Час зірки [Кларісе Ліспектор] (fb2) читать онлайн

Кларісе Ліспектор Час зірки

Сакральна сила ^{Передмова}

Авторів, які називають себе письменниками — легіон, але тих, які уміють писати, в історії літератури насправді мало. Кларісе Ліспектор уміла.

Для неї жити означало писати. Її творчість і життя суцільний метатекст. Її персонажі задумані на кілька життів і романів, і водночас були реальними людьми. Ольга Бореллі, секретарка письменниці, згадує, що Кларісе незадовго до смерті, квола й знесилена після операції, несподівано вирішила вийти з лікарняної палати. Біля дверей вона зустріла медсестру, яка категорично заборонила їй ходити. «Ви щойно вбили мого персонажа!» — вигукнула у розпачі Ліспектор. «Вона завжди, так, завжди вміла здійснити те, що вона хотіла і коли хотіла. Не питаючи ні в кого дозволу. У цьому була сила її характеру», — констатувала Ольга, яка, за словами Кларісе, мала стати тією, що сидітиме поруч в останні миті її життя. Це здійснилося…

Літературознавці недаремно розглядають тексти письменників у контексті їх біографії. «Будьте обережні з Кларісе, — застеріг канадську письменницю Клер Варен, дослідницю життєтворчості бразильської легенди, давній друг Ліспектор, Отто Лара Резенде. — Це не література. Це чародійство». Магічний реалізм Кларісе Ліспектор приголомшує, поетика її прози нагадує заклинання первісної людини, слова розлітаються, наче звуки шаманського барабана, мова дика й незвична. Це текст-ритуал, логіка його викладу спантеличує. Як диво, перед яким безсила буденна свідомість. «Неважливо, як дивно звучить проза Ліспектор у перекладі, бо мовою оригіналу вона звучить не менш незвично» — пояснює Бенджамін Мозер, перекладач і біограф найзагадковішої письменниці Латинської Америки, у своєму розлогому дослідженні її життєтворчості «Чому цей світ».

Манера писати в Ліспектор настільки самобутня і незвична, що кожен перекладач відчув болісні муки творчості, аби точно перекласти її слова. І тут річ навіть не в неможливості точно переповісти одну мову іншою. Складно, бо це авторка, яка винаходила свої літературні канони. Граматика, синтаксис і навіть пунктуація в неї — поза визнаними правилами. Забути завчені мовні канони довелося і мені, літературному редакторові. Моє уявлення про художню прозу кардинально змінилося, відколи я читала і перечитувала Ліспектор — як мовою оригіналу, так і в перекладах. Перший критерій, що перед вами справжній художник слова: його хочеться перечитувати. А перекласти цю експериментальну прозу виклик для перекладачів, які зважуються розгадувати смислові парадокси, складні алегорії та ексцентричні метафори бразильського «сакрального монстра». Клер Варен, яка перекладала Ліспектор французькою, постійно картала себе за намагання «виривати голки з кактуса». Маю додати, незважаючи на те, що пише Ліспектор ніби й просто, читати «Час зірки», чи не всі її твори, дуже складно. Це однаково важко, що спробувати осягнути філософію Спінози, єврейських містиків або Кабали, вплив яких можна зчитати поміж рядків у її текстах.

«Коли я навчилася читати, то читала багато книжок із різними історіями. Я думала, що книжка — це щось таке, що народжується. Я тоді не знала, що книжки пишуть». А коли дівчинці розповіли, що кожна книжка має свого автора, то Кларісе теж вирішила «стати автором». Її дитячі оповідання, які вона надсилала до редакції газети міста Ресіфі, не опублікували: бо в текстах не було фактів, тільки враження та емоції. Та це не зупинило вперту дитину — і в 9 років вона написала театральну п’єсу про любов у трьох актах. Дві сторінки, які теж ніколи не були опубліковані. Але відколи вона прочитала «Степового вовка» Гессе, її найсильнішим бажанням було — писати.

«Є те, про що я би хотіла сказати, але не можу. І дуже тяжко з цим буде кожному, хто писатиме мою біографію», — писала Кларісе Ліспектор в неопублікованому рукописі. Бенджамін Мозер у своїй книзі («Чому цей світ») обережно висловує припущення, що йдеться про зґвалтування матері, над якою під час єврейських погромів українських сіл у 1919 році поглумилася ватага російських солдатів. Вони й заразили молоду жінку сифілісом, від якого вона померла, коли майбутній письменниці було дев’ять років. Незважаючи на фатальну неблагородну хворобу, яку на той час не вилікували б, а до застосовування пеніциліну залишалося понад 20 років, третя дівчинка в сім’ї Ліспектор народилася здоровою.

10 грудня 1920 року в українському селищі Чечельник (нині Вінницька область) народилася Хая, що на івриті означає «життя». Дівчинці заледве виповнилося чотирнадцять місяців, коли її сім’я емігрувала з України до Бразилії, бо іншого вибору, щоб вижити, не мали. Незрозуміло чому, проте в інтерв’ю культова письменниця говорила, що покинула Україну двомісячним немовлям (звісно, що в зрілому віці вона навчилася рахувати). Можна спробувати пояснювати її слова незагоєною психічною травмою, як і те, що знаменита письменниця знехтувала нагодою приїхати до України, хоч їй, завдяки дипломатичним зв’язкам, це було просто зробити.

Повільна й болісна смерть матері — найтрагічніший спогад убогого дитинства Кларісе Ліспектор. Про велику провину перед мамою, яку понад усе мріяла і не змогла врятувати, вона зізналася своїм двом психоаналітикам, до яких ходила впродовж багатьох років і приховувала цей факт біографії навіть від найближчих друзів. Винна від народження, бо прийшла у світ зі смертним гріхом і вже через це вчинила непоправний гріх, за який і буде покарана смертю. Аби якось зарадити безкінечному болю, від якого страждала матір, семирічна дівчинка вигадувала казки, в яких герої вічні: «вони не зовсім померли». Але паралізована мама таки померла, а її Хая, якій змінили ім’я, відколи оселилися в Масейо, столиці штату Алаґоас, найбіднішому в Бразилії, стала Кларісе. «Це лілії на грудях»… — так пояснювала багато років потому сенс свого нового імені письменниця в листах.

Після похорону дружини з надією на краще життя батько Ліспектор наважився переїхати з доньками до Ріо-де-Жанейро. Хоч і мав талант до математики, комерція торговця дрібними товарами навіть у столиці не виправдала його сподівань. Однак гроші на уроки гри на фортепіано для своїх дітей він таки знайшов, як і кошти для того, щоб усі троє доньок здобули освіту. Кларісе старанно вчилася, у 17 вона успішно склала іспити і вступила до найпрестижнішого юридичного закладу країни, що було неймовірним досягненням для дівчини з бідної єврейської сім’ї. Вірила, що зможе змінити пенітенціарну систему, заявляла, що в’язниці потрібно реформувати, а поняття «злочину і кари», під впливом однойменного роману Достоєвського, відмежувала від суспільної влади виносити смертний вирок і обмежувати свободу іншого. Почути про таке з вуст дипломованого юриста, хоч і водночас «нестерпного генія» від літератури? Її заяви часто були на межі скандалу: Ліспектор підважувала легітимність державної влади. «Я єврейка, ви знаєте, — декларувала вона. — Але я не вірю в цю нісенітницю, що євреї є обраними Богом народом. Це безглуздя. Німці мають бути саме такі, бо вони робили те, що вони зробили. Чи «обраність» хоч колись порятувала євреїв?» Відвертість Кларісе дивувала багатьох, як і парадоксальність її мислення та вчинків.

Несусвітня в ті часи річ, що єврейська дівчина вийшла заміж за католика, майбутнього дипломата. Маурі Гуржел Валенте став її законним чоловіком, від якого вона народить двох синів — Педро і Пауло. Мрії здійснювалися: у журналі «Pan» вийшов друком її маленький «Тріумф» (1940). А в 1943 році після публікації дебютного роману «Поряд з диким серцем» вона стала сенсацією. І так несподівано ввірвалася в бразильську літературу, що літературні критики не йняли віри, що такий глибокий текст здатна написати жінка. Деякі вирішили, що автор чоловік і пише «під дивакуватим псевдонімом». Поет Ледо Іво оцінив книжку молодої письменниці як найсильніший роман, який досі писала жінка португальською мовою. Американський перекладач Грегорі Рабасса радів: «Я зустрів незвичайну жінку, яка виглядає, як Марлен Дітріх, і пише так, як Вірджинія Вулф». Критики не порівнювали Ліспектор із бразильськими письменниками, натомість згадували Джойса, Достоєвського, Пруста, Кафку та інших. «Ураган Кларісе» — дивувалася тому, що її постійно з кимось порівнюють, бо тоді читала з усіх згадуваних лише Достоєвського.

Серед знаменитостей, у яких брала інтерв’ю 19-річна студентка Кларісе Ліспектор на початку успішної журналістської кар’єри, був і 26-річний Лучіо Кардозо, чи не найталановитіший поет і найсміливіший драматург свого покоління. Вона вперше покохала чоловіка, але він був гомосексуалістом. Усе життя невгамовна жінка не полишала спроб достукатися до його дикого серця хронічного алкоголіка та сибарита-спокусника. Поміж ними була тільки дружба та його марні намагання «полюбити жінку». Він став прототипом до героя її другого роману «Люстра» (1946), який писала, щоб забути про нерозділене кохання. Вони були близькими друзями аж до смерті поета, яку вона вважала другою життєвою катастрофою після смерті матері.

Кларісе намагалася віртуозно грати роль дружини дипломата, стоїчно зносячи розлуку з Бразилією скрізь, де працював її чоловік: в Італії, в Швейцарії, у Сполучених Штатах Америки… Через десять років сімейного життя, письменниця усвідомила, що не може жити без Ріо, в чужомовних країнах, далеко від родини, сестер і друзів, тож у 1959 році вона повернулася до Ріо-де-Жанейро. Пара розлучилася, незважаючи на те, що сім років Маурі сподіватиметься на повернення своєї Кларісе. На той час Ліспектор вже мала славу видатної письменниці, ексцентричної та загадкової жінки, міф про яку створювали журналісти: вона затято бунтувала проти публічності. «Моя таємниця, — повторювала вона, — у тому, що нема таємниці».

На долю письменниці випало ще одне складне випробування: шизофренія старшого сина. Коли він був маленьким, вони з чоловіком не могли натішитися незвичайним розумом первістка, але одного разу Педро сказав їм, що в нього дивні вуха, в них звучить музика і голоси людей, яких нема в кімнаті. Психіатр оглянув маленького школяра і сказав, що або ця дитина виросте генієм, або зійде з розуму. Кларісе ж не покидала думка, що в божевіллі сина саме її провина, вона заспокоювала себе кавою з пігулкою «Беллергалу», і до багаторічної залежності від тютюну додалися інші. Без заспокійливого вона не могла заснути. Від хронічного безсоння почалися психічні розлади, які намагалися згладити психоаналітики. Аж поки Кларісе голими руками напівсвідомо почала гасити пожежу в своїй спальні, в якій і писала, і ледве не згоріла: її врятував син. Коли рани від опіків на тілі загояться, про них нагадає їй, відомій за межами країни письменниці, один директор журналу, відмовивши їй у публікації: «Для того, аби бути продуктивнішою і краще обізнаною, ти повинна оновити свою sexual agenda». Стримана і вразлива Кларісе відповіла: «Я не можу ні з ким спати, (…) все моє тіло згоріло». У 1972 році вона сказала своєму близькому другу, що збирається померти, як і його матір, від раку. І вона померла через п’ять років — від раку яєчників.

Кларісе була красивою жінкою, висока, із золотаво-рудим волоссям, зелено-карими очима, червоними (вона обирала яскраві кольори помад) губами, глибоким гортанним голосом… щоразу зі смаком одягнена — чоловіки постійно закохувалися в неї, Джорджо де Кіріко і Ді Кавальканті увічнили її на своїх полотнах. А вона втікала від них у літературу: дев’ять романів: «Місто в облозі», «Яблуко в темряві»… «Дихання життя»… стільки ж збірок оповідань, п’ять історій для дітей, які побачили світ різними мовами…

Колумбійський аристократ на ім’я Сімон Гонсалес у 1974 році запросив видатну письменницю на свій Всесвітній конгрес чаклунів у колумбійській Боготі. Там її містичне оповідання «Яйце і курка» у цілковитій тиші звучало в перекладі англійською. Сама ж письменниця не мала виступу, тільки спостерігала за екстрасенсами та чародіями. «Я маю дещо сказати про магію, — заявила вона після повернення в Ріо. — Насправді я думаю, що наш контакт з надприродним має відбуватися в тиші, в глибокому усамітненні та медитації. Натхнення, у всіх видах мистецтва, має дотик магії, тому що творення — це річ, яка абсолютно незбагненна. Ніхто нічого не знає про це (…) Магія є також у тому факті, що ми винайшли Бога, і що, якимось дивом, Він існує».

Вона не вважала себе професійною письменницею: «Я лише пишу, коли хочу. Я аматор і прагну йти саме цим шляхом. Професійні письменники мають особистий обов’язок писати. (…) я не хочу бути професійною письменницею. Я оберігаю свою свободу» — в лютому 1977 року вона дала перше й останнє інтерв’ю на телекамеру в студії «TV Cultura» в Сан-Паулу — з умовою, що глядачі побачать його вже після її смерті. «Але хіба ви не народжуєтеся та не оживаєте завдяки кожній своїй новій книзі?» — допитувався в неї тележурналіст. «Що ж. [Вона робить глибокий вдих, перш ніж, нарешті, договорити.] Зараз я мертва. Побачимо, чи зможу я народитися знову. У цю мить я мертва. Я кажу вам це з моєї могили».

P.S. Межі людської мови для цієї авторки не були перешкодою, щоб перетворити біль, пристрасть, оргазм, сльози чи невимовний містичний інсайт в акт мистецтва. Вона хотіла написати про те, для чого слів не існує. Світ і те, що знаю про нього це не одне і те ж, чому ж «про що неможливо говорити, про те треба мовчати», як переконував філософ і логік Людвіг Вітґенштейн? Але вона йшла разом із сміливими, які долають межі, що стримують інших.

P.P.S. Перше українське видання Ліспектор народилося завдяки зусиллям Анетти Антоненко, яка не боїться експериментальних видавничих проектів, старанням перекладача, який писав і переписував, підказкам Бенджаміна Мозера і консультаціям літературознавця Дмитра Дроздовського, через що я так безмежно радію і дякую.

Інна Корнелюк

ЧАС ЗІРКИ

Моя провина

або

Час зірки

або

Та, що відбивається

або

Право на крик

або

А як же майбутнє

або

Співаючи блюз

або

Вона не вміє кричати

або

Відчуття втрати

або

Свист у темному вітрі

або

Я не можу нічого вдіяти

або

Запис попередніх фактів

або

Дешева слізлива історія

або

Непомітний вихід через чорний хід

Присвята автора

(насправді Кларісе Ліспектор)

Отже, я присвячую цей твір старому Шуману та його солодкій Кларі, кістки яких, на жаль, сьогодні вже покояться в землі. Присвячую його рубіновому, яскраво-червоному кольору, кольору моєї крові дорослої людини, а отже, я присвячую його моїй крові. Найперше присвячую його гномам, карликам, сильфідам і німфам, які населяють моє життя. Присвячую його світлій і сумній пам’яті про мою колишню бідність, коли все було більш тверезим і гідним, а я ще ніколи не куштував лангустів. Присвячую його бурі Бетховена. Вібрації нейтральних кольорів Баха. Шопену, від якого я млію. Стравінському, який налякав мене і з яким я літав у вогні. «Смерті і Преображенню», в якій Ріхард Штраус відкриває мені долю? Передусім я присвячую його дням минулим і нинішньому, прозорій вуалі Дебюссі, Марлосу Нобре^[1], Прокоф’єву, Карлові Орфу^[2] та Шенберґу^[3], композиторам-додекафоністам^[4], пронизливим крикам електронників — усім тим, хто досяг найбільш несподіваних страшних глибин у мені, всім сучасним пророкам, хто передбачив мене для мене самого, поки цієї миті я не вибухнув у: я. Моє я — це кожен з вас, бо я не можу просто бути собою, мені потрібні інші, щоб триматися, — я ж такий дурний, такий кривий, зрештою, мені залишається тільки медитувати, щоб упасти в цю суцільну порожнечу, яка досягається лише шляхом медитації. Медитація не потребує результатів: вона може бути самоціллю. Я медитую без слів і про ніщо. Моєму життю заважає письмо.

Але — але не забувайте, що структури атома не видно, але про неї відомо. Я знаю про безліч речей, яких ніколи не бачив. І ви також. Неможливо довести існування найвірогіднішого, можна лише вірити: вірити крізь сльози.

Ця історія відбувається за умов надзвичайного стану соціального катаклізму. Йдеться про незавершену книгу, бо їй бракує відповіді. Відповіді, яку, сподіваюсь, хтось на світі дасть. Ви? Це — кричуща історія про те, щоб мати трохи розкоші, якої, їй-Богу, я теж потребую. Амінь для нас усіх.

* * *

Усе на світі почалося з так. Одна молекула сказала «так» іншій молекулі, і зародилося життя. Але до передісторії була перед-передісторія, і було ніколи, і було так. Так було завжди. Не знаю, чому, але знаю, що Всесвіт ніколи не починався.

Зрозумійте мене правильно, я досягаю простоти оповіді лише невтомною працею.

Поки я маю питання, але не маю відповідей, я писатиму далі. Як же мені розпочати від самого початку, якщо все, що відбувається, визначено наперед? Якщо до перед-передісторії вже існували апокаліптичні чудовиська? І якщо цієї історії ще немає, то вона обов’язково відбудеться. Думка — це дія. Відчуття — це реальність. Обидві речі поєднані між собою — я пишу те, що пишу. Бог — це світ. Правда — це завжди нез’ясовний внутрішній контакт. Моє справжнє життя — незбагненне й надзвичайно потаємне, як мій внутрішній світ, і немає такого слова, яким його можна визначити. Моє серце спорожніло, втративши бажання, і стислося в останньому чи першому ударі. Зубний біль, що пронизує цю історію, заціплює вуста. Тому мелодія, яку я голосно співаю, — синкопована й різка — це мій власний біль: я несу на своїх плечах весь світ, і щастя немає. Щастя? Ніколи не чув безумнішого слова — його вигадали оті дівчата з північного сходу, що походжають біля гір.

Тепер скажу, що бачення цієї історії змінюватиметься поступово: два з половиною роки я помалу відкриваю нескінченні «чому». Це — бачення неминучості. Неминучості чого? Хтозна, чи дізнаюсь я про це колись. Адже пишу в той же час, коли ви мене читаєте. Тільки я не починаю від кінця, що пояснив би початок — як смерть, здається, пояснює життя, — тому що мені треба записувати попередні факти.

Я пишу і вже відчуваю сором за те, що нав’язую вам цю оповідь, таку поверхневу й просту. Звідки, проте, от-от бризне бурхлива кров самого життя, щоби потім застигнути згустками тремтливого желе. Чи стане ця історія згустком моєї власної крові? Звідки мені знати? Якщо в цій історії є правда (а вона правдива, хоча й вигадана), нехай кожен впізнає її в собі, бо всі ми єдині: хто має гроші, той убогий духом або відчуває тугу через те, що йому бракує того, що дорожче від золота, — витонченості почуттів.

Звідки мені відомо про все, що має статися, навіть про те, чого я ще не бачив і не пережив? Річ у тім, що на одній з вулиць у Ріо-де-Жанейро я випадково помітив відчуття приреченості на обличчі однієї дівчини з північного сходу. Моє дитинство також минуло на північному сході. Всім, що знаю, я завдячую життю. Життя багато чому вчить, навіть якщо ви цього не усвідомлюєте. Тож ви знаєте значно більше, ніж можете собі уявити, і лише вдаєте, що ви не знаєте.

