КулЛиб электронная библиотека
Всего книг - 605948 томов
Объем библиотеки - 924 Гб.
Всего авторов - 239919
Пользователей - 109986

Последние комментарии

Впечатления

Stribog73 про Красный: Двухгодичный курс обучения игре на семиструнной гитаре. Часть II (Второй год обучения) (Литература ХX века (эпоха Социальных революций))

Сделал, как и обещал. Времени ушло много, зато качество лучше, чем у других.

Рейтинг: +1 ( 1 за, 0 против).
Stribog73 про Красный: Двухгодичный курс обучения игре на семиструнной гитаре. Часть I (Первый год обучения) (Литература ХX века (эпоха Социальных революций))

Всю ночь потратил на эту книгу, но получился персик. На вторую часть уйдет намного больше времени.

Уважаемые пользователи!
Я знаю, что просить вас о чем-либо абсолютно бесполезно, но, все же, если у кого есть эта книга в бумаге - отсканируйте, пожалуйста, недостающие 12 страниц и пришлите мне.

Рейтинг: +1 ( 1 за, 0 против).
vovih1 про Ланцов: Para bellum (Альтернативная история)

Зачем заливать огрызок?
https://author.today/work/232548

Рейтинг: 0 ( 0 за, 0 против).
pva2408 про Неизвестен: Как правильно зарезать свинью. Технология убоя и разделки туши (Животноводство и птицеводство)

Самое сложное в убое домашних животинок это поднять на них руку. Это,как бы из личного опыта. Но резать свинью, лично для меня, наиболее сложно было.

Рейтинг: +2 ( 2 за, 0 против).
Дед Марго про Щепетнёв: Фарватер Чижика (СИ) (Альтернативная история)

Обычно хорошим произведениям выше 4 не ставлю. Это заслуживает отличной оценки.Давно уже не встречался с достойными образцами политической сатиры. В сюжетном отношении жизнеописание Чижика даже повыше заибанского цикла Зиновьева будет. Анализ же автором содержания фильма Волга-Волга и работы Ленина Как нам организовать соревнование - высший пилотаж остроумия, практически исчезнувший в последнее время. Получил истинное

подробнее ...

Рейтинг: +1 ( 1 за, 0 против).
ASmol про Кречет: Система. Попавший в Сар 6. Первообезьяна (Боевая фантастика)

Таки тот случай, когда написанное по "мотивам"(Попавший в Сар), мне понравилось, гораздо больше самого "мотива"(Жгулёв.Город гоблинов), "Город гоблинов" несколько раз начинал, бросал и домучил то, только после прочтения "Попавшего в Сар" ...

Рейтинг: +1 ( 1 за, 0 против).

Интересно почитать: Параметры выбора смартфонов

Вождь червоношкірих: Оповідання [О Генрі] (fb2) читать онлайн

- Вождь червоношкірих: Оповідання (пер. Інна Л. Базилянська) (и.с. Бібліотека пригод. Золота серія) 3.06 Мб  (читать) (читать постранично) (скачать fb2) (скачать исправленную) - О. Генрі

Настройки текста:



О. Генрі ВОЖДЬ ЧЕРВОНОШКІРИХ Оповідання


© http://kompas.co.ua — україномовна пригодницька література






із збірки «ЧОТИРИ МІЛЬЙОНИ»



Дари волхвів[1]

дин долар вісімдесят сім центів. І це все. З них шістдесят центів монетками в цент. За кожну з цих монеток треба було торгуватися з бакалійником, продавцем овочів, м'ясником так, що аж вуха горіли від мовчазного засудження, яке викликала ця заощадливість. Делла перелічила тричі. Один долар вісімдесят сім центів. А завтра Різдво.

Єдине, що можна було тут вдіяти, так це впасти на стареньку тахту й розревітися. Саме так Делла і робила. Звідси напрошується філософський висновок, що життя складається зі сліз, зітхань та усмішок, причому зітхання переважають.

Поки господиня проходить усі ці стадії, розгляньмо дім. Умебльована квартирка за вісім доларів на тиждень. В обстановці не те щоб кричуща убогість, а швидше промовиста, але мовчазна бідність. Унизу, на парадних дверях, скринька для листів, у щілину якої не проткнувся б жоден лист, і кнопка електричного дзвоника, з якого жодному смертному не вдалося б витиснути ані звуку. До цього додавався напис «М-р Джеймс Діллінґем Юнг». Слово «Діллінґем» розгорнулося на всю довжину в недавній період благополуччя, коли носій зазначеного імені отримував тридцять доларів на тиждень. Нині, після того як цей прибуток знизився до двадцяти доларів, букви в слові потьмяніли, ніби не на жарт призадумалися: а чи не скоротитися їм у скромне й непримітне «Д»? Проте коли містер Джеймс Діллінґем Юнг приходив додому і піднімався до себе на верхній поверх, його незмінно зустрічав вигук: «Джиме!» і ніжні обійми місіс Джеймс Діллінґем Юнг, уже представленої вам Делли. А це, погодьтеся, дуже мило.

Делла припинила плакати і витерла щоки пушком. Вона тепер стояла біля вікна й сумно дивилася на сіру кішку, яка гуляла по сірій огорожі вздовж сірого двору. Завтра Різдво, а в неї тільки один долар вісімдесят сім центів на подарунок Джимові! Довгі місяці вона заощаджувала ледь не кожен цент, і ось усе, чого вона досягла. На двадцяти доларах за тиждень далеко не заїдеш. Витрати виявилися більшими, аніж вона розраховувала. З витратами завжди так буває. Тільки долар вісімдесят сім центів на подарунок Джимові! Її Джимові! Скільки радісних годин вона провела, придумуючи, що б йому таке подарувати на Різдво. Щось зовсім особливе, рідкісне, коштовне, щось таке, що бодай трохи було б гідне високої честі належати Джимові.

У простінку між вікнами стояло трюмо. Вам ніколи не доводилося дивитись у трюмо восьмидоларової мебльованої квартири? Лише худюща і дуже рухлива людина може, спостерігаючи поступову зміну відображень у його вузьких стулках, скласти для себе досить точне уявлення про власну зовнішність. Тендітній Деллі вдалося оволодіти цим мистецтвом.

Вона зненацька відскочила від вікна й метнулася до дзеркала. Очі її іскрились, але обличчя за двадцять секунд знебарвилось. Швидким рухом вона витягла шпильки й розпустила волосся.

Треба сказати, що в подружжя Джеймс Діллінґем Юнг були два скарби, якими вони пишалися неймовірно. Один — золотий годинник Джима, який належав його батькові й дідові, другий — волосся Делли. Якби цариця Савська[2] мешкала в будинку навпроти, Делла, помивши голову, обов'язково б сушила біля вікна розпущене волосся — зумисне для того, аби затьмарити всі вбрання й прикраси її величності. Якби цар Соломон[3] служив у тому ж самому будинку швейцаром і зберігав у підвалі всі свої багатства, Джим, проходячи мимо, щоразу діставав би свого годинника з кишені — спеціально для того, щоб побачити, як він рве собі бороду від заздрощів.

І ось прекрасне волосся Делли розсипалося, виблискуючи й переливаючись, ніби струмені каштанового водоспаду. Воно майже сягало колін і плащем огортало ледь не всю її фігуру. Але вона відразу ж, нервуючись і поспішаючи, почала знову підбирати його. Потім, ніби від непевності, хвилину стояла не рухаючись, і дві чи три сльозинки впали на старенький червоний килим.

Старенький коричневий жакет на плечах, старенький коричневий капелюх на голові — і, махнувши спідницями, блиснувши невисохлими іскрами на очах, вона вже злітала вниз, на вулицю.

Вивіска, біля якої вона зупинилася, повідомляла: «Тітонька Софроні. Найрізноманітніші вироби з волосся». Делла забігла на другий поверх і зупинилася, важко дихаючи.

— Чи не купите ви моє волосся? — спитала вона у мадам.

— Я купую волосся, — відповіла мадам. — Зніміть капелюха, треба глянути на товар.

Знову полився каштановий водоспад.

— Двадцать доларів, — сказала мадам, звично зважуючи на руці густу масу.

— То давайте вже! — сказала Делла.

Наступні дві години пролетіли на рожевих крилах — вибачайте на заяложеній метафорі. Делла бігала по магазинах у пошуках подарунка для Джима.

Нарешті вона знайшла. Без сумніву, це було створено для Джима, і тільки для нього. Нічого схожого не знайшлося в інших магазинах, а вона, повірте, все в них перевернула догори ногами. Це був платиновий ланцюжок для кишенькового годинника, простого й строгого малюнка; ланцюжок захоплював своїми якостями, а не показним блиском, — такими і мають бути всі добрі речі. Його навіть можна було визнати гідним годинника. Як тільки Делла побачила його, вона зрозуміла, що ланцюжок має належати Джиму. Він був таким самим, як сам Джим. Скромність і гідність — ці якості були притаманні обом. Двадцять один долар довелося заплатити в касу, і Делла поспішила додому з вісімдесятьма сімома центами в кишені. Маючи такого ланцюжка, Джимові в будь-якому товаристві не соромно буде поцікавитися, котра година. Яким би прекрасним не був його годинник, а дивився він на нього часто крадькома, тому що той висів на благенькому шкіряному ремінці.

Удома збудження Делли вщухло й поступилося передбачливості й розрахункам. Вона дістала щипці для завивання волосся, запалила газ і взялася виправляти наслідки, спричинені великодушністю в поєднанні з любов'ю. А це завжди найважча праця, друзі мої, титанічна праця.

Не минуло й сорока хвилин, як її голова вкрилася крутими дрібненькими локонами, що зробили її на диво схожою на хлопця, який утік з уроку. Вона подивилася на себе в дзеркало довгим, уважним і критичним поглядом.

«Ну, — сказала вона собі, — якщо Джим не вб'є мене відразу, як тільки гляне, то вирішить, що я схожа на хористку з Коні-Айленду. Але що ж я мала робити, ах, що робити, коли в мене був лише долар і вісімдесят сім центів!»

О сьомій каву було зварено, і розпечена сковорідка стояла на газовій плиті, чекаючи баранячих котлеток.

Джим ніколи не запізнювався. Делла затиснула платиновий ланцюжок у руці й примостилася на краєчку стола ближче до вхідних дверей. Незабаром вона почула його ходу на східцях і на мить зблідла. Була в неї звичка звертатися в коротеньких молитвах до Бога зі всілякими житейськими дрібницями, і тому зараз дівчина поспіхом зашепотіла:

— Господи, зроби так, щоб я йому не остогидла!

Двері відчинилися, Джим увійшов і зачинив їх за собою. У нього було худе, стурбоване обличчя. Нелегко в двадцять два роки бути обтяженим сім'єю! Він уже давно потребував нового пальта, і руки мерзли без рукавиць.

Джим завмер біля дверей, мов сетер, що відчув перепела. Його очі зупинилися на Деллі з виразом, якого вона не могла зрозуміти, і їй стало страшно. Це був ані гнів, ані докір, ані жах — жодне з тих почуттів, на які можна було б очікувати. Він просто дивився на неї, не відводячи погляду, й обличчя його не міняло свого дивного виразу.

Делла зіскочила зі столу й кинулася до нього.

— Джиме, любий, — закричала вона, — не дивись на мене так! Я обстригла волосся й продала його, тому що я не пережила б, якби мені нічого було подарувати тобі на Різдво. Воно знову відросте. Ти ж не сердишся, правда? Я не могла інакше. У мене дуже швидко росте волосся. Ну, привітай мене з Різдвом, Джиме, і давай радіти святу. Якби ти знав, який я приготувала тобі подарунок, який прекрасний, чудовий подарунок!

— Ти обстригла волосся? — запитав Джим напружено, ніби, незважаючи на безупинну роботу мозку, він усе ще не міг усвідомити цього факту.

— Так, обстригла, продала, — сказала Делла. — Але ж ти все одно кохатимеш мене? Я ж та сама, хоч і з коротким волоссям.

Джим із подивом оглянув кімнату.

— То, виходить, твоїх кіс уже нема? — спитав він із безглуздою настирливістю.

— Не шукай, ти їх не знайдеш, — сказала Делла. — Я ж тобі кажу: я їх продала — обстригла і продала. Сьогодні різдвяний вечір, Джиме. Будь зі мною лагіднішим, бо я це зробила задля тебе. Можливо, волосся на моїй голові й можна перелічити, — продовжувала вона, і її ніжний голос зненацька зазвучав серйозно, — але ніхто, ніхто не зміг би виміряти мою любов до тебе! Смажити котлети, Джиме?

І Джим вийшов із заціпеніння. Він міцно обійняв свою Деллу. Будемо скромними й декілька секунд розглянемо який-небудь предмет осторонь. Що більше — вісім доларів на тиждень чи мільйон на рік? Математик або мудрець дадуть вам правильну відповідь. Волхви принесли коштовні дари, але серед них не було одного. Проте ці туманні натяки будуть пояснені згодом.

Джим дістав із кишені пальта згорток і кинув його на стіл.

— Не зрозумій мене неправильно, Делло, — сказав він. — Жодна зачіска і стрижка не змусять мене розлюбити мою дівчинку. Але розгорни цей пакунок, і тоді ти зрозумієш, чому я першої миті трішки остовпів.

Білі спритні пальчики розірвали мотузку і папір. Пролунав крик захоплення, який відразу ж — на жаль! — так по-жіночому змінився потоком сліз і стогонів, тому довелося терміново використати всі заспокійливі засоби, на які був здатен господар дому.

А на столі лежали гребені, той самий набір гребінців — один задній і два бокових, — якими Делла давно вже благоговійно милувалася в одній вітрині на Бродвеї. Чудові гребінці, справжні черепахові, з блискучими камінцями, вставленими в краї, і якраз під колір її волосся. Вони коштували дорого — Делла знала це, — і серце її довго мучилося й ниділо від нездійсненного бажання мати їх. І ось зараз вони належать їй, але вже немає чудового волосся, яке б прикрасив цей так довго бажаний блиск.

Проте вона притиснула гребінці до грудей і, коли врешті набралася сили підвести голову й посміхнутися крізь сльози, сказала:

— У мене дуже швидко росте волосся, Джиме! — раптом вона зненацька підскочила, як ошпарене курча, і вигукнула: — О Господи!

Адже Джим ще не бачив її чудового подарунка. Вона поспіхом простягнула йому ланцюжок на розкритій долоні.

Матовий коштовний метал, здавалося, заграв у променях її бурхливої і щирої радості.

— Хіба не чудово, Джиме? Я все місто оббігала, поки знайшла це. Тепер можеш хоч сто разів на день дивитися на годинника. Дай-но мені годинник. Я хочу подивитись, як це пасуватиме одне до одного.

Але Джим замість того, щоб послухатися її, ліг на кушетку, підклав обидві руки під голову й усміхнувся.

— Делло, — сказав він, — доведеться нам поки що сховати наші подарунки, хай полежать трішки. Вони для нас зараз надто невчасні. Годинника я продав, щоб купити тобі гребінці. А тепер, мабуть, саме час смажити котлети.

Волхви, які принесли дари немовляті в яслах, були, як відомо, мудрі, напрочуд мудрі люди. Вони й завели моду робити різдвяні подарунки. Й оскільки вони були мудрі, то і їх дари були мудрими, можливо, навіть з обумовленим правом обміну в разі непридатності. А я тут розказав вам нічим не примітну історію про двох дурненьких дітей із восьмидоларової квартирки, які дуже нерозумно пожертвували один для одного свої найбільші скарби. Але хай буде сказано для науки мудрагелям наших днів, що зі всіх дарувальників ці двоє були наймудрішими. Зі всіх, хто підносить і приймає дари, лише істинно мудрі схожі на них. Тепер і завжди. Вони і є волхви.

Заради любові до мистецтва

Якщо любиш мистецтво, жодна жертва не буде тягарем. Такою є передумова. Наша історія стане висновком із цієї передумови та водночас і її спростуванням. Це буде оригінально й по-новому з точки зору логіки, а як літературний прийом — не набагато старішим за Велику китайську стіну[4].

Джо Лерребі виростав серед віковічних дубів і плескатих рівнин Середнього Заходу, палаючи пристрастю до образотворчого мистецтва. У шість років він відтворив на картоні міську водокачку й якогось поважного громадянина, що поспіхом промчав повз митця. Цей плід творчих зусиль був обрамлений і виставлений у вікні аптеки, поряд із цікавим качаном кукурудзи, в якому зернини складали непарну кількість рядів. Коли ж Джо Лерребі виповнилося двадцять років, він, вільно зав'язавши краватку й тугіше затягнувши пояса, відбув із рідного міста до Нью-Йорка.

Ділія Керузер жила на Півдні, у поселенні, оточеному соснами, і звуки, які вона вміла видобувати з шести октав фортепіанної клавіатури, вселяли настільки великі надії в серця родичів, що за їхнього сприяння в її скарбничці зібралося достатньо грошей для поїздки «на Північ» з метою «завершення освіти». Як саме вона її завершить, родичі передбачити не могли… хоча саме про це й буде наша розповідь.

Джо та Ділія зустрілися в студії, де молоді люди, які вивчали живопис і музику, збиралися, щоб посперечатися про світлотіні, Ваґнера[5], музику, творіння Рембрандта[6], картини, шпалери, Вальдтейфеля[7], Шопена[8] й Улонґ[9].

Джо та Ділія закохалися одне в одного чи сподобалися одне одному — як вам більше подобається — і, не гаючи часу, побралися, оскільки (дивися вище), коли любиш мистецтво, ніякі жертви не тяжкі.

Містер і місіс Лерребі найняли квартирку й почали господарювати. Це була усамітнена квартирка, що загубилася в якомусь закапелку, який відповідав би нижньому ля дієз фортепіанної клавіатури. Молодята були щасливі. Вони належали одне одному, а мистецтво належало їм. І ось моя порада тому, хто молодий і багатий: продай маєток твій і роздай усе жебракам… а ще краще — віддай ці гроші швейцарові, щоб поселитися в такій самій квартирці зі своєю Ділією і зі своїм мистецтвом.

Мешканці квартирок, безперечно, підпишуться під моєю заявою, що вони найщасливіші люди в світі. Дім, у якому панує щастя, не може бути занадто тісним. Нехай комод, покладений набік, буде вам за більярд, камінна дошка — трюмо, письмовий стіл — кімнатою для гостей, а рукомийник — піаніно! І якщо всім чотирьом стінам заманеться насунутися на вас, — не біда! Лише б ви зі своєю Ділією знайшли місце для обох. А якщо у вас все ж немає у домі злагоди, то хай він буде великим і просторим, щоб ви мали змогу зайти до нього крізь Золоті ворота[10], повісити капелюха на мис Гаттерас, одяг — на мис Горн і вийти крізь Лабрадор[11]!

Джо навчався живопису в найбільшого Маестрі. Ви, без сумніву, чули це ім'я. Дере він за свої уроки в три шкури, а навчає поверхнево, що, ймовірно, й створило йому гучну славу майстра ефективних контрастів. Ділія навчалася музики у Розенштока — вам, звичайно, відомо, яку широку популярність має цей збурювач спокою фортепіанних клавіш.

Джо та Ділія були надзвичайно щасливі, поки не витратили всіх своїх грошей. Так воно й буває… але я не хочу здатися циніком. Мета, яку ставили вони, була для них очевидною. Джо в найкоротші терміни мав би написати такі полотна, заради володіння якими підстаркуваті джентльмени з ріденькими бакенбардами й товстими гаманцями будуть бити один одного обушками межи очі ще в його майстерні. Ділія ж повинна була спізнати усі таємниці Музики, а потім пересититися нею й завести звичку від самого вигляду непроданих місць у партері чи в ложах лікувати несподівану мігрень[12] омарами, усамітнившись в особистих апартаментах і відмовляючись вийти на естраду.

Та найпрекраснішим, на мою думку, було їхнє життя в малесенькій квартирці: гарячкуваті, захопливі суперечки після повернення з уроків; затишні обіди вдвох і легкі, необтяжливі сніданки; обмін далекоглядними мріями — причому кожен марив не так своїми успіхами, як досягненнями іншого; взаємна готовність допомогти й заохотити, і — хай вибачать мені невибагливість моїх смаків — бутерброди із сиром і оливки перед сном.

А дні йшли, і високо підняте знамено Мистецтва непорушно завмерло на своєму держальці. Так воно часом трапляється, хоча прапороносець аж ніяк не винен у тому. Все з дому й нічого в дім, як кажуть грубі, одержимі практицизмом люди. Зникли гроші для сплати неоціненних послуг містера Маестрі та гера[13] Розенштока. Але коли любиш мистецтво, ніякі жертви не тяжкі. І ось Ділія заявила, що має намір давати уроки музики, щоб звести кінці з кінцями.

День за днем вона йшла з дому вербувати учнів і, нарешті, одного разу таки повернулася додому ввечері в доброму гуморі.

— Джо, любесенький мій, я знайшла урок! — у захваті оголосила вона. — І, знаєш, такі милі люди! Генерал… генерал А. Б. Пінкні з донькою. У них свій будинок на Сімдесят першій вулиці. Розкішний будинок, Джо! Глянув би ти на їхній під'їзд! Візантійський стиль — так, здається, ти це називаєш! А кімнати! Ой, Джо, я ніколи не бачила чогось подібного!

Я буду давати уроки його доньці Клементині. І уяви, я просто захопилася нею з першого погляду. Вона така ніжна, делікатна і тримається так просто. І вся в білому з ніг до голови. Їй вісімнадцять років. Я буду займатися з нею тричі на тиждень. Ти лиш уяви, Джо, урок п'ять доларів! Це ж чудово! Ще два-три таких заняття, і я поновлю свої уроки з гером Розенштоком. Ну, будь ласка, рідненький, не супся, краще влаштуймо святкову вечерю.

— Тобі легко говорити, Ділі, — заперечив Джо, озброюючись столовим ножем і топірцем та кидаючись в атаку на банку консервованого горошку. — А мені ж як? Ти, значить, будеш бігати на уроки й заробляти на життя, а я безтурботно витатиму у сферах високого мистецтва? Ні ж бо, клянуся останками Бенвенуто Челліні[14]! Я, гадаю, теж можу продавати газети чи стелити вулиці й приносити в дім долар-два.

Ділія підійшла й повисла в нього на шиї.

— Джо, любий мій, ну який же ти дурненький! Ти не повинен кидати живопису. Ти зрозумій — коли б я кинула музику і почала займатися чимось іншим… а я сама навчаюсь, коли даю уроки. Я ж не прощаюся з моєю музикою. А на п'ятнадцять доларів на тиждень ми будемо жити, немов мільйонери. І думку кидати містера Маестрі викинь з голови.

— Гаразд, — сказав Джо, дістаючи з полиці блакитну порцелянову салатницю у формі мушлі. — Усе ж мені дуже прикро, що ти мусиш бігати по заняттях. Ні, це не мистецтво. Але ти, звичайно, справжній скарб і молодчина.

— Коли любиш мистецтво, ніякі жертви не тяжкі, — вимовила Ділія.

— Маестрі похвалив небо на тому етюді, який я писав у парку, — повідомив Джо. — А Тінкл дозволив мені виставити дві картини в нього на вітрині. Може, хто й купить одну з них, якщо вони трапляться на очі якому-небудь мішку з грошима.

— Звичайно, куплять, — ніжно промуркотіла Ділія. — А зараз подякуймо долі за генерала Пінкні й цю телячу грудинку.

Увесь наступний тиждень молодята Лерребі рано сідали снідати. Джо був надзвичайно захоплений ефектами вранішнього освітлення у Центральному парку, де він робив замальовки, й о сьомій Ділія його проводжала, нагодувавши сніданком, ніжними клопотаннями, поцілунками, похвалами.

Мистецтво — вимоглива коханка. Джо тепер рідко повертався додому раніше від сьомої вечора.

У суботу Ділія, блідувата й утомлена, проте сповнена гордощів, урочисто виклала три п'ятидоларових папірці на маленький (вісім на десять дюймів) столик у маленькій (вісім на десять футів) вітальні.

— Клементина засмучує мене часом, — сказала вона трішки зморено. — Здається, вона не досить старанна. Змушена повторювати їй одне й те саме декілька разів. І ці білі вбрання почали вже нагонити смуток. Але генерал Пінкні — чудовий дідуган! Шкода, що ти не знайомий із ним, Джо. Він інколи заходить до нас під час уроку — адже він одинак, удівець — і стоїть, перебираючи свою білу козлячу борідку. «Ну ж бо, як шістнадцяті й тридцять другі[15]? — запитує він завжди. — Йдуть на лад?»

Леле, Джо, бачив би ти, які в них панелі у вітальні! А які м'якесенькі шерстяні портьєри! Клементина часом покашлює. Сподіваюсь, що вона міцніша, ніж видається. Ти знаєш, я й справді дуже прив'язалася до неї — вона така ласкава й тиха і так добре вихована. Брат генерала Пінкні колись був послом у Болівії.

Але раптом Джо, ніби якийсь граф Монте-Крісто[16], дістав із кишені спочатку десять доларів, потім п'ять, потім ще два і ще один — чотири справжнісінькі банкноти — й поклав їх поряд із заробітком дружини.

— Продав акварель із обеліском одному суб'єкту з Пеорії[17], — виголосив він вражаючу звістку.

— Жартуєш, Джо, — сказала Ділія. — Не може того бути, щоб із Пеорії!

— А так воно і є, уяви собі. Шкода, що ти його не бачила, Діліє. Товстий, у шерстяному кашне і з гусячою зубочисткою. Він помітив мій етюд у вітрині Тінкла й подумав спочатку, що це зображення вітряка. Але він славний чолов'яга і придбав замість млина обеліск і навіть замовив мені ще одну картину — олією: вид на Лекуонську товарну станцію. Повезе її з собою. Ох, ще мені ці уроки музики! Ну, гаразд, гаразд, вони, звичайно, невіддільні від мистецтва.

— Я така рада, що ти займаєшся своєю справою, — палко промовила Ділія. — На тебе чекає успіх, любий. Тридцять три долари! Ми ніколи не жили так багато. У нас сьогодні будуть устриці на вечерю.

— І філе-міньйон із шампіньйонами, — додав Джо. — А ти не знаєш, де виделка для оливок?

Наступної суботи Джо повернувся додому перший. Він поклав вісімнадцять доларів на стіл у вітальні й притьма змив із рук щось чорне — очевидно, товстий шар олійної фарби.

За півгодини не забарилася прийти й Ділія. Кисть її правої руки, вся обмотана бинтами, була схожа на якийсь безформний вузол.

— Що сталося, Діліє? — запитав Джо, цілуючи дружину.

Ділія розсміялася, але якось не дуже весело…

— Клементині заманулося почастувати мене після уроку грінками по-валлійськи, — сказала вона. — Взагалі ця дівуля якась химерна. О п'ятій вечора — грінки по-валлійськи!

Генерал був удома, й глянув би ти, як він кинувся за сковорідкою, і не подумаєш, що в них є прислуга. У Клементини, звичайно, щось негаразд зі здоров'ям — вона така нервова. Хлюпнула мені на руку розплавленим сиром, коли поливала ним грінки. Було страшенно боляче! Бідолашна засмутилася до сліз. А генерал Пінкні… ти знаєш, просто-таки ледь не збожеволів. Сам помчав униз до підвалу й послав когось — здається, грубника — до аптеки по мазь і бинти. Зараз уже не так болить.

— А що це в тебе тут? — запитав Джо, ніжно піднімаючи її забинтовану руку й обережно потягуючи за кінчики якісь білі лахміття, що стирчали з-під бинта.

— Це така м'яка штука, на яку кладуть мазь, — сказала Ділія. — Боже милостивий, Джо, невже ти продав ще один етюд? — вона щойно побачила на маленькому столику гроші.

— Чи продав я етюд? Запитай про це нашого друга з Пеорії. Він забрав сьогодні свою товарну станцію, і, здається, йде до того, що він ще замовить мені пейзаж у парку і вид на Гудзон. О котрій годині сталося з тобою це нещастя, Ділі?

— Годині о п'ятій, мабуть, — жалібно мовила Ділія. — Праска… тобто сир зняли з плити десь о цій порі. Ти б бачив генерала Пінкні, Джо, коли він…

— Ходи-но сюди, Ділі, — сказав Джо. Він сів на кушетку, пригорнув до себе дружину й м'яко обійняв її за плечі.

— Чим ти оце займалася останні два тижні? — запитав він.

Ділія хоробро глянула чоловікові в очі — поглядом, сповненим любові й упертості, — і забубоніла щось про генерала Пінкні… потім схилила голову, і правда вилилася назовні бурхливим потоком сліз.

— Я не могла знайти уроків, — зізналася Ділія. — І не могла дозволити, щоб ти кинув живопис. Тоді я пішла до тієї великої пральні — знаєш, там, на Двадцять четвертій вулиці — прасувати сорочки. А правда ж, я чудово вигадала все це — про генерала Пінкні й Клементину, — як ти гадаєш, Джо? І сьогодні, коли одна дівчина в пральні обпекла мені руку праскою, я всю дорогу додому вигадувала цю історію з грінками. Ти не сердишся, Джо? Адже якби я не влаштувалася на роботу, ти, можливо, й не продав би своїх етюдів цьому панові з Пеорії.

— Він, до речі, не з Пеорії, — чітко промовив Джо.

— Ну, це вже дрібниці, звідки він. Ти такий молодець, Джо, і скажи, будь ласка… ні, поцілуй мене спочатку… скажи, будь ласка, як тобі вдалося здогадатися, що я не даю уроків?

— Я й не здогадувався… до останньої миті, — сказав Джо. — І сьогодні не здогадався б, але сьогодні я послав із котельні нагору, до пральні, лігнін[18] і мазь для якоїсь дівчини, якій обпекли руку праскою. Я вже два тижні, як топлю котел у цій пральні.

— Так, виходить, ти не…

— Мій покупець із Пеорії — так само, як і твій генерал Пінкні, — усього лише витвори мистецтва, яке, до речі, не має нічого спільного ані з живописом, ані з музикою.

Вони засміялися, і Джо було почав:

— Коли любиш мистецтво, ніяка жертва… — але Ділія не дозволила чоловікові договорити, прикривши його вуста рукою.

— Ні, — відрізала вона. — Просто: коли любиш…

Золото і кохання

Старий Ентоні Рокволл, фабрикант, який відійшов від справ, і власник патенту на мило «Еврика», визирнув із вікна бібліотеки в своєму особняку на П'ятій авеню й посміхнувся. Його сусід справа, аристократ і клубмен Дж. ван Шуйлайт Саффолк-Джонс, сідав в авто, що чекало на нього, при цьому презирливо відвертав носа від мильного палаццо[19], фасад якого прикрашала скульптура в стилі італійського Відродження.

— Ну, що ти скажеш, лише ж старе опудало банкрота, а скільки гордощів! — відзначив колишній мильний король. — Оберігав би краще своє здоров'я, заморожений Нессельроде[20], таких тепер лише в оперетках і побачиш. Ось наступного літа розмалюю весь фасад червоними, білими й синіми смугами — подивлюся тоді, як він свого голландського носа зморщить.

І тут Ентоні Рокволл, який усе життя був проти дзвоників, підійшов до дверей бібліотеки й зарепетував: «Майку!» — тим самим голосом, від якого колись ледь не здригалося небо над канзаськими преріями.

— Скажіть моєму синові, щоб зайшов до мене перед тим, як ітиме з дому, — наказав він слузі, який з'явився на виклик.

Коли молодий Рокволл увійшов до бібліотеки, старий відклав газету і, глянувши на нього з виразом добродушної суворості на повновидому й рум'яному без зморщок обличчі, однією рукою скуйовдив свою сиву гриву, а другою забряжчав ключами в кишені.

— Річарде, скільки ти платиш за мило, яким миєшся? — запитав Ентоні Рокволл.

Річард, котрий лише півроку як повернувся із коледжу додому, трішки здивувався. Він ще не повністю осягнув свого старого, який будь-якої миті міг встругнути щось несподіване, як та дівиця на своєму першому балу.

— Здається, шість доларів за дюжину, тату.

— А за костюм?

— Зазвичай доларів шістдесят.

— Ти джентльмен, — рішуче заявив Ентоні. — Мені говорили, ніби молоді аристократи викидають по двадцять чотири долари за мило й більше ніж по сотні за костюм. У тебе грошей не менше, ніж у будь-кого з них, а ти все ж тримайся того, що помірно й скромно. Сам я миюся старою «Еврикою» — не лише за звичкою, але й тому, що це мило краще за інші. Якщо ти платиш більше десяти центів за шматок мила, то зайве з тебе беруть за поганенькі парфуми й обгортку. А п'ятдесят центів — цілком пристойно для молодика твоїх років, твого статусу й достатку. Повторюю, ти — джентльмен. Я чув, ніби треба аж три покоління для того, щоб створити джентльмена. Це раніше так було. А тепер із грошима воно набагато простіше й швидше. Гроші тебе зробили джентльменом. Та і я сам майже джентльмен, їй-богу! Я нічим не гірший за моїх сусідів — такий само ввічливий, приємний і люб'язний, як ті двоє пихатих голландців справа і зліва, яким не спиться вночі, тому що я придбав ділянку поміж ними.

— Є речі, яких не виторгуєш за гроші, — похмуро зауважив молодий Рокволл.

— Ні, ти цього не кажи, — заперечив ображений Ентоні. — Я завжди відстоюю гроші. Я прогортав геть усю енциклопедію: усе вишукував щось таке, чого не можна придбати за гроші; тож наступного тижня змушений буду сісти за додаткові томи. Я за гроші і проти всього іншого. Ну, скажи мені, чого не можна купити за гроші?

— Передусім вони не здатні ввести вас до вищого світу, — відповів зачеплений за живе Річард.

— Ого! Невже ж? — гримнув захисник кореня зла. — Ти краще скажи, де був би увесь твій вищий світ, якби в першого з Асторів[21] не вистачило грошей на проїзд у третьому класі?

Річард зітхнув.

— Я ось до чого веду, — продовжував батько дещо м'якше. — Тому я й попросив тебе зайти. Щось із тобою негаразд, мій любий. Уже тижнів зо два, як я почав це помічати. Ну, розповідай. Я за двадцять чотири години можу реалізувати одинадцять мільйонів готівкою, не враховуючи нерухомість. Якщо в тебе болить печінка, то «Бродяга» стоїть із напнутими вітрилами біля гавані й за два дні доправить тебе на Багамські острови[22].

— Майже здогадалися, тату. Це дуже близько до правди.

— Ага, то як же її звати? — проникливо запитав Ентоні.

Річард почав проходжатися туди-сюди бібліотекою. Неотесаний старий батько проявив досить уваги і співчуття, щоб викликати довіру сина.

— Чому ти не освідчуєшся їй? — запитав старий Ентоні. — Вона буде рада-радесенька. У тебе й гроші й гарна зовнішність, ти славний хлопець. Руки в тебе чисті, вони не вимазані милом «Еврика». Щоправда, ти навчався у коледжі, але вона на це не подивиться.

— Та все ніяк слушної нагоди не випадало, — зітхнув Річард.

— Влаштуй так, щоб випала нагода, — порадив Ентоні. — Піди з нею на прогулянку до парку або повези на пікнік, а ні — то проведи її додому з церкви! Тьху!

— Ви не знаєте, що таке вищий світ, тату. Вона з тих, які крутять колесо світського млина. Кожна година, кожна хвилина її часу розписані на багато днів наперед. Я не можу жити без цієї дівчини, тату: без неї це місто нічим не краще за болото. А написати я їй не можу — просто не здатний.

— Оце тобі! — сказав старий. — Невже з тими грошами, які я тобі даю, ти не можеш домогтися, щоб дівчина знайшла тобі годинку-другу часу?

— Я занадто довго зволікав. Післязавтра опівдні вона від'їздить до Європи і пробуде там два роки. Я побачуся з нею завтра ввечері декілька хвилин. Зараз вона гостює в Ларчмонті у своєї тітки. Туди я поїхати не можу. Але мені дозволили зустріти її завтра ввечері на Центральному вокзалі, перед поїздом о восьмій тридцять. Ми проїдемо галопом по Бродвею до театру Уоллока, де її мати та вся компанія будуть чекати на нас у вестибюлі. Невже ви гадаєте, що вона вислуховуватиме моє освідчення в ці шість хвилин? Ні, звичайно. А чи є можливість освідчитися їй у театрі чи після спектаклю? Жодної! Ні, тату, це не так просто, ваші гроші тут не допоможуть. Ані миті часу не можна придбати за готівку; якби тільки можна було, багатії б жили довше за інших. У мене немає надії поговорити з міс Лентрі до її від'їзду.

— Добре, Річарде, мій хлопчику, — весело відповів Ентоні. — Іди тепер до свого клубу. Слава Богу, що це в тебе не печінка. Не забувай лише час від часу курити фіміам на олтарі великого бога Мамони. Ти кажеш, за гроші не можна купити часу? Ну, звичайно, не можна замовити, щоб вічність тобі загорнули в пакунок і принесли додому за таку й таку ціну, але я сам бачив, які мозолі натер на п'ятках собі стариган Хронос[23], гуляючи на золотих копальнях.

Цього вечора до братчика Ентоні, який читав вечірню газету, зайшла тітка Еллен, тиха, сентиментальна, старенька, немов прибита багатством, і, зітхаючи, завела мову про страждання закоханих.

— Усе це я від нього вже чув, — позіхаючи, відповів Ентоні. — Я йому сказав, що мій поточний рахунок до його послуг. Тоді він почав заперечувати користь грошей. Каже, буцімто гроші йому не допоможуть. Нібито світський етикет не можна зрушити з місця навіть цілій упряжці мільйонерів.

— Ох, Ентоні, — зітхнула тітка Еллен. — Дарма ти надаєш грошам такого значення. Багатство нічого не важить там, де мова йде про справжнє кохання. Кохання усесильне. Якби ж він тільки відкрився раніше! Вона б не змогла відмовити нашому Річардові. А зараз, боюся, вже запізно. У нього не буде часу поговорити з нею. Усе твоє золото не може дати щастя нашому хлопчикові.

Наступного вечора рівно о восьмій тітка Еллен дістала старовинну золоту каблучку з футляра, побитого міллю, і вручила її племінникові.

— Будь сьогодні з нею, Річарде, — попрохала вона. — Твоя мати подарувала мені цю каблучку і сказала, що вона приносить щастя в коханні. Вона наказала мені передати її тобі, коли ти знайдеш свою суджену.

Молодий Рокволл узяв обручку з благоговінням, і спробував надягти її на мізинець. Вона дійшла до другого суглоба й застрягла там. Річард зняв її й поклав до кишені жилета, як властиво всім чоловікам. А потім викликав по телефону кеб[24].

О восьмій тридцять дві він зустрів міс Лентрі в гамірному натовпі на вокзалі.

— Нам не можна затримувати маму та інших, — сказала вона.

— До театру Уоллока, якнайшвидше! — чесно передав кебменові Річард.

Із Сорок другої вулиці вони влетіли на Бродвей і понеслися зоряним шляхом, що веде від м'яких лук Заходу до скелястих схилів Сходу.

Не доїжджаючи до Тридцять четвертої вулиці, Річард швидко підняв віконце й наказав кебменові зупинитися.

— Я впустив каблучку, — вибачився він. — Вона належала моїй матері, і мені було б жаль її втратити. Я не затримаю вас: — я бачив, де вона впала.

Не минуло й хвилини, як він повернувся з каблучкою.

І саме цієї миті перед самісіньким кебом упоперек дороги зупинився вагон трамвая. Кебмен хотів було об'їхати його зліва, але важкий поштовий фургон перепинив йому шлях. Він спробував повернути ліворуч, але змушений був податися назад від підводи з меблями, якій тут аж зовсім було не місце. Він хотів повернути назад — та тільки вилаявся, випустивши віжки з рук. З усіх боків його оточила неймовірна плутанина екіпажів і коней.

Утворився один із тих вуличних заторів, які інколи зовсім несподівано зупиняють увесь рух у цьому великому місті.

— Чому ви не рухаєтеся з місця? — сердито запитала міс Лентрі. — Ми спізнимося.

Річард підвівся в кебі й поглянув навкруги. Застиглий потік фургонів, підвід, кебів, автобусів і трамваїв заполонив широкий простір у тому місці, де Бродвей перехрещується з Шостою авеню і Тридцять четвертою вулицею, заполонив так тісно, як дівчина з талією двадцять шість дюймів заповнює двадцятидвохдюймовий пояс. І всіма цими вулицями до місця їх перехрещення з гуркотом прямували ще екіпажі, на всій швидкості врізаючись у цю плутанину, чіпляючись колесами й посилюючи загальний шум голосними лайками кучерів. Увесь рух Манхеттену[25] ніби завмер навколо їхнього екіпажа. Жоден із нью-йоркських старожилів, які стояли в тисячному натовпі на узбіччях, не міг пригадати вуличного затору таких розмірів.

— Вибачте, але ми, здається, засіли, — сказав Річард, умостившись на місце. — Така плутанина й за годину не розплететься. І винен я. Якби лиш я не впустив каблучку…

— Покажіть мені вашу каблучку, — попросила міс Лентрі. — Тепер уже нічого не вдієш, тож мені байдуже. Та й узагалі театр — це, по-моєму, така нудьга.

Об одинадцятій вечора хтось легенько постукав у двері Ентоні Рокволла.

— Заходьте! — гукнув Ентоні; він читав книгу про пригоди піратів, потонувши в складках червоного оксамитового халата.

Це була тітка Еллен, схожа на сивого ангела, помилково полишеного на землі.

— Вони заручилися, Ентоні, — кротко сказала тітка. — Вона дала обіцянку нашому Річардові. Дорогою до театру вони потрапили у вуличний затор і цілих дві години не могли зрушити з місця.

І знаєш що, братику Ентоні, ніколи більше не вихваляйся силою твоїх грошей. Малесенька емблема справжнього кохання, каблучка, що знаменує собою безмежну і безкорисливу відданість, допомогла нашому Річардові завоювати своє щастя. Він упустив каблучку на вулиці й вийшов із кеба, щоб знайти її. Але не встигли вони рушити далі, як утворився затор. І ось, поки кеб стояв, Річард освідчився в коханні й одержав її згоду. Гроші — просто сміття порівняно з істинним коханням, Ентоні.

— То й добре, — відповів старий. — Я дуже радий, що нашому хлопчикові вдалося домогтися свого. Говорив же я йому, що ніяких грошей не пошкодую на цю справу…

— Але як тут могли зарадити твої гроші, брате Ентоні?

— Сестро, — сказав Ентоні Рокволл. — У мене пірат потрапив у бісову халепу. Корабель у нього тільки-но дістав пробоїну, а сам він занадто добре знає ціну грошам, щоб дозволити йому затонути. Дай ти мені, заради Бога, дочитати розділ.

На цьому історія мала б закінчитися. Автор прагне цього, як того хоче всім серцем і читач. Проте нам потрібно ще спуститися на дно колодязя за істиною..

Наступного дня суб'єкт із червоними руками і в синій у горошок краватці, який назвався Келлі, з'явився у будинку Ентоні Рокволла і був відразу ж допущений до бібліотеки.

— Ну що ж, — сказав Ентоні, дістаючи чекову книжку, — непогано зварили мило. Подивимося: — Вам було видано п'ять тисяч?

— Я приплатив триста доларів своїх, — сказав Келлі. — Довелося трішки перевищити кошторис. Фургони і кеби я наймав за п'ять доларів; підводи й двокінні упряжки погоджувалися за десять. Шофери вимагали не менше десяти доларів, а фургони з вантажем і всі двадцять. Найдорожче обійшлися поліцейські — двом я заплатив по півсотні, а іншим по двадцять і по двадцять п'ять. А таки непогано вийшло, містере Рокволле? Я дуже радий, що Вільям А. Бреді, відомий постановник, не бачив цієї невеличкої масової сцени на колесах; я йому не бажаю зла, але в бідолахи, гадаю, стався б серцевий напад від заздрощів. І без жодної репетиції! Хлопці були на місці секунда в секунду. І цілісіньких дві години південніше від пам'ятника Грилі навіть пальця ніде було поткнути.

— Ось вам тисяча триста, Келлі, — сказав Ентоні, відриваючи чека. — Ваша тисяча та ті триста, що ви їх витратили зі своїх. Ви ж не зневажаєте грошей, Келлі?

— Я? — сказав Келлі. — Я б убив того, хто вигадав бідність.

Келлі був уже в дверях, коли Ентоні гукнув його.

— Ви часом не помітили там де-небудь у натовпі такого собі пухленького хлопчика з луком і стрілами й зовсім голого? — запитав він.

— Якось не довелося, — відповів спантеличений Келлі. — Якщо він був такий один, як ви кажете, то, мабуть, поліція його забрала ще до мене.

— Я так і думав, що цього жартівника на місці не буде, — усміхнувся хитро Ентоні. — На все добре, Келлі!

Кімната на горищі

Спочатку місіс Паркер показує вам квартиру з кабінетом і вітальню. Не наважуючись зупинити її, ви довго вислуховуєте опис майна цієї квартири і чеснот джентльмена, який прожив у ній цілих вісім років. Урешті ви набираєтеся сміливості і, затинаючись, зізнаєтеся місіс Паркер, що ви не лікар і не стоматолог. Ваше зізнання вона сприймає так, ніби ви гірко ображені на своїх батьків, які не подбали про те, щоб дати вам професію, яка відповідала б кабінету й вітальні місіс Паркер.

Потім ви піднімаєтеся на два прольоти, щоб на другому поверсі оглянути квартиру за вісім доларів, вікнами у двір. Тон, яким місіс Паркер говорить на другому поверсі, переконує вас, що кімнатки насправді коштують усі дванадцять доларів, як і платив містер Тузенберрі, доки не поїхав до Флориди[26] управителем апельсинової плантації свого брата десь біля Палм-Біч (де, до речі, проводить кожну зиму місіс Мак-Інтайр — та, що мешкає в кімнатах вікнами на вулицю і з окремою ванною), — і ви врешті-решт насмілюєтеся пробурмотіти, що хотіли б оглянути щось дешевше.

Якщо вам удається пережити зневагу, яку виражає все єство місіс Паркер, то вас ведуть на третій поверх поглянути на велику кімнату містера Скіддера. Кімната містера Скіддера не здається. Сам він сидить у ній цілісінькими днями, пише п'єси й палить цигарки. Проте сюди приводять кожного нового кандидата-наймача, щоб той насолодився ламбрекенами[27]. Після кожних таких відвідин на містера Скіддера находить страх, що йому загрожує виселення, і він віддає ще частину боргу за квартиру.

І тоді — о, тоді! — якщо ви ще тримаєтеся на ногах, спітнілою рукою мнучи в кишені липкі три долари, і хрипким голосом повідомляєте про свою бридку, варту якнайжахливішої ганьби бідність, місіс Паркер припиняє водити вас поверхами. Вона голосно гукає: «Кларо!» — повертається до вас спиною і демонстративно йде вниз. І ось Клара, темношкіра прислужниця, супроводжує вас нагору застеленими доріжкою вузенькими крутими сходами, які ведуть на четвертий поверх, і показує вам Кімнату на Горищі. Кімната обсягом сім на вісім футів посередині будинку. З обох боків від неї розташовані темна дощана хижа і комірчина.

У кімнаті стоїть вузьке залізне ліжко, рукомийник і стілець. За стіл і шафу править полиця. Чотири голі стіни ніби сходяться над вами, як віко домовини. Рука ваша тягнеться до горла, ви відчуваєте, що задихаєтеся, погляд біжить угору, як із колодязя — і ви полегшено зітхаєте: крізь малесеньке віконце в стелі видніється квадратик бездонного синього неба.

— Два долари, сер, — говорить Клара, й у її голосі одночасно чується і зневага, й алабамська[28] поштивість.

Якось у пошуках кімнати сюди забрела міс Лісон. Вона тягла з собою друкарську машинку, вироблену для того, щоб її все ж тягала особа більш масивна. Міс Лісон була зовсім крихітна, з такими очима й волоссям, що здавалося, ніби вони все ще росли, коли вона сама вже припинила рости, й ніби їм так і кортіло сказати: «Ну, що ж ти задніх пасеш?!»

Місіс Паркер показала їй кабінет і вітальню.

— У цій стінній шафі, — сказала вона, — можна тримати скелет, або ліки, або вугілля…

— Але я не лікар і не стоматолог, — видихнула набурмосившись міс Лісон.

Місіс Паркер окинула її скептичним, сповненим жалощів і насмішки, крижаним поглядом, який завжди був у неї про запас для тих, хто, виявляється, був не лікарем і не стоматологом, і повела її на другий поверх.

— Вісім доларів? — перепитала міс Лісон. — Що ви! Я не мільйонерка. Я всього лише друкарка в конторі. Покажіть мені щось поверхом вище, а ціною нижче.

Почувши стук у двері, містер Скіддер підскочив і розсипав недопалки по всій підлозі.

— Вибачте, містере Скіддере, — з демонічною усмішкою вимовила місіс Паркер, побачивши його зніяковілість. — Я не знала, що ви вдома. Я запросила цю даму помилуватися ламбрекенами.

— Вони навдивовижу чудові, — сказала міс Лісон, посміхаючись так, як уміють посміхатися лише янголи.

Не встигла вона вийти, як містер Скіддер поспіхом почав стирати ґумкою високу чорняву героїню своєї останньої (невиданої) п'єси і вписувати замість неї маленьку й завзяту, з важким блискучим волоссям і рухливим обличчям.

— Анна Хелд ухопиться за цю роль, — сказав містер Скіддер, задерши ноги до ламбрекенів і зникаючи в хмарі диму, схожий на якусь повітряну каракатицю.

Незабаром набатний клич «Кларо!» повідомив усьому світові про стан гаманця міс Лісон. Темна примара схопила її, підняла пекельними сходами й заштовхнула до склепу з тьмяним світлом десь під стелею й пробубоніла грізні таємні слова: «Два долари!»

— Я згодна, — зітхнула міс Лісон, сідаючи на скрипуче залізне ліжко.

Щодня міс Лісон ходила на роботу. Увечері вона приносила оберемки списаних паперів і передруковувала їх на машинці. Інколи вона не мала роботи на вечір, і тоді вона разом із іншими мешканцями будинку сиділа на сходах ґанку. За задумом природи міс Лісон не була призначена для горища. Це була весела дівчина, і в її голові завжди роїлися усілякі чудернацькі фантазії. Якось вона дозволила містерові Скіддеру прочитати їй три акти зі своєї великої (неопублікованої) комедії під назвою «Він не дитя, або Спадкоємець Підземки».

Чоловіча частина будинку завжди помітно жвавішала, коли міс Лісон знаходила вільний час і годинку-дві сиділа на ґанку. Бувало, місіс Лонґнекер, висока блондинка, яка учителювала в міській школі й завжди видавала: «Ну, та й справді!» на все, що їй говорили, сідала на верхню сходинку й презирливо на все пирхала. А міс Дорн, яка в неділю завжди їздила на Коні-Айленд у тир стріляти в качок, що рухаються, і працювала в універмазі, сідала на нижню сходинку й теж презирливо пирхала. Міс Лісон вмощувалася на середній сходинці, й чоловіки притьмом збиралися довкола неї.

Особливо ж містер Скіддер, який відводив їй головну роль у романтичній (нікому не розказаній) особистій драмі з реального життя. І особливо містер Гувер, чоловік сорока п'яти років, товстий, багатий і дурний. І особливо дуже молоденький містер Еванс, який зумисне глухо кашляв, щоб вона благала його кинути палити. Чоловіки визнали в ній «найпотішнішу і найприємнішу істоту», але пирхання на верхній і нижній сходинках було невблаганне.


Благаю вас, зачекаймо, поки Хор[29] підступить до рампи[30] і проллє жалобну сльозу на комплекцію містера Гувера. Сурми, проспівайте про згубний вплив ожиріння, про прокляття повноти, про трагедію огрядності. Якщо витопити романтику з товстуна Фальстафа[31], то її, можливо, виявиться набагато більше, ніж у сухореброму Ромео. Проте коханцеві дозволяється зітхати, але в жодному разі не пихтіти. Талан товстих людей — витанцьовувати в почті Момуса. Марно найвірніше у світі серце б'ється над п'ятдесятидвохдюймовою талією. Геть, Гувере! Гувер, сорока п'яти років, багатий і дурний, міг би полонити Єлену Прекрасну[32]; Гувер, сорока п'яти років, багатий, дурний і товстий — приречений на вічні муки. Тобі, Гувере, ніколи ні на що не можна було розраховувати.

Якось одного літнього вечора, коли мешканці місіс Паркер сиділи на ґанку, міс Лісон підняла очі до небес і зненацька, неголосно засміявшись, вигукнула:

— А онде він, Віллі Джексон! Звідси його теж видно. Усі глянули вгору: хто на вікна хмарочосів, хто — на небо, виглядаючи якогось повітряного корабля, яким керував згаданий Джексон.

— Це он та зірка, — пояснила міс Лісон, показуючи тоненьким пальцем, — не та велика, яка мерехтить, а поряд із нею, та, що світить рівним блакитним сяйвом. Вона щоночі видніється з мого вікна в стелі. Я назвала її Віллі Джексон.

— Ну, та й справді! — сказала міс Лонґнекер. — Я не знала, що ви астроном, міс Лісон.

— О так! — промовила мала звіздярка. — Я нічим не згірш будь-якого астронома знаю, який крій рукава буде восени у моді на Марсі.

— Ну, та й справді! — відповідала міс Лонґнекер. — Зірка, про яку ви щойно говорили, називається Гамма із сузір'я Кассіопеї. Вона належить до зірок другої величини і проходить через меридіан у…

— О, — сказав дуже молоденький містер Еванс, — мені здається, їй більш пасує ім'я Віллі Джексон.

— Саме так, — підтакнув містер Гувер, голосно й презирливо засопівши в бік міс Лонґнекер, — мені здається, міс Лісон має право називати зірки, як їй забажається, і не зважати на всіх тих старовинних астрологів.

— Ну, та й справді, — сказала міс Лонґнекер.

— Цікаво, впаде ця зірка чи ні, — подала голос міс Дорн. — У неділю в тирі від моїх куль упали дев'ять качок і один кролик із десяти.

— Звідси, знизу, він не такий гарний, — сказала міс Лісон. — Ось би вам глянути на нього з моєї кімнати. Уявіть, із колодязя зірки видно навіть удень. А моя кімната вночі — ну просто-таки стовбур вугільної шахти, і Віллі Джексон схожий на велику діамантову шпильку, якою Ніч прикрасила своє кімоно[33].

Потім настав час, коли міс Лісон не приносила додому нерозбірливі рукописи для передруку. І вранці, замість того, щоб іти на роботу, вона ходила від однієї контори до іншої, і серце її завмирало від постійних холодних відмов, які їй передавали молоді нахабні конторники. Так було тривалий час.

Якось увечері, в час, коли вона зазвичай приходила після обіду з закусочної, вона важко піднялася на ґанок будинку місіс Паркер. Але цього разу вона поверталася, не пообідавши.

У вестибюлі вона зустріла містера Гувера, і той відразу скористався нагодою. Він запропонував їй руку і серце, нахилившись над нею, як величезний виступ гори. Вона відсахнулася й притулилася до стіни. Він спробував узяти її за руку, але вона підняла руку й слабко вдарила його по щоці. Крок за кроком вона повільно йшла сходами, хапаючись за перила. Вона пройшла повз кімнату містера Скіддера, де він червоним чорнилом вписував у свою (неприйняту) комедію ремарки для Мертл Делорм (міс Лісон), яка мала «піруетом[34] пройтися від лівого краю сцени до місця, де стоїть Граф». Крутими сходами, застеленими доріжкою, вона, нарешті, доповзла до горища й відчинила двері своєї кімнати.

Вона зовсім не мала сили, щоб запалити світло чи роздягтися. Упала на залізне ліжко, і старі пружини навіть не прогнулися під її тендітним тілом. Похована у цьому пеклі, вона підняла важкі повіки й посміхнулася. Тому що у вікно в стелі світив їй спокійним яскравим сяйвом вірний Віллі Джексон. Вона була відрізана від усього світу. Вона занурилася в чорну імлу, і тільки малесенький блідий квадрат обрамляв зірку, яку вона назвала так чудернацько і, на жаль, так безрезультатно. Міс Лонґнекер, мабуть, мала рацію: це все ж таки Гамма із сузір'я Кассіопеї, а ніякий не Віллі Джексон. А проте так не хочеться, щоб це була Гамма.

Вона лежала на спині й двічі спробувала підняти руку. Втретє вона із зусиллями таки піднесла два худих пальці до уст і зі своєї темної ями послала Віллі Джексону повітряний поцілунок. Рука її безсило впала.

— Прощавай, Віллі, — ледь чутно прошепотіла вона. — Ти за тисячу миль звідси і жодного разу навіть не підморгнув. Але ти мені сяяв звідти майже весь час, коли тут була суцільна темрява, правда ж?.. Тисячі тисяч миль… Прощавай, Віллі Джексоне.

О десятій ранку наступного дня темношкіра служниця Клара помітила, що двері міс Лісон зачинені; двері зламали. Не допомогли ні оцет, ні розтирки, ні палене пір'я; хтось побіг викликати швидку допомогу.

Не пізніше ніж слід, із жахливим дзвоном, карета розвернулася перед ґанком, і з неї вискочив спритний молодий медик у білому халаті, готовий діяти, енергійний, упевнений, зі спокійним обличчям, почасти життєрадісним, почасти похмурим.

— Карета до будинку сорок дев'ять, — коротко сказав він. — Що трапилося?

— Ой, так, лікарю, — надулася місіс Паркер, ніби найважливішою справою було її власне занепокоєння через те, що в домі неспокій. — Ми вже все спробували — а вона все не приходить до тями. Це молода жінка, звати міс Елсі, так, така собі Елсі Лісон. Ніколи раніше в моєму домі…

— Яка кімната? — закричав лікар таким страшним голосом, якого місіс Паркер ніколи в житті не чула.

— На горищі. Це…

Імовірно, лікар швидкої допомоги знався на розташуванні горішніх кімнат. Він помчав нагору, перестрибуючи відразу декілька сходинок. Місіс Паркер повільно потяглася за ним, як того й вимагало почуття власної гідності.

На першій площадці вона зустріла лікаря, який уже повертався, несучи на руках астронома. Він зупинився і своїм гострим, як скальпель, язиком різонув декілька слів, не дуже голосно. Місіс Паркер завмерла у незручній позі, як сукня з цупкої тканини, що зіскочила з гачка. Відтоді почуття незручності в її душі й тілі залишилося назавжди. Час від часу занадто допитливі мешканці питали, що ж це їй сказав лікар.

— Краще не питайте, — відповідала вона. — Якщо я вимолю собі прощення за те, що вислухала ті слова, я помру спокійно.

Лікар зі своєю ношею пройшов повз зграю вороння, яке завжди чекає на всіляких цікавих видовищ, але навіть вони, ошелешені, розійшлися, бо вигляд у нього був такий, ніби він ховає найріднішу людину.

Вони помітили, що він не поклав тіло без ознак життя на ноші, підготовлені в кареті, а лише наказав шоферові: «Поганяй якнайшвидше, Вілсоне!»

От і все. Ну як, удалася історія? Наступного дня в ранковій газеті я прочитав у рубриці випадків невеличку замітку, й останні слова її, можливо, допоможуть вам (як вони допомогли мені) розставити всі крапки над «і».

У замітці повідомлялося, що напередодні зі Східної… вулиці, будинок 49, до лікарні Бельв'ю[35] була доставлена молода жінка з ознаками виснаженості на ґрунті голоду. Замітка закінчувалася словами: — «Лікар Вільям Джексон, який надав першу допомогу, стверджує, що хвора видужає».

Приворотне зілля Айки Шонштейна

Аптекарський магазин «Синє світло» знаходився в діловій частині міста — між Багер-стрит і Першою авеню — там, де відстань між ними найменша. «Синє світло» вважає, що фармацевтичний магазин — не те місце, де продають усілякий дріб'язок, парфуми й морозиво з содовою. Якщо ви запитаєте там про болетамівний засіб, вам не запропонують цукерку.

«Синє світло» зневажає сучасне мистецтво фармацевтики, яке намагається зберегти власні сили. Тут вони самі розмочують опій[36], самі фільтрують із нього настоянку й парегорик. Донині тут виготовляють пігулки власноруч за високою рецептурною конторкою на спеціально відведеній для того грифельній дощечці: дозують шпателем, скочують у кругляшки за допомогою великого і вказівного пальців, обдають перепаленою магнезією[37] і вручають вам у круглих картонних коробочках. Аптека розташована на розі, де зграйки веселих скуйовджених дітлахів грають, бігають навздогінці й стають кандидатами на пігулки від кашлю та пом'якшувальні сиропи, які на них чекають у «Синьому світлі».

Айки Шонштейн був у ньому нічним фармацевтом і другом своїх клієнтів. Так уже повелося на Іст-Сайді[38], де серце фармацевтики ще не перетворилося на крижину. Там аптекар, як воно й має бути, — порадник, сповідник і помічник, умілий і доброзичливий наставник, чию ерудицію поважають, чию вищу мудрість глибоко шанують і чиї ліки, часто навіть не торкнувшись до них, викидають на смітник. Тому-то повислий гачком і засідланий окулярами ніс та худюща, зігнута під тягарем знань постать Айки Шонштейна були добре відомі в найближчих околицях «Синього світла», а вчені поради нічного фармацевта високо цінувалися.

Айки мешкав і снідав у місіс Рідл, за два квартали від аптеки. У місіс Рідл була донька, її звали Розі. Скажемо прямо — ви, звичайно ж, і самі здогадалися — Айки боготворив Розі. Її образ настільки увійшов у його помисли як постійний інгредієнт, що вже ніколи не покидав їх; вона була для нього складним екстрактом із усього абсолютно хімічно чистого й затвердженого медициною — у всій фармакопеї[39] не знайшлося б нічого, рівнозначного їй. Але Айки був боязкий: соромливість і нерішучість гальмували і сповільнювали перетворення надій на реальність.

Знаходячись за конторкою, він являв собою істоту вищого ґатунку, яка усвідомлює свої особливі чесноти й ерудицію, проте за межами аптеки це був худий, незугарний, сліпуватий, проклятий усіма шоферами роззява — у мішкуватому костюмі, вимазаному хімікаліями, який пахнув проносним засобом і настоянкою валеріани.

Небажаною домішкою до рожевих мрій Айки Шонштейна був Чанк Мак-Гоуен.

Містер Мак-Гоуен також прагнув піймати на льоту сліпучі посмішки Розі. Але якщо Айки стояв біля задньої межі, то Мак Гоуен ловив їх відразу з ракетки! Та водночас Мак-Гоуен був і другом, і клієнтом Айки й частенько після приємної вечірньої прогулянки вздовж Багері-стрит заходив до «Синього світла», щоб йому помазали йодом подряпину чи ж заліпили пластиром поріз.

Якось увечері Мак-Гоуен зі звичною невимушеністю манер зайшов до аптеки — доладний, гарний з вигляду, спритний, невгамовний, добродушний парубок, — і вмостився на стільці.

— Айки, — звернувся він до фармацевта, коли той приніс ступку, сів навпроти й почав розтирати на порошок смирну, — Розкрий-но вуха ширше. Дай мені такого зілля, яке мені знадобиться.

Айки уважно оглянув зовнішність містера Мак-Гоуена, шукаючи звичайних ознак конфліктів, але нічого не знайшов.

— Знімай піджак, — наказав він. — Отже, таки штриконули тебе ножем поміж ребра. Скільки разів я тобі говорив: італійчики дістануть тебе.

Мак-Гоуен посміхнувся.

— Та ні, це не вони. Не італійці. Але щодо ребер, то діагноз ти точно поставив — правильно, це під піджаком, біля ребер. Слухай, Айки, ми — я і Розі — вирішили сьогодні вночі втекти й одружитися.

Вказівним пальцем лівої руки Айки міцно притримував край ступки. Раптом він добряче стукнув по пальцю товкачиком, але болю не відчув. А на обличчі містера Мак-Гоуена усмішка змінилася виразом похмурої стурбованості.

— Тобто, зрозуміло, якщо вона в останню мить не роздумає, — продовжив він. — Ми ось уже два тижні прокладаємо шлях, щоб дати драпака. Сьогодні вона тобі скаже «згодна», а надвечір стоп — ні, не вийде. Та оце вже начебто нарешті вирішили на сьогоднішню ніч. Розі вже два дні тримається, ніби не відступається. Але, розумієш, до того часу, на котрий ми домовилися, ще повних п'ять годин — боюся, останньої миті, коли все буде на мазі, вона знову скомандує відбій.

— Ти сказав, що тобі потрібні якісь ліки… — нагадав Айки.

На обличчі містера Мак-Гоуена з'явилися збентеженість і тривога — далеко не звичний для нього стан. Він скрутив у трубку довідник патентованих ліків і з непотрібною старанністю насунув його собі на пальця.

— Розумієш, я й за мільйон не погоджуся, щоб цей подвійний гандикап[40] дав сьогодні фальстарт[41], — сказав він. — У Гарлемі я вже найняв квартирку — хризантеми на столі, ну і все інше. Чайник напоготові, залишилося лише закип'ятити. І я вже домовився, церковний балакун чекатиме нас у себе вдома рівно о дев'ятій тридцять. Ну, просто не можна, щоб усе зійшло нанівець. Якщо Розі знову відступиться…

Містер Мак-Гоуен замовк, сповнений сумнівами.

— Я поки що… не бачу зв'язку… — сказав Айки уривчасто. — Про яке ти зілля плетеш і чого хочеш від мене?

— Старий Рідл мене недолюблює, точніше, не любить зовсім, — продовжував стурбований претендент на руку Розі, бажаючи висловити свої думки до кінця. — Уже цілий тиждень він не випускає Розі зі мною з дому. Вони мене давно викинули б геть, та не хочеться їм втрачати грошики, які я плачу за харчування. Я заробляю двадцять доларів на тиждень, Розі ніколи не пошкодує, що втекла з Чанком Мак-Гоуеном.

— Вибач, Чанку, — сказав Айки, — мені треба приготувати ліки за терміновим рецептом, по нього незабаром прийдуть.

— Послухай, — раптом зиркнув на нього Мак-Гоуен, — слухай, Айки, чи немає якогось зілля — ну, розумієш, якогось там порошку, щоб дати його дівчині, аби вона полюбила тебе міцніше, га?

Верхня губа Айки презирливо й пихато скривилася: він зрозумів. Але перш ніж встиг відповісти, Мак-Гоуен продовжував:

— Тім Лейсі розповідав, що якось дістав у якоїсь бабці-ворожки такий порошок, розвів його в содовій і напоїв нею дівчину. Вона тільки ковтнула — і хлопець став для неї першим номером, усі інші вже й не бралися до уваги. І двох тижнів не минуло, як вони побралися.

Сила й простота — таким був Чанк Мак-Гоуен. Більш тонкий, ніж Айки, знавець людей зрозумів би, що грубувата форма надіта на добрий каркас. Як умілий генерал, який готується до завоювання ворожої території, він вишукував способи, щоб запобігти всім можливим невдачам.

— Я подумав ось про що, — продовжував Чанк із надією в голосі, — якби в мене був такий порошок, я б підсипав його Розі сьогодні за вечерею. Може, це її заохотить, і вона не буде, як завжди, відмовлятися й відмахуватись. Я, зрозуміло, не вважаю, що її треба силоміць, на мотузці тягти, але жінкам воно так зручніше, коли їх у кареті забирають, аніж отак самій давати старт. Якщо зілля вистачить на декілька годин, то справа владнається.

— На коли призначено цю дурну втечу? — запитав Айки.

— На дев'яту годину, — відповів містер Мак-Гоуен. — Вечеря о сьомій. О восьмій Розі прикинеться, ніби в неї болить голова, і піде спати. А о дев'ятій старий Парвенцано пропустить мене через свій двір і я пролізу через огорожу Рідла, там, де дошка відійшла. Проскочу до вікна Розі, допоможу їй спуститися пожежною драбиною. Затіяли все це так рано через священика, бо він так вимагав. Та все дуже просто, лише б Розі не відступилась, коли настане момент. Ну що Айки, даси порошку, можеш мені допомогти?

Айки Шонштейн поволі потер собі носа.

— Слухай, Чанку, — сказав він. — Що стосується такого зілля, то фармацевти повинні дотримуватися особливої обережності. З-поміж усіх моїх знайомих тільки тобі я міг би довірити такі ліки. Я зроблю це для тебе — і ти побачиш, що після цього Розі почне думати про тебе.

Айки пішов і став за конторку. Він розтер на порошок дві пігулки морфію[42]. До них він додав трішки молочного цукру, щоб виглядало більше, й акуратно загорнув суміш у білий папірець. Дорослому така доза забезпечувала декілька годин глибокого сну і була повністю нешкідлива. Айки вручив пакунок Мак-Гоуену, зауваживши, що порошок бажано вжити розчиненим у рідині, й отримав за те шквал вдячності від Локінвара[43] з міських закутків.

Підступність Айки стане очевидною під час подальшого викладу подій. Він послав гінця по містера Рідла й розповів тому про плани Мак-Гоуена щодо викрадення Розі. Містер Рідл мав добру статуру, обличчя кольору обпаленої цегли й рішучість у діях.

— Дуже вам вдячний, — сказав він уривчасто. — Нахабний лобуряка! Моя кімната саме над кімнатою Розі. Після вечері піднімаюся до себе, заряджаю дробовика й чекаю. Якщо він заявиться на моє подвір'я, то звідти виїде до себе не у весільній кареті, а в кареті швидкої допомоги.

Розі в обіймах Морфея[44] протягом довгого часу, а попереджений і озброєний батько прагне помсти. Айки вважав, що суперник близький до цілковитої поразки.

Цілу ніч, виконуючи свої обов'язки в аптекарському магазині «Синє світло», Айки чекав, що до нього долетить звістка про трагедію у Рідлів, але жодних новин не надходило.

О восьмій ранку Айки Шонштейн здав зміну і поспішив до місіс Рідл, бажаючи дізнатися про результат нічних подій. Коли ж раптом сам Чанк Мак-Гоуен вискакує з трамвая й хапає Айки за руку — так-так, Чанк Мак-Гоуен власною персоною. А фізіономія у нього розпливається в переможній усмішці і сяє радістю.

— Вийшло, — промовив він з радістю в голосі. — Розі на драбину вилізла вчасно, секунда в секунду. О дев'ятій тридцять з гаком ми вже були у шановного духівника — усе, як домовилися. Вона вже в нашій квартирці — сьогодні, коли варила яйця на сніданок, була в блакитному кімоно. Господи, який же я радий, їй-богу! Ти, Айки, обов'язково якось заскоч до нас, пообідаємо разом. Я знайшов тут роботу неподалік, біля мосту. Туди зараз і йду.

— А… а порошок? — спитав Айки, заїкаючись.

— Те зілля, яке ти мені видав? — усмішка Чанка стала ще ширшою. — Ось воно як усе закрутилося. За вечерею у Рідлів подивився я на Розі й сказав собі: «Чанку, якщо ти хочеш здобути таку першосортну дівчину, як Розі, — дій чесно, без усіляких фокусів». Твій пакунок так і залишився у мене в кишені. Але тут я поглянув ще на декого — на того, кому не гріх було б краще ставитися до свого майбутнього зятя. Упіймав мить та й висипав порошок у каву старого Рідла — бач воно як?

Фараон[45] і хорал[46]

Сопі засовався на своїй лаві в Медісон-сквері. Коли зграї диких гусей тягнуться ночами високо в небі, коли дружини, у яких немає котикових манто[47], стають ласкавішими до своїх чоловіків, коли Сопі починає соватися на своїй лаві, це означає, що зима вже край воріт.

Жовтий листок упав на коліна Сопі. То була візитна картка Діда Мороза; цей стариган добрий до постійних мешканців Медісон-скверу і чесно попереджає їх про свій недалекий прихід. На перехресті вулиць він вручає свої картки Північному вітру, швейцарові готелю «Просто неба»[48], щоб його постояльці приготувалися.

Сопі зрозумів, що для нього настав час заснувати у власній особі комітет для пошуку засобів і шляхів захисту своєї персони від холодів, які насувалися. Тому він і засовався на лаві.

