Творчість Олеся Бердника в європейському культурному контексті [Олександр Кіхно] (fb2) читать постранично

Олександр Кіхно Творчість Олеся Бердника в європейському культурному контексті

Так говорив Олесь Бердник у віршах, що увійшли до його останнього літературного «Кредо», до книги «Тайна Христа».

Чи належить Генієві бути духовно окриленим, чи сумісні взагалі, перефразовуючи слова поета, Геніальність і безкрилість? В римській міфології Геній — це дух-покровитель людини, дух завжди дарує крила творцю. Цю особливість, цю постійну здатність до польоту думки, прагнення, мрії, сам Олесь Павлович називав огнекрилістю, і риса ця була завжди притаманна його творчості. Якщо крилате прагнення думки у далину, у безмежжя є якісною ознакою Генія, то творчість українського письменника — фантаста маніфестує цю ознаку дуже яскраво.

Так і в процитованих вище віршах можна вирізнити звичайну поетичну метафорику. Поета формували турботливі батьківські руки, рідна материнська мова, з їхньою поміччю формувався дух і починав співати свою пісню. А можна поглянути незвичним зором на вірш, уважніше поставитись до тих слів, які поет виділив великими літерами. І тоді перед нами може постати більш глибинний символічний шифр, згадаймо Дантівські чотири рівні прочитання поетичних рядків. Можливо майбутню людину виховували справді Предивні Руки — руки Бога, співтворцем Бога-Батька був формуючий Логос, Мова — дивина, тобто — Син Божий. А далі вже Дух або Дух Святий завершував творчість своєю чарівною піснею. В декількох рядках постає ціла космогонічна картина — Свята Трійця формує людину і кожна іпостась виконує свою роботу, а пізніше в душу людську входить Геній, Дух, посланий Святою Трійцею, і пориває її до зірок. Подібний метод прочитання годився б, на моє переконання, і для кожної книги Олеся Бердника, за кожною книгою відчувається особлива символічна глибина, і одночасно на поверхні тексти можуть здаватися аж до наївності простими. Бердник — поет апелює безпосередньо до людського серця, окрилює його, Бердник — філософ торкається найглибших підвалин і людського розуму, і людської екзистенції.

Я вперше побачив Олеся Бердника в 1989 році в Коктебелі, в Криму, він відпочивав у тамтешньому Будинку творчості. Перед тим мені траплялися лише пару разів невеличкі фотографії, але здогадатися, що це — він, було неважко. Людина високого, аж титанічно-високого зросту, швидка і поривчаста, з довгою гривою густого волосся і пишною бородою — таким він запам’ятався мені тоді. Я бачив його тоді декілька разів — то перед книжковою розкладкою, а тоді видавнича лихоманка тільки починала долати книжковий дефіцит, в відеосалоні — динамічні, пригодницькі фільми були атракційними здебільшого для молоді, але вони приваблювали і цю мудру й молоду серцем людину. Я вже був знайомий з деякими книжками Олеся Бердника і мене вже в них вразило це поєднання мудрості і юності душі. «Будьте мудрі як змії і злагідні як голуби», не багатьом випадало це поєднувати, але йому це вдавалося. Я слухав лекції Олеся Павловича в планетарії, слухав як і сотні інших уважних слухачів, і виступам його допомагав спів кобзаря Василя Литвина і символічне планетарієве зоряне небо. Були й візити до офісу Української Духовної Республіки на Прорізній, дискусії і суперечки, Олесь Павлович, заклопотана й відома людина, захоплювався імпровізованими диспутами з молоддю, радів їм, він ішов проводжати відвідувачів і сердечно обіймав їх на прощання.

Коли я читав перші книги Олеся Бердника, мені здавалося, що написати їх могла лише людина, яка прожила радісне, щасливе, гармонійне життя, до якої доля оберталася переважно світлою стороною. Частково я був правий, щоб писати так як він, треба було пережити на внутрішньому плані довгі години і дні світлого натхнення, треба було зустріти щастя й красу і в зовнішньому житті. Але лише поступово я взнавав про той глибинний драматизм і протиріччя, які існували між творчістю і життєвою долею цієї людини. Майже всі трагічні події української історії 20-го сторіччя стали подіями і життя Олеся Бердника, позначилися зарубками на його долі.

Він народився зимової пори з 1926-го на 1927-й рік у с. Вавилово на Херсонщині. Герой у «Зоряному Корсарі» намагається згадати, що було перед його народженням на Землі, серед тих же херсонських степів. Це ніби перші рядки автобіографії, ніби той етап переджиття, про який звичайно не пишуть в анкетах. «Інколи мені здається, що я згадую. Якийсь небувалий політ між зорями й туманностями. Я пам’ятаю — шлях невимірний. Немов стріла вогняна, пронизує моя суть метагалактики та мегасвіти, що маревом, міражами миготять довкола нескінченної путі. Хто я був? Може, променистий акорд вселенської