Вождь червоношкірих: Оповідання [О Генрі] (fb2) читать онлайн

О. Генрі ВОЖДЬ ЧЕРВОНОШКІРИХ Оповідання

^© _{http://kompas.co.ua — україномовна пригодницька література}

із збірки «ЧОТИРИ МІЛЬЙОНИ»

Дари волхвів^[1]

дин долар вісімдесят сім центів. І це все. З них шістдесят центів монетками в цент. За кожну з цих монеток треба було торгуватися з бакалійником, продавцем овочів, м'ясником так, що аж вуха горіли від мовчазного засудження, яке викликала ця заощадливість. Делла перелічила тричі. Один долар вісімдесят сім центів. А завтра Різдво.

Єдине, що можна було тут вдіяти, так це впасти на стареньку тахту й розревітися. Саме так Делла і робила. Звідси напрошується філософський висновок, що життя складається зі сліз, зітхань та усмішок, причому зітхання переважають.

Поки господиня проходить усі ці стадії, розгляньмо дім. Умебльована квартирка за вісім доларів на тиждень. В обстановці не те щоб кричуща убогість, а швидше промовиста, але мовчазна бідність. Унизу, на парадних дверях, скринька для листів, у щілину якої не проткнувся б жоден лист, і кнопка електричного дзвоника, з якого жодному смертному не вдалося б витиснути ані звуку. До цього додавався напис «М-р Джеймс Діллінґем Юнг». Слово «Діллінґем» розгорнулося на всю довжину в недавній період благополуччя, коли носій зазначеного імені отримував тридцять доларів на тиждень. Нині, після того як цей прибуток знизився до двадцяти доларів, букви в слові потьмяніли, ніби не на жарт призадумалися: а чи не скоротитися їм у скромне й непримітне «Д»? Проте коли містер Джеймс Діллінґем Юнг приходив додому і піднімався до себе на верхній поверх, його незмінно зустрічав вигук: «Джиме!» і ніжні обійми місіс Джеймс Діллінґем Юнг, уже представленої вам Делли. А це, погодьтеся, дуже мило.

Делла припинила плакати і витерла щоки пушком. Вона тепер стояла біля вікна й сумно дивилася на сіру кішку, яка гуляла по сірій огорожі вздовж сірого двору. Завтра Різдво, а в неї тільки один долар вісімдесят сім центів на подарунок Джимові! Довгі місяці вона заощаджувала ледь не кожен цент, і ось усе, чого вона досягла. На двадцяти доларах за тиждень далеко не заїдеш. Витрати виявилися більшими, аніж вона розраховувала. З витратами завжди так буває. Тільки долар вісімдесят сім центів на подарунок Джимові! Її Джимові! Скільки радісних годин вона провела, придумуючи, що б йому таке подарувати на Різдво. Щось зовсім особливе, рідкісне, коштовне, щось таке, що бодай трохи було б гідне високої честі належати Джимові.

У простінку між вікнами стояло трюмо. Вам ніколи не доводилося дивитись у трюмо восьмидоларової мебльованої квартири? Лише худюща і дуже рухлива людина може, спостерігаючи поступову зміну відображень у його вузьких стулках, скласти для себе досить точне уявлення про власну зовнішність. Тендітній Деллі вдалося оволодіти цим мистецтвом.

Вона зненацька відскочила від вікна й метнулася до дзеркала. Очі її іскрились, але обличчя за двадцять секунд знебарвилось. Швидким рухом вона витягла шпильки й розпустила волосся.

Треба сказати, що в подружжя Джеймс Діллінґем Юнг були два скарби, якими вони пишалися неймовірно. Один — золотий годинник Джима, який належав його батькові й дідові, другий — волосся Делли. Якби цариця Савська^[2] мешкала в будинку навпроти, Делла, помивши голову, обов'язково б сушила біля вікна розпущене волосся — зумисне для того, аби затьмарити всі вбрання й прикраси її величності. Якби цар Соломон^[3] служив у тому ж самому будинку швейцаром і зберігав у підвалі всі свої багатства, Джим, проходячи мимо, щоразу діставав би свого годинника з кишені — спеціально для того, щоб побачити, як він рве собі бороду від заздрощів.

І ось прекрасне волосся Делли розсипалося, виблискуючи й переливаючись, ніби струмені каштанового водоспаду. Воно майже сягало колін і плащем огортало ледь не всю її фігуру. Але вона відразу ж, нервуючись і поспішаючи, почала знову підбирати його. Потім, ніби від непевності, хвилину стояла не рухаючись, і дві чи три сльозинки впали на старенький червоний килим.

Старенький коричневий жакет на плечах, старенький коричневий капелюх на голові — і, махнувши спідницями, блиснувши невисохлими іскрами на очах, вона вже злітала вниз, на вулицю.

Вивіска, біля якої вона зупинилася, повідомляла: «Тітонька Софроні. Найрізноманітніші вироби з волосся». Делла забігла на другий поверх і зупинилася, важко дихаючи.

— Чи не купите ви моє волосся? — спитала вона у мадам.

— Я купую волосся, — відповіла мадам. — Зніміть капелюха, треба глянути на товар.

Знову полився каштановий водоспад.

— Двадцать доларів, — сказала мадам, звично зважуючи на руці густу масу.

— То давайте вже! — сказала Делла.

Наступні дві години пролетіли на рожевих крилах — вибачайте на заяложеній метафорі. Делла бігала по магазинах у пошуках подарунка для Джима.

Нарешті вона знайшла. Без сумніву, це було створено для Джима, і тільки для нього. Нічого схожого не знайшлося в інших магазинах, а вона, повірте, все в них перевернула догори ногами. Це був платиновий ланцюжок для кишенькового годинника, простого й строгого малюнка; ланцюжок захоплював своїми якостями, а не показним блиском, — такими і мають бути всі добрі речі. Його навіть можна було визнати гідним годинника. Як тільки Делла побачила його, вона зрозуміла, що ланцюжок має належати Джиму. Він був таким самим, як сам Джим. Скромність і гідність — ці якості були притаманні обом. Двадцять один долар довелося заплатити в касу, і Делла поспішила додому з вісімдесятьма сімома центами в кишені. Маючи такого ланцюжка, Джимові в будь-якому товаристві не соромно буде поцікавитися, котра година. Яким би прекрасним не був його годинник, а дивився він на нього часто крадькома, тому що той висів на благенькому шкіряному ремінці.

Удома збудження Делли вщухло й поступилося передбачливості й розрахункам. Вона дістала щипці для завивання волосся, запалила газ і взялася виправляти наслідки, спричинені великодушністю в поєднанні з любов'ю. А це завжди найважча праця, друзі мої, титанічна праця.

Не минуло й сорока хвилин, як її голова вкрилася крутими дрібненькими локонами, що зробили її на диво схожою на хлопця, який утік з уроку. Вона подивилася на себе в дзеркало довгим, уважним і критичним поглядом.

«Ну, — сказала вона собі, — якщо Джим не вб'є мене відразу, як тільки гляне, то вирішить, що я схожа на хористку з Коні-Айленду. Але що ж я мала робити, ах, що робити, коли в мене був лише долар і вісімдесят сім центів!»

О сьомій каву було зварено, і розпечена сковорідка стояла на газовій плиті, чекаючи баранячих котлеток.

Джим ніколи не запізнювався. Делла затиснула платиновий ланцюжок у руці й примостилася на краєчку стола ближче до вхідних дверей. Незабаром вона почула його ходу на східцях і на мить зблідла. Була в неї звичка звертатися в коротеньких молитвах до Бога зі всілякими житейськими дрібницями, і тому зараз дівчина поспіхом зашепотіла:

— Господи, зроби так, щоб я йому не остогидла!

Двері відчинилися, Джим увійшов і зачинив їх за собою. У нього було худе, стурбоване обличчя. Нелегко в двадцять два роки бути обтяженим сім'єю! Він уже давно потребував нового пальта, і руки мерзли без рукавиць.

Джим завмер біля дверей, мов сетер, що відчув перепела. Його очі зупинилися на Деллі з виразом, якого вона не могла зрозуміти, і їй стало страшно. Це був ані гнів, ані докір, ані жах — жодне з тих почуттів, на які можна було б очікувати. Він просто дивився на неї, не відводячи погляду, й обличчя його не міняло свого дивного виразу.

Делла зіскочила зі столу й кинулася до нього.

— Джиме, любий, — закричала вона, — не дивись на мене так! Я обстригла волосся й продала його, тому що я не пережила б, якби мені нічого було подарувати тобі на Різдво. Воно знову відросте. Ти ж не сердишся, правда? Я не могла інакше. У мене дуже швидко росте волосся. Ну, привітай мене з Різдвом, Джиме, і давай радіти святу. Якби ти знав, який я приготувала тобі подарунок, який прекрасний, чудовий подарунок!

— Ти обстригла волосся? — запитав Джим напружено, ніби, незважаючи на безупинну роботу мозку, він усе ще не міг усвідомити цього факту.

— Так, обстригла, продала, — сказала Делла. — Але ж ти все одно кохатимеш мене? Я ж та сама, хоч і з коротким волоссям.

Джим із подивом оглянув кімнату.

— То, виходить, твоїх кіс уже нема? — спитав він із безглуздою настирливістю.

— Не шукай, ти їх не знайдеш, — сказала Делла. — Я ж тобі кажу: я їх продала — обстригла і продала. Сьогодні різдвяний вечір, Джиме. Будь зі мною лагіднішим, бо я це зробила задля тебе. Можливо, волосся на моїй голові й можна перелічити, — продовжувала вона, і її ніжний голос зненацька зазвучав серйозно, — але ніхто, ніхто не зміг би виміряти мою любов до тебе! Смажити котлети, Джиме?

І Джим вийшов із заціпеніння. Він міцно обійняв свою Деллу. Будемо скромними й декілька секунд розглянемо який-небудь предмет осторонь. Що більше — вісім доларів на тиждень чи мільйон на рік? Математик або мудрець дадуть вам правильну відповідь. Волхви принесли коштовні дари, але серед них не було одного. Проте ці туманні натяки будуть пояснені згодом.

Джим дістав із кишені пальта згорток і кинув його на стіл.

— Не зрозумій мене неправильно, Делло, — сказав він. — Жодна зачіска і стрижка не змусять мене розлюбити мою дівчинку. Але розгорни цей пакунок, і тоді ти зрозумієш, чому я першої миті трішки остовпів.

Білі спритні пальчики розірвали мотузку і папір. Пролунав крик захоплення, який відразу ж — на жаль! — так по-жіночому змінився потоком сліз і стогонів, тому довелося терміново використати всі заспокійливі засоби, на які був здатен господар дому.

А на столі лежали гребені, той самий набір гребінців — один задній і два бокових, — якими Делла давно вже благоговійно милувалася в одній вітрині на Бродвеї. Чудові гребінці, справжні черепахові, з блискучими камінцями, вставленими в краї, і якраз під колір її волосся. Вони коштували дорого — Делла знала це, — і серце її довго мучилося й ниділо від нездійсненного бажання мати їх. І ось зараз вони належать їй, але вже немає чудового волосся, яке б прикрасив цей так довго бажаний блиск.

Проте вона притиснула гребінці до грудей і, коли врешті набралася сили підвести голову й посміхнутися крізь сльози, сказала:

— У мене дуже швидко росте волосся, Джиме! — раптом вона зненацька підскочила, як ошпарене курча, і вигукнула: — О Господи!

Адже Джим ще не бачив її чудового подарунка. Вона поспіхом простягнула йому ланцюжок на розкритій долоні.

Матовий коштовний метал, здавалося, заграв у променях її бурхливої і щирої радості.

— Хіба не чудово, Джиме? Я все місто оббігала, поки знайшла це. Тепер можеш хоч сто разів на день дивитися на годинника. Дай-но мені годинник. Я хочу подивитись, як це пасуватиме одне до одного.

Але Джим замість того, щоб послухатися її, ліг на кушетку, підклав обидві руки під голову й усміхнувся.

— Делло, — сказав він, — доведеться нам поки що сховати наші подарунки, хай полежать трішки. Вони для нас зараз надто невчасні. Годинника я продав, щоб купити тобі гребінці. А тепер, мабуть, саме час смажити котлети.

Волхви, які принесли дари немовляті в яслах, були, як відомо, мудрі, напрочуд мудрі люди. Вони й завели моду робити різдвяні подарунки. Й оскільки вони були мудрі, то і їх дари були мудрими, можливо, навіть з обумовленим правом обміну в разі непридатності. А я тут розказав вам нічим не примітну історію про двох дурненьких дітей із восьмидоларової квартирки, які дуже нерозумно пожертвували один для одного свої найбільші скарби. Але хай буде сказано для науки мудрагелям наших днів, що зі всіх дарувальників ці двоє були наймудрішими. Зі всіх, хто підносить і приймає дари, лише істинно мудрі схожі на них. Тепер і завжди. Вони і є волхви.

Заради любові до мистецтва

Якщо любиш мистецтво, жодна жертва не буде тягарем. Такою є передумова. Наша історія стане висновком із цієї передумови та водночас і її спростуванням. Це буде оригінально й по-новому з точки зору логіки, а як літературний прийом — не набагато старішим за Велику китайську стіну^[4].

Джо Лерребі виростав серед віковічних дубів і плескатих рівнин Середнього Заходу, палаючи пристрастю до образотворчого мистецтва. У шість років він відтворив на картоні міську водокачку й якогось поважного громадянина, що поспіхом промчав повз митця. Цей плід творчих зусиль був обрамлений і виставлений у вікні аптеки, поряд із цікавим качаном кукурудзи, в якому зернини складали непарну кількість рядів. Коли ж Джо Лерребі виповнилося двадцять років, він, вільно зав'язавши краватку й тугіше затягнувши пояса, відбув із рідного міста до Нью-Йорка.

Ділія Керузер жила на Півдні, у поселенні, оточеному соснами, і звуки, які вона вміла видобувати з шести октав фортепіанної клавіатури, вселяли настільки великі надії в серця родичів, що за їхнього сприяння в її скарбничці зібралося достатньо грошей для поїздки «на Північ» з метою «завершення освіти». Як саме вона її завершить, родичі передбачити не могли… хоча саме про це й буде наша розповідь.

Джо та Ділія зустрілися в студії, де молоді люди, які вивчали живопис і музику, збиралися, щоб посперечатися про світлотіні, Ваґнера^[5], музику, творіння Рембрандта^[6], картини, шпалери, Вальдтейфеля^[7], Шопена^[8] й Улонґ^[9].

Джо та Ділія закохалися одне в одного чи сподобалися одне одному — як вам більше подобається — і, не гаючи часу, побралися, оскільки (дивися вище), коли любиш мистецтво, ніякі жертви не тяжкі.

Містер і місіс Лерребі найняли квартирку й почали господарювати. Це була усамітнена квартирка, що загубилася в якомусь закапелку, який відповідав би нижньому ля дієз фортепіанної клавіатури. Молодята були щасливі. Вони належали одне одному, а мистецтво належало їм. І ось моя порада тому, хто молодий і багатий: продай маєток твій і роздай усе жебракам… а ще краще — віддай ці гроші швейцарові, щоб поселитися в такій самій квартирці зі своєю Ділією і зі своїм мистецтвом.

Мешканці квартирок, безперечно, підпишуться під моєю заявою, що вони найщасливіші люди в світі. Дім, у якому панує щастя, не може бути занадто тісним. Нехай комод, покладений набік, буде вам за більярд, камінна дошка — трюмо, письмовий стіл — кімнатою для гостей, а рукомийник — піаніно! І якщо всім чотирьом стінам заманеться насунутися на вас, — не біда! Лише б ви зі своєю Ділією знайшли місце для обох. А якщо у вас все ж немає у домі злагоди, то хай він буде великим і просторим, щоб ви мали змогу зайти до нього крізь Золоті ворота^[10], повісити капелюха на мис Гаттерас, одяг — на мис Горн і вийти крізь Лабрадор^[11]!

Джо навчався живопису в найбільшого Маестрі. Ви, без сумніву, чули це ім'я. Дере він за свої уроки в три шкури, а навчає поверхнево, що, ймовірно, й створило йому гучну славу майстра ефективних контрастів. Ділія навчалася музики у Розенштока — вам, звичайно, відомо, яку широку популярність має цей збурювач спокою фортепіанних клавіш.

Джо та Ділія були надзвичайно щасливі, поки не витратили всіх своїх грошей. Так воно й буває… але я не хочу здатися циніком. Мета, яку ставили вони, була для них очевидною. Джо в найкоротші терміни мав би написати такі полотна, заради володіння якими підстаркуваті джентльмени з ріденькими бакенбардами й товстими гаманцями будуть бити один одного обушками межи очі ще в його майстерні. Ділія ж повинна була спізнати усі таємниці Музики, а потім пересититися нею й завести звичку від самого вигляду непроданих місць у партері чи в ложах лікувати несподівану мігрень^[12] омарами, усамітнившись в особистих апартаментах і відмовляючись вийти на естраду.

Та найпрекраснішим, на мою думку, було їхнє життя в малесенькій квартирці: гарячкуваті, захопливі суперечки після повернення з уроків; затишні обіди вдвох і легкі, необтяжливі сніданки; обмін далекоглядними мріями — причому кожен марив не так своїми успіхами, як досягненнями іншого; взаємна готовність допомогти й заохотити, і — хай вибачать мені невибагливість моїх смаків — бутерброди із сиром і оливки перед сном.

А дні йшли, і високо підняте знамено Мистецтва непорушно завмерло на своєму держальці. Так воно часом трапляється, хоча прапороносець аж ніяк не винен у тому. Все з дому й нічого в дім, як кажуть грубі, одержимі практицизмом люди. Зникли гроші для сплати неоціненних послуг містера Маестрі та гера^[13] Розенштока. Але коли любиш мистецтво, ніякі жертви не тяжкі. І ось Ділія заявила, що має намір давати уроки музики, щоб звести кінці з кінцями.

День за днем вона йшла з дому вербувати учнів і, нарешті, одного разу таки повернулася додому ввечері в доброму гуморі.

— Джо, любесенький мій, я знайшла урок! — у захваті оголосила вона. — І, знаєш, такі милі люди! Генерал… генерал А. Б. Пінкні з донькою. У них свій будинок на Сімдесят першій вулиці. Розкішний будинок, Джо! Глянув би ти на їхній під'їзд! Візантійський стиль — так, здається, ти це називаєш! А кімнати! Ой, Джо, я ніколи не бачила чогось подібного!

Я буду давати уроки його доньці Клементині. І уяви, я просто захопилася нею з першого погляду. Вона така ніжна, делікатна і тримається так просто. І вся в білому з ніг до голови. Їй вісімнадцять років. Я буду займатися з нею тричі на тиждень. Ти лиш уяви, Джо, урок п'ять доларів! Це ж чудово! Ще два-три таких заняття, і я поновлю свої уроки з гером Розенштоком. Ну, будь ласка, рідненький, не супся, краще влаштуймо святкову вечерю.

— Тобі легко говорити, Ділі, — заперечив Джо, озброюючись столовим ножем і топірцем та кидаючись в атаку на банку консервованого горошку. — А мені ж як? Ти, значить, будеш бігати на уроки й заробляти на життя, а я безтурботно витатиму у сферах високого мистецтва? Ні ж бо, клянуся останками Бенвенуто Челліні^[14]! Я, гадаю, теж можу продавати газети чи стелити вулиці й приносити в дім долар-два.

Ділія підійшла й повисла в нього на шиї.

— Джо, любий мій, ну який же ти дурненький! Ти не повинен кидати живопису. Ти зрозумій — коли б я кинула музику і почала займатися чимось іншим… а я сама навчаюсь, коли даю уроки. Я ж не прощаюся з моєю музикою. А на п'ятнадцять доларів на тиждень ми будемо жити, немов мільйонери. І думку кидати містера Маестрі викинь з голови.

— Гаразд, — сказав Джо, дістаючи з полиці блакитну порцелянову салатницю у формі мушлі. — Усе ж мені дуже прикро, що ти мусиш бігати по заняттях. Ні, це не мистецтво. Але ти, звичайно, справжній скарб і молодчина.

— Коли любиш мистецтво, ніякі жертви не тяжкі, — вимовила Ділія.

— Маестрі похвалив небо на тому етюді, який я писав у парку, — повідомив Джо. — А Тінкл дозволив мені виставити дві картини в нього на вітрині. Може, хто й купить одну з них, якщо вони трапляться на очі якому-небудь мішку з грошима.

— Звичайно, куплять, — ніжно промуркотіла Ділія. — А зараз подякуймо долі за генерала Пінкні й цю телячу грудинку.

Увесь наступний тиждень молодята Лерребі рано сідали снідати. Джо був надзвичайно захоплений ефектами вранішнього освітлення у Центральному парку, де він робив замальовки, й о сьомій Ділія його проводжала, нагодувавши сніданком, ніжними клопотаннями, поцілунками, похвалами.

Мистецтво — вимоглива коханка. Джо тепер рідко повертався додому раніше від сьомої вечора.

У суботу Ділія, блідувата й утомлена, проте сповнена гордощів, урочисто виклала три п'ятидоларових папірці на маленький (вісім на десять дюймів) столик у маленькій (вісім на десять футів) вітальні.

— Клементина засмучує мене часом, — сказала вона трішки зморено. — Здається, вона не досить старанна. Змушена повторювати їй одне й те саме декілька разів. І ці білі вбрання почали вже нагонити смуток. Але генерал Пінкні — чудовий дідуган! Шкода, що ти не знайомий із ним, Джо. Він інколи заходить до нас під час уроку — адже він одинак, удівець — і стоїть, перебираючи свою білу козлячу борідку. «Ну ж бо, як шістнадцяті й тридцять другі^[15]? — запитує він завжди. — Йдуть на лад?»

Леле, Джо, бачив би ти, які в них панелі у вітальні! А які м'якесенькі шерстяні портьєри! Клементина часом покашлює. Сподіваюсь, що вона міцніша, ніж видається. Ти знаєш, я й справді дуже прив'язалася до неї — вона така ласкава й тиха і так добре вихована. Брат генерала Пінкні колись був послом у Болівії.

Але раптом Джо, ніби якийсь граф Монте-Крісто^[16], дістав із кишені спочатку десять доларів, потім п'ять, потім ще два і ще один — чотири справжнісінькі банкноти — й поклав їх поряд із заробітком дружини.

— Продав акварель із обеліском одному суб'єкту з Пеорії^[17], — виголосив він вражаючу звістку.

— Жартуєш, Джо, — сказала Ділія. — Не може того бути, щоб із Пеорії!

— А так воно і є, уяви собі. Шкода, що ти його не бачила, Діліє. Товстий, у шерстяному кашне і з гусячою зубочисткою. Він помітив мій етюд у вітрині Тінкла й подумав спочатку, що це зображення вітряка. Але він славний чолов'яга і придбав замість млина обеліск і навіть замовив мені ще одну картину — олією: вид на Лекуонську товарну станцію. Повезе її з собою. Ох, ще мені ці уроки музики! Ну, гаразд, гаразд, вони, звичайно, невіддільні від мистецтва.

— Я така рада, що ти займаєшся своєю справою, — палко промовила Ділія. — На тебе чекає успіх, любий. Тридцять три долари! Ми ніколи не жили так багато. У нас сьогодні будуть устриці на вечерю.

— І філе-міньйон із шампіньйонами, — додав Джо. — А ти не знаєш, де виделка для оливок?

Наступної суботи Джо повернувся додому перший. Він поклав вісімнадцять доларів на стіл у вітальні й притьма змив із рук щось чорне — очевидно, товстий шар олійної фарби.

За півгодини не забарилася прийти й Ділія. Кисть її правої руки, вся обмотана бинтами, була схожа на якийсь безформний вузол.

— Що сталося, Діліє? — запитав Джо, цілуючи дружину.

Ділія розсміялася, але якось не дуже весело…

— Клементині заманулося почастувати мене після уроку грінками по-валлійськи, — сказала вона. — Взагалі ця дівуля якась химерна. О п'ятій вечора — грінки по-валлійськи!

Генерал був удома, й глянув би ти, як він кинувся за сковорідкою, і не подумаєш, що в них є прислуга. У Клементини, звичайно, щось негаразд зі здоров'ям — вона така нервова. Хлюпнула мені на руку розплавленим сиром, коли поливала ним грінки. Було страшенно боляче! Бідолашна засмутилася до сліз. А генерал Пінкні… ти знаєш, просто-таки ледь не збожеволів. Сам помчав униз до підвалу й послав когось — здається, грубника — до аптеки по мазь і бинти. Зараз уже не так болить.

— А що це в тебе тут? — запитав Джо, ніжно піднімаючи її забинтовану руку й обережно потягуючи за кінчики якісь білі лахміття, що стирчали з-під бинта.

— Це така м'яка штука, на яку кладуть мазь, — сказала Ділія. — Боже милостивий, Джо, невже ти продав ще один етюд? — вона щойно побачила на маленькому столику гроші.

— Чи продав я етюд? Запитай про це нашого друга з Пеорії. Він забрав сьогодні свою товарну станцію, і, здається, йде до того, що він ще замовить мені пейзаж у парку і вид на Гудзон. О котрій годині сталося з тобою це нещастя, Ділі?

— Годині о п'ятій, мабуть, — жалібно мовила Ділія. — Праска… тобто сир зняли з плити десь о цій порі. Ти б бачив генерала Пінкні, Джо, коли він…

— Ходи-но сюди, Ділі, — сказав Джо. Він сів на кушетку, пригорнув до себе дружину й м'яко обійняв її за плечі.

— Чим ти оце займалася останні два тижні? — запитав він.

Ділія хоробро глянула чоловікові в очі — поглядом, сповненим любові й упертості, — і забубоніла щось про генерала Пінкні… потім схилила голову, і правда вилилася назовні бурхливим потоком сліз.

— Я не могла знайти уроків, — зізналася Ділія. — І не могла дозволити, щоб ти кинув живопис. Тоді я пішла до тієї великої пральні — знаєш, там, на Двадцять четвертій вулиці — прасувати сорочки. А правда ж, я чудово вигадала все це — про генерала Пінкні й Клементину, — як ти гадаєш, Джо? І сьогодні, коли одна дівчина в пральні обпекла мені руку праскою, я всю дорогу додому вигадувала цю історію з грінками. Ти не сердишся, Джо? Адже якби я не влаштувалася на роботу, ти, можливо, й не продав би своїх етюдів цьому панові з Пеорії.

— Він, до речі, не з Пеорії, — чітко промовив Джо.

— Ну, це вже дрібниці, звідки він. Ти такий молодець, Джо, і скажи, будь ласка… ні, поцілуй мене спочатку… скажи, будь ласка, як тобі вдалося здогадатися, що я не даю уроків?

— Я й не здогадувався… до останньої миті, — сказав Джо. — І сьогодні не здогадався б, але сьогодні я послав із котельні нагору, до пральні, лігнін^[18] і мазь для якоїсь дівчини, якій обпекли руку праскою. Я вже два тижні, як топлю котел у цій пральні.

— Так, виходить, ти не…

— Мій покупець із Пеорії — так само, як і твій генерал Пінкні, — усього лише витвори мистецтва, яке, до речі, не має нічого спільного ані з живописом, ані з музикою.

Вони засміялися, і Джо було почав:

— Коли любиш мистецтво, ніяка жертва… — але Ділія не дозволила чоловікові договорити, прикривши його вуста рукою.

— Ні, — відрізала вона. — Просто: коли любиш…

Золото і кохання

Старий Ентоні Рокволл, фабрикант, який відійшов від справ, і власник патенту на мило «Еврика», визирнув із вікна бібліотеки в своєму особняку на П'ятій авеню й посміхнувся. Його сусід справа, аристократ і клубмен Дж. ван Шуйлайт Саффолк-Джонс, сідав в авто, що чекало на нього, при цьому презирливо відвертав носа від мильного палаццо^[19], фасад якого прикрашала скульптура в стилі італійського Відродження.

— Ну, що ти скажеш, лише ж старе опудало банкрота, а скільки гордощів! — відзначив колишній мильний король. — Оберігав би краще своє здоров'я, заморожений Нессельроде^[20], таких тепер лише в оперетках і побачиш. Ось наступного літа розмалюю весь фасад червоними, білими й синіми смугами — подивлюся тоді, як він свого голландського носа зморщить.

І тут Ентоні Рокволл, який усе життя був проти дзвоників, підійшов до дверей бібліотеки й зарепетував: «Майку!» — тим самим голосом, від якого колись ледь не здригалося небо над канзаськими преріями.

— Скажіть моєму синові, щоб зайшов до мене перед тим, як ітиме з дому, — наказав він слузі, який з'явився на виклик.

Коли молодий Рокволл увійшов до бібліотеки, старий відклав газету і, глянувши на нього з виразом добродушної суворості на повновидому й рум'яному без зморщок обличчі, однією рукою скуйовдив свою сиву гриву, а другою забряжчав ключами в кишені.

— Річарде, скільки ти платиш за мило, яким миєшся? — запитав Ентоні Рокволл.

Річард, котрий лише півроку як повернувся із коледжу додому, трішки здивувався. Він ще не повністю осягнув свого старого, який будь-якої миті міг встругнути щось несподіване, як та дівиця на своєму першому балу.

— Здається, шість доларів за дюжину, тату.

— А за костюм?

— Зазвичай доларів шістдесят.

— Ти джентльмен, — рішуче заявив Ентоні. — Мені говорили, ніби молоді аристократи викидають по двадцять чотири долари за мило й більше ніж по сотні за костюм. У тебе грошей не менше, ніж у будь-кого з них, а ти все ж тримайся того, що помірно й скромно. Сам я миюся старою «Еврикою» — не лише за звичкою, але й тому, що це мило краще за інші. Якщо ти платиш більше десяти центів за шматок мила, то зайве з тебе беруть за поганенькі парфуми й обгортку. А п'ятдесят центів — цілком пристойно для молодика твоїх років, твого статусу й достатку. Повторюю, ти — джентльмен. Я чув, ніби треба аж три покоління для того, щоб створити джентльмена. Це раніше так було. А тепер із грошима воно набагато простіше й швидше. Гроші тебе зробили джентльменом. Та і я сам майже джентльмен, їй-богу! Я нічим не гірший за моїх сусідів — такий само ввічливий, приємний і люб'язний, як ті двоє пихатих голландців справа і зліва, яким не спиться вночі, тому що я придбав ділянку поміж ними.

— Є речі, яких не виторгуєш за гроші, — похмуро зауважив молодий Рокволл.

— Ні, ти цього не кажи, — заперечив ображений Ентоні. — Я завжди відстоюю гроші. Я прогортав геть усю енциклопедію: усе вишукував щось таке, чого не можна придбати за гроші; тож наступного тижня змушений буду сісти за додаткові томи. Я за гроші і проти всього іншого. Ну, скажи мені, чого не можна купити за гроші?

— Передусім вони не здатні ввести вас до вищого світу, — відповів зачеплений за живе Річард.

— Ого! Невже ж? — гримнув захисник кореня зла. — Ти краще скажи, де був би увесь твій вищий світ, якби в першого з Асторів^[21] не вистачило грошей на проїзд у третьому класі?

Річард зітхнув.

— Я ось до чого веду, — продовжував батько дещо м'якше. — Тому я й попросив тебе зайти. Щось із тобою негаразд, мій любий. Уже тижнів зо два, як я почав це помічати. Ну, розповідай. Я за двадцять чотири години можу реалізувати одинадцять мільйонів готівкою, не враховуючи нерухомість. Якщо в тебе болить печінка, то «Бродяга» стоїть із напнутими вітрилами біля гавані й за два дні доправить тебе на Багамські острови^[22].

— Майже здогадалися, тату. Це дуже близько до правди.

— Ага, то як же її звати? — проникливо запитав Ентоні.

Річард почав проходжатися туди-сюди бібліотекою. Неотесаний старий батько проявив досить уваги і співчуття, щоб викликати довіру сина.

— Чому ти не освідчуєшся їй? — запитав старий Ентоні. — Вона буде рада-радесенька. У тебе й гроші й гарна зовнішність, ти славний хлопець. Руки в тебе чисті, вони не вимазані милом «Еврика». Щоправда, ти навчався у коледжі, але вона на це не подивиться.

— Та все ніяк слушної нагоди не випадало, — зітхнув Річард.

— Влаштуй так, щоб випала нагода, — порадив Ентоні. — Піди з нею на прогулянку до парку або повези на пікнік, а ні — то проведи її додому з церкви! Тьху!

— Ви не знаєте, що таке вищий світ, тату. Вона з тих, які крутять колесо світського млина. Кожна година, кожна хвилина її часу розписані на багато днів наперед. Я не можу жити без цієї дівчини, тату: без неї це місто нічим не краще за болото. А написати я їй не можу — просто не здатний.

— Оце тобі! — сказав старий. — Невже з тими грошами, які я тобі даю, ти не можеш домогтися, щоб дівчина знайшла тобі годинку-другу часу?

— Я занадто довго зволікав. Післязавтра опівдні вона від'їздить до Європи і пробуде там два роки. Я побачуся з нею завтра ввечері декілька хвилин. Зараз вона гостює в Ларчмонті у своєї тітки. Туди я поїхати не можу. Але мені дозволили зустріти її завтра ввечері на Центральному вокзалі, перед поїздом о восьмій тридцять. Ми проїдемо галопом по Бродвею до театру Уоллока, де її мати та вся компанія будуть чекати на нас у вестибюлі. Невже ви гадаєте, що вона вислуховуватиме моє освідчення в ці шість хвилин? Ні, звичайно. А чи є можливість освідчитися їй у театрі чи після спектаклю? Жодної! Ні, тату, це не так просто, ваші гроші тут не допоможуть. Ані миті часу не можна придбати за готівку; якби тільки можна було, багатії б жили довше за інших. У мене немає надії поговорити з міс Лентрі до її від'їзду.

— Добре, Річарде, мій хлопчику, — весело відповів Ентоні. — Іди тепер до свого клубу. Слава Богу, що це в тебе не печінка. Не забувай лише час від часу курити фіміам на олтарі великого бога Мамони. Ти кажеш, за гроші не можна купити часу? Ну, звичайно, не можна замовити, щоб вічність тобі загорнули в пакунок і принесли додому за таку й таку ціну, але я сам бачив, які мозолі натер на п'ятках собі стариган Хронос^[23], гуляючи на золотих копальнях.

Цього вечора до братчика Ентоні, який читав вечірню газету, зайшла тітка Еллен, тиха, сентиментальна, старенька, немов прибита багатством, і, зітхаючи, завела мову про страждання закоханих.

— Усе це я від нього вже чув, — позіхаючи, відповів Ентоні. — Я йому сказав, що мій поточний рахунок до його послуг. Тоді він почав заперечувати користь грошей. Каже, буцімто гроші йому не допоможуть. Нібито світський етикет не можна зрушити з місця навіть цілій упряжці мільйонерів.

— Ох, Ентоні, — зітхнула тітка Еллен. — Дарма ти надаєш грошам такого значення. Багатство нічого не важить там, де мова йде про справжнє кохання. Кохання усесильне. Якби ж він тільки відкрився раніше! Вона б не змогла відмовити нашому Річардові. А зараз, боюся, вже запізно. У нього не буде часу поговорити з нею. Усе твоє золото не може дати щастя нашому хлопчикові.

Наступного вечора рівно о восьмій тітка Еллен дістала старовинну золоту каблучку з футляра, побитого міллю, і вручила її племінникові.

— Будь сьогодні з нею, Річарде, — попрохала вона. — Твоя мати подарувала мені цю каблучку і сказала, що вона приносить щастя в коханні. Вона наказала мені передати її тобі, коли ти знайдеш свою суджену.

Молодий Рокволл узяв обручку з благоговінням, і спробував надягти її на мізинець. Вона дійшла до другого суглоба й застрягла там. Річард зняв її й поклав до кишені жилета, як властиво всім чоловікам. А потім викликав по телефону кеб^[24].

О восьмій тридцять дві він зустрів міс Лентрі в гамірному натовпі на вокзалі.

— Нам не можна затримувати маму та інших, — сказала вона.

— До театру Уоллока, якнайшвидше! — чесно передав кебменові Річард.

Із Сорок другої вулиці вони влетіли на Бродвей і понеслися зоряним шляхом, що веде від м'яких лук Заходу до скелястих схилів Сходу.

Не доїжджаючи до Тридцять четвертої вулиці, Річард швидко підняв віконце й наказав кебменові зупинитися.

— Я впустив каблучку, — вибачився він. — Вона належала моїй матері, і мені було б жаль її втратити. Я не затримаю вас: — я бачив, де вона впала.

Не минуло й хвилини, як він повернувся з каблучкою.

І саме цієї миті перед самісіньким кебом упоперек дороги зупинився вагон трамвая. Кебмен хотів було об'їхати його зліва, але важкий поштовий фургон перепинив йому шлях. Він спробував повернути ліворуч, але змушений був податися назад від підводи з меблями, якій тут аж зовсім було не місце. Він хотів повернути назад — та тільки вилаявся, випустивши віжки з рук. З усіх боків його оточила неймовірна плутанина екіпажів і коней.

Утворився один із тих вуличних заторів, які інколи зовсім несподівано зупиняють увесь рух у цьому великому місті.

— Чому ви не рухаєтеся з місця? — сердито запитала міс Лентрі. — Ми спізнимося.

Річард підвівся в кебі й поглянув навкруги. Застиглий потік фургонів, підвід, кебів, автобусів і трамваїв заполонив широкий простір у тому місці, де Бродвей перехрещується з Шостою авеню і Тридцять четвертою вулицею, заполонив так тісно, як дівчина з талією двадцять шість дюймів заповнює двадцятидвохдюймовий пояс. І всіма цими вулицями до місця їх перехрещення з гуркотом прямували ще екіпажі, на всій швидкості врізаючись у цю плутанину, чіпляючись колесами й посилюючи загальний шум голосними лайками кучерів. Увесь рух Манхеттену^[25] ніби завмер навколо їхнього екіпажа. Жоден із нью-йоркських старожилів, які стояли в тисячному натовпі на узбіччях, не міг пригадати вуличного затору таких розмірів.

— Вибачте, але ми, здається, засіли, — сказав Річард, умостившись на місце. — Така плутанина й за годину не розплететься. І винен я. Якби лиш я не впустив каблучку…

— Покажіть мені вашу каблучку, — попросила міс Лентрі. — Тепер уже нічого не вдієш, тож мені байдуже. Та й узагалі театр — це, по-моєму, така нудьга.

Об одинадцятій вечора хтось легенько постукав у двері Ентоні Рокволла.

— Заходьте! — гукнув Ентоні; він читав книгу про пригоди піратів, потонувши в складках червоного оксамитового халата.

Це була тітка Еллен, схожа на сивого ангела, помилково полишеного на землі.

— Вони заручилися, Ентоні, — кротко сказала тітка. — Вона дала обіцянку нашому Річардові. Дорогою до театру вони потрапили у вуличний затор і цілих дві години не могли зрушити з місця.

І знаєш що, братику Ентоні, ніколи більше не вихваляйся силою твоїх грошей. Малесенька емблема справжнього кохання, каблучка, що знаменує собою безмежну і безкорисливу відданість, допомогла нашому Річардові завоювати своє щастя. Він упустив каблучку на вулиці й вийшов із кеба, щоб знайти її. Але не встигли вони рушити далі, як утворився затор. І ось, поки кеб стояв, Річард освідчився в коханні й одержав її згоду. Гроші — просто сміття порівняно з істинним коханням, Ентоні.

— То й добре, — відповів старий. — Я дуже радий, що нашому хлопчикові вдалося домогтися свого. Говорив же я йому, що ніяких грошей не пошкодую на цю справу…

— Але як тут могли зарадити твої гроші, брате Ентоні?

— Сестро, — сказав Ентоні Рокволл. — У мене пірат потрапив у бісову халепу. Корабель у нього тільки-но дістав пробоїну, а сам він занадто добре знає ціну грошам, щоб дозволити йому затонути. Дай ти мені, заради Бога, дочитати розділ.

На цьому історія мала б закінчитися. Автор прагне цього, як того хоче всім серцем і читач. Проте нам потрібно ще спуститися на дно колодязя за істиною..

Наступного дня суб'єкт із червоними руками і в синій у горошок краватці, який назвався Келлі, з'явився у будинку Ентоні Рокволла і був відразу ж допущений до бібліотеки.

— Ну що ж, — сказав Ентоні, дістаючи чекову книжку, — непогано зварили мило. Подивимося: — Вам було видано п'ять тисяч?

— Я приплатив триста доларів своїх, — сказав Келлі. — Довелося трішки перевищити кошторис. Фургони і кеби я наймав за п'ять доларів; підводи й двокінні упряжки погоджувалися за десять. Шофери вимагали не менше десяти доларів, а фургони з вантажем і всі двадцять. Найдорожче обійшлися поліцейські — двом я заплатив по півсотні, а іншим по двадцять і по двадцять п'ять. А таки непогано вийшло, містере Рокволле? Я дуже радий, що Вільям А. Бреді, відомий постановник, не бачив цієї невеличкої масової сцени на колесах; я йому не бажаю зла, але в бідолахи, гадаю, стався б серцевий напад від заздрощів. І без жодної репетиції! Хлопці були на місці секунда в секунду. І цілісіньких дві години південніше від пам'ятника Грилі навіть пальця ніде було поткнути.

— Ось вам тисяча триста, Келлі, — сказав Ентоні, відриваючи чека. — Ваша тисяча та ті триста, що ви їх витратили зі своїх. Ви ж не зневажаєте грошей, Келлі?

— Я? — сказав Келлі. — Я б убив того, хто вигадав бідність.

Келлі був уже в дверях, коли Ентоні гукнув його.

— Ви часом не помітили там де-небудь у натовпі такого собі пухленького хлопчика з луком і стрілами й зовсім голого? — запитав він.

— Якось не довелося, — відповів спантеличений Келлі. — Якщо він був такий один, як ви кажете, то, мабуть, поліція його забрала ще до мене.

— Я так і думав, що цього жартівника на місці не буде, — усміхнувся хитро Ентоні. — На все добре, Келлі!

Кімната на горищі

Спочатку місіс Паркер показує вам квартиру з кабінетом і вітальню. Не наважуючись зупинити її, ви довго вислуховуєте опис майна цієї квартири і чеснот джентльмена, який прожив у ній цілих вісім років. Урешті ви набираєтеся сміливості і, затинаючись, зізнаєтеся місіс Паркер, що ви не лікар і не стоматолог. Ваше зізнання вона сприймає так, ніби ви гірко ображені на своїх батьків, які не подбали про те, щоб дати вам професію, яка відповідала б кабінету й вітальні місіс Паркер.

Потім ви піднімаєтеся на два прольоти, щоб на другому поверсі оглянути квартиру за вісім доларів, вікнами у двір. Тон, яким місіс Паркер говорить на другому поверсі, переконує вас, що кімнатки насправді коштують усі дванадцять доларів, як і платив містер Тузенберрі, доки не поїхав до Флориди^[26] управителем апельсинової плантації свого брата десь біля Палм-Біч (де, до речі, проводить кожну зиму місіс Мак-Інтайр — та, що мешкає в кімнатах вікнами на вулицю і з окремою ванною), — і ви врешті-решт насмілюєтеся пробурмотіти, що хотіли б оглянути щось дешевше.

Якщо вам удається пережити зневагу, яку виражає все єство місіс Паркер, то вас ведуть на третій поверх поглянути на велику кімнату містера Скіддера. Кімната містера Скіддера не здається. Сам він сидить у ній цілісінькими днями, пише п'єси й палить цигарки. Проте сюди приводять кожного нового кандидата-наймача, щоб той насолодився ламбрекенами^[27]. Після кожних таких відвідин на містера Скіддера находить страх, що йому загрожує виселення, і він віддає ще частину боргу за квартиру.

І тоді — о, тоді! — якщо ви ще тримаєтеся на ногах, спітнілою рукою мнучи в кишені липкі три долари, і хрипким голосом повідомляєте про свою бридку, варту якнайжахливішої ганьби бідність, місіс Паркер припиняє водити вас поверхами. Вона голосно гукає: «Кларо!» — повертається до вас спиною і демонстративно йде вниз. І ось Клара, темношкіра прислужниця, супроводжує вас нагору застеленими доріжкою вузенькими крутими сходами, які ведуть на четвертий поверх, і показує вам Кімнату на Горищі. Кімната обсягом сім на вісім футів посередині будинку. З обох боків від неї розташовані темна дощана хижа і комірчина.

У кімнаті стоїть вузьке залізне ліжко, рукомийник і стілець. За стіл і шафу править полиця. Чотири голі стіни ніби сходяться над вами, як віко домовини. Рука ваша тягнеться до горла, ви відчуваєте, що задихаєтеся,погляд біжить угору, як із колодязя — і ви полегшено зітхаєте: крізь малесеньке віконце в стелі видніється квадратик бездонного синього неба.

— Два долари, сер, — говорить Клара, й у її голосі одночасно чується і зневага, й алабамська^[28] поштивість.

Якось у пошуках кімнати сюди забрела міс Лісон. Вона тягла з собою друкарську машинку, вироблену для того, щоб її все ж тягала особа більш масивна. Міс Лісон була зовсім крихітна, з такими очима й волоссям, що здавалося, ніби вони все ще росли, коли вона сама вже припинила рости, й ніби їм так і кортіло сказати: «Ну, що ж ти задніх пасеш?!»

Місіс Паркер показала їй кабінет і вітальню.

— У цій стінній шафі, — сказала вона, — можна тримати скелет, або ліки, або вугілля…

— Але я не лікар і не стоматолог, — видихнула набурмосившись міс Лісон.

Місіс Паркер окинула її скептичним, сповненим жалощів і насмішки, крижаним поглядом, який завжди був у неї про запас для тих, хто, виявляється, був не лікарем і не стоматологом, і повела її на другий поверх.

— Вісім доларів? — перепитала міс Лісон. — Що ви! Я не мільйонерка. Я всього лише друкарка в конторі. Покажіть мені щось поверхом вище, а ціною нижче.

Почувши стук у двері, містер Скіддер підскочив і розсипав недопалки по всій підлозі.

— Вибачте, містере Скіддере, — з демонічною усмішкою вимовила місіс Паркер, побачивши його зніяковілість. — Я не знала, що ви вдома. Я запросила цю даму помилуватися ламбрекенами.

— Вони навдивовижу чудові, — сказала міс Лісон, посміхаючись так, як уміють посміхатися лише янголи.

Не встигла вона вийти, як містер Скіддер поспіхом почав стирати ґумкою високу чорняву героїню своєї останньої (невиданої) п'єси і вписувати замість неї маленьку й завзяту, з важким блискучим волоссям і рухливим обличчям.

— Анна Хелд ухопиться за цю роль, — сказав містер Скіддер, задерши ноги до ламбрекенів і зникаючи в хмарі диму, схожий на якусь повітряну каракатицю.

Незабаром набатний клич «Кларо!» повідомив усьому світові про стан гаманця міс Лісон. Темна примара схопила її, підняла пекельними сходами й заштовхнула до склепу з тьмяним світлом десь під стелею й пробубоніла грізні таємні слова: «Два долари!»

— Я згодна, — зітхнула міс Лісон, сідаючи на скрипуче залізне ліжко.

Щодня міс Лісон ходила на роботу. Увечері вона приносила оберемки списаних паперів і передруковувала їх на машинці. Інколи вона не мала роботи на вечір, і тоді вона разом із іншими мешканцями будинку сиділа на сходах ґанку. За задумом природи міс Лісон не була призначена для горища. Це була весела дівчина, і в її голові завжди роїлися усілякі чудернацькі фантазії. Якось вона дозволила містерові Скіддеру прочитати їй три акти зі своєї великої (неопублікованої) комедії під назвою «Він не дитя, або Спадкоємець Підземки».

Чоловіча частина будинку завжди помітно жвавішала, коли міс Лісон знаходила вільний час і годинку-дві сиділа на ґанку. Бувало, місіс Лонґнекер, висока блондинка, яка учителювала в міській школі й завжди видавала: «Ну, та й справді!» на все, що їй говорили, сідала на верхню сходинку й презирливо на все пирхала. А міс Дорн, яка в неділю завжди їздила на Коні-Айленд у тир стріляти в качок, що рухаються, і працювала в універмазі, сідала на нижню сходинку й теж презирливо пирхала. Міс Лісон вмощувалася на середній сходинці, й чоловіки притьмом збиралися довкола неї.

Особливо ж містер Скіддер, який відводив їй головну роль у романтичній (нікому не розказаній) особистій драмі з реального життя. І особливо містер Гувер, чоловік сорока п'яти років, товстий, багатий і дурний. І особливо дуже молоденький містер Еванс, який зумисне глухо кашляв, щоб вона благала його кинути палити. Чоловіки визнали в ній «найпотішнішу і найприємнішу істоту», але пирхання на верхній і нижній сходинках було невблаганне.

Благаю вас, зачекаймо, поки Хор^[29] підступить до рампи^[30] і проллє жалобну сльозу на комплекцію містера Гувера. Сурми, проспівайте про згубний вплив ожиріння, про прокляття повноти, про трагедію огрядності. Якщо витопити романтику з товстуна Фальстафа^[31], то її, можливо, виявиться набагато більше, ніж у сухореброму Ромео. Проте коханцеві дозволяється зітхати, але в жодному разі не пихтіти. Талан товстих людей — витанцьовувати в почті Момуса. Марно найвірніше у світі серце б'ється над п'ятдесятидвохдюймовою талією. Геть, Гувере! Гувер, сорока п'яти років, багатий і дурний, міг би полонити Єлену Прекрасну^[32]; Гувер, сорока п'яти років, багатий, дурний і товстий — приречений на вічні муки. Тобі, Гувере, ніколи ні на що не можна було розраховувати.

Якось одного літнього вечора, коли мешканці місіс Паркер сиділи на ґанку, міс Лісон підняла очі до небес і зненацька, неголосно засміявшись, вигукнула:

— А онде він, Віллі Джексон! Звідси його теж видно. Усі глянули вгору: хто на вікна хмарочосів, хто — на небо, виглядаючи якогось повітряного корабля, яким керував згаданий Джексон.

— Це он та зірка, — пояснила міс Лісон, показуючи тоненьким пальцем, — не та велика, яка мерехтить, а поряд із нею, та, що світить рівним блакитним сяйвом. Вона щоночі видніється з мого вікна в стелі. Я назвала її Віллі Джексон.

— Ну, та й справді! — сказала міс Лонґнекер. — Я не знала, що ви астроном, міс Лісон.

— О так! — промовила мала звіздярка. — Я нічим не згірш будь-якого астронома знаю, який крій рукава буде восени у моді на Марсі.

— Ну, та й справді! — відповідала міс Лонґнекер. — Зірка, про яку ви щойно говорили, називається Гамма із сузір'я Кассіопеї. Вона належить до зірок другої величини і проходить через меридіан у…

— О, — сказав дуже молоденький містер Еванс, — мені здається, їй більш пасує ім'я Віллі Джексон.

— Саме так, — підтакнув містер Гувер, голосно й презирливо засопівши в бік міс Лонґнекер, — мені здається, міс Лісон має право називати зірки, як їй забажається, і не зважати на всіх тих старовинних астрологів.

— Ну, та й справді, — сказала міс Лонґнекер.

— Цікаво, впаде ця зірка чи ні, — подала голос міс Дорн. — У неділю в тирі від моїх куль упали дев'ять качок і один кролик із десяти.

— Звідси, знизу, він не такий гарний, — сказала міс Лісон. — Ось би вам глянути на нього з моєї кімнати. Уявіть, із колодязя зірки видно навіть удень. А моя кімната вночі — ну просто-таки стовбур вугільної шахти, і Віллі Джексон схожий на велику діамантову шпильку, якою Ніч прикрасила своє кімоно^[33].

Потім настав час, коли міс Лісон не приносила додому нерозбірливі рукописи для передруку. І вранці, замість того, щоб іти на роботу, вона ходила від однієї контори до іншої, і серце її завмирало від постійних холодних відмов, які їй передавали молоді нахабні конторники. Так було тривалий час.

Якось увечері, в час, коли вона зазвичай приходила після обіду з закусочної, вона важко піднялася на ґанок будинку місіс Паркер. Але цього разу вона поверталася, не пообідавши.

У вестибюлі вона зустріла містера Гувера, і той відразу скористався нагодою. Він запропонував їй руку і серце, нахилившись над нею, як величезний виступ гори. Вона відсахнулася й притулилася до стіни. Він спробував узяти її за руку, але вона підняла руку й слабко вдарила його по щоці. Крок за кроком вона повільно йшла сходами, хапаючись за перила. Вона пройшла повз кімнату містера Скіддера, де він червоним чорнилом вписував у свою (неприйняту) комедію ремарки для Мертл Делорм (міс Лісон), яка мала «піруетом^[34] пройтися від лівого краю сцени до місця, де стоїть Граф». Крутими сходами, застеленими доріжкою, вона, нарешті, доповзла до горища й відчинила двері своєї кімнати.

Вона зовсім не мала сили, щоб запалити світло чи роздягтися. Упала на залізне ліжко, і старі пружини навіть не прогнулися під її тендітним тілом. Похована у цьому пеклі, вона підняла важкі повіки й посміхнулася. Тому що у вікно в стелі світив їй спокійним яскравим сяйвом вірний Віллі Джексон. Вона була відрізана від усього світу. Вона занурилася в чорну імлу, і тільки малесенький блідий квадрат обрамляв зірку, яку вона назвала так чудернацько і, на жаль, так безрезультатно. Міс Лонґнекер, мабуть, мала рацію: це все ж таки Гамма із сузір'я Кассіопеї, а ніякий не Віллі Джексон. А проте так не хочеться, щоб це була Гамма.

Вона лежала на спині й двічі спробувала підняти руку. Втретє вона із зусиллями таки піднесла два худих пальці до уст і зі своєї темної ями послала Віллі Джексону повітряний поцілунок. Рука її безсило впала.

— Прощавай, Віллі, — ледь чутно прошепотіла вона. — Ти за тисячу миль звідси і жодного разу навіть не підморгнув. Але ти мені сяяв звідти майже весь час, коли тут була суцільна темрява, правда ж?.. Тисячі тисяч миль… Прощавай, Віллі Джексоне.

О десятій ранку наступного дня темношкіра служниця Клара помітила, що двері міс Лісон зачинені; двері зламали. Не допомогли ні оцет, ні розтирки, ні палене пір'я; хтось побіг викликати швидку допомогу.

Не пізніше ніж слід, із жахливим дзвоном, карета розвернулася перед ґанком, і з неї вискочив спритний молодий медик у білому халаті, готовий діяти, енергійний, упевнений, зі спокійним обличчям, почасти життєрадісним, почасти похмурим.

— Карета до будинку сорок дев'ять, — коротко сказав він. — Що трапилося?

— Ой, так, лікарю, — надулася місіс Паркер, ніби найважливішою справою було її власне занепокоєння через те, що в домі неспокій. — Ми вже все спробували — а вона все не приходить до тями. Це молода жінка, звати міс Елсі, так, така собі Елсі Лісон. Ніколи раніше в моєму домі…

— Яка кімната? — закричав лікар таким страшним голосом, якого місіс Паркер ніколи в житті не чула.

— На горищі. Це…

Імовірно, лікар швидкої допомоги знався на розташуванні горішніх кімнат. Він помчав нагору, перестрибуючи відразу декілька сходинок. Місіс Паркер повільно потяглася за ним, як того й вимагало почуття власної гідності.

На першій площадці вона зустріла лікаря, який уже повертався, несучи на руках астронома. Він зупинився і своїм гострим, як скальпель, язиком різонув декілька слів, не дуже голосно. Місіс Паркер завмерла у незручній позі, як сукня з цупкої тканини, що зіскочила з гачка. Відтоді почуття незручності в її душі й тілі залишилося назавжди. Час від часу занадто допитливі мешканці питали, що ж це їй сказав лікар.

— Краще не питайте, — відповідала вона. — Якщо я вимолю собі прощення за те, що вислухала ті слова, я помру спокійно.

Лікар зі своєю ношею пройшов повз зграю вороння, яке завжди чекає на всіляких цікавих видовищ, але навіть вони, ошелешені, розійшлися, бо вигляд у нього був такий, ніби він ховає найріднішу людину.

Вони помітили, що він не поклав тіло без ознак життя на ноші, підготовлені в кареті, а лише наказав шоферові: «Поганяй якнайшвидше, Вілсоне!»

От і все. Ну як, удалася історія? Наступного дня в ранковій газеті я прочитав у рубриці випадків невеличку замітку, й останні слова її, можливо, допоможуть вам (як вони допомогли мені) розставити всі крапки над «і».

У замітці повідомлялося, що напередодні зі Східної… вулиці, будинок 49, до лікарні Бельв'ю^[35] була доставлена молода жінка з ознаками виснаженості на ґрунті голоду. Замітка закінчувалася словами: — «Лікар Вільям Джексон, який надав першу допомогу, стверджує, що хвора видужає».

Приворотне зілля Айки Шонштейна

Аптекарський магазин «Синє світло» знаходився в діловій частині міста — між Багер-стрит і Першою авеню — там, де відстань між ними найменша. «Синє світло» вважає, що фармацевтичний магазин — не те місце, де продають усілякий дріб'язок, парфуми й морозиво з содовою. Якщо ви запитаєте там про болетамівний засіб, вам не запропонують цукерку.

«Синє світло» зневажає сучасне мистецтво фармацевтики, яке намагається зберегти власні сили. Тут вони самі розмочують опій^[36], самі фільтрують із нього настоянку й парегорик. Донині тут виготовляють пігулки власноруч за високою рецептурною конторкою на спеціально відведеній для того грифельній дощечці: дозують шпателем, скочують у кругляшки за допомогою великого і вказівного пальців, обдають перепаленою магнезією^[37] і вручають вам у круглих картонних коробочках. Аптека розташована на розі, де зграйки веселих скуйовджених дітлахів грають, бігають навздогінці й стають кандидатами на пігулки від кашлю та пом'якшувальні сиропи, які на них чекають у «Синьому світлі».

Айки Шонштейн був у ньому нічним фармацевтом і другом своїх клієнтів. Так уже повелося на Іст-Сайді^[38], де серце фармацевтики ще не перетворилося на крижину. Там аптекар, як воно й має бути, — порадник, сповідник і помічник, умілий і доброзичливий наставник, чию ерудицію поважають, чию вищу мудрість глибоко шанують і чиї ліки, часто навіть не торкнувшись до них, викидають на смітник. Тому-то повислий гачком і засідланий окулярами ніс та худюща, зігнута під тягарем знань постать Айки Шонштейна були добре відомі в найближчих околицях «Синього світла», а вчені поради нічного фармацевта високо цінувалися.

Айки мешкав і снідав у місіс Рідл, за два квартали від аптеки. У місіс Рідл була донька, її звали Розі. Скажемо прямо — ви, звичайно ж, і самі здогадалися — Айки боготворив Розі. Її образ настільки увійшов у його помисли як постійний інгредієнт, що вже ніколи не покидав їх; вона була для нього складним екстрактом із усього абсолютно хімічно чистого й затвердженого медициною — у всій фармакопеї^[39] не знайшлося б нічого, рівнозначного їй. Але Айки був боязкий: соромливість і нерішучість гальмували і сповільнювали перетворення надій на реальність.

Знаходячись за конторкою, він являв собою істоту вищого ґатунку, яка усвідомлює свої особливі чесноти й ерудицію, проте за межами аптеки це був худий, незугарний, сліпуватий, проклятий усіма шоферами роззява — у мішкуватому костюмі, вимазаному хімікаліями, який пахнув проносним засобом і настоянкою валеріани.

Небажаною домішкою до рожевих мрій Айки Шонштейна був Чанк Мак-Гоуен.

Містер Мак-Гоуен також прагнув піймати на льоту сліпучі посмішки Розі. Але якщо Айки стояв біля задньої межі, то Мак Гоуен ловив їх відразу з ракетки! Та водночас Мак-Гоуен був і другом, і клієнтом Айки й частенько після приємної вечірньої прогулянки вздовж Багері-стрит заходив до «Синього світла», щоб йому помазали йодом подряпину чи ж заліпили пластиром поріз.

Якось увечері Мак-Гоуен зі звичною невимушеністю манер зайшов до аптеки — доладний, гарний з вигляду, спритний, невгамовний, добродушний парубок, — і вмостився на стільці.

— Айки, — звернувся він до фармацевта, коли той приніс ступку, сів навпроти й почав розтирати на порошок смирну, — Розкрий-но вуха ширше. Дай мені такого зілля, яке мені знадобиться.

Айки уважно оглянув зовнішність містера Мак-Гоуена, шукаючи звичайних ознак конфліктів, але нічого не знайшов.

— Знімай піджак, — наказав він. — Отже, таки штриконули тебе ножем поміж ребра. Скільки разів я тобі говорив: італійчики дістануть тебе.

Мак-Гоуен посміхнувся.

— Та ні, це не вони. Не італійці. Але щодо ребер, то діагноз ти точно поставив — правильно, це під піджаком, біля ребер. Слухай, Айки, ми — я і Розі — вирішили сьогодні вночі втекти й одружитися.

Вказівним пальцем лівої руки Айки міцно притримував край ступки. Раптом він добряче стукнув по пальцю товкачиком, але болю не відчув. А на обличчі містера Мак-Гоуена усмішка змінилася виразом похмурої стурбованості.

— Тобто, зрозуміло, якщо вона в останню мить не роздумає, — продовжив він. — Ми ось уже два тижні прокладаємо шлях, щоб дати драпака. Сьогодні вона тобі скаже «згодна», а надвечір стоп — ні, не вийде. Та оце вже начебто нарешті вирішили на сьогоднішню ніч. Розі вже два дні тримається, ніби не відступається. Але, розумієш, до того часу, на котрий ми домовилися, ще повних п'ять годин — боюся, останньої миті, коли все буде на мазі, вона знову скомандує відбій.

— Ти сказав, що тобі потрібні якісь ліки… — нагадав Айки.

На обличчі містера Мак-Гоуена з'явилися збентеженість і тривога — далеко не звичний для нього стан. Він скрутив у трубку довідник патентованих ліків і з непотрібною старанністю насунув його собі на пальця.

— Розумієш, я й за мільйон не погоджуся, щоб цей подвійний гандикап^[40] дав сьогодні фальстарт^[41], — сказав він. — У Гарлемі я вже найняв квартирку — хризантеми на столі, ну і все інше. Чайник напоготові, залишилося лише закип'ятити. І я вже домовився, церковний балакун чекатиме нас у себе вдома рівно о дев'ятій тридцять. Ну, просто не можна, щоб усе зійшло нанівець. Якщо Розі знову відступиться…

Містер Мак-Гоуен замовк, сповнений сумнівами.

— Я поки що… не бачу зв'язку… — сказав Айки уривчасто. — Про яке ти зілля плетеш і чого хочеш від мене?

— Старий Рідл мене недолюблює, точніше, не любить зовсім, — продовжував стурбований претендент на руку Розі, бажаючи висловити свої думки до кінця. — Уже цілий тиждень він не випускає Розі зі мною з дому. Вони мене давно викинули б геть, та не хочеться їм втрачати грошики, які я плачу за харчування. Я заробляю двадцять доларів на тиждень, Розі ніколи не пошкодує, що втекла з Чанком Мак-Гоуеном.

— Вибач, Чанку, — сказав Айки, — мені треба приготувати ліки за терміновим рецептом, по нього незабаром прийдуть.

— Послухай, — раптом зиркнув на нього Мак-Гоуен, — слухай, Айки, чи немає якогось зілля — ну, розумієш, якогось там порошку, щоб дати його дівчині, аби вона полюбила тебе міцніше, га?

Верхня губа Айки презирливо й пихато скривилася: він зрозумів. Але перш ніж встиг відповісти, Мак-Гоуен продовжував:

— Тім Лейсі розповідав, що якось дістав у якоїсь бабці-ворожки такий порошок, розвів його в содовій і напоїв нею дівчину. Вона тільки ковтнула — і хлопець став для неї першим номером, усі інші вже й не бралися до уваги. І двох тижнів не минуло, як вони побралися.

Сила й простота — таким був Чанк Мак-Гоуен. Більш тонкий, ніж Айки, знавець людей зрозумів би, що грубувата форма надіта на добрий каркас. Як умілий генерал, який готується до завоювання ворожої території, він вишукував способи, щоб запобігти всім можливим невдачам.

— Я подумав ось про що, — продовжував Чанк із надією в голосі, — якби в мене був такий порошок, я б підсипав його Розі сьогодні за вечерею. Може, це її заохотить, і вона не буде, як завжди, відмовлятися й відмахуватись. Я, зрозуміло, не вважаю, що її треба силоміць, на мотузці тягти, але жінкам воно так зручніше, коли їх у кареті забирають, аніж отак самій давати старт. Якщо зілля вистачить на декілька годин, то справа владнається.

— На коли призначено цю дурну втечу? — запитав Айки.

— На дев'яту годину, — відповів містер Мак-Гоуен. — Вечеря о сьомій. О восьмій Розі прикинеться, ніби в неї болить голова, і піде спати. А о дев'ятій старий Парвенцано пропустить мене через свій двір і я пролізу через огорожу Рідла, там, де дошка відійшла. Проскочу до вікна Розі, допоможу їй спуститися пожежною драбиною. Затіяли все це так рано через священика, бо він так вимагав. Та все дуже просто, лише б Розі не відступилась, коли настане момент. Ну що Айки, даси порошку, можеш мені допомогти?

Айки Шонштейн поволі потер собі носа.

— Слухай, Чанку, — сказав він. — Що стосується такого зілля, то фармацевти повинні дотримуватися особливої обережності. З-поміж усіх моїх знайомих тільки тобі я міг би довірити такі ліки. Я зроблю це для тебе — і ти побачиш, що після цього Розі почне думати про тебе.

Айки пішов і став за конторку. Він розтер на порошок дві пігулки морфію^[42]. До них він додав трішки молочного цукру, щоб виглядало більше, й акуратно загорнув суміш у білий папірець. Дорослому така доза забезпечувала декілька годин глибокого сну і була повністю нешкідлива. Айки вручив пакунок Мак-Гоуену, зауваживши, що порошок бажано вжити розчиненим у рідині, й отримав за те шквал вдячності від Локінвара^[43] з міських закутків.

Підступність Айки стане очевидною під час подальшого викладу подій. Він послав гінця по містера Рідла й розповів тому про плани Мак-Гоуена щодо викрадення Розі. Містер Рідл мав добру статуру, обличчя кольору обпаленої цегли й рішучість у діях.

— Дуже вам вдячний, — сказав він уривчасто. — Нахабний лобуряка! Моя кімната саме над кімнатою Розі. Після вечері піднімаюся до себе, заряджаю дробовика й чекаю. Якщо він заявиться на моє подвір'я, то звідти виїде до себе не у весільній кареті, а в кареті швидкої допомоги.

Розі в обіймах Морфея^[44] протягом довгого часу, а попереджений і озброєний батько прагне помсти. Айки вважав, що суперник близький до цілковитої поразки.

Цілу ніч, виконуючи свої обов'язки в аптекарському магазині «Синє світло», Айки чекав, що до нього долетить звістка про трагедію у Рідлів, але жодних новин не надходило.

О восьмій ранку Айки Шонштейн здав зміну і поспішив до місіс Рідл, бажаючи дізнатися про результат нічних подій. Коли ж раптом сам Чанк Мак-Гоуен вискакує з трамвая й хапає Айки за руку — так-так, Чанк Мак-Гоуен власною персоною. А фізіономія у нього розпливається в переможній усмішці і сяє радістю.

— Вийшло, — промовив він з радістю в голосі. — Розі на драбину вилізла вчасно, секунда в секунду. О дев'ятій тридцять з гаком ми вже були у шановного духівника — усе, як домовилися. Вона вже в нашій квартирці — сьогодні, коли варила яйця на сніданок, була в блакитному кімоно. Господи, який же я радий, їй-богу! Ти, Айки, обов'язково якось заскоч до нас, пообідаємо разом. Я знайшов тут роботу неподалік, біля мосту. Туди зараз і йду.

— А… а порошок? — спитав Айки, заїкаючись.

— Те зілля, яке ти мені видав? — усмішка Чанка стала ще ширшою. — Ось воно як усе закрутилося. За вечерею у Рідлів подивився я на Розі й сказав собі: «Чанку, якщо ти хочеш здобути таку першосортну дівчину, як Розі, — дій чесно, без усіляких фокусів». Твій пакунок так і залишився у мене в кишені. Але тут я поглянув ще на декого — на того, кому не гріх було б краще ставитися до свого майбутнього зятя. Упіймав мить та й висипав порошок у каву старого Рідла — бач воно як?

Фараон^[45] і хорал^[46]

Сопі засовався на своїй лаві в Медісон-сквері. Коли зграї диких гусей тягнуться ночами високо в небі, коли дружини, у яких немає котикових манто^[47], стають ласкавішими до своїх чоловіків, коли Сопі починає соватися на своїй лаві, це означає, що зима вже край воріт.

Жовтий листок упав на коліна Сопі. То була візитна картка Діда Мороза; цей стариган добрий до постійних мешканців Медісон-скверу і чесно попереджає їх про свій недалекий прихід. На перехресті вулиць він вручає свої картки Північному вітру, швейцарові готелю «Просто неба»^[48], щоб його постояльці приготувалися.

Сопі зрозумів, що для нього настав час заснувати у власній особі комітет для пошуку засобів і шляхів захисту своєї персони від холодів, які насувалися. Тому він і засовався на лаві.

І зимові плани Сопі не відзначалися претензійністю. Він і не мріяв ані про небо півдня, ані про поїздки на яхті Середземним морем із зупинками в Неаполітанській затоці. Трьох місяців арешту на Острові^[49] — ось чого бажала його душа. Три місяці з дахом над головою й забезпеченість їжею, в добрій компанії, подалі від зазіхань Борея^[50] і фараонів — для Сопі це була воістину межа бажань і прагнень.

Уже декілька років гостинна в'язниця на Острові правила йому за квартиру взимку. Як його щасливіші співгромадяни купували собі квитки до Флориди чи на Рив'єру^[51], так і Сопі провадив нескладні приготування до щорічного паломництва на Острів. І зараз цей час настав.

Минулої ночі три недільні газети, які він уміло розподілив — одну під піджак, другою загорнув ноги, третьою закутав коліна, — не захистили його від холоду: він провів на своїй лаві біля фонтану дуже неспокійну ніч, тож Острів вимальовувався йому бажаним і досить своєчасним притулком. Сопі презирливо ставився до турбот, які проявляли до міської бідноти в ім'я милосердя. Як на нього, то закон був добріший, ніж філантропія^[52]. У місті було безліч громадських і приватних благодійних закладів, де він мав би змогу отримати прихисток і їжу, що відповідало його скромним запитам. Але для гордого духу Сопі дари благодійності були заважкими. За будь-яке благодіяння, отримане з рук філантропів, треба було відплачувати якщо не грошима, то приниженням. Як у Цезаря був Брут^[53], так і тут кожне благодійне ліжко передбачало обов'язкову ванну, а кожен шмат хліба був отруєний порпанням у душі. То чи ж не краще бути постояльцем в'язниці? Там, звичайно, все робиться за строго встановленими правилами, проте ніхто не потикається в особисті справи джентльмена.

Вирішивши, таким чином, піти на зимівлю на Острів, Сопі відразу ж узявся здійснювати свій план. До в'язниці вело багато легких шляхів. Найприємніша дорога пролягала через ресторан. Ви замовляєте собі в доброму ресторані розкішну вечерю, наїдаєтеся досхочу і потім оголошуєте себе неплатоспроможним. Вас без будь-якого скандалу передають до рук полісмена. Розсудливий суддя завершує цю справу.

Сопі піднявся і, вийшовши з парку, поплентався асфальтованим морем, яке утворюється на злитті Бродвею й П'ятої авеню. Тут він зупинився біля заповненого вогнями кафе, де вечорами зосереджувалося все найкраще, що може запропонувати виноградна лоза, шовкопряд і протоплазма^[54].

Сопі вірив у себе — від нижнього Ґудзика жилета й вище. Він був чисто виголений, піджак на ньому був досить-таки пристойний, а красиву чорну краватку-метелик йому подарувала в День Подяки^[55] дама-місіонерка. Якби тільки йому вдалося непомітно добутися до столика, успіх був би забезпечений. Та частина його єства, яка буде виглядати з-за столу, не викличе в офіціанта жодних підозр. Смажена качка, міркував Сопі, й до неї пляшка шаблі. Потім сир, чашка чорної кави і сигара. Сигара за долар — якраз те, що треба. Рахунок буде не такий уже й великий, щоб спричинити з боку адміністрації кафе особливо жорстокі акти помсти, а він, попоївши таким чином, з приємністю розпочне подорож на свій зимовий курорт.

Але щойно Сопі переступив поріг ресторану, як пильне око метрдотеля^[56] відразу ж побачило його зношені штани й стоптані черевики. Міцні, спритні руки швидко розвернули його й безшумно виставили на тротуар, урятувавши таким чином качку від її сумної долі.

Сопі повернув із Бродвею. Здається, його шлях на Острів не буде встелений трояндами. Що ж робити? Треба вигадати інший спосіб проникнення до раю.

На розі Шостої авеню увагу пішоходів привертали яскраві вогні вітрини з вишукано розкладеними товарами. Сопі схопив каменя і жбурнув його в скло. З-за рогу почав збігатися народ, попереду мчав полісмен. Сопі стояв, засунувши руки в кишені, й посміхався до блискучих мідних ґудзиків, які бігли назустріч.

— Хто це зробив? — швидко запитав полісмен.

— А ви не думаєте, що тут винен я? — запитав Сопі не без сарказму, але дружньо, як людина, що вітає величезну удачу.

Полісмен не захотів забрати Сопі навіть як гіпотезу. Люди, які розбивають камінням вітрини магазинів, не ведуть переговорів із представниками закону. Вони — ноги на плечі та й гайда. Полісмен побачив за півкварталу чоловіка, який біг навздогін за трамваєм. Він підняв свого кийка й помчав за ним. Сопі з відразою в душі поплентався далі… Друга невдача.

Із протилежного боку вулиці розташувався ресторан без особливих претензій. Він був розрахований на великі шлунки й малі гаманці. Посуд і повітря в ньому були важкі, скатертини й супи — ріденькі. До цього храму шлунку Сопі й поніс свої варті осуду черевики й красномовні штани. Він сів за столик і проковтнув біфштекс, порцію млинців, декілька пончиків і шматок пирога. А потім виклав перед ресторанним служником, що він, Сопі, і найдрібніша нікелева монета не мають між собою нічого спільного.

— А тепер, — сказав Сопі, — давайте! Покличте фараона. Будьте такими люб'язними, покваптеся: не примушуйте джентльмена чекати.

— Обійдешся без фараонів! — видав офіціант голосом м'яким, як здобна булочка, і весело блиснув очима, схожими на вишеньки в коктейлі. — Гей, Коне, допоможи-но!

Двоє офіціантів акуратно поклали Сопі лівим вухом на безсердечний тротуар. Він піднявся, суглоб за суглобом, мов складана столярська лінійка, й обтрусив пил із одягу. Арешт почав здаватися йому далекою мрією, а Острів — чудовим міражем. Полісмен, який стояв неподалік, біля аптеки за два будинки, засміявся й пішов собі далі.

П'ять кварталів минув Сопі, перш ніж набрався мужності для нової спроби знайти щастя. Цього разу йому трапився-таки чудовий шанс. Молоденька жіночка, скромно й мило одягнена, стояла перед вікном магазину й зацікавлено розглядала тазки для гоління й чорнильниці, а за два кроки від неї, спершись на пожежний кран, красувався здоровезний, суворого вигляду полісмен.

Сопі вирішив зіграти роль ницого й усім ненависного вуличного ловеласа^[57]. Непогана зовнішність обраної жертви і близькість поважного фараона давали йому добру надію, що незабаром він відчує важку руку поліції на своєму плечі й зима на затишному острівці буде йому забезпечена.

Сопі поправив краватку — подарунок дами-місіонерки, дістав на світ Божий свої неслухняні манжети, завзято зсунув капелюха набакир і попрямував просто до молодиці. Він грайливо підморгнув їй, крякнув, посміхнувся, відкашлявся, словом — нахабно удався до усіх класичних прийомів вуличного причепи. Краєм ока Сопі бачив, що полісмен уважно спостерігає за ним. Молода жінка відступила на декілька кроків і знову заглибилася у тазки для гоління. Сопі пішов за нею слідом, нахабно став поряд із нею, ледь підняв капелюха й промовив:

— Ох, яка ви лялька! Прогуляємося?

Полісмен продовжував спостерігати. Коли б тільки ображена молодиця підняла хоч пальця — і Сопі був би вже на шляху до тихої гавані. Йому вже здавалося, що він відчуває тепло і затишок поліційного відділку. Молода жінка повернулася до Сопі і, простягши руку, схопила його за рукав.

— Із задоволенням, Майку! — мовила весело вона. — Пивцем не почастуєш? Я була б і раніше заговорила, та фараон зирить.

Молодиця обплела Сопі, як плющ дуба, і він під руку з нею похмуро пробрів побіля охоронця порядку. Без сумніву, Сопі був приречений насолоджуватися свободою.

На найближчій вулиці він здихався своєї супутниці й накивав п'ятами. Він зупинився в кварталі, залитому вогнями реклам, у кварталі, де однаково доступні серця, перемоги й музика. Жінки в хутрах і чоловіки в теплих пальтах весело перекидалися словом-двома на холодному вітрі. Несподіваний жах охопив Сопі. Можливо, якісь злі чари зробили його недоторканним для поліції? Він ледь не запанікував і, дійшовши до полісмена, який велично стовбичив перед освітленим під'їздом театру, вирішив ухопитися за соломинку «хуліганства в громадському місці».

З усієї сили свого охриплого голосу Сопі зарепетував якусь п'яну пісню. Він почав виробляти якісь плетива ногами по тротуару, кричав, кривлявся — усілякими способами порушував громадський спокій.

Полісмен покрутив свого кийка, повернувся до скандаліста спиною й кинув якомусь пішоходові:

— Та це йєльський^[58] студент. Вони сьогодні святкують перемогу над футбольною командою Хартфордського коледжу. Шумлять, звісно, але це не небезпечно. Нам дали вказівку не чіпати їх.

Безутішний Сопі припинив свій нікчемний феєрверк. Невже жоден полісмен так і не схопить його за коміра? В'язниця на Острові почала видаватися йому недосяжною. Він тугіше загорнувся в свій легенький піджачок: вітер пронизував його наскрізь.

У тютюновій крамниці він побачив джентльмена, який підпалив сигару від газового ріжка. Свою шовкову парасолю той полишив біля входу. Сопі переступив поріг, схопив парасолю й повільно рушив геть. Чоловік із цигаркою швиденько кинувся за ним.

— Це моя парасоля, — сказав він строго.

— Невже? — нахабно перекривився Сопі, додаючи до дрібної крадіжки образу. — Чому ж ви не покличете полісмена? Так, я взяв вашу парасолю. Тож покличте фараона! Он він стоїть на розі.

Власник парасолі сповільнив крок. Сопі теж. Він уже передчував, що доля знову пожартує з ним не по-доброму. Полісмен дивився на них зацікавлено.

— Ну, звичайно, — мовив чоловік із сигарою, — звичайно… ви… ну, добре… бувають такі помилки… я… якщо це ваша парасоля… сподіваюсь, ви вибачите мені… я захопив її сьогодні вранці в ресторані… якщо ви впізнали в ній свою… ну, що ж… я сподіваюсь, ви…

— Звичайно, це моя парасоля, — сердито сказав Сопі.

Колишній власник парасолі поступився. А полісмен кинувся на допомогу високій блондинці в пишному манто: треба було перевести її через вулицю, тому що за два квартали звідси з'явився трамвай.

Сопі повернув на схід вулицею, покаліченою ремонтом. Він зі злістю викинув парасолю до ями, посилаючи прокляття на людей у касках і з кийками. Він так прагне потрапити їм до лап, а вони дивляться на нього, як на цнотливого папу римського.

Нарешті Соні дістався до однієї з віддалених авеню, куди ґвалт і біганина майже не долітали, і взяв курс на Медісон-сквер. Оскільки інстинкт, який тягне людину до рідної домівки, не помирає навіть тоді, коли за домівку править лава в парку.

Та на однім особливо тихім розі Сопі раптом зупинився. Тут стояла стара церква зі шпилястим дахом. Крізь фіолетове скло одного з її вікон проблискувало м'яке світло. Очевидно, органіст затримався біля свого інструмента, щоб програти ще раз недільний хорал, оскільки до слуху Сопі долітали солодкі звуки музики, і він завмер, притулившись до плетива чавунної огорожі.

Зійшов місяць, безтурботний, світлий; екіпажів і перехожих було небагато; під карнизами сонно цвірінькали горобці — складалося враження, що це не місто, а сільський цвинтар. І хорал, якого грав органіст, притягнув Сопі до чавунної решітки, тому що він багато разів чув його раніше — тоді, коли в його житті були такі речі, як мати, троянди, сміливі плани, друзі, чисті помисли, і чисті комірці.

Під впливом музики, що линула зі старої церкви, в душі Сопі сталася несподівана й чудова зміна. Він із жахом побачив провалля, до якого впав, побачив безсоромні дні, ниці бажання, мертві надії, втрачені здібності й ниці помисли, які нині складали його життя.

І серце його забилося в унісон із цим новим настроєм. Він одразу відчув у собі сили для боротьби зі злодійкою-долею. Він вилізе з бруду, він знову стане людиною, він переможе зло, яке полонило його. Час ще є, адже він ще досить молодий. Він воскресить у собі колишні честолюбні мрії й енергійно візьметься до їх утілення. Урочисті, але солодкі звуки органа зробили в ньому переворот. Завтра вранці він піде до ділової частини міста і знайде собі роботу. Один хутровик пропонував йому якось місце візника. Він завтра таки розшукає його й стане до нього на службу. Він хоче бути людиною. Він…

Сопі відчув, як чиясь рука опустилася йому на плече. Він швидко озирнувся й побачив перед собою широке обличчя полісмена.

— Що ви тут робите? — запитав полісмен.

— Нічого, — відповів Сопі.

— Що ж, ходімо, — сказав полісмен.

— На Острів, три місяці, — постановив наступного ранку суддя.

із збірки «СЕРЦЕ ЗАХОДУ»

Довідник Гіменея^[59]

 Сандерсон Пратт, автор цих рядків, вважаю, що системі освіти в Сполучених Штатах слід було б підпорядковуватися бюро погоди. На доведення цього я можу навести вагомі докази. От, скажіть, чому б наших професорів не передати метеорологічному департаменту? Їх учили читати, і вони легко могли б пробігати ранкові газети й потім телеграфувати до головної контори, від якої маємо чекати погоди. Але це питання цікаве ще й з іншого боку. Зараз я хочу розповісти вам, як погода дала мені й Айдахо Грінові світську освіту.

Ми були в горах Біттер-Рут, за хребтом Монтана^[60], шукали золото. У містечку Волта-Волла один бородань, покладаючись невідь на що, видав нам аванс. І ось ми застрягли в горах, длубаючи їх потихеньку й маючи запас їжі, якого б вистачило на прожиття цілої армії на весь час якої-небудь мирної конференції.

Одної чудової днини приїздить із Карлоса листоноша, зупиняється в нас на відпочинок, з'їдає три банки сливових консервів і залишає нам свіжу газету. Ця газета друкувала прогнози погоди, і сторінка, яка в ній була відведена для інформації про гори Біттер-Рут аж на самісінькому кінці купи сторінок, повідомляла: «Тепло і ясно, вітер західний, слабкий».

Того ж вечора пішов сніг і повіяв рвучкий східний вітер. Ми з Айдахо перенесли свою стоянку вище, до старої занедбаної хижки, гадаючи, що це лише невеличка хуртовина, які інколи здіймаються в листопаді. Та коли на рівних місцинах снігу понасипало під три фути, погода розійшлася не на жарт, і ми зрозуміли, що нас занесло. Купу дров ми натягали ще до того, як їх засипало, їжі нам мало вистачити на два місяці, тож ми дозволили стихіям бушувати й лютувати, як їм заманеться.

Якщо у вас виникне колись бажання заохочувати ремесло людиновбивства, то зачиніть на місяць двох людей у хатині розміром вісімнадцять на двадцять футів. Людська натура цього не витримає.

Коли випав перший лапатий сніг, ми реготали з власних жартів та вихваляли місиво, яке видобували з казанка й називали хлібом. На кінець третього тижня Айдахо виголошує таке:

— Я не знаю, який звук видавало б кисле молоко, падаючи з повітряної кулі на дно бляшанки, але мені здається, що це було б небесною музикою порівняно з булькотінням ріденьких потоків дохленьких думочок, які сочаться з ваших органів мовлення. Напівпрожовані звуки, які ви щодня видаєте, нагадують мені коров'ячу жуйку з тією лише різницею, що корова — особа вихована й залишає її при собі, а ви ні.

— Містере Гріне, — кажу собі й я, — ви колись були моїм приятелем, і це заважає мені сказати відверто, що якби мені трапилося обирати ваше товариство або ж товариство звичайної волохатої, кульгавої дворняжки, то один із мешканців цієї халупи махав би зараз хвостом.

У такий спосіб ми спілкуємося декілька днів, а потім і зовсім припиняємо будь-які розмови. Ми розподіляємо кухонні речі, й Айдахо готує з одного краю вогнища, а я — з іншого.

Снігу намело під самі вікна, і вогонь треба було підтримувати цілодобово.

Ми з Айдахо, мушу вам сказати, не мали ніякої освіти, хіба що вміли читати та рахувати на грифельній дошці: «Якщо в Джона три яблука, а в Джеймса п'ять…». У нас ніколи не виникало жодної потреби мати університетський диплом, оскільки, мандруючи світом, ми здобули деякі справжні знання й могли ними користуватися в критичних ситуаціях. Та, загнані віхолами в хижку на Біттер-Рут, ми вперше відчули, що якби вивчали Гомера^[61] або грецьку мову, дробові числа й вищі галузі науки, то мали б хоч якісь запаси для роздумів і вправлянь на самоті. Я бачив, як молодики зі східних коледжів працюють у ковбойських таборах по всьому Заходу, і в мене склалося враження, що освіта була для них меншою перепоною, ніж могло видатися з першого погляду. Ось, скажімо, на Снейк-Ривер в Ендрю Мак-Вільямса кінь для верхової їзди набрався корости^[62], так він за десять миль погнав воза по одного з тих диваків, які величають себе ботаніками. Щоправда, кінь таки здох.

Одного ранку Айдахо почав шарудіти поліном на невеличкій полиці, куди не можна було дотягтися рукою. На підлогу впали дві книги. Я зробив крок у напрямку до них, але зупинився під поглядом Айдахо. Він заговорив уперше за тиждень.

— Не обпаліть ваших пальчиків, — говорить він. — Вам у друзі годилася б лише сонна черепаха, але, незважаючи на це, я буду чесним із вами. А це більше за все те, що зробили ваші батьки, пустивши вас у світ із таким умінням спілкуватися, яким наділена тільки гримуча змія, і вдячністю мороженої ріпи. Ми зіграємо з вами до туза, і той, хто виграє, вибере собі одну книгу, а той, хто програє, візьме ту, яка лишиться.

Ми зіграли, й Айдахо виграв. Він узяв свою книгу, а я — свою. Потім ми розійшлися кожен у свій куток хижі й узялися читати.

Я ніколи так не радів самородку в десять унцій^[63], як зрадів цій книзі. Та й Айдахо дивився на свою, як дитина на льодяник.

Моя книжечка була невеличка, десь п'ять на шість дюймів, із назвою «Херкімерів довідник необхідних знань». Можливо, я й помиляюся, але, по-моєму, це найвеличніша з усіх написаних книг. Вона збереглася в мене до цього часу, і, користуючись її порадами, я будь-кого можу обійти п'ятдесят разів за п'ять хвилин. Де вже там царю Соломону чи газеті «Нью-Йорк триб'юн»! Херкімер обох заткне за пояса. Цей хлопець, мабуть, витратив років із п'ятдесят і промандрував мільйони миль, щоб набратися такої премудрості. Тут тобі й статистика населення всіх міст, і спосіб, як дізнатися про вік дівчини, й відомості про кількість зубів у верблюда. З неї можна довідатися про найдовший у світі тунель, скільки зірок на небі, за скільки днів висипає вітрянка, якого розміру має бути жіноча шия, які права «вето»^[64] в губернаторів, дати побудови римських водопроводів, скільки фунтів^[65] рису можна придбати, якщо не видудлювати по три кухліпива щодня, середню щорічну температуру міста Огести, штат Мен, скільки потрібно насіння моркви, щоб засіяти акр^[66] рядовою сіялкою, які бувають протиотрути, кількість волосся на голові блондинки, як зберігати яйця, висоту всіх гір у світі, дати всіх воєн і битв, і як приводити до тями потопельників і знепритомнілих від сонячного удару, і скільки цвяхів іде на фунт, і як робити динаміт, поливати квіти й застилати ліжко, і що робити, чекаючи на лікаря, — і ще море усяких відомостей. Можливо, Херкімер і не знає чогось, але книга не дає жодних підстав для такого висновку.

Я сидів і читав цю книгу чотири години. У ній були спресовані всі чудеса освіти. Я забув і про сніг, і про наші суперечки з Айдахо. Він тихо сидів на стільці, і якийсь ніжний і загадковий вираз проступав крізь його руду бороду.

— Айдахо, — кажу я, — тобі яка книга дісталася?

Айдахо, мабуть, теж забув старі рахунки, бо відповів стримано, без лайки й злості:

— Мені? — говорить він. — Очевидно, це Омар Ха-Ем^[67].

— Омар X. М., а далі? — питаю я.

— Далі нічого, Омар Ха-Ем, і крапка, — каже він.

— Не бреши, — кажу я, трішки ображений тим, що Айдахо хоче замилити мені очі. — Який дурень буде підписувати книжку ініціалами. Якщо це Омар X. М. Спупендайк, або Омар X. М. Мак-Суїні, або Омар X. М. Джонс, то так і скажи по-людськи, а не ковтай кінець фрази, як теля край сорочки, вивішеної на мотузці.

— Я сказав тобі так, як є, Санді, — говорить Айдахо спокійно. — Це віршована книга, автор — Омар Ха-Ем. Спочатку я не міг збагнути, в чому ж сіль, та попорпався й бачу, що жила є. Я не проміняв би цієї книги навіть за дві червоні ковдри.

— То й читай собі на здоров'я, — кажу я. — Як на мене, то краще неупереджений виклад фактів, щоб було над чим попрацювати голові, і, здається, саме така книженція мені й дісталася.

— Тобі, — відповідає Айдахо, — дісталася статистика — найнижчого ґатунку галузь з-поміж існуючих наук. Вона отруїть твій мозок. Ні, мені більше до вподоби система натяків дідугана Ха-Ем. Він, гадаю, чи не агент із продажу вин^[68]. Його улюблений тост: «Усе марнота». Гадаю, він слабує на надлишок жовчі, але в таких дозах розводить її спиртом, що найбезпардонніша його лайка звучить як запрошення випити чарчину. Так, це поезія, — продовжує Айдахо, — і я зневажаю тую кредитну контору, де мудрість міряють на фути й дюйми^[69]. А якщо треба буде пояснити філософічну першопричину таємниць душі, то старий Ха-Ем заткне твого автора за пояс в усьому — і з приводу об'єму грудної клітки, і щодо норми дощових опадів за рік.

Так і спливав час у нас з Айдахо. Вдень і вночі ми тільки й мали втіху — вивчали наші книги. І, безперечно, сніговий буран дав кожному з нас купу усіляких знань. Якби в той час, коли сніг почав танути, ви підійшли до мене й запитали: «Сандерсоне Пратте, скільки коштуватиме вкрити квадратний фут даху бляхою двадцять на двадцять вісім вартістю дев'ять доларів п'ятдесят центів за ящик, — я б відповів вам із тією ж швидкістю, з якою світло проскакує по держаку лопати — зі швидкістю сто дев'яносто дві тисячі миль^[70] за секунду. Багато хто може це зробити? Розбудіть-но опівночі будь-кого з ваших знайомих і попросіть його відповісти без роздумів, скільки кісток у людському скелеті, не враховуючи зубів, чи який відсоток голосів слід мати в парламенті штату Небраска, щоб подолати «вето». Відповість він вам? Спробуйте й переконаєтеся.

Яку користь мав Айдахо зі своєї віршованої книги, я не знаю. Та тільки він відкривав рота — і вже лилися прославляння на адресу його винного агента, але мене це зовсім ні в чому не переконувало.

Цього Омара X. М., якщо вірити тому, що просочувалося з його книженції за посередництва Айдахо, я уявляв собі чимось схожим на собаку, який дивиться на життя, мов на консервну бляшанку, прив'язану до його хвоста. Набігається до знемоги, вмоститься, висолопить язика, подивиться на бляшанку і скаже: «Ну що ж, якщо не можемо позбутися її, то дочовгаємо до корчми на розі й наповнимо її за свій рахунок».

До того ж він, здається, був персом. А я ніколи не чував, щоб Персія виробляла щось варте уваги, окрім турецьких килимів і мальтійських кішок.

Тієї весни ми з Айдахо натрапили на багату жилу. У нас було правило: спродувати все й рухатися далі. Ми здали нашому підрядчику золота на вісім тисяч доларів кожен, а потім рушили до цього невеличкого містечка Роуз, на річці Салмон, щоб відпочити, поїсти по-людськи й поголити наші бороди.

Роуз не було копальневим поселенням. Воно розташувалося в долині й відсутністю шуму та розпусти нагадувало будь-яке містечко сільської місцевості. У Роузі була три-мильна трамвайна лінія, і ми з Айдахо цілий тиждень каталися в одному вагончику, вилазячи лише на ніч біля готелю «Вечірня зоря». З огляду на те, що ми й багато попоїздили, і були тепер досить-таки начитаними, ми незабаром стали входити до кращого кола мешканців Роуза, і нас запрошували на найрозкішніші й найвишуканіші вечори. От на одному з таких благодійних вечорів-конкурсів на кращу мелодекламацію^[71] і на найбільшу кількість з'їдених перепелів, який був влаштований у будинку муніципалітету^[72] на користь пожежної команди, ми з Айдахо і зустріли вперше місіс Д. Ормонд Семпсон, королеву вищого світу містечка Роуз.

Місіс Семпсон була вдовицею й володіла єдиним у місті двоповерховим будинком. Він був пофарбований у жовтий колір. Тож звідки б на нього не дивився, він виднівся так само виразно, як залишки жовтка на бороді ірландця в піст. Двадцять два чоловіки, крім мене й Айдахо, претендували на цей жовтавий будиночок.

Коли ноти й перепелині кістки було виметено з зали, розпочалися танці. Двадцять три залицяльника підлетіли до місіс Семпсон і запросили її до танцю. Я відмовився від танка, але попросив супроводжувати її додому. Тут уже я себе й показав.

Дорогою вона каже:

— Ах, які сьогодні пречудові та яскраві зірки, містере Пратте!

— Зважаючи на їхні можливості, — говорю, — вони мають досить-таки симпатичний вигляд. Он та, велика, знаходиться він нас на відстані шістдесят шість мільярдів миль. Знадобилося б триста шістдесят років, щоб її світло долетіло до нас. У вісімнадцятифутовий телескоп можна побачити сорок три мільйони зірок, зокрема й зірки тринадцятої величини, а якби якась із останніх зникла з неба, ви б продовжували її бачити ще дві тисячі сімсот років.

— Ой! — здивувалася місіс Семпсон. — А я нічого про це й не знала. Дуже жарко!.. Я аж упріла від цих танців.

— То й не дивно, — кажу я, — якщо взяти до уваги, що у вас два мільйони потовидільних залоз, і всі вони діють одночасно. Якби всі ваші потопровідні трубки завдовжки чверть дюйма кожна приєднати кінцями одна до одної, вони б протяглися на сім миль.

— Царице небесна! — знову дивується місіс Семпсон. — Таке враження, що ви описуєте зрошувальний канал, містере Пратте. Звідки у вас усі ці вченні знання?

— Зі спостережень, — кажу я їй. — Подорожуючи світом, я ні на мить не стуляю повік.

— Містере Пратте, — говорить вона, — я завжди обожнювала культуру. Між тупоголових ідіотів нашого міста так мало освічених людей, що я отримую справжню насолоду від розмови з культурним джентльменом. Знаєте, заходьте до мене в гості, коли тільки забажаєте.

Таким чином я завоював прихильність господині двоповерхового будинку. Щовівторка й щоп'ятниці, ввечері, я відвідував її й розповідав про чудеса всесвіту, відкриті, класифіковані й відтворені з натури Херкімером. Айдахо та інші залицяльники міста використовували кожну мить решти днів тижня, що залишалися в їхньому розпорядженні.

Я й не гадав, що Айдахо спробує вплинути на місіс Семпсон прийомами залицяння старого X. М., поки я не довідався про це якось увечері, коли йшов звичною стежкою, несучи господині кошик диких слив. Я зустрів місіс Семпсон у провулку, який вів до її будинку. Її очі іскрилися, а її капелюх погрозливо накрив одну брову.

— Містере Пратте, — розпочинає вона, — цей містер Грін, здається, ваш приятель?

— Уже років із дев'ять, — відповідаю.

— Припиніть стосунки з ним, — говорить вона, — він не джентльмен.

— Зважте, вельмишановна місіс Семпсон, — кажу я, — він звичайний мешканець гір, якому притаманне хамство і традиційні недоліки марнотратника й брехуна, але ніколи, навіть у найкритичніших ситуаціях, у мене не вистачало духу заперечувати його джентльменство. Можливо, своїм невибагливим убранням, нахабством і всім своїм виглядом він і бридкий для ока, але за своїм внутрішнім змістом, пані, він так само не схильний до ницого вчинку, як і до повноти. За дев'ять років, проведених у спілкуванні з Айдахо, — повторюю я, — мені було б неприємно засуджувати його й чути, як його зневажають інші.

— Вельми похвально, містере Пратте, що ви захищаєте свого друга, — говорить місіс Семпсон, — але це жодним чином не виправдовує його в намаганнях запропонувати мені дещо досить образливе, що обурило б будь-яку скромну жінку!

— Бути такого не може! — кажу я. — Старий Айдахо утнув таке? Цього швидше можна було очікувати від мене. За ним тягнеться лиш один грішок, причиною якого слід вважати хуртовину. Якось, коли сніг затримав нас у горах, мій друг став жертвою фальшивих і непристойних віршиків, і можливо, вони зіпсували його манери.

— Так-так, — згадує місіс Семпсон. — Від часу, як я познайомилася з ним, він без упину декламує мені безбожні вірші якоїсь непевної особи, яку він називає Рубай Атт^[73], і якщо зважити на вірші, це негідниця, якої світ іще не бачив.

— Отже, Айдахо надибав нову книгу, — кажу я, — автор тієї, що в нього була, пише під псевдонімом X. М.

— Було б краще, якби він і тримався її, — говорить місіс Семпсон, — яка вже вона там не є. Але ж сьогодні він зайшов надто далеко. Сьогодні я отримую від нього букет квітів, і до них прикріплена цидулка. Ви, містере Пратте, знаєте, що я порядна жінка, і ви знаєте, яке місце я посідаю в громаді Роуза. Припустіть собі на мить, що я побігла в ліс із чоловіком, прихопивши глек вина і хліба, та гайда співати і стрибати з ним попід деревами? Я випиваю краплю червоного за обідом, але не маю звички тягати його глеками в кущі й потішати там диявола на такий кшталт. І вже безперечно, він приніс би із собою цю книгу віршів, про що він так повідомив. Ні, нехай вже він сам ходить на свої скандальні пікніки. Або хай прихоплює з собою Рубай Атт. Либонь, вона вже точно не буде брикатися, хіба, може, їй не сподобається, що він захопить більше хліба, ніж вина. Ну, містере Пратте, що ви тепер скажете про вашого приятеля-джентльмена?

— Річ у тім, пані, — кажу я, — ймовірно, запрошення Айдахо було своєрідною поезією й не мало на меті образити вас. Можливо, воно належало до групи так званих «фігуральних» віршів. Такі вірші ображають закон і порядок, але пошта їх пропускає на тій підставі, що в них пишуть не те, про що думають. Я був би дуже радий за Айдахо, якби ви подивилися на це крізь пальці, — продовжую я. — І хай наші думки витечуть із тісних і ницих лабіринтів поезії і піднесуться у вищі сфери розрахунку й факту. Наші думки, — кажу їй, — мають бути суголосними цьому чудесному дню. Тут тепло, чи не так, але ми не повинні забувати, що на екваторі лінія вічного холоду знаходиться на висоті п'ятнадцять тисяч футів. А між сороковим і сорок дев'ятим градусом широти вона знаходиться на висоті від чотирьох до дев'яти тисяч футів.

— Ах, містере Пратте, — говорить місіс Семпсон, — це справжня втіха чути від вас чудові факти після того, як рознервуєшся віршами тієї безпутної Рубаї.

— Сядьмо на цю придорожню колоду, — пропоную я, — і полишімо іншим недолюдкуватість і розбещеність поетів. У довгих рядках перевірених фактів і загальноприйнятих мір і цифр — лише в них слід шукати краси. Ось ми присіли на колоду, й у ній, місіс Семпсон, — кажу я, — криється статистика, дивовижніша за будь-яку поему. Кільця на зрізі вказують, що дерево прожило шістдесят років. На глибині дві тисячі футів за три тисячі років воно перетворилося б на вугілля. Найглибша вугільна шахта у світі знаходиться в Кіллінґворті поблизу Ньгокасла^[74]. У ящик завдовжки чотири фути, завширшки вісім футів і заввишки два фути вісім дюймів можна насипати тонну вугілля. Якщо порізана артерія, перетисніть її вище від рани. У людській нозі тридцять кісток. Лондонський Тауер^[75] згорів тисяча вісімсот сорок першого року.

— Продовжуйте, містере Пратте, ну ж бо, продовжуйте, — прохає місіс Семпсон, — ваші слова такі оригінальні й заспокійливі. Як на мене, то в світі немає нічого прекраснішого за статистику.

Але лише за два тижні я мав змогу повністю оцінити Херкімера.

Тієї ночі я прокинувся від криків: «Пожежа!» Я зіскочив із ліжка, одягнувся й вийшов із готелю помилувати око видовищем. Уздрівши, що горить будинок місіс Семпсон, я скрикнув і за дві хвилини був уже на місці події.

Увесь нижній поверх був охоплений полум'ям, навколо стовпилося усе чоловіче, жіноче й собаче населення Роуза, яке репетувало, гавкало, і заважало пожежникам. Айдахо тримали шестеро пожежників, а він щосили намагався вирватися з їхніх лабет. Вони йому доводили, що весь будинок уже палає і хто ввійде туди, вже живим не повернеться.

— Де місіс Семпсон? — запитую я.

— Її ніхто не бачив, — у відповідь сказав один із пожежників. — Вона спить на другому поверсі. Ми намагалися туди пробратися, але не змогли, а драбин наша команда ще не має.

Я вибігаю на місцину, освітлену полум'ям пожежі, й дістаю із внутрішньої кишені довідника. Я засміявся, відчувши його в своїх руках, — мені навіть здається, я здурів був від хвилювання.

— Херкі, друже, — кажу я йому, гортаючи сторінки, — ти жодного разу не обдурив мене й ніколи не полишав у біді. Рятуй, брате, підкажи! — благаю я.

Я потрапив на сторінку 117: «Як діяти у разі нещасного випадку» — пробіг пальцем до низу сторінки й потрапив прямісінько в ціль. Молодець Херкімер, він нічого не забув!

Сторінка 117 повідомляла:

«Задушення внаслідок вдихання диму або газу». Немає нічого кращого за насіння льону. Покладіть кілька насінин у зовнішній куточок ока».

