Репетиція хребта [Василь Рябий] (fb2) читать онлайн


 [Настройки текста]  [Cбросить фильтры]
  [Оглавление]

Василь Рябий
РЕПЕТИЦІЯ ХРЕБТА

I


Їхали всі. Поїхав і я. Без задньої думки, що там буде і як. А що могло бути? Тут так вже осточортіло, що тільки й чекав нагоди змінити дійсність. Нудота звичності, одноманіття. Якісь равлики навколо. А моєму здоровому організму, в якому іржали кінські сили, снилися гострі пригоди, наповнені тривогами, ризиком, сміхом, плачем, всілякою всячиною. Серце рвалося на волю, що була фактично сваволею і тому приваблювала своїм тягучим, запашним до одуріння медом. Ось чого не вистачає людині — спокуси невлаштованості, таємниці першовідкриття, страху невідомого, випробувань, аби відчути: живу, дихаю на максимальну кубатуру легень, вміщаю в очах цілий світ, почуваюся фараоном або імператором, королем або царем — володарем долі й часу, і куди схочу, туди й покочуся.

Авто, завантажене кукурудзяними качанами, в яких поховалися клієнти, вимчало на межу. Тонкі залізні щупи проштрикали вантаж, вколовши ногу, і ми поколесували далі. А коли прибули, водій розгріб качанову масу і наказав швидко вилазити, сідати на фіру, поки ніч, нічого не видно — і пензлювати до місця перепочинку, що на околиці екзотичного містечка. «Чао бомбіно!» — і пофуркотів як у прірву.

Колеса допотопного воза стогнали і пищали, гупали довбнею у ямки, вибиралися на горбки, хиталися, кривуляли, наче зійшли з осі, накручували на себе пітьму й години, терпіння й дрімоту, зрештою, тонкі нитки нервів, якщо вони ще у когось були. І нарешті, як лише почало видніти, стали. Ми почули незнайому мову: «Чуп, чуп, чуп!» Здогадалися, що треба покидати транспорт. Позіскакували на землю, що здалася пухкою периною, і тут же, на землі, полягали спати, блаженно всотуючи тілами довгожданий спокій.

Мені щось снилося, але що саме не запам’ятав, бо почався навколо галас, перемішаний з собачим гавкотом.



II


— Авсай! — кричав не своїм голосом напівголий темношкірий волосатий чоловік, копаючи недбало кожного з чотирьох прибульців у стопи. Його очі блищали синіми білками. Горів червоним полум’ям довгий язик у пса на повідку. Таке враження, мовби щось сталося, нам відведено роль свідків. Поруч зі мною мій супутник чхнув з потужністю розірваної гранати, аж собака присів і загарчав, а наш будитель озвірився не на жарт і вдарив буком чхальника по шиї, щось просичавши, мов змія. Той скривився, махнув рукою і розправив плечі, в яких ховалися форми бичачої істоти. Так, це таки був Бик, я роздивився, масивні ратиці, морда, хребет, руда шерсть, грубі повіки з рясними віями — все виявляло дорідну худобину, що звикла до знущань і зверхності, гарячого канчука, інакше до нього не підступишся жодним ласкавим словом. Тож Бик зіп’явся на ноги, засопів, як ковальський міх, і штовхнув сплячого Осла, що був схожий на велику вагітну козу. А той розбудив Горилу з більшими передніми, ніж задніми кінцівками, і дуже пожмаканим обличчям.

Нас привели до конюшні, замкнули на кілька годин, кинувши пару перепечених коржів і пляшку квасу. Потім з’явився у ярмурці нотаріус з Огиром — купцем і рабовласником, кожен розписався у подвійних документах і всіх порозвозили в різні сторони, щоб, бува, не гуртувалися і не ділилися думками. Я потрапив на свинарник, де вирощували кнурів з надзвичайно довгими рийками і крученими хвостами. Ці клоновані монстри шалено жерли, і коли їм вчасно не давали їдла — гризли бетонну долівку і дубові перегородки, скріплені металевим каркасом. З-під іклів бризкали іскри, свинарник наповнювався пекельними ревіннями, від чого, помітив, я почав втрачати нормальний слух і зриватися серед ночі від кошмарів.

Про явну недугу я доповів Огирові в надії, що переведе на іншу роботу. Огир кудись подзвонив і невдовзі мені натягнув на спухлі вуха навушники, щоб я тільки бачив, але не чув. І справді стало легше. Свинячий вереск перестав звучати, а очі звикло оглядали свинячий світ, ніс нюхав їхній сморід кнурячий, що знову довело до психічного розладу.

— Гм-м-м? — звів злі очі Огир.

Я на мигах показав пальцем на свого носа, поморщив його, скривився, плюнув гидко, мовляв, смердить, хоча в навушниках і тихо, та погано, що і тихо, бо вуха мусять щось чути. Огир відчинив сейф, вийняв з нього респіратор з балончиком і натягнув це причандалля на мій писок і поплескав по плечу, що означало: йди, тепер повний порядок. Так, стосовно запаху — проблема вирішена, але мордувало те, що час від часу в голові від надмірної тиші бамкав дзвін, і щораз частіше він лунав. Наприклад, стежу за свиньми, підливаю їм рідкого корму — і раптом бам-бам-бам. При цьому свідомість ловлять памороки, ноги підтинаються і я падаю на коліна. Одного дня знепритомнів, зі сходинки звалився у корито. І щастя, що кнуряки задрімали на хвилину, набивши свої бездонні шлунки, бо були б з’їли разом з брезентовим одягом. Прийшов до тями, коли свиняча паща рвала чобіт, вчепившись за міцну підошву. Вдарив каблуком по зубах, кнур заверещав, а я, мов метеор, скочив на двері.

Огир поумгукав і включив музику в навушниках. Химерні мелодії, які неможливо було запам’ятати, повернули до життя. Ні свинячого хрюкання, ні кнурячого духу — чисте повітря й божественна симфонія. Незримі крила піднімають грішну плоть над кабанячим пеклом, несуть у рай квітів й кольорових пташок, метеликів, скульптурних фонтанів, сонячних променів, синього неба. А я тим часом годую свиноту кашею з хімічними добавками. І якщо я, заспокоєний музичною симфонією, наче віддалився від дійсності, не помічаючи закон свинарника, то другий «я» вже загалом не хотів бачити свинства. Він заплющував очі, занурювався в заколисуючі вібрації звуків, шептав іншому «я» покінчити зі свинячим оточенням, бо скільки можна споглядати неподобство з печаттю рийки?



III


Це була земля Обринія. Хто міг знати, що обри, які зникли за історичною констатацією невідь-коли, сущі, живуть і продовжують розвиватися як власне обри зі своїм незнищенним генетичним кодом тримати батога, плекати рабство, купувати й продавати людський товар, насолоджуватися повною владою володаря чужої долі? Напевно, вони самі себе поховали про цікаве око, затаїлися, змовилися не виказувати своєї сутності, але бути хитрими, як змії, і тихими, як голуби, арканити дармовий зиск, що сам пливе в руки, буцімто риба в ятір.

Головний обр, оточившись приближеними, які ненавиділи його, але мусили прислужуватись за належні вигоди й пільги, дав право поповнювати багатство завдяки новим рабам, заманеним будь—чим в Обринію. Вербували сюди примітивним способом: є все, можна розважитися, відпочити від безділля, нудьги, роздратованості, можна вдихнути свіжого повітря, оновитися, зазнати фантастичних пригод. Пройдисвітня агенція забезпечувала безплатною екскурсією на вельми захоплюючому антикварному навіть транспорті, безкоштовно годувала й веселила. А хто мав бажання, міг потайки потрапити під чужим прізвищем на терени безтурботності, істинної волі. Послуги також нічого не коштували, все залежало від особистої згоди.

Обри продумали до найменших деталей вивіз невільників. Треба було тільки переїхати межу задзеркалля — і ніхто й ніколи не спроможеться знайти згубу. Нехай вважають, що це витівки інопланетян. І щоб здогадки набували реальніших ознак, іноді спроектовували на небо голограмні світлові ефекти у формі куль чи овалів. Таким чином і вжився стереотип викрадення людей з метою космічного дослідження, оскільки люди — піддослідний матеріал.

Таємний міністр Обринії щоранку доповідав про стан справ з рабпостачання. І, не дай, Боже, щоб помилився в кількості. Головний обр вже знав точну цифру зі звіту дубльованого міністра, якого не бачив жоден з прислуги. І коли він почув, що привезли чотирьох шукачів вітру в полі, оживився й поплескав у долоні:

— Звідки?

— Де золото під ногами валяється, — відчеканив міністр.

— А їм обрік заграв?

Тут же головному обру білоголова рабиня подала роздруковані фотографії й довідки про новачків. Він уважно вичитав текст й скептично промовив:

— А цей таки і справді подібний на бика. Ну і карк! А оцей осел, оцей горила. А цей … ні на кого не схожий. Слідкуйте за ним. Влаштуйте перевірки, дізнайтесь чим дихає, що переслідує, постарайтесь компрометувати будь-яким чином.