Я спробую писати не надто складно, хоча змушений вживати слова, які вам допоможуть. У цій історії (за моїм довільним рішенням, яке може бути помилковим) буде семеро персонажів, і я, звісно, один із головних. Я, Родріґо C. М. Ця розповідь буде старомодною, бо не хочу виглядати сучасним і вигадувати неологізми, аби показати свою оригінальність. Тому я спробую (хоч і не звик до цього) написати історію, в якій буде початок, середина і gran finale^[5], за яким — лише тиша й шум дощу.

Історія поверхнева і проста, так, але вона має свої секрети: узяти хоча б один з підзаголовків «А як же майбутнє», перед яким стоїть крапка і після якого — крапка. Йдеться не про мою примху: в кінці, можливо, стане зрозумілою причина такого розмежування. (Я погано уявляю собі фінал, але хочу, наскільки мені дозволить моя обмеженість, аби він був грандіозним). Якби тут замість крапки стояли три крапки, підзаголовок був би відкритим для ваших фантазій, можливо, навіть шкідливих та безжалісних. Гаразд, правда, що в мене теж немає співчуття до моєї головної героїні, дівчини з північного сходу: я хочу, щоб ця розповідь була холоднокровною. Але я маю право бути болісно холодним, а ви — ні. І я не даю його вам. Це не лише розповідь, а саме первозданне життя, що тільки-но зародилося і тепер дихає, дихає, дихає. Пористий матеріал, одного дня я проживу тут життя молекули з подальшим вибухом її атомів. Більшим за вигадку є мій обов’язок розповісти про цю дівчину з-поміж тисяч таких, як вона. І мій обов’язок — навіть якщо мені забракне майстерності, розкрити її життя.

Бо є право на крик.

Тому я кричу.

Це лише крик, а не благання про допомогу. Знаю, що є дівчата, які продають своє тіло, єдине, що вони насправді мають, за гарну вечерю замість звичного сандвічу з ковбасою. Але дівчина, про яку я розповім, не має красивого тіла для продажу, ніхто не хоче її, вона цнотлива, невинна й нікому не потрібна. На жаль, зараз я збагнув, що також нікому не потрібен, і навіть те, що я пишу, міг би написати будь-хто. Будь-який інший письменник, але це має бути чоловік, тому що письменниці можуть бути занадто слізливими та сентиментальними.

Існують тисячі таких, як ця дівчина з північного сходу, що живуть у фавелах^[6], винаймають ліжко в кімнаті та працюють до виснаження за стійками. Вони навіть не розуміють, що їх легко замінити іншими, і ніхто цього не помітить. Мало хто з них скаржиться на щось, і, наскільки мені відомо, ніхто з них нікого не звинувачує, бо не знає, кого. Хіба існує той, кого можна звинуватити?

Я розігріваю тіло, щоб розпочати, і розтираю руки, щоб набратися сміливості. Пригадую, був час, коли для піднесення духу я молився: рух — це дух. Молитва дозволяла мовчки й непомітно для інших осягнути самого себе. Коли я молився, я досягав якоїсь особливої точки у своїй душі, — і це все, що я можу мати. Більше нічого. Але ця порожнеча не менш важлива і схожа на повноту. Щоб отримати — не треба шукати, щоб мати — не треба просити, а лише вірити, що моє мовчання, якому я довіряю, є відповіддю на мою — мою загадку.

Як я вже казав, я хочу писати щодалі простіше. Крім того, матеріалу в мене небагато, інформації про героїв обмаль, і вона не дозволяє пролити достатньо світла на їхнє життя; ця інформація болісно йде від мене для мене самого, це праця теслі.

Так, але не можна забувати, що для того, аби щось писати, мені передусім потрібні слова. Отже, ця історія складатиметься зі слів, об’єднаних у речення, звідки постає таємний зміст, більший за будь-які слова й речення. Ясна річ, як будь-який письменник, я відчуваю спокусу вживати соковиті терміни: мені відомі пишні прикметники, м’ясисті іменники й витончені дієслова, що своєю гостротою пронизують повітря, адже слово — це дія, ви згодні? Але я не прикрашатиму своє слово, бо якщо, торкнувшись хліба цієї дівчини, я перетворю його на золото, то ця юна дівчина не зможе з’їсти його й помре від голоду. Тому я повинен говорити просто, щоби передати її тендітне й хитке існування. Я обмежую себе скромним завданням (але не кажу про це голосно, бо інакше це було б нескромно), завданням щиро розповісти про пригоди дівчини у великому місті, налаштованому проти неї. Вона мала би перебувати у сертані^[7] штату Алаґоас^[8], у коленкоровій сукні та без жодних уявлень про машинопис; адже, скінчивши три класи початкової школи, вона ледве вміє писати. Тітка показала їй, як друкують на машинці, тож аби навчитися цій справі, вона повільно друкувала букву за буквою. І в цьому дівчина досягла певних успіхів: стала, нарешті, друкаркою. Хоча їй, здається, не надто подобалося, коли дві приголосні стояли поруч, і, передруковуючи гарний округлий почерк свого улюбленого шефа, слово «призначити» писала так, як вимовляла — «призиначити».

Даруйте, але я знову говоритиму про себе: адже я зовсім себе не знаю і, працюючи над цією книгою, трохи здивувався, виявивши, що маю призначення. Хто ж не запитував себе: хто я — чудовисько чи людина, як усі?

Хочу попередити, що ця дівчина не усвідомлює себе, живе, пливучи за течією. Якби у неї вистачило дурості запитати себе: «Хто я?», вона перетворилась би на порох. Питання «Хто я» породжує потребу. А як її задовольнити? Той, хто діймає себе питаннями, втрачає цільність.

Дівчина, про яку я збираюся розповісти, така дурна, що іноді усміхається перехожим на вулиці. Втім, ніхто не відповідає на її усмішку, бо просто не помічає її.

Але повернімося до мене: те, що я напишу, не зможе задовольнити вибагливих інтелектуалів, які прагнуть вишуканості. Для них ця розповідь надто відверта. Хоча у неї є другий план — навіть зараз ви можете його помітити — це неспокійна тінь, що завжди супроводжує мої сни, коли я вночі сплю і бачу жахи. Тому не чекайте, що тут будуть зірки: вони ніколи не засяють, йдеться про непрозору матерію, яку, через її природу, всі зневажають. Просто цій історії бракує мелодії кантабіле^[9]. Її ритм час від часу порушується. І вона містить факти. Мені раптом почали дуже подобатися факти без прикрас: вони — як тверде каміння, і дії мене цікавлять більше, ніж думки; від фактів не втечеш.

Я запитую себе, чи не варто мені випередити час та окреслити фінал? Але я й сам ще не знаю, чим усе це закінчиться. До того ж я розумію, що маю йти крок за кроком, як це визначено годинником: будь-яка комаха підкоряється плинові часу. Тому моя перша умова — не поспішати, хоча мені кортить розповісти про цю дівчину.

Ця історія бентежить мене, і я прекрасно розумію, що кожен прожитий день — це день, украдений у смерті. Я не інтелектуал, я пишу тілом. І те, що я пишу, — немов вологий туман. Слова — це звуки тіней, що перетинаються, це сталактити, це мереживо, це органна музика. Я не наважусь на гучні слова щодо неї — вібруючої та безмежної, хисткої й таємничої, її контратон — низький і могутній звук болю. Allegro con brio^[10]. Спробую перетворити вугілля на золото. Я розумію, що затримую цю історію та граю в м’яч без м’яча. Факт — це дія? Присягаюся, цю книгу написано без слів. Це — німа світлина. Це — тиша. Ця книга — запитання.

Втім, гадаю, що довгий вступ знадобився мені для того, щоб відтермінувати початок моєї вбогої історії, бо я боюсь. До того як ця друкарка увійшла в моє життя, я був людиною, мабуть, трохи самовдоволеною, попри неуспіхи в літературі. Справи йшли так добре, що я вже почав хвилюватися: те, що повністю дозріває, може зігнити.

Раптом мені страшенно захотілося перекреслити межі, що їх сам установив. Це сталося, коли я вирішив писати про реальність, яку не можу наздогнати. Неважливо, що мається на увазі під словом «реальність». Невже моя розповідь буде мелодраматичною? Така тенденція існує, але водночас я писатиму жорстко й сухо. Принаймні я не прошу ні в кого ласки і не молю про порятунок: терплю цей біль із королівською гідністю.

Так. Здається, я змінюю свій стиль. Але річ у тім, що я пишу лише те, що хочу, я не професіонал, і мушу розповісти про цю дівчину з північного сходу, інакше я задихнуся. Вона звинувачує мене, і єдиний спосіб захиститися — написати про неї. Я пишу живими і грубими мазками. Я боротимуся з фактами так, ніби це — каміння на моєму шляху. Хоч я волів би, щоб, надихаючи мене, били дзвони, поки я намагаюсь зрозуміти дійсність. І щоб ангели літали, мов прозорі оси, навколо моєї гарячої голови, тому що вона прагне стати річчю в собі^[11], так простіше.

Невже дії кращі за слова?

Якщо писати, то називати речі своїми іменами. Будь-яка річ має назву. І якщо такої не існує, її треба вигадати. Цьому нас учив ваш Бог.

Чому я пишу? Насамперед тому, що я осягнув дух мови, а іноді саме форма визначає зміст. Я пишу не через дівчину з північного сходу, мене примушує до цього «вища сила», або, як кажуть в офіційних документах, «сила закону».

Так, моя сила в самотності. Я не боюся ні гроз, ні могутніх поривів вітру, тому що я сам — частинка нічної темряви. Проте я не зношу нічного свисту і кроків. Пітьма? Це нагадало мені про одну з моїх коханих: який морок чаївся в тілі цієї дівчини-жінки. Я ніколи не забував про неї: неможливо забути ту, з якою ти спав. Це ніби татуювання, випалене на шкірі, і всі, хто починає розуміти стигму, втікають нажахані.

Зараз я хочу поговорити про дівчину з північного сходу. Ось у чому річ: вона, немов бродячий собака, керувалася виключно власними інстинктами. Вона зменшувалася до розміру себе самої. Так само і я з кожною новою невдачею зменшуюсь до самого себе, але водночас хочу знайти світ і його Бога.

Хочу додати дещо про дівчину і про себе. Ми обидвоє живемо тільки в теперішньому, і «завтра» також стане «сьогодні», а вічність — це стан справ на цю мить.

І я відчуваю страх, коли пишу про цю дівчину. Питання ось у чім: як я пишу? Я стверджую, що пишу на слух, як на слух вивчив англійську та французьку. Що змусило мене писати? Я маю більше грошей, ніж ті, що помирають від голоду, і це робить мене людиною, в певному сенсі, безчесною. Але я кажу неправду лише в деяких випадках. Коли я пишу, то ніколи не обманюю. Що ще? Так, я не належу до жодного соціального класу, я — маргінал. Вищий клас ставиться до мене, як до дивного монстра, середній — з недовірою, побоюючись, що я можу розхитати його засади, з нижчим класом я ніколи не перетинаюся.

Ні, писати нелегко. Писати важко, як трощити скелі. Але злітають іскри і скалки, як блискучі клинки.

О, як страшно починати, не знаючи навіть імені цієї дівчини. Не кажучи вже про те, що ця історія доводить мене до відчаю через свою надмірну простоту. Те, про що я збираюся розповісти, може здатися легким і зрозумілим для всіх. Але осмислювати це дуже складно. Адже я повинен зробити ясним те, що майже згасло й чого майже не видно. Грубими брудними пальцями намацати невидиме у власному бруді.

В одному я певен: ця розповідь пов’язана зі справою доволі делікатною — створенням особистості такої ж живої, як я сам. Потурбуйтеся про неї, бо я можу лише змалювати її такою, аби ви впізнавали її, коли вона, худенька й легка, крокує вулицею, ледь торкаючись землі. А раптом моя розповідь буде сумною? Потім я, звісно, напишу щось веселе. Чому веселе? Бо мені також приємніше співати осанну, і одного разу, можливо, я співатиму хвалебні пісні замість того, щоб переповідати проблеми дівчини з північного сходу.

А поки я хочу ходити голим або в ганчір’ї, хочу принаймні раз у житті пізнати відсутність жодного смаку, яка, як кажуть, властива просфорі. З’їсти просфору — означає відчути невиразність світу й зануритися в ніщоту. З мого боку це буде сміливим вчинком, адже я відмовляюся від звичних комфортних відчуттів.

Зараз я почуваюся зовсім некомфортно: аби розповідати про цю дівчину, я мушу днями не голитися, отримати темні кола під очима через недосипання, дрімати від виснаження, у мене ручна праця. Не кажучи про те, що я маю вдягатись у старе лахміття. Все це для того, щоб відчути себе у шкірі дівчини з північного сходу. Все ж я знаю, що мені, можливо, доведеться більш переконливо подати себе соціальним колам, які рішуче протестують проти тих, хто саме зараз друкує на машинці.

Так і є, розповідь є розповіддю. Але передовсім я не можу забувати, що слово є результатом слова. Слово має бути схожим на себе. Досягнути цього — мій найперший обов’язок перед самим собою. І слово не може бути прикрашеним і штучно порожнім, воно має бути тим, чим воно є. А ще я хотів би досягти певного витонченого відчуття, але щоб ця витонченість не переривалась, поки воно триває. Водночас я хочу досягти сили тромбона, звук якого, глибокий і низький, могутній і твердий, який ні з чим не сплутаєш, викликає у мене, знервованого умовами роботи над книгою, напади неконтрольованого сміху, що виривається з грудей. І я хочу приймати свою свободу, і не вважати, як інші, ніби життя — це щось безумне, історія божевілля. Втім, схоже, так воно і є. Буття позбавлене логіки.

Останнім актом цієї історії стане моє перевтілення в інших і моя остаточна матеріалізація в об’єкт. Так, і, можливо, це буде солодкозвучна флейта, яку я обвиватиму гнучкою ліаною.

Але повернімось у день сьогоднішній. Бо, як відомо, сьогодні — це сьогодні. Мене не розуміють, і я чую, як темрява сміється наді мною різким грубим сміхом старих людей. Чую розмірені кроки на вулиці. Мені страшно. Добре, що все, що я хочу написати, без сумніву, якимось чином написано в мені. Мені потрібно лише перенести це все на папір з делікатністю білого метелика. Думка про білого метелика виникла в моїй голові, коли я подумав, що дівчина може вийти заміж, і уявив її, худеньку й легку, у весільній сукні: адже вона як незаймана піде під вінець у білому. Чи вона взагалі не вийде заміж? Я тримаю в руках її долю, але розумію, що не можу вільно розпоряджатися нею: я виконую фатальне знамення, я повинен знайти правду, яка недосяжна для мене. Чому я пишу про дівчину, яка живе в таких злиднях? Напевне тому, що в ній — мій прихисток і ще тому, що в убогості тіла й духу я пізнаю святість, я, той хто прагне відчути дихання майбутнього. Щоб стати більшим, ніж я є, адже я такий нікчемний.

Я пишу, бо мені нема чого робити в цьому світі: я зайвий і мені немає місця на землі людей. Я пишу, бо я в розпачі та втомився, але не витерпів би рутини свого існування, якби не щоразу нові труднощі, які і є творчістю, у ній мені б хотілося символічно вмирати щодня. Але я готовий непомітно вийти через чорний хід. Я спробував майже все, і пристрасть, і відчай. І тепер я хотів би мати тільки те, чим я міг би стати, але не став.

Здається, я до найменших деталей знаю цю дівчину з північного сходу, ніби живу поруч із нею. Як я й передбачив, вона причепилася до мене, як липка меляса або чорний бруд. Пам’ятаю, в дитинстві я читав казку, в якій старий боявся перейти річку. І тут з’явився юнак, який також хотів перейти на інший берег. Старий скористався нагодою і сказав:

— Перенеси й мене. Я сяду тобі на плечі.

Юнак погодився і, опинившись на іншому боці, сказав:

— Все, можете злізати.

Але тоді хитрий і мудрий старий не погодився:

— Е, ні! Я добре влаштувався в тебе на плечах і нізащо не злізу!

Так і ця друкарка не хоче злізти з моїх плечей. Тож я стверджую, що бідність — неприваблива й незрозуміла. Тому я не знаю, чи моя розповідь буде — якою вона буде? Я нічого не знаю, мені ще бракує сміливості. Чи будуть у ній якісь події? Будуть. Але які? Цього я також не знаю. Взагалі-то я не намагаюся розпалювати вашу тривожну та нестримну цікавість, я й справді не знаю, що мене чекає: занадто неспокійний характер має моя героїня. Щосекунди вона намагається вислизнути з моїх рук і хоче, щоб я її втримав.

Забув сказати, все, про що я зараз пишу, відбувається під чіткий акомпанемент барабанного дробу, що його вистукує якийсь солдат. Тієї миті, коли я почну розповідати цю історію, барабанний дріб одразу припиниться.

Я бачу, як дівчина з північного сходу дивиться у дзеркало і — барабанний дріб — у дзеркалі з’являється моє втомлене бородате обличчя. Ось так ми можемо мінятися місцями. Поза сумнівом, вона — фізична істота. Одразу повідомлю вам такий факт: вона ніколи не дивилась у дзеркало оголеною, бо їй було соромно. Соромно через те, що вона скромна, чи через те, що вона негарна? А ще я запитую себе, як мені впоратися з усіма цими фактами. Раптом символізм усього, що відбувається, зачарував мене: я створюю людське тіло і здригаюся. Символізм потрібен мені, як художнику-абстракціоністу, який хотів би показати, що пише такі картини, бо йому так подобається, а не тому, що він не вміє малювати. Щоб намалювати цю дівчину, я мушу в усьому обмежити себе; щоб осягнути її душу, я повинен скромно харчуватися фруктами й пити біле охолоджене вино: так спекотно у цій тісній кімнатці, де я зачинився і звідки через власну примху хочу споглядати світ. А ще мені довелося відмовитися від сексу та футболу. Не кажучи вже про те, що я ні з ким не спілкуюся. Чи повернусь я одного разу до свого колишнього життя? Дуже сумніваюсь. Так, забув сказати, що наразі я нічого не читаю, щоб не спотворювати вишуками простоту своєї мови. Тому що, як я казав, слово має бути словом, інструментом письменника. Чи я не письменник? Правда в тому, що я більшою мірою актор, бо лише за допомогою пунктуації створюю складні інтонаційні фігури і змушую текст вільно дихати і йти за мною.

Ще забув сказати, що історія, яка от-от має розпочатися — бо я вже не витримую натиску фактів — історія, яка от-от розпочнеться, написана під патронажем охолоджуючого напою, популярного в усьому світі, тому я нічого не отримую за його рекламу. На жаль, це той самий напій, що був спонсором останніх потрясінь у Гватемалі^[12]. Хоча на смак він — суміш лаку для нігтів, туалетного мила «Aristolino» й пожованої пластмаси, всі його обожнюють і не уявляють свого життя без нього. А все тому (я скажу одну річ, яку, може, не всі зрозуміють), тому що цей напій, що містить коку, — сьогодення. Він допомагає людині відчути себе сучасною.

Що ж до дівчини, то вона живе в безликому чистилищі, не наближаючись ні до пекла, ні до раю. Вона просто живе, вдихаючи й видихаючи, вдихаючи й видихаючи. А що ще потрібно, правду кажучи? Її існування безрадісне. Так. Але чому я почуваюся винним? І намагаюся звільнитися від тягаря провини за те, що не зробив нічого доброго для цієї дівчини. Дівчина ця — і я бачу, що вже майже розпочав свою розповідь — дівчина ця спала в полотняній комбінації, замураній підозрілими старими плямами крові. Щоб заснути холодними зимовими ночами, вона згорталась калачиком, отримуючи і віддаючи своє мізерне тепло. Вона спала з відкритими вустами через закладений ніс, спала виснажена, спала глибоким сном.