Я заховав довідника знову до кишені й схопив хлопчака, який пробігав повз мене.

— Ось, — кажу я, даючи йому гроші, — лети до аптеки і принеси насіння льону на долар. Та мерщій, ще й матимеш долара за роботу. Тепер, — кричу я, — ми дістанемо місіс Семпсон! — і скидаю піджака й капелюха.

Четверо пожежників та дехто зі спостерігачів хапають мене.

— Іти в дім — іти на вірну смерть, — доводять вони. — Підлога вже почала провалюватися.

— Та скажіть же, трясця його матері! — кричу я і все-ще сміюся, хоч воно й непереливки. — Як же я вкладу насіння льону в око, не маючи того ока?

Я штурхонув ліктями пожежників межи очі, дзиґнув когось іще й завалив боковим ударом останнього. А потім увірвався до будинку. Якщо я помру раніше за вас, то напишу вам листа й повідомлю, чи набагато гірше в чортовому пеклі, аніж було в стінах цього будинку; але втримайтеся поки що від висновків. Я просмажився значно краще за тих курчат, яких подають у ресторані на термінове замовлення. Рятуючись від диму й вогню, я змушений був двічі кидатися на підлогу і ледь-ледь не посоромив Хекімера, але пожежники допомогли мені, пустивши невеличкий струмінь води, і я таки дістався до кімнати місіс Семпсон. Вона від диму вже лежала без тями, тож я загорнув її у ковдру й перекинув через плече. Зрозуміло ж, підлога не була ще така зотліла, як мені доводили, а то чи витримала б вона нашу вагу? Нічого й гадати!

Я відніс її на п'ятдесят ярдів^[76] від будинку й поклав на траві. Відразу ж, як і буває, всі двадцять два претенденти на руку місіс Семпсон стовпилися довкола з кухликами води, готові до порятунку бідолашної. Тут примчав і хлопчак із насінням льону.

Я звільнив голову місіс Семпсон. Вона розкрила повіки й каже:

— Це ви, містере Пратте?

— Тихо, — кажу я. — Не говоріть, поки не приймете ліки.

Я обхоплюю її шию рукою й тихенько підіймаю їй голову, а другою рукою розриваю пакета з насінням льону; потім якиайобережніше схиляюся над нею й пускаю кілька насінин у зовнішній куточок її ока.

Цієї миті галопом прилітає сільський лікар, фиркає вусібіч, хапає місіс Семпсон за пульс і цікавиться, що, власне, означають мої ідіотські витребеньки.

— Та куди ж мені до вас, клізмо ходяча, — я не змовчую, — та хоч я й не займаюся постійною лікарською практикою, проте все ж можу апелювати^[77] до деяких авторитетів.

Принесли мій піджак, і я дістав свого довідника.

— Гляньте на сторінку сто сімнадцять, — кажу. — Задушення внаслідок вдихання диму або газу. Насіння льону в зовнішній куточок ока, не помиляюся? Я не зможу впевнено сказати, як діє воно: чи як поглинач диму чи як подразник складного гастро-гіпопотамічного нерва, але Херкімер його рекомендує, а він був запрошений до пацієнтки першим. Якщо бажаєте влаштувати консиліум^[78], то я не буду суперечити.

Старенький лікар бере книгу й розглядає її крізь окуляри в світлі пожежного ліхтаря.

— Послухайте, містере Пратте, — говорить він, — ви, очевидно, подивилися не на той рядок, коли ставили свій діагноз^[79]. Рецепт від задухи повідомляє: «Винесіть хворого якомога швидше на свіже повітря й покладіть на спину, піднявши голову», лляне насіння — це засіб від «пилу й попелу, що потрапили в очі», рядком вище. Але врешті-решт…

— Послухайте, — втручається місіс Семпсон, — мені здається, я можу висловити й свою думку на цьому консиліумі. Так знайте ж: це лляне насіння дало мені більше користі, аніж усі ліки за все моє життя.

А потім вона підіймає голову, знову хилить її мені на плече й каже: «Покладіть мені трішки і в друге око, Санді, дорогенький».

Отож, якщо вам трапиться завтра чи колись іншим разом зупинитися в Роузі, то ви побачите чудовий новесенький яскраво-жовтий дім, прикрасою якого є місіс Пратт, колишня місіс Семпсон. А якщо у вас буде нагода переступити поріг цього будинку, то ви побачите на мармуровому столі посеред вітальні «Херкімерів довідник необхідних знань», по-новому переплетений у червоний сап'ян і завжди готовий дати пораду з будь-якого питання, яке стосується людського щастя й мудрості.

Купідон^[80] порціями

— Жіночі нахили, — сказав Джефф Пітерс після того, як із цього приводу вже було висловлено декілька думок, — спрямовані зазвичай у бік суперечностей. Жінка завжди хоче того, чого у вас немає. Як менше чогось є, то більше вона цього жадає. Їй подобається зберігати сувеніри про події, яких у її житті зовсім не було. Однобічний погляд на речі несумісний із жіночою сутністю.

— У мене є погана риса, породжена природою й розвинута в довгих подорожах, — продовжував Джефф, задумливо поглядаючи на вогонь у плитці між своїми високо задертими ногами. — Я глибше дивлюся на деякі речі, ніж більшість людей. Я надихався випарів бензину, промовляючи перед вуличним натовпом майже в усіх містах Сполучених Штатів. Я зачаровував людей музикою, красномовством, спритністю рук і хитрими комбінаціями, водночас продаючи їм ювелірні вироби, ліки, мило, засоби для росту волосся й усяку іншу гидоту. І під час своїх подорожей я для розваги, а почасти й для спокутування гріхів, вивчав жінок. Щоб розкусити одну жінку, людині потрібне ціле життя; але чоловік може здобути певні знання про жіночу стать узагалі, якщо присвятить цьому, скажімо, років із десять постійної і кропіткої праці. Дуже багато цінного про все це я почерпнув, коли розповсюджував на Заході бразильські діаманти й патентовані тріски для розпалювання. Гатрі виросло у центрі цього штату, як шмат тіста на дріжджах. Це було типове містечко, народжене бумом^[81]: щоб умитися, ставай у чергу; якщо засидишся в ресторані за обідом більше ніж на десять хвилин, до твого рахунку додадуть ще й за постій; якщо ночував на підлозі в готелі, зранку тобі виставлять рахунок за повний пансіон.

За своїми переконаннями й за природою я схильний завжди вишукувати найкращі місця для харчування. Я розгледівся і знайшов місцину, яка мене цілком влаштовувала. Це був ресторан-намет, щойно відкритий сім'єю, яка з'явилася в місті слідом за бумом. Вони нашвидкуруч побудували будиночок, у якому жили й готували, і приткнули до нього намет, де, власне, й розташовувався ресторан. Намет цей був прикрашений плакатами, розрахованими на те, щоб вирвати змореного пілігрима з гріховних обіймів пансіонів і готелів для приїжджих. «Спробуйте наше домашнє печиво», «Гарячі пиріжки з кленовим сиропом, якими ви смакували в дитинстві», «Наші смажені курчата за життя не кукурікали» — такою були ці вивіски, метою яких було сприяти травленню гостей. Я сказав собі, що треба буде бродячому синкові своєї матусі пожувати щось увечері в цьому закладі. Так воно й сталося. Тут-таки я й познайомився з Меймі Дюган.

Старий Дюган — шість фунтів індіанського ледаря — вбивав час, вилежуючись у качалці й згадуючи неврожай вісімдесят шостого року. Мамаша Дюган готувала, а Меймі подавала.

Тільки-но я побачив Меймі, я зрозумів, що під час загального перепису населення було допущено помилку. У Сполучених Штатах була, звичайно, лише одна дівчина! Детально описати її надзвичайно важко. На зріст вона була приблизно з ангела, і очі в неї були такі, і такі звички. Якщо ви хочете дізнатися, яка це була дівчина, то ви їх можете знайти цілу низку, — ця низка тягнеться від Бруклінського мосту на захід аж до самої будівлі суду в Каунсіл-Блафс, штат Індіана. Вони заробляють собі на прожиття, працюючи в магазинах, ресторанах, на фабриках і в конторах. Ці дівчата за походженням прямі родичі Єви, вони ж і завоювали права жінок, а якщо вам заманеться ці права оскаржувати, то маєте добру нагоду дістати неабиякого ляпаса. Вони добрі товаришки, чесні й вільні, вони ніжні та зухвалі й дивляться життю просто в очі. Вони зустрічалися з чоловіком віч-на-віч і дійшли висновку, що це істота досить-таки жалюгідна. Вони переконалися, що описи чоловіка в романах, де той змальований казковим принцом, не знаходять підтвердження в дійсності.

Ось такою дівчиною й була Меймі. Уся вона сяяла життям, веселощами й жвавістю; з гостями по слово далеко не ходила; померти зо сміху можна було, коли вона їм відповідала. Я не люблю проводити розкопки в надрах особистих симпатій. Я дотримуюсь теорії, що суперечності захворювання, яке відоме під назвою «кохання», — річ така ж приватна й особиста, як зубна щітка. Тому ви мені вибачте, якщо я не подам повного прейскуранта тих почуттів, які я відчував до Меймі.

Незабаром я вже мав звичку регулярно з'являтися в наметі в нерегулярний час, коли там бувало якнайменше народу. Меймі підходила до мене, посміхаючись, у чорній сукенці й білому фартушку й говорила: «Привіт, Джеффе, чому не прийшли у відведений час? Свідомо запізнюєтеся, щоб усіх турбувати? Смажені-курчата-біфштекс-поросячі-відбивні-яєчня-з-шинкою» — і тому подібне. Вона називала мене Джеффом, але це зовсім нічого не означало. Їй же треба було якось відрізняти нас один від одного. А так було найшвидше й найзручніше. Я зазвичай з'їдав два обіди й намагався їх розтягнути, як на бенкеті у вищому світі, де змінюють тарілки й дружин, мимохідь перекидаючись жартами між присьорбуваннями. Меймі все це терпіла. Не могла ж вона влаштовувати скандали і втрачати незайвий долар лише тому, що я прийшов не за розкладом.

За якийсь час ще один хлопець на ім'я Ед Коллієр приохотився споживати їжу в незапланований час, і завдяки нам між сніданком і обідом, між обідом і вечерею були перекинуті постійні містки. Намет перетворився на цирк із трьома аренами, і Меймі вже зовсім не мала часу, щоб відпочити за кулісами. Цей Коллієр був ніби нашпигований різними вигадками й хитрощами. Він працював чи то бурильником колодязів, чи займався страхуванням, чи заявками, чи ще бозна-чим — вже й не пам'ятаю точно. Він був досить густо намазаний добрими манерами й під час розмови вмів прихилити до себе. Ми з Коллієром створили в наметі атмосферу упадання і змагання. Меймі трималася на висоті неупередженості й розподіляла між нами свої люб'язності, немов здавала карти в клубі: одну мені, одну Коллієру й одну в банк. І жодної карти в рукав.

Ми з Коллієром, звичайно, познайомилися, а інколи навіть проводили разом час за межами намету. Без своїх військових хитрощів він створював враження славного хлопака, а його ворожість була якоюсь кумедною.

— Я помітив, що вам подобається засиджуватися в бенкетних залах після того, як усі гості розійшлися, — якось сказав я йому, аби подивитися, що він відповість на це.

— Так, — сказав Коллієр задумливо. — Шум і штовханина дратують мої чутливі нерви.

— І мої теж, — сказав я. — Славна дівчина, га?

— Ось воно куди, — сказав Коллієр і засміявся. — Якщо ви вже заговорили про це, то я можу заявити, що вона не створює поганого враження на мій зоровий нерв.

— А мої очі вона просто-таки радує, — сказав я. — І доводжу до вашого відома, що я за нею упадаю.

— Я буду також чесним, — сказав, Коллієр. — І якщо в аптеках тут вистачить пепсину^[82], я вам влаштую такі перегони, що ви дійдете фінішу з розладом шлунку.

Так розпочалися наші перегони. Ресторан постійно поповнює запаси. Меймі опікується нами, весела, люб'язна, і ми йдемо пліч-о-пліч, а Купідон і кухар працюють у ресторації Дюгана понаднормово.

Якось у вересні я умовив Меймі вийти зі мною на прогулянку після вечері, як тільки вона закінчить прибирання. Ми пройшлися трішки й сіли на колоди на околиці міста. Така нагода могла ще довго не траплятися, і я сказав усе. Сказав, що бразильські діаманти і патентовані тріски для розпалювання дають мені прибутки, якими цілком забезпечити добробут обох нас, що ні ті, ні другі не можуть витримати конкуренції з блиском в очах однієї персони і що прізвище Дюган слід змінити на Пітерс, — а якщо ні, то прошу пояснити чому.

Меймі спочатку нічого не відповіла. Потім вона зненацька якось уся здригнулася, і тут я почув дещо повчальне.

— Джеффе, — сказала вона, — мені дуже шкода, що ви заговорили. Ви мені подобаєтеся, але немає на світі чоловіка, за якого б я вийшла заміж, і ніколи не буде. Ви знаєте, чим є чоловік у моїх очах? Це могила. Це гріб для поховання в ньому біфштексів, поросячих відбивних котлет, печінки й яєчні з шинкою. Ось чим він є, і більше нічогісінько. Два роки я бачу перед собою чоловіків, які їдять, їдять і їдять, аж вони перетворилися для мене на жуйних двоногих. Чоловік — це щось таке, що сидить за столом із ножем і виделкою в руках. Такими вони засіли у мене в свідомості. Я намагалася перебороти в собі це відчуття, але не могла. Я чула, як дівчата вихваляють своїх женихів, але для мене це незрозуміле. Чоловік, м'ясорубка і шафа для провізії викликають у мене однакові почуття. Я пішла якось на виставу, подивитися на актора, за яким упадали всі дівчата. Я сиділа й думала, який він любить біфштекс — із кров'ю, середній чи добре просмажений, і яйця — рідкі чи круто зварені? І більше нічого. Ні, Джеффе. Я ніколи не вийду заміж. Дивитися, як він приходить на сніданок і їсть, повертається на обід і їсть, з'являється, нарешті, на вечерю і їсть, їсть, їсть…

— Але ж, Меймі, — сказав я, — це минеться. Ви занадто багато часу мали з цим справу. Звичайно, ви колись одружитеся. Чоловіки не завжди їдять.

— Якщо зважати на мої спостереження — завжди. Ні, я вам скажу, що я хочу зробити. — Меймі раптом загорілася, і її очі заблищали.

— У Террі-Хот живе одна дівчина, звати її Сьюзі Фостер, вона моя подруга. Вона прислуговує там у буфеті на вокзалі. Я працювала там два роки в ресторані. Сьюзі чоловіки ще більше остогиділи, бо чоловіки, які їдять на вокзалі, їдять і давляться через поспіх. Вони намагаються залицятися й жувати одночасно. Фу! У нас із Сьюзі все вже вирішено остаточно. Ми збираємо гроші, і коли назбираємо достатню суму, придбаємо невеличкий будиночок і п'ять акрів землі. Ми вже нагледіли місцину. Будемо жити разом і вирощувати фіалки. І не раджу чоловікові підходити зі своїм апетитом ближче ніж на милю до нашого ранчо.

— Ну, та невже ж дівчата ніколи… — почав було я, але Меймі мене рішуче зупинила:

— Ні, ніколи. Вони погризуть інколи щось, та й годі.

— Я думав, цукер…

— Заради Бога, змініть тему, — сказала Меймі.

Як я вже говорив, цей досвід довів мені, що жіноча натура постійно прагне якихось міражів та ілюзій. Візьмімо Англію — її створив біфштекс; Німеччину породили сосиски, Америка зобов'язана своєю могутністю пиріжкам і смаженим курчатам. Але молоді дівчата не вірять у це. Вони вважають, що все було зроблено Шекспіром^[83], Рубінштейном^[84] і легкою кавалерією Теодора Рузвельта^[85].

Такі справи будь-кого могли засмутити. Про розрив із Меймі не могло бути й мови. А проте від думки, що доведеться відмовитися від звички їсти, мені ставало тоскно. Я набув цю звичку дуже давно. Двадцять сім років я сліпо мчав назустріч катастрофі й піддавався на вкрадливі поклики жахливого чудовиська — їжі. Змінюватися мені було вже запізно. Я був безнадійним жуйним двоногим створінням. Можна було битися об заклад на салат із омарів проти пончика, що моє життя буде понівечене цим.

Я продовжував харчуватися в наметі Дюгана, сподіваючись, що Меймі змилостивиться. Я вірив у справжнє кохання і думав, що якщо воно так часто боролося з відсутністю пристойної їжі, то, дивись, зможе побороти і її наявність. Я все віддавався моїй фатальній пристрасті, але щоразу, коли в присутності Меймі запихав собі до рота картоплину, я відчував, що, можливо, ховаю мої найсолодші надії.

Коллієр, очевидно, теж відкрився Меймі й отримав таку ж саму відповідь. Свідченням цьому було те, що одної чудової днини він замовляє собі чашку кави і сухарик, сидить і гризе кінчик сухаря, як панна в вітальні, яка перед цим нафарширувалася на кухні пирогами із капустою. Я клюнув на цю вудочку й теж замовив каву і сухарик. Наступного дня ми зробили так само. Із кухні виходить старий Дюган і несе наше розкішне замовлення.

— Зник апетит? — спитав він по-батьківському, але не без сарказму. — Я вирішив підмінити Меймі, хай відпочине. Замовлення не важке, його і з моїм ревматизмом можна принести.

Так ми з Коллієром повернулися до нашої важкої їжі. Я помітив, що в цей час у мене з'явився надзвичайно небувалий, руйнівний апетит. Я так їв, що Меймі мала б пройматися ненавистю й відразою до мене, тільки-но я переступав через поріг. Потім я вже довідався, що став жертвою першого низького й безбожного, підступного вчинку, який влаштував для мене Ед Коллієр. Ми з ним щодня разом випивали в місті, намагаючись утопити наш голод. Цей негідник підкупив із десяток барменів, і вони підливали мені в кожну склянку віскі добрячу дозу яблучної апетитної гіркої настоянки. Але останню каверзу, яку він мені втнув, було ще важче забути.

Одної чудової днини Коллієр не з'явився в наметі. Один спільний знайомий повідомив, що вранці він поїхав із міста. Таким чином, моїм єдиним суперником стала обідня картка. За декілька днів до свого зникнення Коллієр подарував мені два галони^[86] чудового віскі, яке буцімто йому надіслав двоюрідний брат із Кентуккі^[87]. Зараз я маю всі підстави вважати, що це віскі складалося виключно з анакондівської яблучної апетитної гіркої. Я продовжував поглинати тонни їжі. В очах Меймі я був усе тим самим двоногим, але ще більш жуйним, аніж будь-коли до цього.

Десь за тиждень після того, як Коллієр зник, до міста прибилася якась виставка й розташувалася в наметі поблизу залізниці. Я зайшов якось увечері до Меймі, і матінка Дюган повідомила, що Меймі зі своїм молодшим братом Томасом пішла на виставку. Це повторилося тричі за один тиждень. У суботу ввечері я спіймав її, коли вона поверталася звідти, і вблагав посидіти хвилиночку на ґанку. Я собі відзначив, що вона змінилася. Очі її стали якимись ніжнішими й виблискували. Замість Меймі Дюган, приреченої на втечу від чоловічої ненажерливості та на вирощування фіалок, переді мною сиділа Меймі, яка більше відповідала іншому плану і яка надзвичайно підходила для того, щоб грітися в променях бразильських діамантів і патентованих трісок для розпалювання.

— Ви, очевидно, дуже захоплені цією донині не перевершеною виставкою живих чудес і речей, гідних подиву? — запитав я.

— Це все ж розвага, — говорить Меймі.

— Незабаром ви шукатимете розваги від цих розваг, якщо Ви будете ходити туди щодня.

— Не дратуйтеся, Джеффе! — сказала вона. — Це відволікає мої думки від кухні.

— Ці чудеса не їдять?

— Не всі. Деякі з них воскові.

— Дивіться не прилипніть, — пожартував я без будь-якої задньої думки, просто так.

Меймі зашарілася. Я не знав, як це розуміти. У мені зажевріла надія, що, можливо, я своєю постійністю пом'якшив жахливий злочин чоловіка, який полягає в публічному введенні до свого організму їжі. Меймі сказала щось про зірки в поважних і високих виразах, а я нагородив чогось про єдність сердець і про домашні вогнища, зігріті справжньою любов'ю і патентованими трісками. Меймі слухала мене без гримас, і я сказав собі: «Джеффе, хлопче, ти послабив закляття, яке висить над їдцями! Ти наступив підбором на голову змії, яка ховається в соусниці!»

У понеділок надвечір я знову заходжу до Меймі. А вона з Томасом знову пішла на неперевершену виставку чудес.

«Щоб її дідько забрав, оцю виставку! — сказав я собі. — Хай вона буде проклята від сьогодні й повік! Амінь! Завтра піду туди сам і дізнаюсь, у чому ж криється її мерзенна привабливість. Невже людина, яка створена, щоб успадкувати землю, може позбутися своєї милої спочатку через ніж та виделку, а потім через виставку, куди й вхід коштує лише десять центів?»

Наступного вечора, перш ніж піти на виставку, я заходжу до намету й дізнаюся, що Меймі немає вдома. Цього разу вона не з Томасом, тому що Томас чекає на мене, лежачи на траві перед наметом, і робить мені пропозицію:

— А що ви дасте мені, Джеффе, — говорить він, — якщо я вам щось скажу?

— Те, чого це буде коштувати, синку.

— Меймі запала на диво, — говорить Томас. — На диво із виставки. Мені він не подобається. А їй подобається. Я підслухав, як вони розмовляли. Я подумав — можливо, вам буде цікаво. Слухайте, Джеффе, два долари — це для вас не дорого? Там, у місті, продається одна рушниця, і я хотів….

Я понишпорив у кишенях і висипав Томасові в капелюха потік срібла. Новина, сказана мені Томасом, подіяла на мене так, ніби в мене забили палю, й на деякий час мої думки почали гальмувати. Дурнувато посміхаючись, у той час як усередині мене розривало на шматки, я сказав ідіотсько-жартівливим тоном:

— Дякую, Томасе… дякую… так… диво, кажеш, Томасе? Так, у чому ж його особливість, цього виродка, га, Томасе?

— Ось вона, — говорить Томас, витягає з кишені жовтий папір з програмою й тиче мені під носа. — Він чемпіон світу — пісник. Тому, мабуть, Меймі і врубалась у нього. Він нічого не їсть. Він буде голодувати сорок дев'ять днів. Сьогодні шостий… Ось він.

Я поглянув на рядок, на якому лежав палець Томаса: «Професор Едуарде Коллієрі».

— Отакої! — сказав я у захваті. — Це не кепсько вигадано, Еде Коллієрі! Віддаю належне вам за винахідливість. Але дівчини я вам не віддам, поки вона не місіс Диво!

Я помчав на виставку. Коли я підходив до неї, якийсь чоловік виліз, як змія, з-під намету, став на ноги й попер прямісінько на мене, як оскаженілий звір. Я схопив його за петельки й оглянув у світлі зірок. Це був професор Едуарде Коллієрі, в людському вбранні, з люттю в одному оці й нетерплячкою в другому.

— Привіт, Знаменитосте! — кажу я. — Почекай хвилинку, дай-но тобою намилуватися. То що, добре бути дивом нашого століття, чи бімбомом із острова Борнео, чи як там тебе величають у програмі?

— Джеффе Пітерсе, — мовив Коллієр слабеньким голоском. — Відпусти мене, а то штурхону. Я страшенно поспішаю. Руки геть!

— Легше, легше, Еде, — відповідаю я, міцно тримаючи його за петельки. — Дозволь давньому другові надивитися на тебе досхочу. Ти затіяв колосальне шахрайство, сину мій, але про мордобій кинь торочити: на це ти аж ніяк не спроможний. Максимум того, що ти маєш, — так це багато нахабства й геніально порожній шлунок.

Я не помилявся: він був слабким, як вегетаріанська кішка.

— Джеффе, — відбивався він, — я нічого не маю проти того, щоб сперечатися з тобою на цю тему необмежену кількість раундів, якби в мене було півгодини на тренування й чималий шмат біфштекса для тренування. Забрав би дідько того, хто вигадав мистецтво голодування! Хай би його навіки прикували на тому світі за два кроки від бездонного колодязя, наповненого гарячими котлетами. Я кидаю боротьбу, Джеффе. Я дезертирую до ворога. Ти знайдеш міс Дюган у наметі: вона там споглядає живу мумію й учене порося. Вона чудова дівчина, Джеффе. Я б переміг у нашій грі, якби міг витримати без'їстівний стан ще деякий час. Погодься, мій хід із голодуванням був задуманий зі всіма шансами на успіх. Я так і розраховував. Але послухай, Джеффе, кажуть — кохання гори рушить. Повір мені, це брехня… Не кохання, а дзвоник, який кличе на обід, змушує двиготіти гори. Я кохаю Меймі Дюган. Я прожив шість днів без їжі, щоб догодити їй. За цей час я лише одного разу умудрився проковтнути шматок їстівного; це коли я штовхонув татуйованого чоловіка його ж палицею і вирвав у нього сандвіч, який він почав був їсти. Директор оштрафував мене на всю мою платню. Але я пішов сюди не заради грошей, а заради цієї дівчини. Я б відав за неї життя, але за рагу з телятини я віддам мою безсмертну душу. Голод — жахлива річ, Джеффе. І кохання, і справи, і сім'я, і релігія, і мистецтво, і патріотизм — порожні слова, якщо людина голодна.

Так говорив мені Ед Коллієр патетичним тоном. Діагноз поставити було досить легко: вимоги серця й потреби шлунка стали до двобою, і перемогло друге. Ед Коллієр, кажучи щиро, мені завжди подобався. Я покопирсався в думках, щоб сказати хоч якесь жалісливе слово, але не знайшов його.

— А зараз змилостився, — сказав Ед, — відпусти мене. Доля добре пройшлася по мені, але я пройдуся по рестораціях ще краще: очищу всі, які є в місті. Я зариюся по пояс у філе й буду купатися в яєчні з шинкою. Це жахливо, Джеффе Пітерсе, коли чоловік доходить до такого: відмовляється від дівчини заради їжі. Це гірше, ніж з тим — як його? — Ісавом^[88], який проміняв своє синівське право на юшку. Але голод — жорстока річ. Вибач мені, Джеффе, але я відчуваю, що десь неподалік смажиться шинка, і мої ноги молять мене поспішити в тому напрямку.

— Смачного, Еде Коллієре, — промовив я, — й не ображайся на мене. Я сам створений неабияким їдцем і співчуваю твоєму лиху.

Цієї миті до нас раптом долинув на крилах вітру міцний запах смаженої свинини. Чемпіон-пісник, вдихнувшу ці пахощі, галопом поскакав у темінь.

Жаль, що цього не бачили культурні пани, які вічно рекламують пом'якшувальний вплив кохання й романтики! Ось вам Ед Коллієр, тонка натура, повна всіляких хитрощів і вигадок. Але він кинув дівчину, володарку свого серця, й перекочував на суміжну територію шлунка в гонитві за мерзенною їжею. Це був ляпас поетам, знущання з найприбутковіших сюжетів белетристики^[89].

Зрозуміло, мені ж було надзвичайно цікаво дізнатися, наскільки Меймі засліплена Коллієром і його хитрощами. Я зайшов до намету, в якому розташувалася неперевершена виставка, і знайшов її там. Вона ніби здивувалася, але не виказала збентеження.

— Який гарний вечір сьогодні, — сказав я. — Така приємна прохолода, і зірки всі поставали в першокласному порядку, де їм і треба бути. Чи не хотіли б ви покинути ці побічні продукти тваринного царства й пройтися зі звичайною людиною, чиє ім'я ще ніколи не фігурувало на програмці?

Меймі боязко зиркнула вбік, і я зрозумів, що це означало.

— О, — сказав я. — Мені неприємно говорити вам це, але експонат, який годувався лише повітрям, утік. Він щойно виповз із намету через задні двері. Зараз він уже став одним цілим із половиною всього їстівного в місті.

— Ви маєте на увазі Еда Коллієра? — запитала Меймі.

— Саме так, — відповів я. — І найсумніше те, що він знову став на стежину злочину. Я зустрів його за наметом, і він розповів мені про свій першочерговий намір знищити світові запаси їжі. Це неймовірно сумне явище, коли твій кумир сходить із п'єдесталу, щоб перетворитися на сарану.

Меймі глянула мені просто в очі й не відводила своїх очей, поки не викрила всіх моїх думок.

— Джеффе, — сказала вона, — це не схоже на вас — говорити такі речі. Я забороняю вам виставляти Еда Коллієра на посміховище. Чоловік може робити смішні вчинки, але від того він не стає смішним в очах дівчини, заради якої він їх робить. Такі люди, як Ед, трапляються рідко. Він припинив уживати їжу винятково на догоду мені. Я була б жорстокою й невдячною дівчиною, якби після цього погано до нього ставилася. Ось ви, хіба ви здатні на таку жертву?

— Я знаю, — сказав я, зрозумівши, до чого йдеться, — я приречений. Я нічого не можу зробити. Тавро їдця викарбуване у мене на чолі. Я потрапив із вогню та в ще більший. Очевидно, я чемпіон світу — їдець.

Я говорив покірно, і Меймі трішки подобрішала.

— У мене з Едом Коллієром дуже добрі стосунки, — сказала вона, — так само, як і з вами. Я дала йому таку ж саму відповідь, як і вам: шлюб — це не для мене. Мені подобалося проводити час із Едом і говорити з ним. Мені було так приємно думати, що ось є така людина, яка ніколи не використовує ножа та виделки й кинула їх заради мене.

— А ви не були закохані в нього? — запитав я зовсім недоречно. — У вас не було домовленості, що ви станете місіс Знаменитість?

Це трапляється з багатьма. Всі ми інколи вискакуємо за межу розсудливої розмови. Меймі надягла на себе холодну посмішку, в якій було стільки ж тепла, скільки й криги, і сказала занадто люб'язним тоном:

— Ви не маєтежодного права ставити мені такі питання, містере Пітерсе. Спочатку витримайте сорокадев'ятиденне голодування, щоб здобути це право, а потім, можливо, я відповім.

Таким чином, навіть коли Коллієр зник із мого шляху через власний апетит, мої особисті перспективи щодо Меймі не стали кращими. Незабаром і справи в Гатрі зійшли нанівець.

Я затримався там занадто довго. Бразильські діаманти, які я продав, почали поступово зношуватися, а тріски вперто не бажали горіти за сирої погоди. У моїй роботі завжди настає мить, коли зірка успіху промовляє до мене: «Переїжджай до сусіднього міста». Я подорожував тоді у фургоні, щоб не минати маленьких містечок, і ось кілька днів потому я запріг коней і рушив, перед цим заїхавши до Меймі попрощатися. Я ще не кинув гру. Я збирався поїхати до Оклахома-Сіті^[90] й попрацювати там з тиждень чи два. А потім повернутися й поновити свої атаки на Меймі.

І уявіть собі: приходжу я до Дюганів, а там Меймі, напрочуд чарівна, у синій дорожній сукні, і біля дверей стоїть її скринька. Виявляється, її подруга Лотті Белл, яка служить друкаркою в Террі-Хот, наступного четверга одружується, і Меймі від'їздить на тиждень, щоб узяти участь у цій церемонії. Меймі чекає на товарний фургон, який має довезти її до Оклахоми. Я поливаю брудом і зневагою товарний фургон і пропоную свої послуги з перевезення товару. Матінка Дюган не бачить підстав для відмови (адже за проїзд у товарному фургоні треба платити) — і за півгодини ми виїжджаємо разом із Меймі в легкому ресорному екіпажі під білим полотняним накриттям і рушаємо на південь.

Ранок видався напрочуд гарний. Віяв легесенький вітерець, пахло квітами й зелом, кролики, розважаючись, стрибали через дорогу, позадиравши хвостики. Моя пара кентуккійських гнідих так мчала до горизонту, що він аж мерехтівші час від часу хотілося ухилитися від нього, як від мотузки, натягнутої для сушіння білизни. Меймі була в доброму гуморі й торохтіла, як дитина, про старий їхній дім, і про свої шкільні витівки, і про те, що їй подобається, і про тих бридких дівиць Джонсон, що жили навпроти, на старій батьківщині, в Індіані. Жодним словом вона не згадала Еда Коллієра, також не заходила мова про їстівне й усякі інші неприємні речі.

Десь опівдні Меймі з'ясовує, що кошик зі сніданком, який вона хотіла захопити з собою, залишився вдома. Я й сам був не проти того, щоб під'їсти, але Меймі не виказала ніякого незадоволення щодо того, що їй нічого їсти, і я промовчав. Це було болюче місце, і я уникав під час розмови зачіпати будь-яку тему, яка б стосувалася їжі в усіх її можливих виявах.

Хочу трохи прояснити ті обставини, внаслідок яких я збився зі шляху. Дорогу було погано видно, оскільки вона таки добряче заросла травою, і поряд зі мною сиділа Меймі, яка конфіскувала всю мою увагу й увесь мій інтелект. Чи влаштовують вас ці вибачення, чи ні, дивіться самі. Факт залишається фактом: з дороги я збився, й у сутінках, коли ми вже мали прибути до Оклахоми, ми плуталися на межі чогось із чимось, у висохлому руслі якоїсь ще не знайденої річки, а дощ падав важкою стіною. Збоку, серед болота, ми побачили будиночок із колод на твердому пагорбі. Навкруги росла трава, невисокі кущі і ріденькі дерева. Це була похмура хатинка, від якої на серці з'явився смуток і співчуття невідомо до кого. За моїми підрахунками, нам слід було заховатися в ній на ніч. Я пояснив це Меймі, і вона дозволила мені діяти на свій розсуд. Вона не нервувалася і не вдавала із себе жертви, як зробили б на її місці більшість жінок, а просто сказала: «То й добре». Вона розуміла, що трапилося це ненавмисно.

Хатинка пустувала. Було в ній дві кімнатки. На подвір'ї стояв невеликий сарай, у якому колись тримали худобу. На горищі над ним залишилося чимало торішнього сіна. Я завів коней до сараю й кинув їм невеликий оберемок сіна. Вони глянули на мене сумними очима, очікуючи, очевидно, на вибачення. Все інше сіно я згріб і переніс до будинку, щоб там облаштуватися. Я заніс також до будинку бразильські діаманти й тріски для розпалювання, оскільки ні ті, ні другі не застраховані від руйнівного впливу води.

Ми з Меймі вмостилися на фургонних подушках на підлозі, і я запалив у каміні купу трісок, бо ніч була досить холодною. Наскільки я можу судити, вся ця історія дівчину забавляла. Це було для неї чимось новим, нова позиція, з якої вона могла дивитися на життя. Вона сміялася й гомоніла, а тріски горіли значно тьмяніше, ніж її очі. Я почував себе Адамом^[91] до гріхопадіння. Ми були ніби в прекрасному Едемському саду. Десь неподалік у темряві шуміла під дощем річка, і ангел з вогняним мечем ще не вивісив дощечку «По траві ходити заборонено». Я дістав бразильські діаманти і змусив Меймі надягти їх — обручки, брошки, намиста, сережки, браслети, пояски й медальйони. Вона іскрилася й виблискувала, немов принцеса-мільйонерка, поки на ЇЇ щоках не виступили червоні плями, й вона почала ледь не плачучи вимагати дзеркала.

Коли настала ніч, я влаштував для Меймі на підлозі чудове ліжко — сіно, мій плащ і ковдри з фургона — й умовив її лягти. Сам я сидів у іншій кімнаті, покурював сигару, слухав шум дощу й роздумував над тим, скільки тривог випадає на долю людини приблизно за сімдесят років життя.

Я, мабуть, над ранок задрімав ненадовго, тому що очі мої були заплющені, а коли я їх розплющив, було світло й переді мною стояла Меймі, зачесана, чистенька, в доброму гуморі, й очі її сяяли радістю життя.

— Привіт, Джеффе, — вигукнула вона. — Та й зголодніла ж я! Я з'їла б, здається…

Я подивився на неї прискіпливо. Усмішка зникла з її обличчя, і вона зиркнула на мене поглядом, повним холодної підозри. Тоді я засміявся й ліг на підлогу, щоб було зручніше. Мені було надзвичайно весело. За натурою й за спадковістю я страшенний реготун, але тут я дійшов межі. Коли я насміявся досхочу, Меймі сиділа, відвернувшись від мене, уся сповнена гніву.

— Не ображайтеся, Меймі, — сказав я. — Я аж ніяк не міг утриматися. Ви так смішно зачесалися. Якби ви тільки могли бачити…

— Не розказуйте мені нісенітниць, сер, — мовила Меймі холодно й стримано. З моїм волоссям усе гаразд. Я знаю, з чого ви сміялися. Гляньте, Джеффе, — додала вона, дивлячись у щілину між колодами на вулицю.

Я відчинив маленьке дерев'яне віконце й визирнув. Усе русло річки було затоплене, і пагорб, на якому стояв будиночок, перетворився на острів, оточений шаленим потоком жовтої води ярдів на сто вшир. А дощ не припинявся. Нам залишалося лише сидіти тут і чекати, коли голуб принесе нам оливкову галузку^[92]. Мушу визнати, що розмови й веселощі цього дня були якимись в'ялими. Я усвідомлював, що Меймі знову засвоїла занадто однобічний погляд на стан речей, але я не мав сили щось змінити. Сам я був сповнений бажання поїсти. Мене відвідували котлетні галюцинації й видіння шинки, і я весь час говорив собі: «Ну ж бо, Джеффе, що зараз попоїси? Що ти замовиш, хлопче, коли прийде офіціант?» Я вибрав у меню найулюбленіші страви й уявляв собі, як їх ставлять переді мною на стіл. Імовірно, таке трапляється з усіма занадто голодними людьми. Вони не можуть зосередитися ні на чому, окрім їжі. Отже, найголовніше — це зовсім не безсмертя душі й не міжнародний мир, а маленький столик зі старими тарілками, підробленим вустерським соусом і серветкою, що прикриває плями від кави на скатертині.

Я сидів так, пережовуючи, на жаль, лише свої думки й завзято сперечаючись сам із собою, який я буду їсти біфштекс — із шампіньйонами чи по-креольськи. Меймі сиділа навпроти, задумлива, схиливши голову на руку. «Картоплю хай підсмажать по-селянськи, — говорив я сам собі, — а рулет хай смажиться на сковорідці. Туди ж убийте кілька яєць». Я ретельно обнишпорив свої кишені, чи не знайдеться там випадково земляного горіха чи декількох зерен кукурудзи.

Настав другий вечір, а річка все піднімалася, і дощ усе лив. Я подивився на Меймі й прочитав на її обличчі ту зажуру, яка з'являється на фізіономії дівчини, коли вона проходить повз будку з морозивом. Я знав, що бідненька зголодніла, можливо, вперше в житті. Вона мала той стурбований погляд, який з'являється в жінки, коли та спізнюється на обід або відчуває, що в неї ззаду розстібнута спідниця.

Було десь близько одинадцятої. Ми сиділи в нашій каюті на судні, яке потрапило в шторм, мовчазні й смутні. Я відтягував свій мозок від їстівних тем, але він знову прилипав до того ж місця, перш ніж я встигав закріпити його в іншій позиції. Я думав про всі смачні речі, про які мені тільки доводилося коли-небудь чути. Я поринув у свої дитячі роки й із пристрастю й повагою згадував гарячий бісквіт, змочений у патоці, і шинку під соусом. Потім я рушив уздовж років, зупиняючись на свіжих і квашених яблуках, млинцях і кленовому сиропі, на маїсовій каші, на смажених по-вірджинськи курчатах, на вареній кукурудзі, свинячих котлетах і на пиріжках з бататами, і закінчив брунсвікським рагу, яке є вищою точкою всіх смачностей, бо має в собі всі смачні речі.

Кажуть, перед очима того, хто тоне, пролітає все його життя. Можливо. Але коли людина голодує, перед нею постають примари всіх з'їдених нею за життя страв. І вона вигадує нові страви, які б зробили кар'єру кухареві. Якби хто-небудь поставив за мету зібрати передсмертні слова людей, померлих від голоду, він, очевидно, знайшов би в них мало почуттів, зате достатньо матеріалів для кулінарної книги, яка б розійшлася мільйонними тиражами.

Здається, ці кулінарні розмірковування зовсім приспали мій мозок. Мимоволі я зненацька звернувся вголос до уявного офіціанта:

— Наріжте товстіше й просмажте ледь-ледь, а потім залийте яйцями — шість штук, і з грінками.

Меймі швидко повернула голову. Очі її виблискували, і вона усміхалася.

— Мені звичайно підсмажений, — заторохтіла вона, — з картоплею, і три яйця. Ой, Джеффе, оце було б чудово, правда? А ще б я замовила курча з рисом, крем із морозивом і…

— Спокійно! — зупинив я її. — А де мій пиріг із курячою печінкою, і нирки соте на крутонах, і смажений молодий баранчик, і…

— О, — перебила мене Меймі, аж тремтячи, — з м'ятним соусом… І салат з індиком, і оливки, і тарталетки із суницею, і…

— Ну, ну, давайте далі, — кажу я. — Не забудьте печеного гарбуза, й здобні маїсові пампушки, і яблучні пончики під соусом, і круглий пиріг із ожиною…

О! Хвилин десять ми підтримували цей ресторанний діалог. Ми їздили туди й назад магістралями й усіма під'їзними шляхами їстівних тем, і Меймі говорила більше, оскільки вона була досить освіченою в питаннях усілякої їстівної номенклатури, а страви, які вона називала, дедалі посилювали мій потяг до столу. Відчувалося, що Меймі буде й надалі підтримувати дружбу з продуктами харчування і що вона дивиться на засуджувану раніше здатність ковтати їжу з меншим осудом, аніж раніше.

Вранці ми побачили, що вода зійшла. Я запріг коней, і ми рушили, бовтаючись у багнюці, поки не наткнулися на загублену нами дорогу. Ми помилилися лише на декілька миль, і за дві години вже були в Оклахомі. Перше, що ми побачили в місті, була величезна вивіска ресторану, і ми кинулися туди. Я сиджу з Меймі за столом, між нами ножі, виделки, тарілки, а на обличчі у неї не зневага, а усмішка — голодна й мила.

Ресторан був новий і добре розташований. Я процитував офіціантові так багато рядків із картки замовлення, що він аж зиркнув на мій фургон, не розуміючи, скільки ж іще людей вилізе звідти.

Так ми й сиділи, а потім нам почали подавати. Це був бенкет на дванадцять персон. Я глянув через стіл на Меймі й посміхнувся, бо згадалося дещо. Меймі дивилася на стіл, як хлопченя розглядає свого першого годинника з ключиком. Потім вона глянула мені просто в очі, і дві великі сльози з'явилися в неї на щоках. Офіціант пішов на кухню по добавку.

— Джеффе, — говорить вона ніжно, — я була дурним дівчиськом. Я неправильно дивилася на речі. Я ніколи такого раніше не відчувала. Чоловіки відчувають такий голод щодня, правда ж? Вони великі й сильні, і вони роблять усю важку роботу, і вони їдять зовсім не для того, щоб надокучувати дурним дівчатам-офіціанткам, правда ж? Ви якось казали… тобто… ви прохали мене… ви хотіли… Ось що, Джеффе, якщо ви ще хочете… я буду рада… я хотіла б, щоб ви завжди сиділи напроти мене за столом. А зараз дайте мені ще що-небудь попоїсти, і швидше, будь ласка.

— Як я вам і доповідав, — закінчив Джефф Пітерс, — жінці треба час від часу змінювати свою точку зору. Їм набридає одноманітний краєвид — той самий обідній стіл, рукомийник, швейна машинка. Дайте їм хоч якесь розмаїття: якісь подорожі, відпочинок, трішки грайливості впереміж із трагедіями хатнього господарства, краплю ласки після сімейної сцени, жменьку хвилювання й біганини — і, запевняю вас, обидві сторони виграють.

Пімієнтські млинці

Коли ми зганяли стадо худоби з тавром «Трикутник-О» в долині Фріо, сучок, який стримів із сухого мескиту, зачепився за моє дерев'яне стремено, я вивихнув собі ногу й тиждень провалявся в таборі.

На третій день мого вимушеного відпочинку я заповз до фургона з провізією і безпорадно розлігся під словообстрілом Джедсона Одома, табірного кухаря. Джед був народжений для монологів, але доля, як то буває, помилилася, нав'язавши йому професію, з якою він більшу частину часу був позбавлений аудиторії.

Тож я став Божим посланцем у пустелі вимушеного мовчання Джеда.

Якраз доречно в мені заговорило природне для хворого бажання поїсти чогось такого, що не входило в перелік нашого пайка. Я бачив видіння матусиного буфета, і я запитав:

— Джеде, ти вмієш пекти млинці?

Джед відклав свого шестизарядного револьвера, яким збирався обробити антилоп'ячу відбивну, і став наді мною, як мені здалося, в погрозливій позі. Враження про його ворожість ще більше посилилося, коли він упер у мене холодний і підозрілий погляд своїх блискучих блакитних очей.

— Чуєш ти, — сказав він з відкритим, хоча й стримуваним гнівом. — Ти знущаєшся чи серйозно? Хтось із хлопців розповідав тобі про цю пригоду з млинцями?

— Та чого ти, Джеде, я серйозно, я, здається, проміняв би свого коня й сідло на купку маленьких, підсмажених млинців із горщечком свіжої новоорлеанської патоки! А хіба трапилася якась історія з млинцями?

Джед відразу відійшов, побачивши, що я говорю без натяків. Він приволік із фургона якісь таємничі мішечки та бляшанки і склав їх біля куща у тіні, під яким я примостився. Я стежив за тим, як він неспішно почав розкладати їх і розв'язувати численні мотузочки.

— Ні, не історія, — сказав Джед, продовжуючи робити свою справу, — просто логічна несумісність між мною, червонооким вівчарем із балки Шолудивого Віслюка і міс Віллелою Лірайт. Ну що ж, я, мабуть, розкажу тобі.

Я пас тоді худобу в старого Білла Туми на Сан-Мігуеле. Одного разу мені до нестями забажалося пожувати якоїсь такої консервованої їжі, яка б ніколи не мекала, не бекала, не хрокала і не відмірювалася б гарнцями^[93]. Тож я заскакую на свою конячину та й лечу в крамницю дядечка Емслі Тельфера біля Пімієнтської переправи через Нуесес.

Десь біля третьої години пополудні я накинув віжки на сучок мескиту і пішки пройшов останні двадцять кроків до лавки дядечка Емслі. Я заплигнув на прилавок і оголосив йому, що, за всіма прикметами, світовому врожаю фруктів загрожує загибель. За хвилину я мав мішечок сухарів, ложку з довгою ручкою і по відкритій банці абрикосів, ананасів, вишень і слив, а поряд працював дядечко Емслі, вирубуючи топірцем жовті кришки. Я почував себе, як Адам до скандалу з яблуком, вганяв шпори в прилавок і орудував своєю двадцятичотиридюймовою ложкою, аж тут зненацька поглянув у вікно на подвір'я дядечка Емслі, яке знаходилося поряд із крамницею.

Там стояла дівчина, невідома дівчина в повному спорядженні; вона крутила в руках крокетний молоток і вивчала мій спосіб поліпшення фруктово-консервної промисловості.

Я скотився з прилавка й тицьнув копистку дядечкові Емслі.

— Це моя племінниця, — сказав він. — Міс Віллела Лірайт, приїхала в гості з Палестини^[94]. Хочеш, я тебе познайомлю?

«Зі святої землі, — сказав я собі, й мої думки збилися в купу, мов вівці, коли їх загониш до коралю. — А чому б і ні? Адже ж були янголи в Палес…»

— Звичайно, дядечку Емслі, — промовив я вголос, — мені було б надзвичайно приємно познайомитися з міс Лірайт.

Тоді дядечко Емслі вивів мене на подвір'я й відрекомендував нас одне одному.

Я ніколи не відзначався несміливістю з жінками. Я ніколи не міг втямити, чому це деякі чоловіки, здатні легко приборкати мустанга й поголитися в темряві, стають ураз паралітиками й бозна-як пітніють і заїкаються, побачивши шматок міткалю^[95], накинутий довкола того, довкола чого йому й призначено бути накинутим. За вісім хвилин ми з міс Віллелою дружно ганяли крокетні кульки, ніби двоюрідні брат і сестра. Вона в'їдливо натякнула щодо кількості з'їдених мною фруктових консервів, а я, не надто переймаючись, нагадав так само їдко, як така собі особа, на ім'я Єва, влаштувала сцену через фрукти на першому вільному пасовищі… «здається, в Палестині, чи не так?» — кажу я це так легко й спокійно, немов заарканюю однолітку.

Таким от чином я відразу прихилив до себе міс Віллелу Лірайт, і наша дружба дедалі міцнішала. Вона мешкала на Пімієнтській переправі, щоб покращити здоров'я, і без того добре, а ще щоб насолодитися кліматом, який тут був на сорок відсотків спекотніший, ніж у Палестині.

Спочатку я приїздив раз на тиждень, щоб побачитися з нею, а потім прорахував, що якщо я подвою кількість поїздок, то буду бачитися з нею вдвічі частіше.

Якось одного тижня я вишукав час для третьої поїздки. Отут і затесалися в гру млинці й червоноокий вівчар.

Сидячи того вечора на прилавку з персиком і двома сливами в роті, я запитав дядечка Емслі, що поробляє міс Віллела.

— А вона, — каже дядечко Емслі, — поїхала покататися з Джексоном Птахом, вівчарем із балки Шолудивого Віслюка.

Я проковтнув персикову кістку й дві сливових. Мабуть, хтось тримав прилавок за вуздечку, коли я злазив. А потім я вийшов і попрямував навмання, доки не вперся в мескит, де був прив'язаний мій чалий.

— Вона поїхала кататися, — прошепотів я у вухо своїй конячині, — з Птахсоном Джеком, Шолудивим Віслюком із Вівчарської балки, чи розумієш ти це, мій друже з копитами?

Мій чалий заплакав по-своєму. Це був ковбойський кінь, і він не любив вівчарів.

Я повернувся й перепитав дядечка Емслі: «Так ти кажеш — із вівчарем».

— Я сказав — із вівчарем, — повторив дядечко Емслі. — Ти, гадаю, чув про Джексона Птаха? У нього вісім ділянок пасовища і чотири тисячі голів мериносів^[96] на південь від північного полюса.

Я вийшов, сів на землю в тіні крамниці й прихилився до кактуса. Безтямними руками я сипав за халяви пісок і промовляв монологи на адресу пташечки із породи Джексонів.

За все своє життя я не покалічив жодного вівчаря і не вважав це за необхідне. Якось я зустрів був одного, він їхав верхи і читав латинську граматику, — так я його й пальцем не зачепив. Вівчарі ніколи занадто не дратували мене, чого не скажеш про інших ковбоїв. Нащо воно мені треба — нівечити й калічити плюгавців, які їдять за столом, носять штиблети^[97] і говорять із тобою на всякі теми. Пройдеш, бувало, повз нього і подивишся, як на кролика, ще скажеш щось приємне і погомониш про погоду, але, звичайно, ніяких випивок не було. Взагалі я не вважав за потрібне мати з ними справи. Тож ото через те, що я давав їм дихати зі своєї доброти, один такий і роз'їжджає нині з міс Віллелою Лірайт.

За годину до заходу вони повернулися й зупинилися біля воріт дядечка Емслі. Овеча душа допомогла міс Віллелі зійти, і деякий час вони простовбичили, перекидаючись грайливими й хитромудрими фразами. А потім окрилений Джексон залітає в сідло, ледь піднімає капелюха-каструльку й трюхикає в напрямку до свого баранячого ранчо. На той час я вже витрусив пісок із чобіт і відчепився від кактуса. Птах не відлетів і півмилі від Пімієнти, коли я наздогнав його на моєму чалому.

Я назвав цього вівчаря червонооким, але це неправда. Його зоровий пристрій був досить сіреньким, але вії були червоні, а волосся руде, тому він і здавався червонооким. Вівчар? Який там у біса вівчар, у кращому випадку ягнятник, козопас якийсь, із жовтою хусткою довкола шиї та в черевиках із бантиками.

— Привіт! — сказав я йому. — Ви зараз їдете з вершником, якого називають Джедсон Вірна Смерть за прийоми його стрільби. Коли я хочу представитися незнайомцеві, я завжди представляюсь йому до пострілу, оскільки терпіти не можу тиснути руку небіжчикові.

— Ось як! — говорить він украй спокійно. — Радий знайомству з вами, містере Джедсоне. Я Джексон Птах із ранчо Шолудивого Віслюка.

Саме тієї миті одне моє око побачило куріпку, яка скакала по пагорбу з молодим тарантулом у дзьобі, а другим оком я побачив сокола, що сидів на сухому сучку в'яза. Я прибив їх для більшої вагомості слів одне за одним зі своєї сорокап'ятикаліберної рушниці.

— Дві з трьох, — кажу я, — птахи, маю вам заявити, так і сідають на мої кулі.

— Добра стрільба, — мовить вівчар, не змигнувши оком. — Скажіть, а вам не траплялося промахнутися на третьому пострілі? Гарний дощик випав на тому тижні, містере Джедсоне, тепер трава так і піде.

— Чижик, — кажу я, під'їжджаючи поближче до його фасонної конячини, — ваші батьки у захваті нарекли вас іменем Джексон, але ви, без сумніву, виродилися на цвірінькувату пташку. Киньмо ці зайві аналізи дощику й стихій і поговорімо про те, що не входить до словника папуг. У вас з'явилася кепська звичка кататися з молодими дівчатами з Пімієнти. Я знавав пташок, — кажу, — яких підсмажували за дрібніші прогріхи. Міс Віллела, — веду я, — зовсім не потребує гнізда, звитого з овечої шерсті пташиною з породи Джексонів. Отже, або ви кидаєте ці вибрики, або ж наткнетеся в галопі на моє прізвисько «Вірна Смерть», у якому два слова й указівка щонайменше на одну похоронну процесію!

Джексон Птах ледь почервонів, а потім засміявся.

— О містере Джедсоне, — відповідає він, — ви помиляєтеся. Я заїжджав кілька разів до міс Лірайт, але зовсім не з тією метою, про яку думаєте ви. Мій об'єкт суто гастрономічного^[98] гатунку.

Я потягнувся по револьвер.

— Кожен вовк, — кажу я, — який посміє нешанобливо…

— Зачекайте хвилинку, — цвірінькає ця пташка, — дозвольте пояснити. Навіщо мені дружина? Глянули б ви на моє ранчо. Я сам собі готую й латаю. Їжа — ось моє єдине задоволення, яке я маю від вирощування овець. Містере Джедсоне, ви смакували коли-небудь млинці, які випікає міс Лірайт?

— Я? Ні, — відповідаю, — я й не знав, що вона займається кулінарними маніпуляціями.

— Це ж золотаві сузір'я, — говорить він, — підрум'янені на амброзійному^[99] вогні Епікура^[100]. Я б віддав два роки свого життя за рецепт приготування цих млинців. Ось навіщо я їздив до міс Лірайт, — провадив Джексон Птах, — але мені не вдалося вивідати його. Це старовинний рецепт, він оберігається сім'єю ось уже як сімдесят п'ять років. Він передається з покоління в покоління, і чужим його не відкривають. Якби я міг дістати цього рецепта, я пік би сам собі млинці на ранчо й був би щасливою людиною, — так говорив Птах.

— Ви впевнені, — питаю я в нього, — що ви ганяєтеся не за рукою, яка місить млинці?

— Упевнений, — відповідає Джексон. — Міс Лірайт надзвичайно чарівна дівчина, але, повторюю, мої наміри не виходять за межі гастро… — тут він побачив, що моя рука сковзнула до кобури, і змінив фразу: — За межі бажання дістати цього рецепта, — завершив він.

— Не такий ви вже й поганець, — кажу я, намагаючись бути ввічливим. — Я надумав було зробити ваших овець сиротами, але цього разу дозволю вам летіти далі. Але пам'ятайте: чіпляйтеся до млинців, та міцніше, як середній млинець до всієї гірки, і не намагайтеся змішувати підливку з почуттями, а то у вас на ранчо будуть співи, але ви їх не почуєте.

— Щоб вас переконати у моїй щирості, — каже вівчар, — я проситиму вас про допомогу. Міс Лірайт і ви кращі друзі, і, можливо, вона зробить для вас те, чого не бажає зробити для мене. Якщо ви дістанете мені того рецепта, то обіцяю ніколи більше до неї не під'їжджати.

— Оце по-чесному, — сказав я і потиснув руку Джексона Птаха. — Буду радий допомогти і зроблю все, що зможу.

Він повернув до великих заростей кактусів на П'єдре, у напрямку до Шолудивого Віслюка, а я поїхав собі на північний захід, до ранчо Білла Туми.

Лиш через п'ять днів мені вдалося знову заїхати на Пімієнту. Ми з міс Віллелою дуже мило провели вечір у дядечка Емслі. Вона заспівала дещо й таки добре помучила піаніно цитатами з опер. А я показував гримучу змію і розповідав про новий спосіб білування^[101] корів, вигаданий Снекі Мак-Фі, і про те, як я колись їздив до Сент-Луїса. Наші взаємини дедалі міцнішали. І от, думаю собі, якщо тепер мені вдасться переконати Джексона Птаха погодитися на переліт, справу зроблено. Тут я пригадую його обіцянку щодо рецепту млинців і вирішую випитати його в міс Віллели й розказати суперникові. А вже тоді, якщо знову спіймаю тут пташку з Шолудивого Віслюка, я їй попідрізую крильця.

Тож годині о десятій я надягаю на обличчя маску облесливості й звертаюся до міс Віллели: «Знаєте, якщо мені щось і подобається більше за вигляд рудого бика на зеленій траві, то це смак доброго смачного гарячого млинця з паточною підливкою».

Міс Віллела аж підскочила на фортепіанному стільці й дивно на мене подивилася.

— Так, — говорить вона, — це дійсно смачно. Як, ви казали, називається та вулиця в Сент-Луїсі, містере Одоме, де ви загубили капелюха?

— Вулиця млинців, — кажу я, підморгуючи, щоб показати, що мені, мовляв, усе відомо про сімейний рецепт і мене не обдуриш. — Та годі вже, міс Віллело, — не припиняю я атаки, — розповідайте, як ви їх готуєте. Млинці так і кружляють у моїй голові, як фургонні колеса. Тож… фунт крупки, вісім дюжин яєць і ще щось… Що ж там написано в каталозі інгредієнтів^[102]?

— Вибачте мені, я на хвилинку, — говорить міс Віллела, оглядає мене скоса і зісковзує зі стільця.

Вона риссю вискочила до іншої кімнати, а потім звідти виходить до мене дядечко Емслі у своєму жилеті й із кухликом води. Він повертається до столу по склянку, і я бачу в його задній кишені багатозарядку.

«Оце тобі! — думаю я. — Ця сімейка, видно, добре-таки дорожить своїми кулінарними рецептами, якщо захищає їх зі зброєю. Я було знав сім'ї, так вони не взялися б за зброю навіть у разі кровної ворожнечі».

— Випий-но ось це, — каже дядечко Емслі, подаючи мені склянку води. — Ти занадто багато їздив сьогодні верхи, Джеде, та все під сонцем. Спробуй думати про щось інше.

— Ти знаєш, як пекти млинці, дядьку Емслі? — запитав я.

— Ну, я не зовсім знаюся в їх анатомії, — городить дядечко Емслі, — але мені здається, треба взяти більшенько сковорідок, трішки тіста, соди й кукурудзяного борошна й змішати все це як слід із яйцями й сироваткою. А що, Джеде, старий Білл знову збирається навесні гнати худобу в Канзас-Сіті?

Тільки цю млинцеву специфікацію і вдалося мені видобути того вечора. Не дивно, що Джексон Птах погорів на цій справі. Одне слово, я припинив допит і недовго поговорив з дядечком Емслі про худобину й циклони. А потім зайшла міс Віллела і сказала: «На добраніч», і я помчав до себе на ранчо.

За тиждень я зустрів Джексона Птаха, коли той від'їздив від дядечка Емслі, а я направлявся до нього. Ми зупинилися на дорозі й перекинулися дріб'язковими фразами:

— Ну що, ще не дістали списку деталей для ваших рум'янчиків? — запитав я його.

— Уявіть собі, ні, — відповідає Джексон, — і, гадаю, з цього нічого не вийде. А ви намагалися?

— Спробував якось, — кажу я, — та це все одно, що виманювати з нори лугового собачку горіховими шкаралупами. Цей рецепт млинців — талісман якийсь, якщо судити з того, як вони за нього тримаються.

— Я майже готовий відступитися, — говорить Джексон із таким відчаєм у голосі, що я навіть відчув жалість до нього. — Але мені страшенно хочеться знати, як випікати ці млинці, щоб насолоджуватися ними на моєму усамітненому ранчо. Я не сплю ночами, все згадую, які ж вони таки прекрасні.

— Не зупиняйтеся, домагайтеся, — раджу я йому, — і я теж буду. Врешті-решт хтось та й накине йому аркана на роги. Ну, до побачення, Джексе.

Як бачиш, у той час ми були в щонаймирніших стосунках. Коли я переконався, що він не упадає за міс Віллелою, я з неабиякою терплячістю мирився з цим рудим замірком. Бажаючи задовольнити запити його апетиту, я, як і раніше, намагався випитати у міс Віллели заповітного рецепта. Та лиш тільки я говорив слово «млинці», в її очах відразу ж з'являвся відтінок туманності й стурбованості, й вона намагалася змінити тему. Якщо ж я наполягав, вона вискакувала з кімнати й висилала до мене дядечка Емслі з кухликом води й кишеньковою гаубицею.

Одного разу я прискакав до крамнички з величезним букетом блакитної вербени. Дядечко Емслі подивився на букета зіщулившись і говорить:

— Не чув новини?

— Худоба подорожчала?

— Віллела і Джексон Птах одружилися вчора в Палестині, — каже він. — Сьогодні вранці отримав листа.

Я впустив букета в діжку з сухарями і почекав, доки новина, відкалатавши в моїх вухах, шугонула до верхньої лівої кишені сорочки, не вдарила мене, нарешті, по ногах.

— Повтори, будь ласка, дядечку Емслі, це ще раз, — кажу я, — може, слух обдурив мене і ти лише сказав, що першокласні телиці йдуть по чотири вісімдесят за голову або щось таке?

— Повінчалися вчора, — говорить дядечко Емслі, — й вирушили у весільну подорож до Вако й на Ніагарський водоспад. Невже ти весь час нічого не помічав? Джексон Птах підбивався до Віллели саме від того дня, як він запросив її покататися.

— З того дня! — закричав я. — Якого ж біса він плів мені про млинці? Поясни ти мені…

Коли я сказав «млинці», дядечко Емслі підскочив і подався назад.

— Хтось із мене пожартував з цими млинцями, — кажу я, — і я дізнаюся. Тобі ж, упевнений, усе відомо. Розповідай, або я, не відходячи з місця, замішу з тебе млинці.

Я перескочив через прилавок до дядечка Емслі. Він потягся до кобури, але його кулемет був у шухляді й він не дотягнувся до неї два дюйми. Я ухопив його за комір сорочки і штурхонув у куток.

— Розповідай про млинці, — погрожую я, — або сам зараз перетворишся на млинець. Міс Віллела пече їх?

— За все життя жодного не спекла, а я ж їх зроду не бачив, — так переконливо говорить дядечко Емслі. — Ну ж бо, Джеде, заспокойся. Ти розхвилювався, і рана в голові затуманює твою свідомість. Намагайся не думати про млинці.

— Дядечку Емслі, — я йому, — я не поранений в голову, але я, очевидно, розгубив усі свої природні здібності мислення. Джексон Птах сказав мені, що він навідується до міс Віллели, щоб випитати її про спосіб приготування млинців, і прохав мене допомогти йому дістати список інгредієнтів. Я допоміг, і результат — ось він тобі. Що він зробив, цей червоноокий вівчар, нагодував мене дурманом чи що?

— Відпусти-но мій комір, — просить дядечко Емслі, — і я розповім тобі. Еге, схоже, Джексон Птах тебе добре обкрутив. Наступного дня після катання з Віллелою він знову приїхав і повідомив нам, щоб ми остерігалися тебе, якщо ти раптом заговориш про млинці. Він сказав, що якось у вас у таборі пекли млинці й хтось із хлопців стуконув тебе по макітрі сковорідкою. І після цього, мовляв, варто тобі лише розпалитися чи перехвилюватися, рана починає тебе тривожити і ти стаєш схожим ніби на божевільного й мариш млинцями. Він сказав, що треба лише відволікти твою увагу і заспокоїти тебе, і ти не будеш небезпечним. Отож ми з Віллелою й намагалися це робити, як могли. М-да, — закінчив дядечко Емслі, — таких вівчарів, як той Джексон Птах, не часто зустрінеш.

Розповідаючи свою історія, Джед неквапно, але спритно змішував відповідні порції зі своїх мішечків і пляшечок. Під кінець оповіді він поставив переді мною готовий продукт — двійко рум'яних і пишних млинців на олов'яній мисці. З якогось секретного сховища він дістав ще й шмат чудового масла і пляшку золотавого сиропу.

— І давно це трапилося? — запитав я його.

— Три роки минуло, — відповів Джед. — Вони нині живуть на ранчо Шолудивого Віслюка. Але я ані його, ані її відтоді не бачив. Кажуть, що Джексон Птах прикрашав свою ферму гойдалками й фіранками весь час, поки морочив мені голову тими млинцями. Ну, я пожурився-пожурився та й досить. Але хлопці досі з мене кепкують.

— А ці млинці ти робив за знаменитим рецептом? — поцікавився я.

— Я ж тобі кажу, що ніякого рецепту не було, — сказав Джед. — Хлопці все кричали про млинці, доки самі й не подуріли, і я вирізав цей рецепт із газети. Смачно?

— Чудово, — відповів я. — Чому ж ти сам не покуштуєш, Джеде?

Почулося зітхання.

— Я? — запитав Джед. — Я й дивитися на них не можу.

Принцеса і пума

Звичайно, не обійшлося без короля і королеви. Король був страшним старим; він носив шестизарядні револьвери та шпори і репетував таким гучним голосом, що гримучі змії прерій квапилися сховатись у свої нори під кактусами. До коронації його звали Бен Шептун. Коли ж він обзавівся п'ятдесятьма тисячами акрів землі і такою кількістю худоби, що сам втратив їй лік, його стали звати О'Доннел, король худоби.

Королева була мексиканка з Ларедо. З неї вийшла гарна, лагідна дружина, і їй навіть удалося навчити Бена настільки стримувати голос у стінах свого будинку, що від його звуку не розбивався посуд. Коли Бен став королем, вона полюбила сидіти на галереї ранчо Еспіноза і плести очеретяні циновки. А коли багатство стало настільки непереборним і пригнобливим, що з Сан-Антоні привезли у фургонах м'які крісла і круглий стіл, вона схилила темноволосу голову і розділила долю Данаї^[103].

Щоб уникнути lese majeste^[104], вас спочатку відрекомендували королю і королеві. Але вони не відіграють ніякої ролі в цій розповіді, яку можна назвати «Повістю про те, як принцеса не розгубилась і як лев клеїв дурня». Принцесою була королівська дочка Жозефа О'Доннел. Від матері вона успадкувала добре серце і смагляву субтропічну вроду. Від його величності Бена О'Доннела дістала запас мужності, здоровий глузд і здатність керувати людьми. Варто було приїхати здалеку, щоб подивитися на таке поєднання. На всьому скаку Жозефа могла всадити п'ять куль із шести в бляшанку з-під томатів, що крутиться на кінці вірьовки. Вона могла цілими годинами гратися зі своїм білим кошенятком, наряджаючи його у найнедоладніші костюми. Нехтуючи олівцем, вона була здатна підрахувати в думці, скільки зиску принесуть тисяча п'ятсот сорок п'ять дволіток, якщо продати їх по вісім доларів п'ятдесят центів за голову. Ранчо Еспіноза має близько сорока миль завдовжки і тридцяти завширшки — щоправда, переважно орендованої землі. Жозефа обстежувала кожну її милю верхи на своєму коні. Усі ковбої на цьому просторі знали її в обличчя і були її вірними васалами^[105]. Ріплі Гівнс, старший однієї з ковбойських партій Еспінози, побачив її якось і одразу ж вирішив поріднитися з королівською родиною. Самовпевненість? О ні. За тих часів на землях Нуесес чоловік був чоловіком. І врешті-решт титул «короля худоби» аж ніяк не означає наявність королівської крові. Часто він означає тільки, що його володар носить корону на знак своїх блискучих здібностей щодо крадіжки худоби.

Одного разу Ріплі Гівнс поїхав верхи на ранчо «Два В'язи», щоб дізнатися про зниклих одноліток. Назад він вирушив пізно, і сонце вже сідало, коли він досяг переправи Білого коня на річці Нуесес. Від переправи до його табору було шістнадцять миль, до садиби ранчо Еспіноза — дванадцять. Гівнс стомився. Він вирішив заночувати біля переправи.

Річка в цьому місці утворила красивий затон. Береги густо поросли великими деревами та чагарником. За п'ятдесят ярдів від затону галявини вкривала кучерява мескітова трава — вечеря для коня і ліжко для вершника. Гівнс прив'язав коня і розклав пітники для просушування. Він сів, притулившись до дерева, і скрутив цигарку. Із чагарників, що оточували річку, раптом почувся лютий, розкотистий рев. Кінь затанцював на прив'язі і запирхав, почувши небезпеку. Гівнс, продовжуючи пихкати цигаркою, не кваплячись підняв із землі свій пояс і про всяк випадок повернув барабан револьвера. Велика щука гучно плеснула в затоні. Маленький бурий кролик обскакав кущ «котячої лапки» і сів, поводячи вусами і глузливо поглядаючи на Гівнса. Кінь знову став скубти траву.

Коли на заході сонця мексиканський лев співає сопрано^[106] біля річки, зовсім не зайвими є заходи безпеки. Можливо, його пісня говорить про те, що молоді телята і жирні баранчики трапляються рідко і що він палає плотолюбним бажанням познайомитися з вами.

У траві валялася порожня бляшанка з-під фруктових консервів, кинута тут якимсь подорожанином. Побачивши її, Гівнс скрикнув від задоволення. У кишені його куртки, прив'язаної до сідла, було трохи меленої кави. Чорна кава і цигарки! Чого ще треба ковбою?

За дві хвилини Гівнс розклав невелике веселе багаття. Він узяв бляшанку і пішов до затону. Не дійшовши п'ятнадцяти кроків до берега, він побачив ліворуч себе коня під жіночим сідлом, який скуб траву. А коло самої води підіймалася з колін Жозефа О'Доннел. Вона щойно напилась і тепер обтрушувала з долонь пісок. За десять ярдів праворуч від неї Гівнс побачив мексиканського лева, напівприхованого гілками саквісти. Його янтарні очі виблискували голодним вогнем; за шість футів від них виднівся кінчик хвоста, витягнутого прямо, як у пойнтера. Звір трохи розгойдувався на задніх лапах, як усі представники котячої породи перед стрибком.

Гівнс зробив, що міг. Його револьвер валявся в траві, до нього було тридцять п'ять ярдів. З голосним криком Гівнс кинувся між левом і принцесою.

Сутичка, як згодом розповідав він, була короткою і дещо безладною. Прибувши на місце атаки, Гівнс побачив у повітрі смугу диму і почув два негучні постріли. Потім сто фунтів мексиканського лева гепнулися йому на голову і важким ударом притисли до землі. Він пам'ятає, як закричав: «Відпусти, це не за правилами!», потім виповз з-під пуми, мов черв'як, із набитим травою та грязюкою ротом і великою ґулею на потилиці в тому місці, яким він ударився об коріння в'яза. Лев лежав нерухомо. Роздосадуваний Гівнс, запідозривши якусь каверзу, насварився на нього кулаком і крикнув: «Зачекай, я ще з тобою…» — і тут опам'ятався.

Жозефа стояла на колишньому місці, спокійно перезаряджаючи тридцятивосьмикаліберний револьвер, оздоблений сріблом. Особлива влучність їй цього разу не знадобилась: голова звіра являла собою набагато легшу мішень, ніж бляшанка з-під томатів, що крутиться на кінці вірьовки. На устах дівчини і в темних очах грала зухвала посмішка. Невдалий лицар-рятівник відчув, як фіаско^[107] вогнем палить йому серце. Ось де трапилася нагода, про яку він так мріяв, але все відбулося під знаком Момуса, а не Купідона^[108]. Сатири в лісі вже, певне, хапалися за боки, заходячись пустотливим беззвучним сміхом. Розігралося щось на кшталт водевіля «Сеньйор Гівнс та його кумедний двобій із чучелом лева».

— Це ви, містере Гівнсе? — мовила Жозефа своїм повільним млосним контральто^[109]. — Ви мало не зіпсували мені постріл своїм криком. Чи не забили ви собі голову, коли впали?

— О ні, — спокійно відповів Гівнс. — Це було зовсім не боляче.

Він нахилився, пригнічений соромом, і витягнув з-під звіра свого чудового капелюха. Той був такий зім'ятий і понівечений, немов його спеціально готували для комічної вистави. Потім Гівнс став на коліна і ніжно погладив люту, з відкритою пащею голову мертвого лева.

— Бідолашний старий Біля! — сумно вигукнув він.

— Що таке? — різко запитала Жозефа.

— Ви, звичайно, не знали, міс Жозефо, — сказав Гівнс із виглядом людини, у серці якої великодушність бере гору над горем. — Ви не винні. Я намагався врятувати його, але не встиг попередити вас.

— Кого врятувати?

— Та Білла. Я цілий день шукав його. Адже він два роки був загальним улюбленцем у нас у таборі. Бідолашний старий! Він би і кролика не скривдив. Хлопці просто збожеволіють, коли почують. Але ви ж не знали, що він хотів просто погратися з вами.

Чорні очі Жозефи вперто палили його. Ріплі Гівнс витримав випробування. Він стояв і задумливо скуйовджував свої темно-русяві кучері. В очах була скорбота із домішкою ніжного докору. Приємні риси його обличчя явно виражали сум. Жозефа завагалась.

— Що ж тут робив ваш улюбленець? — спитала вона, удаючись до останнього доводу. — Біля переправи Білого коня немає жодного табору.

— Цей розбишака ще вчора утік із табору, — не затинаючись, відповів Гівнс. — Можна тільки дивуватись, як його до смерті не налякали койоти. Розумієте, минулого тижня Джим Уебстер, наш конюх, привіз до табору маленьке цуценя тер'єра. Це щеня справді отруїло Біллу життя: воно ганяло його по всьому табору, годинами жувало його задні лапи. Щоночі, коли лягали спати, Білл забирався під ковдру до когось із хлопців і спав там, ховаючись від щеняти. Мабуть, його довели до відчаю, інакше б він не втік. Він завжди боявся віддалятися від табору.

Жозефа подивилася на труп лютого звіра. Гівнс ласкаво поплескав його по страшній лапі, одного удару якої було досить, щоб убити однорічне теля. По оливковому обличчю дівчини розлився яскравий рум'янець. Чи було то ознакою сорому, який відчуває справжній мисливець, убивши негідну дичину? Погляд її лагіднішав, опущені вії змахнули з очей веселу насмішку.

— Мені дуже шкода, — сказала вона, — але він був такий великий і стрибнув так високо, що…

— Бідолаха Білл зголоднів, — перебив її Гівнс, кваплячись заступитися за небіжчика. — Ми в таборі завжди примушували його стрибати, коли годували. Щоб одержати шматок м'яса, він лягав і качався по землі. Побачивши вас, він подумав,що ви йому дасте поїсти.

Раптом очі Жозефи широко розплющились.

— Адже я могла застрелити вас! — вигукнула вона. — Ви кинулися просто між нами. Ви ризикували життям, аби врятувати свого улюбленця! Це чудово, містере Гівнсе. Мені подобаються люди, які люблять тварин.

Так, тепер у її погляді було навіть захоплення. Врешті-решт із руїн ганебної розв'язки народжувався герой. Вираз обличчя Гівнса забезпечив би йому високе становище у «Товаристві захисту тварин».

— Я їх завжди любив, — сказав він, — коней, собак, мексиканських левів, корів, алігаторів.

— Ненавиджу алігаторів! — швидко заперечила Жозефа. — Плазуни, брудні тварюки!

— Хіба я сказав «алігаторів»? — спитав Гівнс. — Звичайно, я мав на увазі антилоп.

Совість Жозефи примусила її піти ще далі. Вона з покаянним виглядом простягнула руку. В очах її блищали непролиті сльозинки.

— Будь ласка, пробачте мені, містере Гівнсе. Адже я жінка і спочатку, звісно, злякалась. Мені дуже, дуже шкода, що я застрелила Білла. Ви уявити собі не можете, як мені соромно. Я нізащо не зробила б цього, якби знала.

Гівнс узяв простягнуту руку. Він тримав її доти, доки його великодушність не перемогла скорботу за втраченим Біллом. Нарешті стало зрозуміло, що він пробачив їй.

— Прошу вас, не говоріть більше про це, міс Жозефо. Білл своїм виглядом міг налякати будь-яку дівчину. Я вже якось поясню всім хлопцям.

— Правда? І ви не будете мене ненавидіти? — Жозефа довірливо присунулася ближче до нього. Очі її дивилися ласкаво, дуже ласкаво, і в них було чарівне благання. — Я зненавиділа б кожного, хто вбив би моє кошеня. І як сміливо і благородно з вашого боку, що ви намагалися врятувати його, ризикуючи життям! Мало хто міг би так вчинити!

Перемога, вирвана з поразки! Водевіль^[110], що перетворився на драму! Браво, Ріплі Гівнсе!

Спустилися сутінки. Звичайно, не можна було допустити, щоб міс Жозефа їхала до садиби сама. Гівнс знову осідлав свого коня, незважаючи на його докірливі погляди, і поїхав з нею. Вони скакали поряд по м'якій траві — принцеса і чоловік, який любив тварин. Запахи прерії — запахи родючої землі і чудових квітів — оповивали їх солодкими хвилями. Вдалині на пагорбі задзявкали койоти. Боятися нічого! Та все ж таки…

Жозефа під'їхала ближче. Маленька ручка немов щось шукала. Гівнс накрив її своєю. Коні йшли нога в ногу. Руки поволі стулились, і володарка однієї з них заговорила:

— Я ніколи раніше не лякалась, — сказала Жозефа, — але ви подумайте, як жахливо було б зустрітись із справжнім диким левом! Бідолашний Білл! Я дуже рада, що ви поїхали зі мною!..

О'Доннел сидів на галереї.

— Привіт, Ріпе! — гаркнув він. — Це ти?

— Він проводжав мене, — сказала Жозефа. — Я збилася з дороги і запізнилась.

— Вельми зобов'язаний, — виголосив король худоби. — Заночуй, Ріпе, а в табір поїдеш завтра.

Але Гівнс не схотів залишатись. Він вирішив їхати далі, до табору. Удосвіта треба було відправити стадо биків. Він попрощався і поскакав.

За годину, коли згасли вогні, Жозефа в нічній сорочці підійшла до своїх дверей і крикнула королю через викладений цеглиною коридор:

— Слухай, тату, ти пам'ятаєш цього мексиканського лева, якого прозвали «Карнавухий диявол»? Того, що роздер Гонсалеса, овечого пастуха містера Мартіна, і з півсотні телят на ранчо Салада? Отож, я розправилася з ним сьогодні біля переправи Білого коня. Він стрибнув, а я всадила йому дві кулі з мого тридцятивосьмікалиберного. Я впізнала його по лівому вуху, яке старий Гонсалес знівечив йому своїм мачете^[111]. Ти сам не зробив би кращого пострілу, тату.

— Ти у мене молодчина! — прогримів Бен Шептун із темряви королівської опочивальні.

Санаторій на ранчо

Якщо ви стежите за хронікою рингу, ви легко пригадаєте цей випадок. На початку дев'яностих років по той бік прикордонної річки відбулася зустріч чемпіона з претендентом на це звання, яка тривала лише хвилину й декілька секунд.

Настільки короткий бій — надзвичайна рідкість і неприховане шахрайство, оскільки воно обманює очікування шанувальників справжнього спорту. Репортери спромоглися вичавити з сутички все що можна, але якщо відкинути те, що вони понавигадували, бій був до сліз жалюгідним. Чемпіон просто взяв і гупнув своєю жертвою об підлогу, повернувся до неї спиною і, пробурчавши: «Я знаю, що цей труп більше не підніметься» — простягнув секундантові довгу, як щогла, руку, щоб той зняв із неї рукавицю.

Цим і пояснюється та обставина, що наступного ранку, тільки-но почало світати, повний пасажирський комплект до неможливості обурених джентльменів у модних жилетах і картатих краватках висипав із вагона на вокзалі в Сан-Антоніо. Цим самим частково пояснюється і те невтішне становище, у якому опинився «Цвіркун» Мак-Гайр, коли він вискочив із вагона на платформу з сухим, гаркітливим кашлем, що розривав його на частини. Цей кашель був не новиною для мешканців Сан-Антоніо. Трапилося й так, що саме в цей час Кертис Рейдлер, скотар із округу Нуесес — хай благословить його Господь! — проходив уздовж платформи в блідих променях ранкової зорі.

Скотар прокинувся із сонцем, оскільки поспішав додому і збирався встигнути на поїзд, який прямував на південь. Зупинившись біля нещасного покровителя спорту, він вимовив співчутливо, характерним для техасця тягучим говором:

— Що, кепсько тобі, бідолахо?

«Цвіркун» Мак-Гайр — колишній боксер категорії пір'їни, жокей, хитрун, спеціаліст у картах і постійний відвідувач барів та спортивних клубів — по-войовничому кинув оком на чоловіка, який обізвав його «бідолахою».

— Мандруй звідси, Телеграфний Стовпе, — прохрипів він. — Я не телефонував.

Новий приступ кашлю почав вивертати його зсередини, і, знесилений, він обіперся на багажний візок. Рейдлер терпляче чекав, поки кашель мине, розглядаючи білі капелюхи, короткі пальта й товсті сигари, якими була всипана платформа.

— Ти, бачу, з півночі, синку? — спитав він, коли кашель трішки стих. — Їздив подивитися на бокс?

— Бокс! — пирхнув Мак-Гайр. — Гра в латку! Стукнув його разок і поклав на підлогу швидше, ніж лікар зводить хворого в могилу. Бокс! — він вдавився, закашлявся й продовжив, не стільки звертаючись до скотаря, скільки бажаючи відвести душу: — Вірний виграш! Ні ж бо, більше мене на цей гачок не піймаєш. На таку приманку, либонь, клюнув би сам Рокфеллер^[112]. П'ять проти одного, що цей хлопець із Корка не протримається трьох раундів — ось я на що ставив! Усе вклав, до останнього цента, і вже чув запах стружки в цьому нічному шинку на Тридцять сьомій вулиці, про який я вже зійшовся в ціні з Джимом Ділені. І на тобі… ну, скажіть хоч ви, Телеграфний Стовпе, яким треба бути йолопом, щоб всадити свої останні заощадження в одну зустріч двох бовдурів?

— Що так, то так, — сказав величезний скотар. — Особливо, якщо грошики-то пролетіли. А тобі, синку, краще піти б у готель. Це кепський кашель. Легені?

— Авжеж, трясця взяла б їх! — прозвучала вичерпна відповідь. — Заробив задоволення. Старий пугач сказав, що я протягну ще з півроку, а, може, й рік, якщо зміню алюр і буду тримати себе загнузданим. Та я й сам хотів десь осісти і взятися за розум. Можливо, я тому й вирішив ризикнути на п'ять проти одного. У мене була про запас залізна тисяча доларів. Якби виграв, то кав'ярня Ділені перейшла б до мене. Ну, хто ж міг подумати, що цю колоду повалять у першому раунді?

— Так, не пощастило тобі, — сказав Рейдлер, дивлячись на мініатюрну фігурку Мак-Гайра, прихилену до возика. — А зараз, синку, ходи в готель та відпочинь. Тут є «Менеджер», і «Маверік», і…

І «П'ята авеню», і «Вольдорф-Асторія»… — перекривив йото Мак-Гайр. — Ви що, не чули? Я прогорів. У мене немає нічого, окрім цих двох штанів і однієї монети в десять центів. Може, мені б пішла на користь поїздка до Європи або подорож на власній яхті?… Гей, хлопче, газету!

Він кинув десять центів хлопцеві-газетяреві, схопив «Експрес» і, вмостившись зручніше біля возика, заглибився у новини про своє Ватерлоо^[113], роздуте в міру сил вигадливої преси.

Кертис Рейдлер подивився на свого величезного золотого годинника й торкнув Мак-Гайра за плече.

— Ходімо, синку, — сказав він. — Залишилося три хвилини до поїзда.

Сарказм, очевидно, був у Мак-Гайра в жилах.

— Ви що — бачили, як я зірвав банк у залізяку чи виграв парі, після того, як мить тому я сказав вам, що в мене немає жодної копійки? Ідіть своєю дорогою, приятелю.

— Ти поїдеш зі мною на моє ранчо й будеш там жити, поки не видужаєш, — сказав скотар. — За півроку ти забудеш про свою болячку, хлопче. — Однією рукою він підхопив Мак-Гайра й поволік до поїзда.

— А чим я буду платити? — спитав Мак-Гайр, все ще слабко намагаючись звільнитися.

— Платити? За що? — здивувався Рейдлер. Вони отетеріло вп'ялися поглядами один в одного. Їхні думки крутилися, як шестерні конічної зубчатої передачі, у кожного навколо власної осі в протилежних напрямках.

Пасажири поїзда, який прямував на південь, із цікавістю зиркали на цю пару, дивуючись настільки рідкісному поєднанню протилежностей. Мак-Гайр на зріст був п'ять футів один дюйм. З огляду на зовнішність, він міг бути походженням із Дубліна^[114], а можливо, і з Йокогами. Гострий погляд, гострі щелепи й підборіддя, шрами на кістлявому зухвалому обличчі, сухе жилаве тіло, яке вийшло живим із багатьох оказій, — цей хлопець, задерикуватий з вигляду, як шершень, не був явищем новим чи незвичайним у цих краях. Рейдлер виріс на іншому ґрунті. На зріст шість футів два дюйми і широкий у плечах він був, як кажуть, відкритою душею. Захід і Південь зійшлися в ньому. Представників цього типу ще мало зображували на полотнах, оскільки наші картинні галереї мініатюрні, а кінематограф ще не поширився на Техас. Гідно відобразити образ такого парубка, як Рейдлер, могла б, мабуть, лише фреска^[115] — щось велике, спокійне, просте й не обмежене рамками.

Експрес ніс їх на південь. Зелені простори прерій наступали на ліси, подрібнюючи їх, перетворюючи на розкидані на великих площах темні купки дерев. Це була країна ранчо, володіння коров'ячих королів.

Мак-Гайр сидів, забившись у куток, і з гострою недовірою прислухався до слів скотаря. Який жарт задумав утяти з ним цей здоровенний стариган, який тягне його невідь куди? Те, що він керується безкорисливим співчуттям, було останнім, що могло б спасти на думку Мак-Гайру. «Він не фермер, — міркував полонений, — та й на шахрая не схожий. Що за птах? Ну, будь напоготові «Цвіркуне», — чи не краплена^[116] в нього колода? Тепер вже хочеш — не хочеш, а робити нічого. У тебе швидкоплинні сухоти^[117] і п'ять центів у кишені, отож сиди собі тихенько й гадай, що він там задумав».

У Ринконі, за сто миль від Сан-Антоніо, вони зійшли з поїзда й пересіли в таратайку, яка чекала на Рейдлера біля станції, після чого протрюхикали ще миль із тридцять, перш ніж дісталися місця свого призначення. Саме ця частина подорожі могла б, здавалося, відкрити підозрілому Мак-Гайру очі на справжній смисл його полону. Вони котилися на оксамитових колесах по веселому роздоллю савани. Двійко рвучких іспанських коней неслися рівною, невтомною риссю, інколи за власним бажанням переходячи на біг. Повітря п'янило, як виро, й освіжало, як зельтерська, і з кожним ковтком його подорожники вдихали ніжну запашність польових квітів. Дорога потихеньку загубилася в траві, а таратайка попливла поміж зелених степових бурунів, керована досвідченою рукою Рейдлера, для якого кожен ледь помітний гайок, що пролітав десь удалині, був знайомою відміткою, кожен м'який вигин пагорбів на горизонті вказував напрямок і говорив про відстань. Але Мак-Гайр, відкинувшись на сидіння, з понурою недовірою зважав на слова скотаря й не помічав навколо себе нічого, окрім безлюдної пустелі.

«Що він замислив? — мучила його причеплива думка. — Яку аферу обмізковує цей громило?» Між неозорих просторів, обмежених лише лінією горизонту, Мак-Гайр оцінював людей міркою мешканця тісних міських кварталів.

За тиждень до цього, їдучи верхи преріями, Рейдлер натрапив на хворе телятко, яке жалібно мекало, відбившись від стада. Не спішуючись, Рейдлер нагнувся, перекинув цього бідолаху через сідло й передав для опікування своїм ковбоям на ранчо. Звідки міг Мак-Гайр знати (та й як би це дійшло його свідомості), що він в очах Рейдлера був таким самим телятком, — хворим, безпорадним створінням, яке потребувало чиєїсь турботи. Рейдлер побачив, що він може допомогти, і цього йому було достатньо. З його точки зору, це було логічно, а отже, правильно. Мак-Гайр був сьомим хворим, якого Рейдлер випадково підібрав у Сан-Антоніо, куди в гонитві за озоном, який ніби затримується в його вузьких вуличках, стікаються хворі на сухоти. П'ятеро з його гостей жили на ранчо Соліто, поки не видужали, і зі слізьми вдячності попрощалися з доброзичливим господарем. Шостий потрапив сюди занадто пізно, але, відмучившись, знайшов-таки вічний спокій у затишному кутку саду під розлогим деревом.

Тому ніхто на ранчо не був здивований, коли таратайка підкотила до ґанку і Рейдлер дістав звідти свого хворого протеже^[118], підняв його, ніби лантух дрантя, й поставив на веранді.

Мак-Гайр оглянув незвичну для нього картину. Будинок на ранчо Соліто вважався кращим в окрузі. Він був із цегли, привезеної сюди кіньми за сотню миль, але мав лише один поверх, де було чотири кімнати, оточених верандою із земляною підлогою, яку називали «галерейкою». Строкатий асортимент коней, собак, сідел, бричок, зброї й різноманітних причандалів ковбойського побуту вразив столичне око прогорілого спортсмена.

— Ось ми й удома, — весело сказав Рейдлер.

— Оце так глушина! — випалив Мак-Гайр і покотився на підлогу веранди в судомному нападі кашлю.

— Ми постараємося влаштувати тебе зручніше, синку, — м'яко сказав господар. — У будинку, щоправда, не так вже розкішно, зате на волі чудово, а для тебе це найголовніше. Ось твоя кімната. Як щось знадобиться — питай, не соромся.

Рейдлер завів Мак-Гайра до кімнати, розташованої на східному боці будинку. Незаслана підлога була чисто вимита. Свіжий вітерець погойдував білі фіранки на вікнах. Велике плетене крісло-качалка, два звичайних стільці й довгий стіл, завалений газетами, трубками, тютюном, шпорами й патронами для гвинтівки, стояли в центрі кімнати. Декілька добре вибілуваних оленячих голів і одна величезна чорна кабаняча голова дивилися зі стін. У кутку притулилося широке парусинове складане ліжко. Для всіх навколишніх мешканців кімната для гостей на ранчо Соліто була цілою резиденцією, гідною принца. Мак-Гайр, побачивши таке, широко посміхнувся. Він дістав із кишені свої п'ять центів і підкинув їх під стелю.

— Ви думали, що я брешу щодо грошей? Ось, можете тепер мене обшукати, якщо бажаєте. Це був останній із моїх скарбів. Тож хто буде платити?

Ясні сірі очі Рейдлера твердо поглянули з-під сивих брів просто в чорні намистини очей Мак-Гайра. Трішки помовчавши, він сказав просто, без гніву:

— Ти мені зробиш велику послугу, синку, якщо не будеш більше згадувати про гроші. Раз сказав і все. Я не беру зі своїх гостей платні, та й вони зазвичай не пропонують її мені. Вечеря буде готова за півгодини. Ось тут у глечику вода, а в тому червоному, що висить на галерейці, — прохолодніша, для пиття.

— А де дзвінок? — озираючись навсібіч, запитав Мак-Гайр.

— Дзвінок? А навіщо?

— Дзвонити, коли щось знадобиться. Я ж не можу… Слухайте, ви! — закричав він зненацька, охоплений безсилою люттю. — Я не просив вас тягнути мене сюди! Я не клянчив у вас грошей! Я не намагався розчулити вас — ви самі до мене причепилися! Я хворий! Я не можу рухатися! А тут за п'ятдесят миль довкола ні коридорного, ні коктейлю! О, чорт! Як же я встряв! — І Мак-Гайр повалився на ліжко й судорожно розревівся.

І Рейдлер підійшов до дверей і покликав слугу. Стрункий червонощокий мексиканець двадцяти років швидко зайшов до кімнати. Рейдлер заговорив із ним іспанською.

— Іларіо, пригадую, я обіцяв тобі під осінь місце vaquero^[119] в таборі Сан-Карлос?

— Si, senor^[120], така милість була з вашого боку.

— Отож слухай. Цей senorito^[121] — мій друг. Він дуже хворий. Будеш йому прислуговувати. Будь при ньому постійно, виконуй усі його розпорядження. Тут потрібна турбота, Іларіо, й терплячість. А коли він видужає чи… а коли він видужає, я зроблю тебе не vaquero, a mayordomo^[122] на ранчо де ля П'єдрас. Esta bueno^[123]?

— Si, si, mil gracias, senor!^[124] — Іларіо на знак подяки хотів було стати на одне коліно, але Рейдлер жартома штовхнув його ногою, пробубонівши:

— Ну, ну, без балетних номерів…

Хвилин за десять по тому Іларіо, вийшовши з кімнати Мак-Гайра, постав перед Рейдлером.

— Маленький senor, — заявив він, — шле вам уклін (Рейдлер відніс цей вступ на рахунок люб'язності Іларіо) і просить передати, що йому потрібен колотий лід, гаряча ванна, грінки, одна порція джину з зельтерською, закрити вікна, покликати перукаря, одна пачка цигарок, газета «Нью-Йорк геральд» і відправити телеграму.

Рейдлер дістав зі своєї аптечної шухлядки пляшку віскі.

— Ось, віднеси йому, — сказав він.

Так на ранчо Соліто встановився режим терору. Перші тижні Мак-Гайр хвастався на всі боки і страшенно задавався перед ковбоями, які з'їжджалися із найвіддаленіших пасовищ, щоб подивитися на останній набуток Рейдлера, Мак-Гайр був для них зовсім новим явищем. Він розповідав їм різноманітні тонкощі боксерського мистецтва, хизуючись хитромудрими прийомами захисту й нападу. Він розкривав перед їхніми здивованими поглядами приховане життя, професійних спортсменів. Вони безмежно вражалися його мові, пересипаній жаргонними слівцями, і щиро тішилися нею. Його жести, дивні пози, відверта зухвалість його мови й принципів заворожували їх. Він був для них істотою з іншого світу.

Хоч як це не дивно, але той новий світ, до якого він сам потрапив, ніби не існував для нього. Він був затятим егоїстом зі світу цегли й вапна. Йому здавалося, що доля закинула його кудись у порожній простір, де він не знайшов нічого, окрім кількох слухачів, які були готові перейматися його хвастливими спогадами. Ні безмежні простори залитих сонцем прерій, ні величава тиша зоряних ночей не зачепили його душі. Усі найяскравіші барви Аврори^[125] не здатні були відірвати його від сторінок спортивного журналу. Прожити на дармовинку — було його девізом, тютюн на Тридцять сьомій — вершиною його прагнень.

За два місяці він почав скаржитися, що здоров'я його погіршилося. З цієї миті він став лихом, чумою, жахом ранчо Соліто. Ніби якийсь злий гном чи капризна жінка, сидів він у своєму кутку, хникаючи, скавулячи, звинувачуючи й проклинаючи. Усі його скарги були на один лад: його проти волі закинули в цю геєну вогненну^[126], де він гибіє через відсутність догляду і комфорту. Проте всупереч його відчайдушним крикам, що йому ніби щодень стає дедалі гірше, на вигляд він жодним чином не змінився. Все той самий диявольський вогник горів у чорних намистинах його очей, голос його звучав так само різко, худюще обличчя — кістки, обтягнуті шкірою, — досягши межі худості, вже не могло схуднути ще більше. Лихоманковий рум'янець, що рожевів вечорами на його випнутих щелепах, наводив на думку, що термометр міг би, вочевидь, зафіксувати хворобливий стан, а прослуховування — встановити, що Мак-Гайр дихає тільки однією легенею, але зовні він не змінився ані на йоту.

Іларіо незмінно прислуговував йому. Обіцяне підвищення в чині, як видно, було для хлопця великою принадою, бо гіркіше гіркого стало його існування при Мак-Гайрові. За розпорядженням хворого всі вікна в кімнаті було наглухо зачинено, фіранки спущено й усілякий доступ свіжого повітря зупинено. Так Мак-Гайр позбавляв себе єдиної надії на спасіння. У кімнаті не можна було продихнути від їдкого тютюнового диму. Хто б не завітав до Мак-Гайра, він змушений був сидіти, задихаючись від диму, й слухати, як цей бісів син відчайдушно хвастає своєю скандальною кар'єрою.

Але найдивнішими були стосунки, які виникли між Мак-Гайром і господарем дому. Хворий зневажливо ставився до свого благодійника, як примхливе, зманіжене дитя зневажає занадто доброго батька. Коли Рейдлер бувало від'їжджав із дому, на Мак-Гайра нападала хандра й він замикався в смутному мовчанні. Але як тільки Рейдлер переступав поріг, Мак-Гайр накидався на нього з найїдкішими, найболючішими докорами. Поведінка Рейдлера стосовно свого підопічного була так само незрозумілою. Рейдлер, здавалося, й сам повірив усім тим страшним звинуваченням, які йому закидав Мак-Гайр, і почував себе жорстоким гнобителем і тираном. Він, очевидно, вважав себе цілком відповідальним за стан здоров'я свого гостя і з покаянним виглядом терпляче й сумирно вислуховував усі його нападки.

Якось Рейдлер сказав Мак-Гайру:

— Спробуй більше бувати на повітрі, синку. Бери мою таратайку й катайся хоч щодня. А ні — то поживи з тиждень-два із хлопцями на вигоні. Я б тебе там добре влаштував. На свіжому повітрі та до землі поближче — це б швидко поставило тебе на ноги. Я знав був одного хлопця з Філадельфії — ще гірше хворів, ніж ти, а як трапилося йому заблукати на Гваделупі й два тижні проценти на овечому пасовищі та поспати на голій землі, так одразу почав одужувати. Повітря й земля — цілюща штука. Або покатайся верхи. У мене є смирна конячина…

— Що я вам зробив? — вискнув Мак-Гайр. — Невже я вам замилював очі? Примушував привозити мене сюди? Прохав цього? Тепер — іди собі на вигін! Ви уже б штриконули ножем, чого його кота за хвоста тягти! Скакай верхи! А я ноги ледве волочу! Оце так! П'ятирічна дитина надає мені стусанів — я й від них не зможу ухилитися. І все це ваше прокляте ранчо — це воно мене доконало. Тут нічого їсти, нічого подивитися, ні з ким поговорити, крім орди троглодитів, які не відрізняють боксерської груші від салату з омарів!

— У нас тут справді нуднувато, — засмучено виправдовувався Рейдлер. — Усього вдосталь — але все просте. Але якщо щось потрібно, то попросимо хлопців, вони привезуть із міста.

Чед Мерчисон, ковбой із табору Серкл Бар, першим висловив підозру, що Мак-Гайр — хитрун і симулянт^[127]. Чед привіз для нього кошик винограду за тридцять миль, прив'язавши його до луки сідла й дав чотири милі гаку. Пробувши недовго в накуреній кімнаті, він вийшов звідти й прямо виклав свої підозри господареві:

— Рукав нього — твердіша від алмазу, — сказав Чед. — Коли він познайомив мене з «прямим коротким у сонячне сплетіння», так я подумав, що мене мустанг брикнув. Хлопець безсовісно водить вас за носа, Керте. Він такий само хворий, як я. Соромно сказати, але цей покидьок просто бреше вам, щоб пожити тут задарма.

Однак прямодушний скотар пропустив повз вуха підозри Чеда, і якщо за декілька днів потому він і піддав Мак-Гайра медичному огляду, це було зроблено без будь-якої задньої гадки.

Якось опівдні двоє чоловіків під'їхали до ранчо, вилізли з екіпажу, прив'язали коней, зайшли в дім і залишилися підобідати: кожен вважає себе раз і назавжди запрошеним до столу — такий звичай у цих краях. Одним із прибульців виявився світилом медицини із Сан-Антоніо, чиї дорогі поради знадобилися коров'ячому магнатові, який потрапив під сліпу кулю. Тож зараз лікаря везли на станцію, де він мав сісти на поїзд. Після обіду Рейдлер відкликав його вбік і, тицяючи двадцятидоларового папірця тому в руку, сказав:

— Лікарю, не відмовтесь оглянути одного хлопця — він тут, у сусідній кімнаті. Боюся, що в нього сухоти на останній стадії. Мені б хотілося знати, чи дуже він кепський і що ми можемо для нього зробити.

— Скільки я вам винен за обід, яким ви мене почастували? — засміявся лікар, дивлячись поверх окулярів на господаря. Рейдлер заховав свої двадцять доларів назад до кишені. Лікар швидко пройшов до кімнати Мак-Гайра, а скотар присів на купу сідел, навалену в кутку галерейки, й налаштувався проклясти себе у разі, якщо медичний висновок виявиться невтішним.

За декілька хвилин лікар бадьорим кроком вийшов із кімнати Мак-Гайра.

— Ваш хлопець, — сказав він Рейдлеру, — здоровіший за мене. Легені в нього чисті, як щойно надрукований долар. Пульс нормальний, температура й дихання — теж. Видих — чотири дюйми. Ані найменших ознак захворювання. Звичайно, я не проводив бактеріологічного аналізу^[128], але запевняю, що туберкульозних бацил^[129] у нього немає. Можете поставити моє ім'я під діагнозом. Навіть тютюн і застояне повітря йому не зашкодили. Він кашляє? Так скажіть йому, що це не обов'язково. Вас цікавить, що можна для нього зробити? Моя порада — відправте його ставити телеграфні стовпи або об'їжджати мустангів. Ходімо, наші коні готові. Хай щастить, сер. — І, як подих свіжого вітру, лікар полетів далі.

Рейдлер зірвав листок із мескитового куща біля перил і став у задумі його жувати.

Наближався сезон таврування худоби, і наступного ранку Росс Харгіс, старший загонич, зібрав на подвір'ї ранчо два з половиною десятки своїх хлопців, щоб вирушити з ним у табір Сан-Карлос, де мали розпочатися роботи. О шостій годині коней було засідлано, провізію завантажено у фургон, і ковбої один за одним вже залітали в сідла, коли це Рейдлер попрохав їх трішки зачекати. Хлопчик-конюх підвів до воріт ще одну загнуздану й осідлану конячину. Рейдлер попрямував до кімнати Мак-Гайра і широко відчинив двері. Мак-Гайр, роздягнений, лежав на ліжку й палив.

— Піднімайся! — сказав скотар, і голос його прозвучав виразно й різко, як мідь мисливського рога.

— Що трапилося? — отетеріло запитав Мак-Гайр.