І зимові плани Сопі не відзначалися претензійністю. Він і не мріяв ані про небо півдня, ані про поїздки на яхті Середземним морем із зупинками в Неаполітанській затоці. Трьох місяців арешту на Острові[49] — ось чого бажала його душа. Три місяці з дахом над головою й забезпеченість їжею, в добрій компанії, подалі від зазіхань Борея[50] і фараонів — для Сопі це була воістину межа бажань і прагнень.

Уже декілька років гостинна в'язниця на Острові правила йому за квартиру взимку. Як його щасливіші співгромадяни купували собі квитки до Флориди чи на Рив'єру[51], так і Сопі провадив нескладні приготування до щорічного паломництва на Острів. І зараз цей час настав.

Минулої ночі три недільні газети, які він уміло розподілив — одну під піджак, другою загорнув ноги, третьою закутав коліна, — не захистили його від холоду: він провів на своїй лаві біля фонтану дуже неспокійну ніч, тож Острів вимальовувався йому бажаним і досить своєчасним притулком. Сопі презирливо ставився до турбот, які проявляли до міської бідноти в ім'я милосердя. Як на нього, то закон був добріший, ніж філантропія[52]. У місті було безліч громадських і приватних благодійних закладів, де він мав би змогу отримати прихисток і їжу, що відповідало його скромним запитам. Але для гордого духу Сопі дари благодійності були заважкими. За будь-яке благодіяння, отримане з рук філантропів, треба було відплачувати якщо не грошима, то приниженням. Як у Цезаря був Брут[53], так і тут кожне благодійне ліжко передбачало обов'язкову ванну, а кожен шмат хліба був отруєний порпанням у душі. То чи ж не краще бути постояльцем в'язниці? Там, звичайно, все робиться за строго встановленими правилами, проте ніхто не потикається в особисті справи джентльмена.

Вирішивши, таким чином, піти на зимівлю на Острів, Сопі відразу ж узявся здійснювати свій план. До в'язниці вело багато легких шляхів. Найприємніша дорога пролягала через ресторан. Ви замовляєте собі в доброму ресторані розкішну вечерю, наїдаєтеся досхочу і потім оголошуєте себе неплатоспроможним. Вас без будь-якого скандалу передають до рук полісмена. Розсудливий суддя завершує цю справу.

Сопі піднявся і, вийшовши з парку, поплентався асфальтованим морем, яке утворюється на злитті Бродвею й П'ятої авеню. Тут він зупинився біля заповненого вогнями кафе, де вечорами зосереджувалося все найкраще, що може запропонувати виноградна лоза, шовкопряд і протоплазма[54].

Сопі вірив у себе — від нижнього Ґудзика жилета й вище. Він був чисто виголений, піджак на ньому був досить-таки пристойний, а красиву чорну краватку-метелик йому подарувала в День Подяки[55] дама-місіонерка. Якби тільки йому вдалося непомітно добутися до столика, успіх був би забезпечений. Та частина його єства, яка буде виглядати з-за столу, не викличе в офіціанта жодних підозр. Смажена качка, міркував Сопі, й до неї пляшка шаблі. Потім сир, чашка чорної кави і сигара. Сигара за долар — якраз те, що треба. Рахунок буде не такий уже й великий, щоб спричинити з боку адміністрації кафе особливо жорстокі акти помсти, а він, попоївши таким чином, з приємністю розпочне подорож на свій зимовий курорт.

Але щойно Сопі переступив поріг ресторану, як пильне око метрдотеля[56] відразу ж побачило його зношені штани й стоптані черевики. Міцні, спритні руки швидко розвернули його й безшумно виставили на тротуар, урятувавши таким чином качку від її сумної долі.

Сопі повернув із Бродвею. Здається, його шлях на Острів не буде встелений трояндами. Що ж робити? Треба вигадати інший спосіб проникнення до раю.

На розі Шостої авеню увагу пішоходів привертали яскраві вогні вітрини з вишукано розкладеними товарами. Сопі схопив каменя і жбурнув його в скло. З-за рогу почав збігатися народ, попереду мчав полісмен. Сопі стояв, засунувши руки в кишені, й посміхався до блискучих мідних ґудзиків, які бігли назустріч.

— Хто це зробив? — швидко запитав полісмен.

— А ви не думаєте, що тут винен я? — запитав Сопі не без сарказму, але дружньо, як людина, що вітає величезну удачу.

Полісмен не захотів забрати Сопі навіть як гіпотезу. Люди, які розбивають камінням вітрини магазинів, не ведуть переговорів із представниками закону. Вони — ноги на плечі та й гайда. Полісмен побачив за півкварталу чоловіка, який біг навздогін за трамваєм. Він підняв свого кийка й помчав за ним. Сопі з відразою в душі поплентався далі… Друга невдача.

Із протилежного боку вулиці розташувався ресторан без особливих претензій. Він був розрахований на великі шлунки й малі гаманці. Посуд і повітря в ньому були важкі, скатертини й супи — ріденькі. До цього храму шлунку Сопі й поніс свої варті осуду черевики й красномовні штани. Він сів за столик і проковтнув біфштекс, порцію млинців, декілька пончиків і шматок пирога. А потім виклав перед ресторанним служником, що він, Сопі, і найдрібніша нікелева монета не мають між собою нічого спільного.

— А тепер, — сказав Сопі, — давайте! Покличте фараона. Будьте такими люб'язними, покваптеся: не примушуйте джентльмена чекати.

— Обійдешся без фараонів! — видав офіціант голосом м'яким, як здобна булочка, і весело блиснув очима, схожими на вишеньки в коктейлі. — Гей, Коне, допоможи-но!

Двоє офіціантів акуратно поклали Сопі лівим вухом на безсердечний тротуар. Він піднявся, суглоб за суглобом, мов складана столярська лінійка, й обтрусив пил із одягу. Арешт почав здаватися йому далекою мрією, а Острів — чудовим міражем. Полісмен, який стояв неподалік, біля аптеки за два будинки, засміявся й пішов собі далі.

П'ять кварталів минув Сопі, перш ніж набрався мужності для нової спроби знайти щастя. Цього разу йому трапився-таки чудовий шанс. Молоденька жіночка, скромно й мило одягнена, стояла перед вікном магазину й зацікавлено розглядала тазки для гоління й чорнильниці, а за два кроки від неї, спершись на пожежний кран, красувався здоровезний, суворого вигляду полісмен.

Сопі вирішив зіграти роль ницого й усім ненависного вуличного ловеласа[57]. Непогана зовнішність обраної жертви і близькість поважного фараона давали йому добру надію, що незабаром він відчує важку руку поліції на своєму плечі й зима на затишному острівці буде йому забезпечена.

Сопі поправив краватку — подарунок дами-місіонерки, дістав на світ Божий свої неслухняні манжети, завзято зсунув капелюха набакир і попрямував просто до молодиці. Він грайливо підморгнув їй, крякнув, посміхнувся, відкашлявся, словом — нахабно удався до усіх класичних прийомів вуличного причепи. Краєм ока Сопі бачив, що полісмен уважно спостерігає за ним. Молода жінка відступила на декілька кроків і знову заглибилася у тазки для гоління. Сопі пішов за нею слідом, нахабно став поряд із нею, ледь підняв капелюха й промовив:

— Ох, яка ви лялька! Прогуляємося?

Полісмен продовжував спостерігати. Коли б тільки ображена молодиця підняла хоч пальця — і Сопі був би вже на шляху до тихої гавані. Йому вже здавалося, що він відчуває тепло і затишок поліційного відділку. Молода жінка повернулася до Сопі і, простягши руку, схопила його за рукав.

— Із задоволенням, Майку! — мовила весело вона. — Пивцем не почастуєш? Я була б і раніше заговорила, та фараон зирить.

Молодиця обплела Сопі, як плющ дуба, і він під руку з нею похмуро пробрів побіля охоронця порядку. Без сумніву, Сопі був приречений насолоджуватися свободою.

На найближчій вулиці він здихався своєї супутниці й накивав п'ятами. Він зупинився в кварталі, залитому вогнями реклам, у кварталі, де однаково доступні серця, перемоги й музика. Жінки в хутрах і чоловіки в теплих пальтах весело перекидалися словом-двома на холодному вітрі. Несподіваний жах охопив Сопі. Можливо, якісь злі чари зробили його недоторканним для поліції? Він ледь не запанікував і, дійшовши до полісмена, який велично стовбичив перед освітленим під'їздом театру, вирішив ухопитися за соломинку «хуліганства в громадському місці».

З усієї сили свого охриплого голосу Сопі зарепетував якусь п'яну пісню. Він почав виробляти якісь плетива ногами по тротуару, кричав, кривлявся — усілякими способами порушував громадський спокій.

Полісмен покрутив свого кийка, повернувся до скандаліста спиною й кинув якомусь пішоходові:

— Та це йєльський[58] студент. Вони сьогодні святкують перемогу над футбольною командою Хартфордського коледжу. Шумлять, звісно, але це не небезпечно. Нам дали вказівку не чіпати їх.

Безутішний Сопі припинив свій нікчемний феєрверк. Невже жоден полісмен так і не схопить його за коміра? В'язниця на Острові почала видаватися йому недосяжною. Він тугіше загорнувся в свій легенький піджачок: вітер пронизував його наскрізь.

У тютюновій крамниці він побачив джентльмена, який підпалив сигару від газового ріжка. Свою шовкову парасолю той полишив біля входу. Сопі переступив поріг, схопив парасолю й повільно рушив геть. Чоловік із цигаркою швиденько кинувся за ним.

— Це моя парасоля, — сказав він строго.

— Невже? — нахабно перекривився Сопі, додаючи до дрібної крадіжки образу. — Чому ж ви не покличете полісмена? Так, я взяв вашу парасолю. Тож покличте фараона! Он він стоїть на розі.

Власник парасолі сповільнив крок. Сопі теж. Він уже передчував, що доля знову пожартує з ним не по-доброму. Полісмен дивився на них зацікавлено.

— Ну, звичайно, — мовив чоловік із сигарою, — звичайно… ви… ну, добре… бувають такі помилки… я… якщо це ваша парасоля… сподіваюсь, ви вибачите мені… я захопив її сьогодні вранці в ресторані… якщо ви впізнали в ній свою… ну, що ж… я сподіваюсь, ви…

— Звичайно, це моя парасоля, — сердито сказав Сопі.

Колишній власник парасолі поступився. А полісмен кинувся на допомогу високій блондинці в пишному манто: треба було перевести її через вулицю, тому що за два квартали звідси з'явився трамвай.

Сопі повернув на схід вулицею, покаліченою ремонтом. Він зі злістю викинув парасолю до ями, посилаючи прокляття на людей у касках і з кийками. Він так прагне потрапити їм до лап, а вони дивляться на нього, як на цнотливого папу римського.

Нарешті Соні дістався до однієї з віддалених авеню, куди ґвалт і біганина майже не долітали, і взяв курс на Медісон-сквер. Оскільки інстинкт, який тягне людину до рідної домівки, не помирає навіть тоді, коли за домівку править лава в парку.

Та на однім особливо тихім розі Сопі раптом зупинився. Тут стояла стара церква зі шпилястим дахом. Крізь фіолетове скло одного з її вікон проблискувало м'яке світло. Очевидно, органіст затримався біля свого інструмента, щоб програти ще раз недільний хорал, оскільки до слуху Сопі долітали солодкі звуки музики, і він завмер, притулившись до плетива чавунної огорожі.

Зійшов місяць, безтурботний, світлий; екіпажів і перехожих було небагато; під карнизами сонно цвірінькали горобці — складалося враження, що це не місто, а сільський цвинтар. І хорал, якого грав органіст, притягнув Сопі до чавунної решітки, тому що він багато разів чув його раніше — тоді, коли в його житті були такі речі, як мати, троянди, сміливі плани, друзі, чисті помисли, і чисті комірці.

Під впливом музики, що линула зі старої церкви, в душі Сопі сталася несподівана й чудова зміна. Він із жахом побачив провалля, до якого впав, побачив безсоромні дні, ниці бажання, мертві надії, втрачені здібності й ниці помисли, які нині складали його життя.

І серце його забилося в унісон із цим новим настроєм. Він одразу відчув у собі сили для боротьби зі злодійкою-долею. Він вилізе з бруду, він знову стане людиною, він переможе зло, яке полонило його. Час ще є, адже він ще досить молодий. Він воскресить у собі колишні честолюбні мрії й енергійно візьметься до їх утілення. Урочисті, але солодкі звуки органа зробили в ньому переворот. Завтра вранці він піде до ділової частини міста і знайде собі роботу. Один хутровик пропонував йому якось місце візника. Він завтра таки розшукає його й стане до нього на службу. Він хоче бути людиною. Він…

Сопі відчув, як чиясь рука опустилася йому на плече. Він швидко озирнувся й побачив перед собою широке обличчя полісмена.

— Що ви тут робите? — запитав полісмен.

— Нічого, — відповів Сопі.

— Що ж, ходімо, — сказав полісмен.

— На Острів, три місяці, — постановив наступного ранку суддя.

із збірки «СЕРЦЕ ЗАХОДУ»



Довідник Гіменея[59]

 Сандерсон Пратт, автор цих рядків, вважаю, що системі освіти в Сполучених Штатах слід було б підпорядковуватися бюро погоди. На доведення цього я можу навести вагомі докази. От, скажіть, чому б наших професорів не передати метеорологічному департаменту? Їх учили читати, і вони легко могли б пробігати ранкові газети й потім телеграфувати до головної контори, від якої маємо чекати погоди. Але це питання цікаве ще й з іншого боку. Зараз я хочу розповісти вам, як погода дала мені й Айдахо Грінові світську освіту.

Ми були в горах Біттер-Рут, за хребтом Монтана[60], шукали золото. У містечку Волта-Волла один бородань, покладаючись невідь на що, видав нам аванс. І ось ми застрягли в горах, длубаючи їх потихеньку й маючи запас їжі, якого б вистачило на прожиття цілої армії на весь час якої-небудь мирної конференції.

Одної чудової днини приїздить із Карлоса листоноша, зупиняється в нас на відпочинок, з'їдає три банки сливових консервів і залишає нам свіжу газету. Ця газета друкувала прогнози погоди, і сторінка, яка в ній була відведена для інформації про гори Біттер-Рут аж на самісінькому кінці купи сторінок, повідомляла: «Тепло і ясно, вітер західний, слабкий».

Того ж вечора пішов сніг і повіяв рвучкий східний вітер. Ми з Айдахо перенесли свою стоянку вище, до старої занедбаної хижки, гадаючи, що це лише невеличка хуртовина, які інколи здіймаються в листопаді. Та коли на рівних місцинах снігу понасипало під три фути, погода розійшлася не на жарт, і ми зрозуміли, що нас занесло. Купу дров ми натягали ще до того, як їх засипало, їжі нам мало вистачити на два місяці, тож ми дозволили стихіям бушувати й лютувати, як їм заманеться.

Якщо у вас виникне колись бажання заохочувати ремесло людиновбивства, то зачиніть на місяць двох людей у хатині розміром вісімнадцять на двадцять футів. Людська натура цього не витримає.

Коли випав перший лапатий сніг, ми реготали з власних жартів та вихваляли місиво, яке видобували з казанка й називали хлібом. На кінець третього тижня Айдахо виголошує таке:

— Я не знаю, який звук видавало б кисле молоко, падаючи з повітряної кулі на дно бляшанки, але мені здається, що це було б небесною музикою порівняно з булькотінням ріденьких потоків дохленьких думочок, які сочаться з ваших органів мовлення. Напівпрожовані звуки, які ви щодня видаєте, нагадують мені коров'ячу жуйку з тією лише різницею, що корова — особа вихована й залишає її при собі, а ви ні.

— Містере Гріне, — кажу собі й я, — ви колись були моїм приятелем, і це заважає мені сказати відверто, що якби мені трапилося обирати ваше товариство або ж товариство звичайної волохатої, кульгавої дворняжки, то один із мешканців цієї халупи махав би зараз хвостом.

У такий спосіб ми спілкуємося декілька днів, а потім і зовсім припиняємо будь-які розмови. Ми розподіляємо кухонні речі, й Айдахо готує з одного краю вогнища, а я — з іншого.

Снігу намело під самі вікна, і вогонь треба було підтримувати цілодобово.

Ми з Айдахо, мушу вам сказати, не мали ніякої освіти, хіба що вміли читати та рахувати на грифельній дошці: «Якщо в Джона три яблука, а в Джеймса п'ять…». У нас ніколи не виникало жодної потреби мати університетський диплом, оскільки, мандруючи світом, ми здобули деякі справжні знання й могли ними користуватися в критичних ситуаціях. Та, загнані віхолами в хижку на Біттер-Рут, ми вперше відчули, що якби вивчали Гомера[61] або грецьку мову, дробові числа й вищі галузі науки, то мали б хоч якісь запаси для роздумів і вправлянь на самоті. Я бачив, як молодики зі східних коледжів працюють у ковбойських таборах по всьому Заходу, і в мене склалося враження, що освіта була для них меншою перепоною, ніж могло видатися з першого погляду. Ось, скажімо, на Снейк-Ривер в Ендрю Мак-Вільямса кінь для верхової їзди набрався корости[62], так він за десять миль погнав воза по одного з тих диваків, які величають себе ботаніками. Щоправда, кінь таки здох.

Одного ранку Айдахо почав шарудіти поліном на невеличкій полиці, куди не можна було дотягтися рукою. На підлогу впали дві книги. Я зробив крок у напрямку до них, але зупинився під поглядом Айдахо. Він заговорив уперше за тиждень.

— Не обпаліть ваших пальчиків, — говорить він. — Вам у друзі годилася б лише сонна черепаха, але, незважаючи на це, я буду чесним із вами. А це більше за все те, що зробили ваші батьки, пустивши вас у світ із таким умінням спілкуватися, яким наділена тільки гримуча змія, і вдячністю мороженої ріпи. Ми зіграємо з вами до туза, і той, хто виграє, вибере собі одну книгу, а той, хто програє, візьме ту, яка лишиться.

Ми зіграли, й Айдахо виграв. Він узяв свою книгу, а я — свою. Потім ми розійшлися кожен у свій куток хижі й узялися читати.

Я ніколи так не радів самородку в десять унцій[63], як зрадів цій книзі. Та й Айдахо дивився на свою, як дитина на льодяник.

Моя книжечка була невеличка, десь п'ять на шість дюймів, із назвою «Херкімерів довідник необхідних знань». Можливо, я й помиляюся, але, по-моєму, це найвеличніша з усіх написаних книг. Вона збереглася в мене до цього часу, і, користуючись її порадами, я будь-кого можу обійти п'ятдесят разів за п'ять хвилин. Де вже там царю Соломону чи газеті «Нью-Йорк триб'юн»! Херкімер обох заткне за пояса. Цей хлопець, мабуть, витратив років із п'ятдесят і промандрував мільйони миль, щоб набратися такої премудрості. Тут тобі й статистика населення всіх міст, і спосіб, як дізнатися про вік дівчини, й відомості про кількість зубів у верблюда. З неї можна довідатися про найдовший у світі тунель, скільки зірок на небі, за скільки днів висипає вітрянка, якого розміру має бути жіноча шия, які права «вето»[64] в губернаторів, дати побудови римських водопроводів, скільки фунтів[65] рису можна придбати, якщо не видудлювати по три кухлі пива щодня, середню щорічну температуру міста Огести, штат Мен, скільки потрібно насіння моркви, щоб засіяти акр[66] рядовою сіялкою, які бувають протиотрути, кількість волосся на голові блондинки, як зберігати яйця, висоту всіх гір у світі, дати всіх воєн і битв, і як приводити до тями потопельників і знепритомнілих від сонячного удару, і скільки цвяхів іде на фунт, і як робити динаміт, поливати квіти й застилати ліжко, і що робити, чекаючи на лікаря, — і ще море усяких відомостей. Можливо, Херкімер і не знає чогось, але книга не дає жодних підстав для такого висновку.

Я сидів і читав цю книгу чотири години. У ній були спресовані всі чудеса освіти. Я забув і про сніг, і про наші суперечки з Айдахо. Він тихо сидів на стільці, і якийсь ніжний і загадковий вираз проступав крізь його руду бороду.

— Айдахо, — кажу я, — тобі яка книга дісталася?

Айдахо, мабуть, теж забув старі рахунки, бо відповів стримано, без лайки й злості:

— Мені? — говорить він. — Очевидно, це Омар Ха-Ем[67].

— Омар X. М., а далі? — питаю я.

— Далі нічого, Омар Ха-Ем, і крапка, — каже він.

— Не бреши, — кажу я, трішки ображений тим, що Айдахо хоче замилити мені очі. — Який дурень буде підписувати книжку ініціалами. Якщо це Омар X. М. Спупендайк, або Омар X. М. Мак-Суїні, або Омар X. М. Джонс, то так і скажи по-людськи, а не ковтай кінець фрази, як теля край сорочки, вивішеної на мотузці.

— Я сказав тобі так, як є, Санді, — говорить Айдахо спокійно. — Це віршована книга, автор — Омар Ха-Ем. Спочатку я не міг збагнути, в чому ж сіль, та попорпався й бачу, що жила є. Я не проміняв би цієї книги навіть за дві червоні ковдри.

— То й читай собі на здоров'я, — кажу я. — Як на мене, то краще неупереджений виклад фактів, щоб було над чим попрацювати голові, і, здається, саме така книженція мені й дісталася.

— Тобі, — відповідає Айдахо, — дісталася статистика — найнижчого ґатунку галузь з-поміж існуючих наук. Вона отруїть твій мозок. Ні, мені більше до вподоби система натяків дідугана Ха-Ем. Він, гадаю, чи не агент із продажу вин[68]. Його улюблений тост: «Усе марнота». Гадаю, він слабує на надлишок жовчі, але в таких дозах розводить її спиртом, що найбезпардонніша його лайка звучить як запрошення випити чарчину. Так, це поезія, — продовжує Айдахо, — і я зневажаю тую кредитну контору, де мудрість міряють на фути й дюйми[69]. А якщо треба буде пояснити філософічну першопричину таємниць душі, то старий Ха-Ем заткне твого автора за пояс в усьому — і з приводу об'єму грудної клітки, і щодо норми дощових опадів за рік.

Так і спливав час у нас з Айдахо. Вдень і вночі ми тільки й мали втіху — вивчали наші книги. І, безперечно, сніговий буран дав кожному з нас купу усіляких знань. Якби в той час, коли сніг почав танути, ви підійшли до мене й запитали: «Сандерсоне Пратте, скільки коштуватиме вкрити квадратний фут даху бляхою двадцять на двадцять вісім вартістю дев'ять доларів п'ятдесят центів за ящик, — я б відповів вам із тією ж швидкістю, з якою світло проскакує по держаку лопати — зі швидкістю сто дев'яносто дві тисячі миль[70] за секунду. Багато хто може це зробити? Розбудіть-но опівночі будь-кого з ваших знайомих і попросіть його відповісти без роздумів, скільки кісток у людському скелеті, не враховуючи зубів, чи який відсоток голосів слід мати в парламенті штату Небраска, щоб подолати «вето». Відповість він вам? Спробуйте й переконаєтеся.

Яку користь мав Айдахо зі своєї віршованої книги, я не знаю. Та тільки він відкривав рота — і вже лилися прославляння на адресу його винного агента, але мене це зовсім ні в чому не переконувало.

Цього Омара X. М., якщо вірити тому, що просочувалося з його книженції за посередництва Айдахо, я уявляв собі чимось схожим на собаку, який дивиться на життя, мов на консервну бляшанку, прив'язану до його хвоста. Набігається до знемоги, вмоститься, висолопить язика, подивиться на бляшанку і скаже: «Ну що ж, якщо не можемо позбутися її, то дочовгаємо до корчми на розі й наповнимо її за свій рахунок».

До того ж він, здається, був персом. А я ніколи не чував, щоб Персія виробляла щось варте уваги, окрім турецьких килимів і мальтійських кішок.

Тієї весни ми з Айдахо натрапили на багату жилу. У нас було правило: спродувати все й рухатися далі. Ми здали нашому підрядчику золота на вісім тисяч доларів кожен, а потім рушили до цього невеличкого містечка Роуз, на річці Салмон, щоб відпочити, поїсти по-людськи й поголити наші бороди.

Роуз не було копальневим поселенням. Воно розташувалося в долині й відсутністю шуму та розпусти нагадувало будь-яке містечко сільської місцевості. У Роузі була три-мильна трамвайна лінія, і ми з Айдахо цілий тиждень каталися в одному вагончику, вилазячи лише на ніч біля готелю «Вечірня зоря». З огляду на те, що ми й багато попоїздили, і були тепер досить-таки начитаними, ми незабаром стали входити до кращого кола мешканців Роуза, і нас запрошували на найрозкішніші й найвишуканіші вечори. От на одному з таких благодійних вечорів-конкурсів на кращу мелодекламацію[71] і на найбільшу кількість з'їдених перепелів, який був влаштований у будинку муніципалітету[72] на користь пожежної команди, ми з Айдахо і зустріли вперше місіс Д. Ормонд Семпсон, королеву вищого світу містечка Роуз.

Місіс Семпсон була вдовицею й володіла єдиним у місті двоповерховим будинком. Він був пофарбований у жовтий колір. Тож звідки б на нього не дивився, він виднівся так само виразно, як залишки жовтка на бороді ірландця в піст. Двадцять два чоловіки, крім мене й Айдахо, претендували на цей жовтавий будиночок.

Коли ноти й перепелині кістки було виметено з зали, розпочалися танці. Двадцять три залицяльника підлетіли до місіс Семпсон і запросили її до танцю. Я відмовився від танка, але попросив супроводжувати її додому. Тут уже я себе й показав.

Дорогою вона каже:

— Ах, які сьогодні пречудові та яскраві зірки, містере Пратте!

— Зважаючи на їхні можливості, — говорю, — вони мають досить-таки симпатичний вигляд. Он та, велика, знаходиться він нас на відстані шістдесят шість мільярдів миль. Знадобилося б триста шістдесят років, щоб її світло долетіло до нас. У вісімнадцятифутовий телескоп можна побачити сорок три мільйони зірок, зокрема й зірки тринадцятої величини, а якби якась із останніх зникла з неба, ви б продовжували її бачити ще дві тисячі сімсот років.

— Ой! — здивувалася місіс Семпсон. — А я нічого про це й не знала. Дуже жарко!.. Я аж упріла від цих танців.

— То й не дивно, — кажу я, — якщо взяти до уваги, що у вас два мільйони потовидільних залоз, і всі вони діють одночасно. Якби всі ваші потопровідні трубки завдовжки чверть дюйма кожна приєднати кінцями одна до одної, вони б протяглися на сім миль.

— Царице небесна! — знову дивується місіс Семпсон. — Таке враження, що ви описуєте зрошувальний канал, містере Пратте. Звідки у вас усі ці вченні знання?

— Зі спостережень, — кажу я їй. — Подорожуючи світом, я ні на мить не стуляю повік.

— Містере Пратте, — говорить вона, — я завжди обожнювала культуру. Між тупоголових ідіотів нашого міста так мало освічених людей, що я отримую справжню насолоду від розмови з культурним джентльменом. Знаєте, заходьте до мене в гості, коли тільки забажаєте.

Таким чином я завоював прихильність господині двоповерхового будинку. Щовівторка й щоп'ятниці, ввечері, я відвідував її й розповідав про чудеса всесвіту, відкриті, класифіковані й відтворені з натури Херкімером. Айдахо та інші залицяльники міста використовували кожну мить решти днів тижня, що залишалися в їхньому розпорядженні.

Я й не гадав, що Айдахо спробує вплинути на місіс Семпсон прийомами залицяння старого X. М., поки я не довідався про це якось увечері, коли йшов звичною стежкою, несучи господині кошик диких слив. Я зустрів місіс Семпсон у провулку, який вів до її будинку. Її очі іскрилися, а її капелюх погрозливо накрив одну брову.

— Містере Пратте, — розпочинає вона, — цей містер Грін, здається, ваш приятель?

— Уже років із дев'ять, — відповідаю.

— Припиніть стосунки з ним, — говорить вона, — він не джентльмен.

— Зважте, вельмишановна місіс Семпсон, — кажу я, — він звичайний мешканець гір, якому притаманне хамство і традиційні недоліки марнотратника й брехуна, але ніколи, навіть у найкритичніших ситуаціях, у мене не вистачало духу заперечувати його джентльменство. Можливо, своїм невибагливим убранням, нахабством і всім своїм виглядом він і бридкий для ока, але за своїм внутрішнім змістом, пані, він так само не схильний до ницого вчинку, як і до повноти. За дев'ять років, проведених у спілкуванні з Айдахо, — повторюю я, — мені було б неприємно засуджувати його й чути, як його зневажають інші.

— Вельми похвально, містере Пратте, що ви захищаєте свого друга, — говорить місіс Семпсон, — але це жодним чином не виправдовує його в намаганнях запропонувати мені дещо досить образливе, що обурило б будь-яку скромну жінку!

— Бути такого не може! — кажу я. — Старий Айдахо утнув таке? Цього швидше можна було очікувати від мене. За ним тягнеться лиш один грішок, причиною якого слід вважати хуртовину. Якось, коли сніг затримав нас у горах, мій друг став жертвою фальшивих і непристойних віршиків, і можливо, вони зіпсували його манери.

— Так-так, — згадує місіс Семпсон. — Від часу, як я познайомилася з ним, він без упину декламує мені безбожні вірші якоїсь непевної особи, яку він називає Рубай Атт[73], і якщо зважити на вірші, це негідниця, якої світ іще не бачив.

— Отже, Айдахо надибав нову книгу, — кажу я, — автор тієї, що в нього була, пише під псевдонімом X. М.

— Було б краще, якби він і тримався її, — говорить місіс Семпсон, — яка вже вона там не є. Але ж сьогодні він зайшов надто далеко. Сьогодні я отримую від нього букет квітів, і до них прикріплена цидулка. Ви, містере Пратте, знаєте, що я порядна жінка, і ви знаєте, яке місце я посідаю в громаді Роуза. Припустіть собі на мить, що я побігла в ліс із чоловіком, прихопивши глек вина і хліба, та гайда співати і стрибати з ним попід деревами? Я випиваю краплю червоного за обідом, але не маю звички тягати його глеками в кущі й потішати там диявола на такий кшталт. І вже безперечно, він приніс би із собою цю книгу віршів, про що він так повідомив. Ні, нехай вже він сам ходить на свої скандальні пікніки. Або хай прихоплює з собою Рубай Атт. Либонь, вона вже точно не буде брикатися, хіба, може, їй не сподобається, що він захопить більше хліба, ніж вина. Ну, містере Пратте, що ви тепер скажете про вашого приятеля-джентльмена?

— Річ у тім, пані, — кажу я, — ймовірно, запрошення Айдахо було своєрідною поезією й не мало на меті образити вас. Можливо, воно належало до групи так званих «фігуральних» віршів. Такі вірші ображають закон і порядок, але пошта їх пропускає на тій підставі, що в них пишуть не те, про що думають. Я був би дуже радий за Айдахо, якби ви подивилися на це крізь пальці, — продовжую я. — І хай наші думки витечуть із тісних і ницих лабіринтів поезії і піднесуться у вищі сфери розрахунку й факту. Наші думки, — кажу їй, — мають бути суголосними цьому чудесному дню. Тут тепло, чи не так, але ми не повинні забувати, що на екваторі лінія вічного холоду знаходиться на висоті п'ятнадцять тисяч футів. А між сороковим і сорок дев'ятим градусом широти вона знаходиться на висоті від чотирьох до дев'яти тисяч футів.

— Ах, містере Пратте, — говорить місіс Семпсон, — це справжня втіха чути від вас чудові факти після того, як рознервуєшся віршами тієї безпутної Рубаї.

— Сядьмо на цю придорожню колоду, — пропоную я, — і полишімо іншим недолюдкуватість і розбещеність поетів. У довгих рядках перевірених фактів і загальноприйнятих мір і цифр — лише в них слід шукати краси. Ось ми присіли на колоду, й у ній, місіс Семпсон, — кажу я, — криється статистика, дивовижніша за будь-яку поему. Кільця на зрізі вказують, що дерево прожило шістдесят років. На глибині дві тисячі футів за три тисячі років воно перетворилося б на вугілля. Найглибша вугільна шахта у світі знаходиться в Кіллінґворті поблизу Ньгокасла[74]. У ящик завдовжки чотири фути, завширшки вісім футів і заввишки два фути вісім дюймів можна насипати тонну вугілля. Якщо порізана артерія, перетисніть її вище від рани. У людській нозі тридцять кісток. Лондонський Тауер[75] згорів тисяча вісімсот сорок першого року.

— Продовжуйте, містере Пратте, ну ж бо, продовжуйте, — прохає місіс Семпсон, — ваші слова такі оригінальні й заспокійливі. Як на мене, то в світі немає нічого прекраснішого за статистику.

Але лише за два тижні я мав змогу повністю оцінити Херкімера.

Тієї ночі я прокинувся від криків: «Пожежа!» Я зіскочив із ліжка, одягнувся й вийшов із готелю помилувати око видовищем. Уздрівши, що горить будинок місіс Семпсон, я скрикнув і за дві хвилини був уже на місці події.

Увесь нижній поверх був охоплений полум'ям, навколо стовпилося усе чоловіче, жіноче й собаче населення Роуза, яке репетувало, гавкало, і заважало пожежникам. Айдахо тримали шестеро пожежників, а він щосили намагався вирватися з їхніх лабет. Вони йому доводили, що весь будинок уже палає і хто ввійде туди, вже живим не повернеться.

— Де місіс Семпсон? — запитую я.

— Її ніхто не бачив, — у відповідь сказав один із пожежників. — Вона спить на другому поверсі. Ми намагалися туди пробратися, але не змогли, а драбин наша команда ще не має.

Я вибігаю на місцину, освітлену полум'ям пожежі, й дістаю із внутрішньої кишені довідника. Я засміявся, відчувши його в своїх руках, — мені навіть здається, я здурів був від хвилювання.

— Херкі, друже, — кажу я йому, гортаючи сторінки, — ти жодного разу не обдурив мене й ніколи не полишав у біді. Рятуй, брате, підкажи! — благаю я.

Я потрапив на сторінку 117: «Як діяти у разі нещасного випадку» — пробіг пальцем до низу сторінки й потрапив прямісінько в ціль. Молодець Херкімер, він нічого не забув!

Сторінка 117 повідомляла:

«Задушення внаслідок вдихання диму або газу». Немає нічого кращого за насіння льону. Покладіть кілька насінин у зовнішній куточок ока».

Я заховав довідника знову до кишені й схопив хлопчака, який пробігав повз мене.

— Ось, — кажу я, даючи йому гроші, — лети до аптеки і принеси насіння льону на долар. Та мерщій, ще й матимеш долара за роботу. Тепер, — кричу я, — ми дістанемо місіс Семпсон! — і скидаю піджака й капелюха.

Четверо пожежників та дехто зі спостерігачів хапають мене.

— Іти в дім — іти на вірну смерть, — доводять вони. — Підлога вже почала провалюватися.

— Та скажіть же, трясця його матері! — кричу я і все-ще сміюся, хоч воно й непереливки. — Як же я вкладу насіння льону в око, не маючи того ока?

Я штурхонув ліктями пожежників межи очі, дзиґнув когось іще й завалив боковим ударом останнього. А потім увірвався до будинку. Якщо я помру раніше за вас, то напишу вам листа й повідомлю, чи набагато гірше в чортовому пеклі, аніж було в стінах цього будинку; але втримайтеся поки що від висновків. Я просмажився значно краще за тих курчат, яких подають у ресторані на термінове замовлення. Рятуючись від диму й вогню, я змушений був двічі кидатися на підлогу і ледь-ледь не посоромив Хекімера, але пожежники допомогли мені, пустивши невеличкий струмінь води, і я таки дістався до кімнати місіс Семпсон. Вона від диму вже лежала без тями, тож я загорнув її у ковдру й перекинув через плече. Зрозуміло ж, підлога не була ще така зотліла, як мені доводили, а то чи витримала б вона нашу вагу? Нічого й гадати!

Я відніс її на п'ятдесят ярдів[76] від будинку й поклав на траві. Відразу ж, як і буває, всі двадцять два претенденти на руку місіс Семпсон стовпилися довкола з кухликами води, готові до порятунку бідолашної. Тут примчав і хлопчак із насінням льону.

Я звільнив голову місіс Семпсон. Вона розкрила повіки й каже:

— Це ви, містере Пратте?

— Тихо, — кажу я. — Не говоріть, поки не приймете ліки.

Я обхоплюю її шию рукою й тихенько підіймаю їй голову, а другою рукою розриваю пакета з насінням льону; потім якиайобережніше схиляюся над нею й пускаю кілька насінин у зовнішній куточок її ока.

Цієї миті галопом прилітає сільський лікар, фиркає вусібіч, хапає місіс Семпсон за пульс і цікавиться, що, власне, означають мої ідіотські витребеньки.

— Та куди ж мені до вас, клізмо ходяча, — я не змовчую, — та хоч я й не займаюся постійною лікарською практикою, проте все ж можу апелювати[77] до деяких авторитетів.

Принесли мій піджак, і я дістав свого довідника.

— Гляньте на сторінку сто сімнадцять, — кажу. — Задушення внаслідок вдихання диму або газу. Насіння льону в зовнішній куточок ока, не помиляюся? Я не зможу впевнено сказати, як діє воно: чи як поглинач диму чи як подразник складного гастро-гіпопотамічного нерва, але Херкімер його рекомендує, а він був запрошений до пацієнтки першим. Якщо бажаєте влаштувати консиліум[78], то я не буду суперечити.

Старенький лікар бере книгу й розглядає її крізь окуляри в світлі пожежного ліхтаря.

— Послухайте, містере Пратте, — говорить він, — ви, очевидно, подивилися не на той рядок, коли ставили свій діагноз[79]. Рецепт від задухи повідомляє: «Винесіть хворого якомога швидше на свіже повітря й покладіть на спину, піднявши голову», лляне насіння — це засіб від «пилу й попелу, що потрапили в очі», рядком вище. Але врешті-решт…

— Послухайте, — втручається місіс Семпсон, — мені здається, я можу висловити й свою думку на цьому консиліумі. Так знайте ж: це лляне насіння дало мені більше користі, аніж усі ліки за все моє життя.

А потім вона підіймає голову, знову хилить її мені на плече й каже: «Покладіть мені трішки і в друге око, Санді, дорогенький».

Отож, якщо вам трапиться завтра чи колись іншим разом зупинитися в Роузі, то ви побачите чудовий новесенький яскраво-жовтий дім, прикрасою якого є місіс Пратт, колишня місіс Семпсон. А якщо у вас буде нагода переступити поріг цього будинку, то ви побачите на мармуровому столі посеред вітальні «Херкімерів довідник необхідних знань», по-новому переплетений у червоний сап'ян і завжди готовий дати пораду з будь-якого питання, яке стосується людського щастя й мудрості.

Купідон[80] порціями

— Жіночі нахили, — сказав Джефф Пітерс після того, як із цього приводу вже було висловлено декілька думок, — спрямовані зазвичай у бік суперечностей. Жінка завжди хоче того, чого у вас немає. Як менше чогось є, то більше вона цього жадає. Їй подобається зберігати сувеніри про події, яких у її житті зовсім не було. Однобічний погляд на речі несумісний із жіночою сутністю.

— У мене є погана риса, породжена природою й розвинута в довгих подорожах, — продовжував Джефф, задумливо поглядаючи на вогонь у плитці між своїми високо задертими ногами. — Я глибше дивлюся на деякі речі, ніж більшість людей. Я надихався випарів бензину, промовляючи перед вуличним натовпом майже в усіх містах Сполучених Штатів. Я зачаровував людей музикою, красномовством, спритністю рук і хитрими комбінаціями, водночас продаючи їм ювелірні вироби, ліки, мило, засоби для росту волосся й усяку іншу гидоту. І під час своїх подорожей я для розваги, а почасти й для спокутування гріхів, вивчав жінок. Щоб розкусити одну жінку, людині потрібне ціле життя; але чоловік може здобути певні знання про жіночу стать узагалі, якщо присвятить цьому, скажімо, років із десять постійної і кропіткої праці. Дуже багато цінного про все це я почерпнув, коли розповсюджував на Заході бразильські діаманти й патентовані тріски для розпалювання. Гатрі виросло у центрі цього штату, як шмат тіста на дріжджах. Це було типове містечко, народжене бумом[81]: щоб умитися, ставай у чергу; якщо засидишся в ресторані за обідом більше ніж на десять хвилин, до твого рахунку додадуть ще й за постій; якщо ночував на підлозі в готелі, зранку тобі виставлять рахунок за повний пансіон.

За своїми переконаннями й за природою я схильний завжди вишукувати найкращі місця для харчування. Я розгледівся і знайшов місцину, яка мене цілком влаштовувала. Це був ресторан-намет, щойно відкритий сім'єю, яка з'явилася в місті слідом за бумом. Вони нашвидкуруч побудували будиночок, у якому жили й готували, і приткнули до нього намет, де, власне, й розташовувався ресторан. Намет цей був прикрашений плакатами, розрахованими на те, щоб вирвати змореного пілігрима з гріховних обіймів пансіонів і готелів для приїжджих. «Спробуйте наше домашнє печиво», «Гарячі пиріжки з кленовим сиропом, якими ви смакували в дитинстві», «Наші смажені курчата за життя не кукурікали» — такою були ці вивіски, метою яких було сприяти травленню гостей. Я сказав собі, що треба буде бродячому синкові своєї матусі пожувати щось увечері в цьому закладі. Так воно й сталося. Тут-таки я й познайомився з Меймі Дюган.

Старий Дюган — шість фунтів індіанського ледаря — вбивав час, вилежуючись у качалці й згадуючи неврожай вісімдесят шостого року. Мамаша Дюган готувала, а Меймі подавала.

Тільки-но я побачив Меймі, я зрозумів, що під час загального перепису населення було допущено помилку. У Сполучених Штатах була, звичайно, лише одна дівчина! Детально описати її надзвичайно важко. На зріст вона була приблизно з ангела, і очі в неї були такі, і такі звички. Якщо ви хочете дізнатися, яка це була дівчина, то ви їх можете знайти цілу низку, — ця низка тягнеться від Бруклінського мосту на захід аж до самої будівлі суду в Каунсіл-Блафс, штат Індіана. Вони заробляють собі на прожиття, працюючи в магазинах, ресторанах, на фабриках і в конторах. Ці дівчата за походженням прямі родичі Єви, вони ж і завоювали права жінок, а якщо вам заманеться ці права оскаржувати, то маєте добру нагоду дістати неабиякого ляпаса. Вони добрі товаришки, чесні й вільні, вони ніжні та зухвалі й дивляться життю просто в очі. Вони зустрічалися з чоловіком віч-на-віч і дійшли висновку, що це істота досить-таки жалюгідна. Вони переконалися, що описи чоловіка в романах, де той змальований казковим принцом, не знаходять підтвердження в дійсності.

Ось такою дівчиною й була Меймі. Уся вона сяяла життям, веселощами й жвавістю; з гостями по слово далеко не ходила; померти зо сміху можна було, коли вона їм відповідала. Я не люблю проводити розкопки в надрах особистих симпатій. Я дотримуюсь теорії, що суперечності захворювання, яке відоме під назвою «кохання», — річ така ж приватна й особиста, як зубна щітка. Тому ви мені вибачте, якщо я не подам повного прейскуранта тих почуттів, які я відчував до Меймі.

Незабаром я вже мав звичку регулярно з'являтися в наметі в нерегулярний час, коли там бувало якнайменше народу. Меймі підходила до мене, посміхаючись, у чорній сукенці й білому фартушку й говорила: «Привіт, Джеффе, чому не прийшли у відведений час? Свідомо запізнюєтеся, щоб усіх турбувати? Смажені-курчата-біфштекс-поросячі-відбивні-яєчня-з-шинкою» — і тому подібне. Вона називала мене Джеффом, але це зовсім нічого не означало. Їй же треба було якось відрізняти нас один від одного. А так було найшвидше й найзручніше. Я зазвичай з'їдав два обіди й намагався їх розтягнути, як на бенкеті у вищому світі, де змінюють тарілки й дружин, мимохідь перекидаючись жартами між присьорбуваннями. Меймі все це терпіла. Не могла ж вона влаштовувати скандали і втрачати незайвий долар лише тому, що я прийшов не за розкладом.

За якийсь час ще один хлопець на ім'я Ед Коллієр приохотився споживати їжу в незапланований час, і завдяки нам між сніданком і обідом, між обідом і вечерею були перекинуті постійні містки. Намет перетворився на цирк із трьома аренами, і Меймі вже зовсім не мала часу, щоб відпочити за кулісами. Цей Коллієр був ніби нашпигований різними вигадками й хитрощами. Він працював чи то бурильником колодязів, чи займався страхуванням, чи заявками, чи ще бозна-чим — вже й не пам'ятаю точно. Він був досить густо намазаний добрими манерами й під час розмови вмів прихилити до себе. Ми з Коллієром створили в наметі атмосферу упадання і змагання. Меймі трималася на висоті неупередженості й розподіляла між нами свої люб'язності, немов здавала карти в клубі: одну мені, одну Коллієру й одну в банк. І жодної карти в рукав.

Ми з Коллієром, звичайно, познайомилися, а інколи навіть проводили разом час за межами намету. Без своїх військових хитрощів він створював враження славного хлопака, а його ворожість була якоюсь кумедною.

— Я помітив, що вам подобається засиджуватися в бенкетних залах після того, як усі гості розійшлися, — якось сказав я йому, аби подивитися, що він відповість на це.

— Так, — сказав Коллієр задумливо. — Шум і штовханина дратують мої чутливі нерви.

— І мої теж, — сказав я. — Славна дівчина, га?

— Ось воно куди, — сказав Коллієр і засміявся. — Якщо ви вже заговорили про це, то я можу заявити, що вона не створює поганого враження на мій зоровий нерв.

— А мої очі вона просто-таки радує, — сказав я. — І доводжу до вашого відома, що я за нею упадаю.

— Я буду також чесним, — сказав, Коллієр. — І якщо в аптеках тут вистачить пепсину[82], я вам влаштую такі перегони, що ви дійдете фінішу з розладом шлунку.

Так розпочалися наші перегони. Ресторан постійно поповнює запаси. Меймі опікується нами, весела, люб'язна, і ми йдемо пліч-о-пліч, а Купідон і кухар працюють у ресторації Дюгана понаднормово.

Якось у вересні я умовив Меймі вийти зі мною на прогулянку після вечері, як тільки вона закінчить прибирання. Ми пройшлися трішки й сіли на колоди на околиці міста. Така нагода могла ще довго не траплятися, і я сказав усе. Сказав, що бразильські діаманти і патентовані тріски для розпалювання дають мені прибутки, якими цілком забезпечити добробут обох нас, що ні ті, ні другі не можуть витримати конкуренції з блиском в очах однієї персони і що прізвище Дюган слід змінити на Пітерс, — а якщо ні, то прошу пояснити чому.

Меймі спочатку нічого не відповіла. Потім вона зненацька якось уся здригнулася, і тут я почув дещо повчальне.

— Джеффе, — сказала вона, — мені дуже шкода, що ви заговорили. Ви мені подобаєтеся, але немає на світі чоловіка, за якого б я вийшла заміж, і ніколи не буде. Ви знаєте, чим є чоловік у моїх очах? Це могила. Це гріб для поховання в ньому біфштексів, поросячих відбивних котлет, печінки й яєчні з шинкою. Ось чим він є, і більше нічогісінько. Два роки я бачу перед собою чоловіків, які їдять, їдять і їдять, аж вони перетворилися для мене на жуйних двоногих. Чоловік — це щось таке, що сидить за столом із ножем і виделкою в руках. Такими вони засіли у мене в свідомості. Я намагалася перебороти в собі це відчуття, але не могла. Я чула, як дівчата вихваляють своїх женихів, але для мене це незрозуміле. Чоловік, м'ясорубка і шафа для провізії викликають у мене однакові почуття. Я пішла якось на виставу, подивитися на актора, за яким упадали всі дівчата. Я сиділа й думала, який він любить біфштекс — із кров'ю, середній чи добре просмажений, і яйця — рідкі чи круто зварені? І більше нічого. Ні, Джеффе. Я ніколи не вийду заміж. Дивитися, як він приходить на сніданок і їсть, повертається на обід і їсть, з'являється, нарешті, на вечерю і їсть, їсть, їсть…

— Але ж, Меймі, — сказав я, — це минеться. Ви занадто багато часу мали з цим справу. Звичайно, ви колись одружитеся. Чоловіки не завжди їдять.

— Якщо зважати на мої спостереження — завжди. Ні, я вам скажу, що я хочу зробити. — Меймі раптом загорілася, і її очі заблищали.

— У Террі-Хот живе одна дівчина, звати її Сьюзі Фостер, вона моя подруга. Вона прислуговує там у буфеті на вокзалі. Я працювала там два роки в ресторані. Сьюзі чоловіки ще більше остогиділи, бо чоловіки, які їдять на вокзалі, їдять і давляться через поспіх. Вони намагаються залицятися й жувати одночасно. Фу! У нас із Сьюзі все вже вирішено остаточно. Ми збираємо гроші, і коли назбираємо достатню суму, придбаємо невеличкий будиночок і п'ять акрів землі. Ми вже нагледіли місцину. Будемо жити разом і вирощувати фіалки. І не раджу чоловікові підходити зі своїм апетитом ближче ніж на милю до нашого ранчо.

— Ну, та невже ж дівчата ніколи… — почав було я, але Меймі мене рішуче зупинила:

— Ні, ніколи. Вони погризуть інколи щось, та й годі.

— Я думав, цукер…

— Заради Бога, змініть тему, — сказала Меймі.

Як я вже говорив, цей досвід довів мені, що жіноча натура постійно прагне якихось міражів та ілюзій. Візьмімо Англію — її створив біфштекс; Німеччину породили сосиски, Америка зобов'язана своєю могутністю пиріжкам і смаженим курчатам. Але молоді дівчата не вірять у це. Вони вважають, що все було зроблено Шекспіром[83], Рубінштейном[84] і легкою кавалерією Теодора Рузвельта[85].

Такі справи будь-кого могли засмутити. Про розрив із Меймі не могло бути й мови. А проте від думки, що доведеться відмовитися від звички їсти, мені ставало тоскно. Я набув цю звичку дуже давно. Двадцять сім років я сліпо мчав назустріч катастрофі й піддавався на вкрадливі поклики жахливого чудовиська — їжі. Змінюватися мені було вже запізно. Я був безнадійним жуйним двоногим створінням. Можна було битися об заклад на салат із омарів проти пончика, що моє життя буде понівечене цим.

Я продовжував харчуватися в наметі Дюгана, сподіваючись, що Меймі змилостивиться. Я вірив у справжнє кохання і думав, що якщо воно так часто боролося з відсутністю пристойної їжі, то, дивись, зможе побороти і її наявність. Я все віддавався моїй фатальній пристрасті, але щоразу, коли в присутності Меймі запихав собі до рота картоплину, я відчував, що, можливо, ховаю мої найсолодші надії.

Коллієр, очевидно, теж відкрився Меймі й отримав таку ж саму відповідь. Свідченням цьому було те, що одної чудової днини він замовляє собі чашку кави і сухарик, сидить і гризе кінчик сухаря, як панна в вітальні, яка перед цим нафарширувалася на кухні пирогами із капустою. Я клюнув на цю вудочку й теж замовив каву і сухарик. Наступного дня ми зробили так само. Із кухні виходить старий Дюган і несе наше розкішне замовлення.

— Зник апетит? — спитав він по-батьківському, але не без сарказму. — Я вирішив підмінити Меймі, хай відпочине. Замовлення не важке, його і з моїм ревматизмом можна принести.

Так ми з Коллієром повернулися до нашої важкої їжі. Я помітив, що в цей час у мене з'явився надзвичайно небувалий, руйнівний апетит. Я так їв, що Меймі мала б пройматися ненавистю й відразою до мене, тільки-но я переступав через поріг. Потім я вже довідався, що став жертвою першого низького й безбожного, підступного вчинку, який влаштував для мене Ед Коллієр. Ми з ним щодня разом випивали в місті, намагаючись утопити наш голод. Цей негідник підкупив із десяток барменів, і вони підливали мені в кожну склянку віскі добрячу дозу яблучної апетитної гіркої настоянки. Але останню каверзу, яку він мені втнув, було ще важче забути.

Одної чудової днини Коллієр не з'явився в наметі. Один спільний знайомий повідомив, що вранці він поїхав із міста. Таким чином, моїм єдиним суперником стала обідня картка. За декілька днів до свого зникнення Коллієр подарував мені два галони[86] чудового віскі, яке буцімто йому надіслав двоюрідний брат із Кентуккі[87]. Зараз я маю всі підстави вважати, що це віскі складалося виключно з анакондівської яблучної апетитної гіркої. Я продовжував поглинати тонни їжі. В очах Меймі я був усе тим самим двоногим, але ще більш жуйним, аніж будь-коли до цього.

Десь за тиждень після того, як Коллієр зник, до міста прибилася якась виставка й розташувалася в наметі поблизу залізниці. Я зайшов якось увечері до Меймі, і матінка Дюган повідомила, що Меймі зі своїм молодшим братом Томасом пішла на виставку. Це повторилося тричі за один тиждень. У суботу ввечері я спіймав її, коли вона поверталася звідти, і вблагав посидіти хвилиночку на ґанку. Я собі відзначив, що вона змінилася. Очі її стали якимись ніжнішими й виблискували. Замість Меймі Дюган, приреченої на втечу від чоловічої ненажерливості та на вирощування фіалок, переді мною сиділа Меймі, яка більше відповідала іншому плану і яка надзвичайно підходила для того, щоб грітися в променях бразильських діамантів і патентованих трісок для розпалювання.

— Ви, очевидно, дуже захоплені цією донині не перевершеною виставкою живих чудес і речей, гідних подиву? — запитав я.

— Це все ж розвага, — говорить Меймі.

— Незабаром ви шукатимете розваги від цих розваг, якщо Ви будете ходити туди щодня.

— Не дратуйтеся, Джеффе! — сказала вона. — Це відволікає мої думки від кухні.

— Ці чудеса не їдять?

— Не всі. Деякі з них воскові.

— Дивіться не прилипніть, — пожартував я без будь-якої задньої думки, просто так.

Меймі зашарілася. Я не знав, як це розуміти. У мені зажевріла надія, що, можливо, я своєю постійністю пом'якшив жахливий злочин чоловіка, який полягає в публічному введенні до свого організму їжі. Меймі сказала щось про зірки в поважних і високих виразах, а я нагородив чогось про єдність сердець і про домашні вогнища, зігріті справжньою любов'ю і патентованими трісками. Меймі слухала мене без гримас, і я сказав собі: «Джеффе, хлопче, ти послабив закляття, яке висить над їдцями! Ти наступив підбором на голову змії, яка ховається в соусниці!»

У понеділок надвечір я знову заходжу до Меймі. А вона з Томасом знову пішла на неперевершену виставку чудес.

«Щоб її дідько забрав, оцю виставку! — сказав я собі. — Хай вона буде проклята від сьогодні й повік! Амінь! Завтра піду туди сам і дізнаюсь, у чому ж криється її мерзенна привабливість. Невже людина, яка створена, щоб успадкувати землю, може позбутися своєї милої спочатку через ніж та виделку, а потім через виставку, куди й вхід коштує лише десять центів?»

Наступного вечора, перш ніж піти на виставку, я заходжу до намету й дізнаюся, що Меймі немає вдома. Цього разу вона не з Томасом, тому що Томас чекає на мене, лежачи на траві перед наметом, і робить мені пропозицію:

— А що ви дасте мені, Джеффе, — говорить він, — якщо я вам щось скажу?

— Те, чого це буде коштувати, синку.

— Меймі запала на диво, — говорить Томас. — На диво із виставки. Мені він не подобається. А їй подобається. Я підслухав, як вони розмовляли. Я подумав — можливо, вам буде цікаво. Слухайте, Джеффе, два долари — це для вас не дорого? Там, у місті, продається одна рушниця, і я хотів….

Я понишпорив у кишенях і висипав Томасові в капелюха потік срібла. Новина, сказана мені Томасом, подіяла на мене так, ніби в мене забили палю, й на деякий час мої думки почали гальмувати. Дурнувато посміхаючись, у той час як усередині мене розривало на шматки, я сказав ідіотсько-жартівливим тоном:

— Дякую, Томасе… дякую… так… диво, кажеш, Томасе? Так, у чому ж його особливість, цього виродка, га, Томасе?

— Ось вона, — говорить Томас, витягає з кишені жовтий папір з програмою й тиче мені під носа. — Він чемпіон світу — пісник. Тому, мабуть, Меймі і врубалась у нього. Він нічого не їсть. Він буде голодувати сорок дев'ять днів. Сьогодні шостий… Ось він.

Я поглянув на рядок, на якому лежав палець Томаса: «Професор Едуарде Коллієрі».

— Отакої! — сказав я у захваті. — Це не кепсько вигадано, Еде Коллієрі! Віддаю належне вам за винахідливість. Але дівчини я вам не віддам, поки вона не місіс Диво!

Я помчав на виставку. Коли я підходив до неї, якийсь чоловік виліз, як змія, з-під намету, став на ноги й попер прямісінько на мене, як оскаженілий звір. Я схопив його за петельки й оглянув у світлі зірок. Це був професор Едуарде Коллієрі, в людському вбранні, з люттю в одному оці й нетерплячкою в другому.

— Привіт, Знаменитосте! — кажу я. — Почекай хвилинку, дай-но тобою намилуватися. То що, добре бути дивом нашого століття, чи бімбомом із острова Борнео, чи як там тебе величають у програмі?

— Джеффе Пітерсе, — мовив Коллієр слабеньким голоском. — Відпусти мене, а то штурхону. Я страшенно поспішаю. Руки геть!

— Легше, легше, Еде, — відповідаю я, міцно тримаючи його за петельки. — Дозволь давньому другові надивитися на тебе досхочу. Ти затіяв колосальне шахрайство, сину мій, але про мордобій кинь торочити: на це ти аж ніяк не спроможний. Максимум того, що ти маєш, — так це багато нахабства й геніально порожній шлунок.

Я не помилявся: він був слабким, як вегетаріанська кішка.

— Джеффе, — відбивався він, — я нічого не маю проти того, щоб сперечатися з тобою на цю тему необмежену кількість раундів, якби в мене було півгодини на тренування й чималий шмат біфштекса для тренування. Забрав би дідько того, хто вигадав мистецтво голодування! Хай би його навіки прикували на тому світі за два кроки від бездонного колодязя, наповненого гарячими котлетами. Я кидаю боротьбу, Джеффе. Я дезертирую до ворога. Ти знайдеш міс Дюган у наметі: вона там споглядає живу мумію й учене порося. Вона чудова дівчина, Джеффе. Я б переміг у нашій грі, якби міг витримати без'їстівний стан ще деякий час. Погодься, мій хід із голодуванням був задуманий зі всіма шансами на успіх. Я так і розраховував. Але послухай, Джеффе, кажуть — кохання гори рушить. Повір мені, це брехня… Не кохання, а дзвоник, який кличе на обід, змушує двиготіти гори. Я кохаю Меймі Дюган. Я прожив шість днів без їжі, щоб догодити їй. За цей час я лише одного разу умудрився проковтнути шматок їстівного; це коли я штовхонув татуйованого чоловіка його ж палицею і вирвав у нього сандвіч, який він почав був їсти. Директор оштрафував мене на всю мою платню. Але я пішов сюди не заради грошей, а заради цієї дівчини. Я б відав за неї життя, але за рагу з телятини я віддам мою безсмертну душу. Голод — жахлива річ, Джеффе. І кохання, і справи, і сім'я, і релігія, і мистецтво, і патріотизм — порожні слова, якщо людина голодна.

Так говорив мені Ед Коллієр патетичним тоном. Діагноз поставити було досить легко: вимоги серця й потреби шлунка стали до двобою, і перемогло друге. Ед Коллієр, кажучи щиро, мені завжди подобався. Я покопирсався в думках, щоб сказати хоч якесь жалісливе слово, але не знайшов його.

— А зараз змилостився, — сказав Ед, — відпусти мене. Доля добре пройшлася по мені, але я пройдуся по рестораціях ще краще: очищу всі, які є в місті. Я зариюся по пояс у філе й буду купатися в яєчні з шинкою. Це жахливо, Джеффе Пітерсе, коли чоловік доходить до такого: відмовляється від дівчини заради їжі. Це гірше, ніж з тим — як його? — Ісавом[88], який проміняв своє синівське право на юшку. Але голод — жорстока річ. Вибач мені, Джеффе, але я відчуваю, що десь неподалік смажиться шинка, і мої ноги молять мене поспішити в тому напрямку.

— Смачного, Еде Коллієре, — промовив я, — й не ображайся на мене. Я сам створений неабияким їдцем і співчуваю твоєму лиху.

Цієї миті до нас раптом долинув на крилах вітру міцний запах смаженої свинини. Чемпіон-пісник, вдихнувшу ці пахощі, галопом поскакав у темінь.

Жаль, що цього не бачили культурні пани, які вічно рекламують пом'якшувальний вплив кохання й романтики! Ось вам Ед Коллієр, тонка натура, повна всіляких хитрощів і вигадок. Але він кинув дівчину, володарку свого серця, й перекочував на суміжну територію шлунка в гонитві за мерзенною їжею. Це був ляпас поетам, знущання з найприбутковіших сюжетів белетристики[89].

Зрозуміло, мені ж було надзвичайно цікаво дізнатися, наскільки Меймі засліплена Коллієром і його хитрощами. Я зайшов до намету, в якому розташувалася неперевершена виставка, і знайшов її там. Вона ніби здивувалася, але не виказала збентеження.

— Який гарний вечір сьогодні, — сказав я. — Така приємна прохолода, і зірки всі поставали в першокласному порядку, де їм і треба бути. Чи не хотіли б ви покинути ці побічні продукти тваринного царства й пройтися зі звичайною людиною, чиє ім'я ще ніколи не фігурувало на програмці?

Меймі боязко зиркнула вбік, і я зрозумів, що це означало.

— О, — сказав я. — Мені неприємно говорити вам це, але експонат, який годувався лише повітрям, утік. Він щойно виповз із намету через задні двері. Зараз він уже став одним цілим із половиною всього їстівного в місті.

— Ви маєте на увазі Еда Коллієра? — запитала Меймі.

— Саме так, — відповів я. — І найсумніше те, що він знову став на стежину злочину. Я зустрів його за наметом, і він розповів мені про свій першочерговий намір знищити світові запаси їжі. Це неймовірно сумне явище, коли твій кумир сходить із п'єдесталу, щоб перетворитися на сарану.

Меймі глянула мені просто в очі й не відводила своїх очей, поки не викрила всіх моїх думок.

— Джеффе, — сказала вона, — це не схоже на вас — говорити такі речі. Я забороняю вам виставляти Еда Коллієра на посміховище. Чоловік може робити смішні вчинки, але від того він не стає смішним в очах дівчини, заради якої він їх робить. Такі люди, як Ед, трапляються рідко. Він припинив уживати їжу винятково на догоду мені. Я була б жорстокою й невдячною дівчиною, якби після цього погано до нього ставилася. Ось ви, хіба ви здатні на таку жертву?

— Я знаю, — сказав я, зрозумівши, до чого йдеться, — я приречений. Я нічого не можу зробити. Тавро їдця викарбуване у мене на чолі. Я потрапив із вогню та в ще більший. Очевидно, я чемпіон світу — їдець.

Я говорив покірно, і Меймі трішки подобрішала.

— У мене з Едом Коллієром дуже добрі стосунки, — сказала вона, — так само, як і з вами. Я дала йому таку ж саму відповідь, як і вам: шлюб — це не для мене. Мені подобалося проводити час із Едом і говорити з ним. Мені було так приємно думати, що ось є така людина, яка ніколи не використовує ножа та виделки й кинула їх заради мене.

— А ви не були закохані в нього? — запитав я зовсім недоречно. — У вас не було домовленості, що ви станете місіс Знаменитість?

Це трапляється з багатьма. Всі ми інколи вискакуємо за межу розсудливої розмови. Меймі надягла на себе холодну посмішку, в якій було стільки ж тепла, скільки й криги, і сказала занадто люб'язним тоном:

— Ви не маєте жодного права ставити мені такі питання, містере Пітерсе. Спочатку витримайте сорокадев'ятиденне голодування, щоб здобути це право, а потім, можливо, я відповім.

Таким чином, навіть коли Коллієр зник із мого шляху через власний апетит, мої особисті перспективи щодо Меймі не стали кращими. Незабаром і справи в Гатрі зійшли нанівець.

Я затримався там занадто довго. Бразильські діаманти, які я продав, почали поступово зношуватися, а тріски вперто не бажали горіти за сирої погоди. У моїй роботі завжди настає мить, коли зірка успіху промовляє до мене: «Переїжджай до сусіднього міста». Я подорожував тоді у фургоні, щоб не минати маленьких містечок, і ось кілька днів потому я запріг коней і рушив, перед цим заїхавши до Меймі попрощатися. Я ще не кинув гру. Я збирався поїхати до Оклахома-Сіті[90] й попрацювати там з тиждень чи два. А потім повернутися й поновити свої атаки на Меймі.

І уявіть собі: приходжу я до Дюганів, а там Меймі, напрочуд чарівна, у синій дорожній сукні, і біля дверей стоїть її скринька. Виявляється, її подруга Лотті Белл, яка служить друкаркою в Террі-Хот, наступного четверга одружується, і Меймі від'їздить на тиждень, щоб узяти участь у цій церемонії. Меймі чекає на товарний фургон, який має довезти її до Оклахоми. Я поливаю брудом і зневагою товарний фургон і пропоную свої послуги з перевезення товару. Матінка Дюган не бачить підстав для відмови (адже за проїзд у товарному фургоні треба платити) — і за півгодини ми виїжджаємо разом із Меймі в легкому ресорному екіпажі під білим полотняним накриттям і рушаємо на південь.

Ранок видався напрочуд гарний. Віяв легесенький вітерець, пахло квітами й зелом, кролики, розважаючись, стрибали через дорогу, позадиравши хвостики. Моя пара кентуккійських гнідих так мчала до горизонту, що він аж мерехтівші час від часу хотілося ухилитися від нього, як від мотузки, натягнутої для сушіння білизни. Меймі була в доброму гуморі й торохтіла, як дитина, про старий їхній дім, і про свої шкільні витівки, і про те, що їй подобається, і про тих бридких дівиць Джонсон, що жили навпроти, на старій батьківщині, в Індіані. Жодним словом вона не згадала Еда Коллієра, також не заходила мова про їстівне й усякі інші неприємні речі.

Десь опівдні Меймі з'ясовує, що кошик зі сніданком, який вона хотіла захопити з собою, залишився вдома. Я й сам був не проти того, щоб під'їсти, але Меймі не виказала ніякого незадоволення щодо того, що їй нічого їсти, і я промовчав. Це було болюче місце, і я уникав під час розмови зачіпати будь-яку тему, яка б стосувалася їжі в усіх її можливих виявах.

Хочу трохи прояснити ті обставини, внаслідок яких я збився зі шляху. Дорогу було погано видно, оскільки вона таки добряче заросла травою, і поряд зі мною сиділа Меймі, яка конфіскувала всю мою увагу й увесь мій інтелект. Чи влаштовують вас ці вибачення, чи ні, дивіться самі. Факт залишається фактом: з дороги я збився, й у сутінках, коли ми вже мали прибути до Оклахоми, ми плуталися на межі чогось із чимось, у висохлому руслі якоїсь ще не знайденої річки, а дощ падав важкою стіною. Збоку, серед болота, ми побачили будиночок із колод на твердому пагорбі. Навкруги росла трава, невисокі кущі і ріденькі дерева. Це була похмура хатинка, від якої на серці з'явився смуток і співчуття невідомо до кого. За моїми підрахунками, нам слід було заховатися в ній на ніч. Я пояснив це Меймі, і вона дозволила мені діяти на свій розсуд. Вона не нервувалася і не вдавала із себе жертви, як зробили б на її місці більшість жінок, а просто сказала: «То й добре». Вона розуміла, що трапилося це ненавмисно.

Хатинка пустувала. Було в ній дві кімнатки. На подвір'ї стояв невеликий сарай, у якому колись тримали худобу. На горищі над ним залишилося чимало торішнього сіна. Я завів коней до сараю й кинув їм невеликий оберемок сіна. Вони глянули на мене сумними очима, очікуючи, очевидно, на вибачення. Все інше сіно я згріб і переніс до будинку, щоб там облаштуватися. Я заніс також до будинку бразильські діаманти й тріски для розпалювання, оскільки ні ті, ні другі не застраховані від руйнівного впливу води.

Ми з Меймі вмостилися на фургонних подушках на підлозі, і я запалив у каміні купу трісок, бо ніч була досить холодною. Наскільки я можу судити, вся ця історія дівчину забавляла. Це було для неї чимось новим, нова позиція, з якої вона могла дивитися на життя. Вона сміялася й гомоніла, а тріски горіли значно тьмяніше, ніж її очі. Я почував себе Адамом[91] до гріхопадіння. Ми були ніби в прекрасному Едемському саду. Десь неподалік у темряві шуміла під дощем річка, і ангел з вогняним мечем ще не вивісив дощечку «По траві ходити заборонено». Я дістав бразильські діаманти і змусив Меймі надягти їх — обручки, брошки, намиста, сережки, браслети, пояски й медальйони. Вона іскрилася й виблискувала, немов принцеса-мільйонерка, поки на ЇЇ щоках не виступили червоні плями, й вона почала ледь не плачучи вимагати дзеркала.

Коли настала ніч, я влаштував для Меймі на підлозі чудове ліжко — сіно, мій плащ і ковдри з фургона — й умовив її лягти. Сам я сидів у іншій кімнаті, покурював сигару, слухав шум дощу й роздумував над тим, скільки тривог випадає на долю людини приблизно за сімдесят років життя.

Я, мабуть, над ранок задрімав ненадовго, тому що очі мої були заплющені, а коли я їх розплющив, було світло й переді мною стояла Меймі, зачесана, чистенька, в доброму гуморі, й очі її сяяли радістю життя.

— Привіт, Джеффе, — вигукнула вона. — Та й зголодніла ж я! Я з'їла б, здається…

Я подивився на неї прискіпливо. Усмішка зникла з її обличчя, і вона зиркнула на мене поглядом, повним холодної підозри. Тоді я засміявся й ліг на підлогу, щоб було зручніше. Мені було надзвичайно весело. За натурою й за спадковістю я страшенний реготун, але тут я дійшов межі. Коли я насміявся досхочу, Меймі сиділа, відвернувшись від мене, уся сповнена гніву.

— Не ображайтеся, Меймі, — сказав я. — Я аж ніяк не міг утриматися. Ви так смішно зачесалися. Якби ви тільки могли бачити…

— Не розказуйте мені нісенітниць, сер, — мовила Меймі холодно й стримано. З моїм волоссям усе гаразд. Я знаю, з чого ви сміялися. Гляньте, Джеффе, — додала вона, дивлячись у щілину між колодами на вулицю.

Я відчинив маленьке дерев'яне віконце й визирнув. Усе русло річки було затоплене, і пагорб, на якому стояв будиночок, перетворився на острів, оточений шаленим потоком жовтої води ярдів на сто вшир. А дощ не припинявся. Нам залишалося лише сидіти тут і чекати, коли голуб принесе нам оливкову галузку[92]. Мушу визнати, що розмови й веселощі цього дня були якимись в'ялими. Я усвідомлював, що Меймі знову засвоїла занадто однобічний погляд на стан речей, але я не мав сили щось змінити. Сам я був сповнений бажання поїсти. Мене відвідували котлетні галюцинації й видіння шинки, і я весь час говорив собі: «Ну ж бо, Джеффе, що зараз попоїси? Що ти замовиш, хлопче, коли прийде офіціант?» Я вибрав у меню найулюбленіші страви й уявляв собі, як їх ставлять переді мною на стіл. Імовірно, таке трапляється з усіма занадто голодними людьми. Вони не можуть зосередитися ні на чому, окрім їжі. Отже, найголовніше — це зовсім не безсмертя душі й не міжнародний мир, а маленький столик зі старими тарілками, підробленим вустерським соусом і серветкою, що прикриває плями від кави на скатертині.

