Королеви не мають ніг [Владімір Нефф] (fb2) читать онлайн

Владімір Нефф КОРОЛЕВИ НЕ МАЮТЬ НІГ
Vladimír Neff KRÁLOVNY NEMAJÍ NOHY 1973

Притча про доброго чоловіка, долю якого оплакала прекрасна чарівниця

Перед тобою, читачу, перша книга трилогії чеського письменника Владіміра Неффа «Королеви не мають ніг», роману, який вважається одним із найчитабельнших творів історичної белетристики на своїй батьківщині. Трилогія «Королеви на мають ніг», «Перстень Борджіа» та «Прекрасна чарівниця» наближається до історичної.

Історичний роман як такий – явище вельми складне й багатоманітне в світовій літературі; здається, жоден прозовий жанр не має стільки видів, підвидів, такого видового розмаїття; не дивно, отже, що історична белетристика щодо читабельності займає одне з перших місць, адже не секрет, що і в нас, на Україні, навіть невибагливі історичні романи на полицях книгарень не залежуються. Причину цього явища зрозуміти легко: з одного боку, читач має цілком зрозуміле прагнення історичного пізнання; з другого – історичний антураж дає авторові змогу вільної побудови найрізноманітніших сюжетних структур, що також приваблює читача; крім того, читач залюбки проводить паралелі до живої реальності; зрештою, й автори користуються історичною формою, аби вільніше висловлювати сучасні думки і ставити сучасні проблеми. Таким чином, з читачем відбувається подвійна – текстова й підтекстова – розмова, автор узагальнює й типізує факти й людські образи, абстрагує проблему відповідно до загальнолюдського гуманістичного ідеалу, тобто по-своєму звільняє ідею від намулу, як писав Євген Плужник, «музею дрібниць» сьогодення.

Не зайве буде привести щодо цього класичні слова Івана Франка з його передмови до «Захара Беркута»: «Повість історична – се не історія… Освічення, характеристика, мотивування і групування фактів у історика й повістяра зовсім відмінні: де історик оперує аргументами і логічними висновками, там повістяр мусить оперувати живими людьми, особами», і далі: «Праця історична має вартість, коли факти в ній представлено і в причиновім зв’язку; повість історична має вартість, коли її основна ідея зможе заняти сучасних, живих людей, то значить, коли сама вона жива й сучасна». (Твори: В 50 т. – Т. 16. – С. 7).

Історичний роман у різні часи переслідував різні цілі: романтики хотіли нагадати про історичне минуле (мета «нагадування» ставилася в українській літературі ще літописцями початку XVIII століття і авторами відомої драми-декламації «Милість божа»), та бачили в минулому ідеальну суспільну модель (взяти хоча б для прикладу «Майстра Мартіна-бондаря та його челядників» Е. Т. А. Гофмана або ідилії Пантелеймона Куліша), реалісти розвивають патріотично-пізнавальний історичний роман чи повість, подають близьку до реальної картину історичного минулого, але підпорядковують ідею твору потребам сучасності, як це визначає й Іван Франко. Знамените визначення Александра Дюма, що історія – цвях, на якому він вішає свою картину, досить точно відбиває цю позицію. Бажання зацікавити читача сприяє розростанню сюжетної вигадливості, через що герой починає наділятися суперрисами і з волі автора проходить низку найдивовижніших випробувань, зчаста й авантюрних, отже, й з’являється так званий авантюрний роман – твори А. Дюма стали тут класичним еталоном, як і романи Вальтера Скотта; обидва вони значно вплинули на подальше вироблення форм історичної белетристики. В нашій же літературі першим зразком авантюрно-патріотичної повісті можна назвати «Марусю» Марка Вовчка, якій, до речі, судилася популярність не так у нас, як у Франції, навіть в Італії, а зразком вальтерскоттівського роману стала «Чорна рада» Пантелеймона Куліша. Пізніші романи Михайла Старицького, Івана Нечуя-Левицького, Алоїса Їрасека, Генрика Сенкевича та інших якнайбільше відповідають визначенню роману патріотично-пізнавального. Михайло Старицький, зокрема, творячи величезні історичні полотна, фактично популяризував факти історичних монографій Миколи Костомарова і писав їх російською мовою, зокрема, й тому, щоб зацікавити рідною історією ту частину українців, котрі втратили рідну мову та зв’язок з рідною землею й асимілювалися. З виховною метою пишуться історичні романи й для молоді.

Як реакція на таке відверто тенденційне пристосування історичного роману, постав у європейській літературі роман факту, чи, як його називали, археологічний (архівний) роман, котрий близько підходив до роману-есе і ставив перед собою завдання скрупульозного відтворення історичної минувшини. В українській літературі видатними представниками такого типу літератури треба назвати академіка Ореста Левицького з його «Волинськими оповіданнями», а в пізніші часи Наталену Королеву, яка, сама археолог і глибокий знавець середньовіччя, створила ряд романів та повістей, що вражають своєю об’єктивною фактографічністю.

Від Вольтера з його «філософськими повістями» бере початок історичний роман-притча, який кладе в основу оповіді елемент мислительний, спробу віддати в чіткій художній моделі велику проблему людського буття – блискучим зразком цього жанру я назвав би «Йосипа та його братів» Томаса Манна і «Фараона» Болеслава Пруса, а в українській літературі «Авірона» та «Довбуша» Гната Хоткевича. Як на мене, вершиною цього жанру треба б назвати твори сучасного англійського письменника Вільяма Джеральда Голдінга.

Загалом, двадцяте століття змішує, еклектизує прийоми й методи літератури, зокрема, історичної XIX століття, зливає воєдино поетику різних стильових епох, отже, історичний твір часом вбирає в себе поетику готичного роману з його тяжінням до опису «жахливих» ба навіть фантастичних ситуацій, використовує практику фольклорно-фантастичної, казкової літератури, не відкидає й патріотично-пізнавальних функцій, зрештою, письменник на матеріалі минулого не раз пробує вирішити ті чи інші соціальні проблеми сьогодення; твориться й авантюрний роман, який є не тільки простим чтивом, але й збагачується компонентами інших історичних жанрів – одне слово, сучасний історичний роман стає складним (стилістично й композиційно) художнім тілом. Розвивається й роман-есе, який збагачується чисто белетристичними прийомами, з’являються також пародійні романні форми, які дають змогу безперешкодно користуватися шаблонами історичного роману, так би мовити, через зумисне підкреслення цієї шаблонності, з використанням іронії, яка дозволяє авторові ніби вибачитися за вживання того-таки шаблону. Сучасний белетрист навіть утручається в святе святих, тобто намагається стерти межі між белетристикою та історією. Белетрист не тільки оперує живими картинами, для нього історія не лише цвях, на якому автор вішає свою картину, він починає втручатися в те, що І. Франко назвав: «мотивуванням і групуванням фактів», тобто історик-белетрист створює свою, часом і фантастичну, модель минулого, що часто викликає гостру реакцію вчених і навіть нещадну критику з їхнього боку. Зрештою, можна зрозуміти вчених, які дбають про те, щоб в умах читачів уявлення про історичне минуле складалося науково, але можна зрозуміти й белетристів, які виборюють право фантазувати на теми історії – без цього їхня праця не мала б привабливості, так само як марною була б історична наука, побудована на грі фантазії й пригодах історичних осіб. З цього приводу пригадується мені небезпідставна скарга одного поважного історика: історичне бачення в народі формують не вони, історики, – сказав він, – бо їхні книжки спеціальні й малотиражні, а белетристи з їхніми фантазіями, бо їхні твори масово читаються й виходять великими тиражами.

І все-таки, як на мій погляд, оця дискусія між істориками й белетристами, навіть святе обурення істориків на фантазійну діяльність і вільності письменника безгрунтовні, бо моделювання історії, подій і фактів історичних – одна з конечних потреб красного письменства. Зрештою, в тому, що історичне бачення формується не істориками, а белетристами, винні не письменники, а самі історики, які, на відміну від істориків XIX століття, так мало працюють у популяризаційних формах, не творячи науково-художні історичні структури. Як не згадати при цьому золотих слів блискучого українського есеїста кінця XIX – початку XX століть Василя Горленка: «Вчені наші, – зазначив він у есе «В стародавньому монастирі», – найчастіше пишуть сухо й блідо, ототожнюючи серйозність із важкотілістю, а вченість із нудьгою». А в іншому есе («Заповіти села») Василь Горленко додає, що вчені наші «перетворили свої роботи… у наукову гімнастику, чужу живій поезії».

Цю преамбулу я дозволив собі зробити, бо без неї важко зрозуміти роман, який пропонується читачам. Чеська література, як і українська, має багату й розроблену традицію історичної белетристики. А сімдесяті роки (саме до них і належить трилогія Владіміра Неффа) явили низку історичних романів та повістей Мілоша В. Кратохвіла, Вацлава Каплицького, Богуміла Ржиги, Йозефа та Мірослави Томанів, Норберта Фрида, Алєксея Плудека, Алени Врбової та інших. Характерною ознакою цих романів є те, що вони, попри прив’язання їхнє до чеської історії, континентальні, тобто базуються на тлі європейської ба й світової (зокрема східної – Туреччина, Індія) історії і ставлять перед собою так звані світові морально-етичні, людинознавчі проблеми. Трилогія В. Неффа цілком вписується в цю «нову хвилю» чеської історичної белетристики і є цікавою спробою сполучення засвоєних європейською літературою XIX і XX століть літературних форм та стилістичних засобів історичної белетристики, їхньою, я б сказав, контамінацією. Деякі дослідники називають трилогію пародійною, хоча, на мій погляд, з цим терміном треба поводитися обережно: будь-яка пародія – ознака виродження жанру, осміювання серйозного, це, зрештою, намагання покінчити з тими чи іншими уже смішними прийомами певного жанру.

Елегантно написаний роман В. Неффа, на перший погляд, і справді являє читачеві цілий ряд літературних ремінісценцій, тут перш за все згадуються романи А. Дюма і Брехтова «Матінка Кураж». Немало є в творі й гумору, є перегуки з «Декамероном» Д. Боккаччо. Але письменник користується такими «легковажними» прийомами з цілком серйозною метою: захищаючись іронією, зумисними анахронізмами (так, атеїзм – явище не першої половини XVII століття, а другої половини XVIIІ-го – «Прекрасна чарівниця»), перекиданням прямих містків у сучасність, підкресленням того, що твір – це історія, розказана людиною двадцятого століття. Письменник прагне створити певною мірою універсальний твір, закидає, образно кажучи, вудочку, щоб його наживку схопив навіть легкочтивець, але мета автора, насмішивши й потішивши читача, сказати йому про речі далеко не смішні, про те, що болить і хвилює його, людину двадцятого століття, отже, він намагається втягти читача у сферу свого цілком серйозного мислення. Його позиція, як у середньовічних блазнів, що, вбравшись у блазенську одежу, вже тим самим здобувають право говорити те, чого не скаже людина у партикулярному костюмі. Адже письменник ставить перед собою не елементарно-травестійні завдання, гумор, пародія, навіть травестія служать йому приблизно так, як нашому Іванові Котляревському, адже справжня пародія в нашій літературі – це не Котляревський, а котляревщина. Цим таки завданням служить зумисна «літературність» твору, і це чиниться для того, щоб в уяві читача поставали відомі асоціації, пов’язані з раніше прочитаним («Дон Кіхотом», «Графом Монте-Крісто», «Робін Гудом», «Орлеанською дівою» тощо), тобто автор, скажімо, не тільки закидає вудочку з наживкою легкочитцеві, але й читачеві, в голові якого уже утворені постійні асоціативні вузли, засновані на знайомстві з європейською літературою. Письменник ніби свідомо грає з читачем інтелектуальну партію, сплітаючи в одно засади авантюрного, шахрайського, готичного, патріотично-пізнавального та історичного роману, засіває сторінки реаліями часу, обраного для розгляду, і пізніших часів.

Владімір Нефф – один із найплодовитіших і найпопулярніших сучасних чеських письменників. Народився він 1909 року в родині празьких комерсантів. Учився в Празі, потім у комерційній гімназії в Женеві, служив у армії, працював, чи власне практикувався, в торговельних закладах Відня та Бремена, згодом повернувся на батьківщину. Мав усього двадцять чотири роки, коли видав «Турботи Ібрагіма Скали» (1933), детективно-пародійну повість, де зустрічаються перші засновки його поетики. В цьому ж стилі він пише й «Паперовий паноптикум» (1934) і «Темперамент Петра Больбека» (1934) – ось де початок відомої неффівської іронії. В «Останньому візнику» (1935) ця іронія також присутня. Тоді ж таки, в тридцяті роки, Владімір Нефф розробляє сімейний роман («Маленький велетень» – 1935, «Двоє за столом» – 1937 і «Бог марноти» – 1939) – зразки так званої психологічної прози, що дало письменнику змогу невдовзі створити вже чисто психологічний роман «Тринадцята кімната» (1944), твір без видимих часових орієнтирів, дія якого точиться на влтавському острові Кампа. Зрештою, «Тринадцята кімната» такий самий сімейний роман, але життя дорослих проглядається тут очима дітей хірурга Калісти і адвоката Дивіша. До історичної белетристики В. Нефф вдається в п’ятдесяті роки, саме в той час, коли література перебувала під сильним пресом вульгарної соціології – в 1953 році виходить його роман «Српновські пани», в якому йдеться про останніх королів чеської династії Пршемисловичів (кінець XIII – початок XIV ст.). Написано роман у формі хроніки замку Српно – того самого, де пізніше сидітиме в засланні Петр Кукань із роману «Королеви не мають ніг». І в цьому романі помічаємо властиву В. Неффові іронічність викладу. Загалом, історичний роман все більше й більше захоплює письменника, окрім того, його ваблять розлогі полотна, і в кінці п’ятдесятих – на початку шістдесятих років він видає «Шлюби з розрахунку» (1957), «Імператорські фіалки» (1958), «Лиха кров» (1959), «Весела вдова» (1961), «Королівський візник» (1965) – цикл з’єднаних між собою романів, своєрідне злиття історичного й сімейного романів – дія відбувається в Празі від середини XIX століття до 1945 року й оповідається тут історія родин Борнів і Недобилів, тобто маємо розлогу сімейну хроніку із заглибленням у найближчу в часі історію.

Трилогія ж, про яку ведемо мову («Королеви не мають ніг», 1973, «Перстень Борджіа», 1975 і «Прекрасна чарівниця», 1980), написана після відомих подій у Чехословаччині в кінці шістдесятих років і, можливо, є породженням духовної ситуації в суспільстві після них – зрештою, чи не тому фіксуємо й яскравий спалах історичної прози в чеській і словацькій літературах: письменники починають тяжіти більше до езопової мови, абстрагованого суспільного мислення – Владімір Нефф тут не був винятком. Зрештою, трилогія є ніби підсумковим твором письменника (1983 року він помер), яким той не просто хотів, як ми вже казали, розважити читача, але й поміркувати про буття людства в цілому: про дивовижну мінливість людських задумів та непевність суспільних ідей в умовах кризових ситуацій.

Головним героєм трилогії є такий собі Петр Кукань із Кукані, що значить у перекладі «гніздо для квочки». Наче витворений пензлями сучасних творців мультфільму, Петр кидає своє гніздо і йде гуляти по світі, переживаючи цілу низку страшних і смішних пригод. Кукань має всі риси супергероя: в боях перемагає, з нещасть виходить неушкоджений, він наївний, легковірний, бадьорий, неодмінно викликає симпатію у володарів та жінок, хоче стати месією страждущого людства і втручається у найважливіші події європейської історії першої половини XVII століття; більше того, всі оті події є ніби наслідком пригод та діяльності власне Куканя (недаремне його долею керують богині – як у тій-таки «Енеїді» Вергілія та Котляревського). Скрізь він хоче сіяти добро і справедливість, але сумні його діяння: там, де він докладає власних зусиль, з’являється смерть – стає на службу графові Гамбаріні, і той гине; з’являється в герцогство Страмбу, ніби добрий янгол, а виявляється, на біду тій-таки Страмбі; входить у довір’я до герцога Страмби Танкреда, і того вбивають; стає приятелем капітанові д’Обере, і капітана протинають списом; навіть правителям від стосунків з ним ведеться недобре (згадаймо хоча б долю австрійського імператора Рудольфа II Габсбурга). Він стає дорадником султана, і турецький султан гине; втручається в політичні події у Франції – гине кардинал Гамбаріні; намагається припинити Тридцятилітню війну – гине герцог Вальдштейн; організовує секту верітаріїв (від латинського veritas – істина), прихильників правди – гинуть верітарії, які перед загибеллю стають розбійниками; гине навіть шведський король Густав-Адольф, якому спало на думку перетворити Петра Куканя в керовану маріонетку. Читачеві, який звик до однозначного трактування образу, така його трансформація (невинний, милий юнак з веселою пісенькою про правду й добро на вустах, услід якому ступає лиховісне привиддя Смерті), буде несподівана, бо, начитавшись того-таки А. Дюма чи В. Скотта, він уже звик до ясно виявленої добродійності та зла, але все стає зрозуміло, коли згадати про запрограмованість Куканевого життя від народження.

У празького алхіміка, шукача Філософського каменя, тобто речовини, за допомогою якої можна було б усі метали обертати в золото й срібло (у символічному значенні – шукати ключ істини), народжується син Петр (аналогія до апостола Петра, звісно іронічна), до чого причетні богині долі – парки, а їх, як відомо з античної міфології, є три, що символізують плин життя. Стародавні мойри Клото і Лахесіс у трактуванні В. Неффа – добрі богині, вони наділяють Петра здоров’ям, красою й усіма чеснотами. Водночас їм протистоїть воля третьої парки Атропос, яка зовсім не заперечує рішення сестер, але поводиться вкрай загадково, навіть понуро-загадково, і тільки в кінці роману «Королеви не мають ніг» автор, змальовуючи три велетенські, майже прозорі жіночі постаті, що підіймаються з дна долини, засвідчує, що дві з них білясті, а третя (саме Атропос) – чорнява. Вони схилили голови й ніби розглядали згори Петра. Тоді біля голови чорнявої пролетів темний птах (там, де в неї мав би бути рот, каже письменник, коли б він у неї був), і цей птах видає насмішкуватий, пронизливий клекіт, тобто Атропос, ніби погодившись із присудом сестер, додає власного негативного ставлення: тут ми маємо відбиття фольклорного поняття Долі як антагоністичних начал – Долі й Недолі. Атропос задоволена присудом добрих богинь, бо він сам від себе породжуватиме зло. Висновок, на перший погляд, несподіваний, навіть курйозний, коли б не було в тому глибокої житейської правди.

Тут доречно згадати одну разючу сцену, коли Петр Кукань, зв’язаний i поранений, іде пішки з мотузком на шиї між двох вершників, Алессандро й Акілле. Він уже навіть хоче померти, аби нічого не відчувати, і ось тоді бачить видіння: з’являється до нього Ізотта в одежі черниці й показує йому язика, папа в образі селянина на ослі протягує йому для поцілунку ногу; далі він іде крізь шпалери знайомих, які сміються, гримасують і показують Петрові сідниці, бачить подесту з міста Перуджі, Фінетту з оголеними грудьми й кинджалом в руці, покійного імператора Рудольфа, герцога Танкреда, гірського розбійника, якого Кукань убив, – ось вони, ті наслідки, той результат Петрових пригод, його плоди, від насіння, яке він посіяв; i це його прикро вражає, бо ніякого зла сіяти в цьому світі він не бажав.

Отут і починає спрацьовувати сумна, на мій погляд, іронія В. Неффа. Супергерої, як такі, – породження віри в сильну людину, позитивну, гарну, здорову, фізично нездоланну: саме такий герой увійшов у літературу, а згодом і в кіно, і перетворився в один із заяложених мистецьких штампів. Генеза ж цього образу – в пригодницьких романах XIX ст., він переходить із легкотравного чтива на зразок романів А. Дюма в спроби побудувати філософську концепцію надлюдини (Ніцше), чи, з другого боку, створити вельми знайомого нам «позитивного героя» виробничих стосунків, котрий начебто позитивно будує світ, а, як виявляється в дійсності, не менше його і руйнує. Подальший шлях розвитку цього образу – спроба культивувати його не лише в літературі й філософських роздумах, але й у житті – такий тип, в кінцевому підсумку, починає культивуватися фашизмом різних гатунків, сталінізмом та маоїзмом відверто дегуманізуючи саме поняття людини й поняття її чеснот (досить згадати, що ідеологом верітаріїв в останній частині трилогії «Прекрасна чарівниця» стає такий собі пройдисвіт і цинік Медард, типовий міщанин-хамелеон, який легко і вправно перетворює службу позитивним ідеям Петра Куканя у воєнне розбійництво, зрештою, у власне збагачення). Ні, сам Кукань не має честолюбних помислів, ані реального прагнення посісти видне місце і збагатити власну персону. Кукань у своїй першооснові й справді безкорисливий, а його зовнішність цілком невинна й симпатична. Він лишається безвісним, людиною без коріння, а його швидкоминуча, як шумовиння на хвилях, слава стає безіменною силою, якою не проти скористатися сильні світу цього (папи, імператори, королі, султан, герцог Вальдштейн); з допомогою Куканя вони бажають досягти перемоги у світовій бійні. Кукань сприяє їм, позичає свою маску такого невинного, безкорисливого хлопчиська; сприяє, зрештою, навіть своїм відомим антагоністам – молодшому Гамбаріні в першій чи Вальдштсйну в третій частині трилогії. Кукань, як супергерой, зрештою, – символ соціальної демагогії цього світу, адже, як ми казали, жодне з учинених ним геройств не приносить нікому добра (давня євангелічна істина: «За ділами їхніми судіть їх»); та й сам він, убиваючи своїх суперників, не гнітиться актом убивства й не мучиться гризотами сумління, тобто з веселою, білозубою усмішкою переступає, як і всі супергерої, через трупи тих, проти кого постає. Його життя також не легке, повне складних випробувань та небезпек, однак герой вірить у власне безсмертя і знає, що залізний панцир під сорочкою вбереже його від куль та кинджалів, а металевий нашийник – від зашморгу; зрештою, навіть ідучи на безрозсудні дії, він ніби знає про присуд собі добрих богинь і вірить у щасливий вихід із найскрутніших становищ.

І сталося те, що мало статися. Кукань хоч і живе своїми первісними, на позір добрими, началами, поступово починає втрачати владу над собою, тобто поступово перетворюється на маріонетку, якою граються проти волі самого героя. Вперше це сталося тоді, коли папа римський підписує буллу на його Страмбське герцогство («Королеви не мають ніг»), а вивершенням стає момент, коли в обложеному Магдебурзі виникає секта верітаріїв («Прекрасна чарівниця»). І тут, і там Петр намагається реформувати світ, при тому виходячи з ідеї добра. І що цікаво: коли в Страмбі його реформаторство сприймається оточенням та й самим народом, як нерозумне дивацтво, коли він там не знаходить ані підтримки своїм задумам, ані розуміння, і, зрештою, опиняється в ізоляції, то наприкінці трилогії Кукань здивовано дізнається, що уже виник чималий гурт його однодумців, які повторюють його істини і скандують їх, як у новітній історії прихильники культурної революції в Китаї скандували цитати з повчань Мао. Секта виникає незалежно від волі самого Куканя, і єдине, що йому залишається, підкорити її своєму впливові. Але цей вплив дуже незначний, бо кожен із верітаріїв, скандуючи доброчесні істини Куканя, залюбки бере участь у грабунках, а пограбоване не тільки кидає у спільний казан, а й приховує у власних тайниках, тобто чинить той-таки суспільний розбій, який законно чинила верхівка Страмби, а Куканеве реформаторство тому й не відбулося, що він перешкоджав страмбанцям чинити те саме, тобто почав їм заважати. Так само безперспективні стають і його миролюбні наміри; Петрові, зокрема, доведеться дізнатись, що дії його загону стали дисциплінуючим стимулом для армій, котрі брали участь у Тридцятилітній війні і вже почали масово розкладатися, тобто його дії фактично стають не стимулом припинення бійні, а засобом її посилення, відтак героєві доводиться переконатися, що його дії марні і війни не припинять. Або візьмімо той момент, коли Петр приносить шведському королю опис недоліків у німецьких фортецях, сподіваючись, що переможуть шведи («Прекрасна чарівниця»). І це стало стимулом загострення війни.

Отже, образ Петра Куканя неодновимірний: він ніби дволикий Янус, але не тим, що підступний, зловмисний і тільки вдає з себе доброго, гарного, милого; дволикість його вимірюється фатальністю наслідків його добродійності. Не відразу він перетворюється і в маріонетку. Так, дістаючи буллу на Страмбське герцогство, він чудово розуміє, що його хочуть використати, так само чудово розуміє, що герцог Танкред, обіцяючи йому руку дочки, теж найменше думає про нього, як про гідну людину, а хоче перетворити його в маріонетку. Хочуть учинити це страмбські правителі, пізніше султан та інші можновладці – завжди це завершується втечею героя. Так, йому постійно доводиться тікати: тікає він з Праги, з фортеці Српно (до речі, вигаданій автором), з Відня, зі Страмби, везучи єдиний свій здобуток – потворну карличку Б’янку і нерозважливо гублячи при цьому батьків Філософський камінь, тікає з Італії, Туреччини, Франції, тікає, весь час щось втрачаючи. І ось нарешті настає кульмінація: перетворення Куканя в повну, керовану іншими, маріонетку – він стає кандидатом на чеську корону. На цьому моменті («Прекрасна чарівниця») треба зупинитися докладніше.

Дія починається тоді, коли герцог Ліндебурзький Георг шепнув щось таємне на вухо своїй дочці принцесі Елізі. І хоч ініціатор нового перетворення Петра Куканя шведський король гине, його ідея продовжує жити. її підхоплює кардинал Рішельє і посилає до папи Урбана VIII свого повіреного отця Жозефа, котрий домовляється про все, що треба, з папою і заручається його згодою дати корону Куканеві. Все це, ясна річ, діється за спиною Петра, бо й справді його воля тут не має ніякісінького значення. І ось у підземеллі герцога Вальдштейна відбувається багатозначна розмова. «Ви твердите, – запитав герцог, – ніби не знаєте, що ви претендент на чеський престол?» Петр якусь хвильку промовчав. «Таки не знаю». І справді він не знає, що ця ідея належить Густаву-Адольфу; не знає нічого про втручання в цю справу Рішельє; не знає, що отець Жозеф домігся згоди римського папи на цей проект, як і того, що папа відновив для нього герцогство Страмбу, де він уже так нещасливо панував; не знає, що його мають намір одружити з принцесою Елізою і що за нього навіть планують, де він має прожити медовий місяць. І от що цікаво: Петра Куканя зовсім не вражає, що його долею граються можновладці, він сам бере участь у цій грі і випадково, чи не випадково, усуває з дороги єдиного серйозного конкурента – герцога Вальдштейна.

Без найменшого вагання Петр Кукань покидає своїх верітаріїв, яких одразу по тому знищують; він навіть скидає панцира, якого завжди носив під сорочкою, – відчуває себе убезпеченим. І вже тим перестає існувати, як давній Петр Кукань, – удар кинджалом чарівниці Лібуші тільки ставить на цій історії останній знак оклику. Кукань перетворюється в ніщо, як свого часу перетворивсь у ніщо малюк Цахес на прізвисько Цинобер з відомої повісті Е. Т. А. Гофмана.

Те, що вбиває його чарівниця Лібуша (однойменна з легендарною чеською князівною), – теж не випадково. Вона представниця ділового світу, який гріє руки на воєнному вогні і не лише ревнощі причина того, що чарівниця підносить кинджал на свого коханця й рятівника. Головна причина цієї акції в тому, що непереборний Петр засліпив на якийсь час очі цієї практичної дами (зрештою, це ще один фатум Петра Куканя, він постійно засліплює дам, має в них непомірний успіх, але який сумний наслідок від цього для тих-таки дам – вони або неймовірно страждають, або гинуть), замерехтіло їй світлом ідеалу, вибило зі звичної колії, але це світло виявилося блиском скельця на смітнику. Чарівниця Лібуша повертається до того, з чого починала – збирає зі своїм чоловіком, найближчим приятелем Куканя, Франтою Ажзавтрадодому, гроші; вона народила Франті троє дітей, двоє з яких гинуть і тільки інколи на неї «нападав ґедзь, і тоді вона йшла до лісу збирати зілля – чародійне, звичайно, – потім сушила його, кидала в багаттячко, біля якого сиділа самотня до пізньої ночі й, плачучи, дивилася на дим, що здіймався рівною цівкою вгору, до зірок, інколи набираючи форми стрункої чоловічої постаті в білому вбранні й шепотіла, ридаючи: «Ти був єдиний, а я тебе вбила!..» Вона журилася й плакала, та це не перешкоджало їй складати грошенята, що їх вона відсилала векселями до Праги, – її «єдиний» перетворивсь у дим і пішов з димом, не залишивши по собі й сліду.

Отаку серйозну, сумну історію оповів читачеві своїм веселим, авантюрним романом Владімір Нефф. Отака печальна повість читається за бурлескними сценами, написаними елегантним стилем, які перериваються вряди-годи болющими описами жахливої людської бійні (знову-таки, як у нашого Івана Котляревського), людського безуму та облуди, світу, що сплівся в безглуздій, безконечній і нікому не потрібній війні, у підступах, брехні, змаганнях, боротьбі, яких не здолають зупинити ні супергерої, ні донкіхоти, ні ті, хто намагається їм вторувати.

Валерій Шевчук

Частина перша СИН АЛХІМІКА

Два народження

Загорнений у білу перинку, перев’язану синім сповивачем, викупаний у теплому купелі, Петр, новонароджений син празького алхіміка, пана Янека Куканя із Кукані, безтурботно спав під боком у своєї матері, яка лежала в ліжку на відстані руки від його колиски; вперше в житті він спав як істота самостійна, відокремлена від її тіла; і можна гадати, що сон його був без видінь, бо немовля, яке народилося того дня невдовзі після полудня, поза всяким сумнівом, не знало іще жодного обличчя, жодної особи, жодного предмета і пейзажу, без яких сни не можуть обходитися. Ніч була чорна, як сажа, й повна лихих знамень, але водночас і знамень добрих; а що знамення ці, добрі й лихі, взаємно врівноважувалися, то ми можемо лише сказати, що це була найзвичайнісінька ніч кінця квітня.

Поверхом нижче під ліжницею породіллі в своїй майстерні, де диявольськи смерділо аміаком і захололим димом, пан Янек Кукань із Кукані, чоловік шляхетний і роздумливий, саме переживав неймовірно хвилюючі миті, бо, за всіма ознаками, він наближався до завершення своєї Великої справи, тобто до створення Каменя філософів, який називався ще Королевою матерії, Великим магістеріумом, Великим еліксиром або Перлою досконалості, – чудодійної речовини, здатної обертати звичайні метали на метали коштовні.

Сидячи перед хитромудрою, хоч і навряд чи придатною для щоденних потреб пічкою, названою «атанор», мерзлякувато закутавшись у чорний оксамитовий халат, що сягав йому аж до п’ят, пан Янек час від часу роздував невеликим шкіряним міхом слабкий вогонь з деревного вугілля; таким чином він підтримував необхідну температуру в череп’яній мисці з піском, з якої стриміла герметично запаяна колба, так зване Філософське яйце, і водночас не спускав з її коштовного вмісту – золотаво-жовтої рідини з червонястим відтінком – своїх стомлених очей, гостроту зору яких посилювало криво нап’яте на ніс пенсне в дерев’яній оправі.

Цей червонястий відтінок, ніжний, майже не помітний, як світанок, що несміливо народжується снігового ранку, й викликав в алхіміка велику радість, яка межувала з подивом і невірою, бо це означало, що матерія, котру він творив уже шість з половиною років (та ще півроку зігрівав її в пісковій ванні), наближається до останньої з п’ятьох стадій свого визрівання. Перша стадія, яка називалася Caput corvi, або Вороняча голова, відзначається чорним забарвленням. Після тривалого нагрівання Вороняча голова сивіє, що свідчить про перехід у другу стадію, яка називається Одіж Покутника, або, скорочено, просто Покутник. Коли ж Покутник побіліє, настає третя стадія – Білий лебідь; після тривалого пропікання Білий лебідь жовтіє, що свідчить про настання четвертої стадії, наділеної зневажливою назвою Волова жовч, або Лев’ячий зуб, поки, нарешті, якщо все йде гаразд, набуває чудового відтінку Каменя філософів, Lapis philosophorum, і речовина стає сліпуче ясною, з перловим полиском, м’якою, наче віск, але здатною вибухати у вогні.

Алхіміків дім стояв на західній околиці нашої королівської столиці, недалеко від міських валів, у новому кварталі, заселеному здебільшого придворними й крайовими урядниками середнього копила. Його похмура майстерня мала тільки одне вікно, вузьке, мов стрільниця; прикрашало її зображення змії, яка кусає себе за хвіст і облямовує своїм тілом грецький напис, що містив основну ідею алхіміків усіх часів: «Усе походить з одного»; таке саме зображення, відтворене на емалі, й з таким самим написом пан Янек носив на персні з печаткою, якого він ніколи не знімав.

Саме приміщення було невелике, але надзвичайно багате вмістом, бо, крім «атанора», тут стояло ще п’ять різних пічок найфантастичніших форм, тепер погашених; найбільша з них, для плавлення металів, була розчинена; непролазні хащі різних стояків і дивовижних триніг, скриньок і табуретів, захаращених слоїками, і ступками, і книгами, очевидно, вченими, і бляшанками, і плавильними тиглями; найзначнішою серед них була величезна реторта, закріплена в мідяному кільці; над усім цим панував піл, куди вилазили по драбині і який підпирали два стовпці, обвішані ковшами різних форм і розмірів, щипцями та вагами. На полу, закутавшись в облізле ведмеже хутро й заснувши сном праведника, лежав famulus frater^[1] пана Янека, Августин, чоловік учений, котрий, окрім усього іншого, знав ще й мову, якою розумілися Адам з Свою в раю.

Посеред усього цього фантастичного безладдя, на прегарному єдвабному килимку, для замовців вищого гатунку стояло дороге крісло з різьбленими бильцями, обтягнуте позолоченою шкірою. Контраст між рідкісною меблею і непролазними хащами мотлоху, в центрі яких це крісло було поміщено, справляв враження, що цей неймовірний хаос у майстерні алхіміка не конче потрібний, а до певної міри навіть навмисний, щоб уразити уяву простачків, які можуть сюди завітати, і впевнити їх у думці, що алхімік – чорнокнижник; і значною мірою це й справді було так, бо пан Янек не був настільки заможний, щоб міг увесь час віддаватися праці над Великим філософічним творінням – йому доводилося заробляти на хліб усілякими способами. Досі найбільшим його успіхом був так званий Смарагдовий еліксир, який він приготував за давніми халдейськими рецептами і з допомогою якого його величність імператор свого часу позбувся відомої, вельми делікатної недуги; еліксир приніс панові Янеку герб – срібне гніздо квочки на золотій курячій ніжці на чорному тлі – і дворянський титул. На жаль, імператор, себелюб і дріб’язкова людина, зберіг за собою право користуватись цим еліксиром і пригрозив панові Янеку, що коли той відкриє таємницю ліків, він поведеться з ним більше ніж жорстоко – дасть вказівку канцелярії Святої інквізиції поцікавитись його діяльністю, що для алхіміка практично означало б катівню і смерть на вогнищі. А що з самого дворянського титулу не проживеш, то пан Янек Кукань із Кукані змушений був інколи блукати й слизькими та негідними його амбіції стежками – готувати примочки для виведення веснянок та бридких кущиків волосся, що мало добрий збут при дворі, і кит для горщиків, який у нього купували мандрівні ремісники, давати поради добрягам, котрі приходили до нього, як до чарівника, щоб він поворожив їм на скляній кулі або на долоні чи закреслив у календарі дні, коли їм щаститиме, і купували ліки проти моровиці, пристріту, зачаття, бородавок і невезіння в картах. Відвідували його й майбутні породіллі, щоб він сказав їм, хто в них буде, – з цією метою він користувався гранованим кришталем: підвішений на нитці над лоном жінки, кришталь повертався праворуч, якщо мав народитися хлопчик, і ліворуч, якщо мала народитися дівчинка; зверталися до нього й власники садиб, щоб він з допомогою вербового прутика відшукав їм воду.

Та тепер, коли в його щільно запаяній колбі визрівала квітка Філософічного золота, яка сповіщала про себе давно очікуваною червоною барвою, надходив край цим неприємним і принизливим мукам і, навпаки, наближався час, коли, як мовилось в одній англійській комедії тих часів,^[2] пана Янека обмахуватимуть страусовими перами, десятьма в одному віялі, й подаватимуть йому всякі їства на агатових тарелях, оздоблених золотом, смарагдами, сапфірами та рубінами.

Гомункул

Як легко здогадатися, час Петрового приходу на світ припадає на той 15** рік, чи на 15**, чи навіть на 15**, коли, якщо нас не зраджує пам’ять, француз ішов війною проти іспанця, який, наскільки ми можемо розібратись у цій колотнечі, воював також проти турків, а ті, в свою чергу, – проти угрів, що вже недалеко від нашої землі, отож від цього в нас панували і страх, і лемент, тим часом як італієць був на ножах з французом, який боронився від англійця, а поляк бився з татарином, німець гострив зуби на датчанина, до того ж католики знищували протестантів, а протестанти – католиків; коли морові пошесті змінювалися епідеміями віспи, й коли земля тріскалася від спеки, й коли її заливали тривалі дощі та повені, а люди стогнали під тягарем дедалі сутужніших податків, і всі в один голос запевняли, що такого лихого століття не було ще за всю історію, а того, що випало на долю тодішнього покоління, не звідав ще ніхто в світі.

Та це тільки так, між іншим, бо пан Янек Кукань із Кукані по-філософському нехтував загальною суєтністю й був далекий від чвар, і скнарості, і потерпань, і заздрості, і всією силою свого незвичайного розуму зосередився на Великому творінні. Як уже мовилося вище, це Велике творіння входило в свою завершальну стадію, але ще важко було сказати, як довго ця остання стадія триватиме – може, день, а може, тиждень, місяць або місяці; вчені книги, в яких розповідалося про пошуки Каменя філософів, у цьому пункті, так само як і в безлічі інших, дуже неодностайні й туманні і сходяться тільки в одному: в цій завершальній фазі визрівання Каменеві філософів треба приділяти особливо пильну увагу. Тож панові Янекові не залишалося нічого іншого, як пильнувати, підтримувати в пічці вогонь, вірити, уповати й надіятись.

Терпляче виконуючи все це, алхімік поринав також у приємні роздуми про поєднання в часі двох народжень, які його ощасливили й чиїм творцем він був, – про народження дорогоцінної матерії, яке відбувалося зараз на його очах, і про народження синочка, яке щасливо закінчилося; і, трохи захмелілий від свого подвійного батьківства, вчений не вберігся від дещо фривольної думки – його суворо стиснуті вуста мимохіть скривила радісна усмішка: «Наскільки легше пустити на світ дитя, ніж винайти Камінь філософів!»

Ця думка була не лише фривольна, але врешті-решт могла видатися навіть божевільною, бо вчений таким чином прирівнював одну до одної дві події, які не мали між собою нічого спільного; у випадку народження дитяти можна було говорити про його народження в повному і первісному значенні цього слова, а в випадку Каменя філософів – тільки в значенні переносному. Та насправді це не так – адже й Камінь філософів терпів справжні муки народження, бо й він, так само як і дитя, виник не інакше як шляхом вінчання і змішання двох начал – чоловічого і жіночого. Чоловіче начало заступає тут Філософська сірка, що, звісно, не має нічого спільного з сіркою звичайною: її з великими труднощами добуто з чистого золота, котре являє собою матеріалізацію тепла, що міститься в землі і в вогні, а мовою алхіміків вона одержала самі тільки чоловічі назви, наприклад: Зміїний самець, Король, Чоловік, Дух, Діяч, Безкрилий дракон або Червоний лев. Жіночим началом, з яким Філософська сірка з’єдналася під час Шлюбу, коли роль священика виконувала Філософська сіль, була Філософська ртуть, екстрагована зі срібла, матеріалізована волога, що міститься в повітрі і в воді, – вона називається Вірменською сукою, а також Лілеєю або Білою манною, Лоном, Молоком, Білою дамою, Мінливою порою плюс цілою низкою інших, не менш дивних назв, котрі розпалюють уяву. Дитя народжує мати, запліднена батьком, якого теж народила мати; і чотири стихії, з яких виник цей світ, себто земля, вода, вогонь і повітря, чиїм найдорогоціннішим дериватом^[3] є Камінь філософів, самі виникли із світлової Пратуманності, котра називається Матір’ю.

Отже, лукава алхімікова думка, яка пробилася з глибини його вченості, була цілком виправдана, бо під час сотворіння Світу, Філософського каменя і Дитяти йшлося про одне і те саме. Певна річ, те неймовірне напруження, якого, на відміну від сплодження дитяти, вимагає створення Каменя, виникає тільки тому, що людина – вельми невмілий алхімік порівняно з алхіміком божественним, чию присутність відчуваєш у кожному живому організмі і якого Арістотель називав «ентелехія» і «Paracelsus archeus», отож пан Янек спокійно може називати його «алхіміком-безвісним майстром і постійним гостем», якому все відомо, навіть те, що йому ще належить пізнати, і який непомильно керує процесами в людському організмі, старанно підтримує в ньому температуру на належному рівні й биття серця в належному ритмі, чітко відділяє шкідливе від корисного, а в жіночому лоні, неоковирною подобою якого є пічка «атанор», точно регулює процес визрівання й зросту нового індивіда. «Боже ти мій, – зітхнув пан Янек, – яке це диво! І як милостиво й завбачливо з твого боку послати мені наступника в ту хвилину, коли я пересвідчуюсь, що виснажлива праця всього мого життя не зійшла нанівець!»

Бо в тому, що пан Петр Кукань із Кукані продовжить справу пана Янека Куканя із Кукані, тільки за кращих умов, ніж було послано долею його батькові, – не могло бути жодних вагань і виправданих розумом сумнівів.

«Великі завдання чекають на тебе, любий Петре, бо ти помиляєшся, якщо вважаєш, що Філософський камінь – вінець усього й, отже, твій батько вже звершив справу свого життя. Чого варте все золото й срібло світу, якщо людське життя таке коротке й повне стількох страждань! Але все це байдуже, байдуже – заради цього й прийшов на світ Петр Кукань із Кукані, щоб для власної потреби й потреб своїх ближніх винайти алкагест – універсальний лік, який убирає, розчиняє і виводить із тіла все, від чого воно старіє, і завдяки цьому робить людину безсмертною. Та Петр Кукань із Кукані буде далекий від того, щоб задовольнитись реалізацією алкагесту: рід Куканів він укриє славою завдяки тому, що розгадає загадку ізоляції Світового духу і таким чином відшукає субстанцію, з допомогою якої гниле дерево оберне на дерево здорове, а вмираючому старушкові поверне юнацьку бадьорість і силу; і якщо твоя геніальність, у якій я не сумніваюсь, з’єднається з гордливістю і витривалістю, ти зможеш вирішити нарешті й одвічну проблему гомункула, штучної людини, зародженої в реторті».

Скупо усміхаючись, пан Янек примружив стомлені очі, щоб у всій довершеності уявити собі цього гомункула, вільного від людських вад, завбільшки з палець, і чарівного, як воскова фігурка, виліплена майстром, жвавого й пустотливого, як поганин, і при всьому тому безмежно вдячного за своє незбагненне існування, бо, як відомо, нема нічого гіршого, ніж небуття. Він бачив його, цього дивовижного куцанчика, завдяки науці вирваного з безмежної порожнечі, такого кумедного хлопчичка, бачив, як він розгулює на столі серед книг, циркулів і каламарів, завжди готовий звідкись вискочити чи визирнути – стрункий, граційний, виряджений у гарненьке вбраннячко іспанського дворянина, при боці – рапіра, зроблена з нагостреного жала шпигувальної голки, якою він колись виграє свою першу битву з голодною мишею. Тим часом як учений, ціпеніючи, уявляв собі цей жорстокий двобій найшляхетнішої істоти з найнікчемнішою і найпримітивнішою твар’ю з усіх, що бігають по землі, пенсне з’їхало йому з носа, і він заснув тихим, міцним сном.

Три жінки

Отже, тієї прохолодної ночі наприкінці квітня в домі Куканів спали всі – пан Янек, якому снився гомункул, брат Августин, якому, безперечно, приснилося щось благочестиве, дитятко, якому, нам здається, не снилося нічого, і мамуня, молоденька, але енергійна дочка вбогого холощія; їй, відповідно до простоти її думки, снилося щось невиразне про золоті карети, в яких колись їздитиме її син. Тим часом над колискою, де не візьмись, нахилилися три жінки.

Де взялися – там взялися, але це достеменно так, і нічого тут не вдієш. Прийшли звідкільсь, звідкіль завжди приходили з давніх-давен, і тепер усі три стояли біля колиски – стрункі, убрані в блискучі, вільно спадаючі шати і трохи просвічувалися – то більше, то менше. У ті часи їх називали парками, так їх називають і дотепер, але насправді це були стародавні мойри язичницької єресі – Клото, Лахесіс й Атропос, дочки Зевса-громовержця. Клото і Лахесіс були білі чи білясті, Атропос – чорнява, така чорнява, що якби не кілька жарин, які ще яскріли у вогнищі каміна, її взагалі не можна було б побачити в темряві.

Перед тим як розпочати сповнювати своє призначення, заради якого вони звідкільсь сюди прибули, всі три роздивилися дитятко, чию долю їм судилося визначити. Клото і Лахесіс, нахилившись над колискою, зосереджено міркували, яку цноту присудити цьому хлоп’яточку, котре рівно посапувало й з першого ж погляду підкорило їхні серця – пусте, що ці серця були прозорі. Зате Атропос задовольнилася одним-єдиним поглядом, який вона побіжно кинула на дитятко, й не думала ні про що. Та й у цьому не було потреби. На її думку, надмір різку, кожна людина – чоловік це чи жінка, білий чи чорний, плебей чи вельможа, такий чи сякий, – заслуговує тільки найгіршого. Зло завжди простіше за добро.

– Як, по-вашому, сестри, чи не пора нам починати? – озвалася вона трохи перегодя.

– Що ж, починай, – відповіла Клото.

– Гаразд, починай, – погодилася з нею Лахесіс. Вони з досвіду знали, що для дитяти вигідніше, коли почне чорнява Атропос, бо навіть якщо вона й присудить йому найстрашніше лихо-недолю, вони, добрі богині, зможуть ще щось урятувати. За класичний взірець цього досвіду може правити відома історія принцеси Rose d’Eglantine, тобто Сплячої Красуні, якій Атропос напророкувала, що в п’ятнадцять років вона вколеться веретеном і помре. Та оскільки, на щастя, Клото тоді ще не оголосила свій рішенець, вона встигла трохи змінити це несприятливе пророцтво: хоч принцеса і вколеться й помре – тут уже нічого не поробиш, – однак смерть її буде тільки вдаваною і через сто років вона прокинеться знову. (Як ми знаємо з приватних, однак цілком надійних джерел, Лахесіс, коли все скінчилося, гірко докорила своїй білястій сестрі за те, що таку нещасливу долю вона не спромоглася поліпшити вишуканішим і вигіднішим для принцеси способом, просто вдавшись до невинного, однак завдяки своїй обтічності зручнішого слівця «звісно». Принцеса, могла б вона сказати, певна річ, уколеться веретеном, якщо, звісно, якесь веретено взагалі потрапить їй до рук; та оскільки такі предмети, як веретено, в королівських замках не водяться, принцеса уникне своєї долі, в усіх інших випадках неминучої, й помре, доживши до дев’яноста років, так і не побачивши жодного веретена, не кажучи вже про те, щоб ним уколотись).

Пам’ятаючи про це, Атропос неохоче розпочинала перша.

– Ні, тільки після вас, – мовила вона, відвернувшись до вікна, і зробилася такою прозорою, що здавалось, ніби її тут немає зовсім.

– Що ж, тоді до праці, – сказала Клото, і прозорість її зменшилася.

– Ти перша, сестро, – відповіла Лахесіс, яка теж зробилася не такою прозорою, як була напочатку.

– Будеш високий, як осокір, плечистий і тонкий станом, а лицем подібний до архангела Михаїла, чий образ прикрашає боковий вівтар у костьолі міноритів, – почала Клото.

– Ця обставина, тобто твоя подібність до архангела Михаїла, відіграє в твоєму житті суттєву роль каузального фактора, – докинула Лахесіс.

– Будь ласка, не перебивай мене, сестро, – мовила Клото невдоволено. Вона не любила, коли Лахесіс втручалась у її пророцтва, а надто коли вона робила це своїм надміру інтелігентним способом, чим, на думку сестри, тільки зайве ускладнювала долі людського роду.

– Даруй, сестро, – вибачилася Лахесіс. – Але я вважала це уточнення вельми суттєвим.

«Іди ти к лихій годині зі своїми уточненнями», – подумала Клото й провадила далі своїм нелукавим способом:

– Будеш хоробрим і спритним у фехтуванні і в двобоях дерев’яним списом, а щодо стрільби – влучність твоїх куль буде неперевершена. Ну, а що стосується любові – твоє справилля завжди буде жваве й завжди напоготові.

А що Атропос часто вже псувала дари доброго фізичного спорядження, присуджені дитяткові, тим, що, приміром, пророкувала йому сухоти, Клото квапливо вела далі:

– А здоров’ям ти будеш такий міцний, що тобі не страшні будуть ні рак, ні слонова недуга, з прокаженими, якщо сподобається, можеш цілуватися, не боячись заразитись від них, а якщо під час морової пошесті всі довкола падатимуть, корчачись у конвульсіях, ти залишишся бадьорий, мов коник-стрибунець. – А що їй не хотілося відстати від Лахесіс, яка, виголошуючи свої пророцтва, завжди заглиблювалася в суть речей, то вона додала: – А на розум ти будеш такий бистрий, що вчителі дивуватимуться твоїй пам’яті та здатності тверезо міркувати і кидати влучні репліки.

Клото змовкла й поступилася місцем перед Лахесіс.

– Тепер кажи ти, – мовила вона й зробилася зовсім прозорою.

Лахесіс промовила таке:

– А тепер, любий Петре Куканю, те найголовніше, без чого дари, якими ущедрила тебе моя добра сестра, були б нічого не варті.

«Овва!» – подумала розгнівана Клото.

– Бо навіщо тобі розвинене тіло, якщо його краса служитиме тільки личиною нікчемної і підлої вдачі, навіщо бистрість розуму, якщо вона буде тільки оруддям брудних спонук і ницих цілей? З тобою, Петре з Кукані, нічого подібного, так, нічого подібного не буде, а скорше якраз навпаки.

Хвильку помовчавши, Лахесіс вела далі:

– З переліком чеснот, записаних на скрижалях відомого всім Мойсея, того плутяги з плутяг, ти будеш трохи не в ладах, бо беззастережна покірливість цим заповідям видалася б тобі святенництвом і криводушністю. Ти ніколи не зрозумієш і не визнаєш, чому повинен вірити тільки в одного бога, а не в кількох або, якби до цього дійшлося, в жодного з них. Ти ніколи не зрозумієш і не визнаєш, чому своїх отця і матір треба шанувати більше, ніж вони того заслуговують. Ти ніколи не зрозумієш і не визнаєш, чому не смієш забажати жони ближнього свого, якщо вона сама до того буде охоча і віддасть перевагу твоїй вроді перед потворністю свого мужа. Ти ніколи не визнаєш і не зрозумієш, чому не матимеш права вбити злочинця і паскудника. І навпаки – ти ніколи не зможеш ні вкрасти, ні збрехати, навіть якби від тієї крадіжки чи брехні для тебе вийшла користь велика, бо красти й брехати суперечило б твоїй гордості й сумлінню; а зі своєю гордістю й сумлінням ти, Петре Куканю, завше житимеш у злагоді. І так само, як Хома невірний, ти не повіриш жодній рані, поки сам не вкладеш у неї пальця, і ніколи не примиришся з доводом, ніби королеви не мають ніг, єдино тому, що цей принцип не відповідає істині.

«Боже-громовержцю, отче наш, та що ж це діється? Навіщо вона приточує сюди якихсь безногих королев?» – подумала Клото.

А Лахесіс вела далі:

– Такий ти будеш, Петре Куканю, вільний і гордий духом, і тебе ніхто так просто не зможе охитрувати.

Після такого пророцтва вона стала трохи прозоріша й запитала в своєї білявої сестри:

– Може, хочеш щось додати?

– Мені вже нема чого додавати, – відповіла Клото. Вона попрозоріла і обернулася до чорнявої:

– А тепер кажи ти, сестро.

І з тривожним очікуванням втупилася в Атропос. Проте чорнява тільки тихо й загадково всміхнулася у відповідь.

– Чого ти мовчиш, наша найдорожча, наймудріша і незрівнянна? – спитала Лахесіс, яка, хоч і боялася чорної сестри, мов сатани, і в душі визнавала її перевагу, не могла іноді втриматись, щоб не пустити капинку дешевої іронії. – Цієї ночі нас жде ще багато, дуже багато роботи.

Вона теж почувалася неспокійно, бо не виключалося, а навпаки, було більше ніж імовірно, що Атропос, розсерджена такими щедрими дарами, котрих вона, Лахесіс, укупі з простодушною Клото надавала немовляткові, вивергне щось страшне, вбивче. Вона могла б, приміром, напророкувати Петрові зустріч з фатальною жінкою, яка збаламутить йому розум і примусить робити різні дурниці, які загрожуватимуть шибеницею, або скаже, що його винятковий розум, котрий йому пообіцяла Клото, допоможе посісти провідне становище в колах єретиків, і він скінчить життя, як Ян Гус або Джордано Бруно, чи просто заявить, що його високі чесноти викличуть заздрощі можновладців, а це, звісна річ, найгірше, що може його спіткати, і він невимовно зрадіє, коли катові звелять відрубати йому голову замість того, щоб укинути в казан з кип’ячою олією або посадити на палю і таке інше, як це звично робиться.

– Ти сказала, сестро, що він ніколи не повірить, буцім королеви не мають ніг, – озвалася нарешті чорна.

– Атож, я так сказала й не відступлюся від своїх слів. – Лахесіс визивно труснула головою.

– І що він завжди житиме в злагоді зі своїм сумлінням?

– Так, і це теж я сказала, бо це логічно випливає з того, що йому провістили раніше, – відповіла Лахесіс.

Атропос іще хвильку тихо посміхалася, а тоді, на превеликий подив обох білястих парк, оголосила коротко і просто:

– Мені нема чого до цього додати. Я цілком з вами згодна й під усім, що ви тут напророкували, підписуюсь.

І повільно почала розпливатись. Якісь чорні блищики ще чорно сяйнули на її чорних шатах, а тоді вона розтанула так, наче її не було зовсім.

– Що це має означати? – прошепотіла Лахесіс.

– Я не знаю, це повинна знати ти, ти розумніша від мене, – відрізала Клото й розтанула в повітрі; Лахесіс зникла слідом за нею, розтривожена й невдоволена.

Надворі тієї ж миті закукурікав півень.

Скрик дурної птиці, що, як відомо, гадає, ніби своїм співом вона прикликає сонце, розбудив брата Августина. Коли за хвилину святий муж вистромив голову з-під свого хутра й перехилився через край полу, глянути, що діється внизу, він побачив щось страхітливе: пан Янек Кукань із Кукані, усміхаючись своїм мріям, спав, як колода, а в вогнищі «атанора» була тьма-тьменна, чорнота, порожнеча і холод.

– Рятуйте! – закричав чернець, охоплений страхом, хоч ясно було, що довкола немає ні духу живого, який у цій прикрій ситуації міг би допомогти йому і його господареві, і, мов блискавка, з’їхав по драбині на своїх худих ногах та кістлявому гузні. І пан Янек, до якого повернулася ясна свідомість, відразу, тільки-но розплющив очі, теж мимохіть гірко застогнав, бо Філософське яйце, про яке, коли вірити вченим книгам, саме сьогодні належало якнайретельніше дбати, явно вихололо й змертвіло; те, що от-от мало стати найпрекраснішим і найблагороднішим з усіх людських творінь, тепер нагадувало тютюновий сік; рожевий відтінок як лизень злизав, так само як і жовту барву передостанньої фази.

Обидва маги провели цілий день у відчайдушних спробах оживити змертвіле яйце: обережно зігріваючи, вони по черзі на нього дихали, ховали під пахви, клали в кінський гній, у теплу воду й нарешті знов у доведений до потрібної температури «атанор», але все було марно. Пан Янек зносив нещастя, яке спричинив сам, із сумним спокоєм, але брат Августин не переставав тяжко бідкатись над змарнованими сімома роками неймовірних зусиль та безсонних ночей.

– Нічого не вдієш, – сказав пан Янек, намагаючись його втішити. – По суті, це все одно, що смерть вагітної жінки. її смерть призводить до смерті й недоношеного плоду. Певна річ, людським тілом опікується такий чудовий алхімік, який не допустить його смерті без вагомої на те причини, тим часом як нам, нікчемним алхімікам, достатньо маленької дрібнички, наприклад, короткого сну, щоб наше творіння загинуло. Саме ця думка сяйнула мені сьогодні вночі, і та обставина, що я з насолодою затримався на ній, вочевидь сприяла тому, що я заснув.

Але горе брата Августина було невтишиме.

– Пан Кукань розмірковує, – бідкався він, – пан Кукань смакує свої розмірковування, а сім років пропали, як сіль на воді, сім років пішли димом догори!

Нарешті пан Янек відважився відкрити запаяну шийку колби і пересвідчитися, чи Камінь філософів і справді загинув без вороття, як здавалося іззовні. Виявилося, що це й справді так, якщо ще не гірше. Густа мазь, яка була в колбі, не годилася навіть для склеювання горщиків, бо смерділа так гидко, що обидва маги, хоч вони й звикли до найядучіших запахів, змушені були відчинити вікно.

– Що ж тепер? – запитав брат Августин, такий пригнічений, що в нього ставало серце і зупинялося дихання, від чого його бородате обличчя набуло дивовижного синюватого відтінку.

– Почнемо все спочатку, – відповів пан Янек Кукань із Кукані.

– Але ж це ще сім років праці! – задихаючись вигукнув чернець.

Пан Янек відповів чудовою формулою, яку історія вкладає в уста тільки найзначніших своїх мужів:

– Саме тому ми не маємо права гаяти ані секунди.

Рекомендація шестирічного Петра

Вони й справді не згаяли ані секунди, однак працювати їм довелося не сім, а повних шістнадцять років, перше ніж вони домоглися свого – свіжовиготовленим Каменем філософів, точніше кажучи, малесеньким уламком, укритим воском, здійснили перше перетворення звичайного олова в чисте золото, про яке золотар зі Златницької вулиці буцімто сказав так: за все своє довге життя він не бачив і не зустрічав золота кращого гатунку; дозволимо собі наперед зазначити, що ця подія сповнила вразливого брата Августина хвилюванням, таким убивчим, що його слабе серце зупинилося навіки і він помер найпрекраснішою зі смертей, яку тільки можна побажати людській істоті, – смертю з радості.

Бо з’ясувалося й з’ясовувалося весь час, що попередня праця над Великим творінням, – певна річ, не рахуючи того заключного фіаско, що сталося з вини пана Янека, який невчасно заснув, – проходила за винятково сприятливих обставин, отож якихось там сім років, котрі вона забрала, видалися їм короткою миттю. Зате цього разу обидва маги змушені були починати все знову й знову; перший раз, коли в них лопнув алембік, точніше вершечок дистиляційного апарата, в якому вони завдяки тисячократному перепусканню одержали те, що нині називається важкою водою, або, скажімо, вдруге, коли дефект у склі Філософського яйця спричинив те, що герметично закрита колба розлетілася на тисячі скалок і так серйозно поранила брата Августина, що він радів, що не втратив зір, і так далі, і таке інше. Крім того, пані Куканева, вона ж пані Афра, дедалі дошкульніше, голосніше й лютіше докоряла свого чоловіка за те, що він приносить у домашню скарбничку зовсім мало грошей, тим часом як різні пройди, котрі мають доступ до імператорського двору, багатіють, скуповують замки і маєтки, а він, Янек Кукань із Кукані, примушує її, матір свого первісточка, скніти; щоб заткнути їй рота, пан Янек, згнітивши серце, вбирався частіше, ніж це було в його звичаї, у чорне парадне вбрання, яке було на нього затісне, чіпляв накрохмаленого комірця, який дряпав і стискував йому шию, і, схопивши позолочену трость із чорного дерева, яка, власне, була йому ні до чого, але створювала враження, що й вона має магічну силу, наймав карету і наказував відвезти себе нагору, до імператорського палацу, щоб там, серед придворних панів і паній, якими він нехтував, збути щось із побічних виробів своєї лабораторії: косметичні водички, помади й порошки; якість їх хоч і була, звісна річ, виняткова, але приготування забирало тим більше часу, чим більше він ними торгував.

Та все це дрібниці. Хоч як довго тривав винахід Каменя філософів, дивовижна річ – він усе-таки відбувся. Стверджувати з поважною міною, без найменшого сумніву, ніби пан Янек завдяки якимсь фантастичним лікам, приготовленим на деревному вугіллі з допомогою примітивних апаратів з не менш фантастичними назвами, такими, як «алембік», «атанор» чи «пелікан», що насправді являло собою всього-на-всього вигадливо з’єднані скляні реторти, успішно завершив процес перетворення олова на золото, нам здається недостойним поважної оповіді, якою хоче бути наша історія і якою вона таки є. І все ж не можна не наполягати на факті алхімікового успіху, коли надлюдська терплячість узяла перевагу над злиденністю засобів, які він мав у своєму розпорядженні; ми наполягаємо на цьому, хоч і передбачаємо всі ступені й форми недовір’я, що їх викликає наше твердження.

Ясна річ, пан Янек Кукань із Кукані спершу не йняв віри своїм очам, коли побачив, як грудка розтопленого олова після того, як він опустив у нього малесеньку дрібочку Каменя, поступово набуває мідно-зеленого, потім жовтявого й нарешті золотаво-золотистого відтінку щирого золота. Страшне хвилювання, яке призвело до смерті брата Августина, коли він побачив цю метаморфозу, – то інший прояв такої недовірливості; серце його, безперечно, не стало б, якби йшлося про щось цілком звичне і в повному розумінні цього слова сподіване, – скажімо, золотавий відтінок гуски, яку запікають на деку, або шкіри, підставленої сонцю. Багато ровесників пана Янека теж з недовірою й смішками ставилися до його неймовірного потягу; вчений міг би лишитись до цього цілком байдужим, якби серед тих скептиків не виявилося людини, найближчої його серцю – його одинака.

Бо Петр розчарував батька, зруйнувавши його природну, цілком очевидну певність, що син поділить його захоплення та ідеали, стане його помічником, а згодом – наступником; насправді ж боротьба з субстанцією, яку пан Янек вів разом зі своїм помічником, супроводжувалася сутичками й з рідним сином, з його відразою до батькової лабораторії, до його способу життя та праці, що Петр виказував ще дитиною. При цьому треба вчасно зазначити, що в цій другій, набагато важчій битві позиції пана Янека були ослаблені тим, що пані Афра, гірко розчарувавшись у своєму подружньому житті з гербовим дворянином та імператоровим приятелем, не хотіла нічого навіть чути про те, щоб її єдиний син став алхіміком і до кінця життя був прикутий, як вона, не дуже вибираючи вирази, висловлювалася, до смердючих батькових печей, безглуздих ступок та колб.

Незважаючи на це, пан Янек свої задуми щодо синочкового майбутнього почав запроваджувати в життя дуже рано. Ледве-но Петр виріс із пелюшок, він виділив йому окрему посудину, щоб той тільки туди ходив пісяти, бо для виготовлення особливої солі, так званого армінію або амонію алхімікові потрібна була чиста дитяча сеча. Коли Петрові виповнилося шість років, пан Янек дочекався допомоги його дитячих ручок у збиранні крапельок роси з листочків таємничої рослини під назвою Alchemilla, або «росянка», по-народному «гусячі лапки», «калюжниця» або «плащ Діви Марії». Квіточка ця, дрібна, непримхлива, непоказна, росла в саду у Куканів де попало з червня по вересень.

Для шестирічного хлоп’яти було каторгою ще спросонку, рано-вранці повзати навкарачки у мокрій траві й крапелина за крапелиною струшувати в келишок ідіотську алхімічну росу, отож пан Янек, замість того щоб захопити сина, як він сподівався, й розбудити в ньому радісне відчуття важливості того, що він робить, і причетності до батькового діла, прищепив йому відразу й відштовхнув його, наскільки це було можливо. Потім, коли йому все вже набридло, як гірка редька, Петр запитав себе: «а навіщо?» – згодом це стало його найулюбленішим виразом, – і, покинувши росянки росянками, шмигав у сінник, де зберігався корм для двох корівок – вельми важливої складової частини куканського статку; досхочу там виспавшись, він наливав у келишок води з криниці й відносив її батькові до лабораторії; та обставина, що пан Янек нічого не запідозрив, похитнула Петрову повагу до його діла, якщо вона ще взагалі була у нього.

Перша лекція з алхімії, коли пан Янек продемонстрував Петрові захоплюючий, як він сам простодушно гадав, але при цьому вищою мірою наочний дослід з так званим Філософським батогом, була нітрохи не успішніша.

Усі або майже всі докази існування Філософського каменя та його властивостей облагороджувати малоцінні метали, які дійшли до нас із глибини чотирьох тисячоліть, тобто з доби, приблизно обмеженої життям єгипетського царя і чудотворця Гермеса Трісмегістоса, легендарного батька алхімії, одноголосно стверджують, що для проведення подібного досліду потрібна лише незначна кількість такої речовини. Із цього багато разів повторюваного й підкреслюваного твердження неминуче випливає висновок, що Камінь філософів, який ми вважаємо джерелом ядерної енергії, виробленої домашнім способом, уживався алхіміками як могутній каталізатор, точніше, ядерний каталізатор. А щойно згаданий нами Філософський батіг – не що інше, як стародавнє алхімічне позначення каталізатора, тієї таємничої субстанції, котра прискорює і цим самим дає змогу успішно проходити хімічній реакції без участі в ній самої субстанції.

Сказати, що малий Петр Кукань із Кукані не любив батькової лабораторії, означає сказати дуже мало: він її ненавидів. Вона викликала в нього огиду, бо була темна, холодна і в ній нестерпно смерділо; він боявся змії, намальованої на її єдиному вікні, і язиків полум’я, які виривалися з печі; нагонила на нього страх і зовнішність брата Августина з його єдиним, кольору зеленого моху зубом, що блискав у темному проваллі рота, зарослого густою брудною бородою і вусами, обпаленими вогнем, коли чернець щось говорив або всміхався; брат Августин відплачував Петрові за неприховану огиду відвертою антипатією, бо не забував, що Велике творіння, яке перебувало вже в останній фазі, зіпсувалося саме в день Петрового народження, коли пан Янек, тішачи себе мріями про долю свого сина, навіть не помітив, як заснув. «О Боже, – думав іноді Петр, – чому в мого тата таке нікчемне заняття? Бути алхіміком – та це ж найгірше, що може бути, навіть ковалеві Неруді ведеться краще, бо хоч у нього в кузні теж є піч, проте він підковує коня на сонечку в дворі; і кравець живе краще, бо хоч він теж сидьма сидить у своїй майстерні, але там принаймні нічого не смердить; і волоцюзі краще, і возному, і корчмареві з «Трьох шалапутів», і перевізникові, і воякові, і взагалі всім людям, тільки алхімікові доводиться найсутужніше».

Так думав шестирічний Петр, у якому батько бачив свого наступника, котрий винайде еліксир вічного життя і створить гомункула; син уникав батькової лабораторії, як тільки міг, а коли одного разу пан Янек, забажавши показати йому дослід з Філософським батогом, запопав його саме в ту хвилину, коли хлопець мився біля криниці, й, затягнувши його до своєї страхітливої лабораторії, посадовив у парадне крісло для замовців вищого гатунку, Петр трохи не розплакався від приниження й люті. Природа наділила його даром напрочуд чисто, по-людському зворушливо всміхатися; цим він, коли хотів, здобував симпатії всіх людей доброї волі; але коли він сидів, наморщивши лобика й похмуро встромивши в підлогу погляд своїх оксамитових чорних очей, розташування яких – вони були розставлені трохи задалеко одне від одного – вже тоді, коли його смагляве личко було кругле й ніжне, надавало йому виразу підкресленої гордовитої зневаги, він мав гірший, ніж відворотний вигляд, і ми не можемо не подивуватись лагідності і терплячості пана Янека, який зумів пробачити своєму синові цю дику, дражливу усмішку. (До цього слід додати, що чорні, широко розставлені Петрові очі були відтінені ще довгими, шовковистими й чарівно вигнутими віями, які дуже рідко трапляються в чоловічої статі, а якщо вже раптом виявляються в такій красі, то пробуджують у жінок гірку думку, чому Сотворитель обдарував такою розкішшю істоту, котра не здатна того оцінити і кому цей дар ні до чого).

Упевнений у тому, що він робить, переконаний, що цього разу він пробудить у синові цікавість до алхімії й прихилить його до себе, пан Янек став за конторку, на якій палала спиртівка, й показав Петрові грудочку цукру, щойно вийняту з шухляди.

– Що це, синку? – запитав він.

– Цукор, – відповів Петр, надувши губки. Він хотів був попросити: «Дай мені», але відразу зметикував, що цей цукор, либонь, просяк бридкими запахами, якими просмерділася вся ця кімната, і шлунок його стиснув спазм.

– Чудово, це цукор, – похвалив його пан Янек. – А що ти знаєш про цукор?

– Що він солодкий, – відповів Петр.

– Так, він солодкий, поживний і не шкідливий для здоров’я. Але все це ті властивості цукру, які нас у даному разі не цікавлять.

– А чому? – запитав Петр.

– Не цікавлять, бо зараз нас цікавить дещо інше, – сказав пан Янек. – Дивися, зараз я цей цукор покладу у вогонь.

– А навіщо? – запитав Петр.

– Щоб ти побачив, що цукор не горить, – відповів пан Янек.

– Але я не хочу бачити, що цукор не горить, – запротестував Петр.

Пан Янек наполіг на своєму, взяв цукор щипцями й потримав його над полум’ям спиртівки. Біла грудочка почала пітніти, пожовкла, а відтак стала брунатною й розтопилася.

– Бачиш, не горить, – проказав пан Янек.

– Але я вже знав, що він не горить, – буркнув Петр.

– Звідки ти міг це знати?

– Та ти ж сам мені сказав, – відповів Петр.

– Молодець, що віриш моїм словам, – сказав пан Янек. – Але цілком можливо, що цей цукор мені все-таки вдасться примусити горіти.

Алхімік по-змовницькому підморгнув синові, потім, покрутивши в пальцях товстий залізний цвях, витяг із шухляди стола ще один шматочок цукру, погрався ним, поклав на полум’я, і цукор спалахнув, і горів, і горів, аж поки догорів до кінця.

– Бачиш, негорюча матерія обернулася на матерію горючу, – переможно заявив пан Янек. – Це перша трансмутація матерії, яку ти побачив, і добре це запам’ятай, синку.

– А навіщо? – запитав Петр.

– Та просто тому, що це – до певної міри диво, – відповів пан Янек. – Вистачило досить незначної, невидимої, невагомої дрібки заліза, котра прилипла до моїх пальців, коли я тримав у них цвях, і котру я потім переніс на цей цукор, аби він став чимось іншим, наділеним іншими властивостями, ніж ті, які мав раніше. Ця неймовірно маленька дрібочка заліза, яка спричинила це диво, нашою професійною мовою називається Філософський батіг.

