, обдарувавши її новим кондитерським компліментом, розрізає булочку, добре намащує маслом і береться до страв.

Лише переполовинивши їх і частково втамувавши голод, він знову згадує про мене й промовляє з напханим ротом:

— Знімок, Боянку, це документ. Тут не може бути місця штукарству. Головна трибуна загальним планом, оратор зблизька, колона демонстрантів… Так від мене вимагають — так роблю. Що тут вигадувати.

Професіонал, нічого не скажеш, йому треба лише кивнути. Якщо скажуть сфотографувати палаючу будівлю зсередини, Тотко пройде крізь вогонь і сфотографує. Досить лише сказати.

Він допиває каву, коли його погляд спиняється на моєму апараті, почепленому на спинку стільця.

— Оце в тебе таке нещастя? Чому не взяв на роботі хоч якогось путящого «пєнтакона»?

— Не здогадався.

Колега недовірливо дивиться на мене, потім знову переводить погляд на апарат.

— А, то «лейка»!.. Хитрун. Стара оптика. Добра машинка, тільки ж мороки…

Тотко тягнеться до моїх сигарет, запалює й додає:

— Я вже давно перейшов на автоматику. Репортерська робота вимагає швидкості.

Швидкість. Він справді має рацію. Вистежити мить і спіймати її. Ловці миті. Мабуть, через те репортерська робота не дуже мене вабить. Купуючи колись цей старий апарат, я зовсім не думав змагатися з часом.

Мій апарат, допотопна «лейка», можна сказати, справжній скарб, подарований долею. Я надибав його, заглянувши до комісійного магазину. Я виробив у собі таку звичку — заглядати до комісійних, бо знав, що ніхто не пришле мені новенького фірмового «лінхова» чи «гасельблата». В кутку на полиці лежала зовсім занедбана «лейка», й коли я попросив показати її, дівчина-продавець коротко кинула:

— Не працює.

— Нічого, покажіть.

Обтюратор справді не працював. Але його можна було легко полагодити. Зате об’єктив зберігся добре.

— Це причандалля теж до нього, — пояснила дівчина, зрадівши, що може накинути мені безнадійну для продажу річ.

Вона таки мені її накинула. Разом з іншим причандаллям — фільтрами, кільцями й ширококутником, дорожчим за сам апарат — за злочинно низьку ціну.

Згодом придбав ще два об’єктиви й деяке старе причандалля, якого тепер не віддав би ні за які новенькі автоматичні моделі. Тотко справді має рацію. Автоматика полегшує роботу і частково звільняє від необхідності мислити. Хоча в нашому ремеслі, як і деінде, думати все ж не завадить.

Тотко прагне послуговуватись останнім словом техніки. І не одним словом, а, по змозі, цілим словником. Він належить до тих фотографів, котрі пролазять усюди; навантажений до краю — три апарати на шиї, спалах, батареї, ціла гама об’єктивів, штатив, і ще всяка всячина. Чи то він звик бути озброєним до зубів, чи, може, хоче всім показатись професіоналом, а не аматором.

Не заперечую, це має свої переваги. Що дужче ти навантажений технікою, то легше пролізеш усюди. Розступіться, дайте людині дорогу. Професіоналам годиться давати дорогу, а коли хто й не дає, вони самі собі її торують. Ми не нахабніші за інших, але таке ремесло — без певного нахабства не можна.

— Їдемо? — питає Тотко, хазяйновито очистивши тарілки, з’ївши і моє незаймане варення.

— Може, замовиш іще щось?

— Смієшся.

Їдемо. Зупиняємось, лише щоб заправитися. Колега спочатку мовчить, поринувши в солодку напівдрімоту, яка так сприяє травленню. Потім, надрімавшись, він починає вовтузитися всім своїм гладким тілом і бурчати:

— Значить, і ти вже маєш машину.

Для нього, аматора техніки, це легкий удар у діафрагму: де ж так, навіть таке зелене, як я, має машину, а він не має.

— А що тобі заважає придбати?

— Нічого, хіба те, що мусив би відмовитись від службової. Наше начальство хотіло б, щоб службова машина возила тільки їх, а кореспонденти нехай купують собі машини за власні гроші. Нема дурних.

Сираков у цьому питанні був факір, згадую я. Не мав ні власної, ні службової, і йому було байдуже.

— О, то був екземпляр, — погоджується Тотко.

— Ракія згубила.

— Не ракія, а жінка.

— Я не знав, що Сираков мав дружину.

— Вона його покинула. А він, замість радіти, спився. Коли б мене моя покинула, я б їй і посаг дав, але якби ж то таке щастя

— Напевно, була того варта.

— Варта! — зневажливо бурчить Тотко. — Жінки, як на мене, одним миром мазані. Причина не в жінках. Причина в чоловіках. Ти ж пам’ятаєш, який він був мовчкуватий. Мовчкуваті найважче переживають. Замість тричі вилаятися — переживатиме. Тому до них найчастіше чіпляється рак.

— Сираков помер не від раку.

— Ну, від цирозу. Що головою в піч, що в піч головою — все не мед. Узяв би та собі підсипався до чужої молодички, замість душею мліти, то не спився б і не пішов на той світ.

— Яка там чужа молодичка! — кажу я. — Сираков — і чужа молодичка. Коли б навіть якась сама прийшла до нього, йому ліньки було б сказати їй, аби зняла спідницю.

Попереду кушпелить якийсь «Москвич», бежевий, як і мій, але зовсім новенький. Очевидно, водій недавно отримав не лише машину, але й права, бо веде не зовсім певно. Я випередив би його, але новачок їде так, наче дорогу зроблено тільки для нього. Ну, хай трохи вихопиться вперед, від такого телепня можна всього сподіватися.

Несподіванка не забарилася. Попереду вигулькує дід у звичайній для пенсіонерів білій панамі, з сіткою в руці. Він, певно, вагається, перейти дорогу чи зачекати. Новачок переді мною газує й застережливо реве двигуном, мовляв, стій на місці, але старий, очевидно, саме в цю мить вирішує таки перейти і ступає два кроки. Бежевий «Москвич» відкидає його на узбіччя. Новачок, як і слід було чекати, ще дужче натискає на газ і зникає за поворотом.

Я зупиняю машину й виходжу допомогти потерпілому. Сітка з хлібом, очевидно, послужила амортизатором, а може, старий в останню мить сахнувся; контузію спричинило, мабуть, не зіткнення, а падіння. Так чи так, людина непритомна й лежить, мов лантух, на смузі трави край шосе. Панама в кюветі, сітка випала з руки, обличчя посиніло, очі заплющені. Мушу скропити його мінеральною водою з пляшки, яку подає Тотко. Не скажу, що в таких випадках конче має бути мінеральна, просто зараз у мене нема іншої. Під час цієї скромної медичної допомоги з’являється машина ДАІ.

Стражі порядку, природно, хочуть знати, що саме та як саме сталося. Поки я даю необхідні пояснення, старий розплющує очі. Спершу він збентежено дивиться на людей, що посхилялися над ним, потім, мабуть, згадує пригоду, а вигляд чоловіків у формі підказує йому, що настав час розплати. Він дивиться на мого бежевого «Москвича», потім на мене самого, тремтяча рука зводиться й киває в мій бік:

— Оцей! Цей мене збив!

— Годі,— кажу. — Що ти вигадуєш! — І звертаюся до тих з ДАІ: — Я можу вам точно назвати номер машини!

І називаю.

— Ви навіть запам’ятали номер!.. — недовірливо зиркне на мене один з міліціонерів.

— Запам’ятав, бо він увесь час повз переді мною.

— Це він! Він мене збив! — торочить уперто старий, це підводячись, можливо, просто тому, що не здогадуються встати.


Не знаю, чи його спантеличив бежевий колір мого «Москвича», чи дід зненавидів водіїв усіх автомобілів, але в голосі нема й натяку на вагання.

— Дурниці! — підходить Тотко. — Дідуган не знає, що верзе.

— Навіщо ображати людину? — уриває його другий міліціонер.

Вони відходять до шосе й починають радитися, мабуть, збираються ідентифікувати сліди коліс, але це не так просто, бо їхня машина стоїть на самісінькому місці аварії. Міліціонери відганяють свою машину далі, після чого виявляється, що сліди нечіткі, отож усі троє знову повертаються до нас. Підбадьорений цим, старий знову заводить:

— Це він! Я добре бачив! Збив мене навмисне!

Скидалось на те, що історія затягнеться й навіть може обернутися нещасливо для мене, аж тут із пагорба ліниво сходить бородатий чоловік у кашкеті, тягнучи на мотузку сумну брудно-жовту вівцю.

— Старий вижив з розуму, — втручається він. — Машина, що його збила, навіть не зупинилася.

— А якого кольору була?

— Бежева, як і ця.

— Номер?

— Хіба я знаю?

— А чого ти відразу не підійшов?

— Не кликали — не йшов, — незворушно відказує чоловік у кашкеті.— Треба було вівцю взяти на мотузок.

А рука старого вперто показує на мене:

— Це він. Я бачив!

— Чули вже, — бурчить один з міліціонерів. — Ніхто вас не питає.

Розчарозаний тим, що перестав бути центром уваги громадськості, старий підводиться, сідає й починає оглядатися за своєю сіткою.

Міліціонери записують мої дані й кажуть, що я можу собі їхати.

— Візьмете потерпілого? — запитує один з них.

— Чому б не взяти, — відповідаю я.

— Тільки цього бракувало, — вибухає Тотко. — Самі беріть.

Суперечка виявилася даремною, бо коли ми обернулися до потерпілого, він уже не тільки звівся на ноги, але й перетнув шосе. І поплентався по той бік зі своєю панамою, сіткою й склерозом.

Машина ДАІ з гуркотом від’їздить. Якщо не рахувати бородатого, що сидить зі своєю вівцею на порослому травою горбику над дорогою, ми лишаємося самі. Тотко йде до «Москвича». Я стою з апаратом, розглядаючись, чи не трапиться цікава тема. Та ніде нічого цікавого: порожнє поле, а на обрії — монотонне гірське пасмо, повите передобіднім серпанком. Жодної нової теми, до того ж і «лейка» не налагоджена на пейзаж. Я обертаюся трохи вбік і знімаю бороданя, що поринув у роздуми. Знімаю разом з вівцею, двоє самотніх, замислених і сумних істот.

— Чому не сказав, що знімаєш, я б приготувався, — озивається бородань.

Він, певно, і не здогадується, що я саме й хотів уникнути готування. Частую його сигаретою й також іду до машини.

— Мало не опинилися за гратами, — буркоче Тотко, коли ми рушили.

— Нічого.

— Аби не зупинилися, не мали б неприємностей.

— А ти б не зупинився?

— Сказати правду, то й сам не знаю. Якщо на дорозі лежить людина, треба стати. Але ж бачиш, що за люди: ти йому добро робиш, а він дзявулить. Якби не міліція, я б дідуганові так врізав, що він би відразу підхопився!

— Ну, я маю ще одного такого дідугана, якому б не завадило врізати, та нема як.

— Якого дідугана? — питає колега.

— Та довго розказувати.

— Скажи краще, що взагалі не треба було втручатися, — бурчить Тотко.

— Ну, так, але якби й отой з вівцею так подумав, то ми б ще й досі розбиралися з міліцією.

Прибуваємо опівдні й заходимо щось перехопити у готельний ресторан. Слово «перехопити» надто скромне як на масштаби діяльності, яку Тотко розгортає за столом, але чи варто лихословити. На знак подяки за те, що я його підвіз, він вибив мені кімнату в готелі. Хоч власної машини й не має, зате має зв’язки. Порівняння з шоколадною цукеркою, видно, користується чималим успіхом серед жінок персоналу готелю «Балкантурист».

Прощаємося до наступної випадкової зустрічі на шляхах Болгарії, і я вранці рушаю шукати щастя за адресою, яку дала мені Мара Кинева. Житловий блок такий, мовби його теж будував Костов. Квартира на третьому поверсі. Мені відчиняє приємна молода жінка, зайнята, майбуть, прибиранням, якщо судити з барвистої хустинки, що прикриває волосся. Але хоч яка вона симпатична, це не Антуанетта. Далеко не Антуанетта.

Я пояснюю, хто мені потрібен, і вже готовий почути звичайне «її нема». Замість цього жінка киває, повертається до кімнати, а за кілька хвилин у дверях з’являється й сама королева.

— Як ви мене знайшли? — запитує Антуанетта, мовби це головне.

— Інтуїція, — пояснюю я.

Незважаючи на високий титул, королева, видно, також зайнята хатньою роботою, бо її золотаві кучері теж заховані під хустинку.

— Не запросите? — підказую я.

— Куди запросити — ми саме прибираємо.

— Вам також не бракує інтуїції,— кажу я. — Відчували, що я приїду.

— Однак ви поспішили, — стримано каже Антуанетта. — Краще приходьте надвечір.

І з цими словами зачиняє двері перед моїм носом.

«Приходьте надвечір, коли я вже поїду». Якщо викинеш іще такого коника, думаю собі, то більше не сподівайся мене побачити. Я терпляча людина, це й Бегін може підтвердити, але й терпіння має межу. Я відчуваю легке роздратування й воднораз — диво дивне — щось від того найпершого трепету, відчутого серед понурого пейзажу кладовища.

Добре, що сьогодні п’ятниця і що п’ятниця тут базарний день. Іду потинятись у натовпі й поклацати, але спершу, надто схвильований зустріччю з королевою, не бачу жодного сюжету.

— Даремно ви переді мною прикидаєтеся, — веду я заочний діалог. — Знаю, що ви одружена й маєте дитину.

— Це не ваша справа!

— Не кажу, що моя, але нема чого мене дурити. Я хочу лише допомогти вам.

— Я не потребую вашої допомоги.

— А хто, думаєте, це зробить? Достоєвський?

— Це, видно, ваша улюблена поза — клеїти дурня, — зауважує вона. І, оскільки я не заперечую, докидає:— Якщо не пам’ятаєте «Бісів», то згадайте бодай гувернантку.

— А вам допомогло те, що ви їх пам’ятаєте?

— Я гадаю, Достоєвський — не «швидка допомога».

— Швидка чи повільна, але навіщо вам здалася книжка, яка нічого не дає?

— Годі,— пригнічено озивається вона. — Я тут не для того, щоб мене допитували.

Але почавши, важко зупинитися, тож я кажу:

— Ага, згадав: краса врятує світ, ви ж, певно, на це розраховуєте. Тільки чия краса — ваша чи Достоєвського? За вашу нічого не скажу, але краси Достоєвського я просто не бачу. Всі його герої несповна розуму.

Ет, годі, кажу я сам собі, починаєш займатися плагіатом, повторюєш слова Старого. І, щоб уникнути плагіату, припиняю заочну дискусію й розглядаюся.

Спершу ходжу базаром, аби звільнитися, від сомнамбулізму, та потім сюжети починають з’являтися один поперед одного й мені лишається тільки вибрати місце, де б не заважали перехожі й об’єкт уміщався в кадр. Знімаю літню селянку, одягнену в чорне, незважаючи на спеку. Вона сидить біля купки вже прив’ялого салату-латуку. Потім ловлю в об’єктив циганку, яка, притулившись у закутку, ворожить на руці. Далі помічаю рум’яну квіткарку в білій хустині, а навколо букети оранжевих і жовтих квітів. Клацаю ще спітнілого від спеки бронзолицого дядька, який спрагло припав до кухля рожевого лимонаду. Фотографую вусатого музику, що крутить катеринку, — можливо, останнього могікана цього, колись славного, ремесла. Фотографую землисто-рудого гончара, що моститься серед своїх виробів, теж землисто-рудих.

Тут, видно, кожен уподібнюється до свого товару, бо і в художника, що малює бузок, ніс бузкового кольору, а це свідчить про певну схильність до ракії.

Розвішавши свої шедеври на огорожі в самому кінці базару, художник курить, спершись на паркан.

— Як справи? — питаю я в художника.

— Та ніяк, — відповідає він. — Відколи з’явились імпортні репродукції, оригінальних полотен майже не купують.

— Може, треба знизити ціну? — зауважую я, намагаючись увійти в розмову.

— Я вже знижував — з п’ятидесяти до тридцяти. Кажеш йому, що вже знизив, а він: та я ж, каже, за вісім левів куплю собі цілий ліс, іще й з ведмедями…

— Шишкін, — підказую я художникові й наводжу апарат просто так.

— Шишкіна, ведмедів — оце їм давай, — потверджує художник. — Я ж не можу йому втовкмачити, що бузок я не друкую!

Він робить красномовний жест у бік шедеврів і ятрить свою рану:

— Це ж, кажу, мистецтво, ручна робота, робиться олією й пензлем. Але для простаків олія — це те, що додається до салату.

Розмова триває довгенько, і я встигаю кілька разів зняти маестро на тлі букетів бузку, схоплюю його у войовничій позі, коли він тицяє пальцем на свої твори, мальовані пензлем і олією. Викурюємо по сигареті, і я повертаюсь назад, адже базар вирує, а найрясніші експонати на ньому ті, на які ніхто не звертає уваги — люди. Людей помалу меншає, продавці збирають нерозпроданий товар і розходяться. Базарна площа порожніє. Тоді з’являються прибиральники в гумових чоботях і зі шлангами, аби змити водою сліди цієї п’ятниці,— вона була неповторна, як кожен день, і піде в забуття так само, як кожен день, хіба випадкові уривчасті спогади лишаться на стрічці випадкового фотографа; той фотограф теж прийшов і піде своєю безповоротною дорогою до темного водоспаду, який владно несе всіх нас у безодню останньої ночі.

Прибиральники. Гробокопи минулого дня й провісники наступного. Я знімаю і їх, аби не муляло сумління, й рушаю до Антуанетти.

Цього разу мені відчиняє вона сама. Я вже збирався вибачитись, чи не зарано прийшов, але це виявляється зайвим, бо жінка мовить:

— Заходьте.

Промовляє байдужим голосом, але вже те, що промовляє й що досі нікуди не втекла, дещо означає.

Я заходжу до затишної, чепурної вітальні. Нічого спільного зі старими меблями Николіни, темними, похмурими, наче труни. Тут усе зі світлого дерева, а на стіні висить гарна репродукція, не того базарного маестро, що малює бузок, а справжнього: ясне дівоче обличчя на тлі зеленого листя й зелених яблук.

— Сідайте, — запрошує Антуанетта й підходить до вікна, щоб відсунути синю штору.

Я сідаю. Жінка, очевидно, підготувалася до візиту, а може, це просто наслідок чергового прибирання, однак усе сяє чистотою, а на столі — ваза з черешнями й блюдечко солоного мигдалю.

— Вип’єте чогось?

— Аби лише безалкогольне.

Вона виходить і повертається з маленькою тацею. Дві склянки й дві запітнілі від холоду пляшечки кока-коли. Маю враження, що Антуанетта зумисне зволікає, щоб відтягти розмову. Та коли пляшки відкрито й рідина кольору йоду закипає у склянках, жінка — за браком іншого заняття — нарешті сідає навпроти.

— Що привело вас сюди? — запитує вона холодно, припаливши запропоновану мною сигарету.

— Те саме, — відповідаю я. — Але, щоб не повертатися до вже перебалаканого, давайте-но поговоримо про щось конкретніше.

— А те було неконкретне? — невинно питає Антуанетта.

— Я не кажу, що неконкретне, але тут ми трохи розходимося у поглядах. Зараз ідеться ось про що: я відмовився від тітчиної хати, але з умовою, що одна кімната буде до ваших послуг.

— Відмовились від хати? — перепитує Антуанетта.

— Точніше — виміняв її у Дечо на «Москвича». Одна кімната — до ваших послуг.

— Дечо називав вас хитруном, а ви просто телепень, — каже жінка досить безцеремонно.

— Чому «хитрун»?

— Він казав, що ви приїхали домучити тітку й заволодіти спадщиною.

— А чому «телепень»?

— Бо подарували йому хату.

— Стара машина-розвалюха за стару хату, що підлягає знесенню… Навряд чи я багато втратив.

— Хто вам сказав, що хата підлягає знесенню?

— Дечо, хто ж іще.

— Насправді вона підлягає реставрації, та ще й коштом міськради. Її оголошено пам’яткою архітектури.

— Ач, пройдисвіт, — бурчу я добродушно. — Коли б я про це знав, то вимагав би бодай ще один запасний скат до машини.

— Схоже, ви тішитеся, що вас так обшахровано.

— А чого журитися? Він у всьому так шахрує.

Антуанетта дивиться на мене, потім відвертає погляд убік і не відповідає.

— Хочу сказати: в коханні теж.

— А чому ви клопочетесь про мене? — питає вона, мовби не чула мого закиду.

— Та коли довідався, що ви не дуже мирите з матір’ю, вирішив забезпечити вам спокійну квартиру.

Жінка гасить сигарету в попільничці, встає й робить три повільних кроки до вікна, мовби щось обмірковує. Потім так само неквапом повертається й каже:

— Ви певні, що квартира в хаті Дечо може бути спокійною?

«Ну, не настільки», — думаю собі, пригадуючи вечір з тими трьома дамочками. Однак уголос кажу:

— А що вам до Дечо? Кімната ваша, у дверях ключ…

Жінка робить ще три кроки, підходить до мене й зупиняється у якійсь задумі. Вона розкішна. Золотаві кучері, темно-сірі очі… Та я не люблю королівських поглядів звисока й теж підводжусь. Тепер ми стоїмо зовсім близько, а її очі дивляться на мене впритул.

