КулЛиб - Классная библиотека!
Всего книг - 385587 томов
Объем библиотеки - 483 Гб.
Всего авторов - 161910
Пользователей - 87232
Загрузка...

Впечатления

argon про Басов: Закон военного счастья (сборник) (Боевая фантастика)

Тяжеловато читается, но желания бросить процесс нет... История одного человека, который человек...как то так...и еще, хорошо что автор не остановился, скажем, на трилогии. Мало про какие произведения такое сказать без лукавства можно

Рейтинг: 0 ( 0 за, 0 против).
Xamat про Яхина: Зулейха открывает глаза (Современная проза)

Прочитал в "бумаге". Очень понравился стиль автора. Несмотря на столь тяжёлую тему, книга читается очень легко, не оторваться...
Детализация в сюжете весьма подробная, но не напрягает. Скорее помогает полнее ощутить ситуацию. Буду знакомится с творчеством Яхиной подробнее.
Рекомендую к прочтению.

Рейтинг: 0 ( 0 за, 0 против).
Гекк про Ясный: Здравствуйте, я Лена Пантелеева! (Альтернативная история)

Букв стало больше, но смысл по прежнему не появился. Бойко написанный туповатый боевичок с потугами автора что-то невнятное поведать граду и миру.

Рейтинг: +1 ( 1 за, 0 против).
DXBCKT про Орлов: Гонщик (Научная Фантастика)

Данную книгу (но в другом варианте издания) я приобрел совершенно случайно и фактически «не имея умысла на это» (придя в магазин с просьбой обменять только что приобретенную вещь, которая как позже выяснилось уже была у меня в другом издании). Продавец любезно предложил мне «стопку книг на выбор», и немного подумав я «вытянул» эту... Автор мне был ранее не знаком, единственно — были какие-то «ассоциации» с А.Орловым (которого я спутал... тот впоследствии оказался «Алексом», а не «Антоном»). Взял книгу фактически только из-за издательства конца 90-х «Перекресток миров» (сейчас специально порой и «не купишь») и «благополучно забыл на полке», до времени... Потом (так же случайно и не читая первой части) в другом магазине (конечно на распрожаже) приобрел вторую часть данной СИ... , так что «когда дошли руки» и появилось время — стал их вычитывать (о результатах чего я собственно здесь и пишу)).

Знаете — очень часто купив книгу, понимаешь что «это совсем не то», уже с первых страниц... И вот ты «честно пытаешься» ее прочесть, попутно сожалея о потраченном времени и деньгах... А бывает совсем наоборот! Начав читать — уже прикидываешь «где-бы достать продолжение»)) Эта книга как-раз из последних!

Сюжет чем-то неуловимо напоминает героиню книги Д.Болтон «Вирус смерти», а так же «попутных миров» Л.М.Буджолд (из СИ «Барраяр»). И хотя к финалу первой части читателя «может несколько наскучить, ворох» постоянных «перемещений туда и обратно» (а так же «суперсила» второго персонажа), тем не менее (лично меня) это не заставило разочароваться «в первоначальном порыве». Фактически в книге действуют 3 основных персонажа: 2 из которых пытаются играть «на стороне добра» (главгероиня и ее неведомый спутник), а вот третий... так отчаянно напоминает «представителя высшей цивилизации» («либерастус сапиенс») что порой все же хочется сказать автору «доколе!»... и продолжить повествование, но уже без этого надоедливого «гуманиста». В общем — прочтение первой части, «плавно перешло», в прочтение второй... Моя субъективная оценка «отлично!»

Рейтинг: 0 ( 0 за, 0 против).
Гекк про Михайловский: Имперский союз: В царствование императора Николая Павловича. Разминка перед боем. Британский вояж (Альтернативная история)

Сотрудники спецслужб России берутся помочь коллегам из прошлого: в Лондон с деликатной миссией отправится группа силовиков для поимки Дэвида Уркварта...

Знаем, знаем! Накурились травы, сняли проститутку, зачем - сами не знали, ведь они педерасты. И заблудились, ища шпиль...

Как много на сайте родственников славных нашенских шпионов, обиделись за родню, минусы ставят...
Вы в следующий раз с ними в Англию поезжайте, будете ледорубом выживших добивать, это скрепно и надежней ядов там всяких...

Рейтинг: +2 ( 4 за, 2 против).
kiyanyn про Цинберг: Седьмая симфония (Детская проза)

Попался фильм "Крик тишины" по этой книге, так что бегом прочел ее.
Не хочется спойлерить и писать, о чем книга/фильм - но это тот редкий случай, когда современное российское кино я смотрел без особого содрогания (разве что при жуткого качества компьютерных съемках (лучше бы обойтись вовсе без них), да моментах, которые современные актеры, особенно дети, сыграть не в состоянии - просто потому, что это нужно не просто представить, а прочувствовать... поколение, у которого при музыке "Священная война" не встают дыбом волосы - им это очень трудно, если вообще возможно..)

Поэтому просто - кто не хочет - смотрите фильм, кто хочет - читайте (а иначе для чего вы оказались в библиотеке?)

P.S. Но как хотелось объединить развязки из фильма и книги в одну...

Рейтинг: +2 ( 2 за, 0 против).
kiyanyn про Юдковски: Гарри Поттер и методы рационального мышления (Главы 1-122) (Фэнтези)

Присоединяюсь к Colourban'у - пожалуй, лучше оригинала :) Хотя к концу уж чересчур круто и неправдоподобно замешано, но в целом ничего.
Согласен с предыдущим рецензентом - да, это отнюдь не детское чтение. А чтоб продраться через все политические перипитии, нужно еще и очень своеобразное мышление. Так что лично я, несмотря на возраст :), просто плюнул на все эти рекурсивно-вложенные решения о том, по какой дороге убегать преступнику (кто не понял, о чем я - ну, и не важно...) и просто получал удовольствие от чтения.

Рейтинг: +4 ( 4 за, 0 против).

Я, мені, мене... (і довкруги). Спогади. Ч. 1 (fb2)

файл не оценён - Я, мені, мене... (і довкруги). Спогади. Ч. 1 2053K (скачать fb2) - Юрій Шевельов

Использовать online-читалку "Книгочей 0.2" (Не работает в Internet Explorer)


Настройки текста:



Проект "Наш Харків" отримав текст від видавництва часопису Березіль через посередництво Оксани Соловей та Мар’яна Коця. Лише для приватного некомерційного використання.


Видавництво часопису "Березіль"

Видавтництво М. П. Коць

Харків - Нью-Йорк, 2001.

наклад 1000

Спогади видатного мовознавця і літературознавця, знаного у світі культурного діяча, лауреата Шевченківської премії Юрія Шереха (Шевельова) містять унікальні свідчення про факти, що зберігаються в пам’яті небагатьох нині сущих, індивідуальне і глибоко осмислене бачення подій, характеристики й оцінки людей, чиї життєві шляхи так чи інакше перетнулися з долею автора спогадів.

Перша частина спогадів «В Україні» висвітлює життя автора від дитинства до Другої світової війни, коли шляхи простелилися до Києва і далі — до західних меж України.

Юрій Шевельов

(Юрій Шерех)

Я, мені, мене ... (і довкруги)

Спогади.

Частина перша. В Україні.

Docendo discimus

(за Л.А. Сенекою)

Коли наближаються терміни й строки, у людини, перед розпадом тієї тимчасової єдности, що дану людину становить, виникає бажання лишити по собі слід. Якщо життя було не творче, плекається ілюзія продовження себе в дітях. Творче життя, що не було простим існуванням, а ставило перед собою якесь завдання, хай ілюзорне, пробує зробити підсумок своєї діяльности, окреслити вагу свого життьового завдання, труднощі в його осягненні, радість здобутку. Людина сідає за писемний стіл, щоб писати, або за друкарську машинку, щоб друкувати. Дарма, що в писанні невірна рука вже виводить літери, що розбігаються або збігаються незалежно від бажання, а в машинці вони пропускаються, переставляються, плутаються. Та як же зникнути без сліду, як не втілити себе в інших, молодших, життєздатних?

Мені такі ілюзії чужі. Життя неповторне і невідтворне. Самооцінки й спогади можуть бути високої щирости й віри, у них ніхто не перевтілиться і в них не повірить. Одні поглянуть на рукопис чи книжку і скажуть, що нема часу й сенсу їх читати. Другі нудьгуючи перегорнуть сторінки, аби прогаяти час. Прийде самовпевнений вісімнадцятилітній молодик, що все знає і понад усім озирає світ, і напише про них статтю або дисертацію, де викриє ницість і забріханість автора, доведе, що його щирість — поза, а поза — щирість. За яких сто років і цього не буде. Мова буде застарілою й неоковирною, нормальний читач уже того не торкатиме, учений фахівець підрахує, скільки разів ужито однієї граматичної форми чи синтаксичної конструкції, не звертаючи уваги на зміст і чуття. А потім уже взагалі ніхто того не братиме до рук і не розумітиме, як сьогодні клинопис Вавилону. Життя не можна зробити безконечним, і людина не перевтілюється духово в іншу людину. Життя не було б життям, якби на нього не чатувала смерть. Є терміни і строки, і їх не перейти.

Моя мати любила повторювати слова Гомера (в російському перекладі Жуковського): «Будет некогда день, и погибнет великая Троя и с нею народ венценосца Приама». Це стосувалося до її дня смерти. Вона не знала тоді, що ним стане 8 грудня 1953 року, але вона знала, що такий день прийде. Вона не була активно творча людина, і вона переливала себе в свою дитину, мене. Але цей ДЕНЬ — чи це буде ніч — прийде і для мене, прийде він, хоч трохи пізніше й поступово для всього, що я робив, зробив і лишив, отже й для того, що тут тепер вистукую на машинці (з переплутаними літерами). Якщо я це все таки пишу, то не тому, щоб себе увічнити, а тому, що поки я живий, я дію. Це такий самий закон життя, як смерть, і так само безглуздий.

Так, цей слід, якщо й переживе творця, то не надовго. Він нікого і нічого не навчить, не переконає, що автор мав рацію, а його супротивники помилялися й кривдили його, що поставлене ним життьове завдання було варте заходу і що він його виконав. Мовляв Шевченко: «Малого сліду не покину... на нашій — на своїй Землі». Я тільки поставив велике З в слові землі. Бо маю тут на увазі не тільки одну країну, а всю нашу несвою планету.

Але є ще одна мотивація для цього писання. Можливість бути щирим. Закон усякого людського суспільства — брехня і цензура на правду. Це може бути формальна цензура, це може бути цензура звичаю й духового стандарту. Кажучи фігурально, в «Правді» не більше правди, ніж у «Свободі» свободи. Готуючися скласти останні свої суспільні обов’язки, не мавши потреби робити кар’єру, обтрусивши або розгубивши свої товариські зв’язки, сидячи сам-на-сам із своєю старенькою друкарською машинкою і не дуже дбаючи, чи це писання колись стане приступне іншим людям, а чи його викинуть на смітник, можна дозволити собі на нечувану розкіш бути щирим. Себто говорити правду або принаймні думати, що говорю правду, як я її бачу. Мої характеристики людей і подій можуть бути слушні або хибні, вони напевне забарвлені особисто, але вони не підфарбовані свідомо.

З одним винятком. Я виключаю з цих спогадів любовне й сексуальне хоч яку ролю воно відграє в житті людини. Бо те суспільство, мовою якого я пишу, в цій ділянці спорудило товстелезні мури лицемірства або мовчання. Якщо ці спогади будуть закінчені і мені ще лишиться час на розмову з друкарською машинкою, може я напишу про це окремо, і тоді це триматимуть під суворою таємницею, як і історію хвороби Івана Франка, або видадуть для небагатьох посвячених і триматимуть у бібліотеках під сімома замками, як записи еротичного фолкльору, що їх зробив був Гнатюк. Це, безперечно, акт брехні або щонайменше потурання брехні, але частковим виправданням є те, що для життя науковця роз’єднання ліжка і писемного стола не спотворює дійсности так, як це було б у випадку письменника або мистця. Поза цим обмеженням, отже, — правда, заперечення всіляких табу. Зрештою, сама згадка про цей аспект життя вже є акт прориву й пориву до правди.

Історик шукає в мемуарах невідомих фактів, деталів епохи; пересічного читача вабить можливість побачити прославлених сучасників у їхньому приватному житті, сказати б, у пантофлях і халаті (як називалися спогади його секретаря про Анатоля Франса в російському перекладі) — типовий приклад — спогади його служниці Селести Альбаре про Марселя Пруста, — або знайти психологічні портрети тих сучасників, знову ж таки в їхньому залаштунковому, приватному житті. Усього цього буде мало в цих спогадах, треба чесно попередити. Причин на це є кілька. Почати з того, що бувають спогади, що їх автор пише, використовуючи документи, вивчаючи матеріяли архіву свого й інших, перевіряючи з тим, що вже знайшли історики. Це спогади, вже пересіяні через сито джерел, де автор намагається бути якомога об’єктивним і точним. Але мої спогади я пишу майже виключно з пам’яті, за малими винятками ні з чим їх не перевіряючи й не зіставляючи. Зрадливість пам’яті загально відома. Але якщо є історики, щось вони повинні робити, якісь критичні завваги чи примітки писати. Лишаю їм цю працю. Мої спогади — це не тільки і не стільки документ часу, скільки свідчення величі й фіяско людської пам’яті, цієї фантастичної й фантазуючої електронної обчислювальної машини. До того ж моя пам’ять переважно зорового типу. Вона фіксує поодинокі картини з минулого, але іµнорує їхню послідовність, хронологію, переємність. А ще до того вона має драстичні провали. Зумовлені вони не тільки її загальною недосконалістю, а і тим, щу сталося зі мною в перший рік по війні. Після випробувань голоду в Харкові за німецької окупації, серії ризикованих утеч на захід, людоловства й злиднів у повоєнній Німеччині з її тоді недоїданням можна було сподіватися фізичного колапсу. Він стався. Це було в Мюнхені. В кіні в Швабінµу показували французький фільм за «Ідіотом» Достоєвського. Я жив на Боµенгавзені і повертався туди пішки. На Людвіµштрассе в мене запаморочилася голова, я втратив свідомість і впав. Двоє незнайомих привели мене додому, півпритомного. Почалося блювання. Лікар визначив струс мозку. Хвороба прикувала мене до ліжка на багато тижнів. У пам’яті утворилися зони порожнечі.

Але недосконалість цих спогадів супроти минулої дійсности випливає не тільки з хиб пам’яті взагалі й моєї пам’яті зокрема. Вона і наслідок спеціяльного зацікавлення. Попри інтерес до сучасників, з якими я зустрічався, мене найбільше вражало, дивувало й принаджувало впізнати, щу таке я, так, я сам. Як воно, це я, постало, як формувалося, з чого складається. З усіх свідчень про дійсність найоб’єктивніші, найнезаперечніші є свідчення мови. Історичні документи можна заховати або зфальшувати. Але те, що в мові щоденно вживають мільйони людей, існує і має свою несхибну вимову. Газети можуть не згадувати про недолугість радянської системи постачання містам, але поява загальносоюзного слова авоська свідчить про цю недолугість беззаперечно. Система концтаборів у СРСР офіційно не існувала. Але цілі словники таборового жарµону викривають її наявність, її гігантичні розміри й безрадність в’язнів. Що кажуть дані мови про наше, моє я ? Ми кажемомоя рука, моя нога так, як кажемомоя книга. Займенник виразно каже про приналежність мені, але не про тотожність. Гаразд, але мова йде далі. Ми кажемомоя голова, моє серце і узагальнено —моє тіло. Значить усе це теж не я. Що ж тоді я? Душа? Але і тут мова наказує нам казати моя душа. Значить і душа — не я. І так оте кляте я прослизає між пальців, і ми не можемо його ні з чим асоціювати. Чи можу я в цих спогадах упіймати отея, хай не щодо всіх людей, а щодо себе самого? Думаю, що ні, що коли мова наша дематеріялізує і деспіритуалізує я, то несила і в спогадах його схопити й пришпилити. Але і шукати його захоплює. Звідси й назва цих спогадів, я і не-я, де на першому місці те невловне я. І, важливіше, звідси розподіл наголосів у них.

Про все це читача чесно попереджено тепер.

Час, поняття часу не дані людині з самого початку. Їх треба відкрити, і це мусить зробити кожний для себе. У моєму випадку відкриття відбулося дуже пізно, і я навіть не знаю, коли саме. У світі мого дитинства й юности час не існував. Звичайно, були годинники, і вони показували годину, але години були кожного дня ті самі, а тим самим не були часом. Були дні у календарі, але і це була рутина, що повторювалася кожного року, як повторювалися зима, весна, літо, осінь, але все це було стале і повторюване. Воно йшло колом, як стрілка на годиннику, але це не був рух вперед, це не було поглинення вчорашнього, не був безслідний заник того, що вже ніколи не повернеться. Не було, отже, й причин уболівати за минулим чи, навпаки, тішитися його згасанням. Був я і був світ навколо мене, але ні я, ні світ не мали початку, і не передбачався їхній кінець.

Звичайно, я знав, що є смерть. Говорилося про смерть тієї чи тієї особи. 1924 року померла моя старша сестра Віра, я знав про це, але я не хотів дивитися на неї, померлу. Це було так, ніби вона перейшла до іншої кімнати, до якої я чомусь не заходив. А було мені вже п’ятнадцять років. Перед тим, десь 1920 року, мати хворіла на висипний тиф, я боявся за її життя. Не знаю, чи час відкрився б мені, якби вона померла. Але вона видужала, і навіть можливість виринання проблеми часу зникла, не реалізувавшися. Пройшла війна 1914—1918 років, революція лютого і жовтня 1917 року, зміни влади, занурення життя в чорні роки напівголодного існування, холоду в неопалюваному будинку, браку електрики й світла. Я все це бачив, язнав, що так стається, але яне сприймав цього плину сучасного від минулого, не замислювався над неповоротністю земного. Мій світ не був логічний, але він і не потребував логіки. Вінбув, і цього вистачало. Бо я був у ньому, а я був центр світу. І я був незмінний.

Сьогодні мені важко повірити, що людина може так бачити світ. Мабуть, позачасове сприймання себе й світу характеризує дитину. Про це вчені психологи, напевне, написали не одну книжку. Це нічого не допомагає. Хто не відкрив часу для себе сам, може прочитати гори книжок, вони йому нічого не відкриють. У моєму випадку ця дитинність позачасовости тривала дуже довго. Я вже сказав, що я не знаю, коли я відкрив час. Але може це було 17 грудня 1958 року. Це був день мого народження, і мені скінчилося п’ятдесят. Ця річниця здалася мені кінцем життя. І я був сам. Мати померла п’ять років перед тим. Було чимало знайомих і дещо друзів — ніхто з них не знав цієї дати або не звернув на неї уваги. Винятково, цілий день мовчав телефон. Я хотів привітання, теплого слова, співчуття, може згадки про те, чого я досяг за свої півсторіччя. Нікого, нічого. Пустка, самота, мовчання. І може тоді я зрозумів, що я скінчуся.

Але може відкриття часу сталося ще десять років перед тим. Як уже сказано, ми, я і мати, жили тоді в Мюнхені на Боµенгавзені. Місто тоді майже кінчалося на площі Геркоммер. Там кінчався трамвай, а будинок, один з двоповерхових приватних будиночків серед зелені дерев на тих напівбрукованих вуличках, названих іменами персонажів з «Пісні про Нібелунµів», був яких п’ятнадцять хвилин ходу від Геркоммер. У старшій, більш урбанізованій частині Боµенгавзену жив мій майже земляк — Полтава яких 130 км від Харкова — Олекса Григорович Мальченко, він же Ізарський, з душею напів полтавською, а напів «просто µеттінµенською». Дуже відмінний від мене тим, що був дуже жадібний на людей і любив угризатися в кожного, поки не відкриє душі й думки, тоді як я завжди уникав зазирання в чужі душі, про що більше — далі. В добру погоду Олекса Григорович любив заглядати до мене, витягати мене з моєї кімнати, і ми йшли на прогулянку. Часом ми прямували на луки, де паслися вівці (тепер там суцільне місто конструктивістичної архітектури), а часом до надізарських парків. Парки тяглися на схилах над зеленою й швидкою альпійського походження річкою на цілі кілометри, часом досить пологі, часом стрімкі. Ми ходили, неспішною ходою, вздовж тих схилів, над річкою і говорили, багато говорили про філософські проблеми, про літературні, про театр, про спільних знайомих. Мої були майже виключно українські, втікацькі, він робив вилазки трохи й до німецького культурного світу. Цей звичай, розумово вимінюватися на піших прогулянках, був вивезений з України. Ми тоді поняття не мали про прийняття великих груп людей на вечірки, з їхнім ритуалом припивання коктейлів навстоячки і порожнього small talk. Нам вистачало двох осіб і щирости. Серйозні теми, де вирішувался доля якщо не світу, то принаймні світової культури, легко переходили в жарт, жарт у гру. Ми жили бідно, обходилося без частувань, але було легко й весело. Того дня, десь серпень 1948 року, мені наближалося до сорокаріччя, Олекса Григорович (пізніше я його звав Олекса Ізарович) був молодший. Жартома він побіг від мене, жартома я побіг навздогін. Стежка вела вгору. Раптом моя нога здерев’яніла, моє серце (моя, моє! Не я! Алеж і я) десь запало. Я мусів спинитися. І я відчув: щось сталося. Щось урвалося. Щось зазирнуло в ніщо. Ізарський, думаю, нічого не помітив. Подумав, що просто мені набридло дурня клеїти, гравши в дитину. А може нічого не подумав. Але це мені почав відкриватися час.

Передше я згадував, що моя пам’ять, якщо вона доносить минуле, доносить його не як фільм з його динамікою і послідовністю епізодів (навіть якщо сценарист їх перетасував і примістив давніше перед пізнішим), а як поодинокі слайди. Правдоподібно, ця особливість пам’яті зв’язана з дуже довгим неіснуванням часу для мене і одне одного, ці особливості мого мислення й світобачення, себе підтримують. Знають про це знавці науки психології. Але мені байдуже про них, як байдуже про істориків.

Стабільність світу, як я її тоді бачив, відсутність часу, а отже, відсутність смерти мені допомагали в трудні часи, коли світ кришився й розсипався навкруги в роки війни й повоєння. З самого початку війни я знав, що не хочу боронити Радянський Союз. Він був не мій і не мого народу. Відколи німецький фронт почав заламуватися, я вирішив, що я не лишуся на поновну радянську окупацію, а це означало, що я мушу діставатися на захід. Були втечі з Харкова, з Києва, зі Львова, з Криниці, з Відня. Кожного разу було непевно, чи втеча буде успішна. Були обстріли й бомби. До їхнього опису дійде черга в цих спогадах пізніше. Тут варт тільки сказати, що хоча розумово я знав, що кожного разу втікачі можуть потрапити до радянських рук, що ніхто не забезпечений від бомб, але я не переживав цього надто глибоко, бож я був центром світу, світ був незмінний і я був незмінний, і мені нічого не могло статися такого, що могло б припинити моє буття. Я міг утратити все матеріяльне, що посідав, міг бути поранений і ушкоджений, міг потрапити в найгірші обставини, але я був безконечний. Правдоподібно з таким переконанням молоді салдати йдуть у бій — і гинуть усі до одного. Те, що я пройшов через усі тарапати, звичайно, не наслідок моєї віри, так склалося само собою в численних сплетах обставин. Але фактом є, щопсихологічно в наслідок мого позачасового світобачення я пройшов через усе далеко менше знервований і травмований, ніж це мало б бути при іншій душевній настанові.

Але те, що, можливо, було корисно для мене як особи (хто знає, чи справді було. Може, я був би духово багатший, якби скоріше відкрив для себе час і смерть?) незаперечно не було корисне для цих спогадів. Раз-по-раз, зцентрований на собі, я байдуже проходив повз інших людей. Я не мав жадоби їх упізнати, не вгризався в їхню душу і в обставини їхнього життя, так, як я не цікавився історією будинка, де я жив, або історією фотеля, на якому сидів. Просто кажучи, я бачив усе й усіх як декорацію. Вона існувала, вона була поставлена на кону мого буття, але вона не важила. Її можна було б кожної хвилини скинути, багато від того не змінилося б. Для мене вона була без минулого, і я не шукав її минулого. Те, що було переді мною, мене не обходило.

Так я не знав історії свого роду. Матір свою я дуже любив, але я ніколи не питав її про її минуле. Принагідно вона щось з того згадувала, чимало з того я пам’ятав. Але я ніколи її не питав ні про що, ні до чого не докопувався. Батька я не знав, отже, нічого від нього не чув і про нього вже майже зовсім нічого не можу сказати. Що ж говорити про людей, які стояли далі! Перед цим я говорив про те, як мій тип пам’яті спричинявся до статичности і клаптевости моїх спогадів. Тепер доводиться сказати, що моє пізнє відкриття часу було другим чинником цієї клаптевости. Спогади повинні бути історичні, а моє ж мислення було позаісторичне. Тут друге джерело того, що перед читачем не фільм, а слайди.

Тут може доречні будуть кілька слів про мною бачені різні настанови до пізнання інших людей. Важко мені говорити про час до тридцятих років. Пам’ять не зберегла мені жадних конкретних епізодів. Загальне враження таке, що намагання заглибитися в душу інших людей, дізнатися про їхнє минуле не були дуже активні й тоді серед моїх знайомих, серед яких були українці, українські євреї, українські росіяни. Може це типова риса українського індивідуалізму, стриманости в прилюдному саморозкритті? Але таке враження може бути й автоматично перенесеним з атмосфери тридцятих років. Бо тоді, в тридцяті роки, знати про минуле й про почуття й погляди інших стало просто небезпечним, бо кожного разу воно могло бути повернене проти знайомого або — якщо дана особа відмовлялася давати свідчення про іншого — для неї. Копання в минулому й у свідомості інших людей стало матеріялом партійних і непартійних чисток, доносів до жандармерії (під її мінливими назвами, від чека до КҐБ) і розшуків діячів цієї останньої. Можливо, що тут новий ляк нашарувався на Україні на стару психологічно вмотивовану звичку, й ці два чинники, разом узяті, утворили непрохідний бар’єр між людьми.

Коли я приїхав до Америки, мене вразила ніби просто протилежна настанова. Кожне нове знайомство тут — спроба залізти в минуле і в душу іншої людини. Після імени нового знайомого стандартне запитання — «Звідки ви?» «Що Ви робите?» На новоприбулих полюють, запрошуючи їх на вечірки, якщо це науковець — на конференції й доповіді. Так дістаються відомості з першоджерела, від, сказати б, винуватця. А далі починається всемогутня плітка про справи залаштункові, перебирання кісточок кожного, тепер уже відсутнього. І це в усіх прошарках американського суспільства, з якими мені доводилося зустрічатися, де кожний намагається знати про кожного: серед науковців (за репутацією найкращий американський університет — Гарвардський — чи не найпередовіший також у мистецтві перемивання кісточок кожного причетного), серед людей «середньої кляси», серед робітників, у ваших сусідів у великих будинках великого міста і в малих будиночках американських приміських районів. Я не здивувався б, зустрівши подібне і в найвищих колах чи то урядових чи то багатійських.

На новоприбульця такий контраст настанови, ця американська нескінченна балакучість справляє — контрастом до того, що він привіз з радянщини — враження великої людяности й привітности. Ледве чи це так. В умовах суспільства, побудованого на несамовитій конкуренції і на прагненні прокласти собі шлях, знання інших у довкіллі дуже важливе, щоб знати, кого і як можна використати. З другого боку, пересічно беручи, мале зацікавлення проблемами культури або й мале знання їх змушує шукати розвагового матеріялу в пранні чужої брудної білизни, і тут роля американської всеохопної Великої Плітки. Момент зацікавлення — чим дана людина може мені прислужитися — може відпасти. Тоді цю людину так само легко відкинуть, як легко виявили до неї зацікавлення. Але, звичайно Велика Плітка й далі триматиме інтерес до цієї людини.

Так в обох країнах — радянській і американській — внутрішня спроможність втілитися в життя іншої (не кажу про родину) мінімальна. Чи вона десь справді існує? Чи люди скрізь — як у тих кадрах з фільму Фелліні, де в сотні автомобілів сидять сотні водіїв: усі всіх бачать, але через скло і ніхто нічого не може почути й збагнути?

Такий стан може бути поганий або добрий для мешканців країни. Він катастрофічний для того, хто пише спогади, і для тих, хто їх читає в надії бодай так знайти шлях до чужої душі.

Мій перший спогад, перший слайд, дуже непевний: було чи не було. Здається мені, що це було в Ломжі, десь перед початком першої світової війни, отже 1913 або перша половина 1914 року: червоний фотель у вітальні, я бачу його форму. І вигляд того ж таки будинка ззовні, двоповерховий, ліхтар перед ним (газовий?), тиха вулиця.

1958 року я був у Варшаві і вирішив на кілька годин відвідати Ломжу, щоб знайти «наш» будинок. Природна річ, я нічого не знайшов. Про фотель у вітальні не могло бути й мови, але я не знайшов і фасади будинка. Може його, такого, як я бачив, і не було, він був із світу картин Маµрітта з їхнім реалізмом деталів, які тонуть у нереальному світлі. А може він був зруйнований у першій або в другій світовій війні. Ломжа лежала близько кордону зі Східньою Пруссією і дуже потерпіла в обох війнах. Коли я її відвідав, тринадцять років по війні, на багатьох мурах будинків ще можна було полічити щербини від куль і скалок гарматнів, багато будинків лежало купами грузу. Одним з таких міг бути будинок мого дитинства. На головному майдані Ломжі було два великі оголошення. Одне говорило: «Pasienie kуz i owiec surowo wzbronione», що не свідчило про повноту урбаністичного життя в місті. Друге казало: «Permanentna ondulacja». Я подумав: Це єдине, що тут є вічного, — хвилясте волосся на жіночих головах. Так на мій перший ніби спогад наклалася руїна воєн двадцятого століття, і він став кафкіянсько нереальним.

А перед тим була ніч, ніщо, якби не одне — два фота, що випадково збереглися. А мало мені бути тоді коло п’ятьох років. Бо народився я... Яке дурне слово! Воно ж первісно мало означати «народив себе»... Народився я, за розповідями і за документами, 17 грудня (4 грудня старого стилю) в Харкові, десь коло 3 години ночі. Тоді ні народження, ні смерті людей не були ховані від людських очей. Для пологів жінок не звозили до лікарень, на свого роду масову продукцію; і кожний похорон проходив вулицями міста, з мерцем у труні на катафалку, за яким ішов священик із кадилом, а далі родичами. На пологи викликали акушерку додому, і дитина приходила на світ серед своєї майбутньої родини, не в лябораторно-асептичних казеннобілих стінах. Той будинок, на Сорокинському провулку, 4, з мешканням на другому поверсі, я бачив пізніше сотні разів і добре його, ззовні, пам’ятаю: двоповерховий, з червоної цегли, без прикрас, за кілька кроків від Сумської вулиці, по другий бік якої був вхід до Університетського саду, де стояв пам’ятник Каразінові, а тепер — Шевченкові.

Те, що я тут оповідаю, розбігається з усіма моїми документами, в яких місцем мого народження названо Ломжу. А сталося це так. Мій батько був військовий і тоді командував полком, якщо не помиляюся, полком, що звався Олонецьким. Десь рік по моєму народженні полк і його перевели до «царства Польського», спершу до Варшави, потім до Ломжі. З початком війни 1914 року батько лишився з полком боронити кордони Російської імперії, а родину евакуйовано в запілля, і моя мати з старшою сестрою й зі мною вибрала Харків, де вона провела перед Польщею більшість свого життя. Після революції й запровадження радянської влади батькове офіцерство стало злочином, за який мали б відповідати й діти. Тоді мати вирішила, що треба приховати «соціяльне походження» її дітей. (Батько з війни ніколи не повернувся). Для цього треба було змінити місце мого народження, бо коли б згадати Харків, одразу знайшли б метричний запис, і все вийшло б на поверхню. Інша справа назвати Ломжу. Вона тоді опинилася в Польщі, поза кордоном і поза межами, тоді, радянського засягу. Там перевірити нічого не могли. Мати зголосила, що документи про моє народження були втрачені, а для нових заявила, що місцем мого народження була Ломжа. Це була поправка, внесена революцією в мою біографію, але не остання. Принаймні географічно, я став поляком.

Поправка допомогла 1927 року, коли я ставав студентом, у моїй анкеті було написане в питанні про соціяльне походження, що батько був службовець. Неправдою це не було, бо службовцем він був. Але характер його служби не був специфікований. Так було і в усіх дальших анкетах; аж до вересня 1941 року, коли війна наближалася до Харкова, військова кар’єра мого батька лишалася не розкритою, а тоді це вже мало важило.

Два рази мене одначе мало не впіймано. Перший раз це сталося, коли я був на другому курсі моїх студій у ХIНО. В інституті працювала спеціяльна комісія для «вичищення» соціяльно небажаних елементів. Наш курс, літераторів, як тоді казали, себто студентів літературознавства й мовознавства, був малий, яких 30 осіб. Але і серед них було кілька жертв. Пам’ятаю трагічний вираз обличчя студентки Макаренко, чорноволосої, як циганка, коли її викинули за куркульське походження. Одного дня зник Михайло Фрик, бо його батько мав роздрібну крамничку. Щотижня при вході до головного будинка Інституту комісія вивішувала список, кого викликали на допит. І кожного тижня я схвильовано біг до тієї дошки оголошень і дивився, чи там не з’явилося моє прізвище. І одного дня воно з’явилося. Що я мав робити? Підсвідомо я вибрав тактику малої дитини, яка ховає голову під подушку і каже: Мене нема. Я просто не пішов. І мене більше не турбували. Хмара пробігла, і грози не сталося. Пізніше мені стало відомо, що на математичному факультеті був студент з моїм прізвищем. Я припустив, що він пішов на виклик (там не був зазначений факультет) і довів, що його «соціяльне походження» бездоганне. Коли я сьогодні дошукуюся раціонального пояснення власне моєї поведінки, я думаю, що це не було ні зухвальство, ні одчай. Вона випливала з мого аісторичного світосприймання. Було тільки те, що було сьогодні. Сьогодні я був студент — я мав ним лишатися й далі.

Такий був раціональний коефіціент і другого подібного випадку. Це було кілька років пізніше, я вже кінчив інститут і викладав у газетному технікумі. Директором його був товариш Поліщук, єврей десь з Київщини, з довгим носом і гаркавою вимовоюр. До технікуму вступила дівчина на прізвище Столяренко. Вона була сестрою іншої Столяренко, Агнії, яка жила в одному мешканні зі мною. У будинку ми мешкали десь від 1915 року. Мій батько там ніколи не бував, але, коли ми в’їхали, кожний у будинку знав, що мати моя була генеральша. Молодша Столяренко не могла не довідатися від своєї сестри про моє «соціяльне походження», і я з дня на день сподівався доносу. І справді, одного прекрасного дня Поліщук мене викликав і заявив, що надійшли відомості про те, ким був мій батько. Він не назвав Столяренко, але я знав. Всупереч усяким міркуванням здорового глузду я категорично заперечив інформацію про мого батька. Я міг міркувати логічно — коли я зізнаюся, мене викинуть, я не маю жадного шансу. Коли я заперечу, може бути якийсь мінімальний, мізерний шанс. Але я не міркував логічно. Я категорично заперечив відомості, що мав Поліщук, і я послався на те, що живу вже двадцять років у тому самому будинку і кожний там знає, що моє «соціяльне походження» в порядку. Я закликав Поліщука перевірити там таки. Більше на цю тему ми не говорили, але я лишився викладачем. Я припускаю, що Столяренко не подавала Поліщукові формального доносу, а тільки згадала в розмові. Поліщук вирішив перевірити. Коли він почув моє рішуче заперечення, до того ж з посиланням на мешканців будинку, він вирішив не давати справі формального ходу. Це, зрештою, було б і для нього незручне, бо я вважався найкращим викладачем технікуму, щороку фігурував на червоній дошці й діставав нагороди. Викриття кидало б тінь і на адміністрацію, що робила пропаµанду ворожому елементові. Але в основі моєї поведінки були не тверезі міркування, а мій ірраціональний аісторизм.

Принагідно зазначу, що це були і всі доноси за двадцять років мого життя в радянській системі. Донощицтво не було загальним явищем, і якийсь відсоток внутрішньої порядности зберігався в душах. Адже про моє «соціяльне походження» знали десятки осіб.

Хоч чотири роки раннього дитинства пробігли в Польщі, місто мого дитинства було — Харків. Мої спогади про Ломжу уявні, про Харків реальні, навіть певною мірою для передреволюційних років 1914—1917. Як я бачу місто тих років сьогодні, воно вірно відбило своїм поділом на дільниці соціяльну і економічну історію свою й навколишньої Слобожанщини. Від природи воно дістало три лісостепові річечки, Харків, Лопань і Нетечу. Харків впадав в Уди, Уди в Донець. Місто майже з’їло ті річечки. Тільки ранньої весни, коли розтавали сніги, вони наповнювалися водою й ніби справді заслуговували на свою назву річок. Зимою це були присипані снігом смуги криги, літом — ряд калюж, оточених бур’янами й покидьками, і смердючих. Центром міста були два майдани, Миколаївський і Павлівський і найближче прилеглі до них квартали вулиць Сумської, що вела на північ, Московської, на схід, і Катеринославської, на захід. Тут були головні крамниці, що належали або російським купцям (Пономарьов і Рижов, Жевержеєв, Уткін) або імпортованому капіталові — бельгійському або французькому — цукерки Жоржа Бормана, кондитерські Нотера і Пука, парфумерія «Русского общества», що було бельгійським. Тут були кілька кінотеатрів, усі з французькими назвами — «Ампір», «Модерн», «Мішель»... Катеринославська вулиця веде до вокзалу і — як ми потім дуже добре усвідомили — до двох тюрем, Московська — до великих заводів машинобудування, які теж належали західному капіталові. Катеринославська була теж центром проституції. Коло неї було два цирки — Муссурі й Чинізеллі, з яких перший потім перетворили на театр («Великий театр»). Коло неї був також літній театр Тіволі, де часом грали українські трупи. Але два головні театри були на початку Сумської й поблизу — драматичний, звісно, російський — Синельникова і опера. Опера, власне, не була оперою з призначення, а залею «коммерческого клуба», де давано оперові вистави. Місто ширилося на схід і на захід, де творилися робітничі квартали. «Чистою» дільницею була північна, вздовж Сумської й паралельної їй Пушкінської вулиць. Тут був Університетський сад, кінчалася вулиця, трохи не дійшовши до великого Міського парку. Тут жили і ми. З інших країв у місто вливалися й частинами його ставали недавно ще окремі слободи — Москалівка, Основа, Заїківка, Журавлівка, Павлівка, Холодна Гора, Лиса Гора, Панасівка... Тут ще тулилася українська мова, центр і благородна дільниця були російські. У центрі були два готелі, звісно, теж з французькими назвами «Метрополь» і «Ґранд-отель». Музеїв, вартих такої назви, в місті не було. Університет стояв коло Павлівського майдану і містився в кількох невеликих будівлях, трохи на схід від Пушкінської вулиці розташувався в парку великий технологічний інститут.

Архітектурно беручи, в місті було мало цікавого. Зберігалося три церкви з часів козацького барокко — Успенський собор, Покровський манастир, де колись діяв Сковорода, Різдвяна церква на Конторській вулиці. Але до Успенського собору спереду добудували велику ампірну дзвіницю, за якою стара бароккова архітектура стала непомітною. На початку століття в районі головного базару міста, Благовіщенського, купці збудували другий і більший собор, у розляпистому стилі великого весільного торта. Решта церков не мала свого ориµінального обличчя. Характеристично, в «благородній» північній дільниці церков було дуже мало — Мироносицька, Каплунівська. Було модним ходити до Університетської церкви, радше ампірного стилю. Решта церков була більше для простолюду.

Місто вже мало каналізацію, водогін і електрику, але далеко не всі напівміські «слободи». Був уже міський транспорт, і то двох хронологічних рівнів. Центром міста йшла так званаконка — один вагон, запряжений двома кіньми сумного вигляду, ніби позичених із російського популярного романсу про «пару гнедых...., тощих, голодных и грустных на вид». Конка іноді трохи випереджала піших. Але скільки людей поспішали в тогочасному Харкові? В кінці маршруту коней перепрягали спереду на задню сторону, бо тепер вона ставала передньою. Поза центром був уже трамвай — чотири лінії. Це була бельгійська концесія, і, відповідно до старого договору з власниками конки, трамвай міг проходити тільки на умовленій відстані від конки, щоб їй не перешкоджати, переманюючи пасажирів. З дитинства я любив подорожувати, і мої перші подорожі були саме трамваями. Я їхав до кінця лінії і повертався. Але це вже було після революції. Конки тоді вже не було. Може тому, що ширилася модерніша техніка, а може коней з’їли в голодні роки. Поза тим з міського транспорту були тільки візники. Візники в Харкові звалися тількиванькиґ, і не тільки в українській, але і в російській мові. Назва ця — цікавий українсько-російський мовний гібрид. З російського зневажливого Вбнька, мовляв усі простолюдини звуться Іван, утворено типовий український іменник чоловічого роду на і то з кінцевим наголосом, як Сашку, Мишку. Але української кличної форми до нього не застосовували, на вулицях кричали «ваньку», а не «вбньку». Ванькнв треба було ловити на вулиці і кожного разу вперто торгуватися за ціну. Говорили вони звичайно по-українськи, говорили гаряче, апелюючи до того, як дорого коштує овес і сіно і дуже поволі спускаючи ціну. Якщо не самому треба було їхати, а передати вістку, — для цього булипосильні. Вони всі належали до артілі, мали кашкети з червоним околичником і нумером. Вони стояли на розі Миколаївського майдану й Московської вулиці, туди треба було до них іти і там теж торгуватися, але не так запекло, як з ванькбми і говорили посильні здебільша більш чи менш каліченою російською мовою. Проти ванькнв це вже була еліта. Ціна визначалася тим нижче, чим миршавіша був коняка. Але вони здебільша були миршаві, і їзда ванькнв не дуже прискорювала досягнення призначення проти ходи власними ногами.

Будинки на слободах-околицях були переважно приватні одноповерхові, в центрі міста переважно дво- і триповерхові. Кілька було вищих, до шести поверхів. Уже перед самою війною вибудували два великі житлові будинки, чи не восьмиповерхові. Власниками були страхові товариства — «Саламандра» на Сумській і «Росія» на Миколаївському і Павлівському майданах. Як і готель «Метрополь», вони ввібрали в свою архітектуру поодинокі елементи стилю сецесіон-ар-нуво. Крім дзвіниці Успенського собору, в ампірному стилі був ще один будинок — з походження, мабуть, приміська садиба, на Клочківській, 43. У передвоєнні роки збудували теж два будинки в нібито українському стилі. Решта як правило були архітектурно без обличчя. Будинки звичайно мали коло себе двори, головною функцією яких було містити так звану помийну яму. Більші будинки мали два входи — з вулиці — «парадне» і з двору — «чорний хід». На вулицю виходили також ворота, що вели безпосередньо до двору. Коло більшости будинків, у дворах, жили собаки. Вони нікому не належали, але трималися кожна свого двору. Під час моїх піших мандрів я міг з усіма ними запізнатися й дати їм імена, на які вони, звичайно, не відгукувалися. Пригадую, одного дворягу з більмом на одному оці я охристив Ромео, Бог знає чому.

Місто мого дитинства було огидне місто, але націлене на майбутнє і в процесі відкидання свого минулого.

Коли, 1914 року, ми евакуювалися до Харкова з Польщі, було не просто знайти мешкання. Мати записалася на мешкання в будинку «Саламандра», який саме добудовувався і який мав стати, поруч з «Росією», найкращим у місті в сенсі вигод. Поки він не був готовий, ми мали кімнату чи дві в мешканні професора Степана Кульбакіна, на Сумській, 112, близько Міського парку. Кульбакін був професор славістики в університеті, і може це був omen, що саме він був моїм першим гостителем у Харкові. Але я тоді не мав найменшого уявлення, що таке славістика, а ще менше, що стану в дорослому віці одним з її адептів. Про нього я не пам’ятаю нічого, крім того, що він накульгував. Пізніше я його не зустрічав і ніхто про нього і його долю не згадував. Тільки вже, опинившися на еміµрації, я дізнався, що він утік на південь з білими і згодом став професором у Юґославії. Десь у 1915 році ми переїхали до будинку «Саламандра», де дістали помешкання з вікнами на двір. «Саламандра» була дорога, але мешкання, що виходили на двір, були трохи дешевші. Мешкання було п’ятикімнатне, і там ми прожили аж до лютого 1943 року, коли почалася епопея нашого виходу з України на захід. Як саме ми жили в тому мешканні, це мінялося з роками, по-своєму відбиваючи загальний стан країни. Та про це далі.

З передреволюційних років у «Саламандрі» пам’ятаю ще епізод з меблями. Коли нас евакуйовано з Ломжі, евакуйовано й наші меблі. Але вони їхали окремо, вантажним поїздом, їхали дуже поволі й не потрапили до Харкова одразу, хоч їхали вони в супроводі батькового денщика Терентія. Таке могло бути в старій Росії: солдат їде на схід, геть від фронту, бо везе полковницькі меблі. Нарешті він дістався до Харкова, з чорним псом чималого розміру (слайда: я з ним і псом гуляємо по Харкову і стоїмо на розі Театрального майдану й Пушкінської вулиці), але без меблів. Меблі заїхали до Москви, і треба було матері поїхати, щоб їх упізнати і вислати до Харкова. Це мала бути моя перша розлука з матір’ю, і це мій найживіший спогад з передреволюційних років. Я плакав ревними сльозами, я хапався за матір, я не міг собі уявити, як прожити можу аж тиждень без неї. Я був певний, що я її затримаю. Коли вона все таки поїхала, я замкнувся в ванній кімнаті, нікого туди не пускав і плакав ридма.

Прогулянка з денщиком Терентієм і чорним собакою Ральфом була, мабуть, найбільшою радістю мого дитинства до 1917 року, виїзд матері до Москви найпекучішим горем. Розлука з батьком (як показалося, навіки), війна, евакуація, зміна Ломжі на Харків — усе це було ніщо проти цих двох епізодів.

Але були ще два спогади, пов’язані з ванною кімнатою в мешканні 46 у будинку «Саламандра». Один — убивство. До ванни якось потрапила миша. Вона не могла здертися на стінки ванни. Видно, вона багато металася і втратила багато сил. Я впіймав її — вірте — не вірте — за хвіст і поніс до суміжної вбиральні, щоб утопити в спуску води. Я ніс її за кінчик хвоста, але вона все таки ухитрилася підскочити й з двох боків лишити сліди гострих зубів на моєму вказівному пальці. Але я її не випустив, і вона знайшла свою смерть з моєї руки. Це було найбільше вбивство за все моє життя. Поза тим мої жертви були таргани, мухи, блохи, блощиці, ніколи якийсь більший звір. Я ніколи не вбив людини, і я завжди думав і думаю, що убивство людей на війні — таке саме вбивство, як і без війни і що кожний солдат — злочинець, що заслуговує на кару. Коли я в роки 1941—1945 робив усе можливе, щоб ухилитися від солдатчини, я це робив не тільки тому, що з обох боків це не була війна мого народу, а й тому що я не мислив себе вбивцею. У свої студентські роки я двічі провалився на іспиті. Один раз це було з фізики, і про це я оповім далі. Другий раз це було з військової справи, а саме з оперування рушницею. Я не хотів опановувати цю зброю.

Другий досвід — з науки. Я розкладав часом іграшки, щоб довідатися, що там усередині. Тут я вирішив дослідити склад мила. На запалення — воно не горіло, — і на смак — я став його їсти. Смак був гидкий. Можливо, що це поклало кінець моєму практичному зацікавленню точними науками. Теоретично я їх любив, особливо — абстрактні: альµебру, геометрію, тригонометрію, хемію — в формулах, ніколи — в речовинних дослідах.

Далі прийшла революція. Тут кінчаються мої спогади про час до 1917 року. Але ще треба сказати про рід і родину.

Усе, що я знаю про історію своєї родини до початку мого свідомого життя, я знаю зі слів матері. Але це не була якась систематична розповідь, а принагідні згадки. Сам я, як уже сказано, про ці речі не питав, але з тих згадок складав, мабуть, підсвідомо якусь свою мозаїку. Ось істотне з неї.

Моя мати, Варвара Володимирівна Медер, народилася в Харкові. Було це 30 листопада (13 грудня) 1867 року. Чим був мій дід, не знаю. Найімовірніше — урядовцем. Моя баба Людмила з Ненарочкіних, як нормально для тих часів, не мала обов’язків інших від супружніх, від виховання дітей і провадження господарства в домі. Вони мали багато дітей. Мати була останньою, і обидва батьки померли, коли вона була ще малою. Сироту взяла тітка, про яку не знаю нічого, крім того, що звали її Лизаветою. Як тільки прийшов належний вік, тітка збула малу Варю до Миколаївського сирітського інституту в Петербурзі (на Мойці). Це був заклад для дворянських сиріт, він був під патронатом імператриці, не знаю, вдови Миколи I, чи — певніше — Марії Олександрівни, дружини Олександра II. Про передінститутські її роки знаю тільки, що вони не були щасливі і що моя майбутня мати як дівчинка, за її словами, була страшний шибеник: не було такого дерева в околиці, на яке вона б не злізла. Справді виховав матір інститут. До кінця днів своїх вона згадувала інститут і імператрицю з непідробним захопленням і благоговінням. У домі була велика книга про інститут, з численними ілюстраціями, і мати часто наспівувала гімн інституту. Досі пам’ятаю, може трохи здеформований у пам’яті рефрен:

да здравствуют, многая лета! —

може не найкраща поезія, але сповнена щирого захвату в устах моєї матері. Скільки можу судити з майбутнього, інститут навчив її не тільки досконалого знання мов російської, французької й німецької, знання літератур і любови до них, але чесности, словности, відповідальности, почуття обов’язку і уваги до людей. Моттом її в житті могли б бути слова, які вона часто повторювала: «З людьми треба жити».

У Петербурзі ж мати познайомилася з батьком, що, виглядає, там учився в військовому корпусі, а потім починав кар’єру армійського офіцера. Але це мій здогад. Могло це статися і вже в Харкові.

Я був п’ятою і останньою дитиною. Перші дві, Анатоль і Людмила, померли немовлятами. Лена народилася десь коло 1890 року, вона померла десь 1913. Мій земний шлях схрестився з її шляхом у ті роки, яких я не пам’ятаю. Як і перші двоє дітей, вона для мене тільки ім’я. Для матері її смерть напевне була важким ударом, але і це пройшло повз мене. Пізніше мати оповідала, що Лена відзначалася винятковими здібностями в науці і в музиці і що померла від хвороби, про яку лікарі нічого не могли сказати: із стрункого дівчати вона перетворилася на неймовірно погрубілу жінку, ніби налляту водою. Перша, кого я знав, була Віра, народжена 1894 року. Вона й перша, чиї фотографії збереглися. Пам’ятаю її, струнку, елеµантну, вродливу, з великими розумними й блискучими очима, як вона йде зі мною Сумською вулицею в Харкові, в капелюшку з пером, з обличчям за вуалем, у білих лайкових рукавичках. Вона мала літературний смак і читала французькі романи, які виписувала з Петербурµу, в чепурних білих оправах з однією кольоровою ілюстрацією на початку кожної книжки. Вона любила поезію, і одна приятелька подарувала їй збірку Тичини з написом «Любительці української поезії». У перші роки революції їй довелося стати на працю в бухгальтерії «Донвугілля». Це була важка праця, особливо, коли надходив час річних звітів, і в обов’язкових понадурочних годинах вона до пізньої ночі виловлювала помилки, через які не сходився балянс. У ті роки вона захоплювалася творами Рабіндраната Таµора і теософією. Дві її приятельки були Лизавета Бойко, одна з небагатьох у ті роки, хто добре знав англійську мову й читав літературу в ориµіналі, тонка й іронічна, і Ніна Сухоручко, що, власне, висвячувала Віру в теософію й веµетаріанство, кирпата й круглопика. Пам’ятаю добре й Вірині місячні, суті яких я не розумів, у родині для мене вони звалися міµренями. Десь 1923 року почався її роман з Анатолем Носовим, і заносилося на одруження. Але навесні 1925 року вона застудилася, дістала запалення легенів, воно перейшло в гнійний плеврит, Віра перенесла дві операції, але ніщо не помагало, і 8 травня вона померла. Три місяці мати провела з нею в лікарні, в окремій кімнаті для них двох — тоді лікарні ще мали елемент людяности, від якого тепер не лишилося нічого, надто в Америці. Мати була для неї ці три місяці найкращою доглядачкою й сестрою, і втрата Віри була для неї справжньою трагедією. Ніби четверо дітей, оточених палкою любов’ю, зникли одне за одним, безглуздо і наче в знущанні з життя й материнських болів.

Я не любив Віри, правдоподібно, ревнував її до матері, і вона, либонь, також. Не раз Віра жадала від матері більшої суворости супроти мене й дорікала за потурання. Але мати не потурала, любов у неї ніколи не переставала бути вимогливістю, і вона знала, що з дитини треба виховати людину. Після Віриної смерти причини для заздрощів зникли. Вся її увага й любов звернулися до мене. А це було багато, дуже багато, бо життя її було від початку і до кінця життям матері. Вона не жила для себе, вона мислила себе тільки в дітях. Безродинне дитинство, втрати дітей одного за одним, вроджене почуття — і виховане також — обов’язку, — все це спричинило беззастережність і повноту посвячення себе дітям, від 1925 року — мені самому. Але, повторю, завжди в межах розуму, ніколи не припускаючи розбещування.

У самопосвяті дітям була ще одна обставина, що підсилювала цей комплекс почувань і думок. Її стосунки з чоловіком.

Між народженням Віри і моїм минуло понад 14 років. Справа в тому, що батько й мати відійшли одне від одного. Мати дивилася на шлюб як на щось вічне й непорушне, вона дотримувалася беззастережної вірности. Не так батько. Можу собі уявити, що саме ця постійність її відданости змусила його шукати зв’язків поза родинним домом. Один його роман — його об’єктом була полька, що її мати називала Зоська, став відомим матері. Вона не хотіла офіційної розлуки, бо це тоді вимагало цілої низки образливих формальностей. Але їхнє подружнє життя перервалося, і то на вимогу матері. Вона не хотіла ділитися ні з ким. На короткий час, 1908 року, провалля ніби було засипане. Плодом цього короткого сходження став я. Скоро після того Зоська, справжня чи в уявності моєї матері, знову принадила батька. Під час війни мати не листувалася з батьком. Листування йшло між ним і Вірою. Скільки пригадую, мати не питала про зміст листів. Це було в характері моєї матері: тим, кого вона любила, вона віддавала все, але вона вимагала, щоб їй платили тією ж монетою й такою ж мірою, і вона почувала себе глибоко нещасною, коли це не здійснювалося, а це майже ніколи не здійснювалося, хіба що в моменти гострих криз, але не в плині буденних справ і життьових дрібниць. Прикладом такої кризи може бути 1920 рік, коли мати, тоді вже 53 років і з виснаженими серцем, захворіла на тиф. Сестра не дала забрати її до лікарні, замкнулася з нею на шість тижнів у двох ізольованих кімнатах нашого мешкання, не відходила від матері на хвилину, нікого стороннього не допускаючи (з уваги на небезпеку заразитися) і таки виходила матір. (Це була моя друга розлука з матір’ю, після її подорожі до Москви, далеко довша, і, хоч мені було вже коло дванадцятьох років, я її теж болюче переживав).

У цій оповіді вже не раз випливала згадка про батька. Час переказати те, що я про нього знаю, звичайно, зі слів матері, та ще з старих фотографій. Володимир Карлович Шнейдер (тільки так, не знімецька Шнайдер) був з німецького роду з Польщі, як мати була з німецького роду, власне, напівнімецького, бо тільки в свого батька, з України. Але він був душею й тілом відданий Російській імперії, в війську якої він служив. Він починав з низьких ранµів і тільки поступово вибився на підполковника, потім полковника, а вже в роки світової війни на генерал-майора. В молоді роки родині постійно не вистачало грошей, і мати часом співала вже за мого на світі перебування жартівливу пісеньку:

что я унтера жена, —

хоч унтером він, властиво, ніколи не був. Ішли роки, він служив у війську дуже ретельно, його підвищували в «чині», родина була чимраз краще забезпечена, хоч ніколи не стала багацькою, діти вчилися французької й німецької мов не тільки в гімназії, але й дома, як також грати на фортепіяні, родинна бібліотека книжок і нот усе зростала, приходили дві газети: «Русское слово» з Москви і «Новое время» з Петербургу, не кажучи вже про місцевий «Южный край». Про «Новое время» кажучи, мати виправдовувалася що, правда, газета чорносотенна, але пише до неї багато талановитих авторів (що було правда). Родина не була культурно-творчою, але була з тих, де культуру активно сприймали.

1904—1905 років батько відбув японську війну. Довга подорож Транссибірською залізницею й перебування в Манджурії були зафіксовані сотнями карток-краєвидів, присиланих або привезених звідти. Дитиною я дуже радо їх переглядав. Війна з німцями від 1914 року була довша, упертіша, без екзотики. Карток уже не приходило, приходили листи до сестри Віри, але я їх не читав і нічого з них не збереглося. Батько боляче відчував, вірою й правдою служачи Росії, підозри, які спадали на нього в армійських колах за його німецьке походження. Запало рішення змінити прізвище й навіть по батькові. Шукали прізвища, що починалося б на Ш, щоб не перемічувати рушники, серветки, носовики, воно мало б бути виразно російське без крамоли й зради. Вибрали Шевельов, по батькові — Юрійович. У ті часи прізвище можна було змінити тільки з особистого дозволу царя, і це була довга процедура. Вона закінчилася успішно на початку 1916 року, десь тоді ж таки батько став генерал-майором. Тоді від батька прислано матері новий пашпорт (одружені жінки одержували пашпорт від чоловіка), він лежить переді мною:Паспортная книжка бессрочная. Выдана Штабом 40 пехотной дивизии тысяча девятьсот шестнадцатого года, февраля месяца 23 дня. Владелец книжки: Варвара Владимировна Шевелева. Звание: жена командира бригады 40 пехотной дивизии Генерал-Майора Шевелева. При ней находится сын Георгий 7 лет. Це було рівно за рік перед лютневою революцією.

Скоро після революції батьків слід пропав. Офіцери, тим більше генерали були ворогами революції. Бездоганна служба старому режимові була злочином. Частішали випадки розправи солдатів із своїми офіцерами. 1918 року дійшла чутка, ніби в Києві під час короткого тоді большевицького панування матроси схопили батька й вели на розстріл, а його власні солдати оборонили його, свідчачи, що він добре ставився до солдатів і дбав за них (що було правда). Чутка це дуже сумнівна, бо, бувши в Києві, навіть в умовах тогочасного розпаду поштової служби, якось він дав би про себе знати. Ще менш імовірною була пізніша чутка, ніби він був у війську Вранµеля і був комендантом міста Феодосія. З Криму до Харкова він, звичайно, не міг подати голосу. Але у військах Вранµеля він міг опинитися тільки з війська Денікіна, а тоді було б дуже просто розшукати родину. Найправдоподібніше, що він загинув десь 1918 року, але чи від революційного терору, чи на фронті і якому — ще німецькому чи громадянської війни, — родина не знала, а в радянських умовах і шукати не могла, бо це не обіцяло б добра.

Лишалися тільки фота його самого, та ще картки з Сибіру й Манджурії. Так і знаю я його тільки з фотографій, всі в уніформі, від молодого віку з матір’ю чи окремо, потім кілька з війни, високого, стрункого, в пізні роки лисого спереду, завжди з високим чолом і якимсь дуже спокійним поглядом. Цей останній слід його земного існування втрачено 1943 року. Коли я з матір’ю тікали в лютому того року на захід, ми не могли взяти з собою нічого, крім кількох теплих речей (стояла люта зима). Чудом частина фотографій віднайшлася. Коли німці навесні вдруге зайняли Харків, там опинився Іван Костюк, галичанин, що служив у німецькому війську й познайомився зі мною, коли я ще був у Харкові. Тепер він зайшов на наше мешкання. Бібліотека моя була вивезена до громадської бібліотеки ім. Короленка (де загинула під бомбами), на підлозі валялися різні папери і серед них альбоми з фотографіями. З одного з них Костюк повиймав фота і привіз їх мені до Львова. Серед них було кілька фотографій матері, мене в ранньому дитинстві, багато фот моєї сестри Віри. Так склалося, що не було серед них жадного фота мого батька (як теж і сестри Лени). Єдиний речовий слід його життя — той пашпорт, який я цитував, але пашпорти того часу не мали фотографій.

У романі «Біла тінь» Юрій Мушкетик описує подібний випадок: безслідно зникла людина на війні, слідом за тим були втрачені всі її фотографії. Спогад — «батько в травах, у зорях, у хвилях. Та ще в ньому». Я не бачу свого батька так красиво. Мені він увижається в болоті, в крові, розтоптаний, розчавлений, принижений, знівечений. Такою я бачу й війну та революцію в їхньому дикому, передцивілізаційному винесенні на поверхню бруду, завошивлености, терору. Особистих почуттів до нього я не мав і не маю.

Любови до війська й військової служби я від батька не успадкував. Всяка армія була для мене завжди страшною і огидною. Може якоюсь мірою до цього спричинилися обережно-критичні оповіді матері про батька. Хоч саме за це вона його ніколи не критикувала.

За багато років свого життя я не був ані разу ні в війську, ні в тюрмі, хоч часом було близько і до того і до того. Незвичайна доля для чоловіка зі Східньої Европи двадцятого століття. У війську, можна з певністю сказати, я вже ніколи не буду. До тюрми в наші часи беруть і в глибокій старості. Тут ніколи не передбачиш.

Війна й революція розшматували не тільки батька, а й весь наш рід. Мало знаю про свій рід, але те, що знаю, варте згадати. Власне, тільки про рід з материного боку. Про батьків просто нічого мені не відомо.

У стилі середини XIX сторіччя мати мала багато — старших — братів і сестер: три брати й дві сестри, мої дядьки й тітки. Особисто я знав двох: дядю Васю й дядю Володю. Дядя Вася, найближчий віком до матері, подібно до мого батька, був у військовій службі і теж починав з нижчих ранµів, поволі просуваючися до вищих. Між ним і моєю родиною було тертя, бо батько випередив дядю Васю в службовій кар’єрі. Коли батько був полковником, він був підполковником, коли батько став генерал-майором, дядя Вася ще лишався позаду. Але це тертя не привело до розриву, головне завдяки його дружині, тьоті Марусі, жінці енерµійній, бойовій і діловій. Коли на початку революції військова служба дяді Васі припинилася, тьотя Маруся заклала платну бібліотеку — приватна ініціятива була тоді ще можлива. Це була велика бібліотека, і вона мала чимало читачів-абонентів. Одним з них був я, хоч і не платив. Я мав користатися відділом дитячих книжок, але мене цікавили більше книжки з географії. Працівники бібліотеки були здивовані моїм замовленням й сказали власниці. Вона переповіла моїй матері, спершу розпитавши мене, чи я не помилився. Мені наказано не вибиватися зі свого віку, і я був дуже розчарований. А це готувався µрунт для моєї пізнішої ненаситности на подорожування. Під час війни дядя Вася був на турецькому фронті, піддався там чарам якоїсь туркені, і вона заразила його сифілісом. Хвороба тривала роками, викликаючи скажені болі в хребті. Часто, як мати розмовляла з тьотею Марусею, він раптом скрикував, як поранений звір, і все його тіло зсудомлювалося. Він рятувався тільки впорскуванням морфію, яке він навчився робити сам. Одного дня він свідомо впорскнув собі збільшену дозу. Це було самогубство, але церква заплющила очі на це, його поховали з обрядами. У них було двоє дітей — Коля й Серьожа. Колі пророчили добре майбутнє як віольончелістові. Коли армія Денікіна після невдалого наступу на Москву покотилася на південь, тьотя Маруся з родиною вирішила тікати від большевиків з військом. У Ростові Коля захворів на тиф і за кілька днів згорів. Тьотя Маруся й Серьожа, тоді ще підліток, дісталися до Принцевих островів на Мармуровому морі в турецьке інтернування, не витримали його й повернулись до Харкова. Після цього вони були на особливому обліку в чека — НКВД, Серьожу раз-по-раз туди викликали, десь у тридцятих років запропонували йому стати сексотом, він відмовився. Щоб не так звертали на нього увагу, Серьожа прийняв прізвище своєї жінки Люди Маховської, з родини залізничника. Вона була мало інтеліµентна і трохи вульµарна, за нормальними критеріями це був мезальянс, але вона любила Серьожу, рятувала його з чорної мелянхолії, доглядала його. У нього виявили добрий тенор, він навчився співати й виступав у переїзних операх, що відвідували малі міста України. З мистецтвом це небагато мало спільного, заробіток давало невеликий і спорадичний. До всіх інших кар’єр дорога йому була закрита. Тяжко бідуючи матеріяльно й психологічно, стиснені втрьох в одній малій кімнатці, вони все таки дожили до другої війни з німцями. Під час німецької окупації вони записалися до «фольксдойче». Це давало їм мінімальне постачання харчів і палива, чого моя родина не мала. З льодової нашої квартири мати і я ходили відвідувати родину тьоті Марусі, грілися коло полум’я каміну, а коли нікого в кімнаті не було, я похапцем хапав зернинки пшениці, що сушилися над вогнем і ковтав їх. Ми були голодні, і я не міг себе стримати. Німці брали чоловіків-фольксдойче до свого війська, але Серьожа був від цього забезпечений, бо він мав епілепсію. Коли німці відступали, вони вивезли «фольксдойче» — на захід, їх спершу до Лодзі, потім до Познані, далі в якесь село на південному заході Німеччини, що після розпаду німецької держави ввійшло до французької зони. Однієї ночі до них там з’явилася совєтська репатріяційна група, і їх вивезли примусово до радянського табору десь коло Берліну. Тьотя Маруся ухитрилася переслати матері кимсь записочку, написану вже для радянської цензури, де говорилося про те, з яким ентузіязмом вони повертатимуться на батьківщину. Більше ніколи не було вісток ні від них ні про них. Можна не сумніватися, що вони були знищені й України ніколи не побачили. Я бачив у цьому Немезіду, що покарала їх за запис у німці (хоч і користався з їхнього тепла і зерна). Українців скупчували по таборах, і там був можливий опір репатріяції. Привілейовані «німці» жили приватно, і там їх виловлювали, як тварину, що втрапила однією лапою до пастки. Знищення цієї родини забрало двадцять п’ять років, але воно було здійснене, хоч і різними способами.

Дядя Володя до революції був урядовцем харківської міської управи. Не знаю, що саме він там робив, але це не була дуже висока посада, бо за радянського режиму його не переслідували й навіть давали якусь маленьку пенсію. Він, як пізніше Серьожа, одружився з жінкою з «простих», вони мали двох синів і дочку і жили на Москалівці, себто поза «аристократичною» частиною Харкова. Слайда моєї пам’яті: вінчання дочки Люсі в церкві, шафери тримають важкі вінці над головами Люсі й молодого, у них тремтять від довгого піднесення руки, і я, малий, думаю, щу буде якщо вони вронять ці вінці на голови пошлюблюваних. Це було в моєму житті перше і останнє церковне вінчання. Люся скоро померла. Двох синів, ще безвусими молодиками, забрали на фронт, вони обоє скоро один по одному були тяжко поранені і в тяжких муках померли в шпиталі. Від них лишилися були тільки фотографії. Незабаром померла і дружина дяді Володі (яку ми називали Мар’я Іллінішна, так пошанно саме через те, що вона була з «простих»). Він лишився сам на довгі роки. Приходив до нас десь раз на місяць, сидів край столу на кухні і пив чай, що йому давала мати. Я його не любив — довгасте обличчя, червоний прямий ніс — медерівський ніс, що і я маю, — брак зацікавлення культурою. Я його зневажав зневагою жевжика, який думає, що світ для молодих і старі в ньому не потрібні. Дядя Володя помер десь у тридцятих роках. Це був кінець усієї його родини.

Доля жінки визначалася тоді тим, з ким вона вийшла заміж. Тьотя Нюся одружилася з Кривцовим. Він мав свій маєток на Полтавщині, Машівку. Старий Кривцов мав репутацію людини гарячої, нестриманої, самодура. Один з синів, Володя, збунтувався проти батька. Його вважали за авантурника. У Парижі він одружився з французкою Сесіллю. Про неї моя мати казала, що вона була найобмеженіша й найбалакучіша жінка з тих, що мати будь-коли спіткала. Сесіль балакала, звичайно, по-французьки. Вона вчила мене французької мови й читала зі мною «Les malheurs de petite Sophie» µрафині де Сеµюр-Ростопчиної і дві книжки Ектора Мальо «En famille» і «Sans famille» в золотих з червоним оправах. Можу собі уявити, як могла Сесіль почувати себе, захоплена в вир російської дикої революції, проти якої µільйотина Марата й Робесп’єра виглядала високоцивілізованою іграшкою. Зрештою, я не певний, чи Сесіль багато знала про Марата й Робесп’єра. Керувати маєтком Кривцов доручив другому синові Льоні. Його вважали за ідеал доброти, казали, що він добре жив із селянами і дуже потерпав від батькової важкої вдачі. Революція маєток забрала. Не знаю, чи Кривцов помер своєю смертю, чи потрапив на конвеєр червоного терору. Діти загинули або розсіялися (дочка Ліда опинилася в Парижі), тьотя Нюся доживала віку самотньо в Полтаві на більш ніж скромну пенсію, зрідка приходили листи від неї до матері, писані старечою непевною рукою, з чимраз розхитанішими літерами. Далі припинилися. Я її не знав або забув. Тьотя Надя вийшла заміж за Зіновія Носова, народився син Анатолій. Вдруге тьотя Надя одружилася з підприємцем із Сибіру Михайлом Тарановим. З чотирьох дітей Коля був в армії Денікіна і кінчив шахтарем у Бельгії. Наймолодший, Павлуша, якось потрапив до Колчака, і там і слід його завіявся. Дві дочки були найближчі до власне моєї родини. В роки війни й перші роки революції Люся жила з нами, пізніше переїхала до Києва, де одружилася. Друга війна з німцями привела її, незнаними мені шляхами, до Америки. Правдоподібно, її з родиною спровадив професор Юрій Вернадський, що викладав у Єйлському університеті. Тому Старицькі (прізвище її чоловіка) оселилися в Нью-Гейвені. Часом вона мене відвідувала в Нью-Йорку, і я запрошував її до Метрополітальної опери. Холодна, розрахована, в молоді роки красива, але трохи зневажлива до людей, Люся довго лишалася неодружена, а зрештою одружилася з інженером без будь-яких розумових зацікавлень, якого вона зневажала. Її батько був при ній до самої своєї смерти, хворого вона тримала його в передпокої, злі язики казали — як собаку. Люся була серед моїх перших учительок французької мови. Зовсім інша була її сестра Ольга, повна пристрасти, охоча до авантур. Такою авантурою був її перший шлюб з росіянином-офіцером Жуковим, а до певної міри і другий з аµрономом Миколою Прісецьким, фантазером і тим, що в російській літературі звалося «лишний человек». У цьому другому шлюбі вона жила в Лубнях, потім на дослідній станції Сагайдак на Херсонщині. Після смерти другого чоловіка вона оселилася в Святошині під Києвом. До Олі ми їздили давніш на кілька тижнів літом до Лубень, потім я їздив у Сагайдак, звідки ми разом подорожували до Херсону і на пароплаві, яким еспанські ліві платили СРСР за зброю, — до Одеси, відвідував я її і в Святошині. Оля була єдина в нашій родині, що мала ліві погляди. Комуністкою вона не була, але ні до білих, ні до «петлюрівців» не пішла б. Коли за короткий час, що я був у Києві 1943 року, в дорозі з Харкова далі на захід, я пробував її розшукати, мені сказано, що її забрало µестапо. Не знаю, чи вона була зв’язана з радянськими партизанами, але не здивувався б, якби це було так. Так чи так, відтоді я нічого про неї не чув. Оля мала і українські симпатії, але переважно етнографічного порядку. Пригадую її в українському народному вбранні. З усіх моїх двоюрідних братів і сестер Оля була та, що стояла ближче до мене, ніж хто інший. За винятком Анатолія Носова, що в моєму житті відіграв ролю вирішальну, може, сам того не знавши. Про це далі докладніше, а тут лише те з його біографії, що мені відоме. Він був єдиним у всьому роду, що став науковцем. Учень Федора Вовка, він став етнографом-антропологом. Перед 1914 роком він провів якийсь час в антропологічній експедиції в Сербії і дуже захоплювався цим народом, вважаючи сербів за винятково чесних і порядних. По революції він працював у київській Академії Наук, де завідував антропологічним кабінетом. В її виданнях він опублікував чимало праць. Ми зустрічалися з ним у Лубнях, куди ми і він приїздили літом до кузини Ольги на відпочинок. У протилежність Олі він був гостро критичний до радянської системи. Пригадую, коли ми виходили на прогулянку до приміського гаю, де корови полишали свої сліди, він казав:

— Обережно, не вступайте до... — тут він робив павзу і закінчував: — ...до партії.