Я сидів так, пережовуючи, на жаль, лише свої думки й завзято сперечаючись сам із собою, який я буду їсти біфштекс — із шампіньйонами чи по-креольськи. Меймі сиділа навпроти, задумлива, схиливши голову на руку. «Картоплю хай підсмажать по-селянськи, — говорив я сам собі, — а рулет хай смажиться на сковорідці. Туди ж убийте кілька яєць». Я ретельно обнишпорив свої кишені, чи не знайдеться там випадково земляного горіха чи декількох зерен кукурудзи.

Настав другий вечір, а річка все піднімалася, і дощ усе лив. Я подивився на Меймі й прочитав на її обличчі ту зажуру, яка з'являється на фізіономії дівчини, коли вона проходить повз будку з морозивом. Я знав, що бідненька зголодніла, можливо, вперше в житті. Вона мала той стурбований погляд, який з'являється в жінки, коли та спізнюється на обід або відчуває, що в неї ззаду розстібнута спідниця.

Було десь близько одинадцятої. Ми сиділи в нашій каюті на судні, яке потрапило в шторм, мовчазні й смутні. Я відтягував свій мозок від їстівних тем, але він знову прилипав до того ж місця, перш ніж я встигав закріпити його в іншій позиції. Я думав про всі смачні речі, про які мені тільки доводилося коли-небудь чути. Я поринув у свої дитячі роки й із пристрастю й повагою згадував гарячий бісквіт, змочений у патоці, і шинку під соусом. Потім я рушив уздовж років, зупиняючись на свіжих і квашених яблуках, млинцях і кленовому сиропі, на маїсовій каші, на смажених по-вірджинськи курчатах, на вареній кукурудзі, свинячих котлетах і на пиріжках з бататами, і закінчив брунсвікським рагу, яке є вищою точкою всіх смачностей, бо має в собі всі смачні речі.

Кажуть, перед очима того, хто тоне, пролітає все його життя. Можливо. Але коли людина голодує, перед нею постають примари всіх з'їдених нею за життя страв. І вона вигадує нові страви, які б зробили кар'єру кухареві. Якби хто-небудь поставив за мету зібрати передсмертні слова людей, померлих від голоду, він, очевидно, знайшов би в них мало почуттів, зате достатньо матеріалів для кулінарної книги, яка б розійшлася мільйонними тиражами.

Здається, ці кулінарні розмірковування зовсім приспали мій мозок. Мимоволі я зненацька звернувся вголос до уявного офіціанта:

— Наріжте товстіше й просмажте ледь-ледь, а потім залийте яйцями — шість штук, і з грінками.

Меймі швидко повернула голову. Очі її виблискували, і вона усміхалася.

— Мені звичайно підсмажений, — заторохтіла вона, — з картоплею, і три яйця. Ой, Джеффе, оце було б чудово, правда? А ще б я замовила курча з рисом, крем із морозивом і…

— Спокійно! — зупинив я її. — А де мій пиріг із курячою печінкою, і нирки соте на крутонах, і смажений молодий баранчик, і…

— О, — перебила мене Меймі, аж тремтячи, — з м'ятним соусом… І салат з індиком, і оливки, і тарталетки із суницею, і…

— Ну, ну, давайте далі, — кажу я. — Не забудьте печеного гарбуза, й здобні маїсові пампушки, і яблучні пончики під соусом, і круглий пиріг із ожиною…

О! Хвилин десять ми підтримували цей ресторанний діалог. Ми їздили туди й назад магістралями й усіма під'їзними шляхами їстівних тем, і Меймі говорила більше, оскільки вона була досить освіченою в питаннях усілякої їстівної номенклатури, а страви, які вона називала, дедалі посилювали мій потяг до столу. Відчувалося, що Меймі буде й надалі підтримувати дружбу з продуктами харчування і що вона дивиться на засуджувану раніше здатність ковтати їжу з меншим осудом, аніж раніше.

Вранці ми побачили, що вода зійшла. Я запріг коней, і ми рушили, бовтаючись у багнюці, поки не наткнулися на загублену нами дорогу. Ми помилилися лише на декілька миль, і за дві години вже були в Оклахомі. Перше, що ми побачили в місті, була величезна вивіска ресторану, і ми кинулися туди. Я сиджу з Меймі за столом, між нами ножі, виделки, тарілки, а на обличчі у неї не зневага, а усмішка — голодна й мила.

Ресторан був новий і добре розташований. Я процитував офіціантові так багато рядків із картки замовлення, що він аж зиркнув на мій фургон, не розуміючи, скільки ж іще людей вилізе звідти.

Так ми й сиділи, а потім нам почали подавати. Це був бенкет на дванадцять персон. Я глянув через стіл на Меймі й посміхнувся, бо згадалося дещо. Меймі дивилася на стіл, як хлопченя розглядає свого першого годинника з ключиком. Потім вона глянула мені просто в очі, і дві великі сльози з'явилися в неї на щоках. Офіціант пішов на кухню по добавку.

— Джеффе, — говорить вона ніжно, — я була дурним дівчиськом. Я неправильно дивилася на речі. Я ніколи такого раніше не відчувала. Чоловіки відчувають такий голод щодня, правда ж? Вони великі й сильні, і вони роблять усю важку роботу, і вони їдять зовсім не для того, щоб надокучувати дурним дівчатам-офіціанткам, правда ж? Ви якось казали… тобто… ви прохали мене… ви хотіли… Ось що, Джеффе, якщо ви ще хочете… я буду рада… я хотіла б, щоб ви завжди сиділи напроти мене за столом. А зараз дайте мені ще що-небудь попоїсти, і швидше, будь ласка.

— Як я вам і доповідав, — закінчив Джефф Пітерс, — жінці треба час від часу змінювати свою точку зору. Їм набридає одноманітний краєвид — той самий обідній стіл, рукомийник, швейна машинка. Дайте їм хоч якесь розмаїття: якісь подорожі, відпочинок, трішки грайливості впереміж із трагедіями хатнього господарства, краплю ласки після сімейної сцени, жменьку хвилювання й біганини — і, запевняю вас, обидві сторони виграють.

Пімієнтські млинці

Коли ми зганяли стадо худоби з тавром «Трикутник-О» в долині Фріо, сучок, який стримів із сухого мескиту, зачепився за моє дерев'яне стремено, я вивихнув собі ногу й тиждень провалявся в таборі.

На третій день мого вимушеного відпочинку я заповз до фургона з провізією і безпорадно розлігся під словообстрілом Джедсона Одома, табірного кухаря. Джед був народжений для монологів, але доля, як то буває, помилилася, нав'язавши йому професію, з якою він більшу частину часу був позбавлений аудиторії.

Тож я став Божим посланцем у пустелі вимушеного мовчання Джеда.

Якраз доречно в мені заговорило природне для хворого бажання поїсти чогось такого, що не входило в перелік нашого пайка. Я бачив видіння матусиного буфета, і я запитав:

— Джеде, ти вмієш пекти млинці?

Джед відклав свого шестизарядного револьвера, яким збирався обробити антилоп'ячу відбивну, і став наді мною, як мені здалося, в погрозливій позі. Враження про його ворожість ще більше посилилося, коли він упер у мене холодний і підозрілий погляд своїх блискучих блакитних очей.

— Чуєш ти, — сказав він з відкритим, хоча й стримуваним гнівом. — Ти знущаєшся чи серйозно? Хтось із хлопців розповідав тобі про цю пригоду з млинцями?

— Та чого ти, Джеде, я серйозно, я, здається, проміняв би свого коня й сідло на купку маленьких, підсмажених млинців із горщечком свіжої новоорлеанської патоки! А хіба трапилася якась історія з млинцями?

Джед відразу відійшов, побачивши, що я говорю без натяків. Він приволік із фургона якісь таємничі мішечки та бляшанки і склав їх біля куща у тіні, під яким я примостився. Я стежив за тим, як він неспішно почав розкладати їх і розв'язувати численні мотузочки.

— Ні, не історія, — сказав Джед, продовжуючи робити свою справу, — просто логічна несумісність між мною, червонооким вівчарем із балки Шолудивого Віслюка і міс Віллелою Лірайт. Ну що ж, я, мабуть, розкажу тобі.

Я пас тоді худобу в старого Білла Туми на Сан-Мігуеле. Одного разу мені до нестями забажалося пожувати якоїсь такої консервованої їжі, яка б ніколи не мекала, не бекала, не хрокала і не відмірювалася б гарнцями[93]. Тож я заскакую на свою конячину та й лечу в крамницю дядечка Емслі Тельфера біля Пімієнтської переправи через Нуесес.

Десь біля третьої години пополудні я накинув віжки на сучок мескиту і пішки пройшов останні двадцять кроків до лавки дядечка Емслі. Я заплигнув на прилавок і оголосив йому, що, за всіма прикметами, світовому врожаю фруктів загрожує загибель. За хвилину я мав мішечок сухарів, ложку з довгою ручкою і по відкритій банці абрикосів, ананасів, вишень і слив, а поряд працював дядечко Емслі, вирубуючи топірцем жовті кришки. Я почував себе, як Адам до скандалу з яблуком, вганяв шпори в прилавок і орудував своєю двадцятичотиридюймовою ложкою, аж тут зненацька поглянув у вікно на подвір'я дядечка Емслі, яке знаходилося поряд із крамницею.

Там стояла дівчина, невідома дівчина в повному спорядженні; вона крутила в руках крокетний молоток і вивчала мій спосіб поліпшення фруктово-консервної промисловості.

Я скотився з прилавка й тицьнув копистку дядечкові Емслі.

— Це моя племінниця, — сказав він. — Міс Віллела Лірайт, приїхала в гості з Палестини[94]. Хочеш, я тебе познайомлю?

«Зі святої землі, — сказав я собі, й мої думки збилися в купу, мов вівці, коли їх загониш до коралю. — А чому б і ні? Адже ж були янголи в Палес…»

— Звичайно, дядечку Емслі, — промовив я вголос, — мені було б надзвичайно приємно познайомитися з міс Лірайт.

Тоді дядечко Емслі вивів мене на подвір'я й відрекомендував нас одне одному.

Я ніколи не відзначався несміливістю з жінками. Я ніколи не міг втямити, чому це деякі чоловіки, здатні легко приборкати мустанга й поголитися в темряві, стають ураз паралітиками й бозна-як пітніють і заїкаються, побачивши шматок міткалю[95], накинутий довкола того, довкола чого йому й призначено бути накинутим. За вісім хвилин ми з міс Віллелою дружно ганяли крокетні кульки, ніби двоюрідні брат і сестра. Вона в'їдливо натякнула щодо кількості з'їдених мною фруктових консервів, а я, не надто переймаючись, нагадав так само їдко, як така собі особа, на ім'я Єва, влаштувала сцену через фрукти на першому вільному пасовищі… «здається, в Палестині, чи не так?» — кажу я це так легко й спокійно, немов заарканюю однолітку.

Таким от чином я відразу прихилив до себе міс Віллелу Лірайт, і наша дружба дедалі міцнішала. Вона мешкала на Пімієнтській переправі, щоб покращити здоров'я, і без того добре, а ще щоб насолодитися кліматом, який тут був на сорок відсотків спекотніший, ніж у Палестині.

Спочатку я приїздив раз на тиждень, щоб побачитися з нею, а потім прорахував, що якщо я подвою кількість поїздок, то буду бачитися з нею вдвічі частіше.

Якось одного тижня я вишукав час для третьої поїздки. Отут і затесалися в гру млинці й червоноокий вівчар.

Сидячи того вечора на прилавку з персиком і двома сливами в роті, я запитав дядечка Емслі, що поробляє міс Віллела.

— А вона, — каже дядечко Емслі, — поїхала покататися з Джексоном Птахом, вівчарем із балки Шолудивого Віслюка.

Я проковтнув персикову кістку й дві сливових. Мабуть, хтось тримав прилавок за вуздечку, коли я злазив. А потім я вийшов і попрямував навмання, доки не вперся в мескит, де був прив'язаний мій чалий.

— Вона поїхала кататися, — прошепотів я у вухо своїй конячині, — з Птахсоном Джеком, Шолудивим Віслюком із Вівчарської балки, чи розумієш ти це, мій друже з копитами?

Мій чалий заплакав по-своєму. Це був ковбойський кінь, і він не любив вівчарів.

Я повернувся й перепитав дядечка Емслі: «Так ти кажеш — із вівчарем».

— Я сказав — із вівчарем, — повторив дядечко Емслі. — Ти, гадаю, чув про Джексона Птаха? У нього вісім ділянок пасовища і чотири тисячі голів мериносів[96] на південь від північного полюса.

Я вийшов, сів на землю в тіні крамниці й прихилився до кактуса. Безтямними руками я сипав за халяви пісок і промовляв монологи на адресу пташечки із породи Джексонів.

За все своє життя я не покалічив жодного вівчаря і не вважав це за необхідне. Якось я зустрів був одного, він їхав верхи і читав латинську граматику, — так я його й пальцем не зачепив. Вівчарі ніколи занадто не дратували мене, чого не скажеш про інших ковбоїв. Нащо воно мені треба — нівечити й калічити плюгавців, які їдять за столом, носять штиблети[97] і говорять із тобою на всякі теми. Пройдеш, бувало, повз нього і подивишся, як на кролика, ще скажеш щось приємне і погомониш про погоду, але, звичайно, ніяких випивок не було. Взагалі я не вважав за потрібне мати з ними справи. Тож ото через те, що я давав їм дихати зі своєї доброти, один такий і роз'їжджає нині з міс Віллелою Лірайт.

За годину до заходу вони повернулися й зупинилися біля воріт дядечка Емслі. Овеча душа допомогла міс Віллелі зійти, і деякий час вони простовбичили, перекидаючись грайливими й хитромудрими фразами. А потім окрилений Джексон залітає в сідло, ледь піднімає капелюха-каструльку й трюхикає в напрямку до свого баранячого ранчо. На той час я вже витрусив пісок із чобіт і відчепився від кактуса. Птах не відлетів і півмилі від Пімієнти, коли я наздогнав його на моєму чалому.

Я назвав цього вівчаря червонооким, але це неправда. Його зоровий пристрій був досить сіреньким, але вії були червоні, а волосся руде, тому він і здавався червонооким. Вівчар? Який там у біса вівчар, у кращому випадку ягнятник, козопас якийсь, із жовтою хусткою довкола шиї та в черевиках із бантиками.

— Привіт! — сказав я йому. — Ви зараз їдете з вершником, якого називають Джедсон Вірна Смерть за прийоми його стрільби. Коли я хочу представитися незнайомцеві, я завжди представляюсь йому до пострілу, оскільки терпіти не можу тиснути руку небіжчикові.

— Ось як! — говорить він украй спокійно. — Радий знайомству з вами, містере Джедсоне. Я Джексон Птах із ранчо Шолудивого Віслюка.

Саме тієї миті одне моє око побачило куріпку, яка скакала по пагорбу з молодим тарантулом у дзьобі, а другим оком я побачив сокола, що сидів на сухому сучку в'яза. Я прибив їх для більшої вагомості слів одне за одним зі своєї сорокап'ятикаліберної рушниці.

— Дві з трьох, — кажу я, — птахи, маю вам заявити, так і сідають на мої кулі.

— Добра стрільба, — мовить вівчар, не змигнувши оком. — Скажіть, а вам не траплялося промахнутися на третьому пострілі? Гарний дощик випав на тому тижні, містере Джедсоне, тепер трава так і піде.

— Чижик, — кажу я, під'їжджаючи поближче до його фасонної конячини, — ваші батьки у захваті нарекли вас іменем Джексон, але ви, без сумніву, виродилися на цвірінькувату пташку. Киньмо ці зайві аналізи дощику й стихій і поговорімо про те, що не входить до словника папуг. У вас з'явилася кепська звичка кататися з молодими дівчатами з Пімієнти. Я знавав пташок, — кажу, — яких підсмажували за дрібніші прогріхи. Міс Віллела, — веду я, — зовсім не потребує гнізда, звитого з овечої шерсті пташиною з породи Джексонів. Отже, або ви кидаєте ці вибрики, або ж наткнетеся в галопі на моє прізвисько «Вірна Смерть», у якому два слова й указівка щонайменше на одну похоронну процесію!

Джексон Птах ледь почервонів, а потім засміявся.

— О містере Джедсоне, — відповідає він, — ви помиляєтеся. Я заїжджав кілька разів до міс Лірайт, але зовсім не з тією метою, про яку думаєте ви. Мій об'єкт суто гастрономічного[98] гатунку.

Я потягнувся по револьвер.

— Кожен вовк, — кажу я, — який посміє нешанобливо…

— Зачекайте хвилинку, — цвірінькає ця пташка, — дозвольте пояснити. Навіщо мені дружина? Глянули б ви на моє ранчо. Я сам собі готую й латаю. Їжа — ось моє єдине задоволення, яке я маю від вирощування овець. Містере Джедсоне, ви смакували коли-небудь млинці, які випікає міс Лірайт?

— Я? Ні, — відповідаю, — я й не знав, що вона займається кулінарними маніпуляціями.

— Це ж золотаві сузір'я, — говорить він, — підрум'янені на амброзійному[99] вогні Епікура[100]. Я б віддав два роки свого життя за рецепт приготування цих млинців. Ось навіщо я їздив до міс Лірайт, — провадив Джексон Птах, — але мені не вдалося вивідати його. Це старовинний рецепт, він оберігається сім'єю ось уже як сімдесят п'ять років. Він передається з покоління в покоління, і чужим його не відкривають. Якби я міг дістати цього рецепта, я пік би сам собі млинці на ранчо й був би щасливою людиною, — так говорив Птах.

— Ви впевнені, — питаю я в нього, — що ви ганяєтеся не за рукою, яка місить млинці?

— Упевнений, — відповідає Джексон. — Міс Лірайт надзвичайно чарівна дівчина, але, повторюю, мої наміри не виходять за межі гастро… — тут він побачив, що моя рука сковзнула до кобури, і змінив фразу: — За межі бажання дістати цього рецепта, — завершив він.

— Не такий ви вже й поганець, — кажу я, намагаючись бути ввічливим. — Я надумав було зробити ваших овець сиротами, але цього разу дозволю вам летіти далі. Але пам'ятайте: чіпляйтеся до млинців, та міцніше, як середній млинець до всієї гірки, і не намагайтеся змішувати підливку з почуттями, а то у вас на ранчо будуть співи, але ви їх не почуєте.

— Щоб вас переконати у моїй щирості, — каже вівчар, — я проситиму вас про допомогу. Міс Лірайт і ви кращі друзі, і, можливо, вона зробить для вас те, чого не бажає зробити для мене. Якщо ви дістанете мені того рецепта, то обіцяю ніколи більше до неї не під'їжджати.

— Оце по-чесному, — сказав я і потиснув руку Джексона Птаха. — Буду радий допомогти і зроблю все, що зможу.

Він повернув до великих заростей кактусів на П'єдре, у напрямку до Шолудивого Віслюка, а я поїхав собі на північний захід, до ранчо Білла Туми.

Лиш через п'ять днів мені вдалося знову заїхати на Пімієнту. Ми з міс Віллелою дуже мило провели вечір у дядечка Емслі. Вона заспівала дещо й таки добре помучила піаніно цитатами з опер. А я показував гримучу змію і розповідав про новий спосіб білування[101] корів, вигаданий Снекі Мак-Фі, і про те, як я колись їздив до Сент-Луїса. Наші взаємини дедалі міцнішали. І от, думаю собі, якщо тепер мені вдасться переконати Джексона Птаха погодитися на переліт, справу зроблено. Тут я пригадую його обіцянку щодо рецепту млинців і вирішую випитати його в міс Віллели й розказати суперникові. А вже тоді, якщо знову спіймаю тут пташку з Шолудивого Віслюка, я їй попідрізую крильця.

Тож годині о десятій я надягаю на обличчя маску облесливості й звертаюся до міс Віллели: «Знаєте, якщо мені щось і подобається більше за вигляд рудого бика на зеленій траві, то це смак доброго смачного гарячого млинця з паточною підливкою».

Міс Віллела аж підскочила на фортепіанному стільці й дивно на мене подивилася.

— Так, — говорить вона, — це дійсно смачно. Як, ви казали, називається та вулиця в Сент-Луїсі, містере Одоме, де ви загубили капелюха?

— Вулиця млинців, — кажу я, підморгуючи, щоб показати, що мені, мовляв, усе відомо про сімейний рецепт і мене не обдуриш. — Та годі вже, міс Віллело, — не припиняю я атаки, — розповідайте, як ви їх готуєте. Млинці так і кружляють у моїй голові, як фургонні колеса. Тож… фунт крупки, вісім дюжин яєць і ще щось… Що ж там написано в каталозі інгредієнтів[102]?

— Вибачте мені, я на хвилинку, — говорить міс Віллела, оглядає мене скоса і зісковзує зі стільця.

Вона риссю вискочила до іншої кімнати, а потім звідти виходить до мене дядечко Емслі у своєму жилеті й із кухликом води. Він повертається до столу по склянку, і я бачу в його задній кишені багатозарядку.

«Оце тобі! — думаю я. — Ця сімейка, видно, добре-таки дорожить своїми кулінарними рецептами, якщо захищає їх зі зброєю. Я було знав сім'ї, так вони не взялися б за зброю навіть у разі кровної ворожнечі».

— Випий-но ось це, — каже дядечко Емслі, подаючи мені склянку води. — Ти занадто багато їздив сьогодні верхи, Джеде, та все під сонцем. Спробуй думати про щось інше.

— Ти знаєш, як пекти млинці, дядьку Емслі? — запитав я.

— Ну, я не зовсім знаюся в їх анатомії, — городить дядечко Емслі, — але мені здається, треба взяти більшенько сковорідок, трішки тіста, соди й кукурудзяного борошна й змішати все це як слід із яйцями й сироваткою. А що, Джеде, старий Білл знову збирається навесні гнати худобу в Канзас-Сіті?

Тільки цю млинцеву специфікацію і вдалося мені видобути того вечора. Не дивно, що Джексон Птах погорів на цій справі. Одне слово, я припинив допит і недовго поговорив з дядечком Емслі про худобину й циклони. А потім зайшла міс Віллела і сказала: «На добраніч», і я помчав до себе на ранчо.

За тиждень я зустрів Джексона Птаха, коли той від'їздив від дядечка Емслі, а я направлявся до нього. Ми зупинилися на дорозі й перекинулися дріб'язковими фразами:

— Ну що, ще не дістали списку деталей для ваших рум'янчиків? — запитав я його.

— Уявіть собі, ні, — відповідає Джексон, — і, гадаю, з цього нічого не вийде. А ви намагалися?

— Спробував якось, — кажу я, — та це все одно, що виманювати з нори лугового собачку горіховими шкаралупами. Цей рецепт млинців — талісман якийсь, якщо судити з того, як вони за нього тримаються.

— Я майже готовий відступитися, — говорить Джексон із таким відчаєм у голосі, що я навіть відчув жалість до нього. — Але мені страшенно хочеться знати, як випікати ці млинці, щоб насолоджуватися ними на моєму усамітненому ранчо. Я не сплю ночами, все згадую, які ж вони таки прекрасні.

— Не зупиняйтеся, домагайтеся, — раджу я йому, — і я теж буду. Врешті-решт хтось та й накине йому аркана на роги. Ну, до побачення, Джексе.

Як бачиш, у той час ми були в щонаймирніших стосунках. Коли я переконався, що він не упадає за міс Віллелою, я з неабиякою терплячістю мирився з цим рудим замірком. Бажаючи задовольнити запити його апетиту, я, як і раніше, намагався випитати у міс Віллели заповітного рецепта. Та лиш тільки я говорив слово «млинці», в її очах відразу ж з'являвся відтінок туманності й стурбованості, й вона намагалася змінити тему. Якщо ж я наполягав, вона вискакувала з кімнати й висилала до мене дядечка Емслі з кухликом води й кишеньковою гаубицею.

Одного разу я прискакав до крамнички з величезним букетом блакитної вербени. Дядечко Емслі подивився на букета зіщулившись і говорить:

— Не чув новини?

— Худоба подорожчала?

— Віллела і Джексон Птах одружилися вчора в Палестині, — каже він. — Сьогодні вранці отримав листа.

Я впустив букета в діжку з сухарями і почекав, доки новина, відкалатавши в моїх вухах, шугонула до верхньої лівої кишені сорочки, не вдарила мене, нарешті, по ногах.

— Повтори, будь ласка, дядечку Емслі, це ще раз, — кажу я, — може, слух обдурив мене і ти лише сказав, що першокласні телиці йдуть по чотири вісімдесят за голову або щось таке?

— Повінчалися вчора, — говорить дядечко Емслі, — й вирушили у весільну подорож до Вако й на Ніагарський водоспад. Невже ти весь час нічого не помічав? Джексон Птах підбивався до Віллели саме від того дня, як він запросив її покататися.

— З того дня! — закричав я. — Якого ж біса він плів мені про млинці? Поясни ти мені…

Коли я сказав «млинці», дядечко Емслі підскочив і подався назад.

— Хтось із мене пожартував з цими млинцями, — кажу я, — і я дізнаюся. Тобі ж, упевнений, усе відомо. Розповідай, або я, не відходячи з місця, замішу з тебе млинці.

Я перескочив через прилавок до дядечка Емслі. Він потягся до кобури, але його кулемет був у шухляді й він не дотягнувся до неї два дюйми. Я ухопив його за комір сорочки і штурхонув у куток.

— Розповідай про млинці, — погрожую я, — або сам зараз перетворишся на млинець. Міс Віллела пече їх?

— За все життя жодного не спекла, а я ж їх зроду не бачив, — так переконливо говорить дядечко Емслі. — Ну ж бо, Джеде, заспокойся. Ти розхвилювався, і рана в голові затуманює твою свідомість. Намагайся не думати про млинці.

— Дядечку Емслі, — я йому, — я не поранений в голову, але я, очевидно, розгубив усі свої природні здібності мислення. Джексон Птах сказав мені, що він навідується до міс Віллели, щоб випитати її про спосіб приготування млинців, і прохав мене допомогти йому дістати список інгредієнтів. Я допоміг, і результат — ось він тобі. Що він зробив, цей червоноокий вівчар, нагодував мене дурманом чи що?

— Відпусти-но мій комір, — просить дядечко Емслі, — і я розповім тобі. Еге, схоже, Джексон Птах тебе добре обкрутив. Наступного дня після катання з Віллелою він знову приїхав і повідомив нам, щоб ми остерігалися тебе, якщо ти раптом заговориш про млинці. Він сказав, що якось у вас у таборі пекли млинці й хтось із хлопців стуконув тебе по макітрі сковорідкою. І після цього, мовляв, варто тобі лише розпалитися чи перехвилюватися, рана починає тебе тривожити і ти стаєш схожим ніби на божевільного й мариш млинцями. Він сказав, що треба лише відволікти твою увагу і заспокоїти тебе, і ти не будеш небезпечним. Отож ми з Віллелою й намагалися це робити, як могли. М-да, — закінчив дядечко Емслі, — таких вівчарів, як той Джексон Птах, не часто зустрінеш.

Розповідаючи свою історія, Джед неквапно, але спритно змішував відповідні порції зі своїх мішечків і пляшечок. Під кінець оповіді він поставив переді мною готовий продукт — двійко рум'яних і пишних млинців на олов'яній мисці. З якогось секретного сховища він дістав ще й шмат чудового масла і пляшку золотавого сиропу.

— І давно це трапилося? — запитав я його.

— Три роки минуло, — відповів Джед. — Вони нині живуть на ранчо Шолудивого Віслюка. Але я ані його, ані її відтоді не бачив. Кажуть, що Джексон Птах прикрашав свою ферму гойдалками й фіранками весь час, поки морочив мені голову тими млинцями. Ну, я пожурився-пожурився та й досить. Але хлопці досі з мене кепкують.

— А ці млинці ти робив за знаменитим рецептом? — поцікавився я.

— Я ж тобі кажу, що ніякого рецепту не було, — сказав Джед. — Хлопці все кричали про млинці, доки самі й не подуріли, і я вирізав цей рецепт із газети. Смачно?

— Чудово, — відповів я. — Чому ж ти сам не покуштуєш, Джеде?

Почулося зітхання.

— Я? — запитав Джед. — Я й дивитися на них не можу.

Принцеса і пума

Звичайно, не обійшлося без короля і королеви. Король був страшним старим; він носив шестизарядні револьвери та шпори і репетував таким гучним голосом, що гримучі змії прерій квапилися сховатись у свої нори під кактусами. До коронації його звали Бен Шептун. Коли ж він обзавівся п'ятдесятьма тисячами акрів землі і такою кількістю худоби, що сам втратив їй лік, його стали звати О'Доннел, король худоби.

Королева була мексиканка з Ларедо. З неї вийшла гарна, лагідна дружина, і їй навіть удалося навчити Бена настільки стримувати голос у стінах свого будинку, що від його звуку не розбивався посуд. Коли Бен став королем, вона полюбила сидіти на галереї ранчо Еспіноза і плести очеретяні циновки. А коли багатство стало настільки непереборним і пригнобливим, що з Сан-Антоні привезли у фургонах м'які крісла і круглий стіл, вона схилила темноволосу голову і розділила долю Данаї[103].

Щоб уникнути lese majeste[104], вас спочатку відрекомендували королю і королеві. Але вони не відіграють ніякої ролі в цій розповіді, яку можна назвати «Повістю про те, як принцеса не розгубилась і як лев клеїв дурня». Принцесою була королівська дочка Жозефа О'Доннел. Від матері вона успадкувала добре серце і смагляву субтропічну вроду. Від його величності Бена О'Доннела дістала запас мужності, здоровий глузд і здатність керувати людьми. Варто було приїхати здалеку, щоб подивитися на таке поєднання. На всьому скаку Жозефа могла всадити п'ять куль із шести в бляшанку з-під томатів, що крутиться на кінці вірьовки. Вона могла цілими годинами гратися зі своїм білим кошенятком, наряджаючи його у найнедоладніші костюми. Нехтуючи олівцем, вона була здатна підрахувати в думці, скільки зиску принесуть тисяча п'ятсот сорок п'ять дволіток, якщо продати їх по вісім доларів п'ятдесят центів за голову. Ранчо Еспіноза має близько сорока миль завдовжки і тридцяти завширшки — щоправда, переважно орендованої землі. Жозефа обстежувала кожну її милю верхи на своєму коні. Усі ковбої на цьому просторі знали її в обличчя і були її вірними васалами[105]. Ріплі Гівнс, старший однієї з ковбойських партій Еспінози, побачив її якось і одразу ж вирішив поріднитися з королівською родиною. Самовпевненість? О ні. За тих часів на землях Нуесес чоловік був чоловіком. І врешті-решт титул «короля худоби» аж ніяк не означає наявність королівської крові. Часто він означає тільки, що його володар носить корону на знак своїх блискучих здібностей щодо крадіжки худоби.

Одного разу Ріплі Гівнс поїхав верхи на ранчо «Два В'язи», щоб дізнатися про зниклих одноліток. Назад він вирушив пізно, і сонце вже сідало, коли він досяг переправи Білого коня на річці Нуесес. Від переправи до його табору було шістнадцять миль, до садиби ранчо Еспіноза — дванадцять. Гівнс стомився. Він вирішив заночувати біля переправи.

Річка в цьому місці утворила красивий затон. Береги густо поросли великими деревами та чагарником. За п'ятдесят ярдів від затону галявини вкривала кучерява мескітова трава — вечеря для коня і ліжко для вершника. Гівнс прив'язав коня і розклав пітники для просушування. Він сів, притулившись до дерева, і скрутив цигарку. Із чагарників, що оточували річку, раптом почувся лютий, розкотистий рев. Кінь затанцював на прив'язі і запирхав, почувши небезпеку. Гівнс, продовжуючи пихкати цигаркою, не кваплячись підняв із землі свій пояс і про всяк випадок повернув барабан револьвера. Велика щука гучно плеснула в затоні. Маленький бурий кролик обскакав кущ «котячої лапки» і сів, поводячи вусами і глузливо поглядаючи на Гівнса. Кінь знову став скубти траву.

Коли на заході сонця мексиканський лев співає сопрано[106] біля річки, зовсім не зайвими є заходи безпеки. Можливо, його пісня говорить про те, що молоді телята і жирні баранчики трапляються рідко і що він палає плотолюбним бажанням познайомитися з вами.

У траві валялася порожня бляшанка з-під фруктових консервів, кинута тут якимсь подорожанином. Побачивши її, Гівнс скрикнув від задоволення. У кишені його куртки, прив'язаної до сідла, було трохи меленої кави. Чорна кава і цигарки! Чого ще треба ковбою?

За дві хвилини Гівнс розклав невелике веселе багаття. Він узяв бляшанку і пішов до затону. Не дійшовши п'ятнадцяти кроків до берега, він побачив ліворуч себе коня під жіночим сідлом, який скуб траву. А коло самої води підіймалася з колін Жозефа О'Доннел. Вона щойно напилась і тепер обтрушувала з долонь пісок. За десять ярдів праворуч від неї Гівнс побачив мексиканського лева, напівприхованого гілками саквісти. Його янтарні очі виблискували голодним вогнем; за шість футів від них виднівся кінчик хвоста, витягнутого прямо, як у пойнтера. Звір трохи розгойдувався на задніх лапах, як усі представники котячої породи перед стрибком.

Гівнс зробив, що міг. Його револьвер валявся в траві, до нього було тридцять п'ять ярдів. З голосним криком Гівнс кинувся між левом і принцесою.

Сутичка, як згодом розповідав він, була короткою і дещо безладною. Прибувши на місце атаки, Гівнс побачив у повітрі смугу диму і почув два негучні постріли. Потім сто фунтів мексиканського лева гепнулися йому на голову і важким ударом притисли до землі. Він пам'ятає, як закричав: «Відпусти, це не за правилами!», потім виповз з-під пуми, мов черв'як, із набитим травою та грязюкою ротом і великою ґулею на потилиці в тому місці, яким він ударився об коріння в'яза. Лев лежав нерухомо. Роздосадуваний Гівнс, запідозривши якусь каверзу, насварився на нього кулаком і крикнув: «Зачекай, я ще з тобою…» — і тут опам'ятався.

Жозефа стояла на колишньому місці, спокійно перезаряджаючи тридцятивосьмикаліберний револьвер, оздоблений сріблом. Особлива влучність їй цього разу не знадобилась: голова звіра являла собою набагато легшу мішень, ніж бляшанка з-під томатів, що крутиться на кінці вірьовки. На устах дівчини і в темних очах грала зухвала посмішка. Невдалий лицар-рятівник відчув, як фіаско[107] вогнем палить йому серце. Ось де трапилася нагода, про яку він так мріяв, але все відбулося під знаком Момуса, а не Купідона[108]. Сатири в лісі вже, певне, хапалися за боки, заходячись пустотливим беззвучним сміхом. Розігралося щось на кшталт водевіля «Сеньйор Гівнс та його кумедний двобій із чучелом лева».

— Це ви, містере Гівнсе? — мовила Жозефа своїм повільним млосним контральто[109]. — Ви мало не зіпсували мені постріл своїм криком. Чи не забили ви собі голову, коли впали?

— О ні, — спокійно відповів Гівнс. — Це було зовсім не боляче.

Він нахилився, пригнічений соромом, і витягнув з-під звіра свого чудового капелюха. Той був такий зім'ятий і понівечений, немов його спеціально готували для комічної вистави. Потім Гівнс став на коліна і ніжно погладив люту, з відкритою пащею голову мертвого лева.

— Бідолашний старий Біля! — сумно вигукнув він.

— Що таке? — різко запитала Жозефа.

— Ви, звичайно, не знали, міс Жозефо, — сказав Гівнс із виглядом людини, у серці якої великодушність бере гору над горем. — Ви не винні. Я намагався врятувати його, але не встиг попередити вас.

— Кого врятувати?

— Та Білла. Я цілий день шукав його. Адже він два роки був загальним улюбленцем у нас у таборі. Бідолашний старий! Він би і кролика не скривдив. Хлопці просто збожеволіють, коли почують. Але ви ж не знали, що він хотів просто погратися з вами.

Чорні очі Жозефи вперто палили його. Ріплі Гівнс витримав випробування. Він стояв і задумливо скуйовджував свої темно-русяві кучері. В очах була скорбота із домішкою ніжного докору. Приємні риси його обличчя явно виражали сум. Жозефа завагалась.

— Що ж тут робив ваш улюбленець? — спитала вона, удаючись до останнього доводу. — Біля переправи Білого коня немає жодного табору.

— Цей розбишака ще вчора утік із табору, — не затинаючись, відповів Гівнс. — Можна тільки дивуватись, як його до смерті не налякали койоти. Розумієте, минулого тижня Джим Уебстер, наш конюх, привіз до табору маленьке цуценя тер'єра. Це щеня справді отруїло Біллу життя: воно ганяло його по всьому табору, годинами жувало його задні лапи. Щоночі, коли лягали спати, Білл забирався під ковдру до когось із хлопців і спав там, ховаючись від щеняти. Мабуть, його довели до відчаю, інакше б він не втік. Він завжди боявся віддалятися від табору.

Жозефа подивилася на труп лютого звіра. Гівнс ласкаво поплескав його по страшній лапі, одного удару якої було досить, щоб убити однорічне теля. По оливковому обличчю дівчини розлився яскравий рум'янець. Чи було то ознакою сорому, який відчуває справжній мисливець, убивши негідну дичину? Погляд її лагіднішав, опущені вії змахнули з очей веселу насмішку.

— Мені дуже шкода, — сказала вона, — але він був такий великий і стрибнув так високо, що…

— Бідолаха Білл зголоднів, — перебив її Гівнс, кваплячись заступитися за небіжчика. — Ми в таборі завжди примушували його стрибати, коли годували. Щоб одержати шматок м'яса, він лягав і качався по землі. Побачивши вас, він подумав, що ви йому дасте поїсти.

Раптом очі Жозефи широко розплющились.

— Адже я могла застрелити вас! — вигукнула вона. — Ви кинулися просто між нами. Ви ризикували життям, аби врятувати свого улюбленця! Це чудово, містере Гівнсе. Мені подобаються люди, які люблять тварин.

Так, тепер у її погляді було навіть захоплення. Врешті-решт із руїн ганебної розв'язки народжувався герой. Вираз обличчя Гівнса забезпечив би йому високе становище у «Товаристві захисту тварин».

— Я їх завжди любив, — сказав він, — коней, собак, мексиканських левів, корів, алігаторів.

— Ненавиджу алігаторів! — швидко заперечила Жозефа. — Плазуни, брудні тварюки!

— Хіба я сказав «алігаторів»? — спитав Гівнс. — Звичайно, я мав на увазі антилоп.

Совість Жозефи примусила її піти ще далі. Вона з покаянним виглядом простягнула руку. В очах її блищали непролиті сльозинки.

— Будь ласка, пробачте мені, містере Гівнсе. Адже я жінка і спочатку, звісно, злякалась. Мені дуже, дуже шкода, що я застрелила Білла. Ви уявити собі не можете, як мені соромно. Я нізащо не зробила б цього, якби знала.

Гівнс узяв простягнуту руку. Він тримав її доти, доки його великодушність не перемогла скорботу за втраченим Біллом. Нарешті стало зрозуміло, що він пробачив їй.

— Прошу вас, не говоріть більше про це, міс Жозефо. Білл своїм виглядом міг налякати будь-яку дівчину. Я вже якось поясню всім хлопцям.

— Правда? І ви не будете мене ненавидіти? — Жозефа довірливо присунулася ближче до нього. Очі її дивилися ласкаво, дуже ласкаво, і в них було чарівне благання. — Я зненавиділа б кожного, хто вбив би моє кошеня. І як сміливо і благородно з вашого боку, що ви намагалися врятувати його, ризикуючи життям! Мало хто міг би так вчинити!

Перемога, вирвана з поразки! Водевіль[110], що перетворився на драму! Браво, Ріплі Гівнсе!

Спустилися сутінки. Звичайно, не можна було допустити, щоб міс Жозефа їхала до садиби сама. Гівнс знову осідлав свого коня, незважаючи на його докірливі погляди, і поїхав з нею. Вони скакали поряд по м'якій траві — принцеса і чоловік, який любив тварин. Запахи прерії — запахи родючої землі і чудових квітів — оповивали їх солодкими хвилями. Вдалині на пагорбі задзявкали койоти. Боятися нічого! Та все ж таки…

Жозефа під'їхала ближче. Маленька ручка немов щось шукала. Гівнс накрив її своєю. Коні йшли нога в ногу. Руки поволі стулились, і володарка однієї з них заговорила:

— Я ніколи раніше не лякалась, — сказала Жозефа, — але ви подумайте, як жахливо було б зустрітись із справжнім диким левом! Бідолашний Білл! Я дуже рада, що ви поїхали зі мною!..

О'Доннел сидів на галереї.

— Привіт, Ріпе! — гаркнув він. — Це ти?

— Він проводжав мене, — сказала Жозефа. — Я збилася з дороги і запізнилась.

— Вельми зобов'язаний, — виголосив король худоби. — Заночуй, Ріпе, а в табір поїдеш завтра.

Але Гівнс не схотів залишатись. Він вирішив їхати далі, до табору. Удосвіта треба було відправити стадо биків. Він попрощався і поскакав.

За годину, коли згасли вогні, Жозефа в нічній сорочці підійшла до своїх дверей і крикнула королю через викладений цеглиною коридор:

— Слухай, тату, ти пам'ятаєш цього мексиканського лева, якого прозвали «Карнавухий диявол»? Того, що роздер Гонсалеса, овечого пастуха містера Мартіна, і з півсотні телят на ранчо Салада? Отож, я розправилася з ним сьогодні біля переправи Білого коня. Він стрибнув, а я всадила йому дві кулі з мого тридцятивосьмікалиберного. Я впізнала його по лівому вуху, яке старий Гонсалес знівечив йому своїм мачете[111]. Ти сам не зробив би кращого пострілу, тату.

— Ти у мене молодчина! — прогримів Бен Шептун із темряви королівської опочивальні.

Санаторій на ранчо

Якщо ви стежите за хронікою рингу, ви легко пригадаєте цей випадок. На початку дев'яностих років по той бік прикордонної річки відбулася зустріч чемпіона з претендентом на це звання, яка тривала лише хвилину й декілька секунд.

Настільки короткий бій — надзвичайна рідкість і неприховане шахрайство, оскільки воно обманює очікування шанувальників справжнього спорту. Репортери спромоглися вичавити з сутички все що можна, але якщо відкинути те, що вони понавигадували, бій був до сліз жалюгідним. Чемпіон просто взяв і гупнув своєю жертвою об підлогу, повернувся до неї спиною і, пробурчавши: «Я знаю, що цей труп більше не підніметься» — простягнув секундантові довгу, як щогла, руку, щоб той зняв із неї рукавицю.

Цим і пояснюється та обставина, що наступного ранку, тільки-но почало світати, повний пасажирський комплект до неможливості обурених джентльменів у модних жилетах і картатих краватках висипав із вагона на вокзалі в Сан-Антоніо. Цим самим частково пояснюється і те невтішне становище, у якому опинився «Цвіркун» Мак-Гайр, коли він вискочив із вагона на платформу з сухим, гаркітливим кашлем, що розривав його на частини. Цей кашель був не новиною для мешканців Сан-Антоніо. Трапилося й так, що саме в цей час Кертис Рейдлер, скотар із округу Нуесес — хай благословить його Господь! — проходив уздовж платформи в блідих променях ранкової зорі.

Скотар прокинувся із сонцем, оскільки поспішав додому і збирався встигнути на поїзд, який прямував на південь. Зупинившись біля нещасного покровителя спорту, він вимовив співчутливо, характерним для техасця тягучим говором:

— Що, кепсько тобі, бідолахо?

«Цвіркун» Мак-Гайр — колишній боксер категорії пір'їни, жокей, хитрун, спеціаліст у картах і постійний відвідувач барів та спортивних клубів — по-войовничому кинув оком на чоловіка, який обізвав його «бідолахою».

— Мандруй звідси, Телеграфний Стовпе, — прохрипів він. — Я не телефонував.

Новий приступ кашлю почав вивертати його зсередини, і, знесилений, він обіперся на багажний візок. Рейдлер терпляче чекав, поки кашель мине, розглядаючи білі капелюхи, короткі пальта й товсті сигари, якими була всипана платформа.

— Ти, бачу, з півночі, синку? — спитав він, коли кашель трішки стих. — Їздив подивитися на бокс?

— Бокс! — пирхнув Мак-Гайр. — Гра в латку! Стукнув його разок і поклав на підлогу швидше, ніж лікар зводить хворого в могилу. Бокс! — він вдавився, закашлявся й продовжив, не стільки звертаючись до скотаря, скільки бажаючи відвести душу: — Вірний виграш! Ні ж бо, більше мене на цей гачок не піймаєш. На таку приманку, либонь, клюнув би сам Рокфеллер[112]. П'ять проти одного, що цей хлопець із Корка не протримається трьох раундів — ось я на що ставив! Усе вклав, до останнього цента, і вже чув запах стружки в цьому нічному шинку на Тридцять сьомій вулиці, про який я вже зійшовся в ціні з Джимом Ділені. І на тобі… ну, скажіть хоч ви, Телеграфний Стовпе, яким треба бути йолопом, щоб всадити свої останні заощадження в одну зустріч двох бовдурів?

— Що так, то так, — сказав величезний скотар. — Особливо, якщо грошики-то пролетіли. А тобі, синку, краще піти б у готель. Це кепський кашель. Легені?

— Авжеж, трясця взяла б їх! — прозвучала вичерпна відповідь. — Заробив задоволення. Старий пугач сказав, що я протягну ще з півроку, а, може, й рік, якщо зміню алюр і буду тримати себе загнузданим. Та я й сам хотів десь осісти і взятися за розум. Можливо, я тому й вирішив ризикнути на п'ять проти одного. У мене була про запас залізна тисяча доларів. Якби виграв, то кав'ярня Ділені перейшла б до мене. Ну, хто ж міг подумати, що цю колоду повалять у першому раунді?

— Так, не пощастило тобі, — сказав Рейдлер, дивлячись на мініатюрну фігурку Мак-Гайра, прихилену до возика. — А зараз, синку, ходи в готель та відпочинь. Тут є «Менеджер», і «Маверік», і…

І «П'ята авеню», і «Вольдорф-Асторія»… — перекривив йото Мак-Гайр. — Ви що, не чули? Я прогорів. У мене немає нічого, окрім цих двох штанів і однієї монети в десять центів. Може, мені б пішла на користь поїздка до Європи або подорож на власній яхті?… Гей, хлопче, газету!

Він кинув десять центів хлопцеві-газетяреві, схопив «Експрес» і, вмостившись зручніше біля возика, заглибився у новини про своє Ватерлоо[113], роздуте в міру сил вигадливої преси.

Кертис Рейдлер подивився на свого величезного золотого годинника й торкнув Мак-Гайра за плече.

— Ходімо, синку, — сказав він. — Залишилося три хвилини до поїзда.

Сарказм, очевидно, був у Мак-Гайра в жилах.

— Ви що — бачили, як я зірвав банк у залізяку чи виграв парі, після того, як мить тому я сказав вам, що в мене немає жодної копійки? Ідіть своєю дорогою, приятелю.

— Ти поїдеш зі мною на моє ранчо й будеш там жити, поки не видужаєш, — сказав скотар. — За півроку ти забудеш про свою болячку, хлопче. — Однією рукою він підхопив Мак-Гайра й поволік до поїзда.

— А чим я буду платити? — спитав Мак-Гайр, все ще слабко намагаючись звільнитися.

— Платити? За що? — здивувався Рейдлер. Вони отетеріло вп'ялися поглядами один в одного. Їхні думки крутилися, як шестерні конічної зубчатої передачі, у кожного навколо власної осі в протилежних напрямках.

Пасажири поїзда, який прямував на південь, із цікавістю зиркали на цю пару, дивуючись настільки рідкісному поєднанню протилежностей. Мак-Гайр на зріст був п'ять футів один дюйм. З огляду на зовнішність, він міг бути походженням із Дубліна[114], а можливо, і з Йокогами. Гострий погляд, гострі щелепи й підборіддя, шрами на кістлявому зухвалому обличчі, сухе жилаве тіло, яке вийшло живим із багатьох оказій, — цей хлопець, задерикуватий з вигляду, як шершень, не був явищем новим чи незвичайним у цих краях. Рейдлер виріс на іншому ґрунті. На зріст шість футів два дюйми і широкий у плечах він був, як кажуть, відкритою душею. Захід і Південь зійшлися в ньому. Представників цього типу ще мало зображували на полотнах, оскільки наші картинні галереї мініатюрні, а кінематограф ще не поширився на Техас. Гідно відобразити образ такого парубка, як Рейдлер, могла б, мабуть, лише фреска[115] — щось велике, спокійне, просте й не обмежене рамками.

Експрес ніс їх на південь. Зелені простори прерій наступали на ліси, подрібнюючи їх, перетворюючи на розкидані на великих площах темні купки дерев. Це була країна ранчо, володіння коров'ячих королів.

Мак-Гайр сидів, забившись у куток, і з гострою недовірою прислухався до слів скотаря. Який жарт задумав утяти з ним цей здоровенний стариган, який тягне його невідь куди? Те, що він керується безкорисливим співчуттям, було останнім, що могло б спасти на думку Мак-Гайру. «Він не фермер, — міркував полонений, — та й на шахрая не схожий. Що за птах? Ну, будь напоготові «Цвіркуне», — чи не краплена[116] в нього колода? Тепер вже хочеш — не хочеш, а робити нічого. У тебе швидкоплинні сухоти[117] і п'ять центів у кишені, отож сиди собі тихенько й гадай, що він там задумав».

У Ринконі, за сто миль від Сан-Антоніо, вони зійшли з поїзда й пересіли в таратайку, яка чекала на Рейдлера біля станції, після чого протрюхикали ще миль із тридцять, перш ніж дісталися місця свого призначення. Саме ця частина подорожі могла б, здавалося, відкрити підозрілому Мак-Гайру очі на справжній смисл його полону. Вони котилися на оксамитових колесах по веселому роздоллю савани. Двійко рвучких іспанських коней неслися рівною, невтомною риссю, інколи за власним бажанням переходячи на біг. Повітря п'янило, як виро, й освіжало, як зельтерська, і з кожним ковтком його подорожники вдихали ніжну запашність польових квітів. Дорога потихеньку загубилася в траві, а таратайка попливла поміж зелених степових бурунів, керована досвідченою рукою Рейдлера, для якого кожен ледь помітний гайок, що пролітав десь удалині, був знайомою відміткою, кожен м'який вигин пагорбів на горизонті вказував напрямок і говорив про відстань. Але Мак-Гайр, відкинувшись на сидіння, з понурою недовірою зважав на слова скотаря й не помічав навколо себе нічого, окрім безлюдної пустелі.

«Що він замислив? — мучила його причеплива думка. — Яку аферу обмізковує цей громило?» Між неозорих просторів, обмежених лише лінією горизонту, Мак-Гайр оцінював людей міркою мешканця тісних міських кварталів.

За тиждень до цього, їдучи верхи преріями, Рейдлер натрапив на хворе телятко, яке жалібно мекало, відбившись від стада. Не спішуючись, Рейдлер нагнувся, перекинув цього бідолаху через сідло й передав для опікування своїм ковбоям на ранчо. Звідки міг Мак-Гайр знати (та й як би це дійшло його свідомості), що він в очах Рейдлера був таким самим телятком, — хворим, безпорадним створінням, яке потребувало чиєїсь турботи. Рейдлер побачив, що він може допомогти, і цього йому було достатньо. З його точки зору, це було логічно, а отже, правильно. Мак-Гайр був сьомим хворим, якого Рейдлер випадково підібрав у Сан-Антоніо, куди в гонитві за озоном, який ніби затримується в його вузьких вуличках, стікаються хворі на сухоти. П'ятеро з його гостей жили на ранчо Соліто, поки не видужали, і зі слізьми вдячності попрощалися з доброзичливим господарем. Шостий потрапив сюди занадто пізно, але, відмучившись, знайшов-таки вічний спокій у затишному кутку саду під розлогим деревом.

Тому ніхто на ранчо не був здивований, коли таратайка підкотила до ґанку і Рейдлер дістав звідти свого хворого протеже[118], підняв його, ніби лантух дрантя, й поставив на веранді.

Мак-Гайр оглянув незвичну для нього картину. Будинок на ранчо Соліто вважався кращим в окрузі. Він був із цегли, привезеної сюди кіньми за сотню миль, але мав лише один поверх, де було чотири кімнати, оточених верандою із земляною підлогою, яку називали «галерейкою». Строкатий асортимент коней, собак, сідел, бричок, зброї й різноманітних причандалів ковбойського побуту вразив столичне око прогорілого спортсмена.

— Ось ми й удома, — весело сказав Рейдлер.

— Оце так глушина! — випалив Мак-Гайр і покотився на підлогу веранди в судомному нападі кашлю.

— Ми постараємося влаштувати тебе зручніше, синку, — м'яко сказав господар. — У будинку, щоправда, не так вже розкішно, зате на волі чудово, а для тебе це найголовніше. Ось твоя кімната. Як щось знадобиться — питай, не соромся.

Рейдлер завів Мак-Гайра до кімнати, розташованої на східному боці будинку. Незаслана підлога була чисто вимита. Свіжий вітерець погойдував білі фіранки на вікнах. Велике плетене крісло-качалка, два звичайних стільці й довгий стіл, завалений газетами, трубками, тютюном, шпорами й патронами для гвинтівки, стояли в центрі кімнати. Декілька добре вибілуваних оленячих голів і одна величезна чорна кабаняча голова дивилися зі стін. У кутку притулилося широке парусинове складане ліжко. Для всіх навколишніх мешканців кімната для гостей на ранчо Соліто була цілою резиденцією, гідною принца. Мак-Гайр, побачивши таке, широко посміхнувся. Він дістав із кишені свої п'ять центів і підкинув їх під стелю.

— Ви думали, що я брешу щодо грошей? Ось, можете тепер мене обшукати, якщо бажаєте. Це був останній із моїх скарбів. Тож хто буде платити?

Ясні сірі очі Рейдлера твердо поглянули з-під сивих брів просто в чорні намистини очей Мак-Гайра. Трішки помовчавши, він сказав просто, без гніву:

— Ти мені зробиш велику послугу, синку, якщо не будеш більше згадувати про гроші. Раз сказав і все. Я не беру зі своїх гостей платні, та й вони зазвичай не пропонують її мені. Вечеря буде готова за півгодини. Ось тут у глечику вода, а в тому червоному, що висить на галерейці, — прохолодніша, для пиття.

— А де дзвінок? — озираючись навсібіч, запитав Мак-Гайр.

— Дзвінок? А навіщо?

— Дзвонити, коли щось знадобиться. Я ж не можу… Слухайте, ви! — закричав він зненацька, охоплений безсилою люттю. — Я не просив вас тягнути мене сюди! Я не клянчив у вас грошей! Я не намагався розчулити вас — ви самі до мене причепилися! Я хворий! Я не можу рухатися! А тут за п'ятдесят миль довкола ні коридорного, ні коктейлю! О, чорт! Як же я встряв! — І Мак-Гайр повалився на ліжко й судорожно розревівся.

І Рейдлер підійшов до дверей і покликав слугу. Стрункий червонощокий мексиканець двадцяти років швидко зайшов до кімнати. Рейдлер заговорив із ним іспанською.

— Іларіо, пригадую, я обіцяв тобі під осінь місце vaquero[119] в таборі Сан-Карлос?

— Si, senor[120], така милість була з вашого боку.

— Отож слухай. Цей senorito[121] — мій друг. Він дуже хворий. Будеш йому прислуговувати. Будь при ньому постійно, виконуй усі його розпорядження. Тут потрібна турбота, Іларіо, й терплячість. А коли він видужає чи… а коли він видужає, я зроблю тебе не vaquero, a mayordomo[122] на ранчо де ля П'єдрас. Esta bueno[123]?

— Si, si, mil gracias, senor![124] — Іларіо на знак подяки хотів було стати на одне коліно, але Рейдлер жартома штовхнув його ногою, пробубонівши:

— Ну, ну, без балетних номерів…

Хвилин за десять по тому Іларіо, вийшовши з кімнати Мак-Гайра, постав перед Рейдлером.

— Маленький senor, — заявив він, — шле вам уклін (Рейдлер відніс цей вступ на рахунок люб'язності Іларіо) і просить передати, що йому потрібен колотий лід, гаряча ванна, грінки, одна порція джину з зельтерською, закрити вікна, покликати перукаря, одна пачка цигарок, газета «Нью-Йорк геральд» і відправити телеграму.

Рейдлер дістав зі своєї аптечної шухлядки пляшку віскі.

— Ось, віднеси йому, — сказав він.

Так на ранчо Соліто встановився режим терору. Перші тижні Мак-Гайр хвастався на всі боки і страшенно задавався перед ковбоями, які з'їжджалися із найвіддаленіших пасовищ, щоб подивитися на останній набуток Рейдлера, Мак-Гайр був для них зовсім новим явищем. Він розповідав їм різноманітні тонкощі боксерського мистецтва, хизуючись хитромудрими прийомами захисту й нападу. Він розкривав перед їхніми здивованими поглядами приховане життя, професійних спортсменів. Вони безмежно вражалися його мові, пересипаній жаргонними слівцями, і щиро тішилися нею. Його жести, дивні пози, відверта зухвалість його мови й принципів заворожували їх. Він був для них істотою з іншого світу.

Хоч як це не дивно, але той новий світ, до якого він сам потрапив, ніби не існував для нього. Він був затятим егоїстом зі світу цегли й вапна. Йому здавалося, що доля закинула його кудись у порожній простір, де він не знайшов нічого, окрім кількох слухачів, які були готові перейматися його хвастливими спогадами. Ні безмежні простори залитих сонцем прерій, ні величава тиша зоряних ночей не зачепили його душі. Усі найяскравіші барви Аврори[125] не здатні були відірвати його від сторінок спортивного журналу. Прожити на дармовинку — було його девізом, тютюн на Тридцять сьомій — вершиною його прагнень.

За два місяці він почав скаржитися, що здоров'я його погіршилося. З цієї миті він став лихом, чумою, жахом ранчо Соліто. Ніби якийсь злий гном чи капризна жінка, сидів він у своєму кутку, хникаючи, скавулячи, звинувачуючи й проклинаючи. Усі його скарги були на один лад: його проти волі закинули в цю геєну вогненну[126], де він гибіє через відсутність догляду і комфорту. Проте всупереч його відчайдушним крикам, що йому ніби щодень стає дедалі гірше, на вигляд він жодним чином не змінився. Все той самий диявольський вогник горів у чорних намистинах його очей, голос його звучав так само різко, худюще обличчя — кістки, обтягнуті шкірою, — досягши межі худості, вже не могло схуднути ще більше. Лихоманковий рум'янець, що рожевів вечорами на його випнутих щелепах, наводив на думку, що термометр міг би, вочевидь, зафіксувати хворобливий стан, а прослуховування — встановити, що Мак-Гайр дихає тільки однією легенею, але зовні він не змінився ані на йоту.

Іларіо незмінно прислуговував йому. Обіцяне підвищення в чині, як видно, було для хлопця великою принадою, бо гіркіше гіркого стало його існування при Мак-Гайрові. За розпорядженням хворого всі вікна в кімнаті було наглухо зачинено, фіранки спущено й усілякий доступ свіжого повітря зупинено. Так Мак-Гайр позбавляв себе єдиної надії на спасіння. У кімнаті не можна було продихнути від їдкого тютюнового диму. Хто б не завітав до Мак-Гайра, він змушений був сидіти, задихаючись від диму, й слухати, як цей бісів син відчайдушно хвастає своєю скандальною кар'єрою.

Але найдивнішими були стосунки, які виникли між Мак-Гайром і господарем дому. Хворий зневажливо ставився до свого благодійника, як примхливе, зманіжене дитя зневажає занадто доброго батька. Коли Рейдлер бувало від'їжджав із дому, на Мак-Гайра нападала хандра й він замикався в смутному мовчанні. Але як тільки Рейдлер переступав поріг, Мак-Гайр накидався на нього з найїдкішими, найболючішими докорами. Поведінка Рейдлера стосовно свого підопічного була так само незрозумілою. Рейдлер, здавалося, й сам повірив усім тим страшним звинуваченням, які йому закидав Мак-Гайр, і почував себе жорстоким гнобителем і тираном. Він, очевидно, вважав себе цілком відповідальним за стан здоров'я свого гостя і з покаянним виглядом терпляче й сумирно вислуховував усі його нападки.

Якось Рейдлер сказав Мак-Гайру:

— Спробуй більше бувати на повітрі, синку. Бери мою таратайку й катайся хоч щодня. А ні — то поживи з тиждень-два із хлопцями на вигоні. Я б тебе там добре влаштував. На свіжому повітрі та до землі поближче — це б швидко поставило тебе на ноги. Я знав був одного хлопця з Філадельфії — ще гірше хворів, ніж ти, а як трапилося йому заблукати на Гваделупі й два тижні проценти на овечому пасовищі та поспати на голій землі, так одразу почав одужувати. Повітря й земля — цілюща штука. Або покатайся верхи. У мене є смирна конячина…

— Що я вам зробив? — вискнув Мак-Гайр. — Невже я вам замилював очі? Примушував привозити мене сюди? Прохав цього? Тепер — іди собі на вигін! Ви уже б штриконули ножем, чого його кота за хвоста тягти! Скакай верхи! А я ноги ледве волочу! Оце так! П'ятирічна дитина надає мені стусанів — я й від них не зможу ухилитися. І все це ваше прокляте ранчо — це воно мене доконало. Тут нічого їсти, нічого подивитися, ні з ким поговорити, крім орди троглодитів, які не відрізняють боксерської груші від салату з омарів!

— У нас тут справді нуднувато, — засмучено виправдовувався Рейдлер. — Усього вдосталь — але все просте. Але якщо щось потрібно, то попросимо хлопців, вони привезуть із міста.

Чед Мерчисон, ковбой із табору Серкл Бар, першим висловив підозру, що Мак-Гайр — хитрун і симулянт[127]. Чед привіз для нього кошик винограду за тридцять миль, прив'язавши його до луки сідла й дав чотири милі гаку. Пробувши недовго в накуреній кімнаті, він вийшов звідти й прямо виклав свої підозри господареві:

— Рукав нього — твердіша від алмазу, — сказав Чед. — Коли він познайомив мене з «прямим коротким у сонячне сплетіння», так я подумав, що мене мустанг брикнув. Хлопець безсовісно водить вас за носа, Керте. Він такий само хворий, як я. Соромно сказати, але цей покидьок просто бреше вам, щоб пожити тут задарма.

Однак прямодушний скотар пропустив повз вуха підозри Чеда, і якщо за декілька днів потому він і піддав Мак-Гайра медичному огляду, це було зроблено без будь-якої задньої гадки.

Якось опівдні двоє чоловіків під'їхали до ранчо, вилізли з екіпажу, прив'язали коней, зайшли в дім і залишилися підобідати: кожен вважає себе раз і назавжди запрошеним до столу — такий звичай у цих краях. Одним із прибульців виявився світилом медицини із Сан-Антоніо, чиї дорогі поради знадобилися коров'ячому магнатові, який потрапив під сліпу кулю. Тож зараз лікаря везли на станцію, де він мав сісти на поїзд. Після обіду Рейдлер відкликав його вбік і, тицяючи двадцятидоларового папірця тому в руку, сказав:

— Лікарю, не відмовтесь оглянути одного хлопця — він тут, у сусідній кімнаті. Боюся, що в нього сухоти на останній стадії. Мені б хотілося знати, чи дуже він кепський і що ми можемо для нього зробити.

— Скільки я вам винен за обід, яким ви мене почастували? — засміявся лікар, дивлячись поверх окулярів на господаря. Рейдлер заховав свої двадцять доларів назад до кишені. Лікар швидко пройшов до кімнати Мак-Гайра, а скотар присів на купу сідел, навалену в кутку галерейки, й налаштувався проклясти себе у разі, якщо медичний висновок виявиться невтішним.

За декілька хвилин лікар бадьорим кроком вийшов із кімнати Мак-Гайра.

— Ваш хлопець, — сказав він Рейдлеру, — здоровіший за мене. Легені в нього чисті, як щойно надрукований долар. Пульс нормальний, температура й дихання — теж. Видих — чотири дюйми. Ані найменших ознак захворювання. Звичайно, я не проводив бактеріологічного аналізу[128], але запевняю, що туберкульозних бацил[129] у нього немає. Можете поставити моє ім'я під діагнозом. Навіть тютюн і застояне повітря йому не зашкодили. Він кашляє? Так скажіть йому, що це не обов'язково. Вас цікавить, що можна для нього зробити? Моя порада — відправте його ставити телеграфні стовпи або об'їжджати мустангів. Ходімо, наші коні готові. Хай щастить, сер. — І, як подих свіжого вітру, лікар полетів далі.

Рейдлер зірвав листок із мескитового куща біля перил і став у задумі його жувати.

Наближався сезон таврування худоби, і наступного ранку Росс Харгіс, старший загонич, зібрав на подвір'ї ранчо два з половиною десятки своїх хлопців, щоб вирушити з ним у табір Сан-Карлос, де мали розпочатися роботи. О шостій годині коней було засідлано, провізію завантажено у фургон, і ковбої один за одним вже залітали в сідла, коли це Рейдлер попрохав їх трішки зачекати. Хлопчик-конюх підвів до воріт ще одну загнуздану й осідлану конячину. Рейдлер попрямував до кімнати Мак-Гайра і широко відчинив двері. Мак-Гайр, роздягнений, лежав на ліжку й палив.

— Піднімайся! — сказав скотар, і голос його прозвучав виразно й різко, як мідь мисливського рога.

— Що трапилося? — отетеріло запитав Мак-Гайр.

— Вставай і одягайся. Я міг би терпіти в своєму домі гримучу змію, але брехунові тут не місце. Ну? Скільки разів повторювати! — схопивши Мак-Гайра за петельки, він стягнув його з ліжка.

— Послухайте, приятелю! — оскаженіло закричав Мак-Гайр. — Ви що — блекоти об'їлися? Я ж хворий — повилазило чи що? Я здохну, якщо рушу з місця! Що я вам зробив? Хіба я прохав?.. — захникав він було, як раніше.

— Одягайся! — сказав Рейдлер, підвищивши голос.

Плутаючись в одязі, бурмочучи прокльони й не зводячи здивованого погляду з грізної фігури осатанілого скотаря, Мак-Гайр абияк, тремтячи натягнув на себе штани та сорочку. Рейдлер знову схопив його за комір і потягнув через двір до прив'язаної біля воріт конячини. Ковбої похитнулися в сідлах, порозкривавши від здивування роти.

— Візьми з собою і цього леґеня, — сказав Рейдлер Россу Харгісу, — і дай йому роботу. Хай працює, як слід, спить, де трапиться, і їсть, що дадуть. Ви знаєте, хлопці, — я робив для нього усе, що міг, і робив це від душі. Учора кращий лікар зі Сан-Антоніо оглянув його й сказав, що легені в нього як у віслюка, а сам він здоровий як бик. Одне слово, доручаю його тобі, Россе.

Росс Харгіс тільки похмуро посміхнувся у відповідь.

— Ось воно як! — протягнув Мак-Гайр, із якоюсь дивною усмішкою дивлячись на Рейдлера. — Отже, старий пугач сказав, що я здоровий? Він сказав, що я симулянт, так, чи що? А ви, значить, підіслали його до мене? Ви вважали, що я придурююся? Я, по-вашому, обманщик? Послухайте, приятелю, я частенько бував грубим, я знаю, але це ж тільки так… Якби ви хоч раз побували в моїй шкурі… Ага, я й підзабув… Я ж здоровий… Так сказав старий пугач. Добре, друже, я відпрацюю вам. Ось коли ви зі мною вирішили розрахуватися!

Легко, мов птах, він злетів у сідло, схопив батога, покладеного на луку, й підстьобнув коня. «Цвіркун», який на скачках у Хоторні привів колись «Малого» першим до фінішу, піднявши видачу до десяти за один, знову встромив ногу в стремено.

Мак-Гайр був попереду, коли вервечка, вилетівши за ворота, попрямувала до Сан-Карлоса, і вслід йому летіло схвальне гоготіння ковбоїв, які скакали в піднятих ним хмарах куряви.

Але не проїхавши й милі, він почав відставити й уже плентався серед задніх, коли вершники, проминувши вигони, продовжували шлях поміж високих чагарників. Заїхавши в гущавину, він натягнув віжки і, витягнувши хустину, приклав її до вуст. Хустка вкрилася червоною кров'ю. Він викинув її в колючий чагарник і, прохрипівши своєму здивованому коню «гайда!» — поскакав наздоганяти ковбоїв.

Увечері Рейдлер отримав листа зі свого рідного містечка в Алабамі. Помер хтось із його родичів, і Рейдлера просили приїхати, щоб узяти участь у поділі спадщини. На світанку він уже їхав у своїй таратайці прерією, поспішаючи на станцію.

Додому він повернувся лише, через два місяці. Садиба пустувала — він застав удома одного Іларіо, який доглядав за будинком під час вимушеного від'їзду господаря. Юнак почав розповідати йому, як просувалися справи, поки господаря не було. З тавруванням худоби ще не впоралися, сказав він. Було багато ураганів, худоба розбігалася, і таврування просувається повільно. Табір зараз у долині Гваделупи — за двадцять миль від садиби.

— До речі, — сказав Рейдлер, зненацька згадавши щось. — Як там той хлопець, якого я відправив з усіма в табір, Мак-Гайр? Працює він?

— Не знаю, — відповідав Іларіо. — Ковбої рідко заскакували останнім часом на ранчо. Дуже багато роботи з молодняком. Ні, нічого не чував про нього. Гадаю, його вже давно й серед живих немає.

— Що ти верзеш? — сказав Рейдлер. — Як це — немає серед живих?

— Дуже, дуже кепський був цей Мак-Гайр, — сказав Іларіо, знизуючи плечима. — Я знав, що він не протягне й місяця, коли він від'їжджав звідси.

— Нісенітниці! — пробурчав Рейдлер. — Я бачу, він і тебе обкрутив. Лікар оглянув його й сказав, що він здоровий, як мескитове кореневище.

— Це він так сказав? — запитав Іларіо, хитро посміхаючись. — Цей лікар навіть не бачив його.

— Кажи до пуття! — наказав Рейдлер. — Якого дідька ти мені мізки туманиш?

— Мак-Гайр, — спокійно сказав Іларіо, — пив воду на галерейці, коли цей лікар забіг у кімнату. Він відразу схопив мене й почав вистукувати по мені пальцями — ось тут стукав і тут. — Іларіо показав на груди. — Я так і не зрозумів навіщо. Потім він почав притулятися вухом і все щось вислуховував. Ось тут слухав і тут. А навіщо? Потім дістав якусь скляну паличку й упхав мені до рота. Потім схопив мене за руку й почав мацати її — ось так. А ще наказав мені рахувати тихесенько двадцять, treinta, cuarenta[130]. Хто його знає, — закінчив Іларіо, з подивом розводячи руками, — навіщо він усе це робив? Може, хотів пожартувати?

— Чи є вдома коні? — тільки й запитав Рейдлер.

— Пайсано пасеться за маленьким корралем, senor.

— Сідлай його, негайно!

І за декілька хвилин Рейдлер вскочив у сідло й зник із очей. Пайсано, недарма названий на честь цього непримітного на вигляд, але швидкого на ногу птаха, чимдуж мчав, переминаючи стьожки доріг, мов макарони. За дві з чимось години Рейдлер із невисокого пагорба побачив табір, що розкинувся побіля Гваделупи. Із завмиранням серця, боячись почути найгірше, він під'їхав до табору, спішився й кинув віжки. Через душевну простоту він уже вважав себе цієї миті убивцею Мак-Гайра.

У таборі не було жодної душі, окрім кухаря, який, чекаючи ковбоїв на вечерю, розкладав на миски добрячі шматки смаженої телятини й розставляв на столі залізні кухлі для кави. Рейдлерові не вистачило мужності відразу запитати про те, що його мучило.

— Усе гаразд у таборі, Піте? — невпевнено спитав він.