— Вставай і одягайся. Я міг би терпіти в своєму домі гримучу змію, але брехунові тут не місце. Ну? Скільки разів повторювати! — схопивши Мак-Гайра за петельки, він стягнув його з ліжка.

— Послухайте, приятелю! — оскаженіло закричав Мак-Гайр. — Ви що — блекоти об'їлися? Я ж хворий — повилазило чи що? Я здохну, якщо рушу з місця! Що я вам зробив? Хіба я прохав?.. — захникав він було, як раніше.

— Одягайся! — сказав Рейдлер, підвищивши голос.

Плутаючись в одязі, бурмочучи прокльони й не зводячи здивованого погляду з грізної фігури осатанілого скотаря, Мак-Гайр абияк, тремтячи натягнув на себе штани та сорочку. Рейдлер знову схопив його за комір і потягнув через двір до прив'язаної біля воріт конячини. Ковбої похитнулися в сідлах, порозкривавши від здивування роти.

— Візьми з собою і цього леґеня, — сказав Рейдлер Россу Харгісу, — і дай йому роботу. Хай працює, як слід, спить, де трапиться, і їсть, що дадуть. Ви знаєте, хлопці, — я робив для нього усе, що міг, і робив це від душі. Учора кращий лікар зі Сан-Антоніо оглянув його й сказав, що легені в нього як у віслюка, а сам він здоровий як бик. Одне слово, доручаю його тобі, Россе.

Росс Харгіс тільки похмуро посміхнувся у відповідь.

— Ось воно як! — протягнув Мак-Гайр, із якоюсь дивною усмішкою дивлячись на Рейдлера. — Отже, старий пугач сказав, що я здоровий? Він сказав, що я симулянт, так, чи що? А ви, значить, підіслали його до мене? Ви вважали, що я придурююся? Я, по-вашому, обманщик? Послухайте, приятелю, я частенько бував грубим, я знаю, але це ж тільки так… Якби ви хоч раз побували в моїй шкурі… Ага, я й підзабув… Я ж здоровий… Так сказав старий пугач. Добре, друже, я відпрацюю вам. Ось коли ви зі мною вирішили розрахуватися!

Легко, мов птах, він злетів у сідло, схопив батога, покладеного на луку, й підстьобнув коня. «Цвіркун», який на скачках у Хоторні привів колись «Малого» першим до фінішу, піднявши видачу до десяти за один, знову встромив ногу в стремено.

Мак-Гайр був попереду, коли вервечка, вилетівши за ворота, попрямувала до Сан-Карлоса, і вслід йому летіло схвальне гоготіння ковбоїв, які скакали в піднятих ним хмарах куряви.

Але не проїхавши й милі, він почав відставити й уже плентався серед задніх, коли вершники, проминувши вигони, продовжували шлях поміж високих чагарників. Заїхавши в гущавину, він натягнув віжки і, витягнувши хустину, приклав її до вуст. Хустка вкрилася червоною кров'ю. Він викинув її в колючий чагарник і, прохрипівши своєму здивованому коню «гайда!» — поскакав наздоганяти ковбоїв.

Увечері Рейдлер отримав листа зі свого рідного містечка в Алабамі. Помер хтось із його родичів, і Рейдлера просили приїхати, щоб узяти участь у поділі спадщини. На світанку він уже їхав у своїй таратайці прерією, поспішаючи на станцію.

Додому він повернувся лише, через два місяці. Садиба пустувала — він застав удома одного Іларіо, який доглядав за будинком під час вимушеного від'їзду господаря. Юнак почав розповідати йому, як просувалися справи, поки господаря не було. З тавруванням худоби ще не впоралися, сказав він. Було багато ураганів, худоба розбігалася, і таврування просувається повільно. Табір зараз у долині Гваделупи — за двадцять миль від садиби.

— До речі, — сказав Рейдлер, зненацька згадавши щось. — Як там той хлопець, якого я відправив з усіма в табір, Мак-Гайр? Працює він?

— Не знаю, — відповідав Іларіо. — Ковбої рідко заскакували останнім часом на ранчо. Дуже багато роботи з молодняком. Ні, нічого не чував про нього. Гадаю, його вже давно й серед живих немає.

— Що ти верзеш? — сказав Рейдлер. — Як це — немає серед живих?

— Дуже, дуже кепський був цей Мак-Гайр, — сказав Іларіо, знизуючи плечима. — Я знав, що він не протягне й місяця, коли він від'їжджав звідси.

— Нісенітниці! — пробурчав Рейдлер. — Я бачу, він і тебе обкрутив. Лікар оглянув його й сказав, що він здоровий, як мескитове кореневище.

— Це він так сказав? — запитав Іларіо, хитро посміхаючись. — Цей лікар навіть не бачив його.

— Кажи до пуття! — наказав Рейдлер. — Якого дідька ти мені мізки туманиш?

— Мак-Гайр, — спокійно сказав Іларіо, — пив воду на галерейці, коли цей лікар забіг у кімнату. Він відразу схопив мене й почав вистукувати по мені пальцями — ось тут стукав і тут. — Іларіо показав на груди. — Я так і не зрозумів навіщо. Потім він почав притулятися вухом і все щось вислуховував. Ось тут слухав і тут. А навіщо? Потім дістав якусь скляну паличку й упхав мені до рота. Потім схопив мене за руку й почав мацати її — ось так. А ще наказав мені рахувати тихесенько двадцять, treinta, cuarenta^[130]. Хто його знає, — закінчив Іларіо, з подивом розводячи руками, — навіщо він усе це робив? Може, хотів пожартувати?

— Чи є вдома коні? — тільки й запитав Рейдлер.

— Пайсано пасеться за маленьким корралем, senor.

— Сідлай його, негайно!

І за декілька хвилин Рейдлер вскочив у сідло й зник із очей. Пайсано, недарма названий на честь цього непримітного на вигляд, але швидкого на ногу птаха, чимдуж мчав, переминаючи стьожки доріг, мов макарони. За дві з чимось години Рейдлер із невисокого пагорба побачив табір, що розкинувся побіля Гваделупи. Із завмиранням серця, боячись почути найгірше, він під'їхав до табору, спішився й кинув віжки. Через душевну простоту він уже вважав себе цієї миті убивцею Мак-Гайра.

У таборі не було жодної душі, окрім кухаря, який, чекаючи ковбоїв на вечерю, розкладав на миски добрячі шматки смаженої телятини й розставляв на столі залізні кухлі для кави. Рейдлерові не вистачило мужності відразу запитати про те, що його мучило.

— Усе гаразд у таборі, Піте? — невпевнено спитав він.

— Та по-всякому — стримано відповідав Піт. — Двічі сиділи без провізії. Ураган накоїв лиха — облазили всі хащі на сорок миль довкола, поки зібрали худобу. Мені потрібен новий кавник. Москіти^[131] цього року зовсім подуріли.

— А хлопці як… усі живі-здорові?

Піт не відзначався оптимізмом. До того ж питати про здоров'я ковбоїв було, вочевидь, не лише зайвиною, а й межувало зі слинтявістю. Дивно було чути такі питання з уст господаря.

— Тих, що лишилися, не треба двічі гукати до столу, — вимовив він нарешті.

— Тих, що лишилися? — хрипло повторив Рейдлер. Він мимоволі озирнувся, шукаючи очима могилу Мак-Гайра. Йому вже ввижався кам'яний білий надгробок, схожий на той, який він бачив на цвинтарі в Алабамі. Але він одразу ж опанував себе, подумавши, що все це дурниці.

— Авжеж, — сказав Піт. — Тих, що лишилися. У ковбойському таборі бувають зміни — минуло ж уже два місяці. Декого вже немає.

Рейдлер зібрався на силі.

— А цей хлопець, якого я направив сюди, — Мак-Гайр… Він не…

— Послухайте, — зупинив його Піт, піднімаючись на весь зріст із товстим шматом кукурудзяного хліба в кожній руці. — Як це вам вистачило совісті прислати такого хворого хлопця до ковбойського табору? Цьому вашому лікареві, який не зміг розпізнати, що той уже однією ногою в могилі, слід було б всипати добре гарненькою попругою з мідними пряжками. Але ж до біса й бойовий хлопець! Знаєте, що він утнув — скандал та й годі! Першого ж вечора хлопці вирішили висвятити його на «ковбойського лицаря». Росс Харгіс шмагонув його раз шкіряними гетрами, і як ви гадаєте, що зробило Це нещасне дитя? Підскочило, бісеня, й нам'яло боки Россу Харгісу. Еге ж бо, натовк Росса Харгіса. Засипав йому кропиви за пазуху як слід. Добрячу порцію. Росс підвівся й одразу ж поплентався шукати місцину, де б його знову прилягти. А цей Мак-Гайр відійшов убік, упав обличчям у траву й почав харкати кров'ю. Кровохаркання — так це й називається, передайте вашому ветеринарові. Вісімнадцять годин поспіль пролежав він так, і ніхто не міг його зрушити з місця. А потім Росс Харгіс, якому подобаються ті, кому вдалося йому відплатити, хутенько взявся, прокляв усіх лікарів від Гренландії до Китайландії^[132]. Удвох із Джонсоном Зелена Гілляка вони перенесли Мак-Гайра до намету й давай один з поперед одного запихати хлопця сирим м'ясом та відпоювати віскі.

Але хлопець, очевидно, не бажав одужувати. Уночі він утік із намету й знову зарився в траву — а тут ще й дощ накрапав. «Геть звідси! — говорить він їм. — Дайте мені спокійно померти. Він сказав, що я брехун і симулянт. То й відчепіться від мене!»

— Два тижні він провалявся отак, — продовжував кухар, — ані слова не промовив ні до кого, а потім…

Тупіт, здавалося, як з неба грім, струсонув повітря, і два десятки молодих кентаврів^[133], вилетівши із заростей, увірвалися до табору.

— Пресвяті дракони і гримучі змії! — вигукнув кухар і заметався на всі боки. — Хлопці відірвуть мені голову, якщо я їм не подам вечерю за три хвилини.

Але очі Рейдлера були прикуті до дрібного засмаглого хлопчака, який, весело виблискуючи зубами, зіскочив із коня біля яскравого вогнища. Він не був схожий на Мак-Гайра, проте…

Мить по тому Рейдлер тиснув тому руку, схопивши другою за плече.

— Синку, синку, ну як ти? — через силу говорив він.

— Поближче до землі, ви казали? — закричав Мак-Гайр, стиснувши руку Рейдлера залізними лещатами своїх. — Я так і вчинив — і, як бачите, здоровий і сили додалося. І зрозумів, зізнаюся, якого опудала я із себе вдавав. Дякую, старий, що прогнали мене сюди! А добре-таки сталося зі старим пугачем? Я бачив у вікно, як він вибивав зорю^[134] на грудях у того мексиканського хлопця.

— То чом же ти мовчав, пся крев? — загримів скотар. — Чому не сказав, що лікар оглянув не тебе?

— Та припиніть! Не морочте мені голову, — пробурчав Мак-Гайр, відразу наїжачившись, як колись. — Ви ж навіть не запитали мене? Ви виголосили свою промову й викинули мене геть, і я вирішив, хай буде, як є. Але знаєте, приятелю, ці скачки з коровами — досить цікаве заняття. І хлопці тут вищого ґатунку — краща команда, з якою мені коли-небудь доводилося їздити. Ви мені дозволите залишитися тут, друже?

Рейдлер запитливо глянув на Росса Харгіса.

— Цей паршивець, — ніжно сказав Росс, — найзавзятіший загонич на всі ковбойські табори. А вже як б'ється, то тільки встигай відмахуватися.

Серце і хрест

Белді Вудс потягнувся за пляшкою і дістав її. За чим би Белді не тягнувся, він зазвичай… але мова тут не про Белді. Він налив собі втретє, на палець вище, ніж першого та другого разу. Белді був за консультанта, а консультанта треба оплачувати.

— Будь я тобою, я був би королем, — заявив Белді так переконливо, що аж кобура його рипнула і задзвеніли шпори.

Веб Ігер зсунув на потилицю свого широкого капелюха і скуйовдив світле волосся. Але перукарський прийом йому не допоміг, і він зробив за прикладом більш винахідливого Белді.

— Коли чоловік одружується з королевою, це не означає, що вона має стати двійкою^[135], — виголосив Веб, підсумовуючи свої біди.

— То звичайно, — сказав Белді, переповнений співчуттям, усе ще знемагаючи від спраги і щиро захоплюючись порівнянням аналізу життя з гральними картами. — По праву ти король. На твоєму місці я вимагав би перездачі. Тобі підсунули не ті карти… Я скажу тобі, хто ти такий, Вебе Ігере.

— Хто? — запитав Веб, і в його блакитних очах блиснула надія.

— Ти принц-консорт^[136].

— Легше, — застеріг Веб, — я ніколи тебе так не лаяв.

— Це титул, — пояснив Белді, — який побутує поміж картярських чинів; але він не бере взяток^[137]. Зрозумій, Вебе, це тавро, яким у Європі мітять деяких тварин. Уяви, що ти, або я, або якийсь голландський герцог одружується з персоною королівської сім'ї. То ж із часом наші дружини стають королевами. А ми — королями? Дідька лисого! На коронації наше місце десь поміж першим конюхом малих королівських конюшень і дев'ятим великим охоронцем королівських покоїв. Від нас тільки й користі, що ми знімаємося на фотографіях і відповідаємо за появу нащадка. Це гра з пасткою. Так, Вебе, ти принц-консорт. І якби мені випало бути на твоєму місці, я б улаштував міжцарів'я або щось подібне. Я став би королем, якби мені навіть довелося змішати до біса всі карти.

І Белді спорожнив склянку на підтвердження своїх слів, гідних Варвіка, творця королів^[138].

— Белді, — сказав Веб урочисто, — ми багато років пасли корів в одному таборі. Ще хлопчаками ми гасали по одному й тому самому пасовищу й витоптували одні й ті ж самі стежки. Тільки тебе я посвячую в сімейні справи. Ти був звичайним об'їждчиком на ранчо Нопаліто, коли я одружився з Сантою Мак-Алістер. Тоді я був старшим; а що тепер? Я значу менше, ніж пряжка на вуздечці.

— Коли старий Мак-Алістер був королем худоби в Західному Техасі, — підхопив Белді з диявольською вкрадливістю, — і ти був козирем. Ти був на ранчо тим самим господарем.

— Так було, — погодився Веб, — поки він не здогадався, що я намагаюся заарканити Санту. Тоді він відправив мене на пасовище, якомога далі від дому. Коли помер старий, Санту почали величати «королевою худоби». А я лише завідую худобою. Вона стежить за всіма справами; вона розпоряджається усіма грошима. А я не можу навіть продати бичка на обід туристам. Санта — «королева», а я — містер Ніхто.

— На твоєму місці я був би королем, — повторив запеклий монархіст Белді Вудс. — Коли чоловік одружується з королевою, він має йти з нею за тією самою ціною в будь-якому вигляді — соленому чи в'яленому, і всюди — від пасовища до прилавка. Багато хто, Вебе, вважає дивним, що не тобі належить вирішальне слово на Нопаліто. Я не хочу сказати нічого поганого про місіс Ігер — вона найкраща дамочка між Ріо-Ґранде^[139] й прийдешнім Різдвом, — але чоловік повинен бути господарем у своєму домі.

Виголене смагляве обличчя Ігера видовжилося в маску образи. Вираз його обличчя, скуйовджене жовте волосся і простакуваті блакитні очі — усе це нагадувало школяра, в якого місце ватажка перехопив хтось спритніший. Але його енергійна м'язиста сімдесятидвохдюймова фігура не припускала такого порівняння.

— Як це ти мене обізвав, Белді? — запитав він. — Що це за концерт такий?

— «Консорт», — виправив Белді, — «принц-консорт». Це псевдонім для кепської карти. За значимістю ти десь між козирним валетом і трійкою.

Веб Ігер зітхнув і підняв із підлоги ременя від чохла свого вінчестера.

— Я повертаюся сьогодні на ранчо, — сказав він байдуже. — Вранці мені треба відправити гурт биків на Сан-Антоніо.

— До Сухого озера я тобі супутник, — повідомив Белді. — У моєму таборі в Сан-Маркосі зігнали товар і відбирають дворічок.

Обидва приятелі заскочили на коней і риссю помчали з маленького залізничного поселення, де того ранку вгамовували спрагу.

Біля Сухого озера, де їхні стежки розбігалися, вони зупинили коней, щоб висмалити по прощальній цигарці. Багато миль вони проїхали мовчки, і тишу порушував лише стукіт копит об прим'яту мескитову траву і тріскотіння кущів, які чіплялися за дерев'яні стремена. Але в Техасі розмови нечасто бувають зв'язними. Між двома фразами можна проїхати милю, пообідати, скоїти вбивство, і все це без шкоди для тези, яку відстоюєш. Тому Веб без усіляких передмов додав дещо до розмови, яка була зав'язалася ще десять миль тому.

— Ти й сам пам'ятаєш, Белді, що Санта не завжди була такою самостійною. Ти пам'ятаєш дні, коли старий Мак-Алістер тримав нас на відстані та як вона подавала мені знак, що хотіла б мене бачити? Старий Мак-Алістер обіцявся зробити з мене решето, якщо я підійду до ферми на рушничний постріл. Ти пам'ятаєш знак, який, бувало, вона посилала мені… серце і в ньому хрест?

— Чи ж я пам'ятаю? — вигукнув ображено Белді. — Ах ти, старий вовче! Чи пам'ятаю? А чи знаєш ти, проклята довгорога горлице, що всі хлопці в таборі знали ці ваші ієрогліфи^[140]? «Шлунок із кістками навхрест» — ось як ми називали їх. Ми завжди помічали їх на вантажах, які нам привозили з ранчо. Вони були намальовані вугіллям на мішках із борошном і олівцем на газетах. А якось я бачив таку штукенцію, намальовану крейдою на спині в нового кухаря, якого направивна ранчо старий Мак-Алістер. Чесне слово!

— Батько Санти, — коротко пояснив Веб, — узяв із неї обіцянку, що вона не буде писати мені й передавати доручень. Ось вона й вигадала цей знак — «серце і хрест». Коли їй дуже хотілося мене побачити, вона умудрялася помітити цим знаком усе, що трапиться, лише б воно впало мені в око. І не було жодного випадку, щоб, побачивши цього знака, я не летів би тієї ночі на ранчо. Я зустрічався з нею в тому гайку, що позад маленької кінської стайні.

— Ми знали це, — зауважив Белді, — лише не давали взнаки. Усі ми були за вас. Ми знали, чому ти в таборі завжди тримаєш коня напоготові. І коли ми бачили «шлунок із кістками», намальований на повозі, ми знали, що старий Пінто змушений буде цієї ночі ковтати милі замість трави. Ти пам'ятаєш Скеррі… того вченого об'їждчика? Ну, хлопця з коледжу, який приїхав на пасовище лікуватися від п'янства. Як уздріє Скеррі на чомусь тавро «приїжджай до своєї милої», махне, бувало, ось так рукою і скаже: «Ну, сьогодні вночі наш приятель Леандр знов попливе через Геллеспункт»^[141].

— Останнього разу, — сказав Веб, — Санта подала мені знак, коли хворіла. Я помітив його відразу, тільки-но повернувся до табору, і тієї ж ночі сорок миль гнав Пінто галопом. У гайку її не було. Я пішов до будинку, й у дверях мене зустрів старий Мак-Алістер.

— Ти приїхав, щоб бути вбитим? — сказав він. — Сьогодні не доведеться. Я нещодавно послав по тебе мексиканця. Санта хоче тебе бачити. Іди до тієї кімнати і поговори з нею. А потім виходь і поговоримо ми з тобою.

Санта лежала у ліжку дуже хвора. Але вона ніби й посміхнулася, і наші руки зчепилися. Я сів біля ліжка як був — брудний, зі шпорами, у шкіряних штанях і таке інше.

— Кілька годин мені ввижався тупіт копит твого коня, Вебе, — шепоче вона. — Я була впевнена, що ти приїдеш. Ти побачив знак?

— Як тільки повернувся до табору, — кажу я. — Він був намальований на мішку з картоплею й цибулею.

— Вони завжди разом, — говорить вона ніжно, — завжди разом у житті.

— Разом вони прекрасні, — кажу я їй, — з тушкованим м'ясом.

— Я маю на увазі серце і хрест, — відповідає вона. — Наш знак. Кохання і страждання — ось що воно означає.

Там ще був і старий Док Месґров, який пив віскі й помахував віялом із пальмового листка. І ось незабаром Санта засинає. Док прикладає долоню до її лоба й каже мені: «Ви непоганий жарознижувальний засіб. Але зараз вам краще піти, тому що, відповідно до діагнозу, вас не можна приписувати у великих дозах. З дівчиною буде все гаразд, коли вона прокинеться».

Я вийшов і зустрів старого Мак-Алістера.

— Вона спить, — сказав я. — Тепер ви можете робити із мене решето. Скористайтеся нагодою: я залишив свою рушницю на сідлі.

Старий засміявся і каже мені:

— Який мені зиск із того, що я нашпигую свинцем кращого управителя в Західному Техасі? Де я знайду ще такого? Я чому кажу, що ти добра мішень? Тому що ти набиваєшся мені в зяті. У члени родини ти, Вебе, мені не годишся. Але використовувати тебе на Нопаліто я можу, якщо ти не будеш потикати носа на садибу. Піднімайся нагору й лягай у ліжко, а коли виспишся, ми з тобою це обговоримо.

Белді Вудс насунув капелюха і скинув ногу з сідельної луки. Веб натягнув віжки, і його застояна конячина затупцювалася. Церемонно, як і заведено на Заході, чоловіки потиснули один одному руки.

— Бувай, Белді, — сказав Веб, — дуже радий, що побачив тебе і поговорив з тобою.

Коні рвонули з таким шумом, мов піднялася зграя перепелів, і вершники помчали до різних точок горизонту. Від'їхавши ярдів^[142] на сто, Белді зупинив коня на вершині голого пагорба і закричав. Він погойдувався в сідлі. Якби він ішов пішки, земля похитнулася б під ним і звалила б його. Але в сідлі він завжди зберігав рівновагу, сміявся з віскі й зневажав центр ваги.

Почувши сигнал, Веб розвернувся в сідлі.

— На твоєму, місці, — долетів пронизливий зі знущанням голос Белді, — я був би королем.

Наступного ранку, о восьмій годині, Бед Тернер скотився із сідла перед будинком у Нопаліто й подався, брязкаючи шпорами, до галереї. Цього ранку Бед мав гнати гурт рогатої худоби в Сан-Антоніо. Місіс Ігер була на галереї й поливала гіацинт у червоному глиняному горщечку.

«Король» Мак-Алістер передав своїй доньці багато позитивних якостей: свою рішучість, свою веселу мужність, свою уперту самовпевненість, свою гордість короля худоби. Темпом Мак-Алістера завжди був allegro^[143], а манерою — fortissimo^[144]. Санта успадкувала їх, але в жіночому вигляді. Багато в чому вона нагадувала свою матір, яку покликали на інші, безмежні зелені пасовища задовго до того, як зростаючі череди корів надали цьому дому королівської величності. У неї була струнка збита фігура матері та її спокійна ніжна краса, яка пом'якшувала суворість владних очей і по-королівському незалежний вигляд Мак-Алістера.

Веб стояв у кінці галереї з декількома управителями, які приїхали з різних таборів по розпорядження.

— Привіт! — сказав Бед коротко. — Кому в місті здати худобу? Барберу, як звичайно?

Відповідати на такі питання було прерогативою королеви. Усі найважливіші важелі господарства — купівлю, продаж і розрахунки — вона тримала у своїх спритних пальчиках. Управління худобою було повністю віддане її чоловікові. За часів «короля» Мак-Алістера Санта була його секретарем і помічником. І вона продовжувала свою роботу розумно і з вигодою. Але перш ніж вона встигла відповісти, принц-консорт заговорив зі спокійною рішучістю:

— Здай це стадо до загонів Циммермана і Несбіта. Я говорив про це нещодавно з Циммерманом.

Бед повернувся на своїх високих підборах.

— Зачекайте, — швидко гукнула до нього Санта. Вона поглянула на чоловіка, і здивування відбивалося в її упертих сірих очах.

— Що це означає, Вебе? — запитала вона, і невеличка зморшка з'явилася у неї поміж брів. — Я не торгую з Циммерманом і Несбітом. Ось уже п'ять років Барбер забирає всю худобу, яка йде від нас на продаж. Я не маю наміру відмовлятися від його послуг. — Вона повернулася до Беда Тернера. — Здайте це стадо Барберу, — закінчила вона рішуче.

Бед байдуже поглянув на кухоль із водою, який висів на галереї, переступив із ноги на ногу й пожував листок мескиту.

— Я хочу, щоб це стадо було відправлено Циммерману і Несбіту, — сказав Веб, і у його блакитних очах блиснув холодний вогник.

— Дурниці! — сказала нетерпляче Санта. — Вам краще починати зараз, Беде, щоб полуднувати на водопої «Малого в'яза». Скажіть Барберу, що за місяць у нас буде нова партія зіпсованих телят.

Бед глянув обережно на Веба, і їхні погляди зустрілися. Веб побачив в очах Беда прохання вибачити йому, але йому здалося, що він бачить співчуття.

— Здай худобу, — сказав він суворо, — фірмі…

— Барбера, — різко закінчила Санта. — І все. Ви чекаєте ще чогось, Беде?

— Ні, мем, — сказав Бед. Але перш ніж піти, він затримався саме на стільки часу, скільки потрібно корові, щоб тричі махнути хвостом, адже чоловік — завжди союзник чоловікові.

— Слухайся свого господаря! — із знущанням вигукнув Веб. Він зняв капелюха й так низенько вклонився дружині, що капелюх торкнувся підлоги.

— Вебе, — сказала Санта з докором, — ти сьогодні поводишся якось по-дурному.

— Придворний блазень, ваша величносте, — сказав Веб повільно, зміненим голосом. — Чого ж ще чекати? Дозвольте висловитися. Я був чоловіком до того часу, доки не одружився з королевою худоби. А що я тепер? Посміховище для всіх таборів. Але я знову стану чоловіком.

Санта уважно глянула на нього.

— Кинь дурниці, Вебе, — сказала вона спокійно. — Я тебе нічим не образила. Хіба я втручаюся у твоє управління худобою? А комерційний бік справи я знаю краще за тебе. Я навчилася у батька. Будь розсудливим.

— Королі й королеви, — сказав Веб, — не смакує мені, якщо я сам не фігура. Я випасаю худобу, а ти носиш корону. Чудово! Я краще буду лорд-канцлером коров'ячого табору, ніж вісімкою в чужій грі. Це твоє ранчо, і худобу отримує Барбер.

Кінь Веба був прив'язаний до конов'язі. Він увійшов до будинку і виніс в'язку ковдр, які брав лише в дальні поїздки, і свій плащ, і своє найдовше ласо, сплетене із сиром'ятної шкури. Все це він неквапно припасував до сідла. Санта, ледь збліднувши, пішла за ним.

Веб скочив у сідло. Його серйозне виголене обличчя було спокійним, лише в очах горів упертий вогник.

— Поблизу водопою Хондо, в долині Фріо, — сказав він, — пасеться стадо корів і телят. Його треба відігнати якнайдалі від лісу. Вовки задавили трьох телят. Я забув розпорядитися. Скажи, будь-ласка, Симсу, щоб простежив за цим.

Санта взялася за вуздечку й поглянула чоловікові в очі.

— Ти хочеш кинути мене, Вебе? — запитала вона спокійно.

— Я хочу знову стати чоловіком, — відповів він.

— Бажаю успіхів у похвальному починанні, — сказала вона з несподіваною холодністю. Потім обернулася й пішла в дім.

Веб Ігер поїхав на південний схід по прямій, наскільки це дозволяла топографія Західного Техасу. А досягши горизонту, він ніби розчинився в голубій далечіні, оскільки на ранчо Нопаліто про нього відтоді не було ні слуху ні духу. Дні з неділями на чолі шикувалися в тижневі ескадрони, і тижні під командуванням повного місяця вступали лавами в місячні полки, а місяці крокували в неосяжний табір років. Час минав, але Веб Ігер не з'явився більше у володінні своєї королеви.

Якось такий собі Бартолом'ю з низин Ріо-Ґранде, вівчар, а тому людина незначна, з'явився на горизонті ранчо Нопаліто і відчув голод. За звичаєм, його швидко посадили за обідній стіл у цьому гостинному королівстві. І він заговорив, ніби з нього полилася вода. Таким буває тихий вівчар, коли слухачі, чиї вуха не позаростали вовною, пошанують його увагою.

— Місіс Ігер, — балабонив він, — днями я бачив чоловіка на ранчо Секо, в окрузі Гідальґо, так його теж звали Ігер, Веб Ігер. Його саме туди взяли управителем. Високий такий, білявий і все мовчить. Може, хто з ваших родичів?

— Чоловік, — привітно відповіла Санта. — На Секо добре зробили, що найняли його. Містер Ігер один із найкращих скотарів на Заході.

Зникнення принца-консорта мало коли руйнує організацію монархії. Королева Санта призначила старшим об'їждчиком надійного підданого на ім'я Ремсі, одного з відданих васалів^[145] її батька. І на ранчо Нопаліто все йшло гладенько й без тривог, тільки трава на широких луках хвилювалася від бризу, який, бувало, налітав із Мексиканської затоки.

Уже кілька років у Нопаліто проводилися досліди над англійською породою худоби, яка з аристократичною зневагою дивилася на техаських довгорогих. Досліди дали задовільні результати, і для голубокрівок^[146] відвели окреме пасовище. Слава про них розлетілася преріями, ярами й заростями, куди лише міг дістатися вершник. На інших ранчо прокинулися, протерли очі і з певним незадоволенням поглянули на довгорогих.

І в результаті засмаглий, спритний, франтуватий юнак із шовковою хусткою на шиї, прикрашений револьверами у супроводі трьох мексиканських ковбоїв, якось спішився на ранчо Нопаліто і вручив «королеві» ділового листа такого змісту:

«Місіс Ігер. — Ранчо Нопаліто.

Вельмишановна пані!

Мені доручено власниками ранчо Секо закупити 100 голів телят — дво- і триліток сессекської породи, яку розводите ви. Якщо ви можете виконати це замовлення, не відмовте передати худобу людині, яка передасть листа. Чек буде відправлено вам негайно.

З повагою Вебстер Ігер, управитель ранчо Секо».

Справа є справа, навіть — я мало не написав: «особливо» — в королівстві.

Цього ж вечора сто голів худоби пригнали з пасовища й зачинили в кораль біля будинку, щоб передати його вранці.

Коли споночіло і дім затих, не відомо, чи кинулася Санта Ігер обличчям у подушку, притискаючи цього ділового листа до грудей, ридаючи й вимовляючи те ім'я, якому гордість (її чи його) не дозволяла злетіти з уст багато днів? Чи ж вона з властивою їй діловитістю підшила його до інших паперів, зберігаючи спокій і витримку, гідні королеви худоби? Здогадайтеся, якщо бажаєте, але королівська гідність священна. І все приховане завісою. Однак про дещо ви все ж дізнаєтеся.

Опівночі Санта, накинувши темну, просту сукню, тихо висковзнула з будинку. Вона на мить зупинилася під дубами. Прерія була немов у тумані, і місячне сяйво, мерехтячи крізь невидимі частинки тремтливого серпанку, здавалося блідо-рожевим. Але шпаки-пересмішники висвистували на кожній зручній гілці, безліч квітів насичували ароматом повітря, а на галявинці пустував просто-таки дитячий садок — малесенькі примарні кролики. Санта повернулася обличчям на південний схід і послала в той бік три повітряних поцілунки. Все одно підглядати було нікому.

Потім вона безшумно пішла до кузні, яка знаходилася за п'ятдесят ярдів. Про те, чим вона там займалася, можна лише здогадуватися. Але горн розпікся, і долинало легке постукування молотка, яке, мабуть, можна почути, коли купідон^[147] загострює свої стріли.

Незабаром вона вийшла, тримаючи в одній руці якийсь дивної форми предмет із ручкою, а в другій — переносну жаровню, які можна побачити в таборах таврувальників. Освітлена місячним сяйвом, вона швидко добігла до корралю, куди був зігнаний сессекський скот. Вона відчинила ворота й прослизнула туди. Сессекська порода була в основному темно-рудою, але була в цьому гурті й одна молочно-біла телиця, примітна з-поміж інших.

І ось Санта скинула з плечей щось, чого ми раніше не помітили, — ласо^[148]. Вона взяла петлю в праву руку, а змотаний кінець у ліву і протовпилася в гущавину стада. Її мішенню була біла телиця. Вона метнула ласо, воно зачепило ріг і зіскочило. Санта ще раз метнула — ласо обвило передні ноги телиці, і вона важко впала. Санта кинулася до неї, як пантера, але телиця підхопилася, штурхонула й повалила її, як пушинку. Санта спробувала ще раз. Стривожена худоба тісною масою товклася біля стін коралю. Цей кидок був успішним; біла телиця знову припала до землі, і, перш ніж вона змогла піднятися, Санта швидко закрутила ласо довкола стовпа, зав'язала його простим, але міцним вузлом і метнулася до телиці з путами із сирицевої шкіри. За хвилину ноги тварини були сплутані, і Санта, зморена й задихана, на мить прихилилася до стіни коралю.

Потім вона швидко підбігла до жаровні, яку залишила біля воріт, і притягла дивної форми тавро, розпечене до білого жару.

Рев приниженої білої телиці, коли тавро торкнулося до неї, мав би розбудити слухові нерви і сумління підданих Нопаліто, які могли б перебувати поблизу, але цього не сталося. І в найглибшій нічній тиші Санта, як пташина, полетіла додому, впала на ліжко і заридала… Заридала так, немов у королев такі ж серця, як і в дружин звичайних ранчменів^[149], і ніби королеви охоче зроблять із принців-консортів королів, якщо вони прискакають із-за пагорбів, із блакитної далини.

Зранку спритний, прикрашений револьверами юнак і його ковбої погнали стадо сессекської худоби через прерію на ранчо Секо. Попереду дев'яносто миль шляху. Шість днів із зупинками для випасу й водопою.

Худоба прибула на ранчо Секо надвечір і була прийнята й перелічена старшим на ранчо.

Наступного ранку, о восьмій годині, якийсь вершник вигулькнув із хащ біля садиби Нопаліто. Він важко спішився й пішов, брязкаючи шпорами, до будинку. Його замилений кінь важко видихнув і захитався, понуривши голову й заплющивши очі.

Але не витрачайте свого співчуття на гнідого в дрібних цятках Бельсхазара. Зараз на кінських пасовищах Нопаліто він квітне в любові й турботах, його не сідлають і оберігають як володаря рекорду на довгі дистанції.

Вершник, похитуючись, увійшов у дім. Дві руки охопили його шию, і хтось вигукнув голосом жінки й королеви: «Вебе… О, Вебе!»

— Я був негідником! — сказав Веб Ігер.

— Тс-с, — сказала Санта, — ти бачив?

— Бачив, — сказав Веб.

Одному Богові відомо, що вони мали на увазі. Проте і ви зрозумієте, якщо уважно прочитали про попередні події.

— Будь королевою худоби, — сказав Веб, — і забудь про все, якщо можеш. Я був паршивим вовком.

— Тс-с! — знову сказала Санта, приклавши пальчика на його вуста. — Тут уже немає королеви. Ти знаєш, хто я? Я — Санта Ігер, перша леді королівських покоїв.

Вона потягла його з галереї в кімнату праворуч. Тут стяла колиска, і в ній лежав інфант^[150] — рожевощокий, буйний лепетун, чудовий інфант, який нахабно плював на увесь світ.

— На цьому ранчо немає королеви, — повторила Санта. — Поглянь на короля. У нього твої очі, Вебе. Стань на коліна й дивися на його величність.

Але на галереї почувся брязкіт шпор, і знову з'явився Бед Тернер все з тим самим питанням, із яким він приходив майже рік тому.

— Привіт! Худоба уже на дорозі. Гнати її до Барбера чи…

Він побачив Веба і замовк із розкритим ротом.

— Ба-ба-ба-ба-ба-ба, — закричав король у своїй колисці, розбиваючи своїми кулачками повітря.

— Слухай, свого господаря, Беде, — сказав Веб Ігер із широкою посмішкою, як сказав це рік тому.

Ось і все. Залишається згадати, що коли старий Куїн, власник ранчо Секо, вийшов подивитися на стадо сессекської худоби, яке він придбав на ранчо Нопаліто, він запитав свого нового управителя:

— Яке тавро на ранчо Нопаліто, Вілсоне?

— Х-риска-У, — сказав Вілсон.

— І мені так здавалося, — промовив Куїн. — Але глянь на цю білу телицю. У неї інше тавро: серце й у ньому — хрест. Що це за тавро?

Як справжній кабальєро^[151]

Козенятко Франсиско убив шестеро людей у більш-менш чесних поєдинках, дванадцять (переважно мексиканців) холоднокровно пристрелив без дотримання будь-яких формальностей, а поранив стільки, що через свою скромність їх навіть не лічив. Усе це підкорило дівоче серце.

Козеняткові було двадцять п'ять років, хоча на вигляд ви не дали б йому і двадцяти, і пунктуальна страхова компанія, безперечно, дійшла б висновку, що померти йому судилося десь на двадцять шостому — двадцять сьомому році. Мешкав він між річками Фріо та Ріо-Гранде і точнішої адреси не мав. Він убивав з любові до мистецтва і тому, що був запальний, і щоб уникнути арешту, і просто для розваги — одне слово, причин йому ніколи не бракувало. На волі ж він лишався тому, що завжди встигав вистрілити на п'ять шостих секунд раніше за будь-якого шерифа чи іншого охоронця закону, і ще тому, що його каро-гнідий жеребчик знав усі стежинки в мескітових заростях і хащах опунції від Сан-Антоніо до Матамороса.

Тонья Перес — дівчина, яка кохала Козенятка Франсиско, — була наполовину Кармен, а наполовину Мадонна, в усьому ж іншому (так-так, якщо жінка наполовину Кармен, а наполовину Мадонна, це зазвичай ще далеко не все), в усьому ж іншому, скажімо так, вона була колібрі^[152]. Жила вона у вкритій очеретом хатині неподалік від маленького мексиканського селища на річці Фріо біля Вовчого Броду. З нею там жив чи то батько, чи то дід, прямий нащадок ацтеків^[153], старий років, мабуть, десь під тисячу, який пас стадо із сотні кіз, пив мескаль і цілими днями перебував у п'яному одурі. Одразу ж за хатиною починався дрімучий ліс гігантських опунцій — колючкових чудовиськ, що сягали двадцяти футів^[154] заввишки. Саме через оцей колючий лабіринт і привозив свого господаря каро-гнідий жеребчик на побачення з його дівчиною. І якось, повиснувши, наче ящірка, на жердині під гостроверхим очеретяним дахом, Козенятко слухав, як Тонья, дівчина з обличчям Мадонни, вродою Кармен і душею колібрі, на чарівній суміші іспанської та англійської переконувала шерифа і його помічників, що ані чутки не чувала про свого коханого.

Однієї чудової днини генерал-ад'ютант штату Техас, за своєю посадою водночас також начальник кінних стрільців, написав капітанові Дювалю, рота якого квартирувала в Ларедо, вельми саркастичного листа щодо безтурботного існування убивць і бандитів на території, підвідомчій зазначеному капітанові.

Обличчя капітана набуло під засмагою відтінку цегляного пилу, і, додавши до листа ще кілька власних зауважень, він надіслав його через кінного стрільця Біла Адамсона лейтенантові Сендріджу до його табору біля водопою на березі річки Нуесес, куди того було відряджено із загоном із п'яти людей з метою підтримання закону та порядку.

Лейтенант Сендрідж, на обличчі якого замість звичайного здорового рум'янцю розлився чарівний couleur de rose^[155], засунув листа до кишені і відкусив кінчик свого золотистого вуса.

Уранці він осідлав коня і, залишивши своїх солдатів у таборі, сам вирушив за двадцять миль до річки Фріо, у мексиканське селище біля Вовчого Броду.

Шість футів два дюйми на зріст, білявий, як вікінг, лагідний, як баптист, небезпечний, як кулемет, Сендрідж заходив по черзі в кожну хатину, терпляче розпитуючи про Козенятка Франсиска.

Але представників закону мексиканці страшилися незрівнянно менше, ніж нещадної й невідворотної помсти самотнього вершника, якого розшукував лейтенант кінних стрільців. Козенятко нерідко розважався, стріляючи в мексиканців, «аби подивитись, як вони дриґають ногами»; і оскільки він прирікав їх на передсмертні антраша^[156] задля сміху, то якою ж невимовно жахливою буде кара, якщо його прогнівати? А тому вони всі як один розводили руками, знизували плечима, бурмотіли «quien sabe»^[157] і всіляко заперечували будь-яке знайомство з Козенятком Франсиском.

Проте в селищі мав крамничку якийсь собі Фінк — не людина, а суміш найрізноманітніших національностей, мов, інтересів та задумів.

— Та навіщо розпитувати мексиканок? — сказав він Сендріджу. — Вони ж його бояться. Цей hombre^[158], якого вони звуть Козенятком, його прізвище Гудолл, чи не так? — разів зо два заходив до мене в крамницю. І, здається, вам треба було б пошукати його в… Ні, мені, мабуть, краще в цю справу не вплутуватись. Я тепер вихоплюю револьвер на дві секунди повільніше, ніж колись, а при такій різниці замислишся. Але є тут одна дівчинка-напівкровка, і цей ваш Козенятко до неї заходить. Вона живе за сотню ярдів далі річкою, там, де починаються зарості. Може, вона… Та ні, від неї ви навряд чогось доб'єтесь, а от за її халупою варто постежити.

Сендрідж попрямував до домівки Переса. Сонце заходило, і на вкритому очеретом даху лежала широка тінь колючої кактусової хащі. Кози були вже зачинені в загороді із жердин, і по її верху, пережовуючи листя чапаралю, блукало кілька козенят. Неподалік на траві у звичному п'яному забутті лежав, загорнувшись у ковдру, старий мексиканець і, мабуть, марив тими давніми вечорами, коли вони з Пісарро^[159] підіймали келихи і пили за успіх, що чекав на них у Новому Світі, — такою глибокою старістю віяло від його зморшкуватого обличчя. А на порозі хатини стояла Тонья. А лейтенант Сендрідж сидів, завмерши в сідлі, і дивився на неї зачарованим поглядом, наче гагара на моряка.

Козенятко Франсиско був пихатий, як усі видатні вбивці, яким щастить, і, поза всяким сумнівом, його самолюбство було б дуже уражене, якби він дізнався, що варто було двом людям, чиї думки він щойно займав, лише обмінятися поглядами, і вони одразу забули навіть про його існування — хай тільки на якийсь час.

Тоньї ще не доводилося бачити таких чоловіків. Здавалось, він був створений із сонячного сяйва, багряної тканини і ясного неба. Його посмішка осяяла сутінкову тінь хащі, наче знову зійшло сонце. Усі знайомі їй чоловіки були невисокі на зріст і смагляві. Навіть Козенятко, попри всю свою славу, був миршавий і однакового з нею зросту, а його чорне пряме волосся лише підкреслювало холодну мармуровість обличчя, здатного остудити полуденну спеку.

Що стосується Тоньї… Мова надто бідна, щоб її описати, але компенсуйте вбогість мови багатством своєї уяви. Схожості з Мадонною їй надавало розділене на прямий проділ, туго стягнуте на потилиці синювато-чорне волосся і величезні, сповнені латинського смутку очі, а в усіх її рухах відчувалися прихований вогонь і жага чарувати, які вона успадкувала від гітан^[160] Басконії^[161]. А те, що було в ній від колібрі, те, що жило в її серці, лишалося для вас таємницею, якщо тільки яскраво-червона спідниця і синя кофта не підказували вам символічний образ цієї пустотливої пташинки.

Новоявлений сонячний бог попросив напитись. Тонья налила йому води з глиняного глека, що висів під жердяним навісом. І Сендрідж поквапився спішитись, щоб не завдавати їй зайвого клопоту.

Я не полюбляю підглядати і не претендую на вміння проникати в глибину людських сердець, але по праву літописця стверджую, що не минуло й чверті години, як Сендрідж уже навчав Тонью плести сирицевий ремінь із шести смуг, а вона розповідала йому про англійську книжечку, яку їй подарував мандрівний падре^[162], і про кульгавенького chivo^[163], якого вона вигодовує із пляшечки, — без них вона зовсім, зовсім би засумувала.

Із цього начебто випливає, що бастіони Козенятка потребували ремонту і що сарказми^[164] генерал-ад'ютанта були безпідставні.

Повернувшись до табору біля водопою, лейтенант Сендрідж урочисто оголосив про свій намір або укласти Козенятка Франсиска в чорнозем долини Фріо, або поставити його перед лицем судді та присяжних. Усе це звучало дуже по-діловому. І відтоді він двічі на тиждень вирушав верхи до Вовчого Броду, аби вести тоненькі, із ледь помітним лимонним відтінком пальчики Тоньї по хитросплетіннях повільно подовжуваного ременя. Навчитися плести з шести смуг зовсім не просто, але вчити цього дуже легко.

Лейтенант знав, що може будь-якої миті зустрітися тут з Козенятком. Він тримав свою зброю напоготові і раз у раз поглядав на зарості опунції за хатиною. Так він збирався одним каменем уразити шуліку й колібрі.

Поки сонцеволосий орнітолог проводив ці дослідження, Козенятко Франсиско теж займався своєю професійною справою. Він похмуро вчинив стрілянину в шинку крихітного скотарського селища на Кінтана-Крик, убив наповал місцевого шерифа (акуратно всадивши кулю в самий центр його бляхи) і понуро поскакав, незадоволений самим собою. Яке задоволення може відчути справжній художник, убивши літню людину із старомодним «бульдогом» тридцять восьмого калібру?

І ось дорогою від Кінтана-Крик Козенятко раптом удався в тугу, яка охоплює всіх чоловіків, коли нехтування законом перестає дарувати їм колишню гостру насолоду. Він жадав почути від коханої жінки, що вона, попри все, належить йому. Йому хотілось, щоб вона назвала його кровожерливість мужністю, а його жорстокість — лицарством. Йому хотілось, щоб Тонья напоїла його водою з глиняного глека під жердяним навісом і розповіла, чи старанно chivo ссе із пляшечки.

Козенятко повернув каро-гнідого жеребчика до гущавини опунцій, яка простягнулася на десять миль долиною Хондо до Вовчого Броду на Фріо. Каро-гнідий жеребчик радісно заіржав, бо щодо чуття напрямку та місцевості міг би змагатися з конем, який тягне конку^[165], і чудово знав, що незабаром скубтиме густу траву, аніскільки не здавлений сорокафутовим ременем, як бувало завжди, коли Улісс прихиляв голову у вкритій очеретом хатині Цирцеї^[166].

Моторошно й самотньо мандрівникові в глухих нетрях Амазонки, але ще моторошніше й самотніше вершникові в кактусових заростях Техасу. Скрізь у примхливій і сумовитій різноманітності, наче невідомі чудовиська, згинаються стовбури кактусів, їхні м'ясисті, усаджені шпильками відростки заступають шлях. Ці диявольські рослини, які ніби не потребують ні ґрунту, ні дощу, дратують стомленого спрагою подорожанина своєю тьмяною, але соковитою зеленню. Їхні безформні скупчення раптом розступаються, і вершника вабить відкрита дорога, та варто їй довіритись, як він опиняється «в мішку» — перед непроникною стіною, що наїжачилася голками, — і змушений абияк вибиратися звідти, втрачаючи останнє уявлення про те, в якій стороні північ, а в якій південь.

На людину, що заблукає в заростях опунцій, майже напевно чекає смерть розіпнутого розбійника — колючки, мов цвяхи, впиваються в тіло, а гаснучий погляд не бачить навкруги нічого, крім образів пекла.

Але Козеняткові це не загрожувало. Каро-гнідий жеребчик упевнено кружляв, петляв, виписував немислимі візерунки, і з кожним поворотом та зигзагом відстань, що відділяла їх від Вовчого Броду, зменшувалась.

А Козенятко тим часом співав. У його репертуарі була лише одна пісня, і він співав тільки її, так само, як жив тільки за одним правилом і кохав тільки одну дівчину. Він мислив однозначно і дотримувався загальноприйнятих понять. Його голосу не позаздрив би й охриплий койот^[167], але коли йому хотілося заспівати своєї пісні, він її співав. Це була одна з тих пісень, які заведено співати на привалах і в сідлі, і починалася вона приблизно такими словами:

І так далі. Каро-гнідий жеребчик давно втратив до неї сприйнятливість і пропускав її повз вуха.

Але рано чи пізно навіть найгірший співак із власної волі перестає робити свій внесок у світовий гамір, і коли до хатини Тоньї залишалося милі з півтори, Козенятко, нарешті, знехотя замовк — не тому, що видавані ним звуки перестали тішити його слух, а лише тому, що стомились його голосові зв'язки.

Каро-гнідий жеребчик продовжував витанцьовувати складні фігури серед опунцій, немов на цирковій арені, і незабаром за деякими прикметами його господар переконався, що до Вовчого Броду вже близько. Хаща почала рідшати, і він побачив за кактусами очеретяний дах хатини і кам'яне дерево над яром. Ще за кілька кроків Козенятко спинив коня і став уважно вдивлятися в просвіти між колючими стовбурами. Потім спішився, кинув поводи і рушив далі пішки, пригнувшись і ступаючи безшумно, мов індіанець. Каро-гнідий жеребчик, добре знаючи, що від нього потрібно, стояв як укопаний.

Козенятко нечутно підкрався до самого узлісся і продовжував вести спостереження з-за двох опунцій, що росли близько одна до одної.

За десять кроків від цього укриття його Тонья, сидячи в тіні хатини, безтурботно плела сирицевий ремінь. Це їй ще можна було б пробачити — адже жінки, як відомо, знаходять собі часом і шкідливіші заняття. Але якщо вже договорювати до кінця, треба додати, що голівка її зручно прихилялася до широких грудей жовто-червоного велетня і його рука обхоплювала її талію, спрямовуючи рухи гнучких пальчиків, які ніяк не могли навчитися хитрого плетіння з шести смуг.

Сендрідж швидко озирнувся на темну стіну кактусів, звідки долинув слабкий пискливий звук, у якому йому почулося щось знайоме. Так може скрипнути кобура, коли людина раптом хапається за рукоять шестизарядного револьвера. Але звук не повторився, а пальчики Тоньї потребували невсипущої уваги.

І цієї миті, коли на них лягла тінь смерті, вони заговорили про своє кохання. Серед тиші спокійного липневого дня кожне їхнє слово чітко долітало до вух Козенятка.

— Отже, запам'ятай, — наполягала Тонья, — ти не повинен більше приїжджати, поки я не пришлю по тебе. Він скоро приїде сюди. Один вакеро^[168] казав сьогодні в tienda^[169], що бачив його на Гваделупі три дні тому. Коли він так близько, він завжди приїжджає. А якщо приїде і побачить тебе тут, він тебе уб'є. Тому заради мене ти не повинен більше приїжджати, поки я не пришлю тобі звісточку.

— Ну гаразд, — сказав лейтенант. — І що тоді?

— А тоді, — відповіла дівчина, — ти приведеш сюди своїх солдатів і уб'єш його. Інакше він уб'є тебе.

— Так, він не з тих, хто здається, — погодився Сендрідж. — У того, хто хоче впоратися з сеньйором Козенятком, вибір невеликий: убити або бути вбитим.

— Треба, щоб він помер, — сказала дівчина. — Інакше ані тобі, ані мені не жити спокійно. Він убив багато людей. Тож нехай і його вб'ють. Приведи своїх солдатів, щоб він не міг урятуватись.

— Утім, раніше він тобі подобався, — мовив Сендрідж.

Тонья кинула ремінь, обернулась і обхопила плечі лейтенанта блідо-лимонною рукою.

— Але ж тоді, — продзюрчала вона іспанською, — я ще не бачила тебе, високого й могутнього, як червона скеля! І ти ж не просто сильний, ти добрий і хороший. Як же можна обрати його, якщо знаєш тебе? Хай він помре, і тоді я вдень і вночі не боятимусь, що він заподіє зло тобі чи мені.

— А як я дізнаюсь, що він приїхав? — спитав Сендрідж.

— Коли він приїжджає, — сказала Тонья, — то гостює тут не менше двох або ж трьох днів. У хлопчика Грегоріо, сина пралі Луїзи, є конячка, дуже баска. Я напишу тобі листа і надішлю з ним, а в листі розповім, як краще підстерегти Козенятка. Листа привезе тобі Грегоріо. І приведи з собою якнайбільше солдатів, а сам будь дуже-дуже обережним, милий мій, червоний мій, бо навіть гримуча змія жалить не так швидко, як цей El Chivato посилає кулю зі свого pistola.

— Так, що й казати, Козенятко стріляти вміє, — визнав Сендрідж. — Але коли я приїду поквитатися з ним, я приїду сам. Я покінчу з ним або так, або ж зовсім ніяк. Капітан понаписував мені таке, що я мушу тепер усе зробити самотужки, без будь-якої допомоги. Тільки повідом мені, коли сеньйор Козенятко з'явиться сюди, а вже про інше я сам подбаю.

— Я надішлю тобі звісточку з хлопчиком Грегоріо, — сказала Тонья. — Я знаю, ти хоробріший за цього маленького вбивцю, який ніколи не посміхається. І як тільки я могла думати, що він мені подобається?

Лейтенантові було вже час повертатися в табір біля водопою. Але перш ніж скочити в сідло, він обхопив однією рукою тонкий стан дівчини і трохи підняв її із землі для прощального поцілунку. Сонна тиша спекотного літнього дня, як і раніше, оповивала все довкола задушливим покривалом. Дим від вогнища в хатині, де в казанку варилися frijoles^[170], виходив з обмазаного глиною димаря просто в небо. Ані жодний звук, ані жодний рух не порушили безтурботного спокою густих заростів кактусів за десять кроків від хатини.

Коли рослий буланий кінь Сендріджа розмашистою риссю спустився з крутого берега Фріо і зник під урвищем, Козенятко безшумно прокрався до свого жеребчика, підхопився на нього і поїхав назад тим самим звивистим шляхом, яким приїхав.

Але незабаром він зупинився і терпляче зачекав із півгодини в безгомінній зарості опунцій. А потім Тонья почула пронизливі фальшиві ноти, що вихоплювалися з його немузикального горла. Спів наближався, і вона побігла на узлісся назустріч співакові.

Козенятко посміхався рідко. Але цього разу, побачивши її, він посміхнувся і замахав капелюхом. Щойно він спішився, Тонья кинулась йому на шию. Козенятко подивився на неї з ніжністю. Густе чорне волосся облягало йому голову, мов зім'ята суконна шапочка. У першу мить їхньої зустрічі на його гладкому смаглявому обличчі, зазвичай нерухомому, наче глиняна маска, промайнула тінь якогось почуття.

— Як ся має моя дівчина? — спитав він, пригортаючи її до грудей.

— Я зовсім хвора від того, що тебе так довго не було, любий, — відповіла вона. — У мене очі осліпнули, виглядаючи тебе серед цих диявольських голок. Адже там за два кроки нічого не видно. Але ж ти приїхав, коханий, і я не буду сваритись. Que mal muchacho^[171]! Так рідко відвідуєш свою alma^[172]. Іди відпочинь у хатині, а я напою твого коня і прив'яжу його на довгу вірьовку. У глеку на тебе чекає холодна вода.

Козенятко ласкаво поцілував її.

— Ні, ні в якому разі не можу я допустити, щоб пані прив'язувала мого коня, — сказав він. — Але я буду вельми вдячний, chica^[173], якщо ти поставиш варитися каву, поки я займуся caballo^[174].

Козенятко пишався не тільки своїм умінням несхибно стріляти, але й галантністю. Він завжди поводився із представницями прекрасної статі як справжній кабальєро — muy caballero, як кажуть мексиканці. З ними він завжди бував чемним і дбайливим. Він нізащо не сказав би жінці різкого слова. Нещадно вбиваючи їхніх чоловіків і братів, він не здатен був звести руку на жінку навіть у гніві. І тому багато хто з тих, що належать до цієї цікавої половини людського роду, відчувши на собі чарівність його вишуканої ввічливості, навідріз відмовлялися вірити історіям про нього. Усе це тільки порожні чутки, заявляли вони. А коли батьки, чоловіки і брати з обуренням наводили їм неспростовні докази жорстоких і мерзенних діянь їхнього кабальєро, вони відповідали, що йому, мабуть, не лишили іншого виходу і що він в усякому разі знає, як слід поводитися з пані.

Пам'ятаючи про цю маніакальну чемність Козенятка і про те, як він любив нею красуватись, легко зрозуміти, з якими труднощами було пов'язане для нього розв'язання завдання, яке постало перед ним після того, що він побачив і почув зі свого затишного притулку серед опунцій — принаймні щодо одного з учасників драми. З іншого боку, повірити, ніби Козенятко здатен залишити цю незначну справу без наслідків, було й зовсім неможливо.

Коли короткі сутінки змінилися нічним мороком, вони при світлі ліхтаря сіли в хатині вечеряти вареними бобами, смаженою козлятиною, консервованими персиками та кавою. Після вечері старезний пращур^[175], чиє стадо вже було зачинено в загороді, випалив цигарку, загорнувся у сіру ковдру і перетворився на мумію, Тонья мила щербаті чашки і миски, а Козенятко витирав їх рушником із мішковини. Її очі сяяли, і вона докладно описувала події, що трапилися в її маленькому світі з того часу, коли Козенятко був у неї востаннє. Усе відбувалося точнісінько так, як і в будь-який інший його приїзд.

Потім вони вийшли на свіже повітря, і Тонья, сівши з гітарою в руках у сплетений з очерету гамак, заспівала сумних canciones de amor^[176].

— Ти мене кохаєш, як і раніше, старенька? — спитав Козенятко, шукаючи по кишенях папір для цигарки.

— Як і раніше, мій маленький, — відповіла Тонья, не опускаючи додолу спрямованих на нього темних очей.

— Треба сходити до Фінка, — сказав Козенятко, підводячись. — По тютюн. Я гадав, що прихопив із собою ще один кисет. Повернуся за чверть години.

— Повертайся швидше, — попросила Тонья. — І скажи, чи довго цього разу я зможу називати тебе моїм? Чи виїдеш ти завтра, залишивши мене нудьгувати, чи побудеш зі своєю Тоньєю трохи довше?

— Та ні, днинки зо дві-три я тут побуду, — відповів Козенятко, позіхаючи. — Я вже місяць кружляю, час і відпочити.

Він повернувся з тютюном лише за півгодини. Тонья так само погойдувалася в гамаку.

— Дивне у мене відчуття, — сказав Козенятко. — Увижається й увижається, що за кожним кущем хтось заліг і ось-ось мене підстрелять. Раніше зі мною такого не бувало. Ніби якесь віще знамення. Мабуть, поїду я завтра на світанку. По всій Гваделупі казна-що діється через те, що я прикінчив цього німчуру.

— Ти ж не боїшся? Мого маленького сміливця ніхто не злякає!

— Ну, коли вже доходило до діла, заячою душею, здається, ще мене ніколи не називали. Тільки я не хочу, щоб гонитва заскочила мене в твоєму домі. Інакше, так і дивись, сліпа куля влучить у кого не слід.

— Залишся зі своєю Тоньєю, тут тебе ніхто не знайде.

Козенятко окинув гострим поглядом темну річкову долину і втупився у тьмяні вогники мексиканського селища.

— Гаразд, подивимось, як усе далі піде, — вирішив він.

Незадовго до півночі до табору кінних стрільців прискакав невідомий вершник, сповіщаючи про своє наближення гучними криками на доказ мирних намірів. Сендрідж і два-три солдати вибігли на гамір із наметів. Вершник сказав, що приїхав з Вовчого Броду і його ім'я Домінго Салес. У нього є лист для сеньйора Сендріджа. Стара Луїза, праля, умовила його поїхати замість її синочка Грегоріо, бо хлопчик лежить у лихоманці, пояснив він.

Сендрідж запалив ліхтар і прочитав листа. Ось що в ньому було:

«Мій любий! Він приїхав. Щойно ти поскакав, як він виїхав із заростей. Спершу сказав, що пробуде три дні, а може, й довше. Але коли споночіло, він став наче лисиця чи вовк і почав ходити туди-сюди, і все дивився та слухав. І скоро сказав, що виїде до схід сонця, у найтемніший глухий час. І ще він нібито запідозрив, що я його зраджую. І дивився на мене так дивно, що я дуже злякалась. І я присягалася йому, що я кохаю його, що я — тільки його Тонья. Насамкінець він сказав, що я мушу довести, чи справді йому вірна. Він думає, що навколо моєї домівки сховалися люди і вб'ють його, як тільки він сяде на коня. І він говорить, що перехитрить їх, а для цього одягнеться в мій одяг, у мою червону спідницю і синю кофту, а голову покриє коричневою мантильєю, і так поскаче. Але він каже, що спочатку я мушу надіти його одіж, його pantalones^[177], його camisa^[178] і капелюха і проскочити на його коні від домівки до великої дороги біля броду та назад. Це потрібно, щоб він побачив, чи вірна я йому і чи не чекає на нього засідка. Мені дуже лячно. Це буде за годину до світанку. Приїжджай, мій коханий, і вбий цю людину, аби я стала твоя Тонья. Не намагайся захопити його живим, а одразу вбий. Адже тепер ти знаєш, що інакше не можна. Ти повинен приїхати якнайшвидше і сховатися в сараї, де вози й сідла. Там темно. На ньому буде моя червона спідниця, синя кофта і коричнева мантилья. Посилаю тобі сто цілунків. Приїжджай обов'язково і стріляй одразу й без промаху.

Тільки твоя Тонья».

Сендрідж негайно повідомив солдатів про ділову частину послання. Вони почали було заперечувати проти того, щоб він їхав сам.

— Мені не потрібна допомога, — сказав лейтенант. — Дівчиназловила його у пастку. І будьте спокійні, мене він не випередить.

Сендрідж осідлав коня і поскакав до Вовчого Броду. Він прив'язав буланого серед заростей понад річкою, витяг вінчестер із чохла й обережно підкрався до хатини Переса. Місяць був щербатий, і його серп, що висів високо в небі, раз у раз застилали рвані молочно-білі хмари, які вітер гнав із Мексиканської затоки.

Сарай ніби навмисне було збудовано для засідки, і Сендрідж без перешкод забрався до нього. У чорній тіні навісу перед хатиною він розрізняв силует припнутого коня і чув, як той нетерпляче бив копитом по втоптаній землі.

Минуло близько години, коли, нарешті, у дверях хатини з'явилися дві постаті. Перша людина, в чоловічому костюмі, швидко підхопилася на коня і промайнула повз сарай у бік броду й селища. Друга, одягнена в спідницю і кофту з мантильєю на голові, вийшла на слабке місячне світло, дивлячись услід коневі, що віддалявся. Сендрідж вирішив не чекати повернення Тоньї — навряд їй буде приємно стати свідком того, що зараз відбудеться.

— Руки вгору! — крикнув він, вискакуючи з сараю і скидаючи вінчестер.

Той, до кого він гукнув, швидко обернувся, але рук не підняв, і лейтенант всадив у синю кофту одну за одною три кулі. А потім ще три: коли маєш справу з Козенятком Франсиском, зайва обережність не зашкодить. Проте з десяти кроків схибити важко навіть у хисткому світлі щербатого місяця.

Постріли розбудили старого, що спав у хатині на своїй ковдрі. Він підвів голову, і раптом надворі пролунав крик нестерпного болю чи душевної муки. Ремствуючи на невгамовність нинішніх людей, старий підвівся з підлоги.

До хатини увірвався блідий як смерть високий чоловік у червоному. Рукою, тремтячою, мов очеретинка на вітрі, він зняв із цвяха ліхтар, а другою рукою розгорнув на столі якийсь папір.

— Подивися на цього листа, Пересе! — закричав він. — Хто його писав?

— Ah dios^[179]! Та це ж сеньйор Сендрідж! — прошамкав старий, підходячи до столу. — Pues^[180], сеньйоре, цього листа написав El Chivato, як його називають, дружок Тоньї. Кажуть, він погана людина. Але звідки мені знати? Він написав, коли Тонья заснула, і ось ця моя стара рука віддала листа Домінго Салесу, аби він відвіз його вам. А що, в листі написано щось погане? Адже я зовсім старий, і я нічого не знав. Valgame dios^[181]! Наш світ — божевільний світ, а випити в домі нічого, ні краплини немає.

Але Сендрідж не відповів. Що йому залишалось? Тільки вибігти з хатини і впасти ниць на землю поруч зі своєю колібрі, чиї пір'їнки завмерли у вічному спокої. Він не був кабальєро і не знався на тонких нюансах помсти.

А за милю звідти вершник, який щойно проскочив повз сарай, хрипко й фальшиво затягнув пісню, яка починалася словами:

із збірки «СВІТИЛЬНИК, ЩО ГОРИТЬ»

Гарлемська трагедія

арлем.

Місіс Фінк на хвилинку зайшла до місіс Кессиді, що жила поверхом нижче.

— Гарна, чи не так? — спитала місіс Кессиді.

Вона гордовито обернулася до подруги, щоб та могла краще роздивитися її обличчя. Обведене величезним зеленувато-пурпурним синцем око запливло і перетворилося на вузеньку щілинку. Розквашена губа трохи кровоточила, на шиї з обох боків червоніли сліди пальців.

— Мій чоловік ніколи б собі не дозволив так учинити зі мною, — сказала місіс Фінк, приховуючи заздрість.

— А я б не вийшла за чоловіка, який би не бив мене хоч раз на тиждень, — мовила місіс Кессиді. — Я ж не порожнє місце, як-не-як дружина. Та вже, либонь, ту порцію, що він мені вчора уліпив, ніяк не назвеш гомеопатичною дозою. У мене дотепер іскри з очей сиплються. Зате тепер він до кінця тижня улещуватиме мене. Отакий синець не обійдеться йому дешевше за шовкову блузку, а на додачу хай ще і по театрах мене поводить.

— Ну, а я сподіваюсь, — з удаваною самовтіхою сказала місіс Фінк, — мій чоловік надто джентльмен для того, щоб звести на мене руку.

— Ой, та облиш ти, Меггі, — засміялася місіс Кессиді, прикладаючи до синця примочку з горіхової кори, — твій чоловік просто якийсь заморожений або сонний, де вже йому вліпити тобі ляпаса. Прийде з роботи, впаде на стілець та зашарудить газетою — ось і вся його гімнастика, чи не так?

— Містер Фінк, безперечно, переглядає вечорами газети, — визнала, труснувши головою, місіс Фінк. — Але безперечно й те, що він заради втіхи не перетворює мене на відбивну котлету — чого вже немає, того немає.

Місіс Кессиді видала воркітливий сміх щасливої і впевненої в собі матрони. Із виглядом Корнелії^[182], що показує на свої прикраси, вона відкотила комір халата, оголивши ще один дбайливо леліяний синець, яскраво-червоний, з оливково-оранжевою облямівкою, вже майже невидимий, але дорогий, як пам'ять.

Місіс Фінк довелося капітулювати. Її насторожений погляд полагіднішав, виражаючи тепер відверте заздрісне захоплення. Вони ж були старі подружки з місіс Кессиді, разом працювали на картонажній фабриці, поки рік тому не вийшли заміж і не оселилися в цьому будинку: Фінки — вгорі, а Меймі з чоловіком просто під ними. Отже, з Меймі їй не варто було задаватись.

— І боляче він тебе лупцює? — з цікавістю запитала місіс Фінк.

— Чи боляче? — продзвеніла захоплена колоратура^[183]. — Падав на тебе коли-небудь цегляний будинок? Мабуть, точно так, ну, точнісінько так себе почуваєш, коли тебе викопують з-під руїн. Якщо Джек ударить лівою — це вже напевно дві денні вистави і нові напівчеревички, ну, а правою… тут можна сміливо заправити поїздку на Коні-Айленд плюс шість пар ажурних фільдеперсових панчіх.

— А за що ж він тебе б'є? — розпитувала місіс Фінк, широко розплющивши очі.

— От дурненька, — поблажливо сказала місіс Кессиді. — Просто сп'яну. Це ж у нас майже завжди трапляється в суботу ввечері.

— А які ти йому даєш приводи? — не вгамовувалася допитлива місіс Фінк.

— Отакої, та хіба я йому не дружина? Джек прийде додому напідпитку, а вдома хто його зустрічає? Спробував би він тільки побити якусь іншу. Вже я б йому показала. Подеколи він дає мені прочухана, тому що не встигла з вечерею; іншим разом — тому що встигла. Для Джека будь-який привід годиться. Надудлиться, потім пригадає, що в нього є дружина, і поспішає додому мене прикрасити. У суботу я вже заздалегідь зсовую меблі, щоб не розбити голову об гострі кути, коли він почне орудувати. Лівий свінг^[184] у нього — просто дух захоплює. Іноді я в нокауті^[185] після першого раунду; ну, а якщо мені охота тиждень порозважатися або придбати щось новеньке, я підвожусь і дістаю все сповна. От як учора. Джек знає, що я вже місяць мрію про шовкову синеньку блузку, а за таку одним синцем, ясна річ, не відбудеш. Але ж, б'юся об заклад на морозиво, Мег, сьогодні ввечері він мені її приволоче.

Місіс Фінк замислилась.

— Мій Мартін, — сказала вона, — жодного разу мене пальцем не чіпав. Але ти правильно помітила, Мейм: кислий він якийсь, з нього й слівця не витягнеш. Ми нікуди не ходимо. Удома від нього ніякого пуття. Щоправда, він мені купує різні речі, але з таким виглядом, що пропадає всяке задоволення.

Місіс Кессиді обійняла подругу.

— Бідолашна! — сказала вона. — Але ж не може бути у кожної жінки такий чоловік, як Джек. Якби всі були такі, то нещасливих шлюбів взагалі б не бувало. Усім незадоволеним дружинам тільки одне й потрібно: аби раз на тиждень чоловік давав їм гарненького прочухана, а потім розплачувався за нього поцілунками і шоколадними тягучками. Ось тоді б вони відразу ожили. Як на мене, коли вже чоловік — так чоловік; п'яний — тряси дружину, як грушу, тверезий — люби її, як душу. А котрий ні того, ні другого не може, мені він і задарма не потрібен!

Місіс Фінк зітхнула.

Передпокій і коридор раптом сповнилися шумом. Двері розчинилися: їх штовхнув ногою містер Кессиді, — руки в нього були зайняті пакунками. Меймі кинулася йому на шию. Її непідбите око блиснуло ніжністю, як у юної дівиці племені маорі, коли, прокинувшись, вона бачить перед собою свого залицяльника, який затягнув її до хатини, оглушивши перед цим раптовим ударом.

— Привіт, старенька! — гаркнув містер Кессиді. Усіявши підлогу розсипом пакунків, він підхопив дружину в могутні обійми. — Я приніс квитки в цирк, а якщо ти відкриєш один із цих пакунків, то, мабуть, знайдеш ту шовкову блузку… а, добривечір, місіс Фінк, не помітив вас одразу. Як ся має старий Март?

— Чудово, містере Кессиді, дякую, — сказала місіс Фінк. — Мені вже час іти. Март ось-ось повернеться, треба подати йому вечерю. Завтра я занесу тобі викрійку, яку ти просила, Мейм.

Піднявшись у свою квартирку, місіс Фінк трохи поплакала. Вона заплакала, сама не знаючи чому; так плачуть тільки жінки, плачуть без особливої причини, плачуть просто так; у каталозі горя ці сльози найневтішніші, хоча просихають швидше за інші. Чому Мартін її ніколи не лупцює? Він так само великий і сильний, як Джек Кессиді. Невже вона нічого не значить для нього? Він ніколи з нею не сварився: прийде, сяде склавши руки і мовчить. Заробляє він непогано, але абсолютно не цінує того, що додає смак життю.

Корабель її мрії потрапив у штиль^[186]. Капітан курсував між вареним пудингом з корицею і підвісним ліжком. Хай би вже віддав кінці або хоч зрідка задавав команді прочухана. А їй уявлялося таке веселе плавання із заходом у кожний порт на островах Насолоди! Але зараз — змінимо метафору^[187] — виснаженатренувальними поєдинками зі спаринг-партнером^[188] — вона була готова визнати себе переможеною, не діставши жодної подряпини. На мить вона ледь не зненавиділа Мейм — Мейм, яка прикладає до синців та саден бальзам обнов та поцілунків і мандрує бурхливим морем життя із забіякуватим, грубим і люблячим супутником.

Містер Фінк з'явився о сьомій, проштемпельований печаттю домування. Удалину його не тягнуло з дому, де все було милим, звичним, знайомим. Він був подібен до людини, що встигла вскочити в трамвай, анаконди, що проковтнула свою жертву, до лежачого каменя.

— Смачно, Марте? — спитала місіс Фінк, яка весь свій запал уклала в приготування вечері.

— М-м-м-так, — буркнув містер Фінк.

Повечерявши, він заглибився в читання газет. Він сидів у шкарпетках, без черевиків.

Повстань, о новий Данте, й оспівай закуток пекла, призначений для людини, яка сидить вдома у шкарпетках! А ви, мучениці сімейних уз та обов'язку, що стійко витримали це випробування шовковими, нитяними, бавовняними, шерстяними і фільдеперсовими, невже відринете ви нову пісню?

Наступного дня був День Праці^[189]. Містера Кессиді і містера Фінка чекав цілодобовий відпочинок. Праця готувалася до тріумфального походу містом і до інших розваг.

Зранку місіс Фінк віднесла місіс Кессиді викрійку. Мейм уже наділа нову блузку. Навіть її підбите око випромінювало святкове сяйво. Джек, чиє розкаяння набуло практичних форм, запропонував захопливу денну програму, що включала прогулянки в парках, пікніки^[190] та пиво.

Киплячи заздрісним обуренням, місіс Фінк повернулася до себе нагору. Щаслива Мейм, на чию долю так рясно випадають синці, за якими так швидко іде слідом примочка. Але невже щастя судилося лише їй одній? Хто сказав, що Мартін Фінк гірший за Джека Кессиді? То чому його дружині довіку лишатися неприголубленою і небитою? Думка, блискуча і зухвала, раптом сяйнула в голові місіс Фінк. Вона доведе Мейм, що інші чоловіки також уміють попрацювати кулаками і потім приголубити дружину не гірше, ніж якийсь Джек.

Свято у Фінків очікувалося суто номінальне. На кухні з вечора мокла в баліях накопичена за півмісяця білизна. Містер Фінк сидів у шкарпетках, читаючи газету. Очевидно, так і мав минути День Праці.

Заздрість здіймалась у грудях місіс Фінк і, захльостуючи цю заздрість, — відчайдушна рішучість. Якщо чоловік не хоче її вдарити, якщо він не бажає таким чином довести свою чоловічу гідність, свої прерогативи^[191] і повагу до сімейного вогнища, його треба підштовхнути до виконання обов'язку.

Містер Фінк запалив трубку і безтурботно пошкріб щиколотку пальцем одягнутої у шкарпетку ноги. Він застигнув у межах сімейного ладу, як застигає на скориночці пудингу прозорий жир. Саме таким і уявлявся йому його монотонний елізіум^[192]: оглядати компактно втиснений у газетні стовпці далекий світ під затишні сплески мильної води в баліях і вир приємних запахів, які свідчили про те, що сніданок прибрано зі столу, а незабаром буде обід. Можна назвати чимало такого, що не спадало йому на думку, але особливо далекий він був від думки побити дружину.

Місіс Фінк відкрила кран з гарячою водою і занурила в піну пральну дошку. Знизу почувся радісний сміх місіс Кессиді. Він прозвучав як знущання, наче Мейм хизувалася своїм щастям перед обійденою подружніми кулаками подругою. І місіс Фінк вирішила: час!

Немов фурія^[193], накинулася вона на чоловіка.

— Ледар нещасний! — крикнула вона. — Пораюсь тут, перу на нього, потвору, так що ледве руки не відвалюються, а йому начхати. Чоловік ти мені чи колода безчуттєва?

Містер Фінк, скам'янівши з подиву, упустив газету. Місіс Фінк, побоюючись, що недостатньо роздратувала чоловіка і він не ризикне її ударити, сама підскочила до нього і завдала нищівного удару в щелепу. Цієї миті її охопив приплив такої пристрасної любові до чоловіка, якої вона вже давно не відчувала. Повстань, Мартіне Фінку, і здійсни свої суверенні^[194] права! Їй потрібно, їй необхідно було відчути важкість його кулака… ну, просто, щоб знати, що він її любить… ну, просто, щоб знати це.

Містер Фінк схопився на ноги — Меггі швидко нагородила його ще одним розмашистим свінгом у щелепу. Потім, заплющивши очі й завмираючи від страху і щастя, вона чекала, шепотіла про себе його ім'я і навіть подалася вперед назустріч жаданому стусану.

Поверхом нижче містер Кессиді із присоромленим і зніяковілим виглядом запудрював синяк під оком дружини, готуючись до виходу у світ.

Раптом зверху долинув пронизливий жіночий голос, потім почулися стукіт, тупотіння, метушня, гуркіт перекинутого стільця — безсумнівні ознаки сімейного конфлікту.

— Март і Мег учинили двобій? — зацікавився містер Кессиді. — Не знав, що вони цим розважаються. Збігати, чи що, подивитись, може їм потрібен секундант?

Одне око місіс Кессиді заіскрилося, як діамант чистої води. Друге блиснуло… ну, скажімо, як фальшивий.

— О-о… — неголосно протягнула вона із незбагненним для чоловіка хвилюванням. — Стій, стій. Краще я сама піду до них, Джеку.

Меймі спурхнула сходинками. Не встигла вона ступити в межі коридору, як із кухні вихором вилетіла місіс Фінк.

— Ну що, Меггі, — захопленим шепотом спитала місіс Кессиді. — Він наважився?

Місіс Фінк, підбігши до подруги, уткнулася їй обличчям у плече і гірко розридалась.

Місіс Кессиді ніжно відхилила від себе голівку Меггі і подивилася їй в обличчя. Розпухле від сліз, воно то спалахувало, то блідло, але бархатисту, біло-рожеву, у міру присипану ластовинням гладінь не поцяцькувала ані синцем, ані подряпиною боязка долоня містера Фінка.

— Ну, скажи мені, Меггі, — благала Мейм, — або я ввійду туди і сама про все дізнаюсь. Що у вас трапилося? Він образив тебе? Яким чином?

Місіс Фінк у відчаї схилилася головою на груди подруги.

— Не зазирай ти туди, заради Бога, — схлипнула вона. — І не здумай комусь проговоритися, чуєш? Він і пальцем мене не чіпав… він… Господи Боже, він там пере… він пере білизну.

Закупник із Кактус-Сіті

Здоровий клімат Кактус-Сіті, штат Техас, не сприяє застудам і нежиті, і це дуже добре, бо начхати на розташований там універсальний магазин «Наварро і Платт» було б нерозсудливо.

Двадцять тисяч жителів Кактус-Сіті щедрою рукою розтринькують долари, купуючи що душа забажає. Ця злива напівдорогоцінних монет майже цілком виливається на «Наварро і Платта». Їхній магазин, величезний цегляний будинок, займає площу, на якій розмістилося б пасовище для дюжини овець. У «Наварро і Платта» ви можете купити краватку зі шкіри гримучої змії, або автомобіль, або останній крик моди — вісімдесятип'ятидоларове коричневе жіноче пальто будь-якого відтінку з пропонованих вам двадцяти кольорів. Колишні власники ранчо на захід від Колорадо-Ривер, Наварро і Платт першими в своїй окрузі перейшли до комерційної діяльності. Ділова кмітливість підказала їм, що навіть у світі, де не лишилося вільних пасовищ, залишається простір для приватної ініціативи.

Щовесни Наварро, старший компаньйон фірми, напівіспанець і космополіт^[195], спритний, ввічливий, «навідувався» до Нью-Йорка по товар. Цього року він побоювався вирушити в таку далечінь. П'ятдесят п'ять років все ж таки давалися взнаки: очікуючи післяобідньої сієсти^[196], він щоразу поглядав на годинника.

— Джоне, — сказав він молодшому компаньйонові, — цього разу ти навідаєшся по товар.

Платт засмутився.

— Чув я, — сказав він, — цей Нью-Йорк надзвичайно нудне містечко. Та вже гаразд, поїду. Дорогою, аби трохи розважитись, гульну в Сан-Антоніо, пришвартуюся там на кілька днинок.

За два тижні чоловік у повному парадному одязі техасця — чорний сюртук, поярковий капелюх із широкими крисами, стоячий комірець чотири дюйми заввишки, з одворотами, і чорна кольору кованого заліза краватка — входив до приміщення оптової фірми «Зіззбаум і Син, готовий одяг» на нижньому Бродвеї.

Старий Зіззбаум мав окомір морського орла, слонячу пам'ять і розум, швидкий і точний, як складана лінійка. Він перевальцем підійшов до дверей, схожий на білого ведмедя з чорною шерстю, і потиснув Платтові руку.

— Ну як там поживає в Техасі найлюб'язніший містер Наварро? Не ризикнув цього року вирушити в дорогу? Радий вітати містера Платта.

— Точнісінько так, — сказав Платт, — і я дав би сорок акрів незрошуваної землі в окрузі Пекос, аби з'ясувати, як ви здогадались.

— Я просто знаю, — усміхнувся Зіззбаум. — Так само, як знаю, що цього року в Ель-Пасо випало двадцять вісім і п'ять десятих дюйма атмосферних опадів, тобто на п'ятнадцять дюймів більше від норми, і тому «Наварро і Платт» цієї весни куплять одягу на п'ятнадцять тисяч доларів, а не на десять, як у посушливий рік. Але це завтра. А зараз на вас чекає в моєму кабінеті сигара, аромат якої вижене з вашого рота присмак контрабандного курива, яке ви вивозите з-за Ріо-Гранде і вважаєте гарним, тому що воно контрабандне.

Хилилося вже надвечір, торгівля закінчувалась. Доки Платт допалював сигару, Зіззбаум зазирнув до кабінету сина. Збираючись піти, той стояв перед дзеркалом і зашпилював краватку діамантовою шпилькою.

— Ейбі, — сказав старий, — сьогодні ввечері тобі доведеться поводити містом містера Платта. Вони вже десять років купують у нас. З містером Наварро ми грали в шахи кожного разу, коли випадала вільна хвилинка. Чудове заняття, але містер Платт людина молода і в Нью-Йорку вперше. Розважити його буде легко.

— Гаразд, — відповів Ейбі, старанно загвинчуючи замок шпильки. — Я ним займусь. Коли він надивиться на хмарочос «Праска» та метрдотеля готелю «Астор» і послухає, як грамофон грає «Під старою яблунею», буде пів на одинадцяту, тобто саме час для містера Техасця загорнутися в ковдру. О пів на дванадцяту я вечеряю з друзями, але наш гість до цього часу вже спатиме сном немовляти.

Наступного ранку о десятій Платт з'явився в магазин Зіззбаума в повній діловій готовності, з букетиком гіацинтів у петельці. Зіззбаум особисто зустрів відвідувача. «Наварро і Платт» були вигідними клієнтами і незмінно користувалися знижкою, оскільки не вдавалися до кредиту.

— Ну й як вам сподобалося наше містечко? — з простодушною усмішкою манхеттенця запитав Зіззбаум.

— Жити тут я б не став, — відповів Платт. — Ми з вашим сином у деяких місцях встигли вчора побувати. З водою у вас все гаразд, зате в нас у Кактус-Сіті освітлення трохи краще.

— На Бродвеї іноді трапляються світлі місця, вам не здалося, містере Платте?

— Темні особи там трапляються набагато частіше, — відповів Платт. — Мабуть, найбільше мені сподобалися тут коні. Таких, щоб одразу ж на шкуродерню, я поки що не зустрів.

Зіззбаум повів його вгору дивитися зразки.

— Запросіть сюди міс Ешер, — звелів він прикажчикові.

Увійшла міс Ешер, і ось тут Платта з фірми «Наварро і Платт» осяяло дивним світлом романтичного захоплення. Він завмер, наче гранітна скеля над каньйоном^[197], витріщивши на неї очі. Вона це помітила і трохи почервоніла, що було не в її звичках.

Міс Ешер була найелегантнішою манекенницею «Зіззбаума і Сина». Відтінок її волосся належав до так званих «приглушено білявих», а її габарити дещо перевершували досконалістю навіть ідеальну пропорцію 38–25—42. Вона працювала у Зіззбаума два роки і зналася на своїй справі. Сяйво її очей проймало холодом, і якби їй спало на думку схрестити погляд із горезвісним василіском, легендарне чудовисько спасувало б перед першим. Знала вона, до речі, і закупників.

— Ось що, містере Платте, — сказав Зіззбаум, — мені б спершу хотілося показати вам ці сукні фасону «принцеса», світлих тонів. Саме те, що треба у вас на півдні. Будь ласка, почніть із цього, міс Ешер.

Суперманекенниця зникла в гардеробній і запурхала туди й сюди, стаючи дедалі чарівнішою в кожному новому туалеті. З блискучою незворушністю демонструвала вона їх приголомшеному закупникові, а той, нерухомий і безмовний, слухав медоточиві міркування Зіззбаума про моду та фасони.

На обличчі манекенниці застигла професійна безпристрасна усмішка, яка, здавалось, приховувала щось схоже на нудьгу чи презирство.

Коли показ закінчився, Зіззбаум з певною тривогою примітив нерішучий вираз на обличчі Платта. Чи не надумав клієнт звернутися до інших постачальників? Але Платт просто перебирав подумки кращі земельні ділянки в Кактус-Сіті, обмірковуючи, де звести будинок для майбутньої дружини, яка в цей момент скидала в гардеробній вечірню сукню, всю із сріблястої блакиті та тюлю.

— Не поспішайте, містере Платте, — сказав Зіззбаум. — Подумайте до завтра. Такий товар, як наш, за цю ціну вам ніхто не віддасть. Боюсь, що ви нудьгуєте в Нью-Йорку, містере Платте. Молодий чоловік вашого віку… без жіночого товариства, вам, звісно, тужливо. Що як ви запросите на обід якусь симпатичну молоду леді? Ось, скажімо, міс Ешер дуже симпатична молода леді; з нею вам буде набагато веселіше.

— Але ж вона мене не знає, — здивувався Платт. — Вона про мене й чутки не чула. Хіба вона погодиться? Ми навіть не знайомі.

— Чи погодиться? — перепитав Зіззбаум, звівши брови. — Звичайно, погодиться. Я вас познайомлю. Звичайно, вона погодиться.

Підвищивши голос, він покликав міс Ешер.

Вона ввійшла, незворушна і трохи презирлива, у білій англійській блузці і простій чорній спідниці.

— Містер Платт просить вас зробити йому приємність пообідати з ним сьогодні ввечері, — сказав Зіззбаум, виходячи з кімнати.

— Так, звичайно, дуже приємно, — дивлячись у стелю, відповіла міс Ешер. — Західна двадцята, дев'ятсот одинадцять. Коли бути готовою?

— Скажімо, о сьомій?

— Чудово. Але не приходьте завчасно. Я наймаю кімнату з однією вчителькою, і вона не дозволяє, щоб до нас заходили чоловіки. Вітальні у нас немає, вам доведеться чекати в коридорі. Але на сьому я буду готова.

О пів на восьму Платт і міс Ешер уже сиділи в ресторані на Бродвеї. На міс Ешер було щось чорне, напівпрозоре, простого крою. Платт не знав, що його супутниця лише виконує один зі своїх службових обов'язків.

З ненав'язливою допомогою досвідченого офіціанта йому вдалося замовити цілком пристойний обід, де не вистачало лише традиційної бродвейської приманки.

— Ви не проти, якщо мені принесуть щось випити? — блиснувши посмішкою, запитала міс Ешер.

— Авжеж, звичайно, — озвався Платт. — Усе що заманеться.

— Сухий мартіні, — сказала вона офіціанту.

Але коли келих був перед нею, Платт простягнув руку і відхилив його вбік.

— Що це? — запитав він.

— Коктейль, звичайно.

— Я гадав, ви замовляєте собі щось подібне до чаю. А це ж спиртне. Вам не треба його пити. Як вас звати?

— Близькі друзі, — крижаним тоном озвалася міс Ешер, — звуть мене Елен.

— Послухайте, Елен, — заговорив, нахиляючись до неї, Платт. — Ось уже не знаю який рік кожного разу, коли в прерії розпускаються весняні квіти, мене долають думки про когось, кого я ніколи не бачив, про кого й не чув. Це ви, я одразу зрозумів, коли вас побачив. Завтра я повертаюся до себе, і ви поїдете зі мною. Поїдете, я це знаю з того самого часу, як ви вперше кинули на мене погляд. І не здумайте противитись, цей номер не пройде. Ось подивіться, яку штучку я щойно вам купив.

Він щиглем переправив їй через стіл перстень із солітером у два карати^[198]. Міс Ешер відштовхнула його назад виделкою.

— Тримайтеся в межах, — суворо сказала вона.

— Я коштую двісті тисяч доларів, — продовжував Платт. — Я збудую для вас найрозкішніший будинок у Західному Техасі.

— Вам і за двісті мільйонів не купити мене, містере Закупнику, — відповіла міс Ешер. — Не очікувала я, що мені доведеться вас спиняти. Спершу ви здалися мені не схожим на інших, але, мабуть, усі ви однакові.

— Хто всі?

— Закупники. Ви думаєте, якщо дівчині доводиться обідати з вами, щоб не втратити роботу, це дає вам право говорити їй усе, що спало на думку? Гаразд, кінчимо. Я вважала вас не таким, як інші, тепер бачу, що помилилась.

Платт раптом грюкнув рукою по столу, осяяний якоюсь щасливою здогадкою.

— Пригадав! — вигукнув він, радіючи. — Ділянка Ніколсона в північному районі. Там великий дубовий гай і природне озеро. Старий будинок можна знести, а новий ми збудуємо якнайдалі від дороги.

— Вгамуйтесь! — сказала міс Ешер. — Шкода спускати вас із хмар, але з вашим братом не можна інакше. До моїх обов'язків входить супроводжувати вас у ресторан і розважати, щоб вам не розхотілося купувати у старого Зіззі костюми, тільки не сподівайтесь, що в одному з куплених костюмів ви знайдете мене.

— Ви хочете сказати, — мовив Платт, — що так само ходите по ресторанах і з іншими клієнтами і всі вони… усі говорять вам те, що тільки-но говорив я?

— Залицяються до мене всі, — відповіла міс Ешер, — але, слід визнати, в одному відношенні ви перевершили інших. Ті тільки говорять про діаманти, а ви й справді свій приволокли.

— Ви давно працюєте, Елен?

— О, я бачу, ви запам'ятали моє ім'я. Уже вісім років я сама себе забезпечую. Була касиркою, пакувальницею, потім продавщицею, доки не доросла до манекенниці. Вам не здається, містере Техаський Житель, що наша бесіда стане менш сухою, якщо розмочити її ковтком вина?

— Вина ви тепер не питимете, дорогенька. Страшно подумати, що ми… Завтра я зайду по вас до магазину і заберу вас. Перед від'їздом підберете на свій смак який-небудь автомобіль. Більше нам нічого тут купувати.

— О, облиште це. Якби ви знали, як мені обридли такі розмови!

Після обіду вони пройшлися Бродвеєм пішки і дісталися до невеликого тінистого парку, над яким височіла башточка зі статуєю Діани. Платт задивився на дерева і мимоволі повернув на стежку, що вилася між ними. В очах міс Ешер, відбиваючи світло ліхтарів, заблищали дві сльозинки.

— Це вже мені не подобається, — сказав він. — У чому річ?

— Так, дурниці, — відповіла міс Ешер. — Загалом, мені… ну, загалом, я спершу вирішила, що ви зовсім інший. Але ви всі однакові. А зараз, будь ласка, проведіть мене додому чи, може, покликати полісмена?

Платт провів її до пансіону. Десь із хвилину вони постояли в під'їзді. Міс Ешер дивилася на нього з таким презирством, що навіть його не надто чуйне серце трохи тенькнуло. Рука Платта потяглася до її талії, але тут дівчина вліпила йому гучного ляпаса.

Платт відскочив, і перстень, який звідкись випав, застрибав по кам'яній підлозі. Він нахилився і незабаром його знайшов.

— Забирайтеся разом із вашим нещасним діамантом, містере Закупнику! — промовила вона.

— Це… обручка, — сказав техасець, розтиснувши руку, на якій мерехтів гладенький золотий перстень. Очі міс Ешер блиснули з напівтемряви.

— Так ви це мали на увазі… отже, ви…

Хтось відчинив двері, що вели до сходів.

— На добраніч, — сказав Платт, — до завтра.

Вибігши сходами нагору, міс Ешер влетіла в свою кімнату і стала термосити вчительку; та схопилася на ліжку, готова залементувати: «Пожежа!»

— Де? — скрикнула вона.

— Саме про це я і хотіла у тебе дізнатись, — сказала манекенниця. — Ти вивчала географію, Еммо, кому ж і знати, як не тобі. Де це містечко під назвою Как… Как…. Карак… Каракас — Сіті, чи як там воно зветься?

— І ти посміла розбудити мене через це? — обурилася вчителька. — Каракас, звісно, знаходиться у Венесуелі.

— А який він?

— Та головним чином — вулкани, землетруси, негри, мавпи і малярія.

— Байдуже, — радісно відмахнулася міс Ешер. — Завтра я туди виїжджаю.

Останній листок

У невеликому кварталі на захід від Вашингтон-скверу вулиці переплутались і переламались на коротенькі смужки, що іменуються проїздами. Ці проїзди утворюють дивні кути і криві лінії. Одна вулиця там навіть перетинає саму себе двічі. Якомусь художнику вдалося відкрити вельми цінну властивість цієї вулиці. Припустімо, збирач із магазину з рахунком за фарби, папір і полотно зустріне там самого себе, що йде геть, не діставши жодного цента за рахунком!

І ось у пошуках вікон, що виходять на північ, дахів XVIII століття, голландських мансард і дешевої квартирної платні люди мистецтва набрели на своєрідний квартал Гриніч-Віллідж. Потім вони перевезли туди з Шостої авеню кілька олов'яних кухлів та одну-дві жаровні і заснували «колонію».

Студія Сью і Джонсі була нагорі триповерхового цегляного будинку. Джонсі — зменшене від Джоанни. Одна приїхала зі штату Мен, друга — з Каліфорнії. Вони познайомилися за табльдотом^[199] одного ресторанчика на Восьмій вулиці і вирішили, що їхні погляди на мистецтво, салат із цикорію і модні рукави цілком збігаються. У результаті й виникла спільна студія.

Це було у травні. У листопаді непривітний чужак, якого лікарі називають Пневмонією, незримо розгулював по колонії, торкаючись то одного, то іншого своїми крижаними пальцями. Іст-сайдом цей душогуб крокував зухвало, вражаючи десятки жертв, але тут, у лабіринті вузьких, порослих мохом провулків, він плентався нога за ногу.

Пана Пневмонію аж ніяк не можна було назвати галантним старим джентльменом. Мініатюрна дівчина, недокрівна від каліфорнійських зефірів^[200], навряд чи могла вважатися гідним супротивником для дужого старого тупиці з червоними кулачищами та задишкою. Проте він звалив її з ніг, і Джонсі лежала нерухомо на фарбованому залізному ліжку, дивлячись крізь дрібне переплетіння голландського вікна на глуху стіну сусіднього цегляного будинку.

Якось уранці стурбований лікар одним рухом кудлатих сивих брів викликав Сью в коридор.

— У неї один шанс… ну, скажімо, проти десяти, — сказав він, струшуючи ртуть у термометрі. — Та й то, якщо вона сама схоче жити. Уся наша фармакопея втрачає сенс, коли люди починають діяти на користь трунаря. Ваша маленька панночка вирішила, що їй уже не видужати. Про що вона думає?

— Їй… їй хотілося написати фарбами Неаполітанську затоку.

— Фарбами? Нісенітниця! Чи немає у неї на душі чого-небудь такого, про що було б дійсно варто думати, — наприклад, чоловіки?

— Чоловіки? — перепитала Сью, і голос її зазвучав різко, як губна гармоніка. — Невже чоловік вартий… Та ні, лікарю, нічого подібного немає.

— Ну, тоді вона просто заслабла, — вирішив доктор. — Я зроблю все, що буду в змозі зробити як представник науки. Але коли мій пацієнт починає лічити карети у своїй похоронній процесії, я скидаю п'ятдесят відсотків з цілющої сили ліків. Якщо ви зумієте домогтись, щоб вона хоч раз запитала, якого фасону рукави носитимуть цієї зими, я вам ручаюсь, що у неї буде один шанс із п'яти замість одного з десяти.

Коли лікар пішов, Сью вибігла в майстерню і плакала в японську паперову серветочку доти, доки та не розмокнула зовсім. Потім вона хоробро увійшла до кімнати Джонсі з креслярською дошкою, насвистуючи модну мелодію.

Джонсі лежала, обернувшись обличчям до вікна, ледве помітна під ковдрами. Сью перестала насвистувати, гадаючи, що Джонсі заснула.

Вона приладнала дошку і розпочала малюнок тушшю до журнального оповідання. Для молодих художників шлях у Мистецтво буває вимощений ілюстраціями до журнальних оповідань, якими молоді автори мостять собі шлях у Літературу.

Накидаючи для оповідання постать ковбоя з Айдахо в елегантних бриджах і з моноклем в оці, Сью почула тихий шепіт, що повторився кілька разів. Вона кваплячись підійшла до ліжка. Очі Джонсі були широко розплющені. Вона дивилась у вікно і рахувала — рахувала у зворотному порядку.

— Дванадцять, — вимовила вона, і трохи перегодом: — одинадцять, — а потім «десять» і «дев'ять», а потім «вісім» і «сім» — майже водночас.

Сью подивилась у вікно. Що там було рахувати? Виднілися тільки безлюдний, похмурий двір і глуха стіна цегляного будинку за двадцять кроків. Старий-престарий плющ із вузлуватим стовбуром, що підгнив біля коренів, заплів до половини цегляну стіну. Холодне дихання осені зірвало листя з лози, й оголені скелети гілок чіплялися за цеглу, що обсипалась.

— Що там таке, люба? — спитала Сью.

— Шість, — ледь чутно відповіла Джонсі. — Тепер вони облітають швидше. Три дні тому їх було майже сто. Голова йшла обертом від лічби. А зараз рахувати легко. Ось іще один злетів. Тепер лишилося тільки п'ять…

— Чого п'ять, люба? Скажи своїй Сьюді.

— Листя. На плющі. Коли впаде останній листок, я помру. Я це знаю вже три дні. Хіба лікар не сказав тобі?

— Уперше чую таку дурість! — з чудовим презирством відпарирувала Сью. — Яке відношення може мати листя на старому плющі до того, що ти видужаєш? А ти ще так любила цей плющ, погана дівчинко! Не будь дурненькою. Адже ще сьогодні вранці лікар говорив мені, що ти скоро видужаєш… стривай, як же це він сказав?.. що в тебе десять шансів проти одного. А це ж не менше, ніж у кожного з нас тут, у Нью-Йорку, коли їдеш у трамваї або йдеш повз новий будинок. Спробуй з'їсти трохи бульйону і дозволь твоїй Сьюді закінчити малюнок, щоб вона могла збути його редакторові і купити вина для своєї хворої дівчинки та свинячих котлет для себе.

— Вина тобі купувати більше не треба, — відповідала Джонсі, пильно дивлячись у вікно. — Ось іще один злетів. Ні, бульйону я не хочу. Отже, лишаються тільки чотири. Я хочу бачити, як впаде останній листок. Тоді помру і я.

— Джонсі, люба, — сказала Сью, схиляючись над нею, — обіцяєш ти мені не розплющувати очі і не дивитись у вікно, поки я не закінчу працювати? Я мушу здати ці ілюстрації завтра. Мені потрібне світло, інакше я спустила б штору.

— Хіба ти не можеш малювати в іншій кімнаті? — холодно запитала Джонсі.

— Мені б хотілося посидіти з тобою, — сказала Сью. — А крім того, я не хочу, щоб ти дивилася на це безглузде листя.

— Скажи мені, коли закінчиш, — заплющуючи очі, вимовила Джонсі, бліда й нерухома, мов повалена статуя, — тому що мені хочеться бачити, як упаде останній листок. Я втомилася чекати. Я втомилася думати. Мені хочеться звільнитись від усього, що мене тримає, — летіти, летіти нижче й нижче, як один із цих бідних, утомлених листочків.

— Спробуй заснути, — сказала Сью. — Мені треба покликати Бермана, я хочу писати з нього золотошукача-відлюдника. Я щонайбільше на хвилинку. Дивися ж, не ворушись, поки я не прийду.

Старий Берман був художником, який жив на нижньому поверсі, саме під їхнею студією. Йому було вже за шістдесят, і борода, уся в завитках, як у Мойсея Мікеланджело^[201], спускалася в нього з голови сатира^[202] на тіло гнома. У мистецтві Берман був невдахою. Він усе збирався написати шедевр, але навіть і не розпочав його. Уже кілька років він не писав нічого, крім вивісок, реклам та тому подібної мазанини заради шматка хліба. Він заробляв дещо, позуючи молодим художникам, яким не вистачало грошей на професіоналів-натурщиків. Він пив запоєм, але все ще говорив про свій майбутній шедевр. А щодо всього іншого це був презлий стариган, який глузував з усякої сентиментальності і дивився на себе, як на сторожового пса, спеціально приставленого охороняти двох молодих художниць.

Сью застала Бермана, від якого сильно пахнуло ялівцевими ягодами, у його напівтемній комірці нижнього поверху. В одному кутку вже двадцять п'ять років стояло на мольберті незаймане полотно, готове прийняти перші штрихи шедевра. Сью розказала старому про фантазію Джонсі і про свої побоювання щодо того, як би вона, легка і тендітна, мов лист, не відлетіла від них, коли ослабне її неміцний зв'язок зі світом. Старий Берман, чиї червоні очі дуже помітно сльозились, розкричався, глузуючи з таких ідіотських фантазій.

— Що? — лементував він. — Чи можлива така дурість — умирати через те, що листя падає з проклятого плюща! Уперше таке чую. Ні, не бажаю позувати для вашого ідіота-відлюдника. Як ви дозволяєте їй забирати собі в голову таку дурницю? Ах, бідна маленька міс Джонсі!

— Вона дуже хвора й слабка, — сказала Сью, — і від лихоманки їй спадають на думку різні хворобливі фантазії. Гаразд, містере Бермане, — якщо ви не хочете мені позувати, то й не треба. А я все ж таки гадаю, що ви осоружний старий… осоружний старий базікало.

— Оце таки справжня жінка! — закричав Берман. — Хто сказав, що я не хочу позувати? Ходімо. Я іду з вами. Півгодини я говорю, що хочу позувати. Боже! Тут зовсім не місце хворіти такій хорошій дівчині, як міс Джонсі. Коли-небудь я напишу шедевр, і ми всі виїдемо звідси. Так, так!

Джонсі дрімала, коли вони піднялись нагору. Сью спустила штору до самого підвіконня і зробила Берману знак пройти до іншої кімнати. Там вони підійшли до вікна і з острахом подивилися на старий плющ. Потім перезирнулись, не кажучи жодного слова. Ішов холодний, упертий дощ наполовину зі снігом. Берман у старій синій сорочці усівся в позі золотошукача-відлюдника на перевернутий чайник замість скелі.

Ранком наступного дня Сью, прокинувшись після короткого сну, побачила, що Джонсі не зводить тьмяних, широко розплющених очей зі спущеної зеленої штори.

— Підніми її, я хочу подивитись, — пошепки скомандувала Джонсі.

Сью втомлено підкорилась.