Маю додати дещо дуже важливе для сприйняття моєї розповіді: моя історія від початку й до кінця супроводжується легким, але постійним зубним болем. Запевняю вас також, що ця розповідь відбуватиметься під акомпанемент тужливих звуків скрипки, на якій грає худорлявий чоловік на розі. Його обличчя таке вузьке й жовте, ніби він уже помер. Цілком імовірно.

Я говорю так довго, тому що боюсь, пообіцявши забагато, дати мало й найпростіше. Адже ця історія — майже ніщо. Єдиний спосіб почати — зробити це раптово, як плавець пірнає у крижану воду, з суїцидальною сміливістю зустрічаючи сильний холод. І ось я починаю, зауважуючи між іншим, що — що вона була неготовою. Неготовою до життя. Їй бракувало вміння пристосовуватися. Вона тільки-но починала розуміти, що їй не вистачає самої себе. Якби вона була здатна виражати свої думки, вона б сказала: світ не належить мені, я не належу собі. (Мені буде складно написати цю історію. Хоч я не маю нічого спільного з цією дівчиною, далі я писатиму все через неї, долаючи свої страхи. Факти кричать, але поміж фактами є шепіт. Саме шепіт мене приголомшує).

Їй не вистачало вміння пристосовуватися. Тому вона (вибух) нічого не могла сказати на свій захист, коли шеф фірми, де вона працювала, грубо заявив їй (грубість цю, здавалося, провокувала її дурна фізіономія, яка, як то кажуть, просила ляпаса), заявив, що залишає на роботі Ґлорію, її подругу, а її звільняє, тому що вона припускається численних помилок, коли друкує, і псує папір. От що він сказав. Що ж до дівчини, то вона гадала, що має щось відповісти, і ввічливо сказала своєму шефу, якого потай любила:

— Пробачте мені, будь ласка.

Сеньйор Раймундо Сілвейра — він уже збирався йти — повернувся, здивований цією несподіваною покірністю і якимось дивним виразом на обличчі друкарки, і сказав уже не так грубо:

— Ну, ніхто вас зараз не звільняє, можна ще зачекати.

Отримавши це повідомлення, вона пішла до туалету, щоб побути наодинці, бо вона була приголомшена. Вона машинально подивилась у дзеркало, яке увінчувало брудний і потрісканий, повний волосся рукомийник, що так був схожий на її життя. Їй здалося, що тьмяне темне дзеркало нічого не відобразило. Чи не втратила вона часом свою фізичну подобу? Скоро ілюзія розвіялась, і вона побачила своє деформоване дзеркалом обличчя з величезним, як у клоуна, носом. Вона дивилася на себе й спокійно думала: така молода — а вже з ґанджем.

(Є ті, хто має. І ті, хто не має. Це так просто: ця дівчина не мала. Не мала чого? Неважливо: просто не мала. Якщо ви зрозуміли мене — добре. Якщо ні — теж добре. Але навіщо я непокоюся через цю дівчину, коли насправді я тужу за зрілою, налитою золотом пшеницею влітку?)

Коли вона була маленькою, її тітка, щоб налякати її, розповідала, що вампір — це той, хто впивається людині в горло, висмоктуючи з неї кров, — не відображається у дзеркалі. Вона гадала, що не так уже й погано бути вампіром, тоді кров забарвила б її смертельно бліде обличчя; здавалося неймовірним, що в її жилах є кров, ще менш імовірним — що вона колись проллється.

Ця дівчина горбилася, як швачка. Вона ще в дитинстві навчилася вишивати. І досягла б у житті значно більшого, якби присвятила себе делікатній праці швачки, можливо, вона працювала б із шовком. Або ще розкішніший матеріал: вишивала би бісером по блискучому атласу, поцілунку душі. Найтонша робота. Кропітка праця мурахи, що несе на спині цукринку. Вона здавалась ідіоткою, але не була нею. Вона не знала, що нещаслива. Це тому, що вона вірила. У що? У вас, але не обов’язково вірити в когось чи щось, треба просто вірити. Іноді це дарувало їй відчуття благодаті. Вона ніколи не втрачала віри.

(Вона мене так дратує, що я спустошений. Я спустошений цією дівчиною. Вона дратує мене дедалі дужче, коли не протестує. Я розлючений. Я ладен бити склянки і тарілки і трощити віконне скло. Як мені помститися? Або, краще, — як мені відновити справедливість? Вже знаю: люблячи свого собаку, який має більше їжі, ніж вона. Чому вона не протестує? Чи є в ній бодай трохи твердості? Ні, вона солодко покірна).

Також я бачу її очі, великі, круглі, широко розплющені, допитливі — вона дивилась, як птах з пораненим крилом — може, через збільшену щитоподібну залозу, вона мала очі, що запитували. Кого вона запитувала? Бога? Вона не думала про Бога, а Бог не думав про неї. Бог — той, до кого можна доторкнутися. Коли ти відволікаєшся, з’являється Бог. Вона не ставила запитань. Здогадувалась, що на них немає відповідей. Чи вона була занадто дурною, щоб запитувати? Й отримувати відверте «ні»? Можливо, пустопорожні запитання усе ж потрібні, аби хтось колись не сказав, що вона й не намагалася запитувати. Але, схоже, через те,що їй нікому було відповісти, вона сама собі відповіла на запитання «чому?» — тому що. Чи є на світі інша відповідь? Якщо хтось знає кращу, нехай приїде і скаже, я чекаю на це впродовж багатьох років.

Тим часом хмари — білі, а небо — все блакитне. Чому так багато для Бога. Чому хоч би трішечки не для людей.

Вона народилася не під щасливою зіркою і здавалося, що вона була дочкою невідомо кого й мала вираз обличчя, ніби вибачалася за те, що займає чиєсь місце. Дивлячись у дзеркало, вона вивчала плями на обличчі, думаючи про щось інше. В Алаґоас їх називали латками й казали, що це все через печінку. Вона маскувала плями товстим шаром білої пудри; лише частина її обличчя була вкрита пудрою, але це все ж таки краще, ніж коричневі плями. Вона вся була трішки брудною, тому що рідко вмивалася. Вдень вона носила ті самі спідницю і блузку, вночі спала в комбінації. Її сусідка по кімнаті не знала, як натякнути їй, що від неї тхне. Й оскільки вона не знала, як це зробити, бо боялася образити її, все залишалося як було. В ній не було нічого видатного, хоч її шкіра там, де не було плям, мала легкий опаловий блиск. Але це не мало значення. Ніхто не озирався за нею на вулиці, вона була наче холодна кава.

Так і спливав час для цієї дівчини. Шмаркалась собі у поділ комбінації. Вона не мала тієї делікатності, що називається шармом. Тільки я вважаю її чарівною. Тільки я, її автор, люблю її. Страждаю через неї. І тільки я можу сказати так: «Чого б тільки я не подарував тобі співаючи, якби ти попросила мене про це плачучи!» Ця дівчина не знала, якою вона була, як цуценя не знає, що воно цуценя. Тому вона не відчувала себе нещасливою. Єдине, чого вона жадала, — жити. Вона не знала, для чого, вона не замислювалася над цим. Можливо, вона вважала, що життя — це маленьке щастя. Вона гадала, що людина має бути щасливою. І вона була. Перш ніж народитися, вона була ідеєю? Перш ніж народитися, вона була мертвою? А після народження вона житиме, щоб потім померти? Яка тоненька скибка кавунки.

Треба розповісти декілька фактів, але ще й сам не знаю, що я повідомляю.

Тепер (вибух) швидкими штрихами я опишу життя цієї дівчини до того моменту, коли вона подивилася у дзеркало над рукомийником.

Дитя сертану, вона народилася рахітичною, не під щасливою зіркою, як я вже казав. Коли їй було два роки, її батьки померли від лихоманки, звичної для сертану штату Алаґоас, де диявол загубив свої чоботи. Багато років потому вона переїхала в Масейо^[13] зі своєю богомільною тіткою, єдиною родичкою на світі. Іноді вона згадувала про щось давно забуте. Про те, наприклад, як тітка била її по маківці, бо вважала, що там має бути життєвий центр. Вона била завжди кісточками пальців по м’якому, через нестачу кальцію, черепу. Вона била її, але не лише тому, що отримувала при цьому фізичне задоволення (тітка ніколи не була заміжньою, бо для неї стала огидною сама ідея виходити заміж), але й тому, що вважала себе зобов’язаною вберегти її, аби вона не стала коли-небудь однією з тих дівиць, які прогулюються вулицями Масейо із запаленою цигаркою, чатуючи на чоловіків. Хоча не було жодних ознак того, що дівчинка може стати в майбутньому вуличною повією. Навіть той факт, що вона колись стане жінкою, здається, ніколи не стосувався її покликання. Жіночність у ній прокинеться пізно, адже навіть дикій траві, щоб рости, потрібне сонце. Але вона забувала про удари, бо якщо почекати певний час, біль минає. Значно болючішою була для неї інша кара: щоденне позбавлення десерту — гойябади з сиром^[14], єдиної пристрасті в її житті. Чому ця кара стала улюбленою у хитрої тітки? Дівчинка не питала, чому вона постійно покарана, але їй не потрібно було все знати, і це незнання стало важливою частиною її життя.

Таке незнання може видатися шкідливим, але це не так, тому що вона знала багато, так само як ніхто не вчить цуцика махати хвостом, або людину відчувати голод, але вони вміють це робити; вона народилася з цим знанням. Так само ніхто не навчить її помирати: напевно вона помре одного дня, як та кінозірка, кольорову світлину якої вона полюбляла розглядати. Адже в час смерті людина стає блискучою зіркою кіноекрану, це — мить слави кожного з нас, коли чути, ніби окремі різкі звуки свистом вириваються із загального хору.

Коли вона була маленькою, їй дуже хотілося доглядати за якоюсь тваринкою. Але тітка вважала, що тварина — це зайвий рот. Тоді дівчинка вирішила, що їй залишається годувати бліх, коли вже їй не заслужити любові собаки. Через спілкування з тіткою її голова завжди була опущена долі. Але побожність не пристала до неї: тітка померла, і вона більше ніколи не була в церкві, тому що нічого не відчувала, а божества їй здавалися дивними.

У житті відбувається саме так: натискається кнопка і запалюється життя. Тільки моя героїня не знала, яку кнопку треба натиснути. Вона також не усвідомлювала, що жила в індустріальному суспільстві та була в ньому лише ґвинтиком, якого можна замінити. І все ж дещо не давало їй спокою: вона раптом зрозуміла, що не пам’ятає ні матері, ні батька, вона забула це відчуття. Але, подумавши, вона казала, що виросла на землі сертану, як хробачливий гриб. Вона говорила, так, але була дуже мовчазною. Іноді мені вдається витягти з неї яке-небудь слово, але воно вислизає у мене між пальцями.

Попри смерть тітки, вона гадала, що з нею все буде по-іншому, що вона ніколи не помре. (Моя пристрасть — бути іншим. У цьому випадку — іншою. Я тремчу, так само знесилений, як і вона).

Цей опис трохи втомлює мене. Я віддаю перевагу правді, яка є в недобрих передчуттях. Коли я позбудуся цієї історії, то повернуся до більш безвідповідального заняття — до незначних передрікань. Я не вигадав цю дівчину. Вона вселилася у мене. Вона взагалі-то не була розумово відсталою, вона жила у благодаті та вірила, як ідіотка. Ця дівчина принаймні не випрошувала їжу, хоч і належала до найнижчого класу людей, що живуть голодуючи. Тільки я люблю її.

Потім — невідомо чому — вони переїхали до Ріо, неймовірного Ріо-де-Жанейро; тітка знайшла їй роботу, потім померла, а вона, тепер самотня, знімала кімнату з чотирма іншими дівчатами, продавчинями з універсамів «Lojas Americanas».

Кімната містилась у мансарді старого дому, побудованого в колоніальному стилі на звивистій вулиці Акре, серед повій, що обслуговували матросів, і складів для вугілля й цементу, недалеко від портової пристані. Брудна пристань викликала у неї тугу за майбутнім. (Що це? Я ніби чую мажорні акорди фортепіано — чи це не символ того, що життя дівчини в майбутньому складеться щасливо? Я радію цій можливості та зроблю все, щоб вона здійснилась).

Вулиця Акре. Оце так місце. Жирні пацюки вулиці Акре. Я ніколи не буваю там і без докорів сумління зізнаюся, що жахаюся цього життєвого бруду.

Час від часу на світанку їй випадало щастя почути життєствердний спів півня, і вона з ностальгією згадувала сертан. Як міг півень кукурікати на вулиці Акре, серед складів, захаращених товарами для експорту й імпорту? (Якщо читач заможний і має добре облаштоване життя, йому треба переступити через себе, аби зрозуміти, як іноді живуть інші. Якщо він бідний, то не читатиме мене, тому що моя книга — розкіш для тих, хто постійно відчуває голод. Я відіграю тут роль захисного клапана, рятуючи середній клас від згубного існування. Я знаю, як страшно переступити через себе, адже все нове зазвичай лякає. Безіменна дівчина цієї розповіді може бути давньою фігурою, її можна назвати навіть біблійною. Вона вийшла з підземелля і не знала квіту. Обманюю: вона була травою).

Задушливими літніми ночами на вулиці Акре вона лежала без сну і відчувала лише піт, піт, який погано пахнув. Цей піт видається мені підозрілим. Не знаю, чи вона була хвора на сухоти, думаю, що ні. У темряві було чутно свист якогось чоловіка, і важкі кроки, і виття покинутого пса. І між ними — тихі сузір’я і всесвіт, який є часом, якому байдужа вона і ми. Так минали дні. Спів півня на криваво-червоному світанку додавав відчуття свіжості її безрадісному життю. Світанкові крики птахів на вулиці Акре: серед каміння бруківки весело вирувало життя.

Вулиця Акре для життя, вулиця Лаврадіо для роботи, портова пристань — для недільних прогулянок, а ще довгі гудки вантажного корабля, від яких невідомо чому стискається серце, і солодкий, хоч і дещо сумний, спів півня. Іноді вона бачила цього півня уві сні. Він з’являвся з небуття, підходив до ліжка й вітав її. Але то був неглибокий сон, тому що майже рік вона мала застуду. На світанку її мучив сухий кашель; вона глушила його, занурившись у маленьку подушку. Але сусідки по кімнаті — Марія да Пенья, Марія Апаресіда, Марія Жозе і просто Марія — не прокидалися. Вони занадто втомлювалися на роботі, яка не мала назви, але від того не була легшою. Одна з них продавала пудру «Coty»^[15]. Це ж треба! Вони лише поверталися на інший бік і спали ще міцніше. Небо зверху чи знизу? — думала дівчина з північного сходу. Вона лежала, втративши відчуття реальності. Іноді вечорами вона божеволіла від гострого нападу голоду, що не давав їй заснути, перед очима постійно мерехтів шматок яловичини. Щоб позбутися цього видіння, вона ретельно розжовувала й ковтала аркуш паперу.

Так. Я звикаю, але досі не можу з цим змиритися. Боже мій! Мені значно простіше спілкуватися з тваринами, ніж із людьми. Коли я бачу свого коня, що вільно пасеться на луці, мені хочеться припасти обличчям до його сильної оксамитової шиї та розповісти про своє життя. І коли я пещу голову свого собаки, я знаю, що він не вимагає від мене, щоб я казав йому щось змістовне чи щось пояснював.

Можливо, дівчина з північного сходу вже дійшла до висновку, що життя здатне створювати багато проблем і що душа не завжди міцно прив’язана до тіла, а ще така слабка, як у неї. Нашпигована забобонами, вона уявляла: якщо відчує смак до кращого життя, розчарувавшись у власному, то принцеса перетвориться на повзучу тварину. Бо, попри весь жах її становища, вона не хотіла втратити себе, хотіла бути собою. Вона вважала, що отримала б тяжку кару і навіть ризикувала би померти, якби в неї з’явилися задоволення. Тому вона рятувалася від смерті тим, що жила скромно, економно користуючись своїм життям, щоб те не обірвалось. Ця економія давала їй певне відчуття безпеки, адже хто низько літає, тому не так боляче падати. Чи відчувала вона, що живе марно? Не можу знати, але гадаю, що ні. Тільки одного разу вона поставила собі трагічне запитання: хто я є? Але так злякалася, що геть припинила думати. Але я, кому ніколи не стати нею, відчуваю, що живу дарма. Я маю гроші, регулярно оплачую рахунки за світло, газ і телефон. А ця дівчина іноді навіть купувала зі своєї зарплати троянду.

Все це відбувається цього року, і я закінчу цю складну історію, лише знесилившись від боротьби, — я не дезертир.

Іноді вона згадувала страшну немилозвучну пісеньку, під яку водили хороводи дівчата — вона лише чула її, але не брала участі, бо тітка хотіла, щоб вона підмітала підлогу. Дівчата носили рожеві стрічки в кучерях. У пісеньці співалось: «Я прийшов по вашу доньку, ла-ла-ла. Я вибрав ту, яка мені подобається, ла-ла-ла». Мелодія цієї пісеньки була блідим привидом, ніби неймовірно гарна троянда, що має зів’янути: блідою і смертною була ця дівчина сьогодні, що бачила легкий і жахливий привид дитинства без м’яча та ляльки. Раніше вона мала звичку уявляти, як біжить коридорами за м’ячем з лялькою в руках і сміється. Цей сміх видавався зловісним, він був з минулого, і лише хвора уява переносила його в теперішнє, це — туга за тим, що могло би бути, але не сталося. (Я попереджав, що це — популярна література, хоч я намагаюсь уникнути співчуття).

Мушу сказати, що ця дівчина не усвідомлює, що я є, інакше вона мала би кого згадувати у своїх молитвах і в кого шукати спасіння. Але я знаю про неї все: через цю дівчину я кричу про свій жах перед життям. Життям, яке я так люблю.

Повертаюся до дівчини: єдина розкіш, яку вона собі дозволяла, — ковток холодної кави перед сном, за що розплачувалася печією зранку.

Вона була мовчазною (бо не мала що сказати), але їй подобався шум. Шум — це життя. А тиша ночі лякала: здавалося, зараз вона почує фатальні слова. Ночами на вулиці Акре було дуже тихо, хіба що час від часу проїде машина, що частіше, то краще для дівчини. Крім цих страхів, ніби того мало, вона боялася підхопити яку-небудь невиліковну жіночу хворобу — цим її лякала тітка. Хоча її нечисленні яйцеклітини такі зморщені. Такі, такі. Але її життя було настільки одноманітним, що ввечері вона не пам’ятала, що сталося вранці. Часом вона думала довго та без слів: я є, я існую. Півні, про яких я казав, сповіщали, що настав новий виснажливий день. Півні співали про втому. А кури, що робили вони? — запитувала себе дівчина. Півні принаймні співали. Що стосується курей, то дівчина іноді їла в барі круте яйце. Але тітка казала їй, що яйця шкідливо впливають на печінку. І щоразу після цього їй дошкуляв біль у боці, щоправда, в лівому боці, ніяк не там, де печінка. Вона була дуже вразливою і вірила в усе, що існує і чого не існує. Але вона не вміла прикрашати дійсність. Дійсність була занадто неймовірною для неї. Крім того, це слово ні про що їй не промовляло. Як і мені, бігме.

