«Хай радість завжди буде з нами!» [Мішель Турньє] (fb2) читать постранично


 [Настройки текста]  [Cбросить фильтры]

Мішель Турньє «Хай радість завжди буде з нами!» Різдвяна казка

Деррі Коулу присвячується ця вигадана оповідка, що її він сприйме як цілком реальну.

Чи можна стати видатним піаністом зі світовою славою, якщо маєш прізвище Бідош[1]? Давши синові ім’я Рафаель — тобто доручивши його турботам найлегшого та наймелодійнішого архангела — подружжя Бідош, мабуть, підсвідомо прийняло виклик долі. Дуже швидко дитина виявила розумові здібності та чутливу вдачу, які виправдали покладені на нього сподівання. Хлопчика посадили за рояль, як тільки він навчився триматись на стільчику. Його успіхи були надзвичайними! Білявий, з аристократичною блідістю — викапаний Рафаель і нічого від Пузаня. У десять років дитину визнали вундеркіндом, і організатори світських раутів сперечалися, щоб заволодіти ним. Вельмишановні пані завмирали від розчулення, коли він схиляв своє витончене личко з прозорою шкірою над клавіатурою і, ніби огорнений голубими крилами свого ангела, виконував хорал Йоганна-Себастьяна Баха «Хай радість завжди буде з нами!». Ця мелодія містичної небесної любові, здавалося, линула до самого неба. Але дитина дорого заплатила за ці чудесні моменти. З року в рік зростала кількість годин, проведених за інструментом. В дванадцять років хлопчик працював уже по шість годин на день і починав заздрити своїм ровесникам, не відзначеним ні його талантом, ні долею, ні блискучою кар’єрою, яку йому провіщали. Бувало, сльози навертались йому на очі, коли стояла чудова погода, а він, безжально прикутий до інструмента, чув крики хлопчаків, що бавились у дворі.

І ось йому пішов шістнадцятий рік. Його талант набув нечуваного розквіту. Він став гордістю Паризької консерваторії. Проте, юність, яка прийшла на зміну дитинству, не схотіла залишити жодної ангельської риси на його обличчі. Здавалося, зла чаклунка Статева Зрілість доторкнулась до нього своєю чарівною паличкою і нещадно заходилася псувати зовнішність романтичного ангела. Неправильної форми кістляве обличчя, балухаті очі, висунуті вперед щелепи, окуляри з товстелезними лінзами від короткозорості, яка швидко прогресувала, — ось що вона йому подарувала, і все це ще було б терпимо, якби не постійний вираз тупої очманілості на обличчі, який радше викликав бажання сміятися, а не мріяти. Поступово в його зовнішніх рисах Пузань повністю здолав Рафаеля.

Молодша від нього на два роки крихітка Бенедикта Пріер[2], здавалося, не помічала цих витівок немилосердної долі. Сама навчаючись у консерваторії, вона, безперечно, бачила в ньому тільки видатного віртуоза, яким він мав незабаром стати. Вона, до речі, теж жила тільки музикою і задля музики, й батьки обох дітей із зачудуванням запитували себе, чи переростуть колись їхні стосунки оту екзальтовану спорідненість, якою для них стала гра в чотири руки.

Отримавши першу премію серед випускників консерваторії у рекордному віці, Рафаель став набирати собі учнів, щоб якось зводити кінці з кінцями.

Вони з Бенедиктою заручились, одруження відклали до кращих днів. Ніщо не примушувало їх поспішати. Вони жили коханням, музикою, високими почуттями — і то були роки безтурботного щастя. Коли вони виснажувались після концертів, які присвячували одне одному, Рафаель, сп’янілий від захвату і вдячності, завжди закінчував свій вечір виконанням хоралу Йоганна-Себастьяна Баха «Хай радість завжди буде з нами!». Для нього це була не тільки данина поваги найвидатнішому композиторові всіх часів, а й палка молитва до Бога, щоб він боронив їхнє чисте й високе єднання. Звуки, що народжувалися під його пальцями, переливалися дзвіночками небесного сміху, божественною радістю, що лунала як благословення Господа його Творінню.

Та лиха доля захотіла випробувати їхнє таке безтурботне щастя. У Рафаеля був товариш, теж випускник консерваторії, який підробляв, акомпануючи одному шансоньє в нічному кабаре. Скрипаль за фахом, він вважав ганьбою бренькати акорди на старому роялі між ідіотськими куплетами, які з авансцени викрикував шансоньє. І ось цей Анрі Дурйо[3], їдучи до провінції на свої перші гастролі, попросив Рафаеля підмінити його протягом місяця, щоб не втратити цінного підробітку.

Рафаель не відразу погодився. Йому було тоскно на саму думку про те, що доведеться стовбичити дві години в темному й погано провітрюваному приміщенні й слухати там дурниці, ходити туди щовечора і, крім того, торкатися до інструмента в тих бридких умовах. Гонорар, який тільки за один вечір був вартий дванадцяти приватних уроків, не здавався йому достатньою компенсацією за це блюзнірське випробування.

Він уже хотів відмовитися, коли, на його превеликий подив, Бенедикта попросила його поміркувати. Вони вже давно були заручені. Про вундеркінда Рафаеля вже забули, й ніхто не знав, скільки доведеться чекати, поки справжня слава увінчає