Вождь червоношкірих: Оповідання [О Генрі] (fb2) читать постранично, страница - 3

— Не зрозумій мене неправильно, Делло, — сказав він. — Жодна зачіска і стрижка не змусять мене розлюбити мою дівчинку. Але розгорни цей пакунок, і тоді ти зрозумієш, чому я першої миті трішки остовпів.

Білі спритні пальчики розірвали мотузку і папір. Пролунав крик захоплення, який відразу ж — на жаль! — так по-жіночому змінився потоком сліз і стогонів, тому довелося терміново використати всі заспокійливі засоби, на які був здатен господар дому.

А на столі лежали гребені, той самий набір гребінців — один задній і два бокових, — якими Делла давно вже благоговійно милувалася в одній вітрині на Бродвеї. Чудові гребінці, справжні черепахові, з блискучими камінцями, вставленими в краї, і якраз під колір її волосся. Вони коштували дорого — Делла знала це, — і серце її довго мучилося й ниділо від нездійсненного бажання мати їх. І ось зараз вони належать їй, але вже немає чудового волосся, яке б прикрасив цей так довго бажаний блиск.

Проте вона притиснула гребінці до грудей і, коли врешті набралася сили підвести голову й посміхнутися крізь сльози, сказала:

— У мене дуже швидко росте волосся, Джиме! — раптом вона зненацька підскочила, як ошпарене курча, і вигукнула: — О Господи!

Адже Джим ще не бачив її чудового подарунка. Вона поспіхом простягнула йому ланцюжок на розкритій долоні.

Матовий коштовний метал, здавалося, заграв у променях її бурхливої і щирої радості.

— Хіба не чудово, Джиме? Я все місто оббігала, поки знайшла це. Тепер можеш хоч сто разів на день дивитися на годинника. Дай-но мені годинник. Я хочу подивитись, як це пасуватиме одне до одного.

Але Джим замість того, щоб послухатися її, ліг на кушетку, підклав обидві руки під голову й усміхнувся.

— Делло, — сказав він, — доведеться нам поки що сховати наші подарунки, хай полежать трішки. Вони для нас зараз надто невчасні. Годинника я продав, щоб купити тобі гребінці. А тепер, мабуть, саме час смажити котлети.

Волхви, які принесли дари немовляті в яслах, були, як відомо, мудрі, напрочуд мудрі люди. Вони й завели моду робити різдвяні подарунки. Й оскільки вони були мудрі, то і їх дари були мудрими, можливо, навіть з обумовленим правом обміну в разі непридатності. А я тут розказав вам нічим не примітну історію про двох дурненьких дітей із восьмидоларової квартирки, які дуже нерозумно пожертвували один для одного свої найбільші скарби. Але хай буде сказано для науки мудрагелям наших днів, що зі всіх дарувальників ці двоє були наймудрішими. Зі всіх, хто підносить і приймає дари, лише істинно мудрі схожі на них. Тепер і завжди. Вони і є волхви.

Заради любові до мистецтва

Якщо любиш мистецтво, жодна жертва не буде тягарем. Такою є передумова. Наша історія стане висновком із цієї передумови та водночас і її спростуванням. Це буде оригінально й по-новому з точки зору логіки, а як літературний прийом — не набагато старішим за Велику китайську стіну^[4].

Джо Лерребі виростав серед віковічних дубів і плескатих рівнин Середнього Заходу, палаючи пристрастю до образотворчого мистецтва. У шість років він відтворив на картоні міську водокачку й якогось поважного громадянина, що поспіхом промчав повз митця. Цей плід творчих зусиль був обрамлений і виставлений у вікні аптеки, поряд із цікавим качаном кукурудзи, в якому зернини складали непарну кількість рядів. Коли ж Джо Лерребі виповнилося двадцять років, він, вільно зав'язавши краватку й тугіше затягнувши пояса, відбув із рідного міста до Нью-Йорка.

Ділія Керузер жила на Півдні, у поселенні, оточеному соснами, і звуки, які вона вміла видобувати з шести октав фортепіанної клавіатури, вселяли настільки великі надії в серця родичів, що за їхнього сприяння в її скарбничці зібралося достатньо грошей для поїздки «на Північ» з метою «завершення освіти». Як саме вона її завершить, родичі передбачити не могли… хоча саме про це й буде наша розповідь.

Джо та Ділія зустрілися в студії, де молоді люди, які вивчали живопис і музику, збиралися, щоб посперечатися про світлотіні, Ваґнера^[5], музику, творіння Рембрандта^[6], картини, шпалери, Вальдтейфеля^[7], Шопена^[8] й Улонґ^[9].

Джо та Ділія закохалися одне в одного чи сподобалися одне одному — як вам більше подобається — і, не гаючи часу, побралися, оскільки (дивися вище), коли любиш мистецтво, ніякі жертви не тяжкі.

Містер і місіс Лерребі найняли квартирку й почали господарювати. Це була усамітнена квартирка, що загубилася в якомусь закапелку, який відповідав би нижньому ля дієз фортепіанної клавіатури. Молодята були щасливі. Вони належали одне одному, а мистецтво належало їм. І ось моя порада тому, хто молодий і багатий: продай маєток твій і роздай усе жебракам… а ще краще — віддай ці гроші швейцарові, щоб поселитися в такій самій