– А чому? – спитав Петр. Пан Янек зітхнув.

– Тому, що він і справді діє, як батіг. Цукор не хотів горіти, а Філософський батіг примусив його це зробити, і він горів, аж любо було дивитись. Це все одно, що ти примусив би слухатися свого норовистого коня. Тепер тобі це хоч трохи зрозуміло?

– Та думаю, що зрозуміло, – відповів Петр.

– Тоді розкажи, як ти це розумієш.

– Якщо норовистого коня примусити слухатись за допомогою батога, то він стане іншим, ніж був перед цим.

– Так, – сказав пан Янек.

– А це означає, – провадив Петр, – що слухняний кінь – це наче й не кінь.

– Ні, це кінь, – заперечив пан Янек. – Так само, як золото – метал, і залізо – метал, і мідь – метал, слухняний кінь і норовистий кінь – це кінь, а тим часом золото – це щось інше, ніж залізо і мідь, і слухняний кінь – щось інше в порівнянні з конем норовистим, от і горючий цукор – щось зовсім інше, ніж цукор негорючий.

– А горючий цукор не солодкий? – запитав Петр.

– Я з самого початку пояснив тобі, що питання, солодкий чи несолодкий цукор, нас зараз не цікавить, – відповів пан Янек.

– Але мені цікаво, чи цей цукор лишився солодким, – заперечив Петр.

– Тебе не повинно це цікавити, тебе повинно цікавити питання, горить цей цукор чи не горить.

– Але мені все-таки цікаво: цей горючий цукор і далі лишився солодким? – запитав Петр.

Пан Янек хвилину мовчав, заплющивши очі, а тоді глухо відповів:

– Він лишився солодким.

– Тоді, виходить, він і далі той самий, – сказав Петр. Пан Янек знову помовчав.

– Зроби ласку, синку, встань і вийди, – озвався він нарешті. – Вийди, бо мій терпець може урватися.

Петр не примусив себе двічі просити й, підхопившись на рівні, побіг геть, зате брат Августин, освітлений хиткими язиками пекельного полум’я, що виривалося з дистиляційної печі, гучно зареготав, оголивши у всій красі свій довгий, зелений зуб.

Образ архангела Михаїла

Якби ми не знали, що певні своєрідні властивості характеру, завдяки яким Петр мав відрізнятися від більшості своїх ровесників, він дістав від мудрої богині на ім’я Лахесіс, дочки бога-громовержця, ми могли б припустити, що він успадкував їх від матері, бо пані Афра, дочка чесного холощія й богочестива католичка, була жінка хоч і проста, однак енергійна і прозірлива, наділена розумом, здоровим та прямолінійним, і звикла чорне називати чорним, а біле – білим.

То була її заслуга, що Петр почав ходити до школи, як і всі інші діти, котрим не судилося стати чорнокнижниками, а саме – до недавно відкритої початкової школи при єзуїтській колегії костьолу святого Климента.

Школи, якими опікувалось братство Ісусове, мали в ті часи добру репутацію, ба навіть славились: про них говорили, буцім за два місяці учні там здобувають більше знань, ніж у протестантських школах за два роки. І справді, відповідно до того, що напророкувала Петрові простувата, але добродушна Клото, він опанував німецьку мову й латину, не кажучи вже про вміння читати і писати, з легкістю, такою очевидною, що дивувалися навіть його вчителі; при цьому в нього залишалося доволі вільного часу, щоб узяти участь у великих і славних битвах проти турків, гуляти в свинки й небопеклорай, вертіти дзигу на улюбленому місці дитячих розваг – на Гандліржському плацику перед церковцею Діви Марії-заступниці. Та оскільки пан Янек чигав на нього, мов павук на муху, щоб запрягти до роботи у своїй лабораторії, пані Афра вирішила віддалити сина від батькової тіні раз і назавжди й спрямувати його на дорогу, яка веде до влади й багатства, щоб він міг їздити в золотих каретах, як вона мріяла відразу після його народження, і щоб усі поштиво йому вклонялися.

Як їй удасться це здійснити, пані Афра не знала, але нітрохи не сумнівалася, що така нагода трапиться, і вона таки трапилася.

Якось на початку квітня, коли Петрові йшов дванадцятий рік, до пані Афри докотилася звістка, яку під барабанний дріб оголосив перед ратушею коншельський^[4] оповісник: граф на ім’я Одоріко Гамбаріні шукає своєму десятирічному синкові Джованні друга і компаньйона такого ж віку для постійного проживання в палаці; отож зацікавлені особи з середовища чеського католицького дворянства, які знали місцеву, тобто чеську мову, що було головною умовою, мають з’явитися цього вівторка, о десятій ранку, до палацу пана графа, котрий, як усім відомо, стоїть на Влаській вулиці під горою Петршин.

Це й справді було всім відомо. У ті часи Прага була переповнена чужинцями всіх сортів і мастей – німцями, італійцями, поляками і навіть французами, людьми порядними і пройдисвітами, шляхетними і різною потолоччю, купцями й авантурниками, будівельниками і мулярами, неробами й бозна-ким іще, отож милозвучне ім’я дворянина, яке свідчило про його італійське походження, ще ні про що не промовляло й не викликало особливого зацікавлення; а однак про графа Одоріко Гамбаріні всі – від служки, перекупки на ринку й плотаря з Підскалля до представників найвищих придворних кіл, – знали, що це вартий уваги муж, який має у верхах якнайкращу репутацію; торік імператор запросив його сюди як справжнього знавця мистецтв. Граф, звичайно, прийняв це запрошення і приїхав до Праги – мабуть, тільки з цікавості й ненадовго, бо в цьому далекому місті в центрі Європи не сподівався побачити щось незвичайне, що ми легко можемо собі уявити; однак блискучий двір імператора-колекціонера й мецената, який мав картинні галереї, скарбниці і парки, де між помаранчевими деревами та смоківницями співали водограї й де панство з уславленими в історії іменами провадило дотепні бесіди й фліртувало, плело інтриги й виставляло на показ свої туалети і вбрання, розшите перлами й оздоблене щирим золотом, – уся ця атмосфера вишуканої розкоші й байдикування здивувала його якнайприємнішим чином; сподобалась йому і сама Прага, в ті часи утричі більша, ніж Відень, своїм розташуванням, нагадавши Рим інтенсивним будівництвом, завдяки якому вона стала схожа на впорядковані італійські міста. Через те він вирішив оселитись у Чехії й купив собі чарівний палацик під Петршином і, зігнавши туди цілу армію мулярів, скульпторів та тинькарів, за нечувано короткий строк докорінно його перебудував і реставрував.

Граф походив із Страмби, столиці невеликої гірської держави з такою самою назвою в середніх Апеннінах. Заснував її сто п’ятдесят років тому, тобто в середині п’ятнадцятого століття, маркграф Вітторіно д’Альбула, об’єднавши кілька малозначних папських ленів. Землю Страмби можна було об’їхати за три дні неквапливої їзди вздовж і за стільки ж упоперек; у державі налічувалося близько чотирьохсот сіл і ста тисяч жителів, котрі пишалися своєю незалежністю, яку вони завдячували не лише своїй хоробрості і стійкості, не лише порівняно легкій змозі захищати свої домівки, але й тому, що наймогутніші держави на італійському півострові, Мілан і Рим, Венеція і Неаполь, були далеко й до того ж постійно скублися.

Маркграф Вітторіно, прозваний через своє кругле черево «Власником міцного пупця», а через розв’язні манери – «Оприскливим пердуном», муж своєрідний (його портрет – на ньому він був зображений при повній амуніції, в міланському обладунку, виготовленому на замовлення, щоб відповідав пишним формам його черева, – був пошкоджений під час пожежі паризького Тюїльрі), з допомогою свого найближчого друга, молодого графа Джіроламо Гамбаріні вимуштрував нечисленну, але боєздатну армію, з якою наймався то до короля неаполітанського, то до герцога міланського, то до папи, цим самим допомагаючи їм у війнах, які вони постійно між собою провадили; він мав репутацію чудової людини, яка нібито ніколи не зраджувала господаря, уклавши з ним «condotto» – угоду, і не вела поза його спиною перемов із супротивником. А граф Джіроламо Гамбаріні під час цих його походів був неоціненним помічником і навіть більше: коли маркграф на схилі віку захворів на подагру, Джіроламо сам-один очолив його армію й ні разу не сталося такого, щоб він не повернувся додому переможцем, обтяженим здобиччю.

Син Джіроламо Гамбаріні, відчайдух Федеріго, уславився в історії тим, що, служачи в Фердінанда Католицького, скинув із трону неаполітанського короля; цей герой користувався такою великою повагою, що вороги самі, забачивши його, складали зброю й, шанобливо вітаючи, скидали шапки, бо вважали його, як свідчить легенда, «батьком вояків». Завзятий поборник давніх, у той час уже підупалих звичаїв і чеснот, він, попри все інше, був і противником сучасної вогнепальної зброї; подейкували, буцім одному полоненому schioppetti, пішому стрільцеві, він звелів виколоти очі й відрубати руки, бо ніяк не міг змиритися з думкою, що хороброго і шляхетного лицаря здатна вбити куля, випущена здалеку звичайнісіньким, вульгарним вояком.

Іншим видатним Гамбаріні, Габріотто, був славний правознавець, прозваний «царем законів»; а його небіж Джанелло, якого папа відзначив символом чесноти, золотою трояндою, був відомим письменником, головний його твір «De re militari»,^[5] який по-новому й цікаво вирішував питання, хто видатніший із полководців, – Сціпіон Африканський старший чи Ганнібал, – високо цінували фахівці та освічені люди. Ну й нарешті прямий нащадок цих уславлених мужів – наш граф Одоріко, шанувальник мистецтв, зміцнив традиційну дружбу Гамбаріні з правителями Страмби, на початку шістнадцятого століття піднесеної до рівня герцогства, тим, що віддав заміж свою коханку, чарівну Діану да Прочіда, відрекомендувавши її як свою небогу, за Танкреда д’Альбула, коли цей аматор краси, нащадок «Оприскливого пердуна», спалахнув до неї шаленою пристрастю. Внаслідок цього одруження, яке відбулося приблизно років за десять до переїзду графа Одоріко в Чехію, синок Одоріко Джованні почав називати герцога Танкреда своїм дядечком.

Мабуть, – бо немає підстав припускати протилежне, – граф Одоріко Гамбаріні був багатий, уже коли покидав батьківщину, щоб оселитися в Празі, – крім усього іншого, про це свідчила й та імпонуюча обставина, що в його колекції старовинної зброї, яку він привіз із собою, була й знаменита рушниця, котра колись належала славетному скульпторові й золотареві Бенвенуто Челліні, а також те, що його портрет з молодих літ, де зображено, як він, збираючись на лови й натягуючи рукавиці, з усміхом дивиться на нетерплячих гончаків, був створений пензлем самого Лоренцо Лотто, – але ясно й те, що поки він служив радником в імператора й допомагав тому відбирати предмети мистецтва, він, до всього цього, ще й добряче «вбився в сало», скуповуючи села й виноградники, броварні й садиби, так, як інші скуповують сервілати, в його стайнях іржали угорські чистокровні коні, а на відкритому розпродажу з молотка майна якогось дворянина він заплатив за рукопис давньоримського лікаря Діоскоріда Педанія триста кіп ^[6] добрих чеських грошиків, а це, далебі, складало досить кругленьку суму, якщо зважити, що рукопис, хоча й рідкісний, взагалі був йому ні до чого, а, приміром, путня запряжна кобила тоді коштувала двадцять кіп. Одно слово, висловлюючись коротко і ясно, граф Одоріко Гамбаріні, – на невибагливий смак пані Афри Куканевої з Кукані, – був саме той вельможа і магнат, який знав, коли достигає пшениця й звідки віє вітер, і який міг наставити її сина на добру путь, по якій їздять у золотих каретах; із тієї обставини, що він шукав компаньйона для свого сина, та ще з постійним проживанням у своєму замку, випливало, що щасливець, вибраний ним, не лише житиме серед графської розкоші, але й зазнайомиться з тими людьми, від яких залежить усе, й пролізе скрізь, де робляться гроші та кар’єри.

Так розмірковувала собі пані Афра, і Петр не мав нічого проти її наміру, а надто через те, що в школі саме мало початись розслідування його участі в розбійницькому поході на учнів протестантської колегії в Старому Месті, під час якого вони розбили двоє вікон; це розслідування, мабуть, скінчилося б для нього хлостою і карцером; до того ж приваблива перспектива врятуватись від страшної і ненависної батькової лабораторії дуже припала йому до вподоби.

Й ось у вівторок уранці пані Афра, убравшись у свою найошатнішу сукню з зеленого адамашку з барвистими квітами, – сукню уже двічі перешивали, але вона все ще мала цілком пристойний вигляд, – накинувши на голову вишиване запинало з прозорої тканини, пішки подалася на Влаську вулицю, однією рукою ведучи Петра, щоб він здавався меншим, бо хлопець на два роки був старший за Джованні, а другою підтримуючи спідницю, бо дороги були страшенно розгрузлі, повні покидьків та всілякого сміття, і невдовзі постукала бронзовим калатальцем у браму палацу графа Гамбаріні.

Відчинив їм брамник з довгою бородою й вусами, розчесаними на два боки, як два списи; голову його покривав плаский берет, оздоблений півнячим пером; одягнений він був у червону, застебнуту під саму шию ліврею з пишними рукавами і облиплі, такого самого кольору штани; правий рукав оздоблював герб Гамбаріні – срібна нога в наголіннику між двома зірками на червоному тлі; на лівому сріблом було вишито їхній девіз: «Ad summam nobilitatem intenti», що означає: «Спрямовані до висот вельможності». Спершу він поважно, з похмурим обличчям вислухав пояснення пані Афри про мету її й синового візиту, що, як згодом виявилося, було звичайнісінькою формальністю, бо брамник не знав жодної іншої мови, крім рідної, а точніше – тарантського діалекту, якого не розуміли навіть корінні італійці з північних областей півострова, і двома ударами позолоченої пастушачої палиці, яку він стискав у руці, покликав лакея, теж у червоній лівреї, оздобленій гербом і девізом, але гладенько поголеного. Той провів матір із сином через вестибюль, викладений полірованими плитами слівенецького мармуру, з водограєм у формі чаші, в якому мляво плавали й нудилися кілька золотих рибок, до вітальної зали першого поверха, яку господар дому на свій трохи високомовний манір називав Sala del paradiso і яка архітекторові, котрий реставрував палац, свого часу коштувала багатьох безсонних ночей, бо на загад господаря він розширив її – приєднав кілька прилеглих приміщень, не бувши певним, чи не завалиться будинок без кількох перегородок. Але все вийшло гаразд, – палац завалився через багато років опісля, коли Прагою хитнув землетрус, – а до того часу Райська зала виправдовувала свою претензійну назву, бо була оздоблена з надмірною розкішшю – стіни від стелі до підлоги були обтягнені червоним оксамитом, який підкреслював сніжний полиск кришталю, срібла й слонової кості на столах, на полицях і в величезному, схожому на вівтар, креденсі; сама стеля була вкрита алегоричними малюнками, які зображували зміну Весни Літом, а Осені Зимою.

Усе це видалося пані Афрі й Петрові гарним і прекрасним, чого не можна сказати про їхнє самопочуття, коли вони ввійшли до Райської зали й опинилися перед господарем дому, який сидів у кріслі на невеликому підвищенні в кутку, де вже походжала щонайменше дюжина переляканих хлопчаків, ретельно вмитих і причесаних, затягнених у тісні святкові вбраннячка й готових до цього дивного і незрозумілого огляду, якому їх буде піддано в присутності своїх матусь, чеських дворянок, яких, без сумніву, пропозиція Гамбаріні спонукала до надій і сподівань, схожих на ті, що зародилися в голівці пані Афри. Матусі походжали по залі, підстрибуючи, з захватом підіймаючи спідниці своїх поперешиваних туалетів і обмахуючись віялами, щоб показати, як тонко вони виховані і з якою невимушеністю вміють триматись у вибраному товаристві, – одне слово, матусі поводилися вишукано й при цьому впівголоса нагадували своїм синам, щоб ті не корчили таких блазенських мін, не горбились, не тупали, мов віслюки, і таке інше.

– Прошу, проходжуйтесь, проходжуйтесь, – звернувся до пані Афри одягнений у чорне німець-мажордом, який стояв, догідливо нахилившись уперед, за графським кріслом, в очікуванні наказів. – Проходжуйтесь, як у себе вдома, ходіть і ні на що не зважайте.

Ображена тим, що граф Гамбаріні навіть не поцікавився її дворянським ім’ям і сам не тільки не відрекомендувався їй, а й не потрудився привітати її («Ну й манери! – подумала пані Афра. – Ці чужі вельможі поводяться тут так, ніби Бога за бороду впіймали!»), зі злістю і образою в серці схопила Петра за руку, чого він, однак, не стерпів і вирвався від неї, і приєдналася до дам, які походжали по залі, як і вони, манірно підняла трошки спідницю й, сором’язливо посміхаючись, крутилася, вигинала стан, обмахувалася віялом, і так само, як вони, думала, оглядаючи то одну, то іншу: «Ну й вигляд у тебе, не доведи Господи! І чого ти сюди приперлася, опудало? Ти така дворянка, як я цариця Савська, а цей твій пуп’янок… Ну й вродливчика ти виплодила! Та якщо він стане компаньйоном молодого графа Джованні, то це означатиме, що ніякою справедливістю на світі й не пахне… Ви тільки погляньте на нього, людоньки, таж він зизуватий, та ще й вуха відстовбурчені!»

«Ну, що зі мною може статися, – думав тим часом Петр, – щонайгірше граф не зверне на мене уваги, і я повернуся назад до єзуїтів». І, підперши лівою ручкою свій лівий бік, високо задерши голову на тонкій шиї, він ступав поруч матері легкою й хисткою ходою, спокійний і впевнений, немовби з самого малечку тільки те й робив, що жив у Райських залах, обтягнених червоним оксамитом; зневажливо позираючи чорними, широко розставленими очима на своїх конкурентів, він був байдужий до їхніх безглуздих посмішок, які вони йому потай посилали, бо так разюче від них відрізнявся, що не міг не викликати в них ненависті.

– Прошу, дами, ходіть, як у себе вдома, – повторював мажордом. – Як у себе вдома, й ні на що не зважайте.

Граф Гамбаріні, чоловік дрібненький, з обличчям, ніби вирізаним із слонової кості, з гарним сивим волоссям, завитим на скронях, весь час кривив губи, зневажливо посміхаючись. Він сидів непорушно, схрестивши ноги в перлисто-сірих шовкових панчохах, і з виразом неприховуваного невдоволення і нудьги розглядав крізь золотий лорнет дітей, що походжали перед його троном, й інколи давав мажордомові ледь чутні вказівки, на які той старанно притакував.

– Усміхайся, – шепнула пані Афра Петрові.

– А навіщо, коли тут нема нічого смішного?

– Ти мені забудь це своє кляте «а навіщо» і згорбся трохи, щоб здавався меншим, і не гни кирпу, ніби тобі належить півсвіту, бо пан граф іще подумає, що у тебе клепки бракує в голові, бо якби твій таточко не був жебраком, ти навряд чи домагався б тут місця, о Боже, та роби що-небудь, він саме на тебе дивиться!

Це справді було так, і навіть більше, ніж так, бо граф не тільки втупився у Петра своїми графськими очима, але, розглядаючи його, забув навіть про свій зневажливо-нудьгуючий вираз і, спустивши на підлогу обидві схрещені ноги, нахиляв свою гарно завиту голову то праворуч, то ліворуч, назад і вперед, приставляв великий і вказівний пальці, з’єднавши їх кільцем, то до лівого, то до правого ока, – одне слово, поводився, мов знавець мистецтва, котрим насправді й був, розглядаючи картину, що викликала в нього неабияке зацікавлення.

– Бачите он того хлопця в синьому вбраннячку з білим комірцем? – запитав він мажордома. По-німецькому він розмовляв погано, з кумедним акцентом, але допомагав собі жестами, такими виразистими, що його легко було зрозуміти.

– Радий служити вашій графській милості, так, звичайно, бачу, – відповів мажордом.

– Цей хлопець когось мені нагадує, ви не знаєте кого саме?

Мажордомове обличчя відбило жаль.

– Тут я нічим не можу прислужитись вашій графській милості. Хіба що… може, ваша графська милість має на оці молодого Лобковіца? Той теж так високо тримає голову й має звичай підпирати лівою рукою бік.

– Ні, ні, ні, – заперечив граф, – я мав на оці не Лобковіца – я мав на оці картину. Цей хлопець нагадує мені чиюсь картину, ви часом не знаєте, як вона називається?

– А це, бува, не «Мінерва» Боттічеллі? – не дуже впевнено натякнув мажордом.

– Дурниця, там же намальовано жінку! – пирхнув граф.

– Я… – мовив мажордом, – дозволив собі таку вільність, бо гадав, що обличчя хлопця в цьому віці скоріше нагадує лице дівчини або жінки, ніж чоловіка. Та якщо ваша графська милість наполягає на тому, що це має бути картина, де зображено чоловіка, я дозволю собі висловити здогад, що обличчя цього хлопця нагадує вашій графській милості обличчя Давида Верроккйо – це хоч і скульптура, не живопис, але й статую ми можемо при бажанні віднести до поняття картини, бо вона теж щось зображує, а головне – цей згаданий вище Давид теж підпер рукою бік.

Самим лиш порухом губів граф вимовив кілька тихих, але, поза всяким сумнівом, вельми гнівних слів і лівою рукою, оздобленою великим перснем-печаткою, поманив Петра до себе.

Коли це сталося, пари матусь і дітей, що походжали по залі, здригнулись і зупинилися, і тільки пані Афра підвела свого сина до графського трону й уклонилася так вишукано, як тільки вміла.

– Куканева з Кукані, – відрекомендувалася вона. – А сина мого звуть Петр.

– Кукань, Кукань, – сказав граф. – Так, здається, звати придворного постачальника парфумів й еліксирів, я сам купував у нього високоякісний after-shave.^[7]

Пані Афра зашарілася з подиву, бо їй іще ніколи не доводилося чути, щоб хтось хвалив її чоловіка.

– Мій чоловік, я певна, буде дуже радий і вдоволений, коли я розповім, що його засіб…

Граф урвав її нетерплячим рухом своєї худої жовтої руки.

– Це не так важливо й воно зовсім сюди не стосується. – І обернувся до Петра: – Ну а ти що, ragazzo mio?^[8] Ти не хочеш мені признатись, звідки у тебе таке обличчя?

Сенсу цього запитання Петр не схопив, але оскільки єзуїти добре навчили його мистецтва ніколи не залишати без відповіді жодне запитання, навіть найнесподіваніше, й краще бовкнути якусь дурницю, аніж промовчати чи щось невиразно пробелькотіти, він, ні секунди не вагаючись, відповів:

– Про це вам, мабуть, краще спитати в моєї матусі.

Тільки-но він це доказав, як дами, котрі сердито стежили за цією сценою, почали реготати, глузливо гигикати й непристойно хихотіти; вони реготали на всю залу, а хлопчаки, зрадівши цій розрядці напруженої атмосфери, вплели в їхній хор, хоч і не розуміли, в чому річ, свої вищання, кумкання і каркання, внаслідок чого в залі знявся неймовірний шарварок; та це тривало недовго, бо обурений граф спершу побуряковів, причому на лобі й на скронях у нього набрякли жили, а потім скочив на свої короткі ноги й зарепетував, показуючи на двері:

– Геть, усі геть, щоб я вас тут більше не бачив! Забирайтесь геть, якщо не вмієте поводитися! З кого ви реготали? З мене ви реготали, бо цей хлопчина відповів на моє запитання швидко й слушно. Ви реготали з мене в моєму власному домі, pronti, pronti,^[9] геть! Вас це, звичайно, не стосується, синьйоро, – обернувся він до пані Афри, тим часом як інші дами з переляканим вереском кинулися навтьоки, тягнучи за собою своїх хлоп’ят, штовхаючи одна одну, наче переполохані кури, в метушні, яку, до всього, посилював прислужливий мажордом, який зійшов з підвищення й розмахував руками, ніби тонкими чорними крилами, підганяючи до дверей витурених жінок і дітей.

«Цей пан суворий, тут я довго не затримаюся», – подумав Петр; натхнений цією сценою, він з цікавістю спостерігав, як граф після раптового вибуху знову сів у крісло і, заплющивши очі, чекав, коли очиститься Sala del paradiso, котра ненадовго обернулася на пекло, і як його обличчя поступово набирало властивого йому кольору слонової кості.

Коли знову настала тиша, граф, усе ще не розплющуючи очей, кинув коротко й різко:

– Провітрити.

Лише після того, як його наказ було виконано і двоє слуг з допомогою гаків на жердках повідчиняли високі вікна, так що в прегарній залі потягло свіжим повітрям раннього ранку, граф устав і, мовби бажаючи винагородити товариство за свою недавню втрату самовладання, почав поводитись вишукано й чемно.

– Прошу, сідайте, синьйоро, – мовив він і, підвівши пані Афру до столика, викладеного перламутром, сам підсунув їй стільця й сів навпроти неї. – Перше ніж ми продовжимо наші переговори, треба, щоб усе було ясно з самого початку: ви, сподіваюсь, католичка?

– Католичка і до того ж благочестива, – відповіла пані Афра. – Щодня ходжу молитись до костьолу міноритів.

Вимовивши це, вона відразу ж злякалася, бо обличчя графа Гамбаріні зненацька, немовби хтось задув свічку, подурнішало і втратило свій попередній вираз; такі парадокси іноді трапляються, коли людину раптом осяє блискуча, немовби дарована з небесних висот думка.

– До костьолу міноритів, кажете?

– Так, з вашого ласкавого дозволу, до костьолу міноритів, – невпевнено повторила пані Афра.

– Але мінорити, – закричав пан граф, – це ж негідники, які вже два роки відмовляються продати мені архангела Михаїла, що висить там у них!

– Я цього не знала, – провинно відповіла пані Афра. – Запевняю вашу графську милість, що якби я була знала, що вони прогнівили вашу графську милість, то. пішла б молитися в інше місце.

– Не в тім річ, – зітхнув граф. – Хвилину тому мені не давала спокою думка, яку картину нагадує мені обличчя вашого сина, а для знавця мистецтва мого рівня це надзвичайно болісно й прикро, бо я не маю кого попросити про допомогу і в своїх шуканнях можу покладатися тільки і тільки на самого себе й на свою пам’ять, котра загалом чудова, але цього разу так по-зрадницькому підвела мене. Та я нарешті згадав: так, це образ архангела Михаїла з того костьолу, куди ви щодня ходите молитись. І це означає, що він кожного дня був у вас перед очима?

Пані Афра невиразно уявляла собі, що в міноритів висить якийсь архангел Михаїл, хоч і справді майже щодня бачила його перед собою, але вирішила, що буде розумно, коли вона дасть графові ствердну відповідь:

– Іноді й по кілька разів на день, ваша графська милосте.

– І тоді, коли ви носили під серцем свого сина, теж?

Пані Афра сором’язливо схилила голову.

Граф здійняв обидві руки до алегорії Зими, що оздоблювала ту частину стелі, під якою вони сиділи.

– Accidente!^[10] – вигукнув він. – Але ж це означає, що тим часом як художники копіюють творіння природи, природа цього разу скопіювала витвір мистецтва, і що мінорити можуть подавитись своїм Михаїлом, бо я тепер матиму дома цілком пристойну його копію, намальовану пензлем самого всевишнього. Певна річ, – він глянув на Петра, – якщо цей ragazzo не бовдур і не негідник. О, non scherzamo, я не жартую, бо я не тільки знавець мистецтва, а ще й купець і не в моєму звичаї купувати кота в торбі. Як тебе звати, хлопчику?

– Мама вже вам сказала, що мене звуть Петр.

Граф насварився на нього пальцем.

– Мені здається, що своїй незначній персоні ти надаєш аж занадто великої ваги, якщо вважаєш, що твоє ім’я, висловлене всього один раз, має кожному глибоко запасти в пам’ять. Скільки тобі років?

– Дванадцять, – відповів Петр, не зважаючи на те, що матуся звеліла йому приховати два роки, коли його запитають про вік.

– Це не зашкодить, якщо компаньйоном у мого сина буде трохи старший хлопець, – мовив граф. – А тепер скажи мені: за скільки днів Господь сотворив світ?

– У Біблії написано, що за шість.

– Слушно, дуже слушно. А хто є найбільшими ворогами роду християнського?

– Кажуть, що турки.

– Це «кажуть» можеш залишити при собі, якщо не хочеш викликати враження, що ти сам у це не віриш, – зауважив граф. – 3 яких елементів складається світ? Скільки їх?

– Та начебто чотири, – відповів Петр. – Земля, вода, вогонь і повітря.

– Слушно, але без цього «та начебто», – сказав граф. – Додавши «та начебто», ти цим самим висловлюєш сумнів, як і в попередньому випадку словом «кажуть». Закарбуй собі в пам’яті: ти такий малозначний і нікчемний, що твоя особиста думка нікого не цікавить, так само як ніхто не зобов’язаний пам’ятати твоє ім’я. А тепер я ще хотів би почути, скільки разів число «шість» уміщається в шістдесятьох шістьох. Двічі, еге ж?

Петр усміхнувся.

– Ну звичайно, двічі, якщо хтось число «одинадцять» вважає еквівалентом «двійки», бо її записують двома одиницями.

Граф закліпав очима, трохи розгублений.

– Отже, коротко і ясно – скільки разів?

– Мені здається, я вже сказав, що одинадцять, – відповів Петр, усе ще всміхаючись.

– Нарешті хоч один факт славний юнак Петр Кукань із Кукані визнає беззастережно, – всміхнувся граф. – Гаразд, ти витримав іспит, ти не в тім’я битий і свою нестерпну самовпевненість іноді приборкуєш тим, що вмієш мило, і я б навіть сказав, майже скромно, всміхатися. Але чорт забирай, я тільки тепер усвідомив, що коли поставив тобі перше запитання, за скільки днів Господь сотворив світ, а ти відповів: «У Біблії написано, що за шість», ти й тоді не хотів посилатися на авторитет Святого письма, навпаки, те твоє «у Біблії написано» мало такий самий скептичний сенс, як і твої пізніші «кажуть», «та начебто», за що я тобі вже дорікнув. Виходить, ми саме на тебе й чекали, якщо вірити або не вірити Святому письму.

Тут утрутилася пані Афра, схвильовано запевняючи графа, що Петр – хлопець побожний і взірцево пильнує обов’язок, який на нас покладає наша свята віра, однак усемогутній пан граф, на гарному, тонкому обличчі якого відбилася утома й нудьга, підвівся на знак того, що більше вже нічого не бажає слухати.

– Що ж, спробуємо, – сказав він. – На саму тільки думку, що знов довелося б оголосити конкурс, мені робиться зле.

Так почався новий етап у Петровому житті.

Як Петр проявив себе в палаці під Петршином

У вчених книгах, де алхіміки описали свої дії, вперто підкреслюється та обставина, що винайдення Філософського каменя має сенс не тільки практичний, але – головним чином і передусім – духовний, або спіритуалістичний сенс, тобто в даному разі мова йде не тільки про перетворення простих металів у метали благородні, але також і про зміцнення погляду на світ, який спирається на основний догмат, що «все походить з одного», тобто що всяка матерія – мертва і жива – походить з однієї і тієї самої основної праматерії; винайдення Філософського каменя веде також до метаморфози людини, яка займається Великим творінням: від природи ниций і грішний, як і всі люди, алхімік у тому неймовірному випробуванні терпеливості, що йому він мусить постійно піддавати себе під час праці, поволі позбувається своїх схильностей і захоплень, свого егоїзму, заздрості та інших мерзот. Нечиста посудина скверни, чим він був напочатку, з плином років стає кришталевим келихом покірності, самозречення та інших мирських чеснот; таким чином, хибна загальна думка, ніби надлюдські алхімікові зусилля рухає тільки і тільки бажання розбагатіти, бо в тих рідкісних випадках, коли Велике творіння вдасться йому якнайкраще, він стане таким морально досконалим, що все золото світу для нього вже не матиме вартості.

Той факт, що це часто повторюване твердження адептів філософічної, або герметичної науки цілком справедливе, пан Янек Кукань із Кукані довів вельми переконливо, навіть коли пані Афра завдала йому удару нижче пояса, без його відома вирвавши із сфери його впливу та влади єдиного улюбленого сина, чому він аж ніяк не міг опертися, бо був обтяжений матеріальною залежністю від придворних кіл, де граф Гамбаріні займав вельми значне становище; так от, коли він довідався, що Петр піде з його дому до чужоземного авантурника, за плечима в нього вже було півжиття праці над Великим творінням, яке внутрішньо так ушляхетнило його, що, замість обуритись і вчинити щось нерозважне, він тільки задумливо усміхнувся, погладив Петрове темне волосся, підстрижене під пажа, і сказав:

– Іди з Богом, сину, і згадуй іноді про ці добрі й приємні хвилини, які ми провели з тобою разом, і нехай тобі всміхнеться щастя. Я теж з радістю і вдячністю згадуватиму той благословенний час, коли мені судилося стежити за твоїм зростанням.

Хоча Петр й уявлення не мав, про які добрі й приємні хвилини, проведені разом, згадує батько, але цей прояв великодушного смирення, забарвлений смутком, так його зворушив, що сльози ринули йому з очей, чорних, широко розставлених очей дванадцятирічного архангела Михаїла.

– Я згадуватиму, таточку, – пообіцяв він, – хоч мені й трохи соромно за те, що я дратував вас під час ваших уроків.

– Пусте, Петре, пусте, – махнув рукою пан Янек, усе ще сумно всміхаючись. – Можливо, колись ти зміниш свої погляди й зрозумієш, що на світі немає нічого вищого за філософічну науку. Хоч би як там було, пам’ятай: поки я живий, двері мого дому для тебе завжди відчинені.

Петр зібрав своє манаття й перебрався до графського палацу під Петршином; однак – така вже була іронія долі – ще того самого дня він трохи не скористався батьковою великодушністю й не повернувся до завжди відчиненого для нього дому.

Малий Джованні, графський син, ясноволосе хлопченя, тендітне, як батько, з блідими, м’якенькими щічками і голубими, як незабудки, очима, в свої десять років виглядав на вісім. Поява Петра, войовничого ангела, так настрахала його й привела до такої розгубленості, що він захистився від нього, вдавши із себе байдужого, й дивився кудись у простір, немовби новий компаньйон нітрохи його не цікавив. Справді-бо, дивно, що цей тендітний блондин був італієць, тим часом як смуглявий Петр з його чорними палкими очима не мав ні краплі іншої, не середньоєвропейської крові, але в природи є свої примхи, і з ними нічого не можна вдіяти, тільки взяти до відома.

– Джованні – слабенький, а світ – сильний, – сказав граф Гамбаріні, знайомлячи обох хлопців, – через те я надаю великого значення вправам у спритності й силі, фехтуванню, їзді верхи і так далі. А що мені особисто дуже заважає незнання тутешньої мови, я хочу, Петре, щоб ти розмовляв з Джованні, наскільки це можливо, виключно по-чеському і якнайшвидше навчив його своєї рідної мови. А тепер ідіть, тепер година вільних забав.

Німець-мажордом у чорному, а лакей у червоному, який ніс полотняну торбинку, дві дерев’яні битки і срібну тацю під пахвою, провели обох хлопчаків до парку в французькому стилі, розбитого між заднім крилом палацу й оранжереєю, що замикала систему уступчастих, з’єднаних широкими сходами терас, прикрашених статуями і квітниками, тієї холодної пори року ще вкритими глицею. Звідти, обережно ступаючи по дерев’яному містку, що з’єднував береги пересохлого струмка, вони перейшли на невеликий, посиланий піском простір, обгороджений глодовим живоплотом і розділений на дві частини сіткою, натягненою посередині. Лакей висипав усе, що було в торбині, – як виявилося, там лежали ідеально круглі, обтягнені шкірою м’ячики яскравого забарвлення, – і, вклонившись, вручив Джованні й Петру по битці.

– Що це таке? – запитав Петр.

– Це, молодий паничу, класична гра, про яку згадував ще великий Гомер, – повчав його мажордом. – Називається вона paume, це французьке слово, й означає воно «долоня», бо раніше м’ячики відбивали долонею. Нині, завдяки новітньому поступу, з цією метою застосовують битки: як зволите бачити, це дерев’яна рамка з ручкою, на яку натягнено струни, і грають у це так: гравці перекидають один одному через сітку м’ячик, намагаючись якнайдовше утримати його в повітрі.

– А навіщо? – запитав Петр.

Це запитання, хоч воно було просте й діловите, здивувало мажордома.

– Я вже сказав, молодий паничу, що це гра, основне правило якої – якнайдовше утримати м’ячик в повітрі. Грайте на здоров’я, а Йоганн буде вам допомагати й приносити м’ячики. Йоганне, стежте за молодими паничами.

Він уклонився і пішов.

– Ну й нудота, – сказав Петр по-чеському Джованні. – І тобі хочеться грати в таке казна-що?

Джованні, бліде личко якого було позначене виразом тихого смирення, хоч і не второпав жодного Петрового слова, але твердо зрозумів, що в них ішлося про його незгоду з характером вільної розваги, яку їм тут нав’язали. Він відповів милозвучною мовою, наївно гадаючи, що це латина, хоч насправді вона була ближча до мови Боккаччо, ніж Ціцерона:

– Мусимо, а то слуга розкаже падре, і падре розірве нас обох на шматки, розумієш?

Великим і вказівним пальцями він узяв один із м’ячиків і делікатно перекинув його через сітку Петрові, Петр спіймав його і повернув Джованні, відбив і одержав, одержав і відбив; так пристойно вони перекидалися й перекидалися, а коли м’ячик відлітав убік, Йоганн, увічливий худий молодик з довгими чорними бурцями, але гладенько поголений, біг по нього і з поклоном приносив гравцям на срібній таці.

Хвилин через п’ять-десять Петрові ця забава так набридла, і він з такою силою послав м’ячика, що той відлетів крізь крони голих дерев аж кудись до оранжереї, а коли лакей, вірний своєму обов’язку, самовіддано кинувся його шукати, Петр перестрибнув через сітку й підхопив Джованні під пахву.

– А тепер даємо драла, – коротко наказав він і мерщій потяг Джованні, приголомшеного таким поворотом справи, за глодовий живопліт, а звідти – до русла пересохлого струмка.

– Петре, не дурій, це заборонено робити, що скаже Йоганн, коли повернеться? – пручався Джованні, розчервонілий від збудження й уражений до глибини душі, бо ще ніколи в житті він не вчинив нічого такого, що суперечило б волі батька. – Це ж особистий footman^[11] падре, свинюка із свинюк, він усе падре донесе і ще додасть від себе. Ні, Петре, нам з тобою дадуть такого прочухана, якого ще світ не бачив!

Але Петр не зважав: він мчав уперед. А Джованні – разом з ним, бо не зміг устояти перед його наполегливістю й за хвилину навіть відчув не відоме досі блаженство – привілей героїв і авантурників. «Що ж, – майнуло в його світлій голівці, – я тут ні при чому, це була Петрова ідея, а що мені робити, якщо він старший і сильніший, ніж я?»

Вони підлізли попід ґратками, що закривали діру в мурі, крізь яку струмок, поки там дзюрчала вода, вливався у парк, а звідти смердючою боковою вуличкою, що виходила на Влаську вулицю, подалися на головний Малостранський майдан, де довкола чорного помосту, на якому, склавши на грудях мускулясті руки, біля плахи стояв кат у чорному, з червоним каптуром на голові й чекав на засудженого до страти, а потім до Гандліржського плацика, приблизно туди, де тепер стоїть Вальдштейнський палац і де Петр провів найприємніші хвилини свого дитинства.

– А що ти скажеш падре, коли він почне нас сварити? – запитав своєю італінізованою латиною Джованні, знову пойнятий страхом, бо досі ще ніколи в житті не ходив по місту пішки й без супроводу дорослих. Його все жахало – кат, стратенець, якого привезли в бідці, прив’язаного до лави, напівголого, зі слідами катувань на тілі, жебраки, що, мов жалюгідні купи смердючого дрантя, корчилися на землі й золотушними руками хапали гарно вбраних паничів, благаючи милостиню; брудні кабани, що рохкаючи, рили п’ятачками розм’яклу землю, криваве ремесло цирульника, який перед своїм закладом виривав пацієнтові, що вив від болю, хворого зуба; повії, які виставили у розчинених вікнах підвальних кімнат свої оголені груди; вояки, сторожі і євреї в чорних лапсердаках з жовтим кружалом. Його бліде личко знову набрало звичного виразу вдаваної байдужості, але він хоробро крокував на своїх тонких ніжках, узутих у шпичасті черевики з білої шкіри, лякливо притиснувшись до свого сильнішого й хоробрішого товариша, і скоса поглядав на цей дивний світ, який відкривався перед ним, і схиляв голову на плече своєму захисникові Петрові.

– Я не знаю, що скажу твоєму падре, – відповів Петр тією самою мовою. Він був такий кмітливий і володів таким тонким слухом, що кількох слів, почутих від Джованні, цілком вистачило для того, щоб пристосувати свою латину, перейняту від єзуїтів, до його італійської вимови. – Але нехай він побачить, що я не з тих, хто дозволяє себе buzerare.

– А що воно таке – buzerare? – запитав Джованні.

– Мучити, докучати, примушувати робити те, що мені не хочеться, – пояснив Петр.

– А як зрозуміти те, що ти сказав недавно: «А тепер даємо драла?»

– «Тікаймо», – відповів Петр. – Узяти ноги на плечі й накивати п’ятами, розумієш, намастити салом п’яти і звіятись!

Він поворушив пальцями, імітуючи швидкий біг ніг. Джованні зрозумів.

– А чому б нам не подивитись на страту? – запитав він.

– Тому, що я цього не люблю, – відповів Петр. Але, побачивши, як по обличчю Джованні промайнула тінь, – поза всяким сумнівом, це означало, що в очах свого молодшого друга він виглядає боягузом, – швидко додав: – Відтинання голови – це нецікаво. От коли з когось здиратимуть шкіру, тоді подивимось, це чогось варте.

Хоч «відтинання голови – це нецікаво», однак усі, хто мав ноги, поспішав на головний майдан, і через те на Гандліржському плацику було безлюдно; Петр угледів там тільки одного із своїх колишніх друзів; але то був відомий усім Франта, син потіпахи Ажзавтрадодому, якого Петр дуже шанував, бо Франта був на три роки старший від нього й користувався необмеженою свободою: він уже випивав, упадав за дівчатами й курив з глиняної люлечки малинове листя. Цими неперевершеними перевагами Петр – через свій надто ніжний вік – міг тільки захоплюватись; хоча сам він і не наслідував їх, але все одно набрався від свого старшого товариша багатьох знань, корисних у суворому житті справжнього чоловіка, а передовсім засвоїв цілу низку хитромудрих борецьких трюків, затисків і прийомів, наприклад, шість способів підчепити супротивникові ногу і таке інше.

Так от, цей цікавий юнак саме сидів на найнижчій приступці сходів, які вели до храму Діви Марії-заступниці, що височів над Гандліржським плациком, і був зайнятий тим, що вибирав бліх із шерсті собаки каштанової масті й невідомого походження і пускав їх у маленьку коробочку.

– Що це за вродливець прийшов із тобою? – запитав він, окинувши неприязним поглядом Джованні, який стояв за півкроку позад Петра, вирячивши свої голубі очі на дивовижне Франтине заняття.

– Не звертай на нього уваги, він італієць, – сказав Петр і присів поруч Франти.

Джованні спершу стояв, але за хвилину, надавши своєму обличчю виразу впертої рішучості, вийняв з кишені шовкову хустинку, обмахнув нею місце поруч із Петром і теж сів.

На Петрове запитання, навіщо він ловить бліх, Франта відповів, що хоче помститись господареві заїзду «У грубіяна» за те, що той недавно жорстоко побив його, застукавши при спробі поцупити з пивниці пляшку горілки. Франті конче треба було дістати цю горілку для своєї матері, яка пообіцяла, що відлупцює його, якщо він не принесе їй чогось випити, і сталося так, що йому перепало двічі – від шинкаря і від матері, – перший раз за крадіжку, а другий за те, що йому не вдалося украсти.

– Скажи, де тут справедливість? – похмуро запитав Франта.

Петр визнав, що тут ніякою справедливістю й не пахне. Але що це має спільного з блохами?

Що це має спільного з блохами? Та це ж ясно як божий день. Франта хоче при першій-ліпшій нагоді, мабуть, коли піде до «Грубіяна» по пиво, таємно пронести коробочку зі зголоднілими блохами й покласти в шухляду його шинквасу, щоб вони повискакували на шинкаря, коли той побачить коробочку й відкриє її.

Уявивши собі, як рій розлютованих, кусючих паразитів стрибне шинкареві на його бридку спітнілу пику, Петр зайшовся невтримним сміхом, і його веселість передалася й Франті, котрий досі ставився до цієї справи вельми поважно, як до акту справедливої помсти; вибухнув реготом і Джованні, хоч він і не зовсім уторопав, про що тут ідеться; усі троє качалися по сходах у солодкій розкоші веселості.

– Ти зрозумів, італійський хлоп’яче? – запитав Франта Джованні. – Блохи – як це у вас називається? Пульче, еге ж? Пульче будуть сальтаре^[12] шинкареві нелла барба,^[13] і будуть його манджаре, манджаре! ^[14]

А італійський хлоп’як, схопившись за живіт, качався по сходах, і де й поділася його блідість та зажура голубих очей.

Коли Франта знову взявся до роботи, Петр порадив йому впускати бліх через дірку, яку треба просвердлити в коробочці, а потім заткнути пальцем і заліпити смолою, тоді не доведеться відкривати коробочку щоразу, впускаючи туди свіжу здобич; до того ж він буде впевнений, що жодна з пійманих бліх не втече. Ця ідея виявилася блискучою, і серце Джованні радісно забилося від захвату й любові до Петра, який був не тільки сам собою сміливий і чудовий, але й умів порадити та допомогти набагато старшому товаришеві в його дотепному задумі.

Тим часом на головному майдані шість разів ударили в барабан, і це означало, що стратенець саме поклав голову на плаху, а кат заніс сокиру, щоб рубонути по його шиї. І справді – невдовзі Гандліржський плацик почав заповнюватись, бо роззяви розходилися додому. Вони були в захваті від побаченого: хоча відтинання голови, як уже було сказано, – це нецікаво, однак цього разу вони одержали повне задоволення, бо побачили те, чого ще ніколи не бачили. Кат буцімто так сильно рубонув, і знаряддя його було таке гостре, що відтята голова злетіла вгору, щоб описати дугу, але стратенець, якийсь Топінка, хоч і був у цю мить уже безголовий, ще встиг схопити її власною рукою за куштру.

– А завіщо, власне, стратили того Топінку? – спитав Петр.

Франта відповів, що, по суті, ні за що: Топінка мав броварню, на яку зазіхав пан королівський підкоморій,^[15] власник шістьох празьких броварень; та оскільки апетит з їдою прибуває, підкоморію забаглося ще й сьому, Топінчину. Отож і сталося так, що якось він перестрів Топінку в тісній вуличці, сам верхи, а Топінка – на двох своїх, і навмисне розчепірив ноги, щоб Топінка не міг пройти, та ще й, кажуть, копнув його в підборіддя. Але Топінка був чоловік дужий, схопив пана підкоморія за ногу, стягнув його з коня, та ще й зацідив кілька разів у пику; після цього пан підкоморій звелів ріхтаржеві^[16] кинути Топінку за грати, бо той, мовляв, під час сутички стягнув у нього, підкоморія, перстень. Топінка на дибі признався в крадіжці, його засудили до страти й позбавлення всього майна, і пан підкоморій купив його броварню за безцінь з торгів.

– Ну де ж тут справедливість? – повторив Франта свою основну думку.

Петр знову мусив визнати, що тут таки нема ніякої справедливості; але нехай Франта зачекає, поки він, Петр, стане першим міністром – тоді він покладе край таким махінаціям панів підкоморіїв.

– Іди під три чорти, – розсердився Франта. – Ким, ти сказав, станеш?

– Першим міністром, – відповів Петр.

– Іди ти! Хто-хто, а ти станеш ним неодмінно, ха-ха-ха! – зареготав Франта.

– Петр стане першим міністром, – упевнено мовив Джованні.

– Краще хай не стає ним, – похитав головою Франта. – Бо він теж зробиться такою самою свинею, як ці, теперішні.

Час за такої розваги минав швидко, і коробочка виповнювалася; раптом Джованні скочив на рівні й закричав:

– А тепер даємо драла!

Бо на протилежному кінці Гандліржського плацика з’явилося троє слуг у червоних лівреях зі знаком роду Гамбаріні й девізом «Ad summam nobilitatem intenti» на рукавах; графський лакей Йоганн ішов попереду, і всі четверо квапливою впевненою ходою, яка свідчила про те, що вони знають, де шукати хлопців, простували до них. І справді, в розпалі жахливої паніки, яка охопила палац, один із тутешніх постачальників приніс неймовірну вість, буцім син його графської милості сидить зі своїм компаньйоном перед храмом Діви Марії-заступниці й вибирає бліх із шерсті шолудивого собаки, і граф негайно послав туди своїх слуг.

– Ні, тепер уже запізно, бо немає куди, – спокійно сказав Петр і встав, щоб рушити лакеям назустріч.

– Але падре буде нас buzerare, – жалібно запротестував Джованні, хапаючи Петра за руку.

– Так чинить кожний падре, – зітхнув Петр. – А до цього наш брат ніяк не може звикнути.

Граф чекав на них у своєму робочому кабінеті, кімнаті, обвішаній картинами й захаращеній картинами, які громадилися на підлозі й стояли на підставках. Він був спокійний, навіть більше – щоб погамувати себе, розкладав пасьянс, постукуючи по картах блискучим, гостро обрізаним нігтем правого вказівного пальця, однак та обставина, що на столі, біля його правої руки, лежав батіжок, а також те, що після довгого мовчання він звернувся до сина на «ви», що пролунало суворо й відчужено після звичного фамільярного «ти», не віщувало нічого доброго.

– Що ви, юначе, можете сказати на своє виправдання? – запитав він Джованні, навіть не глянувши на Петра.

– Нічого, – відповів той і, на Петрову прикрість, – Петр напружено й пильно за ним стежив, – схилив голову.

– Скільки ви заслужили? – запитав граф, схопивши батіжок.

Джованні простягнув до нього свої худі, жалюгідні ручки.

– Всипте мені навіть двадцять п’ять, тільки, прошу вас, не гнівайтесь на Петра – він тут нова людина й не знає, що дозволяється, а що ні.

– Ви сказали – двадцять п’ять, – урвав його граф. – Підійдіть ближче.

Джованні на тремтячих ніжках рушив до батькового столу, але Петр його випередив.

– Якщо тут хтось і заслуговує на покару, то це я, хоч і не знаю, за віщо. Ви сказали, що настала година вільних забав, от ми й забавлялися – чи, може, не забавлялися, Джованні?

– Забавлялися, ще й як! – вигукнув Джованні, задихаючись від захвату.

– З нікчемою, який не виправдав мого довір’я і чиїм іменем я навіть не бажаю обтяжувати свою пам’ять, мені нема про що говорити, – гостро мовив граф. – Отож бери свої манатки і забирайся, звідки прийшов. – І так люто хльоснув батіжком по столу, що аж підскочили карти.

– Таточку, якщо ви проженете Петра, я не хочу жити! – вигукнув Джованні й, задихаючись від надривних ридань, упав навколішки – втілений образ жаху і страждання. – Я не хочу жити, не хочу! Ви, таточку, не знаєте, як це було чудово і як ми натішилися! Ми бачили ката й голих жінок у вікнах, і бліх ми ловили, щоб вони зжерли шинкаря, а Петр порадив, як їх краще впускати до коробочки, щоб вони не повтікали звідти, а той, кому відтинали голову, схопив її власною рукою, коли вона підлетіла вгору, таточку, любий таточку, я буду слухатись, буду їсти вівсяну кашу й фехтувати, зубрити гекзаметри, буду рано вставати, молитися перед сном, тільки, благаю вас, залиште Петра – він сміливий і дужий, все вміє і все знає, і не дозволяє себе buzerare, таточку, заради Бога, прошу вас!

Граф мовчки дивився на свого синка, немовби бачив його вперше, і до певної міри так воно й було – він уперше бачив його таким розпаленим, з такими розпашілими щоками, нітрохи не схожого на того добре вихованого хлопчика, яким був досі. «Що ж робити? – подумав він. – Адже врешті-решт син тутешнього шарлатана, мабуть, не так уже й погано впливає на нього. Навіщо я шукав для Джованні компаньйона, чого хотів цим досягти? Щоб його, вайла, зробити ще вайлуватішим, зовсім не придатним вступити у цей страшний і нещадний світ дорослих? Але що робити тепер, як викрутитись із цієї ситуації?»

Він повільно перевів погляд на понурого і впертого Петра й запитав:

– А ти що на це скажеш?

– Нічого, бо я, по-вашому, нікчема й вам нема про що зі мною розмовляти.

– Забудь про ці слова і не сподівайся, що я стану перед тобою вибачатись. Я не знав, що ти розмовляєш по-італійському.

Петр здивувався.

– Я розмовляю по-італійському? А, так, здається, розмовляю. Я навчився від Джованні.

– За такий короткий строк? Це неможливо, – похитав головою граф.

– Ні, можливо, таточку! – вигукнув Джованні, поїдаючи Петра повними любові очима. – Петр – magnifico. ^[17]

– Це тобі тільки так здається, – сказав граф. – Я ж, навпаки, бачу тут самі порушення моїх наказів. Я виразно сказав Петрові, що хочу, аби він навчив тебе тутешньої, чеської мови.

– Але ж він так і зробив, і я теж умію по-чеському! – вигукнув Джованні. – Ви тільки послухайте, таточку: а тепер даємо драла, зрозумів, ти, хлоп’яче італійський? Намастити салом п’яти і фіть! Звіятись!

Кілька хвилин, що їх Джованні провів у товаристві Петра, явно переважили довгі місяці навчання.

– Гаразд, спробуємо ще раз, – зітхнув граф. – Але ти затям собі, шмаркатий Михаїле, що коли не триматимеш у вуздечці свою нічим не виправдану зарозумілість та свавілля і не викинеш з голови своє недоречне й цілком безглузде уявлення, буцім ти щось значиш і буцім усе має бути по-твоєму, а кожен має пам’ятати твоє ім’я, буденніше за яке важко знайти в усьому світі, і якщо ти вчасно не усвідомиш, що ти – ніщо, ба навіть більше, ніж ніщо, бо «ніщо» – це, принаймні, філософське поняття, а ти – звичайнісінький невихований шалапут, я вижену тебе звідси, тільки закурить за тобою. А тепер ідіть, пора фехтувати. Фехтувати, зрозумів, Петре? Фехтування – поняття вужче й точніше, ніж забава. Ловіння бліх при бажанні можна назвати забавою, тим часом як під час фехтування не можна займатись нічим іншим, крім фехтування. Поки прийде маестро Еспадроне, вправляйтесь самі, тільки жваво. Марш!

Чи мають королеви ноги

Отак проявив себе Петр у домі Гамбаріні, де потім провів кілька років з величезною користю для Джованні й для себе особисто. Хоч графа не переставала дратувати впертість, з якою він захищав свої самобутні погляди, що часто призводило до конфліктів і до скарг розгніваних учителів, чим граф з величезною нехіттю змушений був весь час займатися, але при цьому він не міг не бачити й не брати до уваги, що завдяки Петровому впливу розвивається і розквітає його син; трохи не молячись на свого старшого друга, Джованні щосили намагався рівнятись на Петра – стосувалося це фехтування чи грецької мови, стрільби з лука чи з пістоля, гри на лютні чи риторики, ловів чи турнірів, і це постійне й граничне напруження всіх фізичних і душевних сил ішло на користь хирлявому русявчикові так, як тільки можуть іти на користь тривалі, сповнені натхнення вправи.

По двох роках, коли Джованні виповнилося дванадцять, а Петрові – чотирнадцять, граф увів їх до імператорського двору, щоб хлопці освоїлися у вищих колах і, навпаки, щоб вищі кола звикли до них; оскільки обидва були вродливі, проте разюче не схожі один на одного – один невисокий і прекрасний, як білява дівчина, другий – високий і смуглявий, як диявол, але наділений даром знадливо всміхатися, від чого в дам завмирали серця, а в чоловіків відразу ставало приємніше й тепліше на душі, – вони стали об’єктом поблажливої уваги знудженого товариства, отож їхню появу в вищих колах можна без перебільшення визнати як успіх. їх називали les indispensables – незамінні; і справді, les indispensables зобов’язані були з’являтись на всі урочистості, пікніки, garden-party, концерти, вистави, турніри, фейєрверки чи бали, під час яких вони виконували дрібні пажеські послуги.

Ми називаємо ці послуги дрібними, бо вони й справді були далекі від того, щоб відповідати їхньому розумові або фізичній силі – так, скажімо, Петровим постійним обов’язком під час великих урочистостей було триматись поблизу дружини одного чужоземного посла й послужливо подавати їй лорнет, віяло та інші предмети, які ця неуважна бабуся постійно випускала зі своїх тремтячих ручок; а Джованні під час прогулянок на природі тій же дамі носив теплий клітчастий плед – усе це були дрібні, як ми сказали, послуги, і все ж таки, якщо їх виконувати елегантно й згідно з правилами, вони вимагали великої обізнаності і вправності; хлопці проходили тут, скажемо відверто, вищу школу двірського етикету.

Так, треба було знати, що в двері, якщо ми хочемо в них увійти, не слід стукати, а щонайбільше тихенько, обережно пошкребтися; треба було, як «отченаш», знати суспільну драбину, найвищий щабель якої, певна річ, займає сам володар зі своєю дружиною, якщо така є, або його метреса, як у нашого імператора. Після володаря і його можливої дружини йде вище духівництво, тобто кардинал і архієпископ, за духівництвом – високі урядовці, оскільки на них теж падає відблиск височайшого королівського закону, далі – представники знатних родів, які тимчасово, або з принципу, або з причини особистої непридатності не посідають жодної високої посади; потім ідуть високошановні дідусі й бабусі взагалі і, нарешті, особи, яким пощастило бути ущедреними згори винятковим талантом і завдяки цьому прославити своє ім’я. Тонко виховані люди не стануть публічно сякати носа, а той, хто це зробить та ще зазирне у використану вже хустинку, припуститься непоправного faux pas^[18] Якщо особа нижчого стану ввійде до ложниці особи стану вищого саме в ту хвилину, коли ця особа вищого стану справляє свою природну потребу, непристойно промимрити «пардон» і позадкувати до дверей, а, навпаки, треба вдати, ніби ми нічого не помітили, підійти до вікна й сказати щось доречне з приводу погоди. Найделікатнішими були правила світської розмови. Особа нижчого стану не сміє ні про що запитувати особу стану вищого. Наприклад, її не можна запитати: «Чи візьмете ви участь у виправі проти турків, монсеньйоре?», а щонайбільше можна тільки злегенька торкнутися теми: «Насмілююсь припустити, що монсеньйор підтримає виправу проти турків своєю неоціненною участю», – але й це тільки в тому разі, коли напевне відомо, що монсеньйор має намір вирушити у виправу проти турків. Далі: треба було остерігатися висловів, здатних викликати небажані асоціації, приміром: «Цю книжку оправлено в телячу шкіру, пане». Або: «Мій слуга приїхав не на коні, а на віслюкові, пане». Або ж: «Погляньте, мадам, яка мила рябушечка пасеться». Проходжуючись містом, особа нижчого стану повинна триматися щонайменше на крок позаду від особи вищого стану і якомога ближче до рівчака, проритого посеред проїзної частини вулиці, і так далі, і так далі.

Слід визнати, що цю науку Джованні опанував успішніше, тут він був сприйнятливіший, ніж його старший друг, бо Петр відмовлявся пасивно коритись правилам, які втовкмачували йому в голову й пхали в душу, – він хотів знати, чому це так, а не інакше. «Чому я повинен, – запитував він, – наприклад, майстра Вольмута, чудового архітектора, вважати особою нижчого стану, ніж пан королівський підкоморій, про якого мені відомо, що він злодій, або ніж пан головний ловчий, про якого всі знають, що це безнадійний бевзь?»

– Ах, хлопче, – відповідав йому, болісно зморщившись, мосьє Ферраль, maître des cèremonies^[19] празького двору, – одне з найперших правил, з якими ти тут познайомився, було таке: ніколи ні про що не запитувати осіб вищого стану; а оскільки – я не маю на увазі челядь, – при дворі немає осіб нижчого стану, ніж ти, то це означає, що тобі заборонені будь-які розпити; а ти все питаєш і питаєш, просто жах!

А якось мосьє Ферраль передрік йому, безперечно, з пророчою прозірливістю:

– Ти хлопець кмітливий і спритний, але я боюся, що в питаннях двірського етикету ти колись скрутиш собі карк.

Проте, якщо не брати до уваги цих дрібних інцидентів, не тільки Джованні, а й Петр поводилися добре й усім на втіху. В балеті, який поставили з нагоди візиту архієпископа руанського, бічного брата французького короля, обидва хлопці виступили танцюристами – Джованні в ролі співака Олімпа, а Петр – Пана, і коли вони закінчили свої партії, зворушений архієпископ поцілував Джованні просто в губи, а Петра поблагословив. З того дня вони зайняли своє місце в скромніших колах двірської ієрархії вже не як пажі, а як рівні серед рівних.

Невдовзі після цієї події Джованні почав вивчати нумізматику, бо його батько задумав посадити або проштовхнути його на місце управителя імператорськими колекціями старовинних монет, певна річ, коли для цього настане слушний час. Це вважалося нормальним, і Петр це схвалював; та хоч йому самому ця посада здавалася нікчемною, його все-таки неприємно вразило, що граф проштовхує вперед свого сина й допомагає йому, а про нього, Петра, не дбає зовсім. Петр не забув про своє давнє рішення, до якого його спонукала смерть безневинного броваря Топінки, – піднятися колись високо, якомога вище, аж до самого підніжжя імператорського трону, щоб узяти в свої руки управління громадськими справами й навести в них лад і справедливість, але усвідомлював, що йому, мабуть, не пощастить здійснити це за одним заходом, як це вдалося біблійному Йосифові, котрий за те, що правильно розтлумачив єгипетському фараонові його сон, відразу й без зволікань був поставлений управителем усієї землі єгипетської. Ах, ні, це не збудеться ніколи; щось подібне, можливо, траплялося хіба що в давнину, але нині, в наш час, до здійснення таких цілей треба наближатись поволі, крок за кроком, і чекати свого шансу. На жаль, ті впливові особи, які метушилися довкола імператорського трону, хоч і явні нікчеми й ні на що не придатні лакузи, нітрохи не дбали про те, щоб дати Петрові таку можливість, і трималися своїх посад, мов воші сорочки, навіть уві сні не думаючи поступитись перед сином убогого алхіміка й дозволити йому здійснити бодай перший із низки запланованих кроків до бажаних висот. Урешті-решт саме граф Гамбаріні усе-таки виявився тим, хто дав Петрові необхідний поштовх і допоміг застосувати свої здібності так, що вони засяяли повним блиском.

На початку червня, коли Петрові вже минуло шістнадцять років, у Празі зібрався великий становий сейм, предметом турбот і метою якого було роздобути гроші для можливої війни з турками. Перед самісіньким відкриттям сейму імператор занедужав і доручив трьом вельми високим можновладцям – головному гофмейстерові, головному канцлерові й головному бургграфові – заступити його й подавати йому докладні реляції про хід і результати засідань сейму. Панове кинулися шукати доброго стиліста, знавця латини, який міг би впоратись із цим завданням, вельми делікатним, бо імператор, витончений гуманіст, не терпів поганої латини, а незграбний стиль міг укинути його як у глибоку меланхолію, так і в лють. З цього приводу зчинилася неймовірна метушня і паніка, кожний, хто досі хвалився своїми винятковими знаннями латини, тікав на провінцію до своїх маєтків або ж лягав у ліжко з нападом лихоманки, отож графові Гамбаріні не коштувало надто великих зусиль проштовхнути на посаду діловода й секретаря свого підопічного Петра; а Петр кинувся виконувати це відповідальне завдання з запалом, властивим його вікові, й виконав з успіхом, що відповідав його талантові; вже через дві години після вручення реляції у височайші руки при дворі всі знали, що імператор, читаючи Петрову доповідну записку, задоволено кивав головою, видаючи при цьому свистячі звуки: «ц-ц–ц».

Далебі, не з кожним трапляється, щоб його похвалив сам вінценосець своїм улюбленим «ц-ц–ц», а з ким це все-таки трапляється, той може себе привітати; Петр так і зробив, з усміхом вислуховуючи легенди про те, що, мовляв, імператорові нетерпеливиться зустрітись з автором чудового рапорту, і він чекає тільки свого одужання, щоб запросити його до себе й особисто з ним познайомитись.

Ця зустріч і справді відбулася, але за зовсім інших обставин, ніж Петр собі уявляв, і таких страшних, що їх, безперечно, підстроїв сам диявол.

Невеличка група дворян, серед них і Петр, якось гуляла в королівських садах за бельведером, над Оленячим ровом, розважаючись спогляданням у ньому зубрів і турів. Петрові на руку спиралася гарненька баронеса з В**, дама пікантна й на все згідлива; Петр упадав коло неї несміливо, зате тим ефектніше, бо її, досвідчену звідницю, приваблювала його недосвідченість у справах флірту й кохання; вона виказувала до нього свою прихильність цілком відверто й безсоромно, притискаючись до його боку і підіймаючи своє усміхнене личко, оздоблене чорною мушкою, і він, вищий за неї на голову, палав, переконаний, що закохався, бо її прихильність лестила його самовпевненості, а самовпевненість розпалювала його хоробрість, отож, споглядаючи гарненьку западинку за крайкою її корсажа, яка вабила його око, він відчував, як у ньому бурхливо й невтримно прибуває сила, що баронеса добре бачила й відповідала йому пристрасним вуркотінням.

У центрі групи вирізнявся якийсь рицар фон Тротцендорф, особа темного походження; ніхто не знав, через що й заради якого титулу його тримають при імператорському дворі, але він, дуелянт, випивака і картяр, з обличчям, посмугованим рубцями, а біля правої скроні обпаленим пороховим пострілом, який колись, у часи його відчайдушного життя прогримів поблизу його голови, все ж поводився тут, наче господар, – саме розказував про скандал, що нібито вчинився в Іспанії: новий англійський посланник приніс її величності королеві на першу аудієнцію, яку вона йому вділила, маленький, чудовий дарунок – пару шовкових панчіх. Шок, королева трохи не зомліла, а нещасного посланника швиденько відіслали назад додому, на його рідний Альбіон.

Історійка ця всім сподобалася, і тільки Петр не пропустив нагоди поставити своє звичне запитання:

– Але чому? Що в цьому поганого – подарувати королеві шовкові панчохи?

Рицар фон Тротцендорф глянув на нього із співчуттям.

– Мені дуже жаль, юначе, але ваші знання етикету неглибокі й потребують поповнення. Тож візьміть, будь ласка, до уваги, що королевам не можна дарувати панчіх, оскільки королеви не мають ніг.

– Що? Королеви не мають ніг? – здивувався Петр. – А чим же тоді королеви ходять, якщо в них немає ніг?

Товариство зупинилося, бо ця суперечка юнака, в якого ще тільки починали сіятись вуса, й досвідченого roué^[20] обіцяла бути цікавою. Рицар фон Тротцендорф усміхнувся, підкрутив вуса і, свідомий своєї переваги над настирливим хлопчиськом, а також бачачи увагу присутніх дам та кавалерів, відповів повільно й з притиском:

– Запам’ятайте, юначе, й закарбуйте собі на носі, що королеви віддаляються, королеви вирушають туди-то й туди-то, нарешті, усамітнюються в своїх покоях, але королеви не ходять.

І відвернувся від Петра, бо вважав, що своєю відповіддю дав йому відсіч. Але Петр уперся, мов осел:

– На чому ж тоді вони віддаляються або вирушають туди-то й туди-то, якщо в них немає ніг?

– Не знаю, – відповів фон Тротцендорф уже знуджено, – але, в усякому разі, не на ногах, бо саме поняття «королева» не сміє пов’язуватися з уявленням про ноги й про все те, що має до них відношення, бо ж ноги, – хай мені дарують дами, – розташовані в людини в страшенно незручному місці. Королева стоїть так високо, що може обійтися й без ніг. Це правило етикету при іспанському дворі дотримувалось неухильно, й англієць мав про це знати. Заперечення наявності в королеви ніг – не тільки один із численних суспільних догматів, а й пробний камінь міцності суспільних підвалин, і лихо тому, хто відмовляється цей догмат прийняти, бо без віри в абсурдність люди не могли б існувати, і годі вже про це. – І рицар фон Тротцендорф додав з усмішкою: – Я з подивом виявляю, що ця дискусія врешті-решт не була марною, бо наштовхнула мене на думку справді оригінальну.

– Це ще як на неї подивитись, – заперечив Петр. – Не така вже вона й оригінальна, бо якихось тисячу триста років тому щось подібне висловив і славнозвісний апологет Тертулліан, тільки чіткіше й елегантніше. Що ж до королевиних ніг, то я все ще не почув задовільної відповіді. Ви сказали, що королева стоїть високо. Але на чому ж тоді вона стоїть, – високо чи низько, – якщо не має ніг?

Тут уже товариство почало усміхатися й хихикати, а рицар фон Тротцендорф з гнівом, – а це аж ніяк не сприяє невимушеності розмови, – усвідомив, що симпатії дам і панів не на його боці, а на боці цього впертого молодого настири.

– Буде краще, коли ми закінчимо цю безплідну дискусію, яку я не розпочинав і до якої не дійшлося б, якби цей юнак виявився більш освіченим, – сказав він.

– Отже, ви визнаєте, що не можете відповісти на моє запитання про те, чи стоїть королева, точніше, на чому вона стоїть, якщо не має ніг? – запитав Петр.

Рицар весь зосередився.

– Стояння королеви – річ абстрактна, це все одно, якби я сказав: «Справа стоїть так і так», або: «Так уже повелося на цьому світі».

– Отже, королева не ходить і не стоїть, – наполягав Петр, – або, точніше кажучи, ходить і стоїть тільки абстрактно. Але це з усією очевидністю означає, що вона ніколи й не сидить, тобто не спочиває сідницею нa стільці, а сидить тільки абстрактно, так якби я сказав: «Цей аргумент засів мені в голові», а коли королева лежить, то це теж тільки абстрактне поняття, все одно якби я сказав: «Щось лежить мені на серці або засіло в голові», або: «Щось лежить, як на долоні». Я правильно вас зрозумів?

За ці міркування Петра було винагороджено схвальним сміхом. Баронеса аплодувала йому пахучими ручками, а рицар фон Тротцендорф побуряковів з люті.

– Юначе, – мовив він, – мені здається, що моє прагнення вказати вам на вашу обмеженість ви обертаєте в банальне глузування й силкуєтесь виставити мене на посміховище.

– Виставити вас на посміховище? – здивувався Петр. – Але як можна виставити на посміховище людину, котра з поважною міною стверджує, буцім королеви не мають ніг?

Рицар фон Тротцендорф випростався і набундючився.

– Що це означає? – вереснув він.

– Це означає, – відповів Петр, – що не можна очорнити чорне й намочити мокре.

