Не сміши мене [Богомил Райнов] (fb2) читать постранично, страница - 96

рішучих жінок.

— А може, й ти приймеш на який день?

— Не раджу тобі надто розраховувати на це, — мимрю я, закурюючи.

— Я теж іще не кинула курити, — нагадує Ліна.

Я частую її сигаретою й підношу запальничку. Ліна жадібно, мовби пересичена чистим повітрям, утягує в себе дим і крадькома зиркає на мене:

— Отак мене зненавидів?

— Навпаки, я тобою зачарований. Але ж ти знаєш: є міліція, прописка…

— Та я ж софіянка.

— Але в мене тільки одне ліжко.

— Наче ми з тобою не спали в одному ліжку.

— Ну, вставай, — кажу я. — Поїзд підходить.

Я підводжуся й беру валізку. Вона не така важка, як я думав. Антуанеттина, напевно, була б важча. Та тягає книжки, а ця лахи.

На наше щастя, один з останніх вагонів напівпорожній. Ми влаштовуємося біля вікна крайнього купе, зайнятого лише одним залізничником, що спить на сидінні.

— Ну як, минула втома? — запитує Ліна.

— Вже краще.

— А тепер я стомлена. Доки поскладала речі…

Тільки-но поїзд рушає, вона, мов на підтвердження своїх слів, стуляє повіки. Я так само. Доки поїзд гойдає — сплю, а зупиниться — прокидаюсь. Атавізм. Звичка від часу, коли спав у колисці. Спи, дитино, спи.

Мені не спиться. Зрештою, треба, щоб у купе бодай хтось один не спав. Я втуплююсь у вікно, та там тільки поля.

З-за темного гористого обрію виринає сонце і починає свій шлях по небосхилу. Крізь легку, ранкову імлу проступає величезний холодно-білий диск у яскравій лимонно-жовтій короні. Рівнина ряхтить у його промінні, вирвана з нічної пітьми, мовби велике світло щойно в цю мить уперше відкриває світ.

Я зафіксував би той незвичайний початок дня, якби мав кольорову плівку. Ну й що, як немає плівки. І що, як не клацну. Хіба я своїм клацанням створюю сонце? Хіба десятки людей, яких я наклацав, украдено разом з моїми негативами?

Може, Лалев мав рацію, розповідаючи про ту кульбабку. Обходиш речі з усіх боків, вистежуєш їх, вдивляєшся, і все ж вони вислизають від тебе. А якогось ранку глянеш із вікна поїзда — й перед тобою відкривається справжнє диво. Зводиш очі до неба й бачиш сонце, й без експонометра відчуваєш усю його велич. Лише мить — і ти мовби зазирнув аж на дно синьої безодні, вловив суть, не роздумуючи.

Ця рівнина й без тебе існує. І люди існують. І навіть ти існуєш, принаймні зараз. Не пишайся надто тим своїм об’єктивом. Що таке око об’єктива перед величезним теплим оком, яке дивиться з неба? І яке місце сам ти займаєш у полі зору того ока, щоб надміру пишатися?

Я почуваю себе трохи пригніченим. Не думками про свою мізерність, а головою Ліни, схиленою на моє плече. Розкішне темне волосся й дух парфумів. Я трохи відсуваюсь, аби вона могла сісти зручніше, з чого вона поспішає скористатися. Тепер уже, крім голови, я відчуваю й тепло її персів. Дивні створіння жінки. Потребують опори, а головне, умудряються знайти її хай навіть таку ненадійну, як безробітний фотограф.

— Бояне, надумав? — чую я сонний голос Ліни.

— Що надумав?

— Прийняти мене на день-два.

— Спи ще, — кажу я.

— А може, й на довше, — так само сонно додає Ліна.

— Спи ще, — повторюю я. — До Софії далеко.

Автор: Райнов, Богомил

Не сміши мене: роман

Любим Копиленко

Издательство: Молодь, 1988 г.

ISBN: 5-7720-0117-5

Примечания

1

Вісон — тонка лляна тканина, часто фарбувалася в пурпуровий колір.

(обратно)

2

Яхнія — м'ясо-овочева чи овочева страва болгарської та ряду інших балканських кухонь, схожа на густий суп, подібний до смажених супів передньо- та центральноазійських кухонь.

(обратно)

3

У болгарських школах діє шестибальна система оцінок.

(обратно)

4

готово (нім)

(обратно)

5

Коміта (болг.) — борець за визволення Болгарії з-під турецького гніту.

(обратно)