І мені знову здається, як і за перших відвідин: вона хоче почути від мене щось важливе, таке, про що я й не здогадуюся, таке, чого я й цього разу не скажу, і ми знову розчаровано відійдемо одне від одного.

— Ти за цим і прийшов? — запитує вона, несподівано переходячи на «ти».

Я дивлюсь у її очі, а вона в мої, й речі навколо втрачають різкість, так, ніби в апараті неправильно виставлено відстань, Я не маю жодного бажання думати про відстань саме тепер, коли ми стоїмо так близько, що досить простягти руку, й можна обійняти її.

«А решту я тобі вже сказав, — відповідаю я подумки. — Хочеш — повторю. Якщо не розумієш словами, я тобі скажу простіше, може, так зрозумієш».

І я обіймаю її.

І дивно, вона також обіймає мене, а коли притуляємось обличчями, я відчуваю, що її щока мокра від сліз, і чую тихий, мовби й не її голос:

— Чому ти прийшов аж тепер?

Північ, мабуть, уже давно минула, а я й досі п’яний від того спраглого до пестощів тіла й несподіваної ніжності, а найбільше від трепету, який охоплював мене так, як і на початку, мовби відтоді нічого й не сталося.

Я лежу поряд з Антуанеттою на дивані, перетвореному на подвійне ліжко, й відчуваю себе у тому стані невагомості, коли втрачаєш відчуття минулого й теперішнього, бо все твоє існування — мовби одна нескінченна мить.

— Ти мене питала, чому я прийшов аж тепер… — озиваюсь я до Антуанетта. — Невже ти забула, що я прийшов раніше?

— Коли раніше? — тихо промовляє вона.

— Ну, може, й не набагато раніше, але мені здається — страшенно давно. Якщо хто й запізнився на зустріч, то не я.

— Мені було страшно. Ще там, на кладовищі.

— Чого ти злякалася?

— Розчарування. Чого ще можна боятися?

— І вже з першої розмови я тебе розчарував?

— Швидше спантеличив. Після всього, що про тебе набалакав Дечо, я подумала, ти граєш… Ну, а я приходила не за тим, щоб ти подарував мені тітчин годинник.

— Але ж і не по книжки. — Антуанетта не відповідає.— І все-таки ввечері знову прийшла.

— Подумала, якщо на мене чекає розчарування, то хоч переживу його швидше.

— Ти часто таке переживала?

— Я ж тобі вже пояснювала: нічого драматичного не переживала… Я не хворіла на рак, не помер мій коханий, мене не збила машина. Такого не було. Ніхто не помирав. Усі живі й здорові. Є тільки дрібниці, дурнички, піщинки, які дратують, потрапивши в черевики. Хоча що можуть заподіяти кілька піщинок, тільки й того, що дратуватимуть.

Вона підводиться й простягає руку до пачки сигарет. Біле тіло, груди, щедріші, ніж здавалось, буйні золоті кучері… Відбираю в неї з губів сигарету, яку вона щойно взяла, пригортаю Антуанетту, й розмова надовго вривається.

Минають хвилини чи години, коли Антуанетта озивається знову:

— Я часом думаю, велике лихо навіть краще, ніж лиха дрібні. Велике лихо приходить не щодня — тоді ти вмираєш або переживаєш його, та якщо воно й забере тебе, все розв’язується.

А піщинки — це буденність… Нема їм краю…

Вона курить, спершись на лікоть і втупившись у рожеве світляне коло нічної лампи на стіні.

— Коли в черевики насиплеться пісок, то роззуваєшся, витрушуєш його й ідеш далі.

— Еге ж. Та тільки-но витрусиш черевика, як у нього знову насипається, аж поки махнеш рукою. Пісок уростає в шкіру й стає часткою тебе… Гидота. А втім — нічого особливого.

— Мати казала, що те нещастя з твоїм батьком… тобто ізоляція…

— Мати всьому знаходить своє пояснення, — перебиває мене Антуанетта. — Я ніколи не була аж надто оточена товаришками. І не дорожила ними бозна-як. Але коли якогось дня зауважуєш, що тебе уникають, наче прокаженої… Це не дуже приємно.

— І все ж найближчі залишаються.

— Залишаються. Та треба, щоб це були справді близькі. Можливо, я по-справжньому не любила ні батька, ні матері. Мене дратувало, коли їх називали міщанами, хоча сама найкраще знала, що вони міщани… Мене просто нудило від їх житейської мудрості… Для них життя починалося й закінчувалося тим, як економити електрику і що варити. І все ж я не могла відмовитися від батьків. Адже їм завдячую щастя жити.

Щастя жити… Вона промовляє це, звичайно, з іронією, але іронія, мабуть, пізнішої дати. Не те щоб сподівалася бозна-якого щастя, але вірила, що її життя має сенс.

— Коли ти маленька, хочеться зробити щось таке, щоб усі тебе помітили: стати естрадною співачкою або кіноакторкою… І що менше тебе помічають, то більше намагаєшся привернути до себе увагу. Потім приходить розуміння, що і музика, і кіно не для тебе, що це тобі лише хотілося позлити тих, хто відвертався від тебе.

Антуанетта простягає руку, гасить цигарку й опускається на подушку.

— Ти любиш дітей? — питає вона.

— Хто їх не любить.

— Справді. Так любимо, що намагаємося зробити схожими на себе. А життя змінюється лише тоді, коли діти несхожі на нас. Але ми нехтуємо такою можливістю, ще й вигадуємо виправдання. Нова людина, мовляв, не створюється так, як створюється нова машина.

Це правда — нова людина не створюється за старим зразком, за нашим зразком.

— І ти стала вчителькою, щоб довести це? Щоб натовкти їх носом…

— Для чого товкти? Та й навіщо мені ті нікчеми? Я стала вчителькою, щоб робити улюблену справу, а не тільки одержувати зарплату. Терпіти не можу тих дуреп, що гадають, ніби рівність полягає в тому, аби кидати спис чи водити літак. Жінка покликана робити те, чого не може чоловік. Наприклад, виховувати дітей. Для цього насамперед потрібна мати, а чоловік матір’ю не може бути.

— Так, — погоджуюся я з нею, хоч сам ніколи не замислювався над цим.

— Взагалі після закінчення інституту моя голова була повна ідей. Ну, я не мріяла змінювати світ, але вважала, що буду корисною. Спочатку все йшло гаразд, але я тоді не знала, що надмірна радість не доводить до добра. Перше призначення… Перше кохання… Перша й остання велика справа… Ну, велика — це занадто сказано. Просто я навчила дітей збирати різні речі, пов’язані з минулим їхнього міста. Діти зносили старі фотографії, металеві та керамічні вироби, зробили колекцію, згодом вона переросла в невеличкий музей, а керівництво вирішило: чому має бути невеличким — хай буде справжнім музеєм. Отож мене й призначили директоркою…

— А потім хтось підставив тобі ногу?

— Ну, не відразу. Спершу мене усунули з посади, а директоркою призначили дружину начальника. Та вона нічого не вміла робити; тоді запросили фахівця, а мене взагалі звільнили. Все інше також пішло шкереберть, але не хочеться розповідати.

— То була б лишилася вчителькою.

— 3 того теж нічого не вийшло. Лихо не само ходить. Я була змушена перебратися в село, але й це не найгірше. Коли на серці камінь, то й робота не в’яжеться. Стаєш неуважною, нервовою, саме такою, якою особливо не слід бути з дітьми. І тоді розумієш, чому така проста річ — змінювати життя, виховуючи нових людей, виявляється такою важкою. Нові люди? Як виховувати нових людей, коли в тобі гарчить триста дияволів.

— Треба якось розганяти їх.

— Розганяєш одних — заводяться інші. А як і всіх розженеш — теж недобре. Порожнеча.

— І на порожнечу є ліки.

— Теоретично.

— А кохання? Велике кохання.

— Дурна пригода, як і все інше. Мене найбільше добиває саме те, що всі мої пригоди такі дурні. На саму згадку бере злість.

— А ти не згадуй.

— Намагаюсь, але ти не даєш.

Вона знову зсуває з себе ковдру й лягає на бік, втупившись у рожеве коло на стіні.

Може, не я їй заважаю, а просто вона мусить виговоритися. Не хоче, а водночас і прагне.

— Велика любов!.. — каже наче сама до себе Антуанетта. — Така велика, що переростає у зненависть. Я попросила призначення в сільську школу, щоб не залежати від нього й навіть не бачити.

— Покинула його?

— Насправді він мене покинув, але вийшло так, ніби я його вигнала. Я справді його вигнала, бо довідалася, що ходить до іншої. А йому тільки цього й треба було, він уже зовсім легально перейшов до тієї. Не те щоб закохався, просто вона була вигідніша партія. Якби був справді закохався, може б, я так не зненавиділа його.

— Все одно б зненавиділа.

— Не знаю. Кожну жінку можуть покинути заради іншої. Але якщо тебе міняють на квартиру й автомашину…

«І це не бозна-яка рідкість», — зауважую я сам собі. Антуанетта й далі розповідає, а я слухаю або ж думаю, ніби слухаю, коли раптом чую:

— Ти спиш?

— Ні, слухаю.

Я й справді слухаю, хоч іноді на хвилю впадаю в забуття, й тоді в розмову намагається зайти піп з якоюсь реплікою про бога чи про сатану. «Облиш, отче, — зупиняю я його, — ми говоримо про інше, навіть якби мова зайшла про шлюб, то він буде, сам знаєш, не церковний». Потім знову лунає голос Антуанетти, яка не визнає драм, і я думаю, що все це мені знайоме, бо я прочитав це в її сіро-синіх очах ще того дня там, на кладовищі, коли вперше її побачив. Це мене, звичайно, цікавить, але я відчуваю, що розповіді бракує найважливішого — першопричини. Адже якби це сталося з іншим, усе б обійшлося без особливих струсів.

А найважливіше — немає опори — я не кажу, що на мене можна спертись, як на стіну, — а внутрішньої опори, тієї, яку ти сам собі мусиш спорудити.

— Ти спиш? — знову чую я її голос.

— Ні, слухаю.

Звичайно ж, слухаю, хоч і з перервами, наче то потопаю, то виринаю, знову пірнаю й думаю: коли вирушаєш із кимось у дорогу, плече до плеча, то чи має значення, звідки йдеш ти, а звідки він, і в якому болоті брьохались, адже відтепер і надалі вам іти одним шляхом.

Серед ночі, точніше на світанку, я прокидаюся, не можу заснути й починаю розмовляти сам із собою про те про се. Не пам’ятаю, відколи я вже так серйозно не думав про своє життя від самого народження. Бо який сенс передумувати те, що й так знаєш, як свої п’ять пальців.

Антуанетта спить глибоко й спокійно, поклавши голову мені на плече. М’яке волосся торкається мого обличчя, але нездатне відвернути мене від думок, бо я міркую про важливі речі. Може, Старий слушно казав, що як не досягнеш чогось до тридцяти років, пропащі твої справи, але «тридцять років» навряд чи слід розуміти буквально. І те, що я знайшов Антуанетту, вже є ознакою великих і близьких змін.

Життя не для того, щоб виконувати наші забаганки. Часом навіть здається, що воно діє в зовсім протилежному напрямку. Досить побажати чогось — і воно не здійсниться. Існує й інша, заспокійливіша версія, нібито життя взагалі не обходять наші бажання, бо воно тече само собою. Так чи так, нерозумно стовбичити з простягнутою рукою й чекати, доки в неї щось упаде.

Коли тобі здається, що твій шлях визначений і ніяка сила не може збити тебе з нього, не стій жебраком край дороги, а йди вперед. Якщо є дорога, то нічого не вдієш, треба йти, хай би це навіть здавалося втомливим, а часом і марним. Якби я вперто не йшов за цією жінкою й після першого конфлікту, й після першого від’їзду, й після того, як вона втекла від матері, і тоді, як поїхала від Мари, я не відчував би тепер її волосся на своїй щоці. Але, як вона сама сказала, все взаємопов’язане, і якщо візьмеш собі жінку, з’явиться маса проблем.

Проблем справді багато, бо я засинаю, так і не перелічивши їх усіх. Коли ж прокидаюсь, Антуанетта вже ставить сніданок на стіл.

— Скінчилася кава, — каже вона. — Доведеться тобі випити в місті.

— Вип’ємо разом. Я забіжу в готель поголитися й почекаю внизу біля ресторану.

— Гріх займати цілий номер у готелі лише для того, щоб там голитися, — зауважує Антуанетта. — Я запитаю Паталію, коли повернеться її чоловік. Якщо не дуже скоро — переберешся сюди.

Думка аж ніяк не зайва, бо мої фінанси вичерпуються, хай робить як знає. Жінки, звісно, раціональніші під чоловіків.

Поснідавши, я йду до готелю, надаю собі пристойнішого вигляду й спускаюся вниз. Ще не всі столики перед рестораном освітлені сонцем. Я сідаю в холодку й замовляю каву, виглядаючи Антуанетту.

Тільки-но приносять каву — з’являється й дама, лише із протилежного боку. Нічого дивного: це не Антуанетта, а Николіна. Як і повинно бути між старими знайомими, жінка сідає до мого столика, не чекаючи запрошення.

— Як ти тут опинилася? — запитую я її.

— Тебе шукаю. Точніше — тебе шукає Драган.

— Хто тобі сказав, що він мене шукає?

— Прийшов увечері вмовляти мене поїхати з ним сюди, бо хоче побалакати з тобою.

— А ти?

— Я вирядила його, щоб не побудив сусідів. Однак потім подумала: коли він вирішив щось устругнути, то зробить це й без мене. І раненько побігла на поїзд, аби попередити тебе.

— Не сподівався такої жертви з твого боку.

— Послуга за послугу, як сам кажеш.

— А що Драганові треба від мене?

— Хіба я знаю? Скажи йому, що я ждатиму його завтра в заїжджому дворі, треба, каже, побалакати.

— Як хоче побалакати, хай сам прийде до мене.

— Він думає, ти злякався.

— І хоче мене заспокоїти?

— Може, заспокоїти, а може, й щось інше…

— Що саме?

— Порішити тебе.

— Гадаєш, він зважився на таке?

— Може, й не зважувавсь, а зробити здатен. Тоді він і не думав бити Рангела, а вдарив.

— Його не викликали?

— Зробила, як ти казав. Пішла до того твого слідчого й усе розповіла. Велів мовчати. Драган знає, що мене викликали з приводу якихось доларів у «Синьому вирі». Що спільного я можу мати з убивством!

— Чому… з убивством?

— Рангел віддав богові душу.

— А для чого саме я потрібен твоєму братові?

— Найперше почав розпитувати мене, чи ти не лягавий. Мені пощастило його переконати, що ні.

— Не варто було аж так переконувати.

Вона з подивом глянула на мене:

— Чому не варто?

— Краще хай би вважав, що я лягавий. Боявся б мене.

— Правда, — визнала Николіна. — Я й не подумала,

— Ну, а далі?

— Казав, що тебе треба підкупити. Дам йому, каже, ті бони, ніби щоб показав, якщо викликатимуть у міліцію. Так буде краще для всіх нас, каже.

— Досить розумно, — зауважив я.

Вона скептично дивиться:

— Ти йому віриш?

— А що він виграє, вбивши мене? Навряд чи він зважиться.

— Я ж казала: може, він зараз і не думає, а потім зробить. Особливо, якщо боятиметься тебе.

— З якої речі?

— А може, бачив, як ти зупинився й підібрав мене біля ресторану «Під тополями». І запам’ятав твою машину.

— Він швидко їхав.

— Їхав швидко, але мене впізнав. Допитувався, в чию то машину я сіла. Міг і тебе впізнати, лише прикидається дурником. Чи я знаю, які вітри гуляють у нього в голові.

— Здогади…

— Не пригостиш мене за це кавою?

— І шампанським пригостив би, та момент невідповідний.

— Ти так витріщаєшся в отой бік… Виходить, чекаєш якогось.

— Якусь, — уточнюю я.

Вона мовчить, мовби намагається усвідомити новину, потім байдуже кидає:

— Ясно. А якщо я зіткнуся з Драганом, що йому сказати?

— Та так і скажи: вклепався, скажи, в якусь там і не хоче чути ні про які розмови.

— І то таки правда.

З-за рогу з’являється Антуанетта. Николіна також бачить її.

— А тепер, — кажу я Николіні,— йди собі.

Не гнівайсь, але ти ускладнюєш мені життя.

— Моє вже так ускладнилося, що далі…— зітхає вона, підводячись.

— Усе буде добре. Я тебе запевняю.

— Запевняєш… Ти ж не бог.

Николіна рушає.

Антуанетта зупиняється й мить дивиться їй услід. Картина заслуговує на увагу. Що не кажи, Николіна — жінка породиста.

— Вже й тут собі знайшов? — кидає Антуанетта, підходячи до столу.

— Це все — давноминуле, — запевняю я її, неабияк збентежившись.

Вона сміється:

— Цього можна було й не казати. Не припускаю, що вже наступного дня ти почнеш фліртувати у мене під носом.

І, сівши на щойно звільнений Николіною стілець, Антуанетта заявляє:

— Я б випила кави.

Ми п’ємо каву й дивимось у сквер, де багато бетону, але мало зелені. Якщо мене не зраджує пам’ять, колись тут росли крислаті дерева, а навколо стояли старі будинки торгових рядів, що пам’ятали давні часи. Тепер усе впорядковано, ті будинки знесено, дерева вирубано, й усе залито бетоном. Де-не-де залишено невеличкі клаптики трави, посаджено кволі лозинки. Якщо вони не всохнуть, то за двадцять років, може, й перетворяться на дерева.

Хоча ще рано, сонце припікає, й площа майже порожня. Сьогодні субота, й люди шукають затінку. Мабуть, цю площу задумано як осередок ділового життя, але життя тече збоку, сусідніми вуличками й скверами, бо має свої закони й не підкоряється містобудівним планам.

Чекаю, чи запитає Антуанетта про Николіну. Жінки цікавляться одна одною. Але вона мовчить. Можливо, через те, що виговорилася вночі, та все ж ця мовчанка трохи дивна, як на перший день кохання.

— Чи не монархіст був твій батько? — озиваюсь я, аби порушити тишу.

— Економіст, — виправляє Антуанетта.

— Одне не виключає іншого.

— Він полюбляв цифри й порядок і вважав нову владу порушенням порядку, з яким був звикся. Смішна й не дуже розумна людина. Розумнішу не вплутали б у ту аферу й не посадили б.

Вона машинально бере запропоновану сигарету, дивиться на мене й питає:

— Чому тебе цікавить мій батько?

— Через твоє ім’я. Мабуть, батько хотів, щоб воно звучало трохи опозиційно.

— Можливо. Я його не питала. Мати хотіла назвати мене Марією на честь бабусі, тоді тато сказав: не просто Марія, а Марія-Антуанетта. Нерозумний чоловік.

— Ти, певно, його зненавиділа.

— Його — ні. Хіба можна зненавидіти людину, яка викликає жалощі? Я зненавиділа інших, рідних і знайомих, бо перестали впізнавати нас, коли батька посадили.

— Це тебе й досі бентежить?

— Аніскільки.

— І все ж трохи бентежить. Бо сердишся.

— Серджусь, але не через те. Якби могла куди сховатися — залюбки сховалася б від людей.

— У книжках, які ти читаєш, також повно людей.

— Ті інші. У них є якийсь смисл, може, через те, що вони вигадані. Люблю, чи ненавиджу, але розумію їх. Вони замінюють мені справжніх. Зовсім без людей не виходить.

Вона мовчки дивиться на площу, потім киває в бік гори й каже:

— Давай підемо туди? Я там ніколи не бувала.

— Давай, — киваю я.

Не знаю, чи Антуанетта заздалегідь передбачила що екскурсію, але зараз вона взута в черевички на низькому підборі, не так, як того вечора, коли спотикалася на бруківці. Й одяг зовсім простий — ситцева сукенка в маленькі рожеві й білі квіточки. Але ясне обличчя й золоті кучері…

— І все-таки я не певен, чи треба тримати на одній полиці Достоєвського й Толстого, — зауважую я, коли ми підводимося й рушаємо. — Наскільки я знаю, вони не терпіли один одного.

— Ти хазяйнував у моїй кімнаті?

— Чого б то я хозяйнував у чужій кімнаті! Двері були відчинені — то й зазирнув.

— А чому вирішив, що я люблю Достоєвського?

— Не знаю. Мабуть, ти нагадуєш котрусь його героїню. Хоча вони взагалі інакші.

— А ще кажеш — не читав Достоєвського.

— Я його не люблю.

— Але читав.

— Інакше як би зрозумів, що не люблю?

— Достоєвський геній!

Антуанетта сказала це так різко, наче я зазіхнув на святиню.

— Він надзвичайний, — погоджуюсь я. — Але я не кажу про нього як про генія.

Генії також бувають різні.

Перетнувши площу, ми звертаємо в якусь вулицю і (ідемо розпеченим на сонці тротуаром, бо затінок заставлений машинами. І це провінція? Можливо, але добряче моторизована.