Рицар фон Тротцендорф безпорадно озирнувся.

– Панове, порадьте, що мені зробити з цим хлопчиськом, який, видно, задер кирпу від того, що імператор похвалив його латинську базгранину. Адже я не можу від такого хлоп’яка вимагати сатисфакції. Але я також не маю наміру мовчки терпіти далі й бути об’єктом його зухвалої зарозумілості, якою він хоче похизуватись перед красунею, котра обвила його, наче плющ.

– Шановний, ви образили даму, яка довірилася моїй охороні й моєму супроводу, – сказав Петр і провадив далі, не зважаючи на протести та благання шляхетного товариства: – І тепер, навпаки, я повинен вимагати від вас сатисфакції. Якщо ви не маєте нічого проти, ми можемо почати негайно.

Рицар фон Тротцендорф зітхнув і галантно проказав:

– Ну що ж, коли так… Ні, не бійтесь, дами, я не вб’ю вашого мазунчика, я обійдуся з ним коректно, але нічого не поробиш, – це щеня хоче тицьнутись носом у калюжу, яку саме ж і напустило.

Поєдинки були суворо заборонені, і це мало той практичний наслідок, що вони проводилися без будь-яких формальностей, без свідків і таємно, зате частіше. Петр і рицар фон Тротцендорф поскидали на землю камзоли й капелюхи, оголили шпаги.

Зразу ж після першого схрещення шпаг, а відтак після другого й третього, і так само після четвертого і п’ятого, а тим паче вже після шостого й сьомого, досвідчений рицар фон Тротцендорф з тривогою відчув, що його молодий супротивник – не новачок, з яким легенько вдасться погратись, що в його довгих руках і ногах – сила дорослого чоловіка, а спритні рухи свідчать про те, що він не марнував часу й розвинув свої нахили до фехтування. Бажаючи якомога швидше покінчити з цим, рицар зробив усі свої диявольські випади, яких навчився впродовж свого сповненого авантур життя, однак хлопець відбивав їх спокійно й без натуги, немовби це була звичайна вправа з держаком від мітли; він не нападав, повільно відступав, але глядачі, які щиро вболівали за нього, бо його молодість і краса, поставлені під загрозу розсатанілим убивцею, оточували його ореолом симпатичного героя, який заради Правди ризикує життям у двобої з вусатим мракобіссям, стежили за поєдинком і коментували його шепотом бувалих людей. Тим часом як рицар прискорено дихав, а обличчя його, залите потом, побагровіло, Петр дихав наче новонароджений, і на чолі в нього не блиснуло ані краплини поту; було видно, що, добре усвідомлюючи перевагу свого юного віку, він явно вичікував, коли його старший суперник ухоркається й легені його не витримають. Те, що зрозуміли глядачі, зрозумів і рицар фон Тротцендорф і в відчаї вирішив поставити все на одну карту: замість того, щоб не робити так різко випади й ощадити сили, які в нього ще залишилися, він запропонував найшаленіший темп, на який тільки був здатний, отож дзенькіт схрещуваних шпаг злився в безперервне деренчання сталі, і повільно, проте впевнено вів свого супротивника, який задкував до калюжі, напіввисохлої, але повної в’язкого багна. Баронеса з тривогою стежила, як її чарівний юний залицяльник крочок за крочком наближається до жахливої ковзанки, й застережливо крикнула:

– За вами болото!

– Мерсі, – подякував Петр. – Так он ви як на мене, шановний рицарю? Ну, тоді в ім’я королев, достойних, шляхетних і справедливих, але не безногих, я попереджаю вас, що кладу край прекрасним хвилинам невинних жартів, якими ми розважались досі, й що справа повертає на серйозне. Вам відомий цей випад? Як видно, відомий, а ось такий чи ось такий? О, та ви, бачу, молодець!

Теревенячи так, Петр перейшов у наступ, а рицар фон Тротцендорф задкував і захищався, напружуючи останні сили.

– А тепер, дідусю, гоп! – вигукнув Петр і хльоснув шпагою понад самісінькою землею, тож рицареві, щоб йому не перебили щиколотки, хоч-не-хоч довелося підстрибнути. – І ще раз! І ще! Знову! Знов!

І рицар стрибав, ніби через скакалку, не здатний уже оборонятися, дедалі більше нагадуючи ганчір’яну ляльку, і коли Петр, бажаючи покласти край цій грі, жартома штрикнув його в праве стегно, він упав на траву, мов підкошений.

Пролунали оплески й вигуки «браво», переможця ляскали по плечу, – одне слово, це був тріумф, великий і небачений, серед якого, однак, фальшивим звуком пролунали слова чоловіка в чорному мундирі, начальника імператорської замкової варти, який рішучою ходою наближався до місця поєдинку в супроводі шістьох алебардників.

– Панове, хіба ви не знаєте, що дуелі заборонені? Віддайте мені свою шпагу, шановний, і ходіть з нами.

– Нічого не вдієш, – усміхаючись, сказав Петр.

І поки алебардники підіймали пораненого рицаря за руки й за ноги, щоб віднести його, Петр уклав шпагу в піхви й, розстебнувши ремінь, віддав її начальникові.

– Ми розважились, а за всяку розвагу треба платити. Я до ваших послуг.

Здається, богиня долі Лахесіс тривожилася недаремно

Петр не сумнівався, що добрий граф Гамбаріні вирятує його з цієї халепи, а тому, коли його відвели до темниці в Чорній вежі, спокійнісінько розлігся на дерев’яних нарах і поринув у думки про баронесу В** та диявольську втіху, якою ця чарівна дама напевне винагородила б його за виявлений героїзм, коли б його не посадили в темницю; але він ще звідає її сповна, коли вийде на волю. Розмірковуючи так, Петр заснув і спав міцним сном, який, безперечно, заслужив, – аж до самісінького ранку, коли наглядач приніс йому сніданок. Так минула година, дві, три, нічого не діялося, і Петр уже почав був нудьгувати й дратуватись, коли раптом загримів засув, двері відчинилися і до темниці, неквапливо й гидливо переступивши поріг, увійшов граф Гамбаріні.

– Нарешті! – вигукнув Петр.

– Ну, то як, Петре? – запитав граф. – Ти ще даєш відтяти собі голову й відмовляєшся визнати, що королеви не мають ніг?

– Звичайно, – усміхнувшись, відповів Петр. – Я ніколи не визнаю того, що суперечить здоровому розумові. Сідайте, прошу.

– Дякую, я бачу, що навіть у тяжкому своєму становищі ти не втратив добрих манер, – відповів граф і, відгорнувши накидку кармінового кольору, в яку був загорнений, сів на триніжок, схожий на шевський табурет, – єдину меблю, що, крім нар, була в темниці.

– Ви вважаєте, що моє становище тяжке? – запитав Петр, усе ще всміхаючись, але вже трохи занепокоєний.

– Так, воно тяжке, звичайно, поки ти цілком виразно не визнаєш, що в королев немає ніг, – відповів граф. – Джованні просив мене, щоб я тобі допоміг, що я й справді можу зробити, бо, як тобі відомо, імператор мене шанує, але, на жаль, я сам собі зв’язав руки.

– Себто як? – запитав Петр.

– Я був на тебе дуже сердитий, – відповів граф. – Зараз уже не так, але признаюсь, що коли почув про твій безглуздий поєдинок через королевині ноги, я ладен був спустити з тебе штани й добряче відшмагати. Через те, коли Джованні попросив мене витягти тебе з цієї халепи, я відповів йому словами, про які тепер шкодую, але взяти їх назад не можу. «Гаразд, я допоможу йому, – сказав я Джованні, – але за умови: цей упертюх визнає, що королеви не мають ніг».

– Я цього не зроблю, – заявив Петр. – Ніж самому собі наплювати в обличчя, я радше посиджу тут.

Граф засмучено похитав головою.

– Такий гордий жест за цих умов, Петре, недоречний. Ти, може, гадаєш, що кара, яка тебе жде, незначна, але ти помиляєшся. Бо рицар фон Тротцендорф, з яким ти бився на поєдинку, помер.

– Це неможливо! – вигукнув Петр. – Я ж тільки дряпнув йому стегно.

– Коли не пощастить, то й від подряпини на стегні можна померти, – зітхнув граф Гамбаріні. – Можливо, твоєму супротивникові відмовило серце після того, як ти його добряче поганяв; мені розповідали, як ти хльостав шпагою в нього під ногами, а може, він ударився головою, коли впав, не знаю, я розуміюсь на картинах, а не на медицині, однак усе свідчить про те, що він і сьогодні був би живий та здоровий, якби не ця ваша клята дуель. Нічого не вдієш, Петре, ти загруз по саму шию. І дуже жаль, бо ти вже був узяв гарний розгін, лишалося тільки зловити свій щасливий шанс і не випускати його з рук, але ти сам підбив собі ноги. Отож поверни своїм розумом і зваж не тільки на своє становище, але й на моє. Я хочу тобі допомогти, і це мені під силу, однак я зв’язаний словом дворянина, що заради тебе й пальцем не поворухну, поки ти чітко й недвозначно не заявиш: мовляв, визнаю, що королеви не мають ніг. Як виглядав би я перед своїм сином, коли б не дотримав свого слова й відступив перед твоєю неймовірною впертістю?

Петр похмуро мовчав.

– Ну? – допитувався граф. – Мені немає коли тут із тобою воловодитися. Ти визнаєш, що королеви не мають ніг чи ні?

– А як я виглядав би перед Джованні, якби скорився вашому тиску? – запитав Петр. – Адже ви самі не раз хвалилися, що я маю на вашого сина добрий вплив. Ви гадаєте, що я зможу впливати так на нього й далі, коли він перестане мене поважати? Я знаю його, як самого себе, й уявляю собі, що він сказав, коли ви поставили перед ним свою умову. «Це все одно, – поза сумнівом, відповів він вам, – що ви заявили б, мовляв, я кидаю Петра напризволяще, хай вибирається із цього сам, бо він навіть на дибі не визнає такої дурниці, як та, що в королев немає ніг». Даю собі відрубати руку, так відповів Джованні, то як же я можу його тепер розчарувати? А ви сам, графе Гамбаріні? Припустімо, я скажу ті слова, які ви від мене вимагаєте, ви допоможете мені вийти на волю, і я повернуся до вашого дому, і все буде гаразд. Але чи й справді все буде гаразд? Я кажу тепер не про Джованні, а про вас. Невже я нічого не втрачу у ваших очах? Невже й надалі залишусь у них тим самим Петром Куканем із Кукані, яким був досі? Невже ви не дивитиметесь на мене з явним розчаруванням, із зневірою?

Граф звик чекати від Петра чого завгодно, але це запитання його приголомшило.

– Що ти втратиш у моїх очах? – стенув він плечима. – Про яке розчарування ти кажеш? Невже ти й справді думаєш, що я маю тебе за поборника чесноти, за втілення порядності і справедливості?

Петр почервонів.

– Даруйте мені, ваше милосте, я трохи поквапився. Але нічого не вдієш, у мене й справді склалася така думка, ніби я щось собою уособлюю і являю, і що якби я відступив бодай трохи й свідомо оголосив те, що вважаю нісенітницею і брехнею, у мене все зруйнувалося б.

– Я тобі скажу, що ти собою уособлюєш і являєш, – осік його граф. – Я казав тобі це вже багато разів у більш м’якій формі, мабуть, аж надто м’яко, бо не знав, як далеко ти в цьому зайшов. Самовпевненість й огидне себелюбство – ось що ти уособлюєш і являєш собою, і нічого не сталося б, якби, як ти кажеш, у тебе все зруйнувалося. Якщо я вже почав про це, то скажу, яким я тебе бачу і чим ти є в моїх очах. Ти не фанатик правди й чесноти, за якого себе маєш, це тільки поза, яку ти прийняв, тільки личина, яку ти собі нап’яв і яку любиш і плекаєш, гадаючи, що це робить тебе цікавим і прикриває твою пересічність. Визволись, Петре, не тільки з в’язниці, але й зі свого панцера, який тебе сковує, й прокажи ці п’ять слів, так, усього п’ять слів, від яких залежить усе твоє майбутнє, бо без мене ти – ніщо. П’ять слів, Петре! Повторюй за мною: «Визнаю: королеви не мають ніг».

Петр мовчав, сумно втупившись у підлогу, і графові здалося, що його впертість відступає.

– Іще раз, – сказав він. – Я повторюю: «Визнаю…»

– Визнаю, – озвався Петр, почервонівши, мов буряк.

– От бачиш, у тебе вже починає виходити, – зрадів граф. – Отже, ти визнаєш. Але що ти визнаєш? Що королеви… королеви…

– Королеви… – повторив Петр.

– Слава Богу, – з полегкістю зітхнув граф. – Тепер лишилося вже тільки три слова: не мають ніг. Два ти вже вимовив, тепер залишилося тільки три. Хоч свідчення, складене з окремих, розкиданих слів, не вважається свідченням, але я задовольнюсь ним, бо для мене зараз важливе тільки одне – щоб я міг із чистим сумлінням сказати Джованні: так, він визнав, що королеви не мають ніг, звісно, після нескінченних і гонористих відмов. Так, а тепер ходімо далі. Ці три слова, які тобі ще залишилося домовити, я все-таки хочу почути: не мають ніг. Ну? Не мають…

– Не мають нічого такого, чим вони різнилися б від решти жінок, – закінчив Петр.

– Осел! – закричав граф.

– Я не можу, не можу… я не скажу нічого іншого.

– Ну гаразд, – зітхнув граф і підвівся. Він відчинив двері, однак перед тим, як вийти, обернувся ще раз: – Так, ти осел, але джентльмен, – визнав він. – Бо ти наполягав на своєму й після того, як я висловив власну думку про тебе. Тож перед цим дивом я скидаю капелюха.

– Я не сумнівався, що ви будете такої думки про мене, ваша графська милосте, – відповів Петр.

– Однак ти приречений, – докинув граф і вийшов.

Усе з одного

Через три дні Петра перевели з темниці на першому поверсі до темниці на третьому поверсі вежі, яка за умовами тієї суворої доби вважалася досить комфортабельною, бо там був камін і дерев’яний тапчан з оберемком соломи; і на цьому тапчані, згорбившись і сумно всміхаючись, сидів Петрів батько, пан Янек Кукань із Кукані. Побачивши свого сина, пан Янек підвівся й мовчки обійняв його.

– Таточку, що ви тут робите? – вигукнув Петр. – Що сталося?

– Заспокойся, Петре, не сталося нічого такого, що суперечило б природному ходу речей, – відповів пан Янек. – Сьогодні в мене нещасливий день, і в тебе, на жаль, теж.

В останні роки Петр лише вряди-годи відвідував закіптюжений дім свого батька, і що далі, то рідше – востаннє півроку тому, коли раптово померла його матінка, пані Афра, з’ївши отруйних грибів; він чудово розумів, що, як син, ставиться до батька не найкраще, і його гризло сумління; а що нічого такого за ним не повинно було водитися, адже згідно з пророцтвом інтелігентної богині Лахесіс він мав завжди жити в ідеальному ладі зі своїм сумлінням, то його несумлінне ставлення до батька важким тягарем лежало в нього на душі й гнітило, мов страшний кошмар. Тому ця несподівана зустріч, під час якої пан Янек поставився до нього, як звичайно, з ніжністю і любов’ю, принесла йому явну полегкість.

– Але за що вас посадили, таточку? – наполягав Петр. – Невже через мене?

– Тільки почасти, Петре, тільки почасти, і це сталося єдино з моєї вини й необережності. Але тепер, по суті, йдеться навіть не про тебе і твій злощасний поєдинок, а про мій Філософський камінь.

І, всівшись на тапчані, він розповів здивованому синові, що його невтомна праця над Великим творінням, якій він разом з братом Августином присвятив майже стільки років, скільки Петр уже живе на світі, увінчалася цілковитим успіхом: Філософський камінь народився і дозрів до повної досконалості й краси, і засвідчив свої можливості й силу дії, дозволивши панові Янеку зробити першу пробу, тобто обернути грубе олово на червоне, щире золото, так що після передчасної смерті брата Августина, якого занапастили надмірна радість і хвилювання, він, пан Янек Кукань, став єдиним власником і володарем Великого магістеріума і містеріума, що майже те саме, що бути найбагатшою і наймогутнішою людиною в світі.

– О Боже, – зітхнув Петр. – За такої ситуації вам іще хочеться жартувати?

– Я не жартую, – серйозно заперечив пан Янек.

І повів далі свою розповідь. Коли багаторічні досліди нарешті було завершено і Філософський камінь лежав перед ним, карміново-червоний й осяйний, його на мить пойняло розчарування, бо після стількох років невсипущості, праці й зусиль, після досягнення кінцевої мети йому треба було вирішити проблему, як скористатись цим відкриттям і при цьому зберегти в таємниці його існування: чверть фунта Філософського каменя, яку він тримав у руці, – це щось незмірно величезне й при цьому таке небезпечне, що було б злочином віддати його в руки невтаємничених; Боже й сатанинське начала зливаються в ньому і творять неподільне ціле, і це природно, бо в кінцевому підсумку Філософський камінь – не що інше, як матеріалізація принципу «Все з одного», матерія і сила, тіло і дух, а отже, добро і зло.

– Ну гаразд, – зітхнув Петр. – Але що було далі?

– На порозі старості, – вів далі пан Янек, – я зрікся фантастичних уявлень своєї юності, що, здобувши Філософський камінь, оточу себе розкішшю, достатком та вигодами й присвячу весь свій час виключно дальшому дослідженню філософських проблем, бо, не зробивши цього, я відразу збудив би підозру в можновладців і вони спробували б вирвати у мене мою таємницю. Мій обов’язок, навпаки, полягав у тому, щоб ніхто не міг здогадатися про багатство, яке я ховаю під своїм дахом.

– Ах, таточку, – похитав головою Петр. – Навіщо ви, власне, все це робили?

– Ішлося про підтвердження певних філософських принципів і про відправний пункт для дальшого дослідження, – відповів пан Янек. – Ішлося про перетворення однієї матерії в іншу, а той факт, що цією іншою матерією виявилося золото, – факт другорядний: якби Філософський камінь обертав золото на грубе олово, з філософічного погляду він мав би таку саму цінність. Я це врахував і заховав свій Філософський камінь у безпечне місце, де його ніхто ніколи не знайде, і зі спокійною душею знову заходився варити свої водиці та помади, щоб знову наповнити грішми свою скарбничку, бо я заборгував усім, кому тільки можна було, – не лише крамареві й різникові, що ще не найгірше, але й аптекареві та золотареві, бо, як відомо, виготовлення золота без сировини – річ неможлива.

– Одне слово, ваша скарбничка виявилася порожньою і, на додачу до цього, з’явилися ще й борги, – зауважив Петр.

Так, боргів у пана Янека було по саму зав’язку і більше, що було не дуже приємно, але тепер, коли він уже не був зайнятий пантруванням Філософського яйця і мав доволі часу, при певному старанні й бажанні він за порівняно короткий період міг дати всьому лад, перше ніж розпочинати нові дослідження, а точніше – виготовлення алкагесту – еліксиру вічної молодості; колись він мріяв, що його син Петр буде тим, хто це винайде, бо він мав продовжити і завершити його справу. І все вже вляглося і пішло своїм звичаєм, як раптом до пана Янека донеслася приголомшлива звістка, що Петр на дуелі вбив людину й за це його кинули в темницю.

Алхімік замовк і якийсь час сидів непорушно, заплющивши очі, бо досі ще, як видно, не зміг отямитись від цієї приголомшливої звістки.

– Признаюся, – повів він далі трохи перегодя, – мене охопила паніка. Я негайно вирядився на Град і впав перед імператором навколішки, благаючи його, щоб він зглянувся на твою молодість, але імператор лишився невблаганний. «Ваш син, – сказав він мені, – завинив перед законом і проти букви закону, і я безсилий йому допомогти, так само як Господь не годен нічого змінити в законах природи». Так він мені сказав, і я цьому навіть не здивувався, бо я, вбогий знахар і парфюмер, не маю на його рішення такого впливу, як, приміром, цей твій Гамбаріні, котрий може все, але не кивнув для тебе й пальцем.

В останніх словах пана Янека забриніли така гіркота й гнів, що для цього сумирного й терплячого, – в силу професійної звички, – чоловіка здавалося навіть дивним.

– Коли мені не пощастило в імператора, – провадив далі пан Янек, – я по черзі вдався до всіх впливових і великоможних панів, скільки їх у нас є, але результат був той самий. І лише в одного з них, – я не хочу називати його на ймення, бо воно надто бридке, – мені засвітила якась надія. «Так, – сказав він, – для вашого сина можна буде щось зробити, але це коштуватиме багато-багато грошей, бо треба буде підплатити суддів і так далі». Отже, це був єдиний позитивний наслідок моїх клопотань. Але де я мав узяти ці гроші? Засмучений, у повному відчаї, я відступив від своїх принципів обережності й удаваної бідності, до яких недавно зобов’язав себе, схопив свій тигельок із золотом, яке виробив іще разом з братом Августином, і поніс на Златницьку вулицю, до знайомого золотаря, щоб продати. «Тигельок золота – не такий уже великий маєток, тигельок золота може мати всякий, тигельок золота, – запевняв я себе, – тут нема нічого незвичайного й особливого». Але, обернувши його на гроші, я хотів виробити другий тигельок і продати його якомусь іншому золотареві, якщо вдасться, в якомусь іншому кварталі або навіть в іншому місті, а потім ще один і ще один, аж поки наскладаю потрібну суму; що ж до цієї суми, то я гадав, що той високий урядовець напевне ніде не базікатиме, що взяв від мене підмаслок, і таким чином все збереже в таємниці.

Такий був план пана Янека, на який він зважився, потерпаючи за сина, але відразу ж, на першому кроці його чекало страшне розчарування, бо той золотар, якому він запропонував купити золото, хоч і був подивований його якістю та чистотою, його лагідним блиском, однак саме через цю виняткову якість, чистоту й лагідний блиск відмовився заплатити за нього навіть мізерну дещицю. Пан Янек, хоч і не звик брехати, все ж умовив його, що це розплавлені речі покійної пані Афри, проте золотар не дав себе ошукати й здогадався, в чому річ, бо, по-перше, добре знав, що пан Янек – алхімік і вже не одне десятиліття працює над пошуком Філософського каменя – адже пан Янек сам купував у нього золото, необхідне для здобуття чоловічого начала Філософського каменя, відомого під назвою Філософської сірки, Зміїного самця, або Чоловіка, – і, по-друге, тому, що ніяке золото, добуте в копальнях або шляхом очищення інших металів, не буває таким лагідним і благородним, як у пана Янека. Тож він не тільки відмовився купити вміст тигелька, після чого пан Янек повернувся додому засмучений, але ще й розбовкав по всій Златницькій вулиці, що пан Янек відкрив таємницю виготовлення штучного золота, і через те за ним треба пильнувати; ця звістка, вихопившись із Златницької вулиці, рознеслася містом, мов пожежа при сильному вітрі, і перше ніж цей день перейшов у наступний, вона дісталася нагору, а там дедалі вище й вище, аж дійшла до вух самого імператора, і той негайно вислав до пана Янека комісію – розслідувати цю справу. Як мовилося вище, Філософський камінь був уже захований у безпечному місці, але комісія забрала й доставила до імператора той самий підозрілий тигельок; цього виявилося цілком достатньо, щоб пана Янека викликали на Град, до імператора.

– Признаюся, – провадив пан Янек, – мені було дуже тяжко на душі, тому, піднявшись на Град, я, перше ніж піти до імператора, зайшов до храму святого Віта й довго молився там, і благав небо, щоб мене минула ця чаша гіркоти. Та моє благання не було почуте. Імператор розмовляв зі мною дуже різко, і хоча я стояв на своєму й уперто відпирався, що ніякого Філософського каменя в мене немає, він наказав укинути мене у в’язницю.

– Але чому імператор так домагається вашого Філософського каменя, коли, як видно, золото, виготовлене штучним способом, не має ніякої вартості? – запитав Петр.

– Не має ніякої вартості – точніше тут треба було б висловитися так: його не можна обміняти на гроші, якщо той, хто намагається його збути, – відомий алхімік, – уточнив пан Янек. – Це я мав усвідомити, і шкода, що я цього не усвідомив, не здогадався своє золото трішечки зіпсувати, себто додати до нього деяких домішок, характерних для природного золота. Але ж алхімік, крім усього іншого, – до певної міри ще й художник, а який художник добровільно й умисне зіпсує свій витвір? Ну, тепер ти бачиш, Петре, у яку я потрапив тарапату – і тобі, старий йолоп, не зарадив, і сам разом з тобою сиджу тепер у буцегарні й чекаю, коли прийде моя остання година.

Він зняв перстень-печатку з зображенням змії, яка кусає себе за хвіст, і надів його на палець синові.

– Збережи цю пам’ятку про мене, Петре, прошу тебе. Обіцяєш?

– Обіцяю, звичайно, обіцяю, таточку, – відповів Петр, – але чому такий розпач? Невже ви не бачите жодного виходу?

– Я не бачу іншого виходу, – відповів пан Янек, – крім відпиратися, знову й знову мужньо відпиратися, хоч би як мене катували. Я не боюся тортур, бо життя, присвячене Філософському каменю, навчило мене такого самовладання, що на світі немає муки, яку я не зніс би стійко і без нарікань. І це самовладання – врешті-решт єдине, що я набув своєю працею, бо для мене особисто Філософський камінь утрачений, а нікому іншому я його не довірю, навіть тобі, Петре, навіть тобі, хіба що в тій мізерній дещиці, яку…

– Я нічого не хочу, навіть тієї мізерної дещиці, – урвав його Петр. – Я взагалі не хочу мати нічого спільного з цим проклятим, безглуздим каменем, який мене жахає й отруює моє життя з самого дитинства, який убив Августина й довів вас до жебрацтва, ба ще й тепер завдає таких мук. Ох, тату, таточку, я згадував про вас кожного ранку, коли після гоління розтирав собі щоки вашим after-shave – граф купував його у вас у великій кількості й цілком заслужено розхвалював. Ох, таточку, чому ви не присвятили себе виключно виготовленню парфумів і мастей, які варите так чудово, що тут немає вам рівні, а замість цього занапастили своє життя цим тихим божевіллям! Отямтесь, таточку, і якщо вас запитають про той ваш Камінь філософів, спокійно віддайте їм його, нехай вони ним подавляться, а ви матимете святий спокій!

Замислене обличчя пана Янека помітно зблідло.

– Як ти можеш мені таке радити? – запитав він.

– Я вам не тільки це раджу, я просто заклинаю вас зробити так, бо знаю: те, що ви називаєте Філософським каменем, має таку саму здатність обертати олово на золото, як покійний Августин знав мову, що нею розмовляли Адам з Євою в раю, і як та водиця, котру я приносив вам малим хлопцем, походила з роси, зібраної з пелюсток квітки алхемілли, і як той цукор, що, торкнувшись заліза, змінював свою суть, і як ті дні, що їх ви відзначали людям у календарі, були для них щасливими.

– Ці гороскопи, – заперечив пан Янек, – я складав сумлінно, згідно з найновішими досягненнями науки, і помилявся лише в виняткових випадках. І я зараз пригадав, що здатне піднести твій настрій у твоєму нещасті. Після невдачі на Златницькій вулиці я вчинив те, що треба було вчинити негайно, – я вивчив твій гороскоп. Так от, у мене вийшло, що зараз для тебе дуже несприятливий період, але на святого Михаїла в твоїй долі настане помітне поліпшення. Не забудь, Петре, на святого Михаїла, і згадай про мене.

– Зараз мова не про це, таточку, – нетерпляче урвав його Петр. – Зараз ідеться про ваш Філософський камінь. Вам не спадало на думку, що той золотар відмовився купити ваше золото не через його виняткову якість і чистоту, а якраз навпаки – через те, що це зовсім не золото? Я не сумніваюся, що цей ваш так званий Філософський камінь має здатність забарвлювати олово в жовтий відтінок – та ви й самі називаєте цей процес перетворення зміною забарвлення, – однак золото, справжнє золото штучним способом добути не можна, бо, коротше й точніше кажучи, це просто неможлива річ, а імператор розшукує цей ваш барвник через те, що він такий самий божевілець, як і ви.

Злякавшись, що він зайшов надто далеко, Петр квапливо додав:

– Даруйте, під словом «божевілець» я не мав на увазі справжнього навіженця, якому потьмарився розум і він голяка бігає вулицями, вигукуючи всілякі дурниці, а просто людину, заполонену якоюсь ідеєю чи пристрастю, адже кажуть: «Цей парубок пропадає за цією дівкою».

Пан Янек стомлено, задумливо всміхнувся.

– Ми не маємо часу ображатись чи гніватись один на одного. А втім, я не забуваю про твою молодість, бо тільки молодість здатна так міркувати й усіх засуджувати, навіть не відаючи, має вона на це право чи ні, тільки такий молодий, гарячий, як ти, одним рухом руки, не задумуючись, здатний відмахнутися від справи свого батька, якій він присвятив усе своє життя.

– Не кажіть, що я одним рухом, ні сіло ні впало, відмахнувся від вашої праці, – заперечив Петр. – Я ніколи не ставився до неї інакше, ніж ставлюся тепер.

– Ти називаєш мене божевільцем, хоч і в абстрактному й переносному значенні цього негарного слова, – мовив пан Янек. – Невже ти відважишся назвати божевільцями геть усіх тих алхіміків, які працюють над Великим творінням уже чотири тисячоліття? Чотири тисячоліття! Невже можна чотири тисячоліття займатися тим, що не має ніякого сенсу?

– Якщо давність, – відповів Петр, – єдиний доказ правоти алхімії, тоді вона, поза сумнівом, навіть на самому початку була фальшивою.

Уже вечоріло, а батько з сином усе ще сперечалися так захоплено й жваво, немовби хотіли цим розвіяти усі свої болісні тривоги, і цілком імовірно, що це й справді було причиною їхньої суперечки, яка урвалася тільки тоді, коли в замку обкутих дверей скреготнув ключ і ввійшов начальник імператорської варти, той самий, який відвів Петра до темниці після його поєдинку з рицарем фон Тротцендорф. Він відступив убік, пропускаючи двох вартових, які несли шаплик з гарячою водою, і цирульника:

– Даруйте, панове, – мовив він поштиво, – але його величність забажала вділити вам обом аудієнцію, тож треба, щоб ви з цієї нагоди трохи опорядилися.

І стіни мають вуха

Імператор прийняв обох Куканів у своїй таємній астрономічній і астрологічній обсерваторії, яку звелів улаштувати в мансарді вежі, в північному форті Града, в приміщенні, неймовірно захаращеному предметами найфантастичніших форм і призначень, яке нагадувало чимось алхімічну майстерню пана Янека. Зліва залитий світлом місяця в повні й мерехтливих зірок, справа – жовтуватим полум’ям трьох воскових свічок, а крім того ще, справа і зліва, сяйвом своєї величі та могутності, імператор сидів біля широкого стрілчастого вікна, в якому було закріплено масивну зорову трубу, схожу на гармату, націлену жерлом на небо. Біля його ніг, на погляд іще по-юнацькому струнких, тим часом як тулуб уже заплив м’яким салом, стояв величезний небесний глобус, здіймаючись на високій підставці, заваленій купами велетенських, оправлених у свинячу шкіру фоліантів, що каскадом сповзли з дубового столу, захаращеного книгами, пергаментними сувоями, кресленнями, лекалами та циркулями.

Коли батько з сином увійшли до кабінету, імператор широко всміхнувся усім своїм масним обличчям з короткою кучерявою борідкою й вусами.

– Ай-яй-яй, панове, ви примушуєте на себе чекати, – похитав він головою, – але не страшно, ми все одно раді вітати вас. – Він звернув на Петра погляд своїх великих темних очей, підведених чорними тінями. – Так ось який ви, доблесний захисник ніг, у чому безжальний етикет відмовляє королевам, великонадійний реформатор придворних звичаїв і догматів, юний фехтувальник, який заколов досвідченого підкорювача турків? Це нічого, нічого, ми ласкаво подаруємо вам вашу провину, бо знаємо, що молода кров гаряча, і з цим треба рахуватися. Ваше обличчя нам трохи вже знайоме, ми іноді бачили його, однак, далебі, нам навіть на думку не спадало поєднати його з тим латиністом, котрий так вишукано користується мовою Ціцерона. Деякі звороти з вашого рапорту про засідання сейму нас вельми захопили, ми раді були б про них поговорити з вами в зручний час.

Петр не зміг притлумити в собі зітхання. «Отже, це все-таки правда, – подумав він, – імператорові й справді сподобався мій рапорт. Боже правий, коли б то батько перестав ризикувати головою заради цього свого безглуздого Філософського каменя, який казковий лад запанував би у всьому!»

Але пан Янек стояв, широко розставивши ноги, схиливши голову, немовби приготувався буцатись; він міцно зціпив губи, які витяглися в пряму лінію, й зовсім не був схожий на людину, що завдяки щасливому, легковажному поворотові думки вирішила більше не ризикувати власною головою.

– Як ви, сподіваюсь, бачите, – вів далі імператор, – наш настрій привітний, ми відчуваємо до вас прихильність, і в нас на це є свої підстави, за які ми вдячні вам.

Він замовк і поклав на коліна закіптявілий тигельок з речовиною, яка блищала, наче золото; досі цей тигельок стояв на низенькому табуреті між лівим боком крісла і віконною рамою.

– Золоту, – мовив він, – іманентно не дано бути золотом, як людині – внаслідок її народження від людини – дано бути людиною, хоч вона й подібна до мавпи, а що стосується розуму, то вона йде трохи не зразу за телятком. Золото є золото, якщо воно схоже на золото, має вагу золота, поводиться як золото й реагує як золото. А ось оце, – імператор щиколотком вказівного пальця постукав по вмісту тигелька, – справді золото, і ви, Петре Куканю, не мали слушності, запевняючи, що цей виріб вашого батька – не що інше, як олово.

– Але ж це неможливо! – вигукнув Петр. Імператор усміхнувся.

– Що неможливо, реформаторе етикету? Може, ви такого не казали?

– Казав, – відповів Петр, – але я казав це в темниці, сам на сам з батьком.

Імператор покивав головою, вдаючи з себе засмученого.

– Ох, свята простото! – зітхнув він. – Ваша нехитрість прикрашає вас, юначе, зразу видно, що духом ви чисті й не лукаві. У винагороду за цю чарівну наївність, яка нас щиро потішила, ми удостоїмо вас ордена, першим кавалером якого будете ви, щасливий юначе, бо ми засновуємо його тільки цієї хвилини. Це буде орден Білої лілії, отож ви вийдете на волю з такою оздобою на грудях, якої до вас іще ніхто не одержував. Та оскільки такий самий наївний, як і ви, ваш батько, великий мудрець і дослідник, муж шанований і бувалий, то це, далебі, гідне подивування. Ви, мабуть, подумали, що ми посадили вас разом тільки для того, щоб ви могли побесідувати й попрощатися? Fi donc,^[21] панове! У вашій темниці є камін, у якому хоч і не топлять, зате він має чудову акустику. З допомогою цього каміна ми довідуємось набагато більше таємниць, ніж з допомогою всіх диб та «іспанських чобіт» чи як там іще називають ці жахливі знаряддя, вдатися до яких ми велимо лише у виняткових випадках і з великою неохотою, про що наші піддані дуже добре знають і через що називають нас, як ми довідуємось, не тільки Вченим і Мудрим, але й Ласкавим та Милосердним. Ну, то як, Куканю? Хочете проти цього щось заперечити?

Пан Янек побуряковів, очі його викотилися з орбіт, і він видав якісь дивні хрипливі звуки, немовби силкувався проковтнути власний язик.

– Цього від вашої величності я не сподівався, – насилу відповів він. – Це негідно імператора й голови держави.

Темний, як хмара, імператор швидко підвівся, при чому виразно почулося, як у колінах у нього хруснуло, але він відразу ж прогнав хмару зі свого чола, всміхнувся й знову сів у крісло.

– Не тільки Кукань-менший, але і його батько поривається здійснити реформу етикету, – зауважив він і повів далі, іноді відмовляючись від форми власної множинної величі: – Далебі, зі мною ще ніколи такого не було, щоб хтось із моїх підданих наважився оцінювати мої дії інакше, ніж із шанобливістю, але я вам це прощаю, Куканю, бо визнаю, що ви нині – найбагатша і найможновладніша людина в цілому світі, як це я чув на власні вуха з ваших уст. Так, той, хто володіє чвертю фунта Філософського каменя, – справді найбагатша і найможновладніша людина в світі. А оскільки, звісна річ, ми не можемо терпіти поруч себе людину, багатшу й можновладнішу, ніж ми самі, ви, Янеку Куканю, віддасте нам цей Камінь.

– Ніякого Каменя в мене немає, – заявив пан Янек.

– А це? – заперечив імператор, цокнувши нігтем по тигельку з золотом.

– Розплавлені коштовності моєї покійної дружини, – відповів пан Янек.

– Так, у цьому ви переконували золотаря, – мовив імператор, – те саме ви повторили й нам, коли ми вперше слухали вас у справі про Філософський камінь, і ми, признаємось, трохи не повірили цій версії і тому, що парфюмер і аптекар пан Янек Кукань, хоч і поштивий, і порядний муж, яким ми його завжди знали, проте аж ніяк не такий геніальний, щоб винайти Філософський камінь. Усе своє життя ми займаємось алхімією й стикаємось з алхіміками, однак вони вміють тільки шахрувати і витягувати з нас гроші та химерити марними обіцянками, а винайти Філософський камінь неспроможні; то чому б на це здатен був якийсь пан Янек Кукань, непримітний знахар з Малої Страни біля фортечного муру, який усе варить собі сам і ніколи не просив у нас допомоги та підтримки? Либонь, він і справді зібрав докупи всі золоті речі, які були у нього в домі, розплавив їх і побіг продавати на Златницьку вулицю, щоб викупити з темниці свого сина. Обміркувавши все, ми дійшли саме такого висновку й хотіли вас, Куканю, відпустити і махнути на цю справу рукою, але тут нам спало на думку послухати, що ви розкажете про це своєму синові. Так-от, любий Куканю, нам усе відомо, ми надзвичайно цьому раді й через те ставимось до вас із приязню й прихильністю і гарантуємо своїм імператорським словом, що і вас, і вашого сина чекає якнайпрекрасніше майбутнє. Але, певна річ, ми повинні заволодіти вашим Філософським каменем, ми вимагаємо його від вас, і ви нам його віддасте.

– Не віддам, – сказав пан Янек.

– А це чому? – усе ще лагідно запитав імператор. – Ви цілком тверезо оцінили ситуацію, сказавши своєму синові, що ваш Філософський камінь для вас утрачений, бо, поки ми не одержимо його, ви звідси не вийдете живим.

Імператор намагався говорити весело, піднесеним тоном, але раз по раз зупинявся, немовби в нього щось боліло, піджимав свою м’ясисту спідню губу, яскраво-червону під тонким, підкрученим вусом, і тоді з горлянки в нього виривалося щось схоже на короткий стогін.

– Ну й нехай не вийду, – затявся пан Янек. – Але свій Філософський камінь я не віддам.

Імператор тупнув ногою й обома кулаками грюкнув по бильцях крісла.

– Але чому, чорт забирай, чому? Здобувши ваш Камінь, я накажу витурити із Града всіх алхіміків, яких утримую вже довгі роки, а ви станете повновладним господарем усіх наших лабораторій, устаткованих найсучаснішими пристроями, і зможете знову присвятити себе праці над алкагестом, про який, я чув, ви мрієте і яким я теж цікавлюся!

Пан Янек провів по обличчю долонею і промовив:

– Відкрию вам таємницю, Cip, яку можна довірити лише вибраним, про що ваші алхіміки, коли вони взагалі про це знають, напевне забули розповісти, бо якби вони це зробили, то навряд чи заслужили б милість у ваших очах.

Спершу, важко підбираючи слова, пан Янек заговорив у тому розумінні, що загальновідоме твердження, буцім винахідник алхімії – єгипетський цар Гермес Трісмегістос, який жив чотири тисячі років тому, – не правдиве, точніше кажучи, воно правдиве тільки наполовину, це екзотерична правда, розрахована на широку публіку, тим часом як правда істинна й цілковита полягає в тому, що алхімію ніколи не було винайдено, точніше, ніхто не знає, коли першу людську істоту опанувала свята й страхітлива думка, що «все походить з одного», тобто що матерія – те саме, що сила, а сила – те саме, що матерія, і якщо сила – єдина, то єдина й матерія, а всі відмінності між різними видами матерії тільки уявні й залежать лише від кількості сили, з якої їх створено; ніхто не відає, коли це приголомшливе усвідомлення пройняло першу людську істоту і коли вона вперше заходилася перевіряти і обґрунтовувати цю думку. Ніхто цього не відає, а відомо лише те, що це сталося неймовірно, надзвичайно давно, ще в лоні стародавніх народів, які вже не існують не тільки тому, що не могли так довго прожити, але й тому, що їх було зметено з лиця землі. Що ж їх змело? Це звучить неправдоподібно, але це так: їх змела з лиця землі сама ідея, що «все походить з одного», і найрізноманітніша згубна діяльність, котру розбудила до життя ця ідея. Бо коли подають доказ, що «все походить з одного», тобто при вдалій спробі перетворити одну матерію в іншу, легко вивільняється величезна кількість сили, внаслідок чого стається вибух, у порівнянні з яким вибух цілого складу пороху – тільки сміховинне потріскування відвологлого ґноту; ці вибухи знищили вже цілі міста, так, цілі міста, ба й цілі країни. Ці катастрофи були такі страхітливі, що про них, без перебільшення, не збереглося навіть згадки, бо їх ніхто не пережив, хто міг би ще про них згадувати, а відомості з других рук, – вони все-таки дійшли до нас, – тримаються в суворій таємниці, бо якби про них довідалась широка громадськість, усе людство закричало б із жаху і розвиток науки зупинився б. Розповідають про вогненні стовпи, такі спопеляючі й сліпучі, що від їхнього сяяння сліпнули люди на тисячі миль довкола, і навпаки – люди, незрячі від народження, бачили його, бо різкість цього сяяння пробивала навіть завісу їхньої сліпоти; а від того, хто виявлявся поблизу, залишалася тільки тінь його тіла, яке випаровувалося в одну мить; і якщо в Об’явленні святого Іоанна розповідається про місто, на яке з неба спустився вогонь і спопелив його, а в Псалтирі про те, що голос Господа викрешує з вогню полум’я, а в Першій Книзі Мойсеевій, що «бурхонув Господь на Содом та Гоморру сіркою та полум’ям од Господа з небес, і перевертав городи сі, і всіх осадників городських, і все, що росло з землі», – то це теж відлуння цих катастроф.

– Ідея, що «все походить з одного», – вів далі пан Янек, – знов і знов поверталася, бо так уже влаштована людина, що вона не може довго ходити по землі, аби не поцікавитись, із чого і як вона зроблена, яка її внутрішня будова, і її цікавості та допитливості немає меж. І тільки Гермесові Трісмегістосу пощастило відкрити принцип Філософської вуздечки, субстанції, яка є основним елементом Філософського каменя і яка під час перетворення матерії, якщо вчений-алхімік поводиться обережно і обачливо, загнуздує й знешкоджує руйнівні сили. Але ці досліди все одно жахливо небезпечні й, усвідомлюючи це, алхімік залишає свої знання для себе, а в своїх книгах висловлюється такою мовою, щоб його не зрозумів читач невтаємничений, і мудрістю втаємниченого усміхається тим, хто його зусилля проголошує нісенітницею і божевіллям, і він навіть радий чути ці обмови, бо вони затушковують виняткову вагу його досліджень. З такого погляду алхімік – людина обережна, яка стереже вогонь, щоб він не потрапив до рук дитини, і дбає, щоб не повторилося те, що в сиву давнину часто траплялося з людством, про що Біблія згадує лише туманно, але з явною повагою й дрожем.

Певна річ, можна було б заперечити, мовляв, замість того, щоб у своїх книгах висловлюватись туманно й незрозуміло, алхіміки вчинили б набагато краще, якби взагалі не писали жодних книг; а замість того, щоб у своїх лабораторіях винаходити щось обережно й з осторогою, було б краще, якби вони замкнули їх на дев’ять замків; звичайно, так було б краще, але це неможливо, бо так само як людям не можна заборонити того, щоб вони вбивали один одного, так само не можна заборонити їм і того, щоб вони досліджували й розмірковували про речі поважні. Та якщо вже вони знищують один одного, бо така вже людська натура, справедливо хоча б те, щоб справами війни займалися лише досвідчені воєначальники, і коли вже та сама натура спонукає людей до роздумів і дослідження таємниць, які найкраще було б не розголошувати, то так само справедливо, щоб ці роздуми й дослідження перейняли на себе люди поважні, сповнені свідомості тієї небезпеки, яку вони могли б спричинити, якби при цьому забули досвід чотирьох тисячоліть. Тим часом переважна більшість дослідників, гнаних жадобою слави, визнання і влади, на повні груди сурмить про все, хоч би що вони відкрили, й легковажно пускає в світ свої винаходи, не зваживши навіть, що про ці винаходи скаже Бог, чи дасть їм своє благословення, чи зішле прокляття; алхімік пригнічує свою людську натуру й мовчить, бо якби він чинив інакше, рішення Господнє про його вчинок було б цілком однозначне: анафема.

Пан Янек здригнувся й, перевівши подих, провадив далі:

– З огляду на ці причини, як ви, очевидно, теж чули, бо слухали нашу розмову справді дуже уважно, я б не довірив свій Філософський камінь навіть рідному синові, бо мій син не успадкував мого покликання і в його руках мій Камінь міг би завдати людям непоправної шкоди.

– Ваша теорія, Куканю, яку ви розвивали перед нами так велемовно, нам не до вподоби, бо вона вигадана якимсь песимістом, – сказав імператор. – В алхімії йдеться не про філософію і не про дослідження суті матерії, – в ній ідеться про виготовлення золота, tout court.^[22] Іреней Філалет, а це, до вашого відома, авторитет, у своїх «Двадцятьох принципах Великого творіння» обумовлює перше й основне правило: «Хоч би хто вам казав, хоч би хто вас переконував, навіть якщо ви прочитаєте щось інше в книгах софістів, ніколи не відхиляйтесь від принципу, що ваша мета – золото, отже, золото – це єдиний суб’єкт ваших дослідів».

– Я розумію, що цей погляд задовольняє вашу величність, – сказав пан Янек.

– Так, він задовольняє нас, і через те ми його дотримуємось, – провадив імператор. – Ми схвалюємо, Куканю, вашу нехіть довірити свій Камінь недосвідченим рукам вашого сина. Але наші руки не можна вважати недосвідченими. Немає такого процесу, який був би нам невідомий. Отож довірте нам свій Камінь.

– Для мене, ваша величносте, це уявити до такої міри неможливо, що я не годен навіть усміхнутись, – мовив пан Янек. – Я просто не можу цього допустити, як не допускаю можливості існування дерев’яного заліза або рогатого кола. Я вжив порівняння з вогнем, якого алхімік стереже від рук дитини: так от, віддати Філософський камінь вам, володареві, що так жадібно прагне золота і влади, якщо розвинути далі моє порівняння, все одно, що дати дитині кресало і трут, підвести її до комори, повної висохлого зерна, і сказати їй: грайся тут.

– Це ви, Куканю, граєтеся з чимось вельми чутливим – з нашим терпінням і поблажливістю, – сказав імператор. – Ви осмілюєтесь стверджувати, що ми – дитина?

– Будь-який володар – дитина, – відповів пан Янек, – бо він так само, як дитина, живе захищений від реальності й жорстокості життя. Тому послухайте моє останнє слово, Cip: я не зраджу свого покликання й справи, і, якщо праця моя зійде нанівець, я стерплю це без ремства, але щоб я сам обернув її на пекло і прокляття, – ні, цього не буде.

– Не буде ні пекла, ні прокляття, – сказав імператор, – бо ми найвищим своїм словом обіцяємо вам, що не відлучимо вас від вашого Каменя, ви єдиний будете ним займатися й маніпулювати, як вважатимете за потрібне, певна річ, на нашу користь і з нашого відома. Зрозумійте, ваш Камінь мені потрібний, диявольськи потрібний, бо я маю ворохобного брата, який відщипує від території моєї імперії шматок за шматком, через що його конче треба було б повісити, а оскільки я, до того ж, мушу зламати опозицію станів, оскільки я мушу поставити навколішки турецького султана, оскільки я мушу… я мушу зробити тисячі інших речей, але не можу, бо для цього потрібні гроші й ще раз гроші, а їх у мене немає! От я вам і признався в своїй скруті і ви бачите, що не заради жадоби золота й влади я домагаюсь вашого Каменя, а в ім’я найвищих інтересів.

Пан Янек поважно притакнув.

– Так, достеменно так. Я ніколи не сумнівався, що володар не може застосувати Камінь на благо людства.

Спідня губа в імператора затремтіла, обличчя заблищало від поту, ореол влади, який осявав його, згас, і перед Куканем сидів звичайний, огрядний, сповнений відчаю чоловік, який нічого не розуміє.

– Але це неможливо, неможливо! – простогнав він. – Ми справді не можемо собі уявити, що десь поблизу заховано Філософський камінь, а ми не в змозі його одержати! Де цей Камінь? Де він? Відповідь на це запитання ховається в твоїй голові, Куканю, в твоєму мозку, і я можу зазирнути туди, розкраяти його, роздробити, розшматувати на волоконця, розчинити в кислоті…

Пан Янек усміхнувся.

– В старовинній легенді про святого Ігнатія розповідається, що коли тиран підняв цього святого на дибу, щоб він зрікся своєї віри, той навіть не писнув, а тільки невтомно повторював ім’я Христове. Тиран запитав його, чому він так чинить, й Ігнатій відповів, що це ім’я записане у нього в серці. Тоді тиран наказав вирвати серце з його тіла, розрізати навпіл, і справді – Христове ім’я було записане там золотими письменами. Та це наївна народна легенда, ваша величносте. У моєму мозку нічого не записано. Навіть якщо ви накажете розкраяти мій череп, ви нічого, геть нічого там не прочитаєте.

– Розкажіть нам, де Камінь, доброю волею, – сказав імператор і молитовно склав руки. – Ми благаємо вас про це. Ви розумієте, що це означає, коли володар імперії когось про щось благає? Будь ласка, розкажіть нам про це.

Пан Янек похитав головою.

– Тоді, – зітхнув імператор, – ми змушені будемо вдатися до засобу, котрий нам, як ми сказали, огидний.

Пан Янек кивнув головою.

– Я готувався до цього й ладен витерпіти будь-які тортури. Ах, відтоді минуло двадцять років, коли ваша величність уперше пригрозила мені тортурами й смертю на вогнищі. Признаюсь – тоді я потерпав. Але сьогодні – анітрохи.

– Так, ми чули, що немає таких тортур, яких ви не знесли б терпляче й без стогону, – сказав імператор. – Ви так сказали, і ми вам віримо. Та, можливо, ви зноситимете їх не так терпляче й не без стогону, якщо як перший ступінь цих тортур накажемо виривати розпеченими щипцями ребра не тільки вам, але й вашому синові.

– Навіть тоді я не видам вам свій Камінь, – твердо заявив пан Янек.

– Таточку! – з жахом вигукнув Петр.

«Вони обидва божевільні», – подумав він, і ноги в нього ослабли, до горла підступила нудота. В нападі ненависті до батька і його впертості, яка зненацька охопила його, немовби він сьорбнув лугу, йому раптом здалося, що він чує проклятий сморід чаду і сірки, яким просякла батькова майстерня, але потім усвідомив, що це запах його власного м’яса, вириваного розпеченими щипцями. «І в мене теж уже тьмариться розум, – подумав він. – І я теж уже починаю божеволіти».

– Байдуже, – сказав імператор. – Якщо ви знесете тортури першого ступеня, то неминуче здастеся під час другого ступеня, коли тими самими щипцями ми звелимо виривати вам щось значно чутливіше, ніж ребра.

– Не здамся, – похитав головою пан Янек.

– Тоді нам не залишається нічого іншого, як переконатись у цьому, – зітхнув імператор.

– Моєму синові нічого невідомо, а від мене ви не почуєте більше ані слова, – сказав пан Янек і, схопивши циркуля, упер його вістря собі в груди.

– Варта! – заревів імператор і підхопився з крісла, але не встиг ступити й кроку, як пан Янек наліг на стільницю і ввігнав вістря циркуля собі в серце саме в ту мить, коли в дверях з’явився начальник варти.

– Лікаря! – закричав імператор. – Мерщій по лікаря! Він не сміє померти! – І кинувся до пана Янека, який осунувся на підлогу, в передсмертній судорозі стягуючи за собою обома руками гору книг і пергаментних сувоїв.

Коли імператор підвівся, тримаючи в руці закривавлений циркуль, висмикнутий із рани, обличчя його було бліде, як в опівнічного привида, а очі – божевільні.

– Це ти його вбив, – сказав він, штрикнувши Петра вістрям, від чого на його камзолі проступили маленькі плямки крові. – Ти молодший і меткіший, ніж ми, ти ще міг підскочити й завадити йому, однак ти цього не зробив, бо ти хотів, щоб він помер. Але не надійсь, проклятий, що від цього щось зміниться на твою користь. А тепер іди й упади навколішки, здійми руки й благай небо, щоб нам пощастило знайти його Філософський камінь, який ми звелимо шукати у вашому домі так, як іще ніхто нічого не шукав, – слізно благай небо й помагай нам у наших шуканнях бодай молитвою, бо якщо станеться так, що ми той Камінь не знайдемо, увесь тягар нашого розчарування й гніву впаде на тебе і тобі доведеться так погано, що навіть цей небіжчик у своїй могилі здригнеться з жаху від того, що ми з тобою зробимо.

Імператор кивнув вартовим, щоб вони вивели Петра, а тоді почав обома кулаками тасувати тіло пана Янека.

– Віддай мені Філософський камінь! – кричав він, схлипуючи. – Устань і віддай мені свій Камінь! Чуєш? Ти мертвий, і наші нікчемні людські справи, які мали для тебе таку велику вагу, тепер тобі вже зовсім байдужі. Яка тобі різниця, що принесе твій Камінь – благословення чи прокляття, рай чи пекло, день чи ніч? Ти над нами, над людьми, над речами, ти в іншому світі й тому можеш віддати мені те, в чому за життя відмовляв – прокинься бодай на хвилину й скажи, де ти заховав свій Камінь.

Але пан Янек залишався мовчазним і тільки тихо, задумливо всміхався.

Частина друга ПРОКЛЯТЕ ІМ’Я ГАМБАРІНІ

Але добра людина ще є на світі

Це сталося в середині літа, потім минуло ще шість тижнів, а Петр і далі сидів в одиночці. Якось наприкінці вересня його рано-вранці посадили на воза й з ескортом із п’ятьох чоловік відвезли в замок під назвою Српно, на південь від Праги, неподалік від Бенешова.

Це було старовинне дворянське гніздо, яке пам’ятало ще часи короля Вацлава Другого; після того, як рід српновців вимер, точніше, як вимерла чеська парость цього роду, Српно перейшло у власність корони. Замок мав велике стратегічне значення, бо охороняв і панував над басейнами річки Саги перед злиттям її з Влтавою, але, як це часто трапляється з середньовічними замками, у ньому незручно було мешкати, а ще важче туди добиратись, через те він служив уже тільки для військових цілей як казарма озброєної залоги, а іноді й як державна в’язниця – в’язниця, що славилася своєю жорстокістю, бо лютий бургграф, котрий управляв српновськими маєтками, мав погану звичку садити або, точніше, спускати своїх «вихованців» у страшну гладоморню в формі пляшки, – внизу широку, вгорі вузьку, видовбану в підмурівку оборонної вежі замку й названу «Забуттям». Через те, коли Петр із кількох слів, якими обмінялися між собою члени ескорту, зрозумів, що його везуть у Српно, він усвідомив, що імператор виконує свою обіцянку і, якщо не знайде Філософський камінь, то вчинить із ним, Петром, гірше, ніж страхітливо; він поринув у глибини похмурого відчаю й не думав уже ні про що, крім тільки того, як знайти цвях, або скалку скла, чи хоча б гострий камінець, яким можна було б перерізати собі вени й зійти кров’ю, але його так міцно прив’язали товстими мотузками до лави, на якій він сидів, що не міг навіть поворухнутись.

«Блок, на якому мене спускатимуть у яму, вищатиме, нагадуючи собаче скавуління, – подумав він. – А з ями на мене війне трупним смородом. А потім я опинюся внизу, пес перестане скавуліти, кат закриє ляду гладоморні, й настане кінець, після якого справжні тортури тільки почнуться».

Він повторював це в нескінченних варіантах, причому видива близьких жахів уявлялися йому щораз виразнішими, і що виразнішими вони йому уявлялися, то дужче цокотіли в нього зуби.

Суворі обриси вежі «Забуття», схожої на свічку, вже вимальовувалися вдалині дедалі чіткіше, в міру того, як вони наближалися до Српно, і не встиг віз проїхати по опущеному звідному мосту й зупинитися на головному подвір’ї замку, як Петр був уже ледь живий від жаху.

Начальник ескорту завів його до канцелярії на першому поверсі замкового палацу, де суворо, по-військовому, разом з супровідними документами, передав його бургграфові і, клацнувши підборами, вийшов.

І тут бургграф, на превеликий Петрів подив, вийняв з рота гіпсову люлечку, подав йому руку й відрекомендувався:

– Войті Куба із Сихрова.

Це був синьоокий велетень з широким червоним обличчям, опуклим чолом, чим трохи скидався на добродушного, привітного до людей дельфіна, і величезним черевом, яке випиналося над низько спущеними штанями. Над переніссям у нього чітко вирізнявся трикутничок, перевернений на вершину, який був тим виразніший, чим старанніше Войті розмірковував чи був чимось заклопотаний. Петр, не знаючи, що думати про це привітання, теж відрекомендувався.

– Дуже радий вітати вас, сідайте, прошу, – сказав пан Войті і, крекнувши, опустив на стілець свою широку сідницю. – Мушу признатися – я не дуже радий, що вас прислали до мене, клопотів вистачає й так, а тепер ще й острожник на шиї. Врожай цього року був поганий, не знаю, як виконати обов’язкові поставки, кури перестали нестись, наче змовилися, у Весіці виздихали всі свині, а от слив уродило так багато, що не знаємо куди їх дівати. Ви любите сливи?

– Люблю, – відповів Петр, наче вві сні.

– Тоді їжте до несхочу, аж поки з душі почне вернути, – засміявся пан Войті й, насадивши на носа окуляри, заходився вивчати Петрові папери; а Петр подумав: цей катюга навмисне розмовляє з ним так люб’язно, аби тим сильніше дати відчути жах того, що його спіткає незабаром.

– Усе це курзу-верзу, – сказав пан Войті, відсунувши папери. – Тут написано, буцім ви вороже настроєні до височайших рішень і замірів його величності – але хто нині не настроєний вороже до рішень і замірів такого імператора, як наш?

«Провокація», – подумав Петр.

– То що все-таки з вами сталося, чоловіче? – запитав пан Войті. – Що ви насправді скоїли?

Петр відповів йому по щирості, що, власне, приводом, чому його кинули за грати, був поєдинок з рицарем фон Тротцендорф.

– Ну, ну, через поєдинок людей не посилають до Српно, – похитав головою пан Войті. – Хоча, звичайно, імператор поєдинки заборонив, бо їх заборонено у Франції, а він мавпує все, що робиться у Франції, але коли хтось цю заборону порушує, він заплющує на це очі, бо й французький король на такі речі теж заплющує очі. Дворянин, який не б’ється на дуелях, – однаково, що півень, який не кукурікає, правда ж? Я сам замолоду кілька разів бився на шпагах. Щиро кажучи, тільки раз, – виправився він, бо від нього не сховався недовірливий вираз, який відбився на Петровім обличчі, – але по-справжньому. Відбувся раною в стегно. Ви звернули увагу, що більшість поєдинків закінчуються уколом у стегно?

– Я теж уколов свого суперника в стегно, – признався Петр.

– А чому? – запитав пан Войті. – Чому ви вкололи його саме в стегно?

– Бо не хотів його вбивати, – відповів Петр. – Я гадав, що стегно – найменш чутлива частина тіла.

– Отже, – сказав пан Войті, – якщо більшість поєдинків закінчуються уколом у стегно, то це означає, що люди в суті своїй добрі? Чи злі, як ви гадаєте?

«Пастка, – подумав Петр. – Якщо я скажу, що люди добрі, він заперечить: «У такому разі, хлопчиську, я мушу розкрити тобі очі й показати, які вони погані, злі, – і марш у «Забуття»!» А якщо я скажу, що вони злі, він, може, відповість так: «Твоя правда, голубе, люди не добрі, а скорше навпаки – дуже, дуже злі, і нічого тут не вдієш, я теж страшенно злий і через те кину тебе в «Забуття». Треба бути збіса хитрим», – вирішив Петр.

– Про зайців загалом можна сказати, що вони полохливі, – обережно почав він, – про овець – що вони лагідні, про тигрів – що вони кровожерні, а от про людей нічого загального не скажеш. Не можна сказати, що людина добра або зла, бо, на відміну від тварин, вона виходить за межі загальних ознак виду, точніше й правильніше: ознаки виду в людини виражені не так яскраво, як індивідуальні ознаки. Мій батько, попри те, що він аж надто віддавався певною мірою дивним дослідам і забобонам, був дуже мудрий чоловік, і він мав слушність, коли казав, що Боже й сатанинське становлять у людині нерозривне ціле. Якби цю думку я хотів висловити простіше, то сказав би так: людина – таке створіння, про яке ніколи не можна сказати чогось певного.

Пан Войті почухав за вухом цибухом люлечки.

– Щось вельми мудровано, але те, що ви сказали наприкінці, мені сподобалося, і я це собі занотую. – Він вийняв із кишені штанів маленьку книжечку з олівцем. – Як ви сказали? Людина – таке створіння…

– …про яке ніколи не можна сказати чогось певного, – повторив Петр.

Пан Войті старанно записав цю сентенцію.

– У мене тут уже є декілька дуже влучних виразів, наприклад: «Якби тітка мала мошонку, то стала б дядьком». Здорово, га?

Петр визнав, що це справді здорово.

– Не тільки здорово, а й смішно, так смішно, що хоч-не-хоч будеш сміятись, – сказав пан Войті й квапливо додав, очевидно, потерпаючи, щоб Петр не образився від надмірної похвали не його, а чужої думки: – Ваш вислів, звісно, теж чудовий, хоч і не смішний, що ні, то ні, зате він глибокий. Цей вислів про тітку стосується тільки однієї життєвої ситуації, тобто такої, коли хтось скаже, що якби те чи інше повернулося інакше, або якби цього взагалі не сталося, то все було б по-іншому, тим часом як ваша сентенція стосується людини загалом; не кожен над нею сміється, зате кожен думає та міркує, аж у голові паморочиться. – Пан Войті згорнув свою книжечку, знову засунув її в кишеню й зняв окуляри. – А тепер розкажіть мені, що сталося після того, як вас посадили через той поєдинок.

Петр зрозумів, що коли він признається в тому, що мимохіть викликав гнів у самого імператора, то цей суворий бургграф спустить його в «Забуття» уже не тільки з власної сваволі й жорстокості, а й, так би мовити, з обов’язку служби. Та оскільки брехати він не вмів, а головне тому, що бургграф, усупереч своїй страшній репутації, яка оточувала його, мов чорна хмара, викликав у нього довіру, ба навіть симпатію, то правдиво розповів йому дальшу історію своїх лихих пригод, починаючи з візиту графа Гамбаріні до нього в темницю аж до зустрічі з батьком та аудієнції в імператора; а коли він закінчив, то не повірив сам собі, побачивши, що сині бургграфові очі повні сліз.

– Я б ніколи не повірив, що таке може статися, – мовив пан Войті. – Такий молодий – і таке нещастя. А все це тільки через те, що ви обидва були упертюхи – ваш батько і ви. І звідки у вас, на Бога, така впертість? Невже цей Філософський камінь – чи як там та погань називалася, – і справді така цінність, що вашому батькові треба було накласти за нього життям?

– Звичайно, ні, – відповів Петр. – Просто батько був ним одержимий. Ця одержимість, хоч і не загнала його в сліпий кут, мала певну перевагу, а саме ту, що викликала в ньому переконання, ніби він жертвує собою заради чогось великого, такого, що перевершує справжнє значення і вагу його особи. Мій батько помер як герой, хоч ішлося про звичайнісіньку дурницю.

– Чому ви так рішуче стверджуєте, що йшлося про звичайнісіньку дурницю? – запитав пан Войті.

– Я стверджую це, бо тверезо дивлюся на речі, – відповів Петр.

– А коли ви сперечалися про те, чи мають королеви ноги, це була не дурниця? – запитав пан Войті.

Петр не відповів.

– Ну, це я без лихого наміру, повірте, – квапливо сказав пан Войті. – Я не хотів вас образити, я співчуваю молодим людям, у мене теж був син, але його розірвав на ловах вепр, коли йому було приблизно стільки, як оце вам зараз, – двадцять років.

– Мені пішов сімнадцятий, – сказав Петр.

– А показує вам на двадцять, певне, через ці муки, – зітхнув пан Войті. – Ви самі у всьому винні, але нічого не вдієш, по ярмарку лихий торг. Треба повернути мозком, як бути з вами далі.

І пан Войті почав повертати мозком, задерши до стелі своє опукле дельфінове чоло, від чого трикутничок над переніссям проступив іще виразніше.

– А ви хіба не кинете мене до «Забуття»? – запитав Петр, бо йому дуже кортіло довідатись, що його тут жде.

– До «Забуття»? – перепитав пан Войті. – Ні, хай йому грець, я цього не зроблю. Видно, імператор не знає такої дрібниці, що мій попередник, який залюбки кидав людей до «Забуття», кілька тижнів тому так налигався, що впав із муру й скрутив собі в’язи чи ще там щось, – одне слово, більше не встав, і тепер тут господарюю я, а я цього не люблю, бо, як тільки уявлю собі, що з людиною діється, поки вона сидить у гладоморні, мені робиться недобре. Це ekelhaft,^[23] одне слово. А гаяти час я волію в розмовах з освіченими людьми. А тепер по щирості, юначе: ви даєте мені слово честі, що не втечете звідси? Інакше я змушений буду посадити вас під замок. Та що це з вами?

Петр був такий знесилений потрясіннями й поворотом у власній долі, що нерви в нього не витримали, і він зблід, як полотно.

– Нічого, вже нічого страшного, пане Сихровський, – промовив він і повів далі, долаючи мимоволі сміх і сльози. – Само собою розуміється, я дам вам слово честі, що не втечу звідси. Нікому іншому я б його не дав, але вам охоче даю. Бо ви, мабуть, і не людина.

– Ну що за розмови! – невдоволено скривився пан Войті. – Сподіваюсь, ви тут не будете особливо нудьгувати. У нас цілком пристойна бібліотека, і ви могли б трохи дати їй лад, якщо розбираєтесь у цьому; в мене немає на це часу, і поки що в ній справжній бедлам. А на фортечних мурах чудово можна гуляти, звідтіля видно аж до Мрачі, а надто ясної години. Але з фортеці, дуже вас прошу, не виходьте, бо про це можуть донести, і я матиму неприємність.

Він кілька разів смикнув за шнурок дзвінка, який висів у коридорі за дверима; ввійшла гарненька служниця; глянувши на привабливе, змучене Петрове обличчя, вона з першого ж погляду закохалася в нього по самі вуха, вся зашарілася, й очі її округлилися.

– Барушко, проведи пана з Кукані до покою для гостей, того кращого, з ріжками, – звелів їй пан Войті. – І дай йому чисту білизну і щось з одежі сина, ти знаєш, де вона – в моїй кімнаті, в скрині під вікном. Але спершу приготуй йому теплу купіль, а якщо захоче, – а він напевне цього захоче, – можеш потерти йому спину.

Петр пішов слідом за служницею, та раптом, про щось згадавши, обернувся до пана Войті.

– Скажіть, будьте такі ласкаві, який у нас сьогодні день, бо я давно вже не тримав у руках календаря.

– Четвер, – відповів пан Войті. – А чому це вас цікавить? Яка різниця – четвер чи п’ятниця, якщо, звичайно, не неділя, день господній?

– Мені це байдуже, – сказав Петр. – Просто хочу знати, який сьогодні день місяця, тобто який святий припадає на сьогодні.

– Це теж не суттєво, – рішуче провадив пан Войті. – Бо що таке один-однісінький день? Пшик, та й годі. Тут кожний день однаковий, час ледве повзе й при цьому мчить так, що не встигаєш і оком моргнути. Довго чи недовго, а дивись, свята Тереза незабаром пошле нам перші морози, а святий Мартін приїде на білому коні, а там і Різдво, а за ним і Новий рік, і ми з ним постаріємо на курячий крочок, а там і перший май^[24] незадовго, потім свята Маркета кине серп у жито,^[25] а там знову жди святого Вацлава. Бо вчора був день святого Вацлава, ми їли гуску, і вона й досі стоїть мені в шлунку, отож виходить, що сьогодні двадцять дев’яте вересня – день святого Михаїла.

Брат імператора

Під ласкавим наглядом пана Войті Куби з Сихрова, який дедалі більше звикав до думки, що до нього повернувся його син, роздертий вепром, Петр провів у српновському замку майже п’ятнадцять місяців; тут і справді, як влучно спостеріг пан Войті, час минав повільно й воднораз мчав із карколомною швидкістю. Дні тяглися нескінченно довго, схожі один на один, але коли Петр, згадуючи, озиравсь назад, то в нього складалося таке враження, ніби строк його перебування у Српно промайнув, наче одна мить: йому й справді не набридало гуляти на фортечних мурах, милуватися чудовими краєвидами, які відкривалися перед ним, або цілими днями – що теж траплялося – висиджувати в бібліотеці й буквально ковтати рицарські романи та мемуари славетних людей, серед них, між іншим, – «Життєпис» славнозвісного скульптора та золотаря Бенвенуто Челліні, який надзвичайно його зацікавив з тієї простої причини, що в доброго графа Гамбаріні зберігалася знаменита мисливська рушниця роботи цього майстра; або коли він до запаморочення грав у шахи з паном Войті, а теплими вечорами сидів з ним на східній вежі й за глеком доброго білого вина оповідав йому про всілякі хитрі премудрості, які пан Войті ретельно записував до своєї книжечки. Српновський бургграф був вельми цікавий, вельми жадібний до науки й повною мірою використовував знання, які його молодий в’язень виніс з єзуїтської школи. Так, наприклад, одного разу він запитав його, чи це правда, як стверджують останнім часом, що не сонце обертається навколо землі, а навпаки – земля обертається навколо сонця, і як це пов’язати з тим місцем у Біблії, де сказано, що Ісус Навін наказав сонцеві зупинитися?

– Я не знаю, – відповів Петр, – мене тоді там не було, коли Ісус Навін воював проти аморейців.

Пан Войті, почувши цю відповідь, гучно зареготав і довго не міг угамуватись.

– І все ж таки, – мовив він нарешті, – як ви поясните, що в Біблії, де, як відомо, написана правда і тільки правда, сказано, що сонце зупинилося, а не те, що зупинилася земля?

На це Петр, на превеликий подив пана Войті, якому досі не доводилося чути чогось сміливішого, відповів, що він просто не впевнений, що в Біблії написана правда і тільки правда; але якщо пана Сихровського цікавить ця згадка про зупинене сонце, то нехай він усвідомить, що навіть якби теорія про обертання землі навколо сонця набула загального визнання й ніхто більше не сумнівався б у її правдивості, люди все одно не перестали б казати, що сонце сходить і заходить, бо як ще інакше тут скажеш? Що наша половина земної кулі нахилилася до сонця або відхилилася від нього?

