Робін Гуд [Джон Макспедден] (fb2) читать онлайн

Ч. Вільсон, Д. Макспедден РОБІН ГУД

^© _{http://kompas.co.ua  — україномовна пригодницька література}

Розділ перший ЯК РОБІН ГУД СТАВ РОЗБІЙНИКОМ

Хто співчуває бідним сам

І полюбляє волю,

Сідайте — розповім я вам

Про Робін Гуда долю.

У лісовій тій глушині,

Як вдома почувався,

Та на війні як на війні —

На небезпеці знався.

Знедолених за друзів мав,

Ненавидів багатих,

Він біднякам допомагав,

А сам не мав і хати.

очаток цієї історії сягає часів засновника династії Плантагенетів Генріха II, який після жорстокої боротьби зі своїми братами зійшов 1154 року на престол Англії. Усю північ країни покривали тоді великі заповідні ліси, де міг полювати тільки король. Смертна кара загрожувала кожному, хто насмілився б вполювати там хоча б одного оленя. Ліси охоронялися королівськими лісниками, на чолі яких у кожному лісі стояв головний лісничий, владу котрого можна порівняти хіба що з владою шерифа в місті чи єпископа у його абатстві.

Поблизу міст Шервуда та Бернесдейля розташувалися найбільші королівські заповідники — Шервудський та Бернесдейльський ліси. Кілька років головним лісничим у заповідних лісах був Х'ю Фітзу. Він мав тиху і добру дружину і маленького сина Робіна. Хлопчик, згідно з записом в актовій книзі, народився 1160 року в місті Локслі, — тому згодом його часто називали Локслі, або Роб із Локслі. Він був гарний з лиця, стрункий і спритний. Змалку Роб понад усе полюбляв блукати лісом разом із батьком. Трохи змужнівши, він навчився влучно стріляти з лука. Довгими зимовими вечорами малий захоплено слухав батькові розповіді про Зеленого Віллі-розбійника. Цей хоробрий розбійник не боявся королівських лісників і багато років переховувався в заповідниках, стріляючи оленів та бенкетуючи зі своїми друзями.

Під час негоди Роб цілими днями стругав рівненькі стріли для лука, прив'язуючи до них сірі гусячі пера.

Дивлячись на те, з яким захватом слухає її син про вільне лісове життя розбійників, добра мати лише зітхала. Вона походила зі шляхетної родини і мріяла побачити Роба поважною особою при дворі короля або в абатстві. Мати навчила хлопчика читати та писати, намагалася виховати його правдивим і чесним, щоб він гідно поводився у будь-якому товаристві. Роб охоче засвоював материну науку, але відчував себе набагато щасливішим, коли з луком у руках вільно блукав лісовими хащами, прислухаючись до таємничої мови лісу.

У той ще безтурботний час мав Роб двох вірних друзів: Вілла Геймвелла, сина його дядька, що жив у своєму маєтку Геймвелл Лодж, біля Ноттінгема, і Маріан Фітцволтер, єдину дочку графа Хантінгдона.

Замок Хантінгдон було добре видно з високого дерева, яких чимало в Шервудському лісі, і майже кожного погожого дня біла хустинка Роба на дереві сповіщала Маріан, що її друг чекає на неї. У замок до Маріан Роб не ходив, бо їхні батьки ворогували. Люди говорили, що нібито законним графом Хантінгдона насправді був Х'ю Фітзу, але його землями підступно заволодів Фітцволтер, улюбленець короля. Проте діти не зважали на цю ворожнечу, яка не вщухала, лише зростаючи з часом. Вони поки що бездумно насолоджувалися красою зеленого лісу, ароматом квітів і пташиними співами.

Дні веселих розваг минали швидко й непомітно, та незабаром над головами дітей зібралися грозові хмари. У батька Роба, крім Фітцволтера, були ще два непримиренні вороги: сухоребрий шериф^[1] Ноттінгема і товстопузий єпископ^[2] Герфорда. Усі вони змовились між собою і оббрехали Х'ю Фітзу перед королем, усунувши його з посади королівського лісничого. Холодного зимового вечора батько, матір і Роб опинилися на вулиці, позбавлені будь-яких прав на своє майно. Відтак шериф заарештував лісничого за зраду, про яку нещасний і гадки не мав, і ув'язнив його в ноттінгемській тюрмі. Першу ніч Роб з матір'ю також перебували у тюрмі, але вранці їх вигнали звідти геть. Тоді вони звернулися по допомогу до свого єдиного родича, сквайра^[3] Джорджа Геймвелла, і знайшли в нього притулок.

Однак лихо, якого вони зазнали, і події тієї жахливої зимової ночі згубно вплинули на слабку здоров'ям місіс Фітзу. Невдовзі Роб залишився без матері. Він був дуже засмучений цією втратою. Та ще не встигли зацвісти на її могилі перші весняні квіти, як на хлопця звалилося ще одне горе: не стало й батька. Ця сувора, незламної волі людина померла у в'язниці перш, ніж вороги спромоглися висунути звинувачення, за яким лісничого можна було б віддати до суду.

Минуло два роки. Двоюрідний брат Роба, Віллі, вчився у школі далеко від дому; Маріан батько відіслав до двору королеви Елеонори^[4], дізнавшися про дружбу дочки з Робом. Два роки осиротілий хлопець був зовсім самотній. Грубувато-добродушний старенький сквайр ставився до нього з щирою ніжністю, але нічим не міг зарадити своєму небожеві, який не знаходив собі місця і весь час про щось вперто думав, ніби повертаючись подумки до втраченого. Насправді Роб нудьгував за колишнім життям у лісі не менше, ніж за матір'ю та батьком. Кожного разу, коли він, натягуючи тремтливу тятиву лука, чув свист сірих гусячих пер, в його уяві поставали щасливі дні, яких уже не можна було повернути.

Одного ранку, коли Роб прийшов до сніданку, дядько зустрів його словами:

— Я маю для тебе новину, мій хлопчику!

Старий чесний сквайр допив останній ковток пива і вдарив об стіл олов'яним кухлем.

— Що ж це за новина, дядечку Джордж? — поцікавився хлопець.

— Є гарна нагода випробувати твій лук і здобути добрячий приз! У Ноттінгемі тепер ярмарок, і шериф оголосив змагання лучників. Найкращі стануть королівськими лісниками, а на того, хто стрілятиме найвлучніше, чекає ще й нагорода — золота стріла. Гадаю, тобі вона не потрібна. Але, може, ця нагорода припаде до вподоби володарці твого серця? Що ти скажеш на це, мій хлопчику?

Сквайр голосно засміявся і знову вдарив кухлем об стіл. У Роба спалахнули очі.

— За золоту стрілу варто позмагатися, дядечку, — сказав він. — Я охоче поміряюсь силами з ким завгодно. Та і про місце лісника я вже давненько мрію. Ви мені дозволите випробувати долю?

— Чом би й ні! — палко вигукнув дядько. — Твоя мати, пером їй земля, хотіла зробити з тебе урядовця. Та я не маю сумніву: твоє життя мине в зеленому лісі. Хай пощастить тобі на змаганнях! — важкий олов'яний кухоль втретє грюкнув об стіл.

Юнак подякував дядькові за добрі побажання і став збиратися в дорогу. Він не взяв із собою зайвих речей, але натягнув на свій тисовий лук нову тятиву, а в широкий сагайдак поклав найкращі стріли.

Ясним погожим ранком Роб пішов з Локслі й попрямував Шервудським лісом до Ноттінгема. Через плече у юнака висів довгий тисовий лук, при боці погойдувався сагайдак, вщерть наповнений стрілами, а в руці він міцно стискав дебелий ціпок. Ставний і рослий, Роб був одягнений у все зелене і йшов швидким, бадьорим кроком. Серце його раділо: окрилений великими надіями, юнак не мав жодного ворога в світі. Останній ранок в житті Роба, коли в нього не було ворогів… Продираючись крізь нетрі Шервудського лісу й насвистуючи веселу пісеньку, він раптом наскочив на компанію лісників, які бенкетували під розлогими вітами старезного дуба. Перед ними лежав величезний пиріг з м'ясом, і вони його пожадливо їли, запиваючи кожен кусень густим чорним пивом.

Тільки-но глянувши на ватажка лісників, юнак одразу пізнав свого ворога. Це був той самий чоловік, який підступно посів батькове місце головного лісничого і без жалю вигнав їхню сім'ю на сніг. Однак Роб не сказав йому жодного слова і мирно пішов би своїм шляхом, якби лісничий, зробивши величезний ковток пива, не зачепив його дошкульним словом:

— Їй-бо, оте хлоп'я вважає себе стрільцем! Куди поспішаєш, хлопче, зі своїм дитячим луком та стрілами? Можу присягнути, він плентається до Ноттінгема на змагання!

Лісники зустріли ці слова образливим сміхом. Роб спалахнув. Він мав усі підстави вважати себе добрим лучником і тому гнівно відповів:

— Мій лук не гірший від вашого, а стріли мої летять далеко і влучно, — тож не варто до мене прискіпуватись!

Почувши такі слова, лісники знову голосно зареготали, а лісничий грізно насупив брови і сказав:

— Ну що ж, покажи нам своє вміння. Якщо влучиш у ціль — двадцять срібних монет від мене, а як не влучиш — прочухан.

— Де ваша ціль? — із запалом вигукнув Роб. — Кладу свою голову проти ваших грошей, якщо схиблю.

— Гаразд, нехай буде по-твоєму, — сердито відповів лісничий, — за похвальбу накладеш головою, якщо не влучиш у ціль.

Тут із гущавини лісу вийшло стадо оленів. До них було не менше ста кроків. Цим королівським оленям на такій відстані, здавалось, ніщо не могло загрожувати. Головний лісничий показав на них пальцем.

— Якщо твоя слабка рука докине стрілу хоча б на пів відстані до них, я буду з тобою битися об заклад.

— Годі! — крикнув Роб. — Кладу свою голову проти двадцяти пенні^[5], що отой ваш красень-олень дихає востаннє!

Не додавши і жодного слова, він наклав стрілу і відтягнув праву руку до скроні. Мить — і дзвінка стріла блискавкою сяйнула через широку галявину. Ще мить — і ватажок стада високо підскочив на місці, а потім упав додолу, заливаючи кров'ю траву. Роб влучив йому в саме серце.

Лісники від подиву тільки зойкнули, а потім стали сердито репетувати. Найбільше лютував головний лісничий, який сам запропонував битися об заклад.

— Чи знаєш ти, дурню, що накоїв? — кричав він. — Ти вбив королівського оленя! За таку провину наш король Генріх карає на горло. Жодного слова про гроші! Мерщій забирайся геть, і щоб я більше тебе не бачив!

Хвиля обурення знялася в душі Роба, і він вигукнув:

— Я піду, бо твоя пика уже намуляла мені очі, лісничий! На тобі смерть мого батька! — крикнув він і, одвернувшись, пішов далі.

Лісничий сприйняв ці слова як погрозу. Червоний від люті, він схопив свій лук і без попередження вистрілив у спину Робові. На щастя, наступивши на суху гілку, стрілець похитнувся, і стріла просвистіла у Роба над вухом, вирвавши лише кілька волосинок на голові.

Не тямлячи себе од гніву, Роб стрімко обернувся до ворога, що стояв кроків за сорок від нього.

— Ха! — вигукнув він. — Хвалитися вмієш, а стріляти не годен! Ось тобі з мого іграшкового лука!

У повітря знялася стріла. Головний лісничий зойкнув і впав долілиць. З лютими криками лісники кинулися до свого начальника, але побачили, що він вже не потребує допомоги.

Так помстився Роб за смерть батька, але ця помста поставила його поза законом.

Поки лісники ще не оговтались, він кинувся навтьоки і зник у зеленій хащі. Дерева, погойдуючись проти вітру, привітно розкривали перед юнаком обійми гілок, ніби вітали з поверненням до лісу.

Вже сутеніло, коли голодний і втомлений Роб дістався хатини на узліссі. Там жила одна бідна вдова, яка знала Роба ще хлопчиськом. Вона багато разів пригощала його, коли він забрідав до неї після блукань у лісі.

Жінка гостинно зустріла юнака, миттю напекла йому коржів у, приску^[6] і нагодувала його, поклала спочити і розпитала про все, що з ним сталося.

— Пекельний вітер віє над Шервудом, — сумно мовила стара вдова. — Багатії зовсім утратили совість і грабують бідних, як хочуть. У мене троє синів, і всіх оголосили розбійниками тільки за те, що минулої зими вони вбили королівського оленя, аби не вмерти з голоду. Тепер хлопці ховаються в лісі. Вони казали мені, що з ними там переховуються ще десятка чотири добрих людей, які не дадуть себе скривдити, — у них проти кривдників завжди напоготові луки.

— Бабусю, а де вони? — запитав Роб. — їй-бо, я хочу приєднатися до них!

Стара жінка почала було відмовлятись, але, розуміючи, що іншого виходу для хлопця немає, сказала:

— Сьогодні ввечері сини провідають мене. От і поговориш з ними, якщо хочеш.

Роб охоче залишився в неї і, коли споночіло, мав розмову з трьома удовиченками, трьома звитяжними молодцями, які одразу припали йому до серця. Коли вони упевнились у його щирості, то взяли з нього клятву на вірність і тільки тоді розповіли, де знаходиться схованка їхньої ватаги. Виявилося, що Роб добре знав це місце.

На кінець розмови один з удовиченків сказав:

— У нас досі немає ватажка, у якого б голова працювала не гірше, ніж рука. І ми домовились обрати собі ватажком того, в кого вистачить хисту й сміливості пробратися непоміченим до Ноттінгема і вибороти там приз лучників. Роб скочив на рівні ноги.

— Вчасно сказано! — вигукнув він. — Бо я ж саме зібрався на ярмарок, і ані лісники, ані поплічники шерифа не завадять мені влучити аж у саме яблучко мішені!

Хоча Роб був ще надто юним, він тримався так сміливо й гідно, а очі його палали таким вогнем, що всі троє братів схопили його за руку і враз закричали:

— Браво, Локслі! Браво! Якщо здобудеш золоту стрілу на змаганнях, то станеш ватажком усіх розбійників Шервудського лісу!

Роб довго обмірковував, як йому краще замаскуватись, щоб непомітно прослизнути в Ноттінгем. Він був певен, що лісники вже встигли призначити ціну за його голову, і про це оголошено на базарному майдані.

Протискуючись крізь густий натовп до місця, де мали бути змагання, Роб вийшов на широкий базарний майдан. На закличні звуки сурем людські потоки стрімко рухалися вулицями міста і заповнювали площу перед старовинною ратушею. Роб проштовхався сюди саме тоді, коли урядовець почав голосно зачитувати оголошення від імені шерифа графства Ноттінгем:

«Молодик на ім'я Роберт, племінник сквайра Геймвелла з Геймвелл-холла, убив головного лісничого його величності короля і тому оголошується поза законом. Сто фунтів стерлінгів винагороди тому, хто знайде вищезазначеного Роберта живим або мертвим».

Знов урочисто залунали сурми, урядовець зі своїм почтом пішов геть, і весь натовп налаштувався на розваги. Поспішаючи на ярмарок, люди часто зупинялися купками на вулицях, аби ще раз перечитати оголошення шерифа, розклеєні майже на всіх будинках, і обмінятися думками з приводу смерті головного лісничого. Проте з появою лучників, бійців на палицях та мандрівних менестрелів^[7] з'явилося багато нових тем для розмов, і про винагороду за голову вбивці лісничого всі якось забули. Тільки лісники та люди шерифа пильно стежили за міськими брамами, а сам шериф заохочував їх до пошуків Роба, обіцяючи від себе особисто збільшити винагороду. Його ненависть до батька тепер перейшла на сина.

Великі змагання почалися після полудня. Двадцять лучників вийшли на поле, призначене для турнірів, і приготувалися до боротьби за приз. Серед них упадав в око жалюгідний на вигляд жебрак, одягнений у строкате лахміття, з засмаглими до чорноти й подряпаними обличчям та руками. Копицю рудуватого волосся прикривав у нього каптур на кшталт того, який носять ченці. Жебрак повільно прошкандибав за стрільцями і зайняв місце з-поміж них. Натовп зустрів його появу глузливими вигуками. Але, оскільки за умовами змагання в них міг взяти участь кожен охочий, ніхто не вимагав, щоб жебрака прогнали.

Пліч-о-пліч з Робом — бо, поза всяким сумнівом, це був саме він, — стояв мускулястий смагляволиций хлопчина з зеленою пов'язкою на лівому оці. З нього теж глузували, та він не звертав на це жодної уваги і мовчки випробовував свій лук вправними руками.

Трибуни для глядачів, які, наче величезна підкова, оточували стрільбище, були до краю заповнені людьми. Тут зібралися все нетитуловане дворянство і жителі навколишніх сіл та містечок. Усі нетерпляче чекали, коли розпочнуться змагання.

У центральній ложі сиділи пихатий шериф, його обвішана коштовностями дружина і дочка, яка вважала тільки себе гідною одержати з рук переможця золоту стрілу і стати королевою дня. Сусідню ложу займав огрядний єпископ Герфорда, а в ложі з другого боку сиділа вродлива дівчина, чиє темне волосся, карі очі й витончені риси обличчя примусили Роба радісно схвилюватись. То була Маріан! Вона приїхала погостювати з Лондона від двору королеви і прийшла подивитися на видовище разом зі своїм батьком, графом Хантінгдоном.

Якщо раніше Роб поставив собі за мету будь-що завоювати. золоту стрілу, то тепер, коли він побачив миле обличчя Маріан, це рішення стало незрівнянно міцнішим. Юнак відчував, як мимоволі напружуються м'язи його рук в очікуванні початку боротьби за приз. Але в той же час серце Роба шалено стукотіло; і тіло його проймав дрож.

Проспівали сурми, і натовп завмер. Герольди ще раз оголосили умови змагань. У них могли взяти участь усі охочі. Першу мішень буде поставлено за тридцять елів^[8]. Ті, що влучать у яблучко, стрілятимуть у другу мішень, пересунуту на десять елів далі. Третю мішень поставлять ще далі, і так буде, аж поки не визначиться остаточний переможець. Він здобуде золоту стрілу й посаду королівського лісника, а також матиме право обрати королеву дня.

Знову заграли сурми, і лучники приготувалися до стрільби. Роб востаннє глянув на тятиву свого лука. Натовп усе ще сміявся і гомонів, показуючи пальцями на його недоладну постать, закутану в строкате ганчір'я, із чернечим каптуром на голові. Та ось вистрілив перший лучник, і всі затамували подих.

Мішень стояла не дуже далеко, і двадцять стрільців із двадцяти влучили в самісіньке яблучко.

Роб стріляв шостим. Чоловік із зеленою пов'язкою на оці, побачивши його постріл, схвально забурмотів. Сам же він пустив свою стрілу явно недбало, але також влучив у центр, де був кружечок, не більший за бичаче око.

Натовп шаленим ревом і вигуками «ура» вітав переможців першого туру змагань. Знов заспівали сурми, і другу мішень було поставлено вже за сорок елів.

Перші троє лучників і цього разу влучили у внутрішнє коло. Це були улюбленці публіки, і їх нагородили гучними оплесками, сподіваючись, що саме вони вийдуть переможцями. Глядачі перешіптувались між собою, кажучи, що кожен із цих лучників має. свого покровителя — одного з присутніх тут трьох високоповажних осіб.

Четвертий і п'ятий лучники ледь зачепили край кола. Роб не кваплячись пустив стрілу, і вона точно лягла в сяючу цяточку.

— Жебрак! Ви тільки подивіться, що робить жебрак! — шаленів схвильований натовп. — Знов йому пощастило!

І справді, стріла Роба стирчала значно ближче до центра, ніж чиясь інша. Влучніше за нього вцілив тільки Одноокий, як охрестив натовп хлопця із зав'язаним оком. На його постріл глядачі відповіли схвальним ревом. Таку стрільбу не кожного дня можна було побачити в Ноттінгемі!

Решта лучників або розгубились, побачивши постріли тих, хто стріляв попереду, або ж просто не витримали темпу змагання. Один за одним вони схибили і вибули із змагань.

Тим часом сурми сповістили про початок третього туру — мішень встановили на відстані п'ятдесяти елів.

— Слово честі, мій юний друже, ви непогано володієте луком, — сказав Робові його дивний сусіда під час перерви для відпочинку. — Хочете, щоб я зараз стріляв перед вами?

— Ні, — відмовився Роб, — але ви теж дуже добрий стрілець, і якщо я здобуду перемогу, то принаймні отих індиків ви залишите далеко позаду. При цьому він зневажливо кивнув у бік трьох лучників, навколо яких гуртувалися їхні шанувальники, головним чином, слуги шерифа, єпископа та графа.

Потім погляд Роба ковзнув у ложу, де сиділа прекрасна Маріан. Здавалось, дівчина також стежила за ним, бо їхні очі зустрілися; проте вона миттю одвернулась.

Одноокий усе це відразу помітив.

— Розумію, твоя обраниця! — мовив він із посмішкою. — Слово честі, вона більш гідна золотої стріли, ніж ота пихата шерифова міс.

Роб швидко глянув на Одноокого та побачив у його погляді лише щиру прихильність.

— Ваша кмітливість мені до вподоби, — ґречно відповів він. Лучники, трохи нервуючись, знов приготувалися до стрільби.

Третя мішень здавалася меншою від самого яблучка першої. Стріли перших трьох претендентів ледь зачепили край внутрішнього кола.

Роб, хвилюючись, став на лінію стрільби. Адже для хвилювання були серйозні підстави. Саме в цей час просто у нього над головою з'явилося кілька хмарок. Освітлення мішені раптом стало слабшим, повіяв різкий боковий вітерець. Юнак подивився на ложу, де сиділа кароока дівчина. Серце його радісно закалатало. Маріан помітила цей погляд і заспокійливо посміхнулась. Роб одразу відчув, що вона впізнала його, попри чудне вбрання, і всією душею бажала йому не зганьбити славу старого Шервудського лісу. Роб твердою рукою натягнув тятиву і, вибравши мить між поривами вітру, пустив стрілу. Вона співуче перелетіла через поле і вп'ялася в самісінький центр мішені.

— Жебрак! Жебрак! Ура йому, ура! — несамовито заволав натовп, змінивши свої насмішки на одностайну підтримку Роба. — Ну що, сподіваєшся побити його, Одноокий?

Парубок із зеленою пов'язкою на оці зневажливо посміхнувся і став до бою. Упевненим граціозним рухом він натягнув лук і, ніби й не дивлячись на ціль, пустив крилату стрілу. Вона зі свистом шугнула до мішені; сотні очей стежили за її польотом. І знову дикий рев натовпу розірвав напружену тишу. Стріла Одноокого трохи не влучила в центр мішені, але обідрала пір'я на стрілі Роба. Побачивши свою помилку, невідомий лучник тільки знизав плечима. Він не взяв до уваги змінних подувів вітру, і стрілу віднесло дещо вбік. Та, не засмучуючись через свою поразку, він перший вітав Роба з перемогою.

— Сподіваюсь, ми ще колись позмагаємось, — сказав він. — По правді кажучи, мені аж ніяк не потрібна ота золота штучка: просто мені кортіло допекти тому клятому шерифові. Що ж, тепер маєш коронувати обраницю свого серця.

І, раптом повернувшись, невідомий лучник зник у натовпі раніше, ніж Роб встиг сказати, що він теж при нагоді охоче б з ним позмагався.

Герольд запросив Роба підійти до ложі шерифа й одержати приз.

— Дивний ти хлопець, — промовив шериф, нервово кусаючи губи, — але стріляєш добре. Як тебе звати?

Маріан підсунулась ближче й уважно дослухалася до розмови, чекаючи відповіді Роба.

— Я Роб Мандрівник, мілорде шериф, — відповів лучник-жебрак. Маріан відхилилась назад і стиха засміялась.

— Ну от що, Робе Мандрівник, — сказав шериф, — хоч ти й не дуже дбаєш про своє тіло та одяг, але з тебе ще будуть люди. Хочеш піти служити до мене?.

— Роб Мандрівник завжди був вільний, мілорде, і не бажає нікому служити.

Брови шерифа погрозливо зійшлися на переніссі, але заради своєї дочки та золотої стріли він удав, що пропустив відповідь жебрака повз вуха.

— Робе Мандрівник, — мовив він, — ось золота стріла, яка належить кращому лучникові нинішнього дня. І ти завоював цей приз. Подаруй його тій, яка цього справді гідна.

При цих словах герольд підштовхнув Роба ліктем і майже силоміць повернув його до дочки шерифа, яка сиділа з пісною усмішкою на вустах. Та Роб знехтував цією підказкою. Він узяв золоту стрілу і попрямував до ложі, де сиділа прекрасна Маріан.

— Леді, — звернувся до неї Роб, — прошу Вас, прийміть цей маленький дарунок від бідного мандрівника, готового завжди служити Вам найкращими стрілами зі свого сагайдака.

— Дякую вам, Роб у каптурі^[9], — відповіла дівчина, лукаво дивлячись на нього, і встромила сяючу стрілу в своє темне волосся.

Натовп загомонів:

— Слава нашій королеві! Слава!

Шериф тільки поглядав спідлоба на цього обірванця, який відмовився від служби в нього, не подякувавши йому, забрав приз та ще й прилюдно принизив його дочку. Він хотів був щось сказати, але чванлива дочка стримала його. Тоді шериф покликав свою сторожу і наказав стежити за жебраком. Однак Роб не гаяв часу і, загубившись у натовпі, швидко пішов до міської брами.

Того ж самого вечора посеред широкої галявини в Шервудському лісі навколо яскравого багаття сиділо сорок молодців, одягнених у все зелене. Вони смажили на вогні оленину і весело гомоніли. Раптом хруснула гілка. Миттєво всі скочили на ноги і схопилися за зброю.

— Не бійтеся, це — друг, — пролунав з хащі дзвінкий голос. — Я шукаю удовиних синів.

Наперед виступило троє удовиченків.

— Та це ж Роб! — вигукнули вони. — Ласкаво просимо до Шервудського лісу, Робе!

Усі лісовики теж підійшли до Роба і по черзі потисли йому руку, бо всі вже знали його історію.

Потім один із удовиченків, на прізвисько Дебелий Вілл, звернувся до товариства з такими словами:

— Друзі, усім нам відомо, що нашому загонові бракує справжнього ватажка — благородного, добре вихованого, розумного, спритного й сміливого. Здається, в особі цього юнака ми знайшли собі отамана. Я і мої брати сказали йому, що ви оберете у ватажки того, хто пошиє сьогодні шерифа у дурні, заволодівши його золотою стрілою. Чи правду я кажу?

Всі погодилися з мовцем, і Вілл звернувся до Роба.

— Які новини принесли ви з Ноттінгема? — запитав він. Роб засміявся:

— Можу сказати, що я таки справді обкрутив шерифа круг пальця, а до того ще й забрав у нього золоту стрілу. Утім, щодо призу, то ви мусите повірити мені на слово, бо я подарував його одній дівчині.

Побачивши, що його слова здаються не надто переконливими, Роб додав:

— Я радо увійду до вашого товариства простим лучником. Бо я бачу, тут є старші й досвідченіші від мене люди.

Тут із гурта лісовиків вийшов наперед високий смагляволиций чоловік, і Роб відразу впізнав у ньому лучника із зеленою пов'язкою на оці. Тільки тепер він зняв пов'язку і дивився на світ обома своїми очима, сміливими й чесними. Лучник сказав:

— Роб у каптурі — так, здається, назвала вас та гарна леді, — я можу підтвердити ваші слова. Ви збили пиху з шерифа не гірше, ніж це зробив би я. Ми не вимагатимемо од вас золотої стріли, бо вона потрапила в гарненькі ручки. А хто з нас краще стріляє — ви чи я, побачимо в майбутньому. Однак я, білл Стютлі, при всіх заявляю, що не визнаю жодного іншого ватажка, опріч вас.

І славний Вілл Стютлі розповів друзям про весь хід змагань, а потім простягнув Робові руку на знак своєї відданості. Його приклад наслідували троє молодих удовиченків, до яких з радісними вигуками приєдналися й решта розбійників, з-поміж яких Вілл Стютлі досі вважався найкращим стрільцем. Всі випили за Роба по кухлю чорного пива, після чого щойно обраного отамана нарекли Робін Гудом. Роб не заперечував, бо так назвала його прекрасна Маріан.

Навколо багаття ще довго лунали бадьорі пісні й точилися веселі розмови. Ватага подарувала Робін Гудові ріжок, яким він мав скликати своїх бійців. Усі урочисто присягнули, що, полегшуючи гаманці багатіїв, вони завжди допомагатимуть бідним та знедоленим і ніколи не завдадуть шкоди зла жінці, хто 6 вона не була — дівчина, молодиця чи удова. Клятву давали під розлогим деревом, при спалахах багрових язиків багаття, за смачною вечерею та кухлем доброго пива.

Так Робін Гуд пристав до розбійників.

Розділ другий ЯК РОБІН ГУД ЗУСТРІВ МАЛЕНЬКОГО ДЖОНА

Зустріли велетня вони,

Він їм сказав: «Я з вами!

Я бачу — волі ви сини.

Я, Джон Малий, — так само».

І Стютлі заявив ураз:

«Ім'я тобі заміним,

Як прийдеш, Джоне, ти до нас,

Влаштуємо хрестини».

Ціле літо Робін Гуд та його веселі друзі вели вільне життя в Шервудському лісі, і слава про них поширилася на всю Англію. Шериф Ноттінгема аж синів від люті: адже ні засідки, ні каральні загони не допомагали йому зловити розбійників. Бідняки, упевнившись, що люди Робін Гуда не чинять їм зла, а тільки грабують гнобителів і допомагають пригнобленим, стали їх підтримувати. Загін збільшувався: на кінець літа в ньому вже було близько вісімдесяти хоробрих молодців, які присяглися до смерті залишатися вірними спільній справі.

Вороги перестали турбувати розбійників. Але тихе, спокійне життя швидко набридло Робін Гудові. Його неспокійна натура бажала нових пригод. І ось одного гарного ранку він перекинув через плече сагайдак, взяв у руки лук і сказав товаришам:

— Свіжий вітерець хвилює мені кров, друзі. Піду подивлюсь, що там робиться біля Ноттінгема. А ви чекайте неподалік у лісі, щоб вчасно почути мій ріжок.

І Роб бадьорим кроком попрямував на узлісся. Там він на мить зупинився, його струнка постать гордо застигла на місці, пасма густого каштанового волосся розвівалися навколо чола, а темно-карі очі пильно обстежували дорогу. Подув різкий вітер, щоки юнака запашіли, і він, набравши повні груди повітря, глибоко зітхнув.

Дорога вела просто до міста, і Робін сміливо пішов уперед. Та на одному з поворотів він збочив на знайому стежку, яка пролягала через струмок і значно скорочувала шлях; до того ж іти нею було безпечніше. Підійшовши до струмка, Роб побачив, що недавні дощі перетворили його на глибокий стрімкий потік. Кладка — звичайна колода — лишилася на місці, але перед нею утворилося болітце, і треба було зробити великий стрибок, щоб не забруднити ноги.

Та Роба це не зупинило. Пружні ноги легко перенесли його через болото, і за мить він уже спритно балансував на кінці широкої колоди. Але не встиг юнак зробити й двох кроків, як раптом помітив, що назустріч йому з протилежного боку суне якийсь незграбний чоловік велетенського зросту. Замість палиці той тримав у руках молодий дубок.

Робін прискорив ходу, але й незнайомець зробив те ж саме. Очевидно, кожен мав намір перейти кладку першим. Зустрілися вони посередині, і жоден не хотів поступитися іншому.

— Дай дорогу, парубче! — закричав Робін, який став ще задерикуватішим, відколи був обраний отаманом.

Незнайомець посміхнувся. Він був майже на голову вищий за Роба.

— Е, ні, — мовив він, — варто тобі бути чемнішим і ввічливішим. Я поступаюсь дорогою тільки кращим від себе.

— То й поступайся, — сердито відповів Роб, — бо я тобі покажу, хто з нас кращий. Геть з дороги, бо кину тебе в річку, мені байдуже, що ти такий здоровань!

Велетень навіть оком не змигнув.

— Ха-ха! — весело зареготався він. — Оце мені до вподоби! Тепер я нізащо не відступлюсь, навіть якщо й збирався так вчинити. Усе життя я шукаю кращу за себе людину. Може, ти покажеш мені, де вона?!

— Авжеж покажу, зачекай-но! — відповів Роб. — Постій тут трохи, дитинко, я виріжу й собі такого дубчика.

З цими словами він позадкував по колоді, вистрибнув на свій берег, поклав на землю лук та стріли і вирізав товстого дубового дрючка футів^[10] із шість завдовжки, прямого і без сучків. Але ця палиця була на добрий фут коротша від тої, на яку спирався незнайомець. Потім Роб рішуче повернувся на середину кладки.

— Мушу зізнатися, друже, — сказав він, — що двобій на луках був би для мене легшим. Але в Англії є ще й інші мелодії, крім тих, що співає стріла. — Роб змахнув палицею над головою. — Отже, приготуйся слухати мелодію, яку я зараз зіграю на твоїх ребрах. Начувайся! Один, два…

— Три! — гаркнув велетень і блискавично опустив свій важкий кийок.

На щастя Робіна, у нього були пружні та швидкі ноги, бо удар, який пройшов на волосинку від його плеча, міг би звалити бугая. Ухилившись од нього, Робін ударив і сам.

Ба-бах!

Ба-бах! — відповів його супротивник. Ба-бах!

Боротьба була запеклою й жорстокою. Сила змагалася зі спритністю, і двобій проходив дуже бурхливо. Удари котилися зливою, примушуючи то одного, то другого скрикувати від болю. Та це тільки розпалювало завзяття бійців. Кладка у них під ногами розгойдувалась дедалі дужче. Робін ледве встигав пригинати голову, над якою свистіла пудова палиця незнайомця, зате і його блискавичні удари знизу дуже дошкуляли суперникові. Але кожен твердо стояв на ногах і за добрих півгодини гарячого бою не відступив і не просунувся вперед ані на крок. І жоден навіть не подумав крикнути «досить!», хоч деякі удари, здавалось, ось-ось звалять у річку того чи іншого.

Велетень страшенно полюбляв бої на палицях і тому щасливо посміхався; посміхався і Робін, якого хлібом не годуй, а тільки дай з кимось позмагатися. Та невдовзі обличчя велетня почало наливатися кров'ю, а дихання стало важким, як у розлюченого бугая. Він кинувся в шалену атаку, аби єдиним ударом покінчити з вертким супротивником. Робін легко ухилився від його удару і в свою чергу так лупонув незнайомця між ребер, що навкруги аж виляски пішли. Можна було подумати, що то чинбар^[11] наводить полиск на свої шкіри перш ніж відправити їх на базар. Велетень аж перекрутився на місці й ледь не впав у воду, але швидко відновив рівновагу.

— Щоб я здох, ти таки вмієш бити! — задихаючись, вигукнув він, і раптом відповів не менш сильним ударом.

Цей удар став вирішальним. Він захопив Робіна зненацька. Юнак саме опустив свою палицю, сподіваючись, що супротивник ось-ось шубовсне у воду, а той натомість щосили вдарив його по голові. На мить перед очима Робіна спалахнуло більше зірок, ніж їх відкрили всі астрономи світу, потім він поточився і впав у річку.

Холодна стрімка течія швидко привела хлопця до тями; проте він був ще приголомшений і, наче сліпий, хапався за тонкі очеретини, намагаючись вибратися на берег.

Спостерігаючи за безпорадним Робіном, його супротивник не міг стримати щирого сміху, але одразу ж поспішив йому на допомогу.

— Ну, голубе, — з важким віддихом промовив велетень, розтираючи ребра, — скажи, де ти тепер? Давай я тебе виловлю, рибко!

Він простягнув до Робіна свою довжелезну палицю й гукнув:

— Хапайся! Сподіваюсь, що пальці в тебе зараз дужчі від голови?

Робін учепився за палицю, і супротивник витяг його на сухе, як тягнуть рибу, тільки з риби ніколи не стікає так багато води. Щоб остаточно отямитись, йому довелося довгенько лежати на теплому березі; потім він сів і похмуро потер голову.

— Клянуся всіма святими, ти б'єш, як молотом! — промовив він зрештою. — Здається, зараз у мене на плечах не голова, а вулик, де прокинувся бджолиний рій.

По цій мові Робін узяв свій ріжок і видобув з нього три пронизливих звуки, які луною покотилися між дерев. Запала хвилинна тиша, а потім зашурхотіло листя, затріщали гілки й на галявину висипало чоловік сорок дужих йоменів^[12], одягнених, як і Робін, у все зелене. Попереду бігли вірний Вілл Стютлі і три брати-удовиченки.

— О отамане, — ще здалеку гукнув Вілл Стютлі, — що з тобою сталось? На тобі ж немає сухої нитки!

— Дрібниці, — відповів Робін. — Оцей молодець не пускав мене через кладку, а коли я полоскотав йому ребра, він вирішив відповісти мені тим самим і так погладив мене по голівці, що я дав сторчака і шубовснув у воду.

— То нехай же й він скупається! — сказав Вілл. — Хапайте його, хлопці!

Міцні руки не надто делікатно схопили велетня — той навіть пальцем не міг поворухнути — і потягли до берега. Там його розгойдали і по команді: раз, два, три! — пожбурили аж на середину потоку, де він зник під водою. Робін проворно вибіг на місточок і, сміючись, запитав:

— Ану, скажи мені, голубе, де зараз ти?

У відповідь почувся лише могутній сплеск води, а наступної миті велетень був уже на березі і єдиним ударом збив Вілла Стютлі з ніг так раптово, що той не встиг навіть підвести для захисту руку. За Віллом ще троє лучників покотились по землі, і тільки тоді решта їх прийшли до тями, навалилися гуртом на велетня і потягли його знов до води. Та той не піддавався і запропонував битися з усіма, по троє на нього одного.

— Досить! — закричав Робін. — Ти справді гідний супротивник, і годі нам битись.

— Ну що ж, помиримось, — відповів велетень, — тим більше, що перевага тепер на твоєму боці. Одначе ти мені теж сподобався, і я з радістю почув би твоє ім'я.

— Це можна, — сказав Робін, — мої хлопці і навіть шериф Ноттінгема знають мене як Робін Гуда — людину, оголошену поза законом.

— Тоді пробач мені, що я трохи помацав тобі кісточки, — вигукнув велетень, — бо я саме розшукував Робін Гуда, щоб приєднатись до його веселої компанії. Але чи не завадить нашій дружбі непоштивість мого дрючка?

— Та що ти! Не говори дурниць! — відповів Робін. — Я дуже радий, що помірявся з тобою силою, і, сказати правду, саме я й заварив цю катавасію!

Всі засміялись, а Робін і велетень міцно потисли один одному руки. З цієї миті почалася їхня міцна дружба на все життя.

— Але ж ти ще не сказав нам свого імені, — раптом згадав Робін.

— Від самого народження мене всі звали Джоном Малим.

— Вітаємо тебе в нашій компанії, Джон Малий. Віднині ти наш. Церемоній, як бачиш, не забагато, але внесок треба зробити великий. Ми пропонуємо віддати в загальний котел свій розум, тіло, серце, а можливо, навіть і життя.

— Клянусь, віддаю всього себе! — не вагаючись, вигукнув велетень.

Після цього Вілл Стютлі, який полюбляв добрий жарт, вискочив наперед і сказав:

— Це приблудне дитя таке маленьке і кволе, що старе ім'я аж ніяк йому не личить. — Він зупинився, аби наповнити ріг водою зі струмка. — Слухай уважно, синку, — зіп'явшись навшпиньки і бризкаючи воду на велетня, вів далі Вілл Стютлі, — віднині ти вступаєш до лісу і матимеш нове ім'я. Я нарікаю тебе Маленьким Джоном.

На жарт усі відповіли дружнім сміхом.

— Дайте Маленькому Джону лук та набийте стрілами сагайдак, — весело наказав Робін. — Скажи, друже, чи ти й стріляєш так добре, як вимахуєш дубцем?

— Та кроків за сорок зіб'ю ясеневу гіллячку, — одказав Маленький Джон.

З веселим гомоном ватага повернулася в ліс до своєї схованки, де дерева були найгустіші, а мох найпухкіший і де нікому не відома стежка вела в печеру — їхнє пристановище і фортецю. Тут під могутнім крислатим дубом вони зустрілися з рештою своїх товаришів, які саме порались біля двох оленів, щойно забитих на полюванні.

Розпаливши яскраве багаття, усі посідали в коло до свіжого м'яса та пива. Ліворуч від Роба вмостився Вілл Стютлі, праворуч — Маленький Джон. Хоча Робіну сьогодні добряче перепало, він із задоволенням згадував ранкову пригоду, бо ребра і голова поболять, поболять та й перестануть, а такого товариша, як Маленький Джон, — могутнього тілом і чесного душею, — зустрінеш далеко не кожного дня.

Розділ третій ЯК РОБІН ГУД СТАВ М'ЯСНИКОМ І ЯК ВІН НАЙНЯВСЯ НА СЛУЖБУ ДО ШЕРИФА

Раз вийшов Робін Гуд у ліс,

Як мандрівник порядний –

Аж тут йому назустріч віз

Із м'ясником огрядним.

— Мене не бійся, — Роб сказав. –

Тобі не буде збитку,

До Ноттінгема сам дійду,

Твою узявши свитку.

Наступного ранку погода зіпсувалась, і ватага Робіна не відходила далеко від своєї затишної печери. А третій день почався тим, що люди шерифа, які весь час шукали в лісі розбійників, влаштували засідку. Цього дня лісовики вполювали жирного оленя, і Вілл Стютлі з кількома товаришами вийшов з кущів забрати здобич. Раптом у кінці галявини з'явилося двадцять ноттінгемських стрільців. Тільки-но встигли розбійники впасти на землю, як у них над головами просвистіла ціла злива стріл. Сховавшись за деревами, вони відповіли таким дружним залпом, що люди шерифа визнали за краще мерщій накивати п'ятами. Двоє з них до того ж були поранені.

Коли вони повернулись до міста, шериф страшенно розлютився.

— Як, — задихаючись від злості, кричав він, — мої люди бояться вступати у відкритий бій з якимось там Робін Гудом?! Нехай він тільки потрапить мені на очі! Отоді ми побачимо, побачимо…

Що сподівався побачити шериф, ніхто так і не дізнався. Але бажання його здійснилося надто скоро, і далі розповідатиметься про те, що з цього вийшло.

Через день після сутички з людьми шерифа раптом кудись запропастився Маленький Джон. Один із розбійників бачив, як Джон розмовляв на дорозі з якимось жебраком, але куди вони пішли — невідомо. Минуло ще два дні. Тривога Робіна зростала. Він не сумнівався у відданості Маленького Джона, але побоювався, що його могла захопити бродяча зграя лісників.

Нарешті терпець Робіну урвався. Він скочив на рівні ноги, схопив лук та стріли і почепив до пояса короткий меч.

— Мені треба потрапити до Ноттінгема, друзі, — гукнув він. — Люб'язний шериф давно вже мріє про зустріч зі мною. Мабуть, він зможе розповісти й про останні новини в графстві, — додав Робін, маючи на увазі таємниче зникнення Маленького Джона.

Дехто просився супроводити його, але Робін рішуче відмовився.

— Ні, — сказав він усміхаючись, — шериф мені добрий друг, і немає підстав сумніватися, що ми з ним порозуміємось. Одначе про всяк випадок чекайте мене край лісу навпроти західної брами. Можливо, вам знайдеться робота ще до завтрашнього вечора.

З цими словами Робін подався до дороги, що вела в Ноттінгем. Вийшовши з лісу, він трохи затримався, уважно оглядаючи, чи вільний шлях. Раптом з-за повороту дороги долинуло торохтіння й поскрипування воза, а невдовзі з'явився і сам віз, на якому поверх гори м'яса сидів огрядний м'ясник. Він посвистував, намагаючись підбадьорити коняку, що ледве тягла цей вантаж.

— Доброго ранку, друже, — привітався Робін до м'ясника. — Звідки ти й куди везеш оце м'ясо?

— Доброго ранку, — стримано, але ввічливо відповів той. — Кому яке діло, де я живу? Я звичайний простий м'ясник і їду до Ноттінгема торгувати м'ясом. Нині базарний тиждень. Одвезу цю яловичину та баранину, воно, може, і забряжчить у кишені, — додав він і голосно засміявся з власного дотепу. — А звідки ти сам?

— Я йомен з Локслі. Люди звуть мене Робін Гудом.

— Клянусь усіма святими, ти хочеш мене пограбувати! — злякано вигукнув м'ясник. — Мені не раз доводилось чути, як ти полегшуєш гаманці товстопузих попів та лицарів. А я ж тільки бідний м'ясник, що сподівається виторгувати трохи грошей, аби сплатити податки.

— Заспокойся, добрий чоловіче, і небійся мене, — відповів Робін. — Я не візьму в тебе жодного пенні, бо люблю чесні англосакські обличчя і намагаюсь жити у злагоді зі своїми сусідами. Але я хочу купити твій товар за добру ціну. — Він витяг з-за пояса туго набитий гаманець і вів далі: — Сьогодні я охоче побуду м'ясником і побазарюю в Ноттінгемі. Чи згоден ти продати мені оце м'ясо разом із возом і конякою за п'ять марок? Адже така купівля не буде насильством і не завдасть тобі збитку?

— Дай тобі Боже здоров'я, добрий Робіне! — радісно вигукнув м'ясник, почувши таку вигідну пропозицію. — Авжеж, я згоден!

Він поквапливо зійшов з воза і передав Робіну віжки в обмін на гаманець з грішми.

— Зачекай хвилинку, — з усмішкою сказав Робін. — Нам ще треба обмінятися одежею. Забирай мою та поспішай додому, поки королівські лісники не продірявили на тобі цю ненависну їм зелену одежину.

По цій мові Робін натягнув на себе м'ясникову блузу та фартух і, скочивши на воза, весело покотив дорогою до міста.

Прибувши до Ноттінгема, він бадьоро привітався з похмурим вартовим, що стояв біля міської брами, і невдовзі вже виїхав на базарний майдан. Робін сміливо спрямовував свою коняку туди, де були рундуки м'ясників. Він навіть гадки не мав про ціни на м'ясо, але, удаючи з себе простачка, став голосно вихваляти свій товар:

Коли люди второпали, який дивакуватий цей м'ясник, вони тісно обступили його віз, бо Роб і справді продавав своє м'ясо втричі дешевше від інших. А кільком дівчатам-служницям із грайливими очима так припало до вподоби його гарне обличчя, що вони залюбки дозволяли м'ясникові цілувати їх на додачу до товару.

Проте іншим м'ясникам зовсім не сподобалась така торгівля, і вони, зібравшись докупи, стали перешіптуватись.

— Бач, який гультяй, — сказав один, — не інакше як продав батькову землицю і оце вперше потрапив на базар.