— Гадаю, ти боїшся страждання, — озивається згодом Антуанетта.

— Не знаю, чи боюсь, але принаймні не мрію страждати.

— Про це ніхто не мріє.

— Чому? Герої Достоєвського терпляче страждають і навіть нишком утішаються муками. Не мучеництво, а якийсь мазохізм, не голгофа, а сластолюбство.

— Хто це сказав? — допитливо дивиться на мене Антуанетта.

— Я кажу.

— Це не твої слова. Ти їх десь вичитав.

— Не вичитав. Чув.

— То все одно.

— Чув від свого вітчима.

— А ким він був?

— Ну, не письменником. Будівельником він був, людиною дії.

— Прагматиком.

— Певного мірою. Гармонійна людина, хоча й не без власної драми.

Антуанетта, здається, не дуже цікавиться драмами інших, за винятком літературних героїв. Діставши з торбинки темні окуляри, вона надягає їх і кидає:

— Скрізь говорять про гармонійних людей, але їх ніде не зустрінеш.

— Чому ж? — заперечую я. — Вони є. Переважно у бронзі.

Гора виявляється не такою близькою, як здавалося від готелю. Мусимо пройти ще три вулиці, щоб опинитись біля її підніжжя. Нагору в’ється асфальтована доріжка. Антуанетта дивиться й каже:

— Ти справді хочеш на саму гору?

— Я гадав, ти хочеш.

— Уже не хочу.

— Оце так, — дорікаю я їй. — Невже так боїшся труднощів?

Антуанетта всміхається тією ясною усмішкою, яка відібрала в мене спокій.

— Не боюсь, але я не думала, що й прогулянка з тобою буде випробуванням.

І все ж ми неквапом ідемо вгору, відпочиваючи в кожному затінку. Схоже, ми єдині мученики, що несуть свій хрест на цю голгофу, коли не рахувати гурту дітей, які швидко випереджають нас і повертаються назад, перш ніж ми доходимо до верху. Незважаючи на спеку, діти настроєні бадьоро й навіть трохи войовничо. Вони біжать наввипередки, ляскають одне одного по спині й женуть униз асфальтованою доріжкою.

— Твоє виховання, — кажу я.

— Що ти маєш на увазі? — запитує Антуанетта, використовуючи це як слушний привід до перепочинку.

— У школі навряд чи їх вчать битися й штовхатись, а вони все-таки б’ються й штовхаються. Мабуть, ти трохи перебільшуєш роль школи у вихованні.

— Як якої. Та в кожному разі школа не може замінити сім’ї.

— А ти в сім’ї виховувалася? Щось ти не дуже схожа на матір або батька.

— Я не типовий приклад.

— А де типовий?

— Ти хочеш сказати, виховання — далеко не все?

— Добре чи погано виховує життя. Або людина, яка не тільки розумніша від тебе, а ще й любить тебе по-справжньому. Виховання потребує живого зв’язку й багато любові. Можеш виховати одне або двоє дітей, але не цілий клас.

— Я з тобою згодна: потрібна мати.

— Або батько.

— Я в цьому не певна.

— Чоловік, який мене виховав, не був мені навіть батьком, але, гадаю, любив мене. Ну, я також не типовий приклад, але винен у цьому тільки я сам.

— А що робила твоя мати?

— Займалася господарством, як і твоя. Я не дуже відчував її присутність, хоча й любив.

— Чому ти вважаєш, що я своєї не люблю?

— А хіба любиш?

— Ну, бувають і помірніші почуття… Просто мені важко з нею бути. Вона має дві теми для розмови й може розвивати їх від ранку до вечора.

— Точнісінько, як моя покійна тітка.

— Лише дві теми: хатнє господарство і шлюб.

— Друга, я гадаю, для тебе врічерпана. Ти ж одружена?

Антуанетта кинула на мене швидкий погляд.

— Ти й це знаєш?

— А твоя мати не знає?

— Вона думає, я розлучена.

— Обманула її?

— Це не обман. Це передбачення: правда авансом.

Ми знову рушаємо вгору, щоб трохи згодом зупинитися у благенькій тіні кислиці.

— Мені здається, ти надто вимоглива, — зауважую я. — Що ти хочеш від самотньої жінки? Ти ж для неї все:

— Я не все для неї,— невдоволено пирхає Антуанетта. — І вона не така самотня, як ти вважаєш.

Антуанетта перехоплює мій здивований погляд і кидає:

— В неї є коханець. Якщо вже так хочеш знати.

— Я не дуже хочу це знати.

— Але вже знаєш. Тепер зрозумів, чому мені важко жити з нею? Не через те, що вічно скаржиться на лиху долю. Не через те, що вважає одруження моєю єдиною проблемою. А через її підлість. Її зв’язок триває роками, а я й не знала. І краще б ніколи не знала, та сталося так, що якось я приїхала з села несподівано… Заходжу — й, уявляєш, вона лежить на кушетці, а з нею… ну, коротше, це не був мій батько.

Ми мовчки викурюємо по сигареті, щоб «освіжити» легені.

— Вже небагато лишилося, — кажу я. — Ми майже на горі.

Рушаємо й, хоч як це неймовірно, підіймаємось наверх. Це не дика краса Евересту, все тут упорядковано, навіть стоять дві лавки. Їх так розігріло сонце, що ми вважаємо за краще перепочити під кущем. Внизу розлягається місто — потемніла від часу дахівка, соковита зелень, білі призми високих нових споруд, монотонна геометрична мережа вулиць, а в центрі — показна порожнеча міської площі.

— Гарно, — непевно тягну я.

Антуанетта не відгукується, хоча також дивиться на місто, скинувши окуляри.

— Я не пейзажист, а ще для такої панорами… Не люблю спостерігати життя згори.

— А я саме це люблю, — відповідає Антуанетта. — Який простір!

— Може, помилка бога й полягає в тому, що він дивиться на нас із великої висоти. Що можна отак зрозуміти в людських, долях?

Вона не відповідає, й далі вдивляючись у місто і в пагорби над ним.

— Зовсім як фотографія Землі, зроблена з супутника. Вся складність світу, все його розмаїття, вся безліч людських доль — усе зникає, залишається тільки кулька, географічний глобус. Якогось дня бог, можливо, побачить, як на кульці тут і там спалахнуть вогники, й запитає, що робиться на тій кульці, й, певно, мине досить часу, доки збагне, що ми себе винищили.

— А може, часом і непогано піднятися вище, щоб відчути, яке дрібненьке все там унизу, — підкидає Антуанетта.

— Дрібненьке чи ні — що зробиш. Це наш світ, іншого немає.

— Чому немає?

— А де? Покажи мені.

Вона сміється, мабуть, з моєї наївності.

— Якби зараз був вечір, ти б і сам побачив, не треба й показувати. Мабуть, увечері тут найкраще. Напевно, було б відчуття, що піднялась над землею й опинилася серед зірок.

— Зірки теж мають свої проблеми, — зауважую я. — А ми тут своїм не можемо дати ради.

Фізичні вправи, як цілком справедливо твердять лікарі, прискорюють кровообіг і посилюють апетит, отож обід у ресторані минає з піднесеним настроєм, наскільки така аномалія взагалі можлива для жінки типу Антуанєтти.

— Не пам’ятаю, коли востаннє була в ресторані,— каже вона згодом.

— Живеш тільки книжками?

— Та ще робота.

— І не набридає?

— Часом найде щось, думаю, а чому б і мені не пожити, починаю робити, як та чи інша, а потім кажу собі: хіба то життя, — й знову ховаюся в своїй кімнаті.

Я не заперечую. Коли приймаєш людину, то мусиш приймати її такою, як вона є. Але, щоб не мовчати зовсім, кажу:

— Часом і в кімнату може хтось навідатися. Трапляються нахаби.

— Такі, як Дечо? — дивиться вона на мене. — Дурна історія… то був, власне, один такий момент, коли кажеш собі: а чому б і мені не пожити…

— А хто твій чоловік?

— Хіба ти не знаєш?

— Звідки?!

— Той самий Дечо. Ти ж сам кажеш: коли стає кепсько, зовсім кепсько… Не маючи іншого ліку, використала Дечо як протиотруту. Тиждень були в загулі — то вдома, то по барах, а коли отямилася й спитала, хіба це життя, було вже пізно. Дечо нашвидку підготував документи, владнав усе, й ми розписалися.

— А чому не живеш із ним?

— Тому що отямилась.

— Хоч і трохи запізно.

— Не трохи — надто. Я була вагітна. Вирішила народити дитину, але не хотіла жити в Дечо. Тоді він улаштував мене на квартиру до вашої тітки.

— Подбав усе ж таки.

— Гадаю, найбільше дбай про спадщину. Сподівався з моєю допомогою повернути тітчину прихильність.

— А чому не розлучишся?

— Досі в мене не було причини поспішати.

— Зараз, сподіваюся, є?

— І я сподіваюся.

Після мигдалевого, крему й кави, яку я замовляю для бадьорості, Антуанетта каже:

— Хочеться спати.

Я розраховуюся, й ми повертаємося на квартиру до Наталії, відкладаючи решту світських розваг на вечір. Наталії, видно, або зовсім немає, або вона не показується, в кожному разі вітальня за правом закоханих належить лише нам двом, отож, поки ми засинаємо, минає досить часу.

Я прокидаюсь аж надвечір. У будинку навпроти вже подекуди горить світло, небо над дахами темно-синє, а в тій синій темряві блищить маленька зірка. Здалеку долинають невиразні голоси, часом навіть чути дитячий сміх; трохи згодом до вітальні входить Антуанетта.

— Сплюху, не час уставати?

Вона вмикає світло, і я зауважую: на ній замість ситцевого платтячка тепер не бозна-яка, але все ж ефектніша сукня з вибійки в білих, зелених і… ні, не червоних, а синіх тонах, світлі черевики на високому підборі. Отже, Антуанетта приготувалася до виходу в світ. Мені не лишається нічого іншого, як зробити те саме.

Коли ми трохи згодом заходимо до ресторану, виявляється, нас там не чекають: усі столики зайняті, а до того ж оркестр за допомогою підсилювачів сповнює все просторе приміщення шаленим гуркотом. Офіціант, що обслуговував нас удень, обіцяє нам столик, який звільниться найпершим, але Антуанетта рушає до виходу:

— Не хочу сидіти в цій божевільні.

Перед закладом швендяють такі, як і ми, невдахи й прикидають, як і ми, де все ж провести суботній вечір. Ця частина площі освітлена досить яскраво, тож коли серед незнайомих облич трапилося одне знайоме, я відразу впізнаю Драгана. Цей тип справді переслідує мене, поки що на відстані, але досить уперто, і це непокоїть.

Перетнувши площу, ми йдемо в нову кав’ярню на закритій для транспорту вулиці. Тут також досить людно, публіка переважно молода, але хоч немає оркестру.

— Ресторан від нас не втече, — обіцяю я.

— Мені туди не дуже й хочеться, — відповідає Антуанетта.

Я замовляю каву та морозиво, і коли замовлене приносять, питаю:

— У вас там наче дитина. Це твоя?

— Моя.

Антуанетта длубається ложечкою в морозиві, наче не знає, що з ним робити, й мовить:

— Дитина вже, мабуть, більше Наталії, ніж моя. Як не в дитбудинку, то в Наталії. Коли ще рік побуде з нею, то, чого доброго, вважатиме її матір’ю.

— Чого має бути з нею? Хай живе з нами.

Антуанетта нарешті куштує морозиво, потім відкладає ложечку й дивиться на мене:

— Ти вже все обміркував.

— Ну, все — то надто сильно сказано.

— Ти взагалі працюєш?

— Аякже, працюю. Заробляю, мабуть, не менше від тебе.

— А де ми житимемо?

— Я маю чудову мансарду. Обставлена небагато, але поетично.

— Хочеш сказати, що дах протікає?

— Було й таке, але тепер усе гаразд. Я не такий непрактичний, як здається.

— Про це свідчить комерційна операція з тітчиною хатою.

— Ну, тітчина хата… Ти б жила в такій хаті?

Вона не відповідає і знову береться до морозива.

— Мансарда зовсім непогана, — запевняю я.

Мансарду, як і багато що на цьому світі, я також завдячую Старому. Старий не відзначався практичністю, головним спеціалістом у цьому була мати, тож я здивувався, довідавшись після його смерті, що він подбав і про дах над моєю головою, його мансардна квартира в Софії виявилася викупленою з житлового фонду й переведеною на моє ім’я. Якби не те, я, певно, не жив би в Софії й не був фотографом.

— Не журися, — кажу я бадьоро й простягаю пачку «БТ». — Якось улаштуємося.

Вона бере сигарету й закурює, все ще заглиблена в думки. Потім каже:

— Якби не дитина, я б не думала про це.

— Все налагодиться, — заспокоюю я її.— Але все мусить мати початок. Цього разу початком хай стане разлучення.

Антуанетта якийсь час мовчки курить, потім гасить сигарету й питає:

— Тобі тут ще не набридло?

У кав’ярні справді не дуже затишно. Гамір, навіть без оркестру й підсилювачів, стає дедалі нестерпнішим. Відвідувачі говорять усі разом, а що це заважає їм чути одне одного, то вони кричать на все горло або сміються дражливим, неприродним сміхом, характерним для підлітків.

— Хочеш, прогуляємося? — кажу я, коли виходимо в тишу вечірньої вулиці.

— Не хочеться.

Біля їхнього будинку я запитую:

— Чи мені зручно зайти до вас?

— Як хочеш.

Ми знову в тій вітальні, де легкі меблі з ясного дерева й дівчина серед яблук на стіні. Все ж найкраще вдома, навіть коли цей дім не твій.

— Жаль, не змогли погуляти, — кажу я, — Хотілося, щоб ця субота була твоїм днем, днем Антуанетта, але щось не вийшло.

— Якщо це мій день, то й не могло вийти, — апатично відповідає вона. Потім додає м’якше — Не переживай, усе було добре. Я й до такого не звикла.

Вона приносить блюдечко з мигдалем, якого ми вчора й не торкнулися, та дві пляшки кока-коли. Я дістаю сигарети, щоб збагатити трапезу. Ми куримо й перекидаємось незначними словами, доки Антуанетта промовляє:

— Не думала, що тобі до смаку сексуальні жінки.

Я гадав, вона вже забула про Николіну, але це і означало б сподіватися неможливого. Жодна жінка не пропустить появи іншої.

— І ти б виглядала сексуально, якби вдяглася трохи інакше.

— Не знаю, як інакше може вдягнутися вчителька, — відповідає вона. І оскільки я мовчу, нагадує: — Ти зовсім не говориш про своє «давноминуле». Чи сподіваєшся, що я так і прийму тебе — як людину без минулого?

— Якщо ти про цю, сьогоднішню, можеш бути певна, що я її не обирав. Випадок кинув її мені в машину, а потім закрутилася така історія, що й досі не можу виплутатися.

— Яка історія?

— Майже кримінальна.

Антуанетта, видно, не любить кримінальних історій, бо не виявляє жодної цікавості. Якщо її щось і цікавить, то не кримінальний сюжет, а жінка.

— Цього ранку, коли я побачила тебе з нею, то подумала, що бачу не минуле, а майбутнє. Якогось дня все закінчиться цілком банально: побачу або почую, що ти для різноманітності знайшов собі іншу, бо вона товща або тонша від мене.

— Дурниці. Невже треба клястися?

— Для чого клястися! Ти ж не можеш знати зараз, що буде потім.

— Зате ти все знаєш.

— Це звичайні речі… Дрібниці побуту. Але для мене така дрібниця означатиме катастрофу.

— Я розумію, тільки нащо думати про таке? Це однаково, що не сідати в машину, бо часом трапляються аварії. І уникати кохання, бо…

— Не зношу цього слова, — нервово перебиває Антуанетта. — Його так загидили, що не можна терпіти.

— Ну, любов…

— Це не те саме. Любить мати дитину.

— Я не знаю іншого слова.

— Це й краще. Є речі, про які не треба говорити.

— Люди мають утіху, говорячи про них.

— Отож-бо: говорячи.

Вона підводиться, ступає кілька кроків до вікна й знову сідає на місце. Не знаю, що її непокоїть, але неважко здогадатися: я не приніс їй ні спокою, ані щастя. Може, навіть її обійми — не що інше, як відчай потопаючого, який хапається за соломинку.

— Що тебе так бентежить? — питаю я. — Неприємний спомин? Викинь його з голови. Страх за майбутнє…

— Не говори про майбутнє,— знову перебиває Антуанетта. — Про майбутнє ми з тобою можемо лише гадати. А мені зараз не хочеться гадати.

Вона бере сигарету, потім кладе її й говорить зовсім без зв’язку з попереднім:

— Ненавиджу брехунів.

— Сподіваюсь, не мене маєш на увазі.

— Не тебе, зрозуміло. Але мало хто мені не брехав.

— Ну, брехня буває різна, — зауважую я, намагаючись перевести розмову в більш загальну площину. — Коли лікар замовчує, що пацієнт хворий на рак…

— Досить уже з тим раком.

— Хтось колись казав: якщо всі почнуть говорити правду й тільки правду, настане кінець світу.

— Хто ж це казав?

— Люди.

— Ну й дідько його бери, той світ. Як не може триматися без брехні, хай провалюється.

— Не обіцяю чогось більшого, але на мою щирість можеш розраховувати. За неї принаймні не треба платити.

— Коли є щось таке, чого я прагну й водночас боюся, то це щирість. Занадто багато мене дурили, щоб бути до цього байдужою.

— Тоді чого ти боїшся?

— Іноді хочеться, щоб тебе одурили, аніж сказали жорстоку правду.

Почуття з плином часу притуплюються, навіть якщо не притуплювати їх словами. І тоді приходить ота жорстока правда.

— А це ти де прочитала?

— Про жорстоку правду?

— Ні, про притуплення.

— Я не читала. Зазнала сама.

— Ти хочеш цілком застрахуватися, перш ніж зважитися на спільне життя. Однак у коханні не може бути страхування.

— Я казала, що не зношу цього слова.

— Ти можеш зовсім залякати людину своїми претензіями, — бурмочу я.

— А ти з полохливих?

— Намагаюся не бути таким.

Вона знову бере сигарету й цього разу таки закурює. Якийсь час курить, а потім запитує, мовби зовсім без зв’язку:

— У тебе є друзі?

— Багато.

— Отже, немає. Мати багато друзів — все одно, що не мати жодного.

— Ну, не все одно.

— А взагалі ти повинен би мати друзів. Бо, здається, не дуже вимогливий до людей.

— Тобто?

— Гадаю, ти їх любиш.

— А чому б не любити?

— Навіть таких, як Дечо, моя мати або та, сьогоднішня?

— Більшість людей мають і якусь добру рису.

— Любити всіх людей — чи це не є формою самотності?

— Ти не терпиш слова «кохання», а я, знову ж таки, не зношу слова «самотність». Як казав один знайомий Дечо, увесь світ нині скаржиться на самотність.

— Можна не скаржитися і все одно відчувати її.

— Я не відчуваю.

Вона скептично зиркає на мене й зауважує:

— Кажеш, що тобі тепло, а сам цокотиш зубами.

— Якщо людина справді самотня, вона прагне близькості. А ти не прагнеш. Ніби навіть боїшся її.

— Я вважаю, ніколи не слід надто зближуватися з іншою людиною, бо неминуче посваришся.

— А коли уникаєш і ризику посваритися, і можливості зблизитися, то що буде?

— Спокій.

— Нащо тобі той крижаний спокій?

— Бо іншого нема. Одержуючи щось, одержуєш і страх його втратити. Спокій приходить лише тоді, коли не маєш нічого. Нічого, крім себе.

— Ти справді віриш у все те, що наговорила?

— Якщо ти маєш на увазі страхи, то воліла б їх не мати.

— Я допоможу тобі позбутися страхів, — обіцяю я. — Тільки не дуже опирайся.

— Збираєшся гіпнотизувати?

— Я тебе люблю.

Вона дивиться на мене, і її темно-сірі очі помалу теплішають. Не знаю, може, я й помиляюсь, але мені здається, ніби в них прокидається надія.

Частина ночі минає в обіймах, бо витративши стільки слів, я вже не бачу іншого способу переконати Антуанетту в своїх почуттях. Зате решта часу присвячена непробудному сну.

Коли я розплющую очі, в кімнаті панує синявий сумерек, не через те, що розвидняється, а тому, що сонячне світло сіється крізь синю штору. З кухні долинають звичні хатні звуки й аромат свіжої кави. Я вдягаюся, а що Антуанетти й досі нема, то зазираю в кухню. Наталія, пораючись біля електроплити, привітно питає:

— Каву питимете?

— Охоче. А де Антуанетта?

— Поїхала, — відповідає жінка, тоді дивується — Хіба ви не бачили записки?

Я повертаюся до кімнати. На столі справді лежить записка, притиснута блюдечком з так і непочатим мигдалем.

«Мушу їхати. Не шукай мене більше. Антуанетта».

Схоже, це справді її коронний номер: зникати.

Я повертаюся на кухню й сідаю до столу, де мене вже чекає кава з булочкою.

— Не казала, куди їде?

— А в записці не написано? — дивиться на мене Наталія. А що відповідь зрозуміла, то додає:— Якщо шукаєте доньку, то, напевно, знайдете її в матері.