Міністр вірнопіддано глянув у вічі головному.

— Незадоволений. То йому свині не до вподоби, то йому музику подавай!..

Уряд Обринії не терпів вільнодумства рабського прошарку. Раби, за їхнім статусом, повинні мовчати, не добиватися полегшення і прав, бо це веде до порушення устрою, зміщення впливу, руйнації стандартів. Раб має відчувати волю, запрограмовану для його рівня сприйняття. Ця віртуальна воля має його втішати своїми розмірами, які безмежні в уяві рабської свідомості, надихають на витрату сил в ім’я тієї ж стихії волі, сублімованої з процесом труда, що завжди благородний, оскільки перетворив мавпу в людину. Раб має жити думкою і мрією про роботу до сьомого поту, щоб у цій роботі сконать. А якщо раб втомився від роботи, не реагує на бич, налийте йому зілля придуріння. Це його прив’яже, вдягне в кайдани і зробить таки рабом нарешті. Або пустіть раба з линви, хай нипає куди очі ведуть. Схоче їсти — сам встромить шию в хомут, можна буде ним орати за дрібний гріш. Не дайте роботи — покараєте раба, щоб цінив те, що вділено долею, не перебирав добром…

За дзеркалом своя шкала вартостей.



IV


Огир нахмурив кущоваті брови і щось прокаркав на своїй мові. Та лють його раптом перейшла, здається, в гру. Він натиснув клавішу на столі — заграла арфа, відчинилася скринька, з неї плавно піднялася жіноча рожева рука з припаленою між пальцями сигаретою. Друга така ж рука висунулася з шафи і подала чарку з горілкою. Я аж забув чому і по що приперся до кабінету шефа. Він моргнув, кивнувши на явлені спокуси, і я мимоволі випив і затягнувся міцним димом. І через хвильку мені попустило. Тепла заспокоєність потекла жилами, пробудила почуття всепрощальності. Моя проблема здрібніла і здавалася нікчемною в порівнянні з чимось грандіозним, але невідомим, заради чого затіяно взаємини і міжлюдське терпіння. А мій годувальник, мовби і не нервувався, відрахував кільканадцять купюр, запхав у мою нагрудну кишеню і показав жестом «відпочивай».

Я крокував поволі містом, якого ще не пізнав, і був цілком контетний, дійшовши висновку, що маю примхливий характер, бо шукаю гудза, прискіпуюся до бозна-чого, вимагаю виняткової уваги. Ну, подумаєш, мерзенні свинячі рийки, а які вони ще мають бути — людські? Так, добивався багато: навушники з музикою, респіратор з ароматним очищувачем. Дивитися — милуватися свиньми не обов’язковою. Свині були, є і будуть, не зважаючи любить їх хтось чи ні. Зрештою, свині необхідні, без них життя — не життя, чистоплюю!

І коли я вже приступив до самобичування, почув чийсь голос за спиною. Це був Осел, який так розжирів, що живіт волочився, і ледве крізь щілинки світилися очі.

— О, кого я виджу! — спробував він обняти мене, але не зміг. — Де тебе, блудний сину, водить доля?

— Коло благородних тварин, — радісно відповів Ослові. — А тебе?

— Я потрапив на кухню в ресторані, займаюся відходами. А то не відходи — делікатеси. Ці обри захланні страшно, замовляють страви і, ти лиш уяви, крихту скуштують і відсувають їду! У нас, кухонних слуг, як бачиш, рай. Давай заскочимо до мого корита, не пошкодуєш.

Я згодився, бо і розраховував розважитися на сто відсотків. Ослове робоче місце було неподалік, за рогом філармонії. Зайшли чорним ходом у роздягалку. Осел поклав на табуретку зливки спиртного в одній пляшці, покликав Шалаву з тацею всякої всячини закуски. І коли ця Шалава цоркнулася зі мною білим пластмасовим наперстком й торкнулася ліктем мого ребра, я зрозумів: почалася щаслива смуга. А ще мені сподобалося як Шалава хихикала і вказівним пальчиком легенько била Осла по вухах, щоб не засинав на застіллі. Вона вигадала пісеньку й повторювала раз у раз:

Ла-ла-ла, ла-ла-ла,
Напоїли ми Осла!
Осел і справді вже не міг обертати язиком і дрімав, мотаючи на інтонації в розмові важкою головою з залисинами і гулями на них, мовби мали вирости роги. Шалава всілася мені на коліна й стрибала, наче на конику, говорила, що їй зі мною чудесно, як ні з ким досі, запрошувала приходити ще, тоді буде готова до ближчого знайомства, а з першого разу досить і того, що є. Я не заперечував, хай буде грець. За це досить фігурова жінка мене міцно поцілувала у щоку, бо з першого разу не цілує в губи. А ще пообіцяла, що зведе з Бультер’єром, який працює у пекарні, там щозміни викидають деформовані хлібобулочні вироби, які забракували, можна буде їх купувати за символічною ціною. Також ще поведе мене до знайомої на складі гуманітарки, де підберемо костюм, взуття і все решта!

Я вклонився низенько за хліб-сіль і наугад зашелестів грішми. Мабуть, порушена координація рухів насторожила Шалаву і вона забрала всю суму, щоб не загубив дорогою на свинарник, а я перепросив за незручності, бо з першого разу не гарно запрошувати в дім, де мешкаю я і чимало наших специфічних на вигляд, але таки менших братів.



V


Здається, найкраще прилаштувався Горила, який глибоко не вдумувався в суть предметів і явищ. Він сторожив у генерала фруктовий сад. Пенсійний вояка тому і підібрав Горилу, бо дуже шанував мохнаті руки, зморщене лице, присадкувату постать і відсторонений хід мислення. Коли вони сиділи під улюбленим персиковим деревом, то були схожі, наче родичі. Генералова сусідка навіть запитала чи це часом не двоюрідний брат, і генерал, мстячись за цікавість, відповів, що саме так, вона не помилилася. А генерал чомусь постійно сповідався своєму рабові, якого купив за мідяки за нетоварний стан. Доходило до крайніх одкровень, і дивацтву господаря не було ліку. Накривав свою і Горилову голови ковдрою і у вухо виповідав секрети:

— Ми не ті, ми обри… Ти в сітях обрів, але не підозрюєш про це. От що значить конспірація. А ми, обри, називаємося інакше. Ц-с-с! Я тобі нічого не казав, якщо спитають… А чого я тобі це кажу, бо мій тато не був обром, був лише наполовину. Цього ніколи не взнає таємний міністр, бо ми накриті товстою-претовстою ватяною ковдрою. Я хитріший від нього. Я йому не прощу того, що зайняв моє крісло. Та незабаром буде путч, міністра скинуть… Що ти так дихаєш, боїшся?

— Повітря не стає, — Горила голосно зізнався.

— Ч-ш-ш! Нас можуть підслухати, — генерал ущільнив схованку. — Вчися переносити тимчасові труднощі, загартовуйся, тобі це згодиться.

— Пане генерале, — вдавався до логічного переконання. — Я встану і огляну територію чи нема ворожої розвідки. Дозвольте виконати ваш наказ?

— Виконуйте, Горила, але не затримуйтесь, у нас термінова нарада в штабі.

Горила втікав у глибину саду, а генерал забував про домову і засинав біля телевізора. А коли прокидався, Горила подавав йому сік з вовчих ягід зі снодійним, й генерал далі хропів. Це була норма. Горила тим часом займався улюбленою справою — приміряв військовий одяг старого, виструнчувався перед дзеркалом, прикладав п’ятірню до скроні, марширував, стріляв у ворожу навалу з револьвера, вдавав пораненого, лежав на підлозі, повз під столом і канапою, а потім підривав бомбою себе і нападників, чіпляв собі на шию золоту зірку з рубіном всередині, лягав у заготовлену заздалегідь домовину, вставав і патетичним тоном проголошував прощальне слово, пускав сльозу, після чого роздягався і приступав до прибирання покоїв — витирав всюдисущі порохи, глянцував ганчіркою меблі, прислухався до покликів шлунку, вмикав електровольтову піч і наминав калорійні напівфабрикати, аж вкривався рясним потом.

Їм з генералом удвох було не зле. Правда, Горила трохи спотворював фізіономію, коли генерал у сні призвичаївся під себе справляти потреби. І передбачаючи цю неприємність, слуга будив серед ночі збитошника і водив, немов лунатика, на горщик, і щоб той довго не сидів примарою, цокав барабаном револьвера, що позитивно впливало на розслаблення. Генерал щиро позіхав, спорожнювався, отямлювався і котячими лапами подорожував у постіль. А оце вподобав собі, аби Горила грів йому кінцівки.