— Та він просто злодій, — мовив другий. — Убив м'ясника на дорозі і вкрав його воза з м'ясом.

Робін чув ці розмови, але у відповідь тільки ще веселіше сміявся і голосно наспівував пісню. Дивлячись на нього, люди й собі сміялись і тісніше обступали його віз. А коли якась гарненька рожевощока дівчина погоджувалась, щоб Робін її поцілував, натовп аж лягав від реготу.

Тоді інші м'ясники зметикували, що треба діяти хитрістю, і звернулися до Робіна з такими словами:

— Послухай, брате, якщо хочеш торгувати м'ясом разом з нами, ти повинен вступити до нашої гільдії^[13] і дотримуватись наших правил торгівлі.

— Сьогодні ми обідаємо в замку шерифа, — сказав інший, — запрошуємо і тебе до нашого гурту.

Розпродавши м'ясо, Робін заїхав на постоялий двір і попросив знайомого конюха приглянути за конем та возом, а сам став збиратися йти з м'ясниками до замку шерифа.

Слід сказати, що в ті дні, коли ярмарок в Ноттінгемі був у самому розпалі, шериф влаштовував звані обіди для членів різних купецьких гільдій, від яких мав неабиякі прибутки за надання їм права базарювати в місті. Як тільки Робін Гуд у супроводі трьох чи чотирьох м'ясників увійшов до бенкетного залу, одразу ж туди прибув набундючений шериф у пишному вбранні. Він милостиво привітав присутніх, і численні гості одразу сіли за стіл, що аж тріщав під наїдками та напоями.

Шериф запросив Робіна на чільне місце, праворуч від себе, бо саме перед цим один з м'ясників прошепотів йому на вухо:

— Цей пришелепуватий хлопець коїв сьогодні таке, що ми мало животи не понадривали. На один пенні він давав м'яса більше, ніж ми на три, а кожній дівчині, яка згодна була його поцілувати, накидав ще добрячий шмат.

А інші м'ясники додали:

— Він зовсім не знає ціни добру, і перший-ліпший спритний чоловік може обдерти його до нитки.

Шериф ладен був навіть зі свого рідного брата зняти останню сорочку, і тому не міг відмовитися від спокуси обдерти молодого марнотратця. До того ж він гадав, що цей гість звеселить всю компанію за бенкетним столом. Отже, посадовивши Робіна поруч себе, шериф приділяв йому особливу увагу і несамовито реготався з його жартів. Проте, правду кажучи, важко було втриматися від сміху, бо Робін сипав такими дотепами та жартами, від яких усі присутні хапалися за животи.

Останнім з гостей прийшов єпископ Герфорда. Прочитавши передобідню молитву, він сів ліворуч від шерифа. Товстий, із драглистим тілом єпископ являв собою повну протилежність господареві дому з його пісною худорлявістю.

Після молитви, поки слуги заносили до зали дерев'яні таці з м'ясними стравами, Робін підвівся з місця і сказав:

— Ми з вдячністю прослухали молитву мілорда^[14] єпископа. А тепер, любі друзі, веселіться і пийте, — я не поїду звідси, поки не розплачусь, хоч це вже й коштує мені більш як п'ять фунтів. Отже, мілорди й джентльмени, не жалійте вина, пийте на здоров'я!

— Ви тільки послухайте, послухайте, що він верзе! — зарепетували м'ясники.

— Ох же й веселун, — мовив шериф, — та тільки цей бенкет влаштував я сам. Однак у тебе, мабуть, не одна сотня голів худоби і дуже багато землі, якщо ти так легко розкидаєшся грішми.

— О, цього в мене вистачає, — відповів Робін, і в його очах застрибали бісики. — П'ятсот рогатих худобин маю я та мої брати, і жодної з них ми досі не змогли продати. Ось чому я став м'ясником. Проте я не розуміюся на торгівлі й охоче продав би всю череду, якби тільки знайшовся покупець.

У шерифа прокинулась його невситима зажерливість. «Якщо цього дурника все одно хтось обскубе, — подумав він, — то чому б цього не зробити мені?»

— То ти кажеш, п'ятсот голів? — поквапливо перепитав він Робіна.

— Точніше, п'ятсот десять ситих, вгодованих худобин, яких я хоч зараз згоден продати за підхожу ціну. Їй-бо, тому, хто заплатить мені живими грішми, я віддам усе це добро за двадцять золотих кружечків. Хіба я дорого правлю, панове?

«Чи бачив ще хто такого недоумкуватого м'ясника?» — дивувався шериф: він зовсім забув про свою гідність і підштовхнув ліктем у бік товстого єпископа.

— Слухай, хлопче, — видушив він із себе крізь деренчливий сміх, — я завжди готовий допомогти кожному бідакові в моєму графстві. Тож якщо не знайдеш покупця за цю ціну, я сам куплю твою череду.

Така щедрість, здається, остаточно покорила молодого гостя, і він став вихваляти шерифа до небес, говорячи, що ніколи й нізащо не забуде його добрості.

— Ну годі, облиш, — сказав шериф, — адже це звичайна торговельна угода. Приганяй завтра на базарний майдан свою худобу та бери гроші.

— Ні, ваша ясновельможність, — відказав Робін, — це нелегко буде зробити, бо моя худібка розбрелася по пасовиськах. Але пасовиська неподалік, щонайбільше за милю від Геймвелла. Може, ви самі завітаєте до мене завтра, аби одібрати собі кращих тварин?

— О, дуже охоче, — сказав зажерливий шериф, забувши про всяку обережність. — Переночуй у мене, а вранці поїдемо разом.

Гість замислився, бо зовсім не мав наміру залишатися в домі шерифа на ніч. Він хотів було запропонувати тому певне місце зустрічі, та зміркував, що це може викликати підозру. Робін уважно подивився на гостей. Бенкет був у самому розпалі, і всі м'ясники не відривалися від келихів. Шериф і Робін розмовляли півголосом, тим часом як мілорд єпископ солодко куняв.

— Згоден, — нарешті промовив Робін.

Раптом широко розчинилися двері й до бенкетного залу ввійшов слуга, несучи перед собою тацю з келихами, наповненими підігрітим вином. Робін позирнув на нього, і на його обличчі мимоволі з'явився вираз надзвичайного подиву, який він, однак, одразу ж поборов. Слуга також помітив Робіна. Він, наче вкопаний, зупинився біля дверей, а потім, удавши, ніби щось забув принести, повернувся і вийшов із залу.

Цей слуга був Маленький Джон.

Десятки питань заворушились у голові Робіна, і на жодне з них він, не міг знайти відповіді. Що робить Маленький Джон у домі шерифа? Чому він нічого не сказав своїм товаришам? Чи вірний він їм? Чи, може, він…?

Але ці підозри розвіялись так само швидко, як і виникли. Серце Робіна підказувало йому, що Маленький Джон не здатен зрадити друзів.

Робін підбадьорився і знов почав сипати дотепними жартами, примушуючи братися за боки й самого шерифа, і його вже доволі п'яненьких гостей.

— Пісню! — раптом загорлав хтось за столом, і цей крик підхопили всі. Робін скочив на стілець і заспівав:

Гепаючи келихами об стіл, гості приєднались до нього хором:

Поки пісня стрясала стіни бенкетного залу, знову з'явилися слуги й наповнили келихи. Серед слуг був і Маленький Джон. Він підійшов до Робіна і, голосно запитавши, чи не хоче той ще вина, пошепки додав:

— Увечері чекаю на тебе в коморі.

Робін кивнув головою і заспівав ще голосніше. День закінчувався. Гості стали прощатися. Вони подовгу розкланювались перед шерифом і зовсім не помічали сонного єпископа.

Коли всі розійшлись, шериф наказав одному зі слуг провести Робіна в його кімнату, нагадавши, що вони зустрінуться вранці за сніданком.

Робін дотримав слова. Увечері поговорив з Маленьким Джоном, а наступного дня зустрівся з шерифом. Проте у Маленького Джона було стільки пригод, відколи він залишив ліс, що про це слід розповісти окремо.

Отже, повернімось до цієї історії, про яку оповідають старовинні народні балади, і дізнаємось, як Маленький Джон став слугою шерифа.

Розділ четвертий ЯК МАЛЕНЬКИЙ ДЖОН СТАВ СЛУГОЮ ШЕРИФА

Гладкий шерифів економ

Ускочив у халепу:

Лісовика смачним вином

Він пригощав, дурепа.

Настав другий день ярмарку в Ноттінгемі, і людський натовп сунув у місто через усі міські брами. В яскраво пофарбованих ятках красувалися найрізноманітніші товари, на розі майже кожної вулиці виступали клоуни та лицедії. Тут і там височіли спеціально споруджені помости для двобою на палицях — одного з найпопулярніших на той час видовищ.

Непереможним бійцем на палицях в усій тамтешній місцевості вважався тоді якийсь Ерік із Лінкольна. Про його подвиги, оспівані в баладах, ходила слава по всьому графству. До того ж цей Ерік страшенно любив похизуватись. Ось і сьогодні він набундючено походжав по одному з численних помостів, вихваляючись своєю силою і пропонуючи кожному, хто схоче з ним позмагатись, проломити голову за шилінг^[15]. Кілька чоловік одважились випробувати свою вправність та силу, але Ерік швидко впорався з ними і зіштовхнув їх з висоти на землю під регіт та глузливі вигуки глядачів.

Навпроти помосту, де хазяйнував Ерік, сидів якийсь незграбний здоровань у брудному старчачому лахмітті, із зарослим щетиною обличчям, і тільки посміхався, коли дрючок непереможного бійця торохкав по чиємусь черепі. Та ось, обходячи арену під час перерви у грі, оскільки більше не було охочих підставляти свої боки під його удари, Ерік зненацька помітив глузливу посмішку довготелесого обірванця і різко обернувся до нього.

— Гей, ти, голодранцю! — гаркнув він, — облиш шкірити зуби і поважай кращих за себе, бо, клянусь Богородицею, зараз же я виб'ю пилюку з твого дрантя!

Здоровань у лахмітті посміхався й далі.

— Я бідний жебрак, — відповів він, — проте я завжди готовий виявити повагу до того, хто справді кращий за мене. Тільки боюсь, що вам не пощастить навчити мене гарних манер, так само як і вибити пилюку з моєї куртки.

— Ану виходь! Виходь сюди! — заволав Ерік, розмахуючи палицею.

— Що ж, це можна, — сказав здоровань, повільно й важко підводячись з місця і розминаючи зомлілі ноги. — З великим задоволенням полічу цьому хвалькові ребра, якщо добрі люди позичать мені кийок.

Десятків зо два рук одразу потяглися до нього з дрючками — охочих подивитись, як лусне чиясь голова, було багато, хоча ніхто вже не бажав ризикувати власною.

Здоровань вибрав найтовщу й найважчу палицю і, зігнувшись, незграбно поліз на поміст. Та коли він опинився поряд з Еріком і випростався, то виявилось, що він майже на голову вищий за свого супротивника. Однак палицю він тримав так кумедно, що натовп вибухнув дружнім реготом.

— Захисти честь Ноттінгема, хлопче! — лунали звідусіль вигуки глядачів.

Бійці стали на свої місця і зміряли один одного поглядами. Кожен з них чекав, що перший випад зробить інший. Але так вони стояли лише мить, бо Ерік, бажаючи провчити цього обідранця і скинути його якнайшвидше з помосту, сміливо почав атаку і з усієї сили луснув свого супротивника по плечі. Жебрак аж затанцював від болю і, здавалося, ледве не випустив палицю з рук. Натовп заревів, Ерік приготувався до наступного, ще дошкульнішого удару. Та раптом незграбного жебрака наче підмінили. Він блискавично випростався на весь зріст і почастував Еріка несподіваним та влучним ударом зліва. Хвалько гепнувся, наче каменюка, на дошку помосту, а натовп, чиї симпатії одразу перейшли на бік жебрака, аж надривався від реготу та криків, бо нікому ще не довелося бачити, щоб Ерік із Лінкольна ковтав пилюку.

Проте Ерік так само швидко підвівся, як і впав. Поквапливо відскочивши вбік, він приходив до тями й чекав слушної нагоди. Тепер Ерік упевнився, що має справу з дуже серйозним супротивником, і став набагато обережнішим.

Цього дня незчисленні любителі бою на палицях, що стовпилися навколо помосту, побачили найвеселіше зі змагань, які будь-коли відбувалися в Ноттінгемі. Обидва бійці показували виняткову майстерність, виключну силу і точність ударів, і жоден не поступався своєму супротивникові в молодецтві. Ерік знов і знов намагався знайти слабке місце в захисті жебрака, але той влучно відбивав усі його удари. Сам же здоровань не нападав; він лише незрушно стояв на одному місці й задовольнявся тим, що зводив нанівець кожну чергову атаку Еріка. Довго їхні палиці стукотіли одна об одну, і довкола розлягався тріск, як під час великої лісової пожежі. Весь час Ерік намагався бути вкрай обережним, але зрештою нерви бійця не витримали, і він став сипати лютими блискавичними ударами — неначе величезний град застукотів по дахові будинку. Однак і ця атака наштовхнулася на несхибний захист велетня-жебрака. Та ось невідомий обідранець улучив слушну мить і змінив свою тактику. Одним невідпорним ударом знизу вгору він вибив палицю з рук Еріка, так що вона тільки промайнула в повітрі; тієї ж миті другий удар звалився Ерікові на голову, а третій змахнув його з помосту, наче муху з шибки.

Чемпіон Лінкольна полетів сторч головою і так гепнувся об землю, що з хвилину лежав нерухомо.

— Іди тепер у свій Лінкольн, хвастайся, як ти змагався в Ноттінгемі! — засміявся переможець.

Натовп несамовито кричав і тупав ногами, навіть крамарі залишали свої прилавки, і звідусюди до місця події збігалося дедалі більше людей. Перемога дивного жебрака зробила його справжнім героєм дня. Ерік був хвастуном і задирою: уже не один чоловік у місті постраждав від його палиці та знущань. Тому тепер майже кожен пропонував обшарпаному незнайомцеві гроші, їжу й питво, і той собі бенкетував аж до полудня.

Потім розпочалося змагання на луках, на яке жебрак з'явився з кількома своїми новими друзями. Змагання відбувалося на тій самій арені, де раніше виступав Робін. І знову шериф, лорди та їхні дружини вшанували турнір своєю присутністю, а натовп заповнив геть усі місця.

Коли лучники виступили наперед, підвівся герольд і оголосив умови змагання: кожен зробить по три постріли, а на переможця чекає приз — пара молоденьких вгодованих бичків. Серед претендентів на приз було з десяток дуже вправних стрільців, у тому числі кілька лісників та вояків з охорони шерифа. У кінці цієї шеренги бовваніла висока недоладна постать жебрака, який і собі надумав помірятися силою з кращими серед кращих.

Шериф помітив його і голосно запитав:

— А хто отой обірванець?

— Та це ж він нещодавно побив Еріка з Лінкольна, — відповіли йому.

Почалася стрільба. Всі стрільці показували хороші результати. Та ось настала черга жебрака.

— З вашого дозволу, — сказав він, — я б хотів позмагатися з будь-ким серед присутніх у стрільбі в ціль, яку я сам поставлю. — І він не кваплячись поніс на протилежний кінець арени тонку, очищену від кори лозину, яку ввіткнув просто в землю кроків на сто далі встановленої цілі. — Оце й буде мішень, — додав він потому, — мішень, гідна чоловіка. Ну, хто спробує влучити в неї?

Наперед виступив один із лісників. Він довго й ретельно цілився і зрештою серед напруженої мертвої тиші вистрілив. Тієї ж миті натовп загомонів, а потім вибухнув глузливим реготом, бо стріла просвистіла повз прутик й увійшла в землю на кілька кроків далі. Лісник швидко відступив назад, щоб ніхто не бачив його досади, тим часом як жебрак, точним рухом наклавши стрілу, легко спустив тятиву.

Цього разу тишу розітнуло одностайне голосне «ура», бо стріла прошила тонку лозину наскрізь.

— Слава жебракові! — вигукнули сотні глядачів.

Шериф вилаявся і сказав:

— Кращого лучника я ще не бачив. — Потім поманив до себе жебрака й запитав: — Як тебе звати, хлопче, і звідки ти родом?

— Родом я з Голдернеса, — відповів той, — а люди звуть мене Рейнольдом Грінліфом. Сам же я блукаю світом, шукаючи кращої долі.

— Ти славний хлопець, Рейнольде Грінліф, і гідний кращого вбрання, ніж оте, що на тобі зараз. Підеш до мене на службу? Я сплачуватиму тобі по двадцять шилінгів на рік, крім харчів, і видаватиму три зміни доброго одягу.

— Три зміни доброго одягу?! Тоді я з радістю піду до вас на службу, бо мені вже набридло світити голою спиною.

По цій мові Рейнольд обернувся до натовпу й вигукнув:

— Чуєте, добрі люди, я вступив на службу до шерифа і вже не потребую тієї пари бичків, що належать мені як приз! Візьміть їх собі та побенкетуйте на здоров'я!

Натовп закричав ще веселіше, в повітря полетіли шапки. Давно вже не було в Ноттінгемі такої популярної людини, якою став цього дня жебрак Рейнольд Грінліф.

Тепер, напевне, ви вже й самі здогадались, хто насправді прибрав ім'я Рейнольда Грінліфа. Отже, немає потреби вам розтлумачувати, що то був ніхто інший, як Маленький Джон. Він пішов у дім шерифа і вступив до нього на службу. Проте для шерифа це був нещасливий день, бо Маленький Джон, хитро підморгнувши оком, промовив сам до себе: «Клянусь, я буду найгіршим слугою, якого він будь-коли мав».

Минуло два дні. Маленький Джон і справді не виявляв особливої старанності на службі у шерифа. Зате він вимагав найкращих страв і найкращого вина, які споживав сам шериф. Таке зухвальство викликало шалений гнів шерифового економа. Але не тільки за стрілецьку вправність, а й за те, що він добре провчав у чесних поєдинках заздрісних слуг, шериф дуже цінував Маленького Джона і всім говорив, що візьме його з собою на перше ж полювання.

Та ось настав день бенкету для м'ясників, про який нам вже дещо відомо. Бенкетний зал знаходився не в головній будівлі замку, а лише сполучався з нею коридором. Усі слуги просто збилися з ніг, готуючись до прийому гостей, і тільки Маленький Джон цілісінький день вилежувався на постелі. Він зволив підвестися аж тоді, коли званий обід майже закінчувався, аби подивитися на шерифових гостей. Прихопивши тацю з вином, Маленький Джон поплентався разом з іншими слугами в зал. Та поки Джон ніс те вино коридором, мабуть, чимало вилилось у його власну горлянку.

Хіба сподівався він, заходячи до бенкетного залу, побачити там Робін Гуда! Уявіть собі, як здивувалися ці два хоробрі чоловіки, зустрівшись у такій дивній компанії. Проте, як ми знаємо, вони нічим не виявили своїх почуттів і лише домовилися зустрітися того ж вечора. Тим часом бундючний шериф і гадки не мав про те, що прихистив під своїм дахом двох найнебезпечніших розбійників усієї округи.

Коли бенкет закінчився і засутеніло, Маленький Джон раптом відчув у животі млість, яка нагадала йому, що він зранку нічого не їв. Джон подався в комору пошукати чогось їстівного. Але там, замикаючи на ніч усі засіки, товкся гладкий економ.

— Любий пане економ, — звернувся до нього Маленький Джон, — дайте мені пообідати, бо Грінліф не звик так довго поститись.

Економ спідлоба зиркнув на Джона і забряжчав ключами, що висіли в нього на поясі.

— Забирайся геть, лежебоко, — відказав він спроквола, — сьогодні вже пізно говорити про їжу. І знай, ледацюго, поки не заробиш, я не дам тобі ні крихти м'яса. Якщо тобі голод тітка, то можеш іще вилежуватися зі своїм апетитом.

— Ну ти, обережніше з моїм апетитом! — гримнув Маленький Джон. — Сам он викохав таке барило^[16], що здору^[17] з нього вистачило б найбільшому ведмедеві на всю зимову сплячку. А мій шлунок вимагає їжі, і він її матиме!

Мовивши це, Маленький Джон відштовхнув економа вбік і шарпонув двері. Однак вони були міцно замкнені. Економ уїдливо захихикав і знов забрязкотів ключами.

Через це у Маленького Джона остаточно увірвався терпець, і він, мов довбнею, торохнув своїм важчезним кулаком по дверях, вибивши діру, в яку легко пролізла би будь-чия рука. Нагнувшись, Маленький Джон припав очима до дірки, аби розгледіти, що там їстівне лежить скраєчку, коли йому на голову звалився несподіваний удар: то економ з розмаху брязнув його в'язкою ключів, а потім, забувши про власну поважність, пішов витанцьовувати навколо нього, гатячи ключами по голові, від чого в Малого Джона аж у вухах задзвеніло. Він рвучко обернувся до економа й відповів йому таким стусаном, що бідолашний товстун так і покотився по підлозі.

— Лежи там, поки оговтаєшся та зможеш добратися до ліжка, — промовив Маленький Джон. — А я тим часом подбаю про свій обід.

Він не вагаючись виламав двері комори й витяг звідти оленячий паштет та холодного печеного фазана — дуже спокусливі речі для голодної людини. Розклавши зручно страви на полиці, Маленький Джон з неабияким апетитом заходився уминати їх, запиваючи кожен шматок вином.

В цей час на кухні поруч порався кухар шерифа — людина надзвичайно хоробра й сильна. Почувши шум та сум'яття біля комори, він прибіг подивитись, що'там робиться, і побачив таку картину. Маленький Джон сидів на лаві і з насолодою їв, наче за себе кидав, а товстий економ, скулившись, лежав під столом, мов купа ганчір'я.

— Ого! — заревів кухар. — Ти що тут робиш?

— Хіба тобі повилазило? — коротко одрубав Маленький Джон. — Обідаю. Може, приєднаєшся? Сідай! Вип'єш за здоров'я шерифа його найкращого червоного винця!

— Їй-бо, ти нахаба, яких світ не бачив! — вигукнув кухар. — Живеш у чужому домі та ще й гостей до обіду припрошуєш!

По цьому він несподівано кинувся на Маленького Джона й обрушив йому на голову цілу купу тарілок. Маленький Джон відповів не менш дошкульним ударом. І тоді розгорівся справжній бій: обидва почали жбурляти один в одного всім, що тільки потрапляло під руку, — тарілками, полумисками, горщиками, сковородами і навіть ложками, аж поки все це опинилося на підлозі. Та тут розпалений кухар вихопив з піхов доброго меча, який висів у нього при боці.

— Мабуть, ти хоробрий хлопець, якщо так рішуче заступив мені дорогу до страви! — вигукнув Маленький Джон. — Тож захищайся і доведи, що ти кращий за мене боєць!

І він також оголив свого меча, схрестивши його зі зброєю кухаря.

Вони билися дуже завзято, то відступаючи, то наступаючи один на одного. У старовинних баладах, які оповідають про цей поєдинок, говориться, що жодному бійцеві навіть на думку не спало порятуватися втечею, бо обидва вирішили стояти на смерть. Та минула ціла година жорстокого двобою, а ніхто з них ще не переміг.

— Їй-бо, — вигукнув Маленький Джон, — ти найкращий фехтувальник, якого мені будь-коли доводилось зустрічати! Може, зробимо маленьку перерву, щоб підживитися та випити чарку? А потім знову візьмемося за мечі.

— Згоден! — відповів кухар, який любив попоїсти не менше, ніж позмагатися з гідним супротивником. І вони, відклавши зброю, завзято накинулися на страви. Оленячий паштет невдовзі було з'їдено до крихти, а слідом за ним зник і печений фазан, та так швидко, як він ніколи й не літав за свого життя. Потому супротивники з полегкістю зітхнули, ніжно погладили свої животи і раптом посміхнулись один до одного, мов найщиріші друзі. Та й не дивно: адже ситій людині світ завжди видається набагато кращим.

— А тепер, шановний Рейнольде Грінліф, — промовив кухар, — від нас залежить, чим закінчиться цей чудовий двобій.

— Добре сказано, — відповів Маленький Джон. — Тільки спершу я хочу знати, друже, — а віднині ти мені друг, — що нам ще треба довести?

— А те, хто з нас краще орудує мечем, — пояснив кухар. — Слово честі, я гадав, що відразу проткну тебе наскрізь, мов каплуна!

— Я також сподівався граючись обстригти тобі вуха, — відказав Маленький Джон. — Та цю гру не пізно закінчити й іншим разом, а зараз ти потрібен мені й моєму господареві. Ти можеш знайти для свого блискучого клинка кращу службу, ніж у шерифа.

— Кому ж я маю служити? — запитав кухар.

— Мені, — відповів новоспечений м'ясник, заходячи до комори. — Я — Робін Гуд.

Розділ п'ятий ЯК ШЕРИФ УТРАТИВ ТРЬОХ СЛУГ І ЯК ВІН ЗНАЙШОВ ЇХ ЗНОВУ

Шерифе! Гостем нашим будь,

Хоч ми поза законом.

Твою нещиру знають суть

Всі йомени із Джоном.

Але життя не заберем,

Як ти зробив би з нами,

Ми — люди честі і тому

Такі і з ворогами.

Кухар від несподіванки роззявив рота. Сам Робін Гуд, і де — в домі шерифа!

— Оце так смільчак! — нарешті видушив він із себе. — Я багато чув про твою хоробрість, але такого аж ніяк не чекав. Хто ж тоді цей довгов'язий рубака?

— Люди звуть мене Маленьким Джоном, друже.

— Ну от що, Маленький Джоне, чи Рейнольд Грінліф, слухай, що скаже син мірошника Мач: клянуся честю, ти мені дуже сподобався. І ти також, безстрашний Робіне Гуд. Якщо ви мене приймете, я залюбки до вас піду. Мені вже давно кортіло вирватися на волю.

— Я чую слова справжнього чоловіка! — відказав Робін, потискуючи кухареві руку. — Проте я мушу повернутися в ліжко, бо, боронь Боже, сонна варта наскочить на мене, і тоді почнеться колотнеча. Вам пощастило, що сьогодні в цьому домі вино лилося надто щедро, інакше шум вашої бійки привернув би увагу й інших свідків, крім мене. Отже, якщо ви накиваєте п'ятами цієї ж ночі, то завтра я приєднаюсь до вас у гостинному зеленому лісі.

— Стривай, отамане! — вигукнув кухар, — тобі не можна залишатись тут на ніч! Це те саме, що лізти самому в петлю. Ходімо разом з нами. Шериф виставив посилену вахту коло всіх міських брам, і вона стоятиме цілий тиждень, поки не закінчиться ярмарок. Але біля західної брами у мене є знайомий вартовий, і там ми спокійно пройдемо. Завтра ж тебе затримають.

— Не бійся, не затримають, — засміявся Робін, — я пройду через браму не з меншим почтом, ніж сам шериф. А ти, Маленький Джоне, і ти, славний мірошниченко Мач, не баріться, — мерщій тікайте звідси. На узліссі вас зустрінуть мої хлопці. Перекажіть їм, щоб вони забили на обід пару гарненьких оленів: до нас прибудуть благородні гості, з якими ми трохи розважимось.

І Робін зник так само раптово, як і з'явився.

— Друже, — звернувся Маленький Джон до кухаря, — я гадаю, що час уже прощатися з господою шерифа. Але шкода буде піти звідси, не прихопивши на згадку про шерифа оці срібні тарелі, які, до речі, можуть прикрасити і наш бенкетний стіл.

— Ти маєш рацію, — відказав на це кухар.

Узявши великий лантух, вони, підсміюючись, наповнили його срібним посудом з верхніх полиць, щоб відсутність срібла не відразу впадала в очі, а потім удвох витягли лантух з будинку, винесли з міста і приволочили до Шервудського лісу.

Наступного дня в домі шерифа слуги заворушилися пізно. Економ ледве прокинувся від важкого сну. В голові йому так гуло та крутилось, що він не міг би навіть згадати, чи було колись у шерифа більше однієї срібної тарелі. Тому пропажі спочатку ніхто не помітив.

Робін Гуд зустрівся з шерифом за сніданком. Хазяїн одразу завів мову про те, що йому ні на мить не давало спокою, — про купівлю великої череди худоби, яка буцімто паслася поблизу Геймвелла. Адже йому цілісіньку ніч снилася та худоба, придбана ним за мізерну ціну. А Робін знов прикинувся таким простачком, що шериф облишив усякі хитрощі і виявив готовність негайно ж їхати, щоб побачити череду.

Незабаром Робін умостився в невеличкий візок м'ясника, а шериф сів верхи на доброго коня. Так вони й виїхали з Ноттінгема крізь широко розчинену браму і попрямували горбатою дорогою крізь Шервудський ліс. І чим щільніше обступали їх віковічні дерева, тим бадьоріше насвистував Робін, тим грайливіших мелодій він добирав.

— Чому тобі так весело, хлопче? — запитав шериф, бо, правду кажучи, його самого пригнічувала лісова тиша.

— Я насвистую, щоб було не так страшно, — відповів Робін.

— А чого тобі боятись, коли поруч тебе їде сам шериф Ноттінгема? — пихато запитав шериф. Робін почухав потилицю.

— Та люди балакають, нібито Робін Гуд та його хлопці мають шерифа ні за що, — промовив він.

— Тьху! — злісно сплюнув шериф. — Хай вони тільки потраплять мені до рук, живими не вирвуться! — І він сердито стиснув кулаки.

— Але я зустрів Робін Гуда саме на цій дорозі, коли їхав до міста, — сказав Робін Гуд.

Шериф здригнувся, бо під копитом його коня хруснула суха гілка, і злякано озирнувся довкола.

— То ти його бачив? — запитав він.

— Авжеж! Він хотів забрати оцього воза й коняку, щоб поїхати в Ноттінгем. Він сказав, що прикинеться м'ясником. Але дивіться! — В цей час вони під'їхали до повороту дороги, за яким спокійно паслося стадо королівських оленів. Робін показав на нього пальцем і додав:

— Оце і є моя череда, любий шерифе! Подобається? Правда, на таку випещену худібку приємно дивитись? — У шерифа випав із рук повід.

— Слухай, хлопче, — сказав він, — я б охоче залишив цей ліс, бо мені не подобається така худоба і такі обличчя, як у тебе. Отже, хто б ти не був, їдь далі своєю дорогою, а я поїду своєю.

— Е ні, — засміявся Робін Гуд, хапаючи за вуздечку шерифового коня. — Я надто багато доклав зусиль, щоб завести з вами дружбу, і не можу так легко від неї відмовитись. До того ж я хочу, щоб ви познайомилися з моїми друзями й пообідали разом зі мною, оскільки ви так гостинно приймали мене в своєму домі.

По цій мові Робін приклав свій ріжок до вуст і тричі дзвінко просурмив. Оленяче стадо сполохано зірвалося з місця і поскакало в хащі. Та перш ніж остання тварина зникла з-перед очей, з усіх боків почувся тупіт ніг та шелест гілля, і з-за кущів та дерев вискочило чоловік сорок одягнутих у зелене людей з міцними луками в руках і короткими мечами при боці. Вони підбігли до Робін Гуда і з повагою поскидали перед ним капелюхи. Шериф від подиву не міг поворухнути губами і наче закляк на своєму коні.

— Ласкаво просимо до нашого зеленого лісу! — сказав один із Робінових друзів з глузливим поклоном, стаючи перед шерифом на коліно.

Шериф витріщив очі. Перед ним був Маленький Джон!

— Прокляття тобі, Рейнольде Грінліф, — вигукнув він, — ти зрадив мене!

— Клянусь, хазяїне, у цьому винні ви самі. Мені відмовили в обіді, коли я жив у вашому домі. Але для вас ми влаштуємо бенкет, який вам напевне сподобається.

— Добре сказано, Маленький Джоне! — голосно похвалив його Робін Гуд. — Бери оцей повід, та давайте добре вшануємо нашого гостя, який приїхав побенкетувати з нами.

І вся компанія подалася в гущавину лісу. Після довгого кружляння та безлічі поворотів, від яких у шерифа голова пішла обертом, лісовики дісталися вузької просіки, що вивела їх на велику галявину, оточену з усіх боків розкішними крислатими дубами. Під найбільшим із них потріскувало яскраве багаття, а поруч лежали два оббілованих і готових до смаження олені. Навколо вогню сидів гурт йоменів, не менш численний, ніж той, що прибув з Робін Гудом. Як тільки Робін наблизився до багаття, розбійники знялися на ноги і шанобливо вітали свого ватажка з благополучним поверненням.

Веселун і жартівник Вілл Стютлі, що залишився в лісі за старшого, помітивши сполотнілого шерифа, якого вели, мов злочинця, схопив свій плащ, послужливо розіслав його долі й запросив шерифа сісти, бо, мовляв, Шервудський ліс ще ніколи не бачив такої високоповажної особи.

— Ворушіться, хлоп'ята! — вигукнув Робін Гуд. — Поки наш новий кухар приготує бенкет, гідний високого гостя, давайте трохи розважимо його милість!

І поки вся галявина заповнювалась приємними пахощами смаженої оленини, жирних каплунів та рум'яних пирогів, а до цих пахощів приєднувався найніжніший аромат вина, підігрітого з прянощами, Робін Гуд одвів шерифа під велетенський дуб, посадовив на горбок і сам сів поруч.

Тим часом з гурту вийшло кілька пар озброєних палицями чоловіків. Серед них були й три удовиченки. І тут шериф побачив такий майстерний бій, такі блискавичні удари та контрудари, що він, полюбляючи, як і кожен чоловік, добру гру, зовсім забув, де знаходиться, і закричав щосили:

— Чудово! Прекрасно! Ніколи не було таких ударів на ярмарку в Ноттінгемі!

Після цього виступили кращі лучники Робінової ватаги.

Вони повтикали в землю маленькі прутики на відстані ста шістдесяти кроків і повісили на них зелені віночки. Кожен, хто не спромігся пустити стрілу крізь цей віночок, не зачепивши листя, покірливо підходив до Маленького Джона, який частував його дзвінким стусаном. Однак розбійники щодня практикувалися в стрільбі по кілька годин поспіль і тепер стріляли так вправно, що більшість стріл пролітала крізь самісінький центр крихітного кола. І все ж таки декому з лучників не пощастило: стріли в них збочили, а їм самим довелося летіти сторч головою від удару могутньої руки помічника отамана. Тоді вся галявина здригалася від розкотистого сміху. І найголосніше від усіх реготався шериф, якого полонили розваги жителів зеленого лісу. Та раптом його веселість як рукою відняло.

Коли компанія сіла обідати, шановного гостя приголомшили ще дві несподіванки. Тільки-но кухар з'явився зі стравами, як шериф упізнав у ньому свого власного слугу, якому, на його думку, належало зараз бути в посудомийці замку в Ноттінгемі!

Син мірошника Мач посміхнувся, побачивши здивування шерифа, а потім мовчки став наповнювати тарілки та розставляти їх перед компанією. І тут шериф мало не задихнувся від гніву. Весь посуд — гарний срібний посуд — був також з його власного дому!

— Ви злодії! Шахраї! — бризкаючи слиною, заволав він. — Мало вам було переманити до себе трьох моїх слуг, так ви ще й покрали мій найкращий срібний посуд! Ні, я не доторкнуся до вашої їжі!

Та Робін Гуд попросив його трохи помовчати.

— Вибачайте на слові, — сказав він, — але в добрій веселій Англії слуги приходять і йдуть, куди хочуть, а слідом за ними мандрує й посуд. Не могли ж ми частувати такого високого гостя з дерев'яних тарелей. Ви б краще подумали про своє життя. А це так, дрібниця — маленький штраф за ваше палке бажання купити в мене за безцінь череду худоби. Отже, сідайте, любий шерифе, та випийте за наше милосердя. Заради вашої прихильності до Маленького Джона вам цього разу дарується життя.

Шерифові нічого не залишалось робити, як прибрати смиренного вигляду та й знову сісти на своє місце. Невдовзі він уже їв смачні страви свого колишнього кухаря з таким самим апетитом, як і інші присутні на бенкеті. Раз по раз дзвеніли наповнені келихи, і бенкет не припинявся доти, поки сонце не сховалось за обрієм і м'які оксамитові сутінки не спали на зелений лісовий килим. Тільки тоді шериф підвівся і сказав:

— Дякую вам, Робін Гуде, якого я знав м'ясником, і тобі, Маленький Джоне, якого я досі вважав жебраком, і тобі, Мач, що був моїм кухарем, за те, що так щедро мене пригостили в Шервудському лісі. Не знаю, чим я віддячу вам, коли ви ще раз заявитеся в Ноттінгем. Хоча мій обов'язок — вірно служити королю, проте вважайте мене своїм боржником. Але бачите, які вже довгі тіні, — час мені повертатися додому. Коли буде на те ваша ласка, виведіть мене на дорогу.

Всі розбійники на чолі з ватажком звелися на рівні ноги, дружно випили за здоров'я шерифа, і Робін Гуд сказав:

— Якщо ви хочете їхати зараз, ми вас не затримуємо, але ви забули про дві речі.

— Які саме? — запитав шериф, відчуваючи, як у нього холоне в грудях.

— Ви забули, що поїхали сюди зі мною сьогодні, аби купити череду рогатої худоби; крім того, кожен, хто обідає в цій лісовій корчмі, мусить платити господареві.

Шериф хвилювався, наче школяр, який забув свій урок.

— Але ж при мені замало грошей, — почав він запобігливим голосом.

— Говори, шельмо, скільки? — перебив його Маленький Джон. — Бо мені належить з них плата!

— І мені! — сказав Мач.

— І мені! — посміхнувся Робін. Шериф насилу перевів дух.

— Ну скажіть по правді, хіба нічого не вартий оцей срібний посуд?

Розбійники щиро зареготали.

— Гаразд, вирішимо так, ваша милість, — промовив Робін. — Нам, трьом вашим невдячним слугам, оці тарілки відшкодують належну платню. Крім того, череду худоби, про яку йшлося, ми також залишаємо для власної втіхи і… втіхи короля. Але соромно вам не оплатити цей маленький рахунок за обід! Скільки у вас грошей?

— При мені лише двадцять золотих монет та ще двадцять інших, — відповів шериф, і щастя його, що він сказав правду, бо Робін одразу наказав:

— Ану, полічи, Маленький Джоне. Маленький Джон вивернув шерифів гаманець.

— Так воно і є, — сказав він.

— Тоді, ваша милість, за частування ви заплатите лише двадцять монет, — оголосив Робін Гуд. — Чи справедливо це буде, хлопці?

— Справедливо! — відгукнулись розбійники.

— Тільки нехай шериф присягне своїм святим покровителем, що більше не займатиме нас, — додав Вілл Стютлі, і його пропозиція зустріла одностайну підтримку всіх присутніх.

— Що ж, так тому й бути, — вигукнув Маленький Джон, підступаючи до шерифа. — Клянися життям і своїм святим покровителем, що…

— Клянуся Святим Георгієм, який є покровителем усіх нас, що я ніколи не турбуватиму і не робитиму зла розбійникам у Шер-вудському лісі, — поквапився дати клятву шериф.

«Та тільки попадіться до моїх рук поза Шервудом!» — додав він у думці.

Двадцять золотих монет було відраховано, і шериф знову приготувався до від'їзду.

— Ніколи ще в нас не було такого високоповажного гостя, — сказав Робін Гуд, — і оскільки молодик уже починає сріблити листя, я сам вас проводжу, адже це я заманив вас у ліс.

— Ні, не треба мене проводжати далеко, — заперечив шериф.

— Але мені приємно побути ще трохи у вашому товаристві, — відповів Робін, — іншим разом може й не трапитися такої нагоди.

Він узяв шерифового коня за поводи й повів його вузькою стежкою, що пролягала серед густих кущів. Так вони довго продиралися крізь хащі, поки не дісталися второваного шляху.

— А тепер бувайте здоровенькі, любий шерифе, — сказав Робін, — і коли вам знову закортить когось обібрати, раджу пригадати, як ви купували худобу поблизу Геймвелла. І коли найматимете нового слугу, добре придивляйтесь до нього, щоб потім вам самим не довелося йому прислужувати.

Потім він стьобнув присадкуватого коня свого гостя, і шериф потрюхав по дорозі до Ноттінгема.

Так оповідається у старовинних баладах про те, як шериф втратив трьох добрих слуг, а потім знайшов їх знову. Ці балади й понині живуть у народі.

Розділ шостий ЯК РОБІН ГУД ЗУСТРІВ ВІЛЛА ПУРПУРОВОГО

То незнайомець лісом йшов

У одязі червонім,

І Робін вигукнув: «Агов!

Стривай, ти у полоні».

Одного чудового літнього ранку, невдовзі після того, як розбійники приймали у себе в лісі пихатого шерифа, Робін Гуд і Маленький Джон ішли собі повагом стежкою, що вела до узлісся. Це було неподалік від тієї кладки, де колись між ними сталася сутичка, і друзі, наче змовившись, попрямували до струмка, щоб напитися свіжої води та трохи спочити в затишку тінистих кущів, і Ранок обіцяв пекучий сонячний день. Дорога пересохла й потріскалась навіть біля струмка, який тепер ще більше вабив до себе прохолодою.

Обабіч курного битого шляху зеленіли широкі лани ячменю, що встиг уже вигнати ніжне молоде стебло. За цими ланами починався ліс: могутні дуби, граби та буки, біля підніжжя яких сором'язливо виглядали скромні фіалки, даруючи подорожнім свій чарівний аромат. Трохи вище кладки, на блискучій поверхні невеличкого плеса, плавали три квітки водяної лілії, а серед конюшини, яка пишним килимом вкривала протилежний берег, задоволено гула працьовита бджола. В усій окрузі панував такий мирний і радісний спокій, що друзі полягали на землю і, не бажаючи порушувати тиші, мовчки стежили за хмарками, які пропливали одна за одною в блакитній височині.

Раптом вони почули чиїсь бадьорі кроки й веселий свист, нібито стежкою йшов сам володар світу, а світ існував тільки для його власного задоволення. Та ось свист урвався, і залунала грайлива пісенька.

— Що й казати, весела пташка! — мовив Робін, зводячись на лікоть. — Давай полежимо тихенько, а потім перевіримо, чи вгаманці у нього так само легко, як на серці.

Друзі принишкли і за мить побачили незнайомого юнака. На ньому було пурпурове шовкове вбрання і хвацько зсунутий на потилицю дорогий капелюх із закрученим півнячим пером. Весь його одяг — від цього пера до шовкових панчохів на ногах — сліпив очі своїм ясно-червоним кольором. При боці у незнайомця висів великий меч, піхви якого були оздоблені карбованими зображеннями відважних лицарів та прекрасних дам. Довге русяве волосся кучерями спадало йому на плечі, як у дівчат-школярок. Юнак ішов пританцьовуючи, мов пустотливе дівча.

Роздивившись його як слід, Маленький Джон тихенько засміявся.

— Ай справді весела пташка! — повторив він слова Робіна й додав: — Хоча це яскраве пір'ячко прикриває міцне пружне тіло. Дивись, які в нього сильні стрункі ноги! А які мускулясті плечі, які міцні руки під гаптованим золотом плащем! Запевняю тебе, цей джинджик^[18] при нагоді може добре попрацювати своїм розцяцькованим мечем.

— Ти помиляєшся, друже, — заперечив Робін, — це просто жіночий хвіст з королівського двору. Віддам свій лук за ламаний шилінг, якщо він не накиває п'ятами, побачивши звичайнісіньку палицю. Залишайся тут під кущем і побачиш, як я з ним пожартую. Здається мені, що в його шовковому гаманці грошиків більше, ніж будь-кому дозволяється мати в Шервуді чи Бернесдейлі.

По цій мові Робін спритно вискочив зі схованки й загородив дорогу червоному незнайомцеві. Той, як нам відомо, ішов не кваплячись і був ще досить далеко від місця спочинку друзів. Помітивши Робіна, він не прискорив і не уповільнив ходи, а спокійно продовжував іти далі, роздивляючись на всі боки, ніби його цікавило все на світі, опріч Робіна.

— Стій! — зупинив його ватажок розбійників. — Чого ти сунеш просто на людину, неотесаний лобуряко^[19]!

— А чом це я мушу зупинятись, любий друже? — безтурботно відповів незнайомець і вперше подивився на Робіна.

— Тому, що я наказую тобі зупинитись, — мовив Робін.

— А хто ти такий? — ще лагідніше запитав незнайомець.

— Хто я такий, тебе не обходить, — одказав Робін, — досить з тебе знати, що я громадський збирач податків і розподілювач дзвінкої монети. Якщо в твоєму гаманці завелося грошей більше, ніж треба, мій обов'язок — полегшити його, бо в цій місцевості є чимало достойних людей, яким цих грошей конче бракує. Отже, ласкавий джентльмене, прошу без зайвих розмов витягти свій гаманець, аби я пересвідчився, скільки він важить.

На ці слова незнайомець відповів такою приємною посмішкою, ніби почув комплімент від знатної дами.

— Ти, бачу, цікавий хлопець, — не виявляючи жодних ознак хвилювання, сказав він. — І говориш такі смішні речі. Якщо ти маєш щось додати, кажи далі, бо цього чудового ранку я нікуди не поспішаю.

— Я сказав усе, що мені треба, і, гадаю, досить ясно, — відповів Робін, спалахуючи від гніву. — А коли ще не ясно, то можу пояснити інакше — але навряд чи це буде приємно для твоєї ніжної шкіри. Отже, краще не сперечайся та давай сюди гаманець. Обіцяю чесно поділити все, що в ньому є.

— Гай-гай! — вигукнув незнайомець, знизуючи плечима. — Перепрошую, але я не можу показувати свого гаманця першому-ліпшому зустрічному грубіянові. До того ж мені самому потрібен кожен мідяк, що в ньому лежить. Добром тебе прошу — відступися з дороги!

— Е ні, не діждешся! Коли ти негайно не віддаси гаманець, я говоритиму з тобою інакше!

— Любий друже, — лагідно мовив незнайомець, — хіба я не вислухав терпляче все, що ти мав сказати? Отже, я зробив усе, що обіцяв. Сумління моє спокійне. А тепер мені треба йти далі. Тор-льо-льо-роль-льо-льо! — заспівав він, рушаючи з місця.

— Стій, кажу тобі, стій! — закричав у запалі Робін, який знав, що Маленький Джон спостерігає за ними з-за кущів і, мабуть, вмирає від сміху. — Зупинись, тобі кажу, бо я швидко підчикрижу твої пишні кучері! — і він погрозливо замахнувся дрючком.

— Ох-хо-хо! — з сумом мовив незнайомець і похитав головою. — Лишенько моє! Доведеться-таки полоскотати мечем цього нахабу. А я ж так бажав бути наймиролюбнішою людиною!

І, глибоко зітхнувши, він оголив свій блискучий клинок.

— Облиш зброю, — сказав Робін, — таку гарну крицю не слід ламати об дубовий дрючок, а це станеться від першого ж мого удару. Вибери собі в отому молоднячку такого дубця, як у мене, і тоді ми поміряємося силою.