Так усе-таки сказати не можна. Отож якщо це для пана Войті так суттєво, він спокійно може вважати слова «і зупинилось тоді сонце», які ми читаємо в Книзі Ісуса Навіна, розділ десятий, вірш тринадцятий, звичайнісінькою мовною неточністю.

– Розумію, чудово розумію! – радісно вигукнув пан Войті. – Насправді це була земля, то вона зупинилася, але оскільки це справило таке враження, ніби зупинилося сонце, в Біблії коротко й для більшої переконливості сказано, що зупинилося сонце.

– Ні, земля теж не зупинилася, – заперечив Петр і запитав пана Войті, чи може він уявити собі, що сталося б, якби земля раптом знерухоміла? Невже він ніколи не бачив, як буває, коли служниця, що несе тацю з посудом, зненацька перерве свою швидку ходу й зупиниться? На місці залишиться тільки вона, а посуд не припинить свого руху і з таці, яку вона міцно тримає в руках, полетить на підлогу. Так само полетіло б усе, що є на світі, якби земля раптом зупинилася, – й Ісус теж полетів би, викинутий разом зі своїми воїнами в світовий простір, а разом з ними полетіли б царі аморейські, і місто Гаваон полетіло б, і дерева, і звірі, і річки, і моря спустіли б в одну мить. Ні, нічого такого не було ніколи.

– А що ж тоді було? – запитав збентежений пан Войті. – Не зупинялося сонце, не зупинялася й земля – у що ж тоді нам вірити, якщо навіть на Біблію не можна покластися?

– Вірити треба власному розуму, – відповів Петр. – Святе письмо не можна тлумачити буквально й слово в слово; біблійні тексти треба розуміти метафорично й з певним застереженням, а та обставина, що церква цій вимозі чинить опір і наполягає на своїх педантичних тлумаченнях, – це злочинне недоумство, яке приносило нам більше лиха й нещастя, ніж моровиця, і віспа, і всі інші людські напасті, разом узяті. Сонце не зупинялося, бо воно стоїть на місці, і через те зупинитися не може; не зупинялася й земля, бо це мало б неуявленні наслідки, – то що ж тоді зупинялося? Зупинявся час, шановний пане Сихровський, але й він зупинявся тільки уявно й тільки завдяки тому, що Ісус Навін зі своїм військом розгорнув таку бурхливу й гарячкову воєнну діяльність, що за дуже короткий час, скажімо, за кілька хвилин, перебив більше ворогів, ніж їх при розважливому веденні війни можна вбити за цілі години. А оскільки плин часу ми вимірюємо уявним рухом сонця, то біблійний хроніст і написав, що зупинилося сонце. Якби люди вміли так міркувати, скрізь був би мир і спокій, і не спалили б Джордано Бруно, протестанти й католики могли б скласти зброю, і людство, яке впродовж століть роздирали релігійні чвари, могло б узятися за важливіші й куди корисніші питання та проблеми.

Поки вони так розважалися, в країні сталися події, тривожні й лихі, отож похмурий замок Српно, який мав погану славу, парадоксальним чином обернувся на острівець спокою й миру посеред розбурханого моря. Судячи з вістей і чуток, що їх приносили випадкові відвідувачі, імператор за останній рік дуже підупав духом і дозволяв собі вчинки, які суперечили здоровому розумові й неминуче наближували трагічний кінець. Так, буцімто, крім усього іншого, він заради власної безпеки запросив до Чехії іноземних найманців, а ті, не одержавши обіцяної винагороди, відшкодовують свої збитки, грабуючи села й навіть цілі міста. А якось у грудні, на схилку дощового, але доволі теплого дня, в Српно об’явився мандрівний музика, великий мастак, бо вмів грати на п’ятьох інструментах водночас: на флейті, кобзі, лютні, барабані й на трензелі, – орудуючи руками, ногами й губами водночас; він розповів, буцім імператор стерявся розумом і наказав усім придворним повиколювати очі й повиривати язики.

Через день після нього приїхав купець, який підтвердив, що події, які відбулися нагорі, приголомшливі й страхітливі, однак скінчилися вони зрештою інакше й набагато спокійніше, ніж того прагнули людські чутки; обійшлося без виколювання очей і виривання язиків: імператор просто зрікся престолу й відійшов на спочинок, але перед цим покликав свого брата, щоб той прийняв берло. Однак мандрівний дратенік,^[26] один із тих, хто свого часу купував у пана Янека його чудовий кит для склеювання горщиків, приніс дивовижні подробиці про це зречення: буцімто імператор спершу наказав зруйнувати весь празький Град, у тому числі й храм святого Віта. Такі чутки множилися й множилися, отож пан Войті, – трикутничок на лобі в нього знову чітко вирізнився, – наказав осідлати йому коня й подався до столиці, щоб довідатись, скільки у всьому цьому правди.

Повернувся він через чотири дні дуже стривожений. Як з’ясувалося, вісті, котрі пробилися до Српно, були перебільшені й перекручені, але зерно правди в собі вони таки мали; а Петра, сказав він, звичайно, зацікавить, що страшні події, які відбулися в Празі, певною мірою пов’язані з його власною історією, точніше, з історією його покійного батька. Як називалася та триклята річ, яку імператор вимагав від пана Янека і яку пан Янек відмовлявся віддати йому так уперто, що волів заподіяти собі смерть, ніж примусити себе на це піти?

– Філософський камінь, – сказав Петр.

– Ага, так, Філософський камінь. Так от, після смерті пана Янека імператор не припиняв розшуків цього Каменя, хоч вони були пов’язані з величезними руйнуваннями. Будиночок пана Янека, Петрового батька, він нібито наказав розібрати так грунтовно, що від нього зосталася тільки купа каміння, але й кожен із цих каменів він теж звелів розбити на шматки, чи не заховано в них щось усередині, а дерева в саду він звелів не вирубати, а повиривати з корінням, а самий грунт перекопати на глибину чотирьох ліктів; усе це, звісна річ, він довідався тільки з чуток, бо нині на тому місці вже стоїть новісінький будинок; коли ж нічого не знайшлося, цю купу порозбиваного каміння й клаптик розритої землі було продано з торгів у рахунок покриття боргів пана Янека; панові Войті було цікаво про все це довідатись, бо воно побічно стосувалося милого його серцю Петра, і через те він розпитував про це так докладно. А імператор, шукач великого розмаху, наказав перекопати й спустошити навіть маленький цвинтар, де було поховано дружину пана Янека, звелів зруйнувати церкву Діви Марії-заступниці, де, як подейкували, пан Янек незадовго до своєї смерті був на вранішній месі, і шинок, куди він після цієї меси зайшов випити пива. Здається, імператор створив справжню сітку шпиків, які обнюхали кожний крок, який пан Янек зробив в останні дні життя, перед своїм ув’язненням; ну а коли якийсь старанний тип пригадав, що пана Янека перед самою аудієнцією в імператора бачили у храмі святого Віта, він негайно послав туди зграю своїх нишпорок, і ті під його особистим наглядом заходилися руйнувати храм, розбивати кам’яну підлогу, відкривати гробниці, трощити вівтар, орган, казальницю і таке інше. Паламаря, який запротестував проти цього варварства, імператор наказав замкнути у вежі, а згодом до цієї вежі посадили всіх, хто відважився прошепотіти бодай одне словечко протесту проти такого бузувірства. Чи виривали при цьому комусь язика й виколювали очі, пан Войті не знає; достеменно відомо одне – життя в празькому Граді стало нестерпне, аж поки на допомогу не примчав терміново прикликаний імператорів брат, який у той час був недалеко – в Оломоуці на Мораві. Тільки він зміг приборкати нещасного божевільного, замкнувши його в вежі й водночас випустивши на волю всіх в’язнів, бо здебільшого це були невинні люди, кинуті за грати тільки з наказу імператора та його фаворитів без ніякого суду.

Почувши все це, пан Войті, мовляв, вирішив, що треба кувати залізо, поки воно гаряче, і поговорити з новим володарем, поки йому ще не набридло власне благодійництво, безсторонність і виправлення кривд. Він прождав два дні й дві ночі, перше ніж потрапив до нього, бо людей, яких осяяла така сама думка, було дуже багато, але результат, якого він досяг, – блискучий: імператорів брат власною височайшою рукою підписав декрет про звільнення Петра Куканя з Кукані та ще й додав до цього капшук дукатів на відшкодування збитків, що їх завдано Петрові.

– Але це означає, Петре, що ми розстаємося, – сказав розчулений пан Войті. – Іди, синку, ти вільний. Серце моє крається, бо я до тебе дуже прихилився, але нічого не поробиш, не залишу ж я тебе тут, як мавпу в клітці, тільки заради власної втіхи. Я буду про тебе згадувати, особливо коли зазирну до кімнати з ріжками й до бібліотеки, якій ти дав такий чудовий лад, а може, ти теж колись про мене згадаєш.

– І мені тяжко на серці, любий пане Войті, – відповів Петр, – бо я знаю, що хоч би куди пішов і хоч би куди звернувся, я ніде не зустріну такої людини, як ви, бо ви зуміли зробити так, що з в’язниці я виходжу з почуттям жалю. За це вам моя дяка й низький уклін, і нехай сприятливі події, які сталися, благотворно вплинуть і на ваше життя.

– Ну що ти, я не вірю в жодні тривалі сприятливі зміни, – зітхнув пан Войті. – Кожна нова мітла завжди добре мете, але як тільки імператорів брат оговтається в нас, він почне навісніти, можливо, ще дужче, ніж його попередник, і вежа одержить нових острожників, і нові фаворити присмокчуться до трону, обпиватимуться там і об’їдатимуться, ссатимуть і гладшатимуть, і все піде, як і раніше.

Пан Войті вручив Петрові дукати, які передав йому імператорів брат, подарував йому чудову кобилу, легкий, але міцний панцер, шпагу й два набиті пістолі, і Петр вирушив у дорогу, супроводжуваний двома парами заплаканих очей – пана Войті й Барушки, гарненької служаночки, яка, крім того, що терла йому спину, впродовж усього його перебування в Српно охоче і в повну міру своїх немалих можливостей утішала його в нещасті.

Він від’їздив до Праги легко й швидко, немовби бажав, – а він і справді бажав цього значною мірою, – бодай частково надолужити згаяний час, коли людство було позбавлене його, Петрової, участі в своїх безглуздих діях; певна річ, саме те й було ознакою безглуздості цих дій, що саме він, молода, здібна людина, – у цьому він не сумнівався, – наділений всіма можливими талантами, а головне характером, перед шляхетністю якого навіть графи шанобливо скидали капелюхи, – що саме він змушений був п’ятнадцять місяців скніти в провінційному замку, замість того щоб підійматися все вище й вище дорогою до успіху і могутності, які, – він у цьому теж нітрохи не сумнівався, – були визначені йому долею. Але ще не все втрачено, далеко не все. В Празі, як можна сподіватися, панують хаос і паніка, і там напевне все змінилося після його арешту; та коли людині вісімнадцять років, вона не забиває голову собі такими подробицями; хоч би що там сталося, думав він, а хтось із його давніх зичливців і знайомих напевне залишився на своєму місці, а далі буде видно.

Він саме їхав густим, темним – претемним лісом, коли раптом почув тупіт безлічі копит, який наближався з боку Праги. Перед закрутом дороги він завбачливо сховався в гущавину й став чекати, хто з’явиться з-за повороту – розбійники чи чесні люди, і побачив щось таке, від чого серце в нього тьохнуло, тобто людину, про яку саме думав, запевняючи себе, що в Празі неодмінно хтось із його давніх зичливців залишився на місці, – утлу, вже не молоду, з білим волоссям, завитим на скронях, – одне слово, графа Гамбаріні, якому він завдячував усе прекрасне, велике і перспективне, що досі звідав, а поряд з ним – Джованні, який, – аж до своєї солом’яної чуприни, – за останній час, поки він його не бачив, став такий подібний до батька, що це було просто дивно. Вони їхали повільною ступою, похмурі; за ними погойдувалася карета, запряжена парою коней, важко навантажена клумаками, саквояжами, мішками і скринями; правив нею машталір, який куняв на припряжному коні, а супроводжували їх шестеро озброєних верхівців у червоних мундирах чи лівреях із пишними рукавами, зліва оздобленими знаком срібної ноги в наголіннику, між двома зірками на червоному тлі й девізом «Ad summam nobilitatem intenti». Оце то була зустріч! Оце то був випадок з волі найласкавішої фортуни! «Тільки чому, – подумав трохи стривожений Петр, – граф віддаляється від Праги з усією своєю прислугою?» Бо серед верхівців, що супроводили карету, був і Маттео, бородатий брамник із Таранто, який раніше завжди залишався на своєму місці, хоч би хтозна – що діялося, а також Йоганн, той худорлявий красень з бурцями, який колись збирав м’ячики, коли Петр і Джованні грали в класичну гру під назвою «paume», а взагалі – особистий графів лакей.

Минула добра хвилина, перше ніж Джованні повірив своїм незабудковим очицям, що верхівець, який виїхав їм назустріч, – і справді Петр. Друзі міцно обнялися, і граф, стримано всміхаючись, подав Петрові пещену, жовтувату руку.

– Ти ще живий, Петре? – вигукнув Джованні.

На плечі в графа Гамбаріні висіла та знаменита рушниця Броккардо, що, як уже згадувалося, належала колись Бенвенуто Челліні; очевидно, дорогою він розважався полюванням, бо під ногами в його коня крутився маленький, але незвичайно жвавий спанієль, а до сідла було приторочено шкіряний ягдташ, з якого виглядали пониклі голівки двох упольованих фазанів.

– Я бачу, любий Петре, – зітхнув граф, – ці сумні, – та що я кажу, – ці жахливі, незбагненні для людського розуму й волаючі до неба події, які сталися на празькому дворі і які зачепили мене сімома лихами, вам пішли на користь, бо допомогли вийти на волю. Однак ця різниця в наших долях не повинна завадити вам відновити стосунки, перервані торік, і наново приєднатися до нас. Я тікаю з цієї країни додому, на свою батьківщину, і якнайсердечніше запрошую вас із собою.

«Ось тобі, бісе, й кропило, – подумав приголомшений Петр, враз позбувшись усіх своїх надій. – Вони тікають! Але чого я повинен тікати з ними, якщо за мною ніхто не женеться?»

– Ваше запрошення – для мене велика честь, пане графе, – відказав він. – Однак я боюся, що те становище, яке пасувало мені в дванадцять років, коли я став вашим пажем, зовсім не пасує мені тепер, коли я вже став дорослий. Крім того, я ще й досі відмовляюсь визнати той параграф двірського етикету, який стверджує, буцім королеви не мають ніг, навіть якщо це тепер, можливо, вже не має такого великого значення.

– Твоя правда, тепер це вже не має аніякого значення, – погодився граф. – Та оскільки зайшлося про ваші сумніви, то я розумію їх і рахуюся з ними, Петре з Кукані, отож будьте такі ласкаві й візьміть до уваги: те, що я сказав про сім лих, я сказав цілком щиро й без перебільшення, бо той узурпатор, який захопив трон, той варвар, який нічого не тямить у картинах й італійське мистецтво не годен відрізнити від нідерландського, бо і те, і те йому байдужі, вкрав і конфіскував, – одне слово, присвоїв усі статки, які я набув у цій країні, під тим сміховинним приводом, буцім картини, які я самовіддано добував для галереї Града, – не оригінали. Неначе він на цьому знається! Та, мабуть, любий Петре, я не буду розводити тут зайвих балачок. Мабуть, у вас є інший, чіткий і обміркований намір чи мета?

Петр відповів, що намір і мета в нього й справді були, але їх не можна назвати чіткими, а тим паче обміркованими. Він повертається до Праги, щоб домогтись там того, до чого прагнув і раніше, – успіху, слави й могутності.

Граф Гамбаріні дивився на нього з неприхованим подивом.

– В людини вашого темпераменту це цілком зрозуміло, – зауважив він. – Але успіху, слави й могутності можна досягти тільки при дворі; а хіба вам не відомо, що скоїлося на празькому дворі?

Петр відповів, що з чуток йому це досить добре відомо. Складається таке враження, буцім там зараз справжній бедлам. Але саме в такому бедламі той, хто знає, чого хоче, легко може дістатися нагору.

Почувши таку відповідь, граф Гамбаріні стримано всміхнувся й витримав хвилину ввічливої мовчанки, яка настає, коли хтось у товаристві бовкне несосвітенну дурницю.

– Ви, бачу, не усвідомлюєте, що говорите, юначе, – озвався він нарешті. – Нагору ніхто не годен вибитися без сторонньої допомоги, навіть якби він був геній чи святий, і навіть у бедламі. Досі вам допомагав я, наскільки це допускала ваша гордість. А хто допоможе вам тепер? Хто захоче допомагати людині, про яку, якщо про неї ще взагалі не забули, відомо, що вона була протеже проклятого графа Гамбаріні, який впав у неласку і якого вигнано із країни? Ви гадаєте, що це підхожа рекомендація для доступу в найвищі кола? З погляду тих, хто нині вже зайняв нові позиції, ви – паршива вівця, любий друже, так, паршива вівця, і, мабуть, надовго.

Цей аргумент полоснув Петра, мов удар батога; очі його розширилися від світла нової істини, яка йому відкрилася.

– У Празі ви поживитесь, як пес макогоном, – провадив граф, усе ще лагідно всміхаючись, – і через те я повторюю своє запрошення: приєднуйтесь до нас як рівний до рівних або, коли хочете, як жебрак до жебрака, – бо я вважаю, що в вас нічого не лишилося на цьому світі.

Тільки-но він це вимовив, як темний ліс, де відігравалася ця сцена, загоготів чорним сміхом, а з чорних хащів виринув, заливаючись шаленим реготом і трохи не впавши з коня, розбійник, наче намальований, з чорною пов’язкою на оці й брудними вовчими зубами; за ним на дорогу висипали бородаті чоловіки, деякі верхи, а деякі на своїх двох, потворні, брудні й зарослі щетиною, всі озброєні до зубів і неймовірно веселі; було їх, може, вісім, а може, десять, якщо не дванадцять, і їх весь час прибувало.

– Ви жебрак, вельможний пане, але у вас, либонь, знайдеться щось для вбогих сиріток, – регочучи, сказав верхівець з пов’язкою на оці; та це були його останні слова й останній сміх, бо Петр, ані секунди не вагаючись, вихопив обидва пістолі, які були застромлені в кобурах перед його сідлом, і вистрелив йому просто в груди; майже одночасно випалив він із другого пістоля в грабіжника, який підкрадався до нього з лівого боку; в ту хвилину вже й граф Гамбаріні зірвав з плеча свою знамениту рушницю Броккардо й вистрелив у гущавину, звідки саме вилазив гевал із кривим ножем у зубах, відтак шпурнув її на землю, щоб не заважала, й вихопив шпагу; оголив шпагу й Петр; проштрикнувши горлянку іншому негідникові, він, пригнувшись до шиї свого коня, наче смерч, налетів на розбійників, які тримали під пістолями людей з графового ескорту, прохромив одного з них й, ухилившись від кулі, яка все-таки обпекла йому щоку, руків’ям своєї шпаги вибив око ще одному напасникові. Джованні, розчервонілий від збудження й страху відстати від свого спритного друга, приострожив коня й притьмом кинувся за Петром, загрозливо розмахуючи рапірою, в криваву січ, яка зав’язалася з правого боку карети, коли бовдури в червоних лівреях нарешті отямилися від переляку й схопилися за пістолі, застромлені в кобури біля їхніх сідел.

Ох, що тут діялося! Скільки подій може статися за такий короткий час! Як змалювати й осягти хвилину, коли відбувається десять подій воднораз, і всі вони важливі й вирішальні для наступних годин, днів і років? Ось Джованні збив під копита свого коня пішого грабіжника, котрий саме розмахнувся, щоб увігнати Петрові в спину вістря свого списа, тим часом як Маттео, бородань із Таранто, голіруч, бо він уже вистріляв усі набої, душить розбійника, теж неозброєного; той випустив шпагу з пораненої правої руки, а лівою силкується схопити брамника попід бородою за горлянку; при цьому сполохані коні обох душогубів кусають один одного вищиреними зубами; серед цього смертовбивства гримлять постріли, валують клуби їдкого диму, і коні іржуть, і звиваються дибки, і б’ють у повітрі копитами, а трохи віддалік… що діється віддалік? Щось несусвітне діється віддалік: граф Гамбаріні, утлий, але хоробрий, обороняється від двох верхівців, які напосідають на нього, вимахуючи турецькими шаблями; він тримається стійко, хоч і поранений у ліве плече, але, мабуть, легко, бо не відступає й не занепадає духом; і Петр поспішає йому на поміч і пробивається до нього саме в ту мить, коли граф устромив одному з двох харциз у черево свою рапіру, та поки він її витягував, другий завдав йому удару трохи вище правої скроні, й граф звалився з коня. Але тут уже Петр настигає негідника блискавичним ударом своєї зброї й проштрикує його наскрізь, наче шпигувальною голкою, на якусь часточку секунди випередивши Джованні, який хоче встигнути скрізь і опиняється поруч батька; не здатний уже нічим допомогти йому, він зіскакує з коня й, сповнений синівської любові і тривоги, турботливо опускається перед батьком навколішки. В цю хвилину сутичка, яка щойно розпочалася безсоромним реготом розбійників і двома пострілами з Петрових пістолів, закінчується, харцизи, уцілілі в цій січі, знову зникають у лісі й збираються в своїх смердючих лігвах десь під виверненими пнями, довкола обгризених кісток та капшуків з награбованими дукатами й грошами, щоб зализати рани й проклясти своє паршиве, небезпечне, безславне й неприбуткове ремесло – все скінчилося, сьогодні вони відвоювалися, мертві тихо лежать на шляху, і вітер знову спокійно шумить у кронах темного лісу.

Перемога над розбійниками була така несподівана й така переконлива, що, крім самого графа, ніхто з його дружини не дістав навіть подряпини. Обмивши і про всякий випадок перев’язавши йому рану, яка виявилася несмертельною, бо черепну кістку не було пошкоджено, але достатньою для того, щоб викликати глибоку непритомність, графа поклали в карету якомога зручніше на мішки, клумаки і скрині й рушили далі в тому самому порядку, що й раніше, з тією лише різницею, що попереду поруч із Джованні тепер їхав Петр, який замість прямувати далі до Праги, вирішив, що буде правильніше й природніше, коли він ще трохи супроводитиме пораненого графа і Джованні.

Вони рухалися дуже повільно, щоб погойдування карети не зашкодило пораненому, і тільки надвечір виїхали з темного лісу на широкий простір, мертвотно-порожній і сумний тієї похмурої грудневої пори, який оживляли лише клапті туману, що ними бавився вітер. До того ж почався дощ – не сильний і не слабкий, але такий, що псував настрій. Петр час від часу спішувався і йшов подивитися на графа; той усе ще не приходив до тями, але розмовляв, маячив, викрикуючи незнайомим італійським діалектом якісь гнівні протести. Так вони доплуганилися до села, дуже великого, розтягненого вздовж шляху одним рядом осель і садів; на щастя, там виявився пристойний, старовинного вигляду заїзд; у каміні палав вогонь, а по-материнському люб’язна господиня, забачивши карету з гербом на дверцятах, слуг у лівреях та пораненого чужинця-пана, трохи не розірвалася від запопадливості й відразу ж розпорядилася перенести графа до найкращого покою з ліжком під балдахіном і послала по лікаря, який, здається, ще живе в сусідньому селі й чудово знається на лікуванні травм та переломів, поєднуючи це з ремеслом цирульника.

Лікар приїхав на віслюкові пізно ввечері, коли вода, яку господиня заїзду звеліла поставити на вогонь, – бо лікарі й баби – повитухи завжди вимагають гарячої води, – двічі вихолоджувалася й двічі знову кип’ятилася.

– Рана, – заявив він, оглянувши графа, – нестрашна, але гарячка, спричинена нею, згубна; через те недужому треба пустити кров.

Він так і зробив, і до графа повернулася ясна свідомість, але він був дуже кволий і ледве повертав язиком. Сумно глянувши на обох юнаків, які сиділи біля його ліжка, на Джованні і на Петра, граф мовив:

– Я відчуваю, що вже не виберуся живим із цієї країни, якій віддав найкращі роки свого життя. Через те прошу вас, Петре, зробіть мені останню послугу.

– Кажіть яку, – озвався Петр.

– Пообіцяйте мені, що ніколи не покинете Джованні.

– Аз якої б то речі? – здивувався Петр. – Я певен, що ви незабаром одужаєте і через місяць зовсім забудете про сьогоднішню пригоду.

– Не відбалакуйтесь, – сказав граф. – Я всього вдруге в житті про щось вас прошу. Перший раз ви відмовились виконати моє прохання, бо вам не дозволяла ваша гордість. Але цього разу вам уже ніщо не стоїть на заваді.

– Обіцяю вам, що супроводитиму Джованні, якщо в цьому буде потреба, – відповів Петр. – Але що ніколи його не покину – такого пообіцяти я вам не можу, бо, хоч ви тут, у Чехії, і втратили все, в Італії у вас є багаті маєтки, а я не хочу до смерті жити коло Джованні, як його нахлібник.

– Ви не будете жити як нахлібник, ви житимете як брат Джованні в скруті, – мовив граф. – Бо в Італії в нас нема нічого, що варте було б бодай ламаного шеляга.

Джованні глянув на батька округленими очима.

– Це неможливо, – сказав він. – А як же наш палац у Страмбі?

– Він уже не наш, – зітхнув граф. – Його поціновано.

– А наші маєтки під Моденою? А наші рудні?

– Вони нам теж більше не належать, – відповів граф. – Я продав їх, коли вирішив перебратися до Праги.

– Що ж нам тоді залишається? – забідкався Джованні.

– Я, здається, сказав ясно: ані ламаного шеляга, – відповів граф. – Кілька років тому я прийняв імператорове запрошення й приїхав на празький двір, бо мій корабель, гордий корабель роду Гамбаріні, з моєї вини почав тонути, а нині він уже спочиває на дні морському. Але я маю впливових і багатих родичів та друзів і дам вам до них рекомендаційні листи; а що світ нині неспокійний, я певен, що молоді й хоробрі люди, які вміють орудувати шпагою й стріляти з пістолів так, як це ви продемонстрували сьогодні, зрештою досягнуть успіху й знайдуть де застосувати свої сили. Тепер мені потрібні тільки приладдя до письма та віск для печатки, щоб я встиг приготувати ці листи.

Минуло чимало часу, перше ніж удалося роздобути все необхідне; здавалося, до графа знов повернулася гарячка, бо хоч він і говорив ясніше й виразніше, ніж спочатку, дихання його прискорилося, щоки розчервонілися, а очі блищали.

– Передусім одне настійне застереження, – сказав він. – Ви можете вступити до будь-якого італійського міста, скрізь ви будете бажаними гістьми, бо ім’я Гамбаріні скрізь звучить гідно, і тільки одне місто мусите обминати за верству, якщо вам миле ваше життя. Це твоє рідне місто, Джованні, Страмба.

– Чому? Що нам загрожує в Страмбі? – здивувався Джованні.

– Там у мене є ворог, перед яким я тяжко завинив, – відповів граф. – Це правитель Страмби, герцог Танкред.

– Дядечко Танкред? – нічого не розуміючи, перепитав Джованні. – Але ж він такий добрий.

– Це ворог, – повторив граф Гамбаріні, дихаючи, мов після швидкого бігу. – Він заприсягся, що помститься мені, і я визнаю, що його гнів справедливий, і мені відомо, що за ті кілька років, які я провів на чужині, він не вгамувався, і що його гнів упаде на твою голову, Джованні, якщо ти потрапиш йому до рук. А тепер, Петре, візьміть перо й пишіть. – І ледь чутним, сиплим шепотом граф почав диктувати: –«Граф Одоріко Гамбаріні його Величності Соломонові, синові Давида, цареві іудейському…»

Петр зупинився, і Джованні з острахом схопив батькові руки.

– У вас гарячка, облиште це й відпочиньте, падре, я принесу вам чогось холодного і покличу лікаря, – він, здається, іще не поїхав.

– Не перебивай мене, – сердито прошепотів граф. – А ти, Петре, пиши далі: «Прошу Вашу величність прийняти мого сина Джованні й поставити його на чолі своїх військ разом з його другом Петром Куканем із Кукані, сином знаного чародія, котрий уміє замовляти будь-яку зброю…»

Джованні заплакав.

– Таточку! – закричав він. – Опам’ятайтесь!

Але граф Гамбаріні вже не зміг ні опам’ятатись, ні далі диктувати в гарячці, бо тут же віддав богові душу.

Початок завоювання світу

Графа Гамбаріні поховали на скромному сільському кладовищі недалеко від села, в якому він помер і яке, – про це мовилося вище, – відрізнялося від решти марнотратною розтягненістю вздовж шляху; а втім, так воно й називалося – «Довга Льгота».

Джованні, як і належить люблячому синові, був невтішний у своєму горі.

– Пообіцяймо, Петре, – мовив він, заливаючись слізьми й схлипуючи, коли вони, після того як із цвинтаря розійшлися сторонні, – господиня заїзду й слуги покійного, – зосталися тільки вдвох над свіжою могилою, – пообіцяймо один одному, що навіки залишимося друзями.

– Ах, Джованні, навіщо це тобі? – здивувався Петр. – Навіщо зайвими словами зміцнювати нашу дружбу, яку ми зав’язали ще дітьми? Та якщо ти так цього бажаєш, то будь ласка: я обіцяю тобі залишатися твоїм другом доти, аж доки ти сам не зробиш так, щоб ми розцуралися в сварці й злості.

– Я? – вигукнув Джованні зі щирим подивом. – Чого б це я мав таке робити?

Петр усміхнувся.

– Я добре знаю великих панів, – відповів він. – А ти усвідомлюєш, Джованні, що віднині ти – великий пан і давно вже не той хлопчисько, з яким ми разом вибирали бліх із шолудивого собаки, і не той паж, якого архієпископ цілував в уста за твій танець Олімпа? Віднині ти – єдиний нащадок Джіроламо-і-Федеріго-і-Габріотто Гамбаріні, короля законів, сам граф Джованні Гамбаріні! Карамба, оце так рід!

– Щодо цього тобі нема за що дорікати собі, Петре, – сказав Джованні. – Адже ти теж дворянин.

– Так, я дворянин завдяки тому, що мій батько приготував імператорові зілля проти імпотенції kouendi, і за це йому наділили титул дворянина, – підтвердив Петр.

Джованні, забувши, що вони на кладовищі, гучно зареготав:

– Але ж це неможливо!

– І все-таки це правда, – зітхнув Петр. – Я кажу тобі це, незважаючи на те, чи, точніше, саме тому, що твій падре запевняв, буцім я – живий образ самовпевненості.

– Кажуть, що твій падре був великий герой, – зауважив Джованні.

– Так, мій падре був великий герой, – погодився Петр. – Тепер треба, щоб і ми з тобою теж стали героями.

Вони вийшли з воріт кладовища, де до них приєднався засмучений спанієль, який жалібно скавучав і реагував на кличку Барукко, і глибоким узвозом неквапливо рушили до села. Небо було вкрите кучерявими хмарками, блідим зимовим сонцем забарвленими в рожеві тони.

– Легко сказати – стати героєм, – зітхнув Джованні. – Але як це зробити?

– Я ще не знаю, час покаже, – відповів Петр. – Твій батько сказав тобі, куди він прямує?

– Сказав, – відповів Джованні. – А втім, ні, не казав, але я вважав само собою зрозумілим, що ми повертаємося додому, до Страмби. І тепер туди поїдемо ми вдвох з тобою. Не стану ж я уникати свого рідного міста тільки тому, що батько в гарячці наплів такого, в що не можна й повірити. Одне слово, я рішуче виключаю, щоб мій дядечко Танкред не пригорнув мене до свого серця і щоб наш палац на piazza Monumentale,^[27] де я народився, належав комусь іншому. Як ти вважаєш?

– Не знаю, – знизав плечима Петр. – Те, що ти не віриш батьковій осторозі, ще не означає, що вона не була обгрунтована. Подумай, це важливо: вибираючись з Італії до Чехії, ви від’їздили із Страмби?

– Я тоді жив у Модені, навчався там у колегії, – пригадав Джованні. – Та одного чудового дня з’явився батько й наказав збирати свої манатки, бо ми, мовляв, від’їжджаємо.

– Це схоже на втечу, – зауважив Петр. – Але байдуже – Гамбаріні належать до Страмби, отже, ми їдемо до Страмби. Твій батько сказав, що успіху, слави й могутності можна досягти тільки при дворі. Ну що ж, герцогський двір – це теж двір! Карамба, зі Страмби теж можна завоювати світ! – І плеснув Джованні по плечі.

– Чому ти весь час повторюєш «карамба»? – запитав Джованні. – Чому лаєшся по-іспанському, коли в нас така сила чудових італійських лайок?

Ясна річ, розмовляли юнаки по-італійському.

– Я лаюся по-іспанському, – відповів Петр, – бо з таким самим успіхом міг би лаятись по-німецькому: Himmeldonnerwetter,^[28] або по-французькому: merde. ^[29] Хіба це не глупство, що кожен народ лається по-своєму?

– Це, мабуть, через те, що кожен народ розмовляє іншою мовою, – відповів Джованні.

– І це теж нікуди не годиться, – заявив Петр. – Ну скажи, чому б не запровадити в цілій Європі єдину мову, так само, як тут було запроваджено єдину віру?

– Так, її й справді було запроваджено, – погодився з ним Джованні. – Але чим це скінчилося? Протестанти й католики вбивають один одного.

– Це легко можна було б виправити, – сказав Петр. – Апелювати до людського розуму. Пояснити всім, яка це дурість. Цілком можливо, що саме на мене й чекає ця місія.

Незабаром вони вирушили далі, на превеликий жаль слуг, удвічі прискоривши темп їзди в порівнянні з тим, яким вони їхали під орудою покійного графа. Джованні палав бажанням опинитись в обіймах свого доброго дядечка Танкреда, а Петрові кортіло довідатись, що ж, власне, сталося в цій загадковій Страмбі. Цілком імовірно, міркував він, що між графом Гамбаріні і добрим дядечком Джованні, Танкредом, виникла суперечка, можливо, за герцогський трон, але в графа нічого не вийшло. Та якщо це не вийшло в старого Гамбаріні, то може вийти в його сина, певна річ, з його, Петровим, сприянням; старий Гамбаріні напевне не наважився здійснити coup d’etat,^[30] навіть маючи прибічників, а ці прибічники й досі сидять у Страмбі. «Неприпустимо, – розмірковував далі Петр, – щоб влада над Страмбою впродовж століть перебувала тільки в одних руках, тоді як Гамбаріні, мої Гамбаріні, грали лише другу скрипку, і щоб нарешті їх назавжди було викинуто із Страмби; ні, цього не буде, так, не буде, не буде, а добрий дядечко Танкред хай начувається!»

– Карамба! – вигукнув він і зареготав, уявивши собі, як витяглося б обличчя в дядечка Танкреда, коли б він міг передбачити, що справедлива розплата й відплата наближається і вони вже в дорозі десь між Бенешовим і Табором.

– Знову карамба, – докірливо похитав головою Джованні.

З преславного міста Табора вони повернули на Брно, а звідти на Відень, бо, крім доброго дядечка в Страмбі, Джованні мав іще одного доброго дядечка з материного боку; той жив у Відні й звався барон фон Гайнесбург. Коли кілька років тому Джованні зі своїм батьком поспішали в протилежному напрямку, з Італії до Чехії, їм у цього родича було виявлено приємну, по-австрійському сердечну гостинність, яка тривала два незабутні тижні.

– Твоя мати була німкеня? – запитав Петр.

– Тіролька зі славного дворянського роду, який своїм корінням сягає аж у добу Карла Великого, – відповів Джованні. – Це від неї я успадкував сині очі й білявого чуба, а від батька – статуру й лице.

– А моя мати, – зітхнув Петр, – була дочкою, не знаю, як це сказати по-італійському, холощія, тобто чоловіка, який чистить тварин.

– Castratore, – підказав Джованні й раптом здригнувся, немовби чогось злякавшись. – Ти це серйозно? Твій дід з материного боку був звичайнісінький castratore?

– Так, звичайнісінький castratore, – підтвердив Петр.

– Не засмучуйсь, – сказав Джованні. – Наш великий Боккаччо згадує, що Сократові батьки були зовсім неосвічені люди, Евріпідові й Демосфенові – й поготів, і зауважує: тільки одному Богові відомо, від яких негідників і нікчем ми дістали у спадок свої безсмертні душі й найкращі свої риси.

– Я не знаю, що успадкував від свого діда-холощія, – зітхнув Петр.

– Поза всяким сумнівом, відвагу полоснути по живому, – цілком серйозно зауважив Джованні.

«Який Джованні не є, – подумав Петр, – а він не чваниться своїм родом і не хизується тим, чого сам особисто не заслужив, і це з його боку вельми шляхетно і надзвичайно мило».

Було тепло й вогко, південний вітер гнав над лісом низькі хмари, й швидко сутеніло; дороги розкисли, але не так, щоб ними не можна було проїхати, колеса карети занурювалися в болото, однак не переставали крутитись, і тільки одного з днів карету двічі довелося витягувати, обертаючи ободи коліс. Петр наслідував приклад графа Гамбаріні й дорогою забавлявся стрільбою з його знаменитої рушниці Броккардо. Бенвенуто Челліні у своєму «Життєписі» розповідає про стрілецькі досягнення з цієї зброї стільки дивовижного, що лише авторитет великого майстра й шукача пригод примушує нас сліпо йому вірити; в тому числі – й про найдивовижніші і найприкметніші випадки з горлицею, яка, нібито злякавшись стрільби невмілих ловців, сховалася в дерев’яну будку, що з її боку було розумно, хоч і трохи незвично, ба навіть несподівано, і обережно вистромляла з цієї будки голівку, що, навпаки, було зовсім нерозумно, бо автор «Персея» її, тобто цю голівку, легко зніс одним пострілом зі свого Броккардо з відстані п’ятдесятьох кроків. Отож Петр і вирішив зрівнятись з Майстром у мистецтві стрільби, полював дорогою фазанів, зайців і бекасів, а спанієль Барукко, радісно стріпуючи вухами, спритно й самовіддано приносив їх йому. Це розважало й було корисно, бо в дорожних заїздах, де вони зупинялися, цієї дрімотної пори року варили тільки перлову кашу для челяді. Тиша, в яку вони занурювалися, була така глибока, що кожний постріл із Петрової рушниці завмирав, прокотившись десятикратною луною; здавалось, околиці, які нудьгували й були невдоволені своєю вбогістю та безлюдністю, неохоче прощалися з цими звуками й ловили їх, і повертали оголеними лапами свого віття, так, як це роблять з м’ячем у класичній грі під назвою «paume», точніше, як це робилося в давнину, за часів Платона, поки видумали ракетку з натягненими струнами.

Коли якось Петр, не приклавши ложе рушниці до щоки й не цілячись, бо не було часу, пострілом навмання збоку поклав довговухого зайця, що несподівано вискочив із хащів, Йоганн, худий красень із бурцями, кинув вельми дивне зауваження:

– Ну й стріляєте ви, паничу. А втім, нічого дивного – адже ця рушниця зачарована.

Петр здивовано звів брови.

– Атож, ваш батько її й зачарував, – наполягав Йоганн. – Я сам відносив її до нього в майстерню за наказом пана графа.

Петр хотів був покарати Йоганна за цю бабську плітку, але раптом пригадав, що його батько й справді займався подібними речами. Від цієї думки серце його боляче защеміло за чимсь давно й безповоротно минулим.

– Коли ви до нього приходили, батько мав на голові маленьку чорну шапочку? – запитав він.

Йоганн уклонився.

– Якщо мене не зраджує пам’ять, здається, щось таке й справді було в нього на голові.

– І чорний оксамитовий халат?

– Пригадую, що й халат був на ньому.

– І в майстерні смерділо сіркою і димом?

– Цього, даруйте, я вже не осмілився нюхати, – відказав Йоганн. – 3 мого боку це було б нечемно і нетактовно.

Коли вони наблизилися до міста Відня, з неба скотилася темна кашувата мла, назустріч якій з отруйних боліт, ковбань і трясовин, котрі в ті часи вкривали цей край, здійнялися випари, такі ж густі й брунатно кашуваті, що не стало видно нічого, крім блимавок, які заманювали подорожніх звернути з дороги й ступити на грунт, з якого вже немає вороття, бо він неминуче поглинає вершника разом з конем. Така сумна, можна б сказати, страхітлива доля спіткала Маттео, бородатого брамника з Таранто, котрий, можливо, – ніхто не бачив, як це сталося, – хотів скоротити шлях, або спробувати урятувати веселого спанієля Барукко, що коротко заскавучав десь у тумані, а потім уже так і не виринув на білий світ, простіше кажучи: звідкись із страшної, мертвої тиші, яку порушував тільки лопіт крил невидимих водяних птахів, зненацька пролунало його волання про допомогу незрозумілим нікому тарантським діалектом, але сенс якого, судячи з розпачливості крику, всі збагнули і яке супроводжував своїм сповненим смертельного жаху іржанням його кінь. Це іржання, обірване коротким бульканням, змовкло раніше, а після цього перейшло в переривчасте булькання і тарантські волання потопельника; і знову настала тиша, тільки лопотіли пташині крила й звіддалеки долинало самотнє каркання; блимавки, схожі на привітні пломінчики в ліхтарях, трепетали й вабили: «Ходи, ходи до нас, ми зробимо з тобою те саме, що із тарантцем, ото буде сміху!»

Після цієї лихої пригоди усі, пойняті жахом, завмерли на місці, щоб перечекати, поки підніметься туман, а коли він нарешті піднявся, виявилося, що смерть Маттео дуже несприятливо змінила настрій лакеїв у червоних лівреях; слуги, яких Петр після свого звільнення із Српно вперше побачив на бенешовському тракті і які слухняно охороняли графську карету справа й зліва, трималися тепер осторонь, з’юрмившись довкола Йоганна, що, як виявилося, ними верховодив. Коли Джованні наказав рушати далі, слуги спершу навіть не поворухнулися, а візник, якому було довірено правити каретою, сів на припряжного коня тільки після того, як Йоганн дав на те мовчазну згоду.

Аж до цього моменту Джованні з Петром трималися на чолі процесії, але тепер, не змовляючись, їхали останніми, позаду слуг, і, напружившись, пильно стежили за поведінкою чолов’яг у червоних лівреях; і тільки-но котрийсь із них обертався чи крутився на місці, вони відразу ж сягали по свої пістолі.

Лише через дві години повільної їзди трясовини змінилися горбистою місцевістю, полями й луками, які забігали в ліси. Юнакам відлягло від душі, їм навіть здалося, що червоні спини перед ними теж розслабилися; якщо слуги й справді замишляли якусь пакость, то, очевидно, поки була нагода, не знайшли в собі для цього достатньо відваги, а тепер, коли довкола знову був твердий грунт, раділи, що диявольська спокуса минула.

– Коли дістанемось до Відня, доведеться їх розрахувати, – пошепки сказав Петр Джованні. – Скільки їм платив твій батько?

– Не знаю, – знизав той плечима.

– А скільки в тебе грошей?

– Я зостався, як рак на мілкому.

– То як же ти збираєшся подорожувати далі?

– Падре, – відповів засмучений Джованні, – якщо я маю право осуджувати його світлу пам’ять, припустився тієї помилки, що відмовлявся говорити зі мною про свої фінансові справи. А в дорогу падре, – з міркувань безпеки, – ніколи не брав багато грошей. Я пам’ятаю, що коли ми шість років тому їхали до Чехії, він зупинявся дорогою в різних банках і там йому завжди виплачували стільки, скільки він бажав. Не знаю, як це в нього виходило, але в мене тоді склалося таке враження, що люди даремно ганяються за грішми – досить удатися до найближчого банкіра, і той дасть їх тобі стільки, скільки ти забажаєш.

– Це враження було трохи викривлене, – зауважив Петр. – Мабуть, твій батько мав акредитиви цих банкірів. Де ці акредитиви?

– Не знаю, – відповів Джованні. – Він носив при собі капшук дукатів, але паперів – ніяких.

– А в його сідлі не було нічого?

– Не знаю, – знизав плечима Джованні.

– А де те сідло?

Джованні, залившись рум’янцем аж по самі вуха, похнюпив голову.

– Де те сідло? – повторив Петр.

– Під час сутички з розбійниками в Маттео лопнула попруга чи ще щось, – зітхнув Джованні. – І я дозволив йому взяти батькове сідло.

– Damned, – сказав Петр. – Mille tonneres de nom de Dieu. Himmelhergott, das ist ja zum Kuckuck holen.^[31]

– Лайся по-італійському, – благально мовив Джованні.

Петр задовольнив його прохання й зіпонув:

– П….. M……

Джованні затулив собі вуха, бо вираз, який ужив Петр, був нестерпний для тонкого слуху освіченого італійця.

Поки юнаки так розважалися, лакеї почали зупинятися й, розтягнувши роти від вуха до вуха, задоволено стежили за сваркою молодих панів.

– Уперед! – гарикнув на них Петр і витягнув із ранця перед сідлом обидва пістолі. – Перший, хто обернеться, дістане кулю в лоб!

Поїхали далі. Петр уже не випускав пістолів з рук. Червоні спини лакеїв знову напружились і застигли.

– Вибач мені, Петре, – прошепотів за хвилину пригнічений Джованні. – Я справді ідіот.

– Ми обидва ідіоти, – відповів Петр. – Про ці акредитиви нам треба було подбати, ще коли ми сиділи в тій Льготі. Але коли ти заполонений думкою про завоювання світу, то з-під твоєї уваги випадають такі дрібниці, ось у чому заковика. Знаєш, про що я думав, поки ми в’їхали в ту трясовину? Що найбільший ворог людства – це папа. Як здобудемо владу, його першого треба буде приборкати й поставити навколішки. Потім об’єднаємо Італію, а тоді вже Європу. Карамба, якби я не просидів майже півтора року в Српно, то вже далеко просунувся б уперед.

– Стули писок, – урвав його Джованні. – Думай про те, що нам робити зараз, сьогодні, негайно.

– Зараз нам треба доїхати до Відня, продати там карету і всі речі, розрахуватися з лакеями і негайно їх звільнити, – сказав Петр.

– Про це подбає дядечко Otto, – сказав Джованні й знову повеселів, як дитина. – Цей тямить у таких речах, він знає, скільки платять лакеям, а може, й за карету з усім мотлохом викладе кругленьку суму, бо грошей у нього як полови, і йому навряд чи захочеться мене ошукати, а коли ми все перевіримо, то, можливо, ще виявиться, що цих акредитивів взагалі не було в сідлі, а що падре заховав їх у кареті, наприклад, у скриньці на коштовності, чи ще десь. Оглянемо, коли все заспокоїться, найкраще в маєтку Гайнесбургів, а якщо нічого не знайдемо, дядечко Otto закине за мене добре слівце перед віденським банкіром, щоб той дав мені грошей і без акредитива. Ну, а якщо ні, то вторгованого нам вистачить, щоб доїхати до дядечка Танкреда. Не журися, Петре, ми врятовані!

– Справді? – запитав Петр.

– Справді, – відповів Джованні. – Скажи, ти хоч уявляєш, скільки всякого добра ми веземо з собою? В самій тільки скриньці на коштовності, крім усього іншого, лежить перстень Чезаре Борджіа з діамантом завбільшки з голубине яйце; а ще соболині хутра, неоціненні картини, які падре возив із собою згорненими в рулони, і серед них одна справжня Мона Ліза пензля божественного Леонардо, і золоті зливки, і рукопис Діоскордія Педанія, за який падре свого часу заплатив такі гроші, що від цього всім чортам зробилося кепсько.

Вони їхали не зупиняючись і, нарешті, дісталися до Відня.

Це місто, яке називалося також Юліобона або Флавіана, було невелике, але збудоване грунтовно й зразково чисте, бо будинки, розташовані поблизу Дунаю, свої стічні води відводили по трубах прямо в річку, а будинки, що стояли далі від берега, – в закриті помийні ями, так звані сенкрубни; свиней на вулицю тут не випускали. Укріплене воно, тобто місто, було валами й мурами, ровами, і насипами, і вежами, такими міцними, що свого часу вони легко витримали натиск лютих орд турецького султана, і йому з ганьбою довелось вертатися додому зі стома тисячами свого войовитого люду. Висока вежа єпископського храму святого Стефана вважалася головною окрасою й орієнтиром Відня, який, між іншим, у всьому, за винятком згаданих вище славетних пам’яток, був містом звичайним, із чотирма великими ринками; на одному з них продавали хліб, на другому – фрукти й коріння, на третьому – рибу, а на четвертому, так званому Новому, – зерно. Перед укріпленнями, як уже зазначалося, протікала річка Дунай, найширша, найглибша і найбистріша з усіх європейських річок, і через неї було перекинуто кілька дерев’яних мостів, найширший з яких вів до головної брами, що називалася Замковою, і який уславився тим, що кожного року, коли йшла крига, він не витримував, руйнувався й через усю Угорську землю нісся аж до самого Скіфського моря (тоді воно ще не називалося Чорним), куди впадає Дунай; кілька років тому на цьому злощасному мості загинув сам пан Йоахім із Градця, канцлер Чеського королівства.

Переїхавши по цьому мосту, безперечно, вже добре відремонтованому, Петр і Джованні знов очолили процесію і звідти безпомилково, оскільки Джованні добре тримав у пам’яті топографію Відня, дісталися на той просторий майдан перед єзуїтською колегією, на якому продавався хліб і найбільшою окрасою якого був розкішний палац родини барона Гайнесбурга, збудований в італійському стилі на взірець славнозвісного palazzo Diamanti^[32] в Феррарі, з тією лише різницею, що замість мармурових, у формі діамантів обтесаних плит, якими було обличковано фасад палацу феррарського, тут, відповідно до скромних віденських масштабів, діаманти були тільки намальовані темно-коричневою і білястою фарбами на світлому тиньку; але й це було виконано напрочуд гарно. На жаль, радість обох мандрівників від того, що вони досягли першої проміжної мети своєї подорожі, була затьмарена тією обставиною, що всі вікна цієї чудової будівлі були закриті дерев’яними віконницями, від чого вона справляла враження порожнечі й запустілості, тим паче, що враження це посилювала ще й зачинена брама; навіть після того, як Джованні загрюкав у неї бронзовим калатальцем у формі голови тритона, будинок лишився тихий і мовчазний, і тільки після тривалого грюкання, яке Петр посилив такими могутніми ударами руків'їв своїх пістолів, що один із них вистрелив і пошкодив фігурку амура, котрий сидів на карнизі, в лівій стулці брами відчинилося заґратоване вічко й у ньому з’явилася частина, – бо вічко було маленьке, – розлютованого чоловічого обличчя – спершу око, а потім губи; віденським діалектом вони сказали щось про хуліганів, харцизяк і негідників, на яких він, той, хто говорив, нашле слуг, лакеїв і таке інше.

– Я – граф Гамбаріні, – упевненим голосом вимовив Джованні, – і хочу поговорити зі своїм дядечком бароном фон Гайнесбург.

Ці слова справили на чоловіка за вічком враження, хоч і приємне, але не таке вже сильне, щоб він притьмом відчинив браму й розсипався в запобігливих вибаченнях.

– О, ви помилилися адресою, – озвався він. – У даний момент пан барон у хурдизі і, як мені здається, сидітиме там досить довго, а що з ним буде далі, тільки один Бог відає.

– У якій хурдизі? – запитав Джованні, не зрозумівши цього жаргонного слівця.

– Я хотів сказати, що він у буцегарні, – виправився чоловік, який стояв за вічком.

– Де, де? – здивувався Джованні, все ще нічого не розуміючи.

– У тюрязі, хай йому біс, у холодній, за ґратами, – пояснив чоловік по той бік брами. – Але якщо хочете довідатись більше, то завтра тут відбудеться відкритий розпродаж усього його майна.

– Це неможливо! – вигукнув Джованні.

– Атож, пане графе, це справді неможливо, але це так, – відповів чоловік за брамою. – Я не відаю, за що його посадили, але кажуть, буцімто пан барон, даруйте на слові, крав.

– А де пані баронеса? – запитав Джованні.

– Пані баронесу від цього побив грець, – відповів чоловік за віконечком.

– О Боже праведний! Але ж це неможливо! – простогнав Джованні. – А як же баронеса Пепі?..

– Баронеса Пепі не знесла цієї ганьби, вистрибнула з вікна й забилася на смерть, – повідомив чоловік і грюкнув заслінкою вічка.

Державний переворот у Празі, видно, відкинув свою холодну й задушливу тінь і на це місто над Дунаєм.

– Sic transit gloria mundi,^[33] – зітхнув Петр. – Здається, обидві родини, чия кров рівномірно тече в твоїх жилах, ускочили в халепу.

Приголомшений Джованні вийняв із кишені шовкову хустинку й осушив нею свої мокрі від сліз очі.

– Бідолашна Пепі! – зітхнув він. – Таким гарним іменням її назвали! Пепі… Але й це їй не допомогло! А які в неї були ніжні, прозорі руки! І як вона любила свого папужку, хоч його й хтось зіпсував, навчивши вимовляти вульгарні слова. Якби я знав, з якого вікна вона, сердешна, вистрибнула, то, далебі, поклав би під ним квіти! Бідолашна Пепі це заслужила.

З шовковою хустинкою, піднесеною до очей, він здавався таким пригніченим, що Петр не зміг стриматись, пирснув сміхом і заразив ним і Джованні.

– Уявляєш, одного разу вона, – почав він, але сміх заважав йому говорити.

Петр реготав разом з ним, бо думка про те, що баронеса Пепі, що одного разу вона… здавалася йому чарівною.

– Що одного разу? – запитав він крізь сльози сміху.

– Одного разу вона… – спробував знову почати Джованні.

– Я задушу тебе, якщо ти не розкажеш мені, що вона одного разу! – завив Петр.

– Одного разу їй забаглося грати з нами в paume… – аж заходився сміхом Джованні.

– Цими своїми прозорими… – видушив із себе Петр.

– А папужка їй закричав: «Іди ти в с…» А ми не циніки, що регочемо над таким горем? – запитав Джованні, витираючи сльози.

– Звичайно ж, ні, – відповів Петр. – Бо коли на людину падає стільки нещасть, що здається, ніби на світі взагалі немає нічого іншого, крім самих нещасть, тоді це вже, далебі, Джованні, просто кумедія.

Вони зупинилися в заїзді «У золотого колеса» поруч з єзуїтською колегією. Оскільки слуги знову знахабніли й часто навмисне збиралися разом і про щось жваво шепотілися, зизувато поглядаючи спідлоба на обох юнаків, ті вирішили, що цілу ніч стерегтимуть карету, змінюючись кожні дві години; хоч дверцята карети й замикалися, але тепер, коли мораль так занепала й давні тверді устої руйнувались, можна було боятися й того, що вартівники-лакеї обернуться на ворогів та злодіїв і виламають їх.

Карета стояла посеред двору, бо в возівні для такого великого повозу місця не знайшлося. Джованні, не роздягаючись, ліг на ліжко, а Петр заступив у першу зміну. Минули дві години, але йому ще не хотілося спати, отож замість того, щоб розбудити Джованні, він обережно походжав по двору, застромивши за пояс пістолі; під сорочкою в нього був панцер пана Войті. Петр був певний, що цієї ночі щось станеться; він майже фізично відчував, як звідкись, може, зблизька, а може, аж із горища, де постелили слугам, підступні очі стежать за кожним його рухом.

Ніч була ясна, світив місяць у повні, а вдалині сяяла біла як крейда вежа храму святого Стефана; та перед північчю насунули хмари й своїм чорним запиналом закрили місяць і зорі, вежа храму святого Стефана згасла, на небі спалахнула блискавка, зразу ж після цього прогуркотів грім і впали перші важкі краплі дощу. Бурі о цій порі року тут бувають дуже рідко, але ця, налетівши так раптово, була просто-таки жахлива: спалахи блискавок мигтіли майже безперервно, і тільки-но вмовкав один перекіт грому, як відразу ж озивався новий, так що моторошний глас небесного гніву з гуркотом котився над містом, наче рухлива звукова запона, шматована сліпучими зигзагами і знову з’єднувана з оглушливими ударами грому; а посеред усього цього содому шумів, і свистів, і гув вітер, який налітав то з заходу на схід, то з півночі на південь.

Петр швидко підскочив до карети й витягнув із кишені ключик, щоб відімкнути дверцята й сховатися від негоди, але не встиг намацати ручку, як відчув, що ноги в нього роз’їжджаються, немовби він ступив на похилу слизьку підлогу, і тієї ж миті розпластався на землі; а коли, приголомшений і здивований цією несподіваною невдачею, почав підводитись із грязюки, то побачив щось таке, у що важко було повірити, а тим паче збагнути: осяяна спалахами блискавок вежа храму святого Стефана, яка ще кілька хвилин тому являла собою образ непохитної і благородної стрункості, хиталася, мов щогла корабля, який кидало на хвилях, і стала тонкою, наче дротик, бо від неї, певне, відірвалося щось вельми суттєве. У цю хвилину буря, яка прилетіла на крилах кажанів, уже знову віддалялася, так що інтервали між блискавками й ударами грому збільшувалися, але розкоти, які долинали звідкись згори, ще посилились і супроводжувались жахливим гуркотом, що проривався звідкись знизу, з нутра землі, якщо не з самого пекла, і до цих надземних і підземних рокотів приєдналися голоси людей, які кричали, лементували, зойкали й завивали на всі лади.

Коли Петр зрозумів, що його звалив з ніг звичайнісінький землетрус, він відчув полегкість, бо спершу був подумав, що хтось навмисне збив його з ніг; природні катастрофи не такі страшні, як людська підступність і злоба. Це була божевільна думка, бо, як він зміг у цьому за хвилину переконатись, одне зло не виключає друге.

Будинок стрясався від крику, тупоту й грюкоту дверей; чиїсь постаті в самих сорочках біля вікон здіймали руки до синіх іскристих блискавок, але при цьому звідкись із пітьми й негоди долинав дивний побожний спів примирених і впокорених людей, які розплачувалися за те, що настав кінець світу. Тільки-но підвівшись, Петр знову впав, збитий налетілим вихором і новим підземним поштовхом, що супроводжувався страшним гуркотом і ревом, як з’ясувалося згодом, вежа сусідньої єзуїтської колегії завалилася й засипала частину східного крила заїзду. Петр обережно звівся навколішки і, спершись на долоні, почав уставати, та, перше ніж йому вдалося це зробити, щось важке, – за побіжним здогадом, двоє вгодованих чоловіків, – навалилося на нього; йому навіть не треба було світла, аби здогадатися, що на них червоні лівреї з написом «Ad summam nobilitatem intenti» на рукавах. Отже, тепер це був уже не землетрус – тепер у дію вступило друге, набагато гірше зло. Два ножі ввігналися йому в спину майже одночасно і майже одночасно зламалися об кольчугу; при цьому один з напасників завив від болю, бо ніж несподівано наштовхнувся на тверду перепону, його долоня зісковзнула з руків’я і в стиснуті пальці аж до самої кості врізався залишок леза. Поранений напасник тут же відмовився від дальших спроб убити Петра й на одній нозі пострибав кудись у пітьму, щедро поливаючи все довкола себе кров’ю, яка цівкою струменіла з нього, поки нове двигтіння землі поклало його ницьма. Таким чином, одного з напасників було усунено, але другий, який затис ножа міцніше, так що при ударі вістря об панцер з ним нічого не сталося, був, як виявилося, здоровенний лобур, який міг би здолати й бугая. Ставши Петрові коліньми на груди, він своїми гачкуватими, міцними, мов лещата, пальцями, схопив його за горлянку й стискав дедалі сильніше; серед цього содому з гуркоту й пітьми чітко пролунав голос Джованні, який кликав Петра на допомогу.

Та Петр теж був не слабак і, навіть знавіснівши від люті й жаху, не втратив розуму, а, згадавши один чудовий прийом, якого його багато років тому навчив старший товариш Франта, вдавив у вічі вбивцеві два пальці лівої руки, а правою зацідив його під щелепу і, натискуючи на горлянку знизу вгору, спричинив такий нестерпний біль, що той, захарчавши й завивши, враз відпустив його шию й схопив за обоє зап’ясть, але Петр різким ривком вивільнився з його рук, і теж завдяки Франтиній науці, а потім уже вистачило різко рубонути – теж школа меткого Франти, – ребром долоні по лівій скроні, і здоровань, украй виснажений потрійним хитромудрим прийомом, перейнятим від сина потіпахи Ажзавтрадодому, перекинувся на бік і так лишився лежати, безпорадно смикаючи лівою ногою, що було безсумнівною ознакою струсу мозку. А Петр підвівся й, хитаючись, наче п’яний, ввійшов до будинку, щоб у непроглядній пітьмі намацати дорогу туди, звідки долинав жалібний стогін Джованні.

Він застав його на ліжку, заваленого сволоками й камінням, які впали на нього з обрушеної стелі. Джованні скиглив, що в нього розтрощені обидві ноги, але виявилося, що сволоки, замість придавити його, навпаки, захистили від більшого лиха, впали упоперек тісної кімнати й не змогли привалити його всією своєю вагою; отож коли Петр після довгих зусиль визволив його, Джованні, хоч і мав жалюгідний вигляд і весь був у синцях, зате цілий. Тим часом землетрус припинився, і страшна ніч змінилася похмурим неприємним ранком, який годився лише для того, щоб освітити жахливе спустошення міста, до якого прибули наші подорожні. Вежа храму святого Стефана нагадувала дуплистий зуб, вежа храму святого Іоанна теж мала жалюгідний вигляд, так само як і вежа святого Михаїла біля єзуїтської колегії; головний міст, що вів до замкової брами, знову був зруйнований і, за своєю давньою звичкою, плив по Дунаю до Скіфського моря; посеред вулиць зяяли тріщини, будинки понахилялися, коминів наче й не було; оскільки своя сорочка ближча до тіла, з усієї цієї руїни юнаків найбільше вразило те, що їхня карета зникла з двору разом з перснем Чезаре Борджіа, і з соболиними хутрами, й зі справжньою Моною Лізою, й з іншими коштовностями, які були в ній; щезли й коні, які тягли карету, і верхові, зникла й чудова рушниця Броккардо; не важко здогадатись, що звіялися й лакеї – вони були вже далеко – за горами, за долами!

Боги прихильні до тих, хто з двох можливих доріг вибирає найважчу

Петрові й Джованні, які втратили коней і карету, не залишалося нічого іншого, як вирушити завойовувати світ на своїх двох. Вони так і зробили й, вийшовши з Відня, подалися проти течії Дунаю і два дні тинялися, опираючись західному вітрові, місцевістю сумною, наче передпілля чистилища – праворуч височіли стрімкі скелі, схожі на величезні руїни мурів, ліворуч, між дорогою і річкою, – коричневі, з фіолетовим відсвітом зарості вересу.

– Врешті-решт ми можемо тільки радіти, – озвався Петр, – що здихалися цих харцизяк, які зазіхали на наше життя і яким, крім усього іншого, ми винні були гроші, а така ситуація, погодься, не лише нестерпна, але й безглузда і негідна нас.

І, щоб довести, що його оптимістичний погляд на ситуацію, яка склалася, цілком виправданий, він узяв Джованні під руку й у такт ході затяг старовинну пісеньку студентів; Джованні, не зважаючи на цілковитий брак слуху, чим він, – хоч як це дивно для італійця, – відзначався, підтримав його.

– In silvis resonant, – співали вони наперекір своїй суворій долі, – dulcia carmina, in silvis resonat dulce Carmen…^[34]

Це було й справді наперекір долі, бо вони чули хіба що крякання ворон і скрипіння дерев, які опиралися напорові вітру, але dulcia carmina, солодкого співу, який мав лунати з лісу, так і не було чути. Джованні зовсім не протестував проти цієї неузгодженості між реальністю і поезією й збунтувався лише тоді, коли Петр заспівав «Gaudeamus igitur, juvenes dum sumus» – «Веселімось, поки молоді».

– Іди ти до біса й там веселися, – буркнув він. – А в мене водянки на п’ятах виступають.

Відверта щирість його обурення й уявлення, що п’яти, на яких утворилися водянки, – п’яти справжнього графа, знову викликали в Петра напад заливного реготу, але Джованні цього разу не заразився ним і лишився похмурий, мов зимова ніч.

Коли вони досягли того місця, де дорога, яка досі тривожно віддалялася від річки, наче вертаючись назад до дрімучих лісів, що облямовували Чехію, знову повернула на південь, місцевість повеселішала, немовби тут на неї зійшло Боже благословення; верес змінили поля, а скелі – села; і якщо друзям доводилося проходити через котресь із цих сіл, люди вибігали їм назустріч і розпитували, чи не з Відня вони йдуть і чи не пережили у Відні землетрус, і чи це правда, що Відень зрівнявся з землею і що від нього не зосталося каменя на камені, і що всі віденці загинули, і що до землетрусу долучилася пожежа, і що та дещиця, яка залишилася від Відня, горить ще й досі? А оскільки чутки не лише літають, як стверджує Вергілій, але під час цього літання ще й розростаються, то що далі юнаки віддалялися від Відня, то фантастичніші задавали їм запитання, наприклад, чи це правда, що там, де стояв Відень, тепер зяє величезна прірва, з дна якої шугає підземне полум’я, і що ті рештки міста, які не запалися, пережили, до всього іншого, ще й напад турків, котрі порубали й погнали в неволю всіх, хто чудом уцілів під час катастрофи й лишився живий, і так далі, і так далі; і відповіді юнаків, що землетрус був жахливий, але не такий спустошливий, щоб нічого не можна було виправити, і що хоч пошкоджено кілька будинків, а кілька веж завалилося, решта все ціле, ніяких пожеж, ніяких турків, – так от, ці відповіді, на які Петр і Джованні скупилися тим менше, чим більше переконувалися, які вони благотворні і корисні, викликали загальну радість, і заспокоєні селяни, більшість з яких мали в столиці родичів, братів і сестер, синів і дочок, і онуків, трохи не пересварилися через подорожніх, запрошували їх до себе на нічліг, пригощали молоком, пивом, соками та ковбасами і намагалися витягти з них усе, що юнаки, можливо, ще знали, проте не сказали.

За таких обставин Петрові й Джованні подорожувалося приємно, і в Джованні, аж надто чутливого до виявів людської уваги й поваги, настрій піднявся, і, щоб сподобатись своїм господарям, він змальовував їм віденські події в дедалі рожевіших барвах, дедалі привабливіше, в тому розумінні, що землетрус хоч і стався, але це була скоріше розвага, аніж катастрофа – справжнє задоволення.

Але коли поминули містечко під назвою Креме, яке мальовничо розкинулось у підніжжі пагорба, засадженого виноградниками, їхній інформаційній діяльності настав край, бо Відень тим часом отямився від шоку й відновив зв’язок з рештою австрійських міст. Коли, переночувавши в Кремсі, наші подорожні знову рушили вгору проти течії Дунаю, їх наздогнав поштовий диліжанс; він охоче зупинився й перевіз їх через високі гори та дрімучі ліси, повні ведмедів і вовків, аж до кордонів Баварії, до єпископського міста Пассау, розташованого біля місця злиття трьох річок – Дунаю, котрий, як відомо, голубого кольору, зеленавого Онюса або Інна, в якому знаходять перли, і темноводої Ільзе, яка тече з півночі. Там кінчався маршрут поштового диліжанса, і наші мандрівники пересіли на судно, яке тягли берегом коні і яке пливло проти течії Інна, в лоно гір, на південь, до Італії, назустріч любому дядечкові Танкреду, аж до містечка Альтеттінг, яке стоїть уже на баварській землі й славне своєю чудовою капличкою, де сліпі, глухі й хворі на всілякі недуги люди позбуваються своїх болячок. Звідти й далі на південь річка була вже не судноплавна, й Петр із Джованні змушені були верстати шлях знову на своїх двох, до того ж немало потерпаючи, як вони дістануться до місця, бо вміст Петрового капшука з дукатами весь час танув і танув, так що тепер треба було витягувати пальці на всю довжину, спершу вказівний, а відтак і середній, щоб можна було виловити монетку на його виснаженому дні.

Якщо вони хотіли дістатися до міста Інсбрук, котре ніяк не можна було обминути, якщо вони хотіли потрапити до Італії, їм треба було вибирати одну з двох доріг: одна, значно довша, але безпечна й зручна, вела спершу на Мюнхен, а звідти вгору проти течії річки Ізар, а друга – проти течії Інна – була коротша. Річковики радили їм іти через Мюнхен, бо долина Інна, мовляв, важкодоступна, а подекуди й просто непрохідна, проте вони, відпочилі й зі свіжими силами, не зважили на їхні поради й вибрали коротший шлях.

Вони пробиралися помежи страшними горами й скелями, через льодовики, праліси й пустища, схили й ущелини, а потім знову дерлися нагору зміїстою стежечкою, бо дорога вниз, така ж зміїста, вела, здавалось, у самісіньке пекло; так вони йшли все далі й далі помежи валунами й понад проваллями, один за одним, іноді міцно тримаючись за руки і підпираючи один одного, щоб вітер не здув їх в ущелину або в води Інна, який, наче біла стрічка, вився внизу долиною. Джованні тримався мужньо, але видно було, що сили його тануть; бліде обличчя, облямоване білявим волоссям, укрилося червоними плямами, які свідчили про втому й виснаження.

– Не журись, – підбадьорював його Петр. – Згадай, що англійці, котрі мають славу найкращих мандрівників у світі, вживають для визначення своїх мандрів дивовижне, але дуже влучне слово – travel, яке походить від французького travail – праця. Дотепні остров’яни відбивають цим словом ту просту реальність, що подорож – це тяжка праця. Отож дивись на нашу подорож як на працю, котру ти повинен виконати, якщо хочеш бути винагородженим за неї радісною зустріччю, яку тобі приготує твій добрий дядечко Танкред.

Петр потерпав, що за цей філософічний екскурс Джованні пошле його жартома під три чорти або запропонує стулити писок, але Джованні, на превеликий його подив, прорік щось зовсім несподіване й не вельми симпатичне:

– Не дуже старайся мене заспокоювати, я ні на що не скаржусь, бо не забуваю, що я – граф Гамбаріні.

Це сталося вперше за довгі роки їхнього співжиття: Джованні вказав Петрові на перевагу свого роду, і Петр відчув себе так, мовби на нього вилили відро крижаної води. Це й справді було не тільки не симпатично, але й у майбутньому не обіцяло нічого приємного, а, навпаки, віщувало тільки зловороже; це означало, що, на відміну від покійного графа Одоріко, який цінував Петра, – в чому Петр був переконаний, – за риси характеру, Джованні не бачив у Петрові нічого особливого, нічого такого, що набагато-набагато цінніше за древність роду Гамбаріні. «Так, – подумав Петр, – Джованні – знатний осел, який годен оцінити тільки мої фізичні переваги, а в усьому іншому я для нього звичайнісінький хам; я припустився помилки, нагадавши йому про цю несприятливу для мене обставину. Тим паче мені треба відзначитись чудовими діями, які втерли б графові носа».

Нагода для цього випала Петрові майже зразу, бо неподалік, наче з гармати, гримнув постріл.

– Що це? – перелякано запитав Джованні, хоч у його жилах і текла кров славних кондотьєрів.