І що ж? Після зливи і різких поривів вітру, що не вгамовувалися цілу ніч, на цегляній стіні ще виднівся один листок плюща — останній! Усе ще темно-зелений коло стеблинки, але вже попсований по зубчастих краях жовтизною тління й розпаду, він хоробро тримався на гілці за двадцять футів від землі.

— Це останній, — сказала Джонсі. — Я думала, що він неодмінно впаде вночі. Я чула вітер. Він упаде сьогодні, тоді помру і я.

— Та Бог з тобою! — сказала Сью, схиляючись утомленою головою до подушки. — Подумай хоч про мене, якщо не хочеш думати про себе! Що буде зі мною?

Але Джонсі не відповідала. Душа, готуючись вирушити в таємний, далекий шлях, стає чужою всьому земному. Хвороблива фантазія заволодівала Джонсі дедалі сильніше, у міру того як одна за одною рвалися всі нитки, що пов'язували її з життям та людьми.

День минув, і навіть у сутінках вони бачили, що самотній листок плюща тримається на своїй стеблинці на тлі цегляної стіни. А потім, із настанням темряви, знову знявся північний вітер, і дощ безперервно стукав у вікна, скачуючись з низько навислого голландського даху.

Як тільки розвиднілось, невблаганна Джонсі звеліла знову підняти штору.

Листок плюща все ще лишався на місці.

Джонсі довго лежала, дивлячись на нього. Потім покликала Сью, яка розігрівала для неї курячий бульйон на газовому пальнику.

— Я буда поганою дівчинкою, Сью, — сказала Джонсі. — Либонь, цей останній листок лишився на гілці для того, щоб показати мені, якою я була поганою. Це гріх бажати собі смерті. Тепер ти можеш дати мені трішки бульйону, а потім молока з портвейном. Хоча ні: принеси мені спочатку дзеркальце, а потім обклади мене подушками, і я сидітиму й дивитимусь, як ти готуєш.

За годину вона сказала:

— Сьюді, я сподіваюсь колись написати фарбами Неаполітанську затоку.

Удень прийшов лікар, і Сью під якимсь приводом вийшла за ним у передпокій.

— Шанси рівні, — сказав лікар, потискуючи худеньку, тремтячу руку Сью. — За умови гарного догляду ви переможете. А зараз я мушу відвідати ще одного хворого, унизу. Його прізвище Берман. Здається, він художник. Теж запалення легенів. Він уже старий і дуже слабкий, а форма хвороби тяжка. Надії немає жодної, але сьогодні його відвезуть до лікарні, там йому буде спокійніше.

Наступного дня лікар сказав Сью:

— Вона поза небезпекою. Ви перемогли. Тепер харчування та догляд — і більш нічого не потрібно.

Того ж дня надвечір Сью підійшла до ліжка, де лежала Джонсі, яка із задоволенням дов'язувала яскраво-синій, абсолютно непотрібний шарф, і обхопила її однією рукою — разом із подушкою.

— Мені треба дещо сказати тобі, біла мишко, — почала вона. — Містер Берман помер сьогодні в лікарні від запалення легенів. Він хворів лише два дні. Уранці першого дня швейцар знайшов бідолашного старого на підлозі в його кімнаті. Він був непритомний. Черевики і вся його одіж промокли наскрізь і були холодні як лід. Ніхто не міг зрозуміти, куди він виходивтакої жахливої ночі. Потім знайшли ліхтар, який усе ще горів, драбину, зсунуту з місця, декілька кинутих пензлів і палітру з жовтою та зеленою фарбами. Подивись у вікно, люба, на останній лист плюща. Тобі не здавалося дивним, що він не тремтить і не ворушиться від вітру? Так, люба, це і є шедевр Бермана — він написав його тієї ночі, коли злетів останній листок.

Пурпурна сукня

Давайте поговоримо про колір, що відомий як пурпурний. Цей колір по праву здобув визнання серед синів і дочок роду людського. Імператори стверджують, що він створений виключно для них. Усюди любителі повеселитися стараються довести колір своїх носів до цього дивного відтінку, який можна одержати, якщо додати до червоної фарби синю. Кажуть, що принци народжені для пурпуру; і це, звичайно, правильно, тому що при кольках у животі обличчя наслідних принців наливаються царственим пурпуром точнісінько так, як і кирпоносі фізіономії спадкоємців дроворуба. Усі жінки полюбляють цей колір — коли він є модним.

А тепер якраз носять пурпурний колір. Часто-густо бачиш його на вулиці. Звичайно, в моді також інші кольори — ось тільки цими днями я бачив гарненьку особу в шерстяній сукні оливкового кольору: на спідниці — оздоблення з нашитих квадратиків і знизу в три ряди волани, під драпірованою мереживною косинкою видно вставку, всю у зборочках, рукави з подвійними буфами, перетягнуті внизу мереживною стрічкою, з-під якої виглядають дві плісировані рюшки, — але все-таки і пурпурного кольору носять дуже багато. Не згодні? А ви спробуйте в будь-який день пройтися Двадцять третьою вулицею.

Ось чому Мейда — дівчина з великими карими очима і волоссям кольору кориці, продавщиця галантерейної крамниці «Вулик» — звернулася до Грейс — дівчини з брошкою із штучних діамантів і з ароматом м'ятних цукерок у голосі — з такими словами:

— У мене буде пурпурна сукня до Дня Подяки^[203] — шию у кравця.

— Та що ти! — сказала Грейс, укладаючи кілька пар рукавичок розміру сім з половиною в коробку з розміром шість три чверті. — А я хочу червону. На П'ятій авеню все-таки більше червоного, ніж пурпурного. І всі чоловіки не тямлять себе від нього.

— Мені більше подобається пурпурний, — сказала Мейда, — старий Шлегель обіцяв пошити за вісім доларів. Це буде просто диво. Спідниця у складку, ліф оздоблений срібним галуном, білий комір і в два ряди…

— Схибиш! — із виглядом знавця примружила очі Грейс.

— …і по білій парчевій вставці в два ряди тасьма, і баска в складку, і…

— Схибиш, схибиш! — повторила Грейс.

— …і пишні рукави у збірку, і оксамитка на манжетах з одворотами. Що ти хочеш цим сказати?

— Ти гадаєш, що пурпурний колір подобається містерові Ремсі. А я вчора чула, як він говорив, що найрозкішніший колір — червоний.

— Мені байдуже, — сказала Мейда. — Я віддаю перевагу пурпурному, а кому це не подобається, може перейти на інший бік вулиці.

Усе це наводить на думку, що врешті-решт навіть прихильники пурпурного кольору можуть трохи помилятись. Украй небезпечно, коли дівчина думає, що вона може носити пурпур незалежно від кольору обличчя і від думки оточення, і коли імператори вважають, що їхнє пурпурне вбрання вічне.

За вісім місяців економії Мейда накопичила вісімнадцять доларів. Цих грошей їй вистачило, щоб купити все необхідне для сукні і дати Шлегелеві чотири долари наперед за шиття. Напередодні Дня Подяки у неї набереться якраз достатньо, щоб заплатити йому решту — чотири долари. І тоді на свято надіти нову сукню — що на світі може бути краще!

Щороку в День Подяки власник галантерейної крамниці «Вулик», старий Бахман, влаштовував для своїх службовців обід. У всі інші триста шістдесят чотири дні, якщо не брати до уваги неділі, він щодня нагадував про приємність останнього банкету і про задоволення від майбутнього, тим самим закликаючи їх виявляти ще більше завзяття в роботі. Посередині крамниці накривали довгий стіл. Вітрини завішували обгортувальним папером, і через чорний хід заносили індичок та інші смачні речі, закуплені в ресторанчику на розі. Ви, звичайно, розумієте, що «Вулик» зовсім не був фешенебельним універсальним магазином з безліччю відділів, ліфтів та манекенів. Він був настільки малий, що міг називатися просто великою крамницею; туди ви могли спокійно зайти, купити все, що треба, і благополучно вийти. І за обідом у День Подяки містер Ремсі завжди…

Ох ти, чорт забирай! Мені було б слід передусім розказати про містера Ремсі. Він набагато важливіший, ніж пурпурний колір, або оливковий, або навіть ніж червоний журавлиновий соус. Містер Ремсі був управителем крамниці, і я про нього високої думки. Коли в темних закутках йому наверталися на очі молоденькі продавщиці, він ніколи не намагався їх ущипнути, а коли наставали хвилини затишшя в роботі і він розказував їм різні історії, а дівчата хихикали і пирхали, то це аж ніяк не означало, що він пригощав їх непристойними анекдотами. Містер Ремсі не тільки був справжнім джентльменом, а й відрізнявся кількома дивацтвами. Він був схиблений на здоров'ї і вважав, що в жодному разі не можна харчуватися тим, що вважають корисним. Він рішуче протестував, якщо хтось зручно влаштовувався в кріслі, або шукав притулку від снігової бурі, або носив галоші, або приймав ліки, або ще якось тішив власну особу. Кожна з десяти молоденьких продавщиць щовечора, перш ніж заснути, солодко мріяла про те, як вона стане місіс Ремсі, смажитиме йому свинячі котлети з цибулею. Тому що старий Бахман збирався наступного року зробити його своїм компаньйоном, і кожна з них знала, що вже якщо вона підчепить містера Ремсі, то виб'є з нього всі його безглузді ідеї щодо здоров'я раніше, ніж перестане боліти живіт від весільного пирога.

Містер Ремсі був головним організатором святкового обіду. Незмінно запрошували двох італійців — скрипаля й арфіста, — і після обіду всі трохи танцювали.

І ось, уявіть, задумано дві сукні, які мають полонити містера Ремсі, одна — пурпурна, друга — червона. Звичайно, у сукнях буде і решта дівчат, але їх не слід брати до уваги. Найвірогідніше надінуть яку-небудь блузку з чорною спідницею, а це ніщо порівняно з розкішністю пурпуру або червоного кольору.

Грейс теж накопичила грошей. Вона хотіла купити готову сукню. Навіщо возитися з шиттям? Якщо у вас гарна фігура, зовсім не важко підібрати щось підхоже, тільки в талії доводиться ушивати — готові сукні завжди чомусь широкі в талії.

Настав вечір напередодні Дня Подяки. Мейда поспішала додому, передчуваючи щасливе завтра. Вона мріяла про свій темний пурпур, але мрії її були світлі — світле, захоплене прагнення юної істоти до радощів життя, без яких юність так швидко в'яне. Мейда була впевнена, що пурпурний колір буде їй до лиця, і — вже в тисячний раз — вона намагалася себе запевнити, що містеру Ремсі подобається саме пурпурний, а не червоний. Вона вирішила зайти додому, узяти з комода із дна нижньої шухляди чотири долари, загорнені в цигарковий папір, а потім заплатити Шлегелю і забрати в нього сукню.

Грейс жила в тому самому будинку. Її кімната була якраз над кімнатою Мейди.

Удома на Мейду чекали шум і переполох. У всіх закутках було чутно, як язик хазяйки роздратовано тріщав і торохтів, ніби збивав масло у маслоробці. За кілька хвилин Грейс зайшла до Мейди вся в сльозах, з очима, червонішими за будь-яку сукню.

— Вона вимагає, щоб я виїхала, — сказала Грейс. — Стара карга. Тому що я винна їй чотири долари. Вона виставила мою валізу в передпокій і замкнула кімнату. Мені нікуди йти. У мене немає ані цента.

— Учора у тебе були гроші, — сказала Мейда.

— Я купила сукню, — сказала Грейс. — Я думала, вона почекає з платнею до наступного тижня.

Вона схлипнула, шморгнула носом, зітхнула, знову схлипнула. Мить — і Мейда простягнула їй свої чотири долари, — чи могло бути інакше?

— Ти просто чудова, моя душечко! — скрикнула Грейс, сяючи, як веселка після дощу. — Зараз, віддам гроші цій старій скнарі і піду приміряю сукню. Це щось божественне! Зайди подивитись. Я повертатиму тобі гроші по долару щотижня, обов'язково!

День Подяки.

Обід було призначено на полудень. За чверть дванадцята Грейс упорхнула до Мейди. Так, вона й справді була чарівна. Вона була народжена для червоного кольору. Мейда, сидячи коло вікна у старій шевйотовій спідниці і синій блузці, штопала пан… О, займалася витонченим рукоділлям.

— Господи, Боже мій! Ти ще не одягнена! — ахнула червона сукня. — Не морщить на спині? Ці ось оксамитові нашивки дуже пікантні, правда? Чому ти не одягнена, Мейдо?

— Моя сукня не готова, — сказала Мейда, — я не піду.

— Оце так нещастя! Справді, Мейдо, страшенно шкода. Надінь що-небудь і підемо, — будуть тільки свої з крамниці, ти ж знаєш, ніхто не зверне уваги.

— Я так налаштувалась, що буде пурпурне, — сказала Мейда, — якщо його немає, краще я зовсім не піду. Не турбуйся про мене. Біжи, бо спізнишся. Тобі дуже до лиця червоне.

І весь довгий час, поки там ішов обід, Мейда просиділа коло вікна. Вона уявляла собі, як дівчата скрикують, прагнучи розірвати курячу дужку, як старий Бахман регоче на все горло з власних, зрозумілих тільки йому одному, жартів, як блищать діаманти огрядної місіс Бахман, яка з'являлась у крамниці лише в День Подяки, як походжав містер Ремсі, жвавий, лагідний, стежачи за тим, щоб усім було добре.

О четвертій годині дня вона із кам'яним обличчям і відсутнім поглядом поволі попрямувала в лавку до Шлегеля і повідомила йому, що не може заплатити за сукню чотири долари, які лишились.

— Боже! — сердито закричав Шлегель. — Чому ви такий сумний? Беріть її. Вона готова. Платіть коли-небудь. Хіба не ви щодня ходить повз моя лавка вже два роки? Якщо я шию сукні, то хіба я не знаю людей? Ви платите мені, коли можете. Беріть її. Вона вдало зшита, і якщо ви буде гарненька в ній — дуже добре. Ось. Платіть, коли можете.

Пробелькотівши мільйонну частку величезної подяки, яка переповнювала її серце, Мейда схопила сукню і побігла додому. Коли дівчина виходила з лавки, легкий дощик бризнув їй в обличчя. Вона посміхнулась і не помітила цього.

Пані, які роз'їжджають по магазинах в екіпажах, вам цього не зрозуміти. Дівчата, чиї гардероби поповнюються на батьківські гроші, — вам не зрозуміти, вам ніколи не збагнути, чому Мейда не відчула холодних крапель дощу в День Подяки.

О п'ятій годині вона вийшла на вулицю в своїй пурпурній сукні. Дощ періщив дужче, пориви вітру обливали її цілими потоками води. Люди пробігали мимо, поспішаючи додому або до трамваїв, низько опускаючи парасольки і щільно застебнувши плащі. Багато хто з них здивовано озирався на красиву дівчину з щасливими очима, яка безтурботно крокувала крізь бурю, немов прогулювалася садом безхмарного літнього дня.

Я повторюю, вам цього не зрозуміти, пані з туго набитим гаманцем і купою вбрання. Ви не уявляєте собі, що це таке — жити з вічною мрією про красиві речі, голодувати вісім місяців поспіль, щоб мати пурпурну сукню до свята. І хіба не байдуже, що йде дощ, град, сніг, реве вітер і бушує циклон?

У Мейди не було парасольки, не було галош. У неї була пурпурна сукня, і в ній вона вийшла на вулицю. Нехай розвоювалася стихія. Зголоднілому серцю потрібно трохи щастя хоч раз на рік. Дощ усе лив і стікав з її пальців.

Хтось вийшов з-за рогу і заступив їй дорогу. Вона підвела голову — це був містер Ремсі, і очі його палали захопленням і інтересом.

— Міс Мейдо, — сказав він, — ви просто чудові в новій сукні. Мені дуже шкода, що вас не було на обіді. Із всіх моїх знайомих дівчат ви найрозважливіша й найрозумніша. Ніщо так не зміцнює здоров'я, як прогулянка в негоду. Можна мені пройтися з вами?

Мейда зашарілась і чхнула.

Російські соболі

Коли сині, як ніч, очі Моллі Мак-Ківер поклали Малюка Бреді на обидві лопатки, він змушений був вийти з банди «Димар». Така влада ніжних докорів подружки та її упертої пристрасті до порядності. Якщо ці рядки прочитає чоловік, побажаємо йому випробувати на собі такий самий благотворний вплив завтра, не пізніше як за дві години пополудні; а якщо вони навернуться на очі жінці, нехай її улюблений шпіц, з'явившися до неї з ранковим привітом, дасть помацати свій холодний ніс — запоруку собачого здоров'я та душевної рівноваги господині.

Банда «Димар» запозичила свою назву від невеликого кварталу, який являє собою видовжене, наче димар, природне продовження відомого міського району, що зветься Пекельною кухнею. Пролягаючи уздовж річки, паралельно Одинадцятій і Дванадцятій авеню, Димар огинає своїм прокопченим коліном маленький, похмурий, непривітний Клінтон-парк. Пригадавши, що димар — це предмет, без якого не обходиться жодна кухня, ми легко уявимо місце дії. Майстрів заварювати кашу в Пекельній кухні знайдеться чимало, але високе звання шеф-кухаря по праву належить тільки членам банди «Димар».

Представники цього ніким не затвердженого, але широко відомого братства, виряджені в пух і прах, цвітуть, наче оранжерейні квіти, на рогах вулиць, присвячуючи, здається, весь свій час догляду за нігтями за допомогою пилок та складаних ножиків. Це нешкідливе заняття, будучи незаперечною гарантією їхньої благонадійності, дозволяє їм також, користуючись скромним лексиконом із двох сотень слів, вести між собою невимушену бесіду, що може здатися випадковому перехожому такою ж незначною і безневинною, як ті розмови, котрі можна почути в будь-якому респектабельному клубі кількома кварталами ближче на схід.

Проте діячі «Димаря» не просто прикрашають собою вуличні перехрестя, вдаючись до пещення нігтів та культивування невимушених поз. У них є й інша, серйозніша справа — звільняти городян від гаманців та інших цінностей. Досягається це, як правило, шляхом різних оригінальних і маловивчених прийомів, без шуму та кровопролиття. Але в тих випадках, коли ощасливлений їхньою увагою обиватель не виявляє готовності полегшити собі кишені, йому надається змога виливати свої скарги в найближчій поліційній дільниці або в приймальному відділенні лікарні.

Поліцію банда «Димар» примушує ставитися до себе з повагою і бути завжди напоготові. Подібно до того як трелі солов'я долинають до нас із непроглядного мороку гілок, так пронизливий поліцейський свисток, що закликає фараонів^[204] на підмогу, прорізає глухої ночі тишу темних і вузьких закутків Димаря. І люди в синіх мундирах знають: якщо з Димаря потягнуло димком — значить, розвели вогонь у Пекельній кухні.

Малюк Бреді обіцяв Моллі стати слухняною дитинкою. Малюк був найсильнішим, найвинахідливішим, найфрантуватішим та найудачливішим з усіх членів банди «Димар». Ясна річ, хлопцям шкода було його втрачати.

Але, стежачи за його зануренням у вир чесноти, вони не висловлювали протесту. Бо, коли хлопець прислухається до порад своєї подружки, у Пекельній кухні про нього не скажуть, що він чинить негідно або не по-чоловічому.

Можеш набити їй синець під оком, щоб міцніше кохала, — це твоя особиста справа, але зроби те, про що вона просить.

— Закрий свій водорозбірний кран, — сказав Малюк якось увечері, коли Моллі, заливаючись сльозами, благала його покинути шлях пороку. — Я вирішив вийти з банди. Окрім тебе, Моллі, мені нічого не треба. Заживемо з тобою тихо-скромно. Я влаштуюся на роботу, і за рік ми з тобою поберемось. Я зроблю це для тебе. Наймемо квартирку, заведемо канарейку, купимо швейну машинку і фікус у діжці і спробуємо жити чесно.

— Ах, Малюче! — вигукнула Моллі, змахуючи хустинкою пудру з його плеча. — За ці твої слова я готова віддати весь Нью-Йорк з усим, що в ньому є! Та чи багато нам потрібно, щоб бути щасливими.

Малюк не без смутку подивився на свої бездоганні манжети та сліпучі лакові туфлі.

— Найважче буде щодо барахла, — заявив він. — Адже я завжди мав схильність до гарних речей. Ти знаєш, Моллі, як я ненавиджу дешевину. Цей костюм коштував мені шістдесят п'ять доларів. Щодо одягу я розбірливий — усе має бути першого ґатунку, інакше це не для мене. Якщо я почну працювати — тоді прощавай маленький чоловічок із великими ножицями!

— Дурниці, любий! Ти будеш мені милий у синьому светрі анітрохи не менше, ніж у червоному автомобілі.

На зорі своєї юності Малюк, поки ще не набув сили стільки, щоб здолати свого татуся, навчався паяльної справи. До цієї корисної і поважної професії він тепер і повернувся. Але йому довелося стати помічником власника майстерні, адже це тільки власник майстерень — зовсім не їхні помічники — носять діаманти розміром з горошину і дозволяють собі дивитися зверхньо на мармурову колонаду, що прикрашає особняк сенатора Кларка.

Вісім місяців промайнули швидко, як між двома актами п'єси. Малюк у поті чола заробляв свій хліб, не виявляючи жодних небезпечних схильностей до рецидиву^[205], а банда «Димар», як і раніше, безчинствувала «на великій дорозі», розкроювала черепи полісменам, затримувала пізніх перехожих, винаходила нові способи мирного спустошення кишень, копіювала крій плаття та кольори краваток П'ятої авеню і жила за власними законами, відкрито нехтуючи законом. Але Малюк міцно тримався свого слова і своєї Моллі, хоча блиск і зійшов з його давно не полірованих нігтів і він тепер хвилин із п'ятнадцять простоював перед дзеркалом, намагаючись пов'язати свою темно-червону шовкову краватку так, щоб не видно було місць, де вона протерлась.

Одного вечора він з'явився до Моллі з якимсь таємничим пакунком під пахвою.

— Ану, Моллі, розгорни! — недбало кинув він, широким жестом простягаючи їй пакунок. — Це тобі.

Нетерплячі пальчики роздерли паперову обгортку. Моллі голосно скрикнула, і в кімнату увірвався цілий виводок маленьких Мак-Ківерів, а слідом за ними — і матуся Мак-Ківер; як справжня дочка Єви, вона не дозволила собі жодної зайвої секунди затриматися коло балії з брудним посудом.

Знову скрикнула Моллі, і щось темне, довге і хвилясте промайнуло в повітрі й обвило її плечі, наче боа-констриктор^[206].

— Російські соболі! — гордовито промовив Малюк, милуючись круглою дівочою щічкою, що притулилася до м'якого хутра. — Першосортна річ. Утім, переворуши хоч усю Росію — не знайдеш нічого, що було б надто гарним для моєї Моллі.

Моллі всунула руки в муфту і кинулася до дзеркала, перекинувши по дорозі деяку дрібноту з роду Мак-Ківерів. До уваги редакторів відділу реклами! Секрет краси (сяючі очі, розрум'янені щоки, чарівна посмішка): Один Гарнітур із Російських Соболів. Звертайтеся за довідками.

Залишившись із Малюком наодинці, Моллі відчула, як у бурхливий потік її радості проникла крижинка холодного розуму.

— Ти справжнє золото, Малюче, — сказала вона вдячно. — Ніколи в житті я ще не носила хутра. Але ж російські соболі, здається, неймовірно дорога річ? Пригадую, мені хтось говорив.

— А хіба ти помічала, Моллі, щоб я підсовував тобі якийсь мотлох із дешевого розпродажу? — спокійно і з гідністю запитав Малюк. — Може, ти бачила, що я стирчу коло прилавків із рештками або видивляюся на вітрини «будь-який предмет за десять центів»? Припусти, що це боа коштує двісті п'ятдесят доларів і муфта — сто сімдесят п'ять. Тоді ти матимеш певне уявлення про вартість російських соболів. Хороші речі — моя слабкість. Чорт забирай, це хутро тобі до лиця, Моллі!

Моллі, сяючи від захоплення, притиснула муфту до грудей. Але мало-помалу посмішка знову згасла, і Моллі допитливим і сумним поглядом подивилася Малюкові в очі.

Малюк вже давно навчився розуміти кожен її погляд; він розсміявся, і щоки його порожевіли.

— Викинь це з голови, — промовив він із грубуватою ніжністю. — Адже я сказав тобі, що з минулим покінчено. Я купив це хутро і заплатив за нього зі своєї кишені.

— Із свого заробітку, Малюче? Із сімдесяти п'яти доларів на місяць?

— Так. Я відкладав.

— Відкладав? Стривай, як же це… Чотириста двадцять п'ять доларів за вісім місяців…

— А-а, та облиш ти рахувати! — із зайвою гарячковістю вигукнув Малюк. — У мене ще залишалося дещо, коли я пішов працювати. Ти думаєш, я знову з ними зв'язався? Але ж я сказав тобі, що покінчив із цим. Я чесно купив це хутро, ясно? Надінь його і підемо прогуляємось.

Моллі постаралася приспати свої підозри. Соболі добре заколисують. Гордовито, як королева, виступала вона вулицею під руку з Малюком. Місцевим жителям ще ніколи не доводилося бачити справжніх російських соболів. Звістка про них облетіла квартал, і всі вікна і двері миттю обросли кетягами голів. Кожному цікаво було подивитися на розкішне соболине хутро, в яке Малюк Бреді нарядив свою милу. Вулицями лунали захоплені «ахи» та «охи», і нечувана сума, сплачена за соболів, передаючись із вуст у вуста, невпинно зростала. Малюк із виглядом володарного принца крокував праворуч Моллі. Трудове життя не вилікувало його від пристрасті до першосортних і дорогих речей, і він так само полюбляв напустити туману людям. На розі, удаючись до приємного неробства, стирчала купка молодих людей у бездоганних костюмах. Члени банди «Димар» трохи піднесли капелюхи, вітаючи подружку Малюка, і продовжили свою невимушену бесіду.

На певній відстані від парочки, що спричинила сенсацію, з'явився детектив Ренсом із Головного поліційного управління. Рейсом вважався єдиним детективом, який міг безкарно прогулюватися в районі Димаря. Він був не боягуз, прагнув чинити по совісті і, відвідуючи ці квартали, виходив із того, що мешканці їх такі ж самі люди, як і всі інші. Багато хто ставився до Ренсома з симпатією і, траплялось, підказували йому, куди слід спрямувати свої стопи.

— Що це за заворушення там на розі? — спитав Ренсом блідого молодика у червоному светрі.

— Усі вийшли подивитися на бізонові шкури, які Малюк Бреді повісив на своє дівчисько, — відповів молодик. — Кажуть, ніби він відвалив за них дев'ятсот доларів. Шикарна покришка, що й казати.

— Я чув, що Бреді вже з рік як зайнявся своїм старим ремеслом, — сказав детектив. — Він же більше не водиться з бандою?

— Це так, він працює, — підтвердив червоний светр. — Слухайте, приятелю, а що, хутра — це вас не стосується? Мабуть, таких звірів, яких начепило на себе його дівчисько, не зловиш у паяльній майстерні.

Ренсом наздогнав парочку, що прогулювалась, на пустинній вулиці біля річки. Він узяв Малюка за лікоть.

— На два слова, Бреді, — сказав він спокійно. Погляд його ковзнув по довгому пухнастому боа, що елегантно спадало з лівого плеча Моллі. Коли Малюк побачив детектива, обличчя його потьмяніло від застарілої ненависті до поліції. Вони відійшли вбік.

— Ти був учора у місіс Хезкоут на Західній Сімдесят другій? Лагодив водопровід?

— Був, — сказав Малюк. — А що?

— Гарнітур із російських соболів, вартістю тисяча доларів, зник звідти водночас із тобою. Судячи з опису, він дуже схожий на ці хутра, які прикрашають твою дівчину.

— Пішов ти… пішов ти до біса, — із запалом сказав Малюк. — Ти знаєш, Ренсоме, що я покінчив із цим. Я купив цей гарнітур вчора у…

Малюк раптом замовк, не закінчивши фрази.

— Я знаю, ти чесно працював останнім часом, — сказав Рейсом. — Я готовий зробити для тебе все, що можу. Якщо ти справді купив це хутро, підемо разом до крамниці, і я довідаюсь про це. Твоя дівчина може піти з нами і не знімати поки що соболів. Ми зробимо все тихо, без свідків. Так буде правильно, Бреді.

— Ходімо, — сердито сказав Малюк. Але раптом зупинився і з якоюсь дивною кривою посмішкою подивився на засмучене, перелякане личко Моллі.

— Ні до чого все це, — сказав він похмуро. — Це соболі тієї старої. Тобі доведеться повернути їх, Моллі. Але якщо б навіть ціна їхня була мільйон доларів, все одно вони не досить гарні для тебе.

Моллі із спотвореним від горя обличчям учепилася за рукав Малюка.

— О Малюче, Малюче, ти розбив моє серце! — простогнала вона. — Я так пишалася тобою. А тепер вони посадять тебе — і кінець нашому щастю!

— Іди додому! — у нестямі крикнув Малюк. — Ходімо, Ренсоме, забирай хутра. Ходімо, чого ти стоїш! Ні, стривай, їй-богу, я… До біса, хай мене краще повісять. Біжи додому, Моллі. Пішли, Ренсоме.

З-за рогу дров'яного складу з'явилася постать полісмена Кона, який ішов на обхід річкового району. Детектив покликав його до себе. Кон підійшов, і Рейсом пояснив йому становище.

— Так, так, — сказав Кон. — Я чув, що зникли соболі. Тож ти їх знайшов?

Кон трохи підняв на долоні кінець соболиного боа — колишньої власності Моллі Мак-Ківер — і уважно на нього подивився.

— Колись я торгував хутром на Шостій авеню, — сказав він. — Так, звичайно, це соболі. З Аляски. Боа коштує дванадцять доларів, а муфта…

Бац! Малюк своєю мідною п'ятірнею закрив полісменові рота. Кон похитався, але зберіг рівновагу. Моллі зойкнула. Детектив кинувся на Малюка і за допомогою Кона надів на нього наручники.

— Це боа коштує дванадцять доларів, а муфта — дев'ять, наполягав полісмен. — Що ви тут базікаєте про російських соболів?

Малюк опустився на купу колод, і обличчя його поволі стало червоним.

— Правильно, царю Соломоне! — сказав він, із ненавистю дивлячись на полісмена. — Я заплатив двадцять один долар п'ятдесят центів за весь гарнітур. Я, Малюк, шикарний хлопець, який ставиться з презирством до дешевини! Мені легше було б відсидіти шість місяців у в'язниці, ніж зізнатися в цьому. Так, Моллі, я просто хвалько — російських соболів на мій заробіток не купиш.

Моллі кинулася йому на шию.

— Не треба мені ніяких грошей і ніяких соболів! — вигукнула вона. — Нічого мені на світі не потрібно, крім мого Малюка! Ах ти, дурний, дурний, безмозкий, хвалькуватий індик!

— Зніми з нього наручники, — сказав Кон детективу. — На дільницю вже зателефонували, що ця особа знайшла своїх соболів — вони висіли у неї в шафі. Молодий чоловіче, цього разу я вибачаю вам непоштове поводження з моєю фізіономією.

Рейсом простягнув Моллі її хутра. Не зводячи сяючого погляду з Малюка, вона граціозним жестом, гідним герцогині, накинула на плечі боа, перекинувши один кінець за спину.

— Пара молодих ідіотів, — сказав Кон детективу. — Пішли звідси.

із збірки «ГОЛОС ВЕЛИКОГО МІСТА»

Квадратура круга

изикуючи набриднути вам, автор вважає за свій обов'язок подати перед цією розповіддю про сильні пристрасті вступ геометричного характеру.

Природа рухається колом. Мистецтво — прямою лінією. Усе натуральне закруглене, усе штучне кутасте. Людина, що заблукала в заметіль, сама цього не усвідомлюючи, описує кола; ноги городянина, привчені до прямокутних кімнат і площ, відводять його прямою лінією геть від нього самого.

Круглі очі дитини є типовим прикладом невинності; примружені, звужені до прямої лінії очі кокетки свідчать про вторгнення Мистецтва. Пряма лінія рота говорить про хитрість та лукавство; і хто ж не читав найнатхненніших ліричних виявлень Природи на губах, що округлилися для безневинного поцілунку?

Краса — це Природа, що досягла досконалості, закругленість — її головний атрибут. Візьміть, наприклад, повний місяць, золоту кулю над входом до позикової каси, бані храмів, круглий пиріг із чорницею, обручку, арену цирку, кругову чашу, монету, яку ви даєте на чай офіціантові. З іншого боку, пряма лінія свідчить про відхилення від Природи. Порівняйте лише пояс Венери^[207] з прямими складочками англійської блузки.

Коли ми починаємо рухатися прямою лінією й огинати гострі кути, наша натура зазнає змін. Таким чином, Природа, гнучкіша за Мистецтво, пристосовується до його жорсткіших канонів^[208]. Наслідком цього нерідко буває вельми курйозне явище, наприклад: блакитна троянда, деревний спирт, штат Міссурі, що голосує за республіканців, цвітна капуста в сухарях і житель Нью-Йорка.

Природні властивості якнайшвидше втрачаються саме у великому місті. Причину цього треба шукати не в етиці, а в геометрії. Прямі лінії вулиць і будівель, прямолінійність законів і звичаїв, тротуари, які ніколи не відхиляються від прямої лінії, суворі, жорсткі правила, що не припускають компромісу геть ні в чому, навіть у відпочинку та розвагах, — усе це кидає холодний виклик кривій лінії Природи.

Тому можна сказати, що велике місто розв'язало задачу про квадратуру круга. І можна додати, що цей математичний вступ передує розповіді про одну кентуккійську вендету^[209], яку доля привела до міста, що має звичай обломлювати й обминати все, що в нього входить, і надавати йому форми своїх кутів.

Ця вендета почалась у Кемберлендських горах між родинами Фолуел та Гаркнесс. Першою жертвою кровної ворожнечі став мисливський собака Білла Гаркнесса, тренований на опосума^[210]. Гаркнесси компенсували цю тяжку втрату, уколошкавши главу роду Фолуелів. Фолуели не затрималися з відповіддю. Вони змастили дробовики і відправили Білла Гаркнесса слідом за його собакою до тієї країни, де опосум сам злізає до мисливця з дерева, не чекаючи, доки дерево зрубають.

Вендета процвітала протягом сорока років. Гаркнессів пристрілювали крізь освітлені вікна їхніх будинків, за плугом, уві сні, дорогою з молитовних зборів, на дуелі, у тверезому вигляді і навпаки, поодинці та сімейними групами, підготовленими що переходу в кращий світ і в нерозкаяному стані. Гілки родовідного дерева Фолуелів відсікалися так само, у цілковитій згоді з традиціями та звичаями їхньої країни.

Врешті-решт після такої посиленої стрижки родовідного дерева живими залишилися по одній особі з кожного боку. І тут Кол Гаркнесс, зметикувавши, либонь, що продовження родинної чвари набуло вже надто особистого характеру, несподівано зник із Кемберленду, ігноруючи всі права Сема, останнього месника з роду Фолуелів.

Рік потому Сем Фолуел дізнався, що його спадковий ворог, здоровий і неушкоджений, живе в Нью-Йорку. Сем вийшов на двір, перевернув догори дном великий казан для прання білизни, нашкріб із дна сажі, змішав її зі свинячим салом і начистив цією сумішшю чоботи. Потім одягнув дешевий костюм колись горіхового кольору, а тепер перефарбований у чорний, білу сорочку та комірець і послав у килимовий саквояж білизну, гідну спартанця. Він зняв із цвяха дробовик, але одразу, зітхнувши, повісив його на місце. Якою б похвальною і високоморальною не вважалася ця звичка в Кемберленді, невідомо, що скажуть у Нью-Йорку, якщо він почне полювати на білок серед хмарочосів Бродвею. Старенький, але надійний кольт, що пролежав багато років у шухляді комода, здався йому найбільш підхожою зброєю для того, щоб перенести вендету у столичні сфери. Цей револьвер разом із мисливським ножем у шкіряних піхвах Сем уклав у килимовий саквояж. І, проїжджаючи верхи на мулі повз кедровий гай до залізничної станції, він обернувся і кинув похмурий погляд на купку білих соснових надгробків — родовий цвинтар Фолуелів.

Сем Фолуел прибув до Нью-Йорка пізно ввечері. Усе ще дотримуючись вільних законів природи, що рухається колом, він спочатку не помітив грізних, безжальних, гострих і жорстких кутів великого міста, що зачаїлося в мороці, готове зімкнутися навколо його серця та мозку і відштампувати його на кшталт решти своїх жертв. Кебмен^[211] вихопив Сема з гущавини пасажирів, як він сам, бувало, вихоплював горіх із купи опалого листя, і помчав до готелю, що відповідав його чоботам та килимовому саквояжу.

Наступного ранку останній із Фолуелів зробив вилазку до міста, де ховався останній із Гаркнессів. Кольт він засунув під піджак і укріпив на вузькому ремінці; мисливський ніж висів у нього між лопаток, за півдюйма від коміра. Йому було відомо одне — що Кол Гаркнесс їздить із фургоном десь у цьому місті і що він, Сем Фолуел, мусить його вбити, — і як тільки він ступив на тротуар, очі його налилися кров'ю і серце загорілося жагою помсти.

Шум і гуркіт центральних авеню заманювали його далі й далі. Йому здалося, що ось-ось він зустріне на вулиці Кола із глеком для пива в одній руці, з дубцем у другій і без піджака, точнісінько так, як де-небудь у Франкфурті або Лорел-Сіті. Але минула майже година, а Кол усе ще не навертався йому на очі.

Можливо, він чекав Сема в засідці, готуючись застрелити його з вікна або через двері. Якийсь час Сем пильно стежив за всіма дверима та вікнами.

До полудня місту набридло гратися з ним, як кішці з мишею, і воно раптом притиснуло Сема своїми прямими лініями.

Сем Фолуел стояв на місці схрещення двох великих прямих артерій міста. Він подивився на всі чотири боки і побачив нашу планету, вихоплену зі своєї орбіти і перетворену за допомогою рулетки та рівня^[212] на прямокутну площину, порізану на ділянки. Усе живе рухалося дорогами, коліями, рейками, укладене в систему, введене в межі. Коренем життя був кубічний корінь, мірою життя була квадратна міра. Люди низкою проходили мимо, страшенний шум і гуркіт оглушили його.

Сем притулився до гострого кута кам'яної будівлі. Чужі обличчя мелькали повз нього тисячами, і жодне з них не звернулося до нього. Йому здавалось, що він уже помер, що він привид і його ніхто не бачить. І місто вразило його серце тугою самотності.

Якийсь товстун, відділившися від потоку перехожих, зупинився за кілька кроків від нього, очікуючи трамвая. Сем непомітно підібрався до нього ближче і заволав йому просто у вухо, намагаючись перекричати вуличний гамір.

— У Ранкінсів свині важили набагато більше від наших, бо в їхніх же місцях жолуді зовсім інші, значно кращі, ніж у нас…

Товстун відсунувся якомога далі і став купувати смажені каштани, аби приховати свій переляк.

Сем відчув, що йому конче потрібно випити. На тому боці вулиці чоловіки входили й виходили через двері, що обертались. Крізь двері мелькала блискуча стійка, заставлена пляшками. Месник перейшов дорогу і спробував увійти. І тут знову Мистецтво змінило знайоме коло уявлень. Рука Сема не знаходила дверної ручки — вона марно ковзала по прямокутній дубовій панелі, обкованій міддю, без жодного виступу, хоча б із шпилькову головку завбільшки, за який можна було б ухопитись.

Збентежений, розчервонілий, розгублений, він відійшов від безкорисних дверей і сів на сходинки. Палиця з акації штрикнула його в ребро.

— Проходь! — сказав полісмен. — Ти вже давненько тут тиняєшся.

На наступному перехресті різкий свисток оглушив Сема. Він обернувся і побачив якогось лиходія, який кидав на нього похмурі погляди через купки земляних горіхів, що підсмажувалися на жаровні. Він хотів перейти вулицю. Якась величезна машина, без коней, з голосом бика і запахом курної лампи, промчала повз нього, обдерши йому коліна. Кеб зачепив його маточиною^[213], а візник дав йому зрозуміти, що люб'язності вигадані не для таких випадків. Шофер, шалено надзвонюючи у дзвінок, уперше в житті виявив солідарність із візником. Дебела пані в шовковому жакеті штовхнула його ліктем у спину, а хлопчисько-газетяр, не поспішаючи, кидав у нього бананові шкурки, примовляючи: «І не хочеться, та не можна нехтувати такою нагодою».

Кол Гаркнесс, закінчивши роботу, поставив фургон під навіс і повернув за гострий ріг тієї самої будівлі, якій сміливий задум архітектора надав форми безпечної бритви^[214]. У натовпі квапливих перехожих, лише за три кроки попереду себе, він побачив кровного ворога всіх своїх рідних та близьких.

Кол зупинився як укопаний і спочатку розгубився, захоплений зненацька без зброї. Але Сем Фолуел уже помітив його своїми гострозорими очима горця.

Він зробив стрибок, потік перехожих на мить заколихався і вкрився брижами, і пролунав гучний голос Сема:

— Здоров будь, Коле! Який же я радий тебе бачити!

І на розі Бродвею, П'ятої авеню та Двадцять третьої вулиці кровні вороги з Кемберленду потиснули один одному руки.

Персики

Медовий місяць був у розпалі. Квартирку прикрашав новий килим найяскравішого червоного кольору, портьєри з фестонами і півдюжини глиняних пивних кухлів з олов'яними кришками, розставлених у їдальні на виступі дерев'яної панелі. Молодятам усе ще здавалось, що вони ширяють у небесах. Ні він, ні вона ніколи не бачили, «як примула жовтіє в траві коло струмочка», але якби подібне видовище постало перед їхніми очима у згаданий час, вони, поза всяким сумнівом, угледіли б у ньому… ну, все те, що, на думку поета, має угледіти у квітучій примулі справжня людина.

Наречена сиділа в гойдалці, а ноги її спиралися на земну кулю. Вона потопала в рожевих мріях і в шовку того ж відтінку. Вона переймалася думками про те, що говорять з приводу її весілля з Малюком Мак-Гарі у Гренландії, Белуджистані та на острові Тасманія. Утім, особливого значення це не мало. Від Лондона до сузір'я Південного Хреста не знайшлося б боксера напівсередньої ваги, здатного протриматися чотири години — та які там години! чотири раунди — проти Малюка Мак-Гарі. І ось уже три тижні, як він належить їй; і досить дотику її мізинця, щоб примусити похилитися того, проти кого безсилі кулаки уславлених чемпіонів рингу.

Коли любимо ми самі, слово «любов» — синонім самопожертви та зречення. Коли люблять сусіди, що мешкають за стіною, це слово означає зарозумілість та нахабство.

Наречена схрестила свої ніжки в туфельках і задумливо подивилася на стелю, розмальовану купідонами.

— Любий, — вимовила вона з виглядом Клеопатри, яка висловлює Антонію побажання, щоб Рим був доставлений їй додому в оригінальній упаковці. — Любий, я, мабуть, з'їла б персик.

Малюк Мак-Гарі підвівся і надів пальто та капелюх. Він був серйозний, стрункий, сентиментальний і кмітливий.

— Гаразд, — сказав він так холоднокровно, наче йшлося всього лише про підписання умов матчу з чемпіоном Англії. — Зараз піду принесу.

— Тільки ти не барись, — сказала наречена. — Інакше я збуджуся без свого поганого хлопчика. І дивись, вибери гарний, стиглий.

Після тривалого прощання, не менш бурхливого, ніж якби на Малюка чекала сповнена небезпек подорож до далеких країн, він вийшов на вулицю.

Тут він замислився, і недарма, бо все відбувалося напровесні і здавалося маловірогідним, щоб десь у сирій вогкості вулиць і в холоді крамниць вдалося знайти жаданий солодкий дар золотистої зрілості літа.

Діставшись до рогу, де стояв намет італійця, продавця фруктів, він зупинився і кинув презирливий погляд на купи загорнених у цигарковий папір апельсинів, глянсуватих, рум'яних яблук і блідих бананів, що знудьгувалися за сонцем.

— Персики є? — звернувся він до співвітчизника Данте^[215], найзакоханішого із закоханих.

— Немає персиків, синьйоре, — зітхнув торговець. — Будуть хіба тільки за місяць. Тепер не сезон. От апельсини є гарні. Візьмете апельсини?

Малюк не удостоїв його відповіддю і продовжував пошуки. Він попрямував до свого давнішнього друга і прихильника, Джастеса О'Келлехена, власника закладу, що поєднував у собі дешевий ресторанчик, нічне кафе та кегельбан^[216]. О'Келлехен був на місці. Він ходив по ресторану і давав усьому лад.

— Термінова справа, Келе, — сказав йому Малюк. — Моїй старенькій спало на думку поласувати персиком. Отже, якщо в тебе є хоч один персик, давай його швидше сюди. А якщо вони в тебе водяться у множині, давай кілька — стануть у пригоді.

— Весь мій дім до твоїх послуг, — відповідав О'Келлехен. — Але тільки персиків ти в ньому не знайдеш. Тепер не сезон. Навіть на Бродвеї і то, мабуть, не дістати персиків у цю пору року. Шкода мені тебе. Адже якщо у жінки щось розгорівся апетит, так їй подавай саме це, а не інше. Та й час уже пізній, усі кращі фруктові магазини вже зачинені. Але, може, твоя хазяйка задовольниться апельсином? Я саме дістав ящик добірних апельсинів, отже, якщо…

— Ні, Келе, дякую. За умовами матчу потрібні персики, і заміна не припускається. Піду шукати далі.

Час наближався до півночі, коли Малюк вийшов на одну із західних авеню. Більшість магазинів уже зачинилась, а в тих, які були ще відчинені, його мало не на глум брали, коли він заводив розмову про персики.

Але десь там, за високими стінами, сиділа молода і довірливо чекала заморського гостинця. Так невже ж чемпіон у напівсередній вазі не роздобуде їй персика? Невже він не зуміє здолати усі перешкоди у вигляді сезонів, клімату та календарів, аби порадувати свою кохану соковитим жовтим чи рожевим плодом?

Попереду показалась освітлена вітрина, що переливалась усіма барвами земного достатку. Але не встиг Малюк її запримітити, як світло згасло. Він помчав щодуху і наздогнав фруктівника тієї миті, коли той зачиняв двері крамниці.

— Персики є? — запитав він рішуче.

— Що ви, сер! Тижнів за два-три, не раніше. Зараз ви їх у всьому місті не знайдете. Якщо десь і є кілька штук, так тільки тепличні, та й то не можу сказати, де саме. Хіба що в одному з найдорожчих готелів, де люди не знають, куди подіти гроші. А ось, якщо бажаєте, можу запропонувати чудові апельсини, тільки сьогодні пароплавом доставили партію.

Дійшовши до найближчого рогу, Малюк десь із хвилину постояв у роздумі, потім рішуче повернув у темний провулок і попрямував до будинку із зеленими ліхтарями коло ґанку.

— Що, капітан тут? — запитав він чергового поліцейського сержанта.

Але в цей час сам капітан виринув з-за спини чергового. Він був у цивільному і мав вигляд надзвичайно заклопотаної людини.

— Здоров будь, Малюку! — вітав він боксера. — А я гадав ви у весільній подорожі.

— Учора повернувся. Тепер я цілком осілий громадянки міста Нью-Йорка. Мабуть, навіть займуся муніципальною діяльністю^[217]. Скажіть мені, капітане, чи хотіли б ви сьогодні вночі накрити заклад Денвера Діка?

— Схаменулись! — сказав капітан, крутячи вуса. — Денвера спіймали ще два місяці тому.

— Це так, — погодився Малюк. — Два місяці тому Рафферті викурив його із Сорок третьої вулиці. А зараз вінулаштувався у вашому районі, і гра у нього йде більша, ніж будь-коли. У мене з Денвером свої рахунки. Хочете, проведу вас до нього?

— У моєму районі? — заревів капітан. — Ви в цьому впевнені, Малюку? Якщо так, вважатиму за велику послугу з вашого боку. А хіба вам відомий пароль? Як ми потрапимо туди?

— Зламавши двері, — сказав Малюк. — Їх ще не встигли обкувати залізом. Візьміть із собою із десяток людей. Ні, мені туди вхід закрито. Денвер намагався мене прикінчити. Він вважає, що це я виказав його минулого разу. Але, до речі, він помиляється. Проте покваптесь, капітане. Мені треба якомога раніше повернутися додому.

І десяти хвилин не минуло, як капітан і дванадцять його підлеглих, ідучи слідом за своїм провідником, уже входили у під'їзд темного і цілком пристойного на вигляд будинку, де вдень вершили свої справи з десяток солідних фірм.

— Третій поверх, у кінці коридора, — неголосно сказав Малюк. — Я піду вперед.

Двоє дужих молодців, озброєних сокирами, встали біля дверей, на які він їм показав.

— Там, здається, все тихо, — із сумнівом у голосі вимовив капітан. — Ви впевнені, що не схибили, Малюку?

— Ламайте двері, — замість відповіді скомандував Малюк. — Якщо я помилився, я й відповідатиму.

Сокири із тріском врізалися в незахищені двері. Крізь проломи ринуло яскраве світло. Двері впали, і учасники облави, з револьверами напоготові, увірвалися до помешкання.

Простора зала була обставлена з кричущою розкішшю, що відповідала смакам господаря, уродженця Заходу. За кількома столами йшла гра. Десь із півсотні завсідників, що були в залі, кинулися до виходу, прагнучи будь-що вислизнути з рук поліції. Запрацювали поліцейські палиці. Проте більшості гравців удалося втекти.

Трапилося так, що цієї ночі Денвер Дік удостоїв кубло своєю особистою присутністю. Він і кинувся першим на не-прошених гостей, сподіваючись, що чисельна перевага дасть змогу одразу зім'яти учасників облави. Але з тієї миті, коли побачив серед них Малюка, він уже не думав ні про кого й ні про що. Великий і огрядний, як справжній важкоатлет, він із захопленням навалився на свого тендітнішого ворога, й обидва, зчепившись, покотилися сходами вниз. Тільки на майданчику другого поверху, коли вони, нарешті, розчепились і знялися на ноги, Малюк зміг скористатися своєю професійною майстерністю, що лишалася без ужитку, доки його стискував у своїх лютих обіймах любитель сильних відчуттів вагою в двісті фунтів^[218], якому загрожувала втрата майна вартістю двадцять тисяч доларів.

Уклавши свого супротивника, Малюк кинувся нагору і, пробігши крізь гральну залу, опинився в кімнаті трохи меншій, відокремленій від зали аркою.

Тут стояв довгий стіл, уставлений коштовною порцеляною та сріблом, що ломився від дорогих та вишуканих страв, до яких, як заведено вважати, такі ласі лицарі удачі. На оздобленні столу теж позначилися широкий розмах і екзотичні смаки джентльмена, що доводився тезком столиці одного з американських штатів^[219].

З-під звисаючої до підлоги білосніжної скатертини стирчав лакований штиблет^[220] сорок п'ятого розміру. Малюк ухопився за нього і витягнув на світ Божий негра-офіціанта фраці та білій краватці.

— Підводься! — скомандував Малюк. — Ти перебуває при цій годівниці?

— Так, сер, я перебував. Невже нас знову схопили, сер?

— Скидається на те. Тепер відповідай: є тут у тебе персики? Якщо ні, то, виходить, я дістав нокаут.

— У мене було три дюжини персиків, сер, коли почалася гра, але побоююсь, що джентльмени з'їли геть усі. Може, Вам завгодно з'їсти гарний, соковитий апельсин, сер?

— Переверни все догори дном, — суворо наказав Малюк, — але щоб мені були персики. І ворушись, бо справа закінчиться погано. Якщо ще хтось сьогодні заговорить зі мною про апельсини, я з нього дух випру.

Ретельний обшук на столі, обтяженому дорогими щедротами Денвера Діка, допоміг знайти один-єдиний персик, який випадково пощадили епікурейські^[221] щелепи прихильників азарту. Його негайно помістили в кишеню Малюка, і наш невтомний фуражир^[222] вирушив зі своєю здобиччю в дорогу додому. Вийшовши на вулицю, він навіть не подивився в той бік, де підлеглі капітана заштовхували своїх полонених у поліцейський фургон, і швидко попрямував до себе.

Легко було тепер у нього на душі. Так лицарі Круглого Столу^[223] поверталися до Камелота, переживши багато небезпек і вчинивши чимало подвигів на честь своїх прекрасних дам. Подібно до них, Малюк дістав наказ від своєї дами і зумів його виконати. Щоправда, йшлося лише про персик, але хіба не подвигом було роздобути серед ночі цей персик у місті, ще скутому лютневими снігами? Вона попросила персик; вона була його дружиною; і ось персик лежить у нього в кишені, зігрітий долонею, якою він притримував його з побоювання, як би не впустити і не втратити.

Дорогою Малюк зайшов до нічної аптеки і сказав власникові, який питально втупився в нього крізь окуляри:

— Слухайте-но, шановний, я хочу, щоб ви перевірили мої ребра, чи всі вони цілі. У мене була маленька суперечка з приятелем, і мені довелось полічити сходинки на одному чи двох поверхах.

Аптекар уважно оглянув його.

— Ребра все цілі, — був його висновок. — Але тут є синець, судячи з якого можна припустити, що ви звалилися з хмарочоса «Праска», і не раз, а принаймні двічі.

— Байдуже, — сказав Малюк. — Я тільки попрошу у вас щітку для одягу.

У затишному світлі лампи під рожевим абажуром сиділа молода і чекала. Ні, є, либонь, ще чудеса на білому світі. Адже одне лише слівце про те, що їй чогось хочеться — хай це буде якась дрібниця: квіточка, гранат або — ах, так, персик, — і її чоловік відважно вирушає в ніч, у широкий світ, який не в змозі встояти проти нього, і її забаганка виконується.

І справді — ось він схилився над її кріслом і вкладає їй у руку персик.

— Поганий хлопчику! — закохано проворкувала вона. — Хіба я просила персик? Я б набагато охочіше з'їла апельсин.

Благословенна будь, молода!

Погрібець і троянда

Міс Позі Керінгтон була варта своєї слави. Життя її почалося під малообіцяючим прізвищем Богс у невеликому селі Кранбері-Корнерс. У вісімнадцять років вона здобула прізвище Керінгтон і місце хористки в столичному театрі вар'єте. Після цього вона легко здолала належні сходинки від «фігурантки», учасниці знаменитого октету «Пташка» у популярній музичній комедії «Дурниця й брехуни», до сольного номера в танці комашок у «Фоль де Роль» і, нарешті, до Тойнет в опереті «Купальний халат короля» — ролі, що привернула до неї симпатії критиків і створила їй успіх. На момент нашої розповіді міс Керінгтон купалася в славі, лестощах та шампанському, і далекоглядний герр Тімоті Гольдштейн, антрепренер, заручився її підписом на солідному документі, який свідчив, що міс Позі згодна красуватися весь наступний сезон у новій п'єсі Дайд Річа «При світлі газу».

Негайно до герра Тімоті з'явився молодий талановитий син свого століття, актор на характерні ролі, містер Хайсміт, який розраховував дістати ангажемент на роль Соля Хейтосера, головного чоловічого комічного персонажа в п'єсі «При світлі газу».

— Милий мій, — сказав йому Гольдштейн, — беріть роль, якщо тільки вам вдасться її одержати. Міс Керінгтон мене однаково не послухає. Вона вже відмовила майже півдюжині кращих акторів на амплуа «сільських простаків». І говорить, що ноги її не буде на сцені, доки не роздобудуть справжнього Хейтосера. Вона, бачте, виросла у провінції, і коли отака оранжерейна рослина з Бродвею, понатикавши у волосся соломинок, намагається зображувати польову травичку, міс Позі страшенно дратується. Я запитав її, жартома, чи не підійде для цієї ролі Ленман Томпсон. «Ні, — одказала вона. — Не хочу ані його, ані Джона Дрю, ані Джима Корбета, — нікого з цих чепурунів, що плутають турнепс із турнікетом. Мені щоб було без підробок». Так от, мій любий, хочете грати Соля Хейтосера — зумійте переконати міс Керінгтон. Бажаю успіху.

Наступного дня Хайсміт уже їхав потягом до Кранбері-Корнерс. Він пробув у цьому глухому й нудному містечку три дні. Він розшукав Богсів і визубрив напам'ять усю історію їхнього роду до третього і четвертого поколінь включно. Він ретельно вивчив події і місцевий колорит Кранбері-Корнерс. Село не встигало за міс Керінгтон. На погляд Хайсміта, там, після від'їзду єдиної жриці Терпсихори^[224], відбулося так само мало істотних змін, як буває на сцені, коли зазначається, що «відтоді минуло чотири роки». Набувши, подібно до хамелеона, забарвлення Кранбері-Корнерс, Хайсміт повернувся до міста хамелеонівських перетворень.

Усе відбулося в маленькому погрібці, — саме тут довелося Хайсміту блиснути своєю акторською майстерністю. Уточнювати місце дії зайве: є тільки один погрібець, де ви можете зустріти міс Позі Керінгтон після закінчення вистави «Купальний халат короля».

За одним із столиків сиділа невелика весела компанія, до якої тягнулися погляди всіх присутніх. Мініатюрна, пікантна, завзята, чарівна, захоплена славою, міс Керінгтон по праву має бути названа першою. За нею герр Гольдштейн, гучноголосий, кучерявий, незграбний, трохи стривожений, наче ведмідь, що якимсь дивом схопив у лапи метелика. Наступний — якийсь служитель преси, сумний, завжди насторожений, котрий розцінює кожну звернену до нього фразу як можливий матеріал для кореспонденції і поглинає своїх омарів а ля Ньюбург у величній мовчанці. І, нарешті, молодий чоловік із проділом і з ім'ям, яке виблискувало золотом на зворотному боці ресторанних рахунків. Вони сиділи за столиком, а музиканти грали, лакеї снували туди-сюди, виконуючи свої складні обов'язки, незмінно обернувшись спиною до всіх, хто потребував їхніх послуг; і все це було дуже мило й весело, бо відбувалося на дев'ять футів нижче від тротуару.

Об одинадцятій сорок п'ять до погрібця увійшла якась істота. Перша скрипка замість ля взяла ля бемоль; кларнет зірвався з голосу в середині фіоритури; міс Керінгтон пирхнула, а юнак із проділом проковтнув кісточку маслини.

Вигляд у чоловіка, що зайшов, був дивний і бездоганно сільський. Худий, вайлуватий, неповороткий хлопець із льняним волоссям, із роззявленим ротом, незграбний, здавалось, очманів від великої кількості світла та публіки. На ньому був костюм кольору горіхової олії і яскраво-блакитна краватка, із рукавів на чотири дюйми стирчали кістляві руки, а з-під штанів на таку саму довжину висовувалися кісточки в білих шкарпетках. Він перекинув стілець, усівся на інший, закрутив гвинтом ногу навколо ніжки столика і запобігливо посміхнувся лакею, що підійшов до нього.

— Мені б скляночку імбирного пива, — сказав він у відповідь на чемне запитання офіціанта.

Погляди всього погрібця спрямувалися на прибульця. Він був свіжий, мов молода редиска, і простий, наче граблі. Вирячивши очі, він одразу ж став блукати поглядом навсібіч, немов виглядаючи, чи не забрели свині на грядки картоплі. Нарешті його погляд зупинився на міс Керінгтон. Він підвівся і попрямував до її столика з широкою сяючою усмішкою, червоніючи від приємного збентеження.

— Як ся маєте, міс Позі? — запитав він з акцентом, що не залишав сумніву в його походженні. — Чи ви не пізнаєте мене? Адже я Білл Самерс, — пам'ятаєте Самерсів, що жили якраз за кузнею? Ну зрозуміло, я трохи підріс з того часу, як ви виїхали з Кранбері-Корнерс. А знаєте, Ліза Перрі так і гадала, що я, цілком вірогідно, можу зустрітися з вами в місті. Ліза ж, знаєте, вийшла заміж за Бена Стенфілда, і вона говорить…

— Та що ви? — жваво перебила його міс Позі. — Щоб Ліза Перрі вийшла заміж? З її-то ластовинням?!

— Вийшла заміж у червні, — посміхнувся пліткар. — Тепер вона переїхала до Татам-Плейс. А Хем Райлі, той став священиком. Стара міс Блізерс продала свій будиночок капітанові Спунеру; молодша дочка Уотерсів утекла з учителем музики; у березні згорів будинок суду; вашого дядечка Уайлі обрали констеблем; Матільда Хоскінс загнала собі голку в руку і померла. А Том Бідл упадає за Саллі Лазроп, — жодного вечора не пропускає, усе стирчить у них на ґанку.

— За цією витрішкуватою? — вигукнула міс Керінгтон дещо різко. — Але ж Том Бідл колись… Пробачте, друзі, я зараз. Знайомтесь. Це мій старий приятель, містер… як вас? Так, містер Самерс. Містер Гольдштейн, містер Рікетс, містер… о, а яке ж ваше прізвище? Ну, все одно: Джонні. А зараз ходімо он туди, розкажіть мені ще про щось.

Вона потягла його за собою до порожнього столика, що стояв у кутку. Герр Гольдштейн знизав жирними плечима і покликав офіціанта. Репортер злегка пожвавішав і замовив абсент^[225]. Юнак із проділом поринув у меланхолію. Відвідувачі погрібця сміялись, дзвеніли склянками і насолоджувалися виставою, яку Позі давала їм понад свою звичайну програму. Деякі скептики перешіптувалися щодо «реклами» й усміхалися з таким виглядом, наче все розуміють.

Позі Керінгтон сперлася на руки своїм чарівним підборіддям з ямкою і забула про публіку — здатність, яка здобула їй лаври^[226].

— Я щось не пригадую ніякого Білла Самерса, — сказала вона задумливо, дивлячись просто в невинні блакитні очі сільського жителя. — Але взагалі-то Самерсів я пам'ятаю. У нас там, певно, небагато відбулося змін. Ви моїх давно бачили?

І тут Хайсміт удався до свого козиря. Роль Соля Хейтосера потребувала не тільки комізму, а й пафосу. Хай міс Керінгтон переконається, що і з цим він упорається не гірше.

— Міс Позі, — почав «Білл Самерс». — Я заходив до вашої батьківської домівки лише три дні тому. Так, правду кажучи, особливо великих змін там немає. Ось тільки бузковий кущ під вікном кухні виріс на цілий фут, а в'яз у дворі всох, довелося його зрубати. Але все немов би не таке, як було раніше.

— Як мама? — запитала міс Керінгтон.

— Коли я востаннє бачив її, вона сиділа на ґаночку, плела доріжку на стіл, — сказав «Білл». — Вона постарішала, міс Позі. Але вдома все як було. Ваша матінка запропонувала мені сісти. «Тільки, Вільяме, не чіпайте отої плетеної гойдалки, — сказала вона. — Її не торкалися відтоді, як виїхала Позі. І цей фартух, що вона почала підрублювати, — він теж отак собі і лежить з того дня, як вона сама кинула його на ручку гойдалки. Я все сподіваюсь, — говорить вона, — що колись Позі ще дошиє цей рубець».

Міс Керінгтон владним жестом підкликала лакея.

— Шампанського — пінту^[227], сухого, — наказала вона коротко. — Рахунок Гольдштейну.

— Сонце світило просто на ґанок, — вів далі кранберійський літописець, — і ваша матінка сиділа якраз проти світла. Я, значить, і кажу, що, може, їй краще пересісти трошки вбік. «Ні, Вільяме, — говорить вона, — варто мені тільки сісти ось так і почати дивитися на дорогу, і я вже не маю сил зрушити з місця. Щодня, як тільки випаде вільна хвилинка, я дивлюся через огорожу, виглядаю, чи не йде моя Позі. Вона пішла від нас уночі, а вранці ми бачили в пилюці на дорозі сліди її маленьких черевичків. І дотепер я все думаю, що коли-небудь вона повернеться назад тією самою дорогою, коли втомиться від шумного життя і згадає про свою стару матір».

— Коли я пішов, — закінчив «Білл», — я зірвав ось це з куща перед вашим будинком. Я подумав, що може, й справді побачу вас у місті, ну, і вам приємно буде одержати щось із рідної домівки.

Він витягнув із кишені піджака троянду — жовту, бархатисту троянду, що вже блякнула, поникнувши голівкою в задушливій атмосфері цього вульгарного погрібця, як діва на римській арені перед гарячим диханням левів.

Гучний, але мелодійний сміх міс Позі заглушив звуки оркестру, що саме виконував «Дзвіночки».

— Ах, Боже ти мій, — вигукнула вона весело. — Чи є щось на світі нудніше за наш Кранбері? Далебі, здається, тепер я не могла б пробути там і двох годин — просто вмерла б з нудьги. Ну, я дуже рада, містере Самерсе, що побачилася з вами. А зараз, мабуть, мені вже час повертатися додому та гарненько виспатись.

Вона приколола жовту троянду до своєї чудової елегантної шовкової сукні, підвелася і владно кивнула у бік герра Гольдштейна.

Усі троє її супутників і «Білл Самерс» провели міс Позі до кеба, що на неї чекав. Коли її незліченні волани та стрічки були благополучно розміщені, міс Керінгтон на прощання обдарувала всіх сліпучим блиском зубів та очей.

— Зайдіть провідати мене, Білле, перш ніж поїдете додому, — крикнула вона, і блискучий екіпаж рушив з місця.

Хайсміт, як був, у своєму маскарадному костюмі, пішов із герром Гольдштейном до маленького кафе.

— Ну, як, га? — запитав актор, усміхаючись. — Доведеться їй дати мені Соля Хейтосера, як ви гадаєте? Чарівна міс жодної секунди не сумнівалась.

— Я не чув, про що ви там розмовляли, — сказав Гольдштейн, — але костюм у вас і манери — те що треба. П'ю за ваш успіх. Раджу завтра ж, з самого ранку, зазирнути до міс Керінгтон і атакувати її щодо ролі. Не може бути, щоб вона залишилася байдужою до ваших здібностей.

Об одинадцятій сорок п'ять ранку наступного дня Хайсміт, елегантний, зодягнений за останньою модою, з упевненим виглядом, із квіткою фуксії в петлиці, з'явився до міс Керінгтон у її розкішні апартаменти в готелі.

До нього вийшла покоївка актриси, француженка.

— Мені дуже шкода, — сказала мадемуазель Гортенз, — але вона доручила передати це всім. Ах, який жаль! Міс Керінгтон разорваль усі контракт з театром і поїхаль жити в цей, як це? Так, у Кранбері-Корнер.

із збірки «БЛАГОРОДНИЙ ШАХРАЙ»

Джефф Пітерс як персональний магніт

жефф Пітерс робив гроші найрізноманітнішими способами. Цих способів було у нього аж ніяк не менше, ніж рецептів приготування рисових страв у жителів Чарлстона, штат Південна Кароліна.

Найбільше я полюбляю слухати розповіді про дні його молодості, коли він торгував на вулицях мазями та пігулками від кашлю, жив надголодь, дружив з усім світом і на останні мідяки грав у орлянку з долею.

— Потрапив я одного разу до селища Рибальська Гора, що в Арканзасі, — розказував він. — На мені був костюм з оленячої шкури, мокасини, довге волосся і перстень з тридцятикаратовим діамантом, який я дістав у одного актора в Тексаркані. Не знаю, що він зробив із тим складаним ножиком, який я дав йому замість цього персня.

У той час я був лікар Воф-Ху, знаменитий індіанський цілитель. У руках у мене не було нічого, крім чудового зілля — «Настоянки для Воскресіння Хворих». Настоянка складалася з цілющих трав, випадково відкритих красунею Та-Ква-Ла, дружиною вождя племені чокто. Красуня збирала зелень для прикрашання національної страви — вареного собаки, яку щороку подають під час танцю на Святі Кукурудзи, — і натрапила на цю траву.

У містечку, де я побував перед цим, справи йшли кепсько: у мене залишалося тільки п'ять доларів. Прибувши на Рибальську Гору, я пішов до аптеки, і там мені позичили шість дюжин восьмиунцієвих склянок із пробками. Етикетки та потрібні запаси були у мене в валізі. Життя знову здалося мені прекрасним, коли я дістав собі в готелі номер, де з крана текла вода, і пляшки з «Настоянкою для Воскресіння Хворих» дюжинами стали вишиковуватися переді мною на столі.

— Шарлатанство? Ні, сер. У склянках була не сама лише вода. До неї я додав хініну на два долари та на десять центів анілінового барвника. Багато років по тому, коли я знову проїжджав тими місцями, люди просили мене дати їм ще порцію цього зілля.

Того ж вечора я найняв візок і відкрив торгівлю на Головній вулиці. Рибальська Гора, хоча і називалася Горою, але була розташована в болотистій, малярійній місцевості; і я поставив діагноз, що населенню якраз бракує легенево-серцевої та протизолотушной мікстури. Настоянку розбирали так швидко, як м'ясні бутерброди на вегетаріанському обіді. Я вже продав дві дюжини склянок по п'ятдесят центів за штуку, коли раптом відчув, що хтось тягне мене за фалди. Я знав, що це означає. Негайно зійшовши з візка, я всунув п'ять доларів у руку суб'єктові з німецькою срібною зіркою на грудях.

— Констебль, — кажу я, — який чудовий вечір!

А він питає:

— Чи є у вас міський патент на право продажу цієї нелегальної бурди, яку ви лише з люб'язності звете ліками? Чи дістали ви папір од міста?

— Ні, не діставав, — говорю я, — оскільки не знав, що це місто. Якщо мені вдасться знайти його завтра, я дістану собі й патент.

— Ну, а до того часу я змушений прикрити вашу торгівлю, — говорить полісмен.

Я припинив торгувати і, повернувшись до готелю, розказав власникові про все, що трапилось.

— У нас, на Рибальській Горі, вам не дадуть розвернутися, — сказав він. — Нічого у вас не вийде. Лікар Хоскінс — зять мера, єдиний лікар на все місто, і влада ніколи не допустить, щоб якийсь самозваний цілитель відбивав у нього практику.

— Та я ж не займаюся медициною, — говорю я. — У мене патент від управління штату на роздрібну торгівлю, а коли з мене вимагають особливе свідоцтво від міста, я беру його, та й годі.

Наступного ранку пішов я до канцелярії мера, але мені говорять, що він ще не приходив, а коли прийде — невідомо. Тому лікареві Воф-Ху не залишалося нічого іншого, як знову повернутися до готелю, сумно всістися в крісло, запалити сигару і чекати.

Трохи згодом підсаджується до мене молодий чоловік із синьою краваткою і питається, котра година.

— Пів на одинадцяту, — кажу я, — а ви Енді Таккер. Я знаю про деякі ваші справи. Адже це ви створили у Південних штатах «Універсальну посилку Купідон». Стривайте, що в ній було?.. Так, так, обручка із чилійським діамантом, обручка для вінчання, машинка для розтирання картоплі, склянка заспокійливих крапель і портрет Дороті Вернон — і все за п'ятдесят центів.

Енді був задоволений, що я його пам'ятаю. Це був талановитий вуличний шахрай, і, що найважливіше, він поважав своє ремесло і не намагався отримати більше трьохсот відсотків чистого прибутку. Він мав чимало пропозицій перейти до нелегальної торгівлі наркотиками, але нікому не вдавалося збити його з пуття.

Мені був потрібен компаньйон, ми переговорили між собою і погодилися працювати разом. Я повідомив йому про стан речей на Рибальській Горі, наскільки важкі тут фінансові операції через вторгнення в політику касторки. Енді щойно прибув ранковим потягом. У нього самого справи були не блискучі, і він мав намір відкрити в цьому місті публічну підписку для збору пожертв на спорудження нового броненосця у місті Еврика-Спрінгс^[228]. Було про що поговорити, і ми вийшли на ґанок.

Наступного ранку об одинадцятій, коли я сидів у номері сам-один, з'являється до мене якийсь дядько Том і просить, щоб лікар завітав на квартиру до судді Бенкса, який, як з'ясувалось, і був мером, — він тяжко захворів.

— Я не лікар, — кажу я, — чому ви не покличете лікаря?

— Ах, пане, — говорить дядько Том, — лікар Хоскінс виїхав з міста за двадцять миль… у село… його викликали до хворого. Він один лікар на все місто, а суддя Бенкс дуже хворий… Він послав мене. Будь ласка, ідіть до нього. Він дуже, дуже просить.

— Як людина до людини, я, мабуть, піду й огляну його, як людина людину, — говорю я, кладу собі в кишеню пляшку «Настоянки для Воскресіння Хворих» і прямую в гору до особняка мера. Чудовий будинок, кращий у місті: мансарда, крутий дах і два чавунні собаки на лужку.

Мер Бенкс у ліжку; з-під ковдри стирчать тільки бакенбарди та кінчики ніг. Він видає такі утробні звуки, що, коли б це було в Сан-Франциско, усі подумали б, що землетрус, і кинулися б рятуватися в парки. Коло ліжка стоїть молодий чоловік і тримає кухоль з водою.

— Лікарю, — говорить мер, — я страшенно хворий. Помираю. Чи не можете ви мені чимось допомогти?

— Містере мер, — кажу я, — я не можу назвати себе справжнім учнем Ес. Ку. Лаппа^[229]. Я ніколи не вивчав в університеті медичних наук і прийшов до вас просто, як людина до людини, подивитись, чим я можу зарадити.

— Я глибоко вдячний вам, — відповідає хворий. — Лікарю Воф-Ху, це мій племінник, містер Бідл. Він намагався полегшити мій біль, але марно. О Господи! Ой, ой, ой! — залементував він раптом.

Я кланяюся містерові Бідлу, підсідаю до ліжка і мацаю пульс у хворого.

— Дозвольте оглянути вашу печінку, тобто язик, — говорю я. Потім піднімаю йому повіки і довго вдивляюся в зіниці.

— Коли ви захворіли? — питаюсь.

— Мене схопило… ой, ой… учора ввечері, — говорить мер. — Дайте мені чого-небудь, лікарю, врятуйте, полегшіть мій стан!

— Містере Фідле, — говорю я, — підніміть штору.

— Не Фідл, а Бідл, — виправляє мене молодий чоловік. — А що, дядьку Джеймсе, — звертається він до судді, — чи не думаєте ви, що могли б з'їсти яєчню з шинкою?

— Містере мер, — говорю я, приклавши вухо до його правої лопатки і дослухаючись, — ви дістали серйозне понадзапалення клавікули клавікордіала.

— Господи Боже, — застогнав він, — чи не можна щось утерти, або вправити, або взагалі що-небудь?

Я беру капелюх і прямую до дверей.

— Куди ви? — кричить мер. — Не кинете ж ви мене самого вмирати від цих понадклавікордів?

— Навіть через одне тільки співчуття до ближнього, — говорить Бідл, — ви не повинні кидати хворого, лікарю Хоа-Хо.

— Лікар Воф-Ху, — виправляю я і потім, обернувшись до хворого, відкидаю назад своє довге волосся.

— Містере мер, — кажу я, — вам залишилася лише одна надія. Медикаменти вам не допоможуть. Але існує інша сила, яка сама варта всього вашого зілля, хоча й вони коштують недешево.

— Яка ж це сила? — питається він.

— Пролегомени науки, — говорю я. — Перемога розуму над сарсапарилою. Віра в те, що хвороби і страждання існують тільки в нашому організмові, коли ви відчуваєте, що нездужаєте. Визнайте себе переможцем. Демонструйте!

— Про які це параферналії ви говорите, лікарю? — питається мер. — Чи ви не соціаліст?

— Я говорю про велику доктрину психічного фінансування, про освічений метод підсвідомого лікування абсурду і менінгіту навіюванням на відстані, про дивний кімнатний спорт, відомий під назвою персонального магнетизму.

— І ви можете це зробити, лікарю? — говорить мер.

— Я один з Єдиних Синедріонів і Явних Моголів Внутрішнього Храму, — кажу я. — Кульгаві починають говорити, а сліпі ходити, як тільки я зроблю паси. Я — медіум, колоратурний гіпнотизер і спіритуозний контролер людських душ. На останніх сеансах в Анн-Арборі покійний голова Оцетово-Гіркого товариства міг тільки за мого посередництва повертатися на землю задля бесід зі своєю сестрою Джейн. Щоправда, наразі, як вам відомо, я продаю з візка ліки для бідних і не займаюся магнетичною практикою, оскільки не хочу принижувати своє мистецтво надто низькою оплатою: чи багато візьмеш зі злидарів!

— Чи візьметеся ви вилікувати гіпнотизмом мене? — питається мер.

— Послухайте, — говорю я, — скрізь, де я буваю, я зустрічаю утруднення з боку медичних товариств. Я не займаюся практикою, але заради порятунку вашого життя я, мабуть, застосую до вас психічний метод, якщо ви як мер подивитеся крізь пальці на відсутність у мене дозволу.

— Звичайно, — говорить він. — Тільки починайте швидше, лікарю, бо я знову відчуваю жорстокі напади болю.

— Мій гонорар двісті п'ятдесят доларів, — говорю я, — лікування гарантую за два сеанси.

— Добре, — каже мер, — я сплачу. Вважаю, що моє життя варте цих грошей.

Я сів біля ліжка і став пильно на нього дивитись.

— Тепер, — сказав я, — відверніть свою увагу від вашої хвороби. Ви здорові. У вас немає ні серця, ні ключиці, ні лопатки, ні мізків — нічого. Ви не відчуваєте болю. Визнайте, що ви помилились, вважаючи себе хворим. Ну, а тепер ви, чи не так, відчуваєте, що біль, якого у вас ніколи не бувало, поступово йде від вас.

— Так, лікарю, чорт забирай, мені і справді стало неначе легше, — говорить мер. — Будь ласка, продовжуйте брехати, що я ніби здоровий і у мене немає цієї пухлини в лівому боці. Я певен, що ще трохи, і мене можна буде підвести в ліжку і дати мені ковбаси з гречаною булкою.

Я зробив ще декілька пасів.

— Ну, — кажу я, — тепер запальний стан минув. Права лопать перигелія зменшилась. Вас хилить на сон. Ваші очі злипаються. Перебіг хвороби тимчасово перерваний. Тепер ви спите.

Мер поволі заплющує очі і починає похропувати.

— Зверніть увагу, містере Тідле, — кажу я, — на чудеса сучасної науки.

— Бідл, — говорить він. — Але коли ж ви призначите другий сеанс для лікування дядечка, лікарю Пу-Пу?

— Воф-Ху, — говорю я. — Я буду у вас завтра об одинадцятій ранку. Коли він прокинеться, дайте йому вісім крапель скипидару і три фунти біфштекса. На все добре.

Наступного ранку я прийшов у призначений час.

— Ну що, містере Рідле, — сказав я, як тільки він завів мене до спальні, — яке самопочуття вашого дядечка?

— Здається, йому набагато краще, — відповідає молодий чоловік.

Колір обличчя і пульс у мера були в повному порядку. Я зробив другий сеанс, і він заявив, що останні рештки болю в нього випарувалися.

— А тепер, — говорю я, — вам треба день-два полежати в ліжку, і ви зовсім одужаєте. Вам пощастило, що я опинився тут, на вашій Рибальській Горі, містере мер, оскільки жодні засоби, які відомі в корнукопії і що застосовуються офіційною медициною, не могли б вас урятувати. Нині ж, коли медичну помилку виявлено, коли доведено, що ваш біль — самообман, поговоримо про більш веселі речі — наприклад, про двісті п'ятдесят доларів гонорару. Тільки, будь ласка, без чеків. Я так само неохоче розписуюся на звороті чека, як і на його лицьовому боці.

— Ні, ні, у мене готівка, — говорить мер, дістаючи з-під подушки гаманець; він відлічує п'ять папірців по п'ятдесят доларів і тримає їх у руці.

— Бідле, — говорить він, — візьміть розписку.

Я пишу розписку, і мер дає мені гроші. Я ретельно ховаю їх до внутрішньої кишені.

— А тепер починайте виконувати свої обов'язки, сержанте, — говорить мер, посміхаючись зовсім як здоровий.

Містер Бідл кладе руку мені на плече.

— Ви заарештовані, лікарю Воф-Ху, або, точніше, Пітерсе, — говорить він, — за незаконні заняття медициною без дозволу влади штату.

— Хто ви такий? — питаю я.

— Я вам скажу, хто він такий, — говорить мер, підводячись на ліжку наче нічого й не було. — Він детектив, який перебуває на службі в Медичному товаристві штату. Він ішов за вами назирці, вистежував вас у п'яти округах, з'явився до мене три дні тому, і ми разом придумали план, щоб вас зловити. Вважаю, що відтепер ваша практика в наших місцях закінчена раз і назавжди, пане шарлатане. Ха, ха, ха! Яку хворобу ви знайшли у мене? Ха, ха, ха! В усякому разі не розм'якшення мозку?

— Детектив! — говорю я.

— Саме так, — відповідає Бідл. — Мені доведеться здати вас шерифові.

— Ну, це ми ще подивимось! — говорю я, хапаю його за горло і мало не викидаю з вікна. Але він виймає револьвер, суне його мені у підборіддя, і я втихомирююсь. Потім він надягає на мене наручники і витягує з моєї кишені щойно одержані гроші.

— Я свідчу, — говорить він, — що це ті самі банкноти, які ми з вами позначили, судде Бенксе. Я вручу їх у поліційній дільниці шерифові, і він надішле вам розписку. Їм доведеться фігурувати у справі як речовий доказ.

— Гаразд, містере Бідле, — говорить мер. — А зараз, лікарю Воф-Ху, — веде він далі, звертаючись до мене, — чому б вам не скористатися своїм магнетизмом і не скинути з себе кайдани?

— Ходімо, сержанте, — говорю я з гідністю. — Нічого не вдієш, треба підкоритися долі. — А потім, обертаючись до старого Бенкса і потрясаючи кайданами, кажу:

— Містере мер, недалекий той час, коли ви переконаєтесь, що персональний магнетизм — це величезна сила, яка сильніша за вашу владу. Ви побачите, що переможе вона.

І вона дійсно перемогла.

Коли ми дійшли до воріт, я говорю детективу:

— А тепер, Енді, зніми з мене наручники, бо перед перехожими ніяково.

Що? Ну так, звичайно, це був Енді Таккер. Весь план був його винаходом: таким чином і розжилися грішми для подальшого спільного бізнесу.

Кафедра філантроматематики

— Подивіться, — сказав я, — ось справді царствений дар: на освітні заклади пожертвувано понад п'ятдесят мільйонів доларів.

Я переглядав хроніку вечірньої газети, а Джефф Пітерс набивав свою тернову трубку.

— З цієї нагоди, — сказав він, — не гріх розкрити нову колоду і влаштувати вечір хорової декламації силами студентів філантроматематики.

— Це натяк? — запитав я.

— Натяк, — сказав Джефф. — Хіба я ніколи не розказував вам, як ми з Енді Таккером займалися філантропією? Було це років із вісім тому в Аризоні. Ми роз'їжджали у двокінному фургоні гірськими ущелинами Хіла — шукали срібло. Знайшли — і продали свою заявку в місті Таксоні за двадцять п'ять тисяч доларів. У банку заплатили нам срібною монетою — по тисячі доларів у кожному мішку. Завантажили ми ці мішки у фургон і помчали на схід, як божевільні. Розум повернувся до нас тільки тоді, коли ми відмахали миль зі сто. Двадцять п'ять тисяч доларів — це здається справжньою дрібницею, коли читаєш щорічний звіт Пенсільванської залізниці або слухаєш, як актор вихваляється своїм гонораром; але якщо ти будь-якої хвилини можеш трохи підняти парусину фургона і, копнувши чоботом мішок, почути срібний дзвін, ти відчуваєш себе подібним до цілодобового банку за тих часів, коли операції у повному розпалі.

На третій день приїхали ми до містечка — найчистішого та найохайнішого, яке коли-небудь створювала природа або фірма Ренд і Мак-Неллі^[230]. Воно було розташоване біля підніжжя гори і прикрашене деревами, квітами та двома тисячами привітних напівсонних жителів. Називалося воно Флоресвіль або щось на кшталт цього, і природу ще не опоганили тут ні залізниці, ні блохи, ні туристи зі східних штатів.

Поклали ми наші гроші на ім'я Пітерса і Таккера в банк «Есперанца» й оселилися в готелі «Небесний пейзаж». Після вечері сидимо й посмалюємо, саме тоді мене й осяяло: чом би нам не стати філантропами^[231]? Здається, ця ідея рано чи пізно спадає на думку кожному шахраєві.

Коли людина пограбувала своїх ближніх на певну суму, їй стає моторошно і хочеться віддати частину награбованого. І якщо простежити за нею уважно, можна помітити, що вона намагається компенсувати тим самим людям, яких щойно обдерла до нитки. Візьмемо гідростатичний^[232] випадок: припустімо, якийсь А. нажив мільйони, продаючи гас ученим злидарям, які вивчають політичну економію та методи керування трестами. Так от, ці долари, які гнітять його совість, він неодмінно пожертвує університетам та коледжам.

Що стосується Б., то той нажився на робітниках, у яких єдине багатство — руки та інструмент. Як же йому перекачати деяку частку свого покаянного фонду назад у кишені їхнього спецодягу?

— Я, — вигукує Б., — зроблю це в ім'я науки. Я завинив перед робочою людиною, але ж, за старим прислів'ям, милосердя спокутує чимало гріхів.

І він зводить бібліотечні будівлі на вісімдесят мільйонів доларів, і єдині, кому є від цього користь, — це маляри та каменярі, що працюють у нього на будівництві.

— А де ж книги? — запитають любителі читання.

— А мені звідки знати? — відповідає Б. — Я обіцяв вам бібліотеку — будь ласка, ось маєте. Якби я вам дав підмочені привілейовані акції сталевого тресту, ви що ж — зажадали б і воду з них у кришталевих графинах? Ідіть собі з Богом, геть звідси!

Але, як я вже казав, я й сам через таку велику кількість грошей захворів на філантропію. Уперше ми з Енді роздобули такий капітал, що навіть зупинилися на деякий час і стали роздумувати, яким чином він у нас опинився.

— Енді, — говорю я, — люди ми з тобою багаті. Звичайно, багатство у нас не величезне, але оскільки ми народ скромний, то, виходить, що ми багаті, як щури. І хочеться мені подарувати що-небудь людству.

Енді відповідає:

— Я теж не проти. Почуття у нас з тобою однакові. Були ми мазуриками^[233] все своє життя і як тільки не дурили нещасну публіку. Продавали їй самозаймисті комірці з целулоїду, наповнили всю Джорджію^[234] ґудзиками з портретами президента Гока Сміта, а такого президента ніколи не було. І я би вніс два-три паї у цей захід із спокутування гріхів, але я не бажаю бити в цимбали в Армії Спасіння^[235] або викладати шмаркачам Старий Завіт за системою Бертільона^[236]. Куди ж нам витратити ці гроші? Влаштувати безкоштовну харчевню для бідних або послати тисячі зо дві Джорджу Кортелью^[237]?

— Ні те, ні інше, — кажу я. — У нас дуже багато грошей, і тому ми не маємо права подавати милостиню; а для повного відшкодування збитків все одно не вистачить капіталів. Отже, треба винайти середній шлях.

Наступного дня, тиняючись Флоресвілем, бачимо ми: стоїть на гірці якийсь величезний червоний дім, цегляний і начебто порожній. Питаємось у перехожих: що таке? І нам пояснюють, що один шахтовласник років із п'ятнадцять тому затіяв збудувати собі на цьому пагорбі резиденцію. Будував, будував і збудував, та подивився у чекову книжку, а у нього на покупку меблів залишилося два долари і вісімдесят центів. Уклав він цей капітал у пляшечку віскі, піднявся на дах — і вниз головою на те саме місце, де тепер спочив у мирі^[238].

Подивилися ми на цегляну будівлю, й обидва водночас подумали: наб'ємо ми його електричними лампочками, фланельками для витирання пер, професорами, поставимо на лужок чавунного собаку, статуї Геркулеса та батька Йоана^[239] і відкриємо кращий у світі безкоштовний навчальний заклад.

Обговорили ми цю ідею з найповажнішими флоресвільськими громадянами; їм ця ідея сподобалася. Нам влаштовують розкішний бенкет у пожежному сараї — і ось ми вперше з'являємося як добродійники людства, що дбають про освіту та прогрес. Енді навіть виголосив промову — півтори години, не менше — про зрошування в Нижньому Єгипті, а потім завели грамофон, слухали благочестиву музику і пили ананасовий шербет^[240].

Ми не марнували часу і заходилися філантропувати щосили. Кожного, хто тільки міг відрізнити сходи від молотка, ми завербували в робітники й узялися до ремонту. Обладнали аудиторії і класні кімнати, потім дали телеграму до Сан-Франциско, щоб нам надіслали вагон шкільних парт, футбольних м'ячів, підручників з арифметики, пер, словників, професорських кафедр, аспідних дощок, скелетів, губок, двадцять сім непроникних мантій і шапочок для студентів старшого курсу і взагалі всього, що вважається за потрібне для університетів найпершого ґатунку. Щотижневі журнали, ясна річ, надрукували наші портрети, гравіровані на міді; а ми тим часом послали телеграму до Чикаго, щоб нам вислали екстреним потягом і зі сплаченим вантаженням шістьох професорів — одного з англійської словесності, одного з найновітніших мертвих мов, одного з хімії, одного з політичної економії (бажано демократа), одного з логіки й одного, який знав би італійську мову, музику і був би ще й живописцем. Банк «Есперанца» гарантував їм заробітну платню — від восьмисот доларів до восьмисот доларів і п'ятдесяти центів.

Врешті-решт усе склалося у нас як слід. Над головним входом було вибито напис: «Всесвітній університет. Опікуни і власники — Пітерс і Таккер». І до першого вересня почали злітатися з усіх боків наші гуси. Спочатку прибули експресом із Таксона професори. Були вони майже всі молоді, в окулярах, руді, захоплені двома почуттями: амбіцією і голодом. Ми з Енді розквартирували їх у жителів Флоресвіля і стали очікувати на студентів.

Вони прибували пачками. Ми надрукували публікації про наш університет у всіх газетах штату, і нам було приємно, що країна так швидко відгукнулася на наш заклик. Двісті дев'ятнадцять жовторотих молодиків у віці від вісімнадцяти років до густого волосся на підборідді озвалися на суремний глас, що кликав їх до безкоштовного навчання. Вони оновили все це місто, як старий диван, здерли стару обшивку, розідрали її по швах, перелицювали навиворіт, набили новим волосом, і стало містечко — просто Гарвард^[241].

Марширували вулицями, носили університетські прапори — колір ультрамариновий і синій; дуже, дуже пожвавішав Флоресвіль, Енді виголосив їм промову з балкона готелю «Небесний пейзаж»; усе місто тріумфувало й веселилось.

Потроху — тижнів через два — професорам удалося роззброїти молодь і загнати її до аудиторії. Приємно бути філантропом — їй-богу, немає на всьому світі приємнішого заняття. Ми з Енді купили собі циліндри і стали вдавати, ніби уникаємо двох інтерв'юерів «Флоресвільської газети». У цієї газети був фоторепортер, який знімав нас щоразу, коли ми з'являлися на вулиці, отже, наші портрети друкувалися щотижня у рубриці «Народна освіта». Енді двічі на тиждень читав в університеті лекції, а потім, бувало, підведусь я і розкажу яку-небудь смішну історію. Одного разу газета надрукувала мій портрет між зображеннями Авраама Лінкольна та Маршела П. Уайлдера.

Енді так само захопився філантропією, як і я. Прокинемось, бувало, вночі і давай повідомляти один одному свої нові плани — що б нам ще зробити для університету.

— Енді, — говорю я йому якось, — ми знехтували дуже важливою річчю. Треба було б влаштувати для наших хлопчиків дромадери.

— А що це таке? — питається Енді.

— А це те, у чому сплять, — говорю я. — Є в усіх університетах.

— Розумію, ти хочеш сказати — піжами, — говорить Енді.

— Ні, — кажу я, — дромадери^[242].

Але він так і не зрозумів, що я хотів сказати, і ми не влаштувалиніяких дромадерів. А я мав на увазі такі довгі спальні у навчальних закладах, де студенти сплять акуратно, рядами.

Так, сер, університет мав величезний успіх. Флоресвіль процвітав: адже у нас були студенти з п'яти штатів. Відкрився новий тир, відкрилася нова позикова каса, відкрилися дві нові пивні. Студенти склали університетську пісню:

Гарний був народ ці студенти; ми з Енді пишалися ними, як рідними дітьми.

Але наприкінці жовтня приходить до мене Енді і питає, чи відомо мені, скільки капіталу залишилось у нас в банку. Я сказав, що, здається, тисяч шістнадцять. Та Енді говорить:

— Весь наш баланс — вісімсот двадцять один долар і шістдесят два центи.

— Як? — реву я. — Невже ти хочеш сказати, що ці прокляті сини конокрадів, ці товстоголові йолопи, ці заячі вуха, ці собачі морди, ці гусячі мізки висмоктали з нас стільки грошей?

— Так, — відповідає Енді. — Саме так.

— Тоді до біса всяку філантропію, — говорю я.

— Навіщо ж неодмінно до біса? — питається Енді. — Якщо поставити філантропію на комерційну ногу, вона дає дуже гарний прибуток. Я подумаю про це вільним часом, і, може, наше діло піде на краще.

Минає ще тиждень. Беру я якось університетську відомість для сплати грошей нашим професорам і бачу в ній нове ім'я: професор Джеймс Дарнлі Мак-Коркл, кафедра математики, заробітна платня сто доларів на тиждень. Звичайно, я заревів таким голосом, що Енді, мов вихор, залетів до мене в кімнату.

— Що це таке! — волаю я. — Професор математики за п'ять тисяч доларів на рік? Як це могло статися? Чи він, як злодій, вліз у віконце і призначив себе сам на цю кафедру?

— Ні, — відповідає Енді, — я викликав його телеграфом із Сан-Франциско тиждень тому. Під час відкриття університету ми зовсім залишили поза увагою кафедру математики.

— І добре зробили! — кричу я. — У нас тільки й вистачить капіталу сплатити йому за два тижні, а потім нашій філантропії буде така сама ціна, як дев'ятій лунці на полі для гольфа.

— Нічого каркати, побачимо, — відповідає Енді. — Справи ще можуть піти на краще. Ми вчинили таку благородну справу, що тепер не можна її кинути напризволяще. Крім того, повторюю, як мені здається, якщо перевести її на господарський розрахунок, вийде інша картина; треба гарненько це обміркувати. Недаремно всі філантропи, яких я знаю, завжди мали великий капітал. Мені б давно було слід подумати про це і з'ясувати, де тут причина і де наслідок.

Я знав, що Енді знається на фінансових питаннях, і залишив усю цю справу під його опікою. Університет процвітав, циліндри наші вилискували, як і раніше, і Флоресвіль віддавав нам таку велику шану, наче ми були мільйонери, а не жалюгідні збанкрутілі філантропи.

Студенти так само пожвавлювали все містечко і сприяли його процвітанню. Приїхав якийсь чоловік із сусіднього міста і відкрив гральний будиночок — над стайнею — і щовечора загрібав купу грошей. Ми з Енді теж побували в його закладі і, щоб показати, що ми не нехтуємо товариством, теж доставили на карту один-два долари. Там, у закладі, було близько п'ятдесяти наших студентів, вони пили пунш і пересували на столі цілі гори синіх і червоних фішок щоразу, коли банківник відкривав карту.

— Чорт забирай, — сказав я, — ці дятли, ці безмозкі голови, охочі до безкоштовної ученості, красуються у шовкових шкарпеточках і мають такі гроші, яких ми з тобою ніколи не мали. Подивись, які товсті пачки дістають вони зі своїх пістолетних кишень.

— Так, — відповідає Енді. — Багато хто з них — діти багатих шахтовласників і фермерів. Дуже прикро, що вони витрачають і капітали, і час на таке негідне заняття.

На різдвяні канікули всі студенти поїхали додому. В університеті відбулася прощальна вечірка. Енді прочитав лекцію «Сучасна музика і доісторична література на островах Архіпелагу». Всі професори оголошували на нашу честь вітальні промови і порівнювали мене та Енді з Рокфеллером та з імператором Марком Автоліком. Я вдарив кулаком по столу і покликав професора Мак-Коркла, але його на вечірці не було. А мені хотілося подивитися на людину, яка, на думку Енді, могла заробляти сто доларів за тиждень на філантропії, та ще й на такій незначній, як наша.

Студенти виїхали вечірнім поїздом; місто спорожніло. Стало тихо, як глухої півночі у школі заочного навчання. Я увійшов до готелю, побачив, що в номері у Енді горить світло, відчинив двері і зайшов.

Енді сидів за столом. Тут сидів також власник грального будинку. Вони ділили між собою купу грошей, футів із два заввишки. Купа складалася з пачок, а кожна пачка — з папірців по тисячі доларів.

— Правильно! — говорить Енді, — По тридцять одній тисячі в кожній пачці. А, це ти, Джеффе. Підходь, підходь. Ось наша частка від виручки за перший семестр у Всесвітньому університеті, заснованому з філантропічною метою. Тепер ти бачиш, що філантропія, якщо її поставити на комерційну основу, є мистецтво, яке робить благодіяння тому, хто не тільки бере, але й дає.

— Чудово, — кажу. — Ти щодо цього просто доктор наук.

— Уранішнім поїздом треба нам виїжджати, — говорить Енді. — Піди збери комірці, манжети та газетні вирізки.

— Чудово, — кажу я. — Зібратися мені недовго… А все ж таки, Енді, я хотів би познайомитися з цим професором Джеймсом Дарнлі Мак-Корклом. Цікаво було б подивитися на нього перед нашим від'їздом.

— Це неважко, — говорить Енді і звертається до власника грального будинку.

— Джиме, — каже він, — познайомся, будь ласка, з містером Пітерсом.

Поросяча етика

Зайшовши до вагона для курців експреса Сан-Франциско — Нью-Йорк, я застав там Джефферсона Пітерса. З усіх людей, що мешкають на захід від річки Уобаш, він єдиний наділений справжньою кмітливістю. Він здатен використовувати відразу обидві півкулі мозку та ще мозочок на додачу.

Професія Джеффа — небеззаконне шахрайство. Вдовам та сиротам не слід його боятись: він вилучає тільки надлишки. Найбільше йому подобається порівнювати себе з тією мішенню у вигляді маленької пташки, в яку кожен марнотратник або необачний вкладник може стрельнути двома-трьома завалящими доларами. На його розмовні здібності добре впливає тютюн; знаючи це, я за допомогою двох товстих і легко запалюваних сигар «брева» дізнався про його останню пригоду.

— Найважче в нашій справі, — сказав Джефф, — це знайти добросовісного, надійного, бездоганно чесного партнера, з яким можна було б шахраювати без будь-яких побоювань. Найкращі майстри, з котрими мені доводилося працювати в галузі привласнення чужого майна, і ті виявлялися іноді обманщиками.

Тому минулого літа вирішив я податися до якоїсь глухої місцевості, куди не проник ще змій-спокусник, і подивитись, чи не знайдеться там підхожого хлопця, обдарованого талантом до злочину, але ще не розбещеного успіхом.

Натрапив я на одне містечко, на вигляд саме те, що потрібно. Жителі ще нічого не чули про конфіскацію Адамових угідь^[243] і богували, наче в райському саду, даючи імена худобі та птахам і вбиваючи гадюк. Містечко називалося Маунт-Небо і було розташоване приблизно в тому місці, де сходяться штати Кентуккі, Західна Віргінія та Північна Кароліна. Що, кажете, ці штати не межують один з одним? Ну, загалом, був розташований десь там, поблизу.

Витративши тиждень на те, щоб жителі упевнились, що я не збирач податків, я зайшов якось до крамнички, де збиралися всі вершки місцевого товариства, і почав зондувати ґрунт.

— Джентльмени, — кажу я (після того, як ми вже достатньо потерлися носами і зібралися навколо діжки з сушеними яблуками), — джентльмени, мені здається, що ви найбезгрішніше плем'я на всій землі: ви такі далекі від усякого шахрайства та розпусти. Усі жінки у вас доброзичливі й хоробрі, усі чоловіки чесні й наполегливі, і тому життя тут майже ідеальне.

— Так, містере Пітерсе, — говорить власник крамнички, — правильно ви говорите: ми благородні, нерухливі, запліснявілі люди, краще за нас немає в усій цій місцині, але ви не знаєте Руфа Татама.

— Саме так, — підхоплює міський констебль^[244], — він не знає Руфа Татама. Утім, де б вони могли познайомитись? Це найвідчайдушніший з усіх негідників, які будь-коли рятувалися від шибениці. До речі, я тільки-но пригадав, що мені ще третього дня слід було випустити його з в'язниці, коли закінчився місячний строк, до якого він був засуджений за вбивство Янса Гудло. Але нічого: зайві два-три дні йому не завадять.

— Що ви кажете! — вигукнув я. — Та не може цього бути! Невже у вас, у Маунт-Небо, є така погана людина? Хто б міг подумати: вбивця!

— Гірше! — говорить власник крамнички. — Він викрадає свиней.

Я вирішив розшукати цього містера Татама. Через два-три дні після того, як констебль випустив його з-за ґрат, я з ним познайомився і запросив на околицю міста. Ми сіли на якусь колоду і почали ділову розмову.

Мені був потрібен компаньйон сільської зовнішності для одноактної витівки, котру я мав намір поставити у провінції, і Руф Татам був просто-таки народжений для тієї ролі, яку я намітив для нього.

Зріст у нього був гігантський, очі сині, й лицемірні, як у порцелянового собаки на каміні, з яким гралася тітка Гаррієт, будучи маленькою дівчинкою. Волосся хвилясте, наче в дискобола у Ватикані, а колір волосся нагадував картину «Захід сонця у Великому Каньйоні», написану американським художником і повішену в американській вітальні для прикриття дірки в шпалерах. Це було втілення Сільського Йолопа, це була сама досконалість.

Я розказав йому всю мою справу і побачив, що він готовий хоч зараз.

— Залишімо осторонь смертовбивство, — сказав я. — Це справа дріб'язкова й нікчемна. Чи зробили ви щось важливіше в галузі шахрайства та розбою, на що могли б вказати — з гордістю чи без неї, — аби я знав, що ви підхожий для мене компаньйон?

— Як? — говорить він, розтягуючи по-південному кожне слово. — Хіба вам ніхто не говорив про мене? У всьому Синегір'ї немає жодної людини, ні білої, ні чорношкірої, здатної з такою спритністю викрасти порося без усякого шуму, не видно й не чутно, і при цьому вислизнути від гонитви. Я можу викрасти свиню з хліва, з-під навісу, із-за корита, з лісу, удень і вночі, як бажано, звідки бажано, і ручаюсь, що ніхто не почує ані виску, ані хрокання. Весь фокус у тому, як схопити свиню і як її нести. Я сподіваюсь, — веде далі цей благородний спустошувач свинарників, — що близький той час, коли мене буде визнано світовим чемпіоном із свинокрадіжки.

— Честолюбство — похвальна риса, — говорю я, — і тут, у глушині, свинокрадіж — поважна професія; але там, у великому світі, за межами цього вузького кола, ваша спеціальність, містере Татам, здаватиметься провінційно вульгарною. Утім, вона свідчить про ваш талант. Я беру вас у компаньйони. Капіталу в мене тисяча доларів, і, скориставшись вашою простацькою сільською зовнішністю, ми, я сподіваюсь, заробимо на грошовому ринку кілька привілейованих акцій «Прощавай навіки».

І ось я заангажував^[245] Руфа, ми залишили Маунт-Небо і спустилися з гір на рівнину, і весь час я муштрував його для тієї ролі, яку він мав грати у задуманих мною беззаконних справах. Перед тим я два місяці протинявся без діла на Флоридському узбережжі, тому почувався чудово, і в голові у мене було тісно від усяких витівок та проектів.