Ув’язнений під час масових арештів української інтеліµенції, зокрема зв’язаної з Академією Наук, під час процесу СВУ він був засуджений до примусової праці, яку відбував на будові Біломорського каналу, а потім «Московського моря». Закінчивши термін, він не дістав дозволу повернутися на Україну. Він оселився в Ялті (Крим тоді ще не був «подарований» Україні), де працював у етнографічному музеї в кол. палаці еміра бухарського. Наречений моєї сестри Віри, він часто бував у нас десь 1923 р. Після смерти Віри він одружився з дочкою завідувача гурзуфського будинку відпочинку для науковців (де пізніше і я бував) Шарого. Вона не зрадила його під час його довгого арешту й заслання і виховувала йому надзвичайно милого й швидкодумного синка. Коли почалася евакуація Криму під час німецького наступу, разом з іншими «неблагонадійними» Толю з родиною навантажили на спеціяльний пароплав. Свій людський вантаж цей пароплав ніколи нікуди не довіз.

Крім дяді Васі і дяді Володі, крім тіток Нюсі й Наді, мати мала ще брата Петра. Але з ним його брати й сестри не підтримували жадних зв’язків. Уважалося, що він зробив занадто добру кар’єру й пішов на такі послуги царському режимові, за які його не можна було шанувати. Він був комендантом міста Києва і відзначався активним переслідуванням революціонерів і опозиціонерів. Петро Медер, дядя Петя, був у роду постаттю одіозною. Скільки він мав дітей і яка доля їх спіткала, мені невідомо. Казали, що його розстріляно скоро після жовтневої революції.

Це один з парадоксів материного роду. Ніхто з шістьох братів і сестер і їхніх дружин не був революціонером, усі мирно існували в рамках царського режиму. Чоловіки всі робили поступово кар’єру, і це не вважалося ганебним. Відповідно серед їхніх дітей більшість була ближче чи дальше пов’язана з білим російським рухом, за винятком Толі і мене, що пішли українським річищем, і Олі, що хилилася дещо лівіше. Але служити режимові в переслідуванні інакодумців і революціонерів, співпрацювати з жандармами, — на це дивилися як на збезчещення. І коли прийшла вістка про лютневу революцію і про зречення царя, не було кінця захватові, і сльози радости стікали по обличчю моєї матері, дружини чесного царського служаки, що все життя ревно й сумлінно розбудовував армію його величности.

Нема жадних підстав сумніватися в чесності служби всіх моїх і батька дядів, але безсумнівне те, що вони це робили в доброму сумлінні і з чистою совістю і що це щиро сполучалося з зневагою до тих, хто прислужувався й вислужувався. А для себе їхнім ідеалом не було стати багатим і знатним, а тільки забезпечити собі матеріяльний достаток. Це була ідеологія, типова система поглядів, спрямовані на перехід із, як ми тепер сказали б, нижчої середньої кляси до вищої, але й далі середньої кляси.

А втім у засудженні дяді Петі могли бути й побічні мотиви. Мимохідь кинені, доводилося мені чути завваги про те, що він був занадто гордий, що ставився із зневагою до своїх родичів, які лишилися позаду. Може, до ідеологічного комплексу бідних, але чесних підсвідомо домішувалося й трохи заздрости до успішного? Може, ідеал середньої кляси якоюсь мірою визначався й неможливістю сягнути до вищої? Хто знає, людська душа ніколи не простолінійна, і, здавалося б, найнесполучніші почуття, можуть нашаровуватися одне на одне, навіть коли вони зовсім суперечні.

Але тут, після всіх цих скупих описів життєвої долі людей з покоління матері та його, цього покоління, дітей, слід повернутися до того, чим цей розділ починався: про розшматованість роду в роки війни й революції. Старше покоління, за винятком дяді Петі, та, може, ще мого батька не скінчило своє життя µвалтовно, всі дожили свого природного кінця. Але всі вони були вибиті зі своєї життьової колії, всі померли в злиднях, утративши свої надбання. Що їх не знищив радянський терор, пояснюється тим, що ніхто з них не дістався на високі щаблі. Але діти мусіли заплатити ціну за гріхи батьків. Усіх їх знищено, у війні або в терорі, а кого не знищено, мусів покинути батьківщину. Після другої війни з німцями на Україні з численного роду не лишилося нікого. Чи це була доля старої середньої службової кляси взагалі, чи так склалося в моєму роді — на це хай відповідять історики й соціологи. Якщо вони спроможні. Катаклізми історії прокочуються над людськими долями дуже конкретно й дуже індивідуально, але статистика може вирівняти ці суто індивідуальні — і які ж по-людському болючі — долі в просте цифрове узагальнення.

*  *  *

Дитина пізнього віку своєї матері, яка мало не заплатила життям за моє народження і яку, як і мене, врятувала тільки хірургія, я не був у перші місяці свого на-світі-перебування вигодуваний матір’ю. Вона не мала молока в грудях, і мені знайшли мамку. Невдячний, я не пам’ятаю, а може й ніколи не знав її прізвища. У родині її звали завжди Саша. Моєю молочною сестрою була її донька Наташа. Саша жила в селі Руські Тишки за кілька верстов (кілометрів тоді ще в державі Миколи II не знали). Слобожанщина мала українські села і російські, і людність їх ніколи не змішувалася. У Тишках я ніколи не був, але з того, що чув, виходить, що це було одне велике село, але воно складалося з двох зовсім окремих половин, Руських Тишків і Черкаських. Українськими були саме Черкаські, Саша походила з Руських. Пізніше Остап Вишня писав, що він виссав свою мову з цицьки матері. У моєму випадку з цицьки мамчиної я виссати українську мову аж ніяк не вмів. Але коли я тепер дивлюся на фотографію Саші зі мною на руках, мені виглядає, що її антропологічний тип був мішаний. Ніс і губи виглядають на російські чи навіть фінські, але брови шнурочком, як написав би Нечуй-Левицький, і вогники задерикуваті в очах зовсім як в українських дівчат. Сашу взяли до міста, одягли по-міському, включно з зимовим пальтом і рукавичками, але свою хустку вона не зрадила і на міський капелюх не поміняла. Як оповідала мати, Саша дуже до мене прив’язалася і не робила різниці між мною й своєю рідною дочкою. Переїзд до Польщі збігся в часі з моїм переходом на страву дорослих, і Сашу лишили в її Тишках. Але, коли ми повернулися 1914 року, мати розшукала Сашу знов. Вона вже не жила з нами, але приходила час від часу, приносячи нам сільські харчі, — молоко, того ж дня від корови, яйця, — і трохи допомагала матері в господарстві, особливо перед Великоднем і Різдвом. Для Саші мати була паніpar excellence, бариня, і вона не називала матір інакше якбариня. Після революції це могли почути сусіди, і це було просто небезпечно. Мати читала їй нотації, але Саші не було легко позбутися звички. Часом Саша тепер приходила з Наташею, і я радо з нею грав і борюкався. Мабуть, тоді в обох нас, ще дітях, прокинулися перші, ще дитячі поштовхи сексуальности. Ми їх не розуміли, просто нам приємно було борюкатися, але мати помітила. Не знаю, чи вона щось казала Саші, але та перестала приводити Наташу. Був у них обох, Саші й Наташі, якийсь особливий запах, ніби теплого молока з-під корови. «Клясової свідомости», якої вимагав марксизм, у Саші зовсім не було. Правда, вона була неписьменна і вчитися читати не хотіла.

У Польщі мамки я, звичайно, вже не потребував, але мені взяли няньку. Її звали Аннушка, вона була білоруска. Бачу її на фотографії: чорна сукня до самої підлоги, на ній довгий білий фартух, вона дивиться на фотоапарат трохи зі страхом, трохи з пошаною. Вона стоїть перед ним, бо так пани наказали. Сама Ломжа була польська, але польської няньки моя родина не хотіла. Поляки були вороги, і вони цього не приховували. Пізніше мати оповідала, як у крамницях їй не хотіли відповідати на її російську мову, щоб робити закупи, вона мала брати з собою чоловіка. Військова уніформа навертала польок на розуміння російської мови. Тепер я дивлюся на це з пошаною до поляків за дотримання національної гордости. Але для матері це був тільки дикий і незрозумілий фанатизм. У нашому домі нічого польського не було. Скільки пригадую, мати ніколи не хотіла навчитися хоч читати по-польськи, зовсім так, як Саша не хотіла вчитися читати взагалі. Товариство, що сходилося подеколи в домі, були офіцери, і поляків серед них не було. Вчащав до нас полковий священик Яроцький з дружиною. Хоч взагалі ставлення до духовенства було зневажливе, для нього робили виняток. Але все це було як у фортеці під час облоги або як в англійських залогах в Індії. Батько, судячи з його роману з «Зоською», очевидно, якісь польські контакти мав, але це було поза домом. Не знаю, як мати все таки навчилася якихось польських куплетів — чи вона таки побувала в Варшаві в якомусь польському кабаре, — чи це був офіцерський фолкльор, що мав на оці показати, які примітивні були поляки? Ось зразок:

Pуjdк do szafy, rozbijк szklanki...

А от ближче до армійської тематики й проблематики:

A to jest tylko wrona!

Так починався розкладовий вплив польської культури на переможне російське військо. І так та культура виглядала в очах приналежних до війська.

Мабуть, моя мати не довірила б мене польській няньці. І чи пішла б польська нянька до родини офіцера російського війська?

А догляду я потребував. Пізня й неплянована дитина, несподіваний Божий дар, перший рік чи два після народження я був хворобливий, особливо дошкуляла золотуха з її висипами на шкірі, з запаленням лімфатичних вузлів. Згодом золотуха минула, але репутація хворобливої дитини лишалася, так дивилися на мене в родині, так дивився і я сам на себе. У матері лікарські застереження й поради накладалися на комплекс попередніх утрат дітей, на патологію мого народження. Особливо боялися можливої шкарлятини або дифтериту, які одначе мене обминули. Звичайний кір або вітряна віспа викликали острах ускладнень, і всі можливі запобіжні засоби практиковано в таких випадках. Не диво, що я був боязкою дитиною. Не тільки щодо хвороб. Може, до яких десятьох років я ні за що в світі не хотів, ідучи з матір’ю або сестрою Вірою, посуватися сам і жадав, щоб мені дозволили тримати супутницю за руку. Не скажу, щоб я боявся чогось конкретного. Просто світ був занадто широкий для мене, я був занадто малий як на світ, але, ведений дорослими, я не відповідав за наслідки.

З моїх страхів мене вилікував кузен Толя. Чувши вислови побоювання щодо мене, він окинув мене оком і сказав:

— Нічого не станеться. У нього широка кістка. Він матиме довге життя.

Толю я вже тоді шанував. Він був єдиний учений на всю родину і тримався завжди спокійно і статечно. Зрештою, його передбачення здійснилося, хоч хвороби тьмарили потім моє юнацтво, про що далі.

Десь коло сімох років стався мій перший бунт. Він почався з відкинення мого імени. Мене охрестили Георгієм, а звали, малим, Жоржик. Тоді я не вмів вимовити ніж, нір, і в моїх устах Жоржик перетворився на Зьозю. Кличка прищепилася, і так мене в родині звали, спершу жартома, потім повсякчас. Такий надмір ніжности мені докучав, особливо тоді, коли я вже опанував спершуж, а потім, не без свідомого зусилля, ір. (Але я довго не міг вимовити твердогол, кажучи замість нього губогубнев. І досі не знаю, чи це не був польський вплив, — але як, коли не було контактів з поляками? Таж така вимова не могла носитися в повітрі, не було на неї спеціяльного віруса. Чи так вимовляла Аннушка, і я навчився від неї?). Тоді я заявив, що більше на Зьозю не відповідатиму, бо я вже великий, а це робить мене незаслужено малим. Але я не хотів і бути Жоржем. Тут уже, мабуть, говорив і патріотизм перших років війни з німцями. Французи, правда, були союзники, але все таки краще було мати слов’янське ім’я. Так я став Юрій. Це ім’я було ще й тим добре, що в ньому булор, і я його вмів вимовити. Коло того самого часу, нагадаю, мій батько з Володимира Карловича став Володимир Юрійович. Гармонія поколінь.

Другий прояв моєї нової незалежности було те, що я зажадав, щоб мені пошили військову сіру шинелю, офіцерську, купили картуз з кокардою і причепили збоку шаблю, хай іграшкову. Так я виходив на вулицю. Була й іграшкова рушниця. З нею по вулицях я не ходив, але зфотографувався з нею. Це був перший і останній у мене вибух мілітаризму. Він тривав до 1919 року, коли був асоційований з наступом армії Денікіна. Але коли армію Денікіна розбито і Харків окупували більшовики, показуватися в офіцерській шинелі стало неможливо. Припинення мого «мілітаризму», либонь, єдине, за що я вдячний більшовикам.

Крім цих двох бунтів, як на маштаби мого дитячого світу, великих і визначальних, бувало ще багато малих, з приводу різних дрібниць. Тут треба віддати належне моїй матері. Хоч як несамовито вона була до мене прив’язана, хоч як мене доглядала й пестила — досить поглянути на мої фотографії з тих часів, то в оксамитовому чорному костюмчику й білих черевичках, то в кокетливому білому з вишиваним коміром і крайками, — але вона знала, щу таке дисципліна (мабуть, ще з її інститутського виховання, з перших років бідування після одруження), і привчала мене до неї. Я був люблений, пещений, але не розбещений, і почуття обов’язку відтоді ввійшло міцно в мою свідомість і живе там досі. Мої малі бунти були приводжувані до капітуляції, звичайно, моєї, або до кари. Але кара теж, характеристично, полягала в капітуляції. Мене ніколи не бито, ніколи не вдарено. Не ставлено в кут, обличчям до стіни. Карою було — мене садовили на стілець, пам’ятаю, він стояв між двома шафами. Мені казано, що я мусів, сидячи, продумати свою поведінку, і, коли зрозумів її хибність, маю піти до матері й сказати їй про це. Тоді мене відпускали робити, що я хотів. Не знаю, чи ця система зламування волі була найкращим виховним заходом. Не знаю, чи це було тільки вихованням, а чи також конфліктом двох воль, двобоєм двох упертостей. Під покришкою дисципліни й стриманости в моїй матері ховався сильний темперамент, я не належав до дуже покірливих, на стільці я часом висиджував цілий день, але звичайно я мусів підпорядкуватися. Я був малий, а в світі панували дорослі. Опріч того, за цим змаганням темпераментів ховалася й взаємна любов, я міг цього не усвідомлювати, але десь у глибині не міг не відчувати. Хоч, Боже, як я ненавидів матір у ті години сидіння на стільці покари!

Був у цьому і ще один аспект. Не-биття мало виховувати в мені почуття власної гідности. Конфлікти заганялися в суто психологічне розв’язання. Але життя не обмежується на психологічних розв’язках. Воно не раз жорстоко б’є людину. До цього я з моїм вихованням не був підготований. І за це мусів розплачуватися, тим болючіше, що це були роки революції, коли до гідности людини не мають ніякого зрозуміння і коли індивід мусить підпорядковуватися велінням і хотінням маси, часом напівдикої й розлюченої, часом досконалої в своїй жорстокості. Приборкання індивіда, неминуче в кожному суспільстві, тут виявлялося в своїй первісній не замаскованій умовностями формі. Зрештою так приборкувано не тільки мене, а і — може ще лютіше й страшніше — мою матір, про що далі. Мої з нею конфлікти любови-бунту не припинилися ніколи, доки вона жила. Але поруч виросли в нові розміри і обсяг конфлікти ніжношкірої людини-особистости з тими грубошкірими масами, яких революція винесла на поверхню життя.

З дитячих років я не пригадую ніяких товаришів. Виглядає так, що все моє життя відбувалося в родині, en famille. Перших товаришів я зустрів у початковій школі, але я нікого з них не пригадую, знак, що тоді ніяких поважних конфліктів не сталося. Мабуть, так було через особливий характер школи. Це була приватна школа Євгенії Помпеївни Дружкової на Мироносицькому (пізніше Раднаркомівському) провулку, 4. Школа Дружкової вважалася чи не за найкращу в Харкові. Природно, вона не була дешева. Зате діти там були відгороджені від того, що називалося поганими впливами. Мабуть, тому й не запам’ятався ніхто з товаришів. Там закладено основи мого письма, з непохиленими, прямими літерами, там приділяли увагу мистецькому вихованню. Я ніколи не мав здібностей до малювання, але мій архітвір мав успіх: з глини я виліпив паску й великодні яйця, вони були потім пофарбовані, стояли вони на зеленій траві, яйця були різних кольорів — і ця нехитра штучка викликала загальне захоплення. Цей мій єдиний за все життя «мистецький твір» зберігався в родині до самої втечі з Харкова 1943 року.

Одначе навіть з ідилічного затишку школи Дружкової не можу не згадати мого першого позародинного конфлікту. Стався він з самою власницею й директоркою школи, Євгенією Помпеївною, росіянкою, як ми тоді казали, кацапкою десь чи не з Курщини чи Вороніжчини, з її кирпатим носом на кирпатому обличчі й безліччю зморщок, хоч дуже старою вона не була. Був у школі якийсь обід для директорки разом з батьками й учнями, мабуть кращими учнями. Розмова точилася по-французьки. Мені треба було соли. Сіль стояла коло Євгенії Помпеївни. Я звернувся до неї: Je t’en prie... Я був добре вихований хлопчик, і я хотів бути дуже ввічливий. Але дружний регіт почувся в відповідь на мої слова. Порушуючи всі норми доброї поведінки, я звернувся до директорки школи на ти. Французької мови я перед тим учився переважно від матері і від Сесіль, дружини Володі Кривцова. Вони навчили мене казати je t’en prie, я зметикував, що це відповідало російськомупожалуйста і тепер застосував цей переклад до Євгенії Помпеївни, замість je vous prie. Сміх був не тільки дружний, але кінець-кінцем і дружній, — та для мене це була мало не катастрофічна поразка на моєму ранньому спітканні з позародинним, широким світом. Я впізнав, що там були інші закони. Безневинний епізод глибоко врізався в свідомість і в пам’ять. За ним мали йти інші, багато інших, спершу в гімназії, потім у пореволюційній дійсності.

Та перше, ніж до них переходити, хочу підкреслити ще дві риси мого раннього життя в родині. Один уже був тут згаданий, але його варт поновити в пам’яті. Коли говоримо про товариство офіцерів середнього ранµу та їхніх родин з невеличкою (дядя Володя) домішкою середніх урядовців і з невеличкою домішкою поміщиків (тьотя Нюся), уявляємо собі звичайно малокультурне оточення, де передають плітки про своїх ближніх, і про ціни, і про своїх дітей. Це було не зовсім так у моїй родині дитячих років. Певна річ, вона не була в передових лавах культурних діячів, не думаю, щоб вона цікавилася глибоко тими течіями в мистецтві й філософії, що тоді законювалися й торували собі шлях нерідко в обставинах палких дискусій або й скандалів. Не було там розмов про богошукання й богобудування, про акмеїзм, а вже й поготів про футуризм, ледве чи знали тут багато про Андрея Бєлого чи Вячеслава Іванова, про Ґумільова або Хлєбнікова, про Чурляніса (як тоді вимовляли це ім’я) чи Ларіонова. Але книжок у родині було багато, і символізм у його загальновідоміших аспектах не був незнаний. А вже клясики російські й західні були тут майже членами родини. Велика в цьому заслуга «Нивы». Цей типовий «журнал для родини» не належав до культурного аванµарду, але він робив велику справу тим, що кожного року видавав збірку творів одного з російських і західніх письменників і висилав ці збірки невеликими випусками кожного місяця своїм передплатникам за неймовірно низьку ціну. Були це не тільки клясики, а й сучасники — такі, як Бунін, Купрін, Леонід Андрєєв, Оскар Вайлд, Метерлінк, Ростан... Окремо висилалися потім оправи, випуски поєднували в скромні, але пристойного вигляду томи. Родинна «Нива» не цуралася в цій добрій справі ні творів, близьких до атеїзму, як от «Жизнь Василия Фивейского» Андрєєва, ні революційних, як його ж таки «Рассказ о семи повешенных», ні еротичних, як «Яма» Купріна або й «Саломея» Вайлда. І ці твори в моїй родині не просто складалися, їх читали. У десять років я вже читав «Ромео і Джульєтту» Шекспіра і на заввагу матері, що я не міг її розуміти, гордовито відповідав, що мені абсолютно все ясно. Певно, рацію мала мати, але це не значить, що це читання пішло на марне.

Передплачувано не тільки «Ниву», а і «Пробуждение». Першу заради додатків, друге — бо там було багато репродуцій малярства й скульптури, репродукцій доброї якости. Добиралися ці ілюстрації, беручи справу естетично, досить консервативно — академізм, паризький Сальон, поміркований символізм. Але передвижницький реалізм для «Пробуждения» був уже перейденим етапом. Передплачувано й дитячі журнали — для мене — «Светлячок», «Задушевное слово». «Мурзилка» був занадто простацьким.

І мати, і Лена, і Віра грали на фортепіяні. Мав навчитися і я, перешкодила революція. Грали не професійно, «для себе», але музика була не чужа в домі. Пригадую розмову про Скрябіна в зв’язку з його смертю, хоч і не думаю, що твори його були в родинному обігу. Але Шуберт і Чайковський були «своїми». Мати співала багато арій з опер, співала знов «для себе», але арії з «Фавста» або «Євгена Онєµіна» я чув довго перед тим, як потрапив до оперного театру. Знала вона і багато романсів серйозної музики і циганських, не цуралася й оперети.

У перші роки по революції, коли припинилися всі грошові надходження, а мати й сестра Віра ще не стали на працю в радянській системі, не стали коліщатками в новому режимі сірости й безособовости, кілька років родина жила з продажу численних книжок і нот, збираних роками, збираних з любов’ю і розумінням. Продавано їх з болем, але не було ради. Зрештою, в новій, «ущільненій» квартирі не було місця для фортепіяна, не було місця й для книжок, а ноти взагалі були ні до чого.

Остання згадка з догімназійних років належить літнім виїздам на Лубенщину до маєтку Сокальського. Це був дрібний поміщик, він потребував грошей і тому приймав «дачників». Туди приїздила наша родина, коли не помиляюся, бували там і кузен Толя Носів, і кузина Оля, тоді Жукова. Літування в Сокальського пам’ятне не тільки тим, що це був не брудний, закурений Харків, а природа, чий чар посилювала людська рука — маю на думці сад коло дому (слайд пам’яті, але не зоровий, а нюховий: вечорами по заході сонця солодко-п’янкий запах матіоли й пахучого тютюну), а й тим, що це був мій перший контакт з українським селом. Товаришем моїх ігор був Сергійко, син куховарки Мотрони. Він не наважувався піднести руку на панського синка, і я з цього користався. Пригадую, як Мотрона скаржилася моїй матері:

— Панич побили Сергійка!

Не думаю, щоб було це дуже поважно, бо і хлопець я був хирлявий, і садистичних нахилів не виявляв, але це був вилім з домашньої й шкільної дисципліни, і з цього я користався. Відчуття соціяльних противенств і моєї панськости в мене не було, а коли Сергій не боронився, — це, на мою думку, було фактом особистим, а не соціяльним.

Так само те, що Сергійко, та й інші говорили по-українськи, мене не штовхало до аналізи національних проблем. Я говорю так, бо я з міста; він інакше, бо він з села, яка різниця! А все таки це був мій перший прямий і тривалий контакт з українською стихією, і з цього згодом виросло багато в моєму житті. Зрештою, мені було сім до дев’яти років, і Бог створив мене тим, чим я був. А був я панською — дрібнопанською — дитиною.

Шістдесят років пізніше в спогадах мого доброго приятеля Івана Кошелівця я прочитав чудовий опис запахів українського села, як вони закарбувалися в пам’яті Івана Максимовича. Не можу утриматися, щоб не зацитувати:«Пейзажі мого дитинства пахли чебрецями, заячим канупером, густим, аж чадним духом стиглого збіжжя, скошеною травою, прив’ялою на гарячому сонці, і свіжим сіном у клуні, і димом з картопляної гудини пізньої осени, коли в гарячому приску випікається картопля, ... (і) запахом... махоркового диму». Так, напевне, пригадував запахи свого дитинства Сергійко, якщо він не загинув у колотнечі революції й терору. Але це були запахи селянської дитини. У моїх панували пахощі з клюмб у маєтку Сокальського — матіоли, кручених паничів, тютюнів. Махорки там і близько не було. Моя ближча родина ніколи не мала власности на селі (як і в місті), але, сам того не знавши, малий «паничик» стояв по інший бік соціяльного вододілу.

Інший, позародинний світ уперше відкрився мені в гімназії. Було це, мабуть, 1917 року. У родині рік цей відкривався сльозами радости на материному обличчі, коли сталася лютнева революція й цар зрікся престолу, — так, навіть у роду вірних служак цар був зненавиджений, революція була вітана, і надії на всеросійську демократію були загальні. Середина року була прожита під знаком тривоги, — мовляв, шириться розпад, анархія, безвідповідальність, розпадається армія, солдати, що не віддають офіцерам честь, що мають свої організації й можуть не слухатися офіцерів, — це вже не солдати. Вістка про жовтневу революцію в Росії занурювала в найгірші передчуття, наближався кінець світу, сльози, тепер сльози розпачу не можна було стримати, єдина надія лишалася на установчі збори, але вона зникла теж, коли установчі збори розігнано. Це — тло, але мені було дев’ять років, я мало розумів, що діялося, і для мене вступ до гімназії був куди важливішою подією.

Це була третя харківська державна, — як тоді казали, — казенна гімназія. Я дістав сірий формений одяг, кашкет із знаком гімназії, чорний пояс з двоголовим орлом на пряжці і цифрою 3. Гімназія була близько від нашого будинку «Саламандра», на тихій і недовгій вулиці Гоголя, що з’єднувала Театральний і Мироносицький майдани. Гімназія займала майже ввесь західній бік вулиці, на східньому був польський костел, а на південному розі німецька, як ми казали, кірка. В дійсності, звичайно, вони були не національні, а віросповідні — католицький і протестантська. Над дверима костелу був висічений у камені напис Deo omnpotenti, над дверима кірки цитата з Лютерового гімну Die feste Burg ist unser Gott. Пізніше, в радянські роки, коли ксендза і пастора заарештували, а церкви закрили, я відчув, що це був кінець харківського поміркованого космополітизму. Провінційний, запорошений, брудний мій Харків усе таки мав хай обмежені зв’язки з зовнішнім світом, мав мініятурні колонії, німців, поляків, ще менші французів, бельгійців (про власників фабрик і заводів уже була тут мова). Усі вони були обрубані з утвердженням радянського режиму, тільки чимраз ширше відчинялася брама до Росії. Власне, не брама, а відсутність муру.

Я ніколи не знав, чому мене віддано до казенної, а не приватної гімназії. Тому що вона була найближча? Чи тому, що вже можна було передбачити, що батькове утримання буде під загрозою й революція скине родину на найнижчий матеріяльний рівень? Старші сестри теж училися в державних гімназіях, але тоді платня, що діставав батько, була справді надто скромна, щоб могти оплачувати приватну гімназію. Зрештою, моя третя хлоп’яча державна гімназія мала добру репутацію. Вважалося, що вона наймала добрих учителів і добре готувала до університету. А ніхто не ставив під сумнів, що я мав учитися в гімназії, щоб потім вступити до університету. Рід службовців, що переростали на інтеліµенцію, бачив своїх дітей, зокрема хлопців, як стовідсоткових інтеліµентів.

У приватній гімназії моє оточення напевне було б вищого суспільного рівня. Але і в державній гімназії я не зустрів дітей робітників і селян, як не знайшов і нащадків аристократичних родин або великих капіталістів. Формально і ті і ті могли б посилати своїх дітей до такої школи, але в передреволюційному суспільстві кожний знав своє місце, і родини, репрезентовані в моїй гімназії, були або службовські або середньо-підприємницькі. Моїм найближчим товаришем став Юра Петровський, син мирового судді з Ростова-над-Доном, така жschцne Seele, як я сам. Моїм ідеалом зробився Валя Єлецький, син нашого ж таки вчителя математики і того, що звалося клясний наставник, — той з учителів, що приділявся до однієї кляси, щоб наглядати за учнями, мати справу з їхніми батьками, бути в обох випадках дорадником. Старшого Єлецького звали Марк Самойлович, він був з євреїв-вихрестів. З ним були зв’язані роки мого перебування в підлітках, і з ним ми ще зустрінемося на сторінках цих спогадів. Валя, Єлецький-син, став моїм ідеалом через те, що відзначався швидким мисленням і орієнтацією, давав учителям відповіді скорі, правильні і з самостійною думкою, був сміливий і мужній, але стриманий, без властивого багатьом хлопцям того віку забияцтва. Він був у клясі першим учнем, не мавши комплексу першого учня, це давалося йому само, без зусиль. Багато уваги на мене він не звертав. Я б радо став його приятелем, але цього не сталося.

До речі, про євреїв-вихрестів. Марк Самойлович був одним з них. Другого я зустрів геть пізніше, уже в студентські роки, і він зробився моїм головним учителем у мовознавстві. Це був Леонід Арсенійович Булаховський, охристився ще його батько, годинникар. Про нього, сина, буде багато мови далі. Тут тільки скажу, що за моїм враженням переслідування євреїв у царській Росії не було расове. Воно було виявом намагання знищуватися всякуіншість. Охристившися, єврей переставав бути іншим, і йому відкривалася дорога до середніх кляс суспільства.

Але назад, до моєї першої кляси гімназії. З загального суспільного рівня середньокласности ніхто не вибивався вгору, і тільки один був незаперечно внизу. Це був Досєв. Його зраджувала мова, але також і манери. Він не вмів як слід привітатися й попрощатися, і його російська мова сприймалася як вульµарна. Він дістав прізвисько «Дося Івановна Шишнадцять». Бо так він вимовляв числівник шістнадцять. І це було його суспільним присудом-вироком. Ледве чи він дійшов би вищих кляс гімназії, але через те, що гімназія припинила своє існування з утвердженням радянської влади, проблема ця для нього зникла. Що стало далі з нашим незграбним, опудалуватим-великим Досєвим, я не знаю. Чи він зробився парторгом на зразок товариша Портянка з оповідань Домонтовича? Чи може його батько провадив крамницю залізних виробів або артіль візників-ваньків, і його зліквідували як клясово ворожий елемент? Факт той, що в нашій клясі він був самотній, і ніхто ним не цікавився, якщо це не було для глузування.

Так, отже, соціяльне обличчя моєї кляси в гімназії не різнилося істотно від того, чим була моя родина. А все таки це було для мене щось зовсім відмінне. У родині ябув, у клясу я мусівувійти. У родині я буводин, тут я був один зтридцятьох. У родині мене любили, тут були до мене байдужі. Там я був щось, тут я був ніщо. У новому середовищі треба було самому визначити своє місце, проблема, якої не було вдома. Усе це означало струс у житті, переворот, злам, катастрофу.

У гімназійній клясі учні сиділи по двоє за партами. Парта складалася з лавки, а перед нею трохи похилого стола, під поверхнею якого було місце для книжок і зошитів. Напередодні виконувалося домашні завдання, ввечорі складалося потрібні на другий день книжки й зошити, чорнильницю-неперевертачку й перо до так званого ранця, що його ношено поза плечима. Парту й місце за партою, напарника на парті кожний мав постійного на ввесь рік. Парту й напарника можна було вибирати. Я вибрав другу спереду, а моїм напарником став Васюков, скромний і тихий хлопець, типовий «середняк», без виразного власного обличчя, але чесний і порядний. Це був мій перший крок, моє самовизначення в новому світі. Я не хотів до останнього ряду, бо я мав намір серйозно вчитися, а там сиділи ті, хто збирався огинатися й ледарювати. Я не хотів до переднього ряду, бо мене навчили бути скромним, і не випадало лізти наперед. Я не вибирав на напарника блискучого учня на зразок Валі Єлецького, я не хотів мати ним посміховище людське на зразок Досєва. Непомітний Васюков відповідав моїм бажанням, хоч він ніколи не був моїм задушевним приятелем.

Психологічний парадокс полягав у тому, що, вибираючи друге місце і другий сорт напарника, я в глибині душі був переконаний, що заслуговую на перше місце і на найблискучішого напарника, і не тільки я був у цьому переконаний, а і був певний, що, саме обравши такі самообмеження, я стану найпомітнішим, першим, що інші не зможуть не звернути на це уваги і що самі вони чи саме життя винесе мене на перше місце, що мої гідності будуть визнані, що світ скаже, що за скромністю ховається щось справді визначне. Коротко кажучи, що мене відкриють і визнають.

Самозрозуміло, цього не сталося ні в гімназійній клясі, ні в житті взагалі. Законом життя — принаймні поза родиною — є прокладати собі шлях безоглядно, в випадку потреби топчучи інших. Хто цього не робить, того в кращому випадку усунуть з головного шляху, в гіршому розтопчуть. Комплекс другої парти, назвімо так цю систему поведінки і цю покручену психологію, нікуди не веде, якщо його носій не стане на сковородинську позицію поза-світом-стояння. Але він був, як я сьогодні це бачу, природним наслідком мого виховання в родині поза світом і раптового занурення в світ.

Комплекс другої парти лишився в мені на все життя. У радянські часи тут не було багато вибору. Я мав погане «соціяльне походження», яке я мусів приховувати, отже, не слід було аж ніяк виділятися, звертати на себе багато уваги. Зацікавлення в інших могло спонукати їх до копання в моїй біографії, а це було небезпечно. Зрештою, як потім виявилося, надміру активних взагалі забирали й нищили, навіть при ідеальному «соціяльному походженні». Так, я довгі роки після закінчення освіти не йшов до аспірантури, я огинався, коли мені пропонували вступити до партії, я мало друкувався. Я працював добре, студенти мене не нелюбили, але я ніколи не ліз наперед. Тільки вже в останні роки перед початком війни 1941-го життя стало мене, мимо мого активного бажання, випихати на поверхню, і це в вересні того року привело мене під погляд НКВД, що могло б і мусіло б закінчитися дуже погано.

Усі ці обставини не могли не посилювати в мені «комплекс другої парти». Але він не виник з побоювань, обережности й опортунізму, він утворився від першого доторку до позародинного світу. Радше навпаки, побоювання й обережність були раціоналізацією внутрішньо притаманного комплексу другої парти. Тому він лишився в мені і зі мною і після мого виходу з радянської орбіти. Ось два-три приклади.

Коли 1945 року в знекровленій і вкрай виснаженій Німеччині постала спроба об’єднати позарадянських письменників і критиків у літературну організацію вибраних МУР, мистецький український рух, я мав усі підстави стати його головою. Ідея МУРу, правда, не належала мені. Вона постала з наміру Леоніда Полтави й Леоніда Лимана створити видимість літературної організації, щоб опанувати друкарню, яку вони вивезли з Пляуену, коли те місто мало перейти з американських рук у російські. Але вся концепція МУРу постала в мене, усю головну організаційну працю провів я. Та я не взявся бути головою. На цю ролю намовлено, після великих старань, Уласа Самчука, якого в вузьких колах друзів ми називали чеховським «свадебным генералом», звідки далі пішло, що поза очі ми звали його не Улас Олексійович, а Генерал Олексійович. Раціоналізацією цього відступу формально на другий плян було міркування, що я був тоді «совєт», як казали в Галичині про тих, хто наїхав із «старої» радянської України, а старі еміµранти й галичани мали б більше довір’я до МУРу, коли на чолі його стоятиме не-«совєт». У цьому була частка правди, але правда й те, що це недовір’я можна було б подолати, а зрештою люди й так знали, хто що робить і чиєю дитиною був МУР. Другою, отже, часткою правди було те, що в мені панував комплекс другої парти.

У слов’янському відділі Колюмбійського університету, де я викладав від 1954 року, після смерти професора Ернеста Сіммонса декан професор Пекам пропонував мені перебрати відділ у мої руки. Я відмовився, мотивуючи це для себе тим, що до обов’язків керівника відділу належить серед іншого безжально викидати викладачів і студентів, які не відповідають стандартам університету, а я не вважав себе за здатного на це. Це була правда. Але і тут у мені говорив комплекс другої парти. Наслідки моєї відмови були сумні. Поволі мене відсунено на дуже другорядну позицію, а потім взагалі скасовано, після мого відходу, мовознавчі студії. (Якщо в випадку МУРу поганих наслідків не було, то тільки тому, що з масовим виїздом української маси втікачів з Німеччини 1949 року МУР автоматично розсипався, як і багато інших еміµрантських організацій).

Третій приклад. І тим часом останній. 1982 року я подав ідею, щоб Українська Академія Наук у США почала видання документальної серії «Джерела до новітньої історії України». Я накреслив плян видання, визначив його характер і тип, зорганізував перші томи. На редакторів запросив трьох своїх колеµ, чиї імена прикрашають кожний том видання. Я не включив себе. Комплекс другої парти говорив, що вони мене запросять бути бодай четвертим (бож з них ніхто не тільки нічого не редаµував, а навіть ні одного тому не прочитав перед друком). Природна річ, ніхто і не порушив такого питання. Для майбутнього історика української науки я не маю найменшого зв’язку з цим виданням.

Ці приклади, а їх можна було б подавати куди більше, зовсім закономірні, і я виписую їх не для того, щоб когось обвинувачувати в затисканні моєї особи. Що ставалося — це закон життя і закон комплексу другої парти. До нього належить і його визначає той простий факт, що друга парта — ніколи не перша, а хто хоче бути на першій, мусить там сідати. Поразка — невід’ємний складник комплексу. Але, на потіху носіям цього комплексу, це поразка в особистому пляні. Добре діло все таки може бути зроблене і з позицій другої парти, і в моїх прикладах так сталося і у випадку МУРу і у випадку «Джерел». А другою потіхою може бути те, що комплекс другої парти, раз опанувавши людину, майже не піддається лікуванню. Він лишається в людині все її життя. І якщо вона в поодиноких випадках переборе його й висуне себе на перше місце, то від цього вона буде в душі мучитися більше, ніж від перебування на другій парті, коли робиться справи в маштабі першої.

І другий комплекс я виніс з моєї першої гімназійної кляси. Назвэ його комплексом Вичлінського. Вичлінський був моїм співучнем і, як Валя Єлецький, синком учителя тієї ж таки гімназії Марцеля Вичлінського, поляка, вчителя латинської мови. Учнем старшого Вичлінського я ніколи не був, бо латина мала починатися від третьої кляси, а до неї я ніколи не дійшов. Мабуть, у кожній хлоп’ячій групі буває заводіяка, навколо якого гуртуються слабші хлопці, що прагнуть мати «вождя». Група поділяється тоді на дві підгрупи — за того заводіяку й проти нього. Таким заводіякою, аматором і майстром бійки в нашій клясі був молодший Вичлінський, і кляса ділилася на тих, хто був «за нього» і «проти нього». За цим, природно, не ховалося жадної програми, хіба різниця темпераментів і стилю поведінки. Пригадую, якось у нас був у гостях Юра Петровський, і він або й я згадали про когось із кляси, що він був «за Вичлінського», мати стала розпитувати, що це значить, і ні Петровський, ні я не могли пояснити, хоч ми напевне знали й відчували, що інакше бути не може, що кожний мусить бути за Вичлінського або проти. Ясна річ, ми не належали до того «за».

Якось на перерві між лекціями, в коридорі я наткнувся на Вичлінського і якось не приховав свого до нього ставлення. Відповіддю був — не виправдання, не заперечення, не арµумент, не слова взагалі, а приголомшливий удар у пах, від якого я мало не втратив свідомість, мало не впав, зігнувся й не мав сили ворухнутися. Зрештою, ефект таких ударів загальновідомий, і мій досвід тут не мав нічого індивідуального. За кілька хвилин я від нього опритомнів. Але психологічний ефект лишився назавжди. Як я вже згадував, дома мене ніколи не били. Між хлопцями я теж завжди уникав бійки, за винятком жартівливої, як було, приміром, з Наташею, Сашиною дочкою, або з Мотрониним Сергійком. Я був привчений доводити свій погляд логічними арµументами. Тут мене не тільки знокавтовано, тут мені показано, що слова й добрі почування — ніщо перед брутальною силою. Звичайно, істина давно відома, але кожний відкриває її для себе, і, в моїй безмірній наївності, я відкрив її тільки на десятому році життя. Я не аналізував тоді цієї події так, як бачу її тепер. Я бачу її як ствердження позірности цивілізованого думання й поведінки, як панування сили й підступности, як облудність моралі і безмежність людської злоби й підлости. Тоді я не міг цього висловити, але емоційно це було саме так. Як удар у соняшне сплетіння вражає веµетативну нервову систему, так удар Вичлінського зрушив мою підсвідомість. Тому він лишився впам’ятку на все моє життя.

Але я ніколи не навчився і не хотів навчитися діяти за комплексом Вичлінського. Я волів бути жертвою, аніж виконавцем. Однією з засад мого виховання, часто повторюваною матір’ю, було: не роби другому, чого не хочеш, щоб зробили тобі. Може, я не завжди дотримувався цієї максими в дрібницях, але у важливих речах, у речах життя чи смерти, болю й кривди, — так. Життя не раз ставило мене перед комплексом Вичлінського у вигляді безглуздого звірячого терору в Радянському Союзі, що нищив моїх друзів і загрожував мені, що вимагав від кожного нищити інших (хоч би в формі доносів і сексотства). І в огидній і аморальній кампанії на знищення за допомогою наклепу, яку вже в Америці провадив проти мене Роман Якобсон у протиприродній, здавалося, спілці з Іваном Білодідом у Києві, — теж діяв той самий комплекс Вичлінського, до якого я включаю, з одного боку, бестіяльність нападника, з другого — неможливість відплати або огиду до неї збоку жертви.

Комплекс другої парти і комплекс Вичлінського — це була головна «Грицева шкільна наука», що я виніс з гімназії. Їх я пам’ятаю краще, ніж усі виклади і всіх викладачів, і вони, ці два комплекси, визначили багато більше в моєму житті.

Але кілька дрібних образків з буднів навчання ще мерехтять у моїй пам’яті. Географію викладав дебелий, масивний учитель, якого ми не дуже ориµінально називали Слон. Географію я не любив, але описи чужих міст читав залюбки.

Образ учителя історії затерся цілковито, пам’ятаю тільки, що історія починалася переліком східньослов’янських племен, і, даремно намагаючися запам’ятати всіх цих полян, деревлян, радимичів і т. д. з їхніми територіями, я зненавидів саму науку історії. Де ж було мені здогадатися, що за цими назвами ховалися прецікаві проблеми і що в дорослому віці я напишу не одну сторінку про ці племена (зокрема в моїй книжці про походження білоруської мови), бо саме в них ховалися важливі факти для зрозуміння походження сучасних трьох слов’янських націй Сходу Европи у їхніх історичних і психологічних стосунках любови-ненависти. Але тоді ані ці проблеми мене не обходили, я щебетав російською мовою, wie der Vogel singt, не задумуючися над тим, звідки взялася українська, ані навчання в гімназії не було розраховане на такі проблеми та їх розв’язання; воно було спрямоване на засвоєння певної кількости фактів: від латинської відміни іменників і дієслів до клімату Індії й Мадаµаскару, а вже повне мовчання зберігалося щодо проблем націй і національного поневолення в Російській імперії.

Найпопулярніший учитель був Геннадій Миколайович Плеський. Він викладав російську мову і літературу, захоплюючи учнів своєю закоханістю в об’єкт викладання. І не тільки учнів. Він виступав також з прилюдними лекціями і був одним з небагатьох харківських цицеронів. Він належав до тих викладачів російської мови, які обожнювали свою дисципліну і були певні, що, ширячи знання російської мови в неросійській країні, роблять добре діло. Може, Бог їм простить за щирість захоплення. Плеський давав нам писати «сочинения» російською мовою. Теми були пристосовані для нашого дитячого віку. Одна була про те, чим кожний з нас хоче стати, коли виросте. Я націлявся в подорожні відкривачі невідомих країн. В дійсності я вагався, бо не менше мене вабила кар’єра пожежника в блискучій касці, що вириває дитину з будинку, який ввесь у полум’ї і ось-ось його мури впадуть. Але про всі ці «твори» я радився з матір’ю, і вона рішуче порадила тему подорожнього. Іншим разом це була вільна тема, за вибором самого учня. Тут уже я розгубився остаточно, але по нарадах з матір’ю вирішив написати про свою собаку. З собаками я мав справу, як уже писав, від Римарської, де стояв наш будинок, мало не до Басейної, але власної собаки в нас не було. На початку війни був Ральф, але його вже давно не стало. Одначе, життя — одна справа, а література — інша, видко, я це передчував уже тоді (не передчуваючи того, що тепер старатимуся якраз наблизити літературу до життя, правда, тільки в ретроспективі пригадки). На додаток собака мого твору мусіла визначитися расово і якимсь дивом вона стала болонкою. Так постав мій твір під назвою «Моя болонка», який заслужив похвалу Плеського й добру оцінку. А болонки не було навіть серед моїх вуличних знайомих, бож то все були дворяги, а болонки циганського життя не ведуть. Ну, знову чарівні ілюзії літератури!

На перший рік у гімназії припадає моє захоплення церквою й релігією. Мати й сестра Віра не були екстатично релігійні, але вірили в Бога, ходили до церкви на свята, говіли й сповідалися й причащалися. Крім того, полонила обрядовість свят і постів, повернення додому з запаленими свічками після довгих дванадцятьох євангелій на Великий Четвер, плащаниця в п’ятницю, заутреня вночі проти Великодня, церковні процесії, великодні страви, передзвін церковних дзвонів, відвідини родичів і гостей з тим «Христос воскрес» — «Воістину воскрес», полонив і чар церковнослов’янської мови, напівзрозумілої. Перед зеленими святами мене відряджали принести до кімнат трави на підлогу і клечання на стіни. Звичайно, місто не зберігало сільської обрядовости в її повному обсязі, але було досить, щоб зогріти серце. Те небагато, що я знав про катування й муки святих, теж проймало мене, особливо життя мого патрона, св. Георгія, про існування якого тоді взагалі ще не було жадних сумнівів. У гімназії була церква, служкою був там Вася Кудінцев, син найпопулярнішого в Харкові хірурга й професора медичного факультету, який геть пізніше оперував мою матір, рятуючи її від саркоми. Вася був в одній із старших кляс гімназії, але його релігійна віра була не розмита модним атеїзмом гімназистів на викінченні і зберігала високе горіння. Пізніше, коли почалося переслідування церкви й релігії, Вася пішов у ченці, що привело його милого, але позитивістського батька у відчай. Я напросився до Васі в помічники і став церковним підслужкою. Я виносив свічі з вівтаря, розпалював і подавав священикові кадило. Але цього мені було мало, я прагнув власної хоч малої церкви, і зімпровізував її у нашій квартирі на стільці в передпокої. Там стояли ікони, лежала Євангелія, горіли малі тоненькі воскові свічки. Нарешті, я став шукати риз і виконувати ролю священика. Мати припинила цю гру, сказавши, що це блюзнірство. Після того моє релігійне горіння припинилося, його змінили інші захоплення, яких я мав багато, і вони часто мінялися.

Директором третьої гімназії був Гусаковський, що справляв враження ревного урядовця Російської імперії. Не так, щоб він когось гонив і переслідував, а головне тому, що він ходив у мундирі. Учителі державних гімназій мали свою уніформу, але я ніколи не бачив, щоб вони її носили, власне, за винятком Гусаковського. Але, коли мені прийшов час перейти до другої кляси, стався нечуваний переворот. Харків став частиною Української республіки, і в гімназії запровадили курс української мови (решту предметів не чіпали). І тут, на моє здивування, курс цей став читати не хто інший, а Гусаковський. Виявилося, що за казенною уніформою він мав українську душу! Коли геть пізніше, в воєнному, окупованому німцями Львові я прочитав книжки-памфлети Юрія Липи про розподіл Росії й призначення України, я довідався там про «телюричні сили» української землі, що породжує з себе українськість навіть у найчорніші епохи. І тоді я згадав Гусаковського. Десятки років він був урядовцем Російської імперії — і наче й тільки. Раптом його українськість вийшла на поверхню. Бог знає, що він тоді відчував.

Але для мене тоді диво полягало не в цьому, а в самому факті, що директор гімназії говорить по-українськи і викладає цю мову. Я не мав ворожости до української мови, але в мені жило переконання, що в місті нею говорять тільки свіжі прибульці з села. Я був міський хлопець, отже... Біда почалася тоді, коли Гусаковський наказав нам написати твір на тему «Зима». На будь-яку тему я не вмів цього зробити. Мене врятувала мати, вона сіла зі мною, подавала речення за реченням, прості, дитячі. Першим було — і я пам’ятаю великі розміром літери цього речення — ще один слайд моєї пам’яті: «Ото діждалися ми зими». І другий мій слайд: за підручник нам правила граматика Олени Курило, і я пам’ятаю загадку, здається, Леоніда Глібова про гарбуз, схожий на порося. Міська дитина, я не знав ні поросят, інакше, ніж смажених, ні гарбузів на городі, а тільки на базарі, це була для мене подвійна загадка, невідоме порівнювалося з невідомим. Але, що зробиш, книжка, що правила за підручник, не була дуже урбанізована. Українська культура почала повертатися до міста в дуже аµрикультурній формі. А слайд мій стосується до сторінки з цим віршем: «...вийде баба, хвіст відкрутить та ще й діда погукає, нехай бабі помагає...»

Багато навчитися української мови мені тоді не вдалося, і мій твір про зиму лишився єдиним зразком такої творчости на чимало років. Українська державність у Харкові не тривала довго, коротким був і курс української мови. Зрештою припинився не тільки він. Розсипалася й сама гімназія, учні розпорошилися, науку ніхто не організовував, нікому вона не була потрібна.

Коли боротьба трьох сил, що змагалися за владу на Україні і в усій імперії, була в повному розпалі, мені було одинадцять-дванадцять років і ніякої політичної програми я не мав. Трикутній, трибічний бій — українські національні сили, білі росіяни, червоні росіяни — був для мене насамперед театром. Національні імплікації я розумів слабко, соціяльних не розумів зовсім. З українського періоду лишилися в пам’яті образ Нарбутових грошей, тих екзотичних шагів, гривень і карбованців з підкреслено українським орнаментом на них і українськими хлопцями й дівчатами у вінку, грошей таких відмінних від звичних царських. Лишився в свідомості слайд: на розі Сумської коло драматичного театру «гайдамака» в стилізованій козацькій ноші збиває напис, залишений більшовиками —улица Карла Либкнехта.

Політичної програми я не мав, але мої симпатії були по боці денікінців. Такі були й симпатії Харкова, принаймні в тій його «нагірній» «благородній» частині, де ми жили й до якої належали. Вступ білих до міста був тріюмфальний, маси людей висипали на Сумську, віяли трикольорові прапори, я витяг свій кашкет з кокардою, грала військова музика, блищали військові уніформи. Скоро в одній з вітрин поставили велику карту Росії, де чорною стрічкою позначалася лінія фронту, і стрілка показувала напрям наступу — на Москву, на Москву. Щодня стрілка посувалася далі на північ, тягла за собою чорний шнур фронту, і я бігав дивитися, як далеко вона зайшла. У нас удома товклося чимало молодих офіцерів, їх приводив Коля Таранов, що був в одній з добірних дивізій, здається, корніловській, їх приймали сестра Віра й кузина Люся Таранова, було молодо, було весело, розмови точилися про літературу, про теософію, співано романси, циганські й дещо «клясичніші», вірилося в майбутнє. Я не розумів тих розмов і тієї атмосфери легкого флірту й піднесености, але загальний запах її я вже міг відчувати. Про дійсність українського запілля, про селянські бунти я, а, мабуть, і не тільки я, нічого не знав. Тож цілковитою несподіванкою було, коли чорний шнур, коли трикольорова стрілка, трохи переступивши через Орел, раптом зупинилися, а потім, буквально за кілька днів, усе розсипалося, як споруда з карт.

Приходи червоних росіян до міста мали зовсім інший характер. Ніхто їх не виходив урочисто зустрічати, вони заходили якось насторожено, без блискучих уніформ, місто зразу ставало сірим і ніби напіввимерлим, із спорожнілими домами, з позачинюваними дверима будинків.Пізніше я згадав образ посірілого, збляклого, спорожнілого червоного Харкова, коли відвідував Ранµун у Бурмі: порожні вулиці, закриті крамниці, безлюдні базари, люди бояться чужинців і уникають контакту з ними. Говорити зі мною наважувалися тільки шофери таксі, бо в таксі не було наглядачів і не було апаратів для підслуховування. Один з них мені просто сказав: «Чого ви приїхали сюди? Тут нема на що дивитися. Усе, що було багате, усе, що було інтелектуальне, знищено. Не лишилося нічого».

У червоному Харкові тих років, 1918—1920 (певна річ, з відступами й наступами, із змінами влади), не було таксі для таких розмов, та я й не був ні чужинцем, ні просто таки дорослим. Але, що таке ленінський режим, і я знав, і не тільки з загального враження, а і від дуже конкретного образу. Це був образ роботи чека, що містилася на околиці міста, між Пушкінською вулицею й Журавлівкою, де простягалися ще не забудовані пустирі. Там, де обривалася Чайковська вулиця, чека розстрілювала заарештованих і закладників — тих, за словами ранµунського шофера, хто був багатший або вмів мислити. Коли білі вступили до міста, на другий день чи, може, третій вони відкрили це місце для публіки, і тисячі відвідали це місце, обнесене колючими дротами, де викопано з-під дуже мілкого заховання тисячі трупів. Але найсильніше враження було не від кількости трупів навіть, а від солодкого, гнилого запаху, запаху трупів, що починали розкладатися. Це був справді апокаліптичний вступ до доби ленінського тоталітаризму, до панування державної машини, що мала перемолоти мільйони живих і здатних мислити людей на угноєння. Вступ, сильніший і важчий, до мого дальшого життя. Моя друга й незмірно впливовіша гімназія. Пригадка про панування на просторах Східньої Европи комплексу Вичлінського. Людина безсила, людина смертна. Людина знелюднена, якою можна маневрувати, ad libitum.

Дещо пізніше я мав переглянути своє ставлення до білих росіян і до українських сил. Але моє ставлення до червоних росіян було визначене тоді раз назавжди. На мене чекали двадцять років життя в «радянській» системі (ради тут звичайно були тільки в назві, яка була фальшивою фасадою, ніякої ролі ні в чому вони не відігравали), роки, про які я згадую з жахом і огидою. Але моя настанова до цієї системи була зформована остаточно в ті дні червня 1919 року.

Уже далеко пізніше, уже поза межами радянської системи я зрозумів, що це був не тільки вступ до цієї системи. Це був вступ до людського життя в масовому суспільстві двадцятого сторіччя, де поодинока людина не має ніякої вартости, де євреїв нищать тільки через те, що вони євреї, де з наказу Черчілла безглуздо нищать Дрезден з сотнями тисяч забитих тільки для того, щоб місто не дісталося цілим до рук росіян, де практикується груповий секс, будь з ким і в присутності будь-кого, де застосовується терор не проти когось конкретного, а так просто, заради самого терору. Ленін був тільки першим, хто запровадив таку настанову в життя не тільки під час воєн, а під час так званого «миру».

У людському суспільстві людина ніколи не була незалежна. Але віками плекано ілюзію незалежности, ілюзію пошани до іншого. В двадцятому сторіччі для людини інші люди не існують. Минув той час, коли кожному казали добридень. Коли, виходячи і бачачи, що хтось іде за мною, я притримував двері для того другого. Якщо в мене розв’язався шнурок на черевику, щоб його зав’язати, я відходив убік, аби не перешкоджати іншим іти. Сьогодні ми кидаємо двері перед носом наступного, ми стаємо зав’язати шнурок посеред людського потоку. Інші не існують для мене. А це означає що я не існую для інших. Це все дрібнички, але їхня суть не різниться від логіки масового терору. В основі всього лежить припущення неіснування інших, а значить і неіснування мене самого.

Не скажу, що я це усвідомив тоді, 1919 року. Але тоді мене впроваджено в процес усвідомлення. Комплекс Вичлінського, що відкрився мені десь рік або два перед тим в індивідуальному застосуванні, тепер з’явився в застосуванні загально-суспільному. Це прямо суперечило тому, що я виніс з дому, чого мене вчила мати. Світ вимальовувався як непримиренний конфлікт. Мати — проти Вичлінського, Мати — проти Леніна. Кількома роками пізніше Микола Хвильовий втілить це в конфлікт Мати — Чека і в потребу розстріляти матір, а російський поет (між іншим родом з Дніпропетровська) висловить у катренах:

Глуши ее прикладом.

Сквозь маленькое тело.

Усі тіла маленькі. Відкриття двадцятого сторіччя в тому, що і мільйони людських тіл теж маленькі. Людина завжди вбивала, завжди нищила. Юрій Щербак пише про існування закону збереження добра, подібного до закону збереження матерії. Гаразд, але існує і закон збереження зла, і суперечність двох законів невід’ємна від існування й історії людства. Припустімо, що Гірошіма була актом війни, як давніше були винищувані впень Троя, Картагена, Єрусалим і скільки їх ще, Ти же, Господи, віси! Але безглузді вбивства непричетних у Дрездені, Хемніці, Авшвіці й Колимі — здобутки двадцятого сторіччя.

Я вже писав на початку цих спогадів, що я ніколи нікого не вбив більшого за таргана або комаря, один раз — миші. У світлі теперішніх міркувань читач може зробити висновок про принциповість цієї позиції в двадцятому сторіччі. Я намагався йти за наукою матері, не за прикладом Вичлінського й наказом Леніна. Звичайно, позиція, що світу не змінила й не змінить. Але все таки позиція людини в її одинокості.

Коли, з відступом армії Денікіна, Харків був знову зайнятий червоною армією, тепер уже надовго, на понад двадцять років, старорежимні інституції припинили своє існування. Закрилися великі крамниці, націоналізовано заводи й фабрики, недавніх власників винищено або вони втекли закордон, націоналізовано театри, розігнано старі державні установи. Це не була здебільшого заміна старих інституцій на відповідні нові. Це виглядало радше на смерть міста. Заводи ставали, не було сировини, не було досить і робітників, бракувало адміністрації. Навіть найелементарніші заклади обслуговування населення працювали з перебоями на довгі години, а то й дні. На ставало води, її запаси тримали в усіх відрах і каструлях, приватні мешкання не мали електрики, і вечорами світилися каганці — хвостик з вати, простромлений у кільце спеціяльно вигнутої шпильки і занурений кінцем у блюдо з олією, але і в публічних закладах електрики не бувало довгими годинами. Конка припинила своє існування, мабуть, поздихали негодовані шкапи, що її перед тим тягали, трамваї раптом ставали без руху, поїзди ходили поза розкладом.

Нова влада не стільки будувала нове життя, скільки нищила залишки старого. Поперейменовано мало не всі центральні вулиці. Сумська стала Карла Лібкнехта, Катеринославська — Свердлова, Московська — Першого Травня, Єпархіяльна — Артема, Миколаївський майдан став Тевелева, Павлівський — Рози Люксембурµ. У побуті ніхто нових назв не вживав, але будівники нового життя спромоглися на нові дощечки з назвами вулиць на заміну старих. Будинки стояли неремонтовані, нефарбовані, але дощечки були нові. (Слайд моєї пам’яті з трохи давнішого року — уже тут згаданий — на розі Сумської коло театру «гайдамака» збиває дощечку з написом«Улица Карла Либкнехта»). Перед революцією Харків не дуже дбав за пам’ятники. Не було жадного, поставленого цареві чи політичному діячеві царського режиму. Був тільки пам’ятник Каразінові, основникові Університету, та ще на Театральному майдані двоє дуже скромних погрудь — Гоголя й Пушкіна. Революція вирішила увічнити своїх героїв. Поставлено нашвидкуруч пам’ятники Розі Люксембурµ, Артемові... Розраховані на вічність, вони були зроблені з дикту або фанери, фарбованих олією. Після перших дощів фарба дала патьоки, після перших зимових хуртовин і заметілів поржавілі цвяхи, що тримали вкупі площини фанери, поржавівши, перестали виконувати свою функцію. Не знаю, хто був автором цих пам’ятників і чи вони мали мистецьку вартість. Містюки з них глузували, але чи не було це виявом нерозуміння нового, аванµардного мистецтва? Так чи так, пам’ятники не проіснували довше, ніж рік або два. Вони порозпадалися, і їх довелося тихцем прибрати. Тлін і руїна лишилися на дещо довший час. Але це були тлін і руїна від занедбання, не від активних людських дій. Воєнних дій у Харкові не було, і місто перейшло через зміни влади µвалтовно не ушкоджене — на відміну, приміром, від Києва. Київ був символом, здавалося конечним його боронити й його опановувати, Харків був просто купою заводів, що тепер не діяли, і одно- або двоповерхових будинків, що тяглися нескінченно, без пляну й без архітектурного обличчя, без, здавалося, будь-якої історичної й культурної традиції. Живий чи напівмертвий, гомінкий чи принишклий — кому це боліло?

Але люди завжди творять стиль, навіть тоді, коли зовсім про це не думають. Безстилевість Харкова чудово пасувала до його нової ролі радянської столиці. Сірість опанувала поведінку людей і їхню одежу, і це гармонійно ввійшло в міський пейзаж. Зникли жіночі капелюшки, ніхто й подумати тепер не міг вийти на вулицю з вуалем на обличчі, забувся манікюр. У чоловіків так звана кепка заступила капелюхи. Краватки стали рідкісним явищем. Забулися сюрдути, поширилася так звана толстовка або звичайна сорочка, звісно, не вишивана. Зимою і в чоловіків і в жінок панувала ватянка, ознакою нової еліти в процесі формування стала шкірянка. Сприяло цьому й те, що в місті поширилося так зване роздягання: вулиці міста в довгі зимові ночі були переважно порожні, але коли хто виходив, на тих, що були в добрій шубі, нападали й примушували скинути шубу. Ватянка менше вабила. Несвідомо, грабіжники тягли до тих самих наслідків що й політичний режим. У сірому місті не випадало бути кольоровим, люди мали стати сірими, і вони стали, як ті воші, що від них мало хто був вільний в умовах бруду, холоду й недоїдання: воші, що несли пошесті тифу й смерть.

Але не такою була мова нового режиму. Хоч проповідувано зв’язок з трудящими масами, ніколи перед тим, мабуть, не було такої зливи чужих слів виразно інтеліµентського походження. Начальниками буликомісари, вони керували, бо мали на темандати, вони видавалидекрети, вони здійснювали реквізиції й конфіскації, вони жадали миру без анексій і контрибуцій. Самі робітники навіть сталипролетарями, а їхні клясові вороги були буржуазія й поодинокі буржуа. У програмі була реконструкція країни, щоб збудувати соціялізм і комунізм, знищивши капіталізм і рештки февдалізму. Як завжди, мова зраджувала справжню природу нової системи. За пізнішим влучним висловом Дмитра Чижевського, це не була офіційно проголошена диктатура пролетаріату, а диктатура над пролетаряітом. Революцію провадила, нею керувала блянкістська інтеліµенція, загоріло-фанатична й нелюдяно-далека від людини взагалі, включно з людиною з народу. По-бузувірському нівелюючи ввесь триб життя до найнижчого рівня, ця інтеліµенція гіпнотизувала неграмотне або півграмотне населення принадою незрозумілих слів, провіщуючи майбутнє постання нової еліти, нової панівної кляси.

У ті перші роки нового режиму, що здавалися десятиріччями, у ті місяці животіння, що тяглися, як роки, серед інституцій, що розпалися, розсипалися, були й державні гімназії, отже, й харківська третя, де я вперше зустрівся з позародинним світом, де в мені виробилися вирішальні комплекси, такі, як комплекс другої парти, як комплекс Вичлінського. Навчання перервалося, вчителі розпорошилися, моя латина не пішла далеко поза відмінювання insula magna i amicus bonus, і відповідно всі інші предмети. Інакше кажучи, це сталося десь на середині другої кляси гімназії. Мабуть, був тут якийсь адміністративний акт, але і без нього в обставинах загального розпаду життя гімназія ледве чи могла б протриматися. Не була вона осередком і цитаделлю вищих кляс — ті посилали своїх дітей до привілейованих закладів або до приватних шкіл. Але, що ж тут замовчувати, не була вона і призначена для дітей робітників чи селян. А середня кляса — надійна опора кожного режиму, кожної політичної системи, і тому ліквідація гімназії була по-своєму закономірна й для нового режиму потрібна.

Кілька тижнів або й місяців минуло без навчання, а тоді поширилася поголоска, що наш клясний наставник Марк Самойлович Єлецький створює з піднаглядних своїх учнів приватну групу, де буде викладати більш-менш за гімназійною програмою. Мати приділила мене туди. Ми збиралися на приватній квартирі Єлецького, на Мордвинівському взвозі, 5. Не було парт, не було Вичлінського, взагалі багато учнів моєї кляси не зголосилися. Марк Самойлович викладав усі дисципліни сам. Аритметику, альµебру, геометрію він провадив так, як робив би це в гімназії, бо це був його фах. Інші дисципліни — географію, літературу тощо він просто давав нам прочитати й вивчити певну кількість сторінок самим удома і потім тільки перевіряв запитаннями, чи ми вивчили. Гімнастики, яку я завжди ненавидів, як будь-що, в чому треба діяти за командою, вже не могло бути, і з цього я дуже радів; не було зокрема й «кобили», через яку треба було б стрибати і якої я дуже боявся, бо це робилося прилюдно і мені страшно було, що я зганьблю себе, не зумівши через неї перескочити. Я завжди волів вивчати речі сам, у затишку й відлюдді, а потім показуватися на люди, вже ці речі опанувавши. Брак екстравертивности був причиною, уже в геть пізніші роки, в Америці, того, що я не хотів учитися керувати автомобілем. Цього ж бо не можна було зробити в приватності моєї власної кімнати, за закритими дверима. Мабуть, я не хотівбути з людьми, я хотів їмздаватися. Теж комплекс, але як його назвати? Це не була гра, це не було бажання обманювати, це випливало не з хизування, а з боязкости. Навіть моє сексуальне життя почалося дуже пізно, бож його не можна було навчитися без партнера. Не пригадую, як свого часу я вчився ходити, — моя пам’ять не сягає в те раннє дитинство. Але, либонь, і тоді вже в цьому була велика психологічна проблема.

Група Єлецького мала великий успіх. Попри всю недосконалість системи одного викладача на всі предмети, це була єдина можливість, щоб діти й підлітки вчилися, певна річ діти середнього міського прошарку. Незабаром до Єлецького стали зголошуватися батьки тих дітей, які не були під його наглядом у третій гімназії. Приватна ініціятива такого типу в ті роки ще була можлива. Не те, щоб на таке приватне навчання давали офіційний дозвіл, але його не помічали або вдавали, що не помічають. Звісно, воно не давало ніяких дипломів, ніяких прав. Це була наука заради науки. Група, згодом групи Єлецького не мали жадної назви. Це були просто приватні виклади, тільки не для одного учня, а для кількох. Коли ця своєрідна школа-не-школа вбилася в колодочки, Марк Самойлович спромігся на те, щоб узяти собі на допомогу другого викладача. Ірина Осипівна, я ніколи не знав її прізвища, була вчителька російської мови й літератури, але в нас узялася також за історію. Типово по-вчительському сіра на вигляд, у пенсне, вона належала до того типу викладачів російської мови й літератури, про який уже була тут згадка: закохані в свою дисципліну, по-релігійному певні, що роблять добре діло, ширячи російську культуру й ментальність. Пушкін, Лермонтов, Гоголь були святими на її небі.

Так моє виховання й освіта поза родиною були в руках цих двох людей — Марка Самойловича та Ірини Осипівни. І було це виховання, і була це освіта, визволена від будь-яких елементів офіційної передреволюційної політичної ідеології і ще не підпорядковані новій радянській, за винятком хіба пошани до всього російського й непомічання (не ворожнечі, ні, просто непомічання) всього українського. Аполітичність, не-ідеологічність моєї освіти в групі Єлецького заощадила мені багато непотрібних зусиль, що їх мусить втратити кожен учень, вихований у рамках певної політичної доктрини, на те, щоб з цих накинених рамок визволитися й себе самого ствердити. Пригадаймо хоч би спогади Леоніда Плюща або Надії Світличної про те, як тяжко й поволі їм давалося визволення з тенет офіційної обов’язкової ідеології. Моя освіта в ті роки була вільна від такого примусу, і я вдячний історії, що моє навчання відбулося саме так і що через це мені легше було знайти свій власний шлях: треба було подолати тільки загальний суспільний тиск, не внутрішньо-шкільний.

