Не сміши мене [Богомил Райнов] (fb2) читать постранично, страница - 2

Але тут темнувато…

— Зараз засвічу. Ото тітка зрадіє. Вона зовсім сама. Якби я не навідувалася…

Сусідка, гомонячи, повертає вимикач, і я потрапляю до холу, занедбаний вигляд якого аж ніяк не свідчить про те, що хтось навідує тітку.

— Вона нагорі,— пояснює жінка, киваючи в бік дерев’яних сходів. — Зійти вже не може, ноги не тримають. Ну, я йду.

Я ступаю по сходах, які загрозливо риплять. Вони завжди так рипіли. Нагорі, в темному коридорчику, стукаю у двері, з-під яких вибивається смужка жовтого світла. Заходжу.

Невелика кімнатка так захаращена меблями, що мені не відразу вдається побачити тітку. Вона сама допомагає мені в цьому, заворушившись у кутку. Меблі ж не рухаються, хіба що при землетрусі. Старенька у білій нічній сорочці та білому нічному очіпку борсається в білих простирадлах і підводиться на величезній подушці.

— Бояне… Я вже й не сподівалася, що ти приїдеш…

Голос той самий, яким я його запам’ятав: невисокий і владний, навіть коли вона намагається бути люб’язною. Голос той самий. На відміну від усього іншого.

— Доброго здоров’я, тітко. Як це я міг не приїхати!

Я підходжу, переступаючи табуретки й столики, беру тоненьку тремтячу руку, що витикається з широкого білого рукава, й набираюсь відваги її поцілувати. Рука певний час лишається в моїй лапі, мовби чекає на повторний поцілунок, потім показує мені в протилежний куток.

— Сідай отам.

Гадаю, на мене краще дивитися здалеку.

— Не переймайтеся, — кажу я. — Нічого страшного.

— Помираю, Бояне…

— Ну, нащо таке казати? Ви ще до орлиного віку доживете, тітко.

Я розумію, що мій оптимізм примітивний, але старенька приймає його без заперечень. Хворому краще примітивний оптимізм, ніж слізне співчуття; це й лікарям відомо.

— Як їхалося?

Я хотів сказати; «На одній нозі». Однак, подумавши, що її навряд чи саме це цікавить, запитую:

— Що з вами?

— Ой, чого тільки зі мною нема. Але найгірше — серце.

Мені завжди здавалося, що в тітки досить міцне серце, однак, виходить, і міцні серця зношуються. Я думав, тітка почне докладно пояснювати симптоми своєї хвороби, але вона змовкає, наче прислухаючись до того, що відбувається у неї в грудях. Потім, згадавши про мене, дивиться в мій куток і покірливо каже:

— Можеш курити, якщо хочеш. Тільки відчини вікно.

Ця незвичайна Для неї здогадливість викликана тим, що я почав підсвідомо мацати кишені. Я відчиняю вікно й набираю повні груди холодного вогкого повітря, яке так несхоже на застояний дух кімнати, ліків і хвороби. Потім сідаю на місце й закурюю, шукаючи очима чогось такого, що могло б правити за попільничку.

— Кінчається наш рід, Бояне. Все занепадає. І хата, бач, на що стала схожа.

Тітка трагічним рухом вказує на потріскану, потемнілу від часу стіну, а я, скориставшись паузою, беру собі за попільничку посріблену посудинку, підтримувану латунною скульптуркою амура.

— Ще все налагодиться, — кажу бадьоро. — Найперше треба відремонтувати паркан.

— А нащо б я його ремонтувала? Хіба ти не знаєш? — запитує тітка з ледве стримуваним обуренням. — У нас відрізають цілу смугу понад вулицею. Півтора метра завширшки, уяви собі!

— А нащо?

— Хочуть розширити вулицю. Наче тут трамвай ходитиме. І наче треба врізати саме з нашого, а не з того боку…

Вона почала розповідати цю історію від самого початку. За планом, розширювати вулицю треба було з того боку, але по той бік стоїть будинок Ілієва, а Ілієв, така персона, вчасно десь там натиснув, тож план змінили, навіть саме розширення збільшили: спочатку мало бути метр, а тепер стало півтора метра…

Отже, темою цього вечора буде розширення вулиці, а не хвороба. Тітка віддавна має кілька улюблених тем, і якщо вже за якусь ухопиться, то твою участь у розмові буде зведено до «ти бач» та співчутливого цокання язиком, що я й роблю.

Тема приреченої смужки, всупереч хворобі, виявилася живлющою для тітки. Тітка навіть підвелася на подушці і досить енергійно махала руками — вона завжди мала схильність до артистичних жестів, — а я курив і машинально думав про те, що при такому слабкому освітленні й безперервному вимахуванні руками навряд чи міг би сфотографувати її без спалаху.

Вона й раніше нагадувала мішок з кістками, однак з роками мішок наполовину всохся і жінка перетворилась на свою зменшену копію. Шкіра обличчя, вкрита темно-рудими плямами, вже майже не приховує форми черепа. Однак запалі очі, оточені важкими фіолетовими тінями, ще горять, а тонкі сухі губи то розтуляються, то знову вперто стуляються, наче для того, щоб не дати нижній щелепі безсило повиснути й відкрити великі жовтаві зуби, — єдине, чого не зачепив час.

— Зачини, а то стало. холодно, — нагадала тітка.

Потім знову повернулася до обраної теми.

Її гострий світлий профіль чітко вимальовувався на тлі затемненої стіни. В цій жінці завжди жило щось різке, якась непримиренність до всього, що загрожувало порушити її затишок, спонтанна захисна реакція, спазм,