Никольский Юрий [Николай Михайлович Сухомозский] (fb2) читать постранично
[Настройки текста] [Cбросить фильтры]
НІКОЛЬСЬКИЙ Юрій Олександрович
ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії
Національний статус, що склався у світі: російський.
Критик, історик літератури.
З лікарської родини.
Народився 20 березня (1 квітня) 1893 р. в м. Єлизаветграді Херсонської губернії Російської імперії
(нині – м. Кіровоград, адміністративний центр однойменної області України).
Загинув в одній з більшовицьких в’язниць у січні 1922 р. (не виключено, в м. Харкові).
Закінчив Виборзьке комерційне училище (1911), навчався в Петербурзькому політехнічному
інституті (1911-1912), закінчив історико-філологічний факультет Петербурзького університету
(1912-1916).
Працював викладачем Нижньогородського (1918), Петроградського (1919-1920), Бєлградського
(1920-1921) університетів.
Друкувався в газетах «Біржові відомості», «Останні новини», «Кермо», «Загальна справа», журналах «Освіта», «Північні нотатки», «Життя», «Російська думка», «Життя мистецтва»,
«Колишнє», «Аполлон».
Як літератор дебютував в журналі «Російська думка» статтею «Тургенєв і письменники України»
(1914).
Потім настала черга статей «Творчість Гната Зулоагі» (1914), «Мережковський-критик»,
«Олександр Блок про Росію» (обидві – 1915), «Історія однієї дружби. Фет і Полонський»,
«Ставрогін як ідея чудової людини» (обидві – 1917), «Остання поема Андрія Білого»,
«Тургенєвський переклад «Мцирі» французькою мовою», «Матеріали по Фету. Виправлення
Тургенєвим фетівських «Віршів» 1850 г.», «Тургенєв і Достоєвський: Історія однієї ворожнечі»
(усі – 1921), «Зізнання Фета» (1922), «Ненадруковані вірші Я. П. Полонського» (1923).
Зненависть до більшовицького режиму довів до точки кипіння розстріл як білогвардійця 19-
річного брата (1918).
Виїхавши в службове відрядження з Петрограду, наш земляк туди вже не повернувся. Діставшись
зайнятого білими Криму, він емігрував до Сербії (1920). Проте на території, зайнятій червоними, залишалася наречена І. Оболенська. Й Н. Через Болгарію морем вирушає до Криму (1921). Аби –
іронія долі! – потрапити в лабети своїх ворогів, які звинуватили критика в шпигунстві. Далі –
буцегарня, тиф і – рання смерть.
Серед друзів та близьких знайомих Н. – В. Комарович, А. Коні, В. Шульгін, Я. Гуревич, Д.
Овсянико-Куликовський, С. Венгеров, Б. Садовський, В. Пропп, Є. Малкіна, В. Оболенський, Б.
Ейхенбаум, В. Жирмунський, В. Гіппіус, П. Щоголів та ін.
***
НЕ РОЗКРИТИЙ СВІТ
, з літературознавчого кредо Ю. Нікольського
Проте навіть в найсіріших й найодноманітніших віршах його іноді трапляється таке слово, що
зупинишся над ним: у самій його туманності вгадується новий не розкритий світ.
ТОМІВ БАГАТЬОХ ВАЖЧА, з книги Ю. Нікольського «Олександр Блок про Росію»
Якщо зробити з віршів Блока вдалий вибір, то матимемо «книжку невелику, томів багатьох
важчу». ...Що стосується віршів про Росію, то я не помилюся, мабуть, якщо скажу: серед них є
такі, що вони – краще зі всього, що було створене в цій області з часу Тютчева.
Не всі вірші однаково цінні, але після деяких довго залишається величезне хвилювання. Хоча
більшість з них відомі давно, однак, зібрані разом, вони діють особливою не випадковістю своїх
мотивів.
Я зупинюся на розборі вірша «Річка розкинулася».
…Рись кобили в другій і третій строфі, де цезури не цілком ясні, перетворюється тепер на
упевнений галоп. Цезури з одноманітною чіткістю починають рубати рядки. У вершника – світла
надія: «Хай ніч. Домчимося. Осяємо багаттями».
Не надовго заспокоєння душі. Ніби передбачено наш час: «І вічний бій! Спокій нам тільки
сниться». – сняться примарні стада, що сумують в степу. Кобила – мало, що вона летить, вона –
«летить, летить… і мне ковилу». У передостанній строфі перегони стають неможливими:
«миготять версти, кручі». У строфі, яку слід визнати кульмінаційною за рухом, вже не тільки
людський бунт, але й бунт неба:
Пливуть, пливуть перелякані хмари,
Захід в крові.
Взагалі рух і збентеженість перебувають у згоді з фонетичною структурою. Основна мелодія –
чергування голосних «і» й «у», що проходить крізь весь вірш, повторюється тут чотири рази в
одному рядку.
Поет хотів розбудити рідну Росію – натомість усюди кров. Остання строфа повільніша
попередньої. З гіркотою вимовляється: «спокою немає». Наголоси «а» («плач», «ускач») дають
сумний дозвіл:
Плач, серце, плач:
Спокою немає!
Степова
Последние комментарии
1 день 14 часов назад
1 день 19 часов назад
1 день 20 часов назад
1 день 22 часов назад
1 день 23 часов назад
2 дней 26 минут назад