Ангели на сходах неба: Народні повір'я та забобони [Павло Чубинський] (fb2) читать онлайн

Павло Чубинський
АНГЕЛИ НА СХОДАХ НЕБА Народні повір'я та забобони

ЩО НАШІ ПРЕДКИ ДУМАЛИ ПРО НЕБО

Небо — то здоровенне покривало, але хтозна, з чого воно зроблене…

Небо — у вигляді площини, кольору ясно-фіолетового, прозоре, але настільки тверде, що може вдержати всіх небожителів.

Небо складається із якоїсь ніжної речовини. Туди, де небо сходиться з землею, ніхто ще не доходив.

Небо уявляють планетою, схожою на землю: кольору воно ясно-світлого, вогненного. Небо створив Бог для мешкання свого разом з ангелами. Поміж небом і землею начебто якась завіса, хмара, що створені Богом для того, щоб собою затуляти нас від неба: інакше воно б спалило всіх, хто в на землі, і навіть саму землю.

Небо — сипій дах в захмарному просторі.

Небо спирається на землю при кінці світу і там баби кладуть прачі на небо. Крім видимого неба є ще інше, що називається Імперійським. Воно прикривається видимим небом, ніби склом. За народним розумінням, на Імперійському небі перебуває сам Бог, а на видимому — ангели і всі святі. Кажуть, що є такі щасливці, котрі бачили, як уночі розкривається видиме небо, відкриваючи Імперїйське — таке ясне, мов сонце.

Це, що ми бачимо пад собою сипе, то це ще не небо, а це обо-локи; а те, що ходить під оболоками, то хмари, хмара така густа, як холодець; вона часом падає на землю, нею добре кабанів загодовувати, щоб гладкі були; а коли б людина її з'їла, то зробилася б черевата.

Синіх оболоків є аж сім, а восьме вже й справді небо, де сидить Бог на золотому кріслі і янголи літають. Справжнє небо не синє, а червоне.

Небо слугує оселею чистих духів.

Небо — це надхмарний, невідомих розмірів простір такого кольору і ясності, що очі людські не могли б витерпіти, і тому воно затулено від очей людських хмарами: коли гримить грім і небо покажеться через розірвані хмари, на нього не можна дивитися — так воно блищить.

ЩО НАШІ ПРЕДКИ ДУМАЛИ ПРО СОНЦЕ

Про сонце думки розходяться: одні називають його оком Божим і таким чином пояснюють всевидющість Бога, а інші бачать у ньому світило, що складається з вогню.

Сонце влаштовано Богом так, що воно ходить небом і освітлює нашу землю. Сонце — цар неба, що освітлює і зігріває землю вдень, а вночі ховається за землю, обходить її й на ранок з'являється на схід. Сонце втілюється у вигляді живої істоти, однак невідомої форми. Родину сонця складають місяць і зірки.

Сонце — то відблиск лиця Божого, через те воно таке яскраве;

призначення його — освітлювати землю й давати їй плодючість.

Сонце — це отвір, вроблений з хмар, через які ми бачимо частину неба.

Сонце на хмарах ходить. Сонце втілюється в образі жінки. Створено воно Богом для освітлення і непорушно стоїть у повітрі над хмарами, над святим містом Єрусалимом. Вночі земля обертається і затуляє сонце.

Сонечко в полудень не йде небом, а трохи спочиває; під вечір йде зовсім аа спочинок, вночі спить і раненько встає. На сході перше жила дуже гарна панна, і тільки-но сходить сонечко, то вона його вимиває, втирає гарненько, через те сонечко колись буде іще ліпше, як нині.

Сонце — то велике коло або колесо. Коли воно йде небом, то у нас в цей час буває день, коли ж воно опускається вниз, то його можна дістати рукою. Нарешті воно ховається за гору, і тоді в нас настав аіч, а в інших людей, що живуть під землею, — день. Потім сонце знов являється до нас, проте вийти звідти своєю силою воно не може, а викочують його чорти, котрих воно своїм жаром за кожцим виходом спалює хтозна-скільки.

За народним розумінням сонце — то велетенська іскра, але як вона тримається і чим світить — народ не знає. Приписують усе волі Божій, чоча всі певні того, що воно мешкає в морях і звідти сходить.

Сонце називахоть великим світилом дня.

Сонце — то вогняна куля, що крутиться навкруг землі. В багатьох випадках сонце слугує для народу показником погоди. Скажімо: коли сонце заходить світло й оточене жовтими хмарами — буде негода; червонуватий захід сонця взимку передбачає мороз і сніг; якщо при сході сонця верхня його частина оточена хмарами, цього ж дня неодмінно буде дощ; сонце при сході червоне і без променів — вірна ознака вітряної погоди.

ЩО НАШІ ПРЕДКИ ДУМАЛИ ПРО МІСЯЦЬ

Місяць вважається оком Божим і завбільшки він такий же, як і сонце, тобто аніскілечки не більший за заднє колесо у возі.

Місяць так влаштований Богом, що може рухатися небом. Призначення його — освітлювати нашу землю вночі.

Коли подивитися на місяць через особливу хустину, що має таємну силу, то Каїн і Авель бачаться дуже чітко.

Місяць мав великий вплив на людей, тварин і рослин, він — як иан у свокму володінні: що хоче, те й чинить протягом чотирьох тижнів. Через ге народ і молиться кожному молодому місяцеві. Якщо місяць буває червоний — на війну, синій — на недуги і мор людей, а якщо ясний — то буде здоров'я і великий урожай. Місяць — це круглий отвір у небо.