Незнайомець трохи поміркував — поспішати, судячи з усього, він не звик — і зміряв Робіна поглядом від ніг до голови. Потім одв'язав піхви, поклав їх разом з мечем на землю, а сам повагом подався до молодого дубового гайка. Там юнак уподобав міцне присадкувате деревце і, вхопившись за нього обома руками, щосили шарпонув на себе. Деревце висмикнулось із землі разом з корінням, неначе стеблина ячменю, і незнайомець пішов з ним назад, обриваючи на ходу гіллячки, з таким виглядом, ніби виривати дерева з корінням було для нього звичайнісінькою справою.

Маленький Джон бачив усе це зі своєї схованки і ледве стримався, щоб не засвистіти від подиву.

— Царице небесна, — буркнув він собі під ніс, — не хотів би я зараз бути на місці нашого ватажка!

Робіна також здивувала неабияка сила незнайомця, проте він нічим не показав цього і не відступив ні на крок. Коли ж його супротивник став до бою, Робін тільки виставив свій дубовий дрючок і приготувався до захисту.

Того дня на березі лісового струмка сталося несподіване. Ні незнайомець, ні Робін, ані Маленький Джон не гадали, що саме так обернеться бійка. Попри всю свою дивовижну силу і рідкісну витримку, незнайомець наразився на супротивника, який завдавав ударів з майстерністю справжнього лісовика. Робін, у свою чергу, швидко переконався, що незнайомця майже неможливо вразити: його неначе захищав суцільний дубовий паркан. А Маленький Джон, бачачи все це, тільки качався під кущами від беззвучного сміху.

Шалено розмахуючи дрючками, супротивники то наступали, то відступали, збиваючи з дерев зелене гілля та кору і намагаючись завдати один одному найдошкульнішого удару. Над ними стовпом здіймалась курява, і вони задихалися від пилу.

Робін Гуд тричі поцілив дрючком вирядженого в пурпурове юнака, і кожен удар був таким, що легко повалив би на землю трохи слабшого супротивника. А юнак спромігся двічі вдарити Робіна, але другим ударом мало не вибив з нього дух. Спершу Робіну перепало по руках: хоч дрючок лише краєчком черкнув по його пальцях, проте мало не потрощив суглобів, так що він не міг підвести свою зброю. Поки ж Робін підстрибував від болю та, задихаючись у пилюці, сипав прокльонами, дрючок юнака ще раз розсік хмару куряви і влучив йому по ребрах, якраз під пахвою. Ватажок розбійників перевернувся в повітрі і важко впав у куряву на дорозі. Проте, пересилюючи біль, він, наче гумовий, одразу ж скочив на ноги із наміром продовжувати бій, аж тут у справу втрутився Маленький Джон.

— Стій! — вигукнув він, вмить вискочивши з-за кущів і схопившись за зброю незнайомця. — Стій, кажу тобі!

— Що ти! — спокійно відповів юнак. — Адже я не збирався його бити, поки він лежав. Та якщо вас там цілий виводок біля струмка, клич сюди всіх своїх, можу і їм дати прочухана.

— Клянусь оленями всього Шервудського лісу, цього не буде! — вигукнув Робін. — Ти гарний хлопець і справжній джентльмен. Я більше з тобою не битимусь, бо мені таки добре болять руки й ломить тіло. Відтепер ніхто в усьому лісі тебе навіть пальцем не зачепить.

Робін і справді мав доволі пом'ятий і зовсім не войовничий вигляд. Одяг на ньому забруднився, одна панчоха сповзла вниз, оголивши коліно, рукава шкіряної куртки тріснули по швах, по обличчю струмками стікав піт, змішаний з пилюкою. Маленький Джон з іронією подивився на свого ватажка.

— Бачу, бачу, шановний отамане, — мовив він, — наварив каші, та самому її довелося їсти. Давай я хоч виб'ю з тебе пилюку.

— Та з мене вже добре її вибили! — відповів Робін. — Тепер я вірю в святі слова, що кожна людина — це тільки порох, бо мене він просякнув наскрізь, а горлянкою набився до самого шлунка. Зачекайте хвилинку.

Робін підійшов до струмка, жадібно напився води, довго мив руки й обличчя.

Тим часом незнайомець уважно приглядався до нього та прислухався до його голосу, ніби силкуючись щось пригадати.

— Якщо я не помиляюсь, — зрештою мовив він спроквола, — то ти і є той славнозвісний розбійник Робін Гуд із Бернесдейля?

— Так, це я, — відповів Робін, — хоча сьогодні мою славу було добре викачано в пилюці.

— Як же я одразу тебе не впізнав? — вів далі незнайомець. — Цієї бійки не сталось би зовсім, бо я шукав саме тебе і гадав, що не забув твого обличчя й голосу. Робе, любий, хіба ти не пізнаєш мене? Хіба ти ніколи не бував у Геймвелл Лоджі?

— Невже це ти?! Вілл Геймвелл! Мій давній і вірний друзяка Вілл Геймвелл! — вигукнув Робін, кидаючись до нього з розкритими обіймами. — Який же я телепень — тебе і не впізнав! Але скільки років минуло, відколи ми розлучились! Та й благородне виховання змінило тебе до невпізнання.

Вілл палко обійняв свого двоюрідного брата.

— Воно й зрозуміло, чому ми не впізнали один одного, — сказав він. — Адже ти теж змінився, змужнів і вже не схожий на того хлопчика, з яким я бігав наввипередки в старому Шервудському лісі.

— А навіщо ти мене шукав? — запитав Робін. — Тобі ж відомо, що я оголошений поза законом і зо мною небезпечно товаришувати. І як ти наважився залишити на самоті мого дядечка? А що чути про… про Маріан?

— Спершу відповім на останнє запитання, — усміхаючись, мовив Вілл, — бо, певне, воно для тебе найважливіше. Я бачив Маріан через кілька тижнів після великого стрільбища в Ноттінгемі, на якому ти завоював для неї золоту стрілу. Вона дорожить цією іграшкою, як найкращим подарунком, хоч через неї нажила собі ворога в особі пихатої дочки шерифа. Маріан просила переказати, коли мені пощастить зустріти тебе, що вона мусить повернутися до двору королеви Елеонори, але ніколи не забуде щасливих днів, які провела з тобою в зеленому лісі. Що ж до нашого старенького сквайра, то він ще міцний і бадьорий, хоча його і мучить ревматизм. Він називає тебе шибайголовою, але в душі пишається твоєю стрілецькою вправністю і тим, як ти дошкуляєш ненависному для нього шерифові. Це ж саме заради свого татуся я розгулюю тепер по білому світі таким самим розбійником, як і ти. Був у нас економ, який, поки я перебував на навчанні, лизав батькові п'яти, втерся йому в довір'я і поступово прибрав собі до рук всю владу в домі. Після цього він страшенно знахабнів і розперезався, але батько мирився з ним, вважаючи, що тільки ця людина може дати лад господарству. Та коли я повернувся зі школи, мене прикро вразило те, що економ наш походжає індиком, неначе справжній власник маєтку. Переді мною він спершу стримувався і знущався з батька тільки тоді, коли мене не було вдома. Але одного дня я випадково почув голоси крізь відчинене вікно і зупинився послухати. Негідник обзивав мого батька «набридливим старим дурнем». «Я тобі покажу набридливого дурня, негіднику!» — вигукнув я, вскочивши у вікно. «Ось тобі, невдячний поганцю!» — і я зопалу вдарив його трохи дужче, ніж хотів, бо сила в моїй руці таки є. Економ упав на підлогу та й спустив дух. Мабуть, я зламав йому шию чи ще щось. І тут мені сказали, що коли я негайно не втечу з дому, шериф скористається цим випадком як нагодою для цькування батька. Тоді я побажав бідолашному сквайрові всього найкращого і сказав, що піду шукати тебе в Шервудському лісі.

— Ну, брате, — мовив Робін Гуд, — скажу по щирості: не дуже ти був схожий на людину, яка тікає від закону. Побачивши, як ти розгулюєш лісом, вирядившись у яскраве вбрання і весело наспівуючи, кожен подумав би, що тебе ніщо не турбує. Я навіть сказав Маленькому Джонові, що, певне, твій гаманець не такий легковажний, як серце.

— Очевидно, ти мав на увазі мою голову, — засміявся Вілл. — А цей велетень — Маленький Джон? Дозвольте потиснути вам руку — і будьмо друзями; тільки обіцяйте, що не відмовитесь помірятися силами в товариському змаганні на палицях.

— Обіцяю! — охоче погодився Маленький Джон. — Ось вам моя рука. Як же вас величати?

— Ім'я йому треба змінити, — втрутився в розмову Робін, — щоб збити зі сліду слуг закону, озброєних наказами впіймати й повісити усіх нас. Дайте трохи подумати! Гаразд! Придумав! Він прийшов сюди весь пурпуровий, тож так і будемо його величати. Вітаємо тебе в зеленому лісі, Віллє Пурпуровий!

— Ласкаво просимо до нас, Віллє Пурпуровий! — вигукнув Маленький Джон. Вони ще раз потисли один одному руки і поклялись бути відданими справі, якій служила в Шервудському лісі ватага Робін Гуда.

Розділ сьомий ЯК РОБІН ГУД ЗУСТРІВ ЧЕНЦЯ ТУКА

Нараз розсунулись кущі –

Чернець товстіш з'явився.

Шолом він скинув (сміх самий!) –

Весь череп оголився.

Хоч був озброєний чернець,

Та Робіну байдуже:

— Неси мене ти, молодець,

Долай оцю калюжу!

Тихими літніми днями Робін Гуд та його друзі гартували на лоні природи свій дух і м'язи. Одні розбійники плигали, другі бігали наввипередки, треті стріляли з луків, а четверті змагалися на дрючках та широких блискучих мечах. Не забували також про боротьбу і кулачний бій. Усі ці вправи робили людей сміливими, спритними, і невдовзі слава про непереможність Робінової ватаги поширилась на всю Англію.

Робін докладав усіх зусиль, аби перетягти до себе в ліс кращих людей з усіх довколишніх міст та сіл. Як тільки він дізнавався про те, що десь там живе чоловік, який напрочуд добре володіє тією чи іншою зброєю, він одразу ж його розшукував і випробовував сам особисто. Щоправда, такі випробування не завжди щасливо закінчувалися для отамана розбійників. Та коли людина йому подобалась, Робін щиросердо пропонував їй увійти до сім'ї безстрашних лісовиків Шервуда.

Одного разу після стрілецьких змагань, в яких Маленький Джон застрелив оленя на відстані п'ятисот кроків, Робін Гуд став його вихваляти.

— Хай тобі завжди щастить! — вигукнув він, плеснувши свого огрядного товариша по плечі. — Кращого пострілу я ще не бачив. Невже ще є десь молодець, котрий стріляє так само влучно? Я б на край світу пішов, аби тільки його побачити.

Почувши це, Вілл Пурпуровий голосно засміявся — він трохи заздрив товаришеві, який удостоївся такої високої похвали їхнього ватажка.

— Тут поблизу, в абатстві Фаунтейнз, живе один чернець на ім'я Тук. Він здатен побити вас обох, — ніби байдуже кинув він.

Почувши ці слова, Робін відразу запалився.

— Пресвята Богородице! — вигукнув він. — Тепер я не їстиму й не питиму, поки не знайду того ченця Тука і не побачу, що він за один!

Із властивою йому нетерплячістю Робін негайно став лаштуватися в дорогу. Його захищав сталевий шолом; під зеленою курткою, як і завжди, був кільчастий панцир; широкий меч і щит, почеплені при боці, доповнили бойове вбрання. Звичайно, ватажок розбійників захопив із собою також тугий тисовий лук і пучок відбірних стріл.

Цього дня земля неначе усміхалась, радіючи буянню породженого нею життя. Серце Робіна сповнилося радості й бадьорості. Він швидко крокував звивистими стежками, що незабаром вивели його на широкий зелений луг. По той бік лугу протікав струмок, який ховався в порослих очеретом та вербами берегах. Струмок вабив до себе прохолодною вологою, але його спокійна, повільна течія вказувала на те, що десь посередині він мав неабияку глибину. Робін не збирався мочити ніг, до того ж і кільчастий панцир міг від води пройнятися іржею; тому він присів на березі спочити й подумати, як перейти струмок, не ступаючи в воду.

Робін тихо сидів у затінку похиленої верби, коли раптом із протилежного берега до нього долинули уривки веселої пісні; потім залунали голоси — здавалося, там сперечалися двоє чоловіків. Один з них вихваляв пудинг, тоді як другий палко захищав пиріг з м'ясом, «особливо, — наголошував він, — коли пиріжечок добре приправлений молодою цибулькою».

— І несе ж їх сюди нечистий! — пробурмотів Робін собі під ніс, — Адже такі розмови — справжня мука для голодної людини! Тільки дивно: сперечаються двоє, а голос у них ніби один!

І справді, було чого дивуватись, бо голоси суперечників не відрізнялися один від одного.

Нараз кущі верболозу на тому боці струмка розсунулись, і Робін мало не зареготався вголос. Тепер йому все стало ясно. Як виявилось, співали й розмовляли не два чоловіки, а тільки один — огрядний присадкуватий чернець у довгій, підперезаній очкуром рясі на товстому тілі. На голові в нього був лицарський шолом, а в правиці таке, що аж ніяк не можна було назвати грізною зброєю, — величезний пиріг з начинкою. Підійшовши до самої води, він сів, і суперечка одразу припинилась. Перемога лишилася на боці пирога з м'ясом, бо він був тут і міг дати незаперечне свідчення на свою користь.

Та ось чернець зняв свій шолом, щоб освіжити голову, і перед очима Робіна постала кумедна картина. Голова служителя церкви була кругла, мов яблуко, і така ж гладенька. Торочка чорного скуйовдженого волосся вузенькою стрічкою облямовувала череп, голий і блискучий, наче яйце. Тугі червоні щоки також були лискучі й гладенькі, а маленькі сірі очі кумедно бігали, оглядаючи світ довкола.

Тож не дивно, що Робіна душив нестримний сміх. Та й кожен, мабуть, розсміявся б, почувши спершу запальну розмову двох чоловіків, а потім зненацька побачивши лише одного, дуже смішного ченця. Проте, попри свою комічність, цей чернець виглядав досить сильним і здатним постояти за себе перед ким завгодно. Шия у нього була товста, як у беркширського бугая, з-під ряси випиналися могутні груди, а вузлуваті руки були схожі на дві могутні дубові гілки. Коли він сідав, ряса у нього задерлася, і з-під неї блиснули щит та меч, нічим не гірші від тих, які мав сам ватажок розбійників. Але Робіна злякала не ця грізна зброя. Його серце похололо, коли він побачив, як на його очах збираються поглинути чудовий пиріг, бо чернець не гаяв марно часу і, хрестячись однією рукою, зубами вже вп'явся в пиріг до самої начинки.

Робін схопився за лук і швидко наклав на тятиву стрілу.

— Гей, ченчику! — голосно загукав він. — Мерщій перенеси мене через річку, бо інакше я не відповідаю за твоє життя!

Від несподіванки чернець кинувся і схопився за меч. Але, побачивши спрямовану на нього стрілу, відповів:

— Поклади свого лука, хлопче, і я перенесу тебе через цей струмочок. Такий наш обов'язок у житті — допомагати один одному, а твоя гостра стріла переконує мене, що ти — людина, що заслуговує на певну увагу.

Мовивши це, напівчернець-напівлицар звівся на ноги, хоча в очах його бігали хитрі вогники; поклавши на траву свій пиріг, довгу рясу, меч та щит, він неквапливою статечною ходою перебрів струмок.

Коли Робін заліз йому на спину, чернець мовчки побрів назад і не промовив жодного лихого чи доброго слова, поки не опинився знову на березі.

Там Робін легко скочив на землю і сказав:

— Вельми вам вдячний, отче!

— Он як, ти вдячний! — відгукнувся чернець, вихоплюючи з піхов свого меча. — Тоді, клянусь честю, ти зараз же покажеш, яка твоя дяка. До речі, мої богоугодні справи набагато важливіші за твою мирську суєту, і вони мене кличуть на той бік струмка. Я бачу, ти благочестива людина, яка ніколи не відмовиться прислужитися церкві. Так от, я й мушу тебе попросити, щоб ти зробив для мене те саме, що я тільки-но зробив для тебе. Коротше кажучи, синку, ти повинен перенести мене на той бік.

Усе це було сказано досить ввічливим тоном, але чернець так блискавично оголив меча, що Робін не мав часу ні зняти лук з-за спини, куди він його закинув, щоб не намочити у воді, ні одв'язати піхов з мечем.

— Ну що ви, добрий отче! — заперечив він, намагаючись виграти якусь хвилину. — Адже я замочу ноги!

— Хіба твої ноги кращі за мої? — відповів той. — А я ж, бачиш, уже промок до рубця і боюсь, що тепер мене звалить ревматизм.

— Я слабкіший здоров'ям від вас, — хитрував далі Робін, — і той величезний шолом, меч та щит потягнуть мене на дно посеред струмка, не кажучи вже про те, що при цьому постраждає і ваша преподобна особа.

— Гаразд, я дещо скину, — спокійно погодився чернець. — Обіцяй, що перенесеш мене через потік, і я залишу тут усю свою зброю.

— Згода! — вигукнув Робін, і чернець одразу став скидати з себе військовий обладунок. Робін, як і обіцяв, підставив йому широку спину і, коли той умостився на ній, побрів через потік.

Дно струмка було вистелене круглим слизьким камінням, глибина його сягала вище пояса, а швидка течія заважала пересуванню.

До того ж Робіна гнув тягар значно більший, ніж той, який перед цим ніс чернець, бо ревний служитель церкви виявився неймовірно важким. А тут ще Робін не знав у цьому місці броду, і через те пересувався, наче п'яний, то провалюючись у глибокі ями, то спотикаючись об каміння. Одне слово, він ішов так, що кожної миті або «їздець» міг звалитися в річку, або ж вони обидва могли опинитися під водою. Та товстобокий чернець на це не зважав. Штовхаючи свого «коня» п'ятами між ребра, він хвацько розправив плечі, ніби їхав на великий турнір, а бідолашний Робін, стікаючи потом, жадібно хапав повітря, мов справжній загнаний кінь. Та зрештою він якось видряпався на берег і звільнився від своєї важкої ноші.

Але як тільки чернець став ногами на землю, Робін ухопився за свій меч.

— Ну, святий отче, — вигукнув він, шумно відсапуючись і витираючи з чола рясний піт, — що там речуть ваші писання, які ви так полюбляєте цитувати? «Хай не стомлюють тебе добрі діяння»? Тож несіть мене негайно назад, бо інакше я посічу на капусту вашу гарненьку курточку! У сірих очицях ченця знову майнули хитрі вогники, що не обіцяли Робінові нічого доброго, але мова його, як і раніше, була спокійною і ввічливою.

— Ну й гаряча в тебе голова, синку, — мовив він, — бачу, що навіть вода не остудила її. Доведеться ще раз підставити спину насильникові та нести тягар людської гордині.

З веселим сміхом Робін знову осідлав ченця і, тримаючи в руці оголений меч, зібрався спокійненько переправитись через потік. Та поки юнак роздумував над тим, як дошкульніше покепкувати з монаха, коли той опиниться на березі, він раптом відчув, що котиться вниз з широкої ченцевої спини. Робін намагався утриматись, але чернець крутнувся і пожбурив його у найглибшу ковбаню, так що тільки бовкнуло.

— Ось тобі! — голосно вигукнув святий отець. — А тепер, голубе, вирішуй сам: хочеш — тони, хочеш — пливи!

І він без зайвих церемоній почвалав на свій берег, а Робін, захлинаючись і відпльовуючись, борсався у воді. Нарешті йому вдалося вхопитися за гілку верби і видертися на сухе з протилежного боку.

Холодна купіль розпалила Робіна не на жарт, хоч він і промок до кісток. Юнак схопився за лук і став посилати в святого отця стрілу за стрілою. Та чернець тільки реготався і зважав на них не більше, ніж на звичайні градини, бо стріли із дзвоном відскакували від його сталевого щита, не завдаючи йому шкоди.

— Стріляй, стріляй собі, хлопче! — вигукував чернець. — Продовжуй, як і почав! Літній день довгий, а я не збираюсь тікати!

І Робін стріляв, поки не вийшли всі стріли, а потім від безсилої люті став осипати свого супротивника лайкою.

— Негідник ти! — кричав він через потік. — Лицемірний псаломник! Як ти смів ображати наш чудовий англійський пудинг! Тільки підійди, щоб тебе можна було дістати мечем, і я не подивлюся на духовний сан, виголю тобі тонзуру^[20] чистіше, ніж вона виголена у найплішивішого монаха!

— І чого ото лихословити? — байдуже кинув у відповідь чернець. — Пустословити грішно так само, як і богохульствувати. А якщо хочеш побитися на мечах — чекай мене на середині річки!

По цій мові чернець з мечем напоготові ступив у воду й побрів на середину потоку, де його зустрів розлютований Робін.

І там розігрався запеклий бій. Супротивники то зовсім вискакували з води, то присідали в ній по саму шию, то відхилялися назад, то кидалися один на одного. Двобій тривав довго без переваги з чийогось боку. Мечі виблискували в промінні призахідного сонця і схрещувались в ударах, від яких на друзки розлетілася б менш гартована зброя, а слабкіші руки просто не втримали б її. Довгенько вони так бились, та жоден не міг перемогти. Багато блискавичних ударів влучило в ціль, проте кожного з бійців надійно захищав панцир. Але ребра в обох все ж таки добре боліли. Через те, за взаємною згодою, вони час від часу спинялись, щоб ухопити ковток повітря, і в ці короткі перепочинки очманіло дивились один на одного, бо жодному з них ще не доводилось зустрічати такого впертого супротивника.

Під час однієї зі своїх шалених атак, водночас відбиваючи напад ченця, Робін невдало наступив на круглий слизький камінець і впав на коліна. Однак його супротивник і не подумав скористатися з цієї нагоди: він спокійно чекав, поки Робін знову стане на ноги.

— Клянусь Пресвятою Дівою, — вигукнув розбійник свою улюблену клятву, — що за все життя я не зустрічав бійця, який би так благородно ставився до супротивника! Я маю до тебе велике прохання.

— Яке? — гаркнув чернець.

— Дозволь мені дмухнути тричі в оцей ріжок.

— Ну що ж, можеш погратися, — відповів дивовижний чернець, — дмухай, хоч дух з тебе геть.

Робін Гуд, — так розповідає старовинна балада, — приклав ріжок до вуст і, зібравши всі сили, засурмив. Три дзвінкі ноти розітнули повітря й м'якою луною завмерли серед навколишніх горбів. І не встигли пальці Робіна випустити ріжок, як з півсотні йоменів з луками напоготів вискочили з усіх боків, неначе з-під землі.

— Що за люди біжать сюди, аж спотикаються? — запитав чернець.

— Це мої молодці, — відповів стомлений Робін Гуд, відчуваючи, що настав, нарешті, його час посміятися.

Але чернець анітрохи не збентежився.

— У мене також є прохання, — сказав він, — і майже таке саме, як у тебе. Дозволь мені тричі свиснути в кулак.

— Будь ласка, свисти, — відповів Робін. — Я не хочу бути нечемою.

Чернець приклав кулак до рота й засвистів так, що далеко було до цього свисту звуку Робінового ріжка. І тієї ж миті на тому боці струмка, наче з-під землі, вискочило з півсотні величезних лютих псів. Вони мчали скаженим галопом і опинилися біля води в той же час, коли з цього боку до річки добігли друзі Робіна.

— Собака проти кожного твого молодця, а я — проти тебе! — вигукнув чернець, виявляючи готовність продовжити бійку.

Зав'язалася небачена дивовижна сутичка. Стютлі, Мач, Маленький Джон та інші розбійники посилали співучі стріли на протилежний берег, але ченцеві пси, навчені своїм господарем, спритно виверталися, бігли слідом за стрілами і приносили їх назад у зубах, як нинішні собаки приносять закинуті палиці.

— Отакої чудасії мені ще не доводилося бачити! — здивовано вигукнув Маленький Джон. — Та це ж справжнє чаклунство!

— Вгомони своїх собак, отче Тук! — закричав Вілл Пурпуровий, який щойно прибіг до річки і, побачивши цю чудернацьку баталію, реготав, аж за боки брався.

— Отець Тук! — вигукнув вражений несподіванкою Робін. — То ви і є отець Тук? Тоді вважайте мене своїм другом, бо саме вас я і шукав.

— Я скромний чернець-пустельник, отець Тук з Фаунтейнз Дейля, — відповів той, приборкуючи свистом своїх собак. — Сім років служив я в тутешньому абатстві: читав недільні проповіді, вінчав, хрестив, відправляв похорони, а коли треба було, то й бився зі зброєю в руках. Не буду вихвалятись, проте досі мені ще не трапилося зустріти такого лицаря, солдата чи йомена, перед яким би я відступив. Але, мушу визнати, ти чудовий вояк, хлопче.

— Ще б пак! Адже вам допомагав у цьому хрещенні сам Робін Гуд! — сказав Вілл Пурпуровий і лукаво поглянув на обох супротивників, що стояли в промоклому до рубця одязі, з якого струмками стікала вода. Ватага відповіла на цей дотеп голосним сміхом, до якого приєдналися й Робін із ченцем.

— Робін Гуд! — скрикнув служитель церкви, хапаючись від сміху за боки. — То ти і є той знаменитий йомен? Диви, яке щастя! Я багато чув про твої діяння і, коли б знав раніше, хто ти, то не тільки переніс би тебе на той бік, а й поділився б з тобою своїм пирогом.

— Щиро кажучи, — весело відповів Робін Гуд, — саме отой пиріг і штовхнув мене на нечемність. Отже, забирай його та своїх собак і ходімо до нас у ліс. Ти нам конче потрібний — через те я й розшукував тебе сьогодні. Ми поставимо тобі капличку в Шервудському лісі, і ти оберігатимеш нас від усяких диявольських підступів. Ну як, чи згоден ти пристати до нашої ватаги?

— Авжеж, тільки не примушуйте мене постити! — бадьоро вигукнув отець Тук. — Зараз перебреду ще раз через оцей благословенний ручай та й подамся з вами до лісу, щоб служити там вірою і правдою, як тільки може служити бідний скромний чернець.

Так Робін Гуд зустрів собі рівню, а його ватага збагатилась на ченця Тука, який виявився не тільки бувалим лісовиком, а й чудовим кухарем.

Розділ восьмий ЯК ОБВІНЧАЛИ АЛАНА ДЕЙЛЯ

— Ім'я своє, — промовив Роб, –

Скажи мені, юначе.

— Я Алан Дейль, — вклонився той

І ледве сам не плаче.

Того ж таки вечора, удвох готуючи печеню для веселої ватаги, чернець Тук і син мірошника Мач швидко й назавжди затоваришували. Тук був приємно вражений, зустрівши в лісі великого майстра на паштети, який куховарив для самого шерифа, а Мач дивувався з того, як добре знає чернець різні лісові трави, корінці та пагінці, що додають стравам тонкого смаку й аромату. Вони розмовляли, мов давні щирі друзі, але за розмовами не гаяли часу і приготували таку смачну вечерю, що Робін Гуда та його славних друзів, певне, і за вуха від неї не відтягнули б.

Отже, цього вечора Робін вийшов на прогулянку з повним животом, а значить, і з легким серцем, сповненим любові до ближніх. Всупереч своїй звичці він не зупинив першого стрічного і не викликав його на бійку. Навпаки, зачувши неподалік чиюсь пісню, ватажок розбійників сховався за дерево і терпляче очікував, поки з'явиться той, хто співав. Можливо, він пригадав, як кілька днів тому спробував зупинити іншого співака — Пурпурового Вілла.

Так само як і Вілл, подорожній був одягнений в пурпурове, але не виглядав аристократом. Це був молодий йомен міцної статури і з голосом набагато приємнішим, ніж у Вілла. Найбільше він скидався на менестреля. Тримаючи в руках маленьку арфу, хлопець награвав на ній і гучним тенором співав любовну пісеньку:

Робін Гуд пропустив повз себе юнака, і той, не помітивши його, пішов собі далі.

— У такий чудовий вечір, як сьогодні, не хочеться чіпати цього щасливого закоханого, — пробурмотів Робін, і серце йому защеміло від згадки про Маріан. — Дай Господи, щоб вона була йому вірною і щоб він справив бучне весілля, коли прийде до міста.

Повернувшись до табору, Робін розповів про зустріч з менестрелем.

— Якщо кому-небудь із вас доведеться його знов зустріти, — додав до своїх слів Робін, — то приведіть його сюди. Я хочу з ним поговорити.

Це бажання здійснилося наступного ж дня. Маленький Джон та син мірошника Мач ішли добувати їжу для ватаги, коли раптом помітили оддалік того самого юнака, — принаймні, вони гадали, що це той самий менестрель, бо на ньому був пурпуровий одяг, а в руках він тримав маленьку арфу. Але тепер юнак брів з похиленою головою, одяг на ньому перетворився на лахміття, і на кожному кроці він сумно зітхав: «Який я нещасний! Який я нещасний!»

Маленький Джон і син мірошника Мач поспіхом наблизились до нього.

— Отакої! — промовив Маленький Джон. — Не залий сльозами всієї землі, хлопче, інакше нам загрожуватиме нежить.

Юнак підвів засмучені очі й, побачивши незнайомих людей, миттю вхопився за лук.

— Стійте! Не підходьте! — вигукнув він. — Чого вам треба?

— Облиш зброю, — сказав Мач. — Ми не заподіємо тобі лиха, але ти мусиш негайно піти з нами під оте он крислате дерево. Там на тебе чекає наш ватажок.

Менестрель відкинув за плече лук і покірливо дозволив привести себе до Робін Гуда.

— Що трапилось?! — вигукнув Робін, побачивши його зажурене обличчя. — Хіба ти не той, хто тільки вчора ввечері співав про кохану, яка живе в місті? Я сам чув бадьорий і радісний голос!

— Тілом я той, шановний добродію, — сумно відповів юнак, — та в душі моїй усе перевернулось.

— Повідай мені своє горе, — лагідно мовив Робін. — Може, я чимось тобі зараджу. Яке лихо тебе спіткало? Якщо я буду в змозі допомогти тобі, то зроблю це з великою радістю, інакше б я не був Робін Гудом.

— А я Маленьким Джоном, — хрипким від хвилювання голосом додав м'якосердий велетень.

— Боюсь, що ніхто й ніщо мені вже не допоможе, — відповів незнайомий юнак. — А втім, слухайте. Вчора я домовився з коханою дівчиною, що незабаром ми одружимось. А тепер її забрали до великого замку, і вона має взяти шлюб з одним старим лицарем. Без неї мені світ немилий, і я хоч зараз готовий лягти в домовину.

— Та що ж це таке! — вигукнув Робін Гуд, і в його очах спалахнули злі вогники. — Яким чином здобув старий лицар таку несподівану перемогу?

— Все надзвичайно просто, ваша милість, Нормани знущаються з нас, як заманеться, і мають такі привілеї, що ніхто їм не в силі опиратися. Цей старий хрестоносець повернувся з Палестини й зазіхає на землю, де живе моя наречена. Хоч той клапоть землі і невеличкий, зате всі права на нього належать їй. Але її брат звелів, щоб вона вийшла заміж заради титулу, і домовився зі старим лицарем, що вінчання буде сьогодні.

— Ганьба! Але ж, їй-право… — почав було Робін.

— Вислухайте мене до кінця, ваша милість, — перебив його юнак. — Можливо, ви вважаєте мене слиньком, який навіть не спробував опиратись. Але зважте на те, що до цього лицаря так просто не доберешся. Слово честі, я одразу прибіг до замку і став вимагати, щоб мені повернули наречену. Та лицар тільки посміявся з мене, виглядаючи з-за високого зубчастого муру, а потім наказав своїм людям мене побити. Одного негідника я пожбурив у колючі кущі, другого — в діжку з водою, а третього сторч головою кинув у рів. Та всіх я не міг подолати. Вони накинулись на мене гуртом, мов собаки, жорстоко побили і з насмішками прогнали геть.

— Просто жах! — буркнув Маленький Джон. Він сидів, схрестивши ноги, і уважно слухав гірку сповідь юнака. — Як на вашу думку, отче Тук, маленька бійка здатна полегшити душу людини?

— Кровопускання кровопивцям навіть рекомендується, — відповів той.

— А дівчина тебе кохає? — запитав Робін Гуд.

— Певен, що щиро кохає, — відповів менестрель. — Вона подарувала мені маленьку каблучку, з якою я не розлучався сім довгих літ.

— Як тебе звати? — знову запитав Робін Гуд.

— Алан Дейль, — відповів юнак.

— А чим ти відплатиш мені, Алане Дейль, — запитав Робін Гуд, — якщо я поверну тобі твою кохану?

— У мене немає грошей, крім оцих п'яти шилінгів, — відповів Алан. — Та хіба ж ви не Робін Гуд?

Робін ствердно кивнув головою.

— Але ж, якщо хто й може мені допомогти, то це тільки ви! — палко вигукнув Алан Дейль. — І якщо ви повернете мені кохану, я заприсягаюся довіку вам вірно служити.

— Тепер ми бачимо, що ти справжній чоловік, — відповів Робін, — і радо допоможемо тобі. Скажи тільки, де й коли має відбутися вінчання?

— У плімптонській церкві, що миль за п'ять звідси, о третій годині дня.

— Отже, рушаймо до Плімптона! — вигукнув Робін, скочивши на ноги, і швидко став командувати: — Вілл Стютлі, ти з двома дюжинами хлопців засядеш навпроти плімптонської церкви! Ти, друже Мач, звари цьому хлопцеві кашки — сьогодні в нього не повинно бурчати в животі. Гай-гай! А ще ж одяг!.. Вілл Пурпуровий, подбай про його вбрання, щоб він виглядав, як справжній жених! А ви, отче Тук, також збирайтесь, можливо, в церкві ви будете потрібніші за всіх нас разом.

Потім, обернувшись до похмурого жениха, він додав:

— Посміхнися, любий Алане! Бачиш, сонце ще навіть не вибилося в зеніт, а поки воно сяде, твоя кохана буде коло тебе. Оскільки ж вона певна, що мілорд єпископ її сьогодні повінчає, то соромно було б розчаровувати дівку, — весело закінчив Робін.

Приклавши до вуст свій ріжок, ватажок розбійників просурмив лише один раз, і на його дзвінкий поклик з усіх боків почали збігатися одягнені в зелене лісовики. У руках вони стискали довгі луки, а за плечима в них висіли тугі сагайдаки.

— Хто хоче піти на вінчання, друзі? — запитав, усміхаючись, Робін.

— Всі! — в один голос гукнули розбійники, і навіть Алан Дейль усміхнувся, побачивши таке завзяття.

— Тоді дивіться, щоб були на місці завчасно, — засміявся Робін, — адже не слід примушувати єпископа Герфорда чекати.

Цього дня товстий єпископ Герфорда прибув до плімптонської церкви з великою пишністю та врочистістю. Він мав відправити обряд одруження старого лицаря — колишнього хрестоносця з молодою дівчиною, власницею невеличкої садиби. Все навколишнє дворянство збиралося вшанувати своєю присутністю таку подію. Церкву з цієї нагоди уквітчали гірляндами яскравих квітів, а на подвір'ї храму Господнього в горлянки служителів неба щедро лилося чорне бархатне пиво.

Вже почали з'їжджатися гості, коли єпископ раптом побачив із ризниці якогось менестреля в зеленому одязі. Мандрівний співак сміливо підійшов до дверей і зазирнув усередину церкви.

— Хто ти такий, хлопче? — сердито гаркнув на нього єпископ. — І чого ти приплівся до святого дому зі своєю арфою й у такому легковажному настрої?

— Може, арфа знадобиться вашій превелебності, — відповів Робін, смиренно вклоняючись. — Я звичайний мандрівний арфіст, але мене добре знають на півночі. Сподіваюсь, сьогодні моя гра прикрасить обряд вінчання.

— А що ти вмієш грати? — запитав єпископ.

— Можу заграти веселої пісеньки, від якої нещасливий закоханий забуде про зраду дівчини, — сказав Робін. — Можу заграти й іншої, яка примусить наречену перед олтарем зректися свого жениха. А можу й такої, що знову зіллються в одне закохані серця, хоча б між ними були гори й доли.

— Тоді заходь, менестрелю, — примирливим тоном сказав єпископ, — музику я дуже люблю, а якщо ти й гратимеш так красно, як говориш, це справді прикрасить вінчання. Ану, покажи, як воно в тебе виходить.

— Ні, ваша превелебність, я не смію торкатися струн, поки не прийдуть молодий з молодою. Інакше це принесе нещастя і нам, і їм.

— Ну що ж, роби як знаєш, — одказав єпископ, — та ось уже й вони.

Доріжкою до церкви шкутильгав старий лицар у супроводі десяти лучників, виряджених у пурпурове вбрання, гаптоване золотом. Вигляд у лучників був молодецький, але їхній господар просувався дуже повільно, спираючись на ціпок, і голова в нього тряслась, як у паралітика. Слідом за ними, спираючись на руку брата, йшла вродлива дівчина. Волосся в неї сяяло, мов золота пряжа, а очі нагадували сині фіалки, що сором'язливо позирають на сонце. Щоки в дівчини то рожевіли, то блідли — так міняться відтінки барв на стулках морської черепашки, — а все обличчя пашіло, ніби вона щойно перестала плакати. Та зараз дівчина виступала з гордо піднятою головою, наче кидала виклик усьому світу, її супроводжували лише дві подружки, дві манірні чорноокі дівчини, на тлі яких ще яскравіше виступала ясна врода білявої нареченої. Одна з них підтримувала молодій вінчальне плаття, щоб воно не волочилося по землі, друга несла величезний букет квітів.

— Клянусь усіма дзвонами, які будь-коли сповіщали про весілля, — голосно, щоб усі чули, промовив Робін, — гірше підібраної пари мені ще не доводилось бачити!

— Замовкни, негіднику! — цитьнув на нього якийсь чоловік, що стояв поруч.

Єпископ, кваплячись, натягнув рясу і вже стояв, готовий зустріти молодих біля вівтаря^[21].

Та Робін не звертав на нього уваги. Він пропустив повз себе лицаря і його десятьох лучників, а потім підійшов до молодої і став з другого боку від неї.

— Кріпіться, леді, — прошепотів він, — тут неподалік є інший менестрель, якого, напевне, вам приємніше буде послухати.

Дівчина злякано глянула на Робіна, але зустріла в його очах стільки прихильності й чесності, що одразу просвітліла й обдарувала його вдячним поглядом.

— Одійди геть, дурню! — сердито закричав її брат.

— От тобі й на! Адже я хочу принести нареченій щастя, провівши її через церкву, — сміючись, відповів Робін. Після цього до нього вже не чіплялись і дозволили пройти з молодими аж до вівтаря.

— Тепер починай свою музику, хлопче! — наказав єпископ.

— З великою радістю, — відповів Робін, — тільки дозвольте мені обрати інструмент, бо, хоча часом я і полюбляю арфу, але взагалі вважаю, що найвеселіше можна заграти тільки на ріжку.

По цьому він спритно вихопив з-під зеленої куртки свій ріжок і просурмив у нього тричі так дзвінко, що аж луна пішла під склепінням.

— Хапайте його! — заверещав єпископ. — Нас обдурили! Це витівки Робін Гуда!

Десять виряджених лучників, що стояли при вході, кинулись до вівтаря. Проте вони наштовхнулися на глядачів, які в тривозі посхоплювалися з лав і загородили всі проходи. Тим часом Робін легко перескочив через поруччя вівтаря і зайняв місце в найближчому закутку.

— Ні кроку не руш! — закричав він, розтягуючи лук. — Кожен, хто зайде за поруччя, впаде мертвим! Усі, хто прийшов подивитися на вінчання, сідайте на свої місця. Вінчання відбудеться, оскільки ми прийшли до церкви. Але молода сама обере собі жениха!

Біля входу знову зчинилося сум'яття, і до церкви бойовим порядком вступили двадцять чотири стрільці Робін Гуда на чолі з Віллом Стютлі. Вони оточили десятьох виряджених лучників, спохмурнілого брата молодої та інших присутніх тут охоронців порядку й обеззброїли їх.

Після цього до церкви зайшов святково прибраний Алан Дейль разом із Пурпуровим Віллом, який був у нього за старшого дружка. Вони поважно пройшли через весь храм і зупинилися перед вівтарем.

— Виходячи заміж, дівчина сама обирає собі нареченого, — так сказано в одному іззаконів короля Генріха, — урочисто промовив Робін. — Так от, дівчино, перш ніж продовжиться це вінчання, скажи нам, кого б ти хотіла мати за свого чоловіка?

Дівчина відповіла не словами. Вона лише посміхнулась самими очима, підійшла до Алана, обвила руками його шию і заплакала щасливими сльозами.

— Ось кого вона кохає насправді, — сказав Робін, — молодого Алана, а не старого лицаря-каліку! Вибір її той, що треба! І закохані будуть повінчані, перш ніж ми підемо звідси. Тепер, мілорде єпископе, починай церемонію!

— Я знаю тебе, лиходій і злочинець! — зарепетував єпископ. — Не буду я їх вінчати, бо в церкві тричі треба робити оклик заручених, такий закон на нашій землі. Три оклики з вівтаря! А ти порушуєш правила!

Він із шумом закрив Біблію і сів на неї.

— Іди-но сюди, Маленький Джоне, — нетерпляче гукнув Робін, а потім зірвав з плечей єпископа ризу й натягнув її на йомена. — Ану, який з тебе вийде єпископ?

Єпископ Герфорда був присадкуватий і товстий, а Маленький Джон високий і худий. Риза теліпалась на його плечах, зате вона ледве сягала йому до пояса. Розбійник у ризі мав дуже кумедний вигляд. Дивлячись на нього, люди мимоволі почали сміятися.

— Щоб я луснув, — сказав Робін Гуд, — але це убрання робить тебе зовсім іншою людиною. Ти найкращий єпископ, якого мені будь-коли доводилось бачити. Починай оклики!

Лопочучи короткими полами ризи, Маленький Джон незграбно видирався на хори^[22]. Звідти він з кумедною урочистістю тричі оголосив про одруження дівчини з Аланом Дейлем.

— Гукай ще, — наказав Робін, — у тебе дуже коротка риза, і через те говорити треба довше.

Маленький Джон гукнув учетверте, вп'яте, вшосте, всьоме… Ніколи ще оклик не робився таким гучним голосом і з таким щирим завзяттям.

— От тепер досить! — нарешті зупинив його Робін. — Певен, що ти заслужив подвійну винагороду. О, здається, я бачу при вході до церкви шановного панотця, який зможе відправити службу навіть краще за мілорда єпископа Герфорда! А мілорд єпископ засвідчить це та прикладе печатку до паперів. Отче, будьте ласкаві, благословіть оцих молодят, як належить за законом.

Чернець Тук, який весь час скромно стояв у куточку при вході до церкви, виступив наперед. Алан з дівчиною стали перед ним на коліна, а старий лицар, змушений бути свідком вінчання власної нареченої, від безсилої люті лише скреготів зубами. Чернець впевнено розпочав вінчальну церемонію.

Коли він, як належить, запитав: «Хто віддає цю дівчину?», Робін зробив крок уперед і відповів щирим голосом:

— Я віддаю! Я, Робін Гуд Бернесдейльський та Шервудський! А той, хто збирався одняти її в Алана Дейля, заплатить за це сповна.

Молодих нарекли чоловіком та дружиною, а потім хоробрі йомени тепло поздоровили їх і всі, починаючи з Робін Гуда, по черзі поцілували щасливу дівчину.

Мабуть, найкраще буде закінчити цю розповідь словами балади, яку й донині співають по селах та містечках Англії:

Розділ дев'ятий ЯК БУЛО ВРЯТОВАНО ТРЬОХ СИНІВ УДОВИ

Уранці Робін Гуд ввійшов

У Ноттінгем крізь браму,

Шерифа щойно там знайшов,

Побився з ворогами…

Ой, та й веселими ж були учасники вінчання, що вийшли тоді з плімптонської церкви! Та невеселими були ті, що зостались на місці. Мілорда єпископа замкнули на хорах, де він сидів без ризи і скреготів зубами від безсилої люті. Десятьом вирядженим лучникам також знайшлися куточки в церкві, аби підтримати йому компанію. Двох із них замкнули в склеп, трьох — на дзвіниці, «щоб вітали нас весільним дзвоном», сказав Робін Гуд, а решту позапихали під стільці на хорах та в ризниці^[23]. Брата молодої на її прохання відпустили, проте наказали йому не потикатися цього дня до церкви і під страхом смерті не втручатися більше у справи сестри. Що ж до кульгавого старого лицаря, то його змусили видертись на височенне дерево, де він незручно умостився серед гілля і стиха кляв Робін Гуда та його друзів, коли ті гуртом ішли від церкви.

Надходив вечір, але ніхто не наважився тієї ночі звільнити ув'язнених, боячися розбійників Робін Гуда. І тільки наступного ранку, коли зійшло сонце, вони вийшли на волю. Тут єпископ і старий лицар одразу згадали про свій гонор. Не тямлячи себе від люті та сорому, вони негайно після сніданку подалися до Ноттінгема, де покликали на допомогу все шерифове військо. Сам шериф не виявляв бажання виступити проти Робін Гуда відкрито. Очевидно, він все ж таки не міг забути своєї клятви і його гризли докори сумління. Та єпископ і лицар побожились, що дійдуть до самого короля, якщо шериф їм не допоможе. І той був змушений піддатись.

Невдовзі до густого зеленого лісу вирушив загін із ста чоловік, який складався з королівських лісників та мечоносців графства. Загонові пощастило раптово напасти на групу розбійників, що вийшли на полювання, і люди шерифа стали її переслідувати. Та оточити розбійників не вдалось, бо ті швидко відходили в глиб лісу і час від часу, залягаючи за пеньками та валунами, посилали свої стріли в переслідувачів. Одна стріла збила капелюх з голови шерифа, і переляканий чиновник припав до шиї свого коня; п'ять інших стріл вп'ялися в руки лісникам.

Перебігаючи на нове місце, один із розбійників спіткнувся і впав. Тієї ж миті до нього підскочили ще двоє і допомогли йому звестися на ноги. Це були вдовині сини — Дебелий Вілл, Лестер та Джон. Затримка стала згубною для них, бо частина шерифових людей випередила їх і відрізала від товаришів. З тилу нагодились мечоносці, і незабаром три брати-удовиченки були оточені з усіх боків. Однак вони вперто захищались, і, перш ніж їх скрутила ціла зграя ворогів, вони двох забили, а трьох покалічили. Оскаженілі нападники ладні були порубати схоплених розбійників на шматки, та шериф закричав:

— Стійте! В'яжіть негідників! Ми дотримаємось закону і поки що кинемо їх до в'язниці. Але я обіцяю грандіозне привселюдне повішення, якого давним-давно не бачило наше графство.

