20 000 льє під водою [Жуль Верн] (fb2) читать постранично, страница - 2


 [Настройки текста]  [Cбросить фильтры]

жартів, але в країнах поважних і практичних, як-от Англія, Америка, Німеччина, ним дуже зацікавилися.

В усіх столицях морське чудовисько ввійшло в моду: про нього співалися пісеньки в кафе, над ним знущалися в газетах, його виводили на підмостках театрів. Для газетних качок відкрилася нагода підсипати яйця всіх кольорів. Журнали узялися витягувати на світ божий усяких фантастичних гігантів, починаючи від білого кита, страшного «Мобі-Діка» арктичних країн, до потворних спрутів, що буцімто спроможні своїми щупальцями обплутати судно в п’ятсот тонн водотоннажністю і затягти його в безодні океану. Відшукали в архівній пилюці старовинні рукописи, праці Аристотеля і Плінія, котрі допускали існування морських чудовиськ, норвезькі розповіді єпископа Понтопідана, повідомлення Поля Геггеда і, нарешті, повідомлення Харінгтона, добропорядність якого не підлягає сумніву, що твердив, буцімто в 1857 році, перебуваючи на борту «Кастіллана», він на власні очі бачив дивовижного морського змія, якого досі спостерігала у водах тільки блаженної пам’яті «Конститюсьонель».

В учених товариствах і на сторінках наукових журналів піднялася нескінченна полемічна метушня між віруючими і невіруючими. Дивовижна тварина була темою гарячих суперечок. Журналісти, шанувальники науки, у боротьбі зі своїми супротивниками, що виїжджали на дотепності, пролили в цю пам’ятну епопею потоки чорнила; а декотрі навіть пролили кілька крапель крові, бо через цього морського змія доходило буквально до сутичок.

Шість місяців тривала ця війна з перемінним успіхом. На серйозні наукові статті журналів Бразильського географічного інституту, Берлінської королівської академії наук, Британської асоціації, Смітсонівського інституту у Вашингтоні, на дискусію солідних журналів «Індіан Аршіпелаго», «Космосу» абата Муаньо, «Міттейлунген» Петерманна, на наукові замітки солідних французьких та іноземних газет бульварна преса відповідала невичерпними глузами. Пародіюючи вислів Ліннея, наведений кимось із супротивників чудовиська, журнальні дотепники твердили, що «природа не створює дурнів», і заклинали своїх сучасників не ображати природу, приписуючи їй створення неправдоподібних спрутів, морських зміїв, різних «Мобі-Діків», котрі, мовляв, існують лише у розладнаній уяві моряків! Нарешті, популярний сатиричний журнал, в особі відомого письменника, який кинувся на морське чудовисько, як новий Іполіт, наніс йому, при загальному посміху, останній удар пером гумориста. Дотепність перемогла науку.

У перші місяці 1867 року питання про новоявлену дивовижу, здавалося, було поховане, і, очевидно, йому не судилося воскреснути. Але тут нові факти стали відомі публіці. І йшлося вже не про з’ясування цікавої наукової проблеми, а про серйозну справжню небезпеку. Тема зазнала нового висвітлення. Морське чудовисько перетворилося на острів, скелю, риф, але риф блукаючий, невловний, загадковий!

П’ятого березня 1867 року пароплав «Моравіа», що належав Монреальській океанічній компанії, під 27°30΄ широти і 72°15΄ довготи вдарився на повному ходу об підводні скелі, не позначені ні на яких штурманських картах. Завдяки попутному вітру і машині в чотириста кінських сил пароплав робив тринадцять вузлів[5]. Удар був настільки сильний, що, якби корпус судна не був винятково міцним, зіткнення скінчилося б загибеллю пароплава і двохсот тридцяти семи чоловік, команди і пасажирів, яких він віз із Канади.

Зіткнення сталося близько п’ятої години ранку, на світанні. Вахтові офіцери кинулися до корми. Вони оглянули поверхню океану якнайретельніше. Але нічого підозрілого не помітили, окрім великої хвилі на водній гладі на відстані трьох кабельтових[6]. Установивши координати, «Моравія» продовжувала свій шлях, на щастя, без явних ознак аварії. На що ж наткнувся пароплав? На підводний риф чи на остов розбитого корабля? Ніхто цього не знав. Але пізніше, у докові, при огляді підводної частини судна, виявилося, що частина кіля[7] ушкоджена.

Подія, сама по собі серйозна, імовірно, була б незабаром забута, подібно до багатьох інших, якби три тижні по тому вона не повторилася за тих самих умов. І оскільки постраждале судію йшло під прапором великої держави і належало впливовій пароплавній компанії, нещасний випадок набрав широкого розголосу. Ім’я англійського судновласника Кюнарда відомо всякому. Цей спритний ділок відкрив 1840 року регулярні поштові рейси між Ліверпулем і Галіфаксом, маючи три дерев’яних колісних пароплави потужністю в чотириста кінських сил і водотоннажністю в тисячу сто шістдесят дві тонни.

Вісім років потому кількість суден пароплавної компанії збільшилася на чотири судна потужністю в шістсот п’ятдесят кінських сил і водотоннажністю в тисячу вісімсот двадцять тонн. А двома роками пізніше додалося ще два судна, що перевершували своїх попередників потужністю і тоннажем. У