Як місяць маленький, то і маленька злість Каїна на Авеля; як більший, то і злість робиться більша; як повний, то значить, що Каїн Авеля вже забив і вже видно, як він держить його на вилах.

Місяць — брат сонця, куля, що світиться і освітлює землю вночі, а плями на місяці — то Каїн тримає Авеля на вилах.

Місяць — світло, котре поставлене ближче до землі, щоб краще освітлювати її вночі.

Місяць — менший брат сонця, в загадці він зветься — золота діжа. Доввдять, що місяць — то небесний камінь.

Називають місяць нічником.

Насіння рослин не сіють при молодому місяці, бо будуть довго цвісти і не принесуть плодів. Лікарські рослини і коріння їхні, навпаки, визнаються цілющими, коли вони зібрані при молодому місяці.

Народжений місяць називається молодик або новак, в повному вигляді — підповня, згодом — повня, а при смерті — старий.

Місяць уповні за народним повір'ям мав цілющі властивості. З появою молодого місяця народ йому кланяється і проказує молитви. А через два тижні місяць вважають підновнею.

За те, що на місяці зображено вбивство Каїном Авеля, Бог судив йому щомісяця народжуватися, рости й умирати. Після своєї смерті місяць спускається в пекло, перетоплюється там, очищається і знов народжується. Через те ото й буває молодик, півповнк, повня і старий місяць.

ЩО НАШІ ПРЕДКИ ДУМАЛИ ПРО ЗМІНУ ДНЯ І НОЧІ ТА ПІР РОКУ

Зміну дня і ночі пояснюють так: сонце на заході сідає в море, що оточує землю, як яєчний білок оточує жовток. Під землею ж міститься інший світ, сонце його освітлює і робить там день, а у нас віч. Коли ж сонце підходить до сходу, то, за Божим велінням, підіймають його тисячі чортів (шатанів), окрім того сонце геть їх обсмалює, через те вони купаються в річці, ледь живі й розмахуючи руками, поки пропадають; а з тієї тисячі крапель, що пострушували з себе чорти, знов народжується тисяча чортів, котрі так само підіймають сонце, знов обсмалюються, купаються, народжуються і т. їн. Тож необачно чинять ті люди, що, вмиваючись, струшують руками, бо скільки впаде крапель, стільки народиться чортів. Сонце постійного помешкання не має: воно тільки й робить своє щодобове коло.

Зміна дня і ночі пояснюється відсутністю сонця, що, ховаючись під землю, купається там в морі, а потім, за допомогою двох якихось невідомих істот, знов з'являється на небі з протилежного боку.

Зміна дня і ночі пояснюється лише сходом і заходом сонця, котре вночі від заходу на схід проходить під землею в незрозумілому для народу просторі, наповненому вогнем і водою.

Сонце заходить за гори, і як у нас день, то за горами ніч, а як у нас ніч. то там уже день.

Зміну пір року пояснюють поступовим відходом і наближенням сонця.

Літо і зима уявлюються живими істотами: літо — як юна дівчина, а зима — стара баба з величезними зубами і кістлявими пальцями. Дівчина-літо дуже щедра і багата, а баба-зима вкрай скупа й бідна. Є повір'я, що на Стрітення вони зустрічаються і ведуть між собою таку мову:

— Чого ти йдеш з тієї сторони і що ти доброго там зробила? — питає дівчина-літо.

— Нічого мені вже там бути, — відповідає зима, — все, що було, я з'їла, спорожнила всі комори, клуні й склади, і тепер, певно, не скоро все це поповниться.

— Жаль мені тих людей, — каже дівчина-літо, — треба до них спішити, всім, чим зможу, я їх обдарую.

А то ще є повір'я: йде літо проти зими і несе квіточку таку гарну-гарну, а зима несе горщик льоду. Літо як тільки показало свою

квіточку, так лід той вмить і розтав. А на зиму — вже йде лама проти літа в кожусі та в червоних чоботях, в шапці та рукавицях: як показала свій лід, так тая квітка вмить і обсипалася.

Літо — то образ скромної дівчини, прибраної всякими ніжними рослинами, а зима — жінка буйна, з головою завбільшки з бочку, а губи — як відра. Другого лютого вони зустрічаються і між ними відбувається боротьба. Якщо перемагає літо, то відразу ж тепліє, а якщо перемагає зима, то й далі триває холод.

ЩО НАШІ ПРЕДКИ ДУМАЛИ ПРО ЗАТЕМНЕННЯ СОНЦЯ Й МІСЯЦЯ

Затемнення сонця й місяця за народним поняттям відбувається через те, що сонце й місяць, прослуживши певний час, міняються. Отоді-то вони, зіткнувшись, можуть впасти на землю і вчинити кінець світу. Тому затемнення нагонить на людей стільки жаху, що кожне зі сльозами заходжується молитися богові, прохаючи відпущення гріхів, і запалює перед іконами страсні свічки.

При затемненні сонця, місяць вчиняє з сонцем бійку.

Затемнення сонця відбувається тому, що «його хочуть крилаті вовкулаки з'їсти».

Затемнення сонця й місяця народ розуміє так і сяк: через те, що світила ці затуляються від нас нашими гріхами; або ж — уособлюючи в сонці й місяці чоловіка та жінку, твердять, що вони затуляють очі руками, щоб не бачити наших гріхів. Тож-то затемнення місяця найчастіше буває вночі, бо вночі ми здебільшого й грішимо.

ЩО НАШІ ПРЕДКИ ДУМАЛИ ПРО ЗІРКИ

Зірки — це ангели, що сидять на сходинках неба із запаленими свічками в руках.