Ночами їй іноді снилося, що тітка б’є її по голові. А часом вона бачила якісь дивні сексуальні сни, хоча вочевидь не була сексуальною. Тоді, прокинувшись, вона відчувала себе винною невідь-чому, можливо тому, що приємне має бути забороненим. Винною, але задоволеною. Через свої сумніви вона почувалася винною і тричі механічно молилася: Аве Марія, амінь, амінь, амінь. Вона молилася, але без Бога, вона не знала, ким Він був, і тому Він для неї не існував.

Я щойно з’ясував, що крім Бога, реальність для неї також майже нічого не означала. Вона набагато краще почувалася в ірреальній повсякденності, жила у сповіііііільненому русі, заєць стрибаааааав у повііііітря над пааааагорбами, повільним був її земний світ, повільним був світ природи.

Вона вважала, що виглядати печальною — це добре. Не розчарованою, — для цього вона була занадто скромною і простою — а саме печальною, так ніби вона була романтичною. Звісно, що вона була невротичною, про це навіть не треба говорити. Але то був такий невроз, що підтримував її, Боже мій, принаймні як милиці. Бувало, вона їхала в середмістя і розглядала вітрини магазинів, що сяяли коштовностями і блискучим вбранням, лише для того, щоби трохи постраждати. Просто вона хотіла знайти себе, а трохи страждання допомагає знайти себе.

У неділю вона прокидалася дуже рано, щоб залишалося більше часу нічого не робити.

Найгіршим моментом її життя був кінець цього дня: вона впадала в неспокійні роздуми, у порожнечу сухої неділі. Зітхала. Тужила за тими днями, коли була маленькою — за сухою фарофою^[16] — і гадала, що була щасливою. Насправді дитинство, хоч би яким гірким воно було, завжди прекрасне, який жах. Вона ніколи ні на що не жалілася, знала, що так було споконвіків — але хто створив землю людей? Без сумніву, колись вона потрапить до раю, але це буде рай кривих. Між іншим, для цього не потрібно прагнути на небо, все косо-криво на самій землі. Присягаюсь, я нічого не можу для неї зробити. Запевняю вас, що якби я міг, то все змінив би на краще. Я чудово усвідомлюю, що розповідати про некрасиву друкарку — це гірше, ніж непристойність.

(Щодо письменництва, то більшого вартий живий песик).

Маю поділитися з вами радістю. Річ у тім, що однієї тужливої неділі без фарофи дівчина відчула несподіване, незбагненне щастя: гуляючи по портовій пристані, вона побачила веселку. Відчуваючи легкий екстаз, вона тієї ж миті зажадала більшого: їй захотілося побачити, як колись у Масейо, німі спалахи феєрверку. Вона захотіла більшого, бо насправді, коли ти даєш руку, такі люди, як вона, хочуть отримати все решта, цей народ жадібно мріє мати все. Без жодного права на це бажання, чи не так? Не існує способу — принаймні я його не знаю — побачити багатокольоровий сяючий дрібний дощ з феєрверку.

Чи маю я сказати, що вона дуріла від солдатів? Це дійсно так. Коли вона бачила солдата, то думала, тремтячи від задоволення: невже він може вбити мене?

Якби ж ця дівчина знала, що моя радість також виникла з глибини моєї печалі і що моя печаль — це невдала радість. Так, у глибині душі вона була трішки веселою, незважаючи на невроз. Невроз від війни.

І вона дозволяла собі ще одну розкіш, окрім щомісячних походів до кінотеатру: вона фарбувала нігті на руках у вульгарний червоний колір. Але через те, що вона їх обгризала майже до нігтьової пластинки, дешевий червоний лак згодом обдирався і під ним було видно чорний бруд.

А що було, коли вона прокидалась? Коли вона прокидалась, то не одразу могла зрозуміти, ким є. Потім вона згадувала і з таким задоволенням думала: я друкарка, незаймана й мені смакує кока-кола. Потім вона вдягалася у свою сутність і проводила решту дня, смиренно скоряючись буттю.

Чи збагатив би я свою розповідь, якби використав якісь складні спеціальні терміни? Але річ у тім, що ця історія не має жодних технічних прийомів, жодного стилю, її написано навмання. Нізащо в світі я б не розцяцьковував блискучими й неправдивими словами таке скромне життя, як у цієї друкарки. Протягом дня я, як і всі, здійснюю вчинки, які не зрозумілі мені самому. І найбільш незрозумілий з них — ця історія, в якій немає моєї провини та яка розвивається сама по собі. Друкарка жила в особливому зачарованому німбі між пеклом і раєм. Вона ніколи не думала: «Я — це я». Напевно, вона вважала, що не має на це права, вона була випадковим створінням. Плід, який копають, як сміття, загорнуте в газету. Невже таких, як вона, тисячі? Так, але всі вони випадкові. Якщо добре подумати: хто не є випадковим створінням у цьому житті? Що ж до мене, я вільний від того, щоб бути просто випадковим, бо я пишу, що є дією, яка є фактом. Саме тоді я контактую зі своїми внутрішніми силами і відкриваю у собі вашого Бога. Для чого я пишу? Хіба ж я знаю? Не знаю. Так, дійсно, мені іноді здається, що я — не я, що належу якійсь далекій галактиці, дивуюся самому собі. Невже це я? Я лякаюся зустрічі із самим собою.

Дівчина з північного сходу не вірила у смерть, як я вже казав, думала, що не помре — але хіба вона не була живою? Вона забула імена матері й батька, про яких ніколи не згадувала її тітка. (Надмірна легкість, з якою я граю словами, викликає в мені трепет, і я боюся порушити Порядок і впасти в бездонну прірву, населену криками: Пекло свободи. Але я продовжуватиму).

Продовжую.

Щоранку вона вмикала радіо, позичене у сусідки по кімнаті, Марії да Пенья, вмикала тихесенько, щоб не розбудити інших, вмикала завжди заради програми «Радіо-годинник», що передавала «точний час і новини культури», і жодної музики — лише падаючі краплі звуків, що відраховували кожну спливаючу хвилину. Крім усього іншого, цей канал використовував інтервали між краплями-хвилинами для комерційної реклами — вона обожнювала рекламу. Це була прекрасна програма, оскільки між сигналами вона давала безліч цікавих повідомлень, які, можливо, колись їй стануть у нагоді. Так вона дізналася, що імператора Карла Великого в його рідній країні називали Каролусом. Щоправда, їй жодного разу не випало застосувати цю інформацію. Але ніколи не передбачиш, винагорода за терпіння завжди буває лише наприкінці. Також вона почула інформацію про те, що кінь — єдина тварина, яка не схрещується зі своїм потомством.

— Ну, це вже, юначе, непристойність, — сказала вона дикторові.

Іншого разу вона почула: «Покайся у Христі, і Він дасть тобі щастя». І вона покаялась. Оскільки не знала, в чому, то каялася цілком і в усьому. Пастор також сказав, що помста — це смертельний гріх. І вона не мстилася.

Так, винагорода за терпіння завжди буває лише наприкінці. Правда?

Вона мала те, що називається внутрішнім світом, але не знала про це. Вона жила собою, ніби поїдала власні нутрощі. Коли вона їхала на роботу, справляла враження тихої божевільної, бо коли вона бігла від автобусної зупинки, то літала десь далеко, у високих і засліплюючих мріях. Мрії ці, попри всю їхню інтимність, були порожніми, бо не мали стрижня попереднього досвіду — досвіду екстазу, скажімо. Найчастіше в ній була порожнеча, якої вона не усвідомлювала, та порожнеча, що заповнює душі святих. Чи була вона святою? Схоже на те. Вона не розуміла, що медитує, тому що не знала, що означає слово. Але, здається, все її життя було тривалим роздумом про ніщо. Інші люди були потрібні їй лише для того, щоб вірити в себе, інакше вона б загубилася в безкінечній порожнечі, що заповнювала її. Вона думала, коли друкувала на машинці, і через це помилялася ще частіше.

Але мала й радощі. Холодними ночами вона, тремтячи всім тілом під полотняним простирадлом, читала рекламні оголошення, що їх вирізала в офісі зі старих газет. Клеїла їх в альбом. Найулюбленішою була реклама з кольоровою світлиною відкритого слоїчка з рожевим кремом для шкіри жінок, просто не таких, як вона. За звичкою примружуючи очі, вона з насолодою фантазувала: крем був таким апетитним, що якби вона мала гроші, то обов’язково купила би його. Зовсім не для шкіри, вона з’їла би його, просто ложкою зі слоїчка. Річ у тім, що їй бракувало жирів і її організм був сухішим, ніж напівпорожній мішок із покришеними грінками. З часом вона перетворилася би на живу матерію в її первинній формі. Можливо, так вона рятувалася від спокуси бути нещасливою та шкодувати себе. (Коли я думаю, що міг би народитися нею — а чому б ні? — я здригаюся. Тоді я сам собі видаюся боягузом і відчуваю свою провину, як свідчить одна з назв цієї книги).

Так чи інакше, майбутнє, схоже, буде набагато кращим. Принаймні майбутнє має ту перевагу, що не є теперішнім. Завжди є щось краще за руїну. Але у ній не було жодної людської слабкості. В її душі ніби пашіла свіжа квітка. Бо, як не дивно, вона вірила. Вона була лише тонкою органічною матерією. Вона існувала. І все. А я? Про мене відомо тільки те, що я дихаю.

У ній було невелике, але невгасиме полум’я — дихання життя. (З цією історією я проходжу через маленьке пекло. Боги не хочуть, щоб я писав про прокажених, інакше погрожують наслати на мене проказу). (Якщо я відтерміновую опис подій, які я туманно передбачаю, то роблю це для того, аби змалювати декілька портретів моєї героїні, дівчини зі штату Алаґоас. А ще для того, аби читач, якщо такий знайдеться, увібрав її, як висушена земля всотує вологу. Ця дівчина — правда, про яку я волів би не знати. Не уявляю, хто в цьому винен, але хтось має за це відповісти).

Чи не станеться так, що вриваючись у її життя, я порушу таємницю фараонів? Чи не буду я смертельно покараним за розповідь про це життя, яке, як і всі інші життя, має непорушну таємницю? Несамовито намагаюся знайти в цьому існуванні щонайменше один коштовний топаз. Можливо, наприкінці він засяє, поки не знаю, але маю надію.

Я забув сказати, що друкарку час від часу нудило від думки про їжу. Це почалося, коли в дитинстві вона дізналася, що з’їла на обід смаженого кота. Це її дуже налякало. Вона втратила апетит, довго голодувала. Їй здавалося, що вона вчинила злочин, що з’їла смаженого янгола, і його крила хрустіли у неї на зубах. Вона вірила в янголів, а оскільки вона вірила — вони існували.

Вона ніколи не обідала й не вечеряла в ресторанах, їла біля стійки в барі на розі. Їй чомусь здавалося, що кожна жінка, яка входить до ресторану, — француженка і є легковажною.

Вона не розуміла значення деяких слів. Наприклад, слова «ефемерний». Сеу^[17] Раймундо часто давав їй передруковувати папери, написані його красивим почерком, де було багато таких слів. Слово «ефемерний» їй здалося надзвичайно таємничим, і вона передрукувала його з особливою уважністю, не пропустивши жодної букви. Ґлорія, її співпрацівниця, була стенографісткою, і не лише заробляла більше, а й не боялася складних слів, що їх так полюбляв їхній шеф. А моя героїня поки що вподобала слово «ефемерний».

Ще один штрих до її портрету: вона ніколи не отримувала подарунків. Втім, вона й не мріяла про них. Тільки одного разу їй дуже захотілось отримати одну річ, це була книга, яку сеу Раймундо, що полюбляв літературу, залишив на столі. Книга називалася «Принижені та ображені»^[18]. Дівчина замислилась. Можливо, вперше вона віднесла себе до певного соціального класу. Вона думала, думала й думала! Тож дійшла висновку, що насправді ніхто ніколи її не ображав, просто такий уже цей світ, боротьба тут не має сенсу, заради чого боротися?

Я запитую: чи пізнає вона одного дня розлуку зі своїм коханням? Чи пізнає вона кохання до нестями? Це буде солодкий лет? Нічого достеменно не відоме. Уся заковика в тій істині, що весь світ трохи сумний і самотній. Дівчина з північного сходу губилася в натовпі. На площі Мауа, де вона сідала в автобус, було дуже холодно і ніде було сховатись від вітру. О, проте, існують вантажні судна, які споглядала й тужила невідомо за чим. Таке відбувалось лиш іноді. Насправді вона виходила з темної контори, вдихала сутінкове повітря вулиці й переконувалася, що вечір настав знов у той самий час. Невідворотним є рух великого годинника, що керує часом. Так, на моє нещастя, у той самий час. Ну то й що? А нічого. Що ж до мене, автора життя, я не люблю повторювати: рутина віддаляє мене від моїх імовірних відкриттів.

Якщо вже про відкриття, одного разу дівчина побачила у барі чоловіка, такого, такого, такого вродливого, що — що їй захотілося мати його вдома. Так ніби він був — був великим смарагдом-смарагдом-смарагдом у відкритій скриньці. Недоторканий. Вона побачила обручку і зрозуміла, що він був одруженим. Як можна вийти заміж за-за-за істоту, створену для того, щоб-щоб-щоб нею милувалися, затиналася вона у своїх роздумах. Вона померла би від сорому, якби обідала перед ним, тому що він був занадто вродливим для людської істоти.

Може, вона хотіла дати спині відпочити, хоча б день? Але знала, що якби сказала про це шефові, він би не повірив, що у неї болить хребет. Тоді вона наважилась на брехню, що переконує більше, ніж правда: вона сказала шефу, що не зможе прийти на роботу, бо їй треба вирвати зуб, який дуже болить. І брехня допомогла. Іноді лише брехня може зарадити. Отож, наступного дня, коли чотири втомлені Марії пішли на роботу, вона вперше в житті заволоділа однією дуже цінною річчю: самотністю. Кімната належала тільки їй одній. Вона погано уявляла, як використає цей простір. Поруч нікого. І тоді вона почала танцювати, і це був безумовно сміливий вчинок, адже тітка не схвалила б його. Вона кружляла й танцювала, тому що, залишившись одна, вона стала в-і-л-ь-н-о-ю! Вона використає всі переваги так нелегко завойованої самотності: і ввімкнене на повну гучність радіо, і простір кімнати без Марій. Вона позичила у господині квартири трохи розчинної кави, попросила в неї також окропу в борг і випила все перед дзеркалом, аби лишень не втратити себе. Можливість знайти саму себе була благом, якого вона не знала раніше. «Мабуть, я ніколи в житті не була такою щасливою, як зараз», — думала вона. Вона нікому нічого не була винна, і ніхто не був винен їй. Вона навіть дозволила собі таку розкіш, як нудьга, і це була особлива нудьга.

Я дещо здивований тією легкістю, з якою вона попросила в борг. Отож, їй були потрібні якісь особливі умови, щоб бути щасливою? Чому вона не діяла так само в житті? І навіть дивитися в дзеркало не було так страшно: вона була задоволеною, але трохи божевільною.

— Ах, місяце травню, я ніколи тебе не забуду! (Вибух) — вигукнула вона наступного дня, 7 травня, вона, яка ніколи не вигукувала раніше. Можливо тому, що нарешті їй щось було дано. Дано нею ж самою, але дано.

Ранок 7 травня, несподіваний екстаз для її маленького тіла. Яскравий сонячний промінь увірвався й освітив її тьмяне існування. Травень, місяць білих весільних суконь.

Далі буде лише спроба відновити три вже написані сторінки, що їх моя кухарка, побачивши розкиданими, викинула у смітник, на мій відчай — нехай мертві допоможуть мені витримати майже нестерпне, бо від живих я не маю жодної користі. Також я не зміг уникнути спроби штучного повтору того, що я спершу написав про зустріч з її майбутнім коханим. І зараз я смиренно розповім історію історії. Тому якщо мене спитають, як це сталося, я скажу: не знаю, я проґавив цю зустріч.

Травень, місяць метеликів-наречених, що пурхають у білому вельоні. Її поклик, можливо, був провісником того, що сталося ввечері цього ж дня: під зливою вона зустріла (вибух) перше в своєму житті кохання, і її серце забилося, як пташка, що тріпоче крильцями у клітці. Хлопець і вона дивились один на одного крізь дощ і відчули, що вони обидвоє з північного сходу, істоти одного виду, що вивчають одне одного. Він дивився на неї, витираючи руками мокре обличчя. І дівчина, щойно поглянувши на нього, полюбила його, як гойябаду з сиром.

Він…

Він підійшов і співочим голосом жителя північного сходу, що аж збентежив її, запитав:

— Вибачте, сеньйорито, чи можу я запросити вас погуляти?

— Так, — швидко відповіла вона, побоюючись, аби він не передумав.

— І дозвольте дізнатися, як вас звати?

— Макабеа.

— Мака — що?

— Беа, — довелося їй договорити.

— Пробачте мені, але це звучить як назва хвороби, хвороби шкіри.

— Мені моє ім’я також видається дивним. Але моя мати дала обітницю Діві Марії, якщо я виживу, назвати мене саме так, і до року я взагалі не мала імені, і я воліла би не мати жодного, ніж таке, ні на що не схоже. — Вона на мить зупинилася, щоб перевести подих, і завершила понуро. — Але, як бачите, я вижила… ось і…

— В сертані Параїби^[19] обітниця — теж справа честі.

Вони не знали, куди йдуть. Вони волочилися під зливою й зупинились перед вітриною магазину метизних товарів, де за склом було виставлено труби, бляшанки, величезні ґвинти й цвяхи. І Макабеа, побоюючись, що мовчання не сподобається її коханому, з яким вона тільки-но познайомилась, сказала:

— Мені так подобаються гайки та цвяхи, а вам?

Коли вони зустрілися вдруге, знову падав дощ, і вони змокли до нитки. Великі краплі стікали по обличчю Макабеї, від чого здавалося, що вона плаче.

І під час їхньої третьої зустрічі — звісно, знову падав дощ — і юнак, роздратований, втративши поверхневий полиск витонченості, якої не без зусиль навчив його вітчим, сказав:

— Відколи я з тобою познайомився, постійно падає дощ!

— Вибачте.

Але вона його вже так сильно любила, що не могла звільнитися від нього, вона була у відчаї від цього кохання.

Під час однієї із зустрічей вона спитала, нарешті, як його звати.

— Олімпіко де Жезус Морейра Шавес, — збрехав він, тому що справжнім його прізвищем було просто де Жезус, звичайне прізвище незаконнонароджених. Його виховував вітчим, що навчив його вишуканих манер, які допомогли йому використовувати людей у своїх цілях і задурювати голову жінкам.

— Я не розумію, — сказала вона, — що означає твоє ім’я — Олімпіко?

Макабеа симулювала цікавість, аби приховати, що вона часто, як і тепер, багато чого не розуміла. Але він сполошився, як бойовий півень, від такого дурного питання, бо не знав відповіді, й недобрим тоном сказав:

— Я знаю, але не хочу казати!

— Менше з тим, менше з тим, менше з тим… людині не треба знати, що означає її ім’я.

Вона знала, що таке бажання, хоча й не усвідомлювала, що знала. Було це так: вона була голодною, але не до їжі, це було майже болісне бажання, що піднімалося з низу живота і змушувало тремтіти кінчики грудей і руки, що не знали обіймів. Вона все драматизувала і їй було боляче жити. Вона була трохи нервовою, і Ґлорія для заспокоєння давала їй підсолоджену воду.