— Я, мій вірний ад’ютанте, кілька разів зміряв площу планети, доводилося воювати з чудовиськами, і мої ноги потребують бажаного тепла, — вів сповідь. — Чи не твоя ласка врятувати мене від крижаного холоду?

Горила, почуваючись бойовим побратимом, хукав на пальці ніг і п’яти свого повелителя, до яких не доходила кров, натирав їх з великим азартом спиртом, що лоскотав йому ніздрі випарами. Відтак всував ці дві сухі тички у валянки і був повний спокій. Ясний до певних масштабів розум раба не переймався всесвітніми тривогами, йому було все одно хто він, звідки і чий, бо хіба щось від цього зміниться? От до чого дійшов бідний генерал: каже, що він якийсь обр.



VI


Бик потрапив на бойню, про що, зрештою, і мріяв, але нікому не зізнавався. Його начальник Ковбок відразу примітив мускулястого раба і купив майже за безцінь, прикидаючи майбутні вигоди. Як тільки вони переступили поріг худоб’ячого двору, Ковбок дав завдання убити кроля. Бик махнув двома пальцями — і кріль навіть не писнув від удару за вухами. Миттю здер шкуру, випотрошив кишки і заусміхався. А потім так само швидко справився з бородатим цапом, свинею і старою коровою. Правда, корову мусив гаратнути між роги довбнею, не зауваживши електроубійника на стіні. Тварина підкошувала ноги, пустила піну, закотила очі, замукала і після десятого удару впала, як копиця сіна.

Ковбкові сподобався робітник і він вирішив випробувати його їжею. Нарізав м’яса, ковбас, хліба на десять чоловік, приніс ящик горілки і кілька годин спостерігав за апетитом Бика. З кожною новою пляшкою в нього ще більше зростав голод. І коли він все доїв і допив, завмер, очікуючи відрижки, що народжувалася моторошним клекотанням вулкана. Обличчя страшенно розчервонілося, градом котився піт. Передчуваючи лихо, Ковбок сховався у шафу і затремтів осиковим листком. Бикові громи від перетравленого їдла його оглушили і, переляканий пробудженою силою, він не почув як Бик перебив у загоні всю худобу і пустив її на ковбасний конвеєр. За добу цей звір переробив роботу за місяць, втомився, ліг на солому у стайні й хропів солярочним трактором, поки не вигоріло пальне. Прокинувшись, припав до водогінної труби і годину гасив пожежу в нутрощах.

Ковбок був задоволений загалом, адже Бик на бойні став найпродуктивнішою одиницею, піддавався підрахунку і прорахунку, можна було підбивати «бабки» з невикористаних резервів, куди входили бродячі собаки й коти, які набридли громадськості. Спецбригада почала їх ретельно виловлювати, кидати в клітки. Бик їх машинально катрупив і додавав до делікатесних виробів, від яких споживачі облизували пальчики, причмокували, хвалили виробника. Склалася загальна думка, що це не що інше, як смак бажання зі складником продовження біологічного віку. Баночку делікатесу навіть спожив таємний міністр і відзначив, що відчуває заряд натхнення, а ще сповнений гордості за продовольчі успіхи Обринії. Ковбкові видали повічний сертифікат на виробництво продукції масового попиту. І в місті почали з будинків щезати улюблені тварини, що невдовзі пояснили як витівку інопланетян. В газеті одна дівчинка розповіла, що бачила істот з сачками, вони дали їй шоколадку і забрали з собою її собачку. Були свідчення й іншого характеру, мовляв, підозріння падає на завезених чужинців, які вигідно перепродують багатства Обринії, треба злочину покласти край. Розросталося сум’яття, але не надовго, бо Ковбок змінив тактику і собачо-кошачий товар нелегальним каналом почав надходити з-за меж території.

Бик працював напружено, не вдумуючись в свої силові затрати. Мав що їсти, що пити. Жив у стайні, облюбованій з першого дня, куди частенько забігала обриня Фуга в надії зав’язі здорових нащадків, що фактично було суворо заборонено. Однак чи то вона, чи то він — хтось з них страждав пустоцвітністю, і їх пристрасні зустрічі на соломі закінчувалися одним і тим же результатом. Фуга обзивала Бика яловим дубом, а він її — тупою дривітнею. Обриня заливалася слізьми і погрожувала, що відірве або підірве грішне місце, але тут же м’якла і казала, що най уже буде як є, тільки б ніде не проганяв її, шанує його за все, прощає примхи й дурість, без Бикової ласки не проживе на світі.

Ковбок вдавав, що не помічає порушень взаємин з рабом, який спокусив Обриню. За це належала страта через палю з електрошоком без докладних свідчень на суді. Начальник віддався накопиченню капіталу, який йому був потрібний для купівлі влади, що сниться в чині найповажнішої особи. Гори грошей міг йому здобути велетень Бик, в чому й сумніву не було.

«Гроші — слуги хороші!» — повторював, як папуга, сам собі.



VII


Здавалося, я вже був звикся зі свинським становищем. Свинячі рийки перестали дратувати, хрюкіт не доконував, сморід начебто став звичним складником у повітрі, і я поволі спочатку зняв навушники, потім стягнув респіратор. Аж не віриться, що можна спокійно сприймати свинську дійсність. Напевно, це прояв мімікрії, що властива всім живим організмам, бо інакше б світ розпався, один вид винищив би дощенту інший, за ланцюговою реакцією настала б суцільна смерть плюсів і мінусів природи.

Те, що вчора гнітило чорнотою, враз мовби побіліло і зм’якшило ставлення до себе. Довгоногі гостровухі хряки нагадували карикатурні зображення, викликаючи посмішку. Вони навіть почали подобатись спотвореністю, диким вереском ненажерних рийок, інстинктом свинячості. Серед них були і мічені ознакою краси. Я угледів свині з родимою плямою на лобі, зі складкою на п’ятачку, з червоно-рудою шерстю, з віртуозно закрученим хвостиком, з високими ратицями, з голубим відтінком очиць. Прислухавшись, почув їх своєрідну мову про життя-буття у свинарнику, де кожен прагне знайти найближче місце біля корита, більше зачерпнути пащею і тугіше набити шлунок. Чому не придумають якийсь усевміщальний спосіб годівлі, невже вчені не можуть створити нормальне корито. Щоб до нього був доступ усім — і великим і малим? А ще свиней дуже хвилював склад їжі, куди додавали хімічного порошку, від якого божевільно множились клітини, але водночас згорали в нервовому стресі за виживання. Хотілось би добавок заспокійливої дії. Щоб густіше зав’язувалось сало, був благополучний сон, ширився рохкіт від насолоди свинячої долі.

Я запримітив, що переймаюся свинячими проблемами. Зайшов до офісу Огира, повідомив секретарку про причину розмови, та Огир чомусь не впускав мене. Аж на третій день пощастило на аудієнцію. Не стримуючи емоцій, взявся бичувати шефа за безсердечність:

— Це ж свині, розумієте? Свині достойні кращого клопоту, а не будь-якого. Ви подивіться на них, ви вислухайте їх! Змініть їм умови, подбайте про елементарні речі, і це будуть інші свині!

— Гм-м-м, — тільки й мовив Огир, показав на навушники, респіратор і на двері.

Вже у прибиральниці я довідався, що днями має прибути фура і забрати свиней на забій. Це означає, що Огир всіх рабів перепродасть комусь з грошових польовиків, як називають тереторієтримачів. Тому говори не говори, а шеф все одно не відповість нічого конкретного, бо голова забита підрахуванням доходів, моделей продажу з непомітною хитрістю виграшу ласого шматка. Ці обри обдурюють і своїх родичів, не шкодуючи підступності, всіляких пасток, вивихів, підніжок, штовхань у прірву. А що їм свині? Свині це свині, вони йдуть на м’ясо, а їх кістки — на борошно в гранулах для вирощення наступних свиней…

Сів у кутку свого дому і думав, нічого не думаючи. А Огир тим часом укладав з ще одним відомим мені Лохом угоду про заробіток. Він досить спритно мене продав, хоча ніде про це не значилося в документах. Це була бухгалтерія без бухгалтерії, слово без слова. Мені хіба з того був зиск пригодницький, чого ждав усім єством раніше, а тепер притупилося хотіння, та несло за інерцією крутизною невідомої площини часу, коли обставини впливають на тебе, а не ти на них, і вирватися з полону швидкості просування вперед, є фікцією. Взагалі в Обринії час протікав інакше, зафіксувати його ніхто не намагався, бо жив не ним, а собою, час виконував роль контролера, не відпускав далеко ні в минуле, ні в майбутнє, наче павук, тримав в системі складного сплетіння ниток зв’язок з кожним, хто сюди обрав шлях.

Сидів і слухав голоси нещасних свиней, які доживають свого вкороченого віку. Вони жартома покусували одне одного за вуха чи хвости, кувікали від лоскоту, чухаючи хребет до перегородок. Якоїсь миті відчув себе у їхньому стаді й спиною пробіг колючий мороз.