— Тільки вони не дуже миряться, — зауважую я.

— Антуанетта взагалі не дуже мириться з людьми, — додає господиня. — Важкий характер. Це її біда.

— Але з вами знаходить спільну мову, — кажу я, машинально сьорбаючи каву.

— Ну так, наскільки це взагалі можливо..

— Важкий характер, — визнаю я, ще роздратований несподіваним посланням.

Наталія співчутливо дивиться на мене.

— Ви, мабуть, сердитесь.

— Намагаюся не сердитись.

— Справді важкий характер, — підтверджує господиня. — Але душа в неї добра.

А то б я її не витерпіла.

— В нас у всіх добрі душі,— бурчу я.

— Вона замкнута. В цьому її лихо. Дуже довго жила сама і дуже рідко спілкувалася. Навіть зі мною й Марою не дружить. Вважає, що ми її жаліємо. Коли спілкуєшся, звикаєш до людей. Пристосовуєшся. Це, може, й не дуже бажано, але інакше не можна. А вона не вміє, тож така колюча.

Потім, мовби знаючи історію, якої я їй і не розповідав, зауважує:

— Вам треба набратися терпіння. Вона наскільки колюча, настільки й вразлива.

— Може, взагалі не треба за нею гнатися, — кажу я мовби сам до себе, запалюючи сигарету.

— Можливо, — погоджується Наталія.

— Вона сама, цього не хоче.

— Правда.

Досить підозріла згідливість. Навряд чи Наталія дуже вірить моїм словам. Я спостерігаю, як вона порається, й намагаюсь бодай тимчасово відігнати від себе важкі думки. Сьогодні вона без хустинки, але це не дуже змінює її. Каштанове волосся пригладжене й стягнуте ззаду в невеличкий вузол. Подовгасте обличчя, високе чисте чоло, привітні карі очі, невеличкий рот, гостре підборіддя — нічого особливого. Жінка для спокійного сімейного життя. Могла б бути натурою для мадонни звичайного типу, але мадонни тепер не в моді. У хустинці вона все-таки здавалася б сучаснішою. І з дитиною на колінах. Сільська мадонна.

Вона трохи нагадує Антуанетту — тим, що не підкреслює своїх принад, змушуючи тебе звертати увагу на її обличчя. Але саме обличчя не має нічого спільного з обличчям Антуанетти. Щира й природна, вона ніби відразу заявляє: я така, якою мене бачиш. Упевнена без надмірної самовпевненості. Привітна без відтінку інтимності, в її невимушеності лише зрідка відчувається певна повчальність, мов у вчительки, яка забула, що вона зараз не в класі.

— А що було б, якби раптом з’явився ваш чоловік? — кидаю я, аби перейти на легшу тему.

— Я мусила б знову зварити каву.

— Та й годі?

— А ви як думаєте? Що він вихопить пістолет?

— Ну, не пістолет, а все ж…

— Він би навіть не спитав, хто ви такий, — запевняв мене господиня. — Ми б одним поглядом порозумілися.

— Щаслива сім’я.

— Я в таке не вірю. Але якщо люди не розуміють одне одного, то чи є сенс жити разом?

— От ви й мою проблему розв’язали, — кажу я.

— Я не можу її розв’язати. Вона ваша. Порозуміння між двома людьми дається нелегко. Часом потрібні зусилля, щоб його досягти. — Вона сміється — І чого це я вас повчаю? Що то професійна деформація…

Наталія помічає мою порожню чашку й запитує:

— Хочете ще кави?

— Добра кава, — киваю я, — Особливо, коли ніхто не загрожує пістолетом.

Наталія доливає. Я смакую й запитую:

— А раніше до Антуанетти хтось приходив?

— Запитання не зовсім делікатне, — стримано відповідає Наталія.

— Отже, приходив, — роблю я висновок.

Вона не каже ні «так», ані «ні», що зрештою означає «так».

Мені нема чого більше тут сидіти. В Наталії свої клопоти. Я бажаю їй усього доброго й іду до готелю.

Нічого мені більше сидіти і в цьому місті, міркую собі, голячись. Треба тільки розрахуватись. Вдруге згадавши про це серед порожньої площі, я сягаю до кишені, й виявляється, що я зовсім не готовий до згаданої дії. Далі йду вже не так упевнено. Не знаю, як з іншими, але зі мною таке трапляється не вперше. Видно, я народився трохи передчасно. Мабуть, я створений для епохи, коли грошові знаки будуть вилучені з ужитку. Добре, хоч пам’ятаю телефони.

Хай собі Антуанетта каже, що мати багато друзів означає не мати жодного. А як без друзів? Може, вони й не готові стрибнути за тебе у вогонь, але стрибати у вогонь доводиться рідко, потреба ж незначних послуг щоденна.

Я телефоную з готелю до колеги й кажу:

— Привіт, Пені. Це Боян. Я застряг у дорозі. Візьми завтра мою зарплату й відразу ж вишли.

— На яку адресу? — відгукується Пені з другого кінця лінії.

Я диктую адресу.

— Це — легко, — знову чую голос колеги. — Але як ти владнаєш інше?

— Що «інше»? — питаю я, відчувши легкий поштовх під груди.

— Тебе ж звільнили!

— За що?

— За прогули. Твоя відпустка скінчилась, а тебе нема й нема.

— Я ж лишив Златеву заяву про відпустку власним коштом.

— Ти що, вчора на світ народився? Не знаєш, що на Златева можна розраховувати, лише залишивши йому заяву про зниження зарплати? Бояне, Боянку!..

Я вішаю трубку й іду до кімнати, думаючи про те, що поганих новин, як на один ранок, трохи забагато. Я залажу до ванни, сподіваючись підбадьорити себе. Наслідки водної процедури досить посередні. Я отруєний.

Витівка Златева не бозна-як мене вразила, зате вчинок Антуанетти… Я отруєний, але водночас хоч мені й соромно, відчуваю певне полегшення. Антуанетта не Николіна. Це не жінка тимчасового зв’язку. Мене лякає не обов’язок, а ризикованість, неминуча при користуванні тендітними речами, хай то кришталева ваза чи людська істота. Тій моїй вазі досить одного лише удару, одного ураження, одного струсу, щоб розлетілася на скалки. А чи можу я гарантувати, що ударів не буде?

Щиро кажучи, я знаю лише два типи жінок: жінку, яка знає, чого хоче, й жінку, яка не знає, чого хоче. Антуанетта належить до другої категорії. Паскудна категорія, так само, як і перша. Ті, котрі знають, чого хочуть, мріють про дім, про затишок, а вимогливіші — про туалети, театральні вистави й закордонні подорожі через «Балкантурист». А такі собі — про гостини й відпустку на Золотих Пісках. А збагнути тих, які не знають, чого хочуть, годі, бо ж вони й самі того не знають. Життя вони собі уявляють і так, і водночас трохи інак, хоча те «інак» не піддається жодному визначенню, бо воно й таке, й сяке, й хтозна-яке. Наковтаються фільмів та романів, а потім нарікають, що життя не схоже на роман. Ну, що зробиш, господь бог не був романіст.

Вона просто боїться жити.

Життя це вогонь. Може палати, а може ледь жевріти, але воно як вогонь. І коли твої перші зіткнення з вогнем зводяться до опіків, то ти до скопу сахатимешся його й так і помреш, не втямивши, що вогонь не лише палить, але може й гріти. Морок і цокотіння зубами — ось що таке життя осторонь від жпття.

Оце треба було їй сказати. Але є думки, які звучать цілком природно невимовленими, й аж ніяк не звучать висловлені вголос.

Антуанетта нагадує мені собаку, яку надто часто лупцювали, — простягаєш руку, щоб погладити, а собака сахається, бо простягнута рука означає для неї не ласку, а бійку. Ну, їй я цього не скажу, порівняння з собакою не дуже галантні.

Вона колюча, каже Наталія. Так і я ж колись був колючий, але Лалев ще в школі дав мені добрий урок з кристалами. До того ж, правду кажучи, Антуанетта теж не бозна-який кристал. Ребристий камінець — необов’язково кристал; хай він навіть подекуди просвічується, це ще не дає йому підстави чванитись.

Пробути цілий день у місті, в яке ти потрапив випадково, це бозна як довго, особливо в неділю, бо ж, як відомо, час не вимірюється годинами. Добре, що я маю машинку скорочувати час: це моя стара «лейка».

Я тиняюсь пішохідною зоною. Оскільки нині неділя, то тут переважають молоді пари, що виходять з палацу одружень через певні проміжки часу в гурті близьких і знайомих, які прийшли поділити з ними радість і весільний стіл. Коли поглянути збоку, нудна тема, бо належить до тих, на які завжди витрачається найбільше плівки. Але й тут при бажанні можна підгледіти дещо цікаве, бо і в найнуднішій темі є щось своє, що з тієї чи іншої причини залишається поза увагою. Треба лише вхопити момент, коли ті молодята через утому, неуважність або прикрощі забудуть, що треба мати щасливий вираз і прибрати красивих поз для фотографа.

Двоє молодих ідуть, побравшись за руки. Наречена сяє. Може, вона й справді на сьомому небі, бо досить глянути на неї, щоб зрозуміти: їй нелегко було знайти такого, хто пішов би з нею до палацу одружень. Молодий, навпаки, здається зовсім прибитим. Він лине поглядом до гомінкого гурту друзів, А на його обличчі, хай і на мить, вимальовується сумнів, чи не вчинив дурниці. Не дуже чемно увічнювати саме цю мить, і все ж я її ловлю.

Інші двоє обіймаються при виході з зали. Цілком очевидно: ці не грають ролі, їм цілком байдуже до публіки. Можливо, подолали чимало сімейних перешкод, поки здобули право обійнятися на очах в усього світу; то обійми тріумфу, і я фотографую їх разом з двома старими відьмами, що лихословлять, витріщаючи очі на молодих.

Ось наречена в оточенні веселих подруг, радість яких або надто показна, або ж дуже нагадує заздрощі. Інша стомлено сіла на лавку біля палацу, нецеремонно розставивши ноги й стомлено поклавши руки на коліна. Третя, спершись об дерево, на мить скинула черевичок, який страшенно муляв.

А ось і перша сварка. Обоє відступили трохи вбік від родичів, щоб сказати одне одному щось, але це «щось» навряд чи приємне, і ось вони вже сердито повідверталися одне від одного. Якби від них залежало, вони б негайно скасували щойно завершену церемонію, їм ще потрібен буде певний час, аби зрозуміти, що такий акт нелегко скасувати.

Молоді. Тема добре мені знайома від Светлиного весілля. Ця сама тема пізніше стала приводом для деяких ускладнень по службовій лінії. Винний був і наш начальник, і почасти я сам.

Не знаю, що можна назвати більшою підлістю: підлещування до нового шефа чи паплюження колишнього. Принаймні Златев мав успіх там і там. Я також не зміг лишитися зовсім поза грою. Як тільки зняли начальника, почалась ревізія. Після бесіди з деякими нашими відповідальними, дійшла черга й до таких пішаків, як я. Ревізори цікавилися такими дрібницями, як відрядження тощо, ну, а мене розпитували про весілля.

— В неділю одружую сина, — сказав мені якось колишній начальник. — У тебе добре виходять портрети…

— Я постараюся, — відповів я.

— Не вважай це службовим завданням. І безкоштовно не треба.

Коли я потім відніс йому весільні фотографії, він був задоволений і намагався мені заплатити, але я припустився помилки і не взяв грошей. І от настав час розплачуватися за помилку. Пішла чутка, ніби він використовував підлеглих для власних потреб.

— Отже, ви фотографували за власним бажанням? — недовірливо глянув на мене ревізор.

Довірливих ревізорів, наскільки мені відомо, немає.

— Люблю робити весільні фотографії,— відповів я, — Шлюбний ритуал — це поезія проти життєвої прози.

— І ви часто робите такі знімки?

Тепер він намагався довести, що я займаюсь приватною практикою.

— Лише для своїх близьких, — уточнив я.

— А! — вигукнув ревізор. — То він — ваш близький?

— Ну, як близький… я його поважаю.

— Він вам щось заплатив за послугу?

— Двадцять левів.

— А він каже — нічого.

— Напевне, забув.

Не знаю, кому повірили, йому чи мені, однак на тому все й скінчилося, принаймні для мене. Справді дрібниці, але деякі люди керуються залізним правилом, що й море складається з краплин. Нового моря не вийшло, а все ж ті, хто мав на колишнього начальника зуб, обкидали його болотом, наскільки змогли: дрібне розбазарювання коштів, суб’єктивізм у ставленні до кадрів тощо. Златев також уніс свою лепту, але не дуже виграв, хоч як потім підлещувався до нового начальника. Новий виявився тертим калачем, а терті калачі, звичайно, майже так само недовірливі, як і ревізори.

Одна з вигадок Златева полягала в тому, нібито колишній начальник заплатив мені за послугу, тільки не з власної кишені, а з державної, поставивши до плану мій альбом.

Альбом — це вже інша історія, значніша, принаймні для мене. Так чи так вона була пов’язана не лише зі мною, а й з колишнім начальником.

Начальник був круглий, наче Будда, і майже так само незбагненний. Коли траплялося зайти до його кабінету, я мав таке враження, що він не дивиться на мене, а дрімає, хоча насправді було зовсім навпаки. За його примруженими повіками ховався гострий погляд, а пухка рука при потребі ставала досить твердою. Наш колишній начальник належав до категорії тих, кого посилають піднімати відсталі ділянки, і, мабуть, небезпідставно, коли судити з того, що мав кілька орденів і один інфаркт.

Наша установа, відколи я її пам’ятаю, була досить відстала, тож керівника періодично міняли й оголошували чергову докорінну перебудову. Та чи нам траплялися бездарні керівники, чи їх знімали, перш ніж вони встигали себе виявити, — робота коли кульгала, а коли ледь повзла.

Якби спитали мене, то вся справа була в тому, що начальників змінювали, а нездари нижчого рангу лишались. Взагалі нездара, особливо якщо притулиться в затишку, стає безсмертним. Важко знайти привід і спосіб, щоб його прогнати.

На вулицю викинути зась, а переставиш із місця на місце — крий боже. В нас так звиклися з нездарою Златевим, що якби колись, не дай боже, він зробив щось путнє, це, напевно б, справило погане враження. Сказали б, що сталося з нашим Златевим, чи в нього не пухлина мозку.

Наш начальник, тобто колишній, як я вже сказав, мав гострий погляд і тверду руку, а відомо, що такі люди наживають більше ворогів, ніж друзів. Мене особисто вважали другом, хоч насправді я не був ні тим, ні тим. Просто якось набрався відваги коротко викласти йому свій проект, а начальник, людина ділова, відразу схвалив його.

— Добре. Ми видали безліч альбомів з поруйнованими церквами й морськими пляжами, а де наші люди? Правильно. Роби свій альбом.

А щоб я не чинив на свій розсуд, додав:

— Тільки ж не напхай туди всяких артистів і музик. Артистів ми й так знаємо.

— Зніматиму людей з народу.

— Ну, не впадай у крайнощі. Можна де-не-де вставити й артиста, хай колеги позаздрять. Не треба бути аж таким пуританином.

Я почав роботу над альбомом, але саме в цей час вибухнула криза кабінету. Опозицію проти начальника, ясна річ, очолив його перший заступник. Про що може, мріяти перший заступник, як не про те, щоб самому стати шефом? Міжусобиця так розбурхалася, що її вже доводилося гасити. Погасили в простий спосіб: зняли й шефа, й першого заступника. Начальником стала людина з малими знаннями, зате великими амбіціями, а це неминуче призвело до генеральної реорганізації. Реорганізація зачепила й план, і проект мого альбома ляснув. Я попросився на прийом до нового начальника просто для заспокоєння власного сумління, що зробив усе можливе. Він, на мій подив, прийняв мене.

Новий шеф був трохи менший Будда, тобто не такий гладкий, і здавався добродушнішим. Я кількома словами пояснив йому суть своєї справи й ще кількома висловив подив, чому альбом випав з плану.

— Я зовсім не розуміюся на фотоальбомах, — визнав повий Будда. — Однак фахівці вважають, що такий альбом, переповнений постатями й обличчями, буде справжньою нудотою. А склади й так тріщать від затоварення.

«Фахівці»… Неважко було здогадатися, хто ті «фахівці». Перший Златев, другий Златев і третій теж Златев.

— Але я вже працюю над альбомом, — спробував я заперечити.

— Чудово, — знизав плечима шеф. — Чудово! Працюй і далі. Якщо колись його завершиш, то принось, тоді побачимо. Ану ж ти зробиш шедевр! Не відкину ж я шедевра. Перед шедеврами й боги замовкають. Але поки нічого немає, я не можу брати на себе зобов’язань.

Він таки лишив мені промінь надії, це краще, ніж нічого. Тільки ж «фахівець», завдавши мені одного удару, не заспокоївся. За місяць мене знову викликано до начальника, цього разу не на моє прохання.

— Видно, ми не зрозуміли один одного, — сказав він. — Я дозволив тобі працювати далі, але не державним коштом. «Наші люди», яких ти збираєш, це поки що твої люди, а не наші. Взагалі приватні особи. І я не дозволяю використовувати державну лабораторію з неслужбовою метою.

— Я користуюся збільшувачем і зрідка — проявником, який і так виливається.

— А фотопапір, Деянов? А фотопапір? — посварився пальцем шеф.

— Папір я сам купую.

Моє пояснення спантеличило його. Інформація нашіптувача напевно була протилежною. Він помовчав, тоді приязно глянув на мене — він належав до отих, приязних, — і сказав:

— Ось послухай, Деянов, старшу людину: ніколи не змішуй громадського з особистим. Може, ти сам купуєш папір, я тобі вірю. Але як ти переконаєш у цьому недовірків, які вважають, ніби ти не гребуєш і державним, папером? Я не кажу, що ти саме так робиш, але даєш привід до розмов.

Він знову подивився на мене, цього разу пильніше, й добродушно додав:

— Питання не в тому, щоб не мати ворогів, хлопче! Кожен має ворогів. Питання в тому, щоб не давати їм приводу чорнити себе. Зрозуміло?

Що може бути зрозуміліше. Людина має добрі наміри, в цьому не слід сумніватись. І має рацію — не треба давати козирів у руки ворогів. Погано, що я лишився з голими руками, бо мене позбавили навіть нікчемного збільшувача.

Прощавайте, великі проекти, прощавай, машина, яка мала б допомагати їж здійснювати.

А я досі вважав, що машина уже у мене в кишені, якщо існує така велика кишеня, або така маленька машина. Це мав бути маленький, щонайменший автомобільчик, куплений на перший солідний гонорар. Я ще точно не вирішив був, як називатиметься альбом, — «Болгарія», «Земляки» чи «Наші люди», але вже клацав там-сям, складав фотографії й сподівався виконати роботу за кілька місяців.

Тепер мій альбом відсувався не на місяці, а на роки, може, навіть аж до того ювілейного для невдах дня, коли рак свисне. Найдивніше, що я все-таки не припиняв клацати, так само як Лалев не припиняв писати працю, знаючи, що праця ніколи не побачить білого світу.

Може, я клацав за інерцією, а може, належу до тих, хто ніколи не втрачає надії, але мені хотілося завершити свою галерею людей, наскільки в цьому світі взагалі можливо щось завершити. Завершити — навіщо? Щиро кажучи, це питання не спадало мені на думку, точніше — не бентежило мене, аж доки я поїхав робити репортаж до Кремиківців. Златев твердив: ця поїздка — чисте розбазарювання коштів, мовляв, я їду туди, аби дарма переводити плівку й займатися саморекламою, бо в архіві стільки фотографій з Кремиківців, хоч лопатою горни. Редактор же вимагав свіжого матеріалу, тож я й поїхав.

Чоловік, якого дали мені за провідника, вже водив багатьох фотографів, отож він знав цікаві об’єкти, як свої п’ять пальців, і був здивований, коли я залишився до них байдужим.

— Чого ви ще хочете? — сказав він. — Усі це знімають.

— Я хочу людей, — відповів я.

— Люди теж пофотографовані. В нас цілий альбом ударників.

— Ну, я зроблю вам ще один. І не лише з ударників.

Мій гід однаково не зрозумів. Коли на третій день я збирався їхати, він не витримав і спитав:

— А як ти товаришу, вибираєш, кого знімати?

— Я не вибираю.

— А коли не вибираєш, то чого було їхати аж у Кремиківці? Став би собі на Софійському вокзалі та й клацав підряд.

— І то правда, — відповів я. — Як же це я досі не здогадався?

Я, звичайно, думав про таке й раніше, але усвідомив лише тепер.

Не знаю, чи ви помітили, але ретуш і досі не зовсім вийшла з ужитку. Попідгладжуєш, попідмальовуєш — і нічого в цьому поганого, ти ж підмальовуєш людину. Взагалі, ретуш — це ніби турбота про ближнього. А чи не зводимо ми тією ретушшю наклеп на людину? Адже коли розмальовуєш когось, то це означає, що не віриш у його природну красу. Ми й не здогадуємося, що, позбавляючи людину різних деформацій, зморщок та інших позначок часу, ми, по суті, позбавляємо її біографії.