Олімпіко де Жезус був робітником на металургійному заводі, але вона ніколи не чула, щоб він називав себе робітником, — тільки металургом. Макабеа була задоволена його соціальним становищем, бо також пишалась тим, що вона друкарка, хоч і отримувала менше мінімальної заробітної плати. Але вона й Олімпіко були кимось у цьому світі. Металург і друкарка створювали пару, що відповідала їхньому класу. Олімпіко отримував від роботи таке ж задоволення, як від цигарки, запаленої не з того кінця. Його робота полягала в перетягуванні залізних брусів з одного слизького конвеєра на інший. Він ніколи не запитував себе, для чого він це робить. Життя не було поганим для нього, він навіть заощаджував трохи грошей: один охоронець пускав його, як друга, ночувати до своєї комірчини.

Макабеа сказала:

— Гарні манери — найкраща спадщина.

— Для мене найкраща спадщина — багато грошей. Але одного дня я стану дуже багатим, — сказав Олімпіко, який мав одну демонічну якість: невичерпну життєву силу.

Йому хотілося бути тореадором. Одного разу в кіно побачив червоний плащ і затремтів од голови до ніг. Він не мав жалю до бика. Йому подобалося бачити кров.

Ще на північному сході він призбирав грошей із зарплати та вирвав здоровий зуб, аби замінити його на блискучий золотий. Із цим зубом він отримував статус у житті. Крім того, це робило його людиною з великої літери. Олімпіко не знав, що таке сором, таких на північному сході називають «безсоромний кабра^[20]». Але мало хто знав, що він був художником: в години дозвілля він вирізав фігурки святих, і вони були такими гарними, що він їх не продавав. Одного разу з надзвичайною ретельністю, не оминаючи жодної деталі, він вирізав статуетку маленького Ісуса. Він вважав, що Він такий і був, бо Христос, крім того, що був святим, також був людиною, як і Олімпіко, тільки без золотого зуба.

Олімпіко цікавився суспільним життям. Він обожнював слухати політичні дискусії. Мав власну думку з кожного питання. Він сідав з дешевою сигарою в руці і думав. Ще в Параїбі він сідав просто на підлогу й міркував уголос. Його голос звучав голосно й самотньо:

— Я дуже розумний і ще стану депутатом.

Хіба у нього не було таланту виголошувати промови? Він мав милозвучний голос, а його невичерпне красномовство годилося для того, щоб просити й говорити про права людини. У майбутньому, яке виходить за межі моєї розповіді, чи не стане він справді депутатом? І оточення називатиме його доктором.

Макабеа дійсно була середньовічним персонажем, тоді як Олімпіко де Жезуса можна вважати відмикачкою, що відчиняє будь-які двері. В Макабеї не було нічого штучного, вона просто була сама собою. Ні, я не хочу бути сентиментальним, тому уникатиму співчуття до цієї дівчини. Маю, однак, відзначити, що Макабеа не отримала в своєму житті жодного листа, і до телефону в конторі запрошували тільки шефа або Ґлорію. Одного разу вона попросила Олімпіко подзвонити їй. Він сказав:

— Навіщо? Щоб вислуховувати твої дурниці?

Коли Олімпіко сказав їй, що стане депутатом від штату Параїба, вона від подиву роззявила рота і подумала: коли ми одружимось, я стану депутаткою? Вона цього не хотіла, бо «депутатка» було схоже на непристойне слово. (Як я вже казав, це не історія роздумів. Можливо, пізніше я повернуся до безіменних почуттів, навіть до божественних почуттів. Але зараз я маю закінчити історію Макабеї, інакше зійду з розуму).

Нечасті розмови закоханих стосувалися борошна, в’яленого та сушеного м’яса, рападури^[21] і меладо^[22]. Це було їхнє спільне минуле, і вони вже забули гіркоту свого дитинства, бо дитинство, якщо воно минуло, завжди здається кисло-солодким і навіть викликає ностальгію. Вони були дуже схожі на брата й сестру, а це означає — я лише зараз це зрозумів, — що вони не можуть одружитися. Але я не знаю, чи здогадуються вони про це. Вони одружаться чи ні? Цього я поки що не знаю, знаю тільки, що вони були в певному сенсі невинними і майже не відкидали тіні.

Ні, я сказав неправду, тепер я побачив усе: він аж ніяк не був невинним, хоч і став жертвою цього світу. В ньому зростало, як я зараз зрозумів, тверде сім’я зла, він любив помсту, це було його великим задоволенням і давало йому життєву силу. Більшу, ніж у Макабеї, що не мала янгола-охоронця.

Врешті-решт, те, що має статися, обов’язково станеться. Але тим часом нічого не відбувалося, ці двоє не вміли створювати події. Вони сідали в безкоштовному місці: на лавці на площі. І, влаштувавшись там, вони не помічали нічого на світі. І слава Богу.

Він: Так.

Вона: Що так?

Він: Я просто сказав: так.

Вона: Але що «так»?

Він: Краще змінити тему, тому що ти мене не розумієш.

Вона: Не розумію чого?

Він: Пресвята Богородице! Макабеа, змінимо тему і то вже!

Вона: Але про що тоді говорити?

Він: Про тебе, наприклад.

Вона: Про мене?!

Він: Чому ти дивуєшся? Хіба ти не людина? Люди говорять про людей.

Вона: Пробач, але я не вважаю, що я така вже людина.

Він: Але всі ми люди, Боже мій!

Вона: Але я не звикла.

Він: Не звикла до чого?

Вона: Ах, я можу пояснити.

Він: Що?

Вона: Що-що?

Він: Я зараз піду, бо ти нестерпна!

Вона: Я тільки те і вмію, що бути нестерпною. Більше я не вмію нічого. Що мені робити, аби ти міг терпіти мене?

Він: Припини верзти дурниці! Говори про те, що тобі зрозуміло.

Вона: Думаю, я не зможу.

Він: Не зможеш чого?

Вона: Га?

Він: Слухай, я зараз помру з тобою. Давай взагалі не будемо ні про що говорити, гаразд?

Вона: Гаразд, як хочеш.

Він: Ти взагалі не маєш власної думки. А в мене вона була завжди. В сертані Параїби немає нікого, хто не знав би Олімпіко. І колись про мене почує весь світ.

Вона: Справді?

Він: Я тобі кажу! Ти не віриш?

Вона: Вірю, так, вірю, вірю, я не хочу тебе образити.

Одного разу в дитинстві вона побачила будинок, пофарбований у білий та рожевий кольори, з криницею на задньому дворі. Їй подобалося зазирати в неї. Це стало її мрією: власна криниця, лише для неї однієї. Але вона не знала, як це можна зробити, і спитала Олімпіко:

— Ти не знаєш, чи можна купити яму?

— Слухай, ти досі не спинилася? Ти що, не розумієш, що на твої запитання не існує відповідей?

Вона схилила голову на плече, наче печальна голубка.

Одного разу, коли Олімпіко вголос мріяв про те, як він стане багатим, вона зауважила:

— Це ж лише мрії, хіба не так?

— Іди ти до біса зі своїми припущеннями. Я послав би тебе ще далі, якби ти не була невинною дівчиною.

— Кажуть, від клопотів болить шлунок.

— Шлунок — це дурня, я знаю точно, що досягну свого. А ти маєш які-небудь цілі?

— Ні, я не маю жодної. Мабуть, тому, що я нічого не хочу досягти.

Це був єдиний випадок, коли вона говорила про себе з Олімпіко де Жезусом. Вона звикла забувати про себе й не порушувала своїх звичок.

— Ти знаєш, у «Радіо-годиннику» повідомили, що один чоловік написав книгу «Аліса в Країні чудес», він ще був математиком. І ще вони говорили про алгебру. Що означає це слово — «алгебра»?

— Це непристойне слово, порядна дівчина не повинна його повторювати.

— По радіо вони часто говорять про культуру і вимовляють інші незрозумілі слова, наприклад, що таке електроніка?

Мовчання.

— Я знаю, але не хочу казати.

— Я так люблю слухати, як капають хвилини: тік-так-тік-так-тік-так. «Радіо-годинник» повідомляє точний час, передає об’яви й новини культури. Що таке культура?

— Культура — це культура, — сердився він. — Чого ти до мене причепилася?

— Річ у тім, що я дуже багато чого не розумію. Що означає «дохід на душу населення»?

— Ну, це просто, це щось із медицини.

— А що означає «вулиця графа де Бонфім»? Що таке граф? Це принц?

— Граф — це граф, чорт забирай. І мені не потрібен цей твій точний час, тому що в мене є годинник.

Він не сказав їй, що вкрав у туалеті на фабриці годинника: колега поклав його на рукомийник, коли мив руки. Ніхто не дізнався, він був справжнім майстром крадіжок, не носив годинника на роботі.

— Знаєш, про що я ще дізналась? Вони сказали, що в житті має бути радість. Мені здається, вона в мене є. А ще я чула таку гарну пісню, що навіть заплакала.

— Це була самба?

— Мабуть. Її співала людина на ім’я Карузо, про нього сказали, що він уже помер. У нього такий ніжний голос, що навіть слухати боляче. Пісня називалась «Una Furtiva Lacrima»^[23]. Не знаю, чому вони не кажуть «lágrima»^[24].

«Потайна сльоза» була єдиною прекрасною подією в її житті. Витираючи сльози, вона намагалася наспівати те, що почула. Але її голос був грубим і розладнаним, як і вона сама. Щойно почула цю пісню, почала плакати. Вона плакала вперше в житті, не знаючи, що в її очах є так багато води. Вона плакала і шмаркалася, не розуміючи, чому вона плаче. Вона не оплакувала своє життя: не знаючи іншого, вона приймала його як належне. Я думаю, за допомогою музики вона, можливо, здогадувалася, що на світі є інші форми почуттів, більш витончене життя і навіть більш натхненні душі. Вона знала багато речей, які не могла розуміти. «Аристократія» може означати благодать? Можливо. Якщо це так, хай так буде. Занурення в безмежний світ музики не потребує розуміння. Її серце спалахнуло. І поруч з Олімпіко вона несподівано для самої себе відчула сміливість і мовила:

— Я навіть можу заспівати цю пісню. Ла-ла-ла-ла-ла.

— Ти співаєш так, ніби у тебе немає голосу. Ти не потрапляєш у тональність.

— Це, напевно, тому, що я співаю вперше в житті.

Вона гадала, що «lacrima» замість «lágrima» було помилкою диктора, навіть уявлення не мала, що на світі існують інші мови, та була впевнена, що в Бразилії розмовляють бразильською. Крім вантажних суден у неділю, вона мала тільки цю музику. Останнім субстратом музики була її унікальна вібрація.

Залицяння тривало мляво. Він:

— Відколи померла моя хрещена мати, ніщо вже не тримало мене в Параїбі.

— Від чого вона померла?

— Ні від чого. У неї скінчилося здоров’я.

Він говорив про грандіозне, а вона звертала увагу на речі незначні, такі ж, як сама. Так, вона помітила іржаву, перекошену, скрипучу та обдерту браму, за якою відкривалася дорога до однакових заміських будиночків. Усе це побачила з вікна автобуса. На будинку під номером 106 висіла табличка з назвою району. Він називався «Схід сонця». Гарна назва, яка також передвіщає гарні речі.

Вона вважала, що Олімпіко багато знає. Говорив про такі речі, про які вона ніколи не чула. Одного разу він сказав таке:

— Обличчя набагато важливіше за тіло, тому що обличчя показує те, що людина відчуває. У тебе обличчя людини, яка з’їла якусь гидоту. Мені не подобаються сумні обличчя, тобі треба змінити — і тут він сказав складне слово — «вираз» обличчя.

Вона сказала, приголомшена:

— Я не знаю, як можна змінити обличчя. Але в мене тільки обличчя сумне, а всередині я дуже весела. Адже жити — так добре, правда?

— Ясна річ! Але гарне життя — для обраних. Я самотній і видаюсь тобі малим іхудим, але я сильний, можу однією рукою підняти тебе. Хочеш переконатися?

— Ні, ні, люди дивляться, всі сміятимуться!

— Та ніхто на тебе не дивиться.

І вони повернули за ріг. Макабеа була дуже щасливою. Він справді підняв її в повітря вище власної голови. Вона була в захопленні:

— Ніби летиш на літаку.

Так. Але він не зміг утримати її, тож вона впала лицем у багнюку, розбивши носа. Та вона була делікатною і лише сказала:

— Не хвилюйся, це було невеличке падіння.

Оскільки вона не мала хустинки, щоб обтерти бруд і кров, то скористалася спідницею, попередивши його:

— Будь ласка, не дивись на мене, поки я буду витиратися, мені треба підняти спідницю.

Але він розгнівався і не сказав більше ні слова. Декілька днів вони не зустрічалися: вона зачепила його гордість.

Усе закінчилося тим, що він повернувся до неї. З різних причин вони опинилися в одній м’ясній крамниці. Для неї запах сирого м’яса був ароматом, який давав їй сили, ніби вона наїдалася. Стосовно Олімпіко, то він хотів бачити м’ясника і його гострий ніж. Він заздрив м’яснику і хотів би бути на його місці. Застромлений у м’ясо ніж збуджував його. Обидвоє вийшли з крамниці задоволені. Тільки вона запитувала себе: який смак має це м’ясо? А він: як люди стають м’ясниками? В чому тут секрет? (Батько Ґлорії працював у чудовій м’ясній лавці).

Вона сказала:

— Мені буде так шкода себе, коли я помру.

— Дурниці, якщо ти помреш, то повністю.

— Тітка вчила мене не цьому.

— Та щоб її, цю твою тітку.

— Знаєш, чого б я хотіла понад усе? Стати артисткою кіно. Я ходжу в кіно тільки в день зарплати. І вибираю найдешевші кінотеатри. Я обожнюю артисток. Ти знаєш, що Мерилін була вся рожевого кольору?

— А ти — кольору бруду. Для артистки ти не вийшла ні лицем, ні фігурою.

— Ти так вважаєш?

— Аякже.

— Мені не до вподоби, коли на екрані показують кров. Я не можу бачити кров, мене від цього нудить.

— Тебе нудить чи ти плачеш?

— Донині мене, слава Богу, ще жодного разу не знудило.

— Ти — як корова, що не дає молока.

Думати — це так складно, вона не розуміла, в який спосіб люди взагалі думають. А Олімпіко не тільки думав, а й використовував вишукані слова під час розмови. Макабеа ніколи не забуде, як під час першої зустрічі він назвав її «сеньйоритою», ніби вона була кимось. А оскільки вона була кимось, то купила собі рожеву помаду. Їхні розмови ніколи не мали сенсу. Вона чудово усвідомлювала, що ніколи не називала речі своїми іменами. І «любов» вона не називала любов’ю, називала «не-знаю-що».

— Дивись, Макабеа…

— Дивитися куди?

— Ні, Боже мій, «дивись» не означає «кудись дивитися», так кажуть, коли хочуть, щоб людина послухала. Ти мене слухаєш?

— Повністю, повністю!

— Що повністю, Боже мій, якщо я ще нічого не сказав! Так-от, слухай, я запрошую тебе на філіжаночку кави в барі. Хочеш?

— А можна каву з молоком?

— Можна, вона коштує так само, якщо буде дорожче, різницю заплатиш сама.

Макабеа не змушувала Олімпіко витрачатися. Тільки того разу, коли він пригостив її кавою з молоком, яку вона так засолодила цукром, що її мало не знудило, але вона змогла контролювати себе, щоб не зганьбитися. Вона поклала стільки цукру, щоб скористатися можливістю.

Одного разу вони ходили до зоопарку, причому вона сама заплатила за квиток. Тварини вразили Макабею. Вона була налякана й не розуміла, навіщо вони існують. А коли вона побачила носорога — гігантського, чорного, круглого велетня, то зі страху впісялася. Носоріг здався їй, перепрошую, помилкою Творця. Але насправді вона не думала ні про якого Бога, це була просто звичка. До її величезної радості Олімпіко не помітив, що з нею сталося, і вона сказала йому:

— Я мокра, тому що сіла на мокру лавку.

І він нічого не зрозумів. А Макабеа автоматично проголосила молитву подяки. Це не було молитвою до Бога, просто вона повторювала те, чого її навчали в дитинстві.

— Жираф такий елегантний, правда?

— Дурниці, тварини не бувають елегантними.

Вона заздрила жирафу, який так високо ширяв у повітрі. Помітивши, що її коментарі про тварин не потішили Олімпіко, вона вирішила змінити тему:

— По «Радіо-годиннику» сказали одне слово, яке здалося мені таким вишуканим — мімікрія.

Олімпіко з підозрою подивився на неї:

— Хіба порядні дівчата говорять про такі речі? Знаєш, до чого це призводить? На Манґе повно дівок, які ставили подібні запитання.

— Манґе — це такий район?

— Це недобре місце, туди ходять лише чоловіки. Ти не зрозумієш, але я тобі скажу одну річ: ще трапляються дешеві жінки. Ти коштувала мені дешево, одну філіжанку кави. Я більше не буду на тебе витрачатися, гаразд?

Вона подумала: я не варта того, щоб він за мене платив, адже я впісялася.

Після дощу в зоопарку Олімпіко вже не був таким, як перше: він утратив витримку. І забувши про те, що сам говорив мало, як і належить серйозному чоловікові, дорікнув Макабеї:

— От лихо! Ти ж і рота не розтулила, ти не маєш навіть про що говорити!

Тоді, занепокоївшись, вона мовила:

— Слухай, імператор Карл Великий називався у своїй країні Каролусом! А чи знаєш ти, що муха літає так швидко, що якби вона літала по прямій, то облетіла би земну кулю за 28 днів?

— Це брехня!

— Зовсім ні, присягаюсь чистотою своєї душі, я чула це по радіо!

— Все одно не вірю.

— Померти мені на цьому місці, якщо я брешу. Хай мої батьки горять у пеклі, якщо я тебе обманюю.

— Ось побачиш, ти зараз помреш. Слухай сюди: ти вдаєш, що ти — ідіотка чи насправді така є?

— Я не знаю, яка я, гадаю, що я трохи… Я хочу сказати, що я не дуже добре знаю, хто я така насправді.

— Але ти принаймні знаєш, що тебе звати Макабеа.

— Це так. Але я не знаю, що всередині мого імені. Знаю тільки, що я ніколи не була важливою персоною.

— Так-от, запам’ятай, про мене ще надрукують у газетах, і моє ім’я стане відомим в усьому світі.

Вона сказала Олімпіко:

— Знаєш, на нашій вулиці є півень, і він співає.

— Чому ти стільки брешеш?

— Присягаюся, це правда. Хай моя мати помре, якщо я брешу.

— А хіба твоя мати не померла?

— Ой, так… Правда…

(А я, той, що розповідає цю історію, яка не сталася ні зі мною, ні з одним із тих, кого я знаю? Я приголомшений, знаючи стільки правди. Невже мій обов’язок, що завдає мені такого болю, полягає в тому, щоби вгадати у плоті ту правду, яку ніхто не хоче усвідомити? І якщо я знаю про Макабею майже все, то це тому, що випадково спіймав погляд однієї виснаженої дівчини з північного сходу. Вона надіслала мені цей швидкий погляд усім тілом. Що ж до хлопця з Параїби, то мені очевидно треба подумки сфотографувати його обличчя — адже коли людину застають зненацька і розглядають неупереджено, якщо звернути увагу, обличчя розказує майже все).

Але тепер я знову зникаю і повертаюся до цих двох, які силою обставин були істотами не зовсім матеріальними.