VIII


Таємний міністр подав головному обру цілу паку матеріалів про психологічний стан справ в Обринії. Насторожувало й тривожило те, що де-не-де порушилась адаптація транспортованої рабсили, не заангажована інфернальною інформацією й близька до здогадки про свою участь, а це пряма загроза бунту свідомості, коли навіть фізична покара не спроможна ліквідувати думку змінювати життя. Головний обр викликав на килим першого фокусника і тричі посварив його мізинцем, прикрашеним тонким кільцем-змійкою яшми.

— Цс-с-с! — просичав головний обр.

Це означало, що перший фокусник повинен докласти всіх зусиль для того, щоб раби не довідалися, що вони насправді раби. Значить, треба розширити різновиди розваг, втягнути їх у найможливіші і ненайможливіші спокуси, цих невільників, і колисати, колисати-заколисувати, як чорт гойдає дитину, насотуючи їй хмільну дорогу, аби не прозріла душа, призначена дияволу. Раби відтепер мають право говорити все, що думають, щоб тут же коригувати хід мислителя, спрямовувати потік мозкової енергії в потрібне русло. Для розв’язання язика буде випущено особливий алкоголь, а для стирання соціальної емоції вчені винайшли жуйку, що водночас виконує й інші запобіжні функції. Важливо поєднувати компоненти за принципом фокусного ефекту, передбаченого секретною інструкцією.

Головний обр опустив мізинець й перший фокусник, отримавши завдання, щез з очей. А володар Обринії наштовхнувся на моє досьє з часу здобуття мудрагельської освіти. Його так захопив букет доносів, довідок, сигналів і розгорнутих характеристик, що він відхилив прийом й не пішов на обід. Обр вичитав, що я відзначався затятістю мовчання, непокірністю погляду, не давався зламанню, жадав знати суть, бачив дволиччя, кидав виклик фальші, ненавидів послухів, мріяв про якісну зміну дійсності, що не влаштовувала чомусь на даному етапі. Саме тому такий—то індивід відсиджувався у пасиві, виношував план підриву здорової обстановки, щоб посіяти сум’яття, збивати спантелику, затемнювати сонце. Це штовхнуло його до ворожого прояву у випуску довіреної стінгазети «Джерело», яку оздобив забороненим осіннім листям клена і використав голубу фарбу начебто неба, в якому помістив безтурботний текст. Коли порушника запитали, що мав на увазі, він відповів, сміючись з усіх: «Та ви що, та чи маєте розум? А що мав на увазі той, хто вигадав клен і голубий колір?» Іншого разу такий-то гортав заборонену літературу, підкинуту для з’ясування істинного дихання. Перечитав кілька абзаців саме на тій сторінці, де йшлося про загарбників, хоча вони були носіями миру, зітхнув і відсунув книгу далі. В зітханні відчувалася туга за чимось далеким, непотрібним, чужим, компілятивним, що не на користь сучасному, заважає віддаватися формотворенню завтрашнього дня. А ще такого—то характеризувала риса пересвідчення, схильність до методу пізнання шляхом проб і помилок, що, як він пояснює, нейтралізує оманливі стандарти, наближає до істини, а це вже відхилення від загального курсу, заноза, непевність, зараженість спротивом тому тлу, що до вподоби масі.

Обр почухав потилицю і ознайомився з протоколом зборів, на яких розглядали такого-то за знову відступність, зокрема, за поширення дитячої байки про огірочка, якому набридло жити на городі й він упевнено помандрував через паркан у чужі краї.

«Чого б то огіркові не сидіти тихо на своїй грядці!? — піднявся сивочолий консерватор. — Це ми так вчимо діток любити свою землю?»

«Хоч він не автор цієї розповіді, але посприяв їй появитися на загал», — уточнила заступниця.

«Ми не можемо не дати цим діям оцінки. Мусимо засудити вчинок огірочка раз і назавжди. Тавруємо кроки за паркан, — підбила підсумки злюща оса. — Пропоную сувору догану в облікову картку. Щоб знав.»

Суворої догани не дали, поставили на вид за чужі краї. Обр аж сплеснув у долоні: ось де він спіймався, мандрівник!



IX


Як і обіцяла, Шалава зібрала нас у Бультер’єра на бенкет. Бик ревів від задоволення, поїдаючи деформовані хлібобулочні вироби. Осел гладив своє черево, що звисало до підлоги, ігігікав. Горила хвалив генерала, який відпустив його на три години, прийнявши снодійне, щоб безболісно збіг час відсутності слуги. У компанії був настрій, окрім мене, адже пережив розлуку зі свинарником і Огиром, доля привела до Лоха, якого ще не мав змоги бачити, хоча сторожував його поле, засаджене помідорами.

— Та плюй на все! — пищала Шалава. — Якби ти знав що пережив Бультер’єр, і нічого, тримається, не здається, веселий.

— Буль-буль, — притулив свою лисину Бультер’єр до Шалави й наповнив самогоном, вареним із залишків дріжджів і цукру, погарі. — Вйо!

Вогненна рідина помчала стравоходом і розморозила душу. Через п’ять хвилин я почувався вільним, розкованим і дотепним співрозмовником, якого поцілувала свиня — символ достатку і щастя. Нагадав байку, що, мовляв, людину можна назвати свинею, а ось свиню людиною — такого ще не пам’ятає історія, і жаль, бо ще мислення не переінакшилось. Це брак щирості й відвертості, а треба бути відкритим. До кінця. Повністю. Що б там не було.

— Ну так, — обізвався, жуючи хлібний м’якуш, Бик.

— А я люблю генерала, — сповідальним голосом мовив Осел.

— Це я люблю, а не ти, — розгнівався Горила. — Ти люби собі кухню.

— Друзі мої, — встав зморщений Бультер’єр. — Ми не зможемо бути справжніми друзями, поки не розкриємося одне одному. Але вип’ємо для мужності відкрити тайники душі, це наш найкращий шанс.

Полум’я самогону прорвало шлюзи скованості, й Бультер’єр першим розповів про свої гріхи. Як ще був хлопцем, то підписав дідькові документ. А як це сталося? Розплющив рано очі, а дідько біля нього мохнатими колінами треться та й каже, що за задоволення треба платити порядно. Яке задоволення? А дідько погрожує, що про це знатимуть всі. І підписав папір, бо злякався осуду. А дідько приніс самостріла, поклав під подушку й настановляє: «Будеш кулі з голів виганяти. На кого покажу, того і поздоровиш». І я все старанно виконував. На кого покаже чорним пазуром — того й нема. А потім велить, щоб сідав на нари, бо ж за мною цвинтар хрестів виріс. «Вчися стукати добре», — радить й рогом чухає мене за вухом, щоб мав музичний слух. Довелося стукати так, аби ніхто не запідозрив. Зробили чорти підпільником до того ж. Стукай і займайся підпільщиною, дій проти тих, кому звітуєшся. Відсидів. А дідько на волі знову підходить й показує той підпис. «Треба допомогти, — каже. — Збереш тих, хто проти, бурчить, чимось роздратований, і заведеш їх у пекло». Збирав, закликав, заманив. Довів до безодні, в якій кипить смола, а сам чкурнув, аж закурилося за ним.

— А тепер я перед вами, — розчуливя Бультер’єр, висушуючи салфеткою рясні сльози на шкірі обличчя, схожого на обпатрану курку. — Я з вами, друзі, назавжди. Ніхто нас не зможе розлучити. Жоден чорт!

— Ану наливай! — скомандував Бик. — Щось я давно мочив горло.

Шалава кинулась в обійми Бультер’єру, вимастила його щоку помадою, верескнула, аж Бик фляцнув їй по сідниці, від чого спокусниця ввійшла у стан збудження, і ми змушені були її по черзі гойдати на колінах, а Бик не втримався і скинув Шалаву на ліжко, та в нього нічого не вийшло, оскільки в ліжку треба було шукати Шалаву граблями, і Бик махнув рукою, згадавши про Фугу, яка відвідає цієї ночі. Мій настрій був на вищій поділці шкали житейського оптимізму, схотілося співати щось недолуге, нісенітне, легковажне. Мої думки вгадала Шалава й на ходу вигадала шлягер:

Бультер’єр, Бультер’єр —
Такий буде у нас мер.
Бультер’єр, Бультер’єр,
Він живе, він ще не вмер!
Цю пісеньку ми галикали до опівночі й роз’їхались на таксі, поклявшись дружити. Бультер’єр на прощання подарував по батонові.



X


Лоха був би ніколи не побачив, коли б не випадок. Обходячи територію поля, я запримітив на огорожі папірець з написом «Лох тобі кінець!» Хтозна, подумав я, можливо це перевірка пильності, тому негайно відніс знахідку у приймальню. Там нікого не було і я вирішив відчинити двері до власника, чого не слід було робити, та вже це сталося, і перед моїм зором виринула масляна картина красуні на масивному стегні Вакха, який годував її пальчиковим виноградом. Лох легенько штовхнув свою розраду, аби зникла, а мені запропонував роздягтися, щоб бути на рівні взаємостосунків. Голий голого, на його погляд, краще розуміє. І щоб я не вагався, подав кубок з вином, змусивши випити настояного густого трунку.