Нема нічого нового у фотографуванні людей. Людина в машині. Людина на риштованні. На баштовому крані. Спостерігаючи однакові фотографії людей на баштових кранах, я починаю думати, що людина меншає на тлі машини та будови. Навіть виникає підозра, що ті, хто замовляє подібні фотографії, не такі-то й закохані в людину. Мені здається, в обличчі людини є щось від її життя, її справ, і для того, аби повірити в людину, не обов’язково зображувати її як частку машини. Машини у всьому світі однакові. Люди різні.

Тотко каже: документ. Але документ — чого? Життя чи намірів фотографа? Свідчення того, якими є люди насправді, яке враження справляють чи якими хоче нам їх подати фотограф?

Якось на роботі я бачив альбом, який, переходячи з рук до рук, викликав загальне захоплення. Уже це підказувало: фотограф — чужоземець. Він зняв і обійми закоханих, і бідних жінок перед дорогими вітринами, й дітей, що граються у темних завулках великого чужого міста. Взагалі було все, за винятком життя. Кожен із тих віртуозних знімків був фальшю, покликаною створити ілюзію реальності. І, мабуть, створював її, якщо навіть мої колеги-професіонали так ревно ахкали. Але я не тільки не відчував бажання ахкати, але чи не тоді зненавидів ті інсценування, бо в них просто видно, як фотограф усе приготував: ви станьте там, а ви дивіться сюди. Я не заперечую, для інсценування також потрібна кебета, але то вже театр, а не життя.

Я ж збирався фотографувати речі, далекі від будь-якого інсценування. Хотів показати їх без фальші та банальності, нагромаджуваної протягом довгих років.

Не осквернених ретушшю. Не вбитих байдужістю. Буденних і незвичайних. Щоб ці фотографії на мить розкрили перед тобою щось потаємне й несподіване в чиємусь характері, у стані, в драмі простих людей, з якими постійно стикуємося й розминаємося, не помічаючи їх.

Як зазирнути в душу людини? Природно — крізь вікно, тобто обличчя. І я вдивлявся у ті вікна й чатував на мить, коли відхилиться фіранка. Бо обличчя — це все- таки просто обличчя, треба вистежити, коли воно стає вікном, щоб зазирнути всередину. Обличчя мене приваблювали найбільше, хоч я, звичайно, не забував і решти. Часом потилиця або спина бувають виразнішими навіть від обличчя. Іноді мимовільний рух промовляє більше, ніж завчена гримаса.

Добре фотографувати молодих у Палаці одружень, та оскільки ніхто не здогадався запросити мене на весілля, мушу з’їсти у кав’ярні бутерброд із ковбасою, а потім піти до готелю й лежачи почитати газету. Однак мені це не щастить, бо за столиком перед рестораном розташувався суб’єкт, обличчя якого здається знайомим. Він дружньо махає мені рукою.

Підходжу ближче — суб’єкт виявляється юристом Пешевим.

— Я на вас чекаю, — каже він. — Хочете пообідати?

— Дякую, щойно скінчив.

— Я так само. Тоді давайте вип’ємо кави.

Він поважно підкликає офіціанта й робить замовлення, потім звертається до мене.

— Маю до вас ділову і, якщо хочете, конфіденційну розмову.

— Як ви мене знайшли? — запитую його.

— А телефони навіщо? — перепитує своєю чергою він.

Я пропоную йому сигарету, але він, глянувши на пачку, хитає головою й закурює свої.

— Власне, я тут за дорученням одного клієнта, з яким, гм, ви мали ділові стосунки.

— Маєте на увазі Дечо?

— Ні, я не маю на увазі вашого двоюрідного брата. Йдеться про громадянина Денева.

— А які б то ділові стосунки я мав з Деневим?

— Не знаю, як інакше можна назвати стосунки, за яких з рук до рук передаються цінні речі,— зауважив Пешев, невдоволений тим, що я не сприймаю його термінології.

— Йдеться про одну дрібничку, яку на прохання моєї тітки я мав передати його матері.

— Я не певний, що то дрібничка, — знову хитає головою юрист, — До того ж операції, пов’язані зі спадщиною, повинні здійснюватися передбаченими законом особами.

— Зрозуміло, — кажу я. — Ви хочете зробити з мухи слона. Лишається з’ясувати — для чого?

— Гадаю, не я роблю з мухи слона, а ви самі трохи перебільшуєте, — з гідністю відповідає Пешев, обережно торкаючи свого гострого носа, немовби хоче пересвідчитися, чи він на місці.— Але до дідька дискусії.

Він мовчить, доки офіціант ставить каву, потім обережно надпиває зі своєї чашки й зневажливо кривиться.

— Не така, як для своїх, — кажу я, також скуштувавши напою.

На знак цілковитої згоди зі мною Пешев стримано киває, але знову вертається до теми.

— Згаданий Денев твердить, ніби ваша тітка була винна його матері сто наполеондорів, про що йдеться у листі, якого він за певних умов передав вам.

— А як він доведе, що в тому листі написано?

— За допомогою фотокопії, передбачливо зробленої тим самим Деневим.

— Шахрай, — бурмочу я.

— Я нічого не чув, — піднімає Пешев обидві руки, мовби для самооборони. — Але мушу вас попередити: за такі вислови можна притягти до суду.

— Матиму це на увазі,— кажу я. — Це все?

— Розмова тільки-но починається, — поспішає втішити мене юрист. — Денев переконаний: ваша тітка в нападі запізнілих докорів сумління вирішила повернути борг, передала згадані наполеондори вам, а ви їх привласнили.

— Це питання ми з ним уже обговорювали. Я йому розтлумачив, що він меле дурниці, й Денев, здається, зрозумів мене.

— Ваші припущення хибні,— заперечує Пешев. — Саме через це я й тут.

— Дякую за увагу. Однак не розумію, що вам від мене треба.

Він якийсь час мовчить, наче вагається — крутити далі чи перейти до скороченого варіанту. Тоді нахиляється над столом, наставляє на мене свого гострого носа й каже тихо, але досить виразно:

— Наполеондори!

— Ви божевільний, — відповідаю я.

— Раджу вам зважувати свої слова! — ще погрозливіше наставляє Пешев вістря свого носа.

— Гаразд, припустімо, ви лише вдаєте божевільного. Але слухайте, я не маю чим навіть сплатити за готель. Сьогодні вранці дзвонив до Софії, щоб мені вислали трохи грошей, — це принаймні можна довести, — а ви торочите про наполеондори!..

— Не підвищуйте тону, — радить юрист. — Приклади свідомої симуляції не рідкість у судочинстві.

А що я ладен знову вибухнути, то він трохи відводить свого носа й застережно підіймає правицю:

— Зрозумійте мене правильно! Особисто я не тверджу, що ви привласнили цінності. Я вповноважений лише переказати вам думку свого клієнта. І повинен застерегти: коли клієнтові спаде на думку позиватися, будьте певні, на вас чекають серйозні неприємності.

— Я не можу знати наперед, що на мене чекає,— кажу я. — Але Деневу можете пояснити, що на нього зовсім не чекають наполеондори.

— Це не моє завдання.

— Тоді я при нагоді сам йому поясню.

— Де? В залі суду? — іронічно поглядає на мене Пешев крізь окуляри.

— Чом би й ні! Хоча справа навряд чи дійде до суду.

— Звідки така певність? — іронізує юрист.

— З багатьох причин.

— А саме?

Причини він знає не гірше від мене, але, очевидно, має мене за несосвітенного дурня, адже я поміняв тітчину хату на старого «Москвича». Я даю Пешеву змогу висловити це, але він воліє вислухати мене.

— Бачите, Пешев, передусім пригода дуже задавнена…

— Про це не вам судити, — мовить Пешев, не втрачаючи самовладання.

— Закон уже розсудив, — відповідаю я, хоч сам не дуже певний у цьому. — По-друге, той лист не доказ. Такого листа може написати будь-хто будь-кому…

— Це ви так думаєте, — з не меншою гідністю відповідає юрист.

— По-третє, ніхто й нічим не може довести, що я отримав від тітки якісь наполеондори.

— Слідство для того й ведеться, щоб з’ясувати незрозумілі на перший погляд факти, — повчає мене Пешев.

— По-четверте, якби ці наполеондори справді існували, то вони не потрапили б ні до вашої кишені, ні до кишені Денева, а до державної скарбниці…

Він знову поривається щось сказати, але я не даю йому слова.

— І п’яте, найважливіше: затямте собі, що ніяких наполеондорів нема. Інакше я був би останнім ідіотом, щоб іти до Денева, нагадувати давно забуту історію й привертати до себе увагу.

— Я вже заявляв: особисто я нічого не стверджую, — повторює юрист.

— Не стверджуєте, але припускаєте. А припускаєте через те, що забули, скільки минуло років. Якби ті наполеондори навіть були, їх би давно протринькали. Дала мені тітка дві дрібнички, які я передав Деневу, й це ще один доказ того, що золото мене не цікавить.

— Ваші слова логічні,— неохоче погоджується Пешев. — Але це тільки гіпотези.

— Гіпотези? — вигукую, вже втомлений цією марною балаканиною, — Якщо хочете чогось реальнішого від гіпотез, то зверніться до іншого свого клієнта — Дечо. Він може конфіденційно розповісти вам, скільки тітчиних речей перейшло через його руки. Боюся тільки, що він не скаже вам про те, скільки всього поцупив, зазираючи до тітчиних шаф.

Одного погляду досить, щоб пересвідчитись: останній аргумент справив магічне враження на опонента. Пешев відвернув шпагу свого носа і поринув у роздуми. Схоже, він лише тепер цілком зрозумів, що взявся за зовсім безнадійну справу — шукати скарби там, де вже побував Дечо.

— Ну, добре, — нарешті каже Пешев, покашлюючи. — Бесіда була не дуже приємною для нас обох, але самі розумієте: така в мене робота.

Я заспокоюю його, мовляв, усе розумію, й підводжуся з-за столу, не забувши лишити один лев за каву. Я переконаний: він теж розуміє повний провал своєї місії. Добре те, як у Денева знайдеться чим віддячити Пешеву за роботу.

Другу половину дня я віддаю здоровому сну — для відновлення сил. Вечір минає без особливих пригод. Без пригод, якщо не брати до уваги, що під час моєї вечірньої прогулянки десь у сутіні знову майнула постать Драгана, мов незграбний погрозливий привид.

Я повільно йду широкою площею, щоб дати привидові наздогнати мене, та він, видно, не готовий до розмови. А може, місце невідповідне. Не знаю, чого цьому чоловікові треба, але маю відчуття, що він і далі переслідуватиме мене. Найпростіше було б звернутися до міліції. Але що я там скажу? Що Драган промайнув у темряві й що, можливо, він щось надумав? Однак Николіна вже все розповіла. Просто треба чекати, доки його заарештують. Або доки він зведе порахунки зі мною.



Розділ 7


— Вам переказ, — повідомляє мене вранці чергова адміністраторка.

Маю переказ, бо маю друзів. Хай собі Антуанетта каже, що хоче, але на світі без друзів не можна. Я йду по переказ на пошту, й поки мені відлічують гроші, усвідомлюю, що це останні гроші, на які я можу розраховувати найближчим часом, а може, й не тільки найближчим.

Мене звільнено з роботи. Хоч як я намагаюся не думати про це, факт залишається фактом. За попереднього начальника, гадаю, все було б нормально, а цей, новий, хоч і здавався добродушним, витурив мене за двері. Від таких добродушних усього можна сподіватися. Я не боюсь лишитися безробітним на все життя, але коли вірять Златевим, то приємного мало.

Коли вскочиш у халепу, головне — не переживати її подвійно й потрійно, як дехто робить. Навіщо краяти собі серце до того, під час того й після того, коли можна обійтися лише одним разом. Отож я лишаю гірку чашу на той день, коли з’явлюся на роботу. Збираю валізку, розраховуюся в готелі й сідаю в «Москвича», аби нагадати йому, що він не сиротина.

Виїжджаю на шосе, й досі перебуваючи під враженням ранкових новин. Це не звільнення з роботи, а події на Близькому Сході, про які я довідався з газети, доки снідав. Найбільша моя мука, що не можу поїхати в те відрядження, якого моє серце прагне вже стільки часу, а ніхто не здогадується послати мене зробити репортаж про верховоду сіоністів. «Знаєш, Бегіне, — сказав би я йому, — ти стільки людей знищив, що коли б я покришив твоє смердюче падло на сто тисяч шматочків, то й цього було б менше, ніж забитих. Через те доведеться вдатись до іншої процедури…»

В цю мить навперейми вихоплюється машина, й змушує мене зупинитись. Автоінспектор підходить до мене й загрозливо хмуриться:

— Ви двічі перетнули вісьову, — каже він мені.

Треба було б йому пояснити, що я надто захопився розмовою з Бегіном, але тоді б міліціонер одразу відібрав у мене права. Божевільні не мають права керувати механічними транспортними засобами.

— Даруйте, — кажу я. — Хотів лише обминути вибоїни в асфальті.

— На цьому відтинку немає вибоїн, — так само непривітно зауважує міліціонер. — Документи!

Я подаю документи. Доки він розглядає їх, повторюю сумирно:

— Даруйте. Мені здалося, що є вибоїни.

Міліціонер повертає документи й дістає з кишені чортову книжечку з квитанціями.

— Як заплатите п’ятдесят левів, тоді бачитимете краще.

— Коли ж у мене, — кажу, — зараз у кишенях вітер свище.

Він дивиться, мовби оцінює, чи справді в моїх кишенях свище вітер. Вигляд у мене, гадаю, не дуже респектабельний. Сорочка заносилася, костюм досить пожмаканий, а «Москвич»… можна собі уявити, на що схожий «Москвич», коли я його одержав від Дечо.

Мені на мить здалося, ніби міліціонер готовий сховати квитанційну книжку до кишені, але то тільки так здалося. Міліціонер виписує квитанцію, і я покірно простягаю руку.

— Наступного разу справді буде п’ятдесят левів, — попереджує він мене, забирає мої пять левів і йде геть.

«Пронесло, — втішаю я себе, заводячи машину, — але все ж це недобрий знак». Подорож почалася погано. Я їду й просто пожираю дорогу очима, та чи ж можна довго їхати, ні про що не думаючи, отож я помалу знову вертаюся думкою до того садиста. Піп, видно, каже правду: диявол дияволові не ворог. А головне, що дияволам немає кінця. Знищиш одного — з’являється п’ятеро нових.

«Та викинь ти того Бегіна з голови, — кажу я сам собі,— пильнуй вісьової лінії». В мене безліч інших клопотів, але чомусь мені не думається про них. Наприклад, треба негайно вирішити: заїхати до Антуанетти чи ні. Вчора я справді казав собі, що питання розв’язано раз і назавжди, тільки ж від учора минуло багато часу, і я не певний, чи те рішення лишається чинне. Очевидно, не лишається, бо я, не спиняючись, перетинаю наступне місто, а потім ще одне, не зупиняючись навіть, щоб з’їсти булочку. Зупиняюсь аж у третьому, на маленькій брукованій вуличці, під хатою вічної втікачки.

— Знайшли її? — запитує мати, відчиняючи мені двері.

— Так. Але вона знову кудись майнула. Не була тут?

— Не була. Чому не заходите?

Чому, справді. Тепер уже нема чого поспішати.

Я знову в маленькій вітальні з безліччю подушечок, і господиня, лишивши мене самого на якийсь час, з’являється з мідною тацею, на якій стоїть розетка варення й склянка води.

— Запалите? — питаю я.

— Намагаюся не курити, але нерви… — виправдовується жінка, беручи сигарету й нахиляючись до вогника запальнички.

Цього разу вона в зовсім скромній бавовняній сукенці. Видно, не збиралася виходити, хоча це не заважає їй усвідомлювати, що в неї ще не все позаду. Навіть рухи в неї якісь кокетливі.

Я коротко розповідаю про відвідини Мари й Наталїї, замовчавши інтимні подробиці.

— Я прийшов побачитися з нею наступного дня, як домовились, але застав записку, що поїхала.

— Саме в її стилі! — озивається мати з красномовним, не позбавленим грації жестом. — Якби я вам показала, скільки тих цидулок вона написала мені! Ніколи не підійде й не скаже, куди їде… Що ви! Підстереже, коли тебе не буде, залишить цидулку й зникне.

— А тепер куди вона, гадаєте, поїхала?

— Не маю уявлення. Можливо, знову до Мари… — Господиня хитає головою. — Але ні. Якщо вони посварилися, то її там немає.

В цю мить двері повільно відчиняються і з’являється маленька стареча голова, похитуючись на довгій шиї.

— Хто там прийшов?

— Це не до тебе, — сухо відповідає господиня. А що старий і далі стоїть, то вона повторює різкіше: — Це не до тебе, я ж кажу. Іди, йди собі!

Він кліпає вологими запаленими очима, тоді обертається, й двері знову повільно зачиняються.

— Це ще один мій хрест! — зітхає жінка, — Христос ніс один, а на мене впало аж два.

Вона кидає на мене страдницький погляд і вимовляє не менш страдницьким тоном:

— З чоловіком якось даю собі раду, він хоч слухає. А з дочкою…

— Біда в тому, що вам, видно, важко вжитися разом, — зауважую я.

— Це вона вам поскаржилася?

— Ви самі це сказали минулого разу.

— Я такого не казала. Це Марія.

— А що, неправда?

Вона хапає мене за плече й смикає до себе так енергійно, аж я подумав, чи не хоче згвалтувати. На щастя, переляк виявляється марним.

— Знаю, за що вона так незлюбила мене, — схвильовано промовляє жінка. — Але це жорстоко, розумієте, жорстоко. Нема істот жорстокіших, як власні діти. Ніяк не зрозуміє — я стільки років жила сама-самісінька, коли не рахувати отієї руїни, що висить у мене на шиї…

Трохи помовчавши, — чи то переводячи подих, чи намагаючись згадати, з чого почала, — вона так само схвильовано веде далі:

— Знаєте, що таке самотність, ота самотність, що коли часом і подзвонять у двері, то ти на сто відсотків певна: інкасатор… Господи, хіба ж я не людина?.. І не маю права бодай на крихту особистого життя?.. Та якби й мала гріх за собою, то хіба це такий уже гріх, щоб 1 власна дочка відцуралась?

— Не хвилюйтеся, — кажу я. — Все ще владнається.

Вона з відчайдушною рішучістю хитає головою.

— Не владнається. Ви її не знаєте. Марія змалку така вперта й затята. Інакше зрозуміла б, що отому нещасному цілком байдуже, маю я когось чи ні, бо він у постійній летаргії, і прокидається, лише коли хтось, не дай боже, подзвонить, від божевільної думки, що це прийшли по нього й знову почнеться процес.

— А чому ви з нею отак не поговорите?

Жінка дивиться співчутливо, наче у мене не всі вдома.

— Ви й справді мало її знаєте. Одного разу я спробувала їй щось сказати, то вона спалахнула, вибігла з хати й цілий день не верталася. І що їй казати? Хіба вона й так не знає?

Господиня опускає очі й нагадує зовсім прозаїчно:

— Скуштуйте хоча б варення.

Замість вишневого варення я волів би булку з маслом, але ж хіба скажеш. Натомість я ще раз її запевняю, що все влаштується, бо зрештою завжди все влаштовується, і що я постараюся знайти Антуанетту. Після цього прощаюся.

Я хотів би знайти ту втікачку бодай для того, аби висварити за невміння поводитися з рідною матір’ю. Тільки де ж я її знайду? Маю відчуття, що пригода дійшла краю.

Дурна пригода, сказала б Антуанетта. І болісна, додав би я, а надто наприкінці, коли усвідомиш, що, хочеш чи не хочеш, крапку поставлено й починається новий рядок.

«Була в руках, а ти її втратив. І навіть якщо знайдеш знову, то лише для того, аби знову втратити. Досить гри в піжмурки. Наполегливість похвальна лише доти, доки не перейшла в упертість».

Я задоволений, що міркую логічно й намагаюся дивитись на все це збоку, дивитись на самого себе, мов на дурника, котрий сумує за тим, що відійшло назавжди. Дурник задоволений. Але це не заважає йому сумувати.

Купивши в кіоску черствий бутерброд, я тут-таки його з’їдаю, й не через ощадливість, а через те, що не хочеться пріти по ресторанах. «Треба бути справедливим, — кажу собі.— В тих родинних драмах винна не лише Антуанетта. Їй справді не дуже пощастило з батьками: живий труп і вічно заплакана великомучениця з постійними наріканнями — не надто веселе товариство на щодень».

Особисто я, якщо забути про Старого, мабуть, також не був надмірно щасливий, зате ж і не переобтяжений. Батька знав лише з вицвілої фотографії на стіні та фотографійки в офіцерській книжці, схованій серед нечисленних сімейних реліквій у старому серванті. Худорляве обличчя без особливих прикмет. Не чув про його вдачу від мами, оскільки вона не належала до тих вдів, які кожне друге речення починають: «небіжчик, земля йому пером»; вона майже не згадувала про батька.