Проте я ще не описав Олімпіко належним чином. Він вийшов із сертану Параїби і мав у собі стійкість, народжену любов’ю до цієї висхлої, потрісканої від засухи землі. Він завжди носив із собою баночку духмяного вазеліну, куплену на ринку в Параїбі, та гребінець, як свою виняткову власність. Він густо змащував вазеліном своє чорне волосся. Навіть не уявляв, що ця липка масна копиця викликає відразу в каріок^[25]. Він від народження пропікся на сонці та був твердим, як суха гілка чи камінь, що лежить на спеці. Він був більше здатним до виживання, ніж Макабеа, бо зовсім не випадково вбив людину, свого ворога, в темному закапелку сертану, м’яко та акуратно встромивши довгого ножа йому в печінку. Він зберігав цю подію в цілковитій таємниці, і цей секрет додавав йому сили. Олімпіко був задиракою. Але він мав одну слабкість — похорони: іноді він тричі на тиждень ходив на похорони невідомих людей, звістки про які знаходив у газетах, зокрема в «О Dia»^[26], і його очі наповнювалися сльозами. Так, це була його слабкість, але хто її не має? Той тиждень, коли не відбувалося жодних похоронів, був втраченим для цього чоловіка, який, навіть якщо був божевільним, дуже добре знав, чого хоче. Але він аж ніяк не був божевільним. Макабеа, на відміну від Олімпіко, була результатом схрещування «чогось» із «чимось». Направду, вона, здавалось, народилася з якоїсь туманної думки її голодних батьків. Олімпіко принаймні крав усе, що потрапляло під руку, навіть із комірчини, в якій ночував. Скоєне вбивство і крадіжки робили його значною людиною, надавали ваги, тож відчував себе не ким-небудь, а людиною честі. Він був більше здатним до виживання, ніж Макабеа, ще й тому, що дуже талановито вмів малювати смішні карикатури на сильних світу цього, портрети яких друкують у газетах. Це було його помстою. Лише один раз він був добрим з Макабеєю, коли пообіцяв знайти їй роботу на металургійному заводі, якщо її звільнять. Вона прийняла цю обіцянку як незаслужену радість (вибух), бо там вона знайшла б єдиний справжній зв’язок зі світом: самого Олімпіко. Але Макабеа зазвичай не хвилювалася про майбутнє: мати майбутнє — це розкіш. Одного разу Макабеа почула по радіо, що населення земної кулі — близько семи мільярдів. І вона відчула себе загубленою. Та Макабеа вміла в усьому знаходити щастя, тож одразу заспокоїлась: імовірно, ці сім мільярдів живуть для того, щоб допомогти їй.

Макабеї подобалося дивитися фільми жахів і мюзикли. Найбільше її захоплювали повішені жінки й постріли в серце. Насправді Макабеа була самовбивцею, навіть не знаючи про це, хоча вона ніколи не зазіхала на своє життя. Річ у тім, що її життя було прісним, як черствий хліб без масла. Тоді як Олімпіко був диявольськи живучим і від нього могли народитися діти — він мав цінне сім’я, у Макабеї, як уже було сказано (чи не було?), яєчники були зморщені, як варений гриб. О, якби я міг втрутитися в життя цієї дівчини, добре вимити її, налити тарілку гарячого супу й поцілувати в чоло перед сном, накриваючи її ковдрою. І зробити так, щоб, прокинувшись, вона відчула, яка це велика розкіш — життя.

Олімпіко насправді навіть ніколи не вдавав, що йому подобається залицятися до Макабеї — це я зрозумів лише зараз. Можливо, він бачив, що Макабеа безрідна, що вона побічний продукт. Проте коли побачив колегу Макабеї, то відчув, що у ній є порода.

У жилах Ґлорії текло добре португальське вино, а під час ходи вона манірно вихиляла стегнами так, як це вміють лише африканки. Хоч і була білою, але мала риси мулатки. Вона висвітлювала до жовткового кольору своє кучеряве волосся, чорні корені якого швидко відростали. Але навіть так вона ставала білявкою й отримувала додаткову перевагу в очах Олімпіко. Крім того, Ґлорія мала ще одну позитивну рису, якою житель північного сходу не міг знехтувати: коли Макабеа знайомила їх, Ґлорія сказала: «я — каріока аж до кісток!» Олімпіко не зрозумів, що означає «до кісток», бо це був вислів ще часів молодості батька Ґорії. Той факт, що вона була каріокою, означав, що дівчина належала до привілейованого класу жителів півдня. Оцінюючи Ґлорію, Олімпіко швидко дійшов висновку, що вона не є вродливою, але добре харчується. І цей факт зробив її продуктом вищого класу.

На той час його почуття до Макабеї охолонули й перетворилися на рутину, хоча вони ніколи й не були гарячими. Олімпіко часто просто не приходив на побачення. Але для Макабеї він був коханим. І вона думала лише про той день, коли він захоче стати нареченим. І одружитися.

Із розмов Олімпіко дізнався, що у Ґлорії є батько, матір та гаряча їжа в певні години. Олімпіко дуже зрадів, коли дізнався, що її батько працює у м’ясній крамниці.

Він здогадувався, що Ґлорія — жінка дуже плодовита, тоді як Макабеа, здавалося, несла в собі власну смерть.

Забув сказати про один факт, дійсно дивовижний: у жалюгідному, майже зів’ялому тілі Макабеї безмежне дихання життя було таким сильним і багатим, як у вагітної незайманої, заплідненої партеногенезом^[27]: вона бачила божевільні сни, в яких з’являлися величезні доісторичні тварини, ніби вона жила в епоху, далеку від нашого кривавого часу.

Сталося так (вибух), що Олімпіко раптово припинив будь-які стосунки з Макабеєю. Ці стосунки, можливо, дивні, були, проте, слабкою подобою любові. Аж ось Олімпіко заявив їй, що зустрів іншу дівчину, і що ця дівчина — Ґлорія. (Вибух). Макабеа чудово бачила, що відбувається між Олімпіко і Ґлорією: вони цілувалися поглядом.

Дивлячись у невиразне обличчя Макабеї, він навіть хотів сказати їй якусь приємну люб’язність у час прощання назавжди. Тому він сказав:

— Ти, Макабеа, — наче волосина в супі. Тебе не хочеться з’їсти. Пробач, якщо я тебе образив, але це правда. Ти ображена?

— Ні, ні, ні! Ах, будь ласка, я хочу піти! Будь ласка, хутчіш скажи мені «прощавай»!

Краще мені не говорити про щастя чи нещастя — це викликає запаморочливу тугу, і цей бузок, запах фіалок, крижані хвилі спокійного припливу, що залишають піну на піску. Я не хочу провокувати, бо це завдає болю.

Забув сказати, що Макабеа, на жаль, була чуттєвою. Як могло статися, щоб у такому жалюгідному тілі вміщалася така хтивість, а вона навіть не знала про це? Загадка. Вона попросила в Олімпіко на початку їхнього кохання маленьку світлину розміром 3 на 4, де він посміхався, демонструючи золоте ікло, і це так її схвилювало, що бідній Макабеї, аби заспокоїтися, довелося тричі прочитати «Отче наш» і двічі «Ave Maria».

У той момент, коли Олімпіко її кинув, її реакція (вибух) була найбільш несподіваною. Вона зареготала, і все. Вона сміялась, бо не могла згадати, як плачуть. Здивований Олімпіко теж засміявся, не розуміючи, що відбувається.

Певний час вони сміялися разом. Раптом Олімпіко осяяла інтуїтивна думка — і він виявив делікатність: запитав у неї, чи не нервовий, бува, це сміх. Макабеа припинила сміятися і сказала дуже, дуже втомлено:

— Не знаю, ні…

Макабеа зрозуміла одну річ: Ґлорія мала чудове життя. Адже Ґлорія товста. Повнота завжди була таємною мрією Макабеї, бо ще в Масейо вона почула, як якийсь хлопець сказав товстунці, що проходила вулицею: «Повнота — твоя краса!» Власне, з цієї миті їй захотілося погладшати, і тоді вона виказала єдине у своєму житті прохання. Вона попросила тітку купити їй риб’ячого жиру. (Вже тоді вона була схильною вірити рекламі). Тітка запитала її:

— Думаєш, ти — донька батьків, які купаються в розкоші?

Після того, як Олімпіко її кинув, Макабеа, яка не була сумною людиною, намагалася жити так, ніби нічого й не втратила. (Вона не відчувала відчаю або чогось подібного). Та й, зрештою, що вона могла вдіяти? Вона мала стійкий характер. А печаль була для багатих, для тих, хто може собі це дозволити, для тих, кому нема чого робити. Печаль — це розкіш.

Забув сказати, що наступного дня, після того, як Олімпіко кинув її, Макабеї дещо спало на думку. Якщо ніхто не збирався влаштовувати їй свято, а тим паче весілля, вона вирішила зробити це сама. Свято полягало в тому, що Макабеа купила без жодної необхідності нову губну помаду, не рожеву, якою вона зазвичай користувалась, а яскраво-червону. У туалеті вона так нафарбувала вуста, що вийшла за їхні природні обриси, щоб її тонкі губи стали схожими на шикарні губи Мерилін Монро. Потім вона подивилась у дзеркало й побачила там якусь жахливу істоту, в якої замість губ, здавалось, було криваве місиво, ніби після зубодробильного удару (невеликий вибух). Коли вона повернулась на робоче місце, Ґлорія засміялася:

— Ти що, здуріла, тварючко? Так нафарбуватися, як божевільна? Ти схожа на солдатську повію.

— Я цнотлива дівчина! Я не сплю ні з солдатами, ні з моряками.

— Вибач, якщо я запитаю: бути негарною боляче?

— Я ніколи про це не думала, мабуть, трохи болить. Але ж і я можу запитати у тебе, некрасивої, чи ти відчуваєш біль.

— Я — гарна!!! — закричала Ґлорія.

Потім усе стало на свої місця, і Макабеа знову жила так, як і раніше, ні про що не думаючи. Пустопорожнє, пустопорожнє життя. Як я вже казав, у Макабеї не було янгола-охоронця. Та відбивалась, як могла. Вона була майже безликою. Одного разу Ґлорія запитала її:

— Навіщо ти просиш у мене стільки аспірину? Я не проти, хоча це коштує грошей.

— Щоб у мене не боліло.

— Як? Га? Ти хвора?

— У мене весь час болить.

— Де?

— Всередині, не знаю, як пояснити.

Крім того, вона дедалі частіше не могла нічого пояснити. Вона перетворювалася на одноклітинну істоту. І якимось чином у найбільш простих і відвертих речах знаходила чарівність гріха. Їй подобалося відчувати, як плине час. Хоча вона не мала годинника, а може, якраз тому, у неї було багато часу. Вона жила надзвуковим життям. Ніхто не помічав, що вона долала своїм існуванням звуковий бар’єр. Для інших вона не існувала. У Макабеї була єдина перевага перед іншою частиною людства — вона вміла ковтати пігулки без води, насухо. Ґлорія, даючи їй аспірин, завжди захоплювалася цією її здатністю, що вже втішало Макабею.

Ґлорія завжди попереджала її:

— Одного дня пігулка застрягне в твоєму горлі і тобі буде гірше, ніж курці з недорізаною шиєю, що бігає в паніці.

Якось Макабеа відчула справжній екстаз. Це сталося, коли вона побачила дерево, таке величезне, що вона ніколи не змогла б обхопити руками його стовбур. Але, попри цю радість, вона жила без Бога в душі. Молилася байдуже. Так. Але загадковий чужий Бог іноді дарував їй благодать. Щаслива, щаслива, щаслива. Її душа майже летіла. І перетворювалася на летючу тарілку. Вона намагалася розповісти про це Ґлорії, але не знайшла слів. Макабеа не вміла говорити, та й про що, зрештою, вона могла розповісти? Про повітря? Вона не могла розповісти про все, бо «все» — це порожнеча.

Іноді благодать наздоганяла її просто в конторі. Тоді вона йшла до туалету, щоб побути наодинці. Стояла там і посміхалася, поки відчуття не проходило (мені здається, цей Бог був дуже милосердним до неї: давав їй те, що потім забирав). Вона стояла, не думаючи ні про що, зі скляними очима.

Ґлорія не була її подругою: тільки колегою. Ґлорія, пухка, біла, байдужа. Вона дивно пахла. Мабуть тому, що зрідка милася. Вона висвітлювала, а не голила волосся на ногах і під пахвами. Олімпіко думав: цікаво, а внизу вона також білявка?

Ґлорія відчувала до Макабеї дивне материнське почуття. Коли Макабеа виглядала надто сумною, Ґлорія запитувала:

— І звідки такий настрій?

Макабею, яку ніхто ніколи не дратував, тіпало від звички Ґлорії висловлюватися незавершеними фразами. Ґлорія понад міру парфумилася сандаловим одеколоном, і Макабею, в якої був делікатний шлунок, нудило від цього запаху. Але нічого не казала колезі, бо Ґлорія тепер була її єдиним зв’язком зі світом. До її світу належали: тітка, Ґлорія, сеу Раймундо, Олімпіко — і десь там, далеко, дівчата, з якими вона ділила кімнату. Водночас Макабеа спілкувалася з портретом юної Ґрети Ґарбо^[28]. На мій великий подив, бо я й уявити не міг, що її обличчя може щось промовляти до Макабеї. Ґрета Ґарбо, — несвідомо відчувала вона, — ця жінка має бути найголовнішою на світі. Але зовсім не хотіла стати величною Ґретою Ґарбо, трагічна чуттєвість якої самотньо стояла на п’єдесталі. Вона хотіла бути схожою, як я вже казав, на Мерилін. Одного дня у пориві відвертості Макабеа зізналася в цьому Ґлорії. Ґлорія зареготала:

— На неї, Мака? Так ніби тобі чогось бракує!

Ґлорія була дуже задоволена собою: склала собі високу ціну. Вона знала, що має притаманний мулаткам густий пушок над верхньою губою, який висвітлювала. Світлий пушок. Майже вуса. Ґлорія була хитрою, але з сильним характером. Вона жаліла Макабею, але ж сама Ґлорія влаштувалась у житті, а хто цю дівчину змушує бути дурепою? І Ґлорія вирішила: я не маю нічого спільного з нею.

Ніхто не може зазирнути в чуже серце. Макабеа розмовляла з Ґлорією — але ніколи не відкривала їй найпотаємніше.

Ґлорія мала грайливі сідниці, курила цигарки з ментолом, аби приємно пахло з рота, коли вона цілуватиметься з Олімпіко. Ґлорія була задоволена: вона отримала все, що хотіла. І ще був у ній якийсь виклик, який можна висловити однією фразою: «Ніхто не сміє командувати мною». Одного разу вона витріщилась на Макабею і дивилася, дивилася, дивилася на неї. Потім не витримала і спитала з легким португальським акцентом:

— О жінко, в тебе що, нема обличчя?

— Звичайно, є. То так здається, бо в мене плаский ніс, я з Алаґоас.

— Скажи мені одну річ: ти думаєш про своє майбутнє?

Питання залишилось без відповіді, бо Макабеа не знала, що сказати.

Чудово. Повернімося до Олімпіко.

Він, аби справити враження на Ґлорію і потім пишатися цим, купив на ярмарку в торговців з північного сходу малагетського перцю^[29] і, щоб показати своїй новій коханій, який він витривалий, набив повний рот цим диявольським плодом і зжував. Навіть не запив склянкою води, щоби погасити вогонь у шлунку. Але це пекло, майже нестерпне, загартувало його, не кажучи вже про те, що налякана Ґлорія почала йому коритися. Тож Олімпіко замислився: ну, хіба я не переможець? Він наче трутень причепився до Ґлорії: вона давала йому мед і живильні соки. Олімпіко ні хвилини не шкодував, що порвав із Макабеєю, бо його доля повинна стрімко йти вгору, щоб одного дня міг потрапити до світу інших. Він так жадав стати іншим. У світі Ґлорії, наприклад, він, нікчема, розбагатіє. Нарешті, перестане бути завжди зайвим, тим, що ховається навіть від самого себе, соромлячись своєї слабкості: річ у тім, що насправді цей хлопчина — самотнє серце, що тяжко б’ється в просторі. Сертанежо^[30] — це, перш за все, терпелива жертва. Я йому пробачаю.

Ґлорія, бажаючи компенсувати Макабеї втрату коханого, запросила її до себе додому на недільну вечерю. Спершу вкусити, а потім дмухати? (О, яка банальна історія, я її ледве витримую).

І там (маленький вибух) Макабеа витріщила очі від подиву. Річ у тім, що серед брудного безладу дрібній буржуазії таки вдається облаштувати відчутний комфорт, якщо всі гроші витрачати на їжу, а в передмісті їдять багато. Ґлорія жила на вулиці, названій на честь якогось генерала, і була дуже задоволена тим, що мешкала на цій вулиці імені військового, так вона почувалася у більшій безпеці. В її будинку навіть був телефон. Можливо, тоді Макабеа, хоч і не вперше, побачила, що для неї немає місця в цьому світі вже тому, що Ґлорія стільки їй дала. Тобто: велику чашку справжнього шоколаду на молоці, безліч різноманітних тістечок, не кажучи вже про невеликий пиріг. Макабеа, коли Ґлорія вийшла з вітальні, — сховала одне печиво в свою торбинку. А потім просила вибачення у тої абстрактної Сили, що дає та забирає. І відчула себе прощеною. Сила пробачила їй.

Наступного дня, в понеділок, вже й не знаю, чи через те, що її печінка не витримала удару шоколадом, чи через те, що вона перенервувала, долучившись до напою багатих, але Макабеї стало зле. Проте, вона ні за що не хотіла прочистити шлунок, щоб не марнувати шоколадну розкіш. А за декілька днів, отримавши зарплату, вона набралася сміливості та вперше в житті (вибух) пішла до дешевого лікаря, рекомендованого Ґлорією. Лікар оглянув її раз, другий, потім третій.

— Ти сидиш на дієті, щоб схуднути, дівчинко?

Макабеа не знала, що відповісти.

— Що ти зазвичай їси?

— Хот-доги.

— І все?

— Іноді сандвіч з ковбасою.

— А що ти п’єш? Молоко?

— Тільки каву й освіжаючі напої.

— Які освіжаючі напої? — запитав він, аби щось сказати. І додав навмання:

— Тебе іноді нудить?

— Ні, ніколи! — закричала вона перелякано, тому що не була божевільною й не марнувала добро, як я вже казав.

Лікар оглянув її та зрозумів, що вона аж ніяк не сидить на дієті, щоб схуднути. Але йому значно зручніше було повторювати, що вона не повинна дотримуватись дієти. Він знав, як усе насправді, адже лікував бідних. Ось що він казав їй, поки виписував рецепт зміцнювального засобу, який вона потім не купила, бо вважала, що відвідати лікаря — це, власне, вже ліки. Лікар роздратовувався чимраз більше, сам не розуміючи, чому, і нарешті вибухнув:

— Ця дієта з хот-догами — звичайний невроз. Усе, що тобі справді необхідно, — знайти психоаналітика!

Вона нічого не зрозуміла, але подумала, що лікар чекає, аби вона усміхнулась. І вона усміхнулася.

У лікаря, дуже товстого і спітнілого, був нервовий тик, через що час від часу його губи ритмічно розтягувалися. Через це враження було таке, що він от-от розплачеться, як маленька дитина.

У цього лікаря не було жодної мети. Він став лікарем, щоб заробляти гроші, але зовсім не через любов до професії чи хворих. Тому він пропускав повз вуха скарги пацієнтів і вважав бідність огидною. Він працював для бідних, але терпіти їх не міг. Вони були вигнанцями з того високого суспільства, до якого сам він не належав. Він чудово усвідомлював, що нічого не вартий як лікар, що не володіє новими методами лікування, але годився для бідних. Він мріяв про те, щоб мати гроші й робити саме те, що йому більш за все подобалось: нічого.

Коли він сказав, що має оглянути її, Макабеа заявила:

— Я чула, що у лікаря треба роздягатися, але я нічого не зніму.

Він зробив їй рентген і сказав:

— У тебе починається туберкульоз.

Макабеа не знала, добре це чи погано, але, як людина вихована, сказала:

— Щиро дякую, справді?