Зірки — це душі тих померлих людей, котрі прожили праведне жаття на землі.

Зірки — грішні душі, котрих Бог поставив на небі «спокутувати гріхи свої»; душі менш грішні світять ясніше, більш грішні — набагато блідіші.

Зірки влаштовані „Богом для освітлення нашої землі, і влаштовані вони так, що вільно переходять з одного місця в друге.

Зірки — душі людей, скільки на небі зірок, — стільки на землі людей.

Зірки — то палаючі свічі. Як тільки хто народжується, Бог в той же час запалює свічу і ставить її на хмарах. Коли людина живе на землі пе ганебно, то і його зірка, або як мовить народ, «його свічка», горить ясним, чистим світлом, і навпаки: якщо людина живе безладно, то і його зірка горить слабким, блідим світлом.

Сузір'я мають такі назви: віз, квочка, чепіга, косарі, дівка воду несе, пасіка, хрест, світова і вечірня зірниці. Народ уособлює сузір'я в образі хлопчиків, котрі невтомно прислуговують сонцеві та місяцю.

Зірки — то діти сонця, нерозривно зв'язані з людиною. З народженням дитини з'являється й нова зірка, котра все життя має вплив на його долю. Кажуть: така моя планида. Цебто — доля.

Сузір'я отримують свої назви від форми, котру утворюють своїм розміщенням. Одна велика зірка, оточена меншими, зветься «квочкою»; «возом» називаються зірки, що своїм розміщенням нагадують віз…

Кажуть: котра ясна зірка, то та душа правдива, а котра зірка темна, то та душа грішна. Зірки робляться з праведних душок, з дітей, що помирають малими, та зі старих людей. Зірки — то праведні душі, що яскраво світять на цілий світ. Зірка, що горить ясно, означає довге життя для тієї людини.

ЩО НАШІ ПРЕДКИ ДУМАЛИ ПРО ЧУМАЦЬКИЙ ШЛЯХ

Чумацький шлях — то дорога, що перетинається посередині, одна половина веде в пекло, а друга — в рай.

На Чумацький шлях дивляться як на дорогу, що веде душі померлих людей на небо.

Чумацький шлях називають дорогою, котра проведена по небу і слугує для того, щоб вказувати птахам шлях у вирій.

Чумацький шлях — це дорога в Єрусалим. Хто надумає туди йти і візьме для себе за путівник Чумацький шлях, той ніколи не зіб'ється з дороги. Дорогою до Єрусалиму є річка Дунай, про яку кажуть: «Пішов на Дунай, та й додому не думай». На цій річці в полотняні мости, котрі відгукуються, коли хто хоче переїхати. Ці мости дуже довгі: кожен із п'ять верств.

Чумацький шлях — дорога Божої Матері в Єрусалим.

Чумацький шлях — Божа дорога, якою ходить сам Бог і святий Ілля їздить на колісниці, котру везуть вогняні коні.

Чумацький шлях — дорога, по якій праведні душі померлих мандрують в рай.

Чумацький шлях — дорога в Єрусалим. Вірять, що далі Єрусалиму Чумацького шляху немає.

Чумацький шлях — дорога, що означає: скільки на цій дорозі зірок, стільки повинно родитися людей.

ЩО НАШІ ПРЕДКИ ДУМАЛИ ПРО ПАДУЧІ ЗІРКИ

Падучі зірки — то нехрещені діти. Падаючи — кричать «кшту» (хреста). Побачивши падучу зірку, кожен повинен над нею перехреститися й дати ім'я жіноче або чоловіче: жінка дає жіноче ім'я, чоловік — чоловічо.

Падучі зірки — жарини, котрими диявол, крадучи їх з неба, збільшує страждання тих, хто підпав під його владу і перебуває в пеклі.

Поняття про падучі зірки дуже різні: одні кажуть, що це ангели прогонять з неба злих духів, другі — що зірки падають під час жіночих пологів, і треті — що коли хтось помирає, то й зірка його падає, бо кожна людина має свою зірку, яка зі смертю її гасне.

Народ бачить в падучих зірках свічі злих духів. Річ у тім, що диявол, хоч би там що, воліє поміж зірками, цими свічками Божими, поставити й свою свічку. Апгел, обдивляючись свічки, враз бачить, що є й дияволова свічка, котру він негайно ж і скидає з неба на землю.

Падучі зірки — це чорти, що хочуть прийняти подобу добрих ангелів. Вони обертаються на зірки, беруться на небо «світити мирові», тоді ангели гуртом валяють їх з неба. Вони падають на землю і розливаються смолою. Коли на те місце ступне людина, то занедужає на сухоти, від яких уже немає рятунку. А щоб відвернути від себе це зло, хто побачить падучу зірку, повинен казати слово «амінь» доти, доки не погасне зірка. Це означає, що вона на стільки сажнів ввійде в землю, скільки разів сказано «амінь», і місце буде безпечним. Вірять також, що померлі перетворюються на падучу зірку або змія, і вночі летять до того дому, де лишили дружину чи дітей.

А то, що падають зірки, до то нечиста сила хоче вхопити душу, а душа втікає. Як доведеться побачити, що летить зірка, слід сказати дванадцять разів «амінь, розсипся», то нечиста сила й розсиплеться. Частенько вони падають на землю, але де вже впаде, вбий його сила Божа, то там погано хату ставити — там уже живе в і н…

Відьми крадуть падучі зірки, щоб ними «робити чари: на чий двір упаде зоря, там буде покійник — помре дитина».