Я мав намір, власне, прокласти борозну завширшки дев'ять миль через весь фермерський район Середнього Заходу, куди ми і долали шлях. Але доїхавши до Лексингтона, ми застали там цирк братів Бінклі. З цієї причини до міста з усієї округи зібралися селюки і топтали своїми саморобними чобітьми бельгійські торці бруківки. Я ніколи не пропускаю цирку без того, щоб не закинути вудку в чужі кишені і не розжитися якимись дрібними грошенятами. Тому ми найняли дві кімнати з харчуванням неподалік від цирку в однієї благородної вдови, яку звали місіс Піві. Потім я повів Руфа до магазину готового одягу й одягнув його з ніг до голови джентльменом. Як я і передбачав, він став вельми авантажним^[246], коли ми зі старим Місфицьким вдягли його в нове вбрання. Так, це було чудове вбрання: сукно картате, голубеньке, в зелену клітинку, жилет — кольору дубленої шкіри, краватка — яскраво-червона, а чоботи — найжовтіші в усьому місті.

Це був перший костюм Руфа за все його життя. Дотепер він носив просто нанкову^[247] сорочку і домоткані штани свого рідного краю. Ну вже й пишався вій цим новим костюмом — як дикун новим кільцем у носі.

Того ж вечора я попрямував до цирку і відкрив неподалік гру «у шкаралупки». Руф мав зображувати стороннього і грати проти мене. Я дав йому жменю фальшивих монет для ставок і залишив собі таку само жменю у спеціальній кишені, щоб сплачувати його виграш. Ні, не те щоб я не довіряв йому: просто я не можу спрямовувати кульку на програш, коли бачу, що ставлять справжні гроші. Рука не підіймається, пальці страйкують.

Я встановив столик і став показувати, як легко вгадати, під якою шкаралупкою горошина. Неосвічені йолопи зібралися півколом і стали підштовхувати один одного ліктями та заохочувати до гри. Саме тут і повинен був виступити Руф — ризикнути якоюсь дрібною монеткою і в такий спосіб втягнути інших. Та де ж він? Його немає. Раз чи два він промайнув десь оддалік, я бачив: стоїть, вирячивши очі на афіші, а рот у нього набитий льодяниками. Але близько він так і не підійшов.

Деякі з глядачів ризикнули поставити монету, але грати у шкаралупки без помічника — це все одно, що вудити без наживки. Я закрив гру, діставши лише сорок два долари прибутку, а розраховував я узяти у цих селюків принаймні двісті. До одинадцятої години я повернувся додому і пішов спати. Я говорив собі, що, мабуть, цирк став надто сильною приманкою для Руфа, що музика та інші спокуси так уразили його, що він забув про все інше. І я вирішив уранці прочитати йому хорошу нотацію про принципи нашої справи.

Ледве Морфей^[248] прикував мої плечі до жорсткого матраца, як раптом я чую непристойні дикі крики, на кшталт тих, які видає дитина, що обжерлася зеленими яблуками. Я схоплююсь, відчиняю двері, кличу благородну вдову і, коли вона висовує голову, кажу:

— Місіс Піві, мем, будьте такі ласкаві, заткніть пельку вашому немовляті, щоб порядні люди могли спокійно спати.

— Сер, — відповідає вона. — Це не моє немовля. Це вищить свиня, яку години зо дві тому приніс до себе в кімнату ваш друг містер Татам. І якщо ви доводитеся їй дядьком чи двоюрідним братом, я була б надзвичайно задоволена, як би ви, шановний сер, самі заткнули їй пельку.

Я напнув якийсь одяг, необхідний у порядному товаристві, і пішов до Руфа в його кімнату. Руф був на ногах, у нього горіла лампа, він наливав у жерстяну сковорідку молоко для бурої, середнього віку, свині, іцо вищала.

— Що це таке, Руфе? — кажу я. — Ви знехтували своїми обов'язками і зірвали мені всю гру. І звідки у вас свиня? Чому свиня? Ви, здається, знову взялися за старе?

— Не сердьтесь, будь ласка, Джеффе, — говорить він. — Майте поблажливість до моєї слабкості. Ви знаєте, як я полюбляю свинокрадіжку. Це у мене в крові. А сьогодні, наче навмисне, трапилася така чудова нагода, що я ніяк не міг утриматись.

— Ну що ж! — говорю я. — Може, ви й справді хворі на клептосвинію^[249]. І хто знає, можливо, коли ми виберемося зі смуги, де розводять свиней, ваша душа звернеться до якихось більш високих та прибуткових порушень закону. Я просто не можу зрозуміти, навіщо вам плямувати душу такою капосною, дурною, шкідливою, верескливою твариною?

— Уся річ у тім, — говорить він, — що ви, Джеффе, не відчуваєте симпатії до свиней. Ви не розумієте їх, а я розумію. Здається мені, ось ця — надзвичайно талановита і має дуже великий інтелект: щойно вона пройшлася кімнатою на задніх ногах.

— Гаразд, — кажу я. — Я іду спати. Якщо ваша мила свиня дійсно така премудра, накажіть їй, будьте ласкаві, щоб вона поводилася тихіше.

— Вона зголодніла, — говорить Руф. — Тепер вона засне, і більше ви її не почуєте.

Я завжди перед сніданком читаю газети, якщо тільки перебуваю в такому місці, де поблизу є друкарська машина або хоча б ручний друкарський верстат. Наступного дня я встав рано і знайшов біля парадних дверей «Лексингтонський листок», щойно принесений листоношею. Перше, що я побачив, було оголошення в два стовпці:

П'ЯТЬ ТИСЯЧ ДОЛАРІВ ВИНАГОРОДИ

Зазначену суму буде сплачено без жодних розпитувань тому, хто доставить назад — живою і неушкодженою — знамениту вчену свиню на ймення Беппо, зниклу або вкрадену вчора ввечері з цирку братів Бінклі.

Дж. Б. Теплі, управитель цирку.

Я акуратно склав газету, поклав її до внутрішньої кишені і пішов до Руфа. Він був майже одягнений і годував свиню залишками молока та яблучною шкіркою.

— Добридень, добридень, доброго ранку вам усім! — сказав я задушевно й ласкаво. — Так ми вже встали? І свинка снідає? Що ви думаєте з нею робити, мій друже?

— Я упакую її в кошик, — говорить Руф, — і надішлю до мами в Маунт-Небо. Хай розважає її, поки я не повернусь.

— Гарна свинка! — кажу я і лоскочу їй спину.

— А вчора ви лаяли її найгіршими словами, — говорить Руф.

— Так, — говорю я, — але сьогодні, у вранішньому світлі, вона набагато краща. Я, розумієте, виріс на фермі і дуже полюбляю свиней. Але я завжди лягав спати із заходом сонця і не бачив жодної свині при світлі лампи. Ось що я зроблю, Руфе: я дам вам за цю свиню десять доларів.

— Я не хотів би продавати цю свинку! — говорить він. — Іншу я, либонь, і продав би, але цю — ні.

— Чому ж не цю? — запитую я і починаю побоюватись, що він уже здогадався, у чому річ.

— Тому, — говорить він, — що це був найкращий подвиг усього мого життя. Ніхто інший не міг би вчинити такого подвигу. Якщо колись у мене будуть діти, якщо я матиму сімейне вогнище, то сяду коло нього і розповідатиму їм, як їхній татусь викрав свиню з переповненого публікою цирку. А може, і внукам розкажу. То ж бо вони пишатимуться. Справа була така: там стояли два з'єднані один з одним намети. Свиня лежала на помості, прив'язана маленьким ланцюжком. У другому наметі я бачив велетня і жінку, усю вкриту патлатим сивим волоссям. Я взяв свиню і вибрався поповзом з-під полотна. Вона була тихіша за мишеня: хоч би вискнула. Я сунув її під піджак і пройшов повз цілу сотню людей, доки не вийшов на темну вулицю. Навряд чи я продам цю свиню, Джеффе. Я хочу, щоб мама зберегла її, тоді у мене буде свідок мого знаменитого діла.

— Свиня не проживе стільки років, — кажу я, — вона здохне раніше, ніж ви почнете своє старече базікання коло каміна. Вашим онукам доведеться повірити вам на слово. Я даю вам за неї сто доларів.

Руф здивовано глянув на мене.

— Свиня не може мати для вас такої великої цінності, — сказав він. — Навіщо вона вам?

— Розумієте, — сказав я з тонкою усмішкою, — з першого погляду важко припустити в мені темперамент художника, а між тим у мене є художня жилка. Я збираю колекцію. Колекцію всіляких свиней. Я об'їздив світ у пошуках видатних та рідкісних свиней. У долині Уобаша в мене є спеціальне свиняче ранчо, де зібрані представники найцінніших порід — від мериносів до польсько-китайських^[250]. Ця свиня здається мені дуже породистою, Руфе. Я гадаю, це справжній беркшир. От чому я хочу її придбати.

— Звичайно, я радий зробити вам послугу, але в мене теж є художня жилка, — відповідає Руф. — Про мене, якщо людина може викрасти свиню краще, ніж будь-яка інша людина, — вона художник. Свині — моє натхнення. Особливо ця свиня. Давайте мені за неї хоч двісті п'ятдесят, я і то не продам.

— Ні, послухайте, — говорю я, витираючи піт із чола. — Тут річ не в грошах, а в мистецтві; і навіть не стільки в мистецтві, скільки в любові до людства. Як знавець і любитель свиней, я мушу придбати цю беркширську свинку. Це мій обов'язок перед ближніми. Інакше мене замучить, совість. Сама бо свинка цих грошей не варта, але з погляду вищої справедливості щодо свиней, як кращих слуг і друзів людства, я пропоную вам за неї п'ятсот доларів.

— Джеффе, — відповідає цей поросячий естет, — для мене річ не в грошах, а в почутті.

— Сімсот, — кажу я.

— Давайте вісімсот, — говорить він, — і я вирву із серця почуття.

Я дістав зі свого потайного пояса гроші і відлічив сорок папірців по двадцять доларів.

— Я візьму її до себе в кімнату і замкну, — говорю я, — хай посидить, поки ми снідатимемо.

Я узяв її за задню ногу. Вона завищала, як паровий орган у цирку.

— Дайте мені, — сказав Руф, узяв свиню під пахву, притримав рукою її рило і поніс до моєї кімнати, як спляче немовля.

З тієї хвилини, як я нарядив Руфа в такий розкішний костюм, його охопила пристрасть до різних туалетних дрібниць. Після сніданку він заявив, що піде до Місфицького купити собі лілові шкарпетки. Тільки-но він пішов, я заметушився, як однорука людина, хвора на кропив'яну лихоманку, коли вона клеїть шпалери. Я найняв старого негра з візком; ми поклали свиню в мішок, зав'язали його вірьовкою і поїхали в цирк.

Я розшукав Джорджа Б. Теплі у невеликому наметі, біля відкритого отвору на кшталт вікна. Це був товстенький чоловічок із пронизливим поглядом, у червоній фуфайці та чорній ярмулці. Фуфайка була зашпилена на грудях діамантовою шпилькою в чотири карати.

— Ви Джордж Б. Теплі? — запитую я.

— Ладен присягнути, що я, — відповідає він.

— Ну, так я можу вам сказати, що я дістав і привіз.

— Висловлюйтесь точніше, — говорить він. — Що ви привезли? Морських свинок для азійського удава чи люцерну для священного буйвола?

— Та ні ж, — кажу я. — Я привіз вам Беппо, учену свинку; вона у мене в мішку, тут, у візку. Сьогодні вранці я знайшов її в садку коло моїх парадних дверей. Вона підривала квіти. Якщо вам все одно, я хотів би одержати свої п'ять тисяч доларів не дрібними, а крупними купюрами.

Джордж Б. Теплі вилітає з намету і пропонує мені іти слідом за ним. Ми заходимо до одного з бічних куренів. Там на сіні лежить чорна, мов сажа, свиня із рожевою стрічкою на шиї і їсть моркву, якою годує її якийсь чоловік.

— Гей, Маку! — кричить Теплі. — Сьогодні вранці нічого не трапилося з нашою всесвітньо відомою?

— З нею? Ні! — відповідає чоловік. — У неї чудовий апетит, як у хористки о першій годині ночі.

— Звідки ви взяли таку нісенітницю? — запитує Теплі, звертаючись до мене. — З'їли на ніч забагато свинячих котлет?

Я виймаю газету і показую йому оголошення.

— Фальшивка! — говорить він. — Нічого про це не знаю. Ви на власні очі бачили всесвітньо відоме чудо чотириногого царства, ви бачили, з якою надприродною мудрістю воно їсть свій уранішній сніданок; ви на власні очі могли переконатись, що воно не вкрадене і не заблукало. До побачення. Бувайте здорові.

Я почав розуміти, що до чого, і, сівши у візок, наказав дядькові Неду їхати до найближчої алеї. Там я вийняв мою свиню з мішка, ретельно встановив її, довго прицілювався і дав їй такого стусана, що вона вилетіла з іншого кінця алеї — на двадцять футів попереду свого виску.

Потім я сплатив дядькові Неду його п'ятдесят центів і пішов до редакції газети. Я хотів почути власними вухами — коротко і ясно — про всю подію. Я викликав до віконця агента з прийому оголошень.

— Я уклав парі, і мені потрібні деякі подробиці, — говорю я. — Чи був той чоловік, який здав вам оголошення про свиню, товстеньким, з довгими чорними вусами, з покаліченою лівою ногою?

— Ні, — відповідає агент. — Він дуже високий і худий, волосся у нього кукурудзяного кольору, а виряджений він, наче оранжерейна квітка.

Обідати я повернувся до місіс Піві.

— Може, залишити на вогні трохи супу для містера Татама? — питається вона.

— Довго ж вам доведеться його чекати, — говорю я. — Зберігаючи для нього гарячий суп, ви виснажите на паливо всі вугільні шахти і всі ліси обох півкуль.

— Отже, ви бачите, — закінчив свою оповідь Джефф Пітерс, — як важко знайти надійного і чесного партнера.

— Але ж, — почав я, вважаючи, що давнішнє знайомство дає мені право на таке запитання, — правило-то ваше двосічне. Запропонуй ви йому поділити навпіл обіцяну в газеті винагороду, ви нічого не втратили б.

Джефф зупинив мене поглядом, сповненим благородного докору.

— Абсолютно різні речі, і змішувати їх не можна, — сказав він. — Те, що я намагався зробити, є найпростіша спекуляція, моральна, дозволена всіма законами. Дешево купити і дорого продати — хіба не на цьому тримається Уолл-стрит? Там бики і ведмеді^[251], а тут була свиня. Яка ж різниця? Свиняча щетина — чим вона гірша за роги та звірині шкури?

Розваги сучасного села

Джефф Пітерс потребує нагадувань. Щоразу, коли просиш його розказати про яку-небудь пригоду, він запевняє, що життя його таке ж бідне на події, як найдовший з романів Троллопа^[252]. Але якщо непомітно заманити його, він попадається. Тому я завжди кидаю кілька найрізноманітніших наживок, перш ніж упевнюся, що він клюнув.

— За моїми спостереженнями, — якось сказав я, — серед фермерів Заходу, попри всю їхню заможность, знову помітний рух на користь старих популістських^[253] кумирів.

— Такий вже сезон, — сказав Джефф, — усюди помітний рух. Фермери кудись пориваються, оселедець іде незліченними косяками, з дерев сочиться смола, і на річці Конемо почався льодохід. Я трохи знаюся на фермерах. Одного разу я уявив, що знайшов фермера, який хоч трохи відхилився від уторованої колії собі подібних. Але Енді Таккер довів мені, що я помиляюсь. «Фермером народився — простаком помреш», — сказав Енді. «Фермер — це людина, що вийшла в люди всупереч усім політичним баламутам, балотуванням та балету, — сказав Енді, — і я не знаю, кого б ми стали обдурювати, якби його не було на світі». Якось прокидаємося ми з Енді вранці, а у нас усього капіталу шістдесят вісім центів.

Було це в жовтому сосновому готелі, у Південній Індіані. Як ми напередодні зіскочили з потяга, я не можу вам сказати; про це навіть жахливо подумати, бо потяг ішов повз село так швидко, що з вікна вагона нам здавалось, ніби ми бачимо салун, а коли ми зіскочили, то побачили, що це були дві різні речі, які знаходились за два квартали одна від одної: аптекарський магазин і цистерна з водою.

Чому ми зіскочили з потяга при першій слушній нагоді? Тут були замішані годиннички з фальшивого золота і партія діамантів з Аляски, які нам не вдалося збути по той бік кентуккійського кордону.

Прокинувшись, я почув, що кричать півні; пахло чимось не схожим на азотно-соляну кислоту; щось важке гепнулося об підлогу на нижньому поверсі; якийсь чоловік вилаявся.

— Енді, — кажу я, — дивися веселіше! Ми ж потрапили до села. Там унизу хтось шпурнув для проби фальшивим злитком чистого золота. Підемо й одержимо з фермера те, що нам належить. Обдуримо його, а потім — до побачення!

Фермери завжди були для мене чимось на зразок запасного фонду. Щоразу, бувало, коли справи у мене погіршають, я іду на перехрестя, чіпляю фермера гачком за підтяжку, викладаю йому механічним голосом програму мого шахрайства, нашвидку переглядаю його майно, віддаю назад ключ, оселок та папери, що мають ціну тільки для нього, і спокійно іду собі геть, не ставлячи жодних запитань. Звичайно, фермери були для нас надто дрібною дичиною, зазвичай ми з Енді займалися справами важливішими, але іноді, в окремих випадках, і фермери бували нам корисні, як подеколи для ділків з Уолл-стриту буває корисним навіть міністр фінансів.

Зійшовши вниз, ми побачили, що знаходимося в чудовій землеробській місцевості. За дві милі на пагорбі стояв серед дерев великий білий будинок, а навколо була сільськогосподарська суміш із комор, пасовищ, галявин та флігелів.

— Чий це будинок? — спитали ми нашого господаря.

— Це, — говорить він, — житло, а також лісові, земельні і садові угіддя фермера Езри Планкетта, одного з найпередовіших громадян.

Після сніданку ми з Енді, залишившись із восьми центами капіталу, почали складати гороскоп цього земельного магната.

— Я піду до нього один, — сказав я. — Ми удвох проти одного фермера — це вже занадто. Це так само, якби Рузвельт пішов на одного ведмедя з обома кулаками.

— Гаразд, — погоджується Енді, — Я теж вважаю за краще діяти по-джентльменськи навіть щодо такого городника. Але на яку приманку ти думаєш зловити цього Езру?

— О, яка різниця, — кажу я. — Тут годиться будь-яка приманка, перше, що мені трапиться, коли я суну руку в валізу. Я, мабуть, захоплю з собою квитанції про отримання прибуткового податку; і рецепт приготування конюшинового меду із сиру та яблучної шкірки; і бланки замовлень на носилки Мак-Горні, які потім виявляються косаркою Мак-Корміка; і маленький кишеньковий злиток золота; перлове намисто, знайдене мною у вагоні; та…

— Досить, — говорить Енді. — Будь-яка з цих приманок має подіяти. Та дивися, Джеффе, хай цей кукурудзяник не дає тобі брудних кредиток, а тільки нові, чистенькі. Це просто ганьба для Департаменту землеробства, для нашої бюрократії, для нашої харчової промисловості — якими поганими, паскудними папірцями розплачуються з нами деякі фермери. Мені траплялося одержувати від них долари, наче культура бактерій, виловлених у кареті швидкої допомоги.

Гаразд. Іду я до стайні і наймаю двоколку, причому платні наперед з мене не беруть, зважаючи на мою пристойну зовнішність. Під'їжджаю до ферми, прив'язую коня. Бачу — на сходинках ґанку сидить якийсь франтуватий суб'єкт у білосніжному фланелевому костюмі, у рожевій краватці, з діамантовим перснем і в спортивній кепці. «Мабуть, дачник», — думаю я про себе.

— Як би мені побачити фермера Езру Планкетта? — запитую я у суб'єкта.

— Він перед вами, — відповідає суб'єкт. — А що вам треба?

Я нічого не відповів. Я стояв як укопаний і повторював про себе веселу пісеньку про «чоловіка з мотикою»^[254].

Ось тобі і чоловік з мотикою! Коли я вдивився в цього фермера, маленькі дурнички, які я прихопив із собою, аби вичавити з нього монету, здалися мені такими ж безнадійними, як спроба рознести вщент М'ясний трест за допомогою іграшкової рушниці. Він зміряв мене очима і говорить:

— Ну, розказуйте, чого ви хочете. Я бачу, що ліва кишеня піджака у вас надто відкопилюється. Там золотий злиток, чи не так? Давайте його сюди, мені якраз потрібна цегла, а байки про загублені срібні рудники мене мало цікавлять.

Я відчув, що був безмозким дурнем, коли вірив у закони дедукції, але все ж таки витягнув з кишені свій маленький злиток, ретельно загорнутий у хустку. Він зважив його на руці і говорить:

— Один долар вісімдесят центів. Іде?

— Свинець, з якого зроблено це золото, і той коштує дорожче, — сказав я з гідністю і поклав свій злиток назад у кишеню.

— Не хочете — не треба, я просто хотів купити його для колекції, яку я став складати, — говорить фермер. — Не далі як минулого тижня я купив один гарний екземпляр. Просили за нього п'ять тисяч доларів, а віддали за два долари і десять центів.

Тут у будинку задзвонив телефон.

— Заходьте, красеню, до кімнати, — говорить фермер. — Подивіться, як я живу. Іноді мені буває нудно на самоті. Це, мабуть, телефонують із Нью-Йорка.

Увійшли ми до кімнати. Меблі, як у бродвейського маклера: дубові конторки, два телефони, крісло і кушетки, оббиті іспанським сап'яном^[255], картини, писані олійною фарбою, у позолочених рамах, а рами завширшки не менше фута, а в куточку — телеграфний апарат відстукує новини.

— Алло, алло! — кричить фермер. — Це Риджент-театр? Так, так, з вами говорить Планкетт з маєтку «Центральна жимолость». Залиште мені чотири крісла в першому ряду — на п'ятницю, на вечірню виставу. Мої звичайні. Так. На п'ятницю. До побачення.

— Кожні два тижні я їжджу до Нью-Йорка освіжитись, — пояснює мені фермер, вішаючи трубку. — Ускакую в Індіанополісі у вісімнадцятигодинний експрес, проводжу десять годин серед білої ночі на Бродвеї і повертаюся додому саме в той час, коли кури йдуть на сідало, — через сорок вісім годин. Так, так, первісний юний фермер печерного періоду, з тих, що описував Хаббард^[256], трохи приодягнувся й обтесався останнім часом, чи не так? Як ви вважаєте?

— Я неначе помічаю, — кажу я, — певне порушення аграрних традицій, яке дотепер викликає в мене таку довіру.

— Правильно, красеню, — говорить він. — Близький той час, коли примула, що «жовтіє в траві коло струмочка», здаватиметься нам, селюкам, розкішним виданням «Мови квітів» на веленевому папері з фронтиспісом^[257].

Але тут знову задзвонив телефон.

— Алло, алло! — говорить фермер. — А-а, це Перкінс, з Міллдейла? Я вже сказав вам, що вісімсот доларів за цього жеребця — надто велика ціна. Що, цей кінь біля вас? Гаразд, покажіть його. Відійдіть від апарата. Пустіть його риссю по колу. Швидше, ще швидше. Так, так, я чую. Але ще швидше. Досить. Підведіть його до телефона. Ближче. Присуньте його морду до апарата. Зачекайте хвилину. Ні, мені не потрібен цей кінь. Що? Ні. Я його і задарма не візьму. Він шкутильгає. Крім того, він із запалом. Прощавайте.

— Ну, красеню, — звертається він до мене, — тепер ви бачите, що селюк постригся. Ви уламок далекого минулого. Та що казати, самому Тому Лоусону не спало б на думку спробувати захопити зненацька сучасного аграрія. Нині на фермах вже субота, чотирнадцяте^[258]. Ось, подивіться, як ми, сільські люди, намагаємось не відставати від подій.

Підводить він мене до столу, а на столі стоїть машинка, а в машинці дві такі штучки, щоб вставляти їх у вуха і слухати. Вставляю і слухаю. Жіночий голос читає перелік убивств, нещасних випадків та інших пертурбацій політичного життя.

— Те, що ви чуєте, — пояснює мені фермер, — це зведення сьогоднішніх новин із газет Нью-Йорка, Чікаго, Сент-Луїса та Сан-Франциско. Їх повідомляють телеграфом у наше сільське Бюро останніх вістей і подають у гарячому вигляді передплатникам. Тут, на цьому столі, кращі газети та журнали Америки. А також витяги з майбутніх журнальних статей.

Я взяв один аркуш і прочитав: «Коректури майбутніх статей. У липні 1909 року журнал «Сенчурі» скаже…» і так далі.

Фермер телефонує комусь, мабуть своєму управителеві, і наказує йому продати джерсейських баранів — п'ятнадцять голів — по шістсот доларів; засіяти пшеницею дев'ятсот акрів землі і доставити на станцію ще двісті бідонів молока для молочної цистерни. Потім він пропонує мені сигару першого ґатунку фабрики Генрі Клея, потім дістає з буфета пляшку зеленого шартреза^[259], потім іде подивитися на стрічку свого телеграфу.

— Газові акції піднялися на два пункти, — говорить він. — Дуже добре.

— А може, вас мідь цікавить? — питаюсь.

— Облиш це! — кричить він і здіймає вгору руку. — Бо я покличу собаку. Я вже сказав вам, щоб ви не витрачали часу даремно. Мене не обдурите.

За кілька хвилин він говорить:

— Знаєте що, красеню, чи не піти вам геть із цього дому? Я, звичайно, дуже радий і таке інше, але у мене термінова справа: я мушу написати для одного журналу статтю «Химера комунізму», а потім надвечір побувати на зборах «Асоціації для поліпшення бігових доріжок». Адже вам уже ясно, що ні в яке ваше зілля я все одно не повірю.

Що мені лишалося робити, сер? Ускочив я у свій візок, кінь повернув і привіз мене до нашого готелю. Я залишив коня біля ґанку, а сам побіг до Енді. Він у себе в номері, я розповідаю йому про моє побачення з фермером і слово в слово повторюю всю розмову. Я до того очманів, що сиджу і смикаю краєчок скатертини, а думок у мене ніяких.

— Не знаю, що й робити, — кажу я і, щоб приховати свою ганьбу, наспівую сумну й дурну пісеньку.

Енді крокує кімнатою туди-сюди кусаючи кінчик лівого вуса, а це завжди означає, що він обмізковує якийсь план.

— Джеффе, — говорить він нарешті. — Я тобі вірю; усе, що ти сказав мені про цього фільтрованого селюка, правда. Але ти мене не переконав. Не може такого бути, щоб у ньому не залишилося жодної крихти первісної дурості, щоб він зрадив ті завдання, задля яких його призначило саме Провидіння^[260]. Скажи, Джеффе, ти ніколи не помічав у мене особливо сильних релігійних схильностей?

— Як тобі сказати, — кажу я, щоб не образити його відчуттів, — я зустрічав також чимало побожних людей, у яких зазначені схильності виливалися назовні в такій мікроскопічній дозі, що, якщо потерти їх білосніжною хусткою, хустка залишиться без жодної плямочки.

— Я все життя займався поглибленим вивченням природи, починаючи зі створення світу, — говорить Енді, — і свято вірую, що кожне творіння Господнє створено з якоюсь вищою метою. Фермери теж створені Богом не дарма: призначення фермерів полягає в тому, щоб годувати, одягати й поїти таких джентльменів, як ми. Інакше навіщо б наділив нас Господь мізками? Я переконаний, що манна, якою ізраїльтяни сорок днів харчувалися в пустелі, — не що інше, як фігуральне позначення фермерів; так воно й лишилося донині. А тепер, — говорить Енді, — я перевірю свою теорію: «Якщо ти фермер, бути тобі в дурнях», попри всіляке лакування та інші оздоби, що ними псевдоцивілізація його наділила.

— І теж спіймаєш облизня, — кажу я. — Цей фермер скинув з себе будь-які пута кошари. Він забарикадувався вищими досягненнями електрики, освіти, літератури та розуму.

— Спробую, — говорить Енді. — Існують закони природи, яких не може змінити навіть Безкоштовна Доставка Додому в Сільських Місцевостях.

Тут Енді віддаляється в комірку і виходить звідти в картатому костюмі; бурі клітки й жовті, такі великі, як ваша долоня. Блискучий циліндр та яскраво-червоний жилет із синіми цятками. Вуса у нього були пісочного кольору, а зараз, дивлюся, вони сині, неначе він занурив їх у чорнило.

— Великий Барнуме^[261], — кажу я. — Чого це ти так вифрантився? Ніби цирковий фокусник, хоч зараз на арену.

— Гаразд, — відповідає Енді. — Візок ще біля ґанку? Чекай на мене, я незабаром повернусь.

За дві години Енді заходить до кімнати і кладе на стіл пачку доларів.

— Вісімсот шістдесят, — говорить він. — Справа стояла так. Я застав його вдома. Він подивився на мене і став з мене глузувати. Я не відповів ані слова, але дістав шкаралупки від волоських горіхів і став качати по столу маленьку кульку. Потім, посвистівши трохи, я вимовив старовинну формулу:

— Ну, джентльмени, підходьте ближче і дивіться на цю маленьку кульку. Адже за це з вас не вимагають грошей. Ось вона тут, а ось її немає. Відгадайте, де вона тепер. Спритність рук обдурює око.

Кажу це, а сам дивлюся на фермера. У нього навіть піт на чолі виступив. Він іде, зачиняє парадні двері і дивиться на кульку, не зводячи з неї очей. А потім говорить:

— Закладаю двадцять доларів, що я знаю, під якою шкаралупкою захована ваша горошина. Ось під цією.

— Далі розказувати нічого, — продовжував Енді. — Він мав при собі лише вісімсот шістдесят доларів готівкою. Коли я пішов, він провів мене до воріт. Він міцно потиснув мені руку і зі сльозами на очах сказав:

— Любий, спасибі тобі; багато років я не відчував такої насолоди. Твоя гра в шкаралупку нагадала мені ті щасливі безповоротні роки, коли я ще був не аграрієм, а звичайним фермером. Щасти тобі.

Тут Джефф Пітерс замовк, і я зрозумів, що розповідь його закінчена.

— Так ви гадаєте… — почав було я.

— Так, — сказав Джефф, — у цьому роді. Нехай собі фермери йдуть шляхом прогресу і розважаються вищою політикою. Життя бо на фермі нудне; а в шкаралупку їм доводилося грати й раніше.

Совість у мистецтві

— Я ніколи не міг примусити свого компаньйона Енді Таккера триматися в законних межах благородного шахрайства, — сказав мені одного разу Джефф Пітере.

Енді не здатний до благородства: у нього надто багато фантазії. Він, бувало, винаходив такі шахрайські, такі надфінан-сові способи добування грошей, що на них наклала би вето^[262] навіть залізнична компанія.

Сам же я принципово ніколи не брав у свого ближнього жодного долара, не давши йому щось натомість — медальйон з фальшивого золота, або насіння садових квітів, або мазь від прострілу, або біржові папери, або порошок від бліх, або хоча б ляпас. Мабуть, якісь мої предки походили з Нової Англії, і я успадкував від них сталий і впертий страх перед поліцією.

Ну, а в Енді родовідне дерево іншої породи. Він, здається, міг би простежити свою генеалогію^[263] тільки до тієї чи іншої фінансової корпорації.

Одного разу влітку, коли ми перебували на Середньому Заході і промишляли в долині Огайо сімейними альбомами, порошками від головного болю та рідиною від тарганів, Енді спала на думку нова фінансова комбінація, з-поміж тих, що підлягають переслідуванню з боку судової влади.

— Джеффе, — говорить він, — гадаю, час уже нам кинути цих городників і вшанувати своєю увагою що-небудь поживніше та плодоносніше. Як тобі подобається ідея пірнути в саму гущавину країни хмарочосів і покусати яких-небудь більших оленів?

— Що ж, — кажу я, — моя ідіосинкразія^[264] тобі відома. Я віддаю перевагу чесному, легальному бізнесу, такому, як тепер. Коли я беру гроші, люблю залишати в руках у мого покупця якийсь відчутний на дотик предмет, щоб він милувався ним і не надто пильно стежив, у який бік я подався. Але якщо ти придумав щось новеньке, Енді, — говорю я, — викладай, послухаємо. Не такий вже я прихильний до дрібного злодійства, щоб відмовитись, коли натомість запропонують що-не-будь краще.

— Я намірився, — говорить Енді, — влаштувати таку собі невелику облаву — без собак, єгерів^{title="">[265]} і без зайвого шуму — на велике стадо американських Мідасів^[266], які в просторіччі звуться піттсбурзькими мільйонерами.

— У Нью-Йорку? — питаюсь я.

— Ні, найлюб'язніший, — говорить Енді. — У Піттсбурзі. Вони водяться головним чином там. Нью-Йорк вони не полюбляють. Бувають там зрідка і лише тому, що від них цього чекають.

Піттсбурзький мільйонер, що потрапив до Нью-Йорка, — все одно, що муха, яка потрапила в чашку гарячої кави, — люди дивляться на нього і говорять про нього, а задоволення ніякого. Нью-Йорк знущається з нього за те, що він нібито марнує силу-силенну грошей у цьому місті насмішок та снобів^[267]. Насправді ж він там нічого не витрачає. Я одного разу бачив реєстр витрат, що коштував п'ятнадцять мільйонів, який один мешканець Піттсбурга склав після десяти днів перебування в Нью-Йорку. Ось цей запис.

	Долари	Центи
Проїзд залізницею туди й назад	21	00
Проїзд у кебі до готелю і назад	2	00
Рахунок у готелі, по 5 доларів на день	50	00
На чай	5750	00
РАЗОМ	5823	00

— Ось він, голос Нью-Йорка, — продовжує Енді. — Це місто — суцільний офіціант. Якщо дати йому на чай забагато, він стане коло дверей і кидатиме дотепи на вашу адресу разом із хлопчиськом біля роздягальні. Коли житель Піттсбурга хоче витрачати гроші і насолоджуватися життям, він сидить удома. Саме там ми і будемо його ловити.

Ну, коротко кажучи, заховали ми з Енді наші альбоми, і нашу паризьку зелень, і антипіринові порошки в льосі одного знайомого і вирушили до Піттсбурга. У Енді не було наперед складеної програми беззаконних і насильницьких дій, але він розраховував, що, коли дійде до діла, його аморальний інстинкт підкаже, що робити.

Поступаючись моїм ідеям самозбереження та чесності, Енді обіцяв, якщо я візьму діяльну участь у будь-якому влаштованому ним бізнесі, наша жертва одержить за свої гроші щось таке, що можна сприймати за допомогою зору, дотику, нюху чи смаку, — отже, моя совість буде спокійна. Після цього я вже не відчував жодних мук сумління і набагато бадьоріше пішов на беззаконне діло.

— Енді, — говорю я, пробираючись з ним крізь дим шлаковою доріжкою, яку там називають Смітфілд-стрит, — а ти подумав про те, як нам познайомитися з цими королями коксу і герцогами чавунних болванок? Я аж ніяк не хочу принижувати моє вміння поводитись у вітальні і мою систему застосування ножів та виделок, але проникнути в салони тутешніх споживачів дешевих сигар важче, ніж тобі здається.

— Єдине, що може стати на заваді нашому зближенню з ними, — говорить Енді, — це наше гарне виховання. Ми для них надто високого тону. Місцеві мільйонери — простий, добродушний народ, демократи, без жодних претензій.

Правда, вони грубі, але дуже неввічливі, і хоча в їхніх манерах не помітно ні лиску, ні чемності, у глибині душі вони зухвалі й брутальні. Майже кожен з них вийшов із найтемніших низів, і вони так і залишаться у темряві, доки місто не встановить димовловлювачів. Якщо ми поводитимемось просто, без жодних претензій, не уникаючи салунів, і зуміємо заявити про себе досить голосно, як імпортне мито на сталеві рейки, нам буде зовсім не важко заприятелювати з цими мільйонерами.

Так от блукали ми з Енді містом днів три-чотири, усе примірялись. Деяких мільйонерів ми вже знали в лице.

Один із них щодня проїжджав повз наш готель, зупинявся коло його дверей і вимагав, щоб йому винесли на вулицю кварту шампанського. Лакей виносить йому шампанське, відкорковує, а він бере пляшку і п'є просто з шийки. Одразу видно, що, перш ніж розбагатіти, він працював на заводі склодувом.

Якось увечері Енді не з'явився до обіду, а прийшов лише близько одинадцятої години і зайшов до мене в номер.

— Підчепив одного! — сказав він. — Дванадцять мільйонів. Нафта, прокатні заводи, нерухомість, природний газ. Гарна людина, ніякої пихи. Усі свої багатства нажив за останні п'ять років. Тепер наймає купу професорів, щоб навчали його літератури, мистецтва та всяких таких дурниць. Уперше я побачив його, коли він щойно виграв парі у представника Сталевого тресту, що сьогодні на Аллегейнському сталепрокатному будуть чотири випадки самогубства. Ставка була десять тисяч. З цієї нагоди кожен, хто хотів, приходив і вітав його, і кожного він пригощав склянкою віскі. Я чомусь сподобався йому з першого погляду, і він запропонував мені пообідати удвох. Я погодився, ми пішли на Діамантовий проспект до ресторану, сіли за столик, пили іскристий мозель, їли рагу з устриць і на десерт яблучні оладки.

Потім він схотів показати мені свою холостяцьку квартиру на Ліберті-стрит. Квартирка з десяти кімнат просто над рибними рядами, а ванна вище поверхом. Він сказав, що витратив вісімнадцять тисяч доларів, щоб обставити цю резиденцію, і я йому вірю.

В одній кімнаті картин на сорок тисяч, а в іншій — різних курйозів та антикварних речей на двадцять. Його прізвище Скаддер, йому сорок п'ять років, він вчиться грати на піаніно, і його нафтовий фонтан дає щодня по п'ятнадцять тисяч барелів^[268] нафти.

— Що ж, — кажу я, — усе це, мабуть, непогано звучить, але для нас начебто ні до чого. На біса нам його картини? І нафта?

Енді задумався, сидячи на ліжку.

— Ні, — говорить він, — ні, цей чоловік не просто пересічний мерзотник. Коли він показував мені свою шафку з антикваріатом, обличчя його розчервонілась, наче дверцята печі, в якій палає кокс. За його словами, якщо йому вдасться здійснити ще кілька великих операцій, то порівняно з його колекцією, гобеленове, порцеляново-бісерне зібрання Дж. П. Моргана здаватиметься не витонченішим, ніж уміст страусиного вола на екрані.

— А потім він показав мені одну дрібничку, — вів далі Енді, — ну, це одразу видно, річ чудова. Вирізана зі слонової кістки. Він говорить, що їй дві тисячі років. Квітка лотоса, і в ній обличчя якоїсь жінки. Скаддер подивився у каталог і пояснив усе як по-писаному. Один єгипетський різьбяр, на ймення Хафра, зробив дві такі штучки для фараона Рамзеса Другого в якийсь там рік до Різдва Христового. Друга кудись зникла, і її дотепер не знайшли. Антикварні щури нишпорили по всій Європі, сподіваючись її відшукати, але марно. Скаддер сплатив за свою дві тисячі доларів.

— Гаразд, — говорю я, — для мене це пусті слова. Я гадав, що ми прибули до Піттсбурга, аби навчити мільйонерів, як слід вершити справи, а виходить, що вони дають нам уроки щодо витончених мистецтв.

— Нічого, трохи потерпи, — благодушно відповідає Енді. — Дим ще може розвіятись.

Наступного дня рано-вранці Енді пішов з готелю і повернувся тільки о дванадцятій годині. Він запросив мене у свій номер, вийняв із кишені якийсь пакунок завбільшки з гусяче яйце і, коли розпакував його, там виявився точнісінько такий самий виріб із слонової кістки, як той, що Енді бачив учора в мільйонера.

— Годину тому, — говорить Енді, — заходжу я в одну місцеву лавку, де продається всякий запорошений мотлох. Там же приймають речі в заставу. Дивлюсь — з-під якихось старовинних кинджалів виглядає ось ця штука. Заставник говорить, що вона валяється в нього вже кілька років і що її завезли сюди араби, чи турки, чи інші невірні, які жили тоді внизу, коло річки. Я запропонував йому за неї два долари, але, мабуть, по моїх очах було видно, що вона мені страшенно потрібна, бо продавець сказав, що найменша ціна, про яку може бути розмова, це триста тридцять п'ять доларів і що говорити про менші цифри означало б вирвати шматок хліба з рота його дітей. Врешті-решт я придбав її за двадцять п'ять.

— Джеффе, — продовжує Енді, — подивись. Це і є та друга фараонова штучка, про яку говорив мені Скаддер. Вони схожі одна на одну, як дві краплі води. Я не сумніваюсь, що, побачивши її, він заплатить за неї дві тисячі з такою самою швидкістю, з якою він затикає собі за комір серветку перед обідом. І справді, чому б цій штучці не бути справжньою? Цілком імовірно, що її вирізував той старий циган.

— Чом би й ні? — говорю я. — Але як же ми примусимо нашого мільйонера добровільно придбати таку штучку?

Щодо цього у Енді був готовий, повністю розроблений план, і ось як ми його здійснили.

Я надів сині окуляри, напнув чорний сюртук, скошлатив собі волосся і перетворився на професора Піклмена. Я переїхав до іншого готелю, зареєструвався там і послав телеграму Скаддеру, запрошуючи його прийти до мене у важливій справі, що стосується витончених мистецтв. Не минуло й години, як він піднявся до мене на ліфті. Неотесана людина, крикун, який весь пропахнув коннектикутськими сигарами та нафтою.

— Хелло, профес! — кричить він. — Як справи?

Я ще більше скуйовджую волосся і дивлюся на нього крізь сині окуляри.

— Сер, — говорю я. — Ви Корнеліус Т. Скаддер, що проживає у штаті Пенсільванія у місті Піттсбург?

— Так, це я! — кричить він. — Давайте вип'ємо з цього приводу.

— У мене, — говорю я йому, — немає ані бажання, ані часу вдаватися до таких злоякісних і безглуздих розваг. Я приїхав сюди з Нью-Йорка у справі, що стосується біз… тобто мистецтва. Мені стало відомо, що ви є власником єгипетської таблетки із слонової кістки часів фараона Рамзеса Другого. На ній зображена голова цариці Ізіди на фоні квітки лотоса. Таких зображень було виготовлено лише два. Одне з них вважалося зниклим. Недавно мені пощастило придбати його в ломб… в одному маловідомому музеї у Відні. Я хотів би купити і те, що зберігається у вас. Яка буде ваша ціна?

— Чорт забирай, професоре! — кричить Скаддер. — Невже ви знайшли його? І ви хочете, щоб я продав вам своє? Ні, ні! Корнеліус Скаддер не має потреби продавати свої колекції. Чи при вас цей витвір мистецтва?

Я показую дрібничку Скаддеру. Він уважно її розглядає.

— Так, так, ви маєте рацію, — говорить він. — Це справжній дублікат моєї. Ті ж самі завитки, ті ж самі лінії. Я вам скажу, що я зроблю. Я не продам, я куплю. Даю вам дві тисячі п'ятсот за вашу.

— Ну, якщо ви не продаєте, я продам, — говорю я. — І, будь ласка, більшими папірцями. Я не люблю гаяти час. Сьогодні ж повертаюся до Нью-Йорка читати в акваріумі публічну лекцію.

Скаддер виписує чек, посилає його вниз, у контору готелю, там його міняють і приносять мені гроші. Він бере свою єгипетську штучку, а я беру гроші і їду до Енді, у його готель.

Енді крокує кімнатою, дивиться на годинник.

— Ну? — питається він.

— Дві тисячі п'ятсот, — говорю я. — Готівкою.

— У нас лишилося тільки одинадцять хвилин, — говорить він. — Потяг зараз відійде. Бери валізу — і ходу звідси.

— Навіщо поспішати? — говорю я йому. — Справа була чесна. А якщо навіть наша єгипетська штучка є підробкою — це так швидко не виявиться. Для цього потрібен час. Скаддер, здається, певен, що вона справжня.

— Вона і є справжньою, — говорить Енді. — Вона його власна. Учора, коли я оглядав його колекцію, він вийшов на хвилину з кімнати, а я поклав що штучку до кишені. Бери ж швидше валізу і біжімо.

— Так навіщо ж, — кажу я, — ти вигадав, ніби знайшов другу у заставника-антиквара?

— Ох, — відповідає Енді, — з поваги до твоєї чесності, щоб тебе совість не мучила. Ходімо ж, ходімо!

Шлюб як точна наука

— Ви вже чули від мене, — сказав Джефф Пітере, — що жіноча підступність ніколи не викликала в мене надто великої довіри. Навіть у найбезневиннішому шахрайстві не можна покладатися на жінок як на співучасників та компаньйонів.

— Комплімент заслужений, — сказав я. — Здається, у них є всі права називатися найчеснішою статтю.

— А чому б їм і не бути чесними, — сказав Джефф, — на те й чоловіки, щоб шахраювати для них або працювати на них понаднормово. Лише доти вони годяться для бізнесу, доки і почуття, і волосся у них ще не надто далекі від натуральних. А потім подавай їм дублера — ваговоза-чоловіка із задишкою та рудими бакенбардами, із п'ятьма дітьми і закладеним-перезакладеним будинком. Узяти, наприклад, хоча б цю вдову, яку ми з Енді Таккером попросили сприяти нам у здійсненні невеликої матримоніальної^[269] затії у містечку Каїрі.

Коли у вас вистачає грошей на рекламу — скажімо, є пачка завтовшки з тонкий кінець дишла^[270] фургона, — відкривайте шлюбну контору. У нас було близько шести тисяч доларів, і ми розраховували подвоїти цю суму за два місяці, — довше такими справами займатися не можна, не маючи офіційного дозволу від штату Нью-Джерсі.

Ми склали оголошення приблизно такого змісту:

«Симпатична вдова, прекрасної зовнішності, тридцяти двох років, з капіталом три тисячі доларів, власниця великого маєтку, бажала б удруге вийти заміж. Чоловіка хотіла б мати небагатого, але ніжного серцем, оскільки, на її переконання, солідні чесноти частіше трапляються серед бідних. Нічого не має проти старого або некрасивого чоловіка, якщо він буде їй вірним і зуміє дати лад їі капіталу.

Ті, хто хоче одружитись, звертайтеся до шлюбної контори Пітерса і Таккера, Каїр, штат Іллінойс, на ім'я Самотньої».

— Поки що все йде як слід, — сказав я, коли ми скомпонували цей літературний твір. — А тепер — де ж нам узяти цю жінку?

Енді дивиться на мене з холодним роздратуванням.

— Джеффе, — говорить він, — я й не знав, що ти такий реаліст у мистецтві. Ну на що тобі жінка? При чому тут жінка? Коли ти продаєш підмочені акції на біржі, хіба ти дбаєш про те, щоб з них і справді капала вода? Що спільного між шлюбним оголошенням та якоюсь жінкою?

— Слухай, — кажу я, — і запам'ятай раз і назавжди. У всіх моїх незаконних ухиленнях від легальної букви закону я завжди дотримувався того правила, щоб товар, який продається, був у наявності, щоб його можна було бачити і в будь-який час пред'явити покупцеві. Тільки в такий спосіб, а також шляхом ретельного вивчення міського статуту та розкладу потягів, мені вдавалось уникнути зіткнення з поліцією, навіть коли п'ятидоларового папірця і сигари було замало. Отже, щоб не провалити нашу затію, ми мусимо дістати симпатичну вдову — або інший еквівалентний товар для пред'явлення клієнтам — вродливу чи потворну, з наявністю чи без наявності ознак, перелічених у нашому каталозі. Інакше — камера мирового судді.

Енді замислюється і скасовує свою первісну думку.

— Гаразд, — говорить він, — може, й справді тут необхідна вдова, на той випадок, якщо поштове чи судове відомство надумає зробити ревізію нашої контори. Але де ж ми знайдемо таку вдову, яка погодиться витрачати час на шлюбні фіглі-міглі, які явно не закінчаться шлюбом?

Я відповів йому, що в мене є на прикметі саме така вдова. Старий мій приятель Зікі Троттер, який торгував содовою водою і рвав зуби в наметі на ярмарках, близько року тому зробив зі своєї дружини вдову, хлебнувши якогось зілля від нетравлення шлунку замість того зілля, яким мав звичку надудлюватись. Я часто бував у них вдома, і мені здавалось, що нам удасться завербувати цю жінку.

До містечка, де вона жила, було лише шістдесят миль, і я одразу ж покотив туди потягом і знайшов її на колишньому місці, у тому ж будиночку, з тими ж соняшниками в саду і курчатами на перекинутих ночвах. Місіс Троттер цілком підходила під наше оголошення, якщо, звичайно, не брати до уваги дрібниць: вона була значно старша, причому не мала ані грошей, ані красивої зовнішності. Але її можна було легко обробити, вигляд у неї був не осоружний, і я радів з того, що можу вшанувати пам'ять покійного друга, надавши його вдові пристойний заробіток.

— Чи благородну справу ви затіяли, містере Пітерсе? — запитала вона, коли я розказав їй мої плани.

— Місіс Троттер! — вигукнув я. — Ми з Енді Таккером вирахували, що принаймні три тисячі чоловіків, що мешкають у цій аморальній і великій країні, спробують, прочитавши оголошення в газеті, здобути вашу прекрасну руку, а разом з нею і ваші неіснуючі гроші та уявний ваш маєток. Серед них не менше трьох тисяч таких, які можуть запропонувати вам замість цього лише своє напівмертве тіло та ліниві, жадібні руки, — ганебні пройдисвіти, невдахи, ледарі, що спокусилися на ваше багатство.

— Ми з Енді, — говорю я, — маємо намір дати цим соціальним паразитам гарний урок. Насилу, — говорю я, — ми з Енді відмовилися від думки заснувати корпорацію під назвою Велике Моральне й Милосердне Матримоніальне Агентство. Ну, тепер ви бачите, яка в нас висока й благородна мета?

— Так, так, — відповідає вона, — мені давно слід було б знати, що ви, містере Пітерс, ні на що нечесне не здатні. Але в чому полягатимуть мої обов'язки? Невже мені доведеться відмовляти кожному з цих трьох тисяч негідників окремо, або мені буде надано право відкидати їх гуртом — десятками, дюжинами?

— Ваша посада, місіс Троттер, — кажу я, — буде простою синекурою^[271]. Ми поселимо вас у номері в тихому готелі, і ви не матимете ніякого клопоту. Усе листування з клієнтами і взагалі всі справи шлюбного бюро ми з Енді беремо на себе. Але, звичайно, — кажу я, — може статися, що якийсь палкий залицяльник, у котрого вистачить капіталу на залізничний квиток, приїде до Каїра, щоб особисто завоювати ваше серце. У такому разі вам доведеться попрацювати самій: власноруч показати йому на двері. Платити ми вам будемо двадцять п'ять доларів на тиждень, і оплата готелю за наш рахунок.

Почувши це, місіс Троттер сказала:

— За п'ять хвилин я готова. Я тільки візьму пудреницю і залишу у сусідки ключ від парадних дверей. Можете вважати, що я вже на службі: платня має йти мені з цієї хвилини.

І ось я везу місіс Троттер до Каїра. Привіз, оселив її у тихому сімейному готелі, подалі від нашої квартири, щоб не виникало жодних підозр. Потім я пішов і розказав про все Енді Таккеру.

— Чудово, — говорить Енді Таккер. — Тепер, коли твоя совість спокійна, коли в тебе є і гачок, і приманка, давай візьмемося до риболовлі.

Ми поширили наше оголошення по всій цій місцевості. Одного оголошення цілком вистачило. Як би ми зробили ширшу рекламу, нам довелося б найняти стільки клерків та дівиць із перманентною завивкою, що плямкання любителів жувальної гумки дійшло б до самого директора пошти та телеграфу. Ми поклали на ім'я місіс Троттер дві тисячі доларів у банк, а чекову книжку дали їй у руки, аби вона могла показувати її тим, хто мав би якийсь сумнів. Я знав, що вона жінка чесна, і не боявся довірити їй гроші.

Саме це оголошення завдало нам чимало роботи: по дванадцять годин на добу ми відповідали на листи.

Надходило їх по сто штук на день. Я й не підозрював ніколи, що на світі існує стільки люблячих, але бідних чоловіків, які хотіли б одружитися із симпатичною вдовою і звалити на себе тягар піклування про її капітал.

Більшість із них повідомляла, що вони сидять без копійки, не мають певних занять і що ніхто їх не розуміє, але все ж, за їхніми словами, у них залишилися такі великі запаси любові та інших чоловічих чеснот, що, черпаючи з цих запасів, вдова буде найщасливішою жінкою.

Кожний клієнт діставав відповідь від контори Пітерса і Таккера. Кожному повідомляли, що його щирий, цікавий лист справив на вдову глибоке враження і що вона просить написати їй докладніше і надіслати по змозі й фотографію. Пітерс і Таккер додавали до цього, що їхній гонорар за передачу другого листа у прекрасні ручки вдови становить два долари, які й слід прикласти до листа.

Тепер ви бачите, яким простим і красивим був наш план. Близько дев'яноста відсотків цих найблагородніших шукачів руки вдови роздобули якимсь чином по два долари і надіслали їх нам. От і все. Ніякого клопоту. Звичайно, нам довелося попрацювати; ми з Енді навіть побурчали трохи: хіба легко цілий день розкривати конверти і виймати звідти долар за доларом!

Були й такі клієнти, які з'являлися особисто. Їх ми направляли до місіс Троттер, і вона розмовляла з ними сама; тільки троє чи четверо повернулися до контори, щоб попросити у нас гроші на зворотну дорогу. Коли почали прибувати листи з найвіддаленіших регіонів, ми з Енді стали виймати з конвертів по двісті доларів щодня.

Якось після обіду, коли наша робота була у повному розпалі і я складав гроші в сигарні ящики: в один ящик по два долари, в другий — по одному, а Енді насвистував: «Не для неї вінчальний дзвін», — заходить до нас раптом якийсь маленький спритний суб'єкт і так нишпорить очима по стінах, ніби натрапив на слід викраденої з музею картини Гейнсборо^[272].

Побачивши його, я відчув гордість через те, що наше діло правильне і прискіпатися до нього неможливо.

— У вас сьогодні щось дуже багато листів, — говорить чоловічок.

— Ходімо, — кажу я і беру свого капелюха. — Ми вже давно на вас чекаємо. Я покажу вам наш товар. Чи добре почувався Тедді^[273], коли ви виїжджали з Вашингтона?

Я повів його до готелю «Риверв'ю» і познайомив із місіс Троттер, Потім показав йому банківську книжку, де значилися дві тисячі доларів, покладені на її ім'я.

— Наче все гаразд, — говорить детектив.

— Так, — кажу я, — і якщо ви неодружені, я дозволю вам поговорити з цією пані. З вас ми не вимагатимемо двох доларів.

— Дякую, — відповів він. — Якби я був неодружений, я б, мабуть… На все добре, містере Пітерсе.

За три місяці у нас набралося щось близько п'яти тисяч доларів, і ми вирішили, що час зупинитись: звідусіль на нас сипалися скарги, та й місіс Троттер утомилась, — її замучили залицяльники, які приходили особисто подивитися на неї, і, здається, їй це не дуже подобалось.

І ось, коли ми перейшли до ліквідації діла, я пішов до місіс Троттер, щоб віддати гроші за останній тиждень, попрощатися з нею і взяти в неї чекову книжку на дві тисячі доларів, яку ми дали їй на тимчасове зберігання.

Заходжу до неї в номер. Бачу, вона сидить і плаче, наче дівчинка, яка не хоче йти до школи.

— Ну, ну, — кажу я, — чому ви плачете? Хтось образив вас чи ви скучили за своєю домівкою?

— Ні, містере Пітерсе, — відповідає вона. — Я скажу вам усю правду. Ви завжди були другом Зікі, і я не приховаю від вас нічого. Містере Пітерсе, я закохалась. Я закохалася в одного чоловіка, закохалася так сильно, що не можу жити без нього. Він втілює в собі мій ідеал, який я плекала все життя.

— Так у чому ж річ? — говорю я. — Беріть його собі на здоров'я. Звичайно, якщо ваше кохання взаємне. Чи відчуває він до вас ті особливі хворобливі відчуття, які ви відчуваєте до нього?

— Так, — відповідає вона. — Він один із тих джентльменів, що приходили до мене за вашим оголошенням, і тому не хоче одружуватись, якщо я не дам йому двох тисяч. Його ім'я Вільям Вілкінсон.

Тут вона знов учиняє істерику.

— Місіс Троттер, — кажу я їй, — немає людини, яка більше за мене поважала б сердечні почуття жінки. Крім того, ви були колись супутницею життя одного з моїх найкращих друзів. Якби це залежало тільки від мене, я сказав би: беріть собі ці дві тисячі і будьте щасливі з обранцем вашого серця. Ми легко можемо віддати вам ці гроші, оскільки з ваших залицяльників ми викачали понад п'ять тисяч. Але, — додав я, — я мушу порадитися з Енді Таккером. Він добра людина, але ділок. Ми працюємо на паях у рівній частці. Я поговорю з ним і подивлюсь, що ми можемо для вас зробити.

Я повернувся до Енді і розказав йому все, що трапилось.

— Так я і знав, — говорить Енді. — Я весь час передчував, що має відбутися щось подібне. Не можна покладатися на жінку в такій справі, де зачіпаються сердечні струни.

— Але ж, Енді, — говорю я, — гірко думати, що з нашої вини серце жінки буде розбите.

— О, звичайно, — говорить Енді. — І тому я скажу тобі, Джеффе, що я маю намір зробити. У тебе завжди був м'який і ніжний характер, а я прозаїчний, сухуватий, недовірливий. Але я готовий піти тобі назустріч. Іди до місіс Троттер і скажи їй: хай візьме з банку ці дві тисячі доларів, віддасть їх своєму обранцеві і буде щаслива.

Я підхоплююсь і цілих п'ять хвилин тисну Енді руку, а потім повертаюсь назад до місіс Троттер і повідомляю їй наше рішення, і вона плаче з радощів так само бурхливо, як щойно плакала з горя.

А через два дні ми спакували свої речі і приготувалися до від'їзду з міста.

— Чи не думаєш ти, що тобі слід було б перед від'їздом зробити візит до місіс Троттер? — питаюсь я у нього. — Вона була б дуже рада познайомитися з тобою і висловити тобі свою вдячність.

— Боюсь, що це неможливо, — відповідає Енді. — Як би нам на потяг не спізнитись.

Я в цей час надягав на себе наші долари, упаковані в особливий пояс, — ми завжди перевозили гроші в такий спосіб, коли раптом Енді виймає з кишені цілу пачку крупних банкнот і просить прилучити їх до решти капіталів.

— Що це таке? — питаюсь я.

— Це дві тисячі від місіс Троттер.

— Як же вони потрапили до тебе?

— Сама мені дала, — відповідає Енді. — Я цілий місяць бував у неї вечорами, по три рази на тиждень.

— Так ти і є той самий Вільям Вілкінсон? — запитую я.

— Був до вчорашнього дня, — відповідає Енді.

із збірки «ДОРОГИ ДОЛІ»

Мерзенний обманщик

очалося це лихо в Ларедо. В усьому був винен Малюк Льяно, — свою звичку вбивати людей йому слід було б обмежити мексиканцями. Але Малюкові було понад двадцять років, а на кордоні уздовж Ріо-Гранде вважається за неподобство мати у двадцять років на своєму рахунку тільки мексиканців.

Сталося це в гральному будинку старого Хусто Вальдо. Грали в покер, і не всі гравці були між собою друзями, як це часто трапляється в місцях, куди люди приїжджають здалеку ловити на льоту щастя. Суперечка спалахнула через таку дрібницю, як дві дами; і коли дим розсіявся, з'ясувалось, що Малюк зробив неделікатний вчинок, а його супротивник схибив. Мало того, що невдалий дуелянт не був мексиканцем; він походив із знатної родини, що володіла кількома ранчо, був приблизно одного віку з Малюком і мав друзів і захисників. Від того, що він схибив, — його куля пролетіла лише за одну шістнадцяту дюйма від правого вуха Малюка, — вчинок більш вправного стрільця не став делікатнішим.

Малюк, у якого через його репутацію, дещо сумнівну навіть для кордону, не було ні почту, ні друзів, ні прибічників, вирішив, що цілком сумісно з його беззаперечною хоробрістю вчинити розважливий маневр, відомий під назвою «дати дьору».

Месники швидко зібрались і кинулися навздогін. Троє з них наздогнали його за кілька кроків від станції залізниці. Малюк озирнувся, зуби його оголились у блискучій, але невеселій усмішці, яка зазвичай передувала його зухвалим і жорстоким вчинкам, і переслідувачі відступили, перш ніж він устиг хоча б потягнутися за револьвером.

Утім, в останній сутичці Малюк не відчув тієї похмурої жаги вбивства, яка так часто спонукала його до бою. Це була суто випадкова сварка, спричинена картами та двома-трьома не прийнятними для джентльмена епітетами^[274], якими обмінялися супротивники. Малюкові радше навіть подобався стрункий, гордий, смаглявий хлопець, якого його куля уразила в розквіті віку. І тепер він більше не хотів крові. Йому хотілося піти кудись подалі і виспатися де-небудь на сонці, лежачи в траві і закривши обличчя носовою хусткою. Навіть мексиканець міг безкарно навернутися йому на очі, поки він був у такому настрої.

Малюк, не ховаючись, сів у пасажирський потяг і за п'ять хвилин уже їхав на північ. Але в Уеббі, декількома милями далі, де потяг зупинився, щоб прийняти пасажира, він вирішив відмовитися від такого способу втечі. Попереду були станції з телеграфом, а Малюк не полюбляв електрику й пару. Він віддавав перевагу сідлу та шпорам.

Убитий ним чоловік був йому не знайомий. Але Малюк знав, що той був із табору Коралітос на ранчо Хідальго; він також знав, що ковбої з цього ранчо, якщо скривдиш одного з них, мстяться лютіше, ніж кровні вороги у штаті Кентуккі. Тому з мудрістю, властивою багатьом великим воїнам, Малюк вирішив відділити себе від помсти табору Коралітос заростями чапаралю та кактусів якнайбільшої протяжності.

Коло станції була крамничка, а біля крамнички, серед в'язів і мескітових кущів, стояли верхові коні покупців. Коні здебільшого ліниво дрімали, похиливши голови. Тільки один з них, довгоногий, каро-гнідий, з лебединою шиєю, хропів й рив землю копитом. Малюк схопився на нього, стиснув його колінами і злегка хльоснув хазяйським батіжком.

Якщо вбивство зухвалого партнера дещо затьмарило репутацію Малюка як благонадійного громадянина, то цей останній його вчинок укрив його чорним плащем безчестя. На кордоні вздовж Ріо-Гранде, якщо ви забираєте у людини життя, ви іноді забираєте дрібницю; але коли ви забираєте в неї коня, то це втрата, від якої вона дійсно стає біднішою і яка вас не збагатить… якщо вас спіймають. Тепер для Малюка не було вороття.

Сидячи на гарячому каро-гнідому коні, він був відносно спокійним. Він проскочив галопом п'ять миль, потім перейшов на рівну рись — улюблений алюр рівнинних жителів — і повернув на північний схід, у напрямку до річки Нуесес. Він добре знав цю місцевість — звивисті глухі стежки в нескінченних заростях колючого чагарнику та кактусів, табори та поодинокі ранчо, де можна знайти безпечний притулок. Малюк весь час долав шлях на схід; він ніколи не бачив океану, і йому спало на думку пошарпати по гриві Мексиканську затоку — пустотливе лоша великої водної ширі.

Таким чином, через три дні він стояв на березі в Корпус-Кристі і дивився на легкі брижі спокійного моря.

Капітан Бун зі шхуни «Непосида» стояв коло своєї шлюпки, що гойдалася біля самого берега під охороною матроса. Він вже зовсім зібрався відчалити, коли раптом згадав, що забув захопити необхідну приналежність свого побуту — пресований тютюн. Одного з матросів послали по цей забутий вантаж. Чекаючи на нього, капітан походжав по піску, дожовуючи решту свого кишенькового запасу.

До води зійшов стрункий, мускулистий юнак у чоботях на високих підборах. Обличчя його було обличчям юнака, але передчасна суворість свідчила про досвідченість чоловіка. Колір обличчя, смуглявого від природи, набув від засмаги та вітру кавово-коричневого відтінку. Волосся у нього було чорне й пряме, як у індіанця; його лице ще не знало приниження бритви; очі були холодні, сині. Лівий лікоть його був нещільно притиснутий до тіла, тому що охоронці порядку в місті несхвально дивляться на револьвери сорок п'ятого калібру з перламутровими ручками, а для того, щоб тримати їх під пахвою за лівою проймою жилета, вони дещо завеликі. Він дивився крізь капітана Буна на затоку із безпристрасним, непроникним спокоєм китайського імператора.

— Що, збираєтеся купити затоку, приятелю? — запитав капітан. Пригода з тютюном, про який він трохи не забув, налаштувала його на саркастичний лад.

— Ну, навіщо ж, — м'яко відповів Малюк, — навряд. Я її ніколи раніше не бачив. Я просто дивлюся на неї. А ви чи не збираєтесь її продати?

— Тільки не в цей рейс, — сказав капітан. — Я вишлю її вам післяплатою, коли повернуся до Буенос-Тієррас… Ось він іде, наче на лебідці тягнеться, цей ледар із жуйкою. Я вже годину тому мав знятися з якоря.

— Це ваш корабель? — запитав Малюк.

— Мій, — відповів капітан, — якщо вам хочеться називати шхуну кораблем, а мені хочеться брехати. Тільки правильніше було б сказати, що це шхуна Міллера і Гонсалеса, а перед вами просто старий Семюел Бун — шкіпер^[275].

— Куди ви пливете? — запитав утікач.

— У Буенос-Тієррас, що на березі Південної Америки. Я забув, як називалася ця країна, коли був там востаннє. Вантаж — будівельне дерево, листове залізо та ножі для цукрової тростини.

— Що це за країна? — запитав Малюк. — Спекотна чи холодна?

— Теплувата, шановний, — відповів капітан, — але справжній втрачений рай щодо пейзажу, краси і взагалі географії. Щоранку вас будить ніжний спів червоних птахів із сімома ліловими хвостами в шелесті вітерця у квітах та трояндах. Жителі цієї країни ніколи не працюють: там можна не встаючи з ліжка простягнути руку і набрати цілий кошик добірних тепличних фруктів. Там немає неділь, немає рахунків за лід, немає квартирної платні, немає турбот, немає сенсу, взагалі нічого немає. Це велика країна для людини, яка хоче лягти спати і зачекати, доки їй трапиться добра нагода. Банани, апельсини, урагани й ананаси, які ви їсте, — усе йде звідти.

— Це мені подобається, — сказав Малюк, виявляючи, нарешті, якийсь інтерес до розмови. — Скільки шкур ви з мене здерете, щоб відвезти туди?

— Двадцять чотири долари, — відповів капітан Бун, — їжа й доставка. Каюта другого класу. Першого класу немає.

— Я їду з вами, — сказав Малюк, витягуючи гаманець з оленячої шкіри.

Коли він вирушив до Ларедо провітритись, у нього було з собою триста доларів. Дуель у Вальдо перервала його розважальний сезон, але зберегла йому майже двісті доларів для втечі, до якої вона ж його і примусила.

— Гаразд, шановний, — сказав капітан. — Сподіваюсь, що ваша матуся не засудить мене за ці ваші витівки.

Він жестом покликав одного зі своїх матросів.

— Санчес перенесе вас у човен, бо інакше промочите ноги.

Текер, консул Сполучених Штатів у Буенос-Тієррас, був ще не п'яний. Була тільки одинадцята година, а бажаного блаженства — такого стану, коли він починав співати слізні арії зі старих оперет і кидати в свого папугу, що вищав, банановою шкіркою, — він зазвичай досягав лише на третю-четверту годину. Тому, коли він, почувши легке покашлювання, висунувся з гамака і побачив Малюка, що стояв у дверях консульського будинку, то ще був у змозі виявити гостинність і ввічливість, належні представникові великої держави.

— Не турбуйтесь, — люб'язно сказав Малюк. — Я на хвилинку. Мені сказали, що тут заведено заходити до вас, перш ніж піти гуляти містом. Я щойно прибув пароплавом із Техасу.

— Радий вас бачити, містере… — сказав консул.

Малюк засміявся.

— Спрег Дальтон, — сказав він. — Навіть самому дивно чути. На Ріо-Гранде мене звали Малюк Льяно.

— Я Текер, — сказав консул. — Сідайте ось на той очеретяний стілець. Якщо ви приїхали з метою вкладання капіталу, то маєте потребу в людині, яка могла б дати вам добру пораду. Цих чорномазих треба знати, бо інакше вони вичавлять з вас усе, аж до золотих пломб. Хочете сигару?

— Дякую вам, — сказав Малюк. — Я не можу прожити й хвилини без маїсової соломи та мого кисета. — Він вийняв своє курильне приладдя і скрутив собі цигарку.

— Тут розмовляють іспанською, — сказав консул. — Вам потрібен перекладач. Якщо можу бути вам чим-небудь корисним, я до ваших послуг. Якщо ви купуєте фруктові плантації або хочете здобути якусь концесію^[276], вам знадобиться людина, яка знає тут усі ходи й виходи.

— Я розмовляю іспанською, — сказав Малюк, — разів у дев'ять краще, ніж англійською. Там, звідки я приїхав, усі говорять іспанською. А купувати я нічого не збираюсь.

— Ви говорите іспанською? — задумливо сказав Текер. Він уважно оглянув Малюка. — Ви і схожі на іспанця, — продовжував він, — і ви з Техасу. І вам не більше двадцяти років, щонайбільше двадцять один. Цікаво, чи хоробрий ви хлопець?

— Ви маєте на увазі якусь справу? — із несподіваною проникливістю запитав техасець.

— А ви пристанете на пропозицію? — запитав Текер.

— Не буду заперечувати, — відповів Малюк, — я вскочив у халепу… ми посварилися там, у Ларедо, і я прикінчив білого: жоден мексиканець не нагодився мені під руку. Я приїхав до вашої папугово-мавпячої країни, тільки щоб понюхати квіточки. Тепер зрозуміли?

Текер встав і зачинив двері.

— Покажіть мені вашу руку, — сказав він.

Він узяв ліву руку Малюка і ретельно розглянув її з тильного боку.

— Вийде, — схвильовано сказав він. — Шкіра у вас міцна, як дерево, і здорова, як у немовляти. Загоїться за один тиждень.

— Якщо ви хочете використати мене для кулачного бою, — сказав Малюк, — не кваптеся ставити на мене. Ось постріляти — на це я згоден. Але битися голіруч, як жінки за чаєм, — це не для мене.

— Справа набагато простіша, — сказав Текер. — Підійдіть сюди, будь ласка.

Він показав крізь вікно на двоповерховий білий будинок з широкими галереями, який виділявся серед темно-зеленого тропічного листя на лісистому пагорбі, що полого підіймався від берега моря.

— У цьому домі, — сказав Текер, — знатний кастильський^[277] джентльмен та його дружина жадають обійняти вас і наповнити ваші кишені грошима. Там живе старий Сантос Уріке. Йому належить половина золотих копалень в усій країні.

— Ви часом не об'їлися блекоти? — запитав Малюк.

— Сідайте, — сказав Текер, — я вам усе поясню. Дванадцять років тому вони втратили дитину. Ні, він не помер, хоча багато дітей тут умирають — п'ють сиру воду. Йому було лише вісім років, але це було справжнє чортеня. Тут усі це знають. Якісь американці, що приїхали сюди шукати золото, мали листи до сеньйора Уріке, і вони дуже багато возилися з хлопчиком. Вони задурили йому голову розповідями про Штати, і приблизно через місяць після їхнього від'їзду малюк зник. Припускали, що він забрався у трюм на кораблі, завантаженому бананами, і втік до Нового Орлеана. Розказували, що його ніби бачили якось у Техасі, але потім ніхто про нього нічого не чув. Старий Уріке витратив тисячі доларів на його розшуки. Більше за всіх побивалася матір. Хлопчик був для неї усім. Вона дотепер носить жалобу. Але кажуть, вона все ще вірить, що він колись до неї повернеться. На лівій руці у хлопчика було татуювання — орел, який несе у кігтях спис. Це герб старого Уріке або щось подібне, успадковане ним ще в Іспанії.

Малюк поволі підняв свою ліву руку і з цікавістю подивився на неї.

— Саме так, — сказав Текер, витягуючи з-за письмового столу пляшку контрабандного віскі. — Ви досить здогадливі. Я можу це зробити. Недаремно ж я був консулом у Сандакані. За тиждень цей орел з палицею так уїсться в руку, наче ви з ним і народились. Я привіз із собою набір голок і туш; я був певен, що ви колись з'явитесь до мене, містере Дальтоне.

— До біса, — перебив його Малюк, — я, здається, вже повідомив вам, як мене звуть.

— Ну, гаразд, нехай буде Малюк. Все одно ненадовго. А як вам подобається сеньйорито Уріке, га? Непогано звучить задля різноманітності?

— Не пам'ятаю, щоб я коли-небудь грав роль сина, — сказав Малюк. — Якщо в мене і були батьки, то вони пішли на той світ приблизно тоді ж, коли я вперше запищав. У чому ж полягає ваш план?

Текер, притулившись до стіни, підніс свою склянку і подивився на її світло.

— Тепер, — сказав він, — ми дійшли до питання про те, чи бажаєте ви взяти участь у цій справі і наскільки далеко ви згодні зайти.

— Я пояснив вам, як потрапив сюди, — просто відповів Малюк.

— Відповідь гарна, — сказав консул. — Але цього разу вам не доведеться заходити так далеко. План мій такий. Після того, як я витатуюю на вашій руці цю торгову марку, я повідомлю старого Уріке. А поки що розкажу вам усе, про що мені вдалось дізнатися з їхньої сімейної хроніки, щоб вам обдумати теми для розмови. Зовнішність у вас підхожа, ви розмовляєте іспанською, вам відомі всі факти, ви можете розказати про Техас, татуювання на місці. Коли я повідомлю їм, що законний спадкоємець повернувся і хоче знати, чи приймуть його і простять, що тоді буде? Вони примчать сюди і кинуться вам на шию. Завіса опускається, глядачі йдуть перекусити та прогулятися по фойє^[278].

— Ви договорюйте, — сказав Малюк. — Я щойно розсідлав свого коня у вашому таборі, приятелю, і раніше зустрічати вас мені не доводилось. Але якщо ви маєте на меті задовольнитися батьківським благословенням, я, мабуть, дуже помилився щодо вас.

— Дякую вам, — сказав консул. — Я давно не зустрічав людини, яка так добре стежила б за ходом моєї думки. Усе інше зовсім просто. Якщо вони приймуть вас навіть ненадовго, цього буде цілком достатньо. Не давайте їм тільки часу розшукувати родимку на вашому лівому плечі. Старий Уріке завжди тримає у себе в домі від п'ятдесяти до ста тисяч доларів у маленькому сейфі, який легко можна відкрити за допомогою гачка для черевиків. Дістаньте ці гроші. Половина піде мені — за татуювання. Ми поділимо здобич, сядемо на який-небудь мандрівний пароплав і подамося до Ріо-де-Жанейро. А Сполучені Штати нехай проваляться крізь землю, якщо вони не можуть обійтися без моїх послуг. Que dice, Senor?^[279].

— Це мені подобається, — сказав Малюк, кивнувши головою. — Я згоден.

— Отже, тримай руку, — сказав Текер. — Вам доведеться посидіти під замком, поки я наводитиму на вас орла. Ви можете жити тут, у задній кімнаті. Я сам собі готую, і я забезпечу вас усіма зручностями, які тільки дозволяє мені мій скнарний уряд.

Текер призначив термін один тиждень, але минуло два тижні, перш ніж малюнок, який він терпляче наколював на руці Малюка, задовольнив його. Тоді Текер покликав хлопчака і надіслав своїй майбутній жертві такого листа:

«El Senor Don Santos Urique La Casa Blanca.

Дорогий сер!

Дозвольте повідомити вам, що в моєму домі перебуває як гість молодий чоловік, котрий прибув кілька днів тому в Буенос-Тієррас із Сполучених Штатів. Не бажаючи вселяти надій, які можуть не справдитись, я все ж таки маю деякі підстави припускати, що це ваш давно втрачений син. Можливо, вам варто було б приїхати побачити його. Якщо це дійсно ваш син, то мені здається, що він мав намір повернутися додому, але коли прибув сюди, у нього не вистачило на це сміливості, оскільки він не знав, як буде прийнятий.

Ваш покірний слуга.

Томсон Текер».

За півгодини, що для Буенос-Тієррас дуже швидко, старовинне ландо^[280] сеньйора Уріке під'їхало до будинку консула. Босоногий кучер голосно підганяв і настьобував пару товстих, незграбних коней.

Високий чоловік із сивими вусами вийшов з екіпажа і допоміг зійти пані, одягненій у глибоку жалобу.

Обидва поспішно увійшли до будинку, де Текер зустрів їх найвишуканішим дипломатичним уклоном. Біля письмового столу стояв стрункий молодий чоловік із правильними рисами засмаглого обличчя і гладко зачесаним чорним волоссям.

Сеньйора Уріке поривчастим рухом відкинула свою густу вуаль. Вона була вже не молода, і її волосся починало сріблитись, але повна, ставна фігура і свіжа ще шкіра з оливковим відливом зберігали сліди вроди, властивої жінкам провінції басків^[281]. Коли ж вам вдавалося зазирнути їй в очі і прочитати безнадійний смуток, що зачаївся в їхніх глибоких тінях, ви розуміли, що ця жінка живе тільки спогадами.

Вона подивилася на молодого чоловіка довгим поглядом, сповненим болісного запитання. Потім відвела свої великі темні очі від його обличчя, і погляд її зупинився на його лівій руці. І тут з глухим риданням, яке немов потрясло всю кімнату, вона вигукнула: «Сину мій!» — і пригорнула Малюка Льяно до свого серця.

Через місяць Малюк, за викликом Текера, прийшов до консульства.

Він став справжнім іспанським caballero. Костюм його був явно американського виробництва, і ювеліри недаремно попрацювали на Малюка. Більш ніж солідний діамант виблискував на його пальці, коли він скручував собі цигарку.

— Як справи? — запитав Текер.

— Та ніяк, — спокійно відповів Малюк. — Сьогодні я вперше їв печеню з ігуани. Це такі великі ящірки, sabe?^[282] Але я вважаю, що мексиканські боби із свининою не набагато гірші. Вам подобається печеня з ігуани, Текере?

— Ні, й інших гадів теж не люблю, — сказав Текер.

Була третя година дня, і за годину він мав досягти вищої точки блаженства.

— Пора б вам зайнятися справою, синку, — продовжував він, і вираз його почервонілого обличчя не обіцяв нічого доброго. — Ви нечесно зі мною поводитесь. Ви вже четвертий тиждень граєте в блудного сина і могли б, коли б тільки побажали, щодня діставати жирне теля на золотому блюді. Що ж, містере Малюку, по-вашому, благородно залишати мене так довго на дієті з ріжків? У чому річ? Хіба на ваші синівські очі не наверталося в Casa Blanca нічого схожого на гроші? Не говоріть мені, що ви їх не бачили. Усі знають, де старий Уріке тримає свої гроші, і притому в американських доларах; жодних інших він не визнає. Ну, то як же? Тільки не надумайтеся знову відповісти: «Ніяк».

— Ну, звичайно, — сказав Малюк, милуючись своїм діамантом. — Грошей там багато. Хоч я і не надто сильний в арифметиці, але можу сміливо сказати, що в цій жерстяній коробці, яку мій прийомний батько називає своїм сейфом, не менше п'ятдесяти тисяч доларів. Притому він іноді дає мені ключ від неї, аби довести, що він вірить, ніби я його справжній маленький Франсиско, який колись відбився від стада.

— То чого ж ви чекаєте? — сердито вигукнув Текер. — Не забувайте, що я можу будь-якого дня викрити вас — варто тільки слово сказати. Якщо старий Уріке дізнається, що ви самозванець, що з вами буде, як ви гадаєте? О, ви ще не знаєте цієї країни, містере Малюку із Техасу. Місцеві закони — як гірчичники. Вас розпластають, як жабу, і всиплють вам по п'ятдесят ударів на кожному розі площі, та так, щоб розмочалити об вас усі палиці. Те, що від вас після цього залишиться, кинуть алігаторам.

— Можу, мабуть, повідомити вам, приятелю, — сказав Малюк, зручніше влаштовуючись у шезлонзі, — що жодних змін не передбачається. Мені й так непогано.

— Тобто як це? — запитав Текер, стукнувши дном склянки по письмовому столу.

— Ваш замір скасовується, — сказав Малюк. — І коли б ви не мали задоволення розмовляти зі мною, називайте мене, будь ласка, дон Франсиско Уріке. Обіцяю вам, що на це звертання я відповім. Гроші полковника Уріке ми не чіпатимемо. Його маленький жерстяний сейф у такій само безпеці, як сейф з годинниковим механізмом у Першому Національному банку в Ларедо.

— То ви вирішили мене обійти? — сказав консул.

— Цілком правильно, — весело відповів Малюк. — Вирішив обійти вас. А тепер я поясню вам чому. Першого ж вечора, який я провів у домі полковника, мене відвели до спальні. Жодних ковдр на підлозі — справжня кімната зі справжнім ліжком та іншими фокусами. І не встиг ще я заснути, як входить моя уявна мати і поправляє на мені ковдру. «Панчито, — говорить вона, — мій маленький втрачений хлопчику, Богові бажано було повернути тебе мені. Я вічно благословлятиму його ім'я». Так вона сказала, чи ще якусь нісенітницю в цьому дусі. І мені на ніс падає крапля дощу. Я цього не можу забути, містере Текере. І так воно й пішло. І так воно й має залишитись. Не думайте, що я так говорю тому, що це мені вигідно. Якщо у вас є такі думки, залиште їх при собі. Я мало мав справу з жінками, та й матерів у мене було не так вже багато, але цю пані ми повинні дурити до кінця. Один раз вона це пережила, другого разу їй не знести. Я великий негідник, і, можливо, диявол, а не Бог послав мене на цей шлях, але я піду ним до кінця. І не забудьте, будь ласка, коли згадуватимете про мене, що я дон Франсиско Уріке.

— Я сьогодні ж відкрию всю правду, я всім скажу, хто ти такий, ти, мерзенний зраднику, — задихаючись, сказав Текер.

Малюк підвівся, спокійно взяв Текера за горло своєю сталевою рукою і поволі засунув його в кут. Потім він витягнув з-під лівої руки сорокап'ятикаліберний револьвер із перламутровою ручкою і приставив холодне дуло до рота консула.

— Я розказав вам, як потрапив сюди, — сказав він зі своєю колишньою зловісною усмішкою. — Якщо я поїду звідси, причиною будете ви. Не забувайте про це, приятелю. Ну, як мене звуть?

— Е-е-е… дон Франсиско Уріке, — насилу вимовив Текер.

За вікном почувся стукіт коліс, крики і різкий звук ударів дерев'яним пужалном по спинах жирних коней.

Малюк сховав револьвер і пішов до дверей; але він повернувся, знову підійшов до тремтячого Текера і простягнув до нього свою ліву руку.

— Є ще одна причина, — поволі вимовив він, — чому все має залишатися, як є. У того хлопця, якого я вбив у Ларедо, на лівій руці був такий самий малюнок.

Старовинне ландо дона Сантоса Уріке з гуркотом підкотило до будинку. Кучер перестав кричати. Сеньйора Уріке у пишній гарній сукні з білих мережив із стрічками, що розвівались, висунулася з екіпажа, і її великі ласкаві очі сяяли щастям.

— Ти тут, синку? — гукнула вона співучою кастильською мовою.

— Madre mіа, yo vengo^[283], — озвався молодий Франсиско Уріке.

Перетворення Джиммі Валентайна

Наглядач зайшов до шевської майстерні, де Джиммі Валентайн старанно шив заготівки, і повів його до тюремної канцелярії. Там доглядай в'язниці вручив Джиммі помилування, підписане губернатором цього ранку. Джиммі узяв його зі стомленим виглядом. Він відбув майже десять місяців із чотирирічного строку, хоча розраховував просидіти не більше трьох місяців. Коли в арештанта стільки друзів на волі, скільки у Джиммі Валентайна, навряд варто навіть голити йому голову.

— Ну, Валентайне, — сказав наглядач, — завтра вранці ви виходите на волю. Візьміть себе в руки, будьте людиною. У душі ви непоганий хлопець. Киньте зламування сейфів, живіть чесно.

— Це ви мені? — здивовано запитав Джиммі. — Та я в житті не зламав жодного сейфа.

— Гаразд, — посміхнувся наглядач, — звичайно. Як же все-таки вийшло, що вас посадили за крадіжку в Спрингфілді? Може, ви не схотіли доводити своє алібі через побоювання скомпрометувати якусь даму з вищого товариства? А може, присяжні засудили вас із злості? Адже з вами, безневинними жертвами, інакше не буває.

— Це ви мені? — знову запитав Джиммі, виявляючи доброчесний подив. — Та що ви! Я і в Спрингфілді ніколи не бував!

— Відведіть його назад, Кроніне, — посміхнувся наглядач, — і одягніть як годиться. Завтра о сьомій ранку ви його випустите і приведете сюди. А ви краще обміркуйте мою пораду, Валентайне.

Наступного ранку, о чверть на восьму, Джиммі стояв у тюремній канцелярії. На ньому був готовий костюм жахливого крою і жовті скрипучі чоботи, якими держава забезпечує своїх підневільних гостей, розлучаючись із ними.

Канцелярист вручив йому залізничний квиток і п'ять доларів, які, з погляду закону, мали повернути Джиммі права громадянства і добробут. Доглядач потиснув йому руку і пригостив сигарою. Валентайн, № 9762, був занесений до книги під рубрикою «Помилуваний губернатором», і на сонячне світло вийшов містер Джеймс Валентайн.

Не звертаючи уваги на спів птахів, листя дерев, що хвилювалось, і запах квітів, Джиммі попрямував до ресторану. Тут він зазнав перших радощів свободи у вигляді смаженої курки та пляшки білого вина. За ними пішла слідом сигара, ґатунком вища від тої, яку Джиммі дістав від наглядача. Звідти він, не кваплячись, пройшов на станцію залізниці. Кинувши чверть долара сліпому, що влаштувався біля дверей вокзалу, він сів на потяг. За три години Джиммі опинився у маленькому містечку, неподалік від кордону штату. Увійшовши до кафе якогось Майка Долана, він потиснув руку господареві, який сам-один чергував за стійкою.

— Вибач, що не змогли зробити цього раніше, Джиммі, синку, — сказав Долан. — Але зі Спрингфілда надійшов протест, і губернатор було затявся. Як ти почуваєшся?

— Чудово, — сказав Джиммі. — Мій ключ у тебе?

Він узяв ключ і, піднявшись нагору, відімкнув двері кімнати в глибині будинку. Все було так, як він залишив, коли пішов звідси. На підлозі ще валялася запонка від комірця Бена Прайса, зірвана з сорочки знаменитого детектива тієї миті, коли поліція кинулася на Джиммі і заарештувала його.

Відсунувши від стіни складане ліжко, Джиммі зсунув убік одну фільонку і дістав запорошену пилом валізку. Він відкрив її і любовно окинув поглядом кращий у східних штатах набір відмичок. Це був повний набір інструментів, виготовлений із сталі особливого гартування: новітнього зразка свердла, різці, перки, відмички, кліщі, буравчики і ще дві-три новинки, винайдені самим Джиммі, якими він дуже пишався. Понад дев'ятсот доларів коштувало йому виготовити цей набір у… одне слово, там, де виготовляються такі речі для людей його професії.

За півгодини Джиммі зійшов униз і пройшов через кафе. Тепер він був одягнений зі смаком, у добре зшитий костюм і ніс у руці вичищену валізку.

— Щось накльовується? — весело запитав Майк Долан.

— У мене? — здивовано перепитав Джиммі. — Не розумію. Я представник Об'єднаної нью-йоркської компанії розсипчастих сухарів та дробленої пшениці.

Ця заява кинула Майка в такий захват, що Джиммі довелося випити склянку содової з молоком. Він у рот не брав спиртних напоїв.

За тиждень після того, як випустили ув'язненого Валентайна № 9762, було вчинено надзвичайно спритне пограбування сейфа в Ричмонді, штат Індіана, причому винний не залишив після себе жодних доказів. Украли лише якихось вісімсот доларів. За два тижні було без усякого клопоту обчищено патентований, удосконалений, застрахований від злому сейф у Логанспорті на суму півтори тисячі доларів дзвінкою монетою; цінні папери та срібло лишилися незайманими. Тоді справою почали цікавитися детективи. Після цього відбулося вулканічне виверження старого банківського сейфа у Джефферсон-сіті, причому з кратера вилетіло п'ять тисяч доларів папірцями. Збитки тепер були настільки великі, що справа виявилася гідною Бена Прайса. Шляхом порівняння встановили разючу схожість методів, у всіх цих випадках. Бен Прайс, побувавши на місцях злочину, оголосив привселюдно:

— Це почерк Франта — Джиммі Валентайна. Знову взявся за своє. Подивіться на цей секретний замок — висмикнутий легко, як редиска за сирої погоди. Тільки в нього є такі кліщі, якими це можна зробити. А погляньте, як чисто пробиті засувки! Джиммі ніколи не свердлить більше одного отвору. Так, звичайно, це містер Валентайн. Цього разу він відсидить скільки належить, без жодних дострокових звільнень та помилувань. Нічого клеїти дурня!

Бен Прайс добре знав звички Джиммі. Він вивчив їх, розслідуючи спрингфілдську справу. Далекі переїзди, швидкі зникнення, відсутність спільників і смак до гарного товариства — усе це допомагало Джиммі Валентайну вислизати від кари. Пішла чутка, ніби по слідах невловимого зломщика вирушив Бен Прайс, і решта власників сейфів, застрахованих від злому, зітхнула вільніше.

Одного чудового дня Джиммі Валентайн зі своєю валізкою вийшов із поштової карети в Елморі, маленькому містечку за п'ять миль від залізниці, у глибині штату Арканзас, серед заростей карликового дуба. Джиммі, схожий на студента-спортсмена, що приїхав додому на канікули, ішов дощатим тротуаром, прямуючи до готелю.

Молода дівчина перетнула вулицю, обігнала Джиммі на розі і зайшла у двері, над якими була вивіска «Міський банк». Джиммі Валентайн зазирнув їй в очі, забув, хто він такий, і став іншою людиною. Дівчина опустила очі додолу і трохи почервоніла. В Елморі нечасто зустрічалися молоді люди з манерами і зовнішністю Джиммі.

Джиммі схопив за комір хлопчиська, який тинявся біля під'їзду банку, немов акціонер, і почав розпитувати про місто, час від часу підгодовуючи його десятицентовими монетами. Невдовзі молода дівчина знову з'явилась у дверях банку і пішла у своїх справах, гордовито ігноруючи існування молодого чоловіка з валізкою.

— Це, здається, міс Поллі Сімпсон? — запитав Джиммі, явно хитруючи.

— Та ні, — відповів хлопчисько, — це Аннабел Адамс. Її тато банкір. А ви навіщо приїхали до Елмора? Це у вас золотий ланцюжок? Мені скоро подарують бульдога. А ще десять центів у вас є?

Джиммі пішов до «Готелю плантаторів», зареєструвався там під ім'ям Ральфа Д. Спенсера і взяв номер. Спершись ліктем на конторку, він повідомив реєстраторові про свої наміри. Він приїхав до Елмора на постійне проживання, хоче зайнятися комерцією. Як тепер у місті із взуттям? Він розмірковує щодо взуттєвої торгівлі. Чи є якісь шанси?

Костюм і манери Джиммі справили враження на реєстратора. Він сам був законодавцем мод для негусто позолоченої молоді Елмора, але тепер зрозумів, чого йому не вистачає. Прагнучи зрозуміти, як саме Джиммі зав'язує свою краватку, він шанобливо давав йому інформацію.

Так, щодо взуття шанси мають бути. У місті немає взуттєвого магазина. Взуттям торгують універсальні та мануфактурні магазини. Слід сподіватись, що містер Спенсер вирішить оселитися в Елморі. Він сам побачить, що у них в місті жити приємно, народ тут вельми товариський.

Містер Спенсер вирішив зупинитися в місті на кілька днів і спершу роздивитись. Ні, звати хлопчика не треба. Валіза досить важка, він донесе її сам.

Містер Ральф Спенсер, фенікс, що виник із попелу Джиммі Валентайна, охопленого вогнем кохання, що раптом спалахнуло, ^[284]перетворивши його на іншу людину, залишився в Елморі і досяг успіху. Він відкрив магазин взуття й обзавівся клієнтурою.

У місцевому товаристві він теж мав успіх і придбав чимало знайомих. І того, до чого прагнуло його серце, він зумів домогтись. Він познайомився з міс Аннабел Адамс і щодень дедалі більше зачаровувався нею.

На кінець року становище містера Ральфа Спенсера було таке: він здобув повагу суспільства, його торгівля взуттям процвітала, за два тижні він мав одружитися з міс Аннабел Адамс. Містер Адамс, типовий провінційний банкір, прихильно ставився до Спенсера. Аннабел пишалася ним не менше, ніж кохала його. У домі містера Адамса та у заміжньої сестри Аннабел він став своєю людиною, неначе вже увійшов до родини.

І ось одного разу Джиммі зачинився у своїй кімнаті і написав такого, листа, який потім був надісланий за надійною адресою одному з його старих друзів у Сент-Луїсі:

«Дорогий друже!

Мені треба, щоб майбутньої середи близько дев'ятої години вечора ти був у Саллівана в Літпл-Рок. Я хочу, щоб ти ліквідував для мене деякі справи. Крім того, я хочу подарувати тобі мій набір інструментів. Я знаю, ти йому зрадієш — іншого такого не дістати і за тисячу доларів. Знаєш, Біллі, я кинув старе ось уже рік… Я відкрив магазин. Чесно заробляю на життя, за два тижні одружуюсь: моя наречена — найкраща дівчина у світі. Тільки так і можна жити, Біллі, — чесно. Жодного долара чужих грошей я тепер і за мільйон не візьму. Після весілля продам магазин і поїду на Захід — там менше небезпеки, що спливуть старі рахунки. Кажу тобі, Біллі, вона ангел. Вона в мене вірить, і я нізащо в світі не став би тепер шахраювати. Тож дивись, приходь до Саллі, мені треба тебе бачити. Набір я прихоплю із собою.

Твій старий приятель Джиммі».

У понеділок увечері, після того як Джиммі написав цього листа, Бен Прайс, ніким не помічений, в'їхав до Елмора у найманому кабріолеті^[285]. Він не кваплячись прогулявся містом і довідався про все, що йому треба було знати. Із вікна аптеки навпроти взуттєвої крамниці він як слід розглянув Ральфа Д. Спенсера.

— Хочеш одружитися з дочкою банкіра, Джиммі? — тихенько сказав Бен. — Не знаю, не знаю, далебі!

Наступного ранку Джиммі снідав у Адамсів. Цього дня він збирався поїхати до Літл-Рока, щоб замовити собі костюм на весілля і купити якийсь подарунок Аннабел. Це вперше він виїжджав з міста, відтоді як оселився в ньому. Минуло вже більше року з того часу, як він кинув свою «професію», і йому здавалось, що тепер можна їхати, нічим не ризикуючи.

Після сніданку всі разом, по-сімейному, вирушили до центру міста — містер Адамс, Аннабел, Джиммі та заміжня сестра Аннабел із двома дівчатками п'яти і дев'яти років. Коли вони проходили повз готель, де мешкав Джиммі, він піднявся до себе в номер і виніс звідти валізку. Потім пішли далі, до банку. Там на Джиммі Валентайна чекали запряжений екіпаж і Долф Гібсон, який мав відвезти його на залізничну станцію.

Усі зайшли до приміщення банку, і Джиммі з усіма разом, оскільки майбутньому зятю містера Адамса були раді, скрізь. Службовцям банку лестило, що їм кланяється красивий, люб'язний молодий чоловік, який збирається одружитися з міс Аннабел. Джиммі поставив свою валізку на підлогу. Аннабел, серце якої було переповнене щастям і буйною веселістю молодості, наділа капелюх Джиммі і взялася рукою за валізку.

— Гарний з мене вийде вояжер^[286]? — запитала Аннабел. — Господи, Ральфе, який він важкий! Наче набитий золотими злитками.

— Тут нікельовані ріжки для взуття, — спокійно відповів Джиммі, — я їх збираюся повернути. Щоб уникнути зайвих витрат, думаю відвезти їх сам. Я стаю страшенно економним.

В елморському банку щойно обладнали нову комору із сейфом. Містер Адамс дуже пишався нею і всіх і кожного примушував оглядати її. Комора була маленька, але з новими патентованими дверима. Її замикали три важкі сталеві засуви, які зачинялись одразу одним поворотом ручки і відмикалися за допомогою годинникового механізму. Містер Адамс, сяючи усмішкою, пояснив дію механізму містеру Спенсеру, який слухав ввічливо, але, мабуть, не розумів суті справи. Обидві дівчинки, Мей і Агата, були в захопленні від блискучого металу, кумедного годинника і кнопок.

Поки всі були цим зайняті, до банку зайшов недбалою ходою Бен Прайс і став, спершись ліктем на поручні і ніби ненавмисне заглядаючи всередину. Касирові він сказав, що йому нічого не потрібно, він тільки хоче зачекати одного знайомого.

Раптом хтось із жінок скрикнув, і зчинилося сум'яття. Непомітно для дорослих дев'ятирічна Мей, розігравшися, замкнула Агату в коморі. Вона засунула засуви і повернула ручку комбінованого замка, як тільки що зробив у неї на очах містер Адамс.

Старий банкір кинувся до ручки дверей і почав її смикати.

— Двері не можна відчинити, — простогнав він. — Годинника не було заведено і з'єднувального механізму не встановлено.

Мати Агати знов істерично скрикнула.

— Тихіше! — вимовив містер Адамс, піднімаючи тремтячу руку. — Помовчіть хвилину. Агато! — покликав він якомога голосніше. — Слухай мене!

У тиші, що настала після його слів, до них ледве чутно донеслися крики дівчинки, яка ніби одуріла від жаху в темній коморі.

— Дитинко моя дорога! — кричала мати. — Вона помре від страху! Відкрийте двері! Ах, зламайте їх! Невже ви, чоловіки, нічого не можете зробити?

— Тільки в Літл-Рок є людина, яка може відкрити ці двері, ближче нікого не знайдеться, — вимовив містер Адамс нетвердим голосом. — Боже! Спенсере, що нам робити? Дівчинка… їй не витримати довго. Там не вистачить повітря, а крім того, у неї будуть судоми з переляку.

Мати Агати, втрачаючи розум, била у двері кулаками. Хтось необдумано запропонував використати динаміт. Аннабел обернулася до Джиммі, у її великих очах спалахнула тривога, але вона ще не зневірилась. Жінці завжди здається, що для чоловіка, якого вона обожнює, немає нічого неможливого… такого, що було б йому не до снаги.

— Чи не можете ви щось зробити, Ральфе? Ну, спробуйте!

Він подивився на неї, і дивна, м'яка усмішка ковзнула по його губах і засвітилася в очах.

— Аннабел, — сказав він, — подаруйте мені цю троянду.

Ледве вірячи своїм вухам, вона відколола рожевий бутон на грудях і простягнула йому. Джиммі увіткнув троянду в жилетну кишеню, скинув піджак і засукав рукави. Після цього Ральф Д. Спенсер перестав існувати, і Джиммі Валентайн посів його місце.

— Відійдіть якнайдалі від дверей; усі відійдіть! — коротко скомандував він.

Джиммі поставив свою валізку на стіл і розкрив її. З цієї миті він перестав усвідомлювати чиюсь присутність. Він швидко й акуратно розклав дивні блискучі інструменти, тихо насвистуючи про себе, як завжди робив під час роботи. Усі інші дивилися на нього, немов зачаровані, у глибокому мовчанні, не рухаючись із місця.

Уже за хвилину улюблене свердло Джиммі плавно вгризалось у сталь. За десять хвилин, побивши власні рекорди, він відсунув засуви і відчинив двері.

Агату, майже непритомну, але живу й неушкоджену, підхопила на руки матір.

Джиммі Валентайн надів піджак і, вийшовши з-за поручнів, попрямував до дверей. Йому здалося, що далекий, колись знайомий голос слабо покликав його: «Ральфе!» Але він не зупинився.

У дверях якийсь великий на зріст чоловік майже заступив йому дорогу.

— Привіт, Бене! — сказав Джиммі з тією ж незвичайною усмішкою. — Добрався-таки до мене! Ну що ж, ходімо. Тепер, либонь, уже все одно.

І тут Бен Прайс повівся досить дивно.

— Ви, певно, помилилися, містере Спенсере, — сказав він. — По-моєму, ми з вами незнайомі. На вас там, здається, чекає екіпаж.

І Бен Прайс повернувся і попрямував вулицею.

із збірки «НА ВИБІР»

Прагматизм чистісінької води

е шукати мудрості? Питання це стоїть зараз дуже серйозно. Платон і Арістотель, Марк Аврелій і Езоп — усі мудреці давніх часів так чи інакше скомпрометовані. Мурашка, яка стільки років була хрестоматійним прикладом працьовитості і розуму, на перевірку виявилася метушливим ідіотом, що марнує працю і час. Сучасні просвітителі пропагують на своїх з'їздах не культуру, а гру в діаболо. Поважні старці пишуть захоплені відгуки продавцям засобів для рощення волосся. У прогнозах погоди, які вміщують газети, трапляються друкарські помилки. Університетські професори перетворилися на…

Але утримаймося від особистих випадів.

Сидячи в класах, порпаючись в енциклопедіях та у підручниках з історії, ми не станемо мудрішими. «Знання прийшло, а мудрість зволікає». Мудрість — це роса, яка непомітно просочується в нас, напуває нас і сприяє нашому зростанню. Знання — сильний струмінь води, пущений в нас із пожежного шланга. Воно загрожує підмити наше коріння.

Отже, давайте краще набиратися мудрості. Якщо ми щось знаємо, так уже дійсно знаємо; але дуже часто нам не вистачає мудрості, щоб це усвідомити, і тоді…

Проте перейдемо до розповіді.

Якось на лаві маленького міського парку я знайшов журнал, який коштував десять центів. Принаймні таку ціну він заправив, коли я сів поряд із ним. Журнал був розтріпаний, брудний, затертий, у таких трапляються цікаві оповідання. Проте, як виявилось, це був усього лише зошит для чорнових записів.

— Я газетний репортер^[287], — сказав я, аби позондувати ґрунт. — Мені доручено написати щось про життя тих бідолашних, які проводять вечори в цьому парку. Чи можна вас запитати, чим ви, наприклад, пояснюєте ваш занепад.

Мене перервав сміх, такий заіржавілий та невмілий, що я зрозумів: він звучить уперше за багато днів.

— Ні, ні, — сказав він. — Ви не репортер. Репортери починають розмову не так. Вони прикидаються, що самі бродяги, і розказують, ніби щойно приїхали зайцем із Сент-Луїса. Репортера я пізнаю з першого погляду. Ми, паркові бродяги, привчаємося розумітися на людях. Сидимо тут цілими днями і дивимося на перехожих. Я вам так визначу кожного, хто проходить повз мою лаву, що ви зачудуєтесь.

— Ну що ж, — сказав я. — Спробуйте. Як ви визначите мене?