Лікар просто не дозволяв собі співчувати. Та все ж сказав:

— Коли не знаєш, що поїсти, зроби собі спагеті по-італійськи.

А потім додав із тою дещицею доброти, яку вважав припустимою, бо також відчував себе несправедливо обділеним:

— Це не дуже дорого.

— Ця їжа, яку ви назвали, я ніколи в житті її не їла. Це смачно?

— Звісно, що так! Тільки поглянь на мій живіт! Це все результат щедрих порцій макаронів і великої кількості випитого пива. Забудь про пиво, краще не вживати алкоголю.

Вона повторила втомлено:

— Алкоголю?

— Ти хоча би щось знаєш? Грім тебе побий!

Так, я люблю Макабею, мою любу Маку, люблю за її незугарність і цілковиту анонімність, бо вона ні для кого не існує. Люблю за те, що вона худа і має хворі легені. Як би я хотів, щоб вона розтулила вуста і сказала:

— Я одна в цілому світі й нікому не вірю, всі брешуть, навіть у миті любові. Одна людина не може бути чесною з іншою, правда відкривається мені лиш тоді, коли я одна.

Але Макабеа ніколи не говорила такими довгими фразами, адже була небагатослівною. Річ у тім, що вона не усвідомлювала свого становища, ніколи не жалілася і навіть вважала себе щасливою. Вона аж ніяк не була ідіоткою, але відчувала по-ідіотськи абсолютне щастя. Також вона ніколи не зважала на себе: просто не вміла. (Бачу, що намагаюсь наділити Макабею власними звичками: це мені щоденно потрібно мати декілька годин самотності, інакше «я гину»).

Що ж до мене, то лише в самотності я є самим собою. Коли я був малим, мені часом здавалося, що я можу впасти з Землі. Чому хмари пливуть по небу й ніколи не падають? Тому що сила тяжіння менша за виштовхувальну силу повітря. Розумно, чи не так? Так, але коли-небудь вони впадуть на землю краплями дощу. Це — мій реванш.

* * *

Вона нічого не розповіла Ґлорії, бо зазвичай брехала: вона соромилася правди. Брехня здавалася набагато пристойнішою. Вона вважала, що ознакою доброго виховання є вміння брехати. Вона брехала навіть самій собі у швидкоплинних мріях, заздрячи колезі. Наприклад, її винахідливості: Макабеа бачила, як, прощаючись з Олімпіко, та цілувала кінчики власних пальців і посилала поцілунок у повітря, наче випускала на волю пташку. Макабеа ніколи б до цього не додумалася.

(Ця історія — тільки факти, необроблений матеріал, що потрапив до мене раніше, ніж я встиг про нього подумати. Я знаю багато такого, чого не можу висловити. Тоді про що ж думати?) Ґлорія, може, через докори сумління, сказала їй:

— Олімпіко — мій, але ти обов’язково знайдеш собі нового коханого. Я кажу, що він мій, бо мені так сказала ворожка, і я не можу не послухати її: вона — медіум і ніколи не помиляється. Чому б тобі не заплатити за консультацію і не попросити її поворожити тобі?

— Це дуже дорого?

Я геть втомився від літератури; тільки німота оточує мене. Якщо я й досі пишу, то лише тому, що мені нічого більше робити на цьому світі в очікуванні смерті. Пошуки слова в темряві. Незначний успіх захоплює мене й жене з дому світ за очі. Мені хочеться вивалятися в багнюці, мене жене мало підвладна розумові потреба в приниженні, потреба в оргії та абсолютній насолоді. Гріх притягує мене, все заборонене полонить. Я хочу бути куркою і свинею водночас, а потім убити їх і випити їхню кров. Думаю про стать Макабеї — немовля, проте неочікувано вкрите густим чорним волоссям, — її стать була єдиною виразною ознакою її існування.

Вона не просила, але її стать вимагала, наче соняшник, що виріс у могилі. Що ж до мене, то я втомився. Можливо, від товариства Макабеї, Ґлорії та Олімпіко. А від лікаря з його пивом мене нудить. Мені треба бодай на три дні відволіктися від цієї історії.

У ці останні три дні, один, без своїх героїв, я зникаю як особистість, вилізаю сам із себе, як з одягу. Знеособлююся, аж поки не засну.

Але тепер я повертаюсь і відчуваю, що сумую за Макабеєю. Тому продовжую:

— Це дуже дорого?

— Я позичу тобі. Навіть на мадам Карлоту, яка знімає пристріт із людей. Вона зняла з мене пристріт опівночі тринадцятого серпня в п’ятницю на террейро^[31] Сан-Міґел. Вони зарізали над моєю головою чорне порося та сім білих курок і розірвали мій одяг, так що я була вся в крові. Ти смілива?

— Не знаю, чи зможу я дивитися на кров.

Можливо, тому що кров — інтимна таємниця кожного, животворна трагедія. Але Макабеа знала тільки, що вона не може дивитися на кров, інше вигадав я сам. Мене страшенно цікавлять факти: це — тверде каміння. Від них не можливо втекти. Факти — це слова, сказані світом.

Отже.

Отримавши несподівану допомогу, Макабеа, яка ніколи в житті нічого не просила, цього разу попросила в шефа відгул з причини вигаданого зубного болю і взяла у Ґлорії гроші, які навряд зможе колись віддати. Такий сміливий вчинок надихнув її на ще більшу відвагу (вибух): зметикувавши, що позичені гроші — чужі, вона вирішила, що може їх витрачати. І Макабеа вперше в житті взяла таксі й поїхала до ворожки. Підозрюю, що вона зробила це з відчаю, хоч і не знала, що втратила надію; вона була спустошена до краю, ледве могла рухатися.

Макабеа легко знайшла будинок мадам Карлоти, і це здалося їй добрим знаком. Одноповерховий будиночок містився зліва за рогом, і між камінням бруківки пробивалася трава — вона одразу звернула на неї увагу, тому що завжди помічала все дрібне й незначне. Поки Макабеа натискала на кнопку дзвоника, в її голові блукала думка про те, що трава — це так легко і просто. В її голові часто виникали різні безпричинні думки, бо, незважаючи ні на що, вона мала внутрішню свободу.

Мадам Карлота сама відчинила їй двері та сказала найбільш природним тоном, ніби очікувала саме на неї:

— Мій оріша^[32] вже попередив мене, що ти прийдеш, дорогенька. Як тебе звати? О, так? Гарне ім’я. Заходь, радосте моя. У мене клієнт, зачекай мене тут. Вип’єш кавусі, квіточко моя?

Макабеа була дещо спантеличена, бо її ще ніколи так тепло не приймали. І почала пити, дбаючи про своє хитке життя, холодну і майже несолодку каву. Водночас вона із захопленням і повагою розглядала кімнату, в якій її залишили. Там усе було розкішне. Жовтий пластик на кріслах й диванах. І навіть квіти з пластику. Пластик був усюди. Макабеа сиділа роззявивши рота.

Нарешті, із задньої кімнати вийшла дівчина з червоними від сліз очима, і мадам Карлота веліла Макабеї ввійти. (Мені так набридло боротися з фактами, мене вбиває повсякденність, мені лінь писати цю історію, адже це лише сповідь. Помічаю, що пишу про те, що навколо мене. Я не відповідаю за те, що зараз пишу).

Продовжимо, хоча потрібно докласти зусиль: мадам Карлота була пишною жінкою, фарбувала пухкі губи у яскраво-червоний колір і рум’янила сальні щоки. Вона була схожою на велику напіврозбиту порцелянову ляльку. (Я розумію, що це не додає глибини моїй розповіді. Описи втомлюють мене).

— Не бійся, всі твої справи владнаються. Кому допомагаю я, тому допомагає Ісус.

І мадам Карлота вказала на картину, де карміном і золотом було зображено серце Христове.

— Я обожнюю Ісуса. Просто божеволію від Нього. Він завжди допомагав мені. Слухай, коли я була зовсім юною, моя зовнішність дозволяла мені бути жінкою легкої поведінки. І моє життя було дійсно легким, слава Богу. Потім, коли я вже не вартувала багато на ринку, Ісус зробив так, що ми з однією подругою змогли самі відкрити дім розпусти. Там я заробила гроші, щоб купити цю квартирку на першому поверсі. А заклад я продала: дуже складно було опікуватися такою кількістю дівчат, які тільки й робили, що обкрадали мене. Тобі це цікаво?

— Дуже.

— Дуже добре, бо я не брешу. Я люблю Ісуса, тому що він завжди був моїм Спасителем. Слухай, поліція не дозволяє мені ворожити на картах, вважає, що я обманюю відвідувачів, але, як я вже сказала, навіть поліція не може перемогти Ісуса. Це Він дістав мені гроші на ці шикарні меблі, ти помітила?

— Так, сеньйоро.

— О, тобі також подобається? Бачу, ти дівчина розумна, це добре. Тільки розум мене врятував.

Не перестаючи говорити, мадам Карлота діставала з відкритої коробки одну цукерку за іншою та напхала ними вщерть рота, але жодного разу не пригостила Макабею. А вона ж, як я вже зазначав, мала схильність помічати різні дрібниці й тому розгледіла, що всередині кожної цукерки була якась густа рідина. Але Макабеї не хотілося цукерок: вона розуміла, що ці речі не для неї.

— Я була бідною, погано харчувалась, не мала гарного одягу. І тоді в моєму житті відбулося падіння. І мені сподобалось, тому що я людина дуже ніжна, у мене вистачало ніжності для всіх чоловіків. Крім того, в закладі я не сумувала, ми часто теревенили з товаришками. В нашому кварталі всі товаришували між собою й дуже рідко сварилися. Але й це було добре, бо я була дуже сильною та полюбляла битися, видирати в суперниць волосся й кусатися. До речі, ти не уявляєш, які прекрасні у мене були зуби: білосніжні та блискучі. Але вони зіпсувались, і тепер у мене вставна щелепа. Ти помітила, що у мене штучні зуби?

— Ні, сеньйоро.

— Слухай, я була дуже охайною, тож не заразилася поганою хворобою. Тільки одного разу підчепила сифіліс, але вилікувалася пеніциліном. Я була більш терплячою, ніж інші дівчата, тому що я добра і віддавала все, що мала. У мене був чоловік, якого я по-справжньому кохала й утримувала, бо він був таким делікатним, що не хотів витрачати свої сили на жодну роботу. Він був моєю розкішшю, він навіть бив мене. Коли він ляскав мої сідниці, я бачила, що він мене любить, і мені подобалося, що він мене б’є. З ним у мене було кохання, з іншими — тільки робота. А потім, коли він зник, я, щоб не страждати, розважалася з жінками. Жіноча ласка теж дуже гарна, я навіть раджу це тобі, тому що ти занадто чуттєва, щоб терпіти грубість чоловіків. І якщо у тебе буде така подруга, ти зрозумієш, як це приємно, жіночі ласки значно витонченіші. У тебе є можливість мати подругу?

— Ні, сеньйоро.

— Це тому, що ти навіть не фарбуєшся. Хто не дбає про свою зовнішність, той себе втрачає. О, як я сумую за моїм кварталом! Я застала найкращі для Манґе часи, коли його відвідували справжні кавалери. Крім фіксованої зарплати, я часто отримувала чайові. Я чула, що Манґе настає кінець, там залишилось не більше півдюжини будинків. У мій час було майже двісті. Тоді я стояла у дверях, і на мені були тільки мереживні трусики й ліфчик. Потім, коли я погладшала і почала втрачати зуби, сама стала власницею борделя. Ти знаєш, що таке бордель? Я використала це слово, тому що не боюся називати речі своїми іменами. Деякі люди цього страшенно бояться. А ти теж боїшся слів, радосте моя?

— Так, сеньйоро.

— Тоді я буду слідкувати, щоб у мене не виривалося недобре слово, можеш бути спокійною. Кажуть, що тепер Манґе нестерпно смердить. У мій час палили ладан, щоб у домі був приємний запах. Навіть пахло, як у церкві. І все було дуже респектабельно й пристойно. Коли я була повією, то вже тоді заощаджувала грошенята, звісно, віддаючи певний відсоток власниці. Іноді там було чути постріли, але зі мною цього не траплялося. Квіточко моя, я тобі набридла своєю розповіддю? Ах, ні? Ти хочеш, щоб я поворожила тобі на картах?

— Так, сеньйоро.

Тоді мадам Карлота сказала, що всі стіни її кімнати в Манґе були гарно розмальовані.

— Ти знаєш, дорогоцінна моя, що чоловічий запах корисний? Корисний для здоров’я. Ти вже відчувала, як пахне чоловік?

— Ні, сеньйоро.

Нарешті, обслинивши пальці, мадам Карлота веліла Макабеї зняти карти.

— Лівою рукою, чуєш, моя квіточко?

Макабеа розділила колоду тремтячою рукою: вперше у неї буде доля. Мадам Карлота (вибух) стала найвищою точкою її існування. Якийсь вихор увірвався в її життя, закрутив і поставив перед цією поважною пані, нарум’янені щоки якої блищали, як пластмасові.

Мадам раптом витріщила очі:

— Але, Макабеанятко моє, яке жахливе в тебе життя! Нехай мій друг Ісус змилосердиться над тобою, донечко! Який кошмар!

Макабеа зблідла: їй ніколи не спадало на думку, що її життя таке лихе. Мадам розповіла все про її минуле, навіть те, що вона рано залишилася без батьків і що виховувала її родичка, гірша за мачуху. Макабеа здивувалася цьому відкриттю: досьогодні вона завжди вважала, що тітка виховувала її, щоб вона стала доброю дівчиною. Мадам додала:

— Що стосується теперішнього, дорогенька, то воно жахливе. Ти втратиш роботу і вже втратила коханого, бідолашечко. Якщо не можеш, не плати мені за поради, я жінка забезпечена.

Макабеа, яка не звикла отримувати милостиню, відмовилася від такого подарунка, але серце її було сповнене вдячності.

Раптом (вибух) сталося несподіване: обличчя мадам засяяло:

— Макабеа! Я маю для тебе чудові новини! Слухай уважно, квіточко моя, тому що це дуже важливо. Це — дуже серйозна й радісна звістка: твоє життя повністю зміниться! Навіть більше, воно зміниться саме тієї миті, коли ти вийдеш з мого дому! Ти відчуєш, що стала іншою людиною. Знай, квіточко моя, твій коханий повернеться до тебе і зробить тобі пропозицію, він кається! А твій шеф скаже, що він добре подумав і не збирається тебе звільняти.

Макабеї завжди бракувало сміливості сподіватися.

Але тепер голос мадам пролунав для неї, як трубний глас з неба — і поки вона чула цей глас — відчувала сильну тахікардію. Мадам мала рацію: Ісус нарешті звернув на неї увагу. Очі Макабеї широко розплющилися назустріч жаданому несподіваному майбутньому (вибух). І я, врешті-решт, теж сподіваюся.

— Це ще не все! Великі гроші прийдуть у твій дім, їх вночі принесе один іноземець. Ти знаєш якогось іноземця?

— Ні, сеньйоро, — відповіла збентежена Макабеа.

— Тоді скоро познайомишся. У нього світле волосся та блакитні очі, або зелені, або карі, або чорні. І хоча ти закохана у свого колишнього хлопця, цей ґрінґо^[33] закохається в тебе. Ні! Ні! Ні! Тепер я бачу інше (вибух), і хоча я не бачу дуже чітко, я чую голос мого провідника: цього іноземця звати, здається, Ганс, якраз він одружиться з тобою! У нього купа грошей, усі ґрінґо багаті. Якщо я не помиляюся, а я ніколи не помиляюся, він дуже любитиме тебе, і ти, сиротиночко моя, ти будеш одягатися в оксамит і атлас, і навіть отримаєш у подарунок шубу!

Макабеа почала (вибух) вся тремтіти, надмірне щастя спричиняє біль. Вона лише змогла вимовити:

— Але шуба не потрібна у спекотному Ріо…

— Ну, матимеш шубу, щоб бути вишуканою. Давно у мене не випадали такі гарні карти. Я завжди щира: наприклад, я чесно сказала тій дівчині, яка була тут перед тобою, що вона потрапить під машину, вона навіть плакала, ти бачила, які червоні в неї були очі? А тепер я дам тобі талісман, який має зберігатися в ліфчику, біля грудей, і торкатися шкіри. Ти зовсім не маєш грудей, але ти погладшаєш і матимеш гарне тіло. А поки ти не набрала вагу, підкладай у ліфчик вату, аби здавалося, що в тебе є груди. Послухай, моя дорогенька, цей талісман я зобов’язана перед Ісусом також тобі продати, бо всі гроші, які я заробляю ворожінням, я віддаю в сиротинець. Але якщо не можеш, не плати, віддаси, коли все здійсниться.

— Ні, я вам заплачу, ви все вгадали, ви…

Вона була немов п’яна, не знала, про що думала, ніби її сильно вдарили по голові, на якій росло ріденьке волосся, почувалася такою розгубленою, ніби з нею трапилося нещастя.

Крім того, вона вперше пізнала почуття, яке називають пристрастю: вона пристрасно закохалася в Ганса.

— Що мені робити, аби волосся стало густішим? — вона насмілилася поставити запитання, тому що вже відчувала себе іншою людиною.

— Ти забагато хочеш. Ну, гаразд: мий голову милом «Aristolino» і не користуйся твердим жовтим милом. За цю пораду я грошей не беру.

Навіть це? (Вибух) І її серце шалено забилося. Навіть густе волосся? Вона вже забула Олімпіко й думала лише про ґрінґо: їй пощастило підчепити чоловіка з блакитними очима, або зеленими, або карими, або чорними — помилки бути не могло, можливостей було багато.

— А тепер, — сказала мадам, — іди назустріч своїй чудовій долі. А я чекаю на іншу клієнтку, я й так занадто довго з тобою затрималася, моє янголятко, але справа того варта!

У несподіваному пориві почуттів (вибух), скорившись живому імпульсу, Макабеа, рішуча й незграбна водночас, дзвінко поцілувала мадам у щоку. І знову відчула, що її життя вже змінюється на краще: так приємно поцілувати когось. У дитинстві їй не було кого цілувати, і вона цілувала стіну. Пестячи її, вона пестила саму себе.

Мадам Карлота все вгадала. Макабеа була збентежена. Тільки тепер вона зрозуміла, яким жахливим було її життя. Вона хотіла заплакати, побачивши свій протилежний бік, але ж вона, як я вже казав, завжди вважала себе щасливою.

Вона вийшла з будинку ворожки спотикаючись і зупинилася посеред провулку, темного від сутінків — час сутінків — нічийний час. Але її засліпленому погляду ці останні вечірні хвилини здалися плямою з крові й майже чорного золота. Вона побачила багатство атмосфери і першу гримасу ночі, яка була, так, так, глибока та яскрава. Макабеа йшла немов оглушена і не усвідомлювала, що переходить вулицю, бо її життя вже змінилося. І змінилося завдяки словам — ще від часів Мойсея відомо, що слово — божественне. Коли вона переходила вулицю, була вже іншою людиною. Людиною, вагітною майбутнім. І відчувала в собі надію, таку величезну, яким ніколи не був її відчай. Вона вже не була сама собою, це означало втрату, яка вартувала перемоги. Якщо раніше вона була засуджена на смерть, то ворожка винесла їй новий вирок — жити.Раптом усього стало так багато, і все було таким просторим, що вона відчула бажання заплакати. Але не заплакала: її очі сяяли, як сонце, що вмирає.

Тієї миті, коли вона зробила крок із тротуару на бруківку, щоб перейти вулицю, Доля (вибух) прошепотіла швидко й солодко: зараз, уже, настав мій час!

Аж тут із-за рогу вилетів величезний, як трансатлантичний лайнер, жовтий мерседес і збив її з ніг — і тієї ж миті, ніби у відповідь, у якомусь куточку земної кулі став на диби й заіржав кінь.