— Та по-всякому — стримано відповідав Піт. — Двічі сиділи без провізії. Ураган накоїв лиха — облазили всі хащі на сорок миль довкола, поки зібрали худобу. Мені потрібен новий кавник. Москіти[131] цього року зовсім подуріли.

— А хлопці як… усі живі-здорові?

Піт не відзначався оптимізмом. До того ж питати про здоров'я ковбоїв було, вочевидь, не лише зайвиною, а й межувало зі слинтявістю. Дивно було чути такі питання з уст господаря.

— Тих, що лишилися, не треба двічі гукати до столу, — вимовив він нарешті.

— Тих, що лишилися? — хрипло повторив Рейдлер. Він мимоволі озирнувся, шукаючи очима могилу Мак-Гайра. Йому вже ввижався кам'яний білий надгробок, схожий на той, який він бачив на цвинтарі в Алабамі. Але він одразу ж опанував себе, подумавши, що все це дурниці.

— Авжеж, — сказав Піт. — Тих, що лишилися. У ковбойському таборі бувають зміни — минуло ж уже два місяці. Декого вже немає.

Рейдлер зібрався на силі.

— А цей хлопець, якого я направив сюди, — Мак-Гайр… Він не…

— Послухайте, — зупинив його Піт, піднімаючись на весь зріст із товстим шматом кукурудзяного хліба в кожній руці. — Як це вам вистачило совісті прислати такого хворого хлопця до ковбойського табору? Цьому вашому лікареві, який не зміг розпізнати, що той уже однією ногою в могилі, слід було б всипати добре гарненькою попругою з мідними пряжками. Але ж до біса й бойовий хлопець! Знаєте, що він утнув — скандал та й годі! Першого ж вечора хлопці вирішили висвятити його на «ковбойського лицаря». Росс Харгіс шмагонув його раз шкіряними гетрами, і як ви гадаєте, що зробило Це нещасне дитя? Підскочило, бісеня, й нам'яло боки Россу Харгісу. Еге ж бо, натовк Росса Харгіса. Засипав йому кропиви за пазуху як слід. Добрячу порцію. Росс підвівся й одразу ж поплентався шукати місцину, де б його знову прилягти. А цей Мак-Гайр відійшов убік, упав обличчям у траву й почав харкати кров'ю. Кровохаркання — так це й називається, передайте вашому ветеринарові. Вісімнадцять годин поспіль пролежав він так, і ніхто не міг його зрушити з місця. А потім Росс Харгіс, якому подобаються ті, кому вдалося йому відплатити, хутенько взявся, прокляв усіх лікарів від Гренландії до Китайландії[132]. Удвох із Джонсоном Зелена Гілляка вони перенесли Мак-Гайра до намету й давай один з поперед одного запихати хлопця сирим м'ясом та відпоювати віскі.

Але хлопець, очевидно, не бажав одужувати. Уночі він утік із намету й знову зарився в траву — а тут ще й дощ накрапав. «Геть звідси! — говорить він їм. — Дайте мені спокійно померти. Він сказав, що я брехун і симулянт. То й відчепіться від мене!»

— Два тижні він провалявся отак, — продовжував кухар, — ані слова не промовив ні до кого, а потім…

Тупіт, здавалося, як з неба грім, струсонув повітря, і два десятки молодих кентаврів[133], вилетівши із заростей, увірвалися до табору.

— Пресвяті дракони і гримучі змії! — вигукнув кухар і заметався на всі боки. — Хлопці відірвуть мені голову, якщо я їм не подам вечерю за три хвилини.

Але очі Рейдлера були прикуті до дрібного засмаглого хлопчака, який, весело виблискуючи зубами, зіскочив із коня біля яскравого вогнища. Він не був схожий на Мак-Гайра, проте…

Мить по тому Рейдлер тиснув тому руку, схопивши другою за плече.

— Синку, синку, ну як ти? — через силу говорив він.

— Поближче до землі, ви казали? — закричав Мак-Гайр, стиснувши руку Рейдлера залізними лещатами своїх. — Я так і вчинив — і, як бачите, здоровий і сили додалося. І зрозумів, зізнаюся, якого опудала я із себе вдавав. Дякую, старий, що прогнали мене сюди! А добре-таки сталося зі старим пугачем? Я бачив у вікно, як він вибивав зорю[134] на грудях у того мексиканського хлопця.

— То чом же ти мовчав, пся крев? — загримів скотар. — Чому не сказав, що лікар оглянув не тебе?

— Та припиніть! Не морочте мені голову, — пробурчав Мак-Гайр, відразу наїжачившись, як колись. — Ви ж навіть не запитали мене? Ви виголосили свою промову й викинули мене геть, і я вирішив, хай буде, як є. Але знаєте, приятелю, ці скачки з коровами — досить цікаве заняття. І хлопці тут вищого ґатунку — краща команда, з якою мені коли-небудь доводилося їздити. Ви мені дозволите залишитися тут, друже?

Рейдлер запитливо глянув на Росса Харгіса.

— Цей паршивець, — ніжно сказав Росс, — найзавзятіший загонич на всі ковбойські табори. А вже як б'ється, то тільки встигай відмахуватися.

Серце і хрест

Белді Вудс потягнувся за пляшкою і дістав її. За чим би Белді не тягнувся, він зазвичай… але мова тут не про Белді. Він налив собі втретє, на палець вище, ніж першого та другого разу. Белді був за консультанта, а консультанта треба оплачувати.

— Будь я тобою, я був би королем, — заявив Белді так переконливо, що аж кобура його рипнула і задзвеніли шпори.

Веб Ігер зсунув на потилицю свого широкого капелюха і скуйовдив світле волосся. Але перукарський прийом йому не допоміг, і він зробив за прикладом більш винахідливого Белді.

— Коли чоловік одружується з королевою, це не означає, що вона має стати двійкою[135], — виголосив Веб, підсумовуючи свої біди.

— То звичайно, — сказав Белді, переповнений співчуттям, усе ще знемагаючи від спраги і щиро захоплюючись порівнянням аналізу життя з гральними картами. — По праву ти король. На твоєму місці я вимагав би перездачі. Тобі підсунули не ті карти… Я скажу тобі, хто ти такий, Вебе Ігере.

— Хто? — запитав Веб, і в його блакитних очах блиснула надія.

— Ти принц-консорт[136].

— Легше, — застеріг Веб, — я ніколи тебе так не лаяв.

— Це титул, — пояснив Белді, — який побутує поміж картярських чинів; але він не бере взяток[137]. Зрозумій, Вебе, це тавро, яким у Європі мітять деяких тварин. Уяви, що ти, або я, або якийсь голландський герцог одружується з персоною королівської сім'ї. То ж із часом наші дружини стають королевами. А ми — королями? Дідька лисого! На коронації наше місце десь поміж першим конюхом малих королівських конюшень і дев'ятим великим охоронцем королівських покоїв. Від нас тільки й користі, що ми знімаємося на фотографіях і відповідаємо за появу нащадка. Це гра з пасткою. Так, Вебе, ти принц-консорт. І якби мені випало бути на твоєму місці, я б улаштував міжцарів'я або щось подібне. Я став би королем, якби мені навіть довелося змішати до біса всі карти.

І Белді спорожнив склянку на підтвердження своїх слів, гідних Варвіка, творця королів[138].

— Белді, — сказав Веб урочисто, — ми багато років пасли корів в одному таборі. Ще хлопчаками ми гасали по одному й тому самому пасовищу й витоптували одні й ті ж самі стежки. Тільки тебе я посвячую в сімейні справи. Ти був звичайним об'їждчиком на ранчо Нопаліто, коли я одружився з Сантою Мак-Алістер. Тоді я був старшим; а що тепер? Я значу менше, ніж пряжка на вуздечці.

— Коли старий Мак-Алістер був королем худоби в Західному Техасі, — підхопив Белді з диявольською вкрадливістю, — і ти був козирем. Ти був на ранчо тим самим господарем.

— Так було, — погодився Веб, — поки він не здогадався, що я намагаюся заарканити Санту. Тоді він відправив мене на пасовище, якомога далі від дому. Коли помер старий, Санту почали величати «королевою худоби». А я лише завідую худобою. Вона стежить за всіма справами; вона розпоряджається усіма грошима. А я не можу навіть продати бичка на обід туристам. Санта — «королева», а я — містер Ніхто.

— На твоєму місці я був би королем, — повторив запеклий монархіст Белді Вудс. — Коли чоловік одружується з королевою, він має йти з нею за тією самою ціною в будь-якому вигляді — соленому чи в'яленому, і всюди — від пасовища до прилавка. Багато хто, Вебе, вважає дивним, що не тобі належить вирішальне слово на Нопаліто. Я не хочу сказати нічого поганого про місіс Ігер — вона найкраща дамочка між Ріо-Ґранде[139] й прийдешнім Різдвом, — але чоловік повинен бути господарем у своєму домі.

Виголене смагляве обличчя Ігера видовжилося в маску образи. Вираз його обличчя, скуйовджене жовте волосся і простакуваті блакитні очі — усе це нагадувало школяра, в якого місце ватажка перехопив хтось спритніший. Але його енергійна м'язиста сімдесятидвохдюймова фігура не припускала такого порівняння.

— Як це ти мене обізвав, Белді? — запитав він. — Що це за концерт такий?

— «Консорт», — виправив Белді, — «принц-консорт». Це псевдонім для кепської карти. За значимістю ти десь між козирним валетом і трійкою.

Веб Ігер зітхнув і підняв із підлоги ременя від чохла свого вінчестера.

— Я повертаюся сьогодні на ранчо, — сказав він байдуже. — Вранці мені треба відправити гурт биків на Сан-Антоніо.

— До Сухого озера я тобі супутник, — повідомив Белді. — У моєму таборі в Сан-Маркосі зігнали товар і відбирають дворічок.

Обидва приятелі заскочили на коней і риссю помчали з маленького залізничного поселення, де того ранку вгамовували спрагу.

Біля Сухого озера, де їхні стежки розбігалися, вони зупинили коней, щоб висмалити по прощальній цигарці. Багато миль вони проїхали мовчки, і тишу порушував лише стукіт копит об прим'яту мескитову траву і тріскотіння кущів, які чіплялися за дерев'яні стремена. Але в Техасі розмови нечасто бувають зв'язними. Між двома фразами можна проїхати милю, пообідати, скоїти вбивство, і все це без шкоди для тези, яку відстоюєш. Тому Веб без усіляких передмов додав дещо до розмови, яка була зав'язалася ще десять миль тому.

— Ти й сам пам'ятаєш, Белді, що Санта не завжди була такою самостійною. Ти пам'ятаєш дні, коли старий Мак-Алістер тримав нас на відстані та як вона подавала мені знак, що хотіла б мене бачити? Старий Мак-Алістер обіцявся зробити з мене решето, якщо я підійду до ферми на рушничний постріл. Ти пам'ятаєш знак, який, бувало, вона посилала мені… серце і в ньому хрест?

— Чи ж я пам'ятаю? — вигукнув ображено Белді. — Ах ти, старий вовче! Чи пам'ятаю? А чи знаєш ти, проклята довгорога горлице, що всі хлопці в таборі знали ці ваші ієрогліфи[140]? «Шлунок із кістками навхрест» — ось як ми називали їх. Ми завжди помічали їх на вантажах, які нам привозили з ранчо. Вони були намальовані вугіллям на мішках із борошном і олівцем на газетах. А якось я бачив таку штукенцію, намальовану крейдою на спині в нового кухаря, якого направив на ранчо старий Мак-Алістер. Чесне слово!

— Батько Санти, — коротко пояснив Веб, — узяв із неї обіцянку, що вона не буде писати мені й передавати доручень. Ось вона й вигадала цей знак — «серце і хрест». Коли їй дуже хотілося мене побачити, вона умудрялася помітити цим знаком усе, що трапиться, лише б воно впало мені в око. І не було жодного випадку, щоб, побачивши цього знака, я не летів би тієї ночі на ранчо. Я зустрічався з нею в тому гайку, що позад маленької кінської стайні.

— Ми знали це, — зауважив Белді, — лише не давали взнаки. Усі ми були за вас. Ми знали, чому ти в таборі завжди тримаєш коня напоготові. І коли ми бачили «шлунок із кістками», намальований на повозі, ми знали, що старий Пінто змушений буде цієї ночі ковтати милі замість трави. Ти пам'ятаєш Скеррі… того вченого об'їждчика? Ну, хлопця з коледжу, який приїхав на пасовище лікуватися від п'янства. Як уздріє Скеррі на чомусь тавро «приїжджай до своєї милої», махне, бувало, ось так рукою і скаже: «Ну, сьогодні вночі наш приятель Леандр знов попливе через Геллеспункт»[141].

— Останнього разу, — сказав Веб, — Санта подала мені знак, коли хворіла. Я помітив його відразу, тільки-но повернувся до табору, і тієї ж ночі сорок миль гнав Пінто галопом. У гайку її не було. Я пішов до будинку, й у дверях мене зустрів старий Мак-Алістер.

— Ти приїхав, щоб бути вбитим? — сказав він. — Сьогодні не доведеться. Я нещодавно послав по тебе мексиканця. Санта хоче тебе бачити. Іди до тієї кімнати і поговори з нею. А потім виходь і поговоримо ми з тобою.

Санта лежала у ліжку дуже хвора. Але вона ніби й посміхнулася, і наші руки зчепилися. Я сів біля ліжка як був — брудний, зі шпорами, у шкіряних штанях і таке інше.

— Кілька годин мені ввижався тупіт копит твого коня, Вебе, — шепоче вона. — Я була впевнена, що ти приїдеш. Ти побачив знак?

— Як тільки повернувся до табору, — кажу я. — Він був намальований на мішку з картоплею й цибулею.

— Вони завжди разом, — говорить вона ніжно, — завжди разом у житті.

— Разом вони прекрасні, — кажу я їй, — з тушкованим м'ясом.

— Я маю на увазі серце і хрест, — відповідає вона. — Наш знак. Кохання і страждання — ось що воно означає.

Там ще був і старий Док Месґров, який пив віскі й помахував віялом із пальмового листка. І ось незабаром Санта засинає. Док прикладає долоню до її лоба й каже мені: «Ви непоганий жарознижувальний засіб. Але зараз вам краще піти, тому що, відповідно до діагнозу, вас не можна приписувати у великих дозах. З дівчиною буде все гаразд, коли вона прокинеться».

Я вийшов і зустрів старого Мак-Алістера.

— Вона спить, — сказав я. — Тепер ви можете робити із мене решето. Скористайтеся нагодою: я залишив свою рушницю на сідлі.

Старий засміявся і каже мені:

— Який мені зиск із того, що я нашпигую свинцем кращого управителя в Західному Техасі? Де я знайду ще такого? Я чому кажу, що ти добра мішень? Тому що ти набиваєшся мені в зяті. У члени родини ти, Вебе, мені не годишся. Але використовувати тебе на Нопаліто я можу, якщо ти не будеш потикати носа на садибу. Піднімайся нагору й лягай у ліжко, а коли виспишся, ми з тобою це обговоримо.

Белді Вудс насунув капелюха і скинув ногу з сідельної луки. Веб натягнув віжки, і його застояна конячина затупцювалася. Церемонно, як і заведено на Заході, чоловіки потиснули один одному руки.

— Бувай, Белді, — сказав Веб, — дуже радий, що побачив тебе і поговорив з тобою.

Коні рвонули з таким шумом, мов піднялася зграя перепелів, і вершники помчали до різних точок горизонту. Від'їхавши ярдів[142] на сто, Белді зупинив коня на вершині голого пагорба і закричав. Він погойдувався в сідлі. Якби він ішов пішки, земля похитнулася б під ним і звалила б його. Але в сідлі він завжди зберігав рівновагу, сміявся з віскі й зневажав центр ваги.

Почувши сигнал, Веб розвернувся в сідлі.

— На твоєму, місці, — долетів пронизливий зі знущанням голос Белді, — я був би королем.

Наступного ранку, о восьмій годині, Бед Тернер скотився із сідла перед будинком у Нопаліто й подався, брязкаючи шпорами, до галереї. Цього ранку Бед мав гнати гурт рогатої худоби в Сан-Антоніо. Місіс Ігер була на галереї й поливала гіацинт у червоному глиняному горщечку.

«Король» Мак-Алістер передав своїй доньці багато позитивних якостей: свою рішучість, свою веселу мужність, свою уперту самовпевненість, свою гордість короля худоби. Темпом Мак-Алістера завжди був allegro[143], а манерою — fortissimo[144]. Санта успадкувала їх, але в жіночому вигляді. Багато в чому вона нагадувала свою матір, яку покликали на інші, безмежні зелені пасовища задовго до того, як зростаючі череди корів надали цьому дому королівської величності. У неї була струнка збита фігура матері та її спокійна ніжна краса, яка пом'якшувала суворість владних очей і по-королівському незалежний вигляд Мак-Алістера.

Веб стояв у кінці галереї з декількома управителями, які приїхали з різних таборів по розпорядження.

— Привіт! — сказав Бед коротко. — Кому в місті здати худобу? Барберу, як звичайно?

Відповідати на такі питання було прерогативою королеви. Усі найважливіші важелі господарства — купівлю, продаж і розрахунки — вона тримала у своїх спритних пальчиках. Управління худобою було повністю віддане її чоловікові. За часів «короля» Мак-Алістера Санта була його секретарем і помічником. І вона продовжувала свою роботу розумно і з вигодою. Але перш ніж вона встигла відповісти, принц-консорт заговорив зі спокійною рішучістю:

— Здай це стадо до загонів Циммермана і Несбіта. Я говорив про це нещодавно з Циммерманом.

Бед повернувся на своїх високих підборах.

— Зачекайте, — швидко гукнула до нього Санта. Вона поглянула на чоловіка, і здивування відбивалося в її упертих сірих очах.

— Що це означає, Вебе? — запитала вона, і невеличка зморшка з'явилася у неї поміж брів. — Я не торгую з Циммерманом і Несбітом. Ось уже п'ять років Барбер забирає всю худобу, яка йде від нас на продаж. Я не маю наміру відмовлятися від його послуг. — Вона повернулася до Беда Тернера. — Здайте це стадо Барберу, — закінчила вона рішуче.

Бед байдуже поглянув на кухоль із водою, який висів на галереї, переступив із ноги на ногу й пожував листок мескиту.

— Я хочу, щоб це стадо було відправлено Циммерману і Несбіту, — сказав Веб, і у його блакитних очах блиснув холодний вогник.

— Дурниці! — сказала нетерпляче Санта. — Вам краще починати зараз, Беде, щоб полуднувати на водопої «Малого в'яза». Скажіть Барберу, що за місяць у нас буде нова партія зіпсованих телят.

Бед глянув обережно на Веба, і їхні погляди зустрілися. Веб побачив в очах Беда прохання вибачити йому, але йому здалося, що він бачить співчуття.

— Здай худобу, — сказав він суворо, — фірмі…

— Барбера, — різко закінчила Санта. — І все. Ви чекаєте ще чогось, Беде?

— Ні, мем, — сказав Бед. Але перш ніж піти, він затримався саме на стільки часу, скільки потрібно корові, щоб тричі махнути хвостом, адже чоловік — завжди союзник чоловікові.

— Слухайся свого господаря! — із знущанням вигукнув Веб. Він зняв капелюха й так низенько вклонився дружині, що капелюх торкнувся підлоги.

— Вебе, — сказала Санта з докором, — ти сьогодні поводишся якось по-дурному.

— Придворний блазень, ваша величносте, — сказав Веб повільно, зміненим голосом. — Чого ж ще чекати? Дозвольте висловитися. Я був чоловіком до того часу, доки не одружився з королевою худоби. А що я тепер? Посміховище для всіх таборів. Але я знову стану чоловіком.

Санта уважно глянула на нього.

— Кинь дурниці, Вебе, — сказала вона спокійно. — Я тебе нічим не образила. Хіба я втручаюся у твоє управління худобою? А комерційний бік справи я знаю краще за тебе. Я навчилася у батька. Будь розсудливим.

— Королі й королеви, — сказав Веб, — не смакує мені, якщо я сам не фігура. Я випасаю худобу, а ти носиш корону. Чудово! Я краще буду лорд-канцлером коров'ячого табору, ніж вісімкою в чужій грі. Це твоє ранчо, і худобу отримує Барбер.

Кінь Веба був прив'язаний до конов'язі. Він увійшов до будинку і виніс в'язку ковдр, які брав лише в дальні поїздки, і свій плащ, і своє найдовше ласо, сплетене із сиром'ятної шкури. Все це він неквапно припасував до сідла. Санта, ледь збліднувши, пішла за ним.

Веб скочив у сідло. Його серйозне виголене обличчя було спокійним, лише в очах горів упертий вогник.

— Поблизу водопою Хондо, в долині Фріо, — сказав він, — пасеться стадо корів і телят. Його треба відігнати якнайдалі від лісу. Вовки задавили трьох телят. Я забув розпорядитися. Скажи, будь-ласка, Симсу, щоб простежив за цим.

Санта взялася за вуздечку й поглянула чоловікові в очі.

— Ти хочеш кинути мене, Вебе? — запитала вона спокійно.

— Я хочу знову стати чоловіком, — відповів він.

— Бажаю успіхів у похвальному починанні, — сказала вона з несподіваною холодністю. Потім обернулася й пішла в дім.

Веб Ігер поїхав на південний схід по прямій, наскільки це дозволяла топографія Західного Техасу. А досягши горизонту, він ніби розчинився в голубій далечіні, оскільки на ранчо Нопаліто про нього відтоді не було ні слуху ні духу. Дні з неділями на чолі шикувалися в тижневі ескадрони, і тижні під командуванням повного місяця вступали лавами в місячні полки, а місяці крокували в неосяжний табір років. Час минав, але Веб Ігер не з'явився більше у володінні своєї королеви.

Якось такий собі Бартолом'ю з низин Ріо-Ґранде, вівчар, а тому людина незначна, з'явився на горизонті ранчо Нопаліто і відчув голод. За звичаєм, його швидко посадили за обідній стіл у цьому гостинному королівстві. І він заговорив, ніби з нього полилася вода. Таким буває тихий вівчар, коли слухачі, чиї вуха не позаростали вовною, пошанують його увагою.

— Місіс Ігер, — балабонив він, — днями я бачив чоловіка на ранчо Секо, в окрузі Гідальґо, так його теж звали Ігер, Веб Ігер. Його саме туди взяли управителем. Високий такий, білявий і все мовчить. Може, хто з ваших родичів?

— Чоловік, — привітно відповіла Санта. — На Секо добре зробили, що найняли його. Містер Ігер один із найкращих скотарів на Заході.

Зникнення принца-консорта мало коли руйнує організацію монархії. Королева Санта призначила старшим об'їждчиком надійного підданого на ім'я Ремсі, одного з відданих васалів[145] її батька. І на ранчо Нопаліто все йшло гладенько й без тривог, тільки трава на широких луках хвилювалася від бризу, який, бувало, налітав із Мексиканської затоки.

Уже кілька років у Нопаліто проводилися досліди над англійською породою худоби, яка з аристократичною зневагою дивилася на техаських довгорогих. Досліди дали задовільні результати, і для голубокрівок[146] відвели окреме пасовище. Слава про них розлетілася преріями, ярами й заростями, куди лише міг дістатися вершник. На інших ранчо прокинулися, протерли очі і з певним незадоволенням поглянули на довгорогих.

І в результаті засмаглий, спритний, франтуватий юнак із шовковою хусткою на шиї, прикрашений револьверами у супроводі трьох мексиканських ковбоїв, якось спішився на ранчо Нопаліто і вручив «королеві» ділового листа такого змісту:

«Місіс Ігер. — Ранчо Нопаліто.

Вельмишановна пані!

Мені доручено власниками ранчо Секо закупити 100 голів телят — дво- і триліток сессекської породи, яку розводите ви. Якщо ви можете виконати це замовлення, не відмовте передати худобу людині, яка передасть листа. Чек буде відправлено вам негайно.

З повагою Вебстер Ігер, управитель ранчо Секо».

Справа є справа, навіть — я мало не написав: «особливо» — в королівстві.

Цього ж вечора сто голів худоби пригнали з пасовища й зачинили в кораль біля будинку, щоб передати його вранці.

Коли споночіло і дім затих, не відомо, чи кинулася Санта Ігер обличчям у подушку, притискаючи цього ділового листа до грудей, ридаючи й вимовляючи те ім'я, якому гордість (її чи його) не дозволяла злетіти з уст багато днів? Чи ж вона з властивою їй діловитістю підшила його до інших паперів, зберігаючи спокій і витримку, гідні королеви худоби? Здогадайтеся, якщо бажаєте, але королівська гідність священна. І все приховане завісою. Однак про дещо ви все ж дізнаєтеся.

Опівночі Санта, накинувши темну, просту сукню, тихо висковзнула з будинку. Вона на мить зупинилася під дубами. Прерія була немов у тумані, і місячне сяйво, мерехтячи крізь невидимі частинки тремтливого серпанку, здавалося блідо-рожевим. Але шпаки-пересмішники висвистували на кожній зручній гілці, безліч квітів насичували ароматом повітря, а на галявинці пустував просто-таки дитячий садок — малесенькі примарні кролики. Санта повернулася обличчям на південний схід і послала в той бік три повітряних поцілунки. Все одно підглядати було нікому.

Потім вона безшумно пішла до кузні, яка знаходилася за п'ятдесят ярдів. Про те, чим вона там займалася, можна лише здогадуватися. Але горн розпікся, і долинало легке постукування молотка, яке, мабуть, можна почути, коли купідон[147] загострює свої стріли.

Незабаром вона вийшла, тримаючи в одній руці якийсь дивної форми предмет із ручкою, а в другій — переносну жаровню, які можна побачити в таборах таврувальників. Освітлена місячним сяйвом, вона швидко добігла до корралю, куди був зігнаний сессекський скот. Вона відчинила ворота й прослизнула туди. Сессекська порода була в основному темно-рудою, але була в цьому гурті й одна молочно-біла телиця, примітна з-поміж інших.

І ось Санта скинула з плечей щось, чого ми раніше не помітили, — ласо[148]. Вона взяла петлю в праву руку, а змотаний кінець у ліву і протовпилася в гущавину стада. Її мішенню була біла телиця. Вона метнула ласо, воно зачепило ріг і зіскочило. Санта ще раз метнула — ласо обвило передні ноги телиці, і вона важко впала. Санта кинулася до неї, як пантера, але телиця підхопилася, штурхонула й повалила її, як пушинку. Санта спробувала ще раз. Стривожена худоба тісною масою товклася біля стін коралю. Цей кидок був успішним; біла телиця знову припала до землі, і, перш ніж вона змогла піднятися, Санта швидко закрутила ласо довкола стовпа, зав'язала його простим, але міцним вузлом і метнулася до телиці з путами із сирицевої шкіри. За хвилину ноги тварини були сплутані, і Санта, зморена й задихана, на мить прихилилася до стіни коралю.

Потім вона швидко підбігла до жаровні, яку залишила біля воріт, і притягла дивної форми тавро, розпечене до білого жару.

Рев приниженої білої телиці, коли тавро торкнулося до неї, мав би розбудити слухові нерви і сумління підданих Нопаліто, які могли б перебувати поблизу, але цього не сталося. І в найглибшій нічній тиші Санта, як пташина, полетіла додому, впала на ліжко і заридала… Заридала так, немов у королев такі ж серця, як і в дружин звичайних ранчменів[149], і ніби королеви охоче зроблять із принців-консортів королів, якщо вони прискакають із-за пагорбів, із блакитної далини.

Зранку спритний, прикрашений револьверами юнак і його ковбої погнали стадо сессекської худоби через прерію на ранчо Секо. Попереду дев'яносто миль шляху. Шість днів із зупинками для випасу й водопою.

Худоба прибула на ранчо Секо надвечір і була прийнята й перелічена старшим на ранчо.

Наступного ранку, о восьмій годині, якийсь вершник вигулькнув із хащ біля садиби Нопаліто. Він важко спішився й пішов, брязкаючи шпорами, до будинку. Його замилений кінь важко видихнув і захитався, понуривши голову й заплющивши очі.

Але не витрачайте свого співчуття на гнідого в дрібних цятках Бельсхазара. Зараз на кінських пасовищах Нопаліто він квітне в любові й турботах, його не сідлають і оберігають як володаря рекорду на довгі дистанції.

Вершник, похитуючись, увійшов у дім. Дві руки охопили його шию, і хтось вигукнув голосом жінки й королеви: «Вебе… О, Вебе!»

— Я був негідником! — сказав Веб Ігер.

— Тс-с, — сказала Санта, — ти бачив?

— Бачив, — сказав Веб.

Одному Богові відомо, що вони мали на увазі. Проте і ви зрозумієте, якщо уважно прочитали про попередні події.

— Будь королевою худоби, — сказав Веб, — і забудь про все, якщо можеш. Я був паршивим вовком.

— Тс-с! — знову сказала Санта, приклавши пальчика на його вуста. — Тут уже немає королеви. Ти знаєш, хто я? Я — Санта Ігер, перша леді королівських покоїв.

Вона потягла його з галереї в кімнату праворуч. Тут стяла колиска, і в ній лежав інфант[150] — рожевощокий, буйний лепетун, чудовий інфант, який нахабно плював на увесь світ.

— На цьому ранчо немає королеви, — повторила Санта. — Поглянь на короля. У нього твої очі, Вебе. Стань на коліна й дивися на його величність.

Але на галереї почувся брязкіт шпор, і знову з'явився Бед Тернер все з тим самим питанням, із яким він приходив майже рік тому.

— Привіт! Худоба уже на дорозі. Гнати її до Барбера чи…

Він побачив Веба і замовк із розкритим ротом.

— Ба-ба-ба-ба-ба-ба, — закричав король у своїй колисці, розбиваючи своїми кулачками повітря.

— Слухай, свого господаря, Беде, — сказав Веб Ігер із широкою посмішкою, як сказав це рік тому.

Ось і все. Залишається згадати, що коли старий Куїн, власник ранчо Секо, вийшов подивитися на стадо сессекської худоби, яке він придбав на ранчо Нопаліто, він запитав свого нового управителя:

— Яке тавро на ранчо Нопаліто, Вілсоне?

— Х-риска-У, — сказав Вілсон.

— І мені так здавалося, — промовив Куїн. — Але глянь на цю білу телицю. У неї інше тавро: серце й у ньому — хрест. Що це за тавро?

Як справжній кабальєро[151]

Козенятко Франсиско убив шестеро людей у більш-менш чесних поєдинках, дванадцять (переважно мексиканців) холоднокровно пристрелив без дотримання будь-яких формальностей, а поранив стільки, що через свою скромність їх навіть не лічив. Усе це підкорило дівоче серце.

Козеняткові було двадцять п'ять років, хоча на вигляд ви не дали б йому і двадцяти, і пунктуальна страхова компанія, безперечно, дійшла б висновку, що померти йому судилося десь на двадцять шостому — двадцять сьомому році. Мешкав він між річками Фріо та Ріо-Гранде і точнішої адреси не мав. Він убивав з любові до мистецтва і тому, що був запальний, і щоб уникнути арешту, і просто для розваги — одне слово, причин йому ніколи не бракувало. На волі ж він лишався тому, що завжди встигав вистрілити на п'ять шостих секунд раніше за будь-якого шерифа чи іншого охоронця закону, і ще тому, що його каро-гнідий жеребчик знав усі стежинки в мескітових заростях і хащах опунції від Сан-Антоніо до Матамороса.

Тонья Перес — дівчина, яка кохала Козенятка Франсиско, — була наполовину Кармен, а наполовину Мадонна, в усьому ж іншому (так-так, якщо жінка наполовину Кармен, а наполовину Мадонна, це зазвичай ще далеко не все), в усьому ж іншому, скажімо так, вона була колібрі[152]. Жила вона у вкритій очеретом хатині неподалік від маленького мексиканського селища на річці Фріо біля Вовчого Броду. З нею там жив чи то батько, чи то дід, прямий нащадок ацтеків[153], старий років, мабуть, десь під тисячу, який пас стадо із сотні кіз, пив мескаль і цілими днями перебував у п'яному одурі. Одразу ж за хатиною починався дрімучий ліс гігантських опунцій — колючкових чудовиськ, що сягали двадцяти футів[154] заввишки. Саме через оцей колючий лабіринт і привозив свого господаря каро-гнідий жеребчик на побачення з його дівчиною. І якось, повиснувши, наче ящірка, на жердині під гостроверхим очеретяним дахом, Козенятко слухав, як Тонья, дівчина з обличчям Мадонни, вродою Кармен і душею колібрі, на чарівній суміші іспанської та англійської переконувала шерифа і його помічників, що ані чутки не чувала про свого коханого.

Однієї чудової днини генерал-ад'ютант штату Техас, за своєю посадою водночас також начальник кінних стрільців, написав капітанові Дювалю, рота якого квартирувала в Ларедо, вельми саркастичного листа щодо безтурботного існування убивць і бандитів на території, підвідомчій зазначеному капітанові.

Обличчя капітана набуло під засмагою відтінку цегляного пилу, і, додавши до листа ще кілька власних зауважень, він надіслав його через кінного стрільця Біла Адамсона лейтенантові Сендріджу до його табору біля водопою на березі річки Нуесес, куди того було відряджено із загоном із п'яти людей з метою підтримання закону та порядку.

Лейтенант Сендрідж, на обличчі якого замість звичайного здорового рум'янцю розлився чарівний couleur de rose[155], засунув листа до кишені і відкусив кінчик свого золотистого вуса.

Уранці він осідлав коня і, залишивши своїх солдатів у таборі, сам вирушив за двадцять миль до річки Фріо, у мексиканське селище біля Вовчого Броду.

Шість футів два дюйми на зріст, білявий, як вікінг, лагідний, як баптист, небезпечний, як кулемет, Сендрідж заходив по черзі в кожну хатину, терпляче розпитуючи про Козенятка Франсиска.

Але представників закону мексиканці страшилися незрівнянно менше, ніж нещадної й невідворотної помсти самотнього вершника, якого розшукував лейтенант кінних стрільців. Козенятко нерідко розважався, стріляючи в мексиканців, «аби подивитись, як вони дриґають ногами»; і оскільки він прирікав їх на передсмертні антраша[156] задля сміху, то якою ж невимовно жахливою буде кара, якщо його прогнівати? А тому вони всі як один розводили руками, знизували плечима, бурмотіли «quien sabe»[157] і всіляко заперечували будь-яке знайомство з Козенятком Франсиском.

Проте в селищі мав крамничку якийсь собі Фінк — не людина, а суміш найрізноманітніших національностей, мов, інтересів та задумів.

— Та навіщо розпитувати мексиканок? — сказав він Сендріджу. — Вони ж його бояться. Цей hombre[158], якого вони звуть Козенятком, його прізвище Гудолл, чи не так? — разів зо два заходив до мене в крамницю. І, здається, вам треба було б пошукати його в… Ні, мені, мабуть, краще в цю справу не вплутуватись. Я тепер вихоплюю револьвер на дві секунди повільніше, ніж колись, а при такій різниці замислишся. Але є тут одна дівчинка-напівкровка, і цей ваш Козенятко до неї заходить. Вона живе за сотню ярдів далі річкою, там, де починаються зарості. Може, вона… Та ні, від неї ви навряд чогось доб'єтесь, а от за її халупою варто постежити.

Сендрідж попрямував до домівки Переса. Сонце заходило, і на вкритому очеретом даху лежала широка тінь колючої кактусової хащі. Кози були вже зачинені в загороді із жердин, і по її верху, пережовуючи листя чапаралю, блукало кілька козенят. Неподалік на траві у звичному п'яному забутті лежав, загорнувшись у ковдру, старий мексиканець і, мабуть, марив тими давніми вечорами, коли вони з Пісарро[159] підіймали келихи і пили за успіх, що чекав на них у Новому Світі, — такою глибокою старістю віяло від його зморшкуватого обличчя. А на порозі хатини стояла Тонья. А лейтенант Сендрідж сидів, завмерши в сідлі, і дивився на неї зачарованим поглядом, наче гагара на моряка.

Козенятко Франсиско був пихатий, як усі видатні вбивці, яким щастить, і, поза всяким сумнівом, його самолюбство було б дуже уражене, якби він дізнався, що варто було двом людям, чиї думки він щойно займав, лише обмінятися поглядами, і вони одразу забули навіть про його існування — хай тільки на якийсь час.

Тоньї ще не доводилося бачити таких чоловіків. Здавалось, він був створений із сонячного сяйва, багряної тканини і ясного неба. Його посмішка осяяла сутінкову тінь хащі, наче знову зійшло сонце. Усі знайомі їй чоловіки були невисокі на зріст і смагляві. Навіть Козенятко, попри всю свою славу, був миршавий і однакового з нею зросту, а його чорне пряме волосся лише підкреслювало холодну мармуровість обличчя, здатного остудити полуденну спеку.

Що стосується Тоньї… Мова надто бідна, щоб її описати, але компенсуйте вбогість мови багатством своєї уяви. Схожості з Мадонною їй надавало розділене на прямий проділ, туго стягнуте на потилиці синювато-чорне волосся і величезні, сповнені латинського смутку очі, а в усіх її рухах відчувалися прихований вогонь і жага чарувати, які вона успадкувала від гітан[160] Басконії[161]. А те, що було в ній від колібрі, те, що жило в її серці, лишалося для вас таємницею, якщо тільки яскраво-червона спідниця і синя кофта не підказували вам символічний образ цієї пустотливої пташинки.

Новоявлений сонячний бог попросив напитись. Тонья налила йому води з глиняного глека, що висів під жердяним навісом. І Сендрідж поквапився спішитись, щоб не завдавати їй зайвого клопоту.

Я не полюбляю підглядати і не претендую на вміння проникати в глибину людських сердець, але по праву літописця стверджую, що не минуло й чверті години, як Сендрідж уже навчав Тонью плести сирицевий ремінь із шести смуг, а вона розповідала йому про англійську книжечку, яку їй подарував мандрівний падре[162], і про кульгавенького chivo[163], якого вона вигодовує із пляшечки, — без них вона зовсім, зовсім би засумувала.

Із цього начебто випливає, що бастіони Козенятка потребували ремонту і що сарказми[164] генерал-ад'ютанта були безпідставні.

Повернувшись до табору біля водопою, лейтенант Сендрідж урочисто оголосив про свій намір або укласти Козенятка Франсиска в чорнозем долини Фріо, або поставити його перед лицем судді та присяжних. Усе це звучало дуже по-діловому. І відтоді він двічі на тиждень вирушав верхи до Вовчого Броду, аби вести тоненькі, із ледь помітним лимонним відтінком пальчики Тоньї по хитросплетіннях повільно подовжуваного ременя. Навчитися плести з шести смуг зовсім не просто, але вчити цього дуже легко.

Лейтенант знав, що може будь-якої миті зустрітися тут з Козенятком. Він тримав свою зброю напоготові і раз у раз поглядав на зарості опунції за хатиною. Так він збирався одним каменем уразити шуліку й колібрі.

Поки сонцеволосий орнітолог проводив ці дослідження, Козенятко Франсиско теж займався своєю професійною справою. Він похмуро вчинив стрілянину в шинку крихітного скотарського селища на Кінтана-Крик, убив наповал місцевого шерифа (акуратно всадивши кулю в самий центр його бляхи) і понуро поскакав, незадоволений самим собою. Яке задоволення може відчути справжній художник, убивши літню людину із старомодним «бульдогом» тридцять восьмого калібру?

І ось дорогою від Кінтана-Крик Козенятко раптом удався в тугу, яка охоплює всіх чоловіків, коли нехтування законом перестає дарувати їм колишню гостру насолоду. Він жадав почути від коханої жінки, що вона, попри все, належить йому. Йому хотілось, щоб вона назвала його кровожерливість мужністю, а його жорстокість — лицарством. Йому хотілось, щоб Тонья напоїла його водою з глиняного глека під жердяним навісом і розповіла, чи старанно chivo ссе із пляшечки.

Козенятко повернув каро-гнідого жеребчика до гущавини опунцій, яка простягнулася на десять миль долиною Хондо до Вовчого Броду на Фріо. Каро-гнідий жеребчик радісно заіржав, бо щодо чуття напрямку та місцевості міг би змагатися з конем, який тягне конку[165], і чудово знав, що незабаром скубтиме густу траву, аніскільки не здавлений сорокафутовим ременем, як бувало завжди, коли Улісс прихиляв голову у вкритій очеретом хатині Цирцеї[166].

Моторошно й самотньо мандрівникові в глухих нетрях Амазонки, але ще моторошніше й самотніше вершникові в кактусових заростях Техасу. Скрізь у примхливій і сумовитій різноманітності, наче невідомі чудовиська, згинаються стовбури кактусів, їхні м'ясисті, усаджені шпильками відростки заступають шлях. Ці диявольські рослини, які ніби не потребують ні ґрунту, ні дощу, дратують стомленого спрагою подорожанина своєю тьмяною, але соковитою зеленню. Їхні безформні скупчення раптом розступаються, і вершника вабить відкрита дорога, та варто їй довіритись, як він опиняється «в мішку» — перед непроникною стіною, що наїжачилася голками, — і змушений абияк вибиратися звідти, втрачаючи останнє уявлення про те, в якій стороні північ, а в якій південь.

На людину, що заблукає в заростях опунцій, майже напевно чекає смерть розіпнутого розбійника — колючки, мов цвяхи, впиваються в тіло, а гаснучий погляд не бачить навкруги нічого, крім образів пекла.

Але Козеняткові це не загрожувало. Каро-гнідий жеребчик упевнено кружляв, петляв, виписував немислимі візерунки, і з кожним поворотом та зигзагом відстань, що відділяла їх від Вовчого Броду, зменшувалась.

А Козенятко тим часом співав. У його репертуарі була лише одна пісня, і він співав тільки її, так само, як жив тільки за одним правилом і кохав тільки одну дівчину. Він мислив однозначно і дотримувався загальноприйнятих понять. Його голосу не позаздрив би й охриплий койот[167], але коли йому хотілося заспівати своєї пісні, він її співав. Це була одна з тих пісень, які заведено співати на привалах і в сідлі, і починалася вона приблизно такими словами:

Гей, не чіпляйся до моєї любки,
Бо дізнаєшся, що до чого.
І так далі. Каро-гнідий жеребчик давно втратив до неї сприйнятливість і пропускав її повз вуха.

Але рано чи пізно навіть найгірший співак із власної волі перестає робити свій внесок у світовий гамір, і коли до хатини Тоньї залишалося милі з півтори, Козенятко, нарешті, знехотя замовк — не тому, що видавані ним звуки перестали тішити його слух, а лише тому, що стомились його голосові зв'язки.

Каро-гнідий жеребчик продовжував витанцьовувати складні фігури серед опунцій, немов на цирковій арені, і незабаром за деякими прикметами його господар переконався, що до Вовчого Броду вже близько. Хаща почала рідшати, і він побачив за кактусами очеретяний дах хатини і кам'яне дерево над яром. Ще за кілька кроків Козенятко спинив коня і став уважно вдивлятися в просвіти між колючими стовбурами. Потім спішився, кинув поводи і рушив далі пішки, пригнувшись і ступаючи безшумно, мов індіанець. Каро-гнідий жеребчик, добре знаючи, що від нього потрібно, стояв як укопаний.

Козенятко нечутно підкрався до самого узлісся і продовжував вести спостереження з-за двох опунцій, що росли близько одна до одної.

За десять кроків від цього укриття його Тонья, сидячи в тіні хатини, безтурботно плела сирицевий ремінь. Це їй ще можна було б пробачити — адже жінки, як відомо, знаходять собі часом і шкідливіші заняття. Але якщо вже договорювати до кінця, треба додати, що голівка її зручно прихилялася до широких грудей жовто-червоного велетня і його рука обхоплювала її талію, спрямовуючи рухи гнучких пальчиків, які ніяк не могли навчитися хитрого плетіння з шести смуг.

Сендрідж швидко озирнувся на темну стіну кактусів, звідки долинув слабкий пискливий звук, у якому йому почулося щось знайоме. Так може скрипнути кобура, коли людина раптом хапається за рукоять шестизарядного револьвера. Але звук не повторився, а пальчики Тоньї потребували невсипущої уваги.

І цієї миті, коли на них лягла тінь смерті, вони заговорили про своє кохання. Серед тиші спокійного липневого дня кожне їхнє слово чітко долітало до вух Козенятка.

— Отже, запам'ятай, — наполягала Тонья, — ти не повинен більше приїжджати, поки я не пришлю по тебе. Він скоро приїде сюди. Один вакеро[168] казав сьогодні в tienda[169], що бачив його на Гваделупі три дні тому. Коли він так близько, він завжди приїжджає. А якщо приїде і побачить тебе тут, він тебе уб'є. Тому заради мене ти не повинен більше приїжджати, поки я не пришлю тобі звісточку.

— Ну гаразд, — сказав лейтенант. — І що тоді?

— А тоді, — відповіла дівчина, — ти приведеш сюди своїх солдатів і уб'єш його. Інакше він уб'є тебе.

— Так, він не з тих, хто здається, — погодився Сендрідж. — У того, хто хоче впоратися з сеньйором Козенятком, вибір невеликий: убити або бути вбитим.

— Треба, щоб він помер, — сказала дівчина. — Інакше ані тобі, ані мені не жити спокійно. Він убив багато людей. Тож нехай і його вб'ють. Приведи своїх солдатів, щоб він не міг урятуватись.

— Утім, раніше він тобі подобався, — мовив Сендрідж.

Тонья кинула ремінь, обернулась і обхопила плечі лейтенанта блідо-лимонною рукою.

— Але ж тоді, — продзюрчала вона іспанською, — я ще не бачила тебе, високого й могутнього, як червона скеля! І ти ж не просто сильний, ти добрий і хороший. Як же можна обрати його, якщо знаєш тебе? Хай він помре, і тоді я вдень і вночі не боятимусь, що він заподіє зло тобі чи мені.

— А як я дізнаюсь, що він приїхав? — спитав Сендрідж.

— Коли він приїжджає, — сказала Тонья, — то гостює тут не менше двох або ж трьох днів. У хлопчика Грегоріо, сина пралі Луїзи, є конячка, дуже баска. Я напишу тобі листа і надішлю з ним, а в листі розповім, як краще підстерегти Козенятка. Листа привезе тобі Грегоріо. І приведи з собою якнайбільше солдатів, а сам будь дуже-дуже обережним, милий мій, червоний мій, бо навіть гримуча змія жалить не так швидко, як цей El Chivato посилає кулю зі свого pistola.

— Так, що й казати, Козенятко стріляти вміє, — визнав Сендрідж. — Але коли я приїду поквитатися з ним, я приїду сам. Я покінчу з ним або так, або ж зовсім ніяк. Капітан понаписував мені таке, що я мушу тепер усе зробити самотужки, без будь-якої допомоги. Тільки повідом мені, коли сеньйор Козенятко з'явиться сюди, а вже про інше я сам подбаю.

— Я надішлю тобі звісточку з хлопчиком Грегоріо, — сказала Тонья. — Я знаю, ти хоробріший за цього маленького вбивцю, який ніколи не посміхається. І як тільки я могла думати, що він мені подобається?

Лейтенантові було вже час повертатися в табір біля водопою. Але перш ніж скочити в сідло, він обхопив однією рукою тонкий стан дівчини і трохи підняв її із землі для прощального поцілунку. Сонна тиша спекотного літнього дня, як і раніше, оповивала все довкола задушливим покривалом. Дим від вогнища в хатині, де в казанку варилися frijoles[170], виходив з обмазаного глиною димаря просто в небо. Ані жодний звук, ані жодний рух не порушили безтурботного спокою густих заростів кактусів за десять кроків від хатини.

Коли рослий буланий кінь Сендріджа розмашистою риссю спустився з крутого берега Фріо і зник під урвищем, Козенятко безшумно прокрався до свого жеребчика, підхопився на нього і поїхав назад тим самим звивистим шляхом, яким приїхав.

Але незабаром він зупинився і терпляче зачекав із півгодини в безгомінній зарості опунцій. А потім Тонья почула пронизливі фальшиві ноти, що вихоплювалися з його немузикального горла. Спів наближався, і вона побігла на узлісся назустріч співакові.

Козенятко посміхався рідко. Але цього разу, побачивши її, він посміхнувся і замахав капелюхом. Щойно він спішився, Тонья кинулась йому на шию. Козенятко подивився на неї з ніжністю. Густе чорне волосся облягало йому голову, мов зім'ята суконна шапочка. У першу мить їхньої зустрічі на його гладкому смаглявому обличчі, зазвичай нерухомому, наче глиняна маска, промайнула тінь якогось почуття.

— Як ся має моя дівчина? — спитав він, пригортаючи її до грудей.

— Я зовсім хвора від того, що тебе так довго не було, любий, — відповіла вона. — У мене очі осліпнули, виглядаючи тебе серед цих диявольських голок. Адже там за два кроки нічого не видно. Але ж ти приїхав, коханий, і я не буду сваритись. Que mal muchacho[171]! Так рідко відвідуєш свою alma[172]. Іди відпочинь у хатині, а я напою твого коня і прив'яжу його на довгу вірьовку. У глеку на тебе чекає холодна вода.

Козенятко ласкаво поцілував її.

— Ні, ні в якому разі не можу я допустити, щоб пані прив'язувала мого коня, — сказав він. — Але я буду вельми вдячний, chica[173], якщо ти поставиш варитися каву, поки я займуся caballo[174].

Козенятко пишався не тільки своїм умінням несхибно стріляти, але й галантністю. Він завжди поводився із представницями прекрасної статі як справжній кабальєро — muy caballero, як кажуть мексиканці. З ними він завжди бував чемним і дбайливим. Він нізащо не сказав би жінці різкого слова. Нещадно вбиваючи їхніх чоловіків і братів, він не здатен був звести руку на жінку навіть у гніві. І тому багато хто з тих, що належать до цієї цікавої половини людського роду, відчувши на собі чарівність його вишуканої ввічливості, навідріз відмовлялися вірити історіям про нього. Усе це тільки порожні чутки, заявляли вони. А коли батьки, чоловіки і брати з обуренням наводили їм неспростовні докази жорстоких і мерзенних діянь їхнього кабальєро, вони відповідали, що йому, мабуть, не лишили іншого виходу і що він в усякому разі знає, як слід поводитися з пані.

Пам'ятаючи про цю маніакальну чемність Козенятка і про те, як він любив нею красуватись, легко зрозуміти, з якими труднощами було пов'язане для нього розв'язання завдання, яке постало перед ним після того, що він побачив і почув зі свого затишного притулку серед опунцій — принаймні щодо одного з учасників драми. З іншого боку, повірити, ніби Козенятко здатен залишити цю незначну справу без наслідків, було й зовсім неможливо.

Коли короткі сутінки змінилися нічним мороком, вони при світлі ліхтаря сіли в хатині вечеряти вареними бобами, смаженою козлятиною, консервованими персиками та кавою. Після вечері старезний пращур[175], чиє стадо вже було зачинено в загороді, випалив цигарку, загорнувся у сіру ковдру і перетворився на мумію, Тонья мила щербаті чашки і миски, а Козенятко витирав їх рушником із мішковини. Її очі сяяли, і вона докладно описувала події, що трапилися в її маленькому світі з того часу, коли Козенятко був у неї востаннє. Усе відбувалося точнісінько так, як і в будь-який інший його приїзд.

Потім вони вийшли на свіже повітря, і Тонья, сівши з гітарою в руках у сплетений з очерету гамак, заспівала сумних canciones de amor[176].

— Ти мене кохаєш, як і раніше, старенька? — спитав Козенятко, шукаючи по кишенях папір для цигарки.

— Як і раніше, мій маленький, — відповіла Тонья, не опускаючи додолу спрямованих на нього темних очей.

— Треба сходити до Фінка, — сказав Козенятко, підводячись. — По тютюн. Я гадав, що прихопив із собою ще один кисет. Повернуся за чверть години.

— Повертайся швидше, — попросила Тонья. — І скажи, чи довго цього разу я зможу називати тебе моїм? Чи виїдеш ти завтра, залишивши мене нудьгувати, чи побудеш зі своєю Тоньєю трохи довше?

— Та ні, днинки зо дві-три я тут побуду, — відповів Козенятко, позіхаючи. — Я вже місяць кружляю, час і відпочити.

Він повернувся з тютюном лише за півгодини. Тонья так само погойдувалася в гамаку.

— Дивне у мене відчуття, — сказав Козенятко. — Увижається й увижається, що за кожним кущем хтось заліг і ось-ось мене підстрелять. Раніше зі мною такого не бувало. Ніби якесь віще знамення. Мабуть, поїду я завтра на світанку. По всій Гваделупі казна-що діється через те, що я прикінчив цього німчуру.

— Ти ж не боїшся? Мого маленького сміливця ніхто не злякає!

— Ну, коли вже доходило до діла, заячою душею, здається, ще мене ніколи не називали. Тільки я не хочу, щоб гонитва заскочила мене в твоєму домі. Інакше, так і дивись, сліпа куля влучить у кого не слід.

— Залишся зі своєю Тоньєю, тут тебе ніхто не знайде.

Козенятко окинув гострим поглядом темну річкову долину і втупився у тьмяні вогники мексиканського селища.

— Гаразд, подивимось, як усе далі піде, — вирішив він.

Незадовго до півночі до табору кінних стрільців прискакав невідомий вершник, сповіщаючи про своє наближення гучними криками на доказ мирних намірів. Сендрідж і два-три солдати вибігли на гамір із наметів. Вершник сказав, що приїхав з Вовчого Броду і його ім'я Домінго Салес. У нього є лист для сеньйора Сендріджа. Стара Луїза, праля, умовила його поїхати замість її синочка Грегоріо, бо хлопчик лежить у лихоманці, пояснив він.

Сендрідж запалив ліхтар і прочитав листа. Ось що в ньому було:


«Мій любий! Він приїхав. Щойно ти поскакав, як він виїхав із заростей. Спершу сказав, що пробуде три дні, а може, й довше. Але коли споночіло, він став наче лисиця чи вовк і почав ходити туди-сюди, і все дивився та слухав. І скоро сказав, що виїде до схід сонця, у найтемніший глухий час. І ще він нібито запідозрив, що я його зраджую. І дивився на мене так дивно, що я дуже злякалась. І я присягалася йому, що я кохаю його, що я — тільки його Тонья. Насамкінець він сказав, що я мушу довести, чи справді йому вірна. Він думає, що навколо моєї домівки сховалися люди і вб'ють його, як тільки він сяде на коня. І він говорить, що перехитрить їх, а для цього одягнеться в мій одяг, у мою червону спідницю і синю кофту, а голову покриє коричневою мантильєю, і так поскаче. Але він каже, що спочатку я мушу надіти його одіж, його pantalones[177], його camisa[178] і капелюха і проскочити на його коні від домівки до великої дороги біля броду та назад. Це потрібно, щоб він побачив, чи вірна я йому і чи не чекає на нього засідка. Мені дуже лячно. Це буде за годину до світанку. Приїжджай, мій коханий, і вбий цю людину, аби я стала твоя Тонья. Не намагайся захопити його живим, а одразу вбий. Адже тепер ти знаєш, що інакше не можна. Ти повинен приїхати якнайшвидше і сховатися в сараї, де вози й сідла. Там темно. На ньому буде моя червона спідниця, синя кофта і коричнева мантилья. Посилаю тобі сто цілунків. Приїжджай обов'язково і стріляй одразу й без промаху.

Тільки твоя Тонья».


Сендрідж негайно повідомив солдатів про ділову частину послання. Вони почали було заперечувати проти того, щоб він їхав сам.

— Мені не потрібна допомога, — сказав лейтенант. — Дівчина зловила його у пастку. І будьте спокійні, мене він не випередить.

Сендрідж осідлав коня і поскакав до Вовчого Броду. Він прив'язав буланого серед заростей понад річкою, витяг вінчестер із чохла й обережно підкрався до хатини Переса. Місяць був щербатий, і його серп, що висів високо в небі, раз у раз застилали рвані молочно-білі хмари, які вітер гнав із Мексиканської затоки.

Сарай ніби навмисне було збудовано для засідки, і Сендрідж без перешкод забрався до нього. У чорній тіні навісу перед хатиною він розрізняв силует припнутого коня і чув, як той нетерпляче бив копитом по втоптаній землі.

Минуло близько години, коли, нарешті, у дверях хатини з'явилися дві постаті. Перша людина, в чоловічому костюмі, швидко підхопилася на коня і промайнула повз сарай у бік броду й селища. Друга, одягнена в спідницю і кофту з мантильєю на голові, вийшла на слабке місячне світло, дивлячись услід коневі, що віддалявся. Сендрідж вирішив не чекати повернення Тоньї — навряд їй буде приємно стати свідком того, що зараз відбудеться.

— Руки вгору! — крикнув він, вискакуючи з сараю і скидаючи вінчестер.

Той, до кого він гукнув, швидко обернувся, але рук не підняв, і лейтенант всадив у синю кофту одну за одною три кулі. А потім ще три: коли маєш справу з Козенятком Франсиском, зайва обережність не зашкодить. Проте з десяти кроків схибити важко навіть у хисткому світлі щербатого місяця.

Постріли розбудили старого, що спав у хатині на своїй ковдрі. Він підвів голову, і раптом надворі пролунав крик нестерпного болю чи душевної муки. Ремствуючи на невгамовність нинішніх людей, старий підвівся з підлоги.

До хатини увірвався блідий як смерть високий чоловік у червоному. Рукою, тремтячою, мов очеретинка на вітрі, він зняв із цвяха ліхтар, а другою рукою розгорнув на столі якийсь папір.

— Подивися на цього листа, Пересе! — закричав він. — Хто його писав?

— Ah dios[179]! Та це ж сеньйор Сендрідж! — прошамкав старий, підходячи до столу. — Pues[180], сеньйоре, цього листа написав El Chivato, як його називають, дружок Тоньї. Кажуть, він погана людина. Але звідки мені знати? Він написав, коли Тонья заснула, і ось ця моя стара рука віддала листа Домінго Салесу, аби він відвіз його вам. А що, в листі написано щось погане? Адже я зовсім старий, і я нічого не знав. Valgame dios[181]! Наш світ — божевільний світ, а випити в домі нічого, ні краплини немає.

Але Сендрідж не відповів. Що йому залишалось? Тільки вибігти з хатини і впасти ниць на землю поруч зі своєю колібрі, чиї пір'їнки завмерли у вічному спокої. Він не був кабальєро і не знався на тонких нюансах помсти.

А за милю звідти вершник, який щойно проскочив повз сарай, хрипко й фальшиво затягнув пісню, яка починалася словами:

Гей, не чіпляйся до моєї любки,
Бо дізнаєшся, що до чого.

із збірки «СВІТИЛЬНИК, ЩО ГОРИТЬ»



Гарлемська трагедія

арлем.

Місіс Фінк на хвилинку зайшла до місіс Кессиді, що жила поверхом нижче.

— Гарна, чи не так? — спитала місіс Кессиді.

Вона гордовито обернулася до подруги, щоб та могла краще роздивитися її обличчя. Обведене величезним зеленувато-пурпурним синцем око запливло і перетворилося на вузеньку щілинку. Розквашена губа трохи кровоточила, на шиї з обох боків червоніли сліди пальців.

— Мій чоловік ніколи б собі не дозволив так учинити зі мною, — сказала місіс Фінк, приховуючи заздрість.

— А я б не вийшла за чоловіка, який би не бив мене хоч раз на тиждень, — мовила місіс Кессиді. — Я ж не порожнє місце, як-не-як дружина. Та вже, либонь, ту порцію, що він мені вчора уліпив, ніяк не назвеш гомеопатичною дозою. У мене дотепер іскри з очей сиплються. Зате тепер він до кінця тижня улещуватиме мене. Отакий синець не обійдеться йому дешевше за шовкову блузку, а на додачу хай ще і по театрах мене поводить.

— Ну, а я сподіваюсь, — з удаваною самовтіхою сказала місіс Фінк, — мій чоловік надто джентльмен для того, щоб звести на мене руку.

— Ой, та облиш ти, Меггі, — засміялася місіс Кессиді, прикладаючи до синця примочку з горіхової кори, — твій чоловік просто якийсь заморожений або сонний, де вже йому вліпити тобі ляпаса. Прийде з роботи, впаде на стілець та зашарудить газетою — ось і вся його гімнастика, чи не так?

— Містер Фінк, безперечно, переглядає вечорами газети, — визнала, труснувши головою, місіс Фінк. — Але безперечно й те, що він заради втіхи не перетворює мене на відбивну котлету — чого вже немає, того немає.

Місіс Кессиді видала воркітливий сміх щасливої і впевненої в собі матрони. Із виглядом Корнелії[182], що показує на свої прикраси, вона відкотила комір халата, оголивши ще один дбайливо леліяний синець, яскраво-червоний, з оливково-оранжевою облямівкою, вже майже невидимий, але дорогий, як пам'ять.

Місіс Фінк довелося капітулювати. Її насторожений погляд полагіднішав, виражаючи тепер відверте заздрісне захоплення. Вони ж були старі подружки з місіс Кессиді, разом працювали на картонажній фабриці, поки рік тому не вийшли заміж і не оселилися в цьому будинку: Фінки — вгорі, а Меймі з чоловіком просто під ними. Отже, з Меймі їй не варто було задаватись.

— І боляче він тебе лупцює? — з цікавістю запитала місіс Фінк.

— Чи боляче? — продзвеніла захоплена колоратура[183]. — Падав на тебе коли-небудь цегляний будинок? Мабуть, точно так, ну, точнісінько так себе почуваєш, коли тебе викопують з-під руїн. Якщо Джек ударить лівою — це вже напевно дві денні вистави і нові напівчеревички, ну, а правою… тут можна сміливо заправити поїздку на Коні-Айленд плюс шість пар ажурних фільдеперсових панчіх.

— А за що ж він тебе б'є? — розпитувала місіс Фінк, широко розплющивши очі.

— От дурненька, — поблажливо сказала місіс Кессиді. — Просто сп'яну. Це ж у нас майже завжди трапляється в суботу ввечері.

— А які ти йому даєш приводи? — не вгамовувалася допитлива місіс Фінк.

— Отакої, та хіба я йому не дружина? Джек прийде додому напідпитку, а вдома хто його зустрічає? Спробував би він тільки побити якусь іншу. Вже я б йому показала. Подеколи він дає мені прочухана, тому що не встигла з вечерею; іншим разом — тому що встигла. Для Джека будь-який привід годиться. Надудлиться, потім пригадає, що в нього є дружина, і поспішає додому мене прикрасити. У суботу я вже заздалегідь зсовую меблі, щоб не розбити голову об гострі кути, коли він почне орудувати. Лівий свінг[184] у нього — просто дух захоплює. Іноді я в нокауті[185] після першого раунду; ну, а якщо мені охота тиждень порозважатися або придбати щось новеньке, я підвожусь і дістаю все сповна. От як учора. Джек знає, що я вже місяць мрію про шовкову синеньку блузку, а за таку одним синцем, ясна річ, не відбудеш. Але ж, б'юся об заклад на морозиво, Мег, сьогодні ввечері він мені її приволоче.

Місіс Фінк замислилась.

— Мій Мартін, — сказала вона, — жодного разу мене пальцем не чіпав. Але ти правильно помітила, Мейм: кислий він якийсь, з нього й слівця не витягнеш. Ми нікуди не ходимо. Удома від нього ніякого пуття. Щоправда, він мені купує різні речі, але з таким виглядом, що пропадає всяке задоволення.

Місіс Кессиді обійняла подругу.

— Бідолашна! — сказала вона. — Але ж не може бути у кожної жінки такий чоловік, як Джек. Якби всі були такі, то нещасливих шлюбів взагалі б не бувало. Усім незадоволеним дружинам тільки одне й потрібно: аби раз на тиждень чоловік давав їм гарненького прочухана, а потім розплачувався за нього поцілунками і шоколадними тягучками. Ось тоді б вони відразу ожили. Як на мене, коли вже чоловік — так чоловік; п'яний — тряси дружину, як грушу, тверезий — люби її, як душу. А котрий ні того, ні другого не може, мені він і задарма не потрібен!

Місіс Фінк зітхнула.

Передпокій і коридор раптом сповнилися шумом. Двері розчинилися: їх штовхнув ногою містер Кессиді, — руки в нього були зайняті пакунками. Меймі кинулася йому на шию. Її непідбите око блиснуло ніжністю, як у юної дівиці племені маорі, коли, прокинувшись, вона бачить перед собою свого залицяльника, який затягнув її до хатини, оглушивши перед цим раптовим ударом.

— Привіт, старенька! — гаркнув містер Кессиді. Усіявши підлогу розсипом пакунків, він підхопив дружину в могутні обійми. — Я приніс квитки в цирк, а якщо ти відкриєш один із цих пакунків, то, мабуть, знайдеш ту шовкову блузку… а, добривечір, місіс Фінк, не помітив вас одразу. Як ся має старий Март?

— Чудово, містере Кессиді, дякую, — сказала місіс Фінк. — Мені вже час іти. Март ось-ось повернеться, треба подати йому вечерю. Завтра я занесу тобі викрійку, яку ти просила, Мейм.

Піднявшись у свою квартирку, місіс Фінк трохи поплакала. Вона заплакала, сама не знаючи чому; так плачуть тільки жінки, плачуть без особливої причини, плачуть просто так; у каталозі горя ці сльози найневтішніші, хоча просихають швидше за інші. Чому Мартін її ніколи не лупцює? Він так само великий і сильний, як Джек Кессиді. Невже вона нічого не значить для нього? Він ніколи з нею не сварився: прийде, сяде склавши руки і мовчить. Заробляє він непогано, але абсолютно не цінує того, що додає смак життю.

Корабель її мрії потрапив у штиль[186]. Капітан курсував між вареним пудингом з корицею і підвісним ліжком. Хай би вже віддав кінці або хоч зрідка задавав команді прочухана. А їй уявлялося таке веселе плавання із заходом у кожний порт на островах Насолоди! Але зараз — змінимо метафору[187] — виснаженатренувальними поєдинками зі спаринг-партнером[188] — вона була готова визнати себе переможеною, не діставши жодної подряпини. На мить вона ледь не зненавиділа Мейм — Мейм, яка прикладає до синців та саден бальзам обнов та поцілунків і мандрує бурхливим морем життя із забіякуватим, грубим і люблячим супутником.

Містер Фінк з'явився о сьомій, проштемпельований печаттю домування. Удалину його не тягнуло з дому, де все було милим, звичним, знайомим. Він був подібен до людини, що встигла вскочити в трамвай, анаконди, що проковтнула свою жертву, до лежачого каменя.

— Смачно, Марте? — спитала місіс Фінк, яка весь свій запал уклала в приготування вечері.

— М-м-м-так, — буркнув містер Фінк.

Повечерявши, він заглибився в читання газет. Він сидів у шкарпетках, без черевиків.

Повстань, о новий Данте, й оспівай закуток пекла, призначений для людини, яка сидить вдома у шкарпетках! А ви, мучениці сімейних уз та обов'язку, що стійко витримали це випробування шовковими, нитяними, бавовняними, шерстяними і фільдеперсовими, невже відринете ви нову пісню?

Наступного дня був День Праці[189]. Містера Кессиді і містера Фінка чекав цілодобовий відпочинок. Праця готувалася до тріумфального походу містом і до інших розваг.

Зранку місіс Фінк віднесла місіс Кессиді викрійку. Мейм уже наділа нову блузку. Навіть її підбите око випромінювало святкове сяйво. Джек, чиє розкаяння набуло практичних форм, запропонував захопливу денну програму, що включала прогулянки в парках, пікніки[190] та пиво.

Киплячи заздрісним обуренням, місіс Фінк повернулася до себе нагору. Щаслива Мейм, на чию долю так рясно випадають синці, за якими так швидко іде слідом примочка. Але невже щастя судилося лише їй одній? Хто сказав, що Мартін Фінк гірший за Джека Кессиді? То чому його дружині довіку лишатися неприголубленою і небитою? Думка, блискуча і зухвала, раптом сяйнула в голові місіс Фінк. Вона доведе Мейм, що інші чоловіки також уміють попрацювати кулаками і потім приголубити дружину не гірше, ніж якийсь Джек.

Свято у Фінків очікувалося суто номінальне. На кухні з вечора мокла в баліях накопичена за півмісяця білизна. Містер Фінк сидів у шкарпетках, читаючи газету. Очевидно, так і мав минути День Праці.

Заздрість здіймалась у грудях місіс Фінк і, захльостуючи цю заздрість, — відчайдушна рішучість. Якщо чоловік не хоче її вдарити, якщо він не бажає таким чином довести свою чоловічу гідність, свої прерогативи[191] і повагу до сімейного вогнища, його треба підштовхнути до виконання обов'язку.

Містер Фінк запалив трубку і безтурботно пошкріб щиколотку пальцем одягнутої у шкарпетку ноги. Він застигнув у межах сімейного ладу, як застигає на скориночці пудингу прозорий жир. Саме таким і уявлявся йому його монотонний елізіум[192]: оглядати компактно втиснений у газетні стовпці далекий світ під затишні сплески мильної води в баліях і вир приємних запахів, які свідчили про те, що сніданок прибрано зі столу, а незабаром буде обід. Можна назвати чимало такого, що не спадало йому на думку, але особливо далекий він був від думки побити дружину.

Місіс Фінк відкрила кран з гарячою водою і занурила в піну пральну дошку. Знизу почувся радісний сміх місіс Кессиді. Він прозвучав як знущання, наче Мейм хизувалася своїм щастям перед обійденою подружніми кулаками подругою. І місіс Фінк вирішила: час!

Немов фурія[193], накинулася вона на чоловіка.

— Ледар нещасний! — крикнула вона. — Пораюсь тут, перу на нього, потвору, так що ледве руки не відвалюються, а йому начхати. Чоловік ти мені чи колода безчуттєва?

Містер Фінк, скам'янівши з подиву, упустив газету. Місіс Фінк, побоюючись, що недостатньо роздратувала чоловіка і він не ризикне її ударити, сама підскочила до нього і завдала нищівного удару в щелепу. Цієї миті її охопив приплив такої пристрасної любові до чоловіка, якої вона вже давно не відчувала. Повстань, Мартіне Фінку, і здійсни свої суверенні[194] права! Їй потрібно, їй необхідно було відчути важкість його кулака… ну, просто, щоб знати, що він її любить… ну, просто, щоб знати це.

Містер Фінк схопився на ноги — Меггі швидко нагородила його ще одним розмашистим свінгом у щелепу. Потім, заплющивши очі й завмираючи від страху і щастя, вона чекала, шепотіла про себе його ім'я і навіть подалася вперед назустріч жаданому стусану.

Поверхом нижче містер Кессиді із присоромленим і зніяковілим виглядом запудрював синяк під оком дружини, готуючись до виходу у світ.

Раптом зверху долинув пронизливий жіночий голос, потім почулися стукіт, тупотіння, метушня, гуркіт перекинутого стільця — безсумнівні ознаки сімейного конфлікту.

— Март і Мег учинили двобій? — зацікавився містер Кессиді. — Не знав, що вони цим розважаються. Збігати, чи що, подивитись, може їм потрібен секундант?

Одне око місіс Кессиді заіскрилося, як діамант чистої води. Друге блиснуло… ну, скажімо, як фальшивий.

— О-о… — неголосно протягнула вона із незбагненним для чоловіка хвилюванням. — Стій, стій. Краще я сама піду до них, Джеку.

Меймі спурхнула сходинками. Не встигла вона ступити в межі коридору, як із кухні вихором вилетіла місіс Фінк.

— Ну що, Меггі, — захопленим шепотом спитала місіс Кессиді. — Він наважився?

Місіс Фінк, підбігши до подруги, уткнулася їй обличчям у плече і гірко розридалась.

Місіс Кессиді ніжно відхилила від себе голівку Меггі і подивилася їй в обличчя. Розпухле від сліз, воно то спалахувало, то блідло, але бархатисту, біло-рожеву, у міру присипану ластовинням гладінь не поцяцькувала ані синцем, ані подряпиною боязка долоня містера Фінка.

— Ну, скажи мені, Меггі, — благала Мейм, — або я ввійду туди і сама про все дізнаюсь. Що у вас трапилося? Він образив тебе? Яким чином?

Місіс Фінк у відчаї схилилася головою на груди подруги.

— Не зазирай ти туди, заради Бога, — схлипнула вона. — І не здумай комусь проговоритися, чуєш? Він і пальцем мене не чіпав… він… Господи Боже, він там пере… він пере білизну.