По смерті людини, зірка її надає назустріч душі, котра відходить, для того, щоб її прийняти. Той, хто помітив падучу зірку, тричі хреститься і каже тричі «амінь».

Падучі зірки — свічі, що запалив чорт, а Бог скинув палкою з неба.

Є не лише падучі зірки, а й падуче каміння. Не просто каміння, а й велетенські скелі.

ЩО НАШІ ПРЕДКИ ДУМАЛИ ПРО КОМЕТИ, СТОВПИ ТА КОЛА

Що таке комета — не можна вирішити, відомо лишень, що поява її на небі віщує якесь лихо: війну, мор, голод і т. ін. «Мітла» — найстрашніша відьма. Вона ходить небом з дійницею в руках і править всіма відьмами, що живуть на землі.

Комети з'являються на небі за велінням Бога і спонукають людей до каяття; якщо комета червоного кольору, то буде війна, якщо бліда — буде мор. Комети — це також зірки, відмінність лише в тому, що ці зірки завжди з хвостом.

Народ вірить, що комета може запалити землю, перевернути земну кулю і, впавши, зовсім її покрити.

Комета називається — віха, мітла. Як тільки явиться на небі мітла, то буде воєнне врем'я.

Стовпи, кола й хрести, що з'являються біля сонця й місяця, бувають двох кольорів: червоні й сині, червоні попереджують про війну, а сині — про мор людей.

Кола біля місяця передбачають: взимку — хуртовину, а влітку — негоду. Кола ж навкруг сонця й стовпи біля нього й місяця передбачають вітер за будь-якої пори року.

Як бувають стовпи навкруг сонця в травні місяці, то буде засуха; як взимку, то будуть люті морози; а як хрест на небі, то буде якась-то оказія, новина.

ЩО НАШІ ПРЕДКИ ДУМАЛИ ПРО ХМАРИ

Хмари — бісова свайба. Кажуть: «бачиш, які чорні хмари? Видно, біс жениться».

Хмари і тучі уявляються народові у вигляді драглистої речовини, що тримається в повітрі і женеться вітром з місця на місце навкруг всієї землі.

Туча — це величезна кількість води річкової та морської, що падає на землю у вигляді дощу.

Хмари беруться із землі, а більше із води.

Тучі робляться з диму, що зібрався під небесами.

Хмари не що інше як дим, що підійнявся на певну висоту і там загус. Чорти збирають тучі по маленькому шматочку і зносять їх до куші і таким чином робиться велетенська хмара.

Тучі дощові, снігові і градові взагалі визнаються явищами природними, котрі посилає Бог; та бувають ще тучі градові, котрими керують відьми. Щоб розвіяти такі тучі, жінки викидають з хаі надвір кочергу, лопату і помело, думаючи вгодити сердитій відьмі.

Тучу народ уявляє собі чимось застиглим, як ото риб'ячий холодець: коли на неї гріє сонце, то вона розтає, і тоді йде дощ. Дехто каже, що сам бачив «хмару», як вона кусками падала з неба, така, як драглі». її споживають як ліки від лихоманки і кажуть, що «вона дуже помошна».

ЩО НАШІ ПРЕДКИ ДУМАЛИ ПРО ЗЕМЛЮ

Земля уявляється у вигляді жовтка в яйці, а вода навкруг землі — ніби білок, що оточує жовток. Кінця землі немає, бо вова кругла. Земля з небом не сходиться, бо оточена водою. На краю землі є всякі моря, а саме: солоне, синє, червоне й чорне. Із цих морів пити води не можна. Земля міститься на воді, а інші кажуть, що на рибі, котра не рухається. Риба тримається зубами за свій хвіст. Коли вона випустить хвіст із зубів, тоді буває землетрус. На краю землі міститься «америк», тобто Америка, де люди такі багаті, що сріблом та золотом криють дахи своїх будинків.

Народ глибоко поважає землю і називає її матір'ю: «земля — мати наша», бо вона годує собою людей і тварин. Тому при поклонах цілують землю.

Землю не можна бити, як не можна бити матері. Посеред землі є «пупиць» або така дірка, з якої витікає вода й розходиться по землі жилами; кожен колодязь, ріки й моря через сім років знов повертаються в цей «пупиць».

Земля плеската, як корж, і плаває по воді, кінець землі десь за морями; там земля з'єднується з небом. Землю тримає велика риба: кожні сім років риба то опускається, то підіймається, тому бувають роки мокрі й сухі.

Землею клянуться як чимось святим. Клятва та найстрашніша, при ній цілують землю. Землю тримає кит-риба.

Край землі там, де сонце, сідаючи все нижче й нижче, палить так немилосердно, що там люди ніби обпалені. Там буває вічне літо: ні хлібні рослини, ні плодові дерева там не ростуть і люди споживають саму рибу, котру збирають на березі моря вже варену, після того, як море перестане «грати».

Земля сходиться з небом дуже далеко, і до того місця ніхто не може дійти. Під землею міститься вода. Земля стоїть на рибі; як риба стрепенеться, то й земля затруситься.

Земля сходиться з небом на кінці світа й там баби, перучи, кладуть прачі на небо.

Під землею так само живуть люди, під тими людьми ще живуть люди: одне слово, площин, схожих на нашу, під нами безліч.

Є така сварка: «Щоб тебе свята земля не прийняла*.

В надрах землі є пекло, де чорти мучать душі грішників.

Земля всередині наповнена жилами, як людське тіло. Цими жилами нагору йде вода.