Трьох синів удови міцно зв'язали і швидко потягли до Ноттінгема.

Усе це трапилося тоді, коли Робін Гуда не було ні серед розбійників-мисливців, ні взагалі в таборі. Отже, деякий час він нічого не знав, і тільки надвечір, повертаючись додому, зустрів саму вдову, яка з почервонілими від сліз очима йшла лісовою дорогою.

— Як почуваєтесь, які у вас новини, матінко? — мимохідь, але ввічливо запитав її Робін Гуд. Він шанував і любив цю добру жінку.

— Хай береже тебе Господь, Робіне, — крізь сльози мовила старенька. — Хай не спіткає тебе доля моїх трьох синів! Вони потрапили в пазури до шерифа, і їх засудили до страти, бо шериф — то справжній людожер, — голосила нещасна мати.

— Клянуся всім святим, ця звістка вразила мене в саме серце! Вілл, Лестер, життєрадісний Джон! Мої найперші друзі по ватазі, усі такі сміливці! Ні, цьому не бути! На коли, призначено страту?

— Мідник Мідл сказав, що на завтра в обідню пору, — відповіла вдова, ковтаючи сльози.

— Ну, дякуйте долі, — мовив Робін Гуд, — що вчасно мене попередили! Я пам'ятаю ті дні, коли ви од щирого серця годували й поїли мене, і вже заради цього я був би щомиті готовий поквитатися за вас. До того ж ідеться про життя трьох моїх найхоробріших молодців. Покладіться на мене, матінко!

Стара вдовиця впала на землю і обняла його коліна.

— Я наражаю тебе на смертельну небезпеку, — сказала вона, знову заходячись гірким плачем, — та я знала, що твоє безстрашне й незрадливе серце відгукнеться на моє горе. Хай боронить тебе Господь, любий Робіне! Хай і він почує мої благання!

Робін, як міг, утішив жінку і сказав, щоб вона йшла додому, а він порятує її синів.

Почекавши, поки згорблена тугою постать старої зникла за деревами, Робін Гуд швидко подався до лісового табору, і там йому розповіли про всі подробиці сутички: як, хоча на одного розбійника припадало по п'ять людей шерифа, вони все ж таки щасливо вискочили з біди; принаймні так вони гадали, аж поки не помітили, що з ними немає трьох удовиченків.

— Ми повинні визволити їх, друзі, — мовив Робін, — навіть якщо на них уже впала тінь шибениці!

І вся ватага почала роздумувати над тим, як це зробити.

Заклопотаний Робін, низько похиливши голову, замислено брів од табору, коли зненацька наскочив на старенького жебрака-паломника. Це був один з тих благочестивих диваків, які все своє життя поспішають кудись на прощу і, блукаючи з місця на місце, живуть тільки з того, що подають їм добрі люди.

Старий паломник сміливо наблизився до Робіна і попросив милостині. Робін ніколи не відмовляв таким перехожим.

— Що діється на білім світі, старче? — запитав він. — Якими новинами ти мене почастуєш?

— У місті Ноттінгемі, — одказав прочанин, — засуджено до страти трьох юнаків. Напевне, давно вже ваше графство не чуло подібної новини.

І тут Робіна осяйнула смілива ідея.

— Послухай, діду, давай обміняємось одягом, — мовив він. — На додачу я дам тобі сорок шилінгів, щоб ти міг випити вина чи пива.

— Мабуть, ти жартуєш, — заперечив паломник, — у тебе добрий одяг, а в мене саме лахміття. Гріх тобі так сміятися зі старої людини.

— Але я говорю серйозно. Швидше скидай свій одяг та бери мій. І ось тобі двадцять золотих монет, щоб ти мав змогу розговітися зі своєю братією.

Нарешті прочанин повірив. Робін натягнув його капелюх, який наліз йому лише на маківку, потім одягнув плащ старого, латаний та перелатаний чорними, синіми й червоними клаптями, і такі самі штани; ноги він всунув у драні старечі панчохи, на які взув черевики, що зверху і знизу просили каші. Переодягаючись, він весь час жартував, кажучи, що не пиха, а одяг робить людину людиною, так що прочанин мало не задихнувся од сміху.

Коли вони прощались, в обох був дуже кумедний вигляд. Навіть рідна мати, якби була живою, не впізнала б Робіна.

Наступного ранку з досвіту весь Ноттінгем був уже на ногах, і, як тільки розчинилися брами, у місто посунули жителі околишніх сіл; не кожного тижня траплялося бачити потрійну страту на шибениці, і тому всі поспішали на цю подію, як на великий ярмарок.

Робін Гуд під виглядом прочанина одним із перших пройшов через браму і став тинятися вулицями міста, ніби бачив їх уперше в житті. Нарешті він приплентався на базарний майдан і побачив там три щойно споруджені шибениці.

— Для кого це приготовано, синку? — запитав він хвацького солдата, який стояв поруч на чатах.

— Для трьох молодців Робін Гуда, — відповів той. — А коли б спіймали самого Робін Гуда, то для нього, будь певен, спорудили б шибеницю утроє вищу. Та Робін не такий дурний, і в пазури шерифа його не заманиш.

«Паломник» перехрестився.

— А кажуть, цей парубок не з лякливих, — прошамкотів він.

— Ха! — бовкнув солдат. — Він хоробрий у себе в лісі, де можна сховатися за перший-ліпший пеньок, а от поткнутись на базарний майдан у нього тонка кишка.

— Хто ж вішатиме тих бідолах? — запитав паломник.

— Цього шериф ще не вирішив. Та ось він і сам, можеш спитатися в нього.

І солдат, виструнчившись, немов закам'янів на місці, бо тут у супроводі особистої варти з'явився шериф, який гордовитою ходою підійшов до шибениць, аби оглянути їх на власні очі.

— Благослови тебе Господи, вельмишановний шерифе! — мовив паломник. — Хай зійде на тебе небесна благодать! Що ти даси дурному дідуганові, як він сьогодні буде катом?

— А хто ти такий? — грубо запитав шериф.

— Я бідний старий паломник. Але я можу висповідати грішні душі і цілком благочестиво повісити грішні тіла.

— Чудово! — вигукнув шериф. — Як кат ти отримаєш тринадцять пенсів, а від себе я додам дещо з одежі, щоб ти міг скинути оте лахміття.

— Дай вам Боже здоров'я, — поштиво відповів «паломник» і в супроводі солдата-вартового пішов до в'язниці готувати приречених до страти.

Рівно опівдні двері в'язниці широко розчинились, і з них вийшла ціла процесія. Попереду дріботів «паломник», а слідом за ним в оточенні солдатів твердо і впевнено йшли три удовиченки. Так вони пройшли крізь довгі шеренги міської сторожі аж до базарного майдану.

Перед шибеницями в'язні зупинились. «Паломник» наблизився до них і щось прошепотів. Збоку здавалось, що він промовляє останні слова втіхи. Після цього три парубки з міцно скрученими за спиною руками спокійно зійшли на ешафот. Разом з ними на поміст видерся їхній кат-духівник.

Все було готово, і кат неначе тільки чекав, коли шериф подасть знак.

Минуло кілька хвилин напруженого чекання. Нарешті шериф підвів руку. Серед натовпу розляглося тужне зітхання; більшість присутніх здригнулась, одвернувши голови. І тільки ті, в кого зовсім зачерствіли серця, не зводили очей з шибениць.

Робін ступив на край помосту. Люди затамували подих, бажаючи розчути останні слова, звернені до приречених. Але голос Робіна тепер не тремтів по-старечому, як досі, і тіло його миттю випросталося під чорним плащем, накинутим поверх старчачого лахміття.

— Слухай ти, зарозумілий шерифе! — вигукнув він. — Ніколи в житті я не був катом і не збираюся братись за це ганебне ремесло! Хай проклятий буде той, хто вигадав страту на горло! Тепер я хочу додати ще тільки три слова. Слухайте їх усі!

Він вихопив з-під плаща свій ріжок і тричі голосно просурмив. А ще за мить в руках Робіна блиснув мисливський ніж. Три блискавичних змахи — і Вілл, Лестер та Джон були знову вільні. Вони кинулись до солдатів, що стояли на варті під шибеницями, і вихопили з їхніх рук алебарди.

— Хапайте їх! Це Робін Гуд! — заволав шериф. — Сто фунтів нагороди тому, хто спіймає їх!

— Я збільшую нагороду до двохсот фунтів! — гаркнув товстенний єпископ.

Та їхні голоси потонули в реві, що знявся одразу, як тільки Робін засурмив у ріжок.

Робін вихопив з-під лахміття свій меч і кинувся вниз по сходах ешафота. Слідом за ним бігли засуджені до страти.

Варта стала оточувати їх, намагаючись обеззброїти, коли раптом з одного боку пролунав дзвінкий голос Вілла Стютлі:

— Рятуйтесь!

— Рятуйтесь! — загримів з іншого боку голос Маленького Джона.

Крізь переляканий натовп до ешафота продиралося вісім десятків чоловіків у зеленому одязі, хоча в цьому безладді здавалося, що їх принаймні вдвічі більше. З оголеними мечами вони вихором налетіли на варту. Відбулася коротка, але запекла сутичка. Охоплені панікою люди шерифа кинулися навтіки, а друзі Робін Гуда, згуртувавшись навколо свого ватажка, поволі стали відходити з базарного майдану.

— Іменем короля, хапайте їх! — надривався шериф. — Замкніть міські брами!

Розбійники і справді потрапили б у безвихідь, якби було виконано цей наказ. Та Вілл Пурпуровий і Алан Дейль передбачили таку можливість і вже впоралися з двома вартовими. Отже, брама була навстіж розчинена, і саме до неї відступала ватага розбійників. Проте солдати, трохи оговтавшись, вишикувалися в загін, який чисельністю набагато переважав розбійників, і зробили спробу вклинитися в центр ватаги. Та сили відступаючих неначе потроїлись, і вони відповідали дружніми залпами з тугих тисових луків, посилаючи у ворога цілі хмари гострих стріл, які тримали солдатів на відстані. Так ватага проминула браму, і перед нею відкрився шлях, що вів через пагорби аж ген до рятівного зеленого лісу. Далі солдати не наважились переслідувати розбійників.

Важко уявити радість старої удовиці, коли вона знов побачила своїх хлоп'ят. Щаслива мати без кінця дякувала Робінові та крізь сльози все зичила йому щастя. А у її трьох синів з'явився раптом вовчий апетит, і їли вони того вечора так завзято, як ніколи в своєму житті.

Розділ десятий ЯК ОДИН ЖЕБРАК ПРОВЧИВ ЧОТИРЬОХ ЗНАМЕНИТИХ РОЗБІЙНИКІВ

Зустрівся Робіну жебрак

У дивному вбранні.

Чи може гроші цей дивак

Позичити мені?

Одного чудового ранку, невдовзі після бурхливих подій, про які оповідалося в попередньому розділі, Робін ішов дорогою до Бернесдейля розвідати, чи не блукають поблизу загони переслідувачів — людей шерифа. Але скрізь панували тиша, спокій і мир. Ніде не було видно жодної живої душі, окрім самотнього жебрака, який бадьорим кроком наближався до Робіна. Це був досить кумедний чолов'яга, і, замість одягу, на ньому метлялося якесь чудне шмаття.

Жебрак помітив Робіна тієї самої миті, коли ватажок розбійників вийшов з гаю, але нічим це не виявив. Він не прискорив і не уповільнив ходи, а з підскоком ішов собі далі, насвистуючи веселу мелодію і знічев'я вибиваючи палицею ямки на курній дорозі.

Дивне вбрання жебрака зацікавило Робіна, і він надумався зупинити незнайомця, аби перемовитися з ним слівцем. У того були босі ноги і голі руки. На тілі — подрана довга сорочка, підперезана поясом. На шиї — велика, чимсь наповнена торба, зашморгнута ремінцем.

Та навіть у старчачому лахмітті цей чолов'яга здавався гладким і здоровим, а торба його так розбухла, що Робін подумав: «Оце так жебрачка послала мені доля! Якщо хтось з їхньої братії і має грошенята, то саме цей півник, а оскільки вони в нього є, буде тільки справедливо, якщо він поділиться ними зі мною».

Дійшовши такої думки, Робін змахнув своєю палицею і заступив перехожому шлях.

— Гей, чоловіче! — вигукнув він. — Куди це ти так поспішаєш? У мене є до тебе діло!

Той удав, ніби нічого й не чує, і продовжував іти далі.

— Зупинися, кажу тобі! — ще голосніше закричав Робін. — Бо я розмовлятиму з тобою інакше!

— Нічого з того не вийде, — спокійно обізвався жебрак. — Я не слухаюсь нікого в Англії, хоч би це був сам король. Отож краще дай мені дорогу, бо вже запізно, а мені ще треба довгенько йти, поки я зможу десь поїсти.

— Що ти там верзеш! — розсердився Робін, забігши знову наперед і не пропускаючи жебрака. — Варто подивитись на твою гладку пику, щоб одразу побачити, що ти не голодуєш, а я от ходжу голодний! Тож позич мені грошей до наступної зустрічі, щоб я міг зайти в найближчий шинок.

— Хай тобі Бог дасть, а в мене нема чого позичати, — сердито відповів жебрак. — Ти не старший за мене і здатен заробити собі на їжу. Отож іди своєю дорогою і відчепися від мене. А якщо ти надумав постити, аж поки не дістанеш чогось від мене, то тобі ще довго доведеться ходити з порожнім животом.

— Не довше, ніж я провчу тебе, нахабо, оцим кийком! — вигукнув Робін. — Кажу востаннє: давай гроші, бо відлупцюю, як Сидорову козу! А коли й це не навчить тебе пристойного поводження, тоді подивимося, що може зробити стріла зі шкурою старця!

Жебрак посміхнувся і відповів на це нахваляння тим же:

— Ну що ж, голубе, підходь із своїм ціпком. Гадаєш, я злякався твоєї лозини? А щодо лука та стріли, то ось моє слово!..

Він блискавично змахнув своєю палицею і таким невідпорним ударом вибив лук з руки Робіна, що тому наче ошпарили пальці. Робін закрутився на місці від болю і спробував пустити в хід свій кийок. Та жебрак не дав йому цього зробити. Трах! Бах! — гухкала його палиця, зводячи нанівець усі спроби ватажка розбійників вчинити опір. Робінові прийшлося дуже скрутно, бо обкована залізом палиця в руках жебрака виявилася грізною зброєю. Попри всі зусилля, Робін не міг навіть замахнутися, тоді як супротивник раз у раз торохкав його по ребрах.

Залишалося два виходи: або й далі отак підставляти боки під удари, або ж негайно відступити. Робін обрав останнє, — як, певне, зробив би на його місці кожен, — і кинувся прожогом до лісу, на ходу сурмлячи у свій ріжок.

— Як тобі не сором, хлопче, — глузливо кричав йому вслід жебрак. — Куди ж ти тікаєш? Адже ми тільки почали! Повернися, візьми свої гроші, бо ти ж не матимеш чим розплатитися в шинку!

Та Робін йому не відповідав. Він летів через горби та вибалки, поки не зустрів трьох розбійників, які поспішали на звук ріжка.

— Що трапилось? — запитали вони.

— Та отам, на шляху один зухвалий жебрак, — відповів Робін, ледве переводячи дух, — з таким важчезним дрюком, якого я ще ніколи не бачив… Негідник навіть не дав мені слова сказати!..

Розбійникам — це були Мач та два удовиченки — аж кортіло засміятися: ще б пак — їхній ватажок тікає від жебрака! Втім, вони зберігали серйозний вираз облич і перш за все запитали Робіна, чи він, бува, не поранений.

— Ні, — відповів той, — але мені одразу б полегшало, якби ви спіймали того жебрака, аби я міг із ним поквитатися.

Три дужих йомени не стали гаяти часу. Вони побігли на шлях і побачили жебрака, який ішов так спокійно, ніби був у мирі та злагоді з усім світом.

— З цим жебраком легше упоратись, якщо напасти на нього зненацька, — сказав Мач. — Давайте подамося навпростець через отой лісок і звалимось йому як сніг на голову.

Інші погодились, і незабаром троє розбійників наздогнали жебрака.

— Давай! — скомандував Мач.

Два удовиченки блискавично плигнули жебракові на спину і вирвали у нього з рук палицю. Тієї ж миті Мач приставив йому до грудей кинджал.

— Здавайся, голубе! — крикнув він. — Наш друг чекає на тебе в лісі, щоб показати, як треба битися по-справжньому.

— Звільніть мене, — сміливо сказав жебрак, — і я битимусь з усіма вами разом.

Та на це ніхто не звернув уваги. Розбійники потягли жебрака до лісу. Побачивши, що опір йому не допоможе, бідолаха вдався до переговорів.

— Дорогенькі мої, — заблагав він, — навіщо таке насильство? Коли ви наполягаєте, я й так піду з вами спокійно. А якщо ви мене відпустите, то матимете добру дяку. В оцій торбі лежать сто фунтів. Відпустіть мене, і я віддам вам усе.

Три розбійники стали радитися між собою.

— Ну, що скажете? — запитав Мач своїх товаришів. — Адже нашому ватажкові приємніше буде побачити торбу цього старцюги, ніж його пісну пику.

Ті погодились, і вся маленька компанія сіла під дубом.

— Швидше викладай своє золото, друже, — мовив Мач.

Погода була вітряна. Як тільки йому звільнили руки, жебрак одразу став спиною до вітру.

— Чекайте, хлопці, зараз усе буде гаразд, — відказав він. — Нехай хтось із вас скине плащ. Ми простелемо його на землю й висиплемо мої гроші.

Жебракові подали плащ. Він звалив на нього торбу, удаючи, ніби справді в ній було щось дуже важке. Потому опустився навпочіпки й заходився повільно розв'язувати ремінець. Розбійники також поприсідали, уважно стежачи за кожним його рухом, щоб він, бува, не приховав частину грошей. Нарешті торба була розв'язана. Жебрак засунув у неї обидві руки. Але витягнув він не сяюче золото, а повнісіньку жменю борошна, яке, не гаючись, жбурнув у обличчя розбійників, що оточили його з трьох боків. Вітер допоміг жебракові, миттю огорнувши його ворогів густою білою хмарою. Борошно набилося їм в очі, носи й роти. Вони задихалися і нічого не бачили. Поки Мач та два удовиченки відхекувались та відпльовувались, силкуючись навпомацки впіймати підступного жебрака, той завершив помсту, вхопивши за кінці плащ і витрусивши все борошно в обличчя своїм ворогам — тепер зовсім беззахисним. А потім, ухопивши свою палицю, обрушив цілу зливу ударів по їхніх головах, плечах та боках, водночас пританцьовуючи то на одній нозі, то на другій і голосно примовляючи:

— Негідники! Волоцюги! Ось вам мої сто фунтів! Ну як, припали вони вам до вподоби? Заприсягаюсь, ви дістанете їх усі, скільки є в моїй торбі!

Трах! бах! трах! бах! — гупала палиця за кожним словом жебрака. Бідолахи заревли б од болю, якби їхні горлянки не були вщерть забиті борошном. Вони думали зараз тільки про те, аби якнайшвидше втекти від лихої напасті, і кинулися наосліп бігти по шляху. Жебрак погнався за ними і почастував на прощання кожного ще кількома дошкульними ударами.

— Тепер прощавайте, мої дорогенькі! — гукнув він наостанку. — Коли мені знову доведеться йти по дорозі з Бернесдейля, ви, мабуть, уже будете здатні відрізнити золото від пшеничного борошна!

Здобувши таку блискучу перемогу, жебрак, насвистуючи, пішов собі далі, а три розбійники ще довго терли запорошені очі та прочищали легені.

Коли ж Мач та два удовиченки спромоглися нарешті роздивитись довкола себе, то побачили Робін Гуда, який стояв, прихилившись до дерева, і з посмішкою дивився на них. Їхній кумедний вигляд остаточно повернув йому гарний настрій.

— Хай вам усячина, хлопці! — вигукнув він. — Слово честі, ви пішли не туди, куди слід, і, мабуть, натрапили на млин.

Розбійники поглянули один на одного й не сказали жодного слова, тільки почервоніли по самі вуха.

— А ви хоч бачили того нахабу-жебрака, по якого я вас посилав? — запитав він.

— Щиро кажучи, отамане, — мовив син мірошника Мач, — ми більше чули його, ніж бачили. Він так набив нас борошном, що в мене воно ще довго виходитиме з потом. Ви скажете, що я народивсь у млині й нанюхався борошна ще в пелюшках. Та їй-бо, ніколи мені не доводилось нюхати його так багато!

І він з натугою чхнув.

— Як же це трапилось? — стримуючи сміх, запитав Робін.

— А так. Ми злапали жебрака, як ти й наказував, а він запропонував заплатити за своє звільнення грошима з торби, яку ніс за плечима.

— З тієї самої, на яку зазіхав і я, — кинув Робін ніби сам до себе.

— Отож ми й погодились, — вів далі Мач. — Простелили на землю плащ, він розв'язав торбу, а потім як трусонув нею! Враз борошно розвіялось такою страшною хмарою, що нам і в очах потемніло, і дух позабивало. Сам же він розтанув у тій хмарі, наче справжня мара.

— Але перед цим, бачу, він встиг понаставляти вам добрих ґуль та синців, — посміхнувся Робін.

— Не інакше, йому допомагав сам диявол, — мовив один із удовиченків, сумно розтираючи потерпілі місця.

Робін так зареготав, що не встояв на ногах і опустився на товстий покручений корінь, який випинався під деревом з-під землі.

— Чотирьох найхоробріших розбійників побив, мов безпорадних немовлят, якийсь жалюгідний жебрак! — вигукнув він. — Мені дозволено посміятися з вас, друзі, бо і сам я ускочив у таку халепу. Глядіть, більше нікому ні слова про те, як нас усіх пошили в дурні. Нікому! Навіть у Шервудському лісі! Посміємося отут між собою — та й годі!

У розбійників трохи відлягло від серця, хоч їм і дуже кортіло ще разочок здибатися з хитрим жебраком. Проте жоден з усіх чотирьох ніколи не згадував про цю пригоду.

Та чи то жебрак похвалився своєю перемогою у найближчому шинку, чи, може, якась пташинка, підгледівши з високого дуба, розцвірінькала про це мешканцям лісу, тільки шила в мішку не вдалося сховати: таємниця випурхнула у широкий світ і обернулася на веселу баладу, яку співали люди по всій країні, хоч вона й не подобалася чотирьом знаменитим розбійникам.

Розділ одинадцятий ЯК РОБІН ГУД ПОКАРАВ ГАЯ ГІСБОРНА

Хай знають всі: я, Гісборн Гай,

Спіймаю Робін Гуда.

Ну що ж, розбійнику, стривай,

У лісі скоро буду!

Минуло кілька тижнів від того дня, коли розбійники визволили трьох синів удови, і весь цей час шериф марно намагався покінчити з ватагою Робін Гуда. Чутки про непереможного Робіна дійшли до Лондона, і король послав шерифові наказ, погрожуючи зняти його з посади, якщо він не спіймає ватажка розбійників. Ось чому шериф аж із шкури пнувся та гасав по лісі, прагнучи заскочити Робін Гуда зненацька. Проте всі його зусилля були марні. Тоді він збільшив нагороду за голову Робіна, сподіваючись, що це спокусить когось із переможців на королівських турнірах випробувати свою хоробрість поза мурами міста.

Такий герой і справді знайшовся. Це був найманий лицар із королівської важкої кінноти на ім'я Гай Гісборн. Він прочув про Робіна та про вагому винагороду за його голову. Сер Гай вважався одним із кращих лучників і мечоносців у всій королівській армії, але мав підступну та зрадливу вдачу. Здобувши в короля дозвіл негайно вирушити на розшуки ватажка розбійників, він із папером від імені його величності прибув до шерифа Ноттінгема.

— Я приїхав сюди, аби зловити Робін Гуда, — самовпевнено мовив він, — і я його добуду — живого чи мертвого!

— А я з радістю допоміг би вам, навіть якщо б ви не мали наказу з печаткою короля, — улесливо відповів шериф. — Скільки вам треба людей?

— Ніскільки, — відповів сер Гай, — бо я певен, що гуртом нічого не вдієш проти цього запеклого злочинця. Я піду сам, але ви тримайте своїх людей напоготові поблизу Бернесдейля. Як тільки почуєте голос срібного ріжка, летіть туди щодуху. Це означатиме, що Робін у мене в руках.

— Чудово! — вигукнув шериф. — Щодо нас будьте певні, ми не підведемо.

Шериф пішов давати відповідні накази, а Гай Гісборн почав переодягатись, аби його ніхто не упізнав.

Сталося так, що саме цього дня Вілл Пурпуровий і Маленький Джон подалися в Бернесдейль купити зелений одяг для тих своїх товаришів, які вже світили голими колінами й ліктями. Але вважаючи, що не варто обом одразу ризикувати, вони біля міста розділились. Вілл почимчикував через браму, а Джон заліг по цей бік муру за пагорком і став чекати на нього. Раптом він побачив, як Вілл, наче ошпарений, вискочив із брами назад, а навздогін йому, майже наступаючи на п'яти, гналися сам шериф і десятків з шість його людей. Вілл з розгону перескочив через рів, продерся крізь колючий живопліт, по камінні та пеньках перейшов болото і, мов сполоханий заєць, довгими стрибками подався до лісу. Шериф та його посіпаки вибивалися із сил, але не припиняли погоні. Проте лави переслідувачів порідшали: один із них сторч головою полетів у заповнений водою рів, другий загруз у багнюці, третій, спіткнувшись об камінь, врізався носом у землю, а з десяток інших знеможено сіли на узбіччі дороги і відкритими ротами хапали повітря, мов витягнута з води риба.

Спостерігаючи цю погоню, Маленький Джон не міг стримати щирого сміху, хоч усвідомлював, що буде зовсім невесело, якщо Вілл раптом спіткнеться, його вже й так майже наздоганяв один із переслідувачів. То був найкращий бігун шерифового війська на ім'я Вільям Трент. До Вілла йому залишалося не більше двадцяти кроків, і він швидко, мов хорт, скорочував цю відстань. Побачивши небезпеку, яка загрожувала його другові, Маленький Джон миттю знявся на ноги, натягнув лук і пустив смертоносну стрілу.

Краще було б цьому Вільямові Тренту лежати того дня хворим у ліжку, — так говориться у старовинній баладі, — ніж зустрітися зі стрілою Маленького Джона під зеленими шатами лісу. Це було його останнє змагання із бігу.

Коли стріла зі свистом вилетіла з-за пагорка, переслідувачі на мить заціпеніли від жаху. Та, поглянувши в той бік і побачивши лише самого Маленького Джона, вони люто заволали і кинулись усім гуртом до нього. Вілл Пурпуровий тим часом досяг вершини пагорба і, скотившись униз, пропав з очей.

— Пошлю ще одне привітання шерифові, — надумався Маленький Джон, — а потім наздожену Вілла.

Але цей нерозважливий крок став для нього фатальним: як тільки Маленький Джон наклав стрілу й розтягнув тятиву, його чудовий тисовий лук, що досі ніколи не підводив свого хазяїна, раптом переламався надвоє.

— Хай тобі всячина, клята деревиняка! — вилаявся Джон. Потім він твердо став на ноги і вирішив захищатися до останньої змоги, бо солдати були вже зовсім поруч.

Добре ж він постояв за себе того дня! Переслідувачі, поки видерлися на пагорб, страшенно засапались, і перших десятьох Джон легко поклав на землю ударом свого пудового кулака. Та один у полі не воїн, хоча б який сильний він був, і впоратися з шістьма десятками ворогів Маленький Джон, звичайно, не міг. До того ж лучники шерифа зупинилися на безпечній відстані від нього і, розтягнувшись лінією, націлилися в Маленького Джона стрілами.

— Здавайся! — задихаючись, гукнув шериф. — Здавайся, Маленький Джоне, Рейнольде Грінліф, чи як там тебе сьогодні звати! Здавайся негайно, коли не хочеш, щоб оці стріли прошили наскрізь твоє серце!

— О, ваші слова прудкіші за стріли, — мовив Маленький Джон. — Вони вже торкнулися мого серця, і я здаюсь.

Тієї ж миті шерифові люди навалилися на нього з усіх боків і міцно скрутили мотузками: вони страшенно побоювались, щоб розбійник не втік дорогою. Шериф радісно реготався, думаючи про те, як краще помститися за викрадений посуд, і зрештою таки надумав.

— Клянусь усіма святими, — вигукнув він, — ми відведемо тебе до Бернесдейля і повісимо там на високому горбі сьогодні ж!

— Гаразд, вішайте, — мовив Маленький Джон. — Тільки дивіться, щоб і вам не відгукнулось тим самим! Бог милостивий, і він ще може не допустити цієї чорної справи.

Усе ще побоюючись втечі полоненого, шериф та його почет швидко спустилися з пагорба і подалися через торфовище до міста. Дорогою до них приєдналися ті, що відстали раніше. Один вояк насилу видерся з глибокого рову і, потираючи голову, пристав до загону. Другий припадав на ногу, третій геть подрав на собі одяг, вскочивши в колючий живопліт, четвертий був весь у грязюці. Вся команда шерифа ледве пересувала ноги і мала вигляд жалюгідних бродяг. Але солдати раділи, бо шериф пообіцяв досхочу напоїти їх вином; до того ж вони тішилися думками, що незабаром повісять найхоробрішого після Робін Гуда розбійника Англії.

Негайно вони спорудили стовп із перекладиною і прив'язали до неї товсту мотузку. Шибениця була готова.

— Ну, прощайся з життям! — гукнув шериф до Маленького Джона. — Тепер ми подивимось, чи допоможуть тобі твої лісові. хитрощі.

— Хотів би я зараз мати при собі Робінів ріжок, — пробурмотів бідолашний Джон. — Але його немає, і, здається, все кінчиться саме так, як каже шериф.

Становище його і справді було безнадійним. Мотузка вже стискала шию полоненого, і солдатам лишалося тільки потягти за неї.

— Готово? — запитав шериф. — Ну, тоді: раз… два… Та перш, ніж він вимовив «три», з-за пагорба долинув слабенький звук срібного ріжка.

— Щоб я луснув, коли це не сигнал сера Гая Гісборна, — мовив шериф, — і він кличе мене на допомогу. Сер Гай спіймав Робін Туда!

— Перепрошую, ваша милість, — звернувся до нього один із солдатів, — але якщо він справді спіймав Робін Гуда, то це буде для нас дуже радісний день. Давайте зачекаємо з отим розбишакою і влаштуємо ще одну шибеницю. Треба повісити їх разом!

— Слушна думка! — вигукнув шериф, ляснувши себе по коліну. — Зніміть негідника та добре прив'яжіть його, поки ми повернемось.

Міцно припнувши Маленького Джона до шибениці, шериф зі своїми пошарпаними вояками подався у ліс, щоб привести Робін Гуда й повісити разом двох знаменитих розбійників.

Облишмо поки що Маленького Джона й шерифа, бо варто розповісти про те, яких пригод тим часом зазнав Робін Гуд.

Перш за все треба сказати, що саме цього ранку ватажок розбійників ледь не посварився з Маленьким Джоном. Причиною до того стала зустріч із нетутешнім йоменом, якого обидва уздріли в лісі.

Він здався їм підозрілою людиною, і кожному з них закортіло викликати незнайомця на двобій. Але Робін Гуд не поступився своєму помічникові. Саме тоді роздратований Джон і подався з Віллом Пурпуровим до Бернесдейля, а Робін виступив назустріч захожому чужинцеві.

У цього гостя Шервудського лісу вигляд був досить-таки дивний. На перший погляд він здавався якоюсь триногою потворою. Та, підійшовши ближче, Робін розгледів, що це просто бідно одягнений чоловік, якому чомусь заманулося натягти поверх лахміття висушену на сонці конячу шкуру — з головою, гривою і хвостом. Шкура голови правила йому за каптур, а хвіст, спадаючи донизу, здаля виглядав як третя нога.

— Доброго ранку, друже, — гостинно привітався Робін. — Оскільки я бачу у твоїй руці лук, то, певне, ти добрий стрілець.

— Стрілець як стрілець, — мовив у відповідь незнайомець. — Тільки не до стрільби мені зараз. Я згубив стежку і ніяк не можу втрапити на неї знову.

«Слово честі, я був гадав, що ти згубив розум!» — усміхнувшись, подумав Робін, а вголос сказав:

— Я проведу тебе через ліс, а ти мені розкажеш, які справи змусили тебе блукати в цих краях. Мова твоя здається мені набагато благороднішою за вбрання.

— А хто ти такий, щоб питати мене про мої справи? — грубо огризнувся незнайомець.

— Я один з королівських лісників, — відповів Робін, — і приставлений сюди охороняти оленів його величності від усяких підозрілих людей, які тут часом вештаються.

— Вигляд у мене, може, й справді підозрілий, — заперечив незнайомець, — але я тут не вештаюся без діла. Ну, слухай: якщо ти королівський лісник, то мені знадобишся. Я тут також за королівським дорученням — розшукую небезпечного злочинця. Звати його Робін Гуд. А ти, часом, не з його людей?

І незнайомець пильно подивився на Робіна.

— Ні, ні, боронь Боже! — запевнив його ватажок розбійників. — А навіщо тобі потрібен отой Робін Гуд?

— Це вже мені знати. Скажу тільки, що зустрітися з цим зарозумілим і невловимим розбійником мені хочеться навіть дужче, ніж дістати за нього сорок повновагих фунтів з королівської скарбниці.

Тепер Робін усе зрозумів.

— Іди за мною, друже, — мовив він, — трохи пізніше я, певне, зможу показати тобі схованку Робін Гуда. А поки що давай приємно проведемо час під оцим деревом, постріляємо з наших луків.

Незнайомець погодився. Вони зрізали дві тоненькі лозини і, відмірявши сто кроків, увіткнули їх у землю.

— Починай, друже, — сказав Робін. — Перший постріл — твій.

— Е ні, — відмовився той, — я стрілятиму після тебе.

Робін виступив на крок уперед, недбало розтягнув лук і пустив стрілу. Вона просвистіла в повітрі, ледь-ледь не зачепивши лозинки. Незнайомець цілився набагато ретельніше, але його стріла збочила дужче.

Другий захід розпочав незнайомець. Цього разу він вистрілив дуже влучно, його стріла вцілила в пучечок листя на кінці лозинки. Але постріл ватажка розбійників виявився ще кращим — стріла Робін Гуда розколола лозинку якраз посередині.

— Хай тобі всячина! — вражено вигукнув незнайомець. — Ніколи ще я не бачив, щоб хтось так влучав! Та ти ж, мабуть, стріляєш краще за самого Робін Гуда! До речі, ти ще й досі не сказав, як тебе звати.

— Авжеж, ні, — мовив Робін, — і не маю права сказати, поки не назвешся ти.

— Своїм ім'ям я можу пишатись, — заявив незнайомець. — Я поклявся спіймати розбійника Робіна і сказав би йому про це самому, коли б він не був таким боягузом. Моє ім'я — Гай Гісборн.

Незнайомець проказав усе це врочистим голосом, бундючно походжаючи між деревами і зовсім забувши про те, що його кілька хвилин тому перемогли в змаганні зі стрільби з лука. Робін спокійно дивився на нього.

— Здається, я вже десь чув про тебе. Тобі доводиться вішати людей заради грошей?

— Так! Але тільки розбійників, як Робін Гуд.

— А що ж поганого зробив тобі Робін Гуд?

— Та це ж грабіжник з великої дороги! — мовив сер Гай, уникаючи прямої відповіді.

— Хіба він не віддає бідним усе, що забирає у багатих? Чи, може, він не захищає жінок та дітей, слабких і безпомічних? І чи не найбільшим його злочином є те, що він забив кількох королівських оленів?

— Годі патякати! — нетерпляче перебив його сер Гай. — Тепер я бачу, що ти й сам з Робінової зграї.

— Я ж сказав — ні, — коротко відрубав Робін. — А якщо я допоможу тобі спіймати Робіна, що ти робитимеш далі?

— Бачиш оцей срібний ріжок? — відповів сер Гай. — Як тільки Робін опиниться в моїх руках, я дам один довгий сигнал.

І враз сюди прибуде шериф з усім своїм військом. Якщо ти покажеш мені, де ховається цей розбишака, я віддам тобі половину винагороди. Двадцять фунтів!

— Я не став би штовхати людину на шибеницю навіть за тисячу фунтів! — зневажливо відповів Робін. — Але я покажу тобі Робіна і нагороду за це знайду собі на вістрі власного меча. Я сам і є Робін Гуд, ватажок розбійників Шервуда й Бернесдейля!

— Тим гірше для тебе! — вигукнув сер Гай.

Звичним блискавичним рухом він вихопив з-під конячої шкури меч і без попередження, по-зрадницьки кинувся на Робіна. Той спритно ухилився від удару і теж оголив свою зброю.

— Це ж підло, — мовив він зловісно, — нападати на людину, яка не готова до бою!

І, не кажучи більше ні слова, став захищатись. Удар на удар, удар на удар! Понад дві години кресала криця крицю, проте ні Робін Гуд, ні сер Гай не відступили один перед одним ані на крок. Це був двобій, який рідко кому доводилося бачити навіть у Шервудському лісі. Вороги похмуро зиркали один на одного, і в очах обох палала ненависть. Один з них бився за своє життя, другий — за винагороду та королівську ласку.

Блискучі гострі леза раз у раз розтинали повітря, осяяне життєдайним сонячним промінням, і стикались із сичанням розлючених змій. Але вони ще жодного разу не торкнулися живого тіла. Та ось Робін Гуд випадково спіткнувся об корінь, що випинався з-під землі, і впав на коліна. Сер Гай, замість того, щоб дати йому час підвестись, як це зробив би кожен благородний лицар, ударив лежачого. Так Робін дістав поранення в лівий бік.

— Пресвята Діво, — вигукнув тоді Робін, — заступися за мене, грішного! Де ж це бачено, щоб людина помирала раніше свого часу!

Він знову спритно скочив на рівні ноги й завдав своєму ворогові раптового удару. Лицар саме в ту мить високо замахнувся мечем, щоб остаточно добити Робіна, але той зробив блискавичний випад знизу. Сер Гай Гісборн поточився назад і з глухим стогоном упав на траву: меч Робіна протнув йому горлянку.

Ватажок розбійників із жалем подивився на забитого.

— Ти сам накликав на себе біду, — стиха мовив він. — Хоч ти і був підступним запроданцем, я зовсім не хотів тебе вбивати.

Потім Робін Гуд оглянув власну рану, яка виявилась неглибокою. Робін швидко зупинив кровотечу і перев'язав поранений бік. Знявши з сера Гая конячу шкуру, він накинув її на себе, а труп лицаря затягнув у кущі. Там прикрив його своїм плащем, притрусивши обличчя загиблого травою та листям, щоб того не можна було одразу впізнати.

Треба сказати, що статурою й обличчям Робін був дещо схожий на сера Гая.

Насунувши кінську шкуру на голову так, що під нею сховалося майже все лице, Робін узяв срібний ріжок іпросурмив довгий сигнал. Саме цей звук і врятував Маленького Джона в Бернесдейлі. Він примусив недалекого розумом шерифа нашорошити вуха, відкласти страту і чимдуж мчати за пагорб до лісу, аби захопити ще одну жертву.

Два десятки кращих шерифових лучників менше ніж за півгодини були вже на місці.

— Це ви подавали сигнал, ваша милість? — запитали вони, наближаючись до Робіна.

— Я, — мовив Робін, ідучи назустріч засапаному шерифу.

— Які новини, які новини, сер Гай? — нетерпляче запитав високоповажний чиновник.

— Робін Гуд і Гай Гісборн зустрілися тут у двобої, і той, на кому Робінів плащ, тепер мертвий лежить у кущах.

— Це найкраща новина, яку я будь-коли чув у своєму житті! — вигукнув шериф, потираючи руки. — Я гадав, що нам пощастить повісити його за компанію, але я й так не шкодую.

— Повісити за компанію? — перепитав Робін.

— Авжеж! Сьогодні в нас винятково щасливий день. Як тільки ви пішли од мене, ми вистежили й мало не спіймали одного з тутешніх молодців, — здається, то був Вілл Пурпуровий. Зате його друга, що допоміг йому врятуватись, ми були вже підтягли на шибениці, коли раптом почули ваш сигнал.

— А хто ж той другий? — схвильовано запитав переодягнений Робін.

— А як ви гадаєте, хто? — зареготався шериф. — Перший розбійник після самого Робін Гуда — Маленький Джон, він же Рейнольд Грінліф!

Шериф ніяк не міг забути те ім'я, яким назвався Маленький Джон, перебуваючи в Ноттінгемі під дахом його будинку.

«Маленький Джон! — здригнувшись у душі, подумав Робін. — А й справді, це був дуже щасливий сигнал!»

— Вас, бачу, також трохи подряпало? — не вгавав шериф, зробившися з радощів страшенно балакучим. — Слухайте, хлопці! Приведіть серу Гаю Гісборну коня, а самі закопайте отого поганця там, де він лежить. Собаці собача смерть. Швидше порайтесь, та ходімте до Бернесдейля. Прикінчимо й того розбійника.

Вони пришпорили коней і виїхали з лісу. Дорогою Робін примушував себе весело підтримувати розмову, а сам обмірковував, як би допомогти Маленькому Джонові.

— Маю до вас велике прохання, шерифе, — мовив він нарешті вже майже біля самого міста.

— Яке, шановний сер? Кажіть, я вас слухаю.

— Я відмовляюсь од вашого золота, бо мав чудовий двобій. Оскільки ж я переміг самого ватажка, дозвольте мені розрахуватися і з його спільником, щоб потім усі говорили: сер Гай Гісборн протягом єдиного дня послав на той світ двох найнебезпечніших розбійників Англії!

— Робіть як знаєте, — погодився шериф, — але вам би не слід відмовлятися від винагороди, яка тепер має подвоїтись. Не кожному й не кожного дня доводиться перемагати Робін Гуда.

— Свята правда, ваша милість, — відповів Робін. — Скажу не хвастаючись: ніхто не міг перемогти Робін Гуда вчора, не переможе його і завтра.

Кажучи це, він наблизився до Маленького Джона, який все ще стояв прив'язаний до шибениці, і гукнув шерифовому почту:

— Зачекайте там, а я спитаю в полоненого, чи хоче він покаятись у гріхах.

Робін швидко нахилився, перерізав Маленькому Джонові пута і дав йому в руки лук і стріли сера Гая, які не забув прихопити з собою.

— Це я, Робін, — прошепотів він. Та Маленький Джон і без того впізнав свого друга, і серце йому вже підказало, що, мабуть, цього разу шибениця лишиться порожньою.

Нарешті Робін голосно й дзвінко просурмив тричі у свій ріжок, а потім вихопив з-під кінської шкури свій незрадливий лук. І перш ніж отетерілий шериф та його вояки встигли схопитися за зброю, в повітрі засвистіли несхибні стріли.

Нова злива стріл посипалася на, них з-за міських мурів та крізь ворота. То Вілл Пурпуровий і Вілл Стютлі, коли ще Робін розмовляв з шерифом у лісі, побачили їх і поспішили на допомогу товаришам. Вони наспіли дуже вчасно. Охоплений панікою загін шерифа кинувся навтьоки. А Робін і Маленький Джон живі та здорові стояли під шибеницею, посилаючи навздогін ворогам співучі стріли й глузливий сміх.

Незабаром вони приєдналися до своїх товаришів, і вся ватага подалася на спочинок до гостинного лісу. Адже за один день пригод сталося більш ніж досить.

Розділ дванадцятий ЯК МАРІАН ПОВЕРНУЛАСЯ ДО ШЕРВУДСЬКОГО ЛІСУ, І ЯК РОБІН ГУД СТАВ ГОСТЕМ КОРОЛЕВИ ЕЛЕОНОРИ

Роб лісом йшов в чужім вбранні,

Назустріч біг юнак.

Схрестили враз вони мечі

І бились тільки так.

Бій закінчився добре

У юнаків хоробрих.

Одного дня, невдовзі після описаних подій, Робін надумався йти на полювання. Не знаючи, з ким йому цього разу доведеться зустрітись у лісі, він вимазав собі обличчя грязюкою, переодягнувся у благеньку куртку та довгий плащ і тільки після цього рушив у мандри. Тихий, лагідний ранок навіяв йому спогади про давноминулі дні дитинства, коли він безтурботно гуляв оцими галявами разом із Маріан. Який то був щасливий час! І як болісно та гірко, що його не можна повернути! Чи пощастить йому ще колись побачити Маріан — його милу, доброго друга дитячих років!

Останнім часом Робін часто думав про неї, і йому дедалі більше хотілося почути її чистий голос, її дзвінкий сміх, побачити, як при зустрічі з ним спалахують її сонцесяйні очі.

Можливо, то щастя Алана Дейля та його подруги так сильно сколихнуло струни Робінового серця, а може, до цього спричинилась поява в Шервудському лісі Вілла Пурпурового. Та як би там не було, а цього ясного ранку Робін повільно брів лісовою стежиною, сумовито похиливши голову і зовсім забувши про полювання.

Раптом на невеличку галявину просто перед його очима вийшов красень олень. Вигляд тварини, що мирно поскубувала соковиту траву, розбудив у Робінові мисливця. Він блискавично натягнув тятиву і вже зібрався був пустити стрілу, коли олень зненацька упав, мов підкошений: його наскрізь прошила стріла, пущена з протилежного кінця галявини. І тієї ж миті з-за кущів вискочив стрункий вродливий юнак у багатому одязі. З радісним вигуком він побіг до забитої тварини. Ясна річ, це й був стрілець, бо він розмахував над головою луком, а при боці в нього висів меч, хоч сам він здавався майже хлоп'ям.

Робін швидкою ходою підійшов до оленя з другого боку.

— Гей, хлопче! — суворим голосом закричав він. — Як ти насмілився стріляти в королівського оленя?

— Я маю таке саме право стріляти в цих оленів, як і сам король, — погордливо відповів юнак. — А хто тобі дозволив мене допитувати? Іди своєю дорогою, парубче!

Голос незнайомого підлітка чимось дуже схвилював Робіна. Він наче торкнувся його серця і розбудив далекі спогади дитинства. Робін пильно подивився на юного мисливця, і той відповів одвертим поглядом, у якому не було ні тіні страху.

— Хто ти такий, друже? — вже лагідніше запитав Робін.

— Я поки що тобі не друг, і хто я — це моя справа, — із запалом відрубав незнайомець.

— Обережніше, любий хлопчику, бо ти в лісі, а тут ми швиденько можемо навчити тебе пристойного поводження! — мовив Робін.

— Тож спробуй! — вигукнув юний незнайомець, вихоплюючи з піхов меч. — Берися за зброю та захищайся!