— Авсай, — звернувся до мене по-обринськи, що мало значення уваги, показатися, оглянути для оцінки, зробити висновок.

Без особливого бажання зняв похідний одяг. Лох, погладжуючи кручені батоги вусів, примружився і чхнув, наче немовля чи ліліпут. Я не втримався і, порівнявши мізерне чхання з Лоховою кремезною фігурою, пирснув сміхом. Лох образився і спохмурнів, сказав одягати свої лахи й пояснити свою причину приходу. Я простягнув папірець з погрозою. Лох тоненьким голосочком смішно захіхікав, але я вже не допускався до фамільярності, хоча голий голого розуміє, подався на поле, чуючи за плечима слово «ситуація».

На полі буріли помідори, ніби хтось пензликом порозмальовував їм боки. Пахло помідоровим духом і я, позіхаючи, забажав прилягти на межі. Думки уповільнили швидкість, загостреність інтуїції задрімала, а я ще кліпав повіками, розсіяно вбираючи зіницями овальне небо без єдиної хмарки. У ньому появилась ледь помітна крапочка, що з наближенням тріпотіла крильцями метелика, а, торкнувшись землі, перетворилась в дівчину у білому платті. Вона тільки зібралася чіпляти записку, як я її схопив за руку на гарячому. Метелик закричала, запручалася, навіть подряпала мій лікоть, але я її не відпускав, тягнув до Лоха. Коли тіло гості напружувалося, з лопаток висувалися крила і скорочувався тулуб, враз витоншувався рот, пулькатішали очі, коцюрбились нижні кінцівки. Цей сублімативний стан викликав жах і огиду. Нарешті я не витримав і загорлав:

— Оговтайся і спам’ятайся, маро!

Метелик завмерла й по хвилі розплакалась. Виявилось, вона була однією із жертв Лоха, який в минулому дружив з таємним міністром і вів розгульний спосіб життя, користуючись покровительством влади. Йому дозволялося переходити всі межі, бувати на чужій стороні у злачних місцях зі своїми супутницями, знущатися над ними і карати їх за будь-що. Нещасні розплачувались здоров’ям, не вилазили з гінекологічних приміщень, втрачали здатність плодотворіння.

— Однієї ночі Лох приїхав до будиночка, де запропонували мені жити, — дрижав голос в метелика від спогадів. — Я прокинулась, відчинила двері. Лох зайшов без привітання, дуже загупав каблуками і наказав роздягатися. Очі його горіли жовтим тигрячим вогнем. Халатик з мене впав, оголилися груденята. А він впірився на плавочки, дивиться на них і скрипить зубами: «Чому білі, а не лілові?» Витягнув з кишені купюру, цоркнув запальничкою і сказав: «Твій заробіток згорів». А тоді накинувся на мене і зробив калікою.

Метелик простягнула на клаптику паперу текст прокльону, що дивував наївністю помсти-розплати. Під майже прозорою шкірою її долоні пульсували сині жилочки. І вся вона здавалася напівштучним створінням, з якого вивітрилось тепло. Мабуть, колись в неї були живі принади, що призводили до шаленості Лоха, наповненого руйнівною силою пітьми. Обр є обр, його право бути винищувачем надприродне, поглинальне. Який би він не був дурний, він керує, він роздає кому хулу, кому хвалу, винагороджує і карає. Прокльон… Ця ситуація тільки розміщує буденність і розсмішує рабовласника…

Я вже не міг спокійно обстежувати небо замріяним зором.




XI


Людська сутність мінлива, як мінливе усе на світі. І як тільки головний обр вислухав прогнози власного астролога про можливі катаклізми, відразу розпорядився взяти на контроль культурну сферу, від якої залежала психічна рівновага маси. Тут же група аналітиків розробила ряд заходів, щоб перенести час в категорію плину. Одним з напрямів було відновлення у формі театралізації історії Обринії, якої не знає ніхто, живучи марнотою марнот. Це та історія, що повинна викликати сльозу співчуття, катарсис, змінити ставлення до корінного населення. Адже без минулого немає майбутнього, висловився древній мудрець.

Через місяць розгорнулося пишне мистецьке дійство. У карнавалізації взяли участь заслужені і народні артисти, самодіяльні колективи, масовики-умільці, паяци і сміхунці.

Обри, хитро попривласнювавши забуті чужі мелодії, виспівували про красу волі й миру, радість душі, яка творить добро, повнозвуччя чесної праці на землі й щедрі урожаї, благословенні Вищим Розумом. Наступною картиною стало зображення підневільності обрів, яких загнали у ярмо чужинці. Глядачі, затамувавши подихи, вражалися тим, як над обрами знущаються поневолювачі, змушують їх повзати на колінах, підкладати свої спини під канчуки, обливатися кров’ю. На драбинястому возі із суцільними кругляками коліс сидів у вишневому плюші з сяючою короною на голові завоюванець-цар, потраскуючи батогом, його тягнули обринські жінки, стогнучи від знущань, наче худобина. Цар раптом зіскочив і пішов по їхніх зігнутих тілах, чавлячи чоботами німих рабів…

Час, здригнувшись землетрусом, уповільнив свій біг. Щось замлоїло, занудило, мовби від отруєння. Мозок задерев’янів шкаралущею горіха, зменшивши свої розміри. Зате в обрів поліпшився тонус, спрагліше помчала кров у жилах, позіркішали очі, прочистився слух, який міг роз’їсти навіть каміння чи метал. В обрів відкрилася нова хвиля голоду, викликаного зумисною ретардацією — затримкою, відтягуванням кульмінації взаємин.




XII


Давненько ми не збиралися компанією. Я тинявся без роботи, мав зачуханий вигляд. Шалава, виявилося, пішла прислуговувати Фузі, яка торгувала гуманітарним мотлохом. Горила гладив свого генерала. Осел далі порався з об’їдками у ресторані. Бультер’єр насолоджувався пахощами пекарні. Бик вирішив продемонструвати свою щедрість і запросив у лісок біля річки.

Таке хіба що можна було бачити у сні. На гілках дерев висіли червоними удавами ковбаси, запечені золотисті кавалки шинок, блискучі пляшки горілки, сонячні бублики, чорнощокі буханці хліба, зелені череваті огірки, оранжеві м’ячики апельсинів, грона цукерок. Всі охкали й ахкали, а Горила раз у раз повторював «ух ти, пудинг і допінг». Осел награно непритомнів. Шалава приводила його до тями поплескуванням по пиці. Бультер’єр, облизавшись, розкоркувавши плящину — пляща, як він казав, розлив у тару.

– Є пропозиція випити за здоров’я Бика, — звернувся до всіх. — Як буде здоров’я, то буде все. Він того вартий, наш Бик. Це людина!

Захитались гілки, запрацювали жорна. Десь і подівся головний біль. Горила виліз на дерево і там жував довжелезний шмат ковбаси разом зі шкірою, там же й пив горілку, поки не сп’янів і не гупнувся додолу.

— Тримайся ногами землі, ти не мавпа, — зауважив Осел. — П’ємо за Бика до дна, щоб була думка одна!

В ліску розгоралися веселощі. З кущів виринув, мов чарівник, сивий чоловік зі смаженим кабанчиком на таці. Замість хрону в рийці стирчала рожева сосиска.

— Ура-а-а! — зреагувала на свіжу страву компанія.

— Кабанчик начинений гречаниками, кроликом, куркою і лимоном, — доповів Сивий. — Не кабанчик — рай, смакота, життя!

Бик перший відрізав собі задню ногу смаженини і азартно вкусив рум’яного м’яса, його бородою простелився струмок смальцю на шию. Зірвав підвішену пляшку і вибулькав її до дзвінкої порожнечі.

— Хай живе Бик! — вигукнув сам собі Бик. — Співаймо многая літа.

Сивий витягнув з—за пазухи дудку і засвистав, але многая літа ніхто на співав, бо ніхто нікого не чув у гармидері. Осел запитав мене, чому не жую кабана, я відповів, що свині — це такі істоти, як люди, тому гріх їсти їх. Осел зареготав, аж закашлявся, і шепнув щось Шалаві, а вона поцілувала мій ніс, залишивши жирну пляму. Компанія гуділа диким вуликом. Бультер’єр булькав і жер солодощі, наче сказився. Горила дмухав у дудку, яку забрав у Сивого, і не міг видобути звуку. Шалава зажмурила очі й запищала:

Наша пісня отака,
Ми всі любимо Бика.
Ми всі любимо Бика,
Свого хлопця—земляка!
Бик почав танцювати у ліску і зрив ногами десятиквадратний метр землі. Йому зсунулася на плечі ковбаса, що захопило публіку, яку ледве перекричав Бультер’єр, пропонуючи тост:

— За уряд Обринії, за мудрого головного обра!