В надрах землі є люди, котрі нас, тих, що живуть на землі, мають за богів. Надра землі складають другий світ.

В середині землі — непогасимий вогонь: в сім разів лютіший від нашого.

ЩО НАШІ ПРЕДКИ ДУМАЛИ ПРО ВОДУ

Те, що висихають ріки і зникає вода, народ пояснює карою Божою. Повага до води висловлюється тим, що у воду не можна плювати і мочитися.

В ніч на Богоявлення вода робиться вином на певний час.

Вода береться із землі. Ввагкається гріхом плювати в воду і казати погані слова.

Вода — символ здоров'я: вживається в заклинаннях і намовах.

Є такі назви води: «Святовечірня, Йорданська». Ті, хто цієї вода набрали, нікому її не дадуть.

Свячена вода вживається як ліки при всіх недугах. Така вода набпраєтьв-я в річці або колодязі в свято Богоявлення. Тримають її майже в кожній хаті.

Воду вважають цілющою у великий четвер.

Цілющими водами, окрім свяченої, є «непочата вода» і «Олена». Непочата вода — це та, що набирається першою щоранку. «Єленою» називається вода від імені тієї жінки, що її винайшла. Та щоб ці води були цілющі, треба набирати їх якомога раніше, так, щоб зачерпнути першим; для того, щоб мати воду «Єлена», треба йти по воду не ївши і дорогою туди й назад не зронити ні слова. Води ці вживають як ліки. Неодмінно треба знати примовки, приміром, як уживають воду «Єлена», то кажуть:

— Водо Єлено! Очищаєш луги й береги, очисть мене від всього злого: болісті і слабості.

Непочата вода, набрана до схід-сонця, дуже добра для купання дітей, а ще краще, коли вона з трьох криниць.

ЩО НАШІ ПРЕДКИ ДУМАЛИ ПРО ВОГОНЬ

Перший вогонь, за народним поняттям, винайшли чорти.

Вогонь визнають святим, уособлюють в образі мстивої людини.

Кожна господиня повинна бути з вогнем дуже обережною і поважати ного: повинна замітати його чистим віником, хрестити його, ставити при ньому горщик з водою й поліно, щоб він мав що їсти й пити. Про вогонь кажуть так: «Ми шануємо вогонь як Бога; від наш дорогий гість. Він як розгнівається й візьме, то другому вже того не дасть».

На вогонь не можна плювати: хто плюватиме, той буде на тому світі лизати розпечену сковороду.

Звідки взявся перший вогонь — не знають. Вважають гріхом казати на вогонь щось непристойне.

Вогонь виник з каміння. Його шанують ангели. Вогонь — це ангел.

Вогонь вигадав диявол в той час, коли він, після вигнання з неба, спересердя хотів закурити трубку і, не маючи вогню, сказав кілька особливих слів, і трубка закурилася.

ЩО НАШІ ПРЕДКИ ДУМАЛИ ПРО ВОГНИКИ

Вогники, що з'являються на могилах покійників, означають, що над праведною душею світять ангели.

Вогники на кладовищах, болотах і могилах показують здалеку місця, де закопані скарби.

Вогники на кладовищах — душі, що повиходили. Вони запалюють ті свічі, що несли люди на похоронах.

Вогні, помічені на кладовищах і болотах, визнаються вогнями незвичайними. Вогонь на кладовищі — частина вогню пекельного. Він горить на могилі лише великого грішника, котрого Бог наказує пеклом до страшного суду. Вогонь на болотах — не що інше, як дпявол, котрий заманює туди недосвідчених проїжджих і перехожих людей.

Про вогники на кладовищах, болотах і т. ін. кажуть, що то чорт просушує запиті в землю скарби.

ЩО НАШІ ПРЕДКИ ДУМАЛИ ПРО ГРІМ ТА БЛИСКАВКУ

Грім виникає від дрижання скель. Коли Бог надумає послати на землю дощ із громом, то звелить святим Юрію, Іллі та Михайлові хитати скелі, від чого й виходить грім.

Друге повір'я таке: диявол каже Богові:

— Я сховаюся так, що ти мене не уб'єш.

— Ні, уб'ю, — відповідає Бог.

— Я сховаюся під людину.

— А я уб'ю й людину, і за те дам їй царство небесне.

Далі диявол перелічує всі предмети, під які можна сховатися, забув згадати лише про ліщину. І ось народ вірить, що врятуватися від громової стріли можна тільки під горіховим деревом — під ліщиною.

Блискавка, за народним поняттям, показується людям самим Богом для того, щоб вони завжди пам'ятали, що на небі є Бог.

Грім виникає від того, що святий Михаїл переслідує дияволів, котрі ховаються в будинки, церкви і живі істоти. Михаїл, де їх забачить, то й пускає в них перунову стрілу (від слова Перун), і все, разом з дияволами, знищує вогнем.

Пожежу, що виникла від грози, можна загасити лише козячим молоком, до того ж, як тільки зачне горіти, хтось повинен роздягнутися догола й оббігти навкруг палаючої будівлі тричі.

Грім і блискавка влаштовані Богом для знищення чортів. Громом і блискавкою правують святі Михаїл та Ілля.

Громом і блискавкою завідують ангели, вони намагаються бити чортів. Під час грози не можна їсти і взагалі відкривати рота, щоб не дати туди залізти чортові, за котрим постійно літає блискавка.

Чорти зносять хмари до купи, як знесуть багацько, то качають в вали, від того дуже гуде небом; для спокою Бог посилає святого Іллю з вогняною палицею: як святий Ілля змахне палицею — то блисне, як ударить по чортові — то гримне.