Уже в останній рік мого навчання в Єлецького він якось зібрав нас і сказав, що настав час увімкнутися до загальної системи освіти (себто радянської) і що районовий відділ освіти спрямував до школи нового викладача, що навчатиме нас політграмоти. Він з’явився, в військовій шинелі й шапці-будьоннівці з великою червоною зіркою. Був він молодий і вродливий, з широкою доброю посмішкою, що відкривала білі стрункі зуби. Так останнього року моєї шкільної науки почалася її радянізація. Але глибоко вона не сягала. Зате, коли прийшов час кінчати школу, це була вже не приватна група Єлецького, а повноправна «семилітка», і я дістав посвідку, що закінчив тринадцяту харківську трудову школу (хоч нічого трудового в нашому навчанні не було). І містилася вона вже не в приватній квартирі на Мордвинівському узвозі, а на Коцарській вулиці. Не знаю, як склалося далі життя Марка Самойловича Єлецького. Не знаю також, як відбувалася дальша інтеµрація Ірини Осипівни в систему радянської освітти. Мій випуск із 13-ої трудової школи відбувся навесні 1923 року. Скільки пригадую, ніяк спеціяльно він не відзначався. Було мені несповна п’ятнадцять років.

Навчання в групі Єлецького не сприяло товариським зв’язкам між учнями. Не було перерв між лекціями, щоб розмовитися. Не було просторих коридорів і подвір’я гімназії. Не було навіть парт, де б учні сідали вдвох за партою. Не було також і гуртування в групи «за» і «проти» когось. Ми приходили, сідали за великий стіл, за яким сидів також і викладач, потім ішли додому, в різні напрями. Я далі приятелював з Валею Єлецьким, додому до нас заходив Юра Петровський (хоч я не певний, чи він був у групі Єлецького). Ближче зійшовся я з Тосею Зуніном і Мишею Бармасом. Вони обидва були євреї. Тепер уже не було супроти них тих обмежень, що існували в державній гімназії.

Тося Зунін був найблискучіший учень у класі. Він справді був винятково обдарований і бистрого розуму. Він схоплював проблеми на льоту і пропонував блискучі розв’язання. Малий на зріст, з гострим носом, він впадав кожному одразу в око своїм високим чолом. Він жив разом із своєю матір’ю, зубною лікаркою, і однолітком сестрою Мусею на розі Клочківської вулиці й Клясичного узвозу, там його мати й приймала пацієнтів. Тося мав справжній культ свого батька, і показував мені кілька брошур, написаних ним і виданих за власні гроші. Скільки пригадую, це були писання ліберального типу на так звані «прокляті» питання, що хвилювали перед революцією російську ліберальну інтеліµенцію. У таких брошурках автори на яких двадцятьох-тридцятьох сторінках пропонували рецепти на врятування людства або щонайменше російського народу (частиною якого вони себе вважали, не зважаючи на свої єврейські корені). Чорнява Муся, Тосина сестра, мала розвинутися в щось подібне до своєї матері, яка мала статуру більш-менш кубічну і обрії типової зубної лікарки, але тоді Муся була ще дуже приваблива, і вона стала об’єктом мого напівдитячого захоплення. Її присутність була додатковим чинником, що схиляв мене до відвідин Зуніних. Від батька в Зуніних лишилася сяка-така бібліотека, а серед неї кількотомове видання «Мужчина и женщина». Тося його прочитав, і він став першим моїм учителем сексології. Уже перед тим я цікавився, як на світ народжуються діти, але дома мені незмінно відповідали:

— Виростеш, тоді довідаєшся!

Тося сказав мені, що я довідаюся про це, мабуть, з поганих вуст, а тому краще він оповість мені про ці речі науково. І він виклав мені основи сексології, як вони були висвітлені в тих томах. Так мені розкрилися таємниці, про які я не чув ні дома, ні в школі. Я був захоплений і гордий, що вже знаю про ці речі і що знаю про них науково. Того ж дня за вечерею я похвалився про це матері й сестрі Вірі. Мене розпитали, щу саме я знаю, і я повторив свій виклад, раз-по-раз вживаючи терміну злягання (російське совокупление трохи менш драстичне), аж поки сестра не зупинила мене сказавши:

— Це все слушне, але не треба часто вживати цього слова.

Це мене просто ошелешело. Я ж засвоїв, що я уникнув усього вульµарного, що це все чиста наука. А тут на це накладають хай делікатно, але заборону. Я був готовий до бунту, але мої перші бунти того часу відбулися поза родиною, один з них таки спільно з самим Тосею, та про це трохи далі.

Після школи моє знайомство з Зуніним припинилося. Але знаю, що він не скінчив добре. Надзвичайно обдарований, він зробив блискучу кар’єру. Зовсім молодим він став професором якихось політичних дисциплін, самозрозуміло, вступивши до партії. Було це, коли не помиляюся, в інституті червоної професури. Коли ліквідовано ВУАМЛIН і подібні заклади, їхній професорський склад виарештувано. По Тосі і слід загинув. Вірогідно, його розстріляно. У ті роки дуже висуватися було ризиковано. Мене стримувало від цього те, що я мав невідповідне соціяльне походження, що його приховував. Крім того, мене не вабила нова марксистська філософія та й спекулятивне мислення взагалі.

Зовсім інший був Миша Бармас. Наше ближнє знайомство, а далі й приязнь почалися з того, що ми жили поруч, я на Римарській 22, а він 24, і ми разом поверталися з навчання. Миша не походив від інтелектуального батька, ані не відзначався сам блискучістю, учнем він був пересічним. Мені подобалася в ньому стриманість, постійна, спокійна іронія, здоровий глузд. Я маю від нього кілька фотографій. На одній, 1928 року, він написав:«Дорогому Юрі від не менш дорогого Миші». Забувши, він достоту повторив це на картці 1939 року. Це характеристичне для нього: іронічна пародія шабльонового напису, перебування роками в колі тих самих уяв, без шукання ориµінальности. Миша жив із своєю матір’ю Розалією Самойлівною й вітчимом Мироном Яковлевичем Познанським. Мирон Яковлевич був те, що називалося непман. Він мав у Харкові невеличку фабрику лез для бритов. Як на обставини того часу, родина мала дуже добре й просторе мешкання. Я бував у них, а частіше викликав його криком з вулиці, й ми йшли прогулюватися вулицями. Десь наприкінці НЕПу вітчим переніс фабрику, і вся родина переїхала до Ленінµраду. Там я бував у них, це був мій pied а terre в Ленінµраді. Я любив подорожувати, а готелі в ті роки були не для приватних громадян. Можна було кудись їхати тільки тоді, коли було в кого перебути. Миша постачав мені книжки про Ленінµрад і показував мені місто. Після шкільної науки він закуповував і висилав мені видання першої половини дев’ятнадцятого сторіччя від ленінградських букіністів: у ті роки я цікавився російським романтизмом, особливо Марлінським. Я зібрав тоді добру бібліотеку цих видань. Ними користався пізніше від мене Булаховський, коли писав свій двотомовий опис російської мови першої половини 19-го сторіччя. Він просив дозволу ставити малопомітні крапки олівцем на берегах проти тих місць, які мав використати як приклади. Ці книжки, як і вся моя книгозбірня, загинули 1943 року в пожежі. Уся родина Мишина говорила з особливою інтонацією, яка справляла на мене якесь дивне заспокійливе враження, вони ніби мали додатковий наголос на останньому складі мало не кожного слова, а їхні запитання звучали мені як ствердження. Пізніше, вже поза межами Радянського Союзу, я відкрив, що це була польська інтонація. Так само письмо Мишине було якесь особливо спокійне, врівноважене. Ми не говорили з Мишею впрост на політичні теми, але й з його незакінчуваних іронічно-спокійних реплік я знав, що він не прихильник системи, хоч, звичайно, він не був ніяким політичним активістом. Ми також ніколи не говорили на сексуальні теми, тільки раз було таке: я тоді вперше почув 5-ту симфонію Бетговена, і вона справила на мене величезне враження. Я написав поезію під цим враженням і прочитав її Миші. Там була строфа —

Прямо к сверкающей цели.

Несподівано для мене Миша сприйняв це як еротичний вірш і зареаµував незвично емоційно. Я згадав про цей епізод у середині тридцятих років, коли Миша раптом перестав писати мені з Ленінµраду. Його мати повідомила мене, що Миша, мій стриманий, завжди спокійний Миша зробив замах зµвалтувати малолітню дівчинку. Його засудили, й він відбув кілька років у таборах. Повернувшися до Ленінµраду, він відновив наше листування. Про цей епізод, що коштував йому кілька років каторги, він ніколи не згадував. Він далі був спокійний і іронічний.

Дальша доля Миші теж не була весела. Його вітчим був заарештований у середині тридцятих років як капіталіст і пропав без сліду. Миша утримував маму. Востаннє я був у них зимою 1940 року під час війни з Фінляндією, в затемнюваному Ленінµраді. З початком німецької війни вони лишилися в місті. Не думаю, щоб вони вийшли живими з облоги. Не знаю, що штовхнуло його перед тим на його кримінальний учинок. Для мене він лишився зразком порядности й гідної стриманости. На всіх фотографіях його очі спущені додолу, ні на одній нема посмішки. Кожна людина проходить через свої бунти. Може, Мишин учинок був його бунтом?

Зунін і Бармас були першими в довгому ряді моїх найближчих приятелів-євреїв у дальші роки в Радянському Союзі: Михайло Фінкель і Михайло Тетієвський у студентські роки, Лев Догадько в Інституті журналістики, Марек в аспірантурі. Певна річ, я не вибирав собі свідомо приятелів серед євреїв, я навіть не усвідомлював собі самого факту, так воно само собою склалося. Але коли сьогодні я думаю про це, я думаю, що це не була проста випадковість. Головною причиною було те, що євреї не були селюками, навіть ті, що виростали на селі. Було в них щось, що наближало їх до космополітизму. Вони легко засвоювали елементи української культури, вони були вдома в російській. Молоді євреї в ті роки в Радянському Союзі не були носіями ексклюзивізму або, тим менше, месіянізму. Звичайно, рустикальність була чужа і російській інтеліµенції, але, поперше, велика і часом краща частина її опинилася після розгрому білих армій за кордоном або у внутрішній еміµрації, а подруге, з малими винятками, вони на Україні ставилися зневажливо або в кращому випадку байдуже до української культури. Думаю, що підсвідомо я відчував це ще перед моїм наверненням до українства, а вже зовсім добре знав це після мого навернення. Юра Петровський був моїм першим і останнім другом серед росіян, аж поки я зустрів, уже в еміµрації, Бориса Унбеµауна, та про нього мова буде окремо, тут скажу тільки, що він не був скутий путами російської ексклюзивности, може тому, що був німецького походження й почасти µрунту. На еміµрації я вже не мав близьких приятелів зпоміж євреїв за винятком Віктора Вайнтравба з дружиною. Як реакція на гітлерівські переслідування і як вислід існування власної держави, більшість євреїв розвинули активний комплекс єврейськости, що витворив бар’єр між ними і іншими. Радянське гасло «дружби народів», звичайно, не більше, ніж пропаµандивна облуда, але в мої двадцять радянських років бар’єри між євреями і іншими справді були або усунені або принаймні відсунені, і з моїми єврейськими друзями мене не ділило ніщо. Ми були свої. Як і вони, я ніколи не «пас ягнята за селом», — ввесь цей психологічний комплекс був для мене тільки екзотикою. Не виключаю, що прихилило до нас моє серце й те, що швидкість їхніх реакцій, пересічно беручи, не кажучи про поодинокі винятки, була далеко вища, ніж у більшости моїх українських близьких і знайомих, як швидша, скажім, реакція французів супроти американців.

Мої перші бунти поза родиною припадають на роки в школі Єлецького. Найраніший був літературний. Для Ірини Осипівни ми мали написати характеристику Демона з поеми Лермонтова. Часи, коли мати в моїх перших літературних завданнях, фіµурально кажучи, водила моїм пером, уже давно минули. Я опанував рівний, невтральний стиль добре, і мої твори діставали добрі оцінки. Врешті це мені обридло, я вирішив зробити ориµінальніше. Тепер я сказав би, що я тоді вирішив упровадити елементи кольоквіяльної мови. Тоді я не знав ні терміну, ні поняття, але це те, що я спробував зробити. Про «високий» образ поеми Лермонтова я написав зниженою, розмовною мовою, упалого янгола я наблизив до людей. Кажучи про те, що демон перестав бути янголом, але не став людиною, я написав, що він «від пав відстав, а до ворон не пристав». Ірина Осипівна розбирала в клясі наші роботи, я трохи потерпав. Вона заговорила про Зуніна, Тосю, почавши з того, що він проти звичного написав цього разу дуже невдало, зовсім невідповідно до високої теми. Тут вона стала цитувати, і я з жахом почув, що це цитати змоєї праці, включно з моїми павами й воронами. Я сидів, як на голках: сказати, що це моє? Не говорити? А може Зунін теж так написав? Але Зунін перервав її, кажучи, що він такого не писав. Учителька поглянула на обкладинку зошита, побачила моє прізвище, зашарілася, стала просити вибачення в Зуніна і ще більше напустилася на справжнього автора. Мій перший бунт, зрештою дуже скромсний, скінчився гіркою поразкою. Сьогоді я думаю, що рацію мав я, а не вона. Але тоді...

Мій другий бунт теж був зв’язаний з Тосею Зуніним, але він уже був далеко поза межами літератури. Він був перенесений у царину реальности, він був протестом проти усталеного порядку життя і людської поведінки. Зуніни жили на другому поверсі, ми виглядали з вікна на перехожих. І раптом ми вирішили плювати перехожим на голови, хто краще втрапить. Це було ідіотично не тільки само в собі, але й з суто практичного погляду: будинок був двоповерховий, і жертвам не треба було великого розуму, щоб здогадатися, звідки походили бунтівничі плювки. Залунав дзвінок, Муся відчинила двері, жертва вдерлася до мешкання, вскочила до кімнати, звідки вчинено замах на підвалини світобудови, і нам добре побито пики. Світ не зазнав катаклізму.

Третій бунт був такий же безглуздий, але тим разом не без сексуальних тонів. Діло було в так тоді званому Комерчеському саді (потім його з’єднали з Університетським). Я йшов з Колею Осокіним, і ми побачили, як на схилі до Клочківської вулиці цілувалася парочка. Вона схилилася на дещо похиле дерево, він обіймав її, притискаючи її до дерева й пожадливо її цілував. Ми наблизился й стали голосно глузувати, зрештою не дуже пристойно. Але ідилію чи патетичну поему ми таки порушили. Коханець кинувся до нас, ми пустилися врозтіч, мені пощастило втекти, але Осокіна він упіймав і добре набив.

Звичайно, обидва мої бунти були просто хуліганством, я нічого не міг і не хотів ними довести. Але в кожній людині, а надто чоловікові є запас зла, який вона/він мусить витратити на зовсім випадкові об’єкти. Якщо людина була вихована в добрі, як був я, то ці бунти мають обмежені маштаби. Виховані в злі, намагаються перевершити вчинене їм зло. Тоді палають райхстаµи і розстрілюють чи вішають нічим не причетних заручників, як у грудні 1934 року в Києві. Але ступінь учиненої шкоди треба міряти в відношенні до попередньої міри добра і зла, і тоді мої (наші — мої й Зуніна, мої й Осокіна) вчинки в такому відносному балянсі не різняться від Гітлерових і Сталінових. Не кажу, що людина зла, але не кажу, що вона добра. Людина — всяка, і вона мусить, живучи, витратити свій запас невитраченого зла і добра. І ніякі ідеальні суспільні лади, ніякі системи виховання проти цього нічого не вдіють.

Бунти, тоді вчинені, не були останніми в моєму житті. Вони спалахували один по одному. Там вони не були такі ірраціональні й безсенсовні. Пізніше вони спрямовувалися проти носіїв системи, хоч системи вони зрушити не могли, а шкодили тільки мені самому. Таким був мій бунт 1934 року проти Наума Кагановича, тоді головнокомандувача всіх радянських мовознавців на Україні, бунт, що примусив Кагановича кинути мені:

— Вы юноша дерзкий!

Такий був випадок 1945 року в гітлерівській Німеччині, коли я жбурнув ключі в фабриканта Літпольда, для мене втілення тогочасного режиму.

Таким був мій бунт проти Романа Якобсона, що запроваджував засади µанµстеризму, що втілював російський шовінізм в американську славістику, рік 1953, коли я демонстративно діяв проти його «порад».

Такою була моя відмова потиснути руку Горасові Лантові 1966 року, відмова публічна, маніфестація, проти кембріджської зарозумілости й безличности.

Ні, я не був послідовно добрим, як мене виховували. Мати вчила мене:

Не роби іншому, чого не бажаєш, щоб зробили тобі!

Я б не хотів, щоб у мене кидали ключі, щоб порушували мною встановлені заборони, щоб публічно відкидали мою простягнену руку, але я це робив. Наслідки цих бунтів були, як правило, для мене такі ж, як побиття в дитинстві чи то в квартирі Зуніних, чи в саді з Осокіном, власне, далеко тяжчі. Але, мабуть, якби я сьогодні опинився в таких ситуаціях, я б діяв так само. Можна потішати себе, що в дорослому віці я робив зло в конфлікті зі злом, чого не було, коли я був підлітком. Але чидобра людина не повинна була б радше відійти від зла і тим створити добро? Мене виховували на скромного і смиренного, і таким я часто був. Але в моїй натурі були й протилежні первні.

Та про ці пізніші бунти на своєму місці, в дальшому ході цієї оповіді. А тим часом повернімось до моїх шкільних років, від розчинення гімназії в революційному повітрі через групу Єлецького до тринадцятої трудової школи.

Організаційні форми моєї освіти мінялися, але в змісті зберігалася послідовність і переємність, революція цієї переємности не перервала. Те, що я міг учитися без перерв, що не мусів іти десь на працю, як це робило тоді багато підлітків, що працювали кур’єрами по установах або підпихачами по заводах, було заслугою моєї матері, яка йшла на всі жертви, щоб забезпечити тяглість мого навчання. Тоді я цього не помічав, тепер добре бачу. Боліло їй те, що мусіли відпасти додаткові предмети, такі, як музика або шляхетні види спорту. До родинної традиції належало, щоб діти вчилися грати на піяніні, як казано, не для концертів, а для себе (радіо ж тоді не було). Та про це не могло бути й мови. На піяніно не було грошей, а далі, після квартирного «ущільнення», як це тоді звалося, просто не було місця. Після довгих родинних нарад погодилися на скрипку, мати навіть вирушила її купувати, але з цього теж нічого не вийшло. (І добре було, бо музичного слуху я не мав жадного, і, мабуть, з цього навчання нічого б не вийшло). У групі Єлецького бракувало навчання чужих мов. Мати запровадила дні, коли говорила зі мною тільки по-французьки. Миша Бармас брав приватні лекції німецької мови в німкені, він влаштував, щоб я приходив до неї разом з ним. Немолодій уже фройляйн Іді я дуже сподобався. Вона сказала Миші, що я маю Edelgesicht. Комплімент цей мене захопив, я ніби вперше сам на себе поглянув збоку і побачив свій неплебейський характер. Плебейства я не любив уже в зовсім юні роки, не люблю й далі. У своїй дальшій діяльності, вже поза радянщиною, я не міг примиритися з сірою «спілкою письменників», в яку без усяких сумнівів і вагань прийшов мій добрий приятель Григорій Костюк, і пробував сколотити елітарний МУР, я цурався всеїдности Наукового товариства ім. Шевченка і уявляв собі елітарну Академію Наук на еміµрації. (Що я водночас борюкався проти зневаги до меншого брата й проголошення себе сіллю земліа la Донцов, — це вже зовсім інша історія і належить до колекції моїх бунтів). У спорті мене, природно, відштовхував плебейський футбол, і мій вибір упав на шляхетніший теніс. Мені куплено тенісну ракету й м’ячик, і я ходив на тенісний майданчик у Комерчеському саду. Там, між іншим, я зустрів своє перше, поруч Мусі Зуніної, дитяче кохання, Женю Гнєдич, про яку казали, що вона походить від того Миколи Гнєдича, що переклав російською мовою «Іліяду» (1829), а свої блискучі чорні очі й пишне чорне волосся завдячувала матері-грекині. Але і теніс мене не захопив, і за короткий час я його покинув. Причин, либонь, було дві. Усякий спорт мені огидний, бо він базується на мисленні кількостями, — один стрибнув на 100 сантиметрів, другий на 102, — і це порушує людей, а мені мислення кількостями було чуже, воно здавалося мені тільки приховуванням невміння заглянути в якісні відмінності, незмірно менше приступні людському розумові, якісні відмінності, що становлять суть непроминальних мистецьких творів. На додаток — і це друга причина — навіть теніс, як тільки він переставав бути тільки проводженням часу в перекиданні м’ячика, означав виставлення себе на публічне спостереження, а бути об’єктом такого спостереження — ні, це не було моїм ідеалом.

Тут можна пригадати також мій театральний дебют, який став і останнім моїм виступом на театральному кону. У передостанній рік мого навчання під орудою Марка Самойловича Єлецького він запросив балерину, імени якої не можу згадати, щоб вона зробила з його учнями театральні вистави. Керівниця наша вчила нас простих танців, пригадую норвезький танок, а також взялася за драматичну виставу. На танці я виявився зовсім неспроможним (не лише проблеми моєї неповороткости, але також — знову і вкотре? — практика навчання перед глядачами, не в самоті своєї кімнати), але в драмі пристав на пропозицію виступити. Справа в тому, що ми мали грати в масках, отже, хоч мене бачили, але я не бачив тих, хто мене бачив, — і це творило психологічну ілюзію буття на самоті і не-буття перед публікою. Маски були потрібні тому, що ми грали звірів. Я грав Осла, роля моя була невелика, я виступав у двох байках, «Осел і Соловей» і «Квартет»: і казали мені, що я виконав свою ролю добре, ставши справжнім Ослом. Була і друга вистава, «Недоросль» Фонвізіна, Муся Зуніна грала Простакову, Коля Осокін Митрофана, Тося Зунін Вральмана. Але в цій п’єсі я вже не грав. Там треба було грати без маски. Геть пізніше, коли мене захопив «Березіль», я вирішив, що театральна кар’єра таки була для мене, але не кар’єра актора, якого публіка бачить, а кар’єра режисера, який не виходить на світло рампи. І тут, одначе, я не пішов на іспити, а написав листа до Леся Курбаса про свої режисерські наївні мрії. Природна річ, на цього листа я ніколи не дістав відповіді, і на цьому мої сценічні амбіції урвалися назавжди. Між інсценізацією байок Крилова й листом до Курбаса була ще одна театральна спроба, але про неї пізніше, коли буде мова про мою «профшколу»

Причини фраµментарности моєї театральної й спортивної активности були не тільки внутрішні, закорінені в моїй вдачі. Не меншу вагу мали причини зовнішні. Їхню суть можна зформулювати дуже коротко: революція. Опанувавши місто, революція переступила пороги приватних мешкань і наклала свою важку лапу на родинне й приватне життя.

Уже тоді, як ми в’їжджали в наше п’ятикімнатне мешкання в будинку «Саламандра», мати знала, що кімнату чи дві треба буде комусь винайняти, щоб таким способом вирівняти родинний бюджет. Але з початком революції і втратою зв’язку з батьком припинилися взагалі будь-які надходження, і довелося здати аж три кімнати. Одну, малу взяла тиха й вкрай самотня сива стара діва Віра Григорівна Матвєєва. Дві великі зайняла родина Дрекслерів, нам лишилися дві кімнати й кухня, при якій була ще мала кімнатка «для прислуги». Дрекслерів було троє: Ян з дружиною і його небіж Зиµмунт. Покинувши свою рідну Польщу під час війни, Дрекслери опинилися в Харкові, в розпалі національних і соціяльних конфліктів. Не надто добре орієнтуючися в перипетіях боротьби всіх проти всіх у цій варварській країні, Дрекслери поставили ставку на сили порядку і заснували в нашому ж таки будинку, тільки з боку Сумської, а не Римарської каварню «Кристаль», яку вони, на моє здивовання називалиКриштал, з диким як на мене наголосом і твердимл. Мистецьки оформлена і з смачними напитками й наїдками, каварня стала великим успіхом під час панування білих у Харкові, і Дрекслери повернули свої видатки й трохи розжилися. Але білі невдовзі втекли з міста, каварня втратила своїх клієнтів, а далі мала улягти законам, спрямованим проти приватної ініціятиви в торгівлі й промисловості. Та на цьому злигодні польської родини не закінчилися. Тендітний Зиµмунт упав жертвою пошести тифу. Зиµмунт видужав у свої законні сорок днів, але слідом за ним захворів Ян. Кремезний, як добре викоханий бик, він згорів за яких п’ять діб. Це була в моєму житті перша смерть зблизька, і вона асоціюється з гостро-солодким запахом карболки, який проймав усю квартиру. Слідом за тим захворіла на тиф моя мати, сестра Віра відокремилася з нею в двох кімнатах, видаливши мене до «кімнати для прислуги», не відходила від неї день і ніч, дотримуючися якнайсуворішого дезинфекційного режиму і кінець-кінцем матір виходила. Дрекслерам не лишалося нічого іншого, як забути про своєкафе й репатріюватися до Польщі, покинувши східніх дикунів на їхнє дальше божеволення. Скітія не прийняла Сарматію.

На виїзд — чи була це втеча? — Дрекслерів тим більше був час, що наближався день, коли всі мешканці «Саламандри» мусіли будинок покинути. Велике індустріялізоване село Харків не було збудоване для того, щоб бути столицею України, тим менше, воно надавалося для цього, що новий режим був режимом нечуваної перед тим централізації й бюрократизації життя. Зокрема з припиненням приватної ініціятиви на всі підприємства, крім дрібного ремества, постав центральний апарат, що мав керувати кожним заводом, фабрикою, торговельним закладом. Цей апарат треба було десь примістити, а в місті в суті речі було тільки два великі й модерно обладнані будинки — «Саламандра» й «Росія». Правда, вони були житлові будинки, і їхні ванни, кухні й комори не надавалися до установ, але великого вибору не було. Вирішено викинути з «Саламандри» всіх мешканців і передати всі мешкання «главкам», потім «трестам». У нашому мешканні, ч. 46, так само, як у ближчих 44, 45, 47 і 48, приміщено «Хемвугілля», управління хемічною промисловістю, головне Донецького басейну. Це був час так званого «ущільнення», родина не повинна була мати більше, ніж кімнату, і було це щастя, коли вона могла мати кімнату. Кухні всі стали комунальними. На інші кімнати давали, кому трапиться, ордер, і раптом мешкання ставало скупченням родин, що не мали одна з одною нічого спільного, а кухня ставала комунальним пеклом.

Багато вибору наша родина не мала. Утримання від батька давно вже не було. Прибуток з винаймання кімнат припинявся. Треба було запрягатися до праці на державу. Якби виселитися, як жадано, можна було опинитися в якійнебудь жахливій халупі і в когось буквально на голові. «Саламандра» принаймні був гарний будинок і в доброму районі. Лишитися можна було тільки, ставши прибиральницею в «Хемвугіллі». Тоді зберігалася за нами кухня й крихітна кімнатка — вісім квадратових метрів — «для прислуги». І ще за прибирання й доглядання приміщення належала хоч маленька зарплата. Усі інші кімнати пішли під установу. Тепер я можу собі уявити, як себе мала почувати мати, ще недавно генеральша, а тепер одна з трьох прибиральниць «Хемвугілля», ще недавно власниця мешкання, тепер втиснена в майже комірчину. Тоді я цього не усвідомлював, хоч мені було яких тринадцять років. Але коли тепер я згадую про ці події, я не можу згадати ні плачу, ні нарікань, ні навіть вияву зажури на обличчі матері. Вона була мужня жінка, підготована, мабуть, до цього сирітським дитинством і бідуванням у молоді роки, хоч тепер було далеко гірше, бо тоді була надія на майбутнє і тоді не треба було мовчати, стиснувши зуби перед обличчям принижень. Дуже нелегко було також наладнати стосунки з двома іншими прибиральницями, росіянкою нагорі і єврейкою Слуцькою поверхом нижче, бож вони не могли не бачити, що тут була людина іншої освіти і іншого суспільного статусу. Але мати спромоглася й на це, і її стосунки з двома «колеµами» були взаємної пошани й допомоги.

Це ще не був кінець Іовового циклу. Жити втрьох — мати, Віра, я — на мізерну платню прибиральниці (хоч тепер не треба було платити комірного) було неможливо. Ще перед початком праці почато поступовий продаж усього, що родина мала. Спершу йшли меблі, без яких можна було обійтися. Потім пішли ноти — їх однаково не можна було грати, але все таки вони були часткою родинного минулого, потім книжки. Це було найболючіше. Їх ділили. Ось ці не такі важливі й дорогі серцю, продаймо їх, збережімо решту. Далі приходить черга на новий акт продажу, приходять байдужі люди з антикваріятів, і ось цей книжковий вантаж вивозять з дому. Але знову без сльози в оці, без слова докору чи протесту.

Десь у ці роки пішла на працю сестра Віра. Вона дістала роботу в бухгальтерії іншої установи, «Донвугілля», на майдані Тевелева. Це не була праця, легка праця для панночки, а особливо, коли наближався час квартального чи річного звіту: робочі години тривали від восьмої ранку до півночі, і сестра поверталася додому бліда, з запалими блискучими очима й дощенту виснажена. Її безсилля в подоланні хвороби, плевриту, навесні 1925 року й її передчасна смерть у травні того року напевне були наслідком виснаження на праці.

Тільки мене в родині щадили, і я вчився, грав у теніс, робив свої перші дитячі бунти, виконував ролю Осла в театралізованих байках Крилова і читав, читав, читав. Я читав жадібно, навіть ідучи вулицями, я тримав перед собою книжку, не звертаючи уваги на вулицю й вуличний рух. Дуже інтенсивним він не був, Мої обов’язки теж існували, але вони були малі. Піти, стати в чергу, щось принести додому, винести сміття до помийної купи, що смерділа на ввесь двір, принести води з нижчих поверхів, якщо водогін не доходив до третього. Вечорами я часто замість матері чистив і підмітав кімнати, які ще не так давно були нашими, а тепер стали частиною установи. Там було багато друкарських машинок, і тоді я самотужки навчився друкувати, правда, тільки двома пальцями, умілість, що придається мені тепер на писання цих сторінок повісти мого життя.

На ці роки припали перші зародки мого літературного життя. Я став писати поезії. Вони були наскрізь учнівськими, позбавленими будьякої літературної вартости. Вони росли з читання і жадною мірою не черпали нічого з життя. Моя мати й її покоління виховувалися на Жуковському. Моє покоління вже знайомилося з дитинства з поетами-народниками — Некрасов, Полонський. Дещо з них завчалося напам’ять. Але я вже тоді не мав смаку до програмової й політичної поезії, і вони на мене не вплинули. Символістів, акмеїстів, футуристів я тоді не знав. Мої вірші мали бути старомодними. Дивним способом, ніби я перевтілювався в матір за її молодих років, я писав під Жуковського, трохи під Лермонтова. Мій абсолютно перший опус звався «Надежда» і починався:

Но бесконечно милый, —

і далі в такому ж дусі. Кусник іншого опусу, про симфонію Бетговена я вже навів. Це все, що лишилося в моїй пам’яті, а рукописи, на щастя, не збереглися. Смаки мій і моєї матері сходилися на Пушкіні. Скільки книжок не пішло в продаж, не було мови про те, щоб продати десять томиків Пушкіна, де на кожному на першій сторінці було витиснене ім’я мого батька ще перед зміною прізвища: Владимир Карлович Шнейдер. Але до наслідування Пушкіна я не доріс тоді і не доріс будь-коли пізніше. Прихована музика його мови, переходи від поважного до іронічного, жартівливого й фривольного, все це лишається для мене неперевершеним, як неперевершене Пушкінове прозріння в майбутнє. Це ж Пушкін, який ненавидів царат, знав, що революція в Росії принесе ще гірші наслідки і писав про неї:

Царей корона упадет.

Він провидів і змаг не на життя, а на смерть Росії з Заходом, тим Заходом, що тепер втілився в Америку, — і методи цього змагу:

Все возьму, сказал булат.

І твереза самооцінка, яка повною мірою стосується до тих, хто в двадцятому сторіччі присвятив себе праці, як казали наші діди, «на українській ниві»: «Черт меня дёрнул с умом и талантом родиться в России».

Українських поезій, українських книжок взагалі в нашій великій книгозбірні не було. Шевченків «Кобзар» був у російському перекладі Ф. Сологуба, але цей переклад не дає ніякого уявлення про Шевченка і не має ніякої мистецької вартости.

На цей період припадає також моє відкриття театру. Перед тим мене кілька разів брала мати на спеціяльні театральні вистави для дітей. Це були денні вистави казок з чортами, відьмами, чарівними квітами. Вони мені западали в уяву, але не як мистецтво, а як страхіття. Я став боятися темряви, ворожбитів і примар. Але тепер мені відкрився театр для дорослих. І це було чудо.

Театрів у Харкові було фактично два: драматичний на Сумській і оперний на Римарській, обидва за дві хвилини ходу від нашої «Саламандри». Решта була далі і взагалі не входили в гру. У так званому Малому грали рідко, він комерційно себе не виправдовував. Перероблений з цирку Муссурі, так званий Великий, тоді теж здебільшого стояв порожній. Він був близько вокзалу, а це був уже інший світ. Десь коло нього був ще театр Тіволі, де грали літом мандрівні українські побутові трупи, але туди мені вже й зовсім дороги не було. Пам’ятаю тільки афіші з не завжди зрозумілими назвами: «Циганка Аза» — це було в порядку, але що таке було «Про що тирса шелестіла?»? Для мене, отже, театрів було два.

Драматичний, що його провадив Микола Синельников, став після революції й радянізації Державним академічним театром. Перед тим він був, певна річ, приватний, і його антрепренером була Дюкова, знайома нашої родини. Я її знав тільки як стару жінку монументального розміру, що не покидала свого фотелю в невеликому будиночку на початку Чернишевської вулиці. На мене вона не звертала найменшої уваги. З нею жив син Коля і внук-безбатьченко Вова Вандалковський. Вова Вандалковський, найастенічніший з усіх хлопців, що я зустрічав тоді, став моїм приятелем. У невеликому садку, що був за будиночком Дюкової, ми грали в салдатів і фортеці, які треба було спершу спорудити з піску, а потім зруйнувати (прообраз історії людства). Вова ходив без квитків, задурно до театру. Було це так тому, що в театрі лишилося деяке число службовців, що колись працювали в Дюкової. Контролером на µальорку (як багато старих театрів, цей мав окремий вхід з безконечними сходами на µалерію) був син старого службовця Дюкової. Він пускав Вову без квитка. Вова впровадив мене, і тепер нас пускали обох. Ми тулилися в останніх рядах або по боках µалерії, коли не було місць вільних — стояли. Але ми бачили театр, часто ту саму річ кілька разів. І тут усе було чаром. За досить стандартною фасадою в стилі Третьої імперії, майже стереотипними від якоїсь Самари до Манаусу над Амазонкою в Бразілії ховалася театральна заля з партером, амфітеатром і трьома поверхами бальконів, а сіра завіса, що розсувалася в боки, відкривала чар сцени. Над нею дві скульптурні постаті якихось µеніїв схилялися над великим годинником, що в роки революції як правило не йшов. Світлові ефекти в театрі були нескладні, але все таки були. З рампи йшло світло трьох типів: звичайне — коли на сцені був день, зелене — коли це була ніч, червоне — коли вечір. Як досвідчені театрали, ми — Вова і я — вже знали перед початком дії, яка пора дня це буде. У перші роки революції електрика в театрі була далеко не самозрозуміла. Раптом вона гасла, і день, вечір і умовна театральна ніч раптом ставали справжньою непроглядною ніччю. Іноді світло відновлялося скоро, іноді виходив хтось з якимсь світильником і заспокоював публіку, що світло таки буде. Публіка терпляче чекала. Рекордною була одна вистава «Павла I» Д. Мережковського. Світло гасло безкінечну кількість разів, і вистава скінчилася о третій з половиною годині. Подібний досвід я мав тільки геть пізніше в Римі, де якась доморобна літня опера закінчила о тій таки порі свого «Ріµолетто». Уже й римські повії покидали свої пости. Але в Італії це було тому, що Італія має свій порядок у відсутності порядку, а в Харківській Драмі це було стилем революційного життя.

Опера була в приміщенні Комерційного клюбу. Архітектура була безпретенсійна, поверхів було лише два, а завіса не розсувалася, а підносилася, і була вона не сіра, а розмальована на панно з якимсь екзотичним південним пейзажем. В Опері Вова не мав знайомого контролера (Вова — себто Дюкова), але і тут був один службовець, відданий старій Дюковій, — машиніст сцени Михайлов, типовий, як тоді казали, кацап з довгою сивою бородою. Він пускав нас просто на сцену, і ми дивилися опери не спереду, а збоку. Якщо дія відбувалася на відкритому просторі, все було в порядку, зір наш не був нічим перешкоджений. Навіть цікаво було споглядати чудеса нескладної сценічної техніки. В «Аїді», приміром, через сцену перетягали човен з співаками, і ми мали дуже добре поле зору на всю сцену, стоячи насередині Нілу. Гірше було, коли це було кімнатою, яка тоді подавалася завжди як так званий павільйон, себто мала три стіни. Так було, наприклад, у будинку доктора Бартоло в «Севільському цирульнику». Тут треба було знайти в стіні дірочку, а власне — дві, одну для Вови, другу для мене, а якщо дірочок не було, наш глядацький потенціял не здійснювався. Драма, отже, була певніша, там ми завжди щось бачили, зате в опері був елемент газарду й несподіванок.

Харківський театр Синельникова був одним з кращих російських провінційних театрів імперії, але він був провінційний. На початок мого театрального життя він був уже державний, і не думаю, що він від того покращав. Проте Синельникова не знищено, і якогось вечора навіть відзначали його котрийсь ювілей, вітаючи його квітами, промовами й телеграмами з інших міст. Був це передусім театр актора, і різні актори могли грати в зовсім відмінних стилях. Режисер тільки доглядав, щоб актори не відступали від рис доби, в якій відбувалася дія п’єси: бояри в «Смерті Івана Грізного» О. К. Толстого не повинні були виглядати, бути одягнені й до певної міри поводитися як двір Павла I в відповідній п’єсі Д. Мережковського. Поза тим, режисер виконував ролю того, що окреслювалося словом «разводящий», — він згрубша визначав мізансцени, щоб актори не натикалися один на одного. Декорації для окремих п’єс рідко виконувано спеціяльно. Здебільша були готові для різних нагод комплекти мальованих фонів і різних кімнат з відповідними меблями, так що ту саму кімнату з малими варіяціями можна було побачити сьогодні в «Шоколядному салдатику» Б. Шова, а завтра в «Урвищі» за О. Гончаровим. Музика як компонент вистави звичайно не використовувалася, грали щось тільки тоді, коли це було вказане драматургом як частина побутового тла. Про стандарти освітлення я вже писав.

Повалення цієї системи було частиною театральної революції, зробленої на Україні Курбасом, в Росії В. Меєрхольдом і Ол. Таїровим, а перед тим, в іншому дусі, К. Станіславським у московському Художньому театрі. Проте в Харкові ми раніше побачили це в виставах театру Меєрхольда, який літом привозив свої вистави до Харкова «на µастролі», гравши «Великодушного рогоносця» Кроммелінка, «Здиблену землю» Мартіне і перевернений догори дном «Ліс» Островського і в виставах Московського камерного театру Таїрова, що привіз був «Жірофле-Жірофля» Лекока, «Федру» Расіна й «Адрієнну Лекуврер» Скріба. Обидва грали в Великому театрі Муссурі. Курбасова театральна революція відбувалася спершу в Києві, і Харків познайомився з нею пізніше, ніж з бунтом Меєрхольда й Таїрова. Це не перешкодило силі враження від вистав, привезених Курбасом. «Джіммі Гіµµінса» за Сінклером я дивився двічі, з іншого бачив Курбасові «Газ» Ґ. Кайзера й «Макбет» Шекспіра — й Лопатинського виставу «Машиноборців» Толлера. Перед тим ще елементи Курбасової революції принесли були до Харкова франківці, але Гнат Юра був чим завгодно, тільки не революціонером, а запрошений для експериментів росіянин Борис Ґлаґолін більше дбав за епатацію консервативного харківського глядача, ніж за творення нового стилю. Найбільше враження з його ескапад зробила вистава, в якій зі сцени кидали на голови глядачів у партері курей. Це було в «Св. Йоанні» Б. Шова. Враження, певна річ, було сильне, тим більше, що перелякані кури поводилися не завжди дуже культурно, і зрештою трудно сказати, хто більше потерпав — кури чи глядачі.

Та це була тоді справа майбутнього, а абетку театру я вивчав таки в російській драмі, успадкованій від Синельникова. Її актори не вийшли з однієї школи. Більшість з них спеціялізувалася в певному, як тоді казали за традицією ще 19 ст., амплюа: любовник, комік, невинна дівчина (енженю) трагічна героїня, «старуха» тощо. Вони раз на завжди виробили собі своє амплюа і повторювали його з п’єси до п’єси, з відмінним текстом, але однаковою сценічною поведінкою. Але і тексти їм вивчати не треба було, бо суфлер підказував їм речення за реченням, і часом його було чути не менше, ніж самого актора чи акторку. Але були і актори з надзвичайним даром перевтілення, особливо відзначався цим Степан Кузнецов. Він був улюбленцем глядачів, як пізніше ставали молодші Петкер і Камінка. Але публіка любила й тих акторів, які в усіх ролях грали самі себе, якщо вони мали чар і випадали з буденности. З таких особливо любленими були Віктор Петіпа і Всеволод Блюменталь-Тамарін. Один з них був — чи принаймні так його розглядав провінційний харківський глядач — французької школи. Мова про Петіпа. Син балетмейстра Маріюса Петіпа, що з Петербурµу створив загально європейського значення цього клясичного балету, Петіпа своєю коронною ролею мав молодого Наполеона II, сина великого батька, сина, що ніколи не бачив ні імператорського трону, ні Франції взагалі і згас молодим у Відні. Його зробив героєм своєї драми «Орля» Едмон Ростан, п’єсу звучним віршем переклала на російську мову Щепкіна-Купернік, і Петіпа потрясав у ній серця харків’ян і особливо харків’янок. Його стиль був сентиментально-деклямативний, і це сходило як французька манера, до чого зрештою схиляло й саме його прізвище. Популярність Петіпа була дуже велика, але вона не виходила поза межі Харкова і, коли російська драма припинила своє існування, Петіпа не спромігся пустити коріння деінде. З цього скористалися франківці і заанµажували його. Він дебютував як український актор у «Камінному господарі» Лесі Українки, але на цьому його українська кар’єра, та, здається, і театральна кар’єра взагалі скінчилася.

Блюменталь-Тамарін (звернім увагу на «поетичність» обох частин його прізвища — хоч він їх, може, не вигадав, але вони йому пасували) своєю спеціяльністю зробив шляхетність і вишукані манери в поєднанні з патосом. Його улюблена роля була Кіна в однойменній п’єсі Ал. Дюма: геній, розчавлений пристрастями. Кохався він також у ролях патетичних викривачів несправедливости, на зразок героїв «Без вины виноватых» або «Доходного места» Ол. Островського. Було в цьому багато пози й жесту, але харківським глядачам, особливо панночкам, це лоскотало нерви, і, в мініятюрі, він був для них тим, чим пізніше, вже в світовому маштабі (з поправкою на американізацію) став був Джеймс Дін. Як актор Блюменталь завжди грав ту саму ролю, навіть Петіпа був трохи різноманітніший, він не цурався й комічних роль, приміром Хлестакова в «Ревізорі» або в пустопорожній, але дуже комічній п’єсці Томаса, що звалася в російському перекладі «Тётка Чарлея» з наголосом нае (Знання англійської мови не належало до прикмет харківської публіки, та й всеімперської), Блюменталь-Тамарін до комічних роль не знижувався. Але й Петіпа мав численних ентузіясток, і ворожнеча між петіпістками й блюменталістками досягала майже ступеня нерозв’язного конфлікту веронських родин Монтеккі і Капулетті. Тим часом у фоє харківської драми був стіл, де продавали їхні фотографії-картки, і торгівля йшла дуже жваво, чому не перешкоджав у випадку Петіпа поговір, що панночки його мало цікавили, а далеко більше приваблював єдиний танцівник драматичного театру Борис Плетньов.

Репертуар харківської драми стояв на певному культурному рівні. Ішли клясики — Шекспір, Шіллер, Мольєр, Бомарше, Гоголь, Островський. Тоді ще не було політики замовчування письменників-еміµрантів, і на сцені були Д. Мережковський, Л. Андрєєв, Євреїнов, Винниченко («Гріх»). Дещо ще збереглося з модного передреволюційного насвітлення проблем моралі й сексу («Ревность» Арцибашева, «Обладание» А. Батайля, «Когда заговорит сердце» Ф. Круассе, почасти «Монна Ванна» Метерлінка, той же Винниченків «Гріх»), але цього було не багато, і рецензенти на такі речі нападали. Нового, «революційного» репертуару ще майже не було, хоч перші спроби вже з’явилися («Власть» Н. Тверського, «Накануне» З. Невського, «Озеро Люль» Н. Файка, «Шоколад» Тарасова-Родіонова. П’єси А. Луначарського — їх ішло три: «Королевский брадобрей», «Слесарь и канцлер» і «Медвежья свадьба» — були більше в традиціях передреволюційного символістично-експресіоністичного театру, і соціяльні моменти в них були тільки побічні або їх і зовсім не було). Мистецькими вартостями ці п’єси не відзначалися і на афіші довго не трималися. Брак революційної драматургії надолужували тим, що з старих п’єс добирали ті, де показувано бунт («Фуенте Овехуна» Лопе-де-Веµа з її патосом повстання захоплювала і йшла довго) або революціонерів («Урвище» за романом І. Гончарова) або ницість царів («Смерть Івана Лютого» О. К. Толстого, трилогія Мережковського «Павел I», «Олександер I» і «Декабристы») або прогнилість старих вищих кляс («Підступ і кохання» Шіллера, «Тартюф» Мольєра, «Мораль пані Дульської» Ґ. Запольської), але було багато речей зовсім невтральних.

Знання цього періоду в житті харківської російської драми заслуговує на вивчення тому, що це було найвище в культурному житті міста і це було тим тлом, на якому творилася дальша доля «Березоля», коли його 1925 року переведено до Харкова. Не тільки пояснюється цим поразка в глядача перших вистав «Березоля», таких, як Кроммелінкове «Золоте черево», одна з найгеніяльніших праць Курбаса, цілковито збойкотована глядачем, а до певної міри й сама ліквідація цього театру і його творця. Продиктована насамперед, звичайно, політичними маневрами влади, вона, мабуть, не пройшла б так легко або набрала б м’якшої форми, якби не коренилася в настанові глядача, вихованого довгими десятиріччями синельниковської традиції (тоді, як діяльність «Березоля» була підрізана на ледве восьмому році його нелегкого існування). Впливи синельниковської традиції були тим цупкіші, що театр не був осередком антикультурности. Він був осередком півкультурности, і це було найстрашніше. Другою провиною харківської російської драми перед культурою тієї країни, на території якої театр виріс, було те, що він був за самим визначенням і хотів бути тільки відгомоном Москви, і актори його тільки й мріяли про перехід до Москви. Талановитіші з них, як уже згадувані Петкер і Камінка, і прокладали собі шлях до Москви. Так усе талановитіше покидало рідний чорнозем. Лишалися Петіпа й Блюменталь-Тамарін, кумири провінційних панночок, які не могли б здобути такого ступеня популярности в столиці імперії. Так — парадоксально — не бувши антикультурним, несучи в провінцію культуру, театр драми в Харкові плекав і увічнював провінційність Харкова і України.

Своєрідну картину становив собою Харків у літні місяці, коли місцевий театр переставав грати. Це був час на «µастролі», і вони були двох типів. З одного боку, приїздили провідні театри Москви й Петрограду — крім уже згадуваних Московського камерного і театру Меєрхольда, були це в ті роки московський Художній театр, де ще грали Станіславський, Качалов, Москвін, Кніппер-Чехова та інші справді видатні майстри, його Перша студія, що стала на певний час Художнім театром II, його Третя студія Вахтанµова, Театр-студія В. Немировича-Данченка, Малий театр, Державний єврейський театр та інші з Петрограду — Александрінський театр. Це були організми високої театральної культури, блискучої майстерности, ансамблю, і вони привозили свої вистави в недоторканому вигляді, як вони йшли на їхній батьківщині. Глядачі виповнювали їх по вінця, навіть коли грано в величезному й непривітному театрі Муссурі (куди я не мав протекції і мусів платити власними грішми, яких ні я ні родина, власне, не мали).

Як і харківська драма, ці театри були державні. Але в ті мої шкільні роки приватна ініціятива в театрі була ще можлива. І в літні місяці, шукаючи легкого й швидкого заробітку, на харківську сцену накидалися театральні виголоднілі зірки з Росії. Трупу вони набирали нашвидкуруч, звідки пупадя, — чим гірші, тим краще, бо тоді більше виблискуватиме зірка, п’єи йшли з однієї проби, декорації й костюми, які Бог послав, репертуар, розрахований на легкий успіх — фарси, легкі фривольні комедії, сентиментальні драми сумнівної літературної вартости, кричущі мелодрами. Сам головний актор чи акторка без кінця повторювали самих себе. З цих літніх попасів пригадую µастролі А. Харламова, майстра психопатологічного амплюа, блискучої майстрині шампансько-шумовинних порожніх фарсів Ґрановської, Полевицької, що недавно повернулася з еміµрації й тяжко й шляхетно страждала в інсценізації «Дворянського гнізда» Турµенєва й подібному репертуарі, майстрів легкого діялогу французької комедії Радіна й Шатрову, спеціялістки з роль µаменів і лукавих підлітків Алексєєвої-Месхієвої, підтоптаних уже і вичерпаних пияцтвом П. Орленєва і П. Самойлова, майстра ефектної мелодрами В. Барановської (Іронією долі вона найбільше знана з образу матері в фільмі Пудовкіна за романом Ґорького «Мати», але її спеціяльністю були власне зовсім не робітниці й революціонерки, а блискучі й ефектні героїні мелодрами на зразок «Фльорії Тоски» В. Сарду, «Обнаженной» А. Батайля, «Жінки, що вбила» темного С. Гарріка і зрештою «Чорної пантери» Винниченкової). Як літні µастролери з’являлися також «свої» таки Віктор Петіпа, Блюменталь-Тамарін, Степан Кузнецов, перші двоє, звичайно, ніколи разом. Кожна п’єса в цих літніх наскоках на харківського глядача йшла раз або два, відбувалося це звичайно в театрі драми на Сумській, куди я мав разом з Вовою Вандалковським вільний вхід, і ми були в театрі майже щовечора, це не коштувало нам і копійки. З захищеної залізними штанµами, щоб хто бува не впав, µалереї ми поглинали всі ці фарси й мелодрами, ми висвячувалися в таємниці театральної кухні російського мистецтва сцени в його гірших виявах і так готувалися до майбутньої доби режисерського театру і ще дальшої доби політизованого, пропаµандивного театру, поставленого на службу газеті. Було те, що ми бачили, третього сорту, але я не шкодую витрачених вечорів. У пісні тридцяті роки принаймні я знаю, щу було перед революцією, і воно було відмінне. Були це переважно покидьки зі столу російського театру, але і з покидьків можна реконструювати меню спожитого іншими обіду. І це була протиотрута проти микитенківсько-корнійчуківського примітиву. Я знав, що існує не тільки самогон, що бувало колись і шампанське, хай з нього лишався тільки запах від калюжки на підлозі, яка зоставалася після вибуху п’янкої вологи внаслідок розкоркування.

Харківська державна опера, яку я спостерігав з-за куліс, як і драма, добирала репертуар, злегка зважаючи на вимови часу. Відкрилася вона «Русалкою» Дарµомизького, де панівні кляси (князь) занепащують дівчину з «простого народу» та її батька-мельника, погані вищі кляси були і в «Севільському цирульнику» Россіні, і в «Тосці» Пуччіні, і в «Гальці» Монюшка, поганий цар був у «Царській нареченій» Римського-Корсакова. Шукаючи революціонерів витягли з нафталіну й такі опери не першої вартости, як «Дубровський» Направніка та «Фра-Дьяволо» Обера. Але йшли й такі невтральні опери, як «Фавст» Ґуно, «Євген Онєµін» і «Мазепа» Чайковського, «Аїда» Верді (це там я стояв посеред Нілу) і «Руслан і Людмила» М. Глінки, і «Лоенµрін» та «Танµойзер» Ваµнера, і «Демон» А. Рубінштейна). Поза тим, харківська опера в той час була осередком рутини й пересічности. Репертуар увесь був помірковано романтичний, осередком якого були Верді середнього періоду, Пуччіні, Чайковський і Римський-Корсаков. Не існувало ні Моцарта чи Бетговена, не існувало й Дебюссі й Ріхарда Штравса. Режисура була ніяка (теж «разводящие»), оркестра сіренька без жадного видатного дириµента, видатних голосів було мало, за винятком баса М. Донця й баритона Бочарова, інтерпретація лежала поза межами мисленого, на високих нотах голоси зривалися (як казали, «пускали півня»), грати — оперних співаків тоді взагалі не вчили, вони або стояли колодою на кону, поглинаючи очима дириµента, або притискали руку до серця. Не зважаючи на все це, опера була для мене чарівний світ. Музики я, правда, не розумів, але самий факт її існування вже творив іншу перспективу. Це було щось інше, не побутове, і тим воно мене готувало до нереалістичного театру, що чекав на мене в другій половині двадцятих років. На сцені опери не було жадних експериментів, але сама опера була для мене театральним експериментом, і в цьому був на майбутні роки — і аж досі — її, кажучи словами Миколи Зерова, «неубутній чар».

Найбільшим відкриттям років мого шкільного навчання, яке заважило на всьому моєму дальшому житті, було відкриття України. Епізод був блискавичний, як навернення Савла на християнство й перетворення на Павла, але мені не з’явився Бог у блискавичному видінні, і я не падав з коня. Це був тільки короткий обмін репліками з Толею Носовим. Я вже згадував тут цього сина тітки Наді, мого кузена, що жив у Києві і працював керівником антропологічного кабінету Академії Наук. Подавав я і ті фраµменти його біографії, що їх зберегла моя пам’ять: студії в Федора Вовка, експедицію до Сербії, зустрічі з моєю безпосередньою родиною в літніх подорожах до Полтавщини, пізніший арешт, заслання, вимушене перебування поза Україною, знищення 1941 року разом з родиною. Року 1923 чи 1924-го Толя кілька разів бував у Харкові і коротко гостював у нас. Ми вже були втиснені до кімнатки «для прислуги» й кухні, але якось для гостей з інших міст завжди знаходилося місце. Маю враження, що чим сутужніше і скупченіше живуть люди, тим вони охочіше приміщують заїжджих гостей, коли вони дістають великі мешкання — їхня гостинність зникає. Толя радо приїздив до Харкова, і ми його радо приймали, бо заносилося на його одруження з сестрою Вірою. Від нього вона дістала тоді кілька подарунків. Він був на одинадцять років старший від неї (народився 1883 р.), науковець, і не диво, що це були книжки, переважно українські. Для Толі приналежність до України і праця на її користь були життьовим кредо і аксіомою, можливо, що, даруючи українські книжки, він перевіряв, чи його наречена була готова йти з ним одним шляхом. У нашій родині, правда, він говорив, як і ми, по-російськи, але ніколи не дякував інакше, як словом «Дякую». Цього було досить, щоб делікатно, але виразно окреслити себе. Одне коротке слово ніби перетворювало все сказане перед тим.

Серед книжок, що їх подарував сестрі Толя, була «Ілюстрована історія України» Михайла Грушевського. Слайд моєї пам’яті: сіра коленкорова оправа книжки, на ній чорні стилізовані літери прізвища автора й назви книги, червоний козак з червоною плямкою одежі чи то головного вбрання. Якось сталося, що я з Толею були самі в комірці «для прислуги», на столику лежала книжка Грушевського, і це навело мене на думку про мову, якою вона була написана (хоч самої книжки я тоді не читав). Ніби роблячи велику послугу Толі, я сказав щось про те, що, правда, українська мова існує (велика поступка з мого боку!), але вона не красива (акт аµресії з мого боку), мовляв, на що ж її вживати, коли вона така! Я сподівався гострої відповіді, лекції, нотації, вибуху гніву. Але Толя спокійно відповів:

— Мова, якою говорять мільйони людей, не може бути некрасива.

І ця врівноважена відповідь стала для мене тим, чим було видіння Бога в розчиненому небі Савлові. Ми не сварилися, дальші розмови, пізніше, були без згадки про цю. Але я досі пам’ятаю його обличчя тоді, точнісінько таке, як дивиться тепер на мене з його фота, єдиного, що збереглося: високе медерівське чоло, прямий медерівський ніс, великі медерівські вуха, тонкі губи, але не медерівські густі (козацькі!?) брови, чорні, і вдумливий погляд карих очей, не медерівських сіроблакитних. Через перенісся пенсне з дашком, передреволюційне, таких тоді вже переставали носити, чорна краватка, білий комірець. У ті роки плебеїзації Толя зберігав вигляд інтеліµента, не демонстративно, а тому, що він такий був. Сьогодні я певний, що саме так він виглядав під час нашої короткої розмови в нашій комірчині «для прислуги». А може це вже аберація пам’яті, яка підсуває фотографію, наявну тепер, у минулі події? Не думаю, але може. Для мене важить, що таким він тоді мені виглядав.

Більше між нами ніколи мови про красу чи не-красу української мови не було. Але його коротка репліка стала «неначе цвяшок, в серце вбитий». Свої захоплення в житті я любив переносити в гру. Коли почалося моє захоплення театром, я спорудив на стільці (де колись була моя доморобна капличка св. Юрія в період мого захоплення церковною службою) мініятурну сцену, і я став «ставити» на ній п’єси. Акторів у мене не було, і я обмежувався на тому, що розподіляв між знайомими мені зі сцени акторами (я нікого з них не знав у житті) ролі і складав програмку. Це був мій головний акт у приготуванні «вистав». Потім я малював декорації. Малювати я не вмів, і декорації були теж більш символічні, — я знав, чим вони мали бути, і цього мені вистачало. Нарешті, мені потрібні були п’єси. І я їх купував. Так, мати продавала дорогі серцю книжки і інші речі, щоб утримати родину, а я викрадав дрібні гроші з її торбини, ходив по книгарнях і накуповував п’єси, часто зовсім безвартісні. Тоді я дивувався, як мати не помічає, що в неї викрадено гроші, як вона не зверне уваги на те, звідки і за які суми в домі накопичувалися п’єси. Тепер я думаю, що вона помічала обидві обставини і не могла не поставити їх у зв’язок. Але вона не хотіла перешкоджати моєму дитячому гобі, бо воно йшло мені на користь і відвертало мене від чогонебудь куди гіршого.

Тоді стався переворот у моїх поглядах на українську мову, і він теж мусів бути втілений у дію. Почалося з того, що я став читати «Ілюстровану історію» Грушевського. О, це не була легка справа. Грушевський писав мовою, круто присоленою галицькими виразами, яких я не знав абсолютно. До того, перші розділи були археологічного характеру, і тут з’являлася безконечна кількість назв усяких відкопаних археологами знарядь і дрібниць передісторичного побуту. Я долав перешкоди, зціпивши зуби, перед деякими відступав, але читав далі. Зміст історії мене тоді не так уже дуже цікавив, мені треба було здобути таємничу фортецю мови. А щоб ствердити свою перемогу, треба було перетворити її з пасивної на активну. Треба було щось перекласти українською мовою, байдуже, що саме. Трапився Едµар По, звичайно, в російському перекладі, і я став перекладати його шкіц, що по-російськи звався «Знаменитость». Моїм єдиним дорадником і порадником був «Російсько-український словник» Іваницького й Шумлянського, джерело не найвищої якости. На моє велике здивовання «знаменитость» сталазнакомитістю, але про польську мову я тоді поняття не мав, щось мені було не так у тому перекладі, але щу саме, я не міг сказати. Не києм то палицею, я свій переклад довів до переможного кінця (твір По був короткий фейлетон), і це був мій дебют у перекладацькому мистецтві і мій другий твір українською мовою, після «Зими», написаної в другій клясі гімназії як домашнє завдання. Але в «Зимі» було більше участи моєї помічниці-матері, а нове осягнення було цілком самостійне. Якщо, звісно, не казати про добродіїв Іваницького й Шумлянського, яких я не мав чести знати. І чий провід не завжди був найпевніший.

Не знаю, як довго потривало б моє нове захоплення, українською мовою, якби не те, що ставалося далі і що було перед тим. Нормально мої захоплення зникали так легко, як з’являлися, і тривання їх було коротке. Кілька місяців я захоплювався моєю доморобною капличкою. Трохи довше існував мій «театр», зроблений з картонних скриньок. Не довшим був мій теніс. Якийсь час я збирав поштові марки, потім покинув. Після того я збирав підписи славнозвісних людей — не автографи живих людей, а підписи мертвих або ніколи не зустрічаних. Я їх вирізав з книжок і журналів, перепсувавши так сотні видань, а коли вирізати ніяк не щастило, перекопійовував їх копіювальним папером на свою сторінку — я мав тоді підписи сотень людей, від Ґалілея чи Мольєра до Бальмонта і того ж таки Едµара По. Коли я замітав кімнати «Хемвугілля», де люди часто кидали коробки з-під цигарок, я став збирати колекцію цих коробок, від «Казбека» до «Шури-Мури». Ледве чи з того всього щось тривало понад рік чи два. Але українськість лишилася на все життя, і ці сторінки я тепер цяпаю таки українською мовою, хоч міг би це робити російською чи англійською.

Заважило в цій тривалості й відданості те, що було далі: високі осяги української культури — «Березіль» Курбасів, писання Миколи Хвильового, який, як на мене, йшов в одному річищі з Борисом Пільняком, але йшов глибше і цікавіше, вірші Павла Тичини (який починався для мене не «Соняшними клярнетами», а, поза хронологією, «Вітром з України», який її подруга Єлизавета Бойко подарувала сестрі Вірі з написом«Аматорці української поезії», прозою Юрія Яновського, відкриттям після нездарних перекладів Сологуба Шевченка в ориµіналі, а особливо, на перших кроках, відкриттям Лесі Українки з її поєднанням європейськости з українськістю. Бо я не був селюк, і українськість найбільше промовляла до мене через європейськість. Та може й це не мало б остаточного, вирішального значення, якби не пізніше, вже від кінця двадцятих років почате, а в тридцятих доведене до µротескної трагедії переслідування українців і української культури. Тепер українці були перетворені на те, що англомовні народи окреслюють словомunderdog, і тепер відійти від того, чим я захоплювався в двадцятих роках, було б ганьбою й злочином перед самим собою. І я лишився викладачем української мови, ніколи в роки життя на Україні не викладавши російської, десятками років ніколи нічого не публікуючи по-російськи. Коли запроваджувано нашпорти, треба було визначити для пашпорта свою національність, я усвідомлював, що було б куди безпечніше написатиросіянин, і це цілком залежало від мого вільного вибору, але після недовгих вагань я вибрав —українець.

Коли я дивлюся на своє життя сьогодні і зважую причини мого вибору, мені здається, що найвирішальнішим було все таки не майбутнє, а минуле. І мені здається, що українськість завжди була в моїй родині. Так, це парадоксально. І батько й мати німецького коріння. Обидва виховані в Петербурзі. Вони жили в російській культурі і в російській мові. Так вони виховували дітей, зокрема мене. У родині не було українських книжок, ніколи не говорили по-українськи між собою і не мали зв’язків з українською інтеліµенцією. Саме місто Харків назовні було російське. З українських зацікавлень моєї матері знаю тільки про одне — вона зі справжньою побожністю говорила про сценічні виступи Марії Заньковецької (якої мені вже не довелося побачити). І все таки, все таки... Українськість якось ірраціонально жила в Харкові, жила в матері і в сестрі. Тисячею дрібниць вона входила в життя — купівля на базарі, розмови з селянами, літні подорожі на Полтавщину, контакти з Толею Носовим. Майже ніщо з того не було на поверхні, і все таки воно існувало. Є в німців слово Sein — буття, і є добре неперекладне слово Dasein — бути в певному часі і місці, бути тут, бути навколо, оточувати. І — додам — бути любленим, бути своїм. Україна була своєю, з її пейзажем, з її людьми, з її білими (тоді!) хатками. Тому мати могла допомогти мені в моєму першому наївному українському «творі», тому пізніше, від 1941 року вона так легко перейшла на українську мову, тому, вмираючи, напівпритомна, не помічаючи вже нічого навколо, крім мене, свого сина, свої останні слова вона промовила по-українськи. Мушу сказати — на моє здивовання. Було це все не політичне. Політично вона ніколи не вірила в Україну і завжди казала мені:

— Нічого з того не буде, України ви не збудуєте.

Але політика й свідомість розбігалися з підсвідомістю й психологією. Це було в нашій родині проявом, либонь, того, що Юрій Липа, старший від мене на вісім років, називав телюричними силами української землі, — здатність української землі й повітря навіть чужинців і зайд змусити відчувати себе таки своїми на цій землі і чужими на тій, де вони виховалися й звідки прийшли.

Тому, мабуть, і коротка шорстка репліка Толі Носова в, здавалося, незначущій розмові зі мною впала на вдячний µрунт. Певною мірою курс мого дальшого життя визначався. Але таким уже простолінійним він не став. Мав минути не один рік і відбутися не одна подія, щоб усе стало на свої місця.

Коли я сьогодні пробую виявити коріння українськости в душі моєї матері, мені здається, що вона попри все була свідома того коріння, але вважала його за приречене на висихання, а водночас небезпечне й намагалася свідомо охоронити мене від його проростання в мені. Уже тепер я відкриваю дещо, що довго було мені неясне. Колись тоді в її устах упала згадка про Дмитра Яворницького, цього вірного на все життя ідеалам запорізького козацтва козакофіла й дніпролюба. Згадка, повна симпатії до того довговусого патріота, в її спомині — милого навіть у своїй часом комічності. А виявляється, що він був її вчителем. Так, як кажуть нам його біографи, 1886 року, звільнений з Харківського університету за «малоросійську крамолу», він подався до Петербургу і влаштувався викладачем у Миколаївському сирітському інституті. Тому сбмому, рідному, що його з такою любов’ю згадувала мати. Ніхто не скаже сьогодні, наскільки щільними були тоді його контакти з нею, але, безперечно, якісь були. Виходить з цього, що українськість її була не тільки наслідком впливу харківського µрунту, зустрічей з селянами й слугами, а й з «свідомою», як тоді казали, українською інтеліµенцією. Їй було тоді коло 18 років, вона була в старших клясах інституту...

Можна думати, що її розлад з чоловіком, моїм батьком, виникав не тільки з його любовних захоплень вродливими польками, а, можливо, і з зовсім відмінного ставлення до української мови, відмінних реакцій на речі українські. Уже по війні, в еміµрації, несподівано я знайшов згадку про мого батька в спогадах Олександра Лотоцького. На моє здивовання й відразу, виявилося, що він був чи якоюсь мірою хотів бути активним винародовлювачем України. Ось що пише про це Лотоцький, наводячи автентичний документ:

«Якийнебудь командір олонецького полку Јистинно-русский“ Шнейдер видавав такий наказ: ЈЗамечено мною, что инородцы ведут переписку с родными не на русском, а на своем языке. Все они говорят или очень плохо, или ломанным языком по-русски, а русский язык — язык государственный. Армия в мирное время это школа. Инородец пока состоит на службе, в течении трех лет, должен и обязан научиться русскому государственному языку; это же возможно только при условии предъявления к инородцам требования и говорить и писать только исключительно по-русски. Родные же или знакомые также должны отвечать по-русски... принять меры по проведению этого требования в жизнь“» (О. Лотоцький. Сторінки минулого, частина третя. Варшава 1934. С. 254).

Тут нема прямої згадки про українців і їхню мову. Формально, за офіційною термінологією, вони не вважалися «инородцами». Але в суті речі це розпорядження було спрямоване й проти них. Батько не був по-людському ворожий до своїх «инородцев», як і до тих, кого він міг назвати «хахлами». Він був служака, і він був вірою й правдою відданий Росії, всьому російському, імперії, цареві, війську, хоч по-своєму — дуже по-своєму — як казали, він своїх салдатів любив. Але української струни в його душі не було, і вона не могла й бриніти. Мати не мала ніякої політичної програми, якоїсь офіційної ідеології, вона, як тепер бачу, воліла, щоб її діти не «лізли в політику» (її вислів), а значить і в українську політику. Але українська струна в її душі була, живі нитки зв’язку з українською стихією ніколи не обривалися, вона могла щиро кохати своїх імператриць-патронес, свій інститут але вона була неприхильна до самодержавства і всього, на що воно спиралося. Її українство не виходило поза межі емоцій і симпатій. Але воно було, і це було однією з кардинальних відмінностей між нею й батьком. Мене вона хоронила від українства, але коли воно стало в мені пробуджуватися, вона не чинила перешкод і, думаю, підсвідомо приймала це. Воювати з нею мені не було потреби. Ба навіть, вона спричинилася, може непомітно для самої себе, до мого розвитку в цьому напрямі. Мій шлях до Дамаску, моє навернення якоюсь мірою були второвані нею. Це була спадщина, підземний скарб. Його треба було розкопати, але він був. (Зауважу, що й моя сестра Віра розвивалася в тому ж напрямі, що і я.) Батько лишався осторонь, чужинцем не тільки фізично — він на фронті, ми в Харкові, — а й духовно.

Повернуся на хвилинку до характеру своєї матері. Не був він простий. Вона віддавала дітям усе. Шлях від генеральші до прибиральниці вона пройшла гордовито, без скарг, нарікань і плачу, без словечка, хоч би натяку на гіркоту приниження. Утрата родини, утрата клясової приналежності, втрата одного за одним чотирьох дітей, — і ні слова докору або гніву. Єдине, що їй лишилося після смерти Віри, 1924-го, був я. Але я не можу згадати ні одного випадку гістерії або перечуленої пестливости. Я переконаний, що вона шалено боялася за мене в ті часи, коли бути українцем стало державним злочином. Але я не пригадую ні одного випадку, коли б вона пробувала навернути мене до куди безпечнішої російськости. Коли заарештованого Толю Носова перевезли з київської тюрми до харківської, вона систематично носила йому передачі. Чому? Бо він бів членом родини? Бо заносилося було на його одруження з Вірою, — колись, чотири роки тому? Бо він був обвинувачений за українську справу?