— Віват! Слава! — зшаленів збуджений гурт.

— Просімо, щоб нас записали обрами, — продовжив Бультер’єр. — Та ми вже й обри, обри. Я чуюся обром. А ти, Бику?

— Чуюся!

— А ви, Осле, Горило, Шалаво?

— Чуємося!

Про мене і Сивого Бультер’єр, мабуть, забув. І тоді я підняв пластмасову чашку і дуже виразно промовив:

— Вип’ємо за свиней! Мої друзі мовби не чули тосту і я ще раз наголосив «за свиней». Не чують. А Осел ігігікнув до Бультер’єра: — Та хто за це пусте буде пити! Я випив один. Сивий мій тост обрамив дивною мелодією, випускаючи з отвору інструменту виводок солов’їв, які повмощувалися на вітті й рятували світ від простору пустки й марноти.



XIII


На Ковбка найшла манія. Бачив себе у кріслі таємного міністра, а потім головним обром. На псячо-котячих ковбасах нагріб капітали, підкуповував чини й канцелярії, дійшов аж до особливого документаліста, який зібрав фокусника й астролога, обсипаних грішми так, що вистачить їхнім дітям і дітям їхніх дітей, й намовив кинути сумнів щодо таємного міністра, мовляв, через його неблагополучну ауру з’являється тріщина в Обринії, буде зсув земної кори, територію заллє вода. І головний обр повірив цій байці. Довечора міністра відправили за межі, а Ковбка призначено на вільну посаду. Від нього ще тхнуло бойнею, а він вже керував численним загоном нишпорок, мережею військової охорони і межовиками задзеркалля. Але Ковбка тягнуло до старого бізнесу, він Бика залишив замість себе й давав накачку за спад виробництва:

— Я тобі роги вправлю й покладки відірву. Де хочеш шукай худобу, аби мене не довести до сказу. Бо я й тебе пущу на ковбасу!

Бик спочатку не брав нічого до голови, а надалі злякався, що комусь потрапить на стіл до бутерброда й організував викрадачів з числа колишніх зеків, яких постачав «травкою». Ці пройдисвіти проникали в будинки і набивали мішки псами і котами, навіть мавпами, птахами, вужами й гадюками. Та Ковбкові все було мало і мало і він продовжував страшити Бика. Водночас добивався інформації про дубльованого міністра, що був ретельно законспірований. Жадав знати хто це. Тому ще більше рвався до корони Обринії, щоб стати володарем всього механізму живого суспільства. Та Ковбок прорахувався, адже на кожному кроці головний обр порозкладав сіті. Ковбок і не міг уявити, що він під ковпаком, оскільки обр уже мав детектор зчитування свідомості, міг контролювати хід думок, вносити корекцію в поведінку. Тихо повів його своїм шнурочком, мовляв, є потреба в оновленні дубльовика, бо ретардація далека від суті, вкоренилася подвійність моралі, що неможливо зупинити, хіба що вводити шокову ситуацію для відновлення страху. А головний обр, слухаючи одним вухом, вів Ковбка своїм лабіринтом, здогадуючись про наміри. В темній кімнаті чекав дубльований міністр, з яким мав переговорити Ковбок, щоб вирівняти психологічні перекоси. Тут, звісно, були вмонтовані підслуховуючі пристрої. І коли ковбок почув у темряві голос, йому здалося, що це знайомий пекар. Раптом він накинувся на цього дубльовика й стиснув намертво шию. Душив, аби той вже перестав вести облік нової рабсили, нарешті буде покінчено з подвійною бухгалтерією, буде змога перерозподіляти надходження. Дубльовик захарчав, а цієї миті відчинилися таємні дверцята і якісь жилаві руки вирвали тіло дубльовика й врятували його від смерті. Ковбок аж завив від прикрості, вискочивши у коридор. «Попався б ти мені на бойні — ним трясло. — Бик би з тебе наробив начинки в кишку!» ненавидів світ.

Зате головний обр був задоволений. Покликав фокусника і астролога й шепнув на вухо, щоб ніхто й ніде не запримітив зникнення таємного міністра.

— Складеш такий гороскоп і даш Ковбкові, — глянув на астролога.

Через годину Ковбок читав про свою долю в чиновницьких стінах. Там чітко йшлося про сліпу кулю, що наздогонить, коли сяде в авто. Так це і сталося, хоча Ковбок не вірив у передбачення і шарлатанство. Був переконаний, що влада біля нього, треба тільки ліквідувати претендентів для неї і її власників в одній особі. Куля влучила у точку. І крові не полилося. Ковбок тільки прихилив скроню до вікна й мовби задрімав з розплющеними очима. Його відразу вивезли за межі й без шуму, метушні головний обр призначив таємним міністром документаліста, щоб тривалий час побавитися ним, вивідуючи хитрі грані натури, здатної на тонку й грубу підлість в ім’я продажу. Він бажав повної вірності, чесного служіння, розуміння свого щабля на драбині, місця в буді, чи на варті, коло дверей або за столом. І дуже добре знав, що чекають на його кінець, сповнені ненависті, гніву, зневаги, але ховають під маски справжнє обличчя.



XIV


Ностальгія за свиньми минула. Відвик від свинячого хрюкання і лайна. Забулися Огир і Лох. Віддалилися Горила і Шалава: він постарів зі своїм генералом, а вона, сказали, вступила в співжиття з Фугою і знайшла своє щастя. Осел розжирів і у нього розвився склероз: дивився на мене і мотав бородою, що не знає мене. Бик, не діждавшись Ковбка, отримав право на експлуатацію виробничих потужностей бойні за умови, що буде відраховувати відповідну суму на якийсь транзитний рахунок із захисту від інфекції летючого виду. Йому було вільготно і я пішов до нього у нічні сторожі за фактично харчування. М’ясні вироби, як і ковбасні, не споживав, бо останнім часом відгонили потом і були солодкі на смак. Беручи участь у прямій лінії на телебаченні, Бик пояснив:

— Це комерційна таємниця нашої фірми. Смакові якості, між іншим, сприяють продуктивному мисленню, відновлюють інстинкт прагнення краси, вирівнюють злагоду з природою, підвищують любов до ближнього.

Звичайно, я здогадувався про оту комерційну таємницю, але мусив мовчати. Так і причепилося прізвисько Німий. Я міг розмовляти з листочком, краплею роси, мурашкою, які також мовчали. Однак не з людьми. З Сивим здибався якось-то і ми за пляшкою горіхівки просиділи з ним на шлюбному острові п’ять годин. Шлюбні пари одна за одною сідали в човни і описували колонезабудь, знімалися на відео, щасливо кружляли. Однаково сміялися, вигиналися, однаково вітали й обмінювалися навзаєм поцілунками.

— Яка ж настала одноманітність, — Сивий філософствував. — Ніби штучні організми. Деколи мені здається, що все сниться. Ось прокинуся і збагну: є різниця між ілюзією й реальністю. А, між іншим, ви мені снилися, що торгуєте на базарі, якісь камінці продаєте. От спиться та й сниться. І так життя минає. Чи дочекаємося чогось кращого? Ніхто нічого не годен зрозуміти. А пригадуєте нашу зустріч у ліску? Бик тепер начальник, має референта. Пощастило. Ковбка нема, десь щез. А кажуть, що Бик, будучи в приступі люті, пустив Ковбка на ширвжиток. Кінець світу. А пригадуєте, ми йшли з ліска, а Горила наступив на рідкісну квітку, мальва називається? Ні? Забули? Ну я витягнув квітку з-під його каблука й заойкав від жалості. Горила показав пальцем, що мені щось бракує. Я відповів, що бракує саме цієї квітки. А Горила від приступу сміху аж впав. Бачите, до чого дійшло людство? Щось обов’язково мусить статися, сивиною відчуваю зміни.

Сивий виговорювався, а я просто відпочивав мозком.

— А Бультер’єра бачили?

— Давно вже, — відповів.

— Лежить у лікарні на стаціонарі. Шию лікує, деформовано горлянку. Запідозрюють існування секти душителів, яких випадково завезено з-за меж. Забавний чоловік, щирий і веселий, хоча багато пережив. Напевно, варто шию оберігати, щоб не напали. Та й нема чого ночами ходити, бо такий жорстокий час.

— А ще є жертви з шиєю?

— Та поки що єдиний випадок, як мені відомо, але нагнав страху.

— Слухайте, а дудка з вами? — я згадав.

— Аякже, з нею не розлучаюся ніколи, навіть вночі.

Сивий грав. Цього разу злітали жар-птиці й всідалися навколо на острові, наче кольорові ліхтарики, розсівали м’яке світло. Вони пролітали крізь шлюбні пари, як хвиля вітру. «Ось кому прекрасно, — подумалось. — Безтурботність, легкість райського становища, народженого мелодією. Мабуть, існує такий вимір, що оживає від сили фантазії, збудженої коливаннями звуку. Тільки треба мати душу, щоб вкладати в гру. І виявляється, що музикант є богом, витворюючи нові життя».