— Я б сказав, — почав знавець людської природи після великої паузи, — що ви найімовірніше займаєтеся підрядами, а може, працюєте в магазині або малюєте вивіски. До парку ви зайшли допалити сигару і сподівалися витягнути з мене невеликий безкоштовний монолог. Утім, ви, можливо, штукатур або адвокат — уже сутеніє, бачте, тому боюся сказати точніше. А дружина не дозволяє вам палити вдома.

Я похмуро насупився.

— Але знову ж таки, — вів далі знавець роду людського, — дружини у вас, либонь, немає.

— Немає, — сказав я, збентежено встаючи з місця. — Немає. Ні, ні. Але буде, присягаюся стрілами Купідона. Тобто якщо я…

Мабуть, мій голос завмер, придушений непевністю та відчаєм.

— Я бачу, у вас самого є в запасі історія, — сказав цей запилений суб'єкт, і в тоні його мені почулося нахабство. — Якщо хочете — ось вам назад ваші десять центів і викладайте. Мене теж цікавлять життєві перипетії тих, хто проводить вечори в цьому парку.

Це мене потішило. Я подивився на свого обірваного сусіда з великим інтересом. У мене й справді була в запасі власна історія. Чом би й не розказати її? Ні з ким із знайомих я про це не говорив. Я завжди був людиною стриманою і замкнутою. Винні в цьому були або душевна боязкість, або чутливість, а може, те й інше. Я навіть посміхнувся про себе, відчувши незрозуміле бажання довіритися цьому незнайомому бродязі.

— Джек, — відрекомендувався я.

— Мак, — представився він.

— Маку, — сказав я, — я вам усе розкажу.

— Десять центів хочете дістати авансом? — запитав він.

Я простягнув йому долар.

— Ті десять центів, — сказав я, — частина гонорару за вашу історію.

— Гаразд, — сказав він.

І, як це не здаватиметься неймовірним закоханим усього світу, які розповідають свої жалі тільки нічному вітру і повному місяцю, я відкрив свою таємницю цьому обідранцеві, найменше, здавалося б, здатному мені поспівчувати.

Я розповів йому, що обожнюю Мілдред Телфер і що це триває вже багато днів, тижнів, місяців. Розповів про свій відчай, про тяжкі дні й безсонні ночі, про згаслі надії та душевне сум'яття. Я навіть описав цьому нічному бродязі її вроду і царствений звичай та повагу, яку вона має в суспільстві як старша дочка старовинної родини, перед чиєю гордістю меркнуть хвастощі мільйонерів.

— Так чому ж ви пасуєте? — запитав Мак, повертаючи мене на землю.

Я пояснив йому, що я не багатий, що мої доходи такі мізерні, а страх такий великий, що я не наважуюся навіть натякнути їй про своє кохання. Я сказав, що в її присутності можу тільки червоніти й затинатися, а вона дивиться на мене з чарівною, глузливою посмішкою, яка зводить з розуму.

— Отже, вона ніби професіоналка? — запитав Мак.

— Родина Телфер… — почав я спогорда.

— Я маю на увазі її вроду, — пояснив він.

— Багато хто заслужено нею захоплюється, — відповів я обережно.

— Сестри в неї є?

— Є одна.

— А ще знайомі дівчата у вас є?

— Ну звичайно, — відповів я. — Багато і ще декілька.

— Так от, — вів далі він. — 3 іншими дівицями ви вмієте поводитись? Ну, скажімо, стріляти очима, а іноді й поплескати по щічці чи ущипнути? Загалом, ви мене розумієте. А боязкість нападає на вас тільки з нею, з цією професійною красунею, чи не так?

— Ви, мабуть, досить правильно змалювали стан речей, — згодився я.

— Так я і думав, — сказав Мак похмуро. — Ось і зі мною так само було. Я вам розкажу.

Я обурився, але не виявив цього. Що значать переживання цього бродяги, та й узагалі будь-кого, порівняно з моїми? Крім того, я дав йому долар і десять центів.

— Спробуйте мої м'язи, — несподівано сказав мій співрозмовник, напруживши руку.

Я машинально послухався. На тренуваннях у гімнастичному залі до вас постійно звертаються з таким проханням. Рука його була твердою, мов чавун.

— Чотири роки тому, — сказав Мак, — я міг укласти будь-якого непрофесійного боксера в Нью-Йорку. Ваш випадок — точна копія з мого. Я народився у Вест-Сайді, між Тридцятою вулицею і Сороковою, номер будинку я вам не скажу. Уже в десять років я був завзятим забіякою, а коли мені виповнилося двадцять, жоден любитель у місті не міг витримати проти мене і чотирьох раундів. Слово часті. Ви Білла Мак-Карті знаєте? Ні? Він улаштовував матчі для деяких розкішних клубів. Так от, я нокаутував усіх, з ким він мене зводив. Я виступав у середній вазі, але міг, якщо було потрібно, скинути до напівсередньої. Я боксував по всьому Вест-Сайду на любительських змаганнях, бенефісах^[288] та неофіційних зустрічах, і нікому не вдавалося мене перемогти.

Але уявіть собі, першого ж разу, коли я виступив проти професіонала, я перетворився на вареного рака. Сам не знаю, як це вийшло, та тільки я злякався. Певно, у мене надто багата уява. Уся ця обстановка та публічність подіяли, нерви розходились. На рингу я не виграв жодної зустрічі. Усякі боксери легкої ваги, усякий набрід записувались у мого менеджера^[289], а потім підходили до мене, плескали злегка по руці і дивились, як я валюся додолу. Варто було мені побачити публіку і купку людей у фраках у перших рядах, а на ринг виходив професіонал, як я ставав слабкішим за імбирне пиво.

Звісно, на мене скоро перестали ставити і мене перестали випускати проти професіоналів, та й проти вправних любителів теж. Але при цьому, зверніть увагу, я був не гірший за більшість боксерів, професіоналів та решти. Згубно діяло на мене це відчуття заціпеніння, якогось омертвіння, що мене охоплювало, коли я бачив супротивника-фахівця.

Так от, сер, коли я кинув цю справу, мене стало вабити до неї ще сильніше. Я ходив містом і духопелив приватних осіб та всяких непрофесіоналів просто заради втіхи. Я лупцював фараонів у темних провулках, трамвайних кондукторів та візників — починав сварку і лупцював. Якими б вони не були на зріст, яку б не мали вагу, знали чи не знали прийоми, — я з усіма справлявся. Коли б у мене була на рингу та впевненість, з якою я діяв на вулиці, моя краватка була б тепер заколена шпилькою з перлами, а шкарпетки на мені були б шовкові, кольору геліотроп.

Якось увечері йшов я по Бауері, думав про всяку всячину, а назустріч мені компанія гуляк — у нетрі їх потягло подивитись, як там люди живуть. Було їх шестеро чи семеро, усі у фраках та циліндрах. Один із них легенько спихнув мене з тротуару. У мене перед тим три дні не було жодної бійки. Я тільки сказав: «Із превеликим задоволенням!» і дав йому в вухо.

Ну й пішло. Цей хлюст працював так, що краще не побачиш і в кіно. Вулиця була безлюдною, жодного фараона. Хлопець виявився знавцем своєї справи, але на шостій хвилині я його уклав.

Ті, що у фраках, відтягли його до якогось ґанку, притулили і стали обмахувати. А один підійшов до мене і говорить:

— Молодий чоловіче, ви знаєте, що ви вчинили?

— А, облиште, — кажу, — нічого я не вчинив, просто трохи полоскотав вашого приятеля. Везіть його додому в університет та скажіть — хай не клеїть дурня, не вивчає соціологію де не треба.

— Найлюб'язніший, — говорить він, — я не знаю, хто ви такий, але дуже хотів би дізнатись. Адже ви нокаутували Редді Бернса, чемпіона світу в середній вазі! Він приїхав до Нью-Йорка тільки вчора ввечері домовитися про зустріч із Джимом Джеффрісом. Якщо ви…

Та коли я прийшов до тями, виявилося, що я лежу на підлозі в аптеці, просочений нашатирним спиртом. Як би я знав, що це Редді Бернс, я би скочив у водостічну канаву і проповз мимо нього на карачках. Справді, якщо б я стояв на рингу і побачив, що він лізе під канат, я б крізь землю провалився.

— Ось що значить уява, — закінчив Мак. — І, як я вже говорив, ваш випадок точнісінько такий самий. Вам ніколи не виграти. Перед професірналами ви пасуєте. Вже повірте мені, лава в парку — ось чим завершиться ваша романтична історія.

І Мак-песиміст хрипко розсміявся.

— На жаль, я не бачу тут аналогії, — сказав я холодно. — Із боксом я знайомий дуже поверхово.

Обідранець для більшої переконливості тицьнув мене пальцем у рукав і пояснив свою притчу^[290].

— Кожен із нас, — сказав він трохи навіть повчальним тоном, — витріщає очі на те, що йому подобається. Для вас це дівиця, якій ви боїтесь освідчитися, для мене це була перемога на рингу. І ви провалитеся так само, як я.

— Чому це ви гадаєте, що я провалюся? — із запалом запитав я.

— Тому, — відповідав він, — що ви боїтеся вийти на ринг. Не наважуєтеся схопитись із професіоналом. Хоч ваш випадок, хоч мій — одне й те саме. Ви любитель, а якщо це так, значить, не треба вам лізти на ринг.

— Ну, мені вже час, — сказав я, підводячись, і з підкресленою увагою подивився на свого годинника.

Коли я відійшов кроків за двадцять, парковий мешканець закричав мені вслід:

— Дякую за долар. І за десять центів. Але ви її не доб'єтесь. Ви — у класі любителів.

«Так тобі й треба, — сказав я собі. — Не приятелюй з усяким набродом. Ні, яке нахабство!»

Але поки я йшов, його слова весь час крутилися в моєму мозку. Я, здається, справді на нього розгнівався.

— Я йому доведу! — пригрозив я вголос. — Доведу, що теж можу битися з Редді Бернсом, навіть знаючи, з ким маю справу.

Я забіг до телефонної будки і викликав особняк Телферів.

Відповів ніжний, ласкавий голос. Чи мені було не знати його? Рука моя, яка тримала трубку, затремтіла.

— Це ви? — спитав я, вдаючись до безглуздої формули всіх, хто говорить по телефону.

— Так, це я, — прозвучав у відповідь низький, добре поставлений голос, сімейна ознака всіх Телферів. — А хто говорить?

— Це я, — сказав я. — І мені потрібно дещо сказати вам зараз же, негайно і відверто.

— Ой-ой-ой! — сказав голос. — Так це ви, містере Арден!

— Ясна річ, — сказав я, — хто ж іще? І давайте ближче до діла. — Останні слова прозвучали грубувато, але я не став витрачати час на вибачення. — Ви, звичайно, знаєте, що я вас кохаю і перебуваю в цьому ідіотському стані вже давно. Досить з мене цієї мороки… тобто я хочу сказати, що мені потрібна ваша відповідь негайно. Чи згодні ви вийти за мене заміж? Так чи ні? Будь ласка, не кладіть трубку. Станціє, не роз'єднуйте. Алло, алло! Так чи ні?

Це був той самий удар у вухо, якого завдали Редді Бернсу. І я почув відповідь.

— Так, Філе, звичайно, любий. Я не знала, що ви… тобто ви ніколи не говорили… ой, приходьте, будь ласка, до нас, не можу я цього сказати по телефону. Ви такий нетерплячий. Але ви приходьте, прийдете?

Чи прийду я?

Я щосили натиснув кнопку дзвінка біля під'їзду Телферів. Щось у людській подобі відчинило двері і загнало мене до вітальні.

«Ну й добре, — подумав я, дивлячись у стелю. — Кожен може чогось навчитися від кожного. Філософська система Мака, в усякому разі, цілком розумна. Сам він не зумів застосувати її в житті, а я з неї скористаюсь. Якщо хочеш потрапити до класу професіоналів, потрібно…»

І тут я перестав думати. Хтось спускався сходами. У мене затремтіли коліна. Я зрозумів, що відчував Мак, коли на ринг виходив професійний боксер. Я безпорадно озирнувся у пошуках вікна або дверей, через які можна було б ушитись. Якби до мене наближалася будь-яка інша дівчина, я ще міг би…

Але тут розчинилися двері і зайшла Бесс, молодша сестра Мілдред. Ніколи ще я не помічав, який це ангел краси. Вона підійшла просто до мене і…

Ніколи ще я не помічав, які в Елізабет Телфер дивні очі й волосся.

— Філе, — сказала вона низьким, хвилюючим голосом усіх Телферів, — чому ви досі мовчали? А я все думала, що вам подобається моя сестра — до тієї самої хвилини, коли ви мені зателефонували.

Здається, що ми з Маком назавжди залишимося безнадійними любителями. Але якщо судити з того, як справа повернула на добре в моєму випадку, то кращого я й не бажаю.

Як ховався Чорний Білл

Худий, жилавий, червонолиций чоловік із гачкуватим носом і маленькими пронизливими очима, блиск яких дещо пом'якшували білясті вії, сидів на краю залізничної платформи на станції Лос-Піньос, махаючи ногами. Поряд із ним сидів інший чоловік — товстий, обшарпаний, понурий, — мабуть, його приятель. Обидва мали такий вигляд, наче грубі шви зворотного боку життя давно вже натерли їм мозолі по всьому тілу.

— Років із чотири не бачились, чи не так, Огарку? — сказав обшарпаний. — Де тебе носило?

— У Техасі, — сказав червонолиций. — На Алясці надто холодно — це не для мене. А в Техасі тепло, як з'ясувалось. Одного разу було навіть досить жарко. Зараз розкажу.

Якось уранці я зіскочив з експреса, коли він зупинився біля водокачки, і дозволив йому їхати далі без мене. Виявилося, що я потрапив до країни ранчо. Будинків там ще більше, ніж у Нью-Йорку, тільки будують їх не за два дюйми, а за двадцять миль один від одного, так що не можна учути носом, що у сусідів на обід.

Дороги я не знайшов і поплентався навпростець, світ за очі. Трава там по коліно, а мескітові гаї віддаля — зовсім як персикові сади, — так і здається, що забрів до чужої садиби і зараз налетять на тебе бульдоги та почнуть хапати за п'яти. Проте я відмахав миль із двадцять, перш ніж набрів на садибу. Невеличкий такий будиночок — завбільшки з платформу надземної залізниці.

Невисокий чоловік у білій сорочці і коричневому комбінезоні з рожевою хусткою на шиї згортав самокрутки під деревом коло входу в будинок.

— Привіт, — говорю я йому, — чи може, так би мовити, чужоземець прохолодитися, підкріпитися, знайти притулок або навіть якусь роботу у вашій господі?

— Заходьте, — говорить він найлюб'язнішим тоном. — Сідайте, будь ласка, на цей табурет. Я й не чув, як ви під'їхали.

— Я ще не під'їхав, — говорю я. — Я поки що підійшов. Незручно утрудняти вас, але якби ви роздобули відра зо два води…

— Так, ви неабияк запорошились, — говорить він, — тільки наші купальні приладдя…

— Я хочу напитись, — кажу я. — Пил, що у мене зовні, не має особливого значення.

Він налив мені ківш води з великого червоного глека і питається:

— То вам потрібна робота?

— Тимчасово, — кажу я. — Тут, здається, досить тиха місцинка?

— Ви не помилились, — говорить він. — Подеколи цілими тижнями жодної живої душі не побачиш. Так я чув. Сам я лише місяць, як влаштувався тут. Купив це ранчо в одного старожила, який вирішив перебратися далі на Захід.

— Мені це підходить, — говорю я. — Людині інколи корисно пожити в такому тихому кутку. Але ж мені потрібна робота. Я вмію збивати коктейлі, читати лекції, випускати акції, мав справу з рудою, трохи граю на піаніно і боксую в середній вазі.

— Так… — говорить цей недоросток. — А чи не можете ви пасти овець? Ну, стерегти стадо.

— А, — кажу я, — розумію! Зганяти їх докупи, як вівчарка, і гавкати, щоб не розбіглись! Що ж, можу. Мені, правду кажучи, ще не доводилося бути пастухом, але я не раз спостерігав із вікна вагона, як овечки жують на лузі ромашки, і вигляд у них був не надто кровожерний.

— Мені потрібен пастух, — говорить цей вівчар. — А на мексиканців я не дуже-то покладаюсь. У мене дві отари. Можете хоч завтра зранку вигнати на пасовище моїх баранів — їх всього вісімсот штук. Платня — дванадцять доларів на місяць, харчі мої. Жити будете там же на вигоні, у наметі. Куховарити вам доведеться самому, а дрова і воду доставлятимуть. Робота не важка.

— Згоден, — говорю я. — Беруся до цієї роботи, якщо навіть доведеться прикрасити голову вінком, одягтися в балахон, узяти в руки жезл і награвати на сопілці, як це пастухи на картинках.

І ось наступного ранку хазяїн ранчо допомагає мені вигнати з коралю отару баранів і доставити їх на пасовище у прерії, милі за дві від садиби, де вони починають мирно скубти травичку на схилі пагорба. Хазяїн дає мені безліч усіляких напучень: стежити, щоб окремі скупчення баранів не відбивалися від головного стада, і опівдні гнати їх всіх на водопій.

— Увечері я привезу ваш намет, усе обладнання і провіант, — говорить він мені.

— Чудово, — говорю я. — І не забудьте прихопити провіант. А заразом і обладнання. А головне, не залиште поза увагою намет. Ваше прізвище, якщо не помиляюсь, Золлікоффер?

— Мене звуть, — говорить він, — ГенріОгден.

— Чудово, містере Огдене, — кажу я. — А мене — містер Персіваль Сент-Клер.

П'ять днів я пас овець на ранчо Чикіто, а потім відчув, що сам починаю обростати вовною, наче вівця. Це звернення до природи явно було мені не на користь. Я почувався самотнім, як коза Робінзона Крузо. Їй-богу, я зустрічав у своєму житті цікавіших співрозмовників, ніж довірені моєму піклуванню барани. Збереш їх увечері, замкнеш у кошарі, а потім напечеш кукурудзяних коржів, підсмажиш баранини, звариш каву і лежиш у своєму наметі завбільшки із серветку та слухаєш, як виють койоти і кричать дрімлюги.

На п'ятий день, надвечір, загнавши моїх дорогоцінних, але нетовариських баранів, я пішов до садиби, відчинив двері будинку і зробив крок за поріг.

— Містере Огдене, — говорю я. — Нам з вами необхідно почати спілкуватись. Вівці, звичайно, гарна річ — вони пожвавили пейзаж, і знову ж таки з них можна настригти вовни на певну кількість восьмидоларових чоловічих костюмів, але що стосується застільної бесіди або щоб провести вечір біля каміна, то з ними помреш від нудьги, як на великосвітському файвоклоці. Якщо у вас є колода карт, або літературне лото, або якась інша гра, давайте їх сюди, і ми з вами займемося розумовою діяльністю. Я зараз готовий узятися до будь-якої мозкової роботи — аж до вибиття чиїхось мізків.

Цей Генрі Огден був вівчарем особливого типу. Він носив каблучки та великий золотий годинник і ретельно зав'язував краватку. І фізіономія у нього завжди була спокійна, а окуляри на носі так і блищали. Я бачив у Мескогі, як повісили бандита за вбивство шістьох людей. Так мій хазяїн був схожий на нього як дві краплі води. Проте я знав ще одного священика в Арканзасі, якого можна було б прийняти за його рідного брата. Але мені-то, взагалі, було байдуже. Я жадав спілкування — чи з праведником, чи з грішником — байдуже, аби тільки він говорив, а не бекав.

— Я розумію, Сент-Клере, — відповідає Огден, відкладаючи вбік книгу. — Вам, звичайно, нудно там самому з незвички. Моє життя, правду кажучи, теж досить одноманітне. Чи добре ви замкнули овець? Ви впевнені, що вони не розбіжаться?

— Вони зачинені так само міцно, — кажу я, — як присяжні^[291], що віддалилися на нараду у справі про вбивство мільйонера. І я буду на місці раніше, ніж у них виникне потреба в послугах доглядальниці.

Тут Огден дістав звідкись колоду карт, і ми з ним влаштували казино. Після п'яти днів і п'яти ночей ув'язнення в овечому таборі я відчув себе, як гуляка на Бродвеї. Коли мені йшла карта, я радів так, наче заробив мільйон на біржі, а коли Огден розійшовся і розказав анекдот про пані в спальному вагоні, я реготав цілих п'ять хвилин.

Усе в житті відносно, ось що я скажу. Людина може надивитися стільки всякої всячини, що вже не поверне голови, щоб подивитися, як горить тримільйонний особняк, або повертається з гастролей знаменитий актор, або як хвилюється Адріатичне море. Але дайте їй тільки трохи попасти овець, і вона качатиметься зо сміху, тільки-но хтось заспіває «Могильний дзвін, могильний дзвін!», і відчуватиме щире задоволення від гри в карти з жінками.

Одне слово, далі — більше. Огден дістає пляшку бурбонського, і ми остаточно забуваємо про наших овець.

— Пам'ятаєте, — говорить Огден, — приблизно місяць тому в газетах писали про напад на швидкий потяг Канзас — Техас? Було викрадено п'ятнадцять тисяч доларів кредитними білетами, а провідника поштового вагона поранено в плече. І кажуть, що все це — діло рук однієї людини.

— Щось пригадую, — говорю я. — Але такі речі трапляються настільки часто, що мозок пересічного техасця не в змозі утримати їх у пам'яті. І що ж, злочинця захопили на місці злочину? Чи зловили, схопили і передали до рук правосуддя?

— Він утік, — говорить Огден. — А сьогодні я прочитав у газеті, що поліція натрапила на його слід десь у наших краях. Усі викрадені банкноти були, як виявилося, однієї серії — першого випуску Другого Національного банку міста Еспінози. Простежили, де грабіжник міняв ці банкноти, і слід привів сюди.

Огден наливає собі ще бурбонського і підсовує пляшку мені.

— Що ж, — говорю я, відсьорбнувши ковточок цього царського напою, — для залізничного нальотчика не так вже й безглуздо придумано — сховатися на якийсь час у тутешній глушині. Овеча ферма, мабуть, найкраще для цього місце. Кому спаде на думку шукати такого відчайдушного бандита серед співочих пташок, баранців та польових квіточок? А що, — говорю я, скосивши очі на Огдена і ніби придивляючись до нього, — у газетах не дано прикмет цього єдиноборця? Якихось відомостей щодо об'єму, ваги, лінійних вимірів, крою жилета чи кількості запломбованих зубів?

— Ні, — говорить Огден. — Він був у масці, і ніхто не міг його добре розглянути. Але з'ясовано, що це відомий залізничний грабіжник на ймення Чорний Білл, бо той завжди працює сам-один, і, крім того, у поштовому вагоні знайшли хустку з його міткою.

— Схвалюю Чорного Білла, — кажу я. — Він правильно зробив, якщо сховався на овечому ранчо. Гадаю, що їм його не знайти.

— Оголосили винагороду — тисячу доларів за його піймання, — говорить Огден.

— На біса мені ці гроші, — кажу я, дивлячись містерові вівчареві просто в очі. — Досить з мене і дванадцяти доларів на місяць, які я у вас отримую. Мені потрібен відпочинок. Аби тільки нашкребти грошенят, щоб сплатити квиток до Тєксаркани, де мешкає моя вдова матінка. Якщо Чорний Білл, — говорю я, багатозначно дивлячись на Огдена, — отак із місяць тому подався до цих країв… і купив собі невелике овече ранчо і…

— Стривайте, — говорить Огден і з досить-таки лютою пикою підвівся зі стільця, — це що за натяки?

— Жодних натяків, — кажу. — Я беру суто гіпотонічний^[292] випадок. Якби, — говорю я, — Чорний Білл забрів сюди і купив собі овече ранчо і найняв би мене няньчити його овець і грати їм на сопілці, та поводився би зі мною чесно і по-товариськи, от як ви, — йому б не довелося мене побоюватись. Людина для мене завжди людина, які б не траплялися в неї труднощі із залізничними потягами чи з вівцями. Тепер ви знаєте, чого від мене чекати.

Обличчя Огдена стало чорнішим за кавову гущу. Секунд із дев'ять він мовчав, а потім розсміявся.

— Ось ви який, Сент-Клере, — говорить він. — Що ж, коли б я був Чорним Біллом, то не побоявся б довіритися вам. А зараз давайте перекинемось у карти… якщо, звичайно, вам не неприємно грати з грабіжником.

— Я вже висловив вам свої почуття, — кажу я, — і притому без жодної потайної думки.

Тасуючи карти після першої здачі, я, ніби ненавмисне, запитую Огдена, звідки він.

— О, — говорить Огден, — я з Міссісіпі.

— Гарна місцинка, — кажу я. — Мені не раз доводилося там зупинятись. Тільки простирадла трохи сируваті і щодо харчів не густо. Хіба не так? А я ось, — говорю я йому, — із узбережжя Тихого океану. Може, бували колись?

— Суцільні протяги, — говорить Огден. — Але якщо вам доведеться побувати на Середньому Заході, пошліться на мене, і вам наллють каву крізь ситечко і покладуть грілку в ліжко.

— Гаразд, — кажу я. — Адже я не хотів вивідати у вас номер вашого особистого телефону або дівоче прізвище вашої тітоньки, яка викрала пресвітеріанського священика з Кемберленда. Мені-то що? Я намагаюсь тільки втлумачити вам, що з вашим вівчарем ви у цілковитій безпеці. Ну, годі нервуватися, грайте уважніше.

— Втовкмачиться ж людині, — говорить Огден і знову сміється. — А чи не здається вам, що, коли б я був Чорний Білл і у мене виникла думка, що ви мене підозрюєте, я давно би пригостив вас кулею з вінчестера і тим заспокоїв би свої нерви, якби вони у мене розігрались?

— Не здається, — кажу я. — Той, у кого вистачило духу самому пограбувати потяг, ніколи такої штуки не утне. Я не дарма поблукав світом — знаю, що в них там щодо дружби міцно. Не те щоб я, містере Огдене, — говорю я йому, — будучи при вас овечим пастухом, напрошувався вам у друзі. Але за сприятливіших обставин ми, може і зійшлися б ближче.

— Забудьте на деякий час про овець, прошу вас, — говорить Огден, — і зніміть карту — мені здавати.

Днів через чотири після цього, коли мої баранчики мирно полуднували коло річки, а я заглибився у тонкощі приготування кави, переді мною постала якась загадкова особа, що прагнула зобразити із себе саме те, що їй хотілося зобразити. Вона нечутно підкралася по траві верхи на коні. Судячи з одежі, це було щось середнє між детективом з Канзасу, собачником із Батон-Ружа і відомим розвідником Буффало Біллом. Очі та підборіддя цього суб'єкта аж ніяк не свідчили про бойовий досвід, і я зметикував, що він просто, нишпорка.

— Пасеш овець? — запитує він мене.

— На жаль, — відповідаю я, — перед лицем такої непохитної проникливості, як ваша, у мене не вистачає нахабства стверджувати, що я тут реставрую старовинну бронзу або змащую велосипедні колеса.

— Щось ти, здається мені, не схожий на пастуха: і одягнений не так, і говориш не так.

— А ви зате говорите так, що дуже схожі на те, що мені здається.

Тут він запитав мене, у кого я працюю, і я показав йому на ранчо Чикіто в тіні невеликого пагорба, милі за дві від мого вигону. Після цього він повідомив мені, що я розмовляю з помічником шерифа.

— Десь у цих краях переховується залізничний грабіжник на прізвисько Чорний Білл, — рапортує мені ця нишпорка. — Його вже вистежили до Сан-Антоніо, а може, й далі. Чи не бачив ти тут якихось людей, що з'явилися протягом минулого місяця, або, може, чув про таких?

— Ні, — відповідаю я, — якщо не брати до уваги того, який з'явився, кажуть, у мексиканському селищі на ранчо Люміс, на Фріо.

— Що тобі про нього відомо? — питається помічник шерифа.

— Він три дні тому народився, — говорю я.

— А яка на вигляд людина, у якої ти працюєш? — допитується він. — Старий Джордж Ремі все ще хазяйнує на своєму ранчо? Він тут уже років із десять розводить овець, та щось йому ніколи не щастило.

— Старий продав ранчо і подався на Захід, — повідомив я. — Інший любитель овець купив у нього це господарство з місяць тому.

— А який він на вигляд? — знову питається той.

— О, — говорю я, — він-то? Такий здоровенний, товстенний данець із великими вусами і в синіх окулярах. Не ручуся, що він зуміє відрізнити вівцю від ховраха. Здається, що старий Джордж добре ошукав його у цій справі.

Підкріпившись ще цілою купою таких само цінних відомостей та левовою часткою мого обіду, помічник шерифа від'їхав геть.

Того ж вечора я доповідав про ці відвідини Огденові.

— Вони обплітають Чорного Білла чіпкими щупальцями спрута, — говорю я. І розповідаю йому про помічника шерифа і про те, як я розписав його цьому помічникові шерифа, і що той сказав.

— Е, що нам до Чорного Білла, — говорить Огден. — У нас і своїх турбот досить. Дістаньте з шафи пляшку, і вип'ємо за його здоров'я. Якщо, — додає він сміючись, — ви не дуже упереджені проти залізничних грабіжників.

— Я ладен випити, — говорю я, — за кожного, хто вміє постояти за друга. А Чорний Білл, — додаю я, — мені здається, саме з таких. Отже, за Чорного Білла і за успіх.

І ми випили.

А тижнів через два підійшов час стриження овець. Мені треба було пригнати їх до садиби, де купка патлатих мексиканців мала накинутися на них із садовими ножицями і обстригти їх наголо. І ось увечері, напередодні прибуття перукарів, я погнав своїх недосмажених баранів зеленим лужком, крутим бережком і доставив просто до садиби. Там я замкнув їх у кораль і побажав їм на добраніч.

Після цього я попрямував до будинку. Г. Огден, есквайр^[293], спав, розлігшись на своєму вузенькому похідному ліжку. Мабуть, його звалило з ніг антибезсоння чи здолало проти-неспання або ще якась недуга, що виникає від тісного спілкування з вівцями. Рот у нього був роззявлений, жилет розстібнутий, і він сопів, як старий велосипедний насос. Вигляд його навів мене на деякі роздуми.

«Великий Цезарю, — думав я, — спи, закривши рота, і вітер всередину тебе не потрапить. Тобою хто-небудь замаже щілини, щоб черв'яки чогось не з'їли».

Сплячий чоловік — видовище, від якого можуть заплакати ангели. Чого варті тепер його мізки, біцепси, чекова книжка, І апломб, протекція і родинні зв'язки? Він — іграшка в руках ворога, а тим більше — друга. І такий само привабливий, як наймана шкапа, коли вона стоїть, прихилившись до стіни оперного театру о пів на першу ночі і марить просторами аравійських пустель. Ось спляча жінка — зовсім інше діло. Байдуже, як вона виглядає, аби якнайдовше залишалася в такому стані.

Ну, випив я дві порції бурбонського — свою та Ордена — і вирішив з приємністю провести час, поки він спочиває. На столі у нього знайшлися деякі книжечки на різні місцеві теми — про Японію, про осушення боліт, про фізичне виховання — і трохи тютюну, що було особливо до ладу.

Покуривши і наситивши свій слух вулканічним хропінням Генрі Огдена, я ненавмисне подивився у вікно в напрямку загороди для стриження овець, де щось подібне до стежки відгалужувалося від чогось подібного до дороги, яка перетинала вдалині щось подібне до струмка.

Бачу — п'ять вершників прямують до будинку. У кожного — впоперек сідла рушниця. Один з них — той самий помічник шерифа, який тоді відвідав мене на вигоні.

Вони наближаються з побоюванням, розчленованим строєм, у повній бойовій готовності. Придивляюсь і визначаю, хто з них отаман цієї кінної зграї охоронців закону та порядку.

— Добривечір, джентльмени, — говорю я. — Чи не хочете ви спішитись і прив'язати своїх коней?

Отаман під'їжджає до мене впритул і обертає ствол своєї рушниці так, наче хоче взяти на мушку весь мій фасад.

— Замри на місці, — говорить він, — і пальцем не ворухни, поки я не задовольню свого бажання певним чином з тобою поговорити.

— Замру, — говорю я, — слава Богу, не глухонімий — навіщо мені ворушити пальцями і чинити непокору щодо ваших розпоряджень?

— Ми шукаємо, — повідомляє він мене, — Чорного Білла, який у травні затримав експрес на Канзас — Техаській і пограбував його на п'ятнадцять тисяч доларів. Зараз ми обшукуємо всіх поспіль на всіх ранчо. Як тебе звуть і що ти тут робиш?

— Капітане, — кажу я, — моя професія — Персіваль Сент-Клер, а звуся я вівчарем. Сьогодні я загнав до цього коралю своїх телят… тобто овечок. Цирульники прибудуть завтра, аби причесати їх, тобто обкраяти.

— Де хазяїн ранчо? — питає отаман зграї.

— Зачекайте хвилинку, — говорю я. — Чи не призначено якоїсь винагороди за піймання цього затятого злочинця, про якого ви зводили згадати у своїй передмові?

— За піймання і викриття злочинця призначено винагороду — тисячу доларів, — говорить він. — За повідомлення відомостей про нього ніякої винагороди не передбачено.

— Мабуть, не сьогодні-завтра піде дощик, — говорю я, дивлячись із байдужим виглядом у блакитне небо.

— Якщо тобі відомі таємний притулок, дислокація^[294] або псевдоніми Чорного Білла, — говорить він на своєму жахливому поліцейському жаргоні, — ти відповідатимеш перед законом за недонесення й приховування.

— Чув я від одного перехожого, — говорю я скоромовкою нудним голосом, — що в одній лавці в Нуесесі один мексиканець говорив одному ковбою, якого звуть Джек, що двоюрідний брат одного вівчаря тижнів два тому бачив Чорного Білла в Матаморасі.

— Слухай ти, містере Базікало! — говорить капітан, оглядаючи мене з голови до п'ят і прикидаючи, скільки можна виторгувати, — Якщо ти підкажеш нам, де захопити Чорного Білла, я заплачу тобі сто доларів із мого власного… з наших власних кишень. Ти бачиш, я щедрий, — говорить він. — Тобі ж зовсім нічого не належить. Ну, як?

— Гроші дасте? — кажу я.

Капітан порадився зі своїми молодцями. Вони вивернули кишені для перевірки вмісту. Спільними зусиллями нашкребли сто два долари тридцять центів і купку жувального тютюну на тридцять один долар.

— Підійди, о мій капітане, — сказав я, — і слухай!

Він так і зробив.

— Я дуже бідний, і суспільне становище моє більш ніж скромне, — почав я. — За дванадцять доларів на місяць я працюю в поті чола, аби примусити триматися разом тварин, єдине прагнення яких — розбігтися на всі боки. І хоч я ще і не в такому занепаді, як штат Південна Дакота, проте це заняття — жахливий занепад для людини, яка до цього мала справу з вівцями лише у вигляді баранячих відбивних. Я впав так низько через неприборкане честолюбство, ром і особливий коктейль, який подають на всіх вокзалах Пенсільванської залізниці, від Скрентона до Цинциннаті: трохи джину та французького вермуту, один лимон плюс добра порція апельсинової гіркої. Якщо потрапите до тих країв — не знехтуйте нагодою випробувати на собі. Та все ж, — вів далі я, — мені ще не доводилося зраджувати друга. Коли мої друзі купалися в золоті, я стояв за них горою і ніколи не покидав їх, коли був у скруті.

— Але, — вів далі я, — яка тут до біса дружба? Дванадцять доларів на місяць — це не більше, ніж далеке знайомство. Хіба справжня дружба може харчуватися червоними бобами та кукурудзяним хлібом? Я бідна людина, у мене мама вдовує у Тексаркані. Ви знайдете Чорного Білла, — говорю їм я, — у цьому будинку. Він спить на своєму ліжку в першій кімнаті праворуч. Це саме та людина, яка вам потрібна. Я зметикував це з різних його слів та розмов. Мабуть, почасти він все ж таки був мені другом, і коли б я був тією людиною, як колись, усі скарби золотих рудників не примусили б мене його зрадити. Але, — говорю я, — боби завжди були наполовину червиві і наприкінці тижня я завжди сидів без палива.

— Заходьте обережніше, джентльмени, — попереджаю їх я. — Він часом буває дуже нестриманий, і, беручи до уваги його колишню професію, як би вам не натрапити на яку-не-будь грубість із його боку, якщо заскочите його зненацька.

Тут усе ополчення спішується, прив'язує коней, знімає з передків гармати та іншу амуніцію і навшпиньки заходить у будинок. А я крадуся за ними, наче Даліла, коли вона вела Віллі Стімлена^[295] до Самсона.

Начальник загону термосить Огдена за плече, і той прокидається. Він підхоплюється, і ще два мисливці за нагородами навалюються на нього. Огден, хоча й невеликий на зріст і худий, але хлопець міцний і так хоробро відбивається, попри їхню чисельну перевагу, що я тільки очима блимаю.

— Що це означає? — питається він, коли їм нарешті вдається його здолати.

— Ви попалися, містере Чорний Білле, — говорить капітан, — тільки й усього.

— Це грубе насильство, — говорить Огден, остаточно розлютувавшись.

— Звичайно, це було насильство, — говорить поборник миру і добра. — Потяг-бо йшов собі і йшов, нічим вам не заважав, а ви дозволили собі заборонені законом витівки з казенними пакетами.

І він сідає Генрі Огдену на сонячне сплетіння і починає акуратно й симптоматично^[296] обшукувати його кишені.

— Ви у мене за це попотієте, — говорить Огден, добре спітнівши сам. — Адже я можу довести, хто я такий.

— Це я і сам можу, — говорить капітан і витягає у нього з кишені пачку новеньких банкнот випуску Другого Національного банку міста Еспінози. — Навряд чи ваша візитна картка переважить грошові знаки, коли встановлюватимуть ідентичність^[297] вашої особи. Ну, ходімо! Поїдете з нами замолювати свої гріхи.

Огден підіймається і пов'язує краватку. Після того, як у нього знайшли ці банкноти, він уже мовчить, наче води в рот набрав.

— А хитро ж придумано! — із захопленням вигукує капітан. — Забрався сюди, в отаку глушину, де, як кажуть, жодна душа ногою не ступала, і купив собі овече ранчо! Хитро сховався, я такого ще зроду не бачив, — говорить він.

Один з його молодчиків прямує до коралю і виганяє звідти другого пастуха — мексиканця, на прізвисько Джон-Смішки. Той сідлає коня Огдена, і вся шерифська зграя з рушницями напоготові оточує свого полоненого, щоб доставити його до міста.

Огден, перш ніж вирушити в дорогу, доручає своє ранчо Джону-Смішки і віддає всілякі розпорядження щодо стриження та випасу овець, наче сподівається незабаром повернутися назад. А години за дві якийсь собі Персіваль Сен-Клер, колишній вівчар з ранчо Чикіто, відбуває в південному напрямку на іншому коні з того ж ранчо, і в кишені у нього лежать сто дев'ять доларів — ціна крові і решта платні.

Червонолиций чоловік замовк і став дослухатися. Десь вдалині за пологими пагорбами пролунав свисток товарного потяга, що наближався.

Товстий понурий чоловік, що сидів поруч із ним, сердито засопів і повільно, з осудом похитав нечесаною головою.

— У чому річ, Огарку? — запитав червонолиций, — Знову нудьгуєш?

— Ні, не нудьгую, — сказав понурий і знову засопів. — А тільки ця твоя розповідь мені щось не подобається. Ми з тобою були приятелями п'ятнадцять років із різними проміжками, але я ще не бачив і не чув, щоб ти видав кого-небудь поліції, — ні, такого звичаю ти не мав. А з цим хлопцем ти ділив його хліб насущний і грав з ним у карти, а потім узяв і видав його поліції. Та ще й гроші за це одержав. Ні, ніколи я від тебе такого не чекав.

— Цей Генрі Огден, — сказав червонолиций, — дуже швидко виправдався, як я чув, за допомогою адвоката, алібі та інших юридичних викрутасів. Нічого з ним не трапилось. Він зробив мені чимало послуг, і я був зовсім не радий видавати його поліції.

— А як же ці гроші, що знайшли у нього в кишені? — запитав понурий.

— Це я їх туди поклав, — сказав червонолиций, — поки він спав. Як тільки побачив, що вони їдуть. Чорний Білл — це був я. Дивись, Огарку, вантажний! Ми заберемося на буфери, поки він стоятиме біля водокачки.

із збірки «КОЛОВОРОТ»

Вождь червоношкірих

права, здається, траплялася вигідна. Але стривайте, давайте я вам спочатку розкажу. Ми були тоді з Біллом Дрісколлом на Півдні, у штаті Алабама. Там нас і осяяла блискуча ідея щодо викрадення. Мабуть, як говорив потім Білл, «сталося тимчасове затьмарення розуму», — та тільки ми про це здогадалися набагато пізніше.

Є там одне містечко, плоске, як млинець, і, звичайно, називається «Вершини». Живуть у ньому найсумирніші й усім задоволені селюки, яким саме тільки й гопцювати навколо травневої жердини.

У нас із Біллом було на той час доларів шістсот об'єднаного капіталу, а потрібно було нам ще якраз дві тисячі на проведення шахрайської спекуляції із земельними ділянками в Західному Іллінойсі. Ми обговорили це, сидячи на ґанку готелю. Чадолюбство, говорили ми, дуже розвинене в напівсільських громадах; саме тому, а також і з інших причин план викрадення легше буде здійснити тут, ніж у радіусі дії газет, які зчиняють у таких випадках галас, розсилаючи на всі боки переодягнутих кореспондентів. Ми знали, що містечко не може послати за нами в погоню нічого страшнішого за констеблів, та яких-небудь сентиментальних нишпорок, та двох-трьох викривальних заміток у «Щотижневому бюджеті фермера». Нібито виходило непогано.

Ми обрали нашою жертвою єдиного сина найвиднішого з городян, на ім'я Ебенезер Дорсет. Татусь був людиною поважною й скупуватою, любителем прострочених застав, чесним і непідкупним церковним збирачем. Синок був хлопчиськом років десяти, з опуклими ластовинками по всьому обличчю і волоссям приблизно такого кольору, як обкладинка журналу, котрий зазвичай купуєш у кіоску, поспішаючи на потяг. Ми з Біллом розраховували, що Ебенезер одразу викладе нам за синка дві тисячі доларів, ніяк не менше. Але стривайте, дайте я вам спочатку розкажу.

Милі за дві від міста є невисока гора, поросла густим кедрівником. На задньому схилі цієї гори є печера. Там ми склали провізію.

Якось увечері, після заходу сонця, ми проїхали в шарабані^[298] повз будинок старого Дорсета. Хлопчик був на вулиці і кидав камінням у кошеня, що сиділо на паркані.

— Гей, хлопчику! — говорить Білл. — Хочеш одержати пакетик льодяників і прокататись?

Хлопчисько засвітив Біллу в саме око уламком цеглини.

— Це обійдеться старому в зайві п'ятсот доларів, — сказав Білл, перелазячи через колесо.

Хлопчисько цей бився, як бурий ведмідь середньої ваги, але врешті-решт ми його запихнули на дно шарабана і поїхали. Ми відвели хлопчиська до печери, а коня я прив'язав у кедрівнику. Коли стемніло, я відвіз шарабан до села, де ми його наймали, милі за три від нас, а звідти прогулявся до гори пішки.

Дивлюся, Білл заклеює пластиром подряпини й садна на своїй фізіономії. Позаду великої скелі, біля входу в печеру, палає багаття, і хлопчисько з двома яструбиними перами в рудому волоссі стежить за киплячим кавником. Підходжу я, а він націлився в мене палицею і говорить:

— А, проклятий блідолиций, як ти смієш з'являтися до табору Вождя Червоношкірих, грози рівнин?

— Зараз він ще нічого, — говорить Білл, закочуючи штани, щоб оглянути садна на гомілках. — Ми граємо в індіанців. Цирк порівняно з нами — просто види Палестини в чарівному ліхтарі. Я старий мисливець Хенк, бранець Вождя Червоношкірих, і вдосвіта з мене знімуть скальп. Святі мученики! І здоровий же брикатися цей хлопчисько!

Так, сер, хлопчисько, мабуть, веселився щодуху. Жити в печері йому сподобалось, він і думати забув, що сам полонений. Мене він одразу охрестив Зміїним Оком та Підглядачем і оголосив, що, коли його хоробрі воїни повернуться з походу, я буду спалений на багатті, як тільки зійде сонце.

Потім ми сіли вечеряти, і хлопчисько, набивши рот хлібом з грудинкою, почав базікати. Він виголосив таку застільну промову:

— Мені тут здорово подобається. Я ніколи ще не жив у лісі; зате у мене був одного разу ручний опосум, а минулого дня народження мені виповнилося дев'ять років. Терпіти не можу ходити до школи. Щури зжерли шістнадцять штук яєць з-під рябої курки тітки Джиммі Талбота. А справжні індіанці тут у лісі є? Я хочу ще підливки. Вітер чому дме? Тому, що дерева гойдаються? У нас було п'ятеро щенят. Хенку, чого в тебе ніс такий червоний? У мого батька грошей видимо-невидимо. А зірки гарячі? У суботу я двічі відлупцював Еда Уокера. Не люблю дівчаток! Жабу не дуже-то зловиш, хіба тільки на мотузочок. Бики ревуть чи ні? Чому апельсини круглі? А ліжка у вас в печері є? Амос Меррей — шестипалий. Папуга вміє говорити, а мавпа і риба ні. Дюжина — це скільки буде?

Кожні п'ять хвилин хлопчисько згадував, що він червоношкірий, і, схопивши палицю, яку він називав рушницею, крався навшпиньки до входу в печеру вистежувати лазутчиків ненависних блідолицих. Час від часу він видавав войовничий клич, від якого кидало в дрож старого мисливця Хенка, Білла цей хлопчисько залякав із самого початку.

— Вождю Червоношкірих, — говорю я йому, — а додому тобі хіба не хочеться?

— А ну їх, чого я там не бачив? — говорить він — Удома нічого немає цікавого. До школи ходити я не люблю. Мені подобається жити в лісі. Ти ж не відведеш мене додому, Зміїне Око?

— Поки ще не збираюсь, — говорю я. — Ми ще поживемо тут, у печері.

— Ну добре, — говорить він. — От здорово! Мені ще ніколи в житті не було так весело.

Ми полягали спати десь об одинадцятій годині. Розстелили на землю шерстяні та стьобані ковдри, посередині уклали Вождя Червоношкірих, а самі лягли скраю. Що він втече, ми не боялись. Години три він, не даючи нам спати, усе схоплювався, хапав свою рушницю; при кожному тріску сучка і шереху листя його юній уяві здавалось, ніби до печери підкрадається зграя розбійників, і він верещав на вухо то мені, то Біллу: «Тихіше, приятелю!» Нарешті я заснув тривожним сном і уві сні бачив, ніби мене викрав і прикував до дерева лютий пірат із рудим волоссям.

Удосвіта мене розбудив страшний виск Білла. Не крики, чи лемент, чи виття, чи завивання, чи рев, якого можна було б очікувати від голосових зв'язок чоловіка, — ні, просто-таки непристойний, жахливий, принизливий виск, яким вищать жінки, побачивши привида чи гусеницю. Страшно чути, як на вранішній зорі в печері вищить без угаву товстий, сильний, відчайдушної хоробрості чоловік.

Я схопився з ліжка подивитись, що таке робиться. Вождь Червоношкірих сидів на грудях Білла, вчепившися однією рукою йому у волосся. У другій руці він тримав гострий ніж, яким ми зазвичай різали грудинку, і найділовитішим і недвозначним чином намагався зняти з Білла скальп, виконуючи вирок, який ухвалив йому вчора ввечері.

Я забрав у хлопчиська ножа і знову уклав його спати. Але з цієї самої хвилини дух Білла був зламаний. Він улігся на своєму краю ліжка, проте більше вже не стулив очей за весь той час, коли хлопчик був з нами. Я було задрімав ненадовго, але до схід сонця раптом пригадав, що Вождь Червоношкірих обіцявся спалити мене на багатті, як тільки зійде сонце. Не те щоб я нервувався чи боявся, а все-таки сів, запалив трубку і притулився до скелі.

— Чого ти піднявся так рано, Семе? — спитав мене Білл.

— Я? — кажу. — Щось плече ломить. Думаю, може, легше стане, якщо посидіти трохи.

— Брешеш, — говорить Білл. — Ти боїшся. Тебе він хотів спалити вдосвіта, і ти боїшся, що він так і вчинить. І спалив би, якби знайшов сірники. Адже це просто жах, Семе. Чи не думаєш ти, що хтось буде платити гроші за те, щоб таке чортеня повернулось додому?

— Думаю, — говорю я. — От саме таких хуліганів і обожнюють батьки. А зараз ви з Вождем Червоношкірих вставайте і готуйте сніданок, а я піднімуся на гору і проведу розвідку.

Я зійшов на вершину маленької гори й окинув поглядом околиці. У напрямку до міста я чекав побачити дужих фермерів, які з косами та вилами нишпорять у пошуках підлих викрадачів. А замість того я побачив мирний пейзаж, і пожвавлювала його єдина людина, що орала на сірому мулі. Ніхто не бродив з баграми уздовж річки; вершники не скакали назад і вперед і не повідомляли невтішних батьків, що поки що нічого не відомо. Сонним спокоєм лісів віяло від тієї частини Алабами, яка простяглася перед моїми очима.

— Можливо, — сказав я самому собі, — ще не виявлено, що вовки викрали ягнятко із загороди. Допоможи, Боже, вовкам! — і я спустився з гори снідати.

Підходжу ближче до печери і бачу, що Білл стоїть, притиснувшись до стінки, і ледве дихає, а хлопчисько збирається стукнути його каменем завбільшки мало не з кокосовий горіх.

— Він запхав мені за комір із жару гарячу картоплину, — пояснив Білл, — і роздавив її ногою, а я йому нам'яв вуха. Рушниця з тобою, Семе?

Я відняв у хлопчиська камінь і абияк залагодив це непорозуміння.

— Я тобі покажу! — говорить хлопчисько Біллу. — Ще жодна людина не вдарила Вождя Червоношкірих, не поплатившись за це. Отже, начувайся!

Після сніданку хлопчисько дістає з кишені шматок шкіри, обмотаний мотузкою, і йде з печери, розмотуючи на ходу мотузку.

— Що це він тепер затіяв? — тривожно питається Білл. — Як ти гадаєш, Семе, він не втече додому?

— Не бійся, — говорю я. — Він, здається, зовсім не такий вже домувальник. Проте нам потрібно придумати якийсь план щодо викупу. Не видно, щоб у місті особливо турбувалися через те, що він зник, а може, ще не пронюхали про викрадення. Рідні, можливо, думають, що він залишився ночувати у тітки Джейн або у кого-небудь із сусідів. В усякому разі, сьогодні його мають спохопитись. Надвечір ми надішлемо його батькові листа і зажадаємо дві тисячі доларів викупу.

І тут ми почули щось на кшталт воєнного кличу, який, мабуть, видав Давид, коли нокаутував чемпіона Голіафа^[299]. Виявляється, Вождь Червоношкірих витягнув з кишені пращу^[300] і тепер крутив її над головою.

Я ухилився і почув глухий важкий стукіт та звук, схожий на зітхання коня, коли з нього знімають сідло. Чорний камінь завбільшки з яйце стукнув Білла по голові якраз за лівим вухом. Він одразу весь обм'якнув і впав головою в багаття, просто на каструлю з окропом для миття посуду. Я витягнув його з вогню і цілі півгодини поливав холодною водою.

Потроху Білл опам'ятався, сів, помацав за вухом і говорить:

— Семе, знаєш, хто в мене улюблений герой у Біблії?

— Та стривай, — кажу я. — Помалу прийдеш до тями.

— Цар Ірод, — говорить він. — Ти ж не підеш, Семе, не залишиш мене самого?

Я вийшов із печери, спіймав хлопчиська і став так його трясти, що ластовинки застукали одна об одну.

— Якщо ти не поводитимешся як слід, — говорю я, — я тебе цієї ж хвилини відправлю додому. Ну, будеш ти слухатися чи ні?

— Та я ж тільки пожартував, — сказав він, насупившись. — Я не хотів кривдити старого Хенка. А він навіщо мене вдарив? Я слухатимусь, Зміїне Око, тільки ти не відправляй мене додому і дозволь мені сьогодні грати в розвідників.

— Я цієї гри не знаю, — сказав я. — Це вже ви вирішуйте з містером Біллом. Сьогодні він з тобою гратиме. Я зараз піду ненадовго у справі. Тепер іди помирися з ним і вибачся за те, що ти його вдарив, бо інакше негайно підеш додому.

Я примусив їх потиснути одне одному руки, потім відвів Білла вбік і сказав йому, що іду до села Поплар-Ков, за три милі від печери, і спробую дізнатись, як дивляться в місті на викрадення хлопця. Крім того, я вважаю за краще сьогодні ж надіслати погрозливого листа старому Дорсетові з вимогою викупу і наказом, як саме слід його сплатити.

— Ти знаєш, Семе, — говорить Білл, — я завжди був готовий за тебе у вогонь і воду, не моргнув оком під час землетрусу, гри в покер, динамітних вибухів, поліцейських облав, нападів на потяги та циклонів. Я ніколи нічого не боявся, доки ми не вкрали цю двоногу ракету. Він мене доконав. Ти ж не залишиш мене з ним надовго, Семе?

— Я повернуся надвечір, щось коло цього, — кажу я. — Твоя справа — бавити і заспокоювати дитину, доки я не повернусь. А зараз ми з тобою напишемо листа старому Дорсетові.

Ми з Біллом узяли папір і олівець і стали складати листа, а Вождь Червоношкірих тим часом ходив назад і вперед, закутавшись у ковдру й охороняючи вхід до печери. Білл зі сльозами просив мене призначити викуп у півтори тисячі доларів замість двох.

— Я зовсім не намагаюся принизити прославлену, з моральної точки зору, батьківську любов, але ж ми маємо справу з людьми, а яка ж людина знайшла б у собі сили сплатити дві тисячі доларів за цю веснянкувату дику кішку! Я згоден ризикнути: нехай буде півтори тисячі доларів. Різницю можеш віднести на мій рахунок.

Аби втішити Білла, я погодився, і ми з ним разом склали такого листа:

«Ебенезерові Дорсету, есквайрові,

Ми сховали вашого хлопчика в надійному місці, далеко від тіста. Не тільки ви, але навіть найспритніші нишпорки марно будуть його шукати. Остаточні, єдині умови, за яких ви можете забрати його назад, такі: ми вимагаємо за його повернення півтори тисячі доларів; гроші слід залишити сьогодні опівночі на тому ж місці і в тій самій коробочці, що й вашу відповідь, — де саме, буде сказано нижче. Якщо ви згодні на ці умови, надішліть письмову відповідь з ким-небудь самим до пів на дев'яту. За бродом через Совиний струмок дорогою до Тополиного гаю ростуть три великі дерева на відстані сотні ярдів одне від одного, біля самої огорожі, що йде повз пшеничне поле, з правого боку. Під стовпом цієї огорожі, напроти третього дерева, ваш посланець знайде невелику картонну коробку.

Він має покласти відповідь у цю коробку і негайно повернутися до міста.

Якщо ви спробуєте виказати нас або не виконати наших вимог, як сказано, ви ніколи більше не побачите вашого сина.

Якщо ви сплатите гроші, як сказано, він буде вам повернений цілим і неушкодженим протягом трьох годин. Ці умови остаточні, і, якщо ви на них не пристанете, будь-які подальші повідомлення будуть перервані.

Два лиходії».

Я надписав адресу Дорсета і поклав листа у кишеню. Коли я вже зібрався йти, хлопчисько підходить до мене і каже:

— Зміїне Око, ти сказав, що мені можна грати в розвідника, поки тебе не буде.

— Грай, звичайно, — кажу я. — Ось містер Білл з тобою пограє. А що це за гра така?

— Я розвідник, — говорить Вождь Червоношкірих, — і мушу скакати на заставу, попередити поселенців, що йдуть індіанці. Мені набридло самому бути індіанцем. Я хочу бути розвідником.

— Ну, гаразд, — говорю я. — Здається, шкоди від цього не буде. Містер Білл допоможе тобі відбити напад лютих дикунів.

— А що мені треба робити? — питається Білл, підозріло дивлячись на хлопчиська.

— Ти будеш кінь, — говорить розвідник. — Ставай на карачки. Бо як же я мені доскакати до застави без коня?

— Ти вже краще розваж його, — сказав я, — поки наш план не буде здійснено. Попустуй трохи.

Білл стає на карачки, і в очах у нього з'являється такий вираз, як у кролика, що потрапив до пастки.

— Чи далеко до застави, Малюку? — питається він досить-таки хрипким голосом.

— Дев'яносто миль, — відповідає розвідник. — І тобі доведеться поквапитись, щоб потрапити туди вчасно. Ну, пішов!

Розвідник схоплюється Біллу на спину і встромлює п'яти йому в боки.

— Заради Бога, — говорить Білл, — повертайся, Семе, якнайшвидше! Шкода, що ми призначили такий викуп, треба було б не більше тисячі. Слухай, ти перестань мене брикати, інакше я схоплюся й огрію тебе як слід!

Я рушив до Поплар-Ков, зазирнув на пошту і в крамницю, посидів там, поговорив із фермерами, що приходили по покупки. Один бородань чув, ніби все місто переполохане через те, що у Ебенезера Дорсета зник чи був викрадений хлопчисько. Саме це мені й треба було знати. Я купив тютюну, спитав мимохідь, скільки коштує нині горох, непомітно поклав листа до поштової скриньки і пішов. Поштмейстер сказав мені, що за годину проїде мимо листоноша і забере міську пошту.

Коли я повернувся до печери, ні Білла, ні хлопчиська ніде не було видно. Я провів розвідку в околицях печери, зважився разів зо два агукнути, але мені ніхто не відповів. Я запалив трубку і всівся на мохову купину чекати подальших подій.

Приблизно через півгодини в кущах зашелестіло, і Білл викотився на поляну перед печерою. За ним крався хлопчисько, ступаючи безшумно, як розвідник, і посміхаючись на всю широчінь своєї фізіономії. Білл зупинився, зняв капелюха і витер лице червоною хусткою. Хлопчисько зупинився приблизно за вісім футів позаду нього.

— Семе, — говорить Білл, — мабуть, ти вважатимеш мене зрадником, але я просто не міг терпіти. Я доросла людина, здатна до самозахисту, і звички у мене мужні, проте трапляються випадки, коли все розсипається на порох — і зарозумілість, і самовладання. Хлопчик пішов. Я відіслав його додому. Усе кінчено. Бували мученики в старі часи, які радше були готові загинути, ніж залишити улюблену професію. Але ніхто з них не зазнавав таких надприродних тортур, як я. Мені хотілося залишитися вірним нашому грабіжницькому статутові, але сил не вистачило.

— Що трапилося, Білле? — питаюсь я.

— Я проскакав усі дев'яносто миль до застави, ані дюймом менше, — відповідає Білл. — Потім, коли поселенці були врятовані, мені дали вівса. Пісок — не краща заміна вівсу. А потім я дуже довго мусив пояснювати, чому в дірках нічого немає, навіщо дорога йде в обидва боки і з якої причини трава зелена. Кажу тобі, Семе, є межа людському терпінню. Хапаю хлопчиська за комір і тягну з гори вниз. Дорогою він мене брикає, усі ноги від колін донизу у мене в синцях; два-три укуси в руку та у великий палець мені доведеться припекти. Зате він пішов, — продовжує Білл, — пішов додому. Я показав йому дорогу до міста, та ще і підкинув його стусаном футів на вісім уперед. Шкода, що ми втрачаємо викуп, ну, так або це, або мені відправлятися до божевільні.

Білл пихкає і відсапується, але його яскраво-рожева фізіономія виражає невимовний мир і повне задоволення.

— Білле, — кажу я, — адже у вашій сім'ї немає серцевих хвороб?

— Ні, — говорить Білл, — нічого такого хронічного, крім малярії та нещасних випадків. А що?

— Тоді можеш обернутися, — говорю я, — і подивитись, що в тебе за спиною.

Білл обертається, бачить хлопчиська, разом блідне, падає на землю і починає безтямно хапатися за траву та дрібні скіпочки. Цілу годину я побоювався за його розум. Після цього я сказав йому, що, здається, треба кінчати цю справу негайно і що ми встигнемо дістати викуп і змитися ще до опівночі, якщо старий Дорсет погодиться на нашу пропозицію. Отже, Білл трохи підбадьорився, навіть настільки, що над силу посміхнувся хлопчиськові і пообіцяв йому зображати росіян у війні з японцями, як тільки йому трохи полегшає.

Я придумав, як дістати викуп без жодного ризику бути захопленим іншою стороною, і мій план схвалив би кожен професійний викрадач. Дерево, під яке мали покласти відповідь, а потім і гроші, стояло біля самої дороги; уздовж дороги була огорожа, а за нею з обох боків — великі порожні поля. Якби того, хто прийде по листа, підстерігала зграя констеблів, його побачили б здалеку на дорозі або посеред поля. Так ні ж, голубчики! О пів на дев'яту я вже сидів на цьому дереві, сховавшись не гірше за деревну жабу, і чекав, коли з'явиться посланець.

Точно у призначений час під'їжджає на велосипеді хлопчисько-підліток, знаходить картонну коробку під стовпом, засовує в неї складений папірець і котить собі назад до міста.

Я почекав ще годину, поки не впевнився, що пастки тут немає. Зліз із дерева, дістав записку з коробки, прокрався уздовж огорожі до самого лісу і за півгодини вже був у печері. Там я розгорнув записку, підсів ближче до ліхтаря і прочитав її Біллу. Вона була написана чорнилом, дуже нерозбірливо, і суть її полягала ось у чому:

«Двом лиходіям.

Джентльмени, з сьогоднішньою поштою я одержав вашого листа щодо викупу, який ви просите за те, щоб повернути мені сина. Гадаю, що ви заправили зайве, а тому роблю вам зі свого боку контрпропозицію і вважаю, що ви її приймете. Ви приводите Джонні додому і платите мені двісті п'ятдесят доларів готівкою, а я погоджуюсь взяти його у вас геть із рук. Краще приходьте вночі, бо сусіди думають, що він пропав без вісті, і я не відповідаю за те, що вони зроблять з людиною, яка приведе Джонні додому.

З найукліннішим шануванням,Ебенезер Дорсет».

— Великі пірати! — кажу я. — Таж отакого нахабства…

Але тут я подивився на Білла і замовк. У нього в очах я помітив такий благальний вираз, якого не бачив раніше ні у безсловесних тварин, ні у тих, що говорять.

— Семе, — говорить він, — що таке врешті-решт двісті п'ятдесят доларів? Гроші у нас є. Ще одна ніч із цим хлопчиськом, і доведеться мене відправити до божевільні. Крім того, що містер Дорсет справжній джентльмен, він, здається, ще й марнотратник, якщо робить нам таку великодушну пропозицію. Адже ти не збираєшся нехтувати такою нагодою, га?

— Правду кажучи, Білле, — говорю я, — цей скарб щось і мені діє на нерви! Ми відвеземо його додому, сплатимо викуп і змиємося кудись подалі.

Тієї ночі ми відвезли хлопчиська додому. Ми його умовили — наплели, нібито батько купив йому гвинтівку зі срібною насічкою та мокасини і нібито завтра ми з ним поїдемо полювати на ведмедя.

Була рівно дванадцята година ночі, коли ми постукали в парадні двері Ебенезера. Якраз тієї самої хвилини, коли я мав виймати півтори тисячі доларів з коробки під деревом, Білл відлічував двісті п'ятдесят доларів у руку Дорсету.

Як тільки хлопчисько зрозумів, що ми збираємося залишити його вдома, він учинив виття не гірше за пароплавну сирену і вчепився в ногу Білла, наче п'явка. Батько віддирав його від ноги, як липкий пластир.

— Скільки часу ви зможете його тримати? — питається Білл.

— Сили в мене вже не ті, що раніше, — говорить старий Дорсет, — але гадаю, що за десять хвилин можу вам ручатись.

— Цього досить, — говорить Білл. — За десять хвилин я перетну Центральні, Південні та Середньозахідні штати і легко встигну добігти до канадського кордону.

Хоча ніч була дуже темна, Білл дуже товстий, а я вмів дуже швидко бігати, я нагнав його тільки за півтори милі від міста.

Дороги, які ми вибираємо

За двадцять миль на захід від Таксона «Вечірній експрес» зупинився біля водокачки набрати води. Крім води, паровоз цього знаменитого експреса прихопив також дещо, не таке для нього корисне.

Поки кочегар відчіплював шланг, Боб Тідбол, «Акула» Додсон і інданець-метис із племені криків, на прізвисько Джон Великий Собака, залізли на паровоз і показали машиністу три круглі отвори своїх кишенькових гармат. Це справило на машиніста таке сильне враження, що він миттю кинув угору обидві руки, як це роблять, вигукуючи: «Та що ви! Бути не може!» Після короткої команди Акули Додсона, котрий був начальником атакуючого загону, машиніст зійшов на рейки і відчепив паровоз і тендер. Потім Джон Великий Собака, залізши на купу вугілля, жартома спрямував на машиніста і кочегара два револьвери і запропонував їм відвести паровоз на п'ятдесят ярдів від потяга і чекати подальших розпоряджень.

Акула Додсон і Боб Тідбол не стали пропускати крізь гуркіт таку бідну на золото породу, як пасажири, а попрямували просто до багатих розсипів поштового вагона. Провідника вони застали зненацька — він був цілком упевнений, що «Вечірній експрес» не набирає нічого шкідливішого й небезпечнішого за чисту воду. Поки Боб Тідбол вибивав цю згубну помилку з його голови ручкою шестизарядного кольта, Акула Додсон, не гаючи часу, закладав динамітний патрон під сейф поштового вагона.

Сейф вибухнув, давши тридцять тисяч доларів чистого прибутку золотом і кредитками. Пасажири то там то тут висовувалися з вікон подивитись, де це гримить грім. Старший кондуктор смикнув за мотузок від дзвінка, але він, мляво повиснувши, не чинив ніякого опору. Акула Додсон і Боб Тідбол, покидавши здобич у міцний брезентовий мішок, зіскочили на землю і, спотикаючись на високих каблуках, побігли до паровоза.

Машиніст, похмуро, але розважливо підкоряючись їхній команді, відігнав паровоз геть від нерухомого потяга. Та ще до цього провідник поштового вагона, отямившись від гіпнозу, вискочив на насип із вінчестером у руках і взяв активну участь у грі. Джон Великий Собака, що сидів на тендері з вугіллям, зробив хибний хід, підставивши себе під постріл, і провідник покрив його козирним тузом. Лицар великої дороги скотився додолу із кулею між лопаток, і таким чином частка здобичі кожного з його партнерів збільшилася на одну шосту.

За дві милі від водокачки машиністові наказали зупинитись. Бандити зухвало помахали йому на прощання рукою і, скотившись униз крутим укосом, зникли в густих заростях уздовж колії. Через п'ять хвилин вони із тріском продерлися крізь кущі чапаралю й опинилися на галявині, де до нижніх гілок дерев було прив'язано троє коней. Один із них чекав на Джона Великого Собаку, якому вже не судилося їздити на ньому ні вдень, ні вночі. Знявши з цього коня сідло й вуздечку, бандити відпустили його на волю. На інших двох вони сіли самі, зваливши мішок на луку сідла, і поскакали швидко, але озираючись на всі боки, спочатку через ліс, потім дикою, пустельною ущелиною. Тут кінь Боба Тідбола посковзнувся на моховитому валуні і зламав передню ногу. Бандити негайно пристрелили його і всілися раду радити. Пройшовши такий довгий, звивистий шлях, вони поки що перебували в безпеці — був ще час. Багато миль і годин відділяли їх від найшвидшої гонитви. Кінь Акули Додсона, волочучи вуздечку по землі і поводячи боками, вдячно скуб траву на березі струмка. Боб Тідбол розв'язав мішок і, сміючись, як дитина, вигріб із нього акуратно заклеєні пачки новеньких кредиток та єдиний мішечок із золотом.

— Слухай, старий розбійнику, — весело звернувся він до Додсона, — адже ти мав рацію, діло-то вдалося. Ну й голова в тебе, просто міністр фінансів. Кому завгодно в Аризоні можеш дати сто очок уперед.

— Як же нам бути з конем, Бобе? Засиджуватися тут не можна. Вони ще до світанку кинуться за нами наздогін.

— Ну, твій Болівар витримає поки що і двох, — відповів життєрадісний Боб. — Заберемо першого ж коня, який нам трапиться. Чорт забирай, гарний улов, га? Тут тридцять тисяч, якщо вірити тому, що на папірцях надруковано, — по п'ятнадцять тисяч на брата.

— Я гадав, буде більше, — сказав Акула Додсон, злегка підштовхуючи пачки з грошима носком чобота. І він кинув задумливий погляд на мокрі боки свого замореного коня.

— Старий Болівар майже видихався, — сказав він з розстановкою. — Шкода, що твоя гніда зламала ногу.

— Ще б пак не шкода, — простодушно відповів Боб, — та нічого з цим не вдієш. Болівар у тебе двожильний — він нас довезе куди треба, а там ми змінимо коней. Але ж, хай тобі біс, смішно, що ти зі Сходу, чужак тут, а ми на Заході, у себе вдома, і все-таки тобі в підметки не годимось. З якого ти штату?

— Зі штату Нью-Йорк, — відповів Акула Додсон, сідаючи на валун і жуючи гілочку. — Я народився на фермі в окрузі Олстер. Сімнадцяти років я утік із дому. І на Захід-то я потрапив випадково. Ішов я дорогою з вузликом у руках, хотів потрапити до Нью-Йорка. Думав, потраплю туди і почну гроші загрібати. Мені завжди здавалось, що я для цього й народився. Дістався я до перехрестя і не знаю, куди йти. Майже півгодини я роздумував, як мені бути, потім повернув ліворуч. Надвечір наздогнав циркачів-ковбоїв і з ними рушив на Захід. Я часто думаю, що було б зі мною, якби я вибрав іншу дорогу.

— Здається, було б те ж саме, — філософськи відповів Боб Тідбол. — Річ не в дорозі, яку ми вибираємо; а те, що всередині нас, примушує нас вибирати дорогу.

Акула Додсон встав і притулився до дерева.

— Дуже мені шкода, що твоя гніда зламала ногу, Бобе, — повторив він із співчуттям.

— І мені теж, — погодився Боб, — гарна була конячка. Ну, та Болівар нас вивезе. Мабуть, нам час вже й рухатись, Акуло. Зараз я все це укладу назад, і в дорогу; риба шукає де глибше, а людина де краще.

Боб Тідбол уклав здобич у мішок і міцно зав'язав його мотузком. Піднявши очі, він побачив дуло сорокап'ятикаліберного кольта, з якого цілився в нього безтрепетною рукою Акула Додсон.

— Кинь ти ці жарти, — посміхаючись, сказав Боб. — Час рухатись.

— Сиди, як сидиш! — сказав Акула. — Ти звідси не рушиш, Бобе. Мені дуже прикро це говорити, але місце є тільки для одного. Болівар видихався, і двох йому не знести.

— Ми з тобою були товаришами цілих три роки, Акуло Додсоне, — спокійно відповів Боб. — Не раз ми обидва важили життям. Я завжди був з тобою чесним, думав, що ти людина. Чув я про тебе дещо недобре, ніби ти вбив двох ні за що ні про що, та не повірив. Якщо ти пожартував, Акуло, прибери кольт і біжімо швидше. А якщо хочеш стріляти — стріляй, чорна душа, стріляй, тарантуле!

Обличчя Акули Додсона виразило глибокий смуток.

— Ти не повіриш, Бобе, — зітхнув він, — як мені шкода, що твоя гніда зламала ногу.

І його обличчя миттю змінилось — тепер воно виражало холодну жорстокість і невблаганну пожадливість. Душа цієї людини проглянула на хвилину, як виглядає іноді обличчя лиходія з вікна поважного буржуазного дому.

І справді. Бобові не судилося рушити з місця. Пролунав постріл віроломного друга, і обуреною луною відповіли йому кам'яні стіни ущелини. А мимовільний спільник лиходія — Болівар — швидко поніс геть останнього зі зграї, що пограбувала «Вечірній експрес», — коневі не довелося нести подвійний вантаж.

Але коли Акула Додсон скакав лісом, дерева перед ним немов застелило туманом, револьвер у правій руці став зігнутою ручкою дубового крісла, оббивка сідла була якась дивна, і, розплющивши очі, він побачив, що його ноги упираються не в стремена, а в письмовий стіл із мореного дуба.

Отож я й кажу, що Додсон, глава маклерської контори «Додсон і Деккер», Уолл-стрит, розплющив очі. Поряд із кріслом стояв довірений клерк^[301] Пібоді, не наважуючись заговорити. Під вікном глухо гуркотіли колеса, присипляюче дзижчав електричний вентилятор.

— Гм! Пібоді, — моргаючи, сказав Додсон. — Я, здається, заснув. Бачив дуже цікавий сон. У чому річ, Пібоді?

— Містер Вільямс від «Тресі і Вільямс» чекає на вас, сер. Він прийшов розрахуватися за Ікс, Ігрек, Зет. Він попався з ними, сер, якщо пригадуєте.

— Так, пригадую. А яка на них розцінка сьогодні?

— Один вісімдесят п'ять, сер.

— Ну от і розрахуйтеся з ним за цією ціною.

— Пробачте, сер, — сказав Пібоді, хвилюючись, — я говорив з Вільямсом. Він ваш старий друг, містере Додсоне, а це ж ви скуповували всі Ікс, Ігрек, Зет. Мені здається, ви могли б, тобто… Можливо, ви не пам'ятаєте, що він продав їх вам по дев'яносто вісім. Якщо він розраховуватиметься за теперішньою ціною, йому доведеться втратити весь капітал і продати свій будинок.

Обличчя Додсона миттю змінилось — тепер воно виражало холодну жорстокість і невблаганну пожадливість. Душа цієї людини проглянула на хвилину, як виглядає іноді обличчя лиходія з вікна поважного буржуазного дому.

— Хай платить один вісімдесят п'ять, — сказав Додсон. — Болівару не знести двох.

Коловорот життя

Мировий суддя Бінаджа Віддеп сидів на ґанку суду і палив саморобну бузинову трубку. Кемберлендський гірський кряж, голубувато-сірий у вечірньому мареві, тягнувся до зеніту, закривши півнеба. Ряба чванлива курка прошкандибала «головним проспектом» селища, безглуздо квокчучи.

На дорозі почувся скрип коліс, заклуботіла хмарка пилу і з'явилася запряжена биком двоколка, а в ній — Ренсі Білбро зі своєю половиною. Двоколка зупинилася перед будинком суду, і подружжя вилізло з неї. Ренсі Білбро складався переважно з дубленої коричневої шкіри, увінчаної на висоті шести футів копицею жовтого волосся. Незворушний спокій рідних мовчазних гір одягав його, немов бронею. У зовнішності його дружини перш за все впадала в очі велика кількість ситцю, багато гострих кутів і сліди нюхального тютюну. Крізь усе це проглядав неспокій не зовсім усвідомлених бажань та глухий протест обдуреної молодості, яка не помічає, що вона вже минула.

Мировий суддя всунув ноги в черевики, з поваги до свого звання, і підвівся, щоб пропустити подружжя.

— Ми, ось, — сказала жінка, і голос її прозвучав, як гудіння вітру в гілках сосен, — хочемо розлучитись. — Вона подивилася на чоловіка, чи не угледів він якоїсь неясності, неточності, ухильності, упередженості або прагнення до особистої вигоди в тому, як вона виклала суть справи.

— Розлучитись, — повторив Ренсі, підкріплюючи свої слова урочистим кивком. — Ми, ось, не можемо ужитись, хоч ти трісни! У горах бо у нас глушина — самотньо, значить, живеться. Ну, коли чоловік або, наприклад, дружина стараються один для одного — ще нічого. А вже коли вона шипить, наче дика кішка, або сидить, настовбурчившись, як тая сова, людині несила жити з нею разом.

— Та коли він нероба і чумний, — без особливого запалу сказала жінка. — Валандається з різними поганцями, із самогонниками, а після спить цілісінький день, нахлебтавшись віскі, та ще ціле лихо з його собаками — годуй їх!

— Та коли вона кидається кришками від каструль, — у тон їй забубнів Ренсі, — та ще облила окропом кращого на весь Кемберленд мисливського пса, а щоб чоловікові юшку зварити, так її немає, а вже ніч бо цілу очей стулити не дає, усе гризе й гризе за всякий дріб'язок.

— Та коли він на збирачів податків з кулаками кидається і на всі гори відомий як найнікчемніший пияк, — тут хіба заснеш?

Мировий суддя неквапливо узявся до виконання своїх обов'язків. Він запропонував сторонам, що сперечались, свій табурет та єдиний стілець, розкрив звід законів і заглибився у перелік статей. Потім протер окуляри і підсунув до себе чорнильницю.

— У законі та його кодексі, — почав суддя, — нічого не сказано про розлучення у значенні, так би мовити, його включення до юрисдикції даного суду. Але, з погляду справедливості, конституції та Священного Писання, усяка угода має сенс тільки тоді, коли її можна порушити. Якщо мировий суддя може поєднувати якусь пару узами шлюбу, ясна річ, що він може, якщо знадобиться, і розлучити її. Наш суд винесе ухвалу про розлучення і дозволить собі сподіватись, що Верховний суд залишить це рішення чинним.

Ренсі Білбро витягнув з кишені штанів невеликий кисет. З кисета він витрусив на стіл п'ятидоларовий папірець.

— Продав ведмежу шкуру та трьох лисиць, — сказав він, — Ось усі наші грошенята, більше немає.

— Встановлена судом платня за розлучення, — сказав суддя, — дорівнює п'яти доларам. — Із підкреслено байдужим виглядом він сунув папірець до кишені свого домотканого жилета. Потім із помітним фізичним та розумовим напруженням надряпав на четвертинці аркуша ухвалу про розлучення, переписав її на іншу четвертинку і прочитав уголос. Ренсі Білбро та його дружина вислухали вирок про своє повне й обопільне звільнення:

«Цим доводиться до загального відома, що Ренсі Білбро та його дружина Ерієла Білбро, будучи при повному розумі та твердій пам'яті, особисто постали сьогодні переді мною і дали обіцянку відтепер і надалі не любити й не шанувати одне одного і ні в чому одне одному не коритись, ні в радості, ні в горі, після чого й були притягнуті до суду для розірвання шлюбу заради дотримання громадського спокою та гідності Штату. Від слова не відступати, і нехай допоможе вам Бог.

Бінаджа Віддеп, мировий суддя округу П'єдмонта.

В окрузі П'єдмонті, штат Теннесі».

Суддя вже простягав один із папірців Ренсі, та голос Ерієли призупинив вручення документа. Обидва чоловіки втупилися в неї. В особі цієї жінки їхній неповороткий чоловічий розум зіткнувся з чимось непередбаченим.

— Судде, ти зачекай давати йому цей папір. Так не все гаразд буде. Ти спершу захисти мої права. Хай заплатить мені пансіон^[302]. Хіба це діло — сам дістав розлучення, а дружина що? Живи, як знаєш? А я ось надумала вирушити до братика Еда на Свинячий хребет, так мені потрібно купити пару черевиків та тютюну, та ще того-сього. Коли Ренсі зміг сплатити гроші за розлучення, то нехай і мені сплатить пансіон.

Ренсі Білбро занімів від цього удару. Ні про який пансіон раніше у них розмови не було. Але ж жінки завжди підносять чоловікам приголомшливі сюрпризи.

Мировий суддя Бінаджа Віддеп зрозумів, що таке питання може бути розв'язане лише в юридичному порядку. Звід законів зберігає і щодо цього гробове мовчання, але ноги жінки були босі, а стежка на Свинячий хребет — крута й кремниста.

— Ерієло Білбро, — запитав Бінаджа Віддеп суддівським голосом, — який пенсіон вважаєте ви достатнім і відповідним у справі, що наразі розглядається в суді?

— Я вважаю, — відповідала жінка, — на черевики і на все виходить п'ять доларів. Це не бозна-який пансіон, але до братика Еда, може, й дістанусь.

— Названа сума, — сказав суддя, — не здається суду надмірною. Ренсі Білбро, за ухвалою суду вам належить сплатити позивальниці п'ять доларів, аби ухвала про розлучення могла набрати чинності.

— А де ж їх узяти, — з важким зітханням відповідав Ренсі. — Я вам виклав усе, що в мене було.

— Інакше, — промовив суддя, суворо втупившись у Ренсі поверх окулярів, — ви притягатиметеся до відповідальності за неповагу до суду.

— Якби ви зачекали днинку, — благально сказав Ренсі, — може, я б і нашкрябав де. Хто ж його знав, що вона зажадає пансіон.

— Слухання справи відкладається, — оголосив суддя. — Завтра ви обидва повинні з'явитись, щоб виконати ухвалу суду. Після чого вам буде видано на руки свідоцтво про розлучення.

Бінаджа Віддеп усівся на ґанку і почав розшнуровувати черевики.

— Що ж, до дядечка Зайє поїдемо, чи що? — сказав Ренсі. — Заночуємо в нього.

Він заліз у двоколку, Ерієла забралася в неї з іншого боку. Маленький рудий бичок, підкоряючись удару мотузяної віжки, не поспішаючи описав півколо і потягнув куди слід. Двоколка, здіймаючи хмари куряви, заторохтіла дорогою.

Суддя Бінаджа Віддеп викурив свою бузинову трубку. Потім дістав щотижневу газету й узявся до читання. Він читав до самих сутінків, а коли рядки стали розпливатися у нього перед очима, запалив лойову свічку на столі і продовжував читати, доки не зійшов місяць, сповістивши про час вечері.

Суддя жив у зробленій з колод хатині на схилі пагорба, біля сухої тополі. Прямуючи додому, він перебрався через струмочок, що проклав собі шлях у лаврових заростях. Темна постать вийшла з-за дерев і спрямувала йому в груди дуло рушниці. Низько насунутий капелюх і якийсь клапоть закривали обличчя грабіжника.

— Давай гроші, — сказала постать, — та мовчи. Я злий, як біс, і палець, бач, так і танцює на спуску…

— П-п'ять доларів — усе, що в мене є, — пробурмотів суддя, дістаючи папірець із жилетної кишені.

— Скрути її, — послідував наказ, — і засунь у ствол рушниці.

Папірець був новенький і хрусткий. Навіть тремтячим від страху незграбним пальцям неважко був скрутити його трубочкою і (що потребувало більших зусиль!) засунути у ствол рушниці.

— Ну гаразд, іди тепер, — сказав грабіжник.

Суддя не став баритись.

Наступного дня маленький рудий бичок притягнув двоколку до ґанку суду. Суддя Бінаджа Віддеп зранку сидів озутий, оскільки чекав відвідувачів. У його присутності Ренсі Білбро вручив дружині п'ятидоларовий папірець. Суддя уп'явся в нього поглядом. Він закручувався з кінців, наче був не так давно згорнутий трубочкою і засунутий у ствол рушниці. Але Бінаджа Віддеп утримався від зауважень. Мало що — жодному папірцеві не заборонено скручуватись. Суддя вручив кожному з подружжя свідоцтво про розірвання шлюбу. Вони ніяково мовчали, стоячи поряд, і поволі складали одержані ними гарантії свободи. Ерієла кинула боязкий, невпевнений погляд на чоловіка.

— Ти, значить, додому тепер, на двоколці. Хліб у шафі, в жерстяній коробці. Сало я поклала в казанок — від собак подалі. Не забудь годинника завести на ніч.

— А ти, значить, до братика Еда? — із тонко розіграною байдужістю запитав Ренсі.

— Та от до ночі треба б добратись. Не дуже-то вони там зрадіють, коли мене побачать, та куди ж більше підеш. А шлях-то туди знаєш який. Піду вже, значить. Треба б, значить, попрощатися нам з тобою, Ренсі… та, мабуть, і не схочеш попрощатися-то.

— Може, я, звісно, собака, — голосом мученика промовив Ренсі, — не схочу, бач, попрощатися!.. Воно, звісно, коли комусь не терпиться піти, так йому, може, й не до прощання…

Ерієла мовчала. Вона ретельно склала п'ятидоларовий папірець та свідоцтво про розлучення і поклала їх за пазуху, Бінаджа Віддеп скорботним поглядом провів зниклу банкноту.

Думки його плинули своїм шляхом, і подальші його слова показали, що він, можливо, належав або до досить поширеної категорії чуйних душ, або до значно рідкіснішого різновиду — до фінансових геніїв.

— Самотньо буде тобі тепер у старій хатині, га, Ренсі? — сказала Ерієла.

Ренсі Білбро дивився вбік, на Кемберлендський кряж — світло-синій тепер, у проміннях сонця. Він не дивився на Ерієлу.

— А хіба ні, чи що? — сказав він. — Але ж коли хтось почне спадати з розуму та кричати щодо розлучення, так хіба ж його силоміць утримаєш?

— Та коли ж хтось інший сам хотів розлучення, — сказала Ерієла, адресуючись до табурета. — Мабуть, хтось не дуже вже хоче, аби хтось залишився.

— Та коли б хто сказав, що не хоче.

— Та коли б хто сказав, що хоче. Піду-но я до братика Еда. Час уже.

— Мабуть, тепер ніхто вже не заведе нашого годинника.

— Може, мені поїхати з тобою, Ренсі, на двоколці, завести тобі годинника?

На обличчі горця не відбилося жодних почуттів. Але він простягнув величезну руку, і худа, коричнева від смаги рука дружини зникла в ній. На мить жорсткі риси Ерієли прояснішали, наче осяяні зсередини.

— Та я вже простежу, щоб собаки не дошкуляли тобі, — сказав Ренсі. — Бидло я був, справжнє бидло. Так ти вже заведи годинника, Ерієло.

— Серце ж моє там залишилося, Ренсі, у нашій хатині, — шепнула Ерієла. — Де ти — там і воно. І я не буду більше скаженіти. Поїдьмо додому, Ренсі, може ще встигнемо завидна.

Забувши про присутність судді, вони попрямували було до дверей, але Бінаджа Віддеп окликнув їх.

— Ім'ям штату Теннесі, — сказав він, — забороняю вам порушувати його порядки і постанови. Суду надзвичайно приємно і невимовно радісно бачити, що розвіялися хмари розбрату та взаємонерозуміння, що затьмарювали союз двох люблячих сердець. Проте суд покликаний стояти на варті моральності й моральної чистоти Штату, і він нагадує вам, що ви розлучені за всіма правилами і, отже, більше не чоловік і не дружина і, як такі, позбавляєтеся права користуватися благами, які складають винятковий привілей матримоніального^[303] стану.

Ерієла схопила чоловіка за руку. Що він там говорить, цей суддя? Він хоче забрати в неї Ренсі тепер, коли життя дало їм обом гарний урок?

— Проте, — продовжував суддя, — суд готовий зняти з вас неправомочності, що накладаються фактом розлучення, і може хоч зараз перейти до здійснення урочистого обряду одруження, аби все стало на своє місце і сторони, що позивались, могли знову повернутися до благородного й піднесеного матримоніального стану. Платня за вищезазначений обряд у вищевикладеному випадку складе, коротше кажучи, п'ять доларів.

В останніх словах судді Ерієла вловила для себе проблиск надії. Рука її швидко ковзнула за пазуху, і звідти, випущеною на волю голубкою, випурхнув п'ятидоларовий папірець і, склавши крильця, опустився на стіл судді. Бронзові щоки Ерієли зашарілись, коли вона, стоячи під руку з Ренсі, слухала слова, що знов скріплювали їхній союз.

Ренсі допоміг їй залізти в двоколку і сів коло неї. Маленький рудий бичок знову описав півколо, і вони — так само рука в руці — покотили до себе в гори.

Мировий суддя Бінаджа Віддеп усівся на ґанку і стягнув з ніг черевики. Помацав ще раз засунутий у жилетну кишеню п'ятидоларовий папірець. Запалив свою бузинову трубку. Ряба чванлива курка прошкандибала «головним проспектом» селища, безглуздо квокчучи.

Костюм і капелюх у світлі соціології

Літо — сезон безвідповідальності — вже коло носа. Ну що ж, увінчаймо чоло отруйним плющем (химерувати, так химерувати!) і з соціологією під ручку прогуляємося квітучими луками.

Цілком вірогідно, що земля — площина. Різні розумники без особливого успіху намагалися довести, що вона — куля. Погляньте на корабель, закликали вони нас, і ви переконаєтесь, що рано чи пізно округлість земної кулі сховає від вас усе, крім верхівки щогли. Ну, а ми теж не ликом шиті, ми взяли підзорну трубу, подивилися в неї і знову побачили палубу та корпус судна. Тоді розумники сказали: «То й що, подумаєш! Усе одно відхилення перетину екліптики з екватором доводить кулеподібність землі». Цього ми в нашу підзорну трубу побачити не могли і змушені були замовкнути. Але ж кожному дурневі ясно, що коли б земля була круглою, у китайців коси стирчали б перпендикулярно вгору, а не висіли б уздовж спини, як, за свідченням усіх мандрівників, вони у них висять.

У гарне літнє пекло в голову лізуть просто-таки неспростовні докази правильності площинної гіпотези: усе в житті, як нам відомо, рухається замкнутим колом. Якнайбільше це схоже на гру в бейсбол. Лясь! Ударив по м'ячу і мчиш уперед. Виграв перебіжку (в житті це називається «усіх обскакав») — назад до «будинку» і сів на лаву. Не добіг — вибуваєш із гри. Значить, назад до «будинку» і сідай на лаву.

Кругосвітні мореплавці могли б і не плавати — прокресливши коло водною гладінню так званої земної кулі, вони повертаються туди, звідки відпливли. А великі світу цього, досягнувши вершини своїх досягнень, повертаються до початкової дитячої простоти. Мільярдер сідає за стіл червоного дерева, щоб попити молока зі скибкою хліба. Ви зробили кар'єру? Ану, зніміть дощечку з написом «фініш» і подивіться, що там на зворотному боці. Читайте: «старт». Де висіла, там і висить, — просто її перевернули, поки ви бігали по колу.

Та годі жартувати. Повернімося до серйозних проблем — від них же нікуди не подінешся, якщо соціологія надумається сісти за літній табльдот^[304]. Запрошуємо вас туди, де розгортатимуться події: грізні хвилі Атлантики розбиваються об скелясті й лісисті береги біля підніжжя великого міста Нью-Йорка.

Селище Фішхемтон на-південному березі Лонг-Айленда здобуло популярність завдяки своїм млинцям із креветками та літній резиденції^[305] Ван Плюшвельтів.

А Ван Плюшвельти — це сто мільйонів доларів, і не дивно, що їхнє прізвище завжди на вустах крамарів та фотографів.

П'ятнадцятого червня Ван Плюшвельти забили дошками парадний під'їзд свого міського будинку, дбайливо посадовили улюблену кішку на посилану піском доріжку в саду, найсуворіше наказали воротареві не дозволяти їй об'їдати плющ на стінах і під рев мотора та виск шин помчали на своїх сорока кінських силах у Фішхемтон, де вони мали на самоті — не знатися ж справді з різними там пастушками! — прогулюватися під тінню дерев. Якщо ви акуратно передплачуєте «Голос підлабузника», то вже, звичайно, не раз… Що, ви не передплачуєте? Ну, тоді купіть його в газетному кіоску — удайте, ніби продавець ні про що не здогадується. Тільки будьте певні, хто-хто, а вже він-то, звичайно, здогадується! Він-то вже вас розкусив!

Отже, мабуть, ви вже не раз могли бачити в «Голосі підлабузника» фотографії літньої резиденції Ван Плюшвельтів, так що мені не треба описувати її тут. Ми розповімо про молодого Хейвуда Ван Плюшвельта, шістнадцяти років від народження, спадкоємця вже згадуваних вище ста мільйонів, улюбленця бога фінансів і праправнука Петера Ван Плюшвельта, колишнього власника гарного городу з першосортною капустою, що загинула після вторгнення до передмістя грізного полчища хмарочосів.

Якось пополудні молодий Ван Плюшвельт вийшов із гранітних воріт «Дольче Фар Нієнте», що по-нашому буде «Солодке Неробство», а на цьому узбережжі перекладається як «найрозкішніший маєток».

Хейвуд попрямував у бік селища. Він, що не кажи, теж належав до племені людей, а майбутні мільйони вже тяжким тягарем тиснули на його плечі. Він уже відчував на собі зловісну владу багатства. Гувернери^[306] вже попрацювали над ним як слід. Навіть шлях його першої іграшкової конячки був усипаний пухнастою тирсою. Він, як кажуть, народився у сорочці, і я б навіть сказав — у накрохмаленій сорочці з діамантовими запонками. А я ось знову змушений привернути вашу увагу до його одягу та інших деталей туалету, проте сподіваюсь, що надалі ви знайдете цьому виправдання.

Юний мазун фортуни був одягнений в елегантний синій шевйотовий костюм, на голові у нього був елегантний білий солом'яний капелюх, на ногах — елегантні світло-коричневі літні черевики, сорочка на ньому була з прославленого голландського полотна з вузькою, елегантно зав'язаною краваткою і в руці він тримав елегантну бамбукову тростину.

На дорозі, що вела від селища (тут споконвіку не росло жодного дерева, і огляд гарний), з'явився «Замурзаний» Додсон — п'ятнадцяти з половиною років, найвідчайдушніший хлопчисько у Фішхемтоні. На ньому був порваний червоний светр, стара кепка для гольфа, стоптані черевики і «буденні» брюки. Бруд, розмазаний по його спітнілому від невпинної метушні обличчю, залишив на ньому широкі темні смуги. У руці Замурзаного була затиснена бейсбольна біта, а роздута кишеня штанів видавала присутність у ній бейсбольного м'яча. Хейвуд зупинився і привітався.

— Ідете грати в бейсбол? — запитав він.

Замурзаний обернув до нього свої блакитні очі та ластовинки і безцеремонно оглянув його від ніг до голови.

— Я? — з убивчою лагідністю перепитав він. — Ясна річ, ні. Сліпий ти, чи що, не бачиш — на мені водолазний костюм. Думаю злетіти на підводній повітряній кулі і ловити метеликів китобійним гарпуном.

— Прошу вибачення, — із крижаною образливою ввічливістю, як і годиться представникові його касти, сказав Хейвуд. — Я помилково прийняв вас за джентльмена. Мені було б слід знати, з ким маю справу.

— Звідки ж тобі знати, якщо немає у нас з тобою жодних справ, — з нищівною логікою дійшов висновку Замурзаний.

— Судячи з вашої зовнішності, — сказав Хейвуд. — Жоден джентльмен не дозволить собі ходити брудним, обірваним та ще й брехати.

Замурзаний запихтів — оглушливо, як паровоз, коли він спускає пару, — поплював на долоню, міцніше вхопив свою біту і вдарив нею разок по найближчій огорожі.

— Чуєш ти, щеня, — сказав він, — я ж тебе знаю. Ти з тієї шикарної літньої відпочивалки для міських слиньків. Я бачив, як ти виповзав із воріт. Кому ти тут думаєш заморочити мізки своїм багатством? Вирядився і давай ніс задирати? Маніжна панночка! Ха-ха!

— Обідранець! — сказав Хейвуд.

Замурзаний виламав з огорожі жердину і поклав її на плече.

— Ану, спробуй забери! — вимовив він з викликом.

— Стану я об вас руки поганити, — відповідав аристократ.

— Здрейфив! — лаконічно констатував Замурзаний. — У вас, міських, звісно, кишка тонка. Я тебе однією лівою покладу.

— Не маю анінайменшого бажання з вами зв'язуватись, — сказав Хейвуд. — Я цілком чемно вас запитав, а ви відповіли мені як… як нецивілізований варвар.

— Це хто такий? — запитав Замурзаний.

— Це вельми неприємний, погано вихований суб'єкт, якого слід поставити на місце. Іноді йому трапляється грати в бейсбол.

— А я можу пояснити тобі, що таке слинько, — сказав Замурзаний. — Це така ручна мавпа, яку матуся обряджає у штанці і пускає на лужок збирати ромашки.

— Якщо ви дозволяєте собі торкатися в розмові членів моєї сім'ї, будьте люб'язні не зачіпати дам, — сказав Хейвуд, непевно пригадуючи якусь статтю кодексу фамільної честі.

— Ха! Ха! Скаже теж — дам! — не вгамовувався грубіян. — Знаємо ми цих дам! Усім відомо, чим ці міські багачки займаються. П'ють коктейлі, бешкетують і влаштовують вечірки з горилами. У газетах писали.

Тут Хейвуд зрозумів: чому бути — того не минути. Він скинув піджак, акуратно згорнув його і поклав на траву за узбіччям дороги. На піджак він поклав капелюха і став розв'язувати свою темно-голубу шовкову краватку.

— Чому ж ви не покличете свою покоївку-мамзель? — глузливо запитав Замурзаний. — Що це ви збираєтеся робити? Лягати бай-бай?

— Я збираюся залишити вам дещо на спомин, — відповідав наш герой. Він більше не вагався, хоча розумів, що супротивник стоїть на багато сходинок нижче від нього на соціальній драбині. Але він одразу пригадав, що його батько якось побив тростиною візника, і газети присвятили цій події два стовпці на першій полосі. А «Голос підлабузника» надрукував спеціальну статтю під заголовком «Класний класовий урок від класу — класу» і супроводив її фотографіями заміської резиденції Ван Плюшвельтів у Фішхемтоні.

— Залишиш мені? Оці недоноски? — із підозрою запитав Замурзаний. — Та навіщо вони мені… Е, та ти наче намірився битись? Ой налякав! Та я такого мамчиного синочка пальцем чіпати побоюся. Ще в тюрягу потрапиш. Ой, шкода мені тебе, накрохмалений!

Замурзаний із цікавістю і подивом дивився, як його супротивник готується до поєдинку. Його власна зброя завжди була у повному бойовому порядку. Смачний плювок на долоню його грізної правиці був рівносильний команді: «Шпаги наголо!»

Ненависний патрицій^[307], акуратно засукавши рукави сорочки, зробив крок уперед. Замурзаний чекав, стоячи в невимушеній позі, певний, що далі справа піде за всіма правилами фішхемтонівського дуельного кодексу, а згідно з ним будь-якому поєдинку передував обмін плювками, образливими прізвиськами, насмішками, глузуванням та лайкою, сила і барвистість яких мала неухильно зростати. Після незмінного «Від такого чую!» належало збити кулаком зброю з плеча супротивника або ступити ногою за сакраментальну межу, прокреслену носком черевика з вигуком «Посмій тільки!». За цим ішли легкі стусани, які теж потроху набирали сили, доки кров не закипала в жилах, після чого кулаки починали вже молотити щосили.

Але Хейвуду фішхемтонівські правила ведення бою були невідомі.

З легкою гордовитою усмішкою — адже noblesse oblige^[308] — він зробив крок до Замурзаного і вимовив:

— Ідете грати в бейсбол?

Замурзаний одразу зметикував, що, вдруге ставлячи це запитання, йому начебто пропонують вибачитись, для чого він мусить дати якомога більш зрозумілу й чемну відповідь.

— Ну, слухай ще раз, — сказав він. — Я іду на річку кататися на ковзанах. Ти що, не бачиш — ось стоїть мій автомобіль з китайськими ліхтариками на колесах, чекає на мене.

Хейвуд кинувся на нього і збив з ніг.

Замурзаний сприйняв це як незаслужену образу. Так брутально позбавити його обов'язкової прелюдії взаємної ганьби й суперечки було так само несправедливо, як кинути закутого в лати лицаря зі списом напереваги просто на смертоносний спис супротивника, не давши йому спочатку погарцювати на арені під звуки сурем. Замурзаний підвівся із землі і вдарив ворога, разом пустивши в хід кулаки, ноги і голову.

Сутичка проходила в один раунд, тривалістю година десять хвилин, поступово набираючи характеру розгорнених воєнних дій або кровної помсти. Наставники Хейвуда виклали йому свого часу деякі прийоми боксу і боротьби, але він швидко відкинув усі ці премудрості, віддавши перевагу примітивнішим способам ведення бою, успадкованим від печерних Ван Плюшвельтів.

Так, опинившись в один із моментів сутички верхи на Замурзаному, який лементував і брикався, він не забарився використати свою перевагу, почавши повними жменями запихати землю і пісок в очі, рот і вуха супротивника. Замурзаний же, як тільки йому вдалося зручніше схопити Хейвуда за ногу і підім'яти під себе, негайно вчепився йому у волосся і став бити потилицею об земну твердь. Не слід, проте, думати, що битва відбувалася зовсім без передиху. Були періоди, коли один із супротивників сидів на другому, притиснувши його до землі, і обидва, пихкаючи і сопучи, мов тюлені, намагалися виплюнути якомога більше піску і найнезручнішої великої гальки, не припиняючи водночас жахливо витріщати один на одного очі, аби зламати дух супротивника та його волю до перемоги.

Нарешті, висловлюючись мовою рингу, суперники видихались. Відірвавшись один від одного, вони на мить зникали з очей у хмарах пилу, який кожен прагнув витрусити зі свого одягу та волосся. Трохи відсапавшись, Хейвуд підійшов до Замурзаного впритул і запитав:

— Ідеш грати в бейсбол?

Замурзаний задумливо подивився на небо, потім на свою біту, що валялася на землі, і на відкопилену м'ячем кишеню.

— Ясна річ, — недбало кинув він. — «Жовті куртки» проти «Лонгайлендців». Я ж капітан «Лонгайлендців».

— Щодо «обідранця» — це я, звичайно, дарма, — сказав Хейвуд. — Але все-таки ти дуже брудний, погодься.

— Ясна річ, — знову погодився Замурзаний. — Як вийду пошвендяти — ну і все. Я, знаєш, теж думаю, що ці нью-йоркські газети все брешуть щодо дам, які пиячать і обідають за одним столом із мавпами. Така сама брехня, як і все інше, що вони друкують, — ніби є люди, що їдять зі срібних тарілочок і тримають собачок по сто доларів за штуку.

— Звісно, брехня, — сказав Хейвуд. — А ти ким граєш у своїй команді?

— Подавальником. А сам же ти граєш у бейсбол?

— Жодного разу не пробував, — сказав Хейвуд. — У мене зовсім немає знайомих хлопців — нікого, крім кузенів.

— Хочеш спробувати? У нас будуть тренувальні ігри перед змаганням. Приходь, добре? Я поставлю тебе на лівий кут, ти швидко навчишся ловити.

— От було б здорово! Мені завжди хотілось навчитися грати в бейсбол, — сказав Хейвуд.

Усі нью-йоркські покоївки і всі члени сімей вугільних магнатів Заходу, що тяжіють до світських кіл, і досі пам'ятають, яку сенсацію спричинило газетне повідомлення про те, що молодий мультимільйонер Хейвуд Ван Плюшвельт грає в бейсбол із сільськими хлопцями Фішхемтона. Настає золотий вік демократії, волали газети. Репортери й фотографи заповнили острів. Портрет Хейвуда Ван Плюшвельта з м'ячем і бітою в руках займав половину газетної шпальти. «Голос підлабузника» випустив спеціальний номер зі статтями: «Бити бітою чи не бити?» і «Краще м'ячем, ніж мечем!», де вищезазначена подія розглядалася з різних історико-соціологічних точок зору. Номер був багато проілюстрований фотографіями інтер'єрів заміської резиденції Ван Плюшвельтів. Педагоги, духовні особи та соціологи одностайно заявили, що повідомлення про цю подію прозвучало як суремний голос, що сповіщає настання загального братства.

Якось пополудні я відпочивав у тіні дерев за околицею Фішхемтона у поважному товаристві одного молодого лисого соціолога зі світовим ім'ям. Зазначу, до речі, що всі соціологи більш-менш лисі і всім по тридцять два роки. Перевірте і переконайтесь.