Дивлячись на його портрет, я думав, що батько належав до тих людей, які живуть непомітно й зникають безслідно. Ну, а Старий усе ж таки залишив слід, хоч, може, й сумнівний, якщо врахувати, що цим слідом став я. Натомість рідний батько не лишив сліду навіть на моєму обличчі. Нас ніщо не зв’язує, адже я йому нічим не завдячую, крім життя, а скільки те життя варте — багато чи мало — стане зрозуміло аж у кінці. Є люди, які приходять і відходять непомітно, і не буде дивом, коли принаймні тут я вдався в батька. Мати була водночас домашнім диктатором і служницею. Вона мусила варити їсти, прати, латати і дбати про чистоту всього нижнього поверху.

Можливо, прибирала б і на горішньому, якби Старий не заборонив їй займатися тітчиними кімнатами. Мати володіла практичним розумом. Це дозволяло їй покривати сімейні видатки своєю мізерною пенсією, а також пенсією Старого — не надто малою, але й не фантастичною. В усіх питаннях поза домом мати покладалася на Старого. Це заощаджувало їй час, оскільки Старий рідко висловлював свою думку, а ще рідше радився з матір’ю.

Наскільки пам’ятаю, їй лише раз довелося розв’язувати проблему, що виходила поза коло звичних домашніх клопотів. Я саме відслужив у армії й заявив, що їду до Софії. Мати добре знала мої плани, отож спитала:

— На кіностудію?

Вона, очевидно, думала, що, оселившись у столиці, я відразу почну робити фільми. Я не став її розчаровувати, а перейшов до практичних питань. Тут вона почувалася у своїй стихії. «Посилатиму тобі половину пенсії, доки влаштуєшся… Ключі від квартири в Киневих… І не забувай матері…»

Я намагався її не забувати. Навідувався додому раз на рік — поїздки потребують грошей. Третього разу приїхав на її похорон. Мати померла так само, як і мій рідний батько, від ускладнення після грипу, але я думаю, що погасла, бо вже не було Старого, та й мене також не було, і що їй лишилося робити, окрім як слухати тітчину балаканину в спорожнілій хаті. Якби комусь довелося обирати між тітчиною балаканиною й смертю, нічого дивного, що обрав би друге.

Отакі-то справи. Коли казати щиро, я не маю жодного бажання гасати по тутешніх містечках, саме час повертатися додому, в свою софійську мансарду. Я йду до машини, оскільки ж апарат у мене на плечі, не можу не спинитися то тут, то там і не клацнути. Фотографую трьох дітей на кам’яному парапеті мосту. Вони сидять, їдять морозиво, мружаться від задоволення й безтурботно погойдують ногами. Власне, перше, що наштовхнуло мене на ідею великого альбому, була фотографія дитини.

Я зняв того хлопчика зовсім випадково, чекаючи на зупинці автобуса. Малюк несподівано вибіг з подвір’я й розгубився, наче не знаючи, куди йти. І заплакав. На щічках блищали доріжки від сліз, на віях теж бриніли сльози, готові скотитись.

Але личко було непорушне, з ледь відкритим ротиком, сумне і вражене, мовби хлопчикові стало боляче, але він не розумів причини й суті того болю. Об’єктив у мене був далекофокусний, отож малий і не помітив, що я його сфотографував. Клацнув просто для себе — такі знімки рідко використовуються.

Я проявив плівку й зробив велику фотографію, включивши у кадр лише голову. І був уражений виразом дитячого личка, аж тепер відкривши його суть. Вираз був скорботний і воднораз збентежений, мовби дитя вперше збагнуло, що життя — це страждання.

Ну так, страждання, хоч і не завжди. Маленька людина, а часом і велика, схильна вважати страждання винятком і шукати причини його в інших. Малюк, спіткнувшись на сходах і впавши, починає бити ногою приступець: «Погані сходи, ось вам, ось, ось!» Поганих сходів не поліпшиш, б’ючи їх ногами, як життя не поліпшиш, сердячись і нарікаючи на нього. Є речі, з якими варто боротись, інші ж належить сприймати такими, як вони є. Життя створене не для власної втіхи. Не зрозумівши цього, станеш схожим на блоху, що скаче по спині слона, уявляючи, ніби то її власний свійський слон, якого вона великодушно вивела на прогулянку.

Сідаю в «Москвича», незабаром заправляюся біля бензоколонки і їду далі. Я так захопився гостюванням і фотографуванням на вулицях, що й незчувся, як стало сутеніти. Досить клацати. Якщо добре зважити, в мене вже назбиралося матеріалу на цілий альбом. А як додати те, що лишилося в Софії, то вийде й два. Бракує лише видавця.

Я пильную дороги попереду, бо зайвих грошей на штрафи не маю, але поглядаю і в дзеркало. І ось там, у дзеркалі, з’являється таке, що видається знайомим. Темно-синя «Лада» була б як усі темно-сині «Лади», якби не моя паскудна звичка запам’ятовувати номери. Знову кривоногий опинився у мене за спиною, цього разу — моторизований.

Рух на шосе незначний. І лише зустрічна машина нагадує, що пора ввімкнути хоча б габарити. Той, позаду, також увімкнув світло. Я їду й думаю, як би його уникнути зіткнення. І здається, міркую не дуже старанно.

Нічого дивного, адже людину завжди щось ніби штовхає до зіткнень. Не нагальна потреба, а незбагнений потяг, який змушує одних дертися на круті скелі, інших стрибати з парашутом… Це трепетна спокуса випробувати себе в небезпеці, побачити, що відчуєш і як поведешся, коли з дитинства певний, ніби народився героєм. Звичайно, ти вже давно не вважаєш себе героєм, але це не знімає питання, а лише ставить його по-іншому: наскільки ти не герой?

Небезпека, велика й мала, це лише зовнішній бік справи. Ми перекладаємо провину за свою поведінку на небезпеку, а насправді в основі всього сидить жалюгідна й мерзенна істота — страх. Іноді вона так опановує нас, що часом навіть сміливий вчинок робимо з відчаю, спричиненого страхом.

Крути педалі, кажу тому, що позаду, я не боюсь. І він крутить, але все-таки тримається за мною, не виявляючи наміру ні випереджати, ані відставати. Шосе повільно підіймається схилом високого горба. Я вмикаю другу і їду не поспішаючи. Я особисто не поспішаю. Не збираюся тікати.

Від того йолопа можна сподіватися чого завгодно. Якби був розумніший, то не лише не гнався б за мною — взагалі сховався б у мишачу нору. Примітивна натура, в якої замість інтелекту — інстинкт. Такі натури діють не подумавши. Думки приходять лише згодом — чи не можна якось виборсатися з трясовини, але те борсання часто затягує їх у ще глибше драговиння. Такий тип може втриматися на поверхні лише з допомогою розумнішого. А зникне допомога — й силак, незважаючи на свої могутні м’язи, фатально йде на дно, як сокира.

Інтелектом з них двох, очевидно, був Рангел Крумов. Але м’язи розчавили інтелект, і тепер він у землі, а м’язи одержали повну свободу дії. Нічого дивного, якщо я стану жертвою цієї свободи.

Минаю повороти шосе, суворо дотримуючись правил, беру праворуч і застережно блимаю фарами на кожному повороті. В долині вже темно. Десь під самим поворотом чую — двигун «Лади» раптом заревів. Темно-синя машина швидко випереджає мене, притискає до узбіччя й змушує спинитись на майданчику невеликої стоянки.

Я, звичайно, міг врізатися у праве заднє крило «Лади», але це навряд чи змінило б становище.

Драган спиняється так, щоб я не зміг виїхати на шосе. Сухопутний моряк вилазить з машини й, незграбно похитуючись, підходить до мене:

— Вилазь!

— Для чого?

— Треба побалакати.

— Кажи, я не глухий.

— Вилазь! — повторює за своєю звичкою здоровань. — Треба побалакати.

— По-дружньому чи як?

Він замислюється, певно, не думав над: цим питанням, потім бурчить:

— Від тебе залежить.

Я також удаю, що роздумую, потім вилажу й усміхаюся. Навряд чи моя усмішка дуже дружня, та все ж це усмішка.

На шосе порожньо.

— Іди сюди! — каже Драган, підштовхуючи мене до краю майданчика.

— Не шарпай, — застерігаю я. — Не люблю, коли мене шарпають.

Він пускає мене, але трохи дивується, що я покірливо йду за ним.

Шосе зовсім безлюдне, просто мертве, тут навіть Николіна не могла б урятуватися своїм «я кричатиму!»

Драган сходить кілька метрів схилом униз, до хирлявого деревця, якого з полотна шосе зовсім не видно. Я також зупиняюся й жду, що з того вийде.

— Коли ти познайомився з моєю сестрою? — оголошує силак порядок денний.

— Тиждень тому.

— А точніше?

— Того вечора в ресторані, коли ти підходив до нас.

— Неправда! — гарчить Драган.

— Правда.

— Неправда!

— Правда.

Мені спадає на думку, що треба уникати такого способу переламати, аби він не ошалів, як у сварці з братом: «потім — зараз», «потім — зараз».

— Неправда! — каже він утретє.— Вона говорить інше.

Хіба ж я знаю, чи вона справді говорила інше й що саме говорила? Було б мені того ранку біля ресторану узгодити наші версії.

— Слухай, — зауважую я, і досі всміхаючись. — Якщо більше не маєш, чого мені сказати, то краще не трать слини. Придумай щось інше,

Його обличчя здається у півмороці похмурим і лютим. Але мій спокійний тон, видно, все-таки штовхає примітивний мозок до такої незвичної роботи — думання.

Здоровань замислюється, потім несподівано сягає рукою до внутрішньої кишені. «Все! — думаю. — Кінець!» Єдине, на що мені стає витримки, — сказати останнє з певною байдужістю.

Одначе те, шо Драган дістає з кишені, виявилося не пістолетом і не французьким ключем, а якимись паперами.

— Ось тобі ті бони, — цідить він. — Кажи правду й забирайся.

А оскільки я не беру і мовчу, він повторює:

— Кажи правду, бери і чухрай!

Версія про знайомство в ресторані явно не має успіху. Або Николіна пустила іншу брехню, або він сам вирішив, що я підібрав її біля ресторану «Під тополями». Припускає, але не певний. Якби був певний, то не став би влаштовувати допит і пропонувати бони.

— Послухай, — кажу я так само спокійно, — навіщо мені приховувати, де познайомився з Ліною? І яке це має значення — де познайомився?

— Ти мене не вчи! — сердиться Драган. — Може, познайомився в якомусь такому місці…

— В якому місці?

— Отож у якому? — гарчить здоровань, нахиляючи до мене своє велике обличчя. На шосе над нами чути машину. Промені фар описують півколо й зникають унизу. Життя триває.

Я мовчу, але добре усвідомлюю, що це мовчання не може тривати вічно.

— Слухай, — вирішую я шукати ради в багатослів’ї.— Того самого вечора я прийшов до ресторану. А що була неділя, то всі столики виявилися зайнятими, тому я підійшов до твоєї сестри, не знаючи, хто вона і що, й запитав, чи можна мені сісти повечеряти…

— Брешеш! — відрубує Драган. — Тоді ввечері я її питав, хто ти, а вона каже: давній приятель. Давній приятель, чув?

— Вона обдурила тебе, — кидаю я недбало.

— Брешеш! — лютує силак.

Отже, знову почнемо перемовлятися.

— Ну, добре, чого ти хвилюєшся, в суботу чи в неділю це було, — кажу я так само недбало. — Так, наче попереднього дня твоя сестра була дівчиною.

— Мені треба знати, де саме ви злигалися! — стоїть на своєму Драган. — Треба знати, сталося це випадково— чи тебе хтось підіслав.

— Та хто б мене підсилав і для чого! — заперечую я.

Він ні на що не зважає, захоплений невідчепною ідеєю, знову тицяє мені бонами під ніс і вигукує:

— Кажи де, коли, як — і чухрай своєю дорогою!

Я гарячково намагаюся знайти вихід, але виходу, по суті, немає. Він сподівається: я підтверджу, що підібрав Ліну на шосе. Інша відповідь його не влаштовує. Якщо ж я підтверджу це — він мене вб’є, бо в його обмеженій свідомості я стану доказом, який треба усунути.

Коло його мислення звужується ще більше.

— Де, коли і як! — наполягає Драган.

Я стою спокійно, але він торочить своє:

— Де, коли і як!

І я відчуваю, як у хрипкому набридливому повторенні наростає глуха лють. Він уже підійшов до мене впритул і збирається вхопити за плече.

— Забери лапу, — кажу я. — Хіба не розумієш, до чого це призведе?

Даремні намагання. В його недорозвиненому мозку не стало місця для іншої думки, крім однієї — негайно діяти. Він не думає про завтра й післязавтра, хоче тільки домогтись визнання, яке дозволить негайно діяти.

Стало зовсім поночі, все довкола здається примарним. Людина — теж примарна, але й зовсім реальна. Я відчуваю, неприємний дух його тіла й важку руку в себе на плечі. Я не вириваюся, лише спокійно спостерігаю. Спостерігаю його й себе, мовби я якась третя особа, що витає в мороці над цією безглуздою сценою між двома людьми, застиглими одне навпроти одного біля невиразного силуету хирлявого деревця.

— Де, коли і як!

— Ти стаєш надокучливим, — кажу я, бо мені все це справді починає набридати.

Мій спокій не справляє жодного враження. Можливо, я не розпалюю Драгана ще дужче, але він уже й без мене добре розпалився. Втративши будь-який контроль над собою, він раптом заверещав, мов істерична жінка, і замахнувся кулаком над моєю головою.

Це триває якусь частку секунди, але я встигаю здійснити те єдино можливе, що вже давно надумав. Коли він підносить руку для удару, я підставляю ногу й щосили штовхаю здоровила вниз із крутого схилу. Не знаю, чи мій поштовх аж такий сильний, він більше разрахований на несподіванку.

Один-нуль на мою користь: коротша Драганова нога ковзає.

Втративши рівновагу, він перекидається й сунеться по схилу. Схил не надто крутий, отож я не думаю, що Драган покотився далеко. Виходить, це не тріумф, лише короткий перепочинок.

У цю мить згори на нас падає сильне світло фар, і в різкому білому сяйві все навколо стає ще примарнішим.

— Симов, стій! — чути гучний оклик.

За три метри від мене знову виростає постать готового до бою Драгана, в руці у нього щось важке, але засліплені фарами очі безпорадно блимають. Поки він вагається, що робити, троє міліціонерів сходять із шосе вниз і обступають його. За ними, не дуже поспішаючи, йде ще один, у цивільному.

— Цим самим французьким ключем ти вбив і Крумова? — питає він.

Потім клацають наручники.

— Аби ви затрималися ще трохи… — кажу я.

— Одна машина зіпсувалась, друга була далеко, — пояснює цивільний. — Що вдієш, і в нас бувають аварії.

Є перспектива безкоштовно переночувати у казенному домі — до повного з’ясування пригоди. Та хоч би там що казала Антуанетта, друзі лишаються друзями, навіть коли їх не дуже розчулюють юнацькі спогади. Доводиться знову вертатись тією самою дорогою, але в місті цивільний зласкавлюється й дзвонить до Спаса Цанева.

— Відпустіть його, але завтра нехай зайде до мене!

Десь приблизно так розпорядився мій колишній однокласник, бо цивільний, перш ніж попрощатися, повідомляє:

— Товариш Цанев просив, аби ви завтра з ним зв’язалися.

І знову дорога. Та сама дорога, якою я вже сьогодні їхав. Добре, що вночі все здається іншим, і мені не нудно. Отже, кінець іще однієї пригоди. Мені трохи відлягло. Випробування, навіть якщо ти сам собі їх влаштовуєш, завжди стомлюють.

Я їхав, мабуть, з годину, коли це дивлюся — праворуч від шосе група молоді жваво голосує. Зупиняю спитати, що в них сталося. Нічого не сталось, просто просять підвезти.

— Сідайте, — кажу я. — Тільки от машина п’ятимісна…

— То нас же якраз п’ятеро й є! — пояснює худий засмаглий хлопець, найметкіший з товариства. — Отже, саме враз.

— Справді,— визнаю я. — Тоді мені доведеться висісти.

— А хто ж нас повезе? — дивується другий хлопець, кругловидий і товстенький.

— Слухайте, — втручається одна з трьох дівчат, тоненька, мов кукурудзяна стеблина, і з довгим кукурудзяним волоссям. — Нас двох їз Мїмі можна вважати за одну людину, от ваш рахунок і зійдеться.

— Так, але оцього вашого приятеля можна рахувати за півтори особи, — відмагаюсь я.

Відмагаюсь, але марно. Помітивши моє вагання, молодь кидається в машину — Мімі й Лілі вдвох на переднє сидіння, сідаючи майже одна на одну, а на заднє — Цеца, Радко й Славі.

— Важко доведеться, — зітхаю я, але все-таки вмикаю запалювання й рушаю.

— Чому важко? — заперечує Лілі.— Ми з Мімі як одна добра жінка. А хіба тут, попереду, ніколи не сиділа огрядна жінка!

«Сиділа, — визнаю я, але подумки. — Ну, не зовсім огрядна, але й не така, як кукурудзяна стеблина, можна б сказати, півтори жінки».

— А як вас звати? — поспішає налагодити контакт Мімі.

— Боян.

— Боян чарівник, — озивається ззаду меткий Радко.

— Чарівник з мене кепський, — бурчу я під ніс. — Якби був чарівником, то дав би газу, тільки побачивши вас. — А тоді й сам запитую — Куди це зібралися серед ночі?

— На екскурсію, — авторитетно заявляє Славі.

— Що, що? Яку екскурсію?

— На бліц-екскурсію. Ловимо машину й — куди довезе.

— Цікаво, — визнаю я.

— Неправда, — заперечує Лілі.— Екскурсія скінчилась. їдемо додому готуватися до вступних іспитів.

Вона також худюща, як драбина, тобто, як Мімі, але поводиться мов дама й навіть трохи підмальована.

— Ти й пожартувати не даси, — нарікає Славі.— Скажіть їй, що найнудніші люди — це ті, що говорять самими істинами.

— Не тільки нудні, але часом і паскудні,— відповідаю я.

— Бачиш? — озивається Славі, сприйнявши мої слова як підтримку.

— Паскудніші за брехунів, так? — озивається Лілі.

На певний час я виключаюся з дискусії, та потім знову запитую:

— Куди збираєтеся вступати?

— До театрального, — озиваються хором Лілі й Мімі.

— Постави нормальні,— кажу я їм підбадьорливо.

Дівчата переможно озираються на задніх. А Мімі, знаючи, що самої постави замало, починає патетично декламувати:

Чи пам’ятаєш ти тихий наш двір, тихий наш двір з білоцвітними вишнями?..

— Якщо так декламуватимете й на іспиті — двійка забезпечена, — кажу я.

— А як треба?

— Природніше. Зовсім природно. Так, як би ви це казали вашому приятелеві Славі.

— Мій приятель Радко.

— Ну, тоді Радко.

— Киньте ці тонкощі,— чую за спиною голос Радко. — Скажіть їм одверто, що даремно мостяться. Не так просто пройти до театрального.

— Всюди проходять одним шляхом — кидаю я. — Дверима.

— За умови, якщо маєш руку, — відповідає хлопець.

— Поспитай його краще, як він сам вступав, — флегматично радить другові опецькуватий Славі.

— Правду кажучи, я також хотів до театрального, — визнаю я.

— І що? — нетерпляче вигукує Мімі, яка, може, й не стане акторкою, але позувати любить.

— Подумав, та роздумав. Атестат у мене був нікудишній.

— А далі? — питає Мімі.

— Далі — подерті сандалі,— відповідає замість мене Радко.

— Ну, може, не зовсім подерті, але й не нові,— всміхаюсь я добродушно. — Збирався бути кінорежисером, а став фотографом.

— І це діло, — поблажливо зауважує Славі.— Як мене не приймуть на юридичний, теж стану фотографом.

— Або математика — або нічого! — вигукує Радко.

А цьому, бач, математика… Воістину світ строкатий.

— А мені байдуже, — визнає Славі.— Однаково все давно забито.

— Чому забито? — питаю я.

— Бо повно старих, — апатично відказує він.

— Ну, старі вмирають.

— У тому й заковика, що не вмирають. Настала ера довголіття.

— Як тобі не сором, — нарешті озивається й Цеца. — А коли б так сказали про твого батька?

— То ж батько, а я кажу про старих, — заперечує Славі.

— І ви станете старими, — нагадую я їм.

— Як так піде далі, може, й не станемо, — бурчить Радко.

— Ну, це й від вас залежить.

— Ого, якби залежало від мене… — починає хлопець, але відразу ж замовкає.

— Що було б? — підохочую я його.

В цей час нас поволі випереджує машина автоінспекції. Вона, може, так би й поїхала, якби дівчатам не спало на думку ознаменувати цю зустріч вітальними вигуками. Та в машині, очевидно, вирішили, що мій «Москвич» повен п’яних, тож повторюється вранішня сценка. Службова машина виїжджає вперед і змушує неслужбову зупинитися.

— То що це за натовп? — каже один з міліціонерів, зазираючи в мою машину.

— Група молодих екскурсантів, — негайно озивається Радко.

— Трохи завелика група, — кривиться автоінспектор.

— Ми вдвох із Лілі важимо стільки, як одна добра жінка, — пояснює Мімі.

— А! Ви ще й хоробрі,— зауважує міліціонер. — З хоробрих штраф подвійний.

І наказує мені:

— Права!