Він хоробро змахнув клинком, і Робінові, якого задерикуватість хлопця почала вже дратувати, не лишилось нічого іншого, як теж узятися за зброю. Юнак кинувся в бій з великим завзяттям, показавши своєму супротивникові, що таки непогано володіє кількома простими прийомами фехтування. Але Робін лише відбивав його наскоки і навіть не збирався показувати хлопцеві своєї справжньої сили. Так тривало з чверть години, за які молодий нападник зовсім знесилів. На його щоках заграв ніжний рожевий рум'янець.

До Робіна' тим часом повернувся гарний настрій. Сміливість тендітного юнака так зворушила ватажка розбійників, що він, орудуючи мечем, став посміхатись. Помітивши це, юнак раптом скипів і спробував завдати дошкульних ударів. Робін легко відбив їх і засміявся одвертіше. Бачачи своє безсилля і неспроможність відплатити за неприховане глузування з нього, бідолашний хлопчина мало не плакав від сорому та злості.

Робінові стало шкода свого супротивника і, щоб покінчити з цим нерівним двобоєм, він удав, ніби ненароком оступився, водночас підставивши руку так, що її легенько дряпнуло мечем.

— Ну що, задоволений? — вигукнув юнак і здригнувся, побачивши кров.

— Цілком, — відповів Робін, опускаючи меч. — А тепер ви, може, зробите ласку і скажете, кому я завдячую цією подряпиною?

— Я Річард Партінгтон, паж її величності королеви Елеонори, — з гідністю відповів юнак, і знову його голос до глибини душі вразив Робіна.

— Що примусило вас піти в цей ліс самому, шановний Партінгтоне?

Юнак замислився і, перш ніж відповісти, ретельно витер свій меч маленькою мереживною хусточкою. В пам'яті Робіна знов ожило щось дуже далеке, але до болю знайоме. Нарешті юнак підвів голову й поглянув йому просто в очі.

— Що ж, хто б ти не був, — королівський лісник чи хтось інший, — знай: я розшукую ватажка розбійників Робін Гуда, якому несу прощення від королеви. Чи не скажеш мені, де його можна побачити?

Чекаючи відповіді, юнак заховав свою мереживну хусточку за відлогу куртки. Гострі очі Робіна помітили, як там блиснула золота стріла.

— О! Я впізнав тебе! — радісно вигукнув він, кидаючись до юного гостя Шервудського лісу. — Ти Маріан, а оту золоту стрілу подарував тобі я, завоювавши її на турнірі, влаштованому шерифом!..

— Ти… ти… — задихаючись, промовила Маріан (бо це й справді була вона), — хіба ти… Робін?

— Власною особою! — весело відповів Робін і так як був — у лахмітті, з брудним обличчям — палко пригорнув тендітного «пажа» до своїх грудей.

— Ой, Робіне, що ж я накоїла! — раптом із жахом вигукнула Маріан. — Я не знала, що це ти, і так необачно тебе поранила!

— Дарма, — усміхаючись, мовив Робін. — Адже це зробила ти, і я пишатимуся цим шрамом на своїй правиці.

Проте Маріан так турбувалася про його поранену руку, як не турбувався Робін про всі свої рани, разом узяті. Перев'язавши йому кисть маленькою хусточкою, дівчина сказала:

— Ну, тепер все буде гаразд!

І Робін вірив, що справді все повернеться на краще, бо ніколи не відчував такої легкості на серці. Йому навіть здавалось, що ліс довкола оповив ніжний рожевий серпанок, який непомітно розлився зі щік його коханої Маріан.

Дівчина почувалася не менш щасливою, хоч їй було трохи ніяково. Робін нарешті здогадався, що вона соромиться свого чоловічого одягу, і віддав їй довгий подертий плащ. Загорнувшись у нього, Маріан одразу повеселішала.

Потім вони стали розповідати одне одному про те, що їм довелося пережити за час розлуки, і, розмовляючи, не помітили, як сонце повернуло на захід.

— Який же я поганий господар! — вигукнув Робін, схоплюючись на ноги. — Навіть не запросив тебе до своєї лісової оселі!

— А я дуже поганий паж, — мовила Маріан, — бо зовсім забула, що я Річард Партінгтон, який справді приніс тобі послання від королеви Елеонори!

— Розкажеш про це дорогою. Вдома я передам тебе турботам місіс Дейль. А по оленя прийдуть мої друзі, яких ми, напевне, зустрінемо.

Дорогою до табору Маріан повідала, як слава про звитягу Робіна долинула аж до Лондона, в палац королеви Елеонори. І королева сказала: «Я б з радістю зустрілася з цим хоробрим йоменом і подивилась, як він стріляє з лука». Королева обіцяла повне прощення Робіну, якщо наступного тижня він прибуде до Лондона з чотирма своїми лучниками і позмагається з найкращими стрільцями, котрими так пишається король Генріх. Про все це Маріан розповіла дуже докладно, а потім додала:

— Коли я почула, що її величність виявила бажання побачити тебе, я сказала, що колись ми з тобою знались, і попросилася піти тебе розшукати. Королева дуже зраділа, а відпускаючи мене, наказала передати тобі оцей золотий перстень на знак її благовоління.

Робін узяв перстень і, схиливши голову, шанобливо його поцілував.

— З такою запорукою я хоч зараз поїду до Лондона, — мовив він. — І щоб відібрати цей подарунок королеви, треба буде принаймні відрубати мені правицю.

Тим часом вони наблизилися до густих заростів, у яких ховалося пристановище ватаги розбійників. Робін витяг ріжок і подав гучний сигнал, яким скликалися всі його друзі.

Вілл Пурпуровий одразу впізнав, кому належало гарненьке личко під беретом пажа, і, підскочивши до Маріан, по-братньому обняв її й розцілував в обидві щоки. Потім, відкликавши Робіна вбік і про щось з ним пошептавшись, він повернувся до ватаги й урочисто проголосив:

— Друзі! Слухайте мене всі! Сьогодні ми маємо честь привітати у себе прекрасну Маріан, наречену нашого ватажка, Робін Гуда!

Під оглушливі привітальні вигуки захоплених розбійників зніяковілу, але щасливу М'аріан було передано до рук ніжної й милої дружини Алана Дейля. А ввечері, вже зодягнена в корсаж та спідницю й приваблива як ніколи, Маріан сіла праворуч від Робіна на урочистому бенкеті, що його влаштували на її честь господарі Шервудського лісу.

Коли від оленя, забитого Маріан, лишилися самі кісточки, Алан заспівав для чарівної гості найкращих пісень північних менестрелів. До нього приєдналися інші, і незабаром у лісі залунав могутній хор. Співали всі — від Вілла Пурпурового, який тягнув баритоном, до ченця Тука, котрий гудів низьким басом. Навіть Маленький Джон намагався розтулити рота, хоча на нього весь час скоса поглядав мірошниченко Мач.

Пригорнувшися до Робіна, Маріан замріяно слухала пісні, і в її темному волоссі жаром виблискувала золота стріла.

Потім Робін попросив свою наречену ще раз повторити слова королеви Елеонори. Вислухавши Маріан, розбійники тричі прокричали «ура» королеві та її незвичайному пажу і, схопившися на ноги, проголосили тост за їх здоров'я.

— Отже, ви чули, — мовив Робін, звертаючись до всієї ватаги, — що її величність бажає, аби я з чотирма своїми товаришами з'явився до неї. Зі мною підуть два моїх заступники — Маленький Джон та Вілл Стютлі, мій двоюрідний брат Вілл Пурпуровий і менестрель Алан Дейль. Місіс Дейль супроводитиме свого чоловіка. З нею буде веселіше й пажу її величності. Друзі, ми вирушимо в дорогу на світанку. Приготуйте найкращий одяг. Перевірте негайно, чи не пом'яті ваші плащі, чи добре почищені мечі, чи в порядку луки та стріли. Зробімо честь королеві і не посоромимо рідного лісу. Ти, Мач, разом із Віллом, Лестером та Джоном, славними братами-удовиченками, на час нашої відсутності командуватимеш ватагою, а ти, отче Тук, дбатимеш про душі та шлунки хлопців.

Накази Робіна були зустрінуті одностайним схваленням, і довго ще розбійники кружляли чорне пиво. Нарешті, приготувавшись до завтрашньої подорожі, ватага розбрелась, і всі полягали спати.

Літній ранок видався напрочуд гарний і обіцяв тихий сонячний день. Темно-зелені лісові шати застигли в урочистому мовчанні, немовби замилувались п'ятіркою йоменів, що лаштувалися в дорогу. Робін таки справді подбав про те, щоб його друзі були якнайкраще зодягнені. Новісіньке зелене вбрання на всіх, хто мав іти з ним в палац королеви, милувало одо, а сам ватажок розбійників вбрався у ясно-червоне. Голови сміливців прикрашали чорні капелюхи з білими перами. Не гірше за чоловіків були одягнені й дві дами — Маріан та місіс Дейль. З побажаннями щасливої дороги та всіляких успіхів ватага розбійників у повному складі провела цю невеличку компанію до узлісся.

Подорож до Лондона обійшлася без пригод. Робін Гуд зі своїми супутниками прямував до столиці королівським шляхом, і за всю дорогу їх ніхто не зупинив. Перстень королеви на пальці Робіна гостинно розчинив перед мандрівниками лондонську браму.

Невдовзі вони були вже в палаці, чекаючи на побачення з її величністю. Робіна та його друзів поселили в самому палаці, але зроблено це було так таємно, що ніхто не дізнався про гостей королеви.

Король Генріх у цей час був на Фінсбурзьких полях, де незабаром мав відбутися великий турнір. Він хотів сам оглянути турнірну арену, поговорити з відбірними своїми стрільцями, які, на його думку, повинні були перемогти будь-яких суперників. Король так вихваляв цих людей, що королева зважилась побитися з ним об заклад. Маріан говорила правду: королева Елеонора не раз чула про знаменитого Робін Гуда і його безстрашних йоменів. Дівчина й сама ніколи не нехтувала нагодою замовити за них добре слово і, як тільки трапився слушний випадок, напросилася їх розшукати.

Королева сиділа у себе в вітальні й вела жваву розмову з придворними дамами, коли раптом на порозі з'явилася Маріан Фітцволтер. Тепер вона знов була одягнена, як і належало фрейліні. Присівши перед королевою в глибокому реверансі, дівчина чекала дозволу заговорити.

— О, кого я бачу! — з радісною усмішкою вигукнула королева. — Мою улюбленицю Маріан чи мого вірного пажа Річарда Партінгтона?

— І Маріан, і пажа в одній особі, ваша величність. Річард знайшов, кого ви бажали побачити, а Маріан привела його сюди.

— Де ж він? — нетерпляче запитала королева.

— Чекає на аудієнцію, він сам і чотири його товариші. З ними ще й леді, про кохання і незвичайне вінчання якої я вам розповім згодом дуже цікаву історію.

— Запросіть їх сюди.

Маріан послала слугу, і за якусь мить невеличка компанія Робін Гуда зайшла до вітальні.

Королева майже не сумнівалась, що побачить незграбних, обшарпаних, здичавілих од лісового життя людей, і була приємно вражена. Від подиву її величність мало не сплеснула руками: перед нею стояли справжні кавалери, яких небагато навіть при королівському дворі. Маріан зашарілася, помітивши захоплені погляди, що їх крадькома кидали на розбійників інші фрейліни.

Робін не забув благородних манер, яких його колись навчила мати, а ясно-червоний оксамитовий одяг сидів на ньому, як на справжньому придворному. Про Вілла Пурпурового годі й говорити: це був блискучий світський кавалер. Не гірше за них виглядав і менестрель Алан Дейль. Що ж до Маленького Джона та Вілла Стютлі, то в першого деякий брак зовнішнього лоску з верхом компенсувався велетенським зростом, а в другого — широченними плечима. Місіс Дейль була сьогодні ще чарівнішою, ніж того знаменного дня, коли вона пішла до плімптонської церкви з одним чоловіком, а стала дружиною іншого.

Такими постали жителі лісу перед королевою Елеонорою в її вітальні.

Робін виступив трохи вперед, схилив коліна й мовив до королеви:

— Ось перед вами я, Робін Гуд, і мої найближчі друзі. Я прийшов за наказом вашої величності з перснем на руці, за котрий, як і за вашу честь, ладен віддати життя.

— Рада тебе бачити, Локслі, — з чарівною посмішкою відповіла королева. — Ти і твої хоробрі друзі прийшли дуже вчасно.

Робін представив по порядку всіх чотирьох розбійників, і кожен із них став перед королевою на коліно, а королева зустріла їх найпривітнішими словами. Потім вона поцілувала в щічку місіс Дейль і на час перебування в Лондоні запросила її жити в палаці на правах придворної дами. Після цього королева дала знак усім сісти за стіл, щоб відпочити і підкріпитися з дороги. Миттю на столі з'явилися найкращі вина і найвишуканіші страви. Поки гості пили та їли, королева розповіла їм про наступний турнір на Фінсбурзьких полях і про те, як би їй хотілось, щоб вони змагалися під її прапором.

— А поки що, — закінчила вона, — про це нікому жодного слова.

Робін і його друзі пообіцяли свято зберегти таємницю. Королеві дуже сподобалися розбійники, і на її прохання вони розповіли про деякі веселі пригоди зі свого лісового життя. Королева та її фрейліни сміялися від щирого серця. Найбільше сподобалась її величності розповідь про те, як розбійники поглузували з єпископа Герфорда. Цю історію вона прослухала кілька разів, бо Маріан, яка знала всі подробиці вінчання в плімптонській церкві, розповідала про нього так кумедно, що в королеви од сміху на очах виступили сльози.

— Мілорд єпископ Герфорда! — крізь сміх вигукувала вона. — Оце так штуку йому утнули! Ну нехай же і я з нього ще покепкую! А оце і є наш славний менестрель? — раптом запитала вона, обернувшись до Алана Дейля. — Здається, я про тебе щось уже чула. Ти не відмовишся зіграти для нас що-небудь на арфі?

Алан низько вклонився, взяв у руки принесену йому арфу, торкнувся струн — і в кімнаті залунали чарівні пісні північних країв.

Королева і фрейліни слухали співака з таким захопленням, що навіть дихнути не сміли.

Розділ тринадцятий ЯК РОЗБІЙНИКИ СТРІЛЯЛИ НА ТУРНІРІ, ЩО ЙОГО ВЛАШТУВАВ КОРОЛЬ ГЕНРІХ

Король на білому коні

З'явився на арені:

Турнір — для всіх,

Тут є призи: і золото, і пенні.

День великих змагань лучників почався чудовим ясним світанком, який розбудив усіх жителів Лондона — від гордовитого придворного вельможі до скромної дівчини-служниці. Довколишні села теж попрокидалися вдосвіта, і люди цілими валками потяглися на Фінсбурзькі поля. Величезний простір, ярус за ярусом, з трьох боків оточували суцільні помости, в центрі яких були споруджені криті ложі для титулованої знаті й іншого дворянства. У дальньому кінці поля стояло десять строкатих наметів для десяти загонів королівських лучників. Кожен загін складався з двадцяти стрільців під командою хороброго капітана. На всіх десяти наметах виблискували королівські герби і під свіжим ранковим вітерцем майоріли різнокольорові штандарти^[24].

Кожен капітан мав власний прапор і власну емблему. Першим ішов пурпуровий штандарт особистого зброєносця короля — Тепуса, який вважався найкращим лучником Англії. Далі — жовтий штандарт Кліфтона Букінгемширського, синій — Гільберта Уайтхендського, відомого на весь Ноттінгем, зелений — Елвіна Уельського і білий — Роберта Клаудсдейльського. Решту п'ять загонів очолювали капітани, які теж не раз доводили свою вояцьку вправність.

Як уже зазначалось, король вельми пишався власними лучниками і влаштував цей турнір, щоб показати всім їхню майстерність та принагідно поповнити лави свого війська.

Сходчасті помости заповнилися сьогодні досить рано, і людські голоси гули, наче бджоли у вулику. Король з королевою та численним почтом ще не прибули. Не видно було й королівських лучників. Тому глядачі гамували своє нетерпіння веселими жартами або ж заводили суперечки, в яких кожен вихваляв вподобаного ним лучника. З-проміж помостів невпинно снували заповзятливі торговці, пропонуючи свій барвистий крам — невеличкі стрічки з кольорами загонів, що мали змагатися на турнірі. Не менш спритно робили свою справу й численні лоточники, які торгували пиріжками, тістечками, сидром, бо багато людей, аби зайняти зручне місце, прибігли сюди, навіть не поснідавши.

Поки люди сперечалися про те, хто з улюблених лучників має найбільше шансів перемогти, зайняли свої місця й глядачі на центральних трибунах та в ложах. А незабаром срібноголосі сурми сповістили про прибуття короля й королеви.

У дальньому кінці поля, біля наметів, розчинилися навстіж ворота, і з'явився вершник у пурпуровому одязі на білому коні. Він невпинно сурмив, кидаючи в небо дзвінкі звуки, а слідом за ним шикованим рядом їхали шість прапороносців. Весь натовп звівся на ноги, і над полем розляглося могутнє «ура». На арену виїхав король Генріх II на баскому білому бойовому коні. Він був одягнений в темне оксамитове вбрання, гаптоване атласом і золотом. Білосніжний страусовий плюмаж гойдався на його капелюсі, якого він раз по раз здіймав над головою, відповідаючи на привітання глядачів. Поруч їхала королева Елеонора, велична й прекрасна в своєму парчевому костюмі для їзди верхи. За королем і королевою з'явилися принц Річард та принц Джон у лицарських шоломах і кольчугах. Далі тяглася процесія придворних кавалерів і дам, а за ними виступали всі десять загонів лучників. Вони об'їхали колом турнірну арену, і натовп зустрічав їх навіть із більшим ентузіазмом, ніж самого короля.

Король і королева спішилися, сходами піднялися в королівську ложу й сіли на два трони, що стояли під смугастим балдахіном, укриті червоною, гаптованою золотом завісою. Ліворуч і праворуч од них, також в окремих ложах, розмістився їхній почет. Шелестіли оздоблені діамантами опахала, виблискували дорогоцінні персні й намиста. Гарненькі пажі снували туди й сюди, передаючи останні накази короля.

На поле виїхав герольд. Срібний звук його сурми залунав над безладним гомоном натовпу. І враз запала мертва тиша. Двісті лучників вишикувалися вздовж арени у дві довгі яскраві шеренги. Капітани загонів, на знак особливої милості до них, стояли біля королівської ложі.

— Слухай, Тепусе, — звернувся король до свого зброєносця, — піди виміряй відстань до мішені.

— А якою буде нагорода? — запитала королева.

— Про це зараз сповістить герольд, — відповів король. — Перший приз — сорок золотих фунтів, другий — сорок срібних пенні, третій — срібний ріжок, інкрустований золотом. Більше того, якщо ці призи завоюють королівські загони лучників, переможці одержать ще дві бочки рейнського вина, дві бочки англійського пива і п'ять найжирніших оленів, які тільки гуляють у королівському заповіднику Деллом Лі. Гадаю, це непогана нагорода? — закінчив король, усміхаючись.

— Ставте де завгодно мішень, — мовив Кліфтон Букінгемширський, упевнений в ласці короля. — За таку щедру нагороду ми ладні стріляти на будь-яку відстань.

— Ну, не будемо так далеко заходити, — одказав Генріх II. — Але відстань має бути досить пристойною. Тепусе, встанови мішені за двісті кроків.

Тепус низько вклонився королю та королеві і пішов встановлювати десять мішеней зі штандартами десяти загонів королівських лучників. Тим часом герольд оголосив умови змагання та призначені призи. До участі в турнірі допускалися всі без винятку. Спершу королівські лучники мали пустити по три стріли зі штандартом свого загону. Так буде виявлено по одному найкращому стрільцю від кожного загону. Потім ці стрільці допускалися до змагань на мішенях, відкритих для всіх, хто забажав би випробувати свою стрілецьку вправність; причому кожен учасник турніру також мав право лише на три стріли. Результати стрільби по відкритих мішенях зрештою і мали визначати переможців.

Натовп зустрів ці умови одностайним вигуком схвалення. Королівські лучники змахнули над головами своєю зброєю і поставали проти мішеней.

Стрільба почалася одразу по всіх мішенях, і глядачам треба було вкрай уважно стежити, щоб чогось не проґавити. Тому над полем запала напружена тиша. Двадцять лучників робили водночас по три постріли й відходили назад, а їх місце займали інші. Інколи, аби визначити переможця, доводилося призначати додаткові постріли, бо було чимало випадків, коли стріла одного лучника лягала в центр мішені, а стріла другого розщеплювала її навпіл. У кожного лучника стріли мали певні позначки, щоб полегшити підрахунки, і до кінця першого туру стріли так густо обтикали мішені, що ті стали схожі на великі круглі щітки. Глядачі були просто в захваті, а король став ще більше пишатися своїми добрими стрільцями.

Нарешті оголосили результати першого туру. Як і слід було сподіватись, Тепус вийшов першим у своєму загоні. Він поклав у самісінький центр мішені шість стріл поспіль. Гільберт Уайтхендський відстав од нього лише на одну стрілу, а Кліфтон — на дві. Два інших капітани теж мали по чотири стріли в центральному колі, але трохи далі від середини. В решті загонів звичайні рядові стрільці стріляли краще за своїх капітанів.

Переможці відсалютували королю й королеві і пішли перепочити та змінити тятиви на луках. Невдовзі починалася найвідповідальніша частина турніру. Старі мішені було знято, а натомість поставлено нові — тепер уже за двісті сорок кроків. Король наказав герольду оголосити, що відкривається змагання на звання першого лучника Англії і що в ньому можуть взяти участь всі бажаючі. Проте результати першого туру виявились такими переконливими, що багато йоменів, які спершу були намірились вийти на арену, тепер не наважилися цього зробити. І тільки десять-дванадцять чоловік поповнили лави претендентів на призи.

— Ого! — здивовано мовив король, побачивши на полі отих сміливців. — Це, певне, славні молодці, якщо не бояться стати супроти моїх лучників!

— А ви певні, що ваші десятеро хлопців — кращі лучники Англії? — запитала королева.

— Не тільки Англії, а й усього світу! — відповів Генріх II. — Що це так, я можу закластися на п'ятсот фунтів золотом.

— Я приймаю ваш виклик, — трохи поміркувавши, сказала королева Елеонора, — і спробую довести вам протилежне, якщо ви згодитесь на одну умову.

— Яку? — запитав король.

— Я виставлю п'ять лучників, і якщо вони вийдуть переможцями, ви обіцяєте їм свою ласку.

— Авжеж, обіцяю! — добродушно погодився король. — Тільки попереджаю: ви ризикуєте програти, бо ніде немає таких стрільців, як Тепус, Кліфтон і Гільберт!

— Що ж, — мовила королева, наморщивши лоба, ніби вона розгубилась і не знала, як бути. — Тоді я мушу знайти собі спільників, які підтримають моє парі. Хлопчику, поклич-но сюди сера Річарда Лі та мілорда єпископа Герфорда!

За кілька хвилин обидва запрошені увійшли до королівської ложі.

— Сер Річард, — мовила королева, — я звертаюсь до вас як до лицаря. Чи ви мені радите побитися об заклад з королем, що я можу знайти кращих лучників, ніж Тепус, Гільберт і Кліфтон?

— Ні, ваша величність, — відповів сер Річард, схиливши коліна перед королевою… — Тут немає жодного, хто побив би цих славних стрільців. Хоча… — він понизив голос до шепоту, — мені доводилось чути про тих, що розгулюють у Шервудському лісі, обираючи собі досить дивні мішені…

Королева усміхнулася й відпустила його.

— А тепер скажіть ви, мілорде єпископе Герфорда, — вела вона далі. — Чи підтримали б ви мій заклад проти короля?

— Ні, ваша величність, — відповів гладенький єпископ. — Перепрошую, але я не поставив би навіть пенні на захист такого парі, бо, клянусь своєю срібною митрою, вам не знайти нікого, хто б міг зрівнятися з лучниками короля.

— Але уявіть, що я б знайшла людей, які відомі вам як непере-вершені стрільці, — насмішкувато наполягала королева, — чи побилися б ви за них об заклад? До речі, я чула, що поблизу Ноттінгема та Плімптона можна зустріти таких молодців.

Єпископ полохливо озирнувся довкола, ніби сподіваючись побачити в себе за спиною розбійників Робін Гуда. Потім знов обернувся до королеви й помітив у її очах неприхований сміх.

«О Господи! — із жалем подумав він. — Уже й тут знають про той нещасний випадок зі мною!» А вголос, набравшися духу, додав:

— Ваша величність, то все пусті балачки й перебільшення. Пробачте мені, але я радше збільшу ставку короля в цьому закладі, бо певен, що його лучники непереможні.

— Це ваша справа, — ніби байдуже відповіла королева. — Скільки ж ви хочете додати?

— Ось мій гаманець, — з важким серцем видушив з себе єпископ, — у ньому майже сто фунтів.

— Гаразд, досить і цього, — сказала королева, відпускаючи його, а потім, обернувшися до короля, який у цей час розмовляв із сусідньою ложею, додала: — Я згодна на вашу ставку — п'ятсот фунтів!

— Чудово! — засміявся король, ніби почувши надзвичайно дотепний жарт. — Але мені дивно: що могло викликати у вас такий азарт?

— Та я ж казала: мені пощастило знайти п'ятірку людей, яких я сміливо виставлю проти ваших найкращих лучників.

— Ну, коли так, то ми швиденько перевіримо, на що вони здатні, — мовив король. — Давайте зробимо так: нехай закінчаться змагання на відкритих мішенях, а потім тих своїх лучників, які ввійдуть у першу п'ятірку, я виставлю проти ваших героїв. Згодні?

— Згодна, — відповіла королева. Покликавши до себе Маріан, яка сиділа в сусідній ложі разом з іншими фрейлінами, королева прошепотіла їй щось на вухо. Дівчина зробила реверанс і вийшла.

Тим часом десять переможців першого туру змагань стали на свої місця перед новими мішенями. Поруч них вишикувалася дюжина добровольців із публіки. Натовп знову завмер у мовчанні, напружено стежачи за польотом стріл. Звитяжці довго цілились, зате й стріляли майстерно. І кожного разу, коли стріла впиналася в центр мішені, по рядах пролітало голосне зітхання, схоже на прибережний шум моря. Тепер перше місце завоював Гільберт Уайтхендський. Тепус майже зрівнявся з ним, але одна з його стріл на якийсь волосок відхилилася вбік. Третім був Елвін Уельський, а четвертим — рядовий стрілець на ім'я Гоффрі. Кліфтон мусив вдовольнитися аж п'ятим місцем. Лучники з публіки також стріляли чудово, але вони нервувалися, побоюючись глузувань, і це спричинило їхню поразку.

На поле знову вийшов герольд. Та замість того, щоб оголосити переможців турніру, він повідомив, що відбудеться ще один, заключний і вирішальний, тур. За рішенням його величності короля, сказав він, у попередньому турі два стрільці поділили між собою перше й друге місця, а три інших також заслуговують на нагороду. Тепер ця п'ятірка виступить проти п'яти лучників, яких обрала королева, — сьогодні вони ще не стріляли.

Вражений такою несподіваною новиною, натовп збуджено загув. «Кого ж обрала королева?» — запитували всі один в одного. Гомін серед трибун дедалі наростав, коли раптом на кінці поля широко розчинились ворота, і перед глядачами з'явилося п'ять молодців. Попереду них верхи на коні їхала молода леді. Новоприбулі спокійно прямували до королівської ложі. Леді всі одразу пізнали: то була міс Маріан, фрейліна її величності королеви. Та ніхто з присутніх не знав тих, хто супроводжував дівчину. Четверо з них були одягнуті у все зелене, а п'ятий, мабуть, ватажок, у ясно-пурпурове. На головах у всіх п'ятьох хвацько сиділи чорні капелюхи, прикрашені закрученими білими перами. Зі зброї кожен мав лише міцні тисові луки, повні сагайдаки стріл та короткі мисливські ножі.

Наблизившись до ложі, де сиділи король з королевою, невідомі лучники допомогли Маріан спішитись, а потім поштиво зняли свої головні убори.

— Ваша величність, — мовила дівчина, звертаючись до королеви, — ось ті, по кого ви мене посилали. Вони готові змагатися під вашим прапором і здобути для вас перемогу на цьому турнірі.

Королева перехилилася через бар'єр і дала кожному з п'ятьох зелений шарф, гаптований золотом.

— Локслі, — сказала вона своїм дзвінким голосом Робінові. — Дякую тобі й твоїм друзям за послугу. Але знай: я побилася об заклад з королем, що ви переможете п'ятьох найкращих лучників Англії.

Робін Гуд та його товариші поцілували шарфи на знак готовності прислужитись її величності королеві.

Король здивовано подивився на свою дружину.

— Хто ці люди? — запитав він.

Та тут до королівської ложі підбіг високоповажний єпископ Герфорда. Обличчя його то багровіло, неначе буряк, то блідло, мов крейда.

— Перепрошую, ваша величність! — закричав він. — Але я мушу попередити, що це розбійники! Отой, у пурпуровому одязі, то ж сам Робін Гуд! А це Маленький Джон, Вілл Стютлі, Вілл Пурпуровий і Алан Дейль! Вони прославились своїми насильствами на всю країну!

— Мілорд єпископ пересвідчився в цьому особисто, — багатозначно мовила королева.

Чоло короля спохмурніло. Ім'я Робін Гуда було йому добре відоме, як і всім присутнім на турнірі.

— Це правда? — суворо запитав він.

— Так, мілорде, — спокійно відказала королева. — Але згадайте, ви пообіцяли їм свою ласку.

— Я свого слова дотримаю, — сказав король, ледве вгамовуючи свій гнів. — Але нехай затямлять ваші безстрашні розбійники: я дарую їм сорок днів і ночей. Коли ж цей термін скінчиться, нехай шукають собі безпечніше місце десь-інде! — потім, обернувшись до своїх лучників — переможців на сьогоднішньому турнірі, додав: — Тепер ви всі чули, що я побився об заклад з королевою, покладаючись на вашу доблесть. Ось перед вами її обранці — вільні стрільці Шервуда та Бернесдейля. Слухайте мене уважно, Гільберт, Тепус, Гоффрі, Елвін і Кліфтон! Якщо ви переможете цих бродяг, я з верхом наповню ваші капелюхи сріблом, а того, хто завоює першість, висвячу на лицарі. Коли ж ви зазнаєте поразки, я віддам усі призи, заради яких ви змагались, Робін Гудові та його дружкам. Таке моє слово!

«Робін Гуд та його знамениті розбійники!» Ця звістка поширилась у натовпі, мов лісова пожежа. Тисячі ший витяглися до краю, бо кожному хотілося побачити славнозвісних лісовиків, які заради королеви не побоялись накликати на себе гнів самого короля.

Знову було встановлено мішені за двісті сорок кроків, і знову десять лучників мали пустити по три стріли кожен. Гільберт і Робін кинули жеребок. Розпочати змагання випало людям короля. Першим мав стріляти Кліфтон.

Вийшовши на старт, він твердо розставив ноги і, перш ніж розтягнути тятиву, послинив пальці, бо вирішив будь-що поліпшити свій сьогоднішній результат. І треба сказати, що він цього домігся: перша його стріла влучила в яблучко, хоча й не в самий центр. Друга вдарила майже поруч, і тільки третя трохи відхилилася вбік, уп'явшись у друге коло. Але натовп схвально загув, бо це був найкращий результат, який сьогодні показав Кліфтон.

За Кліфтоном мав стріляти Вілл Пурпуровий. Ставши на позицію, він уважно вибрав три ідеально круглих і добре оперених стріли.

— Не хвилюйся, братику? — стиха мовив до нього Робін. — Твій попередник лишив досить багато місця в центрі мішені, щоб туди лягли всі твої стріли.

Проте слова Робіна не допомогли Віллу. Він надто довго прицілювався, і це тільки зашкодило справі. Перша його стріла дуже відхилилась від цілі і влучила у друге коло — навіть далі, ніж найгірша стріла Кліфтона.

— Що ти робиш, братику! — стривожено мовив Робін. — Облиш ту бісову обережність і відпускай тятиву раніше, ніж вона вріжеться в пальці!

Цією порадою Вілл успішно скористався, і дві його останні стріли пролетіли так само вільно, як через галявину в Шервуді. Обидві влучили в яблучко, причому одна навіть ближче до центра, ніж краща стріла Кліфтона. Проте за загальною кількістю очок переможцем було визнано королівського лучника.

Вілл Пурпуровий тільки мовчки зціпив зуби. Натовп кричав, вимахуючи жовтими прапорцями, аби догодити його величності королю.

Мішені звільнили для іншої пари — Гоффрі й Алана Дейля. І одразу ж в руках багатьох фрейлін королеви затріпотіли прапорці Алана, а на щоках однієї з дам запалав рум'янець гордості.

— Якщо ваш чоловік уміє тримати в руках лук так само, як арфу, — щиро запевняли місіс Дейль фрейліни, — то у його суперника мало шансів на перемогу!

Слова ці справдились. Гоффрі випустив сьогодні чимало вдалих стріл, завдяки яким і попав у першу п'ятірку, але тепер його постріли, хоча й були влучними, лишили молодому менестрелю неторкнутим яблучко мішені. До того ж Алан стріляв так невимушено і граціозно, що викликав щире захоплення глядачів. Коли він вийшов переможцем, йому аплодували не тільки дами з королівського почту, а й майже всі їхні кавалери.

Тут варто нагадати, що ватага Робін Гуда весь час проводила в лісі товариські змагання на кращу стрільбу з лука. Серйозним суперником Робіна досить довго був Вілл Стютлі, але зрештою і йому довелося визнати, що з Робіном ніхто з них не може зрівнятись. Друге місце завжди ділили між собою Маленький Джон та Стютлі, які нізащо не хотіли поступитись один перед одним. Тепер вони нетерпляче дивилися на свого ватажка, гадаючи, кого він призначить стріляти третім. Глянувши на їхні обличчя, Робін ніби прочитав думки своїх помічників. Весело посміхнувшись, він узяв дві соломинки і затиснув їх у руці.

— Хто витягне довшу, той стрілятиме зараз, — загадав ватажок розбійників. Довша соломинка дісталася Віллу Стютлі.

Проти нього виступав Елвін Уельський, чий рахунок був аніскільки не кращим, ніж у Гоффрі. Але Стютлі не зумів скористатися з помилок свого супротивника. Головним недоліком у його стрільбі було те, що він завжди поспішав. Сьогодні цей недолік переріс у справжню небезпеку, бо випадковий виграш Маленького Джона на соломинках зіпсував Віллу настрій. Перші дві стріли він пустив майже водночас, але влучили вони значно далі, ніж стріли Елвіна.

— Хлопче! Хлопче! — заволав Робін Гуд. — Ти забув про честь королеви і славу нашого Шервуда!

— Пробач, отамане, — винувато одказав Вілл, пускаючи останню стрілу. Вона тонко просвистіла в повітрі і вп'ялася в самісінький центр мішені. Це був найкращий постріл сьогоднішнього дня.

Одні глядачі кричали, що переміг Стютлі, інші обстоювали Елвіна, але за більшістю очок переможцем було визнано Елвіна Уельського. Король знов обернувся до королеви.

— Ну, що ви скажете тепер? — з тріумфом у голосі запитав він. — Два з трьох можливих — на мою користь. Вашим розбійничкам слід краще стріляти, щоб виграти вам заклад.

Королева лагідно посміхнулась.

— Ваша правда, мілорде, — мовила вона, — але залишилося ще дві пари. Не забувайте, що в мене ще є Маленький Джон і сам Робін Гуд.

— А ви, моя люба, забули, що вони матимуть справу з Тепусом і Гільбертом.

Обидва замовкли і прикипіли очима до арени. Мабуть, король Генріх ніколи не очікував з такою тривогою нападу ворога на свої землі, як кінцевих результатів цього змагання.

Зараз стріляв Тепус, який припустився тієї самої помилки, що й Вілл Пурпуровий. Він надто затримав розтягнений лук, і перші його дві стріли були далеко не кращими, хоч одна з них і влучила в яблучко. Зате третя лягла точнісінько в центр, повторивши останній постріл Стютлі. Це був другий найкращий постріл сьогоднішнього турніру. Натовп зустрів його зливою оплесків. Але ці оплески були тихим зітханням порівняно з тим ревом, яким глядачі відповідали на кожен постріл Маленького Джона.

Здавалося, цей добродушний велетень навмисне хотів познущатися з Тепуса. Одну за одною він пустив дві стріли так, що вони зірвали оперення на стрілах його суперника, але все ж таки лягли ближче до центра. Третьою стрілою Маленький Джон повторив улюблений трюк лісовиків: пустив її так, що вона описала в повітрі граціозну криву і, вибивши з центра стрілу Тепуса, впевнено зайняла її місце.

Король не вірив своїм очам.

— Слово честі, — вигукнув він, — цей хлопець вартий титула герцога або міцної шибениці! Не інакше, він водиться з самим сатаною! Ніколи ще я не бачив, щоб хтось так стріляв!

— Рахунок зрівняно, мілорде, — мовила королева. — Тепер подивимось, що нам покажуть Гільберт та Робін Гуд.

Гільберт вийшов на старт і впевнено послав усі три стріли вяблучко. Це був його найкращий результат. Але в центрі яблучка, коли придивитись уважно, між стрілами залишилася маленька шпаринка.

— Добра робота, Гільберте! — поздоровив стрільця Робін Гуд. — Ти гідний суперник, і з тобою варто позмагатись. — Говорячи це, він став у бойову позицію. — Коли б ти поклав одну стрілу от сюди, — Робін вистрілив раз, — другу сюди, — він вистрілив удруге, — а третю сюди, — і він вистрілив востаннє, — тоді, можливо, король і мав би підстави оголосити тебе першим лучником Англії!

Але останні його слова потонули в шаленому ревові й оплесках, які доводили, що досі ніхто з присутніх не бачив нічого подібного. Перші дві стріли Робіна заповнили крихітний простір, що залишався в центрі яблучка, а третя вгризлася між ними; і всі три, ставши вряд, ніби утворили одну широчезну стрілу.

Вражений король сердито підхопився з місця.

— Гільберта ще не переможено! — вигукнув він. — Хіба його стріли не влучили в центр мішені? А за всіма правилами це найкращий результат у стрільбі з лука!

Робін низько вклонився.

— Як вашій величності буде завгодно, — мовив він. — Але дозвольте мені поставити власну мішень, і ми повторимо все спочатку.

Король похмуро махнув рукою. І тоді Робін повторив другий улюблений трюк лісовиків: на те місце, де раніше стояла мішень, він встромив у землю тоненьку лозинку, очищену від кори.

— Ну, друже Гільберте, — весело гукнув він, — гадаю, ти зможеш вцілити в цю мішень!

— Куди там вцілити, — відповів Гільберт, — я ледве бачу її звідси. Але заради честі короля все ж спробую…

Проте цей постріл був для нього фатальним, бо стріла спокійнісінько пролетіла собі повз лозинку.

На лінію стрільби знову вийшов Робін Гуд. Він ретельно перевірив тятиву й уважно вибрав стрілу. Потім серед мертвої тиші розтягнув аж до скроні свій лук, швидко прицілився і вистрілив. Стріла тонко просвистіла в повітрі і зрізала лозинку, наче ножем.

— Слово честі, у вас чарівничий лук! — вигукнув Гільберт. — Мені навіть не снилося, що так можна стріляти!

— А ви б прийшли повчитися до нас у зелений ліс, — подружньому мовив Робін, — бо ж лоза не росте на лондонській бруківці.

Розлючений король зірвався з місця й подав суддям знак розподілити призи. Він не промовив до королеви жодного слова — мовчки вийшов з ложі, похмуро сів на коня і у супроводі своїх синів та почту поїхав з турніру. Коли він проїжджав повз своїх лучників, ті шанобливо схиляли перед ним коліно. Та король лише обпік їх зневажливим поглядом і, пришпоривши скакуна, перейшов на галоп.

Підвівши руку, королева підізвала до себе розбійників. Ті підійшли і схилилися до її ніг.

— Ви мені чудово послужили, — мовила королева, — хоча я дуже шкодую, що це розгнівило короля. Проте боятись вам немає чого: його величність завжди дотримує слова. А до тих призів, які ви чесно завоювали, я додаю ще гроші, які виграла в короля та мілорда єпископа Герфорда. Купіть на них для всього товариства найкращі мечі, які тільки можна знайти в Лондоні, і назвіть їх мечами королеви. А потім покляніться перед ними до кінця своїх днів захищати всіх бідних, знедолених і всіх жінок.

— Клянемось, — урочисто відповіли Робін Гуд та його друзі.

Королева дозволила всій п'ятірці йоменів поцілувати їй руку, потім підвелася з трону і разом із фрейлінами пішла з ложі. Тієї ж миті навколо Робіна та його друзів з'юрмилися всі королівські лучники. Кожному з них кортіло ближче познайомитися з тими, про кого вони так багато чули. А позад лучників гув і штовхався величезний натовп глядачів, які теж намагались хоч одним оком поглянути зблизька на знаменитих розбійників.

— Та що це! — засміявся Маленький Джон. — Адже ми не ярмаркові клоуни!

Нараз повернулися з наради судді й, відповідно до вказівки короля, оголосили імена тих, кому дісталися призи. Робін одержав гаманець з чотирма десятками золотих фунтів, Маленький Джон — теж гаманець, але з чотирма десятками срібних пенні. Алану Дейлю присудили оздоблений золотом ріжок. Юнак був дуже радий, бо він і на дудочці грав не гірше, ніж на срібнострунній арфі. Та коли мова зайшла про дві бочки рейнського вина, дві бочки англійського нива і п'ятірку найжирніших оленів, Робін сказав:

— Ні, навіщо нам потрібне те вино і пиво так далеко від рідного лісу? І де воно таке видано, щоб у Шервуд тягти звідси оленів, коли там і своїх вистачає? Слово честі, Гільберт і Тепус непогано стріляли. Залишмо ж для них цю їжу й питво, якщо вони згодні від нас їх прийняти.

— Із щирим серцем, — відповів Гільберт, потискуючи Робінові руку. — Ви чудові хлопці, і ми піднімемо тости за здоров'я кожного, з вас на вічну згадку про цей знаменний турнір, якого не бачила та, мабуть, більше й не побачить Англія!

Ці слова повторювали всі королівські лучники, обмінюючись дружніми рукостисканнями з п'ятьма знаменитими розбійниками.

Так закінчився королівський турнір, розповідь про який, переходячи від батька до сина, дійшла аж до наших днів.

Розділ чотирнадцятий ЯК РОБІН ГУДА ШУКАВ ОДИН МІДНИК

В той час, як мідник на столі

Хропів та висипався,

Роб вийшов швидко із корчми

І поблизу сховався.

Король Генріх II додержав свого слова. Робін Гуда і його друзів безборонно випустили з Лондона (цей від'їзд глибоко засмутив Маріан), і упродовж сорока діб жодна рука не піднялася проти них. Та коли скінчився цей термін, його величність востаннє наказав шерифу Ноттінгема покінчити з розбійниками, притому негайно, якщо йому дорога посада.

Про славні діла ватаги Робін Гуда, в тому числі й про великий турнір на Фінсбурзьких полях, говорила тепер уся Англія, і люди сміялися в очі ноттінгемським чиновникам, які нічого не могли вдіяти з купкою одчайдушних йоменів.

Шериф спорядив ще три каральні експедиції і розходився так, що навіть сам водив їх у ліс. Проте, хоч за його спиною і було щоразу три сотні озброєних до зубів солдатів, він так ніде й не здибав жодного розбійника і не знайшов їх потаємної схованки в Шервуді.

Слід нагадати, що дочка шерифа також затаїла в своєму серці люту ненависть до Робін Гуда. Адже це він ославив її на все місто, відмовившись колись подарувати золоту стрілу! І що він, клятий, витворяє з її бідолашним батьком! Ображена дівиця весь час сушила голову над тим, як допомогти шерифові зловити заклятого ворога.

— Силою проти нього нічого не вдієш, — сказала вона якось своєму батькові. — На його хитрість нам треба відповісти ще більшою хитрістю.

— Якби ж то ми це могли зробити! — застогнав шериф. — Він мені вже ночами сниться, спати не дає!

— Дозволь, я трохи поміркую, — мовила дочка. — Здається, можна придумати, як загнати його у глухий кут.

— Що ж, поміркуй, — згодився шериф, — і коли в тебе щось вийде, я дам тобі сто срібних пенні на нові сукні, а чоловіку, який спіймає цього розбишаку, — подвійну винагороду.

Саме в той час, коли дочка шерифа розмірковувала над планом, як спіймати Робіна, до них у дім нагодився бродячий мідник на ім'я Мідл, великий хвалько і базікало. Сидячи на кухні й клепаючи посуд, мідник уголос базікав про те, що б він зробив, коли б на дорозі йому зустрівся «отой плутяга Робін Гуд».

«Може, цьому простакові й пощастить щось зробити саме через його святу простоту, — подумала дочка шерифа, підслухавши балаканину Мідла. — В усякому разі, не варто гребувати його послугами, поки на думку не спаде щось краще».

І вона покликала до себе мідника. Оглянувши Мідла з усіх боків, дочка шерифа лишилася задоволеною. Це був рослий, м'язистий парубійко з відкритим поглядом ясних очей і чесним обличчям. Коли він сміявся, рот у нього розтягувався від вуха до вуха.

— Я хочу побачити на ділі, чи справді ти здатен зловити того розбійника, — мовила дочка шерифа. — Якщо тобі це вдасться, я до встановленої винагороди додам ще чимало від себе. Ну як, ти згоден довести мені своє молодецтво?

Мідник широко посміхнувся.

— Авжеж, міледі! — вигукнув він.

— Тоді ось тобі повноваження — їх підписав сьогодні вранці сам шериф. Дивись же, нікому їх не давай і скористайся ними тільки заради нашого діла!

З цими словами вона відпустила мідника.

Мідл залишив дім шерифа, гордий і задоволений з того, що йому доручили таку важливу справу. Ідучи курною дорогою, він з радощів так розмахував своїм яблуневим кийком, що зустрічні перехожі відскакували вбік, побоюючись, аби він не торохнув їх по ногах. При цьому мідник вигукував, що потрощить Робін Гудові ребра, навіть якщо на захист цього плутяги збіжаться всі лісові розбійники.

Із таким рішучим наміром Мідл вийшов з Ноттінгема й подався до Бернесдейльського лісу.

Нещадно палило сонце, пил здіймався хмарами і не давав дихати. Тому опівдні хоробрий мідник зайшов у придорожній трактир «Сім оленів», щоб набратися свіжих сил. Запиваючи страви прохолодним пивом, він мало-помалу став куняти за столом.

Раптом крізь солодку дрімоту він почув голос трактирника, який розмовляв із проїжджим скотарем.

— Ходять чутки, нібито мілорд шериф викликає з Лінкольна силу-силенну солдатів і кінноту. З їхньою допомогою він сподівається швиденько очистити ліси від цих молодців.