– Якщо це не гармата, то, по-моєму, й не мисливська рушниця, – відповів Петр і зійшов зі стежки; Джованні звернув слідом за ним; ховаючись за деревами й кущами, він обережно скрадався у напрямку пострілу, аж поки через п’ятдесят-шістдесят кроків побачив тіло чоловіка, що лежало на краю молодого лісу. Мертвому знесло півголови, точніше, тім’я, але його тонке обличчя мальованого красеня, оздоблене бурцями, було неушкоджене; і хоч замість червоної лівреї з гербом Гамбаріні й девізом «Ad summam nobilitatem intenti» на ньому було звичайне сукняне вбрання, це все ще був той самий Йоганн, лакей покійного графа, звісно, вже небіжчик з задертим підборіддям. Постріл, яким йому знесло півголови, мабуть, звалив його з коня цілком несподівано, бо в нього на плечі все ще висіла знаменита рушниця Броккардо, яку він украв у Відні; його кінь тихо стояв над ним, звісивши голову з білою зіркою на лобі, й, мабуть, роздумував, що йому тепер робити.

– Це Йоганн, – сказав Джованні, хоч у цьому й не було ніякої потреби, бо в тотожності мертвого не могло бути жодного сумніву; взявши Петра за лікоть, він притиснувся до нього, як робив це ще хлопчиком, коли чогось боявся. – Вони його уколошкали.

– Хто? – запитав Петр.

– Слуги, – відповів Джованні. – Вони продали карету, пересварилися між собою, коли ділили гроші, а потім рішили його й поїхали далі.

– І покинули тут його коня? – здивувався Петр. – І не прихопили рушницю? І не взяли собі на згадку хоча б ось це?

І він стягнув мертвому з пальця золотий перстень з величезним діамантом.

– Перстень Борджіа! – вигукнув Джованні й жадібно схопив перстень. – Петре, в нас є кінь і перстень, ми врятовані!

– Атож, – погодився Петр і прикляк на одне коліно біля вбитого Йоганна, щоб зняти з його плеча рушницю. – З цією рушницею мені нічого не страшно.

– Та невже? – пролунав над ним глузливий голос. – Не торкайтесь цієї пукавки, паничу, і обидва покладіть на землю зброю, яку маєте. Лічу до трьох. Раз…

Той, хто вимовив ці слова, сидів на товстій гілляці гірської сосни, низькорослої й викривленої від бідності тутешнього грунту та суворого клімату. Це був неприємний з виду чоловік, схожий на сатану, бо мав гостру борідку й кошлаті брови, а обличчя – худе й смагляве, аж сіро-коричневе; крім того, він був у всьому зеленому – зелений гостроверхий капелюшок з пером, зелені штани й зелений плащ – усе ветхе, брудне та з грубими латками, але від цього не менш зелене; і ця зелень разом з ветхістю, та брудністю, та латками, а також смаглявість і борідка забезпечували йому чудову мімікрію, що слід підкреслити, пояснюючи, чому Петр і Джованні побачили його тільки тоді, коли він гримнув на них, хоч сидів над самісінькими їхніми головами. Між колінами, вперши приклад у груди, він затиснув важкого мушкета, спрямувавши його закоптілу цівку на Петра.

– Два! – гостро сказав він.

Мушкет справляв грізне враження, так що, вистреливши, він продірявив би Петра разом з Джованні, який заховався за його плече, але Петр зміркував, що зброя не вистрелить, бо цей мерзотник дуже квапився обібрати вбитого, в чому йому завадила їхня поява, і не мав часу її знову наладувати; до того ж здавалося, що з її чорного, пекельного нутра й досі ще куриться сморід ядучого диму.

І справді – замість долічити до трьох і вистрелити, харцизник знову люто закричав:

– Я сказав, щоб ви кинули зброю, а моє слово – закон. Зрозуміли чи ні? Не жартуйте зі мною, бо будуть непереливки, я – Зелений Вільфред, грізний володар лісів. Лічу ще раз, але вже цілком серйозно: один…

– Рахуй собі хоч до тисячі, – сказав Петр і, спокійно знявши чудову рушницю Броккардо, підвівся й націлив її Зеленому Вільфреду в самісінькі груди, вимащені якимсь жиром, мабуть, ведмежим салом. На смуглому сатанинському обличчі розбишаки відбився вираз невдаваного жаху.

– Не стріляй! – благально мовив він. – Я все віддам. – І кинув Петрові до ніг шкіряний капшук, оздоблений гербом Гамбаріні, срібною ногою між двома зірками. Але, скориставшись моментом, коли Петр відвів від нього погляд, рвучко шпурнув у нього своїм мушкетом, прикладом уперед; та Петр устиг ухилитися.

– Мені дуже жаль, – сказав Петр. – Я не люблю вбивати беззбройних, але з тобою, негіднику, інакше вчинити не можна.

І натиснув курок.

Добрий дядечко Танкред

Так загинув Зелений Вільфред, грізний володар лісів, мимохіть завершивши своє несолодке життя баніти й тирана в одній особі добрим вчинком, себто тим, що пострілом з мушкета поклав негідника з негідників, який спершу обдер свого господаря, а потім, коли здобич обернулася на гроші, найімовірніше, пограбував своїх спільників; так, мабуть, це й сталося, так розігралася й завершилася драма, бо тільки так можна переконливо пояснити, як лакей небіжчика графа, сам-один, без друзяк, опинився в цих пустищах, з перснем Борджіа на руці й з капшуком, тугим від дукатів, біля пояса, – їх Вільфред привласнив собі на дуже короткий час.

Прибравши трупи, Петр і Джованні рушили далі; Петр вів за вуздечку Йоганнового коня, на якому сидів тепер Джованні.

«Я втер Джованні носа не тільки переносно, але й достотно, – думав Петр. – Я врятував йому життя, гроші й перстень; побачимо, які це матиме наслідки».

Наслідки не забарились проявити себе.

– Вибач мені, Петре, – сказав Джованні по кількох хвилинах мовчазної їзди.

– Що я повинен тобі вибачити? – запитав Петр.

– Я так безглуздо відповів тобі, коли ти мене повчав, що мандри – це праця: мовляв, я не забуваю про те, що я – граф Гамбаріні.

– А хіба ти не граф Гамбаріні? – здивувався Петр.

– Я граф Гамбаріні, але це було з мого боку нетактовно, розумієш? – вів далі Джованні. – Мій падре, вічна йому пам’ять, ніколи не сказав би чогось подібного перед людиною нижчого стану.

«Карамба», – подумки вилаявся Петр.

– Але головне те, що в нас знов є гроші, – провадив Джованні. – Хоч це лише мізерна крихта тих цінностей, які ми втратили. Сама Мона Ліза варта була цілого капшука золотих. Або слуги продали наші скарби неймовірно дешево, або Йоганн украв у них не все.

«Принаймні він визнає мої заслуги й говорить про ці гроші так, наче вони належать нам обом», – подумав Петр.

Діставшись до Інсбрука, міста чистого й багатого як на вигляд, так і по суті, де були резиденція ерцгерцога, сейм і парламент австрійських земель, друзі поселилися в найкращому покої найкращого заїзду й три дні веліли подавати їм найкращі страви і найкращі вина, щоб хоч трохи оговтатися після пережитих знегод, гуляли в заповіднику ерцгерцога, де тримали сарн, і ланей, і милих ведмежат, які їли прямо з долоні; тим часом найкращий кравець міста найкращими нитками шив для них новісіньке вбрання з найкращого сукна, бо Джованні наполягав на тому, щоб з’явитися на очі доброго дядечка Танкреда вирядженими так, як це личить юному графові Гамбаріні та його компаньйонові й захисникові; четвертого дня на найкращих конях благородної мадярської породи, яких можна було роздобути в Інсбруку, вони виїхали з міста. Йоганнового коня, норовистого й до того ж кульгавого на ліву задню ногу, Джованні продав різникові.

Поблизу кордонів Венеційської республіки їх чекала ще одна жахлива несподіванка, дасть Бог остання, бо на землі рідної для Джованні Італії все напевне піде вже гладенько й приємно; вони саме їхали глибокою лісистою ущелиною, як раптом, невідомо звідки взявшись, на них накинулася ціла орда маленьких, смуглявих, верескливих чоловічків, і подорожні ладні були вже подумати, що знову потрапили до рук грабіжників; але ватаг чи старший цих людців, чоловік пристойної зовнішності й поважного вигляду, так званий подеста, пояснив їм, що це не напад, а митний огляд, – мовляв, їм треба перевірити, чи не везуть вони вино й спиртні напої, і кремінці в великій кількості, і шовк-сирець, і сукно, і чи не їдуть вони з країв, на які впала моровиця. Коли вони відповіли по щирості, що нічого такого не везуть і що прибули з землі чеської, де вже впродовж кількох років не було жодного випадку морової пошесті, подеста вклонився й не зовсім зрозуміло чому поцілував кінчики пальців на своїй правій руці.

– Дійсно, землі Чеської немає в списку країн, які потерпіли від морової пошесті. Але через які, смію запитати, міста панове проїздили?

– Через Відень, Пассау й Інсбрук, – відповів Петр.

Подеста сумно стиснув губи.

– Ай-яй, через Відень, через Відень, – мені прикро це чути. Бо Відень після землетрусу, який пережило місто, вигубив мор, так що цього міста більше не існує. Через те мені звелено всіх подорожніх, які приїздять із цього неіснуючого міста, арештовувати й відправляти до табору, щоб там піддати їх la quarantena^[35] – себто вони мають пробути там сорок днів, після чого з’ясується, заразні вони чи ні.

– Але ж це безглуздя! – вигукнув Джованні. – Коли ми ночували у Відні, землетрус тільки почався, отож чи настав там мор, у що я не вірю, ми не знаємо. Про Відень розповідають усілякі нісенітниці, а нас там уже й сліду не було.

– Я дуже шкодую, але припис є припис, – зітхнув подеста.

– Чхав я на ваш припис! Я не дозволю чинити над собою насильство! – закричав Джованні. – Я, граф Гамбаріні, і не подумаю дати себе замкнути в якомусь вошивому, брудному, триклятому карантині, грім би його побив!

Ображений подеста відступив крок назад, митники невдоволено забурчали й крочок за крочком, піднявши плечі, насупившись і затиснувши в руках пістолі, почали підступати до Джованні й Петра, щоб оточити їх щільним, грізним кільцем.

– Відведіть їх, – наказав подеста.

– Заждіть, панове! – вигукнув Петр і схвильованим тоном повів далі й так швидко, як тільки міг, владно піднісши руку: – Ми обидва дворяни й не хочемо противитись законам країни, на землю якої вступаємо, і я прошу в вас вибачення за ті слова, що їх мій молодший друг вимовив необдумано, бо він умирає від туги за своїм рідним містом Страмбою, котре покинув шість років тому і де його чекають розкриті обійми любих родичів – а найперше герцога Танкреда – і свідомість того, що час його повернення до місць, де він побачив світло цього світу, віддаляється на сорок днів, для нього нестерпна. Та dura lex, sed lex – закон суворий, але це закон, тут нічого не вдієш, отож ми після деякого, по-людському цілком зрозумілого переляку та розчарування охоче й добровільно підкоримось тому, чого ви від нас вимагаєте, і на доказ того, що ми з вами хочемо поладнати якнайкраще і в якнайприязніший спосіб, просимо вас прийняти ось цей наш невеличкий дарунок.

Ще не скінчивши, Петр сягнув у капшук з грішми, який Джованні носив при боці, й на довершення своїх слів сипнув довкола дощем червінців.

– А тепер даємо драла, – сказав він по-чеському Джованні, і поки чоловічки з криком, повзаючи навкарачки, штовхаючись та б’ючись, збирали грошики, друзі підострожили своїх жеребців; не звертаючи більше уваги на подесту та митників, вони пустилися чвалом під супровід кількох пострілів із пістолів, лайки та ще чогось, що дуже нагадувало регіт.

Переконавшись, що за ними ніхто не женеться, Джованні вирік щось таке неймовірне, що минула ціла хвилина, перше ніж Петр зрозумів, що цей світлочубий юнак говорить цілком серйозно.

– А ти добряче запустив руку в мою калитку. Я розумію: не наше засипалось – не наше й мелеться.

Петр зупинив коня.

– Та ти що, Джованні, з глузду з’їхав? – вигукнув він. – Невже не розумієш, що тим хлопцюгам нічого більше й не треба було і що якби ми не відкупилися жменею дукатів, вони обдерли б тебе, як барана?

– Я не маю нічого проти того, що ти запустив руку в мій капшук, – сказав Джованні. – Я кажу тільки про те, що ти запустив її надто глибоко.

Вони поїхали далі, і Петр по міцно стулених губах Джованні здогадався, що тому неприємний прояв власної скнарості й що він чудово усвідомлює, що якби Петр не зметикував, що розбишакова рушниця не набита, то вони обидва, цілком можливо, лежали б зараз у долині Інна, задерши підборіддя. Через те він сподівався, що Джованні вибачиться перед ним і спробує його, Петра, задобрити; та Джованні тільки супився й мовчав. А нагоди знову приголомшити Джованні блискучим подвигом Петрові більше не випадало, бо всі небезпеки було подолано, а те, що їх чекало попереду, була вже тільки італійська земля, яку називають королевою, вінцем усього й раєм, скарбницею світу, благословенною вітчизною художників і героїв, ареною історії, так званою Аузонією, Енотрією або Гесперією, в новітні часи – Італією: цю назву утворено від імені Італа, короля сіцілійського; земля ця неспокійна, й Еней Сільвій написав про неї: «Наша Італія, де нема нічого тривкого й де нема міцної влади, де слуги легко можуть стати королями, – над усе любить зміни; вона – вузький півострів у формі чобота, який відкидає зі свого шляху камінь і який із трьох боків обмивається морем».

– Ось вона, королева, про яку й справді не можна сказати, що в неї немає ніг, бо вона сама і є єдина нога, – сказав Петр, тим часом як Джованні, долаючи хвилювання, ковтаючи сльози, став навколішки й цілував землю, яка, крім інших своїх заслуг, породила на світ цього шляхетного юнака.

Спустившись з гір у теплі й родючі низини, вони їхали далі танковим кроком, бо те, що тяглося, й простиралося, й змінювалося, і в безперервному русі розгорталося перед їхніми очима, було таке чарівне, й прекрасне, і незвичне, і гідне зворушливого подиву, що навіть тупіт їхніх коней, які ступали по цій благословенній землі, неодмінно мав би бути або мав би здаватись їм не таким, як раніше, коли вони проїздили краями, далеко не чарівними, а плавнішим, веселішим і ритмічнішим, отож твердження, ніби вони їхали танковим кроком, не таке вже й далеке від правди; голубі озера, й ситі поля, і веселі пагорби з високими й пахучими, кипарисами, лавровими гаями й пініями, які чітко вимальовувалися на тлі неба, схожі на темні хмарки, які бог Козерог жартома прив’язав до землі мотузкою; і фруктові дерева, обвиті о цій порі року всохлою виноградною лозою, яка пишними гірляндами вільно в’ється від крони до крони, а під ними – латки поля й грядки, а ось тут – джерельце, яке з дзюрчанням пробивається з землі край дороги й поспішає зволожити спадисту луку, а ось – цитриновий гай; привезені до Італії трохи не сто років тому, цитрини прийнялися тут так добре, що ніколи не стояли без плодів, бо, як тільки відходили одні, тут же достигали другі, а треті вже знову вбиралися в цвіт; а далі знову височіли пагорби й скелі, котрі здіймалися в лазурове небо, а на їхніх тіменах і боках неприступні замки й похмурі фортеці, і білі сільця, а між ними – привітні й ніжною зеленню вкриті долини, по краях обсаджені каштановими гаями й виноградниками, ближче до середини – луки й потоки, зміїсті, повні риби й тихоплинні. Вони проїхали через Медіолан, або Мілан, місто велике й могутнє; тричі по сто тисяч людей живуть за його мурами, на подив високими й неприступними, бо на їхніх чатах стоїть ще ніким нездоланний замок під назвою Порта Йовіе, який вважався найукріпленішим форпостом цілої Європи: на його масивних вежах розмістилося триста важких гармат, кожна з яких могла метати восьмисотфунтові ядра.

Потім вони переїхали річку По, басейн якої в ті часи був сильно заліснений і багатий на різну звірину – оленів, сарн і зайців; фазани й куріпки жили тут, ховаючись у гущавині, вепри рили землю, а між ними з властивою їм грацією походжали дикі павичі, яких Бенвенуто Челліні, – він розповідає про це в своєму «Життєпису», – з задоволенням стріляв зі своєї неперевершеної рушниці Броккардо, бо їхнє м’ясо нібито не тільки смачне, але й цілюще; він сам вилікував ним свою французьку недугу.

Вони проїхали Бононію, або Болонью, місто розлоге й неймовірно багате, через що його називають grasso, тобто гладке; воно славиться своєю похилою вежею, яка наганяє на мандрівників страх, бо здається, що вона от-от упаде; після Болоньї місцевість похмурніла, потемніла й посуворішала; дороги повилися до гір, відомих як один з найнаселеніших гірських районів Європи; хоч він і був важкодоступний, однак на схилах гір там приліпилося безліч містечок і сіл, що їх годували вузькі смуги зеленої родючої землі між скелями і пагорбами. Кроки обох коней утратили свій танковий ритм й елегантність; лунко цокаючи копитами об кам’янистий грунт, вони з різкою, майже відчутною чіткістю мчали в холодній тиші, пронизаній сіро-рожевим маревом, понад яким повільно котився обід криваво-червоного сонця.

Страмба, як уже сказано, столиця невеликої держави, сто п’ятдесят років тому була заснована Вітторіно д’Альбула, славним пращуром доброго дядечка Джованні – Танкреда, здалеку здавалася різнобарвним тортом: фісташковим, бо вежі й фасади деяких значних будівель, повиті плющем, були зелені; суничним, бо їх було пофарбовано в рожевий колір; шоколадним, бо дахи були кольору сієни; і сніжно-білим, бо все інше, в тому числі й фортечні мури, було біле; отже, різнобарвний торт, поставлений на досить низько зрізаному стовбурі дерева, бо пагорб під назвою Macca, на якому було збудоване місто, нагорі був плаский і висотою зовсім не багато перевершував свої гористі околиці. З воєнних походів Вітторіно д’Альбула повертався зі здобиччю, і це давало йому змогу будувати; для своєї родини він спорудив замок, який затратами на будівництво і розкішшю не поступався перед замками Вісконті й д’Есте, великий шпиталь і картезіанський монастир; вершиною його творчості й життя було спорудження храму святого Павла, до якого вело дев’ятнадцять мармурових східців і в якому висів той розп’ятий Христос, який свого часу буцімто промовив до святого Фоми Аквінського такими словами: «Bene scripsisti de me, Thoma!» – «Ти добре написав про мене, Фомо!»

Усе це було і захопливо, й велично, ба навіть так прекрасно, що Джованні, побачивши своє рідне місто, мов на долоні, трохи не задихнувся від сліз зворушення, та перше ніж юнаки наблизилися до головної брами, названої Партенопейською, їм довелося поминути стратище з мурованою квадратною шибеницею, так густо обвішаною страченими, що вона нагадувала альтанку, оповиту пістрявими стрічками, і піднятими на стовпах п’ятьма колесами, з уплетеними поміж спиці жахливо спотвореними тілами. Один із сердег іще дихав, вирячивши на верхівців свої божевільні очі, знеможений стражданнями, страшніші за які досі не видумав людський геній; колесований не годен був уже кричати й тільки тихо, жалісно стогнав.

Петр підігнав до нього схарапудженого коня й вистрелив із пістоля сердезі в голову, щоб покласти край його мукам. Хоч як це дивно, але коли він звів пістоль, на обличчі в колесованого з’явився вираз жаху.

– Виходить, життя – щось незмірно цінне, якщо за нього тремтить навіть колесований, – зітхнув Петр. – Творець зле пожартував над людьми, наділивши їх любов’ю до життя й водночас такими характерами, які роблять це життя майже нестерпним.

Далі юнаки їхали вже мовчки.

– Біля в’їзду до кожного міста є стратище, – трохи перегодя озвався Джованні.

– Так, – кивнув головою Петр, – але я щось не пригадую, щоб бачив десь стратище, так добре обладнане, з п’ятьма колесами, яке в досить неприємний спосіб заперечує приповість про зайве п’яте колесо у возі, і з шибеницями, на яких була б більша, я сказав би навіть – божевільна товчія.

– Не розумію, як ти можеш жартувати над такими речами, – сказав Джованні, і обличчя його позеленіло.

– Це я щоб розвіяти твою тугу, – зітхнув Петр. – Бо я збрехав би, друже мій, якби запевнив тебе, що не боюсь і що в мене всередині не тремтить усе зі страху, а по спині не бігають мурашки. Ми ідемо назустріч чомусь страшенно небезпечному, назустріч халепі, від якої віє цвинтарем, і якби я так не злякався, то зареготав би, усвідомивши, скільки ми здолали всіляких труднощів і з чим боролися – тільки заради того, щоб потрапити в нову тарапату.

– Я не бачу жодної можливості для якоїсь нової тарапати і не розумію, про яку небезпеку ти весь час торочиш, – сказав Джованні.

– Невже ти не бачиш бодай того, – здивувався Петр, – що герцог Танкред, хоч він і непоганий як дядечко, зате правитель небачено жорстокий? Це треба обмізкувати, бо в цьому є й певна перевага, а саме: правителя, який так поводиться, без сумніву не люблять.

– Я тебе не розумію, не розумію й не хочу розуміти, – уперто правив своєї Джованні.

Петр зупинив коня.

– Розумієш ти чи ні, Джованні, але послухай, що я тобі пораджу. А втім, ні, я тобі не раджу, я прошу тебе: забудь, що ти граф Гамбаріні, не відкривай нікому свого імені й не рвись до свого палацу, поки ми до найменших подробиць не довідаємось, що зайшло між твоїм батьком і герцогом.

– Хоч я й виключаю, що між ними виникли якісь незгоди, але якщо ти так на цьому наполягаєш, то гаразд, хай буде по-твоєму, – погодився Джованні.

– Дякую, – сказав Петр. – Поки що ми зупинимось у заїзді, але про те, хто ти, нікому анічичирк.

Вартовий біля брами, озброєний важким мечем й алебардою, в металевому шоломі, який закривав йому голову аж до потилиці, перегородив їм шлях, щоб запитати про мету їхнього приїзду до Страмби, а коли з неприязної відповіді Джованні зрозумів, що це, мовляв, його не обходить, що перед ним – вельможний пан, спробував утиснути йому й Петрові по маленькій пергаментній картці з настійливою рекомендацією ретельно її зберігати, бо без цієї картки, якщо вони захочуть покинути місто, ні його, ні компаньйона, ні з цієї, ні з будь-якої іншої брами, – а їх у Страмбі аж шість, – ніхто не випустить. Джованні рішуче запротестував проти такого ганебного й образливого для дворянина ускладнення, але Петр примирливо простяг до вартового долоню.

– Давайте сюди, – сказав він і взяв картку.

– Схоже на те, що ми помінялися ролями, – зітхнув Джованні, коли вони в’їхали до міста. – Раніше ти ніколи не дозволяв себе buzerare.

– Твоя правда, – погодився Петр. – Мабуть, я старію.

Круті й кривулясті вулички Страмби, міста спокійних кушнірів і рукавичників, які ходили неквапливо й з гідністю, – страмбські рукавиці в ті часи славились не менше, аніж міланська зброя, – складно переплетеними і з’єднаними сходами підворіттями, місточками й переходами обов’язково вели до головного майдану під назвою piazza Monumentale – італійського спадку римського форуму, великого квадрата, гарно викладеного пісковиковими плитами, від чого він нагадував велетенську залу без даху. В північній його частині височів герцогський палац, спершу збудований з каміння, вибитого з давніх фортечних мурів Страмби й руїн римського віадука, похмурий у своїй красі, з чотиригранними вежами, оточеними галереями на консолях і відділений від решти майдану глибоким трав’янистим ровом, через який до широкої брами вів легкий дерев’яний міст. За сто п’ятдесят років свого існування палац постійно перебудовувався й розширювався і поволі набував вигляду самостійного містечка з власними вулицями й окремими будинками; переростаючи своє первісне призначення – приватної резиденції герцогської родини, він з часом обернувся на величезну адміністративну будівлю, в якій розмістилися суд, тюрма й казарми міської залоги.

Перед палацом, займаючи третину майдану, стояла старовинна антична статуя імператора Веспасіана, який сидів на коні й незрячими очима пильно вдивлявся в невидимого ворога, – це можна було виснувати з того, що він саме схопився за меч і суворо насупився.

Величезний храм, славний своїми мармуровими сходами й бронзовою брамою, на митецьких барельєфах яких було зображено визначні сцени з житія святого, котрому й було присвячено цей храм, починаючи з того, коли з очей йому спала полуда і він перестав бути Саулом, або Савлом, а став Павлом, прикрашав лівий, тобто східний бік piazza Monumentale; навскіс, на західному боці майдану, здіймалася прегарна елегантна чотириповерхова будівля з відкритими сходами, які стерегли два кам’яні леви; ця будівля, оздоблена колонами й арками, і була страмбським палацом Гамбаріні.

– Це наш дім, – сказав Джованні, коли вони в’їхали на piazza Monumentale, освітлену місяцем уповні, який відкидав густі чорні тіні на білу бруківку, і великими палаючими кошами, підвішеними на залізних дугах у всіх чотирьох кутах майдану.

Зворушений до сліз Джованні раптом злякався:

– А куди ж подівся герб?

– Який герб? – запитав Петр.

– Ти не бачиш над входом порожнє місце? – здивувався Джованні. – Там був наш герб, вирізьблений із каменю. А всередині – пожвавлення. Що б це означало?

Справді, всі вікна палацу були освітлені згори донизу, а в браму саме в’їжджала карета з лакеями на задній приступці; судячи з темних тіней, які ритмічно рухалися колом, на другому поверсі танцювали.

– А ти на що сподівався? – сказав Петр. – Що твій батько на довгі роки залишив палац стояти пусткою?

– Так, я й справді так гадав, – признався Джованні. – Гадав, що там залишився тільки брамник й управитель з сім’єю.

– Твій батько був не лише родовитий пан, але й добрий торговець, – сказав Петр. – Очевидячки, свій дім він продав, тож цілком зрозуміло, чому зник ваш герб; а може, він винайняв його, якщо ти не хочеш вірити його власним словам, що герцог палац конфіскував. Можеш піти й запитати, але я при цьому бути не бажаю.

Поки вони так сперечалися, за спиною в них непомітно зібралася юрба чоловіків і жінок, переважно з ліхтариками і ліхтарями, бо поближні провулки були темні; ці люди з серйозною і пильною цікавістю оглядали прибульців, немовби ті впали з неба, про щось схвильовано перешіптувалися, але тільки-но юнаки звернули увагу на те, що за ними спостерігають, усі відразу почали розходитись з невинними обличчями.

– Якби я не був упевнений, що це просто неможливо, то подумав би, що вони мене впізнали, – сказав Джованні.

– А чому ти гадаєш, що це неможливо?

– Бо востаннє я був тут іще дитиною, – відповів Джованні. – Мені виповнилось вісім років, коли падре послав мене до колегії в Модену.

– Можливо, жителі Страмби мудріші за самого Арістотеля, який не помітив, що діти бувають схожі не тільки на своїх матерів, але й на батьків, – мовив Петр. – Бо якби він був звернув на це увагу, то не стверджував би, що чоловіче сім’я не запліднює, а тільки стимулює дітоплодіння.

– Що ти хочеш цим сказати? – не зрозумів Джованні.

– Те, що в тобі впізнали не тебе, Джованні, а твого батька, – відповів Петр.

– Мій батько сприяв наукам і мистецтву й був благодійником Страмби, – сказав Джованні. – Якби вони впізнали в мені його риси, то кинулися б цілувати мої руки.

Це були горді слова, гідні Гамбаріні, якщо не рахувати того, що з виразу обличчя Джованні було знати, що він сам їм не вірить.

Коли юнаки рушили до заїзду «У павичевого хвоста», розташованого у протилежному кінці майдану навпроти герцогського палацу, довкола запанувала така тиша, що цокіт копит їхніх коней об пісковикові плити справляв просто-таки моторошне враження; однак коні нічого не відали про недобрі передчуття обох юнаків і тому ні про що не думали та й не змогли б ступати навшпиньках.

Господар заїзду, який вийшов назустріч їм у двір, був чоловік ґречний, але його гладке обличчя було позначене рисами очевидної підлості.

– Маю честь якнайчемніше привітати обох панів у своєму домі, – звернувся він до гостей, низенько вклонившись, і кивнув служниці та конюшому, щоб вони подбали про коней і поклажу. – Якщо панове бажають заночувати, то запевняю, що в заїзді «У павичевого хвоста» вони одержать пристойні покої і якнайуважливіше обслуговування.

Відтак він провів їх до вестибюля з конторкою, за якою сиділа, куняючи над плетінням панчохи, молода жінка принадної зовнішності, струнка, з інтригуючими тінями під очима й з пишними чорними косами, укладеними подвійним, а може, й потрійним вінком над вузьким блідим чолом, від чого вони мали вигляд корони, що палала темним вогнем. Вона глянула на обох юнаків крізь щілини очей, ще важких від перерваної дрімоти, потім затримала свій погляд на Петрові, розплющивши при цьому очі трошки ширше, потім ще ширше й ширше, і тільки коли здалося, що вони розкрилися так, що ширше вже не було куди, вона розплющила їх цілком, оксамитово-чорні й вогнисті, неймовірно великі й несказанно гарні.

– Я тільки про одне хочу попросити молодих синьйорів, про одну маленьку дрібницю, хоч мені й дуже неприємно їх обтяжувати, а саме: щоб вони були такі ласкаві й записалися в книзі чужинців. Жінко, подай-но синьйорам цю книгу.

Красуня, яку назвали жінкою, хоч про її жіночу стать не могло бути аніякісінького сумніву, відклала плетіння й лінивим рухом, який дуже личив її маленьким, на погляд дівочим високим грудям, вийняла з-під конторки фоліант в оправі із свинячої шкіри. Те, як вона однією рукою тримала його за корінець, свідчило про неабияку, при всій її стрункості, рідкісну фізичну силу.

Джованні сполотнів:

– Що за нестерпні манери тут у вас? Ми проїхали пів-Європи, і ніде ніхто не тицяв нам біля брам ніяких цидулок, а в заїздах ніхто не питав про наші імена.

Господар знизав плечима й напустив на своє підле обличчя вираз лицемірного співчуття.

– У Страмбі так наказано, у Страмбі так заведено, – відповів він. – Синьйор capitano di giustizia, шеф поліції, видав такі приписи й вимагає суворого їхнього дотримання. І кожний новий прибулець платить по два скудо за прописку.

– За прописку? А це що таке? – запитав Джованні.

– Такса за перебування в Страмбі, – пояснив господар. – Це теж розпорядження синьйора capitano di giustizia і на виконанні цього свого наказу він наполягає якнайсуворіше.

Джованні схопив гусяче перо, закріплене на дерев’яній ручці, й підписався іменем Бартоломео Сімоне – першим-ліпшим, яке спало йому на думку.

– Бартоломео Сімоне, – проказав господар, розібравши його недбалий підпис, і задумливо закивав своєю гладкою лисою головою. – Це чудово, що синьйора звуть Бартоломео Сімоне, – провадив він, пильно дивлячись Джованні у вічі. – Дуже добре. А тепер іще місце, звідки синьйор Бартоломео Сімоне до нас прибув.

Джованні хотів був запротестувати проти такої обтяжливої формальності, але коли Петр кивком голови застеріг його від цього, кількома сердитими розчерками пера записав до книги назву останнього великого міста, через яке вони проїздили.

– Болонья, – проказав господар, усе ще задумливо покивуючи головою. – Це недалеко, я раз на місяць їжджу туди скуповуватись. Дивно, що я там ні разу не бачив синьйора Бартоломео Сімоне. А тепер другий синьйор, будь ласка.

Оскільки перо, яким Джованні зробив свій великопанський нервовий запис, розкришилося зовсім, красуня за конторкою подала Петрові нове, свіжообрізане.

– Я цілком визнаю, що це неприємно, – базікав підлий господар заїзду, – але не ми це вигадали, припис є припис.

– Звісна річ, припис є припис, – погодився з ним Петр. – Останнім часом ми на кожнім кроці чуємо цю коротку, зате змістовну аксіому, що відрадно свідчить про її зростаючу популярність. – Приймаючи від чорнявки знадіб’я для письма, він легенько торкнувся її руки, оздобленої золотою обручкою. Потім довго вивчав роздвоєний кінчик пера, рівняв його до нігтя великого пальця лівої руки й не квапився опускати в чорнило, а тоді нарешті каліграфічним письмом вивів: «П’єтро Кукан да Кукан, місце народження – Прага, Богемія». – Справді-бо, починаючи з часів давнього Риму, – патякав він далі, – суворість закону або припису цілком виправдовується тим, що ця суворість така, як вона є, а не інакша. Якщо хтось зіткнеться з суворістю людського припису і якщо йому скажуть: «Нічого не вдієш, припис є припис», то на душі в нього відразу стає веселіше й легше, бо цей мудрий вислів викликає в ньому таке враження полегкості, ніби йдеться не про вигадку, а про даність, яка природно виросла на грунті реальності, а отже, й необхідності.

Виголошуючи цю тираду, Петр довго й пильно дивився чорнокосій красуні у вічі. Вона відповіла йому поглядом, але нараз, знічев’я, немовби щойно зайшло сонечко, її гарне личко відбило невдоволення, а над переніссям залягла зморшка гніву; озирнувшись, вона схопила своє плетіння й, ніби прагнучи надолужити згаяне, заходилася швидко цокати дротиками, один з яких, довший, на італійський манір затискала під пахвою.

– Атож, достеменно так, припис є припис, – мовив господар, мимохіть перебігши очима запис; Петр його явно не цікавив. – А тепер із синьйорів чотири скудо, і ти, Фінетто, проведеш їх до покою номер п’ять, з виглядом на майдан і на собор, що, безсумнівно, піде синьйорам на користь.

Одержавши від Джованні гроші, він насунув на свою підлу голову баранячу шапку, накинув на плечі плаща й озброївся палицею.

– Я до костьолу, якщо ти не заперечуєш, – роздратовано відповів він на запитання своєї дружини на ймення Фінетта, яка спитала, куди він іде, і швидко вийшов, сердито супроводжуючи свої кроки цоканням палиці об підлогу.

Чарівна Фінетта підвелася так само неквапливо, як напочатку неквапливо розплющувала очі, тож минула добра хвилина, перше ніж Петр зміг остаточно й задоволено констатувати, що вона не тільки вродлива лицем, але й добре збудована, не велика й не мала, з круглими клубами, посадженими на довгі ноги.

– Ай справді, чому б йому не піти до костьолу? – промовив він, і коли Фінетта, знявши з гака один із ключів, неквапливо обійшла конторку, вклонився й запропонував їй руку.

Фінетта була цим трохи здивована, але підкорилася його галантності, хоч і з легкою погордливою усмішкою, і кінчиками пальців сперлася на його мужній лікоть.

– Хоч, як усі твердять, ми живемо в вік, отруєний безбожністю, – провадив Петр, поки вони підіймалися сходами в супроводі насупленого Джованні, – однак люди все ж не перестали відвідувати дім Господній, і хоч в Італії, якщо можна вірити свідченню німецького реформатора Мартіна Лютера, це роблять примовляючи: «Ходімо підкоримось загальному забобону».

– Синьйор не італієць, але язик у нього так добре підвішений, що мені страшенно кортить довідатись, чи він уміє й ще щось робити, крім того, що базікає, – уколола його Фінетта.

– Не знаю, – відповів Петр, – далебі, я про це не думав, так само, як птах напевно не думає про те, чи вміє він не тільки співати, а й літати. А поки що, прекрасна синьйоро, я ще не мав змоги виявити перед вами інші свої здібності, крім уміння вживати слова. Звичайно, я признаюся, що за своє дотеперішнє, сповнене страждань життя, дійшов висновку, що люди нічим не різняться від тварин, хіба що мовою, отож цій відмінній ознаці й присвятив якомога більше уваги.

– Якщо дозволите, я перерву ораторський виступ мого друга, – озвався Джованні, коли вони ввійшли до відведеного їм покою номер п’ять, – будьте такі ласкаві, синьйоро, й повідомте нас, хто мешкає в палаці з аркадами, де, як я помітив, саме дають бал?

– Там мешкає синьйор capitano di giustizia, про якого щойно була мова, – відповіла Фінетта. – Це його дім.

– Неправда! – вигукнув Джованні. – Це палац графської родини Гамбаріні.

Фінетта нахмурилася.

– Цс-с! – сказала вона. – Ім’я, яке ви щойно вимовили, в Страмбі суворо заборонене. Герцог прокляв його ще до того, як мене віддали заміж до цього будинку, і capitano di giustizia, цей горбатий диявол, жорстоко карає кожного, хто відважиться вимовити це ім’я без прокляття і спльовування. Цей кат піддає тортурам свої жертви ще до того, як почне їх допитувати. Він каже, що заарештованого слід добре відманіжити до того, як йому поставлять перше запитання. Неможливо навіть полічити, скільком людям у Страмбі через Гамбаріні роздробили пальці й присмалили боки.

– Але чому, заради Бога, чому? – запитав Джованні, ухилившись від Петрового погляду, який промовляв: «От бачиш, а що я тобі казав, дурнику?»

– Звідки мені знати? – відповіла Фінетта. – Мене такі речі не цікавлять, це справа чоловіча.

Тим часом Джованні скинув свій ремінь зі шпагою й капшуком з грішми, і Фінетта, побачивши знак срібної ноги між двома зірками, затиснула долонею рот, щоб приглушити вигук.

– Герб Гамбаріні! – прошепотіла вона. – Та як же ви, дурноголовий, божевільний навіженцю, відважуєтесь носити таке? Чому ви не носите на тілі вже просто образ Вельзевула?

Джованні гордо звів голову, але було видно, як від хвилювання в нього ходить борлак.

– Я ношу його тому, що це герб, який доблесно заслужив один із моїх предків, коли на службі в його святості утратив ногу, – заявив він. – Бо я – Джованні Гамбаріні, єдиний син графа Одоріко Гамбаріні.

Петр зітхнув і, сівши на лавку біля каміна, випростав свої довгі ноги.

– Це, звичайно, між нами, чарівна синьйоро, – мовив він стомлено й без особливої надії. – Нікому не кажіть про це.

Фінетта почервоніла зі злості.

– Красненько дякую вам за візит, – сказала вона. – Чого ж це вам забаглося припертись до Страмби й чому ви надумали шукати притулку саме в нашому домі? Хто просив вас робити нам таку честь, ви, заплішені дурні? О, тепер я розумію, чому чоловік дивився на синьйора з такою підозрою й чому вшився під тим приводом, ніби йде до костьолу. Бо мій чоловік, цей бридкий слимак – герцогський викажчик! Сто чортів вам у печінку, чого ви ще баритесь? Щезніть, щезніть, тікайте, поки не пізно.

– Ця порада, здається, досить мудра, – мовив Петр і підвівся. – Якщо синьйор господар пішов виказати нас герцогові, то ми цю гру програли й мусимо негайно накивати п’ятами. Давати драла, Джованні, давати драла.

– Цього, дасть Бог, ніколи не буде, щоб Гамбаріні від когось утікав, – заявив Джованні. – Я не рушу зі Страмби ані на крок, доки не поговорю з герцогом як чоловік із чоловіком і не довідаюся від нього, чому він так заповзявся на наш рід. – Так він говорив, але, всупереч своїм словам, пробував підперезати тремтячими руками ремінь, який щойно зняв. Капшук з грішми при цьому сповз із ременя і впав на підлогу; Джованні підняв його й після короткого роздуму віддав Петрові. – Я гадаю, в тебе він буде ціліший, тобі загрожує менша небезпека, ніж мені.

Петр причепив капшук до свого пояса.

– Мудра обачливість, – сказав він, – хоч, як мені здається, з запізненням.

Бо знадвору, з piazza Monumentale, долинув цокіт копит цілої кавалькади вершників, які наближалися від герцогського палацу до заїзду; оскільки темно було, хоч око виколи, вони тримали високо над головами запалені смолоскипи.

– Що ж тепер? – пробелькотав Джованні. – Що ж тепер?

– Можливо, вони в’їдуть до нас у двір, – з гарячковою поквапливістю промовила Фінетта. І, відчинивши двері, вона вибігла в коридор, нетерпляче підганяючи юнаків поквапитись за нею. – Я виведу вас із вестибюля чорним ходом, а коли все вляжеться, пошлю до вас хлопчака зі стайні, – він приведе ваших коней. Ви почекаєте на нього за базилікою Санта Марія дельї Анджелі, це поряд з брамою Сан П’єтро. Зараз пів на восьму, а браму замикають аж о дев’ятій. Може, ще проскочите.

Вона все це швидко й грунтовно обмислила в своїй чарівній голівці, обвитій чорною короною кіс, але марно; бо коли юнаки збігали сходами до вестибюля, цокіт копит змовк, вершники під’їхали до заїзду, й за мить пролунали слова наказу, щоб троє негайно йшли стерегти чорний хід. Голос, який віддавав цей наказ, був дужий, але не вояцький: дещо хриплуватий, він так вібрував від напруги, що здавалося, ніби його власник трохи під чаркою.

– Дядечко Танкред, – прошепотів Джованні. – Я впізнаю його голос.

– Удай, ніби бачиш його вперше в житті, – порадив Петр. – Нізащо в світі не смій признатися, що ти за один. Стій на тому, що твоя схожість з батьком – чиста випадковість. І швиденько зазирни в книгу чужинців, як ти, власне, тепер називаєшся.

– Бартоломео Сімоне, – підказала Фінетта. – Ви підписались як Бартоломео Сімоне.

– Бартоломео Сімоне, син торговця бантами, – сказав Петр.

– Дурниця, – заперечив Джованні. – Мій падре перевернувся б у могилі, якби я перед дядечком відрікся від його й свого роду.

І, гордо піднісши голову, неквапливо рушив сходами униз, заздалегідь розкинувши руки, мабуть, готуючись кинутися в обійми своєму чудовому дядечкові й розбити сталевий панцер, який скував його серце.

– Ну й осел! Ну й осел! – простогнав Петр.

Але вже нічого не можна було вдіяти. Господар заїзду, згорбившись і щось бекаючи, з підлою услужливістю розчахнув обидві стулки головних дверей, немовби збирався впустити до вестибюля величезного воза, і в квадратному прорізі з’явилося щось блискуче, прекрасне й неймовірно розбещене.

Це був чоловік невисокого зросту, але статечний, у вбранні з золотої парчі, прошитої пругами чорного оксамиту з тонким орнаментом із блискучої карунки. Рукави камзолу, оздоблені поздовжніми прорізами, крізь які просвічувала вишукана шовкова сорочка, здувалися пузирями, точнісінько так само, як і коротенькі штани, які сягали до половини стегон; ноги джиґунові були обтягнені білими панчохами, сніжна білість яких відтінялася чорною стрічкою з золотою оторочкою, зав’язаною над лівим коліном, і чорними черевиками з золотими підборами та золотими пряжками. На плечі, підбиті з марнотратною щедрістю, він накинув плащ із блискучої жовтавої тканини, так званої «duchesse», що виглядало не тільки привабливо й гарно, але, всупереч усьому, і доречно, бо первісне значення слова «duchesse» – герцогиня, а вельможа під цим плащем без сумніву був не хто інший, як сам герцог, оскільки відтепер ми перестанемо фамільярно називати його «добрий дядечко Танкред».

Всупереч моді, яка панувала в ті часи, вельможа не закривав свою шию ні коміром, ні жабо, гордо тішачи себе ілюзією, що вона в нього ще гладенька й молодява; шия вільно стирчала з прямого викоту, облямованого на рівні ключиць чорним меандром й оздобленого золотим ланцюгом, на якому висіла коштовність, схожа на невелику дарохранильницю, всуціль усипану рубінами, діамантами, а всередині прикрашену маленьким срібним циферблатом; а може, то був годинник, хтозна. На голові герцог мав берет, розшитий перлами, на тім’ї вкритий сірим, з рожевим відтінком м’якесеньким хутром. Прорізи, які оздоблювали рукави й штани, повторювалися також на грудях: один – посередині, один – ліворуч на рівні серця, один – праворуч; усі вони вгорі і внизу закінчувалися стрічками, кожна з яких мала одну торочку оксамитну, чорну, а другу парчеву, золоту; і все це разом – тобто парча, стрічки, оксамит і шовк, що з усіх цих прорізів виставлялося на показ світові, було забризкане червоним вином; однак плями нітрохи не зменшували імпозантності зовнішнього вигляду герцога, швидше навпаки, бо образ розкоші, який він собою являв, був так вигідно доповнений проявом презирливої, справді князівської зневаги до цієї розкоші. Очі в нього були маленькі, вони підозріливо дивилися з-під тонких дужок оброблених косметикою брів; посеред обличчя стирчав великий ніс, на ліву скроню було насунуто згаданий вище берет, а праву оздоблювало пасмо волосся в темному тюлевому покрівці й укладене, мов у пажа, тобто опущене аж під саме вухо. Тонкі вусики, які прикрашали його погордливу лінію вуст, майстерно підстриженими дужками з’єднувалися з темною бородою; вкриваючи спідню щелепу, вона залишала відкритою передню масивну частину підборіддя, і чарівна ямочка, яка зм’якшувала враження від цього підборіддя, нітрохи не втрачала в своєму естетичному призначенні. Ззаду герцогову постать освітлювало червоне світло смолоскипів, які тримали в руках озброєні люди з його почту.

Тим часом як Петр, стискаючи руку схвильованій Фінетті, лишився стояти в півтемряві посеред сходів, Джованні невпевнено простував назустріч герцогові, неймовірно схожий на того хлопчика, який шість років тому несміливо підступав до свого суворого батька, щоб той відшмагав його батіжком.

– Дядечку Танкреде! – вигукнув він. – Любий дядечку Танкреде! Я приїхав побачитися з вами.

Любий дядечко Танкред, чий габітус ми так докладно описали, винагороджуючи себе за те, що нам не пощастило побачити першого з обох дядечків Джованні – Отто, який саме сидів у буцегарні, – так от, любий дядечко Танкред, почувши вигук свого небожа, перше ніж промовити щось, видав якийсь непевний, здавлений мокротинням звук, так що змушений був відхаркуванням прочистити собі горло, перед тим як спершу тихо, може, навіть мрійливо, немовби в містичному подиві, прокоментувати чарівний образ, який з’явився йому в магічній кришталевій кулі:

– Отже, все-таки, все-таки, я не хотів вірити власним вухам, коли це барило доповіло мені, що тут тиняється хтось такий, чиє обличчя нагадує паскудну, прокляту, зрадницьку пику Одоріко Гамбаріні й чий вік збігається з віком його пришелепкуватого сина, якого він сплодив на радість усім чортам! – Після такого вступу герцог напружив голос, і він став у нього трохи дужчим: – Я не повірив, що прямий нащадок найбільшого мерзотника століття не тільки наважився наблизитись до Страмби менше, ніж на сто гонів, а своєю смердючою ногою вступив у її браму!

– Дядечку Танкреде! – схлипував Джованні. – Любий дядечку Танкреде, чому ви ображаєте пам’ять мого батька й чому ви так на мене гніваєтеся? Що я вам зробив?

Герцог блиснув своїми гострими, пожовклими зубами й глузливо передражнив схлипування Джованні:

– Дядечку Танкреде! Любий дядечку Танкреде! – І провадив далі, підносячи голос: – Я не розумію, бридкий недоноску, що це – підле нахабство чи вияв повного кретинізму, що ти нагадуєш мені тут про наше сумнівне споріднення, яке робить злочин, скоєний твоїм батьком, іще мерзеннішим, ніж він був би, якби його скоїв хтось зовсім чужий. Що тобі тут треба, яка підла мета привела тебе сюди, ти, блідопика мавпо? Я тобі це скажу, я скажу це замість тебе, ти, байстрюче недороблений: ти хотів спробувати вчинити ту саму мерзенність, яка не вдалася твоєму боягузливому батькові, і пробратися до Страмби, сподіваючись, що тебе не впізнають. Ти радився з самим дияволом, але вибрав для цього найдурнішого лобаса з-поміж усіх Люциферових прислужників, якщо він, звісно, умисно не хотів схилити тебе до злочинної наївності; в такому разі це був хитрун із хитрунів. Запиши це собі на лобі, я нічого не забув, я не приборкав свій гнів і свою жадобу помсти, в чому ти, зрештою, пересвідчишся дуже скоро, так що записувати на лобі не доведеться: якщо з моїх рук вислизнув твій проклятущий батько, я знищу тебе, ти, недолугий привиде, купко нещастя, ти, живе втілення сумного кінця людського племені. Далебі, що так, далебі, Господь безмежно добрий, бо якби він не був таким добрим, він спалив би тебе на трут, аби не бачити більше тебе й не ображати свій зір; та я не такий добрий, небо мені свідок, я не такий добрий!

Тепер добрий дядечко Танкред горлав уже так, що аж деренчала одна з круглих шибок у вікні; тремтіли й смолоскипи в руках стражників, і червоне світло, яке ззаду осявало розлютованого герцога, пекельно заколихалося.

– Я здеру з тебе шкіру й розірву, як жабу! – шаленів герцог і, піднявши руку з широко розчепіреними пальцями, рушив на посинілого Джованні, який почав відступати на тремтячих ногах, аж поки наштовхнувся задом на край конторки. – Ти нікчемний ерзац того, кого я з набагато більшою радістю волів би запопасти в свої руки; та байдуже – я й тобою поласую, охоче поласую тобою і дам полегкість своїй душі.

– Parla benissimo, як чудово він говорить, – захоплено прошепотіла Фінетта Петрові.

«Сердешний Джованні, ну й ускочив!» – подумав Петр. Бо він не сумнівався в тому, що підхмелений герцог добре знайомий з чарівною господинею й заради її гарних очей розгортає оце перед нею всі регістри своєї пишномовності.

Тим часом добрий дядечко Танкред змовк і вліпив ляпаса Джованні – справа і зліва. Бідолашний Джованні хвилину стояв, тихо шморгаючи носом, з якого цівкою юшила кров, а потім явну безнадію й безвихідь свого становища вирішив тим, що ліг, тобто осунувся на підлогу.

– Винести! Винести! – лютував герцог. – Винести, зв’язати так, щоб аж суглоби затріщали, якщо вони є в цьому хирлявому тілі, і прикувати в найглибшій з усіх хурдиг на поживу пацюкам!

Стражники потягли Джованні за ноги, – при цьому його білява голова підскакувала на нерівній підлозі, – і добрий дядечко Танкред обернувся, щоб вийти слідом за ним; видно було, як шпага, що висіла при його лівому боці, елегантно й привабливо підіймає край його герцогського плаща. Петр чув, як Фінетта, котра стояла на східець вище, зітхнула з полегкістю. Та це зітхання було передчасне. Бо якщо Джованні каюк, то й Петр іще не виграв свою битву, – підлий господар заїзду насмілився легенько смикнути герцога за облямівку його шовкової манжети.

– Осмілюсь нагадати вашій герцогській високості те, про що я вже раз осмілився доповісти вам, а саме: про підозрілого компаньйона, з яким молодий Гамбаріні, прокляття на його голову, поселився в моєму закладі.

– Хто він, де ця гадина? – вереснув герцог, усе ще лютий і похмурий, але вже без пристрасті, без належного вогню, бо він уже перебісився й виметав із себе всі громи своєї злості.

«Тепер моя черга parlare benissimo», – подумав Петр, з тенькотом у серці зійшов зі сходів і, знявши капелюха, з усміхом галантно вклонився герцогові.

– Я не без підстав можу вважати, що подвійне запитання, яке щойно задала ваша герцогська високість, стосується моєї особи, хоч і не почуваю себе гідним підозри, а тим паче гадиною, – сказав він. – Моє ім’я – П’єтро Кукан да Кукан, як я правдиво, згідно з приписом, записав у книзі для чужинців, я дворянин, чех за походженням і прибув з імператорського королівського міста Праги як компаньйон і захисник молодого графа Джованні Гамбаріні…

– …чиє ім’я хай буде засуджене й прокляте, – урвав його господар заїзду.

– Мені ясно, що синьйор П’єтро Кукан да Кукан – дурень із дурнів, – сказав герцог. – Бо стати свідком того, що тільки-но трапилося з молодим Гамбаріні, а потім з’явитися перед очі моєї високості й без докорів сумління нахабно признатись до того, що ти – компаньйон Гамбаріні, та ще й усміхатися при цьому, наче ягнятко, – на таке здатен лише той, хто зовсім не має олії в голові. Чому ви, заради Бога й усіх святих, не відповіли так, як у вашій ситуації відповіла б кожна нормальна людина і як, я сподівався, ви відповісте? Мені навіть наперед зробилося млосно від цієї впевнено очікуваної відповіді: мовляв, з молодим Гамбаріні я познайомився в дорозі цілком випадково й навіть гадки не мав, що він за один і таке інше!

– Тому, що це була б неправда, – відповів Петр. – Мені теж спадала на думку така відповідь, якої ваша герцогська високість сподівалася з такою впевненістю, і мені теж наперед зробилося від неї млосно. Мій сердешний друг Джованні признався, що він Гамбаріні, хоч і знав, що на цьому імені лежить прокляття; він ступив на шлях правди, який виявився неймовірно тяжким: а я, його захисник і до певної міри навіть вихователь, мав піти вигіднішим шляхом, шляхом жахливої брехні? Ніколи, нізащо. Звичайно, в інтересах повної правди я мушу додати: я цілком усвідомлював те, що навіть якби й удався до цієї брехні, то мені це мало б допомогло – бо як тільки Джованні потрапить до рук страмбського capitano di giustizia, який наказує катувати свої жертви вогнем і розпеченими рукавицями, перше ніж почне їх допитувати, щоб, як він це називає, збадьорити їх, – то він напевне признається у всьому, про що його допитуватимуть, у тому числі й про те, що стосується моєї особи та наших взаємовідносин.

– Capitano di giustizia робить такі речі? – запитав герцог. – Звідки вам це відомо?

– Цілком випадково, – відповів Петр. – Відчинивши вікно, я підслухав розмову двох страмбських громадян.

Герцог роздував щоки й крутив головою.

– Ваша усмішка викликає симпатію, – сказав він. – Вона мила, скромна й людяна, але саме тому, що вона людяна, вона викликає в мене обурення й гнів, бо всі люди – безсоромні негідники й розпутні виродки.

– Цілком поділяю мізантропічну думку вашої високості, – сказав Петр. – Але в межах цієї думки для себе особисто я визначаю як типово людські обличчя не власне людські, а, навпаки, обличчя нелюдські, приміром, як ось ця, – Петр показав на господаря, – бридка пика цього поганця. Вона – людська зовсім не всупереч своїй мерзенній нелюдськості, а саме завдяки цій нелюдськості, бо в ній відбиваються всі властивості, які з часів Адама люди вважають прокляттям і важким тягарем людського роду, такі як глупота, боягузтво, догідливість, себелюбство, захланність, жорстокість, облудність, підлість і заздрісність.

Герцог мимохіть усміхнувся.

– Розумно, – сказав він. А потім, на Петрову радість, перейшов до царини, в якій Петр почував себе цілком упевнено, тобто заговорив латиною:

– Цілком конфіденційно і тільки між нами… цей похмурий осел, молодий Гамбаріні, щось бовкнув про пам’ять свого батька. Отже, граф Одоріко вже неживий?

Герцог говорив чудовою латиною, дуже м’яко, по-італійському, і Петр наслідував його приклад, щоб не уразити його слух.

– Граф Одоріко відійшов до праотців, – сказав він. – Після поранення в сутичці з розбійниками, які напали на нього саме в той момент, коли він разом із сином повертався до себе на батьківщину, в Італію.

– А чому цей негідник вирішив сюди повернутися? – запитав герцог.

Петр відповів, що брат імператора, який прийняв державний скіпетр, витурив його.

– І дуже слушно вчинив, цей брат імператора, – схвально зауважив герцог. – А завіщо він його витурив? Яке нове паскудство скоїв граф? Теж спробував когось отруїти? І як він від’їздив із Чехії? Теж перебравшись за знахарку, як тоді, коли втікав зі Страмби?

– Я не розумію, що означає подвійне «теж», ваша високосте, – сказав Петр.

– Ще б пак, Одоріко, без сумніву, був стриманий у всьому, що стосується його минулого, – зауважив герцог. – Тож візьміть до уваги, юначе, що людина, в якої ви служили пажем, був боягузливий, підлий негідник.

– З попередніх висловів вашої високості я вже зрозумів, що саме так ви оцінюєте характер покійного графа, – сказав Петр. – І все ж я не можу згадувати про нього інакше, як з вдячністю, бо до мене він завжди був ласкавий і справедливий.

Герцог похитав головою.

– Божевільний, справді божевільний, – зітхнув він. – У вас у Празі всі такі?

– На жаль, ні, ваша високосте.

Новий напад гніву аж затрусив герцогом.

– Але тут, у Страмбі, я не терплю навіженців, – заявив він, знову піднісши голос, – а надто самовпевнених навіженців, не кажучи вже про самовпевнених навіженів зайд. Якщо ви завтра не заберетеся з мого міста, я накажу з ганьбою витурити вас за фортечні мури.

– Ваша високість не дозволить мені навіть подивитись, як конатиме мій друг і протеже Джованні?

– Що ми сказали, те сказали й ніколи не забираємо своїх слів назад, – заявив герцог, і Петр затремтів, бо ця форма множини нагадала йому щось неймовірно страхітливе. – До того ж кінець, який ми присудили вашому хирявому другові, настане так швидко, що ви, цілком можливо, станете його свідком, навіть не порушивши мого наказу. І ще одне: про те, що графа Одоріко вже немає в живих, нікому ані слова, якщо не хочете позбутись органу, яким, як я переконався, ви володієте краще, ніж добре, тобто власного язика.

Герцог знов відвернувся і пішов геть.

Коли тупіт коней герцогської кавалькади віддалився, Петр вийняв батіжок і підійшов до господаря заїзду, що стояв осторонь, звісивши свою підлу голову й насупившись, як ніч.

– Так он як ти виконуєш свої обов’язки господаря, негіднику? – сказав він і тричі оперезав його батіжком по спині. – Доносиш на постояльців, які вшанували своєю присутністю твій заклад, смикаєш герцога за рукав і тичеш пальчиком: «Ось цей, ваша високосте, підозрілий, його теж схопіть і киньте в підземелля до щурів». Так ось як ти вмієш виявляти постояльцям послуги, так ось як ти ставишся до людей освічених і шляхетних, хаме? Але я з тобою поквитаюсь, я тобі покажу, по чому ківш лиха! Герцог назвав мене божевільним навіженцем, а навіженцям дозволено все! – І періщив, періщив його по спині доти, аж доки підлий виказувач, благаючи пощади, впав навколішки. – Можеш скаржитись, лакизо, але перед тим, як побіжиш це робити, пришли мені в покій найкращу вечерю, яка тільки в тебе знайдеться: antipasti a prosciuto^[36] на закуску, пристойний біфштекс al inglese^[37] і пляшку chianti,^[38] інакше я твій курник рознесу на дрізки, pronti, pronti, щоб усе це негайно стояло в мене на столі!

Відтак він подався до себе в покій, і не минуло й чверті години, як у дверях з’явилася Фінетта з тацею, заставленою ситою їдою.

– E servito,^[39] – непривітно мовила вона. – Самий клопіт завдає людині, саму мороку. Довелось особисто прослідкувати за готуванням вечері, яку ви зволили замовити, щоб чоловік не підсипав вам щурячої отрути. Хтось удає з себе шляхетного рицаря й наживає собі ворогів, а ти потерпай за нього.

– Я не рицар, чарівна й добра синьйоро, бо якби я ним був, то напевно не тішився б тим, що викликав у вас таку досаду, – сказав Петр.

– Дайте мені святий спокій, – розсердилася Фінетта.

Але Петр, далекий від думки дати господині святий спокій, схопив її за руку й спробував притягти до себе.

– Ні, я не рицар, – сказав він, – бо радий від вас чути, що ви за мене потерпали.

Чарівне, строге Фінеттине обличчя заясніло від усмішки.

– Не тепер, – мовила вона й ухилилася від його обіймів. – А от коли мій чоловік, цей грубіян, нажлуктиться зі злості, як свиня, я, можливо, прийду поцікавитись, чи вам чого не треба.

І справді, підлий господар, як Фінетта й сподівалася, так обпився того вечора міцної горілки, що вже не пам’ятав, ні як його звуть, ні якого він роду.

Одним рухом пальця

Отже, все це, принаймні з погляду Петра Куканя з Кукані, хвилювало, було цікаве й захопливе, і навіть – якщо мати на увазі наслідки сп’яніння підлого господаря – найвищою мірою приємне, просто розкішне; але коли після арешту Джованні минула ніч і за вікнами заїзду «У павичевого хвоста» почав народжуватись брудний зимовий ранок, постало вельми нагальне й разом з тим болісне питання: що ж далі й куди тепер?

Упродовж усього його дотеперішнього життя з Петром іще ніколи не траплялося такого, щоб він не знав, як відповісти на це питання, котре знову й знову поставало перед ним. Як відомо, богині долі присудили йому завжди чинити так, аби його вчинки узгоджувалися як із веліннями розуму, так і з голосом сумління; він завжди так і поводився, – за невеликими винятками, котрі диктувало йому життя, але й ці винятки, які можна було списати на карб молодості, він тяжко переживав і гірко себе за них картав. (Зазначимо між іншим: голос його сумління нітрохи не заперечував проти того, щоб зробити рогатим підлого господаря, бо, з огляду на темперамент чарівної Фінетти, ці роги чоловікові вона наставляла, без сумніву, не вперше; на землі Боккаччо, де, як відомо, звичаї суворі, але манери розв’язні, з підлими господарями заїздів такі нещастя трапляються здавна, й вони цілком виправдані). Та тепер він і справді не знав, що чинити далі й куди йому податися.

Виконати герцогів наказ і звіятись зі Страмби означало залишити друга в скруті, кинути його на поталу гіркої долі, що вже само собою ганебно, а для людини з таким чесним серцем, як у Петра, було просто неприйнятним. Та якщо, з одного боку, це було б ганебно, то, з другого – надзвичайно розумно, бо інакше Петр, беззбройний і безпорадний чужинець, для порятунку Джованні не міг навіть пальцем кивнути; і, тверезо все розміркувавши, це рішення врешті-решт не було б таке вже й ганебне, як може видатися упередженому поглядові, бо графові Гамбаріні, який лежав на смертному ложі, Петр обіцяв супроводити його сина тільки до Страмби; що ж, він так і зробив, свою обіцянку виконав до останньої літери, і – по всьому, прощавайте, наші дороги далі, на жаль, розходяться. Але якщо це було б і розумно, а в світлі цього виглядало б навіть чесно, чи, точніше кажучи, ні в якому разі не безчесно, то, з другого боку, це було б негідно Петра Куканя з Кукані і малодушно: бо струсити пил зі свого взуття й покинути Страмбу означало відмовитись скористатися випадком, на який він покладав стільки надій, і відкинути всі розрахунки, перспективи й плани. Та обставина, що герцог його, Петра, залишив на волі, що він розмовляв з ним спокійно, ба навіть з явною зацікавленістю, та ще й похвалив Петрів aperçu^[40] про нелюдськість, яка зробила з підлого обличчя господаря типово людське, це, карамба, була величезна винагорода, щось більше й приємніше за те, коли б його, Петра, герцог посвятив у рицарі.

Герцог, як він сам висловився, відчуває паморочну огиду до нікчемності й пересічності людських слів та вчинків. Отож не виключено, що тепер він жде від Петра чогось такого, що б його, герцога, приголомшило й перед чим він у німому подиві зняв би свій берет, розшитий перлами; ох, який він був би розчарований, коли б Петр повівсь як звичайний слухняний і наляканий черв’ячок, як плиска, як синьйор Ніхто Нізвідки! «Єдина людина, – сказав би він з гіркою усмішкою, – єдина людина, яка відважилася стати віч-на-віч із моєю високістю з гордою посмішкою, єдина людина, яка відважилася, – ох, ці скидки! – вимовити ім’я Гамбаріні без приписаних проклять і спльовування, єдина людина, яка розмовляла зі мною інакше, ніж я очікував з паморочним невдоволенням – ти ба, відповзла, мов переляканий собака, та ще й прихопивши з собою речі свого нещасного друга, захисником якого себе видавала, його коня, збрую, чудову рушницю Броккардо і його гроші». Бо було очевидно, що якби Петр накивав п’ятами із Страмби, він змушений був би прихопити з собою всі ці речі, – адже він не міг залишити їх у заїзді, щоб вони дісталися підлому господареві, не міг він подарувати їх і Фінетті, бо Фінетта була жінка чесна, яка йому, Петрові, віддалася з любові; посилати їх герцогові теж не було ніякого сенсу, а щось інше придумати було годі.

Поки Петр катував себе цими нерозв’язними загадками, на piazza Monumentale, хоч сонце тільки-но сходило, зчинився шарварок, незвичайний навіть за італійськими мірками. Була п’ятниця, а в цей день на головному майдані Страмби, точніше, в його південній частиш, на поважній відстані від герцогського палацу, відбувався рибний базар. Рибалки з приморських районів Пінья і Фінале, чоловіки з засмаглими обличчями й орлиними поглядами, які звикли бачити мало не самий хребет земної кулі, вставали трохи не опівночі, щоб на спинах своїх ослів і мулів вчасно довезти до столиці свої pesce di mare^[41] – потворні морські чудовиська: пласку sogliolu, камбалу з двома очима на правому боці голови, тріску і pedocchi, тобто «морські воші», з яких варять чудову юшку, а також чорні мушлі, й устриці, і черепахи, і як там іще називається вся ця нещасна луската, бородавчаста й голчаста нечисть, яка кишіла й задихалася в кадках, підвішених до коротких дерев’яних ярем в’ючакам на холку. Рибалки присвічували собі ліхтарями на тичках, лаяли своїх тварин і квапили їх гучними голосами, здатними перекричати гуркіт хвиль і клекіт морських шквалів; збираючись на ринковому майдані, ці дикуни, розлютовані, в заяложених плетених шапочках на кучерявому волоссі, сварилися між собою за вигідні місця й торгувалися з місцевими перекупниками, які вийшли їм назустріч, і билися в конвульсіях, впадаючи в екстаз від завзятого вихваляння виняткових, чудових якостей свого товару. Так уже повелося, і звичай цей повторювався регулярно, раз на тиждень, з давніх, якщо не з незапам’ятних часів, і це було природно й добре відпрацьовано; але цього разу сталося щось виняткове, скандальне й нечуване, бо не встигли ще всі торговці доїхати до майдану, а на стежці, що вилася по східному схилу гори Macca, де, як ми вже згадували, розкинулася Страмба, все ще погойдувалися вогники ліхтарів тих, хто запізнювався, коли на майдан швидко вибігла міська варта в блакитних мундирах і без усяких церемоній та зайвих слів, викрикуючи непристойні лайки та прокльони, палашами і нагайками почали розганяти рибалок: мовляв, торгу сьогодні не буде, майдан треба звільнити, і нехай вони забираються куди хочуть зі своєю смердючою рибою, а тут їм залишатися не можна.

Торговці, звичайно, не підкорилися цьому нечуваному насильству над своїми споконвічними правами, почали протестувати, після чого й виник справжній скандал, точніше, він немовби саморозвивався, бо що гучніше горлали ущемлені, то сильніше лютували напасники; до всього цього долучалися ще вигуки мешканців довколишніх будинків, які вистромляли з вікон голови, ще й досі запухлі від сну, з якого їх було розбуркано.

Чарівна Фінетта, принісши Петрові ситий сніданок у постіль, котрий знову, як вона підкреслила, приготувала власноручно, хоч побоювання, що її бридкий чоловік міг його отруїти, відпали, бо він і досі висиплявся після вчорашньої пиятики, повідомила ймовірну, тобто всіма гадану причину цієї події. Страмбська giustizia працює, мовляв, швидко – кажуть, буцім сьогодні вночі Суд дванадцятьох уже розглянув справу заарештованого молодого графа і його ще до полудня мають стратити на майдані; через те звідти розігнали всіх торговців. Та обставина, що страта відбудеться в центрі міста, а не на пагорку за міською брамою, явно свідчить про те, що молодого графа не повісять і не колесують, а що йому вготовано кінець набагато цікавіший і для публіки куди ефектніший; можливо, з нього здеруть шкіру, а можливо, четвертують; у будь-якому випадку це буде захопливе видовище. Такі видовища, мовляв, дехто й справді любить, але вона, Фінетта, не годна витримувати, бо не може слухати крику стратенців – ти думаєш, що вони вже от-от перестануть, бо так довго кричати неможливо, але насправді це тільки початок; а після того, як рокований нарешті змовкне й сконає, цей крик іще кілька днів дзвенить у вухах. Побачимо, як приготуються до сьогоднішньої екзекуції. Якщо на майдан принесуть хрест святого Андрія, то графа четвертують, а якщо дубову лаву з ременями, то з нього здиратимуть шкіру, але, можливо, герцог придумав щось ефектніше.

Фінетта, присівши на краєчок Петрової постелі, спокійно вимовляла ці слова своїми чарівними вустами, немовби розмірковувала, що подати сьогодні на обід – sogliolu в пікантному соусі чи тріску alla milanese,^[42] а може, щось іще оригінальніше. Петр лежав блідий, заклавши руки за голову, й тупо дивився на сірий прямокутник вікна.

– Ну? – запитала Фінетта. – Чому ти нічого не їси?

– Як я можу мати appetito^[43] на твій сніданок, якщо з мого друга сьогодні здиратимуть шкіру? – відповів Петр.

– Ну й друг у тебе! Справжнісінький бевзь, – обурилася Фінетта. – Цікаво, сьогодні вночі ти мав appetito до мого тіла, хоч твій друг уже по самі вуха вскочив у халепу? А ти все одно мав appetito ого-го, такої розкоші я ще не зазнала відколи живу!

Трьома пальцями вона перебирала густі Петрові кучері.

– Це тому, – поважно відповів Петр, не зворушений її вишуканим проявом ніжності, – що вночі я ще не знав, що відбудеться сьогодні і що мені доведеться зробити. А тепер я це вже знаю, і мені від цього стає страшно.

Горда, байдужа, бундючна Фінетта раптом зблідла.

– Заради всього святого, не здумай удавати з себе героя і не встругни якусь штуку! Цей хлопчисько, цей дурнуватий damerino^[44] не вартий такої жертви! Життя йому ти не врятуєш, навіть якщо розірвешся на шматки, а навіщо тобі розриватися на шматки, скажи мені, навіщо? Я не зношу, коли під моїми вікнами кричать типи, до яких мені байдужісінько, але якщо там опинишся ти й кричатимеш, коли тебе рватимуть на шматки, я збожеволію, чуєш, збожеволію! Бо ти не сподівайся, що герцог тобі подарує, якщо ти щось затієш, аби врятувати того дурня! Що ти хочеш зробити, нещасний навіженцю? Може, хочеш узяти дерев’яного списа, мов на турнірі, й кинутись на палацову браму? Невже ти думаєш, що ця брама схожа на моє лоно, а спис – на твоє причандалля, яким ти мене вночі трохи не довів до нестями? А далі що? Перебити всю варту, виламати замки, взяти в зуби цього телепня і витягти його з ями? А що по тому, що по тому? Як ти виберешся з міста? Чи знаєш ти, що досить одного сигналу ріжка зі сторожової вежі, аби зачинилися всі міські брами? А якщо вони й не зачиняться, ти, мабуть, захочеш, проїжджаючи з цим дурнем у котрусь із них, віддати вартовим ті дві картки, які вам вручили, коли ви сюди приїхали? Бо без цих цидулок вас не випустять, і вас наздожене вся міська guardia. О, Madonna mia, навіщо тільки я, нещасна, зустріла тебе, і навіщо ви, lazzaroni^[45] прокляті, поселилися саме в нас, і навіщо я в тебе закохалася, і навіщо вночі я до тебе приходила! Пообіцяй мені, найдорожчий мій, що не зробиш нічого, за що міг би поплатитись головою!