Закупник із Кактус-Сіті

Здоровий клімат Кактус-Сіті, штат Техас, не сприяє застудам і нежиті, і це дуже добре, бо начхати на розташований там універсальний магазин «Наварро і Платт» було б нерозсудливо.

Двадцять тисяч жителів Кактус-Сіті щедрою рукою розтринькують долари, купуючи що душа забажає. Ця злива напівдорогоцінних монет майже цілком виливається на «Наварро і Платта». Їхній магазин, величезний цегляний будинок, займає площу, на якій розмістилося б пасовище для дюжини овець. У «Наварро і Платта» ви можете купити краватку зі шкіри гримучої змії, або автомобіль, або останній крик моди — вісімдесятип'ятидоларове коричневе жіноче пальто будь-якого відтінку з пропонованих вам двадцяти кольорів. Колишні власники ранчо на захід від Колорадо-Ривер, Наварро і Платт першими в своїй окрузі перейшли до комерційної діяльності. Ділова кмітливість підказала їм, що навіть у світі, де не лишилося вільних пасовищ, залишається простір для приватної ініціативи.

Щовесни Наварро, старший компаньйон фірми, напівіспанець і космополіт[195], спритний, ввічливий, «навідувався» до Нью-Йорка по товар. Цього року він побоювався вирушити в таку далечінь. П'ятдесят п'ять років все ж таки давалися взнаки: очікуючи післяобідньої сієсти[196], він щоразу поглядав на годинника.

— Джоне, — сказав він молодшому компаньйонові, — цього разу ти навідаєшся по товар.

Платт засмутився.

— Чув я, — сказав він, — цей Нью-Йорк надзвичайно нудне містечко. Та вже гаразд, поїду. Дорогою, аби трохи розважитись, гульну в Сан-Антоніо, пришвартуюся там на кілька днинок.

За два тижні чоловік у повному парадному одязі техасця — чорний сюртук, поярковий капелюх із широкими крисами, стоячий комірець чотири дюйми заввишки, з одворотами, і чорна кольору кованого заліза краватка — входив до приміщення оптової фірми «Зіззбаум і Син, готовий одяг» на нижньому Бродвеї.

Старий Зіззбаум мав окомір морського орла, слонячу пам'ять і розум, швидкий і точний, як складана лінійка. Він перевальцем підійшов до дверей, схожий на білого ведмедя з чорною шерстю, і потиснув Платтові руку.

— Ну як там поживає в Техасі найлюб'язніший містер Наварро? Не ризикнув цього року вирушити в дорогу? Радий вітати містера Платта.

— Точнісінько так, — сказав Платт, — і я дав би сорок акрів незрошуваної землі в окрузі Пекос, аби з'ясувати, як ви здогадались.

— Я просто знаю, — усміхнувся Зіззбаум. — Так само, як знаю, що цього року в Ель-Пасо випало двадцять вісім і п'ять десятих дюйма атмосферних опадів, тобто на п'ятнадцять дюймів більше від норми, і тому «Наварро і Платт» цієї весни куплять одягу на п'ятнадцять тисяч доларів, а не на десять, як у посушливий рік. Але це завтра. А зараз на вас чекає в моєму кабінеті сигара, аромат якої вижене з вашого рота присмак контрабандного курива, яке ви вивозите з-за Ріо-Гранде і вважаєте гарним, тому що воно контрабандне.

Хилилося вже надвечір, торгівля закінчувалась. Доки Платт допалював сигару, Зіззбаум зазирнув до кабінету сина. Збираючись піти, той стояв перед дзеркалом і зашпилював краватку діамантовою шпилькою.

— Ейбі, — сказав старий, — сьогодні ввечері тобі доведеться поводити містом містера Платта. Вони вже десять років купують у нас. З містером Наварро ми грали в шахи кожного разу, коли випадала вільна хвилинка. Чудове заняття, але містер Платт людина молода і в Нью-Йорку вперше. Розважити його буде легко.

— Гаразд, — відповів Ейбі, старанно загвинчуючи замок шпильки. — Я ним займусь. Коли він надивиться на хмарочос «Праска» та метрдотеля готелю «Астор» і послухає, як грамофон грає «Під старою яблунею», буде пів на одинадцяту, тобто саме час для містера Техасця загорнутися в ковдру. О пів на дванадцяту я вечеряю з друзями, але наш гість до цього часу вже спатиме сном немовляти.

Наступного ранку о десятій Платт з'явився в магазин Зіззбаума в повній діловій готовності, з букетиком гіацинтів у петельці. Зіззбаум особисто зустрів відвідувача. «Наварро і Платт» були вигідними клієнтами і незмінно користувалися знижкою, оскільки не вдавалися до кредиту.

— Ну й як вам сподобалося наше містечко? — з простодушною усмішкою манхеттенця запитав Зіззбаум.

— Жити тут я б не став, — відповів Платт. — Ми з вашим сином у деяких місцях встигли вчора побувати. З водою у вас все гаразд, зате в нас у Кактус-Сіті освітлення трохи краще.

— На Бродвеї іноді трапляються світлі місця, вам не здалося, містере Платте?

— Темні особи там трапляються набагато частіше, — відповів Платт. — Мабуть, найбільше мені сподобалися тут коні. Таких, щоб одразу ж на шкуродерню, я поки що не зустрів.

Зіззбаум повів його вгору дивитися зразки.

— Запросіть сюди міс Ешер, — звелів він прикажчикові.

Увійшла міс Ешер, і ось тут Платта з фірми «Наварро і Платт» осяяло дивним світлом романтичного захоплення. Він завмер, наче гранітна скеля над каньйоном[197], витріщивши на неї очі. Вона це помітила і трохи почервоніла, що було не в її звичках.

Міс Ешер була найелегантнішою манекенницею «Зіззбаума і Сина». Відтінок її волосся належав до так званих «приглушено білявих», а її габарити дещо перевершували досконалістю навіть ідеальну пропорцію 38–25—42. Вона працювала у Зіззбаума два роки і зналася на своїй справі. Сяйво її очей проймало холодом, і якби їй спало на думку схрестити погляд із горезвісним василіском, легендарне чудовисько спасувало б перед першим. Знала вона, до речі, і закупників.

— Ось що, містере Платте, — сказав Зіззбаум, — мені б спершу хотілося показати вам ці сукні фасону «принцеса», світлих тонів. Саме те, що треба у вас на півдні. Будь ласка, почніть із цього, міс Ешер.

Суперманекенниця зникла в гардеробній і запурхала туди й сюди, стаючи дедалі чарівнішою в кожному новому туалеті. З блискучою незворушністю демонструвала вона їх приголомшеному закупникові, а той, нерухомий і безмовний, слухав медоточиві міркування Зіззбаума про моду та фасони.

На обличчі манекенниці застигла професійна безпристрасна усмішка, яка, здавалось, приховувала щось схоже на нудьгу чи презирство.

Коли показ закінчився, Зіззбаум з певною тривогою примітив нерішучий вираз на обличчі Платта. Чи не надумав клієнт звернутися до інших постачальників? Але Платт просто перебирав подумки кращі земельні ділянки в Кактус-Сіті, обмірковуючи, де звести будинок для майбутньої дружини, яка в цей момент скидала в гардеробній вечірню сукню, всю із сріблястої блакиті та тюлю.

— Не поспішайте, містере Платте, — сказав Зіззбаум. — Подумайте до завтра. Такий товар, як наш, за цю ціну вам ніхто не віддасть. Боюсь, що ви нудьгуєте в Нью-Йорку, містере Платте. Молодий чоловік вашого віку… без жіночого товариства, вам, звісно, тужливо. Що як ви запросите на обід якусь симпатичну молоду леді? Ось, скажімо, міс Ешер дуже симпатична молода леді; з нею вам буде набагато веселіше.

— Але ж вона мене не знає, — здивувався Платт. — Вона про мене й чутки не чула. Хіба вона погодиться? Ми навіть не знайомі.

— Чи погодиться? — перепитав Зіззбаум, звівши брови. — Звичайно, погодиться. Я вас познайомлю. Звичайно, вона погодиться.

Підвищивши голос, він покликав міс Ешер.

Вона ввійшла, незворушна і трохи презирлива, у білій англійській блузці і простій чорній спідниці.

— Містер Платт просить вас зробити йому приємність пообідати з ним сьогодні ввечері, — сказав Зіззбаум, виходячи з кімнати.

— Так, звичайно, дуже приємно, — дивлячись у стелю, відповіла міс Ешер. — Західна двадцята, дев'ятсот одинадцять. Коли бути готовою?

— Скажімо, о сьомій?

— Чудово. Але не приходьте завчасно. Я наймаю кімнату з однією вчителькою, і вона не дозволяє, щоб до нас заходили чоловіки. Вітальні у нас немає, вам доведеться чекати в коридорі. Але на сьому я буду готова.

О пів на восьму Платт і міс Ешер уже сиділи в ресторані на Бродвеї. На міс Ешер було щось чорне, напівпрозоре, простого крою. Платт не знав, що його супутниця лише виконує один зі своїх службових обов'язків.

З ненав'язливою допомогою досвідченого офіціанта йому вдалося замовити цілком пристойний обід, де не вистачало лише традиційної бродвейської приманки.

— Ви не проти, якщо мені принесуть щось випити? — блиснувши посмішкою, запитала міс Ешер.

— Авжеж, звичайно, — озвався Платт. — Усе що заманеться.

— Сухий мартіні, — сказала вона офіціанту.

Але коли келих був перед нею, Платт простягнув руку і відхилив його вбік.

— Що це? — запитав він.

— Коктейль, звичайно.

— Я гадав, ви замовляєте собі щось подібне до чаю. А це ж спиртне. Вам не треба його пити. Як вас звати?

— Близькі друзі, — крижаним тоном озвалася міс Ешер, — звуть мене Елен.

— Послухайте, Елен, — заговорив, нахиляючись до неї, Платт. — Ось уже не знаю який рік кожного разу, коли в прерії розпускаються весняні квіти, мене долають думки про когось, кого я ніколи не бачив, про кого й не чув. Це ви, я одразу зрозумів, коли вас побачив. Завтра я повертаюся до себе, і ви поїдете зі мною. Поїдете, я це знаю з того самого часу, як ви вперше кинули на мене погляд. І не здумайте противитись, цей номер не пройде. Ось подивіться, яку штучку я щойно вам купив.

Він щиглем переправив їй через стіл перстень із солітером у два карати[198]. Міс Ешер відштовхнула його назад виделкою.

— Тримайтеся в межах, — суворо сказала вона.

— Я коштую двісті тисяч доларів, — продовжував Платт. — Я збудую для вас найрозкішніший будинок у Західному Техасі.

— Вам і за двісті мільйонів не купити мене, містере Закупнику, — відповіла міс Ешер. — Не очікувала я, що мені доведеться вас спиняти. Спершу ви здалися мені не схожим на інших, але, мабуть, усі ви однакові.

— Хто всі?

— Закупники. Ви думаєте, якщо дівчині доводиться обідати з вами, щоб не втратити роботу, це дає вам право говорити їй усе, що спало на думку? Гаразд, кінчимо. Я вважала вас не таким, як інші, тепер бачу, що помилилась.

Платт раптом грюкнув рукою по столу, осяяний якоюсь щасливою здогадкою.

— Пригадав! — вигукнув він, радіючи. — Ділянка Ніколсона в північному районі. Там великий дубовий гай і природне озеро. Старий будинок можна знести, а новий ми збудуємо якнайдалі від дороги.

— Вгамуйтесь! — сказала міс Ешер. — Шкода спускати вас із хмар, але з вашим братом не можна інакше. До моїх обов'язків входить супроводжувати вас у ресторан і розважати, щоб вам не розхотілося купувати у старого Зіззі костюми, тільки не сподівайтесь, що в одному з куплених костюмів ви знайдете мене.

— Ви хочете сказати, — мовив Платт, — що так само ходите по ресторанах і з іншими клієнтами і всі вони… усі говорять вам те, що тільки-но говорив я?

— Залицяються до мене всі, — відповіла міс Ешер, — але, слід визнати, в одному відношенні ви перевершили інших. Ті тільки говорять про діаманти, а ви й справді свій приволокли.

— Ви давно працюєте, Елен?

— О, я бачу, ви запам'ятали моє ім'я. Уже вісім років я сама себе забезпечую. Була касиркою, пакувальницею, потім продавщицею, доки не доросла до манекенниці. Вам не здається, містере Техаський Житель, що наша бесіда стане менш сухою, якщо розмочити її ковтком вина?

— Вина ви тепер не питимете, дорогенька. Страшно подумати, що ми… Завтра я зайду по вас до магазину і заберу вас. Перед від'їздом підберете на свій смак який-небудь автомобіль. Більше нам нічого тут купувати.

— О, облиште це. Якби ви знали, як мені обридли такі розмови!

Після обіду вони пройшлися Бродвеєм пішки і дісталися до невеликого тінистого парку, над яким височіла башточка зі статуєю Діани. Платт задивився на дерева і мимоволі повернув на стежку, що вилася між ними. В очах міс Ешер, відбиваючи світло ліхтарів, заблищали дві сльозинки.

— Це вже мені не подобається, — сказав він. — У чому річ?

— Так, дурниці, — відповіла міс Ешер. — Загалом, мені… ну, загалом, я спершу вирішила, що ви зовсім інший. Але ви всі однакові. А зараз, будь ласка, проведіть мене додому чи, може, покликати полісмена?

Платт провів її до пансіону. Десь із хвилину вони постояли в під'їзді. Міс Ешер дивилася на нього з таким презирством, що навіть його не надто чуйне серце трохи тенькнуло. Рука Платта потяглася до її талії, але тут дівчина вліпила йому гучного ляпаса.

Платт відскочив, і перстень, який звідкись випав, застрибав по кам'яній підлозі. Він нахилився і незабаром його знайшов.

— Забирайтеся разом із вашим нещасним діамантом, містере Закупнику! — промовила вона.

— Це… обручка, — сказав техасець, розтиснувши руку, на якій мерехтів гладенький золотий перстень. Очі міс Ешер блиснули з напівтемряви.

— Так ви це мали на увазі… отже, ви…

Хтось відчинив двері, що вели до сходів.

— На добраніч, — сказав Платт, — до завтра.

Вибігши сходами нагору, міс Ешер влетіла в свою кімнату і стала термосити вчительку; та схопилася на ліжку, готова залементувати: «Пожежа!»

— Де? — скрикнула вона.

— Саме про це я і хотіла у тебе дізнатись, — сказала манекенниця. — Ти вивчала географію, Еммо, кому ж і знати, як не тобі. Де це містечко під назвою Как… Как…. Карак… Каракас — Сіті, чи як там воно зветься?

— І ти посміла розбудити мене через це? — обурилася вчителька. — Каракас, звісно, знаходиться у Венесуелі.

— А який він?

— Та головним чином — вулкани, землетруси, негри, мавпи і малярія.

— Байдуже, — радісно відмахнулася міс Ешер. — Завтра я туди виїжджаю.

Останній листок

У невеликому кварталі на захід від Вашингтон-скверу вулиці переплутались і переламались на коротенькі смужки, що іменуються проїздами. Ці проїзди утворюють дивні кути і криві лінії. Одна вулиця там навіть перетинає саму себе двічі. Якомусь художнику вдалося відкрити вельми цінну властивість цієї вулиці. Припустімо, збирач із магазину з рахунком за фарби, папір і полотно зустріне там самого себе, що йде геть, не діставши жодного цента за рахунком!

І ось у пошуках вікон, що виходять на північ, дахів XVIII століття, голландських мансард і дешевої квартирної платні люди мистецтва набрели на своєрідний квартал Гриніч-Віллідж. Потім вони перевезли туди з Шостої авеню кілька олов'яних кухлів та одну-дві жаровні і заснували «колонію».

Студія Сью і Джонсі була нагорі триповерхового цегляного будинку. Джонсі — зменшене від Джоанни. Одна приїхала зі штату Мен, друга — з Каліфорнії. Вони познайомилися за табльдотом[199] одного ресторанчика на Восьмій вулиці і вирішили, що їхні погляди на мистецтво, салат із цикорію і модні рукави цілком збігаються. У результаті й виникла спільна студія.

Це було у травні. У листопаді непривітний чужак, якого лікарі називають Пневмонією, незримо розгулював по колонії, торкаючись то одного, то іншого своїми крижаними пальцями. Іст-сайдом цей душогуб крокував зухвало, вражаючи десятки жертв, але тут, у лабіринті вузьких, порослих мохом провулків, він плентався нога за ногу.

Пана Пневмонію аж ніяк не можна було назвати галантним старим джентльменом. Мініатюрна дівчина, недокрівна від каліфорнійських зефірів[200], навряд чи могла вважатися гідним супротивником для дужого старого тупиці з червоними кулачищами та задишкою. Проте він звалив її з ніг, і Джонсі лежала нерухомо на фарбованому залізному ліжку, дивлячись крізь дрібне переплетіння голландського вікна на глуху стіну сусіднього цегляного будинку.

Якось уранці стурбований лікар одним рухом кудлатих сивих брів викликав Сью в коридор.

— У неї один шанс… ну, скажімо, проти десяти, — сказав він, струшуючи ртуть у термометрі. — Та й то, якщо вона сама схоче жити. Уся наша фармакопея втрачає сенс, коли люди починають діяти на користь трунаря. Ваша маленька панночка вирішила, що їй уже не видужати. Про що вона думає?

— Їй… їй хотілося написати фарбами Неаполітанську затоку.

— Фарбами? Нісенітниця! Чи немає у неї на душі чого-небудь такого, про що було б дійсно варто думати, — наприклад, чоловіки?

— Чоловіки? — перепитала Сью, і голос її зазвучав різко, як губна гармоніка. — Невже чоловік вартий… Та ні, лікарю, нічого подібного немає.

— Ну, тоді вона просто заслабла, — вирішив доктор. — Я зроблю все, що буду в змозі зробити як представник науки. Але коли мій пацієнт починає лічити карети у своїй похоронній процесії, я скидаю п'ятдесят відсотків з цілющої сили ліків. Якщо ви зумієте домогтись, щоб вона хоч раз запитала, якого фасону рукави носитимуть цієї зими, я вам ручаюсь, що у неї буде один шанс із п'яти замість одного з десяти.

Коли лікар пішов, Сью вибігла в майстерню і плакала в японську паперову серветочку доти, доки та не розмокнула зовсім. Потім вона хоробро увійшла до кімнати Джонсі з креслярською дошкою, насвистуючи модну мелодію.

Джонсі лежала, обернувшись обличчям до вікна, ледве помітна під ковдрами. Сью перестала насвистувати, гадаючи, що Джонсі заснула.

Вона приладнала дошку і розпочала малюнок тушшю до журнального оповідання. Для молодих художників шлях у Мистецтво буває вимощений ілюстраціями до журнальних оповідань, якими молоді автори мостять собі шлях у Літературу.

Накидаючи для оповідання постать ковбоя з Айдахо в елегантних бриджах і з моноклем в оці, Сью почула тихий шепіт, що повторився кілька разів. Вона кваплячись підійшла до ліжка. Очі Джонсі були широко розплющені. Вона дивилась у вікно і рахувала — рахувала у зворотному порядку.

— Дванадцять, — вимовила вона, і трохи перегодом: — одинадцять, — а потім «десять» і «дев'ять», а потім «вісім» і «сім» — майже водночас.

Сью подивилась у вікно. Що там було рахувати? Виднілися тільки безлюдний, похмурий двір і глуха стіна цегляного будинку за двадцять кроків. Старий-престарий плющ із вузлуватим стовбуром, що підгнив біля коренів, заплів до половини цегляну стіну. Холодне дихання осені зірвало листя з лози, й оголені скелети гілок чіплялися за цеглу, що обсипалась.

— Що там таке, люба? — спитала Сью.

— Шість, — ледь чутно відповіла Джонсі. — Тепер вони облітають швидше. Три дні тому їх було майже сто. Голова йшла обертом від лічби. А зараз рахувати легко. Ось іще один злетів. Тепер лишилося тільки п'ять…

— Чого п'ять, люба? Скажи своїй Сьюді.

— Листя. На плющі. Коли впаде останній листок, я помру. Я це знаю вже три дні. Хіба лікар не сказав тобі?

— Уперше чую таку дурість! — з чудовим презирством відпарирувала Сью. — Яке відношення може мати листя на старому плющі до того, що ти видужаєш? А ти ще так любила цей плющ, погана дівчинко! Не будь дурненькою. Адже ще сьогодні вранці лікар говорив мені, що ти скоро видужаєш… стривай, як же це він сказав?.. що в тебе десять шансів проти одного. А це ж не менше, ніж у кожного з нас тут, у Нью-Йорку, коли їдеш у трамваї або йдеш повз новий будинок. Спробуй з'їсти трохи бульйону і дозволь твоїй Сьюді закінчити малюнок, щоб вона могла збути його редакторові і купити вина для своєї хворої дівчинки та свинячих котлет для себе.

— Вина тобі купувати більше не треба, — відповідала Джонсі, пильно дивлячись у вікно. — Ось іще один злетів. Ні, бульйону я не хочу. Отже, лишаються тільки чотири. Я хочу бачити, як впаде останній листок. Тоді помру і я.

— Джонсі, люба, — сказала Сью, схиляючись над нею, — обіцяєш ти мені не розплющувати очі і не дивитись у вікно, поки я не закінчу працювати? Я мушу здати ці ілюстрації завтра. Мені потрібне світло, інакше я спустила б штору.

— Хіба ти не можеш малювати в іншій кімнаті? — холодно запитала Джонсі.

— Мені б хотілося посидіти з тобою, — сказала Сью. — А крім того, я не хочу, щоб ти дивилася на це безглузде листя.

— Скажи мені, коли закінчиш, — заплющуючи очі, вимовила Джонсі, бліда й нерухома, мов повалена статуя, — тому що мені хочеться бачити, як упаде останній листок. Я втомилася чекати. Я втомилася думати. Мені хочеться звільнитись від усього, що мене тримає, — летіти, летіти нижче й нижче, як один із цих бідних, утомлених листочків.

— Спробуй заснути, — сказала Сью. — Мені треба покликати Бермана, я хочу писати з нього золотошукача-відлюдника. Я щонайбільше на хвилинку. Дивися ж, не ворушись, поки я не прийду.

Старий Берман був художником, який жив на нижньому поверсі, саме під їхнею студією. Йому було вже за шістдесят, і борода, уся в завитках, як у Мойсея Мікеланджело[201], спускалася в нього з голови сатира[202] на тіло гнома. У мистецтві Берман був невдахою. Він усе збирався написати шедевр, але навіть і не розпочав його. Уже кілька років він не писав нічого, крім вивісок, реклам та тому подібної мазанини заради шматка хліба. Він заробляв дещо, позуючи молодим художникам, яким не вистачало грошей на професіоналів-натурщиків. Він пив запоєм, але все ще говорив про свій майбутній шедевр. А щодо всього іншого це був презлий стариган, який глузував з усякої сентиментальності і дивився на себе, як на сторожового пса, спеціально приставленого охороняти двох молодих художниць.

Сью застала Бермана, від якого сильно пахнуло ялівцевими ягодами, у його напівтемній комірці нижнього поверху. В одному кутку вже двадцять п'ять років стояло на мольберті незаймане полотно, готове прийняти перші штрихи шедевра. Сью розказала старому про фантазію Джонсі і про свої побоювання щодо того, як би вона, легка і тендітна, мов лист, не відлетіла від них, коли ослабне її неміцний зв'язок зі світом. Старий Берман, чиї червоні очі дуже помітно сльозились, розкричався, глузуючи з таких ідіотських фантазій.

— Що? — лементував він. — Чи можлива така дурість — умирати через те, що листя падає з проклятого плюща! Уперше таке чую. Ні, не бажаю позувати для вашого ідіота-відлюдника. Як ви дозволяєте їй забирати собі в голову таку дурницю? Ах, бідна маленька міс Джонсі!

— Вона дуже хвора й слабка, — сказала Сью, — і від лихоманки їй спадають на думку різні хворобливі фантазії. Гаразд, містере Бермане, — якщо ви не хочете мені позувати, то й не треба. А я все ж таки гадаю, що ви осоружний старий… осоружний старий базікало.

— Оце таки справжня жінка! — закричав Берман. — Хто сказав, що я не хочу позувати? Ходімо. Я іду з вами. Півгодини я говорю, що хочу позувати. Боже! Тут зовсім не місце хворіти такій хорошій дівчині, як міс Джонсі. Коли-небудь я напишу шедевр, і ми всі виїдемо звідси. Так, так!

Джонсі дрімала, коли вони піднялись нагору. Сью спустила штору до самого підвіконня і зробила Берману знак пройти до іншої кімнати. Там вони підійшли до вікна і з острахом подивилися на старий плющ. Потім перезирнулись, не кажучи жодного слова. Ішов холодний, упертий дощ наполовину зі снігом. Берман у старій синій сорочці усівся в позі золотошукача-відлюдника на перевернутий чайник замість скелі.

Ранком наступного дня Сью, прокинувшись після короткого сну, побачила, що Джонсі не зводить тьмяних, широко розплющених очей зі спущеної зеленої штори.

— Підніми її, я хочу подивитись, — пошепки скомандувала Джонсі.

Сью втомлено підкорилась.

І що ж? Після зливи і різких поривів вітру, що не вгамовувалися цілу ніч, на цегляній стіні ще виднівся один листок плюща — останній! Усе ще темно-зелений коло стеблинки, але вже попсований по зубчастих краях жовтизною тління й розпаду, він хоробро тримався на гілці за двадцять футів від землі.

— Це останній, — сказала Джонсі. — Я думала, що він неодмінно впаде вночі. Я чула вітер. Він упаде сьогодні, тоді помру і я.

— Та Бог з тобою! — сказала Сью, схиляючись утомленою головою до подушки. — Подумай хоч про мене, якщо не хочеш думати про себе! Що буде зі мною?

Але Джонсі не відповідала. Душа, готуючись вирушити в таємний, далекий шлях, стає чужою всьому земному. Хвороблива фантазія заволодівала Джонсі дедалі сильніше, у міру того як одна за одною рвалися всі нитки, що пов'язували її з життям та людьми.

День минув, і навіть у сутінках вони бачили, що самотній листок плюща тримається на своїй стеблинці на тлі цегляної стіни. А потім, із настанням темряви, знову знявся північний вітер, і дощ безперервно стукав у вікна, скачуючись з низько навислого голландського даху.

Як тільки розвиднілось, невблаганна Джонсі звеліла знову підняти штору.

Листок плюща все ще лишався на місці.

Джонсі довго лежала, дивлячись на нього. Потім покликала Сью, яка розігрівала для неї курячий бульйон на газовому пальнику.

— Я буда поганою дівчинкою, Сью, — сказала Джонсі. — Либонь, цей останній листок лишився на гілці для того, щоб показати мені, якою я була поганою. Це гріх бажати собі смерті. Тепер ти можеш дати мені трішки бульйону, а потім молока з портвейном. Хоча ні: принеси мені спочатку дзеркальце, а потім обклади мене подушками, і я сидітиму й дивитимусь, як ти готуєш.

За годину вона сказала:

— Сьюді, я сподіваюсь колись написати фарбами Неаполітанську затоку.

Удень прийшов лікар, і Сью під якимсь приводом вийшла за ним у передпокій.

— Шанси рівні, — сказав лікар, потискуючи худеньку, тремтячу руку Сью. — За умови гарного догляду ви переможете. А зараз я мушу відвідати ще одного хворого, унизу. Його прізвище Берман. Здається, він художник. Теж запалення легенів. Він уже старий і дуже слабкий, а форма хвороби тяжка. Надії немає жодної, але сьогодні його відвезуть до лікарні, там йому буде спокійніше.

Наступного дня лікар сказав Сью:

— Вона поза небезпекою. Ви перемогли. Тепер харчування та догляд — і більш нічого не потрібно.

Того ж дня надвечір Сью підійшла до ліжка, де лежала Джонсі, яка із задоволенням дов'язувала яскраво-синій, абсолютно непотрібний шарф, і обхопила її однією рукою — разом із подушкою.

— Мені треба дещо сказати тобі, біла мишко, — почала вона. — Містер Берман помер сьогодні в лікарні від запалення легенів. Він хворів лише два дні. Уранці першого дня швейцар знайшов бідолашного старого на підлозі в його кімнаті. Він був непритомний. Черевики і вся його одіж промокли наскрізь і були холодні як лід. Ніхто не міг зрозуміти, куди він виходив такої жахливої ночі. Потім знайшли ліхтар, який усе ще горів, драбину, зсунуту з місця, декілька кинутих пензлів і палітру з жовтою та зеленою фарбами. Подивись у вікно, люба, на останній лист плюща. Тобі не здавалося дивним, що він не тремтить і не ворушиться від вітру? Так, люба, це і є шедевр Бермана — він написав його тієї ночі, коли злетів останній листок.

Пурпурна сукня

Давайте поговоримо про колір, що відомий як пурпурний. Цей колір по праву здобув визнання серед синів і дочок роду людського. Імператори стверджують, що він створений виключно для них. Усюди любителі повеселитися стараються довести колір своїх носів до цього дивного відтінку, який можна одержати, якщо додати до червоної фарби синю. Кажуть, що принци народжені для пурпуру; і це, звичайно, правильно, тому що при кольках у животі обличчя наслідних принців наливаються царственим пурпуром точнісінько так, як і кирпоносі фізіономії спадкоємців дроворуба. Усі жінки полюбляють цей колір — коли він є модним.

А тепер якраз носять пурпурний колір. Часто-густо бачиш його на вулиці. Звичайно, в моді також інші кольори — ось тільки цими днями я бачив гарненьку особу в шерстяній сукні оливкового кольору: на спідниці — оздоблення з нашитих квадратиків і знизу в три ряди волани, під драпірованою мереживною косинкою видно вставку, всю у зборочках, рукави з подвійними буфами, перетягнуті внизу мереживною стрічкою, з-під якої виглядають дві плісировані рюшки, — але все-таки і пурпурного кольору носять дуже багато. Не згодні? А ви спробуйте в будь-який день пройтися Двадцять третьою вулицею.

Ось чому Мейда — дівчина з великими карими очима і волоссям кольору кориці, продавщиця галантерейної крамниці «Вулик» — звернулася до Грейс — дівчини з брошкою із штучних діамантів і з ароматом м'ятних цукерок у голосі — з такими словами:

— У мене буде пурпурна сукня до Дня Подяки[203] — шию у кравця.

— Та що ти! — сказала Грейс, укладаючи кілька пар рукавичок розміру сім з половиною в коробку з розміром шість три чверті. — А я хочу червону. На П'ятій авеню все-таки більше червоного, ніж пурпурного. І всі чоловіки не тямлять себе від нього.

— Мені більше подобається пурпурний, — сказала Мейда, — старий Шлегель обіцяв пошити за вісім доларів. Це буде просто диво. Спідниця у складку, ліф оздоблений срібним галуном, білий комір і в два ряди…

— Схибиш! — із виглядом знавця примружила очі Грейс.

— …і по білій парчевій вставці в два ряди тасьма, і баска в складку, і…

— Схибиш, схибиш! — повторила Грейс.

— …і пишні рукави у збірку, і оксамитка на манжетах з одворотами. Що ти хочеш цим сказати?

— Ти гадаєш, що пурпурний колір подобається містерові Ремсі. А я вчора чула, як він говорив, що найрозкішніший колір — червоний.

— Мені байдуже, — сказала Мейда. — Я віддаю перевагу пурпурному, а кому це не подобається, може перейти на інший бік вулиці.

Усе це наводить на думку, що врешті-решт навіть прихильники пурпурного кольору можуть трохи помилятись. Украй небезпечно, коли дівчина думає, що вона може носити пурпур незалежно від кольору обличчя і від думки оточення, і коли імператори вважають, що їхнє пурпурне вбрання вічне.

За вісім місяців економії Мейда накопичила вісімнадцять доларів. Цих грошей їй вистачило, щоб купити все необхідне для сукні і дати Шлегелеві чотири долари наперед за шиття. Напередодні Дня Подяки у неї набереться якраз достатньо, щоб заплатити йому решту — чотири долари. І тоді на свято надіти нову сукню — що на світі може бути краще!

Щороку в День Подяки власник галантерейної крамниці «Вулик», старий Бахман, влаштовував для своїх службовців обід. У всі інші триста шістдесят чотири дні, якщо не брати до уваги неділі, він щодня нагадував про приємність останнього банкету і про задоволення від майбутнього, тим самим закликаючи їх виявляти ще більше завзяття в роботі. Посередині крамниці накривали довгий стіл. Вітрини завішували обгортувальним папером, і через чорний хід заносили індичок та інші смачні речі, закуплені в ресторанчику на розі. Ви, звичайно, розумієте, що «Вулик» зовсім не був фешенебельним універсальним магазином з безліччю відділів, ліфтів та манекенів. Він був настільки малий, що міг називатися просто великою крамницею; туди ви могли спокійно зайти, купити все, що треба, і благополучно вийти. І за обідом у День Подяки містер Ремсі завжди…

Ох ти, чорт забирай! Мені було б слід передусім розказати про містера Ремсі. Він набагато важливіший, ніж пурпурний колір, або оливковий, або навіть ніж червоний журавлиновий соус. Містер Ремсі був управителем крамниці, і я про нього високої думки. Коли в темних закутках йому наверталися на очі молоденькі продавщиці, він ніколи не намагався їх ущипнути, а коли наставали хвилини затишшя в роботі і він розказував їм різні історії, а дівчата хихикали і пирхали, то це аж ніяк не означало, що він пригощав їх непристойними анекдотами. Містер Ремсі не тільки був справжнім джентльменом, а й відрізнявся кількома дивацтвами. Він був схиблений на здоров'ї і вважав, що в жодному разі не можна харчуватися тим, що вважають корисним. Він рішуче протестував, якщо хтось зручно влаштовувався в кріслі, або шукав притулку від снігової бурі, або носив галоші, або приймав ліки, або ще якось тішив власну особу. Кожна з десяти молоденьких продавщиць щовечора, перш ніж заснути, солодко мріяла про те, як вона стане місіс Ремсі, смажитиме йому свинячі котлети з цибулею. Тому що старий Бахман збирався наступного року зробити його своїм компаньйоном, і кожна з них знала, що вже якщо вона підчепить містера Ремсі, то виб'є з нього всі його безглузді ідеї щодо здоров'я раніше, ніж перестане боліти живіт від весільного пирога.

Містер Ремсі був головним організатором святкового обіду. Незмінно запрошували двох італійців — скрипаля й арфіста, — і після обіду всі трохи танцювали.

І ось, уявіть, задумано дві сукні, які мають полонити містера Ремсі, одна — пурпурна, друга — червона. Звичайно, у сукнях буде і решта дівчат, але їх не слід брати до уваги. Найвірогідніше надінуть яку-небудь блузку з чорною спідницею, а це ніщо порівняно з розкішністю пурпуру або червоного кольору.

Грейс теж накопичила грошей. Вона хотіла купити готову сукню. Навіщо возитися з шиттям? Якщо у вас гарна фігура, зовсім не важко підібрати щось підхоже, тільки в талії доводиться ушивати — готові сукні завжди чомусь широкі в талії.

Настав вечір напередодні Дня Подяки. Мейда поспішала додому, передчуваючи щасливе завтра. Вона мріяла про свій темний пурпур, але мрії її були світлі — світле, захоплене прагнення юної істоти до радощів життя, без яких юність так швидко в'яне. Мейда була впевнена, що пурпурний колір буде їй до лиця, і — вже в тисячний раз — вона намагалася себе запевнити, що містеру Ремсі подобається саме пурпурний, а не червоний. Вона вирішила зайти додому, узяти з комода із дна нижньої шухляди чотири долари, загорнені в цигарковий папір, а потім заплатити Шлегелю і забрати в нього сукню.

Грейс жила в тому самому будинку. Її кімната була якраз над кімнатою Мейди.

Удома на Мейду чекали шум і переполох. У всіх закутках було чутно, як язик хазяйки роздратовано тріщав і торохтів, ніби збивав масло у маслоробці. За кілька хвилин Грейс зайшла до Мейди вся в сльозах, з очима, червонішими за будь-яку сукню.

— Вона вимагає, щоб я виїхала, — сказала Грейс. — Стара карга. Тому що я винна їй чотири долари. Вона виставила мою валізу в передпокій і замкнула кімнату. Мені нікуди йти. У мене немає ані цента.

— Учора у тебе були гроші, — сказала Мейда.

— Я купила сукню, — сказала Грейс. — Я думала, вона почекає з платнею до наступного тижня.

Вона схлипнула, шморгнула носом, зітхнула, знову схлипнула. Мить — і Мейда простягнула їй свої чотири долари, — чи могло бути інакше?

— Ти просто чудова, моя душечко! — скрикнула Грейс, сяючи, як веселка після дощу. — Зараз, віддам гроші цій старій скнарі і піду приміряю сукню. Це щось божественне! Зайди подивитись. Я повертатиму тобі гроші по долару щотижня, обов'язково!

День Подяки.

Обід було призначено на полудень. За чверть дванадцята Грейс упорхнула до Мейди. Так, вона й справді була чарівна. Вона була народжена для червоного кольору. Мейда, сидячи коло вікна у старій шевйотовій спідниці і синій блузці, штопала пан… О, займалася витонченим рукоділлям.

— Господи, Боже мій! Ти ще не одягнена! — ахнула червона сукня. — Не морщить на спині? Ці ось оксамитові нашивки дуже пікантні, правда? Чому ти не одягнена, Мейдо?

— Моя сукня не готова, — сказала Мейда, — я не піду.

— Оце так нещастя! Справді, Мейдо, страшенно шкода. Надінь що-небудь і підемо, — будуть тільки свої з крамниці, ти ж знаєш, ніхто не зверне уваги.

— Я так налаштувалась, що буде пурпурне, — сказала Мейда, — якщо його немає, краще я зовсім не піду. Не турбуйся про мене. Біжи, бо спізнишся. Тобі дуже до лиця червоне.

І весь довгий час, поки там ішов обід, Мейда просиділа коло вікна. Вона уявляла собі, як дівчата скрикують, прагнучи розірвати курячу дужку, як старий Бахман регоче на все горло з власних, зрозумілих тільки йому одному, жартів, як блищать діаманти огрядної місіс Бахман, яка з'являлась у крамниці лише в День Подяки, як походжав містер Ремсі, жвавий, лагідний, стежачи за тим, щоб усім було добре.

О четвертій годині дня вона із кам'яним обличчям і відсутнім поглядом поволі попрямувала в лавку до Шлегеля і повідомила йому, що не може заплатити за сукню чотири долари, які лишились.

— Боже! — сердито закричав Шлегель. — Чому ви такий сумний? Беріть її. Вона готова. Платіть коли-небудь. Хіба не ви щодня ходить повз моя лавка вже два роки? Якщо я шию сукні, то хіба я не знаю людей? Ви платите мені, коли можете. Беріть її. Вона вдало зшита, і якщо ви буде гарненька в ній — дуже добре. Ось. Платіть, коли можете.

Пробелькотівши мільйонну частку величезної подяки, яка переповнювала її серце, Мейда схопила сукню і побігла додому. Коли дівчина виходила з лавки, легкий дощик бризнув їй в обличчя. Вона посміхнулась і не помітила цього.

Пані, які роз'їжджають по магазинах в екіпажах, вам цього не зрозуміти. Дівчата, чиї гардероби поповнюються на батьківські гроші, — вам не зрозуміти, вам ніколи не збагнути, чому Мейда не відчула холодних крапель дощу в День Подяки.

О п'ятій годині вона вийшла на вулицю в своїй пурпурній сукні. Дощ періщив дужче, пориви вітру обливали її цілими потоками води. Люди пробігали мимо, поспішаючи додому або до трамваїв, низько опускаючи парасольки і щільно застебнувши плащі. Багато хто з них здивовано озирався на красиву дівчину з щасливими очима, яка безтурботно крокувала крізь бурю, немов прогулювалася садом безхмарного літнього дня.

Я повторюю, вам цього не зрозуміти, пані з туго набитим гаманцем і купою вбрання. Ви не уявляєте собі, що це таке — жити з вічною мрією про красиві речі, голодувати вісім місяців поспіль, щоб мати пурпурну сукню до свята. І хіба не байдуже, що йде дощ, град, сніг, реве вітер і бушує циклон?

У Мейди не було парасольки, не було галош. У неї була пурпурна сукня, і в ній вона вийшла на вулицю. Нехай розвоювалася стихія. Зголоднілому серцю потрібно трохи щастя хоч раз на рік. Дощ усе лив і стікав з її пальців.

Хтось вийшов з-за рогу і заступив їй дорогу. Вона підвела голову — це був містер Ремсі, і очі його палали захопленням і інтересом.

— Міс Мейдо, — сказав він, — ви просто чудові в новій сукні. Мені дуже шкода, що вас не було на обіді. Із всіх моїх знайомих дівчат ви найрозважливіша й найрозумніша. Ніщо так не зміцнює здоров'я, як прогулянка в негоду. Можна мені пройтися з вами?

Мейда зашарілась і чхнула.

Російські соболі

Коли сині, як ніч, очі Моллі Мак-Ківер поклали Малюка Бреді на обидві лопатки, він змушений був вийти з банди «Димар». Така влада ніжних докорів подружки та її упертої пристрасті до порядності. Якщо ці рядки прочитає чоловік, побажаємо йому випробувати на собі такий самий благотворний вплив завтра, не пізніше як за дві години пополудні; а якщо вони навернуться на очі жінці, нехай її улюблений шпіц, з'явившися до неї з ранковим привітом, дасть помацати свій холодний ніс — запоруку собачого здоров'я та душевної рівноваги господині.

Банда «Димар» запозичила свою назву від невеликого кварталу, який являє собою видовжене, наче димар, природне продовження відомого міського району, що зветься Пекельною кухнею. Пролягаючи уздовж річки, паралельно Одинадцятій і Дванадцятій авеню, Димар огинає своїм прокопченим коліном маленький, похмурий, непривітний Клінтон-парк. Пригадавши, що димар — це предмет, без якого не обходиться жодна кухня, ми легко уявимо місце дії. Майстрів заварювати кашу в Пекельній кухні знайдеться чимало, але високе звання шеф-кухаря по праву належить тільки членам банди «Димар».

Представники цього ніким не затвердженого, але широко відомого братства, виряджені в пух і прах, цвітуть, наче оранжерейні квіти, на рогах вулиць, присвячуючи, здається, весь свій час догляду за нігтями за допомогою пилок та складаних ножиків. Це нешкідливе заняття, будучи незаперечною гарантією їхньої благонадійності, дозволяє їм також, користуючись скромним лексиконом із двох сотень слів, вести між собою невимушену бесіду, що може здатися випадковому перехожому такою ж незначною і безневинною, як ті розмови, котрі можна почути в будь-якому респектабельному клубі кількома кварталами ближче на схід.

Проте діячі «Димаря» не просто прикрашають собою вуличні перехрестя, вдаючись до пещення нігтів та культивування невимушених поз. У них є й інша, серйозніша справа — звільняти городян від гаманців та інших цінностей. Досягається це, як правило, шляхом різних оригінальних і маловивчених прийомів, без шуму та кровопролиття. Але в тих випадках, коли ощасливлений їхньою увагою обиватель не виявляє готовності полегшити собі кишені, йому надається змога виливати свої скарги в найближчій поліційній дільниці або в приймальному відділенні лікарні.

Поліцію банда «Димар» примушує ставитися до себе з повагою і бути завжди напоготові. Подібно до того як трелі солов'я долинають до нас із непроглядного мороку гілок, так пронизливий поліцейський свисток, що закликає фараонів[204] на підмогу, прорізає глухої ночі тишу темних і вузьких закутків Димаря. І люди в синіх мундирах знають: якщо з Димаря потягнуло димком — значить, розвели вогонь у Пекельній кухні.

Малюк Бреді обіцяв Моллі стати слухняною дитинкою. Малюк був найсильнішим, найвинахідливішим, найфрантуватішим та найудачливішим з усіх членів банди «Димар». Ясна річ, хлопцям шкода було його втрачати.

Але, стежачи за його зануренням у вир чесноти, вони не висловлювали протесту. Бо, коли хлопець прислухається до порад своєї подружки, у Пекельній кухні про нього не скажуть, що він чинить негідно або не по-чоловічому.

Можеш набити їй синець під оком, щоб міцніше кохала, — це твоя особиста справа, але зроби те, про що вона просить.

— Закрий свій водорозбірний кран, — сказав Малюк якось увечері, коли Моллі, заливаючись сльозами, благала його покинути шлях пороку. — Я вирішив вийти з банди. Окрім тебе, Моллі, мені нічого не треба. Заживемо з тобою тихо-скромно. Я влаштуюся на роботу, і за рік ми з тобою поберемось. Я зроблю це для тебе. Наймемо квартирку, заведемо канарейку, купимо швейну машинку і фікус у діжці і спробуємо жити чесно.

— Ах, Малюче! — вигукнула Моллі, змахуючи хустинкою пудру з його плеча. — За ці твої слова я готова віддати весь Нью-Йорк з усим, що в ньому є! Та чи багато нам потрібно, щоб бути щасливими.

Малюк не без смутку подивився на свої бездоганні манжети та сліпучі лакові туфлі.

— Найважче буде щодо барахла, — заявив він. — Адже я завжди мав схильність до гарних речей. Ти знаєш, Моллі, як я ненавиджу дешевину. Цей костюм коштував мені шістдесят п'ять доларів. Щодо одягу я розбірливий — усе має бути першого ґатунку, інакше це не для мене. Якщо я почну працювати — тоді прощавай маленький чоловічок із великими ножицями!

— Дурниці, любий! Ти будеш мені милий у синьому светрі анітрохи не менше, ніж у червоному автомобілі.

На зорі своєї юності Малюк, поки ще не набув сили стільки, щоб здолати свого татуся, навчався паяльної справи. До цієї корисної і поважної професії він тепер і повернувся. Але йому довелося стати помічником власника майстерні, адже це тільки власник майстерень — зовсім не їхні помічники — носять діаманти розміром з горошину і дозволяють собі дивитися зверхньо на мармурову колонаду, що прикрашає особняк сенатора Кларка.

Вісім місяців промайнули швидко, як між двома актами п'єси. Малюк у поті чола заробляв свій хліб, не виявляючи жодних небезпечних схильностей до рецидиву[205], а банда «Димар», як і раніше, безчинствувала «на великій дорозі», розкроювала черепи полісменам, затримувала пізніх перехожих, винаходила нові способи мирного спустошення кишень, копіювала крій плаття та кольори краваток П'ятої авеню і жила за власними законами, відкрито нехтуючи законом. Але Малюк міцно тримався свого слова і своєї Моллі, хоча блиск і зійшов з його давно не полірованих нігтів і він тепер хвилин із п'ятнадцять простоював перед дзеркалом, намагаючись пов'язати свою темно-червону шовкову краватку так, щоб не видно було місць, де вона протерлась.

Одного вечора він з'явився до Моллі з якимсь таємничим пакунком під пахвою.

— Ану, Моллі, розгорни! — недбало кинув він, широким жестом простягаючи їй пакунок. — Це тобі.

Нетерплячі пальчики роздерли паперову обгортку. Моллі голосно скрикнула, і в кімнату увірвався цілий виводок маленьких Мак-Ківерів, а слідом за ними — і матуся Мак-Ківер; як справжня дочка Єви, вона не дозволила собі жодної зайвої секунди затриматися коло балії з брудним посудом.

Знову скрикнула Моллі, і щось темне, довге і хвилясте промайнуло в повітрі й обвило її плечі, наче боа-констриктор[206].

— Російські соболі! — гордовито промовив Малюк, милуючись круглою дівочою щічкою, що притулилася до м'якого хутра. — Першосортна річ. Утім, переворуши хоч усю Росію — не знайдеш нічого, що було б надто гарним для моєї Моллі.

Моллі всунула руки в муфту і кинулася до дзеркала, перекинувши по дорозі деяку дрібноту з роду Мак-Ківерів. До уваги редакторів відділу реклами! Секрет краси (сяючі очі, розрум'янені щоки, чарівна посмішка): Один Гарнітур із Російських Соболів. Звертайтеся за довідками.

Залишившись із Малюком наодинці, Моллі відчула, як у бурхливий потік її радості проникла крижинка холодного розуму.

— Ти справжнє золото, Малюче, — сказала вона вдячно. — Ніколи в житті я ще не носила хутра. Але ж російські соболі, здається, неймовірно дорога річ? Пригадую, мені хтось говорив.

— А хіба ти помічала, Моллі, щоб я підсовував тобі якийсь мотлох із дешевого розпродажу? — спокійно і з гідністю запитав Малюк. — Може, ти бачила, що я стирчу коло прилавків із рештками або видивляюся на вітрини «будь-який предмет за десять центів»? Припусти, що це боа коштує двісті п'ятдесят доларів і муфта — сто сімдесят п'ять. Тоді ти матимеш певне уявлення про вартість російських соболів. Хороші речі — моя слабкість. Чорт забирай, це хутро тобі до лиця, Моллі!

Моллі, сяючи від захоплення, притиснула муфту до грудей. Але мало-помалу посмішка знову згасла, і Моллі допитливим і сумним поглядом подивилася Малюкові в очі.

Малюк вже давно навчився розуміти кожен її погляд; він розсміявся, і щоки його порожевіли.

— Викинь це з голови, — промовив він із грубуватою ніжністю. — Адже я сказав тобі, що з минулим покінчено. Я купив це хутро і заплатив за нього зі своєї кишені.

— Із свого заробітку, Малюче? Із сімдесяти п'яти доларів на місяць?

— Так. Я відкладав.

— Відкладав? Стривай, як же це… Чотириста двадцять п'ять доларів за вісім місяців…

— А-а, та облиш ти рахувати! — із зайвою гарячковістю вигукнув Малюк. — У мене ще залишалося дещо, коли я пішов працювати. Ти думаєш, я знову з ними зв'язався? Але ж я сказав тобі, що покінчив із цим. Я чесно купив це хутро, ясно? Надінь його і підемо прогуляємось.

Моллі постаралася приспати свої підозри. Соболі добре заколисують. Гордовито, як королева, виступала вона вулицею під руку з Малюком. Місцевим жителям ще ніколи не доводилося бачити справжніх російських соболів. Звістка про них облетіла квартал, і всі вікна і двері миттю обросли кетягами голів. Кожному цікаво було подивитися на розкішне соболине хутро, в яке Малюк Бреді нарядив свою милу. Вулицями лунали захоплені «ахи» та «охи», і нечувана сума, сплачена за соболів, передаючись із вуст у вуста, невпинно зростала. Малюк із виглядом володарного принца крокував праворуч Моллі. Трудове життя не вилікувало його від пристрасті до першосортних і дорогих речей, і він так само полюбляв напустити туману людям. На розі, удаючись до приємного неробства, стирчала купка молодих людей у бездоганних костюмах. Члени банди «Димар» трохи піднесли капелюхи, вітаючи подружку Малюка, і продовжили свою невимушену бесіду.

На певній відстані від парочки, що спричинила сенсацію, з'явився детектив Ренсом із Головного поліційного управління. Рейсом вважався єдиним детективом, який міг безкарно прогулюватися в районі Димаря. Він був не боягуз, прагнув чинити по совісті і, відвідуючи ці квартали, виходив із того, що мешканці їх такі ж самі люди, як і всі інші. Багато хто ставився до Ренсома з симпатією і, траплялось, підказували йому, куди слід спрямувати свої стопи.

— Що це за заворушення там на розі? — спитав Ренсом блідого молодика у червоному светрі.

— Усі вийшли подивитися на бізонові шкури, які Малюк Бреді повісив на своє дівчисько, — відповів молодик. — Кажуть, ніби він відвалив за них дев'ятсот доларів. Шикарна покришка, що й казати.

— Я чув, що Бреді вже з рік як зайнявся своїм старим ремеслом, — сказав детектив. — Він же більше не водиться з бандою?

— Це так, він працює, — підтвердив червоний светр. — Слухайте, приятелю, а що, хутра — це вас не стосується? Мабуть, таких звірів, яких начепило на себе його дівчисько, не зловиш у паяльній майстерні.

Ренсом наздогнав парочку, що прогулювалась, на пустинній вулиці біля річки. Він узяв Малюка за лікоть.

— На два слова, Бреді, — сказав він спокійно. Погляд його ковзнув по довгому пухнастому боа, що елегантно спадало з лівого плеча Моллі. Коли Малюк побачив детектива, обличчя його потьмяніло від застарілої ненависті до поліції. Вони відійшли вбік.

— Ти був учора у місіс Хезкоут на Західній Сімдесят другій? Лагодив водопровід?

— Був, — сказав Малюк. — А що?

— Гарнітур із російських соболів, вартістю тисяча доларів, зник звідти водночас із тобою. Судячи з опису, він дуже схожий на ці хутра, які прикрашають твою дівчину.

— Пішов ти… пішов ти до біса, — із запалом сказав Малюк. — Ти знаєш, Ренсоме, що я покінчив із цим. Я купив цей гарнітур вчора у…

Малюк раптом замовк, не закінчивши фрази.

— Я знаю, ти чесно працював останнім часом, — сказав Рейсом. — Я готовий зробити для тебе все, що можу. Якщо ти справді купив це хутро, підемо разом до крамниці, і я довідаюсь про це. Твоя дівчина може піти з нами і не знімати поки що соболів. Ми зробимо все тихо, без свідків. Так буде правильно, Бреді.

— Ходімо, — сердито сказав Малюк. Але раптом зупинився і з якоюсь дивною кривою посмішкою подивився на засмучене, перелякане личко Моллі.

— Ні до чого все це, — сказав він похмуро. — Це соболі тієї старої. Тобі доведеться повернути їх, Моллі. Але якщо б навіть ціна їхня була мільйон доларів, все одно вони не досить гарні для тебе.

Моллі із спотвореним від горя обличчям учепилася за рукав Малюка.

— О Малюче, Малюче, ти розбив моє серце! — простогнала вона. — Я так пишалася тобою. А тепер вони посадять тебе — і кінець нашому щастю!

— Іди додому! — у нестямі крикнув Малюк. — Ходімо, Ренсоме, забирай хутра. Ходімо, чого ти стоїш! Ні, стривай, їй-богу, я… До біса, хай мене краще повісять. Біжи додому, Моллі. Пішли, Ренсоме.

З-за рогу дров'яного складу з'явилася постать полісмена Кона, який ішов на обхід річкового району. Детектив покликав його до себе. Кон підійшов, і Рейсом пояснив йому становище.

— Так, так, — сказав Кон. — Я чув, що зникли соболі. Тож ти їх знайшов?

Кон трохи підняв на долоні кінець соболиного боа — колишньої власності Моллі Мак-Ківер — і уважно на нього подивився.

— Колись я торгував хутром на Шостій авеню, — сказав він. — Так, звичайно, це соболі. З Аляски. Боа коштує дванадцять доларів, а муфта…

Бац! Малюк своєю мідною п'ятірнею закрив полісменові рота. Кон похитався, але зберіг рівновагу. Моллі зойкнула. Детектив кинувся на Малюка і за допомогою Кона надів на нього наручники.

— Це боа коштує дванадцять доларів, а муфта — дев'ять, наполягав полісмен. — Що ви тут базікаєте про російських соболів?

Малюк опустився на купу колод, і обличчя його поволі стало червоним.

— Правильно, царю Соломоне! — сказав він, із ненавистю дивлячись на полісмена. — Я заплатив двадцять один долар п'ятдесят центів за весь гарнітур. Я, Малюк, шикарний хлопець, який ставиться з презирством до дешевини! Мені легше було б відсидіти шість місяців у в'язниці, ніж зізнатися в цьому. Так, Моллі, я просто хвалько — російських соболів на мій заробіток не купиш.

Моллі кинулася йому на шию.

— Не треба мені ніяких грошей і ніяких соболів! — вигукнула вона. — Нічого мені на світі не потрібно, крім мого Малюка! Ах ти, дурний, дурний, безмозкий, хвалькуватий індик!

— Зніми з нього наручники, — сказав Кон детективу. — На дільницю вже зателефонували, що ця особа знайшла своїх соболів — вони висіли у неї в шафі. Молодий чоловіче, цього разу я вибачаю вам непоштове поводження з моєю фізіономією.

Рейсом простягнув Моллі її хутра. Не зводячи сяючого погляду з Малюка, вона граціозним жестом, гідним герцогині, накинула на плечі боа, перекинувши один кінець за спину.

— Пара молодих ідіотів, — сказав Кон детективу. — Пішли звідси.

із збірки «ГОЛОС ВЕЛИКОГО МІСТА»



Квадратура круга

изикуючи набриднути вам, автор вважає за свій обов'язок подати перед цією розповіддю про сильні пристрасті вступ геометричного характеру.

Природа рухається колом. Мистецтво — прямою лінією. Усе натуральне закруглене, усе штучне кутасте. Людина, що заблукала в заметіль, сама цього не усвідомлюючи, описує кола; ноги городянина, привчені до прямокутних кімнат і площ, відводять його прямою лінією геть від нього самого.

Круглі очі дитини є типовим прикладом невинності; примружені, звужені до прямої лінії очі кокетки свідчать про вторгнення Мистецтва. Пряма лінія рота говорить про хитрість та лукавство; і хто ж не читав найнатхненніших ліричних виявлень Природи на губах, що округлилися для безневинного поцілунку?

Краса — це Природа, що досягла досконалості, закругленість — її головний атрибут. Візьміть, наприклад, повний місяць, золоту кулю над входом до позикової каси, бані храмів, круглий пиріг із чорницею, обручку, арену цирку, кругову чашу, монету, яку ви даєте на чай офіціантові. З іншого боку, пряма лінія свідчить про відхилення від Природи. Порівняйте лише пояс Венери[207] з прямими складочками англійської блузки.

Коли ми починаємо рухатися прямою лінією й огинати гострі кути, наша натура зазнає змін. Таким чином, Природа, гнучкіша за Мистецтво, пристосовується до його жорсткіших канонів[208]. Наслідком цього нерідко буває вельми курйозне явище, наприклад: блакитна троянда, деревний спирт, штат Міссурі, що голосує за республіканців, цвітна капуста в сухарях і житель Нью-Йорка.

Природні властивості якнайшвидше втрачаються саме у великому місті. Причину цього треба шукати не в етиці, а в геометрії. Прямі лінії вулиць і будівель, прямолінійність законів і звичаїв, тротуари, які ніколи не відхиляються від прямої лінії, суворі, жорсткі правила, що не припускають компромісу геть ні в чому, навіть у відпочинку та розвагах, — усе це кидає холодний виклик кривій лінії Природи.

Тому можна сказати, що велике місто розв'язало задачу про квадратуру круга. І можна додати, що цей математичний вступ передує розповіді про одну кентуккійську вендету[209], яку доля привела до міста, що має звичай обломлювати й обминати все, що в нього входить, і надавати йому форми своїх кутів.

Ця вендета почалась у Кемберлендських горах між родинами Фолуел та Гаркнесс. Першою жертвою кровної ворожнечі став мисливський собака Білла Гаркнесса, тренований на опосума[210]. Гаркнесси компенсували цю тяжку втрату, уколошкавши главу роду Фолуелів. Фолуели не затрималися з відповіддю. Вони змастили дробовики і відправили Білла Гаркнесса слідом за його собакою до тієї країни, де опосум сам злізає до мисливця з дерева, не чекаючи, доки дерево зрубають.

Вендета процвітала протягом сорока років. Гаркнессів пристрілювали крізь освітлені вікна їхніх будинків, за плугом, уві сні, дорогою з молитовних зборів, на дуелі, у тверезому вигляді і навпаки, поодинці та сімейними групами, підготовленими що переходу в кращий світ і в нерозкаяному стані. Гілки родовідного дерева Фолуелів відсікалися так само, у цілковитій згоді з традиціями та звичаями їхньої країни.

Врешті-решт після такої посиленої стрижки родовідного дерева живими залишилися по одній особі з кожного боку. І тут Кол Гаркнесс, зметикувавши, либонь, що продовження родинної чвари набуло вже надто особистого характеру, несподівано зник із Кемберленду, ігноруючи всі права Сема, останнього месника з роду Фолуелів.

Рік потому Сем Фолуел дізнався, що його спадковий ворог, здоровий і неушкоджений, живе в Нью-Йорку. Сем вийшов на двір, перевернув догори дном великий казан для прання білизни, нашкріб із дна сажі, змішав її зі свинячим салом і начистив цією сумішшю чоботи. Потім одягнув дешевий костюм колись горіхового кольору, а тепер перефарбований у чорний, білу сорочку та комірець і послав у килимовий саквояж білизну, гідну спартанця. Він зняв із цвяха дробовик, але одразу, зітхнувши, повісив його на місце. Якою б похвальною і високоморальною не вважалася ця звичка в Кемберленді, невідомо, що скажуть у Нью-Йорку, якщо він почне полювати на білок серед хмарочосів Бродвею. Старенький, але надійний кольт, що пролежав багато років у шухляді комода, здався йому найбільш підхожою зброєю для того, щоб перенести вендету у столичні сфери. Цей револьвер разом із мисливським ножем у шкіряних піхвах Сем уклав у килимовий саквояж. І, проїжджаючи верхи на мулі повз кедровий гай до залізничної станції, він обернувся і кинув похмурий погляд на купку білих соснових надгробків — родовий цвинтар Фолуелів.

Сем Фолуел прибув до Нью-Йорка пізно ввечері. Усе ще дотримуючись вільних законів природи, що рухається колом, він спочатку не помітив грізних, безжальних, гострих і жорстких кутів великого міста, що зачаїлося в мороці, готове зімкнутися навколо його серця та мозку і відштампувати його на кшталт решти своїх жертв. Кебмен[211] вихопив Сема з гущавини пасажирів, як він сам, бувало, вихоплював горіх із купи опалого листя, і помчав до готелю, що відповідав його чоботам та килимовому саквояжу.

Наступного ранку останній із Фолуелів зробив вилазку до міста, де ховався останній із Гаркнессів. Кольт він засунув під піджак і укріпив на вузькому ремінці; мисливський ніж висів у нього між лопаток, за півдюйма від коміра. Йому було відомо одне — що Кол Гаркнесс їздить із фургоном десь у цьому місті і що він, Сем Фолуел, мусить його вбити, — і як тільки він ступив на тротуар, очі його налилися кров'ю і серце загорілося жагою помсти.

Шум і гуркіт центральних авеню заманювали його далі й далі. Йому здалося, що ось-ось він зустріне на вулиці Кола із глеком для пива в одній руці, з дубцем у другій і без піджака, точнісінько так, як де-небудь у Франкфурті або Лорел-Сіті. Але минула майже година, а Кол усе ще не навертався йому на очі.

Можливо, він чекав Сема в засідці, готуючись застрелити його з вікна або через двері. Якийсь час Сем пильно стежив за всіма дверима та вікнами.

До полудня місту набридло гратися з ним, як кішці з мишею, і воно раптом притиснуло Сема своїми прямими лініями.

Сем Фолуел стояв на місці схрещення двох великих прямих артерій міста. Він подивився на всі чотири боки і побачив нашу планету, вихоплену зі своєї орбіти і перетворену за допомогою рулетки та рівня[212] на прямокутну площину, порізану на ділянки. Усе живе рухалося дорогами, коліями, рейками, укладене в систему, введене в межі. Коренем життя був кубічний корінь, мірою життя була квадратна міра. Люди низкою проходили мимо, страшенний шум і гуркіт оглушили його.

Сем притулився до гострого кута кам'яної будівлі. Чужі обличчя мелькали повз нього тисячами, і жодне з них не звернулося до нього. Йому здавалось, що він уже помер, що він привид і його ніхто не бачить. І місто вразило його серце тугою самотності.

Якийсь товстун, відділившися від потоку перехожих, зупинився за кілька кроків від нього, очікуючи трамвая. Сем непомітно підібрався до нього ближче і заволав йому просто у вухо, намагаючись перекричати вуличний гамір.

— У Ранкінсів свині важили набагато більше від наших, бо в їхніх же місцях жолуді зовсім інші, значно кращі, ніж у нас…

Товстун відсунувся якомога далі і став купувати смажені каштани, аби приховати свій переляк.

Сем відчув, що йому конче потрібно випити. На тому боці вулиці чоловіки входили й виходили через двері, що обертались. Крізь двері мелькала блискуча стійка, заставлена пляшками. Месник перейшов дорогу і спробував увійти. І тут знову Мистецтво змінило знайоме коло уявлень. Рука Сема не знаходила дверної ручки — вона марно ковзала по прямокутній дубовій панелі, обкованій міддю, без жодного виступу, хоча б із шпилькову головку завбільшки, за який можна було б ухопитись.

Збентежений, розчервонілий, розгублений, він відійшов від безкорисних дверей і сів на сходинки. Палиця з акації штрикнула його в ребро.

— Проходь! — сказав полісмен. — Ти вже давненько тут тиняєшся.

На наступному перехресті різкий свисток оглушив Сема. Він обернувся і побачив якогось лиходія, який кидав на нього похмурі погляди через купки земляних горіхів, що підсмажувалися на жаровні. Він хотів перейти вулицю. Якась величезна машина, без коней, з голосом бика і запахом курної лампи, промчала повз нього, обдерши йому коліна. Кеб зачепив його маточиною[213], а візник дав йому зрозуміти, що люб'язності вигадані не для таких випадків. Шофер, шалено надзвонюючи у дзвінок, уперше в житті виявив солідарність із візником. Дебела пані в шовковому жакеті штовхнула його ліктем у спину, а хлопчисько-газетяр, не поспішаючи, кидав у нього бананові шкурки, примовляючи: «І не хочеться, та не можна нехтувати такою нагодою».

Кол Гаркнесс, закінчивши роботу, поставив фургон під навіс і повернув за гострий ріг тієї самої будівлі, якій сміливий задум архітектора надав форми безпечної бритви[214]. У натовпі квапливих перехожих, лише за три кроки попереду себе, він побачив кровного ворога всіх своїх рідних та близьких.

Кол зупинився як укопаний і спочатку розгубився, захоплений зненацька без зброї. Але Сем Фолуел уже помітив його своїми гострозорими очима горця.

Він зробив стрибок, потік перехожих на мить заколихався і вкрився брижами, і пролунав гучний голос Сема:

— Здоров будь, Коле! Який же я радий тебе бачити!

І на розі Бродвею, П'ятої авеню та Двадцять третьої вулиці кровні вороги з Кемберленду потиснули один одному руки.

Персики

Медовий місяць був у розпалі. Квартирку прикрашав новий килим найяскравішого червоного кольору, портьєри з фестонами і півдюжини глиняних пивних кухлів з олов'яними кришками, розставлених у їдальні на виступі дерев'яної панелі. Молодятам усе ще здавалось, що вони ширяють у небесах. Ні він, ні вона ніколи не бачили, «як примула жовтіє в траві коло струмочка», але якби подібне видовище постало перед їхніми очима у згаданий час, вони, поза всяким сумнівом, угледіли б у ньому… ну, все те, що, на думку поета, має угледіти у квітучій примулі справжня людина.

Наречена сиділа в гойдалці, а ноги її спиралися на земну кулю. Вона потопала в рожевих мріях і в шовку того ж відтінку. Вона переймалася думками про те, що говорять з приводу її весілля з Малюком Мак-Гарі у Гренландії, Белуджистані та на острові Тасманія. Утім, особливого значення це не мало. Від Лондона до сузір'я Південного Хреста не знайшлося б боксера напівсередньої ваги, здатного протриматися чотири години — та які там години! чотири раунди — проти Малюка Мак-Гарі. І ось уже три тижні, як він належить їй; і досить дотику її мізинця, щоб примусити похилитися того, проти кого безсилі кулаки уславлених чемпіонів рингу.

Коли любимо ми самі, слово «любов» — синонім самопожертви та зречення. Коли люблять сусіди, що мешкають за стіною, це слово означає зарозумілість та нахабство.

Наречена схрестила свої ніжки в туфельках і задумливо подивилася на стелю, розмальовану купідонами.

— Любий, — вимовила вона з виглядом Клеопатри, яка висловлює Антонію побажання, щоб Рим був доставлений їй додому в оригінальній упаковці. — Любий, я, мабуть, з'їла б персик.

Малюк Мак-Гарі підвівся і надів пальто та капелюх. Він був серйозний, стрункий, сентиментальний і кмітливий.

— Гаразд, — сказав він так холоднокровно, наче йшлося всього лише про підписання умов матчу з чемпіоном Англії. — Зараз піду принесу.

— Тільки ти не барись, — сказала наречена. — Інакше я збуджуся без свого поганого хлопчика. І дивись, вибери гарний, стиглий.

Після тривалого прощання, не менш бурхливого, ніж якби на Малюка чекала сповнена небезпек подорож до далеких країн, він вийшов на вулицю.

Тут він замислився, і недарма, бо все відбувалося напровесні і здавалося маловірогідним, щоб десь у сирій вогкості вулиць і в холоді крамниць вдалося знайти жаданий солодкий дар золотистої зрілості літа.

Діставшись до рогу, де стояв намет італійця, продавця фруктів, він зупинився і кинув презирливий погляд на купи загорнених у цигарковий папір апельсинів, глянсуватих, рум'яних яблук і блідих бананів, що знудьгувалися за сонцем.

— Персики є? — звернувся він до співвітчизника Данте[215], найзакоханішого із закоханих.

— Немає персиків, синьйоре, — зітхнув торговець. — Будуть хіба тільки за місяць. Тепер не сезон. От апельсини є гарні. Візьмете апельсини?

Малюк не удостоїв його відповіддю і продовжував пошуки. Він попрямував до свого давнішнього друга і прихильника, Джастеса О'Келлехена, власника закладу, що поєднував у собі дешевий ресторанчик, нічне кафе та кегельбан[216]. О'Келлехен був на місці. Він ходив по ресторану і давав усьому лад.

— Термінова справа, Келе, — сказав йому Малюк. — Моїй старенькій спало на думку поласувати персиком. Отже, якщо в тебе є хоч один персик, давай його швидше сюди. А якщо вони в тебе водяться у множині, давай кілька — стануть у пригоді.

— Весь мій дім до твоїх послуг, — відповідав О'Келлехен. — Але тільки персиків ти в ньому не знайдеш. Тепер не сезон. Навіть на Бродвеї і то, мабуть, не дістати персиків у цю пору року. Шкода мені тебе. Адже якщо у жінки щось розгорівся апетит, так їй подавай саме це, а не інше. Та й час уже пізній, усі кращі фруктові магазини вже зачинені. Але, може, твоя хазяйка задовольниться апельсином? Я саме дістав ящик добірних апельсинів, отже, якщо…

— Ні, Келе, дякую. За умовами матчу потрібні персики, і заміна не припускається. Піду шукати далі.

Час наближався до півночі, коли Малюк вийшов на одну із західних авеню. Більшість магазинів уже зачинилась, а в тих, які були ще відчинені, його мало не на глум брали, коли він заводив розмову про персики.

Але десь там, за високими стінами, сиділа молода і довірливо чекала заморського гостинця. Так невже ж чемпіон у напівсередній вазі не роздобуде їй персика? Невже він не зуміє здолати усі перешкоди у вигляді сезонів, клімату та календарів, аби порадувати свою кохану соковитим жовтим чи рожевим плодом?

Попереду показалась освітлена вітрина, що переливалась усіма барвами земного достатку. Але не встиг Малюк її запримітити, як світло згасло. Він помчав щодуху і наздогнав фруктівника тієї миті, коли той зачиняв двері крамниці.

— Персики є? — запитав він рішуче.

— Що ви, сер! Тижнів за два-три, не раніше. Зараз ви їх у всьому місті не знайдете. Якщо десь і є кілька штук, так тільки тепличні, та й то не можу сказати, де саме. Хіба що в одному з найдорожчих готелів, де люди не знають, куди подіти гроші. А ось, якщо бажаєте, можу запропонувати чудові апельсини, тільки сьогодні пароплавом доставили партію.

Дійшовши до найближчого рогу, Малюк десь із хвилину постояв у роздумі, потім рішуче повернув у темний провулок і попрямував до будинку із зеленими ліхтарями коло ґанку.

— Що, капітан тут? — запитав він чергового поліцейського сержанта.

Але в цей час сам капітан виринув з-за спини чергового. Він був у цивільному і мав вигляд надзвичайно заклопотаної людини.