— Про кого ви говорите? — підвівши голову, запитав мідник.

— Про Робін Гуда та його хлопців, — відповів трактирник. — Але ви спіть собі, бо не бачити вам винагороди, як своїх вух.

— Чому ти так гадаєш? — схопившись на ноги і гордовито випнувши груди, вигукнув Мідл.

— Коли на цьому ділі обпікся сам шериф, не кажучи вже про Гая Гісборна та багатьох інших, які вам не рівня, то чого можна чекати від якогось мідника!

Мідл поклав свою важку руку на гладке плече трактирника і, намагаючись набрати солідного виразу, пильно подивився йому в очі.

— Гроші візьмеш на столі, хазяїне. Я зараз піду, бо в мене є важливіші справи, ніж розводити тут з вами теревені. Але не дивуйся, якщо я незабаром повернуся сюди і зі мною буде сам Робін Гуд!

Мідл не поспішаючи попрямував до дверей, вийшов на розпечену курну дорогу і хутко подався далі в напрямку Бернесдейля.

Та не встиг він одійти й на чверть милі, як зустрів юнака з веселими очима і кучерявим каштановим волоссям. Через руку в хлопця був перекинутий легкий плащ, який він зняв, бо було спекотно, а при боці висів короткий меч. Подорожній зміряв зопрілого мідника дружнім поглядом і, мабуть, вирішивши, що той заслуговує на увагу, заговорив до нього.

— Добрий день! — привітався юнак.

— Та день-то добрий, — озвався мідник, — тільки от спеки можна було б побажати меншої.

— Це правда, — засміявся хлопець. — Звідки прямуєш? І чи знаєш ти новину?

— Яку новину? — зацікавився балакучий мідник. — За ремеслом я мідник, звати мене Мідл, а йду я з Бенбері.

— А новина така, — засміявся юнак, — кажуть, ніби якихось двох мідників закували в колодки за те, що вони забагато споживали вина та пива.

— Якщо це всі твої новини, то краще б тобі з ними помовчати, — невдоволено буркнув Мідл.

— А що новенького чув ти? Адже в тебе така робота, що ти блукаєш з місця на місце і, певно, знаєш усі плітки.

— Єдине, що можу сказати, — пихато мовив мідник, — це те, що я тут недарма. Я розшукую ватажка тутешніх розбійників на ім'я Робін Гуд!

— Справді? — здивувався юнак. — І хто ж доручив тобі таку справу?

— У мене є повноваження від шерифа з печаткою самого короля спіймати Робін Гуда. Якщо ти можеш сказати, де він ховається, я візьму тебе собі в напарники.

— А дозволь мені поглянути на те повноваження, — мовив юнак. — Я тільки пересвідчусь, чи воно дійсне, і тоді зроблю все можливе, щоб ти з ним зустрівся.

— Е ні, — відповів мідник, — цього документа я не можу тобі довірити. А якщо ти не допоможеш мені розшукати Робін Гуда, то я впораюся з ним і сам.

І мідник щосили змахнув над головою своїм яблуневим кийком.

Юнак посміявся з наївності Мідла, а потому сказав:

— Курний шлях, та ще в таку спеку — погане місце для серйозної розмови. Якщо ми хочемо стати один одному в пригоді, то давай підемо до трактиру, що отут за поворотом, та спершу втамуємо спрагу. А коли наші голови трохи охолонуть, тоді ми все й обміркуємо.

— Гаразд! — радо погодився Мідл. — Ходімо мерщій! Хоч я щойно звідти, твоя пропозиція знову викликала в мене страшенну спрагу.

І вони разом подались до трактиру «Сім оленів».

Побачивши мідника з невідомим юнаком, трактирник лише мовчки звів від подиву брови і запобігливо кинувся їх об? слуговувати.

Мідник замовив вина, а хлопець — кухоль пива. Хоча вино й не вважається прохолоджуючим напоєм і аж ніяк не просвіжає голову, проте мідник вирішив пити саме його, бо воно коштувало дорожче від пива, а платити за нього мав інший. І майстер Мідл спорожняв келих за келихом, зовсім не слухаючи хлопця, що пропонував йому плани, як спіймати Робін Гуда.

Нарешті мідник упав головою на стіл і захропів. Тоді незнайомий юнак спритно розстебнув йому робочу сумку, витяг звідти папір, прочитав його і заховав у власний підсумок. Потім він гукнув трактирника, весело підморгнув йому і сказав, що мідник за все розплатиться, коли проспиться. А Мідлу тим часом навіть не снилося, що йому доведеться платити за все частування.

Сам же юнак і не думав квапитись, йому хотілося побачити, що робитиме далі Мідл. Він вийшов на подвір'я і, сховавшись за віконницею, став чекати, коли той прокинеться.

Нарешті мідник розкрив очі, позіхнув і потягся до келиха з вином.

— Ну, друже, що ти там кажеш… Як краще спіймати того шибайголову? Гей, де ти? Куди подівся цей клятий хлопчисько?

Мідник тупо покрутив головою і побачив, що біля нього нікого немає.

— Хазяїне! Чуєш, хазяїне! — загукав він. — Де той хлопець, який повинен за мене заплатити?

— Не знаю, — неласкаво озвався трактирник. — Може, він залишив гроші у вашій сумці?

— Ні, він тут нічого не залишив! — загорлав Мідл, попорпавшись у робочій сумці. — Ґвалт! Рятуйте! Мене обікрали! Слухай, хазяїне, тебе слід заарештувати за державну зраду! Я прибув сюди у справах короля і сказав тобі про це вранці! А поки я тут спочивав, довірившись тобі як чесній людині… гик!., як вірнопідданому його величності короля… гик!., хтось поліз у мою сумку й викрав важливі державні папери!

— Годі кричати! — зупинив його трактирник. — Що у вас пропало?

— О, дуже, дуже важливі речі. Я мав при собі, по-перше, повноваження від мілорда шерифа Ноттінгема з печаткою самого короля із наказом… гик!., заарештувати… гик!., відомого пройдисвіта… гик!., ватажка розбійників Робін Гуда! По-друге, окраєць хліба. По-третє, паяльну лампу… гик!.. По-четверте, кілька мото-чків міцного шпагату. По-п'яте, шість різних ключів… гик!., до того ж цілком ще придатних. По-шосте, дванадцять срібних пенні, які я заробив цього тижня… гик!., своїм чудовим ремеслом. По-сьоме…

— Може, вже вистачить? — сказав трактирник, якому урвався терпець. — І взагалі я дивуюсь, що ви так говорите про свого друга Робін Гуда. Хіба то не він сидів отут з вами і хіба не ви пили з ним за вічну дружбу?

— Що-о-о?!' Робін Гуд? — витріщив очі Мідл. — Якого ж біса ти мені не сказав?

— А чом би я мав про це говорити? Хіба ж не ви самі попереджали вранці, щоб я не дивувався, коли ви повернетесь сюди з самим Робін Гуд ом!

— Тепер мені все ясно, — простогнав мідник. — Він заманив мене сюди, навмисне споїв, а потім викрав документ, викрав окраєць хліба…

— Годі, годі! — обірвав його трактирник. — Про все це я вже чув. Краще розплатіться за себе та за нього.

— Але ж, дорогенький, у мене немає грошей! Зараз я наздожену цього негідника і приведу сюди, щоб він за все заплатив!

— Е, ні, — заперечив трактирник, — якщо я кожного чекатиму, то мені негайно доведеться закрити свій заклад. Ще нікому не вдавалося стягти з Робін Гуда гроші.

— А скільки треба платити? — запитав Мідл.

— Рівно десять шилінгів.

— То візьми поки що мою робочу сумку й оцей чудовий молоток. Я швиденько спіймаю цього розбишаку і повернуся з ним сюди.

— Залиште і шкіряну куртку, — наполягав трактирник, — бо ваша сумка та молоток мені ні до чого.

— Та що це за лихо таке! — заволав, впадаючи у відчай, Мідл. — Тільки-но позбувся одного грабіжника, як уже потрапив до рук іншого! Ану ходім зо мною на дорогу, там я швидко ввіб'ю тобі в макітру хоч трохи чесності!

— Ви дарма гарячкуєте, — похмуро одказав трактирник. — Не затримуйте мене. Залишайте свої речі та мерщій біжіть наздоганяти свого дружка.

Після глибокого роздуму Мідлу довелося зважити на цю пораду. З важким каменем на серці залишив він трактир «Сім оленів».

За поворотом дороги мідник знову побачив Робін Гуда, який неквапливо йшов у тіні між деревами.

— Ага, це ти, негіднику! — закричав Мідл. — Стій! Зупинись! Зараз я з тобою поговорю інакше!

Робін з удаваним подивом обернувся до нього.

— Який там нахаба ображає мене? — запитав він спокійним голосом.

— Я не нахаба! Я не нахаба! — задихаючись, підскочив до нього Мідл. — Я чесна людина, у якої був… той важливий документ і… і трохи грошей… на ковток вина…

— О, та це ж той самий славний мідник, який шукав Робін Гуда! Ну як, друже, знайшов ти його?

— Знайшов, сто чортів йому в печінки, знайшов! І зараз засвідчу йому всю свою повагу!

Мідл стрибнув уперед, і його яблуневий кийок, як вихор, просвистів у повітрі.

Робін спробував витягти свій меч, але довго не міг цього зробити, бо весь час доводилось ухилятися від блискавичних ударів кийка. Поки він нарешті спромігся оголити зброю, мідник уже тричі торохнув його по ребрах. Після цього їхні ролі помінялись. Робін Гуд кинувся в наступ і, вимахуючи блискучим клинком, змусив мідника відступити.

Шум незвичайної битви розлягався луною по лісі — дерево змагалось проти сталі. Робін мав чудовий клинок із гартованої криці, який йому подарувала королева, і він гадав, що вмить посіче на друзки деревиняку Мідла. Та яблуневий кийок мідника виявився не менш міцним — меч тільки черкав по ньому, як по залізному лому.

Невдовзі Робін із жалем переконався, що йому не дістати свого супротивника коротеньким мечем, тимчасом як дрючок Мідла раз у раз боляче бив його по ребрах.

— Зупинись на хвилинку, міднику! — вигукнув Робін. — Зроби мені ласку.

— Буде тобі ласка! — відповів Мідл. — Тільки раніше я повішу тебе на гілляці!

— Не дочекаєшся! — відповів Робін. — Спершу я повішу тебе на оцій гілляці!

Але Робін, скориставшися тим, що Мідл заговорив, миттю вихопив ріжок і тричі просурмив.

— А-а, сто болячок тобі в печінки! — заревів мідник, відновлюючи наступ. — Ти знов за свої старі штучки! Ну гаразд, я ще встигну з тобою розквитатись! Ти в мене ще натанцюєшся!

Робіну довелося знову захищатись. Та не встигли вони обмінятися й кількома ударами, як із лісу вискочило десятка зо два йоменів на чолі з Маленьким Джоном і Віллом Пурпуровим. Вони обеззброїли Мідла, скрутивши йому руки, а Робін сів на землю перепочити.

— Невже ти так знесилів, що не можеш стояти на ногах? — звернувся до нього Маленький Джон.

— Авжеж, — кривлячись од болю, відповів Робін Гуд. — Цей клятий мідник зіграв чудовий марш на моїй бідолашній шкурі.

— Оцей мідник? — здивувався Маленький Джон. — Цікаво! У мене сверблять руки спробувати, чи зможе він те ж саме зробити й зі мною.

— Або зі мною, — втрутився в розмову Вілл Пурпуровий, котрий завжди, як і Маленький Джон, був готовий помірятися з кимось силами.

— Та що ви, — засміявся Робін, — я б і сам показав йому, де раки зимують, коли б він дав мені змогу висмикнути з землі деревце. А так шкода було псувати подарований королевою меч об його грубий дрючок і ще грубішу шкуру. До того ж він мав серйозну підставу до сварки зі мною. Річ у тім, що в нього був документ з наказом заарештувати мене, а я цей документ викрав.

— Це по-перше, — перебив його невгамовний мідник. — По-друге, дванадцять срібних пенні. По-третє, окраєць хліба, що лишився в мене після вечері. По-четверте, паяльну лампу. По-п'яте, три моточки шпагату. По-шосте, шість справних ключів. По-сьоме…

— Годі, годі, я все це знаю, — з усмішкою зупинив його Робін. — Я стояв під вікном трактиру і чув, як ти лічив свої втрати. Тепер можеш забрати своє добро назад, тільки срібло твоє якимись чарами обернулось на золото. На додачу, якщо бажаєш, ось тобі моя дружня рука.

— Від щирого серця приймаю її, як і власні грошики! — вигукнув Мідл. — І клянуся своїм робочим струментом та курткою, яку я зараз же видеру в лукавого трактирника, — ти мені страшенно сподобався! Якби твої хлопці взяли мене до себе в компанію, я б служив вашій ватазі душею і тілом. Ну скажи, хіба вам не потрібен мідник? Напевне ж потрібен! Бо хто ж краще за мене погострить для вас мечі, хто так добре полагодить посуд, хто першим стане до бою, коли зненацька наскочить ворог? — І на закінчення цієї палкої промови він лунко закричав: — Латаю діряві каструлі!.. Ладжу-у казанки й дурнуваті макітри!.. Розбійники так і покотилися зо сміху.

— Ну, хлопці, що скажете? — запитав Робін Гуд. — Годиться він для нашої компанії?

— Годиться! — відповів за всіх Вілл Пурпуровий, ляснувши Мідла по спині. — Весела підібралася трійця — отець Тук, мірошниченко Мач і славний мідник Мідл! З ними не занудьгуєш!

Розбійники гаряче потисли новому товаришеві руку, а Мідл заприсягнувся їм на вірність і викинув геть з думок підступну дочку шерифа.

Розділ п'ятнадцятий ЯК РОБІН ГУДА ЛОВИВ ЧИНБАР АРТУР БЛЕНД

Чинбар на ймення Артур Бленд

У Шервурд раз пішов,

Побачив оленів — зрадів:

«Товар для підошов!»

Чудовий настрій у нього:

Олені там і тут.

Та враз з'явився перед ним

Хоробрий Робін Гуд.

Не один день змарнувала в чеканні дочка шерифа, сподіваючись одержати хоч якусь звістку від балакучого мідника. Але так нічого й не дочекавшись, вона, нарешті, вирішила, що її посланець не зміг розшукати розбійника. Їй навіть на думку не спадало, що Мідл тепер живе в лісі і, насвистуючи бадьорі мелодії або розмовляючи з ченцем Туком, править леза мечів та загострює наконечники стріл для всієї ватаги Робіна.

Тим часом шерифова дочка згадала ще про одного чоловіка — ноттінгемського чинбаря на прізвище Артур Бленд, який уславився перемогами на багатьох турнірах. Він завоював чимало й стрілецьких призів, але особливо вправним був у рукопашній боротьбі та в паличнім двобої. Три роки поспіль Артур Бленд незмінно клав на землю усіх своїх супротивників, аж поки в одній найзапеклішій сутичці Ерік Лінкольн не зламав йому ребро. Проте й після цього він зберігав за собою славу непереможного бійця на палицях, і жоден сквайр Ноттінгемширського графства не наважувався, зупинити на дорозі хороброго Артура.

Так розповідається у старовинній пісні про цього богатиря.

«Ось хто мене не підведе!» — вирішила дочка шерифа і, покликавши до себе Аргура, намовила його спіймати Робін Гуда.

Доручення сподобалось Артуру. Його тішила думка, що тепер він зможе серед білого дня поганятися за королівськими оленями, а не скрадатиметься за ними при місячному сяйві. Королівському ж лісникові, якщо той його зустріне, він сміливо скаже: «Я прийшов сюди в королівських справах!»

— Чудово! — вигукнув він. — Хоч сьогодні я не матиму справи з дубовою корою та огидним запахом сирих шкур! Помилуюся чистим небом, подихаю свіжим повітрям, погуляю під вітерцем, що шелестить у гущавині лісу!

І чинбар весело подався виконувати своє доручення, хоч його значно більше цікавила не двонога дичина, а заповідні олені. Саме ця цікавість і змушувала лісників ні на мить не зводити з нього пильного ока, бо в домі Артура Бленда завжди було вдосталь м'яса, схожого на оленину, — більше, ніж дозволяв королівський закон. Що ж до розбійників, то славний чинбар не відчував до них ніякої ненависті. Навпаки, в душі він навіть заздрив їхньому вільному життю.

Та хоч Артур, йдучи до лісу, і не боявся зустрічі з молодцями Робіна, проте дочка шерифа все ж таки помилилась, обравши його знаряддям своєї помсти. Чому це так, ви незабаром дізнаєтесь.

Поклавши в торбу шмат хліба та пляшку вина, Артур перекинув через одне плече добрий лук, а через друге сагайдак зі стрілами і швидкою ходою пішов із міста. В руках у нього була товста й довга палиця, а на голові капелюх, пошитий із складеної втроє сириці^[25]. Цей головний убір був такий міцний та твердий, що від нього відскакували мечі.

Артур марно не гаяв часу і, як тільки вступив з осяяної сонцем розпеченої дороги під прохолодну тінь лісу, одразу став обережно скрадатися, вишукуючи дичину.

Трапилось так, що цього ж самого ранку Робін Гуд послав Маленького Джона в сусіднє село купити зелений одяг для нових членів своєї ватаги. Зима була не за горами, і на цю справу виділили чималу частку грошей, привезених з королівського турніру. З таким самим дорученням трохи раніше ходив у Бернесдейль Вілл Пурпуровий, але, нічого не купивши, ледве сам виніс із. міста ноги. Тепер випало йти Маленькому Джону. Заради компанії Робін провів його до «Семи оленів», того самого трактиру, де він нещодавно так дотепно покепкував з мідника Мідла.

У трактирі друзі випили на щастя по кухлю свіжого прохолодного пива, і Маленький Джон вирушив у дорогу. Зачекавши, поки він зникне за поворотом, Робін неквапливо закрокував узліссям і раптом уздрів Артура Бленда. Чинбар обережно підкрадався до оленя, який самотньо пасся на галявинці.

«Клянуся раєм і пеклом, — подумки мовив Робін, — я бачу найзапеклішого браконьєра! І він ганяється за м'ясом, яке належить тільки нам та королю!»

Тут слід сказати, що Робін та його друзі, довгий час полюючи в королівських заповідниках, стали вважати себе законними співвласниками всієї дичини, яка водилася в довколишніх лісах.

«Е ні, — вирішив Робін, — треба поглянути, чим усе це скінчиться. Не буде дивиною, коли з'ясується, що під отією шапкою з коров'ячої шкіри ховається довершений негідник».

І він став перебігати від дерева до дерева, підкрадаючись до Артура з такою ж обережністю, з якою той підкрадався до оленя.

Так тривало доти, аж поки чинбар майже впритул наблизився до оленя й намірився розтягнути лук, щоб пустити своїй жертві під лопатку смертоносну стрілу. Але саме в цю мить Робін ненароком наступив на суху гіллячку, яка гучно хруснула під його ногою і примусила браконьєра обернутись.

Побачивши, що його викрито, Робін сміливо виступив з-за дерева і впевненою ходою пішов до незнайомця.

— Стій! — закричав він. — Опусти зброю! Що ти за один, коли наважуєшся з таким нахабством вештатися тут? Здається мені, дуже ти скидаєшся на злодія, що прийшов украсти королівського оленя.

— Це тебе не обходить, на кого я скидаюсь! — огризнувся Артур Бленд. — А хто такий ти, що насмілився так зі мною розмовляти?

— Зараз дізнаєшся! — мовив Робін. — Я сторож цього лісу! І королю відомо, що я охороняю тут його оленів. Отже, я мушу затримати тебе.

— А скажи, друже, у тебе є помічники? — спокійно запитав Артур. — Бо не народився ще той, хто міг би затримати мене сам один.

— Помічників у мене задосить, — відказав Робін. — Ось добрячий тисовий лук, а ось при боці гострий крицевий меч. Але для тебе, негіднику, вистачить і дубового дрючка. Зачекай трохи, і я з великим задоволенням виб'ю з твоєї макітри усе нахабство.

— Обережніше, друже! Гучними словами не вб'єш навіть миші, не кажучи вже про оленя, який встиг кудись забігти, поки ти тут репетував. Обирай собі зброю. Твій меч не страшніший для мене за соломинку, так само як і твій лук та стріли, бо ти звалишся від першого мого удару.

— Чи бачено таке нахабство! — гнівно вигукнув Робін. — Гаразд, я зараз навчу тебе пристойно поводитись!

Він миттю скинув пояс з мечем, пожбурив просто на землю свій лук і одним ривком видер з корінням молоде деревце, яке стояло поруч. Мисливським ножем Робін чисто обчухрав гілля.

— Починай, хлопче! — мовив Артур Бленд, коли Робін приготував собі зброю. — І чума мене забирай, якщо я не вичиню твою шкуру краще, ніж шкуру теляти на чоботи!

— Зажди, — відгукнувся Робін, — здається, мій дубець довший за твій. Давай їх зрівняємо, перш ніж ти спробуєш вичинити мою шкуру.

— А мені це байдуже, — відповів хоробрий Артур. — В мого дубця цілком достатня довжина, в чому ти дуже скоро переконаєшся. Вісім з половиною футів, ураз збиває з ніг бичка, — чинбар змахнув кийком, — сподіваюсь, те ж саме буде й з тобою.

Обидва поплювали на долоні, міцно взялися за кийки і стали повільно кружляти один навколо одного, шукаючи вразливого місця.

Трапилося так, що цього дня Маленькому Джону дуже пощастило. Дорогою до села він зустрів торговця, в якого завжди купував одяг, і сказав, що йому треба. Торговець охоче пообіцяв привезти все замовлене в ліс на початку наступного місяця. Виконавши доручення Робіна, Маленький Джон з радістю повернувся під прохолодний захисток лісу і швидко попрямував тією стежкою, по якій щойно проходив Робін Гуд.

Раптом розбійник почув сердиті голоси. Один із них, поза всяким сумнівом, належав його отаманові.

— Слово честі, — пробурмотів Маленький Джон, — це, мабуть, Робін сперечається з кимось із королівських людей! Варто поглянути, як вони лоскотатимуть один одному ребра.

І він, ховаючись за деревами, обережно підкрався до галявинки, де Робін і чинбар кружляли з палицями в руках, сердито зиркаючи один на одного очима, мов два розлючені пси.

— Ха! Цікава картинка! — знову пробурмотів Джон, який понад усе на світі полюбляв паличні двобої і вважався в лісі чемпіоном з цього виду боротьби.

Він тихенько заліз під густий кущ, як тоді, коли Робін нахвалявся провчити Вілла Пурпурового, і, сміючись від задоволення та ляскаючи себе по стегнах, приготувався до захоплюючого видовища.

А видовище і справді було цікаве. Джон то душився од сміху, то затамовував подих, стежачи, як двоє сильних чоловіків орудують кийками, довшими за зріст людини і товстими, як їхні руки. Вони то зближались, то відступали, але ніхто з них ще не завдав першого удару.

Нарешті Робін перший зробив блискавичний випад. Бах! Його дрючок з такою силою опустився на голову супротивника, що в того з-під капелюха заюшила кров. Однак Артур ніби не відчув цього і негайно відповів ще дошкульнішим ударом. Бійка почалась. Удари сипалися зливою, хоч мало з них досягало мети, бо ще в повітрі вони натикалися на контрудари. Довкола розлягалися гучні звуки, схожі на барабанний бій, а дубова кора сипалась густіше, ніж у чинбарні Артура.

Так вони тупцювали й тупцювали, вдавлюючись підошвами в ґрунт, щоб не послизнутись, і землю під ними наче зорала пара роботящих волів. Не менше години палиці мелькали в руках, мов ціпи над снопами, і чим далі, тим дужче обидва звитяжці дивувалися вправності один одного. А Маленький Джон під захистом куща ледь стримувався, щоб голосно не виявити своє щире захоплення.

Нарешті Робіну пощастило завдати супротивникові такого удару по голові, який напевне б звалив бугая. Але капелюх Артура з потрійного шару сириці врятував свого господаря: палиця тільки ковзнула по ньому, і чинбар відбувся лише хвилинним запамороченням. Спершу він таки поточився назад, але встояв на ногах. Робін, готовий завдати нового удару, зупинився та зробив це на своє лихо: його супротивник миттю отямився й так вдарив його по ребрах, що він упав і покотився по траві.

— Зупинись! Зупинись! — зібравши рештки сил, закричав Робін. — Зупинись, і я дозволю тобі вільно розгулювати в лісі!

— Цьому я завдячуватиму своєму дубцеві, а не тобі, — спокійно одказав Артур.

— Гаразд, гаразд, нехай буде й так. Але прошу, скажи, як тебе звати і хто ти такий. Я люблю знайомитися з хлопцями, які можуть так добре битись.

— Я чинбар, — відповів Артур Бленд, — і вже багато років працюю в Ноттінгемі. Якщо колись завітаєш до мене зі шкурами, я вичиню їх тобі безплатно.

— Не кажи про це, — скривившись від болю, мовив Робін. — Сьогодні ти добряче вичинив мою власну шкуру. Але в цьому лісі є й інші, і я б дуже хотів, щоб ти спробував зробити те ж саме з ними. Слово честі, ти не пошкодуєш, якщо кинеш своє ремесло і підеш зо мною. Це кажу тобі я, Робін Гуд!

— О, буду дуже радий! — вигукнув Артур, гаряче стискаючи Робінові руку. — Тільки от халепа — я зовсім забув, навіщо прийшов у Шервудський ліс! Мене послала сюди одна особа з шерифового дому, щоб зловити тебе!

— З цим вже приходив у ліс один мідник, а тепер він у нашій ватазі, — усміхнувшись, промовив Робін.

— Оце дійсно новий спосіб поповнювати ватагу! — вигукнув чинбар і голосно зареготав. — А не скажеш мені, Робін Гуде, де зараз Маленький Джон? Я дуже хотів би його побачити. Адже він мені доводиться родичем по матері.

— Я тут, Артуре! — почувся басистий голос, і Маленький Джон викотився з-під куща на густу шовковисту траву. На очах у нього виступили сльози; од сміху він так ослабнув, що навіть не міг звестися на рівні ноги.

Побачивши Маленького Джона, чинбар підскочив до нього і, допомігши йому підвестись, міцно обняв за шию. Обидва здоровані довго плескали один одного по спині, радіючи такій несподіваній, але бажаній зустрічі.

— Ну, брате! — мовив Маленький Джон, переборовши, нарешті, напади сміху. — Відколи народився, я ще не бачив такого удару. Ти пожбурив його, наче кеглю!

— І ти радієш, що він мене так уперіщив по ребрах? — ображено запитав Робін.

— Ні, що ти, отамане! — відповів Маленький Джон. — Але я оце вдруге спостерігаю за тобою в бою і не можу стримати свого захоплення. Слово честі, тобі нема чого соромитись, бо це ж сам Артур Бленд — чемпіон Ноттінгема! Супроти нього треба виставляти не менше двох-трьох чоловік.

— Так було, поки мені не зустрівся Ерік Лінкольн, — скромно мовив Артур, — але я знаю, як ти порахувався з ним на святковому ярмарку.

— Ні слова більше! — вигукнув Робін, миттю підводячись. — Я знаю тільки, що сьогодні зробив чудову справу, залучивши до ватаги неперевершеного бійця на палицях. А кілька синців та ґуль — невелика платня за такий скарб. Дозволь ще раз потиснути тобі руку, Артуре! А тепер ходімо за тим оленем, якого я тобі не дав уполювати.

— Завжди готовий! — відповів Артур. — Пішли, брате Джон. Нехай до біса ідуть діжки з дубильним розчином та смердючими коров'ячими шкурами! Мені також хочеться дихати свіжим повітрям, і я до самої смерті не розлучуся з вами!

Розділ шістнадцятий ЯК РОБІН ГУД ЗУСТРІВ СЕРА РІЧАРДА ЛІ

Відважний лицар Річард Лі

Був щирим і простим. –

Хай, Робіне, щастить тобі

Й лісовикам твоїм!

Минуло кілька місяців. Над Шервудським лісом запала довга зимова тиша. Але Робін Гуд зі своїми друзями не втрачали бадьорості і вигадували безліч розваг, збираючись навколо вогнища перед печерою. Чернець Тук тим часом збудував собі поблизу капличку й оселився там зі своєю зграєю собак.

Зима нарешті скінчилась, і від неї не лишилося нічого. Встигла розквітнути й відцвісти життєдайна весна, пішло друге літо перебування Робін Гуда в лісі. А королю, шерифу та єпископу все ще не вдавалося зловити розбійників, яким вільне життя надавало нових буйних сил. Ватага зростала кожного дня, поповнюючись кращими людьми. До неї пристали такі молодці, як Артур Бленд та Давид із Донкастера, відомий чоботар і заводій на всю округу. Тепер під командою Робін Гуда перебувало не менше ста сорока чоловік. З них утворилося сім загонів, на чолі яких Робін поставив сімох найхоробріших розбійників, своїх помічників. Лісовики, як і раніше, спорожняли гаманці багатіїв, допомагали бідним, а вечорами бенкетували, ласуючи королівською олениною. Невловимість розбійників не давала спокою сухореброму шерифу Ноттінгема. Цей поважний чиновник, мабуть, таки втратив би свою посаду, якби не помер король Генріх II і на престол зійшов Річард Левине Серце.

Порадившись між собою, Робін Гуд та його друзі вирішили шукати ласки нового короля, заприсягтись йому на вірність і попроситись у королівські лісники. З цією метою до Лондона було послано Вілла Пурпурового, Вілла Стютлі та Маленького Джона. Вони мали насамперед знайти Маріан і через неї передати послання королеві. Проте посланці хутко повернулися з невтішною звісткою. Нового короля в Лондоні не було — він вирушив у хрестовий похід, а з принцем Джоном, його братом, краще не мати ніяких справ, бо це хитра, жорстока й підступна людина. Усе, що було легкою здобиччю, він прибирав до своїх рук. Чимало земель і замків перейшло в його власність, у тому числі й маєток нещодавно померлого графа Хантінгдона, батька Маріан. Дівчина опинилась у скрутному становищі. Вона не тільки втратила маєток, а й позбулася заступництва королеви. Бідолашній сироті надокучав своїми настирливими залицяннями підступний принц Джон. Бачачи беззахисність Маріан, він замислив викрасти її і відвезти в один із своїх замків.

Робін Гуд і гадки не мав про це, хоча друзі й переказували йому, що принц захопив. Хантінгдонський маєток. Проте доля Маріан весь час турбувала закоханого, і серце Робіна не знало спокою. Після незабутніх змагань у Лондоні він ні на мить не переставав думати про дівчину. Та одного ранку на початку осені, коли золотяться краєчки листя і набрякають достиглі каштани, а весь неозорий простір лісу наповнюється пахощами квітів та стиглих ягід, Робін Гуд ішов у глибокій задумі вздовж невеличкої галявини. Хоча думками він був з Маріан, мир і спокій навколишнього світу передались і йому. Табунець оленів, що безтурботно пощипував траву на протилежному боці галявини, не викликав у нього особливого інтересу.

Утім, за якусь хвилину ця мирна лісова картина змінилась на його очах. Із-за дерев миттю вихопився величезний олень, і купка лагідних самиць з жахом метнулася врозтіч. Оскаженілий звір, змірявши шаленим поглядом розшитий золотом зелений плащ Робіна, нахилив голову і навалом посунув на юнака. Напад був таким несподіваним і блискавичним, що Робін навіть не встиг накласти стрілу на тятиву лука. Він відскочив за дерево і схопився за зброю, а розлючений звір зі страшною силою врізався в стовбур і відкотився геть. Дерево здригнулося, обдавши Робіна рясним дощем листя.

— Гай-гай, мій друже, добре, що ти стугонув не мене! — засміявся Робін, ладнаючи стрілу. — Не заздрю тому, хто під такий настрій зустрінеться на твоєму шляху. Та не встиг він це мовити, як звір крутнувся на місці і вп'явся хижим поглядом у кущі на протилежному боці галявини. Там чиясь ніжна рука розсувала віти, і з-поміж них виринула струнка постать пажа. Це була Маріан. Вона знов повернулася до зеленого лісу.

Дівчина навіть не здогадувалась про навислу над нею небезпеку, не бачила й Робіна, який дивився на неї, пройнятий жахом. Маріан опинилась саме навпроти звіра, і ватажок розбійників не зважився пустити стрілу. Власний лук дівчини теліпався у неї за плечима, а меч її був безсилим проти такого ворога. Нарешті вона помітила звіра, і губи її округлились, ніби вона збиралася наполохати його свистом.

— На Бога, леді! — вигукнув Робін, але слова застряли йому в горлі.

Звір люто засопів і кинувся до нової жертви, кинувся так раптово і з такої близької відстані, що про захист годі було й думати. Маріан відскочила вбік, але звір зачепив її рогом і збив з ніг. Олень зупинився, обернувся до неї і, нагнувши голову, приготувався пришпилити дівчину до землі. Безжальні роги вже нависли над Маріан, а вона, бліда й спантеличена, намагалася підвестись і витягти свого меча. Хвилина — і вона б загинула. Та раптом пролунав різкий голос Робіна:

— Лежи, Маріан! — крикнув він, і дівчина інстинктивно скорилася наказу.

Цієї ж миті стріла Робіна, свиснувши над самісінькою її головою, з убивчою силою вп'ялась межи очі оскаженілій тварині.

Велетень-олень заточився і, мов підкошений, упав на знепритомнілу дівчину.

Підбігши до Маріан, Робін відтягнув важезну тушу оленя. Потім підхопив дівчину на дужі руки і мерщій поніс до струмка, що зрошував долину. Тремтячи від думки, що Маріан уже мертва, він плюснув їй в обличчя водою. Аж ось у неї затремтіли вії, і юнак, ледь стримуючи сльози радості, посилив свої спроби повернути її до життя. Невдовзі дівчина легенько зітхнула:

— Де я? Що зі мною?

— Ти в зеленому лісі, мила дівчино. Бач, які з нас погані хазяї, — так неласкаво тебе зустрічаємо.

Маріан розплющила очі й сіла.

— Здається, ви врятували мене від вірної смерті, сер.

Прийшовши до тями, вона впізнала Робіна, і сяюча посмішка заграла на дівочому обличчі. Голова її безсило впала на груди Робіна. Здригаючись усім тілом, Маріан ледь чутно мовила:

— О, це ти, Робіне!

— Так, це я. Дякувати Богові, я був поблизу і встиг вчасно прийти тобі на допомогу, — в голосі Робіна відчувалося глибоке хвилювання. — Клянусь, люба моя Маріан, що вже ніколи не відпущу тебе від себе.

Кілька хвилин панувала мовчанка. Дівчина все ще не підводила голову, яку довірливо поклала на груди юнака, та він, опам'ятавшись, раптом вигукнув:

— Боже, яка ж з мене погана сестра милосердя! Я навіть не поцікавився, чи цілі в тебе ребра.

— Цілі, цілі, — відповіла Маріан, схоплюючись на ноги, щоб довести правдивість своїх слів. — Отак знепритомніти через якусь дурницю! Ходімо звідси.

— Ні, я не це мав на увазі, — заперечив Робін. — Куди нам поспішати? Краще розкажи мені про себе і про те, що нового в Лондоні.

Дівчина розповіла йому, як принц Джон захопив землі її батька, обіцяючи повернути їх лише тоді, коли вона зважить на його залицяння. Але вона знала, що принц хоче заподіяти їй зле, бо водночас він домагався руки принцеси.

— Ось, Робіне, і все, — закінчила вона просто. — Саме тому я знову вбралася в костюм пажа і прийшла до тебе в зелений ліс.

Робін аж змінився з лиця, слухаючи про поневіряння Маріан, і ще міцніше стискав держак свого меча.

— Клянуся оцим мечем — подарунком королеви Елеонори, що має захищати всіх жінок: віднині вже ні принц Джон, ні його поплічники ніколи тебе, мила, не скривдять.

Так Маріан повернулася дозеленого лісу. Ватага радо привітала гостю і присяглася їй на вірність, а чарівна дружина Адана Дейля доклала всіх зусиль, щоб дівчина почувалася як у себе вдома.

Цей знаменний день був багатий на пригоди в Шервудському лісі, а тому варт згадати про випадок, що спричинився до подальших подій.

У той час, коли Робін і Маріан зіткнулися в лісі з шаленим оленем, Маленький Джон, мірошниченко Мач та Вілл Пурпуровий вирушили до битого шляху на Бернесдейль, аби вистежити якогось поважного лицаря чи гладенького попа, чиї гаманці потребували полегшення. Невдовзі на Вотлінг-стріт, — так звався той битий шлях, що простягнувся від Дувра в Кенті до Честера, — вони побачили самотнього лицаря, який, похиливши голову, і, здавалось, байдужий до всього на світі, їхав верхи на якійсь шкапі.

— Чи ви бачили отаке опудало! — сказав Маленький Джон своїм товаришам. — Та, як кажуть, зовнішність часто буває оманливою. Тож нехай цей їздець буде сьогодні нашим гостем.

Одяг на вершникові був лицарський, але старий та подертий і висів мішком. Забрало його зсунулося на самі очі, а голова схилилася до грудей; одна нога ледве трималася в стремені, а друга звисала в повітрі. Худа мов скелет шкапина ледве переставляла ноги.

Маленький Джон підійшов до лицаря і наказав йому зупинитись; він знав, що не завжди за зовнішнім виглядом людини можна судити, чи є в неї гроші. Чемно вклонившись, Маленький Джон запросив незнайомця погостювати в них у лісі.

— Мій господар хоче сьогодні пообідати разом з вами, — мовив Маленький Джон, — і ось уже три години голодний чекає на вас, сер.

— Не можу, любий друже, — ввічливо відповів лицар. — У мене лиха через край, і мені не до бенкетів. А втім, я вдячний вашому господареві за ласку до нещасної людини. Хто ж він є?

— Та хто ж, як не Робін Гуд, — одказав Маленький Джон і взявся за вуздечку коняки незнайомця.

Побачивши, що до них наближаються ще двоє розбійників, лицар не виявив ніякого хвилювання і спокійно відповів:

— Мабуть, таким запрошенням не слід нехтувати, тому охоче піду за вами, друзі. Я збирався обідати сьогодні в Блісі чи Донкастері, та мені байдуже.

Не чинячи опору, він пішов за лісовиками в глиб лісу, до місця, де зібралася вся ватага.

Маріан ще не встигла переодягнутися, і, коли перед нею несподівано з'явився лицар у супроводі трьох розбійників, на ній усе ще був костюм пажа. В полоненому вона відразу впізнала знайомого їй сера Річарда Лі, якого часто бачила при дворі короля. Дівчина хотіла було тікати, побоюючись, що лицар теж упізнає її, але Робін Гуд на мигах звелів їй залишатися в ролі пажа. Маріан згодилась підтримати жарт.

— Ласкаво просимо, шановний лицарю, — чемно звернувся Робін до гостя. — Як вчасно ви прибули. Ми саме готуємось обідати.

— Хай щастить тобі, добрий господарю Робін, і всій твоїй компанії, — відповів лицар. — Радо приєднуюсь до вашого гурту.

Поки відводили коня, лицар, скинувши з себе обладунок, умився і в оточенні всього товариства сів поруч із Робіном до багатого столу, де були оленина, лебеді, фазани, різна дрібна птиця, пиріжки, а також добре пиво. Маріан стояла поруч і вчасно наповнювала келихи господаря та гостя.

Добренько пригостившись, лицар повеселішав і став запевняти, що вже тижнів зо три так смачно не обідав. Він пообіцяв Робінові влаштувати на його честь не менш гостинний прийом, коли той разом зі своїми хлопцями прибуде до нього. Проте не на таку платню сподівався Робін Гуд. Подякувавши за запрошення, він натякнув, що такі гості, як лицар, обідають тут не за просте спасибі.

— Я без грошей, господарю, — відверто зізнався лицар. — Я тепер такий бідний, що мені соромно навіть говорити тобі, яка маленька сума становить усе моє багатство, не кажучи вже про те, щоб пропонувати її.

— Гроші, хоч і малі, завжди тішать, коли вони у нас в кишені, — посміхнувся Робін. — До речі, що ви звете маленькою сумою?

— Крім честі, у мене в усьому світі лишилося тільки десять срібних пенні, — зі смутком у голосі відповів лицар. — Ось вони, але я хотів би, щоб їх було в десять разів більше, — і він передав гаманець Маленькому Джонові.

Робін байдуже кивнув головою.

— Ну, скільки там, Джоне? — ніби жартома звернувся він до Маленького Джона.

— Шановний лицар каже правду, — відповів велетень, висипаючи собі в полу вміст гаманця.

Робін подав рукою знак Маріан. і вона наповнила келихи для нього та гостя.

— Вип'ємо, сер! — вигукнув ватажок розбійників. — Вип'ємо за настання кращих часів. Бачу, що ваша зброя притупилась і одяг подерся. Але мені здається, хоч це було і давно, я бачив вас при дворі у кращому вбранні. Скажіть мені одверто: ви йомен і лицарем стали нещодавно? Чи, може, ви погано господарювали і розтринькали своє майно, тягаючись по судах? Не бійтеся, ми збережемо вашу таємницю!

— Я саксонський лицар і вів тверезе й мирне життя, — відповів засмучений гість. — Можливо, ви дійсно бачили мене при дворі, бо я був одним із глядачів на вашому турнірі ще за короля Генріха — пером йому земля. Моє ім'я — Річард Лі, живу я в замку за милю, а то й менше він Ноттінгема. Замок цей належав моєму батькові, а ще раніше — дідові й прадіду. Ще два-три роки тому мої сусіди могли б підтвердити, що для мене чотириста фунтів були справжньою дрібницею. А тепер у мене лишилися тільки оці десять пенні сріблом, дружина та син.

— А як же ви втратили своє багатство? — поцікавився Робін Гуд.

— Через власні дурість та доброту, — зітхаючи, відповів лицар. — Я був з королем Річардом у хрестовому поході, а оце нещодавно повернувся. Тим часом мій син виріс і став славним юнаком. У свої двадцять років він уже набув лицарського гарту і вправно виступав на змаганнях, турнірах та інших лицарських іграх. Та собі на лихо він надто захопився цим і якось на змаганнях ненароком убив одного лицаря. Щоб врятувати хлопця, я змушений був продати землю і закласти спадковий маєток. Більше того, я був змушений ще позичити грошей на грабіжницьких відсотках у єпископа Герфорда.

— У вельмишановного єпископа? — перепитав Робін з іронією в голосі. — І яку саме суму?

— Чотириста фунтів, — відповів сер Річард. — До того ж єпископ присягнувся, що забере мій маєток, якщо я не сплачу борг вчасно.

— Чи є у вас друзі, які б поручилися за вас? — запитав Робін Гуд.

— Жодного. Якби в Англії був славний король Річард, то справа стояла б зовсім інакше, — безнадійно одказав гість.

— Вип'ємо ще по одній, шановний лицарю, — сказав Робін і, нахилившись до Маріан, шепнув їй щось на вухо. Вона кивнула головою, потім відвела вбік Маленького Джона та Вілла Пурпурового і тихо, але з запалом про щось з ними домовлялась.

— За твоє здоров'я та успіхи, хоробрий Робіне, — проголосив сер Річард і осушив свій келих до дна. — Сподіваюсь, що іншим разом зможу розрахуватися за пригощення набагато пристойніше.

Вілл Пурпуровий і Маленький Джон тим часом погодилися з Маріан і вже радилися з товаришами, які схвально кивали головами. Потім Джон з Віллом зайшли в печеру, швидко повернулися з торбою золота в руках і стали рахувати гроші перед лицарем, який від подиву не міг і слова мовити. В торбі було якраз чотириста фунтів.

— Візьміть, сер Річард. Ми позичаємо вам гроші, а ви повернете борг єпископу, — сказав Робін. — Прошу не дякувати нам — це лише зміна кредиторів. Сподіваюсь, ми не будемо такими безсердечними, як його преосвященство єпископ, хоча хтозна, може, будемо ще гіршими. На очах у лицаря блищали сльози, коли він намагався подякувати лісовикам. І саме тоді з печери вийшов син мірошника Мач, несучи цілу купу гарного одягу.

— Лицарю слід зодягатися так, як це личить його санові. Чи не правда, отамане?

— Ти маєш рацію, — схвально відгукнувся Робін.

— Дайте йому ще й доброго коня, — тихенько підказала Маріан. — Цей дарунок повернеться з лишком. Він гідна людина — я добре його знаю.

Лицарю дали коня при повній збруї з добротного ременя, гаптованого сріблом. Артур Бленд мав супроводити гостя аж до замку. Куди й подівся смуток лицаря! Проте від хвилювання він ледь міг вимовити слова подяки. Добре відпочивши за ніч і наслухавшись досхочу гарної гри Алана Дейля, вже зовсім іншою людиною сідав гість вранці на подарованого йому коня. Перш ніж вирушити в дорогу, він крутнувся на місці і, оголивши меча, відсалютував гостинним лісовикам.

— Хай береже вас Господь усіх до єдиного! — сказав лицар глибоко зворушеним голосом. — Хай виповнить він душу мою подякою! Славний Робін і, ви, добрі молодці, смуток краяв моє серце, коли я їхав лісом, та ви зуміли повернути його на радість, і тому я з усією щирістю дякую вам. До зустрічі, друзі! Точнісінько через дванадцять місяців день у день я сплачу вам борг. Заприсягаюся своїм мечем, а сер Річард Лі ніколи не порушував клятви!

Він урочисто поцілував держак меча.

— Отут, на цьому місці, ми чекатимемо тебе рівно через дванадцять місяців, — сказав Робін, потискуючи гостеві руку, — і тоді ти сплатиш свій борг, якщо на той час розбагатієш.

— Через рік я поверну вам усе, слово честі сера Річарда Лі, і прошу вас завжди вважати мене своїм вірним другом!

Сяйнув меч і з брязкотом сковзнув у піхви, а гість, пришпоривши коня, помчав геть.

— Гей, лицарю! Зачекайте-но хвилинку! — почувся густий бас ченця Тука, і всі побачили, як він, метляючи полами ряси, підскочив до сера Річарда Лі і віддав йому свій сталевий шолом. Присутні заздро дивилися на шолом з добротного металу із золотим візерунком на лобі.

Вершник з належною шанобливістю прийняв дарунок, надів його на голову і в супроводі провідника помчав у темряву лісу.

Розділ сімнадцятий ЯК ЄПИСКОПА ПРИГОЩАЛИ ОБІДОМ

— Що за ватага? Хто ви є?

— Ми чабани. Нас знають…

— А хто із вас оленів б'є?

За це вас покарають!

Єпископ тільки це й сказав,

А більшого не встиг,

Бо Робін взяв його в полон,

І той умить затих.

Небагато часу минуло після гостин у Шервудському лісі сера Річарда Лі, і до Робін Гуда дійшли чутки, що вранці тим самим шляхом має проїхати власною персоною мілорд єпископ.