– Обіцяю, що під час страти я не вийду й за поріг цієї світлиці, – пообіцяв Петр.

Фінетта вся аж засяяла.

– Оце мудрі слова, – сказала вона й поцілувала Петра в уста. – І ти заприсягаєшся мені всім, що для тебе святе?

– Для мене нема нічого святого, – відповів Петр. – Я заприсягаюсь тобі в цьому своєю честю.

Фінетті видалося цього замало.

– А батьки твої ще живі? – запитала вона.

Петр сказав правду: їх уже немає на світі.

– Тоді заприсягнись мені їхньою пам’яттю.

Петр заприсягся.

– А тепер, будь ласка, – попросив він уже нетерпляче, – йди й залиш мене самого.

Коли Фінетта пішла, голосно нарікаючи на егоїзм чоловіків, цих грішних, любострасних котів, які, побавившись людиною, потім її, негідники такі, виганяють, Петр устав, старанно вмився й одягся, а тоді заходився не менш ретельно чистити знамениту рушницю Броккардо; а коли вичистив, то набив її не шротом, а вклав одну з куль, яку граф Гамбаріні зберігав у скриньці з набоями для полювання на великого звіра. Задум, на який його спонукала Фінетта своїм докладним описом нелюдських зойків стратенців, був простий і мав ту перевагу, що задовольняв як його розум, так і сумління; однак, щоб здійснити його, потрібен був такий героїзм, що Петр справедливо, за його власним висловом, відчував страх і водночас не втрачав надії заімпонувати герцогові й, за його власними словами, утерти тому носа: якщо вже він не зможе врятувати Джованні, то, принаймні, не дасть йому довго мучитись і, перше ніж кат торкнеться його, пошле Джованні точнісінько в серце кулю зі знаменитої рушниці Броккардо.

Це було сміливе й геніальне рішення, гідне справжнього чоловіка, але йому судилося розвіятись, як дим, бо несподівано з’ясувалося: смерть, що її добрий дядечко Танкред уготував Джованні, не буде ні четвертуванням, ні здиранням шкіри, а чимсь набагато ефектнішим, за словами Фінетти, настільки ефектнішим, що втручання, яке обміркував Петр, стало через те непотрібним і марним.

Питання, як приготуються до сьогоднішньої екзекуції, хвилювало не лише Фінеттин і Петрів розум, бо коли повільно й з похмурим скреготом розчинилася головна брама герцогського палацу і з неї виїхав важкий віз, навантажений високими ґратами з гострими шпичаками, майдан швидко почав заповнюватись людом, який плив з усіх вулиць; чоловіки поспішали, застібаючись на ходу, а жінки мчали простоволосі, в шкарбанах на босу ногу, накинувши на сорочки вовняні шалі й хустки.

Віз поминув статую імператора Веспасіана й зупинився посеред майдану, і обслуга, яка його супроводжувала, мовби не годна дочекатися того моменту, коли вже можна буде заходитись виконувати своє завдання, запопадливо почала знімати на землю його важкий залізний вантаж, щоб на очах у цікавих, які поволі, з жахом усвідомлювали, що тут готується, зібрати простору, відкриту вгорі клітку.

Жителі Страмби дуже добре знали цю клітку, бо щороку, як правило, шостого вересня, в день народження герцога, палацові сади відчинялися для широкого доступу, і ця клітка ставала об’єктом уваги відвідувачів, великих і малих, значно переважаючи своєю привабливістю навіть головну окрасу парку – статуї двох титанів, один з яких замахнувся києм на другого, а той, у свою чергу, намагався розчерепити каменем голову першому, – герцог у своїй мізантропії називав цей неймовірний шедевр «Символом людських взаємин», або просто «Людськими взаєминами», – і навіть забавну іграшку, розраховану на простачків, – величезну грядку, де квіти було висаджено в формі годинникового циферблата зі стрілками, які приводилися в рух механізмом, захованим під землею; так от, ця клітка, яка по вертикалі перевищувала можливу висоту лев’ячого стрибка, була тимчасовим літнім житлом грізного Брута, величезного полового хижака берберійської породи, кровожерного лева, який сам собі набрид своєю самотністю і про якого казали, ніби він щодня з’їдає сирого м’яса вагою в півконя і ніби п’ятнадцять років тому герцог одержав його в дарунок від венеційського дожа. І той незвичний факт, що клітку, яку в зимові місяці розбирали на частини й ховали в оранжерею, тепер несподівано вивезли в самісінький центр piazza Monumentale, давав однозначну відповідь на запитання, яке розхвилювало цілу Страмбу; Джованні Гамбаріні буде живцем кинуто на поталу левові, який розшматує його своїми жахливими лазурями і розірве страшними іклами, одне слово, він загине так, як колись гинули перші християни.

Так, саме як перші християни; ця думка розхвилювала Страмбу над усякі сподівання й над усякі уявлення. Як і півтори тисячі років тому, людей страчували всіма можливими способами, в тому числі й розтовчуванням у ступі, але з поваги до легендарних Христових мук нікого не розпинали на хресті, так само як, пам’ятаючи горезвісне винищення перших християн за доби правління римських імператорів, нікого не кидали й на поталу диким хижакам; ну, а герцог Танкред, точніше, його сатанинський capitano di giustizia, бо жителі Страмби, як це часто буває, вірили, що герцог – у суті своїй добра людина, але він підпав під вплив свого шефа поліції – вирішив удатись до цього засобу, і, звичайно, це було занадто, це виходило за всякі межі, це волало не тільки до небес, але й ще вище. І Страмба, місто мирних рукавичників, задзвеніло мелодією, складеною з монотонних, але нечувано схвильованих, проказуваних пошепки запитань на зразок: «Ти вже чув?» – «Не може цього бути!» – «Що, Брут?» – «Та невже там, нагорі, всі подуріли?» – «Молодого Гамбаріні, хай буде прокляте його ім’я, на поталу левові?» – «Кажу тобі, що там уже стоїть клітка!» – І так далі, і таке інше, і все це разом творило такий гул, немовби гора Macca готувалася до вулканічного вибуху; а до екзекуції було ще далеко, адже навіть лев’ячу клітку не було ще зібрано, а вже лилася кров і тріщали кістки, бо вузенькі вулички, які вели до piazza Monumentale, були переповнені рибалками, яких вигнано з ринку, їхніми кадками й віслюками, і деякі з кадок не витримали натиску цікавих, які сунули в центр міста, і рибалки, однаково вже виведені з рівноваги, заходилися палицями і кулаками мужньо й безцеремонно захищати свої морські дари; бійка і штовханина, супроводжувані горланням людей і криком віслюків, були такі вражаючі й безпосередні, що кількох городян утоптано в болото й помиї, які вкривали брук; серед них виявилася дев’яносторічна бабуся, благочестива Чезаріна Мінутоло, яка знайшла свій безславний кінець між розтоптаними восьминогами і морськими вошами, устрицями, морськими їжаками та зірками.

І той, хто досі не вірив, що нечуване здійсниться, нарешті в це повірив, коли близько десятої години ранку знову відчинилася палацова брама і з неї виїхала, тягнена парою змилених коней, таких переполошених, що двоє погоничів мусили вести їх за вудила, друга клітка, менша, на трьох залізних коліщатах – двох спереду й одному ззаду, на яких вона повільно й незграбно котилася; і в цій клітці лежав сам Брут, половий, величезний, гордовитий, і облизував свої лапи; це була його пересувна клітка, в якій його свого часу привезли з Венеції. Натовп принишк, тільки десь позаду тоненький жіночий голосок пропищав слівце співчуття, яке, без сумніву, адресувалося тому, хто мав стати Брутовою жертвою: «Poveretto»,^[46] – але Брут підвів свою величезну гривасту голову й глухим риком заглушив і цей голосок.

Цієї чи приблизно цієї хвилини Фінетта, занепокоєна душевним станом свого коханця, зазирнула до покою номер п’ять і з приємністю виявила, що Петр лежить одягнений на зім’ятій постелі, з жовтим обличчям і немовби закам’янілий в апатичному відчаї; ми кажемо, що вона виявила це з приємністю, бо потерпала, що, навпаки, застане його в стані активного збудження, яке призводить до нерозважних вчинків. Присівши біля нього, вона почала ніжно гладити його волосся.

– Іди геть, – буркнув він.

Фінетта не образилася.

– Іду, carissimo,^[47] – сказала вона, – я знаю, що в такі хвилини найкраще побути на самоті. Але не гризися, адже врешті-решт усе вийшло краще, ніж я сподівалася: Гамбаріні не матиме коли кричати, бо Брут тільки раз мацне лапою і буде по всьому. Краще вмерти в лапах лева, ніж щоб тебе замучив кат. Усім аж очі рогом полізли від здивування, а я кажу, що це дурниця – якби мені довелося вибирати між левом і здиранням шкіри, я не вагаючись вибрала б лева. Зрозумій це й перестань гризтися.

– Я гризуся саме тому, що все зрозумів, – відповів Петр. – І мені соромно саме за те, що я цим гризуся. Ох, Фінетто, герцог має слушність, кажучи, що людина – безсоромний негідник і розпусна тварюка. Я хотів звершити подвиг, щоб покласти край мукам Джованні. Але тепер бачу, що для мене важило не те, щоб покласти край його мукам, а щоб учинити щось геройське. Через те я й гризуся, але воднораз відчуваю полегкість, що не треба нічого учиняти, бо я, щиро кажучи, дуже боявся.

– Що ж таке геройське ти хотів учинити, дурню заплішений? – запитала Фінетта, знову не на жарт стривожившись. – Хіба ти не заприсягся мені своєю честю і пам’яттю своїх батьків, що не вийдеш із цього покою?

– Годі вже про це, – зітхнув Петр, – у мене нічого не вийшло і край. Замолоду я неймовірно пишався тим, що відмовився визнати, буцім королеви не мають ніг. Я гадав, що для мене головне – правда, а для мене головним було тільки моє самолюбство. Вчора я натовк і скривдив твого чоловіка, але я не мав на це права, бо, зраджуючи нас, він хоча б учинив те, для чого мав інший привід й іншу мету, ніж просто піднести себе й бути гарним у власних очах.

Фінетта нічого не розуміла й, подумавши, що він марить, торкнулася його чола; воно й справді видалося їй гарячим. Коли Петр повернувся на бік, щоб виплакатись, вона ще раз погладила його і, скрушно зітхнувши, навшпиньках вийшла з покою.

По piazza Monumentale Брута супроводжував цибатий чолов’яга, схожий на турка, хоч він називався чи дозволяв називати себе Мартелліно, – смаглявий, вусатий, з блискучими очима й разком білих зубів; це був Брутів доглядач і пестун, який носив титул domatore, приборкувач, хоча Брут був чим завгодно, тільки не приборканим хижаком – він не вмів зробити жодного стрибка, не вмів проскочити крізь вогненний обруч і таке інше, що вміють усі видресувані леви. Мартелліно мав довгого батога, яким він час від часу ляскав у повітрі; гортанним грубим голосом він покрикував то праворуч, то ліворуч:

– Розступись! Обережно! Геть з дороги!

Це було зайве, бо люди звільняли дорогу й без ляскання батога та вигуків приборкувача – вони задкували, з жахом вдихаючи гострий лев’ячий запах. Мартелліно обійшов щойно поставлену велику клітку і кілька разів сильно вдарив по ній підошвою, аби пересвідчитись, чи міцно вона з’єднана; тим часом погонич випряг коней, і настали напружені хвилини, коли мали перевести Брута з однієї клітки до другої; виявилось, що це не така проста річ, бо коли приборкувач відчинив маленькі бокові дверці великої клітки й з допомогою обох погоничів закотив у них передок клітки пересувної, яку відчинив в останню мить, звільнивши в такий спосіб Брутові вихід, лев, не звертаючи уваги на цю зміну, лишився лежати й далі облизував свої лапи, а коли нарешті їх облизав, то стомлено поклав на них своє кошлате підборіддя й зажмурив жовті котячі очі, немовби вирішив трохи подрімати. Юрба завмерла, і коли domatore почав штрикати лева батогом у зад, з усіх боків залунав сміх, який, однак, змінився моторошним скриком, бо Брут, до останньої хвилини непорушний, зненацька, притиснувшись черевом до дна, почав виповзати з малої клітки, наче змія, що міняє шкіру, а тоді рвучким стрибком звився вгору. Враження було таке, ніби в нього виросли крила або його підкинули якісь пружини, отож він завиграшки може перемайнути через металеві шпичаки, якими було утикано верхні краї клітки; але крил у нього не було, не підкинули його й пружини, а тільки власні лапи, та й клітка була надто висока. Упавши на дно клітки, Брут зіщулився, немовби від сорому, й заходив туди-сюди по клітці, туди-сюди, інстинктивно при цьому наслідуючи ходу й рухи звіра, який скрадається хащами. Domatore відкотив назад малу клітку, зачинив дверці великої, і юрба, завжди й скрізь охоча до дешевих зовнішніх ефектів, винагородила його оплесками й вигуками «браво»!

Такою була друга фаза приготування до страти; третя, заключна фаза, полягала в тому, що кат з двома поплічниками, – всі троє вже належно вдягнені для виконання своєї місії – в гостроверхих каптурах, які закривали навіть обличчя – катівський каптур був червоний, а в поплічників – чорні, – у безпосередній близькості від клітки з заздалегідь прирізаних балок і дощок збудували просторий поміст, який вони складали й розбирали вже незліченну кількість разів і на якому могли поміститись щонайменше два десятки людей, і застелили його шістьма рулонами чорного, теж заздалегідь відрізаного сукна. Потім приставили до клітки широку драбину, стали, широко розкарячивши ноги й склавши на грудях руки, посередині помосту, спиною до клітки й обличчям до палацу, і криваве дійство могло вже розпочинатися.

Рівно об одинадцятій з вежі храму святого Павла долинув дзвін, а через кілька хвилин з вулички під назвою Сонячна, via del Sole, що вела до монастиря, донісся тихий скорботний спів чоловічого хору, який повільно наближався до майдану; це були брати картезіанці, які йшли провести рокованого в останню путь. Юрба радо привітала їхню появу, якою вони заявляли, що в способі страти, вибраному для молодого Гамбаріні, не бачать нічого блюзнірського, хоч і дивляться на цю подію з глибоким смутком, однак без тіні обурення чи неприйняття; через те, коли вони з’явилися на майдані в сніжно-білих куртках із каптурами, котрі носили поверх своїх волосяниць, зосереджені, засмучені й заглиблені в палку молитву, в якій, без сумніву, благали Всемогущого, щоб він милостиво прийняв грішника, котрий незабаром постане перед його престолом, знову пролунали оплески й вигуки «браво»!

До цієї обставини, тобто до присутності ченців на екзекуції, магістр Джербіно, наймудріший зі страмбських авторитетів, поставився надзвичайно скептично і несхвально. Це був ставний старець з хвилястою бородою а ля Леонардо да Вінчі, власник аптеки в галереї поблизу храму, таємничої крамнички, яка пахла рум’янком і цитриновим деревом, фіалкою і шафраном, петрушкою і перцевою м’ятою, а також, само собою зрозуміло, розмарином, найулюбленішою і найвсесильнішою квіткою, якій приписувалося цілих сімдесят дві virtu, тобто властивості зціляти й виліковувати сімдесят дві різні недуги; було широко відомо, що дякуючи заслугам ученого маестро Джербіно, його відварам і мастям, у Страмбі впродовж останніх трьох десятиліть не виникло жодного випадку чорної віспи.

«А хіба ви, бовдури, уявляли це собі якось інакше? – подумки звертався він тепер до своїх співгромадян. – Хіба ви не знаєте, що Intransigente,^[48] – так у Страмбі називали пріора картезіанців – і capitano di giustizia – одна рука? Що capitano di giustizia вкладає в монастир, – і він знає, навіщо, – солідну частину податків, які здирає з нас, і абат – в оплату за ці щедрі дари – посилає до Рима, в руки його святості, прихильні відгуки про поліційну діяльність capitano, отож папа, ленний володар Страмби, тримає над capitano свою благословляючу руку?»

Овації, якими натовп зустрів побожних картезіанців, були перервані вибухом багатоголосого реготу, бо Брут, потривожений цим гамором, раптом заревів, й один із катових поплічників, котрі стояли, як мовилося вище, спиною до клітки, злякано відскочив.

Затим із палацу, який раніше належав Гамбаріні, вийшла особиста варта capitano di giustizia, яка від міської варти відрізнялася кольором мундира – жовтим, зі знаком терезів, вишитим на грудях, тоді як міські гвардійці мали на собі мундири блакитні, й стала на сходах, двоє праворуч і двоє ліворуч, усі з алебардами в руках і в позолочених шоломах. Городяни люто й глибоко ненавиділи цю варту, без якої capitano di giustizia вже багато років не міг на вулиці й кроку ступити – між іншим, зазначимо, що вони прозивали їх «голуб’ятниками», – і все через те, що capitano di giustizia, боячись, аби його не отруїли, харчувався самими голубами, яких охоронці ловили для нього й приносили живими, а він власноручно їх убивав і готував страви – так от, усі ненавиділи їх, як ми сказали, люто й глибоко, однак не наважувалися виказати цю ненависть інакше, ніж мовчанням; зате, коли розчинилася брама герцогського палацу і, карбуючи крок, з неї виступила міська guardia, як ми вже знаємо, в блакитних мундирах, і щільно зімкнутими рядами по-двоє рушила на майдан, щоб утворити довкола місця страти каре, почулося якесь невиразне бурмотіння, котре виражало згоду й симпатію; плескати ніхто не наважився, бо синьйор capitano di giustizia до таких проявів особистих почуттів був вельми чутливий і реагував на них надзвичайно круто. (До цього ще слід додати, що приязнь, якою городяни обдаровували блакитних, була абсолютно вдавана й нерозважна, бо якщо жовті коштували вісімнадцять, то блакитні – двадцять без двох; обидві варти, особиста й міська, підлягали capitano di giustizia).

Після цього довго, може, з годину, якщо не довше, на майдані не діялося нічого; ця гнітюча пауза була порушена лише трьома дрібними інцидентами, що викликало вдячний сміх публіки: перший раз, коли в порожнє каре, яке охороняли блакитні алебардники, зненацька проник маленький кудлатий песик і кинувся до Брута з лютим дзявканням, і коли один з вартових, нерішуче повагавшись, виступив з лави й спробував відігнати нахабу своєю незграбною зброєю; другий, коли Брут, переставши ходити по клітці, роззявив пащу, тож усі застигли в очікуванні, що він зареве, але він замість цього надсадно, сипло закашляв; і третій, коли з via del Sole зі страшенним вереском і рохканням вибіг величезний тлустий кабан, за яким гонився різник з палицею в руці. Ченці, які покірно з’юрмилися на мармурових сходах храму святого Павла, вже вдесяте затягли свій покутний псалом, починаючи і кінчаючи його словом «miserere»; ^[49] дзвонар, який розгойдував похоронний дзвін, змушений був зупинитись, щоб передихнути, бо від напруження йому почало заходитись серце, але стратенець усе ще не з’являвся.

Публіка занепокоїлася, бо рознеслася чутка, ніби нагорі щось відбувається, а точніше, герцогиня покликала чоловіка до своїх особистих покоїв у лівому крилі палацу, до свого appartamento della Duchessa, і тепер вони в розкішній приймальній залі цього appartamento, завішаного гобеленами, витканими за ескізами художника Рафаеля Санті, з’ясовують свої розходження в поглядах, або, точніше, якщо дозволено так висловитись, сваряться. Ніхто ніколи не зрозуміє, як такі чутки можуть просочитись із-за мурів, таких міцних і товстенних, як мури герцогського палацу, але всі у Страмбі знали, що герцогиня вчора під приводом головного болю вже о десятій вечора покинула добродійний бал, який давав capitano di giustizia для вершків міста на користь нещасних страмбських сиріток, і цим передчасно закінчила свято, бо після її зникнення на англійський манір уже неможливо було продовжувати бал; цим самим вона мимохіть посприяла швидкому винесенню вироку Джованні; а коли, прийнявши сильні снодійні порошки, герцогиня заснула і, пробудившись аж перед самим полуднем, довідалася, що готується, тобто що її названий небіж прибув до Страмби відвідати свого доброго дядечка, а його, під тим приводом, буцім він цього дядечка хотів отруїти, – як це свого часу намагався зробити його батько, – мають кинути на поталу левові, вона зчинила від обурення непристойний крик, накинулася на свого чоловіка з вереском, що з його боку це неблагородний і негідний вчинок, а той нібито, відповів, що він з її думкою цілком згоден, однак нічого вже не можна вдіяти – вирок винесено за всіма правилами закону згідно з побажанням і на пропозицію синьйора capitano di giustizia, а вона нібито заперечила, чому, мовляв, він, п’янюга чортів, наказав узяти Джованні Гамбаріні під варту, замість того щоб, – якщо вже ім’я Гамбаріні в Страмбі прокляте, – тихо й непомітно вивести його з міста, а герцог, кажуть, відповів, що якби він так учинив, то мав би великі неприємності з синьйором capitano di giustizia, а вона буцімто кричала, що йому, тюхтієві, пора нарешті здихатись цього бридкого capitano di giustizia, а він нібито відповів, що все не так просто й що він не може їй це пояснити, бо її бабський розум не годен цього збагнути; і так вони нібито сваряться ще й досі.

Імовірно, що незгоди між герцогом і герцогинею, якщо до них дійшлося таки насправді, відбувались цілком інакше й аргументи сварливої пари були витонченіші й глибші, ніж того жадала людська чутка, але немає ніякого сумніву, що до сварки все ж таки дійшлося й що її предмет був той самий, який передавався з уст в уста, і що саме це стало причиною неприємної затримки екзекуції, нечуваної для Страмби, міста чітких наказів і порядку. «Герцог з герцогинею сваряться, а ми через них проґавимо сієсту перед вечірньою месою», – невдоволено думали ченці, мерзнучи в своїх тонких волосяницях. «Герцог з герцогинею сваряться, – лаявся подумки domatore, – а мій Брут на такій холоднечі застудиться, здохне, і я, його пестун, утрачу місце». – «Герцог з герцогинею сваряться, а ми вистоїмо тут ямки», – думав кат зі своїми поплічниками. «Герцог з герцогинею сваряться, а ми проґавимо й пообідній ринок», – ремствували рибалки, позираючи на свої повні кадки. «Герцог з герцогинею сваряться, – усміхався аптекар Джербіно, ясна голова, – ну що ж, тим краще; герцогиня опирається не герцогові, a capitano, бо герцог – лише жалюгідна лялька в руках capitano; що ж, побачимо, чия буде зверху».

Приблизно о чверть на першу, а може, й кілька хвилин пізніше, на сходах свого будинку з’явився сам capitano di giustizia, особа, що далася взнаки стільком людям, і швидкою ходою, стережений справа і зліва, спереду й ззаду своїми жовтими алебардниками, рушив до герцогського палацу. Як ми пам’ятаємо, чарівна Фінетта назвала цього багато разів проклятого й люто ненависного чоловіка горбатим сатаною, і це визначення було цілком точне й влучне, хоча він і не був горбатим, навпаки, спина в нього була цілком рівна, хребет випростаний; і все ж його куца павуча постава з надміру довгими ногами в порівнянні з коротким тулубом і широкими плечима справляла сумне враження потворності й каліцтва; а його дрібне щуряче личко з метушливими чорними очицями було таке люте, таке неймовірно зле, таке опівнічно-примарне, що байдужому спостерігачеві, якому ніщо не загрожувало, могло видатись навіть смішним, бо, далебі, не часто трапляється, щоб злоба позначала риси людського обличчя з такою наївною безпосередністю. Було аж дивно, як цьому хирлякові, цьому скорпіонові в людській подобі вдалося втертись у правителеве довір’я так міцно, як це вдалося йому, чужаку, – capitano був родом не із Страмби, а з далекої Генуї, звідки герцог викликав його після свого конфлікту з Гамбаріні, бо більше не бажав довіряти пост шефа поліції людині тутешній, яка має в місті рідних і друзів.

«Ну, тепер справа повертає круто», – зазначив подумки аптекар Джербіно. Для нього було цілком зрозуміло, що capitano подався до герцогського палацу, аби навести там лад, бо, як правило, під час екзекуцій, котрі відбувалися на piazza Monumentale, на місце страти він з’являвся просто зі свого дому. І це й справді було так, і та швидкість, з якою йому вдалося відновити належний порядок, ще раз засвідчила його безмежну силу.

Імовірно, що він навіть не втручався в суперечку між герцогом і герцогинею – він дав їм спокій, нехай собі сваряться, скільки душа забажає, ляснув пальцями команді, яка мала виконувати страту, привести рокованого, вишикував процесію – і все закрутилось, немовби клацали чотки, subito presto,^[50] гайда, гайда, ніяких зволікань; знесилений дзвонар не встиг іще знову розгойдати свій дзвін, стомлені й закляклі від холоду ченці – проспівати а tempo своє miserere, а з палацу вже вийшов загорнений у чорне чоловік, високо несучи над головою чорний гладенький хрест, а за ним – четверо членів судової ради в оксамитових мантіях – здебільшого представники найславетніших і найбагатших родин у Страмбі; до них, самозадоволено всміхаючись, приєднався capitano di giustizia на своїх павучих ніжках і нарешті сам Джованні, простоволосий, посинілий від холоду та страху, в супроводі двох тюремних наглядачів, які розмахували в повітрі семихвостими канчуками, бо дорогою до місця страти рокованого заведено було немилосердно стьобати, але цього разу цей ритуал здійснювався тільки символічно, можливо, тому, що при вибраному для нього способі страти бажано було доставити нещасного на плаху цілим і неушкодженим; за Джованні й наглядачами йшло четверо барабанників з барабанами при боці, затягненими чорним флером, і з паличками, обмотаними чорними стрічечками. Цю коротку сумну процесію охороняла команда, призначена для страти, – шестеро чоловіків, усі в чорному; їх прикривали своїми тілами жовті голуб’ятники, а тих своєю чергою стерегли щільно зімкнені лави блакитних.

Поява Джованні, якого переважна більшість людей, що зібралися на майдані, бачили, принаймні після вісьмох років, коли він покинув Страмбу, вперше, викликала подив і хвилювання. Те біляве немовля, той гарненький пузанчик – невже він і є той герцогів ворог, чиє ім’я ми повинні проклинати й опльовувати? А кого ж ми будемо проклинати й на кого плюватимемо, якщо Брут проковтне його на обід? О Боже, таж цей змовник ледве ноги переставляє; таж він спустить дух ще до того, як дійде до клітки, так що з нього вистачить крука, а не лева! Таж це дитя, саме втілення невинності, таж це ягнятко! Хто ж після цього наважиться стверджувати, що герцог – добра людина й що у всьому винен capitano di giustizia? Вони обидва – божевільці й дияволи, і якщо тут хтось за нас і заступається, то це одна-однісінька благородна душа, герцогиня, але вона нічого не може вдіяти, хіба що заборонити герцогові визирнути з вікна й помилуватися, як посувається затіяне ним прокляте діло!

І справді, вікна на фасаді герцогського палацу лишалися зачиненими, мертвими; слід нагадати, що для того, аби вони ожили й аби з них хтось міг визирнути, їх треба було відчинити, бо вони були засклені майже непрозорими кружальцями та квадратиками, вправленими в олово; а саме цього, як уже сказано, ніхто не зробив.

Підштовхуваний посіпаками capitano, Джованні почав підійматися східцями на чорний поміст, де вже зайняли свої місця судді й capitano di giustizia; його голубі, затьмарені страхом очі звернулися до вікон заїзду «У павичевого хвоста», точніше до вікон покою номер п’ять на другому поверсі; але ці вікна були так само зачинені, так само мертві, як і вікна герцогського палацу. Кат і його поплічники пожвавішали, змінили свою непорушну, розкарякувату позу й приготувалися до роботи, вхопившись своїми мускулястими руками за линви, скручені мотками, які досі висіли в них на плечах.

І тут юрба – вже вдруге цього дня – озвалась, але інакше, ніж перше, перед приходом охоронців та великих панів; при цьому не розтулилися жодні вуста, бо всі заціпеніли зі страху, не здригнувся жоден м’яз на обличчі, звідкись із глибини горлянки кожен видав щонайбільше якесь мурмотіння, а проте це пролунало як загальне ремствування, гамір і ревіння. Але цього вистачило, щоб capitano di giustizia повів своїми колючими очицями, і все вмовкло, запала тиша, наче в храмі. Відтак він надів окуляри, розгорнув сувій і різким голосом із сильним генуезьким акцентом, який ненавиділи в цілій Страмбі, почав читати короткий вердикт суду, згідно з яким вищезгаданий Джованні Гамбаріні, хай буде прокляте його ім’я, уроджений у Страмбі шістнадцять років тому, після ретельного розсліду й вивчення справи з Божою поміччю був визнаний винним у спробі зловмисного вбивства, яке він замишляв здійснити, маючи на оці особу найвищого володаря Страмби, його високість герцога Танкреда д’Альбула, хай славиться його ім’я; це лиходійство він збирався вчинити за намовою свого батька Одоріко Гамбаріні, – хай буде прокляте це ім’я! – який нині боягузливо переховується в невідомому місті поза межами герцогства.

– Це брехня! – урвав його чийсь гучний голос, який долинув звідкись ізгори.

У capitano від подиву аж окуляри спали з перенісся, і він злякано глянув, що за божевілець наважився таке сказати; точнісінько так само вчинили всі, хто був на майдані, отож юнакові, який стояв у вікні покою номер п’ять заїзду «У павичевого хвоста», вже відчиненому, видалося, що piazza Monumentale порожевіла від сотень облич, які повернулися в його бік.

– Петре! Врятуй мене, Петре! – заридав Джованні переривчастим голосом.

– Так, це брехня! – повторив Петр. – Молодий граф Джованні Гамбаріні, чиє ім’я не заслуговує ні на звеличування, ні на прокляття, бо йому поки що не випало нагоди звершити ні великі, ні ниці вчинки, не робив спроби по-злодійському вбити його високість графа Танкреда д’Альбула, оскільки з його високістю графом Танкредом він зустрівся лише в момент свого арешту, а його батько граф Одоріко Гамбаріні ні на що його не намовляв, бо його вже немає на світі, а навпаки, перед своєю смертю настійливо остерігав сина вступати на територію Страмби. Така правда, і хай буде проклятий кожен, хто цю правду спробує спотворити і викривити!

– Взяти його! – заверещав capitano di giustizia. – Оточити будинок! Узяти! Зв’язати! Привести! Закувати в залізо! Підняти на дибу, поки я тут упораюсь! Кати, виконуйте свою повинність! Subito! Subito!^[51]

І в нападі дитинної люті він так затупотів своїми павучими ніжками, що аж поміст загойдався; тим часом його особиста варта, яка досі стояла в двох бездоганних лавах, розсипалася, наче розполохані жовті мурахи, і в дикому поспіху почала прокладати собі алебардами дорогу до заїзду «У павичевого хвоста» в густій юрбі неймовірно розхвильованого і гамірливого люду. Тієї ж миті кат накинув мотузку на шию благаючому порятунку Джованні й разом зі своїми поплічниками поволік його до східців, щоб витягти нагору й кинути в клітку на поталу Брутові, який стрясав повітря лютим риком.

А Петр Кукань із Кукані, який усе ще стояв у розчиненому вікні покою номер п’ять, в своєму хвилюванні чуйно сприймаючи неймовірне збудження люду, яке передавалося йому, ніби розбурханий морський прибій, і чітко усвідомлюючи, який чудовий і геройський вигляд в очах юрби має він, його обличчя, постава архангела й людяна усмішка, якою відважився увінчати цю найризикованішу хвилину свого життя, раптом з задоволенням помітив, що понурий, мертвий фасад герцогського палацу навпроти ожив: там відчинилися двері, які вели на балкон, і в товаристві двох дам – однієї старшої, а другої зовсім юної – з’явився сам герцог, аби стати свідком вчинку, який намірявся звершити той юнак із Богемії, з котрим він учора познайомився і котрий зразу сподобався йому свіжістю своїх думок та несподіваністю дій: кожною жилкою, якщо можна так висловитись, кожною клітинкою свого тіла він відчував – а там хай буде, як буде! – історичність цієї хвилини, головною дійовою особою якої є він, хто ще недавно безвладно валявся на ліжку, усвідомлюючи власну безпорадність; Петр звів свою знамениту рушницю Броккардо, впер її у плече, націлив на жаб’ячі грудки чоловіка, якого щойно звинуватив у брехні й з приводу якого, – завдяки влучній виразності Фінеттиного змалювання і його особистій згадці про дибу, – не сумнівався, що це і є саме той capitano di giustizia, перед яким тремтить уся Страмба, і спустив курок; і славетна зброя, – хтозна, може, й справді зачарована Петровим батьком, – не підвела його й цього разу – куля точно відшукала свою ціль, і capitano di giustizia впав із простреленим серцем, не встигнувши навіть зрозуміти, що з ним сталося і що він уже дограв на цьому світі свою мерзенну роль.

На piazza Monumentale на хвилину запала мертва тиша неймовірного потрясіння, бо те, що сталося, не тільки не можна було передбачити, – тут ми скористаємось словами герцога – з паморочною огидою, але воно не вкладалося в свідомості, принаймні в перші секунди, було над усяке розуміння; а коли ця хвилина збігла і люди побачили, що те, що їм тільки здавалося, насправді не мана, а дійсність, реальна й невідворотна, що цей невідомий чужинець, нібито друг й захисник молодого Гамбаріні, як це з учорашнього дня рознеслося по місту, просто взяв рушницю і, нехтуючи владою capitano, його здатністю наганяти страх, його голуб’ятниками, і його залізними рукавицями, і дибами, ба навіть чудовою репутацією в Ватікані – застрелив capitano di giustizia, мов скаженого собаку; тиша змінилася оглушливим гуркотом: якщо ми раніше казали, що гомін юрби створював враження, ніби гора Macca, на якій розкинулося місто, готувалася до вулканічного вибуху, то тепер здавалося, що цей вулкан і справді вибухнув.

І коли Петр, герой, відклав свою чудову рушницю Броккардо, котра ще диміла, й з усмішкою рушив назустріч жовтим охоронцям уже мертвого capitano зі словами: «Я до ваших послуг, синьйори», на майдані всі, хто мав рот, закричав, а хто мав ноги, затупотів і кудись пробивався, не годен устояти на місці – з одного боку тому, що не хотів, а з другого – тому, що його штовхали, напираючи і ззаду, і справа, і зліва, і в цей гамір людських голосів уливалися металеві голоси всіх дзвонів, які були в місті – від гігантського Петронія, гордості собору святого Петра, до найменших дзвінків і дзвіночків.

При цьому кати, які тягли Джованні на смерть, з вини своєї природженої й богом даної тупості, без чого напевне були б не здатні успішно справляти своє похмуре ремесло, не припинили розпочатого діла: пролунав постріл з вікна чи ні, завмерла юрба чи не завмерла, кричать люди чи не кричать – вони машинально робили далі те, що почали: витягли Джованні, який безпорадно смикався, східцями на поміст, пропустили попід руки мотузки й спустили в клітку; але Брут, переляканий нечуваним ґвалтом і відчуваючи своїм гострим звірячим інстинктом, що діється щось неймовірне, звертав увагу на все, крім жертви, посланої йому згори, і ревів, і накидався на грати, і навіжено гасав по клітці, дугою оминаючи Джованні, який лежав непритомно на дні.

Тут мудрий аптекар Джербіно, швидко зорієнтувавшись у благодаті сум’яття, яке настало, і бажаючи, наскільки це можливо, ще збільшити його, виніс зі своєї екзотичної крамнички скриньку з бенгальськими вогнями, і петардами, і ракетами, які він, – попри свою знахарсько-аптекарську діяльність, – виробляв і продавав на свята, і заходився запалювати їх та з оглушливим тріскотом запускати над головами розхвильованої юрби і зірки, і золотий дощ, і мигавки, і каскади, які о цій пообідній порі хоч і не справляли такого ефекту, як уночі, але все одно були помітні, а головне – їх добре чули; і цей фейєрверк мудрого аптекаря вніс остаточний розлад у левиному розумі Брута.

Очманілий від жаху, тремтячи від холоду, простуджений, роздратований людським запахом, якого він справедливо боявся із самого малечку, який зносив лише в помірних дозах і який в останні години оточував його огидною щільною масою, бідолашний берберієць відважився на найбільший, однак, на жаль, останній стрибок у своєму непривабливому, проведеному в неволі житті і, зметнувшись угору, так високо, як досі ніколи не робив, і що навіть не вважали за можливе конструктори клітки, здійнявся над шпичаками ґрат, проте, замість перемайнути понад ними, упав на них усією вагою свого велетенського полового тіла.

Те, що сталося далі, було нетривалим, зате жахливим, криваво-патетичним танцем його котячих кінцівок, супроводжуваним ревом, який заглушив клекіт юрби, як гуркіт водопаду поглинає дзюрчання струмка; і справді, якщо вірити стверджуванню Фінетти, що відвідувачі публічних страт люблять, коли рокований реве, то цього разу, хоч до екзекуції й не дійшлося, in puncto^[52] ревіння вони задовольнилися так, що трохи не поглухли. Гривастий факір, мордований своїм власним тілом, своєю власною царственою масою, шалено крутився сталевими пружинами своїх кінцівок на сталевих шпичаках; він звивався, і скорчувався, і витягувався, перекочуючись з боку на бік і знову й знову наштрикуючись на шпичаки ґрат. Це був танець смерті, і виконувався він у танцюючій клітці, бо грати розгойдувались і хиталися, мов незграбний ведмідь, який підстрибує під звуки дудок і бубнів. Це тривало всього кілька секунд, але публіці, закам’янілій з подиву, здавалося, що це небачене видовище триває вже кілька годин, ба навіть що воно триває вже цілу вічність. Але враз настав кінець: Брут зірвався, залишивши на шпичаках ґрат шматки свого м’яса та закривавленої полової шкури, впав назад у клітку і перед тим, як здохнути, видав останній жалібний рик на знак протесту проти людського недоумства.

Тим часом жовті гвардійці волокли Петра, хоч він і не опирався, з другого поверху в вестибюль, де за конторкою з плетінням в руках сиділа Фінетта, байдужа, гордовита, сердита на свого коханця, який не зважив на її слізне прохання і, хоч дотримав свого слова й не вийшов з покою, все ж таки устиг, шельма, здійснити там найбожевільніший вчинок, який тільки можна собі уявити; вона була така розлютована його сумнівної якості гасконадою, що коли слуги грубо волокли його по сходах, звично штовхаючи й б’ючи ратищами своїх алебард, вона ні на секунду не відірвала очей від свого плетіння й не обдарувала його навіть співчутливим поглядом.

Петра волокли, кидали ним, проте не доволокли, куди хотіли, й не закинули далеко, бо саме в ту мить, коли вони поминали неймовірно розлютовану красуню, клямка, яка замикала головний вхід, відлетіла й до вестибюля ринуло стільки людей, скільки їх не переступало цей поріг за останні десять років, і всі вони кричали, сп’янілі від тієї темної пристрасті, яка розпалює юрби, обертаючи окрему особу в безіменну частку безликої буйної сили; Петра підхопили десятки рук, підняли на плечі й винесли, безпорадного, під чисте небо, на майдан, у самісіньке пекло, яке лютувало там без розуму й краю, що треба розуміти дослівно, бо коли переляканим спостерігачам на балконі герцогського палацу вже здалося, що воно досягло апогею в ту хвилину, коли Петра винесли з заїзду, шум і галас іще зміцніли й завирували іще сильнішим фортіссімо.

Ситуація була цілком і повністю незвична, бо всі обіймалися з усіма і всі кричали разом з усіма, і в здичавілу юрбу вливалися рибалки з вулиць, щоб поквитатись з блакитними за те, що ті вранці так безцеремонно прогнали їх із ринкового майдану, а блакитні билися з жовтими, бо розуміли, що інакше з цієї тисняви їм не вибратися цілими й неушкодженими, а блакитні разом з жовтими репіжили чорних, а рибалки лупцювали нерибалок, прокладаючи собі шлях уперед, а рибалки й нерибалки топтали чорних і блакитних і, молотячи, й б’ючи, й топчучи один одного, горлали «слава», й «ганьба», й «хай живе», й «смерть», і плакали, й сміялися, і над усім цим вибухали петарди і лунали дзвони.

Чоловіки, які несли Петра на плечах, звернули короткою, але важкою дорогою до чорного помосту біля клітки, де неподалік від здохлого лева все ще лежав знепритомнілий Джованні, і там висадили його нагору – можливо, для того, щоб звідси його було всім видно, а можливо, щоб юрба його не розтоптала, а можливо, без усяких «щоб», без ніяких «для того», просто висадили його нагору; тож він стояв, приголомшений, але цілий, над тілом мертвого capitano di giustizia, напружено чекаючи, що ж воно діятиметься далі, а точніше – що вчинить і як поведеться герцог, котрий ще й досі стояв на балконі, похмурий і непорушний. До кінця гри було ще далеко, бо за спиною володаря стояла ціла міська залога, яка, коли б герцог тільки пальцем кивнув, залюбки приборкала б і розгромила б розбурханих городян і потопила б у крові їхню заваруху, що для Петра було б фатальним, бо навіть якби він і вцілів після цього втручання війська, його все одно судили б за брутальне вбивство. «Але якщо герцог, – мізкував Петр, – прочитав як слід свого Макіавеллі й усією душею сприйняв його поради, то він не вчинить нічого такого, а змириться з тим, що сталося, тобто зі смертю свого capitano di giustizia і вдаватиме, що й сам не бажав нічого кращого, аніж щоб capitano di giustizia задриґав ногами і відійшов у небуття; бо, як стверджував учений флорентієць, у ситуаціях, що вийшли з-під контролю, мудрий і прозірливий володар приховає свою природжену інтелігентність і вдаватиме з себе дурня». Звичайно, в цьому дикому сум’ятті, яке все ще вирувало довкола, важко було вдавати з себе чи то мудрого, чи то дурного; через те Петр почав відчайдушно розмахувати руками й жестикулювати, буцім він хоче щось сказати, отож просить тиші; і, коли гамірлива юрба потихеньку змовкла, він з усміхом обернувся до герцога й підняв руки долонями догори, даючи йому цим прадавнім жестом зрозуміти, що його вірнопіддані прагнуть почути свого правителя так само палко, як спраглі подорожні в пустелі жадають вологи небесної, аби вона освіжила їхні смажні вуста й змила з них піт та бруд.

Пролунали оглушливий свист і вигуки протесту, бо народ не бажав слухати герцога, чиї промови він чув уже незліченну кількість разів, – він бажав слухати героя дня, посланого самим Богом, але коли Петр не заговорив, не перестаючи переконливим жестом благати володаря сказати слово, юрба поволі почала вгамовуватись.

І виявилося, що герцог з користю читав свого Макіавеллі. Спершу він зайняв горду і самовпевнену позу, яку автор «Монарха» настійливо рекомендує правителеві і в якій його замолоду намалював славний Анджело Бронзіно, на портреті якого він лівою рукою спирається на грубий том зведення законів, що лежить на столі; щоправда, цього разу він сперся не на зведення законів, а на балюстраду балкона, і, різким рухом правої руки втишивши останні верескливі голоси, виставив уперед підборіддя, як той, чорний, іззаду, прочистив горло і в запалій тиші, порушуваній хіба що перегуком дзвонів, сказав таке:

– Ще сьогодні вранці, любі мої піддані, нам здавалося, що цей день буде найпохмурішим і найсумнішим днем в історії нашого улюбленого міста і землі нашої, днем, коли насильство, й сваволя, і безправ’я, які ми, з волі Божої, змушені були зносити і терпіти, досягнуть свого ганебного верху. Через те, коли ми вивчили гороскоп, який склав для нас добре відомий вам звіздар Лессандро Гадді, й вичитали в ньому, що сьогодні, так, саме сьогодні, має настати хвилина щасливого повороту, коли з нашого міста й держави буде нарешті знято закляття, що його як Божу кару Страмба терпіла понад шість років, ми в це не вірили й навіть суворо докорили Лессандро Гадді за те, що він припустився безглуздої помилки, бо нічого подібного статися не може; та тепер ми бачимо, що наш любий Лессандро Гадді не припустився жодної помилки, і ми якнайсердечніше просимо його вибачити нам і забираємо свої прикрі слова назад.

Тут герцог обернувся до зали, перед якою стояв на балконі й де, як можна було припустити, знаходився згаданий Лессандро Гадді, і ласкавим жестом руки привітав щасливого астролога; і народ загукав «Evviva, evviva!»,^[53] плачучи від захвату.

Герцог навіть не намагався перервати овації, бо вони були цілком заслужені, й непорушно чекав, коли вони вщухнуть самі собою.

– Так, – провадив він за хвилину, – понад шість років на нас лежав тягар Божої неласки, спричиненої ганебною зрадою одного з перших синів Страмби, покійного графа Одоріко Гамбаріні, якому ми нині бажаємо, щоб земля йому була пером, бо прощаємо йому все й знімаємо своє прокляття, котре досі лежало на його імені. Вершителем згаданої Божої кари був сам папа, це він, намісник Бога на землі й ленний володар Страмби, призначив до нас шефом поліції capitano di giustizia – мужа, який тепер лежить мертвий на помості, бо місія його завершилася, – з суворим наказом, щоб він із допомогою поліції дав якнайболісніше відчути населенню Страмби, що це означає, коли Бог відвертає від народу свій ясний лик, і ми, не тільки як правитель Страмби, але й як вірний слуга Його святості, підтримували capitano в його стараннях, звичайно, з гіркотою й болем у серці й щодень звертали до Всевишнього свою палку молитву, щоб він звільнив нас від дальшого виконання цієї сумної місії. Нас було вчуто лише сьогодні, коли, згідно з констеляцією зірок, як її вірно витлумачив наш славний Лессандро Гадді, молодий герой, котрий квапливо прибув до нашого міста з далекої країни за Альпами як виконавець Божої милості й одним пострілом зі своєї рушниці, тобто одним рухом пальця, врятував від страшної й незаслуженої смерті невинного нащадка згаданого графа Одоріко Гамбаріні, котрому, як мовилося вище, ми подарували його ганебний вчинок, а водночас раз і назавжди позбавив нас від диявола, який так довго з волі Його святості перебував серед наших мурів і, можливо, аж занадто сумлінно виконував свою страхітливу місію.

Герцог змовк, даючи своїм дорогим підданим змогу виявити свою радість і вдячність, що його дорогі піддані й зробили тим способом, який відповідав їхньому темпераментові, а тоді повів далі:

– Немає для володаря події, радіснішої, ніж та, коли він може стати віч-на-віч зі своїм народом і сповістити його, що дні смутку й лиха скінчилися і що настають часи світліші, ніж усі світлі й радісні часи, відзначені в минулому Страмби. Смерть колишнього capitano di giustizia хоч і справдешня й невдавана, однак, крім цієї справдешності й невдаваності, вона значною мірою ще й символічна. Capitano di giustizia сконав, і разом з ним у цьому місті скінчила своє існування його влада, бо нікого більше не буде посаджено на його місце.

Герцог знову хвилину помовчав, з усмішкою на устах чекаючи, коли втихне гамір, який спричинила ця його заява.

– Так, – провадив він далі, – нікого більше не буде посаджено на його місце, а обов’язки шефа поліції виконуватиму я сам, як це завжди було за добрих давніх часів, коли на нас іще не лежав тягар прокляття. Це перша поважна зміна, яку вніс сьогоднішній день в історію Страмби. А майно, яке зосталося після смерті capitano, палац і всі латифундії будуть повернені родині, якій вони належали споконвіку і яку тепер репрезентує тільки молодий граф Джованні Гамбаріні, котрого ми сердечно вітаємо серед нас.

Тут Петр зіскочив зі східців, відкинув гачок і вивів з лев’ячої клітки переляканого на смерть Джованні, який уже стояв на тремтячих ногах, і, ведучи його, наче даму, що входить до танцювальної зали, допоміг піднятись східцями на поміст. І piazza Monumentale стала чорною від капелюхів, шапок і беретів, які, не тямлячись від щастя, городяни підкидали вгору, і вигукам «Evviva, evviva Gambarini!» не було кінця.

– Ось він стоїть тут зараз перед нами, – на повне горло кричав герцог, явно впавши в екстаз, – живий і здоровий, він, хто, за розумом, який не знає таємних помислів Божих, уже й не мав знаходитись серед нас, – а він таки стоїть тут, символ невинності й чистоти, щоб прийняти не лише своє майно, але й посаду, котру посідав його блаженної пам’яті батько – посаду головного хоронителя наших художніх колекцій. А поруч із ним ми бачимо того, хто з успіхом виконав роль вершителя констеляції зірок, – героїчного П’єтро Кукана да Кукан, юнака, обдарованого стількома блискучими властивостями, що ми можемо його призначити й таки призначимо на кілька важливих посад відразу: чудовий латиніст – віднині він називатиметься агbiter linguae latinae,^[54] вишуканий промовець – віднині він називатиметься arbiter rhetoricae…^[55]

У цю мить герцогиня Діана, яка стояла праворуч від чоловіка, кінчиками пальців торкнулася його ліктя, немовби бажаючи зупинити золотий потік його великодушності, і з руху її губ можна було вичитати, що вона каже: «Годі вже», але герцог нетерпляче смикнув плечем, що не пройшло повз увагу юрби, яка пильно за ним стежила й винагородила добросердечним сміхом, котрий прошелестів майданом.

– Та це ще не все, не все, дорогі мої підданці! – горлав герцог. – Головне ще попереду, бо для нас головне – справедливість, справедливість передусім, і про неї треба подбати якнайретельніше. Я йменую геройського П’єтро Кукана да Кукан почесним громадянином Страмби і як такого призначаю на посаду golfonniere di giustizia – хорунжого справедливості, що дозволяє йому під час великих урочистостей, зокрема під час процесій на свято Божого тіла, власноручно нести найвищий символ того, що для всіх нас найдорожче – хоругву з зображенням терезів і меча.

Ласкавим жестом стримуючи вияви вдячності й вигуки «слава!», якими його осипали вірнопіддані, герцог нарешті змовк і, всміхнувшись, обернувся до дружини, визнаної першою красунею Страмби, якою вона була й насправді, бо ніхто не зміг би дорівнятись їй струнким станом і чудовою шкірою, запашною й пещеною, що вдало зм’якшувало певну різкість живих і енергійних рис її обличчя. Крім того, що це була перша красуня, вона була ще й найзабобонніша жінка Страмби, бо кожна коштовність, кожен дорогоцінний камінь, який оздоблював її шати й зачіску русявого волосся, мав своє приховане, магічне, сприятливе для неї значення. Магічне призначення мала й та дивна обставина, що її першою і найулюбленішою двірською дамою була юродива, так звана Bianca matta, нещасне створіння жіночої статі, яке вміло лише недоречно і невчасно сміятись гортанним сміхом і без причини плескати незграбними ручками; ця бридка потвора викликала тільки огиду й співчуття, але герцогиня обдаровувала її своєю ласкою і прихильністю, вбираючи в найгарніші свої вбрання, які сама вже не носила і які перешивала для потвори її найкраща кравчиня; гуляючи з нею в парку, герцогиня пильно стежила, щоб ніхто з неї не глузував і не ображав її – і все це тільки тому, що, за віщуванням магів та ясновидців, життєвий шлях герцогині Діани доти буде ясним і недоступним для темних, несприятливих впливів долі, поки вона віддаватиметься перманентній – так звучав terminus technicus^[56] – доброчинності, la beneficenza permanente; ну, a безперестанку тримати поблизу своєї герцогської особи, й охороняти, й осипати ласками створіння, таке відразливе, яким була Bianca matta, – це була не лише перманентна доброчинність, але й безперервне випробування для герцогининого шлунка та терплячості.

Усе це про неї було добре відомо, і через те, коли, променисто всміхаючись на знак згоди з ораторським мистецтвом та державною мудрістю свого чоловіка і повелителя, герцогиня відшпилила невелику брошку, оздоблену найрідкіснішим з усіх каменів, так званим pietra dell aquilla, тобто каменем орла, бо його знаходять лише в орлиних гніздах, а камінь цей наділяє свого володаря могутнім злетом і широким кругозором, і приколола цю коштовність герцогові на берет – навряд чи можна було знайти когось такого в Страмбі, хто не розчулився б, споглядаючи цю сцену.

А тим часом Джербіно, мудрий аптекар, заносив назад до своєї крамнички ящики з невикористаними петардами.

– Що я про це думаю? – відповів він на запитання своїх сусідів. – Та нічого особливого, бо це ж не кінець, а тільки початок. Герцог викрутився із цієї ситуації, як змія, але дарма – дні його влади й слави вже полічено.

Частина третя ХОДИ І ХОДИ-ВІДПОВІДІ

Гномічний перфект

Юний граф Джованні Гамбаріні, вчора ще бліда мавпа, паршива гнида й жалюгідна купка нещастя, як його назвав добрий дядечко Танкред у запалі своєї пишномовності, спричиненої щедрим вживанням червоного феррарського вина, а нині – за словами того ж таки дядечка – символ невинності і чистоти, прийняв свій страмбський маєток, примножений готівкою, яку залишив після себе мерзенний capitano di giustizia, і перше, що він зробив, то це звелів найкращому в місті майстрові-каменяреві прикрасити фасад його будинку новим знаком срібної ноги в наголіннику між двома зірками, як ми уже пам’ятаємо, гербом роду Гамбаріні; а його рятівник і друг Петр Кукань із Кукані, переселившись із своїм убогим скарбом, передусім з чудовою рушницею Броккардо, що якось сама собою перейшла у його власність, оскільки Джованні не виявляв до неї зацікавленості, тим часом як він, Петр, уже здійснив з її допомогою диво з див – так от, найперше, що він вчинив, переселившись з покою номер п’ять заїзду «У павичевого хвоста» до пишних апартаментів у південному крилі герцогського палацу, які йому приділив герцог, то це закохався в герцогову дочку – принцесу Ізотту. І сталося це ось як.

Петрові покої – їх було три: салон, кабінет і спальня, один розкішніший за інший – виходили в залу, яка називалася Рицарською, де, згорбившись, мовчки стояли, трохи схожі на шибеників, рицарські обладунки; чільне місце серед них займали своєрідний, міланської роботи панцер маркграфа Вітторіно, прозваного «Володарем міцного пупця» або «Оприскливим пердуном», його меч і щит. Нічим не зайнятий, почуваючи себе всіма покинутим і чужим у цій величезній старовинній резиденції, куди він потрапив завдяки складній грі долі, Петр саме оглядав ці пам’ятні реліквії, як раптом у холодній тиші мертвих предметів і віковічних стін почулася хода, яка дедалі ближчала і яку супроводжував серйозний, повчальний чоловічий голос, котрий розповідав щось про зірки, – одне слово, про щось далеке й нецікаве, що не обходило Петра й про що він не мав аніякісінького уявлення. Але, тверезо розміркувавши, він вирішив, що не пропустить навіть найменшої нагоди зав’язати контакт з мешканцями палацу, і, вийшовши на середину зали, зайняв поважну й чемну позу, чекаючи тих, хто наближався, як це він з успіхом робив уже безліч разів, ще коли був пажем при празькому дворі. І, чекаючи отак, хто ж вирине з коридора, що вів до Рицарської зали, він почув таке, від чого його пройняв легенький і приємний дрож, бо незнайомець назвав особу, яку навчав астрономії, принцесою, а точніше – моя принцесочко, principessina mia.

– Так, достеменно так, а не інакше, principessina mia: якби ми могли піднестись над землею і поступово втрачали б з очей наш теперішній обрій, то настав би момент, коли земля видалася б нам зіркою.

– І ця зірка сяяла б? – запитав дівочий голос.

– Атож, principessina mia, сяяла б так, як Венера, і Марс, і сотні тисяч інших зірок, які сяють у нескінченних далечах і тільки здаються нам навислими над нашим півостровом.

– А хто б її засвітив?

«Похвально, principessina mia, – подумав Петр. – Оце слушне й простодушне запитання, гідне людини, яка керується своїм власним розумом і дотримується власної думки; я, признаюся тобі, запитав би точнісінько так само». І поки явно засмучений учитель намагався втовкмачити своїй великородній учениці, що її, себто земну кулю, ніхто не став би засвічувати, бо вона сама вже світиться світлом, яке їй посилає сонце, тільки нам це світло, поки ми сидимо на землі, здається інакшим, слабшим і розсіянішим, у порівнянні з тим, яке випромінюють тіла далеких зірок, вони ввійшли до зали.

Принцеса, – Петр тільки перегодя довідався, що її звуть Ізотта, – була дівчина років п’ятнадцяти з личком дитини, бо вона дуже добре усвідомлювала свою винятковість і незрівнянність, так само як і те, що шана, котру їй усі віддають, належить їй цілком і за правом, через те вона трималася так гордо і пишно, і очі її, карі, з золотистими іскорками, дивилися просто себе уважно й незмигно; та оскільки вона вже явно не була дитиною, бо груди її гарно здіймалися над високо перетягненим станом сукні, а стегна, хоч і вузькі, були вже розвинені цілком по-жіночому, згадана наївна дитинність її чистого, ні думкою, ні стражданням не позначеного личка, її задертого цікавого носика своєрідно вигнутої форми, який чисто і мило, як це буває в дітей, зливався з опуклістю білого, спокійного чола, вражала своїм контрастом, таким захоплюючим і дражливим, що ця дитинність зрештою, при ближчому розгляді, виявлялася не такою вже й дитинною, а навпаки, вельми сексуальною – такою сексуальною, що просто дивувало, як можна бути такою сексуальною й при цьому залишатися порядною, витонченою принцесочкою.

Як ми знаємо, Петр уже бачив її під час свого геройського виступу на piazza Monumentale, коли вона стояла на балконі поряд зі своїми високими родичами, але тепер, здибавшись з нею віч-на-віч і чемно вклонившись, він сам став об’єктом вивчення її каштаново-золотистих очей і відчув, як кров приливає до його мужнього лиця войовничого архангела.

– О, наш новий arbiter linguae latinae, – мовила принцеса й зупинила своє ширяння – бо її плавну, легку ходу не можна було означити краще, ніж ширяння – тоді як її домашній учитель, низенький огрядний чоловічок, у вилинялому лискучому чорному вбранні, ступнув іще два-три кроки, перше ніж з виразом досади наслідував її приклад і зупинився й собі.

– Ну, любий наш арбітре, щоб відпрацювати той хлібець, який ви в нас їстимете, допоможіть, прошу, моїй убогій пам’яті – я ніяк не можу пригадати чудернацьку назву перфекту в такій, наприклад, фразі: «Omne tullit punctum, qui miscuit utile dulci».^[57]

Якщо принцеса хотіла зрізати arbitri linguae latinae, – a вона, очевидно, цього таки хотіла, – то не можна було придумати питання підступнішого, бо що краще, вільніше й природніше хтось володіє чужою мовою – живою чи мертвою, – то важче припускати, що він тямить і в теоретичній граматиці, і в її сухій термінології. Але Петр був саме з тих, хто, один раз почувши й засвоївши щось, зберігає це в своїй пам’яті назавжди; через те, приборкавши в собі почуття обурення, яке викликала в нього принцеса своїм нетактовним нагадуванням про той хлібець, котрий він тут їстиме, а також тим, що вона звернулася до нього як до arbitri linguae latinae, наче ще зовсім недавно він не відзначився в неї на очах чимось набагато достойнішим, ніж знання латини, Петр відповів, люб’язно всміхнувшись:

– Далебі, не знаю, чим я заслужив такий високий, почесний і відповідальний титул arbiter linguae latinae, яким зволила мене обдарувати його високість герцог, бо наша коротка бесіда, яку я мав за честь провадити з ним мовою Ціцерона, не була достатнім доказом моїх здібностей. Однак рішення володаря переглядові не підлягає, і на запитання його наймилостивішої дочки я відповідаю: цей перфект називається гномічним, і латиністи охоче вдаються до нього в моральних сентенціях та порівняннях, аби в такий спосіб підкреслити їхнє загальне й позачасове значення, приміром: «Veluti, qui anguem pressit», що означає: «Як той, хто наступить на змію або…»

Це була вдала відповідь, гідна не лише arbitri linguae latinae, але й arbitri rhetoricae, яким Петра теж було титуловано; і все ж він не зміг продовжити фразу після «або», бо принцеса урвала його вигуком:

– Хто наступить на змію! При мені він наважується говорити про подібні речі!

– Уклінно прошу вас вибачити мені, мадонно, – сказав Петр, дуже наляканий її виявом бридливості та обурення. – Але осмілюсь зауважити, що я, якщо висловлюватися точніше, мав на оці не те, що образило ваш слух, – такого я, звісно, не міг передбачити і ніколи не перестану шкодувати з цього приводу, – я мав на оці зовсім не це, а просто навів граматично типовий приклад того виду порівнянь, коли рекомендується вживати минулий постійний час – гномічний перфект.

– Дякую за повчання, – холодно мовила принцеса. – І якщо вам справді не спав на думку кращий приклад цього вашого гностичного перфекту, ніж саме цей, про змій, то прийміть мої вибачення. – Вона коротко й стримано кивнула головою, від чого ще дужче вирізнився її сідло – видний профіль, узяла за лікоть свого огрядного вчителя й заквапилася далі. – А тепер знову ваша черга повчати мене, усе мені пояснити й розтлумачити; ох, я так жадаю повчань, пояснень і тлумачень! Ну, то як було з тими вашими зірками, які тільки уявно світять над Італією? А втім, ні, не треба про це, я вже зрозуміла; радше розкажіть, хто ж усе-таки освітить ту вашу земну кулю, якщо ми злетимо в повітря?

Засмучений Петр розгублено стежив за тим, як вона пливе по залі, тягнучи за собою домашнього вчителя, і подумки лаявся: «Карамба, карамба!» Вернувшись за хвилину до своїх апартаментів, він сів на розкішне ложе з подушками, розшитими золотими стрічками й орнаментом, що хоч і вражало з вигляду, але, поза сумнівом, заважало спати, і кілька разів стукнув себе кулаком по голові. «Карамба, – повторював він, – це ж нікуди не годиться, карамба, дурень, карамба, так тобі й треба, щоб не зв’язувався з принцесами». Йому хотілося плакати й сміятись, хотілося побігти за нею й кусати грезетові узори на подушках, але він нічого з цього не зробив, тільки непорушно сидів на місці, наче прибитий, яким насправді й був, бо знову нещадно гамселив себе кулаком по голові й примовляв «карамба, карамба». Звиклий нічого собі не навіювати й ні в чому себе не переконувати, він цілком усвідомлював, що те, що з ним тільки-но сталося, – класичний зразок так званого coup de foudre, або кохання з першого погляду, – і що з цієї хвилини весь світ довкола нього розділений на два табори і головний із них – той, який репрезентує одна-однісінька особа – принцеса Ізотта, єдина, незамінна і неповторна; він усвідомлював також те, що пригода, яка тільки-но почалася, не зав’язне на місці, а матиме продовження й розвиток хоча б уже тому, що він, Петр, дотримуючись своєї чоловічої честі, повинен сміливо, без докорів сумління йти за голосом свого серця. Було йому ясно й ще одне: та обставина, що героїнею цієї майбутньої пригоди є дочка самого володаря Страмби – абсолютно фатальна, бо навіть у тому разі, коли все піде, як по маслу, і йому, Петрові, вдасться здобути принцесину прихильність, йому важко буде переконати заздрісний і недоброзичливий світ, що він, Петр, чинить не з розрахунку, а з чистої й безкорисливої любові; мабуть, йому доведеться дуже важко, тим важче, що навіть сам він не зовсім упевнений, чи й справді закохався б у принцесу Ізотту так безтямно, як він закохався в неї зараз, якби вона виявилася, скажімо, не принцесою, а всього-на-всього вродливою покоївкою. Так, так, без сумніву, це фатум, фатальний збіг несприятливих обставин, але й – з другого боку – неймовірно щаслива і надзвичайно сприятлива подія, бо якщо він, Петр, надумав досягти вершин слави і стати гордістю та благословенням роду людського, то він не може грати іншу роль, крім цієї, найвищої, а якщо вже закохається, то тільки в принцесу; що й сталося. Єдине, що йому найближчим часом треба вирішити, то це як зблизитися з принцесою й виправити, наскільки можливо, те, що було зіпсовано.

Немовби у відповідь на ці міркування, почулося чиєсь шкрябання в двері, і до покоїв увійшов високий, кістлявий дід у супроводі худого, тихого хлопчака; дід відрекомендувався Гансом Шютце, майстром кравецької справи, – мовляв, його прислав герцог, щоб він зняв із синьйора Куканя з Кукані мірку. Його високість герцог, найелегантніший муж Італії, дуже любить, щоб його придворні теж були вишукано вбрані, і через те звелів, аби він, Ганс Шютце, пошив для синьйора Куканя з Кукані кілька вбрань на різні випадки, а передовсім для балів, ловів та прогулянок.

Петра це втішило дужче, ніж при своїй некорисливості, й мужності, й похвальному бракові марнолюбства він вважав би для себе за можливе, бо це означало, що герцог не збирався обмежити виявлену йому приязнь тільки похвальними вигуками на балконі перед лицем розхвильованого люду і приділенням йому вигідних апартаментів, де буцімто під час свого останнього візиту до Страмби мешкав сам король неаполітанський, що, звичайно, лестило Петрові, але трохи й непокоїло, бо було абсолютно малоймовірно, що йому дозволять надовго засидітися в таких вигідних апартаментах; заразом йому подобалося, що майстер Шютце пошкрібся в двері, замість грубо постукати, а це означало, що при страмбському дворі, точніше, при його, Петровому, дворі, дотримуються тих самих тонкощів поведінки, які були законом при імператорському дворі в Празі; до того ж він був радий, що позбувся неприємного, непомітного, але виснажливого клопоту, який почав був народжуватися на дні його розвихрених думок, а саме: як наблизитись до принцеси, коли в кишенях у нього порожньо, – адже про якусь грошову винагороду, котру він міг би отримувати за свої три посади, досі не заходила мова, а про те, що він благородно віддав капшук з грішми, які йому довірив Джованні, не варт навіть згадувати; а тим часом єдине його вбрання дуже пошарпалося дорогою до Італії. Через те він охоче дозволив майстрові Шютце відбити в цифрах чудові пропорції своєї ставної постави.

– Шия – чотирнадцять, – диктував майстер Шютце своєму русявому помічникові. – Манишка – шістнадцять з половиною, двадцять дев’ять, спина – вісім, груди – тридцять дев’ять, стан – тридцять два. Синьйор тонкий у стані, це добре, шкода тільки, що мода цього року рекомендує камзол, рівний у поясі, не завужений, довгий, аж до стегон, з розрізом ззаду, це примха іспанців, чорти б їх узяли, адже ми, німці, добре знаємо, чому висловлюємося про різні незначні явища das kommt mir Spanisch vor – «мені це здається іспанським». Рукав – по лікоть, двадцять рівно, на всю довжину – тридцять один. Герцог наполягає, щоб придворне панство одягалося за модою, бо привілей одягатися за власним смаком належить лише йому одному. Ми шиємо цьому нечупарі за власноручними ескізами придворного маляра Рінальдо Аргетто.

– Прошу? – здивовано перепитав Петр.

– Від ліктя – чотирнадцять, манжета – сім, – спокійно провадив майстер Шютце. – Саме так, нечупарі. Те вбраннячко, в якому він учора був на добродійницькому балу, – все-таки розкішне.

– Я звернув на це увагу, – сказав Петр.

– Двадцять шість дівчат цілу ніч і цілий день псували собі над ним очі, – провадив майстер Шютце, – а він, свиня, все залив вином і тепер убрання можна викинути. Бо герцог не дозволяє, щоб хтось після нього доношував. Герцогиня дозволяє, але після неї треба обов’язково перешивати. О, герцогиня – справжня дама. Французька королева, коли побачила її руки, вся аж позеленіла з завидків і запитала, що вона з ними робить, що вони в неї такі біленькі й м’якенькі, і герцогиня – яке все-таки в неї золоте серце! – була така ласкава й розповіла їй, що натягує на ніч рукавички зі шкіри олениці, всередині просочені особливою мастю, і пообіцяла їй, королеві, такі рукавички вислати. Боки – тридцять вісім, записав? Чорт забирай, не лови гав, а пиши, що я тобі диктую, повторюю: боки – тридцять вісім, оце, я розумію, боки! А герцогиня й справді послала королеві ті рукавички, тільки тоді було гаряче літо й за час довгої дороги зі Страмби до Франції масть усередині зіпсувалася й почала смердіти. При дворі в Парижі, коли цей презент туди дійшов, усі затикали носи, але королева сказала: «Пусте, якщо такі рукавички носить герцогиня Страмби, то я їх теж носитиму». І носила. Це щоб ви знали, яку репутацію має наша герцогиня.

Петр засміявся, але майстер Шютце лишився незворушний.

– Так, вона має чудову і цілком заслужену репутацію, – провадив він далі. – Eine Dame, eine wirkliche Dame,^[58] хоч у неї і є свої слабості, але в кого їх немає, своїх слабостей? Взяти хоча б ту її юродиву, Bianca matta. Якщо ви бажаєте втриматись при страмбському дворі, гер фон Кукан, то боронь вас Боже зронити криве словечко про улюбленицю нашої герцогині, про її першу даму! Герцогиня вважає її просто-таки Божим даром. Герцогиня не щадить нікого, хто виказує до Б’янки огиду і антипатію. Один придворний капельмейстер, – а це, до вашого відома, був німець, як і я, музикант із ласки Божої, – відважився при Б’янці демонстративно заткнути собі носа, бо ця придворна дама, даруйте мені цей грубий вираз, смердить, як Putzloch;^[59] не питайте навіть, що з ним після цього сталося. Він сидить ще й досі. І ще одне, гер фон Кукан. Якщо раптом станеться так, що герцогиня забажає з вами погомоніти, що дуже малоймовірно, бо, згідно з двірським етикетом, це вельми важка справа, але якби таки до цього все ж дійшлося, гер фон Кукан, то боронь вас Боже висловитись інакше, ніж поштиво й з порозумінням про ті її чудові камені, які приносять людині щастя, про астральні впливи, про добрі знамення і лихі знамення, про послання з потойбічного світу і як там іще називаються усі ці витребеньки, що їх герцогиня обожнює– одне слово, про її магію. Бо приблизно рік тому торговий представник Австрії, який мав при нашому дворі чудову синекуру і взагалі йому тут солодко жилося, припустився того промаху, що в присутності синьйори герцогині всяку магію оголосив нісенітницею, бабськими забобонами й ошуканством; бачили б ви, гер фон Кукан, як він загуркотів!

– Загуркотів? – здивувався Петр. – А куди?

– Додому. В Австрію, – відповів майстер Шютце, – йому навіть переночувати в Страмбі не дозволили, а наказали негайно пакувати валізи й забиратися туди, звідки приїхав. Панталони трохи завузимо, до половини стегон, гаразд? Та воно й зрозуміло, бо навіщо й для чого торговому представникові вірити в магію і в усякі там чари-мари, але таке вже двірське життя, і ви до цього звикнете, якщо вам поталанить нагріти тут собі місце.