Мабуть, усе разом. Але вона ніколи про це не говорила. Вона вміла мовчати або говорити тільки неясними натяками. От приклади у меншої ваги справах. Секс був табу в нашій родині. Про нього не казали. Сестра Віра мала свої місячні. Це називалосяміµрень. Мати хотіла, щоб я не курив. Але вона не забороняла:

— Ти можеш курити, коли хочеш. Хоч я воліла б, щоб ти не курив.

Так само секс. Мене застерігано від німкень:

— О, вони таке вміють виробляти в ліжку, як ніхто.

Мене застерігано від балерин:

— У них усе тіло таке тверде, що жіночість зовсім утрачено.

Пригадую епізод з Таїрою. Вона була старша дочка дядька мого Володі, жила самотньо і — слушно чи не слушно — мала репутацію мисливця на чоловіків. Коли мені було десь років 16, вона стала мене запрошувати в гості, частувати любимими моїми стравами. Мати буквально вихопила мене від неї. Не говорячи про причини, вона заявила, що Таїра погана жінка і що я мушу перервати візити до неї. Але мати не питала, що я робив у неї і що вона робила зі мною. (А вона нічого сексуального не робила.)

Тільки з її романсів і пісеньок можна було виснувати, що мати знала більше, ніж говорила. Улюбленим її романсом був той, що починався:

Поцелуй прозвучал горячо? —

з усіма наслідками, але в сумно-грайливих інтонаціях. А виконувала вона цей романс із знаменитими пуантами на недоговореннях. Або жартівлива пісенька, де навіть не треба було спеціяльних пуант, щоб усе було ясно. Дівчина йде на пораду з лікарем. Ось його слова:

Того уже не вернешь.

І без жадного непристойного слова або опису ситуації.

А виконувалося це часто, інакше я б не запам’ятав це з років дитинства. Ні, в сексі мати не була невігласом. Хоч я не думаю, щоб вона робила перелюбство з будь-ким, що вона знала чоловіка, іншого від мого батька.

Я не хочу робити з неї ні святої, ні героїні. Але вона вміла незаймано й твердо пройти крізь бруд життя і так виховати своїх дітей. І вона була шанована заслужено. А в справі мого українства — ні, я не знаю, чи вона була б щасливіша, коли б я пішов російським шляхом. Хоч вона боялася. Вона страшно боялася. Бо я був єдине, що їй ще лишилося. І хоч вона знала, що моє українство від предків, вона, саме вона перенесла його до мене, хоч і намагалася вберегти мене. Вона, попри всі німецькі нашарування і Медерів і Шнейдера.

Закінчення тринадцятої трудової школи, скільки пригадую, не відзначувано ніякими врочистими зборами, ніяким балем. Та й не диво, бо, власне, була тільки назва, а справжня школа мала творитися вже після відходу мого річника. Просто виклади скінчилися, видали нам папірчик про закінчення, і прощай. Папірчик не давав ніяких прав і нікуди не спрямовував.

За тогочасною системою освіти, що її створив заступник народного комісара освіти естонець Ян Ряппо, семирічка (трудова школа) закладала основи загальної грамотности, а далі підлітки мали йти до професійних шкіл і технікумів, щоб спеціялізуватися в різних ділянках технології в широкому сенсі слова. Але технологія мене не спокушала, і виробництво мене не приваблювало. Настали для мене місяці якоїсь інерції. Я нічого не хотів і нікуди не йшов, дивним способом життя спинилося. Часом заходили товариші — Юра Петровський, Миша Бармас, Жора Гертель, що жив на розі Бурсацького взвозу й Клочківської вулиці, перед тим посередній учень, якого я найбільше пам’ятаю з того, що він заїкувався, а батько його, хворий на астму, сидів на фотелі й жадібно намагався ковтати повітря, якого йому бракувало, і в грудях у нього клекотало й мало не гуркотіло. Був це шлях до смерти, але в моєму тогочасному світосприйманні смерти не було, ще не було, і він був для мене просто дивак, що чомусь не поводиться так, як інші люди. Заходив і я до Бармаса й Гертелів. Ходив до театру, читав... Треба було б допомогти заробітком у родині, хоч так дуже ми не бідували, поки жила й працювала моя сестра. Але нічого конкретного мені не хотілося, і енерµії на прокладання власного життєвого шляху бракувало. Правда, знайти працю не було легко. Панувало безробіття. Я зареєструвався на біржі праці, що містилася на Купечеському узвозі, вистоював там у черзі, щоб відмічатися, але це була формальність, яка нічого не обіцяла і ніяк не забезпечувала. У свої 15 років я був ніби втомлений від життя і нікуди не рушав уперед, як Обломов, герой роману Ів. Гончарова. Чи це була реакція на «новий побут» совєтського життя? Якщо так, то в усякому випадку цілком неусвідомлена. Безперервне гіршання життьового стандарту і кругобіг щоденних, чимраз настирніших дрібниць я тоді не сприймав як щось анормальне і не був революціонером проти революції. Імовірніше, що я просто мав відразу до того ідеалу політехнізації, який виявився найдрастичніше в ліквідації гімназій і університетів і заганяв кожного в вузьку технічну спеціяльність.

Але пасивний і сонно-мрійливий Обломов мав свого Штольца, що його розбуркував і повертав до струму «нормального» життя, і один з моїх товаришів несподівано став моїм Штольцом. Був це Юра Петровський, мій дружок ще з далекої вже першої кляси гімназії. У ті дні ми не зустрічалися часто, але він, видно, не забував мене. Одного зимового дня — минуло вже вісім місяців від мого прощання з «трудовою школою» — він прибіг до нас і став оповідати, що — хоч це була середина навчального року — торговельно-промислова професійна школа оголосила прийом учнів до однієї групи. Під назвою торгпромшколи ховалася дуже скромна суть. Школа готувала технічних працівників для чимраз густішої й розбухлої мережі радянського апарату управління підприємствами: канцеляристів, архіварів, статистиків, а насамперед бухгальтерів. Кар’єра ця мене мало приваблювала, але вона була мені краща від кар’єр, безпосередньо зв’язаних з виробництвом. Не треба було заходити до машинерії, не треба було ставати ні токарем, ні слюсарем, ні шахтарем, ні доменником. З усіх можливих «профшкіл» і «технікумів» ця була ще найближча до гуманітарного циклу, хоч справді до нього аж ніяк не належала.

Я не був захоплений відомостями Петровського, діяла інерція нероблення, не промовляв до серця тип школи, але Юра настоював — нічого не треба, тільки подати заяву й довідку про закінчення семилітки, мати до нього приєдналася, я подумав, що принаймні мені не треба буде вистоювати в чергах на запльованій біржі праці, зважив, що ця несподівана профшкола заповнить перерву між загальною освітою й вищою, — і я став учнем Першої харківської торгпромпрофшколи, що містилася на Рибній вулиці біля місця, де вона впадала в Московську.

Адреса має своє значення. У соціяльній географії Харкова, яка тоді ще великою мірою зберігалася, усе, що було по той бік річки Харків, було нижчого рівня. Школа була вже перед самим мостом, але на межі з тим іншим світом, який був мені чужий, поки я був у гімназії або в групі Єлецького. Тепер серед студентів не було, мабуть, нікого з так званого Нагірного району. Скільки пригадую, я був у групі єдиний з того Сумсько-Римарського іншого світу. У моїй ланці — про ланки трохи далі — всі були з потойбіччя Харкова, так було і в цілій групі. Інші були з Холодної або Лисої Гори, з Панасівки. Це був світ торговельних складів, що смерділи рибою або фарбою або хемікаліями, і одноповерхових будиночків з підсліпуватими вікнами, за якими стояли горщики з квітами, — а далі починалися фабрики й заводи або цвинтарі чи левади. Я перейшов до іншого соціяльного оточення.

Шкільні курси складалися з таких, як діловодство, бухгальтерія, лічба на рахівниці, елементарна статистика. Був ще курс друкування на машинці, але машинка була одна на яких тридцять осіб, і нічого навчитися не можна було. З предметів дещо ширшого подиху були тільки економічна географія, викладач якої Анісімов вирізнявся синім убранням, метеликом на комірі, пенсне на переніссі і оксамитною манерою говорити. Він був, кажучи тогочасним жарµоном, «старорежимний». Та ще поза вузьким практицизмом була російська література, яку викладав Прозоровський, один з тієї породи безмежно відданих своїй справі вчителів російської мови й письменства, які безмежно захоплювалися своїм предметом і часто захоплювали своїх учнів. Його найбільшою любов’ю в літературі був Лермонтов. Але одного разу він сказав нам, що ми маємо проаналізувати літературний твір власного вибору. У ті дні до нас уже докотилося дещо з символістів і дещо з футуристів, передусім речі не дуже експериментальні і не дуже езотеричні. На мою пропозицію моя ланка спинила свій вибір на Маяковському — «Война и мир». Я був під враженням гігантичности образів Маяковського, його відходу від побуту і індивідуальної психології. Бідний Прозоровський від мого/нашого вибору остовпів. Він пробував відхилити нас від нього і прихилити до чогось традиційнішого, але ми були несхибні. Кінець-кінцем він скапітулював, сказавши, що хоч твір не був повновартісний, але наша аналіза заслуговувала на відзначення. Він був з тієї породи російської інтеліµенції, що зберігала м’якість манер, толерантність до чужих думок і лібералізм у думанні.

Усе навчання провадилося по-російськи. Українізація ще не заторкнула нашої школи, та й не легко було б її запровадити в те харківське дрібноміщанське оточення, з якого вербувалася основна маса студентів. Але дещо з інших повівів нової доби позначилося на навчанні і на побуті. Насамперед, це була система ланок. Уважалося, що учнів треба привчати до колективізму, скасовано індивідуальні іспити (власне, іспити взагалі) і індивідуальні завдання. Учні мали поділитися на ланки, кожна з п’ятьох осіб, ланка готувала б колективно певне завдання, виділяла зі свого складу речника і після його звіту дана тема зараховувалася всім членам ланки. На практиці дуже часто тему і виконував і доповідав один учень, решта проходила його старанням. Сам поділ на ланки був добровільний, кожний вибирав сам, з ким він хотів бути. Це було як гра, в якій учасники розбігаються на сиµнал і кожний має захопити вільне місце, хто не захопить, той програв. Я опинився в одній ланці з чотирма дівчатами. Дівчата взагалі становили рішучу більшість у школі. У моїй групі було шестеро хлопців, решта дівчата. Хлопці всі, крім мене, об’єдналися навколо Черняка. Він був вродливий, зневажливий до інших, мав характер ватажка, мабуть, те, що називається еспанським словом machismo від еспанського macho (самець). Його провід радо прийняли ті чотири хлопці, що за ним ішли. Не скажу, щоб він мені не імпонував, але мені вбачався в ньому новий Вичлінський, хоч я ніколи не бачив, щоб він на когонебудь нападав або бив. У всякому випадку він був бувалий, я — ні. Я волів бути першим серед дівчат, ніж підлеглим серед хлопців. Зрештою, не думаю, щоб Черняк і хотів мене, отже нема сенсу розігрувати тему зеленого винограду.

З дівчат моєї ланки дві були росіянки, дві — єврейки російської культури. Бася Березіна була грубенька, з нахилом до кубічности, дуже мила і здібна, але без виразної індивідуальности. Між Асею Першиною і мною часом перелітали іскорки сексуальности без сексу, коли очі робляться блискучіші від звичайного і кров біжить по жилах відчутно. Серед слайдів моєї пам’яті є момент, коли ми йдемо разом зі школи вгору Московською вулицею, проходимо коло кінаМодерн, Ася кидає на мене погляд — і я щасливий, я не просто живу, я знаю, що живу. Ася була найвища й гордовита, вона вміла поглядом зупинити людину, стиск її тонких уст визначав місце кожного і то остаточно. Але красивою з її круглим обличчям і кирпатим носом — те, що в нас називали кацапське обличчя, — красивою вона не була. До Люсі Биховської, другої після Басі єврейки, я такими іскрами не перекидався, але сприятелювалися ми з нею більше, ніж з ким іншим. Її батько працював касиром у банку, на банк напали й пограбували — явище нечуване в тодішньому Харкові. Це вже не було «роздягання» на вулиці. Зв’язаний, він помер на розрив серця, і Люся лишилася сама зі старою мамою й котом. Люся була в усій ланці найінтеліµентніша, цікавилася літературою. І її безбатьківщина, і її любов до літератури зближували нас. Вона була єдина, в кого я часто бував удома (там і ланка часто сходилася), і єдина, з ким я зберігав стосунки аж десь до часу закінчення Інституту, себто десь до 1931—1933 року. В середині двадцятих років вона вступила до театральної студії «Березоля», якої одначе не скінчила. З Люсею був зв’язаний мій дебют як театрального критика, про що далі. Четвертою в ланці була Ната Бредіхіна, друга після Асі росіянка. Дальша доля Басі й Нати мені невідома. Асине життя, напевне, не пішло добре, бо її батько був власник торговельного підприємства і він, і його родина, напевне, після кінця НЕПу зазнали переслідувань. Люся оберталася в журналістичних колах і кінець-кінцем вийшла заміж за журналіста, співробітника «Комуніста», що підписувався Д. Вірин. Не знаю, чи це було його прізвище, чи літературний псевдонім. Здається, Люся й сама дещо публікувала, і то по-українськи, але тоді я вже з нею не зустрічався.

Кінчаючи школу, в листопаді 1925 року ми зфотографувалися. Я дивлюся на це фото з приємністю. Це була наша молодість. Це були мої перші дівчата, перед тим я обертався в навчанні виключно серед хлопців. Якщо й були дівчата, як от Муся Зуніна, вони були там через свої зв’язки з кимсь із хлопців, — Муся була сестрою Тосі Зуніна. І зрештою ми були приятелями в нашій ланці, а коли часом між нами спалахували вогники чогось більшого, ніж приязнь, вони ніколи не матеріялізувалися в щось інше від приязні. На фотографії чотири дівчини сидять. Вони в блюзках і жакетах, я в шубі з каракульовим коміром і стою над ними. Усе скромне й стримане, але я — інший, відмінний. Ми всі серйозні — за нами приязнь, перед нами — життя. Про жорстокість доби, яка на нас чекала, ми ще не знали.

Крім організації навчання за системою ланок, сучасність мало позначилася на житті профшколи. Завідувач, якого ми звали Андрон, напевне, був членом партії, але партійного втручання, за винятком курсу політграмоти, ми не відчували. Ніхто не вербував нас до комсомолу, ніхто не вимагав так званої громадської праці. Але певний тиск доби чи режиму вже починався, хоч і на перших кроках не дуже помітно. Пам’ятаю, як ми вчилися в ланці читати газети. Це не була проста справа. Лейбористи, фашисти, Муссоліні, Ґрамші, Прімо-де-Рівера, Макдоналд, Болдвін — усі ці імена й поняття не пояснювано в кожному числі газети, їх треба було знати, а пізнати можна було тільки через учитування в газету. Пригадую, ми сидимо на якійсь драбині на подвір’ї Профшколи й стараємося розшифрувати, хто є хто і що на світі діється.

Прямолінійніше тиск виявлявся в так званій боротьбі з міщанським побутом. Верхів’ям був суд над Шаповаловою. Шаповалова була дівчина, якої я ближче не знав. За шкалою харківських клясифікацій, вона повинна була б бути з Холодної Гори. Провина її полягала в тому, що вона фарбувала губи й робила манікюр. Суд називався товариський, але товариським він зовсім не був. Проти настрашеної Шаповалової виведено цілу батерію промов. Виявлялося, що вона в полоні клясово ворожих елементів, що вона грає на руку ворога, що вона розкладає студентський колектив. Не знаю, чи її поведінка порушувала якісь глибші етичні норми, але «на суді» говорилося тільки про косметику й капелюшок. Вона покаялася і обіцяла поводитися чемно. Хто були судді, я не цікавився і не знав. Мабуть, були це комсомольці, певна річ у порозумінні з адміністрацією — Андроном. Звернули увагу й на мене. Суду не відбулося, але на допит викликали. Я, звичайно, не робив манікюру і не плекав нігті, але вони були в мене трохи довші від пересічного. Причина була в тому, що коли я обтинав нігті при самому м’ясі, я мав неприємне почуття, коли дотикався кінчиками пальців сторонніх предметів. Свого роду нервова реакція. Давніше я був нервова дитина й лишився нервовим підлітком. Після моїх смиренних пояснень мене відпустили. Пуританство в поєднанні з якобінством тоді ще тільки починалося. Але вимога бути таким, як усі, вже існувала. «Война и мир» Маяковського чи нігті, довші на один міліметр, — це все було поза пересічною нормою, а значить — шкідливе.

Слава Богу, лишилася невідомою моя друга спроба відхилитися від норми. Іграшковий театр на стільці одноосібний, зрештою іграшка, перестав задовольняти мене, я з нього виріс. Але театральні амбіції в мене лишалися. Я вирішив поставити виставу з живими акторами і вибрав для цього не більше й не менше, як Блоків «Балаганчик». Я мав бути режисером — режисури в моїй ланці мені не вистачало, і я хотів грати ролю П’єро. Що ідеєю «Балаганчика» була нереальність світу і недійсність дійсности, а це ніяк не гармоніювало зі світоглядом нової доби, про це я не думав і не дуже навіть усвідомлював. Коломбіною мала бути Ася Першина, а вона не дуже розумілася на атмосфері символістичного театру. Бася Березіна, звісно, навіть у моєму баченні не надавалася до такої п’єси, і я їй дав другорядну ролю Містика, µротесково-комічну. Пам’ятаю, як вона протестувала:

— Що таке містик? Чому я містик? Що це все взагалі значить?

Вистава, звичайно, не могла піти далі від першого читання і обговорення п’єси. Не було грошей на оформлення, невідомо було, де б ми її грали, і я не мав ніяких режисерських кваліфікацій. Але до цих проблем навіть не дійшло. П’єса не могла йти без другої чоловічої ролі. Чоловіка в нашій ланці не було, крім мене — П’єро. Я проектував на другу ролю Колю Осокіна, мого товариша ще з групи Єлецького. Я ходив до нього намовляти, він спершу погодився, але потім не показався. Його цікавили життьово важливіші проблеми. Проби «Балаганчика» припинилися, не почавшися. Якби вони зайшли далі, могло б скінчитися на ще одному допиті або й «товариському» суді.

Навчання в профшколі було безплатне. Моє утримання не коштувало дорого. Поки була жива сестра Віра й працювала бухгальтером, разом з скромною прибиральницькою платнею матері, ці кошти забезпечували скромне існування нас трьох. Це змінилося, коли сестра захворіла з початком 1925 року і після місяців у лікарні померла в травні. Тоді мати виявила несподіваний підприємницький нахил. У «Хемвугіллі» було багато службовців, на всіх інших поверхах будинку «Саламандра», як усі його називали за старою пам’яттю, їх були сотні. Ресторанів поблизу не було ніяких, на обід кожен мусів приносити з дому бутерброди. Мати заснувала невеличкий буфет у нашій кухні. Він відзначався чистотою, куховарила мати добре, ціни були помірні. Буфет став популярним, так що клієнтів доводилося навіть обмежувати до сталих і постійних. День складався з трьох частин — уранці на базар по продукти, потім на кухню, готувати харч, під час перерви гості — клієнти, потім миття посуду, ввечорі прибирання кімнат установи. Слайд моєї пам’яті: з базару принесено яблука, помито їх, я їх витираю чистим рушником і натираю до блиску, мати каже:

— Три добре, яблука з блиском збуджують апетит у гостей.

Я був добрий помічник, але не тільки ідея, а майже вся праця були — матері. Не так давно генеральша, вона стала прибиральницею, потім дрібним підприємцем. Амплюа прибиральниці відповідало добі військового комунізму, амплюа дрібного підприємця — добі НЕПу. Мабуть, усі ці перевтілення багато коштували матері в її душі, але вона ніколи не нарікала, не скаржилася. Вона любила казати:

— Ніяка чесна праця не принижує людину.

Було це частиною внутрішнього діялогу, який вона сама з собою провадила? Є люди, що живуть аби день до вечора, є такі, що живуть творчістю і для творчости, ще інші живуть у дітях і для дітей. Вона була з цих останніх.

Одне літо я дістав працю. Це була моя перша. Це був час НЕПу, і в місті засновано розносну бібліотеку, називану «Бібліотека на дому». Мені давали кіш книжок і адреси, я приносив книжки на ті адреси, господині вибирали собі книжки для читання і позичали їх. Це були переважно дружини відповідальних службовців, інженерів тощо. Вони не так прагнули книжок, щоб іти до бібліотеки, але радо брали щось на дозвілля, коли їм приносили. У той час у Росії було багато видавництв, що заповняли ринок виданнями перекладних з західніх мов романів — Марµеріт, Ґвідо да-Верона, Анрі де-Реньє... Це була справжня злива, і мої господині захоплювалися цими любовними романами, не порнографічними, аж ніяк, але недалеко від межі з порнографією. З українських авторів тільки Винниченко мав сякий-такий успіх. Моїм успіхам сприяло не тільки те, що я міг (здебільшого, сам не читавши!) порекомендувати ту чи ту книжку (клієнтки мої як правило не були знавцями літератури), а, мабуть, і те, що я був хлопець досить вродливий, хоч і надміру худорлявий, — правда, мушу ствердити, що до сцен у дусі Йосипа і вдови Потіфара ніколи не доходило. Працю цю я дістав від Люсі Биховської. Це була, власне, її праця, але вона на якийсь час узяла відпустку, і я її заступав. Істотно бюджет родини від цієї праці не змінився, а все таки я був гордий, що і з мене є якась користь. І було це може знаком на майбутнє, що моя перша праця була з книжками, хай трохи легковажного характеру. Бо моя наступна праця була дуже далеко від цього. Та, що наступила після закінчення профшколи.

Літом профшкола не працювала. Але про якінебудь подорожі не доводилося думати. Колись ми їздили родиною до маєтку Сокальського. Тепер не було маєтків, не було Сокальського, майже не було родини, і не було грошей на подорожі. У погожі дні я брав ковдру, брав книжку й вирушав трамваєм до Харківського міського парку. О парку! — мусів би я тут вигукнути на початок прозової оди. Справді, скільки днів я там провів, і як приємно! Я доїздив трамваєм, минав перший парк з його плеканими каштановими алеями і клюмбами, з його буфетом, у ті роки переважно порожнім, минав другий парк, з дещо молодшими деревами, а серед них моїми улюбленими білостовбурними березами, і розкладався в третьому (так вони звалися за чергою насадження), де вже алей майже не було, а тільки стежки і де наслідувано гаї Слобожанщини. За третім парком міста вже не було, у будні дні тут було спокійно й затишно, відвідували мене тільки чмелі, метелики, а під осінь настирливі оси, і як глибоко й привільно тут дихалося, і скільки прочитано книжок! О парку!

А поза тим був театр. І тут було щось зовсім нове. Українізація, що не захопила моєї профшколи, докорінно змінила ситуацію в театрі. Правда, літом далі тривали µастролі передових і цікавих театрів Москви, а поруч не вгавали наїзди заробітчан-халтурників, але зимою в місті з’явився, а далі запанував український театр. Спочатку театр ім. Ів. Франка з’явився як µастролер у приміщенні Малого театру, невеликому розміром і непопулярно розташованому на узбережжі річки Харків, але з сезону 1923-24 року він дістав приміщення театру драми, тоді як російську драму закрито. Театр ім. Франка був еклектичний. Не було єдиного стилю в грі, не було і провідної лінії в репертуарі. Мистецький керівник його Гнат Юра застряг десь на межі між традиційним «побутовим» театром і театром поміркованого психологізму й символізму. Тут я вперше побачив Миколу Куліша — «Дев’яносто сім» і «Комуну в степах», написаних і зіграних у старому побутовому стилі, дещо з західніх клясиків («Господиня заїзду» Ґольдоні, «Собака садівника» Лопе де-Веµа), дещо з доби символізму в театрі («Затоплений дзвін» Ґ. Гавптманна, «Йоля» Ю. Жулавського), дещо з української клясики (Шевченкові «Гайдамаки», «Лісову пісню» й «Камінний господар» Лесі Українки). Франківці вже тоді не гребували перекладами з російських п’єс. Найпершою виставою, що я побачив у них уже в недавньому ще театрі Синельникова, були «Полум’ярі» А. Луначарського, далі йшли «Повітряний пиріг» Б. Ромашова й «Мандат» М. Ердмана. Найбільше запам’ятався мені «Вій» М. Кропивницького, перелицьований Остапом Вишнею на сатиру на українську еміµрацію в оформленні Анатоля Петрицького. Сатира до мене мало доходила, бо про українську еміµрацію я не мав ніякого уявлення, але комбінація комічного з страшним і пишнота бароккового оформлення була чимсь для мене новим. Театрові Франка були далекі експерименти революційного театру, а що на них поставала мода, Юра запросив на режисера кількох вистав росіянина Бориса Ґлаґоліна. Це була мимовільна пародія на Меєрхольда, далека від будь-чого українського. Так він поставив був «Святу Йоанну» Б. Шова і «Повітряний пиріг» Ромашова. Загалом франківці не цуралися жадних компромісів. Я вже згадував про їхнє запрошення Віктора Петіпа на ролю Донжуана в п’єсі Лесі Українки. Може, це й була правильна тактика, щоб завоювати харківського міщанського й робітничого глядача, далекого і від новітнього театру, і від української театральної традиції. Курбас не робив цього, але він заплатив життям. Не слід забувати, що його знищили не просто політики, а примітиви, репрезентовані нібито політиками.

З жовтня 1925 року, починаючи виставою «Сорочинського ярмарку» М. Мусорµського, українізовано харківську оперу. Уже по-українськи я бачив «Князя Ігоря» Бородіна, «Севільського цирульника» Россіні, «Казку про царя Салтана» Римського-Корсакова. Тепер наважувалися ставити й не такі часто співані опери, як «Намисто Мадонни» Вольфа-Феррарі (мовляв, антирелігійна) і «Долину» д’Альбера. На оперу тепер кинемо більше грошей, запрошено з Росії доброго як на Харків режисера Й. Лапицького, засновано балет, по-рабському імітаційно-клясичний, що показав мені «Лебедине озеро» й «Корсар» (Адже ні режисер ні балет не говорять до публіки жадною мовою, а за лаштунками можна уживати й російської).

Моя дармовизна в театрах скінчилася. В опері машиніст Михайлов пішов на пенсію, мій контролер µалереї в драмі перестав працювати, не знаю, чи в зв’язку з появою театру ім. Франка, чи незалежно. Але моє зацікавлення театром було вже виховане, і від нього мене не можна було вилікувати протягом усього життя. Я стояв у чергах, щоб діставати найдешевші квитки, близько театрального неба і збоку, але до театру ходив.

Десь від цього часу я став ходити на концерти. Хоч Харків мав консерваторію, музичне життя було бідне. Концертових заль у місті не було. Симфонічна оркестра тулилася вільними днями в приміщенні опери або драми, для камерних концертів усували столи з читальної залі громадської бібліотеки, ставили ряди стільців, і це було найкраще, чим місто могло похвалитися. Що гірше, публіка в Харкові не відзначалася культурою й смаком. Симфонічний концерт найчастіше складався з увертюри, концерту для піяніно або скрипки і симфонії. Слухачі приходили під час увертюри, так-сяк слухали концерт із солістом і масово покидали залю перед симфонією. Репертуар був переважно заяложений — Чайковський, Бетговен, Рахманінов... Найвидатнішими дириµентами були Микола Малько, що потім еміµрував з Радянського Союзу, і Пазовський, що підкреслював у музиці ритм коштом інших складників і через це став популярнішим від інших. Пригадую, його різко ритмізована «Кармен» в опері здалася мені подією, я повернувся додому глибоко схвильований.

З тих, хто виступав у залі громадської бібліотеки, кумиром харківської публіки був Елінсон. З розкуйовдженим волоссям, з полум’яними очима, він накидався на фортеп’яно, як тигр на свою жертву. Музику, що він грав, він грав не тільки на своєму інструменті, він грав з неї пантоміму, він переживав кожну зміну тону й ритму, кожний настрій. Я в ті роки не міг судити, добре він грає чи ні, але його поведінка викликала часом сміх. Казали, що він мав туберкульозу й був приречений. Не знаю, що з ним далі сталося. З 1925 року засновано в Харкові, якого в усьому хотіли перетворити з глибокої провінції на столицю, філармонію, яка стала запрошувати музик з закордону. Одними з перших приїхали Лео Сірота й Еµон Петрі. Це був інший стиль виконання, і на честь харківської публіки треба сказати, що вони, особливо Петрі, таки скорили місто. Концерти Петрі відбувалися вже не в малій залі громадської бібліотеки, в Великому театрі Муссурі, і театр був повний.

З місцевих сил, здається, тільки квартет ім. Вільйома заслуговує на згадку. Але на цій музиці я вже не розумівся зовсім. Якщо в симфонічному концерті я не завжди міг відрізнити настроювання від справжньої гри, і настроювання було мені більше до вподоби, то що вже казати про квартет. Але мати мені завжди казала, що до музики треба звикати, і я старався. Порада справді була добра. Поступово музика стала складником мого життя, хоча в повному сенсі тільки після розвитку радіо, себто для мене вже по війні і еміµрації. Початки мого недолугого музичного тренування, отже, сягають часу мого навчання в профшколі. Я ніколи не мав нагоди навчитися грати, ба навіть читати ноти. Одним з моїх повторювани кошмарів було, що я маю дириµувати оркестрою, я беруся за паличку і з жахом думаю:

— Як приховати, що я не вмію прочитати ноти?

І я прокидаюся тремтячи.

Але ми можемо мати задоволення й з того, чого не розуміємо. І не лише в музиці. Треба тільки доброї волі.

Ще одне «вперше» припадає на ці роки, правдоподібно на зиму 1925-26 року, одразу після закінчення профшколи, а може рік перед тим. Малим мене возили з Ломжі до Харкова, з Харкова на Полтавщину. Тепер я вирушив у мою першу самостійну подорож. Була вона дуже проста, на кілька днів до Києва. Але я їхав сам. А їздити тоді не було просто. Поїздів було мало, вони йшли поволі, вони були переповнені. Дістати квиток — це було велике мистецтво. Можна було пробувати на так званій міській станції — залізничній касі в центрі міста. Треба було встати на світанку, зайняти місце в черзі й сподіватися. Квитків на бажаний день могли взагалі не продавати, мовляв, місць уже нема. Людей з урядовими відрядженнями пускали поза чергою, їх могло набратися стільки, що черга взагалі не посувалася, витративши цілий день, людина поверталася без квитка. Можна було пробувати перед відходом поїзда на вокзалі, але там теж була черга, ще безнадійніша, перед якою віконечко каси відкривалося тільки на мить, щоб сказати:

— Громадяни, сьогодні квитків не буде.

Правда, можна було доручити купівлю квитка носієві. Вони ніби мали свою чергу, а справді мали домовленість з касиром. Він діставав понад нормальну ціну й давав квиток носильникові. На мій бюджет, винагорода носильникові була поза межами досяжного.

Зрештою квиток здобуто, починається подорож. Вона триває вечір, ніч і ранок. На дерев’яних лавках сидять пасажири, ми тулимося один до одного. На другій і третій полиці (теоретично для баµажу) щасливці простяглися на дошках, а як вони хочуть спуститися, мусять скакати на коліна тих, що сидять. У вагонах важкий сморід дезинфекції, від блощиць у купе, хлор у загидженій убиральні. На станціях пасажири вибігають з вагонів — по гарячу воду, вони біжать з чайниками, казанками, не знати, скільки поїзд простоїть, але ось другий дзвінок, ось третій, паровоз гуде, люди з казанками чіпляються на ходу до східців вагонів.

Та це тепер я бачу так ці речі, тоді це просто були умови подорожі, нічого незвичайного, condition humaine, приємність, розвага, відхід від щоденного.

Розчаруванням була не сама подорож, а Київ. Київ був тоді заштатне місто, бюджет його був ніякий, усе йшло на розбудову столичного Харкова. Харків дивився в майбутнє, Київ жив минулим. Він виглядав тоді достеменно так, як я потім побачив Ранµун під його буддистсько-комуністичним диктаторським режимом: будинки, що втратили колір, висаджені двері, вибиті шибки, крамниці не тільки закриті, а навіть позабивані дошками впоперек вікон і дверей. Тільки в Ранµуні все це було драматичніше, бо були ще патьоки від тропічних злив. Але в Києві натомість була зима, снігові замети, брудний сніг на пішоходах і дорогах, слизота на київських горбатих вулицях. До того ж показувати місто вихопився Микола Вікторович Старицький. Він був чоловік моєї кузини Люсі Таранової, під крильцем якої я й спинився тоді в Києві на Львівській вулиці недалеко Сінного базару. Микола Вікторович був інженер, людина українського роду, далекий родич Вернадських (які по війні виписали його з родиною з Европи до Нью-Гейвену в Америці) і одна з найбезладніших людей, яких я будь-коли бачив. Він тягав мене по Києву бігцем по снігові й льоду, від Липок до Подолу, від Печерська до Бессарабки, перемішуючи варте уваги з безвартісним, даючи пояснення ніби не підліткові-юнакові — мені було яких 17 років і це була моя перша подорож туристичного характеру — а старому киянинові, який уже знав архітектурну й соціяльну структуру міста. Особливо гірким розчаруванням були Золоті Ворота, де про золото не було й згадки, а була тільки безладна й безглузда купа жовтої цегли, яку тримали вкупі залізні контрфорси й скріплення. Уже це здалося мені вкрай безглуздим і беззмістовним.

Поза туристичним огляданням міста відбулася тільки одна подія. Толя Носів узяв мене на бенкет, що відбувався в Академії. Він мені сказав, що там я побачу багато видатних людей. Не пригадую, з якої нагоди був бенкет, можливо він був на честь Михайла Грушевського. Показали мені Грушевського, показали Сергія Єфремова, пояснили, що вони сидять нарізно, бо не зносять один одного, але на них двох тримається Академія. Я сидів за одним з крайніх столів, далеко від центру дії, зрештою я був ніщо, безвусе хлопчисько, ні з ким мене не знайомили, що говорилося, слабко долітало до мене. Я маю враження, що я запам’ятав обличчя Грушевського, з бородою Чорномора, і Єфремова, без бороди і в вишиваній сорочці, які тоді ще не були в загальному вжитку, як вони стали від часу Постишева, але сьогодні я не певний, чи я справді запам’ятав їхні обличчя, а чи на порожнє місце вражень наклалися в моїй свідомості їхні риси з поширених портретів. Але попри всю майже нульовість моїх споминів і вражень, це був другий акт мого висвячення в українство після знаменної розмови з Толею Носовим у Харкові про характер української мови. Між ними тепер були ще театр ім. Франка і нова українська опера. Дальших актів не треба було довго чекати, зокрема мого включення в українське оточення після вступу до університету, що тоді звався ХІНО. Бенкет в Академії зрештою був для мене тільки театром, а я в ньому стороннім глядачем. В університеті українська стихія стала життям.

Та між цими двома епізодами пролягає ще період моєї праці службовцем після закінчення профшколи і мого готування до вступних іспитів до високої школи. Це забрало два роки.

Життя людини може бути зібране в клубок: ось моя мамка-годувальниця Саша. Народилася в своїх Руських Тишках, там виросла, там одружилася, там привела дітей, там померла. Ніде поза своїм селом і Харковом не бувала, та й Харків для неї був тільки рознесенням молока по своїх знайомих «баринях» та ще іноді базаром. В осередку клубка сама людина, а клубок — її оточення, хоч улягає таким-сяким змінам, але вони поступові й через це непомітні.

Куди частіше життя вириває людину з її оточення й кидає до інших. Так було, мабуть, завжди, в усякому випадку так буває в двадцятому сторіччі, а надто в струсах Східньої Европи. Поодинокі періоди життя відбуваються ніби на різних поверхах, перехід з одного поверху до іншого стається стрибком або, коли є драбина, то ця драбина швидко зникає, ніби прибрана невидимою рукою. Назад уже нема вороття. Ніби роз’єднані кола Дантового пекла, і нема Верµілія, що міг би бути проводирем з одного кола до другого і геть з усієї вµвинченої до центру многоповерхової світобудови. Самі переходи з кола до кола можуть бути драстично-контрастові, як у випадку Шевченка — сьогодні кріпака, завтра зорі Академії Мистецтв і панських сальонів, наступного дня — в’язня й безправного солдата, а потім знову зірки, тепер уже ліберально-інтеліµентських кіл.

У моєму житті я уникав гострих зламів, спадів і піднесень, і доля сприяла мені в цьому. Як я вже згадував, мені не привелося бути ні в’язнем, ні салдатом, доля мене не кидала в робітники чи в рустикальність, усе відбувалося в межах міського й інтеліµентського життьового комплексу, але в цих межах зміна чи то поверхів, чи то кімнат таки відбувалася. Це не було життя в клубку. І кожний поверх чи приміщення приносили нове оточення і новий досвід. Уже гімназія з її переходом у групу Єлецького, а далі в трудову школу була чимсь дуже відмінним від родинно-шкільного кубельця мого дитинства. Відмінним світом була моя профшкола. І новим світом стали два роки мого буття службовцем.

Після навчання в профшколі вимагалося кілька місяців практики в радянській установі. Установу треба було знайти самому, школа не давала спрямовання. У країні ще не зникло безробіття, і дістатися на службу через біржу праці було справою безнадійною. Справу поладнала моя мати. Як прибиральниця «Хемвугілля» вона знала багатьох із службовців цього, як він звався, «південного хемічного тресту». Осередок «Хемвугілля» був у будинку «Саламандра», але трест мав свою торговельну філію, що містилася спершу на Сергіївському майдані в будинку готелю «Спартак», колишній Ґрандотель (Бог знає, як можна було пов’язати римського раба-повстанця з готельною справою і вигодами для приїжджих), а потім на Миколаївському (Тевелєва) майдані поруч будинку ВУЦВиКу. Це були роки НЕПу, кожна промислова організація мала сама продавати свої вироби, і це була головна функція торговельної філії. Поза тим філія мала ще невеличкий відділ постачання, який мав видобувати правдою чи неправдою, часом півзаконно на чорному ринку сировину або машини для підприємств тресту, розташованих переважно в Донбасі. Філія була напівавтономна супроти тресту, але її керівник Пєвцов мав полагоджувати багато справ у основному тресті, проводячи там цілі дні. У такі дні він користався з буфету моєї матері, він знав про пошану, якою вона користалася, бувши не зовсім звичайною прибиральницею. Мати закинула йому словечко, і мене взяли практикантом до торговельної філії.

Ось переді мною лежить «посвідчення», підписане секретарем філії Равделем і завідувачем статистичного відділу Фрідманом. Воно нагадує мені, що я був у статистичному відділі з 3 вересня 1925 року, перелічує мої нескладні там обов’язки (складання карток за рахунками, складання таблиць за картками, використання аритмометра) і закінчує тим, що я «виявив здібність добре і легко орієнтуватися в усіх доручених працях і виконував їх сумлінно». Статистики в торговельній філії не багато було, ввесь відділ складався з Фрідмана й ще одного молодика. Важливо було зачепитися за працю в установі, не обов’язково статистичній. Сестра Віра померла в травні того ж таки року, жити вдвох на прибиральницьку оплату матері було ледве чи можливо. Але в жовтні мене несподівано звільнили. Показалося, що це було зв’язане з моїм невідповідним «соціяльним походженням», хоч офіційно це обвинувачення не фігурувало. Я вже встиг на той час зробитися членом профспілки, і туди тепер провадив шлях оскарження незаконного звільнення. Туди спрямував і Пєвцов. Сам він не хотів чи не міг брати на себе відповідальність за те, що пізніше звалося приховуванням клясового ворога. Не знаю, чи до профспілки потрапила на розгляд неофіційна частина мого звільнення, в цей час такі речі ще тільки починали набувати систематичности. Фактом лишається, що за кілька днів профспілка написала щось, мені невідоме, до установи, і мене взято знову до праці. Пєвцов не заперечував, йому важливо було тільки, щоб не він ніс відповідальність. Але тепер я вже став із статистика архіваром, а згодом реєстратором. Як архівар я мав окрему кімнату, вузьку, коридорного типу. Уздовж стін ішли полиці, де стояли справи на кожного кореспондента філії. Після відповіді на листи, які надходили до філії, відповідні відділи здавали мені одержаний лист і копію відповіді на нього, а я мав «підшивати» їх за датою й числом (кожний документ діставав свій нумер, вхідний і вихідний) до папки даного контраµента. Коли надходила відповідь на наш «вихідний» документ, службовці бігли до мене з різних відділів, брали відповідну «папку» і розшукували в ній потрібний документ, що не завжди було легко, коли з даним контраµентом велося широке листування. В архіві я пробув щось із рік, потім туди поставили Сашу Кисілевського, молодшого від мене, але тертого хлопця, який уже добре знав, що таке життя і що таке дівчата. Для мене і те і те (не зважаючи на моє лідерство над чотирма дівчатами в ланці в профшколі) були поняття теоретичні.

Саша був спортовець і любив говорити про спорт. В архіві Саша дуже спритно вмів оповісти похабну анекдоту і оцінити розмір грудей кожної нашої друкарки. Він поставив архів незмірно краще від мене. Він дав мені добру лекцію ініціятиви. Я, як вимагалося, «підшивав» документи, він їх усі читав і запам’ятовував. Як наслідок, за моїх часів розшуки потрібних паперів мав робити той службовець, який їх потребував, за Саші він мав тільки сказати, про що був потрібний папір, і Саша його одразу знаходив. Як слушно говорилося в моїй характеристиці-посвідченні, я «сумлінно виконував свої доручення», Саша виходив поза межі офіційних вимог. На своє виправдання я міг би тільки сказати, що Саша ладнався до адміністративної кар’єри, для мене вона була лише заробіток, я мріяв про високу школу. Але, з другого боку, все моє виховання готувало мене до виконання, не до проводу, в моїй родині служак-виконавців, і життя мусіло не один рік мене вчити, щоб я зрозумів значення ініціятиви.

Утративши архів, я утратив окрему кімнату. Це було шкода, бо в окремій кімнаті людям розв’язувалися язики, і вони говорили про те, від чого в багатолюдній кімнаті, серед численних свідків, вони утримувалися. В архіві можна було вивчати настрої й зацікавлення моїх старших колеµ-службовців. Як чужинець у тоталітарній країні може довідатися про настрої населення тільки в таксі, де він сам-на-сам із шофером. Пригадую, коли — геть пізніше — у Ранµуні, в Бурмі, ніхто з тубільців і не підходив близько до мене, але таксист, що вмів по-англійськи, без страху запитав мене, чого я приїхав, і, не чекаючи на відповідь, вибухнув:

— Тут нема чого робити туристові, Усе, що було багатше, усе, що вміло думати, — все це знищене. Це країна, де не лишилося нічого цікавого.

Мій архів міг би виконувати ролю закритого від небажаних свідків таксі. Тут були якісь елементи свободи слова.

Але, скільки пригадую, ізоляція архіву ніколи не використовувалася для розмов на політичні теми, ні за радянський режим, ні проти. Він приймався просто як те, що існує, говорити про нього було так само недоречно, як говорити про наявність повітря чи води. Не велося багато розмов і про те, що і де можна купити. За умов НЕПу аби були гроші, а харчів не бракувало. З одежею було сутужніше, але і про неї мова заходила не часто. Улюбленою темою були жінки. У філії всі, крім друкарок, були чоловіки, поле для романів дуже обмежене, їх було три чи чотири, тільки одна молода. Але тим більше мовилося в архіві про перемоги над жінками (дала — не дала!). Матюкалися не часто, але поза тим речі називалися своїми іменами, звичайно тими, що їх у друку не вживали, а кількість перифраз на статеві поняття була незліченна. Для мене це був справжній мовознавчий університет, хоч був мені досить гидкий, я мимоволі запам’ятовував, але сам ніколи не вживав.

Тоді я не звертав уваги на це, але тепер, коли я згадую той час у атмосфері американських національних і расових конфліктів, я бачу, що службовці моєї установи були всуціль євреї, починаючи від самого Пєвцова і керівника найбільшого відділу — бухгальтерії, головбуха Вишневського. Євреєм був секретар Равдель, його наступник Мірер, завідувач статистичного відділу, мій перший начальник Фрідман, керівник відділу постачання з прізвищем nomen omen Маклер і так далі аж до чорнявого п’ятнадцятирічного кур’єра Куровського. Єдиним винятком були наші друкарки. Мабуть, це було типово для того часу — в робітники євреї не йшли, за винятком деяких професій — робітники друкарень, наприклад, зате в адміністрації вони рішуче переважали. Тут, може, один з коренів пізнішого, повоєнного антисемітизму. Але тоді в «Хемвугіллі» я не відчував ні в собі, ні в інших подібних настроїв, як не пригадую і якихнебудь проявів дискримінації супроти себе. Правда, мої посади були з найнижчих, і не було причин на них заздрити.

З архіваря я став реєстратором. Це було ніби маленьке підвищення, і вперше в житті я дістав одного підлеглого — того самого кур’єра Куровського, що я щойно згадував. Його обов’язком було носити «вихідні» листи на пошту, а в межах міста розносити пошту до інших установ. Моїм було реєструвати всі папери, що надходили, спрямовуючи їх далі до відповідних відділів, реєструвати так само всі папери, що відходили, даючи їм також наші «вихідні» нумери. Окремої кімнати я вже не мав, я сидів у свого роду вестибюлі і був першим, на кого натрапляли відвідувачі, приходячи до установи, але з людьми я справи не мав. Моє царство були папери — і Куровський, мій єдиний підданий. Чи треба було для цієї праці двох років готування в профшколі, я дуже сумнівався. Так само вона не веле нікуди в майбутнє, обіцяючи хіба кар’єру новітнього Акакія Акакійовича Башмачкіна.

Але ні моє «торговельно-промислове» минуле, ні мої урядовські перспективи мене не хвилювали. Я готувався до іспитів до високої школи, спочатку в вечірні години після праці, а потім, покинувши працю, цілими днями. Моя адміністративна праця скінчилася 15 квітня 1927 року, і я дістав посвідку, де говорилося:

Тов. Шевельов Юрій Володимирович проявив себе акуратним і сумлінним працівником. З дорученою йому працею тов. Шевельов цілком давав собі раду, виявляючи при цьому добру обізнаність з загальним діловодством, а також з картковою системою.

Підписав посвідку секретар Мірер. Характеристика добросовісної пересічности, комплексу другої парти. Я не здобув на цій праці ні одного друга, не думаю, щоб інакше стояла справа в моїх колеµ. Ми всі приходили на призначену годину, відсиджували свій час, відходили в призначену годину. Ми всі лишалися чужі один одному. У суті речі кафкіянська ситуація, але така нормальна, що ніхто з нас її кафкіянства не помічав.

Ще один деталь треба докинути до цієї короткої характеристики моїх півтора року канцелярської праці. Як і інші установи в той час, «Хемвугілля» підлягало розпорядженням про українізацію. Розмовною мовою в нашій установі була виключно російська. Українська культура... всяка культура стояла дуже далеко від моїх співробітників, а українська далі, ніж інша чи інші. Спочатку всі папери, що списувати їх було нашим завданням, писалися по-російськи. Одного чудового дня нас відвідав інспектор українізації. Він глипнув туди й сюди на папери і склав акт про недостатність українізації. Наслідком цього на блянках замість «Южный Химический Трест Химуголь» з’явилося «Південний Хемічний Трест Хемвугілля». За малим винятком під цим друкованим написом текст листа чи посвідчення складався по-російськи. Обидві мої посвідки, що я тут цитував, — мій переклад з російської. Найвищим і єдиним авторитетом з української мови вважали мене, і, коли чомусь треба було щось написати по-українськи, радилися зі мною. Потім нашу філію сповістили, що службовці повинні скласти іспит з української мови й культури. Був призначений день. Прибула комісія. За час між сповіщенням і іспитом службовці трохи потовкли українську граматику. Більшість з них склала іспит, як — я не знаю. Керівники Пєвцов, Вишневський, Мірер — від іспиту були звільнені. Мене комісія не хотіла пропустити, бо я не витовк граматики. Це справило фурор, мої колеµи були щиро обурені і склали протест. Як можна не пропустити єдиного, хто знає? Комісія зласкавилася, і мене звільнено від повторного іспиту.

Після іспитів усе пішло, як перед тим. Що було після квітня 1927 року, коли я покинув працю, я вже не знаю. Може, над головами наших бухгальтерів, діловодів і друкарок спалахнули вогненні язики, і на них спало благословення нової для них мови? Може, може...

Хемвугільське середовище лишилося мені чужим, і хемвугільські справи мене не зрушували. Для майбутнього мені присвічувало бажання піти до високої освіти, для приємности мені лишалися театр, музика й література. Мені не треба було готуватися до вступних іспитів у високій школі з мови й літератури. І українською, і російською мовами я писав без помилок і огріхів, а це все, що вимагалося. Зате треба було добре підготуватися з математики, яку я любив, і фізики, яку я ненавидів. Проблема була в тому, що я не був певний, до котрої високої школи я хочу. У глибині душі мене тягло до того, що колись було Історично-філологічним факультетом Харківського університету, а тепер звалося літературним факультетом ХІНО (Харківського інституту народної освіти). Але вже панувала тоді загальна фанатична мода на інженерські фахи. Туди вступити було найважче, конкурс був найтяжчий, а винагорода після закінчення студій найвища. Поскільки я не терпів фізики, мій вибір був — хемічний факультет Харківського Технологічного інституту.

Після вагань я вирішив покласти остаточний вибір на долю. Я підготуюся як тільки можу краще, але подам до обох інституцій. Приймуть до технологічного — піду туди, не приймуть — до ХІНО. До ХІНО конкурс був легкий (яких півтора кандидата на одне місце, до Технологічного понад десяток на одну вакансію).

Яких півроку я готувався сам. Я зробив усі до однієї задачі з збірника Шапошнікова й Вальцева з альµебри, Рибкіна з геометрії й тригонометрії. Для наступних поколінь це можна було б видати книжкою, розв’язки всіх задач з двох стандартних для всієї імперії задачників. Але, склавши свої службові обов’язки в «Хемвугіллі», я вирішив ще вдатися до спеціяльного репетитора. Було їх тоді кілька в Харкові, але гриміла репутація найкращого одного з них, Гоппа. Він був, ясна річ, найдорожчий, але вважалося, що повчитися в нього кілька місяців було µарантією, що іспити будуть складені. Гопп жив на моїй таки Римарській, через дорогу від мене, в одноповерховому будиночку ще з часів старого Харкова. З Гоппом я ще раз перейшов задачі з математики, а надто з фізики за яку я особливо боявся. І все йшло дуже добре, і Гопп мене підбадьорював. Окремо треба було брати лекції технічного креслення, з якого моя профшкола не давала нічого, і це я також подолав, щоб у своєму майбутньому житті ніколи до того не повертатися. До речі, в тому самому будиночку, де жив Гопп, жив також «мій» кравець. «Мій» кравець — це звучить гордо. Ніби я мав принаймні десятки убрань. А я ледве мав одне. Але купити готове вбрання або матеріял на нього було майже поза межами можливости. У єдиному на Харків «універмазі» вишиковувалися довгі черги, часто з ночі, в надії, що продаватимуть мануфактуру. Крамниця відчинялася, вона була порожня, після деякого вагання — ануж, щось з’явиться, черга розтавала. Але кравці якимсь дивним дивом мали дещо мануфактури, не просто на продаж, а на пошиття вбрання. Робилося це під великим секретом, і треба було мати «свого» кравця, щоб він вам довіряв, а ви йому. Але коштувало це добрі гроші, та й матеріяли не лежали місяцями, чекаючи на замовця. Природна річ, вибору не було ніякого. Природна річ, ціна виключала часте звернення до кравця. Убрання можна було дозволити собі пошити десь може раз на три роки. Але комбінація старого, роками не ремонтованого будиночка, кравця в ньому й, з других дверей, Гоппа — все це були, як їх потім назвуть, «рештки капіталізму». Це була приватна ініціятива, влада дивилася на неї може скоса, але тоді ще не забороняла й не душила, як пізніше, податками, що перевищували заробіток. І Гопп, і кравець були євреї. Статистики я не маю, але маю моє особисте враження, євреї довше намагалися втримати приватну ініціятиву і довше мали успіх у цьому, ніж люди інших національностей, крім хіба вірменів, які тримали в своїх руках чищення черевиків, аж поки не були всі виарештувані, вже в тридцятих роках і то у всесоюзному маштабі, — ліквідація останньої цитаделі приватної ініціятиви, цитаделі, що загрожувала в уяві НКВД відродженням капіталізму в СРСР.

Два будинки, що стояли один проти одного на Римарській вулиці, можна бачити як символи. Похилий, темнобрунатного облізлого кольору занедбаний одноповерховий, з темнуватими кімнатами й низькими стелями, зі старомодними печами будинок, де працювали «капіталісти» — мій кравець і Гопп по один бік вулиці, і проти нього, як на Харків, велетень, будинок «Саламандра», сірого каменя зі статуями, великовіконний, висококімнатий, з центральним опаленням, що містив тоді в собі різні «трести», бюрократичні центри державного керування індустрією (але збудований в останні роки перед революцією ще приватною, але вже на шляху до монопольности капіталістичною системою). Не знаю, що було на місці «Саламандри» перед тим, як її збудували, — мене привезено до Харкова, коли вона вже стояла, — але, напевне, це були малі будиночки типу Гоппового-кравцевого. Так новий капіталізм пожирав, ковтав, нищив рештки старого міста ще напівсільського типу. Ішла нова доба, але ні кравець, ні Гопп, ні я про це тоді не знали. Що сталося далі з «моїм» кравцем, з Гоппом? Напевне, кравець став робітником у якійсь державній швацькій майстерні, а Гопп, мабуть, став теж на службу державі як інженер і може, дуже можливо, був заарештований як шкідник і скінчив свої дні на Воркуті чи Колимі. А може, втримався цілий десь у бюрократичній системі.

Я був добре підготований до вступних іспитів у технологічному інституті, і склав усе на п’ять, навіть креслення аж до останнього іспиту з альµебри, який провадив професор Бржечка і про який всі говорили з жахом — з досвіду попередніх років:

— Ну і ріже, ну і ріже!

(Іспити всі були письмові, і говорилося не про особисту поведінку Бржечки, а про ті питання й завдання, що він ставив на письмі). Побоювання були слушні, я дістав оцінку — два. Серед питань Бржечки були деякі з вищої математики, яка не входила до офіційних вимог і з якої я не готувався. Мабуть, добре підготованих з офіційної програми було багато, і треба було «зрізати» більшість цих кандидатів. Так закінчилася моя кар’єра інженера-хеміка, і сам Гопп був тут безсилий.

У всі дальші роки я почував безмежну вдячність Провидінню й його знаряддю Бржечці. Інженерство аж ніяк не відповідало моїй вдачі, моїй непрактичності, моїй відразі до всього надто матеріяльного. А до того дуже скоро після цього часу почалося викривання «шкідництва» й «шкідників» у промисловості, хапали людей без найменшої провини, а в мене напевне в цій роботі не раз трапилися б недогляди. Моя інженерська праця, якби вона почалася, не скінчилася б добром.

За наслідки іспитів до університету-ХІНО, на літературний факультет, я не турбувався. Позитивний наслідок був тут наперед відомий. З усіх іспитів не пригадую тепер нічого, крім одного — з української мови. Приймали їх якісь десятирядні особи, які самі не викладали, і була це більше формальність. Тільки з української мови іспити були не лише письмові, а й усні, і ці усні іспити приймав Німчинов, як я потім довідався, Кость Тихонович. Моя молода тоді українська мова не була тверда. Граматики я ніколи не вивчав — не рахувати ж тут кілька місяців у гімназії під керівництвом старенького Гусаковського і на основі рустикального підручника Олени Курило, а в практиці, хоч після Грушевського я прочитав чимало інших книжок і хоч був перекладачем з російської мови прози Едµара По, теж мені перше лізли в голову російські слова. Така дилема трапилася мені одразу на усному іспиті. У хвилюванні я зайшов непрошений до іспитової кімнати, і Німчинов сказав мені, що я мушу почекати, поки мене покличуть. І тут я хотів спитати його:

— За дверима? —

але проклята непевність підказувала мені російську форму однини — «за дверью», і я розгубився, чи двері множина, коли вони одні, а якщо ні, то як сказати. Вирятував мене інстинкт, те, що зветься чуттям мови, бо все таки воно вже було. Я загальмував у свідомості форму «за двер’ю», бо вона одразу здалася мені неможливою, набрався рішучости і змусив свій язик ужити множини — «за дверима», бо вона вже була в підсвідомості, і так моя перша зустріч з Німчиновим почалася щасливо. Про що він мене питав на самому іспиті, не пригадую. Факт той, що я іспит склав. За кілька днів на стіні входових коротких сходів до зеленого двоповерхового головного будинку університету був вивішений список тридцятьох прийнятих студентів, і я був серед них. Починалося нове, зовсім нове коло — не Дантового пекла, але мого життя. Я опинився в осередку того, що можна б назвати українською сільською стихією в місті. Словами Тичини: «Чорнозем підвівся і дивиться в очі».

Але своїх майбутніх товаришів на понад три роки я тоді ще не знав, не знав я ще й своїх майбутніх учителів, за винятком першої зустрічі з Німчиновим. До того року викладав українське мовознавство Олекса Наумович Синявський, але саме тоді він перейшов до Києва, не знаю, чому, і його місце мав зайняти Німчинов. Про нього — далі, тут тільки перше враження. Бо я вірю в перші враження, вони краще визначають людину, ніж дальші місяці, а іноді й роки знайомства. Бо тоді збираються прикмети, які ніби заперечують одне одне, ми намагаємося розібратися в них аналітично, а перше враження з природи речі синтетичне. Так мені одразу і навіки відкрився тоді Німчинов, так безпомилковим було, багато років пізніше, вже в Америці, перше враження від Романа Якобсона — враження мстивого й небезпечного Квазімодо, не так фізично, як духово. Німчинов мені вперше закарбувався в пам’ять як курча, яке щойно вилупилося з яйця, може навіть трохи передчасно: короткі ноги, непропорційно велика голова, рідке зализане волосся жовтого кольору, яке прикривало передчасну лисину, високе чоло. Він не мав стати моїм улюбленцем, але злим він не був — курчата не бувають злі — і я від нього дечого навчився.

Так десь у серпні 1927 року скінчився вже безповоротно етап мого життя службовцем (тільки війна привела мене згодом до адміністративних установ, спершу в Харкові, потім у Львові, але це не було вже життьовою кар’єрою, це було тільки одним із способів перебути чужу мені війну, де я не хотів і не міг належати ні до однієї з сторін). Від вересня починалося моє студентське життя.

Воно не обіцяло бути легким. Я переходив на заробіток матері. Зарплата прибиральниці була радше символічного характеру. Приробіток з буфету не приносив багато. Ми тулилися в кухні й кімнаті «для прислуги», що мала вісім квадратових метрів площі. З старих книжок і нот, що йшли на продаж, уже майже нічого не лишалося. Але мати ніколи не нарікала й не дорікала. А я був молодий, великою мірою ще хлопчисько, і мені було море по коліна. І в родині була релігія науки й книжки.

Тим часом у попередні роки відбулося кілька моїх перших. Перша бритва й перше гоління. Бритва, фірми Мосштамп, — уже державна радянська промисловість, не приватна типу Миші Бармасового вітчима Познанського, куплена в Пасажі, де щось дістати не було завжди легко. Ще перед тим перший годинник на руку, подарунок матері, куплений з другої руки, швайцарської фірми Сіма, нових тоді, мабуть, у Радянському Союзі ще не робили, або, коли робили, то вони були такої якости, як сірники, про які популярна харківська пісенька була:

Потом огонь.

Годинник цей доїхав до Америки, пережив матір, був цінований як подарунок і пам’ятка і був украдений уже в Нью-Йорку. Новий я хотів, щоб обов’язково був також Сіма, таких в Америці не продавали, і в мою подорож до Европи я включив Швайцарію, розшукав там потрібний годинник, і досі він мені служить. Перша краватка, невміння її зав’язати, поклик на дорадника — це випало бути службовцеві з «Хемвугілля», що навіть пам’ятаю його прізвище — Масютин. Він прийшов до нас на кухню, показав техніку на собі, керував моїми неслухняними пальцями, після коротких поневірянь я опанував цю складну-нескладну техніку. Нарешті, перший матюк, що я його почув, він справив на мене велике враження: кілька днів я носив травму в душі, але мусів її позбутися. Все таки я сам не вилаявся. Натомість пішов на так звані чорні сходи (будинки Харкова нормально мали два входи, «парадний», що в мешканнях вів до передпокоїв, і «чорний», що відкривався в кухню. Поскільки кухня була нашою головною кімнатою, використання чорного ходу було природне). Пішов на чорні сходи, ножем видряпав страшний текст і заглибини вималював чорнилом, сказати б, µрафіті avant la lettre. За кілька днів хтось замазав мої три короткі рядки чорним, і після того тільки виразка на стіні правила за memento mori. На язику в мене цих слів не було тоді і ніколи потім. Як колись Панько Куліш, я міг би сказати: «Ніколи гниле слово не сходило з моїх уст». Не знаю, чи можу ставити це собі в заслугу. Життя не привело мене ні до війська, ні до тюрми й заслання й подібних центрів культури. Можливо, якби я там опинився, і я б пішов за модою. А перше знайомство й пояснення цього апогею народної мудрости й образности сталося, як легко здогадатися, в вузькій кімнаті архіву «Хемвугілля». Це була приватна школа, не державна. Згодом матюк в СРСР став ознакою державної системи, хоч і неписаною, і тим більше неписаною, чим більше вживаною.

Нових товаришів у хемвугільний період я не мав, це лишалося вже для хіновського часу. Зберігалася тільки приязнь з Мишею Бармасом, моїм сусідом, і ми часто прогулювалися вулицями Харкова.

Змінився в хемвугільні роки мій «статус» у театрі. Машиніст сцени в опері Михайлов вийшов на пенсію, контролер квитків наµальорці Драматичного театру зник. Тепер треба було купувати квитки, але від театру я не міг відійти й після того, як моя платня припинилася. Це були найдешевші місця, на бічній µалерії, але вони мусіли бути. Без театру я вже не мислив свого існування. На щастя, культурне життя Харкова було таке, що можна було побачити все цікавіше, ходячи два-три рази на місяць. Не змінився мій театральний «статус» у тому, що й далі я був тільки глядачем. Я не мав зв’язків ні з ким, хто в театрі працював, ні з театральними критиками в газетах і журналах.

З осени 1925 року Харків, уперше від часу свого заснування 1655 року був із стаціонарними українськими театрами, але без російських. З виставою «Сорочинського ярмарку» Мусоргського з жовтня 1925 року опера стала українською, в драматичному театрі володарювали франківці, російську драму з міста Микола Скрипник вимів начисто. Від кінця 1926 року українізовано й музичну комедію, що грала знайому «Сільву» Кальмана й «Паµаніні» Легара в українському перекладі. Харківський глядач мав вибір або не ходити до театру, або ходити на українські вистави. Але продуховину йому лишили: літні µастролі. Від квітня до вересня місто було його.

Ґастролі поодиноких акторів з випадково і наспіх сколоченими трупами мало або некваліфікованих акторів і фактично без режисера й художника явно йшли на спад — у загальній течії обмеження приватної ініціятиви, — але в мої хемвугільні роки ще наїздили по свою данину швидких заробітків і оплесків своїх «психопаток», як називано гарячих оплескувачів і покупців фотографій улюбленого актора, незаступний Блюменталь-Тамарін, але також і водевілістка Д. Зеркалова, спеціялізована на ролях «комічних підлітків», Л. Самборська, В. Юренєва і зірка раннього російського кіна на Україні В. Максимов. На зміну останнім могіканам приватного театрального антрепренерства йшли подорожі театрів Москви й Ленінµраду, що привозили свої вистави так, як вони йшли в їхніх сталих містах, подорожі, пляновані з центрів, почасти московських, почасти харківських — Скрипників Наркомос. Здебільшого це були театри консервативного типу, що не надто різнилися від недавнього синельниківського: Театр колишній Корша (так він і звався, колишній!), Московський Малий, ленінµрадський Александрінський, що між іншим привіз був до Харкова в червні 1926 року «Седі» Сомерсет-Моема, ту саму, що пізніше поставив у Харкові «Березіль», Четверта студія Московського художнього театру. Це була ніби поступка для тих, хто давніше вчащав до місцевого таки театру Синельникова.

Три московські театри, що тоді літом грали в Харкові, були інакші, з виразним власним обличчям і з шуканням нового. Це були театр Меєрхольда, театр Вол. Немировича-Данченка і Єврейський театр Ол. Ґрановського, так званий Ґосєт. Всеволод Меєрхольд 1926 року привозив «Рычи, Китай» С. Третьякова, а 1927 року «Лес» Ол. Островського і «Ревізор» Гоголя. (Я називаю ті вистави, що я сам бачив, не даючи театральної хроніки всього харківського літа). «Рычи, Китай» був пропаµандивно-політичною виставою в дусі театру Бертольта Брехта, але вона виривала глядача з штампів реалістичного театру, будуючи театр маски й плякату. «Лес» ішов ще далі в боротьбі з театром побуту й переживання. Стару, в Росії клясичну драму-комедію перетворено на суцільний ляпас тому самому побутовому театру, до якого п’єса належала. Гіперболізована, плякатна, свідомо виривана з життьового контесту (харківський глядач жахався зокрема різнокольорових перук — зелених, червоних..., жахався, але ходив, це був успіх скандалу), динамізована — замість п’ятьох повільних дій розбита на серію швидкозмінних епізодів, ця вистава була в харківських обставинах бомбою, підкладеною під звичний театр Синельникова (В Москві вона нищила традиції Малого театру). Але вершком і вже не тільки викликом і ляпасом, але й справжнім осягом був Гоголів «Ревізор». Виходячи з того, що комедія висміювала не так і не стільки провінційну адміністрацію, скільки всю структуру Російської імперії, Меєрхольд переніс дію до Петербурµу, барокізував її, що відкривало можливість і ще ширших, метафізичних тлумачень, як також динамізував, розбивши, як і в «Лесе», статичні дії на зміну швидкоминущих епізодів, як у кіні. Так, власне, всі Меєрхольдові експерименти більшою чи меншою мірою полягали в перенесенні засобів, техніки й темпів кіна до театру. З цим була зв’язана й революція в освітленні — замість рампового світла — білого, зеленого чи рожевого, завжди статичного, що характеризував реалістичний театр, до якого звик був Харків, у Меєрхольда «грали» прожектори, вихоплюючи одну частину сцени, занурюючи її в пітьму, блискавично переносячи дію з однієї частини кону до іншої. З новим динамічним освітленням зникала й потреба в завісі. Кожночасно завісу заступала чорнота погашених або сліпучість перескерованих прожекторів.

Московська Студія Немировича-Данченка, офіційно називана Музичною студією Московського художнього театру, ставила клясичні оперети (я бачив у червні 1927 року «Дочку Анµо» Ш. Лекока), стилізовано й інтеліµентно, але в пам’ять врізалася переробка «Кармен» Бізе — «Карменсіта й солдат», яку я бачив 10 червня 1927 року. Поставивши наголос на арії Кармен з третьої дії опери, коли вона ворожить на картах і бачить свою приреченість, Немирович-Данченко перетворив усю оперу на античну трагедію фатуму й приречености. Вистава показувала, як можна по-новому прочитувати старі речі, показувала це без Меєрхольдового виклику, задерикуватости й свідомого перебільшення, радше в дусі передреволюційного символізму, ніж пореволюційного політичного дадаїзму.

У центрі праці московського Державного єврейського театру Ґрановського в ті роки стояло висміювання традиційного єврейського побуту, і євреям Харкова, вирваним з містечкової звичаєвости, кожне речення приносило ревеляцію, насолоду й сміх. Я боявся йти на такі вистави, не знавши ні мови (театр грав мовою їдиш), ні деталів побуту. Я не ходив через це на найпопулярніші «Три родзинки» Шолом-Алейхема, ні на Ґольдфадена. І в виставі трохи космополітичніших «Двісті тисяч» Шолом-Алейхема багато чого лишилося мені неприступним. Але я міг повністю оцінити зроблену Ґрановським виставу «Труадека» Жюля Ромена, бо тут текст був мені відомий і побут не мав у собі нічого незвичного. І яка ж блискучо-µротескова була ця вистава! Вона йшла недовго, успіху особливого не мала, бо єврейський глядач шукав у театрі свого, а не міжнародного, а неєврейський глядач до театру їдиш рідко показувався. А тим часом і тут гра Міхоелса була така, що могла б позмагатися з найкращими акторами світу.

Дуже часто говориться про труднощі, які мав «Березіль» у Харкові, пояснюючи їх тим, що місто було виховане на традиціях театру Синельникова, говорив про це і сам Лесь Курбас. У цьому є частка правди, але лише частка. Харківський глядач також виповнював по вінця театр, коли там грали Меєрхольд, Студія Немировича-Данченка й Ґосєт. Розпобутовлення театру вони приносили всі три, Меєрхольд учив політичної плякатности, Меєрхольд і Немирович-Данченко — нового прочитання старих п’єс, Меєрхольд і Ґрановський — µротеску й глузування з традиційного побуту. Усі три вони готували харківського глядача до приїзду «Березоля». І з цього погляду якоюсь гранню вони торкаються й історії українського театру.

Я не можу пояснити, чому Скрипник, безоглядно усуваючи російський театр від вересня до квітня, допускав його від квітня до вересня. Було це демонстрацією льояльности супроти Москви, поки вона була тільки гостем на Україні? Конечною поступкою структурі СРСР? Чи хотів Скрипник лишити продуховину російсько-театральним традиціям харківського глядача? Чи він хотів показати українському театрові, чого той міг навчитися в чужинців? Показати харків’янам «дзеркало всесвітнє»?

Так чи так, театр ім. Ів. Франка не міг дорівнювати тим трьом театрам ні майстерністю, ні зухвалістю експерименту. Тут, мабуть, одна з причин того, що влітку 1926 року з наказу Наркомосу театр Франка викинено з Харкова на — як тоді вважалося — заслання до провінційного Києва, а звідти взято на ролю столичного театру Курбасів «Березіль». А парадокс полягав у тому, що харківський глядач толерував і відвідував далеко слабший театр Франка і, називаймо речі своїми іменами, систематично бойкотував геніальні вистави Курбаса від «Золотого черева» Кроммелінка до «Маклени Ґраси» Миколи Куліша з єдиним винятком «Мини Мазайла» того ж таки Куліша. Повернуся до цього парадоксу далі.