Соціолог посилався на випадок із молодим Ван Плюшвельтом, як на яскравий приклад «духовного зростання» молодого покоління, і знаходив у ньому виправдання власного існування.

Прямо перед нами було сільське бейсбольне поле. Незабаром на нього з галасом висипала фішхемтонівська спортивна команда і розійшлася по своїх місцях.

— Ось, дивіться! — сказав соціолог, показуючи на поле. — Он молодий Ван Плюшвельт!

Я підвівся на лікті (поки що готовий захоплюватися разом із якоюсь наївною читачкою газет) і подивився у вказаному напрямку.

Молодий Ван Плюшвельт сидів на траві. На ньому був рваний червоний светр, стара кепка для гольфа, стоптані черевики і «буденні» брюки. Бруд, розмазаний по його спітнілому від невпинної метушні обличчю, залишив на ньому широкі темні смуги.

— Ось він! — повторив соціолог із таким шанобливим захопленням, що украй мене розсердив.

А на лаві з поважним виглядом сидів новоспечений дружок молодого мільйонера.

Він був зодягнений в елегантний синій шевйотовий костюм, на голові у нього був елегантний білий солом'яний капелюх, на ногах — елегантні світло-коричневі літні черевики, сорочка на ньому була з прославленого голландського полотна з вузькою, елегантно зав'язаною краваткою, і в руці він тримав елегантну бамбукову тростину.

Я голосно, невиховано розреготався.

— Ну, тепер вам лишається тільки відкрити клініку для лікування вад Хибного Кола, — сказав я соціологу. — Може, я збожеволів, але мені вже починає здаватись, що ніщо більше не рухається вперед, а тільки кружляє, й кружляє, й кружляє, наче карусель.

— Що ви, власне, маєте на увазі? — запитав цей прихильник прогресу.

— Як що! Та ви подивіться на Замурзаного — бачите, що цей чепурун з ним зробив?

— Ви як були бовдуром, так ним і залишились, — сказав мій приятель-соціолог, підвівся з місця і пішов собі геть.

Питання висоти над рівнем моря

Якось узимку оперна трупа театру «Альказар» із Нового Орлеана, аби поправити свої обставини, вирушила в турне Мексиканським, Центрально- та Південноамериканським узбережжям. Справа ця виявилася вельми вдалою. Уразливі іспано-американці, великі любителі музики, повсюдно обсипали артистів доларами й оглушали їх криками «vivas!». Антрепренер роздобрів тілом і пом'якшав духом. Тільки непідхожий клімат завадив йому покласти на себе явний знак свого благополуччя — хутряне пальто зі шнурами, зовнішніми петлями та обшитими сутажем ґудзиками. Від повноти почуттів він навіть ледь не підвищив платню акторам, але вчасно схаменувся і могутнім зусиллям волі переміг порив до такого неприбуткового виявлення радості.

Найбільший успіх гастролери мали в Макуто, на узбережжі Венесуели. Уявіть собі Коні-Айленд, перекладений на іспанську мову, і ви зрозумієте, що таке Макуто. Модний сезон триває з листопада до березня. З Ла-Гуайри, Каракаса, Валенсії та інших міст у глибині країни з'їжджаються сюди всі, хто хоче повеселитись. До їхніх послуг різноманітні розваги — купання в морі, фієсти^[309], бої биків, плітки. І всі ці люди одержимі пристрастю до музики, яку оркестри, що грають один на площі, другий на узмор'ї, можуть тільки роз'ятрити, але не наситити. Ясна річ, що прибуття оперної трупи зустріли із захопленням.

Знаменитий Гусман Бланко, президент і диктатор Венесуели, разом зі своїм двором проводивзимовий сезон у Макуто. Цей могутній правитель, за чиїм особистим розпорядженням оперному театру в Каракасі надавалася щорічна субсидія в сорок тисяч песо, наказав звільнити один з урядових складів і тимчасово переобладнати його під театр. Швидко спорудили сцену, для глядачів збили дерев'яні лави, для Президента і вищих чинів армії та цивільної адміністрації влаштували декілька лож.

Трупа гастролювала в Макуто два тижні. На всіх виставах зал був повний-повнісінький. Навіть на вулиці перед театром сотнями товпилися аматори музики і билися за місце ближче до розчинених дверей та відкритих вікон. Зал для глядачів являв собою надзвичайно строкату картину. Тут були представлені всі можливі відтінки людської шкіри: упереміж сиділи світло-оливкові іспанці, жовті й коричневі метиси, чорні, як вугілля, негри з берегів Карибського моря та з Ямайки. Подекуди, невеликими купками, були вкраплені індіанці з обличчями, мов у кам'яних ідолів, закутані в яскраві шерстяні ковдри — індіанці з далеких округів — Самори, Лос-Андес та Міранди, які зійшли з гір до моря, щоб у прибережних містах обміняти на товари намитий у гірських ущелинах золотий пісок.

На цих вихідців із неприступних гірських твердинь музика справляла приголомшливу дію. Вони слухали, заціпенівши від захоплення, різко виділяючись серед експансивних^[310] жителів Макуто, які для вираження своїх почуттів щедро пускали в хід і язик, і руки. Тільки одного разу похмурий екстаз^[311] цих одвічних насельників країни проявився зовні. Коли йшов «Фауст», Гусман Бланко, зачарований арією Маргарити, роль якої, як значилося на афіші, виконувала мадемуазель Ніна Жиро, кинув на сцену гаманець із червонцями. Інші поважні громадяни за його прикладом теж стали кидати золоті монети, скільки кому не шкода, і навіть деякі з прекрасних сеньйор, присутніх у театрі, зважилися, знявши з пальчика каблучку або відстебнувши брошку, кинути їх до ніг примадонни. Саме тоді в різних кутках залу почали вставати суворі жителі гір і жбурляти на сцену сірі й коричневі мішечки, які вдарялися об підлогу з м'яким, глухим звуком. Звичайно, тільки радість від думки, що її мистецтво здобуло визнання, змусила так яскраво заблищати очі мадемуазель Жиро, коли вона у себе в убиральні стала розв'язувати ці шкіряні мішечки і знайшла в них повновагий золотий пісок. Якщо так, то що ж, радість її була цілком законною, бо голос мадемуазель Жиро, чистий, сильний і гнучкий, здатний бездоганно передавати всі відтінки почуттів, що хвилювали вразливу душу артистки, поза всяким сумнівом, заслуговував на високу оцінку слухачів.

Але не тріумфи оперної трупи «Альказар» є темою нашої розповіді: вони лише злегка торкаються її і надають їй колориту. Річ у тім, що цими днями в Макуто відбулася трагічна подія, котра затьмарила на деякий час загальні веселощі і залишилася нерозв'язною загадкою.

Одного разу надвечір, за короткий час між заходом сонця і тією миттю, коли примадонні треба було з'явитися на сцені у чорно-червоному вбранні палкої Кармен, мадемуазель Ніна Жиро безслідно зникла. Шість тисяч пар очей, спрямованих на сцену, шість тисяч сердець, що нетерпляче бились, залишилися незадоволеними. Зчинилася метушня. Посланці помчали до маленького французького готелю, де жила співачка. Інші подалися на пляж, де вона могла забаритись, захопившись купанням або задрімавши під тентом. Але всі пошуки були марні. Мадемуазель немов крізь землю провалилась.

Минуло ще півгодини. Диктатора, не звичного до капризів примадонн, узяло нетерпіння. Він послав свого ад'ютанта передати антрепренерові, що в тому разі, якщо завісу не буде негайно піднято, усю трупу відправлять до в'язниці, хоча думка про необхідність вдатися до таких заходів сповнює скорботою серце президента. У Макуто вміли примусити пташок співати.

Антрепренер тимчасово відклав усякі надії на мадемуазель Жиро. Одна з хористок, яка вже кілька років мріяла про таку щасливу нагоду, терміново перетворилася на Кармен, і вистава почалась.

Примадонна не знайшлась, однак, і наступного дня. Тоді актори звернулися по допомогу до влади, Президент відрядив на розшуки поліцію, армію і всіх громадян. Але таємницю зникнення мадемуазель Жиро так і не вдалося розкрити. Трупа відбула з Макуто виконувати свої контракти в інших містах, на узбережжі.

Дорогою назад, під час стоянки пароплава в Макуто, антрепренер зійшов на берег, аби ще раз довідатися про зниклу примадонну. Марно! Слідів її так і не знайшли. Що було робити? Речі мадемуазель Жиро залишили в готелі на випадок її можливого повернення, і трупа продовжила свій шлях на батьківщину.

На camino real^[312], що пролягала уздовж берега, стояли чотири в'ючні та два верхові мули^[313] дона сеньйора Джонні Армстронга, терпляче очікуючи, коли свисне батіг їхнього arriero^[314] Луїса. Це мало стати сигналом до виступу в довгу дорогу горами. В'ючні мули були навантажені різноманітним асортиментом залізного товару та ножових виробів. Ці товари дон Джонні продавав індіанцям, одержуючи замість них золотий пісок, який ті намивали в гірських річках, що збігають з Анд, зберігали в гусячих перах та у шкіряних мішечках, доки не прибував до них Джонні, здійснюючи чергову поїздку. Комерція ця була дуже вигідною, і сеньйор Армстронг розраховував у найближчому майбутньому придбати ту кавову плантацію, до якої давно придивлявся.

Армстронг стояв на вузенькому тротуарі й обмінювався вишуканими прощальними вітаннями іспанською мовою зі старим Перальто, багатим місцевим купцем, який щойно здер з нього втридорога за кухонні ножі, та короткими англійськими репліками з Руккером, маленьким німцем, що виконував у Макуто обов'язки консула^[315] Сполучених Штатів.

— Нехай буде з вами, сеньйоре, — говорив Перальто, — благословення святих угодників під час довгого вашого шляху. Покладайтеся на милість Божу.

— Пийте радше хінін, — пробурчав Руккер, не випускаючи трубки з рота. — По два грани на ніч. І не зникайте надовго. Ви нам потрібні. Цей Мелвіл препогано грає у віст, а замінити його ніким. Auf Wiedersehen^[316], і дивіться між вухами мула, коли їхатимете краєм прірви.

Задзвеніли бубонці на збруї переднього мула, і караван рушив. Армстронг помахав рукою проводжаючим і зайняв своє місце у хвості. Повільно піднялися вони вузькою вуличкою повз двоповерхову дерев'яну будівлю, пишно іменовану «Hotel Ingles»^[317], де Айвс, Доусон, Річмонд та інша братія байдикували на широкій веранді, перечитуючи старі газети. Усі вони підійшли до поручнів і дружньо напучували Джонні хто розумними, хто дурними порадами. Мули неквапливо пройшли труськом за площею повз бронзовий пам'ятник Гусману Бланко в огорожі з відібраних у повстанців трофейних гвинтівок з багнетами і вибралися з міста кривими провулками, де коло вкритих соломою хиж, не соромлячись своєї наготи, гралися юні громадяни Макуто. Далі караван пірнув під вологу тінь бананового гаю і знову виринув на яскраве сонячне світло біля іскристого потоку, де коричневі напівголі жінки прали білизну, безжально тріпаючи її об каміння. Потім мандрівники, переправившись через річку вбрід, рушили в гору крутою стежкою і надовго розпрощалися навіть з тими скромними елементами цивілізації, якими могли насолоджуватися жителі приморської смуги.

Не один тиждень провів Армстронг у горах, пересуваючись під проводом Луїса звичним своїм маршрутом. Нарешті, після того як він набрав арробу^[318] дорогоцінного піску, що становило п'ять тисяч доларів чистого прибутку, і в'юки на спинах мулів значно полегшали, караван повернув назад. Там, де з глибокої ущелини вибігає річка Гуарико, Луїс зупинив мулів.

— Сеньйоре, — сказав він, — менше ніж за один денний перехід звідси є невелике село Такусама, де ми ще жодного разу не бували. Там, гадаю, знайдеться багато унцій золота. Варто спробувати.

Армстронг погодився, і вони знову рушили в гору. Вузька стежка, деручись по кручах, проходила крізь густий ліс. Насувалася вже ніч, темна й похмура, коли раптом Луїс знову зупинився. Перед мандрівниками, перетинаючи стежку, розверзлася чорна, бездонна прірва.

Луїс спішився.

— Тут має бути міст, — сказав він і побіг кудись уздовж урвища. — Є, знайшов! — крикнув він із темряви і, повернувшись, знову сів у сідло. Через кілька митей Армстронг почув гуркіт, неначе десь у мороці били у величезний барабан. Це гриміли копита мулів по мосту з туго натягнутих бичачих шкір, прив'язаних до поперечних жердин і перекинутих через прірву. За півмилі звідти була вже Такусама. Купка складених із каміння й обмазаних глиною халуп тулилася в темній лісовій хащі.

Коли вершники під'їжджали до селища, до їхніх вух раптом долинув звук, на диво несподіваний у похмурій тиші цих диких місць. Чудовий жіночий голос, чистий і сильний, співав якусь звучну, прекрасну арію. Слова були англійські, і мелодія здалася Армстронгу знайомою, хоча він і не міг пригадати її назви.

Спів виходив із довгої низької глинобитної споруди на краю села. Армстронг зіскочив з мула і, підкравшись до вузького віконця в задній стіні будинку, обережно зазирнув усередину. За три фути від себе він побачив жінку незвичайної, величної краси, у широкому вбранні з леопардових шкур. Далі тісними рядами сиділи навпочіпки індіанці, заповнюючи все приміщення, крім невеликого простору, де стояла жінка.

Вона закінчила співати і сіла коло самого вікна, неначе ловила струмінь свіжого повітря, що тільки звідти проникало в задушливу халупу. Тільки-но вона замовкла, як декілька слухачів схопилися і стали жбурляти до її ніг маленькі мішечки, що глухо гупали об земляну підлогу. Почувся гортанний гомін, який у цих похмурих меломанів, очевидно, замінював аплодисменти.

Армстронг звик швидко орієнтуватися в обстановці. Скориставшись загальним шумом, він тихо, але виразно промовив:

— Не обертайтеся. Слухайте. Я американець. Якщо вам потрібна допомога, скажіть, як вам її надати. Відповідайте якомога коротше.

Жінка виявилася гідною його сміливості. Тільки по рум'янцю, що раптом спалахнув на її щоках, можна було здогадатися, що вона чула й зрозуміла його слова. Потім вона заговорила, майже не ворушачи губами:

— Ці індіанці тримають мене в полоні. Бачить Бог, мені потрібна допомога. Через дві години приходьте до хижі за двадцять ярдів звідси, ближче до гірського схилу. Там буде світло, на вікні червона фіранка. Біля дверей завжди стоїть вартовий, його доведеться прибрати. Заради всього святого, не залишайте мене.

Пригоди, битви і таємниці якось не пасують до нашої оповіді. Тема, яку ми обрали, надто делікатна для цих грубих і войовничих мотивів. Проте вона стара, як світ. Її називали «впливом середовища», але хіба такими блідими словами можна описати ту нез'ясовну спорідненість між людиною і природою, те загадкове братерство між нами і морською хвилею, хмарами, деревом і каменем, через яке наші почуття підкоряються тому, що нас оточує? Чому ми налаштовуємося урочисто й благоговійно на гірських вершинах, вдаємося до ліричних роздумів під тінню пишних гаїв, упадаємо в легковажну веселість і самі готові пуститися в танок, коли блискуча хвиля розливається мілиною? Мабуть, протоплазма… Але досить! Цим питанням зайнялися хіміки, і скоро вони все життя закують у свою таблицю елементів.

Отже, щоб не виходити за межі наукового викладу, повідомимо тільки, що Армстронг прийшов уночі до хижі, оглушив індіанського вартового і звільнив мадемуазель Жиро. Разом із нею виїхало з Такусами кілька фунтів золотого піску, зібраного артисткою за час свого вимушеного ангажементу^[319]. Індіанці Карабабо — найпристрасніші любителі музики на всій території між екватором і Французьким оперним театром у Новому Орлеані. Крім того, вони твердо вірять, що Емерсон дав нам розумну пораду, сказавши: «Те, чого жадає твоя душа, людино, візьми і заплати належну ціну». Дехто з цих індіанців були присутні на гастролях оперного театру «Альказар» у Макуто і знайшли вокальні дані мадемуазель Жиро цілком задовільними. Вони її зажадали, і вони її взяли — викрали одного разу ввечері, швидко і без зайвого шуму. У себе вони оточили її шаною і повагою, вимагаючи лише одного коротенького концерту щовечора. Вона була дуже рада з того, що містер Армстронг звільнив її з полону. На цьому закінчуються всі таємниці та пригоди. Повернімося тепер до питання про протоплазму.

Джон Армстронг і мадемуазель Жиро їхали стежкою серед гірських вершин, пройняті їхнім урочистим спокоєм. На лоні природи навіть той, хто зовсім забув про свою спорідненість із нею, з новою силою відчуває цей живий зв'язок. Серед гігантських масивів, утворених давніми геологічними переворотами, серед грандіозних просторів і безмірних далей усе мізерне випадає з душі людини, як випадає з розчину осад під дією хімічного реагенту. Мандрівники рухалися повільно й поважно, немов перебували у храмі. Їхні серця, як і гірські вершини, спрямовувалися до неба. їхні душі сповнювалися величчю й миром.

Армстронгу жінка, що їхала поряд із ним, здавалася майже святинею. Ореол мучеництва, який ще оточував її, надавав їй величавої гідності і перетворював її жіночу чарівність на іншу, більш піднесену красу. У ці перші часи спільної подорожі Армстронг відчував до своєї супутниці почуття, в якому земна любов поєднувалася з поклонінням перед богинею, що зійшла з небес.

Жодного ще разу після звільнення не торкалася її вуст усмішка. Вона все ще носила мантію з леопардових шкур, бо в горах було прохолодно. У цьому вбранні вона здавалася принцесою, повелителькою цих диких і грізних висот. Дух її був у злагоді з духом гірського краю. Її погляд постійно звертався до темних круч, голубих ущелин, увінчаних снігами вершин і виражав такий урочистий смуток, яким віяло від них. Часом вона заспівувала Те Deum або Miserere^[320], які неначе відображали саму душу гір і робили рух каравану подібним до богослужбового ходу серед колон собору. Звільнена полонянка рідко промовляла слово, мовби вчилася мовчання у навколишньої природи. Армстронг дивився на неї, як на ангела. Він вважав би блюзнірством залицятися до неї, як до звичайної жінки.

Спускаючись поволі, вони на третій день опинилися в tierra templada^[321] — на невисоких плато в передгір'ях. Гори відступили, але ще височіли вдалині, здіймаючи в небо свої грізні голови. Тут уже було видно сліди людини. На розчищених у лісі галявинах біліли будиночки посеред кавових плантацій. На дорозі траплялися стрічні вершники та в'ючні мули. На схилах паслися стада. У придорожньому селі великоокі ninos^[322] вітали караван пронизливими криками.

Мадемуазель Жиро скинула свою мантію з леопардових шкур. Це вбрання, що так гармонувало з духом високогір'я, тут уже здавалося дещо недоречним. І Армстронгу здалося, що разом із цим одягом мадемуазель Жиро скинула й частинку поважності й гідності, яка відрізняла раніше її поведінку. Чим більш населеною ставала місцевість, чим частіше траплялися ознаки цивілізації, що нагадували про життєві зручності та затишок, тим більше відчувалася ця зміна в супутниці Армстронга. Він із радістю помічав, що принцеса і священнослужителька перетворюється на просту жінку — звичайну, земну, але не менш привабливу. Слабкий рум'янець заграв на її мармурових щоках. Під леопардовою мантією була звичайна сукня, і мадемуазель Жиро стала поправляти її з дбайливістю, яка доводила, що чоловічі погляди їй не байдужі. Вона пригладила свої розкидані по плечах кучері. В її очах замерехтів вогник інтересу до світу та його справ, що не смів дотепер розгорітися у холодному повітрі аскетичних гірських вершин. Божество відтавало — і серце Армстронга забилося сильніше. Так б'ється серце у дослідника Арктики, коли він уперше бачить зелені поля та бистрі води. Опинившись на менш високому рівні суходолу й життя, мандрівники піддалися його таємничому, невловимому впливу. Їх уже не обступали суворі скелі; повітря, яким вони дихали, не було вже розрідженим повітрям гірських висот. Вони відчували на своєму обличчі дихання фруктових садів, достиглих нив і теплого житла — добрий запах диму й вологої землі, — усе, чим намагається втішити себе людина, відмежовуючись від мертвого праху, з якого вона виникла. Серед снігових вершин мадемуазель Жиро сама пройнялася їхньою замкнутістю й мовчазністю. А тепер — невже це була та сама жінка? Тремтлива, сповнена життя та пристрасті, щаслива від усвідомлення своєї вроди, жіночна до кінчиків пальців! Спостерігаючи цю метаморфозу^[323], Армстронг відчував, як в душу його закрадається смутне побоювання. Йому хотілося залишитися тут, не пускати далі цю жінку-хамелеона. Тут були та висота і ті умови, за яких виявлялося все краще в її натурі. Він боявся спускатися нижче, на ті рівні, де природа остаточно підкорена людиною. Яких ще змін зазнає дух його коханої у тій штучній зоні, куди вони їдуть?

Нарешті з невеликого плато вони побачили блискучу смужку моря по краю зелених низин. У мадемуазель Жиро вихопилося легке радісне зітхання.

— Ах, подивіться, містере Армстронгу! Море! Яка краса! Мені так набридли гори! — Вона з огидою пересмикнула плечиком. — І ці жахливі індіанці! Подумайте, як я настраждалась! Щоправда, здійснилася моя мрія — бути зіркою сцени, але навряд чи все-таки я відновила б цей ангажемент. Я така вдячна вам за те, що ви мене врятували. Скажіть, містере Армстронгу, — тільки чесно! — я, мабуть, Бог знає на кого схожа? Адже я цілу вічність не дивилась у дзеркало.

Армстронг дав їй ту відповідь, яку підказував йому настрій, що змінився. Він навіть зважився ніжно потиснути її руку, що спиралася на луку сідла. Луїс їхав на чолі каравану і нічого не бачив. Мадемуазель Жиро дозволила руці Армстронга залишитися там, куди він її поклав, і відповіла йому усмішкою та поглядом, далеким від будь-якої соромливості.

На заході сонця мандрівники остаточно зійшли до рівня моря й опинилися на дорозі, яка йшла до Макуто під захистом пальм та лимонних дерев, серед яскравої зелені, кіноварі та вохри tierra caliente^[324]. Вони в'їхали в місто і побачили ланцюжки безтурботних купальщиків, що пустували серед пінних валів прибою. Гори залишилися далеко-далеко позаду.

Очі мадемуазель Жиро іскрилися такою веселістю, яка, звичайно, була немислима для неї в ті дні, коли її охороняли дуеньї^[325] у снігових чіпцях. Але тепер до неї промовляли інші духи — німфи апельсинових гаїв, наяди бурхливого прибою, бісики, породжені музикою, ароматом квітів, яскравими барвами землі і вкрадливим шепотом людських голосів. Раптом вона дзвінко розсміялась — мабуть, їй спало на думку щось смішне.

— Ну і сенсація ж буде! — вигукнула вона, звертаючись до Армстронга. — Шкода, що в мене тепер немає ангажементу! А то яку рекламу можна було б зготувати! «Знаменита співачка в полоні у диких індіанців, скорених чарами її солов'їного голосу!» Ну та нічого, я в усякому разі не залишилась у програші. Тисячі дві доларів, мабуть, є в цих мішечках із золотим піском, що я набрала під час мого високогірного турне? Га? Як ви гадаєте?

Армстронг залишив її біля дверей маленького готелю «De Buen Descansar»^[326], де вона жила раніше. За дві години він повернувся до готелю і, підійшовши до розчинених дверей, заглянув у невеликий зал, що був одночасно приймальнею та рестораном.

На кріслах і диванах влаштувалися п'ять-шість представників світських та чиновницьких кіл Макуто. Сеньйор Віллабланка, багач і концесіонер^[327], який прибрав до рук місцеву каучукову промисловість, сидів одразу на двох стільцях, бо на одному не вміщалися його жирні телеса; масна усмішка розповзалася по його коричневому, наче шоколад, обличчю. Гірничий інженер, француз Жільбер, розчулено поглядав крізь виблискуючі скельця пенсне. Представник армії, полковник Мендес, у шитому золотом мундирі, з самовдоволеною усмішкою діловито відкорковував шампанське. Інші вершки місцевого товариства виламувалися хто як умів і прибирали ефектних поз. Повітря було синім від диму. З перекинутої пляшки на підлогу текло вино.

Посеред кімнати, наче королева на троні, сиділа на столі мадемуазель Жиро. Свій дорожній костюм вона вже встигла змінити на розкішний туалет із білого мусліну з вишневими стрічками. Краєчок мережива, два-три волани, рожева панчішка зі стрілками, що ніби ненавмисне висунулася з-під спідниці… На колінах мадемуазель Жиро тримала гітару. Обличчя її сяяло щастям — то було світло повстання з мертвих, радість воскреслої душі, яка досягла, нарешті, Елізіума, пройшовши крізь вогонь і муки. Хвацько акомпануючи собі на гітарі, вона співала:

Тут співачка помітила Армстронга.

— Гей! Гей! Джонні! — закричала вона. — Куди ти подівся, я на тебе вже цілу годину чекаю. Нудьга без тебе страшенна. Ну й компанія тут у вас, як я подивлюсь! Пити і то не вміють. Іди, іди до нас, я звелю цьому чорномазому із золотими еполетами відкоркувати для тебе нову пляшку!

— Дякую вам, — сказав Армстронг. — Колись іншим разом. Я не маю часу.

Він вийшов з готелю і попрямував вулицею. Назустріч йому нагодився Руккер, що повертався додому зі свого консульства.

— Ходімо зіграймо на більярді, — сказав Армстронг. — Мені треба розважитись, може, перестане нудити від того, чим пригощають у вас тут, на рівні моря.

із збірки «ДІЛОВІ ЛЮДИ»

День воскресіння

сно бачу, як хмурить чоло художник і гризе олівець, коли йдеться про те, щоб зобразити великодній сюжет, — воно й зрозуміло, бо його професійні уявлення про тих, хто може бути причетним до цього свята, цілком закономірно зводяться лише до чотирьох персонажів.

Перший із них — сам Великдень, язичницька богиня весни. Тут він вільний дати повний простір уяві. Для цієї ролі підійде, зокрема, прекрасна діва із живописно розпущеним волоссям і належною кількістю пальців на ногах. Позувати буде відома манекенниця міс Кларисса Сент-Вавасур, м'яко кажучи у дезабільє^[328].

Другий варіант — дама із млосно зведеними очима у рамці з лілій. Скидається на журнальну обкладинку, зате багато разів перевірений.

Третій — міс Манхеттен у недільній великодній процесії на П'ятій авеню.

Четвертий — гарненька дівчина у старенькому солом'яному капелюшку з новим червоним пером, виряджена на заздрість усієї Гранд-стрит^[329], сяюча і збентежена.

Зайчики, ясна річ, не беруться до ваги. Великодні яйця — теж, їм дуже круто перепало від суворих критиків.

Такий обмежений вибір образотворчих можливостей свідчить про те, що з усіх свят Великдень має в нашій свідомості найрозпливчасті й найхиткіші обриси. Його визнають за своє свято усі релігії, хоча придумали язичники. Проте варто звернутися до ще сивішої давнини, до найпершої з усіх весен, і ми побачимо, як Єва прискіпливо вибирає для себе свіжий зелений листок із ficus саrіса^[330].

Ця критична і вчена преамбула має на меті сформулювати ту теорему, що Великдень — це не дата, не пора року, не свято і не подія. А щоб з'ясувати, що ж воно таке є, пропонуємо читачеві рушити слідом за Данні Мак-Крі.

Рожева, рання, прийшла в урочний термін зоря великодньої неділі, прийшла, як їй призначено за календарем — тобто після суботи і перед понеділком. О 5.24 піднялося сонце; о 10.30 його приклад наслідував Данні. Він пройшов на кухню і став умиватися над раковиною. На плиті його мати підсмажувала грудинку. Поки син жонглював круглим бруском мила, вона дивилася на тверде, молоде, кмітливе обличчя і згадувала, яким двадцять два роки тому на пустирі в Гарлемі, де тепер житловий будинок «Ла Палома», уперше побачила його батька, коли той зловив бейсбольний м'яч, спрямований гарматним ударом низько по землі. Тепер батько Данні сидів із люлькою біля відкритого вікна спільної кімнати, і його скуйовджене сиве волосся тріпав весняний вітерець. Трубку він не залишав навіть після того, як два роки тому на вибухових роботах невчасно вибухнув динаміт і позбавив його зору. Взагалі ж дуже рідко зустрінеш сліпого, який палить, — адже він не бачить диму. Чи було б вам приємно слухати, як читають новини з вечірньої газети, і не бачити, яким шрифтом набрані заголовки?

— Великдень сьогодні, — сказала місіс Мак-Крі.

— Мені яєчню, — сказав Данні.

Після сніданку він одягнувся, як і годиться вдягатися святкового ранку ломовому візнику з портових складів на Канал-стрит — сюртук, брюки в смужку, лакові черевики, золочений ланцюжок упоперек жилета, стоячий, із відкоченими кутами комірець, краватка-метелик, придбана на суботньому розпродажі біля Шонстайна (ріг Чотирнадцятої, одразу за фруктовим кіоском Тоні) і капелюх із короткими крисами.

— Мабуть, погуляти зібрався, Данні? — із відтінком смутку сказав старий Мак-Крі. — Кажуть, нині начебто свято. Що ж, час весняний, на вулиці благодать. Я через повітря це відчуваю.

— А чому це я не можу піти погуляти? — запитав Данні сварливим басом. — Може, я зобов'язаний сидіти вдома? Що я, гірший за коня? Коням і то належить відпочивати раз на тиждень. Цікаво знати, на чиї гроші ми наймаємо цю квартиру? Хто тобі заробив на цей сніданок, можеш ти мені сказати?

— Гаразд, синку, — сказав старий Мак-Крі. — Адже я не скаржусь. Погуляти в неділю — наймиліша справа, я теж дуже любив, доки були очі. Нічого, посиджу, попалю. З вікна тягне землею, і сухі гілки палять десь поряд. А ти іди відпочинь, синку, — час добрий! Через те тільки я журюся, що твоя мати не навчилася грамоти, дочитала б мені про гіпопотама. Ну, та що вже тепер…

— Чого це він там базікає про гіпопотамів? — спитав Данні у матері, проходячи через кухню. — Чи ти вже до зоопарку його водила? Навіщо, хотілося б знати?

— Нікуди я його не водила, — сказала місіс Мак-Крі. — Так і сидить цілими днями біля вікна. Які у бідної людини розваги, якщо вона сліпа? У них, гадаю, навіть думки іноді заважають. Учора цілу годину без угаву тлумачив про стародавніх греків. Він-то, кажу, може, й стародавній, а вона — зовсім ще молода. Не так ти зрозуміла мене, відповідає. Для сліпого, Данні, часинка повзе ох як повільно, хоч у свята, хоч і в буденні дні. А вже, здається, доки не втратив очі, нікого не було кращого й сильнішого за нього. Так. Ось ранок-то видався який. Іди, синку, веселися. Вечеря буде холодна, о шостій годині.

— Про гіпопотама нічого не чути? — спитав Данні у двірника Майка, коли спустився вниз і вийшов на вулицю.

— Поки що ні, — сказав Майк і підсмикнув вище рукави сорочки. — На що тільки не скаржилися останньої доби — і щодо незаконних дій, і природних явищ, і живності. Але щодо цього тихо. Хочеш, піди до хазяїна. Або виїжджай з квартири. У тебе в договорі про найм позначено про гіпопотамів? Ні? Тоді чого ж ти?

— Та це мій старий обмовився, — сказав Данні. — Просто так, мабуть.

Данні дійшов до рога і повернув на вулицю, що вела на Північ, до центра кварталу, де Великдень — сучасний Великдень у яскравому сучасному вбранні — справляє своє торжество. Із темних високих церков линули солодкі звуки співів, які видавали живі квіти — такими уявлялися погляди дівчата у великодніх строях. Загальне тло створювали пани, виряджені в повній відповідності до звичаю: у сюртуках і циліндрах, з гарденіями в петлицях. Діти несли в руках букети лілій. Вікна багатих особняків рясніли найрозкішнішими створіннями Флори^[331], сестри згаданої дами у вінку з лілій.

З-за рогу, у білих рукавичках, огрядний, застебнутий на всі ґудзики, вийшов полісмен Корріган, квартальний ангел-хоронитель. Данні був із ним знайомий.

— Слухай, Коррігане, — сказав він. — Великдень, він навіщо? Коли він настає — це відомо: як наберешся вперше сімнадцятого березня, і щоб на цілий місяць те саме. Але навіщо? Що це, церковний обряд, як годиться, або ж його заради політики призначає губернатор?

— Свято це місцеве, — сказав Корріган із незаперечністю, гідною Третього помічника поліцейського комісара. — Проходить щороку в місті Нью-Йорку. Поширюється і на Гарлем. Буває, що на Сто двадцять п'яту вулицю доводиться висилати резервний наряд. Політики, я вважаю, не стосується.

— Ну, спасибі, — сказав Данні. — А це… чи не чув ти, щоб люди скаржилися на гіпопотамів? Коли, тобто, не дуже напідпитку?

— На морських черепах — траплялось, — у роздумі сказав Корріган. — Через метиловий спирт. А на щось більше за розмірами — ні.

Данні побрів далі. Побрів, пригнічений удвічі тяжкою повинністю — тішитися водночас і неділею, і святом.

Злигодні на плечах у робочої людини — наче буденний одяг, зшитий її міркою. Його надягають так часто, що звикають носити з природним шиком, ніби це костюм від кращого кравця. Недарма негаразди бідняків є найвиграшнішою темою для ситих майстрів пера та пензля. Інша річ, коли проста людина здумає розважитись, тут її забави супроводжує похмурість, гідна самої Мельпомени^[332]. Ось чому Данні похмуро зціпив зуби, коли настав Великдень, і вдавався до розваг без будь-якої втіхи.

Зайти і солідно посидіти в кафе Дугана — це було ще нічого, і Данні пішов на поступки весні, замовивши кухоль пива. Він сидів у сирій задній кімнаті, вистеленій темним лінолеумом, і, як і раніше, силкувався серцем і душею збагнути таємничий сенс весняного свята.

— Скажи мені, Тіме, — звернувся він до офіціанта. — Для чого людям Великдень?

— Пішов ти! — сказав Тім і підморгнув на знак того, що його не обдуриш. — Щось новеньке, так? Ясно. Тебе-то хто на це зловив? Гаразд, здаюсь. Так яка відповідь — для ватрушок чи для шлунка?

Від Дугана Данні повернув назад на схід. Під квітневим сонцем у ньому прокидалось якесь смутне відчуття, що важко піддається визначенню. Данні, в усякому разі, тлумачив його неправильно, вирішивши, ніби винна в ньому Кеті Конлан.

Він зустрів її за кілька кроків від її дому, коли вона йшла до церкви. На розі Авеню «А» вони обмінялися рукостисканням.

— Ого! Такий елегантний, а похмурий, наче хмара, — сказала Кеті. — Що з тобою? Дивись веселіше, ходімо до церкви.

— А що там таке? — запитав Данні.

— Великдень, ну й дивак ти! До одинадцятої сиділа чекала, коли ти по мене зайдеш.

— У чому, Кеті, його суть, Великодня цього? — похмуро запитав Данні. — Мабуть, що ніхто не знає.

— Хто не сліпий, той знає, — запально мовила Кеті. — Міг би помітити, між іншим, що на мені новий капелюшок. І спідниця. Тоді й зрозумів би, що Великдень — це коли дівчата вбираються у весняні обновки. От дивак! Ну, ідеш ти зі мною до церкви?

— Піду. Якщо цей Великдень справляють у церкві, то, виходить, там зобов'язані підшукати йому якесь виправдання. А капелюшок, справді, блиск. Особливо зелені троянди.

У церкві священик дещо розтлумачив, причому не можна казати, ніби товк воду в ступі. Щоправда, він говорив швидко, бо квапився раніше потрапити додому до святкового обіду, але діло своє знав. Щонайбільше він наголошував на одному слові — воскресіння. Не новий акт творіння, але народження нового життя зі старого. Паства чула про це вже багато разів. Утім, на шостій від кафедри лаві сидів чудовий капелюшок, неперевершене поєднання лаванди із запашним горошком. Отже, було чому приділити увагу.

Після церкви Данні затримався на розі, і Кеті ображено підняла на нього небесно-блакитні очі.

— Ти не до нас зараз? — спитала вона. — Справді, чи варто про мене турбуватись? Я чудово дійду сама. Мабуть, у тебе думки зайняті чимось важливішим. Ну і добре. Може, ми з вами взагалі більше не зустрінемося, містере Мак-Крі?

— Зайду, як завжди, у середу ввечері, — сказав Данні, обернувся і перейшов на інший бік вулиці.

Кеті пішла геть, обурено струшуючи на ходу зеленими трояндами. Данні пройшов два квартали і зупинився. Сунувши руки в кишені, він стояв на розі біля краю тротуару. Обличчя в нього завмерло, неначе висічене з каменю. На самому дні його душі щось ворухнулось, заграло, таке маленьке, ніжне, щімке, таке чуже грубому матеріалу, з якого був зроблений Данні. Воно було ласкавішим за квітневий день, тоншим, ніж заклик плоті, чистішим і глибшим, ніж кохання до жінки — хіба не відвернувся він від зелених троянд і від очей, до яких був прикутий ось уже цілий рік? А що це було, Данні не знав. Проповідник, котрий поспішав до обіду, говорив йому, але ж у Данні не було лібретто, щоб зрозуміти значення напівсонного й співучого бурмотання. І все-таки проповідник говорив правду.

Раптом Данні ляснув себе по стегну і видав хрипкий захоплений зойк.

— Гіпопотам! — заволав він, звертаючись до опорного стовпа надземки. — Ні, це ж треба придумати! Ну, тепер-то я знаю, куди він хилив. Гіпопотам! Здуріти можна, слово честі! Рік минув, як він це чув, а дивись ти, майже не схибив. Ми закінчили 469 роком до Різдва Христового, далі йдеться саме про це. Але спробуй здогадайся, що він хоче висловити, з глузду з'їдеш.

Данні вскочив у трамвай і незабаром уже заходив до темної квартирки, найнятої на його трудові гроші.

Старий Мак-Крі все ще сидів біля вікна. Згасла люлька лежала на підвіконні.

— Це ти, синку? — спитав він.

Якщо суворого чоловіка заскочити зненацька, коли він зібрався вчинити добру справу, він скипить гнівом. Данні скипів.

— Хто тут платить за квартиру? — сердито огризнувся він. — На чиї гроші купують їжу в цьому домі? Я що, не маю права ввійти?

— Ти гарний син, — сказав із зітханням старий Мак-Крі. — Так уже вечір?

Данні простягнув руку до полиці і дістав товсту книгу із витисненим золотом заголовком: «Історія Греції». Пилу на ній накопичилося з палець завтовшки. Він поклав її на стіл і знайшов місце, закладене смужкою паперу. Тоді він коротко й гучно зареготав і сказав:

— Бажаєш, значить, щоб тобі почитали про гіпопотама?

— Я чую, ти відкрив книгу? — сказав старий Мак-Крі. — Скільки ж довгих місяців минуло відтоді, як мій син читав її мені. Біс його знає чому, сильно припали мені до вподоби ці греки. Ти зупинився на середині. Так, гарно сьогодні на вулиці, синку. Іди відпочинь, ти напрацювався за тиждень. А я вже звик до цього стільця біля вікна та до люльки.

— Пел… Пелопоннес, ось ми на чому зупинились, — сказав Данні. — А ніякий не гіпопотам. Там почалася війна. І тривала ні добре, ні погано, не збрехати б, тридцять років. Ось тут під заголовком сказано, що 338 року до Різдва Христового один хлопець із Македонії, Філіп, прибрав до рук усю Грецію, коли переміг у битві при Херо… Херонеї. Зараз почитаю.

Цілу годину, приклавши долоню до вуха, старий Мак-Крі тішився подіями Пелопоннеської війни.

Потім він підвівся і навпомацки добрів до дверей на кухню. Місіс Мак-Крі нарізувала на вечерю холодне м'ясо. Вона підвела голову. Із незрячих очей старого Мак-Крі текли сльози.

— Чула, як наш син мені читає? — сказав він. — Іншого такого не знайти на всьому білому світі. Ось я і повернув собі свої очі.

Після вечері він сказав Данні:

— І справді, світлий день цей Великдень. Ну, а зараз ти підеш провести вечір із Кеті. Усе правильно.

— Хто тут платить за квартиру і на чиї гроші купують їжу в цьому домі? — сердито сказав Данні. — Я що, не маю права залишитись? Нам ще після вечері треба прочитати про Коринфську битву 146 року, знову-таки до Різдва Христового, коли Греція, як там сказано, стала не цією… невід'ємною частиною Римської імперії. Чи я ніхто в цьому домі?

Немовлята у джунглях

Одного разу в Літл-Рок говорить мені Монтег'ю Сілвер, найперший на всьому Заході спритник і пройдисвіт:

— Якщо ти колись спадеш із розуму, Біллі, або відчуєш, що ти вже надто старий, щоб по-чесному займатися обдурюванням дорослих людей, їдь до Нью-Йорка. На Заході щохвилини народжується на світ один простак; але в Нью-Йорку їх просто викидають, як ікру, так що й не злічити.

Минуло два роки, і ось я помічаю, що імена російських адміралів почали зникати у мене з пам'яті, а над лівим вухом з'явилося кілька сивих волосків; тут я зрозумів, що настав час скористатися порадою Сілвера.

Я заявився до Нью-Йорка однієї чудової днини близько полудня і одразу ж пішов прогулятися Бродвеєм. Раптом бачу — Сілвер власною персоною: навішано на ньому різної розкішної галантереї, і стоїть він, притулившись до стіни якогось готелю, і полірує собі лунки на нігтях шовковою хусточкою.

— Склероз мозку чи передчасна старість? — питаю я його.

— А, Біллі! — говорить Сілвер. — Радий тебе бачити. Так, у нас на Заході, розумієш, усі щось дуже порозумнішали. А Нью-Йорк я собі давно вже приберігав на солодке. Звичайно, не надто це добре обирати таких людей, як нью-йоркські жителі. Адже вони рахувати вміють тільки до трьох, танцювати тільки від печі, а думають раз на рік за обіцянкою. Не хотів би я, аби моя мати знала, що я обчищаю таких нетям. Вона мене не для того виховувала.

— А що, біля дверей із написом «Приймають на чищення», вже товпиться черга? — питаюсь я.

— Та ні, — говорить Сілвер. — У наш час і без реклами можна обійтись. Адже я тут лише місяць. Але я готовий приступити; і всі учні недільної школи Віллі Манхеттена^[333], що виявили бажання зробити внесок у цю благородну справу, благоволять надіслати свої фотографії для вміщення в «Івнінґ дейлі».

— Я тут знайомився з містом, — веде далі Сілвер, — читав щодня газети і, можу сказати, вивчив його так, як кішка в ратуші^[334] вивчила звички полісменів-ірландців. Люди тут такі, що, коли ти не поспішаєш вийняти у них гроші з кишені, вони просто кидаються на підлогу, вищать і дриґають ногами. Ходімо до мене, Біллі, я тобі розкажу, що воно й як. Як давній приятель, я ладен зайнятися цим містом разом з тобою.

Сілвер привів мене до свого номера в готелі. Там у нього валялася безліч усякої всячини.

— Є багато способів викачувати гроші з цих столичних йолопів, — говорить Сілвер, — більше навіть, ніж способів варити рис у Чарлстоні, Південна Кароліна. Вони клюють на будь-яку приманку. У більшості з них мізки влаштовані з перемикачем. Чим вони розумніші й ученіші, тим менше у них здорового глузду. Ось нещодавно одна людина продала Дж. П. Моргану намальований олією портрет Рокфеллера-молодшого^[335], видавши його за знамениту картину Андреа дель Сарто «Иоан Хреститель замолоду».

Бачиш там, у куточку, пачку друкованих брошур? Отож, май на увазі, що це золоті розсипи. Я тут цими днями почав було їх розпродувати, але за дві години змушений був припинити торгівлю. Чому? Мене заарештували зате, що я зупинив вуличний рух. Люди билися за кожен примірник. Дорогою до поліційної дільниці я встиг продати десяток полісменові, який мене вів. Але після цього я їх вилучив з обігу. Не можу, розумієш, просто так брати в людей гроші. Хочу, аби вони хоч трохи подумали, перш ніж віддавати їх мені, бо інакше це ображає моє самолюбство. Нехай хоча б спробують відгадати, якої букви не вистачає в слові «Чик…го», або прикупити до пари дев'яток, перш ніж діставати гаманець із кишені.

А то ось ще була одна справа, яка далася мені так легко, що довелося від неї відмовитись. Бачиш на столі синє чорнило? Я зобразив у себе на руці татуювання у вигляді якоря, пішов до одного банку і представився там як небіж адмірала Дьюї. Мені зразу ж запропонували видати тисячу доларів під вексель із переказом на дядька, та, на біду, я не знаного ініціалів. Але з цього прикладу ти можеш судити, до чого легко працювати в цьому місті. Скажімо, грабіжники, так ті просто не ввійдуть до будинку, якщо там не приготували гарячої вечері і немає достатнього штату прислуги з вищою освітою. У будь-якому районі бандити дірявлять громадян без жодного утруднення, і це розглядається як простий випадок образи дією.

— Монті, — кажу я, коли Сілвер загальмував, — може, ти й правильно вишпетив Манхеттен у своєму резюме, але щось не віриться. Я тут лише дві години, але мені не здається, що це містечко вже викладене для нас на тарілочку і навіть ложка поряд. На мій смак, йому не вистачає rus in urbe^[336]. Мене, одверто кажучи, більше б влаштувало, якби у тутешніх громадян подеколи стирчали соломинки у волоссі і вони мали пристрасть до оксамитових жилетів та брелоків завбільшки з гирю. Боюсь, не такі вже вони й прості.

— Усе ясно, Біллі, — говорить Сілвер. — Ти занедужав на емігрантську хворобу. Справді, Нью-Йорк дещо більший від Літл-Рок чи Європи, і приїжджій людині з незвички трохи лячно. Але нічого, це в тебе мине. Кажу тобі, мені подеколи хочеться відлупцювати тутешніх жителів за те, що вони не присилають мені всі свої гроші укладеними в кошики для білизни і побризканими рідиною від комах. А то ще виходь за ними на вулицю! Знаєш, хто в цьому місті ходить у діамантах? Дружини злодіїв і наречені шулерів. Обдурити жителя Нью-Йорка легше, ніж вишити голубу троянду на серветочці. Мене тільки одна річ турбує — як би мої сигари не поламалися, коли в мене всі кишені будуть напхані двадцятками.

— Що ж, дай Боже, щоб ти мав рацію, Монті, — кажу я, — тільки краще б мені все-таки сидіти в Літл-Рок і не гнатися за великими доходами. Навіть у неврожайний рік там завжди набереться з десяток-два фермерів, згодних поставити своє ім'я на підписному листі на користь спорудження нового будинку для пошти. Під цей лист можна одержати в місцевому банку сотні дві доларів. А у тутешніх людей, здається, надто розвинений інстинкт самозбереження і збереження свого гаманця. Боюся, що у нас з тобою для такої гри замало тренування.

— Марні побоювання, — говорить Сілвер. — Я знаю справжню ціну цьому Кретин-тауну поблизу Роззяввілля, і це так само достовірно, як те, що Північна річка — цеГудзон, а Східна річка — взагалі не річка^[337]. Та тут за чотири квартали від Бродвею живуть люди, які ніколи в житті не бачили жодних будинків, крім хмарочосів. Жвавий, діяльний, енергійний житель Заходу за якихось три місяці має зробитися тут досить помітною постаттю, щоб заслужити або поблажливість, або засудження.

— Облишмо гіперболи, — кажу я, — і скажи, чи можеш ти запропонувати конкретний спосіб полегшити тутешнє суспільство на долар-два, не звертаючись до Армії Спасіння^[338] і не втрачаючи свідомість на ґанку особняка якоїсь мільйонерші?

— Можу запропонувати хоч двадцять способів, — говорить Сілвер. — Скільки в тебе капіталу, Біллі?

— Тисяча, — відповідаю.

— А у мене тисяча двісті, — говорить він. — Утворимо компанію і вершитимемо великі діла. Є стільки можливостей нажити мільйон, що я просто не знаю, з якої починати.

Наступного ранку Сілвер зустрічає мене у вестибюлі готелю, і я бачу, що він так і сяє від задоволення.

— Сьогодні ми познайомимося з Дж. П. Морганом, — говорить він. — Тут у мене є один знайомий в готелі, який хоче нас йому представити. Він його близький приятель. Каже, що той дуже полюбляє приїжджих із Заходу.

— Ось це вже схоже на діло! — кажу я. — Буду дуже радий познайомитися з містером Морганом.

— Так, — говорить Сілвер, — нам, мабуть, не завадить завести знайомства серед фінансових ділків. Мені подобається, що в Нью-Йорку так привітно зустрічають приїжджих.

Прізвище знайомого Сілвера було Клейн. О третій годині Клейн з'явився до Сілвера в номер разом із своїм приятелем з Уолл-стрит. Містер Морган був трохи схожий на свої портрети; ліва нога у нього була обернута махровим рушником, і він ходив, спираючись на кийок.

— Це містер Сілвер, а це містер Пескад, — говорить Клейн. — Гадаю, немає потреби, — говорить він, — називати ім'я великого фінансового…

— Ну, ну, гаразд, Клейне, — говорить містер Морган. — Радий познайомитися з вами, джентльмени; мене дуже цікавить Захід. Клейн сказав мені, що ви з Літл-Рока. У мене, здається, є пара залізниць у тих краях. Може, хто з вас, хлопці, хоче перекинутися в покер, так я…

— Пірпонте, Пірпонте, — перебиває Клейн. — Ви що, забули?

— Ах, даруйте, джентльмени! — говорить Морган. — Відтоді, як у мене зробилася подагра, я іноді граю в карти із знайомими, які відвідують мене в моєму особняку. Скажіть, нікому з вас не доводилося там на Заході, зустрічати Одноокого Пітера? Він жив у Сієтлі, Нью-Мехіко.

Не чекаючи нашої відповіді, містер Морган раптом сердито застукав кийком об підлогу і став ходити по кімнаті назад і вперед, лаючи когось гучним голосом.

— Що, Пірпонте, певно, на Уолл-стрит знову прагнуть збити курс ваших акцій? — запитує Клейн з усмішкою.

— Які там ще акції! — грізно ричить містер Морган. — Це я засмучений через ту картину, по яку спеціально посилав людину до Європи. Тільки сьогодні одержав від нього телеграму, що він шукає її по всій Італії і не може знайти. Я б хоч завтра заплатив за цю картину п'ятдесят тисяч доларів — та що п'ятдесят! Сімдесят п'ять тисяч заплатив би. Я дав своїй людині наказ: купувати за будь-яку ціну. Просто не розумію, чому картинні галереї терплять, що справжній да Вінчі…

— Як, містере Моргане? — говорить Клейн. — Хіба не всі картини да Вінчі знаходяться у вашій колекції?

— А що це за картина, містере Моргане? — питає Сілвер. — Мабуть, вона розміром із бічну стіну хмарочоса «Праска»?

— Ви, я бачу, не дуже знаєтеся на мистецтві, містере Сілвере, — говорить Морган. — Це картинка розміром двадцять сім дюймів на сорок два, і називається вона «Дозвілля кохання». Намальовані на ній кілька панночок-манекенниць, які танцюють тустеп на березі лілової річки. У телеграмі говориться, що найвірогідніше цю картинку вже вивезли до Америки. А без неї моя колекція не повна. Ну, мені час іти, джентльмени. Ми, фінансисти, мусимо, знаєте, дотримуватися режиму.

Містер Морган поїхав від нас у кебі разом із Клейном. Після їхнього відходу ми з Сілвером довго говорили про те, наскільки простодушні й довірливі великі люди; Сілвер сказав, що обдурити таку людину, як містер Морган, було б просто безсовісно, а я сказав, що, на мою думку, це було б необережно.

По обіді Клейн запропонував пройтися містом, і ми утрьох, я, він і Сілвер, вирушили на Сьому авеню подивитись, які там є визначні пам'ятки. У вітрині заставника Клейн раптом побачив запонки, які йому страшенно сподобались. Він зайшов до крамниці, щоб їх купити, і ми зайшли разом із ним.

Коли ми повернулися до готелю і Клейн пішов до себе, Сілвер раптом кидається до мене і починає розмахувати руками.

— Бачив? — кричить він. — Ти її бачив, Біллі?

— Кого — її? — питаюсь я.

— Та ту саму картинку, на яку полює Морган. Вона висить у заставника, просто над його конторкою. Я тільки не хотів нічого говорити при Клейні. Будь певен, це та сама. Панночки просто як живі, із таких, що носять сукні сорок шостого розміру, але там-то вони обходяться без суконь. І всі так меланхолійно вибрикують ногами, і річка там є, і берег. Скільки, містер Морган сказав, він віддав би за цю картину? Ну, невже не розумієш? Адже господар крамниці, напевно, не знає, який у нього там скарб.

Наступного ранку крамниця ще не встигла відчинитись, а ми з Сілвером уже були на місці, немов двоє гультяїв, котрим не терпиться роздобути грошей на випивку під заставу недільного костюму. Заходимо ми до крамниці і починаємо розглядати ланцюжки для годинників.

— Це що за мазанина у вас там висить, над конторкою? — говорить Сілвер хазяїнові, ніби мимохідь. — Взагалі кажучи, нікудишня картинка, але мені на ній впала в око ота руденька з гострими лопатками. Я б вам запропонував за неї два долари з чвертю, та побоюся, щоб ви не розбили якісь ламкі предмети, коли кинетеся мерщій знімати її з цвяха.

Хазяїн усміхається і продовжує розкладати перед нами годинникові ланцюжки накладного золота.

— Цю картину, — говорить він, — приніс мені в заставу один італієць рік тому. Я йому дав під неї п'ятсот доларів. Це «Дозвілля кохання» Леонардо да Вінчі. Якраз два дні тому закінчився законний термін, так що зараз вона вже надійшла у продаж як невикуплена застава. Ось, рекомендую цей ланцюжок, дуже модний фасон.

Через півгодини ми з Сілвером вийшли із крамниці з картиною під пахвою, заплативши за неї лихвареві дві тисячі готівкою. Сілвер одразу ж сів у кеб і покотив до Моргана в банк. Я повернувся до готелю, сиджу і чекаю. За дві години з'являється Сілвер.

— Ну, як, застав містера Моргана? — питаю я. — Скільки він заплатив за картину?

Сілвер сідає і починає перебирати бахрому скатертини.

— Містера Моргана мені застати не вдалось, — говорить він, — тому що містер Морган уже другий місяць подорожує Європою. Але чого я не можу зрозуміти, Біллі: така сама картинка продається в усіх універмагах і коштує разом із рамкою три долари сорок вісім центів. А за рамку окремо просять три долари п'ятдесят центів — як же це так, хотів би я знати?

Поет і поселянин

Недавно один мій знайомий поет, який усе життя провів у тісному спілкуванні з природою, написав вірша і приніс його редакторові.

То була чарівна пастораль^[339], сповнена живим диханням полів, співом птахів і ласкавим лепетанням дзюркотливих струмків.

Коли поет, плекаючи мрію про біфштекс, зайшов іншим разом дізнатися, як справи, йому повернули рукопис із відгуком: «Дуже штучно».

Ми, його друзі, зібралися за столом, аби заїсти своє обурення слизькими спагетті і запити дешевим вином.

І ось тут ми викопали редакторові яму. Був серед нас Конант, відомий белетрист^[340], який усе своє життя ходив по асфальту, а буколічні сцени спостерігав хіба тільки з вікна вагона, та й то з душевною огидою.

Конант теж написав вірші, він назвав їх «Газель біля джерела». То був типовий твір людини, яка вважає, що амариліс — не квітка, а пастушка у Феокріта, а всі свої відомості про птахів виніс із бесід з офіціантами в ресторані. Конант поставив під віршем свій підпис, і ми надіслали його тому ж самому редакторові.

Усе це, звичайно, дуже мало стосується моєї розповіді.

Наступного дня уранці, саме тоді, коли редактор прочитав перший рядок вірша Конанта, з порома зійшов якийсь собі чоловік і поволі побрів угору Сорок другою вулицею.

Цей приїжджий був молодий чоловік із блакитними очима, роззявленим ротом і волоссям точнісінько такого кольору, як у бідної сироти (яка згодом виявилася графською дочкою) з п'єси містера Блейні^[341]. Штани в нього були плисові, руки стирчали з коротких рукавів куртки, а хлястик знаходився над лопатками. Одна штанина була заправлена в чобіт, друга теліпалася зверху халяви. Його солом'яному капелюхові явно бракувало отворів для вух, бо фасоном вона дуже нагадувала кінський головний убір. У руці він стискав саквояж, але описати цей предмет побуту ми не беремось. Навіть мешканець Бостона не погодився б носити в такому на роботу свої бутерброди і книги. А над вухом у приїжджого поселянина з-поміж пшеничних пасом стирчав жмут сіна — сільський рекомендаційний лист, гербове свідоцтво невинності, значок мешканця райських кущ, що мусить захистити його від досвідчених міських лиходіїв.

Городяни йшли йому назустріч і розуміюче всміхались. Але коли поселянин, стоячи у стічній канаві, став задирати голову на хмарочоси, вони перестали всміхатись і перестали |на нього дивитись. Це вже давно набридло. Дехто, правда, ще затримував погляд на його саквояжі, аби дізнатися, які розваги Коні-Айленда чи нові сорти жувальної ґумки він рекламує; але здебільшого на нього просто не звертали уваги. Навіть хлопчиська-газетярі — і ті кривилися з нудьги, коли він, наче клоун у цирку, шарахався від візників і трамваїв.

На розі Восьмої авеню стояв Шулер Гаррі, настовбурчивши фарбовані вуса і доброзичливо поглядаючи довкола. Його тонка, артистична натура не могла не страждати від такого акторського перегравання. Він підкрався і став поряд із поселянином, коли той, розвісивши губи, милувався вітриною ювелірного магазину.

— Перебір, приятелю, — сказав Гаррі, критично похитавши головою. — Це вже ти переборщив. Не знаю, ким ти працюєш, але з бутафорією^[342] у тебе явний перебір. Жмут сіна, наприклад, — це навіть у Прокторської банди тепер не заведено.

— Я вас не розумію, містере, — відповів простак. — Нащо мені банда? Я приїхав з Ольстера просто подивитися на місто, тому що із сінокосом ми впоралися достроково. Ну, і величезне місто! Я раніше думав, Поукіпсі всім містам місто, але цей ваш Нью-Йорк разів у п'ять більший буде.

— Так? Ну як знаєш, — промовив Шулер Гаррі, піднявши брови. — Адже я не хочу втручатися, діло ваше. Просто бачу, людина перестаралася, треба, думаю, порадити. Що ж, бажаю успіху, хоча й не знаю, який у тебе бізнес. Ходімо, перехилимо по одній.

— Я й насправді не відмовлюся від світлого пивця, — сказав поселянин.

І вони вирушили до кафе, де у завсідників були кам'яні обличчя та швидкі очі, і сіли зі своїми кухлями за столик.

— От добре, що я вас зустрів, містере, — сказав Полов'яна Довбешка. — Зіграємо, може, в сімку, га? У мене і карти з собою.

І він вивудив зі свого допотопного саквояжа колоду карт — небувалу, незрівнянну колоду, засмальцьовану смаженим беконом і забруднену чорноземом із ланів.

Шулер Гаррі гучно й коротко розсміявся.

— Та ні, вже, брате, — твердо відповів він. — Мене цим твоїм сільським виглядом не обдуриш. І все-таки я скажу, що ти переборщуєш. Після сімдесят дев'ятого року так у жодній глухомані вже не ходять. Із таким спорядженням ти в Брукліні і парою старих годинників не розживешся.

— Гадаєте, у мене грошей немає? — гордовито сказав Полов'яна Довбешка. Він витягнув на світ Божий пачку асигнацій^[343] завтовшки з кулак і поклав на стіл.

— Моя частка за бабусину ферму, — пояснив він. — Дев'ять з половиною сотень. Я і надумав — поїду до міста, може, до якоїсь справи придивлюся, знайду грошам застосування.

Шулер Гаррі взяв пачку в руки і подивився на неї майже з повагою.

— Буває й гірше, — заявив він тоном знавця. — Але все одно в такому одязі нічого в тебе не вийде. Купи собі, брате, черевики кольору беж, чорний костюм, солом'яний капелюх, канотьє зі строкатою стрічкою і тлумач про Піттсбург, вантажі й тарифи та пий собі херес за сніданком — тоді, може, й збудеш ці сумнівні папірці.

— Хто він такий? — поцікавились деякі з присутніх, коли Полов'яна Довбешка зібрав свої оббрехані асигнації і вийшов на вулицю.

— Мабуть, фальшива монета, — знизав плечима Гаррі. — А може, він із розшукового відділення. Або це якийсь новий фокус. Надто вже в нього сільський вигляд. Не може ж бути… мені раптом спало на думку… але ж не може бути, що це у нього справжні гроші.

А Полов'яна Довбешка побрів собі далі. Незабаром його, мабуть, знову здолала спрага, бо він пірнув у винний погріб за рогом і замовив пиво. Біля стійки товпилося кілька вкрай темних осіб. Коли вони побачили його, їхні очі спалахнули; але з огляду на таку демонстративну, надмірну сільську неотесаність інтерес їх швидко змінився боязкою підозрілістю.

Полов'яна Довбешка перекинув через стійку свій саквояж.

— Хай постоїть у вас годинку-дві, містере, — сказав він, жуючи кінець отруйної жовтої сигари. — Я погуляю і зайду по нього. Та дивіться в обидва: у ньому дев'ять з половиною сотень, а ви, мабуть, ніколи б і не подумали, на мене дивлячись.

У цей час із вулиці линули звуки фонографа^[344], що відтворював гру духового оркестру, і Полов'яна Довбешка кинувся подивитися на це диво — тільки хлястик під лопатками промайнув.

— Поділи на всіх, Майку, — сказали темні особи, відверто перемигнувшись.

— Та облиште ви, — відповів буфетник, штурханом заганяючи саквояж у дальній кут. — Думаєте, я так легко купився? Одразу видно, що він тільки прикидається. Який він фермер? В усіх штатах немає такого глухого закутка, де б зараз так одягались. Дев'ять з половиною сотень, як би не так. Дев'ять з половиною дірявих носових хусток — це ймовірніше.

Удосталь натішившись чудовим винаходом містера Едісона, Полов'яна Довбешка повернувся за саквояжем. І поплентався з ним уздовж Бродвею, широко розплющеними блакитними очима споглядаючи все, що потрапляло в поле його зору. Але Бродвей, як і раніше, не приймав його і лише міряв очима і проводжав презирливими посмішками. З усіх старих жартів цей здавався найбільш заяложеним і набридлим. Приїжджий поселянин був значно комічнішим, неподобнішим і неотесанішим, ніж усе, що можна уявити в хліву, на ріллі або у водевілі^[345], і тому викликав лише досаду й підозру. І сіно у нього за вухом було таке справжнє, таке свіже, воно так пахло квітучим лугом і так нагадувало про сільську глухомань, що навіть власник гри в «шкаралупки», побачивши його, зібрав би своє приладдя і пішов геть.

Полов'яна Довбешка всівся на якихось сходах і знову витягнув із саквояжа свою пачку грошей. Верхню двадцятку він відокремив від неї і покликав хлопчиська-газетяра.

— Синку, — сказав він, — збігай кудись і розміняй мені цей папірець. Бо я залишився зовсім без дрібних грошей. Матимеш п'ятак, якщо швидко впораєшся.

На обличчі малолітнього газетяра крізь бруд, просту пила образа.

— Бач який хитрий! Сам міняй свої фальшиві гроші. І одяг на тобі теж фальшивий. За сто кроків видно.

На розі стояв бистрозорий закликальник грального дому. Він побачив поселянина й одразу набрав холодного, доброчесного вигляду.

— Містере, — звернувся до нього поселянин. — Я чув, у вас тут у місті є заклади, де можна перекинутися в карти або, скажімо, в лото. У мене в цьому саквояжі — дев'ять з половиною сотень, я сам буду з Ольстера, приїхав подивитись, що у вас тут є. Чи не скажете, де людині поставити на карту доларів з дев'ять-десять? Хочу потішитись, а потім, дивись, і відкуплю собі якесь діло.

Закликальник стиснув губи і став розглядати білу плямочку на нігті свого лівого мізинця.

— Та годі вже тобі, приятелю, їй-богу, — докірливо сказав він. — Вони там у Головному управлінні, певне, з глузду з'їхали, якщо посилають людей в отакому ідіотському вигляді. З такою пикою ти до грального дому на гарматний постріл не підійдеш. Був уже один, містер Скотті з Долини Смерті, він тебе давно випередив щодо сільського реквізиту. Котися ти звідси. Ні, я не знаю притонів^[346], де можна поставити поліцейський патруль проти червоного туза.

І тоді, укотре вже знехтуваний великим містом, таким чуйним до всілякої штучності, Полов'яна Довбешка всівся на краю тротуару і скликав свої думки на конференцію.

— Тут уся справа в одежі, — дійшов він висновку. — Не інакше. Вони думають, що я селюк, і не хочуть зі мною знатись. У нас в Ольстері ніхто не сміявся з цього капелюха. Але, мабуть, якщо хочеш, щоб тутешні жителі від тебе носи не відвертали, одягайся по-їхньому.

І Полов'яна Довбешка пішов до великого універсального магазину, де його радо зустріли, і потирали руки, і знімали з нього всілякі мірки, любовно натягуючи стрічку рулетки над опуклістю грудної кишені, де він усього лише зберігав на щастя маленький кукурудзяний качан із парною кількістю зерен. Незабаром посильні з коробками і пакетами вже потяглися до його готелю на Бродвеї.

А о дев'ятій годині вечора з ґанку готелю зійшов хтось, у кому Ольстер не пізнав би свого. Черевики кольору беж, канотьє наймоднішого фасону, світло-сірі штани щойно випрасувані; з нагрудної кишені елегантного англійського піджака виглядає яскраво-синя хустка. Комірець — сліпучої білизни, хоч на вітрину прального закладу; пшеничне волосся акуратно підстрижене; і жмутка сіна за вухом, ясна річ, немає.

Хвилину він постояв у всій своїй пишноті, наче дозвільний гуляка, що обдумує маршрут вечірніх розваг. І пішов людною, яскраво освітленою вулицею легкою, пружною ходою мільйонера.

Але поки він там стояв, його встигла примітити пара найнаметаніших і найгострозоріших очей у місті. Високий брюнет зі світлими очима одним рухом брів покликав до себе двох спільників, що тупцялися біля під'їзду готелю.

— Фермер з монетою, — сказав брюнет. — Зелений, мов огірочок. За мною!

О пів на дванадцяту до поліційної дільниці на Сорок сьомій вулиці увірвався потерпілий із плутаною, сумною повістю на вустах.

— Дев'ять з половиною сотень! — задихаючись, твердив він. — Уся моя частка за бабусину ферму!

Черговий сержант насилу добився від нього імені — Джейбс Буллтанг, що проживає в Долині Акацій, округ Ольстер; а потім став записувати, як виглядали кривдники.

Коли Конант зайшов до редактора спитати про долю свого вірша, його одразу провели просто до кабінету, уставленого статуетками роботи Родена і Дж. Дж. Брауна.

— Тільки-но я прочитав перший рядок «Газелі біля джерела», — сказав йому редактор, — як одразу зрозумів, що переді мною твір людини, котра все життя провела віч-на-віч із Природою. Мене не збила з пантелику досконалість форми. Просто виникло таке відчуття — прошу пробачити заяложене порівняння, — ніби живе, вільне дитя полів і лісів у модному міському одязі крокує Бродвеєм. Одіянням не приховаєш людини.

— Дякую, — сказав Конант. — Чек, я сподіваюсь, буде, як завжди, у четвер?

Моралі цього оповідання дещо сплутались. Ось дві на вибір: «Сиди в себе на фермі», або «Не пиши віршів».

Психея і хмарочос

Якщо ви філософ, то можете вчинити ось що: піднятися на дах великого будинку і, поглядаючи з трьохсотфутової висоти на людей унизу, зневажати їх як нікчемних комашок. Вони повзають, товчуться й кружляють, безцільно, тупо, безтолково, наче якісь недоладні водяні клопи на ставку в літню пору. Не скажеш навіть, що вони снують, як мурашки, бо мурашка, із властивою їй завидною розсудливістю, завжди знає, як їй швидше потрапити додому. Становище в мурашки на землі невисоке, проте ж як часто буває, що він вже й додому прийшов, і капці дістав з-під ліжка, а ви ще нудитеся на висоті свого становища, застрягши на станції надземки.

Отже, для філософа-дахолаза людина — лише жалюгідна, нікчемна комашка. Біржові маклери й поети, мільйонери, чистильники чобіт, красуні, землекопи й політики перетворюються на чорні цяточки, які на вулиці завширшки з ваш палець ухиляються від інших чорних цяток, трохи більших за розміром.

Саме місто з такої піднесеної точки зору, зіщулившись, постає сумбурним стовпищем перекошених будівель у немислимо спотвореній перспективі, могутній океан перетворюється на калюжу, сама земна куля — на м'ячик для гольфа^[347], загублений у Всесвіті. Усе буденне й дрібне відступає геть. Філософ звертає свій погляд до небес, і, надихнувшись новим баченням світу, підноситься душею. Він відчуває себе нащадком Вічності й наступником Часу. Він відчуває, що Простір теж має дістатися йому в законний і невід'ємний спадок, і, запалюючись, роздумує про те, що колись істоти, подібні до нього, таємничими повітряними стежками полинуть від планети до планети. Крихітний світ у нього під ногами, на якому, наче піщинка на Гімалайській вершині, лежить сталева вишка хмарочоса, — лише нескінченно мала крупиця у круговороті незліченної безлічі таких самих інших. Честолюбні надії чорненьких метушливих комашок там унизу, їхні досягнення, дріб'язкові перемоги та вподобання — що вони порівняно зі спокійною і грізною безмежністю Всесвіту, який з усіх боків оточує їхнє вбоге місто?

За те, що філософа неодмінно відвідують такі думки, можна ручатися сміливо. Їх спеціально відібрали з різних філософських напрямів, що тільки існують на світі, і, забезпечивши в кінці, як годиться, знаком питання, затвердили обов'язковим зразоком глибокодумності на великій висоті. І коли філософ сідає в ліфт і їде вниз, розум його збагачений, душа сповнена спокою, погляди на суть світобудови широкі, мов пряжка на поясі Оріона^[348].

Проте якщо вас звуть Дезі і вам дев'ятнадцять років, якщо ви працюєте в кондитерській на Восьмій авеню й одержуєте шість доларів на тиждень, при тому що встаєте о шостій тридцять ранку і трудитеся до дев'ятої вечора, а мешкаєте в холодній і тісній, п'ять футів на вісім, мебльованій комірці і витрачаєте на сніданок лише десять центів, якщо до того ж ви ніколи не вивчали філософії, — тоді з висоти хмарочоса ви, можливо, дивитиметеся на речі інакше.

Двоє зітхали за непричетною до філософії Дезі, двоє домагалися її руки. Першим був Джо, власник найменшої крамниці в Нью-Йорку. Вона була розміром приблизно з ящик, у яких зберігають робочий інструмент, і ліпилася, на кшталт ластівчиного гнізда, до кута хмарочоса в діловій частині міста. У ній продавалися газети, фрукти, цукерки, збірки пісень, цигарки, а влітку й лимонад. Коли ж, трясучи вкритими інеєм кучерями, приходила сувора зима і заганяла Джо з його фруктами до помешкання, то місця в крамниці лишалося саме враз на хазяїна, його товар, грубку завбільшки з графинчик для оцту та на одного покупця.

Джо не належав до тієї нації, що робить у нас фурор^[349] своїми фугами та фруктами. Він був кмітливий молодий американець, який потроху відкладав гроші і хотів, аби Дезі допомагала йому їх проживати. Він уже тричі робив їй пропозицію про одруження. І його любовна пісня звучала так:

— Ти знаєш, Дезі, як я хочу, щоб ми одружились, я і грошенят трохи назбирав. Магазин у мене, правда, не такий уже великий…

— О так, серйозно? — озивалася та, що була непричетна до філософії. — А кажуть, ніби тебе сам Уонамейкер^[350] умовляє здати йому на майбутній рік зайве приміщення.

Щодня вранці і ввечері Дезі проходила повз ріг, де притулилася крамничка Джо. І вітання її зазвичай звучало так:

— Гей, у конурі, як справи? Щось, бачу, у тебе стало порожненько. Не інакше, як продав пачку жувальної ґумки.

— Так, місця тут замало, це точно, — з широкою усмішкою відповідав їй Джо, — але для тебе, Дезі, вистачить. Ми з магазином чекаємо — не дочекаємося тебе на хазяйку. Ти вже нас довго не муч, добре?

— Магазин! — Дезі з презирством морщила кирпатий носик. — Не магазин, а консервна банка! Чекаєте, кажеш? Ну-ну. Тільки доведеться тобі, Джо, викинути фунтів сто ласощів, інакше мені не вміститися.

— Що ж, із задоволенням, адже це вийде так на так, — галантно говорив Джо.

Життя Дезі і без того проходило у вузьких межах. На роботі треба було рухатися бочком, аби протиснутися між полицями та прилавком. Удома було більше затишку, ніж вільного місця. Стіни стояли так близько одна до одної, що від найменшого руху шурхотіли шпалери, які відстали. Розглядаючи у дзеркалі свою каштанову пишну зачіску, Дезі могла запалити однією рукою газ, а другою водночас зачинити двері. На комоді стояло фото Джо в золоченій рамці, і іноді, коли вона дивилася на неї… але тут думки Дезі незмінно поверталася до кумедної крамнички, приткнутої, наче ящик з-під мила, до кута величезної будівлі, і замість ніжного зітхання чувся веселий сміх.

Другий залицяльник з'явився у Дезі на кілька місяців пізніше за Джо. Він найняв кімнату з пансіоном у тому ж будинку, де жила вона. Звали його Дебстер, і він був філософ. Позитивні якості цієї зовсім ще молодої людини впадали в око, як європейські наклейки на чемодані у жителя Пассейка, штат Нью-Джерсі. Свої знання він черпав з енциклопедій та довідників, але що стосується мудрості, то вона промчала повз нього, а він залишився на узбіччі, пирхаючи і не встигнувши помітити хоча б номер її автомобіля. Він міг (і не нехтував нагодою) розказати вам, з чого складається вода і чому людині корисно їсти горох і телятину, який у Біблії найкоротший вірш і скільки фунтів цвяхів піде на те, щоб прибити 256 дранок із чотиридюймовим зазором, яке населення міста Канкакі, штат Іллінойс, у чому суть теорії Спінози^[351], як звуть молодшого лакея в домі містера Г. Маккея Тумлі, яка довжина тунелю крізь гору Хусак, коли слід садовити курку на яйця, яку платню одержує поштовий кур'єр на залізниці, ділянка Дрифтвуд — Ред-Банк-Фернес, штат Пенсільванія, і скільки налічується кігтів на передній лапі кішки.

Такий неабиякий тягар знань не обтяжував Дебстера. Факти і цифри були для нього наче листя петрушки, приправа до легкої бесіди, якою він пригощав вас, якщо вбачав, що це вам до смаку. Крім того, він користувався ними, як бруствером^[352] при фуражуванні — за столом у пансіоні. Обстрілюючи вас чергами цифр, пов'язаних з тим, скільки важить один фунт пруткового заліза перерізом п'ять дюймів на два і три чверті та скільки в середньому випадає щороку опадів у Форт-Снел-лінгу, штат Міннесота, він пронизував виделкою найбільш ласий кусок курки на блюді, поки ви тільки набиралися духу спитати в нього, чому це кури не клюють грошей.

Споряджений таким сліпучим обладунком, та й непоганою зовнішністю, якщо вам подобається той прилизаний різновид, який о третій годині дня зустрінеш на кожному кроці біля магазинів, він являв собою суперника, з яким Джо, власникові мікрокрамниці, мабуть, варто було схрестити зброю. Проте Джо не мав при собі зброї. А якщо б і мав, то все одно схрестити її було б ніде.

Якось у суботу, десь о четвертій годині, Дезі з містером Дебстером зупинилися коло палатки Джо. На Дебстері був циліндр і тому… ну, одне слово, Дезі була жінкою і не могла допустити, щоб цей циліндр знов опинився у картонці, доки його не побачить Джо. Формальним же приводом до їхнього візиту була пачка ананасової жувальної гумки, яку Джо й подав у розчинені навстіж двері крамниці. Побачивши циліндр, він не затремтів, не змінився на обличчі.

— Містер Дебстер запросив мене піднятися з ним сюди вгору для огляду панорами, — сказала Дезі, коли познайомила своїх обожнювачів. — Я ніколи ще не була на даху хмарочоса. Мабуть, там страшенно здорово й цікаво.

— Гм! — сказав Джо.

— Ландшафт^[353], який відкривається нашому погляду з даху високої будівлі, — сказав Дебстер, — не тільки грандіозний, а й повчальний. Міс Дезі може бути впевнена, що на неї чекає велике задоволення.

— Там, між іншим, теж протяг, — сказав Джо. — Ти добре вдяглася, Дезі?

— Будьте певні! Напнула сто одежинок, — сказала Дезі, із збентеженням і радістю відзначивши, як затьмарилося його чоло. — А ти тут, Джо, просто як мумія у футлярі. Чи вже не поповнилися, часом, твої запаси на фунт горіхів або на одне яблуко? Здається, ти зовсім затоварився.

Дезі пирхнула, насолоджуючись улюбленим жартом, і Джо нічого іншого не залишалось, як теж посміхнутись.

— Порівняно з масштабами цього будинку, містере, е… м-так, — зауважив Дебстер, — ваш заклад, як мені видається, дещо обмежений у розмірах. Площа бічного фасаду тут, якщо не помиляюсь, приблизно триста сорок футів на сто. Ваш магазин виглядає, відповідно, неначебто на територію Сполучених Штатів на схід від Скелястих гір, — додавши сюди ж провінцію Онтаріо і, скажімо, таку країну, як Бельгія, — помістити половину Белуджистану.

— Ні, їй-богу? — простодушно сказав Джо. — Ну ви, приятелю, щодо цифр — просто голова. А чи не скажете, скільки пресованого сіна у квадратних фунтах зжує віслюк, якщо на цілу хвилину і п'ять восьмих перестане репетувати «і-а, і-а»?

За кілька хвилин Дезі і містер Дебстер уже виходили з ліфта на верхньому поверсі хмарочоса. Потім круті сходи — і дах. Дебстер підвів Дезі до парапету і показав їй, як копошаться внизу на вулицях чорненькі цятки.

— Що це таке? — тремтячи, спитала вона. Їй ніколи не доводилося підійматися на таку висоту.

Як же тут було Дебстеру не увійти в роль філософа на башті і не повести її душу за собою назустріч безмежному просторові!

— Двоногі, — урочисто сказав він. — Помітьте, якими вони стають, якщо піднятися над ними хоча б на триста сорок футів — справжні комахи, повзають туди-сюди, а який сенс?

— Та нічого подібного! — раптом вигукнула Дезі. — Це ж люди! А ось автомобіль. Ой, значить, ми так високо піднялись?

— Підійдіть сюди, будь ласка, — сказав Дебстер.

Він показав їй величезне місто, яке розкинуло далеко внизу стрункі шеренги іграшкових будинків, унизані, попри ранній час, першими дороговказними вогниками вуличних ліхтарів. Потім показав бухту, а за нею море, яке на півдні і сході таємничо зливалося з небом.

— Мені тут не подобається, — заявила Дезі, стривожено піднявши на нього свої блакитні очі. — Поїхали вниз, га?

Але філософ аж ніяк не збирався нехтувати такою нагодою. Нехай спочатку вона побачить, наскільки піднесений політ його думки, у яких він близьких стосунках із нескінченністю, як рясно насичена його пам'ять статистикою. І тоді її вже не спокусить більше можливість заходити по жувальну ґумку до найменшої крамниці Нью-Йорка. І містер Дебстер почав просторікувати про мізерність і марність людських зусиль, про те, що, підносячись над землею навіть на таку незначну відстань, усвідомлюєш, що людині та її справам ціна не більша, ніж десяток мідних, тричі перелічених грошей. А тому нам належить зробити предметом наших помислів зоряні світи та викладки Епіктета^[354], черпаючи в цьому втіху для себе.

— Особисто мене це якось не вабить, — сказала Дезі. — Мені здається, якщо хочете знати, це просто жах, коли ти так високо, а люди під тобою, немов блохи. А раптом це ми Джо там бачили внизу? Треба ж, наче дивишся із сусіднього штату. Та мені тут просто страшно!

Філософ дурнувато посміхнувся.

— Серед простору, — промовив він, — сама земля — всього лише зернятко пшениці. Погляньте, будь ласка, вгору.

Дезі з побоюванням подивилася на небо. Короткий день згаснув, і вже висипали перші зірки.

— Ось там, — говорив Дебстер, — ви бачите Венеру, вечірню зірку. Вона відстоїть від Сонця на шістдесят шість мільйонів миль.

— Оце вже брехня! — сказала Дезі, і від обурення у неї на хвилину минув страх. — Що ж я, по-вашому, з Брукліна, чи що? Сьюзі Прайс з нашої кондитерської їздила в Сан-Франциско до брата, він їй присилав на квиток. Так навіть туди лише три тисячі миль.

Тепер філософ посміхнувся поблажливо.

— Наша Земля, — сказав він, — знаходиться на відстані дев'яносто один мільйон миль від Сонця. А існують вісімнадцять зірок першої величини, які від Сонця у двісті одинадцять тисяч разів далі від нас. Якщо одна з них згасне, її останній промінь долине до нас тільки через три роки. Крім того, є шість тисяч зірок шостої величини. Їхнє світло доходить до Землі вже за тридцять шість років. У вісімнадцятифутовий телескоп ми побачимо сорок три мільйони зірок і в тому числі — зірки тринадцятої величини, світло яких сягає Землі за дві тисячі сімсот років. Кожна така зірка…

— Неправда! — сердито закричала Дезі. — Ви навмисне мене лякаєте. Ви і так мене вже налякали, я хочу вниз!

Вона тупнула ногою.

— Арктур… — почав було філософ примирливо, але тут, перервавши його на півслові, йому з глибини своєї безмірності подала наочний аргумент та сама Природа, котру він силкувався описати, напружуючи пам'ять, але забувши про серце. Бо тому, хто тлумачить Природу серцем, відомо, що зірки укріплені на небосхилі з однією метою — лити ласкаве світло на закоханих, які блаженно блукають під ними, і якщо у вересневу ніч ви, рука до руки з милою, станете навшпиньки, виявиться, що до них не так вже й важко дотягтись. Щоб їхнє світло летіло до нас цілих три роки? Яка нісенітниця!

Звідкись із заходу летів метеор, і на даху хмарочоса раптом проянішало, як удень. Метеор промайнув небом, прокресливши із заходу на схід вогненну параболу. Він шипів на льоту, і Дезі вискнула.

— Везіть мене вниз, ходяча ви арифметика! — крикнула вона відчайдушно.

Дебстер допоміг їй зійти зі сходів, вони увійшли до ліфта. Очі у Дезі були зовсім божевільні, і коли, миттєво змусивши пасажирів відчути дрижання у колінках, ліфт-експрес шугнув униз, вона здригнулась.

За дверима хмарочоса, які обертались, філософ її загубив. Вона зникла, а він спантеличено тупцявся на місці, і ні факти, ні цифри не прийшли йому на допомогу.

У Джо настало затишшя в торгівлі, і він, звиваючись змією, пробрався між ящиками з товаром, запалив цигарку і притулив одну ногу, що змерзла, коло крихітної пічки.

Двері крамниці розчинились, і Дезі, зі сміхом і сльозами, спотикаючись, розсипаючи по підлозі фрукти і цукерки, кинулася до нього на груди.

— Ну от, Джо, я й побувала на хмарочосі! Ой, як тут у тебе тепло, затишно, гарно! Я згодна за тебе вийти, Джо, коли захочеш.

Сила звички

Звичка — схильність або здібність, набута частим повторенням.

Нападок критики зазнавали всі джерела натхнення, крім одного. До цього єдиного джерела ми й звертаємось у пошуках високоповчальної теми. Коли ми зверталися до класиків, критики з радістю викривали нас у плагіаті. Коли ми намагалися зобразити дійсність, вони дорікали нам у наслідуванні відомим авторитетам у галузі політики та літератури. Ми писали про Схід і Захід, а вони звинувачували нас у захопленні Джессі Джеймсом і Генрі Джеймсом. Ми писали кров'ю серця, а вони бурмотіли щось про хвору печінку. Ми брали текст від Матвія або — гм! — із Второзаконня, але проповідники були проти того, щоб ми надихалися Святим Письмом. Отже, притиснуті до стіни, ми звертаємося за темою до випробуваного, перевіреного, повчального, неспростовного джерела — повного тлумачного словника.

Міс Меррієм була касиркою у Гінкла, Гінкл — це один із великих ресторанів у діловому кварталі, або, як пишуть у газетах, у «фінансовому районі». Щодня з десятої до другої ресторан буває повним; туди сходяться зголоднілі клієнти — розсильні, стенографістки, маклери, акціонери, прожектери, винахідники, що виправляють патент, і просто люди з грошима.

Посада касирки у Гінкла зовсім не синекура^[355]. Гінкл годує сніданком — млинчиками, кавою з грінками та яєчнею — багато народу; а ленчем (гарне слово, анітрохи не гірше, ніж «обід») — ще більше. Можна сказати, що на сніданок у Гінкла збирається ціла армія, а на ленч — незліченне військо.

Міс Меррієм сиділа на табуреті за конторкою, обгородженою з трьох боків міцними, високими ґратами з мідного дроту. Клієнт просовував у напівкругле віконце чек та гроші, і серце його тріпотіло. Бо міс Меррієм була чарівною й діловитою. Вона могла відняти сорок п'ять центів із двох доларів і відхилити пропозицію руки і серця, перш ніж ви… — Наступний!.. втратили нагоду — Не штовхайтесь, будь ласка! — Вона вміла, не розгублюючись і не кваплячись, робити все разом: одержати від вас гроші, правильно відлічити здачу, підкорити ваше серце, показати на вазочку із зубочистками й оцінити вас із точністю до одного цента набагато точніше, ніж касовий апарат новітньої марки, і на все це вона витрачала менше часу, ніж потрібно для того, щоб поперчити яйце з перечниці, які подаються у Гінкла.

Давно відомий поетичний рядок про «страшне світло, що осяває трон». Клітку молоденької касирки теж осяває страх яке світло. За вульгарність виразу відповідає автор цитати, а не я.

Усі відвідувачі чоловічої статі, від хлопчиськів-розсильних до біржових зайців, були закохані в міс Меррієм. Сплачуючи за рахунком, вони залицялися до неї, застосовуючи всі прийоми, відомі в ремеслі Купідона. Крізь дротяну сітку сипалися усмішки, компліменти, ніжні клятви, запрошення на обід, зітхання, млосні погляди і веселі жарти, які жваво парирувала метка міс Меррієм.

Немає позиції, вигіднішої від позиції молоденької касирки. Вона сидить на своєму табуреті, як королева комерції і компліментів, принцеса прейскуранта, графиня графинів і Діана доларів. Ви одержуєте від неї усмішку та десять центів здачі канадською монетою і йдете, не скаржачись. Ви перераховуєте кожне слово, яке вона вам кинула мимохідь, як скнара перераховує свої скарби, і, не рахуючи, кладете в кишеню здачу з п'яти доларів. Мабуть, через мідні ґрати міс Меррієм здається особливо неприступною й чарівною, — як би там не було, вона ангел в англійській блузці, — непорочний, нарядний, наманікюрений, спокусливий, ясноокий і моторний — Психея, Цирцея й Ате в одній особі, вона позбавляє вас і грошових знаків, і душевного спокою.

Розраховуючись із касиркою, молоді люди, що переломлювали хліб у Гінкла, ніколи не нехтували нагодою перекинутися з нею слівцем і сказати комплімент. Багато хто з них ішов далі цього і видавав їй векселі^[356] у вигляді театральних квитків та шоколаду. Статечні люди прямо заговорювали про шлюб і флердоранж^[357], але весь аромат цих квітів щезав, як тільки вони натякали на квартиру в Гарлемі. Один маклер, що прогорів на мідних акціях, набагато частіше робив пропозицію про одруження міс Меррієм, ніж обідав.

Під час напливу відвідувачів мова міс Меррієм, яка безперервно одержувала гроші, звучала приблизно так:

— Доброго ранку, містере Хескінсе, — так, сер, дякую вам, я не фарбуюсь, — ви собі дуже багато дозволяєте. Привіт, Джонні, десять, п'ятнадцять, двадцять, тепер біжи мерщій, а то знімуть букви з шапки. Даруйте, будь ласка, перерахуйте ще раз. — Не варто подяки. До оперети? Ні, спасибі, — у середу я дивилася Картер у «Гедді Габлер», ми були з містером Сімпсеном. Пробачте, я думала, це чверть долара. Двадцять п'ять і сімдесят п'ять буде долар — ніяк не відвикнете від свинини з капустою? Я бачу, Біллі. Не забувайтеся, будь ласка — зараз одержите все, що вам треба. Ах, які дурощі! Містере Бассет, ви завжди жартуєте — ні? Ну що ж, може, я колись і вийду за вас заміж — три, чотири та шістдесят п'ять — це буде п'ять… Будьте люб'язні залишити ваші зауваження при собі. Десять центів? Даруйте, на чеку у вас сімдесят — а може, це одиниця замість сімки?.. Ах, вам подобається моя зачіска, містере Сондерсе? Декому більше подобається шиньйон, але, кажуть, до тонких рис більше пасує «Клео де Мерод»… та десять — п'ятдесят. Проходьте, приятелю, не затримуйтесь, тут вам не балаган на Коні-Айленд. Що? Звичайно, у Месі, правда добре сидить? Зовсім не холодно, легкі тканини у цьому сезоні наймодніші, тільки їх і носять. Що таке? Ви вже втретє її підсовуєте, та що ви, ця фальшива монета — моя стара знайома. Шістдесят п'ять? Мабуть, одержали надбавку, містере Вілсон?.. Я вас бачила на Шостій авеню у вівторок увечері, містере де Форест, — шикарна штучка? Ну, ще б пак! Хто така?.. Чому не годиться? Тому, що це не гроші. Що? Колумбійський долар? Ну, у нас тут не Південна Америка. Так, я більше люблю шоколадну суміш. У п'ятницю? Дуже шкода, щоп'ятниці я беру уроки джіу-джитсу — тоді в четвер. Дякую, я це шістнадцятий раз сьогодні чую — мабуть, я-таки непогана. Облиште, будь ласка, за кого ви мене маєте? Невже, містере Вестбруку, ви справді так вважаєте? От фантазія!.. Вісімдесят і двадцять буде долар — дякую вам, я не катаюся на автомобілях з чоловіками — ах, ваша тітка — ну, це справа інша, можливо. Будь ласка, без грубощів — ваш чек був на п'ятнадцять центів — будьте люб'язні, відійдіть убік, не заважайте. Здрастуйте, Бене — прийдете у четвер? — один знайомий хотів принести коробку шоколаду… сорок та шістдесят буде долар, та ще один — буде два…

Якось у середині дня запаморочлива богиня Фортуна, яку звуть ще Запаморочення, уразила багатого й ексцентричного^[358] старого банкіра в той час, коли він проходив повз ресторан Гінкла до трамвайної зупинки. Багатий дивак-банкір, який їздить на трамваї, — це… Не затримуйтесь, будь ласка, ви тут не один.

Самарянин і фарисей, перехожий і полісмен, що приспіли першими, підняли банкіра Мак-Ремсі і внесли його до ресторану Гінкла. Коли старий, але непохитний банкір розплющив очі, перед ним постало прекрасне видіння: схилившися над ним з ніжною, жалісливою усмішкою, воно омивало бульйоном його чоло і розтирало йому руки чимось замороженим із холодильника. Містер Мак-Ремсі зітхнув, втративши при цьому ґудзик від жилета, з глибокою вдячністю подивився на свою прекрасну рятівницю і прийшов до тями.

Відсилаємо до «Бібліотекироманів» усіх тих, хто передчуває любовну пригоду! У банкіра Мак-Ремсі була поважна старенька дружина, і до міс Меррієм він мав суто батьківські почуття. Він поговорив з нею близько півгодини не без користі, — щоправда, іншого роду користі, ніж та, яку він одержував від ділових розмов у своєму кабінеті. Наступного дня він привіз до неї місіс Мак-Ремсі. Старі були самотні — їхня єдина заміжня дочка жила в Брукліні.

Коротше кажучи, прекрасна касирка підкорила серця добродушних старих. Вони частенько заїжджали до Гінкла і запрошували міс Меррієм до себе, у старомодний, але розкішний особняк на одній із Сімдесятих вулиць. Чарівна краса міс Меррієм, її мила щирість та сердечність узяли їх приступом. Вони сотні разів повторювали, що міс Меррієм дуже нагадує дочку, що пішла від них. Бруклінська матрона, уроджена Мак-Ремсі, постаттю нагадувала Будду, а обличчям — ідеал вуличного фотографа. Міс Меррієм була поєднанням усмішок, ямочок, рожевих пелюсток, атласу, перлів і плакатів, що рекламують засоби для рощення волосся. Але досить про батьківську пиху.

Через місяць після того, як достойне подружжя познайомилося з міс Меррієм, вона стояла перед Гінклом, повідомляючи йому, що відмовляється від місця.

— Вони хочуть удочерити мене, — говорила вона невтішному рестораторові. — Вони, звичайно, диваки, але такі милі. А який у них шикарний дім! Ні, містере Гінкле, навіть і говорити не варто — у мене тепер інше меню: надіну автомобільні окуляри і роз'їжджатиму на машині або вийду заміж за герцога. А все-таки трохи шкода вилітати зі старої клітки. Я стільки часу просиділа за касою, що мені навіть якось дивно братися за щось інше. Страшенно нудьгуватиму без штовханини і жартів коло каси, коли всі стоять у черзі і платять за гречані млинчики. Але не випускати ж таку нагоду. А старі страшенно добрі. Ви мені винні дев'ять шістдесят два з половиною за тиждень. Нехай так, містере Гінкле, скиньте півцента, якщо шкода.

Сказано — зроблено. Міс Меррієм стала міс Розою Мак-Ремсі. Вона з гідністю здійснила цей перехід. Краса поверхнева, але нерви лежать під шкірою дуже близько до поверхні. Нерви… але чи не бажаєте ви ще раз перечитати цитату, з якої починається оповідання?

Подружжя Мак-Ремсі не шкодувало коштів на виховання прийомної дочки. Їхні грошенята загрібали модистки, кравчихи, вчителі танців та інших предметів. Міс… гм… Мак-Ремсі виявилася люблячою, вдячною натурою і добросовісно прагнула забути Гінкла. Треба віддати належне гнучкості американських дівчат — ресторан Гінкла досить скоро зник з її пам'яті та з її мовлення.

Не всі пам'ятають прибуття графа Хайтсберн до Америки, на одну з Сімдесятих вулиць. Це був середньої якості граф, без великих боргів, і його приїзд не спричинив особливого пожвавлення. Але ви, звичайно, пам'ятаєте благодійний базар, влаштований «Дочками милосердя» в готелі «Уолдорф Асторія». Ви самі були там і навіть написали своїй Фанні записку на папері зі штампом готелю, аби показати їй… ах, ви не писали? Так, так, це було, звичайно, саме того вечора, коли у вас захворіла дитина.

На добродійному базарі родина Мак-Ремсі відігравала видатну роль. Міс Меррієм… гм… Мак-Ремсі блищала красою. Граф Хайтсберн виявляв до неї посилену увагу з того самого часу, як заїхав у наші краї подивитися на Америку. Вважали, що цього вечора їхній роман закінчиться щасливою розв'язкою. Граф, мабуть, нічим не гірший за герцога. Навіть кращий. Ранг у нього нижчий, зате боргів менше.

Нашу колишню касирку посадили в кіоск. Передбачалося, що вона продаватиме аристократам і плутократам нічого не варті речі за нечуваною ціною. Прибуток від базару мав піти на різдвяний обід для дітей бідняків. Скажіть, до речі, чи не замислювалися ви над тим, звідки вони беруть решту триста шістдесят чотири обіди?

Міс Мак-Ремсі, прекрасна, чарівна, схвильована, сяюча, пурхала за прилавком. Бутафорська мідна сітка з маленьким напівкруглим віконцем відгороджувала її від публіки.

З'явився граф, витончений, самовпевнений, елегантний, закоханий — сильно закоханий, — і підійшов до віконця.

— Ви чарівні, моя дорога, присягаюся честю, чарівні, — сказав він знадливим голосом.

Міс Мак-Ремсі стрімко обернулась.

— Облиште ці ваші штучки, — швидко й холоднокровно парирувала вона. — За кого ви мене маєте? Ваш чек, будь ласка. О Господи!

Розпорядники, помітивши, що біля одного з кіосків відбувається щось незвичайне, збіглися туди. Граф Хайтсберн стояв поряд із кіоском, пощипуючи світлі бакенбарди, які стали дибки від подиву.

— Міс Мак-Ремсі знепритомніла, — пояснив хтось.

із збірки «ВСЬОГО ПОТРОХУ»

Напад на потяг

Примітка. Розповідь цю я почув від людини, на яку кілька років поспіль полювала поліція Південного Заходу і яка сама займалася діяльністю, що так щиросердо нею описана. Цей опис modus operandi^[359] здається мені вартим уваги, а поради можуть бути корисними для пасажира, котрому доведеться стати жертвою залізничного нападу. Водночас розповідь про ті сумнівні радощі, які обіцяє грабіжницька справа, навряд чи кого спокусить оволодіти цією професією. Наводжу цю розповідь майже дослівно.

кщо ви запитаєте, чи важко пограбувати потяг, більшість опитаних відповість: так. Неправда, немає нічого простішого. Я завдав чимало клопоту залізницям і безсонних ночей пульманівській компанії, мені ж моя професія грабіжника жодних прикрощів не завдавала, якщо не брати до уваги того, що безсовісні людці, коли я збував награбоване, обдирали мене, як ту липку. Ризик у нашому ділі невеликий, ну, а будь-які прикрощі нас не зупиняли.

Відомий випадок, коли потяг мало не пограбували самотою, раз чи два потяги грабували удвох, моторним хлопцям удавалося справитися утрьох, але найзручніше грабувати потяг уп'ятьох. Вибір місця і часу нападу залежить від різних обставин.

Уперше я брав участь у пограбуванні 1890 року. Якщо розказати вам, як я дійшов до такого життя, ви, можливо, зрозумієте, що штовхає більшість грабіжників на цей шлях. Із шести правопорушників на Заході п'ять — ковбої, що втратили роботу і збилися з пантелику. Шостий — хуліган зі Сходу, який виряджається бандитом і викидає такі мерзотні штуки, що бруднить ім'я всіх інших. У долі перших п'ятьох винні колоністи та дротяні огорожі, у долі шостого — лиха вдача.

Ми з Джимом працювали на 101-му ранчо в Колорадо. Колоністи там усіляко утискували ковбоїв. Забрали собі землю і поставили полісменів, на яких не догодиш. Одного разу ми з Джимом завітали мимоїздом до Ла-Хунти — попрацювали на заганянні худоби і поверталися на південь. Ну, розважилися трохи, але все як годиться, нікого не чіпали, і раптом — ось тобі маєш — фермерська адміністрація хоче нас замести. Джим пристрелив помічника шерифа, а я начебто став за нього в суперечці.

Поскакали по їхній головній вулиці туди-сюди, постріляли, але залишилися цілі й неушкоджені. А потім помчали на наше ранчо. Літати наші коні не могли, але щодо швидкості не поступалися птахам.

Приблизно за тиждень з'являється туди зграя цих ла-хунтівських горлохватів, вимагає, щоб ми з ними їхали назад. Ми, ясна річ, ні в якому разі. Нам що — ми ж у будинку сховались, тільки не встигли ми їм остаточно висловити свою відмову, як вони наш саманний будиночок увесь зрешетили кулями. А коли трохи стемніло, ми їх обстріляли і подалися задами в гори. Вони теж у боргу не залишились, постріляли нам навздогін. Нам із Джимом довелося роз'їхатись — нічого тут не вдієш, зустрітися ми домовилися в Оклахомі.

В Оклахомі ми нікуди не влаштувались, і як дійшли краю, зважилися провернути цю справу із залізницями. Ми з Джимом увійшли в компанію з Томом і Айком Мур — двома братами, у яких було стільки запалу, що їм просто кортіло переплавити його на дзвінку монету. Я сміливо називаю їхні імена, бо обидва вони вже на тому світі. Тома застрелили, коли він грабував банк в Арканзасі, Айк ускочив у халепу на більш небезпечному ділі: його вбили на танцюльці в Крик-Нейшн.

Ми вибрали одне містечко на лінії Санта-Фе, там через глибоку ущелину перекинуто міст, а навкруги густий ліс. Усі пасажирські потяги брали воду з цистерни неподалік від мосту. Місце там дуже глухе, ближче ніж за п'ять миль жодної оселі немає. Напередодні ми дали відпочити коням і обговорили, як краще залагодити наліт. Плани у нас були нехитрі, адже ніхто з нас грабіжками раніше не займався.

За розкладом експрес підходив до цистерни ввечері об 11.15. Рівно об одинадцятій ми з Томом залягли з одного боку полотна залізниці, Джим з Айком з іншого. Коли потяг став наближатись і я побачив, як світло головного прожектора розрізає темряву, почув, як паровоз зі свистом випускає пару, у мене аж жижки задрижали. Я був ладен рік відпрацювати на ранчо безкоштовно, аби тільки вийти зараз із гри. Найризиковіші хлопці потім говорили, що їм теж було ніяково, коли вони вперше йшли на діло.

Як тільки потяг уповільнив хід, я скочив на одну підніжку, Джим на іншу. Варто було машиністові й кочегарові побачити наші гармати, як вони, не чекаючи наказів, підняли руки вгору і попросили не стріляти, обіцяючи слухатися нас у всьому.

— Стрибай! — наказав я, і вони пострибали на землю.

Ми погнали їх уздовж потяга. Поки ми займалися обслуговуючим персоналом, Том та Айк — кожен зі свого боку — почали стрілянину, яку вони супроводжували диким гиканням на кшталт апачів^[360], аби знеохотити пасажирів висовуватись. Один йолоп виставив у вікно свою іграшку двадцять другого калібру і вистрілив у біле світло. Я садонув по склу просто над його головою. Після цього у пасажирів цілком зникло бажання чинити опір. На той час я перестав боятися. І якщо і хвилювався, то не без приємності, як буває, скажімо, на танцях або на вечірці. Світла у вагонах видно не було, і ледве Том із Айком перестали дуріти, стало тихо, мов на цвинтарі. Пам'ятаю, я чув, як у кущах край дороги цвірчала пташка, ніби скаржилася, що їй не дають спати.

