Знаки (Збірка оповідань) [Юрій Миколайович Щербак] (fb2) читать постранично

ЮРІЙ ЩЕРБАК
Знаки

Оповідання

ЮВІЛЕЙ

Марія Євдокимівна прокидалася вдосвіта. І не тому, що вранці надто голосно гуркотіли поїзди — колія пролягала за п'ятдесят метрів од її будинку — ні, поїздів Марія Євдокимівна зовсім не помічала, навпаки: без того гуркоту, гудків, дрижання стін їхнього старенького будиночка, коли безперервно накочувались важкі товарні поїзди, немовби проходячи через сусідню кімнату, Марія Євдокимівна зовсім не уявляла свого життя. Коли кілька днів довелося жити їй на Русанівці, на сестриній квартирі, вона ніяк не могла заснути, щось непокоїло її й мучило, та й удень теж зле їй там почувалося. Тиша. Ось чого не можна було витримати — мертвої тиші. Русанівка видалась їй дивним, стерильним островом дитячих садків, світом чистого дніпровського повітря, неправдоподібно гарних ранків над каналами, але цей острів був позбавлений руху, залізничного гуркоту, швидкості, сили, в ньому не вистачало кислуватого запаху вугільного гару й трепету земної тверді — і на ньому не можна було жити. В усякому разі, так здавалося Марії Євдокимівні, яка все своє життя прожила на вулиці Новолибідській, за кілька кроків од залізниці.

А прокидалася вдосвіта Марія Євдокимівна тому, що скільки себе пам'ятає, доводилось їй від самого ранку до пізньої ночі бігати, поспішати, запізнюватись — на базар, на роботу, по магазинах, до лікарні — до хворих батьків чи хворих сестер, і так усе життя. Згодом, коли залишалася сама й пішла на пенсію, й коли, здавалось, і не полишилося вже причин кудись квапитися, Марія Євдокимівна вже не змогла сповільнити суєту свого життя. Звичка виявилася значно сильнішою за людину: надто вже розгойдався той маятник, щоб можна було його так швидко зупинити: можливо, до того ще й давалася взнаки неспокійна стареча вдача, підсвідоме бажання затримати смертельно стрімкий біг часу, спроба розтягти час, наче гумове кілечко, яким прикріплюють рецепти до пляшечки з ліками. Вранці люди й годинники рухаються повільно, надто ж узимку, коли навкруги все ще заклякло від сну під нічний снігопад і лише де-не-де у вікнах запалюється мерзлякувате електричне світло. У ці хвилини маятник сягає своєї найвищої точки, він на якусь мить завмирає, ніби для того, щоб перепочити, перш ніж почнеться новий пришвидшений біг часу. Чомусь ще змалку Марія Євдокимівна була впевнена, що час падає вниз.

Марія Євдокимівна встала, накинувши на нічну сорочку пальто, — в кімнаті було зимно: на ніч вимикала газову ніч, боячись учадіти. Підійшла до маленького віконця й довго стояла, вдивляючись в обриси такого віддавна вивченого напам'ять світу, що можна було й не дивитися на нього. Оце її вранішнє стояння перед вікном було скоріше формальністю, даниною якимсь напівзабутим традиціям, завченим рухом, що давно втратив усякий сенс. Та проте приємно щоранку стояти отак біля холодного віконця, відчуваючи, що ти ще живеш, і вдивлятися в сутінкові чорні й білі площини, з яких складався навколишній світ: місток через Либідь; дерев'яні паркани, що нависли над берегами цієї гнилої, теплої річки; встелені білим незайманим снігом пляшки, іржаві консервні банки, діряві відра й поламані дитячі візки на бетонних відкосах Либеді; цегляна стіна залізничної їдальні, куди Марія Євдокимівна за все своє життя не зайшла ні разу, хоча, як казали сусіди, обіди тут дешеві й годують непогано. Не терпіла Марія Євдокимівна запаху підгорілих буряків і вчорашнього борщу, яким завжди тхнуло од їдальні. Хоч як важко бувало інколи, а готувала вона собі все сама.

Одягнувшися, Марія Євдокимівна трохи перепочила, відтак почала повільно застилати ліжко. Подеколи дивилася на фотографію, що висіла на килимку над ліжком: споглядання фотознімка теж належало до тої ж системи рухів, що й стояння перед вікном. Маленький аркушик фотопаперу, на якому вся її доля. Як магічне люстерко в руках циганки, однак тепер уже не треба зазирати в те люстерко: все, що може в житті відбутися з людиною, з Марією Євдокимівною вже відбулося. Лишилася остання формальність: смерть.

На фото вони були втрьох — її чоловік, Василь Прокопович Джигурда, син їхній Віля та вона. Василь Прокопович був у гімнастерці, проте вигляд мав якнайцивільніший: сухувате — цивільне — обличчя старшого бухгалтера молокотресту, пенсне, проділ, який розрізав рідке темно-русяве волосся гострою лінією навпіл. Здавалося, немає ніякого зв'язку між його цивільним обличчям та бойовою гімнастеркою з петлицями. Так воно, по суті, й було: фото зроблене в серпні 1939 року, коли Василя Прокоповича тимчасово призвали на військові збори в таборах біля Шепетівки, а потім він брав участь у поході на Львів — щоправда, не в передніх бойових лавах кавалерійської дивізії, а при її штабі, бухгалтером. Приїхавши на день з Шепетівки до Києва в якихось своїх службових справах, заскочив Василь Прокопович додому, і, враховуючи складну міжнародну обстановку тих днів, вирішив на пам'ять