– А герцогова дочка? – запитав Петр. – Яка вона?

– Принцеса Ізотта, питаєте? – уточнив майстер Шютце. – О, це янгол. Хоч вона й зарозуміла, не доведи господи, зухвала, як мавпа, зла, пащекувата, егоїстична, свавільна, вперта, химерна, але це байка, гер фон Кукан, усі ці властивості герцогова дочка може собі цілком дозволити, їй навіть належить їх мати, і я не помилюся, коли повторю, що принцеса Ізотта – янгол. Щоправда, жодна компаньйонка витримати її не годна, і всі домашні вчителі, призначені до неї, втікають – останній її учитель музики навіть повісився, і ніхто не знає чому, може, цей бовдур був навіть закохався в неї, відомо тільки, що якось уранці його знайшли повішеним на клямці. Хай вам, гер фон Кукан, навіть на думку не спаде залицятися до принцеси й кидати на неї закохані погляди, або ж, um Gotteswillen,^[60] присвятити їй віршика – це для вас погано скінчиться, гер фон Кукан, точнісінько як для того вчителя. Отже, спершу ми пошиємо синьйорові вбрання на завтрашній бал, котрий герцог влаштовує на честь невідомо чого, – може, навіть з нагоди смерті capitano di giustizia; та це ж цирк, якого ще світ не бачив. Ми пошиємо щось просте, аби герцог не позаздрив, зате елегантне, щоб мені не осоромитись; я пропоную камзол з фіолетового атласу, такого тут уже давно не було, закритий аж під саму шию, на срібних круглих застібках, гарно викладений на грудях, так тепер носять, бо синьйор і без цього худий і тонкий у грудях, знаю, знаю, м’язи у вас як залізо, але цього під добре скроєним убранням не видно – вузькі пурпурові рукави, тільки трошечки зібрані біля пліч, пройми зовсім невеликі, у три вінцеві кола, штани теж пурпурові – це буде щось виняткове для синьйора arbitri linguae latinae і golfonniera di giustizia. Але ви, гер фон Кукан, не звертайте на те уваги, що герцог призначив вас на такі скромні посади, які не дають вам жодної влади й на яких – я радий був би помилитись – ви не розбагатієте, – десять, чотири, двадцять один з половиною, записав? Не спи мені і пиши, я сказав: штани – довжина збоку десять, крок – чотири, об’єм стегна – двадцять один з половиною, записав? Бо тепер при дворі краще бути нижче трави, герцог хоч і добра душа, але страшно, страшно підозріливий; а втім, після того свинства, яке зробив його Busenfreund,^[61] граф Одоріко, нема чого дуже й дивуватися.

– А чим завинив граф Гамбаріні? – запитав Петр.

– Синьйор цього не знає? – здивувався майстер Шютце. – Щоб я не забув про черевики – я замовлю їх, звичайно, тільки навряд чи вони будуть готові на завтра на вечір, через те рекомендую синьйорові підібрати собі щось елегантне в нас на складі, найкраще – скромного фасону з тупими носками, срібними підборами, якщо вже на камзолі у нас будуть срібні застібки. Деякі знатні синьйори носять підбори порожнисті й ховають у них скручену сталеву пилку – на той випадок, якби вони попали до буцегарні і їм не залишилося б нічого іншого, як перепилювати грати, – ці нездари не вміють навіть цвяха зі стіни витягти, не те що відкрутити підбор, перепиляти грати й спуститися з вежі на слабкій мотузці, та відірватися, та зламати собі ногу, та з цією зламаною ногою ще відбитися від варти і втекти, як це зробив Бенвенуто Челліні, але все це – пусте, пусте, ці порожнисті підбори з пилками всередині – це шик і тут нічого не заперечиш. То, значить, гер фон Кукан не знає, що, власне, скоїв граф Гамбаріні? Гм, про це знає тут кожна дитина, це входить до програми загальної освіти. Як відомо, герцог Танкред має за звичай випити собі перед сном, бо без цього він не засне, і свого часу граф Гамбаріні, – ох, який то був золотий чоловік! – підплатив слугу, щоб той підсипав герцогові в снодійне отрути. So eine Gemeinheit! ^[62] Мабуть, добре потрусив калиткою, перше ніж схилив слугу до такої підлості, бо слуга був старий і порядний чоловік, нині таких слуг уже немає, та все ж таки схилив його. Але, як на біду, то й граблі стріляють! Коли той слуга ніс герцогові те отруєне снодійне, йому зробилося недобре, мабуть, від хвилювання, але він навіть гадки не мав, що це від хвилювання, а подумав, що граф отруїв і його, аби позбутися свідка, упав перед герцогом навколішки і все йому виклав. Герцог притьмом послав по Гамбаріні своїх людей, щоб ті його схопили, та Гамбаріні здогадався, що його задум зірвався, і вчасно накивав п’ятами, перебравшись жінкою. Відтоді герцог страшенно озлобився й зненавидів усіх людей, і я цьому нітрохи не дивуюсь. «Кому я можу вірити, – каже він, – коли навіть Одоріко Гамбаріні, якого я любив і з яким бесідував про високі філософські матерії, хотів мене зі світу згладити?» І тепер він згладжує зі світу сам, згладжує так, що вся Страмба аж тремтить зі страху. Хваліть Бога, хваліть Бога, гер фон Кукан, що вас призначено на такі посади й що герцогові навіть на думку не може спасти, що ви зазіхаєте на його трон, бо якби він запідозрив вас у такому, вам був би капець. Як це сталося з його останнім камергером, таким собі Алессандро Сікурано, досить пристойною і порядною людиною. Ніхто не знає, скільки в тому правди, але ясно одне: герцог убив собі в голову, буцім Сікурано умишляє проти нього зле, і Сікурано під тортурами у всьому признався, – а як тут не признаєшся, коли тобі почнуть заганяти під нігті розпечені цвяхи? – так от, він у всьому признався, цей нещасний Алессандро Сікурано, та ще й потяг за собою цілу низку невинних людей, які теж у всьому призналися, коли кат узув їх в «іспанські чоботи»; половину з них було повішено, а ті, кого не повішено, й досі сидять у темниці, якраз під нашими ногами, гер фон Кукан, і чекають вирішення своєї долі. Сікурано не повісили – його колесували, ви могли побачити його на тому колесі, коли вчора в’їжджали до Страмби; можливо, він іще живий, бо його ламали тільки вчора пополудні.

– Він уже неживий, – сказав Петр. – Я прострелив йому голову.

Майстер Шютце здивовано звів на нього свої водяві очі.

– А чому, осмілюсь запитати? Чому ви зволили прострелити йому голову?

– Із співчуття, – відповів Петр. – Я зглянувся над ним, щоб він не мучився.

– Ох, більше такого ніколи не робіть, якщо не хочете скінчити своє життя на колесі, – застеріг його майстер Шютце. – Будемо сподіватися, що цього ніхто не бачив. Усе, що нагадує misericordia, в Страмбі не рекомендується й не схвалюється. Ох-ох-ох, ви можете дорого заплатити за те своє співчуття.

– Тепер, коли capitano di giustizia вже мертвий, усе, мабуть, поверне на краще, – зітхнув Петр.

Майстер Шютце гучно засміявся своїм беззубим ротом.

– Ви наївна людина, – сказав він. – Capitano di giustizia був підставною особою, і він своє вже відспівав, бо крав більше, ніж йому належало за чином, і герцог почав уже боятись і його. Ну, а що папа нездужає та ще й устряв у війну з Венецією, то вас послало саме небо, щоб ви, гер фон Кукан, зробили свій постріл. Дякую вам, синьйоре фон Кукан, за те, що ви так чудово поводилися, поки я брав з вас мірку, – синьйори, як правило, бувають нетерплячі й весь час крутяться, – вбраннячко ваше буде готове до завтрашнього балу.

Бал у Sala degli Angeli

Початок балу призначили на восьму годину вечора; на міжнародному двірському жаргоні це означало, що о восьмій годині нуль-нуль хвилин правитель зі своєю родиною ввійде до бальної зали й що запрошені гості в цей час уже всі, як один, будуть на місцях.

Петр Кукань із Кукані для першого свого entrée ^[63] у високому страмбському товаристві вибрав момент, який здавався йому найслушнішим, а саме – рівно без трьох хвилин восьма, бо з багатого власного досвіду, набутого при празькому дворі, знав: якщо не прощенним faux pas є прийти пізно, коли високоповажний господар уже на місці, то так само недоречно з’явитись передчасно; так чинять лише нервозні, й нетерплячі, і новачки, необізнані з тонкощами двірського етикету, і взагалі люди меншого копила. Люди шановані й досвідчені у вищому світі, високі сановники і представники чужоземних держав дозволяють собі з’явитись в межах тих десятьох хвилин, котрі передують останнім п’ятьом хвилинам перед початком балу, тож якщо Петр з’явиться в бальній залі на дві хвилини пізніше, після того як приплив найшляхетніших із шляхетних уже скінчиться, він проявить цим самим похвальну міру власної скромності, не завдавши шкоди своїй гордості, і водночас дасть доказ свого, гідного подиву, самовладання та впевненості в собі, бо – при всіх своїх стратегічно-суспільних перевагах – це гранична мить появи, un peu risquée – трохи ризикована, бо завжди може статися, що в правителя раптом почне поспішати годинник, і він, Петр, зіткнеться з ним біля входу, що, як кожен визнає, буде жахливою й непоправною річчю. Але Петр поклався на те, що при страмбському дворі, як ми знаємо, при його дворі, все йде своєю чергою, згідно з регламентом, і не помилився.

Бальна зала була чудова й славилася далеко за межами герцогства як зала Ангелів – Sala degli Angeli, бо її єдиним, проте в нескінченних варіантах повторюваним декоративним мотивом були ангели, створені пензлем герцогового безсмертного портретиста Анджело Бронзіно, а також ангели, вирізьблені з дерева й витесані з мармуру, вилиті з металу й вирізані з слонової кості митцями нітрохи не менш гучних імен, такими, як Якопо Сансовіно і Тіціано Аспетті, ба навіть, – маються на увазі чотири бронзові ангелочки, чи, скоріше, амурчики, які несуть у своїх пухкеньких ручках таріль для фруктів й оздоблюють у Sala degli Angeli карниз каміна, підтримуваний двома мармуровими ангелами, – колишній власник чудової рушниці Броккардо – Бенвенуто Челліні. Херувими-велети, намальовані на стіні, оголеними мечами охороняли золотий герцогський трон, що стояв на підвищенні в глибині зали; крилаті серафими ширяли над вікнами й на стелі; ангелочки ніжилися на хмарках і вигрівали на сонечку свої рожеві задочки; інші ангели літали, співали, вигравали на лютнях, звертаючи до Господа свої палкі погляди, і кидали стріли, й розсипали квіти, і затуляли свої личка, бачачи людську підлість, – одне слово, поводились справді по-ангельському, а під ними, внизу, під підлогою, в жахливих муках корчилися падші ангели, почорнілі від власних гріхів.

Зала, прекрасно осяяна тисячами свічок, була вже повна; синьйори і дами приглушено і – поза всяким сумнівом – дотепно гомоніли під тихий супровід музики, яка лилася згори, з балюстради, прикрашеної дерев’яними, позолоченими ангелами; ангельські голоси, сопрано й альт, у супроводі флейти негучно виконували канцонету «Чому ти відхилив свої вуста, жорстокий», – чарівне творіння Merry Old England, ^[64] яке принесли на європейський континент англійські мадригалісти. Всі гості були в нових уборах, бо справді було нерозумно й немислимо, щоб хтось з’явився сюди в тому самому убранні, в якому він був тут позавчора на добродійницькому балу, що його давав покійний capitano di giustizia, і всі були ретельно вмиті, завиті, напудрені й напахчені, сяяли всіма відтінками шовку і батисту, оксамиту й атласу і розсипали холодний блиск діамантів та сапфірів; коли оголосили чужоземне Петрове імення, всі, як один, з неприховуваною цікавістю обернулися до входу, й хоч, власне, ніколи не бачили образу войовничого архангела Михаїла в празькому костьолі міноритів, живою копією якого був Петр, і не могли навіть здогадуватися, до якої міри його присутність у Sala degli Angeli доречна, зустріли його оплесками і вигуками «браво», тільки-но він з’явився в дверях; вихованці епохи, яка сприяла проявові їхньої особистої безстрашності лише до тієї міри, що королі й князі могли з оголеними головами йти за домовинами своїх загиблих воєначальників, вітали в Петрові героя дня. І він проходив поміж ними, ніби в фантастичному сні, приголомшений і надзвичайно полещений та зворушений, і мусив зібрати весь свій розум, світський досвід та самовладання, щоб не розгубитися, не розслабитися і люб’язно та безпристрасно всміхатись.

Перед ним, обернувшись до нього обличчям і задкуючи, плив у повітрі крихітний синьйор у черевиках на таких високих підборах, що туди могли б увійти три скручені пилки для перепилювання ґрат; це був герцогський maître des cérémonies, страмбське видання мосьє Ферраля, як можна було судити з плавної віртуозності його рухів, а головне, з довгої диригентської палички, увінчаної чарівним ангельським крильцем; стискаючи паличку в правій руці, він то стукав нею об підлогу, то піднімав угору, до стелі, то граційно нею розмахував. Здавалося, ніби він кудись веде Петра; і справді – так воно й було: сліпучо всміхаючись білячими зубами, він вабив Петра чарівними поклонами й рухами долоні, і Петр незабаром зрозумів куди: maître des cérémonies торував йому шлях до Джованні, який стояв у протилежному кутку зали в товаристві гарненької дами, чию шию кілька разів обвивав довгий разок перлів. Забачивши друга, Петр весело усміхнувся й рушив до нього; maître des cérémonies, виконавши своє завдання, уклонився й відступив на задній план.

О, велика мить! Якби в ті часи вже було винайдено фотографічний апарат, притьмом заклацали б десятки спусків, і наступного дня знімки Петра, який наближається до Джованні, з’явилися б у всіх місцевих газетах з аршинними заголовками: «З лев’ячої клітки – до Зали Ангелів», або: «Радісна зустріч вірних друзів», або: «Граф Гамбаріні вітає свого рятівника», або: «Хоробрість і вельможність обнялися». Бо Джованні, виряджений у чудове вбрання, яке для нього, цілком можливо, вибрав модельєр самого герцога, бо воно мало надзвичайно вишуканий вигляд, що досягалося виключно двома барвами – яскраво-жовтою і вугляно-чорною – так от, Джованні, забачивши Петра, зробив щось дуже доречне й вражаюче: він розпростер обійми й, перше ніж пригорнути друга до своїх грудей, вигукнув:

– Мій любий schioppetti!

Той, хто волею долі став об’єктом загальної уваги, дуже легко досягає слави баляндрасника, бо кожне його жартівливе слівце сприймається з похвалою і вдячністю; отак і вигук «мій любий schioppetti!», тобто «мій любий стрільцю», яким Джованні зустрів Петра, викликав у гостей, котрі оточили обох друзів, вибух улесливого сміху; на жаль, Джованні, мабуть, бажаючи посилити ефект своїх вельми вдалих вступних слів, навпаки, тут же й зіпсував враження від них, докинувши:

– Твоє щастя, що ти не живеш у часи мого славного предка Федеріго, який так ненавидів вогнепальну зброю, що наказав одному полоненому schioppetti відрубати руки й виколоти очі.

Настало те, що називається tableau, тобто німа сцена, загальне заціпеніння, викликане чиїмсь недоречним висловом. Але Петр, не перестаючи всміхатись, відповів:

– Атож, друже, хоча та обставина, що в наш час на кожнім кроці вдаються до вогнепальної зброї, виявилася вельми щасливою й осмілюсь стверджувати, передусім для тебе.

Якщо люди тих віддалених, але збережених у нашій пам’яті епох обожнювали прояви особистої відваги, й чим відчайдушніша вона була, тим краще, то вони не менш високо обдаровували своєю симпатією людей, наділених даром проречистості, – ми помітили, що навіть просту господиню заїзду Фінетту захопив потік добірної лайки, якою добрий дядечко Танкред осипав Джованні, коли вона схвально проказала: parla benissimo – але над усе вони цінували миттєву влучну репліку; через те просте Петрове парирування незграбної грубості Джованні було винагороджено оплесками, а дама в перлах, біля якої увивався Джованні, навіть вигукнула:

– Прекрасна відповідь, гідна arbitri rhetoricae!

Чоло Джованні залилося рум’янцем.

– Дякую вам, синьйоро, за те, що ви допомогли моїй убогій пам’яті, – мовив він. – Далебі, я ніяк не міг пригадати, як називається та дивна посада, на яку його високість зволила призначити синьйора з Кукані. А що це, власне, означає – arbiter rhetoricae, і що воно таке?

– Це щось схоже на звання головного хоронителя герцогових художніх колекцій, – відповів Петр. – Певна річ, з тією різницею, що я справді студіював риторику.

Отже, перша прилюдна зустріч друзів несподівано обернулася на словесну дуель, та, оскільки ми знаємо, що хто кого любить, той того й чубить, то можемо все ж розцінити її як належний світський успіх. Тим часом ті три хвилини, які після Петрового entrée ще залишалися до восьмої години, минули, і коли на вежі собору почали бити дзиґарі, музиканти на балюстраді з ангелами заграли інтраду, сповіщаючи про прихід вельможної родини; та перше ніж герцог з’явився в дверях, завішаним драпрі, яке розгорнули двоє лакеїв, до Sali degli Angeli ввірвався з шаленою швидкістю, на куцих кривих ніжках, низенький, гладенький, але розкішно вбраний чоловічок з тістоподібним круглим лицем, оздобленим вусами, підстриженими точнісінько як у герцога; і зачіска його теж була схожа на герцогову, і берет, з тією лише різницею, що він був оздоблений не дорогим хутром, а свіжою зеленою травичкою – так, достеменно так: на головному уборі блазня ріс маленький, ретельно підстрижений газончик, мила витівка самого блазня, яка вже давно будила веселий подив страмбського придворного товариства і вкотре вже спонукала довідатись, як саме було досягнуто цього мініатюрного дива і чи зрештою цей газончик не штучний. Та ні, це була не фальшива травичка, а справжня, і росла вона в глиняній пористій тарілочці, яку було «вмонтовано» в берет, і Коно – так звали блазня – двічі на день сумлінно поливав її з крихітної поливальнички. Коно мчав, торуючи собі шлях куцими товстими ручками, прямісінько до герцогського трону й вискочив на нього обома ногами.

– Знайте, любі мої піддані, – прокрякав він, виставивши вперед підборіддя, як це робив герцог, коли промовляв до народу, – що ми зібралися тут, аби відсвяткувати те, що ми, герцог Танкред д’Альбула Перший, явили всьому вдячному громадянству Страмби радісне свідчення того, що ми не такі безнадійно тупі, як скрізь вважалося, бо ми ще здатні, – і, до того ж, у слушну хвилину, – робити чудові перекиди! – І блазень з удаваним жахом вирячив очі й кинувся навтьоки, крутячись колесом і перекидаючись на очах його високості, карикатурою якого був і який разом з дружиною та дочкою поважно наближався поміж шпалерами схилених у низькому поклоні й застиглих у глибокому реверансі гостей. Герцогиня, легко спираючись на його плече, вела за руку, мов малу дитину, дивну, миршаву, з безглуздим усміхом на широких беззубих вустах, червонощоку й косооку карличку, міцну й хитливу, як качка; це була Bianca matta, герцогинина ідіотка, предмет її beneficenza permanente, або, як стверджували наклепники, потвора, в товаристві якої герцогиня так радо з’являлася на люди головним чином через те, що на тлі її придуркуватості і бридкості вигідно вирізнялася її власна натхненна краса. Герцог, цього разу у вбранні темно-зеленого кольору з червоними смугами, шия знов оголена аж до ключиць, вів за руку, точніше за кінчики пальців, легенько торкаючись їх, свою дочку, якій дуже пасувала маленька золота корона, кокетливо, трохи набік посаджена на волосся, гладенько зачесане й на тім’ї зібране в тугий плаский шиньйон, щоб уся зачіска була якомога менше помітна й щоб вона не порушувала, а навпаки, продовжувала випуклу лінію принцесиного чола, котра вигиналася, як ми вже мали нагоду це відзначити, чарівно-наївною кривою і зливалася з сідловидним профілем її дитячого носика. Вона була така неземно гарна в своєму білому мереживному одінні, високо, аж під грудьми підперезаному паском, і саме завдяки цій своїй неземній красі така по-земному приваблива, знадлива й жадана, що в Петра, коли він глянув на неї, занили зуби й зачастив пульс, його кидало то в жар, то в холод, йому забаглося не так обійняти її й поцілувати в рожеві вуста, – для цього тут було надто багато людей, – як засяяти перед її очима й вирости до гігантських розмірів, так, щоб вона подивувалася й захопилася ним. Але він усвідомлював, що це буде не так легко зробити, бо, на відміну від матері, яка роздавала усмішки на всі боки, вираз її дитячого личка був абсолютно байдужий, ба навіть знуджений, немовби вона хотіла сказати: «Ну от, я тут, але не сподівайтесь, джиґуни, що мене це тішить і бавить».

Maître des cérémonies, щасливо посміхаючись, немовби не тямився від захвату, що все так гарно розвивається, обтрусив шовковою хустинкою герцогський трон, на якому щойно стрибав придворний блазень, а також крісла, обтягнені позолоченою шкірою й приготовлені для герцогині та її дочки, і шляхетна родина, зійшовши на підвищення, зайняла свої місця. Maître des cérémonies тим часом обернувся до балюстради, щоб у слушну мить подати музикантам знак, коли від ліричної музики вони мають перейти до музики танцювальної, як раптом сталося щось неймовірно комічне й гротескне.

Bianca matta, яка зійшла на підвищення разом зі своєю синьйорою, несподівано зіскочила вниз, заплуталася в своїх довгих накрохмалених спідницях і простяглася на підлозі на весь свій куций зріст, але відразу ж підхопилася з дивовижною спритністю й, гикаючи та кудахкаючи, побігла до купки придворних, у центрі якої стояли Петр і Джованні; схопивши обома своїми червоними лапками Петра за шарлатовий рукав його нового вбрання і розтягнувши в усмішці свій беззубий рот та щось ґелґочучи, мов перелякана гуска, вона потягла його до підвищення і до герцогининого крісла.

– Там, там, – джеркотала вона, – ходи, не впирайся, дурнику, там твоє місце, там з тобою побесідує герцогиня.

Всюдисущий maître des cérémonies, наляканий цим неподобством, підійшов до Петра і сказав йому тихо:

– Не смійтесь, поставтеся до цього якнайсерйозніше, якщо вам миле життя!

Петр, який уже дістав подібне напучення від придворного кравця, майстра Шютце, заспокоїв переляканого церемоніймейстера ледь помітним кивком голови й примруженим поглядом і, наблизившись до герцогининого крісла придворним кроком, що відповідав ритуалові, так званим pas du courtisan, як його називали в Празі, низько вклонився, при чому ніби ненароком приклав долоню правої руки до серця й мовив:

– Якщо я правильно зрозумів, перша дама вашої високості виявила мені велику честь, зволивши вибрати своїм першим партнером у танцях, і покликала мене, щоб я запитав у вашої високості, чи дозволите ви мені задовольнити це бажання.

Краєчком ока він побачив вираз полегкості й глибокого задоволення, який з’явився на обличчі куцого maître des cérémonies.

Її високість з виразом зворушливого жалю на вродливому лиці мляво похитала головою.

– Ні в якому разі, мені здається, ви неправильно витлумачили ініціативу моєї компаньйонки, синьйоре Куканю. Не можна говорити про бажання Б’янки, бо вона особисто нічого не бажає, отже, не можна сказати, що вона вибрала когось своєю волею, бо вона позбавлена власного глузду, і якщо чинить щось, то завжди мимохіть, з вищого навіяння й спонуки невідомих сил, котрі керують нашими життями й долями, але проявляють себе не інакше як спорадично, приміром, устами невинного створіння, наділеного вищою благодаттю, вустами святої, потьмареної розумом, такої, як Bianca mia, моя Б’янка. Вона явно висловилася в тому розумінні, що мені з вами треба поговорити, і до цієї думки слід прислухатись якнайсерйозніше і найуважніше, бо думка ця не її і виходить не з неї. Тож давайте поговоримо, синьйоре Куканю.

Убивчий виклик! Петр був навчений і напрактикований у мистецтві відповідати на будь-яке запитання; тільки що тут відповісти, коли тебе ні про що не питають? Якщо герцогиня сказала: «Поговоримо», то це, відверто кажучи, означало: «Говоріть, я слухаю», і тепер тільки від нього одного, Петра Куканя із Кукані, залежить, чи відзначиться він вишуканістю мови й злетом духу перед нею і перед принцесою, а також перед герцогом та високим панством, яке тихо зібралося за його спиною, бо палко жадало виступів такого роду – «для них немає ліпшої розваги, – зазначає придворний хроніст тієї доби, – ніж слухати»; щойно вони йому аплодували, а зараз з властивою більшості людей підступністю ніхто з них явно не мав нічого проти того, щоб він у цю напружену хвилину осоромився; найдужче з усіх злораділа, хоч як важко про це говорити, принцеса Ізотта, бо її личко, ще недавно позначене нудьгою, розквітло тією усмішкою задоволення, яку ми спостерігаємо в жорстоких дітей, коли вони відривають ніжки живим жукам. «Поговоримо», – сказала герцогиня, навіть не натякнувши, про що; запропонувавши цим йому величезну, нескінченну й нічим не обмежену сферу тем, на які він міг би завести розмову, починаючи з погоди, через турецьке питання про нинішню моду чи про філософію Йоганна Скотта Ерігена, про заморські відкриття, про знамениту рушницю Броккардо чи про спалення чаклунок; Петр міг говорити про все, що будь-коли спадало людям на думку, про їхні справи, про те, що було й чого не було, що сталося і чого не сталося, звісна річ, не виходячи за межі делікатності, але саме ця необмеженість можливостей, як і слід було сподіватись, породила в його думках порожнечу, до того ж її посилювало хвилювання, якого він досі ще не знав.

Для нього не було таємницею, що герцогиня не симпатизує йому – на відміну від сотень інших людей, свідків історичної події на piazza Monumentale, героєм якої він був; і він сам дуже добре бачив, як вона намагалася зупинити потік милостей, що ними його осипав герцог; усвідомлення, що її «поговоримо» продиктоване зловмисністю, теж було далеке від того, щоб зміцнити його впевненість у собі. Навіть герцог зрозумів, що це – змова проти його нового фаворита і що виступ юродивої не такий уже й спонтанний, як здавалося на перший погляд, і не виключено, що він був ретельно зрепетируваний; через те герцог нахмурився, як ніч, і блазень Коно, який притулився між ніжками герцогського трону, відбив цю обставину, глузливо прокрякавши:

– Ніс Diana, hic salta!^[65]

Герцогиня, ледь нахиливши свою чарівну голівку, легенько підперла личко кінчиками пальців і з поблажливою усмішкою вслухалася в Петрове мовчання. Maître des cérémonies, який стояв у кутку за кріслами герцогської родини, сіріючи на очах у всіх, розпачливими жестами показував угору на балюстраду з музикантами, а тоді знову заходжувався ворушити пальцями перед нашпуленими губами, немовби грав на невидимій флейті. Не зовсім ясно, що він хотів цим сказати, але цілком імовірно, що він збагнув Петрову розгубленість і хотів порадити, щоб той заговорив про музику – мовляв, ця тема пристойна, цілком придатна за будь-якої ситуації.

Коротка пауза, необхідна для того, щоб останні герцогинині слова пролунали до кінця й були належно оцінені, минула, а Петрові все ще нічого не спадало на думку; тоді, неабияк зажурившись, він вирішив, що говоритиме саме про цю свою скруту, і, напустивши на своє обличчя вираз зворушливого каяття та жалю, сказав:

– Слуга вашої високості німує. Його вуста – за дев’ятьма замками.

Пихата герцогиня здивовано звела свої гарні тонкі брови.

– Я це бачу, синьйоре Куканю. В чому річ? Як міг так раптово заніміти молодий кавалер, чиїй проречистості мій чоловік складав такі панегірики?

– Я складаю вашій високості палку подяку, – відповів їй Петр, – за те, що, виявивши увагу до мого жалюгідного душевного стану й запитавши про причину мого німування, ви наклали на мене обов’язок виправитись, а це рівнозначне наказові здолати свою недостойну розгубленість, оскільки неможливо виправдатись мовчки. – Знову з задоволенням відчувши, як під ногами в нього з’являється надійний грунт, він провадив далі: – Отже, я можу виправдати себе тим, що дорогоцінна думка, котру висловила ваша високість з приводу таємничих сил, які інколи діють на святу темну душу істоти, що її вони відвідують і що мене, мабуть, не з власної волі, – це я виснував із слів вашої високості, – підвела до вашого трону, вкинула у благоговійні роздуми, зовнішнім проявом яких неминуче буває мовчання. Я благословляю, – мчав далі Петр під розгорненими вітрилами, – цю дію таємничих сил, згаданих вашою високістю, не лише, як я вже сказав, благоговійно, але й з величезною радістю, бо вони точно відповідають тому, що було моїм потаємним зухвалим бажанням, а саме – опинитися віч-на-віч з вашою високістю й запевнити вас у своїй повазі, симпатії та відданості. Все це, я повторюю, було мені дозволено за знаком вищих сил; о, якби невідомі сили, котрі, за словами вашої високості, володіють нашими життями й долями, завжди були до нас такими прихильними й готовими задовольнити наші потаємні надії! На жаль, як показує досвід мого недовгого життя, так буває далеко не завжди.

Герцогиня була цим явно здивована.

– Ви запевняєте мене, синьйоре Куканю, в своїй повазі, відданості та симпатії, – мовила вона холодно, – і все ж таки ваше цитування моїх слів двічі забарвлене легкою іронією. Чим це пояснити, синьйоре Куканю? Може, ви, врешті-решт, не вірите в магію?

Петр хвилину помовчав, немовби зважуючи, як тут, власне, все насправді, й немовби ще раз перевіряючи себе, вірить він у магію чи ні.

– Важко в неї не вірити, ваша високосте, – відповів він нарешті. – Бо й справді, мабуть, немає іншої царини людських захоплень, про яку було б стільки написано й наведено стільки доказів та свідчень і яка своєю незбагненною таємничістю була б така притягальна і хвилююча, як чари, магія і потойбічні впливи; не вірити в ці речі було б такою ж безглуздою впертістю, як сумніватись у тому, що земля кругла, й озброїтись дешевим скепсисом проти свідчень поважних мужів, котрі на власному досвіді впевнилися у її круглості. Усе це істина, з тим лише застереженням, що самої віри тут замало. Є принципова різниця між твердим і радісно живим переконанням, властивим вашій високості, і між безтурботною й млявою звичкою вірити, як це водиться в людей немислячих і як це було б і зі мною, якби я свідомо цьому не супротивився. Але я цьому супротивлюсь, бо змалку нехтую вигоди й нудьгу битих стежок і можу зрештою чітко й без вивертів відповісти на запитання вашої високості: так, я відмовляюсь вірити в магію, супротивлюсь вірі в чудеса й чари, і в астрологію, і в сприятливі або несприятливі впливи невідомих сил.

Петр, певна річ, не забув про осторогу, почуту від майстра Шютце, і добре усвідомлював, що, признавшись у своїй невірі, став на слизький і небезпечний шлях, але він сподівався, що герцогиня сприйме його слова прихильніше, ніж вона сприйняла безглузді – а в тому, що вони безглузді, він нітрохи не сумнівався, – вимовки якогось австрійського торгового представника. І справді чоло її високості лишилося гладеньким, лице привітним, а в голосі, коли вона заговорила, не було й тіні злості.

– Мене це дивує, – мовила вона. – Звичайно, не сам факт вашої невіри, а те, що ви не боїтеся передо мною цю невіру проголошувати, хоч я виразно дала зрозуміти, як дивлюся на ці речі.

– Я щиро шкодую про це, – сказав Петр і, побачивши, що герцог ледь помітно підморгнув йому лівим оком, немовби підбадьорюючи: «Сміливіше, сміливіше, хоробрий юначе, я з тобою!» – теж легенько підморгнув, звісно, так непомітно, щоб герцог не образився, але все ж таки підморгнув, і дальші свої слова, уже без натяків, адресував герцогові: – Так, я дуже шкодую, що не виправдав сподівань вашої високості, але водночас і радий цьому, бо я переконаний: ці сподівання супроводжувалися дивовижною впевненістю. Але запевняю вашу високість, що та невіра, в якій я признаюся, або, точніше, за яку борюся, – не вигідний висновок упередженого розуму, якому все ясно лише завдяки його обмеженості. Років півтора тому я разом зі своїм батьком, нині вже покійним, опинився в ситуації, про яку мало сказати, що вона була скрутна й неприємна, – все було набагато гірше. Мій батько, який, окрім усього іншого, окрім різних своїх занять, захоплювався ще й астрологією, твердо знав, що сам із цієї ситуації живим не виборсається, але мене він запевнив, що в моїй долі після певного періоду мук і невдач настане день раптового й приголомшливого повороту до кращого, і навіть точно вирахував цей сприятливий день. І справді, коли цей день настав, – а я саме впав у чорну і слабодуху безнадію, – хмари раптом розсіялись, і я стояв, осліплений потоком милостей, посланих мені згори.

– Ну і? – запитала герцогиня. – Ви щойно сказали, що не вірите в астрологію. Як це в’яжеться з вашою історією?

– Насмілюсь стверджувати, що це в’яжеться між собою, коли в цьому дивному світі розбіжностей і протиріч взагалі щось із чимось в’яжеться, – відповів Петр. – Якщо, як я казав, існує два види віри в потойбічне і надприродне, тобто активно-співчутлива й радісно-стверджувальна віра, властива вашій високості, і безтурботно-пасивна віра звички, проти дрімотної бездумності якої я й виступаю, бо вона недозволенно спрощує складності й дає відповіді на ті питання, на які відповіді немає; а якщо це так, то, міркуючи в цьому ж таки ключі, існують і два види невіри – невіра нікчемної апатії й бездушної зарозумілості, і невіра жива, нелегко набута й чутлива до жахів незвіданого невідомого, в якому ми живемо і яке нас оточує. Дотримуючись такого розподілу, ми можемо уявити собі чотирьох осіб, перед чиїми очима таємничими перстами людської руки, як ми про це читаємо в п’ятому розділі Книги Пророка Даниїла, на стіні царського палацу було написано фатальні слова: «Мене, мене, текел, уфарсін». Так от, перша із цих осіб буде радісно схвильована появою велетенської руки без тіла, яка пише на стіні таємниче пророцтво, бо таке дивовижне й сягаюче в сферу жахливого явище відповідає головному настроєві її розуму, котрий запобігливо приймає все, що не належить до цього світу. Зате друга особа не здивується цьому, як її не здивувала б поява слуги, котрий приніс соусницю з соусом. «Ну і? – запитає вона. – Що з цього випливає? Я ніколи не сумнівався, що таке діялося, діється і діятиметься в майбутньому». Третя особа похитає головою. «Та це ж звичайнісінький міраж, звичайнісінька галюцинація, – скаже вона. – Живої руки без тіла не може бути, а якщо нам усе ж здається, що ми її бачимо, то це або омана – мабуть, ми забагато випили, а може, довго не відпочивали, – або ж трюк невідомого штукаря». А четверта особа вигукне з подивом: «Звичайно, нічого подібного не може бути, і все ж таки воно є, ох, яке це велике таїнство! Це не чудо, бо науково доведено, що чудес не буває, але саме тому, що це не чудо, в нас немає для нього ніякого найменування, і в цьому весь жах, який тільки може уявити собі людська істота. Ми звикли все називати іменами, і якщо те, з чим ми зустрілися, не можна назвати якимсь ім’ям, то нам не залишається нічого іншого, як упасти перед цим явищем навколішки і поклонятися в побожному трепеті та свідомості своєї власної неповноцінності». – Петр уже деякий час з радістю спостерігав, що дитяче личко принцеси Ізотти зашарілося, а нігті впиваються в долоні, немовби вона стежила на змаганнях за улюбленим бігуном або конем, на яких поставила. Він з полегкістю зітхнув і приглушеним голосом додав: – Оце все, ваша високосте, що я можу сказати на захист своєї невіри; бо немає навіть потреби доводити, що позиція четвертої особи з моєї скромної притчі, яку я, за браком власної уяви, запозичив із Святого письма, тотожна з моєю власною. Далебі, між вірою і невірою не існує принципових і непримиренних протиріч, так само як не існує їх між життям і смертю, бо, як відомо, життя – це вмирання, а умова життя – смерть. «Усе з одного», – кажуть дослідники в царині алхімії й виводять із цього глибокі і тривожні висновки. Протиріччя існують між участю і неучастю, між зацікавленістю і байдужістю, між живою думкою і мертвою формулою, між знанням і глупотою, однак немає протиріччя між ніччю і днем, між вираженням згоди і запереченням. Так, звичайно, алхіміки мають слушність, коли стверджують, що «все походить з одного», отож перша і четверта особи моєї притчі можуть з порозумінням подати собі руки, хоч вони й з різних таборів.

– Дякую вам, синьйоре Куканю, – сказала герцогиня. – Ви приємно подивували мене своєю дотепністю, навіть більше – переконали в правдивості своїх поглядів, чому, згідно з вашою наукою, – оскільки я ототожнюю себе з першою особою вашої притчі, – й подаю це зриме освідчення.

І герцогиня простягла йому свою пещену руку, ніжність і білість якої, як відомо, викликала заздрість у французької королеви, і Петр, не тямлячись від гордості й щастя, підійшов до неї двома короткими pas du courtisan, уклонився згідно з приписом для таких випадків, трохи відставивши ліву руку назад, делікатно притримав долоню її високості кінчиками своїх пальців і скоріше натяком, аніж насправді торкнувся вустами щиколодка її середнього пальця.

– А тепер, – мовила герцогиня, – не будемо більше затримувати гостей, яким, непевне, хочеться танцювати, і я прошу вас, синьйоре Куканю, запросити мою дочку на перший ballo.^[66]

Петр зробив три довгих pas du courtisan праворуч, у напрямі крісла, в якому своєю ніжною вагою сиділа принцеса Ізотта, і, супроводжуваний схвальною усмішкою церемоніймейстера, котрому явно зсунувся з серця важкий тягар, уклонився дівчині в маленькій короні й подав руку, щоб допомогти їй зійти з підвищення і ввести у вихор танцю. Тієї ж миті підвівся й герцог, щоб разом зі своєю дружиною теж узяти участь у першому ballo.

За традицією, на великих двірських балах, танцем, який відкривав вечір, був класичний il saltarello, що на Празькому граді називався по-французькому la saltarelle, неймовірно цнотливий й осучаснений варіант давньоримських вакхічних танців, спершу повільний, а потім дедалі швидший, коли обидва партнери по черзі то сходилися, то розходилися, оберталися одне до одного спиною, торкаючись не інакше, як долонями, й іноді м’яко ляскаючи ними в такт. Поки, відкриваючи бал, танцювали члени вельможної родини, всім придворним дозволялося тільки споглядати їх у німому зачаруванні й примружувати очі, виражаючи цим свою радість і захват – їм зволено було тільки стояти колом на певній відстані, за винятком одного-єдиного щасливця з-поміж них, того, кого було вибрано для ролі партнера незаміжньої принцеси. Петр чудово розумів, що коли для цієї, такої почесної ролі вибрали саме його, хто зараз, якби все розігралося трошки не так, ніж розігралося, – за вбивство capitano di giustizia він міг би вмирати на колесі, з переламаними руками й ногами, – то сталося щось неймовірне і для всього його майбутнього багатообіцяльне, щось таке виняткове, що він, Петр Кукань із Кукані, з цієї хвилини став найблискучішою і, як ніхто інший, гідною заздрості особою Страмби, цього далеко не найменшого європейського герцогства.

Так вони танцювали мовчки й зграбно, дотримуючись усіх правил етикету, аж до тієї хвилини, коли maître des cérémonies, змахнувши паличкою з ангельським крильцем, дав зрозуміти, що визначений час для відкриття балу минув, отож герцог з герцогинею і Петр з принцесою тепер танцюють уже тільки задля власного задоволення, і через те всім іншим придворним дозволяється ввійти в коло. І тут принцеса Ізотта, яка досі пильно й доскіпливо розглядала гладенько поголене Петрове обличчя, витерте after-shave страмбського виробу, не таким досконалим, як був виріб його покійного батька, раптом промовила, мляво і, як здалося Петрові, зневажливо посміхаючись:

– Ви чудово танцюєте, синьйоре Куканю. Так само чудово, як і розмовляєте і як володієте латинською граматикою. Невже вам це не гидко?

– Боюся, що сенс ваших слів дещо затуманений для мене, – мовив він, здивований. – Що мені має бути гидко?

– Бути геть у всьому досконалим, – відповіла принцеса. – Невже у вас нема ніяких слабкостей? Невже на світі нема нічого такого, в чому б ви показали себе дурнем і незграбою? Я б цього не знесла.

Петрові не зовсім було ясно, чого б вона не знесла – чи того, що він у чомусь показав себе дурнем і незграбою, чи коли б вона сама була у всьому така ж досконала, як він. Петр віддав перевагу другій із цих можливостей.

– Ви жорстока, принцесо, – мовив він. – Тільки за те, що ваш слуга сяк-так витримав кілька випробувань, він іще не заслуговує, аби його звинувачували в чомусь такому жахливо дріб’язковому й нудному, як досконалість. Бо що воно таке – досконалість? «Perfectio est carentia defectus» – сказав давній Мікреліус, – досконалість там, де немає вад, а це означає, що досконалість – це щось абсолютно й цілком негативне; отже, досконалого створіння, яке уособлює в собі Бог, взагалі не існує на світі.

Принцеса зашарілася.

– Ви сміливий, синьйоре Куканю. Мені ще ніхто не відважувався висловити щось таке страшне й недозволенне. Немало людей поплатилися життям за висловлювання набагато м’якші. Але мені це до вподоби, хоч від ваших слів і мурашки бігають по тілу. Скажіть іще щось таке зухвале.

– Це звучить як наказ, – зітхнув Петр.

– Так, це наказ. Звичайно, мій наказ не є запорукою того, що я не почну вищати від обурення й перед усім двором не звинувачу вас, що ви говорите мені речі, які ображають мій слух і які заслуговують на суд інквізиції. Ви сказали, що я жорстока. Гаразд, я визнаю, ви маєте слушність.

Глянувши на її напівглузливу-напівпрезирливу усмішку, Петр відчув гіркоту й злість. «Карамба, – подумав він, – ви запросили мене до двору тільки для того, щоб зробити з мене блазня, щоб спершу матінка, а відтак і донечка мучили мене й заганяли в глухий кут? Пихата, зухвала, зла, егоїстична, – згадав він характеристику, якою наділив принцесу справедливий кравець, майстер Шютце. – Але стривай, голубонько, я виб’ю з твоєї голівки цю пиху».

– Ну? – мовила принцеса, підводячи до нього ту саму голівку, з якої Петр задумав вибити пиху. – Я вас слухаю.

– Гаразд, слухайте, принцесо, – сказав Петр, люб’язно всміхнувшись. – Тільки я не маю ані найменшого бажання і настрою ризикувати свободою й життям лише заради того, щоб розвіяти вашу нудьгу і щоб ви могли відчути, як по тілу у вас бігають мурашки. Ні, ні, нічого такого не буде, principessina mia; хоча, якщо дивитись із висоти добрих страмбських традицій, то моя шия анічогісінько не варта, однак вона в мене одна, і для мене особисто вона така цінна й важлива, що мені навіть на думку не спаде підставляти її інквізиції заради вашої розваги.

Краска, яка залила принцесині щоки, стала ще густішою, і її рожеві губки ледь розтулились у щирому подиві.

– Але ж цього вже неможливо витримати, – прошепотіла вона. – Як ви зі мною розмовляєте? Ви що, забули, хто я?

Темп сальтарелли почав прискорюватись; розгарячілий maître des cérémonies кружляв між парами, які розпалилися й скидалися на метеликів, і відбивав такт своєю паличкою з крильцем, вигукуючи:

– Vivace! Vivace!^[67]

– Гадаю, що ні, принцесо, – спокійно відповів Петр. – Бувши маленькою, ви відривали ніжки жучкам, а тепер вам забаглося розважитись грунтовніше й краще. Ви – розбещене й знуджене створіння, бо досі ніхто ні разу не дав вам одкоша, усі тільки гнули перед вами шиї. Тож не дивуйтесь нічому – якщо вже я відважився застрелити capitano di giustizia, щоб урятувати життя своєму другові…

Почувши це слово, принцеса якось дивно, криво всміхнулася.

– …і якщо вже я насмілився висловити сумніви щодо існування Бога, то чого б я мав боятись сказати вам навпростець усе, що думаю про вас? Ви хотіли почути від мене єресь – будь ласка, прошу, é servito, я виконав вашу забаганку набагато повніше, ніж ви цього сподівалися; бо навіть якби я висловив і якусь набагато єретичнішу думку про папу, це однаково не приголомшило б вас так, як коли я кількома щирими словами торкнувся вашої персонки.

– Одне слово, ви герой, – вороже мовила принцеса. – Досконалий, як у всьому іншому.

«А тепер уперед, – подумав Петр. – Тепер або ніколи».

– Гаразд, хай буде по-вашому, я герой, – мовив він, – але, мабуть, не досконалий, бо, за визначенням, яке я недавно вам процитував, геройство, щоб воно стало досконалим, має бути позбавлене всіх хиб, передусім тих, які ослаблюють розум і волю. Чи здатні ви без усмішки уявити собі страшний образ досконалого героя, яким його намалював Верроккйо і який нам знайомий з незліченних копій та зображень, – спотворений солодкою любовною мукою? Я не здатен. Досконалий герой повинен діяти навпростець, безоглядно прямувати до своєї геройської мети, і він не сміє дозволити собі божевільну розкіш закохатися так, як закохався я.

– Ти ба, наш синьйор, виявляється, закохався, – зауважила принцеса холодно й глузливо. – І в кого ж це?

– Навіщо ви питаєте, якщо й так дуже добре знаєте, що в вас? – відповів Петр. – Справді, ви розпещена й знуджена, принцесо Ізотто, але це не може мені завадити й не завадить любити вас так, як я люблю небезпеку й заборонені ігри, останні і страшні хвилини, коли вирішується питання життя і смерті. Ви – принцеса, Ізотто, а я – вбогий авантурник і бурлака на свій страх і ризик, мої титули arbiter linguae latinae і rhetoricae свідчать тільки про те, що вашому батькові, котрий нагородив мене ними, не бракує почуття гумору. Отже, ви для мене недосяжні, наче сонце, й нереальні, мов голос, що вертається до нас виляском після того, як він відлунав, а я за цією недосяжністю й нереальністю прийшов з далекої, абсолютно чужої вам землі й учистив тисячі миль, подолав тисячі перешкод, щоб тепер, коли досяг мети, вигукнути з гірким сміхом: «На кого ти осмілився звести очі, Петре Куканю?»

– Трохи швидше! Un россо più presto! Un россо più presto! – вигукував maître des cérémonies, в екстазі звертаючи очі до ангелів, які оздоблювали стелю; з натхненною виразу його обличчя можна було судити: те, що зараз відбувається в Sala degli Angeli – не простий початок банального двірського балу, а щось надзвичайне, виняткове, таке, що досі тут ніколи не діялося й що благословило саме небо. Легка, чарівна мелодія сальтарелли вже добряче розтопила всю кригу й проникла танцюючим у кров, наче вино, розпалила їхні обличчя, і тепер їм здавалося, що світ через те такий чарівний, а життя через те таке сповнене блаженства, що все, що відбувається, відбувається в ритмі сальтарелли, і все добре, і все гаразд, бо немає нічого приємнішого й жаданшого, ніж танцювати сальтареллу. Тож усі без упину танцювали, й ніхто не звернув уваги на те, що герцог з герцогинею покинули коло й пішли до свого підвищення, причому герцог, у доброму гуморі, охолоджував розпашіле обличчя віялом, яке попросив у своєї дружини-герцогині. Петр теж був сп’янілий від сальтарелли, тож, щиро кажучи, був далекий від того, щоб з гірким сміхом докоряти собі за те, на кого «осміливсь звести очі», як недавно висловився, і все йому здавалося легким і доступним, наче в блаженному сні. Мотив легкості й доступності так настирливо заполоняв його думку, що він включив його в потік своїх дальших слів:

– Так, саме так, на кого ти осміливсь звести очі, кажу я собі, і все ж сама легкість, з якою я звіряю вам своє почуття, свідчить, що це питання, продиктоване розумом, нещире й фальшиве, бо все, що природне, – те досконале й легке; а оскільки воно природне, то воно й правильне, отож я наважуюсь зробити з цього висновок: усе, що легке, те правильне.

– Чудово, це мені подобається, – похвалила його принцеса. – Я впізнаю в цьому формули своїх учителів: якщо А дорівнює В, а В дорівнює С, то й А теж дорівнює С. Зразковий і гідний похвали приклад того, як освідчитися в коханні з допомогою Арістотелевих силогізмів.

– Арістотель не вигадував цих силогізмів, а виводив їх із життя природи, – відповів Петр. – А я, принцесо Ізотто, освідчуюсь із такою ж легкістю, як птах злітає над лісами або з землі б’є гаряче джерело. Я не випадково, а зумисне вибрав ці два порівняння, бо любов, Ізотто, – це не буденне явище, а явище надприродне, вона – сама реальність, бо в ній найповніше і найдивовижніше поєднуються начало світла, якому ми з радістю підкоряємось, і начало темряви, яка нас жахає; вона приходить з глибин і з неба, з вражень, ясних і виразних, і з таємничого дна душі. Вперше в житті я відчуваю, що таке любов, Ізотто, а проте, здається, знаю про неї все, бо любов не піддається вивченню, її не досліджують, – її сприймають безпосередньо як красу, вона – поза розумом і вище, ніж розум, і ми ототожнюємо себе з любов’ю лише до такої міри, що той, хто любить, має право сказати: «Любов – це я сам, і кожен, хто любить, – це любов». Я люблю вас, Ізотто, і прошу: вірте мені так, як вірите дзвіночкам отар, котрі вертаються з пасовища, і дзижчанню золотих бджіл, і тихій ході лані, яка йде до потока напитись води, або ж просто як вірите тому, що над нами небо, а земля несе наші кроки, або тому, що ви – жінка, а я – чоловік…

– …син шарлатана й онук холощія, – урвала його принцеса. – 3 мене вже досить ваших зухвальств, синьйоре Куканю. – І, не закінчивши па, відвернулася від нього й, обминаючи танцюючі пари, пішла до підвищення.

Чудово освітлена зала раптом потьмяніла перед Петровими очима, і все в ньому затрепетало від ненависті. «Ти мені за це заплатиш, Джованні, ти мені за це заплатиш, – пообіцяв він собі подумки, бо нітрохи не сумнівався в тому, хто інформував принцесу про його родовід. – Ти мені заплатиш за це», – повторював він, хоч і знав, що Джованні нічим йому не заплатить, бо він, Петр, дограв свою гру до кінця.

Принцеса рухалася, наче сомнамбула, безвольно звісивши руки, з помертвілим обличчям, відмовившись узяти охопленого відчаєм Петра за лікоть.

«Цього разу, schioppetti, ти схибив, цього разу, arbiter rhetoricae, уся твоя випробувана проречистість не врятує тебе від ганьби, цього разу, карамба, тобі каюк, цього разу, карамба, ти зустрівся не з розбійниками, й не з продажними лакеями, і не з Вільфредом, страшним володарем лісів, і не з митниками чи з capitano di giustizia, цього разу тобі доведеться мати справу з жінкою, а це, любий друже, тобі не до снаги, ця обламає тобі пазури – навіть не зогледишся».

– Ай-яй-яй, що я бачу, наша донечка вже перестала танцювати? – вигукнув герцог, коли Ізотта, слідом за якою йшов Петр, зупинилася перед троном. – Смію сподіватись, що наш удатний синьйор Кукань нарешті на чомусь спіткнувся й показав себе незугарним танцюристом? Він наступав тобі на ноги, чи що, власне, сталося, що в тебе така кисла міна?

– Нічого не сталося, тату, – відповіла Ізотта, – синьйор Кукань – танцівник саме такий, як і треба було сподіватись. Але в мене розболілася голова, і я прошу вашого дозволу вийти прогулятися до зимового саду.

– Відколи це ти, ягнице, просиш у мене дозволу робити такі буденні й очевидні речі? – здивувався герцог. – Зимовий сад на те й існує, щоб молоді вродливі дівчата лікували там свій біль голови. Йди, йди, а синьйор Кукань нехай чемно супроводить і розважить тебе.

– Я докладу до цього всіх зусиль, ваша високосте, – сказав Петр, уклонившись, і пішов за принцесою чудовими pas du courtisan.

Зимовий сад виявився майже таким самим просторим приміщенням, як і Зала ангелів, до котрої він був прямо перпендикулярний, а крім того, його ще називали Залою тисячі шумів, Sala degli mille rumori, бо тут шуміли десятки дрібненьких водограїв і каскадів, що збігали по штучних скелях з білого мармуру, а також Залою тисячі пахощів, Sala degli mille odori, бо тут росли орхідеї й бузок, а передусім – дивовижні квіти невідомих назв, які привозили з далекого Сходу.

– Мені здається, Ізотто, що ви тільки-но хотіли сказати батькові зовсім не те, що сказали, урвавши наш танець, – зауважив Петр, коли принцеса граційно опустилася на мармурову лавку й, низько звісивши голівку, стомленим жестом підперла чоло тильним боком правої долоні.

– Можете тепер глузувати з моєї поразки, з моєї слабості, браку гордливості й волі, – відповіла Ізотта. – Звісно, я й гадки не мала казати щось таке, звісно, я хотіла поскаржитись на вашу зухвалість, але мені не вистачило злості. Я програла, синьйоре Куканю, ваша відвага виявилася сильнішою за мою розпещеність і знудженість, як ви зволили про мене висловитися, мені соромно через це, я картаю сама себе і все ж таки я рада, бо мені вже не треба бути гордливою, й задавакою, й егоїсткою, і я можу признатись вам у тому, чого щиро бажаю: надалі розмовляйте зі мною так, як розмовляли досі, і будьте щодо мене таким же навіженим і сміливим і зовсім не схожим на тих, кого я знаю.

Петр присів біля принцеси.

– Ви слушно сказали, що вам більше не треба бути гордливою, й задавакою, й егоїсткою, бо все це ви тільки вдаєте на догоду світові, який вас, принцесу, бажає бачити саме такою. Та тепер дозвольте й мені скинути свою личину химерної відмінності від решти людей, яку я надіваю, щоб не загубитися в юрбі, як висловився колись добрий граф Гамбаріні-старший, а я йому не повірив. Я – син шарлатана й онук холощія, не більше й не менше, і в моєму серці немає ні сміливості, ні бунту, є тільки ніжність і палке бажання.

Голова йому запаморочилася від гордості й почуття перемоги: «Отже, ти все-таки виграв, отже, щастя тобі ще сприяє», – думав він, коли обережно, немовби боячись поламати, підносив до вуст.її бліду й холодну руку. Він нахилився й поцілував її саме в ту мить, коли біля входу до зимового саду з’явився Джованні; перемігши своє коротке заціпеніння, спричинене приголомшливою картиною зухвальства холощієвого онука, він рушив до них вільною і веселою ходою.

– А, ось ви де, ледарі, – мовив він зовні легко, – сидите собі серед пахощів квітів, а тим часом музиканти почали вже венеціану – танець, який, ви, кузино, кажуть, любите найдужче з усіх інших. Цю таємницю мені виказала тітонька Діана, зобов’язавши мене потанцювати з вами, якщо, звичайно, дозволить синьйор да Кукан. Чи смію я попросити вас про це?

Ізотта знову стала гордовитою задавакою, як і належить принцесі, підвелася і взяла руку Джованні, невдоволено відвернувши від нього свій дитячий сідловидний профіль. Перше ніж піти з нею, Джованні обернувся і обмінявся з Петром поглядом, коротким, але таким промовистим, що в останнього не залишилося ніякого сумніву: часи, коли вони були добрими друзями, яких при празькому дворі називали les inseparables, тобто нерозлучними, минули безповоротно й непоправно.

Я воювати йду за красную білявку

Другого дня після такого блискучого і пам’ятного вступу Петра Куканя з Кукані до великосвітського страмбського товариства, о десятій годині, коли слуги ще прибирали затоптану Sala degli Angeli і, спинаючись на драбини, чистили канделябри та люстри, герцогиня Діана і її дочка принцеса Ізотта сіли у величезну дорожню карету, запряжену шестериком, і в супроводі ще двох карет з челяддю та придворними дамами, під охороною сотні вершників, якими командував начальник страмбської залоги, галантний й елегантний капітан д’Обере, зухвало гарний і зарозумілий француз середнього віку, відбули в невідомому напрямку, нібито відвідати родичів.

Від’їзд двох перших дам Страмби стався так раптово, з таким поспіхом і так несподівано, що придворні, які здебільшого ще спали після вчорашнього балу, не встигли навіть як слід випровадити їх на подвір’я замку, а коли опам’ятались й усвідомили цю приголомшливу – в межах замкового світу справді приголомшливу – новину, карети вже зникли з очей, сховалися за горами, і навіть курява, що знялася за ними, вляглася. Ті, кому все ж таки пощастило побачити від’їзд високородних осіб, іще довго обговорювали його, і їхні розповіді передавалися з уст в уста, що принцеса Ізотта була несказанно гарна в своєму зелено-сірому дорожньому вбранні й милому капелюшку з китичкою, але бліда як полотно, й очі в неї були заплакані. «Ах, очі в неї були заплакані», – шепотілися в холах і в коридорах, на подвір’ях, у їдальнях і в салонах. «Це правда, що очі в неї були заплакані?» – «Ні, не заплакані, тільки почервонілі від сліз, а під ними були синці, наче після безсонної ночі». – «Що? Хто сміє стверджувати, що очі в неї не були заплакані? Сльози, великі, як горох, котилися по її блідих щоках, і вона навіть не встигала їх витирати». – «Дурниці, я стояв за два кроки від неї й ніяких сліз не бачив, вона навіть не здалася мені блідішою, ніж звикле, а от сумна таки була, така сумна, що аж серце стискалося». І так далі, і так далі.

Загальний висновок був такий: від’їзд нагадує втечу; бліде чи, принаймні, сумне лице під капелюшком із китичкою, очі заплакані, хай навіть зі слідами сліз або почервонілі від плачу й безсонної ночі – і все це після великого балу, на якому молодий arbiter rhetoricae упадав коло принцеси запопадливіше, ніж це пасувало людині такого незначного стану: далебі, світським наклепникам не важко було вишикувати ці обставини в єдиний причинний ряд. Було ясно як Божий день, що принцеса Ізотта по вуха закохалася в молодого arbitri, так глибоко зазирнула в його темні, широко розставлені очі, що забула про свою винятковість, про свою неповторність, і її довелося відвезти за гори й доли і почекати, поки підтвердиться справедливість прислів’я: «Зникне з очей – зійде з думки».

Це рішення було розумне й милосердне, таке милосердне, що аж дивно, бо безперечно можна було вдатися до цілої низки рішучіших і радикальніших засобів – провинника Петра можна було витурити зі Страмби, або послати його з дипломатичною місією до турецького султана, котрий напевно не пропустив би нагоди прикувати його до галери, або вихолостити, або осліпити, або просто кинути за грати, чи зробити так, щоб він сам – як це сталося з тим закоханим учителем музики, про якого розповідав майстер Шютце – повісився на клямці. Усе це можна було зробити, і все це вже не раз робилося з людьми за провини набагато менші, ніж зухвалий Петрів погляд на найвродливішу дівчину Страмби. Так, усе це могло статися, але той очевидний факт, що цього не сталося і що сама герцогиня потурбувалася про вивезення своєї дочки, ще більше піднесло престиж Петра при двірських колах.

Певна річ, герцог, міркували при дворі, добре усвідомлює, що робить, і якщо з Петром Куканем він не повівся так, як цей молодий lazzarone того заслуговує, то тільки тому, що за даної ситуації він не міг собі такого дозволити, і в цьому було щось неймовірне, і далекосяжне, і диявольськи важливе, і тривожне, і небувале, і щось таке, що вимагало серйозного розміркування. Очевидячки, герцог не може відважитись на такий непопулярний крок, щоб прибрати або швидко знешкодити людину, таку відому й шановану у всій Страмбі, як Петр Кукань із Кукані, героя, котрого всі вітають на вулицях і котрому під вікнами влаштовують овації, і котрого він сам, герцог, ще зовсім недавно привселюдно оголосив рятівником; але саме ця обставина, що герцог чогось, – байдуже чого – не може зробити, підтверджувала справедливість здогаду мудрого маестро Джербіно, який сказав, що слава й могутність можновладної родини д’Альбула хиляться до занепаду. Але чому ці згадані вище слава й могутність можновладного роду д’Альбула так раптово почали хилитися до занепаду? Було б наївно стверджувати, що причиною цієї зміни є те, що на страмбській сцені зненацька, наче з неба впали, з’явилися двоє юнаків, обидва ніжного віку, один іще напівдитина, другий старший на кілька горобиних стрибків. Це дурниця! Не драматичність раптового вторгнення цих двох жовторотих у життя Страмби була причиною ослаблення – можливо, тимчасового, а можливо, й тривалого – Танкредового залізного кулака. Просто герцог уже не міг і далі посилювати свою тиранію і, якщо він не бажав підбурити проти себе все населення Страмби, то повинен був зробити своє славне сальто-мортале.

Так воно було чи інакше і чи справді були обидва юнаки причиною, чи тільки випадковими акторами змін, які настали в Страмбі і зовнішнім проявом яких було раптове спорожніння на пагорку для страт біля головної страмбської брами – колеса і шибениці й справді, мов за помахом чарівної палички, спорожніли другого ж дня, за винятком двох свіжих шибеників, якихсь братів Салабетті, котрих справедливо повісили за содомський гріх з власною худобою, – отож, так воно було чи інак, шепотілися між собою двірські, ясно одне: граф Гамбаріні і П’єтро да Кукан – винятково цікаві особи, і можна сподіватися, що той, або той, або обидва разом спробують повернути згадані зміни собі на користь і під свою власну відповідальність.

Очі Страмби, які звернулися до обох молодих шукачів пригод з першої ж хвилини, як вони з’явилися на piazza Monumentale, стежили за ними й далі з неослабною увагою та цікавістю.

Граф Джованні Гамбаріні повівся точнісінько так, як і слід було очікувати від юнака вельможного походження, якому з неба впав родовий маєток, котрий іще вчора він вважав утраченим назавжди; сп’янілий від своїх успіхів, своєї незалежності й багатства, він почав жити повним життям вельможі, яким себе відчував, і домашні бали, які він давав у своєму палаці, змінювалися парубоцькими вечірками, простіше кажучи, пиятиками і веселощами в мисливському замку Такко, що теж належав йому. Бути постійним чи хоча б частим гостем графа Гамбаріні вважалося тепер бажаним, і той, кого він ніколи до себе не запрошував, вважався людиною пропащою, йому не залишалося нічого іншого, як піддатись слабодухій свідомості, що життя своє він прожив намарне. Ці гулятики здавалися цілком природними й справедливо розцінювалися як мало цікаві, але не бракувало людей і прозірливих, і далекоглядних, які надавали куди глибшого значення суспільній активності молодого графа Гамбаріні і, як каже італійське прислів’я, «шукали плями на сонці». Так, наприклад, підлий господар заїзду «У павичевого хвоста» – може, з дурості, а може, тому, що був далеко не такий підлий, як про це дозволяла судити його напрочуд людська пика, – навіть після пам’ятної події на piazza Monumentale лишився вірний своїм антигамбарінівським переконанням і перед своїми постояльцями заявляв, а, цілком можливо, за своєю давньою звичкою й доносив герцогові, що в палаці Гамбаріні збираються давні вороги д’Альбула, і серед них – синьйор Антоніо Цанкетта, багатий торговець хутрами, якого зовсім недавно випустили з в’язниці, куди його було посаджено на підставі досить обгрунтованої підозри в участі у змові Алессандро Сікурано. Так от, ці пташки, збираючись у палаці Гамбаріні, буцімто заради розваг, кують лихо, а за цими небезпечними збіговиськами стоїть особа, хоч і непримітна й малозначна, але від цього нітрохи не менш небезпечна, – аптекар Джербіно, хитрий лис і чудовий знавець тутешніх взаємин; одного разу помітили, як він, замкнувши свою крамничку, під покровом ночі обходить piazza Monumentale й бічними вуличками скрадається до заднього входу графського палацу, а тоді зникає в ньому на довгі-предовгі години. Можливо, він носить молодому графові різні види отрути, бо знається не тільки на приготуванні лікувальних засобів, але й таких, які умертвляють.

Поза всяким сумнівом, він прочищає графові його молодий, недосвідчений мозок і вкладає туди різноманітні зрадницькі поради.

Приблизно так чи в такому дусі висловлювався господар заїзду «У павичевого хвоста», аж поки одного дня на нього напали й убили дорогою до Болоньї, куди він регулярно їздив на закупи продуктів для свого закладу. Це була сумна, але нічим не прикметна подія; однак ті, хто поділяв його підозри й погляди, вишукуючи, як уже було сказано, «плями на сонці», почали стверджувати з цілковитою певністю, що тут ідеться зовсім не про звичайне вбивство з метою пограбування, а що господаря заїзду прибрали або наказали прибрати прихильники Джованні Гамбаріні, бо інакше не могли примусити замовкнути його зухвалий язик.

А після цієї кривавої події сталася маленька, ганебно-скандальна сенсація. Покійний підлий господар заїзду не був власником «У павичевого хвоста» – він тільки орендував цей заклад, – і його наступником став якийсь грек на ім’я Полемос, приємна й шанована людина, яка до цього часу з успіхом служила буфетником у тій частині палацу, де містилися казарми; він відзначався тим, що вмів готувати шість видів томатних соусів; його pasta asciutta^[68] були неперевершені. А що, запитасмо ми, що зробила овдовіла чарівна Фінетта? Та нічого особливого, надзвичайного вона не зробила: зібравши свої манатки, вона перебралася до графа Джованні Гамбаріні, тобто до людини, яка, коли не помилялися шукачі «плям на сонці», сама була або могла бути непрямим убивцею її чоловіка – не більше й не менше, – і зайняла в палаці місце старшої покоївки, чи старшої економки, чи репрезентантки, чи як іще там ця посада називається, а головне, – і тут уже не можна було сумніватись, – графської коханки. Подейкували, – бо в такому малому містечку, як Страмба, нічого не приховаєш, – що у цій своїй ганебній функції вона поводиться пихато й владно, що з підлеглою їй челяддю вона гостра, як бритва, ба й з молодим графом обходиться, наче з ганчіркою; розповідали, буцім вона ще не встигла й зогледітись у палаці, а всі ключі вже були у неї в кишені, вона обнишпорила всі комори, й креденці, і гардероби, й шафи зі столовим сріблом. Кажуть, ніби Джованні Гамбаріні це до серця, бо в господарських справах він нічого не тямить, а його службовий персонал, поки Фінетта все прибрала до своїх рук, зловживав цією його нездатністю і обкрадав так безжально, немовби всі хотіли довести графа до жебрацької торби не пізніш, як за рік.

Оце і все, що нам відомо про діяння першого з юнаків, до яких, як уже мовилося вище, були звернені очі всієї Страмби; а тепер спробуймо дати звіт про дальшу долю другого юнака, Петра з Кукані.

Начальник страмбської військової залоги, капітан д’Обере, чваньковитий француз, якому було довірено супроводити високородну матір і дочку в їхній подорожі у невідомому напрямку, повернувся, виконавши свою відповідальну й делікатну місію, через чотири тижні, і Петр подався до нього, в те крило герцогського палацу, де містилися казарми, сповнений рішучості приставити йому, якщо треба буде, ніж до горла й примусити розказати, куди той відвіз герцогиню з Ізоттою.

Він застав його, цибатого, елегантного, на казарменому дворі, де той муштрував незграбного рекрута, мабуть, пещеного синка заможних батьків, який вирішив присвятити своє життя військовому ремеслу і тепер учився поводитись з мушкетом, рушницею, такою важкою, що під час стрільби її треба було спирати на сошку, встромлену у землю; до того ж вона явно була не для його тендітних ручок. Через ліве плече в нього була перекинута шкіряна ладівниця, набита дерев’яними коробками з відваженими порціями пороху, при поясі висіла сумка з набоями, на шиї – гніт, звитий мотком; усе це йому явно заважало, й давило, й робило ще нещаснішим, ніж звичне буває нещасний новоспечений воячок, уперше в житті відірваний від своєї мамуні.

– Розстав як слід ноги, не стій мені тут comme un esturgeon malade,^[69] ах, saprebouiffre,^[70] оце так даруночок, ми чекали на тебе, вимолили тебе, espèce de limace!^[71] – лютував капітан, і що більше він лютував, то неспритнішими і незграбнішими ставали рухи рекрута. – А тепер заплющ око, ліве, ça va sans dire,^[72] поки мушка й отвір стануть в одну лінію, так, feu,^[73] стріляй!

Сердега вистрелив у напрямку величезної паперової цілі, прихиленої до глиняного валу, який на відстані двох метрів замикав казармений двір, і розпростерся на весь зріст, збитий з ніг сильним відбоєм, а куля тим часом зникла в глибині валу, відхилившись на три фути праворуч від краю цілі. Капітан застогнав, почав бідкатись і заплющив очі, глухо вивергаючи диявольські прокляття по-французькому, за які після смерті розплачуються двомастами років чистилища, а коли розплющив очі знову, то побачив Петра.

– Tiens,^[74] наш шановний schioppetti, – мовив він. – Прийшли показати цьому imbécile,^[75] як користуються вогнепальною зброєю, га?

Петр, який знав, що з гасконцями – а капітан д’Обере був гасконець – треба розмовляти владно й рішуче, виставив підборіддя.

– Синьйоре, – почав він, – тільки своєму найближчому другові, графові Гамбаріні, я дозволив жартома називати мене schioppetti і то всього один раз: удруге я б йому цього не подарував. Але якщо ви хочете побачити бодай раз у житті, як треба стріляти й що це означає – «стріляти», то будь ласка – я до ваших послуг.

Капітан д’Обере набрав повні груди повітря, щоб відповісти на свій вояцький манір, однак не сказав нічого й хвилину пильно дивився у темні, широко розставлені Петрові очі.

– Синьйор надто високої про себе думки, і це подобається дівчатам, навіть найродовитішим. Гаразд, побачимо, наскільки синьйорова думка про себе самого справедлива. Я власноручно наб’ю синьйорові мушкет, щоб він не міг потім викручуватись, ніби не все було comme il faut.^[76]

З дерев’яної коробочки, яку він вийняв з ладівниці рекрута, що тим часом підвівся з землі на своїх тремтячих ніжках, капітан насипав у цівку пороху, засунув кулю, забив її клейтухом, якого загнав глибше шомполом, а з волового рога насипав на панівку дрібненького порошку. Поки він здійснював цю складну процедуру, яка, коли вона виконувалася за наказом, вимагала шістнадцятьох команд, з вікон казарм, як не без задоволення побачив Петр, почали вистромлятися голови цікавих, а з головного входу, з воріт стайні, з їдальні, один за одним, а тоді дедалі густіше посунули пішаки, шталмейстери, денщики, алебардники, писарі, кухарі, сурмачі і барабанники, і як там іще називається вся ця військова потолоч, пани й простолюд, новачки і обстріляні вояки; звістка про те, що Петр Кукань із Кукані з’явився на казарменому дворі, аби похвалитися своїм мистецтвом стрільця, яке він один раз уже так славно продемонстрував, блискавкою облетіла казарми й підняла на ноги навіть тих, хто вже був уклався спати й заснув.