Власне, останній харківський сезон франківців був особливо сірий і безобличний. Ще найкращою виставою була модернізована версія «За двома зайцями» за М. Старицьким у поставі В. Василька, який був у франківців тільки гостем. Поза тим, режисерами були Гнат Юра, далекий від усякого експериментування, застряглий десь на півдорозі між традиційним побутовим і «модерністичним» театром початку 20го сторіччя, і Борис Ґлаґолін , вульµаризатор експериментів Меєрхольда. Репертуар вибирано сатиричний («За двома зайцями», два переклади з російської — «Пухкий пиріг» Б. Ромашова і «Мандат» Ердмана, три з західних авторів — «Коронний злодій» Г. Берµстедта, данського автора, «Свята Йоанна» Б. Шова, обидві «антиклерикальні» і «Гендлярі славою» М. Паньйоля), до того треба додати «Камінний господар» Лесі Українки — не знати, виставлений, щоб показати Віктора Петіпа чи щоб продемонструвати антифевдальні тенденції (як потрактовано трагедію Лесі Українки). Усе це було більш-менш на межі пристойности, але не вище від того. Не рятувало й те, що на кілька з цих вистав замість звичайного в франківців сіренького М. Драка на оформлювача запрошено незмірно ориµінальнішого Анатоля Петрицького. Але, власне, строкатість репертуару й запрошення гостей найрізноманітнішого характеру тільки підкреслювали брак власного обличчя франківців.

В опері система гостей була не тільки пристосуванням до глядача, а й конечною потребою, бо традицій стаціонарного українського оперного театру взагалі не було. Запрошувано з Москви Леоніда Собінова, колись тенора великої слави, але тепер уже, власне, старого, гладкого й майже безголосого — для нього навіть поставлено «Лоенµрін», забуваючи про немодний тоді містицизм цієї опери, запрошено для «Аїди» навіть німця Фріца Штідрі, запрошено — і це мало більше значення — режисера Й. Лапицького, що перед революцією виступав у Петербурзі провідником ідеї перетворення опери на музичну драму і тепер здійснював цю ідею в нетрадиційному для Харкова репертуарі — «Долина» д’Альбера, «Намисто Мадонни» Вольфа-Феррарі, але також у «Снігуроньці» Римського-Корсакова й уже згаданому «Лоенµрінові». Серед співаків відзначилися монументальна М. Литвиненко-Вольµемут, що, здавалося, готова була поглинути свого партнера коли він опинявся в її обіймах, а був ним найчастіше Кученко, а згодом, від 1926 року, Микола Середа, що швидко став новим ідолом своїх «психопаток». Була ще спроба «українізувати» не тільки мовно, а й зорово «Князя Ігоря» Бородіна, був балет, якому були чужі всякі експерименти і де танцівники й балерини, включно з примою Дуленко, не стояли технічно на рівні своїх колеµ з Москви чи Ленінµраду.

Ось на такому тлі в Харкові від жовтня 1926 року з’явився «Березіль». Його першою виставою, його творчою деклярацією, його проголошеннямстилю як альфи і омеги повноцінного театру, його оголошенням війни синельниківщині мала бути перша вистава — «Золоте черево» Фернана Кроммелінка. Курбас міг почати якоюсь виставою з тих, що його театр грав у Києві, але він вибрав цю нову. Свого часу, 1922 року, революційний театр Меєрхольда відкрив своє існування й свій переможний похід іншою п’єсою того ж драматурга — «Великодушный рогоносец». Хотів Курбас такої паралелі? Хотів він протиставити оголеній «біомеханіці» Меєрхольдової вистави, де не було ні декорацій, ні музики, свою концепцію повноцінного театру, що включає багато і кольору й музики (що називалося в нього тут «звуковий пейзаж») аскетизмові Меєрхольдового підходу?

Не знаю. Якщо вистава мала бути викликом Харкову, вона стала тільки шахом. Харківський глядач відповів матом. Виставу він збойкотував, заля була майже порожня, вистава йшла два тижні, себто дванадцять разів і більше не відновлялася. Це не було реакцією на українськість мови. Адже перед тим уже були франківці, і глядач на їхні вистави ходив. Це було відповіддю на те, що Курбас вимагав, щоб глядач думав, щоб кожний деталь гри й сценічного оформлення змушував до мислення, мав свій зміст, а вистава в цілості вимагала зусилля, спрямованого на зрозуміння всього показаного. До цього глядача не привчили ні Синельников, ні Гнат Юра, ні Ґлаґолін , ні навіть Меєрхольд і Ґрановський.

Я не запам’ятав ні змісту п’єси, ні деталів вистави, хоч, напевне, ансамбль Шагайди, Гірняка, Крушельницького, Ужвій і Чистякової заслуговував би на згадку. Але я був у такому захопленні, такий ошелешений новістю й глибиною, незвичністю баченого, що пам’ятаю тільки свій власний сп’яніло-екстатичний захват. Я бачив: тут починається новий театр. І я передчував: він не почнеться. Харків не прийняв Курбаса, бо не доріс до нього. Але режисер не може йти вперед і далі, коли його заля порожня, а ті, хто прийшов на початку, покидають виставу перед закінченням. Письменник може писати й складати написане для майбутніх поколінь. Не режисер. Його мистецтво суцільно в часі і в душі авдиторії. Для мене «Золоте черево» стало однією з верховин моєї біографії, не фактом історії театру.

Недавно я вперше прочитав п’єсу Кроммелінка, і тепер я усвідомлюю, який твердий горішок Курбас запропонував харківському глядачеві розгризти. Нам кажуть тепер, що ця вистава мала б кращий успіх у Києві, бо там уже знали «Березіль». Сумніваюся. І для Києва п’єса була річчю перед тим не чуваною. Вона не мала дії в традиційному сенсі. Не було любовної інтриµи, не було й — тоді вже автоматично µарантованої — боротьби кляс і перемоги пролетаріяту. Не було нічого газетного, чого було повно і в «Рурі» і в «Гіµµінсі» і навіть у «Газі». Уся п’єса була суцільною історією хвороби — хвороби скнарости, поступового переходу від молодої щедрости до чимраз спустошливішої скупости, історія відмирання людських почувань у душі людини, отруєної смаком золота, і кінець-кінцем до згаснення й самого життя. І — принаймні на поверхні — проблема скнарости не належала до суспільно «актуальних» проблем. Це були роки НЕПу, багато людей гналися за грішми, але не для того, щоб їх просто акумулювати. Посередньо можна було, звичайно, спроектувати патологію однієї пристрасти на всяку однобічність, на всякий фанатизм, не виключаючи навіть фанатизму революції, але це були широкі і абстрактні взагальнення, на які, либонь, жадна публіка театральна не здатна. До цього треба додати авторів стиль, який включав поодинокі елементи побуту, але переносив їх у загальне й позапобутове (що було схоплене і в декораціях В. Меллера, — ніби й побутових, але водночас дуже умовних у своїй прозорості, у своїй засаді ні-дім-ні-двір-ні-всесвіт, — і в музиці — «звуковому пейзажі», що включав шуми й крики щоденного сільського життя, але розчиняв їх у музиці далеко не побутового характеру), ба навіть розгортав деталі життя в атмосферу казки. До цього додавалися, на це нашаровувалися елементи гри в театр, що до певної міри могло нагадувати «Принцесу Турандот» у театрі Вахтанµова, але там це було справді веселою грою, а тут це ставало засобом філософського бачення світу й людини в усій його — бачення — нечуваній серйозності. Скупарство вело до смерти, і тему смерти теж підхоплено для дискусії про безсмертність... не-життя, про безсмертність смерти.

Не знати, чи Курбас уявляв собі харківського театрального глядача справді «столичним», не тільки в сенсі адміністративної столиці, а і вищому сенсі столиці духа. Певніше, що він просто був настільки поглинений своїми шуканнями, що забув про цей третій стовп, на якому тримається театральне життя: актор/режисер — письменник — глядач. (До речі, цікаво було б, щоб історики театру встановили, як Курбас прийшов до самого тексту п’єси. Прем’єра «Золотого черева» була зовсім свіжа в Парижі 29 квітня 1925 року. Скільки я міг установити, текст п’єси тоді ще не був друкований навіть у Франції. У Росії текст переклав з рукопису І. Аксьонов, той самий, що переклав і виставленого Меєрхольдом «Великодушного рогоносця». Чи Курбас одержав текст від нього? Чи переклад був зроблений з російської?)

Додам до цього, що я бачив і бачу «Золоте черево» також як справжній початок справжнього Курбаса. З його київського періоду я бачив три вистави — «Газ», «Джіммі Гіµµінс» і «Макбет». Це були блискучі вистави, але вони ще йшли в одному річищі з засновниками нового, «прожекторного» (в буквальному й переносному сенсі) театру в Росії й Німеччині: відмова від ілюзіонізму відтворення щоденного життя й психологізму, абстрактність місця дії, музичне оформлення говореного на сцені в гармонії з рухом. Підвищений градус емоції, патос і адресованість на авдиторію. Дещо тут було спільне з Меєрхольдом, дещо з Олександром Таїровим, керівником Московського камерного театру. Індивідуальні тут були хіба посилене відчуття ритму та своєрідність інтонації, що коренилася в інтонаціях, притаманних саме українській мові. «Золотим черевом» почато Курбасів театр тетралізованого мислення чи мислення в одежі театральности. Це був разючий, революційний перехід від театру свідомо аскетичного (arte povera), до всебічно розвиненого синтетичного театру, де відкинено нещодавні конструкції, газетну оголеність, де акторське тіло й голос грали тепер у супроводі малярства й музики, де все включалося в ту вищу єдність, яка й становить повний театр, багатий театр і де все виступає як засіб мистецького виявлення філософської мислі і анатомії людської пристрасти. На цьому шляху Курбас не мав попутників у російському чи німецькому театрі. Не мав він, правду кажучи, попутників і у власному домі, в тому ж таки «Березолі». У пізніші роки Курбас виховував і кінець-кінцем — уже в «Маклені Ґрасі», після перехідних від побутового до філософського, від газетно-фейлетонного до вічно-проблемного «Малахія» й «Мини Мазайла» — виховав Куліша Курбас. Тут знову завдання для істориків театру й драматургії: Куліш і Кроммелінк. Треба було б перевірити, чого навчився Микола Куліш від Кроммелінка. Є подібності зовнішні — монолог Мини Мазайла перед дзеркалом і монолог Мюскара (обох Курбас доручив грати Й. Гірнякові!) в другій дії «Золотого черева» («Je suis ici, Excellence...»). Спільна гра з темою заповіту в творі Кроммелінка і в історії маклера Зброжека в «Маклені», але ще важливіше було б знайти подібність у тематиці (жадоба грошей), у психології ракового розростання однієї пристрасти, а ще більше в загальному світобаченні й загальному стилі переключення побуту через µротеск у філософію. Якщо ці здогади слушні, можна з певністю припустити, що Куліш не сам прийшов до Кроммелінка, його міг туди впровадити тільки Курбас. А це кинуло б яскраве світло на те, як Курбас знаходив таланти і виховував їх, як він намагався залюднити ту пустелю, яка оточувала його спершу в людському морі. Якби він мав двадцять років діяльности перед собою, може б він і заселив ту пустелю. Але дикі обставини диктатури ницости й пересічности, що їх створила всерадянська революція й радянська система, дали йому на це неповних сім років!

У конфлікті з Харковом, у повному бойкоті «Золотого черева» глядачем, у цілковитому нерозумінні вистави вбогими харківськими театральними критиками — Курбас мусів піти на компроміс. Чисто розвагова «Шпана» В. Ярошенка й поверхово революційна «Жакерія» П. Меріме, перша в поставі Я. Бортника, друга — Б. Тягна, мабуть, були б у репертуарі так чи так. Але треба було йти далі. Треба було дати нові вистави, де від глядача не вимагалося б думати. Сам Курбас не хотів і, творчо-психологічно, напевне, не міг таких вистав робити. Треба було варяга. Франківці, напевне, звернулися б до росіянина. Курбас вибрав Вол. Інкіжинова, киргиза, який став широко відомим як актор з фільму В. Пудовкіна «Нащадок Чінµіс-Хана». Дві вистави Інкіжинова, «Седі» й «Мікадо», обидві з англійського репертуару розвагового характеру (Сомерсет-Моем, Гілберт і Саліван) були культурні, були добре ритмічно зорганізовані, актори грали добре, але головне — тут глядач не потребував мислити. Йому треба було піддатися плинові сюжету в «Седі» або течії веселих співів і трюків у «Мікадо». І глядач пішов до театру. Компромісом була і поставлена Ф. Лопатинським драма Тобілевича «Сава Чалий», наближена тепер до трагедії, але в відомому дусі традиційної козацько-гайдамацької романтики, і поставлена Тягном мелодрама В. Гюµо «Король бавиться». Усі ці вистави були краще зіграні і культурніше поставлені, ніж це було б у франківців або ще давніше в Синельникова, але це був харківський театр, та не театр Курбаса. Конфлікт Курбас — Харків не розв’язано. Його сховано, відкладено. Він мав постати з новою силою після нових вистав самого Курбаса, але вони припали вже на дальші роки. Ці мої міркування про трагічну самотність Курбаса в Харкові, а великою мірою і у власному театрі — я тоді не міг би зформулювати їх. Ближче я підійшов до них у своїй статті про Курбасову «Диктатуру» за Ів. Микитенком, але це було вже 1930 року, в зовсім відмінних обставинах. Але я думаю, що перше прочування цього становища прокинулося в мені вже тоді, після «Золотого черева», і саме тому в мені, в моїй пам’яті лишилося так багато від мого враження і так мало від деталів здійснення вистави.

Курбасів компроміс, ім’я якому Інкіжинов, характеристичний для Курбаса. Він міг піти на розвагові вистави при умові їхньої театральности, він міг запросити не-українця, але не було шляху до його театру для улюбленців харківської публіки з часів російського театруа la Петіпа або Ґлаґолін а, як це залюбки робили франківці. За весь час існування «Березоля» там була тільки одна п’єса, перекладена з російської мови («Бронепоїзд» Вс. Іванова, 1928), і Курбас ніколи не хотів везти свій театр на показ до Москви. Його компроміс не ширився на речі національної гідности.

Бував я в «хемвугільські» часи і в кіні, але не скажу, щоб учащав. Українське кіно тоді мало свою державну організацію, ВУФКУ, але існувало переважно на фільмах шабльонового романтизму, розрідженого революційною тематикою, на зразок «Призрак бродит по Европе». Українська тематика була обмежена, а головне, мистецьки примітивна, як от у «Тарас Шевченко» або перед тим «Укразія» Петра Чардиніна-Красавчікова. Це було тільки продовження передреволюційного провінційного російського кіна, пристосоване до нових вимог часу. Воно стояло далеко позаду таких нових і свіжих російських фільмів, як «Панцерник Потьомкін» С. Ейзенштейна або «Мати» В. Пудовкіна. Західні фільми діставалися на екрани Харкова рідко, але «Нібелюнµи» Фріца Лянµе були великим успіхом або, як тоді казали, «бойовиком». Мабуть, у цей час десь О. Довженко вже фільмував «Звенигору», випущену на екрани Харкова в лютому 1928 року, але про це глядач мого типу тоді ще нічого не знав.

Музичне життя Харкова йшло може трохи жвавіше, відколи він став столицею, дириµувати приїздили Микола Малько, Валерій Бердяєв, Фріц Штідрі, з солістів захоплювали харків’ян Лео Сірота, Жіль-Марше, а особливо Еµон Петрі й Йозеф Сіµеті, і моє музичне виховання тривало, але яскравих слідів воно в пам’яті не лишило. Тільки ніколи не забуду справжнього шаління «музичного Харкова» на «Кампанеллі» Ліста. Після кожного виступу Петрі, а то й інших піяністів, авдиторія ревла «Кампанеллу», піяніст грав інші речі «на біс», але його не відпускали, поки він не сідав за «Кампанеллу», і тільки тоді концерт кінчався. Поза межами родинного й службового життя, поза готуванням до іспитів вступних до технологічного інституту чи університету вершинами лишалися театри Меєрхольда, Ґосєт, «Карменсіта й солдат», а понад усім — «Золоте черево» в Курбаса, якого я не вмів проаналізувати, не вмів навіть запам’ятати, але яке полонило повнотою своєї комплексної театральности.

Отже, я студент. Хоч я знав, що тепер це не так, студент мені малювався в образі Колі Медера, сина дяді Васі й тьоті Марусі з часів ще передреволюційних — синій мундирчик з невеличкими вилогами й позолоченими µудзиками, на проділ зачісане волосся, і на родинних вечорах грає на віольончелі. Студент — якщо не революціонер, то принаймні ліберал, людина самостійного думання, а то й дії — це вже не з образу Колі Медера, а з оповідань Леоніда Андрєєва («Тьма» та інше) або Винниченка.

Студенти 1927 року нічого спільного з цими образами не мали. Не було уніформи, не було акуратної зачіски, не було революційного духу. Сорочки, що пралися може раз на місяць, заношені піджачки, про краватку й мови нема, ніхто не грав на скрипку чи віольончелю, не було й згадки про протирежимний, революційний дух. Обов’язкового відвідування лекцій ще не було, але не було вже й вибору курсів. Дисципліни були визначені з Наркомосу, розподілені за роками. Навчання було розпляноване на чотири роки, і кожний рік мав свою тверду програму. Мовознавчі курси починалися з першого року, історії й теорії літератури — з другого, педагогічний цикл — бож готували нас на вчителів — з першого. Далі йшов цикл політичного виховання, що включав історію партії, діялектичний матеріялізм, а десь на третьому році з’явився викладач нової дисципліни доби Миколи Скрипника — національне питання, тема, яка десь від початку тридцятих років стала вже контрреволюційною й була заборонена. Але тоді надісланий з якоїсь там парторганізації «комісар» навчав діялектики національного визволення як компонента пролетарської революції з творів Леніна й Скрипника...

Та про курси й викладачів пізніше, а спершу про студентів таки. Наш курс, як і попередній річник, нараховував щось із 30 студентів, наступний, у зв’язку з розгортанням «соціялістичного будівництва», був побільшений. Та з іншими річниками наші зв’язки були обмежені й випадкові, ми жили у середовищі власного річника. З попереднього курсу пам’ятаю тільки Івана Юрченка, що потім, у період розгрому «ідеологічної контрреволюції» й погромних викривальних статтів, писаних «бриµадами», став активним діячем таких «бриµад», та ще Юрія Лавріненка, що завжди тримався в товаристві свого Поллукса, другого Діоскура Василя (?) Зайця. Вони були під чаром Миколи Хвильового, і згодом це привело їх до «націоналістичних збочень», вело «від ухилу у прірву» й закінчилося арештом. Але тоді я ще цього не знав, тільки впадали в око їхня нерозлучність, та ще якась особливо чарівна посмішка в Лавріненка, наче в зайчика, що поласував капустою (якщо дозволять мені говорити про заячу посмішку) і оце щасливий у світовому маштабі, — так я його й назвав у душізайчиком, може, не без асоціації з прізвищем його приятеля Поллукса. З Зайцем я так ніколи й не зустрівся на розмову, з Лавріненком доля мене зблизила страшного 1933 року, коли він працював у «Вістях», а я був у нього співробітником — театральним рецензентом, а тоді знову, в часи війни, починаючи від 1943 року, коли він уже відбув своє заслання й недавно одружився.

Ще менше я знав студентів з молодшого річника. Там виділялося двоє професорських дітей, Андрій Білецький, син Олександра, і Роман Самарін, син професора (російської літератури) Михайла Самаріна, який у нас, одначе, не викладав. На сірувато-селянському тлі свого річника вони впадали в око і манерою поведінки, і виглядом — краще одягнені, з кращими манерами, напевне з кращою ерудицією, — але останнє тільки здогад, особистих контактів я з ними не мав. Молодий Білецький уже тоді мав подовгасте обличчя інтеліµента, те, що англійською мовою зветься egghead, молодий Самарін був добродушніший і кругломордий. У дальшому Андрій Білецький шугнув до науки найвіддаленішої від поточної політики — до клясичних мов, хоч і там не зовсім уникнув вимог ортодоксальности. Він лишився далеко позаду свого батька, але зробив пристойну академічну кар’єру, граючи на ерудиції й осторонь надміру ориµінальности. Роман Самарін лишився вірний фахові свого батька — історії російської літератури, опинився згодом у Московському університеті і несподівано для всіх став партійно-марксистським ортодоксом і запеклим обвинувачем усіх відмінних, можливо через стадію сексотства. Але і його я знав тільки з вигляду. Мої студентські роки минули серед тих тридцятьох, що їх доля з’єднала в наборі 1927 року.

Якщо можна ставити епіграфи не тільки до літературних творів, а й до людей, до більшої частини моїх співкурсників можна було б поставити епіграфом — «Чорнозем підвівся і дивиться в очі». Це були селюки з Лівобережжя, найбільше з Полтавщини в традиційних межах, включаючи Роменщину (Роменська група казаладйржава замістьдержбва, казала вперто, що мене тоді дуже дратувало. Вони говорили, природно, українською мовою, але це не була літературна мова, і вони не робили жадних спроб наблизити свою мову до літературної. Ніхто з них, приміром, не вживав словапропозиція — це було тількипредложення. Уперше в житті я був у суцільно-українському оточенні, але моя українська мова була літературна, пуристична, — їхня невимушена, некультивована. Коли їм доводилося говорити по-російськи, вони вимовлялиµ як українськег, ац переде таі пом’якшували. Академічні проблеми їх мало цікавили, на семінарах вони рідко брали теми доповідей і не часто виступали в обговоренні. Я ніколи не чув серед них розмов на політичні теми, за винятком зборів — загальних, а також, мабуть, комсомольських і партійних (на яких я, природно, ніколи не міг бути присутнім, бувши суцільно безпартійним), де вони виголошували те, що вимагалося виголосити. Радянський режим і партійна диктатура були для них фактами такими ж недискусійними, як наявність повітря чи соняшного світла. Націоналістом ніхто з них не був, і протиросійських настроїв я серед них не помічав. Двоє з них уже тоді друкувалися: Іван Бойко публікував вірші, Іван (?) П’ятківський — рецензії в комсомольському журналі «Молодняк». Дехто почав друкуватися пізніше, коло 1933 року, переважно в складі аµресії «бриµад» — Марко Гайовий, Мирон Юрченко, Василь Повх. П’ятківський взагалі на нашому курсі був орлом, перед ним, здавалося, відкривалася кар’єра шанованого літературного критика. Відповідно, він уже ходив не в засмальцьованому пальтечку, а в шкіряній куртці і навіть інколи дозволяв собі взяти слово на семінарі. Та арешт десь коло 1933 року не дав здійснитися його амбіціям. Це не перешкодило активістам із села поділити долю чи радше недолю П’ятківського. З усієї «селянської групи» нашого курсу збереглися й висунулися на скромні адміністративні пости Міняйло й той таки Іван Бойко. Міняйло став деканом літературного факультету університету, але тяжко пив і зрештою спився. Бойко, покинувши поезію й літературу, став видавничим редактором, а далі бібліографом. Єдиний, хто зробив наукову кар’єру, була Валя (?) Курашова, що поєднувала в собі примітивізм мислення з задерикуватістю типової комсомольської активістки. Вона отаборилася в Інституті ім. Шевченка, пережила всі шторми й потопи і видала кілька сугубо партійних книжок. Одна студентка з «селянської групи» показалася дочкою «куркуля»: циганкоподібну, з гарячо-чорним волоссям, Макаренко «викрили» десь 1929 року, і вона зникла з навчання, а може, хто зна, і з життя. Поза тим, уся група складалася з «незаможників», комсомольських або партійних сільських активістів. Що ще об’єднувало цих людей, був патологічний нахил до хорового співу. Варт було зійтися кільком з них, як вони зачинали співати. Найчастіше це було «Розпрягайте, хлопці, коні» або «На городі верба рясна», часом з ідіотичним російським приспівом на зовсім іншу, хвацьку мелодію «Оторвали, оторвали от жилетки рукава». Їм не треба було навіть договорюватися, коли співати і щу, — роти самі відкривалися і виспівували те саме, не умовляючися. Щодо мене, то я ніколи не любив хорових співів, навіть кваліфікованими ансамблями.

На курсі було десь троє або четверо галичан, але групи вони не творили. Один, Братчук, мабуть, опинився на Лівобережжі під час Визвольних Змагань. Він був типовий учитель і пішов до ХІНО, либонь, щоб здобути право викладати в вищих клясах. Немолодий уже, з рипучим голосом, стомлений життям і трохи іронічний, він почував себе дорослим серед молодиків, предмети навчання його мало цікавили. Зовсім відмінний був Скрипник. Він, мабуть, нещодавно прибув з Західної України, зберігав (і підкреслював) особливості своєї мови, одягався, як на ті часи, елеµантно. Його заарештовано ще в студентські роки, Братчука, напевне, пізніше. Качор був селюк і мало різнився від лівобережної селюцької групи. З галицької родини, мабуть, була Романенківна, судячи з форми, в якій вона вживала своє прізвище (тоді це ще було можливе) і з аµресивности в обороні української мови. Не знаю дальшої долі цієї високої худорлявої дівчини, що на лекціях у кімнаті семінару російської літератури, сиділа звичайно проти мене, на першому місці від викладача праворуч.

Не належав до галичан, але говорив підкреслено по-галицьки (приміром, тількикоритар, ніколикоридор) Дмитро Чукин. Він пробував писати художні твори, але — цікаво! — по-російськи. Це була експериментальна проза з величезною увагою до деталів і дуже розлогим їх викладом, темпом, близьким до манери Марселя Пруста. Пригадую опис стовбурів дерев різної породи, повний дотепних спостережень і розволіклий на сторінки. Не думаю, щоб він пробував це друкувати. Говорили, що він харків’янин чи то з Основи, чи то з Москалівки, а його батько — кельнер чи офіціянт. Подібно до Скрипника Чукин одягався елеµантно і цурався нашої «селянської групи». Він був також єдиним на нашому курсі, хто читав — чи принаймні остентаційно приносив — «Нову µенерацію». Своєрідність поведінки Чукина походила, мабуть, з його зв’язків з українськими музейниками зокрема С. Таранушенком, що був директором Музею ім. Сковороди (постійно закритим для публіки). Чукинові належали дві короткі монографії, що їх видало видавництво «Рух» — про Боровиковського й Дм. Левицького. Чукин горнувся до мене, ми часто говорили з ним на різні літературні й мистецькі теми, на одному з семінарів, де треба було готувати доповіді бриµадами, він навіть увійшов до однієї зі мною й Мишею Фінкелем бриµади, і я досі маю карикатуру пера Фінкеля з підписом «Три доповідачі». Карикатурист підкреслив ошатність Чукина і мою худорляво-пролетарськи-розхристану інтелектуальність. Заарештований десь коло 1930 р. Чукин, відбувши свій термін, мабуть, п’ять років, повернувся до Харкова. Він уникав старих знайомих, не намагався встановити літературні або мистецькі зв’язки. Коли я з ним зустрівся, він говорив тільки по-російськи. Це була наша остання зустріч.

Росіян на нашому курсі було небагато, щось троє (російських відділів тоді на літературних факультетах не було, і росіяни мусіли йти до українських або переїздити до Росії), і вони були дуже зрізничковані. Ірина Воробйова була явищем з іншого світу. Вона була дочка широко відомого в Харкові і поза ним анатома Вол. Воробйова. Білява, з плеканим обличчям і пальцями, в стилевім піскового кольору убранні, такого ж кольору панчохами й туфлями, вона, як на наші уявлення, мала б бути не харків’янкою, а щонайменше парижанкою, якщо не видивом з позаземного світу. Коли вона — в конечній потребі — говорила по-українськи, це звучало в неї як арія Лякме про дзвіночки. У нашому вирівняному на незаможника середовищі вона була «как гений чистой красоты», але не природний, а плеканий, хоч плеканий на відміну від Скрипника й Чукина, не свідомо, не викликом, а тому, що така була її природа. Не знаю походження Юлі Парфьонової (вона добре говорила по-українськи і то літературною мовою), але з її спокійною манерою й інтеліµентським пенсне вона справляла враження дівчини зі спадкової російської інтеліµентської родини. Може її бабуся була в «Народній волі»? А може її батько був просто добрим інженером? Третім росіянином був Александров, довгоносий з гострими вилицями, кремезний, він подібно до П’ятківського носив шкірянку. Але в П’ятківського це було демонстрацією й заявкою на майбутнє, на Александрові вона сиділа як вилита. Він міг у не дуже давньому минулому бути чекістом і розстрілювати людей з ворожих кляс. Не знаю, чи вік дозволив це йому, але я кажу про психологічний тип. Коли якось я сказавПетроград, а Александров виправив мене:

— Тепер це місто зветься Ленінµрад, —

я не був певний, чи він зараз не витягне з кишені револьвер і не пристрелить мене. Принциповий, понадстовідсотковий комуніст, Александров, природно, пішов у троцькісти. Він поділив долю людей цього ідейного спрямовання.

І, нарешті, євреї. Їх було чотири: Сара Жмудіна з Маріюполя, Миша Фрик з Чернігова, Миша Фінкель з Ромна і Миша Тетієвський з Ружина на Київщині, мабуть, єдиний у нашому курсі з Правобережжя. Жмудіна приятелювала з Парфьоновою. Трохи вовкуватого Фрика викинули на другому році навчання за те, що його батько мав крамницю. Фінкель і Тетієвський стали моїми найкращими, найближчими друзями. З Фінкелем це сталося легко і зразу. Син зубного лікаря, він був однаково вдома в українській і російській культурі, він мав такі ж літературні зацікавлення й смаки, як я. Але він був повороткіший, менший, бистріший, дотепніший. Свого політичного кредо ми один одному не викладали, але збіжність наших реакцій на поточні явища студентського життя не лишала сумніву, що вони були подібні. Там, де була бриµадна праця, ми належали до тієї самої бриµади, ми разом готувалися до іспитів.

Зближення з Тетієвським відбувалося трудніше. Він був трохи незвичний єврей. Почати з того, що він був селюк. Його батько був сільський коваль (у старому віці він перекваліфікувався на кравця і оселився в Києві). Навіть фізично він не був типовим євреєм. Коли в кінці першого року нашого навчання відбувався медичний огляд, щоб установити, хто має йти до літніх військових таборів, там була спеціяльна комісія, що робила антропометричні виміри євреїв. Усіх інших пропускали досить швидко.

— Здатний! Нездатний!

Євреїв тримали довго, вимірюючи руки, ноги, грудну клітину... Тетієвського тримали довше за всіх. Комісія не могла повірити своїм очам. Мовляв, обличчя єврейського типу, будова тіла — типова українська.

Кремезний, трохи присадкуватий Тетієвський здавався мені на початку занадто селюком, я не відчував до нього такої легкости в зближенні, як до Фінкеля. Навпаки, Тетієвського дуже тягло до нас двох, і він не раз пробував перекинути містки. Але легкости Фінкеля йому бракувало, він був надто ведмедюватий, і мости зависали в повітрі. Тільки дуже помалу зникали перешкоди, але вже на початку другого року навчання ми стали справжнім µроном друзів. І свідомо чи несвідомо ми чинили пасивний опір безглуздості системи навчання й студентського життя тих часів. Наведу два приклади.

Тоді ще не було обов’язково відвідувати всі лекції. Але іспити з усіх дисциплін складати треба було. А нас обтяжували цілою низкою нікому не потрібних дисциплін, від діялектичного матеріялізму до організації виробництва (бо з нас мали бути вчителі, а школа мала політехнізуватися). Це була марна витрата часу, і мухи дохли з нудьги на тих викладах. Тоді ми встановили чергування. Раз на такий виклад ішов один з нас, другий — другий, третій — третій. Кожний записував усе сказане, ми це вивчалим й складали іспити. Другий приклад ще важливіший. Уже в кінці першого року ми довідалися, що кожний студент повинен мати «громадське навантаження». Тим часом, усі відповідальні громадські навантаження були вже розподілені між членами партії й комсомолу. Старостою був Гайовий, «профоргом» Міняйло, вже був парторг, комсорг і т. д. Туди ми не могли дістатися, а жити далі без «громадського навантаження» було ризиковано. Відкритою була можливість працювати з ліквідації неписьменности — їздити на околиці міста й навчати неграмотних читання й письма. На це мало б піти дуже багато часу. Ми вирішили, що існують легші можливості. Були так звані «добровільні товариства» — «Друг дітей», «Геть неписьменність», «МОДР» (Міжнародна організація допомоги революції). Якби дістатися до інститутських управ цих товариств, це було б «громадське навантаження» і при тому нічого не треба було б робити. Але управи цих товариств обирано на студентських зборах, а щоб бути обраним, треба було насамперед, щоб хтось висунув наші кандидатури. І от ми знов поділили ролі: Тетієвський висунув мою кандидатуру до «Друг дітей», Фінкель — його до МОДРу, я — Фінкеля до «Геть неписьменність». Нікого ці товариства не цікавили, змагання за місця в управах не було, і там ми всі дістали свої «громадські навантаження», стали нормальними членами радянського суспільства, а єдине, що треба було робити, — це раз або двічі на рік відвідати засідання управи, або зібрати членські внески серед студентів свого курсу. Цю науку нікому не шкідливого пристосування до радянських вимог, що я збагнув студентом, я застосовував і в дальші свої радянські роки.

Я ніколи не був «контрреволюціонером» у сенсі активної праці проти радянської системи. Але я добре розумів безглуздість, жорстокість і марнотратність системи. І я не приховував цих поглядів від Тетієвського. Він відповідав звичайно:

— Мабуть, ти маєш рацію. Але як єврей я не маю вибору.

Не зважаючи на це, він ніколи не зрадив мене, як не зробив цього й Фінкель. Але в випадку Фінкеля, як і моєму, це було далеко легше, бо ані він, ані я не були ніколи заарештовані. Тетієвського ув’язнено 1937 року. Там його, звичайно, питали, про всіх його друзів. Він нічого не розплескав. Поза сумнівом, це був акт урятування мого життя.

З Тетієвським відбулися мої перші подорожі (після тієї до Києва, що я згадав трохи вище) — до Кавказу, насамперед Азербайджану, Грузії, Вірменії критичного року колективізації й розкуркулення, 1931го, а пізніше до Москви. Про них оповім далі. Там оповім і про те, як я загубив його слід 1937 року і віднайшов 1984-го. А тепер — назад до студентських років. Досі йшлося про студентів: занурення в новий світ, світ селянства і то селянства в тій частині, що прийняла радянську владу, неможливість влитися в цей світ, утворення потрійного союзу: Фінкель, Тетієвський, я.

Наприкінці, може, маленька статистика. З наших тридцятьох студентів я сьогодні згадую двадцять три прізвища, я двадцять четвертий. З них уже в студентські роки або скоро після того були заарештовані 11; двох вичищено за невідповідне «соціяльне походження», дуже ймовірно, що після того їх теж забрано, але я про це не маю відомостей, бо всякі контакти припинилися. Один загинув у війні. Усе це — люди, викреслені з життя, тим самим і з професійного життя. Лишається 9. Не виключено, що декого з них знищено в післястудентські роки, але даних про це я не маю. Як я вже писав, у професійному житті лишилося тільки двоє, зі мною — троє. Десять відсотків. Почварний образ української дійсности в радянські часи. Десять відсотків заціліло в громадському й професійному житті, до дев’яноста відсотків утрат. Ціна людського життя в радянській дійсності — страхітливий підсумок «Великої Жовтневої Революції», всі слова великою літерою.

Університет у мої студентські роки формальнло не існував. Він звався ІНО — Інститут народної освіти, він утратив юридичний і медичний факультети, що перетворилися на окремі інститути і мали свої окремі будинки, а самй ХІНО ділилося на дві головні частини — відділ професійної освіти і відділ соціяльного виховання, що містився окремо, за Лопанню, коло Благовіщенського собору. Відділ профосу мав готувати вчителів середньої школи, відділ соцвиху — початкової й дитячих садків. Уже в роки моїх студій відбулося повне відокремлення цих двох відділів одного від одного. Відділ профосу став Педагогічним Інститутом професійної освіти, а відділ соцвиху — відповідної назви окремим інститутом. Так що я мав честь і приємність, вступивши до ХІНО закінчити іншу інституцію з досить непоетичною назвою ХПІПО.

Але ніхто в ці зміни фасад не вірив. ХІНО і ХПІПО були й далі в загальній свідомості університетом. Поперше, вони ділилися на факультети історичний, літературний, біологічний, фізично-математичний, на подобу старого університету. Подруге, саме ХІНО і його продовження успадкували свої головні кадри викладачів і професорів від університету. І, нарешті, саме вони далі містилися в осередніх, найстаріших будинках старого університету. Були це двоповерхові, сірозеленої цегли будинки з обох боків одного кварталу на Університетській вулиці. Вони не мали претензії на колонну пишність Київського університету, але натомість вони посідали чар спокійної затишности й якоїсь стриманої людяности. Найстаріші з цих будинків лежали з західного боку Університетської вулиці. У центрі був будинок, де урядував ректор і містилася загальна канцелярія. Поруч була брама, якою йшлося на двір, а його, цей двір, облягали будинки факультетів: на північному сході — історично-філологічного, з другого боку, на захід — фізично-математичного й біологічного. З другого, східнього боку Університетської вулиці розляглися будинки трохи пізнішої дати, коли університет уже став розростатися. Ці були з вищими стелями й більшими вікнами, тут уже була велика авдиторія, в мої часи звана Ленінською, мабуть, первісно актова заля, тут була і університетська церква, куди любила ходити мати з сестрою. І з малим мною. На час початку мого студентування церкви вже не було, була натомість друга велика авдиторія, звана Потебніянською в пам’ять великого харківського філолога, за життя якого йому було дуже далеко до широкого визнання і студенти його налічувалися одиницями.

А було це все в самому серці Харкова. Зразу на північ був соборний майдан. Там з західного боку стояв казенного стилю, без прикрас, будинок губернської адміністрації —Присутственные места, а навпроти нього зі сходу — головна церква міста — Успенський собор з його імперською ампірною дзвіницею, за якою скромно тулилася стара, ще козацького барокко основна частина собору. Далі на північ на тій таки Університетській вулиці простягся великий «пасаж» з найкращими, як на той час модерними крамницями, а безпосередньо далі — Покровський манастир, теж з архітектурою козацького барокко, осередок найвищої духовної влади. А з другого боку, на південь, Університетська вулиця вливалася в Павлівський майдан, парадну частину торговельного Харкова, за яким уже йшла Рибна вулиця, повна складів найрізноманітніших товарів — від фарб до сушеної риби, кожний із своїм специфічним запахом. Додати ще хіба, що й до Міської управи були лічені кроки — вона лежала зразу на схід від Успенського собору. Тож місце університету, місце духу й розуму, було якраз між місцем влади, адміністрації, на північ і місцем торгівлі зразу на південь. Це була одна з причин, чому ніякі перейменування не могли змінити університетськости університету. Сама «географія», сама вписаність його в серце міста робили його мозком міста, коротко — університетом.

Те, що найбільше вабило мене до літературного факультету ХІНО, історія літератури, на першому курсі не викладалося. Не було української літератури, не було західної не було й тієї, що я чекав особливо нетерпляче, — російської. (Пригадую, коли я приніс свої документи й заяву з проханням прийняти мене в студенти, я запитав у канцеляриста, чи викладається на факультеті російська література, і я не знаю, чи я лишив би заяву, якби він сказав — ні; але він доброю українською мовою відповів мені: — Авжеж, певна річ). Мабуть, уважалося, що треба спершу підготувати слухачів до літературних курсів курсами історії й мовознавства.

Історій і істориків у нас було три. Західну викладав В. Бушуєв, українську Наталя Мірза-Авак’янц і російську Вєрєтєнніков. Бушуєв, автор чи не першого на Україні «марксистського» підручника з історії Західної Европи, не читав середньовічної історії (кому потрібні ті февдальні антимонії?), зосередившися виключно на 19-му сторіччі й ставлячи наголос на численні французькі революції з Паризькою комуною включно, чартизм в Англії і соціял-демократичну партію в Німеччині. Але ці речі Бушуєв знав добре, говорив переконливо, знати їх не шкодило, і пам’ять зберегла про нього добрий спогад. Наталя Мірза-Авак’янц, не зважаючи на своє закавказьке прізвище (чоловікове!) була чистісінького українського роду, з Полтавщини, і, мабуть, доброю українською патріоткою. Висока, монументальна, дещо чоловікоподібна, коротко обстрижена, одверта й простолінійна, вона почасти читала лекції, а почасти давала студентам теми для доповідей. (Хоч більшість професорів тоді читала лекційні курси, ще побутувало переконання першої половини двадцятих років про шкідливість «пасивного» сприймання лекції і користь від «активного» опрацювання книжок студентами, зокрема організованими в «бриµади»). Мені вона дала тему з первісної людности України, де головною літературою був перший том «Історії України-Руси» М. Грушевського. Так я вже тоді причастився теорії антського походження українців. А через те, що я не міг дістати того тому Грушевського, хоч тоді його твори ще не були вилучені і, як і їхній автор, користалися правами громадянства вона сказала мені прийти до неї додому, щоб позичити книжку. Це були перші в моєму житті відвідини професора вдома, якщо не рахувати того часу, десь 1914 року, коли ми наймали кімнату в Степана Кульбакіна, про що було тут раніше. Але в віці п’яти років професор чи не-професор — не робило для мене різниці. Давати студентові читати Грушевського 1927 року не було жадним злочином. А все таки відомо було, що це автор не марксистський і Бог знає, чи з ним усе в порядку: Мірза-Авак’янц не цуралася повівів свого часу, свої головні праці вона присвятила селянським розрухам 1902 і 1905—7 років на Україні. Це не врятувало її від арешту, і вона зникла в чистках тридцятих років, як ще раніше зник Бушуєв (його зараховано, коли не помиляюся, до троцькістів).

Зовсім іншою постаттю був Вєрєтєнніков. Бушуєв і Мірза-Авак’янц прийшли до університету вже після революції. Вєрєтєнніков належав до спадщини від старого імператорського університету. І був він справжнім як кажуть росіяни,ископаемым. Він звик до студентів старого крою, у блакитних мундирах, на зразок, як сказано, Колі Медера, мого двоюрідного брата. До нових студентів, що від них пахло овчиною, клунею, а може й нужником, він ставився з огидою й зневагою і ніколи не приховував свого гидливого презирства. Старий, якось ніби висохлий, він сидів у великому фотелі, ледве займаючи третину місця і кидав речення на зразок такого:

— Це загально відомо, але ви, звичайно, цього не знаєте. Та що Ви взагалі знаєте?

Викладав він недбало, не готуючися, хоч знав, напевне багато, але без найменшого намагання систематизувати те, що знав. І тяжко було сказати, що його більше дратувало в нових студентах — їхній соціяльний стан чи їхня українськість. Сам він ніколи ні одним українським словом не погрішив. Формально мав на це право, російськознавчі дисципліни не підлягали українізації. Не знаю його дальшої долі.

За логікою Наркомосу поруч мов і літератур не менш важливою ділянкою нашої освіти мала бути педагогіка, — саме цей погляд був і причиною перейменування університету на інститут чи то народної чи то професійної освіти. (Були й інші причини, але про них тут нема потреби говорити). Але і педагогіка була відкладена до другого курсу, а на першому викладалася тільки дисципліна, що звалася вступ до педології. Це був цілорічний курс, і викладав його Олександер Нагорний. Ніякого зв’язку з педагогією чи педагогікою цей курс не мав. Це був дуже докладний курс анатомії й фізіології людського тіла. Ми мусіли вивчати безконечні залози, хрящі, кістки і бо-зна-що ще. Це була зелена нудьга, читав він монотонно, сухо, без жадного жарту чи посмішки за цілий рік. Курс цей був обов’язковий для всіх студентів — і філологів, і істориків, і математиків, і біологів, і відбувався він не в старих будинках університету, а в новозабудованих північних кварталах міста, де були лікарні й лябораторії, аж за (тоді споруджуваним) Будинком промисловости, і так кожного тижня, в усяку погоду всі студенти робили перебіг далеко понад кілометр віддалі, захекані і наперед до смерти зануджені. Далеко простіше було б, щоб Нагорний приїздив — одна особа — до місця, де постійно студіювали його слухачі. Але, очевидно, він був аж надто persona grata, щоб це робити. Не знаю, чи органи Наркомосу знали про зміст цього курсу, чи Нагорний, діставши доручення його викладати, читав просто те, що знав, не готуючися. На довершення лиха, курс цей ішов російською мовою, без усяких пояснень чому. Серед багатьох безглуздь нашої програми це було чи не найбільше.

Так із справді фахових дисциплін лишалися тільки курси з мовознавства. Було їх два — вступ до загального мовознавства і історія української мови. Коли я йшов на літературний факультет, я не знав, що це фактично був літературно-мовний відділ з рівноправністю мовного і літературного циклів. Мало знав я і про мовознавство взагалі. Траплялися мені, правда, деякі граматики, які в дусі експериментів початку двадцятих років далеко відходили від тієї граматики нормативно-приписового характеру. Пригадую, приміром, російську граматику Міртова, що наводила дані з псковських та інших говірок російської мови, але мені лишалося нерозумілим, який це мало сенс і нащо я мав знати, що на Псковщині замістьодна кажутьаннб. Не усвідомлював я й того, що в мові змінюються не тільки слова (цього не можна було не помітити), а й граматичні форми й звуки. Через це тепер мовознавчі дисципліни відкривали мені новий незнаний світ.

Із вступом до загального мовознавства мені пощастило. У цьому курсі чергувалися два викладачі. Один рік читав його Леонід Булаховський, другий — Віра Невзорова. Це були небо і земля. Булаховський був справжній науковець, Невзорова — викладач-компілятор і то дуже примітивний. Можливо, якби мій річник дістав Невзорову, моя доля склалася б інакше — я не став би мовознавцем (хоч на це склалися й інші причини, що про них далі, і не можна сказати, які важили більше). Але я потрапив до рук Леоніда Арсенійовича. Віра Павлівна викладала в нас тільки експериментальну фонетику. Наука ця тоді була, проти теперішнього, в ембріональному стані, а Невзорова робила її ще безперспективнішою. Повторювалася без кінця елементарна клясифікація звуків російської і української мов, роблено палятограми й записи на примітивному навіть на тодішні часи кімографі. Усі ми мали пройти, приміром, через звукозапис словабик/бык з тим, щоб виявилася різниця в артикуляції українськогои і російськогоы (при чому виявилося, що дехто з рідною російською мовою вимовляв його на український кшталт), але в цьому тридцятиразовому зверненні до слова було так само мало ориµінальности, як і в усьому курсі Невзорової. Масивна статура її тіла, низький, на переході до чоловічого, голос не виключали жіночости в її характері. Вона знала, що Булаховський уважав її за науковий нуль, та він і не приховував своєї зневаги, хоч і не вдавався до різких слів. Але важили нюанси, і, як тільки Віра Павлівна відчувала себе скривдженою, вона вдавалася до плачу, а це виводило й Булаховського з рівноваги, і він виявляв своє ставлення ще виразніше, і так воно йшло крешчендо, поки вона не вибігала з кімнати, що звалася кабінетом мовознавства, зі сльозами на очах.

У цій кімнаті верховною владою була Зінаїда Миколаївна Веселовська, другий не дуже вдалий учень Булаховського. Маленька, миршава, короткозора Зінаїда Миколаївна була дуже добра в своєму кабінеті: вона знала всі книжки на полицях і пильнувала їх майже як цербер. Поза тим вона була безмежно смиренна, уся — покірність і слухняність супроти керівника катедри й метра — Леоніда Арсенійовича. Я ніколи не бачив, щоб між ними доходило до сцен, як було з Невзоровою, але не можна було не відчути в її поведінці притлумленого комплексу болю від своєї ницости. Зінаїда Миколаївна ніколи не переставала працювати науково, але наслідки того на папері і в друці були малі розміром і ще менші змістом. Це вічно була тема наголосу в Памви Беринди і декого з його сучасників. Пізніше, в п’ятдесятих роках, коли суто українознавчі теми стали не дуже бажані, до того був доданий російський наголос того ж сімнадцятого сторіччя, але і тут не йшло далі від виписування прикладів, часто невідповідно клясифікованих. Востаннє я бачив Зінаїду Миколаївну на якійсь харківській вулиці під час голодних і холодних років німецької окупації. Вона була ще більш зіщулена, ніж звичайно.

Так, Булаховський тоді не мав щастя зі студентами. Талановитіші вибирали літературу — українську, бо вона тоді мала, здавалося, найширші перспективи, або російську, куди їх зачаровував маг і чудодій Олександер Білецький. А тим часом курси, читані Булаховським, з наукового погляду стояли вище від багатьох інших, що їх давано на літературному факультеті. Він знав багато і в своїх викладах він не йшов на компроміси з сумлінням. У ті роки тип славіста-компаративіста ставав чимдалі рідкісніший. Булаховський був ним з його широким знанням усіх слов’янських і литовської мов, не кажучи вже про клясичні. Свого часу, здається, 1916 року, він їздив до Петрограду (пробач, Александров, але так це звалося в ті роки) складати іспити, якщо не помиляюся, маµістерські, він не хотів іти лінією меншого опору. Але це знання ставало непотрібним у пореволюційні роки. Я ще прослухав у нього курс вступу до порівняльної граматики слов’янських мов, як це тоді звалося, але це було востаннє. Від 1929 року до початку п’ятдесятих курс цей був вилучений з програм.

Булаховський моїх студентських років дивиться на мене з фотографії, вміщеної в четвертому томі його п’ятитомника, посмертно виданого. Високе чоло працівника розумової праці, злегка закучерявлене волосся, поділене бічним проділом, проникливі за круглими шкельцями окулярів очі аналітика, тонкі як на єврея (його батько вихристився, так що релігійно Леонід Арсенійович був православним). До цього треба додати білу крохмалену сорочку й краватку-метелик, що на ті роки були або анахронізмом, або викликом, а може тим і тим. Що не треба розуміти в сенсі політичному. Леонід Арсенійович не був політиком. У пізніші роки в вузькому колі близьких він міг щось сказати про абсурди ідеологічних вимог, зокрема марризму, але я ніколи від нього не чув про втрату, яку він відчував у відтятості від західніх славістичних наукових журналів, але я ніколи не чув від нього нічого антирежимного. Це була тільки критика, і то півреченням, того, що можна було назвати збоченнями в межах того режиму.

Курси Булаховського не належали до тих, на які ми — Тетієвський, Фінкель і я — ходили по черзі. Його лекції ми не пропускали, їх записував кожний з нас. Ми їх цінили, але, коли говорити правду, вони не захоплювали, так як це було, приміром, з викладами Білецького. Були вони занадто тверезі, багаті на факти, але без широкої концепції, без пориву, без зухвалости. Булаховський учив чесности, але він не відкривав широких перспектив, не манив у незвідані далечини. Булаховський прийшов у мовознавство в останні роки панування молодграматизму, коли вже відчувалося, що від цього напряму треба відійти або його поширити. Але Леонід Арсенійович лишився вірним йому, і нові методи, чи то формалізм у межовій ділянці між мовознавством і літературознавством, чи то фонологія може й не викликали в нього ворожости, як це робив марризм, але його провідною реакцією була — обережність. І в лекціях, і в своїх писаннях Булаховський ретельно збирав усі причетні деталі, сумлінно зважував їхню вагу, робив висновки про можливість такого чи такого їх трактування — і або на цьому спинявся, або боязко й непевно пропонував вірогідніше пояснення, або й цього не робив, але дуже рідко ставив явище в ширший контекст. Школою чесности це було, школою піонерського завзяття — аж ніяк.

Булаховський упровадив мене в таємниці мовознавства, загального й слов’янського, я в нього багато навчився, але коли пізніше, 1940 року, Василь Сімович розкрив мені абетку празької фонологічної школи, я не міг не піддатися чарові цього напряму, що був менше емпіричний, ніж наука Леоніда Арсенійовича, але з куди ширшим крайобразом — я не міг не піддатися цим чарам. Тому я вважаю Сімовича за мого другого вчителя, хоч формально він моїм професором не був. У ті роки, три з половиною роки моїх студій у Булаховського, довгий час, я не думав спеціялізуватися з мовознавства. Я прийшов до університету, чи то пак ХІНО, з літературознавчими задумами, і до кінця навчання я не розпрощався з ними. Моє навернення на мовознавця сталося вже пізніше, в тридцятих роках, і було це почасти викликане зовнішніми обставинами. Літературознавство чимраз більше опинялося в партійних руках і чимраз більше ставало полем застосування політики, мовознавство тоді ще лишалося безпартійним і відносно об’єктивним. Коли я кінчав, тепер уже ХПІПО, я далі плекав пляни стати в майбутньому істориком літератури. В далекому майбутньому, бо тоді я не наважувався подаватися до аспірантури. При прийнятті до аспірантури особливо суворо перевіряли політичну благонадійність кандидата. Тим часом моя «громадська» праця була тільки позірна, я не був ні комсомольцем, ні партійцем, а головне — наді мною тяжіло приховуване мною моє «соціяльне походження».

Моя літературна спрямованість не перешкоджала мені добре йти в Булаховського. На всіх його курсах я мав оцінку «відмінно», а в останні два роки він настільки покладався на мене, що навіть не ставив мені питань. Я приходив на іспит, він одразу питав мою залікову книжку, вписував «відмінно» і відпускав мене. Я приготував для нього кілька курсових доповідей, переважно на межі літературо- й мовознавства — я досі згадую «Мова й стиль роману Ф. Достоєвського ЈБідні люди“» і «Про характер мови й стилю комедії Ґрібоєдова ЈГоре от ума“ за матеріялами 4-ї дії», обидві з 1929 року. Про прихильність Булаховського до мене і про шляхетність його характеру говорить моя з ним розмова в часи, коли закінчувалися терміни мого навчання. Він радив мені податися до аспірантури. (Він не знав про мої перешкоди неакадемічного характеру). І він додав:

— Коли ви не хочете з мовознавства, я поговорю з Олександром Івановичем [Білецьким], щоб він узяв вас до літературознавчої аспірантури.

Зважмо, який він був нещасливий із своїми учнями, щоб могти оцінити розмір його самозречення, втрати того, кого він уважав за свого найнадійнішого учня. Доля склалася так, що в другій половині тридцятих років, коли проголошено нову засаду, що «син за батька не відповідає», я таки став його аспірантом, саме його, а не Білецького. Але і це було не надовго. Усе урвалося з початком війни і евакуацією Харкова. Як і всіх членів Академії, його вивезли, наказавши зібратися за кілька годин. У нього був телефон, у мене не було, я був тільки в списку кандидатів на одержання телефона. Піти до мене він не мав часу. Так він зник, не попрощавшися. Я знав, що він не винний у цьому, а все таки мав гірке відчуття не тільки втрати, а й зради. Я лишився сам, без учителя. Молодість скінчилася, далі я вже цілком і остаточно відповідав сам за себе. Пізніше, думавши, що я загинув у війні, Булаховський видав без імени автора мою синтаксу простого речення, написану ще перед війною («Опрацював за матеріялами Інституту мовознавства Академії наук УРСР Л. А. Булаховський»). У відповідь на наклепи Білодіда — Якобсона він переказав мені одним західним науковцем (Генриком Бірнбавмом) привіт, а через спільну знайому у Львові переслав мені книжку з його підписом. Так я знаю, що він до кінця вірив у мене. Але на щось одвертіше він наважитися, звичайно, не міг. Все таки так я знав, що він далі зі мною.

Про Булаховського в роки моєї аспірантури й мого викладання в Університеті — окрема мова далі. Це були зовсім інші часи і дещо відмінний мійУЧИТЕЛЬ.

Булаховський був вихованцем дореволюційного харківського університету, але не був його викладачем: до 1921 р. він викладав у Пермському молодому університеті. Із викладовського складу старого Харківського університету до нас перейшов Павло Ріттер. Але як перейшов! До революції він був фахівцем санскриту. Пролетарська революція не потребувала цієї мови. Ні в одній країні пролетаріят не говорив нею. Ріттера пожаліли й перекваліфікували на викладача німецької мови. Цю мову вивчали тоді майже в усіх середніх школах, вона була чужою мовою par excellence. Ніхто з учнів і студентів її з тих курсів не навчився і не знав. Для Ріттера це була, очевидно, рідна мова. Він її справді опановував, але навчити її він нікого не міг, так що загальний стан речей зберігався. Павло Григорович поняття не мав про методи викладання чужої мови, мабуть, взагалі про викладання будь-чого для такої авдиторії, якою були тогочасні чорноземні студенти. Він щось говорив, його ніхто не слухав. Безперервно він підносив руку до окулярів, ніби намагаючися приладнати їх, хоч вони зовсім не спадали. Це був нервовий рух, беззмістовний і безцільний. Зарослий бородою й бакенбардами, він попри це був наче мала дитина. Це був наче штучно вигаданий зразок ученого-дивака. Чи не найбезпорадніша людина, яку я будьколи знав, він ледве чи здавав собі повністю справу з того, що діялося навколо. У другого залишка старого університету Вєрєтєннікова нова університетська дійсність викликбла зневагу й погано прихований гнів, Ріттер був повен доброї волі, але він був як риба на березі. Усе це не перешкодило його арештові в чистках тридцятих років. Не знати, що йому закидали: шпіонаж для нацистської Німеччини (бо він знав німецьку мову)? Пантюркізм (бо він належав до знищеної тоді української Асоціяції сходознавства, бувши санскритологом)? Ледве чи він розумів обвинувачення. Кожний слідчий міг приписати йому будьякий злочин. Кожний урка міг забрати в нього всі харчі і одежу. Оповідали, що він помер у в’язниці, не дочекавшися кінця слідства й вироку. Мабуть, це була правда. Було йому, коли розкрито його злочинну антирадянську діяльність, десь 66 років.

Третім і останнім професором, що прийшов до нас з Імператорського харківського університету, був Олександер Білецький, найблискучіша в нас постать, оракул і кумир студентства, ерудит і вітія, певними рисами — харківський відповідник київському Миколі Зерову. Олександер Іванович провадив курси історії західноєвропейських літератур, російської літератури і теорії літератури. У нас він провадив останній (однорічний) і передостанній (дворічний). Олександер Іванович ніколи не знижувався до того, щоб замовляти й заслухувати студентські доповіді. Для цього в нього була асистентка Марµарита Орестівна Ґабель. Вона провадила семінар з російської літератури, на якому я прочитав дві доповіді: про поезію Г. Державина на першому році і дуже довгу і дуже хвалену доповідь про творчість Олександра Бестужева-Марлінського. Ця тема мене захопила, я її опрацював дуже докладно, на досить широкому тлі російської літератури 1820—1830-х років. За допомогою Миші Бармаса, що жив тоді вже в Ленінµраді і навідувався до крамниць старої книги, я склав досить добру бібліотеку російської літератури того періоду. На її основі пізніше Булаховський склав свій двотомовий курс історії російської літературної мови першої половини 19-го віку, взявши в мене дозвіл позначати ледве помітними крапками олівцем важливі місця. Було б цікаво тепер перейти через ці позначки, щоб відновити те, що зветься «творчою лябораторією» Булаховського. Але всі ці книжки були в лютому 1942 року конфісковані радянськими органами, забрані до складу коло Бібліотеки ім. Короленка, де в них, за офіційною версією, влучила німецька бомба, і все пішло порохом і димом. Марµарита Ґабель була, звичайно, не здібностей і маштабу Білецького, але вона була безмежно йому віддана, як Зінаїда Веселовська Булаховському. Поза тим вона була інтеліµентна дама російської культури, мала смак до літературних творів і добре знала літературу предмету.

Марµарита Орестівна була не єдиною особою, що для неї Олександер Іванович був справжній бог. Молився на нього ще малограмотний доглядач кабінету російської літератури, чиїм обов’язком було все підготувати до кожної лекції Олександра Івановича — вимести й вимити підлогу, натерти до блиску таблицю, припильнувати крейди, щоб була добре загострена і щоб той кінчик, що його мав тримати Білецький, був добре загорнений у папір, щоб не білив пэчок Олександра Івановича. Прізвища його я ніколи не знав, а звали його Фрол чи то Терентійович, чи то Тихонович. Ставлення його до студентів було подібне до Вєрєтєннікова, він зневажав цих селюків-хахлів, але його зневага була не злісна, а дивним дивом поблажливо добродушна, як до недорозвинених дітей, але таки дітей. Стосунки між ним і Білецьким, як і між Ґабель і Білецьким були, звичайно, перенесені з старого університету. В радянські часи це вже траплялося рідко.

Кабінет російської літератури вже не зовсім відповідав цій назві, бо ми там слухали також лекції з української літератури і деякі інші дисципліни. Був він на другому поверсі новіших будівель Університету, себто на східньому боці Університетської вулиці, тоді як кабінет мовознавства містився в інтимнішій, але куди меншій кімнаті в старому будинку західного боку. Кабінет російської літератури був довга й висока кімната з північним вікном, що дивилося на собор, і кількома західними, що дивилися на старі будинки Університету й наприсутственные места. Кілька столів були приставлені вужчими кінцями один до одного, так що творився ніби один дуже довгий стіл. Кожний студент мав просторий фотель з боку стола. Таке саме крісло мав Олександер Іванович. Він звичайно сідав у нього, підібгавши одну ногу під себе (стояв він дуже рідко, рідко користався й з таблиці). Він сідав і починав говорити сухим, ніби з тріщиною голосом. Він ніколи не впадав у патос. Його сила була не в патосі, а в безмежній ерудиції, в умінні витягати маловідомі факти й по-новому зіставляти відоме й невідоме, витягаючи з цього зовсім новий образ того, що було його темою. Під високим чолом, оздобленим скупими рештками волосся, через окуляри світилися його сірі очі, водночас байдужі й пронизливі. Були в них і зневага, і насолода сирени, що своїм співом бере в полон присутніх.

Про його спостережливість може сказати один ніби малозначущий епізод. Він помітив, що я складав дуже докладний конспект з його лекцій, мало не стенограму. (Я сидів з лівого боку від нього першим, навпроти мене з правого боку сиділа Романенківна). Може він довідався також, що мій конспект був у великому попиті, його позичали в мене й копіювали багато з моїх колеµ. (Але ледве чи він знав, що свого роду спортом я для практики двомовности записував його лекції по-українськи, тоді як лекції Шамрая з української літератури я фіксував по-російськи). У своїх викладах Олександер Іванович оминув, ніби забув сказати щонебудь про Пушкіна. Першого року він довів виклади до Пушкіна, другий рік почав з часу після Пушкіна. Отже, бачивши, як пильно й повно я записую його лекції, на іспитах він усім дав питання з тих речей, які він висвітлював, але мені він сказав говорити про прозу Пушкіна. Мовляв, чи знає він щонебудь, крім того, що чув від мене? Це був справді мефістофельський хід, прихований тією ж постійною байдужістю й проникливістю його погляду. На щастя, я саме перед тим прочитав книжку Лежнєва про прозу Пушкіна, і так пройшов переможно через приготовану ним пастку.

Олександер Іванович викладав виключно по-російськи. Курс теорії літератури він почав словами:

— Я викладатиму Вам два курси — російської літератури і цей. Курс російської літератури я повинен читати по-російськи. Щодо цього курсу, то він повинен читатися по-українськи. Я сподіваюся, ви мені вибачите, що я читатиму його теж по-російськи.

Ми вибачили. Ми були як мореплавці, він — сирена. Ми були зачаровані.

З другого боку, в курсі російської літератури, говорячи про період Київської Руси, він зробив таку поступку українському патріотизмові, яку рідко можна було почути від фахівців цієї дисципліни. Він начисто відмовився говорити про твори, писані на території України, включно зі «Словом о полку». Він аналізував тільки твори новгородців і суздальців. І треба сказати, що це давало надзвичайно свіжу і ориµінальну картину. Не знаю, чи він це робив з власної ініціятиви, чи це був наказ згори, а чи його умова з Шамраєм. Тепер би це йому зарахували в великий злочин. Але зовсім імовірно, що він це робив добровільно й з власної волі. Бо це відкривало йому нову перспективу, показувало цілу добу в зовсім іншому світлі. А Білецький любив свавілля — логічне, обµрунтоване, але свавілля в своєму підході до літератури. А може, був у цьому елемент гри, не дитячої, а з мефістофельським унутрішнім усміхом? Бо такі речі він також любив.

У всякому випадку він не робив цього з українського патріотизму. Бо він не був ні українським патріотом, ні просто українцем. Коли його 1939 року несподівано для нього «обрали» на дійсного члена Академії Наук у Києві, я випадково, не знавши навіть про це, заскочив до нього на відвідини. (Він тоді упорядковував колективну історію української літератури і замовив мені супровідну статтю про зміни мови літератури). Він сам відчинив мені двері і сказав:

— Вы знаете, меня назначили украинцем!

У цій гострій репліці була і оцінка своєї ролі, і становища в Академії (коли туди не обирають українських учених, а призначають людей українцями), і оцінка всієї так званої ленінської національної політики.

У Харкові оповідали і вірили, що в роки громадянської війни Білецький був серед тих, хто вітав армію Денікіна. З власного досвіду я про це нічого не знаю. У роки гострих нападів преси на професорів високих шкіл, славнозвісного 1937 року, йому закидали, що він тоді був церковним старостою Успенського собору, того самого, що був за його спиною, коли він викладав зі свого фотеля. Теж не знаю цього з власного бачення.

Але на українські теми Білецький писав здавна. Уже його книжка «Старинный театр в России», видана 1923 року, була в суті речі книгою про старовинний український театр. А від 1924 року він залюбки писав про новітню українську літературу — «Двадцять років нової української лірики» або «Про прозу взагалі і про нашу прозу 1925 року», де піднесено творчість Хвильового — праця пізніше суворо заборонена і старанно замовчувана. До цього його ніхто не примушував у ті роки. Чому ж він це робив? Місцевий харківський патріотизм? Захоплення молодістю й розмахом? Бажання здивувати своїх російських колеµ? Бути своєрідним? Бути несподіваним у своїх учинках? Може потроху всього цього, і може не без, кожного разу, мефістофельської усмішки.

Так і в пізніші роки, уже загально шанованим академіком, він дозволяв собі часом виходити далеко поза межі звичайного в радянських умовах і витягати на світло денне старанно замовчувані аспекти історії української літератури. Хто знає, де в ніби байдужих очах Олександра Івановича кінчався Мефістофель і де починався патріот, де кінчався академік і де виривався несподівано бунтівник проти застою, штампу й офіційної брехні? Поза всім іншим Олександер Іванович любив і грати, для інших і для себе. Він умів зневажати навколишню мізерію не менше, ніж Вєрєтєнніков, але він любив маски і ескапади, і він добре знав можливості й межі відкритої романтиками іронії.

Тоді, коли люди думали, що вони знають Білецького, він повертався до них іншим, непередбаченим поглядом. Що він найбільше любив — це бути чарівником і сиреною. Не диво, що його принад не уникнув ніхто, хто його знав, не уникнув і я. Це була найвища точка моїх студентських років.

У тому ж самому кабінеті російської літератури відбувалися лекції з курсу історії української літератури. Це був дуже докладний, трирічний курс (російська література мала два роки), і читав його Агапій Шамрай. «Слову о полку Ігоревім» було присвячено щось із вісім годин, і подібний був приділ часу на інші теми. Широко подано історію літератури пореволюційного часу, при чому Агапій Пилипович не цурався тих постатей і творів, що були в неласці офіційної критики. Пригадую, приміром, що «Дівчині з ведмедиком» В. Домонтовича викладач приділив повних дві години. Зрештою, він уважав цю повість за один з центральних проявів новітньої літератури. Методологічні позиції Шамрая були далекі від того, що тоді звалося марксизмом, вони були десь між філологічним і формалістичним підходом. Мені не довелося ніколи чути чи навіть бачити Миколу Зерова, але, скільки можу собі уявити, Шамрай був харківським відповідником київського літературознавця, хоч і не дорівнював йому в ерудиції з західних літератур і не осягав його олімпійського стилю в самому характері викладів. У противагу до підкреслено стриманого, позірно сухого стилю викладів Білецького, Шамрай був викладач винятково патетичний. Він переживав те, про що говорив, він гарячкував, він жив емоціями. З рота йому раз-по-раз летіла слина, а поскільки я сидів першим до нього, мені доводилося інколи витирати обличчя і сторінку конспекту, що я писав (у російському перекладі). І в зовнішності Шамрая було щось від гоголівського персонажа, як на надмір патосу трохи комічного в своїй присадкуватості, й дещо циганського типу обличчя з пишною чуприною. Але, не зважаючи на такі браки стилю в поведінці й дикції, виклади Шамрая були змістовні, і літературні твори він розумів. Я дуже шкодую, що не збереглися мої записи, бо вони були б високоцінні, якби їх опублікувати. Але вони загинули під час війни. Загалом беручи, я був щасливий, що дістався саме в руки Шамрая. Після Зерова він був, мабуть, найкращий викладач української літератури. Уже наступний річник студентів такого щастя не мав. Курс історії української літератури передали Володимиру Корякові, що розумівся на літературі, як свиня на помаранчах, а більше волів говорити про економічні формації (доба передкапіталістична, доба капіталістична...) та боротьбу кляс. Шамрая тоді ще не переслідувано, але вже відсувано набік. Скоро після того він мусів рятуватися втечею з України і опинився в далекому й морозному Іжевську.

Дивним дивом з історії української літератури не було семінару, курс був виключно лекційний. Шамраєві не дано часу, щоб дістати свою Ґабель і свого Фрола Терентійовича чи Тихоновича. В університеті ще не було традиції викладання української літератури. Як і в її викладачів не було традиції бодай мінімального аристократизму. Білецький міг невимушено сидіти на фотелі під час лекцій, підібгавши ногу, — це ані на секунду не робило його плебеєм. Агапій Пилипович формально стояв усі свої лекції — але не важко було побачити, як йому бракувало добрих манер. Бо щоб вони виробилися, треба кількох поколінь, а цих поколінь не було перед тим (за дуже малими винятками — Рильський? Микола Зеров?) і не було їх і далі, бо тих «перших хоробрих» (не в Еллановому сенсі) знищено в терорі тридцятих років. Та, повторю, приймаючи неминуче, Шамрай був найкращим, що можна було мати в те десятиріччя.