— Здоров будь, Малюку! — вітав він боксера. — А я гадав ви у весільній подорожі.

— Учора повернувся. Тепер я цілком осілий громадянки міста Нью-Йорка. Мабуть, навіть займуся муніципальною діяльністю[217]. Скажіть мені, капітане, чи хотіли б ви сьогодні вночі накрити заклад Денвера Діка?

— Схаменулись! — сказав капітан, крутячи вуса. — Денвера спіймали ще два місяці тому.

— Це так, — погодився Малюк. — Два місяці тому Рафферті викурив його із Сорок третьої вулиці. А зараз він улаштувався у вашому районі, і гра у нього йде більша, ніж будь-коли. У мене з Денвером свої рахунки. Хочете, проведу вас до нього?

— У моєму районі? — заревів капітан. — Ви в цьому впевнені, Малюку? Якщо так, вважатиму за велику послугу з вашого боку. А хіба вам відомий пароль? Як ми потрапимо туди?

— Зламавши двері, — сказав Малюк. — Їх ще не встигли обкувати залізом. Візьміть із собою із десяток людей. Ні, мені туди вхід закрито. Денвер намагався мене прикінчити. Він вважає, що це я виказав його минулого разу. Але, до речі, він помиляється. Проте покваптесь, капітане. Мені треба якомога раніше повернутися додому.

І десяти хвилин не минуло, як капітан і дванадцять його підлеглих, ідучи слідом за своїм провідником, уже входили у під'їзд темного і цілком пристойного на вигляд будинку, де вдень вершили свої справи з десяток солідних фірм.

— Третій поверх, у кінці коридора, — неголосно сказав Малюк. — Я піду вперед.

Двоє дужих молодців, озброєних сокирами, встали біля дверей, на які він їм показав.

— Там, здається, все тихо, — із сумнівом у голосі вимовив капітан. — Ви впевнені, що не схибили, Малюку?

— Ламайте двері, — замість відповіді скомандував Малюк. — Якщо я помилився, я й відповідатиму.

Сокири із тріском врізалися в незахищені двері. Крізь проломи ринуло яскраве світло. Двері впали, і учасники облави, з револьверами напоготові, увірвалися до помешкання.

Простора зала була обставлена з кричущою розкішшю, що відповідала смакам господаря, уродженця Заходу. За кількома столами йшла гра. Десь із півсотні завсідників, що були в залі, кинулися до виходу, прагнучи будь-що вислизнути з рук поліції. Запрацювали поліцейські палиці. Проте більшості гравців удалося втекти.

Трапилося так, що цієї ночі Денвер Дік удостоїв кубло своєю особистою присутністю. Він і кинувся першим на не-прошених гостей, сподіваючись, що чисельна перевага дасть змогу одразу зім'яти учасників облави. Але з тієї миті, коли побачив серед них Малюка, він уже не думав ні про кого й ні про що. Великий і огрядний, як справжній важкоатлет, він із захопленням навалився на свого тендітнішого ворога, й обидва, зчепившись, покотилися сходами вниз. Тільки на майданчику другого поверху, коли вони, нарешті, розчепились і знялися на ноги, Малюк зміг скористатися своєю професійною майстерністю, що лишалася без ужитку, доки його стискував у своїх лютих обіймах любитель сильних відчуттів вагою в двісті фунтів[218], якому загрожувала втрата майна вартістю двадцять тисяч доларів.

Уклавши свого супротивника, Малюк кинувся нагору і, пробігши крізь гральну залу, опинився в кімнаті трохи меншій, відокремленій від зали аркою.

Тут стояв довгий стіл, уставлений коштовною порцеляною та сріблом, що ломився від дорогих та вишуканих страв, до яких, як заведено вважати, такі ласі лицарі удачі. На оздобленні столу теж позначилися широкий розмах і екзотичні смаки джентльмена, що доводився тезком столиці одного з американських штатів[219].

З-під звисаючої до підлоги білосніжної скатертини стирчав лакований штиблет[220] сорок п'ятого розміру. Малюк ухопився за нього і витягнув на світ Божий негра-офіціанта фраці та білій краватці.

— Підводься! — скомандував Малюк. — Ти перебуває при цій годівниці?

— Так, сер, я перебував. Невже нас знову схопили, сер?

— Скидається на те. Тепер відповідай: є тут у тебе персики? Якщо ні, то, виходить, я дістав нокаут.

— У мене було три дюжини персиків, сер, коли почалася гра, але побоююсь, що джентльмени з'їли геть усі. Може, Вам завгодно з'їсти гарний, соковитий апельсин, сер?

— Переверни все догори дном, — суворо наказав Малюк, — але щоб мені були персики. І ворушись, бо справа закінчиться погано. Якщо ще хтось сьогодні заговорить зі мною про апельсини, я з нього дух випру.

Ретельний обшук на столі, обтяженому дорогими щедротами Денвера Діка, допоміг знайти один-єдиний персик, який випадково пощадили епікурейські[221] щелепи прихильників азарту. Його негайно помістили в кишеню Малюка, і наш невтомний фуражир[222] вирушив зі своєю здобиччю в дорогу додому. Вийшовши на вулицю, він навіть не подивився в той бік, де підлеглі капітана заштовхували своїх полонених у поліцейський фургон, і швидко попрямував до себе.

Легко було тепер у нього на душі. Так лицарі Круглого Столу[223] поверталися до Камелота, переживши багато небезпек і вчинивши чимало подвигів на честь своїх прекрасних дам. Подібно до них, Малюк дістав наказ від своєї дами і зумів його виконати. Щоправда, йшлося лише про персик, але хіба не подвигом було роздобути серед ночі цей персик у місті, ще скутому лютневими снігами? Вона попросила персик; вона була його дружиною; і ось персик лежить у нього в кишені, зігрітий долонею, якою він притримував його з побоювання, як би не впустити і не втратити.

Дорогою Малюк зайшов до нічної аптеки і сказав власникові, який питально втупився в нього крізь окуляри:

— Слухайте-но, шановний, я хочу, щоб ви перевірили мої ребра, чи всі вони цілі. У мене була маленька суперечка з приятелем, і мені довелось полічити сходинки на одному чи двох поверхах.

Аптекар уважно оглянув його.

— Ребра все цілі, — був його висновок. — Але тут є синець, судячи з якого можна припустити, що ви звалилися з хмарочоса «Праска», і не раз, а принаймні двічі.

— Байдуже, — сказав Малюк. — Я тільки попрошу у вас щітку для одягу.

У затишному світлі лампи під рожевим абажуром сиділа молода і чекала. Ні, є, либонь, ще чудеса на білому світі. Адже одне лише слівце про те, що їй чогось хочеться — хай це буде якась дрібниця: квіточка, гранат або — ах, так, персик, — і її чоловік відважно вирушає в ніч, у широкий світ, який не в змозі встояти проти нього, і її забаганка виконується.

І справді — ось він схилився над її кріслом і вкладає їй у руку персик.

— Поганий хлопчику! — закохано проворкувала вона. — Хіба я просила персик? Я б набагато охочіше з'їла апельсин.

Благословенна будь, молода!

Погрібець і троянда

Міс Позі Керінгтон була варта своєї слави. Життя її почалося під малообіцяючим прізвищем Богс у невеликому селі Кранбері-Корнерс. У вісімнадцять років вона здобула прізвище Керінгтон і місце хористки в столичному театрі вар'єте. Після цього вона легко здолала належні сходинки від «фігурантки», учасниці знаменитого октету «Пташка» у популярній музичній комедії «Дурниця й брехуни», до сольного номера в танці комашок у «Фоль де Роль» і, нарешті, до Тойнет в опереті «Купальний халат короля» — ролі, що привернула до неї симпатії критиків і створила їй успіх. На момент нашої розповіді міс Керінгтон купалася в славі, лестощах та шампанському, і далекоглядний герр Тімоті Гольдштейн, антрепренер, заручився її підписом на солідному документі, який свідчив, що міс Позі згодна красуватися весь наступний сезон у новій п'єсі Дайд Річа «При світлі газу».

Негайно до герра Тімоті з'явився молодий талановитий син свого століття, актор на характерні ролі, містер Хайсміт, який розраховував дістати ангажемент на роль Соля Хейтосера, головного чоловічого комічного персонажа в п'єсі «При світлі газу».

— Милий мій, — сказав йому Гольдштейн, — беріть роль, якщо тільки вам вдасться її одержати. Міс Керінгтон мене однаково не послухає. Вона вже відмовила майже півдюжині кращих акторів на амплуа «сільських простаків». І говорить, що ноги її не буде на сцені, доки не роздобудуть справжнього Хейтосера. Вона, бачте, виросла у провінції, і коли отака оранжерейна рослина з Бродвею, понатикавши у волосся соломинок, намагається зображувати польову травичку, міс Позі страшенно дратується. Я запитав її, жартома, чи не підійде для цієї ролі Ленман Томпсон. «Ні, — одказала вона. — Не хочу ані його, ані Джона Дрю, ані Джима Корбета, — нікого з цих чепурунів, що плутають турнепс із турнікетом. Мені щоб було без підробок». Так от, мій любий, хочете грати Соля Хейтосера — зумійте переконати міс Керінгтон. Бажаю успіху.

Наступного дня Хайсміт уже їхав потягом до Кранбері-Корнерс. Він пробув у цьому глухому й нудному містечку три дні. Він розшукав Богсів і визубрив напам'ять усю історію їхнього роду до третього і четвертого поколінь включно. Він ретельно вивчив події і місцевий колорит Кранбері-Корнерс. Село не встигало за міс Керінгтон. На погляд Хайсміта, там, після від'їзду єдиної жриці Терпсихори[224], відбулося так само мало істотних змін, як буває на сцені, коли зазначається, що «відтоді минуло чотири роки». Набувши, подібно до хамелеона, забарвлення Кранбері-Корнерс, Хайсміт повернувся до міста хамелеонівських перетворень.

Усе відбулося в маленькому погрібці, — саме тут довелося Хайсміту блиснути своєю акторською майстерністю. Уточнювати місце дії зайве: є тільки один погрібець, де ви можете зустріти міс Позі Керінгтон після закінчення вистави «Купальний халат короля».

За одним із столиків сиділа невелика весела компанія, до якої тягнулися погляди всіх присутніх. Мініатюрна, пікантна, завзята, чарівна, захоплена славою, міс Керінгтон по праву має бути названа першою. За нею герр Гольдштейн, гучноголосий, кучерявий, незграбний, трохи стривожений, наче ведмідь, що якимсь дивом схопив у лапи метелика. Наступний — якийсь служитель преси, сумний, завжди насторожений, котрий розцінює кожну звернену до нього фразу як можливий матеріал для кореспонденції і поглинає своїх омарів а ля Ньюбург у величній мовчанці. І, нарешті, молодий чоловік із проділом і з ім'ям, яке виблискувало золотом на зворотному боці ресторанних рахунків. Вони сиділи за столиком, а музиканти грали, лакеї снували туди-сюди, виконуючи свої складні обов'язки, незмінно обернувшись спиною до всіх, хто потребував їхніх послуг; і все це було дуже мило й весело, бо відбувалося на дев'ять футів нижче від тротуару.

Об одинадцятій сорок п'ять до погрібця увійшла якась істота. Перша скрипка замість ля взяла ля бемоль; кларнет зірвався з голосу в середині фіоритури; міс Керінгтон пирхнула, а юнак із проділом проковтнув кісточку маслини.

Вигляд у чоловіка, що зайшов, був дивний і бездоганно сільський. Худий, вайлуватий, неповороткий хлопець із льняним волоссям, із роззявленим ротом, незграбний, здавалось, очманів від великої кількості світла та публіки. На ньому був костюм кольору горіхової олії і яскраво-блакитна краватка, із рукавів на чотири дюйми стирчали кістляві руки, а з-під штанів на таку саму довжину висовувалися кісточки в білих шкарпетках. Він перекинув стілець, усівся на інший, закрутив гвинтом ногу навколо ніжки столика і запобігливо посміхнувся лакею, що підійшов до нього.

— Мені б скляночку імбирного пива, — сказав він у відповідь на чемне запитання офіціанта.

Погляди всього погрібця спрямувалися на прибульця. Він був свіжий, мов молода редиска, і простий, наче граблі. Вирячивши очі, він одразу ж став блукати поглядом навсібіч, немов виглядаючи, чи не забрели свині на грядки картоплі. Нарешті його погляд зупинився на міс Керінгтон. Він підвівся і попрямував до її столика з широкою сяючою усмішкою, червоніючи від приємного збентеження.

— Як ся маєте, міс Позі? — запитав він з акцентом, що не залишав сумніву в його походженні. — Чи ви не пізнаєте мене? Адже я Білл Самерс, — пам'ятаєте Самерсів, що жили якраз за кузнею? Ну зрозуміло, я трохи підріс з того часу, як ви виїхали з Кранбері-Корнерс. А знаєте, Ліза Перрі так і гадала, що я, цілком вірогідно, можу зустрітися з вами в місті. Ліза ж, знаєте, вийшла заміж за Бена Стенфілда, і вона говорить…

— Та що ви? — жваво перебила його міс Позі. — Щоб Ліза Перрі вийшла заміж? З її-то ластовинням?!

— Вийшла заміж у червні, — посміхнувся пліткар. — Тепер вона переїхала до Татам-Плейс. А Хем Райлі, той став священиком. Стара міс Блізерс продала свій будиночок капітанові Спунеру; молодша дочка Уотерсів утекла з учителем музики; у березні згорів будинок суду; вашого дядечка Уайлі обрали констеблем; Матільда Хоскінс загнала собі голку в руку і померла. А Том Бідл упадає за Саллі Лазроп, — жодного вечора не пропускає, усе стирчить у них на ґанку.

— За цією витрішкуватою? — вигукнула міс Керінгтон дещо різко. — Але ж Том Бідл колись… Пробачте, друзі, я зараз. Знайомтесь. Це мій старий приятель, містер… як вас? Так, містер Самерс. Містер Гольдштейн, містер Рікетс, містер… о, а яке ж ваше прізвище? Ну, все одно: Джонні. А зараз ходімо он туди, розкажіть мені ще про щось.

Вона потягла його за собою до порожнього столика, що стояв у кутку. Герр Гольдштейн знизав жирними плечима і покликав офіціанта. Репортер злегка пожвавішав і замовив абсент[225]. Юнак із проділом поринув у меланхолію. Відвідувачі погрібця сміялись, дзвеніли склянками і насолоджувалися виставою, яку Позі давала їм понад свою звичайну програму. Деякі скептики перешіптувалися щодо «реклами» й усміхалися з таким виглядом, наче все розуміють.

Позі Керінгтон сперлася на руки своїм чарівним підборіддям з ямкою і забула про публіку — здатність, яка здобула їй лаври[226].

— Я щось не пригадую ніякого Білла Самерса, — сказала вона задумливо, дивлячись просто в невинні блакитні очі сільського жителя. — Але взагалі-то Самерсів я пам'ятаю. У нас там, певно, небагато відбулося змін. Ви моїх давно бачили?

І тут Хайсміт удався до свого козиря. Роль Соля Хейтосера потребувала не тільки комізму, а й пафосу. Хай міс Керінгтон переконається, що і з цим він упорається не гірше.

— Міс Позі, — почав «Білл Самерс». — Я заходив до вашої батьківської домівки лише три дні тому. Так, правду кажучи, особливо великих змін там немає. Ось тільки бузковий кущ під вікном кухні виріс на цілий фут, а в'яз у дворі всох, довелося його зрубати. Але все немов би не таке, як було раніше.

— Як мама? — запитала міс Керінгтон.

— Коли я востаннє бачив її, вона сиділа на ґаночку, плела доріжку на стіл, — сказав «Білл». — Вона постарішала, міс Позі. Але вдома все як було. Ваша матінка запропонувала мені сісти. «Тільки, Вільяме, не чіпайте отої плетеної гойдалки, — сказала вона. — Її не торкалися відтоді, як виїхала Позі. І цей фартух, що вона почала підрублювати, — він теж отак собі і лежить з того дня, як вона сама кинула його на ручку гойдалки. Я все сподіваюсь, — говорить вона, — що колись Позі ще дошиє цей рубець».

Міс Керінгтон владним жестом підкликала лакея.

— Шампанського — пінту[227], сухого, — наказала вона коротко. — Рахунок Гольдштейну.

— Сонце світило просто на ґанок, — вів далі кранберійський літописець, — і ваша матінка сиділа якраз проти світла. Я, значить, і кажу, що, може, їй краще пересісти трошки вбік. «Ні, Вільяме, — говорить вона, — варто мені тільки сісти ось так і почати дивитися на дорогу, і я вже не маю сил зрушити з місця. Щодня, як тільки випаде вільна хвилинка, я дивлюся через огорожу, виглядаю, чи не йде моя Позі. Вона пішла від нас уночі, а вранці ми бачили в пилюці на дорозі сліди її маленьких черевичків. І дотепер я все думаю, що коли-небудь вона повернеться назад тією самою дорогою, коли втомиться від шумного життя і згадає про свою стару матір».

— Коли я пішов, — закінчив «Білл», — я зірвав ось це з куща перед вашим будинком. Я подумав, що може, й справді побачу вас у місті, ну, і вам приємно буде одержати щось із рідної домівки.

Він витягнув із кишені піджака троянду — жовту, бархатисту троянду, що вже блякнула, поникнувши голівкою в задушливій атмосфері цього вульгарного погрібця, як діва на римській арені перед гарячим диханням левів.

Гучний, але мелодійний сміх міс Позі заглушив звуки оркестру, що саме виконував «Дзвіночки».

— Ах, Боже ти мій, — вигукнула вона весело. — Чи є щось на світі нудніше за наш Кранбері? Далебі, здається, тепер я не могла б пробути там і двох годин — просто вмерла б з нудьги. Ну, я дуже рада, містере Самерсе, що побачилася з вами. А зараз, мабуть, мені вже час повертатися додому та гарненько виспатись.

Вона приколола жовту троянду до своєї чудової елегантної шовкової сукні, підвелася і владно кивнула у бік герра Гольдштейна.

Усі троє її супутників і «Білл Самерс» провели міс Позі до кеба, що на неї чекав. Коли її незліченні волани та стрічки були благополучно розміщені, міс Керінгтон на прощання обдарувала всіх сліпучим блиском зубів та очей.

— Зайдіть провідати мене, Білле, перш ніж поїдете додому, — крикнула вона, і блискучий екіпаж рушив з місця.

Хайсміт, як був, у своєму маскарадному костюмі, пішов із герром Гольдштейном до маленького кафе.

— Ну, як, га? — запитав актор, усміхаючись. — Доведеться їй дати мені Соля Хейтосера, як ви гадаєте? Чарівна міс жодної секунди не сумнівалась.

— Я не чув, про що ви там розмовляли, — сказав Гольдштейн, — але костюм у вас і манери — те що треба. П'ю за ваш успіх. Раджу завтра ж, з самого ранку, зазирнути до міс Керінгтон і атакувати її щодо ролі. Не може бути, щоб вона залишилася байдужою до ваших здібностей.

Об одинадцятій сорок п'ять ранку наступного дня Хайсміт, елегантний, зодягнений за останньою модою, з упевненим виглядом, із квіткою фуксії в петлиці, з'явився до міс Керінгтон у її розкішні апартаменти в готелі.

До нього вийшла покоївка актриси, француженка.

— Мені дуже шкода, — сказала мадемуазель Гортенз, — але вона доручила передати це всім. Ах, який жаль! Міс Керінгтон разорваль усі контракт з театром і поїхаль жити в цей, як це? Так, у Кранбері-Корнер.

із збірки «БЛАГОРОДНИЙ ШАХРАЙ»



Джефф Пітерс як персональний магніт

жефф Пітерс робив гроші найрізноманітнішими способами. Цих способів було у нього аж ніяк не менше, ніж рецептів приготування рисових страв у жителів Чарлстона, штат Південна Кароліна.

Найбільше я полюбляю слухати розповіді про дні його молодості, коли він торгував на вулицях мазями та пігулками від кашлю, жив надголодь, дружив з усім світом і на останні мідяки грав у орлянку з долею.

— Потрапив я одного разу до селища Рибальська Гора, що в Арканзасі, — розказував він. — На мені був костюм з оленячої шкури, мокасини, довге волосся і перстень з тридцятикаратовим діамантом, який я дістав у одного актора в Тексаркані. Не знаю, що він зробив із тим складаним ножиком, який я дав йому замість цього персня.

У той час я був лікар Воф-Ху, знаменитий індіанський цілитель. У руках у мене не було нічого, крім чудового зілля — «Настоянки для Воскресіння Хворих». Настоянка складалася з цілющих трав, випадково відкритих красунею Та-Ква-Ла, дружиною вождя племені чокто. Красуня збирала зелень для прикрашання національної страви — вареного собаки, яку щороку подають під час танцю на Святі Кукурудзи, — і натрапила на цю траву.

У містечку, де я побував перед цим, справи йшли кепсько: у мене залишалося тільки п'ять доларів. Прибувши на Рибальську Гору, я пішов до аптеки, і там мені позичили шість дюжин восьмиунцієвих склянок із пробками. Етикетки та потрібні запаси були у мене в валізі. Життя знову здалося мені прекрасним, коли я дістав собі в готелі номер, де з крана текла вода, і пляшки з «Настоянкою для Воскресіння Хворих» дюжинами стали вишиковуватися переді мною на столі.

— Шарлатанство? Ні, сер. У склянках була не сама лише вода. До неї я додав хініну на два долари та на десять центів анілінового барвника. Багато років по тому, коли я знову проїжджав тими місцями, люди просили мене дати їм ще порцію цього зілля.

Того ж вечора я найняв візок і відкрив торгівлю на Головній вулиці. Рибальська Гора, хоча і називалася Горою, але була розташована в болотистій, малярійній місцевості; і я поставив діагноз, що населенню якраз бракує легенево-серцевої та протизолотушной мікстури. Настоянку розбирали так швидко, як м'ясні бутерброди на вегетаріанському обіді. Я вже продав дві дюжини склянок по п'ятдесят центів за штуку, коли раптом відчув, що хтось тягне мене за фалди. Я знав, що це означає. Негайно зійшовши з візка, я всунув п'ять доларів у руку суб'єктові з німецькою срібною зіркою на грудях.

— Констебль, — кажу я, — який чудовий вечір!

А він питає:

— Чи є у вас міський патент на право продажу цієї нелегальної бурди, яку ви лише з люб'язності звете ліками? Чи дістали ви папір од міста?

— Ні, не діставав, — говорю я, — оскільки не знав, що це місто. Якщо мені вдасться знайти його завтра, я дістану собі й патент.

— Ну, а до того часу я змушений прикрити вашу торгівлю, — говорить полісмен.

Я припинив торгувати і, повернувшись до готелю, розказав власникові про все, що трапилось.

— У нас, на Рибальській Горі, вам не дадуть розвернутися, — сказав він. — Нічого у вас не вийде. Лікар Хоскінс — зять мера, єдиний лікар на все місто, і влада ніколи не допустить, щоб якийсь самозваний цілитель відбивав у нього практику.

— Та я ж не займаюся медициною, — говорю я. — У мене патент від управління штату на роздрібну торгівлю, а коли з мене вимагають особливе свідоцтво від міста, я беру його, та й годі.

Наступного ранку пішов я до канцелярії мера, але мені говорять, що він ще не приходив, а коли прийде — невідомо. Тому лікареві Воф-Ху не залишалося нічого іншого, як знову повернутися до готелю, сумно всістися в крісло, запалити сигару і чекати.

Трохи згодом підсаджується до мене молодий чоловік із синьою краваткою і питається, котра година.

— Пів на одинадцяту, — кажу я, — а ви Енді Таккер. Я знаю про деякі ваші справи. Адже це ви створили у Південних штатах «Універсальну посилку Купідон». Стривайте, що в ній було?.. Так, так, обручка із чилійським діамантом, обручка для вінчання, машинка для розтирання картоплі, склянка заспокійливих крапель і портрет Дороті Вернон — і все за п'ятдесят центів.

Енді був задоволений, що я його пам'ятаю. Це був талановитий вуличний шахрай, і, що найважливіше, він поважав своє ремесло і не намагався отримати більше трьохсот відсотків чистого прибутку. Він мав чимало пропозицій перейти до нелегальної торгівлі наркотиками, але нікому не вдавалося збити його з пуття.

Мені був потрібен компаньйон, ми переговорили між собою і погодилися працювати разом. Я повідомив йому про стан речей на Рибальській Горі, наскільки важкі тут фінансові операції через вторгнення в політику касторки. Енді щойно прибув ранковим потягом. У нього самого справи були не блискучі, і він мав намір відкрити в цьому місті публічну підписку для збору пожертв на спорудження нового броненосця у місті Еврика-Спрінгс[228]. Було про що поговорити, і ми вийшли на ґанок.

Наступного ранку об одинадцятій, коли я сидів у номері сам-один, з'являється до мене якийсь дядько Том і просить, щоб лікар завітав на квартиру до судді Бенкса, який, як з'ясувалось, і був мером, — він тяжко захворів.

— Я не лікар, — кажу я, — чому ви не покличете лікаря?

— Ах, пане, — говорить дядько Том, — лікар Хоскінс виїхав з міста за двадцять миль… у село… його викликали до хворого. Він один лікар на все місто, а суддя Бенкс дуже хворий… Він послав мене. Будь ласка, ідіть до нього. Він дуже, дуже просить.

— Як людина до людини, я, мабуть, піду й огляну його, як людина людину, — говорю я, кладу собі в кишеню пляшку «Настоянки для Воскресіння Хворих» і прямую в гору до особняка мера. Чудовий будинок, кращий у місті: мансарда, крутий дах і два чавунні собаки на лужку.

Мер Бенкс у ліжку; з-під ковдри стирчать тільки бакенбарди та кінчики ніг. Він видає такі утробні звуки, що, коли б це було в Сан-Франциско, усі подумали б, що землетрус, і кинулися б рятуватися в парки. Коло ліжка стоїть молодий чоловік і тримає кухоль з водою.

— Лікарю, — говорить мер, — я страшенно хворий. Помираю. Чи не можете ви мені чимось допомогти?

— Містере мер, — кажу я, — я не можу назвати себе справжнім учнем Ес. Ку. Лаппа[229]. Я ніколи не вивчав в університеті медичних наук і прийшов до вас просто, як людина до людини, подивитись, чим я можу зарадити.

— Я глибоко вдячний вам, — відповідає хворий. — Лікарю Воф-Ху, це мій племінник, містер Бідл. Він намагався полегшити мій біль, але марно. О Господи! Ой, ой, ой! — залементував він раптом.

Я кланяюся містерові Бідлу, підсідаю до ліжка і мацаю пульс у хворого.

— Дозвольте оглянути вашу печінку, тобто язик, — говорю я. Потім піднімаю йому повіки і довго вдивляюся в зіниці.

— Коли ви захворіли? — питаюсь.

— Мене схопило… ой, ой… учора ввечері, — говорить мер. — Дайте мені чого-небудь, лікарю, врятуйте, полегшіть мій стан!

— Містере Фідле, — говорю я, — підніміть штору.

— Не Фідл, а Бідл, — виправляє мене молодий чоловік. — А що, дядьку Джеймсе, — звертається він до судді, — чи не думаєте ви, що могли б з'їсти яєчню з шинкою?

— Містере мер, — говорю я, приклавши вухо до його правої лопатки і дослухаючись, — ви дістали серйозне понадзапалення клавікули клавікордіала.

— Господи Боже, — застогнав він, — чи не можна щось утерти, або вправити, або взагалі що-небудь?

Я беру капелюх і прямую до дверей.

— Куди ви? — кричить мер. — Не кинете ж ви мене самого вмирати від цих понадклавікордів?

— Навіть через одне тільки співчуття до ближнього, — говорить Бідл, — ви не повинні кидати хворого, лікарю Хоа-Хо.

— Лікар Воф-Ху, — виправляю я і потім, обернувшись до хворого, відкидаю назад своє довге волосся.

— Містере мер, — кажу я, — вам залишилася лише одна надія. Медикаменти вам не допоможуть. Але існує інша сила, яка сама варта всього вашого зілля, хоча й вони коштують недешево.

— Яка ж це сила? — питається він.

— Пролегомени науки, — говорю я. — Перемога розуму над сарсапарилою. Віра в те, що хвороби і страждання існують тільки в нашому організмові, коли ви відчуваєте, що нездужаєте. Визнайте себе переможцем. Демонструйте!

— Про які це параферналії ви говорите, лікарю? — питається мер. — Чи ви не соціаліст?

— Я говорю про велику доктрину психічного фінансування, про освічений метод підсвідомого лікування абсурду і менінгіту навіюванням на відстані, про дивний кімнатний спорт, відомий під назвою персонального магнетизму.

— І ви можете це зробити, лікарю? — говорить мер.

— Я один з Єдиних Синедріонів і Явних Моголів Внутрішнього Храму, — кажу я. — Кульгаві починають говорити, а сліпі ходити, як тільки я зроблю паси. Я — медіум, колоратурний гіпнотизер і спіритуозний контролер людських душ. На останніх сеансах в Анн-Арборі покійний голова Оцетово-Гіркого товариства міг тільки за мого посередництва повертатися на землю задля бесід зі своєю сестрою Джейн. Щоправда, наразі, як вам відомо, я продаю з візка ліки для бідних і не займаюся магнетичною практикою, оскільки не хочу принижувати своє мистецтво надто низькою оплатою: чи багато візьмеш зі злидарів!

— Чи візьметеся ви вилікувати гіпнотизмом мене? — питається мер.

— Послухайте, — говорю я, — скрізь, де я буваю, я зустрічаю утруднення з боку медичних товариств. Я не займаюся практикою, але заради порятунку вашого життя я, мабуть, застосую до вас психічний метод, якщо ви як мер подивитеся крізь пальці на відсутність у мене дозволу.

— Звичайно, — говорить він. — Тільки починайте швидше, лікарю, бо я знову відчуваю жорстокі напади болю.

— Мій гонорар двісті п'ятдесят доларів, — говорю я, — лікування гарантую за два сеанси.

— Добре, — каже мер, — я сплачу. Вважаю, що моє життя варте цих грошей.

Я сів біля ліжка і став пильно на нього дивитись.

— Тепер, — сказав я, — відверніть свою увагу від вашої хвороби. Ви здорові. У вас немає ні серця, ні ключиці, ні лопатки, ні мізків — нічого. Ви не відчуваєте болю. Визнайте, що ви помилились, вважаючи себе хворим. Ну, а тепер ви, чи не так, відчуваєте, що біль, якого у вас ніколи не бувало, поступово йде від вас.

— Так, лікарю, чорт забирай, мені і справді стало неначе легше, — говорить мер. — Будь ласка, продовжуйте брехати, що я ніби здоровий і у мене немає цієї пухлини в лівому боці. Я певен, що ще трохи, і мене можна буде підвести в ліжку і дати мені ковбаси з гречаною булкою.

Я зробив ще декілька пасів.

— Ну, — кажу я, — тепер запальний стан минув. Права лопать перигелія зменшилась. Вас хилить на сон. Ваші очі злипаються. Перебіг хвороби тимчасово перерваний. Тепер ви спите.

Мер поволі заплющує очі і починає похропувати.

— Зверніть увагу, містере Тідле, — кажу я, — на чудеса сучасної науки.

— Бідл, — говорить він. — Але коли ж ви призначите другий сеанс для лікування дядечка, лікарю Пу-Пу?

— Воф-Ху, — говорю я. — Я буду у вас завтра об одинадцятій ранку. Коли він прокинеться, дайте йому вісім крапель скипидару і три фунти біфштекса. На все добре.

Наступного ранку я прийшов у призначений час.

— Ну що, містере Рідле, — сказав я, як тільки він завів мене до спальні, — яке самопочуття вашого дядечка?

— Здається, йому набагато краще, — відповідає молодий чоловік.

Колір обличчя і пульс у мера були в повному порядку. Я зробив другий сеанс, і він заявив, що останні рештки болю в нього випарувалися.

— А тепер, — говорю я, — вам треба день-два полежати в ліжку, і ви зовсім одужаєте. Вам пощастило, що я опинився тут, на вашій Рибальській Горі, містере мер, оскільки жодні засоби, які відомі в корнукопії і що застосовуються офіційною медициною, не могли б вас урятувати. Нині ж, коли медичну помилку виявлено, коли доведено, що ваш біль — самообман, поговоримо про більш веселі речі — наприклад, про двісті п'ятдесят доларів гонорару. Тільки, будь ласка, без чеків. Я так само неохоче розписуюся на звороті чека, як і на його лицьовому боці.

— Ні, ні, у мене готівка, — говорить мер, дістаючи з-під подушки гаманець; він відлічує п'ять папірців по п'ятдесят доларів і тримає їх у руці.

— Бідле, — говорить він, — візьміть розписку.

Я пишу розписку, і мер дає мені гроші. Я ретельно ховаю їх до внутрішньої кишені.

— А тепер починайте виконувати свої обов'язки, сержанте, — говорить мер, посміхаючись зовсім як здоровий.

Містер Бідл кладе руку мені на плече.

— Ви заарештовані, лікарю Воф-Ху, або, точніше, Пітерсе, — говорить він, — за незаконні заняття медициною без дозволу влади штату.

— Хто ви такий? — питаю я.

— Я вам скажу, хто він такий, — говорить мер, підводячись на ліжку наче нічого й не було. — Він детектив, який перебуває на службі в Медичному товаристві штату. Він ішов за вами назирці, вистежував вас у п'яти округах, з'явився до мене три дні тому, і ми разом придумали план, щоб вас зловити. Вважаю, що відтепер ваша практика в наших місцях закінчена раз і назавжди, пане шарлатане. Ха, ха, ха! Яку хворобу ви знайшли у мене? Ха, ха, ха! В усякому разі не розм'якшення мозку?

— Детектив! — говорю я.

— Саме так, — відповідає Бідл. — Мені доведеться здати вас шерифові.

— Ну, це ми ще подивимось! — говорю я, хапаю його за горло і мало не викидаю з вікна. Але він виймає револьвер, суне його мені у підборіддя, і я втихомирююсь. Потім він надягає на мене наручники і витягує з моєї кишені щойно одержані гроші.

— Я свідчу, — говорить він, — що це ті самі банкноти, які ми з вами позначили, судде Бенксе. Я вручу їх у поліційній дільниці шерифові, і він надішле вам розписку. Їм доведеться фігурувати у справі як речовий доказ.

— Гаразд, містере Бідле, — говорить мер. — А зараз, лікарю Воф-Ху, — веде він далі, звертаючись до мене, — чому б вам не скористатися своїм магнетизмом і не скинути з себе кайдани?

— Ходімо, сержанте, — говорю я з гідністю. — Нічого не вдієш, треба підкоритися долі. — А потім, обертаючись до старого Бенкса і потрясаючи кайданами, кажу:

— Містере мер, недалекий той час, коли ви переконаєтесь, що персональний магнетизм — це величезна сила, яка сильніша за вашу владу. Ви побачите, що переможе вона.

І вона дійсно перемогла.

Коли ми дійшли до воріт, я говорю детективу:

— А тепер, Енді, зніми з мене наручники, бо перед перехожими ніяково.

Що? Ну так, звичайно, це був Енді Таккер. Весь план був його винаходом: таким чином і розжилися грішми для подальшого спільного бізнесу.

Кафедра філантроматематики

— Подивіться, — сказав я, — ось справді царствений дар: на освітні заклади пожертвувано понад п'ятдесят мільйонів доларів.

Я переглядав хроніку вечірньої газети, а Джефф Пітерс набивав свою тернову трубку.

— З цієї нагоди, — сказав він, — не гріх розкрити нову колоду і влаштувати вечір хорової декламації силами студентів філантроматематики.

— Це натяк? — запитав я.

— Натяк, — сказав Джефф. — Хіба я ніколи не розказував вам, як ми з Енді Таккером займалися філантропією? Було це років із вісім тому в Аризоні. Ми роз'їжджали у двокінному фургоні гірськими ущелинами Хіла — шукали срібло. Знайшли — і продали свою заявку в місті Таксоні за двадцять п'ять тисяч доларів. У банку заплатили нам срібною монетою — по тисячі доларів у кожному мішку. Завантажили ми ці мішки у фургон і помчали на схід, як божевільні. Розум повернувся до нас тільки тоді, коли ми відмахали миль зі сто. Двадцять п'ять тисяч доларів — це здається справжньою дрібницею, коли читаєш щорічний звіт Пенсільванської залізниці або слухаєш, як актор вихваляється своїм гонораром; але якщо ти будь-якої хвилини можеш трохи підняти парусину фургона і, копнувши чоботом мішок, почути срібний дзвін, ти відчуваєш себе подібним до цілодобового банку за тих часів, коли операції у повному розпалі.

На третій день приїхали ми до містечка — найчистішого та найохайнішого, яке коли-небудь створювала природа або фірма Ренд і Мак-Неллі[230]. Воно було розташоване біля підніжжя гори і прикрашене деревами, квітами та двома тисячами привітних напівсонних жителів. Називалося воно Флоресвіль або щось на кшталт цього, і природу ще не опоганили тут ні залізниці, ні блохи, ні туристи зі східних штатів.

Поклали ми наші гроші на ім'я Пітерса і Таккера в банк «Есперанца» й оселилися в готелі «Небесний пейзаж». Після вечері сидимо й посмалюємо, саме тоді мене й осяяло: чом би нам не стати філантропами[231]? Здається, ця ідея рано чи пізно спадає на думку кожному шахраєві.

Коли людина пограбувала своїх ближніх на певну суму, їй стає моторошно і хочеться віддати частину награбованого. І якщо простежити за нею уважно, можна помітити, що вона намагається компенсувати тим самим людям, яких щойно обдерла до нитки. Візьмемо гідростатичний[232] випадок: припустімо, якийсь А. нажив мільйони, продаючи гас ученим злидарям, які вивчають політичну економію та методи керування трестами. Так от, ці долари, які гнітять його совість, він неодмінно пожертвує університетам та коледжам.

Що стосується Б., то той нажився на робітниках, у яких єдине багатство — руки та інструмент. Як же йому перекачати деяку частку свого покаянного фонду назад у кишені їхнього спецодягу?

— Я, — вигукує Б., — зроблю це в ім'я науки. Я завинив перед робочою людиною, але ж, за старим прислів'ям, милосердя спокутує чимало гріхів.

І він зводить бібліотечні будівлі на вісімдесят мільйонів доларів, і єдині, кому є від цього користь, — це маляри та каменярі, що працюють у нього на будівництві.

— А де ж книги? — запитають любителі читання.

— А мені звідки знати? — відповідає Б. — Я обіцяв вам бібліотеку — будь ласка, ось маєте. Якби я вам дав підмочені привілейовані акції сталевого тресту, ви що ж — зажадали б і воду з них у кришталевих графинах? Ідіть собі з Богом, геть звідси!

Але, як я вже казав, я й сам через таку велику кількість грошей захворів на філантропію. Уперше ми з Енді роздобули такий капітал, що навіть зупинилися на деякий час і стали роздумувати, яким чином він у нас опинився.

— Енді, — говорю я, — люди ми з тобою багаті. Звичайно, багатство у нас не величезне, але оскільки ми народ скромний, то, виходить, що ми багаті, як щури. І хочеться мені подарувати що-небудь людству.

Енді відповідає:

— Я теж не проти. Почуття у нас з тобою однакові. Були ми мазуриками[233] все своє життя і як тільки не дурили нещасну публіку. Продавали їй самозаймисті комірці з целулоїду, наповнили всю Джорджію[234] ґудзиками з портретами президента Гока Сміта, а такого президента ніколи не було. І я би вніс два-три паї у цей захід із спокутування гріхів, але я не бажаю бити в цимбали в Армії Спасіння[235] або викладати шмаркачам Старий Завіт за системою Бертільона[236]. Куди ж нам витратити ці гроші? Влаштувати безкоштовну харчевню для бідних або послати тисячі зо дві Джорджу Кортелью[237]?

— Ні те, ні інше, — кажу я. — У нас дуже багато грошей, і тому ми не маємо права подавати милостиню; а для повного відшкодування збитків все одно не вистачить капіталів. Отже, треба винайти середній шлях.

Наступного дня, тиняючись Флоресвілем, бачимо ми: стоїть на гірці якийсь величезний червоний дім, цегляний і начебто порожній. Питаємось у перехожих: що таке? І нам пояснюють, що один шахтовласник років із п'ятнадцять тому затіяв збудувати собі на цьому пагорбі резиденцію. Будував, будував і збудував, та подивився у чекову книжку, а у нього на покупку меблів залишилося два долари і вісімдесят центів. Уклав він цей капітал у пляшечку віскі, піднявся на дах — і вниз головою на те саме місце, де тепер спочив у мирі[238].

Подивилися ми на цегляну будівлю, й обидва водночас подумали: наб'ємо ми його електричними лампочками, фланельками для витирання пер, професорами, поставимо на лужок чавунного собаку, статуї Геркулеса та батька Йоана[239] і відкриємо кращий у світі безкоштовний навчальний заклад.

Обговорили ми цю ідею з найповажнішими флоресвільськими громадянами; їм ця ідея сподобалася. Нам влаштовують розкішний бенкет у пожежному сараї — і ось ми вперше з'являємося як добродійники людства, що дбають про освіту та прогрес. Енді навіть виголосив промову — півтори години, не менше — про зрошування в Нижньому Єгипті, а потім завели грамофон, слухали благочестиву музику і пили ананасовий шербет[240].

Ми не марнували часу і заходилися філантропувати щосили. Кожного, хто тільки міг відрізнити сходи від молотка, ми завербували в робітники й узялися до ремонту. Обладнали аудиторії і класні кімнати, потім дали телеграму до Сан-Франциско, щоб нам надіслали вагон шкільних парт, футбольних м'ячів, підручників з арифметики, пер, словників, професорських кафедр, аспідних дощок, скелетів, губок, двадцять сім непроникних мантій і шапочок для студентів старшого курсу і взагалі всього, що вважається за потрібне для університетів найпершого ґатунку. Щотижневі журнали, ясна річ, надрукували наші портрети, гравіровані на міді; а ми тим часом послали телеграму до Чикаго, щоб нам вислали екстреним потягом і зі сплаченим вантаженням шістьох професорів — одного з англійської словесності, одного з найновітніших мертвих мов, одного з хімії, одного з політичної економії (бажано демократа), одного з логіки й одного, який знав би італійську мову, музику і був би ще й живописцем. Банк «Есперанца» гарантував їм заробітну платню — від восьмисот доларів до восьмисот доларів і п'ятдесяти центів.

Врешті-решт усе склалося у нас як слід. Над головним входом було вибито напис: «Всесвітній університет. Опікуни і власники — Пітерс і Таккер». І до першого вересня почали злітатися з усіх боків наші гуси. Спочатку прибули експресом із Таксона професори. Були вони майже всі молоді, в окулярах, руді, захоплені двома почуттями: амбіцією і голодом. Ми з Енді розквартирували їх у жителів Флоресвіля і стали очікувати на студентів.

Вони прибували пачками. Ми надрукували публікації про наш університет у всіх газетах штату, і нам було приємно, що країна так швидко відгукнулася на наш заклик. Двісті дев'ятнадцять жовторотих молодиків у віці від вісімнадцяти років до густого волосся на підборідді озвалися на суремний глас, що кликав їх до безкоштовного навчання. Вони оновили все це місто, як старий диван, здерли стару обшивку, розідрали її по швах, перелицювали навиворіт, набили новим волосом, і стало містечко — просто Гарвард[241].

Марширували вулицями, носили університетські прапори — колір ультрамариновий і синій; дуже, дуже пожвавішав Флоресвіль, Енді виголосив їм промову з балкона готелю «Небесний пейзаж»; усе місто тріумфувало й веселилось.

Потроху — тижнів через два — професорам удалося роззброїти молодь і загнати її до аудиторії. Приємно бути філантропом — їй-богу, немає на всьому світі приємнішого заняття. Ми з Енді купили собі циліндри і стали вдавати, ніби уникаємо двох інтерв'юерів «Флоресвільської газети». У цієї газети був фоторепортер, який знімав нас щоразу, коли ми з'являлися на вулиці, отже, наші портрети друкувалися щотижня у рубриці «Народна освіта». Енді двічі на тиждень читав в університеті лекції, а потім, бувало, підведусь я і розкажу яку-небудь смішну історію. Одного разу газета надрукувала мій портрет між зображеннями Авраама Лінкольна та Маршела П. Уайлдера.

Енді так само захопився філантропією, як і я. Прокинемось, бувало, вночі і давай повідомляти один одному свої нові плани — що б нам ще зробити для університету.

— Енді, — говорю я йому якось, — ми знехтували дуже важливою річчю. Треба було б влаштувати для наших хлопчиків дромадери.

— А що це таке? — питається Енді.

— А це те, у чому сплять, — говорю я. — Є в усіх університетах.

— Розумію, ти хочеш сказати — піжами, — говорить Енді.

— Ні, — кажу я, — дромадери[242].

Але він так і не зрозумів, що я хотів сказати, і ми не влаштували ніяких дромадерів. А я мав на увазі такі довгі спальні у навчальних закладах, де студенти сплять акуратно, рядами.

Так, сер, університет мав величезний успіх. Флоресвіль процвітав: адже у нас були студенти з п'яти штатів. Відкрився новий тир, відкрилася нова позикова каса, відкрилися дві нові пивні. Студенти склали університетську пісню:

Ро,ро, ро,
Ці, ці, ці,
Пітерс, Таккер
Молодці.
Ба, ба, ба,
Pa, pa, ра,
Університету —
Гоп, ура!
Гарний був народ ці студенти; ми з Енді пишалися ними, як рідними дітьми.

Але наприкінці жовтня приходить до мене Енді і питає, чи відомо мені, скільки капіталу залишилось у нас в банку. Я сказав, що, здається, тисяч шістнадцять. Та Енді говорить:

— Весь наш баланс — вісімсот двадцять один долар і шістдесят два центи.

— Як? — реву я. — Невже ти хочеш сказати, що ці прокляті сини конокрадів, ці товстоголові йолопи, ці заячі вуха, ці собачі морди, ці гусячі мізки висмоктали з нас стільки грошей?

— Так, — відповідає Енді. — Саме так.

— Тоді до біса всяку філантропію, — говорю я.

— Навіщо ж неодмінно до біса? — питається Енді. — Якщо поставити філантропію на комерційну ногу, вона дає дуже гарний прибуток. Я подумаю про це вільним часом, і, може, наше діло піде на краще.

Минає ще тиждень. Беру я якось університетську відомість для сплати грошей нашим професорам і бачу в ній нове ім'я: професор Джеймс Дарнлі Мак-Коркл, кафедра математики, заробітна платня сто доларів на тиждень. Звичайно, я заревів таким голосом, що Енді, мов вихор, залетів до мене в кімнату.

— Що це таке! — волаю я. — Професор математики за п'ять тисяч доларів на рік? Як це могло статися? Чи він, як злодій, вліз у віконце і призначив себе сам на цю кафедру?

— Ні, — відповідає Енді, — я викликав його телеграфом із Сан-Франциско тиждень тому. Під час відкриття університету ми зовсім залишили поза увагою кафедру математики.

— І добре зробили! — кричу я. — У нас тільки й вистачить капіталу сплатити йому за два тижні, а потім нашій філантропії буде така сама ціна, як дев'ятій лунці на полі для гольфа.

— Нічого каркати, побачимо, — відповідає Енді. — Справи ще можуть піти на краще. Ми вчинили таку благородну справу, що тепер не можна її кинути напризволяще. Крім того, повторюю, як мені здається, якщо перевести її на господарський розрахунок, вийде інша картина; треба гарненько це обміркувати. Недаремно всі філантропи, яких я знаю, завжди мали великий капітал. Мені б давно було слід подумати про це і з'ясувати, де тут причина і де наслідок.

Я знав, що Енді знається на фінансових питаннях, і залишив усю цю справу під його опікою. Університет процвітав, циліндри наші вилискували, як і раніше, і Флоресвіль віддавав нам таку велику шану, наче ми були мільйонери, а не жалюгідні збанкрутілі філантропи.

Студенти так само пожвавлювали все містечко і сприяли його процвітанню. Приїхав якийсь чоловік із сусіднього міста і відкрив гральний будиночок — над стайнею — і щовечора загрібав купу грошей. Ми з Енді теж побували в його закладі і, щоб показати, що ми не нехтуємо товариством, теж доставили на карту один-два долари. Там, у закладі, було близько п'ятдесяти наших студентів, вони пили пунш і пересували на столі цілі гори синіх і червоних фішок щоразу, коли банківник відкривав карту.

— Чорт забирай, — сказав я, — ці дятли, ці безмозкі голови, охочі до безкоштовної ученості, красуються у шовкових шкарпеточках і мають такі гроші, яких ми з тобою ніколи не мали. Подивись, які товсті пачки дістають вони зі своїх пістолетних кишень.

— Так, — відповідає Енді. — Багато хто з них — діти багатих шахтовласників і фермерів. Дуже прикро, що вони витрачають і капітали, і час на таке негідне заняття.

На різдвяні канікули всі студенти поїхали додому. В університеті відбулася прощальна вечірка. Енді прочитав лекцію «Сучасна музика і доісторична література на островах Архіпелагу». Всі професори оголошували на нашу честь вітальні промови і порівнювали мене та Енді з Рокфеллером та з імператором Марком Автоліком. Я вдарив кулаком по столу і покликав професора Мак-Коркла, але його на вечірці не було. А мені хотілося подивитися на людину, яка, на думку Енді, могла заробляти сто доларів за тиждень на філантропії, та ще й на такій незначній, як наша.

Студенти виїхали вечірнім поїздом; місто спорожніло. Стало тихо, як глухої півночі у школі заочного навчання. Я увійшов до готелю, побачив, що в номері у Енді горить світло, відчинив двері і зайшов.

Енді сидів за столом. Тут сидів також власник грального будинку. Вони ділили між собою купу грошей, футів із два заввишки. Купа складалася з пачок, а кожна пачка — з папірців по тисячі доларів.

— Правильно! — говорить Енді, — По тридцять одній тисячі в кожній пачці. А, це ти, Джеффе. Підходь, підходь. Ось наша частка від виручки за перший семестр у Всесвітньому університеті, заснованому з філантропічною метою. Тепер ти бачиш, що філантропія, якщо її поставити на комерційну основу, є мистецтво, яке робить благодіяння тому, хто не тільки бере, але й дає.

— Чудово, — кажу. — Ти щодо цього просто доктор наук.

— Уранішнім поїздом треба нам виїжджати, — говорить Енді. — Піди збери комірці, манжети та газетні вирізки.

— Чудово, — кажу я. — Зібратися мені недовго… А все ж таки, Енді, я хотів би познайомитися з цим професором Джеймсом Дарнлі Мак-Корклом. Цікаво було б подивитися на нього перед нашим від'їздом.

— Це неважко, — говорить Енді і звертається до власника грального будинку.

— Джиме, — каже він, — познайомся, будь ласка, з містером Пітерсом.

Поросяча етика

Зайшовши до вагона для курців експреса Сан-Франциско — Нью-Йорк, я застав там Джефферсона Пітерса. З усіх людей, що мешкають на захід від річки Уобаш, він єдиний наділений справжньою кмітливістю. Він здатен використовувати відразу обидві півкулі мозку та ще мозочок на додачу.

Професія Джеффа — небеззаконне шахрайство. Вдовам та сиротам не слід його боятись: він вилучає тільки надлишки. Найбільше йому подобається порівнювати себе з тією мішенню у вигляді маленької пташки, в яку кожен марнотратник або необачний вкладник може стрельнути двома-трьома завалящими доларами. На його розмовні здібності добре впливає тютюн; знаючи це, я за допомогою двох товстих і легко запалюваних сигар «брева» дізнався про його останню пригоду.

— Найважче в нашій справі, — сказав Джефф, — це знайти добросовісного, надійного, бездоганно чесного партнера, з яким можна було б шахраювати без будь-яких побоювань. Найкращі майстри, з котрими мені доводилося працювати в галузі привласнення чужого майна, і ті виявлялися іноді обманщиками.

Тому минулого літа вирішив я податися до якоїсь глухої місцевості, куди не проник ще змій-спокусник, і подивитись, чи не знайдеться там підхожого хлопця, обдарованого талантом до злочину, але ще не розбещеного успіхом.

Натрапив я на одне містечко, на вигляд саме те, що потрібно. Жителі ще нічого не чули про конфіскацію Адамових угідь[243] і богували, наче в райському саду, даючи імена худобі та птахам і вбиваючи гадюк. Містечко називалося Маунт-Небо і було розташоване приблизно в тому місці, де сходяться штати Кентуккі, Західна Віргінія та Північна Кароліна. Що, кажете, ці штати не межують один з одним? Ну, загалом, був розташований десь там, поблизу.

Витративши тиждень на те, щоб жителі упевнились, що я не збирач податків, я зайшов якось до крамнички, де збиралися всі вершки місцевого товариства, і почав зондувати ґрунт.

— Джентльмени, — кажу я (після того, як ми вже достатньо потерлися носами і зібралися навколо діжки з сушеними яблуками), — джентльмени, мені здається, що ви найбезгрішніше плем'я на всій землі: ви такі далекі від усякого шахрайства та розпусти. Усі жінки у вас доброзичливі й хоробрі, усі чоловіки чесні й наполегливі, і тому життя тут майже ідеальне.

— Так, містере Пітерсе, — говорить власник крамнички, — правильно ви говорите: ми благородні, нерухливі, запліснявілі люди, краще за нас немає в усій цій місцині, але ви не знаєте Руфа Татама.

— Саме так, — підхоплює міський констебль[244], — він не знає Руфа Татама. Утім, де б вони могли познайомитись? Це найвідчайдушніший з усіх негідників, які будь-коли рятувалися від шибениці. До речі, я тільки-но пригадав, що мені ще третього дня слід було випустити його з в'язниці, коли закінчився місячний строк, до якого він був засуджений за вбивство Янса Гудло. Але нічого: зайві два-три дні йому не завадять.

— Що ви кажете! — вигукнув я. — Та не може цього бути! Невже у вас, у Маунт-Небо, є така погана людина? Хто б міг подумати: вбивця!

— Гірше! — говорить власник крамнички. — Він викрадає свиней.

Я вирішив розшукати цього містера Татама. Через два-три дні після того, як констебль випустив його з-за ґрат, я з ним познайомився і запросив на околицю міста. Ми сіли на якусь колоду і почали ділову розмову.

Мені був потрібен компаньйон сільської зовнішності для одноактної витівки, котру я мав намір поставити у провінції, і Руф Татам був просто-таки народжений для тієї ролі, яку я намітив для нього.

Зріст у нього був гігантський, очі сині, й лицемірні, як у порцелянового собаки на каміні, з яким гралася тітка Гаррієт, будучи маленькою дівчинкою. Волосся хвилясте, наче в дискобола у Ватикані, а колір волосся нагадував картину «Захід сонця у Великому Каньйоні», написану американським художником і повішену в американській вітальні для прикриття дірки в шпалерах. Це було втілення Сільського Йолопа, це була сама досконалість.

Я розказав йому всю мою справу і побачив, що він готовий хоч зараз.

— Залишімо осторонь смертовбивство, — сказав я. — Це справа дріб'язкова й нікчемна. Чи зробили ви щось важливіше в галузі шахрайства та розбою, на що могли б вказати — з гордістю чи без неї, — аби я знав, що ви підхожий для мене компаньйон?

— Як? — говорить він, розтягуючи по-південному кожне слово. — Хіба вам ніхто не говорив про мене? У всьому Синегір'ї немає жодної людини, ні білої, ні чорношкірої, здатної з такою спритністю викрасти порося без усякого шуму, не видно й не чутно, і при цьому вислизнути від гонитви. Я можу викрасти свиню з хліва, з-під навісу, із-за корита, з лісу, удень і вночі, як бажано, звідки бажано, і ручаюсь, що ніхто не почує ані виску, ані хрокання. Весь фокус у тому, як схопити свиню і як її нести. Я сподіваюсь, — веде далі цей благородний спустошувач свинарників, — що близький той час, коли мене буде визнано світовим чемпіоном із свинокрадіжки.

— Честолюбство — похвальна риса, — говорю я, — і тут, у глушині, свинокрадіж — поважна професія; але там, у великому світі, за межами цього вузького кола, ваша спеціальність, містере Татам, здаватиметься провінційно вульгарною. Утім, вона свідчить про ваш талант. Я беру вас у компаньйони. Капіталу в мене тисяча доларів, і, скориставшись вашою простацькою сільською зовнішністю, ми, я сподіваюсь, заробимо на грошовому ринку кілька привілейованих акцій «Прощавай навіки».

І ось я заангажував[245] Руфа, ми залишили Маунт-Небо і спустилися з гір на рівнину, і весь час я муштрував його для тієї ролі, яку він мав грати у задуманих мною беззаконних справах. Перед тим я два місяці протинявся без діла на Флоридському узбережжі, тому почувався чудово, і в голові у мене було тісно від усяких витівок та проектів.

Я мав намір, власне, прокласти борозну завширшки дев'ять миль через весь фермерський район Середнього Заходу, куди ми і долали шлях. Але доїхавши до Лексингтона, ми застали там цирк братів Бінклі. З цієї причини до міста з усієї округи зібралися селюки і топтали своїми саморобними чобітьми бельгійські торці бруківки. Я ніколи не пропускаю цирку без того, щоб не закинути вудку в чужі кишені і не розжитися якимись дрібними грошенятами. Тому ми найняли дві кімнати з харчуванням неподалік від цирку в однієї благородної вдови, яку звали місіс Піві. Потім я повів Руфа до магазину готового одягу й одягнув його з ніг до голови джентльменом. Як я і передбачав, він став вельми авантажним[246], коли ми зі старим Місфицьким вдягли його в нове вбрання. Так, це було чудове вбрання: сукно картате, голубеньке, в зелену клітинку, жилет — кольору дубленої шкіри, краватка — яскраво-червона, а чоботи — найжовтіші в усьому місті.

Це був перший костюм Руфа за все його життя. Дотепер він носив просто нанкову[247] сорочку і домоткані штани свого рідного краю. Ну вже й пишався вій цим новим костюмом — як дикун новим кільцем у носі.

Того ж вечора я попрямував до цирку і відкрив неподалік гру «у шкаралупки». Руф мав зображувати стороннього і грати проти мене. Я дав йому жменю фальшивих монет для ставок і залишив собі таку само жменю у спеціальній кишені, щоб сплачувати його виграш. Ні, не те щоб я не довіряв йому: просто я не можу спрямовувати кульку на програш, коли бачу, що ставлять справжні гроші. Рука не підіймається, пальці страйкують.

Я встановив столик і став показувати, як легко вгадати, під якою шкаралупкою горошина. Неосвічені йолопи зібралися півколом і стали підштовхувати один одного ліктями та заохочувати до гри. Саме тут і повинен був виступити Руф — ризикнути якоюсь дрібною монеткою і в такий спосіб втягнути інших. Та де ж він? Його немає. Раз чи два він промайнув десь оддалік, я бачив: стоїть, вирячивши очі на афіші, а рот у нього набитий льодяниками. Але близько він так і не підійшов.

Деякі з глядачів ризикнули поставити монету, але грати у шкаралупки без помічника — це все одно, що вудити без наживки. Я закрив гру, діставши лише сорок два долари прибутку, а розраховував я узяти у цих селюків принаймні двісті. До одинадцятої години я повернувся додому і пішов спати. Я говорив собі, що, мабуть, цирк став надто сильною приманкою для Руфа, що музика та інші спокуси так уразили його, що він забув про все інше. І я вирішив уранці прочитати йому хорошу нотацію про принципи нашої справи.

Ледве Морфей[248] прикував мої плечі до жорсткого матраца, як раптом я чую непристойні дикі крики, на кшталт тих, які видає дитина, що обжерлася зеленими яблуками. Я схоплююсь, відчиняю двері, кличу благородну вдову і, коли вона висовує голову, кажу:

— Місіс Піві, мем, будьте такі ласкаві, заткніть пельку вашому немовляті, щоб порядні люди могли спокійно спати.

— Сер, — відповідає вона. — Це не моє немовля. Це вищить свиня, яку години зо дві тому приніс до себе в кімнату ваш друг містер Татам. І якщо ви доводитеся їй дядьком чи двоюрідним братом, я була б надзвичайно задоволена, як би ви, шановний сер, самі заткнули їй пельку.

Я напнув якийсь одяг, необхідний у порядному товаристві, і пішов до Руфа в його кімнату. Руф був на ногах, у нього горіла лампа, він наливав у жерстяну сковорідку молоко для бурої, середнього віку, свині, іцо вищала.

— Що це таке, Руфе? — кажу я. — Ви знехтували своїми обов'язками і зірвали мені всю гру. І звідки у вас свиня? Чому свиня? Ви, здається, знову взялися за старе?

— Не сердьтесь, будь ласка, Джеффе, — говорить він. — Майте поблажливість до моєї слабкості. Ви знаєте, як я полюбляю свинокрадіжку. Це у мене в крові. А сьогодні, наче навмисне, трапилася така чудова нагода, що я ніяк не міг утриматись.

— Ну що ж! — говорю я. — Може, ви й справді хворі на клептосвинію[249]. І хто знає, можливо, коли ми виберемося зі смуги, де розводять свиней, ваша душа звернеться до якихось більш високих та прибуткових порушень закону. Я просто не можу зрозуміти, навіщо вам плямувати душу такою капосною, дурною, шкідливою, верескливою твариною?

— Уся річ у тім, — говорить він, — що ви, Джеффе, не відчуваєте симпатії до свиней. Ви не розумієте їх, а я розумію. Здається мені, ось ця — надзвичайно талановита і має дуже великий інтелект: щойно вона пройшлася кімнатою на задніх ногах.

— Гаразд, — кажу я. — Я іду спати. Якщо ваша мила свиня дійсно така премудра, накажіть їй, будьте ласкаві, щоб вона поводилася тихіше.

— Вона зголодніла, — говорить Руф. — Тепер вона засне, і більше ви її не почуєте.

Я завжди перед сніданком читаю газети, якщо тільки перебуваю в такому місці, де поблизу є друкарська машина або хоча б ручний друкарський верстат. Наступного дня я встав рано і знайшов біля парадних дверей «Лексингтонський листок», щойно принесений листоношею. Перше, що я побачив, було оголошення в два стовпці:


П'ЯТЬ ТИСЯЧ ДОЛАРІВ ВИНАГОРОДИ

Зазначену суму буде сплачено без жодних розпитувань тому, хто доставить назад — живою і неушкодженою — знамениту вчену свиню на ймення Беппо, зниклу або вкрадену вчора ввечері з цирку братів Бінклі.

Дж. Б. Теплі, управитель цирку.


Я акуратно склав газету, поклав її до внутрішньої кишені і пішов до Руфа. Він був майже одягнений і годував свиню залишками молока та яблучною шкіркою.

— Добридень, добридень, доброго ранку вам усім! — сказав я задушевно й ласкаво. — Так ми вже встали? І свинка снідає? Що ви думаєте з нею робити, мій друже?

— Я упакую її в кошик, — говорить Руф, — і надішлю до мами в Маунт-Небо. Хай розважає її, поки я не повернусь.

— Гарна свинка! — кажу я і лоскочу їй спину.

— А вчора ви лаяли її найгіршими словами, — говорить Руф.

— Так, — говорю я, — але сьогодні, у вранішньому світлі, вона набагато краща. Я, розумієте, виріс на фермі і дуже полюбляю свиней. Але я завжди лягав спати із заходом сонця і не бачив жодної свині при світлі лампи. Ось що я зроблю, Руфе: я дам вам за цю свиню десять доларів.

— Я не хотів би продавати цю свинку! — говорить він. — Іншу я, либонь, і продав би, але цю — ні.

— Чому ж не цю? — запитую я і починаю побоюватись, що він уже здогадався, у чому річ.

— Тому, — говорить він, — що це був найкращий подвиг усього мого життя. Ніхто інший не міг би вчинити такого подвигу. Якщо колись у мене будуть діти, якщо я матиму сімейне вогнище, то сяду коло нього і розповідатиму їм, як їхній татусь викрав свиню з переповненого публікою цирку. А може, і внукам розкажу. То ж бо вони пишатимуться. Справа була така: там стояли два з'єднані один з одним намети. Свиня лежала на помості, прив'язана маленьким ланцюжком. У другому наметі я бачив велетня і жінку, усю вкриту патлатим сивим волоссям. Я взяв свиню і вибрався поповзом з-під полотна. Вона була тихіша за мишеня: хоч би вискнула. Я сунув її під піджак і пройшов повз цілу сотню людей, доки не вийшов на темну вулицю. Навряд чи я продам цю свиню, Джеффе. Я хочу, щоб мама зберегла її, тоді у мене буде свідок мого знаменитого діла.

— Свиня не проживе стільки років, — кажу я, — вона здохне раніше, ніж ви почнете своє старече базікання коло каміна. Вашим онукам доведеться повірити вам на слово. Я даю вам за неї сто доларів.

Руф здивовано глянув на мене.

— Свиня не може мати для вас такої великої цінності, — сказав він. — Навіщо вона вам?

— Розумієте, — сказав я з тонкою усмішкою, — з першого погляду важко припустити в мені темперамент художника, а між тим у мене є художня жилка. Я збираю колекцію. Колекцію всіляких свиней. Я об'їздив світ у пошуках видатних та рідкісних свиней. У долині Уобаша в мене є спеціальне свиняче ранчо, де зібрані представники найцінніших порід — від мериносів до польсько-китайських[250]. Ця свиня здається мені дуже породистою, Руфе. Я гадаю, це справжній беркшир. От чому я хочу її придбати.

— Звичайно, я радий зробити вам послугу, але в мене теж є художня жилка, — відповідає Руф. — Про мене, якщо людина може викрасти свиню краще, ніж будь-яка інша людина, — вона художник. Свині — моє натхнення. Особливо ця свиня. Давайте мені за неї хоч двісті п'ятдесят, я і то не продам.

— Ні, послухайте, — говорю я, витираючи піт із чола. — Тут річ не в грошах, а в мистецтві; і навіть не стільки в мистецтві, скільки в любові до людства. Як знавець і любитель свиней, я мушу придбати цю беркширську свинку. Це мій обов'язок перед ближніми. Інакше мене замучить, совість. Сама бо свинка цих грошей не варта, але з погляду вищої справедливості щодо свиней, як кращих слуг і друзів людства, я пропоную вам за неї п'ятсот доларів.

— Джеффе, — відповідає цей поросячий естет, — для мене річ не в грошах, а в почутті.

— Сімсот, — кажу я.

— Давайте вісімсот, — говорить він, — і я вирву із серця почуття.

Я дістав зі свого потайного пояса гроші і відлічив сорок папірців по двадцять доларів.

— Я візьму її до себе в кімнату і замкну, — говорю я, — хай посидить, поки ми снідатимемо.

Я узяв її за задню ногу. Вона завищала, як паровий орган у цирку.

— Дайте мені, — сказав Руф, узяв свиню під пахву, притримав рукою її рило і поніс до моєї кімнати, як спляче немовля.

З тієї хвилини, як я нарядив Руфа в такий розкішний костюм, його охопила пристрасть до різних туалетних дрібниць. Після сніданку він заявив, що піде до Місфицького купити собі лілові шкарпетки. Тільки-но він пішов, я заметушився, як однорука людина, хвора на кропив'яну лихоманку, коли вона клеїть шпалери. Я найняв старого негра з візком; ми поклали свиню в мішок, зав'язали його вірьовкою і поїхали в цирк.

Я розшукав Джорджа Б. Теплі у невеликому наметі, біля відкритого отвору на кшталт вікна. Це був товстенький чоловічок із пронизливим поглядом, у червоній фуфайці та чорній ярмулці. Фуфайка була зашпилена на грудях діамантовою шпилькою в чотири карати.

— Ви Джордж Б. Теплі? — запитую я.

— Ладен присягнути, що я, — відповідає він.

— Ну, так я можу вам сказати, що я дістав і привіз.

— Висловлюйтесь точніше, — говорить він. — Що ви привезли? Морських свинок для азійського удава чи люцерну для священного буйвола?

— Та ні ж, — кажу я. — Я привіз вам Беппо, учену свинку; вона у мене в мішку, тут, у візку. Сьогодні вранці я знайшов її в садку коло моїх парадних дверей. Вона підривала квіти. Якщо вам все одно, я хотів би одержати свої п'ять тисяч доларів не дрібними, а крупними купюрами.

Джордж Б. Теплі вилітає з намету і пропонує мені іти слідом за ним. Ми заходимо до одного з бічних куренів. Там на сіні лежить чорна, мов сажа, свиня із рожевою стрічкою на шиї і їсть моркву, якою годує її якийсь чоловік.

— Гей, Маку! — кричить Теплі. — Сьогодні вранці нічого не трапилося з нашою всесвітньо відомою?

— З нею? Ні! — відповідає чоловік. — У неї чудовий апетит, як у хористки о першій годині ночі.

— Звідки ви взяли таку нісенітницю? — запитує Теплі, звертаючись до мене. — З'їли на ніч забагато свинячих котлет?

Я виймаю газету і показую йому оголошення.

— Фальшивка! — говорить він. — Нічого про це не знаю. Ви на власні очі бачили всесвітньо відоме чудо чотириногого царства, ви бачили, з якою надприродною мудрістю воно їсть свій уранішній сніданок; ви на власні очі могли переконатись, що воно не вкрадене і не заблукало. До побачення. Бувайте здорові.

Я почав розуміти, що до чого, і, сівши у візок, наказав дядькові Неду їхати до найближчої алеї. Там я вийняв мою свиню з мішка, ретельно встановив її, довго прицілювався і дав їй такого стусана, що вона вилетіла з іншого кінця алеї — на двадцять футів попереду свого виску.

Потім я сплатив дядькові Неду його п'ятдесят центів і пішов до редакції газети. Я хотів почути власними вухами — коротко і ясно — про всю подію. Я викликав до віконця агента з прийому оголошень.

— Я уклав парі, і мені потрібні деякі подробиці, — говорю я. — Чи був той чоловік, який здав вам оголошення про свиню, товстеньким, з довгими чорними вусами, з покаліченою лівою ногою?

— Ні, — відповідає агент. — Він дуже високий і худий, волосся у нього кукурудзяного кольору, а виряджений він, наче оранжерейна квітка.

Обідати я повернувся до місіс Піві.

— Може, залишити на вогні трохи супу для містера Татама? — питається вона.

— Довго ж вам доведеться його чекати, — говорю я. — Зберігаючи для нього гарячий суп, ви виснажите на паливо всі вугільні шахти і всі ліси обох півкуль.

— Отже, ви бачите, — закінчив свою оповідь Джефф Пітерс, — як важко знайти надійного і чесного партнера.

— Але ж, — почав я, вважаючи, що давнішнє знайомство дає мені право на таке запитання, — правило-то ваше двосічне. Запропонуй ви йому поділити навпіл обіцяну в газеті винагороду, ви нічого не втратили б.

Джефф зупинив мене поглядом, сповненим благородного докору.

— Абсолютно різні речі, і змішувати їх не можна, — сказав він. — Те, що я намагався зробити, є найпростіша спекуляція, моральна, дозволена всіма законами. Дешево купити і дорого продати — хіба не на цьому тримається Уолл-стрит? Там бики і ведмеді[251], а тут була свиня. Яка ж різниця? Свиняча щетина — чим вона гірша за роги та звірині шкури?

Розваги сучасного села

Джефф Пітерс потребує нагадувань. Щоразу, коли просиш його розказати про яку-небудь пригоду, він запевняє, що життя його таке ж бідне на події, як найдовший з романів Троллопа[252]. Але якщо непомітно заманити його, він попадається. Тому я завжди кидаю кілька найрізноманітніших наживок, перш ніж упевнюся, що він клюнув.

— За моїми спостереженнями, — якось сказав я, — серед фермерів Заходу, попри всю їхню заможность, знову помітний рух на користь старих популістських[253] кумирів.

