Білий Ріг [Іван Єфремов] (fb2) читать постранично, страница - 3

є, в Еверест, а в дійсності він виявляється малесенькою гіркою… ну, хоча б такою, як оці наші. Який жалюгідний кінець!

— Такою, як оці наші? — здригнувшись, перепитав Усольцев.

І в ту ж мить з разючою чіткістю згадав, що лише кілька годин тому він пластом лежав на стрімкому кам’янистому схилі, по якому, неначе горох, котилися дрібні вугласті шматочки щебеню. Намагаючись затри матися, він припадав до схилу всім своїм тілом. Відчував, що при найменшому русі вниз або вгору неминуче зірветься із стометрового урвища. Як повільно линув час, поки він, збираючи всю волю, боровся з собою і, нарешті, наважившись, різко відштовхнувся вбік, покотився, перевернувся і повис, учепившись скарлюченими пальцями за тріщини в камінні.

Одинока мовчазна боротьба в смертній тузі….

Усольцев витер піт з чола і не прощаючись вийшов…

* * *

Чотири голови схилилися над придавленою камінчиками картою. Палець виконроба дряпав папір зламаним нігтем.

— Сьогодні ми досягли, нарешті, північно-східного кордону планшета^[4]. Ось тут ця долина, Олегу Сергійовичу. Там знову скид^[5], впритул стоять стародавні діорити^[6]. Отже, кінець нашого острівця метаморфічної товщі^[7] — остання точка.

Виконроб почав розв’язувати торбинки, кваплячись до настання темноти показати зразки.

Усольцев розглядав вивчену до найменших подробиць карту. За хвилястими лініями горизонталей^[8], стрілками, за кольоровими плямами порід і тектонічними^[9] лініями перед геологом поставала історія навколишньої місцевості. Зовсім недавно — що таке мільйон років за геологічними масштабами! — низьке, рівне плоскогір’я розкололи гігантські тріщини, вздовж яких почали рухатись, опускаючись і піднімаючись, великі ділянки земної кори. На півночі утворився провал; тепер там, у цій улоговині, тече річка Ілі і розстилається широкий степ. На південь від того місця, де стоять їхні намети, здіймається уступами хребет, неначе гігантські сходи. На найвищих уступах робота води, вітру й сонця зруйнувала рівні східці, утворивши безладне стовпище гірських вершин. Верхні пласти на цих горах знесені. Вони розсипались і лягли рихлими пісками та глинами на дно низької улоговини. Але цей перший уступ повинен зберігати під прикриттям наносів ті породи, які зникли на горах: його поверхня не зазнавала розмиву. Якби пробити верхній шар уступу шурфом або шахтою — адже він не більше як тридцять метрів завтовшки! Але для того, щоб розпочати таку роботу, треба знати хоч приблизно, що обіцяє верхня товща, яка зникла на горах. Відповідь на це питання може дати тільки Білий Ріг: на його неприступній вершині уцілів невеличкий острівець верхніх шарів. Грань між темними метаморфічними породами і загадковим білим вістрям видно дуже чітко — падіння у бік скиду. Отже, немає сумніву, що в ділянці, яка опустилась, ця біла порода цілком збереглася. А гора наче зачарована: скільки не шукав він серед осипів зруйнованої породи біля її підніжжя, не зміг знайти жодного шматка, що відпав од Рогу… Якась вічна, незламна порода складає білий зубець! Але саме біля підніжжя Ак-Мюнгузу були знайдені два величезні кристали каситериту — олов’яного каменю…

Ні, таємницю Білого Рогу треба розкрити за всяку ціну! Тільки на цій вершині лежить ключ до рудних скарбів, похованих унизу, Олово! Як воно потрібне нашій країні! Це ясно усвідомлює він, геолог. Значить, геолог і повинен зробити те, чого не можуть інші — ті, хто не розуміє всієї важливості відкриття!

Втомлені за день помічники Усольцева швидко заснули. Чисте холодне повітря спускалося на теплу землю. Місячне світло струменіло зеленкуватими каскадами по темних урвищах. Усольцев лежав недалеко від наметів, підставляючи вітру гарячі щоки, і намагався заснути.

Він знову пережив невдалу спробу сходження на Білий Ріг. Він вважав своє врятування від неминучої загибелі чудом і в той же час знав, що повторить спробу ще раз.

«Зараз же, на світанку! — вирішив він. — Поки не зійшов місяць, треба дістати зубила».

Усольцев підвівся, обережно пробрався між мотузками наметів до ящика із спорядженням і, намагаючись не шуміти, почав копатися в ньому.

Від дальнього намету почувся тихий спів. Усольцев прислухався: співала Віра Борисівна.

«Дізнаєшся, княже, про тугу, незгоди, велику борню і печаль…» — линув голос степом, що білів під місячним сяйвом.

Усольцев закрив ящик і повернувся на своє місце.

«Ні, почекаю трохи, поки не поїде. Коли розіб’юсь, ще подумає щось… Ніби я через неї поліз… А тут оця розмова про Еверест… Добрий мені Еверест — триста метрів заввишки!»

* * *

— Куди ми сьогодні поїдемо, Олегу Сергійовичу? — запитав Усольцева виконроб.

— Нікуди — планшет закінчено. Даю вам два дні не впорядкування зйомки та