Такого щастя я не мав із учителями українського мовознавства. Перед тим воно було в руках Олекси Синявського. Але саме перед моїм вступом він перейшов до Києва, і я його знав тільки з писань, ніколи не зустрічавши особисто. Його наступником мав бути Кость Німчинов. Але він саме дістав відрядження за кордон, до Праги (не знаю, чи також до Німеччини), і на моєму першому курсі його не було. Заступати його покликано Миколу Наконечного. Микола Федорович був зовсім молода людина, ледве двадцяти п’яти років, і це був його університетський дебют. Тоді саме друкувалася його книжка «Українська мова», і він приходив на лекції з коректурними аркушами, вузькими й довгими, часом розшукуючи в них те, про що мав говорити, хоч напевне він знав це і без заглядання, тим більше, що були це речі, не ним уперше відкривані. Микола Федорович полонив своїм молодечим ентузіязмом, але він виразно був ще в роках учнівства. Пізніше життя його склалося нещасливо. Не раз він був критикований за націоналізм, звільнюваний з праці. Є всі підстави думати, що його завербували в сексоти, і він напевне це тяжко переживав. Особливо виразно це виявилося в роки війни. Перший рік він провів у Луганську; коли 1942 року німці зайняли Луганськ, він дістався назад, до Харкова. Тут він надрукував кілька дуже антирадянських і, за радянськими критеріями, націоналістичних статтів. Не зважаючи на це, він лишився в Харкові після відходу німців і не був покараний. Ясна річ, що свої націоналістичні статті він писав з доручення. Сексотом він, мабуть, був поганим, бо не зробив на тому кар’єри, як робили справді активні й ретельні співробітники, які діставалися таким способом в академіки, директори інститутів тощо. Кілька разів у перед- і повоєнні часи Наконечний друкував статті, що боронили поодинокі явища мови, що протиставляли українську мову російській і тому підлягали усуненню, наприклад, тверду вимову зубних перед і з давнього о, видові опозиції в віддієслівних іменниках тощо.Часом за ці статті його критикували, часом просто іµнорували, одначе так званих «оргвисновків» з того не робили, що знову ж таки вказує на те, що він був під протекторатом органів нагляду. Жив він без приятелів, мало зустрічаючися з людьми приватно, що теж характеризувало внутрішньо порядних сексотів: що менше вони зустрічалися з людьми, то менша була потреба доносити на тих. Але все це скоїлося пізніше, — як мій учитель Наконечний був повен запалу й довір’я.

З другого року навчання повернувся з закордону Німчинов і перебрав наш курс. Кость Тихонович викладав дещо плутано, залюбки від лекцій переходив до студентських доповідей, і багато в нього не можна було навчитися. Запам’яталися з його викладів не так зміст, як його одяг, видно, придбаний в центральній Европі, — високі панчохи, бриджі піскового кольору, незвична кепі з довгим дашком. Але одну науку я від нього дістав, і то таку, що лишилася на все життя. На початку третього року я взяв у нього доповідь на тему про функції родового відмінка. Як літературу Кость Тихонович подав мені монографію Євгена Тимченка про функції родового відмінка в українській мові. Я сумлінно вистудіював Тимченка і переказав його. Критика Німчинова була жорстока. Тимченкові закинено закоханість у застарілі конструкції (приміром, уживання родового відмінка перед іменником, від якого він залежав, типуДніпрабереги), а співвинним був — я. Тут виявилася відмінність етнографічної школи українського пуризму з модернішою й поміркованішою школою Синявського, але я про це не дуже здавав собі справу. Студентом я звик думати, що коли дають тему і рекомендують одну книжку, то ця книжка «правильна». Не знаю, чи Кость Тихонович назвав лише одну книжку з недбалости, чи свідомо хотів побачити, наскільки я маю критичний сенс. Я не мав. Я звик до зливи пуристичної літератури, якої тоді видавалося — і читалося — дуже багато, на зразок праць Миколи Гладкого про мову газет і мову літератури. Свідома чи несвідома настанова цієї літератури була та, що мову можна і треба гнути, як мовознавець хоче. Арµумент Німчинова проти Тимченка, — що так не говорять, що таких конструкцій у живій мові нема, — був дуже простий і, зрештою, самозрозумілий. Але для мене він був незвичайний. Провал моєї доповіді був повний, а наука лишилася на все життя: книжки читай, а свій розум май. Дуже проста річ, елементарний висновок. Але в житті часто прості висновки купуються дорогою ціною.

Самого Німчинова його протипуристична позиція не врятувала. Коли розгромлено український пуризм, запроваджено до української мови пуризм, заснований на російській мові. На живу мову й далі мало звертали уваги, норми й далі мові накидали. Здоровий глузд Німчинова обертався проти нього. З однією істотною різницею: За українським пуризмом не стояли сили НКВД, за новозапроваджуваним російським — так. Коли почалася нагінка на українську інтеліµенцію, Кость Тихонович утік до Москви, де дістав посаду в одному з інститутів. Але не надовго. Скоро його й там заарештували, й він зник навіки. Казали тоді, що завинило тут не його українське минуле, а те, що його жінка належала до ЦК комсомолу, а цьому ЦК закинули троцькізм. Може. А може й те, що Москва виловлювала втікачів з інтелектуальної України. Найвідоміший приклад — Лесь Курбас. Надійнішим було опинитися в глухому містечку, на зразок Шамраєвого Іжевська. Але і втеча, і арешт Німчинова сталися вже після моїх студентських років. Свій курс у нас він закінчив безперешкодно.

Треба докинути слівце, що в моєму вишколі з українського мовознавства побічно брав участь і Булаховський. Курсів з української мови він не провадив, але в його загальних курсах були приклади з української мови. І викладав він усе, в протилежність Білецькому, українською мовою. Це була українська мова, якій можна було закинути хіба те, що вона була занадто правильна. Відчуття живої української мови Леонід Арсенійович не мав. Нагадаю, вже з пізнішого часу, дуже характеристичний епізод. Якось, кажучи про поезію Івана Виргана, Леонід Арсенійович обурювався його висловом, що птах, підбитий кулею,грудкою упав на землю.

— Як можна таке написати, — обурювався Леонід Арсенійович, — адже в українській мовігруди вживаються тільки в множині!

Про множинністьгрудей він навчився з книжок, про норомальне значення словагрудка — «щільно стиснений кусок якоїсь речовини, переважно м’якої» він не знав. Бо про це слово підручники не писали, а живої мови щодення він не знав і не відчував. Ні, для Булаховського українська мова була мовою офіційних паперів, лекцій і газет, не мовою побуту. Але це не виключало цілковитої його льояльности до неї.

Поза постатями тут окресленими коротенько, мало можна сказати про моїх викладачів. Західноевропейських літератур у нас, можна сказати, не було. Правда, викладав відповідний курс Микола Жінкин, але курс цей був цілком порожній. Були там тільки дати життя письменників та перекази сюжетів, і переказувалося це неймовірним українсько-російським суржиком. Ось зразок: у переказі одного фабліо Жінкин оповідав про те, як побито осла, що реаµував на це криком. Жінкин казав:«Осел орав, орав...» Мова йшла, зрозуміло, не про оранку; щоб зрозуміти, про що була мова, треба було згадати російськеорать — кричати. Таких перлин я зібрав тоді цілу колекцію і написав про це до університетської багатотиражки (під якимсь псевдонімом). Газета надрукувала мій допис, і про нього було багато розмов між студентами, але ні мова, ні загальна якість викладів Жінкина від цього не змінилися. Його, якщо можна так висловитися, глибоко не цікавили ні студенти, ні його власні виклади. Ніхто з студентів не мав з ним особистих контактів. Думаю, що він належав до російських інтеліµентів, знеохочених пореволюційною дійсністю. Тільки тоді, як у Вєрєтєннікова це виливалося в озлобленість, а в Білецького в приховану іронію, у нього панівною реакцією було повне збайдужіння.

Другим нецікавим викладачем, але далеко кольоритнішим типом був Олекса Вєтухів. Його запросили викладати українську етнографію. Він був уже старий, і враження було таке, що він не завжди здавав собі справу в тому, щу діється навколо нього, і часто забував, про що він уже говорив. Він розподілив доповіді, переважно за збіркою «Украинский народ в его прошлом и настоящем», а сам найбільше говорив про те, як добре знати свою околицю. Як приклад постійно наводилося, що от, мовляв, в околицях Харкова росте багато журавлини (він називав її зрозійська клюквою), вона дуже корисна, а ніхто її не збирає й не використовує, а якби краєзнавство було в пошані, то так не було б. Лекції його були безсистемні, а часто й беззмістовні, етнографії ми від нього не навчилися ані на копійку, але що лишило сильне враження — це був його будиночок на Лермонтовській вулиці, де місто кінчалося й починалися поля. Він радо приймав там студентів, позичаючи їм книжки для доповідей. Це не була сільська хата, але маленькі кімнати з підсліпуватими вікнами за віконницями, своєрідний запах, наче якогось зілля, — все це нагадувало сільську хату. А що найбільше вражало відвідувачів — це величезна кількість ікон у кутах кімнат, лямпадки перед ними. Ікони в золотих і срібних ризах. Ікони починалися просто від низької стелі і йшли мало не до підлоги. На той час у місті це вже було щось надзвичайне, а надто в мешканні викладача університету. І говорив старий Вєтухів не тогочасною літературною мовою, а так, як селяни Слобожанщини. Нам видавалося, що ми тут маємо справу з людиною не тільки передреволюційної доби, з українцем-українофілом етнографічної доби, тим, що з легкої руки Хвильового дістало кличку просвітянина. Чого він не навчив нас у своєму курсі, Вєтухів доробляв своїм образом, побутом, мовою. Тільки це була не етнографія селянина, а старочасового інтеліµента, що походив з селян і взорувався на них. Сам факт, що його домочок стояв там, де уривалося місто, де воно ніби ставало селом, здавався символічним і многозначним, Вєтухів теж належав до тих, хто не прийняв революцію, але інакше від своїх російських колеµ. Коли Вєрєтєнніков був інтелектуалізованою Тьотею Мотею, він був варіянт дядька Тараса з п’єси Миколи Куліша (написаної пізніше).

Безслідно минули викладачі педагогічного й політичного циклів. Одні лишили в пам’яті тільки прізвище, інші й того не лишили. Не пригадую, приміром, навіть прізвища, не кажучи вже про обличчя, постать або зміст науки, викладачів політичної економії, діялектичного матеріялізму і tutti quanti. Та більшість із них і не викладали, а тільки давали літературу, яку ми тут таки, в їхній присутності читали (рештки, бриµадної системи), а потім звітували за прочитане. Покликаний викладати нам технологію виробництва, на прізвище, здається, Золотницький, інженер, взагалі не знав, щу йому викладати і щу з нами робити і більше водив нас оглядати фабрики — цукеркову, друкарню. Історія педагогіки була в руках Дьякова, але там ми теж переважно читали вибрані сторінки з писань різних педагогів, як от Руссо, Песталоцці і т. д. Порядком посилення радянізації був покликаний на виклади Анатоль Машкін, якось зв’язаний з тим, що звалося марксистською чи то пролетарською критикою. Він викладав у нас методику викладання літератури. Ніякого сліду не лишилося з його повчань, ніби їх ніколи не було. Людська пам’ять має дивовижну властивість самотужки, несвідомо витирати те, що не має значення.

Але наприкінці цих спогадів про моїх учителів слід згадати нашого військового керівника. Військовий вишкіл був з нами щотижня, від вступу до ХІНО аж до останнього дня навчання. Ми вивчали статути, військову топографію, тактику, кулемет, рушницю і ще якісь там дисципліни. Усе це я ненавидів усією душею, але поки йшлося про теоретичні дисципліни, я складав іспити з них. Практичних вправ підготови до вбивання я рішуче не міг подолати. Курс рушниці (розкладання й складання, чищення, взаємодія механізмів) був понад мої сили. Я провалився двічі, і ледве витяг на третій раз. Між першим і другим роком навчання відбувалися військові табори десь у районі Слов’янська. На щастя, мене від них звільнили через стан здоров’я. Я мав початки туберкульози легень, жорстокий коліт, астму. Усі, хто на ці вправи потрапив, оповідали, що досвід був звірячо жорстокий і безоглядний. Мишко Тетієвський у довжелезному перемарші з повним навантаженням і без зупинок, спітнілий, розтер собі ноги до кривавих ран. Уже повернувшися до Харкова, він ледве міг не тільки ходити, але й сидіти. Бог і лікарі заощадили мені цей досвід. Натомість усі теоретичні дисципліни викладалися дуже справді теоретично і ледве чи вели до практичного опанування військової премудрости, і вимоги були тут дуже помірковані. Усі ці дисципліни викладав Гершельман. Це була незвичайна постать як на військовика. Старий офіцер царської армії, тепер у Червоній армії і в високому ранзі, він мав добрі і при тому м’які манери, ставився до студентів вирозуміло і вимоги ставив не надто високі, ніби розумівши, що це все було для його авдиторії немилим примусом, і ніби вибачаючися за це. Не пригадую докладно, якою мовою він викладав, але можливо, що навіть українською. У моїй уяві він якось асоціювався з моїм батьком, якби той у перші роки революції перейшов на радянський бік. Як і батько, він був німецького роду, але російської культури. Уже на початку тридцятих років, ще перед початком масових арештів серед військових кадровиків, Гершельмана заарештовано і, як казали, розстріляно, а його діяльність у ХІНО-ХПІПО оголошено шкідницькою. Може вона з радянського погляду такою й була: вона була дуже ліберальна, і ніхто з наших студентів, скінчивши всі військові курси, аж ніяк не був готовий до війни з ворогом. Питання тільки в тому, чи така настанова й така практика в Гершельмана були наслідком шкідництва чи просто гуманности й лібералізму (які й могли були привести його, самооманно, до червоних).

Поки я слухав своїх учителів, видатних і безобличних, прихильних до студентства нового часу й ворожих, поки я готував для них доповіді і складав іспити, поки я симулював «громадське навантаження», якого справді не було, навколо відбувалися кардинальні зміни. Роки мого навчання були критичними в історії країни: 1927—1931-й. Установлювано диктатуру Сталіна, ліквідовувано всяку приватну ініціятиву, закріпачувано селянство. На Україні, зокрема, добивано традиції років Визвольних Змагань.

У той час я був неспроможний на таку синтезу. Кожний новий акт у цьому промисловому перевороті, у цьому «поході звіра, звіра чи людини» (Тичина) я сприймав у його поодинокості, а тим самим у його незрозумілості, і моєю реакцією найчастіше було спантеличення, а то й остовпіння. Коли я став студентом, року 1927-го, українізація була ще в повному розгоні, і ті діячі років Визвольних Змагань, які в якійсь формі й нормі прийняли радянську дійсність, були в пошані — Грушевський, Єфремов, Кримський, щоб назвати тільки науковців. В економіці й культурі якоюсь мірою толеровано приватну ініціятиву й різноманітність. Коли я кінчав, усе це було зметене. Українізація фактично вже припинилася, Єфремов був у тюрмі, Грушевський і Кримський у неласці, в економіці переслідувано навіть приватників-шевців, що лагодили взуття, й чистіїв черевиків, селян заганяно силоміць до колгоспів, науку й літературу підпорядковувано партійній уніфікації. Комплекс Вичлінського — бити безборонного противника, справжнього чи, частіше, уявного, в пах — став провідною засадою політичного й культурного життя. Тепер його можна було б назвати комплексом Сталіна.

Лиха наробили, —

і в моїй хаті родинній і в моїй хаті-батьківщині.

Я не був активним учасником процесів, що відбувалися в Харкові, тоді столиці України, на Україні, в Радянському Союзі. Причин на це було багато. Я був студент і хотів учитися. Я з дитинства чув, як мати повторювала:

— Роби, що хочеш, але прошу тебе, не лізь у політику!

Я не розумів зв’язку явищ і тому не хотів до них втручатися (а може, якби зрозумів, ще далі відсахнувся б!). Я жив під страхом, що можуть викрити моє приховуване «соціяльне походження» з усіма з цього катастрофічними наслідками. Хоч я чимраз більше входив до українського культурного життя, я все ще був людиною двох культур, і, коли атмосфера в одній з них ставала нестерпною, я міг ховатися до другої. І, нарешті, мій давній комплекс другої парти. Хоч у прямому сенсі я його подолав, — я сидів тепер першим від викладача за довгим столом у кабінеті російської літератури, — але в переносному сенсі він далі тяжів. Як я міг піти, приміром, до Хвильового, — коли він був письменник, а я — що я таке? Це було актом майже неймовірної відваги, коли я написав листа до Курбаса, питаючи про можливість вступу до його студії, але, не діставши відповіді, я не наважився піти на особисте побачення з ним, я не посмів написати до нього вдруге. Я приймав малість свого місця і навіть у мріях не пробував пнутися вище. Я не розумів ходи історії, а якби й збагнув, я не претендував на те, щоб бути її суб’єктом, тільки об’єктом.

Завузлення українського культурного життя, що знаходили широкий резонанс у колах харківської інтеліµенції, як правило, лишали мене стороннім свідком. Правописна конференція травня — червня 1927 року, що притягла між іншим і гостей з Західної України, яка вже тоді мене цікавила, бо здавалася осередком суцільної українськости, відбувалася ще перед тим, як я став студентом, у вересні того року, і перебував у розпалі готування до вступних іспитів. Я не реаµував на неї ніяк. Пізніше, коли новий правопис був затверджений і вийшов друком, я був не дуже щасливий. Його «лякання» й «µекання» в чужих словах здавалися мені неприродними. Але це були тільки почування й думки.

Літературна дискусія, що її започаткував Микола Хвильовий у квітні 1925 року, перекотилася й до моїх студентських часів. Але мене вона не захопила. Я не міг пробачити Хвильовому надміру офіційної фразеології, і мені здавалося нецікавим вишукувати перлини в купах гною. Одначе я зразу став ваплітефілом, купував альманах і журнал «ВАПЛіте», шукавши в ньому однак не стільки політично-літературних деклярацій і гасел, як добрих літературних творів, і мене захопив «Байгород» Юрія Яновського. У протилежність до «Червоного шляху», що друкував речі випадкові й часто нестравні, як кажуть чехи,nestravitelnэ, «ВАПЛіте» виростало на справжній літературний журнал, і я сприйняв як особисту катастрофу конфіскацію шостого числа журналу й «самоліквідацію» організації наприкінці 1927 року. Спадкоємець «ВАПЛіте», «Літературний ярмарок», нове слово в українській літературній журналістиці, був занадто дотепний, занадто «шампанський», щоб мати успіх у харківського читача, якому більше відповідали видання плужанського типу, стилю й рівня, і він погано розходився. Пригадую, як в одчайдушному зусиллі недавні ваплітяни зорганізували книжковий базар; щоб стимулювати продаж «Літературного ярмарку», винесено його на майдан, книжки журналу лежали високими стосами на столах, а коло кожного стола стояв письменник, готовий підписувати продавані примірники. Запам’ятався мені Григорій Епік з чорнявою буйною шевелюрою над квадратовим обличчям. Не знаю, скільки тоді продано того «Ярмарку», але знаю, що вже й тоді, як видання його припинено, його скрізь продавали за зниженою ціною, аж поки заборона його не зліквідувала запаси. Те, що лишалося, а лишалося багато, було забране на знищення. Тепер ми часто забуваємо, що поразка Хвильового була не тільки в боротьбі з Москвою, а й з власною темрявою ще не електрифікованого села й інтеліµенції, краще було б сказати протоінтеліµенції, що виходила з того села. Я бачив її зразок у своїх співстудентах і знав, наскільки рацію мав Хвильовий, казавши про темність нашої батьківщини.«Темна наша батьківщина... й ніяк не найде веселого шляху», — писав Хвильовий. Я не був селюк, але й для мене «Літературний ярмарок» здавався тоді занадто віддаленим від клясичного, виплеканого в Росії типу «толстого журнала», що його традиції провадили далі «Красная новь» і згодом «Новый мир». Наступник «Літературного ярмарку» «Пролітфронт» перевівся на суцільний примітив і донощицтво, і читати там уже просто не було чого. З 1928 року стала виходити «Критика», і я зразу став її передплатником, але за яких півтора року вона вже перестала різнитися від «Гарту» й «Пролітфронту». А народжена 1930 року «Літературна газета» не була ні літературною, ні газетою, а тим, що пізніше окреслили словомвідомчий, та й до того з відомства примітивів, яким був ВУСПП. Але в усьому цьому я був тільки споживач і оцінювач — оцінювач тільки в душі. Я ніколи не робив спроби пробитися туди як автор. Ані виступити як критик цих видань.

Та один раз я не витримав. Це було бути чи не бути Курбасовому «Березолеві». І це мені занадто боліло. ВУСППівці, передовий тоді загін аµресивної нашої батьківщинної темряви, відкрили концентричний наступ на Курбаса, намагаючися зломити його й змусіти ставити побутові аµітки, які щороку постачав Микитенко по одній відповідно до останньої політичної кампанії, відбитої в найновішій ухвалі ЦК партії. Пам’ятаю диспут про «Березіль», що відбувався в Гіганті, студентському гуртожитку на вулиці давніше Єпархіяльній, тепер Артема, поруч цвинтаря. Заля була напхана, пристрасті палали, лунали оплески, вигуки, очі горіли, серця калатали. Чільним промовцем проти Курбаса був Іван Микитенко. Його обличчя — чи то булдоµа? чи то Муссоліні? — із зловісно стисненими щелепами було аµресивніше, ніж звичайно, а це не було так легко зробити. З нелюдською впертістю якоїсь автоматичної µільйотини (якщо така колинебудь існувала) він висував проти Курбаса одне за одним політичні обвинувачення, що загрожували його діяльності й самому існуванню. Не знати, що більше рухало Микитенком — ВУСППівська пристрасть до партійної одностайности в кожному прояві життя чи заздрість, що Курбас ставив п’єси Миколи Куліша, але ніколи не ставив його, Микитенкові. Курбас, треба визнати, не був промовцем такої сили й такого ступеня демагогічности, як Микитенко. Він намагався апелювати до логіки, до смаку, до культурного рівня, але йому бракувало оскаженілости, яка дихала з промови Микитенка. До того ж він хвилювався. Ні, він був кращий режисер, ніж оратор. Авдиторія була поділена, і диспут закінчився нічим.

Але Курбас дав переможний бій Микитенкові на кону «Березоля». Він узяв п’єсу самого таки Микитенка — «Диктатуру», перекраяв її на свій копил на епізоди, вивів її з інерції побутовщини й зробив з аµітки трагедію. Зробив це засобами театру, виключивши з діялогу побутові інтонації, не зупиняючися перед речитативом, відмовившися від побутового жеста. Це була найкраща вистава Курбаса після «Золотого черева». Бо в виставах п’єс Миколи Куліша праця Курбаса, хоч яка блискуча, була інтерпретаційна — він насамперед пояснював текст Куліша, він як режисер свідомо підпорядковувався драматургові. Тут більше важила праця режисера з акторами, не його самостійний задум. У перелицьованій «Диктатурі» текст мало важив, це була вистава режисера, і тому тут Курбас поставав на повний зріст. Це була справжня війна режисера проти невдахи драматурга, ляпас, якого Микитенко, певно, не забув, поки йому та його спільникам пощастило знищити Курбаса, 1933 року. Микитенко переміг політично, Курбас виграв мистецьки.

Прем’єра Курбасового перевтілення «Диктатури» відбулася 31 травня 1930 року, я бачив виставу наступного дня, 1 червня. Преса накинулася на Курбасову виставу з виттям і скавулінням. І тоді в мені збудилося непереборне бажання якщо не допомогти Курбасові, принаймні зафіксувати інший голос. Моя стаття звалася «Вистава діялектичної думки». Я не кривив тут душею. Хоч назва звучала по-марксистськи, вистава справді була пронизана думками, і вони заперечували одна одну в своєрідній діялектичній єдності. Я не сподівався, що мені пощастить надрукувати її. Я був нікому не відомий студент, а голос мій був голосом волання в пустелі супроти хору напасників на Курбаса й його «Диктатуру». Але стаття побачила світ, несподіваними шляхами. Я далі підтримував дружні стосунки з Люсею Биховською, моєю доброю приятелькою з Торговельно-промислової школи. А Люся мала деякі зв’язки в театральних і колотеатральних колах. Зокрема була вона знайома з таким собі Татариновим, що працював секретарем редакції журналу «Радянський театр», формально місячника, а фактично принагідно видаваного. Люся передала рукопис Татаринову, йому вона, стаття, сподобалася, і він пропхнув її до друку, правда, як дискусійного матеріялу — «порядком обговорення». Скільки знаю, в друку відгуків на цю статтю не було, в розмовах мені про неї кілька разів згадувано. Я усвідомлював небезпеки друку цієї статті і думав про те, як її підписати. Псевдоніми вже тоді були під обстрілом. Зрештою я підписав її своїм прізвищем, але з пропуском однієї літери: Г. Шевльов. (Ініціял Г. не був маскуванням. Хоч мене всі звали Юрко або Юра, офіційно я був Георгій). Я відчував цю статтю як свій дебют.

Але дебютом була не вона, а дві рецензії, на «Фальшиву Мельпомену» Юрія Смолича і на «Чайку» Дмитра Бузька. Ці рецензії теж мають свою коротку історію. Студентом я був звільнений від плати за навчання, але не діставав стипендії. Я не подавав прохання на неї, бо не хотів бути боржником радянської держави. До того ж я боявся, що стипендіятів суворіше перевіряли щодо їхнього «соціяльного походження», а такої перевірки я не бажав. Зарплата прибиральниці, що її діставала мати, повинна була утримувати нас обох, що було нелегко. Заробіток був мені потрібний дуже гостро. Ці дві рецензії були замовлені і мали бути оплачені. Посередником був Мишко Тетієвський. Він мав знайомого в якійсь профспілці, — хоч убий, не пригадую, якій. Профспілка в ті роки видавала кожна свій журнал. Переважно журнал містив статті про діяльність профспілки серед робітників відповідної професії, але трохи подавав і «культурного» матеріялу. А це була ще доба українізації, тож треба було знайомити читачів з новинами української літератури. Так, отже, Мишко прибіг, сказав, що він дістав якусь астрономічну як на студентський бюджет суму і що він радив мене на другого автора. Я пішов до профспілки, що містилася, як і багато інших, у будинку колишньої «Росії», страхового товариства, дістав замовлення і, згодом, винагороду. Але це була одноразова праця, профспілка втрачала зацікавлення українською літературою, бо українізація слабшала і від профспілки не вимагали нових матеріялів такого характеру з такою вже великою нагальністю. Самі рецензії були дуже слабенькі. Обидві книжки були розрахунком з традиціями УНР, офіційно званої тоді «петлюрівщина», а моя освіта в цьому напрямі була мізерна: з власного досвіду я тих років не знав, бувши дитиною, а прочитати або почути про ті роки щось докладне і об’єктивне тоді було вже неможливо. Думаю, що я не висвітлив тоді головного в тих книжках. Але це робилося взагалі заради заробітку, і тому я не вважав це за свій літературний дебют (як не вважав за нього й допис у газеті «Хіновець» про лекції Жінкина «Осел орав, орав»). Навпаки, стаття про «Диктатуру» в Курбаса писана була від щирого серця. Тож уважаймо її за початок моєї літературної діяльности. Психологічне затемнення відповідає цій моїй настанові. Я не можу згадати, яка це була профспілка, що надрукувала плоди мого шукання заробітку, і як звався її журнал. Знайти це між десятками профспілкових журналів того часу — справа безнадійна, не тільки в Америці, де тих журналів взагалі нема, а й напевне і на Україні.

Повернуся до справ загально-громадських. Ще одна важлива подія припала на мої студентські роки: процес СВУ в Харківському театрі опери або, як вона тоді офіційно звалася, — Столичної опери. Діялося це на третьому році мого студентства, в березні-квітні 1930 року. Квитків на цю трагічну виставу не продавали, а розподіляли через профспілки робітникам і службовцям. Присилали трохи квитків і для студентів. Але не так легко було ті квитки здобути. Чомусь діставала їх Сара Жмудіна, і двічі вона мені відступила свій квиток. Так я потрапив на допит Дурдуківського, розгубленого, непевного, і Людмили Старицької-Черняхівської, яка показалася найбільшим чоловіком серед підсудних чоловіків і не давалася на провокації. Пам’ятаю ще дуже активного обвинувача Панаса Любченка з його рудим волоссям і бородою, що особливо в’їдався в допитуваних. Пам’ятаю загальний вигляд лави підсудних і постаті НКВДистів за нею і побіч неї. Процесом я був тоді здивований і спантеличений. Я міг собі уявити, що підсудні справді утворили підпільну організацію. Це навіть викликало в мене невиразне відчуття гордости — значить, не все українське на Україні радянське й комуністичне. Але що всі підсудні каються й обпльовують себе — причини цього я не міг збагнути. Поставити процес у ширший контекст радянської політики я не міг. І так кінець-кінцем це була ще одна незрозуміла ланка в ланцюгу незрозумілих політичних заходів, які для мене стали на місце вже по війні і поза межами СРСР.

На третьому році свого навчання я дістав свою першу педагогічну працю. Це було на Центральних курсах українознавства. Ця інституція, що містилася по той бік Лопані, навпроти Благовіщенського собору, мала своїм завданням провадити українізацію службовців радянських установ. Вона об’єднувала велику кількість викладачів. Їх посилали до установ, де вони викладали українську мову і елементи історії літератури. Викладачі діставали з центру методичні вказівки, докладну програму, граматичний і лексичний матеріял. Були групи також у самих Центральних курсах, але там викладали тільки досвідчені викладовці. Викладачів для груп, розкиданих по місту, не вистачало, і курси наймали часом студентів.

Не пригадую, як я потрапив на ті курси, здається, знов за посередництвом Мишка Тетієвського, але, може, й кого іншого. На Центральних курсах моїми керівниками були дуже привітний і лагідний, лисий, як виголений, галичанин Кукелка, що, власне, впроваджував мене в теми й методи викладання, а побічно Полуведько, що потім був завербований у радянські шпигуни, перекинений у район німецької окупації, продерся до Харківської міської управи, але був викритий і розстріляний німцями, готовий стати посмертно і багато років по війні радянським героєм.

Мені дісталася група, що збиралася не в установі, де вони б працювали, а в клюбі робітників освіти, на розі Чернишевської й Сердюківського провулку. Це були вчительки з різних навчальних закладів, розкиданих по всьому місту. Наймолодшій з них було коло сорока років, але більшість була в віці коло 50. Українська мова була для них мало потрібна, але, на моє диво, в них не було ворожости до українізації й до мене, може тому, що я був вдвоє або втроє молодший від кожної з них і їх бавило бути не вчителями, а учнями, та ще в такого молодика. Одна з них мене попереджала:

— Уважайте, щоб ми не переписували одна в одної і не підказували. Це не має значення, скільки років учневі. Учень — завжди учень і завжди схильний обдурити свого вчителя.

Усе це виглядало трохи комічно, але ми жили мирно й навіть дружньо. Не пригадую тепер, чи я довів їх до іспиту і чи вони його склали. Але так чи так, українізація вже добігала кінця, і на четвертому році свого навчання я нової групи вже не мав. Пізніше всі викладачі курсів українознавства були виарештувані, але принагідних, із студентів, ця доля оминула. Курси українознавства видавали свій «Збірник», якого вийшло три випуски. Там друкувалися переважно методичні матеріяли, але були й деякі суто наукові статті, серед них дві або три Булаховського про наголос.

Провінційний Харків у роки мого студентства поступово перебудовували на столицю. Здемонтуваликонку. Трохи поширили трамвайну мережу, хоч і далі потрапити на трамвай було подвигом і чудом, пасажири не тільки стояли притиснені один до одного без змоги ворухнутися, перелаюючися між собою, висіли на приступках вагонів, чекали без кінця на зупинках, про що харків’яни навіть уклали напівфолкльорний романс:

Как трамвай за трамваем проходит, —

без змоги десь поставити ногу в вагоні, десь причепитися. Зимою трамваї не опалювано, вікна були вкриті до повної непроглядности грубим шаром льоду, а на підлозі нанесено зльодоватілого снігу. Але привезено тролейбуси, і вони бігали від вокзалу по Катеринославській і далі Сумській, у слід колишньої конки, і на Миколаївському майдані навіть з’явилося яких два чи три таксі.

Поза тим у центрі міста міста змін було мало аж до 1930-31 року, а тоді це було не стільки будівництво, як руйнування — руйнування церков. Однією з перших висаджено в повітря Миколаївську церкву, що перед тим була в посіданні Української православної автокефальної церкви і користалася незвичайною популярністю в харків’ян. Її зруйновано під тим приводом, ніби вона перешкоджала випрямити трамвайну лінію, писали також про те, що вона була проти будинку ВУЦВиКу, а це годі було стерпіти. За нею пішло ще багато церков. Мені довелося бути свідком зруйнування Мироносицької церкви, найближчої до нас. Ще перед тим її оточили парканом з дощок, а тепер мали її висадити. Зібралося багато людей, панувало повне мовчання, тільки на виразах облич можна було прочитати біль і жах. У призначену годину — не знаю, як люди про неї знали, — почувся вибух, і висока струнка дзвіниця захиталася, гойднулася кілька разів і осіла, зникла з поля зору. Поволі, так само мовчки, натовп розійшовся. Колись Освальд Шпенµлер писав, що людина Заходу, Европи рветься догори, зводячи µотичні собори й церковні дзвіниці, тоді як Азія розпросторюється по горизонталі. Радянські міста винищували те, що прагне вгору. Чи це була частина програми деевропеїзації? Приводом для цього зруйнування було те, що на цьому місці мали збудувати нову оперу. Перед тим на неї оголосили міжнародний конкурс, надійшло багато проєктів від своїх і закордонних архітектів. Проте до будування опери ніколи не дійшло, аж поки Постишев не переніс столицю до Києва, а тоді ввесь плян став неактуальним. До самої війни великий прямокутник був обведений парканом, але за ним нічого не відбувалося.

Не так було з спорудженням нового адміністративного центру на пустирях на захід від Сумської вулиці — там, де колись, ще недавно, кінчалася конка й перепрягали її коні. 1925—29 років ішло спорудження Будинку промисловости, нової для Харкова, конструктивістичної архітектури і монументальних розмірів і стилю. Навпроти нього перелицьовано старий будинок на самій Сумській, що став осередком ЦК, а поруч Держпрому, як його скорочено називали, почали будувати таких самих розмірів, але менш ориµінальної архітектури Будинок проєктів.

Будинок ЦК партії і Держпром лишили відбиток на моїй біографії, і їх мушу через це згадати і в особистому контексті. З будинком ЦК був у мене зв’язаний короткий епізод. Моє друге призначення з Курсів українознавства після моєї групи вчительок — і останнє — я дістав саме до ЦК, українізувати технічних працівників ЦК. Призначення це мене злякало, бо я боявся посиленої перевірки моєї біографії. Одначе я дістав безперешкодно перепустку до будинку й почав викладати. Та довго це не потривало. Після кількох занять мені сказано, що моїх послуг більше не потребують. Можливо, щось про мене довідалися. Одначе дальших наслідків цей епізод не мав, і жадним переслідуванням я не підпав, і в чому була справа, я так ніколи й не довідався.

Натомість спорудження Держпрому позначилося на житті моєї матері й моєму дуже помітно. Будинок Держпрому призначався для радянських, як їх тоді називали, трестів, і в міру викінчування того архітектурного колоса вони переїздили туди. Десь 1928 року прийшла черга й на ті установи, що перед тим містилися в будинку «Саламандра», а значить, і на «Хемвугілля». Мати лишилася без праці, неможливим став і той буфет, що вона провадила. Наш невеличкий родинний бюджет звівся до нуля. Мати дістала пенсію, але вона була мінімальна, щось 27 карбованців на місяць, прожити на них не можна було, і мої заробітки ставали тепер вирішальними. Ще важливішим був другий наслідок переїзду «Хемвугілля» до Будинку державної промисловости. «Саламандра» знов перетворювалася на житловий будинок, міська рада давала ордери на кімнати щасливим обранцям. У нашому мешканні дві кімнати з вікнами на південь дістав НКВДист із старою єврейкою-матір’ю, другі дві кімнати — партієць і працівник адміністрації якогось заводу Столяренко з дружиною й дочкою, а останню п’яту, з вікнами на північ робітник ХЕМЗу з жінкою й малою дитиною. Ми, звісно, й не пробували діставати кімнату. Адже ми були, як тоді говорилося, «бывшие люди» (колишні люди).

Нові мешканці, природно, потребували кухні. Поки будинок належав установі, кухня була непотрібна. Раз чи два адміністрація пробувала примістити в кухні склографіста, що розмножував папери для «Хемвугілля», але мати без великих труднощів відборонювали наше право на кухню, і склографіст (з усіма його не дуже приємними запахами) лишався в передпокої. Але мешканці тепер потребували кухні. Звичайно, про використання плити зразка 1915 року не було мови. Не було палива, не мали люди й часу на це. Але кожна господиня мала щонайменше два примуси, що сичали й смерділи, а було їх, тих господинь три, не рахуючи нас. Кожна потребувала також стола, щоб готувати харчі і щоб прати білизну. Досі ми тулилися в кімнатці, на вісім квадратових метрів, для служниці, але кухня правила нам за продуховину. Там мати варила й пекла, там ми снідали й обідали. Там ми мали свою маленькуprivacy. Тепер усе це мало бути втрачене, і ми мали остаточно й безповоротно втиснутися в наші вісім метрів, де тим часом усе більшало книжок, що стояли й лежали на підвіконні, під столом, під ліжками. За звукопровідними дверима, на кухні, відбувалися безперервні розмови господинь, що не раз переходили в сварку, хоч, правда, не в бійку. До цього треба додати, що умови скупчення стількох людей у нашій квартирі і в домі, людей, що часто не звикли жити в доброму домі, мало наслідком розплодження неймовірної кількости блощиць, що згніжджувалися в ліжках, у карнизах, у тріщинах стін. Вони накидалися щоночі на нас, не було як від них рятуватися. Десь раз на місяць ми перевертали ліжка, мати ставила таки на плиту велику виварку, і окропом заливала залізні частини ліжка, здіймався неповторно-огидний сморід варених блощиць, якого я ніколи не забуду, він стояв у повітрі разом з парою. Ми замазували також усі шпари в стінах, які могли знайти, але в цьому змаганні людини з блощицею перемагала таки блощиця, і не минало й тижня після операції очищення, як знову були цілі армії маленьких, наповнених нашою кров’ю паразитів. У таких умовах ми мали жити, й це тривало сповна десять років, до року 1939-го, коли зайшла в нашому житті невелика зміна. Тут я готувався до іспитів, писав свої доповіді, пізніше — дисертацію й перші наукові праці. Так позначилися успіхи «соціялістичного будівництва» (конкретно, спорудження Держпрому) на приватному житті й побуті.

Додам ще, що в останні студентські роки й у перші роки по тому, мене обсіли чиряки, воші, хвороби, спершу шлункові, що в нас звалися колітом, коли мої органи травлення відмовлялися приймати харчі, а трохи згодом з’явилися познаки туберкульози в легенях. Я бігав по клініках і лікарнях, проходив після довжелезних черг усякі аналізи, після невдалого лікування «нормальними» лікарями переключався на гомеопатів, але й це мало допомагало, поки я не натрапив на рудого лікаря з незвичайним у нас прізвищем Руссо, який зумів переломити мій коліт, після чого вдалося зліквідувати й зачатки туберкульози. Певна річ, усі медичні перипетії ускладнялися недостатнім харчуванням (уже від тридцятого року постачання різко погіршало, і треба було проводити довгі години в чергах у надії щось дістати). Ішла війна з чиряками, з вошами.

Що рятувало матір крізь усі ці обмеження, приниження й злигодні? Мабуть, тільки її нестримне бажання зберегти мене, відкрити мені шлях у життя. Що рятувало мене? Студії в Білецького, Булаховського, Шамрая, книжки, якими я захлинався, мистецтво, театр, музика. Літом було легше, бо тоді я виривався з домашнього пекла, брав з собою книжки і йшов чи їхав до великого міського парку, згодом лісопарку. Переносних радіо, слава Богу, ще не існувало, а від галасливих людських компаній можна було забратись до відносної самоти в великому парку. Там я кидався на траву, читав і писав, а часом просто вслухався в шум дерев і співи птахів. Так я маю невиплатний борг перед харківськими парками. Але зимою в великі морози рятунку з пекла «комунальної квартири» не було, крім саме театрів, концертів, виставок.

Були ще прогулянки вулицями міста з товаришами — Мишею Бармасом, поки його не забрали до Ленінµраду, з Мишком Тетієвським, з Мишею Фінкелем. Ми розмовляли про книжки, про університетські будні, часом навіть про політику. Багато говорити на політичні теми ми не потребували — ми розуміли один одного з півслова, бо мали подібні думки.

Малярством і скульптурою я не був зіпсований. У Харкові був музей, але він був постійно на замку, і ми бачили на Університетській Гірці тільки вивіску «Музей Слобожанської України ім. Г. С. Сковороди». Під час моїх перших відвідин Києва я швиденько перебіг залями, що містили колекції Ханенка й Терещенка, але і часу було мало, і експозиція була бідна. На добрі музеї треба було чекати до подорожей до Москви й Ленінµраду, але це сталося вже після закінчення мого навчання в, прости Господи, ХПІПО. Очі на образотворче мистецтво мені відкрили виставки. Виставки сучасного мистецтва. Хронологічно першою була, мабуть, пересувна виставка АХРР (Асоціяція художників революційної Росії), десь, мабуть 1926 року. Але ці привезені з Москви речі не справили на мене великого враження. Помножені на політику фотографічно-натуралістичні на перший погляд, а справді солодкаво ідеалізовані образи комсомольців, революційних робітників і червоноармійців, подобизни облич вождів партії, — усе це було мені чуже ідейно і пласке як малярство. Але 1927 рік приніс зміну. Тоді з нагоди десятиріччя Жовтневої революції в залях архиєрейської резиденції при Покровському манастирі (що давно вже не був манастирем) відбулася виставка малярства й скульптури з усієї України і всіх напрямів. І тут не обійшлося без АХРРівщини, але вона не панувала. Я не маю тепер каталога виставки, можу говорити тільки про те, що утрималося в пам’яті. З реалістів можна було якось сприйняти дещо орнаменталізований реалізм Прохорова, европейські впливи позначалися на сконцентровано рельєфних портретах Шаронова, що трохи нагадували Ежена Каррера, новіші західні впливи помітні були на густою фарбою покладених навмисне примітивізованих картинах Пальмова (про новочасне західнє мистецтво я знав головне з репродукцій і статтів у московському журналі «Печать и революция»). Але найбільше, невигладне враження лишили картини бойчукістів — Седляра, Падалки, Шехтмана (мені особливо подобався Шехтман з його монументальністю постатей і ніжністю фарб), Гвоздика, до яких приєднувалися графіка Нелепинської-Бойчук і Сахновської, а також одна маленька картина Довженка, що різнилася відмінною технікою — олія, — але відзначалася такою ж продуманістю композиції, розрахованої на враження монументальности, як у декого з пізніх італійських примітивістів. Я ходив ще і ще на виставку, я дивився на Шехтмана, Седляра, Падалку, і мені вже не в голові були методичні науки Машкіна (Канашкіна, як його перехрестив був Хвильовий) і блощиці моєї восьмиметрової кімнатки. Від того часу я жадібно збирав усе, що міг, з репродукцій бойчукістів, але мені навіть на думку не спадало шукати знайомства з ними, хоч на вулицях Харкова я не раз зустрічав стриженого «під горщок» білявого Падалку й незграбного, як і молодшого, карлувато-горбатого Довгаля. Я лишався типовим глядачем збоку, як і в усьому іншому. Я не заанµажовувався.

Дещо пізніші виставки АХЧУ, українського варіянту АХРР, не лишили ніякої згадки, кращою була продукція членів ОСМУ, що були «західняками» переважно в дусі сезаннізму, але це все вже не рівнялося з бойчукістським ядром АРМУ. Не дорівнювали силою враження й сценічні оформлення Ан. Петрицького (як «Принцеси Турандот» Пуччіні або «Князя Ігоря» в Харківській опері), або Вадима Меллера в «Березолі», такі як «Алло на хвилі 477» Йогансена та інших або «Змова Фієско в Ґенуї» Шіллера, хоч і були вони високо кваліфіковані.

Виставки не коштували нічого, театр коштував. Бо не було вже тих контролерів і машиністів сцени, що пускали мене задурно в дні мого пізнього дитинства. З грішми в нас було дуже скрутно, але на театр я мусів гроші знайти, і я їх знаходив, хай на найдешевші місця — бічний балькон в Опері, «купони» третього поверху (крайні до сцени бічні місця) в театрі «Березоля». І не було це так рідко. Наприклад, на 1930 рік я мав 31 відвідини театру, пересічно коло трьох на місяць. Чимраз частіше я на цьому програвав, бо все більше ставало на сцені безвартісних «радянських» політизованих п’єс, але я ризикував і часом був винагороджений за це.

Театральне життя Харкова відбувалося за зразком попередніх років — суцільно українське зимою, злива російських µастролів літом. До українських театрів міста з осени 1929 року додалася українська музична комедія, себто попросту оперета, що відкрилася Оффенбаховим «Орфеєм у пеклі» — останній акт українізації мистецтва в місті. У російській, літній частині новиною було припинення µастролів видатних акторів на власний ризик з випадковою трупою. Останнє літо, коли вони ще траплялися, було літо 1929 року. Від того часу це були тільки організовані державні театри, з виставами, фіксованими ще в Москві чи Ленінµраді. Але серед таких театрів було чимало безвартісних на зразок московського червоноармійського, московського театру кол. Корша, московського пролеткульту, ленінградського театру робітничої молоді і т. п. Новиною було збільшення µастролерів з-поза Росії. Далі приїздив московський Єврейський театр Ґрановського, що грав мовою їдиш і тільки географічно був зв’язаний з Росією. Було два театри з Грузії — спершу театр Марджанішвілі з Кутаїса, який одначе нічим не різнився від російської провінції, звичайно, крім мови, а далі театр Сандро Ахметелі з Тбілісі; були два театри з Білоруси; один єврейський одеський театр драми під проводом Марка Терещенка. Він грав «соцреалістичний» — avant la lettre — репертуар і в соцреалістичному стилі, включно з Микитенковою «Диктатурою», поставленою так, як хотів автор, — яких два тижні перед тим, як на кін «Березоля» вийшла Курбасова вистава цієї п’єси. Можливо, що одеський театр привезено на бажання ВУСППівських кіл на чолі з самим Микитенком.

З не-російських µастролей вистав, що я бачив, три вирізнялися як ориµінальні й стилеві. Це були «Анзор» у театрі Ахметелі (офіційно театр звався «ім. Руставелі»), «Труадек» Жюля Ромена і «Мандрівка Беньямина III» Менделе Мойхер-Сфоріма в московському Госєті Ґрановського. «Анзор» був адоптацією «Бронепоїзда» Вс. Іванова, пересадженого на грузинський µрунт. «Анзор» був увесь побудований на масових сценах, ввесь час у русі, справжній коловертень руху. Рух був ніби стихійний, а водночас зорганізований, точно визначений. Без спроб пояснювати, він був такий динамічний, такий виразний, що від сцени навіть не можна було відірватися, навіть не розумівши грузинської мови. Здавалося, що тільки народ, чиє життя проходить у горах, був здатний на таку динаміку, на таку мову вирування мізансцен. Вистави Ґрановського в московському Госєті полонили іншим. «Труадек» належав до нечастих у репертуарі цього театру західних п’єс нового часу, і ця стилізація европейського через єврейське була незвична. Чимсь вистава нагадувала мені «Золоте черево» Курбасове. Це був синтетичний театр і дуже театральний. Подібно до цього, «Мандри Беньямина III» підносили міжнародну тему Дон-Кіхота в єврейському національному заломленні. Але співвідношення елементів тут було інакше: стилізація єврейського містечка панувала, тільки просвічувалася крізь неї загальнолюдська тема. Усі три вистави були виразно національні і водночас цілком у річищі модерного театру. Тут залягала подібність з першою дією «Народнього Малахія» Кулішевого в театрі Курбаса, подібність внутрішня. Бо темп і ритм слобожанського містечка в «Малахії» виключали динаміку «Анзора» і µрунтовно різнилися від ламаних ліній «Беньямина». Але в усіх трьох випадках спільним було шукання синтези національного і національно-традиційного з засобами новітнього театру.

З вистав російських театрів запали «Ревізор» Гоголя в театрі Меєрхольда, перенесений до Петербургу і поділений на епізоди і «У врат царства» Кнута Гамсуна в Московському Художньому театрі. Я визнавав культурність і ансамблевість цього театру, але це не бувмій театр, з його психологізмом і імітацією життя. Але зрідка цей театр підносився до наскрізної театральности, і такою була ця вистава, де також гра Ольги Кніппер-Чехової і особливо Василя Качалова належала до найвищих осягів акторської майстерности, що я будь-коли бачив. Качалов завжди полонив своїм особистим чаром, якого не можна навчитися, з яким народжується. Але тут він сполучався з мікроскопічною обробкою всіх деталів ролі. Гра була унікальна саме через це поєднання майже математичної точности з майже ірраціональним особисто-акторським чаром.

У ці роки я відкрив для себе ще один театр, що по-своєму відповідав моїм театральним ідеалам: Московський камерний театр Ол. Таїрова. У виставах театру Таїрова не було акторів рівня Качалова, але загальна ансамблевість дозволяла цим акторам сьогодні грати шипучу, як шампанське, оперету Лекока «Жірофле-Жірофля», а завтра похмуру «Любов під берестами» Юджіна О’Ніла, (якого тоді називали О’Нейль). Але з усіх тоді бачених (червень 1928 року) вистав найвище я цінив «Грозу» Островського. П’єсу, що стояла десь на межі між побутовщиною і людською драмою, Таїров і його провідна акторка Аліса Коонен піднесли до рівня майже античної трагедії, сильнішої, ніж О’Нілова драма. З усіх московських театрів Камерний був найбільше західноевропейський і найближчий до «Березоля». Хоч західні корені «Березоля» були більше німецькі, а Камерного — більше французькі. Та ця різниця не грала великої ролі, коли західне протистояло рідному малоросійському або занесеному російському, що здебільша вагався між Островським і Чеховим, — обидва мені однаково чужі. Те, що саме Камерний театр заграв «Патетичну сонату» Миколи Куліша, було, мабуть, не випадковістю. Куліш був теж драматургом Курбаса.

З харківських — а для того часу це значить також українських театрів — у двох я не пропускав жадної нової вистави. Це були Опера й «Березіль». В опері з приходом на постійну працю Арнольда Маргуляна музичний рівень вистав поліпшився, і кілька співаків достатньої кваліфікації становили ядро трупи, — такі як М. Литвиненко-Вольµемут, І. Паторжинський, Ол. Ропська, фаворит харківської публіки Микола Середа та кілька інших. Спорадично з’являлися сили з Галичини — Мих. Голинський, Ор. Руснак. Однак власного обличчя харківська опера не мала, і я не можу назвати жадної вистави, що була б не просто задовільною, а видатною. Був при ній і балет, але і він не виріс понад задовільну пересічність. Єдина вистава, що я міг би піднести, була «Золотий обруч» Бориса Лятошинського, яку я бачив 7 жовтня 1930 р. Дириµував Маргулян, режисером був запрошений з Ленінµраду М. Фореµµер, декоратором Ан. Петрицький. Та з ряду вистав Харківської опери ця не виділялася. Підносила її власне музика. Опера й перед тим виставляла сучасні українські опери й балети — Б. Яновського, М. Вериківського й підновлені старі на зразок «Купала» А. Вахнянина, та це були тільки вправи в наслідуванні орієнтованого на фолкльор раннього романтизму. Опера Лятошинського заговорила власною музичною мовою, і, хоч я тоді не міг би сформулювати, в чому була її ориµінальність, ця опера мене захопила. Харківська публіка її збойкотувала, як вона це зробила з такими найкращими виставами Курбаса, як «Золоте черево» або — пізніше — «Маклена Ґраса». Вистава опери Лятошинського зійшла зі сцени після дуже малої кількости вистав.

Лишається «Березіль». Він височів над усім іншим, що діялося в театральному Харкові. Але, коли я тепер проглядаю список п’єс, що я тоді в «Березолі» бачив, мимоволі постає питання: чи «Березіль» у цілому? Чи існував «Березіль» поза Курбасом? У театрі було кілька молодих режисерів — Б. Тягно, Я. Бортник, Л. Дубовик, Б. Балабан, К. Діхтяренко, В. Скляренко та ін., і вони разом поставили далеко більше вистав, ніж Курбас, Усі ці вистави були на певному культурному рівні, але чи вони були «березільські»? Чи дорівнювали нечисленним виставам Курбаса? Чи не могли б вони йти і, скажімо, в театрі Синельникова, абстрагуючися від мови вистав? Сьогодні мені здається, що в «Березолі» було, властиво, два театри: один, керований Курбасом, і другий — усіма іншими. Навіть ті самі актори були ніби різні в виставах Курбаса і інших. Скажімо, Йосип Гірняк був прекрасний Кум у «Народньому Малахії» і Чирва в «Диктатурі», а в «Мині Мазайлі» його гра межувала з геніяльністю, як і пізніше в ролі Зброжека в «Маклені Ґрасі». Але він таки був дуже посереднім актором, скажімо, в ролі Мавра в «Змові Фієско», що ставив Бортник, або в ролі Котьки в «Кадрах» Микитенка, що їх пізніше, але ще за Курбаса поставив у «Березолі» Л. Дубовик. Ті «інші» залюбки ставили російські п’єси, як от «Бронепоїзд» Вс. Іванова (Тягно), Микитенкові, як от ті самі «Кадри», приймаючи авторів текст як щось непорушне, а всього цього Курбас ніколи не робив. Як я бачу речі сьогодні, театр був готовий на відокремлення від Курбаса, що сталося силоміць, за ухвалою уряду, восени 1933 року. Світ не зносить геніїв, в ньому панували й пануватимуть посередності, і радянський режим на Україні в ті роки, використовуючи різні фактори для свого зміцнення, користався також з під’юджування посередностей проти талантів. Кілька разів я зустрічав Курбаса, як він простував з театру до свого мешкання на Жаткінському завулку, я бачу його й тепер, у брунатному хутром підбитому шкіряному плащі, з сивіючою гордою чуприною над високим чолом і гордовитим прямим носом. Я ніколи не бачив його в супроводі інших акторів, у веселому товаристві, він був звичайно сам, зрідка зі своєю дружиною Валентиною Чистяковою. Може, це була випадковість, але сьогодні ця самотність здається мені закономірною й символічною. Мемуаристи мало пишуть про розкол усередині «Березоля», але чи це не лицемірство й підфарбування історії, а чи воно справді так було і співробітники Курбаса, бувши від нього дуже і дуже далеко, не усвідомлювали цього? Відокремлення театру від Курбаса і Курбаса від театру пройшло відносно легко, і, визволений від генія, «Березіль» число 2 перейшов до «Загибелі ескадри» Корнійчукової так, ніби це був другий театр ім. Франка, одеська драма або харківський таки Театр революції. Операція невтралізації й нищення геніїв з української культури проходила розмірно легко, бо її підтримували посередності.

Якщо не говорити про те, що я умовно назвав «Березіль» ч. 2 (а можна було б назвати «Березолем» другого сорту), на роки мого студентства припало лише три нові Курбасові вистави: «Народній Малахій» і «Мина Мазайло» Миколи Куліша й перелицьована «Диктатура» Івана Микитенка. З них «Диктатура» здавалася мені в формальному сенсі продовженням «Золотого черева», тоді як обидві п’єси Куліша змусили Курбаса змінити напрям шукань, щоб донести суть і образи Кулішеві. Іншими словами, «Диктатуру» я бачив як режисерську виставу, тоді як у двох інших виставах режисер свідомо відсунув себе на задній плян, діючи не так цілісним задумом, як посередньо, через акторів. Це було діяметральною протилежністю тому, з чим Курбас засновував свій театр. «Жовтень», «Газ», великою мірою навіть «Джіммі Гіµµінз» і «Макбет» діяли передусім через масові сцени, через рух, через загальний ритм. Поодинокі актори, навіть такі, як Бучма або Гірняк у «Джіммі» або Мар’яненко в «Макбеті», були тільки дещо важливішою складовою частиною загального цілого. Їхня гра важила, але насамперед як складник руху маси. У «Малахії» й «Мині» Курбас відійшов від цієї засади він творив тепер вистави акторські. Пізніше, в своїй лебединій пісні, «Маклені Ґрасі» Курбас знайде синтезу обох підходів.

«Народній Малахій» на сцені народжувався тяжко. Він проходив через закриті вистави, що звалися «громадськими переглядами», а справді були організованими збіговищами ортодоксів, готових задушити кожну живу думку — чи то автора, чи то театру. Після такого громадського перегляду з’являлися знищувальні рецензії, але власне громада мала доступ лише до тих рецензій, не до самої вистави. Загального глядача не пускали, від театру, а особливо від автора вимагали переробляти текст, ставлячи зовсім непотрібні крапки наді, щоб, боронь Боже, хтось не міг розтлумачити виставу як протирежимову (тоді казали «контрреволюційну») й націоналістичну. Отже, я, не належавши до «громадськости», не мав можливости бачити першої редакції чи може й перших редакцій п’єси. Я дістався на «Малахія» тільки 8 квітня 1928 року. Не знаю, котра це була редакція, але там уже була додана автором на вимоги всіх партійних і поліційних хазяїв зовсім зайва сцена з харківськими робітниками, що пояснювали публіці, що, мовляв, Малахій — непоправний дивак або й просто божевільний — хоч це вже показувала вся п’єса, а зокрема сцена в домі божевільних.

Вистава мені сподобалася і не сподобалася. Аспекти критики радянського режиму мене мало цікавили. Зрештою і в п’єсі вони були тільки побічні до центральної теми несправедливости всякого суспільства і безнадійно загублених у тому суспільстві дон-кіхотів. Промовляла мені до серця й тема українського Дон-Кіхота, українського відповідника єврейського Дон-Кіхота, що його показав Ґрановський за допомогою талановитих акторів Міхоелса й Зускіна у своєму «Беньямині III» (показаному в Харкові в серпні 1930 р.). Якщо, отже, в «Малахії» були елементи критики радянського суспільства, вони були там тільки тому, що це було суспільство, а не тому, що воно було радянське. Щоб здійснити цю ідею, автор проводив свого героя через різні шари суспільства: від містечка (дуже сільського типу) до міста, а в місті через бездушний бюрократичний апарат, через будинок божевільних, через кубло наркоманів і повій. (Сцена з робітниками рішуче не вкладалася в цей маршрут, але хто з владущих дбав за цілісність мистецького задуму?). Було надзвичайно важким завданням зберегти цільність у цій зміні кіл пекла, що зветься сучасним світом. І я думаю, що цього завдання Курбас не розв’язав. Перша дія, село-містечко, була в усьому, від оформлення Меллера до останнього жесту Крушельницького в ролі Малахія, Гірняка в ролі Кума, Чистякової в ролі голубої Беаттріче приреченого українського села-містечка, була суцільною стилізацією, а в пляні Курбасового розвитку — ніби продовженням «Золотого черева». Але в міських сценах він не знайшов стилізації, і вони вагалися між натуралізмом і деклямативністю, не знаходячи ні єдиного стилю в собі, ні справжньої контрастовости супроти першої дії. Це була поразка режисера на шляху від театру масової динаміки до театру акторських образів. Поразка велетня, але все таки поразка.

«Мину Мазайла» я бачив 20 квітня 1929 року. Завдання, поставлене автором, було тут куди легше. Усе відбувалося в одному середовищі — міщанських колах Харкова, і на сцені рухалися маски, як у фарсах Мольєра. Курбас діяв тут не так через рух, бо й мас на сцені не було, хоч рух не був виключений з засобів вистави, — як через µротеск акторських характерів-машкар. Гірняк — Мина, Крушельницький — дядько Тарас, Ужвій — тьотя Мотя, Титаренко — Уля, усі, навіть картонний Мокій — Сердюк, були доведені до досконалости, і все було підпорядковане єдиному задумові, а монолог Мини про прізвище Мазєнін був у всьому моєму театрально-глядацькому житті одним з найвищих акторських осягів. Багатство інтонацій і жестів, підпорядкування кожного руху характерові образу, — це було справді неперевершене. За всім виразно стояв Курбас, але все знайшло життя в особистості актора, і це було виявом справжньої співдружности режисера і актора в новому театрі.

Але особисто мені більше присвічував театр, де все було диктоване режисером: і текст і оформлення і виконання. І саме такою була вистава «Диктатури», перекраяної Курбасом з дещо недолугого й прозаїчного тексту драматурга на трагедію загибелі селянства і втручання міста в споконвічний лад сільського життя. Кожний деталь «грав» на ціле, малі хатки на пляншетах, ритми ніби хвацької, а справді трагічної пісні «куркулів» «Рєвєла буря», перегони Малоштанового возика з Дударем у ньому — з «куркульським» возом, все-все чисто. Розмовна мова була піднесена в речитатив, натуралістичні інтонації цілковито усунені. Як колись Вол. Немирович-Данченко підніс заяложену «Кармен» у трагедію долі і смерти, як Таїров визволив побутову «Грозу» Островського в трагедію загибелі від кохання, так — але зовсім іншими засобами — тепер Курбас політичну аµітку підніс до широкого узагальнення приречености селянства в індустріяльному суспільстві, з тим на додаток, що ця трагедія тепер була не особиста, а суспільна, що збільшувало її значущість.

Але лінія суцільної трагедії накреслилася в творчості Курбаса щонайменше в його київський період — трагедія розриву людини зі своєю клясою («Газ» Ґеорµа Кайзера), трагедія отрути владою («Макбет» Шекспіра — історія Сталіна avant la lettre), трагедія української селянської Жакерії («Гайдамаки» Шевченка), — все це я бачив під час першого приїзду «Березоля» до Харкова в половині двадцятих років (і глядачем я був не байдужим, а захопленим).

У моїй суб’єктивній оцінці я бачу як найвищі осяги Курбаса три вистави — «Золоте черево», «Диктатуру» і «Маклену Ґрасу».

У кіні, яке ще лишалося німим, мої студентські роки відкрилися «Звенигорою» Ол. Довженка, яку я бачив 22 лютого 1928 року й закрилися його «Землею» (10 квітня 1930), посередині стояв його «Арсенал» (28 лютого 1929). У харківського глядача ці фільми не мали успіху, і він їх збойкотував, заля була порожня, і фільми трималися на екрані дуже короткий час. Але чого ж вимагати від людей, що виросли на «красивих» фільмах Максимова і «революційних» Чардиніна і Ко.! У критиці були заперечення проти «Звенигори» і громи й блискавки проти «Землі», де особливо обурювала поява голої жінки, яку зрештою вирізували, як і деякі інші надто незвичні кадри. В усіх цих фільмах дратувала статичність, відмова від сюжетної лінії (він покохав її, вона забила його...). Особисто я сприйняв «Звенигору» як заявку на видатного майстра, хоч я не думаю, що тоді розумів історіософію цього фільму, «Арсенал» дратував мене плякатністю в контрасті людей УНР і більшовиків-арсенальців, але «Земля» з її точеною пластичністю й зоровою досконалістю поодиноких кадрів, з її своєрідним баченням кожного предмета і філософією пантеїзму захопила мене. І ця зорова повноцінність кожного предмета, і ця філософія були новим словом у кіні, і це говорило, що прийшов до нього повновартісний майстер із власним світобаченням. Інша справа, що він ніколи не зміг дійти повного себевияву й тим самим досконалости, але цього тоді я ще не знав. З Довженком українське кіно стало мистецтвом, хоч і часто викривлюваним політичним пристосуванням чи диктатом.

На 1929 рік (15 червня) припав і кінодебют — для мене — Кавалерідзе з його «Зливою». Поза тим, слід у пам’яті лишили деякі чужі фільми — німецькі «Вар’єте» з Емілем Янінµсом і «Симфонія великого міста» і російський «Людина з ресторану» з Михайлом Чеховим. Таких акторських виконань в українських фільмах ще не було. З «режисерських» фільмів російських запали в пам’ять «Потомок Чинµиз-Хана» В. Пудовкіна з Інкіжиновим, тим самим, що допомагав Курбасові вийти з кризи, спричиненої провалом «Золотого черева», хоч цей фільм ледве чи дорівнював старішому того ж режисера — «Мати» за Максимом Ґорьким. Другий «режисерський» фільм, «Октябрь» С. Ейзенштейна не зворушив мене. Може тому, що він був надто політично-пропаµандивний, а жовтнева революція не належала до тих історичних подій, що мене захоплювали.

У такому колі вражень проходили мої студентські роки. Навчання з курсами Білецького, Булаховського, Шамрая, розмови й прогулянки з моїми друзями, трьома «Мишами» — Бармасом, Фінкелем, Тетієвським, Курбас, бойчукісти, Довженко, навіть перші досвіди викладання на курсах українознавства, — це було те, що визначало позитивне в ті роки. Звичайно, беручи кількісно, воно тонуло серед зливи пересічности, і на нього вже починався — поза-українські театри Ґрановського, Таїрова, Ахметелі, Меєрхольда — наступ «організованої пересічности», що мав вилитися в диктатуру Сталіна й його НКВДівських помічників. Але цього тоді ще не дуже помічалося, як не помічалося й чимраз нестерпніші побутові недогоди. З пізнішої перспективи це були щасливі роки.

Вони урвалися скоріше, ніж можна було сподіватися. На початку мого 4-го року навчання оголошено, що країна гостро потребує кадрів, і тому має відбутися прискорений випуск студентів. Це могло бути правдою для інженерів, не для вчителів. Але це було політичне гасло, і ми мусіли дотримуватися загальної течії. 1 лютого 1931 року, на 4 місяці скоріше, ніж передбачалося, з дещо пожмаканими курсами, нас пустили в світ. Перед тим, на третьому й четвертому курсах, виклади раптом припиняли, щоб послати студентів на село для участи у господарських кампаніях — прополювання або збирання цукрових буряків і подібне. Я ніколи не брав участи в цьому. Більшість студентів жили в гуртожитку, і там було легко їх зібрати й спрямувати на село. Але я жив приватно, далеко від студентських центрів, по мене ніхто не приходив, а я знов з’являвся, коли відновлялися лекції. Але тепер навчання перервалося не на тиждень чи два, а назавжди. До аспірантури я не міг подаватися, це був, отже, кінець науки. Мені видали диплом.

З нього дивиться на мене довгасте виснажене обличчя астенічного й вузькоплечого юнака, з високим чолом, над яким сторчма підводиться ледь закучерявлена висока чуприна, під ним горять екзальтовано й насторожено запалі очі, щільно стиснені губи ніби кличуть до мовчання. На високій шиї такий же високий комірець сорочки, занадто широкий для такої вузької шиї — або наслідок бідности, що не могла собі дозволити на підходящий розмір, або ознака браку товарів і неможливости вибирати відповідний розмір, а певніше і того і того. Юнак носить краватку, здається, чорну, але він не міг її як слід пов’язати, а шпонька на ланцюжку з’єднує, під краваткою, два краї комірця. Усе ніби каже: інтеліµентний, але вовкуватий, не зовсім на своєму місці. Текст диплома говорить:«Свідоцтво. Пред’явник цього громадянин Шевельов Георгій Володимерович (так!), що народився 1908-го року дійсно скінчив 1-го лютого 1931-го року повний курс Харківськ. (так!)Педагогічного інституту Професійної Освіти літ.-лінµв. факультет. Громадянин Шевельов Г. В. кваліфікується Викладачем (так!)мови та літератури в середніх учбових закладах. Це свідоцтво видав Харківський Педагогічний Iнститут Професійної Освіти за належними підписами та печаткою». Три підписи, печатка. Над усім герб У.С.Р.Р. з написом «Пролетарі всіх країн, єднайтеся!». На світлобрунатній картонній обкладинці золотими літерами ще раз назва інституту.

Кінець. Ніяких урочистостей, ніяких бенкетів, ніяких групових фотографій, ніяких прощань і зідхань. Тепер треба дістати призначення на працю й їхати, куди пошлють. Посилати не квапляться, бо країна зовсім не плаче за тими передчасно випущеними вчителями.

Кінець-кінцем я дістаю призначення — до Амвросіївки на Донеччині, серед індустріяльної пустелі Донбасу. Амвросіївка лежить майже на кордоні з Росією. Перше видання УРЕ пише про неї:

«АМВРОСIЇВКА — місто обл. підпорядкування, центр Амвросіївського району Стал. обл. УРСР. Залізнична станція на маµістралі Москва — Ростов-на-Дону, 20 тис. ж. (1959). Великий центр цементної пром-сті в УРСР, Амвросіївський цементний комбінат, з-д залізобетонних конструкцій, підприємства харч. і швейної пром-сти, РТС, 4 серед., восьмирічна школа, школа робітничої молоді, індустріяльний технікум».

Я не хотів їхати до Амвросіївки, прощатися з Харковом, «Березолем», оперою, виставками, диспутами, журналами, культурними людьми. Треба було викрутитися з призначенням. Час на це був. Так чи так, мене там потребували тільки з вересня, коли починався новий навчальний рік — прискорені темпи готування кадрів на ділі забезпечили нам шестимісячну відпустку.

Чого я навчився, що здобув у своїх трьох з половиною роках навчання в тому, що починалося як ХІНО, а кінчилося як ХПІПО, а мало згодом перевернутися на університет? У сенсі академічному і в сенсі позаакадемічному, у ще одній клясі школи життя?

Я йшов навчатися літератури. Я знав, що примусовим додатком будуть усякі політичні, політехнічні й військові мудрощі. Через них я пройшов, склав усі іспити і, звичайно, нічого не навчився і ніяк не порозумнішав. Усе це було миляні баньки, конденсована порожнеча, випари, через які треба було пройти, вдихнувши якнайменше. Радянська система була мені уже перед навчанням і лишилася чужою далі. Що треба не бути дуже балакучим, я знав перед тим, і це не змінилося. У науці пристосування я засвоїв собі просту мудрість, що треба мати якесь «громадське навантаження», але таке, де не треба було б судити й винуватити людей, таке, що було б тільки заслоною від закидів, а поза тим треба стояти на іншому рівні, ніж більшість і система. Я вже згадував, що не їздив на жадну з таких частих кампаній ліквідації «проривів» — жнива, цукрові буряки, будь-що інше. За майже чотири роки навчання я тільки раз ішов у лавах обов’язкових двічі на рік — 1 травня і 7 листопада — демонстрацій. Але через те, що я не був у гуртожитку, був не там, де всі, це мені сходило з рук. Але не так виразно це було з панівною філософією, що мала два наріжні камені — матеріялізм і діялектику. Матеріялістом-антиідеалістом я не став, але відчуття (так, відчуття, не усвідомлення й розуміння) відносности обох світоглядів у мені виросло, і я не був певний, щу краще і куди я належу. А діялектика мене полонила, звичайно в спрощеній формі: теза — антитеза — синтеза. Тим більше, що тут було зерно надії на невічність тогочасної політичної системи й трибу життя: повинна ж прийти антитеза. Маркса й Леніна я вже тоді трохи понюхав, хоч більше з посилань на них, ніж з пильного студіювання повних текстів. У своїх доповідях, статтях я вже знав, щу і звідки треба процитувати. Хай це була маска, фальшиві зуби, але коли постійно носити маску, жувати фальшивими зубами, щось змінюється на обличчі, в роті. Коли я шукав у Курбасовій постаті «Диктатури» «діялектичної думки», це не була мімікрія. Я не став радянською людиною і ніколи не плекав думки стати комсомольцем або партійцем, така можливість жахала мене, але мій унутрішній опір був більше відрухом, ніж системою, і інші системи мислення були мені закриті. Закриті саме як системи.