До штрафу, щоправда, не доходить, але інспектор наполягає, щоб один із пасажирів вийшов.

— Або всі, або ніхто! — рішуче заявляє Радко.

З цим покликом група висипає з машини.

— Спасибі й за це, — дякує мовчазна Цеца.

Я й досі не збагнув, куди готується вступати Цеца.

Ті, що нікуди не збираються, часом найлегше вступають.

— Вище голови, — кажу їм. — Усі шанси за вами.

— Чому за нами? — питає Славі, видно, найбільший скептик з них.

— Бо вам по вісімнадцять.

І знову дорога. Минає третя. Шосе майже порожнє, але це не спокушає мене на легковажність. Їду з помірною швидкістю. Ні, я не хотів би, щоб мені знову стало вісімнадцять. Але й тридцять забагато. Найкраще б десь посередині. Ще донедавна тридцятирічні здавалися мені дідами. «Головне, — казав Старий, — зробити щось до тридцяти, інакше пиши пропало».

Оце тільки-но приїду, відразу ж проявлю плівку і з найкращих кадрів зроблю по два-три великі відбитки. Разом з давнішими буде ціла купа. Може, з усього того набереться сотня путящих. Складу альбом, а там хай хоч і не видають. Серед багатьох мінусів моєї мандрівки альбом — усе-таки плюс.

Без мінусів не буває. Це я знаю ще з тих часів, коли воював із математичкою. Вона сама була великим мінусом, та отруйна кобра. Але треба, щоб хоч вряди-годи майнув плюс. Аби не зовсім безнадійно. Щоб не з’явитися з порожніми руками в день остаточного звіту.

Розвидняється. Над полем снується легка ранкова мла. Я їду з середньою швидкістю. Якщо навіть не гнати, вранці все одно буду в Софії.

Їду з помірною швидкістю, та раптом з-за повороту, за якихось десять метрів од мене, тобто під самим носом, на дорогу задом виїжджає якась машина. Я побачив її в останню мить, бо навколо туман і сутінки. Взагалі з багатьох причин, перша з яких — відсутність на комбайні стоп-сигналів. Усе це я зрозумів пізніше, а в ту мить устиг лише натиснути на гальма.

Гума вищить, потім чути тріск. «Москвич» ударяється правою фарою в перед комбайна. Гальма послабили удар, але не дуже.

— Тобі що, повилазило? — озивається тип у кашкеті, вилізши з кабіни.

Я не вважаю за потрібне відповідати йому. Праве коліно болить. Нічого страшного. Всі живі й здорові.

— Чому не дивишся? — знову кричить той, у кашкеті.

Я вилажу з «Москвича», щоб оглянути, в якому він стані. В жалюгідному.

Комбайнер також підходить.

— Це тобі буде наукою, — бурмоче він, упевнившись, що його машину не пошкоджено. — 3 цього «Москвича» пуття вже не буде.

Він знову рушає до кабіни, вирішивши завчасу від’їхати з лобного місця, але я перепиняю йому шлях.

— Ти що, збираєшся битися? — запитує комбайнер.

— Не битись, а чекати.

— Маєш час, то чекай, — відповідає він і знову йде до комбайна.

— Ти не здурів? — запитую я. — Я ж запам’ятав твій номер. Утечеш, то матимеш іще більший клопіт. Інспектори не люблять, щоб тікали.

Він вагається, тим часом з-за повороту з’являється автоінспекція, бо ж відомо, коли про вовка помовка…

Лобне місце… Лише зараз до мене доходить, що це таки справді лобне місце, а ото, неподалік, — ресторан «Під тополями». Спершу я цього не помітив, бо, щиро кажучи, тут давно вже нема ніяких тополь, та й дія цього разу розгорталася по інший бік дороги.

Троє автоінспекторів нашвидку знайомляться з пригодою. Я надаю можливість розповідати тому, в кашкеті, але його пояснення, якщо відкинути вставні слова, вводиться ось до чого: він їхав заднім ходом, а я мав пильнувати.

Надходить і моя черга сказати кілька слів. Після цього один міліціонер починає диктувати, а другий записує:

«Комбайн без стоп-сигналів… Виїхав за десять метрів від повороту…»

Далі все зрозуміло навіть для того, в кашкеті, хоч він і намагається переривати складання протоколу обуреними «та чекайте», «та дивіться ж». Історія ясна, але від цього мені не стає легше. Прощавай, мій московський конику…

Інспектори закінчують свою роботу, сідають у машину й від’їжджають. Комбайнер кидає невідомо кому адресовану лайку, сідає в кабіну й також від’їздить. Я дістаю з багажника валізу і стаю на узбіччі, може, хтось підбере. Якби по той бік досі стояла Николіна, ми могли б згаяти час розмовою.

Минає, мабуть, з півгодини, коли нарешті якийсь милосердний водій вантажної машини зупиняється й махає мені рукою. Я кидаю валізу в кузов, а сам сідаю до кабіни.

— Тобі куди? — лаконічно питає водій. Я називаю місто. — І я туди. Але дорогою ще маю взяти вантаж.

Я намагаюсь розповісти йому про аварію. Водій — кивує, мовляв, не глухий, однак не тратить слів на співчуття. З нього такий балакун, що цілком міг би бути учнем Сиракова. Мені не лишається нічого іншого, як розмовляти з самим собою.

Отже, я знову пішохід… Дивно, що мене це не надто засмучує. Чи через те, що я-за ці дні накатався, чи тому, що тепер треба їхати в Софію, але втрата машини не здається ударом у серце… Ще одна нездійсненна мрія. І ще одне справджене бажання. Не знаю чому, однак навколишній світ уявляється нам переважно закладом для вдоволення бажань. Та коли досягаєш бажаного, надходить не сподівана втіха, а розчарування. Таке розчарування, що починаєш питати себе, чи спрага не краща від самого насичення.

Поринувши у ці філософські роздуми, я, мабуть, заснув, бо ледь-ледь пригадую, що машина звернула на путівець, а згодом зупинилася на якійсь базі. Не знаю, що ми там робили, але згодом, видно, знову рушили, а то й приїхали, бо важка рука лягає мені на плече. На щастя, це не рука Драгана.

— Вставай, друже, а то проспиш поїзд, — чую голос водія.

Не знаю, який саме поїзд він мав на увазі, але я вилажу з кабіни, забираю валізку й іду до авторемонтних майстерень, де працює Дечо. Мабуть, ми довгенько стояли на тій базі, бо вже минула дев’ята.

Коли приходжу до майстерень і питаю, де знайти Дечо, мені коротко відповідають:

— Он там!

Він вилазить з-під машини. Замащений комбінезон, обличчя в мазуті й ясна оптимістична усмішка. Клацаю, перш ніж він устигає прибрати позу. Чудова фотографія буде. Робітник упевнено дивиться в завтрашній день. Дечо—і робітник. Спробуй потім довести, що фотографія не обманює.

— Що сталося? Де машина? — питає двоюрідний брат.

Я розповідаю й скорботно закінчую:

— З того «Москвича» пуття вже не буде.

— Дурниці,— заперечує Дечо. — Якби ти знав, яким побитим я його купив.

— Він мене більше не цікавить, — кажу я.

— Ти це серйозно?

— Цілком.

— Зараз поїду заберу, — жвавішає він і витирає руки об себе. — Як нічого не вийде, то продам хоч запчастинами.

— Роби як хочеш. Тільки привези мені торбу.

— Яку торбу?

— Під сидінням. І не длубайся, як ти любиш, бо засвітиш негативи.

— Не турбуйся. Йди до мене додому й чекай там.

— Дай ключа.

— Там відімкнено. Лишай свою валізу, я тобі її потім привезу.

Я йду. Голова така запаморочена сном і безсонням, що я навіть проминаю кав’ярню, де Мері підносить каву «для своїх». Перетнувши площу, дибаю вулицею, якою того вже далекого вечора Антуанетта цокотіла високими підборчиками, а я її взяв під руку.

Літо. Сонце припікає, зелень понад парканами темно-зелена. День буде гарячий. Вівторок, важкий день.

Незважаючи на яскраве червневе сонце, тітчина хата над галявиною здається занедбаною й непривітною, наче дім привидів. Я йду стежкою, яку Старий колись посипав піском і яка тепер порита дощами й кам’яниста. Двері справді відімкнені. У вітальні нема нікого. Я простую до кімнати з єдиним бажанням упасти й заснути, коли з кухні долинає шум. Я озираюсь.

На порозі стоїть Антуанетта.

— Знову прийшла по свої книжки?

— Ні, цього разу прийшла, щоб лишитися з ними.

— Не питаю, чому ти пішла від мене.

— Я також не питатиму, чого ти втрутився в моє життя.

— Бо відчув його частиною свого. Хіба це треба пояснювати?

— Не треба, — відповідає Антуанетта. — Ти так дбав про мене, що тої ночі, коли я тобі розповідала про себе, заснув.

— Може, наприкінці й заснув. Просто був стомлений.

— Я йому розповідаю про себе, а він спить.

— Я ж стомився саме через тебе: наздоганяв, переконував, пригортав…

— Вибачай, що стомила тебе.

— Думаєш, від тебе не можна втомитись? Особливо, коли тобі спаде на думку тікати. Твій коронний номер: лишаєш записку й тікаєш. Тікаючи, не знайдеш того, що шукаєш.

— Я нічого не шукаю, — апатично промовляє вона. Потім питає: — Кави хочеш?

— Можна, — відповідаю я й знову повертаюся до перерваної розмови — Чому ти втекла?

— Я не тікала.

— Втекла, — повторюю я, відчуваючи, що стаю схожий, на того дуба Драгана.

— Побоялася. Краще взагалі не мати ілюзій, аніж мати ілюзії розбиті. Нудьга все ж краща, ніж рани.

Закурюю й спираюся на вікно, відчувши не втому, а якесь безглузде напруження, ще неприємніше від утоми, коли коліна тремтять і ти даремно намагаєшся їх приборкати.

— Не розумію тебе, — кажу я. — Просто не розумію.

— Якби був прийшов раніше.

— Коли раніше?

— Років чотири тому. Чи п’ять.

— Ти мене чекала?

— Може, й чекала.

До певного часу завжди чекаєш. Кажеш собі, що життя не може бути сповнене тільки таких, як Дечо. Воно справді не сповнене лише таких, як Дечо, але що зробиш, коли мені такий судився.

— Це він тебе весь час переслідував?

— Коли — весь час?

— Ну, скрізь, де я тебе знаходив, я завжди з’являвся другим.

— Так…

— І чому він ганявся за тобою?

— Хіба незрозуміло?

— А як зміг тебе вмовити?

— Яка різниця? Я ж у нього в руках.

— Чого це раптом?

— Через дитину. В мене ж ні дому, ні роботи. А він має все, навіть адвоката, Пешева.

— Він без тебе не може дихнути?

— Ти ж подарував йому дім, то чому б йому тепер не привести сюди жінку й дитину?

— Він же тягається з іншими.

— Ну, то поза домом. То для розваги. А вдома йому потрібна така дурепа, як я, аби дбала про дитину й хату.

— Як же ти житимеш з людиною, що тебе не любить?

— Чому ж не любить? Любить по-своєму.

— А ти?

— Що я? Якщо змогла жити під одним дахом з його тіткою, то чому не жити з ним? Він хоч без кінця не торочитиме про великий рід і про ту смужку понад вулицею.

— Але він… Але ти…

— Облиш ті займенники, — каже втомлено Антуанетта. — Думаєш, із тобою було б краще, набагато краще?

— Якщо сама не віриш, то чого я тебе переконуватиму?

— Почуття приходять і відходять.

— Це тобі краще знати.

— Всі ми це знаємо. Але хіба вже так приємно жити з химерами?

Погасивши недопалок у щербатій попільничці, я закурюю нову сигарету. Ні, нічого не вийде. Навіть як я переконаю її сьогодні, завтра все почнеться спочатку й завжди починатиметься спочатку, доки виснаження доведе нас до остаточного розриву. Вона отруєна зневірою, не вірить навіть тоді, коли хоче вірити, ладна віддати перевагу Дечо, бо щодо нього не має жодних ілюзій: краще хай Дечо, ніж будь-хто інший, у кому вона боятиметься розчаруватись. Антуанетта вимагатиме від тебе нових і нових доказів того, що ти чимось кращий від інших, і завжди, коли вертатимеш додому, вдивлятиметься тобі в очі, аби вгадати, чи ти вже дійшов до гріхопадіння, привид якого ввижався їй від самого початку.

Я спостерігаю за нею. Антуанетта стоїть по той бік столу, спокійна, навіть апатична, дивиться кудись в куток, не через те, що не хоче дивитися на мене, — просто не бачить у цьому сенсу. Стоїть і чекає, поки я втомлюся, піду спати або й зовсім піду звідсіля.

— Ти боїшся жити, — кажу я їй.

— А що пропонуєш мені ти, крім непевності, яку я й так маю?

— Дечо пропонує щось інше?

— Нічого, окрім кутка, де я могла б притулитися з дитиною й книжками.

— А, кутка! — вигукую я. — Тепер мені лишається тільки шкодувати, що віддав йому хату. Хіба ж я знав, що разом із хатою віддаю й жінку?

— Як вульгарно ти дивишся на все.

— Дивлюсь твоїми очима. Тільки не уявляй, ніби той куток не стане для тебе інкубатором неврастенії, якої в тобі й так забагато. Тобі треба жити, а не ховатися по кутках, іти надвір, під сонце й вітер.

— Щоб зазнавати ударів?

— Відчуваючи удари, принаймі знаєш, що живеш. Кров тече в живого. Від смерті ніхто не втік, але нема чого її шукати завчасу.

Антуанетта навіть не вважає за потрібне відповісти, а може, і не чує мене. Може, просто стоїть і терпляче жде, коли я піду.

— Мені здавалось, ти нігтями, й зубами боронишся від усього, на що тебе штовхають обставини. А тут виходить — лише чекала нагоди капітулювати.

— Я не капітулюю.

— Повна капітуляція. І не намагайся виправдатись дитиною.

— Я й не збираюсь виправдуватися перед тобою.

— Подивись на мене! — кажу я.

Вона машинально зводить очі, але в них нема нічого, крім утоми.

— Збирай речі — й поїхали.

— Виключено.

Я вперто дивлюсь на неї. Великі темно-сірі очі промовляють те саме: виключено.

Певно, надійшла й моя черга капітулювати. Я відчуваю, як утома останніх днів лягає мені на плечі. Лягає так несподівано, що я не можу йти й опускаюся на стілець. Якби ж то тільки втома…

Я раптом збагнув, що втратив хіть наполягати далі. Можливо, якби труснув нею дужче, то зміг би вирвати з легкодухості. Але нащо трусити? Мене заполоняє якесь гидке почуття порожнечі, наче десь глибоко в душі я мимоволі зрозумів, що гра не варта заходу.

Гра, так. Високі проблеми здрібніли до гри. Жінка говорить тобі про хату, про ризик, про якогось Дечо, коли ти кажеш їй про найважливіше. Зі мною завжди так: раптово байдужію, раптово зникає бажання — щось ураз обривається, щось таке тонке й невловне, що й сам не помічаю, коли воно уривається.

Намагаючись відігнати втому, я встаю. Антуанетта апатично дивиться на мене з-поза столу. Наче покарана. Ні, мов закам’яніла.

— Хоч усміхнись, — кажу я їй. — Тобі дуже личить усміхатись.

— Мені не до сміху, — сухо відповідає вона. — Це ти мастак на усмішки.

Може, вона в глибині душі все ж шкодує, що я йду.

Деякі жінки шкодують, утрачаючи навіть непотрібного шанувальника.

— Моя усмішка — це лише нервовий тик, — відповідаю я Антуанетті.

— Добре, хоч знаєш це.

— Що з того! Тик невиліковний.

Я рушаю до дверей, мляво попрощавшись. Вона так само мляво відгукується й не проводить мене.

Ледве виходжу з хвіртки, як назустріч мені Дечо.

— Забрав машину, — поспішає він мене втішити.

— А торба де?

— Немає.

— Як це?

— А хто ж кидає речі посеред дороги?

— Та там майже самі негативи!

— Ну, якщо самі негативи, то, може, знайдеться. Заявимо в міліцію. За твоїми негативами ніхто не гине.

Лише тепер він здогадується, що я йду не до хати, а з хати:

— Куди це ти?

— Піду по валізу.

— Валіза в машині. Ти хіба не залишишся у нас?

— Краще в готелі.

Він допитливо дивиться на мене:

— Ви що — посварилися?

— Сталося так, як ти й хотів.

— Нема чого гніватися на мене, — мило всміхається двоюрідний брат. — Бачиш, я ж дав вам повну можливість домовитися.

— Тобою можна чай солодити, — визнаю я. — Аби ще вибив мені номер у готелі, ціни б тобі не було.

— За це не турбуйся. Куди тебе відвезти — в готель?

— Спершу до міліції.

Двоюрідний брат заявляє про крадіжку моєї торби й зникає. Я не знаю, що робити, бо виявляється, що Спаса Цанева немає на роботі.

— Товариш Цанев буде о третій годині,— кажуть мені на прохідній.

О третій. Ще одна невдача. Хоч сядь та й плач. Але я вже загартований, такі малі неприємності не справляють на мене жодного враження. Страшенно шкода негативів. То вже удар у сонячне сплетіння. Я сам винен, але це нічого не змінює. Потрібен час, доки я наберуся сили сказати: хоч негативи пропали, та навколо повно людей для фотографування. Все ж добре, що апарат у мене на шиї, а об’єктиви в кишенях разом із трьома останніми касетами. Вони будуть свідченням того, що все це мені не наснилося.

Щиро кажучи, від Дечо я такого не сподівався. Не через те, що я про нього нібито надто високої думки, а навпаки, тому що в мене досить критичне мислення. Я й не гадав, що Антуанетта так багато для нього важить. Очевидно, яблучко на найвищій гілці здається найсмачнішим. Саме моя поява штовхнула його до дії. Поки мене не було, не було й особливих причин поспішати: Дечо чекав, коли яблучко впаде само з гілки. Але я став непередбаченою загрозою. Він, певно, міркував так: у нього не всі вдома, і в неї так само, чого доброго — порозуміються.

А можливо, тепер, коли він здобув родинний будинок, видиво сімейного вогнища постало перед ним з новою силою. І чого ще треба: хата є, жінка й дитина є. Залишається взяти жінку й дитину до хати.

Що його тягне до Антуанетти? Можливо, те, що вона йому незрозуміла. Незрозуміле завжди притягує. Чи, може, вона відрізняється від тих, із якими переспати не становить проблеми. Чи що вона не пуститься гуляти — такі практичні міркування не можуть лишитися поза увагою Дечо. Дай їй у руки книжку або ще одну дитину, і якщо не застав її вдома з четвертої до шостої, можеш бути певен, що далі кіно вона нікуди не пішла.

Його я недооцінював, а її переоцінював — ось у чому, грубо кажучи, моя помилка. Однак зараз набагато краще взагалі про це не думати. Найправильнішим буде піти до Мері випити кави з якимось роздушеним учорашнім тістечком.

Тістечка, які приносить Мері, здається, справді вчорашні, зате газета, ласкаво додана нею, сьогоднішня, отож трохи часу минає в читанні й розмові з отим диявольським сім’ям. «Чуєш, Бегіне, є люди забудькуваті, але ще більше пам’ятливих, отож можеш бути певним, хтось колись та виставить тобі рахунок».

Мій особистий рахунок виявляється досить скромним, але щойно Мері його подала, як у полі мого зору з’являється пишний цикламен дивного кремового кольору. Скромна кремова блузка й простенька сіра спідниця, які, однак, зовсім не приховують пишних форм.

— Ти знову якоїсь чекаєш? — питає Ліна, підходячи до мене.

— Не чекаю нічого і нікого.

— Почастуєш кавою?

— Звичайно!

Вона сідає, до мого столика, а я киваю в бік Мері, аби не змушувати її зайвий раз підходити.

— Щось ти кепсько виглядаєш, — зауважує Ліна, критично оглядаючи мене.

— Поголюся, помиюсь, то, може, знову тобі сподобаюся.

— Ти й так мені подобаєшся.

— Тоді це взаємно, — узагальнюю я.

— Я подобаюсь, а ти ганяєш за іншими…

— Хто не помиляється, — мимрю я.

— З Драганом бачився?

— Сьогодні вночі.

— Ну й що?

— Нічого.

— А все-таки?

— Твій брат здуру намагався дещо спростити. Спробував скористатись французьким ключем. Очевидно, тим самим, про який ти не сказала.

— Я все сказала-слідчому, — з гідністю заперечує Ліна, — І про французький ключ згадувала.

Мері приносить каву й іде геть.

— Дай-но мені сигарету, — просить Ліна.

— Ти таких не куриш.

— Курю всякі.

Вона запалює, куштує каву й промовляє:

— Значить, він тебе вистежив…

— Але і його вистежили.

— Та розкажи ж ти по-людському, що сталося.

Розповідаю, потім додаю:

— Завдаєш мені подвійної роботи. Це все я по обіді мушу повторити слідчому.

— На коли тебе викликали?

— На третю.

Рівно о третій я заходжу до Спаса Цанева. Мій вигляд, сподіваюся, став пристойнішим, якщо не брати до уваги костюма. Йому допоможе лише гаряча праска.