Я звелів кочегарові дістати ліхтар, пішов до поштового вагона і крикнув листоноші, щоб він відчинив двері, бо інакше я його продірявлю. Він з'явився на порозі, руки підняв угору. «Стрибай за борт, братику», — сказав я, і він гепнувся у грязюку, наче шматок свинцю. У вагоні стояли два сейфи — один більший, другий трохи менший. До речі, насамперед я витягнув арсенал листоноші — дробовик, заряджений картеччю^[361], і пістолет тридцять восьмого калібру. Вийнявши з дробовика набої, пістолет я засунув у кишеню і гукнув листоноші, щоб він ішов до вагона. Тицьнув свою гармату йому під ніс, і він запрацював любісінько. Із великим сейфом він не впорався, але маленький таки здолав. Там виявилося всього лише дев'ятсот доларів. Убога пожива після всіх наших клопотів, і ми вирішили прочесати пасажирів. Обслугу завели до курильного вагона, машиніста відправили запалити світло у вагонах. У дверях кожного вагона, починаючи з першого, поставили по людині, а пасажирам звеліли підняти руки вгору і вийти в прохід.

Якщо хочете знати, які боягузи складають більшість людства, пограбуйте пасажирський потяг. Я так кажу не тому, що пасажири не чинять опору (я вам згодом поясню, чому вони не можуть цього зробити), просто шкода дивитись, як вони лякаються. І здоровані-комівояжери, і фермери, і відставні вояки, і жевжики в комірцях по самі вуха, і гравці, від нахваляння яких щойно дрижали шибки у вагоні, усі вони страшка справляють.

Через пізній час більшість пасажирів їхали в спальному, тому в решті вагонів нам не вдалося чимось поживитись. Провідник пульманівського вагона заступив прохід, але Джим у цей час уже підходив до других дверей. Провідник люб'язно повідомив, що ніяк не може пропустити мене до вагона, бо спальний вагон не належить залізниці, не кажучи про те, що пасажирів і так уже потривожили крики та стрілянина. Ніколи в житті не зустрічав людини, яка б з більшою гідністю виконувала свої службові обов'язки. Я тицьнув містера Провідника в живіт моїм шестизарядним, та так, що ґудзик з його жилета наглухо закупорив дуло, і тільки пострілом мені вдалось його позбутись. Провідник миттю заткнувся і стрімголов скотився сходинками.

Я розчинив двері і зайшов до вагона. До мене, пихкаючи й відсапуючись, шкутильгав огрядний старий чоловік. Одну руку він устиг всунути в рукав піджака і тепер намагався напнути зверху жилет. Гадки не маю, за кого він мене мав.

— Молодий чоловіче, — сказав він. — Не розгублюйтесь, зберігайте спокій.

— Не можу, — сказав я. — Я весь тремчу.

Тут я заверещав і розрядив свій кольт у ліхтар на столі.

Старий хотів було прошмигнути на нижню полицю, але звідти вилетів виск, і чиясь гола нога так врізала старому в живіт, що він гепнувся на підлогу. На той час Джим уже заскочив у вагон з іншого боку, тому я звелів пасажирам витрушуватися з полиць і шикуватись в проході. Пасажири полізли вниз, видовище було, скажу я вам, ну просто цирк на три арени. Вони тремтіли, як кролики в заметі. У середньому на кожного припадало по четверті костюма і по черевику. Один тип сидів на підлозі в проході, судячи з його обличчя, можна було подумати, що він розв'язує карколомну задачку. Він заклопотано натягував дамський черевик другого розміру на свою лапу дев'ятого.

Пані одягатися не стали. Їм, голубонькам, так не терпілося подивитися на справжнього залізничного бандита живцем, що вони, не гаючи часу, обмоталися простирадлами та ковдрами і з виском та тріпотінням пострибали з полиць. Слабка стать, вона завжди і цікавіша, і хоробріша.

Коли ми, нарешті, вишукували пасажирів у ряд й угамували, я обшукав їх одного за одним. Нічого путящого, точніше кажучи, цінного, у них не знайшлось. Але на одного типа просто було варто подивитись. Це був пихатий ледар, який роз'ївся — із тих, що стирчать із розумним виглядом у президії. Перш ніж вийти на люди, він устиг начепити сюртук і циліндр. Нижче його прикривали тільки піжамні штани та мозолі. Я сподівався вилучити в цього принца Альберта^[362] не менше пачки акцій золотих копалень та оберемка державних облігацій, а знайшов усього лише дитячу губну гармошку. Не доберу розуму, навіщо він ЇЇ возив. Мене навіть злість узяла, таким я відчував себе ошуканим. Я вдарив його гармошкою по губах.

— Не можеш платити — грай, — кажу.

— І грати не можу, — говорить він.

— Тоді швидко вчися, — сказав я і дав йому понюхати мою гармату.

Він схопив гармошку, почервонів, наче буряк, і став дути. Награвав він гарненький мотивчик, пам'ятаю, я його чув ще хлопчиськом:

І так він грав без упину до самого нашого відходу. Коли йому не вистачало повітря або він збивався — а це траплялося досить часто, — я наставляв на нього гармату і питав, що ж таке скоїлося з цією дівчинкою, чи не здумав він її покинути, і він миттю починав ушкварювати з новою силою.

Кумедніше за цього типа, що ушкварював — босоніж і в циліндрі — на губній гармошці, я за все життя нічого не бачив. Одна руда красунечка, дивлячись на нього, мало кишки не порвала з реготу. Її, мабуть, було чутно в сусідньому вагоні.

Потім Джим тримав пасажирів на мушці, а я обнишпорював полиці. Я рився у постелях і кидав у наволочку все, що потрапляло під руку — чого тільки там не було! Покінчивши з обшуком, я витрусив наволочку посеред проходу. Виявилось, що я набрав чимало годинників, браслетів, каблучок і сумочок упереміш із щелепами, фляжками, пудреницями, шоколадними цукерками та шиньйонами різної довжини та кольору. Знайшлося там і з десяток дамських панчіх, які я вивудив з-під матраців, вони були туго напхані жіночими прикрасами, годинниками і пачками грошей. Я запропонував повернути «скальпи», як я їх назвав, сказав, що ми не індіанці, але всі пані вдали здивування: мовляв, вони вперше таке бачать. Одна з пасажирок — і вельми непоганої зовнішності — замотана у смугасту ковдру, побачивши, як я підняв з підлоги важкувату панчоху, закричала:

— Це моя панчоха, сер. Скажіть, адже ви не маєте звички грабувати жінок?

Оскільки це був наш перший наліт, ми ще не встигли розробити морального кодексу, і я розгубився. Але, як би там не було, я відповів:

— У жодному разі, ця звичка ще не стала другою натурою. Якщо тут ваші особисті речі, я вам їх поверну.

— Звичайно, особисті, — палко запевнила пані і потяглася за панчохою.

— Перепрошую, але я хочу все-таки подивитись, що там таке, — сказав я й узявся за панчоху. На підлогу впали золотий чоловічий годинник, що коштував не менше двохсот доларів, чоловічий гаманець, потім ми в ньому знайшли шістсот доларів і револьвер тридцять другого калібру: із жіночих речей там був тільки срібний браслет центів за п'ятдесят.

Я сказав:

— Ось ця дрібничка і справді ваша, — і простягнув їй браслет. — А тепер, — вів далі я, — як ви можете чекати, щоб ми з вами поводилися добре, коли ви нас так одурюєте? Я з вас просто дивуюсь.

Красунечка почервоніла так, ніби її і справді зловили на місці злочину. Якась пасажирка крикнула: «Яка ницість!» Дотепер не знаю, кого це стосувалось — тієї пані чи мене.

Впоравшись зі справами, ми наказали пасажирам лягати спати, з порогу ввічливо побажали їм на добраніч й ушилися. На світанку — за сорок миль від моста — ми поділили здобич. Кожному дісталося по 1752 долари 85 центів готівкою. Дрібнички ми поділили на око. І роз'їхалися хто куди, кожен сам собі, господар.

Так пройшов мій перший наліт, і дався він мені не тяжче за інші. Щоправда, потім я твердо тримався поштового вагона, пасажирів більше ніколи не чіпав. Як на мене, це найнеприємніше в нашій справі. За вісім років через мої руки пройшло чимало грошей. Найбільша пожива мені дісталася якраз через сім років після першого нальоту. Ми дізналися, яким потягом повезуть платню солдатам одного з гарнізонів. І налетіли на потяг просто серед білого дня. Наша п'ятірка залягла в піщаних пагорбах неподалік від полустанку. З метою охорони потяг супроводжували десять солдатів, але з однаковим успіхом їх могли розпустити по домівках. Ми не дали їм навіть висунутися з вагона, помилуватися нашою роботою. Отже, гроші нам дісталися жартома і все, майте на увазі, золотом. У той час пограбування наробило великого галасу. Гроші були казенні, тому уряд напустився і почав ставити єхидні запитання: навіщо, мовляв, потяг супроводжував конвой. Військові говорили: ніхто, мовляв, не очікував, що грабіжники налетять на потяг удень, серед голих піщаних пагорбів — більше вони на своє виправдання нічого не могли сказати. Не знаю, як прийняв їхні виправдання уряд, але я-то знаю, що вони говорили правду. Тому що головне в нальоті — раптовість. Газети друкували всілякі небилиці про розміри завданого казні збитку і врешті-решт дійшли висновку, що збиток становив 9—10 тисяч. Уряд мовчав. Але вам я назву правильну цифру, вона ще жодного разу у пресі не з'являлась — ми тоді хапнули 48 тисяч. Якщо вам не ліньки, порийтеся, з'ясуйте, як дядько Сем^[363] провів цей невеликий дебет-кредит через свій особистий бюджет, і ви переконаєтесь, що сума мною названа точно, до єдиного цента.

На той час ми вже встигли накопичити досвід і знали, що й до чого. Ми відмахали миль із двадцять на захід, залишаючи за собою такий слід, що і бродвейському полісменові він спав би на очі, і повернулися тим самим шляхом назад, тільки цього разу вже замітаючи сліди. А за день, коли загони доброзичливців прочісували місцевість по всіх напрямках, ми з Джимом вечеряли на другому поверсі в одного нашого друга, в тому самому місті, звідки за нами вислали погоню. Наш друг показав нам, як у будинку через дорогу друкуються оголошення, в яких обіцяно винагороду за наше піймання.

Мене питали, що ми робимо з награбованими грошима. Так от, коли розтринькали гроші, ніколи не пам'ятаєш, куди вони пішли. Гроші течуть крізь пальці, мов пісок. Людині, що оголошена поза законом, потрібно багато друзів. Поважний громадянин може обійтись (і часто-густо обходиться) двома-трьома приятелями, але людині, на яку полює поліція, без «дружків» неможливо. Коли загони розлючених доброзичливців і націлених на винагороду полісменів наступають йому на п'яти, він не виживе, якщо не підготує собі заздалегідь декілька домів, де можна передихнути, попоїсти, нагодувати коня і поспати декілька годин поспіль спокійно. От чому, пограбувавши потяг, бандит обов'язково обдаровує своїх друзів і обдаровує щедро. Бувало, тікаючи після недовгого відпочинку в одній із цих мирних обителей, я кидав жменю золота і банкнот дітлахам, що гралися на підлозі, не знаючи навіть, скільки там було — сто доларів чи тисяча.

Коли бувалому грабіжнику вдається добре поживитись, він найчастіше вирушає розтринькувати гроші до великих міст. Новачки ж, як би успішно вони не провели наліт, попадаються на тому, що сиплють грішми поблизу тих місць, де вони їх хапонули.

94-го року мені довелося брати участь в одній справі, на якій ми загребли 20 000 доларів. Від гонитви ми врятувалися нашим випробуваним способом — здвоїли слід і на певний час зачаїлися неподалік від тих місць, де потяг наскочив на нас. І ось якось уранці читаю я в газеті статейку під великою шапкою. У статейці пишуть, що шериф із вісьмома помічниками, а також тридцять озброєних доброзичливців оточили грабіжників у мескітових чагарниках на березі річки Симаррон, і за годину-дві стане відомо, будуть бандити захоплені живими чи мертвими. Я читав цю статейку за сніданком в одному з найрозкішніших особняків у Вашингтоні, і прислуговував мені лакей у штанях по коліна. Навпроти мене сидів Джим, він розмовляв зі своїм рідним дядьком, моряком у відставці, чиє ім'я раз у раз трапляється на сторінках великосвітської хроніки. Після нальоту ми подалися до столиці, понакуповували собі всякого шикарного одягу і відпочивали від праць неправедних серед ділків та тузів. Мабуть, ми загинули в тих мескітових чагарниках, бо в тому, що не здались, я ладен поклястися.

А тепер я хочу вам спочатку пояснити, чому так легко пограбувати потяг, а потім — чому я нікому не раджу цим займатись.

По-перше, усі переваги на боці бандитів. Ясна річ, якщо вони не новачки, а хлопці бувалі й ризикові. Бандити нападають уночі, нишком, а супротивник їх весь на очах, йому нема куди сховатись у тісному вагоні. Якщо ж якийсь сміливець і наважиться висунути голову у вікно або в двері, він стає мішенню для бандита, у якого рука не здригнеться вбити людину.

Але найбільше, здається, полегшує наліт раптовість нападу, помножена на уяву пасажирів. Якщо вам доводилося бачити коня, який наївся дурману, ви зрозумієте, про що я говорю. У такого коня просто-таки немислима уява. Його ніяк не змусиш перейти струмочок два фути завширшки. Йому здається, що цей струмочок мало не ширший за Міссісіпі. Так само буває і з пасажиром. Йому ввижається, що за вікнами скаженіє сотня бандитів, тоді як насправді їх там лише двоє-троє. Дуло кольта 45-го калібру здається йому не меншим від жерла тунелю. Зазвичай із пасажиром особливого клопоту не буває, хоча він і здатен на дрібні капості; засуне, приміром, пачку грошей у черевик і забуває її викласти, доки не полоскочеш йому ребра стволом шестизарядного; але, взагалі кажучи, пасажир — твар нешкідлива.

Що стосується поїзної бригади, то навіть стадо овець могло б завдати більше прикрощів. І не тому, що це такі вже боягузи, просто вони люди розумні. Вони знають, що бандити жартувати не люблять. Те ж саме можна сказати й про полісменів. Мені доводилося бачити, як таємні агенти, шерифи та залізничні нишпорки розлучалися зі своїми капіталами, виявляючи повну покірність. Я бачив, як один із найхоробріших шерифів, яких мені траплялося зустрічати, коли я став збирати данину з пасажирів, заткнув свою гармату під сидіння і виклав грошенята не гірше за інших. І не тому, що злякався, просто він розумів, що сила на нашому боці. Крім того, більшість полісменів — люди сімейні і не хочуть ризикувати життям; людина ж, яка пішла на грабіж, смерті не боїться. Вона знає, що рано чи пізно її пристрелять, і так воно найчастіше і буває. І от вам моя порада: якщо на ваш потяг нападуть, справляйте страшка разом з іншими, а хоробрість свою прибережіть для кращих випадків.

По-друге, полісмени не поспішають помірятися силами з бандитами, бо це їм невигідно. Кожного разу, коли полісмени уб'ють під час перестрілки кого-небудь із бандитів, вони зазнають прямого збитку. Якщо ж бандит утече, вони одержують ордер на арешт, відмахують у погоні за втікачами не одну сотню миль, розшпурюють тисячні суми, видають розписки направо й наліво, а уряд платить. Отже, вони женуться не стільки за бандитами, скільки за вигодою.

Насамперед у нашій справі слід захопити супротивника зненацька, нічого кращого поки що не вигадано; думку свою я підкріплю лише одним прикладом.

Цілий 92-й рік Делтонська зграя не давала життя полісменам в районі Черокі-Нейшн. Щастило їм неймовірно, і вони стали до того відчайдушними, що завели моду оголошувати наперед про свої плани. Одного разу вони поширили чутку, що в ніч проти такого-то числа пограбують експрес компанії Міссісіпі — Канзас — Техас на станції Прайор-Крик.

Тієї ночі залізниця зібрала в Маскогі п'ятнадцять помічників шерифа і посадила їх на потяг. Крім того, на вокзалі у Прайор-Крик у засідці сиділо ще п'ятдесят озброєних молодців.

Проте, коли експрес прибув до Прайор-Крик, жоден із делтонців і носа не показав. Едер, наступна за ходом потяга станція, знаходилася від Прайор-Крик за шість миль. Раптом на стоянці в Едері, коли полісмени марнували час, похваляючись, як би вони розчехвостили делтонців, коли б ті трапилися до їхніх рук, вони почули таку стрілянину, ніби ціла армія пішла в наступ. До вагона із криком: «Грабіжники!» влетіли провідник та гальмівний кондуктор.

Одні сміливці повискакували з потяга і кинулися навтіки. Інші поховали свої вінчестери під сидіння. Двоє зав'язали перестрілку і були вбиті.

Делтонці за десять хвилин ущент розбили конвой і захопили потяг. А ще за двадцять хвилин обчистили поштовий вагон, хапонули 27 тисяч доларів і дали тягу.

Я так гадаю, що у Прайор-Крик, де полісмени чекали нальоту, вони завдали б жару делтонцям, але в Едері були захоплені зненацька й «очманіли», на що й розраховували делтонці, а ті своє діло знали.

Здається мені, що на закінчення можна підбити підсумки мого восьмирічного бандитського досвіду. Грабувати потяги немає сенсу. Залишаючи осторонь питання права і моралі — не мені про них судити, — я мушу сказати, що життю бандита не позаздриш. Гроші незабаром втрачають для нього ціну. Він починає дивитися на залізниці, як на своїх банкірів, а на шестизарядний кольт, як на відкритий рахунок. Він розтринькує гроші направо й наліво. Мало не все його життя минає у мандрах, він удень і вночі в сідлі, коли ж йому нарешті вдається допасти до солодкого життя, у нього вже немає сил ним насолоджуватись, настільки тяжко йому буває в перервах. Він знає, що рано чи пізно втратить життя чи свободу і що відстрочити цю годину можуть тільки влучність його стрільби, баскість його коня та відданість його «дружка». Але все ж таки не можна сказати, що бандит живе в страху перед полісменами. Полісмени нападають на бандитів, тільки якщо тих утричі менше, винятків із цього правила я не знаю.

Однак бандита вічно точить одна думка — і вона найбільше його озлобляє — думка про те, з кого шерифи вербують собі помічників. Він знає, що більшість цих вартових закону були в минулому такими ж самими бандитами, конокрадами, викрадачами худоби, розбійниками з великої дороги і нальотчиками, як він сам, і що свою посаду та недоторканість вони купили ціною видачі своїх спільників, ціною зради, купили тим, що прирекли своїх товаришів на каторгу і смерть. І він знає, що колись — якщо тільки його не вб'ють раніше — ці Іуди візьмуться за діло, заманять його в пастку і він, що так хвацько умів захопити супротивника зненацька, схибить і сам буде захоплений зненацька.

Ось чому бандит вибирає собі спільників набагато розбірливіше, ніж обачна дівчина нареченого. Ось чому ночами він підводиться і дослухається до далекого цокоту копит. Ось чому йому довго не дають спокою випадковий жарт, незвичний жест старого товариша або невиразне бурмотання найближчого друга, що спить поряд із ним.

І ось чому фах нальотчика далеко не такий привабливий, як суміжні з ним професії — політика чи біржові спекуляції.

Нишпорки

У надрах Великого Міста людина часом зникає раптово й безслідно, як полум'я задутої свічки. І ось вже кличуть на допомогу розшукову рать — досвідчених нишпорок, слідопитів міських лабіринтів, кабінетних сищиків, цих прихильників теорії і майстрів індукції^[364]. Найчастіше зниклу людину так більше і не побачать. Буває, що вона з'явиться десь у Шебойгані або в пустинних нетрях поблизу Террі-Хот під екстравагантним прізвищем типу «Сміт» і зовсім забувши все, що було до певного часу, включаючи рахунок від бакалійника. Буває, що коли вже спущено водоймища і прочесано ресторани на той випадок, якщо зниклий сидить і чекає, коли йому подадуть добре просмажену вирізку, раптом виявиться, що він просто переїхав до сусіднього будинку.

Отже, була людина — і немає її, неначе з класної дошки стерли намальовану крейдою фігурку; справді захоплюючий сюжет для кожного драматурга.

Не позбавлений інтересу в цьому зв'язку випадок із Мері Снайдер.

Приїхав із Заходу до міста Нью-Йорк середнього віку чоловік на прізвище Мікс, — приїхав розшукати сестру, місіс Мері Снайдер, вдову п'ятдесяти двох років, яка рік тому поселилася в багатоквартирному будинку одного з густонаселених районів міста.

У будинку йому сказали, що Мері Снайдер вже понад місяць як виїхала з квартири. Нової її адреси ніхто не знав. Вийшовши на вулицю, містер Мікс звернувся до постового на розі і пояснив, у якому він утрудненні.

— Мені будь-що потрібно її знайти, — сказав він. — Сестра дуже бідує, а я недавно нажив непогані гроші на акціях свинцевого рудника і хочу, щоб вона розділила зі мною багатство. Давати оголошення в газету немає сенсу, вона неписьменна.

Полісмен розправив вуса і набрав такого глибокодумного і всемогутнього вигляду, що Міксу здалось, ніби на його небесно-блакитну краватку вже капають сльози радості з очей його сестри Мері.

— Ви ось що, — сказав полісмен. — Ідіть на Канал-стрит і найміться ломовим візником на найбільшу підводу. У тому кварталі щодень обов'язково збивають на мостовій стареньку. Можливо, ваша теж потрапить під колеса. А не хочете, тоді треба йти до поліційного управління, нехай доручать цю справу розшуковому агентові.

У поліційному управлінні до Мікса поставилися із співчуттям. Було оголошено загальний розшук, і по всіх поліційних дільницях розіслали картки Мері Снайдер, які перезняли з фотографії, що була у брата. Начальник розшукової поліції на Малбері-стрит доручив вести справу агентові Маллінзу. Агент відвів Мікса вбік.

— Випадок нескладний, розплутаємо як раз та два, — сказав він. — Збрийте баки, покладіть у кишені більше хороших сигар, і сьогодні о третій ми зустрічаємося в кафе готелю «Уолдорф».

Мікс усе точно виконав. Маллінз чекав його в кафе. За пляшкою вина детектив розпитував його про зниклу.

— Ну, так, — сказав Маллінз. — Нью-Йорк — місто велике, але справа у нас ведеться за чіткою системою. Знайти вашу сестру можна двома способами. Спробуємо спочатку перший, їй, кажете, п'ятдесят два роки?

— І три місяці, — сказав Мікс.

Детектив повів приїжджого до відділу оголошень однієї з найбільших газет. Там він написав і дав Міксу прочитати таке:

«Терміново потрібні: сто хороших дівчат для кордебалету нової музичної комедії. Звертатися за адресою: Бродвей, будинок такий-то, з ранку до вечора».

Мікс обурився.

— Моя сестра — бідна немолода працьовита жінка, — сказав він, — не розумію, як її можна розшукати за допомогою такого оголошення.

— Еге, — сказав детектив. — Не знаєте ви Нью-Йорка, ось у чому річ. Ну, гаразд, якщо не до душі вам цей метод, можемо застосувати інший. Оце вже буде справа надійна. Тільки він вам дорожче обійдеться.

— Щодо витрат не турбуйтесь, — сказав Мікс. — Давайте, застосовуйте.

Агент повів його назад до «Уолдорф».

— Зніміть номер на дві спальні з вітальнею, — розпорядився він. — І ходімо.

Мікс послухався. На четвертому поверсі їх провели до розкішно умебльованого номера-люкс. Мікс спантеличено подивився навколо. Детектив сів в оксамитове крісло і витягнув з кишені портсигар.

— Забув вас попередити, старий, — сказав він. — Слід було домовитись, що платня щомісяця. Тоді з вас не здерли б стільки.

— Тобто як щомісяця! — вигукнув Мікс. — Та ви що?

— Та просто тут знадобиться час. Я ж сказав, що цей метод обійдеться дорожче. Зараз засядемо і чекатимемо до весни. Навесні виходить нова адресна книга. Вельми можливо, у ній буде й адреса вашої сестри.

Мікс поспішив розпрощатися з агентом. Наступного дня хтось порадив йому звернутися до знаменитого Шемрока Джолнса, приватного нью-йоркського детектива, який бере нечувано багато за послуги, зате творить справжні дива щодо розкриття злочинів.

Цілих дві години чекав Мікс у приймальні великого детектива, доки його нарешті не запросили ввійти. Джолнс, одягнений у пурпурний халат, сидів із журналом у руках за шаховим столиком, інкрустованим слонячою кісткою, і титанічним напруженням думки намагався розгадати містичну таємницю повісті «Вони». Немає потреби описувати тут його натхненні аскетичні риси, пронизливий погляд і розцінки на кожне сказане ним слово — вони надто добре відомі.

Мікс виклав йому завдання.

— Якщо пошуки закінчаться вдало, мій гонорар — п'ятсот доларів, — сказав Шемрок Джолнс.

Мікс, вклонився на знак згоди.

— Добре, містере Міксе, — сказав Шемрок Джолнс на закінчення, — я беруся за вашу справу. Мені завжди було цікаво, куди в цьому місті зникають люди. Пам'ятаю, рік тому був один випадок, який мені вдалося довести до благополучної розв'язки. Із невеликої квартири раптом зникли мешканці, якийсь Кларк зі своєю родиною. Два місяці я вів спостереження за будинком, де була квартира, сподіваючись знайти ключ до розгадки таємниці. Якось я звернув увагу на те, що один молочник і посильний з бакалійної крамниці, доставляючи свій товар на верхній поверх, ідуть задом наперед. Це спостереження навернуло мене на думку, і, розвиваючи її за методом індукції, я одразу встановив, де знаходиться зникла родина. Кларки переїхали в квартиру навпроти, на тому ж самому поверсі, і змінили прізвище на Кралк.

Разом із клієнтом Шемрок Джолнс поїхав за колишньою адресою Мері Снайдер і зажадав, щоб йому показали кімнату, де вона жила. Туди ніхто так і не заїхав з того часу.

Кімнатка виявилася тісною, обшарпаною, убого умебльованою. Мікс, пригнічений, сів на клишоногий стілець, а великий детектив, шукаючи слідів зниклої, став оглядати стіни, підлогу, стелю й розхитані старі меблі.

Не минуло й півгодини, як у руках Джолнса опинився набір нічого, здавалося б, не значущих предметів — дешевенька чорна капелюшкова шпилька, обривок театральної програми і кут, відірваний від паперової картки, на якому стояло слово «ліва», а під ним значилося: «Б» і «12».

Шемрок Джолнс сперся ліктем на камінну полицю і, підперши рукою підборіддя, простояв хвилин десять з печаттю глибокого роздуму на натхненному чолі. На десятій хвилині вір стрепенувся і вигукнув:

— Вставайте, містере Міксе, загадку розгадано. Я можу хоч зараз показати вам будинок, де живе ваша сестра. І не бійтесь, що вона у скрутному становищі, вона цілком забезпечена — принаймні, зараз.

Мікс не знав, що переважає в його душі — радість чи здивування.

— Але як вам про це вдалося дізнатись? — запитав він із неприхованим захопленням.

У Джолнса була, мабуть, одна-єдина слабкість: він пишався своїми незвичайними професійними досягненнями в галузі індукції і не пропускав нагоди уразити й зачарувати слухачів описом своїх методів.

— Шляхом виключення, — сказав Джолнс, розкладаючи свої знахідки на маленькому столику. — Я по черзі виключав ті частини міста, куди могла б переїхати місіс Снайдер. Бачите капелюшкову шпильку? Вона говорить нам, що Бруклін відпадає. Жодна жінка не сяде в трамвай коло Бруклінського моста, не озброївшись капелюшковою шпилькою, без якої їй нізащо не протиснутися на вільне місце. А зараз я доведу вам, що вона не могла переїхати і до Гарлема. Ось за цими дверима забито в стіну два гачки. На один місіс Снайдер вішала капелюшок, на другий — шаль. Придивіться, і ви побачите, що від краю шалі на стінній штукатурці поступово утворилася брудна смуга. Слід має чіткі контури, а це значить, що шаль була без бахроми. Але судіть самі, де це бачено, щоб літня жінка із шаллю на плечах сідала в гарлемський потяг, а шаль була без бахроми? Як їй тоді зачепитися за вагонні дверці і застрягти, і не давати ввійти іншим пасажирам? Отже, Гарлем теж відпадає.

Таким чином, я дійшов висновку, що місіс Снайдер переїхала кудись неподалік. На цьому клаптику паперу, відірваному від картки, ми бачимо слово «ліва», букву «Б» і цифру «12». Ну, а мені відомо, що в будинку дванадцять по авеню «Б» міститься першокласний пансіон, на який вашій сестрі, здається, не вистачило б грошей. Аж тут мені трапляється оцей обривок театральної програми, вельми, помітьте, своєрідно зім'ятий. Про що ж він свідчить? Для вас, містере Міксе, мабуть, ні про що, зате для людини, яка звикла звертати увагу на щонайменшу дрібницю, він свідчить багато про що.

Ви говорили, що ваша сестра працює прибиральницею. Миє підлоги в кабінетах і коридорах різних установ. Давайте припустимо, що вона влаштувалася на таку роботу в театр. Де, містере Міксе, найчастіше втрачають цінні прикраси? Звичайно, у театрі. Погляньте ж тепер на цей обривок програми. Бачите, зсередини відбиток чогось круглого? У цей папірець, містере Мікс, була загорнена каблучка — і, можливо, дуже дорога. Місіс Снайдер приходить у театр і під час прибирання знаходить каблучку. Вона похапки відриває клаптик від програми, ретельно загортає каблучку і ховає її у пазусі. Назавтра вона збуває знахідку і, маючи тепер у своєму розпорядженні якісь кошти, вирішує підшукати собі трохи кращу квартиру. Коли я доходжу цієї ланки в ланцюзі своїх міркувань, будинок дванадцять по авеню «Б» уже не здається мені чимось неймовірним. Там-то ми і знайдемо вашу сестрицю, містере Міксе.

І Шемрок Джолнс завершив свій переконливий монолог усмішкою художника, що створив черговий шедевр^[365]. Міксу від захоплення відібрало мову. Удвох вони вирушили на авеню «Б» до будинку під номером дванадцять. То був старомодний особняк, у яких живуть багаті, солідні люди; такі ж самі будинки стояли по боках.

Вони подзвонили й у відповідь на своє питання почули, що ніякої місіс Снайдер тут не знають і взагалі за останні півроку в цьому будинку не з'являлося нових мешканців.

Коли вони знов опинилися на тротуарі, Мікс вийняв предмети, знайдені в кімнаті його сестри, і покрутив їх у руках.

— Я, звичайно, не нишпорка, — зауважив він, підносячи до носа обривок театральної програми, — але мені особисто здається, що в цей папірець було загорнено не каблучку, а м'ятний льодяник — знаєте, такий кругленький. А та, на якій адреса, схоже, відірвана від квитка до кінематографа — Ліва сторона, ряд «Б», місце дванадцять.

Шемрок Джолнс подивився на нього відсутнім поглядом.

— Здається, вам краще за все звернутися до Джагінса, — сказав він.

— А хто такий Джагінс? — спитав Мікс.

— Це засновник нової, сучасної школи розшукової справи, — сказав Джолнс. — Їхні методи відрізняються від наших, але, кажуть, ніби Джагінсу вдавалося справлятися з абсолютно головоломними задачами. Я вас відведу до нього.

Джагінса, що затьмарив великих сищиків, вони застали в конторі. Це був миршавий білявий чоловічок, цілком захоплений читанням одного із добротних побутових романів Натанієля Готорна.

Великі представники двох різних шкіл розшуку обмінялися церемонним рукостисканням, і Джолнс представив Джагінсу свого клієнта.

— Викладіть обставини справи, — сказав Джагінс, знову занурюючись у читання.

Коли Мікс закінчив, найбільший з великих закрив книгу і сказав:

— Наскільки я зрозумів, вашій сестрі п'ятдесят два роки, праворуч під носом велика бородавка, незаможна вдова, миє підлоги, аби заробити на прожиток, обличчям і постаттю надзвичайно непоказна.

— Точніше не опишеш, — підтвердив Мікс.

Джагінс підвівся і надів капелюха.

— За п'ятнадцять хвилин я повернуся і принесу вам її нову адресу, — сказав він.

Шемрок Джолнс зблід, але все-таки вичавив із себе усмішку.

Коли вказаний час закінчився, Джагінс повернувся із аркушем паперу в руці.

— Свою сестру Мері Снайдер, — спокійно оголосив він і зазирнув у листок, — ви знайдете в будинку номер сто шістдесят два по Чилтон-стрит. Третій поверх, остання кімната по коридору. Це лише за чотири квартали звідси, — додав він, звертаючись до Мікса. — Може, сходите й упевнитесь, чи правильні мої відомості, а потім прийдете назад? Містер Джолнс, я вважаю, дочекається вас.

Мікс поспішно вийшов. За двадцять хвилин він з'явився у дверях, обличчя його сяяло.

— Вона там! — закричав він. — Жива і здорова! Скажіть, скільки я вам винен?

— Два долари, — сказав Джагінс.

Коли Мікс розплатився і пішов, Шемрок Джолнс, торсаючи в руках капелюх, став перед Джагінсом.

— Боюсь, що це нескромно з мого боку… — плутано забурмотів він. — Але якби ви були такі люб'язні… чи не згодилися б ви…

— Чому ж ні, — благодушно озвався Джагінс. — Із задоволенням розкажу, як це робиться. Пам'ятаєте ви прикмети місіс Снайдер? Тоді скажіть, чи мислиме діло, щоб подібна особа не замовила в розстрочку збільшену пастельну копію своєї фотографії? Найбільша в Америці майстерня, яка цим займається, розташована якраз за рогом. Я туди зайшов і списав їїадресу з книги замовлень. От і все.

Споріднені душі

Злодій швидко сковзнув у вікно і завмер, намагаючись освоїтися з обстановкою. Усякий злодій, що поважає себе, спочатку освоїться серед чужого добра, а потім вже почне його привласнювати.

Злодій знаходився у приватному особняку. Забиті парадні двері та непідстрижений плющ підказали йому, що хазяйка дому сидить тепер десь на мармуровій терасі, яку омивають хвилі океану, і пояснює сповненому співчуття молодому чоловікові у спортивному морському кашкеті, що ніхто ніколи не розумів її самотньої й піднесеної душі. Освітлені вікна третього поверху в поєднанні з кінцем сезону у свою чергу свідчили про те, що хазяїн уже повернувся додому і скоро вимкне світло і відійде на сон. Бо вересень — така пора в природі і в житті людини, коли кожен доброчесний сім'янин доходить висновку, що стенографістки і кафе на дахах — марнота і суєта, і, відчувши в собі потяг до благопристойності та моральної досконалості, як цінностям більшим, починає чекати повернення додому своєї законної половини.

Злодій запалив цигарку. Прикритий долонею вогник сірника освітив на мить те, що було в ньому найвидатнішого, — довгий ніс та випнуті вилиці. Злодій належав до третього різновиду. Цей різновид ще не вивчений і не набув широкого визнання. Поліція познайомила нас тільки з першим та другим. Класифікація їх надзвичайно проста. Відмітною прикметою слугує комірець.

Якщо на спійманому злодії не вдається знайти накрохмаленого комірця, нам повідомляють, що це найнебезпечніший виродок, украй аморальний, і одразу виникає підозра: чи не той це закоренілий злочинець, який 1878 року поцупив наручники з кишені полісмена Хеннессі і нахабно уникнув арешту.

Представник другого широко відомого різновиду — це злодій у накрохмаленому комірці. Його зазвичай називають злодієм-джентльменом. Удень він або снідає в смокінгу^[366], або розгулює, переодягнувшись шпалерником, увечері ж береться до свого основного, мерзотного заняття — пограбування квартир. Мати його — вельми багата, поважна леді, що проживає у найреспектабельнішому Оушен-Гроув, і, коли його перепроваджують до тюремної камери, він передусім вимагає собі пилочку для нігтів та «Поліцейську газету». У нього є дружина в кожному штаті і наречені по всіх територіях, і газети серіями друкують портрети жертв його матримоніальної пристрасті, використовуючи для цього вилучені з архіву фотографії недужих осіб жіночої статі, від яких відмовилися всі лікарі і які дістали зцілення від одного флакона патентованого засобу, відчувши значне полегшення після першого ж ковтка.

На злодії був синій светр. Цей злодій не належав ні до категорії джентльменів, ні до категорії кухарів із Пекельної Кухні. Поліція, поза всяким сумнівом, зайшла б у глухий кут, якби спробувала його класифікувати. Їй ще не доводилося чути про солідного, статечного злодія, що не виявляє тенденції ані опуститися на дно, ані злетіти надто високо.

Злодій третьої категорії почав крадькома просуватися вперед. Він не носив на обличчі маски, не тримав у руці потайного ліхтарика, і на ногах у нього не було черевиків на каучуковій підошві. Натомість він запасся револьвером тридцять восьмого калібру і задумливо жував м'ятну ґумку.

Меблі в будинку ще стояли в чохлах. Срібло було прибрано подалі — у сейфи. Злодій не розраховував на надто багатий улов. Шлях його лежав до тьмяно освітленої кімнати третього поверху, де хазяїн дому спав тяжким сном після тих утіх, які він так чи інакше мусив знаходити, аби не загинути під тягарем самотності. Там і слід було «помацати», щоб одержати чесну, законну, професійну поживу. Можливо, знайдеться трохи грошей, годинник, шпилька з коштовним каменем… одне слово, нічого надзвичайного чи виняткового. Просто злодій побачив розкрите вікно і вирішив спробувати щастя.

Злодій нечутно прочинив двері у слабо освітлену кімнату. Газовий ріжок був прикручений. На ліжку спала людина. На туалетному столику безладно валялися різні предмети — пачка зім'ятих банкнотів, годинник, ключі, три покерних фішки, кілька зламаних сигар і рожевий бант. Тут же стояла пляшка газованої води, припасена на ранок для прояснення мізків.

Злодій зробив три обережні кроки в напрямку до столика. Сплячий жалібно застогнав і розплющив очі. І миттю сунув праву руку під подушку, але не встиг витягти її назад.

— Лежати тихо! — сказав злодій нормальним людським голосом. Злодії третьої категорії не говорять свистячим шепотом. Чоловік у ліжку подивився на дуло націленого на нього револьвера і завмер.

— Руки вгору! — наказав злодій.

У чоловіка була каштанова з сивиною борідка клином, як у дантистів, що рвуть зуби без болю. Він справляв враження солідного, поважного обивателя і був, очевидно, вельми жовчним, а тепер ще й особливо розсердженим та обуреним. Він сів у ліжку і підняв праву руку.

— Анумо, другу! — сказав злодій. — Може, ви стріляєте лівою. Ви вмієте рахувати до двох? Ну, мерщій!

— Не можу підняти цю, — сказав обиватель із болісною гримасою.

— А що з нею таке?

— Ревматизм у плечі.

— Гострий?

— Був гострий. Тепер хронічний.

Злодій із хвилину стояв мовчки, тримаючи ревматика під прицілом. Він подивився крадькома на туалетний столик із розкиданою на ньому здобиччю і знову, розгубившись, втупився в чоловіка, що сидів у ліжку. Раптом його обличчя теж викривила гримаса.

— Припиніть корчити міни! — роздратовано гримнув на нього обиватель. — Прийшли грабувати, так грабуйте. Забирайте, що там на туалеті.

— Перепрошую, — сказав злодій з усмішкою. — Мене ось теж скрутило. Вам, знаєте, пощастило — адже ми із ревматизмом давні приятелі. І теж у лівій. Усякий інший на моєму місці продірявив би вас наскрізь, коли ви не підняли свою ліву клішню.

— І давно у вас? — поцікавився обиватель.

— П'ятий рік. Та тепер уже не відчепиться. Варто тільки набути цю втіху — пиши пропало.

— А ви не пробували жир гримучої змії? — із цікавістю запитав обиватель.

— Галонами переводив. Якщо всіх гримучих змій, яких я знежирив, витягнути ланцюжком, то він вісім разів дістане від Землі до Сатурна, а вже гриміти буде так, що заткнуть вуха у Вальпараїсо.

— Дехто приймає «Пілюлі Чизельма», — зауважив обиватель.

— Шарлатанство, — сказав злодій. — П'ять місяців ковтав цю гидоту. Даремно. А от коли я пив «Екстракт Фінкельхема», робив припарки з «Галаадського бальзаму» і застосовував «Поттівський болезаспокійливий пульверизатор», начебто трохи полегшало. Тільки здається мені, що допоміг головним чином кінський каштан, який я носив у лівій кишені.

— Вам коли гірше дошкуляє — уранці чи вночі?

— Уночі, — сказав злодій. — Коли саме робота. Слухайте, та ви опустіть руку… Не станете ж ви… А «Блікерстафівський кровоочищувач» не пробували?

— Ні, не доводилось. А у вас як — нападами чи весь час ниє?

Злодій сів біля ліжка і поклав револьвер на коліно.

— Стрибками, — сказав він. — Накидається, коли не очікуєш. Довелось відмовитися від верхніх поверхів — разів зо два вже застряг, скрутило на півдорозі. Знаєте, що я вам скажу: нічого в цій хворобі лікарі не розуміють.

— І я так вважаю. Витратив тисячу доларів, і все дарма. У вас розпухає?

— Уранці. А вже перед дощем — просто страх.

— Так, у мене теж. Варто якійсь миршавій хмарці завбільшки з серветку вирушити до нас із Флоріди, і я вже відчуваю її наближення. А якщо трапляється пройти повз театр, коли там іде мелодрама «Болотяні тумани», то вогкість так уїсться в плече, що його починає смикати, як зуб.

— Так, нічим не вгамуєш. Пекельні муки, — сказав злодій.

— Маєте рацію, — зітхнув обиватель.

Злодій подивився на свій револьвер і з удаваною невимушеністю сунув його в кишеню.

— Слухайте, приятелю, — сказав він, прагнучи подолати ніяковість. — А ви не пробували оподельдок?

— Дурниці! — сказав обиватель сердито. — 3 таким самим успіхом можна втирати коров'яче масло.

— Правильно, — погодився злодій. — Годиться тільки для крихітки Мінні, коли кицька подряпає їй пальчик. Скажу вам одверто — справа наша погана. Тільки одна річ на світі допомагає. Добра, стара, гарячлива, звеселяюча серце випивка. Слухайте, старий, ви на мене не сердьтесь… Це діло, звичайно, геть набік… Одягайтесь, і підемо вип'ємо. Ви вже пробачте, якщо я… Хай тобі біс! Знову схопив, гадюка!

— Майже тиждень я позбавлений можливості одягатися без сторонньої допомоги, — сказав обиватель. — Боюся, що Томас вже ліг, і…

— Нічого, вилазьте із свого лігва, — сказав злодій. — Я допоможу вам начепити що-небудь.

Умовності й пристойність могутньою хвилею сколихнулися у свідомості обивателя. Він погладив свою сивіючу борідку.

— Це дуже незвичайно… — почав було він.

— Ось ваша сорочка, — сказав злодій. — Пірнайте в неї. Між іншим, один чоловік говорив мені, що «Розтирання Омберрі» так полагодило його за два тижні, що він став сам зав'язувати собі краватку.

На порозі обиватель зупинився і зробив крок назад.

— Ледве не пішов без грошей, — сказав він. — Виклав їх увечері на туалетний столик.

Злодій схопив його за рукав.

— Гаразд, пішли, — сказав він грубувато. — Киньте це. Я вас запрошую. На випивку вистачить. А ви ніколи не пробували «Чудодійний горіх» та мазь із соснових голок?

із збірки «ПІД ЛЕЖАЧИЙ КАМІНЬ»

Маркіз і міс Саллі

Старий Білл Баском, сам про те не знаючи, удостоївся великої честі: Господь покликав його до себе в один день із маркізом Бородейлом.

Маркіз жив у Лондоні на Риджент-стрит; старий Баском — біля струмка Кульгавого Оленя, на південному кордоні Техасу. Катастрофа, що вбила маркіза, прибрала вигляду якоїсь мильної бульбашки під назвою «Середньо- та Південноамериканська монополія з видобутку каучуку і червоного дерева», який лопнув. Доля, що посміялася з Баскома, з'явилася до нього в не менше страхітливому вигляді: зграя цивілізованих індіанців із сусідньої території, фахівців із крадіжки худоби, викрала в нього все його стадо, що налічувало чотириста голів. А коли Баском здумав вистежити розбійників, вони його застрелили. Що стосується маркіза, то він, упевнившись, що на кожні п'ятнадцять шилінгів, які в нього залишились, припадає не менше за фунт стерлінгів боргу, пустив собі кулю в лоб і цим зрівняв підсумки обох катастроф.

Зі смертю старого Білла шість його синів і дочок зовсім осиротіли. Батько не залишив їм навіть бичка на плем'я й ані жодного долара, щоб його купити.

Зі смертю маркіза осиротів його єдиний син, який давно вже перебрався у Штати і володів багатим ранчо в Північному Техасі. Коли молодий чоловік одержав сумну звістку, він сів на коня і поскакав до сусіднього міста. Там він доручив повіреним усе своє майно, за винятком коня, сідла, рушниці і п'ятнадцяти доларів, із наказом усе розпродати і виручені гроші надіслати до Лондона, щоб розрахуватися з батьківськими кредиторами. Покінчивши з цією справою, він знову підхопився в сідло і пришпорив коня, прямуючи на південь.

Однієї чудової днини, майже хвилина в хвилину, але тільки з різних кінців, до ранчо Даймонд Кросс, що на Малій Пієдре, під'їхали два молоді хлопці і запитали, чи немає якоїсь роботи. Обидва були в новеньких і навіть франтівських ковбойських сорочках і штанях. Один — стрункий, засмаглий, коротко підстрижений брюнет із тонкими, немов точеними рисами; другий — широкоплечий, кремезний хлопчина, свіжий та рум'яний, із кучерявим рудуватим волоссям і некрасивим, ледь-ледь зачепленим ластовинками обличчям, кращою окрасою якого були веселі очі й усміхнений рот.

Управитель відповів, що робота знайдеться. До речі, йому того ранку доповіли, що кухар — як відомо, найнеобхідніша людина в таборі, — не витримавши жартів і витівок, які такій особі належить зносити за штатом, сів на свою мексиканську конячку і зник у невідомому напрямку.

— Хтось із вас уміє куховарити? — запитав управляючий.

— Я вмію, — відгукнувся рудуватий. — Мені доводилося куховарити в полі, і я, мабуть, міг би вас виручити. Але з умовою: при першій же нагоді ви влаштуєте мене краще.

— Оце вже розмова чоловіка, — зрадів управитель. — Поїдете із запискою до Сондерса. Хай приставить вас до роботи.

Таким чином, у розрахунковій відомості Даймонд Кроссу додалося два нових імені: Джон Баском і Чарльз Норвуд. Пообідавши, нові робітники разом вирушили до табору. Маршрут, який їм дали, був чіткий і простий: «Їдьте навпростець, через яр. Як проїдете п'ятнадцять миль, тут вам це саме місце й буде». Обидва хлопці були чужі в цих краях, обидва молоді й сміливі, і, оскільки їх звели випадок і далека дорога, слід думати, що фундамент їхньої подальшої дружби було закладено саме того дня, коли вони скакали пліч-о-пліч звивистою балкою Кандад Верда.

До місця призначення подорожні прибули вже після заходу сонця. Штаб-квартира табору була зручно розташована уздовж довгої заводі, навколо якої росли високі дерева. Розкидані по траві намети і брезентова комора свідчили, що ця стоянка розрахована на довгий термін.

Ковбої щойно повернулися до табору, де ніхто не чекав їх із вечерею. Які тільки прокляття не сипалися на голову кухаря, що втік! Поки вони знімали сідла і стриножували коней, до табору прибули новачки і спиталися, де тут Пінк Сондерс. Старший виступив уперед, і вони віддали йому записку управителя.

Пінк Сондерс, який розпоряджався всім, що стосувалося роботи, вважався першим веселуном і дотепником у таборі, де всі — від кухаря до управителя — були в рівному становищі. Прочитавши записку, він помахав рукою товаришам і, надриваючи глотку, урочисто оголосив:

— Джентльмени, дозвольте представити вам Маркіза і Міс Саллі!

Новачків його слова наче збентежили. Новий кухар здригнувся, але, пригадавши, що «Міс Саллі» — звичне прізвисько кухарів на всіх ранчо Західного Техасу, заспокоївся і добродушно приєднався до загального реготу. Що стосується його супутника, то ця витівка не тільки збентежила його, а й розсердила. Різко обернувшись, він схопився за луку сідла, очевидно, маючи намір поскакати геть.

Але Міс Саллі доторкнувся до його плеча і сказав, сміючись:

— Нічого, нічого, Маркізе. Сондерс не хотів тебе образити, навпаки! У тебе такий гордий вигляд, і ніс, як у аристократа, — це прізвисько якраз для тебе.

Міс Саллі розсідлав коня, і Маркіз, змінивши гнів на милість, пішов за його прикладом. Миттю засукавши рукави, Міс Саллі кинувся до комори.

— Ну так, я ваш новий кухар, чорт забирай! Ану, хлопці, зберіть більше хмизу, і за півгодини я впораю вам найсправжнісіньку вечерю.

Жвавість і добродушність, з якими Міс Саллі миттю перерив усе в коморі і, знайшовши каву, борошно та сало, узявся до діла, одразу здобули йому прихильність табору.

При найближчому знайомстві і Маркіз виявився славним, веселим хлопцем, щоправда, він тримався дещо осібно, осторонь грубих табірних розваг. Але ця замкнутість так пасувала до його прізвиська, що здавалася доречною, і хлопці навіть полюбили його за цю рису. Сондерс призначив його гуртівником. Маркіз був чудовий наїзник і управляйся з ласо і клеймом не гірше за інших ковбоїв.

Незабаром між Маркізом і Міс Саллі зав'язалося щось подібне до дружби. Після вечері, коли посуд було перемито і прибрано, їх зазвичай бачили разом: Міс Саллі палив свою люльку, вирізану з кореневища шипшини, а Маркіз плів собі нового арапника або шкріб сирі ремені на пута для коней.

Управитель не забув своєї обіцянки подумати при нагоді про кухаря. Навідуючись до табору, він довго з ним розмовляв. Чимось Міс Саллі приворожив його. Якось опівдні, повертаючись з об'їзду, він завітав до табору і сказав йому:

— Наступного дня вас змінить новий кухар. Як тільки він з'явиться, приїжджайте до садиби. Будете вести в мене всю звітність та кореспонденцію. Мені потрібна надійна людина, яка могла б усім розпорядитися, коли мене немає на місці. Щодо платні можете не турбуватись, на Даймонд-Кроссі не скривдять людину, яка дотримує господарського інтересу.

— Гаразд, — сказав Міс Саллі так спокійно, наче тільки цього й очікував. — А ви не будете проти, якщо я поселюся у вас із дружиною?

— Як, ви одружені? — здивувався управитель, явно незадоволений тим, що справа повернула на інше. — Уперше чую.

— Та в тім-то й річ, що не одружений, але не проти одружитися, — відповів кухар. — Я все відкладав, доки трапиться справжня посада і в мене буде хоча б дах над головою. Не міг же я поселити дружину в наметі.

— Справді, — погодився управитель. — Табір не місце для одруженої людини. Що ж, у будинку в нас просторо, і якщо ви виявитеся тим, за кого я вас маю, — ласкаво прошу. Напишіть їй, нехай приїжджає.

— Гаразд, — повторив Міс Саллі. — Як тільки завтра мене змінять, я вже не забарюся.

Вечір був прохолодний, і, повечерявши, ковбої розсілися навколо великого багаття. Поступово їхні завзяті жарти змовкли і настала повна тиша, а це у ковбойському таборі небезпечний знак — тут вже неодмінно чекай якоїсь каверзи.

Міс Саллі і Маркіз сиділи на колоді і розмовляли про перевагу довгих чи коротких стремен під час їзди на далеку відстань. Незабаром Маркіз підвівся і попрямував до дерева, де у нього сушилися ремінці для нового ласо. Як тільки він пішов, з Міс Саллі трапилася маленька прикрість: вітер задув йому в око смітинку тютюнової крихти, з якої Смізерс, він же Сухий Струмок, скручував собі покурити. Доки кухар тер потерпіле око, з якого текли сльози, Дейвіс Грамофон, якого звали так за уїдливий, скрипучий голос, підвівся з місця і розпочав говорити:

— Громадяни і хлопці, дозвольте поставити вам одне запитання. Хай кожен тут скаже, яке є на світі найбільше неподобство, таке, що порядній людині і дивитися не годиться?

— Погана карта на руках!

— Нічия телиця, коли під рукою немає клейма!

— Твій ніс!

— Револьверне дуло, коли воно дивиться просто на тебе.

— Мовчати, дурні! — втрутився товстун Теллер, уже немолодий гуртівник. — Фоні краще знає, дайте йому сказати.

— Так от, громадяни і хлопці, — вів далі Грамофон. — Усі ті неподобства, які ви тут пе-ре-лічували, досить сумні, і ви, можна сказати, майже вгадали, але тільки не зовсім. Немає на світі більшого неподобства, ніж оце, — і він указав на Міс Саллі, який усе ще тер собі очі, — коли довірлива, ос-ліп-лена молода особа вбивається, тому що підлий зрадник розбив її серце. Що ми з вами — люди чи, може, хижі звіри, що дозволяємо якомусь а-ри-сто-кра-тикові сміятися з почуттів нашої Міс Саллі? Невже ми так і дивитимемось, як цей красень з блискучим титулом топче почуття своєї красуньки, адже кому, як не нам, вона довірила свою долю. Отже: маємо ми намір чинити, як годиться справжнім чоловікам, або так і будемо їсти підмочений хліб, знаючи, що це вона обливає його гіркими сльозами?

— Яке свинство! — обурено пирхнув Сухий Струмок. — Порядні люди так не поводяться. Я давно помічаю, що цей гад упадає за нашою красунею. А ще Маркіз називається! Скажи, Фоні, маркіз — це титулована особа?

— Це ніби як король, — поспішив із поясненням Осока. — Тільки нижче чином. Трохи менше від валета, більше за десятку.

— Прошу зрозуміти мене правильно, — продовжував Грамофон. — Це зовсім не значить, що я проти аристократів. Є серед них і порядні люди. Я сам з ними водився. Я не один кухоль пивця перехилив із мером Форт-Уерта, зі мною не гребував водити компанію навіть касир з полустанку — а це такі люди, які щодо випивки над усяким візьмуть гору. Але якщо Маркіз дозволяє собі грати почуттями безневинної кухарочки, — питається, що йому за це належить?

— Ременя йому гарного! — крикнув Сухий Струмок.

— Собаці собача й честь! — висловив загальну думку Осока.

— Провчити, провчити, — хором підтримали інші.

І перш ніж Маркіз розгадав їхній намір, двоє схопили його за руки і потягли до колоди. Дейвіс Грамофон, який сам себе вповноважив виконати вирок, стояв напоготові зі шкіряними штанями в руках. Уперше ковбої в своїх грубуватих розвагах посягали на недоторканість Маркіза.

— Що це ви затіяли? — крикнув він, обурено виблискуючи очима.

— Легше, Маркізе, — шепнув йому Руб Феллоуз, який удвох із приятелем тримав його за руки. — Бачиш, хлопцям пожартувати здумалось. Розкладуть тебе на колоді і всиплють із десяточок. Не бійся, дуже боляче не буде.

Проте Маркіз, у нестямі від гніву, вискалив зуби і, крикнувши щось невиразне, став із несподіваною силою вириватися з рук, що його тримали. Миттю він розшпурляв чотирьох молодців, які його схопили, і вони відлетіли хто куди. Крик його почув і Міс Саллі і, остаточно протерши очі, чимдуж кинувся на допомогу.

Але тут пролунало гучне «Алло!» — і в освітлений багаттям простір в'їхав фургон, запряжений парою жвавих конячок. Усі кинулися до нього, і те, що вони побачили, примусило їх забути про затію Дейвіса Грамофона, яка, до речі, вже втратила для них принадність новизни. В очікуванні більш принадної дичини і більш захоплюючої розваги про недавнього полоненого просто забули.

Тарантас і коні належали Сему Холлі, скотареві з Біг Мадді. Сем правив кіньми, а поруч із ним сидів гладко поголений товстун у сюртуку та циліндрі. Це був окружний суддя містер Дейв Хеккет, який мав незабаром удруге балотуватися на ту саму посаду. Сем возив його по всій окрузі і по ковбойських таборах, аби розворушити незалежних виборців.

Приїжджі вилізли з тарантаса, прив'язали коней до дерева і попрямували до багаття.

При їхній появі всі мешканці табору, за винятком Міс Саллі, Маркіза і Пінка Сондерса, який за обов'язком зустрічав гостей, із криками жаху кинулися хто куди і зникли в навколишній темряві.

— Господи Боже! — вигукнув Хеккет. — Це вони нас так злякались? Невже ми такі страшні? Радий бачити вас, містере Сондерсе. Як ся маєте? Навіщо це вам знадобився мій циліндр, Холлі?

— Я його боюся, — задумливо відповів Холлі. Він зірвав із Хеккета циліндр і, покрутивши його в руках, питально поглянув у темряву, де тепер запанувала мертва тиша. — Ти що скажеш, Сондерсе?

Пінк посміхнувся.

— Скажу, що не завадило б його повісити вище, — вимовив він байдужим тоном людини, яка дає безкоштовну пораду. — У такій темряві хіба щось побачиш! Не хотів би я, щоб цей головний убір стирчав на моїй маківці.

Холлі став на маточину заднього колеса фургона і, дотягнувшись до найближчого сучка, повісив на нього циліндр. Щойно він спустився на землю, як пролунали постріли щонайменше з десятка шестизарядних кольтів, і пробитий кулями циліндр звалився на землю.

Тут із темряви почувся якийсь свистячий звук, немов двадцять гримучих змій сичали разом, і з усіх боків з'явилися ковбої. Високо, із надзвичайною обережністю піднімаючи ноги, вони звертали один до одного застережне «Тс-с-с!», немов попереджаючи про небезпеку. В урочистому мовчанні вони стали навколо циліндра, з побоюванням дивлячись на нього. Щохвилини то одна, то друга постать, немов у нападі нез'ясовного жаху, відскакувала вбік.

— Це та сама гадина, — сказав один ковбой гучним шепотом, — яка вночі повзає болотами і кричить: «Віллі-валло!»

— Ні, це отруйний Кіпоотум, — висловив припущення інший. — Той, що жалить, умираючи, і кричить, коли його закопують у землю.

— Це господар усієї нечистої тварі, — сказав Дейвіс Грамофон. — Але ж він здох. Не бійтеся його, хлопці!

— Яке там здох, прикидається, бестія, — заперечив Сухий Струмок. — Це Хайголлакум, страшний лісовий дух. Є тільки один спосіб його знищити.

Він витягнув до кола старого Теллера, огрядного гуртівника вагою у двісті сорок фунтів. Теллер поставив циліндр на денце і гепнувся на нього всією своєю тушею, сплюснувши його у тоненький коржик.

Хеккет, вилупивши очі, дивився на те, що відбувалось. Помітивши, що він готовий скипіти, Сем Холлі сказав йому:

— Дивіться, судде, не схибте. У Даймонд Кроссі шістдесят голосів. Хлопці хочуть випробувати вас. Мені здається, ви не програєте, якщо обернете все на жарт.

Хеккет, оцінивши велику мудрість цієї поради, послухався її.

Підійшовши до групи ковбоїв, які після успішної розправи із кровожерним гадом раділи, дивлячись на його останки, він урочисто промовив:

— Дякую вам, хлопці, за безприкладний подвиг. Ви з героїчною і, можна сказати, невтомною мужністю прикінчили монстра, який, мабуть, звалився на нас із дерев, коли ми у пітьмі їхали яром. Тепер я назавжди ваш невиплатний боржник. Ви врятували мені життя і, сподіваюсь, віддасте мені ваші голоси, коли я знову балотуватимуся на посаду судді. Дозвольте вручити вам мою картку.

Ковбої, які витворяли всі ці штуки із незмінно серйозним виглядом, тепер схвально сміялись.

Але Дейвісу Грамофону цього здалося замало. У його винахідливій голові народилася нова ідея.

— Приятелю, — сказав він суворо. — У жодному таборі ви би так легко не звільнилися. Хіба це жарт — випустити на людей таку шкідливу твар! Щастя ваше, що обійшлося без людських жертв. Але ви можете загладити свою вину, виконайте тільки наше прохання.

— У чому річ? — насторожився Хеккет.

— Вам надано право з'єднувати людей священними узами шлюбу, — правильно?

— Правильно, — погодився Хеккет. — Шлюбний союз, скріплений мною, вважається законним.

— Тут, у цьому таборі, нам належить виправити найбільше зло, — почав Грамофон, вдаючись до урочистої слізливості. — Якийсь а-ристо-кратик посміявся з простацької, хоча й гарненької на личко особи жіночої статі, яка вже давно за ним сохне. Увесь табір вважає своїм обов'язком закликати до порядку цього зарозумілого нащадка, може тисячі, а може й тисячі з лишком графів — і з'єднати його, хоч би і сильцем, із потерпілою мамзеллю. Хлопці! Нумо, заарканьте Маркіза і Міс Саллі і женіть їх сюди. Ми їх тут миттю обкрутимо!

Пропозицію Грамофона зустріли криками захоплення. Усі кинулися розшукувати головних учасників майбутньої церемонії.

— З вашого дозволу, — сказав суддя, обтираючи піт, хоча ніч була холодна, — мені хотілося б знати, як далеко ви намірилися зайти у своєму жарті. І чи не слід мені побоюватись, що й деякі інші предмети мого туалету можуть бути прийняті вами за диких звірів і віддані на поталу?

— Хлопці розійшлися нині більше, ніж зазвичай, — пояснив йому Сондерс. — Їм, бачите, спало на думку оженити тут двох — нашого кухаря та гуртівника. Жартома, звичайно. Ну, та вам же з Семом все одно доведеться тут заночувати. Отже, зробіть вже їм цю послугу, може, вони вгамуються.

Свати тим часом розшукали наречену і нареченого. Кухар сидів на дишлі фургона і спокійно палив свою трубку. Маркіз був тут же, неподалік, він притулився до дерева, під яким було влаштовано комору.

Обох безцеремонно заштовхнули до комори, і Грамофон, перейнявши на себе права церемоніймейстера, став віддавати накази.

— Ти, Сухий Струмок, і ви, Джиммі, Бене і Теллере, збігайте до гаю і наберіть квітів — хоча б того ж мескіту — та не забудьте про іспанський меч, що росте біля загороди для коней. Ми дамо його нареченій замість букета. Ти, Кульгавий, тягни сюди свою червону з жовтим ковдру, це буде спідниця Міс Саллі. А ти, Маркізе, і так обійдешся: все одно на нареченого ніхто не дивиться.

Під час цих блазнівських приготувань обидва головні учасники урочистої події на хвилину залишилися наодинці. Обличчя Маркіза виражало страшне хвилювання.

— Цій дурості треба покласти край, — звернувся він до Міс Саллі, і в світлі висячого ліхтаря обличчя його здалося кухареві смертельно блідим.

— А чому власне? — запитав той із посмішкою. — Навіщо псувати людям задоволення? Адже вони дотепер ніколи тобі особливо не докучали. Як на мене, нехай собі веселяться.

— Ах, нічого ти не розумієш, — простогнав Маркіз. — Адже Хеккет — окружний суддя. Якщо він нас з'єднає — кінець… Я не можу… Ах, нічого ти не знаєш!

Але тут кухар підійшов ближче й узяв Маркіза за руки.

— Саллі Баском, — сказав він, — я знаю все!

— Знаєш? — пробелькотів Маркіз. — І ти… ти хочеш?..

— Ніколи в житті нічого так не хотів. А ти?.. Тихіше, сюди йдуть.

До комори ввалилися ковбої з весільним убором для нареченої.

— Віроломний койоте! — вигукнув Грамофон, звертаючись до Маркіза. — Чи згоден ти загладити свою провину перед цією прасувальною дошкою — перед цією, з дозволу сказати, довірливою спідницею? Чи підеш тихо-мирно до вівтаря чи накажеш тягти тебе на вірьовці?

Маркіз стояв, недбало зсунувши капелюха на потилицю і притулившись до купи мішків з бобами. Обличчя його розрум'янилось, очі горіли.

— Що ж, бавитися так бавитися, — сказав він.

Незабаром до Хеккета, Холлі та Сондерса, які сиділи під деревом і палили, наблизилася процесія.

Попереду виступав Кульгавий Уокер, який награвав на своїй гармошці щось вельми тужливе. За ним ішли слідом наречений і наречена. Кухар обернув навколо талії строкату наваську ковдру, у руці його красувався іспанський меч — велика, завбільшки з решето квітка, фунтів п'ятнадцяти вагою, із білосніжними, наче восковими пелюстками. Капелюх нареченої був прикрашений гілками мескіту і жовтими квітами ратами. Сітка від комарів слугувала їй вуаллю. За молодою парою брів, спотикаючись, Дейвіс Грамофон. Як посаджений батько він раз у раз підносив до очей кінський пітник і сповнював повітря риданнями, які було чутно за милю. Далі слідували попарно ковбої. Вони обмінювалися зауваженнями щодо туалету нареченої, на свій розсуд зображуючи гостей на фешенебельному весіллі.

Тільки-но процесія порівнялася з Хеккетом, він підвівся і, сказавши кілька слів про святість шлюбних уз, запитав:

— Як вас звуть?

— Саллі і Чарльз, — відповів кухар.

— Подайте ж одне одному руки, Чарльзе і Саллі!

Мабуть, на світі не було ще такого дивного весілля. Бо це було справжнє весілля, хоча тільки двоє з присутніх про це знали.

Після шлюбної церемонії ковбої прокричали «ура», і на цей вечір потіха була закінчена. Усі порозгортали ковдри, думаючи тільки про те, як би скоріше лягти.

Кухар, який зняв із себе весільне вбрання, і Маркіз затрималися на хвилину в тіні комори. Маркіз схилила голову на плече нареченому.

— Я просто не знала, на що зважитись, — сказала вона. — Батько помер, і нам, дітям, ні на кого було покластись. Я стільки допомагала йому з коровами, що вирішила піти в ковбої. Чим ще могла я прогодуватись? Особливого задоволення мені це заняття не принесло, і я б давно втекла, якби не…

— Якби не що?

— Сам знаєш… Але поясни мені… Як тобі спало на думку?.. Коли ти вперше…

— Та тієї ж хвилини, коли ми приїхали в табір. Пам'ятаєш, Сондерс заволав: «Маркіз і Міс Саллі». Я помітив, як ти зніяковіла, й одразу подумав…

— От нахаба! А чому ти вирішив, ніби я подумала, що це він про мене сказав Міс Саллі?

— А тому, — незворушно відповідав кухар, — що Маркіза я прийняв на свій рахунок. Мій батько був маркіз Бородейл. Сподіваюсь, ти пробачиш мені це, Саллі? Адже це справді не моя вина!

ЗМІСТ

ЧОТИРИ МІЛЬЙОНИ

Дари волхвів

Заради любові до мистецтва

Золото і кохання

Кімната на горищі

Приворотне зілля Айки Шонштейна

Фараон і хорал

СЕРЦЕ ЗАХОДУ

Довідник Гіменея

Купідон порціями

Пімієнтські млинці

Принцеса і пума

Санаторій на ранчо

Серце і хрест

Як справжній кабальєро

СВІТИЛЬНИК, ЩО ГОРИТЬ

Гарлемська трагедія

Закупник із Кактус-Сіті

Останній листок

Пурпурна сукня

Російські соболі

ГОЛОС ВЕЛИКОГО МІСТА

Квадратура круга

Персики

Погрібець і троянда

БЛАГОРОДНИЙ ШАХРАЙ

Джефф Пітерс як персональний магніт

Кафедра філантроматематики

Поросяча етика

Розваги сучасного, села

Совість у мистецтві

Шлюб як точна наука

ДОРОГИ ДОЛІ

Мерзенний обманщик

Перетворення Джиммі Валентайна

НА ВИБІР

Прагматизм чистісінької води

Як ховався Чорний Білл

КОЛОВОРОТ

Вождь червоношкірих

Дороги, які ми вибираємо

Коловорот життя

Костюм і капелюх у світлі соціології

Питання висоти над рівнем моря

ДІЛОВІ ЛЮДИ

День воскресіння

Немовлята у джунглях

Поет і поселянин

Психея і хмарочос

Сила звички

ВСЬОГО ПОТРОХУ

Напад на потяг

Нишпорки

Споріднені душі

ПІД ЛЕЖАЧИЙ КАМІНЬ

Маркіз і міс Саллі

Примітки

1

Волхви — східні мудреці, звіздарі; за біблійним переказом троє звіздарів, ведені новою зіркою на небосхилі, попрямували до місця народження Ісуса Христа, щоб піднести подарунки.

(обратно)

2

Цариця Савська — легендарна цариця Сабейського царства (Саба) у Південній Аравії. За строзавітнім переказом цариця Савська, почувши про славу царя Соломона, прийшла до Єрусалима, випробувала його загадками і здивувалася його мудрості.

(обратно)

3

Цар Соломон — за біблійним переказом цар, який володів численними багатствами і мудрістю.

(обратно)

4

Велика китайська стіна — фортечне укріплення протяжністю понад 6 тис. км, заввишки від 6 до 10 м, побудоване в III ст. до н.е.

(обратно)

5

Ваґнер Ріхард (1813–1883) — німецький композитор, реформатор оперного мистецтва.

(обратно)

6

Рембрандт Харменс ван Рейн (1606–1669) — голландський художник.

(обратно)

7

Вальдтейфель Еміль (1837–1915) — французький композитор.

(обратно)

8

Шопен Фрідерік (1810–1849) — польський композитор і піаніст.

(обратно)

9

Улонґ — сорт китайського чаю.

(обратно)

10

Золоті ворота — протока, яка з'єднує бухту Сан-Франциско з Тихим океаном.

(обратно)

11

Лабрадор — півострів на північному сході Північної Америки в Канаді.

(обратно)

12

Мігрень — напади головного болю, які супроводжуються запамороченнями, нудотою.

(обратно)

13

Гер — німецьке звертання до особи чоловічої статі, відповідає українському «пан».

(обратно)

14

Бенвенуто Челліні (1500–1571) — італійський скульптор, ювелір, письменник.

(обратно)

15

Шістнадцяті й тридцять другі — частини звучання цілої музичної ноти.

(обратно)

16

Граф Монте-Крісто — герой однойменного роману А. Дюма.

(обратно)

17

Пеорія — місто в штаті Іллінойс (США).

(обратно)

18

Лігнін — спеціальний сорт тонкого зморшкуватого паперу, що має добрі властивості поглинача, завдяки чому використовується під час перев'язки.

(обратно)

19

Палаццо — з італійської: палац, особняк.

(обратно)

20

Нессельроде Карл Васильович (1780–1862) — російський державний діяч, один із винуватців дипломатичної ізоляції Росії під час Кримської війни.

(обратно)

21

Астори — багата американська родина.

(обратно)

22

Багамські острови — група островів із тропічним кліматом, придатним для відпочинку та лікування.

(обратно)

23

Хронос — у давньогрецькій міфології бог часу.

(обратно)

24

Кеб — один із видів двоколісних транспортних засобів.

(обратно)

25

Манхеттен — центральна частина Нью-Йорка.

(обратно)

26

Флорида — півострів па півдні США, штат.

(обратно)

27

Лабрекени — прикраси з тканини на віконних і дверних отворах.

(обратно)

28

Алабамська — від Алабама: назва південного штату США.

(обратно)

29

Xор — у давньогрецькому театрі обов'язковий колективний учасник, збірна дійова особа спектаклю.

(обратно)

30

Рампа — ряд лами, розташованих на підлозі біля сцени, які використовуються для її освітлення.

(обратно)

31

Фальстаф — герой п'єси В. Шекспіра.

(обратно)

32

Єлена Прекрасна — в давньогрецькій міфології найкрасивіша з-поміж жінок.

(обратно)

33

Кімоно — японський чоловічий і жіночий одяг, подібний до халата.

(обратно)

34

Пірует — у танцях поворот тіла на кінчиках пальців ніг.

(обратно)

35

Бельв'ю — букв.: «красивий вигляд».

(обратно)

36

Опій — затверділий молочний сік із надрізаних маківок, який використовується в невеликих дозах у медицині.

(обратно)

37

Магнезія — окис магнію, один із лікарських засобів.

(обратно)

38

Іст-Сайд — один із районів Нью-Йорка.

(обратно)

39

Фармакопея — офіційний посібник для фармацевтів, у якому містяться описи способів приготування, зберігання і перевірки лікарських засобів тощо.

(обратно)

40

Гандикап — спортивне змагання різних за класом учасників, під час якого слабшим дається певна фора (поступка в часі, очках тощо).

(обратно)

41

Фальстарт — неправильно взятий старт.

(обратно)

42

Морфій — надзвичайно отруйний елемент опію, який має сильну болетамівну, снодійну й заспокійливу дію.

(обратно)

43

Локінвар — герой балади з поеми Вальтера Скотта «Марміон», який викрав свою кохану в день її заручин із суперником.

(обратно)

44

Морфей — у грецькій міфології бог сну.

(обратно)

45

Фараон — тут: зневажлива назва полісмена.

(обратно)

46

Хорал — спів у католицькій та протестантських церквах.

(обратно)

47

Котикові манто — верхній одяг зі шкури морських котиків.

(обратно)

48

Готель «Просто неба» — тут автор так іронічно називає сквер.

(обратно)

49

Острів — державна в'язниця, розташована на острові.

(обратно)

50

Борей — у грецькій міфології бог північного вітру.

(обратно)

51

Рив'єра — узбережжя Середземного моря на території Франції та Італії.

(обратно)

52

Філантропія — людинолюбство.

(обратно)

53

Брут — найближчий друг і порадиик римського імператора Цезаря, який зрадив його й убив, загнавши ножа в спину.

(обратно)

54

Протоплазма — уміст живої клітини (цитоплазма і ядро),жива речовина.

(обратно)

55

День Подяки (останній четвер листопада) — американське свято, встановлене першими колоністами Нової Англії на честь першого врожаю, зібраного в Новому Світі.

(обратно)

56

Метрдотель — головний офіціант, управитель у ресторані.

(обратно)

57

Ловелас — тут: спокусник, причепа.

(обратно)

58

Йєльський студент — студент Йєльського університету.

(обратно)

59

Гіменей — у давньогрецькій міфології бог шлюбу.

(обратно)

60

Монтана — гірський масив на півночі США.

(обратно)

61

Гомер — давньогрецький поет, автор «Іліади» й «Одіссеї».

(обратно)

62

Короста — хвороба, спричинена потраплянням кліщів на шкіру, внаслідок чого тварина (людина) постійно відчувають свербіж.

(обратно)

63

Унція — міра ваги, яка дорівнює 29,86 г.

(обратно)

64

Вето — право верховної влади заборонити чи призупинити введення в дію законопроекту, ухваленого законодавчою гілкою влади.

(обратно)

65

Фунт — торговий фунт дорівнює 409,5 г.

(обратно)

66

Акр — міра земельної площі в Англії й Північній Америці, яка дорівнює 4047 кв. м.

(обратно)

67

Мова йде про збірку перського поета XI ст. Омара Хаяма.

(обратно)

68

Герой робить таке припущення через те, що мотив цілющої й життєдайної сили вина — один із провідних у творчості Омара Хаяма.

(обратно)

69

Фут — англійська міра довжини, яка дорівнює ЗО, 479 см; дюйм — англійська міра довжини, яка дорівнює 0,0254 м.

(обратно)

70

Миля — міра довжини шляху, різна в різних державах; географічна миля — 7420 м; морська — 1852 м.

(обратно)

71

Мелодекламація — читання віршів або прози в супроводі музики для більшої виразності.

(обратно)

72

Муніципалітет — сукупність органів, які складають міське або сільське самоврядування.

(обратно)

73

Герой використовує для Омара Хаяма псевдонім Рубай Атт, який він, очевидно, утворив від назви віршованої форми «рубаї».

(обратно)

74

Ньюкасл — місто в Австралії.

(обратно)

75

Тауер (від англ. tower — башта) — колись резиденція англійських королів, потім — в'язниця для державних злочинів, нині — військово-історичний музей Англії.

(обратно)

76

Ярд — англійська міра довжини, яка дорівнює 0,9144 м.

(обратно)

77

Апелювати — звертатися до якого-небудь авторитета.

(обратно)

78

Консиліум — нарада лікарів.

(обратно)

79

Діагноз — визначення хвороби на підставі даних спостереження за хворим.

(обратно)

80

Купідон — у давньоримській міфології бог любові; найчастіше красивий хлопчик чи юнак.

(обратно)

81

Бум — несподіваний, короткочасний ріст промислового виробництва й торгівлі, який характеризується зростанням цін на товари й курсу цінних паперів.

(обратно)

82

Пепсин — лікарський препарат, що його одержують із шлунка свиней, овець тощо; застосовують при шлункових захворюваннях.

(обратно)

83

Шекспір Вільям (1564–1616) — англійський драматург, поет.

(обратно)

84

Рубінштейн Артур (1887–1981) — польський піаніст. Із 1937 до 1954 р. живу США.

(обратно)

85

Теодор Рузвельт (1858–1919) — 26-й президент США.

(обратно)

86

Галон — міра об'єму рідких речовин, яка в США дорівнює 3,785 л.

(обратно)

87

Кентуккі — штат на півдні США.

(обратно)

88

Ісав — біблійний герой, який відмовився від батьківського благословення заради сочевичної юшки.

(обратно)

89

Белетристика — художні твори в прозі, розраховані на широке коло читачів.

(обратно)

90

Оклахома-Сіті — столиця штату Оклахома (США).

(обратно)

91

Адам — за біблійним переказом перший чоловік.

(обратно)

92

За біблійним переказом після світового потопу голуб, принісши галузку оливки, указав Ноєві на те, що десь з'явилася суша.

(обратно)

93

Гарнець — міра об'єму сипких речовин, яка дорівнює 3, 2798 л.

(обратно)

94

Палестина — містечко в Техасі.

(обратно)

95

Міткаль — бавовняна тканина з полотняним переплетінням.

(обратно)

96

Меринос — порода овець із однорідною тонкою шерстю білого кольору.

(обратно)

97

Штиблети — один із видів взуття.

(обратно)

98

Гастрономічного — пов'язаного зі шлунком, травленням.

(обратно)

99

Амброзійний — від амброзія: 1) в давньогрецькій міфології їжа богів, яка давала їм вічну молодість і безсмертя; 2) благовонна мазь.

(обратно)

100

Епікур (341–270 pp. до п.е.) — давньогрецький філософ, який проповідував учення про мету життя людини в отриманні насолод, безтурботності.

(обратно)

101

Білування — вичинка шкури тварин.

(обратно)

102

Інгредієнти — складові частини.

(обратно)

103

Даная — у грец. міфології кохана бога Зевса, який з'явився до неї в образі золотого дощу.

(обратно)

104

Образа величності (франц.).

(обратно)

105

Васал — тут: людина, яка в усьому визнає зверхність іншої.

(обратно)

106

Сопрано — в музиці: високий (жіночий) голос або партія в хорі чи ансамблі, що складається з високих голосів.

(обратно)

107

Фіаско — невдача, неуспіх, провал.

(обратно)

108

Момус — у римській міфології божество сміху, покровитель комедії, Купідон — божество кохання.

(обратно)

109

Контральто — низький жіночий голос.

(обратно)

110

Водевіль — п'єса легкого комедійного змісту.

(обратно)

111

Мачете — великий ніж для зрізання стебел цукрової тростини в Латинській Америці.

(обратно)

112

Рокфеллер Дж. Д. (1839–1937) — засновник нафтової й фінансової імперії.

(обратно)

113

Ватерлоо — населений пункт у Бельгії, де 1815 року англійсько-голландськими і прусськими військами було розгромлено армію Наполеона І.

(обратно)

114

Дублін — столиця Північної Ірландії.

(обратно)

115

Фреска — настінний розписі.

(обратно)

116

Краплена (колода карт) — мічена.

(обратно)

117

Сухоти — туберкульоз.

(обратно)

118

Протеже — особа, яка знаходиться під чиїмсь покровительством.

(обратно)

119

Ковбой (ісп.).

(обратно)

120

Так, сеньйоре (ісп.).

(обратно)

121

Хлопець (ісп.).

(обратно)

122

Старший об'їждчик (ісп.).

(обратно)

123

Гаразд? (ісп.).

(обратно)

124

Так, так, щиро дякую, сеньйоре! (ісп.).

(обратно)

125

Аврора — богиня вранішньої зорі в римлян.

(обратно)

126

Геєна вогняна — пекло.

(обратно)

127

Симулянт — людина, яка вдає хвору або зображує її симптоми з метою ввести когось в оману.

(обратно)

128

Бактеріологічний аналіз — аналіз на наявність хвороботворних мікроорганізмів.

(обратно)

129

Бацила — бактерія, яка має форму палички.

(обратно)

130

Тридцять, сорок (ісп.)

(обратно)

131

Москіти — комарі.

(обратно)

132

Китайландія — іронічна назва Китаю за аналогією до Гренландії.

(обратно)

133

Кентаври — у давньогрецькій міфології панівлюдина-напівкінь.

(обратно)

134

Вибивати зорю — тут: простукувати грудну клітку.

(обратно)

135

Двійка— номінал гральної карти.

(обратно)

136

Принц-консорт — у Великій Британії чоловік королеви, який не є монархом.

(обратно)

137

Взятка — термін в азартних іграх.

(обратно)

138

«Творець королів» — прізвисько англійського графа Варвіка (1428–1471), державного діяча, зусиллями якого 1461 р. на англійський престол був посаджений Едуард IV.

(обратно)

139

Ріо-Ґранде — річка в Північній Америці.

(обратно)

140

Ієрогліфи — тут: нерозбірливі написи, знаки.

(обратно)

141

У давньогрецькому переказі юнак Леандр, покохавши жрицю богині Афродіти Геро, щоночі перепливав Геллеспонт (Босфор), щоб зустрітися з нею.

(обратно)

142

Ярд — англійська міра довжини, яка дорівнює 0, 9144 м.

(обратно)

143

Позначення швидкого темпу (лат.)

(обратно)

144

Надзвичайно сильно, у найвищому ступені (лат.)

(обратно)

145

Васал — підданий.

(обратно)

146

Голубокрівка — яка має «голубу кров», тобто родовита, породиста, аристократична порода.

(обратно)

147

Купідон — у давньоримській міфології бог кохання; найчастіше красивий хлопчик чи юнак.

(обратно)

148

Ласо — аркан, який використовується американськими ковбоями для ловіння тварин.

(обратно)

149

Ранчмен — від слів «ранчо» — садиба та господарство для вирощування худоби, і «мен» — чоловік.

(обратно)

150

Інфант — титул принців в Іспанії й Португалії за правління монархів; дитина, спадкоємець.

(обратно)

151

Кабальєро — тут: галантна людина, якій властиві лицарські риси вдачі.

(обратно)

152

Колібрі — найменший на Землі птах із надзвичайно красивим та яскравим оперенням.

(обратно)

153

Ацтеки — найчисленніша індіанська народність Мексики.

(обратно)

154

Фут — в Англії та США — міра довжини, що дорівнює 30,48 см.

(обратно)

155

Колір рожевих пелюсток (франц.).

(обратно)

156

Антраша — у балеті легкий стрибок із швидким схрещуванням ніг у повітрі.

(обратно)

157

Хто знає (ісп.).

(обратно)

158

Чоловік (ісп.).

(обратно)

159

Франсиско Пісарро (бл. 1471–1541) — іспанський конкістадор (завойовник), що діяв у Центральній та Північній Америці. Тут іронічна згадка про нього має на меті підкреслити старезність Переса.

(обратно)

160

Гітана — іспанська циганка-танцівниця.

(обратно)

161

Басконія, або Країна басків, — край у Північній Іспанії, населений переважно народністю басків.

(обратно)

162

Падре — католицький священик.

(обратно)

163

Козенятка (ісп.).

(обратно)

164

Сарказм — уїдливе, глузливе зауваження.

(обратно)

165

Конка — старовинний трамвай із кінною тягою.

(обратно)

166

Улісс (Одіссей), Цирцея — персонажі «Іліади» Гомера.

(обратно)

167

Койот — хижак з родини Собачі, луговий вовк.

(обратно)

168

Вакеро — мексиканська назва ковбоя.

(обратно)

169

Крамниця (ісп.).

(обратно)

170

Боби (ісп.).

(обратно)

171

Гарний хлопчик (ісп.).

(обратно)

172

Душка (ісп.).

(обратно)

173

Дівчинка (ісп.).

(обратно)

174

Кінь (ісп.).

(обратно)

175

Пращур — предок, родоначальник (тут — дуже стара людина).

(обратно)

176

Пісень про кохання (ісп.).

(обратно)

177

Штани (ісп.).

(обратно)

178

Сорочка (ісп.).

(обратно)

179

Господи! (ісп.).

(обратно)

180

Ну (ісп.).

(обратно)

181

Господи помилуй! (ісп.).

(обратно)

182

Корнелія, мати Гракхів, коли її запитали, де її прикраси, відповіла, показуючи на синів: «Ось моя прикраса».

(обратно)

183

Колоратура — прикрашування вокальної мелодії швидкими, технічно важкими звуковими тонами.

(обратно)

184

Свінґ — у боксі боковий удар із значної віддалі.

(обратно)

185

Нокаут — у боксі сильний удар, після якого супротивник не може підвестись.

(обратно)

186

Штиль — безвітря на морі чи озері.

(обратно)

187

Метафора — слово, ужите в переносному значенні на основі аналогії чи порівняння.

(обратно)

188

Спаринг-партнер — партнер для тренування у боксі.

(обратно)

189

День Праці— перша неділя вересня, офіційне свято в США.

(обратно)

190

Пікнік — розважальна прогулянка компанією.

(обратно)

191

Прерогатива — виключне право, перевага.

(обратно)

192

Елізіум — рай.

(обратно)

193

Фурія — одна з трьох давньоримських богинь помсти, тут — сварлива, розлючена жінка.

(обратно)

194

Суверенний — наділений верховною владою.

(обратно)

195

Космополіт — прибічник ідеї світового громадянства.

(обратно)

196

Сієста — післяобідній відпочинок у деяких країнах із спекотним кліматом.

(обратно)

197

Каньйон — вузька річкова долина, глибоко врізана в корінну породу.

(обратно)

198

Карат — міра ваги коштовного каменя, що дорівнює 0,2 г.

(обратно)

199

Табльдот — харчування за спільним столом у готелях чи ресторанах.

(обратно)

200

Зефір — тут: сильний вітер.

(обратно)

201

Мойсей — знаменита статуя великого скульптора доби Відродження Мікеланджело, що зображує біблійного пророка.

(обратно)

202

Сатир — у давньогрецькій міфології лукава хтива істота з цапиними ногами, бородою та рогами.

(обратно)

203

День Подяки — національне свято в США.

(обратно)

204

Фараон — прізвисько поліцейського (заст.).

(обратно)

205

Рецидив — тут: повторне вчинення злочину.

(обратно)

206

Боа-констриктор — велика змія з родини Удави, що живе в тропічних країнах.

(обратно)

207

Венера — богиня кохання та краси у давніх римлян.

(обратно)

208

Канон — тут: твердо встановлене правило, усталена норма.

(обратно)

209

Вендета — кровна помста.

(обратно)

210

Опосум — тварина, що мешкає в лісах Північної та частково Центральної Америки і має цінне хутро.

(обратно)

211

Кебмен — візник, що перевозить пасажирів.

(обратно)

212

Рулетка та рівень (ватерпас) — прості прилади, призначені відповідно для вимірювання невеликих відстаней та для перевірки горизонтального положення лінії чи площини.

(обратно)

213

Маточина — середня частина колеса у возі з отвором для осі та гніздами для спиць.

(обратно)

214

Мається на увазі так званий хмарочос «Праска».

(обратно)

215

Данте Аліг'єрі (3265–1321) — великий італійський пост, лірика якого поклала початок гуманістичній поезії доби Відродження.

(обратно)

216

Кегельбан — зал для гри в кеглі.

(обратно)

217

Муніципальна діяльність — діяльність, пов'язана з роботою органів місцевого самоврядування.

(обратно)

218

Двісті фунтів — приблизно 90 кг.

(обратно)

219

Денвер — столиця штату Колорадо.

(обратно)

220

Штиблети — чоловічі черевики, переважно на шнурках.

(обратно)

221

Епікурейські — від «епікуреєць», тут: людина, яка бачить сенс життя у втіхах та насолоді.

(обратно)

222

Фуражир — тут: людина, що відає заготівлею продуктів харчування.

(обратно)

223

Лицарі Круглого Столу — герої середньовічних романів про короля Артура та його лицарів.

(обратно)

224

Терпсихора — одна з дев'яти муз давньогрецької міфології, муза танцю.

(обратно)

225

Абсент — міцний алкогольний напій зеленого кольору.

(обратно)

226

Тобто зробила знаменитою.

(обратно)

227

Пінта — одиниця виміру рідин та сипких речовин в Англії та США, що дорівнює приблизно 0,56 л.

(обратно)

228

Евріка-Спрінгс — містечко в Арканзасі, оддалік моря.

(обратно)

229

Так вимовляє Джефф Пітере слово «ескулап» — лікар.

(обратно)

230

Американське видавництво, яке випускало путівники та географічні карти.

(обратно)

231

Філантроп — людина, яка займається благодійною діяльністю.

(обратно)

232

Гідростатичний — від гідростатика — розділ гідромеханіки, яка вивчає закони руху та рівноваги рідин і газів, а також їх взаємодію з твердими тілами. Тут Джефф Пітерс застосовує цей термін, явно не розуміючи його значення, аби прикрасити свою розповідь «науковим» слівцем.

(обратно)

233

Мазурик — злодій, шахрай.

(обратно)

234

Джорджія — один з американських штатів.

(обратно)

235

Армія Спасіння — міжнародна християнська благодійна організація.

(обратно)

236

Альфонс Бертільона (1853–1914) — французький криміналіст, який розробив техніку пізнання злочинців за сукупністю особливих прикмет.

(обратно)

237

Джордж Кортелью — міністр фінансів в уряді президента Теодора Рузвельта.

(обратно)

238

Спочив у мирі — упокоївся.

(обратно)

239

Батька Йоана — Йоана Хрестителя.

(обратно)

240

Шербет — солодкий десертний напій.

(обратно)

241

Найстаріший з американських університетів (заснований 1636 p.).

(обратно)

242

Джефф Пітерс плутає дромадерів (верблюдів) із дортуарами (спальнями для учнів або студентів).

(обратно)

243

Мається на увазі біблійна історія вигнання з раю перших людей — Адама та Єви.

(обратно)

244

Констебль — полісмен.

(обратно)

245

Заангажував — тут: найняв на певну роль.

(обратно)

246

Авантажний — показний.

(обратно)

247

Нанкова — з бавовняної тканини.

(обратно)

248

Морфей — у давньогрецькій міфології бог сну та сновидінь.

(обратно)

249

Джефф Пітерс творить кумедний неологізм (нове слово) із двох: клептоманія (хворобливий потяг до крадіжки) та свиня.

(обратно)

250

Джефф Пітерс називає неіснуючі породи свиней, виказуючи тим самим своє повне неуцтво щодо цього.

(обратно)

251

«Биками» на американському біржовому жаргоні називають спекулянтів, які грають на підвищення курсу акцій, «ведмедями» — тих, що грають на зниження.

(обратно)

252

Ентоні Троллоп (1815–1882) — англійський письменник, автор занадто довгих побутових романів.

(обратно)

253

Популісти — дрібнобуржуазна фермерська партія, яка була створена 1891 р. і проголосила боротьбу за часткові реформи — передачу державі залізниць та телеграфу, введення прибуткового податку, обмеження земельної власності тощо.

(обратно)

254

«Чоловік з мотикою» (1899) — вірш американського поета Едвіна Маркхема про фермера, замученого непосильною працею.

(обратно)

255

Сап'ян — кольорова шкіра.

(обратно)

256

Френк Хаббард (1868–1930) — американський гуморист і карикатурист.

(обратно)

257

Фронтиспіс — малюнок або портрет на початку книги, поруч із титульною сторінкою, перед текстом.

(обратно)

258

Томас Лоусон (1857–1925) — американський фінансист і письменник, що викривав корупцію фінансових кіл у низці статей, а також у романі «П'ятниця, тринадцяте» (1907).

(обратно)

259

Шартрез — лікер, зазвичай французького виробництва.

(обратно)

260

Провидіння — вищі, божественні сили.

(обратно)

261

Ф. Т. Барнум — власник відомого у свій час американського цирку.

(обратно)

262

Вето — заборона, накладена на певне рішення вищим органом.

(обратно)

263

Генеалогія — родовід.

(обратно)

264

Ідіосинкразія — тут у переносному значенні: несприйняття певних речей.

(обратно)

265

Єгер — спеціаліст-мисливець, що керує полюванням.

(обратно)

266

Мідас — у грецькій міфології — фригійський цар, який, за однією з легенд, мав ослині вуха, за іншою — міг перетворювати на золото все, до чого торкався.

(обратно)

267

Сноб — пихата, зарозуміла людина.

(обратно)

268

Барель — міра об'єму рідин та сипких тіл в Англії та США. Для нафти — близько 159 літрів.

(обратно)

269

Матримоніальна — пов'язана зі шлюбом.

(обратно)

270

Дишло — товста жердина, прикріплена до передньої частини візка, яка допомагає правити кіньми.

(обратно)

271

Синекура — тут: добре оплачувана посада, на якій майже нічого не треба робити.

(обратно)

272

Томас Гейнсборо (1727–1788) — видатний англійський живописець, майстер ліричного портрета.

(обратно)

273

Тедді — Теодор Рузвельт, президент Сполучених Штатів у 1901–1909 pp. Згадавши Рузвельта, Пітерс хотів показати, що йому відома професія відвідувача: це детектив, який прибув із столиці за наказом влади.

(обратно)

274

Епітет — тут: слово чи вираз, яким характеризують когось із негативного боку, прагнучи образити.

(обратно)

275

Шкіпер — капітан комерційного судна.

(обратно)

276

Концесія — укладений із владою договір на право експлуатації земель, лісів чи підприємств.

(обратно)

277

Кастильський — виходець із Кастилії (Іспанія).

(обратно)

278

Фойє — приміщення в театрі біля глядацького залу, де можуть перебувати глядачі перед виставою або в антрактах.

(обратно)

279

Що скажете, сеньйоре? (ісп.).

(обратно)

280

Ландо — старовинний екіпаж.

(обратно)

281

Провінція басків — край в Іспанії.

(обратно)

282

Знаєте? (ісп.).

(обратно)

283

Іду, мамо (ісл.).

(обратно)

284

Фенікс — казковий птах, здатний відроджуватися з власного попелу. Тут — символ невмирущості, відродження.

(обратно)

285

Кабріолет — тут: легкий однокінний двоколісний візок з одним сидінням.

(обратно)

286

Вояжер, або комівояжер — представник якоїсь фірми, що роз'їжджає по різних місцях із зразками товарів, які вона пропонує.

(обратно)

287

Репортер — журналіст, який збирає й подає різноманітну інформацію.

(обратно)

288

Бенефіс — тут: персональний виступ спортсмена, зазвичай із нагоди ювілею.

(обратно)

289

Менеджер — тут: агент, який веде справи спортсмена.

(обратно)

290

Притча — коротенька історія із повчальним змістом.

(обратно)

291

Присяжні — члени суду присяжних, які колективно ухвалюють судовий вирок.

(обратно)

292

Задля досягнення ефекту комізму навмисне переплутані слова «гіпотонічний» (зі зниженим тиском) та — «гіпотетичний» (заснований на гіпотезі, гаданий), який відповідає змісту сказаного.

(обратно)

293

Есквайр — власник маєтку в Англії та США.

(обратно)

294

Дислокація — розташування.

(обратно)

295

Віллі Стімлен — навмисне перекручене слово «філістимляни» — народ, із яким бився біблійний Самсон.

(обратно)

296

«Симптоматично» — вжите замість «систематично», що підвищує комічний ефект оповіді.

(обратно)

297

Ідентичність — тотожність.

(обратно)

298

Шарабан — легкий однокінний двоколісний візок, те саме, що кабріолет.

(обратно)

299

За біблійним переказом, юний Давид переміг велетня Голіафа.

(обратно)

300

Праща — ручна зброя для метання каменя.

(обратно)

301

Клерк — службовець у конторі, який має справу з діловими паперами.

(обратно)

302

Пансіон — переплутане слово «пенсіон», тобто пенсія.

(обратно)

303

Матримоніальний — пов'язаний зі шлюбом.

(обратно)

304

Табльдот — порядок харчування за спільним столом у готелях, пансіонатах тощо.

(обратно)

305

Резиденція — тут: місце постійного проживання.

(обратно)

306

Гувернер — вихователь.

(обратно)

307

Патрицій — римський аристократ, тут — особа, що наложить до вищих кіл суспільства.

(обратно)

308

Становище зобов'язує (франк.).

(обратно)

309

Фієста — свято, в якому беруть участь багато людей.

(обратно)

310

Експансивний — темпераментний, схильний до виявлення емоцій.

(обратно)

311

Екстаз — вищий ступінь захоплення.

(обратно)

312

Велика дорога, головна вулиця (ісп.).

(обратно)

313

Мул — гібрид коня та осла.

(обратно)

314

Погонич мулів (ісп.).

(обратно)

315

Консул — представник певної країни в іншій країні.

(обратно)

316

До побачення (нім.).

(обратно)

317

«Англійський готель» (ісп.).

(обратно)

318

Іспанська міра ваги —11,5 кг.

(обратно)

319

Ангажемент — запрошення артиста на певний строк для участі у виставах чи концертах на основі договору.

(обратно)

320

«Тебе, Бога, хвалимо» і «Помилуй нас, Боже» (дат.) — церковні співи, що входять до складу меси — католицького богослужіння.

(обратно)

321

Країна помірного клімату (існ.).

(обратно)

322

Дітлахи (ісп.).

(обратно)

323

Метаморфоза — перетворення.

(обратно)

324

Гарячої землі (ісп.).

(обратно)

325

Дуенья — літня жінка в Іспанії та інших країнах, яка стежила за поведінкою молодої знатної жінки.

(обратно)

326

«Гарний відпочинок» (ісп.).

(обратно)

327

Концесіонер — власник концесії.

(обратно)

328

Дезабільє — тобто не зовсім одягнена.

(обратно)

329

Вулиця нью-йоркської бідноти.

(обратно)

330

Інжирне дерево (лат.).

(обратно)

331

Флора — у римській міфології богиня цвітіння, квітів і садів.

(обратно)

332

Мельпомена — одна з дев'яти муз, муза трагедії.

(обратно)

333

Маються на увазі жителі району Нью-Йорка Манхеттена.

(обратно)

334

Ратуша — будинок, де міститься міське самоврядування.

(обратно)

335

Морган і Рокфеллер — відомі американські мільярдери.

(обратно)

336

Сільський елемент у місті (лат.).

(обратно)

337

Північною річкою називається Гудзон у його нижній течії. Східна річка — протока між островами Манхеттен і Лонг-Айленд.

(обратно)

338

Армія Спасіння — християнська благодійницька організація.

(обратно)

339

Пастораль — твір, у якому оспівується життя на лоні природи.

(обратно)

340

Белетрист — автор художніх прозаїчних творів.

(обратно)

341

Чарльз Блейні — режисер і автор безлічі мелодрам.

(обратно)

342

Бутафорія — те, що стосується оформлення театральної вистави.

(обратно)

343

Асигнації — паперові гроші.

(обратно)

344

Фонограф — апарат для записування та відтворення звуків механічним способом.

(обратно)

345

Водевіль — п'єса легкого змісту зі співом і танцями.

(обратно)

346

Притон — місце зосередження аморальних, злочинних елементів, кубло.

(обратно)

347

Гольф — спортивна гра з м'ячем на відкритому повітрі.

(обратно)

348

Оріон — сузір'я в екваторіальній смузі неба.

(обратно)

349

Фурор — гучний публічний успіх, що викликає палке схвалення.

(обратно)

350

У 1900-ті роки — власник найбільшого в Нью-Йорку універсального магазину.

(обратно)

351

Б. Спіноза — голландський філософ XVII ст., представник метафізичного матеріалізму.

(обратно)

352

Бруствер — земляний насип або кам'яне підвищення на зовнішньому боці окопу чи траншеї для захисту від ворожого вогню.

(обратно)

353

Ландшафт — краєвид.

(обратно)

354

Епіктет — римський філософ, представник пізнього стоїцизму.

(обратно)

355

Синекура — тут: добре оплачувана посада, на якій майже нічого не треба робити.

(обратно)

356

Вексель — борговий документ встановленого зразка, який передбачає обов'язкову сплату боржником грошей у певний термін.

(обратно)

357

Флердоранж — квіти, що зазвичай прикрашали весільне вбрання нареченої.

(обратно)

358

Ексцентричний — непересічний, схильний до несподіваних вчинків.

(обратно)

359

Способу дій (лат.).

(обратно)

360

Апачі — індіанське плем'я, яке довго чинило опір американським колоністам.

(обратно)

361

Кулі, що широко розсипаються під час пострілу.

(обратно)

362

Принц Альберт — чоловік англійської королеви Вікторії.

(обратно)

363

Дядько Сем — звичайне прізвисько США та уряду країни.

(обратно)

364

Індукція — логічний умовивід, за якого на підставі знання про окреме робиться висновок про загальне (протилежна індукції — дедукція).

(обратно)

365

Шедевр — видатний твір у будь-якій галузі творчості.

(обратно)

366

Смокінг — святковий або офіційний чоловічий одяг, чорний піджак із довгими, обшитими шовком вилогами.

(обратно)

Оглавление

О. Генрі ВОЖДЬ ЧЕРВОНОШКІРИХ Оповідання

із збірки «ЧОТИРИ МІЛЬЙОНИ»

  Дари волхвів[1]

  Заради любові до мистецтва

  Золото і кохання

  Кімната на горищі

  Приворотне зілля Айки Шонштейна

  Фараон[45] і хорал[46]

із збірки «СЕРЦЕ ЗАХОДУ»

  Довідник Гіменея[59]

  Купідон[80] порціями

  Пімієнтські млинці

  Принцеса і пума

  Санаторій на ранчо

  Серце і хрест

  Як справжній кабальєро[151]

із збірки «СВІТИЛЬНИК, ЩО ГОРИТЬ»

  Гарлемська трагедія

  Закупник із Кактус-Сіті

  Останній листок

  Пурпурна сукня

  Російські соболі

із збірки «ГОЛОС ВЕЛИКОГО МІСТА»

  Квадратура круга

  Персики

  Погрібець і троянда

із збірки «БЛАГОРОДНИЙ ШАХРАЙ»

  Джефф Пітерс як персональний магніт

  Кафедра філантроматематики

  Поросяча етика

  Розваги сучасного села

  Совість у мистецтві

  Шлюб як точна наука

із збірки «ДОРОГИ ДОЛІ»

  Мерзенний обманщик

  Перетворення Джиммі Валентайна

із збірки «НА ВИБІР»

  Прагматизм чистісінької води

  Як ховався Чорний Білл

із збірки «КОЛОВОРОТ»

  Вождь червоношкірих

  Дороги, які ми вибираємо

  Коловорот життя

  Костюм і капелюх у світлі соціології

  Питання висоти над рівнем моря

із збірки «ДІЛОВІ ЛЮДИ»

  День воскресіння

  Немовлята у джунглях

  Поет і поселянин

  Психея і хмарочос

  Сила звички

із збірки «ВСЬОГО ПОТРОХУ»

  Напад на потяг

  Нишпорки

  Споріднені душі

із збірки «ПІД ЛЕЖАЧИЙ КАМІНЬ»

  Маркіз і міс Саллі

  ЗМІСТ

*** Примечания ***