Чи я навчився краще знати й розуміти літературу? Система навчання була така, що ми засвоювали речі про літературу більше, ніж саму літературу. Ми слухали лекції про письменника за письменником, про зміну стилів, але ми не надто заглиблювалися в твір як такий, в його механіку і в його музику. З української й західної літератур взагалі не було семінарів і лябораторій, з російської це було покладене на плечі Марµарити Орестівни Ґабель. Вона мала літературний смак, але їй бракувало і ориµінальности і глибини. Не було часу на багато читання літературних творів, і не випадок, що я просив матір перечитати за мене той чи той літературний твір і переказати мені коротко «зміст», себто сюжет і імена й характери дійових осіб. Я, наприклад, ніколи не спромігся — і досі прочитати «Чорні хмари» й «Над Чорним морем» Нечуя-Левицького, хоч був готовий до формального іспиту з тих повістей. І таких творів був не один, надто з західніх літератур, яких ми взагалі, можна сказати, не вивчали зовсім у безпорадному белькотанні Жінкина. З другого боку, одначе в викладах і Шамрая, і Білецького, і Ґабель було розуміння і філологічної школи, і формалізму, і ще живих традицій символістичного літературознавства доби «Вес-ів» і пізнішого «Аполлона» і ранішого «Золотого руна», і не було підтягання літератури під марксизм і боротьбу кляс. Власне, мій річник був останній, що протистояв офіційним вимогам такого типу, що зберігав зв’язок з розквітом вільної думки в розмаху від містицизму до формалізму. Заміна Шамрая на партійного журналіста Володимира Коряка, що, з його гострим носом в пенсне, наскокував, наче півник, на традиції, й цитував Леніна, й галасував про боротьбу кляс у літературі, була ніби символом наближення змін. Вододіл епох і світоглядів проліг десь 1930 року. Хоч я тоді не усвідомлював цього, але відчував.

Від Білецького й Шамрая я навчився також того, що незабаром мало стати найгіршою єрессю й проявом націоналізму: поділу старого письменства східніх слов’ян на окремі течії, українську й російську, простого принципу єдности традиції на єдиній території, зв’язку землі з писаним словом, коли Іларіон належав до української традиції, а Лука Жидята до новгородсько-російської, «Слово о полку» було нашим твором, а не їхнім. Цю засаду я вважаю за плідну й досі.

Зовсім новим світом для мене було мовознавство. Ідучи на літературний відділ я й не передбачав, що нас будуть пів-на-пів учити мовознавства, я взагалі не знав, що така наука існує, поза нудною шкільною граматикою. Мені, вже студентом, довго було невтямки, як мова може змінюватися, не перестаючи виконувати свою функцію органу спілкування, як учорашнійкот сьогодні ставкіт. Мовознавство не стало тоді моєю ділянкою, своє майбутнє я мислив як викладання літератури, але думати воно мене змусило. Мовознавство, як нам його тоді подавали, було досить провінційне. Наш список літератури, який я прочитав увесь, склався з довгої низки «вступів до мовознавства» російських лінµвістів з-перед того часу, найвиразнішим виявом яких була книжка Дмитра Ушакова «Краткое введение в науку о языке», що тоді витримало багато видань. Було там багато відомостей про поодинокі аспекти мови, але жадної суцільної картини. Структуралізм, фонологія, соціологія мови — усе це було поза нашим кругоглядом, а головне, — поза ним була будь-яка синтеза. І тут мій річник був останнім відносно вільним — прогалини й відсталість були спричинені не тиском згори, а провінційністю Харкова і, зрештою, провінційністю панівних прямувань у тогочасному російському мовознавстві, хоч там уже був Щерба, був Ларін, був Поліванов... Але після нас уже не було й того, що тоді звалося «порівняльною граматикою» чи то слов’янських, чи то індоєвропейських мов (хоч Меє ми читали), драстично врізано староцерковнослов’янську мову (якої і так Булаховський не любив).

З перспективи років час мого навчання був переломовим. Партійно-радянські вимоги ще не зазіхнули на провідні дисципліни, тільки оточували їх огорожею допоміжних — усяких тих історій партії, робітничого руху, національного питання тощо. Проявом свободи було й те, що не було обов’язкового відвідування лекцій, і так ми вносили свої критерії в прийняття чи відкинення приписаної програми. Усе це мало змінитися вже від наступного річника. Але мої однокурсники вийшли з того бідолашного ХПІПО вже без завершеної системи повної філологічної освіти, без латини й греки, не кажучи вже про санскрит, без історії релігії й вільної думки, але ще не втиснуті в реµлямент повної партійности. З нашого, вже невисокого горбка відкривався ще краєвид назад, до років «між двома революціями», 1905 і 1917-го, і краєвид не далеких уже сталінських касарень. Завіса перед першою з цих краєвидів впала зразу після нас.

І ще на одне мені відкривалися очі в роки мого навчання в майбутньому університеті: рустикальність України. Тоді я це, може, відчув, але не усвідомив ні в той час, ні багато років пізніше. Це була однобічна картина, бо це було не все українське село, а тільки та його частина, що прийняла радянську систему. Ниток особистої приязні й зрозуміння між мною й цією більшістю нашого річника не простяглося. Моїми приятелями стали Мишко Тетієвський, Мишко Фінкель, почасти Дмитро Чукин — люди містечок і міст, не люди села. Тоді я це пояснював саме радянськістю решти групи, і це, без сумніву, відіграло велику ролю, але це було не все. Як я тепер бачу, це була також рустикальність, незалежно від політичних переконань і ними вмотивованої поведінки. Я не вийшов з-під солом’яної стріхи і ніколи не міг би почуватись своїм під нею. Але це був складний комплекс. Я не хотів належати і до росіян. Ірочка Воробйова була людиною з іншої планети. Росіяни були панами, я волів бути з андердоµами. Українці були в потоптанні, але і в ставанні. Перше викликало симпатію, друге — бажання рухатися разом. Хоч як це дивно й на погляд ззовні нелогічно, моя українськість визначилася тоді. Те, що я потім — великою мірою випадково — потрапив на викладання саме української літератури й мови, закріпило цю настанову, але не створило її. Але кардинальна відмінність між мною і українською більшістю нашої групи була та, що вони йшли своїм шляхом, бо він був ним уготований обставинами їхнього життя, а я вибирав. Можливо, якби не українізаційна політика тих часів, я пішов би за інерцією свого середовища в його зверхніх виявах і став би російським діячем. Але не тільки українізація або не сама вона, а в комбінації з тими переслідуваннями української культури й мови (не кажучи вже про політичні структури), що почалися від тридцятих років і тривають з чимраз більшою силою досі. У мені витворився тоді комплекс не тільки приналежности до української стихії й культури, а й комплекс самостійництва. Я занадто багато вклав себе в цю культуру, щоб пристати на її знищення, а єдиний рятунок від такої перспективи була самостійність і викорінення російського з України. Інша справа — реальність такої програми. Часом я вірив у таку реальність, часом був переконаний у її відсутності. Але вгору чи вниз, — іншого шляху я не бачив. І це зформувалося в мені в роки моїх високих шкіл.

Від індустріяльної пустелі Амвросіївки треба було рятуватися. Формально це було можливо. Я не діставав стипендії, бувши студентом (хоч був звільнений від платні за навчання), а тому не мав формального зобов’язання їхати, куди мене призначать. Але треба було дістати формальне звільнення. Тут допомогла біда. На аспірантуру я не міг сподіватися, не міг навіть про неї клопотатися. Перевірка тут була б уже не конвеєрна, як було зі студентами, а суворо індивідуальна. До аспірантури так легко не пускали, і всякому «соціяльно чужому» елементові шлях був перегороджений. Було б чудом, якби при такій перевірці не виявилася «злочинність» мого батька, адже кожний у нашому домі знав, хто він, той батько, був, а шлях від університету до «Саламандри» не був довгий. Та й ледве чи дістав би я рекомендацію від партійного осередку, з моїм ухилянням від кампаній, неприсутністю на святкових демонстраціях і фіктивністю мого «громадського навантаження». А треба було рекомендації не тільки від професорів, а й від партійного проводу.

Булаховський про причини моєї пасивности, звичайно, не знав і, мабуть, думав, що вся справа в моїй боязкості. І він сам звернувся до мене з пропозицією подавати на аспірантуру. Шляхетність його вдачі виявилася з додатку до пропозиції:

— Якщо Ви не хочете з мовознавства, подавайте на аспірантуру з літератури. Я поговорю з Олександром Івановичем Білецьким, і не сумніваюся, що він вас візьме.

Не пам’ятаю вже, як я викрутився, але позбутися «небезпеки» аспірантури було легше, ніж небезпеки вигорілої до білуватости, Богом проклятої (я пізніше бачив її з вікна поїзда, їхавши на Ростов) Амвросіївки. Тут допомогла біда. Але спершу маленький коментар до репліки Булаховського. Відступаючи мене іншому, він автоматично згадав Білецького і не згадав Шамрая. Білецький, як і сам Булаховський, належав до кола обранців науки, кола створеного ще в старому Університеті. Шамрай був parvenu. До того і в гармонії з тим Білецький репрезентував російську й західні літератури. Шамрай — українську, яка теж була parvenue. Булаховський був без закиду толерантний до української мови, культури, українських студентів. Але в підсвідомості існувала в нього, як і в усіх людей російської культури в Харкові, а, либонь, і скрізь, своя шкала цінностей, і речі українські не котирувалися там високо. У цю підсвідомість не могло вкластися, що юнак здібний (в оцінці Булаховського) і добрих манер міг бажати піти на українську, в руки Шамрая, що, незаперечно, був mauvais ton, присвятити своє наукове життя Миколам Джерям, Чіпкам Варениченкам, а зрештою й різним тим Катеринам чи Наймичкам. Та це між іншим.

Біда була та, що кілька місяців перед тим у матері знайшли злоякіснийупух на нозі під коліном. Старий Кудінцев узяв матір до лікарні на операцію. Було це в Олександрівській лікарні недалеко від вокзалу. (Харків мав дві великі безплатні лікарні, друга, більша, Миколаївська, була ще далі, в районі великих заводів). Не так давно моя сестра вмирала в малій і платній лікарні на нашій таки вулиці, Римарська, 19, але тепер приватних лікарень уже не було, а коли й були, то в родині, що складалася з прибиральниці й студента, не було спромоги ними користатися. Не було, отже, мови про окрему кімнату — чи, як називали, палату, і в Олександрівській лікарні мати лежала в величезній палаті на десятки пацієнтів. Але Кудінцев був добрий хірург, а мати була його давня знайома. Операція була не дуже складна, і небезпеку усунено, але, щоб вона не відновилася, Кудінцев наказав лікування радієм, сеанс за сеансом. Лікування радієм тоді було новиною, і приступне воно було тільки в великих містах.

Це й стало порятунком від Амвросіївки. Я взяв лікарську посвідку про конечність сталого лікарського нагляду і радієвих процедур, дістав авдієнцію в ректора тогочасного ХПІПО, — здається, це був Гаврилів, з галичан, пізніше винищений. Вперше в житті я був у радянського вельможі в кабінеті з портретами й важкими портьєрами, перед величезним писемним столом і м’якими глибокими фотелями, вперше я проходив через передпокій, де доступу до ректора пильнувала секретарка. Сама авдієнція була коротка. Я думав, що Гаврилів буде вимагати, щоб я таки їхав до Амвросіївки, але він сприйняв мою заяву без хвилювання і лише сказав:

— Гаразд, можете не їхати, але я не можу підшукати Вам працю в Харкові. Шукайте самі.

Я зробив висновок, що країна не потребувала так страшно нових учителів і що Гаврилів аж ні трохи не переживав трагедію амвросіївської школи, що лишалася оце без приділеного нового продукта радянської освіти й виховання.

Я був вільний. На мені не тяжіло жадних зобов’язань. Моя alma mater відпустила мене без сліз і зідхань. А що тільки вона репрезентувала для мене всю державну систему, то й тут на якийсь час я був зданий на самого себе. Але ніхто за мене й не дбав. А життя на пенсію моєї матері, щось коло 30 карбованців двом особам на місяць, не було можливе, хоч мешкання — одна кімнатка на 8 квадратових метрів — фактично нічого не коштувало. Я кинувся на переклади.

Тоді українізація в видавничій справі ще тривала. Технічну літературу для робітників видавали переважно по-українськи. Але автори цих брошур і підручників не вміли писати українською мовою, вони подавали свої рукописи до видавництв препоганою, неоковирною, але російською мовою. Але і видавництва не мали технічної інтеліµенції, здатної висловлювати ці речі по-українськи. Тож вони радо хапалися за кожного, хто пропонував свої послуги, хоч ті добровільці поняття не мали про українську (та й російську) технічну термінологію, ба й загальне знання української мови в багатьох із них не стояло, скажім, на рівні Рильського.

Я подався до ДВОУ, Державного видавничого об’єднання України, на Сумській, один чи два будинки від рогу Римарської, майже дома, і потрапив до рук редактора Журківського. Журківський зрадів, діставши неофіта, і одразу вручив мені недбалий машинопис на жовтому папері якоїсь брошури про кріплення шахт, про зарубні машини та подібні речі, ніби призначені для всіх Амвросіївок Донбасу. Мені пораджено придбати загально-технічний словник Шелудька, і ось я взявся до праці. Про шахти я поняття не мав, практики перекладу не мав ніякої, слово за словом ліз до словника Шелудька, часто зовсім не уявляючи собі загального значення того речення, що його перекладав. У заблощиченій нашій кімнатці, за маленьким столиком (колись дамським, він належав моїй сестрі; на більший не було місця, бо кімнатка могла прийняти тільки двоє ліжок, шафу, стілець і цей столик), під рев примусів і цвенькіт господинь з комунальної кухні, через яку до нас ішлося, я день і до пізньої ночі гортав сторінки словника Шелудька, знаходив незрозумілий український відповідник до незрозумілого російського терміну і клав його, ніколи не бувши певний, що сказав те, що мав на думці малописьменний автор, на папір.

Не без важких сумнівів поніс я свій витвір до Журківського. Він лишив його в себе, і за кілька днів я прийшов по наслідки. Журківський добре знав українську мову й розумівся на техніці перекладу. Мій був добре покреслений, і пасус за пасусом Журківський тикав мене носом у всі невідповідні місця. Це від нього я навчився, що переклад не повинен бути буквальний (бо так я його в своїй зеленій недосвідченості робив), але вся біда була в тому, що для того, щоб переклад не був буквальним, я мусів би розуміти, щу я перекладаю, а цього саме бракувало, і про це я одверто казав Журківському, на що він мені, не без душевного болю, відповідав, що, мовляв, хто ж його розуміє. Так я був висвячений у перекладачі. Не пам’ятаю тепер назв того, що я перекладав, пригадую тільки, що технічні речі, де я був проваджений Шелудьком, змінялися якимись природничими, де мою руку водили інші термінологічні словники, видані київською Академією, але де я розумів так само дуже небагато. Не знаю, чи мої переклади побачили світ, але певний, що коли так, то їхні споживачі так само мало могли в них зрозуміти, як і я. Бож нема де правди діти, ніхто не знав термінології, пропаµованої в технічних словниках Академії, а найменше — індустріяльні робітники Донбасу чи Харкова. Прищеплювати її треба було від школи, а не від видань, а з українізацією технічних шкіл справи теж не йшли просто й легко. Усе це було чимсь середнім між фантастичною утопією і мимовільним фарсом. Але для учасників воно обернулося, як відомо, трагедією. Лишалося яких два роки до припинення цієї гри, і не більше для перебування Журківського та його колеµ на волі. 1933 року все розгромлено, всіх дійових осіб зліквідовано. Я не потрапив тоді до жертв терору тому, що моя перекладацька діяльність була короткочасна. Я переклав кілька брошур і відійшов, зберігши приємний спогад про Журківського як учителя і як людину, що мала тягти працю, що не могла мати шансу на успіх, хіба б між Україною й Росією поставлено неперехідний бар’єр, а політика виключення всього російського тяглася б кілька десятиріч.

Але я відійшов від перекладацького покликання й перекладацьких мук не через те, що усвідомлював безнадійність цієї праці. Скільки можу пригадати, такі міркування тоді не стояли на перешкоді моїй діяльності. Я вже понад десять років був радянський громадянин, і, відповідно до цього факту, я міг мати сумніви щодо поодиноких явищ, міг бажати переродження чи загибелі системи, але вже не був спроможний ствердити для себе, що той чи той аспект політики був просто блеф, що в розгрі Скрипник — Сталін перший, нічим не захищений, мав загинути а вся його політика буде перевернена проти самої себе.

Ні, причина мого відходу від перекладацької діяльности була далеко простіша, хоча механіки цієї простої причини я тоді теж не розумів. Перекладацтво тим не задовольняло, що за нього майже не можна було дістати винагороди. Формально був, звичайно, призначений гонорар і один день на тиждень був призначений на виплати. Ми приходили того дня, перекладачі і автори, коло видавничої каси були вже довжелезні черги, віконечко зачинене, ми стояли, потім нас повідомляли, що сьогодні банк не дає грошей і виплат не буде. Або що банк дав мало грошей, і виплатять лише кільком, хто був першим у черзі або — найчастіше — за спеціяльним викликом. І, простоявши кілька годин, ми поверталися без грошей, як і прийшли. Це не були самі перекладачі, тут були і автори, тут можна було побачити й не одного письменника, особливо з тих молодших, хто не діставав через задні двері. Бо ДВОУ об’єднувало всі державні видавництва. Формально причиною невиплат банком — видавництву, а видавництвом — нам було невиконання плянів, недотримання бюджету... Не можу сказати, чи в дійсності це не було одним з заходів у приборканні людей розумової праці, творців слова, хоч би яким недолугим — наприклад, у моєму випадку це слово було.

Перекладацтво — хоч там що кажи, вільна професія — не забезпечувало, отже, ні матеріяльно, ні формально, — бо перед обличчям законів і розпоряджень це не була праця. Треба було знайти працю, а ця праця, відповідно до мого диплома, мала бути вчительська. Це здавалося непереборною перешкодою. Бо на працю спрямовували, на це були офіційні канали, а від мене ця система централізованого постачання робочої сили відмовилася, лишивши мене на самого себе, себто на нуль, на ніщо. В дійсності, одначе, це показалося дуже простим. У моєму випадку централізована система виявилася ніби ситом з великими прогалинами.

У газеті харківській (тоді «Харківський пролетар», пізніше «Соціалістична Харківщина») мені трапилося оголошення Українського комуністичного газетного технікуму про набір студентів. — Тоді всі технікуми влітку містили оголошення про те, скільки студентів вони приймуть на новий навчальний рік і які вимоги до вступників. Серед низки оголошень суто технічних або економічних технікумів це було єдине, що стояло ближче до гуманітарних фахів. І я подумав, що було б добре влаштуватися саме там на працю. Мова й література належали б там не до небажаного наддатку, а до провідних дисциплін. Правда, я боявся «комуністичности» цього технікуму — туди приймали тільки комсомольців і членів партії, але не уявляв собі, щоб їхні викладачі були всі партійні — в ті роки партійців — викладачів мови фактично ще не було. Спробувати, подумав я, не може пошкодити. Було, правда, ще моє злощасне «соціяльне походження», але тут міркування було й таке, що, саме бувши в «комуністичному» оточенні, я був би під меншою підозрою. Якщо ти в пащеці звіра, тобі не загрожують інші звірі, а цей не проковтне, бо і так тримає тебе в пащеці. Було ще й дрібне міркування про сприятливу адресу цього УКГТ. Він містився на Сумській, між великим пустирем, де колись стояла Мироносицька церква, а тепер місце було обгороджене парканом, за яким мав бути будований оперний театр, що ніколи не будувався, і будинками, що прилягали до Сорокинського провулку, де я 22 роки перед тим народився. Від «Саламандри» це було п’ять хвилин пішки.

Так сталася ця спроба, в успіх якої я не вірив. Мабуть, я саме тому і йшов так легко на неї, що не вірив в успіх, це був майже жарт. Одного погожого літнього дня я вирушив до будинка, повз «оперний» пустир, повз будинок, де містилося ДВОУ, зійшов на котрийсь там вищий поверх і запитав завуча (завідувач навчальної частини, друга особа в навчальних закладах після директора). Мені сказали, що його прізвище Григор’їв, і впустили до його кабінету, зовсім не схожого на урочистий кабінет ректора університету, тут не було ні картин, ні масивних меблів, усе було не рештки старого університетського світу, а новий, ще на впорядкований, пореволюційний. Григор’їв був щуплявий, пружинистий, говіркий і експансивний, виглядав на зовсім молодого. Тут між нами відбулася розмова, яку після привітань я започаткував легкою брехнею:

— Мені казали, що Ваш технікум потребує викладача української мови й літератури.

Я думав, що тепер Григор’їв скаже мені, що нічого подібного нема, викладачів вони мають і нікого не шукають. Але він надзвичайно зраділо ствердив, що так, дійсно, їм потрібний такий викладач, і тільки запитав, від кого я про це дізнався. Я викрутився.

— Ви не будете знати. Мені казав один знайомий, а він це чув від свого знайомого. Прізвища цього я не знаю.

Знову була добра нагода викинути мене, і знову цього не сталося. Я показав свій непоказний диплом, дістав трафаретну анкету, яку повернув наступного дня заповнену, дістав запевнення, що викладачі не мусять бути «комуністичні». За кілька днів мене прийнято на працю. Від 10 серпня 1931 року я мав офіційну посаду. Так просто, зайшовши з вулиці, без рекомендацій, без характеристик, без знайомств. Григор’їв був справді easy going людина, але це мусило пройти, як і всі призначення через «спецчастину» — службовця НКВД, приставленого тут, як і в кожній радянській установі, щоб стежити, перевіряти, викривати. Звичайно, технікум не програв на цьому. Я не робив диверсій і саботажів, я працював сумлінно і радо. Але ніхто не міг цього наперед знати.

Моя праця в технікумі тривала сім років. За цей час технікум змінив свою назву — він став газетним училищем, за офіційною термінологією, а після смерти, 1936 року, Миколи Островського, цього жалюгідного письменника-неписьменника, що через свій комуністичний фанатизм, а може, й через те, що, бувши українцем, писав по-російськи, сталінці зробили ідеалом людини і автора. Змінилася і адреса. Це стояло в зв’язку з утворенням УКІЖу, Українського комуністичного інституту журналістики. Перед тим редакторів газет готував спеціяльний відділ Інституту комуністичної освіти ім. Артема (технікум готував газетних працівників, підпорядкованих редакторові, себто молодших). Тепер з того створено окремий інститут і надано йому будинок на Московській вулиці недалеко від її злиття з Рибною й перед мостом через Харків. Хоч технікум формально не підпорядковано інститутові, але приміщено в тому ж будинку. Виклади інституту відбувалися зранку, технікуму — ввечорі. При цьому технікум утратив Григор’єва. Новий директор Лев Абрамович Поліщук, клясичний антропологічно тип єврея з Правобережжя, з колишньої «черти осілости», з довгим горбатим носом і гаркавимр, призначив на завуча свою одноплемінницю й, здається, далеку родичку, Фельдман. Вона не була такою easy going, як Григор’їв, власне, вона не розуміла й не хотіла розуміти жартів, комуністичних приписів дотримувалася суворо. Коли скоро після розгрому опозицій Сталін забрав усі віжки в свої руки, я за старою звичкою сказав щось про «вождів партії», на що дістав дуже значущу поправку від товаришки Фельдман:

— У нас нема вождів. У нас є один вождь! —

що я відтоді добре засвоїв. З обов’язку служби Фельдман ходила, без попередження, на виклади кожного педагога, щоб перевіряти «якість його праці», зокрема ідеологічну. З моєї лекції вона завважила що викладаю я добре, але не повинен сідати на стіл. Це я робив, щоб краще бачити кожного студента, але також тому, що стояти цілий день, при часом 12 годинах праці, було справді втомно. Але цьому завваженню Фельдман я не підпорядкувався і дотримувався своєї звички до кінця педагогічної кар’єри, вже в Америці. Тепер я думаю, що тут підсвідомо грало свою ролю й бажання не бути надто формальним, водночас аж ніяк не зливаючися з студентами.

Сім років у технікумі великою мірою були роки, викреслені з життя. Потворне навантаження — мінімум двадцять годин лекцій на тиждень, а часто до сорока плюс готування до лекцій, плюс перевірка студентських домашніх завдань, плюс іспити, плюс допомога відсталим студентам — це поглинало ввесь час, це виснажувало фізично. Перший рік я ще викладав українську літературу — це було легше, бо не треба було читати диктантів і домашніх завдань. Але аналіза творів була виключно ідеологічно-політична, а наголос був на «виробничих» романах найновішої дати, таких, як «Роман міжгір’я» Івана Ле або «Крила» Вол. Кузьмича, які з літературою не мали багато спільного. Після першого року, отже, я перейшов виключно на викладання української мови. Це, були, певна річ, практичні курси малої наукової ваги, але я розумів усе таки, що роблю добре й чесне діло. Від 1934 року починаючи, треба було десь проїхатися на адресу буржуазних націоналістів-шкідників, але поза тим курси ці були вільні від брехень і прищеплювали не тільки знання мови, а й любов до неї. Але в цих курсах до праці в авдиторії додавалися домашні завдання, і це була кара Господня.

Часу на щось інше, поза працею, лишалося крихти, і вже напевне не було можливостей для наукової праці. Але я й не прагнув цього. Я добре пам’ятав про чорну пляму свого «соціяльного походження» і про неможливість будь-якої іншої кар’єри. Я мав як на вчителя добру посаду, моя авдиторія знала вагу мови й радо вивчала, мої курси не були чимсь стороннім, як вони були б у кожному технічному технікумі, — вибачте, училищі, — і серед студентів були такі, з якими працювати було приємністю (про них далі). Я уявляв собі все своє дальше життя в цій колії, я розумів, що з даних мені можливостей ця була найкраща, і мої мрії про наукову працю, про творчість сумирно спали, не надто мене тривожачи. Аж поки в середині тридцятих років несподівано Сталін не змінив тогочасної партійної лінвії, проголосивши, що син за батька не відповідає. Правда, з одним винятком — улітку 1933 року, я зробив спробу вийти в театральну журналістику. «Літературна газета» вмістила мою рецензію на Мольєрового «Пурсоньяка» в «Березолі» в поставі Леся Дубовика. До «Вістей» я подав рецензію на вистави московського Театру ім. В. Немировича-Данченка, що тоді µастролював у Харкові з виставами «Корневілльських дзвонів» і «Карменсіти й солдата», обидві вистави — спроби оновити заяложених «улюбленців публіки» — оперету Планкета і оперу Бізе. Особливо остання, перетворена з еспанського кіча на свого роду трагедію долі, щиро захопила мене. У редакції «Вістей» я несподівано потрапив до рук Юрія Лавріненка. Хоч ми знали один одного з вигляду ще з наших студентських років, але тоді ми не говорили один з одним, бо він був на іншому річнику, ніж я. Це був справжній сюрприз — знайти його тепер і познайомитися. І в нас було багато спільного. Я любив брошурки Лавріненка про Тичину, про Чумака, про Еллана-Блакитного, ми обидва знали, де в літературі — література, а де кон’юнктурне шумовиння. Ми не раз зустрічалися в ті короткі літні місяці 1933 року, і, хоч ми не вели якихось протирежимних політичних розмов, ми внутрішньо знали, що поділяємо багато культурних і літературних оцінок, як і трагічне нерозуміння того, що діялося з приїздом Постишева, самогубством, у травні, Хвильового і, в липні, Скрипника.

У вересні відбулася в «Березолі» прем’єра «Маклени Ґраси» Миколи Куліша. Це був уже відьомський шабаш навколо Куліша й Курбаса. Ми вирішили, що Куліша врятувати не можна вже було, але треба спробувати врятувати Курбаса, і ми спільно написали для «Вістей» довгу і — думаю — добру статтю про цю виставу. Коротко згадавши «порочність» п’єси Куліша, ми давали докладну аналізу праці Курбаса і акторів, підносячи її як вершину українського театру. Таран (редактор) не пустив статтю до друку. Ми ще не знали, але він уже знав, що ЦК партії ухвалив позбутися Курбаса, і ніщо вже не могло ні його, ні його виставу врятувати. У моїй особистій біографії факт непояви цієї статті був щастям. Якби її надрукували, безсумнівно, я б пішов слідами Куліша й Курбаса. Але мені дуже шкода, що я не маю тексту цієї статті і, звичайно, ніхто не має, бо Таран, напевне, не передав її ні до архіву «Вістей», ні до якогонебудь сховища документів. Це був вибуховий матеріял, і його треба було знищити. Після катастрофи з цією статтею мій недавній, але добрий друг Юрій Андріянович зник з «Вістей», а незабаром і утратив волю. Я не бачив його аж до зустрічі — разючо неправдоподібної — в німецькому Києві 1943 року, десять років після геніяльної й трагічної «Маклени Ґраси».

Я не знав тоді про його арешт. Але події і сліпому показали б, що лізти в театральну критику був не час. Усе ориµінальне й талановите влягало знищенню, а різні «загибелі ескадр» не потребували людей самостійної думки. Спроба виходу на журналістичну арену закінчилася зрозумінням безнадійности таких спроб і приречености тих, хто б такі спроби робив. Я був знову в своєму технікумі, чи то пак училищі, кажучи стилем Возного й сталінських апаратчиків, я знов читав у дев’яноста примірниках домашні вправи своїх студентів, і я не повинен був підводити голови, навіть у потаємних мріях. Я був учитель і тільки учитель, і це було неймовірне щастя супроти тих, хто гинув у приполярних таборах, і проти тих науковців і діячів культури, що мусіли в приписаних «проробках» — викривати своїх колеµ у наявних і вигаданих злочинах. Я вчив писати«директор», а не«діректор» або«деректор», це було мало, але в цьому не було брехні. І була поза тим любов, моя і моїх студентів, до своєї мови, до своєї літератури, ба навіть до бодай елементів ориµінальности в мисленні й стилі.

Кожний сумлінний учитель вкладає частину себе в учнів, і до його втіх належить знайти хвилю тепла з другого боку, від учнів. Люди люблять дзеркала, що показують їх самих у вигідному світлі, і такі дзеркала особливо ціняться, коли вони в людських душах. Є люди, що взагалі не можуть жити, не бачачи себе відбитим в інших. (Такою дзеркальною людиною був, приміром, Роман Якобсон, але його це вело до позування й брехні). З усіх кар’єр для них найпридатніша — педагогічна. В учительській праці імпонує й нерівність партій. Учитель може любити своїх студентів, але він поставлений понад ними. Він може до певної міри переходити цю межу, але це акт його доброї волі, і руб ніколи не стирається до кінця. Для мене, людини комплексу другої парти, було неусвідомленою приємністю бачити себе силою обставин висуненим у провід. Не я рвався вперед і вище, я був скромно згодний на другу парту, — зацікавлення й захоплення учнів само виносило мене вгору. Зберігаючи всі свої притаманні комплекси, я опинявся нагорі. Я любив — мене не тільки любили, але й шанували. Це все створювало можливість прийняти обмеження своєї долі до вчительської.

Це не хизування: студенти мене любили. Дехто з них бував у мене дома, дехто листувався, дехто давав мені свої перші літературні спроби. Особливо ті кращі. Напевне, були й такі, що були в конфлікті психологічному зі мною. Я не пригадую таких, що означає, що від мене до них не йшов струм тепла, бажання зрозуміти, побачити одного в одному. Це під впливом студентів я був у пошані також в адміністрації. Ні з Поліщуком, ні з Фельдман у мене не було особливої приязні, та й як могла бути, коли наші біографії були такі відмінні. Але вони мене цінили як чи не найпопулярнішого і найуспішнішого викладача. На роковини жовтневої революції 1933 року (того самого, коли я пробував рятувати Курбаса) мене — цитую з офіційної ухвали — «за високу якість викладання і участь у громадській роботі» премійовано портфелем з монограмою і «грамотою». У кінці того ж навчального року, в липні 1934 р., мене «за гарний метод викладання» премійовано бібліотечкою на 100 крб. На жовтневі роковини того ж року «за високу якість викладання» мене нагороджено цінним пакетом на 150 крб., у червні 1935 року «відмічено ударну роботу», у листопаді того року видано «грамоту ударника». У грудні 1935 року дано мені премію в розмірі місячної зарплатні, у червні 1936 року — 200 крб... У попередньому тексті я писав про те, як Поліщук дістав донос від Варвари Столяренко про моє неприпустиме, вороже «соціяльне походження» і не дав йому ходу. Мене врятувало не лише моє зухвале трактування фактів, а і моя популярність. Поліщук не хотів іти наперекір настроям студентів, а ще важливіше, він не хотів бути відповідальним за висування й нагороджування «клясово-ворожого елемента».

Коли я сьогодні хочу зрозуміти причини і обставини взаємної залюблености з моїми студентами, мені спливає паралеля з моїми студентськими роками. У ХІНО-ХПІПО між мною й українським селом у моєму курсі стояла стіна, моя перша зустріч з українським селом у рамках міста не привела до контакту й взаємного зрозуміння, а тепер, у технікумі, і сліду такої стіни не було. А це ж була друга зустріч з висланцями села до міста, бо міського елемента між студентами газетного технікуму, можна вважати, не було, ми були свої, близькі, часом рідні. Чому? Що змінилося?

Зміни зайшли з обох боків. Мої однокурсники-селюки були з покоління ще не скореного села, вони були ті, хто змагався за його совєтизацію, те, що звалося офіційною мовою сільський актив, члени партії, активісти-незаможники, більшість з них були вже не такі молоді люди, вони мали життьовий досвід, вони були стріляні вовки, я проти них був зелене хлопчисько. П’ять років пізніше до технікуму приходили вже молоді, що виросли в нових обставинах, комсомольцями вони були майже автоматично, вони були людяні, на вовків вони ще мали тільки перетворитися. Тепер я був старший, але різниця віку була мала, три — п’ять років, я стояв також понад ними в ієрархії технікумського людського масиву, але всі ці відмінності були такі мізерні, що зовсім не перешкоджали товариським зв’язкам. Мені, старшому, вони могли довіритися, і вони довірялися. Те, що я був містюк, тільки сприяло постанню саме таких стосунків. У місті вони були новаками, я був дома. Вони не питали в мене, як поводитися в місті, вони це опановували самі, але моя міська природа імпонувала їм. Пересічно беручи, вони були також талановитіші, ніж мої університетські однокурсники. Звісно, й серед них були бездари й тупі. Але в ХІНО на мій річник приходили люди не так за здібностями, як за заслугами перед владою, і континµент їх був територіяльно обмежений. Це були майже виключно Харківщина й Полтавщина. Технікум був один на всю Україну, і я мав там і чернігівців, і подоляків, і поліщуків, і, як правило, це юнаки, закохані в українське слово. Нарешті, і я був уже не той. До ХІНО я ще йшов під чаром російської літератури, тепер я ніс українське слово і я вірив у нього. Чинники моєї зміни мені тепер ясні: перша зустріч з українською стихією в студентські роки (хай не найкраще репрезентованою), викладання української літератури й мови і — далеко не найменше — початок переслідувань української культури, відчуття комплексу underdog. Моє давнє внутрішнє неприйняття радянщини примхливою психологічною грою ввійшло в асоціяції зі станом української культури: її женуть і переслідують, значить — ми спільники. Це не були логічні міркування, у ті часи я напевне цього не усвідомлював, але десь у підсвідомості якісь нитки були простягнені, якісь мости перекинуті. Це зовсім не означає, що мої вихованці в технікумі були антирадянці. На політичні теми ми майже ніколи не говорили, крім приписаного обов’язкового мінімуму на лекціях, але я певний, що вони сприймали радянську систему як нормальну, як єдино можливу і тим самим приймали її. Та це не перешкоджало існуванню мостів між нами, ми мали досить спільного µрунту без потреби запускатися в політичні аналізи. Грало свою ролю й те, що їм подобалося моє викладання, моя увага до них, а мені імпонувало те, що воно їм подобалося. Одне слово, ярмо вчителювання ставало мені легким і навіть приємним, бо я знайшов у ньому людські контакти, зрозуміння і закохання. Я вкладав себе в своїх студентів, і цей вклад приносив добрі відсотки: мої юнаки виростали в повноцінних людей.

Тим часом на них не чекало рожеве майбутнє, і я це знав. Вони — мабуть, ні. Звичайно, я не міг тоді передбачити, що за десять або менше років вони потраплять до страшної м’ясорубки сталінського способу провадити війну, протиставляючи німецькій залізній хвилі стіну беззахисного і часто беззбройного людського м’яса. Хоч уже в ті роки така перспектива виявлялася виразно в щорічних набігах військових комісій, що з’являлися несподівно, відбирали студентів, найкращих, найздібніших, і забирали їх до військових шкіл, до тих фортець перетворення ясиру на яничарів, з повним відривом не тільки від українського слова, любов до якого вела їх до технікуму, але й від людяного слова взагалі. Противитися цим наборам студенти не могли, скаржитися не було кому: вони були комсомольці, і відмова означала б порушення дисципліни, виключення з комсомолу, а значить і з технікуму і з журналістики взагалі, злам цілого життя. Військові комісії вибирали, за оцінками, найталановитіших, найздібніших, найуспішніших. Вкладаючи свою увагу, почуття, приязнь у наших найкращих вихованців, ми, викладачі, ніколи не були певні, чи в нас їх завтра не заберуть. А тоді, як правило, всякі зв’язки уривалися — як дітей, забраних у яничари, не можна було собі уявити в листуванні з батьками й рідними. Ось був такий безконечно білявий і дуже здібний Коваленко. І раптом — ніби його ніколи не було. Як і більшість цих вирваних з технікуму і з українськости жертв, він потрапив до школи військової авіяції. Знаю тільки один випадок, коли студент пробував зберегти листовний зв’язок — Микола Білобабченко з його дитячою жвавістю реакцій, з його теплою одвертістю всім проявам життя, потрапивши до школи НКВД для прикордонників, спробував написати до мене, прислав своє фото в уніформі, в кашкеті з п’ятикутньою зіркою. Я йому відповів, хоч був свідомий безперспективности нашого знайомства; але листування не тривало довго. Це був інший світ, і він забирав людину цілу.

Та ці ще не оперені курчата, вихоплені шулікою, не були більшістю. Чого могла сподіватися та більшість? Після технікуму їх посилали на працю до районових газет. Радянське законодавство не дозволяє вивозити за кордон цей тип видань. Не можна купити районову газету і в межах державних кордонів, навіть у тій самій області. Це не випадково. Районова газета в певному сенсі — права рука НКВД/КҐБ. У ній не знайдеш міжнародних новин, культури, літератури. Вона вся призначена підстьобуванню «трудового ентузіязму», стахановщини, підвищеним удоям, збільшеним урожаям, висуванню догідних і нападам на менше догідних. У тридцяті роки вона ще викривала куркулів і так званих підкуркульників, поняття, під яке підводилися всі ті, хто насмілювався критично мислити, незалежно висловлюватися, ухилятися від партією поставлених завдань, хоч би ті особи з жадним куркулем ніколи нічого спільного не мали. Районова газета тридцятих років була ще одним політкомісаром, ще одним — колективним — наглядачем у війні партії з селянством. У вузькому колі крутився працівник районової газети, і здебільшого не можна було вирватися з цього кола. У сенсі кар’єри це був, як правило, глухий кут. Супроти примусу військових кар’єр праця в районовій газеті мала хіба ту перевагу, що не виривала людину з національного оточення.

Троє з моїх студентів увійшли до літератури.

Василь Бережний з Бахмача на Чернігівщині з’явився 1934 року. Хлопець жвавих реакцій і меткого розуму, він учився добре, але не здавався винятковим. У літературі, крім поденної праці, найбільше виявив себе як автор науково-фантастичної прози. Це ремество, але грамотне.

У тій самій групі був Олесь Гончар, мій найкращий учень у технікумі і один з кращих взагалі. Добре пам’ятаю, як його вперше побачив — скромного, сором’язливого, з власними очима на світ і з справжнім даром слова й закоханістю в слово. Він сидів у рожевій сорочці з скромною вишивкою на ній, певне, вигаптуваною його мамою. Здавалося, що від нього пахне найкращими сільськими запахами, м’ятою, канупером. І обличчя він мав, цей козельщанський хлопець, таке, як на графіці Нарбута, типове лісостепове українське з доторком чогось ніби половецького. За рік чи пів мамина сорочка зникла, Гончар придбав собі ультраміську, як на ті часи, шкірянку. Він не був дуже активний в усних виступах, але і не боявся забрати голос, та найкращий він був на письмі, своєрідний у доборі слів і речень, з умінням знайти для кожного явища неповторний епітет. Як письменник він вийшов з Коцюбинського, і, може, в цьому була частка мого впливу, бо на творах Коцюбинського я не раз учив студентів писати власною мовою. Я боявся тоді, що, власне, така увага до слова не дасть йому вийти в великомаштабну прозу, в роман. Тільки один раз він збунтувався тоді проти мене — коли я дав студентам завдання написати про Тичинину збірку «Партія веде». Він був переконаний, що збірка була безвартісна. Не знаю чому, його офіційна біографія подає, що, закінчивши технікум, Гончар працював «в харківській обласній комсомольській газеті». Це безперечно не так. Його послали до районової газети на Полтавщині, чи не Градизького району. Він мені часто звідти писав і присилав вірші, що там складав. Шкодую, що вони не збереглися. Вони були скромні, але духмяні, не велика література, але цікава людська особистість і людина, що відчувала запах слова. Вірші ці, скільки знаю, він не призначав до друку, це була радше спроба вирватися з задухи району й районової газети, які були йому дуже тяжкі, нестерпні. Але до літератури його впроваджував не я. Він надсилав свої перші оповідання Петрові Панчу, листувався з ним, і ще перед війною деякі з них були друковані в журналах.

Гончареві пощастило вирватися з «районки», і він вступив на літературний факультет Харківського університету, де знов став моїм студентом, але тепер уже, крім обдарованости, зовсім «нормальним». В кінці його третього року почалася війна, і його, як усіх комсомольців, «добровільно» послали на фронт. Саме перед тим він одружився з нашою таки (університетською) студенткою. Після його зголошення до війська він зі мною не зустрівся, і ми вже відтоді не бачилися. Інші студенти тоді переказували, що його, пораненого, привезли до шпиталя десь у Донбасі, що він важко переживав безглузду й нелюдську сталінську «стратегію і тактику» і мріяв ніколи не опинитися знову на фронті. Чи це правда, не знаю. Нагода зустрітися була, зо два десятки років пізніше, коли Гончар приїхав був до Нью-Йорку і виступав у Колюмбійському університеті, разом з Леонідом Леоновим і ще парою радянських літераторів. Я не хотів іти на той виступ, ставлячи його перед доконаним фактом моєї появи. Адже ми були по різних боках кордону, що перерізав світ навпіл, і він у радянській ієрархії стояв досить високо. Через третіх осіб я переказав йому, що я тут і був би радий з ним зустрітися. Він відповів, — як мені переказали:

— Для мене і для нього краще, щоб ми не зустрічалися.

Це могло означати ситуацію політичну, а могло — суто психологічну. Я схильний радше до другого тлумачення. Адже його колеµи, близькі до київських стаєнь Пегаса, радо йшли на зустріч зі мною. Але для них я був тільки нью-йоркчанин, без зв’язку з їхньою біографією. Я був для Гончара епізод його власної біографії, не просто один з об’єктів Нью-Йоркської сцени.

Третьою була Валентина Ткаченко з Чернігівщини. У ті роки вона була дуже тендітна й дуже замкнена в собі. Я не знайшов для неї спільної мови, і вона мені не розкрилася, одна з небагатьох моїх педагогічних поразок. Вона стала пізніше авторкою багатьох ліричних збірок, щирого тону, але не великої особистости.

Четвертим був Олег Зуєвський. Він прийшов з Миргородщини, був звичайно задуманий і радше мовчазний, не розкривався так, як Бережний або Гончар, але я відчував, що прірви між нами нема. Одного разу в роботі, написаній для мене, він ужив словасирень, я сказав йому, що по-українському це мало б бутибузок. Він запротестував, мовляв, «бузок» — слово, що не надається до поетичного стилю. Він єдиний з моїх технікумських студентів, що опинилися на північно-американському континенті, спершу в Філаделфії, потім в Едмонтоні. Під час зустрічі в Едмонтоні я нагадав йому про цей епізод. Він здивувався й сказав, що не пригадує такого і що, зрештою,бузок зовсім не погане слово. Не знаю, чи Зуєвський писав вірші вже в ті студентські роки, але це з тих часів він виніс символістичні впливи, що ділили слова на поетичні й вульµарні. Хоч у зрілі роки, коли йому відкрилася містика в щоденному, він подолав ці ліміти символістичного а ля Філянський словника, він зберіг вірність своєму минулому в поетичній традиції плеканням езотеричности своїх віршів.

Формально до письменників я мусів би зарахувати з тих років ще А. Ядвічука. Він був з Поділля, навіть чи не галицького, мав трохи ніби польські риси обличчя, був старшим від більшости своїх однокурсників. З пошани до мене він подарував мені свою картку, у подільській вишиваній сорочці — не постишевці, з устілкою на всі груди і стоячим коміром. Чудом це фото збереглося, і я можу відтворити Ядвічуків напис:«Доброму вчителеві, т. Шевельову. Хай буде згадка про одного неорганізованого студента У.К.Г.Т. А. Ядвічука 1931-32 рік Харків. 26/8 32». І так ця згадка лежить переді мною. Але письменник з нього був дуже посередній. Він опублікував був якусь виробничу повість, популярний тоді жанр і дуже далекий від справжньої літератури, і більше я ніколи нічого ні від ні про нього не чув. Чи, бувши таки «західним», він зник у чистках 1938 року?

З інших студентів, що не намірялися до літератури або не ввійшли до неї, найкраще пам’ятаю Федю Лада. Він приходив до мене в гості. Але наша кімната була така мала, що гостя туди не можна було покликати, і він сідав на кухні. Було там часом порожньо, а часом куховарили господині, одна, дві, три. Нівроку, ми собі вели свою розмову. Лад походив з південносхідньої Харківщини, був кремезний, круглолиций, але в розрізі очей і посмішці було щось котяче, а ввесь він був якось по-дядьківськи статечний. Він оповідав мені про життя на селах Харківщини, це від нього я вперше почув словосуржик як окреслення мішаної українсько-російської мови східньоукраїнського села.

За сім років багато студентів, і навіть чимало обдарованих студентів, пройшло через мої руки. Більшости з них забулися навіть імена, тим більше епізоди зустрічей. Про декого пам’ятаю ім’я, риси зовнішности, часом якийсь вислів, але не стільки, щоб могти про них писати. Назву три імені — не для читача, а для себе. Сумнівно, щоб вони були живі, щоб ці рядки колись дісталися до них. Але хай буде записана моя зустріч з Ічнянським з Чернігівщини, Мисником з Лубенщини, Іващенком з Малодівицького району на Чернігівщині. Вони були талановиті. Чи з них щось вийшло?

Але один — і це вже останній — увійшов у мою пам’ять не життям, а смертю. Він не був добрим студентом, а зокрема українська мова йому давалася погано, бо він був білорус. Мав добру білоруську вимову, з аканням, цєканням і твердимч і рішуче не міг опанувати українську. Я не певний навіть його прізвища. Щось на зразок чи то Щекін, чи то Щекатихин. Він помер на туберкульозу, його ховали на харківському цвинтарі, і мене просили сказати промову. Я знав його тільки формально, але мене зворушила його молода смерть — перша в моєму досвіді, його далекість від рідної Білоруси. Я був розчулений, і в своєму слові підніс його понад міру. Слово сподобалося, я справді переживав його, поки виголошував. Але в суті речі це було не слово про особу, а про безглуздість життя і смерти. І коли я чув компліменти студентів і викладачів, мені було соромно. Відтоді я заприсягся ніколи більше не промовляти на похоронах і дотримався цього. З тих таки причин я просив у своєму заповіті не виголошувати промов на моєму похороні. Це завжди брехня, хоч і з добрими намірами, спроба применшити вагу смерти. Але смерть не потребує цього.

Нема що казати, що після цього похорону ніхто ніколи не приходив на могилу нашого білоруса. Смерть важучіша від усіх промов, і життя ховає померлих, щоб забути про них.

Я згадав про викладачів, і треба було б тепер сказати про моїх колеµ. Але перше слід згадати ще про «національні групи» в технікумі. У дусі національної політики Скрипника у технікумі дбали про різні національні меншості України, крім росіян. Для цих меншостей засновано спеціяльні групи. Були це молдавська, німецька, болгарська і польська. Я в них не викладав, але я завідував усім мовним циклом, а отже, знав про стан речей у наших молодших братів. Молдавани й болгари справляли враження малокультурних, ніяких мов, крім своєї, вони не знали і не бажали знати, до української не виявляли найменшого інтересу. Німці, переважно з-під Одеси, бувши переконані, що вони культурна нація, просто бойкотували українську мову. Зовсім інакше було з поляками. Вони прийшли до нас цілковито зукраїнізовані, мали добрі оцінки з української мови і дуже погані з польської. Скрипник і НКО більше дбали за їхню польськість, ніж вони самі. Хоч вони були польського походження, тепер вони фактично були «призначені на поляків», а не поляками.

Національні групи не тривали довго. 1933-34 року їхніх викладачів виарештувано, а що сталося з студентами, не знаю. Теж заарештовано чи просто розбіглися? На ці теми люди воліли не говорити.

Викладачі, отже. Але мало я можу про них сказати. Ми зустрічалися на перервах в учительській кімнаті, але за ці п’ять чи десять хвилин можна було хіба перекинутися кількома фразами без особливого змісту. Раз на рік, напередодні дня жовтневої революції була вечірка, але спільно з студентами, і там більше говорилося з ними, а не з колеµами. У гості один до одного ми не ходили. І ніколи було і нікуди, бо більшість з нас тулилася кожний з родиною в одній кімнаті. Та й від 1933 року починаючи, ми воліли менше заходити в розмови з колеµами, бо досвід показував, що коли заарештовували одного, невдовзі забирали й тих, з ким він зустрічався. Нарешті, додам, що й частувати колеµ було б не легко, бо з харчами ставало чимраз сутужніше, а діставати гас, на якому варилися харчі, перетворювалося на завдання, своєю трудністю рівнозначне мало не льотові на Місяць. Одне слово, ми не мали того, що на Заході зветься соціяльним життям. Ага, були ще так звані мітинµи. З нагоди якоїсь події, що в уряді й партії вважалася за важливу, скликалися нашвидку збори всього «трудового колективу». Хтось з партійного осередку вже мав готову резолюцію. Ми голосували за неї піднесенням рук, і на тому все кінчалося. Так ми приймали пропозицію передплатити державну «позику» в розмірі щороку одномісячної платні, обурювалися провокаціями японців на кордоні з Манджурією, підтримували якийсь страйк у Англії або Америці, і так ми розходилися, поспішаючи кожний до свого незатишного лігва.

Кілька разів на рік я скликав сходини мовників. Бо я вважався керівником «циклової комісії» з мови. (Це теж була більше формальність). Ми говорили про заміну підручника, коли така заміна була наказана, часом обговорювали, щу робити з відсталими студентами. Усе це було таке неістотне, що і тут я ледве пригадую обличчя й прізвища. Один з нас був такий Лобко-Лобанівський, щось на зразок Ступай-Ступаненка з Кулішевої «Патетичної сонати» (якої я тоді, звичайно, не міг читати, бо вона не була видана та й на сцені на Україні не йшла). Він, можливо, мав минуле, за яке трохи побоювався, і ніяк себе не виявляв. Другий був Сергій Матяш. Цей був молодший, і в двадцятих роках був співавтором кількох популярних підручників української мови. Він був тихий, спокійний, на все згодний, води не скаламутить. Студенти ним не захоплювалися, але й не скаржилися. Я б, може, забув його так само, як інших своїх колеµ. Але раптом він зник пізньої осени 1934 року, а за кілька днів, очам своїм не ймучи віри, я читав у газеті список засуджених на розстріл небезпечних злочинців і терористів, і серед них був і Матяш. Це було кричуще безглуздя, але нічого йому не могло допомогти, і він упав під кулями НКВДівських майстрів цієї справи. Якби я знав це наперед, я б хоч придивився до його обличчя, а так я запам’ятав тільки своє загальне враження від людини і від вироку, і не можу бодай описом щось сказати про те, як він виглядав, крім хіба того, що нічим не виділявся.

Теоретично я міг би відповідати за те, що не викрив такого лиходія, але це було таке дурне, що навіть нікому на думку не спало щось про брак пильности в мене сказати. І так був Матяш, не стало Матяша, життя йшло своїм тором. Кого взяли, щоб заступити Матяша, я навіть не пригадую. Бо його, дозволяючи собі жарти на кутні, не розстріляли.

Викладачі, чи то пак викладачки, з інших дисциплін затямилися тільки ті, що полювали на чоловіка і пробували спокусити мене. Спершу це була викладачка біології Ефрос. Кілька разів вона лишилася після лекцій, щоб виходити разом і йти кілька кварталів спільно. Та це довго не тривало. За кілька тижнів вона просто з мосту запитала, чи я б хотів з нею одружитися, я відповів, що не плекаю такої мрії, і товаришка Ефрос мене відцуралася. А в мене почав розвиватися комплекс Йосифа Прекрасного. Я не злюбив жінок, що накидалися й самі себе пропонували. Довший і складніший був «роман» з Марією Наумівною Бромфман, нашою математичкою. Вона жила десь у горішній частині району Пушкінської вулиці, чи то на Чайківській вулиці (де був тоді гуртожиток технікумських студентів) чи то на Лермонтовській, і щовечора ми йшли разом від технікуму до її трамвайної зупинки на Миколаївському (Тевелєва офіційно) майдані. Марія Наумівна була ще недавно великої краси єврейського типу дівчиною — блискуче чорне волосся з проділом з лівого боку, звідки воно було гладко зачісане в обидва боки вниз, а на потилиці кінчалося вузлом, який можна було б розпустити в стилі новітньої Суламіти, густі чорні брови, вдумливий погляд карих очей, прямий ніс. Ні, вона мала бути дуже красивою і стилевою в своїй красі, але не роблено стилевою, а природно... В своєму фізичному розвитку вона вже досягла тієї межі, за якою починається шлях додолу. Та не це мене спиняло, хоч я був, звісно, далеко молодший від неї, найменш на десять років. Найбільшою перешкодою була проблема мого «соціяльного походження». Одружившися, ховати це від неї? Неможливо. Розповісти? Але хто б міг бути певним, що вона при нагоді не розповість цього хоч би тому ж Поліщукові, який її взяв на працю і з яким її єднали зв’язки національности, — розповість, розчарувавшися в мені, розсердившися за щонебудь або просто з балакучости й браку відповідальности? Я не був нею захоплений, але не можу сказати, що в мені нічого не ворушилося. Але в міру того, як вона ставала нервовіша й стурбованіша, я поступово розхолоджував її, то не «помічаючи» її натяків, то оповідаючи в загальній формі про те, що вважаю молоді шлюби за необережність, то сторонячися, коли вона, переходячи вулицю, притискалася до мене. І кінець-кінцем Марія Наумівна перестала проводжати мене, і я вже сам верстав шлях від технікуму додому, що, зрештою, не був довгий, може, двадцять хвилин. Не знаю, чи товаришка Бромфман таки вийшла заміж. Імовірніше, що ні. Вона була розумна й порядна жінка, і не мені кинути в неї камінь за те, що молодий — супроти неї ще хлопчисько — колеµа збудив її надії позбутися ніким не поділеної жіночої самоти в останні хвилини, поки така можливість ще, здавалося, могла б здійснитися.

Роки вчителювання в технікумі — я вже казав це — були змарновані в тяжкій праці, гаючи час і виснажуючи очі над читанням студентських вправ, не дозволяючи й думати про наукову роботу. Але я не хочу малювати їх тільки чорним і вважати за зовсім безкорисні. Моєю винагородою за зречення й жертви були людські контакти з молодшими братами, якими були мої студенти. І якоюсь мірою через них я причащався приналежности до нації, хоч ні вони, ні, либонь, і я націоналістами не були. А може, якось підсвідомо, самі того не знаючи, таки були? Або в нашому контакті ставали? Пастернак писав:«Вакансия поэта опасна, если не пуста». Це стосується, напевне, і до вчителів у їхніх зв’язках з учнями. У моєму випадку праця в технікумі означала також часткове переборення мого комплексу антирустикальности, якого цілком я ніколи не позбувся, а тепер відчуваю його гостріше, ніж давніше. А поєднати цей комплекс з любов’ю до України і українців — це не проста справа, ледве чи можлива кінець-кінцем. Дві душі в одному тілі — одна українська, друга антирустикальна? Чи вони можуть співіснувати без війни? У мої студентські роки перевагу взяла антирустикальність. Роки викладання в технікумі змінили балянс істотно. Його, балянсу, зміни й хитання великою мірою визначали мою дальшу біографію, і, певне, вони характеризували не одного містюка, зіставленого з українською стихією, її гоном, розмахом і обмеженнями.

Газетний технікум формально не підлягав УКІЖеві. Але поскільки дві інституції були під одним дахом, природно, студенти, викладачі, а особливо адміністрація обох закладів знали, що робиться в сусіда. Очевидно, довідавшися про мої добрі стосунки зі студентами і мої щорічні нагороди від адміністрації, директор УКІЖу Брауде запитав у мене, чи не хотів би я викладати також в УКІЖі, сполучаючи працю там і тут або покинувши технікум. Кидати технікум я не хотів, хоч там платили менше, ніж в інституті. Я прийняв запрошення, вирішивши працювати в обох закладах, хоч і обмеживши працю в технікумі до перших груп. Поясню, що таке перші групи, система, що існувала в обох інституціях. Кожного року і технікум, і інститут приймали щось 60 до 90 студентів, які ділилися на три групи. Поділ на три групи в першому семестрі був механічний, хто куди потрапив. Але, на підставі оцінок з першого семестру і загальних характеристик студентів, від другого семестру їх перетасовували між групами. Найкращих брали до першої групи, найвідсталіших — до третьої. Нема чого доводити, що працювати в таких перших групах було приємністю, в третіх — часом тяжкою мукою. З початком викладання в УКІЖі я поступово зрікся других і третіх груп у технікумі, а згодом те саме сталося в УКІЖі. Поза тим праця в двох місцях, природно, краще забезпечувала матеріяльно, бо прожити на технікумську зарплату можна було, але не дозволяючи собі нічого зайвого. А багато речей тоді треба було купувати в спекулянтів, бо державні крамниці рідко мали вбрання, пальта й багато чого іншого, а коли мали, витворювалися довгі черги, і шанси на успішну купівлю були обмежені. Ясно, це означало також велике й важке навантаження, найменше три дні на тиждень я викладав цілий день, по 10 годин, а вже ніколи не менше, ніж шість. Але в ті сталінські роки кожний працював з нелюдською енерµією, і моє переобтяження було нормальне і нікого не дивувало.

Мав я і «громадське навантаження». У технікумі я робив стінгазету. Виходила вона десь двічі на рік. Друкарки — теж порядком громадського навантаження, себто в понаднормальні години і задурно — друкували статті й інші матеріяли, — писав або збирав їх я: я наклеював їх шпальтами на великий аркуш паперу; хто вмів малювати, — робив малюнки, дружні шаржі, карикатури, що їх наліплювано між дописами, і все це вивішувано на загальне читання в передпокої другого поверху. Завданням стінгазети було підносити ударників — передовиків виробництва, висвітлювати їхній досвід і викривати «хвостистів», відсталих і консервативних, але під моїм проводом наголос був на першому. Я не пригадую, щоб ми когось викривали й на когось нападали. А що вчителі добрі чи погані залежно від того, які вони є, і кожний скупчує свій досвід і своє вміння й знання, яквін і тільки він може, то стінгавзета моя була доволі порожня, а зібрати чи скласти матеріяли до неї було досить важко. Це була чиста формальність, роблена для звітів, що от, мовляв, ми маємо свою газету, і ніхто її поважно не розглядав. Студенти мали свої стінгазети, і ці часом могли бути досить колючі на адресу самих студентів, а часом і викладачів.

УКІЖ мав свою невелику друкарню, і там друкувалася місцева газета, загальної стінгазети, отже, не треба було. А що кожному, як і скрізь, належало мати «громадське навантаження» — я засвоїв це з студентських років, — я дав себе вибрати на члена місцевкому. Місцевкоми — представництво професійної спілки на кожному даному підприємстві чи закладі — мали подвійну функцію. З одного боку, вони мали підстьобувати продукційність праці і сприяти поліпшенню якости продукції, з другого боку — поліпшувати побутові умови працівників і стежити, щоб адміністрація не кривдила своїх найманців. На фабриках і заводах обидві функції могли бути однаково важливі. В інституті поняття продукційности праці і рівня якости продукції були поняттями дуже умовними. Ніхто не міг із студента-нездари зробити талановитого, і не було способу перетворити посереднього педагога на майстра викладання. Практично той член місцевкому, хто відповідав за цю ділянку, мусів тільки забезпечити, щоб усі підписали умови на соцзмагання. Викладач X «викликав» на соціялістичне змагання викладача Y, той «приймав» виклик. Обидва підписували папірець про те, як вони піднесуть якість своєї праці, і на тому справа кінчалася — на даний академічний рік, а восени наступного року все це починалося знову. Так виходило, що «колектив охоплено соцзмаганням на сто відсотків», а значить, усе було в порядку. Саме цю ролю організатора соцзмагання я взяв на себе в місцевкомі. Це була спокійна ділянка, нікого не зачіпала, нікому не загрожувала, і ніхто мене не турбував своїми проханнями, скаргами абощо. Це було, як участь у товаристві «Геть неписьменність!» у студентські роки. Це була видимість праці без праці як такої. У певному сенсі це був глум з поняття громадської праці, але сходило за активність і викликало пошану.

Але в моїй праці організатора соцзмагання я зустрів трудність. Викладачі, звичайно, підписували свої «зобов’язання» беззаперечнно і забували про них за одну хвилину. Але в друкарні, де був справжній «пролетаріят», «робітництво», я зустрів перешкоди. Друкарня була мала, щось три або чотири робітники, і дуже примітивна. Праця її обмежувалася на друці щотижневої газетки, деяких запрошень та часом інших принагідних речей. Головний складач був товариш Брильянт. Це був російськомовний єврей, рудий, череватий, з обличчям у ластовинні і повний зневаги до білоруків-інтеліµентів. Щоб мати стовідсоткове охоплення соцзмаганням, я мусів дістати зобов’язання-виклик і від нього. Він рішуче відмовився. Він казав, що в такій малій друкарні не було ніякої потреби й сенсу когось викликати, щось підвищувати. Переконати його в протилежному не було легко, надто тому, що він мав рацію, а сказати, що це порожня формальність, я, ясна річ, не міг. У наших суперечках він фактично знущався з мене, а в моїй особі з інтеліµентів взагалі. Я міг би написати зобов’язання за нього, алеж я поняття не мав про технічні умови праці друкаря. Цей конфлікт пролетаря з інтеліµентським чистоплюйком відновлявся кожної осени, і з внутрішніми муками я спускався на нижчий поверх, де містилася друкарня. Але, коли це було виконане, я мав спокій на цілий рік, тільки треба було брати участь у засіданнях місцевкому, і це була почесна, виборна громадська праця.

З початком праці в УКІЖі я став викладачем вищої школи і перейшов із профспілки робос (робітники освіти) до професійної спілки працівників вищої школи і наукових установ. Моя година викладів оплачувалася трохи вище, і пошана до мене була більша. Але курси в суті речі були такі самі, як у технікумі. Це було практичне вивчення української мови й правопису, з перевіркою вправ, з контрольними диктатами. Як і в технікумі, тут підкреслювалися літературні аспекти мови, бож з випускників УКІЖу мали бути висококваліфіковані журналісти, що йшли до районових газет хіба як редактори, а частіше до обласних і центральних газет. З моїх перших випускників два пішли працювати навіть до «Комуніста» — Маруся Білик і Оля Островська. За пару років я взявся за дещо більш спеціялізований курс, присвячений газетним жанрам і проблемам — допис, стаття, фейлетон, хроніка, газетний заголовок, «шапка» тощо. Але тоді додано такий курс і в технікумі, так що й тут великої різниці не утворилося. Цей газетний курс звичайно давано партійцям, це було знаком довір’я, що його дали безпартійному.

УКІЖ мав злютованіший колектив викладачів, ніж технікум. Мовників було п’ять. Віра Анютіна викладала російську мову, Догадько, Журба і я — українську, Махинько — обидві. Пізніше на українську мову запросили ще Цебенка. З 1934 року пригадую Проценка, вовкувато-нервового, ніби цькованого псами. Як Матяш у технікумі, він зник у кінці першого семестру, і ми прочитали в газетах про його розстріл у відплату за вбивство Кірова, і так само цей розстріл видавався безглуздим і напевне таким і був, на його місце прийшов Полторацький. Газетну справу, крім мене, викладали Гузюк і Черепахов. Пізніше з мови прийшов Цебенко, а з літератури (російської) Роман Самарін. Але і тут ми зустрічалися тільки на перервах в учительській, і соціяльного життя в західному сенсі не було та й не могло бути, бо сексотом міг бути кожна друга особа, а в більшому товаристві хтось був би напевне. Це ж були тридцяті роки, тридцять третій ще не забувався, а незабаром уже насувся тридцять сьомий. Дивним дивом навіть у цих обставинах, були приязні, але про них далі.

Немолода вже Анютіна належала до тих старих учительок російської мови, що були закохані в кожне російське слово, вкладали всю думку в викладання і ніколи не усвідомлювали, що вони, об’єктивно беручи, виконували функцію русифікаторів. Це був уже не перший такий випадок у моєму житті, і про цей тип я тут уже писав. Зближення з нею я ніколи не шукав, хоч напевне вона була порядною особою і зовсім щирою в своїх поглядах і практиці.

Що думав Махинько, я не знав. Він був для мене «старорежимний», тип теж уже зустрічаний, хоч би в особі Вєрєтєннікова в мої студентські роки. Він ставився зневажливо до студентів, яких уважав за малописьменних (а багато з них таки були), і до викладачів, що не знали латини й греки, йому було однаково — викладати українську чи російську мову, здібним чи нездібним студентам. Я не пригадую, щоб він колинебудь сміявся чи посміхався, хіба що презирливо. Але Мефістофелем ця кремезна постать не була, йому просто все було байдуже, люди і проблеми, але він тішився, коли міг упіймати якогось студента на кричущій неписьменності або антикультурності.

Іна Якимівна Журба, десь із Миколаївщини, належала до того, що я називаю поколінням тридцять третього року. Ці люди прийшли до кінця своїх студій саме десь тридцять третього року, і їхніми першими завданнями стало викриття «буржуазного націоналізму» й «шкідництва на мовному фронті». Вони, звичайно, знали, що після їхньої погромної статті майже неминуче та особа або ті особи, проти кого був спрямований їхній виступ, буде органами НКВД вилучена з життя, але саме такого від них вимагали, і вони цю вимогу сумлінно виконували. Це були, сказати б, люди Андрія Хвилі, хоч особисто Хвилю вони могли й не знати. Але це Хвиля провадив кампанію проти попереднього покоління, чи то були люди Академії в безпосередньому чи широкому сенсі, чи люди Скрипника. Журба виступала проти «буржуазних перекручень» у мовознавстві, часом заходячи навіть далі, ніж від неї вимагали, ніж ішов сам Хвиля. Її стаття про відмирання кличної форми українського іменника не знайшла підтримки (хоч деякі її спостереження були слушні). Недовчені, люди покоління 33-го року наукових праць в повному цих слів значенні писати не вміли, але для кар’єри тоді цього й не вимагали. На своє щастя, Іна Якимівна не виявила великої активности і в своїй викривальній діяльності. Тому вона, мабуть, заціліла, коли 1937 року прийшла черга на винищення для людей покоління 33-го року, починаючи від самого Хвилі. Тоді забрали її чоловіка, а їй самій дали спокій. Можливо, що її зберегли в функції сексота. Доказів на це я не маю, але характеристично, що вона лишилася в Харкові під час німецької окупації, а коли я «випадково» зустрів її в закрижанілому зимовому місті на початку 1943 року, перед самим відступом німців, вона намовляла мене лишитися, мовляв, ніщо мені не загрожує. Сама вона зосталася, і ніщо їй не загрозило. Вона дістала поновно свою викладацьку працю.

Чоловіком Іни Якимівни був О. Матвієнко. Він був теж мовник і теж покоління 33-го року, але він був активніший у викритті «клясових ворогів» і усно, і в друці і видав навіть книжку, що звалася «Синтаксичні паралелі» і була суцільним псевдонауковим доносом на синтаксистів старшого покоління. Я його зустрів лише кілька разів, він не був моїм колеµою в УКІЖі (він був у якомусь науково-дослідному закладі), і я навіть не знаю його ім’я поза тимО., але я добре пам’ятаю його скрючену, сухоруку постать малого (хоч і без горба) Квазімодо. Хоч я знав мовознавців того покоління, що зробили кращу кар’єру, насамперед Наума Кагановича, але мені Матвієнко лишився ніби втіленням того періоду, а його доля — порожнеча перед 1933 роком, використання можливостей, створених того року, і зникнення в хвилі терору проти «терористів» — хай ідеологічних, того року, чотири роки пізніше. Ні, їхнє «наукове» життя не тривало довго, і великою мірою вони заслужили на свою пізнішу долю, але був і трагізм у короткості їхнього життя, наукового і фізичного, у такому поспішному накладенні кари за їхні підлоти. Тим більше, що ніколи не можна знати, чи вони виконували свою жалюгідну ролю з нахилу й кар’єризму чи з страху, — бо так від них вимагали. Сухорлява, однорука постать Матвієнка, яка пасувала до його діяльности, була справді жалюгідна, але й, може, гідна жалю.