Мушкет, якого капітан передав Петрові, підготовлений за всіма правилами для пострілу, з запаленим ґнотом, був важкий, наче невелика гармата, принаймні вдвічі важчий, ніж його улюблена рушниця Броккардо, але Петр сказав собі, що коли йому під час цього показового виступу судилося справити належний ефект, гідний Петра Куканя із Кукані, то він не має права користуватись жодною опорою; отож, відійшовши від цілі на п’ять кроків далі, ніж до цього стояв нещасний рекрут, він залишив сошку на попередньому місці, там, де її було встромлено в землю до нього.

– Послухайте, мосьє де Кюкан, – сердито озвався капітан, – а хто за вами має носити la fourche? Наші мушкетери носять сошку за собою самі.

– Мені не треба ніякої сошки, – відповів Петр.

– Але в нас обов’язково треба користуватися сошкою, це записано в регламенті, – нагадав капітан.

– Я не ваш підлеглий і не належу до вашого полку, отож стрілятиму так, як мені подобається і як я звик, – відрізав Петр.

Коли він широко розставив ноги, щоб капітан не зміг зробити йому зауваження, ніби стоїть comme un esturgeon malade, наче хворий осетр, і почав зводити мушкет, у голові йому раптом майнула думка, – божевільна, але тим привабливіша й сповнена неабиякої сили переконливості думка, немовби її навіяла сама Доля і тепер, осяявши його, ще рішучіше спонукала не здаватись, не залякувати себе її неможливістю й нашіптувала на вухо: «Не бійся, тобі це до снаги! Це єдина нагода втерти носа всім – від цього капітана й до останнього денщика».

І Петр, здавшись на захист, і допомогу, й молитви своїх покійних батька та матінки, а також незабутнього графа Одоріко Гамбаріні і, звичайно, бородатого брамника з Таранто, з яким він за його життя підтримував добрі стосунки, зібрав усю свою силу, на випростаній руці звів мушкет, так, як зводять пістоль, швидко прицілився і, спускаючи курок, зробив випад уперед, немовби хотів після пострілу ще простромити ціль рушницею, наче дерев’яним списом. Цим самим він збалансував сильний відбій, який кілька хвилин тому поклав на землю рекрута, і стояв так хвилину, оглушений пострілом, нічого не розуміючи й важко зводячи дух, отупівши від хвилювання й надмірної напруги сил; та поступово він усвідомив, що водоспад, який його оглушує, – зовсім не водоспад, а крики й вигуки «браво», й «слава», і «evviva!», і просто «а-а–а-а!», і що капітан д’Обере плескає його своїм могутнім капітанським ручищем по плечах, а роззяви не тільки горлають, а ще й пританцьовують, і підкидають кашкети та ківери вгору, і що точнісінько посередині цілі зяє діра, в яку можна було б просунути кулак і якої ще перед хвилиною там не було, і всі ці подробиці з’єдналися, щоб злитись в одну-єдину думку, що він, Петр Кукань із Кукані, ще раз переміг і зарекомендував себе як чарівний schioppetti, хоч рушниця, з якої він вистрелив, на відміну від чудової рушниці Броккардо, не була зачарована його батьком, – одне слово, усім присутнім він таки втер носа.

Потім капітан завів Петра до свого парубоцького мешкання на третьому поверсі казарменої будівлі, щоб разом з ним відсвяткувати його успіх, і заради цього відкоркував пляшку міцного французького, яке велів присилати сюди з батьківщини, бо італійські дистиляти, як він висловлювався, неможливо пити.

– Ви мастак, синьйоре, і я нітрохи не дивуюсь, що наша petite princesse^[77] утратила через вас розум, – сказав він, коли вони цокнулися й перехилили по келишку міцного трунку, котрий Петр пив уперше в житті.

– Саме про цю petite princesse я й хочу з вами поговорити, – сказав Петр. – Ви, звісна річ, здогадуєтесь, капітане, що я прийшов на ваш плац зовсім не для того, аби випнутися перед вами чи похвалитися своїм стрілецьким мистецтвом перед вашими людьми.

– Цілком можливо, – відповів капітан. – Однак ви це зробили, і дуже добре, що ви це зробили. Як на мене, за даної ситуації ви нічого кращого й не могли зробити.

– Але для мене зараз важливе тільки одне – щоб ви розповіли, куди відвезли принцесу Ізотту, – сказав Петр.

– Якщо це вас так цікавить, то будь ласка, – відповів капітан. – Я допровадив її до Феррари, до будинку архієпископа Феррарського.

Петр підхопився із стільця.

– Дякую, мені цього досить, – сказав він. – Я їду.

– Куди? – здивувався капітан.

– В Феррару, parbleu,^[78] – відповів Петр.

– А чого? Хочете викрасти принцесу?

– Мабуть, бо нічого іншого мені не лишається, – сказав Петр.

– Про мене, викрадайте, – знизав плечима капітан. – Тільки її в Феррарі вже немає. Коли я вирушав назад, герцогиня з дочкою теж від’їздили з Феррари під охороною людей архієпископа.

– Куди? – запитав Петр.

– Ви будете сміятись, але цього я не знаю, – відповів капітан. – Parole d’honneur,^[79] я не маю про це аніякісінького уявлення. І, щиро кажучи, нітрохи не дивуюсь, що вони вчинили саме так, як вчинили, – адже вони чудово знають мосьє П’єра Кюкан де Кюкан, і їм вистачить пальців обох рук, аби вирахувати, що якби мосьє де Кюкан знав, де переховується princesse, то він зробив би те саме, що тільки-но нахвалявся зробити.

Петр знову сів.

– Sacrés mille tonneres de nom de Dieu de nom de merde!^[80] – раптом вигукнув він, грюкнувши кулаком по столу.

Капітан засяяв, блиснувши в усмішці всіма своїми тридцятьма двома чудовими зубами.

– Мосьє вміє лаятись по-французькому, як перевізник корів з острова Лув’єр, і за це ми повинні випити.

Вони випили, й капітан провадив далі:

– Ну, хоч те, про що ви хотіли довідатись, ви не довідалися, але я сказав би. що ваш візит до казарми не був таким уже й марним. Saprebouiffre, П’єре, ходіть до нас на службу. Не станете ж ви мені забивати баки, що людині вашого масштабу до вподоби натирати двірський паркет, танцювати сальтареллу й чекати, чи не повернеться принцеса, тим часом як усі кплять собі з ваших титулів Arbiter rhetoricae або j’sais pas de quoi.^[81] Невже ви ще й досі не усвідомили, хто ви? Ви – символ, П’єре, славний навіть поза межами Страмби, а що вам із того? Начхайте на всі ці дурощі й ходіть до нас, де ви потрібні, сюди, до війська. Я призначу вас своїм ад’ютантом з платнею сто п’ятдесят скудо на місяць. Ваше становище при дворі, – та ви, мабуть, і самі це відчуваєте, – дуже непевне, а так ви матимете міцну опору у війську, – гадаю, вам не треба докладно пояснювати, що це означає, та й для нас буде щастям, коли в нас з’явиться особа, така популярна, як ви. Герцог неодмінно схвалить мій вибір, бо він розуміє, що військо – головна, а може, і єдина опора, на яку він може покластися, і все, що йде на користь нам, корисне і для нього. Тож випиймо за це.

Вони випили.

– Перше ніж я скажу вам «так» або «ні», капітане, – відповів Петр, – поясніть мені, чому ви, начальник залоги, самі особисто муштрували й знущалися на плацу з того сердеги, який явно вперше в житті тримав у руках зброю? Невже в вас для цього немає відповідного чину?

Похмурнілий капітан якусь хвилину розгладжував свої вуса, а тоді відповів:

– Як завжди, sacré Pierre,^[82] ви влучили в самісіньке око. Цей сердега, як ви його назвали, не звичайний рекрут, а син синьйора Антоніо Цанкетти, одного з найбагатших громадян Страмби, і прислав його на мою голову з рекомендаційним листом ваш copain^[83] граф Гамбаріні, який відтоді, як ви вирятували його з халепи, росте й набирає сили, тим часом як ви скнієте. Я не люблю його, і він мені не подобається. Ви йому довіряєте, мосьє де Кюкан? Мене це дуже дивує. Мені не до вподоби, коли він присилає сюди таких хлопчаків, як молодий Цанкетта. Таких недолугих кадетів, як він, тут у нас декілька, але тільки я один умію дати собі з ними ради, решта перед ними плазують, а це псує дисципліну й викликає невдоволення. Ви теж дасте собі з ними ради, П’єре, і через те ви мені потрібні – я довірю їх вашій спеціальній опіці й дам вам усі повноваження, щоб ви поганяли їх і щоб вони як слід відчули, чим пахне вояцьке ремесло.

– Чому ж тоді ви їх не виженете, якщо з них нічого путнього не вийде? – запитав Петр.

– Це неможливо, – відповів капітан, – адже так повелося із давніх-давен – посилати молодих хлопців на військову службу, а їхні родичі настільки впливові, що скоріше виживуть звідси мене. A propos,^[84] я сподіваюсь, ви такий же спритний фехтувальник, як і стрілець?

Петр, який був уже трохи напідпитку, відказав:

– Виставте проти мене дев’ять своїх найкращих фехтувальників, і я сам-один упораюся з ними й покладу їх у ряд зліва направо або, якщо хочете, справа наліво.

– Усього дев’ять? – здивувався капітан. – Мені це подобається, я завжди казав, що скромність прикрашає людину. Ага, щоб я не забув, у мене є для вас лист від однієї дами.

– Від якої дами? Від принцеси? – запитав Петр.

– Звідки мені знати? – знизав плечима капітан, відкриваючи сумочку з позолоченої шкіри, яка висіла в нього на плечі. – Мені його передала така маленька, товстенька, зизоока, гелготлива, як гуска, особа.

– Bianca matta?

– Так, Bianca matta, – ствердно хитнув головою капітан. – Як на мене, ця Б’янка не така вже й matta, не така ідіотка, як про неї думають.

Він добув із сумочки кисет з м’якої оленячої шкіри, з нього – записник у саф’яновій оправі, а з записничка – маленький, акуратно складений і червоною печаткою заліплений аркушик.

– Voilà,^[85] – сказав капітан, подаючи його Петрові.

Написана зграбним дівочим письмом цидулка звучала так: «Не сумуй, я люблю тебе. Ізотта».

Герцог грає в шахи

Петр уже чотири місяці служив ад’ютантом капітана д’Обере, коли його якось розшукав у казармах лакей у червоній лівреї, з зображенням срібної ноги в наголіннику між двома зірками та з девізом «Ad summam nobilitatem interni» на рукавах, і передав листа, в якому граф Джованні Гамбаріні вишуканими зворотами висловлював жаль із приводу того, що громадські обов’язки заважали йому останнім часом підтримувати з Петром постійні дружні стосунки, як це бувало раніше; і все ж йому вдалося вивільнити бодай сьогоднішній вечір, тож якщо Петрові не дуже неприємно за келихом вина бодай на кілька хвилин віддатися споминам про минулі часи, Джованні буде вельми радий побачити його між пів на дев’яту і дев’ятою годиною.

Петрові ця пропозиція й справді була неприємна, бо відтоді, як Джованні почав удавати з себе велике цабе, він йому дуже спротивився, та оскільки в нього не залишалося ані найменшого сумніву, що Джованні запросив його зовсім не для того, аби згадати, як вони допомагали Франті ловити бліх чи як на них у лісі напали розбійники, він відповів чемно й коротко, що прийде дуже радо.

Через півгодини герцог запросив його до свого невеликого кабінету поряд із покинутими appartamento della Duchessa^[86] на партію в шахи.

Останнім часом він виглядав дуже зле, став брезклим, обличчя, раніше добре доглядане, зблідло, пожовкло, і це справляло враження, що жир, який він накопичив у собі, теж пожовк, як пожовкла масть у рукавичках, котрі свого часу герцогиня Діана послала королеві Франції. Герцог тільки через силу нахилявся над великою шахівницею, за яку він сів разом з Петром, і грав так неуважно й погано, що Петр змушений був мобілізувати все своє мистецтво комбінації і розум, щоб підтримати в своєму вельможному суперникові думку, ніби йдеться про серйозний поєдинок, і довести гру до пристойного завершення. Зрештою герцог не помітив навіть однієї, вигідної для себе позиції, яку йому підстроїв Петр, і коли виявилося, що Петровій турі і пішакові протистоїть тільки його слон, він хотів визнати свою поразку.

– Кінець, я програв, – зітхнув він і, відхилившись від шахівниці, важко наліг на бильце крісла на знак того, що партію закінчено.

– Дозволю собі не погодитись з вашою високістю, – заперечив Петр. – Якщо слон вашої високості стоїть на діагоналі, куди його ваша високість завбачливо поставила, щоб мати змогу оголосити мені шах, якби я загрожував йому турою і якби мій король рушив з місця під захист свого пішака, то мені не лишилося б нічого, як до віку вічного переслідувати його турою. Це не поразка, ваша високосте, це явна нічия.

– Так, нічия, і навіть, як ви кажете, явна, – нерішуче погодився з ним герцог. – Ніякої перемоги, тільки непевний страхітливий кінець, як того й заслуговує посередній гравець мого рівня. Чи, може, на вашу думку, я не посередній гравець?

– Так, ваша високосте, дякувати Богові, ви лишень посередній гравець, – відповів Петр.

Вражений герцог ледь помітно почервонів і закашлявся.

– Дякувати Богові, кажете? А я гадав, що вам неприємна будь-яка посередність, Петре Куканю. Чи, може, це не так? Тоді я в вас помилився.

– І все-таки я зважусь наполягати на своїй думці, – сказав Петр. – Шахи – не тільки найдотепніша, але й найважча з усіх ігор, і той, хто хоче в ній досягти рівня, вищого за посередній, мусить віддати цьому чимало часу й аж ніяк не менше сили, ніж під час занять такою корисною і чудовою наукою, як, скажімо, математикою або геометрією; тут усі зусилля йдуть на опанування тільки гри й нічого іншого, тільки гри. Через те посередність при грі в шахи, як це відзначав уже Кастільйоне, – єдино і виключно, – на відміну від усіх інших сфер людської діяльності, – достойніші похвали, ніж майстерність.

Герцог якусь хвилину сидів мовчки, заплющивши очі, немовби поринув у сон.

– Я сумніваюся, чи ця максима стосується й правителя. Правитель, хоч би що він робив, ні в чому не сміє допускати грубих і принципових хиб, навіть граючи в шахи, бо якщо він помиляється, то без сумніву помилятиметься й виконуючи своє покликання. Моя помилка була в тому, що я передчасно ввів у гру королеву, так чи ні?

– Так, бо цим самим ваша високість відкрила дорогу моєму слону, – відповів Петр.

– Такою ж помилкою було й те, – провадив далі герцог, – що я забув зробити рокіровку навіть ціною втрати пішака, над яким нависла загроза. Слушним з мого боку було те, ще я, не зумівши зупинити просування вашого коня, спробуваз розгорнути контратаку на ферзевому фланзі, але я припустився нової помилки, не довівши цю контратаку до кінця. Все це розумієш і бачиш, коли вже нічого не можна змінити; і в житті все теж відбувається майже так само. Я вчинив слушно, що негайно скористався зайнятістю Його святості для того, аби зняти прокляття з імені Гамбаріні, бо цим самим мені вдалося розрядити неймовірно напружену ситуацію і вмити руки від ненависного урядовця, який однаково був уже мертвий, проте я прорахувався, не зумівши перешкодити тому, щоб Гамбаріні і його прибічники підвели голови. Навпаки, я вчинив слушно, що скористався популярністю, якою ви тішитесь у Страмбі, як противагою зростаючому впливові Гамбаріні. Ви не думайте, що я не стежу за вашими діями. Ви поводитесь якнайкраще, вояки на вашому боці й ладні піти за вас у вогонь і в воду. Хоч, правдоподібно, вправи у підкопах під фортечні мури й мистецтві підкладати заряди, які ви запровадили, не досягнуть практичного наслідку, бо я не можу уявити собі, що страмбське військо колись у майбутньому облягатиме чужі фортеці, й, мабуть, трохи шкода, що при цьому ви руйнуєте рештки римського віадука, але нехай. Вояк за покликанням повинен уміти все, що належить до його ремесла й що вимагає фізичної витривалості та особистої мужності.

Петр, не заперечуючи, проковтнув великопанську зневагу, з якою герцог оголосив його, Петрів, вступ на військову службу своїм власним, тонко розрахованим шаховим ходом. Він тільки сказав:

– Для мене велика честь, що ваша високість бодай почасти схвалює мої несміливі спроби бути корисним.

– Я справді пишаюся тим, що зразу, з першої ж хвилини, розпізнав у вас, Петре Куканю, людину, винятково обдаровану й благословенну, тим часом як менш прозірливий знавець людських натур, ніж я, міг просто сприйняти вас за навіженого фанфарона, – сказав герцог. – Я знаю, що ви справжній Петр, тобто «скеля», і не сумніваюся, що Джованні Гамбаріні – не більше як марнославний вітрогон, слабак і плейбой; але нічого не вдієш – у нього гучне ім’я, яке в Страмбі стало символом бунту й віроломства, і через те він має сильних заступників, котрі шикуються в лави за його хирлявою спиною і чинять такі неподобства, що я колись змушений буду втопити їх у крові й знову опинюся там, де мені не хочеться бути і де я вже був перед вашою появою, і – о лихо! – шибениця перед головною брамою знову прогнеться під тягарем повішених. Що вони замишляють і коли збираються це здійснити, я не знаю, але мені відомо принаймні одне – нові сумні події не примусять себе довго чекати, і я передчуваю, що їхні дії будуть добре продумані й розраховані на успіх, бо Гамбаріні має мудрого порадника, аптекаря Джербіно: він хоч і простого роду, але пройдисвіт, якого я вже давно мав прибрати або, навпаки, підвищити і приблизити до свого трону; а я замість цього, з одного боку, відштовхнув його, а з другого – спонукав до опору тим, що свого часу наказав прилюдно відшмагати на piazza Monumentale за якийсь зухвалий вислів; і це була подвійна помилка, – ви теж це визнаєте, – але тоді я не бачив іншого виходу, бо люди – не лише фігурки в грі, а й істоти, які приносять практичну користь, а про Джербіно відомо, що він відвертає від моєї землі моровицю.

Герцог зітхнув і схилився над шахівницею; немовби бажаючи пересвідчитись, чи партія, яку вони щойно зіграли з Петром, і справді закінчилася внічию, він почав ганятись за власним слоном Петровою турою, і при цьому провадив далі:

– Зі смертю capitano di giustizia і зняттям Божого прокляття з моїх володінь та з мого народу ми, наскільки це можливо, взагалі припинили допити безпосередньо в катівнях, до яких capitano вдавався так часто, так широко й так жорстоко, що ніхто не міг цього уникнути, і життя в Страмбі стало просто нестерпне; а це була помилка, отож добре, що я в цьому навів лад. Але цей правильний хід має ті незручності, що численні таємні донесення, які я одержую й зосереджую в своїх руках, мені неясні, і я блукаю навпомацки. Ось, приміром, така деталь: цієї ночі між десятою і дванадцятою годиною начальник варти біля брами Сан-П’єтро повинен випустити, розумієте, випустити з міста самотнього вершника на пароль «Dolce far niente».^[87] Що це може означати?

– А від кого він отримав такий наказ? – запитав Петр.

– Я міг би в нього про це запитати сам, – зітхнув герцог, – але боюся, що такі розпити потягли б за собою цілу низку нових запитань, тобто арештів і катівських допитів. Через те буде краще, якщо ви накажете кільком надійним людям непомітно стерегти браму ззовні; хай вони того вершника, якщо він поїде, як слід роздивляться.

– Я вважатиму для себе за честь виконати наказ вашої високості, – сказав Петр, – хоч, як на мене, тут ідеться тільки про один з незліченних невинних епізодів, котрі завжди траплялися й траплятимуться, поки чоловіки будуть займатись браконьєрством у чужих лісництвах, а жінки будуть солодкими й знадливими. Dolce far niente й опівнічна втеча з міста – це сюжет, гідний самого Боккаччо.

– Так і я спершу був сприйняв цю звістку, – відповів герцог, – і так її зрозумів і розумів би аж до цієї хвилини, якби не те, що Гамбаріні запросив вас, Петре, сьогодні ввечері до себе додому.

– Дозволю собі висловити захоплення з приводу поінформованості вашої високості, – сказав Петр. – І все ж на свій сором признаюся, що не вловлюю зв’язку між запрошенням, надісланим мені, і чиєюсь пригодою, яку я відважився порівняти до одного з сюжетів Боккаччо.

Герцог хвилину помовчав, а тоді відповів:

– Я поясню вам це коротко й напрямки. Я сподівався й з твердою упевненістю очікував, що Гамбаріні в останню хвилину, коли змову буде підготовлено настільки, щоб її можна було почати, спробує переманити вас на свій бік.

Серце в Петра закалатало. «Кінець манівцям, – подумав він, – годі ходити коло та навколо».

– Я маю щодо цього великий сумнів, – відповів він. – Гамбаріні знає, що я не можу перейти на його бік, бо йому відомо, що я люблю дочку вашої високості.

Герцогом обличчя лишилося незворушним.

– Ні, Гамбаріні цього не знає, – відповів він. – Йому відомо тільки те, що ви упадали коло неї, а це не одне й те саме. Гамбаріні – хлопчисько, тому не може знати людей так, як знаю їх я. Він напевне гадає, що ви діяли з розрахунку й що врешті-решт вам байдуже, якими шляхами ви досягнете успіху і влади.

– За шість років наших дружніх стосунків, – заперечив Петр, – Джованні не раз міг переконатись, що я не з тих, хто змінює свої погляди. Через те я гадаю, що він спробує скоріше прибрати мене, ніж переманити на свій бік.

– Це з його боку було б необачно й передчасно, оскільки ви, маркграфе, в Страмбі надто популярна особа, – сказав герцог. – Але люди й справді часто діють необачно, і через те я раджу вам не йти сьогодні до нього, пославшись на невідкладні службові обов’язки.

– Ваша високість справді чудовий знавець людей, – відповів Петр, – але оскільки ви знаєте, що я не можу відмовитись від слова, яке колись дав, то цю пораду висловили, мабуть, жартома. Та річ не тільки в даному слові. Мені справді дуже цікаво, що ж замислив цей штукар.

Герцог зітхнув.

– Я потерпаю за вас. Ви вчините мудро, якщо наливатимете собі вина тільки з тієї посудини, з якої наливатиме собі й він, так само як я відтоді, як граф Одоріко Гамбаріні велів отруїти моє вино перед сном, ділюся своїм трунком зі слугою, котрий його мені приносить. Але ви щойно згадали про мою дочку. Так, з вашого боку це був блискучий хід, що ви почали упадати коло неї, а я припустився помилки, відіславши Ізотту до Рима.

– До Рима? – вражено вигукнув Петр.

– Атож, до мого кузена кардинала Тіначчо. Я гадав, що зміна середовища й зустрічі з новими і цікавими людьми підуть їй на користь, а головне – вона забуде короткий романчик, який ви, блискучий шахіст, розіграли з нею. Проте я недооцінив свою дочку, принизив її гордість і силу характеру. Вона не примирилася з насильством, яке ми над нею вчинили, уперлася, що вас, маркграфе, не перестане любити й що воліє вмерти, ніж викинути вас зі свого серця й зламати слово, котре вам дала. Ви виграли свій хід, а я свій програв.

– Ваша високість, – сказав Петр, – мабуть, з паморочною впевненістю чекає, що я запротестую проти виразу «хід», до якого вдається ваша високість, говорячи про мою палку любов до дочки вашої високості, принцеси Ізотти. Аж ніяк ні. Принцеса Ізотта – наслідниця трону, й тому, якщо я відважився глянути на неї, цей погляд можна назвати «ходом», зовсім не рахуючись із тим, що коли нашими шаховими ходами й керує розум, то я, навпаки, в ці незабутні хвилини весь свій розум пригнітив і діяв тільки у згоді з божевільним і недозволенним спалахом своїх почуттів – божевільним і недозволенним без перебільшення, бо я, як вашій високості, напевне, відомо з тих дружніх повідомлень, котрі про мене поширював граф Гамбаріні, – син шарлатана, а з боку матері – онук холощія.

– Так, ця обставина нам вельми добре відома, – сказав герцог.

– Через те, – вів далі Петр, – нехай ваша високість дозволить мені скромно, але з деяким подивом запитати: чому ваша високість зволила двічі, що виключає припущення помилки на слові, назвати мене маркграфом?

– А тому, що я не можу віддати свою дочку за сина шарлатана й онука холощія, поки той син шарлатана й онук холощія не стане бодай маркграфом: не можу я її віддати й за ад’ютанта начальника міської залоги, поки цей ад’ютант не стане генералом.

Відтак герцог розповів Петрові, що маркграфство Страмба, яке сто п’ятдесят років тому заснував його предок Вітторіно д’Альбула, виникло внаслідок об’єднання кількох папських ленів, куди, однак, уклинилася область під назвою Трезанті, верховним володарем якої є не папа, а імператор. Оскільки область Трезанті не підвладна папі, то її не занесено й до списку областей, які приносять папі прибуток, тим часом як Страмбу трохи пізніше було піднесено в ранг герцогства; отож Трезанті й досі залишається маркграфством; такий прецедент, тільки навпаки, вже мав місце: свого часу маркграфові феррарському імператорським указом було присвоєно титул герцога Модени і Реджії, які вважалися імператорськими ленами, тим часом як присвоєння йому титулу герцога Феррарського залежало від рішення папи. Він, Танкред д’Альбула, – герцог Страмби й маркграф Трезанті в одній особі, і немає підстав, чому б він не міг відступити маркграфство Трезанті кому захоче, скажімо, нареченому своєї дочки, так само як немає підстав, чому б він не міг відмовитись на його користь від свого звання генерала й головного начальника над страмбським військом.

Герцог підвівся і подав Петрові руку; той підвівся й собі.

– Цей хід я ретельно обміркував, – сказав герцог, явно розчулений, – бо особисто я не знаю й не бачу мужа, достойнішого за вас, Петре, котрий зміг би вивести Страмбу зі стану розброду і хаосу, які в ній почалися, і зберегти мій трон для Ізотти та майбутніх моїх нащадків. Спершу я хотів був відіслати вас до Рима, щоб ви особисто супроводжували мою дружину й Ізотту, вашу Ізотту, під час їхнього повернення додому, але тепер боюся, що ваша присутність у Страмбі буде найближчим часом більше ніж необхідна, і через те я радше пошлю туди гінця. А тепер ідіть і будьте обережні; будемо сподіватись, що ще не пізно.

Однак виявилося, що вже пізно.

Новела за Боккаччо

Джованні прийняв Петра вельми неофіційно, одягнений у домашній шовковий халат. Потягуючи люльку, він куйовдив над вухами своє волосся, як це любив робити його батько; на лівій руці в нього сяяв величезний діамант персня Борджіа, який Петр виявив на трупі лакея Йоганна, котрий його вкрав. Та, попри це, Джованні нітрохи не здавався дорослішим із часу свого приїзду до Страмби; його обличчя, тоді обшмагане вітрами й згрубіле від тяжкої дороги, тепер, у вигодах і розкоші розгладилося й просвітліло; одне слово, він виглядав тепер зовсім хлопчиськом, і Петрові раптом здалося, що тут першої-ліпшої хвилини може з’явитися справжній господар, справжній граф Гамбаріні; відкинувши свої недавні побоювання, ніби цей хлопчисько посягає на його життя, він безстрашно віддав лакеєві у вестибюлі не лише свій плащ, але й пояс зі шпагою.

Пишаючись своєю маєтністю й прадавньою традицією роду, якою віяло від мурів його резиденції, Джованні провів Петра по всьому палацу – від першого поверху аж до горища, не перестаючи при цьому обурюватись варварством capitano di giustizia, який під час свого довголітнього перебування в цьому будинку осквернив і зіпсував усе, до чого тільки доторкнувся: усі портрети предків Гамбаріні зникли, – capitano звелів викинути їх на смітник, – а замість них у фамільній галереї Гамбаріні розвісив мазанину герцогського придворного маляра Рінальдо Аргетто; чудовий розпис стелі у вестибюлі пензля Беноццо Гоццолі, – щоправда, вже в роки дитинства Джованні він був пошкоджений часом, але все одно такий рідкісний, що ніхто із сучасних партачів не наважився його реставрувати, – просто звелів замазати білою фарбою. Петр повинен був вистрелити йому не в серце, а в черево, щоб він умирав повільно і в муках.

– Дякую, наступного разу я скористаюся твоєю порадою, – сказав Петр.

Джованні засміявся й тицьнув Петра великим пальцем під ребро.

– Сподіваюся, такої нагоди в тебе вже не буде.

Вони сіли tête-а-tête^[88] в невеликій наріжній кімнаті, завішаній мініатюрами, які старанно збирав граф Одоріко Гамбаріні; єдине вікно виходило на фасад герцогського палацу на piazza Monumentale. Джованні, до самих кісток світська людина, розважав Петра скандальними історійками з закулісного життя вельможних страмбських родин, тим часом як двоє лакеїв під наглядом вродливої економки й управительки палацу, – як нам відомо, це була вдова підлого господаря заїзду «У павичевого хвоста», чарівна Фінетта, – дбали про їхні вигоди, приносили їм вино й натоптували Джованні люльку. Фінетта, строга з виду, вдавала з себе стриману й байдужу, немовби бачила Петра уперше в житті; але коли лакей приніс і поставив на стіл таріль з різними перекусками і Петр, потерпаючи, чи вони не отруєні, завагався й мимохіть глянув на Фінетту, вона примружила очі й ледь помітно кивнула, що явно означало: «Не бійся, я сама наглядала, щоб туди ніхто нічого не підсипав, як я робила раніше, коли був живий мій чоловік, а ти, підлий нікчемо, мав апетит на моє тіло й не задивлявся на принцес».

Уже посутеніло, й важке громаддя герцогського палацу, видиме з вікна, повила темрява.

– А тепер, Джованні, ближче до діла, – озвався Петр, коли вони зосталися самі. – Скажи мені відверто й навпростець: що в тебе на серці й чого ти мене запросив?

– Я пригадую, – почав Джованні, – ти одного разу замислився над тим, які риси характеру успадкував від свого діда-холощія, а я тобі відповів, що уміння різонути по живому. І справді – ти вмієш різонути по живому: «скажи мені відверто й навпростець: чого ти мене запросив» – fi donc, fi donc – так не заведено говорити dans le monde – між людьми, які вміють поводитись. Ти здивуєшся – я справді запросив тебе просто так, поговорити. Я написав тобі, що хотів би згадати з тобою про давні часи, які ми провели разом, і це правда. Пригадуєш, як ти мріяв про те, що, почавши зі Страмби, ми завоюємо з тобою весь світ, що ти посадиш мене на герцогський трон і не пам’ятаю вже про що іще? Це було не так давно, щонайбільше півроку тому.

– За цей час багато чого змінилося, – зітхнув Петр.

– Головне, змінився ти, Петре, – відповів Джованні. – Твоя слава так запаморочила тобі голову, що ти вже забув, хто ти й звідки прийшов. Якби ти не відважився впадати коло принцеси, коло неї впадав би я і таким легким і ненасильницьким шляхом був би досяг становища, яке належить мені за правом. Але твоє нечуване зухвальство перекреслило всі мої плани.

– Один літній чоловік, – відповів Петр, – чию мудру ласкавість я й досі згадую з вдячністю, з приводу подібних міркувань згадав таку гарну приказку: «Якби тітка мала мошонку, то стала б дядьком». Сушити собі голову тим, що було б, якби я не впадав коло принцеси Ізотти – все одно, що розмірковувати про те, що було б сьогодні, якби тоді, сім чи скільки там років тому в слуги, який ніс герцогові Танкредові отруєне вино, не заболів живіт і якби герцог те вино випив, а твій батько надів собі на голову його корону.

Джованні зворушено покивав своєю завитою головою.

– Дуже добре, що ти пригадав той давній епізод, – мовив він нарешті. – Бідолашний падре був у цьому недосвідчений. Можу собі уявити, що діялося в нього на серці, коли він сидів саме в цій кімнаті, на цьому самому місці, де тепер сиджу я, і був такий самий теплий вечір, як сьогодні, і падре марно визирав з вікна й чекав знаку, що справа вдалася, – засвічених свічок у трираменному свічнику в п’ятому вікні праворуч, на другому поверсі, – це вікно в герцогській ложниці; тож коли замість цього з брами вимарширувала ціла когорта герцогових посіпак, батькові не залишилося нічого іншого, як узяти ноги на плечі.

– Перебраним за жінку, – уточнив Петр і здригнувся від думки: «Справді, він не дуже був у цьому досвідчений, як сказав Джованні, і через те, – на випадок невдачі, – забув підстрахувати себе, приміром, тим що не наказав варті біля брами Сан П’єтро пропустити самотнього вершника, який скаже, приміром, таке гасло: «Vedi Napoli, e poi muori!»^[89]

– Так, перебраним за жінку, – підтвердив Джованні, і Петр помітив, як у нього тремтить борлак, що завжди було ознакою його великого хвилювання. – Приказка, яку ти щойно навів, дотепна, але не завжди вбережешся від розмірковувань, що могло б бути сьогодні, якби раніше щось відбулося інакше. Якби того разу моєму батькові, котрий знав, що робить, дбаючи виключно про успіх та щастя Страмби, вдалося отруїти герцога, цього злочину не довелося б робити тобі, людині низького походження і, що найгірше, – чужинцеві. Ми – два півні на одному смітнику і не можемо обидва робити одне й те саме. Через те ми розділимо свої ролі: я сяду на трон, а ти ляжеш на хрест святого Андрія, який використовують, четвертуючи негідників, котрі посягали на життя правителів. Погодься, що це – розумне рішення.

Петр не був настільки нетямущий, щоб не розуміти як слід сенсу цих слів.

– Що ти мелеш? – здивувався він.

– Я знаю, що кажу, – відповів Джованні. – Спробуй довести суду, перед яким ти станеш, що ти не звелів прибрати герцога отрутою, яку слуга, котрий куштус його трунок перед самим сном, уже впродовж двох місяців уживає щодень, постійно збільшуючи дози, щоб у нього виробився проти неї імунітет. Ти програв, Петре, цього разу остаточно. Герцог, який невідомо чому так раптом тебе уподобав, уже мертвий. Поглянь.

Джованні показав пальцем на герцогський палац, й охоплений жахом Петр побачив в одному з вікон на другому поверсі, можливо, в п’ятому праворуч, засвічений трираменний свічник. Водночас звідкись здалеку долинули постріли.

Джованні підвівся.

– А тепер, здасться, спустив дух і твій шляхетний приятель і начальник, капітан д’Обере, якого порішили мої доблесні кадети, котрих ти так самовіддано навчав військового мистецтва. – І він покликав гучним голосом: – Усі до мене!

Петр мовчки зацідив його в підборіддя тим сильним ударом, при якому кулак і щелепа, зіткнувшись, видають такий звук, наче сокира розколює міцне поліно, і Джованні, навіть не кавкнувши, звалився назад у крісло, з якого щойно підвівся, а Петр тієї ж миті, коли до кімнати вдерлися лакеї в червоному, озброєні дрючками, і кинджалами, і піками, і кочергами, і сокирами, вискочив на підвіконня відчиненого вікна; однак тераса під ним виявилася заповненою трьома рядами блакитних алебардників міської гвардії, котрі дисципліновано, всі, як один, клякли на праве коліно й спрямували вгору гостряки своєї зброї, вперши її у підлогу, щоб Петр наштрикнувся на них, якби наважився вистрибнути з вікна.

Петр обернувся обличчям до кімнати.

– Будь проклятий, Джованні, не як злочинець, а як пацюк! – закричав він, пересилюючи гуркіт стрілянини, що долинала сюди з герцогського палацу. – Будь проклятий не як чоловік, а як хлопчисько, будь проклятий і нехай після смерті тебе вкинуть у смердюче багновище на самому краю пекла, де гниють і ковтають пшінку самовпевнені дурні, будь проклятий, нащадку Федеріго, котрий у цю хвилину блюс від огиди до тебе іі перевертається в домовині!

Викрикуючи останні слова вже на льоту, Петр, мов стріла, кинувся головою вперед, у натовп лакеїв, котрі повільно і обережно наступали на нього, і заходився молотити довкола себе кулаками й копати на всі боки ногами. Йому пощастило вихопити кочергу в одного з лакеїв і збити нею на підлогу двох напасників, і він на якусь мить став господарем на бойовищі, бо слуги позадкували до дверей, а відтак кинулися навтьоки; але тут на сцені з’явилося кілька гвардійців, які до цього чатували під вікном.

– Будь проклятий! Будь проклятий! – кричав Петр, коли його, хоч як відчайдушно він пручався, виволокли в коридор, тьмяно освітлений ліхтарем, котрий тримала Фінетта, що стояла віддалік біля сходів, тим часом як лакеї лупцювали його своїми дерев’яними й залізними знаряддями. – Будь проклятий! – ревів Петр, напружуючи останні сили, непритомніючи, але не перестаючи боронитись і проклинати, коли його, залитого потом і кров’ю, яка юшила з розбитих губ і надірваного вуха, несли в підземелля слизькими крученими сходами.

Фінетта йшла попереду з ліхтарем у руці й зупинилася біля відчинених залізних дверей темниці.

– І ти будь проклята, шльондро із шльондр! – кинув він їй у зблідле обличчя, але тут же пролетів у проріз дверей і розпростерся на мокрій долівці; перше ніж він устиг підвестись бодай навколішки, двері зачинилися і в замку скреготнув ключ.

Темниця була така вузька, що, розкинувши руки, Петр торкнувся протилежних стін. У непрозірній пітьмі він ледве намацав кам’яний виступ, котрий, очевидно, правив в’язням за ложе, і, знесилений боротьбою та побоями, тільки-но ліг на ньому, як відразу ж поринув у непритомний сон.

Йому снилося, що він лежить у ліжку в покої номер п’ять заїзду «У павичевого хвоста» і Фінетта щойно принесла йому сніданок, запевняючи, що страва не отруєна, що вона термосить його за плече, аби розбудити, бо він удає, ніби спить, бо йому не хочеться ні їсти, ні розмовляти з нею, ні навіть бачити її, і що, вдаючи так, він і справді заснув, і в цьому вдаваному сні йому верзлося, наче він сидить у бібліотечній залі српновського замку, поринувши в читання Псалтиря, і все йому зрозуміло, хоч і написано якимись кривулями, причому вірш четвертого псалму «спокійно і ляжу, і засну» вплинув на нього з такою силою, що він і справді поринув у глибокий сон; при цьому йому снилося, ніби він лежить на шовковистій травичці під яблунею, всипаній зрілими плодами, й засинає під цією яблунею, і бачить сон, що його схопив орел, у якого золоті очі й червоний дзьоб, а всім іншим він нагадує майстра Шютце; цей орел несе його, мов безпорадну ганчір’яну ляльку, в своїх кігтях, один з яких оздоблений перснем Борджіа, несе на вершину страшного стрімчака й кладе в своє гніздо, повне орлиних яєць, і він, Петр, щойно вмостившись у цьому гнізді, відразу ж засинає, а заснувши, бачить сон, що перепилює в’язничні грати з допомогою гнучкої пилки, яка була схована в підборі черевика, що вилазить у вікно й спускається вниз мотузкою, звитою з розпанаханого простирала, але мотузка переривається і він летить униз; від жаху, викликаного цим падінням, він пробудився з цього останнього сну, однак знову опинився в орлиному гнізді, повному орлиних яєць; але з цих яєць уже почали вилуплюватися маленькі орлятка й заходилися його дзьобати, так що він прокинувся і з цього сну і знову лежав на шовковистій травичці під яблунею, причому одне яблуко зірвалося і вдарило його по голові, і це повернуло його до попереднього сну, коли він сидів у српновській бібліотеці з розгорненим Псалтирем на колінах і намагався читати, проте не міг, бо стіни зали здригалися й книги з гуркотом падали додолу, і це знову повернуло його в той перший сон, коли він лежав у покої номер п’ять заїзду «У павичевого хвоста» і Фінетта щосили термосила його за плече.

– Прокинься, вайло, вставай, lazzaroni, опам’ятайся, якщо тобі дороге життя, заради Божого милосердя! – схвильовано шепотіла вона й, схопивши своїми дужими руками за борт його камзола, притягла до себе і примусила сісти. Надірване вухо при цьому заболіло так сильно, що Петр прочумався остаточно й побачив, що він знову в підземній темниці, освітленій тепер ліхтарем, який висів на гаку, забитому в товстий мур, а над ним схилилася Фінетта й намагалася допомогти йому звестися на ноги.

– Шльондро! – вилаявся він.

– Не лайся, imbecille, babbaccio, дурню, бовдуре, бо я хочу тебе врятувати! Ось твій ремінь, шпага, плащ, капелюх, швидко одягайся, мерщій, графа нема, він у палаці, я послала до нього лакеїв і лишилася вдома сама! Любий мій, зберися на силі і вставай!

Вона зняла ліхтар з гака й пішла до відчинених залізних дверей, ваблячи його за собою.

Тремтячими руками Петр підперезався ременем, накинув на плечі плащ і, похитуючись, рушив за нею, усе ще відчуваючи тягар у голові й біль у побитому тілі.

– Я відведу тебе до своєї приятельки, – виразно прошепотіла Фінетта, – вона мешкає за via Romana й заховає тебе, а коли тут усе заспокоїться, ти зникнеш із міста.

До запамороченої Петрової голови поволі поверталася ясна свідомість.

– Ні, дістань мені коня, і я поїду негайно, – мовив він, підіймаючись разом з Фінеттою крученими сходами.

– Божевільний, як же ти проскочиш у браму?

– Я знаю пароль, – відповів Петр. – Коня мені, коня, більш нічого, тільки коня!

– Ти одержиш коня, – пообіцяла Фінетта, майже бігцем поспішаючи поруч нього темними й тихими коридорами старого палацу. – 3 настанням сутінків граф наказав приготувати собі коня з повним дорожнім спорядженням, і кінь і досі стоїть у стайні, бо про нього всі забули. – Вона раптом зупинилася. – Тихіше, – прошепотіла й різко штовхнула Петра в нішу, повз яку вони саме проходили, а сама пішла далі; за поворотом коридора раптом блиснуло світло й виринула постать дебелого лакея в червоному; як і Фінетта, він скрадався з ліхтарем у руці.

– Що ти тут робиш? – гостро запитала його Фінетта. – Я тобі наказала стерегти головний вхід.

– Мені причулися голоси, і я пішов подивитися, – відповів лакей. – Я й справді чув тут голоси, синьйоро. З ким це ви розмовляли?

– Сама з собою, merdaiuolo,^[90] – відповіла Фінетта й звідкись, мабуть, із зборок своєї спідниці, вихопила маленький гострий кинджал, і лакей не встиг навіть писнути, як кинджал увігнався йому в серце аж по саму колодку; він упав мов підтятий. – Виходь, повітря знову чисте, – сказала Фінетта Петрові, старанно витираючи лезо кинджала об рукав убитого лакея.

Вони пішли далі.

– А без цього не можна було обійтися, Фінетто? – запитав Петр з легким докором. – Для цього merdaiuolo, як ти його влучно назвала, вистачило б і одного мого удару кулаком у підборіддя.

– Та невже? – глузливо перепитала Фінетта. – Який же ти розумник! Це щоб він за хвилину очуняв і пішов поскаржитись на мене графові? Ні, тепер, коли йому капець, я зверну все на нього, що це він допоміг тобі втекти, а я в праведному гніві вдарила його кинджалом. Ти не можеш собі навіть уявити, яку я розіграю тут комедію і які сльози литиму від обурення через твою втечу. Життя – сувора штука, і треба бути обережним, і пильнувати за собою, і лишати собі шлях до відступу, якщо не хочеш ускочити в халепу.

Тим часом вони вже вийшли на подвір’я.

– Постій тут, я виведу коня, – сказала Фінетта й щезла у темряві, розсіяній світлом молодого місяця. За хвилину вона повернулася, ведучи за вуздечку високого коня в яблуках, якого майже не було видно, так він був обвішаний подорожніми мішками, але в його чудових якостях не доводилося сумніватись; очевидно, Джованні добре підготувався на той випадок, коли б замах не вдався і йому довелося б наслідувати приклад свого батька.

– Дякую тобі, я ніколи цього не забуду, – сказав Петр, міцно обійняв Фінетту і пригорнув її до своїх грудей.

– Нема за що, – відповіла Фінетта. – Візьми ліхтар, бо верхівці, які їздять містом потемки, викликають підозру. І будь обережний.

Вона говорила суворим і діловим тоном, але коли він стрибнув у сідло, раптом видала звук, схожий на коротке схлипування. Потім відчинила ворітця за стайнею, ключі від яких носила при собі й через які, можливо, підступний аптекар Джербіно ходив на свої потасмні зустрічі з Джованні, і Петр виїхав у вуличку, таку тиху і спокійну, немовби у Страмбі не діялося нічого особливого, чогось такого, що вибивається з буденної, звичної колії.

Bianca matta

«Якщо Джованні не звелів розсідлати коня, бо голова його була заморочена набагато важливішими клопотами, то він не скасував і пароль, на який його мали випустити з міста, – міркував Петр, – гвардійці, які охороняють браму, й досі не відають, що коїться у герцогському палаці». І справді, коли він, насунувши на лоба капелюх і піднявши комір плаща, наблизився до брами Сан-П’єтро і вимовив заклинання «Dolce far niente», вояк, якиіі саме стояв на варті, мовчки відсунув засув, впустив його до бокового проходу біля головної брами, а тоді коловоротом підняв важкі звідні грати, якими прохід закривався ззовні; грати були такі важкі, що п’ятсот років тому вони перетнули навпіл коня пана Єжека з чеського міста Пардубиці, коли він вирушив завойовувати Мілан; та ми нагадуємо про це тільки тому, що наших лицарів віддавна вабило бурхливе життя італійського півострова.

Перед брамою Сан-П’єтро був великий простір, повен дерев’яних загородок і яток, вже спорожнілих у ці вечірні години; запізнілий подорожній, який дістався сюди після того, як зачинили браму, міг знайти нічліг у заїзді «У золотої клітки», – «Gabbia d’oro», але й вона вже поринула в сон, коли Петр її поминав.

Далі під ноги його коневі слався кам’янистий, облямований розлогими оливами шлях, який вився схилом гори Macca; по кількох хвилинах неквапливої їзди Петр дістався до розтоку, де шлях роздвоювався й вів на схід, до морського узбережжя, і на південь, у напрямку міста під назвою Перуза, або Перуджа. Виконуючи герцогів наказ, Петр перед тим, як піти в гості до Джованні, звелів двом надійним хлопцям на цьому місці, поза досягом зору слобідських людей, чекати на таємничого самотнього верхівця, який їхатиме сюди з міста між десятою і дванадцятою годинами; тепер, коли цим таємничим самітником, на превеликий свій подив, став він сам, Петр зупинив біля розтоку коня й гукнув півголосом у сріблясту, шелестку темряву:

– Гіно! Пуччо!

Так звали тих його надійних хлопців, які були родом з рибальського селища Фінале й через бідність завербувалися до війська.

– Гіно! Пуччо! – повторив він. – Це я, Петр із Кукані. – І ліхтарем, який уже згасав, освітив свос обличчя.

Попереду щось замиготіло, затріщало, зашелестіло, загупало, забовваніло, і за мить Гіно й Пуччо виринули з темряви на своїх малих, бистрих кониках, якими була оснащена більша частина страмбської кінноти; обидва були загорнені в широкі чорні плащі, на головах мали крислаті чорні капелюхи, тож якби місяць світив не так яскраво, їх, мабуть, не можна було б і побачити.

– Sottotenente,^[91] що ви тут робите? – вигукнув Гіно; кмітливий, тямущий, він завжди знав, що доречно сказати, тим часом як Пуччо вмів тільки насуплено дивитися з-під густих, вигнутих дугою брів. – Хто це вас так розмалював?

– Про це в нас іще буде час поговорити, – відповів Петр. – Сталася катастрофа, герцог мертвий, капітан д’Обере – мертвий, Гамбаріні – господар міста, треба тікати звідси, тікати щомога, як нам іще не доводилось тікати. За мною!

Він стиснув острогами боки коня, вважаючи, що дальші пояснення зайві й що Гіно з Пуччо не вагаючись кинуться за ним, але встиг зробити тільки крок і ще півкроку, бо перед ним, невідомо звідки взявшись, постав третій вершник, озброєний пістолем; націливши його Петрові в груди, він італійською мовою, яку важко було відрізнити від французької, промовив:

– Якщо герцог так само мертвий, як капітан д’Обере, мосьє де Кюкан. то ma foi, його смерть – не така вже й страшна і він, можливо, ще доживе до глибокої старості.

– Капітан! – вигукнув Петр і, не тямлячи себе від радості, під’їхав до нього збоку, щоб обняти його, бо вважав д’Обере швидше своїм добрим і довірливим другом, аніж начальником; та капітан був у кепському настрої й цілком серйозно погрожував йому пістолем.

– Ні кроку, бо стрілятиму! – сказав він, і Петр відчув дотик металу з правого й лівого боків грудної клітки, бо Гінo і Пуччо теж вихопили свої пістолі й миттю приставили їх йому до ребер. – Ви заарештовані, – додав капітан.

– Отямтесь, капітане! – вигукнув Петр. – Я втік із темниці, куди мене кинув Гамбаріні зразу після того, як йому дали знак світлом, що герцога вбито, і як тільки в палаці зчинилася стрілянина, першою жертвою якої мали впасти ви! Нам не залишається нічого іншого, капітане, тільки тікати, поки ще не пізно!

– En route,^[92] – наказав капітан, – до Страмби.

І Гіно й Пуччо, надійні хлопці, примусили Петра повернути коня, і всі четверо рушили назад до міста.

– Ви пошкодуєте про це, капітане! – не вгавав Петр. – Ви їдете назустріч видимій і ганебній смерті.

– On verra,^[93] – промовив капітан.

– Нічого ми не побачимо! – кричав Петр. – У нас не буде часу щось побачити! В темниці Гамбаріні пітьма, мов у мішку, і, наскільки мені відомо, в могилі теж не надто багато світла.

– On verra, – сказав капітан, не зупиняючись.

– Zut і crotte,^[94] капітане, чи обдурив я вас коли-небудь? Чи збрехав вам бодай раз? То чому ви раптом перестали мені вірити і їдете на неминучу погибель, як покруч від осла й верблюда?

– За цю образу свого начальника ви ще відповісте, – сказав капітан.

– Ви мені більше не начальник! Я відмовляюся коритись самогубцеві й божевільному! – вигукнув Петр.

Капітан відповів прокльоном, сенсу якого ніхто не розумів, але який був тоді серед французів вельми поширений, бо його охоче вживав навіть їхній король:

– Ventre saini gris! Що ви про мене думаєте, лейтенанте? Що я покину свій пост і зраджу герцога, якому заприсягся у вірності, й накиваю п’ятами, бо мій лейтенант, котрого я заарештував за вельми підозрілих обставин, зі страху намолов мені всіляких нісенітниць, якусь histoire à dormir debout^[95] про переворот у Страмбі? Я вам розкажу, що сталося насправді, мосьє де Кюкан. Ви – не герцогова людина, ви – поплічник Гамбаріні, це ясно як Божий день, і ви обидва сьогодні й справді зробили спробу вбити герцога, але вам це не вдалося – n’est ce pas?^[96] І тоді ви втекли через браму Сан-П’єтро, де про всяк випадок забезпечили собі проїзд, тим часом як Гамбаріні втік через іншу браму. Цим пояснюється все, в тому числі й ваша розквашена фізіономія. Хіба це не логічно?

– Це логічно, але, звісна річ, не означає, що це правда, – відповів Петр. – Бо навіщо б я в такому разі сам собі, krucinálfagotverfluchtnocheinmal,^[97] перепинив шлях, виставивши двох наших вояків? Щоб вони перешкодили мені втекти?

– Не для того, щоб вони перешкодили вам утекти, а щоб забрати їх із собою, – сказав капітан. – Утрьох воно якось легше мандрувати. Та, на щастя, тут виявився я, perspicace, прозорливий, і сам особисто пішов пересвідчитись у тому, що ховається за цією дивною штуковиною з Dolce far niente. Отак воно було насправді, мосьє. Ви знаєте, яка міра кари за замах на правителя?

– Саме сьогодні мене просвітили з цього приводу, – відповів Петр. – Четвертування живцем на дотепній конструкції під назвою хрест святого Андрія.

– Достеменно так, – підтвердив капітан. – І ця міра кари – для вас. Ви розчарували мене, мосьє де Кюкан. Я мав вас за порядну людину, а ви виявилися підлим негідником, зрадником і бридкою тварюкою.

– Ба ні, це ви розчарували мене, ідіоте! – шаленів Петр, страшенно розхвильований, бо вони вже їхали поміж загородками і ятками на просторі перед брамою Сан-П’єтро; до її важкого, увінчаного вежею громаддя, що вимальовувалося на тлі зоряного неба, вже можна було докинути каменем. – Я думав, що ви справді perspicace, а ви показали себе як уперта, нетесана довбня! Заради Божого милосердя, покрутіть своїм мізком, якщо він у вас є! Якби ваша версія відповідала дійсності, герцог давно вже вислав би за мною погоню! Як і чим ви поясните, що за мною ніхто не женеться? Тільки тим, що Гамбаріні ще не знає, що я втік із темниці, з якої мене вивела чарівна жінка, котра зглянулася над моєю молодістю! Зупиніться, поки ще не пізно!

Тієї ж миті з центру міста долинув тупіт кавалькади, супроводжуваний тонким звуком сурми, а з вежі Сан-П’єтро донеслися звуки швидкого бігу й метушні. Чутно було гуркіт дерев’яної палиці, якою відсували клиновидну перекладину поперек обох стулок головної брами, відтак заскреготів і забряжчав замок, відчинений ключем, таким величезним і важким, що його носили на плечі, наче рушницю, і стулки брами з жахливим рипінням, яке супроводжували вигуками чоловіки, котрі на них налягали, повільно почали розходитись.

«Видно, мені все ж не уникнути четвертування, а Фінетті доведеться таки послухати, як я кричу», – подумав Петр і міцно зціпив зуби, які в нього раптом зацокотіли зі страху.

З брами виїхав загін блакитних гвардійців, очолюваний чоловіком зі смолоскипом у руці. Поминаючи Петра та його супровідників, вони уповільнили клус.

– Ви не зустріли дорогою самотнього їздця? – крикнув через плече чоловік із смолоскипом.

– Parlez,^[98] – шепнув Петрові капітан, котрий, побачивши блакитні мундири, миттю заховав свій пістоль.

– Зустріли, – відповів Петр. – Він помчав до узбережжя, в напрямку Ріміні.

Гвардійці підострожили своїх коней і зникли.

– Але вас до міста ми не впустимо, – сказав один із вартових біля брами, яка все ще стояла розчинена навстіж. – Сьогодні в’їзд заборонено всім без винятку і без пощади, навіть для самого папи.

– Не страшно, ми зачекаємо до ранку, – відповів Петр.

– Уранці теж нікого не дозволено впускати, – сказав вартовий. – Нас про це суворо попереджено.

– У Страмбі щось сталося? – запитав Петр.

– Убито нашого герцога, – відповів вартовий, і стулки брами зачинилися з жалібним рипінням.

– Тепер ви самі побачили, – сказав Петр, обернувшись до капітана.

– А я й казав, що побачимо, – відповів капітан. – Затямте собі: якщо я сказав, що це станеться, то воно таки станеться.

– Гаразд, затямлю, – сказав Петр. – І я був би вам щиро вдячний, якби ви були такі люб’язні й звеліли Гіно та Пуччо перестати впиратись у мої ребра своїми пістолями.

Капітан сердито буркнув, віддаючи належний наказ.

– Схоже, ви змінили свою думку про ситуацію ще до того, як почули автентичну інформацію, що я не брехав, – зауважив Петр, коли нони знову рушили вперед, цього разу повернувшись до Страмби спиною.

– Атож, – притакнув капітан. – Я звелів вам говорити, бо не хотів, щоб упізнали мій ледь помітний акцент. Я вже зрозумів, що тут сталося: герцог був би послав навздогін за вами наших хлопців, але ні в якому разі не блакитних. Одначе з брами виїхали блакитні. Ergo…^[99]

– Ergo, даємо драла, – докинув Петр.

Слід зазначити, що це він, на втіху капітанові, докинув по-французькому, зворотом не менш грубим, – foutons le camp.

І справді, капітана це потішило.

– Слушно, foutons le camp, – погодився він. – Здасться, нічого кращого в цій ситуації не придумаєш. Але куди?

– Ясна річ, до Рима, де зараз герцогиня зі свосю дочкою, – сказав Петр. – Їхній господар, кардинал Тіначчо, герцогів кузен, дуже впливова особа, і з його допомогою ми виб’ємо брами Страмби й схопимо за комір Джованні Гамбаріні.

– Я з великим нетерпінням чекаю цього, – відгукнувся капітан. – Я поквитаюся з ним за того покруча від осла й верблюда, і за того ідіота, і за інші ваші люб’язності, які з його вини мені довелося проковтнути.

– А я за підлого негідника, зрадника і бридку тварюку, – зазначив Петр.

– А може, нам не треба нічого ковтати, а самим розквитатися один з одним? – запропонував капітан з запитальною інтонацією в голосі.

Петр здивовано звів брови.

– А навіщо? – запитав він.

– Боюся, що це справді справа нашої честі, – відповів капітан.

– Але чому?

– Як на мене, я висловився цілком зрозуміло, – мовив капітан. – Ідеться про нашу честь. Ми взаємно образили один одного, а такі образи можна змити лише кров’ю.

– Ви справді маєте мене за підлого негідника, зрадника й бридку тварюку? – запитав Петр.

– Ні, не маю, – відповів капітан, – але я висловився саме так.

– У такому разі вибачтесь, якщо, по-вашому, це так серйозно, – мовив Петр.

– Спершу вибачтесь ви за осла й ідіота, бо ви молодші за мене, – не здавався капітан.

– Гаразд, я вибачаюсь перед вами, і по всьому, – сказав Петр.

– Ні, не по всьому, – заперечив капітан. – Кодекс рицарської честі вимагає, щоб вибачення було висловлено зі смиренням і без будь-яких застережень. Певна річ, той, хто вибачається, в такий спосіб завдає шкоди своїй честі.

– Ідіть ви до бісової матері з цією своєю честю, – розсердився Петр.

Навіть у темряві було видно, як капітан розпростав плечі й надувся.

– Мосьє, такого мені досі ще ніхто не казав.

– Ну, то тепер ви почули це від мене, – заявив Петр, якому вже почала набридати ця суперечка. – Ви справді смішний, ви чутливіший за кавалера, в якого тільки й мови, що про честь, ви нітрохи не замислюєтесь над тим, що означає ця високоповажна честь і з чим її їдять. Схоже, що в питанні честі для вас не важить, добрий я чи поганий, а важить, хто й що про мене заявить. Нікчему мають за людину честі доти, доки хтось не назве його нікчемою; після цього він зі зброєю в руках мусить захищати свою честь; але в такій же ситуації опиняється й людина, до самих кісток порядна і чесна, яку хтось незаслужено обізвав нікчемою. Це смішно до сліз, капітане. Те, що ви справді поводилися як ідіот і що себе й мене з пістолем у руці доволокли трохи не до самого порога смерті, – про це нічого й казати, це в порядку речей, а от що я вас, розлютований цим, обізвав ідіотом, – це можна, по-вашому, змити тільки кров’ю. Колись я теж був такий – гонористий й уразливий – аж страх. Але те, що ви, літня людина, яка починає вже сивіти, гонористий й уразливий, мене, далебі, дивує.

– Я гасконець, а ми, гасконці, бідні, і єдине наше багатство – наша честь, – відповів капітан д’Обере. – І в своїй дивній апології нечесності, якої я від вас, юначе, не сподівався, ви знову кілька разів зачепили мою честь. Те, що ви послали мене з моєю честю до бісової матері, – нехай. Але те, що ви заявили, буцім я фактично поводився як ідіот, а головне, що ви назвали мене літньою людиною, яка починає вже сивіти, – цього я вам не подарую.

– Ну й не даруйте, – зітхнув Петр. – Прошу, я до ваших послуг. Але не зараз – зараз для цього надто темно.

– Гаразд, я вб’ю вас завтра, – погодився капітан.

Вони поїхали далі й питання честі більше не торкалися. Діставшись до місця своєї сьогоднішньої драматичної зустрічі, до розтоку, вони ще здалеку побачили жовте світло смолоскипа, яким блакитні освітлювали собі дорогу, посуваючись у напрямку узбережжя, і звернули в протилежний бік – у глиб італійського півострова, до Перуджі.

А коли сонце, що сходило, стерло сліди руху місяця і зірок, у рожевуватому серпанку вранішнього туману їхнім очам відкрився чудовий краєвид, схожий на зеленкувате море, серед якого проступали примарні острівці, оздоблені розгалуженими деревами й синюватими тінями від колон та мурів, з горами величезних валунів, справіку накопичених поганськими богами; ці голі велетні видобували їх із дна річок, струшуючи зі своїх кучерів сріблясті водяні бризки, сп’янілі від неймовірної розкоші хаотичного творення. По годині їзди повітря так очистилося й стало таким прозорим, що за цілі милі попереду можна було розгледіти кожний листочок дикого плюща, який стелився по рештках давньоримського акведука, кожну очеретину, яка росла на берегах голубих, мов небо, озер, і кожне віконечко далеких будиночків, замків і соборів.

– C’est un beau pays, l’Italie! – вигукнув капітан д’Обере, підкручуючи вуса. – Прекрасна країна, ця Італія. Майже така ж прекрасна, як і la Gascogne.^[100]

Близько десятої години ранку вони дісталися до річки Тібріс, або Тібр, яка відділяла землю Сполетську, або Умбрію, багату виноградниками, оливковими гаями і фіговими деревами, від краю Тосканського. У давнину ця річка називалася Альбула, як свідчить про це божественний Вергілій у восьмій книзі «Енеїди» такими чарівними рядками:

А на скелястому пагорбі між цією річкою й овальним озером, яке називається Тразімено, з трьома острівцями, незліченними оборонними вежами укріплених палаців та будівель у небо здіймалося місто Перуджа, оточене фортечними мурами, котрі пам’ятали ще давніх етрусків; по всій Італії воно славилось хоробрістю своїх громадян, через яку перуджанців називали «Perusini superbi, boni soldati».^[101] Оскільки цю свою всім відому хоробрість перуджанці не могли постійно доказувати в поважних справах, вони, за браком чогось кращого, билися, воювали й мордували один одного і самі себе; звідси й очевидний надмір згаданих приватних оборонних веж.

Петр і капітан д’Обере в’їхали до цього багатого, славного міста й поселилися в заїзді «Беневенто» з краєвидом на чудовий водограй перед фронтоном пріорського палацу. Вони були голодні й стомлені, а Петр до цього ще й конче потребував лікування надірваного вуха, розбитих губ, а також правого ока, в яке під час бійки з лакеями йому добряче зацідили, від чого око посиніло й запливло, і Петр на нього майже нічого не бачив.

Подорожні піддали ретельному оглядові речі, якими Джованні нав’ючив свого коня; виявилось, що, на випадок вимушеної втечі, він планував, так само як і вони, зупинитись у Перуджі, бо в кишені сідла були заховані акредитиви загальною вартістю в дві тисячі скудо, виписані на пред’явника, а один акредитив, вартістю в двісті скудо, підлягав оплаті в банкірському домі Андреуччо да П’єтро в Перуджі. Думка про непоправне, можна сказати, навіть фатальне невезіння Джованні з акредитивами, коли першу частину цих цінних паперів він утопив у болотах поблизу Відня, а другу віддав у руки своїх ворогів, викликала в Петра напад такого гучного й нестримного реготу, що капітан д’Обере майже не сумнівався, що він збожеволів; але коли Петр йому пояснив, у чому річ, капітан приєднався до нього, і обидва довго реготали й аж стогнали від сміху, особливо коли ввічливий скарбник фірми Андреуччо да П’єтро, хоч і занепокоєний їхньою поведінкою, виклав на пульт банку двадцять рівних стовпчиків по десять скудо; посягти на маєток зрадника, яким без сумніву був Джованні Гамбаріні, не суперечило кодексові рицарської честі, й через те капітан д’Обере не мав нічого проти, щоб гроші забрати й чесно ними поділитися.

– Це сповнює мене райдужною надією на майбутнє, – сказав капітан д’Обере. – Бо віслюк, котрого переслідує така déveine^[102] з грішми, як Гамбаріні, довго не втримається на чолі Страмби.

– Шкода, що один із нас двох не дочекається цього райдужного майбутнього, – зітхнув Петр. – Не забувайте, що нас жде поєдинок.

– Нічого не поробиш – честь є честь, – сказав капітан. – І все ж таки, враховуючи ту обставину, що там, де у вас раніше було чудове праве око з прегарною бровою, тепер видніється щось схоже на пригорілий, здутий млинець, і що ця вада, як не крути, заважала б вам відбивати мої нещадні атаки, я пропоную наш поєдинок знову відкласти.

– На коли, дозвольте поцікавитись? Скільки мені ще судилося жити? – запитав Петр.

– Якщо дозволить ваше око, то на завтра, – відповів капітан, похмуро розмірковуючи, чи не образитись йому ще раз, бо в жалісливому запитанні Петра він відчув іронію.

Після славної вечері, щедро запитої приємним тосканським вином, вони довго спали, на превелику радість обох парубків, Гіно і Пуччо, незвиклих до такої розкоші, а о десятій годині ранку вирушили далі, до Рима, міста міст.

Поминули Тоді, який розкинувся на лівому березі Тібру; звідти дорога на Рим повертала від річки до міста Нарні, навислого над ущелиною, якою плине річка Неро. Там вони зупинилися на ночівлю, так і не здійснивши свого поєдинку, бо Петрове око все ще було у вельми поганому стані; та оскільки до Рима було вже недалеко, капітан, сидячи за пляшкою вина на критій веранді заїзду, над шумливою водою в ущелині, заявив, що завтра вони неодмінно битимуться, будь-що-будь.

– Зважаючи на ваше підбите око, я фехтуватиму лівою рукою, щоб зрівняти наші шанси, – додав він.

– Не вигадуйте, – сказав Петр. – Синець під оком – не виправдання в такому делікатному питанні, як честь. Якщо вже божеволіти, то до кінця й без ніякої пощади. Якщо гра має бути захватною, то до неї слід ставитись з усією серйозністю.

Вони хотіли дістатися до Рима надвечір, отож другого дня встали дуже рано, ще до перших півнів; мчали клусом берегом Неро, а коли розвиднілося, почали шукати підхоже місце, де можна було б схрестити шпаги. Петр наполягав на тому, щоб це був лужок, як у потойбіччі, всіяний білими квітами асфоділа, щоб його перехід із цього світу на світ той відбувся якомога гладше: на лужку з асфоділами він поляже й на цьому ж лужку прокинеться до життя вічного; до того ж це буде так зворушливо, коли він лежатиме з простромленими грудьми на шовковистій травичці, спрямувавши згасаючий погляд свого лівого ока (на праве він усе ще нічого не бачив) у небесну блакить, тим часом як в алебастрову чашу однієї з квіток скотиться червона, пекуча крапля його крові. Капітан д’Обере, навпаки, бажав битись на твердій скелястій площинці, бо для нещадного поєдинку під ногами потрібний твердий терен, і ніякі лужки, квіточки та інші подібні дурниці. Так вони сперечалися, не знаходячи ні лужка з асфоділами, ні скелястої площинки, і раптом – хочете вірте, а хочете ні – побачили і те, і те: велетенський плаский валун тридцять кроків уздовж і впоперек, обточений водами Неро, на березі якого він лежав, а поруч – трав’янистий лужок, усіяний білими зірочками ніжних квітів у формі невеликих чашечок.

– Ну от! Те, що треба! – вигукнув Петр і, зіскочивши з коня, скинув капелюх і камзол. – Почнемо, щоб позбутися цього клопоту.

Капітан д’Обере, здивований його готовністю до бою, залишився в сідлі.

– А де ж ми почнемо? – запитав він. – На моєму камені чи на вашому лужку?

– На камені, хай буде по-вашому, – відповів Петр. – Потім я відступатиму, і ви вб’єте мене на лужку.

– Гаразд, – погодився капітан. – А це справді асфоділи?

– Яка різниця, я все одно не знаю, які вони на вигляд – ті асфоділи, – відповів Петр. – Але я їх собі уявляв саме такими, а не інакшими.

– Чудово, тоді битимемось тут, бо кращого місця нам не знайти, – сказав капітан. – Тільки спершу треба поснідати. Бо нема нічого жахливішого, ніж умирати на голодний шлунок. З’їдемо вниз, до Орте, я знаю там одну невеличку корчму, де готують чудові paupiettes. Ви їли коли-небудь paupiettes? Тут, в Італії, їх називають полпеті. Слово честі, на світі немає нічого кращого за полпеті. Телячі котлети, фаршировані шампіньйонами. Коли вам подадуть їх на тарелі під золотисто-коричневою, густою, запашною підливою і коли ви відріжете перший шматочок і покладете його на язик, а потім проковтнете й зап’єте ковточком червоного вина, – ви зрозумієте, що наше злиденне життя на цьому нещасному світі все ж таки має й свої світлі сторони. Хоч ця страва італійського походження, але їй це можна пробачити; не можна дивуватися, що його величність король Франції одружився з італійською князівною, на ім’я Марія, тільки для того, щоб виманити в неї рецепт paupiettes. Поласувавши ними, ми вернемось сюди ri завершимо нашу суперечку.

– Ви старші за мене, до того ж мій начальник, через те мені залишається тільки скоритись вашому бажанню, – сказав Петр.

Проте єпископське містечко Орте, яке лежало при впадінні річки Неро у Тібр, маленьке і спокійне, того дня аж кишіло вояками з дружини якогось високого римського сановника, котрий учора прибув сюди й разом зі своїм почтом зупинився в будинку єпископа; і ці вояки, ненажерні й голодні, мов сарана, встигли пожерти не тільки всі paupiettes, на які так гострив зуби капітан д’Обере, але й взагалі усі харчі, навіть сколотини та козячий сир. З поважним виглядом і гонором ходили вони по містечку, чіпляючись до дівчат, і роїлися на майдані перед єпископським будинком, наче бджоли перед льотком.

– Ні, тут нам щастя не всміхнеться, – сказав капітан. – Поїдемо до Рима й, може, дорогою натрапимо на якусь місцину, котру поки що не заполонили ці терміти.

– Осмілюсь стверджувати, що це було б нашою фатальною помилкою, – озвався Петр. – Погляньте он туди, нагору.

Капітан глянув і в одному з вікон єпископського будинку побачив дрібненьке жіноче личко, позначене виразом безтурботної недоумкуватості.

– Saperlipopette! – вигукнув він. – Bianca matta!

– Саме так і не інакше, – підтвердив Петр. – А де Bianca matta, там і герцогиня Страмби, а де герцогиня, там і принцеса, і я не став би сперечатися, що та висока римська особа, чий почет супроводжує обох дам, – його еміненція, кардинал Тіначчо. Так чи ні? – запитав він одного з вояків, котрий саме заплітав у гарну косу хвіст св