Лікарі (Збірка оповідань) [Юрій Миколайович Щербак] (fb2) читать постранично
[Настройки текста] [Cбросить фильтры]
- 1
- 2
- 3
- . . .
- последняя (62) »
Юрій Щербак
Оповідання
АВЕ МАРІЯ
— А я не читав, — позіхнув Ігор. — Кажуть — цікаво. Шофер опустив спеціальний козирок; на його обличчя лягла темно-жовта тінь. У шофера була міцна, вгодована шия. — Мені бабка читала. Вечорами. Давно, правда, — мовив він, обертаючи на якусь мить до Ігоря своє дівоче, чорнобриве обличчя. — Це — як казка. — Я дисертацію готую. Про суперечності в Біблії, — сказав, ніби виправдовуючись, попутник. — Мені треба знати. Ігор знову позіхнув. — Хіба ви не з Товариства? — Ні. Я з педінституту. Дали відрядження… Шефська допомога… І знову він говорив так, наче виправдовувався перед Ігорем і перед шофером у тому, що ось, мовляв, доводиться їздити, вас турбувати, що поробиш, місце на кафедрі зобов'язує, чи не правда? — Чи є життя на Марсі? — підморгнув шофер, не повертаючи голови. — Авжеж, — підтвердив лектор. — Гони, ямщик, — меланхолійно сказав Ігор, — быстрее вдаль. Авось развеешь грусть-печаль… Дай, Вітю, першу космічну. Шофер збільшив швидкість, і їхній закурений, невизначеного іржаво-підзолистого кольору ЗІМ помчав добре второваним путівцем. Шофер збочив з головної колії та ще трохи збільшив швидкість. Наближався вечір. В машині було гаряче. Шибки вони опустили, вітер прискав пилом, і курява, освітлена сонячними променями, сяяла; добре було б привезти це світіння додому і подарувати його Наталці: ти розумієш, це сільська екзотика — курява, освітлена сонцем, розжарені молекули землі та повітря, запах бензину та згасаючого життя в траві, яку було скошено вчора, — журний запах, що переслідував їх сім кілометрів, — Ігор перевірив за спідометром. Цього не привезеш з собою додому. Завтра вранці шофер згорне це сяйво лопаткою та й викине в ящик для сміття, який стоїть біля гаража. Ігор сидів поруч з шофером, а позаду трусився отой лектор, якого вони підібрали поблизу Горобців. — Я бачу, ви по медичній лінії… — Я з інституту науково-дослідного, — мовив Ігор. — Теж у відрядженні. А машина — із санстанції. — Шикарна у вас машина, — захоплено сказав лектор. Щоправда, в його захопленні відчувалося бажання казати людям, що взяли його з собою, тільки приємні речі та в усьому згоджуватися з попутниками. — Згоріла б вона. Гуми ніде немає, — обізвався шофер. — О, це історична машина, — втішаючись наперед лекторовим здивуванням, зауважив Ігор. — Вони просто з Москви її отримали. На ній сам Плахін колись їздив. — Плахін? — Лектор і справді здивувався. — Ось так! У вас, можна сказати, історична машина. — Два історичні недопалки знайшли, — сказав шофер. — Дамські. З помадою, його краля, мабуть… Лектор зареготав перебільшено голосно; шофер подивився в дзеркальце, що висіло над головою, і побачив, що у лектора сумне, пооране зморшками лице служивої людини, жорстке підборіддя, білясті очі, — лице лектора видалось шоферові сірим, нудним, як подорожній лист, в якому все знайоме: Горобці, Яблунівка, Гриців, Ставки… — Послухати приймач, чи що, — ліниво мовив Ігор і повернув ручку. «Гарний факт. Гарний факт. Гарний факт, — думав лектор. — Треба використати в лекціях, неодмінно використати. Якою технікою тепер оснащені санітарні станції. Зростання медицини. Яка машина! Подумати тільки: тут, ось на цій подушці, сам Плахін сидів… Чого тільки в житті не трапляється…» «Як дивно сміється цей чоловік, — подумав Ігор. — Ніби його примушують. А сам, звісно, про командировочні думає. Командировку реєструє в райцентрах міського типу. Добових — два п'ятдесят. І все його життя зрозуміле мені… Можу закластися: йому стукнуло сорок шість років, але на кафедрі він працює недавно — був, либонь, до цього інструктором обкому або райкому; ось красується на ньому вишивана, зім'ята сорочка, хоча дружина поклала йому запасну чистеньку. Надіти чистеньку сорочку в таку куряву — все одно, що кинути її в придорожній рів; хоча в його Віри Максимівни (або Капітоліни Сергіївни) хвора печінка, але вона пере сама, боячись, щоб їхню білизну не порвали в пральні. А в його валізці лежать конспекти лекцій, пляшечка з валідолом, — бо в такому віці до людини вже навідується номенклатурна стенокардія, — а на самому дні валізки, прикрита чистою сорочкою, майками та рушником, неодмінно лежить книжка оповідань на моральні теми, переважно про дружбу, любов та товаришування. Книжка смачно пахне туалетним милом, і лектор читає її на сон грядущий у районних готелях». — Чорті-що, — мовив Ігор. — В ефірі нічого нема. — Так ви в Горобцях були? У Ткачука? — спитав лектор, відчувши, мабуть, що його мовчання можуть сприйняти за нечемність. — Еге. — Сильний мужик… Адже «ялинку» перший в області пустив, по п'ять тисяч дає… а ким був? Простим міліціонером. Я його пам'ятаю з сорок восьмого року. Приїхав на трьох колесах… Візок у нього був такий. Сівозміну дав, кукурудзу, цибулю в Магадан повіз… все як треба. Справжній- 1
- 2
- 3
- . . .
- последняя (62) »
Последние комментарии
1 день 20 часов назад
2 дней 1 час назад
2 дней 2 часов назад
2 дней 4 часов назад
2 дней 5 часов назад
2 дней 6 часов назад