До покоління 33-го року належав і Лев Юхимович Догадько, але не морально, а тільки фізично. І його вихід у науку припав на цей страшний час, і, як інші, Догадько мусів іти за Тичининим «Співай, поете, з нами в тон». Догадько взяв участь у вивченні мови українського робітника, і його стаття на цю тему була надрукована в збірці «Мова робітника», тоненькій книжечці, що вийшла 1934 року. Це, певна річ, було замилюваням очей. Робітники Харківського паровозобудівельного заводу, де збирано матеріял до збірки, не говорили по-українськи, за винятком тих, хто недавно прибув з села, тікаючи від розкуркулення або колективізації. Але це замилювання очей нікому не загрожувало, і Догадько не писав ні на кого погромних статтей-доносів. З євреїв, але сільських — його батько був сільським ковалем десь на Кіровоградщині (а його вчителем був у Кіровоградському педагогічному інституті учень Потебні Василь Харцієв), — Лев Юхимович був більшим українським патріотом, ніж багато з його перевесників-українців. А що, огрядний і експансивний, він часом не міг стриматися від неµативних зауважень про тогочасну дійсність, зокрема і перед своїми студентами, то він був скоро обвинувачений в українському націоналізмі. Його знімали з аспірантури, з праці, потім він клопотався в Наркомосі, оббивав пороги, його відновляли, аж до нового звільнення. У цих обставинах наукових праць у точному сенсі слова Лев Юхимович фактично не написав. Але викладачем він був добрим, і брав він, у протилежність мені, не так логікою й дисципліною думки й поведінки, як емоцією. Він був майстром дотепу й іронії, але не злої, а доброзичливої до всього, що не переходило меж пристойности й чесности. Він мав смак до літератури і в літературі не раз знущався з поетів, що «співали в тон». В одах того часу поети часто вживали замістьборотьбаборня. Це було менше звичне і йшло за високий стиль. Він з приводу сполучення«у борні» глузував —«в уборній». І це був дотеп, що сягав далі від сміху з приводу невдалого словосполучення. Догадько не тільки викладав граматику й правопис, він учив студентів любови до слова, і він заражав їх цією любов’ю. Це він навчив їх, читавши кожний твір літератури, виписувати з нього на картки всі цікаві й кольоритні синоніми, а потім, самому пишучи, користатися з такої картотеки. Я перейняв від нього цю методу. Було це особливо важливо в роки, коли старі словники були вилучені з ужитку, а нових не було жадних, не кажучи вже про синонімічні або фразеологічні. В УКІЖі він опинився між двома звільненнями, перед тим він був у якомусь провінційному педагогічному інституті, здається, полтавському. В кінці тридцятих років його «зняли з роботи» в УКІЖі і, після довгих клопотань, призначили до Полтавського педінституту. Догадько не писав наукових праць, та і хто б писав їх у ті страшні роки арештів, заслань і розстрілів. Але він в УКІЖі видавав лекції для заочних студентів, і до цього він притяг своїх колеµ, Журбу і мене. Він редаµував ці випуски, і я від нього навчився потреби точности формулювань і відповідальности за кожне слово.

Людина пориву, експансивна, говірка, легкий знайомий з незнайомими, Догадько був повною протилежністю мені. Він — людина швидких реакцій, я — вповільнених; він — балакучий, я — стриманий; він — легкий у зближенні, я — обережний. Це він створив приязнь між нами. Він вибрав мене, можливо, відчувши, що, в протилежність Журбі, я не був «режимний», в протилежність Махинькові — не замкнений від людей, а справді щиро зацікавлений у своїй дисципліні — мовознавстві і в своїх учнях — студентах. Він вдерся в приязнь — вдерся в позитивному сенсі, — як вдерся, буквально, в групову фотографію. Студенти моєї першої групи хотіли зфотографуватися разом зі мною і дати мені це фото як вираз їхнього задоволення мною. Під великим портретом Сталіна і під малим Косіора, було це 1935 року, ми хто сів, хто став — і запрошений фотограф зняв нас. Так це була моя група і я з нею, і раптом Лев Юхимович побачив це і буквально встромив себе в перший ряд. Ніяк він туди формально не належав, але прийшов, запропонував себе — і от він на фотографії! Цьому я завдячую, що маю його образ. Так він увійшов і в приязнь зі мною, у ті роки, коли так рідко робилися дружби, коли кожний сторонився другого. В усій нашій протилежності ми стали справжніми приятелями. Коли я їздив до Полтави, я був його гостем, я часто відвідував його родину (жінка й двоє дітей) у Харкові, де він жив у студентському гуртожитку на вулиці Артема, в двох кімнатах, з жінкою й двома дітьми, а потім з Полтави він приїздив до Харкова, й я був його господарем. (Для цього, не без труду, я купив ватяну ковдру, що потім супроводжувала мене в мандрах по Словаччині і Австрії й доїхала до Америки). Це була подія, бо не завжди були ковдри в продажі, і не завжди вирушав я на закупи. Ми обходилися тією самою ковдрою десятки років, а це була нова. Життя Лева Юхимовича урвалося трагічно. Було це 1941 року, і НКВД перевіряло всіх своїх «клієнтів», щоб хтось з неблагонадійних не лишився під німецькою окупацією і не допомагав німцям. Догадько, з його численними звільненнями з праці під закидом націоналізму, звичайно, був добре репрезентований у їхніх справах. Десь у серпні того року, коли здача Полтави була вже поза сумнівом, його заарештували. У ті дні заарештованих звичайно нищили, це було найпростіше. Так, напевне, сталося і з Догадьком, бо ніколи ніде більше не з’явився слід його. Я про це нічого не знав аж до кінця вересня.

Ми лишилися вірні один одному. Догадько нічого на мене не виказав. Я на допиті в НКВД, 17 вересня, серед інших запитань про своїх колеµ був запитаний і про нього. Я сказав, що знаю його як порядну радянську людину. Слідчий подивився на мене критично і сказав тільки:

— Ви певні цього?

Кілька днів пізніше мене відвідав молодший брат Лева Юхимовича. Разом з дружиною й дітьми Догадька він тікав на схід. Він забіг на кілька хвилин, щоб сказати про це, про арешт Лева Юхимовича, про те, що він, брат, закопав перед виїздом рукописи й найцінніші книжки свого брата під деревом у садку. Так я дізнався про долю мого приятеля, про те, що я його вже ніколи не побачу. Це знищення серед інших безглуздь доби було, може, найбезглуздіше. Як міг Догадько, єврей, співпрацювати з німцями?

Не знаю, чи в спокійних, «нормальних» обставинах з Догадька вийшов би визначний учений. Його вартість, його призначення були насамперед у тій життєрадісності, яку він розбризкував, його головний хист був з’єднувати людей, відкриватися їм і відкривати їх. Бачу його, звичайно в зеленавому вбранні (я волів чорне — теж різниця темпераментів), завжди захопленого чимнебудь, струмки поту збігають з його гладкого обличчя, він витирає їх носовичком, і ось він біжить далі. Він умів цінити добрі вірші, умів розрізняти золото від підробок, але не цурався й прози життя, запашного вина й добірних дівчат, — але тільки тих, що в тілі, він страх не любив худорлявих і не називав їх інакше як «драна кішка», — мабуть, ходячий хвиський вислів з його сільського дитинства. З американськими замореними дівчатами він не був би щасливий, хіба що з опасистими, стегнастими, задастими муринками. Але що робило Догадька неповторно принадним і справжнім приятелем душа в душу — була не просто життєрадісність і гумор, але й те, що за ними стояли біль, сум і розуміння властивих людині слабкостей і підлот, хоч дуже рідко ці почуття виходили назверх і знаходили свій прямий вислів.

Володимир Григорович Цебенко прийшов до складу укіжівських викладачів мови дещо пізніше. Він був абсолютно порядною людиною, але далекою від блиску й дотепу, радше сірою й навіть нуднуватою — і безмежно зляканою. Він був трохи старший від мене, і багато з заарештованих і знищених колеµ-мовників, які були для мене вже тільки іменами, для нього були реальними людьми, з якими він учився, зустрічався, жив. Тож він сховався в собі і пильнував кожного свого слова — як би чого не вийшло. Не зважаючи на це, ми сприятелювалися. Було в радянській людині того часу специфічне шосте відчуття: відчуття порядности й унутрішньої не-радянськости (що не конче означає протирадянськости) зустрічного. Це почуття нас і звело, без політичних деклярацій і µарантій, і воно нас не обдурило. На політичні теми ми не говорили, тільки раз, коли почалася війна і вийшло розпорядження на всі шибки наклеїти поздовжні й поперечні смужки паперу, бо це, мовляв, зберігає шибки від струсу й розколювання, коли поблизу впаде бомба. Я тоді не втримався й сказав йому:

— Ліпимо хрести на радянську владу!

Я побачив жах у його очах, і він заговорив про щось інше. Але він мене не виказав. Володимир Григорович був людина обмежених зацікавлень, розмови з ним були далекі від тих зблисків, що іскрилися в розмовах з Догадьком. Просто кажучи, він був нуднуватий. Статті його не йшли далі описових переліків і розкладання на полички, без творчої і свіжої думки. Але в тих обставинах не так просто можна було знайти людину, що на неї можна покластися, а таким він був. Поза тим, він був людиною, що вміла влаштовуватися. Коли я ще був у восьмиметровій моїй кімнаті, він мав добре мешкання в кінці Мироносицької вулиці недалеко парку, в новому будинку. Я був неспроможний дістати в радянські часи телефон — він мав цю дорогоцінну й рідкісну машину, яка, правда, мала не таку вже й високу вартість, бо багато людей не могли її дістати, і тільки для розмов з небагатьма можна було її використовувати. Він мав і вродливу, набагато молодшу й дуже вичепурену дружину, яка крутила ним, як хотіла. Вона вчилася на співачку (чи вона мала голос, не знаю — може, це була просто одна з примх) і ніколи не знижувалася до того, щоб перекинутися хоч словом по-українськи. Розмови з Володимиром Григоровичем не належали до високоінтелектуальних, переважно мовилося про те, де можна щось дістати, про те, хто зі спільних знайомих що зробив... Політично слизьких тем уникалося. Можна було мати з ним прості радості життя. З’їсти чогось смачного, випити чарку горілки чи вина. Ми їздили з ним на Дінець десь під Зміїв. Він мав свій човен, і ми гребли. Раз нас застала на річці страшна злива й грозовиця, ми змокли, як хлющ, і він питав мене, що таке хлющ, а я не знав. Він мав там знайому селянку, в якої зберігався його човен. Мокрі до нитки, тремтячи від холоду, ми ледве дісталися на сінник у Петровни (ніхто не знав її на ім’я, тільки по батькові, і тільки на-овна, ні в якому випадку на-івна) і, щоб зігрітися, лежали притулившися спинами один до одного. А перед тією нещасливою плавбою ми, зібравши хмиз і розпаливши багаття, варили пшоняний із салом куліш, і був він смачніший від нектару й амброзії. Усе це опукло збереглося в пам’яті, бож сільське життя було мені в дивину. У себе вдома Цебенко мав добре радіо, таке, либонь, що можна було слухати й закордон, але він ніколи не запрошував мене приєднатися до нього в таких операціях. Це вже був би небезпечний політичний крок, а обережність була понад усе. Коли Харків окупували німці, вони сконфіскували всі приватні радіоприймачі. Стояла довга черга, і Володимир Григорович у ній, болісно переживаючи свою втрату. Але німці видавали розписки, і він мав надію, що згодом радіо йому повернуть. Та де ж! В останній місяць перед окупацією він перестав з будь-ким зустрічатися, коли хто приходив, не відчиняв двері. Думаю, що його тоді викликали до НКВД в останній перевірці всіх не зовсім певних і змусіли підписати зобов’язання доносити про все почуте. Щоб не зробити підлоти, донісши на когось, і щоб не бути обвинуваченим у тому, що він її не зробив, він вирішив нікого не бачити. За німецької окупації наші зустрічі відновилися, але вони не були часті. Від нього до мене було досить далеко, міського транспорту не було, а я був в умовах недоїдання не дуже спроможний на далекі переходи. Але ще важливіше було те, що я не цурався «Просвіти» і кола Доленка, а обережніший мій товариш волів триматися на віддалі. На початку, правда, він написав разом зі мною статтю до харківської «Нової України» про пригноблення української мови під совєтами. Але він надрукував її під псевдонімом В. Нетай, а коли редакція, мабуть, під тиском німців, заявила, що друкуватиме матеріяли тільки під спражніми прізвищами, він від дальшої співпраці утримався. Не знаю або забув, як він здобував хліб свій щоденний у голодному місті, можливо, що він мав зв’язки з селом, яких у мене не було. Але пам’ятаю нашу експедицію до квартири Булаховського. Тоді поширилася чутка, що німці будуть конфісковувати покинені приватні бібліотеки, він приніс цю чутку до мене, і ми вирішили спробувати «врятувати» найцінніші книжки з книгозбірні нашого вчителя. Догляд над своїм мешканням він доручив одній старенькій жінці, ми її розшукали, переказали їй новину, переконали, що безпечніше книжки забрати, і вона впустила нас і дала нам забрати, що ми хотіли і що могли пронести. Коли сьогодні я аналізую, чому я взяв участь в експедиції, я не певний, шляхетні чи злодійські наміри рухали мною. Тоді я вже не був певний, що німці переможуть, а отже, радянська влада, а з нею Булаховський повернуться. З другого боку, я все ще не вважав це за єдину можливість. Але я твердо знав, що в радянській системі я не житиму, а отже, шансів на те, щоб зустрітися з Булаховським і повернути йому забрані книжки, не було. Хотів я їх просто привласнити собі? Дуже ймовірно. На своє виправдання можу тільки сказати, що в останні дні перед відступом німців із принишклого, замороженого, напівмертвого Харкова я зустрів Людмилу Олександрівну (я ніколи не знав її прізвища) і переказав їй, щоб вона сповістила Булаховського про кілька речей, а серед них і про загарбані мною книжки. Але до цього не дійшло, бо в перші ж дні поновної радянської окупації усі мої книжки вивезено до сховища, де в них за кілька днів улучила бомба і все знищила. Таким чином, ці книжки ніколи до Булаховського не повернулися. Чи така сама доля спіткала ту частину бібліотеки, що її забрав Цебенко, не знаю. Моральний коментар до цього епізоду лишаю читачеві. Я не вважаю його за одну з найсвітліших сторінок книги мого життя.

Востаннє я зустрівся з Цебенком у Берліні, десь 1944 року. Як він дістався на Захід, я не знаю. Не відомо мені й те, де він працював. Найправдоподібніше, це був якийсь орган німецької пропаµанди. Саме тому він жив на приватній квартирі десь у східній частині міста. Це була кімната в німецької господині, і я там переночував з її дозволу. (Я був у Берліні наїздом, на один день). Ми зустрілися як старі приятелі, це було приємне побачення. Новиною було те, що тепер його лялечка-дружина не так уже гребувала українською мовою. Пізніше, коли я вже був в Америці, він мене розшукав і написав з Каліфорнії. Його дружина давала приватні лекції співу, і з цього вони жили, але він шукав педагогічної праці. Саме тому він до мене написав. Він зберігав свою стару обережність у нових обставинах. Коли йому треба було згадати про УКІЖ, він називав його «той інститут, де ми колись працювали». Він не хотів згадувати, що це був заклад комуністичний, навіть у листі до мене. Далі його слід для мене пропав. В українських колах він не обертався. Я не здивувався б, коли б довідався, що його дружина знов забула українську мову. Цебенко зацілів у трьох режимах тому, що був обережний і контролював свою поведінку й свій язик. А все таки, в певних межах, він зберіг порядність, і я не думаю, що я був єдиним, кому він не підклав свині. Як Пер Ґюнт, він обходив життя «по кривій».

Такі були мої колеµи-мовники. З газетних дисциплін колеµ пригадую двох. Один був Гузюк, другий Черепахов. Важко було б знайти протилежніших людей. Пилип Гузюк був з-під Бродів у Галичині і опинився на Радянській Україні від 1920 року. Уже те, що він був один з тих дуже нечисленних галичан, що заціліли від арештів, говорить про його виняткову льояльність і обережність. Він тримався партійної лінії неухильно, але ніколи не був активним понад міру, бо це також стягало б на нього небезпеку. Допомагало йому й те, що він не був нічим видатний чи відмінний, ніколи не мав ориµінальних думок і несподіваних вчинків. Після смерти Сталіна він раптом пустився в літературну діяльність, було йому в пору дебюту 55 років. Проза його була така ж сіра, як і він сам.

У протилежність Гузюкові, який ніколи не хотів бути першорядним і ніколи таким не був, М. Черепахов хотів і вмів блищати і в цьому знаходив найбільшу насолоду. Повний активности, він був меткий репортер, дотепний фейлетоніст, майстер слова, більше дома в писанні по-російському, але і непоганий журналіст в українській пресі. Гузюк мав баб’яче обличчя й спокій у рухах, Черепахов у його великих чорних окулярах був увесь Sturm und Drang, він в’їдався, вгризався в кожного, з ким зустрічався. На ультрасірому, штампованому тлі харківської журналістики він з’явився несподівано, як метеор, і зразу звернув на себе увагу. Він був чи не єдиний, якого читачі знали на ім’я й не тільки читали, а й чекали на його виступ. Люди типу Черепахова, здібні, енерµійні і в суті речі по той бік моралі, більше відповідали б капіталістичному суспільству, але і в радянському вони можуть зробити добру кар’єру, яка, одначе, часто кінчається катастрофою, дарма що вони легко і радо вступають до партії і нещадно атакують усіх справжніх чи вдаваних порушників норми. Не знаю, як закінчилася кар’єра (і життя?) Черепахова. До 1941 року нічого злого з ним не ставалося, після того він зник з мого обрію. З ним у моїй біографії зв’язані зміни в моєму квартирному статусі, та про це пізніше.

У своїй істоті журналістом був Олекса Полторацький. В УКІЖі він викладав історію літератури. Людина міської культури, добрих манер і вишуканих убрань (що на той час не часто траплялося) він теж був кар’єрист, але поговір був, що він робив кар’єру головним чином через прислужування НКВД повідомленням про діла й вислови своїх колеµ. Мене обережно попередив про це Цебенко, сказавши, що з Полторацьким треба не йти далі від офіційних контактів. Його напади в пресі на Аркадія Любченка і Остапа Вишню, звісно, були всім відомі, але припускалося, що більше речей такого жанру й стилю йшли не до друку, а до справ радянських жандармів. Наскільки це було справедливо, ствердити не можу, можу тільки сказати, що він був у нашій учительській чи не найбалакучіший і любив підносити політичні теми, але радше питально, ніж ствердно. Пам’ятаю, 1940 року, коли німці зайняли Салоніку, він міркував уголос, які могли б бути наслідки цього. Кожний мав свою потаємну думку, коли черга прийде на нас і чи війна тут буде такий самий бліц, але не пам’ятаю, щоб хтось висловлював такі думки вголос. Не диво, що він ні з ким не приятелював. Його повоєнна кар’єра наче потверджує підозри, що навколо нього снувалися. Він став редактором важливих журналів, де провадив невхильно тверду партійну лінію, був «міні-амбасадором» української культури на Заході. Думаю, що за всім, що він робив, стояла зневага до довкілля і самозакоханість.

За добір викладовського складу УКІЖу відповідальним був заступник директора по навчальній частині, а в щоденній мовізавуч Тимець. Не знаю, як його звали, для всіх він був просто товариш Тимець. Він був дуже толерантний і доброзичливий, і його любили. Селянського роду, великий, великовухий і незграбний, він був як довгий складаний ніж, що чомусь не складається. Я не часто бував у його кабінеті, але в двох випадках це було в досить неприємних справах.

Перша халепа стряслася вже в перший рік моєї праці в УКІЖі. І була це велика халепа. Мушу почати трохи здалеку. Десь від 1932 року в середніх школах запроваджено так звані «стабільні підручники». Перед тим на ринку було з кожної дисципліни кілька підручників, які між собою конкурували, і вчитель міг сам вибирати, який він хотів радити учням. Тепер це централізовано. Підручники складалися за замовленням Наркомосвіти, там затверджувалися, і після цього цей підручник можна було вживати в школах. Передбачалося, що це мав бути підручник на багато років, поки Наркомос не вважатиме, що нові вимоги науки або навчання потребують його нової редакції або заміни на інший. Звідси термін «стабільний». Але в дійсності тих років у справу втрутилася ще одна обставина: це були роки терору й масових арештів. А система була така, що коли когось заарештовано, автоматично вилучалися всі книжки даного автора. А що таке траплялося часто, стабільність підручників була дуже нестабільна. Саме таке трапилося з підручником української мови для 5—7 кляси середніх шкіл. Перший «стабільний підручник» уклали Бойків (Іван?) і Гр. Шевчук, і це був навіть зовсім не поганий курс у межах офіційно затвердженої програми. Та раптом автора чи, може, обох авторів заарештовано, і підручник підлягав вилученню. Тим часом школа не могла чекати, новий підручник був потрібний негайно. Скласти його доручено Інститутові мовознавства в Києві. Заснований не так давно (1931) на руїнах розгромлених дотогочасних інституцій Академії Наук у Київі, тепер був очолений Наумом Кагановичем, і це поставлено як його особисту відповідальність — створити новий підручник, власне, два — морфології й синтакси — за яких два чи три місяці. На це він потребував попихача, особу, що виконала б усю чорну роботу, і його вибір упав на мене. Не знаю, чому так сталося, — я не знав його особисто. Може, він чув про мене добру думку від Булаховського (якого він громив, назвавши свій виступ проти його «Основ мовознавства» «Основи буржуазного мовознавства»), може, тому, що моє прізвище кінчалося на-ов, може, тому, що я працював у комуністичному інституті, може, тому, що він бачив заочні лекції з української граматики, що виходили з моєю участю під редакцією Догадька. Факт той, що несподівано я дістав листа про те, що мушу скласти новий стабільний підручник, а для цього виїхати до Києва й з’явитися в розпорядження Наума Кагановича. Я відповів, що маю хвору матір і тому не можу виїхати. На це прийшов новий лист — я можу виїхати разом з матір’ю, подорож обох буде оплачена Наркомосом. Ніяким способом мені не хотілося бути замішаним до цієї брудної справи, нових викрутів я не мав і в відчаї я просто не відповів на листа. Прийшла телеграма. Я не відповів, хоч і розумів, що така тактика ледве чи може бути успішною. Тоді прийшла телеграма до Тимця: під особистою відповідальністю дирекції УКІЖу я мав бути негайно відряджений до Києва. Вибору не лишалося. Ми мусіли виїхати.

Першою зупинкою в Києві був Наркомос, а звідти мене спішно спрямували до приватного мешкання Кагановича. Воно було досить велике, щоб можна було мене там примістити.

Кагановича, який тепер не згадується в жадних джерелах у Радянському Союзі, ніби його й не було, був після Хвилі головним діячем у тому, що називалося «ліквідація націоналістичного шкідництва в мовознавстві». Андрій Хвиля, якого я ніколи не зустрічав, був ідеологом і лідером кампанії, його доповіді й статті повіддю спливали в пресі всіх типів, від щоденної до товстих місячників, від популярної до наукової, і це була суцільна гістерика погромного типу, в якій ключовими словами були «знищити», «зліквідувати», «викоренити»... Поки йшлося про особи і їх знищення, Хвиля з допомогою НКВД давав сам собі раду, але в переформуванні мовних норм провідну ролю мав відігравати саме Каганович, який відтепер мав стати для мене Наумом Аркадійовичем. Каганович перед тим закінчив аспірантуру з російського мовознавства в Булаховського і опублікував одну (так, одну!) статтю наукового характеру — про історичний розвиток російських дієприкметників, зрештою не погану, як на початківця. Але, як багато євреїв російської культури, — згадаймо Олександра Мойсеєвича Фінкеля в Харкові або Романа Осиповича Якобсона в Празі, — він ненавидів те, що можна було б назвати самостійництвом в українському мовознавстві й мовній політиці. Він почав різку і чимдалі тим різкішу критику чи, може, краще сказати, війну проти мовної політики Академії Наук у Києві і Наркомосу, тоді ще в Харкові (Скрипник). Перший виступ був ще поміркований, своїх супротивників Каганович обвинувачував у народництві (в чому була частка правди), але далі він, видно, знайшов покровителів у партійних колах, і його критика ставала дедалі більше погромницькою. Тепер уже мова йшла про буржуазних науковців, а це вже загрожувало їхній свободі й життю, а далі пішло вже про шкідників. Атаки Кагановича почалися ще за Скрипника, і це тоді, як почалися прямі напади на керівника Наркомосу, створило навколо голови Наума Аркадійовича авреолю героїзму. Якже, він почав кампанію перед її справжнім початком! Не диво, що Каганович був призначений директором Інституту мовознавства, на той час майже цілковито спустошеного звільненнями та арештами, керівником усіх мовних видань і проєктів. Це була доба диктаторів: на всю Україну таким був Постишев, під ним у справах культури — Хвиля, під Хвилею у мовознавстві — Каганович, як у літературі — Микитенко тощо.

Каганович зустрів мене заявою, що вже чимало часу пішло на мої зволікання, і тепер ми мусимо скласти дві книжки нового підручника за місяць. Я нікуди не буду виходити з його приміщення, годуватиме мене жінка Кагановича Дора Семенівна Леві (яку теж упряжено до воза оновлюваного українського мовознавства; вона була одним з упорядників ортографічного словника, що побачив світ 1936 року і нараховував 270 сторінок — проти 450 у Голоскевича), досить безоблична постать. Сам Каганович подбає за теоретичну частину, а я мушу бути відповідальним за текст вправ, що обіймали приблизно половину сторінок. Я пробував сказати, що за місяць укласти підручник для трьох кляс середньої школи річ неможлива, навіть якщо не треба нікуди виходити і думати про прохарчування, тільки працювати й спати. На це Каганович мав просте заперечення. Він, не прикрашаючи дійсности, цинічно заявив, що це річ цілком можлива, що підручник (Бойкова й Шевчука) вже є і зовсім добрий, єдине, що в ньому недобре, це прізвища упорядників, які опинилися серед ворогів народу, і що фактично новий підручник можна було б скласти за півгодини, тільки переписавши прізвища на Кагановича й Шевельова, але, щоб дотриматися декоруму, Наркомос дав нам місяць часу. Мене закликали зробити леµалізований пляµіят, і я про це сказав Кагановичеві, на що дістав обурену репліку:

— Вы юноша дерзкий! —

і недвозначний натяк на те, що непокірних уміють приборкувати. (Зі мною Каганович говорив по-українськи, з дружиною більше по-російськи), але емоційність йому краще виходила по-російськи.

Кінець-кінцем ми договорилися до того, що в теоретичній частині він робитиме, як він схоче, але текст вправ я доберу заново. Каганович на це погодився тим легше, що це давало йому змогу усунути з прикладів у вправах ті, що походили з творів письменників, яких уже заарештовано (це було обов’язкове), але й тих, про кого він думав, що вони можуть бути заарештовані. Не диво, що коло половини прикладів тепер були з Івана Микитенка та Івана Кириленка, провідних авторів короткої доби Андрія Хвилі. Пам’ятаю, як він замахав руками, коли я спробував узяти приклади з Андрія Головка:

— В ніякому випадку! Він стріляв у свою жінку, завтра він може стріляти в когось іншого!

Так зцензуровано Головка. Каганович не передбачав, що за чотири роки він сам, разом з Хвилею, Микитенком і Кириленком, буде розстріляний без суду, а його ім’я, як і ім’я Хвилі, буде стерте з радянцями писаної історії!

За місяць моя київська стахановщина закінчилася, підручник був готовий (від того часу я дуже не любив їздити до Києва), я повернувся до Харкова, до УКІЖу, почуваючи себе так, ніби мене занурили головою до посудини з виметом. Моя ганьба відновлялася тричі, бо трьома виданнями виходили ці книжки: 1934, 1935, 1936-го. Падіння Хвилі й Кагановича зробило неможливим дальші видання. Я не звіряв теоретичної частини в старому й новому підручниках і не знаю, скільки і що саме там змінив Каганович. Він мав контроль над моєю частиною, я над його — ні. Мою участь у цій афері я завжди відчував як ганебну й непрощенну. Але що я міг зробити? Справжнім авторам допомогти вже не можна було. Відмовившися, я б поділив їхню долю, а на моє місце знайшли б іншу особу, ні, інше прізвище. Шкоди мій учинок нікому не приносив, а кривити душею радянський громадянин повинен так чи так день-у-день. Коли я 1941 року вирвався з радянської системи, я хотів хоч почасти дати голос знищеним першим авторам книжки. Одним зі своїх літературних псевдонімів я взяв ім’я Гр. Шевчук. Хай знищений промовляє до живих хоч так, другим голосом, якого він ніколи не мав і не чув.

Кілька років пізніше, десь, може, 1938 або 1939 року, мене знову запрошено до кабінету Тимця. Цього разу мене нікуди не кликано, мова йшла про проблеми внутрішньо-укіжівські. Тимець почав розмову з того, що студенти мене люблять, що я фактично щороку дістаю премії й нагороди, що я проваджу громадську працю і що мене вважають за вірного сина своєї батьківщини (хоч я й далі не брав участи в жадних виїзних кампаніях на село, на «прориви» і ніколи не з’являвся на демонстраціях. Та про це він не згадував). Отже, вів далі Тимець, студенти дивуються, чому я не вступаю до партії, питання про це стояло на партійних зборах, і партійні збори поставилися б прихильно, коли б я подав заяву про прийняття до партії. Тимець був, як завжди, дружній і доброзичливий, часом мені здавалося, що в ньому ще жили рештки традиційної староселянської ввічливости, однак я був стурбований і переполошений, справа виглядала мені серйозною. Щоб я пішов до партії, для мене було виключене. Моє соціяльне походження в ті роки великої ролі вже не грало, хіба те, що я його приховував. Але вступ до партії був би проти моїх переконань: він вимагав би від мене багато вчинків, спрямованих проти інших, там, де я хотів би зберегти принаймні невтралітет; і він перетворив би мене на шахову фігурку, яку хтось незримий переставляє, як йому хочеться: сьогодні мене могли б послати до війська, завтра — до НКВД, сьогодні — до Росії, завтра — до якоїсь там символічної Амвросіївки, сьогодні — директором видавництва, завтра — керівником свинарника... За всяку ціну я мусів відмовитися, але відмова могла бути потрактована як ворожість з усіма з того наслідками... Я попросив часу, щоб подумати, Тимець просив не затягати, і ми умовилися, що я прийду до нього за день чи два. Думати мені треба було не про те, сказати «так» чи «ні», а тільки про те, як знайти найлагіднішу форму відмови. З подорожжю до кубла Кагановича я вже знав, що і позапартійний може бути мобілізований. Але це було в виняткових випадках, на певний час і в певних межах — воля вибору й дії лишалася в моїх руках. У партії я був би тільки нумером, і кожна нова кампанія — а партія безперервно була в кампаніях, в штурмах, в гістериці.

Моє думання не дало ніякого задовільного приводу для мого неминучого — «Ні!». Але я добре пам’ятаю свою відповідь, вона мені коштувала чимало нервів. Я почав з того, що я ціню довір’я до мене і безмежно відданий радянській владі й політиці партії. Але — тут я послався на те, що — Тимцеві це було відомо — я нічого не роблю половинчасто. Якщо я викладаю, я віддаюся цьому. Коли я пишу наукову працю, я ввесь нею поглинений. Якщо я вступлю до партії, це буде головним у моєму житті, і мимоволі воно піде на шкоду моєму викладанню, а вже зовсім зашкодить моїй науковій праці. Було це почасти правда (крім останнього твердження), але кожний розумів би, що це тільки викрут. Тимець вислухав мене лагідно і сказав, що він мою позицію розуміє. Усе таки, вийшовши, я сподівався заходів проти себе, може, втрати праці в УКІЖі, напевне, втрати уваги до себе як зразкового викладача. Нічого цього не сталося, ніколи ніхто мені про мої дві розмови з Тимцем не нагадував, студенти (які всі були в партії і мусіли знати про пропозицію Тимця) не змінили свого до мене ставлення. Це здалося мені чудом, а Тимець тим добрим святим, який того чуда доконав. Сьогодні я думаю, що в цьому мій випадок не був індивідуальний. Мабуть, це була одна з тих кампаній втягання «кращих» людей до партії, які систематично в її лавах відбувалися. В усякому випадку випадок не дійшов навіть до «спецчастини», себто наглядача від НКВД, при УКІЖі. Можу сказати про це з певністю, бо коли мене в вересні 1941 року брали на допит до НКВД, про цей епізод мої слідчі (їх було два) не згадували, а вони могли б використати його проти мене, якби спецчастина їх повідомила. На закінчення оповіді про цей епізод, який тоді коштував мені кілька безсонних ночей і надовго зіпсований настрій, згадаю, що саме тоді втягли до партії Черепахова, який перед тим був, сказати б, сам по собі. А я був потішений тим таки Тимцевим твердженням, що все в порядку, що я був і лишуся «безпартійним більшовиком».

На цей час я, як і мій старий приятель Мишко Тетієвський, мали вже й друковані речі відповідного характеру. Це змушує нас повернутися до Наума Кагановича та керованого ним Інституту мовознавства. Каганович мусів щось видавати, і продукція ця мала бути «партійно загострена», «войовничо-матеріялістична» і спрямована на викриття ворожих «псевдонауковців», що, мовляв, «окопалися» в різних радянських установах і провадять там і звідти свою підривну ворожу працю. Цьому майже цілком, за винятком статті Булаховського та ще Ізюмова, був присвячений редаµований Кагановичем журнал «Мовознавство». Туди мене, ясна річ, не вабило, і, хвалити Бога, Каганович і не пробував втягти. Але, крім критики, Каганович мусів давати щось позитивне, і тут йому було особливо важко. В Росії ще провадилася боротьба між марристами і марксистами чистої крови, без домішки марризму, і не завжди легко було в Києві вгадати, на яку в цій запеклій боротьбі на знищення ступити. Але марристів на Україні не було, і Каганович міг тільки вмістити статтю чи дві ленінградських авторів в українському перекладі. З не-марристським марксизмом було легше, бо кожний міг навести пару цитат з Леніна й Сталіна, а подеколи Маркса і Енµельса, з газетними штампами, кожному відомими, про боротьбу кляс і передову ролю пролетаріяту. Але треба було показати позитивне в радянському мовному житті, і цьому мали бути присвячені збірки статтів різних авторів про мову робітників важкої індустрії і про мову «пролетарських письменників». Так постав задум двох збірників «Мова робітника» і «За якість художньої мови», обидві під редакцією Наума Аркадійовича. Нівроку, вийшли вони тоненькі, десь між 60 і 100 сторінок, але і то не легко було зібрати, коли фактично були знищені мало не всі кваліфіковані мовознавчі кадри. Про «Мову робітника» вже говорилося тут, бо там брали участь Догадько і Журба. До «За якість...» спокусили мене і Мишка Тетієвського. Я написав статтю про мову Микитенкової «Диктатури». Це був мій дебют як мовознавця, я пробував вийти з того запілля, в якому я сам себе замкнув, але тільки для того, щоб потім знов приректи себе на мовчання. Стаття моя в збірнику була, може, найкраща, але це не комплімент. На щастя, скільки знаю, вона зникла з ужитку. Радянські бібліографії подають статтю Тетієвського і навіть розстріляного Кагановича (про мову «Платона Кречета» Корнійчукового), але не мою. Не бачив я її і в західніх книгозбірнях. Заслужена доля. Але на Мишковій долі його стаття заважила куди більше. Перед тим він жив, як і в студентські роки, в своєї старої тітки в кінці Чорноглазівської вулиці, там, де вона крутим горбом спустилася до річки Харків і так званого Горбатого мосту, район скупчення єврейської бідноти. Тепер на Мишка звернув увагу Наум Аркадійович, і Мишко став співробітником Інституту мовознавства. Що він там робив, я не знаю, не публікував він нічого. У Києві він одружився, про що сповістив мене в одному з листів, якими ми обмінювалися. Людмила була родом з Гадячого, зрусифікована українка. Десь 1937 чи 1938 року Мишка заарештували, напевне, в відлунні арештів Хвилі й Кагановича. Він дістав п’ять років. Я відвідав тоді Людмилу в Києві, вона казала мені, що на нього «подав матеріяли» до НКВД Микола Пилинський. Коли я був у Києві під німецькою окупацією, я спробував відшукати Людмилу. Мені сказали, що вона виїхала з напівголодного міста до Гадячого. Уже зовсім недавно, в Америці, я довідався від Мишкової дочки від другої його дружини, з якою він зійшовся в перерві між його першим засланням — за «український націоналізм» і другим — за «сіонізм», що Людмила зреклася Мишка, коли він був на засланні і взяла розлуку. Іти до Інституту мовознавства було небезпечним кроком. Ця установа була під особливо пильним доглядом, і, якщо не кожний, то щонайменше кожний другий був там сексотом. У своїх ходіннях по муках Мишко поводився дуже шляхетно супроти мене. Він нічого на мене не подав, хоч міг би зробити це, навіть не вдаючися до фантазії й вигадок. Адже я не раз висловлювався дуже критично про радянську систему, в чому він ніколи не йшов за мною, кажучи в найгіршому випадку:

— Може, ти й маєш рацію, але для мене нема вибору. Я єврей, і я мушу йти з режимом.

Так на п’єсах Микитенка розійшлися наші з Мишком шляхи. Я ніколи більше його не бачив, мого кремезного, ведмедюватого сільсько-єврейського вірного приятеля.

З Києва йшли грози й загрози, я лишався в Харкові. Певна річ, і тут ішли безконечні арешти, люди зникали один за одним, і чорний ворон з лискучими боками і без вікон, снував безнастанно між двома в’язницями привокзального району і осередком НКВД в нагірній частині міста, куди напханих заарештованих возили на допити і, здається, на розстріли. Ніколи не можна було знати, чи вночі мене не відвідають гості, що забирають господаря з дому, і коло ліжка я клав пакунок із зміною білизни на випадок такого вимушеного виїзду, а, проходячи повз будинок на Сумській вулиці, де на стіні щодня наклеювали «Харьковский рабочий», я дивився, чи нема сьогодні статті проти мене, бо за такою статтею здебільшого слідувала нічна візита. Тут двоє пояснень: у Харкові тоді виходила «Соціялістична Харківщина», яку я передплачував, а пополудні виходив «Харьковский рабочий», якого не міг передплатити, та й не хотів, бо це була російська газета, а купити його було ледве чи можливо, бо черги вишиковувалися перед газетними кіосками задовго до того, як привозили кожну газету, і вистачало газет тільки на передніх у черзі. Так щодня було два тривожні стрибки серця: пополудні, повертаючися з лекцій, — є про мене чи нема?; і ввечері, йдучи спати, — цієї ночі чи ні? Таке було в усіх містах України, але в Харкові принаймні ми були під наглядом тільки місцевих органів влади й порядку, а в Києві були і місцеві, і центральні. А зрештою, завжди десь ворушилася надія: «А може, не сьогодні? А може, мене взагалі — ні?» І — найдикіше, найжорстокіше — коли когось заарештовували, ми ще думали: а чи його дружина, чи мати не продаватиме його книжок? Бо, втративши свого дружину чи сина, не мавши як утримувати себе та допомагати передачами заарештованому, у розпачі й відчаї осамотнілі жінки продавали, що могли, і то за безцінь. У моєму випадку так сталося, коли заарештували Терещенка, якого я знав тільки з вигляду. У його дружини я купив багато книжок з мовознавства, зокрема виданих на Заході, як от порівняльна граматика слов’янських мов Вацлава Вондрака, яких ніде інде ми дістати не могли, а в матері Валеріяна Підмогильного (якого я особисто зовсім не знав) дещо з белетристики. Це були акти безглуздого фаталізму, сліпої надії і зовсім безпідставної, ануж ця хвиля не заторкне!? Як я вже писав, усе це пішло полум’ям 1943 року, конфісковане після моєї втечі НКВД. У мирі і в війні українську землю µрунтовно розчищали від творчих людей, від традиції, від книжок.

Більше, ніж коли, забуття знаходилося в навчанні. Така думка ніколи тоді не виринала, але, може, справді вчителювання було актом передачі себе іншим, збереження себе в інших? Студенти УКІЖу були, звісно, дуже відмінні від технікумських. Ті були хлопці й дівчата щойно з села, ще півдіти, недосвідчені, — але які ж чулі на те, що чули й бачили. Укіжівці були переважно люди між двадцятьма й тридцятьма, багато з них старші від мене, з партійним досвідом, який учив їх не тільки дисципліни, а й жорстокости, нелюдяности. Не зважаючи на це, між ними й мною, як правило, панували стосунки довір’я, а з їхнього боку — навіть часом наївної віри. Кожний з них міг бути завтра забраний до НКВД і призначений на слідчого, я міг бути його арештантом, якому він бив би пику і катував фізично й духовно. Але тут вони були учні, я був їхнім учителем, ба навіть Учителем, і не раз, на велике диво, вони були супроти мене, однолітка або молодшого, як діти. Тут, звичайно, грали ролю й стосунки вчителя й учня, ці дивні стосунки, в яких учень ніби підлягає вчителеві, але не в усьому, далеко не в усьому, і де авторитет учителя, а тим самим його діяльність як учителя залежить від того, яку репутацію він серед них здобув, хоч вони цього не усвідомлюють і тому не використовують свідомо як своєї зброї.

Коли пізніше, уже в еміµрації, я читав твердження Івана Багряного, що кадри вільної України знайдуться в партії й комсомолі, я згадував своїх студентів в УКІЖі.

Ось, приміром, Гриць Білик. Родом з Полтавщини, він прийшов до УКІЖу 1934 року. Прийшов безпосередньо з фльоти. Кремезний, на голову вищий від найвищих своїх однокурсників, з високою кучмою темнорусявого волосся і неймовірно дитячим поглядом голубих очей. Завжди в матроській блюзі й широких матроських штанях-кльош, ніби втілення синтези північноукраїнських і південноукраїнських оселенців у полтавському лісостепі. Фльота, де він був п’ять років, жахливо покалічила йому мову. Він це відчував і стидався. З несамовитою енерµією він схопився вивчати мову, дивлячися на мене як на Бога. Без перебільшення. Бо я знав чисту мову, поправну, таку, яку він, либонь, асоціював із своїм дитинством. Його перші оцінки були в найкращому випадку задовільні. В кінці першого року Гриць склав іспит відмінно, і так він ішов далі. Так було, очевидно, і з інших дисциплін, бо він був тоді в першій групі. (Як і в технікумі, до першої групи на кожному курсі обирали найталановитіших і найуспішніших). Він, ще студентом, одружився з Удовиченко, чи то з другої, чи третьої групи. Вона була не тільки куди нижчого інтелектуального рівня, вона була й невродлива. Я не знаю подробиць їхнього роману, але я думаю, що одним із стимулів для Гриця було те, що вона була типово сільська і скромна, а її мова була природна українська. Я припускаю, що він хотів мати українських дітей. Не знаю, щу він робив після випуску, 1937 року, певно, десь працював редактором районової газети. 1939 року партія послала його до Львова, щойно «визволеного». Він був поставлений завідувати «спецчастиною» в обкомі партії. Коли 1940 року, влітку, я приїхав на Західню Україну з дозволом перебувати в Дрогобицькій області, а хотів перебувати у Львові, чого мені міліція відмовила, я звернувся до Гриця. Один його телефон до начальника міліції поладнав справу. І на два тижні мого перебування у Львові Гриць узяв мене на своє мешкання. Ми багато тоді вели з ним розмов у цьому мешканні в будинку, де давніше, напевне, жили великі польські риби. Ці розмови не були на політичні теми, більше — враження від нового краю та його мешканців (а ці враження Гриць жадібно вбирав), але пам’ятаю, що він між іншим запитав у мене:

— Чому Шевченко ніколи не писав про Мазепу?

Я не міг пояснити йому, що Мазепа виступав без згадки в таких поезіях, як «Іржавець» тощо. Але психологічний підтекст цього запитання мені був ясний, я бачив, у якому напрямі працює Грицева думка. Гриць і його дружина, мої гостинні господарі, в великому панському мешканні зберігали простоту селянського побуту, особливо в меню, яким і мене трактували. Їхньою великою трагедією був бунт їхнього синка проти української мови. Діти радянських вельмож мали свої школи й дитячі садки, і серед них панувала російська мова. Вони оформили погляди малюка на мову. Російська мова була мовою панів, українська — селюків. Не знаю, чим це скінчилося, не знаю, що було з Грицем під час війни і після неї, якщо він війну пережив. Згадки про нього я не зустрічав ніде. Але пам’ять про Гриця належить до моїх найсвітліших, і не тільки через те, що він мене притулив у Львові.

Білик належав до першої групи річника 1934-1935-го. Наприкінці цього навчального року староста групи Ніна Гулай переказала мені, що група хоче зфотографуватися зі мною. Так постала та фотографія, в яку без запрошення вдерся Догадько, про що я вже писав. Ця картка в мене збереглася, і на звороті її стоїть напис, який процитую дослівно:«У відзнаку подяки за бездоганне, сумлінне викладання мови, за чутливе ставлення до студентів Юрію Володимировичеві Шевельову від 1-ої гр. I курсу на спомин. За дорученням групи — Трикутник: Горбов Iв., Гулай Н., Ющук Iв. Харків, УКIЖ. 25/V 35». Текст писала Ніна Гулай. Після довгих років у Донбасі і російськомовної практики вона часто плутала в українських словах и та і. У написі в словіспомин перше було написанеспомін, потім переправлене наи. Гулай старалася. Старалася вся група.

Бути студентом з української мови в ті роки не було легко. Політика експериментувала з мовою. Яких п’ять років тому так званий «Скрипників правопис», шукаючи компромісу з Західньою Україною в складі Польщі, витворив норми, які не відповідали справжній, живій мові в жадній частині України. Тепер, під проводом Андрія Хвилі як застрільника й провокатора, ці норми зазнавали гострої й жорстокої критики, вони у типовій фразеології доби були проголошені буржуазно-націоналістичними й шкідницькими. Ця фразеологія не була набором фраз, порожнім гаслом. Фразеологія доби перекладалася дуже просто. У практиці доби вона означала арешт, конфіскацію майна, переслідування родини, ув’язнення або розстріл. Кожний знав цей переклад, але ніхто його не вимовляв. Після кількох місяців безжалісних нападів на тепер уже «старий» правопис (який так недавно був новим), не піддаючи його публічному обговоренню, не чекаючи навіть на його опублікування, газети перейшли без жадного попередження на новий, нікому, крім редакціям газет, ще неприступний. Пригадую, одного ранку я прийшов до УКІЖу і сидів в учительській, і туди вбігли стривожені дві мої студентки з першої групи з газетою «Комуніст» у руках. Це були Маруся Білик (не рідня Грицеві) і Оля Островська.

— Що сталося? — питали вони в мене. — Тут зовсім не так надруковано, як ще вчора: некляса, аклас, неавіяція, аавіація.

Я, викладач, знав про це так само мало або нічого, як і вони. Я пробував припустити, що це був недогляд, помилка. Ні, казали вони, це не може бути помилка, це так від початку до кінця. І я, як викладач, і вони, як студенти, мусіли висновувати нові правила з практики газет і застосувати їх самі — негайно, невідкладно, всяка інша поведінка була б загрозливою і навіть згубною. Але цей епізод був тільки одним з виявів загального стану мови і офіційного наставлення до мови. Хтось невидимий ліпив її, як хотів. (В дійсності це найчастіше був Наум Каганович). Мова ставала іграшкою, але небезпечною іграшкою, бо в ній був вибуховий матеріял, що міг кожної хвилини вибухнути й уразити того, хто грався. А гратися треба було. Не знаю, чи Маруся Білик і Оля Островська йшли в своїх роздумах і сумнівах так далеко, як Гриць Білик, не знаю, чи вони мали такий біль, як він, але в їхньому запитанні був той самий розпач: де ми стоїмо? що нам робити? куди це все йде?

Серед студентів УКІЖу було мало таких, що приходили до мене з роздумами й сумнівами, хай напівневисловленими. Ці люди пройшли добру партійну школу самодисципліни, витримки й стриманости. Але в тривожному запитанні Марусі Білик і Олі Островської (що пізніше обидві працювали в редакції «Комуніста», від 1943 року «Радянської України», головного органу ЦК партії) я відчув тривогу не тільки за те, — як мені, мовляв, поводитися, — але й за форму й долю української мови. І такі, напевне, були почування багатьох.

Якщо говорити про тих, хто незалежно думав і часом виявляв своє думання або, якщо не думання, то почуття, — згадую тільки двох. Один звався Кухар (Яків?), другий Дмитро Прилюк. Кухар спершу був учнем Догадька, і я не раз чув від Лева Юхимовича про те, який талановитий і в своєму мисленні ориµінальний був цей студент. Потім він опинився в моїй групі, і я не міг не погодитися на оцінку Догадькову. Мову він знав блискуче, писав чудовим стилем, питання ставив, яких звичайно студенти не ставили. Вони не були політичні, але надмір індивідуального мислення не належав у Радянській Україні до рис надто заохочуваних. Партійна група його курсу, — а що всі студенти були партійці, то це означало й загал його товаришів, — ставилася до нього трохи підозріло. Я чув від нього, що його навіть «обговорювали» на партгрупі. Приводом до цього було те, що він став самотужки вивчати англійську мову. Питання було — чому таке зацікавлення мовою буржуазної країни? Чи не захоплюється він капіталістичним Заходом? Адже те англомовне, що варте уваги доброго комуніста, виходить у російському перекладі, вивчати, отже, треба не англійську, а російську мову. З початком війни Кухар зник з мого овиду, але коли я, 1943 року, на короткий час приїхав до Києва в маршруті втікача Харків — Львів, до мене дісталися глухі чутки, що Кухар був пробився до окупованого німцями Києва і в перші дні, коли ще можна було вірити в добрі наміри німців або принаймні в їхню толеранцію, взяв участь чи то в незалежній тоді газеті «Українське слово», чи то в літературних починах Олени Теліги. Говорили також, що того дня, коли німці оточили Теліжину редакцію, давали людям заходити до середини, а тоді хапали, він був однією з таких жертв. Цілком імовірно, що разом з іншими його розстріляли німці кілька днів пізніше. Усе це я не мав змоги перевірити, принишкле й напівголодне життя Києва тих днів не заохочувало до систематичних розшуків, і люди дуже неохоче говорили на подібні теми. Якщо це було правда, це означало, що підозри його партійних товаришів і зацікавлення Догадькове й моє були не безпідставні. У випадку Гриця Білика я не можу говорити про націоналізм — тільки про сумніви й біль, у випадку Кухаря таке припущення цілком можливе. А що німці часто довинищували тих, кого більшовики не встигли, — це річ загально відома.

Ні про що таке не можна говорити в випадку Прилюка. Родом з Поділля, він потрапив до УКІЖу ще дуже молодим, десь коло 20 років, і в ньому ще були не притлумлені вияви почуття скромности й любови до слова. Він прив’язався до мене, радо приходив до мене на розмову й ставив багато питань, звичайно, не політичних. Як Скубакові в університеті, так я допомагав йому ставити перші кроки в творчому житті: у першому і останньому науковому збірнику УКІЖу, який фактично я зорганізував і привів до публікації, я надрукував його невеличку, чотиристорінкову статтейку про лексику Шевченкового циклу «В казематі». Університет готував мовознавців, УКІЖ такого профілю студій не мав, але я потай думав, що, може, згодом пощастить перетягти Прилюка до університету. Та їхні дальші долі були вкрай відмінні. Прилюк зробив добру кар’єру партійного журналіста, Скубака перемолов млин війни й терору. А були вони обидва однаково милі й порядні юнаки, і в мене з ними була приязнь, яка може бути між викладачем і учнем. Ні той ні той не стали тим, чим я хотів би їх бачити. Востаннє я спіткав його у вересні 1941 року, тепер уже в армійській формі. Упав Київ, Прилюк тікав на схід, відбившися від своєї частини, і заскочив до мене — попрощатися і, може, востаннє поговорити. Був вечір, він хотів далі рушати на схід, я ледве намовив його переночувати. Коли вже мати постелила йому на підлозі постіль, він раптом став знову вагатися.

Нарешті, він признався, що проблемою було те, що його давно не міняні онучі наскрізь просмерділи, і він не хотів, щоб ми це відчули. Я послав його до ванної кімнати, він там помив ноги, скинувши армійські чоботи, і як міг непомітніше слизнув під ковдру. Вранці ми розпрощалися, я більше ніколи його не бачив, і він був останній студент, з яким я міг говорити і бути як свій серед своїх.

Двадцять років пізніше він передав мені, вже до Америки, свою книжку, зробивши напис:«Вельмишановному Юрію Володимировичу, моєму доброму навчителю... і добродійникові від вдячного учня. Дм. Прилюк, Київ, вересень 1962 р.». Це був час, коли Київ дещо загравав з еміµрантами, і тяжко сказати, чи ініціятива подарунка походила від Прилюка, чи від, ну, скажім, товариства культурних зв’язків з закордоном. Але фактом є те, що книжка була передана приватно, не через офіційні канали. Зворотної адреси не було, і я не мав нагоди переслати свою подяку. Який не був би офіційний стимул до цього дарунка, я переконаний, що він висловлював також щире почуття. Сама книжка звалася «Село на нашій Україні», я пробував її читати, але не міг. Це була звичайна жуйка соцреалістичних трафаретів про щасливе колгоспне життя. Таких книжок Прилюк видав не одну. Взагалі він зробив добру кар’єру, бувши редактором обласних газет, а потім всеукраїнської газети для колгоспників, ставши деканом журналістичного відділу Київського університету, що був продовженням ліквідованого на той час УКІЖу, себто став на чолі готування журналістичних кадрів України. Проте я певний, що він згадував мене не раз і не без тепла. Таке було й моє відчуття до нього.

Сьогодні я питаю себе, скільки в моїх дружніх взаєминах з укіжівськими студентами було правди, а скільки ілюзії, твореної тією відстанню, яка завжди існує між учителем і учнями. Нехотячи навіть найдоросліші учні повертаються до свого вчителя дитячою частиною своєї душі, що, певна руч, існує в кожній людині. Це не гра, це чистісінька правда, але, якби ця відстань зникла, чи ми знайшли б спільну мову? Я не знав їхніх «дорослих» біографій. А хто знає, може, кілька років тому один з них брав участь у розкуркулюванні й колективізації, роздовбував долівку хати, розкопував подвір’я, шукаючи захованого хліба, не зважаючи на плач дітей і голосіння жінок? Може, він гонив натовпи «куркулів» і «підкуркульників» на смерть у сибірській тундрі, хоч вони були Богу духа винні? Може, хтось із них був у надзвичайній трійці, що виносила вироки каторжних праць або смерти людям, винним тільки в тому, що вони належали до української інтеліµенції? Фактично, ледве чи це було можливе, бо вони були молоді, зовсім недавно в партії — з малими винятками. Гаразд, але якби така ситуація була сьогодні і партія спрямувала б їх на такі і подібні завдання, чи вони б не пішли? І чи сама належність до страшного ордену комуністичної партії не робила їх морально співвідповідальними за все, що робилося, хоч кожний з них так само легко міг і сам стати жертвою безжальної політики? Дистанція між катом і жертвою в тій системі не була величиною сталою.

Унутрішньо я ніколи не приймав радянську систему за свою, я ніколи не пробував піти до комсомолу чи до партії, я уникав відповідальних посад, що дають змогу й право порядкувати долею і життям інших. Тож чи міг я любити цих людей? А я любив. Чи мав я право приятелювати з ними? А я користався з цього права.

Єдина відповідь на ці питання може бути знайдена в усвідомленні того, що кожна людина різна в різних ситуаціях. А їхня ситуація супроти мене була така, що будила в них дитячу частину душі. А виправдання моєї ролі й настанови було в тому, що я цю дитячу сторону їхніх душ активізував. Чого я їх учив, було добро. І вчити їх цього було добре. А пропорція добра і зла в кожному з них визначалася не тільки моїм навчанням і ставленням, але й їхніми природними нахилами, їхніми біографіями, мені не відомими, і ситуаціями, в яких вони опинялися доти і мали опинятися в майбутньому. Я міг би сказати їхнім партійним хазяям словами героя однієї з п’єс Олександра Островського: «Я просвещаю, а вы развращаете». Я знав, що сила розбещувачів була незмірно більша від моєї. Але що я міг робити, крім того, що робив? І я і сьогодні, пишучи про це, думаю, що я не заслуговував побиття каменями.

Неприємних спогадів про укіжівських студентів у мене небагато. Один епізод був із Ширяєвим. Ширяєв був росіянин з Надволжя, здається, Куйбишева, Самари. Українська мова давалася йому туго, він не вилазив вище як задовільно (вищим ступенем було добре, найвищим — відмінно). Одного дня він попросив мене зайти до клясної кімнати, вона була порожня. Він сказав мені, що він парторг і повинен бути передовиком у навчанні, він виправиться в майбутньому, але тепер я мушу підвищити йому оцінку, сказати б, у кредит. Він не погрожував, але в голосі звучала не просьба, а погроза. Це була вимога, що межувала з шантажем, мовляв, ти безсилий безпартійний, як ти смієш знецінювати мене, парторга. Це не було сказане, але такий підтекст був недвозначний. Не думаю, щоб він знав моє вразливе місце — моє «соцпоходження», але я знав і міг не виключати, що він знає. Я міг здатися, піти на його вимогу. Друга можливість була надати цій, виразно беззаконній, вимозі розголосу, щоб він був покараний. На перше я не міг піти з почуття справедливости й педагогічної порядности, професійної чесности — адже його письмова праця таки не була доброю. Друге я ледве чи міг виграти — як я міг довести, що він таку вимогу ставив? Йому було легко все заперечити. Зрештою,в словах його погрози не було, вона була в тоні. Я не показав, що був зляканий, прочитав йому невеличкий pater noster, складений з абеткових істин про обов’язки викладачів і студентів, обіцяв йому додаткові консультації, і на тому справа скінчилася. Але неприємний осід у душі лишався довго. Певна річ, тепер товариш Ширяєв не мусів би принижуватися перед викладачем української мови. Він міг би чудово прожити на Україні в умовах російської екстериторіяльности без найменшого знання мови аборигенів. Але тоді, хоч наступ на українську мову почався, так далеко ще не зайшло.

Друга спроба мене «зµвалтувати» не мала політичного підµрунтя. Час від часу я їздив до студентського гуртожитку на вулиці Артема, коло найбільшого харківського цвинтаря, і давав там консультації. Раз я приїхав нехотячи тоді, коли більшість студентів була на якійсь черговій кампанії. Студенти жили здебільша по чотири в кімнаті, умов для сексу сприятливих не було. Тепер Соня Бержанер була в кімнаті сама, і я думав, що вона чекала на мою консультаційну годину. Але без довгих слів, задихана, вона кинулася на мене. Я ніколи не любив жінок Потіфара, скоріше я мав комплекс Йосифа Прекрасного. І тут він діяв, тим більше, що Соня не була тим типом дівчат, що мене приваблював. Я не дав себе звалити на ліжко і взяв офіційний тон:

— Товаришко Бержанер, якщо Ви маєте питання з курсу мови, я готовий на них відповісти.

«Зµвалтування» не відбулося, питань з мови не було — можна додати, що Соня була доброю студенткою, але не того типу «щирих» і настроєних на творчу струну, на зразок Білика, або Кухаря, або Прилюка, тип, що я полюбляв. Після того Соня, як звичайно, бувала на моїх лекціях, складала іспити, і про епізод на вулиці Артема в гуртожитку Гігант мови ніколи не було.

Романтичний епізод, у якому я був активною стороною, відбувся не в Харкові, а в Криму. Це відводить нас від теми УКІЖу і провадить до теми моїх мандрів.

Подорожувати, оглядати нові місця я любив з дитинства. Малим хлопцем я сідав у трамвай у Харкові і їхав до кінцевої зупинки, а тоді назад. Трамвайних ліній тоді було чотири, і це означало — для кожної в двох напрямах — вісім маршрутів. Про мою першу пордорож до Києва вже була мова (друга, в обійми Кагановича, була недобровільна й не лишала часу на оглядання). Перед тим ще відбувалися подорожі на Полтавщину, але туди мене везли, не питавши, в складі родини. Від часу кінця НЕПу й вбивання в колодочки індустріялізаційного, колективізаційного й терористичного режиму Сталіна подорожувати стало не легко. Німці під час війни мали гасло «Erst siegen, dann reisen». За Сталіна таке гасло не було зформульоване, але все було зроблене для того, щоб його запровадити на практиці. Діставати залізничні квитки було неймовірно важко, без «командировки» (офіційного відряджененя) і «путьовки» (профспілкового спрямування на місце лікування або відпочинку) труднощі були подвійні. Далі, для приватних подорожніх не було готелів. Можна було намагатися їхати тільки до тих місць, де були рідні або знайомі, в яких можна було притулитися. Приміром, я ніколи не міг поїхати до Чернігова, бо там не мав нікого. В Росії мене цікавили Новгород і Псков, але вони так само були неприступні. Відряджень (крім того нещасного до Києва в обійми Кагановича) я не міг мати, — викладати українську мову можна було, нікуди не їздячи. З одним — після Києва — винятком. Десь у середині тридцятих років мене з кількома студентами, двома, одного звали Ступницький, другого не пам’ятаю, послано до Мінська, підписати договір на соцзмагання між УКІЖем і його білоруським відповідником. Було це на першотравневі свята і тривало яких два чи три дні. Нашу делеµацію приймали дуже гостинно, поза всякою офіціяльщиною. Тоді на Україні існував культ Білоруси, що її Сосюра охристив «синьоока сестра України», а на Білорусі був відповідний і, може, навіть міцніше відчуваний культ України, що йшла, мовляв, тим самим шляхом до дерусифікації, але була сильніша й здобула більше. З вікна поїзда я жадібно ковтав краєвиди Білоруси, простори боліт і широчезних річок, зокрема Березини, і свідомість краяла думка про наступну війну і про те, як нелюдськи тяжко буде воювати між цими водами, трясовинами й мочарами. Мінськ був тоді вже переважно новозбудоване місто радянського стилю, і, як і в великих містах України, національна мова в ньому не панувала. Опріч того, тоді вже перекотилася хвиля терору і здіймалася всезмиваюча друга хвиля. Нас приймали щиро й гостинно, але мій безпосередній колеµа, викладач білоруської мови, хоч обіцяв обмінюватися книжками й відбитками статтів, ніколи нічого мені не послав і на мої листи не відповідав. Його прізвище було чи не Ларчанка, але сказане тут — не в осуд йому, бо тоді всі боялися зв’язків з іншими, а як же він міг знати, що завтра мене не заарештують, і я не зізнаюся, що їздив до Білоруси, щоб зорганізувати там терористичну організацію, або що я не був провокатором з НКВД?

Більшість моїх подорожей були лікувальні. Мою першу путьовку я мав ще в «Хемвугіллі», платив я за неї, як і за дальші, сам, але клопотатися мусів через місцевком, і, коли я повернувся, спеціяліст на путьовки в місцевкомі Таратута спитав у мене:

— Ну як, оздоровилися?

Я тоді був досить хоровитий, мені докучав систематичний розлад травлення, називаний офіційно колітом, а водночас я мав початок туберкульози в одній з легень, а в тогочасній радянській медицині вірили, що від коліту найкраще виліковують мінеральні води й грязьові ванни в Єссентуках на Північному Кавказі, а проти туберкульози в ранній стадії допомагає їсти велику кількість щойно зрізаного винограду, а для цього треба було їхати на південний берег Криму. До Єссентуків я не міг дістати путьовки й поїхав на курсовку. Різниця була та, що людей з путьовками приміщували в санаторії, а курсовочних, як ми звалися, — по приватних будинках. Бувши в Єссентуках, я об’їхав решту Мінеральних Вод — Кисловодськ, П’ятигорськ і Желєзноводськ, місця не дуже цікаві туристично, де дуже багато говорилося про Лермонтова, що там перебував, але ніколи — про первісних жителів цих околиць, що не були ні «Лермонтовим», ні росіянами взагалі. Бачу себе, високого й украй схудлого, в ярмулці від південного сонця, в чорному безформному піджаку й мішкуватих штанях, у білій сорочці на випуск і підперезаній тонким паском — я тоді дуже соромився носити сорочку заправлену в штани, мені здавалося, що це майже так само, як ходити з голим животом. Щось на зразок народовольця сімдесятих років минулого сторіччя, а в новій обстанові ультрапролетарського (хоч власне робітники тоді здебільша запускали сорочку до штанів). Люди в санаторіях були приміщувані по кілька до однієї кімнати, і там легко зав’язувалися знайомства, але курсовочники були здані на самих себе, і я користався повною самотністю.

Від 1932 року почалися мої майже щорічні подорожі до Криму. Спершу це була Алушта з її µенуезькою вежею, де я порядком самолікування пожирав скільки міг винограду, латаючи тим свою легеню. Тепер уже я був без піджака, але тепер у чорній сорочці, далі на випуск, і замість ярмулки на голову я намотував рушник, щось на зразок чалми. Той же рушник увечорі захищав від москітів. Крим мені сподобався куди більше від Північного Кавказу. Повітря було справді таке, що солодко було дихати від запаху квітів і кипарисів, а море вабило дивитися на його безнастанні зміни. Купатися я не любив, бо плавати не вмів і в безрічковому Харкові не мав як, лежати на пляжі й засмагати мені було огидно, але я це робив, бо це був загальний стиль життя — і що ще можна було б робити цілими днями? Великою принадою Криму було й те, що тут були не тільки наїжджі росіяни, а й тутешні таки татари. Хоч стосунків з ними не було, крім купування екзотичних харчів і фруктів, але цікаво було дивитися на інший світ і слухати незрозумілу мову. Тут уже я був у будинку відпочинку, і про нього слід сказати кілька слів.

Будинки відпочинку належали державі (профспілкам), людей спрямовували туди не просто для їхньої приємности, а насамперед для того, щоб вони здобули сили для праці протягом наступного року. Тому будинки відпочинку мали досить суворий режим дня, і санітарки й медичні сестри пильнували його. Уставали всі одночасно, під звук ударів билом об повішену металеву рейку. Снідали колективно і на відкритому повітрі. Далі був пляж, окремий для чоловіків, окремий для жінок, де можна було купатися як мати народила, і спільний, де були обов’язкові труси й бюстгальтери. По обіді наступала мертва година. Всі повинні були бути в своїх ліжках, це перевірялося суворо (але дехто вислизав, часом через вікно). Металевий дзвін знов сповіщав кінець «мертвого часу», і тоді на спортовому майданчику з’являлися «затійники». Виховуючи дух колективізму і радянського патріотизму, вони організовували гри, а найчастіше навчали нових пісень. Пісні були масові й пролетарські, в них говорилося про громадянську війну, про оборону батьківщини, про трудовий ентузіязм. У здоровому тілі — пролетарський дух. Люди поверталися до своїх домів і підприємств, озброєні новими піснями, фолкльор творився за загальним пляном. Пісні були часто безграмотні, музика примітивно-маршова, але так виховувано нову людину. Пам’ятаю рядки пісні, що її там проти власного бажання підхопив:

Их кровь по степям пролилась...

Усі пісні були російською мовою. Уже тоді закладалося початки творенню радянської людини з російською мовою як її перша чи друга рідна.

Нагодовані краще, ніж у себе дома, хоч далеко не вишукано, провівши цілий день у неробстві, люди казилися від статевих гонів, і після вечері в темних тінях садка, в солодкому запаху південних квітів і дерев, під сухий тріск цикад, коли нагріті за день камені віддавали сухе тепло, а море плескалося спокійно й ритмічно, формувалися пари. Тепер був час перетворити сороміцькі анекдоти, що вдень оповідалися на пляжі, на дійсність. Обійматися й цілуватися було легко, перейти до дальшого ступеня зближення було надзвичайно важко. Садок коло санаторію був малий, далі йшов пляж, де їздили автобуси й вантажні авта, гори далеко, про те, щоб найняти якусь кімнату, й мови не могло бути... Здебільшого сили лишалися нерозтрачені, хоч хвастощів наступного дня на пляжі про здобутки й подвиги не бракувало. Справді, їх треба було зберегти для трудових звитяг на підприємствах. Більше квітнув словесний блуд, хоч годі заперечити, що дещо таки відбувалося ночами. А час був короткий, бо десь о десятій треба було бути в ліжку. Сестри перевіряли, чи кожний на місці, а потім гасло світло. Кімнати в алуштинському будинку відпочинку, як і в інших, могли бути на багато осіб, щасливці діставали на двох (але не чоловіка й жінку, це виключалося), ніхто не був сам. Я був щасливий, я був у кімнаті для двох, моїм напарником був молодий робітник-комсомолець, здається, з Харкова. Він був з молодою жінкою, чи то нареченою, чи то дружиною, і вдень ми здебільшого трималися купи, але на ніч вона відходила до окремого бараку. Так ішло це життя в чомусь середньому між манастирем і луна-парком, між в’язницею, соціялістичною фалянстерою і первісним раєм, усе відповідно до вимог радянської медицини, яка й собі була підпорядкована радянській політиці. Це була фабрика здоров’я. Якщо вона нерідко видавала брак — яка ж фабрика цього не робила?

Згодом, коли я вже працював в УКІЖі, перейшов до спілки працівників вищої школи й був сам членом місцевкому, замість окрайньої на південному березі Криму Алушти я діставав путьовку до будинку відпочинку науковців Буюрнус близько Гурзуфу. Цей будинок мав свою леµенду. У двадцятих роках там збиралася на літні місяці українська еліта наукового світу, насамперед з Харкова й Києва, але також з інших центрів. Тут вони знайомилися між собою, тут обговорювалися наукові проблеми, самозрозуміло, в невимушених розмовах, не в формальних засіданнях, тут панував дотеп і культурна алюзія, тут починалися романи, які подеколи кінчалися одруженням. Завідував будинком п. Шарий, про якого йшла слава, що він, не бувши науковцем, розумів стиль і рівень інтеліµенції на відпочинку і створював для відпочивальників найвигідніші, найприємніші умови. Бував там серед інших киян з Академії і мій кузен Толя Носів, і це там він познайомився був з дочкою Шарого Мурою, яка згодом стала його дружиною і подарувала йому чудового синка Віктора, відкритого на дотеп і здатного на дитячу, але участь у учтах розумової дискусії. Вітя мав найрухливішу мордочку, яку я будь-коли бачив, де всі враження відбивалися, як у винятково чутливому дзеркалі. Але це було в двадцяті роки, тепер Шарого вже не було, вільного вислову люди боялися, і Толя був на каторжних працях десь на Ведмежій Горі. Усе таки, через сам склад відпочивальників, Буюрнус був якоюсь мірою елітарний супроти моєї Алушти і мав стиль, відповідніший для людей розумової праці. Коли я потрапив туди в перший раз, склалося з моєю участю симпатичне товариство, яке я добре пам’ятаю з облич, з поведінки, але не з прізвищ, бо називали один одного не на прізвище, а на ймення. Належали до цього товариства чорнява й кокетлива, хоч, нівроку, огряднувата Ася, яка любила фотографуватися, щільно притулившися до мене або й просто в обіймах, дуже серйозна Фіра, кругленький дотепник Аркаша, здебільшого мовчазний Фріц з Німеччини, на договірній службі в якійсь радянській науково-технічній і