Я повертався до сторожівки в піднесеному настрої. Трохи просіялась моя нудьга з часу розпаду компанії. Я і досі ще не дійшов причини погіршення світовідчуття. Раніше мовби не заглиблювався у речі, а тепер ці речі витісняють мене безпощадно й неминуче, як чужорідний предмет. І не запідозрював, що це протистояння у середовищі.



XV


Під весну в Обринії розпочалося поголовне щеплення корінного населення. За два з половиною тижні головний лікар доповідав головному документалісту про виконання архіважливого завдання. Оскільки документаліст був на гачку в головного обра, він дорожив життям, тому детально переглянув списки щеплених. Виявилося, що не могли провести щеплення тим, хто кудись зник.

Через місяць Обринію поглинула чума. Про неї безперестанку балакали телебачення, радіо, писали газети, повідомляли плакати, розповідали посланці в синьо-оранжевих халатах й розкидали листівки на вулицях. Обри не реагували на факт чуми, байдуже спостерігали масовий переляк, що відбивався жахом зіниць й зблідлими обличчями, метушнею, зомліванням, зупиненням серця, навіть самогубством. Цей психоз зростав з неймовірно шаленою швидкістю. Достатньо було тільки комусь висловити думку, що йому надходить кінець, як тут же той бідолаха і віддавав Віщій Силі душу. Не витримував правди з вуст, впадав у шок, самоліквідовувався.

Тим часом головний обр підписав указ про заборону чужорідних жителів називати рабами, вони згідно з загальноприйнятими нормами є з повноцінного біоматеріалу, мають право працювати в наймах, призначатися на керівні місця, набирати на роботу наймитів, за що стимулюють винагородами, відзначають як вірних послухів за спеціальними категоріями, які обласкують пільгами. За образу «раб» будь-хто піддавався страченню без зайвих доказів і судорозглядів.

Указ майже нікого не цікавив, за винятком хіба що підприємницьки налаштованих осіб. Наприклад, Бик відразу в одній зі стаєнь вирішив відкрити нічний клуб. Він спокійно поводився, не впадав у відчай, мовби чума його не могла зачепити. Цілком можливо, що Бикові пощастило зробити щеплення потайки. Сидячи в кріслі керівника, він тряс штаньми, що ревізори посунуть і він стане ніким, мусив підкуповувати своїх недругів, гоїти старі рани недовір’я. А відтепер ці кровопивці злізуть з нього, гаплик! З цієї нагоди і відбувся бенкет під час чуми. Бик скомандував влаштувати таке свято, щоб аж вгиналися столи. Насильно позвозили й поприводили розбитих чумою наймитів, повсаджували їх, наче мерців, за столи, поналивали алкоголю, й Бик з кожним цокнувся й підняв тост за нове життя без рабства, за мудрого правителя й чуму, яка показує хто є хто, очищає ряди від слабаків і всілякої нендзи та немочі.

— Чума — це доленосний вибір нового шляху, — лунав божевільний голос червонопикого Бика. — Випиймо і нам полегшає, схочеться жити, бо є для кого, є в ім’я чого, нам дали волю, а вона завойована тяжко, за неї поклали голови наші попередники. Слава їм, а ще більше нам, бо ми того варті! Пийте, бо тост контрольований!

Наймити під натиском Бика поперехиляли келихи й за п’ять хвилин їх би вже ніхто не впізнав. Весело гелготали, поплескували одне одного, чавкали, нямкали, облизувалися, матюкалися, реготали й славили свого рятівника. Бацили чуми наче покинули їхні мозкові клітини й весь організм, випарувались, і ніхто не міг збагнути свого стану в чудодійній якості життєзначення. Вони аж не помічали, що вже спілкуються обринською мовою, вживають обринську міміку й жести, хочуть бути схожими на них у всьому. Про чуму ніхто вже не думав, начебто її ніколи не було.

— Слава Бикові! — застольна громада вигукувала раз у раз.

Бик сидів на троні, що собі замовив на меблевому комбінаті. Він себе почував явним правителем бойні. Бику праглося перевернути гори і він знав навіщо, як йому здавалося. Від задоволення у нього з рота текла слина. В уяві Бика розігралася картина: Обринія — це в найширшому розумінні бойня, де багато великої рогатої худоби, свиней, собак і котів, і людей, подібних до тварин. Він поправляє корону й чує облесні слова, бачить поклони послухів. Обринські ковбаси оперізують світ, заповзають у холодильники, запаморочують духом своєї чуми всіх.

«Чума — це необхідність усвідомлення шляху до мети», — про себе повторював Бик.



XVI


Всім одночасно приснилася руда-преруда свиня. Вона вміла говорити, гніватися, тупати ратицями, кривити рийкою, гавкати, м’явкати, погрожувати, що загризе кожного, хто перестане свинячити. Ніхто, звісно, у сні з нею не сперечався, бо переживав за наслідки. А свиня обирала жертву виключно з числа тих, хто їй щось заперечував, висловлював незадоволення, бунтував, вишукував чорні плями, які називають білими, чіплявся до слів про райський час, світлі наміри, погідні обставини, накопичення завоювань, примноження жирувань.

«Я, руда свиня, не прощу зради нашої свинячої справи, — ораторським тоном моралізувала руда істота. — Попереджаю, що буду карати за потяг до чистоти, ідеального стану, бо така моя натура. Без бруду втрачається сенс боротьби, відсутність пороків призводить до розтлінності моралі. Закликаю до опорочення чеснот, паплюження, плюндрування краси. Тільки агнозія — зміщення, псування властивостей сприйняття може виправдати свинячу суть. Ми, свині, будьмо до кінця свиньми».

Всім винятково обрам цілий ранок хрюкалося, а чужинцям вдаряв у ніс сморід свинарника. До вечора в переважної частини обрів витягнулися обличчя, нагадуючи свинячу фізіономію, змінилася поведінка, дехто накинувся на вчорашніх рабів, покусав їх, нагнав страху, викликавши блискавичну чутку про прикрі наслідки чуми. Вільні раби почали ховатися від нападників, але вони все одно знаходили їх й залишали на тілі глибокі рани, наче знак про зустріч. Від цих скажених укусів потерпілі мовби переходили у стан зомбі й намагалися хапнути зубами одне одного. І коли ці зазомбовані раби-нераби помічали витікаючу кров, тоді заспокоювалися й винюхували нову здобич, аби покласти своє тавро.

Деякі мешканці Обринії не запам’ятали сновидіння, тому не могли здогадатися звідки взялися переслідувачі й чому кусають, коли нема голоду, в достатній кількості хліба й м’яса. Вони без опору здавалися, підкладали руку чи плече, щоб ті зробили криваву мітку. Їх нічого не дивувало, бо чого тільки не буває в житті.



XVII


Так сталося, що Шалава запросила мене до себе, запитала про роботу в Бика, який, до речі, купив паспорт з прізвищем Архар у родослівній гілці обрів і остаточно зневажив своїх земляків: він жодного разу не вжив слова «раб», але щосекундно підкреслював власну вищість то поглядом примружених очей, то недбалим зверхнім жестом, то тим, що взагалі не звертав на тебе уваги; він вже був підступніший від обра, бо йому не вистачало обрівських генів, що компенсував за рахунок обрівського способу мислення — ментальності; його не чіпали скажені свиновиди, як називали забацилених корінних обрів, чим втішався; Архар здобув прихильність головного обра й отримав орден за спецпаштет для завезених послухів, які після вживання цього продукту позбувалися роздратування й бажання протестувати.

Шалава оглянула мої руки, лікоть й плечі, нарешті знайшла знак від укусу, сумно похитала головою.

— Це я сам себе укусив, — зізнався я, — щоб відсікти всяке свинство.

— Ти, видно, пристосувався, — задоволено мовила Шалава. — А чи згодився б прибирати покої Фуги? Вона лагідна жінка, вміє віддячувати сповна, не пошкодуєш.

Мені не було вибору і я згодився. Відразу взявся за прибирання, коли Фуга пообіцяла харчування й інші привілеї, про що не допитувався, адже почув, що не пропаду з голоду, чого найбільше боявся. Фуга подарувала старі капці, зношені наполовину спортивні штани й фартушок з рожевими квітками. Вона попередила, що буде екзамен на порядність, щоб нічим бичачим і не пахло — аж заскрипіла іклами, вручила ганчірку, відро й пилесос. І я надто рвійно запрацював. Пилу було так багато, що через годину перетворився в чорношкірого й ледве відмився у ванні. Таке враження, з цього будинку давно ніхто не вимітав сміття, не викидав мотлоху. Роботи, прикинув, тут було на рік, якщо втримаюся на одному місці, не звіюся кудись, як перекотиполе. Адже мною носить доля і я не годен переінакшити її.