Робін аж просяяв, почувши від Артура Бленда цю звістку.

— О Пресвята Діво! — вигукнув він. — Я так давно палаю бажанням влаштувати прийом його преподобству на лоні природи, і гріх було б не скористатися з такої нагоди. Гей-но, хлопці, біжіть убийте оленя, та виберіть найситішого. Сьогодні з нами обідатиме сам єпископ Герфорда, а він добре платить за пригощення.

— Стіл ладнати там, де завжди? — звернувся до ватажка мірошниченко Мач.

— Ні, ми втнемо штучку з шановним богослужителем. Давайте наладнаємо стіл при самій дорозі, треба тільки пильно стежити, щоб єпископ часом не проїхав іншим шляхом.

За наказом Робін Гуда лісовики головного загону під командою Вілла Стютлі, задоволено посміхаючись, розбрелися в різні кінці лісу, щоб не проґавити високого гостя. Робін Гуд, узявши з собою Вілла Пурпурового, Мача та ще чотирьох розбійників, обрав місце для спостереження за головним шляхом. Його нечисленний загін, переодягнувшися в чабанів, мав доволі кумедний вигляд: на кожному була довга сорочка, а на голові — крислатий бриль. У Робіна на голові красувався кошлатий капелюх із діркою на маківці. З дірки стирчала копиця волосся. Обличчя його було таким брудним, що ніхто б не впізнав у ньому ватажка лісовиків. Старий грубошерстий плащ поверх одягу мисливця довершував його костюм. Решта ватаги теж мала не менш обшарпаний та химерний вигляд. Навіть завжди елегантний Вілл Пурпуровий до того втратив свою принадність, що придворні дами ні за що в світі не виявили б до нього жодного інтересу.

Хлопці швидко забили оленя і вже лаштувалися смажити його на вогнищі, коли раптом помітили на шляху хмарку куряви, з якої незабаром виринув єпископ, а за ним десятеро озброєних охоронців.

Побачивши дивну компанію, його преосвященство пришпорив коня й подався просто до гурту лісовиків.

— Хто ви такі, що наважились підняти руку на королівського оленя? — гнівно запитав він чабанів.

— Ми чабани, — відповів Робін і, ніби зніяковівши, смикнув себе за чуприну.

— Чому не їсте баранини, а взялися за оленя?

— Сьогодні в нас свято, ваша милість, і ми вирішили трохи розважитись. Задля цього й забили оленя, адже їх тут так багато.

— Присягаюся, що король знатиме про це! Хто вбив оленя?

— Передусім, ваша милість, скажіть своє ім'я, аби я знав, з ким маю честь розмовляти, — рішуче одказав Робін.

— Це його світлість єпископ Герфорда, приятелю! — сказав один з охоронців єпископа. — Дивись, щоб не вскочив ти, бува, у халепу!

— Якщо він справді пастир, — не втерпів Вілл Пурпуровий, — то хай краще доглядає своє стадо, а не лізе куди не слід.

— Он як! Ах ви ж нахаби! — розлютився єпископ. — Подивимось, чи не доведеться вам накласти головами за таке зухвальство! Кидайте крадену печеню і марш за мною, бо однаково вас усіх одведуть до шерифа Чуєте?!

— Даруйте, ваша світлість! — почав Робін, опускаючись на коліна. — Помилуйте, бхагаю! Адже ви не допустите, щоб загинуло стільки душ!

— Ах ви мерзотники! — зарепетував святий отець. — Глядіть, щоб я вас не помилував! Я помилую вас аж тоді, коли побачу на шибениці! Ану, візьміть їх! — гукнув він до своїх охоронців.

Та Робін уже встиг відскочити вбік й притулитися до дуба спиною. З-під подертого плаща він витяг свій вірний ріжок і послав у ліс закличні звуки.

Тут тільки єпископ зрозумів, що потрапив у пастку. Він був відомий боягуз і одразу повернув коня, щоб тікати, але шлях йому перетнули його ж власні люди, які скупчилися на дорозі. Але тут кущі навколо ожили й заворушились. По один бік з'явилися люди Маленького Джона, по другий — Вілла Стютлі.

Не встиг єпископ і пальцем поворухнути, як опинився в полоні. Тепер уже він став благати про помилування людей, яких тільки що хотів послати на шибеницю.

— Помилування ви не варті, — відповів Робін, — але я поведуся з вами краще, ніж ви зо мною. Збирайтеся хутчіше і ходімо. Я ще зранку збирався пообідати разом з вами.

Не дуже хотілося прелату потрапити в гостини до Робін Гуда, але його потягли до лісу, зваливши йому на коня напівзасмаженого оленя. Робін та його ватага не забули й про охоронців єпископа — їх теж повели лісовими просіками до великої галявини поблизу Бернесдейля.

Там всі розташувалися табором, і завжди ґречний Робін запросив єпископа почуватися в лісі як вдома.

Син мірошника Мач заходився досмажувати першу тушу оленя, а поруч готували ще й другу, значно ситішу. Та ось спокусливий запах печені приємно залоскотав ніздрі єпископа, і той голосно чхнув. Вранішня прогулянка зголоднила його преосвященство, і він охоче погодився на запрошення пообідати. Робін посадовив гостя на найпочеснішому місці, поруч себе, і служитель церкви одразу потягнувся до страви.

— Заждіть, ваша світлість. Вибачте, звісно, але перед обідом ми звикли слухати молитву, — стримано сказав Робін. — На жаль, сьогодні з нами немає нашого священика, тож уклінно просимо вас сказати за нього.

Єпископ мало не згорів від сорому, але поспіхом прошепотів молитву латиною. Скінчивши, він одразу заходився надолужувати згаяний час. Було там вдосталь і печені, і вина, і пива. За обідом розбійники весело розмовляли, і єпископ Герфорда піймав себе на тому, що й він не байдужий до їхніх дотепів. І справді, хто може встояти проти смачної оленини на свіжому повітрі, проти жартів та доброго товариства? Вілл Стютлі тільки й знав, що доливати єпископу, і надвечір той добре-таки набрався. Лише сутінки нагадали йому, де він і що з ним трапилось.

— Любий господарю, — звернувся єпископ до Робіна, який був зовсім тверезий, бо випив лише кухоль пива. — Будь ласка, назвіть мені рахунок. Обід був чудовий, але, зважаючи на пізню годину, візьміть з мене, скільки належить, та й відпустіть додому. От тільки боюся, що цей обід коштуватиме значно більше, ніж є грошей у моєму гаманці.

«Єпископ добре пам'ятав випадок з його приятелем шерифом.

— І справді, ваша світлість, — сказав Робін, чухаючи потилицю, — своєю присутністю ви зробили мені стільки приємності, що мені важко належно оцінити ваш візит.

— Дайте-но сюди вашого гаманця, отче, — втрутився в розмову Маленький Джон, — я спробую якось визначити рахунок.

Єпископ здригнувся. Адже він саме сьогоднішнім ранком забрав борг у сера Річарда Лі і віз гроші додому.

— Власних у мене лише кілька срібних монет, — спробував схитрувати святий отець, — а те золото, що в торбині під сідлом, то гроші церкви. Ви ж не станете грабувати церкву?

Та Маленький Джон уже порався біля сідла і, розстеливши плащ єпископа, висипав на нього чотири сотні золотих. Гроші були як дві краплини схожі на ті, що Робін позичив серу Річарду Лі.

— О! — вигукнув Робін Гуд, ніби його осяяла якась думка. — Церква завжди радо ділиться з тими, хто потребує допомоги. Дивлячись на ці гроші, я пригадав, що в мене є друг. Так ось що: ми не візьмемо з вас за обід нічого, але дозвольте нам скористатися вашими грошиками, щоб допомогти моєму дорогому приятелеві.

— Ні, ні, — пополотнівши, забурмотів єпископ. — Це несправедливо. Хіба, врешті, не королівським оленем ви мене пригощали? До того ж я бідна людина.

— Авжеж, бідна! — насмішкувато мовив Робін. — Ви — єпископ Герфорда, і вся округа потерпає від ваших утисків. Хто не знає вашої жорстокості щодо бідних та скривджених? А кому ж, як не вам, допомагати знедоленим, а не грабувати їх? Ви набагато гірші за розбійника з великої дороги, тільки грабуєте нишком. Я не кажу вже про себе та про те, як ви переслідуєте мене, не згадуватиму й про вашу ворожість до мого батька. Забираю ці гроші іменем тих; кого ви скривдили та пограбували, і використаю їх для добрих справ, на які у вас не здіймається рука. Закликаю самого Бога у свідки правдивості моїх слів! От і все. Тільки наостанку, ваше преосвященство, заспівайте нам або затанцюйте. Покажіть, що в тілі вашому більше бадьорості, ніж у голові. Слухай, Алане, утни на арфі щось веселеньке. Серце моє не витримує, коли наш гість сумний. Чим нас звеселить ваша світлість — піснею чи танком?

— Ані тим, ані іншим, — сердито огризнувся єпископ.

— Шкода. Доведеться вам допомогти, — сказав Маленький Джон, і разом з Артуром Блендом вони підхопили товстопузого єпископа, який одчайдушно опирався, під руки й почали витанцьовувати з ним під дзвінкі переливи струн Алана. Єпископ був набагато нижчий від них і тому мусив весь час підскакувати. Весела компанія аж качалася з реготу, дивлячись на єпископа Герфорда в ролі стрибунця. Нарешті він вкрай знесилив і, сп'янілий від вина, звалився, мов лантух, на землю. Маленький Джон підняв священнослужителя, як колоду, і відніс до коня. Посадивши гостя верхи обличчям до хвоста, Джон міцно прив'язав його і пустив коня дорогою на Ноттінгем.

Розділ вісімнадцятий ЯК ЄПИСКОП ВИЇЖДЖАВ ПОЛЮВАТИ НА РОЗБІЙНИКІВ

Радів єпископ, як прибув

До вдовиної хати. –

Ти не втечеш, о Робін Гуд!

Бо нікуди тікати.

Легка перемога над єпископом дещо приспала пильність Робін Гуда. Він вирішив, що такий боягуз не скоро насмілиться знову з’явитися в лісі, а тому, трохи відпочивши, ватажок лісовиків невдовзі вже сміливо крокував битим шляхом. Та ледве він пройшов із півмилі, як за крутим вигином дороги наскочив на самого єпископа. Його преосвященство, який після гостювання в лісовиків не міг забути образи, не сидів, склавши руки, а негайно зібрав чималий загін шерифових людей і очолив його, обіцяючи подвоїти винагороду за голову Робін Гуда.

Побачивши Робіна, єпископ пришпорив коня і з переможним вигуком кинувся на враженого несподіванкою ватажка розбійників. Робін миттю відскочив убік і зник за кущами так раптово, що переслідувачам здалось, ніби його поглинула якась таємнича сила.

— Ловіть розбійника! — зарепетував єпископ. — Ви прочешіть ліс поблизу, а решта — мерщій вперед, по дорозі, аби відрізати йому шлях до відступу!

Самому ж мілорду єпископу не дуже хотілося заглиблюватися в ліс.

На відстані милі від місця цієї зустрічі стояла напівзруйнована хатинка, де жила вдова, мати трьох синів, яких Робін Гуд колись врятував від шибениці. Отаман згадав про цю хатину і зрозумів, що тільки тут він може знайти порятунок. Скрадаючись поміж кущами, він швидко вибрався з лісу, дістався до хатини і подивився в маленьке віконце. Вдова, яка в цей час саме пряла, аж підскочила з переляку.

— Не лякайся, матінко! Це я, Робін Гуд. Де твої сини?

— Вони мають бути з тобою, Робіне. І ти це добре знаєш. Хіба не тобі вони завдячують життям?

— Якщо так, тепер ваша черга порятувати мені життя, — мовив Робін. — За мною женуться єпископ та його зграя.

— Не бійся, ми обдуримо єпископа! — вигукнула жінка. — Швидше, Робіне, міняйся зо мною одежею, і тоді побачимо, чи вдасться його світлості впізнати тебе в подобі старої жінки.

— Гаразд, — погодився Робін. — Кидай мені у вікно свій сірий плащ, веретено та пряжу, а ось тобі на мій зелений одяг, лук та стріли.

Переодягнувшися в те, що дала йому стара удовиця, і взявши в руки веретено та пряжу, Робін став зовсім невпізнанним.

Незабаром з-за кущів вискочив єпископ зі своїм загоном. Побачивши біля хатини стару жінку, переслідувачі зупинились. Спираючись на костур, немічна стара неквапливо кульгала до лісу. Вона щось бурмотіла собі під ніс і, мабуть, спокійно пройшла би повз солдатів, якби єпископ не наказав її зупинити.

— Відчепіться, бісове кодло, бо прокляну й вас, і дітей ваших — не знатимуть вони ні сну, ні спочинку! — закричала вдова.

— Ну, ну, матінко, — заспокійливо сказав один солдат, злякавшись її прокльонів. — Ми ж не чіпляємось, його світлість єпископ Герфорда тільки питається, чи не бачили ви тут часом розбійника Робін Гуда?

— Аякже! — пробурмотіла стара. — Хіба король чи закон забороняють Робіну приходити до мене й приносити мені харчі та одяг? Його світлість ніколи б так не вчинив, це певно.

— Замовч! — грубо обірвав її єпископ. — Тебе не про це питають. Якщо не скажеш, коли ти востаннє бачила Робін Гуда, ми одведем тебе до Бернесдейля і спалимо, як відьму!

— Змилосердься, владико! — заблагала стара жінка, опускаючись на коліна. — Робін Гуд — у моїй хатині, але ви його не візьмете.

— Побачимо! — вигукнув зраділий єпископ. — Вперед до хати! Якщо треба — паліть її! Але майте на увазі: той, хто схопить розбійника живцем, дістане від мене особисто гаманець золота, окрім призначеної винагороди.

Стару відпустили, і вона, не кваплячись, попленталася своєю дорогою. Та чим більше вона віддалялася від переслідувачів і наближалася до лісу, тим швидшою, твердішою і впевненішою ставала її хода. Опинившись під захистом зелених шатів, вона зірвалася бігти з дивовижною швидкістю.

— Що за диво! — вигукнув вражений Маленький Джон, помітивши стару. — Хто це? В житті не бачив, щоб відьми чи жінки так швидко бігали. Ану пущу стрілу над її головою, щоб пересвідчитись, хто ж це насправді!

— Не стріляй! Зупинися! — крикнув той, кого прийняли за стару жінку. — Це я, Робін Гуд. Збери хутчіш людей — і до мене! Нам доведеться ще раз порахуватися з мілордом єпископом.

Тамуючи сміх, Маленький Джон засурмив у ріжок.

— Ну що ж, місіс Робін, біжи й далі так само хутко, а ми за тобою.

Тим часом єпископ лютував біля вдовиної хатини. Підпалити її, попри свої погрози, він не наважувався, хоча міцні двері не піддавалися перед натиском солдатів.

— Трощіть їх! Ламайте! — шаленів єпископ. — Я хочу побачити, хто з вас перший схопить цього зрадника Робін Гуда!

Нарешті двері затріщали й подалися всередину. Але солдати застигли на порозі, боячись наразитися на гостру стрілу.

— Ось де він, — зазирнувши до хати, вигукнув якийсь гострозорий солдат. — У кутку, біля шафи! Проткнути його списом?

— Ні, не треба, — зупинив його єпископ. — Беріть живцем. Ми влаштуємо таку розправу, якої світ не бачив.

Та недовго тішився єпископ своєю перемогою. Дорогою наближалася та сама стара жінка, яка щойно допомогла йому виявити Робін Гуда. Вона не на жарт розгнівалась, побачивши, що в її хатині виламано двері.

— Ану відступіться, слимаки! — накинулась вона на солдатів. — І не вилущить вас моровиця, що нищите майно нещасної вдовиці!

— Замовч! — гримнув на неї єпископ. — Це мої люди, і вони виконують мій наказ.

— Хіба мені від того легше? — сердито мовила вдова — До чого ми дійдемо, якщо в наші домівки вдиратимуться в такий спосіб? Хіба ваші люди не можуть піймати якогось там злочинця, не завдаючи шкоди іншим? Ану забирайтеся геть зі своїми розбишаками, та мерщій, бо прокляну і вас, і ваших дітей. Позбавлю їх їжі, спокою й сну.

— Візьміть стару відьму! — наказав єпископ солдатам. — Ми ще побачимо, хто кого прокляне. Підеш у місто разом з Робін Гудом!

— Не гарячкуйте, ваша світлість, — сказала жінка, ляснувши в долоні.

На цей сигнал лісовики повискакували з усіх боків і підбігли до хатини, погрозливо наставивши луки. Єпископ побачив, що знову потрапив у пастку, а люди його не насмілюються навіть поворухнутись. Однак він вирішив прийняти бій.

— Гей ви, мерзотники! Якщо хоч один із вас наблизиться до мене, ми прикінчимо вашого отамана! — вигукнув святий отець. — Він у наших руках, і я, не вагаючись, накажу його вбити!

— Ану, друже, якого це Робін Гуда ви спіймали? — почувся дзвінкий голос з-під жіночого каптура, і ватажок розбійників, зірвавши цю прикрасу зі своєї голови, усміхаючись, вийшов наперед.

— Ось і я, ваша світлість, живий-здоровий, і не боюся ваших списів. Тепер покажіть мені, кого ви так добре пильнуєте.

Тут стара вдова, що сиділа, причаївшись у куточку, в одязі Робін Гуда, раптом підвелась і, з'явившись на порозі в цьому вбранні, вклонилася єпископові.

— Хай буде з вами воля Господня, ваша світлість! — невдоволено сказала вона. — Що ви робите під дверима бідної вдовиці? Чи, може, хочете благословити мене й дати милостиню?

— О, саме так, — відповів за єпископа Робін. — Зараз ми побачимо, чи вистачить в його мішку під сідлом грошей, щоб розрахуватися за розбиті двері.

— Схаменіться! Ім'ям усіх святих благаю… — зарепетував єпископ.

— Майте совість, святі стежать за вами, — обірвав його Робін, — не звертайтеся до них своїми грішними вустами. Вибачайте, але доведеться вам розлучитися з тим золотом, яким ви збиралися заплатити за мою голову.

— Скоріше я побачу тебе на шибениці! — люто зарепетував єпископ. — Бийте цих голодранців, женіть їх! — звернувся він до своїх солдатів.

— Навіщо так квапитись? — стримав його Робін Гуд. — Роздивіться навколо себе: хіба не бачите, що ви в наших руках?

Після цього Робін націлився і пустив над головою єпископа стрілу, що знесла капелюх його преосвященства разом із перукою, під якою ховалася величезна лисина.

Єпископ сполотнів і схопився за голову — йому здалося, що прийшов кінець.

— Рятуйте! Вбивають! — несамовито верещав він. — Не стріляйте! Ось вам гаманець із золотом!

Розділ дев'ятнадцятий ЯК ШЕРИФ ВЛАШТОВУВАВ ЩЕ ОДНІ ЗМАГАННЯ

Шериф підступний не дрімав

І вигадав причину,

Щоб знищити лісовиків

Хоча б наполовину.

Тим часом шериф не мав собі спокою, бачачи, як дедалі сильнішим стає Робін Гуд. Він вирішив будь-що розправитися з лісовиками і поїхав до Лондона, щоб зустрітися з королем і випросити в нього кілька додаткових загонів для боротьби з розбійниками.

Але ця поїздка була марною. Король Річард ще не повернувся з хрестового походу, а принц Джон вислухав його з презирливою байдужістю.

— То й що? — принц знизав плечима. — При чому тут я? Хіба не ти шериф? Хіба ти не маєш влади? Отож іди і сам думай, як знищити всіх бунтарів, а мені не потикайся на очі, аж поки не матимеш кращих новин.

І шериф поїхав додому ні з чим. Усю дорогу він сушив собі голову над планом подальших дій. Вдома його зустріла дочка, яка враз помітила, що батька спіткала невдача. Довідавшись про все, що сказав принц, вона замислилась.

— Є вихід! — вигукнула вона згодом. — Чому б нам не влаштувати ще одні змагання лучників? Цього року буде ярмарок, і люди, як вам відомо, чекають на турнір. Так от, ми оголосимо загальну амністію, як це робив король Генріх, скажемо, що турнір відкритий для всіх і всім гарантується недоторканість. Люди Робін Гуда нізащо не встоять проти спокуси позмагатися у стрільбі з лука, і тоді…

— І тоці, — вигукнув шериф, жваво схоплюючись на ноги, — тоді мн побачимо, по який бік воріт вони заночують!

Шериф не став гаяти часу і невдовзі оголосив, що восени призначається турнір. Змагання буде відкрите для всіх без будь-яких обмежень, і кожен зможе брати в них участь. Далі в оголошенні зазначалось, що переможцеві буде вручено стрілу з золотим наконечником і срібним стержнем, а також визнано його кращим лучником Північної Англії. На інших переможців чекають цінні подарунки.

Ця новина дійщла й до Робін Гуда, запаливши його войовничий дух.

— Чуєте, друзі мої, лаштуємось в дорогу! — вигукнув він. — Ми всі підемо на ярмарок і візьмемо участь у змаганнях.

Тут наперед вийшов веселий швець Давид із Донкастера.

— Отамане, — застеріг він, — послухай мене і не виходь із лісу. Я певен, що цей турнір — справжня пастка. Шериф вигадав усе це заради того, щоби підступно заманути нас у неї.

— Від твоїх слів тхне боягузтвом, — спалахнув Робін, — а це мені не до вподоби. Я все одно випробую своє вміння на цьому турнірі.

Потім висловив свою думку Маленький Джон. Він запропонував переодягтись, щоб нікого з них не впізнали.

На цьому й погодилися. За допомогою ченця Тука Маріан та місіс Дейль пошили барвисті костюми і за день до відкриття ярмарку одягли загін із ста сорока чоловік так, що розбійників не можна було відрізнити від звичайних йоменів у святковому вбранні. Дорогою вони змішалися з гуртом парубків із навколишніх сіл і, весело жартуючи з повновидими дівчатами, попростували до гостинно розчинених воріт Ноттінгема.

Так і просунула ця незвичайна компанія повз варту. Хлопці Робіна, як і всі інші, невимушено реготали та голосно розмовляли, а сторожа лупила очі, марно намагаючись упізнати серед натовпу хоча б одного лісовика.

Як і колись на попередніх іграх, герольд оголосив умови змагань, і невдовзі розпочалася стрільба. Для участі в змаганнях Робін з-поміж своїх хлопців обрав п'ятеро найкращих стрільців, а решті наказав змішатися з натовпом і пильнувати за ворітьми. Серед обраних були Маленький Джон, Вілл Пурпуровий, Вілл Стютлі, Мач і Алан Дейль.

Більшість учасників уже в першому раунді показали чудові результати; особливо відзначився Гільберт Уайтхендський, який стріляв з блискучою вправністю. Інші стрільці один за одним полишали арену, нарешті боротися за право володіти стрілою з золотим наконечником лишилися тільки Гільберт та Робін.

Ще на початку турніру, коли багато уславлених стрільців виявили надзвичайну майстерність, шериф не знав, радіти йому чи сумувати: йому приємно було бачити таку успішну стрільбу, але шкода, що змагання проходять без лісовиків.

Давид із Донкастера нишком переказав почуте Робіну, і ці слова неначе ножем різонули по серцю отамана розбійників. Однак він стримав свій гнів і тільки мовчки кусав губи.

«Зажди-но, вражий сину, — подумав ватажок розбійників, — скоро побачиш, де Робін Гуд».

Тим часом змагання були в розпалі. Хлопці Робіна показували такі чудеса, що тільки й чутно було:

За час змагань Робін не перемовився зі своїми товаришами жодним словом. Лісовики поводились як зовсім незнайомі один одному люди. Однак на закінчення великих змагань мали бути оголошені імена лучників.

Шерифу раптом здалося, що переможцем, який завоював стрілу з золотим наконечником, був сам Робін Гуд. Тому він таємно наказав своїй кінній варті оточити місце, де вручатиметься приз. Але про цей наказ дізналися й розбійники.

Удаючи, ніби дотримується встановленого порядку, шериф закликав глядачів стати в коло і після довгих зволікань вручив переможцеві стрілу. Зволікання ці дали солдатам час оточити натовп. Робін, діставши стрілу, якось незграбно вклонився і збирався вже піти геть, коли шериф схопив його за груди і звелів сторожі заарештувати «зрадника». Та тільки-но він торкнувся Робіна, як на голову йому звалився страшенний удар; випустивши свою жертву, він відлетів на кілька кроків убік, а коли оговтався, то побачив коло себе Маленького Джона.

— А, попався, негіднику Грінліф! — вигукнув шериф і кинувся до Джона. Але тієї ж миті наскочив на інший кулак.

— Це тобі від другого покірного слуги! — спокійно мовив знайомий шерифу голос, — це був мірошниченко Мач. Від його удару шериф стрімголов покотився по землі.

Тут сутичка стала загальною, але солдати шерифа опинилися в гіршому становищі, бо їм заважав натовп цікавих, з-поміж яких вони не могли розрізнити розбійників. Тим часом решта людей Робін Гуда напала на солдат з тилу, посіявши серед них паніку. На голови вояк градом посипались удари, поки ріжок Робіна не сповістив про відступ. Двоє охоронців найближчої брами спробували було зачинити ворота, але були забиті насмерть. Третього солдата Давид із Донкастера кинув у рів. Ватага розбійників, тримаючи влучними пострілами переслідувачів на безпечній відстані, у повному порядку вийшла за межі міста. Проте боротьба в цей день була досить запеклою, бо солдати ще пам'ятали про свою нещодавню поразку біля хатини вдови і, бачачи, що вся округа на них дивиться, билися вперто й завзято. Чоловік п'ять із загону шерифа було вбито і добру дюжину поранено, а четверо Робінових хлопців спливали кров'ю від ран. Ось зі стогоном упав і Маленький Джон. Він бився поруч свого ватажка, і стріла вп'ялася йому в коліно. Робін із надлюдським зусиллям підхопив велетня на руки і цілу милю ніс його на собі. Йому доводилося часто класти товариша на землю, бо інакше важко було відстрілюватися від ворогів, що насідали ззаду.

Згодом Маленький Джон зовсім заслаб, заплющив очі і, знесилено впавши на землю, попросив Робіна залишити його.

— Отамане, — сказав він, — хіба я не служив тобі вірно від того дня, як ми зустрілися на кладці?

— Вірнішого від тебе не бачив світ, — відповів Робін.

— Тоді, якщо ти хоч трохи любив мене і цінував мою відданість, зітни своїм славним мечем мені голову, тільки не дай мене шерифові на поталу!

— Нізащо, навіть за всі скарби Англії я б не виконав такого прохання!

— Боронь Боже! — закричав Артур Бленд, поспішаючи на допомогу. Він узяв пораненого родича на свою широку спину і швидко доніс до лісу.

У лісі розбійників уже не переслідували, і Робін звелів зробити з гілок ноші для Маленького Джона та чотирьох інших товаришів. Поранених донесли до каплички ченця Тука, де всім їм подали допомогу. Найсерйознішою виявилася рана Маленького Джона, але товариші, втішаючи його, пообіцяли, що за два дні він буде знову на ногах, і він заспокоївся.

Того вечора ватазі судилося пережити ще одну тривогу. Під час перевірки виявилось, що кудись зникли Маріан і Вілл Стютлі. Робін Гуд занепокоївся. Маріан була разом з ними на ярмарку, і те, що вона не повернулась до табору, віщувало біду — мабуть, не з нею самою, а з Віллом Стютлі. Якщо шерифу пощастило спіймати цього хлопця, він неодмінно його повісить.

Решта розбійників також поділяла тривогу свого ватажка, хоча ніхто й словом не виказав цього. Всі знали, що коли Вілла Стютлі справді захопили в полон, вони незабаром знову вирушать до міста і намагатимуться будь-якою ціною врятувати товариша.

Тим часом шериф, сидячи з дружиною та дочкою за вечерею, похвалявся, як він розправиться зі злочинцем, бо Стютлі й справді схопили його люди.

— Цього негідника повісять, — самовдоволено мовив він. — Ніхто не посміє навіть пальцем поворухнути на його захист. Я вже натрапив на слід Робін Гуда та всієї його банди. Зачекайте, ми ще побачимо, хто справжній хазяїн у графстві! Шкода тільки, що їм дозволили завоювати золоту стрілу.

Не встиг шериф висловитися до кінця, як у відчинене вікно влетіла стріла і впала йому на тарілку. Поважний урядовець смертельно зблід і, переляканий, вискочив з-за столу.

Перед ним лежала золота стріла із почепленою на неї запискою:

«Від того, хто не бере подарунків у брехунів і віднині не матиме в своєму серці жалю. Начувайся, сволото!

Р.Г.»

Розділ двадцятий ЯК РЯТУВАЛИ ВІЛЛА СТЮТЛІ

Не розгубився Робін Гуд,

Зібрав усіх стрільців,

Він засурмив у свій ріжок

І скликав молодців.

І поклялись лісовики,

Що стануть всі до бою,

Бо ладні, щоб живий був Вілл,

Накласти головою.

Призначений день страти Вілла був напрочуд ясним і сонячним. Природа ніби навмисне виставляла напоказ свої чари, нехтуючи тією трагедією, яка незабаром мала розігратися в Ноттінгемі. Цього дня міські ворота лишилися зачиненими: шериф хотів покінчити з бранцем спокійно, без зайвого клопоту. У місто наказано було не пускати нікого з ранку до півдня, а на той час душа Вілла вже встигла б переселитися в інший світ.

Дізнавшися про все це, Робін ще вдосвіта розмістив своїх людей у лісі біля дороги, що вела до східної міської брами. Звідси краще було спостерігати за нею. Сам ватажок убрався в яскраво-червоний одяг, а його хлопці — в зелений. Зверху вони понатягали широченні плащі ченців, а під ними сховали важкі мечі, луки та сагайдаки з новенькими стрілами, добре загостреними мідником.

— Друзі, — сказав Робін Гуд, — ми сховаємося тут у засідці, а один із нас нехай піде на розвідку. Безглуздо штурмувати зачинену браму!

— Поглянь, отамане, — мовив Дебелий Вілл, — дорогою з міста сюди прямує якийсь паломник. Може, він розповість нам, які там новини і чи справді Віллу Стютлі загрожує смерть. Піду його розпитаюсь.

— Гаразд, іди, — погодився Робін.

Дебелий Вілл собі пішов, а ватага лишилася чекати в засідці. — Наблизившись до паломника, розбійник побачив, що то був тендітного вигляду юнак. Вілл шанобливо зняв перед ним капелюха й мовив:

— Даруйте, святий отче, чи не знаєте, які новини в Ноттінгемі? Чи правда, що сьогодні там мають стратити розбійника?

— Правда, — сумно відповів той, — гірка правда. Жахлива подія станеться сьогодні. Я сам бачив шибеницю біля замку шерифа. Опівдні там повісять Вілла Стютлі. Моє серце не витримає такого видовища, і я пішов звідти.

Дебелий Вілл не розпізнав, з ким розмовляє, бо паломник говорив приглушеним голосом, ховаючи обличчя під каптуром. Через плече юнак почепив довгий ціпок із хрестом на кінці, взув ноги у сандалі, як звичайнісінький чернець. Хоча Вілл помітив, що, як на чоловіка, ноги у паломника були надто малі й ніжні, дроте це не викликало в нього ніякої підозри.

— Хто ж сповідатиме нещасного, якщо ви втекли з міста? — з докором звернувся Вілл до святого чоловіка.

Запитання справило певне враження, і юнак обернувся так рвучко, що з голови в нього ледве не злетів каптур.

— Ти гадаєш, що це я мав сповідати його?

— О святий Петре і Пресвята Діво! А хто ж, коли не ви? Там, звісно, буде і єпископ, і всі його поплічники, але жоден з них не помолиться за душу бідолахи.

— Та я ж лише бідний пілігрим, — почав той нетвердо.

— Це байдуже, адже твої молитви не гірші за молитви інших, — заспокоїв його Вілл.

— Я неодмінно повернувся б, — сказав паломник. — Та боюся, що не зможу пробратися назад у місто. Ти ж, певно, знаєш, що всі ворота замкнено і в місто нікого не впускають, хоча вихід звідти вільний.

— Ходімо зі мною, — сказав Дебелий Вілл, — мій хазяїн подбає про те, щоб ти пройшов у місто.

Паломник ще більше загорнувся в мантію і пішов за Віллом до Робін Гуда. Там він розповів усе, що знав. Він сказав, що з цього боку в місто потрапити неможливо, бо брама ще з учорашнього дня перебуває під суворим наглядом. А ось з протилежного боку нападу не очікують.

Загін, що був у засідці, не барився і мерщій вирушив до західної брами. Там ватажок лісовиків послав Артура Бленда у розвідку, і той швидко дістався до сторожової вежі.

У мирний час рів перед муром водою не заливали, і розвідник невдовзі опинився під густою виноградною лозою, що гостинно простягла до нього свої цупкі віти аж з верхнього вікна вежі. Спритно підтягнувшись по лозинах, Артур проліз у вікно і зненацька напав на вартового ззаду, міцно стиснувши йому горло. Вартовий не встиг навіть зойкнути, як уже лежав зв'язаним долі. Хвилина — і Артур Бленд перебрався в його одяг, заволодівши ключами від воріт.

Ще хвилина — і ворота було відчинено, мости спущено. Загін прокрався в місто так тихо і несподівано, що ніхто й гадки не мав про його прихід. Такому успіхові сприяло й те, що засудженого саме в цей час вивели з в'язниці, і все населення міста разом із сторожею подалося на базарну площу, де мала відбутися страта.

Вілл Стютлі вийшов твердою ходою, хоча на обличчі його відбилася туга приреченого на смерть. Він з трепетом останньої надіїподивився на всі боки, але друзів з ватаги не побачив. Хоча на більшості облич розбійник прочитав співчуття, проте він добре знав, що сподіватися на допомогу беззбройних людей марна річ.

Бранець ішов поміж рядами солдатів із зв'язаними за спиною руками. Шериф та єпископ набундючено й пихато їхали верхи слідом за процесією. Нахилившись до єпископа, шериф нахвалявся, що покаже цим бунтівникам, де раки зимують. Слово шерифа — закон! Чиновник не сумнівався, що ворота надійно охороняються, до того ж він тішив себе думкою, що розбійники не наважаться прийти до міста, навіть якщо б ворота було відчинено. І тепер, поглядаючи на добру сотню лучників та кіннотників, які рушили до місця страти, шериф задоволено усміхався.

Зрозумівши, що надії на порятунок немає, приречений на страту підійшов до шибениці і рішуче, твердим голосом звернувся до шерифа:

— Ваша світлість, — почав він, — зробіть мені перед смертю одну ласку. З нашої ватаги ще ніхто не вмирав на шибениці.

Та дарма. Шериф удав, ніби не чує останнього прохання в'язня. Він присягнувся, що Вілл загине ганебною смертю — умре на шибениці, а не від меча.

— На шибеницю його! — заволав шериф, подаючи знак катові.

В'язня штовхнули у візок. У ньому його мали приставити до шибениці і там накинути зашморг на шию. Коли мотузка надійно охопить шию, візок рушить з місця, ї нещасний полине, в інший світ.

Але візок не встиг доїхати до шибениці. З натовпу вийшов паломник і мовив:

— Ваша світлість, дозвольте мені висповідати цю грішну душу, перш ніж вона переселиться у царство небесне.

— Ні! — гримнув на нього шериф. — Нехай помирає собачою смертю!

— Тоді прокляття впаде на вашу голову, — твердо відказав паломник і звернувся до єпископа. — А ви, ваша світлість, хіба ви можете залишитися байдужим до такого блюзнірства?

Єпископ завагався: йому, так само як і шерифу, не хотілося зволікати зі стратою, але люди довкола загули і захвилювались. Тому він шепнув кілька слів шерифу, і той сердито кивнув паломникові, процідивши крізь зуби:

— Починай, святий чоловіче, та дивись не барися! — потім поважний урядовець звелів солдатам: — Не спускайте його з очей! Можливо, він у змові з тими клятими розбійниками!

Паломник робив свою справу, не звертаючи уваги на слова шерифа. Він скоромовкою почав нашіптувати якусь молитву.

Раптом серед натовпу прокотилася хвиля нового збудження. Хтось наближався до шибениці, протискуючись крізь гурт міщан та солдатів.

— Слухай-но, Вілл! — вигукнув знайомий голос мірошниченка Мача. — Хіба ж можна вмирати, не попрощавшися з друзями!

Паломник, зачувши ці слова, враз поступився. Але шериф теж не забув цього голосу.

— Ловіть його! — зарепетував він. — Це такий самий розбійник! Він уже раз обікрав мене, забравши мій срібний посуд. Сама доля послала нам сьогодні незвичайне видовище — аж двох негідників на шибениці.

— Не треба так гарячкувати, добродію, — осадив його Мач. — Спершу доведеться спіймати, а потім — вішати. А то мені зараз закортіло позичити у вас нашого давнього друга.

Промовивши це, Мач гострим мисливським ножем розрізав вузли, що стягували руки в'язня, і Стютлі легко зіскочив з візка.

— Зрада! — заверещав шериф, посинівши від люті. — Ловіть розбійників!

Він шалено пришпорив коня і кинувся вперед. Звівшись на стременах, шериф щосили замахнувся мечем над головою Мача. Проте його колишній кухар спритно сковзнув під шерифового коня і виринув по другий його бік, а гостра зброя зі свистом розсікла повітря, навіть не зачепивши звитяжного лісовика.

— Ви схибили, сер! — вигукнув Мач. — Мабуть, доведеться позичити у вас ще й меча для мого друга.

І він вправно вихопив зброю з рук шерифа.

— Тримай, Стютлі! — крикнув колишній кухар товаришеві. — Шериф позичає тобі свого власного меча. Ставай спиною до мене, і ми розтлумачимо цим жевжикам, почому ківш лиха.

Тим часом солдати, отямившись після хвилинної розгубленості, пішли в наступ. Та лісовики теж не гаяли часу. Одразу пролунали гучні звуки ріжка — звуки, що завжди проймали страхом солдатів шерифа і разом з тим скликали до гурту розбійників. Робін та його хлопці, поскидавши одяг ченців, сміливо кинулися вперед:

— Локслі! Локслі! Перемога! Порятунок!

За хвилину почався запеклий бій. Солдатів шерифа знов охопила паніка, проте бились вони завзято. Шаленіючи, напосідали вони на щойно вирвану з їх рук жертву, на Мача, на паломника. Лісовикам ледве вдалося шаленим натиском прорвати кільце оточення і пробитися на допомогу товаришам. Відбувалося щось неймовірне. Ранам та синцям уже не було ліку. В цій бійці не залишилося байдужих. Більшість міщан, що давненько вже ненавиділи шерифа і співчували Робін Гуду, прийшли на допомогу лісовикам. І ця допомога була як ніколи потрібною.

Надто важко було Робіну пробитися крізь натовп до шибениці, але він зробив це вчасно: двоє солдатів, видершися зі списами на візок, збиралися напасти звідти на паломника та Вілла Стютлі.

Сильним ударом меча Робін вибив списа з рук одного з нападників, а другому влучною стрілою пробив горло.

— Хай щастить тобі, отамане! — схвильовано й радісно вигукнув Вілл Стютлі. — Не сподівався вже зустрітися з тобою.

— Перемога! — заволала в один голос ватага, і солдати шерифа, ледь живі від жаху, стали відступати. Проте це ще не була перемога, бо вони в повному порядку відступали до східних воріт, заманюючи туди сміливців, щоб потім оточити їх з усіх боків. Проте і тут вони прорахувались. Намір лісовиків був зовсім інший. Вони лише вдали, що підуть крізь найближчі ворота, і цим спантеличили солдатів. Самі ж несподівано повернули до західних воріт, що й досі перебували в руках Артура Бленда.

Такий маневр лісовиків був незрозумілий, і люди шерифа раділи, як діти, гадаючи, що цього разу їм таки пощастило загнати ворога в пастку. Солдати кинулися було слідом, але лісовики миттю зникли за ворітьми і під прикриттям Артура Бленда перейшли міст.

На п'яти розбійникам насідали шерифові солдати. Артур Бленд не встиг навіть зачинити браму і розвести мости. Зробивши свою справу, він кинув ключі і приєднався до товаришів. Вибравшися з міста, ватага подалась до лісу. До їхнього сховища було ще далеченько, але сміливці трималися мужньо. Час від часу вони оберталися і зливою стріл стримували переслідувачів.

Стютлі, щойно врятований від ганебної смерті, бився за двох. Паломник також був тут, але не брав участі в борні, а тільки тулився до Робін Гуда та бурмотів собі щось, ніби молився.

У ту саму мить, коли Робін приклав до рота свого ріжка, щоб просурмити збір, ворожа стріла пробила йому руку. Паломник зойкнув і кинувся до отамана.

Шериф, що був неподалік, теж помітив, що Робін Гуда поранено, і аж скрикнув від радощів.

— Тепер ти не скоро стрілятимеш, розбійнику! — вигукнув він.

— Стережися, друже! — почувсь у відповідь голос Робіна, який, перемагаючи біль, ладнав стрілу. — Я приберіг ще одну для тебе. Ось маєш!

З цими словами він пустив у шерифа свою несхибну стрілу. Смертельно переляканий шериф упав ниць, але не досить швидко. Стріла зрізала пасмо волосся на його маківці, зачепивши шкіру на голові, і, якби пройшла трохи нижче, то, певне, спровадила б його на той світ. Падіння шерифа на якусь мить розладнало лави переслідувачів, і Робіну та його товаришам вдалось відірватися від них.

Паломник, — весь тремтячи, витяг носовичок, щоб перев'язати рану Робіна, та ватажок, побачивши його тендітну ручку, здригнувся і, рвучко обернувшись, зірвав з юнака каптур.

— Маріан! — вигукнув він. — Ти тут!

Це справді була Маріан. І саме вона в подобі паломника допомогла врятувати Вілла. Дівчина, що мужньо трималася в найскрут-ніші хвилини бою, зараз схилила голову, ніби в чомусь завинила.

— Я не могла інакше, Робе, — сказала вона просто. — Я знала, що ти не пустив би мене.

Їхню розмову перервав Вілл Стютлі.

— Боже милосердний, ми в пастці! — вигукнув він, показуючи на вершину гори, куди вони всі поспішали. Там із-за похмурих мурів замку з галасом висипав цілий загін воїнів, озброєних списами та сокирами. Зраділий шериф одразу поновив переслідування.

— О Боже! — вигукнула Маріан. — Ми загинули!

— Тримайся, серденько! — втішав дівчину Робін, міцніше пригортаючи її до себе. Але і в нього стислося серце, коли він озирнувся навколо, шукаючи виходу з цього скрутного становища.

І що ж то побачали його очі? На чолі загону, який рухався їм назустріч, був сер Річард Лі. Він посміхався і енергійно махав рукою.

— Гуд! Гуд! — вигукував Річард Лі. — Тримайся! Ми йдемо на підмогу!

Чи можуть бути більш хвилюючі видовища або звуки, солодші за ці? З криками радості кинулися лісовики назустріч своїм визволителям, і незабаром вся ватага знайшла захисток за мурами замку. Міст заскреготав і звівся, брязкаючи ланцюгами. Мить — і величезна брама зачинилася перед самим носом шерифа. Обличчя цього служаки закону перекосилося від люті, а очі налилися кров'ю.

Розділ двадцять перший ЯК СЕР РІЧАРД ЛІ ПОВЕРНУВ СВІЙ БОРГ

— Ти зрадник! — загорлав шериф. — Приховуєш розбійника! Він ворог усіх лицарів! Ти зневажаєш закон! Відчиніть! — ревнув шериф до вартового. — Ім'ям короля наказую відчинити!

— А хто ти такий, щоб гримати на моїх підданих? — почувся владний голос, і на башті з'явився сер Річард Лі.

— Ти мене добре знаєш, зраднику! — лютував шериф. — Передай в мої руки ворогів короля, яких ти взяв під свій захист.

— Добродію, — спокійно відповів йому лицар. — Я певен, що зробив сьогодні добру справу, і зробив її на своїй власній землі, на яку ви зараз незаконно вдерлися. За свої дії я відповідатиму тільки перед королем, хай боронить його Господь!

— Красно мовиш, нахабо! — загорлав шериф, остаточно втрачаючи владу над собою. — Я теж служу королю, і якщо ці злочинці не будуть видані мені негайно, я штурмом візьму твій замок і перетворю його на попіл!

— Ви б краще показали мені свої повноваження, — коротко одказав сер Річард.

— Досить з тебе і мого слова — слова шерифа Ноттінгема!

— Якщо ви справжній шериф, — відповів лицар, — то кому ж як не вам знати, що в межах моїх володінь ви не маєте жодної влади без спеціального на те наказу короля. До того ж вам треба навчитися кращих манер.

Мовивши це, лицар клацнув пальцями і зник за муром. Шериф почекав трохи, сподіваючись продовження їхньої розмови, але невдовзі відступив, сердито клянучи всіх на світі.

— Наказ короля, кажеш! За ним затримки не буде. Адже я чув, що король Річард уже повернувся з походу.

Тим часом сер Річард Лі сердечно вітався з Робін Гудом.

— Яка щаслива зустріч, Славний Робіне! — вигукнув лицар, обнімаючи гостя. — Хіба ж ні?! Бог поласкавішав до мене і послав мені трохи грошенят. Отож я саме сьогодні збирався повернути тобі борг.

— От ви і повернули, — весело перебив його Робін.

— Ні, ні, це дурниці, якась там незначна послуга! — заперечив лицар. — Я мав на увазі гроші.

— Та їх уже теж повернули, — сказав Робін. — його світлість єпископ Герфорда сам віддав їх мені.

— Цілком? — поцікавився лицар.

— До останньої копієчки, — відповів Робін Гуд, підморгуючи…

Сер Річард посміхнувся, але промовчав.

Домашній лікар сера Річарда Лі перев'язав поранену руку Робіна, і той до обіду пішов відпочити. Перев'язали рани і всім іншим пораненим лісовикам. На щастя, жоден з них не мав серйозних ушкоджень, а тому невдовзі кухоль доброго пива вже веселив їхні хоробрі серця.

За обідом сер Річард Лі познайомив Робіна та Маріан зі своєю дружиною та сином. Господиня замку, як виявилося, знала Маріан ще дівчинкою і оточила її материнською ласкою.

Молодий сквайр, судячи з усього, удався в батька і обіцяв згод ом. стати хоробрим лицарем.

Обід перетворився на справжній бенкет. Двісті славних воїнів, що розмістилися за двома довжелезними столами, їли, пили досхочу і, головне, співали пісень. Ще ніколи не було за столом у замку Лі такого веселого товариства.

Спочивши в оточенні друзів, лісовики вранці знову вирушили в путь. Марно сер Річард просив їх залишитися ще трохи. Марно він умовляв Робіна взяти чотириста фунтів золотом — гість був невблаганним.