— Сідай, — киває Спас на незручний стілець перед столом, дивиться на мене уважно й констатує:— Живий, значить. І без видимих тілесних пошкоджень.

— Міг і не бути живим. Аби ваші…

Спас Цанев сухо перебиває:

— Наші тут ні до чого. Хто тобі винен, що ти не прийшов до мене, а подався на побачення з Драганом Симовим?

— Я не збирався з ним бачитися.

— Знаю. Але поїхав звідси, не сказавши… — Він суворо дивиться на мене й додає:— І найважливіше — не розповівши всього.

— Я ж послав до тебе Николіну!

— Николіна є Николіна. Тут, у цій кімнаті, кожен має відповідати тільки за себе.

— Але ж вона все тобі розповіла.

— Я не вчитиму тебе, як вести слідство, бо ще відбереш у мене хліб, — зауважує Спас. — Але щоб ти знав: кожен факт підтверджується з різних боків словами не одного свідка. Тож і ти маєш дати показання. Розкажи все від початку до кінця.

Я розповідаю. Можливо, надто захоплююся белетристикою, але Цанев терплячий. Я замовчую лише інтимні сцени. Тоді починаються запитання. Розмова не триває й трьох годин. Наостанок я дозволяю собі докинути:

— Я не хочу відбирати у тебе хліб, Спасе, але думаю, все б закінчилося простіше, якби ви раніше взяли того Драгана.

— Ти мене не вчи, — заперечує Спас. — Нам треба було виявити, куди він ходить і з ким зустрічається. В нього багато дружків.

— То ви весь час за ним стежили?

— А ти ж думав!

— І ви знали, що він чатує на мене?

— Хто тобі винен? Візьмешся самотужки розплутувати клубок — і ще дужче заплутаєш.

— Я не втручався в Драганові справи…

— А в справи його сестри?

— Я хотів допомогти їй вибратися з бруду.

— Не можна очиститися від бруду, не викупавшись під душем.

— Вважаєш, допоможе тільки в’язниця?

— Ну, я не кажу про в’язницю. Цього разу обійдеться, але холодний душ як найперший захід конче потрібний.

Він дивиться на мене. Обличчя серйозне, але очі не дуже.

Взагалі, якщо збираєшся одружуватись, — заперечень нема.

Смійся, — бурчу я. — Поки я в твоїх руках.

Йду до готелю. Шоста година. Смертельно хочеться спати. Розплутувати чужі справи? Справді завелика розкіш, коли свої заплутані. Спасові легко казати. Наче я винен, що раз у раз потрапляю в халепу. Інші йдуть життям рівно, мов по рейках, а в мене без пригод не обходиться.

Ледве я доходжу до рогу, як назустріч Николіна.

— Ти куди? — запитую я її.

— Тебе чекаю. Аж ноги помліли. Що там?

— Усе гаразд. Мабуть, тебе більше не викликатимуть. Тобто — до суду.

— Коли б то…

— Що ти збираєшся, робити?

— А ти? — відповідає вона запитанням на запитання.

— Завтра першим поїздом їду до Софії. Нагулявся. Треба дещо владнати. — .

— У тебе також свої проблеми, — погоджується Ліна.

— В кого їх немає. Мене звільнили з роботи.

— Не переймайся, — втішає вона мене й додає для повного заспокоєння: — Мене також звільнили.

Повільно йдемо затіненим тротуаром, спека ще не спала. Листя на деревах нерухоме. Над вустами в Ліни з’являються дрібненькі краплинки поту. Вона ступає неквапом, наче ми на прогулянці, й не хоче вертатись додому.

— А ти що збираєшся робити?

— Як і ти — поїду до Софії.

Потім пояснює:

— Тут багато пліток.

— Якщо даси привід, всюди почнуться плітки. Вгамуйся, сиди нищечком, то вони й ущухнуть.

— Та я вже давно вгамувалася. Тільки треба змінити місце.

— Зміни місце. Зміни приятеля. А бо вийди заміж.

— Не маю приятеля, — повідомляє вона.

Потім додає:

— Ти мене все заміж видаєш.

— Хіба це погано?

— За кого? Може, за тебе?

— Ти від скромності не помреш, — визнаю я.

— Це погано?

— Кажуть, погано.

— А хіба не гірше прикидатися?

— Ти й прикидаєшся не гірше.

— Тільки коли дуже треба. А то я така, якою оце бачиш. Що я вдію: не вмію лицемірити, не маю сорому, одне слово — пропаща душа.

— Вийдеш заміж — і все владнається, — підбадьорюю я її.

— За кого? За тебе?

— Мене не чіпай. Я фотограф.

— То й що, як фотограф?

— Один колега казав, що фотографові не можна одружуватися, бо носитиме роги.

— Не сміши мене. Це ви самі вигадуєте, бо так вам зручніше.

Хоч як повільно ми йдемо, врешті підходимо до будинку, де зупинилася Ліна.

— Я живу в однієї приятельки, — пояснює вона.

Потім запитує:

— Може, зайдеш? Я зараз сама вдома.

— Піду до готелю.

— Я б хоч випрасувала тобі костюм.

Пропозиція цілком слушна. Боюся тільки, що прасуванням відвідини не обмежаться.

— Я ледве стою на ногах, — відмагаюся я. — Був би ще сьогодні поїхав, але страшенно стомився.

Мабуть, так воно і є, якщо навіть Ліна мене не хвилює. Вона недбало сперлася на хвіртку, від чого перса під кремовою блузкою випнулися ще привабливіше.

— Страшенно стомився, — повторюю я.

— Ясно.

Я беру її гарну білу руку й легенько стискаю, аби підбадьорити жінку.

— Ну, бувай…

— Якщо не побачимося у Софії, то я тобі напишу, — відповідає Ліна.

Останнім часом я тільки те й роблю, що прощаюсь. Через прощальні церемонії не лишається часу й передрімати. Та хоч який я стомлений, треба сходити ще в одне місце, отож рушаю.

Ліна питала, чи я вільний. Зовсім вільний, адже мене не хочуть. У Антуанетти свої проблеми, як сказала б Ліна. Як на мене, занадто багато проблем. Розв’яжеш одну — вона виставить іншу, а розв’яжеш цю — повертається до першої, бо тим часом виникли нові сумніви. Немає небезпеки лишитися без теми для розмови. Зрештою, завжди в запасі є Достоєвський.

Натомість Ліна зовсім безпроблемна. Досі говорили з нею, бо мала клопоти. Завтра клопотів не стане — й не буде про що навіть поговорити. Можна було б дивитися телевізор, але в мене його немає. Немає тем, немає телевізора. Пропаща справа, як вона сама вволила сказати.

Так, з Ліною не поговориш про Достоєвського. Але про нього не можна говорити без кінця. Теми одна по одній виходять з ужитку, поки лишаються дві або три — незмінні й вічні. Не виключено, що Антуанетта згодом перетвориться на якийсь облагороджений варіант моєї тітки. Не говоритиме про Рід і про відрізування смужки подвір’я, зате говоритиме про відчуження, Я — і світ. Я — і людська ницість. Якщо постійно перемотувати це все, то навряд чи воно стане менш, обтяжливим, ніж тітчині ідеї-фікс.

Може, Антуанетта і зглянулася б наді мною. З телевізором чи без телевізора, прозаїчні розмови — це все ж таки краще, ніж нескінчені скарги її матері. Мати стогне, а дочка ні. .

Я підходжу до похмурого будинку, підіймаюся на четвертий поверх і дзвоню. Жінка, яка мені відчиняє, також похмура. Це Кирилова.

— Знову ви… — не дуже привітно зустрічає вона мене. — Я ж уже сказала, що не маю нічого спільного з Деневим.

— Саме через те я прийшов удруге.

Бона здивовано впускає мене до хати:

— Прошу.

Хлопчики граються у вітальні, але не на килимі, оскільки тато його продав, а на простеленій ковдрі. Дерев’яний поїзд, яким вони бавляться, ще мізерніший від оранжевої пластмасової машинки, яку я бачив у попа.

— Дядько! — вимовляє один з хлопчиків, показуючи на мене ручкою,

— Дядько, так, — підтверджує мати. — Грайтеся собі.

Ми сідаємо, до столу. Згорнувши руки, жінка байдуже дивиться на мене.

— Ну?

— Минулого разу я вам казав про останню волю моєї покійної тітки. Мушу дещо уточнити. Насправді вона залишила не листи, а золото.

Погляд господині стає уважнішим, але вона нічого не каже.

— Я не казав вам усього, бо вважав, що це стосується Денева. Але я познайомився з ним і пересвідчився: ви маєте цілковиту рацію. Денев справді пропаща людина.

Жінка й далі мовчки слухає.

— А якщо сам Денев людина пропаща, то те, що залишила моя тітка, повинно дістатися не йому, а його дітям.

— Ви правильно вирішили, — погоджується Кирилова.

Підбадьорений її словами, я відстібаю з внутрішньої кишені піджака англійську шпильку й дістаю наполеондори та прикраси, загорнені в стару тканину.

Господиня певний час дивиться на блискучу купку золота, потім буденно запитує:

— Як гадаєте, скільки це коштує?

— Коштує багато, тисяч двадцять. Але тримати ці речі вдома трохи ризиковано.

— Вони часом не крадені? — стривожено дивиться Кирилова.

— Ну, не крадені, але можуть виявитися люди, які схотіли б украсти їх у вас.

— Про це не бійтеся.

— Мене вже шантажував ваш колишній чоловік, а також і тутешній юрист, Пешев. Отож варто їм щось пронюхати, як вони з’являться й до вас.

— Не турбуйтеся. Не пронюхають.

— Майте на увазі: продавати ці речі також ризиковано.

— Я знаю. Біля свого колишнього чоловіка багато чого довідалася.

Вона простягає руку, бере брошку, потім знову кладе її назад.

— Ви принесли це для дітей, отож нехай буде для дітей. Я цим не торгуватиму. Не сидимо голодні.

Це правда. Картопляна яхнія. На картопляній яхнії діти часом виростають кращими, ніж на всіляких пундиках.

— Ну, то все гаразд, — кажу я, підводячись.

— Почастувала б вас, але просто не маю чим, — вибачається господиня.

— Не турбуйтеся. Я й так поспішаю.

Вона проводить мене до дверей і, перш ніж зачинити їх за мною, промовляє мовби сама до себе:

— Не думала, що на світі є ще такі люди.

Які люди? Такі, як я, такі, як тітка, чи як юрист Пешев?

Їду до готелю. Нарешті жаданий час — час відпочинку. Відчиняю вікно, щоб вивітрився дух, властивий кожному готельному номерові, дух, який важко передати, легше відчути. Я роздягаюся, натягаю зім’яту піжаму й лягаю в ліжко, щоб поринути в царство спокою й забуття.

Хвилин десять перекидаюся то з боку на бік, то на спину, аж поки розумію, що даремно сподівався спокою. Такий був стомлений, а тепер очей не зімкну і, мабуть, таки й не вдасться заснути.

Знову встаю, запалюю сигарету й сідаю в крісло біля вікна. В кімнату проникають далекі бліді відблиски вуличних ліхтарів. Чудове сальдо, кажу я, щоб підбадьорити себе. Так віртуозно спекався хати, й це вже добре. Машина розбилася — теж добре. Я вільний від будь-яких службових обов’язків, і це непогано. Спекався жінки, гаразд. А найбільшим моїм успіхом, мабуть, є втрата негативів. І здобув неоціненну можливість почати все заново, як сказав би Старий.

Колись, якщо ви пам’ятаєте, кулькові ручки в школі піддали анафемі. Дітей змушували писати металевими перами й чорнилом. І одного разу, скінчивши домашнє завдання, я перекинув чорнильницю на зошит і все зіпсував.

— Що ж тепер буде, синку! — вигукнула мама.

— Жах… — простогнав я.

— Добра можливість, — поправив мене Старий. — Тепер зможеш переписати все начисто, без помилок і виправлень.

І ось на тридцятирічний ювілей мені знову випадає така можливість. Завжди знову, але ніколи не спочатку — таким повинен бути мій девіз.

Я не думаю, що зараз треба неодмінно підбивати підсумки; якщо я за це взявся, то тільки щоб заповнити чимось безсоння й не думати про тих двох там, у старій тітчиній хаті. Все завершено, закінчено, закреслено, та коли згадаю, що Антуанетта там з отим моїм братиком… Отож повернімося до сальдо.

Сальдо… Яка дурниця. Для чого пережовувати те саме? Сальдо кожної людини подібне до самої людини. Чи через те, що мудрець казав: «Пізнай самого себе, чи тому, що ми не бачимо нічого цікавішого від себе, але кожен постійно копирсається у власній рані або чухає коросту, уявляючи, ніби досягає самопізнання. Самопізнання?.. Внаслідок того, що рана дуже кривавить і свербіж посилюється, а воднораз зростають жалощі до самого себе: господи, як страшно кривавить!

Я ж зовсім не хочу, щоб кривавило. Навпаки, волію всміхатися, «Чого смієшся, мов ідіот», — сказала б математичка. Я не сміюся — лише всміхаюся.

Можливо, сальдо не ідеальне, адже я й сам не кристал, як уже давно зауважив Лалев. Підбиття підсумків — справа обтяжлива. І дріб’язкова, наче рахуєш гроші чи борги, замість брати до уваги найпростіше: причини. Не випускай з уваги причин, іди своєю дорогою й не — надто озирайся назад. Ще ж відколи сказано — озираючись, можна закам’яніти. Кам’янієш, стаєш нездатним до дії, бо постійно озираєшся й гайнуєш час на підрахунки.

Я розумію, кожен це розуміє: не завжди робиш так, як треба. Підеш на повідку сваволі й заплутаєшся. Але я не вірю, коли хтось каже, ніби не знав, як вчинити. Людина завжди це знає. Людина народжується з власним компасом, а не отримує його в школі. Звісно, коли постійно гамувати той внутрішній голос, котрий кожен чує в собі, нічого дивного, що він зрештою зовсім змовкне.

Лише не кажімо, ніби ніколи не чули його й не маємо уявлення, про що йдеться. Слухай, що підказує оте, котре живе в тобі, не той упертюх, а інше, і не буде причини труїти душу підбиванням підсумків.

Махнувши рукою на всі підсумки, я знову лягаю в ліжко й цього разу нарешті засинаю. Очевидно, справді засинаю, бо насамперед опиняюся в мороці, потім морок помалу розходиться, стаючи сірим, і я бачу себе в поповій кухні, і вона вся сіра, мов ота провисла й хтозна-відколи не прана фіранка, й у кухні, крім Тасо та Лазо, є й Пешев, Радко та Славі, а крім них, ще й той контужений дід у панамі й усі інші — Мері, Дора, Мімі, Лілі, Цеца, всі, всі, навіть ота, в якої фарбоване волосся, хоча воно тепер не русяве, а сиве, і всі обличчя також сиві, і всі обернені до мене, і всі щось кажуть, і навіть не кажуть, а кричать, певне, уявляють, ніби я повинен щось для них зробити; а до того всього несподівано з’являється королева, тобто Марія-Антуанетта, в супроводі не Дечо, а Драгана, і я кажу до нього: «А ти що тут робиш, ти ж у в’язниці?» Але відповіді його не чую, бо всі навколо хором кричать, це ціла зграя сірих облич і роззявлених сірих ротів. Я не розумію, чому всі ті істерики так розкричалися на мене. Наче не можна спокійніше розв’язувати проблему. Знаю, я для них нуль без палички, але хай би бодай про себе подумали. Тоді сон переплутується, і я бачу — лишилися тільки ми з Драганом, і Драган приступає до мене, піднісши руку з величезним французьким ключем, а я дражню Драгана, підійди ближче, мовляв, ближче, а сам відступаю, доки впираюся спиною в стіну й, не маючи іншої можливості для порятунку, вирішую прокинутися.

Раннього ранку вокзал майже безлюдний. Щойно, помитий перон дихає прохолодою. Я сідаю на лаві чекати поїзда. Тут уже сидить жіночка, притискаючи до себе велику валізу, напхану так, наче ось-ось репне.

— Дуже ти рано, — зауважую я.

— Ти ж казав, поїдеш першим поїздом. Я вирішила їхати разом, — відповідає Ліна.

— Правильно. Бо самій важко було б з отією скринею, — іронізую я, думаючи, що мені в житті частенько випадає бути носієм.

— Я прийшла не для того, щоб ти носив мені валізу.

«Добре, що не мушу тебе носити, — думаю сам собі.— Бо ти таки важенька».

— То чудово, що склала всі речі в одну валізу.

— Це неважко. Драган позабирав усе.

— А де ти житимеш? — запитую я.

— Хіба я знаю…

— Ти починаєш мені подобатися. Люблю таких людей, які рушають у дорогу, не знаючи, куди і як.

— Знайду… Мені не вперше.

— Обожнюю таких рішучих жінок.

— А може, й ти приймеш на який день?

— Не раджу тобі надто розраховувати на це, — мимрю я, закурюючи.

— Я теж іще не кинула курити, — нагадує Ліна.

Я частую її сигаретою й підношу запальничку. Ліна жадібно, мовби пересичена чистим повітрям, утягує в себе дим і крадькома зиркає на мене:

— Отак мене зненавидів?

— Навпаки, я тобою зачарований. Але ж ти знаєш: є міліція, прописка…

— Та я ж софіянка.

— Але в мене тільки одне ліжко.

— Наче ми з тобою не спали в одному ліжку.

— Ну, вставай, — кажу я. — Поїзд підходить.

Я підводжуся й беру валізку. Вона не така важка, як я думав. Антуанеттина, напевно, була б важча. Та тягає книжки, а ця лахи.

На наше щастя, один з останніх вагонів напівпорожній. Ми влаштовуємося біля вікна крайнього купе, зайнятого лише одним залізничником, що спить на сидінні.

— Ну як, минула втома? — запитує Ліна.

— Вже краще.

— А тепер я стомлена. Доки поскладала речі…

Тільки-но поїзд рушає, вона, мов на підтвердження своїх слів, стуляє повіки. Я так само. Доки поїзд гойдає — сплю, а зупиниться — прокидаюсь. Атавізм. Звичка від часу, коли спав у колисці. Спи, дитино, спи.

Мені не спиться. Зрештою, треба, щоб у купе бодай хтось один не спав. Я втуплююсь у вікно, та там тільки поля.

З-за темного гористого обрію виринає сонце і починає свій шлях по небосхилу. Крізь легку, ранкову імлу проступає величезний холодно-білий диск у яскравій лимонно-жовтій короні. Рівнина ряхтить у його промінні, вирвана з нічної пітьми, мовби велике світло щойно в цю мить уперше відкриває світ.

Я зафіксував би той незвичайний початок дня, якби мав кольорову плівку. Ну й що, як немає плівки. І що, як не клацну. Хіба я своїм клацанням створюю сонце? Хіба десятки людей, яких я наклацав, украдено разом з моїми негативами?

Може, Лалев мав рацію, розповідаючи про ту кульбабку. Обходиш речі з усіх боків, вистежуєш їх, вдивляєшся, і все ж вони вислизають від тебе. А якогось ранку глянеш із вікна поїзда — й перед тобою відкривається справжнє диво. Зводиш очі до неба й бачиш сонце, й без експонометра відчуваєш усю його велич. Лише мить — і ти мовби зазирнув аж на дно синьої безодні, вловив суть, не роздумуючи.

Ця рівнина й без тебе існує. І люди існують. І навіть ти існуєш, принаймні зараз. Не пишайся надто тим своїм об’єктивом. Що таке око об’єктива перед величезним теплим оком, яке дивиться з неба? І яке місце сам ти займаєш у полі зору того ока, щоб надміру пишатися?

Я почуваю себе трохи пригніченим. Не думками про свою мізерність, а головою Ліни, схиленою на моє плече. Розкішне темне волосся й дух парфумів. Я трохи відсуваюсь, аби вона могла сісти зручніше, з чого вона поспішає скористатися. Тепер уже, крім голови, я відчуваю й тепло її персів. Дивні створіння жінки. Потребують опори, а головне, умудряються знайти її хай навіть таку ненадійну, як безробітний фотограф.

— Бояне, надумав? — чую я сонний голос Ліни.

— Що надумав?

— Прийняти мене на день-два.

— Спи ще, — кажу я.

— А може, й на довше, — так само сонно додає Ліна.

— Спи ще, — повторюю я. — До Софії далеко.




Автор: Райнов, Богомил

Не сміши мене: роман

Любим Копиленко

Издательство: Молодь, 1988 г.

ISBN: 5-7720-0117-5



Примечания

1

Вісон — тонка лляна тканина, часто фарбувалася в пурпуровий колір.

(обратно)

2

Яхнія — м'ясо-овочева чи овочева страва болгарської та ряду інших балканських кухонь, схожа на густий суп, подібний до смажених супів передньо- та центральноазійських кухонь.

(обратно)

3

У болгарських школах діє шестибальна система оцінок.

(обратно)

4

готово (нім)

(обратно)

5

Коміта (болг.) — борець за визволення Болгарії з-під турецького гніту.

(обратно)

Оглавление

  • Розділ 1
  • Розділ 2
  • Розділ 3
  • Розділ 4
  • Розділ 5
  • Розділ 6
  • Розділ 7
  • *** Примечания ***