— Такий вже сезон, — сказав Джефф, — усюди помітний рух. Фермери кудись пориваються, оселедець іде незліченними косяками, з дерев сочиться смола, і на річці Конемо почався льодохід. Я трохи знаюся на фермерах. Одного разу я уявив, що знайшов фермера, який хоч трохи відхилився від уторованої колії собі подібних. Але Енді Таккер довів мені, що я помиляюсь. «Фермером народився — простаком помреш», — сказав Енді. «Фермер — це людина, що вийшла в люди всупереч усім політичним баламутам, балотуванням та балету, — сказав Енді, — і я не знаю, кого б ми стали обдурювати, якби його не було на світі». Якось прокидаємося ми з Енді вранці, а у нас усього капіталу шістдесят вісім центів.

Було це в жовтому сосновому готелі, у Південній Індіані. Як ми напередодні зіскочили з потяга, я не можу вам сказати; про це навіть жахливо подумати, бо потяг ішов повз село так швидко, що з вікна вагона нам здавалось, ніби ми бачимо салун, а коли ми зіскочили, то побачили, що це були дві різні речі, які знаходились за два квартали одна від одної: аптекарський магазин і цистерна з водою.

Чому ми зіскочили з потяга при першій слушній нагоді? Тут були замішані годиннички з фальшивого золота і партія діамантів з Аляски, які нам не вдалося збути по той бік кентуккійського кордону.

Прокинувшись, я почув, що кричать півні; пахло чимось не схожим на азотно-соляну кислоту; щось важке гепнулося об підлогу на нижньому поверсі; якийсь чоловік вилаявся.

— Енді, — кажу я, — дивися веселіше! Ми ж потрапили до села. Там унизу хтось шпурнув для проби фальшивим злитком чистого золота. Підемо й одержимо з фермера те, що нам належить. Обдуримо його, а потім — до побачення!

Фермери завжди були для мене чимось на зразок запасного фонду. Щоразу, бувало, коли справи у мене погіршають, я іду на перехрестя, чіпляю фермера гачком за підтяжку, викладаю йому механічним голосом програму мого шахрайства, нашвидку переглядаю його майно, віддаю назад ключ, оселок та папери, що мають ціну тільки для нього, і спокійно іду собі геть, не ставлячи жодних запитань. Звичайно, фермери були для нас надто дрібною дичиною, зазвичай ми з Енді займалися справами важливішими, але іноді, в окремих випадках, і фермери бували нам корисні, як подеколи для ділків з Уолл-стриту буває корисним навіть міністр фінансів.

Зійшовши вниз, ми побачили, що знаходимося в чудовій землеробській місцевості. За дві милі на пагорбі стояв серед дерев великий білий будинок, а навколо була сільськогосподарська суміш із комор, пасовищ, галявин та флігелів.

— Чий це будинок? — спитали ми нашого господаря.

— Це, — говорить він, — житло, а також лісові, земельні і садові угіддя фермера Езри Планкетта, одного з найпередовіших громадян.

Після сніданку ми з Енді, залишившись із восьми центами капіталу, почали складати гороскоп цього земельного магната.

— Я піду до нього один, — сказав я. — Ми удвох проти одного фермера — це вже занадто. Це так само, якби Рузвельт пішов на одного ведмедя з обома кулаками.

— Гаразд, — погоджується Енді, — Я теж вважаю за краще діяти по-джентльменськи навіть щодо такого городника. Але на яку приманку ти думаєш зловити цього Езру?

— О, яка різниця, — кажу я. — Тут годиться будь-яка приманка, перше, що мені трапиться, коли я суну руку в валізу. Я, мабуть, захоплю з собою квитанції про отримання прибуткового податку; і рецепт приготування конюшинового меду із сиру та яблучної шкірки; і бланки замовлень на носилки Мак-Горні, які потім виявляються косаркою Мак-Корміка; і маленький кишеньковий злиток золота; перлове намисто, знайдене мною у вагоні; та…

— Досить, — говорить Енді. — Будь-яка з цих приманок має подіяти. Та дивися, Джеффе, хай цей кукурудзяник не дає тобі брудних кредиток, а тільки нові, чистенькі. Це просто ганьба для Департаменту землеробства, для нашої бюрократії, для нашої харчової промисловості — якими поганими, паскудними папірцями розплачуються з нами деякі фермери. Мені траплялося одержувати від них долари, наче культура бактерій, виловлених у кареті швидкої допомоги.

Гаразд. Іду я до стайні і наймаю двоколку, причому платні наперед з мене не беруть, зважаючи на мою пристойну зовнішність. Під'їжджаю до ферми, прив'язую коня. Бачу — на сходинках ґанку сидить якийсь франтуватий суб'єкт у білосніжному фланелевому костюмі, у рожевій краватці, з діамантовим перснем і в спортивній кепці. «Мабуть, дачник», — думаю я про себе.

— Як би мені побачити фермера Езру Планкетта? — запитую я у суб'єкта.

— Він перед вами, — відповідає суб'єкт. — А що вам треба?

Я нічого не відповів. Я стояв як укопаний і повторював про себе веселу пісеньку про «чоловіка з мотикою»[254].

Ось тобі і чоловік з мотикою! Коли я вдивився в цього фермера, маленькі дурнички, які я прихопив із собою, аби вичавити з нього монету, здалися мені такими ж безнадійними, як спроба рознести вщент М'ясний трест за допомогою іграшкової рушниці. Він зміряв мене очима і говорить:

— Ну, розказуйте, чого ви хочете. Я бачу, що ліва кишеня піджака у вас надто відкопилюється. Там золотий злиток, чи не так? Давайте його сюди, мені якраз потрібна цегла, а байки про загублені срібні рудники мене мало цікавлять.

Я відчув, що був безмозким дурнем, коли вірив у закони дедукції, але все ж таки витягнув з кишені свій маленький злиток, ретельно загорнутий у хустку. Він зважив його на руці і говорить:

— Один долар вісімдесят центів. Іде?

— Свинець, з якого зроблено це золото, і той коштує дорожче, — сказав я з гідністю і поклав свій злиток назад у кишеню.

— Не хочете — не треба, я просто хотів купити його для колекції, яку я став складати, — говорить фермер. — Не далі як минулого тижня я купив один гарний екземпляр. Просили за нього п'ять тисяч доларів, а віддали за два долари і десять центів.

Тут у будинку задзвонив телефон.

— Заходьте, красеню, до кімнати, — говорить фермер. — Подивіться, як я живу. Іноді мені буває нудно на самоті. Це, мабуть, телефонують із Нью-Йорка.

Увійшли ми до кімнати. Меблі, як у бродвейського маклера: дубові конторки, два телефони, крісло і кушетки, оббиті іспанським сап'яном[255], картини, писані олійною фарбою, у позолочених рамах, а рами завширшки не менше фута, а в куточку — телеграфний апарат відстукує новини.

— Алло, алло! — кричить фермер. — Це Риджент-театр? Так, так, з вами говорить Планкетт з маєтку «Центральна жимолость». Залиште мені чотири крісла в першому ряду — на п'ятницю, на вечірню виставу. Мої звичайні. Так. На п'ятницю. До побачення.

— Кожні два тижні я їжджу до Нью-Йорка освіжитись, — пояснює мені фермер, вішаючи трубку. — Ускакую в Індіанополісі у вісімнадцятигодинний експрес, проводжу десять годин серед білої ночі на Бродвеї і повертаюся додому саме в той час, коли кури йдуть на сідало, — через сорок вісім годин. Так, так, первісний юний фермер печерного періоду, з тих, що описував Хаббард[256], трохи приодягнувся й обтесався останнім часом, чи не так? Як ви вважаєте?

— Я неначе помічаю, — кажу я, — певне порушення аграрних традицій, яке дотепер викликає в мене таку довіру.

— Правильно, красеню, — говорить він. — Близький той час, коли примула, що «жовтіє в траві коло струмочка», здаватиметься нам, селюкам, розкішним виданням «Мови квітів» на веленевому папері з фронтиспісом[257].

Але тут знову задзвонив телефон.

— Алло, алло! — говорить фермер. — А-а, це Перкінс, з Міллдейла? Я вже сказав вам, що вісімсот доларів за цього жеребця — надто велика ціна. Що, цей кінь біля вас? Гаразд, покажіть його. Відійдіть від апарата. Пустіть його риссю по колу. Швидше, ще швидше. Так, так, я чую. Але ще швидше. Досить. Підведіть його до телефона. Ближче. Присуньте його морду до апарата. Зачекайте хвилину. Ні, мені не потрібен цей кінь. Що? Ні. Я його і задарма не візьму. Він шкутильгає. Крім того, він із запалом. Прощавайте.

— Ну, красеню, — звертається він до мене, — тепер ви бачите, що селюк постригся. Ви уламок далекого минулого. Та що казати, самому Тому Лоусону не спало б на думку спробувати захопити зненацька сучасного аграрія. Нині на фермах вже субота, чотирнадцяте[258]. Ось, подивіться, як ми, сільські люди, намагаємось не відставати від подій.

Підводить він мене до столу, а на столі стоїть машинка, а в машинці дві такі штучки, щоб вставляти їх у вуха і слухати. Вставляю і слухаю. Жіночий голос читає перелік убивств, нещасних випадків та інших пертурбацій політичного життя.

— Те, що ви чуєте, — пояснює мені фермер, — це зведення сьогоднішніх новин із газет Нью-Йорка, Чікаго, Сент-Луїса та Сан-Франциско. Їх повідомляють телеграфом у наше сільське Бюро останніх вістей і подають у гарячому вигляді передплатникам. Тут, на цьому столі, кращі газети та журнали Америки. А також витяги з майбутніх журнальних статей.

Я взяв один аркуш і прочитав: «Коректури майбутніх статей. У липні 1909 року журнал «Сенчурі» скаже…» і так далі.

Фермер телефонує комусь, мабуть своєму управителеві, і наказує йому продати джерсейських баранів — п'ятнадцять голів — по шістсот доларів; засіяти пшеницею дев'ятсот акрів землі і доставити на станцію ще двісті бідонів молока для молочної цистерни. Потім він пропонує мені сигару першого ґатунку фабрики Генрі Клея, потім дістає з буфета пляшку зеленого шартреза[259], потім іде подивитися на стрічку свого телеграфу.

— Газові акції піднялися на два пункти, — говорить він. — Дуже добре.

— А може, вас мідь цікавить? — питаюсь.

— Облиш це! — кричить він і здіймає вгору руку. — Бо я покличу собаку. Я вже сказав вам, щоб ви не витрачали часу даремно. Мене не обдурите.

За кілька хвилин він говорить:

— Знаєте що, красеню, чи не піти вам геть із цього дому? Я, звичайно, дуже радий і таке інше, але у мене термінова справа: я мушу написати для одного журналу статтю «Химера комунізму», а потім надвечір побувати на зборах «Асоціації для поліпшення бігових доріжок». Адже вам уже ясно, що ні в яке ваше зілля я все одно не повірю.

Що мені лишалося робити, сер? Ускочив я у свій візок, кінь повернув і привіз мене до нашого готелю. Я залишив коня біля ґанку, а сам побіг до Енді. Він у себе в номері, я розповідаю йому про моє побачення з фермером і слово в слово повторюю всю розмову. Я до того очманів, що сиджу і смикаю краєчок скатертини, а думок у мене ніяких.

— Не знаю, що й робити, — кажу я і, щоб приховати свою ганьбу, наспівую сумну й дурну пісеньку.

Енді крокує кімнатою туди-сюди кусаючи кінчик лівого вуса, а це завжди означає, що він обмізковує якийсь план.

— Джеффе, — говорить він нарешті. — Я тобі вірю; усе, що ти сказав мені про цього фільтрованого селюка, правда. Але ти мене не переконав. Не може такого бути, щоб у ньому не залишилося жодної крихти первісної дурості, щоб він зрадив ті завдання, задля яких його призначило саме Провидіння[260]. Скажи, Джеффе, ти ніколи не помічав у мене особливо сильних релігійних схильностей?

— Як тобі сказати, — кажу я, щоб не образити його відчуттів, — я зустрічав також чимало побожних людей, у яких зазначені схильності виливалися назовні в такій мікроскопічній дозі, що, якщо потерти їх білосніжною хусткою, хустка залишиться без жодної плямочки.

— Я все життя займався поглибленим вивченням природи, починаючи зі створення світу, — говорить Енді, — і свято вірую, що кожне творіння Господнє створено з якоюсь вищою метою. Фермери теж створені Богом не дарма: призначення фермерів полягає в тому, щоб годувати, одягати й поїти таких джентльменів, як ми. Інакше навіщо б наділив нас Господь мізками? Я переконаний, що манна, якою ізраїльтяни сорок днів харчувалися в пустелі, — не що інше, як фігуральне позначення фермерів; так воно й лишилося донині. А тепер, — говорить Енді, — я перевірю свою теорію: «Якщо ти фермер, бути тобі в дурнях», попри всіляке лакування та інші оздоби, що ними псевдоцивілізація його наділила.

— І теж спіймаєш облизня, — кажу я. — Цей фермер скинув з себе будь-які пута кошари. Він забарикадувався вищими досягненнями електрики, освіти, літератури та розуму.

— Спробую, — говорить Енді. — Існують закони природи, яких не може змінити навіть Безкоштовна Доставка Додому в Сільських Місцевостях.

Тут Енді віддаляється в комірку і виходить звідти в картатому костюмі; бурі клітки й жовті, такі великі, як ваша долоня. Блискучий циліндр та яскраво-червоний жилет із синіми цятками. Вуса у нього були пісочного кольору, а зараз, дивлюся, вони сині, неначе він занурив їх у чорнило.

— Великий Барнуме[261], — кажу я. — Чого це ти так вифрантився? Ніби цирковий фокусник, хоч зараз на арену.

— Гаразд, — відповідає Енді. — Візок ще біля ґанку? Чекай на мене, я незабаром повернусь.

За дві години Енді заходить до кімнати і кладе на стіл пачку доларів.

— Вісімсот шістдесят, — говорить він. — Справа стояла так. Я застав його вдома. Він подивився на мене і став з мене глузувати. Я не відповів ані слова, але дістав шкаралупки від волоських горіхів і став качати по столу маленьку кульку. Потім, посвистівши трохи, я вимовив старовинну формулу:

— Ну, джентльмени, підходьте ближче і дивіться на цю маленьку кульку. Адже за це з вас не вимагають грошей. Ось вона тут, а ось її немає. Відгадайте, де вона тепер. Спритність рук обдурює око.

Кажу це, а сам дивлюся на фермера. У нього навіть піт на чолі виступив. Він іде, зачиняє парадні двері і дивиться на кульку, не зводячи з неї очей. А потім говорить:

— Закладаю двадцять доларів, що я знаю, під якою шкаралупкою захована ваша горошина. Ось під цією.

— Далі розказувати нічого, — продовжував Енді. — Він мав при собі лише вісімсот шістдесят доларів готівкою. Коли я пішов, він провів мене до воріт. Він міцно потиснув мені руку і зі сльозами на очах сказав:

— Любий, спасибі тобі; багато років я не відчував такої насолоди. Твоя гра в шкаралупку нагадала мені ті щасливі безповоротні роки, коли я ще був не аграрієм, а звичайним фермером. Щасти тобі.

Тут Джефф Пітерс замовк, і я зрозумів, що розповідь його закінчена.

— Так ви гадаєте… — почав було я.

— Так, — сказав Джефф, — у цьому роді. Нехай собі фермери йдуть шляхом прогресу і розважаються вищою політикою. Життя бо на фермі нудне; а в шкаралупку їм доводилося грати й раніше.

Совість у мистецтві

— Я ніколи не міг примусити свого компаньйона Енді Таккера триматися в законних межах благородного шахрайства, — сказав мені одного разу Джефф Пітере.

Енді не здатний до благородства: у нього надто багато фантазії. Він, бувало, винаходив такі шахрайські, такі надфінан-сові способи добування грошей, що на них наклала би вето[262] навіть залізнична компанія.

Сам же я принципово ніколи не брав у свого ближнього жодного долара, не давши йому щось натомість — медальйон з фальшивого золота, або насіння садових квітів, або мазь від прострілу, або біржові папери, або порошок від бліх, або хоча б ляпас. Мабуть, якісь мої предки походили з Нової Англії, і я успадкував від них сталий і впертий страх перед поліцією.

Ну, а в Енді родовідне дерево іншої породи. Він, здається, міг би простежити свою генеалогію[263] тільки до тієї чи іншої фінансової корпорації.

Одного разу влітку, коли ми перебували на Середньому Заході і промишляли в долині Огайо сімейними альбомами, порошками від головного болю та рідиною від тарганів, Енді спала на думку нова фінансова комбінація, з-поміж тих, що підлягають переслідуванню з боку судової влади.

— Джеффе, — говорить він, — гадаю, час уже нам кинути цих городників і вшанувати своєю увагою що-небудь поживніше та плодоносніше. Як тобі подобається ідея пірнути в саму гущавину країни хмарочосів і покусати яких-небудь більших оленів?

— Що ж, — кажу я, — моя ідіосинкразія[264] тобі відома. Я віддаю перевагу чесному, легальному бізнесу, такому, як тепер. Коли я беру гроші, люблю залишати в руках у мого покупця якийсь відчутний на дотик предмет, щоб він милувався ним і не надто пильно стежив, у який бік я подався. Але якщо ти придумав щось новеньке, Енді, — говорю я, — викладай, послухаємо. Не такий вже я прихильний до дрібного злодійства, щоб відмовитись, коли натомість запропонують що-не-будь краще.

— Я намірився, — говорить Енді, — влаштувати таку собі невелику облаву — без собак, єгерів[265] і без зайвого шуму — на велике стадо американських Мідасів[266], які в просторіччі звуться піттсбурзькими мільйонерами.

— У Нью-Йорку? — питаюсь я.

— Ні, найлюб'язніший, — говорить Енді. — У Піттсбурзі. Вони водяться головним чином там. Нью-Йорк вони не полюбляють. Бувають там зрідка і лише тому, що від них цього чекають.

Піттсбурзький мільйонер, що потрапив до Нью-Йорка, — все одно, що муха, яка потрапила в чашку гарячої кави, — люди дивляться на нього і говорять про нього, а задоволення ніякого. Нью-Йорк знущається з нього за те, що він нібито марнує силу-силенну грошей у цьому місті насмішок та снобів[267]. Насправді ж він там нічого не витрачає. Я одного разу бачив реєстр витрат, що коштував п'ятнадцять мільйонів, який один мешканець Піттсбурга склав після десяти днів перебування в Нью-Йорку. Ось цей запис.


Долари Центи
Проїзд залізницею туди й назад 21 00
Проїзд у кебі до готелю і назад 2 00
Рахунок у готелі, по 5 доларів на день 50 00
На чай 5750 00
РАЗОМ 5823 00

— Ось він, голос Нью-Йорка, — продовжує Енді. — Це місто — суцільний офіціант. Якщо дати йому на чай забагато, він стане коло дверей і кидатиме дотепи на вашу адресу разом із хлопчиськом біля роздягальні. Коли житель Піттсбурга хоче витрачати гроші і насолоджуватися життям, він сидить удома. Саме там ми і будемо його ловити.

Ну, коротко кажучи, заховали ми з Енді наші альбоми, і нашу паризьку зелень, і антипіринові порошки в льосі одного знайомого і вирушили до Піттсбурга. У Енді не було наперед складеної програми беззаконних і насильницьких дій, але він розраховував, що, коли дійде до діла, його аморальний інстинкт підкаже, що робити.

Поступаючись моїм ідеям самозбереження та чесності, Енді обіцяв, якщо я візьму діяльну участь у будь-якому влаштованому ним бізнесі, наша жертва одержить за свої гроші щось таке, що можна сприймати за допомогою зору, дотику, нюху чи смаку, — отже, моя совість буде спокійна. Після цього я вже не відчував жодних мук сумління і набагато бадьоріше пішов на беззаконне діло.

— Енді, — говорю я, пробираючись з ним крізь дим шлаковою доріжкою, яку там називають Смітфілд-стрит, — а ти подумав про те, як нам познайомитися з цими королями коксу і герцогами чавунних болванок? Я аж ніяк не хочу принижувати моє вміння поводитись у вітальні і мою систему застосування ножів та виделок, але проникнути в салони тутешніх споживачів дешевих сигар важче, ніж тобі здається.

— Єдине, що може стати на заваді нашому зближенню з ними, — говорить Енді, — це наше гарне виховання. Ми для них надто високого тону. Місцеві мільйонери — простий, добродушний народ, демократи, без жодних претензій.

Правда, вони грубі, але дуже неввічливі, і хоча в їхніх манерах не помітно ні лиску, ні чемності, у глибині душі вони зухвалі й брутальні. Майже кожен з них вийшов із найтемніших низів, і вони так і залишаться у темряві, доки місто не встановить димовловлювачів. Якщо ми поводитимемось просто, без жодних претензій, не уникаючи салунів, і зуміємо заявити про себе досить голосно, як імпортне мито на сталеві рейки, нам буде зовсім не важко заприятелювати з цими мільйонерами.

Так от блукали ми з Енді містом днів три-чотири, усе примірялись. Деяких мільйонерів ми вже знали в лице.

Один із них щодня проїжджав повз наш готель, зупинявся коло його дверей і вимагав, щоб йому винесли на вулицю кварту шампанського. Лакей виносить йому шампанське, відкорковує, а він бере пляшку і п'є просто з шийки. Одразу видно, що, перш ніж розбагатіти, він працював на заводі склодувом.

Якось увечері Енді не з'явився до обіду, а прийшов лише близько одинадцятої години і зайшов до мене в номер.

— Підчепив одного! — сказав він. — Дванадцять мільйонів. Нафта, прокатні заводи, нерухомість, природний газ. Гарна людина, ніякої пихи. Усі свої багатства нажив за останні п'ять років. Тепер наймає купу професорів, щоб навчали його літератури, мистецтва та всяких таких дурниць. Уперше я побачив його, коли він щойно виграв парі у представника Сталевого тресту, що сьогодні на Аллегейнському сталепрокатному будуть чотири випадки самогубства. Ставка була десять тисяч. З цієї нагоди кожен, хто хотів, приходив і вітав його, і кожного він пригощав склянкою віскі. Я чомусь сподобався йому з першого погляду, і він запропонував мені пообідати удвох. Я погодився, ми пішли на Діамантовий проспект до ресторану, сіли за столик, пили іскристий мозель, їли рагу з устриць і на десерт яблучні оладки.

Потім він схотів показати мені свою холостяцьку квартиру на Ліберті-стрит. Квартирка з десяти кімнат просто над рибними рядами, а ванна вище поверхом. Він сказав, що витратив вісімнадцять тисяч доларів, щоб обставити цю резиденцію, і я йому вірю.

В одній кімнаті картин на сорок тисяч, а в іншій — різних курйозів та антикварних речей на двадцять. Його прізвище Скаддер, йому сорок п'ять років, він вчиться грати на піаніно, і його нафтовий фонтан дає щодня по п'ятнадцять тисяч барелів[268] нафти.

— Що ж, — кажу я, — усе це, мабуть, непогано звучить, але для нас начебто ні до чого. На біса нам його картини? І нафта?

Енді задумався, сидячи на ліжку.

— Ні, — говорить він, — ні, цей чоловік не просто пересічний мерзотник. Коли він показував мені свою шафку з антикваріатом, обличчя його розчервонілась, наче дверцята печі, в якій палає кокс. За його словами, якщо йому вдасться здійснити ще кілька великих операцій, то порівняно з його колекцією, гобеленове, порцеляново-бісерне зібрання Дж. П. Моргана здаватиметься не витонченішим, ніж уміст страусиного вола на екрані.

— А потім він показав мені одну дрібничку, — вів далі Енді, — ну, це одразу видно, річ чудова. Вирізана зі слонової кістки. Він говорить, що їй дві тисячі років. Квітка лотоса, і в ній обличчя якоїсь жінки. Скаддер подивився у каталог і пояснив усе як по-писаному. Один єгипетський різьбяр, на ймення Хафра, зробив дві такі штучки для фараона Рамзеса Другого в якийсь там рік до Різдва Христового. Друга кудись зникла, і її дотепер не знайшли. Антикварні щури нишпорили по всій Європі, сподіваючись її відшукати, але марно. Скаддер сплатив за свою дві тисячі доларів.

— Гаразд, — говорю я, — для мене це пусті слова. Я гадав, що ми прибули до Піттсбурга, аби навчити мільйонерів, як слід вершити справи, а виходить, що вони дають нам уроки щодо витончених мистецтв.

— Нічого, трохи потерпи, — благодушно відповідає Енді. — Дим ще може розвіятись.

Наступного дня рано-вранці Енді пішов з готелю і повернувся тільки о дванадцятій годині. Він запросив мене у свій номер, вийняв із кишені якийсь пакунок завбільшки з гусяче яйце і, коли розпакував його, там виявився точнісінько такий самий виріб із слонової кістки, як той, що Енді бачив учора в мільйонера.

— Годину тому, — говорить Енді, — заходжу я в одну місцеву лавку, де продається всякий запорошений мотлох. Там же приймають речі в заставу. Дивлюсь — з-під якихось старовинних кинджалів виглядає ось ця штука. Заставник говорить, що вона валяється в нього вже кілька років і що її завезли сюди араби, чи турки, чи інші невірні, які жили тоді внизу, коло річки. Я запропонував йому за неї два долари, але, мабуть, по моїх очах було видно, що вона мені страшенно потрібна, бо продавець сказав, що найменша ціна, про яку може бути розмова, це триста тридцять п'ять доларів і що говорити про менші цифри означало б вирвати шматок хліба з рота його дітей. Врешті-решт я придбав її за двадцять п'ять.

— Джеффе, — продовжує Енді, — подивись. Це і є та друга фараонова штучка, про яку говорив мені Скаддер. Вони схожі одна на одну, як дві краплі води. Я не сумніваюсь, що, побачивши її, він заплатить за неї дві тисячі з такою самою швидкістю, з якою він затикає собі за комір серветку перед обідом. І справді, чому б цій штучці не бути справжньою? Цілком імовірно, що її вирізував той старий циган.

— Чом би й ні? — говорю я. — Але як же ми примусимо нашого мільйонера добровільно придбати таку штучку?

Щодо цього у Енді був готовий, повністю розроблений план, і ось як ми його здійснили.

Я надів сині окуляри, напнув чорний сюртук, скошлатив собі волосся і перетворився на професора Піклмена. Я переїхав до іншого готелю, зареєструвався там і послав телеграму Скаддеру, запрошуючи його прийти до мене у важливій справі, що стосується витончених мистецтв. Не минуло й години, як він піднявся до мене на ліфті. Неотесана людина, крикун, який весь пропахнув коннектикутськими сигарами та нафтою.

— Хелло, профес! — кричить він. — Як справи?

Я ще більше скуйовджую волосся і дивлюся на нього крізь сині окуляри.

— Сер, — говорю я. — Ви Корнеліус Т. Скаддер, що проживає у штаті Пенсільванія у місті Піттсбург?

— Так, це я! — кричить він. — Давайте вип'ємо з цього приводу.

— У мене, — говорю я йому, — немає ані бажання, ані часу вдаватися до таких злоякісних і безглуздих розваг. Я приїхав сюди з Нью-Йорка у справі, що стосується біз… тобто мистецтва. Мені стало відомо, що ви є власником єгипетської таблетки із слонової кістки часів фараона Рамзеса Другого. На ній зображена голова цариці Ізіди на фоні квітки лотоса. Таких зображень було виготовлено лише два. Одне з них вважалося зниклим. Недавно мені пощастило придбати його в ломб… в одному маловідомому музеї у Відні. Я хотів би купити і те, що зберігається у вас. Яка буде ваша ціна?

— Чорт забирай, професоре! — кричить Скаддер. — Невже ви знайшли його? І ви хочете, щоб я продав вам своє? Ні, ні! Корнеліус Скаддер не має потреби продавати свої колекції. Чи при вас цей витвір мистецтва?

Я показую дрібничку Скаддеру. Він уважно її розглядає.

— Так, так, ви маєте рацію, — говорить він. — Це справжній дублікат моєї. Ті ж самі завитки, ті ж самі лінії. Я вам скажу, що я зроблю. Я не продам, я куплю. Даю вам дві тисячі п'ятсот за вашу.

— Ну, якщо ви не продаєте, я продам, — говорю я. — І, будь ласка, більшими папірцями. Я не люблю гаяти час. Сьогодні ж повертаюся до Нью-Йорка читати в акваріумі публічну лекцію.

Скаддер виписує чек, посилає його вниз, у контору готелю, там його міняють і приносять мені гроші. Він бере свою єгипетську штучку, а я беру гроші і їду до Енді, у його готель.

Енді крокує кімнатою, дивиться на годинник.

— Ну? — питається він.

— Дві тисячі п'ятсот, — говорю я. — Готівкою.

— У нас лишилося тільки одинадцять хвилин, — говорить він. — Потяг зараз відійде. Бери валізу — і ходу звідси.

— Навіщо поспішати? — говорю я йому. — Справа була чесна. А якщо навіть наша єгипетська штучка є підробкою — це так швидко не виявиться. Для цього потрібен час. Скаддер, здається, певен, що вона справжня.

— Вона і є справжньою, — говорить Енді. — Вона його власна. Учора, коли я оглядав його колекцію, він вийшов на хвилину з кімнати, а я поклав що штучку до кишені. Бери ж швидше валізу і біжімо.

— Так навіщо ж, — кажу я, — ти вигадав, ніби знайшов другу у заставника-антиквара?

— Ох, — відповідає Енді, — з поваги до твоєї чесності, щоб тебе совість не мучила. Ходімо ж, ходімо!

Шлюб як точна наука

— Ви вже чули від мене, — сказав Джефф Пітере, — що жіноча підступність ніколи не викликала в мене надто великої довіри. Навіть у найбезневиннішому шахрайстві не можна покладатися на жінок як на співучасників та компаньйонів.

— Комплімент заслужений, — сказав я. — Здається, у них є всі права називатися найчеснішою статтю.

— А чому б їм і не бути чесними, — сказав Джефф, — на те й чоловіки, щоб шахраювати для них або працювати на них понаднормово. Лише доти вони годяться для бізнесу, доки і почуття, і волосся у них ще не надто далекі від натуральних. А потім подавай їм дублера — ваговоза-чоловіка із задишкою та рудими бакенбардами, із п'ятьма дітьми і закладеним-перезакладеним будинком. Узяти, наприклад, хоча б цю вдову, яку ми з Енді Таккером попросили сприяти нам у здійсненні невеликої матримоніальної[269] затії у містечку Каїрі.

Коли у вас вистачає грошей на рекламу — скажімо, є пачка завтовшки з тонкий кінець дишла[270] фургона, — відкривайте шлюбну контору. У нас було близько шести тисяч доларів, і ми розраховували подвоїти цю суму за два місяці, — довше такими справами займатися не можна, не маючи офіційного дозволу від штату Нью-Джерсі.

Ми склали оголошення приблизно такого змісту:

«Симпатична вдова, прекрасної зовнішності, тридцяти двох років, з капіталом три тисячі доларів, власниця великого маєтку, бажала б удруге вийти заміж. Чоловіка хотіла б мати небагатого, але ніжного серцем, оскільки, на її переконання, солідні чесноти частіше трапляються серед бідних. Нічого не має проти старого або некрасивого чоловіка, якщо він буде їй вірним і зуміє дати лад їі капіталу.

Ті, хто хоче одружитись, звертайтеся до шлюбної контори Пітерса і Таккера, Каїр, штат Іллінойс, на ім'я Самотньої».

— Поки що все йде як слід, — сказав я, коли ми скомпонували цей літературний твір. — А тепер — де ж нам узяти цю жінку?

Енді дивиться на мене з холодним роздратуванням.

— Джеффе, — говорить він, — я й не знав, що ти такий реаліст у мистецтві. Ну на що тобі жінка? При чому тут жінка? Коли ти продаєш підмочені акції на біржі, хіба ти дбаєш про те, щоб з них і справді капала вода? Що спільного між шлюбним оголошенням та якоюсь жінкою?

— Слухай, — кажу я, — і запам'ятай раз і назавжди. У всіх моїх незаконних ухиленнях від легальної букви закону я завжди дотримувався того правила, щоб товар, який продається, був у наявності, щоб його можна було бачити і в будь-який час пред'явити покупцеві. Тільки в такий спосіб, а також шляхом ретельного вивчення міського статуту та розкладу потягів, мені вдавалось уникнути зіткнення з поліцією, навіть коли п'ятидоларового папірця і сигари було замало. Отже, щоб не провалити нашу затію, ми мусимо дістати симпатичну вдову — або інший еквівалентний товар для пред'явлення клієнтам — вродливу чи потворну, з наявністю чи без наявності ознак, перелічених у нашому каталозі. Інакше — камера мирового судді.

Енді замислюється і скасовує свою первісну думку.

— Гаразд, — говорить він, — може, й справді тут необхідна вдова, на той випадок, якщо поштове чи судове відомство надумає зробити ревізію нашої контори. Але де ж ми знайдемо таку вдову, яка погодиться витрачати час на шлюбні фіглі-міглі, які явно не закінчаться шлюбом?

Я відповів йому, що в мене є на прикметі саме така вдова. Старий мій приятель Зікі Троттер, який торгував содовою водою і рвав зуби в наметі на ярмарках, близько року тому зробив зі своєї дружини вдову, хлебнувши якогось зілля від нетравлення шлунку замість того зілля, яким мав звичку надудлюватись. Я часто бував у них вдома, і мені здавалось, що нам удасться завербувати цю жінку.

До містечка, де вона жила, було лише шістдесят миль, і я одразу ж покотив туди потягом і знайшов її на колишньому місці, у тому ж будиночку, з тими ж соняшниками в саду і курчатами на перекинутих ночвах. Місіс Троттер цілком підходила під наше оголошення, якщо, звичайно, не брати до уваги дрібниць: вона була значно старша, причому не мала ані грошей, ані красивої зовнішності. Але її можна було легко обробити, вигляд у неї був не осоружний, і я радів з того, що можу вшанувати пам'ять покійного друга, надавши його вдові пристойний заробіток.

— Чи благородну справу ви затіяли, містере Пітерсе? — запитала вона, коли я розказав їй мої плани.

— Місіс Троттер! — вигукнув я. — Ми з Енді Таккером вирахували, що принаймні три тисячі чоловіків, що мешкають у цій аморальній і великій країні, спробують, прочитавши оголошення в газеті, здобути вашу прекрасну руку, а разом з нею і ваші неіснуючі гроші та уявний ваш маєток. Серед них не менше трьох тисяч таких, які можуть запропонувати вам замість цього лише своє напівмертве тіло та ліниві, жадібні руки, — ганебні пройдисвіти, невдахи, ледарі, що спокусилися на ваше багатство.

— Ми з Енді, — говорю я, — маємо намір дати цим соціальним паразитам гарний урок. Насилу, — говорю я, — ми з Енді відмовилися від думки заснувати корпорацію під назвою Велике Моральне й Милосердне Матримоніальне Агентство. Ну, тепер ви бачите, яка в нас висока й благородна мета?

— Так, так, — відповідає вона, — мені давно слід було б знати, що ви, містере Пітерс, ні на що нечесне не здатні. Але в чому полягатимуть мої обов'язки? Невже мені доведеться відмовляти кожному з цих трьох тисяч негідників окремо, або мені буде надано право відкидати їх гуртом — десятками, дюжинами?

— Ваша посада, місіс Троттер, — кажу я, — буде простою синекурою[271]. Ми поселимо вас у номері в тихому готелі, і ви не матимете ніякого клопоту. Усе листування з клієнтами і взагалі всі справи шлюбного бюро ми з Енді беремо на себе. Але, звичайно, — кажу я, — може статися, що якийсь палкий залицяльник, у котрого вистачить капіталу на залізничний квиток, приїде до Каїра, щоб особисто завоювати ваше серце. У такому разі вам доведеться попрацювати самій: власноруч показати йому на двері. Платити ми вам будемо двадцять п'ять доларів на тиждень, і оплата готелю за наш рахунок.

Почувши це, місіс Троттер сказала:

— За п'ять хвилин я готова. Я тільки візьму пудреницю і залишу у сусідки ключ від парадних дверей. Можете вважати, що я вже на службі: платня має йти мені з цієї хвилини.

І ось я везу місіс Троттер до Каїра. Привіз, оселив її у тихому сімейному готелі, подалі від нашої квартири, щоб не виникало жодних підозр. Потім я пішов і розказав про все Енді Таккеру.

— Чудово, — говорить Енді Таккер. — Тепер, коли твоя совість спокійна, коли в тебе є і гачок, і приманка, давай візьмемося до риболовлі.

Ми поширили наше оголошення по всій цій місцевості. Одного оголошення цілком вистачило. Як би ми зробили ширшу рекламу, нам довелося б найняти стільки клерків та дівиць із перманентною завивкою, що плямкання любителів жувальної гумки дійшло б до самого директора пошти та телеграфу. Ми поклали на ім'я місіс Троттер дві тисячі доларів у банк, а чекову книжку дали їй у руки, аби вона могла показувати її тим, хто мав би якийсь сумнів. Я знав, що вона жінка чесна, і не боявся довірити їй гроші.

Саме це оголошення завдало нам чимало роботи: по дванадцять годин на добу ми відповідали на листи.

Надходило їх по сто штук на день. Я й не підозрював ніколи, що на світі існує стільки люблячих, але бідних чоловіків, які хотіли б одружитися із симпатичною вдовою і звалити на себе тягар піклування про її капітал.

Більшість із них повідомляла, що вони сидять без копійки, не мають певних занять і що ніхто їх не розуміє, але все ж, за їхніми словами, у них залишилися такі великі запаси любові та інших чоловічих чеснот, що, черпаючи з цих запасів, вдова буде найщасливішою жінкою.

Кожний клієнт діставав відповідь від контори Пітерса і Таккера. Кожному повідомляли, що його щирий, цікавий лист справив на вдову глибоке враження і що вона просить написати їй докладніше і надіслати по змозі й фотографію. Пітерс і Таккер додавали до цього, що їхній гонорар за передачу другого листа у прекрасні ручки вдови становить два долари, які й слід прикласти до листа.

Тепер ви бачите, яким простим і красивим був наш план. Близько дев'яноста відсотків цих найблагородніших шукачів руки вдови роздобули якимсь чином по два долари і надіслали їх нам. От і все. Ніякого клопоту. Звичайно, нам довелося попрацювати; ми з Енді навіть побурчали трохи: хіба легко цілий день розкривати конверти і виймати звідти долар за доларом!

Були й такі клієнти, які з'являлися особисто. Їх ми направляли до місіс Троттер, і вона розмовляла з ними сама; тільки троє чи четверо повернулися до контори, щоб попросити у нас гроші на зворотну дорогу. Коли почали прибувати листи з найвіддаленіших регіонів, ми з Енді стали виймати з конвертів по двісті доларів щодня.

Якось після обіду, коли наша робота була у повному розпалі і я складав гроші в сигарні ящики: в один ящик по два долари, в другий — по одному, а Енді насвистував: «Не для неї вінчальний дзвін», — заходить до нас раптом якийсь маленький спритний суб'єкт і так нишпорить очима по стінах, ніби натрапив на слід викраденої з музею картини Гейнсборо[272].

Побачивши його, я відчув гордість через те, що наше діло правильне і прискіпатися до нього неможливо.

— У вас сьогодні щось дуже багато листів, — говорить чоловічок.

— Ходімо, — кажу я і беру свого капелюха. — Ми вже давно на вас чекаємо. Я покажу вам наш товар. Чи добре почувався Тедді[273], коли ви виїжджали з Вашингтона?

Я повів його до готелю «Риверв'ю» і познайомив із місіс Троттер, Потім показав йому банківську книжку, де значилися дві тисячі доларів, покладені на її ім'я.

— Наче все гаразд, — говорить детектив.

— Так, — кажу я, — і якщо ви неодружені, я дозволю вам поговорити з цією пані. З вас ми не вимагатимемо двох доларів.

— Дякую, — відповів він. — Якби я був неодружений, я б, мабуть… На все добре, містере Пітерсе.

За три місяці у нас набралося щось близько п'яти тисяч доларів, і ми вирішили, що час зупинитись: звідусіль на нас сипалися скарги, та й місіс Троттер утомилась, — її замучили залицяльники, які приходили особисто подивитися на неї, і, здається, їй це не дуже подобалось.

І ось, коли ми перейшли до ліквідації діла, я пішов до місіс Троттер, щоб віддати гроші за останній тиждень, попрощатися з нею і взяти в неї чекову книжку на дві тисячі доларів, яку ми дали їй на тимчасове зберігання.

Заходжу до неї в номер. Бачу, вона сидить і плаче, наче дівчинка, яка не хоче йти до школи.

— Ну, ну, — кажу я, — чому ви плачете? Хтось образив вас чи ви скучили за своєю домівкою?

— Ні, містере Пітерсе, — відповідає вона. — Я скажу вам усю правду. Ви завжди були другом Зікі, і я не приховаю від вас нічого. Містере Пітерсе, я закохалась. Я закохалася в одного чоловіка, закохалася так сильно, що не можу жити без нього. Він втілює в собі мій ідеал, який я плекала все життя.

— Так у чому ж річ? — говорю я. — Беріть його собі на здоров'я. Звичайно, якщо ваше кохання взаємне. Чи відчуває він до вас ті особливі хворобливі відчуття, які ви відчуваєте до нього?

— Так, — відповідає вона. — Він один із тих джентльменів, що приходили до мене за вашим оголошенням, і тому не хоче одружуватись, якщо я не дам йому двох тисяч. Його ім'я Вільям Вілкінсон.

Тут вона знов учиняє істерику.

— Місіс Троттер, — кажу я їй, — немає людини, яка більше за мене поважала б сердечні почуття жінки. Крім того, ви були колись супутницею життя одного з моїх найкращих друзів. Якби це залежало тільки від мене, я сказав би: беріть собі ці дві тисячі і будьте щасливі з обранцем вашого серця. Ми легко можемо віддати вам ці гроші, оскільки з ваших залицяльників ми викачали понад п'ять тисяч. Але, — додав я, — я мушу порадитися з Енді Таккером. Він добра людина, але ділок. Ми працюємо на паях у рівній частці. Я поговорю з ним і подивлюсь, що ми можемо для вас зробити.

Я повернувся до Енді і розказав йому все, що трапилось.

— Так я і знав, — говорить Енді. — Я весь час передчував, що має відбутися щось подібне. Не можна покладатися на жінку в такій справі, де зачіпаються сердечні струни.

— Але ж, Енді, — говорю я, — гірко думати, що з нашої вини серце жінки буде розбите.

— О, звичайно, — говорить Енді. — І тому я скажу тобі, Джеффе, що я маю намір зробити. У тебе завжди був м'який і ніжний характер, а я прозаїчний, сухуватий, недовірливий. Але я готовий піти тобі назустріч. Іди до місіс Троттер і скажи їй: хай візьме з банку ці дві тисячі доларів, віддасть їх своєму обранцеві і буде щаслива.

Я підхоплююсь і цілих п'ять хвилин тисну Енді руку, а потім повертаюсь назад до місіс Троттер і повідомляю їй наше рішення, і вона плаче з радощів так само бурхливо, як щойно плакала з горя.

А через два дні ми спакували свої речі і приготувалися до від'їзду з міста.

— Чи не думаєш ти, що тобі слід було б перед від'їздом зробити візит до місіс Троттер? — питаюсь я у нього. — Вона була б дуже рада познайомитися з тобою і висловити тобі свою вдячність.

— Боюсь, що це неможливо, — відповідає Енді. — Як би нам на потяг не спізнитись.

Я в цей час надягав на себе наші долари, упаковані в особливий пояс, — ми завжди перевозили гроші в такий спосіб, коли раптом Енді виймає з кишені цілу пачку крупних банкнот і просить прилучити їх до решти капіталів.

— Що це таке? — питаюсь я.

— Це дві тисячі від місіс Троттер.

— Як же вони потрапили до тебе?

— Сама мені дала, — відповідає Енді. — Я цілий місяць бував у неї вечорами, по три рази на тиждень.

— Так ти і є той самий Вільям Вілкінсон? — запитую я.

— Був до вчорашнього дня, — відповідає Енді.

із збірки «ДОРОГИ ДОЛІ»



Мерзенний обманщик

очалося це лихо в Ларедо. В усьому був винен Малюк Льяно, — свою звичку вбивати людей йому слід було б обмежити мексиканцями. Але Малюкові було понад двадцять років, а на кордоні уздовж Ріо-Гранде вважається за неподобство мати у двадцять років на своєму рахунку тільки мексиканців.

Сталося це в гральному будинку старого Хусто Вальдо. Грали в покер, і не всі гравці були між собою друзями, як це часто трапляється в місцях, куди люди приїжджають здалеку ловити на льоту щастя. Суперечка спалахнула через таку дрібницю, як дві дами; і коли дим розсіявся, з'ясувалось, що Малюк зробив неделікатний вчинок, а його супротивник схибив. Мало того, що невдалий дуелянт не був мексиканцем; він походив із знатної родини, що володіла кількома ранчо, був приблизно одного віку з Малюком і мав друзів і захисників. Від того, що він схибив, — його куля пролетіла лише за одну шістнадцяту дюйма від правого вуха Малюка, — вчинок більш вправного стрільця не став делікатнішим.

Малюк, у якого через його репутацію, дещо сумнівну навіть для кордону, не було ні почту, ні друзів, ні прибічників, вирішив, що цілком сумісно з його беззаперечною хоробрістю вчинити розважливий маневр, відомий під назвою «дати дьору».

Месники швидко зібрались і кинулися навздогін. Троє з них наздогнали його за кілька кроків від станції залізниці. Малюк озирнувся, зуби його оголились у блискучій, але невеселій усмішці, яка зазвичай передувала його зухвалим і жорстоким вчинкам, і переслідувачі відступили, перш ніж він устиг хоча б потягнутися за револьвером.

Утім, в останній сутичці Малюк не відчув тієї похмурої жаги вбивства, яка так часто спонукала його до бою. Це була суто випадкова сварка, спричинена картами та двома-трьома не прийнятними для джентльмена епітетами[274], якими обмінялися супротивники. Малюкові радше навіть подобався стрункий, гордий, смаглявий хлопець, якого його куля уразила в розквіті віку. І тепер він більше не хотів крові. Йому хотілося піти кудись подалі і виспатися де-небудь на сонці, лежачи в траві і закривши обличчя носовою хусткою. Навіть мексиканець міг безкарно навернутися йому на очі, поки він був у такому настрої.

Малюк, не ховаючись, сів у пасажирський потяг і за п'ять хвилин уже їхав на північ. Але в Уеббі, декількома милями далі, де потяг зупинився, щоб прийняти пасажира, він вирішив відмовитися від такого способу втечі. Попереду були станції з телеграфом, а Малюк не полюбляв електрику й пару. Він віддавав перевагу сідлу та шпорам.

Убитий ним чоловік був йому не знайомий. Але Малюк знав, що той був із табору Коралітос на ранчо Хідальго; він також знав, що ковбої з цього ранчо, якщо скривдиш одного з них, мстяться лютіше, ніж кровні вороги у штаті Кентуккі. Тому з мудрістю, властивою багатьом великим воїнам, Малюк вирішив відділити себе від помсти табору Коралітос заростями чапаралю та кактусів якнайбільшої протяжності.

Коло станції була крамничка, а біля крамнички, серед в'язів і мескітових кущів, стояли верхові коні покупців. Коні здебільшого ліниво дрімали, похиливши голови. Тільки один з них, довгоногий, каро-гнідий, з лебединою шиєю, хропів й рив землю копитом. Малюк схопився на нього, стиснув його колінами і злегка хльоснув хазяйським батіжком.

Якщо вбивство зухвалого партнера дещо затьмарило репутацію Малюка як благонадійного громадянина, то цей останній його вчинок укрив його чорним плащем безчестя. На кордоні вздовж Ріо-Гранде, якщо ви забираєте у людини життя, ви іноді забираєте дрібницю; але коли ви забираєте в неї коня, то це втрата, від якої вона дійсно стає біднішою і яка вас не збагатить… якщо вас спіймають. Тепер для Малюка не було вороття.

Сидячи на гарячому каро-гнідому коні, він був відносно спокійним. Він проскочив галопом п'ять миль, потім перейшов на рівну рись — улюблений алюр рівнинних жителів — і повернув на північний схід, у напрямку до річки Нуесес. Він добре знав цю місцевість — звивисті глухі стежки в нескінченних заростях колючого чагарнику та кактусів, табори та поодинокі ранчо, де можна знайти безпечний притулок. Малюк весь час долав шлях на схід; він ніколи не бачив океану, і йому спало на думку пошарпати по гриві Мексиканську затоку — пустотливе лоша великої водної ширі.

Таким чином, через три дні він стояв на березі в Корпус-Кристі і дивився на легкі брижі спокійного моря.

Капітан Бун зі шхуни «Непосида» стояв коло своєї шлюпки, що гойдалася біля самого берега під охороною матроса. Він вже зовсім зібрався відчалити, коли раптом згадав, що забув захопити необхідну приналежність свого побуту — пресований тютюн. Одного з матросів послали по цей забутий вантаж. Чекаючи на нього, капітан походжав по піску, дожовуючи решту свого кишенькового запасу.

До води зійшов стрункий, мускулистий юнак у чоботях на високих підборах. Обличчя його було обличчям юнака, але передчасна суворість свідчила про досвідченість чоловіка. Колір обличчя, смуглявого від природи, набув від засмаги та вітру кавово-коричневого відтінку. Волосся у нього було чорне й пряме, як у індіанця; його лице ще не знало приниження бритви; очі були холодні, сині. Лівий лікоть його був нещільно притиснутий до тіла, тому що охоронці порядку в місті несхвально дивляться на револьвери сорок п'ятого калібру з перламутровими ручками, а для того, щоб тримати їх під пахвою за лівою проймою жилета, вони дещо завеликі. Він дивився крізь капітана Буна на затоку із безпристрасним, непроникним спокоєм китайського імператора.

— Що, збираєтеся купити затоку, приятелю? — запитав капітан. Пригода з тютюном, про який він трохи не забув, налаштувала його на саркастичний лад.

— Ну, навіщо ж, — м'яко відповів Малюк, — навряд. Я її ніколи раніше не бачив. Я просто дивлюся на неї. А ви чи не збираєтесь її продати?

— Тільки не в цей рейс, — сказав капітан. — Я вишлю її вам післяплатою, коли повернуся до Буенос-Тієррас… Ось він іде, наче на лебідці тягнеться, цей ледар із жуйкою. Я вже годину тому мав знятися з якоря.

— Це ваш корабель? — запитав Малюк.

— Мій, — відповів капітан, — якщо вам хочеться називати шхуну кораблем, а мені хочеться брехати. Тільки правильніше було б сказати, що це шхуна Міллера і Гонсалеса, а перед вами просто старий Семюел Бун — шкіпер[275].

— Куди ви пливете? — запитав утікач.

— У Буенос-Тієррас, що на березі Південної Америки. Я забув, як називалася ця країна, коли був там востаннє. Вантаж — будівельне дерево, листове залізо та ножі для цукрової тростини.

— Що це за країна? — запитав Малюк. — Спекотна чи холодна?

— Теплувата, шановний, — відповів капітан, — але справжній втрачений рай щодо пейзажу, краси і взагалі географії. Щоранку вас будить ніжний спів червоних птахів із сімома ліловими хвостами в шелесті вітерця у квітах та трояндах. Жителі цієї країни ніколи не працюють: там можна не встаючи з ліжка простягнути руку і набрати цілий кошик добірних тепличних фруктів. Там немає неділь, немає рахунків за лід, немає квартирної платні, немає турбот, немає сенсу, взагалі нічого немає. Це велика країна для людини, яка хоче лягти спати і зачекати, доки їй трапиться добра нагода. Банани, апельсини, урагани й ананаси, які ви їсте, — усе йде звідти.

— Це мені подобається, — сказав Малюк, виявляючи, нарешті, якийсь інтерес до розмови. — Скільки шкур ви з мене здерете, щоб відвезти туди?

— Двадцять чотири долари, — відповів капітан Бун, — їжа й доставка. Каюта другого класу. Першого класу немає.

— Я їду з вами, — сказав Малюк, витягуючи гаманець з оленячої шкіри.

Коли він вирушив до Ларедо провітритись, у нього було з собою триста доларів. Дуель у Вальдо перервала його розважальний сезон, але зберегла йому майже двісті доларів для втечі, до якої вона ж його і примусила.

— Гаразд, шановний, — сказав капітан. — Сподіваюсь, що ваша матуся не засудить мене за ці ваші витівки.

Він жестом покликав одного зі своїх матросів.

— Санчес перенесе вас у човен, бо інакше промочите ноги.


Текер, консул Сполучених Штатів у Буенос-Тієррас, був ще не п'яний. Була тільки одинадцята година, а бажаного блаженства — такого стану, коли він починав співати слізні арії зі старих оперет і кидати в свого папугу, що вищав, банановою шкіркою, — він зазвичай досягав лише на третю-четверту годину. Тому, коли він, почувши легке покашлювання, висунувся з гамака і побачив Малюка, що стояв у дверях консульського будинку, то ще був у змозі виявити гостинність і ввічливість, належні представникові великої держави.

— Не турбуйтесь, — люб'язно сказав Малюк. — Я на хвилинку. Мені сказали, що тут заведено заходити до вас, перш ніж піти гуляти містом. Я щойно прибув пароплавом із Техасу.

— Радий вас бачити, містере… — сказав консул.

Малюк засміявся.

— Спрег Дальтон, — сказав він. — Навіть самому дивно чути. На Ріо-Гранде мене звали Малюк Льяно.

— Я Текер, — сказав консул. — Сідайте ось на той очеретяний стілець. Якщо ви приїхали з метою вкладання капіталу, то маєте потребу в людині, яка могла б дати вам добру пораду. Цих чорномазих треба знати, бо інакше вони вичавлять з вас усе, аж до золотих пломб. Хочете сигару?

— Дякую вам, — сказав Малюк. — Я не можу прожити й хвилини без маїсової соломи та мого кисета. — Він вийняв своє курильне приладдя і скрутив собі цигарку.

— Тут розмовляють іспанською, — сказав консул. — Вам потрібен перекладач. Якщо можу бути вам чим-небудь корисним, я до ваших послуг. Якщо ви купуєте фруктові плантації або хочете здобути якусь концесію[276], вам знадобиться людина, яка знає тут усі ходи й виходи.

— Я розмовляю іспанською, — сказав Малюк, — разів у дев'ять краще, ніж англійською. Там, звідки я приїхав, усі говорять іспанською. А купувати я нічого не збираюсь.

— Ви говорите іспанською? — задумливо сказав Текер. Він уважно оглянув Малюка. — Ви і схожі на іспанця, — продовжував він, — і ви з Техасу. І вам не більше двадцяти років, щонайбільше двадцять один. Цікаво, чи хоробрий ви хлопець?

— Ви маєте на увазі якусь справу? — із несподіваною проникливістю запитав техасець.

— А ви пристанете на пропозицію? — запитав Текер.

— Не буду заперечувати, — відповів Малюк, — я вскочив у халепу… ми посварилися там, у Ларедо, і я прикінчив білого: жоден мексиканець не нагодився мені під руку. Я приїхав до вашої папугово-мавпячої країни, тільки щоб понюхати квіточки. Тепер зрозуміли?

Текер встав і зачинив двері.

— Покажіть мені вашу руку, — сказав він.

Він узяв ліву руку Малюка і ретельно розглянув її з тильного боку.

— Вийде, — схвильовано сказав він. — Шкіра у вас міцна, як дерево, і здорова, як у немовляти. Загоїться за один тиждень.

— Якщо ви хочете використати мене для кулачного бою, — сказав Малюк, — не кваптеся ставити на мене. Ось постріляти — на це я згоден. Але битися голіруч, як жінки за чаєм, — це не для мене.

— Справа набагато простіша, — сказав Текер. — Підійдіть сюди, будь ласка.

Він показав крізь вікно на двоповерховий білий будинок з широкими галереями, який виділявся серед темно-зеленого тропічного листя на лісистому пагорбі, що полого підіймався від берега моря.

— У цьому домі, — сказав Текер, — знатний кастильський[277] джентльмен та його дружина жадають обійняти вас і наповнити ваші кишені грошима. Там живе старий Сантос Уріке. Йому належить половина золотих копалень в усій країні.

— Ви часом не об'їлися блекоти? — запитав Малюк.

— Сідайте, — сказав Текер, — я вам усе поясню. Дванадцять років тому вони втратили дитину. Ні, він не помер, хоча багато дітей тут умирають — п'ють сиру воду. Йому було лише вісім років, але це було справжнє чортеня. Тут усі це знають. Якісь американці, що приїхали сюди шукати золото, мали листи до сеньйора Уріке, і вони дуже багато возилися з хлопчиком. Вони задурили йому голову розповідями про Штати, і приблизно через місяць після їхнього від'їзду малюк зник. Припускали, що він забрався у трюм на кораблі, завантаженому бананами, і втік до Нового Орлеана. Розказували, що його ніби бачили якось у Техасі, але потім ніхто про нього нічого не чув. Старий Уріке витратив тисячі доларів на його розшуки. Більше за всіх побивалася матір. Хлопчик був для неї усім. Вона дотепер носить жалобу. Але кажуть, вона все ще вірить, що він колись до неї повернеться. На лівій руці у хлопчика було татуювання — орел, який несе у кігтях спис. Це герб старого Уріке або щось подібне, успадковане ним ще в Іспанії.

Малюк поволі підняв свою ліву руку і з цікавістю подивився на неї.

— Саме так, — сказав Текер, витягуючи з-за письмового столу пляшку контрабандного віскі. — Ви досить здогадливі. Я можу це зробити. Недаремно ж я був консулом у Сандакані. За тиждень цей орел з палицею так уїсться в руку, наче ви з ним і народились. Я привіз із собою набір голок і туш; я був певен, що ви колись з'явитесь до мене, містере Дальтоне.

— До біса, — перебив його Малюк, — я, здається, вже повідомив вам, як мене звуть.

— Ну, гаразд, нехай буде Малюк. Все одно ненадовго. А як вам подобається сеньйорито Уріке, га? Непогано звучить задля різноманітності?

— Не пам'ятаю, щоб я коли-небудь грав роль сина, — сказав Малюк. — Якщо в мене і були батьки, то вони пішли на той світ приблизно тоді ж, коли я вперше запищав. У чому ж полягає ваш план?

Текер, притулившись до стіни, підніс свою склянку і подивився на її світло.

— Тепер, — сказав він, — ми дійшли до питання про те, чи бажаєте ви взяти участь у цій справі і наскільки далеко ви згодні зайти.

— Я пояснив вам, як потрапив сюди, — просто відповів Малюк.

— Відповідь гарна, — сказав консул. — Але цього разу вам не доведеться заходити так далеко. План мій такий. Після того, як я витатуюю на вашій руці цю торгову марку, я повідомлю старого Уріке. А поки що розкажу вам усе, про що мені вдалось дізнатися з їхньої сімейної хроніки, щоб вам обдумати теми для розмови. Зовнішність у вас підхожа, ви розмовляєте іспанською, вам відомі всі факти, ви можете розказати про Техас, татуювання на місці. Коли я повідомлю їм, що законний спадкоємець повернувся і хоче знати, чи приймуть його і простять, що тоді буде? Вони примчать сюди і кинуться вам на шию. Завіса опускається, глядачі йдуть перекусити та прогулятися по фойє[278].

— Ви договорюйте, — сказав Малюк. — Я щойно розсідлав свого коня у вашому таборі, приятелю, і раніше зустрічати вас мені не доводилось. Але якщо ви маєте на меті задовольнитися батьківським благословенням, я, мабуть, дуже помилився щодо вас.

— Дякую вам, — сказав консул. — Я давно не зустрічав людини, яка так добре стежила б за ходом моєї думки. Усе інше зовсім просто. Якщо вони приймуть вас навіть ненадовго, цього буде цілком достатньо. Не давайте їм тільки часу розшукувати родимку на вашому лівому плечі. Старий Уріке завжди тримає у себе в домі від п'ятдесяти до ста тисяч доларів у маленькому сейфі, який легко можна відкрити за допомогою гачка для черевиків. Дістаньте ці гроші. Половина піде мені — за татуювання. Ми поділимо здобич, сядемо на який-небудь мандрівний пароплав і подамося до Ріо-де-Жанейро. А Сполучені Штати нехай проваляться крізь землю, якщо вони не можуть обійтися без моїх послуг. Que dice, Senor?[279].

— Це мені подобається, — сказав Малюк, кивнувши головою. — Я згоден.

— Отже, тримай руку, — сказав Текер. — Вам доведеться посидіти під замком, поки я наводитиму на вас орла. Ви можете жити тут, у задній кімнаті. Я сам собі готую, і я забезпечу вас усіма зручностями, які тільки дозволяє мені мій скнарний уряд.

Текер призначив термін один тиждень, але минуло два тижні, перш ніж малюнок, який він терпляче наколював на руці Малюка, задовольнив його. Тоді Текер покликав хлопчака і надіслав своїй майбутній жертві такого листа:

«El Senor Don Santos Urique La Casa Blanca.

Дорогий сер!

Дозвольте повідомити вам, що в моєму домі перебуває як гість молодий чоловік, котрий прибув кілька днів тому в Буенос-Тієррас із Сполучених Штатів. Не бажаючи вселяти надій, які можуть не справдитись, я все ж таки маю деякі підстави припускати, що це ваш давно втрачений син. Можливо, вам варто було б приїхати побачити його. Якщо це дійсно ваш син, то мені здається, що він мав намір повернутися додому, але коли прибув сюди, у нього не вистачило на це сміливості, оскільки він не знав, як буде прийнятий.

Ваш покірний слуга.

Томсон Текер».

За півгодини, що для Буенос-Тієррас дуже швидко, старовинне ландо[280] сеньйора Уріке під'їхало до будинку консула. Босоногий кучер голосно підганяв і настьобував пару товстих, незграбних коней.

Високий чоловік із сивими вусами вийшов з екіпажа і допоміг зійти пані, одягненій у глибоку жалобу.

Обидва поспішно увійшли до будинку, де Текер зустрів їх найвишуканішим дипломатичним уклоном. Біля письмового столу стояв стрункий молодий чоловік із правильними рисами засмаглого обличчя і гладко зачесаним чорним волоссям.

Сеньйора Уріке поривчастим рухом відкинула свою густу вуаль. Вона була вже не молода, і її волосся починало сріблитись, але повна, ставна фігура і свіжа ще шкіра з оливковим відливом зберігали сліди вроди, властивої жінкам провінції басків[281]. Коли ж вам вдавалося зазирнути їй в очі і прочитати безнадійний смуток, що зачаївся в їхніх глибоких тінях, ви розуміли, що ця жінка живе тільки спогадами.

Вона подивилася на молодого чоловіка довгим поглядом, сповненим болісного запитання. Потім відвела свої великі темні очі від його обличчя, і погляд її зупинився на його лівій руці. І тут з глухим риданням, яке немов потрясло всю кімнату, вона вигукнула: «Сину мій!» — і пригорнула Малюка Льяно до свого серця.

Через місяць Малюк, за викликом Текера, прийшов до консульства.

Він став справжнім іспанським caballero. Костюм його був явно американського виробництва, і ювеліри недаремно попрацювали на Малюка. Більш ніж солідний діамант виблискував на його пальці, коли він скручував собі цигарку.

— Як справи? — запитав Текер.

— Та ніяк, — спокійно відповів Малюк. — Сьогодні я вперше їв печеню з ігуани. Це такі великі ящірки, sabe?[282] Але я вважаю, що мексиканські боби із свининою не набагато гірші. Вам подобається печеня з ігуани, Текере?

— Ні, й інших гадів теж не люблю, — сказав Текер.

Була третя година дня, і за годину він мав досягти вищої точки блаженства.

— Пора б вам зайнятися справою, синку, — продовжував він, і вираз його почервонілого обличчя не обіцяв нічого доброго. — Ви нечесно зі мною поводитесь. Ви вже четвертий тиждень граєте в блудного сина і могли б, коли б тільки побажали, щодня діставати жирне теля на золотому блюді. Що ж, містере Малюку, по-вашому, благородно залишати мене так довго на дієті з ріжків? У чому річ? Хіба на ваші синівські очі не наверталося в Casa Blanca нічого схожого на гроші? Не говоріть мені, що ви їх не бачили. Усі знають, де старий Уріке тримає свої гроші, і притому в американських доларах; жодних інших він не визнає. Ну, то як же? Тільки не надумайтеся знову відповісти: «Ніяк».

— Ну, звичайно, — сказав Малюк, милуючись своїм діамантом. — Грошей там багато. Хоч я і не надто сильний в арифметиці, але можу сміливо сказати, що в цій жерстяній коробці, яку мій прийомний батько називає своїм сейфом, не менше п'ятдесяти тисяч доларів. Притому він іноді дає мені ключ від неї, аби довести, що він вірить, ніби я його справжній маленький Франсиско, який колись відбився від стада.

— То чого ж ви чекаєте? — сердито вигукнув Текер. — Не забувайте, що я можу будь-якого дня викрити вас — варто тільки слово сказати. Якщо старий Уріке дізнається, що ви самозванець, що з вами буде, як ви гадаєте? О, ви ще не знаєте цієї країни, містере Малюку із Техасу. Місцеві закони — як гірчичники. Вас розпластають, як жабу, і всиплють вам по п'ятдесят ударів на кожному розі площі, та так, щоб розмочалити об вас усі палиці. Те, що від вас після цього залишиться, кинуть алігаторам.

— Можу, мабуть, повідомити вам, приятелю, — сказав Малюк, зручніше влаштовуючись у шезлонзі, — що жодних змін не передбачається. Мені й так непогано.

— Тобто як це? — запитав Текер, стукнувши дном склянки по письмовому столу.

— Ваш замір скасовується, — сказав Малюк. — І коли б ви не мали задоволення розмовляти зі мною, називайте мене, будь ласка, дон Франсиско Уріке. Обіцяю вам, що на це звертання я відповім. Гроші полковника Уріке ми не чіпатимемо. Його маленький жерстяний сейф у такій само безпеці, як сейф з годинниковим механізмом у Першому Національному банку в Ларедо.

— То ви вирішили мене обійти? — сказав консул.

— Цілком правильно, — весело відповів Малюк. — Вирішив обійти вас. А тепер я поясню вам чому. Першого ж вечора, який я провів у домі полковника, мене відвели до спальні. Жодних ковдр на підлозі — справжня кімната зі справжнім ліжком та іншими фокусами. І не встиг ще я заснути, як входить моя уявна мати і поправляє на мені ковдру. «Панчито, — говорить вона, — мій маленький втрачений хлопчику, Богові бажано було повернути тебе мені. Я вічно благословлятиму його ім'я». Так вона сказала, чи ще якусь нісенітницю в цьому дусі. І мені на ніс падає крапля дощу. Я цього не можу забути, містере Текере. І так воно й пішло. І так воно й має залишитись. Не думайте, що я так говорю тому, що це мені вигідно. Якщо у вас є такі думки, залиште їх при собі. Я мало мав справу з жінками, та й матерів у мене було не так вже багато, але цю пані ми повинні дурити до кінця. Один раз вона це пережила, другого разу їй не знести. Я великий негідник, і, можливо, диявол, а не Бог послав мене на цей шлях, але я піду ним до кінця. І не забудьте, будь ласка, коли згадуватимете про мене, що я дон Франсиско Уріке.

— Я сьогодні ж відкрию всю правду, я всім скажу, хто ти такий, ти, мерзенний зраднику, — задихаючись, сказав Текер.

Малюк підвівся, спокійно взяв Текера за горло своєю сталевою рукою і поволі засунув його в кут. Потім він витягнув з-під лівої руки сорокап'ятикаліберний револьвер із перламутровою ручкою і приставив холодне дуло до рота консула.

— Я розказав вам, як потрапив сюди, — сказав він зі своєю колишньою зловісною усмішкою. — Якщо я поїду звідси, причиною будете ви. Не забувайте про це, приятелю. Ну, як мене звуть?

— Е-е-е… дон Франсиско Уріке, — насилу вимовив Текер.

За вікном почувся стукіт коліс, крики і різкий звук ударів дерев'яним пужалном по спинах жирних коней.

Малюк сховав револьвер і пішов до дверей; але він повернувся, знову підійшов до тремтячого Текера і простягнув до нього свою ліву руку.

— Є ще одна причина, — поволі вимовив він, — чому все має залишатися, як є. У того хлопця, якого я вбив у Ларедо, на лівій руці був такий самий малюнок.

Старовинне ландо дона Сантоса Уріке з гуркотом підкотило до будинку. Кучер перестав кричати. Сеньйора Уріке у пишній гарній сукні з білих мережив із стрічками, що розвівались, висунулася з екіпажа, і її великі ласкаві очі сяяли щастям.

— Ти тут, синку? — гукнула вона співучою кастильською мовою.

— Madre mіа, yo vengo[283], — озвався молодий Франсиско Уріке.

Перетворення Джиммі Валентайна

Наглядач зайшов до шевської майстерні, де Джиммі Валентайн старанно шив заготівки, і повів його до тюремної канцелярії. Там доглядай в'язниці вручив Джиммі помилування, підписане губернатором цього ранку. Джиммі узяв його зі стомленим виглядом. Він відбув майже десять місяців із чотирирічного строку, хоча розраховував просидіти не більше трьох місяців. Коли в арештанта стільки друзів на волі, скільки у Джиммі Валентайна, навряд варто навіть голити йому голову.

— Ну, Валентайне, — сказав наглядач, — завтра вранці ви виходите на волю. Візьміть себе в руки, будьте людиною. У душі ви непоганий хлопець. Киньте зламування сейфів, живіть чесно.

— Це ви мені? — здивовано запитав Джиммі. — Та я в житті не зламав жодного сейфа.

— Гаразд, — посміхнувся наглядач, — звичайно. Як же все-таки вийшло, що вас посадили за крадіжку в Спрингфілді? Може, ви не схотіли доводити своє алібі через побоювання скомпрометувати якусь даму з вищого товариства? А може, присяжні засудили вас із злості? Адже з вами, безневинними жертвами, інакше не буває.

— Це ви мені? — знову запитав Джиммі, виявляючи доброчесний подив. — Та що ви! Я і в Спрингфілді ніколи не бував!

— Відведіть його назад, Кроніне, — посміхнувся наглядач, — і одягніть як годиться. Завтра о сьомій ранку ви його випустите і приведете сюди. А ви краще обміркуйте мою пораду, Валентайне.

Наступного ранку, о чверть на восьму, Джиммі стояв у тюремній канцелярії. На ньому був готовий костюм жахливого крою і жовті скрипучі чоботи, якими держава забезпечує своїх підневільних гостей, розлучаючись із ними.

Канцелярист вручив йому залізничний квиток і п'ять доларів, які, з погляду закону, мали повернути Джиммі права громадянства і добробут. Доглядач потиснув йому руку і пригостив сигарою. Валентайн, № 9762, був занесений до книги під рубрикою «Помилуваний губернатором», і на сонячне світло вийшов містер Джеймс Валентайн.

Не звертаючи уваги на спів птахів, листя дерев, що хвилювалось, і запах квітів, Джиммі попрямував до ресторану. Тут він зазнав перших радощів свободи у вигляді смаженої курки та пляшки білого вина. За ними пішла слідом сигара, ґатунком вища від тої, яку Джиммі дістав від наглядача. Звідти він, не кваплячись, пройшов на станцію залізниці. Кинувши чверть долара сліпому, що влаштувався біля дверей вокзалу, він сів на потяг. За три години Джиммі опинився у маленькому містечку, неподалік від кордону штату. Увійшовши до кафе якогось Майка Долана, він потиснув руку господареві, який сам-один чергував за стійкою.

— Вибач, що не змогли зробити цього раніше, Джиммі, синку, — сказав Долан. — Але зі Спрингфілда надійшов протест, і губернатор було затявся. Як ти почуваєшся?

— Чудово, — сказав Джиммі. — Мій ключ у тебе?

Він узяв ключ і, піднявшись нагору, відімкнув двері кімнати в глибині будинку. Все було так, як він залишив, коли пішов звідси. На підлозі ще валялася запонка від комірця Бена Прайса, зірвана з сорочки знаменитого детектива тієї миті, коли поліція кинулася на Джиммі і заарештувала його.