Я залазив у найтемніші кутки, вигрібаючи звідти купи бруду й павутиння. Дуже здивувався, натрапивши на пачку грошей під диваном, віддав їх Фузі, за що вона погладила по голові. Грошва все траплялася частіше, розкидана незліченними приміщеннями. Згубу повертав господарці, яка перераховувала своє багатство й цілувала мене в лоба. І чим більше знаходив грошенят, тим гарячіше був цілований. Я аж не вірив своїм очам: вимів з десяток купюр-обриків з-під шафи і звідкись під нею знову появилися кляті гроші! Фуга вже не просто винагороджувала поцілунками. І мені було незручно перед Шалавою, яка запросила, зрештою, сюди, а тепер я виконую не свою функцію. В її очах я прочитав далеке відлуння війни, мовляв, пусти свиню під стіл, а вона лізе на стіл.

Фуга змусила свого слугу попрати, а потім попрасувати її білизну. Праска нагрілася, я шугав нею туди-сюди, аж зіпрів. Увихався, щоб сподобатися, але, мабуть, перестарався, бо Шалава зробила зауваження, що залишаю рубці. Я не зреагував на критику, Шалава образилася й у пориві люті перекинула гірку випрасованих речей. Цієї миті зайшла Фуга й кинулася мене захищати, б’ючи Шалаву кулаком по лиці й обзиваючи її сучкою поганою, шкірою гадини і тухлим яйцем. Шалава подряпала нігтями Фузі щоки, вчепившись у них, як у тісто. Я не спромігся двох жінок розборонити, було неможливо відірвати їх одна від одної. У Фуги посиніла шкіра на обличчі, рот випустив піну з диким хрюкотом і вона відкусила Шалаві мочку вуха.

— Ти падлюка, — гарчала Фуга. — Геть з мого родинного дому!

— А ти скотська обриня! — перейшла закон Шалава.

— А ти рабиня, ти ніщо, ти заманена в Обринію для корму свиням!

Я скинув квітастий фартушок. Перепросив свій подорожній одяг, взув кострубаті черевики й пішов геть.

Дорогою побачив в авто Бультер’єра з перев’язаним бинтом горлом. Та він мене не впізнав.

(Коли ти й справді ніщо, то ніщо і для навколишньої дійсності, якій байдуже чи виправиш становище).



XVIII


Ніхто не міг перехитрити головного обра. Документаліст винувато мовчав, висячи на волосинці у кріслі таємного міністра. Підписував різні програми психологічного впливу. Щойно затвердив кілька законодавчих мод стосовно просилення у ніздрю кліпси, замість якої можна пропхати шнурок, а ще покінчення зі свинством за участю самих свиней, підготовлене мудрими кабанами, а також каталізації затаєної ненависті до завезеного контингенту. Головний обр усно розпорядився:

— До діла! Ні хвилини затримки! Час не жде!

Він викликав вірнопідданого музиканта й поцікавився системою інтонаційних можливостей в комунікативному зв’язку.

— Наприклад, я кажу таке: «Не дурень Бультер'єр. Має досвід. Багато прожив». Чи можуть мене зрозуміти правильно ті, кому треба? Чи потрібно висловити думку прямолінійно?

Музикант мало не втратив дар мови, збагнувши про що йдеться.

— А може, й ти не второпаєш, що маю на увазі? — спохмурнів обр.

— Второплюю, второплюю, — загикувався музикант.

— Ну тоді йди. Час не жде.

Бідний музикант, який тільки займався чистою музикою, вкрай втратив спокій. Адже інтонацію відразу вловив. Пальці його за добу так всохлися, що не втримували ні смичка, ні диригентської палички, не відчували клавішів й струн. З нервів напала сверблячка на хребет — чухав його до дверей, аж шкіру здер. І не знаходив виходу. На сірому світанні постукав у шибку і підняв на ноги Бультер’єра:

— Вставай, до тебе прийшли.

— Я знав, що це буде, але не думав, що так скоро, — позіхнув Бультер’єр. — На тобі грошей і йди додому. Вчув інтонацію?

Музикант блиснув п’ятами. Бультер’єр спустився в погріб, зібрав пожитки й підпалив свій будинок, в якому мав дотла згоріти про людське око. Картав себе за безпечність, бо варто було зникнути тоді, коли його намагався задушити таємний міністр. Не докумекав старий пень. Підходив час ліквідації відпрацьованого матеріалу, що чинять з усіма законспірованими елементами, не дивина. Як сюди потрапив, так звідси і винесуть. Тут діє модель непередбачуваності й випадкова невипадковість є ведучим контролем кожного і всіх у ймовірних і неймовірних вимірах. Будь-яке відхилення не буває стороннім, як не буває зайвим врівноваження. Обринія ніколи не зможе позбутися цього біоритму, бо це її сенс. Якщо ізолювати рабів, обри адаптуються і забудуть своє призначення. Обри повинні розвиватися паралельно, поганяючи послухів, які не здатні на самостійне мислення і прийняття рішень, бо є другосортними, не обдарованими щедрою спадковістю. Обри мають живитися енергією слуг, створюючи у них ілюзорне враження щастя віддачі себе до останку на благо Обринії — рідної землі, які б випробування не випали їй на долю, яка б хвиля хвороб не прокотилася масами. Обри були, є і будуть, а бидло залишається бидлом!

Бультер’єр крокував невизначеною територією, розхлюпуючи з киплячого черепа окріп думок. Ненависть диміла в чорних дірах очей, з пащі клубочилося гаддя. Йдучи, він задихався і стогнав, вив від пропащості й безсилля помститися. Нарешті зашпортався, вдарився колінами об каміння і знепритомнів. А коли розкрив очі, світ перетворився на вертіль, що крутився з ним на зростаючому вогні. Ріжкастий чортяка на прізвисько Огир коле його тіло залізним прутом і злорадно прикладає дзеркало, в якому Бультер’єр впізнає свій кабанячий писок, оброслий щетиною. Ні крикнути, ні кувікнути — смажся до повної готовності, сподіваючись на чийсь звірячий апетит, бо нема більше на що!.. Коловерть, наче нурт, а в цій прірві — імператор з виглядом головного обра, червоне горло показує, натякає, що ось—ось проковтне здобич. Горлянка дрижить від передчуття їстивної насолоди, переливається полум’яними зблисками голодної жадоби, темніє хижими тенетами глибини нутра…

Головного обра не обдуриш.



XIX


Дорога завела до баби—порхавки, довгожительки, якій ворон накаркав триста років. Ця музейна реліквія цілими днями відмовчувалася, іноді здавалося, що вона не дихає, померла, але баба виходила надвір, фукала на небо і пила води з дубової бочки. Нічого мене не розпитувала, ніде не відганяла, бо володіла телепатією. Я був переконаний, що вона все знає до найменших дрібниць. Навіть те, що я враз захворів на свинку й лежав у рожевих плямах. Які могли бути ліки? Порхавка махнула рукою й розклала тринадцять різнорозмірних барабанів посеред хати. Перший дріб почався з ля—бемоль. Кулясті палички тихесенько наносили удар за ударом, ніби падали краплі у воду, а відтак злива дощових стуків помножилася, вигронилася, вибуяла в гупіт дзвінких молотків, обухів і кувалд, що гасили одна одну й вибухали новою чергою лунких звуків, які сяйливими кільцями вкривали голову. Цих живих кілець стільки нанизалося, що я заснув, буцімто провалився у бавовну, і виздоровлював.

Скільки тривав сон не відомо. Отямившись від забуття свідомості, бачу нищівно порвані, поколошмачені барабанні шкіри, а на відчинених низеньких дверях, поточених шашілем, — срібно-бузкову пташку, яка вітається зі мною щебетом. А куди ділася стара мовчунка? Ага, це є перната радість, яка була бабою. А ким би я став? Треба конче знайти незримий перехід, щоб повернутися у звичний світ гармонії явищ і предметів. Напевно, це таки зворотній шлях, що десь ховається на безмежній околиці Обринії, та його годі відшукати.

Звідкись узявся камінь на плечах. На щастя, поруч тріпоче крильцями пташка, яку римовано називають то мурашкою, то ромашкою, то нанашкою. Ховаємось від чужого ока й мало не потрапляємо в поле зору Лоха, який у вільному парашутному падінні з літака згрібає в обійми метелика, ріжучи ярим криком хіті небосхил.

Мабуть, ще крок — і появиться довгожданна, з дзеркальним блиском, межа, що знімає напругу хребта блудного сина. Але де?


- - — -


Чому кажуть, що втраченого не повернеш?

Чому такий недосконалий часопростір?

Авсай, відкрийся!..


Оглавление

  • I
  • II
  • III
  • IV
  • V
  • VI
  • VII
  • VIII
  • IX
  • X
  • XI
  • XII
  • XIII
  • XIV
  • XV
  • XVI
  • XVII
  • XVIII
  • XIX