Грім — то рухається небом колісниця святого Іллі, а блискавка — то іскри з-під копит коней, що везуть ту колісницю.

Пожея;у від грози гасити пе можна, бо її вчинила сила Божа, і усі спроби припинити таку пожежу були б даремні й богопро-гивні.

Під час грози не можна стояти під дубом чи вербою, бо чорт мав своє пристанище там. Коли грім ударить в дерево і запалить його, то значить чорт вбитий і обернувся на смолу, котру, бувало, й знаходили під деревом.

Як трапиться, що блискавка запалить якусь будівлю, то кажуть: «Перуном спалило». Ще: «Як гримить, до то Ілля їздить небом, а блискає, до то Гавриїл квіткою махає. Шкло як роблять, до розпалюють тим вогнем, що від блискавиці загориться».

Блискавка — це справжнє небо, котре Бог показує в мить свого гніву. Коли б на землю впала хоч маленька частинка цього неба, то спалила б усю землю. Запевняють, що це небо відкриється перед страшним судом.

Кажуть: «Та верба, що на вербній неділі возьмеш, то за Богами або аа сволоками щоб стреміла, — то грім не вдарить».

Як висить під лампою писанка порожня, то треба, щоб в ній була пшениця, щоб диявол не заховався від грому. Як вперше грім почуєш весною, треба спиною притулитися до стіни або до тину, щоб спина не боліла. Не годиться співати, як грім гримить, бо як хто співає, то він чорта веселить, то грім за те убиває людину; чоловік співав, а чорт коло нього, то грім хоче чорта убить, а чорт нід чоловіка ховається, от грім ї вбиває чоловіка.

За силою грому передбачають урожай. Коли гримить на півдні і з боку лісу, то буде гарний урожай. Так само — коли і зі сходу. Коли гримить навесні передчасно — буде урожай. Удари грому на заході передбачають неврожай і епідемію. Грім в березні місяці — ознаки урожаю на озиму пшеницю.

ЩО НАШІ ПРЕДКИ ДУМАЛИ ПРО ВЕСЕЛКУ (РАЙДУГУ)

Веселка — шлях, по котрому ангели сходять з неба, для набирання дощу.

Веселка — це зігнута труба, що своїми краями всмоктує воду а морів, річок, озер і виливає їх у хмари. Вона всмоктує з водою і все, що попадає в неї, тобто каміння, жаб, хробаків, риб, тому часто із хмар падають або каміння, жаби, хробаки, або щось інше. Малеча, побачивши веселку, каже: «Тікайте, а то втягне вас дуга».

Райдуга уявляється народові такою, що п'є воду з колодязя чи ставка. Ту воду вона, сховавшися, розливає по хмарах, а звідти вже вода виливається дощем. Райдугу народ називає ще веселкою, бо від її сонячних променів прояснюється (робиться веселим) небокрай, котрий доти був затулений хмарами і нагонив смуток.

ЩО НАШІ ПРЕДКИ ДУМАЛИ ПРО ГРАД

Град вважається карою Божою за гріхи. Щоб він обминув чи припинився, то викидають надвір кочерги й лопати, кладуть їх навхрест.

Кажуть, що в хмарах утворюється лід, як ото на річках і ставках, і замерзає товсто — в людський ріст; цей лід чорт рубає і кидає па землю.

Град показує силу Божу: що і влітку може падати лід.

Град випускається відьмаками з колодязів.

ЩО НАШІ ПРЕДКИ ДУМАЛИ ПРО СНІГ

Снігу на небі запас великий, а на землю його скидають ангели лопатами. Ангели прочищають на небі дорогу.

Сніг збирають шатани, цебто чорти. Він виходить із землі й води у вигляді пари і в хмарах наростав. Зібравши трохи снігу, сатана святкує своє весілля і розсипає сніг, через що бувають сильні хуртовини.

Сніг — пара, що виходить з димом з димарів і замврзає в повітрі.

Сніг готується на небі і сиплють його на землю святі. Можна чути від людей безсніжної зими таке: «Не зогниє ж на небі той сніг, впаде-таки колись».

Десь в невідомому далекому краю є дуже високі снігові й льодяні гори, поминаючи які хмари захоплюють з собою частки снігу й льоду, що потім і розсипаються по землі.

ЩО НАШІ ПРЕДКИ ДУМАЛИ ПРО МОРОЗ

Мороз, що буває у квітні і травні та ранньої осені, приписують відьмі; морози зимові — природі.

Є народна казка про сонце, місяць, вітер і мороз, де всі четверо — як люди.

Мороз буває по волі Божій.

Мороз — через те, що сонце йде від нас, а отже — мало гріє.

Мороз — у вигляді сивого, лисого старця, вбраного в снігову одежу і в льодяні чоботи.

Мороз — сердитий чоловік, у нього великі червоні губи і такий самий ніс. Він — родич сонця й вітра, але могутніший за них.

Мороз — дуже старий чоловік, він як дихне помалу, то й мороз не великий, а як дихне дуже, то тоді й мороз робиться здоровий,

Як хочеш щоб пересівся мороз, то треба налічити дванадцять лисих: «Михайло — лисий, — пересядься мороз», і так після кожного.

Мороз — старий, геть обмерзлий бурульками. Якщо з морозом східний вітер, то так триватиме ще довго.

ЩО НАШІ ПРЕДКИ ДУМАЛИ ПРО ІНЕЙ

Іней утворюється з пари, що падає з хмар. Він наростає на деревах. Якщо він наростає у вигляді «остюків», то буде врожай на ячмінь; якщо наростає шишками, то буде врожай гречки; якщо наростає квітами — врожай на фрукти. В котрий день тижня наросте іней, в такий день навесні неодмінно треба сіяти щось із ярини, а особливо гречку.