— Прибережи ці гроші, вони твої, — сказав Робін. — Єпископ повернув нам те, що заробив неправдою.

Сер Річард тепло подякував і запросив Робіна та всіх його друзів, перш ніж вони залишать замок, оглянути його домашній арсенал. Зваживши на прохання господаря, лісовики погодились. У залі, де зберігалася зброя, вони побачили сто сорок окремо відкладених добірних луків та сто сорок оздоблених сріблом стріл. Дружина сера Річарда по черзі вручила кожному гостю лук та стрілу.

— Хоч наш подарунок і бідний, любий Робіне, — сказав сер Річард, — зате до нього ми додаємо свою безмежну подяку.

Шериф не забарився здійснити свою погрозу, і коли рана його трохи загоїлась, він подався до Лондона. Цього разу шериф уже не став розшукувати принца Джона, а домігся аудієнції у самого Річарда Левине Серие.

Його величність нещодавно повернувся з хрестового походу і саме знайомився зі станом справ у королівстві, тому він охоче прийняв шерифа. Шериф заговорив про Робін Гуда, про те, як лісовики уже багато місяців нищать королівських оленів, як Робін Гуд зібрав навколо себе найкращих лучників країни і, нарешті, про те, як зрадливий лицар сер Річард Лі заховав банду, котру солдати шерифа вже майже спіймали, а цей самий Річард Лі відмовився видати розбійників.

Король уважно вислухав шерифа, а потім сказав:

— Здається, я вже чув про Робін Гуда з його ватагою та про їхню вправність у стрільбі з лука. Часом не ці розбійники колись брали участь у королівському турнірі на Фінсбурзьких полях?

— Так, саме вони, ваша величність, на це був королівський дозвіл. Тут шериф запнувся, і король швидко запитав:

— А як вони приходили на останній турнір в Ноттінгемі? Таємно?

— Авжеж, ваша величність.

— Їм заборонили приходити?

— Ні, ваша величність. Тобто…

— Що тобто? Говори!

— Заради усіх підданих Вашої величності, — знову почав шериф запинаючись, — ми справді-таки дозволили приходити всім, але через те, що ці люди становлять загрозу…

— О Пресвята Діво! — вигукнув король, і брови його зійшлись на переніссі. — Такої підступності не знали навіть сарацини, а ми ж вважаємо себе християнами.

Шериф мовчав, ніби в рот води набрав, і тремтів від страху й сорому. А король вів далі:

— Проте, любий шерифе, обіцяю, що розберуся в усьому сам. Цих ошуканців слід навчити, що в Англії є король і він примусить кого завгодно шанувати закони.

За два тижні, виконуючи свою обіцянку, король вирушив з невеликим загоном до замку сера Річарда Лі. Коли серу Річарду доповіли про наближення королівського кортежу, він одразу впізнав, що попереду їде його величність король. Поспіхом відчинивши браму, володар замку кинувся назустріч високому гостю, припав на одне коліно і поцілував стремено свого суверена^[26].

Як уже згадувалося, сер Річард брав участь у хрестовому поході і багато пригод пережив разом з королем. Отож одразу його величність звелів лицарю підвестися з колін, спішився сам і тепло привітав товариша по зброї. Потім усі пішли до замку, де на честь високого гостя лунали урочисті звуки сурем.

Повечерявши та відпочивши, король суворим і владним голосом запитав лицаря:

— Я чув, що твій замок став гніздом і притулком для розбійників?

Сер Річард Лі здогадався, чиїх це рук діло, і виклав все, що знав: як ці ж самі розбійники виручили йото з біди, як вони допомагали знедоленим і як, вдячний за надану йому допомогу, він повівся з ними по-лицарськи. Король схвально вислухав його оповідь і докладніше розпитав про Робін Гуда. Зі слів лицаря король дізнався, що його батько, король Генріх II, вчинив колись несправедливість щодо батьків цього вигнанця; почув він і про ворогів Робіна та про його теперішнє життя.

— Ні, як хочете, — вигукнув король, схоплюючись на рівні ноги, — а я мушу на власні очі побачити цих людей! Ти, сер Річард, залишайся вдома разом із моїм почтом і будь напоготові. У разі потреби я покличу тебе. Мені хотілося б пошукати пригод у лісі і зустрітися з цим уславленим розбійником віч-на-віч.

Так сер Річард Лі з верхом повернув свій борг Робін Гуду.

Розділ двадцять другий КОРОЛЬ РІЧАРД ЛЕВИНЕ СЕРЦЕ У ШЕРВУДСЬКОМУ ЛІСІ

Прибув до лісу Річард сам,

Славніший з королів.

Побачить здавна він хотів

Оцих лісовиків.

Чернець Тук так старанно й уміло лікував уражене стрілою коліно Маленького Джона, що рана гоїлась просто на очах. Маленький Джон почувався досить добре. Він навіть із відкритою раною поривався взяти участь у визволенні Вілла Стютлі. Аби утримати пораненого в ліжку, ченцеві довелося накласти на покалічену ногу Джона купу священних книг, а самому сісти йому на живіт. По волі чи по неволі, а під таким наглядом Маленький Джон посмирнішав і покірно чекав дозволу підвестись. Нарешті він отримав жаданий дозвіл, і вони разом із Туком одразу подалися до своїх товаришів. Ті радо зустріли їх і, розпаливши велике вогнище, бо у вечірньому повітрі вже відчувалася прохолода, посідали колом і почали дружню вечерю.

Згодом полив холодний дощ, і чернець Тук подався до своєї каплички. Вдома він мерщій запалив вогонь, переодягнувся в сухе і, з полегкістю зітхнувши, сів перед келихом підігрітого вина та добрячим куснем паштету. Раптом знадвору долинув голос. Хтось просився до нього переночувати. Собаки в хижці занепокоїлись і зчинили галас, який вказував на присутність сторонньої людини.

— О святий Петре! — невдоволено буркнув чернець. — Хто тут блукає в недобру годину? Може, якийсь ворог? Йшов би ти, друже, своєю дорогою, а то в мене холоне вино.

І Тук повільно підніс келих до рота. Але в ту саму мить почув громовий удар у двері. Чернець вилаявся і ледь не випустив з рук посуд. А чийсь гнівний голос тим часом настирливо гукав:

— Гей, хто там! Відчиняй!

— Іди собі з Богом! — гримнув у відповідь чернець. — Я нічим не можу тобі зарадити. Якщо знаєш дорогу, то звідси лише кілька миль до Геймвелла.

— Не знаю я дороги, та якби і знав, то все одно нікуди б не пішов. Надворі ллє такий дощ, а у тебе в хижці тепло і сухо, як у вусі. Відчиняй і не патякай!

— А побив би тебе грім! Не даєш побожній людині й помолитися! — сердито буркнув Тук.

Проте, аби врятувати двері, вирішив відчинити. Запаливши ґнота і гукнувши одного зі своїх собак, Тук пішов, щоб подивитися на непроханого гостя.

Перед ним був ставний лицар у чорній кольчузі, на голові у нього красувався шолом із султаном. Поруч із чужинцем стояв вкритий розкішною попоною кінь.

— Чи не знайдеться чогось на вечерю, чоловіче? — коротко запитав Чорний Лицар. — Довелося проситись до тебе на ніч, бо треба хоч трохи перепочити.

— Нема куди подіти ні тебе, ні твого коня, пане лицарю. Не знайдеться і кварти води, а не те щоб окраєць хліба.

— Мій чутливий ніс, братику, чує, що в тебе є чого поїсти й попити. Тож не погребуй моїм товариством. Я не лишуся в боргу, заплачу за послуги готівкою. Що ж до коня, то прикрий його чим-небудь і постав у затишок за каплицею. — З цими словами лицар упевненою ходою пройшов повз Тука та його собаку у капличку.

Така рішучість припала до душі Туку, і він пробачив гостю грубість.

— Сідай, любий лицарю, — запросив господар, — а я тим часом припну конячину та пошукаю їй трохи зерна. З тобою ж, звичайно, поділюсь вечерею і постіль знайду, але завтра ми ще подивимось, хто з нас командуватиме.

— Охоче! — вигукнув лицар, посміхаючись. — За послуги плачу золотом чи стусанами: що кому більше до смаку.

Чернець вийшов, але хутко повернувся і підсунув столика до вогню.

— Роздягайся, пане лицарю, знімай з себе зброю й панцир та допоможи мені краще налагодити вечерю, бо я зголоднів, мов вовк.

Коли лицар підняв забрало, на ченця глянули блакитні очі на засмаглому обличчі з розкішною бородою. Коротко підстрижене волосся вилискувало золотавим відливом. З усього було видно, що його вродливий гість має владну вдачу.

Сподіваючись, що лицар їстиме мало, Тук знову сів за вечерю. Він почав поспіхом читати молитву і був дуже здивований, коли почув, що гість слово в слово вторить йому гарною латинською мовою. А за хвилину чи дві господар і гість заходилися поратись коло вина та паштету. Чорний Лицар швидко довів, що йому таки справді вкрай необхідно підкріпитися і відпочити. Дивлячись, як швидко зникає наготовлена їжа, Тук занепокоївся, але нічим не виявив свого незадоволення. Адже гість був веселою людиною і без упину сипав жартами. Вино та затишок зробили своє діло, і невдовзі гість та господар щиро реготали, ніби найліпші друзі. Тук дізнався, що Чорний Лицар багато мандрував, брав участь у хрестовому поході, побував навіть у в'язниці і часто наражався на небезпеку. Та зараз він розповідав про все це невимушено й легко. Гість щиро сміявся і був такий дотепник, що Тук аж качався з реготу. Незчулися вони, як минуло чимало часу і як обидва поснули за столом.

Ранком чернець Тук прокинувся з обважнілою головою і похмурим настроєм. Він мало не остовпів з подиву, побачивши, що Чорний Лицар уже встав, умився і, веселий, наче жайворонок, помішував на вогні паруючу кашу.

— О, який же з мене поганий хазяїн! — вигукнув Тук, схоплюючись на ноги. А згодом, коли вони вже сиділи за сніданком, сказав:

— Не хочу я, друже, твого золота, яке ти обіцяв учора, а хочу, щоб ти якнайшвидше виїхав звідси, якщо, звісно, збираєшся продовжити мандрівку.

— Коли так, то скажи мені, — звернувся до нього лицар, — як розшукати Робін Гуда, розбійника. У мене є до нього доручення від короля. Вчора я цілий день витратив на пошуки, але Робін Гуда так і не знайшов.

Чернець Тук перелякано звів руки до неба і прошепотів:

— Я побожна людина, лицарю, і зовсім не знаюся з ватагою якогось там Робін Гуда.

— Послухай лишень, я зовсім не збираюся його кривдити, — заспокійливо мовив лицар. — Але мені край треба поговорити з ним віч-на-віч.

— Коли так, то я зможу відвести тебе до його схованки, — сказав Тук, зметикувавши, що лицар буде доброю здобиччю для його друзів лісовиків. — Воно й справді, коли живеш у лісі, то не можеш не чути про цих розбійників, хоч моє діло — служити Богові.

— То що ж, ходімо, брате? — запропонував Чорний Лицар.

І вони, не гаючи часу, рушили до лісу. Лицар їхав верхи на коні, а Тук, похнюпивши голову, крокував поруч.

Ранок видався напрочуд ясний і світлий. Прозоре повітря було насичене солодкими ароматами осені, а свіжий вітерець п'янив серця запеклих мисливців. Природа, здавалось, тішилась та раділа усьому живому. Лицар, вдихнувши на повні груди свіжого повітря, раптом вигукнув у захваті:

— О! Хіба знайдеться десь краще місце для житла, ніж цей зелений ліс? Чи зможе зрівнятися з ним будь-яка столиця?

— Авжеж, не зможе, — відповів Тук, посміхаючись.

Він раптом відчув дружню близькість до цього славного незнайомця.

Не встигли вони від'їхати милі зо три від каплички, як попереду них розсунулися кущі, і шлях їм заступив добре зодягнений чоловік із каштановим кучерявим волоссям. Він простягнув руку і взяв коня лицаря за вуздечку.

Це був Робін Гуд. Він ще оддалік упізнав Тука й відразу ж розгадав його намір.

Тук удав, ніби бачить Робін Гуда вперше.

— Стій! — вигукнув Робін. — Сьогодні я вартовий на шляху і зупиняю всіх перехожих для перевірки.

— А яка це птиця наважилась затримувати мене? — спокійним голосом запитав його лицар. — Я ще ніколи не корився одній людині.

— Якщо так, то будуть ще й інші, — відповів Робін, ляснувши в долоні.

За мить з кущів вийшло до десятка дужих хлопців.

— Ми — володарі лісу, пане лицарю, — сказав Робін. — Оці зелені шати — наш дім. А живемо ми на ті мізерні подачки, які отримуємо іноді від святих отців та чуйних лицарів. За вами церква і закон, тому вам, звісно, не бракує золота. А нам? Нам; доводиться благати вас, щоб ви трохи поділилися своїми грошенятами.

— Та я, добродію, лише бідний чернець, — заблагав Тук. — Я їду в храм святого Дунстана, і, коли ваша ласка, дозвольте мені продовжувати путь.

— Побудете трохи з нами, — зауважив Робін Гуд, приховуючи посмішку. — Ми не станемо вас затримувати і скоро відпустимо.

Тоді озвався Чорний Лицар:

— Але ж ми посланці короля! Його величність теж тут неподалік і хотів би поговорити з Робін Гудом.

— Хай боронить Бог короля! — відповів Робін, знімаючи на знак пошани капелюха. — Хай йому щастить в усьому! Я — Робін Гуд, але я прокляв би того, хто наважився б повстати проти законної влади нашого володаря!

— Обережніше! — застеріг його Чорний Лицар. — Дивися, щоб часом не довелося проклясти самого себе.

— Ні, цього не буде, — одказав Робін. — Король ще не мав відданішого слуги, ніж я. Я ніколи й крихти не взяв у нього, хіба що забив кілька оленів, щоб не померти з голоду. Мої найлютіші вороги — це святі отці, барони та лицарі, що п'ють кров з нещасного люду. Та все ж я радий, — вів далі Робін, — що зустрів вас. Перш ніж поїхати звідси, ви будете моїм гостем, скуштуєте наших лісових страв.

— Але цікаво, яку суму ви призначите за своє пригощення? — поцікавився лицар. — Адже я чув, що ваші обіди надто дорогі.

— Ні, — перебив його Робін, махнувши рукою. — Ви — посланець короля, а тому нам байдуже, чи є у вашому гаманці гроші, чи ні.

— У мене є лише кілька золотих монет. За два тижні, що я пробув з королем і лордами в Ноттінгемі, добренько-таки витратився.

Робін Гуд узяв з рук лицаря гаманця й полічив гроші. Половину він віддав своїм хлопцям, наказавши випити за здоров'я його величності, а другу половину повернув лицареві.

— Сер, — чемно звернувся він до гостя. — Залиште ці гроші на свої витрати. Вони вам стануть у пригоді, адже ви знаєтесь і з. королем, і з лордами.

— Щиро дякую! — відповів гість, посміхаючись. — А тепер веди мене до свого зеленого палацу.

І всі рушили в глиб лісу. Попереду йшли лісовики, за ними верхи Чорний Лицар, збоку крокували Робін Гуд та чернець Тук, а за всіма ними — знову гурт лісовиків.

Так прибули вони на галявину перед печерою поблизу Бернесдейля. Там, просурмивши тричі в ріжок, Робін скликав до гурту решту своїх людей. Ті не барились, і невдовзі зібралася вся ватага. Проходячи повз свого ватажка, кожен вклонявся йому і сідав на призначене місце.

Подали обід. Та ще який обід! На вустах зголоднілих чоловіків заграли радісні посмішки. Перед обідом, як і годиться, послухали молитву ченця Тука. Потім Робін Гуд високо підніс свій келих і запросив гостей до обіду.

— Ну, браття, час розпочинати. Прошу, не соромтеся і пригощайтеся вволю. За нашого дорогого гостя, посланця його величності, за здоров'я нашого короля!

Гість з належною гідністю відповів на тост, і келих пішов кружляти під схвальні вигуки ватаги.

— За короля Річарда! — голосно виголошували розбійники, аж луна котилася лісом.

По обіді Робін мовив до гостя:

— Зараз ви побачите, чим ми займаємось і як живемо, аби потім змогли про все розповісти його величності королю.

Робін Гуд подав команду. Лісовики підвелись і приготувалися до стрільби з лука.

Розміри мішеней одразу вразили лицаря: вони були надто маленькі! Зокрема за мішень правив вінок із троянд, почеплений на палицю, яку встромили в землю на дальньому кінці галявини. Тому, хто не влучить в центр і зіб'є вінок, судилося мати справу з важким кулаком ченця Тука.

— Хо-хо!.. — зареготався лицар, бачачи, як його вчорашній приятель підвівся і, засукавши рукава, підготувався до виконання своїх обов'язків. — Слухай-но, друже, мабуть, ти і є чернець Тук!

— А хіба я колись заперечував це? — відповів Тук, не зовсім задоволений, що викрив себе. — Кара не забороняється церковними законами. Цим неслухняним вівцям від неї тільки користь.

Лицар нічого не відповів ченцеві, хоча у його блакитних очах раптом спалахнув загадковий вогник.

Змагання, нарешті, розпочались. Першим стріляв Давид із Донкастера. Він влучно пустив стрілу крізь вінок. За ним Алан Дейль, потім Маленький Джон і Стютлі, далі — Вілл Пурпуровий та всі інші. Від подиву у лицаря аж дух забило. Кожна стріла лягала просто в ціль. Та ось надійшла черга відомого нам мідника Мідла. Як на горожанина, він стріляв досить добре і досі не знав, що таке невдача. Однак цього разу щастя відвернулося від нього і він схибив. Стріла пролетіла на якийсь дюйм повз вінок.

— Іди-но сюди, голубе, — мовив йому Маленький Джон вкрадливим тоном. — Ченчик зараз висповідає тебе своїм кулачищем.

Мідник зіщулився так, ніби вже дістав ляща, і завагався, але Артур Бленд та Вілл Стютлі схопили його попід руки і силоміць потягли до призначеного судді. Здоровенний кулачище ченця Тука майнув у повітрі і аж прилип до вуха невдахи. Мідл уткнувся носом у землю і покотився по зеленій траві. Якби не кущ, то невідомо, де б він зупинився. Зачепившись за кущ і вистромивши голову з-поміж зелених віт, Мідл потер вухо і, блимаючи, звів до неба очі, ніби саме звідти впала на нього кара Божа.

Присутні голосно зареготали, а Чорний Лицар аж за боки брався. Від реготу в нього на очах виступили сльози.

За Мідлом зазнали поразки й інші. Але і вони не уникли кари. У Мідла навіть трохи відлягло від серця, коли він побачив, як один по одному на траву, мов груші, котилися його товариші. Дійшла черга і до Робін Гуда. Неквапливо він поклав на тятиву стрілу і ретельно прицілився. Але на лихо до стріли було погано припасоване перо, і вона, відхилившися вбік, збочила на цілих три пальці од вінка.

Рёв збудження покотився лісом, адже не часто бачиш, як хибить отаман. Робін Гуд у розпачі шпурнув лука на землю.

— Хай йому грець! Помітив, що погано припасоване перо, коли стріла вже зірвалася з тятиви.

Раптом, схопивши лука знову, він блискавично пустив одна за одною ще три стріли, і кожна з них пройшла крізь самий центр мішені.

— Сили небесні! — пробурмотів Чорний Лицар. — Ніколи ще мені не доводилось бачити такої стрілецької вправності.

Ватага гучно й щиро вітала успіх свого ватажка, проте це не завадило Віллу Пурпуровому підійти до Робін Гуда й сказати:

— Добре стріляєш, отамане! Але це не звільняє тебе від покарання за перший постріл. Отож підійди, будь ласка, і отримай свою частку.

— Ні, це несправедливо! — заперечив Робін. — Як член моєї ватаги наш шановний суддя не має права піднімати на мене руку. Краще ви, лицарю, як посланець короля, заступіть ченця Тука.

— Ні! — запротестував Тук. — Ти забуваєш, сину мій, що я представник церкви, а церква вища навіть за короля.

— Тільки не в Англії, — зауважив лицар владним голосом і, зводячись на ноги, додав: — Я виконаю твоє прохання, отамане.

— Це ми ще побачимо, шановний лицарю, — ревнув Тук. — Хіба, сер, я не казав тобі вчора, що ми ще подивимось, хто з нас двох більш гідний командувати? Зараз ми поміряємося силами і в такий спосіб вирішимо, кому з нас випадає карати Робін Гуда.

— Хай буде так! — мовив Робін. — Хоч мені й не хотілося б втручатися в суперечки церкви та держави.

— І я згоден! — підтримав його лицар. — Мірятись так мірятись. Адже це не важко буде зробити. Іди-но сюди, отче, і вдар мене так, як твоїй душі заманеться. Бий перший!

— Хоч у тебе, лицарю, і шолом на голові, — сказав чернець Тук, — та біс із ним! Все одно заореш носом.

Ще раз майнув у повітрі засмаглий кулачище Тука і, гупнувши, наче прикипів до вуха лицаря. Проте, на подив присутніх, той не тільки не впав, а навіть не поточився. Він лише злегка одхилився тулубом назад, аби зменшити силу удару.

У присутніх вихопився вигук схвалення: адже мало хто з них не відчув на власній шкурі, чого вартий кулак Тука.

— Тепер моя черга, — стримано сказав лицар, знімаючи з рук рукавиці і відкидаючи їх геть.

Удар — і чернець Тук дав сторчака.

Присутні засміялися. Не сміявся тільки Робін Гуд.

«От і маєш. З вогню та в полум'я, — подумав він, — було б набагато краще мати справу з кулаком ченця Тука».

Справді, становище Робін Гуда було досить-таки кепським. Адже у незнайомця були не м'язи, а справжня криця. Та тут сама доля врятувала ватажка Пролунав звук сурми, і на галявині з'явився цілий загін лицарів.

— До зброї! — вигукнув Робін, хапаючи свого меча та лука.

— Це сер Річард Лі, — вигукнув хтось, коли загін наблизився.

Так, це був дійсно він. Давши коневі остроги, сер Річард влетів до табору, спішився і опустився на коліна перед Чорним Лицарем. Розбійники скам'яніли від несподіванки та подиву.

— Бачу, ваша величність, що ви могли б обійтись і без нашої допомоги, — шанобливо сказав Річард Лі.

— Та це ж король! — вигукнув Вілл Пурпуровий.

— Король! — повторив Робін Гуд після хвилинного заціпеніння.

Розділ двадцять третій ЯК МАРІАН ТА РОБІН ГУД ПОВІНЧАЛИСЯ

І на вінчання молодих

Король приїхав сам, –

Від злості аж закляк шериф,

Не вірячи очам.

— Просимо ласки, ваша величність! — вигукнув Робін Гуд. — Ми ваші вірні слуги.

Король суворим поглядом обвів розбійників, які, похиливши голови, стояли перед ним на колінах.

— Чи правду каже ваш отаман? — запитав він.

— Правду, ваша королівська величність! — як грім, ревнуло сто сорок дужих голосів.

Робін вів далі:

— Розбійниками ми стали не з власної волі. Призвели нас до цього утиски та несправедливість лордів. Але ми завжди були вірними слугами короля. Чинили опір лише тим, хто прикидається, ніби служить короні. Щоправда, ми забирали в абатів нечесно отримане ними золото, вбивали оленів у королівському лісі. Та водночас ми ставали на захист бідних, допомагали вдовам та сиротам. Даруйте нам, ваша величність, свою прихильність і заступництво, тоді ми всі назавжди облишимо ліс і підемо за вами.

Погляд Річарда потеплішав. Він мимоволі подумав, що з цієї ватаги дужих, загартованих сміливців можна утворити справжню королівську варту.

— Складайте присягу! — мовив король владним голосом. — Покляніться, що всі ви, разом зі своїм ватажком Робін Гудом, віднині вірою й правдою служитимете королю!

— Клянемось! — вигукнули розбійники.

— Підведися, славний Робін Гуде! — мовив король Річард Левине Серце. — Я дарую тобі свою ласку, а незабаром у мене буде нагода випробувати твою вірність. Таких лучників, як ви, слід цінувати. Було б справжнім злочином засуджувати вас, хлопці, до страти — не скоро в Англії знов народяться такі умільці. Проте я не можу дозволити вам тинятися в моїх лісах і нищити оленів, не можу також допустити, щоб ви порядкували в графстві. Віднині я призначаю вас королівськими лучниками і беру в свою особисту варту. Невдовзі мені доведеться помститися норманським баронам, і ваша допомога буде конче потрібна. Потім частина з вас повернеться знову до лісу, щоб стати королівськими лісниками. Можливо, на цих посадах ви виявите стільки ж запалу та завзяття, охороняючи лісові багатства, скільки виявили їх, коли нищили оленів. Хто серед вас Маленький Джон? Ану, виходь наперед!

— Іду, ваша величність, — відгукнувся велетень, знімаючи капелюха.

— Славний вояче Маленький Джон, — сказав король, оглянувши його з голови до п'ят. — Чи здатні твої кволі м'язи витримати такий тягар, як управління графством? Якщо так, то віднині ти призначаєшся шерифом Ноттінгема. Сподіваюсь, що з тебе вийде кращий шериф, ніж той, кого ти заступиш.

Здивуванню Маленького Джона не було меж, і він радо випалив:

— Старатимусь виправдати високу довіру, ваша величність!

— Вілл Пурпуровий! — викликав король наступного вояка. — Я дещо вже чув про тебе. Твій батько був другом мого. Отже, повертайся мерщій додому та допоможи старому управляти маєтком. А я буду завжди радий бачити тебе при своєму дворі.

Раптом біля вогнища з'явилася, трохи соромлячись високого гостя, Маріан у супроводі своєї подруги місіс Дейль. У чарівній дівчині, яку Робін Гуд представив королю як свою наречену, Річард Левине Серце одразу впізнав улюблену фрейліну королеви Елеонори. Вислухавши розповідь про поневіряння Маріан та підступні дії принца Джона, він охоче пообіцяв відновити права законної спадкоємниці графа Хантінгдона, а отже, й її обранця, на графський титул і маєток.

— Мені буде приємно бачити при своєму королівському дворі молодих графа і графиню Хантінгдон, — закінчив його величність король під захоплені вигуки всіх присутніх.

Потім Річард Левине серце проголосив тост за здоров'я обох закоханих і розпочав дружню розмову з лісовиками. Цього вечора він на собі відчув чари привільного життя в лісі і від душі розважався разом з усім товариством.

Мірошниченко Мач, Алан Дейль, Мідл, Стютлі, Пурпуровий Вілл, Маленький Джон та їхні товариші влаштували між собою змагання у двобої на палицях, показуючи при цьому неабияку силу та спритність.

А коли над лісом засутеніло, веселе товариство, розсівшися навколо палахкотливого вогнища, заходилось вечеряти. Алан Дейль, акомпануючи собі на арфі, затягнув своїм приємним голосом пісню, і всі разом підхопили її.

Яким щасливим та безтурботним був цей вечір, останній вечір у гурті з товаришами під шатром зеленого листу! Серце Робіна пройняв легенький смуток: чари лісу міцно заполонили його душу. А може, все йде на краще? Може, нове життя з Маріан та служба в короля принесуть йому нові радощі?

Попрокидалися всі рано й одразу рушили до Ноттінгема.

Біля міських воріт їх зупинила сторожа.

— Хто там? — почувся сердитий оклик вартового.

— Відчиніть королю Англії! — пролунав у відповідь владний голос. За мить ворота було відчинено й мости спущено.

Король та його величний почет були ще на мосту, а новина вже ширилась містом, як шириться часом полум'я пожежі.

— Король приїхав! Приїхав король і з ним Робін Гуд!

З усіх кінців збігалися люди, щоб подивитися на прибулих.

Назустріч королю вибіг засапаний шериф. Він аж посинів, побачивши Річарда Лі та Робін Гуда в товаристві його величності, але стримався і низько вклонився своєму володареві.

— Добродію шериф, — мовив король, — колись я обіцяв, що приїду й очищу графство від розбійників. Так от, тепер у лісі ти не знайдеш їх жодного — усі вони на службі в короля. А щоб надалі не було ніяких непорозумінь та заколотів, я вирішив передати управління графством тому, хто не боятиметься нікого і зможе дати собі та іншим раду. Віднині шерифом Ноттінгема призначається Маленький Джон, а ви будьте ласкаві негайно передати йому ключі від міста.

Шериф вклонився, не наважуючись і пари з уст пустити. Тим часом король звернувся до єпископа Герфорда, який теж прибіг на площу, щоб привітати володаря Англії.

— Слухайте-но, вельмишановний єпископе, — звернувся до нього король. — Нас аж верне од ваших вчинків. Вам доведеться відповісти за ті землі, що ви захопили, та за інші дії, які аж ніяк не личать служителеві Господа. Та все це згодом. А сьогодні вам випало обвінчати в соборі Ноттінгема одну молоду пару. Отож прошу приготуватись.

Єпископ низько вклонився і поквапився кудись зникнути, радий, що пощастило на якийсь час уникнути суворого покарання.

Прибулі рушили далі — до міської ратуші.

Опівдні всі вулиці міста, від королівської резиденції до собору, були заповнені святково вбраними людьми, котрі прийшли подивитись на високих гостей. Зібралися тут і колишні розбійники, віднині лучники короля. На них дивились, мов на якесь диво.

Того дня лише серця старого шерифа та його злостивої доньки лишалися байдужими до радісного збудження, що охопило місто. Згораючи від злості та заздрощів, вони злими очима стежили за всім крізь шпарки щільно зачинених віконниць.

Коли королівський кортеж^[27] прибув до собору, король легко скочив з коня і допоміг нареченій спішитись. Вілл Стютлі подав руку місіс Дейль. У соборі на прибулих уже чекав єпископ, а поруч з ним стояв чернець Тук, якого навмисне дали єпископові в помічники.

Під мелодійні звуки органа почалася служба. Король урочисто передав наречену молодому, і Робін Гуд та Маріан вийшли з собору щасливим подружжям.

Молоді та гості на запрошення Вілла Пурпурового посідали на коней і рушили до Геймвелла. Старий сквайр, батько Вілла, забачивши сина, короля та весільний кортеж, до того розчулився, що аж сльозу пустив на радощах.

Наступного дня гостей запросив до себе сер Річард Лі.

Розділ двадцять четвертий ЯК РОБІН ГУД ЗУСТРІВ СВОЮ СМЕРТЬ

Прошу подати лук мені

І дати в руки стріли.

Куди стріла моя впаде,

Там — місце для могили.

Коли Робін Гуд і Маріан відсвяткували весілля, то на цьому, власне, і слід було б закінчити нашу розповідь, хіба що за традицією додавши кілька слів: «І зажили молоді у щасті й злагоді». Проте наша розповідь про Робін Гуда має бути правдивою і повною, і ми передаємо все, що співає про свого улюбленого героя народ в баладах та піснях.

Робін прожив кілька щасливих років і теж пішов з цього світу. А було це так.

Робін Гуд та його хлопці, котрі на той час уже перебували на службі в короля, разом зі своїм володарем пройшли країною і приборкали затятих норманських баронів, які, скориставшися з тривалої відсутності Річарда Левине Серце, зовсім відбилися од рук. Втихомиривши непокірних, король з належною урочистістю та пишністю прибув до свого палацу в Лондоні. Разом з ним туди переїхали і Робін Гуд, новий граф Хантінгдон, та Маріан, яка одразу зажила слави найвродливішої жінки при дворі.

Що стосується королівських лучників, то їх поділили на два загони. Один лишився при королі в Лондоні, а другий повернувся до Шервуда та Бернесдейля,щоб стерегти королівські угіддя.

Минав час, і Робін Гуду стало набридати розмірене й одноманітне життя столиці. Душа його весь час поривалася до зеленого лісу, до веселого товариства. Побачивши якось молодих хлопців, що вправлялися на моріжку^[28] в стрільбі з лука, він зі смутком у голосі вигукнув:

— О Боже! Не лишилося вже, мабуть, у моїх руках тієї сили та спритності, що були колись!

Нарешті Робін Гуд зовсім знудьгувався і попросив у короля дозволу помандрувати світом. Разом із Маріан вирушили вони в далеку подорож. Проте невдовзі в одній зі східних країн Робін Гуда спіткало невтішне горе. Чума забрала в нього його вірну подругу. Робіну здалось, що в його житті раптом згас провідний вогник. Кілька місяців тинявся він у мандрах, силкуючись забути своє горе, але врешті повернувся до Лондона і хотів шукати розради у військовій службі. Проте, як на лихо, король Річард Левине Серце знову вирушив у похід, і країною на правах регента став правити його брат принц Джон. А вже відомо, що він завжди недолюблював Робін Гуда.

Звертаючись до колишнього ватажка розбійників, принц якось з уїдливою посмішкою зауважив:

— Що ж, краще йди знову в Шервуд, винищуй, як і колись, королівських оленів. Можливо, за це король, коли повернеться з походу, призначить тебе першим міністром.

Глузування принца мов ножем різонуло серце Робіна і розпалило його гарячу кров. З того часу, як він поховав Маріан, нерви його були до краю напружені, а тому Робін не змовчав принцу Джону. Розгніваний принц наказав кинути Робіна в Тауер^[29].

У Тауері Робін Гуд пробув два тижні, поки хоробрий Стютлі та королівські лучники, які лишалися відданими своєму колишньому ватажкові, влаштували йому втечу. Разом зі своїми товаришами Робін подався до зеленого лісу.

Знов залунали в Шервуді закличні звуки Робінового ріжка, такі милі для тих, хто понад усе полюбляв волю. На цей заклик з усіх кінців лісу прибігли королівські лісники. Коли вони побачили свого колишнього отамана, то їхній радості не було меж. Вони одразу відреклися од служби принцу Джону і знов обрали Робін Гуда за ватажка. Друзі оселилися в лісі, чекаючи повернення короля Річарда.

Та королю вже не судилося повернутись, і непотрібною була йому варта. До лісовиків дійшли чутки, ніби Річард Левине Серце загинув на чужині. Країною тепер повновладно правив підступний принц Джон, який став королем Англії. А поява на галявині Маленького Джона остаточно довела правдивість цієї сумної звістки.

— Прийшов заарештувати нас? — звернувся до нього Робін Гуд, обнімаючи свого давнього друга.

— Та ні, дякувати долі, прийшов я сюди вже не шерифом Ноттінгема, — відповів Маленький Джон. — Новий король звільнив мене від цих обов'язків, і мені залишається тільки щиро подякувати йому за послугу. Адже я не міг жити без вас, без зеленого лісу!

Усі по черзі щиро вітали свого товариша з поверненням до гурту.

Невдовзі новий король пішов війною проти лісовиків, розіславши в усі кінці Шервуда та Бернесдейля свої карні загони.

Робін Гуду на деякий час довелося перебратися з ватагою до Дарбіширу. Ще й досі поблизу Хеддон-холла зберігаються руїни колишньої фортеці Робін Гуда. У ній можна було триматися проти війська принца рік, а то й більше. Проте невдовзі принц змушений був зняти облогу.

Однак в одній з останніх сутичок ватажка лісовиків Робін Гуда було поранено. Рана швидко загоїлася, але десь узялась лихоманка, і сили звитяжного ватажка спливали просто на очах.

Проїжджаючи якось повз жіночий монастир Керкліс, Робін відчув, як раптом у нього голова пішла обертом. Він ледве не впав з коня, але неймовірним зусиллям волі змусив себе утриматися в сідлі. Потім спішився і постукав у браму. Звідти почувся сердитий голос черниці:

— Хто там? Сюди не можна заходити.

— Відчиніть, іменем неба благаю! — просив хворий. — Я — Робін Гуд. Змилуйтесь, допоможіть! Клята пропасниця не дає дихати.

Зачувши це ім'я, жінка злякалась і втекла, але невдовзі повернулась і впустила ватажка розбійників у монастир. Вона провела його сходами нагору, до світлиці, розстебнула комір і пирснула йому в обличчя холодною водою. Робін опритомнів, розплющив очі. Тоді черниця звернулася до нього вкрадливим голосом:

— Тобі значно полегшає, якщо пустити трохи крові. Я розріжу вену, а ти лежи тихо і не рухайся.

Жінка не вагаючись розітнула вену, і Робін відчув, як сили остаточно його зраджують. Знесилений, він поринув у глибокий сон, а коли прокинувся, то від втрати крові був такий кволий та безпомічний, що не міг навіть підвестись.

Довго після того, в народі точилися суперечки щодо того, хто ж, власне, була та черниця, яка пускала кров Робін Гуду. Одні твердили, що вона справді хотіла допомогти йому і робила це з щирим серцем. На думку інших, то була дочка колишнього шерифа Ноттінгема, яка помстилася Робінові та всім розбійникам. Хто з тих, що сперечалися, мав рацію, лишилося невідомим, але Робіну вже не судилося стати на ноги. Голова в нього паморочилася, і світ хитався перед очима. Ледь чутним голосом марно кликав він на допомогу, а навкруги панувала тиша. Тужним, потьмареним поглядом дивився уславлений ватажок крізь вікно на зелений ліс. Там внизу була воля, та він не міг вибратися з пастки.

На щастя, поблизу монастиря блукав у лісі Маленький Джон. Не будь його там, заклик Робін Гуда ніхто б і не почув. Коли до Маленького Джона долинули знайомі звуки, він стрепенувся:

— Схоже на те, що мій господар при смерті, надто вже слабо лунає його ріжок.

Маленький Джон блискавицею помчав до монастиря і загрюкав у браму. Не дочекавшись відповіді, він вдерся всередину і прожогом метнувся до кімнати, де лежав знекровлений Робін Гуд.

— Господи! Що це з тобою, отамане? — вигукнув велетень у розпачі. — Бачу, що ти став жертвою зради, потрапив у пастку. О, якби ти тільки дозволив мені…

— Чого ти просиш? — запитав його Робін.

— Твоєї згоди підпалити монастир з усіма святими.

— Ні, любий друже, — м'яко відповів Робін. — Не проси, не дозволю. Хіба ти не знаєш, я ніколи ще в житті не скривдив жінки, не чіпав навіть чоловіків, коли вони були в товаристві жінок.

Промовивши це, Робін Гуд заплющив очі і впав навзнак. Маленькому Джонові здалося, що його друг помирає, і з очей могутнього велетня закапали рясні сльози. Кілька гарячих краплин упали на руку Робін Гуда. Він поворушився, намагаючись підвестись.

— Допоможи мені, друже, — жалісно пролунав його голос. — Я хотів би ще хоч раз вдихнути запашного повітря та поглянути на зелений ліс. Дай мені, друже, лук і налаштуй найкращу стрілу. Поховаєте мене там, серед дубів під зеленими шатами, де впаде зараз моя стріла.

Спираючись на руку Маленького Джона, Робін Гуд напружив сили і пустив свою останню стрілу. Стріла полинула, як і колись, несхибно вперед і, вдарившись об стовбур найбільшого дуба, впала на землю в тіні зеленого листя. Простеживши поглядом її політ, Робін Гуд знесилено схилився на груди своєму вірному другові. Той не стримався і тихо заплакав.

— Оце, здається, мені кінець, — прошепотіли губи Робіна. — Скажи моїм відважним хлопцям, щоб поховали мене там, де впала моя стріла, щоб постелили мені постіль із зеленого листя, а поруч поклали мого славного лука. За життя він не раз співав мені свою чарівну пісню.

На якусь мить Робін затиз. Потім його очі широко розплющились, ніби ватажок відчув себе знову серед друзів на зеленій галявині. Він хотів підвестись і раптом заговорив:

— Дивися, Вілл, дивися, який красень отой олень! А ти, Алане, ще ніколи не грав так хороше. О, яке сяйво, як воно мигтить і сліпить очі. Та це ж Маріан! Це моя Маріан! Прийшла, нарешті прийшла моя мила!

Ще раз в його блакитних очах спалахнув вогник, потім погляд потьмарився, і на лобі виступив рясний піт. Маленький Джон невтішно ридав. Рука ватажка сіпнулася, і благородне серце перестало битися. Не стало найшляхетнішоі, найчеснішої людини, не стало Робін Гуда.

Так помер Робін Гуд. Та чи помер він? Ні, не помер, бо слава про нього живе і житиме у віках. Він живе в безсмертних баладах і піснях, в серцях тих, хто любить волю, правду і справедливість.

А під дубом, де впала остання стріла Робін Гуда, височіє могила. На могилі Маленький Джон поставив камінь, який вказує нащадкам, де спочиває народний герой. На камені великими літерами викарбувало:

Примітки

1

Шериф — вища (адміністративна й судова) посадова особа.

(обратно)

2

Єпископ — висока духовна особа в християнській церкві, зазвичай — начальник самостійної територіальної одиниці церковного управління — єпархії.

(обратно)

3

Сквайр — скорочена форма англійського титулу есквайр — звертання, яке додається до прізвища землевласника в Англії.

(обратно)

4

Королева Елеонора (Алеонора Аквітанська) — дружина англійського короля Генріха II, мати короля Річарда Левине Серце.

(обратно)

5

Пенні — англійська монета, що дорівнює 1/240 фунта стерлінгів.

(обратно)

6

Присок — гарячий попіл з жаром; жар.

(обратно)

7

Менестрель — мандрівний поет-музикант у середньовічній Англії і Франції.

(обратно)

8

Ель — старовинна англійська міра довжини, близько 113 см.

(обратно)

9

Можливо, звідси походить ім'я Робіна Гуда. Маріан говорить: Rob in Hood, що в дослівному перекладі означає: Роб у каптурі.

(обратно)

10

Фут — англійська міра довжини, яка приблизно дорівнює довжині ступні людини (30,37 см).

(обратно)

11

Чинбар — ремісник, який чинить, обробляє шкіри.

(обратно)

12

Йомен — так називалися за тих часів вільні селяни в Англії. З йоменів завжди формувалися загони борців проти гніту феодалів-норманів.

(обратно)

13

Гільдія — об'єднання купців і ремісників для захисту своїх інтересів або привілеїв.

(обратно)

14

Мілорд — звернення до лорда чи до високої духовної особи.

(обратно)

15

Шилінг — англійська монета, що дорівнює 1/20 фунта стерлінгів.

(обратно)

16

Барило — бочонок.

(обратно)

17

Здір — нутряне сало.

(обратно)

18

Джинджик — франт, чепурун.

(обратно)

19

Лобуряка (лобур) — перен. дубина (лайка).

(обратно)

20

Тонзура — виголене місце на маківці голови у католицьких духовних осіб.

(обратно)

21

Вівтар — тут: частина християнського храму, де відбувається богослужіння.

(обратно)

22

Хори — високо розташована галерея чи балкон уздовж стін всередині християнського храму.

(обратно)

23

Ризниця — приміщення в християнському храмі, призначене для зберігання риз та різних предметів культу.

(обратно)

24

Штандарт — тут: прапорець, за формою та кольором якого визначали той чи інший військовий загін.

(обратно)

25

Сириця — вимочена, пром'ята й просочена жирами груба шкіра, з якої зазвичай виготовляють кінську збрую.

(обратно)

26

Суверен — за часів феодалізму король чи інший носій верховної влади.

(обратно)

27

Кортеж — урочиста процесія.

(обратно)

28

Моріжок — молода зелена трава, мурава.

(обратно)

29

Тауер — замок у Лондоні, який колись був в'язницею для державних злочинців.

(обратно)

Оглавление

Ч. Вільсон, Д. Макспедден РОБІН ГУД

Розділ перший ЯК РОБІН ГУД СТАВ РОЗБІЙНИКОМ

Розділ другий ЯК РОБІН ГУД ЗУСТРІВ МАЛЕНЬКОГО ДЖОНА

Розділ третій ЯК РОБІН ГУД СТАВ М'ЯСНИКОМ І ЯК ВІН НАЙНЯВСЯ НА СЛУЖБУ ДО ШЕРИФА

Розділ четвертий ЯК МАЛЕНЬКИЙ ДЖОН СТАВ СЛУГОЮ ШЕРИФА

Розділ п'ятий ЯК ШЕРИФ УТРАТИВ ТРЬОХ СЛУГ І ЯК ВІН ЗНАЙШОВ ЇХ ЗНОВУ

Розділ шостий ЯК РОБІН ГУД ЗУСТРІВ ВІЛЛА ПУРПУРОВОГО

Розділ сьомий ЯК РОБІН ГУД ЗУСТРІВ ЧЕНЦЯ ТУКА

Розділ восьмий ЯК ОБВІНЧАЛИ АЛАНА ДЕЙЛЯ

Розділ дев'ятий ЯК БУЛО ВРЯТОВАНО ТРЬОХ СИНІВ УДОВИ

Розділ десятий ЯК ОДИН ЖЕБРАК ПРОВЧИВ ЧОТИРЬОХ ЗНАМЕНИТИХ РОЗБІЙНИКІВ

Розділ одинадцятий ЯК РОБІН ГУД ПОКАРАВ ГАЯ ГІСБОРНА

Розділ дванадцятий ЯК МАРІАН ПОВЕРНУЛАСЯ ДО ШЕРВУДСЬКОГО ЛІСУ, І ЯК РОБІН ГУД СТАВ ГОСТЕМ КОРОЛЕВИ ЕЛЕОНОРИ

Розділ тринадцятий ЯК РОЗБІЙНИКИ СТРІЛЯЛИ НА ТУРНІРІ, ЩО ЙОГО ВЛАШТУВАВ КОРОЛЬ ГЕНРІХ

Розділ чотирнадцятий ЯК РОБІН ГУДА ШУКАВ ОДИН МІДНИК

Розділ п'ятнадцятий ЯК РОБІН ГУДА ЛОВИВ ЧИНБАР АРТУР БЛЕНД

Розділ шістнадцятий ЯК РОБІН ГУД ЗУСТРІВ СЕРА РІЧАРДА ЛІ

Розділ сімнадцятий ЯК ЄПИСКОПА ПРИГОЩАЛИ ОБІДОМ

Розділ вісімнадцятий ЯК ЄПИСКОП ВИЇЖДЖАВ ПОЛЮВАТИ НА РОЗБІЙНИКІВ

Розділ дев'ятнадцятий ЯК ШЕРИФ ВЛАШТОВУВАВ ЩЕ ОДНІ ЗМАГАННЯ

Розділ двадцятий ЯК РЯТУВАЛИ ВІЛЛА СТЮТЛІ

Розділ двадцять перший ЯК СЕР РІЧАРД ЛІ ПОВЕРНУВ СВІЙ БОРГ

Розділ двадцять другий КОРОЛЬ РІЧАРД ЛЕВИНЕ СЕРЦЕ У ШЕРВУДСЬКОМУ ЛІСІ

Розділ двадцять третій ЯК МАРІАН ТА РОБІН ГУД ПОВІНЧАЛИСЯ

Розділ двадцять четвертий ЯК РОБІН ГУД ЗУСТРІВ СВОЮ СМЕРТЬ

*** Примечания ***