Падаючи, Макабеа встигла помітити, перш ніж машина зникла, що пророцтва мадам Карлоти почали здійснюватися, бо автівка була дуже шикарною. «Це нічого, що я впала, — думала Макабеа, — це був просто поштовх». Вона вдарилася головою об бордюр і лежала, повернувши спокійне обличчя до стічної канави. З голови тік струмочок крові, несподівано червоної та рясної. Ось що мені хотілось би сказати: попри все, вона належала до породи карликів, маленьких людей, витривалих і впертих, які колись, можливо, здобудуть своє право на крик.

(Я ще міг би повернутися на декілька хвилин назад і почати нову, радісну розповідь про Макабею від тієї миті, коли вона стоїть на тротуарі, — але мені не підвладно казати, що білявий іноземець її побачив. Я зайшов уже надто далеко й більше не можу повертатися. Зрештою добре, що я не говорив і не збираюсь говорити про смерть і тільки про втечу з місця аварії).

Вона лежала така беззахисна на бруківці, можливо, відпочиваючи від емоцій, коли побачила серед каміння ріденькі паростки трави, такі зелені, як найневинніша людська надія. «Сьогодні, — думала Макабеа, — сьогодні перший день мого життя: я народилась».

(Істина — це завжди незбагненний внутрішній контакт. Істина — неосяжна. Отже, її не існує? Ні, для людей вона не існує).

Повернімося до трави. Для такого малого створіння, як Макабеа, вся велич природи постала у тій траві біля стічної канави — якби ж їй було дано безкрайнє море та гірські вершини, її душа, ще цнотливіша, ніж її тіло, запалала би від пристрасті, а її тіло вибухнуло би: руки сюди, кишки туди, голова, порожня і кругла, котиться до її ніг — як у воскового манекена.

Раптом вона звернула хоч трохи уваги на себе. Чи не було те, що відбувалося, глухим землетрусом? Земля Алаґоас розкрилася ущелинами. Дівчина знічев’я розглядала траву. Траву великого Міста Ріо-де-Жанейро. Випадкову. Хтозна, можливо, Макабеї спадало на думку, що вона — також випадкова у цьому неприступному місті. Доля обрала для неї темний провулок і стічну канаву. Чи страждала вона? Думаю, так. Як курка з недорізаним горлом, що бігає перелякана, стікаючи кров’ю. Тільки курка втікає — так ніби можна втекти від болю — кудкудакаючи від жаху. А Макабеа боролася мовчки.

Я зроблю все можливе, щоб вона не померла. Але як хочеться приспати її та самому лягти спати.

У цей час потроху почав дріботіти дощ. Олімпіко мав рацію: вона просто притягувала дощ. Тонкі струмки крижаної води помалу просякали її одяг, і через це було вкрай незручно.

Я запитую: невже вся історія, написана в цьому світі — це історія нещасть?

Якісь люди невідомо звідки з’явилися в провулку та з’юрмилися навколо Макабеї, нічого не роблячи, як і досі люди нічого не робили для неї, проте тепер, щонайменше, вони на неї дивилися, а це означало, що вона існувала.

(Але хто я такий, щоб засуджувати винних? Гірше те, що мені доводиться їм пробачати. Треба дійти до такого нульового відчуття, коли стає все одно, любить чи не любить нас злочинець, який нас убиває. Та я не впевнений у собі самому: мені треба спитати, хоча й не знаю кого, чи маю я сам любити того, хто жорстоко мене вбиває, і спитати, хто з вас мене вбиває. І моє життя, яке сильніше за мене, відповідає, що я хочу помститися і маю боротися, як той, що задихається, навіть якщо після цього я помру. Якщо це так, нехай так буде).

Невже Макабеа помре? Звідки мені знати? І люди, які були там присутні, також не знали цього. Хоча якась людина, що стояла поблизу неї, таки поставила поруч з її тілом свічку. Розкішне яскраве полум’я, здавалося, співало осанну.

(Я пишу про мінімум фактів, прикрашаючи свій скромний матеріал пурпуром, коштовностями та яскравим сяйвом. Хіба так пишуть? Ні, це не прикрашання, це оголення. Але я остерігаюся наготи, бо це останнє слово).

Тим часом Макабеа, що лежала на землі, здавалося, ставала дедалі більше Макабеєю, ніби віднайшла себе.

Це мелодрама? Знаю тільки, що мелодрама була вершиною її життя; всі життя — витвори мистецтва, а життя Макабеї тяжіло до великого невгамовного плачу, такого, як дощ і блискавки.

Тут з’явився худий чоловік у зношеному піджаку, який грав на скрипці на розі вулиць. Маю пояснити, що я вже бачив цього чоловіка одного вечора ще в дитинстві у Ресіфі, і пронизливий та різкий звук підкреслював золотою лінією містерію темної вулиці. Поруч із цим жалісливим чоловіком стояла цинкова бляшанка з монетами, які кидали йому слухачі, вдячні за скорботне оплакування їхнього непримітного життя. Тільки зараз я почав розуміти, і тільки зараз у мене виникло сокровенне відчуття: скрипка — це попередження. Знаю, що коли я помиратиму, то почую його скрипку та проситиму музики, музики, музики.

Макабеа, Ave Maria, сповнена благодаті, свята земле обітована, земле всепрощення, настане час, ora pro nobis^[34], і я сам стану формою пізнання. Я пізнав тебе до глибин завдяки чарівній силі, що сходить від мене до тебе. Вона дико поширюється і водночас за всім проявляється чітка геометрія. Макабеа згадала портову пристань. Пристань була осердям її життя.

Чи має Макабеа вибачатися? Адже люди завжди просять вибачення. Чому? Відповідь: тому що так є. Так було завжди? Так буде завжди. А якщо ні? Але я кажу, що так. Тому що.

Було добре видно, що вона жива, бо часто кліпала великими очима, а її худі груди піднімались і опускались, коли вона важко дихала. Але хтозна, може, їй треба було померти? Адже бувають моменти, коли людині необхідна маленька смерть, навіть якщо вона не підозрює про це. Стосовно мене, то я замінюю акт смерті її символом. Цим символом може бути глибокий поцілунок, але не в грубу стіну, а в губи в агонії насолоди, якою є смерть. Я символічно помираю декілька разів лише для того, щоб пережити воскресіння.

Я з радістю думаю про те, що не настав ще час зірки кіно, мить смерті Макабеї. Принаймні я ще не можу здогадатися, чи зустріне вона свого білявого іноземця. Помоліться за неї, і нехай усі на деякий час припинять свої справи, щоби вдихнути в неї життя, тому що Макабеа зараз кинута напризволяще, мов двері, що безконечно хитаються від вітру. Я міг би обрати простіший шлях, убити дівчину-дитя, але я хочу гіршого: життя. Ті, хто зараз читають мене, нехай ударять себе в живіт і подивляться, чи добре це. Життя — це удар у живіт.

Досі Макабеа ніщо більше, ніж затуманена свідомість на брудному камінні брукняку. Я міг би просто залишити її на вулиці і навіть не закінчувати цієї історії. Але ні: я дійду навіть туди, де закінчується повітря, туди, дійду навіть туди, де сильний вітер, завиваючи, виривається на свободу, дійду навіть туди, де вигинається простір, дійду туди, куди приведе мене мій дух. Мій дух приведе мене до Бога? Я такий чистий, що нічого не знаю. Знаю одне: я не потребую Божого милосердя. Чи потребую?

Вона була ще живою, тому повільно ворухнулась і її тіло згорнулось ніби в лоні матері. Виглядала гротескно, як завжди. Не хотіла здаватися, та жадала обіймів. Вона обіймала себе, жадаючи солодке ніщо. Вона була проклятою і не знала цього. Вона чіплялася за ниточку свідомості й подумки повторювала без зупинки: я є, я є, я є. Але ким вона була, не знала. Вона почала шукати в найглибшому й найтемнішому куточку своєї душі дихання життя, яке нам дає Бог.

Тоді — лежачи там — вона відчула найбільше, аж вологе, щастя, тому що народжувалася для обіймів смерті. У цій розповіді смерть — мій улюблений персонаж. Чи скаже Макабеа «прощавай» сама собі? Гадаю, вона не помре, адже так хоче жити. В тому, як вона зіщулилася, була справжня чуттєвість. Можливо, тому, що передсмертний стан схожий на сильну чуттєву тугу? Річ у тім, що вираз її обличчя нагадував гримасу бажання. Все незворотнє колись має статись, і якщо вона не помре зараз, то коли-небудь усе одно помре, як і ми, вибачте за таке нагадування, я теж не можу вибачити собі свою ж передбачливість.

Гострий смак насолоди, відчуття холодне і різке, як любов. Може, це та милість, яку ви називаєте Божою? Так? Якщо вона помре, то в момент смерті перетвориться з дівчини на жінку. Ні, це не смерть, не цього я бажаю для моєї головної героїні: це лише дорожньо-транспортна пригода, навіть не катастрофа. Її бажання вижити було схожим на інше бажання, якого вона не знала, тому що була незайманою, але про яке інтуїтивно здогадувалась, бо лише зараз почала розуміти, що жінка одразу народжується жінкою, з першого крику. Доля жінки — бути жінкою. Вона відчувала болісну мить, коли любов втрачала свою силу. Так, болюче цвітіння, таке складне, що вона відчувала, як болить тіло й те, що ви називаєте душею, а я називаю це — як?

Тут Макабеа промовила фразу, якої ніхто з перехожих не зрозумів. Вимовила чітко й виразно:

— А як же майбутнє.

Чи була це туга за майбутнім? Я чую давню музику слів і слів, так, лише так. Саме цієї миті Макабеа відчула сильний напад нудоти, її мало не вирвало, і вона хотіла вирвати чимось нетілесним, тим, що світиться. Тисячокутною зіркою.

Що я зараз бачу і мене це лякає? Бачу, що її вирвало кров’ю, сильний спазм, нарешті одна стінка шлунка торкнулася іншої: перемога!

А в цей час — у цей час раптовий передсмертний крик чайки, ненажерливий орел, що підняв у повітря молоду вівцю, пухнастий кіт, що розриває на частини брудного пацюка — живе пожирає живе.

І ти, Бруте?!

Так, саме так я хочу оголосити, що — що Макабеа померла. Переміг Принцип Темряви. Нарешті коронація.

Якою ж була правда моєї Маки? Досить відкривати правду, її більше немає: сталося. Запитую: а що є? Відповідь: нічого.

Але не оплакуйте мертвих: вони знають, що роблять. Я був у країні мертвих, і після пережитого чорного жаху воскрес у всепрощенні. Я невинний! Не крайте мене! Я не продаюся! Горе мені, все пропало, і це моя провина. Я хочу, щоб мені помили руки й ноги, а потім — потім щоб їх змастили пахучими священними оліями. О, як хочеться радості. Зараз я змушую себе голосно реготати. Але, невідомо чому, не сміюсь. Смерть — це зустріч із самим собою. Розпростерта на землі, мертва, Макабеа була такою великою, як мертвий кінь. Найкраща угода така: не вмирати, тому що вмерти замало, це не звершить мене, а я так цього прагну.

Макабеа вбила мене.

Нарешті вона звільнилась і від себе, і від нас. Не бійтеся, смерть — це мить, вона швидко минає, я точно знаю, бо щойно помер разом із цією дівчиною. Пробачте мені цю смерть. Я не міг уникнути її, люди приймуть усе, тому що вона до того цілувала стіну. Але раптом я відчуваю сильне обурення і кричу: це вбивство голубок!!! Життя — це розкіш.

Гаразд, проїхали.

Вона мертва, дзвонили дзвони, але їхня бронза не мала звуку. Тепер я розумію цю історію. Вона — в неминучості, яку несуть у собі ледве-ледве чутні дзвони.

У величі кожного з нас.

Тиша.

Якщо коли-небудь Бог зійде на Землю, настане велика тиша.

Тиша така, що навіть думи не думаються.

Чи був фінал достатньо грандіозним для вас? Помираючи, вона перетворилася на повітря. Повітря, насичене енергією? Не знаю. Вона померла в одну мить. Мить — це той проміжок часу, за який шина автівки, що рухається на великій швидкості, торкається землі, а потім не торкається її, а потім знову торкається. І т. д., і т. д., і т. д. У глибині душі вона залишалася розладнаною музичною скринькою.

Я запитую вас:

— Скільки важить світло?

А зараз — зараз мені залишається тільки закурити сигару і йти додому. Боже мій, тільки тепер я згадав, що люди смертні.

А я — я також?!

Не забувайте, що зараз пора полуниці.

Так.

Інформація видавця

Видання здійснено за підтримки Міністерства культури Бразилії / Фундації Національної бібліотеки

Obra publicada com о ароіо do Ministério da Cultura do Brasil / Fundação Biblioteca Nacional

Твір опублікований за підтримки Інституту Камоенша зі співробітництва та мови (Португалія)

Obra publicada com о ароіо do Camões — Instituto da Cooperação e da Língua, I.P.

ББК 84(7Бра)

Л-11

Кларісе Ліспектор

ЧАС ЗІРКИ

Роман

З португальської переклав Ярослав Губарев

Перекладено за виданням:

Clarice Lispector

А Hora da Estrela

Rocco, 1977

Усі права застережені. Жодну частину цього видання не можна перевидавати, перекладати, зберігати в пошукових системах або передавати у будь-якій формі та будь-яким засобом (електронним, механічним, фотокопіюванням або іншим) без попередньої письмової згоди на це ТОВ «Видавництво Анетти Антоненко».

© Clarise Lispector and heirs of Clarise Lispector, 1977

© Ярослав Губарев, український переклад, 2016

© «Видавництво Анетти Антоненко», 2016

© Інна Корнелюк, передмова, 2016

ISBN 978-617-7192-46-5

Літературно-художнє видання

Кларісе Ліспектор

ЧАС ЗІРКИ

Роман

З португальської переклав Ярослав Губарев

Випусковий редактор Галина Завалій

Редактор та автор передмови Інна Корнелюк

Обкладинка Вітя Кравец

Макет та художнє оформлення Сашка Шевцова

Видавець: TOB «Видавництво Анетти Антоненко»

Свідоцтво про внесення суб’єкта видавничої справи до державного реєстру видавців, виготовлювачів і розповсюджувачів видавничої продукції, серія ДК № 4873 від 26.03.2015 р.

www.anetta-publishers.com

Для листування:

anetta@anetta-publishers.com

Віддруковано з готових діапозитивів в друкарні TOB «Друкарня «Рута», ДК № 4060 від 29.04.2011, м. Кам’янець-Подільський, вул. Пархоменка, 1, т. 038 494 22 50, drukruta@ukr.net

Замовлення № 447

ЛІСПЕКТОР Кларісе

Л 11 Час зірки. Роман / Переклад з португальської Ярослава Губарева. — Львів: Видавництво Анетти Антоненко, 2016. — 108 с.

ISBN 978-617-7192-46-5

Примечания

1

Марлос Нобре де Алмейда (нар. 1939) — бразильський піаніст, диригент і композитор.

(обратно)

2

Карл Орф (1895—1982) — німецький композитор-експресіоніст і педагог, який написав кантату «Карміна Бурана».

(обратно)

3

Арнольд Франц Вальтер Шенберґ (1874—1951) — австрійський композитор єврейського походження, педагог, музикознавець, диригент, публіцист. Видатний представник музичного експресіонізму, основоположник нової віденської школи, автор серійної техніки музичної композиції, зокрема додекафонії.

(обратно)

4

Додекафонія, або дванадцятитонова техніка (від грец. δώδεκα — дванадцять, φωνή — звук) — метод музичної композиції на основі дванадцяти тонів, які співвіднесені лише між собою. Додекафонія була розроблена і вперше реалізована в композиторській практиці австрійським композитором А. Шенберґом.

(обратно)

5

Gran finale — великий, грандіозний, захопливий фінал.

(обратно)

6

Фавели — нетрі у великих містах Бразилії.

(обратно)

7

Сертан — степ у Бразилії.

(обратно)

8

Алаґоас — штат у Бразилії, розташований на Північному сході країни.

(обратно)

9

Кантабіле — (з італ. Cantabile — співучий, наспівний) термін вживається для позначення способу виконання музичного твору; музичний твір або його частина, що виконується співучо.

(обратно)

10

Allegro con brio — (італ.) весело, швидко, з вогником.

(обратно)

11

Річ у собі — термін, який Іммануїл Кант використовував у своїй філософії для позначення сутності, що була б цілком незалежною від досвіду, пізнати її неможливо.

(обратно)

12

Йдеться про організоване ЦРУ військове вторгнення у Гватемалу 1954 р. з метою усунення від влади прибічника лівих поглядів, президента Хакобо Арбенса. Під час вторгнення американські літаки бомбардували міста Гватемали.

(обратно)

13

Масейо — столиця штату Алаґоас.

(обратно)

14

Гойябада — традиційний десерт жителів півдня Бразилії. Готується з плодів гуаяви, цукру й води. За консистенцією нагадує мармелад. У Бразилії гойябаду часто їдять з сиром мінас (queijo minas).

(обратно)

15

«Коті» — фірма, заснована парфумером Франсуа Коті. Він першим почав випускати парфумерні лінії: пудра, гель, духи, мило, бальзам з однаковим ароматом.

(обратно)

16

Фарофа — традиційна страва бразильської кухні на основі маніокового борошна.

(обратно)

17

Сеу — бразильське звертання до чоловіків. Те саме, що сеньйор.

(обратно)

18

«Принижені та ображені» — роман видатного російського письменника Федора Достоєвського.

(обратно)

19

Параїба — штат на сході Бразилії.

(обратно)

20

Кабра (сленг; північний схід Бразилії) — гевал, некультурна людина.

(обратно)

21

Рападура — світлий нерафінований тростинний цукор.

(обратно)

22

Меладо — сироп з тростинного цукру, з якого виготовляють рападуру.

(обратно)

23

«Una furtiva lacrima» — «Потайна сльоза», арія Неморіно з опери Ґаетано Доніцетті «Любовний напій».

(обратно)

24

Lacrima — італ. — сльоза. Португальською — lágrima.

(обратно)

25

Каріока — житель Ріо-де-Жанейро.

(обратно)

26

«О Dia» — відома бразильська газета, що розповідає про свіжі новини Ріо-де-Жанейро та світу.

(обратно)

27

Партеногенез (від грец. παρθενος — незаймана та γενεσις — народження) — форма статевого розмноження, коли розвиток зародка відбувається без запліднення.

(обратно)

28

Ґрета Ґарбо, уроджена Ґрета Ловіза Ґустафсон (1905—1990) — шведська й американська акторка, популярна в епоху німого кіно й «золотої ери» Голлівуду.

(обратно)

29

Малагетський перець — гвінейський перець, або перець алігатора, або райські зернята. Має гострий смак з відтінками цитрусових.

(обратно)

30

Сертанежо — житель сертану.

(обратно)

31

Террейро — у синкретичній релігії кандомбле, що практикується у Бразилії та поєднує елементи африканських релігій з місцевими бразильськими традиціями, святилище оріша (духів), вшанування яких прийшло до Бразилії від народу йоруба — вихідців з Південно-Західної Нігерії. Террейро — це своєрідний мікрокосм давніх релігійних традицій.

(обратно)

32

Оріша — дух в релігії кандомбле.

(обратно)

33

Ґрінґо — в іспано- та португаломовних країнах Латинської Америки зневажлива назва іноземців, зокрема американців.

(обратно)

34

Ora pro nobis (лат.) — молися за нас.

(обратно)

Оглавление

Кларісе Ліспектор Час зірки

  Сакральна сила Передмова

  ЧАС ЗІРКИ

Інформація видавця

*** Примечания ***