Якщо напередодні Різдва буває іней, то наступного року буде багатий урожай ранньої гречки.

ЩО НАШІ ПРЕДКИ ДУМАЛИ ПРО ВІТЕР

Вітер — це така людина: бігає собі по білому світу й моргав одним вусом. Коди б він моргнув двома вусами, то знялася б така буря, що вмить перевернула б догори дном цілий всесвіт.

Причину появи вітру приписують якимось чотирьом таємничим істотам, що дмуть з чотирьох кінців землі за розпорядженням головного «вітродмуха».

Вітер, очевидно, виходить з моря, але що він таке — хтозна.

Під час сильного вітру кажуть: «Оце розпустив пащу». Дехто ж називає вітер злим духом і тому, бажаючи, щоб повіяв вітер, як правило, свищуть, прикликаючи його як диявола.

Вітер наносить хмари з моря. Він народжується від дмухання ангелів, що стоять в різних кінцях землі над морем. Вітер з півночі наносить сюди холод, сніг і, зрештою, зиму.

Вітер схожий на зиму, але прикутий велетенськими ланцюгами за руки й ноги до кам'яної стіни. Рвучкий вітер — спроба зірватися з ланцюга й розірвати кайдани. Він — чорт, і через те люди, боячись його образити, відгукуються про нього з певагою. Слабкий, приємний вітерець — подув Бога.

Вітер — це дідуган, дуже сердитий, котрий живе десь далеко за морями. Сильні вітри — на дощ. Змінний вітер — ознака бурі, що наближається.

ЩО НАШІ ПРЕДКИ ДУМАЛИ ПРО ВИХОР

Вихор створює сатана, він незнайомий з людиною-вітром. Сатана створює вихор під час свого весілля. Забачивши вихор, народ хреститься, промовляючи: «Щезни, сатано», і вихор стихає.

Вихор — то диявол, через те кожен, кого застав сильний вітер, сідає додолу й хреститься, щоб прогнати від себе диявола. Вірять, що коли вихор підвіє людину, то їй загрожує неминуча недуга, від якої може врятувати лише йорданська вода.

Вихор — чорт, що кудись мчить, при його наближенні треба впасти на коліна й прочитати молитву.

Вихор найчастіше буває під час грози — то чорти тікають від удару громової стріли.

Вихор — чорт. їхав чумак, та, їдучи, полуднував і ніж у руці держав; а поперед нього схопився вихор — крутиться та й крутиться, так що не можна вже далі і їхати. Чумак терпів, терпів, та й не витерпів: розгнівався й кинув у нього ножа. Пил на дорозі осів, лежить тільки зарубаний чорт увесь у крові,— отака є розповідь.

Як вихор крутить, до то йде чортове весілля. Якби кинути сокиру в нього, то була б і кров на сокирі. Як часом вихор набіжить на людину, то треба казати: «На сала», до він і полетить, — він боїться сала.

ЩО НАШІ ПРЕДКИ ДУМАЛИ ПРО ВИРІЙ

Вирій міститься на заході, там є теплі колодязі, де купаються хворі й одужують.

Вирій — тепла сторона, туди відлітають птахи, котрі не можуть переносити зимової температури.

Вирій міститься десь за морями, там, де сонце ходить близько від землі, через те там постійно тепло й туди відлітають птахи.

Коли у нас зима, у вирії — літо, і навпаки. Країна ця має багато теплих" вод і називається «теплична». Вона міститься аж на південному заході.

ЩО НАШІ ПРЕДКИ ДУМАЛИ ПРО ГОРИ, ПРІРВИ І КУРГАНИ

Гори, прірви і кургани виникли від потопу.

Як Бог творив землю, то спершу її варив, а потім разом остудив; бульки, що позбігали від окропу й захололи, стали горами, а поміж ними — долини.

Гори, долини, ліси і кургани Бог зробив для звірини, щоб було їй де ховатися.

Кургани означають місця вбитих в дуже давні часи вояків.

Кургани — могили цих велетнів. Прірви — недобрі місця, що провалилися для того, щоб гарна людина не ступила на них ногою. Ліс — житло тварин, що не можуть вжитися з людиною.

Бездонна прірва — це рів недосяжної глибини, в якому живуть чорти. Все, що тільки туди попадає, пропадає навіки.

ЩО НАШІ ПРЕДКИ ДУМАЛИ ПРО МОРЕ, РІЧКИ, ОЗЕРА І СТАВКИ

Море — це велетенське скопичення води, що не має краю і дуже глибоке. На дні моря багато отворів, Б які просочується вода — робить у підземному світі дощ.

Під морем розуміють воду, що не має дна і не має меж. На чому тримається вода — хтозна.

Річки висихають від посухи на нашій землі, а в підземному світі в той час ідуть сильні дощі. Ріки — це жили землі, по яких тече вода, як у людини кров.

Озера і ставки виникли здебільшого від скоєного на тому місці злочину.

ЩО НАШІ ПРЕДКИ ДУМАЛИ ПРО ТУМАН

Про туман кажуть, що це випари із землі й води.

Туман виходить із землі. Коли туман з'явиться влітку, то буде недуга на людей, коли навесні, то — хвороба на скотину, восени — хороші жнива, взимку — благополуччя.

ЩО НАШІ ПРЕДКИ ДУМАЛИ ПРО РОСУ

Дощ, сніг, град, роса посилаються від самого Бога.