Відсунувши від стіни складане ліжко, Джиммі зсунув убік одну фільонку і дістав запорошену пилом валізку. Він відкрив її і любовно окинув поглядом кращий у східних штатах набір відмичок. Це був повний набір інструментів, виготовлений із сталі особливого гартування: новітнього зразка свердла, різці, перки, відмички, кліщі, буравчики і ще дві-три новинки, винайдені самим Джиммі, якими він дуже пишався. Понад дев'ятсот доларів коштувало йому виготовити цей набір у… одне слово, там, де виготовляються такі речі для людей його професії.

За півгодини Джиммі зійшов униз і пройшов через кафе. Тепер він був одягнений зі смаком, у добре зшитий костюм і ніс у руці вичищену валізку.

— Щось накльовується? — весело запитав Майк Долан.

— У мене? — здивовано перепитав Джиммі. — Не розумію. Я представник Об'єднаної нью-йоркської компанії розсипчастих сухарів та дробленої пшениці.

Ця заява кинула Майка в такий захват, що Джиммі довелося випити склянку содової з молоком. Він у рот не брав спиртних напоїв.

За тиждень після того, як випустили ув'язненого Валентайна № 9762, було вчинено надзвичайно спритне пограбування сейфа в Ричмонді, штат Індіана, причому винний не залишив після себе жодних доказів. Украли лише якихось вісімсот доларів. За два тижні було без усякого клопоту обчищено патентований, удосконалений, застрахований від злому сейф у Логанспорті на суму півтори тисячі доларів дзвінкою монетою; цінні папери та срібло лишилися незайманими. Тоді справою почали цікавитися детективи. Після цього відбулося вулканічне виверження старого банківського сейфа у Джефферсон-сіті, причому з кратера вилетіло п'ять тисяч доларів папірцями. Збитки тепер були настільки великі, що справа виявилася гідною Бена Прайса. Шляхом порівняння встановили разючу схожість методів, у всіх цих випадках. Бен Прайс, побувавши на місцях злочину, оголосив привселюдно:

— Це почерк Франта — Джиммі Валентайна. Знову взявся за своє. Подивіться на цей секретний замок — висмикнутий легко, як редиска за сирої погоди. Тільки в нього є такі кліщі, якими це можна зробити. А погляньте, як чисто пробиті засувки! Джиммі ніколи не свердлить більше одного отвору. Так, звичайно, це містер Валентайн. Цього разу він відсидить скільки належить, без жодних дострокових звільнень та помилувань. Нічого клеїти дурня!

Бен Прайс добре знав звички Джиммі. Він вивчив їх, розслідуючи спрингфілдську справу. Далекі переїзди, швидкі зникнення, відсутність спільників і смак до гарного товариства — усе це допомагало Джиммі Валентайну вислизати від кари. Пішла чутка, ніби по слідах невловимого зломщика вирушив Бен Прайс, і решта власників сейфів, застрахованих від злому, зітхнула вільніше.

Одного чудового дня Джиммі Валентайн зі своєю валізкою вийшов із поштової карети в Елморі, маленькому містечку за п'ять миль від залізниці, у глибині штату Арканзас, серед заростей карликового дуба. Джиммі, схожий на студента-спортсмена, що приїхав додому на канікули, ішов дощатим тротуаром, прямуючи до готелю.

Молода дівчина перетнула вулицю, обігнала Джиммі на розі і зайшла у двері, над якими була вивіска «Міський банк». Джиммі Валентайн зазирнув їй в очі, забув, хто він такий, і став іншою людиною. Дівчина опустила очі додолу і трохи почервоніла. В Елморі нечасто зустрічалися молоді люди з манерами і зовнішністю Джиммі.

Джиммі схопив за комір хлопчиська, який тинявся біля під'їзду банку, немов акціонер, і почав розпитувати про місто, час від часу підгодовуючи його десятицентовими монетами. Невдовзі молода дівчина знову з'явилась у дверях банку і пішла у своїх справах, гордовито ігноруючи існування молодого чоловіка з валізкою.

— Це, здається, міс Поллі Сімпсон? — запитав Джиммі, явно хитруючи.

— Та ні, — відповів хлопчисько, — це Аннабел Адамс. Її тато банкір. А ви навіщо приїхали до Елмора? Це у вас золотий ланцюжок? Мені скоро подарують бульдога. А ще десять центів у вас є?

Джиммі пішов до «Готелю плантаторів», зареєструвався там під ім'ям Ральфа Д. Спенсера і взяв номер. Спершись ліктем на конторку, він повідомив реєстраторові про свої наміри. Він приїхав до Елмора на постійне проживання, хоче зайнятися комерцією. Як тепер у місті із взуттям? Він розмірковує щодо взуттєвої торгівлі. Чи є якісь шанси?

Костюм і манери Джиммі справили враження на реєстратора. Він сам був законодавцем мод для негусто позолоченої молоді Елмора, але тепер зрозумів, чого йому не вистачає. Прагнучи зрозуміти, як саме Джиммі зав'язує свою краватку, він шанобливо давав йому інформацію.

Так, щодо взуття шанси мають бути. У місті немає взуттєвого магазина. Взуттям торгують універсальні та мануфактурні магазини. Слід сподіватись, що містер Спенсер вирішить оселитися в Елморі. Він сам побачить, що у них в місті жити приємно, народ тут вельми товариський.

Містер Спенсер вирішив зупинитися в місті на кілька днів і спершу роздивитись. Ні, звати хлопчика не треба. Валіза досить важка, він донесе її сам.

Містер Ральф Спенсер, фенікс, що виник із попелу Джиммі Валентайна, охопленого вогнем кохання, що раптом спалахнуло, [284]перетворивши його на іншу людину, залишився в Елморі і досяг успіху. Він відкрив магазин взуття й обзавівся клієнтурою.

У місцевому товаристві він теж мав успіх і придбав чимало знайомих. І того, до чого прагнуло його серце, він зумів домогтись. Він познайомився з міс Аннабел Адамс і щодень дедалі більше зачаровувався нею.

На кінець року становище містера Ральфа Спенсера було таке: він здобув повагу суспільства, його торгівля взуттям процвітала, за два тижні він мав одружитися з міс Аннабел Адамс. Містер Адамс, типовий провінційний банкір, прихильно ставився до Спенсера. Аннабел пишалася ним не менше, ніж кохала його. У домі містера Адамса та у заміжньої сестри Аннабел він став своєю людиною, неначе вже увійшов до родини.

І ось одного разу Джиммі зачинився у своїй кімнаті і написав такого, листа, який потім був надісланий за надійною адресою одному з його старих друзів у Сент-Луїсі:


«Дорогий друже!

Мені треба, щоб майбутньої середи близько дев'ятої години вечора ти був у Саллівана в Літпл-Рок. Я хочу, щоб ти ліквідував для мене деякі справи. Крім того, я хочу подарувати тобі мій набір інструментів. Я знаю, ти йому зрадієш — іншого такого не дістати і за тисячу доларів. Знаєш, Біллі, я кинув старе ось уже рік… Я відкрив магазин. Чесно заробляю на життя, за два тижні одружуюсь: моя наречена — найкраща дівчина у світі. Тільки так і можна жити, Біллі, — чесно. Жодного долара чужих грошей я тепер і за мільйон не візьму. Після весілля продам магазин і поїду на Захід — там менше небезпеки, що спливуть старі рахунки. Кажу тобі, Біллі, вона ангел. Вона в мене вірить, і я нізащо в світі не став би тепер шахраювати. Тож дивись, приходь до Саллі, мені треба тебе бачити. Набір я прихоплю із собою.

Твій старий приятель Джиммі».


У понеділок увечері, після того як Джиммі написав цього листа, Бен Прайс, ніким не помічений, в'їхав до Елмора у найманому кабріолеті[285]. Він не кваплячись прогулявся містом і довідався про все, що йому треба було знати. Із вікна аптеки навпроти взуттєвої крамниці він як слід розглянув Ральфа Д. Спенсера.

— Хочеш одружитися з дочкою банкіра, Джиммі? — тихенько сказав Бен. — Не знаю, не знаю, далебі!

Наступного ранку Джиммі снідав у Адамсів. Цього дня він збирався поїхати до Літл-Рока, щоб замовити собі костюм на весілля і купити якийсь подарунок Аннабел. Це вперше він виїжджав з міста, відтоді як оселився в ньому. Минуло вже більше року з того часу, як він кинув свою «професію», і йому здавалось, що тепер можна їхати, нічим не ризикуючи.

Після сніданку всі разом, по-сімейному, вирушили до центру міста — містер Адамс, Аннабел, Джиммі та заміжня сестра Аннабел із двома дівчатками п'яти і дев'яти років. Коли вони проходили повз готель, де мешкав Джиммі, він піднявся до себе в номер і виніс звідти валізку. Потім пішли далі, до банку. Там на Джиммі Валентайна чекали запряжений екіпаж і Долф Гібсон, який мав відвезти його на залізничну станцію.

Усі зайшли до приміщення банку, і Джиммі з усіма разом, оскільки майбутньому зятю містера Адамса були раді, скрізь. Службовцям банку лестило, що їм кланяється красивий, люб'язний молодий чоловік, який збирається одружитися з міс Аннабел. Джиммі поставив свою валізку на підлогу. Аннабел, серце якої було переповнене щастям і буйною веселістю молодості, наділа капелюх Джиммі і взялася рукою за валізку.

— Гарний з мене вийде вояжер[286]? — запитала Аннабел. — Господи, Ральфе, який він важкий! Наче набитий золотими злитками.

— Тут нікельовані ріжки для взуття, — спокійно відповів Джиммі, — я їх збираюся повернути. Щоб уникнути зайвих витрат, думаю відвезти їх сам. Я стаю страшенно економним.

В елморському банку щойно обладнали нову комору із сейфом. Містер Адамс дуже пишався нею і всіх і кожного примушував оглядати її. Комора була маленька, але з новими патентованими дверима. Її замикали три важкі сталеві засуви, які зачинялись одразу одним поворотом ручки і відмикалися за допомогою годинникового механізму. Містер Адамс, сяючи усмішкою, пояснив дію механізму містеру Спенсеру, який слухав ввічливо, але, мабуть, не розумів суті справи. Обидві дівчинки, Мей і Агата, були в захопленні від блискучого металу, кумедного годинника і кнопок.

Поки всі були цим зайняті, до банку зайшов недбалою ходою Бен Прайс і став, спершись ліктем на поручні і ніби ненавмисне заглядаючи всередину. Касирові він сказав, що йому нічого не потрібно, він тільки хоче зачекати одного знайомого.

Раптом хтось із жінок скрикнув, і зчинилося сум'яття. Непомітно для дорослих дев'ятирічна Мей, розігравшися, замкнула Агату в коморі. Вона засунула засуви і повернула ручку комбінованого замка, як тільки що зробив у неї на очах містер Адамс.

Старий банкір кинувся до ручки дверей і почав її смикати.

— Двері не можна відчинити, — простогнав він. — Годинника не було заведено і з'єднувального механізму не встановлено.

Мати Агати знов істерично скрикнула.

— Тихіше! — вимовив містер Адамс, піднімаючи тремтячу руку. — Помовчіть хвилину. Агато! — покликав він якомога голосніше. — Слухай мене!

У тиші, що настала після його слів, до них ледве чутно донеслися крики дівчинки, яка ніби одуріла від жаху в темній коморі.

— Дитинко моя дорога! — кричала мати. — Вона помре від страху! Відкрийте двері! Ах, зламайте їх! Невже ви, чоловіки, нічого не можете зробити?

— Тільки в Літл-Рок є людина, яка може відкрити ці двері, ближче нікого не знайдеться, — вимовив містер Адамс нетвердим голосом. — Боже! Спенсере, що нам робити? Дівчинка… їй не витримати довго. Там не вистачить повітря, а крім того, у неї будуть судоми з переляку.

Мати Агати, втрачаючи розум, била у двері кулаками. Хтось необдумано запропонував використати динаміт. Аннабел обернулася до Джиммі, у її великих очах спалахнула тривога, але вона ще не зневірилась. Жінці завжди здається, що для чоловіка, якого вона обожнює, немає нічого неможливого… такого, що було б йому не до снаги.

— Чи не можете ви щось зробити, Ральфе? Ну, спробуйте!

Він подивився на неї, і дивна, м'яка усмішка ковзнула по його губах і засвітилася в очах.

— Аннабел, — сказав він, — подаруйте мені цю троянду.

Ледве вірячи своїм вухам, вона відколола рожевий бутон на грудях і простягнула йому. Джиммі увіткнув троянду в жилетну кишеню, скинув піджак і засукав рукави. Після цього Ральф Д. Спенсер перестав існувати, і Джиммі Валентайн посів його місце.

— Відійдіть якнайдалі від дверей; усі відійдіть! — коротко скомандував він.

Джиммі поставив свою валізку на стіл і розкрив її. З цієї миті він перестав усвідомлювати чиюсь присутність. Він швидко й акуратно розклав дивні блискучі інструменти, тихо насвистуючи про себе, як завжди робив під час роботи. Усі інші дивилися на нього, немов зачаровані, у глибокому мовчанні, не рухаючись із місця.

Уже за хвилину улюблене свердло Джиммі плавно вгризалось у сталь. За десять хвилин, побивши власні рекорди, він відсунув засуви і відчинив двері.

Агату, майже непритомну, але живу й неушкоджену, підхопила на руки матір.

Джиммі Валентайн надів піджак і, вийшовши з-за поручнів, попрямував до дверей. Йому здалося, що далекий, колись знайомий голос слабо покликав його: «Ральфе!» Але він не зупинився.

У дверях якийсь великий на зріст чоловік майже заступив йому дорогу.

— Привіт, Бене! — сказав Джиммі з тією ж незвичайною усмішкою. — Добрався-таки до мене! Ну що ж, ходімо. Тепер, либонь, уже все одно.

І тут Бен Прайс повівся досить дивно.

— Ви, певно, помилилися, містере Спенсере, — сказав він. — По-моєму, ми з вами незнайомі. На вас там, здається, чекає екіпаж.

І Бен Прайс повернувся і попрямував вулицею.

із збірки «НА ВИБІР»



Прагматизм чистісінької води

е шукати мудрості? Питання це стоїть зараз дуже серйозно. Платон і Арістотель, Марк Аврелій і Езоп — усі мудреці давніх часів так чи інакше скомпрометовані. Мурашка, яка стільки років була хрестоматійним прикладом працьовитості і розуму, на перевірку виявилася метушливим ідіотом, що марнує працю і час. Сучасні просвітителі пропагують на своїх з'їздах не культуру, а гру в діаболо. Поважні старці пишуть захоплені відгуки продавцям засобів для рощення волосся. У прогнозах погоди, які вміщують газети, трапляються друкарські помилки. Університетські професори перетворилися на…

Але утримаймося від особистих випадів.

Сидячи в класах, порпаючись в енциклопедіях та у підручниках з історії, ми не станемо мудрішими. «Знання прийшло, а мудрість зволікає». Мудрість — це роса, яка непомітно просочується в нас, напуває нас і сприяє нашому зростанню. Знання — сильний струмінь води, пущений в нас із пожежного шланга. Воно загрожує підмити наше коріння.

Отже, давайте краще набиратися мудрості. Якщо ми щось знаємо, так уже дійсно знаємо; але дуже часто нам не вистачає мудрості, щоб це усвідомити, і тоді…

Проте перейдемо до розповіді.

Якось на лаві маленького міського парку я знайшов журнал, який коштував десять центів. Принаймні таку ціну він заправив, коли я сів поряд із ним. Журнал був розтріпаний, брудний, затертий, у таких трапляються цікаві оповідання. Проте, як виявилось, це був усього лише зошит для чорнових записів.

— Я газетний репортер[287], — сказав я, аби позондувати ґрунт. — Мені доручено написати щось про життя тих бідолашних, які проводять вечори в цьому парку. Чи можна вас запитати, чим ви, наприклад, пояснюєте ваш занепад.

Мене перервав сміх, такий заіржавілий та невмілий, що я зрозумів: він звучить уперше за багато днів.

— Ні, ні, — сказав він. — Ви не репортер. Репортери починають розмову не так. Вони прикидаються, що самі бродяги, і розказують, ніби щойно приїхали зайцем із Сент-Луїса. Репортера я пізнаю з першого погляду. Ми, паркові бродяги, привчаємося розумітися на людях. Сидимо тут цілими днями і дивимося на перехожих. Я вам так визначу кожного, хто проходить повз мою лаву, що ви зачудуєтесь.

— Ну що ж, — сказав я. — Спробуйте. Як ви визначите мене?

— Я б сказав, — почав знавець людської природи після великої паузи, — що ви найімовірніше займаєтеся підрядами, а може, працюєте в магазині або малюєте вивіски. До парку ви зайшли допалити сигару і сподівалися витягнути з мене невеликий безкоштовний монолог. Утім, ви, можливо, штукатур або адвокат — уже сутеніє, бачте, тому боюся сказати точніше. А дружина не дозволяє вам палити вдома.

Я похмуро насупився.

— Але знову ж таки, — вів далі знавець роду людського, — дружини у вас, либонь, немає.

— Немає, — сказав я, збентежено встаючи з місця. — Немає. Ні, ні. Але буде, присягаюся стрілами Купідона. Тобто якщо я…

Мабуть, мій голос завмер, придушений непевністю та відчаєм.

— Я бачу, у вас самого є в запасі історія, — сказав цей запилений суб'єкт, і в тоні його мені почулося нахабство. — Якщо хочете — ось вам назад ваші десять центів і викладайте. Мене теж цікавлять життєві перипетії тих, хто проводить вечори в цьому парку.

Це мене потішило. Я подивився на свого обірваного сусіда з великим інтересом. У мене й справді була в запасі власна історія. Чом би й не розказати її? Ні з ким із знайомих я про це не говорив. Я завжди був людиною стриманою і замкнутою. Винні в цьому були або душевна боязкість, або чутливість, а може, те й інше. Я навіть посміхнувся про себе, відчувши незрозуміле бажання довіритися цьому незнайомому бродязі.

— Джек, — відрекомендувався я.

— Мак, — представився він.

— Маку, — сказав я, — я вам усе розкажу.

— Десять центів хочете дістати авансом? — запитав він.

Я простягнув йому долар.

— Ті десять центів, — сказав я, — частина гонорару за вашу історію.

— Гаразд, — сказав він.

І, як це не здаватиметься неймовірним закоханим усього світу, які розповідають свої жалі тільки нічному вітру і повному місяцю, я відкрив свою таємницю цьому обідранцеві, найменше, здавалося б, здатному мені поспівчувати.

Я розповів йому, що обожнюю Мілдред Телфер і що це триває вже багато днів, тижнів, місяців. Розповів про свій відчай, про тяжкі дні й безсонні ночі, про згаслі надії та душевне сум'яття. Я навіть описав цьому нічному бродязі її вроду і царствений звичай та повагу, яку вона має в суспільстві як старша дочка старовинної родини, перед чиєю гордістю меркнуть хвастощі мільйонерів.

— Так чому ж ви пасуєте? — запитав Мак, повертаючи мене на землю.

Я пояснив йому, що я не багатий, що мої доходи такі мізерні, а страх такий великий, що я не наважуюся навіть натякнути їй про своє кохання. Я сказав, що в її присутності можу тільки червоніти й затинатися, а вона дивиться на мене з чарівною, глузливою посмішкою, яка зводить з розуму.

— Отже, вона ніби професіоналка? — запитав Мак.

— Родина Телфер… — почав я спогорда.

— Я маю на увазі її вроду, — пояснив він.

— Багато хто заслужено нею захоплюється, — відповів я обережно.

— Сестри в неї є?

— Є одна.

— А ще знайомі дівчата у вас є?

— Ну звичайно, — відповів я. — Багато і ще декілька.

— Так от, — вів далі він. — 3 іншими дівицями ви вмієте поводитись? Ну, скажімо, стріляти очима, а іноді й поплескати по щічці чи ущипнути? Загалом, ви мене розумієте. А боязкість нападає на вас тільки з нею, з цією професійною красунею, чи не так?

— Ви, мабуть, досить правильно змалювали стан речей, — згодився я.

— Так я і думав, — сказав Мак похмуро. — Ось і зі мною так само було. Я вам розкажу.

Я обурився, але не виявив цього. Що значать переживання цього бродяги, та й узагалі будь-кого, порівняно з моїми? Крім того, я дав йому долар і десять центів.

— Спробуйте мої м'язи, — несподівано сказав мій співрозмовник, напруживши руку.

Я машинально послухався. На тренуваннях у гімнастичному залі до вас постійно звертаються з таким проханням. Рука його була твердою, мов чавун.

— Чотири роки тому, — сказав Мак, — я міг укласти будь-якого непрофесійного боксера в Нью-Йорку. Ваш випадок — точна копія з мого. Я народився у Вест-Сайді, між Тридцятою вулицею і Сороковою, номер будинку я вам не скажу. Уже в десять років я був завзятим забіякою, а коли мені виповнилося двадцять, жоден любитель у місті не міг витримати проти мене і чотирьох раундів. Слово часті. Ви Білла Мак-Карті знаєте? Ні? Він улаштовував матчі для деяких розкішних клубів. Так от, я нокаутував усіх, з ким він мене зводив. Я виступав у середній вазі, але міг, якщо було потрібно, скинути до напівсередньої. Я боксував по всьому Вест-Сайду на любительських змаганнях, бенефісах[288] та неофіційних зустрічах, і нікому не вдавалося мене перемогти.

Але уявіть собі, першого ж разу, коли я виступив проти професіонала, я перетворився на вареного рака. Сам не знаю, як це вийшло, та тільки я злякався. Певно, у мене надто багата уява. Уся ця обстановка та публічність подіяли, нерви розходились. На рингу я не виграв жодної зустрічі. Усякі боксери легкої ваги, усякий набрід записувались у мого менеджера[289], а потім підходили до мене, плескали злегка по руці і дивились, як я валюся додолу. Варто було мені побачити публіку і купку людей у фраках у перших рядах, а на ринг виходив професіонал, як я ставав слабкішим за імбирне пиво.

Звісно, на мене скоро перестали ставити і мене перестали випускати проти професіоналів, та й проти вправних любителів теж. Але при цьому, зверніть увагу, я був не гірший за більшість боксерів, професіоналів та решти. Згубно діяло на мене це відчуття заціпеніння, якогось омертвіння, що мене охоплювало, коли я бачив супротивника-фахівця.

Так от, сер, коли я кинув цю справу, мене стало вабити до неї ще сильніше. Я ходив містом і духопелив приватних осіб та всяких непрофесіоналів просто заради втіхи. Я лупцював фараонів у темних провулках, трамвайних кондукторів та візників — починав сварку і лупцював. Якими б вони не були на зріст, яку б не мали вагу, знали чи не знали прийоми, — я з усіма справлявся. Коли б у мене була на рингу та впевненість, з якою я діяв на вулиці, моя краватка була б тепер заколена шпилькою з перлами, а шкарпетки на мені були б шовкові, кольору геліотроп.

Якось увечері йшов я по Бауері, думав про всяку всячину, а назустріч мені компанія гуляк — у нетрі їх потягло подивитись, як там люди живуть. Було їх шестеро чи семеро, усі у фраках та циліндрах. Один із них легенько спихнув мене з тротуару. У мене перед тим три дні не було жодної бійки. Я тільки сказав: «Із превеликим задоволенням!» і дав йому в вухо.

Ну й пішло. Цей хлюст працював так, що краще не побачиш і в кіно. Вулиця була безлюдною, жодного фараона. Хлопець виявився знавцем своєї справи, але на шостій хвилині я його уклав.

Ті, що у фраках, відтягли його до якогось ґанку, притулили і стали обмахувати. А один підійшов до мене і говорить:

— Молодий чоловіче, ви знаєте, що ви вчинили?

— А, облиште, — кажу, — нічого я не вчинив, просто трохи полоскотав вашого приятеля. Везіть його додому в університет та скажіть — хай не клеїть дурня, не вивчає соціологію де не треба.

— Найлюб'язніший, — говорить він, — я не знаю, хто ви такий, але дуже хотів би дізнатись. Адже ви нокаутували Редді Бернса, чемпіона світу в середній вазі! Він приїхав до Нью-Йорка тільки вчора ввечері домовитися про зустріч із Джимом Джеффрісом. Якщо ви…

Та коли я прийшов до тями, виявилося, що я лежу на підлозі в аптеці, просочений нашатирним спиртом. Як би я знав, що це Редді Бернс, я би скочив у водостічну канаву і проповз мимо нього на карачках. Справді, якщо б я стояв на рингу і побачив, що він лізе під канат, я б крізь землю провалився.

— Ось що значить уява, — закінчив Мак. — І, як я вже говорив, ваш випадок точнісінько такий самий. Вам ніколи не виграти. Перед професірналами ви пасуєте. Вже повірте мені, лава в парку — ось чим завершиться ваша романтична історія.

І Мак-песиміст хрипко розсміявся.

— На жаль, я не бачу тут аналогії, — сказав я холодно. — Із боксом я знайомий дуже поверхово.

Обідранець для більшої переконливості тицьнув мене пальцем у рукав і пояснив свою притчу[290].

— Кожен із нас, — сказав він трохи навіть повчальним тоном, — витріщає очі на те, що йому подобається. Для вас це дівиця, якій ви боїтесь освідчитися, для мене це була перемога на рингу. І ви провалитеся так само, як я.

— Чому це ви гадаєте, що я провалюся? — із запалом запитав я.

— Тому, — відповідав він, — що ви боїтеся вийти на ринг. Не наважуєтеся схопитись із професіоналом. Хоч ваш випадок, хоч мій — одне й те саме. Ви любитель, а якщо це так, значить, не треба вам лізти на ринг.

— Ну, мені вже час, — сказав я, підводячись, і з підкресленою увагою подивився на свого годинника.

Коли я відійшов кроків за двадцять, парковий мешканець закричав мені вслід:

— Дякую за долар. І за десять центів. Але ви її не доб'єтесь. Ви — у класі любителів.

«Так тобі й треба, — сказав я собі. — Не приятелюй з усяким набродом. Ні, яке нахабство!»

Але поки я йшов, його слова весь час крутилися в моєму мозку. Я, здається, справді на нього розгнівався.

— Я йому доведу! — пригрозив я вголос. — Доведу, що теж можу битися з Редді Бернсом, навіть знаючи, з ким маю справу.

Я забіг до телефонної будки і викликав особняк Телферів.

Відповів ніжний, ласкавий голос. Чи мені було не знати його? Рука моя, яка тримала трубку, затремтіла.

— Це ви? — спитав я, вдаючись до безглуздої формули всіх, хто говорить по телефону.

— Так, це я, — прозвучав у відповідь низький, добре поставлений голос, сімейна ознака всіх Телферів. — А хто говорить?

— Це я, — сказав я. — І мені потрібно дещо сказати вам зараз же, негайно і відверто.

— Ой-ой-ой! — сказав голос. — Так це ви, містере Арден!

— Ясна річ, — сказав я, — хто ж іще? І давайте ближче до діла. — Останні слова прозвучали грубувато, але я не став витрачати час на вибачення. — Ви, звичайно, знаєте, що я вас кохаю і перебуваю в цьому ідіотському стані вже давно. Досить з мене цієї мороки… тобто я хочу сказати, що мені потрібна ваша відповідь негайно. Чи згодні ви вийти за мене заміж? Так чи ні? Будь ласка, не кладіть трубку. Станціє, не роз'єднуйте. Алло, алло! Так чи ні?

Це був той самий удар у вухо, якого завдали Редді Бернсу. І я почув відповідь.

— Так, Філе, звичайно, любий. Я не знала, що ви… тобто ви ніколи не говорили… ой, приходьте, будь ласка, до нас, не можу я цього сказати по телефону. Ви такий нетерплячий. Але ви приходьте, прийдете?

Чи прийду я?

Я щосили натиснув кнопку дзвінка біля під'їзду Телферів. Щось у людській подобі відчинило двері і загнало мене до вітальні.

«Ну й добре, — подумав я, дивлячись у стелю. — Кожен може чогось навчитися від кожного. Філософська система Мака, в усякому разі, цілком розумна. Сам він не зумів застосувати її в житті, а я з неї скористаюсь. Якщо хочеш потрапити до класу професіоналів, потрібно…»

І тут я перестав думати. Хтось спускався сходами. У мене затремтіли коліна. Я зрозумів, що відчував Мак, коли на ринг виходив професійний боксер. Я безпорадно озирнувся у пошуках вікна або дверей, через які можна було б ушитись. Якби до мене наближалася будь-яка інша дівчина, я ще міг би…

Але тут розчинилися двері і зайшла Бесс, молодша сестра Мілдред. Ніколи ще я не помічав, який це ангел краси. Вона підійшла просто до мене і…

Ніколи ще я не помічав, які в Елізабет Телфер дивні очі й волосся.

— Філе, — сказала вона низьким, хвилюючим голосом усіх Телферів, — чому ви досі мовчали? А я все думала, що вам подобається моя сестра — до тієї самої хвилини, коли ви мені зателефонували.

Здається, що ми з Маком назавжди залишимося безнадійними любителями. Але якщо судити з того, як справа повернула на добре в моєму випадку, то кращого я й не бажаю.

Як ховався Чорний Білл

Худий, жилавий, червонолиций чоловік із гачкуватим носом і маленькими пронизливими очима, блиск яких дещо пом'якшували білясті вії, сидів на краю залізничної платформи на станції Лос-Піньос, махаючи ногами. Поряд із ним сидів інший чоловік — товстий, обшарпаний, понурий, — мабуть, його приятель. Обидва мали такий вигляд, наче грубі шви зворотного боку життя давно вже натерли їм мозолі по всьому тілу.

— Років із чотири не бачились, чи не так, Огарку? — сказав обшарпаний. — Де тебе носило?

— У Техасі, — сказав червонолиций. — На Алясці надто холодно — це не для мене. А в Техасі тепло, як з'ясувалось. Одного разу було навіть досить жарко. Зараз розкажу.

Якось уранці я зіскочив з експреса, коли він зупинився біля водокачки, і дозволив йому їхати далі без мене. Виявилося, що я потрапив до країни ранчо. Будинків там ще більше, ніж у Нью-Йорку, тільки будують їх не за два дюйми, а за двадцять миль один від одного, так що не можна учути носом, що у сусідів на обід.

Дороги я не знайшов і поплентався навпростець, світ за очі. Трава там по коліно, а мескітові гаї віддаля — зовсім як персикові сади, — так і здається, що забрів до чужої садиби і зараз налетять на тебе бульдоги та почнуть хапати за п'яти. Проте я відмахав миль із двадцять, перш ніж набрів на садибу. Невеличкий такий будиночок — завбільшки з платформу надземної залізниці.

Невисокий чоловік у білій сорочці і коричневому комбінезоні з рожевою хусткою на шиї згортав самокрутки під деревом коло входу в будинок.

— Привіт, — говорю я йому, — чи може, так би мовити, чужоземець прохолодитися, підкріпитися, знайти притулок або навіть якусь роботу у вашій господі?

— Заходьте, — говорить він найлюб'язнішим тоном. — Сідайте, будь ласка, на цей табурет. Я й не чув, як ви під'їхали.

— Я ще не під'їхав, — говорю я. — Я поки що підійшов. Незручно утрудняти вас, але якби ви роздобули відра зо два води…

— Так, ви неабияк запорошились, — говорить він, — тільки наші купальні приладдя…

— Я хочу напитись, — кажу я. — Пил, що у мене зовні, не має особливого значення.

Він налив мені ківш води з великого червоного глека і питається:

— То вам потрібна робота?

— Тимчасово, — кажу я. — Тут, здається, досить тиха місцинка?

— Ви не помилились, — говорить він. — Подеколи цілими тижнями жодної живої душі не побачиш. Так я чув. Сам я лише місяць, як влаштувався тут. Купив це ранчо в одного старожила, який вирішив перебратися далі на Захід.

— Мені це підходить, — говорю я. — Людині інколи корисно пожити в такому тихому кутку. Але ж мені потрібна робота. Я вмію збивати коктейлі, читати лекції, випускати акції, мав справу з рудою, трохи граю на піаніно і боксую в середній вазі.

— Так… — говорить цей недоросток. — А чи не можете ви пасти овець? Ну, стерегти стадо.

— А, — кажу я, — розумію! Зганяти їх докупи, як вівчарка, і гавкати, щоб не розбіглись! Що ж, можу. Мені, правду кажучи, ще не доводилося бути пастухом, але я не раз спостерігав із вікна вагона, як овечки жують на лузі ромашки, і вигляд у них був не надто кровожерний.

— Мені потрібен пастух, — говорить цей вівчар. — А на мексиканців я не дуже-то покладаюсь. У мене дві отари. Можете хоч завтра зранку вигнати на пасовище моїх баранів — їх всього вісімсот штук. Платня — дванадцять доларів на місяць, харчі мої. Жити будете там же на вигоні, у наметі. Куховарити вам доведеться самому, а дрова і воду доставлятимуть. Робота не важка.

— Згоден, — говорю я. — Беруся до цієї роботи, якщо навіть доведеться прикрасити голову вінком, одягтися в балахон, узяти в руки жезл і награвати на сопілці, як це пастухи на картинках.

І ось наступного ранку хазяїн ранчо допомагає мені вигнати з коралю отару баранів і доставити їх на пасовище у прерії, милі за дві від садиби, де вони починають мирно скубти травичку на схилі пагорба. Хазяїн дає мені безліч усіляких напучень: стежити, щоб окремі скупчення баранів не відбивалися від головного стада, і опівдні гнати їх всіх на водопій.

— Увечері я привезу ваш намет, усе обладнання і провіант, — говорить він мені.

— Чудово, — говорю я. — І не забудьте прихопити провіант. А заразом і обладнання. А головне, не залиште поза увагою намет. Ваше прізвище, якщо не помиляюсь, Золлікоффер?

— Мене звуть, — говорить він, — Генрі Огден.

— Чудово, містере Огдене, — кажу я. — А мене — містер Персіваль Сент-Клер.

П'ять днів я пас овець на ранчо Чикіто, а потім відчув, що сам починаю обростати вовною, наче вівця. Це звернення до природи явно було мені не на користь. Я почувався самотнім, як коза Робінзона Крузо. Їй-богу, я зустрічав у своєму житті цікавіших співрозмовників, ніж довірені моєму піклуванню барани. Збереш їх увечері, замкнеш у кошарі, а потім напечеш кукурудзяних коржів, підсмажиш баранини, звариш каву і лежиш у своєму наметі завбільшки із серветку та слухаєш, як виють койоти і кричать дрімлюги.

На п'ятий день, надвечір, загнавши моїх дорогоцінних, але нетовариських баранів, я пішов до садиби, відчинив двері будинку і зробив крок за поріг.

— Містере Огдене, — говорю я. — Нам з вами необхідно почати спілкуватись. Вівці, звичайно, гарна річ — вони пожвавили пейзаж, і знову ж таки з них можна настригти вовни на певну кількість восьмидоларових чоловічих костюмів, але що стосується застільної бесіди або щоб провести вечір біля каміна, то з ними помреш від нудьги, як на великосвітському файвоклоці. Якщо у вас є колода карт, або літературне лото, або якась інша гра, давайте їх сюди, і ми з вами займемося розумовою діяльністю. Я зараз готовий узятися до будь-якої мозкової роботи — аж до вибиття чиїхось мізків.

Цей Генрі Огден був вівчарем особливого типу. Він носив каблучки та великий золотий годинник і ретельно зав'язував краватку. І фізіономія у нього завжди була спокійна, а окуляри на носі так і блищали. Я бачив у Мескогі, як повісили бандита за вбивство шістьох людей. Так мій хазяїн був схожий на нього як дві краплі води. Проте я знав ще одного священика в Арканзасі, якого можна було б прийняти за його рідного брата. Але мені-то, взагалі, було байдуже. Я жадав спілкування — чи з праведником, чи з грішником — байдуже, аби тільки він говорив, а не бекав.

— Я розумію, Сент-Клере, — відповідає Огден, відкладаючи вбік книгу. — Вам, звичайно, нудно там самому з незвички. Моє життя, правду кажучи, теж досить одноманітне. Чи добре ви замкнули овець? Ви впевнені, що вони не розбіжаться?

— Вони зачинені так само міцно, — кажу я, — як присяжні[291], що віддалилися на нараду у справі про вбивство мільйонера. І я буду на місці раніше, ніж у них виникне потреба в послугах доглядальниці.

Тут Огден дістав звідкись колоду карт, і ми з ним влаштували казино. Після п'яти днів і п'яти ночей ув'язнення в овечому таборі я відчув себе, як гуляка на Бродвеї. Коли мені йшла карта, я радів так, наче заробив мільйон на біржі, а коли Огден розійшовся і розказав анекдот про пані в спальному вагоні, я реготав цілих п'ять хвилин.

Усе в житті відносно, ось що я скажу. Людина може надивитися стільки всякої всячини, що вже не поверне голови, щоб подивитися, як горить тримільйонний особняк, або повертається з гастролей знаменитий актор, або як хвилюється Адріатичне море. Але дайте їй тільки трохи попасти овець, і вона качатиметься зо сміху, тільки-но хтось заспіває «Могильний дзвін, могильний дзвін!», і відчуватиме щире задоволення від гри в карти з жінками.

Одне слово, далі — більше. Огден дістає пляшку бурбонського, і ми остаточно забуваємо про наших овець.

— Пам'ятаєте, — говорить Огден, — приблизно місяць тому в газетах писали про напад на швидкий потяг Канзас — Техас? Було викрадено п'ятнадцять тисяч доларів кредитними білетами, а провідника поштового вагона поранено в плече. І кажуть, що все це — діло рук однієї людини.

— Щось пригадую, — говорю я. — Але такі речі трапляються настільки часто, що мозок пересічного техасця не в змозі утримати їх у пам'яті. І що ж, злочинця захопили на місці злочину? Чи зловили, схопили і передали до рук правосуддя?

— Він утік, — говорить Огден. — А сьогодні я прочитав у газеті, що поліція натрапила на його слід десь у наших краях. Усі викрадені банкноти були, як виявилося, однієї серії — першого випуску Другого Національного банку міста Еспінози. Простежили, де грабіжник міняв ці банкноти, і слід привів сюди.

Огден наливає собі ще бурбонського і підсовує пляшку мені.

— Що ж, — говорю я, відсьорбнувши ковточок цього царського напою, — для залізничного нальотчика не так вже й безглуздо придумано — сховатися на якийсь час у тутешній глушині. Овеча ферма, мабуть, найкраще для цього місце. Кому спаде на думку шукати такого відчайдушного бандита серед співочих пташок, баранців та польових квіточок? А що, — говорю я, скосивши очі на Огдена і ніби придивляючись до нього, — у газетах не дано прикмет цього єдиноборця? Якихось відомостей щодо об'єму, ваги, лінійних вимірів, крою жилета чи кількості запломбованих зубів?

— Ні, — говорить Огден. — Він був у масці, і ніхто не міг його добре розглянути. Але з'ясовано, що це відомий залізничний грабіжник на ймення Чорний Білл, бо той завжди працює сам-один, і, крім того, у поштовому вагоні знайшли хустку з його міткою.

— Схвалюю Чорного Білла, — кажу я. — Він правильно зробив, якщо сховався на овечому ранчо. Гадаю, що їм його не знайти.

— Оголосили винагороду — тисячу доларів за його піймання, — говорить Огден.

— На біса мені ці гроші, — кажу я, дивлячись містерові вівчареві просто в очі. — Досить з мене і дванадцяти доларів на місяць, які я у вас отримую. Мені потрібен відпочинок. Аби тільки нашкребти грошенят, щоб сплатити квиток до Тєксаркани, де мешкає моя вдова матінка. Якщо Чорний Білл, — говорю я, багатозначно дивлячись на Огдена, — отак із місяць тому подався до цих країв… і купив собі невелике овече ранчо і…

— Стривайте, — говорить Огден і з досить-таки лютою пикою підвівся зі стільця, — це що за натяки?

— Жодних натяків, — кажу. — Я беру суто гіпотонічний[292] випадок. Якби, — говорю я, — Чорний Білл забрів сюди і купив собі овече ранчо і найняв би мене няньчити його овець і грати їм на сопілці, та поводився би зі мною чесно і по-товариськи, от як ви, — йому б не довелося мене побоюватись. Людина для мене завжди людина, які б не траплялися в неї труднощі із залізничними потягами чи з вівцями. Тепер ви знаєте, чого від мене чекати.

Обличчя Огдена стало чорнішим за кавову гущу. Секунд із дев'ять він мовчав, а потім розсміявся.

— Ось ви який, Сент-Клере, — говорить він. — Що ж, коли б я був Чорним Біллом, то не побоявся б довіритися вам. А зараз давайте перекинемось у карти… якщо, звичайно, вам не неприємно грати з грабіжником.

— Я вже висловив вам свої почуття, — кажу я, — і притому без жодної потайної думки.

Тасуючи карти після першої здачі, я, ніби ненавмисне, запитую Огдена, звідки він.

— О, — говорить Огден, — я з Міссісіпі.

— Гарна місцинка, — кажу я. — Мені не раз доводилося там зупинятись. Тільки простирадла трохи сируваті і щодо харчів не густо. Хіба не так? А я ось, — говорю я йому, — із узбережжя Тихого океану. Може, бували колись?

— Суцільні протяги, — говорить Огден. — Але якщо вам доведеться побувати на Середньому Заході, пошліться на мене, і вам наллють каву крізь ситечко і покладуть грілку в ліжко.

— Гаразд, — кажу я. — Адже я не хотів вивідати у вас номер вашого особистого телефону або дівоче прізвище вашої тітоньки, яка викрала пресвітеріанського священика з Кемберленда. Мені-то що? Я намагаюсь тільки втлумачити вам, що з вашим вівчарем ви у цілковитій безпеці. Ну, годі нервуватися, грайте уважніше.

— Втовкмачиться ж людині, — говорить Огден і знову сміється. — А чи не здається вам, що, коли б я був Чорний Білл і у мене виникла думка, що ви мене підозрюєте, я давно би пригостив вас кулею з вінчестера і тим заспокоїв би свої нерви, якби вони у мене розігрались?

— Не здається, — кажу я. — Той, у кого вистачило духу самому пограбувати потяг, ніколи такої штуки не утне. Я не дарма поблукав світом — знаю, що в них там щодо дружби міцно. Не те щоб я, містере Огдене, — говорю я йому, — будучи при вас овечим пастухом, напрошувався вам у друзі. Але за сприятливіших обставин ми, може і зійшлися б ближче.

— Забудьте на деякий час про овець, прошу вас, — говорить Огден, — і зніміть карту — мені здавати.

Днів через чотири після цього, коли мої баранчики мирно полуднували коло річки, а я заглибився у тонкощі приготування кави, переді мною постала якась загадкова особа, що прагнула зобразити із себе саме те, що їй хотілося зобразити. Вона нечутно підкралася по траві верхи на коні. Судячи з одежі, це було щось середнє між детективом з Канзасу, собачником із Батон-Ружа і відомим розвідником Буффало Біллом. Очі та підборіддя цього суб'єкта аж ніяк не свідчили про бойовий досвід, і я зметикував, що він просто, нишпорка.

— Пасеш овець? — запитує він мене.

— На жаль, — відповідаю я, — перед лицем такої непохитної проникливості, як ваша, у мене не вистачає нахабства стверджувати, що я тут реставрую старовинну бронзу або змащую велосипедні колеса.

— Щось ти, здається мені, не схожий на пастуха: і одягнений не так, і говориш не так.

— А ви зате говорите так, що дуже схожі на те, що мені здається.

Тут він запитав мене, у кого я працюю, і я показав йому на ранчо Чикіто в тіні невеликого пагорба, милі за дві від мого вигону. Після цього він повідомив мені, що я розмовляю з помічником шерифа.

— Десь у цих краях переховується залізничний грабіжник на прізвисько Чорний Білл, — рапортує мені ця нишпорка. — Його вже вистежили до Сан-Антоніо, а може, й далі. Чи не бачив ти тут якихось людей, що з'явилися протягом минулого місяця, або, може, чув про таких?

— Ні, — відповідаю я, — якщо не брати до уваги того, який з'явився, кажуть, у мексиканському селищі на ранчо Люміс, на Фріо.

— Що тобі про нього відомо? — питається помічник шерифа.

— Він три дні тому народився, — говорю я.

— А яка на вигляд людина, у якої ти працюєш? — допитується він. — Старий Джордж Ремі все ще хазяйнує на своєму ранчо? Він тут уже років із десять розводить овець, та щось йому ніколи не щастило.

— Старий продав ранчо і подався на Захід, — повідомив я. — Інший любитель овець купив у нього це господарство з місяць тому.

— А який він на вигляд? — знову питається той.

— О, — говорю я, — він-то? Такий здоровенний, товстенний данець із великими вусами і в синіх окулярах. Не ручуся, що він зуміє відрізнити вівцю від ховраха. Здається, що старий Джордж добре ошукав його у цій справі.

Підкріпившись ще цілою купою таких само цінних відомостей та левовою часткою мого обіду, помічник шерифа від'їхав геть.

Того ж вечора я доповідав про ці відвідини Огденові.

— Вони обплітають Чорного Білла чіпкими щупальцями спрута, — говорю я. І розповідаю йому про помічника шерифа і про те, як я розписав його цьому помічникові шерифа, і що той сказав.

— Е, що нам до Чорного Білла, — говорить Огден. — У нас і своїх турбот досить. Дістаньте з шафи пляшку, і вип'ємо за його здоров'я. Якщо, — додає він сміючись, — ви не дуже упереджені проти залізничних грабіжників.

— Я ладен випити, — говорю я, — за кожного, хто вміє постояти за друга. А Чорний Білл, — додаю я, — мені здається, саме з таких. Отже, за Чорного Білла і за успіх.

І ми випили.

А тижнів через два підійшов час стриження овець. Мені треба було пригнати їх до садиби, де купка патлатих мексиканців мала накинутися на них із садовими ножицями і обстригти їх наголо. І ось увечері, напередодні прибуття перукарів, я погнав своїх недосмажених баранів зеленим лужком, крутим бережком і доставив просто до садиби. Там я замкнув їх у кораль і побажав їм на добраніч.

Після цього я попрямував до будинку. Г. Огден, есквайр[293], спав, розлігшись на своєму вузенькому похідному ліжку. Мабуть, його звалило з ніг антибезсоння чи здолало проти-неспання або ще якась недуга, що виникає від тісного спілкування з вівцями. Рот у нього був роззявлений, жилет розстібнутий, і він сопів, як старий велосипедний насос. Вигляд його навів мене на деякі роздуми.

«Великий Цезарю, — думав я, — спи, закривши рота, і вітер всередину тебе не потрапить. Тобою хто-небудь замаже щілини, щоб черв'яки чогось не з'їли».

Сплячий чоловік — видовище, від якого можуть заплакати ангели. Чого варті тепер його мізки, біцепси, чекова книжка, І апломб, протекція і родинні зв'язки? Він — іграшка в руках ворога, а тим більше — друга. І такий само привабливий, як наймана шкапа, коли вона стоїть, прихилившись до стіни оперного театру о пів на першу ночі і марить просторами аравійських пустель. Ось спляча жінка — зовсім інше діло. Байдуже, як вона виглядає, аби якнайдовше залишалася в такому стані.

Ну, випив я дві порції бурбонського — свою та Ордена — і вирішив з приємністю провести час, поки він спочиває. На столі у нього знайшлися деякі книжечки на різні місцеві теми — про Японію, про осушення боліт, про фізичне виховання — і трохи тютюну, що було особливо до ладу.

Покуривши і наситивши свій слух вулканічним хропінням Генрі Огдена, я ненавмисне подивився у вікно в напрямку загороди для стриження овець, де щось подібне до стежки відгалужувалося від чогось подібного до дороги, яка перетинала вдалині щось подібне до струмка.

Бачу — п'ять вершників прямують до будинку. У кожного — впоперек сідла рушниця. Один з них — той самий помічник шерифа, який тоді відвідав мене на вигоні.

Вони наближаються з побоюванням, розчленованим строєм, у повній бойовій готовності. Придивляюсь і визначаю, хто з них отаман цієї кінної зграї охоронців закону та порядку.

— Добривечір, джентльмени, — говорю я. — Чи не хочете ви спішитись і прив'язати своїх коней?

Отаман під'їжджає до мене впритул і обертає ствол своєї рушниці так, наче хоче взяти на мушку весь мій фасад.

— Замри на місці, — говорить він, — і пальцем не ворухни, поки я не задовольню свого бажання певним чином з тобою поговорити.

— Замру, — говорю я, — слава Богу, не глухонімий — навіщо мені ворушити пальцями і чинити непокору щодо ваших розпоряджень?

— Ми шукаємо, — повідомляє він мене, — Чорного Білла, який у травні затримав експрес на Канзас — Техаській і пограбував його на п'ятнадцять тисяч доларів. Зараз ми обшукуємо всіх поспіль на всіх ранчо. Як тебе звуть і що ти тут робиш?

— Капітане, — кажу я, — моя професія — Персіваль Сент-Клер, а звуся я вівчарем. Сьогодні я загнав до цього коралю своїх телят… тобто овечок. Цирульники прибудуть завтра, аби причесати їх, тобто обкраяти.

— Де хазяїн ранчо? — питає отаман зграї.

— Зачекайте хвилинку, — говорю я. — Чи не призначено якоїсь винагороди за піймання цього затятого злочинця, про якого ви зводили згадати у своїй передмові?

— За піймання і викриття злочинця призначено винагороду — тисячу доларів, — говорить він. — За повідомлення відомостей про нього ніякої винагороди не передбачено.

— Мабуть, не сьогодні-завтра піде дощик, — говорю я, дивлячись із байдужим виглядом у блакитне небо.

— Якщо тобі відомі таємний притулок, дислокація[294] або псевдоніми Чорного Білла, — говорить він на своєму жахливому поліцейському жаргоні, — ти відповідатимеш перед законом за недонесення й приховування.

— Чув я від одного перехожого, — говорю я скоромовкою нудним голосом, — що в одній лавці в Нуесесі один мексиканець говорив одному ковбою, якого звуть Джек, що двоюрідний брат одного вівчаря тижнів два тому бачив Чорного Білла в Матаморасі.

— Слухай ти, містере Базікало! — говорить капітан, оглядаючи мене з голови до п'ят і прикидаючи, скільки можна виторгувати, — Якщо ти підкажеш нам, де захопити Чорного Білла, я заплачу тобі сто доларів із мого власного… з наших власних кишень. Ти бачиш, я щедрий, — говорить він. — Тобі ж зовсім нічого не належить. Ну, як?

— Гроші дасте? — кажу я.

Капітан порадився зі своїми молодцями. Вони вивернули кишені для перевірки вмісту. Спільними зусиллями нашкребли сто два долари тридцять центів і купку жувального тютюну на тридцять один долар.

— Підійди, о мій капітане, — сказав я, — і слухай!

Він так і зробив.

— Я дуже бідний, і суспільне становище моє більш ніж скромне, — почав я. — За дванадцять доларів на місяць я працюю в поті чола, аби примусити триматися разом тварин, єдине прагнення яких — розбігтися на всі боки. І хоч я ще і не в такому занепаді, як штат Південна Дакота, проте це заняття — жахливий занепад для людини, яка до цього мала справу з вівцями лише у вигляді баранячих відбивних. Я впав так низько через неприборкане честолюбство, ром і особливий коктейль, який подають на всіх вокзалах Пенсільванської залізниці, від Скрентона до Цинциннаті: трохи джину та французького вермуту, один лимон плюс добра порція апельсинової гіркої. Якщо потрапите до тих країв — не знехтуйте нагодою випробувати на собі. Та все ж, — вів далі я, — мені ще не доводилося зраджувати друга. Коли мої друзі купалися в золоті, я стояв за них горою і ніколи не покидав їх, коли був у скруті.

— Але, — вів далі я, — яка тут до біса дружба? Дванадцять доларів на місяць — це не більше, ніж далеке знайомство. Хіба справжня дружба може харчуватися червоними бобами та кукурудзяним хлібом? Я бідна людина, у мене мама вдовує у Тексаркані. Ви знайдете Чорного Білла, — говорю їм я, — у цьому будинку. Він спить на своєму ліжку в першій кімнаті праворуч. Це саме та людина, яка вам потрібна. Я зметикував це з різних його слів та розмов. Мабуть, почасти він все ж таки був мені другом, і коли б я був тією людиною, як колись, усі скарби золотих рудників не примусили б мене його зрадити. Але, — говорю я, — боби завжди були наполовину червиві і наприкінці тижня я завжди сидів без палива.

— Заходьте обережніше, джентльмени, — попереджаю їх я. — Він часом буває дуже нестриманий, і, беручи до уваги його колишню професію, як би вам не натрапити на яку-не-будь грубість із його боку, якщо заскочите його зненацька.

Тут усе ополчення спішується, прив'язує коней, знімає з передків гармати та іншу амуніцію і навшпиньки заходить у будинок. А я крадуся за ними, наче Даліла, коли вона вела Віллі Стімлена[295] до Самсона.

Начальник загону термосить Огдена за плече, і той прокидається. Він підхоплюється, і ще два мисливці за нагородами навалюються на нього. Огден, хоча й невеликий на зріст і худий, але хлопець міцний і так хоробро відбивається, попри їхню чисельну перевагу, що я тільки очима блимаю.

— Що це означає? — питається він, коли їм нарешті вдається його здолати.

— Ви попалися, містере Чорний Білле, — говорить капітан, — тільки й усього.

— Це грубе насильство, — говорить Огден, остаточно розлютувавшись.

— Звичайно, це було насильство, — говорить поборник миру і добра. — Потяг-бо йшов собі і йшов, нічим вам не заважав, а ви дозволили собі заборонені законом витівки з казенними пакетами.

І він сідає Генрі Огдену на сонячне сплетіння і починає акуратно й симптоматично[296] обшукувати його кишені.

— Ви у мене за це попотієте, — говорить Огден, добре спітнівши сам. — Адже я можу довести, хто я такий.

— Це я і сам можу, — говорить капітан і витягає у нього з кишені пачку новеньких банкнот випуску Другого Національного банку міста Еспінози. — Навряд чи ваша візитна картка переважить грошові знаки, коли встановлюватимуть ідентичність[297] вашої особи. Ну, ходімо! Поїдете з нами замолювати свої гріхи.

Огден підіймається і пов'язує краватку. Після того, як у нього знайшли ці банкноти, він уже мовчить, наче води в рот набрав.

— А хитро ж придумано! — із захопленням вигукує капітан. — Забрався сюди, в отаку глушину, де, як кажуть, жодна душа ногою не ступала, і купив собі овече ранчо! Хитро сховався, я такого ще зроду не бачив, — говорить він.

Один з його молодчиків прямує до коралю і виганяє звідти другого пастуха — мексиканця, на прізвисько Джон-Смішки. Той сідлає коня Огдена, і вся шерифська зграя з рушницями напоготові оточує свого полоненого, щоб доставити його до міста.

Огден, перш ніж вирушити в дорогу, доручає своє ранчо Джону-Смішки і віддає всілякі розпорядження щодо стриження та випасу овець, наче сподівається незабаром повернутися назад. А години за дві якийсь собі Персіваль Сен-Клер, колишній вівчар з ранчо Чикіто, відбуває в південному напрямку на іншому коні з того ж ранчо, і в кишені у нього лежать сто дев'ять доларів — ціна крові і решта платні.

Червонолиций чоловік замовк і став дослухатися. Десь вдалині за пологими пагорбами пролунав свисток товарного потяга, що наближався.

Товстий понурий чоловік, що сидів поруч із ним, сердито засопів і повільно, з осудом похитав нечесаною головою.

— У чому річ, Огарку? — запитав червонолиций, — Знову нудьгуєш?

— Ні, не нудьгую, — сказав понурий і знову засопів. — А тільки ця твоя розповідь мені щось не подобається. Ми з тобою були приятелями п'ятнадцять років із різними проміжками, але я ще не бачив і не чув, щоб ти видав кого-небудь поліції, — ні, такого звичаю ти не мав. А з цим хлопцем ти ділив його хліб насущний і грав з ним у карти, а потім узяв і видав його поліції. Та ще й гроші за це одержав. Ні, ніколи я від тебе такого не чекав.

— Цей Генрі Огден, — сказав червонолиций, — дуже швидко виправдався, як я чув, за допомогою адвоката, алібі та інших юридичних викрутасів. Нічого з ним не трапилось. Він зробив мені чимало послуг, і я був зовсім не радий видавати його поліції.

— А як же ці гроші, що знайшли у нього в кишені? — запитав понурий.

— Це я їх туди поклав, — сказав червонолиций, — поки він спав. Як тільки побачив, що вони їдуть. Чорний Білл — це був я. Дивись, Огарку, вантажний! Ми заберемося на буфери, поки він стоятиме біля водокачки.

із збірки «КОЛОВОРОТ»



Вождь червоношкірих

права, здається, траплялася вигідна. Але стривайте, давайте я вам спочатку розкажу. Ми були тоді з Біллом Дрісколлом на Півдні, у штаті Алабама. Там нас і осяяла блискуча ідея щодо викрадення. Мабуть, як говорив потім Білл, «сталося тимчасове затьмарення розуму», — та тільки ми про це здогадалися набагато пізніше.

Є там одне містечко, плоске, як млинець, і, звичайно, називається «Вершини». Живуть у ньому найсумирніші й усім задоволені селюки, яким саме тільки й гопцювати навколо травневої жердини.

У нас із Біллом було на той час доларів шістсот об'єднаного капіталу, а потрібно було нам ще якраз дві тисячі на проведення шахрайської спекуляції із земельними ділянками в Західному Іллінойсі. Ми обговорили це, сидячи на ґанку готелю. Чадолюбство, говорили ми, дуже розвинене в напівсільських громадах; саме тому, а також і з інших причин план викрадення легше буде здійснити тут, ніж у радіусі дії газет, які зчиняють у таких випадках галас, розсилаючи на всі боки переодягнутих кореспондентів. Ми знали, що містечко не може послати за нами в погоню нічого страшнішого за констеблів, та яких-небудь сентиментальних нишпорок, та двох-трьох викривальних заміток у «Щотижневому бюджеті фермера». Нібито виходило непогано.

Ми обрали нашою жертвою єдиного сина найвиднішого з городян, на ім'я Ебенезер Дорсет. Татусь був людиною поважною й скупуватою, любителем прострочених застав, чесним і непідкупним церковним збирачем. Синок був хлопчиськом років десяти, з опуклими ластовинками по всьому обличчю і волоссям приблизно такого кольору, як обкладинка журналу, котрий зазвичай купуєш у кіоску, поспішаючи на потяг. Ми з Біллом розраховували, що Ебенезер одразу викладе нам за синка дві тисячі доларів, ніяк не менше. Але стривайте, дайте я вам спочатку розкажу.

Милі за дві від міста є невисока гора, поросла густим кедрівником. На задньому схилі цієї гори є печера. Там ми склали провізію.

Якось увечері, після заходу сонця, ми проїхали в шарабані[298] повз будинок старого Дорсета. Хлопчик був на вулиці і кидав камінням у кошеня, що сиділо на паркані.

— Гей, хлопчику! — говорить Білл. — Хочеш одержати пакетик льодяників і прокататись?

Хлопчисько засвітив Біллу в саме око уламком цеглини.

— Це обійдеться старому в зайві п'ятсот доларів, — сказав Білл, перелазячи через колесо.

Хлопчисько цей бився, як бурий ведмідь середньої ваги, але врешті-решт ми його запихнули на дно шарабана і поїхали. Ми відвели хлопчиська до печери, а коня я прив'язав у кедрівнику. Коли стемніло, я відвіз шарабан до села, де ми його наймали, милі за три від нас, а звідти прогулявся до гори пішки.

Дивлюся, Білл заклеює пластиром подряпини й садна на своїй фізіономії. Позаду великої скелі, біля входу в печеру, палає багаття, і хлопчисько з двома яструбиними перами в рудому волоссі стежить за киплячим кавником. Підходжу я, а він націлився в мене палицею і говорить:

— А, проклятий блідолиций, як ти смієш з'являтися до табору Вождя Червоношкірих, грози рівнин?

— Зараз він ще нічого, — говорить Білл, закочуючи штани, щоб оглянути садна на гомілках. — Ми граємо в індіанців. Цирк порівняно з нами — просто види Палестини в чарівному ліхтарі. Я старий мисливець Хенк, бранець Вождя Червоношкірих, і вдосвіта з мене знімуть скальп. Святі мученики! І здоровий же брикатися цей хлопчисько!

Так, сер, хлопчисько, мабуть, веселився щодуху. Жити в печері йому сподобалось, він і думати забув, що сам полонений. Мене він одразу охрестив Зміїним Оком та Підглядачем і оголосив, що, коли його хоробрі воїни повернуться з походу, я буду спалений на багатті, як тільки зійде сонце.

Потім ми сіли вечеряти, і хлопчисько, набивши рот хлібом з грудинкою, почав базікати. Він виголосив таку застільну промову:

— Мені тут здорово подобається. Я ніколи ще не жив у лісі; зате у мене був одного разу ручний опосум, а минулого дня народження мені виповнилося дев'ять років. Терпіти не можу ходити до школи. Щури зжерли шістнадцять штук яєць з-під рябої курки тітки Джиммі Талбота. А справжні індіанці тут у лісі є? Я хочу ще підливки. Вітер чому дме? Тому, що дерева гойдаються? У нас було п'ятеро щенят. Хенку, чого в тебе ніс такий червоний? У мого батька грошей видимо-невидимо. А зірки гарячі? У суботу я двічі відлупцював Еда Уокера. Не люблю дівчаток! Жабу не дуже-то зловиш, хіба тільки на мотузочок. Бики ревуть чи ні? Чому апельсини круглі? А ліжка у вас в печері є? Амос Меррей — шестипалий. Папуга вміє говорити, а мавпа і риба ні. Дюжина — це скільки буде?

Кожні п'ять хвилин хлопчисько згадував, що він червоношкірий, і, схопивши палицю, яку він називав рушницею, крався навшпиньки до входу в печеру вистежувати лазутчиків ненависних блідолицих. Час від часу він видавав войовничий клич, від якого кидало в дрож старого мисливця Хенка, Білла цей хлопчисько залякав із самого початку.

— Вождю Червоношкірих, — говорю я йому, — а додому тобі хіба не хочеться?

— А ну їх, чого я там не бачив? — говорить він — Удома нічого немає цікавого. До школи ходити я не люблю. Мені подобається жити в лісі. Ти ж не відведеш мене додому, Зміїне Око?

— Поки ще не збираюсь, — говорю я. — Ми ще поживемо тут, у печері.

— Ну добре, — говорить він. — От здорово! Мені ще ніколи в житті не було так весело.

Ми полягали спати десь об одинадцятій годині. Розстелили на землю шерстяні та стьобані ковдри, посередині уклали Вождя Червоношкірих, а самі лягли скраю. Що він втече, ми не боялись. Години три він, не даючи нам спати, усе схоплювався, хапав свою рушницю; при кожному тріску сучка і шереху листя його юній уяві здавалось, ніби до печери підкрадається зграя розбійників, і він верещав на вухо то мені, то Біллу: «Тихіше, приятелю!» Нарешті я заснув тривожним сном і уві сні бачив, ніби мене викрав і прикував до дерева лютий пірат із рудим волоссям.

Удосвіта мене розбудив страшний виск Білла. Не крики, чи лемент, чи виття, чи завивання, чи рев, якого можна було б очікувати від голосових зв'язок чоловіка, — ні, просто-таки непристойний, жахливий, принизливий виск, яким вищать жінки, побачивши привида чи гусеницю. Страшно чути, як на вранішній зорі в печері вищить без угаву товстий, сильний, відчайдушної хоробрості чоловік.

Я схопився з ліжка подивитись, що таке робиться. Вождь Червоношкірих сидів на грудях Білла, вчепившися однією рукою йому у волосся. У другій руці він тримав гострий ніж, яким ми зазвичай різали грудинку, і найділовитішим і недвозначним чином намагався зняти з Білла скальп, виконуючи вирок, який ухвалив йому вчора ввечері.

Я забрав у хлопчиська ножа і знову уклав його спати. Але з цієї самої хвилини дух Білла був зламаний. Він улігся на своєму краю ліжка, проте більше вже не стулив очей за весь той час, коли хлопчик був з нами. Я було задрімав ненадовго, але до схід сонця раптом пригадав, що Вождь Червоношкірих обіцявся спалити мене на багатті, як тільки зійде сонце. Не те щоб я нервувався чи боявся, а все-таки сів, запалив трубку і притулився до скелі.

— Чого ти піднявся так рано, Семе? — спитав мене Білл.

— Я? — кажу. — Щось плече ломить. Думаю, може, легше стане, якщо посидіти трохи.

— Брешеш, — говорить Білл. — Ти боїшся. Тебе він хотів спалити вдосвіта, і ти боїшся, що він так і вчинить. І спалив би, якби знайшов сірники. Адже це просто жах, Семе. Чи не думаєш ти, що хтось буде платити гроші за те, щоб таке чортеня повернулось додому?

— Думаю, — говорю я. — От саме таких хуліганів і обожнюють батьки. А зараз ви з Вождем Червоношкірих вставайте і готуйте сніданок, а я піднімуся на гору і проведу розвідку.

Я зійшов на вершину маленької гори й окинув поглядом околиці. У напрямку до міста я чекав побачити дужих фермерів, які з косами та вилами нишпорять у пошуках підлих викрадачів. А замість того я побачив мирний пейзаж, і пожвавлювала його єдина людина, що орала на сірому мулі. Ніхто не бродив з баграми уздовж річки; вершники не скакали назад і вперед і не повідомляли невтішних батьків, що поки що нічого не відомо. Сонним спокоєм лісів віяло від тієї частини Алабами, яка простяглася перед моїми очима.

— Можливо, — сказав я самому собі, — ще не виявлено, що вовки викрали ягнятко із загороди. Допоможи, Боже, вовкам! — і я спустився з гори снідати.

Підходжу ближче до печери і бачу, що Білл стоїть, притиснувшись до стінки, і ледве дихає, а хлопчисько збирається стукнути його каменем завбільшки мало не з кокосовий горіх.

— Він запхав мені за комір із жару гарячу картоплину, — пояснив Білл, — і роздавив її ногою, а я йому нам'яв вуха. Рушниця з тобою, Семе?

Я відняв у хлопчиська камінь і абияк залагодив це непорозуміння.

— Я тобі покажу! — говорить хлопчисько Біллу. — Ще жодна людина не вдарила Вождя Червоношкірих, не поплатившись за це. Отже, начувайся!

Після сніданку хлопчисько дістає з кишені шматок шкіри, обмотаний мотузкою, і йде з печери, розмотуючи на ходу мотузку.

— Що це він тепер затіяв? — тривожно питається Білл. — Як ти гадаєш, Семе, він не втече додому?

— Не бійся, — говорю я. — Він, здається, зовсім не такий вже домувальник. Проте нам потрібно придумати якийсь план щодо викупу. Не видно, щоб у місті особливо турбувалися через те, що він зник, а може, ще не пронюхали про викрадення. Рідні, можливо, думають, що він залишився ночувати у тітки Джейн або у кого-небудь із сусідів. В усякому разі, сьогодні його мають спохопитись. Надвечір ми надішлемо його батькові листа і зажадаємо дві тисячі доларів викупу.

І тут ми почули щось на кшталт воєнного кличу, який, мабуть, видав Давид, коли нокаутував чемпіона Голіафа[299]. Виявляється, Вождь Червоношкірих витягнув з кишені пращу[300] і тепер крутив її над головою.

Я ухилився і почув глухий важкий стукіт та звук, схожий на зітхання коня, коли з нього знімають сідло. Чорний камінь завбільшки з яйце стукнув Білла по голові якраз за лівим вухом. Він одразу весь обм'якнув і впав головою в багаття, просто на каструлю з окропом для миття посуду. Я витягнув його з вогню і цілі півгодини поливав холодною водою.

Потроху Білл опам'ятався, сів, помацав за вухом і говорить:

— Семе, знаєш, хто в мене улюблений герой у Біблії?

— Та стривай, — кажу я. — Помалу прийдеш до тями.

— Цар Ірод, — говорить він. — Ти ж не підеш, Семе, не залишиш мене самого?

Я вийшов із печери, спіймав хлопчиська і став так його трясти, що ластовинки застукали одна об одну.

— Якщо ти не поводитимешся як слід, — говорю я, — я тебе цієї ж хвилини відправлю додому. Ну, будеш ти слухатися чи ні?

— Та я ж тільки пожартував, — сказав він, насупившись. — Я не хотів кривдити старого Хенка. А він навіщо мене вдарив? Я слухатимусь, Зміїне Око, тільки ти не відправляй мене додому і дозволь мені сьогодні грати в розвідників.

— Я цієї гри не знаю, — сказав я. — Це вже ви вирішуйте з містером Біллом. Сьогодні він з тобою гратиме. Я зараз піду ненадовго у справі. Тепер іди помирися з ним і вибачся за те, що ти його вдарив, бо інакше негайно підеш додому.

Я примусив їх потиснути одне одному руки, потім відвів Білла вбік і сказав йому, що іду до села Поплар-Ков, за три милі від печери, і спробую дізнатись, як дивляться в місті на викрадення хлопця. Крім того, я вважаю за краще сьогодні ж надіслати погрозливого листа старому Дорсетові з вимогою викупу і наказом, як саме слід його сплатити.

— Ти знаєш, Семе, — говорить Білл, — я завжди був готовий за тебе у вогонь і воду, не моргнув оком під час землетрусу, гри в покер, динамітних вибухів, поліцейських облав, нападів на потяги та циклонів. Я ніколи нічого не боявся, доки ми не вкрали цю двоногу ракету. Він мене доконав. Ти ж не залишиш мене з ним надовго, Семе?

— Я повернуся надвечір, щось коло цього, — кажу я. — Твоя справа — бавити і заспокоювати дитину, доки я не повернусь. А зараз ми з тобою напишемо листа старому Дорсетові.

Ми з Біллом узяли папір і олівець і стали складати листа, а Вождь Червоношкірих тим часом ходив назад і вперед, закутавшись у ковдру й охороняючи вхід до печери. Білл зі сльозами просив мене призначити викуп у півтори тисячі доларів замість двох.

— Я зовсім не намагаюся принизити прославлену, з моральної точки зору, батьківську любов, але ж ми маємо справу з людьми, а яка ж людина знайшла б у собі сили сплатити дві тисячі доларів за цю веснянкувату дику кішку! Я згоден ризикнути: нехай буде півтори тисячі доларів. Різницю можеш віднести на мій рахунок.

Аби втішити Білла, я погодився, і ми з ним разом склали такого листа:


«Ебенезерові Дорсету, есквайрові,

Ми сховали вашого хлопчика в надійному місці, далеко від тіста. Не тільки ви, але навіть найспритніші нишпорки марно будуть його шукати. Остаточні, єдині умови, за яких ви можете забрати його назад, такі: ми вимагаємо за його повернення півтори тисячі доларів; гроші слід залишити сьогодні опівночі на тому ж місці і в тій самій коробочці, що й вашу відповідь, — де саме, буде сказано нижче. Якщо ви згодні на ці умови, надішліть письмову відповідь з ким-небудь самим до пів на дев'яту. За бродом через Совиний струмок дорогою до Тополиного гаю ростуть три великі дерева на відстані сотні ярдів одне від одного, біля самої огорожі, що йде повз пшеничне поле, з правого боку. Під стовпом цієї огорожі, напроти третього дерева, ваш посланець знайде невелику картонну коробку.

Він має покласти відповідь у цю коробку і негайно повернутися до міста.

Якщо ви спробуєте виказати нас або не виконати наших вимог, як сказано, ви ніколи більше не побачите вашого сина.

Якщо ви сплатите гроші, як сказано, він буде вам повернений цілим і неушкодженим протягом трьох годин. Ці умови остаточні, і, якщо ви на них не пристанете, будь-які подальші повідомлення будуть перервані.

Два лиходії».


Я надписав адресу Дорсета і поклав листа у кишеню. Коли я вже зібрався йти, хлопчисько підходить до мене і каже:

— Зміїне Око, ти сказав, що мені можна грати в розвідника, поки тебе не буде.

— Грай, звичайно, — кажу я. — Ось містер Білл з тобою пограє. А що це за гра така?

— Я розвідник, — говорить Вождь Червоношкірих, — і мушу скакати на заставу, попередити поселенців, що йдуть індіанці. Мені набридло самому бути індіанцем. Я хочу бути розвідником.

— Ну, гаразд, — говорю я. — З