Роса виходить із землі в тім тільки випадку, коли земля волога й досить зігріта. З росою добре в'язати жито, косити, а особливо вона корисна для скошеної гречки: тоді її зерно повніє. Коли в роса, то повинна бути й погода, коли ж немає, то буде дощ.

Роса — сльози святої Варвари, котра вранці ходить полями н плаче.

ЩО НАШІ ПРЕДКИ ДУМАЛИ ПРО ДОЩ

Тихий, рясний, теплий дощ називається манкою Божою.

Якийсь чоловік постійно їздить верхи па коні і, коли він їде через воду, то каже, що це «будяки», і якщо кінь хльобне трохи води й пирхне, то піде невеликий дощ, а якщо більше захопить води і більше почне пирскати, то й дощ буде більший.

Дощ творять ангели завдяки особливо влаштованій великій сіті. На цю сіть ллють ангели воду і, на свій смак, можуть переносити її з одного місця на друге.

Дощ натягується із морів, великих озер і річок веселкою, розноситься нею по хмарах і падає на землю.

Розповідають, що в одному місці не було довго дощу, і тому поміщик велів зібрати всіх жінок і класти їх спиною в воду, притримуючи мотузкою; котра з жінок буде тонути — ту витягати, а котра буде плавати по воді — ту бити, бо вона відьма. Одна з жінок такою й виявилась: коли її стали бити, то пішов такий дощ, що люди, ледве живі, дійшли додому.

Дощу часом немає через те, що відьми знімають зорю і ховають її в льох, у горщик. В такому разі треба чистити криниці і дощ піде.

Дощ, сніг і град мають свої особливі сховки — «склади на край світа», і коли треба пускати дощ, то Бог посилає пророка Іллю разом з глухим ангелом. Вони набирають в хмару дощу і розносять його по світу, а де як почнуть пускати дощ, то кілька днів підряд. Це означав, що коли глухий ангел питав Бога, куди треба пускати дощ, то Бог йому каже: «Іди там, де чорно», а він іде там, де вчора. Бог каже: «Іди туди, де просять», а він іде там, де косять. Бог ка-же; «Іди туди, де ждуть», а він іде, де жнуть. Тому і склалася промовка: «Як почнуть косити, то треба Бога про дощ просити».

Дощ падав а неба і проходить крізь хмари, як крізь решето.

Оглавление

ЩО НАШІ ПРЕДКИ ДУМАЛИ ПРО НЕБО

ЩО НАШІ ПРЕДКИ ДУМАЛИ ПРО СОНЦЕ

ЩО НАШІ ПРЕДКИ ДУМАЛИ ПРО МІСЯЦЬ

ЩО НАШІ ПРЕДКИ ДУМАЛИ ПРО ЗМІНУ ДНЯ І НОЧІ ТА ПІР РОКУ

ЩО НАШІ ПРЕДКИ ДУМАЛИ ПРО ЗАТЕМНЕННЯ СОНЦЯ Й МІСЯЦЯ

ЩО НАШІ ПРЕДКИ ДУМАЛИ ПРО ЗІРКИ

ЩО НАШІ ПРЕДКИ ДУМАЛИ ПРО ЧУМАЦЬКИЙ ШЛЯХ

ЩО НАШІ ПРЕДКИ ДУМАЛИ ПРО ПАДУЧІ ЗІРКИ

ЩО НАШІ ПРЕДКИ ДУМАЛИ ПРО КОМЕТИ, СТОВПИ ТА КОЛА

ЩО НАШІ ПРЕДКИ ДУМАЛИ ПРО ХМАРИ

ЩО НАШІ ПРЕДКИ ДУМАЛИ ПРО ЗЕМЛЮ

ЩО НАШІ ПРЕДКИ ДУМАЛИ ПРО ВОДУ

ЩО НАШІ ПРЕДКИ ДУМАЛИ ПРО ВОГОНЬ

ЩО НАШІ ПРЕДКИ ДУМАЛИ ПРО ВОГНИКИ

ЩО НАШІ ПРЕДКИ ДУМАЛИ ПРО ГРІМ ТА БЛИСКАВКУ

ЩО НАШІ ПРЕДКИ ДУМАЛИ ПРО ВЕСЕЛКУ (РАЙДУГУ)

ЩО НАШІ ПРЕДКИ ДУМАЛИ ПРО ГРАД

ЩО НАШІ ПРЕДКИ ДУМАЛИ ПРО СНІГ

ЩО НАШІ ПРЕДКИ ДУМАЛИ ПРО МОРОЗ

ЩО НАШІ ПРЕДКИ ДУМАЛИ ПРО ІНЕЙ

ЩО НАШІ ПРЕДКИ ДУМАЛИ ПРО ВІТЕР

ЩО НАШІ ПРЕДКИ ДУМАЛИ ПРО ВИХОР

ЩО НАШІ ПРЕДКИ ДУМАЛИ ПРО ВИРІЙ

ЩО НАШІ ПРЕДКИ ДУМАЛИ ПРО ГОРИ, ПРІРВИ І КУРГАНИ

ЩО НАШІ ПРЕДКИ ДУМАЛИ ПРО МОРЕ, РІЧКИ, ОЗЕРА І СТАВКИ

ЩО НАШІ ПРЕДКИ ДУМАЛИ ПРО ТУМАН

ЩО НАШІ ПРЕДКИ ДУМАЛИ ПРО РОСУ

ЩО НАШІ ПРЕДКИ ДУМАЛИ ПРО ДОЩ